Газета видається з 1955 року · НІМЕЧЧИНИ. ТОМУ ДО ВИЗВОЛЕННЯ ДОЖИЛО ЛИШЕ БЛИЗЬКО 180 ТИСЯЧ КИЯН – СТАРИХ,

ЗАКОНВИДАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

ЗАКОНЗАКОН Газета видається з 1955 року

ОБОВ’ЯЗОКi

6 листопада 2015 рокуп’ятниця

№ 45 (3243)

Газета видається з 1955 року

ОБОВ’ЯЗОКОБОВ’ЯЗОК6 ЛИСТОПАДА – ДЕНЬ ВИЗВОЛЕННЯ КИЄВА ВІД ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ

Закінчення на стор. 3

ПРО 778 ДНІВ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ КИЄВА СКАЗАНО Й НАПИСАНО ЧИМАЛО. НАГАДАЙМО: З ПОЧАТКОМ ВІЙНИ КОЖЕН П’ЯТИЙ КИЯНИН ПІШОВ НА ФРОНТ, КОЖЕН ТРЕТІЙ ВИЇХАВ У ЕВАКУАЦІЮ НА СХІД, А З ТИХ 400 ТИСЯЧ, ХТО ЗАЛИШИВСЯ У КИЄВІ, КОЖЕН ЧЕТВЕРТИЙ ЗАГИНУВ У ОКУПОВАНОМУ ВОРОГОМ МІСТІ, А ЩЕ КОЖЕН ЧЕТВЕРТИЙ БУВ ВИВЕЗЕНИЙ ДО НІМЕЧЧИНИ. ТОМУ ДО ВИЗВОЛЕННЯ ДОЖИЛО ЛИШЕ БЛИЗЬКО 180 ТИСЯЧ КИЯН – СТАРИХ, ЖІНОК, ДІТЕЙ. НИНІ ЛИШЕ ВОНИ, ТОДІШНІ ДІТИ, МОЖУТЬ ЗГАДУВАТИ ПРО ТОЙ ДЕНЬ, КОЛИ ОЧІКУВАЛИ ПОВЕРНЕННЯ БАТЬКА.

МИ ВОРОГАМ НЕ ВІДДАЛИ НАШ КИЇВ

Це – записи спогадів киян, які пережили ті два роки. Минав час, ці люди, згадуючи дитин-

ство, осмислювали й аналізували власні спогади вже розумом і життєвим досвідом дорослих. Це свідчення й подробиці, яких уже не вигадають письменники. Тим часом це якісно й психологічно, морально й історично зовсім інший рівень: і думок, і самих фактів, – ніж маємо сьогодні.

ДІТИ ВІЙНИТе, ой, як вже давно колись було!Я був тоді таким малим!Ще пахло все недавньою війноюІ час іще повільно плив.Ми бавились трофейними речами,Фашистів били день у день.А темними короткими ночамиНам чулася врочиста музика пісень.Ми радо зустрічали переможців,Що поверталися з війни.І як нам жаль було тих хлопців,Чиї батьки за волю полягли.Ми рано узяли сокири в руки,Щоб дров для печі нарубать.Ми швидко вивчили усі науки –Як у часи голодні виживать.І саме те жорстке загартування,Яке в дитинстві ми пройшли,Дало нам силу, волю і бажанняДобро творити на землі.

Іван БІРЮКОВ

2 листопад 2015 року № 45ОБОВ’ЯЗОК

ЗАКОНЗАКОНОБОВ’ЯЗОКi

НА ПУЛЬСІ

ОФІЦІЙНОНА ВАРТІ

ПАКУНОК З “ПОДАРУНКАМИ”

Завдяки професійним та вмілим діям співробітників Жов-тневської виправної колонії №17 було попереджено спробу

перекиду заборонених предметів до зони, що охороняється. Так, на дільниці зовнішньої забороненої зони, біля основної огорожі, виявили поліетиленовий пакунок, обгорнутий скотчем. Персонал установи забезпечив охорону місця події та викликав оперативну групу Балаклійського РВ ГУМВС України в Харківській області.

Співробітники Балаклійського РВГУМВС України в Харків-ській області вилучили вищевказаний пакунок, в якому знаходи-лися: речовина сіро-зеленого кольору рослинного походження вагою близько двох грамів, мобільний телефон та зарядний при-стрій до нього.

Ольга КУЗНЕЦОВА

У КОРОБЦІ ДЛЯ МОБІЛЬНОГО ТЕЛЕФОНУ – ЗГОРТКИ

Працівник Городоцького виправного центру №131 під час нагляду за засудженими установи на одному із контр-

агенських об’єктів, який розташований за межами виправного центру, помітив, що невстановлена особа передала посилку одному із засуджених.

“Під час огляду вмісту посилки в підсобному приміщенні контрагентського об’єкту в коробці для мобільного телефону виявили п’ять паперових згортків з речовиною зеленого кольору рослинного походження та один згорток з фольги із невідомою речовиною білого кольору”, – розповів начальник Городоцького ВЦ Юрій Томашук.

Про подію повідомили співробітників Рівненського РВ УМВС України в Рівненській області та викликали слідчо-оперативну групу. Речовини вилучили та направили на експертизу. За цим фактом проводиться перевірка.

Марія ПАНЧЕЛЮГА

НАРКОТИКИ В ЦИТРУСОВИХ

Під час огляду вмісту передачі, яку доставив до Ізяславської виправної колонії №31 громадянин М., житель м. Ізяслав,

для засудженого Г., який відбуває покарання в цій установі, пра-цівники оперативного відділу виправного закладу виявити цікаву речовину: всередині трьох апельсинів виявили три поліетиленових згортки з порошкоподібною речовиною білого кольору невідомого походження.

Речовина вилучена. Матеріали відповідно до чинного зако-нодавства зібрані.

Наталія ФУРМАН

ФАНТАЗІЯ НЕ ДОПОМОГЛА

У кімнаті видачі посилок Селидовської виправної колонії №82 під час огляду посилки, яка надійшла на ім’я за-

судженого К., у тюбику із зубною пастою виявили та вилучили чотири фрагменти трубки з-під крапельниці, запаяні з обох сторін, із прозорою рідиною.

Про подію поінформували чергову частину Селидовського МВ ГУМВС України в Донецькій області. Слідчо-оперативна група, яка прибула на місце події, здійснила огляд місця події, вищевказані предмети вилучила та направила на експертизу. Цей факт зареєстровано відповідно до чинного законодавства України.

Відділ нагляду і безпеки Селидовської виправної колонії №82

Передплатний індекс 23102

04050, м.Київ-50, вул. Мельникова, 81.Редакція газети “Закон і обов’язок”

Талон-замовленняПросимо прийняти передплату на газету

“Закон і обов’язок”: від працівників на перше півріччя 2016 року

в кількості ________ примірників;

від засуджених на перше півріччя 2016 рокув кількості ________ примірників.

Газету просимо надсилати за адресою: ________________

________________________________________________

_______________________________________________Сума ____________ перерахована на рахунок ДЗД ДПтСУ, с/р № 31251201201887 в ГУДКСУ в м.Києві, код банку 820019,

ЄДРПОУ 08565003

Доручення (авізо) №_____ від “___”________201__ року.

Начальник установи ______________________________

Головний бухгалтер _______________________________

М.П.

(повна поштова адреса та індекс відправника)

(6 міс.)

(6 міс.)

ПЕРЕДПЛАТА

Добігає кінця ювілейний рік нашої з вами співпраці, щирого спілкування на сторінках

газети про людські долі, життя країни, історичні дати та законодавчі нововведення, надії та плани на майбутнє. Весь творчий колектив редакції з не-терпінням чекає на ваші листи, пропозиції, роздуми та відверті сповіді.

Тож давайте не будемо розлучатися!Як і раніше, ми інформуватимемо вас про ді-

яльність Державної пенітенціарної служби України, її розвиток і реформування, впровадження європей-ських стандартів щодо забезпечення дотримання прав людини, процеси ресоціалізації та соціальної адаптації. До вашої уваги – статті на актуальні теми, репортажі та інтерв’ю, розповіді про відомих діячів культури, науки, літератури, мистецтва, поетичні та спортивні сторінки.

Наша газета розрахована на всіх громадян Укра-їни, яким небайдужа доля своїх співвітчизників, які відбувають покарання.

Усі охочі можуть передплатити тижневик у будь-якому поштовому відділенні України та службах кур’єрської доставки. Передплатний індекс: 23102. Ціна передплати на 6 місяців – 39 гривень.

Благодійну передплату видання для засуджених можуть здійснити представники недержавних, гро-мадських, релігійних організацій, творчих спілок, фондів і окремі громадяни. Заповнені бланки за-

мовлень, зразки яких друкуються в газеті, необхідно обов’язково надсилати до редакції. Про результати передплати потрібно повідомити редакцію до 25 грудня 2015 року.

Як завжди, чекаємо на ваші відгуки, пропозиції, зауваження, рекомендації, поради, роздуми, творчі доробки.

До нових зустрічей на сторінках газети.З повагою

Оксана ВЄЛКОВА-ЛАГОДА

РЕДАКЦІЯ ГАЗЕТИ “ЗАКОН І ОБОВ’ЯЗОК” ОГОЛОШУЄ ПЕРЕДПЛАТУ НА ПЕРШЕ ПІВРІЧЧЯ 2016 РОКУ

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ Й ДОПИСУВАЧІ!

До редакції газети звернулась дружина засудженого В.

з проханням роз’яснити питання про можливість повторного подання до суду матеріалів щодо застосуван-ня до засуджених умовно-достроко-вого звільнення від відбування пока-рання. У листі, зокрема, говориться: “Мій чоловік В. відбуває покарання в Темнівській виправній колонії № 100, що на Харківщині. Річ у тому, що в листопаді 2015 року мого чоловіка відправляють на лікування на певний час до лікарні іншої установи. Адмі-ністрація установи запевнила мене, що якщо він буде лікуватись в іншій установі, то запланована на лютий місяць наступного року повторна комісія щодо застосування до засу-джених умовно-дострокового звіль-нення від відбування покарання буде перенесена на шість місяців пізніше,

оскільки чоловік буде вважатися як новоприбулий до установи. Поясніть: чи дійсно це так за законодавством, чи це рішення адміністрації колонії?”

Відповідь на це запитання під-готував відділ соціально-виховної роботи управління соціально-пси-хологічної роботи із засудженими ДПтС України: “В Інструкції про роботу відділів (груп, секторів, старших інспекторів) контролю за виконанням судових рішень уста-нов виконання покарань та слідчих ізоляторів, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 8 червня 2012 року № 847/5 говорить-ся, що повторно питання про мож-ливість подання до суду матеріалів щодо застосування до засуджених умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (статті 81, 107 Кримінального кодексу

України), заміни невідбутої частини покарання більш м’яким (стаття 82 Кримінального кодексу України) або до ДПтС щодо переведення на підставах, встановлених частиною першою статті 101 Кримінально-виконавчого кодексу України, осіб, засуджених за тяжкі і особливо тяжкі злочини до позбавлення волі на строк не менше п’яти років, може бути розглянуто на засіданні комісії тільки після досягнення засудженим необхідного ступеня виправлення, що відображається в характеристиці на засудженого, не раніше ніж через один рік з дня винесення рішення про відмову, а щодо засуджених за інші злочини та неповнолітніх засу-джених – не раніше ніж через шість місяців (стаття 154 Кримінально-ви-конавчого кодексу України).”

Інф. ЗіО

ЮРИДИЧНА КОНСУЛЬТАЦІЯ

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИРОЗПОРЯДЖЕННЯ

від 21 жовтня 2015 р. № 1111-рКиїв

ПРО УТВОРЕННЯ АКАДЕМІЇ ДЕРЖАВНОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ1. Прийняти пропозицію Міністерства юстиції та Державної пенітенціарної служби про утворення Ака-

демії Державної пенітенціарної служби, реорганізувавши шляхом перетворення Чернігівський юридичний коледж Державної пенітенціарної служби України.

2. Витрати, пов’язані з утворенням Академії Державної пенітенціарної служби, здійснити в межах коштів державного бюджету, передбачених Державній пенітенціарній службі.

3. Взяти до відома, що студенти, курсанти та слухачі Чернігівського юридичного коледжу Державної пенітенціарної служби України продовжують навчання в Академії Державної пенітенціарної служби.

Прем’єр-міністр України Арсеній ЯЦЕНЮК

ФОТОФАКТ

ПРИВІТАЛИ ЗІ СВЯТОМ

Чернігівський район-ний відділ КВІ управ-

ління ДПтС України в Чернігів-ській області тісно співпрацює з Центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Черні-гівського району. Пенітенціарії запрошують працівників цен-тру для проведення спільних заходів з підобліковими інспек-ції, допомагають засудженим, які опинилися в складних жит-тєвих ситуаціях. Співробітники КВІ разом з фахівцями соці-

альної служби організовують виїзди до осіб, які потребують уваги та контролю.

З нагоди святкування Дня працівників соціальної сфери 1 листопада колектив Чернігів-ського районного відділу КВІ привітав працівників центру з професійним святом та щиро подякував за тісну співпрацю, бо лише спільними зусиллями можна досягти поставленої мети.

Ксенія ЛОГВІНЕНКО

листопад 2015 року № 45 3ОБОВ’ЯЗОК


ПАМ’ЯТЬ

Продовження. Початок на стор. 1 Киянка Ірина, якій у 1943-му було 7

років, згадує:

“Німці вигнали нас із нашої Об-серваторної вулиці,16, і ми зна-

йшли тимчасовий притулок на Лук’янівці, на Овруцькій вулиці, в маленькому будиночку біля огорожі так званої “дачі Хрущова”. “Ми” – це дідусь, бабуся та я. Але невдовзі й звідти нас витурили, і ми опинилися в жит-ловому будинку Політехнічного інституту. В тому помешканні було все: меблі, речі та, що мені найбільше запам’яталося, – багато гарних іграшок. Таких у мене ніколи не було. Дідусь категорично заборонив щось узяти з собою. Вранці з’явився німець у касці й з автоматом на грудях і написав на стіні олівцем: “12.00” та мовив: “Гевек”. Ми вийшли. Німці гнали усіх по Борщагівській до залізниці, де стояв товарняк із двовісних вагонів (“8 лошадей или 40 человек”). Нас натовкли так, що можна було тільки стояти, закотили двері і ламаною російською поясни-ли, що за спробу відчинити двері – розстріл. Потяг рушив, і, коли люди зрозуміли, що їх везуть на захід, зчинився лемент: той-таки бездротовий телеграф давно доніс відомості про табори смерті в Польщі. (Звісно, про все це я дізналася й зрозуміла потім). Згодом ми почули вибухи, і потяг став. Хтось торкнув двері… В усіх близьких стріляють. Відкотили трохи – не стріляють. Тоді двері відчинили, і всі кинулися врозтіч, тому що радянські літаки продовжували бомбардувати ешелон. Ми сховались у печері від викопаної глини. Бомби, на щастя, в ешелон не влучили, але розбили рейки перед паровозом. З’ясувалося, що ми в Мотовилівці. Пішли до села шукати притулку. В усіх ближчих хатах уже були біженці. Прийняла нас одна господиня до-сить далеко від станції. Вона розповідала, що коли наші пішли, селяни розвели з ферми всю худобу по домівках. Німці, прийшовши, вивісили наказ: повернути худобу, за неви-конання – розстріл. Ферма знову працювала.

У нашої господині залишилося теля. Воно паслося за городом на леваді, біля не-величкої річечки. Я вважала, що допоможу хазяйці, якщо буду пасти теля, але моє ви-пасання полягало в тому, що я просто ганяла теля з місця на місце.

Одного разу я бігала за телям на тій лева-ді, аж раптом з’явився літак-біплан з хрестами на крилах, який з крутого віражу спікірував прямо на мене. У мене душа в п’яти сховалася – ось зараз застрочить кулемет (діти війни все знали!), але літак злетів угору і вдруге пішов у піке на мене, і я побачила обличчя пілота в шоломі. Після третього піке він зник за лісом. Так і не знаю, що його цікавило.

Ще через день вулиці села заповнила маса незрозумілих для мене військових. Німці були в одностроях, а тепер я бачила людей у шинелях, ватниках, кожухах; на головах були каски, пілотки, кашкети, вушанки; на ногах – чоботи, черевики з обмотками; на плечах – гвинтівки, автомати. Не одразу сприйняла цих людей за регулярну армію. Це були “червоні”.

Один із солдатів, що зайшов до нашої хати, вийняв алюмінієвий кухоль, прикраше-ний візерунком, прошкрябаним ножем (потім бачила, як це робиться), насипав півкухля цукру й попросив окропу. Він налив його в цукор, вийняв з-за халяви ложку і став їсти цю “кашу”. На дитину, яка давно не бачила цукру, це видовище справило незабутнє враження. Тоді ми дізналися, що Київ визволено.

Невдовзі ми склалися і рушили додому. Довелося йти пішки. У кожного з нас був саморобний наплічник із торби й мотузки. Вона нестерпно різала мені плечі, але я му-сила терпіти.

У дідуся через усі лихоліття війни зберег-лася півлітровка “Московської” горілки – остання надія в скруті. Тепер вони з бабусею вважали, що найскрутніші часи минули і можна спробувати заплатити за проїзд цією пляшкою, бо дитина плаче від утоми. Але... виставлена в простягнутій руці пляшка жодну

машину не зупинила. Тоді дідусь ліг впоперек дороги з тою пляшкою. Якась машина нареш-ті загальмувала, і нас посадили в кузов. Отак ми доїхали до Святошина, а далі мусили йти пішки до нашої Обсерваторної. Місто було порожнє, лише один раз бачили людську постать. Наближаючись до нашого будинку, ми очікували чого-завгодно: будинок міг згоріти, могла влучити бомба... Незважаючи на втому, я побігла вперед і, побачивши, що будинок цілий, радісно закричала своїм. Двері було виламано, шибки вибито, речі частково вкрадені, частково загиджені, подушки роз-пороті, на матраці лежала чиясь кішка, яка миттю вискочила в розбите вікно, залишивши на підлозі задушеного пацюка. Але ми були вдома!”

Розповідь – на той час 17- річного кия-нина – Сергія Барашкова.

“По вулиці Саксаганського було загородження, і туди вже ні-

кого не пропускали. Якщо побачать когось – “Хальт!” – стій; не зупинився, значить, стріляють без попередження – не в повітря, а прямо! А ми вивозили на підводах аптеки – з Печерська та інші. Ну, а я перш за все накрав аспірину “баєрського” [BAYER – німецька фармацевтична фірма, відома й тепер. – Д.М.], насував у кишені. Були в мене дві баклаги, отож із кожної ходки я брав дві баклаги спирту чистого, ректифікату. Він нам добре потім прислужився. Коли вже почали всіх виганяти і з нашої частини, з Жилянської, в мене ще був той самий аус-вайс, де щодня ставилася маленька печатка: тобто я працюю. Так от, ще 2 листопада 1943 року я мав би піти до праці. Аж ось о 6-й ранку загін есесівців заходить у двір, батька побили, погнали нас на вантажний трамвай. Але у нас давно вже були заготов-лені торбинки з усім необхідним. Я з собою мав ще шість пляшок спирту. Вигнали нас і повезли на вокзал. А там – з нагайками оті самі, заганяють у пломбовані вагони, ми це вже знали. Що ж робити? В моєї мами був золотий хрест з діамантами, вона його

носила. Підходимо ми з нею до німецького офіцера, я кажу, що у мене вчорашня печат-ка, сьогодні я ще не встиг піти на працю, нас помилково забрали. “Ну то й що, поїдете до Німеччини! Все одно всіх виганяють!” Тоді мама розстібує комірець, показує йому цей хрест. Він зрозумів, забрав хрест і відпустив нас. Ми пішли тоді до аптекоуправління, на розі Саксаганського. А там-таки опинилася наша завідувачка аптеки з двома дітьми, чоловік – на фронті. Вона каже, що завтра йде ешелон, і ми будемо нібито добровільно евакуюватися до Вінниці. Дорогою, можли-во, втечемо. Завантажили нас у товарняк, спокійно, навіть на наші дві родини дали цілий вагон. Батько мій каже: “Візьму дві пляшки спирту, піду до машиніста, спи-таю, може, десь вони зупинять. Одну дам, а другу – побачу!” – Батько теж німецьку знав ще з гімназії. Але я знав краще. Батько повернувся, каже, що їх там троє та ще есесівець з автоматом. Дізнався тільки, що перша зупинка – Фастів. Поїхали. О другій годині ночі приїжджаємо у Фастів. Темно, затемнення. Раптом – прожектори, зенітки: наліт нашої авіації на Фастовець, на Фастів-ІІ. А тут уже розбомблений вокзал. Темно. Відчиняємо двері і вистрибуємо із вагона. Тоді німці з автомата вдарили, добре, що не влучили. Хапають нас, світять ліхтариком, дивляться в документах. А там – Вінниця! “Ага, хотіли ушитися!?” – і ведуть нас у цей розбомблений вокзал, поставили вартового і показують, що завтра вранці нас знову за-вантажать, запломбують і – нах Дойчлянд! Що робити? Холод, морозець. Ковточок спирту, сальце, окраєць хліба. Порядок, не пропадемо! Батько пішов подивитися. Пішов – нема десь із годину! Приходить, каже: “От цікаво, зустрів свою ученицю колишню по інституту. Отам у кінці станції блимав вогник, я туди, дивлюся: сидить старенький німець, есес і жінка, знайома чи незнайома? Вирішив зайти. Вона на мене подивилась: “Костянтине Костянтиновичу, ви? Як ви сюди потрапили?” Я розповідаю,

вона каже: “Треба вам тікати. Адже зараз не сорок перший рік, а сорок третій. Можуть і розстріляти, щоб не возитися. Кілька днів тому одну родину отак розстріляли, з ді-тьми. Тут же всюди есес”. Почали ми Богу молитися. Аж тут спустився туман, та такий густий, що за десять метрів нічого не видно. А тая студентка колишня батькова сказала, що вартовий дуже змерз, піде трохи раніше, а другий прийде пізніше. От у цю пере-рву треба тікати. Справді, вартовий трохи одійшов убік, тоді ми – попід вагонами й опинилися на вулиці Фастова. Туман по-чав розвіюватися. Аж тут підходить до нас німець і поганою російською каже: “Що Гітлер робить! І все це – на нашу голову! А вам треба звідси тікати, бо побачать – і все!” Я йому по-німецьки: “А як?” – “Отам, за чотири будинки, є такий заможний хазяїн з возом, він, можливо, вас відвезе. У вас є чим заплатити?” – “Є”, – кажу. – “А ви звідки?” – “З Австрії”, – “Ну, то привіт Відню, як живим залишитесь!” Він пішов, а батько побіг до того хазяїна. Буквально через п’ятнадцять хвилин – віз із двома могутніми кіньми. І поїхали ми до Снітинки. Це вже було 4 листопада. Мати каже: “Піду на ба-зар”. А там на колишньому Турецькому валу стоять десь 100 німецьких зеніток, які могли бити і по танках. Ми повз них проїжджали, але німці на нас не звернули уваги. Зупини-лися ми біля крайньої хати. Мати пішла на базар, але раптом повертається й каже: “Там аеродром, але літаки, що мали б сісти, про-летіли на захід, а тоді ті, що стояли на землі, почали злітати і теж – на захід. Тобто вони вже драпають! Який тут базар, треба сидіти в хаті!” Справді, ввечері 6 листопада німці почали тікати. А тут розвезло, то вони по-стромки пообрубували і стали тікати верхи. Надвечір сьомого прийшли наші, сіли свят-кувати. Спершу на нас косилися, та коли з’ясувалося, що один з них із Ленінграда, а в мами там двоюрідні, потеплішало. Це була 51-ша танкова бригада, з нею – протитан-кова батарея. Ще підійшло п’ять “катюш”, стали прямо проти нашої хати на городі. Раптом у ніч на восьме листопада – тато каже нам: “Ховайтесь у льох!” – “Та ні, – мати каже, – ми ніколи не ховалися, як поцілить снаряд, то все одно де сидіти!” Аж тут приходить розвідка (десь близько третьої години ночі), щось вони там поговорили, і командир нам каже: “Ось що, кияни, тікайте на Київ!” – А мати: “А що трапилось?” – “Та нічого, Фастовець захопили німці, там ціла танкова дивізія “СС”. У мене “катюші”, моя бригада, а піхоти ще немає, протитанкова батарея і все – проти цілої дивізії! Що від вас залишиться? Я не гарантую, що через дві години тут не будуть німці. Якщо не пі-дійде підкріплення, вони прорвуться сюди. Отже, йдіть!” Ми зібралися й пішли по до-розі. Підмерзло. Розвиднілося. А назустріч іде піхота, танк тягне вантажівку. Отже, йде підкріплення. Тут якась “полуторка” нас наздоганяє. Підібрала. Лейтенант з кабіни пересів до нас у кузов. До Мотовилівки, каже, підвезу. Чудово – ближче до Києва. Аж раптом лейтенант як закричить: “Воооздух!” Ми вискочили з машини, торбинки на голо-ву, в рівчак. А “мессер” розстріляв машину, водій не встиг вискочити, загинув, машина згоріла – в неї ж бензобак прямо перед ві-тровим склом. Лейтенант його витягнув, узяв документи... Пішли ми з лейтенантом разом, прийшли до Мотовилівки: він у штаб, ми – на станцію. Там уже зібралися такі, як ми, кияни. Ввечері, це вже було 9 листопада, підходить ешелон з трофейних німецьких вагонів, платформ. І поїзд повільно пішов на Київ. На вокзалі – порожньо, темно, тиша повнісінька. Пішли по Жилянській додому. Бачимо, наріжний будинок підір-ваний, а наш вцілів. Двері вибито, все пограбовано, навіть подушки. Щоправда, книги залишились, у мене й досі вони є, навіть дитячі. Отак ми дісталися Києва”.

За матеріалами Дмитра МАЛАКОВАГравюра Георгія МАЛАКОВА

МИ ВОРОГАМ НЕ ВІДДАЛИ НАШ КИЇВ6 ЛИСТОПАДА – ДЕНЬ ВИЗВОЛЕННЯ КИЄВА ВІД ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ



РАКУРСОБОВ’ЯЗОК


З 26 ПО 30 ЖОВТНЯ ПРОЙШЛИ ОСІННІ ШКІЛЬНІ КАНІКУЛИ В КРЕМЕНЧУЦЬКІЙ ВИХОВНІЙ КОЛОНІЇ. З МЕТОЮ СОЦІАЛЬНО-КОРИСНОЇ ЗАЙНЯТОСТІ, РОЗВИТКУ ТВОРЧИХ ЗДІБНОСТЕЙ, РОЗШИРЕННЯ КРУГОЗОРУ ТА ВИХОВАННЯ ПОЧУТТЯ КОЛЕКТИВІЗМУ ПРАЦІВНИКИ КОЛОНІЇ ОРГАНІЗУВАЛИ НИЗКУ ЗАХОДІВ СЕРЕД ВИХОВАНЦІВ.

Під час творчої роботи “Природа навколо нас” у хлопців формували

поняття “природи” як естетичної, екологіч-ної та моральної цінності. Юнаки вчилися встановлювати взаємозв’язки у природі та малювали ланцюжки живлення. Перегля-нули мультимедійну презентацію “Жива і нежива природа”, перегорнули сторінки “Червоної книги України”. Найбільш ціка-вою видалася гурткова робота, де вихованці виготовляли вироби з природних матеріалів.

Усний журнал “Здоров’я дитини – ба-гатство країни” навчив юнаків замислюва-тися над здоровим способом життя. Увагу вихованців звернули на профілактику за-хворювань туберкульозу, раку легенів, грипу і уникнення шкідливих звичок.

Із залученням практичного психолога загальноосвітньої школи №19 м. Кременчук Дмитра Панченка для юнаків організували тренінг “Моя внутрішня гармонія”. На за-нятті хлопці вчилися бути майстрами свого життя – жити в гармонії із собою та світом і

налаштовуватися на позитивне світосприй-няття. Вихованці вчилися слідкувати за своїми емоціями, змінювати похмурі і темні образи в своїй голові на радісні та світлі.

А ось практичний психолог колегіуму №25 м. Кременчук Тетяна Вишинська організувала для підлітків тренінгове за-няття “Обережно, конфлікт! Поведінка в конфлікт них ситуаціях”. Тренер разом із юнаками розкрила поняття “конфлікт”, навела конструктивні приклади виходу із конфліктних ситуацій. Присутні перегля-нули мультфільм “Конфлікт” та жваво об-говорили його суть. Разом дійшли висновку, що потрібно жити у мирі і злагоді із самим собою та оточуючими, намагатися завжди виконувати ці заповіді та правила. Під час гри в парах хлопці малювали одночасно різні малюнки одним олівцем, колективом зобра-жували деталі автомобіля та конструювали автомобіль в цілому. Під час вправи “Долоня на долоню” Тетяна розвивала у підлітків вміння стримувати супротив.

Цікавим видався і тематичний ранок “Люблю тебе, мій рідний край”. Хлопці по черзі презентували присутнім звичаї та тра-диції свого рідного краю, в якому проживали до засудження, знайомили один одного із природою свого населеного пункту, з тра-диціями і звичаями рідного села або міста, опановували знання про народні промисли і народних умільців свого краю.

Під час майстер-класу “Симфонія

барв. Приємний подарунок” вихованці робили власними руками цікаві дивовижні та оригінальні подарунки своїм друзям і близьким. Фантазії хлопців не було меж. Радість і приємні відчуття панували в колі юнаків. Вони розуміли, що для близьких, а особливо для матусі, немає нічого більш приємного, як виріб, в який син вклав всю свою любов і увагу.

Марина ЯКУБОВИЧ

Днями у Дніпропетровську провели VI Всеукраїнські Ігри ветеранів спорту з

дзюдо пам’яті Михайла Баки, видатного україн-ського державного і спортивного діяча. Участь у змаганнях взяв співробітник Кіровоградської виправної колонії №6 – начальник відділу марке-тингу, збуту та матеріально-технічного постачання підприємства установи Віталій Сурік, який додому повернувся із срібною нагородою.

Змагалися дзюдоїсти з 13 регіонів України: Донецької, Чернігівської, Сумської, Тернопіль-ської, Запорізької, Кіровоградської, Полтавської, Харківської, Хмельницької, Львівської, Одеської, Дніпропетровської областей, міста Києва, а також з міста Тбілісі (Грузія).

Серед учасників старше 30 років, які визнача-

лися у першості найсильніших, на татамі боролися титуловані майстри – двократний чемпіон світу серед ветеранів Ілля Чимчіурі, діючий чемпіон світу Сергій Балабан, чемпіони Європи 2015 року, призери чемпіонатів світу і Європи серед ветеранів та багато інших. Всього 64 учасники в семи вікових категоріях розіграли 30 комплектів нагород, серед яких срібло вдалося вибороти і співробітнику Кі-ровоградської виправної колонії №6.

Нагадаємо, що у квітні поточного року Віталій посів почесне третє місце у чемпіонаті України серед ветеранів спорту з дзюдо. Тож побажаємо нашому співробітнику не зупинятися на досяг-нутому й надалі покращувати результати та стати переможцем у наступних змаганнях!

Вікторія БАЛАЗЮК

СПОРТ

ФОТОФАКТ

ВЕСЕЛО ТА ЗМІСТОВНО

СРІБНА НАГОРОДА

КАНІКУЛИ

28 жовтня у двох ви-правних колоніях на

Київщині представники РАЦС урочисто провели реєстрацію семи шлюбів засуджених, які від-бувають термін покарання. Так, в Бориспільській ВК №119 від-булося весілля одразу чотирьох пар, а в Березанській ВК №95 взяли шлюб три молоді пари.

Все починалося просто, як і у більшості людей: перший пог-ляд, перше побачення, плани на майбутнє… Грати розділили їх, але це не стало перешкодою їм стати родиною, а навпаки – ці пари зробили найвідповідальні-ший крок: поєднали свої серця та долі. Молодята дуже відпові-дально поставилися до заплано-ваного заходу: одягли святковий одяг, обмінялися обручками та привітали один одного.

Незважаючи на те, що мож-ливості зіграти справжнє весілля на сьогодні у пар немає, пере-бування в місцях позбавлення волі аж ніяк не перешкоджає справжньому коханню.

Варто зазначити, що такі заходи наочно показують, що життя за гратами не обмежується

лише терміном відбування пока-рання, а засуджені мають змогу будувати плани на майбутнє – створювати сім’ю, планувати життя після звільнення. Крім того, родина в більшості випад-ків допомагає в подальшому не повертатись до кримінального минулого, створити сімейний затишок та розпочати нове, світле життя.

Найбільший строк відбу-вання покарання серед молодят у засудженого Максима, який має термін покарання (з 2008 року) – 10 років позбавлення волі. Кохана підтримувала його весь час і чекає на його звіль-нення. Максим впевнений, що дружина обов’язково його дочекається, аби їм більше ні-

коли не довелося розлучатися. Відтепер перед всіма пара-

ми чітка мета – звільнившись з місць позбавлення волі, налаго-дити справжнє сімейне життя, тому що є до кого повертатися – їх чекає не самотність і безвихідь, а кохана дружина і рідний дім.

Зрештою, кожен має право на щастя. І хто знає, можливо, саме шлюб допоможе людині, яка, порушивши норми суспіль-ної моралі, довгий час залишала-ся за бортом активного життя, але знову зможе стати повно-правним членом суспільства.

До речі, від початку року в Бориспільській ВК №119 заре-єстровано 15 шлюбів, а у Бере-занській ВК №95 – 18 шлюбів.

Гаяне ОГАНЕСЯН

ВЕСІЛЬНИЙ БУМ

Нещодавно на узбережжі спортивної бази Херсон-

ської обласної організації фізкуль-турно-спортивного товариства “Динамо” співробітники установ виконання покарань облуправлін-ня ДПтС України в Херсонській області взяли участь у змаганнях з риболовного спорту.

У завзятій боротьбі зустрілися 11 команд колективів фізичної культури ФСТ “Динамо”. За ре-зультатами змагань, а саме за підрахунками ваги уловів, призові

місця розподілилися наступним чином: І місце посіла збірна ко-манда Головного управління ДСНС України Херсонської області; ІІ призове місце виборола команда облуправління ДПтС України; ІІІ місце посіла команда управління МВС України Херсонської області.

Усі команди нагороджено гра-мотами, кубками та призами. Після урочистого нагородження трофеї всіх учасників було об’єднано в одну справжню рибацьку уху.

Олена КОВАЛЬЧУК

ЗМАГАННЯ З РИБОЛОВНОГО СПОРТУ

РЕСОЦІАЛІЗАЦІЯ


ЗАКОНЗАКОНОБОВ’ЯЗОКi ОБОВ’ЯЗОК


ЦЕ – НАША ЗЕМЛЯ

Кіровоград розташований на бе-регах річки Інгул. 1754 року роз-

почалося будівництво фортеці Святої Єлизавети, що мала протистояти туркам і татарам. 1775 року фортеця стала міс-течком та дістала назву Єлизаветград (Єлисаветград). Нині збереглися залишки фортечних земляних валів і військове по-селення, яке дало початок місту: казарми, аптека, канцелярія, лікувальний корпус, житловий будинок тощо.

Історія заснування міста Олександрія, що на Кіровоградщині, є типовою для багатьох південноукраїнських містечок: протягом ХVІ-ХVІІ століть в степи Ди-кого поля тікали селяни та оголошували себе вільними. Перше поселення на місці сучасної Олександрії виникло в середині ХVІІ ст. та називалося Усівкою, за ім’ям свого засновника – запорозького козака

Уса. Усівку було позначено на карті, складеній 1751 року.

Після завершення росій-сько-турецьких воєн потреба у фортеці зникла. 1784 року навколо неї створили пові-тове місто з назвою Олексан-дрійськ, на честь великого

князя Олександра. Протягом 1918-1920 років Олександрія по черзі перебуває під владою військ кайзерівської Німеччини, червоної армії, петлюрівців, червоного козацтва, бунтівних загонів Григор’єва, денікінців.

Перша писемна згадка про Світло-водськ цього регіону є в “Київському лі-тописі”, датованому ХІІ століттям. Історія сучасного Світловодська складається з історій села Табурище та міста Новогеор-гіївськ (до 1822 р. – Крилів), заснованих на межі ХVІ-ХVІІ століть.

Поблизу Табурища (на цьому місці нині стоїть Світловодськ) під час Визволь-ної війни у 1625 році сталася битва між загоном козаків, очолюваних гетьманом Марком Жмайлом, і польською армією, якою командував Конецпольський.

1615 року – дата заснування міста

Крилова, що йому польський король подарував Магдебурзьке право. 1647 р. в Крилівській фортеці перебував ув’язнений Б.Хмельницький (на честь цієї події у Світловодську названо мікрорайон – Хмельницький). 1674 року за гетьмана І.Самойловича місто було зруйноване. Поступово воно відродилося під старою назвою.

Туристів приваблює Онуфріївський парк у селищі міського типу Онуфріївка. Це селище розташоване на берегах річки Омельник. Поселення засноване на по-чатку ХVІІ століття на місці зимівника козака Онуфрієнка. У 1752 році воно стало власністю генерала І.Хорвата-Куртиця, потім – поміщика М.Камбурлея, у 1820-х – поміщика П.Толстого. А вже 1850 року Онуфріївка стала містечком.

Достеменно відомо, що його заклала та впорядкувала родина графа Толстого. До парку привозили рідкісні рослини з різних країн світу, у ньому стояли скульптури та фонтани. Утім сьогодні він позбавлений багатьох своїх прикрас. Серцем парку називають обсаджені вербами ставки із водоспадами та дзеркальними плесами.

Зоряна НАГІРНЯК

ЦІКАВО ЗНАТИ

ПРИВАБЛИВА ДЛЯ ТУРИСТІВ КІРОВОГРАДЩИНА

На Поліссі ліси займа-ють четверту частину

його території. Тут зосеред-жена переважно сосна, на яку припадає більше, ніж третина площі лісів. В урочищі “Юзе-фін” Рівненської області росте 1300-річний дуб – найстаріше дерево в Україні.

Древлянська земля була за-хищена системою городищ. Де-які з них згадані в літописах: Іс-коростень, Вручій, Котельнич, Неятин, Мичеськ, Колодяжне, Деревач, Гродськ. Землі древлян сягали території нинішньо-го Бердичівського району на Житомирщині. Резиденцією древлянських князів було най-давніше місто краю – Іскорос-тень, що вперше згадується під 946 роком.

Під час монголо-татарської навали 1240 року край був за-хоплений Золотою Ордою. 1362 року землі відійшли до складу Литовської держави. 1667 року за Андрусівським перемир’ям територія краю потрапила в залежність від шляхетської Польщі. 1793 р. край відійшов до Російської держави. З 1804 р. центром Волинської губернії став Житомир. На Волині, в Но-воград-Волинську, народилася видатна українська поетеса і громадська діячка Леся Україн-ка. Тут, у Луцьку та в селі Коло-дяжному, минуло її дитинство.

Західна межа Волині сьо-годні проходить по руслу річки

Буг, що розділяє Україну та Польщу. Але історична етніч-номовна межа Волинської землі на заході включає Холмщину, Підляшшя, Берестейщину. За феодальних часів ці землі вхо-дили до складу Володимиро-Волинського, а згодом Галиць-ко-Волинського князівства.

На захід від річки Горині простягався край дулібів. На півночі він досягав Ясельця. З того часу відомі Волинь, Буськ, Луцьк, Берест та інші. Згадані міста визначили назви місце-вих племен – волинян, бужан, лучан, берестян.

У Х столітті ці племена були об’єднані у Володимирське князівство і увійшли до складу Київської Русі. У літописі під 1170 рік згадуються два князів-ства: Володимирське та Луць-ке. Володимирське мало тісні відносини з Берестейським, Червенським та Белзьким кня-зівствами.

До найвизначніших істо-ричних міст належать Володи-мир-Волинський та Луцьк, які різного часу були столицями Волинського князівства, Із-яслав, центр просвітництва Острог, укріплене місто та куль-турний осередок Кременець, релігійно-просвітницький центр Почаїв, місце героїчної битви Берестечко. До цієї ка-тегорії належать: монастирське селище Зимне, села Межиріч та Пляшева.

Як зазначає науковець Ва-лерій Сопілка, Волинь після Галичини має найвищу щіль-ність історичних поселень: тут на одну тис. кв. км 12 цін-них історичних поселень та 23 пам’ятки архітектури. Найбіль-шою концентрацією спадщини відзначається південна частина Рівненської та широка осьова смуга Волинської областей. Зоною щільного зосередження пам’яток є межигір’я Стубли, Горині та Корчика, зокрема, міста Дубно, Млинів, Клевань, Корець, Острог, Вілія. Іншою зоною зосередження історич-них поселень та архітектурної спадщини є басейн річки Турії.

На Волині від середньо-вічних часів збереглись ви-датні зразки фортифікаційних споруд, до яких, наприклад, належить Луцький замок та ін. Тут є міста, що містять най-давніші містобудівні комплекси – Луцьк, Володимир-Волин-ський, Новоград-Волинський, Острог, Любомль, Дубно, Рівне, а також Берестечко.

У Волинській області за-реєстровано 468 пам’яток ар-хітектури, в Рівненській – 338, у Житомирській – 49. Волинь відзначається великою кількіс-тю дерев’яних храмів. Усього на території зареєстровано

понад 300 дерев’яних церков, 40 дерев’яних окремих дзві-ниць, приблизно 100 мурованих церков, понад 20 мурованих дзвіниць, майже 20 мурова-них костелів та 4 дерев’яні, 6 дзвіниць католицьких храмів, 7 палаців, 6 водяних млинів та інших пам’яток, що підлягають збереженню.

У місті Володимирі-Во-линському збереглись залишки давнього городища, закладено-го у Х столітті в часи правління зас новника міста київського князя Володимира Святосла-вовича, ім’ям якого названо місто. На пагорбі поряд з місь-кими валами розташований єдиний, що дійшов до наших днів, пам’ятник давньоруської архітектури домонгольського періоду на Волині – Успен-ський собор ХІІ ст. Храм збу-довано наддніпрянськими май-страми за велінням великого київського князя Мстислава. Протягом усієї своєї історії пам’ятка багаторазово горіла і поновлювалась. 1829 року храм зовсім зруйнувався, обвалилися залишки зводів та купол. Але 1900 року собор був повністю відбудований у формах ХІІ ст. Мурований одноверхий храм вражає гармонією пропорцій.


ІСТОРИЧНІ РЕГІОНИ УКРАЇНИ

ВОЛИНЬ ОХОПЛЮЄ ТЕРИТОРІЮ ЗАХІДНОГО ПОЛІССЯ – ПЕРЕВАЖНО РІВНЕНСЬКОЇ ТА ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТЕЙ. НАЗВА “ВОЛИНЬ” ПОХОДИТЬ ВІД ДАВНЬОГО МІСТА ВЕЛИНЬ, ЩО ВПЕРШЕ ЗГАДУЄТЬСЯ 1018 РОКУ, ЯКЕ БУЛО ПОБЛИЗУ НИНІШНЬОГО СЕЛА ГОРОДОК ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ.

ЛЮБИ І ЗНАЙ СВІЙ РІДНИЙ КРАЙ

КУЛЬТУРНІ ОСЕРЕДКИ ВОЛИНІ ПРИНАДИ ПІДКАМЕНЯ

У центрі селища Підкамінь Львів-ської області на мальовничому

пагорбі стоїть величезний камінь. Меш-канці його називають Чортовим, однак вірять, що природний велетень захищає їх від напастей та небезпек. Ця природна пам’ятка і старовинний домініканський монастир – головні принади Підкаменя. З гігантським каменем пов’язане не лише минуле і сучасне життя населеного пункту, а й його назва: селище розташувалося у долині під каменем.

Існує легенда, що камінь з’явився тут не випадково. Могутній богатир вирвав із гір шматок скелі і поставив його на па-горбі, таким чином позначивши місце, де буде збудована фортеця для захисту від на-падників. Його також пов’язують з ім’ям керівника повстанського руху опришків Олекси Довбуша.

Селище розташовується у мальов-ничій місцевості на стику Подільських Товтр та Волинських височин. З пагорбів відкриваються фантастичні краєвиди на навколишні поля, а в ясну погоду видно золоті куполи Почаївської Лаври, що за 15 кілометрів від Підкаменя. Навколо у скелях є недосліджені печери, про них розповідають, що тут переховувалися пов станці. Науковці вважають, що у давні часи камінь був язичницьким ідолом, а під час існування Галицько-Волинського князівства на ньому стояла церква-фор-теця. Гіпотезу підтверджують заглибини та пази, видовбані у твердій породі, вони могли утримувати дерев’яні конструкції.

Існує версія, що монастир у Підкамені заснували у ХІІІ столітті монахи-пілігріми, однак усі вони загинули під час татарсько-го набігу. ХV століттям датується перша письмова згадка про сакральну споруду.

У давні часи, коли монастир оборон-ного типу процвітав, він славився своєю розкішшю далеко за межами сусідніх зе-мель: багаті інтер’єри та бібліотека, курси для митців і дитяча церковна школа.

У 1727 році під час коронації місцевої чудотворної ікони Богородиці костел при-красили розкішною різьбою та фресками, салют лунав із 56 гармат, а в храмі згоріло близько 30 тисяч свічок. Монастир був оборонного типу, товсті мури, могутні башти з вузькими бійницями збереглися і досі. Серед монастирських пам’яток, що дійшли до наших днів, – Вознесенський костьол, келії, оборонна дзвіниця, при-крашена скульптурами святих. У центрі монастирського подвір’я на високій коло-ні стоїть позолочена фігура Богоматері.

За радянських часів храм був занед-баний, зараз його відновлює власними силами нечисленна громада монахів греко-католиків. До речі, вони дуже при-вітно ставляться до відвідувачів, можуть залюбки провести екскурсію та розповісти місцеві легенди та історії.




ДУХОВНІСТЬ

ХРИСТИЯНСЬКІ СВЯТА

Свято встановлено на честь Дмитра Солунського, який за християнську

віру був пронизаний списами римських во-їнів. Димитрій відкрито навчав мешканців грецького міста Фессалоніки християнській вірі та викорінював поганські звичаї. Герой-ську віру святого Дмитра прославив Господь різними чудами після його смерті та не-тлінністю тіла і мироточивістю, яка зціляла недужих.

Вшанування великомученика в Україні почалось відразу після прийняття хрещення Київської Русі. На початку 70-х років XI століття був заснований Димитріївський монастир у Києві, відомий пізніше як Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир. По-будував його син Ярослава Мудрого, великий князь Ізяслав, при хрещенні одержавши ім’я Димитрій.

На образах найчастіше бачимо святого

Дмитра зі списом у руках, тому це свято пов’язується з військовим патріотизмом, за-хистом рідної землі.

У суботу – Дмитрову, або “родинну”, чи ще інакше “дідову” – справляють осінні поминки померлих родичів. Поминають па-растасом у церкві та обідом вдома, на цвинтарі запалюють свічки.

За народними уявленнями святий Дми-тро приносить зиму. А тому, хоч часом і те-плом віяло, та зустрічали його у теплому одязі, аби великих морозів не було. А ще старожили кажуть, що святий Дмитро золотим ключем закриває землю-матінку. Буде він у себе ключі тримати, аж поки не прийде святий Юрій по них (6 травня) і землю не відімкне.

Наш кор.

ДЕНЬ СВЯТОГО ДМИТРАВОСЬМОГО ЛИСТОПАДА ВІДЗНАЧАЄМО ДЕНЬ СВЯТОГО

ВЕЛИКОМУЧЕНИКА ДИМИТРІЯ, АБО В НАРОДІ – “СВЯТОГО ДМИТРА”.

Свята мучениця народилася у день мук Господніх – у п’ятницю, тому

батьки і назвали її Параскевою, що у пере-кладі означає “п’ятниця”.

Жила вона в добу Діоклетіана, особливо жорстокого гонителя християн. Походила з багатої сім’ї. Після смерті батьків роздала спадщину на догляд за бідними та сиротами. Ще молодою дівчиною, не виходячи заміж і не маючи жениха, вона уславилася своїми проповідями проти “бездушних ідолів”, за що й була побита співгромадянами і кинута до в’язниці, зазначає науковець Діана Клочко.

Воєначальник малоазійського міста, де жила Параскева, був зачарований її красою. Він поставив дівчині умову: вона стане його законною дружиною, якщо зречеться віри Христової. Параскева не погодилась, і він наказав катувати її: били різками, підвісивши на дереві, дерли ребра залізними “лапами”. Напівживу, її кинули до в’язниці, де Параскеві

з’явився янгол із предметами Страстей Гос-подніх. Ними він повністю зцілив Параскеву, повернувши їй здоров’я та красу.

За переказами, тут починається низка чу-дес. Уранці Параскеву застали за молитвою й у сяйві краси невимовної. Воєначальникові у натовпі вона промовила: “Я тобі, бездушному, і всім тлінним ідолам кажу, як наказує Господь мій Ісус Христос, впадіть ви всі на землю і станьте прахом”.

І знову Параскеву підвісили на дереві, палили її свічками. Під час цих тортур удру-ге, але вже прилюдно, з’являється янгол, який спалює вогнем катів. Однак Парас-кеву після того скарали мечем: відсікли їй голову. І тоді почувся голос з неба: “Ра-дуйтесь, праведники, вінчається мучениця Параскева”. За кілька днів воєначальник упав з коня і вбився, що також переко-нало багатьох у силі християнської віри.

Особливу шану мала Параскева П’ятниця

у православних. З її пам’яттю пов’язано багато благочестивих обрядів і звичаїв. У цей день жінки, бувало, не прядуть і не шиють. Існує вірування, що свята П’ятниця з’являється людям у вигляді дуже бідної жінки, її тіло нашпигане голками, понівечене веретенами, порізане ножами та пробите цвяхами. Це так її понівечили ті люди, які в день святої П’ятниці працюють.

У році є дванадцять п’ятниць, які були колись в особливій пошані серед жінок: це – п’ятниця перед Благовіщенням, десята після Великодня, перед Зеленими Святами, Успін-ням, Головосіком, Здвиженням, Покровою, Введенням, Різдвом Христовим, Водохрищем та дві Великопісні.

На початку ХVІІІ століття день святої Параскеви відзначався в церкві з великими врочистостями. Храми і каплички на честь святої так і називалися П’ятницями. Особли-во вшановували і прикрашали ікони святої. На іконах Параскеву П’ятницю зображали суворою подвижницею, високого зросту, із золотим вінком на голові. Ікони святої, як зауважують народознавці, охороняють сімейний лад.

Вважається, що Параскева П’ятниця є покровителькою полів і скотарства, тому в її день до церкви приносять для освячення плоди, які потім зберігають як святиню до наступного року.

Святій Параскеві моляться про захист свійських тварин від мору. Крім того, вона зцілює найтяжчі душевні і фізичні хвороби.


МУЧЕНИЦЯ ПАРАСКЕВА П’ЯТНИЦЯДЕСЯТОГО ЛИСТОПАДА – ДЕНЬ ВЕЛИКОМУЧЕНИЦІ ПАРАСКЕВИ, АБО

СВЯТОЇ П’ЯТНИЦІ.

7 ЛИСТОПАДА – ДМИТРОВА СУБОТА

Здравствуй, Мусечка!Ты удивилась? Да, я тебя на земле

так никогда не называла, а дело в том, что с тех пор, как ты улетела, я все время искала слово, которого просило мое сердце, об-ращаясь к тебе. Обычного – мама, мамочка – мне никак не хватало, и я стала называть тебя сначала мамусечкой, а потом – даже не заметила, как получилось, – Мусечкой. От этого – Мусечка – на сердце становилось так тепло и ласково, что я к нему привяза-лась, поэтому – здравсвуй, Мусечка!

Ты знаешь, что вся моя жизнь была очень тесно связана с тобой. В большей или в меньшей степени ты была частью всего, и теперь это все не имеет той полноты, которая могла бы удовлетворять меня и радовать прежней гармонией.

Я бы так и любила эти удивительные майские вечера с их волнующими до опьянения ароматами цветущих под окном акаций, синим небом, звездами, с этим прекрасно неудержимым буйством жаждущей жизни, зелени, но тебя нет... То есть – ты есть, ты такая же, а впрочем – нет – ты еще прекрасней той, которую я знала на земле, но ты так далеко, а мне тоже хочется расправить крылья и лететь рядом с тобой, хочется видеть, как искрятся радостью твои глаза, как ликует, вкусившая плодов небесных, свободная душа.

Твоя душа... Сколько она вынесла... Знаешь, Мусечка, наверное, совсем не зря говорят, что большое видится на расстоя-нии, потому что только теперь я вижу, осо-знаю, понимаю, какой ты была на самом деле – цветок, росший на скале. Сколько жестоких ветров боролось с тобой, сколько

неистовых бурь, как больно жгло солнце, а ты – каким-то непостижимым образом, прощая все свои страдания минувшему дню – снова улыбалась восходящему солнцу!

Мой прекрасный, мой сильный и верный до забвения всех своих Я – мой любимый цветок. Я целую твои нежные и мужественные лепестки. Цвети там, где не опаляет солнце и не жжет мороз, где сила Божьей любви питает верных во веки!

***

Здравствуй, родненькая!П о з д р а в л я ю т е б я с п е р в ы м

небесным днем рождения, с твоим де-вяностовосьмилетием! Немножко жаль, что не осуществилась надежда на земле встретить столетие, а с другой стороны – слава Богу, что все уже позади, и не болят теперь ножки и сердечко не задыхается, а твоя рука больше не нуждается в моей. Теперь ты только услышишь свое имя в алтаре – уже и у престола стоишь и слышишь мое “Со святыми упокой...” Я знаю, что ты видишь меня и я тебя вижу, но не обычными глазами, а каким-то непостижимым внутренним взором. Я ощущаю твою брызжущую светом радость, и мое сердце тоже ликует. Жаль, что дома такое бывает не всегда. Иногда, глядя на твою фотографию, я плачу и так хочется спросить: “Неужели это правда, мамочка, что ты ушла?..”

Нет, нет – я понимаю и совершенно согласна с тем, что как бы ни было хорошо в гостях, а дома – лучше, но ненасытный мой эгоизм не хочет об этом помнить. Это он исторгает слезы и шепчет каждое утро и каждый вечер, и каждую минуту, что если

бы задержалась ты на земле еще хотя бы не-множко или хотя бы один-единственный разочек дано было мне счастье обнять тебя, то неизбывная потребность видеть, слышать, прикасаться к тебе не была бы столь жадной. Но я понимаю, что это ил-люзия – любовь не может насытиться один раз и навсегда. Рождаясь вновь и вновь, она постоянно ищет предмет своей любви, ибо потребность изливаться – это сущность ее!

Знаешь, Мусечка, когда я держу в руках твою фотографию – никак не могу отделаться от чувства, что если бы удалось, словно сквозь воду, проникнуть сквозь ее глянцевый блеск, то рука непременно ощу-тила бы тепло твоего тела и даже нежное “тук-тук” сердца в голубой жилке на виске. У меня нет – совершенно нет чувства, что ты умерла – никакого! Кажется, что в том маленьком, красивом гробике ты просто спала – спокойно и сладко, как ребенок в предвкушении Рождественских подарков. Я и сейчас настолько ясно слышу твое “дай, ручку поцелую”, что мои руки невольно тянутся навстречу этому зову, и сердце, изнемогая от нежности, готово скатиться в хрупкий кораблик твоих сомкнутых ладоней.

Многие мне, наверное, скажут, что это некий психологический феномен, явив-шийся результатом стрессового состояния от разлуки с тобой, а я думаю, что ни стресс, ни состояние психики тут ни при чем – ты действительно живая, и все мы – любившие друг друга на земле – встретимся в Стране, упразднившей разлуку, в Стране, где уже никогда и никого нельзя потерять ни на месяц, ни на день, ни на мгновение.

До встречи – моя любимая, моя непо-стижимая, мама!

Ольга БОНДАРЬ-КУЛИНИЧ,“Непостижимости”

ПИСЬМО В ВЕЧНОСТЬЛІТЕРАТУРНИЙ

КОНКУРС “ДЗЕРКАЛО”

ОСЕННИЙ ВАЛЬСПадает, тихо падает

желтый осенний лист.В ворохе листьев опавших

он так красив и чист.Свежестью поздней осени пахнет

он средь листвы.С ветром он к небу возносится. Видишь ли это ты?Падает лист осенний,

тихо ложась на землю.В небо мои мечты желтый лист унеси.В вихре надежд кружится,

на землю опять ложится.Ветер в танце осеннем

поднял листья с земли.Легкий, желтый, красивый кружится,

словно сон.Бога увидеть в небе, видимо, хочет он.Также к Нему стремится в небо душа моя.Кровью Христа омыться

жаждет сильно она.Елена НАУМОВА,

г. Днепродзержинск



АКЦЕНТИ

ДЕНЬ КАЛЕНДАРЯ

“Батьківщина – це твоє рідне сло-во, – писав видатний педагог

Василь Сухомлинський. – Знай, бережи, збагачуй велике духовне надбання свого народу – рідну українську мову. Це мова великого народу, великої культури. Укра-їнською мовою написані невмирущі твори Котляревського і Шевченка, Франка і Лесі Українки, Нечуя-Левицького і Коцюбин-ського. Українська мова живе в прекрасних піснях твого народу. Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова”.

А як яскраво, барвисто висловлювався про мову в своїх “Розрізнених записах” український письменник Леонід Перво-майський. Ось як він писав: “Таємниця мови подібна до скарбу, закопаного на невідомій глибині. До неї спроста не до-копаєшся. Можна ходити роками довкола, придивлятися, вслухатися, вивчати – і зна-ти тільки поверхню цього чуда, яке вперто не пускає тебе в свої глибини. Здається, ти вже близько, пройдеш один штих, одкинеш верхній шар, затоптаний, порослий спори-шем, – і скарб одкриється розсипом золота і коштовного каміння.

Але твої зусилля даремні – знову копа-єш, і знову нічого: якесь череп’я, іржавий дріт, півзогнилі тріски. Коли раптом таєм-ничий скарб починає озиватися в тобі – його магія розкривається сама собою, – не з словника, не з розкопок, а з твого живого існування, думання і єднання зі світом: шукаєш назви для всього, що бачиш, і сам починаєш розсипати скарби, і чим більше їх кидаєш, то більше їх стає у тебе ”.

А ось факти, як оцінює нашу мову прогресивний світ. Так, у Франції за допо-могою комп’ютеризації було встановлено, що українська мова є однією з найдавніших слов’янських мов і однією з найкращих світових. Ще в 1934 році на Міжнародному лінгвістичному конгресі в Парижі україн-

ська мова на спеціальному конкурсі уві-йшла в трійку найкращих мов світу поряд з французькою та фарсі.

Японія, переможена після Другої світової війни, всі зусилля й фонди надала освіті й за кілька десятиріч стала однією з найрозвинутіших держав. Довідавшись про таку вагомість української мови для розвит-ку світової культури, Японія запровадила її для вивчення в Токійському університеті.

А що зроблено для розквіту мови титульної нації у незалежній, суверенній Україні, коли знято всі численні заборони, які запроваджувались упродовж багатьох століть? А тут якраз немає чим хвалитися...

Нині українській нації доводиться вирі-шувати гамлетівську проблему: як перекона-ти чиновників усіх рангів, що без української мови, української культури, української ідентичності не може бути модерної україн-ської нації, а отже, і сучасної демократичної європейської держави? Нині ми – на порозі вступу України до Європейського союзу. Нам потрібно знайти свою нішу у процесі глобалізації. Для цього Україні потрібна національна стратегія культурного розвитку, спрямована на духовне єднання з Європою, отож треба переглянути всі законодавчі акти про культуру, мову тощо. Європа, яка вже давно сформувалась як геополітична структура та має свої, перевірені часом, економічні, політичні, культурні відносини, очікує Україну з її власним національним обличчям, зі своєю мовою. Тільки такою – у своїй природній сутності, з глибинною культурною традицією, багатою духовністю Україна цікава світові та має чим доповнити європейське співробітництво національних держав.

Національну мову творить народ, а її відшліфована форма – літературна мова – викристалізовується під пером митців слова. Із пробудженням національної

свідомості в межах усієї української на-ції треба подбати про те, щоб підвищити рівень мовно-національної вихованості народу. Уникати мовних недоладностей потрібно насамперед у матеріалах засобів масової інформації. На жаль, прикладів мовної неохайності, як зазначає багаторіч-ний літературний редактор, автор відомих мово знавчих книг Марія Волощак, дуже багато не лише в газетних чи журнальних публікаціях – трапляються вони в реклам-них афішах, у державних документах, ви-ступах урядовців.

Отже, в нашій державі належить ство-рити такі умови, щоб знати українську мову, розмовляти нею, активно поширювати її було престижно всім громадянам Украї-ни. Треба зробити так, щоб основна мова країни стала знаряддям здобуття знань,

морально-психологічного, соціально-професійного самоврядування, засобом просування по службі. Якби цієї психо-лого-педагогічної засади в утвердженні державної мови дотримувалися насамперед депутати Верховної Ради, керівники і пра-цівники владних структур, службовці всіх рангів, підкреслює професор Львівського національного університету імені Івана Франка Василь Лизанчук, то українська мова безболісно, природно, без значних затрат набувала б престижності, авторитет-ності, ставала б перспективною і життєво потрібною усім національним меншинам, які живуть на українській землі. А той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, за-уважує письменник Олесь Гончар, не може сам викликати повагу до себе.


ДО 160-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ДМИТРА ЯВОРНИЦЬКОГО

7 листопада цього року ми-нає 160 років від дня на-

родження відомого історика, ар-хеолога, лексикографа, фолькло-риста, етнографа, письменника Дмитра Яворницького (1855 – 1940 роки.). Його перу належить багато різних за жанром праць (наукових і популярних), більшість з яких присвячено історії запорізького козацтва.

Як зазначає академік В.Смо-лій, при найширшому розмаїтті творчих інтересів ученого в науко-вому світі Дмитро Яворницький відомий насамперед як дослідник запорізького козацтва. Усе життя, невичерпну енергію, запал душі вчений віддав вивченню цього оригінального національного яви-ща України, визначив справжнє місце та роль Запорізької Січі не тільки в історії українського, а й інших європейських народів. У цьому і полягає пізнавальна і на-укова цінність творчого доробку Дмитра Яворницького.

Народився майбутній акаде-мік 7 листопада 1855 року в с. Сос-нівці (тепер Харківської області) у сім’ї псаломщика. У 1881 році закінчив історико-філологічний факультет Харківського універси-тету і був залишений при кафедрі російської історії як професор-ський стипендіат.

Саме у 80-х роках ХІХ сто-ліття виникли творчі задуми і розпочалося втілення у життя найважливіших праць ученого.

Дмитро Яворницький для здобуття професорського звання збирає ар-хеологічні, архівні, картографічні матеріали на місцях колишньої Запорізької Січі. Проживаючи та викладаючи у Харкові, він блис-куче читає публічні лекції про Запоріжжя, обирається членом відомого Харківського історико-філологічного товариства.

У 1885 році у зв’язку із немож-ливістю працювати у навчальних закладах Харкова внаслідок зви-нувачень в “украинофильстве” Д.Яворницький переїжджає до Петербурга. Тут учений стає дій-сним членом Петербурзького археологічного товариства. З 1897 року він – приват-доцент Москов-ського університету, де викладав

історію українського козацтва та археологію. З 1902 року завідував Музеєм старожитностей Катери-нославської губернії (тепер Дні-пропетровський національний му-зей імені Д.Яворницького), який перетворив його на справжню скарбницю запорізької старовини.

У цей же час брав активну участь у роботі Катеринославської вченої архівної комісії – визнач-ного українознавчого осередку на території Південної Наддні-прянщини. У 1920 – 1933 роках Д.Яворницький працював в Ін-ституті народної освіти, 1925– 1929 роках був завідувачем кафедри українознавства у Катеринославі. 1924 року обраний членом-корес-пондентом, а з 1929 року – ака-деміком Всеукраїнської Академії наук. Помер Дмитро Яворницький 5 серпня 1940 року.

Відзначимо основні праці вченого. Це – “Історія запорізьких козаків у трьох томах”, “Вольності запорізьких козаків”, “Іван Дмит-рович Сірко”, “Число і порядок запорізьких січей” та ін. Учений зібрав значний фольклорний етно-графічний і лексикографічний ма-теріал, на основі якого видав такі роботи, як “Запоріжжя в залишках старовини та переказах народу у двох томах”, “Малоросійські на-родні пісні”, “Словник української мови”. Крім того, Яворницький підготував археологічні видання: “Джерела для історії запорізьких козаків у двох томах”, “До історії

Степової України”. Значно по-повнив унікальну колекцію ма-теріальних пам’яток з Південної України (75 тисяч експонатів).

Однак головний підсумок творчості Д.Яворницького – це тритомна праця “История запо-рожских козаков” – справжня енциклопедія історії запорізького козацтва (його виникнення, іс-торія військових дій, боротьби проти іноземних поневолювачів, побуту та звичаїв козаків протягом століть).

Варто зазначити, що цікавою є також концепція ученого щодо виникнення та розвитку феноме-ну запорізького козацтва. Серед причин виникнення українського козацтва Д.Яворницький віддає перевагу соціально-економічним чинникам. Інші причини – це існування у південних степах кочівників-татар, що постійно на-падали на українські землі, близь-кість вільних степів, етнографічні особливості українського народу, який прагнув до демократизму у суспільному житті. Автор зазначає, що українське козацтво виникло та заявило про себе як про реальну суспільну силу у другій половині ХV – на початку ХVІ століть.

Дмитро Яворницький дещо ідеалізував Запорізьку Січ, вважа-ючи її “ідеалом свободи, рівності і братерства”. Учений охарак-теризував кордони запорізьких вольностей, топографію і клімат Запорізького краю, військовий та адміністративний устрій За-поріжжя, відтворив етнографічні особливості запорожців, їхню культуру, побут та звичаї.

Учений у тритомнику доклад-но висвітлив політичну історію За-порізької Січі. Автор ширше залу-чив нові архівні джерела, які дали йому можливість поглибити до-слідження з ряду проблем, зобра-зити розвиток подій на Запоріжжі в ХVІ – ХVІІІ ст. Матеріал праці охоплює такі актуальні проблеми історії України, як участь Січі у національно-визвольному русі ХVІ – ХVІІІ ст., місце Запоріжжя у політичних подіях того часу і вне-сок запорожців у боротьбу проти турецько-татарської агресії.

Запорізькій Січі і подіям в Україні у другій половині ХVІІ – початку ХVІІІ ст. відведено більше половини праць Д.Яворницького. Характерною рисою викладу істо-ричного матеріалу є його помітна персоніфікація. Учений створив оригінальні характеристики різних українських політичних діячів того часу – Ю.Хмельницького, І.Виговського, І.Брюховецького, П.Тетері, Д.Многогрішного, П.Дорошенка, І.Самойловича, І.Сірка та ін. Крім того, дослідник яскраво зобразив загарбницьку централізаторську політику ро-сійського царизму, спрямовану на ліквідацію державності Запо-різької Січі, зокрема, і України – Гетьманщини в цілому.

Останній, третій том “Исто-рии запорожских козаков” закін-чується 1734 роком. Запланований раніше четвертий том праці, який повинен був обійняти історію За-порізької Січі від 1734 р. і до кінця її існування, Дмитро Яворницький так і не встиг написати.


СПІВЕЦЬ ЗАПОРІЗЬКОЇ СТАРОВИНИ

“ЦЕ МОВА ВЕЛИКОГО НАРОДУ, ВЕЛИКОЇ КУЛЬТУРИ...”



КАЛЕЙДОСКОП

Фінансові реквізити: рахунок ДЗД ДПтСУ, с/р №31251201201887 в ГУДКСУ в м. Києві,

код банку 820019, ЄДРПОУ 08565003. Свідоцтво платника ПДВ №200062177.

Інд. под. № 085650026068

ГазетаДержавної

пенітенціарної служби України

Адреса редакції: 04050, м. КиївÊ50, вул. Ме льни кова, 81.

Телефон: 481Ê05Ê62; еÊmail: [email protected]

Листування з читачами тільки на сторінках газети. Думки авторів

публікацій не завжди збігаються з точкою зору редакції. За точність

викладених фактів відповідальність несе автор. Художні твори друкуються мовою

оригіналу. При використанні наших публікацій посилання

на “Закон і обов’язок” обов’язкове.

Головний редакторОксана

ВЄЛКОВА-ЛАГОДАСвідоцтво

про реєстраціюКВ №9609

від 21.02.2005р. Ціна договірна.

Рукописи і фотознімки не повертають-ся і не рецензуються. Відповідальність за

достовірність реклами несе рекламодавець.

Передплатний індекс 23102Наклад: 40000

Замовлення № 5640ТОВ “Поліпрінт”,

м. Київ, вул. Лугова, 1 а

ОБОВ’ЯЗОКЗАКОНЗАКОН


ОБОВ’ЯЗОКЗАКОНЗАКОН


9 ЛИСТОПАДА – ДЕНЬ КНИГИ РЕКОРДІВ ГІННЕССА

Відповіді на сканворд у № 44

ЦІКАВО ЗНАТИ

СКАНВОРД

ЦИТАТА МАСТЕРА

Всегда интересно изучать “олим-пийских чемпионов” животно-

го мира. Рекордсмен по скорости со-кол-сапсан: при пикировании – 350 км в час. Однако в свободном полете самый быстрый (170 км в час) – азиатский стриж. Наилучший бегун на недлинных дистанциях – гепард (100 км в час). Ре-корд скаковой лошади – 70 километров.

Ну, а самые медленные? Черепаха? Отнюдь! Самое медленное животное в мире – это улитка. Средняя ее скорость около 1,5 мм/сек., то есть за одну ми-нуту она может преодолеть расстояние, равное примерно 9 см. Таким образом ее скорость – полметра в час.

Также неспешен и трехпалый ле-нивец. Его средняя скорость движения всего 150 м/час. Потому что ходить он не умеет – только ползает.

Черепахи медлительны только на земле. А в воде некоторые из них могут разгоняться до 35 км/час. А это скорость неплохой моторки.

Василий ПЕСКОВ

НАЙПОПУЛЯРНІШИЙ У СВІТІ ДОВІДНИК МАЄ ДАВНЮ ІСТОРІЮ, ПРОТЕ ВІДЗНАЧАТИ ДЕНЬ КНИГИ РЕКОРДІВ ГІННЕССА ПОЧАЛИ ЛИШЕ У 2005 РОЦІ, КОЛИ БУВ ПРОДАНИЙ 100-МІЛЬЙОННИЙ ЕКЗЕМПЛЯР КНИГИ І ВОНА ОТРИМАЛА ТИТУЛ “КНИГИ, ЗАХИЩЕНОЇ АВТОРСЬКИМ ПРАВОМ, ЯКА НАЙБІЛЬШЕ ПРОДАЄТЬСЯ В СВІТІ”.

Рекорди у книзі реєстру-ються в трьох категоріях:

най-най: більше, менше, швидше, довше і т.д., тобто те, що можна порівняти і має змагальний крите-рій; найперше (підкатегорії: най-давніше і найстаріше з існуючого): перше масове, серійне, широкого споживання, перші серед чолові-ків і жінок; єдине у своєму роді: те, що має винятковий характер, не-можливо повторити, є екзотикою.

У новій “Книзі рекордів Гін-несса – 2016”, що з’явилася у продажі цієї осені у категорії най-най є українка Ольга Лящук, яка своїми стегнами розчавила три кавуни за 14 секунд. Вона стала

однією із трьох тисяч нових світо-вих знаменитостей-рекордсменів.

Ще одна сильна жінка – американка Лінсі Ліндбер вміє голіруч розривати найбільше телефонних довідників за одну хвилину.

А найвідомішою сімейною парою стали подружжя спортс-менів із Китаю завдяки своєму зросту. Баскетболіст Сунь Мінмі і гандболістка Сюй Янь мають сумарний зріст рекордних 423, 47 сантиметри.

Та всіх людей-рекордсменів, за визнанням упорядників книги, цьогоріч затьмарили тварини. На сторінках видання можна позна-

йомитися із найшвидшою черепа-хою Берті, яка змогла розігнатися до швидкості 28 сантиметрів за секунду. Зворушує дворічний ангорський кролик Франческа – цей клубочок має найдовшу шерсть – 36,5 сантиметрів. А найкращим “воротарем” визнано дев’ятирічного песика із Японії, який за одну хвилину спіймав лапами 14 м’ячиків. Талановита собака ще катається на скейтбор-ді, ходить на двох лапах і стрибає через скакалку.

Увійшов до книги рекор-дів і популярний зараз фенте-зі “Ігри престолів” як серіал який одночасно показали у най-

більшій кількості країн – 173.Деякі рекорди залишаються

незмінними, наприклад, най-багатшою людиною у світі зали-шається Джон Рокфеллер, статки якого оцінюють у майже 200 мі-льярдів доларів. Інший незмінний лідер – фільм “Віднесені вітром”, який залишається найкасовішою стрічкою.

Сама “Книга Рекордів Гін-несса” також встановила рекорд як найпопулярніша книга впро-довж 60 років. Щороку вона ство-рює картинку світу, такого, яким він є. Купуючи її, люди дістають уявлення, чим живе суспільство.

Підготувала Наталія УСИК

НАЙДИВОВИЖНІШІ РЕКОРДИ СВІТУ В ОДНІЙ КНИЗІ

ЦІКАВО ЗНАТИЦІКАВО ЗНАТИ

ЦИТАТА МАСТЕРА

Documents

Газета видається з 1955 року · НІМЕЧЧИНИ. ТОМУ ДО ВИЗВОЛЕННЯ ДОЖИЛО ЛИШЕ БЛИЗЬКО 180 ТИСЯЧ КИЯН – СТАРИХ,