НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/20161

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 2 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/20161

nadbuhom.pl e-mail: nadbuhom@nadbuhom.pl ul. Ogrodowa 13, skr. poczt. 77, 17-100 Bielsk Podlaski, tel. (+48)502565547

№ 1 (143) Січень – Лютий 2016 Nr 1 (143) Styczeń – Luty 2016

Druk: Andare. Studio Grafiki i Reklamy, ul. Senatorska 40/91, 00-95 Warszawa. Nakład: 1600 egz.

Український часопис Підляшшя„Над Бугом і Нарвою”Видавець: Союз українців Підляшшяul. Ogrodowa 13, 17-100 Bielsk Podlaski, tel/fax 85-730-25-23www.zup.org.pl E-mail: biuro@zup.org.pl

Зреалізовано завдяки дотації Міністра внутрішніх справ і адміністрації.Редакція: Андрій Давидюк, Юрій Гаврилюк (головний редак-тор), Андрій Єкатеринчук, Іван Киризюк, Христина Костевич, Людмила Лабович, Кароліна Хмур. Співпрацівники редакції: Ігор Вереміюк, Микола Рощенко, Славомир Савчук, Леокадія Саєвич, Мирослав Степанюк, Єлизавета Томчук, Олена Чабан.

Не всі думки висловлені на сторінках нашого часопису віддзеркалюють погляди редакції. Не замовлених матеріалів не повертаємо. Редакція залишає за собою право редагувати, скорочувати тексти та змінювати заголовки. За зміст поміще-них реклам та оголошень редакція не відповідає.

Річна передплата на території Польщі коштує 50,00 зл. Річна передплата з-за кордону – рівновар-тість 35 доларів США (звичайною поштою) або 50 до-ларів США (летунською поштою). Банк. рахунок ви-давця: Związek Ukraińców Podlasia, Bank Pekao S.A., nr 41 1240 5253 1111 0000 5712 5402.

Ukraińskie pismo Podlasia„Nad Buhom i Narwoju”Wydawca: Związek Ukraińców Podlasiaul. Ogrodowa 13, 17-100 Bielsk Podlaski, tel/fax 85-730-25-23www.zup.org.pl E-mail: biuro@zup.org.pl

Zrealizowano dzięki dotacji Ministra Spraw Wewnętrznych i Administracji.Redakcja: Andrzej Dawidziuk, Jurij Hawryluk (Jerzy Gawryluk – red. nacz.), Andrzej Jekaterynczuk, Jan Kiryziuk, Krystyna Kościewicz, Ludmiła Łabowicz, Karolina Chmur. Współpracownicy redakcji: Helena Czaban, Mikołaj Roszczenko, Leokadia Sajewicz, Sławomir Sawczuk, Mirosław Stepaniuk, Elżbieta Tomczuk, Ihor Weremijuk.

Nie wszystkie opinie wyrażone na łamach naszego czasopisma wyrażają poglądy redakcji. Materiałów nie zamówionych redak-cja nie zwraca i zastrzega sobie prawo ich redagowania, skracania oraz zmiany tytułów. Redakcja nie ponosi odpowiedzialności za treść zamieszczonych reklam i ogłoszeń.

Roczna prenumerata krajowa kosztuje 50.00 zł (w przy-padku prenumeraty za okres krótszy ilość numerów nale-ży pomnożyć przez 8.50 zł). Roczna prenumerata zagraniczna – równowartość 35 USD (poczta zwykła) lub 50 USD (poczta lot-nicza). Rachunek bankowy: Związek Ukraińców Podlasia, Bank Pekao S.A., nr 41 1240 5253 1111 0000 5712 5402.

А. Парфінюк, Колядування у день cвятого Андрія Первозванного ................ 2J. Hawryluk, Nie wystarczą „proste rachunki” – konieczna jest jeszcze logika .......... 3ЛС, Таланти, народжені Холмською землею ........ 4Л. Лабович, У Білостоці колядують діти і дорослі .................. 5С. Савчук, Ялинка та колядки у Гацьках .......... 7(В), Як колядувала в січні «Гілочка» ..................... 8 (Г), Колядки – спадщина як релігійна, так і культурна ......... 9Л. Лабович, Державні відзнаки для керівників «Ранку» ................. 11Г. Купріянович, Шляхом біженства 1915 року по Холмщині ......... 13М. Корнилович, Біженська трагедія Холмщини й Підляшшя ........ 15Я. Довгань, Про не патріотичні настрої українських патріотів ....... 21J. Hawryluk, Województwo imienia podlaskiego ............... 24

L. Łabowicz, Gwary podlaskie na tle kształtowania się języka ukraińskiego ..... 28Ю. Гаврилюк, Церква в Лабовій – лемківська «родичка» Полтавського земства ........ 30І. Киризюк, З циклу «Невтішна осінь» .............. 35A. Kulgawczuk, Kilka wspomnień okruchów... ........ 36Ю. Гаврилюк, З «Хронологіон»-у 2014 ............... 38M. Roszczenko, O naszych przodkach – unitach ...... 41Л. Лабович, З хроніки подій на Підляшші .......... 44

НАША ОБКЛАДИНКАБуло колись таке, що сніг мав обов’язок лежати всю зиму – на радість дітям та біду дорослим. За-раз «вполювати» зимовий сюжет важко, але інко-ли вдається. Так як на цій світлині церкви св. Ар-хангела Михайла у Вуорлі.Стор. ІІІ-ІV: Зимові і майже весняні лютневі кра-євиди з околиці Більська. Фото Ю. ГаврилюкаСтор. ІІ: Виконані під керівництвом Василя Кри-чевського розписи церкви в селі Лабова на Лемків-щині. Внизу його імпресія з Лабової, намальована у 1944 р. (зараз у колекції Олеся Демка).

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 2 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/20163

13 грудня 2015 року світлиця в Добриводі була вщерть набита

мешканцями села та гостями з навко-лишніх місцевостей. Зустріч відкри-ли господині, тобто жінки з церковно-го хору, разом з отцем Лукою Барто-шуком. Після виступу, отець диякон розповів про специфіку посту перед Різдвом Христовим, званого теж «пи-липівкою», та пов’язані з ним народні звичаї. Представив також коротку іс-торію життя св. Андрія Первозванно-го, адже цього дня за юліанським ка-лендарем відзначається його пам’ять.

– Протягом пилипівки випадають дні пам’яті багатьох святих. Я запи-сав у Кліщель таку приказку: «Варва-ра розварит, Сава засічит, Микола пригвоздит, Анна присип’є і зима на-стане» – говорить о. Лука Бартошук. – Свідчить це, що наші предки знали не тільки про великі свята, але і про щоденних святих – додає диякон. Сам апостол Андрій був першим учнем Ісу са Христа. – Первозванний значить вперше покликаний. Його першого з дванадцяти апостолів Христос за-кликав до себе – пояснює о. Барто-шук. Не був це єдиний акцент при-свячений життю святого. Всі присут-ні мали змогу почути також стародав-ню пісню, в якій описана доля апос-тола Андрія.

Як у виконані групи з Добриводи, так і хору православної парафії в Клі-щель, прозвучали твори різдвяно-но-ворічного періоду. Як говорить дия-кон Лука, увагу звертає їх різноманіт-ність. – Пилипівка багата на зимові пісні – то є релігійні коляди, пісні при-свячені пам’яті святих, але також вже призабуті світські приспівки для новонародженої дитини, молодожо-нів, для дівки, яка виходить заміж, чи для хлопця, що йде до війська – каже о. Бартошук. Одну з таких приспівок присутні почули у виконані жінок з Добриводи. Була це форма подарунку для диякона та його паніматки з наго-ди народження сина.

В часі зустрічі презентувалися та-кож представники молодого поко-ління. – Запросили ми ансамбль «Гі-лочка» з Черемхи, а також висту-пили наші діти з Добриводи – гово-рить солтис села, Ірина Явдосюк. Місцевих виконавців було менше п’яти, все ж зуміли вони заохоти-ти до спільного співу цілу публіку. З черги зовсім іншу реакцію викли-кала черемуська молодь. Коли зазву-чали чудові та сильні голоси дівчат та хлопців, усі присутні замовкли неначе зачаровані. І нічого в цьому незвичайного, адже осінню колек-тив відзначатиме двадцятиліття іс-нування. У планах є теж видання платівки з народними піснями з око-лиць Черемхи-Села.

Після артистичної частини, госпо-дині запросили на пісну вечерю з тра-диційними стравами, як кисіль, пампу-хи, вареники чи грушник. Як розказує організаторка, такі зустрічі в Добриводі не відбуваються часто. – Більше занять організується для дітей. Таких подій є небагато – каже Ірина Явдосюк. І хоч роботи при організації такої зустрічі є немало, важливо, щоб ця традиція була підтримана. – Думаю, що варто це ро-бити, люди охоче беруть участь. Слід їм тільки пригадувати про дату і про годину – додає пані солтис.

Отже, пам’ятайте – за рік о тій са-мій порі!

Агнешка ПАРФІНЮКФото Є. Рижик

і архів ансамблю «Гілочка»

Колядування у день cвятого Андрія Первозванного

Вже втретє в селі Добривода, що в гміні Кліщелі, можна було почути українські колядки та щедрівки. Це однак не єдині атракції, яких заплановано для

присутніх у сільській світлиці. А й день був винятковим.

Każdy schyłek starego i początek nowe-go roku to czas nie tylko świętowania

i kolędowania, ale i ogłaszania przez odpo-wiedni organ rządowy, obecnie Minister-stwo Spraw Wewnętrznych i Administra-cji, wysokości dotacji na realizację zadań „mających na celu ochronę, zachowanie i rozwój tożsamości kulturowej mniejszości narodowych i etnicznych oraz zachowa-nie i rozwój języka regionalnego”. Zgod-nie z decyzją ogłoszoną 15 grudnia 2015 r. na rok 2016 rozdysponowano ogółem pra-wie 15,6 mln złotych.

Niewielka część z tej kwoty – 436 tys. zł (3% całości), a więc mniej niż „tysięcz-ny ogonek” od milionów, przypadła dla Związku Ukraińców Podlasia. Na pierw-szy rzut oka wygląda ona dość imponują-co, okazuje się jednak, że każde z trzech, niezbyt przecież wielkich, bo liczące od 15 do 23 tys. mieszkańców miast pomiędzy Bugiem i Narwią, na podobnego rodzaju działalność, a więc domy/ośrodki kultury i biblioteki miejskie, wydaje cztery razy więcej: Bielsk i Siemiatycze – prawie po 1,7 mln, Hajnówka – ponad 1,8 mln.

Większość tej ogólnej kwoty przyzna-nej Związkowi Ukraińców Podlasia po-chłaniają coroczne imprezy kulturalne (największe to „Na Iwana, na Kupała” i fe-stiwal „Podlaska Jesień”), wsparcie dzia-łalności zespołów artystycznych oraz pra-ca z dziećmi i młodzieżą szkolną. Poza jednorazowym wydaniem jubileuszowe-go dysku z pieśniami śpiewanymi przez „Hiłoczkę”, która w br. obchodzi 20-le-cie istnienia, są to działania cykliczne i długofalowe, prowadzone już od wielu lat. Kolejny obszar działalności, wspiera-ny dotacjami MSWiA, to oczywiście me-dia, a więc trwające od 25 lat wydawanie ukraińskiego pisma Podlasia „Nad Buhom i Narwoju” i radiowe „Ukraińskie słowo”, nadawane na antenie białostockiego Ra-dia Orthodoxia od 2009 r. Obecnie jest to 20-minutowa audycja nadawana w każdy czwartek o godz. 16.30, na częstotliwości 102,7 FM (słyszalność radia sięga Białe-gostoku i najbliższej okolicy, jednak kolej-ne odcinki umieszczane są w archiwum na stronie www.orthodoxia.pl i można je od-słuchiwać w dowolnym czasie). Od kilku lat w niewielkim zakresie wspierana jest także działalność samego Związku – do-tacja umożliwia opłacenie części kosztów wynajmu lokalu i usług biura rachunkowe-go (organizacja nie ma żadnego etatowego pracownika).

Jest to oczywiście zbyt mało, aby nad-robić zaległości i szkody zadane działa-niami władz tzw. Polski Ludowej w latach 40. – 80. minionego wieku, gdy rzeczy-wista sytuacja etniczna w nadbużańskiej części woj. białostockiego była ignorowa-na, ukraińska działalność kulturalna dła-wiona, a w jej miejsce podsuwano rozma-ite namiastki. Ale trzeba też przyznać, że struktura dotacji, wypracowana w ciągu trwającej już prawie ćwierć wieku prakty-ki pogodzenia ukraińskich dążeń z możli-wościami ich realizacji w ramach państwo-wego budżetu, jest dość logiczna i pozwala utrzymać pewien poziom zapewniający realizację najbardziej pilnych działań i mi-nimalną stabilizację. Nie jest to wprawdzie obfita uczta duchowa, ale nic nie wskazuje na to, aby chciano nas zagłodzić.

Okazuje się jednak, że i ten skrom-nie zastawiony kulturalny stół ukraiński kłuje co niektórych w oczy. Taki właśnie wniosek nasuwa się po lekturze 4. tego-rocznego numeru białoruskiego tygodni-ka „Niwa”, którego pierwszą stronę w całości zajmuje artykuł poświęcony roz-działowi przez MSWiA dofinansowania „działań służących ochronie, zachowaniu i rozwojowi tożsamości kulturowej mniej-szości narodowych i etnicznych oraz za-chowanie i rozwój języka regionalnego”. Zaczyna się on wnioskiem-zażaleniem re-daktora Macieja Chołodowskiego, że про-стым вокам можна ўбачыць неадпа-веднасць паміж велічынёй субсідый прызначаных беларусам, параўноўваю-чы іх з украінцамі, асабліва ў кантэксце шматлюднасці абедзвюх меншасцей на Падляшшы згодна апошняму перапісу і вынікаючых з гэтым фактам патрэб (gołym okiem można dostrzec niepropor-cjonalność pomiędzy dotacjami przyzna-nymi Białorusinom w porównaniu z Ukra-ińcami, zwłaszcza w kontekście liczebności obu mniejszości na Podlasiu zgodnie z wy-nikami ostatniego spisu i wynikających z tym faktem potrzeb).

Przesłanie o „białoruskiej krzywdzie”, łączone z pretensją o preferowanie Ukra-ińców, zarówno podlaskich, jak i „ogólno-polskich”, wyziera zarówno z cytowanych w artykule wypowiedzi przewodniczące-go największej organizacji tej mniejszości – Białoruskiego Towarzystwa Społeczno--Kulturalnego, jak i dziennikarskiej narra-cji. Jak to skomentować?

Przyznam, że nie bardzo rozumiem dlaczego „fakt potrzeb” ma wynikać ze statystyki, a nie z tego, co w konkretnym wypadku trzeba zrobić, aby chociaż w mi-nimalnym stopniu „chronić, zachowywać i rozwijać tożsamość kulturową mniejszo-ści narodowej”. Matematyka, zwłaszcza społeczna, to nie tylko „rachunki”, ale też logika nakazująca brać pod uwagę wszyst-kie czynniki warunkujące obecne funk-cjonowanie poszczególnych mniejszości oraz działających na ich rzecz organiza-cji społecznych i kulturalnych. Nie sądzę więc, aby środowiska białoruskie, które na ten rok otrzymały ogółem 2,4 mln zł do-tacji, były pokrzywdzone w stosunku do społeczności ukraińskiej – zmagającej się ze skutkami akcji „Wisła” i opresyjno-re-presyjnej polityki władz PRL-u.

Oba te czynniki, chociaż akcja „Wisła” tylko pośrednio, miały przemożny wpływ także na sytuację ludności etnograficz-nie ukraińskiej w woj. białostockim, któ-ra znalazła się w sytuacji iście kuriozal-nej. Dla nikogo znającego stan rzeczy nie jest tajemnicą, że stała się ona demogra-ficzną bazą dla białoruskiej mniejszoś ci narodowej, skonstruowanej w oparciu o kryterium wyznaniowe, a nie językowo--kulturowe. Niezależnie więc od danych w rubrykach spisowych, ukraińskojęzyczni mieszkańcy Bielska, Siemiatycz i Hajnów-ki wraz z ich okolicą i pochodzącymi stąd mieszkańcami Białegostoku, a zatem co najmniej kilkadziesiąt tysięcy osób (w gra-nicach setki), to naturalni „konsumenci produktu kulturalnego” proponowanego przez organizacje ukraińskie, a konkret-nie przez Związek Ukraińców Podlasia. Pochodną powyższego jest kolejny regio-nalny paradoks: na organizowanych przez BTSK festynach i konkursach piosenki białoruskiej rozbrzmiewają w większości piosenki ukraińskie, chociaż ostatnio już przeważnie przetłumaczone na język bia-łoruski (przeróbkom poddawane są nie tylko najpopularniejsze piosenki ludowe, ale też estradowe). Więc tego rodzaju pu-bliczne żale z wskazywaniem na Ukraiń-ców brzmią w ustach przewodniczącego BTSK co najmniej nieelegancko.

Poza tym zasada statystycznej propor-cjonalności w rozdziale środków finanso-wych, jak to zauważył dziennikarz „Na-szoho Słowa” Hryhorij Spodaryk, nikomu by tu korzyści nie przyniosła, gdyż suma dotacji, z których korzystają zarówno Ukraińcy, jak i Białorusini, znacznie prze-

Każdy schyłek starego i początek nowe-Każdy schyłek starego i początek nowe-K Jest to oczywiście zbyt mało, aby nad- Przyznam, że nie bardzo rozumiem

Nie wystarczą „proste rachunki” – konieczna jest jeszcze logika

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 4 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/20165

Колядний вечір, якого провів Біло-стоцький відділ Союзу українців

Підляшшя, став помітним українським заходом, пов’язаним з продовжуванням колядної традиції Підляшшя. Це була одна з перших ініціатив ново обраної управи місцевого відділу, в якій зна-йшлися молоді люди, зв’язані з колек-тивом народного співу «Добрина»:

– Ми хотіли підтримати традицію вечорів колядок у Білостоці – поясню-вав Лука Бадовець, голова Білостоць-кого відділу СУП-у. – Почали думати, як це зробити: чи зорганізувати більш масштабний захід, чи такий невели-кий, тільки для учнів. З’явилася концеп-ція, щоб вийти ширше до людей у Бі-лостоці, щоб не замикатися в одному середовищі, але зробити захід для ціло-го Білостока, для різних людей, які тут живуть.

Концепція виявилася дуже вдалою, та зал під час колядного вечора був вщерть заповнений людьми, які в не-дільне пополудня вирішили послухати гарних українських колядок.

– Цей вечір ми провели в піднесе-ному і врочистому настрої – ділив-ся враженнями присутній на заході

які приходять і хочуть чути і бути учасниками того торжества, свят-кового настрою.

Зустріч вели Агнешка Парфінюк, журналістка Радіо Ортодоксія, та Ма-ріюш Михальчук, секретар місцевого відділу, який дуже барвисто розповідав присутнім про сенс таких зустрічей.

А це, перш за все, презентація міс-цевого потенціалу, в тому числі дітей і молоді, що вчаться української мови як рідної. Святковий вечір відкрили най-молодші – дошкільнята з міжсадково-го пункту, який третій рік діє при Са-моврядному дитячому інтеграційно-му садку № 26 у Білостоці. Цього року працюють там дві пополудневі групи, в яких української мови вчиться 11 ма-лят з цілого міста, віком від 2,5 до 6 ро-ків. Окрім них виступили учні Комп-лексу громадських шкіл ім. св. Кири-ла і Методія в Білостоці. Цього року на рівні початкової школи і гімназії в трьох групах вчиться там української мови двадцять троє учнів. Усі діти отримали книжки українською мовою про Божу Матір, подарунок від Україн-ського товариства в Люблині.

На заході можна було відчути, з од-ного боку, подих молодості та з друго-го, старовинність презентованого ре-пертуару, оскільки на сцені переважа-ли молоді виконавці – не лише діти, але й молоді, в більшості 20- та 30-літ-ні люди, які виконували найбільш ар-хаїчні, часто ще язичницькі за похо-дженням, колядні пісні. Це був ан-самбль «Добрина», господар заходу, окрім того показалися учасники май-стер-класів «Народні колядки з Під-ляшшя – білостоцькі уроки традиції»,

У Білостоці колядують діти і дорослі

Традицією стало, що грудень, січень та й частина лютого в підлясь-ких осередках культури, сільських світлицях, при церквах та в шко-

лах «зарезервовані» на різного роду колядні зустрічі. Звичайно, звучать на них українські колядки: місцеві, часто дуже архаїчні, з Почаївсько-го «Богогласника», а також більш сучасні, нерідко й естрадні. У цьому різдвяно-новорічному періоді вечори колядок численно проходили на се-лах, попри те, що весь час живою є там традиція колядування, а та-кож у містах, у яких рідко можна вже зустріти колядників, зокрема, на православні свята. Тим разом колядні зустрічі відбулися хоча б у До-бриводі, Черемсі-Селі, Гацьках, а також у Гайнівці і Білостоці. Окрім того діти, які вчаться української мови, могли заколядувати перед свя-тим Миколаєм під час новорічної ялинки Союзу українців Підляшшя у Комплексі шкіл ім. А. Міцкевича в Більську. Чи не найбільшим україн-ським колядним заходом у регіоні був однак «Вечір українських колядок», який пройшов 24 січня 2016 р. у ресторані «Рецептура» в Білостоці.

д-р Андрій Артем’юк, голова Сою-зу українців Підляшшя. – Вечір ко-лядок потрібний, зокрема в Білосто-ці, оскільки нема тут можливос-ті колядування, зустрічатися один з одним, як на селах кругом Більська чи Гайнівки, де колядники ходять від хати до хати. Як показує реакція лю-дей та повний зал, це потрібне і ко-рисне для тих, що виконують, вчать-ся від старшого покоління, і для тих,

Не вперше на українському заході показалися дошкільнята, які вчаться української мови

wyższa ich udział procentowy w wykaza-nej przez spis z 2011 roku 400-tysięcznej rzeszy mniejszości narodowych, etnicz-nych i językowych uprawnionych przez ustawę do otrzymywania wsparcia finan-sowego. Kolejne memento: z porówna-nia wyników spisów w latach 2002 i 2011 wynika, że liczba „statystycznie uprawo-mocnionych” Ukraińców, zarówno w ska-li kraju, jak i woj. podlaskiego wykazuje tendencję wzrostową, zaś Białorusinów – spadkową. Zanim więc ktoś zacznie chwa-lić się, że zna rachunki, powinien najpierw pomyśleć – logicznie!

Kwestią do logicznych przemyśleń i publicznej dyskusji jest oczywiście py-tanie, jak udoskonalić mechanizm przy-znawania dotacji, aby docierały one do środowisk najbardziej potrzebujących i umiejących je najlepiej zagospoda-rować. A także, czy ich ogólna kwo-ta, oscylująca w granicach 14-16 mln złotych, umożliwia nie tylko działa-nia zmierzające do zachowania kul-tury i tożsamości, ale też do ich roz-woju (suma jest w istocie niewielka, stanowiąca mikroskopijny ułamek, ok. 0,00004 zaplanowanych na bieżący rok

wydatków budżetu państwa, więc jej realne zwiększenie stanowi wyłącznie kwestię dobrej woli). Są to oczywiście pytania nie tylko do ministerialnych urzędników i posłów, którzy przygoto-wują i uchwalają budżet państwa, ale też do samych siebie. Bo ustalanie prioryte-tów i szukanie sposobów ich realizacji, w tym wybór, czy będziemy do celu dą-żyć współpracując, czy też rywalizując z towarzyszami mniejszościowej doli, jest już naszym obowiązkiem.

Jurij HAWRYLUK

Песимісти кажуть, що немає холм-ських українців. Реалісти ж відпо-

відають: вони живуть в Україні, в самій Волинській області майже третина на-селення – вихідці з Холмщини та їх на-щадки.

Пам’ять про історію Холмщини і Південного Підляшшя, їхні святині, культуру, традиції закарбована також у творах письменників. На карті літе-ратурної України ця поселена у Воли-ні Холмщина представлена іменами Віктора Ревухи і Петра Маха, Йосипа Струцюка і Олександра Рисака, Ми-коли Онуфрійчука, Івана Чернецького та Володимира Лучука. Література си-нів холмщацького краю наповнена пе-реживаннями і світовідчуттями, багата і розмаїта жанрами. Об’єднує їх спільна любов і туга за покинутим отчим кра-єм, та необхідність гуртування україн-ців усіх земель у справі захисту спіль-ної національної колиски – України, її мови, культури.

11 листопада 2015 року у Волинській державній обласній універсальній на-уковій бібліотеці імені Олени Пчілки проведено вечір «Таланти, народжені древньою Холмською землею». На за-ході виступили Йосип Струцюк – уро-дженець села Стрільці Холмського пові-ту, Іван Чернецький – уродженець села Злоєць Замостівського повіту та Мико-ла Онуфрійчук Антонович – уродже-нець села Путновичі Холмського повіту та голова Волинського обласного вете-ранського громадсько-культурного то-вариства «Холмщина» (був у колі осіб, які разом з мистецькими колективами у 1990-х роках брали участь у фестивалі «Підляська осінь»).

Поезію прочитали Артем Яковен-ко та лауреат обласного фестивалю – конкурсу «Ти не згасла зоре ясна»* імені Олександра Самохваленка (1914-1977, уродженець Замостя) – Павло Корсун, провідний бібліотекар від-

ділу читальних залів Алла Євпак. В рамках заходу присутні переглянули фрагмент фільму «Ти не згасла зоре ясна» режисера, сценариста Йосипа Струцюка та книжкову виставку: «Їм сили дала Холмська земля».

Відтак відбулася чергова урочис-тість – відзначення ювілею Товариства «Холмщина», заснованого у листопаді 1990 року. 22 листопада 2015 р., з нагоди свята, в Палаці культури міста Луцька відбулася урочиста академія, що об’єд-нала декілька поколінь нащадків так званих переселених холмщаків, а також представників влади та громадськості.

У дні, коли Україна відзначає День Гідності та Свободи, хвилиною мовчан-ня вшановано загиблих в усі часи її за-хисників. Члени ж товариства «Холм-щина молода» поклали квіти до пам’ят-ників Михайлові Грушевському та жертвам воєн, депортацій, антиукра-їнського терору, яких зазнали етнічні українці під час Першої та Другої сві-тових воєн.

Зі словами вітань до членів товари-ства «Холмщина» звернувся керівник апарату обласної державної адміні-страції Дмитро Дубняк, котрий, до сло-ва, також є нащадком холмщака: – Мій дідусь є одним iз тих, хто постраждав від депортації. Я завжди пам’ятаю як його хороші та добрі історії, так й іс-торії страшні – про переслідування, про концтабір. Він був ще хлопчиком у той час. Однак, зміг піднятися, так як і всі холмщаки. Дідусь також був членом цього молодого за віком, але з давніми коренями товариства. І нині я бачу, яка це насправді велика сім’я.

Символічним вважає він той факт, що серед холмщаків є багато заслу-жених будівельників. Позаяк саме ці люди, разом із іншими волинянами, доклали чимало зусиль задля відбудо-ви та відродження Волині й міста Луць-ка зокрема.

За дорученням Володимира Гунчи-ка, голови обласної державної адміні-страції, Дмитро Дубняк також виконав почесну місію та вручив орден «За за-слуги» голові товариства «Холмщина» Миколі Онуфрійчуку (на фото).

Упродовж академії на адресу товари-ства прозвучало ще багато привітань. Окрім цього, вручено нагороди, подя-ки, подарунки, запрезентовано третій том книги «Від депортації до депорта-ції», що вмістила значну кількість спо-гадів та роздумів депортованих етніч-них українців, а також документів, що зберігаються в архівах України, Поль-щі, Канади тощо. Після офіційної час-тини на гостей свята чекала літератур-но-мистецька композиція «Земле рідна і прекрасна – наша радість і печаль».

ЛСВикористано матеріали Волиської ОДА

*Нав’язання до пісні, яка починається сло-вами «Де ти згасла, зоре ясна? З якої пори? Де твій образ, Божа Мати, З Холмської гори?», виниклої ймовірно у міжвоєнному періоді, коли місце перебування Холмської ікони Богородиці було для мешканців Холм-щини невідомим.

Песимісти кажуть, що немає холм- ділу читальних залів Алла Євпак. В Таланти, народжені Холмською землею

Фот

о Ю

. Гав

рилю

ка (Х

олм,

чер

вень

200

3)

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 6 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/20167

Сільські світлиці, котрих багато відремонтовано в останньому

часі, служать, на жаль, передовсім як будинки, в яких відбуваються по-минки померлих, інколи трапляють-ся більш радісні, але все ж таки ро-динні, не призначені для цілої сіль-ської громади заходи, як хоч би день народження. Винятком є тут, відре-монтований влітку 2015 року, Куль-турно-освітній центр в Гацьках. Піс-ля інавгурації, яка пройшла з учас-тю, між іншим, колективів з Украї-ни, відбувались тут уже заняття фіт-нес, «Підляські Вечорниці», на яких заспівали: «Родина» з Дуб’яжина, «Луна» з Парцева та жіночий колек-тив з Черемхи-Села. У грудні, напе-редодні свят, діти з Гацьків та довко-лишніх місцевостей взяли участь у різдвяних майстер-класах, на яких вчились робити ялинкові прикраси.

Після такої підготовки надійшов час Різдва й післяріздвяних Свя-тих вечорів, коли селяни сходились до хат своїх родичів та знайомих і спільно проводили час, за столом, при чому не могло обійтися й без ко-лядок. До традиції святих вечорів нав’язувала також зустріч у Гацьках, на якій зібрались парафіяни церк-

ви св. апостолів Петра і Павла в Рай-ську, до якої крім Гацьків, належать Храболи, Гусаки, Плютичі, Стаце-вичі, Яцевичі, Лисе, Налоги і Стра-бля. Від 1984 року парохом парафії є отець Ярослав Годун – ініціатор па-рафіяльної ялинки.

– То вже наша така давня, може 30-літня традиція – споминає отець Ярослав. – Коли ми прибули тут на парафію, в цих нелегких 80-их роках, було важко з якими-будь подарун-ками, бо в крамницях нічого не було. Але ми з парафіянами їздили до Вар-шави, щоб щось купити і привезти. Сьогодні ті діти, яким ми тоді ро-били подарунки, вже дорослі люди і самі мають дітей. І так вже від пару літ стараємось, щоб кожно-го року зробити таку ялинку, такий святий вечір. Проводили ми його та-кож у церкві, але коли дуже холод-но, організували ми його вже у світ-лицях. Декілька разів була ця ялинка у Райську, але в минулому році від-крили і освятили цей новий будинок у Гацьках. Маємо тут таку енергій-ну пані солтис, Алину Коршак, ко-тра сама співала, має контакт з різ-ними колективами, має своїх діток, так що – в цьому році я запропону-

вав, щоб тут провести ялинку. І так Бог благословив, щоб тут, у Гацьках, відбувся такий вечір.

На концерт колядок та ялинку прийшло багато представників різ-них поколінь мешканців села та па-рафії. Що характерне для самих Га-цьок, це факт, що живе тут відносно багато молодих людей, в яких є ма-ленькі діти. Близьке до Більська роз-ташування села спричиняється до цього, що багато осіб працює в місті, а живе у сільському затишші. Отже, є для кого організувати культурне життя та інтегрувати громаду.

Ялинка та колядки у Гацьках

Були колядки, колядні звізди, був святий Миколай та подарунки дітям. У неділю, 17 січня, в Куль-турно-освітньому центрі в Гацьках, що в ґміні Більськ, відбувся вечір колядок та ялинка. Зорганізу-

вали їх Православна парафія св. апостолів Петра і Павла в Райську та Сільська рада в Гацьках.

які від листопада проходи-ли в Галереї Слєндзінських у Білостоці в рамках артис-тичної стипендії Президен-та міста Білостока для Ули-ти Харитонюк, а також за-прошений гість – ансамбль «Маков цвєт» з Рівного, якого заснували молоді ді-вчата, випускниці Рівнен-ського державного гумані-тарного університету. У Бі-лостоці він мав свій сценіч-ний дебют:

– Колектив ще досить молоденький, проте ми лю-бимо фольклор і співаємо його все життя в різних ан-самблях – сказала Марія На-зар, учасниця групи, – а на цю подію вирішили зібра-тися разом. І так як мали дуже багато власних екс-педиційних записів, цікавих колядок, яких ще ніде ніхто не чув, ми вирішили вивчити і нести їх у маси. Основний репертуар був записаний на Західному Поліссі – це Рів-ненщина, Дубровицький ра-йон, Володимирецький ра-йон, також Хмельниччи-на – Білогірський район. Ми взагалі записували все, чим жило село, наприклад, років 80-100 тому. Нас цікавлять крім пісень також обря-ди, танці, легенди, перека-зи. Проте ми звертали ува-гу на колядки більш архаїч-ні, старіші, тому до репер-туару ставилися дуже роз-бірливо і перебірливо.

Єдиним представником старішого покоління се-ред виконавців був 80-літ-ній співак Збіґнєв Насядко. Проте, він не носій підлясь-кої пісенної традиції, але курп, захоплений україн-ською музичною традицією, яку від років виконує та по-пуляризує не лише на укра-їнських заходах.

«Вечір українських ко-лядок» продовжує тради-цію заходів, організова-них від років білостоць-кими пунктами навчан-ня української мови, спер-шу в Центрі православної культури, згодом у шко-

лах, де ведуться заняття української мови. Цього року ініціативу перейняв Білостоцький відділ Союзу українців Підляшшя, який вирішив вийти до ширшої публіки, не лише батьків і знайомих дітей, які вчать-ся української мови. Це без сумніву вдалося.

– Думаю, що в Білосто-ці є потенціал – підсумову-вав Лука Бадовець. – Було багато людей на концерті – і з українського середови-ща, і таких, яких я вперше побачив на українських за-ходах, навіть деякі приїха-ли послухати з Більська. Ви-дно також, що в Білостоці

Молоді збирачі підляського фольклору зосереджені довко-ла підляської етнограф Улити Харитонюк Господар свята – «Добрина» з Білостока

На біс заспівав рівненський колектив «Маков цвєт»

є потенціал серед молодих людей. Наш ансамбль «До-брина» вже починає більш допомагати в цих ініціати-вах. І думаю, що це не буде кінець нашої діяльності. Ми є відкриті на співпрацю і лю-дей, які хочуть у чомусь до-помагати, хочуть творити наше українське середовище в Білостоці.

Цьогорічний «Вечір укра-їнських колядок» у Білосто-ці – це було свято найбільш автентичної підлясько-по-ліської колядної традиції у виконанні переважно моло-дих людей – жителів міст.

– Серед молодих є більше енергії, більше ентузіазму і прагнення виразити це все, що на душі – коментував д-р Артем’юк. – Це все знайшло віддзеркалення в цьому вечо-рі. Це не перша і думаю, не остання така ініціатива і маю надію, що цей запал мо-лодих людей буде продовжу-ватися і ми будемо учасни-ками ще не одного такого заходу. Це можна оцінити позитивно, що є така ініці-атива, що є бажання щось робити задля збереження своєї традиції і поширення знань серед загалу.

Концерт показав, що ар-хаїчний, часто одноголос-ний репертуар, може бути не менше популярний аніж загальновідомі по всьому Підляшші колядки з почаїв-ського «Богогласника», які переважають на колядних зустрічах у регіоні. Підтвер-дила це участь у заході чис-ленної публіки, серед якої знайшлися усі покоління білостоцьких українців та прихильників українсько-го різдвяно-новорічного ре-пертуару.

На завершення всі разом проспівали дві колядки, за-вершуючи приємним ак-центом ініціативу місцевого відділу СУП-у та й коляд-ний період в українському середовищі регіону.

Людмила ЛАБОВИЧФото авторки статті

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 8 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/20169

на» з Білостоку, котрі виконували ко-лядки в традиційній манері народно-го співу, був це також ансамбль «Ас-теріа», який діє при Будинкові пра-вославної культури в Більську. Свої-ми виступами – співом та колядками – радували також діти з райської па-рафії. Бурхливі оплески зібрали інші гості з Більська – родинне тріо, осо-бливу увагу звернув його наймолод-ший учасник, а в їх виконанні можна було почути «Щедрик» українсько-го композитора Миколи Леонтовича – твір, за який «беруться» виключно професіонали хорового співу.

– У нас така цікава історія – гово-рить учасниця родинного тріо, Юлія Осятинська – Родом ми з України, з Києва, але так склалось, що вісім ро-ків тому переїхали до Бельгії. Потім настав такий момент, що хотіли вертатися додому, але кожен знає, що сталося в Україні, і так, по Бо-жій волі, опинилися ми тут, на Під-ляшші, в Більську. Наша родина спі-ваюча, всі вони музиканти: тато, мама, бабуся і дідусь. Тільки я трохи не вдалася – бо я не мала нагоди хо-дити навчатися до музичної школи. А сюди потрапили таким способом,

– Коли у нас з’явився новий осе-редок культури, тоді ми подумали, що нема на що чекати, зробили тут ялинку і поєднали її з вечором коля-док – говорить солтис села Гаць-ки Алина Коршак. – До нас приїха-ли ансамблі з Білостоку і з Черемхи, а також тріо з Більська. Думаю, що людям подобалось, бо то так фай-но, родинно. Будемо продовжувати нашу діяльність, на певно будемо ще організувати ялинку, бо то такий святочний час, коли й батьки і діти можуть тут зустрітись. Є святий Миколай, який приносить подарунки. Одним словом – чудова атмосфера.

Теплу різдвяну атмосферу творили ансамблі, які виступали на вечорі ко-лядок. Був це хор православної пара-фії у Райську, який співав старовин-ні різдвяні канти, українські ансамб-лі «Гілочка» з Черемхи та «Добри-

що заспівали у наших сусідів на свя-та відому колядку «Щедрик, щедрик, щедрівочка». Син наших сусідів зняв це на мобільний телефон і запитав, чи може нас помістити на фейсбу-ці. По якомусь часі потелефонували до нас і сказали, що дуже хотіли нас запросити на ось цю ялинку, щоб ми заспівали.

На завершення колядування всі разом – ансамблі та глядачі, заспіва-ли відому, старовинну колядку «Не-беса сіяють», а опісля, за вікном по-чули дзвіночок. Це вже був час для наймолодших, бо на осніжену гір-ку, на якій розташований осередок у Гацьках, заїхав з подарунками свя-тий Миколай.

Славомир САВЧУКРадіо Білосток

Фото С. Савчук, К. Пабіан

Як колядувала в січні «Гілочка»Цьогорічна зима снігом забагато

не трусила, але як завжди бага-та була колядними співами. Бадьо-ро та дзвінко лунали й голоси черем-шанських дітей і молоді з ансамблю «Гілочка», які свої післяріздвяні кон-цертні колядування почали 10 січня – Вечором колядок у Черемусі-Селі – й продовжували їх аж до останньо-го дня місяця. 17 січня поїхали під Більськ, де в Гацьках відбулися пара-фіяльна «Ялинка» та Вечір колядок, відтак повернули у Гайнівський по-віт.

23 січня Вечір колядок відбувся в самій осаді Черемха, у Гмінному центрі культури, а 28 січня «Гілоч-ка» на цій сцені заспівала вдруге –

під час урочистого вручення почес-них звань «Заслужений для Гайнів-ського повіту».

Останнім концертним колядуван-ням «Гілочки» була участь, до речі – разом з жіночим колективом з Че-ремхи-Села, у ХХІ Фестивалі схід-нослов’янських колядок в Тересполі. Ансамбль виступив у неділю, 31 січ-ня та запрезентував колядки та по-бажання у традиційному виконанні, які дуже зацікавили глядачів. Велика сцена, гарна сценографія і численна публіка викликали також немало по-зитивних вражень серед самих учас-ників ансамблю, який отримав бага-то привітань та побажань на дальші роки. (В)

Словa до заголовку статті «позиче-ні» від Анни Пєтрусік, директорки

ХХІ Міжнародного фестивалю схід-нослов’янських коляд. Фестиваль був, можна сказати, закриттям періоду різд-вяного колядування, адже відбувся 30-го й 31-го січня у Тересполі, місті роз-ташованому навпроти Берестя, який у старих документах українського брат-ського руху звали Великим, а географ Степан Рудницький пригадав сторіч-чя тому, що «кріпкий Бересть» це іс-торичний центр Підляшшя. І справді – Підляське воєводство, утворене у 1513-1520 роках, охоплювало все Середнє Надбужжя, отже волості/округи з цен-трами у Бересті, Мельнику, Дорогичи-ні та Більську, Кам’янці й Кобрині; що-йно пізніше, 1566 року, відбувся його розподіл. Але й після цього, місцевос-ті розташовані ліворуч від Бугу, який тут змінює свій напрямок з північно-го на північно-західний, у тому числі Тересполь, Біла-Підляська та Волода-ва, залишилися у складі Берестейської землі та Володимирсько-Берестейської єпархії, яка охоплювала також Більськ і Дорогичин. Основою для політичних і адміністративних меж русло Буга ста-ло щойно в 1795 році. Традиція спові-щання співом, що «Небо і земля нині торжествують» перетривала й ці пере-міни, а навіть спустошення першої по-

ловини ХХ ст. – у Тересполі та низці місцевостей неподалік від нього місце-ві люди надалі колядують та моляться у церквах.

Також сьогоднішня позиція Те-респоля на економічній і торгівель-ній карті Польщі і Європи це наслі-док його сусідства з Берестям, яке ще з «літописної» доби було важливим вузлом на шляхах між Руссю і Поль-щею та країнами Заходу. Цивілізацій-ний прогрес у ХІХ столітті, коли збу-довані тут були перші дороги з каме-ню та заліза, цю ситуацію зміцнив та призвів до розвитку Тересполя, який

зараз є «воротами» на транспортних магістралях загальноєвропейського значення.

Саме на цьому культурному й еконо-мічному фундаменті, який почав фор-муватися ще перед тисячоліттям, на-родилася ідея, яка знайшла втілення у спільній дії настоятеля тереспольської православної парафії о. Олексія Андре-юка та директора Міського осередку культури Кшиштофа Круля. Осінню 1995 року задумали вони організува-ти вечір колядок та вже в січні наступ-ного року провели перший захід, який отримав назву Огляду хорів колядни-

Колядки – спадщина як релігійна, так і культурна

Жіночий фольклорний ансамбль з Черемхи-Села

Черемшанська «Гілочка»

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 10 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201611

ків. Його учасниками було 10 хорів з найближчої околиці, адже організато-ри спочатку прийняли рішення, щоб на сцені виступали не професійні хори, але, за словами о. Андреюка, «звичай-ні люди, для яких ноти це їхня віра та душа». Першу нагороду заколядував тоді хор православної парафії св. Анни в Межилистю, а гостем з-поза регіону був ансамбль Братства православної молоді зі Львова.

Від цього першого тереспольсько-го «великого колядування» мину-ло вже 20 років. Його організатором є Люблинсько-Холмська православна єпархія, підтримку якій надає Міський центр культури, адже саме він органі-зує житло для хорів, займається аран-жацією сцени та підготовкою концерт-ного залу. Співорганізаторами цього-річного фестивалю були також фонд Діалог націй (Люблин) і Надбужан-ський центр православної культури (Тересполь), фінансову ж підтримку надало Міністерство культури і націо-нальної спадщини.

Спочатку був це огляд, під час яко-го журі вибирало переможця, пізні-ше найкращий колектив, який отри-мував Grand Prix, вибирали глядачі. Як однак стверджує артистичний дирек-тор фестивалю Андрій Бовблей, важ-ко оцінювати спів, який пливе з серця. Зараз фестиваль не має вже характеру конкурсу – це презентація, яка слугує

взаємному пізнанню, інтеграції різних середовищ. Переможцями є всі та всі отримують одинакові дипломи й пода-рунки – статуетки та ікони.

Організатори піклуються також про це, щоб зберегти різноманітність – ви-ступають як професійні, багаточислен-ні хори, так і малі, кількаособові ан-самблі, які діють при міських центрах культури. Різний також вік виконавців – тут з’являються як діти, так і сеньйори. Загалом, у колі виконавців, які кваліфі-куються до участі у фестивалі, є хори, колективи колядувальників і фольклор-ні ансамблі. Згідно з правилами заходу кожний зобов’язаний виконати чотири коляди, з яких дві повинні належати до східної церковної традиції.

Тереспольське колядування це вже двохденний фестиваль з міжнародним складом учасників, але надалі перева-жають колядники з підлясько-берес-тейського Надбужжя. Цього року взя-ло участь майже 30 виконавців, у тому числі дві третини прибуло з Білопід-ляського, Сім’ятицького, Гайнівського і Більського повітів та Берестейського і Кобринського районів, отже з Терес-поля, Славатичів, Пищаця, Сім’ятичів, Більська, Гайнівки, Орішкова і Черему-хи у Польщі та Берестя, Жабинки і Ко-бриня у Білорусі. Інші виконавці приї-хали з Варшави і Кракова, а також ве-ликих міст України і Білорусі. Україну представляли університетська Народ-

на капела бандуристок «Зоряниця» зі Львова, а також два колективи з Луць-ка: ансамбль «Лелія» з Районного бу-динку культури та хор «Зоряниця», що діє при Музичній школі ім. Ф. Шопена.

Постійними учасниками фестивалю є ансамблі, які були засновані з ініціа-тиви Союзу українців Підляшшя, який надає їм організаційну й фінансову під-тримку в рамках культурних проектів фінансованих Міністерством внутріш-ніх справ і адміністрації. Цього року до Тересполя завітали два колективи. Перший це жіночий фольклорний ан-самбль з Черемхи-Села, який викону-вав колядки, що традиційно співають-ся у цій місцевості на межі Більської і Берестейської земель. Другий – моло-діжна «Гілочка», яка співає вже 20-ть років, черпаючи як з локальної україн-ської традиції, так і засвоюючи найкра-щі твори інших регіонів.

Цьогорічний фестиваль супроводи-ли презентації народного рукоділля та ретроспективна фотовиставка «10 ро-ків ORTHPHOTO». А її закінченням було спільне співання колядок, в якому участь взяли як групи, що виступали на сцені, так і глядачі. Адже на Підляшші, зокрема в його південній частині, яка має особливо заплутану історію, «схід-нослов’янське» колядування це сімейна традиція не лише для православних...

(Г)Фото: Miejski Ośrodek Kultury w Terespolu

З нагоди ювілею 20-ліття Українсько-го фольклорного колективу пісні і

танцю «Ранок» з Більська було наго-роджено як сам ансамбль, так і його керівників. 5 лютого під час заходу «Більський мистецький клімат», що пройшов у Більському будинку куль-тури, високими державними нагоро-дами удостоєно Єлизавету Томчук, за-сновницю та керівника ансамблю, Пе-тра Осташевського, керівника інстру-ментальної секції, та Бориса Буня, хо-реографа танцювальної групи. Єлиза-вета Томчук, за дії на користь популя-ризації фольклору, отримала Срібний хрест заслуги. Відзнаку відібрала її до-чка Катерина Томчук. Бронзовий хрест заслуги одержав Петро Осташевський, не лише учасник і керівник інструмен-тальної групи «Ранку», але також акор-деоніст ансамблю «Гойраки». Окрім того Петро Осташевський і Борис Бунь отримали відзнаки Міністра культури і національної спадщини «Заслужений для польської культури».

Розмова з удостоєними хрестами за-слуги – Єлизаветою Томчук і Петром Осташевським

Людмила Лабович: У вересні 2015 р. та лютому ц.р. Тебе удостоєно Сріб-ними хрестами заслуги за дії на ко-ристь розвитку української національ-ної меншини та популяризації фолькло-ру. Коли Ти почала діяти в українсько-му середовищі та працювати з підлясь-кими фольклорними колективами?Єлизавета Томчук: Діяльність поча-ла, коли ще була студенткою. Тоді в першій фольклорній експедиції запи-сала підляські пісні, які потім вийшли друком в Рівненському державному ін-ституті культури, де навчалася. «Ро-гульки Підляшшя» це було перше ви-дання того, що я зібрала і опрацювала.

Коли ще була студенткою, відбула свої перші практики з фольклорним ансамблем «Родина» як його керівник. На п’ятому курсі приїхала до Дуб’яжи-на і попробувала попрацювати зі співа-ками. «Родина» була тоді якраз без ке-

рівника. Коли закінчила навчання, мені запропонували, щоб я її повела. Це був мій перший ансамбль, з яким поча-ла працювати. А вже у вересні 1995 р. створився перший склад «Ранку».

– Остання державна нагорода – саме за працю з «Ранком». Які були по-чатки цього дитячого колективу?

– На початку це був маленький ан-самбль. Однак він з кожним роком роз-ростався. Окрім вокальної, з’явилася інструментальна група, пізніше – тан-цювальна.

Було важко, тому що це був пер-ший дитячий ансамбль на Підляш-ші, який виконував виключно україн-ський фольклор. На початку ми висту-пали тільки в школі в Більську, а коли почались перші виїзди, в тому числі за кордон, очевидно збільшилася кіль-кість дітей, які хотіли співати і танцю-вати. Діти і батьки побачили, що це є файна пригода для тих дітей, що мож-на реалізувати свої зацікавлення в ан-самблі та можна знайти свою тотож-ність, бо багато учасників, які почали співати в ансамблі не полишали своєї пригоди з музикою.

– Та самі стали засновувати свої ансамблі...

– Так, багато з них потім продовжу-вало займатися українською культу-рою, українською піснею, почали за-сновувати свої ансамблі, і це тішить.

– Зараз «Ранок» це визнаний гурт не тільки в регіоні, чого доказом є хоча б останні відзначення для Вашої трійки – людей, які працюють з тим гуртом.

– Чим більше було дітей і моло-ді, тим більше треба було ангажувати людей до праці з ними. Майстер-кла-си, виїзди, концерти – одна людина не дала б ради з тим усім. Репетицій є ба-гато, завжди треба опікунів. Нас троє це трошки замало, щоб існував та-кий ансамбль. Тому так насправді на ці наші нагороди працювали ще інші люди, які допомагають писати проек-ти, на допомогу яких завжди можемо розраховувати. Під час репетицій, ви-їздів завжди шукаємо якогось опіку-на. Слід згадати й про тих, які допо-магають нам шити костюми. Так що та наша нагорода це водночас подяка для тих людей, яких ніколи не видно на сцені, однак, які допомагають для ансамблю.

– Яке значення мають для Тебе останні відзначення?

– Важливе, що хтось нас оцінив. І ті-шить, що те, що робимо, оцінюють не тільки тут, у Більську чи регіоні, але також на державному рівні. Ансамбль уже на своє 10-ліття отримав державну нагороду «Заслужений для польської культури». Також керівники отрима-ли тоді нагороди. А то вже 20 років. Це немало. В ансамблі співають уже діти перших учасників «Ранку». Багато осягнень, багато разів ансамбль був ві-зиткою не тільки міста, але й Підлясь-кого воєводства. І як було сказано на концерті з нагоди 20-ліття «Ранку» – «Ранок» це зараз один з найкращих ди-тячих ансамблів у регіоні.

* * * Людмила Лабович: За працю з фоль-клорним колективом «Ранок» Тебе удо-стоєно Бронзовим хрестом заслуги. Коли Ти почав працювати з тою гру-пою як керівник її інструментальної групи та як виглядає ця праця?

Державні відзнаки для керівників «Ранку»

Збудована у середині XVIII ст. церква св. Іоана Богослова в Тересполі. Поряд з нею – хрест, присвячений потерпілим внаслідок Акції «Вісла». Фото Ю. Гаврилюка

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 12 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201613

Петро Осташевський: Правду ка-жучи, я не почуваюсь керівником. Ті «Ранкові» музиканти це просто мої друзі, які зі мною грають музику. Ми на одному рівні.

Коли однак говоримо про мене як про ведучого інструментальної сек-ції, то я працюю з нею п’ять років. Пра-цюємо, щоб помогти у виступі співо-чої групи. Виглядає це так, що готуємо акомпанемент. Маємо звукову доріж-ку, яку можемо використати на різні способи – або зробити традиційну, або докинути щось від себе. Краще нічого не добавляти, тому що це український фольклорний ансамбль і ми пробує-мо робити такий акомпанемент, щоб не відрізнявся від того традиційного. А пізніше є багато репетицій, щоб всі знали, де увійти зі співом, де є куплет. Як кажуть – щоб дістатися до філармо-нії – треба вправлятися, вправлятися і ще раз вправлятися. І ми це робимо і стараємося якнайкраще виступати не тільки на великих концертах, хоча та-ких маємо багато, але й на малих, тому що там також є люди, які хочуть послу-хати українського фольклору.

– Що дала Тобі участь у «Ранку»?– Дала передусім великий досвід.

«Ранок» це був мій перший ансамбль, дякуючи якому я міг виступати на про-фесійній сцені. Пізніше це помогло мені, коли засновував ансамбль «Оф-флайн». Завдяки «Ранку» міг також грати в студентському ансамблі «Хви-ля» з Люблина. Це була файна приго-да. А все почалося від того, що «Хви-ля» приїхала «На Івана, на Купала» до

Дубич-Церковних, а я грав тоді в «Ран-ку». І вони якраз мали репетиції. Я взяв акордеон і став з ними грати. А вони «То може заграєш з нами на сцені?». «Що, я не дам ради?» – подумав та вий-шов на сцену і заграв з «Хвилею». Від того часу виступав разом з тим гуртом у Люблині, також брав участь у запи-сі платівки.

«Оффлайн» це була фольк-рок гру-па. Грали ми українські пісні. Однак, як то в житті – кожен має іншу думку на свій розвиток не тільки музичний, але загальний, і ми розійшлися.

Тепер граю в «Гойраках», уже п’ять років. Незадовго буде наш ювілей, на який зрештою всіх сердечно запро-шую.

У між часі був ще «Позитив». Це та-кож файна пригода. Ми грали трош-ки іншу музику. Це не був автентич-ний фольклор, радше фольк. Файно нас сприймали на «Фолькових Мико-лайках» у Люблині та інших заходах. Це великий досвід.

«Ранок» дав мені початок музичної пригоди, яка триває досі. Думаю, що буде так далі. «Ранку» не покину, фай-но мені грається з ним. Файні виїзди. Дякую також Елі, що хотіла зі мною співпрацювати. Еля є така скромна – каже, що це хтось їй помагає, але це за-вдяки ній цей ансамбль функціонує. У ХХІ ст. важко зібрати дітей і засну-вати такий ансамбль, який грає фоль-клор. Діти мають різні додаткові занят-тя і не всі хочуть займатися музикою, тим більше народною. Однак Еля згур-тувала молодих людей, які хочуть про-довжувати традицію своїх дідів.

– Чим є для Тебе останні відзначення?– Нагорода, яку отримав від Прези-

дента РП та другу від Міністра культу-ри і національної спадщини, це подя-ка за багатолітню працю, яку вклав у музику. Як сказав Підляський воєвода Богдан Пашковський при врученні цих відзначень – за продовжування фоль-клору на цих теренах. Так що з одного боку це оцінення. А з другого – більша мотивація до праці з молодими людь-ми.

– Дякую за розмову.Розмовляла

Людмила ЛАБОВИЧФото Ю. Гаврилюка

Zadanie „Spotkania z podlaskim folklorem, tradycją i poezją ukraińską: Spotkanie z Kolędąi Szczedriwką – Konkurs Piosenki Ukraińskiej «Z Pidlaśkoji Krynyci» – Konkurs recytatorski«Ukraińskie Słowo»” realizowane jest przez Związek Ukraińców Podlasia dzięki dotacji Ministra

Spraw Wewnętrznych i Administracji, a także wsparciu Burmistrza Bielska Podlaskiego.

ня історичної пам’яті про біженство 1915 р. Таким шляхом до ідеї камер-ної поїздки байкерів додавалися чер-гові елементи: культурологічна по-їздка, яку Українське Товариство традиційно проводить кожного року; театральна вистава, що її учні Укра-їнської недільної школи в Люблині готували на закінчення навчального року; лекція про біженство, оскільки виявилося, що д-р М. Сава мав готову доповідь на цю тему. Природнім було також включення в програму відзна-чень 100-річчя біженства панахиди за жертви ексодусу 1915 р., адже Україн-ське Товариство у своїй діяльності за-вжди старалося подбати про їх моли-товний, православний вимір. Було це тим більш очевидним, що термін за-ходів встановлено на Троїцьку поми-нальну суботу, що набрало особливо символічного характеру. До співорга-нізації відзначень д-р М. Сава запро-сив також Братство Православної Мо-лоді Люблинсько-Холмської єпархії, члени управи якого активно включи-лися в підготовку заходів.

Всі учасники заходів зустрілися в селі Гостинне. Проте для учасни-ків культурологічної поїздки, орга-нізованої Українським Товариством, маршрут почався набагато раніше –

в Люблині, звідки виїжджали. Вар-то підкреслити, ще серед зібраних у Гостинному учасників заходу були українці та поляки, православні та католики.

Село Гостинне знаходиться на до-рожньому шляху з Грубешева до За-мостя, колись більшість мешканців села складали православні україн-ці. Не випадково на початок маршру-ту шляхом біженства вибрано саме це село. Д-р М. Сава свого часу від-найшов у краківському українсько-му часописі «Краківські вісті» ціка-вий спогад про біженство священи-ка з Холмщини о. Івана Которовича, котрий у 1915 р. був дияконом саме у селі Гостинне. У спогадах описав він долю своїх парафіян-біженців, які вирушили з рідного Гостинно-го 15 червня 1915 р. Саме ці спога-ди стали для д-ра М. Сави імпуль-сом для проведення заходу. Здій-снив він їх переклад польською мо-вою, який надруковано спеціально для учасників переїзду. Кожен діс-тав його текст в оригіналі – україн-ською мовою або в перекладі – поль-ською. Траса поїздки була складена саме за маршрутом, який сто років раніше пройшли по території Холм-щини біженці з Гостинного.

У Гостинному всі зібралися біля колишньої православної церкви св. Юрія і св. ап. Луки, побудованої на-прикінці ХІХ ст., яка зараз є римо-ка-толицьким храмом. Саме у церкві офі-ційно почався весь захід. Учасників поїздки гостинно прийняв місцевий римо-католицький священик кс. Па-вел Врубель, який звернувся до при-сутніх зі словом. Був також присутній римо-католицький священик з сусід-нього Гдешина кс. Ришард Осташ, ві-домий заангажуванням у католицько-православну та польсько-українську співпрацю. Про мету заходу та його програму розповів д-р М. Сава. Зачи-тав він також перший фрагмент спо-гадів о. І. Которовича, у якому було описано прощання біженців з рідним селом. Цей же фрагмент в оригіналі – українською – прочитав учасникам переїзду автор цих рядків.

З Гостинного подалися дорогами Холмщини до села Тератин, що зна-ходиться між Грубешевом та Хол-мом. Переїзд виглядав дуже мальов-ничо: спочатку кільканадцять мото-циклів, за ними бус Братства Право-славної Молоді, а далі автобус з учас-никами поїздки та інші машини. Їха-ли холмськими селами: Добромежи-чі, Пересоловичі, Богутичі, Трещани, Неледів. Після кількадесяти хвилин були вже в Тератині, біженцям 1915 р. така відстань забрала кілька днів.

Шляхом біженства 1915 року по Холмщині

2015 рік став часом нагаду-вання одного із найбіль-

ших переміщень населення у схід-ній Європі за останні століття, адже цього року минули сотні роковини ексодусу, який записався в історич-ній пам’яті під назвою «біженство». Ця подія не обминула також Холм-сько-Підляської землі. Відтак не див-но, що саме тут особливо нагадали ці трагічні сторінки історії. Оскіль-ки на Північному Підляшші рокови-ни біженства були відмічені багать-ма різноманітними заходами та по-діями, остільки на Холмщині та Пів-денному Підляшші, де українсько-го православного населення залиши-лося небагато, такі відзначення були дуже скромними. Чи не найбільш широким нагадуванням і відзначен-ням 100-річчя біженства на Холмщи-ні стали події, що відбулися 30 трав-ня 2015 р. в різних місцевостях Холм-ської землі.

Ця остання субота травня була наповнена різноманітними форма-ми відзначення 100-х роковин біжен-ства 1915 р. на Холмщині. Склалося на це багато елементів: переїзд мото-циклами шляхом біженства, культу-рологічна поїздка, театральна виста-ва, видання спогадів, відвідання ко-лишніх православних храмів і кладо-вищ, лекція про біженство, а врешті – православна заупокійна молитва за жертви біженства...

Ініціатором проведення так оригі-нальної форми відзначення 100-х ро-ковин біженства як переїзд мотоци-клами шляхом, який пробули біжен-ці, був молодий польський історик та байкер д-р Маріуш Сава. Він сам ро-дом із містечка Вербковичі біля Гру-бешева, а серед його наукових інтер-есів є також зацікавлення історією рідної землі, у цьому числі її право-славними та українськими сторінка-ми. Молодий дослідник вирішив по-єднати свої наукові інтереси з влас-ним хобі, і так народилася ідея пе-реїзду мотоциклами шляхом біжен-ства. Співпрацю при організації за-ходу запропонував він Українсько-му Товариству, яке також планува-ло провести заходи для збережен-

Д-р Маріуш Сава з портретом о. Василя Мартиша

Весь захід почався у Гостинному, в колишній православній церкві

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 14 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201615

Біженська трагедія Холмщини й Підляшшя

Закінчення з №№ 4-5/2015

Наступав історичний жовтень 1917 р. В петроградських сферах і кан-

целяріях панував хаос. Тимчасовий уряд хирів; йому вже було не до Холм-щини і не до Комісії, і він не поспішав-ся з затвердженням об раних на київ-ському з’їзді кандидатів на члена Ко-місії і на губернського комісара. Холм-ський губернський виконавчий комітет надсилав з Київа до Петрограду про-тестуючі телеграми. Тоді стало відо-мо, що ще 20 серпня Ліквідаційна комі-сія поставила на обговорення холмську справу. В цьому історичному для долі Холмщини засіданні, в якому ще не міг бути присутній холмський делегат, приймали участь 9 польських членів – го лова А.Р. Ледницький, В.А. Равіч-Щербо, А.Р. Вержхлейський, Г.Ч. Здзє-ховський, Б. Сівік, Я.І. Мрозовський, князь С. Святополк-Четвертинський, В.Ф. Грабський і Я.Р. Неймарк та 7 пред-ставників від російських міністерств – закордонних справ Г.Н. Михайлов-ський, юстиції сенатор П.Н. Гусаков-ський й від инших відомств А.Н. Пе-тров, Н.С. Хмелевський, М.Д. Зорін, С.Н. Петров і С.І. Неклюдов. Дискусія мала такий характер.

Мрозовський висловився, що че-рез те, що вже не існує закона 1915 р., то «Царство Польське» слід розумі-ти за Віденським конгре сом, себто ра-зом з Холмщиною. Михайловський – у законі 1917 р. не говориться про вклю-чення Холмщини до Царства Поль-ського; тери торія ліквідації не злива-ється з майбутніми кордонами поль-ської держави; ліквідацію можна зрозу-міти, як замах на етнографічний прин-цип, від чого буде викликано небажа-ний для росіян і поляків настрій; через те по трібно звернутися до Тимчасово-го уряду за поясненням закона 1917 р. Ледницький – попередня дискусія ба-зувалася на формальних підставах, при чому було з’ясовано, що те чи инше ви-рішення питання про ліквіда цію Холм-ської губерні не передрішує питання про кордони Польщі. Михайловський – поширення ліквідації на губерню, під-леглу безпосередньому віданню міні-стра внутрішніх справ, є зменшення

прав останнього. Неймарк – Ліквіда-ційна комісія, яко установа неполітич-на, може тільки з формального боку вирішувати питання. Равич-Щербо – зі ска суванням закону 1915 р. справу остаточно з’ясовано; нема потреби звер-татися за поясненням до Тимчасового уряду. Грабський – все значіння скасу-вання закону 1915 р. приводить до ану-лювання виділення Холмщини. Лікві-даційна комісія – установа не політич-на, але коли б вирішувати етно графічні питання, то можна було б промовляти й про Гродненську губерню, й навіть про м. Вільно. Сівік – висловлюється проти того, щоб зверну тися за пояснен-ням до Уряду. Михайловський – для зрозуміння закону потрібно звернути-ся до волі законодавця; раніш, під час обмірко вування Холмського питання, якраз ті члени, що зараз висловлюють формальний погляд, виходили з инших мотивів. Грабський – коли ліквідується Сувалкську губерню, то не можна ро-бити вийнятку для Холмської; дискусія про етнографію – політична; Комісія не вирішує та ких питань. Равіч-Щер-бо – прихильники ліквідації Холмщи-ни завсіди додержувалися формаль-ного погляду й ухилялися від політи-ки. Лед ницький – анулювання закону 1915 р. сталося за його ініціятивою; до того спричинилося: одіозність виділен-ня Холмщини для польського на роду всупереч міжнародньому праву, спосіб видання закону 1915 р. (за ст. 87 осно-вних законів); питання було поставлено ясно, й Тимчасовий уряд не міг не взя-ти до уваги усіх боків цеї справи, чому й пояснення зайві. Михайловський – в нього немає уповноважень голосувати по цьому питанню. Зорін – теж. Гуса-ковський – погоджується з го ловою ко-місії; уся територія – «Царство Поль-ське» – вповні визначена; які б адміні-стративні зміни не переводилися, кор-дони Царства Польського не зміню-ються; тому наслідки оголошення Тим-часовим урядом незалежно сти Поль-щі падають на усе Царство Польське, й тим більше, що в законі про Ліквідацій-ну комісію не зроблено винятків; ану-лювання ж закона 1915 p. – зайва ілю-страція правильности цього погляду. Неклюдов не заперечує, але не має упо-

вноважень до голосування. Хмелев-ський – теж. Петров – теж утримуєть-ся від голосування. Равіч-Щербо – про-понує відкласти голосування до одер-жання представниками відомств ін-струкцій. Святополк-Четвертинський – не одержують же вони уповноважень по кожному питанню. Грабський – не може міністерство, себто орган уряду, давати директиви про те, щоб зверну-тися до уряду. Михайловський – спра-ва не у відношенні відомств, а в тому, що відомство не знає погляду прави-тельства, й тому потрібне пояснення. Неймарк – вимагає записати до прото-колу, що він від імени польського ро-бочого класу заявляє перед ним, Лікві-даційною комісією й російським робо-чим класом, що погляд польської час-тини комісії такий же, як і по гляд на це правноуповноважених органів револю-ційної демократії й Тим часового уряду; тому відношення до цього представни-ків міністерств з’являється неприпус-тимим, і він лише вважає за потрібне схилитися перед ставленням до цього з боку представника міністерства юсти-ції, до якого він, Неймарк, мав за честь належати. Михайловський – просив за-нести до протоколу його протест проти вислову Неймарка «неприпу стимим».

До вирішення було поставлено два питання: 1) чи потрібно зверта тися до Тимчасового Уряду за поясненням і 2) чи треба відкласти голосу вання до одержання представниками мініс-терств належних уповноважень. При тому перше було відхилено більшістю голосів проти 3-х при одному, що утри-мався, а друге відхилено більшістю проти 5-ти. Отже, у зв’язку з попередні-ми постановами комісії, зміст її ухвали 20 серпня 1917 р. зводився до того, що ліквідація торкнеться й Холмської гу-берні.

Таким чином доля Холмщини в Зим-ньому палаці вирішувалася не тільки перевагою усіх польських голосів, але й деяких російських. Хоча дехто з остан-ніх, на чолі з представником міністер-ства закордонних справ Г.Н. Михайлов-ським, і змагався безнадійним мабуть апелюванням до уряду трохи відволік-ти складну холмську проблему, але у росіян не було того єдиного фронту, що

У Тератині всі зайшли до місцевої церкви св. Миколи, яка також є зараз римо-католицьким храмом. Церква була побудована на початку 80-х ро-ків ХІХ ст. Там був зачитаний черго-вий фрагмент спогадів о. І. Которо-вича – польською д-ром М. Савою, українською – д-ром Андрієм Савен-цем, секретарем Українського Това-риства. Д-р М. Сава зробив також ко-ротку доповідь про уродженця цьо-го села – о. протопресвітера Василя Мартиша, який у міжвоєнний пері-од очолював православне військо-ве душпастирство в польській ар-

мії. Цей відомий священик також у Тератині закінчив своє життя муче-ницькою смертю і в 2003 р. був при-числений Православною Церквою до лику святих в Соборі свв. Мучеників Холмських і Підляських.

З Тератина – з короткою зупин-кою в Поболовичах – поїхали всією колоною до Холма, історичної сто-лиці регіону, найважливішого цен-тру православного духовного жит-тя цієї землі. Спочатку подалися на Холмську гірку, де в ХІІІ ст. князь Данило побудував замок та церкви і зробив Холм столицею своєї могут-

ньої держави. Відвідали собор Різд-ва Пресвятої Богородиці, який зараз також є римо-католицьким храмом. Д-р М. Сава розповів про князя Да-нила, Холмську ікону Пресвятої Бо-городиці та про ранню історію Хол-ма. На завершення відвідання цьо-го історичного місця зайшли ще на дзвіницю, звідки можна було поди-витися гарну панораму міста Холма і околиці.

Друга зупинка в Холмі була пе-редбачена в православній церкві св. Івана Богослова. Біля церкви зустрів всіх о. митр. прот. Іван Лукашук, на-стоятель Холмської православної па-рафії. Розповів він не лише про істо-рію єдиної зараз у Холмі православ-ної церкви, але також наблизив при-сутнім, чим взагалі є Православ’я, адже серед учасників поїздки багато було людей, які вперше зустрілися з православною традицією.

З Холма подалися на схід, а згодом надбужанською дорогою поїхали до с. Угруськ, куди біженці 1915 р., яких долю описував о. І. Которович, при-були 2 липня 1915 р. Там пробули вони цілий тиждень і лише 10 липня вирушили за Буг, залишаючи рідну Холмщину. Перед угруською церк-вою Успіння Пресвятої Богородиці зустрічав прибулих настоятель воло-давської парафії о. прот. Юрій Ігна-тюк.

Закінчення на 22 стор.

Учасники переїзду шляхом біженства перед церквою в Тератині й біля Пречистенського собору в Холмі

Друга зупинка у Холмі була в православній церкві св. Івана Богослова

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 16 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201617

виявився у польських членів комісії. А представник міністерства юстиції сена-тор Гусаковський, що потім був у Київі сенатором гетьманського сенату, навіть одержав доволі таки мітингову подяку від польського члена за своє згідне з по-ляками ставлення до Холмщини. Хоча у своїй промові в неполітичній установі Неймарк і торкнувся політичних рево-люційних настроїв, але таке демокра-тичне революційне змагання, як орієн-тація й самовизначення холмського на-роду на Україну, польською половиною комісії на увагу не бралося.

Наведена постанова від 20 серп-ня була для холмської справи найго-ловніша з усіх ухвал комісії. Тільки 12 жовтня М.І. Корнилович одержав з Ма-ріїнського палацу декрет Тимчасового уряду про своє затвердження до скла-ду Ліквідаційної комісії й одночасно з тим повістку на чергове її засідання. А.Р. Ледницький, вітаючи при першій зустрічі його вступ до комісії, зазна-чив, що «ми будемо дивитися на Вас, як на представника холмських україн-ців – громадян Польської Держави»... Отже ясно було, що, після наведених постанов комісії й напряму уряду, для холмського делегата фактично зали-шалася пасивна роля глядача-інфор-матора й «служби зв’язку». На будин-ку Зимнього палацу, куди вступив де-

легат холмського українського наро-ду, прибита була, мабуть, перша за весь час від його заснування вивіска й ця вивіска голосила: «Ліквідаційна комі-сія...». Засідання відбувалося у великій залі нижніх апартаментів і більш поді-бне було до засідання якоїсь міжнарод-ньої комісії, ніж до зборів одного з но-воутворених революцією відомств ро-сійської держави. За столом, накритим червоним сукном, сидів голова комісії А.Р. Ледницький, праворуч від нього – представники польських громадських організацій, ліворуч – делегати росій-ських міністерств: представник Холм-щини зайняв місце поміж делегатів польського народу. 13 жовтня він про-голосив заяву, відповідно до доручення від київського з’їзду, і додав, що Тимча-совий уряд не може до установчих збо-рів відділяти частин російської держа-ви і що декрети в холмській справі того ж уряду мають тільки умовне папіро-ве значіння, бо політична доля Холм-щини остаточно вирішиться на фрон-ті. А.Р. Ледницький відповів на те реплі-кою в дусі попередніх вирішень комі-сії, заспокоюючи, що справа ліквідації Холмської губерні ще не вирішує спра-ви про східні кордони Польщі.

Наступні засідання Комісії відбува-лися дуже часто. В них розглядалися питання про ліквідацію ріжних уста-

нов і тільки в незначній частині вони торкалися холмських справ. Перед жовтневим переворотом Ледницький вніс питання про ліквідацію установ Холмської губерні до малої ради міні-стрів, яка в неповному складі, під голо-вуванням товариша [заступника – ред. НБіН] міністра юстиції А.А. Дем’я-нова, визнала, що й Холмська губер-ня підлягає ліквідації. Наслідком про-тесту холмського делегата, а також П.Я. Стебницького, завідуючого наці-ональним відділом міністерства вну-трішніх справ Плетньова і товариша міністра внутрішніх справ В.Я. Гуре-вича, рада міністрів на наступному за-сіданні мала переглянути цю постано-ву при обов’язковій участі В.Я. Гуре-вича. Але політичні події в Петрогра-ді посунулися вже так, що затулили со-бою і Тимчасовий уряд, і Ліквідацій-ну комісію, і холмське питання. 25 жов-тня [7 листопада] холмський представ-ник ще появився офіційно в міністер-стві народньої освіти, де, під голову-ванням товариша міністра Н.П. Васи-ленка, мала відбутися нарада в справі ліквідації холмських шкіл, але засідан-ня вже не могло відбутися.

Між тим на Україні майже в той же самий час холмське питання одержа-ло цілком протилежне проти Петро-градського вирішення. 12 [25] листо-

пада 1917 р. Центральна Рада, після 3-го свого універсалу, постановила, що до реального прилучення до України тих частин Холмщини й Підляшшя, де більшість населення українська, холм-ські біженці і всі евакуовані адміністра-тивно-громадські установи підлягають владі й опіці Генерального секретарія-ту України. Спільні з Польщею холм-ські інституції мали ліквідуватися пе-тербурзькою Ліквідаційною комісією за порозумінням з Генеральним секре-таріятом. Таким чином уряд Централь-ної Ради проголошував приналежність Холмщини і Підляшшя до України і санкціонував постанови київського всехолмського з’їзду. 13 [26] листопа-да Генеральний секретаріят призначив комісаром Холмщини і Підляшшя об-раного тим же з’їздом К.В. Лоського.

Ці постанови не відносилися до Ве-ликоруси, де знаходилася більшість холмських біженців і де загальнобі-женськими справами почали займа-тися біженські з’їзди. 19-26 листопа-да [2-3 грудня] такий з'їзд був зібра-ний в Петрограді під іменем 2-го все-російського з'їзду біженців. З 280 де-легатів на з’їзді було тільки 40 росіян, українців і білорусів; холмського пред-ставництва не було. Біженську спра-ву було цілком переформовано. Всі бі-женці, без релігійних і національних ріжниць, повинні були на місцях об’єд-нуватися і утворювати ради. Націо-нальні біженські комітети і Татьянин-ський комітет (де справи холмян бо-ронив Я.І. Козловський) було закрито. Така реформа ускладнялася тогочас-ною розрухою, за якою утворені радян-ською владою установи для допомоги біженцям не могли ще як слід розгор-нути свою діяльність. Все це постави-ло холмських біженців, а особливо ті їх організації, що носили конфесіональ-ний характер, у безпорадне становище. При Радочницькому, Турковицькому і Віровському манастирях знаходилися дитячі притулки й школи з масою оси-ротілих дітей і стариць, яких манашки підбирали під час біженства. Всі ці ін-ституції залишилися без утримання. Духовна семінарія в Москві, в інтер-наті якої було 105 учнів, дітей селян, дяків і священиків, не мала грошей на те, аби якось хоч докінчити шкільний рік. Важкі часи настали й для братства, яке в кінці листопада [першій полови-ні грудня] звернулося до М.І. Корни-ловича з проханням «исходатайствова-ния возможной субсидии, чтобы брат-ство не было вынужденным прекра-

тить подачу помощи холмским бежен-цам и оставить их на произвол судьбы в страшную годину государственной и продовольственной разрухи...». Тоді на поміч холмським організаціям при-йшли незначними рештками своїх за-собів петроградські «Западно-русское общество» і «Всероссийское общество попечения о беженцах». Одержуван-ня грошей з банку вимагало незвичай-них труднощів; після того доводилося їх зашивати в убрання й самому відво-зити до братства до Москви.

Необхідно з подякою зазначити прізвища тих людей, що допомагали Холмщині в найскрутніший для бі-женців час. В 1918 р. в президії ,,3а-падно-русского общества» були: голо-ва П.Г. Бивалькевич і члени: А.І. Кор-нілова, Д.М. Рогович, Н.Ю. Мацон, А.М. Лілєїв, А.Г. Редько, Н.І. Міхалев-ський, А.І. Міловидов, А.Г. Лашкарев (а також і М.І. Корнилович). Прези-дія «Всероссийского общества попе-чения о беженцах» складалася з голо-ви А.Д. Крупенського і членів: А.В. Са-банієвої, Д.Е. Цвілінського, Н.Ф. Фа-бріціуса і керуючих справами: С.Г. Ка-лініна, А.І. Головіна і Л.А. Пучківсько-го. Ще 12 [25] листопада 1914 р. «За-падно-русское общество» улаштувало концерт М.І. Доліної, а в березні 1915 р. – збирання на вулицях пожертв для Холмщини, Галичини і Західньої Руси. Найбільше потрудилися тоді зі складу Общества В.М. Христіянович, акаде-мік А.І. Соболевський, проф. П.М. Жу-кович, М.Н. Жукович, Е.Н. Арандарен-ко, П.Г. Бивалькевич, Д. Н. Чихачов, В.А. Кадигробов, Д. Н. Вергун, М. Мі-троцький та инші.

На початку 1918 р., після реквізиції в Москві друкарні холмського брат-ства, припинилося видання «Холм-ської Руси», що зв’язувала холмські ор-ганізації з розпорошеними біженцями. Останньою працею братської друкарні було надрукування першого холмсько-го українського календаря на 1918 р., виданого холмською «Просвітою» за редакцією її голови А.Д. Павлюка. 5-11 [18-24] лютого в Москві, в евакуовано-му з Холмщини Турковицькому ма-настирі, що містився в «Марфо-Марі-їнській обителі» (великої княгині Єли-завети Федоровни), ще відбувся остан-ній холмський з’їзд. Це був єпархіяль-ний з’їзд духовенства і «мирян» для виборів єпископа. Обраний був волин-ський архиєпископ Євлогій, що був ра-ніш на Холмщині й перевів відділення її від Польщі. Проти кандидатури арх.

Євлогія було подано лише один голос, що вказував на небажаність його об-рання для уряду України через діяль-ність його в 1914-1915 рр. в Галичині. Для керування виборами патріярх ко-мандирував архиєпископа Гроднен-ського Михайла. Холмську духовну консисторію з’їзд перереформував на Єпархіяльну раду з участю й недухо-вних осіб. Було обрано також представ-ників і на Всеукраїнський церковний собор. По закінченні церковних справ зібрання оголосило себе другим Все-холмським з’їздом і вирішувало ріж-ні чергові питання біженського життя. З’їзд констатував скрутний матеріяль-ний й тяжкий моральний стан біжен-ців, навів факти польсько-католиць-кої пропаганди серед них, запропону-вав їм, для одержання від радянського уряду допомоги, мати своїх представ-ників у радах робітничих, салдацьких і селянських депутатів, підтвердив по-станову київського з’їзду про заборону неорганізованого повороту на батьків-щину, визнав за необхідне функціону-вання духовних шкіл і манастирів, ви-словив подяку петроградському «За-падно-русскому обществу» за його по-стійну допомогу й доручив петроград-ському відділові товариства холмян-українців, на чолі якого стояв М.І. Кор-нилович, нести представництво по бі-женських справах Холмщини при ви-щих радянських державних установах, які тоді ще перебували в Петрограді.

Після жовтневого перевороту діяль-ність Ліквідаційної Комісії фактично припинилася. В січні 1918 р. було утво-рено радянський комісаріят в поль-ських справах; до його завідування мали перейти усі евакуовані з Польщі установи. В кінці 1917 р. й до полови-ни 1918 р. холмський делегат ще не раз заходив до колишньої комісії й до са-мого А.Р. Ледніцького за інформація-ми в справі повороту біженців. В черв-ні 1918 р. Ледницький, що вже був тоді представником регентської ради поль-ської держави, радив М.І. Корнилови-чу увійти до складу польської органі-зації повороту біженців. Але справу повороту холмських українців вдалося тоді налагодити за допомогою україн-ських громадських і консульських ор-ганізацій.

26 січня [9 лютого] 1918 р. Централь-на Рада склала в Бересті з центральни-ми державами мирову угоду, за якою Холмщина й Підляшшя відходили до України. За підставу для такої постано-ви були резолюції всехолмського з’їзду

Церква св. Архангела Михаїла у Носові (повіт Біла-Під-ляська), збудована 1862 р., зараз найдалі на північ роз-ташований православний храм Холмсько-Підлясько-го Забужжя (після біженства парафія була відновлена у 1921 р.). У Носові народилося двох визначних діячів укра-

їнської науки і суспільного життя: історик, професор університету Св. Володимира у Києві, Євген Перфецький (11.04.1884 – 18.08.1947) та громадський і церковний діяч, голова «Просвіти» в Бересті Павло Артем’юк (18.12.1891 – 5.08.1951; літературний псевдонім П. Носувець).

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 18 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201619

від 25-27 серпня [7-9 вересня] 1917 р. в Київі про самовизначення холмського народу, що складав більшість населен-ня цих країн. Таким чином, ці резолю-ції холмського з’їзду одержали до пев-ної міри міжнароднє визнання. Після того весною почався стихійний поворот холмських біженців на батьківщину. Особливо трудно було вирушити з міс-ця тим з них, що оселені були на Вели-корусі, бо їх відділяв від України кор-дон. Але тоді по більших центрах утво-рилися українські консульства. Петро-градське консульство витворилося з українського національного комітету, в складі якого був і холмський деле-гат. За допомогою консульства вдало-ся організувати щоденну відправку по-тягами з Петербургу до кордонів Укра-їни валки холмських біженців з тим, щоб звідти вони добиралися до Холм-щини. День від’їзду першої валки в 40 душ на чолі з проф. Д.А. Зіньчуком і прот. М. Левіцьким був великою й ра-дісною урочистістю для холмян Петро-граду й його округи. В Удільній на по-двір’ї холмського Радочницького ма-настиря, в ігумені Афанасії, відбулися загальні збори біженців. Сприводу го-лоду люди збиралися зі своїми харча-ми й ділилися з тими, хто нічого не мав. Біженці умовлялися до подорожі, про-щалися й молилися. Підібрані манасти-рем під час біженства розгублені бать-ками діти холмських селян співали їм рідні пісні...

Після повороту з Київа делегата від холмського братства архим. Смарагда, почали вирушати на Україну, з наказу архиєп. Євлогія, московські церковні організації Холмщини, а разом з ними й громадські інституції. За посеред-ництвом М.І. Корниловича, А.Д. Кру-пенський дав від «Всеросійського об-щества попеченія о беженцах» 40.000 руб. на переїзд братства, семінарії й ин-ших організацій й 1000 р. асигнував на «Просвіту». Деяку суму на переїзд ви-дало й «Западно-руське общество», а московське українське консульство призначило потяги. Вкупі з холмськи-ми установами потягнулися й холмські біженці Москви й її району. Що ж до маси холмських біженців, розкиданих по цілій Росії, то вони сунули додому через Україну стихійно: заповняли ва-гони потягів, йшли пішки, їхали на під-водах. Їх без перепусків й пашпортів часом виганяли з вагонів; вони висипа-лися й знов влазили, й знов їхали ...

На Україні з ранньої весни біженці оббивали пороги біженських комітетів

і німецьких комендатур. Місяцями мар-нувалися вони по вокзалах, на полі при залізницях і в різних бараках, очікую-чи можливости від’їзду на батьківщи-ну. Надзвичайно болюче вражало їх те, коли їх сусіди, польські біженці, за ор-ганізованою допомогою польських ко-мітетів, на їх очах виїжджали до Поль-щі. Тоді, під впливом тяжких пережи-вань, дехто з холмських православних українців йшов до польських коміте-тів, записувався на поляка й навіть при-ймав католицтво. Такі факти трапляли-ся в Харківській губерні, й по инших місцях, але вони носили одиничний ха-рактер. Обраний київським з’їздом на губернського комісара К.В. Лоський не дочекався затвердження від Тимчасо-вого російського уряду й був призначе-ний на цю посаду Генеральним секре-таріятом України; але фактично, займа-ючи посаду при Секретаріяті, коміса-ром майже не був. Потім гетьманський уряд призначив губернським старо-стою Холмщини, Підляшшя й Поліс-ся не холмянина, а відомого діяча Сою-зу Визволення України А.Ф. Скоропис-Йолтуховського з місцем перебування в Бересті, де німецька окупаційна влада допустила українців до деяких галузів урядування. До складу староства вхо-дили Володавський, Більський [центр – Біла] й Константинівський повіти Під-ляшшя, Берестейський, Кобринський й Більський [центр – Більськ] повіти Гродненщини й Ковельський повіт Во-линського Полісся. На Холмщину ж, яка була окупована австріяками й де найбільші впливи мали поляки, україн-ців не пускали.

В Бересті ж знаходилися два члени холмського губернського виконавчого комітету й комісар народньої освіти К.Р. Дмитріюк з учителями до 460 чо-ловіка, які бралися до навчання в зруй-нованих школах. Для учителів функ-ціонували в Бересті в цитаделі кур-си українознавства; вони існували на кошт гетьманського міністерства осві-ти; продукти відпускали німці. На 1 [14] листопада 1918 р. викликалося до Берестя всіх біженців-вчителів, хто тільки міг приїхати.

На Холмщині й Підляшшу, після примусового опущення країни, зали-шалися старенькі священики Платон Верешко й Власій Врубель, дяки С. Клоницький і В. Козловський, ієрома-нах Іов, 70-літній схіманах Яблочин-ського манастиря Сосипатр та ієрома-нах Борис. Двох останніх було відправ-лено у полон на Угорщину. Тимчасо-

во відвідували свої парафії на Холм-щині й поверталися назад священики Андрій Бойчук, Микола Романів, А. Громадський і ин. В 1918 р. туди про-сунулися разом з біженцями 29 свя-щеників, але їм було заборонено цер-ковні відправи й не повернено парафі-яльних домів; декого з них окупаційна влада арештувала й вислала. Холмська єпархіяльна рада в Київі командирува-ла на Холмщину своїх членів А. Гро-мадського, Іоанна Левчука й В. Козлов-ського, а заступник холмського архіє-рея єпископ Діонісій звернувся був до польського уряду з вимогою про визна-ння прав для православної віри в Поль-щі. Потім єп. Діонісій переїхав з Київа до Кременця, куди також перебралася й холмська духовна семінарія.

Сумні картини показалися біженцям на батьківщині. Більше ніж половина ріллі на Підляшшу була не поорана; вона поросла травами й дикими росли-нами. На місцях спалених сел росли бе-резки. В селах, що заціліли від огню й руїни, було оселено євреїв з міст і меш-канців прифронтової лінії Мінської й Волинської губерень. Ті й другі ступ-нево знищували будівлі й паркани на опал. Спалене повітове місто Володаву відбудовано було з матеріялів, що взя-то було з розібраних сільських будин-ків. Вся влада на Підляшшу знаходи-лася в руках німецьких військових ко-мендантів. З 1915 р. [насправді 1917 р. – ред. НБіН] німці допустили культур-но-просвітню діяльність Союзу Ви-зволення України, який заводив шко-ли, розповсюджував українські кни-ги й в Білій видавав газету «Рідне Сло-во». Гірше було становище на Холмщи-ні, де фактично урядували поляки. На осадах відсутніх українців було оселе-но польських колоністів з центральної Польщі. Не допускалося ні українських шкіл, ні української інтелігенції й духо-венства з Галичини. Були позакривані церкви, частину яких використано для інтендантських складів. Все робилося для спольщення українського населен-ня, але маси твердо трималися своєї на-ціональности й віри. Крім окремих ви-падків, вони, за браком священиків, ро-дилися, женилися й вмирали без релі-гійних обрядів й не зверталися до ксен-дзів. Довго не впускалося біженців, що сотнями тисяч стояли на порозі рідної землі.

Після постанови Берестейського мирного договору відносно прилучен-ня Холмщини й Підляшшя до України, за протестом поляків, було підписано

йшла до київського «Священного си-ноду єпископів усієї України», в якому засідав і рідний брат Аверкія, чернігів-ський єпископ Пахомій. Виявилося, що останній приймає жваву участь в роз-борі скарг на свого брата. За протестом М.І. Корниловича й Е.М. Вітошинсько-го, Пахомія було усунено від «розпра-ви» над діяльністю Аверкія. Боротьба з архиєреями закінчилася тим, що тур-ковичанки Тригір’я не одержали, але на деякий ще час утрималися на його «скотнім дворі»... Так цей манастир розпорошився на шляху повороту до Холмщини.

За час біженства розпорошено було по Росії евакуоване культурне багат-ство Холмщини, як церковно-археоло-гічний музей, бібліотеку, друкарню, ар-хіви, церковні речі, дзвони й т. п. В ар-хівах було багато матеріялів, важних до історії країни. Музей містив в собі історію унії й історію боротьби пра-вославія з католицтвом; в ньому було, між иншим, 407 стародруків. Усі холм-ські установи й школи мали свої досить цінні бібліотеки. Коли біженці, під час

голоду й горожанської війни, посуну-ли за Буг, усі речі залишилися без ав-торитетних господарів. З другого боку революційні декрети й адміністратив-ні розпорядження на місцях поставили під сумнів саме право власности на ці речі холмського народу й його установ. В Радянському Союзі не залишилося ніякого холмського представництва, а попередні представники, як колишній делегат до Ліквідаційної комісії, втра-тили свої уповноваження. Голод і брак коштів не дали можливости утворити якийсь холмський осередок, а надія на Турковицький манастир, як вище зга-дувалося, не здійснилася. Революційні Закони вимагали реєстрації культурно-го майна, що тимчасові охоронці його не завжди виконували. Тоді виника-ли конфіскації, а також судові справи, як, наприклад, в Могилеві на Дніпрі, Дмитрові Московської губ. й по инших місцях. Часом судові й адміністратив-ні установи визнавали холмські речі за безхазяйні. Бувший холмський делегат подавав з приводу того відповідні зая-ви, апеляції й т. п. В могилевській спра-

Церква Воздвиження Чесного Хреста у Неплях (повіт Біла-Підляська), збу-дована 1769 р., перетворена на римо-католицький костел у 1919 р.

додаткову умову про можливість пе-ресунення західньої границі України в Холмщині на схід від лінії, яку вка-зано було в Бересті, себто на користь Польщі. Радянський уряд Росії, у сво-їй відозві до робітників і селян, літом 1920 р., запропонував полякам вигідні-ші для Польщі границі Холмщини, ніж то було передбачено так званим варіян-том лорда Керзона. Нарешті польсько-російська війна й ризька мирова угода остаточно закріпили Холмщину й Під-ляшшя за Польщею.

Хоча надії холмського народу не збулися, все ж частина холмської інте-лігенції й особливо духовенство, вчи-телі й дехто з урядовців – повернулися разом з народом за Буг. Але більша час-тина культурних сил не могла виїхати, то за браком грошей і відповідних до-зволів з боку Польщі, то не передбача-ючи можливости добути там в поль-ських умовах прожиток.

Всі холмські школи, крім Духовної семінарії, що осіла в Кремінці, зали-шилися в Росії. Холмська гімназія за-лишилася в Ростові над Доном; инші школи або закривалися, або перефор-мовані відповідно до потреб СРСР. Та-кож не повернувся ані один з манасти-рів, крім Яблочинського на Підляш-шу, який фактично майже не припиняв своєї діяльности і настоятель якого ар-хімандрит Сергій два рази в 1918 р. від-відував свій манастир.

Фатально склалася доля Турковиць-кого з Грубешівщини манастиря, що енергійно прямував до повороту на батьківщину. Ігуменя Магдалена (Гор-чакова) з-під Москви переїхала з 40 ма-нашками і коло 40 осиротілими дітьми холмськими під Житомир до Тригор-ського манастиря. В ньому було тіль-ки 8 манахів і тому було почате клопо-тання про тимчасову передачу біжен-кам-турковичанкам до користування Тригорського манастиря. Там дума-лося утворити тимчасовий холмський осередок для зв’язку між біженцями й Холмщиною. Думалося також зібрати до нього деякі розпорошені евакуова-ні культурні цінності, або хоч відомос-ті про них, щоб холмський нарід міг згодом перевезти їх за Буг. Але ці пла-ни, розуміється, не сподобалися насто-ятелеві манастиря, волинському єпис-копові Аверкію. На деякі його заходи холмяни тоді скаржилися до патріяр-ха Тихона, і той наказав Аверкієві опі-куватися манашками і навіть погрожу-вав йому переводом до иншої епархії. Після смерти Магдалени справа пере-

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 20 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201621

ві виступала й Українська Академія Наук. Дещо з культурного майна Холм-щини попало до ра дянських державних музеїв, бібліотек, архівів; дещо невідо-мо де знаходиться; а найбільше через несприятливі умови загинуло.

За час біженства на терені бувшої Росії, від Буга до Сибіру й Туркестану, утворилися цілі кладовища біженців і їх дітей. Також закінчили життя: член державної Думи А.С. Будилович, лікар С.С. Флорінський, ігуменя Магдале-на Горчакова, голова президії київсько-го всехолмського з’їзду А.Г. Василенко, професор редактор календаря холмсько-го братства Е.В. Лівотів, професор, член ради братства Г.А. Ольховський, комісар освіти Холмщини, Підляшшя й Полісся К. Р. Дмитріюк [насправді помер 1921 р. в Бересті – ред. НБіН], член всеросій-ського церковного собору від Хомщи-ни й голова останнього холмського з’їз-ду в Москві Емеліян Бекаревич, член Центральної Ради від Холмщини Ан-тоній Матеюк і 15% священиків. Се-ред останніх: К. Левіць кий, Ю. Попель, Д. Волкович, В. Якубовський, А. Жу-ковський, І. Макар, А. Сальвіцький, Л. Урбан, А. Драчинський, Ф. Михай-ловський, К. Шуль кевич, І. Білянський, К. Герасимович, І. Рожанський, М. Ло-патинський, В. Врубель, І. Корженев-ський, С. Желіховський, І. Яскорський, Л. Янков ський, К. Кублі, П. Бренкевич, В. Лукасюк, І. Камінський, Г. Кадей, О. Хром’як і другі. На Холмщині за той же час померли священики П. Ве решко і Ф. Чучман.

Ось що поки можна сказати про життя 300-тисячного холмського укра-їнського народу на примусовому ви-гнанні. Кинутий з рідного краю в ро-сійське море, він не розплився й не вто-пився в ньому, як того сподіва лися в Польщі, й не осів на Волзі або в Сибі-ру, як гадав Рорбах. Ця невеличка гор-стка простого бідного народу, без вер-хів, без аристократії, без капіталів, за-лишена наприкінці своїми офіційними проводирями, мала своє особливе жит-тя й свої ідеали. Їй довелося витрима-ти боротьбу не тільки за фізичне існу-вання, але й за лице рідного краю. Його нечисленна інтелігенція боронила його й підтримувала в ньому культ батьків-щини. Головну небезпеку було усунено і найголовніші завдання досягнено. На-рід урятовано від цілковитого розпоро-шення й обезличення, і він, хоч знеси-лений і з великими втратами, пересту-пив, з частиною своєї національ ної ін-телігенції, пороги рідного краю...

Оглядаючи діяльність останньої, не можна обминути одної з немалих ор-ганізаційних її помилок. Призвичаєна до урядової опіки, вона й в незвичай-них умовах свого вигнанства продо-вжувала мислити за старими шаблона-ми. Так довго й зайво тратився на по-чатку революції час на утворення по-сади холмського губернського коміса-ра. В кандидатах не достатка не було: московська колонія вибрала К.Р. Дми-тріюка, київ ська К.В. Лоського, лубен-ська й білгородська М.І. Корниловича, казанська – Бочило. Кандидати обира-лися часом без їх відома й згоди. Мо-сковська колонія ставила навіть умову, що кандидат повинен бути обов’язково селянського походження.

Між тим найголовнішою потребою біженського часу було поглиблення й поширення процесу збирання розпоро-шених холмян і матеріяльна до помога. Таким збирачем Холмсько-Підляш-ської Руси міг бути якийсь ди ктатор, а не губернатор, або урядовець, хоча б з революційною комісарською назвою, бо Холмська губерня в біженстві не мала своєї території, а після революції поміж урядами України і Великоросії, де найбільше було біженців, увесь час не було згоди і навіть доходило до во-рожнечі. Польські впливи в Петербурзі були такі великі, що не могло бути на-дії, що поляки допустять до призначен-ня українського комісара. Значить, для успіху справи треба було увійти з ними у якесь порозуміння, до чого жадних спроб зроблено не було.

Отже утворення на початку вигнан-ства міцної широкої чисто холмської громадської організації допомоги бі-женцям могло б тоді й, без по рушення складних і делікатних питань політич-них, виповнити всі негайні потреби часу. Скромний прецедент такої уста-нови був при братстві у формі утворе-ного, за часи управління єпископа Во-лодимира Білостоцького, комітету до-помоги біженцям. Треба було тіль-ки поширити його, надавши йому такі функції, які існували у грандіозних польських біженських інституцій. Тоді той флигельок, десь на московських задворках, де містилися головні орга-нізації Холмщини, не був би симво-лом долі холмян в серці Матері Росії. А так без користи потрачено було ба-гато часу, на комісара у Великоросії не дочекалися, а через те й на Україні він з’явився з ве ликим опізненням...

Історія засудить ту божевільну дум-ку колишніх опікунів Західньої Руси, що вирішили боротися з ворогом, зга-

няючи людність опущеної військом країни. Через те холмським масам хресний шлях біженства приніс неви-черпане море руїни, лиха, хвороб, го-лоду, страждань і смерти, що слідом косила Забужну Русь ...

Друга половина біженців рушила назад в 1919 і 1920 рр. під час голодне-чі. Голод ставав за... союзника до при-скорення повороту. Босі, го лодні, обі-рвані, почорнілі, як засохле дерево, вони місяцями пробивалися потяга-ми, вичікували відправи на рееваку-аційних пунктах, їхали підводами й сунули пішки.

На возах сиділи малі діти, а понад них було розтягнене полотно, як на циганських фурах. Инші везли діток на ручних тачках. Добравшися до Ки-їва, вони, після переправи через Дні-про, пробиралися Подолом до Лук’я-нівки, де запитували дорогу до Берес-тя... Так це було незвичайно, що люди в ХХ віці у Київі питають дорогу до Берестя, ніби до якоїсь Боярки або Борщагівки... Перехожі кияни, теж го-лодні й босі, оточували їх, клали їм на руки радянські гроші, зітхали, жалу-ючи їх, і разом з ними плакали...

Люди, як перелітні птахи, зне-силені тяглися до рідного Буга, про-биваючися через ріжні військові фронти, а імена своїх попередніх опі-кунів-винуватців їх вигнання й руїни – згадували з прокляттям і закли ком до Божої кари.

Люди йшли, втративши надію на Росію, чарами якої виховували на про-тязі століття. Люди сунули на захід, махнувши рукою на схід...

Сльози радости показались в Їх очах, коли, нарешті, після незвичай-ної подорожі, перед ними з’явили-ся надбужні зарослі. «Дивіться, Буг, Буг!...». Це дійсно був той самий не-змінний, добрий, старий Буг, що на протязі 5 літ їх вигнання був предме-том їх найкращих мрій ... Heдapмa ще здавна його називали Богом... Далеко не всім біженцям було суджено знов побачити його!..

Їх стріли тисячі ластівок, що гніз-дяться по піскових кручах Буга. А за Бугом... знов почалося для них жит-тя чайки-небоги, що вивела діток при битій дорозі...

Подав Михайло КОРНИЛОВИЧ

Фото Ю. Гаврилюка

Стаття друкувалася зі збереженням пра вописних особливостей першодруку.

Війна загострює почуття. Вона змушує обирати між своїми та

чужими, і займати чийсь бік, бо інак-ше не можна. «Ти слухаєш росій-ських виконавців, твоя дитина читає Нєкрасова і Пушкіна – ти ворог і не маєш права називатись українкою!», – казали мені знайомі. Ми перестали спілкуватись, але я вдячна їм за те, що вони змусили мене замислитись над тим: хто я?

Я достатньо доросла і мене у 80-ті роки приймали в «октябрята», а після того в «піонери». І я пишалась тим, що носила червону краватку, допо-магала стареньким бабусям, збира-ла металобрухт і макулатуру, саджа-ла дерева і ходила на паради. Це на-повнювало моє дитяче життя сенсом, гордістю за те, що я можу робити щось корисне. Мені було начхати на

ки «Розстріляного відродження», і от, Ахматова пішла до шафи з книж-ками, натомість в 10 класі я «проков-тнула» повне зібрання творів Фран-ка. Мій репетитор став найкращим другом і наставником, а на зошиті з першими власними творами з’явився підпис і перший псевдонім «Твори. Катерина Хо». Там були вірші та пер-ші прозові нариси російською і укра-їнською. Дуже швидко для мене при-йшло розуміння того, що я пишу дво-ма мовами. Щось писалось виключ-но російською (дитячі вірші для мо-лодшої сестри, наприклад), а щось – українською.

Десь у тому ж віці я вперше поба-чила фото моєї прабабці, яка народи-лась на Підляшші, і півроку не могла спокійно спати, бо злякалась того, що ми з нею дуже схожі. «Ти маєш пи-шатись тим, що ти полячка», – каза-ла мені мати. Не спрацювало, я про-сто боялась схожості. Не треба було читати «Портрет Доріана Грея»...

Далі був український філологіч-ний факультет у Харківському уні-верситеті, де швидше відбили ба-жання вчитись, ніж дали знання. Хоча, звісно не без виключень. Па-ралельно відбулось знайомство з фольклорним гуртом «Муравський шлях», який остаточно і безповорот-но дав мені зрозуміти: я українка. І хоча на гастролях у Польщі всі каза-ли, що я дуже схожа на якусь місце-ву актрису чи то співачку, то хіба це мені лестило, хоч я не відчувала себе полькою.

Власне, в 17-18 років прийшло ро-зуміння, що можна говорити росій-ською, англійською – будь-якою, можна не вірити місцевим політикам, можна захоплюватись іншими міста-ми і мандрувати світом, але Україна – моя країна. Тут немає чого поясню-вати, в чому сумніватись і про щось думати.

Чи я патріотка? Не знаю. Я по-бачила багато країн, пережила два Майдани, народила двоє дітей і ви-дала 4 романи українською мовою. Oтримала нагороду за чесну журна-лістську діяльність, хоча тричі мені і моїм близьким за цю саму діяль-ність погрожували скоротити віку. Я люб лю Україну і кохаю свого чо-ловіка, росіянина, пишаюсь і захо-плююсь своїм братом, що живе в Люблині, і хоч формально «поляк», то з душі «переконаний українець», а в Прибалтиці відчуваю себе наче

Виявляється, проблеми з національною і культурною ідентич-ністю це не лише домен корінних «руських» підляшан та їхніх

білоруськомовних сусідів. Киянка Яна Довгань, журналістка, пись-менниця, чиї предки родом з Підляшшя, спеціально для «Над Бугом і Нарвою» написала про самоідентифікацію в умовах сучасного гло-балізованого світу.

Про не патріотичні настрої українських патріотів

політику і політиків. Для мене, дити-ни, Лєнін був просто сильною і смі-ливою людиною, яка багато чого до-сягла, бо так писали в дитячих книж-ках. А піонери були героями, що за-вжди готові були допомогти – все! Хоча ні, не все, зараз, у зрілому віці, маючи своїх дітей, я розумію, що мені немає чого соромитись за своє дитинство. І я дуже шкодую, що на-разі в Україні немає організації, яка б привчала дітей до того, що вони ма-ють допомагати іншим, немає авто-ритету, окрім батьків, на який би діти могли рівнятись. Мені шкода, що на-ціонал-патріотичні молодіжні орга-нізації в нашій країні вчать дітей, як не любити росіян, замість того, аби вчити любові до ближнього.

У сьомому класі я перейшла до ін-шої школи. Піонерів вже не було. На-томість з’явилось розуміння того, що партія і Лєнін вчили не тому і не так. Я захопилась історією, чи-тала Солженіцина, і разом із підліт-ковими рефлексіями і розчаруван-нями, почала пошуки себе. З’ясува-лось, що дід мій, якого я обожнюва-ла, родом із Підляшшя, бабця з Ку-бані, ще одна бабця, в якої я прово-дила літо, – з Полтавської області, а ще маю родичів в Росії – отже, міша-нина. Але разом з «Реквіємом» Ах-матової, який я читала під подуш-кою, мама трохи не ремінцем вбива-ла в мене Шевченка, бо в новій укра-їнській школі мені треба було добре знати мову. Шевченком не обмежи-лись і аби дитина добре писала укра-їнською, мама найняла мені репети-тора. І тут почалось! Ми годинами сперечались, що Блок сильніший за Симоненка, аж поки я не почала чи-тати Коцюбинського і прозу Сосю-ри. А потім був Стус, і письменни-

Фот

о Ю

. Гав

рилю

ка

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 22 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201623

Шляхом біженства 1915 року по Холмщині

також спогади о. І. Которовича. Мо-лоді актори показали історію біжен-ців з Гостинного, які змушені були залишити рідне село і опинилися в далекій Росії, де зазнали жахів біль-шовицької революції. Вистава закін-чується у сучасності, коли їхні на-щадки відкривають історію біжен-ства і усвідомлюють собі, що війна в далекому Донбасі досягає також і їх-ніх родичів, з якими предки втратили контакт у час біженства...

Дуже цікавою була доповідь д-ра Маріуша Сави «Отець Іван Которо-вич та його спогади про біженство». Доповідач дав широкий історичний контекст подій 1915 р. Наблизив та-кож цікаву біографію о. І. Которо-вича, уродженця Гостинного, зго-дом диякона у цьому селі, а після бі-женства священика у парафіях в Ба-бичах та Наброжі. Зі словом до при-сутніх звернувся також спеціальний гість – Анета Примака, авторка Ін-тернет-сайту про біженство biezenst-

wo.pl та ініціатор різних заходів, яких метою було нагадування про цю іс-торичну подію, яка так помітно змі-нила долю не лише Холмщини і Під-ляшшя. А. Примака розповіла зокре-ма про конкурс про біженство «Ми є, бо вони повернулися», який спіль-но організували Інтернет-порталі biezenstwo.pl та Cerkiew.pl у співпра-ці з багатьма іншими установами.

На завершення кожен із учасників переїзду, крім спогадів о. І. Которо-вича, дістав також пакуночок з укра-їнською халвою та цукерками з Украї-ни. Прийшов час прощання після дня так насиченого подіями, місця-ми, емоціями. Організаторами захо-дів для вшанування 100-х роковин біженства було Українське Товари-ство та д-р Маріуш Сава, у співпра-ці з Братством Православної Молоді Люблинсько-Холмської єпархії. Час-тина заходів відбулася завдяки дота-ції Міністра адміністрації і цифриза-ції РП.

Субота 30 травня 2015 р. записалася в пам’яті багатьох учасників подій, яких метою було нагадання історичної події, що відбулася на Холмщині століттям раніше. Особливим було те, що нага-дували історію в місцях, де вона реаль-но проходила. Давало це також мож-ливість побачити, як докорінно – про-тягом цих 100 років – змінилася куль-турно-національно-релігійна картина цієї землі. Однією із історичних подій, які помітно вплинули на цю зміну, було саме біженство 1915 р. За підрахунками дослідників, у 1915 р. з території Холм-щини виїхало майже 90% православно-го населення. Багатьох змогло поверну-тися, проте не всі – за підрахунками ви-значного українського географа Воло-димира Кубійовича внаслідок біжен-ства кількість українського населення на Холмщині та Південному Підляшші зменшилася на 120 тисяч людей...

Григорій КУПРІЯНОВИЧФото автора статті

Закінчення з 14 стор.

З зацікавленням всі оглянули міс-цевий храм, побудований у 1849 р. Про древню історію Православ’я в Угруську розповів д-р М. Сава. Су-часну ситуацію вірних Православної Церкви на цій території наблизив всім о. Юрій. Звичайно, був також зачита-ний, останній вже, фрагмент спогадів о. І. Которовича. Поруч д-ра М. Сави, українською мовою зачитала його Ольга Купріянович, заступник голо-ви Братства Православної Молоді Лю-блинсько-Холмської єпархії. Побуван-ням в Угруську закінчили мандрівку шляхом біженців 1915 р. – мешканців села Гостинного.

Чергові пункти програми цього дня передбачено в селі Березно під Холмом, куди повернулися з Угрусь-ка. Там спочатку подалися на місце-ве кладовище, де знаходиться церква св. рівноапостольного князя Володи-мира. Отець І. Лукашук розповів про історію Православ’я у цьому селі, про долю місцевих храмів, зокрема про

зруйнування парафіяльної церкви в 1938 р. Гостей біля церкви в Березні зустрічав також один із найстарших мешканців села – Станіслав Коваль-ський, завдяки якому історія Право-слав’я в цьому селі знайшла продо-вження.

У церкві в Березні відбулася одна з найважливіших подій цього дня – була відслужена панахида за лю-дей, які зазнали біженства. Скорбот-не богослужіння очолив Холмський благочинний о. митр. прот. І. Лука-шук, співав хор, який склали учасни-ки поїздки. Молитва за тих всіх, хто сто років раніше залишав свої домів-ки ідучи у невідоме, була зворушли-вою. Саме так молитовно пом’янули своїх предків у Троїцьку батьківську суботу...

Місцем останньої зупинки (наба-гато довшої ніж попередні) стала те-риторія фірми «Midex», якої влас-ником є голова Холмського відділу Українського Товариства Владислав Ковальський. Саме тут прийшов час на заслужений відпочинок при вог-

нищі. Фірма «Midex» не лише допо-могла при проведенні заходу, але та-кож спонсорувала біґос та напої для учасників поїздки. Смачна ковбаска спечена на вогнищі та український квас доповнили меню. Організацій-ну допомогу при підготовці вогни-ща та харчування дало Братство Пра-вославної Молоді Люблинсько-Холм-ської єпархії.

Незабаром почалися останні пунк-ти програми цього насиченого дня. Спочатку зі вступним словом звер-нувся до присутніх – як голова Укра-їнського Товариства – автор цих ряд-ків. Згодом відбулася прапрем’єра те-атральної вистави «Холмське біжен-ство» у виконанні театральної гру-пи української молоді Люблина «Ди-вослово». Вистава була підготовлена учнями Української недільної школи в Люблині на традиційне закінчення навчального року, яке відбувається у свято П’ятидесятниці під час «Укра-їнської Бесіди». Сценарій вистави на-писала вчителька української мови Леся Соболевська, використовуючи

В церкві в Березні була відслужена панахида за людей, які за-знали біженства. Місцем останньої зупинки стала тери-торія фірми «Midex». Саме тут відбулася прапрем’єра те-атральної вистави «Холмське біженство» у виконанні те-атральної групи української молоді Люблина «Дивослово».

Перед угруською церквою Успіння Пресвятої Богородиці зустрічав прибулих настоятель володавської парафії о. прот. Юрій Ігнатюк

вдома, бо мені там затишно. Я із за-доволенням дивлюсь на гру деяких російських акторів, бо, на жаль, Бог-дана Ступки, з нами більше немає. І, так, моя старша донька читає росій-ських письменників російською мо-вою, так само, як і решту світових, бо, на жаль, якісних українських перекладів дуже бракує, а інозем-ні мови вона лишень вчить. Вона з власного бажання збирала речі і хар-чі для українських поранених в АТО, плела їм жовто-блакитні браслетки,

і Нєкрасов їй не завадив. Чи вона па-тріотка? Українка?

Під час війни багато людей ста-ли «патріотами», швидко, хоч і пога-ненько заговорили українською, ста-ли терміново любити Україну. А де-які російськомовні хлопці, які вчи-лись у Росії, співали російських пі-сень, терпіти не могли місцевих полі-тиків і весь уряд разом взятий, мали тут бізнес, роботу і сім’ї, просто піш-ли захищати свою землю і більше не повернулись із зони АТО.

Знаєте, я не хочу ярликів і не зби-раюсь доводити комусь, хто я і що. Я така, яка є: в моїй крові мішанина, в моїй голові багато мрій, думок, сум-нівів і сподівань, в моїй сім’ї немає українців, росіян і поляків, бо є лише батьки, кохані, діти і рідні. Я відчу-ваю себе українкою і мені цього до-сить.

Яна ДОВГАНЬКиїв

Більше про авторку знайдете у стат-тях О. і Г. Купріяновичів у № 4/2013.

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 24 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201625

Powstałe w latach 1513-1520 woje-wództwo podlaskie, obejmujące

zarówno Drohiczyn z Bielskiem, jak i Brześć z Kobryniem, w swoich pier-wotnych granicach istniało stosunkowo krótko, gdyż w 1566 r. z jego wschod-niej części, połączonej z ziemią pińską, utworzono nowe województwo brzeskie (brześciańskie). W 1569 r. na unijnym sejmie lubelskim województwo podla-skie, składające się już tylko z trzech ziem – drohiczyńskiej, bielskiej i miel-nickiej – zostało oderwane od Wielkie-go Księstwa Litewskiego i wcielone do Korony Królestwa Polskiego. Tak więc nowa granica „Litwy” przebiegała przez wschodnie połacie obecnych powiatów hajnowskiego i siemiatyckiego.

Powstały w latach 1513-1569 układ polityczno-administracyjny przetrwał do ostatniego rozbioru Rzeczypospoli-tej Obojga Narodów. Zgodnie z trakta-tem rozbiorowym podpisanym w 1795 r. przez Rosję, Prusy i Austrię grani-ce tych państw zetknęły się właśnie na Podlasiu, na wschód od Niemirowa nad Bugiem, co zapoczątkowało wieloeta-powy proces przekształceń, zakończo-ny utworzeniem w 1999 r. nowego woje-wództwa podlaskiego. Pierwszymi i jak się okazało decydującymi elementami tego procesu było przekształcenie Bugu w rzekę graniczną oraz umiejscowienie nowego centrum administracyjnego w Białymstoku, będącym dotąd prywat-nym miastem i rezydencją magnacką w ziemi bielskiej.

„Starym” woj. podlaskim w 1795 r. podzieliły się Austria, która zagarnę-ła cały obszar na lewym brzegu Bugu, a więc południowe części ziemi drohi-czyńskiej i mielnickiej (wraz z lewo-brzeżnym skrawkiem ziemi brzeskiej), oraz Prusy, które z nowo zdobytych ziem „koronnych” i „litewskich” poło-żonych pomiędzy Bugiem a Wisłą utwo-rzyły prowincję nazwaną Prusami No-wowschodnimi (Neuostpreußen). Jej stolicę umieszczono właśnie w Białym-stoku, który stał się też ośrodkiem admi-nistracyjnym jednego z dwóch „nowo-pruskich” departamentów. Departament

Województwo imienia podlaskiego

Województwo podlaskie u końca swego istnienia na mapie „Der Koeniglichen Republik Polen Woiwodschaft Podlachien mit dem obern Theileder Woiwod-

schaft Lublin, oder Klein Polens nördlicher Theil” (Wiedeń, 1789-1791).

„Pudlasz – czołowiek nasz!” – mówi ludowe powiedzenie z ukraińsko-białoruskiego pogranicza języko-wego pomiędzy Narwią a Narewką, gdzie ludność ukraińskojęzyczna to Pudlaszie, a białoruskojęzyczna – Lićwiny. Tak więc pojawienie się w 1999 roku na mapie administracyjnej nazwy „województwo pod-laskie” przyjęliśmy z satysfakcją. Trzeba jednak pamiętać, że obecne „wojewódzkie Podlasie” tylko czę-

ściowo pokrywa się z województwem podlaskim, które ukształtowało się w XVI w.

białostocki obejmował nie tylko północ-ną część woj. podlaskiego, ale też zie-mię łomżyńską woj. mazowieckiego, a nawet zachodnią część ziemi grodzień-skiej woj. trockiego. Ówczesna granica prusko-rosyjska w swej północnej czę-ści oparta została bowiem o bieg Nie-mna, lecz na wysokości Grodna, leżące-go na wschodnim brzegu rzeki skręcała na południe, zaś pomiędzy Narwią a Bugiem była zgodna z dawną granicą „Korony” i „Litwy”.

Granice polityczne ustalone w 1795 r. przetrwały tylko kilkanaście lat, do wojny napoleońskiej Francji z Prusami i Rosją. Na mocy traktatów pokojowych podpisanych w Tylży (lipiec 1807 r.) z większości ziem zaboru pruskiego utwo-rzone zostało Księstwo Warszawskie, zaś południowo-wschodnią część de-partamentu białostockiego otrzymała Rosja. W 1808 r. utworzono z tego te-rytorium obwód białostocki, odrębną jednostkę administracyjną Cesarstwa Rosyjskiego w randze guberni, składa-jącą się z czterech powiatów: bielskie-go, drohiczyńskiego, białostockiego i sokólskiego. W 1842 r. obwód białostoc-ki został zlikwidowany, a poszczególne powiaty włączone do guberni grodzień-skiej, istniejącej od 1801 roku (pow. dro-hiczyński włączono do pow. bielskiego). Bez zmian natomiast pozostały powia-ty obejmujące obszary leżące na wschód od pow. bielskiego, a więc pow. brze-ski (z Milejczycami) i pow. prużański (z Hajnówką i Białowieżą). Tak ukształ-towane granice polityczne i administra-cyjne przetrwały do I wojny światowej.

Działania wojenne dotarły tu w sierp-niu 1915 r. i były połączone z prawdzi-wym kataklizmem, od którego ucierpiała zwłaszcza ludność prawosławna (ukraiń-ska i białoruska), wypędzona na wschód. Ten krok dowództwa rosyjskiego, chcące-go pozostawić nacierającym wojskom nie-mieckim „spaloną ziemię” (palono wsie, a nawet niektóre miasta), zaszkodził przede wszystkim ludności cywilnej, którą ska-zano na kilkuletnie „bieżenstwo”, a póź-niej konieczność odbudowywania życia na zgliszczach gospodarstw i odłogują-cych przez kilka lat zdziczałych polach. Proces powrotu przymusowych ucieki-nierów zaczął się w 1918 r., po podpisa-niu przez tzw. Państwa Centralne trakta-tów pokojowych z Ukraińską Republiką Ludową i „czerwoną” Rosją (luty – ma-rzec 1918 r.), przerwała go jednak woj-na polsko-bolszewicka i został formalnie wznowiony po zawarciu traktatu ryskie-go w marcu 1921 r.

Departament białostocki w Prusach Nowowschodnich(„Landkarte Preußen”, 1806 r.).

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 26 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201627

W międzyczasie dokonane zostały kolejne zmiany przynależności politycz-nej i administracyjnej tej części gub. grodzieńskiej, która zgodnie z planami niemieckimi miała wejść w skład pod-porządkowanego Berlinowi narodowe-go państwa litewskiego, proklamowane-go jako Królestwo Litwy w lutym 1918 r. Chodziło oczywiście o zachowanie kon-troli nad Puszczą Białowieską, którą niemieckie władze okupacyjne zaczę-ły eksploatować na skalę przemysłową. Klęska wojenna Niemiec i ich sojusz-ników przekreśliła te plany i w lutym 1919 r., po wycofaniu się wojsk niemiec-kich, teren byłej gub. grodzieńskiej zna-lazł się w rękach polskich. Jednak kwe-stia ustalenia granic państwowych miała być rozstrzygnięta na konferencji poko-jowej w Paryżu. Już w marcu 1919 r. delegacja polska domagała się wciele-nia do Polski większości obszaru daw-nego Wielkiego Księstwa Litewskiego i gub. wołyńskiej. Mocarstwa sprzymie-rzone nie godziły się jednak na tak sze-rokie żądania, sprzeczne z „punktami Wilsona” (prezydenta USA) ze stycznia 1918 r., zakładającymi „stworzenie nie-podległego państwa polskiego na teryto-riach zamieszkanych przez ludność bez-sprzecznie polską”. Delegacji polskiej udało się wówczas przekonać „wielką czwórkę” do udzielenia zgody na włą-czenie do państwa polskiego także daw-nego obwodu białostockiego (a więc pow. bielskiego, białostockiego i sokól-skiego), posiadającego znaczny odsetek ludności etnicznie polskiej, jak też et-nicznych Białorusinów wyznania rzym-skokatolickiego, których również uwa-żano za Polaków. 8 grudnia 1919 r. Rada Najwyższa Konferencji Pokojowej wy-dała deklarację, w której uznała prawa rządu polskiego do organizowania regu-larnej administracji na obszarze dawne-go Cesarstwa Rosyjskiego sięgającym linii zaczynającej się na Bugu w miej-scu styku granic powiatów bielskiego i brzeskiego, i kierującej się na północ w stronę Jałówki. W 1920 r. ta „tymczaso-wa granica Polski” stała się częścią tzw. linii Curzona.

Spodziewając się korzystnej decyzji mocarstw w sprawie granicy wschod-niej, polski Sejm Ustawodawczy przyjął w sierpniu 1919 r. ustawę tymczasową o utworzeniu województwa białostockie-go, w którego skład weszły m.in. trzy powiaty byłego obwodu białostockiego. W lutym 1921 r. do województwa bia-łostockiego dołączono powiaty położo-ne za linią Curzona – białowieski (z Haj-

nówką), grodzieński i wołkowyski, które wcześniej znajdowały się pod Za-rządem Cywilnym Ziem Wschodnich. Efemeryczny powiat białowieski istniał od grudnia 1920 do lipca 1922 r., kie-dy podzielono go, włączając większość gmin do pow. bielskiego (reszta znalazła się w woj. poleskim). Granica pow. biel-skiego przesunęła się na wschód także bliżej Bugu, gdyż w jego granicach zna-lazły się Milejczyce.

W czasie tzw. „pierwszych sowie-tów”, na przełomie 1939 i 1940 r., po-wiat bielski został podzielony pomiędzy dwa obwody Białoruskiej SRR – biało-stocki (rejony Bielsk, Brańsk, Ciechano-wiec) i brzeski (rejony Hajnówka, Klesz-czele, Siemiatycze), zaś pod okupacją niemiecką funkcjonował jako Kreissko-missariat Tubenthal, obejmujący całość Puszczy Białowieskiej. W 1944 r. przy-wrócono polski podział administracyj-ny, oczywiście ze zmianami wynika-jącymi z faktu, że pow. bielski stał się powiatem przylegającym do nowej gra-nicy państwowej, co zaowocowało m.in. powiększeniem jego obszaru o kilkana-ście wsi międzywojennego woj. pole-skiego, które w latach 1944-1954 two-rzyły gminę Klukowicze.

Kres istnieniu „wielkiego” pow. biel-skiego położyły zmiany dokonane w pierwszej połowie lat 50., gdy najpierw z jego części południowo-zachodniej utworzono powiat siemiatycki (1952), zaś ze wschodniej – hajnowski (1954). Pełen wszelakich eksperymentów spo-łecznych okres tzw. Polski Ludowej zaznaczył się też w dziedzinie admi-nistracji terenowej. I tak w 1954 r. zli-

kwidowane zostały gminy, zastąpione o wiele mniejszymi gromadami (propor-cja ok. 3:1), zaś wkrótce po ich odno-wieniu (1973) zlikwidowane zostały po-wiaty (1975), co z kolei było elementem szerszych zmian w postaci potrojenia liczby województw. Tak więc w przy-padku „obszaru bielsko-hajnowskie-go” ostatnia reforma organizacyjna, na mocy której od początku 1999 r. funk-cjonuje trzystopniowy system admini-stracji terytorialnej, była w ogólnych za-rysach przywróceniem sytuacji z 1954 roku. Chociaż oczywiście z pewny-mi modyfikacjami, bo np. reaktywowa-ny pow. bielski utracił kilka wsi na pół-nocnym brzegu Narwi, które w 1972 r.

wchodziły w skład gromady (i parafii prawosławnej) Ryboły, a obecnie należą do pow. białostockiego.

Rok 1999, z którego początkiem z mapy administracyjnej znikła „Biało-stocczyzna”, a powróciło „Podlasie”, jak na razie zakończył przetasowania granic administracyjnych. Nie jest to jednak powrót do sytuacji sprzed 1795 roku, albowiem ze względu na umiejscowie-nie centrum administracyjnego i obszar obecne woj. podlaskie bardziej przypo-mina pruski departament białostocki niż historyczne – „litewsko-ruskie”, a póź-niej „staropolskie” – województwo pod-laskie.

Jurij HAWRYLUK

Obwód białostocki („Mapa generalna guberni grodzieńskiej i obwodu białostockiego”, Petersburg 1820).

Województwo białostockie w okresie mię-dzywojennym („Rzeczpospolita Polska

podział administracyjny w dniu 1 października 1934 roku”).

„Białostocczyzna”, czyli województwo białostockie w granicach z lat 1946-1975.(„Rzeczpospolita Polska. Mapa administracyjna”, Warszawa – styczeń 1946)

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 28 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201629

Gwary podlaskie na tle kształtowania się języka ukraińskiego

Morfologia, cz. VІ: LiczebnikKontynuacja z numeru 6/2015

„Ой сто рублі гроши”

Liczebnik 100 to w gwarze podlaskiej сто: сто ліет, ще й до того четири; за дивчину сто рублюов.

Na 200 Podlasianie powiedzą двіесті lub двісти (literackie двісті). Warto do-dać, że liczebnik ten to relikt dawnej licz-by podwójnej (dawnego двѣ стѣ).

300 w gwarach podlaskich to podobnie jak w języku literackim триста.

Liczebnik 400 to штириста (literac-kie чотириста), z zachowaną gwarową formą liczebnika 4 – штири. Podlaskie штириста znajdziemy nie tylko w in-nych gwarach ukraińskich, ale też w licz-nych utworach, w tym też klasyków litera-tury ukraińskiej:

Сiмсот туркiв, яничар штиристаДа бiдного невольника пiвчвартастаБез старшини вiйськовоï (Dumka o ucieczce Samuela Kiszki z tu-

reckiej niewoli)

Їх штири штуки. Хочу штириста ру-блів золотими грішми. Наймичка піш-ла і сказала красуні, що той хоче шти-ри сотні золотими грішми. Красуня дала їй штириста рублів і сказала: – Іди возьми.

(Серце рябенької курочки, ukraińska baśń ludowa Bukowiny)

За морг городу, між хатами, треба дати триста, штириста ринських.

(Iwan Franko, 1856-1916)

Таже небіщик рік від року продавав пару волів за штириста левів.

(Wasyl Stefanyk, 1871-1936)

Liczebnik 500 w gwarach ukraińskich Podlasia brzmi tak samo jak w języku lite-rackim – п’ятсот.

600 to w języku Podlasian шиссот (literackie шістсот wymawia się jako шіссот).

Liczebnik 700 to сімсот. Na 800 w mię-dzyrzeczu Narwi i Bugu powiedzą najczę-ściej вусімсот (literackie вісімсот). 900 to деветсот. Czasami można też usłyszeć дівітсот.

Liczebnik 1000 to w gwarach podla-skich тища (далі йому рубліща, а вуон думав, що тища). Dzisiejszy wariant li-teracki to тисяча, jednak formę тища można usłyszeć z ust użytkowników języ-ka ukraińskiego, choć najczęściej jest ona piętnowana jako rusycyzm (jej stosowanie zarzucono chociażby prezydentowi Poro-szence). Używali jej także niektórzy pisa-rze:

Чотири дроти. А гудуть, наче їх сто або тища ціла.

(Hryhir Tiutiunnyk, 1931-1980)

Patrząc na podlaskie liczebniki шис-сот, сімсот i вусімсот, widać wyraź-nie jedną z cech gwar północnych, opisaną przez prof. Władysława Kuraszkiewicza. Chodzi o wpływ akcentu na rozwój ukra-ińskiego ikawizmu, widoczny w gwarach północnych, nieznany w gwarach połu-dniowych, co jest zasadą podstawowego podziału w dialektologii ukraińskiej na narzecza południowe i północne.

Otóż, w gwarach południowych, a tym samym także w języku literackim, nowe i pojawiało się niezależnie od akcentu, stąd też formy: шістсот, вісімсот, ста-рість, сповідь, відчиняти (akcent nie pada tu na i). W narzeczu północnym, a więc i w gwarach podlaskich, nowe ukra-ińskie i rozwijało się jedynie pod akcen-tem. Stąd też w archaicznych gwarach podlaskich dyftongi – etap przejściowy w rozwoju ukraińskiego i – występują jedy-nie pod akcentem. W pozycji nieakcento-wanej dyftongi zmieniają się w i: сімсот (chociaż mamy сіем), зо дві (ale двіе), діди (choć pod akcentem jest dyftong – діед, диед), и: шиссот (mimo że gdy pada ak-cent, jest dyftong – шиесць), e: камень (ale каміенє) lub też y: вусімсот (mimo że pod akcentem jest dyftong – вуосім).

„Половінонька садонькув цвіло, половіна пустоє”

Najpopularniejszymi liczebnikami ułam kowymi używanymi do dziś na Podlasiu są: половіна w gwarach ar-chaicznych lub половина (niekiedy w formie zdrobniałej – половінонька по-женілосьо, половіна жартує) oraz пувтора (за руок, за пувтора додом ворочайся). Niestety, rzadko już moż-na usłyszeć formy zapisane chociażby przez Jana Pietruczuka w Kuraszewie:

пувтретя (2,5), пувчетверта (3,5), пувшоста (5,5) czy пувтораста (150).

W gwarach podlaskich istnieje też sze-reg liczebników zbiorowych: обоє (обоє рув ненькі, обоє гоженькі, обоє моло-денькі; тупу, тупу обома, бо й не мати моя), двоє, троє, четверо, петьоро, шестьоро, семеро (маршиелок коровай крає, семеро диток має), восьмеро, де-ветьоро, десетьоро etc.

Na Podlasiu zachowały się starsze for-my liczebnika обидва: обaдва, używa-nego przy określaniu rzeczownika rodza-ju męskiego oraz обіедві przy określaniu rzeczownika rodzaju żeńskiego, niekie-dy nijakiego. Liczebnik ten powstał wsku-tek połączenia liczebników оба і два. Po raz pierwszy w zabytkach piśmiennictwa staroukraińskiego pojawił się w XIV w.: за обадва разы.

„За першим столом Божая Мати”

Liczebniki porządkowe odmieniają się tak jak przymiotniki, dlatego też pew-ne osobliwości gwar podlaskich zwią-zane z formami i odmianą liczebników zostały omówione przy okazji przymiot-ników. Warto jednak przypomnieć głów-ne z nich.

Przede wszystkim na znacznym tery-torium występowania gwar podlaskich zakończenia przymiotników oraz liczeb-ników porządkowych zależą od miejsca akcentu: jeżeli akcent pada na końców-kę, to mamy dawne formy nieściągnięte, np. молодий, молодая, молодоє, моло-диї, сороковий, сороковая (słowem tym określa się także wspominanie zmarłego oraz uroczysty poczęstunek organizowa-ny 40 dni po śmierci), сороковоє, соро-ковиї, сороковиє. Jeżeli jest akcentowa-ny temat wyrazu, mamy krótką, ściągniętą formę: біели, біела, біеле i dla liczby mno-giej біели; шости, шоста, шосте oraz шости dla liczby mnogiej. W przypadku liczebników porządkowych, akcentowa-ny jest najczęściej temat wyrazu, stąd też dominują formy ściągnięte: перши, другі, треті, піїсята, шиїсята, девеносте. Widać to chociażby w pieśniach ludo-wych, w których znajdziemy liczne formy liczebników porządkowych w różnych ro-dzajach i przypadkach:

Перши місечок молоди Іванко,Другі місечок молоди Володя,Треті місечок молоденькі Стьопа.

А вже й перши кури піеют,Я в корчміе сижу.А вже й другі кури піеют,Я й не думаю.А вже й треті кури піеют,Я з корчми іду.

Перша бідаДитина малая.Друга бідаСвекруха ліхая.

Як запіеют перши піевні...Піеют піевні, піеют другі.

W niektórych gwarach podlaskich nie obowiązuje jednak wspomniana zasada i mamy tu formy nieściągnięte także w li-czebnikach porządkowych, w których jest akcentowany temat:

А на п’ятий год замуж пошлаЗа п’яніченьку, за гуоркую.

Niekiedy formy nieściągnięte wystę-pują w pieśniach ze względu na rym czy rytm:

Ліпша жінка першаяОй, ніж тая другая.

Першого батенька руодного,Другую матюнку руодную,Третього братика свойого.

Ще й за годину, Ще й за другую.

Formy nieściągnięte w rodzaju żeń-skim, nijakim i liczbie mnogiej liczebni-ków porządkowych występują niekiedy ze względów stylistycznych także w utwo-rach klasyków ukraińskich.

Podobnie jak przy odmianie przymiot-ników oraz liczebnika одін (один) w od-mianie liczebników porządkowych w gwarze podlaskiej (tak jak w języku lite-rackim) są rozróżniane formy narzędnika i miejscownika w rodzaju męskim (з пер-шим, другім, третім w narzędniku – на (в) першум, другум, третюм w miej-scowniku):

В першум городи жито-пшениця,В другум городи грушкі- -яблушка,В третюм городи вішні-черешні.

Podobnie jest z formami dopełniacza i celownika w rodzaju żeńskim (kogo? cze-go? першої – komu? czemu? першуй).

„Перши приїхалі пуд воруотьми сталі”

Liczebnik porządkowy 1. ma na Podla-siu następujące formy: dla rodzaju męskie-go перши lub перший, dla rodzaju żeń-skiego – перша, nijakiego – перше oraz перши dla liczby mnogiej.

Staroukraiński liczebnik първъ, първо, първа powstał od rzeczownika пьрв, któ-ry znaczył przedni. Współczesny ukra-iński liczebnik porządkowy перший po-chodzi od formy przymiotnika stopnia wyższego пьрв-ьш-ий. Pojawił się on w zabytkach piśmiennictwa staroukraińskie-go dopiero pod koniec XV w., następnie w słynnym Ewangeliarzu Peresopnickim (Пересопницьке Євангеліє) z XVI w., uznawanym za skarb narodowy Ukrainy, na którym składa przysięgę każdy nowo wybrany prezydent Ukrainy. Od XVIII w. forma ta staje się dominująca.

„Другєї ночи друобний дощик падав”

W najdawniejszych zabytkach piśmien-nictwa ruskiego w znaczeniu drugi uży-wano liczebników въторъ lub częściej другий. Z dawnego въторъ powstało dzi-siejsze rosyjskie второй. Język białoruski i ukraiński kontynuują popularniejszą for-mę другий.

Na Podlasiu są używane m.in. nastę-pujące formy liczebnika porządkowego 2.: другі, другій, други, другий dla rodza-ju męskiego, друга – dla rodzaju żeńskie-go, другє – nijakiego oraz другі dla liczby mnogiej: в другум городі вінни яблушка; друга квіточка молодий Василько; а з другею розогнав.

Niekiedy liczebnik другі jest używany w znaczeniu inny: На другій рочок другіх попросила.

„А не треті рочок вернувся синочок”

Podlaskie liczebniki porządkowe róż-nią się od form literackich najczęściej za-kończeniami (o czym była już mowa). Widzimy w nich też pewne osobliwości fonetyczne, charakterystyczne dla nasze-go regionu. Oto niektóre z form wystę-pujących w gwarach ukraińskich między Bugiem a Narwią według Atlasu gwar wschodniosłowiańskich Białostocczyzny (jedynie w rodzaju męskim) oraz ich lite-rackie odpowiedniki (w nawiasie):

3. – треті, третій (третій).4. – четверти, читверти,

цетверти, четвертий, читвертий (четвертий).

5. – п’яти, п’ятий, п’єтий (п’ятий), np. пойду замуж аж п’ятого за п’яніченьку проклятого.

6. – шости, шостий, сости (шостий).7. – сьоми, сьомий (сьомий).8. – восьми, осьми (восьмий).9. – дев’яти, дев’іети, див’яти,

див’ятий (дев’ятий).

10. – десяти, дисяти (десятий),np. вповелі молодочку на деветь синочкув, на десятую дочку.

11. – одінаньцяти, удинаньцяти, одінаццети, одинаццети (одинадцятий).20. – дваццяти, двайцяти (двадцятий), догулялася вдова до двацятого года.

Patrząc na różnorodne podlaskie for-my liczebników porządkowych, zwracają uwagę zwłaszcza dwie z nich: цетверти oraz сости. Występuje w nich charakte-rystyczne dla gwar polskich mazurzenie, czyli wymawianie głosek zębowych: c, s, z, d zamiast spółgłosek dziąsłowych cz, sz, ż, dż. Mazurzenie zaszło też w niektórych gwarach ukraińskich sąsiadujących z pol-skimi, np. w okolicach Czarnej Wielkiej na Podlasiu, gdzie usłyszymy formy typu сапка, цоловіек, цого, взе, zamiast шапка, чоловіек, чого, вже, a także цетверти oraz сости.

Kontynuacja w następnym numerze

Ludmiła ŁABOWICZ

Literatura:Atlas gwar wschodniosłowiańskich Białostoc-czyzny, t. I, Wrocław 1980.Władysław Kuraszkiewicz, Ruthenica, War-szawa 1985.Władysław Kuraszkiewicz, Zarys dialektolo-gii wschodniosłowiańskiej, Warszawa 1962.Pieśni ziemi bielskiej. Gmina Orla, oprac. Ste-fan Kopa, Bielsk Podlaski 2006.Jan Pietruczuk, Słownictwo wsi Kuraszewo koło Hajnówki, svoja.org Repertuar zespołów folklorystycznych Biało-stocczyzny. Folklorystyczny Zespół Śpiewaczy Orzeszki z Orzeszkowa, oprac. Stefan Kopa, Białystok 2003.Борис Грінченко, Словарь української мови, Київ 1907-1909.І. Ігнатюк, Українські говірки Південного Підляшшя, Люблин 2013.М. Жовтобрюх, О. Волох, С. Самійленко, І. Синько, Історична граматика україн-ської мови, Київ 1980.О. Крижанівська, Історія української мови. Історична фонетика. Історична грамати-ка, Київ 2010.М. Машніков, В. Єгоров, Деякі особливос-ті східностепової говірки, [w:] Мовна куль-тура фахівця у контексті сучасності, До-нецьк 2009.В. Пачева, Особливості словозміни чис-лівників в українських запорізько-надазов-ських говірках, [w:] Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практи-ка, Київ 2011.Традиційні пісні українців Північного Під-ляшшя, Львів 2006.

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 30 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201631

підтверджували ярмарковий приві-лей 1810 р. та отримана 1872 р. конце-сія на 9 ярмарків у рік. «Здавна восе-ни в Лабові – читаємо у спогадах На-дії Юськів, з лабівської родини Кали-няків – організовували на площі-тор-говиці ярмарки. Ґазди з гірських сіл приганяли биків, корів, овець, коней на торг. Везли зерно, льняне полотно, сукно. З міст привозили різний крам, ласощі. Лунали удари по руках, яки-ми супроводжувався торг. На ринко-вій площі влаштовували каруселю, різні атракціони. Дітвора чекала на цей ярмарок, як на свято. Лабова ки-піла у ці дні, вирувала».

Торгівля не лише додавала коло-ритності життю лабов’ян, але й впли-вала на сам характер місцевості, пома-лу перетворюючи гірське село в міс-течко, хоч формально такого стату-су, передбаченого австрійським зако-нодавством (до початку 1930-х також польським), воно не отримало. Але це розширення економічних функцій відбувалося не так шляхом освоєння нових видів господарської діяльності корінними жителями, як за рахунок напливу ззовні, що призвело до сфор-мування нетипового для лемківських сіл національного складу населення. Відмінність цю бачимо вже напри-кінці XVIII ст., коли в Лабовій про-живало 515 греко-католиків, 38 євреїв і 15 римо-католиків. Півтора століт-тя пізніше, напередодні Другої світо-вої війни євреї і поляки складали вже третину мешканців, а в центрі стоя-ли синаґоґа (збудована 1805 р., зни-щена під час війни) й римо-католиць-кий костел (збудований у 1931-34 рр.).

Церква в Лабовій – лемківська «родичка» Полтавського земства

Це, що в кожній місцевості наших Рідних Земель, мо-жемо трапити на сліди т.зв. великої історії, повто-рював я не один раз. Не сподівався однак, що в одному із найдалі на захід висунутих сіл Лемківщини, Лабо-вій, щоб неподалік Нового Санча, знайду сліди перебу-вання і творчої активності аж трьох визнаних укра-їнських мистців родом з-над Дніпра. Виявляється, це село глибоко занурене в українську історію – записи з-перед двох століть, зроблені польським істориком Францішком Сярчинським, початки Лабови пов’я-зують з Лабами, руськими боярами доби Данила Га-лицького, 1848 року саме тут була заснована Руська

рада Мушинського деканату, звідси вирушив за оке-ан перший голова Руського, відтак Українського на-родного союзу в Америці. То чи дивним було, що 1944 р. сюди примандрував творець українського модерну Василь Кричевський, який місцеву церкву прикрасив характерними орнаментами, котрі відомі хоч з його найкращого проекту – будинку Полтавського зем-ства? До речі – для підляшан прізвище мистця асо-ціюється з вписаним в історію української козаччи-ни родом Кричевських з надбужанського Кричева, що поміж Яновом і Тересполем, але чи є між ними кров-ний зв’язок, це ще питання не досліджене...

Лабова, згадувана в документах від початку XV ст., була – як і за-

гал лемківських та бойківських сіл – організована на волоському праві і в середині XVIII ст. занотовано тут 20 ґаздівських ріль і солтиство на 2 ла-нах. Не була також особливо велика за територією, отже й числом насе-

лення, яке могло на ній прожити (за даними 1900 р. було 1.358 га ґрунтів, з яких 1.269 га належали селянам, а 89 га було у складі поміщицької «біль-шої власності»). Але завдяки вигідно-му розташуванню на гостинці з Ново-го Санча до Бардієва й Мушини стала місцевим торгівельним центром, що

Розписаний у 1944 р. під керівництвом Василя Кричевського інтер’єр церкви в Лабовій. Внизу: Вестибюль першого поверху будинку Полтавського губернського земства, який В. Кричевський проектував і декорував.

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 32 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201633

Інші села, як у лабівській парафії, так і в утвореній 1934 р. збірній ґмі-ні з центром у Лабовій, отже Лабі-вець, Котів, Угринь, Кам’янна, Нова Вес, Розтока-Велика, Лося, Крижів-ка, зберегли свою етнічно-конфесій-ну однорідність. (Протокол урядової люстрації, проведеної 1938 р., подає, що у 9-ти місцевостях Лабівcької ґмі-ни проживало 4.860 осіб, у тому числі 4.189 «русинської», 210 польської і 461 єврейської національності).

Руська церква у Лабовій, яку поль-ські канцелісти XVI ст. називали по-латинському «sinagoga» (1554 р.), а по-польськи «bożnica» (1581 р.), була найпершою в цій околиці й до пара-фії належала також Матієва, яка що-йно у XVII ст. стала окремим при-ходом. Тому перша церква стояла на межі обох сіл і ще у міжвоєнний час люди знали місце, де в давнину роз-ташований був церковний цвинтар. (У зменшеній Лабівській парафії за-

лишилися три села, Лабівець, Котів та Угринь, засновані «на сирому ко-рені» близько кінця XVI ст.). Будова церкви Покрова Пресвятої Богороди-ці, яка існує зараз, почалася 1772 р., отже можна її вважати найстаршою мурованою церквою Лемківщини.

За описом о. Юліана Никировича, на сторінках єпархіального «Схима-тісму» на 1879 р., була вона «1784 р. преосвящ. єп. Риллом освячена, тепер одновлена, з вежою і 5 копулами, же-лізною цинкованою бляхою покрита, з руськими хрестами, посідає великий престол з каменя витесаний на 4-рех чорно морморових колюмнах» (можна здогадуватися, що раніше, до ремонту, покриття було виконане з ґонту). «Ві-нованє» парафії складало біля 50 мор-ґів різних угідь, у тому числі більш як 35 морґів орного поля, але «ґрунта так суть подлі, що не варто коло них пра-цювати» (1 морґа – біля 0,5 га). Всіх «душ руських» було тоді в парафії

1745, з чого у Лабовій – 646. Тут також була деканальна бібліотека – нарахо-вувала 262 книжки, які зберігалися у самій церкві, або у великій муро-ваній плебанії, збудованій у середи-ні ХІХ ст. Можливо, що засновником цієї бібліотеки був о. Василь Вислоць-кий, парох у 1775-1805 рр., останній представник священичої «династії», який виконував також обов’язки му-шинського декана. Про це, що Лабова була тоді свого роду культурним цен-тром сандецької Лемківщини, показу-ють події 1848 р., коли, за словами му-шинського декана, пароха Фльоринки о. Григорія Чирнянського «зав’язала-ся Рада Руська в містечку Лабова, бо там найбільше знайдуєся по руську читати уміючих». Була це передусім заслуга самих лабів’ян, адже на всю парафію діяла тоді лише одна одно-класова школа, тобто оплачувана па-рафіянами освітня одиниця найниж-чого рангу, в якій рівень і мовний ха-

рактер навчання залежав від місцевої «просвітянської» атмосфери, формо-ваної батьками учнів і парохом (за зві-том 1841 р. в школі було 35 дітей, на-вчання вів «ад’ютор» Ігнатій Таплаш, ймовірно, випускник перемиського Дяко-вчительського інституту). Піс-ля шкільних реформ у 1860-х і 1890-х рр. народна освіта стала більш світ-ською, все ж школа в Лабовій, як і майже всі сільські школи в Галичині, надалі залишалася на найнижчому організаційному рівні, з одним вчи-телем. У «Шематизмі» на 1909 р. опи-сана вона, як «школа етатова 1-класо-ва мішана для всіх сіл парафії, дітей руських 160, язик викладовий русь-кий»; у 1930 р. мова навчання окрес-лена як українська, у 1936 р. знов як «руська». Окремо було тоді ведене навчання польською мовою й систе-ма паралельних класів збереглася під німецькою окупацією, для прикла-ду, у шкільному році 1943/1944 укра-їнською мовою навчалося 184 дітей, польською – 48.

Уродженець Слобожанщини Василь Кричевський (1873-1952) – старійши-на могутнього сімейного клану ху-дожників Кричевських і найбільш ха-ризматична фігура українського мис-тецтва ХХ століття: засновник націо-нального стилю в архітектурі, само-бутній живописець і графік-новатор, сценограф і майстер декоративно-прикладного мистецтва, мистецтво-знавець і педагог.

Був талантом, якого не обмежува-ла формальна мистецька освіта – про-фесійний вишкіл отримав працюючи помічником у викладача Харківського технічного інституту і в одному з ар-хітектурних проектних бюро у Харко-ві. Паралельно із заняттями архітекту-

рою, живописом та графікою колекціо-нував і вивчав народне мистецтво, зо-крема, кераміку, килими, вишивки та зразки тканин. Здобуті цим способом знання В. Кричевський використав у створенні проекту, з включенням мис-тецького оздоблення інтер’єру, будин-ку Полтавського земства (1903), який став першим і неперевершеним зраз-ком українського архітектурного мо-дерну (в палітрі пізніших проектів є також музей біля могили Тараса Шев-ченка у Каневі). Видно з нього, що мис-тець знайшов самобутнє, неповторне поєднання традиційного і модерново-го, яке простежується не лише в архі-тектурних інтер’єрах, адже проекту-вав він також меблі, кераміку, дерев’яні прикраси, створював ескізи декоратив-них тканин та килимів, займався та-кож майолікою й склом. Кричевський ретельно вивчав логіку побудови орна-ментів. Тому орнаменти, які він ство-рював, були дуже близькими до народ-них. За словами Вадима Павловського, мистецтвознавця і біографіста: «Своєю строгістю, стриманістю й простотою рисунка, а поряд з тим – вибагливіс-тю фантазії, абстрактні орнаментальні композиції Василя Кричевського нага-дують фуги й інвенції Баха».

Не менший пієтет до давньої куль-турної спадщини, як народних орна-ментів, так і давньоукраїнської графіки та каліграфії, бачимо у графічних пра-цях В. Кричевського, зокрема, в оформ-ленні «Ілюстрованої історії України» М. Грушевського та інших популярних

праць, які поширювали знання про на-ціональну історію і культуру. Не див-но, що саме виконану В. Кричевським інтерпретацію знаку Володимира Ве-ликого – Тризуба, 1918 р. прийнято в ролі державного гербу Української На-родної Республіки (мистець розробив проекти великого і малого гербів УНР, двох печаток, заставку для диплома-тичних документів, а також купюру вартістю двох гривень). Натомість жи-вопис В. Кричевського, якого зразком є також картина намальована 1944 р. в Лабовій, постімпресіоністичний – в основному це пейзажі, переважно мі-ніатюрного розміру, написані в легкій, невимушеній манері.

Василь Кричевський це особистість ренесансного за масштабом таланту, що реалізувався всупереч політичним перешкодам і катаклізмам першої по-ловини ХХ ст., й торкнувся майже всіх ділянок українського образотворчого мистецтва, навіть театру й кіно. А пра-цюючи зі студентами, новою генераці-єю української творчої еліти, підкрес-лював: «Намагайтесь бачити все само-стійно, не чужими очима».

Великий та малий державний герб УНР за проектом В. Кричевського. 1918

Саме тоді, весною 1944 р., Лабо ва стала... осідком академії мистецтв, адже на кілька місяців поселилися тут деякі викладачі і студенти львів-ської Вищої образотворчої студії. Її виникнення було зв’язане з існу-ванням у Львові, від другої полови-ни ХІХ ст., Державної промислової школи, отже навчального закладу середнього рівня, з мистецьким від-ділом, на якому вчилися також Гри-горій Кузневич і Олена Кульчицька. У дещо зміненій формі продовжила вона своє існування аж до 1940-х ро-ків – під німецькою окупацією були це спочатку дві паралельні, україн-ська і польська, Школи мистецько-го промислу. Коли окупаційна адмі-ністрація перетворила школу в тех-нічний заклад, група її українських викладачів з академічною освітою осінню 1943 р. організувала мистець-ку академію (офіційно – студію). Од-нак вже в березні 1944 р., у зв’язку з наближенням фронту, студія пере-рвала працю, а її ректор Василь Кри-чевський, декан Сергій Литвиненко та викладачі Микола Бутович і Лео-нід Перфецький, з дев’ятьма студен-тами евакуювалися на захід (спочат-ку до Криниці) і поселилися у Лабо-вій. Тут, у пустому будинку старої школи, продовжували дидактичний процес та працювали при розмальо-вуванні церковного інтер’єру.

Творці церкoвного розпису на сходах лабівської плебанії. У верхньому ряду си дять парох о. Степан Корнова і Василь Кричевський; нижче них Леонід Перфецький і Сергій Литвиненко; на долині Микола Бутович (з палицею).

Фотографію зберегла Надія Вислоцька.

Воскресіння Ісуса Христа – розпис Леоніда Перфецького

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 34 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201635

Іван КИРИЗЮК

З циклу: Невтішна осіньАзбукаЄ у нас Своя історія,Азбука – буквар,Чорнило...Та промайнувВік той золотийДоля перемололась,Життя перемінилось.З підляськимРуським розспівом,За обрійНаше човенце попливло.І лиш в церквахПравославної молитви словом,МиБіля Бога стоїмо.

ХризантемиБілих хризантемЗів’ялий букетПід хрестом,Жалю дощемЗаплакане віконце,Камінь придорожнийВибілило сонце.Життя присіло,Посивілим кольоромНа табурет,Старість кружляМов той панНад панами,Осіннього вітру оркестрУ саду барабанить.

ДоляВід любовіДоля є сильнішаДні прядутьсяМов льняная ниткаЗа перелазамиНашого життяГойдається на вітрахОсеніСухая квітка.

ІстинаЗ спокійного небаСходом сонцяСпівом півняГолосистимВливається день

До селаЩе дрімаютьХатиВ коморахВ тишіСтоятьПустії колискиСільськаІстина скрипитьУ зношеній сорочціПри колодязіУ розсохлій бочці.

ПавучокБез сонця в небі,Серед вітряних веретен,КваситьсяНад селом,Осінній день.Лінивим спросонням,Сизокрилий голубСадом пролетів, на воротах,З бабиного літаСеребряних ниточок,Тче хроніку завзятоЧорний павучок.

Вечір ПовзеНад сільськими дахамиОсіннійСірий вечірЧути з-за заклунняТихий бек овечийПовзе той вечірРозсіваєХриплим шумомЗабобоннимПісню старості бездомну.

Тіні біженстваТак значимо шумитьСтарий дуб,У селіЗа клунями.В придорожних верболозах,ГойдаютьсяБіженства тіні,СльозиТа незгоєні рани,Плаче день

Спомину дощами.В червоних Гронах орябини,Росте 1915 рік,Росте розлуки словоВ недописаних,Німих листах.РостеНа могилах, без хреста!

ЖиттяПитаюДерев придорожнихЧому?Так бистроМинає час,Чому?Щораз меншЄ насСеред нас,Чому?Листя уповитеОсінньою розлукоюВперто стелиться до ніг,Чому?Щимить під серцемТерпка кур’яваПройдених крутих доріг.

З кимВ затишшіБатьківської хатиНа старих фотографіяхПрисіли тіні предківОстига на століПід іконоюТарілка кулішуЧи буде з кимПереломитисяХлібомПоділитись Рідним словом?

СповідьСтелитьсяПід серцемОсінній смутокМузикоюЖуравлів сизокрилихЩо в Вирій Відлетіли

кинею Олею Куляндою. Відо-мий пізніше у Львові як ху-дожник-реставратор, Т. Бе-режницький працював також над викінченням малярських робіт, коли всі художники по-далися на Захід. Він є автором зображення Покрови Богоро-диці у куполі храму». Отже розпис, 2014 р. окремо вписа-ний у реєстр пам’яток, це ко-лективний труд. Треба од-нак визнати, що саме завдя-ки яскравому творчому по-черкові Василя Кричевського в інтер’єрі храму відчувається цей сам дух українського мо-дерну, що й у будинку Полтав-ського земства чи Музею Та-раса Шевченка, біля його мо-гили на Чернечій горі над Ка-невом (перед знищенням пер-вісного оформлення).

«В час відпочинку Кричев-ський малював гірські крає-види навколо села. Два рази на тиждень він далі вів занят-тя зі студентами з рисунку й малювання, часом ділячись з ними олійними фарбами зі свoгo збіднілого запасу. Лед-ве закінчили церкву, як дове-лось їхати до курорту Крини-ці, де збирався транспорт дія-чів української культури, ор-ганізований Українським Цен-тральним Комітетом для виїз-ду на захід» (В. Павловський у книжці «Василь Григорович Кричевський. Життя і твор-чість». Нью-Йорк 1974).

Після виселень, оскільки в Лабовій був уже костел, церква стояла довгий час опущеною й щойно від 1992 р. ви-користовує її місцева римо-католицька парафія для богослужінь у літню пору. У 1960-х від удару блискавки спалах-нула пожежа, однак розписи зберегли-ся, хоч і дещо пошкоджені. У 2015 р. по-чалася праця над дослідженням мис-тецького оформлення храму та підго-товкою до його реставрації.

Отже, під час краєзнавчих чи про-сто відпочинкових мандрів Бески-дом, варто навідатися й над річку Ка-меницю, де розташована, як співали тутешні лемки:

Лабова, Лабова – веселе селечко, Якби не Криниця, било би містечко.

Юрій ГАВРИЛЮКФото автора статті

Орнаменти В. Кричевського і зображен-ня св. кн. Володимира намальоване Мико-лою Бутовичем (пошкодження це наслі-

док затікання води через вікно)

Перший настінний розпис у церкві в Лабовій був вико-наний недовго після її збуду-вання (існував у 1818 р.), чер-говий з’явився у 1902-1903 рр. й був авторства Антона і Зиґ-мунта Богданських з Яслиськ. За інформацією зібраною Ма-рією Баран, онукою останньо-го пароха, о. Степана Корнови, тоді церква «була розмальова-на олійними фарбами у баро-ковому стилі – картинами із життя святих, прикрашени-ми рослинним орнаментом. Зображення нанесені олій-ними фарбами по каменю до середини ХХ ст. потріскали і поскручувалися. У притворі і на хорах уціліла ще картинa Страшного суду, на якій були зображені персонажі у лем-ківських гунях, а також обра-зи Адама і Єви, Авеля і Каї-на». Однією з причин швид-кого знищення цього розпи-су була вогкість, тому В. Кри-чевському прийшлося напе-ред «переконати селян в по-требі осушити будівлю церк-ви шляхом прокладення дре-нажних рівчаків. Врешті селя-ни все зробили за його вказів-ками і церква була цілком осу-шена. Розмальовували старо-давніми засобами, самі роби-ли рослинні фарби за рецепта-ми Кричевського» (зі спогаду С. Литвиненка).

У популярних публікаці-ях повторюється часто ствер-дження, що розписи виконав «ав-тор українського тризуба В. Кричев-ський». Насправді автор українсько-го гербу анонімний, жив-бо десь у Х ст., а про розмалювання церкви де-тально розповідає М. Баран: «В. Кри-чевський (проживав з дружиною на приходстві) керував розміщенням композицій, а також ним були вико-нані ескізи орнаментів. С. Литвинен-ко займався адміністративними пи-таннями. М. Бутович виконав зобра-ження святих Костянтина і Олени та Володимира і Ольги. Відомий худож-ник-баталіст Л. Перфецький виконав розписи «Ісус Христос в Гетсиман-ському саду» та «Воскресіння Ісуса Христа». У розмальовуванні церкви допомагали також, тоді ще студент, Слава Сильвестров та Теодор Береж-ницький, який був одружений із лем-

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 36 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201637

ТРИБУНА ЧИТАЧІВ„Oddaj mij kamiń...”

Przed zagładą (holocaustem) na na-szych podlaskich ziemiach mieszka-ło sporo Żydów. W Orli, Kleszczelach, Wysokim Litewskim stanowili oni więk-szość. Niemieccy naziści w ciągu kilku lat wymordowali całą społeczność. Po-zostały po niej kirkuty i puste synago-gi. Te ostatnie bywały rozbierane przez miejscowych, którzy traktowali je jako źródło darmowego materiału budowla-nego, zaś wykonane z piaskowca ma-cewy (nagrobki starozakonnych) były bardzo dobre na „toczyła” (toczyło – okrągła do ok. 1 metra średnicy ostrzał-ka do kos, poruszana korbą). No cóż: nieprzyjemny i nienapawający dumą to fakt, ale taka niestety była prawda.

Gdzieś pod koniec 1941 roku kawa-lerka z Bobrówki, widząc, jak jeden z gospodarzy przywiózł z Wysokie-go Litewskiego macewę, postanowi-ła wybornie zażartować. Gdy zapadła głucha noc, jeden z dowcipnisiów nało-żył maskę przeciwgazową i zapukał do okna. „Chto tam?”. Żartowniś wetknął twarz w okno i naśladując żydowski akcent powiedział: „Ty, Iwan… Oddaj mij kamiń!”. „O Boże, duch Żyda pryj-szow!”. „Oddaj mij kamiń, a to ja pła-katy budu”.

Na drugi dzień Iwan z samiutkiego rana powiózł kamień na cmentarz ży-dowski w Wysokim Litewskim.

„Duch”

Grupa biesiadników do późnej nocy raczyła się napojem wysokoprocento-wym. W pewnym momencie zaczęły się przechwałki o odwadze. Jeden za-łożył się z drugim, że pójdzie po nocy na cmentarz i wbije kołek przy jed-nym z grobów. Wziął zaostrzył polano i z siekierką udał się na cmentarz. Od-nalazł grób, wbił kołek i już miał wsta-wać z klęczek, a tu coś go trzyma... Śmiertelnie przestraszony po krótkiej i

gwałtownej szamotaninie w końcu się wyrwał. Wpadł przerażony do domu biesiady. Drżącym głosem zaczął opo-wiadać o przytrzymującym go duchu. Jeden z trzeźwiejszych przytomnie wy-tłumaczył sprawę, wskazując na dziurę w płaszczu.

Po ciemku przybił połę płaszcza koł-kiem do ziemi.

Koń bez wozu

Jeden z gospodarzy, będąc w Klesz-czelach na jarmarku, zbyt dużo wypił i wracając zasnął na wozie. Koń do domu drogę znał i powoli sam wiózł woźnicę. Dwóch dowcipnisiów zatrzymało fur-mankę, cicho wyprzęgli konia i puści-li go luzem. Koń spokojnie wrócił do domu, ale bez wozu i furmana. Zanie-pokojeni domownicy ruszyli na poszu-kiwania. Długo nie trzeba było szukać: wóz stał tuż za wioską, na środku dro-gi, a gospodarz ciągle jeszcze smacznie spał.

„Trzy słupy na niebie”

„Za Niemca”, tak jak to się mówi u nas, na Podlasiu, to jest podczas oku-pacji niemieckiej (od końca czerwca 1941 roku do drugiej połowy lipca 1944 roku), informacje o przebiegu wojny ra-czej nie docierały. Niemcy kazali oddać odbiorniki radiowe, a opornych karali śmiercią. Dopiero po wojnie wyszło na jaw, że jeden z mieszkańców Bobrów-ki zachował jednak radio kryształkowe i od czasu do czasu wysłuchiwał audy-cji radia BBC. W obawie jednak, że ktoś doniesie, nie dzielił się posiadanymi in-formacjami. O klęsce pod Stalingradem ludzie dowiedzieli się od samych Niem-ców, którzy na posterunku żandarmerii w Czeremsze opuścili flagę ze swastyką do połowy masztu.

Pozostały domysły i wróżby. Pewne-go wieczoru społeczność była zdumiona znakami na niebie. Po północnym nie-boskłonie w kierunku wschodnim prze-

Kilka wspomnień okruchów...

Короткий деньПочав замикатисьНа обріїРожевим обручемНам Сповідь сумлінняВибілює скроніХолодить грудьКраплистим дощем.

СлавословПросив долюЖменьку щастя,При невдачахНе проклинав,ТішивсяЗагадковою зорею,Що на вершку тополіНаш сільський вітерОбережно колихав.Минула молодість,Кличе осінь,До церквиУ день Димитрія СолунськогоЗговорити,Славословити «Отче наш»...Предків молитву таємничуЗа прощення гріхів.

ПорігНе разЗастеляє нам доляПочорнілим листямДоріжку життяДо батьківського порогаМи частоСамі себеГнемо додолуШукаючиІстини душевного болюБез боюПовзем у неволю.

ЖаліЙду через Підляшшя,По рідному просторі,Пригашую жаліВ озиминах зелених,Посіяних на полі.В садах,В осінніх яблуняхМій сум, вмитий тихою сльозою,Сховаю –Під корою.

Крив’ятичі, 9-10 листопада 2015 р.

suwały się trzy jasne słupy, po godzi-nie wróciły i zanikły. Interpretowano ten fakt jako znak od Pana Boga, zapo-wiadający klęskę Hitlera. Jego żołnie-rze idący na wschód i mający na klam-rach swych pasów napis: „Gott mit uns” (Bóg z nami), sprzeniewierzyli się wszelkim normom nie tylko ludzkim, ale i boskim, niosąc cierpienie, znisz-czenie i śmierć.

Niedawno w rozmowie z koleżanką, pochodzącą z zupełnie innego rejonu Białostocczyzny, ze zdumieniem skon-statowaliśmy, że ona też o dziwnych słupach na niebie słyszała od swoich rodziców. Dzisiaj myślę, że był to dość rzadki na naszej szerokości geograficz-nej rozbłysk zorzy polarnej.

Wiejskie głosy

Dopóki podlaska wieś się nie wylud-niła, piękną tradycją były solowe i chó-ralne popisy śpiewacze wiejskiej mło-dzieży. W świąteczne lub niedzielne letnie wieczory w kilku miejscach two-rzyły się ad hoc młodzieżowe zespoły śpiewacze, a starsi i dzieci wylegali na ulicę, sadowili się na ławeczkach i słu-chali. Trafiały się piękne głosy, a reszta milkła, aby pozwolić soliście lub solist-ce pokazać swój artyzm. Śpiewy niosły się z wieczorną rosą do sąsiedniej wio-ski, a tamtejsza młodzież odpowiada-ła swoją piosenką. Swoisty pojedynek. Czasami młodzież obu wiosek ze śpie-wem szła sobie naprzeciw i spotykła się w połowie drogi na mostku rzeczki. I zaczynał się wielogodzinny koncert. Przeważały piosenki rosyjskie i ukraiń-skie, rzadziej białoruskie i polskie. I co ciekawe, wszyscy znali słowa piosenek. Wielu tych artystów śpiewało w chórze zubackiej cerkwi.

W latach 70. śpiewacze tradycje mło-dzieży zagłuszyły radia tranzystorowe i lista przebojów radia „Luksemburg”, a pieśniarze zaczęli szukać szczęścia w miejskich murach Siemiatycz, Hajnów-ki, Bielska czy Białegostoku.

Wiejskie zabawy

Telewizji na wsi jeszcze nie było, a jak się u kogoś pojawiła, to oczywiste były wizyty bliższych i dalszych sąsia-dów, aby obejrzeć film lub festiwal pio-senki w Opolu czy Sopocie. Czy ktoś wyobraża obecnie taką sytuację? Pewną kontynuacją tego zwyczaju jest wspólne kibicowanie w pubach czy przed telebi-mami.

Przy muzyce z radia trudno było po-tańczyć, więc każda wieś miała jednego lub kilku akordeonistów, którzy dawa-li pokaz swojego talentu. Tańce odby-wały się w wioskowej świetlicy lub na placówce. (Placówka – podest z desek ułożony na pewnym podwyższeniu i ogrodzony skromną drewnianą balu-stradą).

Zdarzało się, że pijani miejscowi chuligani rozpędzali taką zabawę, co poczytywali sobie za punkt honoru. Przyjezdni musieli mieć się na baczno-ści, bo to oni byli atakowani w pierw-szej kolejności.

Udając się na zabawę do innej wio-ski, dobrze było mieć w niej znajomych kolegów lub rodzinę i z taką obstawą udawać się na zabawę. Wtedy była pew-ność, że miejscowi ruszać nie będą.

W moich czasach dziewczyny na za-bawy do obcych wiosek nie jeździły. Bardzo źle odbierałaby ten fakt społecz-ność wiejska. Co innego było zaprosze-nie przez miejscową koleżankę z innej miejscowości i wspólne z nią pójście na zabawę. Zaproszenie dziewczyny przez chłopaka do swojego domu jednoznacz-nie zwiastowało mariaż.

„Znowu wojna...?”

Społeczność wiejska doświadczo-na dwiema wojnami światowymi wie-działa, jak cenne są zgromadzone zapa-sy. Soli, na przykład, nikt nie kupował po kilogramie. W każdym domu stał jej cały wór. Każda gospodyni na pie-cu trzymała około setki pudełek zapa-łek, a w sieni stał kanister z naftą. W spichlerzu było kilka worków mąki żyt-niej i jeden – dwa pszenicznej. W bod-ni (drewnianym cebrzyku z pokrywką) przechowywano kilkanaście połci sło-niny i przynajmniej jedną soloną szyn-kę. No cóż, lodówek wówczas nie było, mięso trzeba było solić. W sieniach każ-dego domu stał cebrzyk z solonymi śle-dziami, beczka kiszonej kapusty i druga z solonymi ogórkami. Każda gospodyni sama wypiekała chleb i to od razu kil-ka ogromnych bochenków. Kto teraz to robi? Chyba, że jakiś koneser.

Gdy sytuacja międzynarodowa robi-ła się napięta, a tak było w drugiej poło-wie XX wieku kilkakrotnie, po wsi gru-chała wieść: „Wojna!”. Wszyscy pędzili do zubackiego sklepu i wykupywali do-słownie wszystko, od gwoździ poprzez papierosy do ostatniego kilograma ka-

szy. Potem sytuacja międzynarodowa się uspokajała i rolnicy przez jakiś czas do sklepu nie zaglądali, korzystali z za-pasów.

Obecnie takie odruchy chomika jeszcze drzemią w starszym pokoleniu, a młodzi tego nie znają i nie rozumieją. Obserwuję gospodarstwo domowe mo-ich dzieci: „U was tylko jeden kilogram cukru i pół kilograma soli. A co, jak wojna?”. „Tato, po drugiej stronie ulicy mamy supermarket”.

„Ukraińskie mleko”

Po studiach zobowiązany byłem od-być roczne przeszkolenie wojskowe, ta-kie wówczas było prawo. Szkoliliśmy się w jednostce wojskowej w Elblągu.

Kiedyś podczas wyczerpujących za-jęć terenowych mój pluton przysiadł spragniony na skraju lasu. W odległo-ści 200-300 metrów znajdowało się sa-motne gospodarstwo. Dowódca posłał tam jednego z nas po wodę. Po 10 mi-nutach kolega wrócił wzburzony: „Nie ma wody! Gospodyni psami chciała po-szczuć! Jakoś po rusku gadała!”. W lot zrozumiałem, o co chodzi: „Ja pójdę, panie poruczniku” . „Idź!” – zezwolił dowódca.

Podchodząc ostrożnie do płotu, mó-wię: „Dobryj deń, hospodyni! Dajte wody napytysia”. „Oj, żownieryku ty mij, wij-dy na podwirok. Ja tobi mołoka pryne-su”. Uczepiła psy i przyniosła mi konew-kę zimnego mleka. Gdy już zaspokoiłem pragnienie, pytam się: „Zwidky prywy-zły?”. „Spid Jarosława. Oj, znajete mni-ho my wytyrpyły”. Wtedy po raz pierw-szy w życiu zobaczyłem drugą stronę akcji „Wisła”. Przez prawie pół godzi-ny słuchałem opowieści, między innymi o niegodziwościach popełnianych przez żołnierzy w polskich mundurach. I stąd była taka jej pierwsza reakcja… W koń-cu grzecznie przeprosiłem: „A u mene tam pid lisom druzi sidiat, daste wody?”. „Wizmite ci dwi konewky mołoka, tilky konewky widnesite”.

Trzeba było widzieć zdumione twa-rze kolegów raczących się mlekiem. „Jak to zrobiłeś?!”. Dowódca określił to jednoznacznie: „Dyplomata!”. I tyl-ko Zbyszek Z. spod Brańska uśmiechał się znacząco, ale nie powiedział ani sło-wa. Nawet potem, w rozmowie z cztery oczy, nigdy nie wspomniał o tym zda-rzeniu. Lubiliśmy się bardzo, w końcu „krajanie!”.

Arkadiusz KULGAWCZUK

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 38 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201639

З «ХРОНОЛОГІОН»-у 2014(Зі своїх думок все точно списав Юрій Гаврилюк)

24.07.2014 р.До «Книги мудрих есемесок»:

Кожний день добрий – в якому є змога зробити щось корисного. Або просто цікавого...

26.07.2014 р.Простуда від спеки. В носі крутить на чихання, горло болить. Повний «каляпітус», адже жити не хочеться, а до смерті – далеко!

08.08.2014 р.Молодь – наше майбутнє! А що пише молодь? Молодь в Україні складала ЗНО* й писала на тему формування особистості – чи людина сама себе ліпить, чи на неї впливає оточення? Вже з написаного позбирали цитати. І от виходить, що «батько закладає особистість в утробу матері», Шев-ченко своє дитинство «провів у злид-нях і недоїдках», а герої якогось ро-ману «грабували заможних селян для того, щоб змастити душу горілкою». Але це ще не таке дурнувато-сміш-не, як розповідь про «жінку трупа» з якогось іншого переліку «учнівських досягнень», ані таке злісно політич-не, як сугестія, що в російському ті-ві не скоментували якоїсь події в Украї-ні тому, що Діма Кісільов (перший Ґе-

бельс Кремля) не зумів знайти у Під-москов’ї адекватних до ситуації га-люциногенних грибків.

Що ж – сміх не гріх! Адже, як на-писали про одного поета: Він заги-нув на Кавказі, але любив його зо-всім не за те...* ЗНО – Зовнішнє незалежне оціню-вання (Зовнішнє тестування, ЗТ) – іс-пити для вступу до ВНЗ* в Україні. * ВНЗ – Вищий навчальний заклад (виш, вуз).

12.08.2014 р. Начитавшись Антонича?Так хочеться артистом бутиЩе більш ніж собаці до місяця повного витиЩе більш ніж богослововіВигадувати оправдання ГосподуЩо з Його допустуНароджуються потворні калікиТа ламають людей недугиНа які не знайти лікиА матеріалісти завждиМожуть самі себе повтішати що:Я просто – енна мутація геннаЛиш менше вдала!

14.08.2014 р. Людина людині через вуха кривду інколи робить й називає негарними

словами окремі частини її анатомії – хоч би кажучи «Закрий писок!».

Це ж нахабство підле, бо писком то тварина може лише гавкати чи ми-чати, а людина устами поезію мови-ти вміє. Чи це тому папуга, яка спро-можна імітувати людську мову, має не писок, але ДЗЬОБ?

29.09.2014 р.«Це вже кінець історії» – пророчив Френсіс Фукуяма. Справді, в Євро-пі кінця ХХ й початку ХХІ сторіч (чи ІІ й ІІІ тисячоліть) бойовий дух, який протягом минулих епох рухав її істо-рією, вивітрився. Та й мені здавало-ся – балканський котел це обмежений територіально епізод – буде мир в Єв-ропі і злагода. Хоч інколи нило запи-тання, навіяне спомином про зруй-нування Римської імперії, її західної частини зокрема: звідки прийдуть новітні варвари? Але й мені здавало-ся, що найбільш імовірний напрямок близькосхідний, отже азійський... Ви-явилося, що варвари це нібито «бра-ти» українців, мешканці країни під кремлівською зіркою, яка нібито сво-єю стержневою частиною належить до цієї ж Європи. Насправді це краї-на й народ з іншого часу – середньо-вічна сатрапія, яка лише імітує євро-

пейську новітність. Зрештою, там все є імітацією й підробкою: ординський ковпак хана Узбека, який імітує шап-ку могутнього київського князя Во-лодимира Мономаха (нібито присла-ну Володимирові його дідом – імпе-ратором Візантії); мутант-потвора в гербі, яка імітує римськість (у її схід-ному, візантійському варіанті); за-бальзамоване трухло, яке містифі-кує вічну живучість; врешті прожер-те ботоксом лице президента, іміту-юче вічну молодість. Справжнє там хіба лише лице міністра закордонних справ, але й в ньому нічого прива-бливого для зовнішнього світу, адже воно мертвецьке й показує, що брех-ня вбиває, насамперед душу профе-сійного брехуна.

* * *Відколи на історичній сцені з’яви-лась Україна – оновлене козацьким духом втілення колишньої Київської Русі – кожне втручання збоку Мос-кви чи Петербурга (загально кажу-чи по-Шевченковому – Московщи-ни) просувало її вперед по щаблях політичного росту – від підпорядко-ваної комусь території й етносу-до-нора до новітньої держави-суб’єкта, навіть якщо в короткостроковій пер-спективі виглядало на це, що вигра-вала імперія. Така логіка – Україна, яка вона б не була обезсилена й зруй-нована, помалу бо помалу, але все ж таки йшла за рушійним цивілізацій-ним ядром нашого світу, а Москов-щина, хоч її пробували також штов-хати вперед – чомусь тупцювала у своєму тупику минулості й вічного лупцювання головою об піраміди мі-фології, якої «умом не понять»...

* * *Чим різниться армія праведників від армії неправедної, загарбницької? Здається, передусім цим, на чийому боці воюють їхні солдати після сво-єї смерті...

Солдати армії праведної, хоч і за-гиблі тілом, то духом надалі змага-ються – вони для своїх зразок муж-нього стояння за волю й рідну землю та показують, хто наш ворог.

Солдати армії неправедної після своєї смерті також починають вою-вати на нашому боці – їхня смерть показує, що ворог не всесильний, що наші кулі влучні. А ворогові пока-зують, що їхній злочин не безнаказ-ний, що брехня коштує кров. Отже,

й не дивно, що вони свої втрати на-магаються приховати, як це роблять злочинці, котрі приховують тіла сво-їх жертв...

30.09.2014 р.Європа загрожує Росії! На таку кон-статацію одні реагують аплодисмен-тами – бо це підтверджує їхні дум-ки, інші стукають пальцем в лоб. На мою думку й ці, й інші не мають ра-ції. Адже поклонники ідеї про загро-зу Росії збоку Європи переконані, що Захід веде планові й консеквентні дії, щоб Росію послабити й знищити – не йдеться тут, звісно, про звичай-ну економічну й політичну конку-ренцію, але про намір підступно за-володіти натуральними ресурсами її території й замінити місцевих меш-канців у рабів (якщо не матеріал для пересадки органів). Інші переконані, що таких підлих планів та дій міфіч-ної «світової закуліси» немає.

Мені здається, що ближчими правди є ці, що в навмисні прагнен-ня Заходу зруйнувати Росію не дуже вірять. Але це зовсім не значить, що Захід не загрожує Росії ненавмисно. Звісно, цій Росії, яка хотіла б бути сама з себе – особливою й неповтор-ною – повноцінною цивілізацією, а ще й могутнім полюсом у всесвітній політиці. Й вся біда сьогоднішнього світу, а зокрема України, що Росія, шарпаючись поміж «хочу» та «можу й вмію до цього дійти», неспромож-на культурним шляхом це місце здо-бути й намагається досягнути ви-знання для себе методом верескли-вої дитини-хулігана, надіючись, що атомна кнопка й газова труба в ки-шені врятують її перед цим, що вкін-ці дорослим обірветься терпець та її відлупцюють і відставлять у куток.

* * *Коли почалася напасть на Крим пер-шою моєю думкою було, що погано – чи то з самим П***ном, чи то з усі-єю Росією (по-Шевченковому Мос-ковщиною). Коли зараз читаю різ-ні статті-аналізи й прогнози, то ви-дно, що позаросійські критики ро-сійського президента підкреслюють загрозу для світового порядку збо-ку імперських амбіцій цього одіоз-ного персонажа, натомість самі ро-сіяни, з кола цих кільканадцяти від-сотків «нацпрєдатєлєй», підкреслю-ють негатив у внутрішній ситуації, з яким президент намагається воюва-

ти шляхом імітації історичної та вся-кої іншої могутності (зрозуміло, со-рочка ближча тілу).

21.10.2014 р. Б. Колись я сидів і роздумував, на що схожа сьогоднішня «імперіалістич-на політика Кремля»? Додумався до цього, що це свого роду москов-ський варіант культу карґо (від cargo – вантаж). В його оригіналі автохто-ни тихо океанських островів будува-ли імітації летовищ, маючи надію, що завдяки цьому з’являться при-слані божествами літаки та навезуть їм всякого добра – як його привози-ли американським солдатам, які тут воювали з японцями, чи іншим «бі-лим». В московському аналозі цьо-го витвору магічного мислення, імі-тування Радянського Союзу – у фор-мі хоч би Митного Союзу чи якогось іншого «євразійського сообщества», повинно призвести до цього, що з’я-виться могутність, або хоч «уваже-ніє» для Росії та її «великого росій-ського народу». Про це, що на добро-бут внутрі і пошану назовні треба просто запрацювати, там говорити, як здається, не прийнято...

15.11.2014 р. I вже половина листопада... У нас, на Підляшші, мир. У світі чимало місць, де стріляють, де гинуть люди, неви-нні люди.

Що ж – війна це не суд, де, поки дадуть смертний присуд, розгляда-ють скоєний вчинок та всі обставини, що до цього призвели. На війні при-суд отримується випадково – за само місце й момент перебування у ньо-му. Саме тут стає таким очевидним, що всі ми заложники часу й ситуації. Але чи це нас звільняє від обов’яз-ку намагатися так впливати на своє оточення, щоб ситуації, в яких ми чи інші люди стануть жертвою безглуз-дя, не створювалися?

17.11.2014 р.Починається новий день, тиждень, а навіть нова епоха – чотирирічна – в історії місцевого самоврядування, адже вчора були вибори. Перші були у 1990 році й створювалися тоді на Підляшші Русько-українські виборчі комітети – у Більську та кількох сіль-ських гмінах. (Виходить, що у нас до Галичини років 100 запізнення, адже Русько-українську радикальну пар-тію, з участю Івана Франка, там за-

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 40 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201641

снували 1890 року!). Я тоді робив ви-борчу газету «Більщанин» – замість писати магістерську роботу.

Але не тому взяв і відкрив зошит, щоб записати свої спогади про події з-перед 24 років, а на те, щоб запи-сати думку на початок дня про різ-ницю жіночого й чоловічого. Жінка в понеділок ранком точно знає, де буде у черговий понеділок. Чоловік у по-неділок ранком зовсім не впевнений, де буде ще цього самого дня вечо-ром. Дехто переконаний, що це зали-шилося з часу, коли чоловіки полю-вали на мамонтів, а тоді – навіть ма-монт не знав, куди він цього мислив-ця заведе!

18.11.2014 р., ЛьвівЇхав майже 12 годин – то й змучив-ся, бо автобус не найвигідніший вид транспорту. Дорога – далекувата, але коротшою ж ніколи не стане. Коли прийшов у Більську на зупинку, по-бачив якусь жінку в теплій шапці (мороз майже надворі), її лице здава-лось знайоме, але з конкретною осо-бою не асоціювалося. Щойно десь у дорозі, коли всі вже сиділи роздягне-ні з верхнього, второпав, що це Люд-мила Ікс, яку кілька разів у житті був бачив, хоч останній раз років певно кільканадцять тому. Стало видно як все лице, так і характерне для неї во-лосся. Виходить, що чоловіки може й справді дещо фетишисти – жінка, щоб стати індивідуальною особою, яку можна розпізнати, а не анонім-ним представником «жіноцтва», му-сить бути з волоссям. Ще хотів запи-сати до історії літератури якусь дум-ку, яку навіяв діалог в автобусі з Лю-блина до Львова, але поки прибрався до цього писання, то думка вивітри-лася. Може ранком пригадається...

07.12.2014 р.Відкриваю www.onet.pl, а там заголо-вок статті – читаю вголос – «Rosjanie zapowiadają: sklonujemy mamuta».

– Аби не Путіна! – чую з-за спини...Ага – треба ще записати своє до-

сягнення з-перед кількох днів, коли почувши про те, що багато людей за-пивається на смерть, зрозумів, що мені – якщо не «загину трагічно» – загрожує щось схожого: заживуся на смерть! Аби не за швидко, бо в жит-ті можна знайти ще чимало цікавого. А ще більш в архівах та бібліотеках!

10.12.2014 р.На мейл отримав фотографію з «са-дочка» грейпфрутів (латинською Ci-trus paradisi – це з раєм асоціюєть-ся). Зразу вредна думка назріла: На-віщо росте щось, чого я не можу з’їс-ти. (Або хоч надкусити – якщо «уві-йти в кліше» одного з анекдотів «про українців»).

Якщо Ви це прочитали, то Вам у нагороду анекдот – одеський (в здо-гаді – єврейський з Одеси): – Моня! Чи це правда, що тобі сьогодні на-стрій зіпсував хтось інший ніж я?!

12.12.2014 р.Михайло Грушевський помер 24 лис-топада 1934 року.

Смерть як post scriptum до Голодо-мору...

13.12.2014 р.Сьогодні 13-те, але п’ятниця була вчора, то забобонним немає чого бо-ятися. Радість мають за те ортодок-сійні сповідники культу св. Вікен-да, якого вшановують двохденним лежанням вгору пузом (принаймні в ідеалі)...

17.12.20014 р.Зарився у фотографіях з підписання делегацією УНР т.зв. Берестейсько-го миру – 9 лютого 1918 року. У 1596 році в Бересті єпископи підписали

церковну унію, яка стала одним з най-важливіших кроків у сторону похоро-ну Речі Посполитої. Чотири сторіччя «з гаком» пізніше стався цей договір – один з кроків до похорону імперії з московсько-петербурзьким центром.

Що ж, Берестя – місто української війни й миру (парафразуючи моско-вита Толстого)...

29.12.2014 р., ЛьвівДумав, що у Львові трохи щось по-записую, все ж виявляється, що піс-ля бігання по бібліотеках і музеях та «колядування» у лемків, надсянців, ще й холмщан, ввечері вже сили на писання немає. А ранком якось на-тхнення не мучить... Отже, мій цьо-горічний «львівський зошит» буде худеньким, зате гарнішою стане дру-га частина «великої книжиці», бо тут ілюстраційного матеріалу чимало, а було б справжнє «море», якщо б ве-ликої кількості не знищили «совє-ти».

* * *Як приїхав сюди у вівторок, було мок-ро й тепло (тепло – як на цю пору року звісно). Зараз вже сніг і моро-зець – отже, зима. А якщо зима, то й – весна буде! А потім – знов почне йти... До зими? До весни!

Фото зимових підляських небовидів:Ю. Гаврилюк

Wiedza o tradycji unijnej wśród większości dzisiejszych miesz-

kańców Północnego Podlasia jest szczątkowa, albo i żadna. Przypomina mi się, co prawda już dawniejsza, roz-mowa z pewną nauczycielką, która szła w zaparte, że w jej wsi unii nie było, bo tam zawsze żyli prawosławni „ruś-ki lude”. Przytaczane fakty, m.in. liczbę unitów mieszkających tam na początku XIX w., uważała za mój wymysł. Zasta-nawiało mnie wówczas, czemu tak bar-dzo broniła się przed przodkami uni-tami. Odpowiedź jest oczywista. Jest to efekt dziewiętnastowiecznej rosyj-skiej propagandy, której myśl przewod-nia żywa jest jeszcze i dziś, ponieważ w prywatnych rozmowach nieraz słysza-łem od starszych ludzi „unijaty to szcze hurszy za katolikuw (łacinników), bo to izmienniki”. Czyli ludzie rozumieją, że unici to nasi „ruśki lude”, ale jednocze-śnie zdrajcy, bo wyrzekli się prawosła-wia. Ciekawe, że na Południowym Pod-lasiu sytuacja jest zupełnie odwrotna. Tam potomkowie byłych unitów, dzi-siejsi rzymscy katolicy, jak opowiadała badaczka ich dziejów prof. Hanna Dy-lągowa, chętnie przyznają się, że ich przodkowie byli unitami, ale stanowczo protestują, że byli Rusinami. To odże-gnywanie się od swych przodków Ru-sinów też jest efektem dziewiętnasto-wiecznej propagandy, ale już polskiej, która z kolei głosiła wyższość rzym-skiego katolicyzmu nad prawosławiem, uznawanym za schizmę. Widzimy więc, że religia była wtedy najważniejszym czynnikiem wykorzystywanym do wal-ki o unickie „dusze” w celu realizacji swych interesów narodowych przez Po-laków i Rosjan. W rezultacie na Połu-dniowym Podlasiu, wskutek konwersji byłych unitów na rzymski katolicyzm, zdecydowanie zwyciężyła opcja pol-ska. Natomiast na Północnym Podlasiu, dzięki prawosławiu, długo dominowała jeszcze ruskość.

Obecnie również na Północnym Pod-lasiu, jak pokazują wyniki dwóch ostat-nich spisów ludności, większość pra-wosławnych mieszkańców skłania się ku polskości, nie rezygnując jednak ze swego wyznania, co przedtem byłoby prawie niemożliwe. O samoidentyfika-

O naszych przodkach – unitachРецензії Recenzje Рецензії Recenzje Рецензії

cji narodowej tych mieszkańców decy-dują dziś głównie już inne czynniki, pozareligijne. Dożyliśmy więc czasów, kiedy i u nas o okresie unii religij-nej można już mówić bez traumy i bez emocji, obiektywnie i rzeczowo, jako o realnej rzeczywistości naszych przod-ków. Właśnie z takich pozycji napisa-na jest najnowsza książka Ireny Matus, utalentowanej i pracowitej badaczki et-nografii i historii naszej małej ojczy-zny, o schyłkowym okresie istnienia unii na Północnym Podlasiu przed jej kasatą w 1839 r. i powrocie unitów do prawosławia: Schyłek unii i proces re-stytucji prawosławia w obwodzie bia-łostockim w latach 30. XIX wieku (Bia-łystok 2013).

W monografii tej autorka daje krótki zarys historii Cerkwi unickiej w daw-nej Rzeczypospolitej, wskazując na stale postępujący proces jej latyniza-cji i polonizacji, oraz podkreśla zupeł-nie rozbieżną ocenę samej unii w histo-riografii polskiej i rosyjskiej. Następnie szczegółowo opisuje parafie unickie w obwodzie białostockim, gdzie znajdo-wały się trzy dekanaty unickie: bielski, białostocki i drohiczyński, z których ten ostatni został zlikwidowany w 1835 r. i przyłączony do bielskiego. Należa-ły one do diecezji brzeskiej (od 1828 r. litewskiej), kierowanej przez biskupa

mającego swą siedzibę w Żyrowicach. W dekanacie bielskim w 1838 r. miesz-kało w 32 parafiach 44 304 unitów.

Autorka opisuje sytuację ekonomicz-ną poszczególnych parafii, istniejące praktyki religijne, stan i pozycję kleru unickiego, zazwyczaj znacznie uboż-szego i słabiej wykształconego od miej-scowych księży łacińskich oraz, często oddolne, próby poprawienia tej sytu-acji poprzez ograniczenie pozycji zako-nu bazylianów w życiu Cerkwi unickiej i zwiększenie roli kleru parafialne-go. Kolejne rozdziały pracy poświęco-ne są zmianom, jakie zostały dokonane w Cerkwi unickiej po rozpoczęciu pro-cesu restytucji prawosławia w 1834 r. i roli, jaką odegrał w nim inicjator owe-go procesu Józef Siemaszko, później-szy biskup litewski i metropolita. Ini-cjatywa owa znalazła życzliwe poparcie Świątobliwego Synodu i cara Mikołaja I, ponieważ prawosławie było ważnym ogniwem ideologii Imperium Rosyj-skiego. Dlatego też poczynania Józefa Siemaszki i początkowo nielicznej gru-py jego współpracowników uzyskały czynne poparcie aparatu państwowego. Skłonienie jednak unitów do powrotu do wyznania swych przodków – prawo-sławia – nie było rzeczą prostą i łatwą. Dwustuletni okres istnienia unityzmu, połączony z procesem latynizacji i po-lonizacji, znacznie zbliżył unitów z Ko-ściołem łacińskim i polskością, a jedno-cześnie prawie całkowicie oderwał od tradycji prawosławia. W pierwszym rzę-dzie dotyczyło to ówczesnych parochów unickich, w większości już spolonizo-wanych oraz bazylianów, często etnicz-nych Polaków i pierwotnie łacinników. W monografii przedstawiony jest bar-dzo szczegółowy opis poczynań władz cerkiewnych, mających na celu stworze-nie odpowiednich warunków do resty-tucji prawosławia. Dotyczyło to głównie zmian w wyposażeniu cerkwi (w ikono-stasy i niezbędne w prawosławiu apara-ty liturgiczne) z jednoczesnym usunię-ciem ambon, organów, konfesjonałów, bocznych ołtarzy oraz łacińskich uten-syliów. Nie mniej ważne było odlaty-nizowanie samych nabożeństw, zastą-pienie dotychczasowych służebników synodalnymi moskiewskimi z jedno-

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 42 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201643

czesnym przyuczeniem duchownych do posługiwania się nimi oraz językiem ro-syjskim, którego często nie znali.

Władze cerkiewne wymagały też pi-semnej zgody każdego duchownego, będącej deklaracją jego przyłączenia się do Cerkwi prawosławnej. Zdecydo-wana większość duchownych w diecezji litewskiej taką zgodę wyraziła w 1838 roku. W dekanacie bielskim około dwu-dziestu duchownych początkowo od-mówiło jednak podpisania deklaracji, tłumacząc się najczęściej tym, że skła-dali przysięgę na wierność papieżowi. Na najbardziej niepokornych nałożono kary, z których najsurowsza była degra-dacja do stanowiska diaka oraz zsyłka do monasterów w głębi Rosji. W rezul-tacie, po podpisaniu przez nich deklara-cji, prawie wszystkich przywrócono na poprzednie parafie, co zdaniem autorkiprzeczy dominującemu w historiografiipolskiej poglądowi o surowych repre-sjach zastosowanych przez Józefa Sie-maszkę wobec opornych.

Wśród wiernych do czynnego „bun-tu” przeciwko wprowadzaniu prawosła-wia na terenie powiatu bielskiego doszło jedynie w Czyżach i Nowym Berezowie. W istocie był to jednak sprzeciw para-fian w obronie swych lubianych, ale upo-rstwujuszczich parochów. Sprzeciwia-li się oni także zmianom w wystroju

cerkwi oraz odmawiali przyjęcia nowo mianowanych parochów. Prowadząca dochodzenie komisja rządowa nie dopa-trzyła się jednak w poczynaniach owych „buntowników” znamion przestępstwa i śledztwo zostało umorzone.

Faktem więc jest, że na najbardziej interesującym nas terenie powiatu biel-skiego powrót byłych unitów do pra-wosławia odbył się dosyć spokojnie, a opornych wśród wiernych było niewie-lu. Autorka nie podaje, ilu unitów, nie chcąc być prawosławnymi, dokona-ło konwersji na obrządek łaciński, ale stwierdza, że „było to zjawisko ślado-we”. Z pewnością ma rację. Dodajmy, że późniejszy autor opisu powiatu biel-skiego, Ludwik Czarkowski, szacuje liczbę konwertytów w tym powiecie po ukazie carskim w 1905 r. na około ty-siąc osób. To też niewiele. A informacje jego są chyba prawdziwe, bo, jak pisze, otrzymał je z „dobrze poinformowa-nych źródeł”, jak można się domyślać kościelnych, gdyż tam prowadzono spe-cjalne księgi konwertytów.

Ogólnie praca Ireny Matus daje szczegółowy, ale przejrzysty obraz ostatnich lat istnienia unii w obwodzie białostockim. Opowiada nie tylko o po-szczególnych zdarzeniach i poczyna-niach władz cerkiewnych i rządowych, ale pokazuje również proces zapada-

nia konkretnych decyzji i ich uwarun-kowania. Zdumienie na przykład budzi fakt, że decyzje o ukaraniu niektórych opornych parochów unickich podej-mował sam car. Autorka wykazała się ogromną znajomością obowiązujących w Cerkwi prawosławnej reguł i trady-cji obrzędowej, co pozwoliło jej z nie-spotykaną w innych opracowaniach dokładnością przedstawić stopień zla-tynizowania Cerkwi unickiej. Chy-ba niewielu mieszkańców Podlasia ma świadomość, jak wiele śladów unity-zmu, m.in. w obrzędowości i wystroju świątyń (skrupulatnie wyliczonych w omawianej monografii), zachowało sięw naszym prawosławiu do dziś. Wspo-mnijmy chociażby tu o tak przecież po-pularnych kolędach.

Ważnym walorem książki jest to, że uświadamia ona czytelnikom, iż nasi przodkowie też byli unitami i trudno mieć o to do nich pretensje, po prostu tak potoczyły się losy tej ziemi. Chciał-bym wierzyć, że pomoże ona także dla wielu z nich zobaczyć w dzisiejszych grekokatolikach naszych braci unitów, a nie zdrajców.

Autorka pomija problem etnicznej czy religijnej identyfikacji ówczesnychmieszkańców Podlasia. Ich zachowań nie poddaje ocenie moralnej czy poli-tycznej. Problemy te nie są tematem mo-

Prawosławna cerkiew p.w. św Jana Chrzciciela w Pasynkach koło Bielska (1891 r.) i znajdująca się przy niej mogiła ks. Adama Kostycewicza, w 1839 r. dziekana okręgu bielsko-drohiczyńskiego. Fot. J. Hawryluka.

nografii. Słusznie jednak podkreśla, żeani Polacy, ani Rosjanie nie brali „pod uwagę interesów narodów zdominowa-nych, białoruskiego i ukraińskiego”.

Niewątpliwie omawiana praca Ire-ny Matus zasługuje na pochwałę. Jest to książka obszerna, solidna, obiektywna, nowatorska pod względem treści, opar-ta głównie na zagranicznych źródłach archiwalnych (Wilno, Grodno, Sankt Petersburg), z reguły dotąd nie wykorzy-stywanych, co z uznaniem podkreślili re-cenzenci pracy. Wypełnia ona ważną lukę w historiografii naszego regionu. Autor-ka także znacznie ułatwiła czytelnikom korzystanie z książki i rozumienie czyta-nych treści. Są w niej biogramy duchow-nych oraz indeks osobowy i geograficzny,a także słownik ważniejszych terminów i indeks rzeczowy, obszerna bibliografia,streszczenie w języku angielskim i rosyj-skim. Oprócz tego książka zawiera około czterdziestu ilustracji oraz mapę guberni grodzieńskiej z obwodem białostockim.

Nie ma jednak pracy idealnej, a obo-wiązkiem recenzenta jest wskazanie do-strzeżonych uchybień. Znalazłem ich naprawdę niewiele, niektóre są dysku-syjne, a te dotyczące tłumaczenia na ję-zyk rosyjski nie obciążają autorki, tylko raczej wymienioną w książce jej konsul-tantkę. Na początek moje wątpliwości.

– Podsumowując autorka słusznie stwierdza, że wprowadzone „prawosła-wie moskiewskie” nie w pełni wyrugo-wało kulturę i obyczaje unitów, ale może należało też wspomnieć, że nowa ob-rzędowość, architektura sakralna, kult świętych rosyjskich i obowiązujący w życiu cerkiewnym język rosyjski istot-nie różniły je od istniejącego przedtem na Podlasiu „prawosławia kijowskiego”. Warto chyba także podkreślić, że pra-wosławie zahamowało proces poloniza-cji ludności Podlasia, ale równocześnie zapoczątkowało proces jej rusyfikacji,któremu uległa większość duchowień-stwa oraz część mieszczan, rzadziej chłopów, co potwierdzają wyniki spisu powszechnego z 1897 roku.

– Kiedy właściwie został zlikwido-wany obwód białostocki? W 1842, jak jest w omawianym opracowaniu, czy w 1843 r., jak np. podała autorka w swej poprzedniej pracy o szkolnictwie w po-wiecie bielskim. A może prawda jest po-środku. W 1842 powzięto decyzję o jego likwidacji, a włączono go do guberni grodzieńskiej w 1843 roku.

– Czy Antoni Sosnowski, później-szy paroch kleszczelowski, uczył się w Bielsku czy raczej w Białej (Podlaskiej),

gdzie istniała szkoła wydziałowa, a ta-kowej (średniej) w owym czasie w Biel-sku nie było?

– Opór niektórych duchownych prze-ciwko kasacie unii pod przywództwem protoijereja Antoniego Sosnowskiego nie należy określać terminem „smuta kleszczelowska”. Dotyczy to innego wy-darzenia z lat 1859-1863, kiedy to oko-ło 300 kleszczelowców zostało sowrasz-czionnych w łatinstwo i dopiero po paru latach, dzięki usilnym staraniom władz cerkiewnych oraz naciskom administra-cyjnym, ostatni z nich podpisali zgodę na powrót do prawosławia.

– To prawda, że nie znamy losów nie-których dzieci Antoniego Sosnowskie-go, ale o jego synu Arystarchu nieco wiemy, ponieważ w Polskim Słowniku Biograficznym jest zamieszczony jegokrótki biogram.

– Owszem, niekiedy nazywano ob-rządek unicki religią „chamską”, jednak znacznie częściej określano ją jako re-ligię „chłopską”, w przeciwieństwie do „pańskiej” rzymskokatolickiej. Ukuto nawet powiedzenie „Dla pana – pleba-na, dla chłopa – popa”.

– Nie jestem kompetentny, żeby oce-nić, czy wszystkie istniejące źródła zo-stały przez autorkę wykorzystane, ale wiem, że w archiwum diecezjalnym w Drohiczynie są również materiały do-tyczące bielskiego dekanatu unickiego. Może autorka nie wiedziała o nich albo nie miała dostępu, a może ich wartość poznawcza dla omawianego tematu jest niewielka i nie było potrzeby ich wyko-rzystania.

Jak widzimy, zastrzeżeń mam nie-wiele i nie są one „wielkiego kalibru”. Natomiast bardzo raziły mnie niektóre fragmenty tłumaczeń na język rosyjski, głównie w Содержании, ale także w końcowym Резюме. Żeby nie być goło-słownym, przytoczę kilka przykładów.

– Wyrażenie udzielania unitom chrztu nie należy tłumaczyć jako дачи крещения, tu wyraz дачи jest zupełnie niepotrzebny.

– Wyrażenie konwersje unitów (na prawosławie) to nie обращение в веру, bo przecież oni już byli wierzący.

– Obrzędowość to nie вероисповеда-ние, a обрядность, ритуал.

– Wyraz Zgromadzenie (bazylianów) nie należy tłumaczyć jako Собрание, ponieważ jest to synonim słowa Zakon, a więc tłumaczymy jako Орден.

– Od nazwy Kleszczele w języku ro-syjskim utrwalił się przymiotnik w po-staci клещельский (клещельское бла-

гочиние), chociaż w pierwszej połowie XIX w. niekiedy używano także formy клещелевский.

– Również już utrwalona rosyjska nazwa miasta Zamość ma formę Замос-тье, a nie Замосце.

– Oczywiście nie царскими воро-тами, а вратами. Tu obowiązuje tzw. wyższy styl, a do tego używa się wy-rażeń języka staro-cerkiewno-słowiań-skiego.

– Духовенство перед возвращени-ем к православию to nie to samo, co wobec powrotu do prawosławia.

W tłumaczeniu jest także wiele nie-zręczności. Niby treść jest oddana po-prawnie, ale Rosjanin tak by nie powie-dział, np. wyrażenie wobec opornych tłumaczone jest opisowo не желаю-щих повиноваться, a przecież jest ade-kwatne rosyjskie słowo упорствую-щие. Albo polskie dzwonki tłumaczone są jako маленькие колокола, a tu aż się napraszają ładne rosyjskie колокольчи-ки. Zauważyłem również parę błędów gramatycznych, ale już oszczędzę wy-liczanki.

W rosyjskich przypisach niekiedy wy-stępują odstępstwa od przyjętej przez au-torkę zasady, że „przy cytowaniu źródeł zastosowano oryginalne zapisy”. Brak jest istniejącej wówczas litery jat’ (ѣ), a niekiedy także łacińskiego „i” i twar-dego jeru (ъ). Dostrzegłem również aż pięć wariantów w pisowni nazwy wileń-skiego konsystorza: Греко-Унитскую (Консисторию), Грекоунитскую, Гре-коуниятскую, Греко-Униатскую, Гре-ко-Уницкую. Świadczy to chyba o tym, że pisownia tej nazwy w języku rosyjskim w owym czasie nie była jeszcze znormalizo-wana. Są to jednak drobnostki.

Ogólnie jednak jestem przekonany, że omawiana monografia Ireny Matusjest książką bardzo wartościową, odkry-wa nam nowe, nieznane treści i powin-na zainteresować wielu prawosławnych mieszkańców Północnego Podlasia, a dla wszystkich prawosławnych duchow-nych powinna być pozycją wręcz obo-wiązkową. Podkreślę, że duchowego wsparcia udzielił jej arcybiskup Jere-miasz.

Mikołaj ROSZCZENKO

Irena Matus, Schyłek unii i proces re-stytucji prawosławia w obwodzie bia-łostockim w latach 30. XIX wieku, Wydawnictwo Uniwersytetu w Białym-stoku, Białystok 2013, 630 stron, tabli-ce, ilustracje.

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 44 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201645

Новий консул у Більську

5 грудня 2015 р. в Більську відбулася зустріч пред-ставників Союзу україн-ців Підляшшя з новообра-ним Генеральним консу-лом України в Люблині Василем Павлюком. Мала вона ознайомчий характер. Підляські українці знайо-мили консула з ситуаці-єю української національ-ної меншини в Підлясько-му воєводстві та представ-ляли свої сподівання від-носно взаємної співпраці, зокрема, які стосуються підтримки при організації найбільших українських заходів у регіоні та реалі-зації навчальних проектів українського середовища Підляшшя.

Генеральне консульство України в Люблині діє з 2003 р. та обіймає Люблин-ське, Підкарпатськe та Під-ляське воєводства. Зустрічі

консулів з представниками громади Підляшшя та їхня участь у найбільших захо-дах проводжених україн-ським середовищем регіо-ну є вже постійними.

Гуцули в Цехановці

5-6 грудня в Музею ріль-ництва в Цехановці від-бувся ХХХV Міжнарод-ний конкурс гри на пастер-ських інструментах ім. Ка-зімєжа Ушинського «Лі-гави 2015». Взяло в ньому участь 140 осіб з Польщі, України, Словаччини та Литви. З України приїхали колективи «Яблунчани» та «Карпатська тайстра» з Путили, селища міського типу на Буковині.

Українці під час конкур-су демонстрували гру на сопілці, дримбі, розі, трем-біті, скрипці, лігавці. Ба-гато з них знайшлося се-ред вирізнених та нагоро-

джених. Окрім того укра-їнські колективи виступа-ли з концертною програ-мою, на яку склалися ін-струментальні номери гу-цульської фольклорної му-зики та українські пісні.

Артисти балету з України в Білостоці

10, 11, 14, 15 і 16 грудня у Підляській опері і філармо-нії в Білостоці можна було дивитися один із найвідомі-ших балетів у світі – «Лус-кунчик» Петра Чайковсько-го. Показали його артисти балету Львівського націо-нального академічного теа-тру опери та балету ім. Со-ломії Крушельницької.

Волонтери порядкували вербковицький

цвинтар

11-12 грудня у Вербкови-чах неподалік від Грубеше-ва на Холмщині відбулася акція очищення старовин-ного православного кладо-вища. Акцію провела поль-ська громадська організація Товариство для природи та людини в Люблині.

Зустріч на тему садів

12 грудня у Ґмінній пу-блічній бібліотеці в На-рві відбулися майстер-кла-си в рамках проекту «Ма-точник – місцевий банк ге-нів фруктових дерев у ре-гіоні Долини Верхньої На-рви». Були вони присвяче-ні відродженню традицій-них садів. Вів їх видатний спеціаліст з Інституту са-дівництва в Скєрнєвіцах Ґжеґож Годун, який гово-рив про збереження тра-диційних домашніх садів, економічне значення тра-диційних сортів фрукто-вих дерев, ознайомлював також зі способами виро-

щування плодових куль-тур та презентував колиш-ні сорти яблук, груш, слив, черешень і вишень.

Проект проводить Това-риство спадщина Підляш-шя разом з Європейським фондом розвитку поль-ського села. У його рамках весною пройдуть другі, те-ренові майстер-класи, які зосередяться на темі ще-плення та захисту старих фруктових дерев.

Майстер-класи в Супраслі

12-13 грудня у Супраслі пройшли майстер-класи традиційного співу «Піс-ні з Полісся», організова-ні Товариством спадщина Підляшшя. Повела їх Люд-мила Вострікова, керівник колективу автентичного співу «Горина» з Рівного, науковий працівник Інсти-туту культури Рівненсько-го державного гуманітар-ного університету. Учила вона пісень різдвяно-ново-річного циклу та ліричних творів культурно близько-го до Підляшшя Полісся.

Зустріч у Добриводі

13 грудня в Добриводі від-булася третя святкова зу-стріч мешканців села, на якій прозвучали сакральні пісні співані в Пилипово-му пості, м.інш. присвяче-ні постаті св. Андрія, а та-кож місцеві і загальноукра-їнські колядки і щедрівки. У сільській світлиці висту-пили місцеві діти, церков-ні хори з Добриводи і Клі-щель, а також український фольклорний ансамбль «Гілочка» з Черемхи. На завершення заходу відбу-лася спільна колядна піс-на вечеря, яку підготували жительки Добриводи.

З хроніки подій на Підляшші

Після зустрічі в офісі (на фото вгорі) відбулася про-гулянка Більськом, під час якої Генерального консула ознайомлено з історичними пам’ятками міста, зокре-ма городищем, яке називають Замковою горою.

Перехрестя «Біженства 1915 р.»

14 грудня міські райці Бі-лостока прийняли рішення, що одному круговому пе-рехрестю в Білостоці буде присвоєна назва «Біженства 1915 р.». З такою ініціативою звернувся Славомир Наза-рук з Форуму меншин Під-ляшшя.

«Черемшина» в Радіо Білосток

14 грудня в студії Ремб-рандт Радіо Білосток висту-пив відомий не тільки в ре-гіоні виконавець пісень у стилі фольк – гурт «Черем-шина» з Черемхи. Була то остання презентація з ци-клу восьми осінніх концер-тів у прямому ефірі Радіо Бі-лосток у рамках конкурсу «Культура для громадян» профінансованого Міським управлінням Білостока. Рік раніше в Радіо Білосток ви-ступали «Гойраки» з Біль-ська.

«Ранок» у більській Ратуші

19 грудня у більській Ра-туші – відділі Підлясько-го музею – відбулися під-сумки проекту «Каталог народних ручників ґміни Більськ». Під час промоції каталогу заспівав україн-ський ансамбль «Ранок» з Більська (на фото внизу).

Робили святкові прикраси

20 грудня в Навчально-культурному осередку в Гацьках з ініціативи солтис села, члена Головної управи Союзу українців Підляш-шя Алини Коршак, відбу-лися різдвяні майстер-кла-си, під час яких діти разом з батьками виготовляли свят-кові прикраси (на фото вго-рі). Узяла в них участь коло 40-особова група жителів села та довколишніх місце-востей.

У Черемсі-Селі прозвучали колядки

20 грудня в сільській світ-лиці в Черемсі-Селі відбув-ся «Вечір колядок». Заспіва-

ли під час нього господарі, тобто місцевий фольклор-ний жіночий колектив, а також запрошені ансамб-лі-друзі: молодіжна «Гі-лочка» з Черемхи, яка ба-гато пісень перейняла саме від черемуських співачок, та «Родина» з Дуб’яжина. Після концертної програ-ми, на яку склалися місце-ві та загальновідомі коляд-ки, жінки з Черемхи запро-сили на пісну вечерю.

Співпраця товариств зі Люблина і Львова

25 грудня голова Укра-їнського товариства д-р Григорій Купріянович зу-стрівся у Львові з керів-ництвом Львівського сус-пільно-культурного това-риства «Холмщина». Під час зустрічі, окрім поточ-ної співпраці обох това-риств, говорилося про від-значення 150-річчя від дня народження першого глави української держа-ви у новітні часи, істори-ка Михайла Грушевського, який народився 29 верес-ня 1866 р. у Холмі. У зу-

стрічі взяла також участь директор Львівського му-зею Михайла Грушевсько-го Марія Магунь.

Раніше майже 60-особо-ва група представників то-вариства «Холмщина» пе-ребувала у Люблині.

Українські співаки в Білостоці

31 грудня 2015 р. у кіно «Форум» Білостоцько-го осередку культури під час новорічного концер-ту «Під зорями Відня і Бу-дапешту» з найгарнішими оперетковими й оперними аріями виступили україн-ські артисти: Світлана Ка-лініченко, видатна україн-ська оперна солістка, а та-кож Олег Лановий, укра-їнський тенор. Танцювали солісти Львівського націо-нального академічного те-атру опери та балету ім. Соломії Крушельницької.

Помер о. Григорій Сосна

6 січня 2016 р., на право-славну Коляду, помер о. Григорій Сосна, з 1987 р. настоятель православної парафії в Риболах, дослід-ник історії православ’я, ав-тор та співавтор (разом з білоруським діячем Доро-фієм Фіоником) моногра-фій багатьох православ-них парафій на Підляш-ші. Народжений 1939 р. у Шернях, був на парафіях м.інш. у Кальникові, Кодні над Бугом та Сім’ятичах. Похорон відбувся на тре-тій день свят Різдва Хрис-тового 9 січня в Риболах.

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 46 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201647

Співак Саша Буль у Білостоці

7 січня у «Pub Sześcian» у Бі-лостоці виступив з концер-том Саша Буль (Sasha Boole), співак з Чернівців, який від-роджує моду на класичний американський фольк на український манер. Він до-бре відомий у Польщі, упро-довж останніх років відіграв декілька європейських ту-рів та отримав статус «укра-їнського Боба Ділана». За останнім рейтингом, це один з 10 виконавців України, які в минулому 2015 р. заявили про себе світові.

«Ранок» у Гайнівці

9 січня український ан-самбль «Ранок» з Більська виступив під час благодій-ного концерту «Разом маємо велику силу», проведеного в Гайнівському будинку куль-тури Студією естрадної піс-ні.

Колядний конкурс у Гайнівці

11-12 січня у Гайнівсько-му будинку культури прохо-див конкурс «Гайнівські зу-стрічі з православною коля-дою», який мав виявити най-кращих виконавців пісень різдвяно-новорічного циклу, в основному з Гайнівсько-го повіту. Виступили на ньо-му хори з Гайнівки, Мохна-того, Чижів, Орішкова, а та-кож український фольклор-ний колектив «Добрина» з Білостока, загалом пока-

залося 25 шкільних і фоль-клорних колективів та па-рафіяльних хорів. Серед ви-конавців не забракло дітей з садків та учнів шкіл, які охо-че продовжують традицію колядування. Велику части-ну їхнього репертуару скла-дають українські колядки і щедрівки.

16 січня відбувся гала-концерт конкурсу. Органі-заторами заходу були Де-канальний інститут право-славної культури та Гайнів-ський будинок культури.

Привітали Новий рік

13/14 січня на багатьох за-бавах у регіоні православні жителі Підляшшя привіта-ли Новий рік за юліанським календарем. У клубі «Ґвінт» у Білостоці заграв м.інш. ан-самбль «Гойраки» з Біль-ська, який виконує україн-ський фольк-рок. 15/16 січ-ня маланкова забава з гру-пою «Черемшина» відбулася у Ґмінному осередку культу-ри в Черемсі.

«Ранок» виступає з коляд-ками

15 січня під час XXVI «Ве-чора колядок» у Більсько-му будинку культури з укра-їнським різдвяно-новоріч-ним репертуаром виступив молодіжний колектив «Ра-нок». Окрім нього заспівали інші ансамблі, що діють при Більському будинку культу-ри, парафіяльні хори та ре-гіональні колективи, м.інш. «Луна» з Парцьова.

Більська українська гру-па заколядувала також 20 січня під час колядного за-ходу в Комплексі шкіл ім. А. Міцкевича в Більську.

Колядки в Гацьках

17 січня в Навчально-куль-турному осередку в Гаць-ках відбулася «Парафіяльна ялинка», поєднана зі спіль-ним колядуванням жителів села та довколишніх місце-востей. Виступили фоль-клорні колективи з регіо-ну та місцеві виконавці: хор Православної парафії в Рай-ську, місцеві діти, колектив «Астерія» Будинку право-славної культури в Більську, українські фольклорні ан-самблі «Гілочка» з Черем-хи та «Добрина» з Білосто-ка, а також тріо, в якому спі-вають українці з Києва, що проживають зараз у Біль-ську. Після концерту місцеві діти отримали святкові по-дарунки.

Колядний захід прове-ли Православна парафія св. Петра і Павла в Райську та Сільська рада в Гацьках.

Театралізоване колядуван-ня в Білостоці

20 січня у ресторані «Змі-на клімату» в Білостоці від-бувся концерт «Щодри ве-чур – розповідь про підлясь-кі колядки». Це фінал май-стер-класів «Народні коляд-ки з Підляшшя – білостоць-кі уроки традиції», які від листопада 2015 р. проходи-ли в Галереї Слендзінських у Білостоці в рамках артис-тичної стипендії Президен-та міста Білостока для Ули-ти Харитонюк. Любителі народного співу вчилися під час них католицьких і пра-вославних колядок, у тому числі з україномовних сіл Підляшшя.

На підсумування май-стер-класів молоді співа-ки приготували театраль-не дійство, яке відкликаєть-ся до традиції підляського

колядування, при чому це не була точна реконструк-ція, радше інсценізація, для якої обряд колядування став лише інспірацією. Перевдяг-нуті колядники з колядною зіркою і шопкою співали ар-хаїчні колядки і щедрівки, танцювали та складали свя-точні побажання.

«Йорий Клоц» у Більську

22 січня у «Pub Blues» у Більську заграла група «Йо-рий Клоц» зі Львова. Це був один із багатьох концертів гурту під час концертної траси в Польщі, пов’язаної з промоцією другого сольно-го диску ансамблю під на-звою «Корба».

«Йорий Клоц» виконує народні пісні, в основному українські, покладаючи їх на електронні, рокові та пан-кові ритми. Це спроба дійти з давніми традиційними піс-нями до молодого слухача.

День Соборності України

23 січня в Люблині тради-ційно вже відбулися від-значення Дня Соборнос-ті України. Пройшли вони перед могилами борців за волю України, які спочи-вають у люблинській зем-

Вечір колядок у Комплексі шкіл ім. А. Міцкевича в Більську, 20.01.2016.

лі, на православному кла-довищі на вул. Липовій. Панахиду за душі борців за волю України та молебень за Україну біля пам’ятни-ка воїнам армії Української Народної Республіки очо-лив архієпископ Люблин-ський і Холмський Авель. Співав камерний хор Пе-ремисько-Новосанчівської православної єпархії «Ір-мос» під диригуванням Маріанни Ярої.

На заході були представ-ники польських державних і самоврядних властей регі-онального і міського рівня, делегації Польського Вій-ська, прикордонних військ, а також місцеві українці та поляки.

Відзначення провели Ге-неральне консульство Укра-їни в Люблині та Україн-ське товариство.

Бавилися на ялинці

23 січня у Комплексі шкіл ім. Адама Міцкевича в Більську відбулася щоріч-на новорічна ялинка для ді-тей, які вчаться української

мови. Узяли в ній участь передусім наймолодші та їхні батьки з Дитячого сад-ка № 9 «Лісова поляна» в Більську, більської школи – господарі заходу, а також зі Шкільно-дошкільного комплексу в Черемсі. Діти танцювали під українську музику та брали участь у конкурсах (на фото внизу). На кінець відвідав їх святий Миколай, якому за подару-нок слід було заспівати ко-лядку або щедрівку.

Ялинка пройшла напе-редодні зимових канікул, завершуючи святковий пе-ріод у пунктах навчання української мови на Під-ляшші.

Заколядували в Дуб’яжині

24 січня в Дуб’яжині місце-вий український ансамбль «Родина» запросив на спіль-не колядування колектив «Луна» з Парцьова і фоль-клорну жіночу групу з Че-ремхи-Села, а також жителів села. Колядна зустріч про-йшла в Дуб’яжині вшосте.

Українські діти в Супраслі

25-28 січня в Супраслі про-ходив інтеграційний табір, поєднаний із майстер-кла-сами для учнів Комплек-су шкіл ім. А. Міцкевича в Більську, які вивчають укра-їнську мову як рідну. Це пе-редусім діти, що співають і танцюють в Українському ансамблі пісні і танцю «Ра-нок». Співу вчила Алла Ко-вальчук з Рівного, з черги танцювальна група працю-вала під оком Бориса Буня (на фото вгорі). Окрім того діти відпочивали та прово-дили час у мальовничих міс-цях Супрасля.

Організатором табору був Союз українців Підляшшя.

Вшанування жертв пацифікації

26 січня Рада міста Більськ видала заяву про вшануван-ня жертв пацифікації села Залішани, Вілька Ваганів-ська і Коньцовізна та вбив-ства фурманів в околицях села Пухали-Старі в 70-ті роковини цих трагічних по-дій. Текст заяви (у перекладі українською) звучить: «Піс-ля Другої світової війни і розв’язання Армії Крайової в нашій країні продовжують діяти організації військо-вого характеру, які чинять опір новому комуністично-му уряді. Їх боротьба є при-кладом надзвичайної муж-ності і відданості польських солдатів, які стійко бороли-

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 48 НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/201649

ся проти тоталітарних ідео-логій – фашизму та комуніз-му, часто з самого початку війни. На жаль, були також дії, які слід осудити, оскіль-ки вони впливають на нега-тивну оцінку діяльності ан-тикомуністичного підпілля і спотворюють його ідеї. 70 років тому на території Біль-ського і Гайнівського повітів, на зламі січня і лютого 1946 року, відділення Національ-ного військового об’єднання під командуванням капіта-на Ромуальда Райса «Буро-го» спацифікувало села За-лішани, Вілька Ваганівська, Зані, Шпаки і Коньцовіз-на та вбило 30 фурманів по-близу села Пухали-Старі. У результаті цих дій загинуло 79 осіб православного вірос-повідання білоруської наці-ональності, в тому числі жі-нок і дітей. З нагоди 70-річчя трагічних подій Міська рада Більська з задумою схиля-ється над долею жертв, від-даючи їм честь та маючи на-дію, що подібні трагедії ні-коли не повторяться. Куль-турна, етнічна і релігійна різноманітність Більська, Більської землі і цілого ре-гіону є нашим спільним багатством і надбанням, та взаємна повага – спільною цінністю. Залишаючись ві-рними цій позиції, рішу-че тавруємо будь-які дії, як минулі, так і сьогодніш-ні, що погрожують гармо-нійному існуванню нашій громаді. Більськ це місто виняткової толерантнос-ті та гарний приклад гар-монійного співіснування його жителів. Ми пишаємо-ся цим».

Хоч в тексті заяви гово-риться про «79 осіб пра-вославного віросповідан-ня білоруської національ-ності», слід підкреслити, що місцевості, з яких були помордовані, лежать у цій частині регіону, де насе-лення користується або ко-ристувалося українськими говірками.

Раніше Нагороду ім. кня-зя Острозького, яку при-знає редакція місячника «Православний перегляд»,

15 грудня 2015 року українська науко-во-педагогічна спілка «Берегиня»

за підтримки Посольства України в Рес-публіці Білорусь, Консульства України в Бересті організували дитячий літератур-но-музичний конкурс «А хтось же вас на-роджував, слова ...». У заході взяли участь двадцять дітей з дванадцяти навчальних закладів м. Берестя, Кобринського і Каме-нецького районів Берестейської області. Учасники читали твори Тараса Шевченка та відомих українських поетів, виконува-ли пісні на слова Кобзаря. Оскільки кон-курс проходив напередодні дня св. Ми-

колая і різдвяних свят юні обдарування включили у свою програму миколайки «Ой, хто-хто», «Ішов Миколай», а також традиційні величальні різдвяні пісні «Пан господар», «Ой у саду-саду пава ходила».

Дитячі виступи розчулили не одного присутнього змістом добраних творів, чу-довою вимовою і загальним ставленням до конкурсу. Конкурс дав можливість від-значити дітей, які у вільний від навчання час присвячують багато уваги українській культурі, традиціям і літературній спад-щині.

Віктор Місіюк – Голос Берестейщини

отримало Товариство сімей жертв помордованих зброй-ним підпіллям у 1946 р.

Розмовляли про права меншин

28 січня в Університетсько-му центрі культури в Біло-стоці відбулася публічна дискусія «Права національ-них і етнічних меншин за 35 статтею Конституції РП». Взяли в ній участь д-р Адам Боднар, речник громадян-ських прав, Влодзімєж Цімо-шевич, колишній прем’єр-міністр РП, проф. Мечисла-ва Зданович з Університету в Білостоці, Кшиштоф Чижев-ський з Фундації «Погра-

ниччя», Марцін Концький, журналіст, а також представ-ники національних меншин Підляського воєводства, у тому числі української гро-мади регіону. Розмови сто-сувалися основних проблем у житті меншин – культур-ної діяльності, навчання мов національних меншос-тей, збереження історичної пам’яті тощо.

Пролунали колядки в Тересполі

30-31 січня у Тересполі пройшов ХХІ Міжнародний фестиваль східнослов’ян-ських колядок. Узяло в ньо-му участь 29 виконавців,

в основному з Південно-го і Північного Підляшшя, більших міст Польщі (Вар-шава, Краків), а також з Бі-лорусі, в тому числі з укра-їномовної Берестейщини, та України – зі Львова і Луцька. Українську культуру міжріч-чя Нарви та Бугу представ-ляли «Добрина» з Білостока, Фольклорний колектив з Че-ремхи-Села та «Гілочка» з Черемхи, виступили також «Незабудки» з Нурця-Стан-ції та хори з Орішкова, Біль-ська, Сім’ятич і Гайнівки.

Людмила ЛАБОВИЧФото від: Ю. Гаврилюка,

ансамблю «Ранок», села Гацьки

При нагоді річного розрахунку податку від прибутку, кожний з нас має можливість передати 1% зі сплачуваної суми на справу корисну для суспільства. Пропонуємо підтримати оздоровлення 3,5-річного Григорія Артем’юка, який народився з важкою недугою серця й ви-магає постійного лікування та реабілітації. Збірку грошей на це про-водить: Fundacja Serce Dziecka, № KRS 00 0026 6644, cel szczegółowy:

„ZC 6503 Grzegorz Artemiuk”

1%

НАД БУГОМ І НАРВОЮ – № 1/2016 50