Міністерство освіти і науки України

Донбаська державна машинобудівна академія (ДДМА)

Історія України

Методичні вказівки до самостійної роботи

для слухачів всіх спеціальностей післявузівської заочної форми навчання

Затверджено на засіданні методичної ради Протокол № 5 від 23.01.2014

Краматорськ ДДМА 2014

2

УДК 94(477) Історія України: методичні вказівки до самостійної роботи для слу-

хачів всіх спеціальностей післявузівської заочної форми навчання / уклад.: С. В. Алексєєв. – Краматорськ : ДДМА, 2014. – 66 с.

Містять методичні вказівки до самостійного вивчення курсу «Історія

України» з написання аудиторних контрольних робіт, основні історичні терміни та поняття, що виносяться на залік, питання для підготовки до за-ліку і літературу до всіх тем курсу «Історія України».

Укладач С. В. Алексєєв, доц. Відп. за випуск Т. В. Кудерська, доц.

3

ЗМІСТ

Вступ ................................................................................................................... 4 1 Питання для підготовки до аудиторної контрольної роботи та заліку ................................................................................................ 4 2 Методичні вказівки та короткий зміст основних питань ................................................................................................................. 6

2. 1 Предмет, методи та джерела вивчення історії України ...................... 6 2. 2 Економічний та політичний розвиток античних міст –

держав Північного Причорномор’я ................................................................. 9 2. 3 Соціально-економічний розвиток Київської Русі ............................. 11 2. 4 Соціально-економічні та політичні причини феодальної

роздробленості Київської Русі ........................................................................ 14 2. 5 Передумови та причини, визвольної війни українського

народу 1648-1654 рр. ....................................................................................... 17 2. 6 Переяславська Рада, «Березневі статті» 1654 р.

та їх історичні наслідки ................................................................................... 20 2. 7 Соціально-економічний розвиток України у складі Росії

в 1-й пол. Х1Х ст. ............................................................................................ 24 2. 8 Реформа 1861 року та особливості її проведення в Україні ............ 26 2. 9 Соціально-економічний розвиток України у складі

Росії на початку XX ст. (1900–1905 рр.) ........................................................ 30 2. 10 Основні напрями аграрної реформи П. Столипіна та її проведення в

Україні ............................................................................................................... 33 2. 11 Причини, завдання та особливості Лютневої (1917 р.)

революції в Росії. Розстановка політичних сил в Україні ........................... 36 2. 12 Громадянська війна в Україні (1918–1920 рр.)

причини виникнення, цілі, основні політичні сили ..................................... 39 2. 13.Перехід до непу та її здійснення в Україні ...................................... 42 2. 14 Колективізація сільського господарства в Україні:

мета, методи здійснення та наслідки ............................................................. 45 2. 15 Індустріалізація народного господарства та особливості

її проведення в Україні (20–30-ті роки ХХ ст.) ............................................ 49 2. 16 Підсумки та наслідки II світової війни

для України (1939–1945) ................................................................................. 52 2. 17 Соціально-економічний зміст перебудови (1985–1991 рр.)

та її здійснення в Україні ................................................................................ 55 2. 18 Особливості соціально-економічного розвитку незалежної

України в умовах формування ринкових відносин ...................................... 59 3 Основні історичні терміни та поняття до заліку .................................. 65 Список рекомендованої літератури ........................................................... 66

4

ВСТУП

Підвищення кваліфікації фахівців починається з вивчення гуманітар-них дисциплін, в тому числі й історії України. Процес викладання історії України в технічному вузі передбачає розв’язання цілого комплексу про-блем, серед яких головними є такі: переконання в об’єктивному підході до вивчення і трактування минулого, подолання історичної неграмотності, без чого не можливо говорити про політичну культуру особистості, формуван-ня багатоваріантного погляду на історичне минуле, що активізує пошуки найбільш оптимальних дій на сучасному етапі. Особливо значна роль істо-рії України у формуванні та розвитку національної самосвідомості, націо-нального патріотизму та почуття гордості за свою країну та свій народ.

Успіх засвоєння курсу історії України в значній мірі залежить від правильної організації та визначення найбільш ефективних методів і форм самостійної роботи слухачів.

Основними формами навчального процесу, що забезпечують органі-зацію самостійної роботи слухачів післявузівського навчання, є обзорні лекції, консультації викладачів, електронні консультації з використанням Інтернет. Формою контролю засвоєння курсу «Історія України» є письмова аудиторна контрольна робота, яку слухачі виконують самостійно і за під-сумками виконання якої вони отримують залік.

З урахуванням складності вивчення предмету підготовлені ці мето-дичні вказівки для слухачів післявузівської форми навчання. Вони вклю-чають методичні вказівки до виконання письмової контрольної роботи з історії України і контрольні завдання, основні історичні терміни та по-няття, список питань до заліку та список рекомендованої літератури. Ці методичні вказівки повинні допомогти слухачам в організації своєї самос-тійної роботи.

1 ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДГОТОВКИ ДО АУДИТОРНОЇ КОНТРОЛЬНОЇ РОБОТИ ТА ЗАЛІКУ

1. Предмет, методи та джерела вивчення історії України. 2. Економічний та політичний розвиток античних міст-держав Півні-

чного Причорномор’я. 3. Політичний устрій та соціальна організація Київської Русі. 4. Соціально-економічний розвиток Київської Русі. 5. Соціально-економічні та політичні передумови феодальної розд-

робленості Київської Русі.

5

6. Соціально-економічне та політичне становище українських земель у складі Речі Посполитої.

7. Передумови та причини визвольної війни 1648–1654 років. 8. Основні цілі та характер війни українського народу 1648–1654 років. 9. Переяславська Рада, «Березневі статті» 1654 року та їх історичні

наслідки. 10. Соціально-політичні наслідки визвольної війни українського на-

роду 1648–1654 років. Формування української держави. 11. Обмеження та ліквідація автономії України у складі Росії у XVIII ст. 12. Соціально-економічний розвиток України у складі Росії в першій

пол. XIX ст. 13. Реформа 1861 року та особливості її проведення в Україні. 14. Промисловий переворот та становлення капіталізму в Україні у

складі Росії у 2-й пол. ХІХ ст. 15. Соціально–економічний розвиток України у складі Росії на поча-

тку ХХ ст. (1900–1905 рр.) 16. Причини, характер та особливості революції 1905–1907 рр. 17. Основні напрями аграрної реформи П. Столипіна та її проведення

в Україні. 18. Причини і характер Першої світової війни. Україна в планах Ні-

меччини, Австро–Угорщини і Росії. 19. Причини, основні завдання та особливості Лютневої (1917 р.) ре-

волюції в Росії. Розстановка політичних сил в Україні. 20. Утворення та діяльність Української Центральної Ради. Прого-

лошення УНР. 21. Боротьба за політичну владу в Україні у жовтні–грудні 1917 р.

Проголошення УРСР. 22. Громадянська війна в Україні (1918–1920 рр.), головні політичні

сили та їх військові можливості. 23. Політика «воєнного комунізму» в роки громадянської війни та її

здійснення в Україні. 24. Перехід до непу та її здійснення в Україні. 25. Колективізація сільського господарства в Україні: мета, методи

здійснення та наслідки. 26. Індустріалізація народного господарства та особливості її прове-

дення в Україні (20–30-ті роки ХХ ст.). 27. Договори між СРСР та фашистською Німеччиною 1939 р.

та возз’єднання західноукраїнських земель з УРСР. 28. Україна в роки Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.). 29. Наслідки для України ІІ світової війни (1939–1945 рр.). 30. Соціально–економічний зміст перебудови (1985–1991 рр.) та її

здійснення в Україні. 31. Передумови національно-державного відродження України

в умовах перебудови (1985–1991 рр.). Проголошення незалежності.

6

32. Особливості соціально-економічного розвитку незалежної Украї-ни в умовах формування ринкових відносин.

33. Утворення політичних партій та блоків в незалежній Україні. 34. Формування політичної системи незалежної України. Конститу-

ція 1996 р. 35. Основні напрями зовнішньої політики незалежної України.

2 МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ТА КОРОТКИЙ ЗМІСТ ОСНОВНИХ ПИТАНЬ

2. 1 Предмет, методи та джерела вивчення історії України

1. Предмет та завдання вивчення історії України. 2. Методологічні принципи та методи вивчення історії України. 3. Основні джерела вивчення історії України. Вивчення історії України розпочалося зі здобуттям нашою державою

незалежності. Історія як наука служить справі людського самопізнання. Відомо, що народ, який зневажає свою історію, ставить під загрозу своє майбутнє існування. Водночас не слід забувати, що успіх державної розбу-дови сучасної України залежить від активної громадянської позиції. Саме український народ згідно з Конституцією є основним носієм влади в неза-лежній Україні. Тобто в його руках зосереджено вирішення найважливі-ших політичних, соціально-економічних питань розбудови держави. Тому актуальною проблемою сьогодення є глибоке знання минулого задля недо-пущення помилок у майбутньому. І головною проблемою є з’ясування причин, чому всі попередні спроби відновлення української державності закінчилися невдачею. Ми повинні осмислити уроки нашого державотво-рення і не повторювати помилок у майбутньому.

Під історією України ми розуміємо історію українського народу на основних землях його поселення, а також історію його предків, від найдав-ніших часів до сьогодення. Це історія українських земель, історія терито-рії, на якій перебував чи перебуває український народ, інколи разом з ін-шими племенами чи народами, історія державної влади та її інституцій, що правили визначною територією.

Однак треба зазначити, що в територіально-географічному вимірі предмет історії України визначаються сучасними державно-політичними кордонами держави, які не завжди співпадають з етнографічними кордо-нами розселення українців.

7

Таким чином, предметом вивчення курсу є генезис, закономірності становлення та розвитку процесу державотворення на території України від найдавніших часів до сьогодення

Щодо завдань курсу, то він призначений формувати національну само-свідомість, а у молоді виховувати патріотичні почуття та політичну культуру. Не слід також забувати про те, що глибоке вивчення минулого дає можли-вість краще пізнавати сучасне і визначати правильні шляхи руху вперед.

Оволодіння курсом «Історія України» допомагає сформувати новий тип громадянина, професіонала. Це, насамперед, гармонійна розвинена людина, наділена правом та здібністю вирішувати свою долю самостійно, однак спираючись на систему соціальних цінностей і не порушуючи права інших громадян.

Великою проблемою у викладанні історії України є те, що протягом віків змінювалися етнографічні кордони розселення українців, на її тери-торії у той самий час існували різні політично-державні формації, часто співіснували різні державні структури. Ці труднощі стосуються певною мірою західноукраїнських земель, які тривалий час існували відокремлено від інших регіонів України.

Які ж методологічні принципи вивчення історії України? 1. Принцип історизму передбачає розгляд кожного явища з точки зо-

ру того, як явище виникло, які етапи розвитку пройшло, коли припинило своє існування або дало поштовх для виникнення нового явища. Також вказаний принцип вимагає, щоб кожне явище розглядалося у зв’язку з кон-кретним досвідом історії, тобто у світлі подальших подій. Водночас він вимагає аналізувати історичні явища та процеси з позицій динаміки, ви-вчення взаємозв’язків між ними та їхньої взаємозумовленості. Саме завдя-ки принципу історизму розвиток людства розглядається як природно-історичний процес.

2. Принцип об’єктивності вимагає, щоб людина вивчала всю суму фа-ктів, давала правдиву неупереджену інформацію, а не підганяла й не перек-ручувала її під заздалегідь намічену схему. Отже, історичний процес відбу-вається незалежно від волі і свідомості, мрій і теорій тих чи інших осіб.

3. Хронологічний принцип вимагає обов’язкового закріплення у пам’яті хронологічних дат. Дати – це вирішальна умова вивчення історії. Європейські народи мають два календарі: юліанський та григоріанський. Водночас євро-пейські народи розподіляють розвиток історичного процесу на дві епохи: до нашої ери та нашу еру. За відлік часу беруть Різдво Христове.

Зазначені основні методологічні принципи реалізуються через суку-пність наукових дослідницьких методів, зокрема, виділяється метод діале-ктичної логіки. Він вимагає вивчення соціально-політичних процесів від найпростіших до найскладніших, простежуючи розвиток на усіх стадіях його розвитку і в усій специфічності його перебігу.

Історія України використовує також міждисциплінарні (міжнаукові) ме-тоди, зокрема, методи соціальних досліджень, математичні, математичної ста-тистики. Вони відкривають можливості виявлення історичних закономірностей.

8

Особливу групу становлять специфічні історичні методи: Порівняльно-історичний. Зіставляються різні стадії розвитку явища,

які допомагають виявити специфічні риси, характер та напрям розвитку. Ретроспективний метод дає змогу вивчати минуле за більш пізніми

ступенями його розвитку, тому що кожний наступний містить елементи попереднього. Водночас метод ретросказання реалізується тоді, коли про явища минулого судять за тими наслідками, причиною яких воно було.

Серед основоположних принципів історичного пізнання слід виок-ремити найбільш пріоритетні:

- неупереджене ставлення до історичного минулого. Історія як наука мусить бути поза ідеологією і поза політикою. Ніякі державні, національні, суспільні чи тим більше особисті інтереси в історичній науці не повинні заперечувати даного принципу, який має своє конституційне закріплення.

- неупереджене ставлення до історії забезпечує принцип пріоритетно-сті історичного факту над його оцінкою. Так, однозначною може бути лише констатація історичного факту, якщо він дійсно є фактом, оцінка ж факту, уже за своєю природою, завжди суб’єктивна, до того ж вона має амбівален-тний характер, коли стосовно одного і того ж факту, події чи явища можуть висловлюватися діаметрально протилежні погляди чи оцінки, які хоча і ви-ключають один одного, проте кожний сам по собі є правильним.

- науковий плюралізм як норма історичного пізнання. Згідно з цим принципом ніхто не вправі нав’язувати своє бачення, розуміння історії як єдино вірне, якщо той чи інший історичний факт допускає подвійне, пот-рійне трактування, то «право на життя» повинні мати всі версії.

- уникнення подвійних підходів при розгляданні однопорядкових явищ історичного характеру. Зокрема, можна визнавати тезу «мета випра-вдовує засоби» або не визнавати. Якщо засуджується терор як засіб досяг-нення мети, то не робиться виключення ані для народників, ані для біль-шовиків, ані для інтегральних націоналістів, ані для сучасних терористич-них угруповань.

- історію не можна і не потрібно судити, її треба розуміти, тобто вда-ватися до глибокого наукового аналізу як основи для розуміння історично-го процесу.

Вивчення історії ґрунтується на історичних джерелах. Джерело з іс-торії України – це матеріальний носій інформації, які безпосередньо відо-бражають усі сфери діяльності людей. Вилучити із джерел інформацію, реконструювати з її допомогою історичний процес допомагає розділ істо-ричної науки – джерелознавство. Це наука про історичні джерела, теорію і практику їх використання в історичних дослідженнях.

У науці зараз виділяються п’ять основних типів історичних джерел: 1. Речові джерела – це пам’ятки матеріальної культури – археологі-

чні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети), а також архітектурні пам’ятники. Це головні джерела для вивчення праісторії та раннього середньовіччя. Так, археологічні у світі старожитностей допо-магають вивчати розвиток господарства, побут, культуру, історію племен

9

і народів, які мешкали на теренах нашої держави. Архітектурні пам’ятки допомагають дослідити рівень розвитку матеріальної культури. Таким чи-ном, речові джерела допомагають простежити етнічні, соціально-економічні, культурні процеси розвитку населення, доводять наявність не-розривного зв’язку, спадкоємності матеріальної культури і досвіду, що завжди існує між поколіннями.

2. Етнографічні джерела – це пам’ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв народу. Зазначений тип джерела використовується при вивченні усіх періодів історії України.

3. Лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови. Саме мо-ва зберігає в собі сліди історичного життя народу, що нею говорить, стадій його історичного розвитку і його історичної пам’яті, яка позначилася в на-звах річок, озер, гір, лісів тощо. При вивченні нашого курсу особливого значення має дослідження старослов’янської та української мов.

4. Усні джерела – народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, прислів’я, приказки тощо. Цей ти джерел також допомагає дослідити жит-тя народу.

Третій та четвертий тип джерел використовують, насамперед, при вивченні культури народу.

5. Писемні джерела є основою історичних знань. Писемні джерела в свою чергу умовно поділяються на дві основні групи:

• актові матеріали, які є результатом діяльності різних установ, орга-нізацій та офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, нака-зи, статистичні дані тощо.

• оповідні пам’ятки – літописи, спогади, щоденники, листи, публіци-стична, економічна література та інші твори.

Працюючи над історичними документами й матеріалами, треба бра-ти їх не вибірково, а в усій сукупності і ставитися до них критично. Зокре-ма, треба зважати на те, що в радянські часи багато джерел були закриті для дослідників і ними вони не могли користуватися. Тепер для всебічного об’єктивного висвітлення історичного процесу слід залучати і ці, раніш не доступні джерела.

2.2 Економічний та політичний розвиток античних міст – держав

Північного Причорномор’я

1. Причини грецької колонізації Північного Причорномор’я. 2. Політичний устрій античних міст-держав. 3. Економічний розвиток. Велику роль в історії України відіграли античні міста-держави Півні-

чного Причорномор’я. Як органічна частина античної цивілізації, вони жили і розвивались у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням.

10

Останнє впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої ан-тичної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їхнього соціально-економічного та культурного розвитку.

Заселення греками Північного Причорномор’я відбувалося в умовах формування рабовласницького ладу і відносного перенаселення в Греції.

Античні міста-держави Північного Причорномор’я з’являються у VII ст. до н.е. Причинами міграції греків були перенаселення континентальної Еллади, внутрішня політична боротьба, необхідність у ринках збуту гото-вих виробів та пошук джерел сировини та продуктів харчування.

Колонії засновувалися, як правило, організовано. Їхали сюди в осно-вному безземельні селяни, ремісники, торговці. Уже в перші століття колоні-заційних процесів (VII VI ст. до н.е.) визначилися грецькі центри, особливо активні у заснуванні колоній. Це насамперед міста малоазійського узбережжя Іонії (зокрема Мілет), а також дорійська колонія Гераклея Понтійська.

В історії античних міст-держав Північного Причорномор’я вирізня-ються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину I ст. до н.е. й характеризується відносно самостійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припа-дає на середину I ст. до н.е. – 70-ті роки IV ст. н.е., коли міста-держави по-ступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постій-них руйнівних нападів готів і гунів.

У процесі античної колонізації у Північному Причорномор’ ї утвори-лися чотири основних осередки. Перший це побережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів. У другій половині VII ст. до н.е. греки заснували на о. Березань поселення Борисфеніду. В першій половині VI ст. до н.е. на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадіння його в Дніпровський лиман, вихідці з Мілета заклали Ольвію – згодом одне з трьох найбільш давньогрецьких міст Північного Причорномор’я. Її зручне географічне положення сприяло налагодженню тісних торговельних зв’язків із землеробами Лісостепу та кочовиками Степу.

Другий центр античної цивілізації Півдня України склався в районі Дністровського Лиману, де розташовувалися міста Нікиній і Тіра – на захі-дному березі Дністровського Лиману, в північній частині нинішнього Біл-город Дністровського. Вони засновані переважно в VI ст. до н.е. вихідцями з іонійських міст. У V ст. до н.е. ці міста об’єдналися в Боспорську держа-ву, до складу якої увійшли й місцеві племена.

За формою політичного устрою та адміністративно-територіальною структурою античні міста-держави Південної України були тотожними з грецькими полісами і являли собою (за винятком Боспору) рабовласницькі демократичні республіки. Політичним, економічним і культурним центром держави було місто, навколо якого знаходилась хора (сільськогосподарсь-ка округа). Політична влада в них належала рабовласникам – власникам землі, ремісничих майстерень, купцям, лихварям, які жорстоко експлуату-вали рабів і найбільшу частину населення.

11

Населення грецьких міст займалося землеробством, виноградарст-вом, рибальством і переробкою риби, ремеслами, вело жваву мінову торгі-влю як з місцевими скіфськими племенами, так і з Грецією. У Грецію ви-возили рабів, хліб, особливо пшеницю, худобу, рибу, шкіри, хутра, ліс, а з метрополії довозили вина, маслинову олію, посуд, тканини, ароматичні речовини, різні ремісничі вироби та предмети розкоші, зокрема дорогоцін-ні прикраси та ін.

У рабовласницьких державах точилася класова боротьба. Одним із перших відомих повстань пригнобленого населення проти своїх гнобителів було повстання скіфів і рабів у 107 р. до н.е. під проводом Савмака в м. Пантікапеї та Боспорі. Повсталі захопили владу і проголосили Савмака ца-рем. Але за допомогою Мітрідата, царя Понту, повстання було придушено.

Протягом усієї своєї історії міста-держави Північного Причорно-мор’я підтримували тісні культурні, економічні й політичні контакти з Грецією та Римом. Залежність від метрополії спричинювалася до супере-чностей, які подеколи переростали в справжні воєнні конфлікти. Так, при-чорноморські міста-держави у V ст. до н.е. входили до складу Афінського морського союзу, а згодом брали участь у війнах понтійського царя. Мітрі-дата VI Євпатора з Римом. Мали місце й зіткнення колоній зі своїми півні-чними сусідами. Відомі, зокрема війни Херсонеса проти Скіфської держа-ви в Криму. Наприкінці II ст. до н.е. Херсонес змушений був звернутися по допомогу Мітрідата. Направлене ним військо на чолі з полководцем Діо-фантом розбило скіфів та оволоділо їхньою столицею Неаполем.

Натиск північних племен на узбережні міста в останні століття до н.е. й перші століття н.е. штовхав їх під протекторат Риму. Тож у ряді пунктів Північного Причорномор’я римляни розташували свої гарнізони, а Ольвія, Херсонес і Тіра увійшли до складу римської провінції Нижня Мезія.

У I ст. н.е. грецькі міста-держави здебільшого потрапили в залеж-ність до Римської імперії. Проіснували вони до IV-IV ст. н.е., коли внаслі-док загального занепаду рабовласницької системи і під ударами сусідніх племен дедалі більше втрачали своє значення і врешті занепали.

Таким чином, тисячолітня епоха античної цивілізації Північного Причорномор’я мала особливе значення для історичного прогресу на на-ших землях. Давньогрецькі міста-держави справили великий вплив на со-ціально-економічний, політичний, культурний розвиток не лише сусідніх з ними скіфів, сарматів та ін., а й більш віддалених племен, у тому числі слов’янських. Давні традиції зв’язків з культурою Південно-Східної Євро-пи перейняла згодом Київська Русь

2. 3 Соціально-економічний розвиток Київської Русі

1. Соціальна організація Київської Русі. 2. Зовнішня та внутрішня торгівля.

12

3. Розвиток міст та ремісницького виробництва. 4. Сільське господарство та особливості феодальних відносин. Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньові-

чної Європи, вона мала за різними підрахунками від 3 до 12 млн. населен-ня й величезну територію, що обіймала близько 800 тис. кв. км. До того ж Київська Русь швидко розвивалася. Попри поступове зростання відміннос-тей між простим людом і новосформованою племінною знаттю землероб-ське суспільство східних слов’ян IX ст. залишалося порівняно однорідним в етнічному та соціальному відношенні, але внаслідок швидкої розбудови Києва до слов’янського середовища потрапляють варязькі воїни-купці, фінські мисливці, тюркські найманці, грецькі ремісники, вірменські та єв-рейські торгівці. З піднесенням міст стали процвітати купці та ремісники. Таким чином, населення Київської Русі стало більш космополітичним за культурною орієнтацією, етнічно строкатим і дедалі глибше розшарованим соціально.

Найвище місце в суспільній ієрархії посідали численні члени динас-тії Рюриковичів. Княжі воїни, старші і молодші дружинники і місцева знать утворювали клас бояр, яких ще називали мужами. Постійні напади кочовиків на торгові шляхи, а також економічний занепад Константинопо-ля у XII ст. призвели до обмеження можливостей займатися торгівлею, внаслідок чого колишні воїни-купці поступово перетворилися на великих землевласників.

На щабель нижче від бояр стояла міська знать, або, як її ще називали, - люди, що часто вважались «середнім класом» Києва. Найвизначніші його представники були великими купцями, що займалися міжнародною торгів-лею, вступали в родинні зв’язки з боярами й домінували у міській політиці. До менш впливових і бідніших городян, яких ще називали «молодшими людьми», належали дрібні торгівці, крамарі, високомайстерні ремісники, що гуртувалися в ремісничі корпорації (цехи). Найнижчу сходинку «соціа-льної» драбини міста займала «чернь» - ті, хто нічого не мали й наймалися на «чорну роботу».

Величезну більшість населення становили селяни, або смерди. Про селян відомо небагато, оскільки історичні джерела зосереджували увагу на вищих класах. Загальновизнаним є факт, що протягом усієї Київської доби більшість селян були відносно незалежними. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, передавати землю у спа-дщину синам. Основним обов’язком смердів була сплата данини та відбу-вання військової повинності.

Коли селянин чи представник іншої соціальної верстви потрапляв у кабалу, або коли просто брав гроші у позичку, він міг укласти угоду з кре-дитором, за якого зобов’язувався за отримані гроші відпрацювати певний час. Ці закабалені або напіввільні робітники називалися закупами.

На самому низу суспільної піраміди перебували раби, або холопи.

13

Окрему значну за розмірами соціальну групу становили служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони з сім’ями, ченці та черниці. Крім того, під захистом церкви перебували ізгої. Так спочатку називали князів, що втратили свою вотчину, а пізніше й усіх хто не вписувався в рамки даної соціальної верстви. До них належали не-давно звільнені раби, збанкрутілі купці, сини священиків, які через непи-сьменність не допускали до сану.

У IX ст., коли центр торгівлі перемістився на південь, до Константи-нополя, головною торговою артерією для Києва став славнозвісний шлях «із варягів у греки». Від так заморська торгівля стала складати основу економі-чної системи Київської Русі. Тому не випадково, що першою формальною угодою, укладеною київськими правителями, став договір князя Олега з Ві-зантією (911 р.), згідно з яким руським купцям у Константинополі створю-валися надзвичайно сприятливі умови. Коли у XII-XIII ст. у результаті пог-рабування Константинополя хрестоносцями та частих нападів кочовиків на торгові шляхи по Дніпру став занепадати обмін з Візантією, дедалі більшого значення для Києва набували торговельні зносини із Західною Європою, що головним чином йшли через Краків – Прагу - Регенсбург.

На противагу середньовічному Заходу, де земельна аристократія ухи-лялася від торгівельної діяльності. В Київській Русі торгівлею активно за-ймалися не лише бояри, а й сам князь. Більшу частину року перші правителі витрачали на збір данини у близьких і далеких землях своїх володінь, на пе-ревезення її до Києва та на спорядження великої флотилії, що Дніпром везла до Константинополя невільників, хутро, лен, мед, віск та інший товар, який обмінювався на предмети розкошів. Навіть коли князі й бояри ставали більш осілими й прибирали у власність великі земельні володіння, значна частина продукції їхніх господарств призначалася для чужоземних ринків. Для заняття торгівлею існували різноманітні можливості, оскільки в русь-ких містах сформувався численний прошарок купців, а його найбільш впли-вові й заможні представники вели заморську торгівлю й користувалися од-наковими з боярами політичними правами. Але у величезній більшості його складали просто дрібні крамарі, які торгували на внутрішньому ринку й ча-сто визискувалися та закабалялися заможнішими купцями.

За оцінками вчених, 13-15% населення Русі мешкало у міських осе-редках. Як засвідчують літописи, у країні налічувалося близько 240 міст і селиш. Але десь 150 із них фактично являли собою укріплені поселення напівземлеробського люду. Серед майже 90 великих селищ і міст був Київ. До монголо-татарської навали чисельність його мешканців становила бли-зько 35-40 тис. Населення цих міст переважно складалося з дрібних торгі-вців та ремісників, оскільки великого поширення набули ремесла. Так, у Києві було представлено від 40 до 60 різних ремесел, найважливішими се-ред них були теслярство, ковальство, гончарство та кожум’яцтво.

Розкопки виявили, що у Х ст. на Русі користувалися залізним леме-шем і що тут, як і в Західній Європі дістала поширення відносно прогреси-вна дво- і трипільна система сівозміни. Культивувалися просо, овес, жито

14

та ячмінь. Значного поширення серед селян на Русі набула ви годівля ху-доби. Це забезпечувало їх не лише м’ясом та молоком, але й шкірою для одягу і взуття. Те ж саме можна сказати про розведення коней, свиней, овець, гусей, курей і голубів. Використання волів уможливлювало земле-робство у ширших масштабах. Хоч селяни часто мали власний реманент, необхідний для обробки землі, вони, як правило, об’єднувалися в колекти-ви, або общини, допомагаючи один одному. Пізніше община виникла на основі спільної території, об’єднуючи сусідів, не пов’язаних кровно.

Історики довгий час міркували над тим, щоб виявити спільні риси між суспільством Київської Русі та середньовічного Заходу. У зокрема, їх цікавило питання, чи скрізь європейський феодалізм передував добі індус-тріалізації. Радянські історики вважали само собою зрозумілим, що Київ-ська Русь була феодальним суспільством. Цієї думки тримаються й такі немарксистські історики, як, наприклад, Микола Павлов-Сильванський, котрий звертав особливу увагу на той факт, що Київська Русь розпалася у XII ст. на ряд невеликих князівств із дедалі виразнішою сільськогосподар-ською орієнтацією. Проте більшість сучасних немарксистських істориків відкидають цю теорію. При цьому вони вказують, що центральний для фе-одалізму інститут васальної залежності у володіннях Рюриковичів не існу-вав, позаяк влада князів над боярами була мінімальною. До того ж велика роль торгівлі та міст у життєдіяльності Київської Русі, а також наявність переважно не закабаленого селянства свідчать про те, що ситуація на сході Європи докорінно відрізнялася від становища на заході. Тому треба розг-лядати Київську Русь скоріше як унікальну й самобутню соціальну систе-му, а не підводити її під загальну категорію феодальних суспільств.

2.4 Соціально-економічні та політичні причини феодальної розд-

робленості Київської Русі

1. Політичні причини феодальної роздробленості. 2. Економічні причини феодальної роздробленості. 3. Наслідки феодальної роздробленості. Через порівняно короткий період створення першими київськими

правителями об’єднання земель почало розпадатися. Аналогічна доля спіт-кала інші середньовічні імперії Європи, зокрема державу Карла Великого. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бра-кувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того, щоб утримувати обширні території протягом тривалого часу. На Русі Рю-риковичі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували принайм-ні позірну єдність земель. Хоч це тривало рівно стільки, скільки між кня-зями була згода щодо того, хто серед них найстарший і, отже, мав право

15

на верховну владу. З порушенням такої одностайності різко слабшали ро-дові та особисті узи між різними князівствами.

Створення феодальних вотчин, посилення міст, економічне і полі-тичне зміцнення окремих земель - князівств, збагачення місцевих землев-ласників при пануванні натурального господарства спричинялися до розд-роблення єдиної Давньоруської держави.

Якщо при Володимирі (978-1015) Давньоруська держава досягла свого найвищого розквіту, за Ярослава Мудрого (1019-1054) ще зберігала свою могутність, то вже після нього вона поступово ослаблюється і розд-роблюється на мало або зовсім не пов’язані між собою князівства. Ознаки політичного роздроблення Київської Русі були помітні вже відразу після смерті Ярослава в 1054 р. Ще за життя він поділив свою державу між свої-ми синами. Старший, Ізяслав, дістав Київ, Новгород, Туров; Святослав – Чернігів, Рязань, Муром; Всеволод – Переяслав, Ростов, Суздаль, Біло озе-ро; Ігор – Володимир-Волинський і В’ячеслав – Смоленськ. Спочатку ста-рші Ярославичі – Ізяслав, Святослав і Всеволод – жили в злагоді, але неза-баром почалися чвари й міжусобиці. Це використовували нові страшні во-роги Русі – кочівники – половці, які в 1068 р. здійснили перший великий напад на руські землі, а також польський і угорський королі. В 30-х роках Х1 ст. угорські феодали захопили південну частину Закарпатської Русі, а в Х11 ст. – всю її територію.

Перед загрозою з боку половців князі роблять спроби якось залаго-дити справу миром і припинити усобиці, для чого скликають князівські з’ їзди. Першим із таких з’ їздів був з’ їзд 1097 р. у Любечі. Там було ви-знано принцип, за яким кожний князь мусить володіти своєю вотчиною, тобто землею, виділеною йому батьком, і не посягати на землі інших кня-зів. Це узаконювало роздроблення Давньоруської держави на окремі спа-дкові князівства.

Володимир Мономах (1113-1125) і його син Мстислав (1125-1132) на якийсь час поновили і зміцніли великокнязівську владу, але спинити розд-роблення Київської Русі не змогли. На початку другої половини Х11 ст. могутня Давньоруська держава, внаслідок розвитку феодальних відносин і зміцнення місцевих феодальних центрів, остаточно розпалася на окремі князівства.

Причини феодальної роздробленості корінилися у тогочасних вироб-ничих і суспільних відносинах, які розвивалися на базі піднесення продук-тивних сил у сільському господарстві й ремеслі. Розвиток феодального ла-ду і його утвердження на всій території Давньоруської держави привели до виділення окремих областей - «земель» - та їхніх центрів, через натураль-ний, а отже – замкнутий характер феодального господарства слабо зв’язаних поміж собою. Місцеві економічні інтереси в умовах натурально-го господарства породжували прагнення до відособлення: ставши землев-ласниками-вотчинниками, дружинники – колишня опора великого князя київського – пройнялися «земськими» інтересами. Вимагаючи служби й матеріальних витрат, влада Києва почала їх обтяжувати.

16

Водночас посилення феодального гноблення смердів боярами – вот-чинниками викликало опір трударів. В умовах розгортання в окремих землях Русі народних виступів – «коро мол» - великий князь київський не мав уже змоги забезпечити інтереси феодалів на всій території держави. Удільні князі й бояри створювали апарат влади ближче до своїх вотчин. Роль центру регіо-нальних політичних сил почало відігравати головне місто землі. Тут знаходи-лася резиденція удільного князя, який в інтересах місцевого боярства та ще більше – своїх, дедалі енергійніше домагався відособлення від Києва.

Отже, роздробленість була природним наслідком розвитку феодаль-ного ладу. Вона мала й певне прогресивне значення, оскільки супроводжу-валася піднесенням економіки в окремих землях. Разом з тим втрата дер-жавної єдності й князівські міжусобиці підірвали міць Давньоруської дер-жави. З цього скористалися зовнішні вороги – половці, лицарі-хрестоносці, феодали Польської й Угорської держав та ін. їхні напади на Русь значно почастішали. Однак послаблення зовнішньополітичних позицій не завади-ло розвиткові внутрішніх соціально-економічних процесів: у період фео-дальної роздробленості на базі зростання продуктивних сил на Русі скла-далися й зміцнювалися передумови для нового, міцнішого об’єднання в майбутньому руських земель в єдиній державі.

В процесі роздробленості в середині Х11 ст. єдина до цього Давньо-руська держава розпалася на ряд окремих земель (князівств): Київську, Володимиро - Суздальську, Новгородську і Псковську, Галицько – Волин-ську, Рязанську, Смоленську, Полоцько – Мінську, Переяславську та ін. в них відбувалися розвиток і зміцнення місцевого державного апарату та збройних сил. Влада й управління в деяких землях будувалися за принци-пом васалітету. На чолі землі стояв князь, нерідко титулований великим князем.. він спирався на постійну війську дружину, з якої виходили війсь-кові слуги – «милостники», котрі разом з міською верхівкою підтримували своїх князів у їхній боротьбі проти опозиції великого боярства. Князівство – земля, в свою чергу, поділялося на менші князівства, або «волості». Сю-ди великий князь призначав адміністраторів, посадників, тисяцьких, вірни-ків, тіунів. В окремих землях – «уділах» - князівства сиділи менші князі – васали великого князя.

Для вирішення важливих питань князь збирав боярську раду; відбу-валися також князівські з’ їзди своєї землі – «снеми». Роль віча у головних містах земель дедалі більше занепадала, хоча в ряді міст ( наприклад, у Новгороді, Києві ) воно діяло і надалі. Військові слуги й управителі повин-ні були забезпечити володарювання великого князя, придушуючи виступи смердів і городян. Водночас на Русі зберігалися монархія з номінальним центром у Києві, а також єдина руська православна церква із центром – митрополією в тому ж Києві.

Кожна руська земля мала свої особливості політичного устрою. Так у результаті тривалої боротьби місцевого боярства проти князів у Новгороді та Пскові утворилися боярські республіки, в інших землях ( зокрема у Во-лодимиро-Суздальский ) перемогла міцна князівська влада, в Галицько-Волинський великий вплив на політичне й соціально-економічне життя справляло боярство, хоча в окремі періоди тут зміцнювалася влада князя.

17

2.5 Передумови та причини, визвольної війни українського на-роду 1648-1654 рр.

1. Передумови та причини визвольної війни українського народу. 2. Рушійні сили визвольної війни. 3. Основні цілі, завдання та характер війни 1648-1654 рр. Визвольна війна українського народу середини XVII ст. стала однією

з найвизначніших подій, як у світовій, так і у вітчизняній історії. Саме вона призвела до значних геополітичних змін на сході Європи.

Події 1648-1657 рр. були цілком закономірним явищем, бо спрацю-вав комплекс причин, як об’єктивних, так і суб’єктивних. Серед об’єктивних причин виділяються політичні, соціально-економічні та наці-онально-релігійні.

Люблінська унія 1569 р. призвела до входження українських земель (за винятком Закарпаття, Буковини та Чернігово-Сіверщини) до складу Польщі. Остання заявила про те, що відбулося возз’єднання споконвічних польських земель. Таким чином, українці втратили надії на отримання державності.

Внаслідок унії відбулася денаціоналізація української еліти (магна-тів, шляхти), яка консолідувалася з польською на засадах польської націо-нальної ідеї. Єдиним носієм ідеї відновлення української державності стає козацтво. Саме воно з кінця ХVІ ст. виступає за повернення прав і вольно-стей українського народу і створює своєрідну державу у Південному регі-оні – Запорізьку Січ.

Отже, інтереси політичного розвитку України зіткнулися з інтереса-ми Речі Посполитої.

Напередодні війни ускладнюється соціально-економічна ситуація в Речі Посполитій, насамперед, це торкається українських земель.

З оформленням фільваркового господарства зміцнюється феодальна власність на землю та посилюється закріпачення селянства. Ще донедавна вільних селян Південного і Східного регіонів України змушували відроб-ляти на панщині по три-чотири, а у Східній Галичині та на Волині панщи-на сягала п’ять-шість днів на тиждень. Додатково селяни виконували на користь феодалів різноманітні повинності.

Ситуація ускладнювалася ще тим, що магнати та шляхта здавали свої володіння в оренду. Орендарі, прагнучи повернути з прибутком вкладені гроші у найкоротший термін, нещадно експлуатували селянство, виснажу-ючи землі та не дбаючи про майбутні наслідки.

Невдоволення зростало і в інших верствах українського суспільства. Міщани, що мешкали у приватновласницьких містах, виконували обтяж-ливі повинності на користь власників міст і сплачували податки. У містах з Магдебурзьким правом самоврядування постійно обмежувалося. Зокрема, все частіше війтів не обирали, а призначав польський уряд. Окрім цього,

18

магнати та шляхта успішно конкурували з міщанством у торгівельно-промисловій сфері. Це пояснювалося тим, що польський уряд дарував маг-натам і шляхті право на безмитну торгівлю і монополію на виробництво та переробку різної продукції. Таким чином, не витримуючи конкуренції, мі-щани розорялися.

Погіршується становище і українського козацтва. Запорозьке козацт-во не визнавалося владою і було поза законом. Задля попередження втеч до Запорізької Січі було збудовано фортецю Кодак.

Незадоволене своїм становищем було і реєстрове козацтво. Після придушення повстання 1637-1638 рр. і підписання «Ординації Війська За-порізького реєстрового» його кількість було скорочено до 6 тисяч осіб, всі виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками. Також обмежувалося самоврядування, зокрема, скасовувалася виборність старшини, ліквідував-ся козацький суд. Тепер замість гетьмана було призначено польського ко-місара, а усі посади козацької старшини зайняла польська шляхта. Козакам своєчасно не сплачували зарплатню, відбирали землю, а також їх почала експлуатувати польська адміністрація. Слід також додати, що фермерське козацьке господарство вступало в протиріччя з існуючою фільварково-панщинною системою, що також ускладнювало ситуацію.

Об`єктом утисків і експропріації з боку магнатів ставала навіть шля-хта, переважна частина якої все ще була православною.

Таким чином, усі верстви були невдоволені існуючим становищем і готові до боротьби.

Вибуховість ситуації посилювалася національно-релігійним гнітом. Польський уряд проводив послідовну політику усунення православних українців від управління. Так, усі посади в українських містах віддавалися полякам або іноземцям, а православним єпископам забороняється засідати в Сенаті. Також православним українцям чинилися перешкоди при вступі до цехів, у заняттях промислами, торгівлею, ремеслами. Як наслідок, укра-їнці були на межі перетворення в «селянську націю».

Проводилося насильницьке окатоличення (закривалися православні церкви, монастирі, відбиралися землі, які передавалися католицькій церк-ві) та ополячення. Православні повинні були сплачувати церковну десяти-ну на користь католицької церкви. Нерідкими були і етнічні чистки, особ-ливо під час загострення національно-визвольної боротьби.

Щодо суб’єктивних причин, то в Речі Посполитій королівська влада була слабкою. Не в змозі власними силами обороняти кордони, король да-рував магнатам величезні ділянки землі за умови, що вони самі їх захища-тимуть. Магнати ж ставали чинником нестабільності й напруженості. На-сильство, анархічні тенденції, слабкість авторитету королівської влади призвели до беззаконня в Україні. Вимоги польської шляхти дедалі зроста-ли, особливо після того, як козацько-селянські повстання, здавалося, за-знали остаточної поразки у 1638 році.

Водночас королівський уряд утратив контроль над козацтвом, яке пе-ретворювалося на впливову військову силу в Україні. В свою чергу козаць-ко-селянські повстання кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. сприяли

19

накопиченню досвіду ведення боротьби, зростанню національної самосвідо-мості, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі до переможного кінця.

Важливою передумовою було і розширення впливу на суспільство Запорізької Січі, яка виступала своєрідним зразком державності.

Відтак із посиленням політичного, соціально-економічного та націо-нально-релігійного гніту в українському суспільстві зростала готовність і здатність боротися проти цього.

А поява на історичній арені такої особистості, як Б. Хмельницький, зробила можливим початок козацького повстання, яке переросло у націо-нально-визвольну війну.

Як відомо, спонукальною причиною підняття повстання була особи-ста кривда, завдана Богдану польським шляхтичем Д. Чаплинським. Останній пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, забив до смерті малолітнього сина та захопив жінку, на якій він збирався одружити-ся. Хмельницький звертався до польського суду, однак правди так і не знайшов. Як наслідок Богдан готує повстання, однак про його наміри діз-наються поляки. Рятуючись від них, Хмельницький із прихильниками у сі-чні 1648 року втікає на Запорозьку Січ. За короткий час він здобуває підт-римку запорожців й обирається гетьманом Війська Запорозького. А у лю-тому 1648 р. розпочинається національно-визвольна війна.

Отже, в Україні напередодні 1648 р. зав’язався вузол протиріч, які розв’язати польська влада виявилася неспроможною.

Основною рушійною силою війни було козацтво. Саме воно стано-вило кістяк армії та під час війни перетворилося на політичну еліту.

Активну участь у війні брало і українське селянство, особливо упро-довж 1648-1652 рр. На жаль, селянство західноукраїнських земель, почи-наючи з осені 1649 р. відходить від боротьби й знову потрапляє у залеж-ність від польських панів.

Масового характеру набула участь у війні міщан. Саме їхня підтрим-ка допомогла повстанцям опанувати найміцніші міста-фортеці. В окремих регіонах, зокрема, на Західному Поділлі, Житомирщині, Галичині, частині Волині (Луцький повіт) міщани відігравали провідну роль в організації бо-ротьби з поляками.

До повстанців також приєдналася частина української православної шляхти. Упродовж 1649-1650 рр. відбулося масове «покозачення» шляхти Брацлавщини, Київщини та Чернігівщини. Шляхта повністю комплектує полковий писарський штат та штати генеральної військової канцелярії, то-му що ця служба потребувала освіти, знання законів, канцелярсько-бюрократичної роботи та дипломатичного етикету.

Частина українського православного духовенства підтримала повс-танців. Однак верхівка його, незважаючи на урочисту зустріч Б. Хмельни-цького в Києві взимку 1648 р., проявляла непослідовність і хитання у захи-сті національних інтересів.

Таким чином, з самого початку у війні брали участь представники усіх соціальних верств населення українських земель.

20

Основною метою українців було звільнення з-під гніту Польщі та побудова власної держави, однак статус її визначався протягом усієї війни.

Ще однією метою війни була ліквідація усіх форм експлуатації, ви-борення особистої свободи, ліквідація фільварково-панщинної системи го-сподарства та розвиток фермерського типу на засадах дрібної приватної власності на землю.

Основним гаслом війни, яке об’єднувало усіх повстанців було «За православ’я, проти католицизму та унії», тобто відвоювання прав і приві-леїв православної церкви.

Таким чином, війна мала національно-визвольний, релігійний та со-ціальний (антифеодальний) характер.

Отже, можна зробити висновок, що війна була обумовлена складним комплексом об’єктивних та суб'єктивних чинників і стала закономірним явищем в історії України. Національно-визвольна боротьба охопила усі со-ціальні верстви українського суспільства. Вони об’єдналися під гаслом «За православ’я», але цілі війни у розумінні української еліти та народу дещо відрізнялися, а еволюція поглядів Б. Хмельницького щодо майбутнього статусу Війська Запорізького протягом війни визначала динаміку та різно-векторність зовнішньої політики козацької України.

2.6 Переяславська Рада, «Березневі статті» 1654 р. та їх історичні

наслідки

1. Передумови підписання українсько-російського договору. 2. Переяславська Рада 1654 р. та її значення. 3. «Березневі статті» 1654 р. та їх історичні наслідки. За шість років війни у численних кривавих битвах український народ

величезним напруженням своїх сил здобув багато перемог над польсько-шляхетськими військами. Але завдаючи відчутних ударів Речі Посполитій, Хмельницький у перший час ще не мав наміру відривати Україну від Польської держави.

Однак чим далі тривала війна, тим більше Хмельницький, старшини і народні маси переконувалися, що лише своїми силами без чужої допомоги Україна в той час визволитися з-під влади шляхетської Польщі не могла. Одним із претендентів на роль покровителя України міг бути турецький султан, який мав достатньо сил, щоб протистояти зазіханням Польщі на Україну. Але реально допомога турецького султана обмежувалася тільки тим, що у бої включалися лише татари, які були дуже не надійними союз-никами і своєю зрадницькою поведінкою, грабунками й забиранням людей у неволю завдавали великого горя населенню України. До того ж не могла зникнути релігійна несумісність православних і мусульман, ненависть до «бусурманів».

21

Природно, що в цих умовах погляди Хмельницького й населення України зверталися до одновірної Москви. Після першого листа цареві Олексію Михайловичу від 8 червня 1648 р. Богдан Хмельницький протя-гом усієї війни підтримував зв’язки з царським урядом, домагаючись включення Російської держави у війну з шляхетською Польщею.

У Москві розуміли важливість союзу з Україною, бо він передусім відкривав шлях на південь – до Чорного моря і на захід. Він послаблював Польщу, розладнував можливий союз Хмельницького з Туреччиною, по-силював Росію випробуваним 300-тисячним козацьким військом. Але три-валий час царський уряд займав вичікувальну позицію.

Особливо пожвавилися зв’язки між Б. Хмельницьким і російським урядом у 1652-1653 рр. – останні роки визвольної війни. 6 січня 1653 р. Хмельницький скликав у Чигирині раду старшин, яка вирішила з Польщею не миритись, а продовжувати добиватися прийняття України під високу руку московського царя. У квітні-травні 1653 р. переговори в Москві про-водило посольство, очолюване Кіндратом Бурлієм і Силуяном Мужилов-ським. В свою чергу, царський уряд виряджав своїх послів до Б. Хмельни-цького, зокрема наприкінці травня 1653 р. виїхали до Чигирина А. Матвєєв та І. Фомін.

Ускладнення становища в Україні змусило царський уряд прискори-ти вирішення питання про її долю. 22 червня 1653 р. в Україну з Москви вирушив стольник Федір Ладижинський з грамотою царя Олексія Михай-ловича, в якій давалася згода на перехід України під високу царську руку.

Після ухвали Земського собору 9 жовтня 1653 р. для її здійснення з Москви в Україну було відряджене посольство. Про діяльність посольства В. Бутурліна, Переяславську Раду і оформлення відносин між Україною і Росією українських документів в оригіналах фактично немає. Дізнаємося про ці події перед усім з Статейного списку – тобто письмового звіту - по-сольства В. Бутурліна, в якому події зображуються у вигідному для росій-ського уряду світлі. У цьому списку говориться, що вранці 8 січня у геть-мана відбулася таємна рада з генеральними старшинами й полковниками, на якій, мабуть, обговорювалися умови переходу України під владу росій-ського царя.

Того ж дня, 8 січня скликався народ на загальну раду. За короткий час на майдані зібралися – козацькі старшини, козаки, селяни, міщани, ду-хівництво, шляхтичі, тих хто присягали в Переяславі цього дня цареві, пе-релічуються 284 чол.

Коли народ зібрався, в коло вийшли старшини й гетьман. Б. Хмель-ницький звернувся до народу з промовою. Коротко розповівши про шести-річну війну проти шляхетської Польщі, гетьман сказав, що Рада скликана для того, щоб народ обрав собі государя з чотирьох, кого ви хочете: туре-цького султана, кримського хана, польського короля або російського царя. Про російського царя він сказав, що це православний християнський вели-кий государ є з нами одного благочестя грецького закону, одної віри, ми одно тіло з православною церквою Великої Росії.

22

«К сим словам весь народ возопил: «волим под царя восточного, православного.»» Після закінчення цієї зустрічі Хмельницький з старши-нами й послами поїхали до соборної Успенської церкви і склали присягу за умови, що російські посли гарантували царським словом здійснення вису-нених ними вимог - оборони України від зазіхань ворогів, збереження іс-нуючого адміністративного устрою і суспільного ладу.

Отже, внаслідок рішення Переяславської Ради і переговорів у Пере-яславі було досягнуто угоди про перехід України під «високу руку» мос-ковського царя, що зумовлювало військовий союз України з Росією, необ-хідність передусім виступу російських військ на захист України від насту-пу польсько-шляхетських військ. Посли від імені царя гарантували збере-ження незалежної Української держави, її прав і вольностей, Хмельниць-кий, Військо Запорізьке – присягою зобов’язалися вірно служити москов-ському цареві. Це був двобічний договір двох рівноправних держав.

Але внаслідок Переяславської ради, Хмельницький не дістав ніяких документальних актів, які містили б письмові гарантії, визначали умови переходу Української держави під владу московського царя. Для розв’язання цих питань і юридичного оформлення союзу, досягнутого в Переяславі, було вирішено послати до Москви посольство Війська Запо-різького.

Наприкінці січня 1654 р. в Корсуні і Чигирині Хмельницький, Ви-говський та інші старшини виробляли матеріали для посольства, які діста-ли назву «Статей», у яких було 23 пункти.

13 березня 1654 р. посли урочисто були прийняті царем. Від України переговори вели Самійло Богданович-Зарудний і Павло Тетеря, від росій-ського уряду – О. М. Трубецькой, В. Бутурлін та ін. Внаслідок цих перего-ворів і з’явилися документи, які визначали становище України і характер взаємовідносин її з Росією. Цими документами стали так звані «Статі» Б. Хмельницького, або «Березневі статті» 1654 р.

Насамперед, у цьому договорі, який був передусім військовим, розв’язувалися питання оборони України від посягань інших держав, зок-рема Польщі, Туреччини та Кримського ханства.

По-друге, як видно з «Статей» і жалуваних грамот, Україна перехо-дила під владу російського царя як незалежна самостійна держава, зі збе-реженням системи суспільного ладу і адміністративного устрою, який склався в ході визвольної війни.

По-третє, панівні верстви – козацька старшина, заможна частина ко-зацтва, українські шляхтичі і духівництво, піклуючись про збереження са-мостійності Української держави і непорушність суспільно-економічного ладу, водночас всіма способами прагнули забезпечити свої станові й гру-пові інтереси.

І тільки селянство, яке становило основну масу українського народу, ні в «Статях», ні в жалуваних царських грамотах не дістало ніяких гарантій ні на свої землі й господарства, ні на свої права й вольності здобуті в тяж-ких боях визвольної війни.

23

Хоча документи, які оформляли союз України з Росією за формою мали з боку Хмельницького характер «чолобитної», а від царя - «жалуван-ня», за змістом вони є договором двох самостійних держав. Про те, що Україна переходила під високу руку московського царя як самостійна дер-жава, свідчать наявність власної території, своєрідного державного уст-рою, повна влада гетьмана, зокрема його право мати стосунки з іноземни-ми державами й роздавати вільні землі за своїм розсудом, вести зносини з Росією, як і інші держави.

Але укладаючи договір, обидві сторони – і Хмельницький, і царсь-кий уряд – переслідували різні цілі. Хмельницький мав на меті дістати вій-ськову допомогу від Москви в боротьбі з Польщею, добитися повної від неї незалежності, забезпечити самостійність Української держави, а за це цар одержуватиме щорічну грошову данину. Що це так, засвідчує дальша діяльність Хмельницького: до смерті він вів свою і внутрішню, і зовнішню політику незалежно від Москви. Московський же уряд, укладаючи договір з Україною, мав далекосяжну мету: з часом повністю ліквідувати Україн-ську державу і перетворити Україну на звичайну провінцію Росії, тобто домогтися її повної інкорпорації.

Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка угоди, яка поєднала їхні країни, була предметом частих суперечок учених. Справа ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії і переклади. Загалом пропонувалося п’ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права В. Сергеєвича угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд.

Інший фахівець М. Дьяконов доводив, що українці безумовно пого-джувалися на поглинання їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». М. Грушевський та М. Мякотин, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої силь-ніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу, не втручаючись в її внутрішні справи; українці зобов’язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т.д. Інший український історик – В. Липин-ський - пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною.

Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 р. під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського со-юзу в СРСР було оголошено (що правда, не вченими, а КПРС), що Переяс-лавська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні украї-нців та росіян до возз’єднання і що возз’єднання цих двох народів було ос-новною метою повстання 1648 р. За офіційною радянською теорією, велич Хмельницького полягає в його розумінні, «що порятунок українського на-роду можливий лише в єдності з великим російським народом». Для всіх радянських учених підтримка партійної інтерпретації угоди лишалася обов’язковою.

24

2.7 Соціально-економічний розвиток України у складі Росії в 1-й пол. Х1Х ст.

1. Феодально-кріпосницький характер економіки. 2. Розклад феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталісти-

чних відносин. 3. Розвиток капіталістичних відносин у промисловості. Початок

промислового перевороту. 4. Формування нових класів – пролетаріату і буржуазії. Наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст. переважна більшість

українських земель – Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Пів-день – входили до складу Російської держави.

У першій половині XIX ст. утвердився такий адміністративний поділ Східної України: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Поділь-ська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. Для посилення своєї влади й проведення реакційної політики, боротьби проти прогресивних сил царський уряд систему управління будував за військо-вим зразком.

На початок XIX ст. економіка України залишалася феодально-кріпосницькою. Економічну основу феодально-кріпосницької системи ста-новила приватна власність поміщиків на землю. В середньому по Україні напередодні скасування кріпосного права в 1861 р. у власності поміщиків перебувало понад 70% всієї землі.

Селяни, які сиділи на поміщицькій землі і були прикріпленими до неї, залишалися, як і раніше, власністю поміщиків, їх кріпаками. Всі помі-щицькі землі розподілялися на дві частини: на одній частині велося власне поміщицьке господарство, другу частину становили селянські наділи, які перебували в користуванні селян і за які вони змушені були відробляти на поміщика панщину або платили оброк. Була й друга велика група селян - державні селяни.

У першій половині XIX ст. відбувався інтенсивний розклад феодаль-но-кріпосницької системи. Він полягав у розвитку товарно-грошових від-носин – розширенні обміну внутрішньої і зовнішньої торгівлі , у перетво-ренні продуктів праці на товар і підриві натурального характеру господар-ства. А коли на товар стала перетворюватися і робоча сила, товарне госпо-дарство почало переростати в капіталістичне.

Розклад феодально-кріпосницької системи переріс на середину XIX ст. у глибоку кризу, що виявлялася одночасно з товаризацією й руйнуван-ням натурального характеру господарства також у розвиткові капіталісти-чної й занепаді поміщицької промисловості, у розшаруванні селянства і дедалі ширшому застосуванні вільнонайманої праці та машин, у поступо-вому складанні нових класів – найманих робітників і буржуазії.

25

Провідною галуззю економіки України і у першій половині XIX ст. залишалося сільське господарство. Його розвиток дуже гальмувався наяв-ністю кріпосництва. Володіння поміщиків більшістю земель і селян, підне-вільна кріпацька праця, відстала система господарювання, низький і ру-тинний стан техніки – все це затримувало піднесення продуктивних сил.

В той же час в сільському господарстві відбувалися серйозні зміни й народжувалися нові прогресивні явища, які вели до певного зростання про-дуктивних сил і настійно вимагали ліквідації кріпосництва. Унаслідок роз-ширення внутрішнього й зовнішнього ринку стала збільшуватися товарна ча-стина продукції сільського господарства, в першу чергу поміщицьких еконо-мій. Розпочалася спеціалізація землеробства, тваринництва. В поміщицьких господарствах з’явилися нові промислові підприємства, ширше застосовува-лася вільнонаймана праця й сільськогосподарські машини, окремі поміщики починали переходити до більш удосконалених, багатопільних сівозмін.

Одним з найважливіших показників розкладу феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин у першій половині XIX ст. був дальший розвиток промисловості.

Виникали майстерні у яких на капіталіста одночасно працювала більш або менш значна кількість найманих робітників, що виконували од-накову роботу. З появою машин виникали великі підприємства.

Розпочався промисловий переворот, в тому числі і на Україні. Поча-вся він наприкінці 30-х – на початку 40-х років XIX ст. Розвиток промис-ловості проходив в основному стадії дрібного товарного виробництва і ма-нуфактури і лише вступав в стадію фабрично-заводського, індустріального виробництва, великої машинної індустрії.

Але дедалі більше зростала кількість середніх і великих мануфактур та підприємств фабрично-заводського типу. У Східній Україні в 1825 р. налічувалося 649 промислових підприємств, а в 1860 р. – 2147.

У першій половині XIX ст. на Україні розвивалися різноманітні га-лузі промисловості: харчова, винокурна, борошномельна, олійна, цукрова і тютюнова, суконна, полотняна, паперова, канатна, цегельна, залізорудна, металообробна, кам’яновугільна, машинобудівна та ін.

З початку 40-х років XIX ст. у цукроварінні розгорнувся технічний переворот – перехід від «вогневих» заводів до «парових». На цукроварнях стали переходити від згущення цукрового соку на «голому вогні» до його згущення парою при звичайному тискові та розрідженні. Перший паровий цукровий завод був збудований у 1843 р. в с. Ташлик Черкаського повіту.

Купецький капітал проникав у суконну промисловість, створювалися купецькі, капіталістичні суконні мануфактури, які ґрунтувалися на більш продуктивній найманій праці і машинній техніці. Напередодні реформи 1861 р. в Україні було вже 20 купецьких суконних мануфактур, на які при-падало 53% продукції.

Характерним було поступове витіснення купецьким капіталом з усіх галузей поміщиків. У ряді галузей шкіряній, салотопній, свічково-восковій, миловарній – купецький капітал став повністю пануючим.

26

Разом з цим кріпацька праця витіснялася вільнонайманою. Якщо в 1861 р. кріпаки становили понад 74% всіх робітників, то в 1862 р. уже ві-льнонайманих робітників було близько 74%. Вільнонаймані робітники на купецьких підприємствах, краще устаткованих, із машинами, давали знач-но вищу продуктивність праці, ніж робітники-кріпаки на поміщицьких ма-нуфактурах.

Розвиток капіталістичних відносин і, насамперед, капіталістичної промисловості й торгівлі зумовив формування нових класів – пролетаріату й буржуазії.

Робітничий клас України створювався за рахунок розшарування се-лянства. Внаслідок зростання майнової нерівності ставало дедалі більше бідних, зубожілих селян. Вони у пошуках заробітку йшли працювати на промислові підприємства.

Умови праці й життя робітників були жахливими. Тривалий робочий день, мізерна заробітна плата, великі штрафи, тілесні покарання, свавілля адміністрації – таким було життя робітників.

Одночасно з складанням пролетаріату на основі розвитку капіталізму відбувалося формування класу буржуазії. Буржуазія виростала з власників промислових підприємств, купців, скупників, заможної верхівки селян, мі-ських сільських ремісників, а також з частини поміщиків, які поступово перетворювалися на капіталістів. До 1859 р. кількість купців в Україні збі-льшилася до 104 тис. чол. Серед великих українських купців і промислов-ців виділялися брати Яхненки, Симиренки, Терещенко, Харитоненко та ін.

Таким чином, товаризація поміщицького й селянського господарст-ва, руйнування його натурального характеру, посилення розшарування се-лянства, розвиток сільського й міського ремесла, капіталістичної мануфак-тури й фабрики, збільшення кількості вільнонайманих робітників і засто-сування машин, початок промислового перевороту, розширення внутріш-нього ринку, формування нових класів – пролетаріату й буржуазії, - усе це свідчило про розклад феодально-кріпосницької системи і зміцнення в її надрах капіталістичного укладу.

2.8 Реформа 1861 року та особливості її проведення в Україні

1. Передумови та причини реформи 1861 р. 2. Зміст реформи 1861 р. 3. Особливості звільнення селян в Україні. 4. Наслідки реформи 1861 р. Вчені переконані, що вирішальними у проведенні реформ були еконо-

мічні чинники. Вони стверджують, що відкриття чорноморських портів і де-далі активніша участь російських землевласників у світовій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці, яка за всієї своєї дешевизни бу-

27

ла настільки мало якісною, що не виправдовувала себе економічно. До то-го ж небачена конкуренція і власна безгосподарність перетворили багатьох землевласників на боржників. У 1848 р. більш як ⅔ землевласників на Україні мали такі великі борги, що не спроможні були забезпечувати своїх селян насінням чи харчами, не кажучи вже про те, щоб шукати шляхів під-вищення врожаїв. У наслідок цього ще задовго до впровадження реформ кріпацтво стало занепадати. Про те свідчить і такий факт, якщо у 1811 р. з усіх селян Російської імперії близько 58% були кріпаками, то до 1860 р. їх-ній відсоток упав до 44.

Є також учені, які вважають, що за всієї важливості економічних чинників не меншу, коли не більшу роль відігравали й інші рушії. Радян-ські історики наполягали на тому, що селянські заворушення створили «революційну ситуацію», яка перелякала царя і дворян, змусивши їх до по-ступок. За їхніми даними, лише на Україні між 1856 та 1860 рр. мали місце 276 заворушень, у яких взяло участь близько 160 тис. селян. Американсь-кий історик Альфред Рібер доводить, що до реформ спричинилося перед усім прагнення модернізувати царську армію, в той час як англієць Бер-нард Пейрз мотивує це занепокоєністю Росії своїм відставанням від Захо-ду. Інші історики схильні підкреслювати роль у реформі ліберальної інте-лігенції, яка в своїй зворушливій прозі, поезії і полеміці піддавала кріпацт-во моральному осудові. Проте всі сходяться в одному: шок, який виклика-ла у царату нищівна поразка Росії у Кримській війні, був вирішальним по-штовхом, котрий змусив його визнати потребу негайних реформ.

19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував крі-посне право. Сам акт звільнення ліквідував залежність селян від поміщи-ків. Але перетворивши колишніх кріпаків на громадян, він не приніс їм по-вної рівності. На відміну від інших верств суспільства звільнені селяни по-винні були сплачувати викупні платежі. Вони передавалися під юрисдик-цію спеціальних судів, що за невеликі провини мали право піддавати тіле-сним покаранням.

Ще більше розчарування получили селяни від труднощів, пов’язаних з правом землеволодіння. Реформа в основному дозволяла поміщикам ли-шати близько половини землі для власного користування, а решту розподі-ляти між їхніми колишніми кріпаками. При цьому селян зобов’язували за-платити за свої наділи. Оскільки грошей у селян було мало або взагалі не було, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80% вартості земель у формі казенних облігацій, а селяни, в свою чергу зобов’язувалися випла-чувати урядові цю суму разом із процентами протягом 49 років. Решту ва-ртості земельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо поміщи-кові або грішми, або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.

Для, кому не під силу був фінансовий тягар такого врегулювання, пропонувався крихітний «дарчий» наділ у 2,5 акра. Менше поталанило тим кріпакам, котрі служили при панських садибах, - на Україні їх налічувало-ся близько 440 тис., - оскільки звільнення принесло їм свободу, але не дало землі.

28

Взагалі кажучи, після реформи селяни мали в своєму розпорядженні менше землі, ніж до 1861 р. На Лівобережжі та Південній Україні землі зменшилися майже на 30%. Особливо нажилися на реформі поміщики України. Вдаючись до різноманітних хитрощів під час переговорів та пе-рерозподілу земель, вони привласнювали собі ліси, луки та водойми, що раніше вважалися загальною власністю. Собі вони завжди лишали найро-дючіші землі, а гірші продавали за підвищеними цінами. У процесі пере-розподілу вони часто змушували селян переїжджати, штовхаючи бідняків на додаткові витрати. До такої практики вдавалися по всій імперії, але осо-бливо поширеною вона була на Україні, де точилася найгостріша боротьба за землю. Внаслідок цього селяни Лівобережної та Південної України по-терпіли від реформи набагато більше, ніж їхні російські сусіди.

Виняток становило Правобережжя. Серйозно сумніваючись у відда-ності польської шляхти цього регіону, уряд намагався привернути на свій бік українських селян і роздавав їм наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р. Але виграючи на величині наділів, колишні кріпаки втрачали на дуже завищених цінах, які вони мусили платити за землю.

Інша особливість реформ на Україні зумовлювалася формами земле-володіння. У Росії, де понад 95% селян жили общинами, документ на щой-но набуті землі був у колективній власності, а плата за них входила в обов’язок общини. Але на Україні общинні володіння були рідкістю. По-над 80% селян Правобережжя й майже 70% Лівобережжя вели одноосібне господарство. Відтак більшість українських селянських сімей отримували індивідуальне право на землю й несли особисту відповідальність у сплаті боргу за неї. Така ситуація сприяла зміцненню й без того розвиненої прив’язаності до приватної власності, що відрізняло українських селян від російських.

Не всі селяни були кріпаками. Приблизно половину становили дер-жавні селяни, які поділялися на щонайменше 30 різних категорій, включа-ючи майже один мільйон колишніх українських козаків. Вони звичайно жили краще за поміщицьких кріпаків, мали в своєму розпорядженні більше землі, до того ж над ними не було осоружних панів. Реформа 1861 р. й, зо-крема, закон 1866 р. звільняли державних селян швидше і на умовах спри-ятливіших, ніж для кріпаків. Разом із свободою вони отримували більші наділи, плата за які була нижчою порівняно з тою, що вносили кріпаки. Проте на Правобережжі становище державних селян мало чим змінилося на краще.

Взагалі селян і особливо колишніх кріпаків реформа розчарувала. Вони сподівалися право на володіння своїми наділами – натомість наділи урізалися, а селянам нав’язувався обтяжливий фінансовий тягар. По селах прокотилася хвиля заворушень, щоправда, неоднакових за силою у різних регіонах. На Лівобережжі та Південній Україні повстань було відносно не-багато. Проте на Правобережжі, де ще жила пам’ять про гайдамаків і во-рожнеча між православним українським селянством та католицькою поль-ською шляхтою посилювалася релігійними, етнічними та соціально-

29

економічними розбіжностями, дрібні конфлікти набули значного поши-рення. Але їх завжди швидко придушували, й селяни продовжували в поті чола добувати свій щоденний хліб, хоч і за помітно змінених умов.

Розвиток сільського господарства України після реформи 1861 р. мав протирічний характер, як і сама реформа. Реформа зберегла цілий ряд пе-режитків кріпацтва, алей призвела до істотних змін в аграрному устрою країни. Перед усім сталися корінні зміни в розподілу земельної власності. При збереженні прав поміщиків на володіння землею, йшов активний про-цес заміни дворянського землеволодіння буржуазним. Дворянські землі переходили до купців, заможних селян, та представників інших верств на-селення. Господарства поміщиків та заможних селян ставали все більш то-варними. Більш чіткою становиться спеціалізація окремих районів Украї-ни, які давали продукцію на ринок. Поміщики використовували декілька засобів обробки землі: оренда, власне господарство, з використанням най-маної праці. Наприкінці Х1Х ст.. в Україні працювало 425 тис. постійних найманих сільськогосподарських робітників.

В Україні, як і в Росії, капіталістичні зміни в сільському господарстві відбувалися двома шляхами – прусським та американським водночас. Аб-солютно чистих форм економічної організації господарства не існувало. У сільському господарстві поєднувалися риси панщинній, відробіткової та капіталістичної систем. Їх поєднання було характерною особливістю еко-номічного розвитку сільського господарства в пореформений період.

Як і поміщицьке, селянське господарство після реформи 1861 р. роз-вивалося по капіталістичному шляху, набувало товарного, капіталістично-го характеру. Найяскравіше це виявилося в розкладі («розселюванні») на дві протилежні групи – сільську буржуазію, розбагатіле селянство і сільсь-ких пролетарів – клас найманих робітників з наділом. Спільною ознакою цих обох нових типів сільського населення був товарний, грошовий харак-тер їх господарства.

Заможні селяни, зосередивши в своїх руках велику кількість наділь-них, абсолютну більшість купованих і орендних земель, багато інвентаря й худоби, вели своє господарство на капіталістичних основах. Використову-ючи працю вільнонайманих робітників, наймитів, батраків, вони виробля-ли сільськогосподарську продукцію, яку збували на внутрішньому і зовні-шньому ринках. Особливо значне число таких заможних, що нагадували фермерські, господарств було в Степовій Україні. Одночасно малоземельні і зовсім безземельні селяни, господарство яких перебувало в занепаді і з якого вони не могли прохарчувати свої сім’ ї, змушені були продавати свою робочу силу, тобто ставати сільськими пролетарями, наймитами, поденщи-ками, чорноробами, робітниками з наділом.

Велика кількість селян, у першу чергу середніх, яким загрожувало розорення, шукала виходу в переселенні в багатоземельні місця, і насампе-ред до Сибіру. За час від 1886 р. по 1905 р. з України тільки в Сибір пере-селилося 535 тис. селян.

30

Селянська реформа 1861 р. стала чітким поділом двох епох – феода-льної та капіталістичної і відкрила простір для широкого розвитку країни по капіталістичному шляху. З цієї точки зору прогресивність реформи була безперечною.

Але реформа була проведена в інтересах класа дворян, що надало їй обмежений характер. Збереження землеволодіння поміщиків, вантаж вику-пних платежів – все це стримувало розвиток капіталізму в сільському гос-подарстві. Залишки кріпацтва, невирішеність аграрного питання стали причинами безперервної класової боротьби на селі.

2.9 Соціально-економічний розвиток України у складі Росії на

початку XX ст. (1900–1905 рр.)

1. Місце України в економічній системі Російської імперії. 2. Посилення концентрації виробництва. Монополії і фінансовий ка-

пітал. 3. Становище робітничого класу. Україна на початку ХХ ст. являла собою один з найбільш розвинутих

у промисловому відношенні районів імперії. Тут склалися такі великі про-мислові центри загальноросійського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольській марганцевий басейни та Південно-Західний цукробуряковий район. Розвиток промисло-вості на Україні в цей період визначався ростом великого капіталу, який все глибше проникав у всі галузі економіки країни.

Україна займала друге місце в промисловому виробництві Росії. Тут було сконцентровано 20,9 % промислових підприємств країни, які вигото-вляли 20,7% промислової продукції. ЇЇ вартість становила 14,5% загальної вартості, всієї продукції.

В окремих районах України розвиток продуктивних сил і розвиток капіталізму відбувався набагато швидше, ніж в обтяженому пережитками кріпосництва селі.

Це передусім торкалось гірничої, металургійної, кам’яновугільної та цукрової промисловості.

Водночас стан економіки України характеризувався нерівномірним розвитком її окремих регіонів. Так на Лівобережжі більш всього зберегли-ся залишки від кріпацтва, особливо низьким був рівень заробітної. В Пів-денно-Західних сільськогосподарських районах переважав дрібнобуржуаз-ний лад. Найбільш високим рівнем розвитку капіталізму виділявся Південь України. Таким чином, її становище в економічній системи Російської ім-перії було досить своєрідним. З одного боку, тут відносно швидкими тем-пами розвивалися капіталістичне сільське господарство і промисловість, а з іншого – розвиток продуктивних сил і культури гальмувався тяжким со-ціально-політичним і національним гнітом.

31

Протягом перших років ХХ ст. Україна піднялася на більш високий щабель промислового розвитку. В загальному обсягу продукції її народно-го господарства частка промисловості складала понад 48%. Отже, Україна перетворилася на країну із середнім рівнем розвитку капіталізму.

В результаті іноземних інвестицій, прискорення темпів технічного розвитку підприємств частка південного промислового району в загально-російському виробництві, зокрема у виплавці металу, видобутку залізної руди та кам’яного вугілля, невпинно зростало. Особливо високою вона бу-ла у металургійній промисловості. Ступінь концентрації виробництва тут був значно вищім, ніж у інших районах країни.

За рівнем концентрації промислового виробництва Україна вийшла на початку ХХ ст. на одне з перших місць у світі.

Так, у 1901р. на підприємствах з кількістю працюючих понад 500 ос. тут зосереджувалось близько 50 % загальної кількості робітників зайнятих у промисловості, а на підприємствах з кількістю працюючих понад 1000 чол. було зайнято 30,9% загальної кількості робітників.

Найбільшого рівня концентрація промислового виробництва досягла в таких промислових центрах України, як Катеринослав, Луганськ, Харків, Київ, Миколаїв, Одеса.

Внаслідок концентрації промисловості зростали великі монопольні об’єднання, які вже на початку ХХ ст. займали панівне становище в еко-номіці, причому багато з них створювалися на базі основних галузей Укра-їнської промисловості і мали загальноросійське значення.

Поряд з промисловими виникали великі банківські монополії. Відбу-вався процес зрощування банківського капіталу з промисловим, народжу-вався і міцнів фінансовий капітал, який відігравав все більшу роль в еко-номіці України і всієї Росії.

Слід зазначити, що більшість петербурзьких банківських монополій були тісно зв’язані з промисловістю України. Зокрема з цукровою промис-ловістю – Російський торгово-промисловий і Азовсько-Донський банки; з експортом хліба – Російський для зовнішньої торгівлі банк, Азовсько-Донський об’єднаний банки. Вугільну промисловість фінансували Азов-сько-Донський та Міжнародний банки. Разом з тим вони активно фінансу-вали промислове виробництво і в інших районах країни. Магнати капіталу, що діяв на Україні, водночас були членами правлінь і рад столичних бан-ків, всеросійських монополістичних об’єднань.

Для вітчизняної промисловості, більшою мірою ніж для промислово-сті інших капіталістичних країн, мали значення також казенні замовлення, урядові позички, «регулювання» тощо. Тісні зв’язки між банківськими мо-нополіями, Державним банком і царським урядом сприяли розвитку дер-жавно-монополістичних тенденцій в економіці країни, зрощуванню моно-полій з державним апаратом.

Зростання великих акціонерних підприємств за участю іноземного ка-піталу підготувало грунт для виникнення монополістичних об’єднань у До-нецько-Криворізькому районі. На початку ХХ ст. тут з’являються найбільші

32

в країні південні синдикати, утворені за активною участю іноземних банків і компаній – «Продвугілля», «Продамет», «Продруда». Лише на 30 заводах «Продамету» було зайнято 85 тис. робітників, на заводах «Продвугілля» 64 тис.

Наприкінці 90-х років Х1Х – початку ХХ ст. в країні швидкими тем-пами здійснювалося будівництво залізниць. Залізничне господарство було досить містким ринком збуту. Капіталовкладення в розширення транспор-тної мережі за цей період досягли 2,5 млрд. тобто майже стільки ж, скільки було вкладено в усі галузі промисловості. Залізничні замовлення створю-вали великий попит на вугілля, метал, устаткування, що, в свою чергу за-безпечувало розвиток промисловості.

В Росії на початку ХХ сит. у практиці державного втручання в еко-номіку залізничне господарство відігравало вирішальну роль. Концентру-ючи тут мільярдні ресурси, уряд згодом направляв їх у галузі важкої про-мисловості, підпорядковані монополіям. Однією із форм сприяння остан-нім було систематичне підвищення замовних цін, яке монополісти здійс-нювали за згодою уряду. Отже, царський уряд використовував залізничне господарство для всебічної підтримки великої буржуазії, внаслідок цього між царизмом і монополіями склався тісний союз. Величне державне гос-подарство, насамперед залізничне, було базою для забезпечення залізнич-ним кампаніям високих прибутків. Ця політика привела зрештою до поши-рення державно-монополістичних тенденцій і поступового створення сис-теми державно-монополістичного капіталу.

Факти економічного і соціального розвитку України на початку ХХ ст., де капіталістичні відносини розвивалися особливо швидкими темпами, спростовують уявлення про колоніальний характер її економіки, проте, що вона була суто аграрним регіоном. За рівнем розвитку галузей важкої про-мисловості, ступенем концентрації і монополізації капіталу Україна напе-редодні революції займала одне з перших місць у Російській імперії. Саме тут існували основні монополістичні об’єднання, що визначали характер промислового капіталізму в Росії в цілому, глибину його суперечностей.

В перше п’ятиріччя ХХ ст. зростав рівень концентрації і централіза-ції капіталу і капіталістичного усуспільнення виробництва, виникли і зна-чно розвинулися державно-монополістичні тенденції в економіці країни. Монополістичні об’єднання почали відігравати дедалі більшу роль у на-родному господарстві Росії й України, являли собою економічну основу державно-монополістичного капіталізму.

В результаті процесів капіталістичного розвитку в країні сформува-лася нова суспільна сила - робітничий клас.

Робітничий клас України розвивався як складова частина всеросійсь-кого пролетаріату, один з найбільш численних його загонів.

Основним резервом поповнення робітничого класу в нашій країні було селянство, зокрема, найбідніша частина його - клас найманих «робіт-ників з наділом»: селяни-бідняки, поденщики, наймити, чорнороби.

Іншим резервом робітничого класу були кустарі – «домашні робіт-ники», які також складали велику частину «резервної армії» капіталізму.

33

Поповнення загонів робітничого класу на Україні відбувалося також за рахунок десятків тисяч селян і робітників з Великоросі та почасти з Білорусії.

Пролетаріат України був багатонаціональним. До його складу вхо-дили українці, росіяни, білоруси, євреї, поляки, робітники інших націона-льностей. При цьому характерною рисою процесу формування і концент-рації промислового пролетаріату на Україні було те, що в саме головних галузях, а також на великих підприємствах зосереджувалися робітники - представники різних національностей Росії.

Таким чином, на початку ХХ ст. Україна була одним з найбільш роз-винених в економічному відношенні регіонів Російської імперії. В ній від-бувалися важливі соціально-економічні зрушення. Швидкими темпами ро-звивалася велика капіталістична промисловість, зріс приплив іноземного і вітчизняного капіталізму. В результаті інтенсивних процесів концентрації і централізації капіталу утворювалися великі монополістичні об’єднання, які відігравали дедалі більшу роль в економічному житті країни.

Зростання робітничого класу супроводжувалося ускладненням стру-ктури якісного складу, піднесенням класової свідомості широких робітни-чих мас. Набуваючи досвіду класової боротьби, пролетаріат України пере-творювався на активну силу в суспільному й політичному житті країни.

Економічний розвиток на Україні вів до загострення основних супе-речностей передреволюційної доби: між працею і капіталом, між селянст-вом і поміщиками, між капіталістичним містом і відсталим селом. Ці супе-речності поширювалися внаслідок політичного безправ’я та національного гноблення українського народу з боку царизму.

2.10 Основні напрями аграрної реформи П. Столипіна та її про-

ведення в Україні

1. Причини аграрної реформи. 2. Мета та основні заходи реформи. 3. Особливості проведення реформи в Україні. 4. Підсумки та наслідки реформи. Царський уряд прагнучи зберегти за поміщиками землі й панівну

роль у державі, в той же час змушений був сприяти буржуазному розвит-кові країни.

Розвиткові капіталізму, суспільному прогресові перешкоджали крі-посницькі залишки, передусім в аграрному ладі країни, - поміщицьке зем-леволодіння, община, надільне землекористування. Революція 1905-1907 рр., економічною основою якої й національною особливістю було аграрне питання, показала, що селянство бореться за розв’язання аграрного питан-ня, в першу чергу за ліквідацію поміщицького землеволодіння, революцій-ним шляхом, тобто за розвиток капіталізму фермерським шляхом.

34

Щоб відвернути селян від революційної боротьби, зміцнити в них ві-дчуття власності і сприяти інтенсивному розвиткові капіталізму, а також створити собі соціальну базу на селі в особі заможного селянства царський уряд вирішив здійснити нову аграрну реформу, головним провідником якої і став Столипін. Проводячи реформу, - говорив у одній із своїх промов Столипін, - «ставимо ставку не на убогих і п’яних, а на міцних і сильних».

9 листопада 1906 р. цар підписав підготовлений Столипіним указ, за яким домохазяїн, що володів землею на общинному праві, міг у будь-який час зажадати закріплення за собою в особисту власність належної йому ча-стини землі. Домохазяїн, що закріпив у приватну власність землю, мав право вимагати від сільської громади звести її в одну ділянку – відруб, а якщо селянин переносив на неї хату й переселявся туди, то така ділянка називалася хутором.

Після обговорення й схвалення законопроекту Державною думою і Державною радою він був затверджений царем і став законом від 14 черв-ня 1910 р. Якщо указ 9 листопада 1906 р. давав селянам тільки можливість виходити з общини і закріпляти землю у приватну власність, то закон 14 червня 1910 р. зробив цей вихід і перетворення всіх селян-общинників на приватних власників обов’язковим у тих сільських общинах, де не було переділів з часу наділення землею і переходу на викуп.

Нова аграрна політика царизму передбачала здійснення трьох груп заходів: 1) зруйнування общини й закріплення за селянами землі у приват-ну власність; 2) насадження на селі хутірського і відрубного господарства; 3) переселення селян.

Проводячи нову земельну політику, царський уряд насамперед збері-гав у цілості всі поміщицькі землі і, по-друге, створював умови для зби-рання в руках багатіїв селянських земель, бо значна частина селян, особли-во бідняків, одержавши землю в особисту власність, не могла вести на ній господарство і змушена була продавати її багатіям.

Здійснення аграрної реформи було покладено на губернські й пові-тові землевпорядкувальні комісії, що за своїм складом були поміщицько-чиновницькими. Оскільки малоземельні селяни розуміли, що руйнування общини й закріплення землі в особисту власність приведуть до повного ро-зорення їх, і виступали проти цих заходів, царські власті здебільшого про-водили реформу примусово.

Внаслідок проведення реформи протягом часу з 9 листопада 1906 р. по 1 січня 1916 р. по Росії з общинного землеволодіння на приватне було переведено 2,5 млн. дес. землі, що становило 14% всієї общинної надільної землі.

В Україні общинне землеволодіння на Правобережжі в основному було ліквідовано ще в XVI-XVII ст., а на Лівобережжі й Півдні насаджено поміщиками значно пізніше й не пустило глибокого коріння в свідомості селянських мас. Через це тут виділення селян з общини й закріплення зем-лі в особисту власність відбувалося швидше і в більших розмірах, ніж вза-галі в Росії. На 1905 р. процент дворів з общинним землеволодінням

35

по окремих губерніях України був такий: на Катеринославщині – 99,2%, на Херсонщині – 93,3%, в Таврії – 92,2%, на Харківщині – 93,2%, на Чернігі-вщині – 51,5%, на Полтавщині – 1,8%, на Поділлі – 0,4%.

У цілому по семи губерніях України (без Волині і Поділля) з 1906 р. по 1 травня 1915 р. вийшли з общини 468 тис. дворів, які закріпили в осо-бисту власність 2794 тис. дес. землі, що становило 30,2% від загальної кі-лькості общинної надільної землі. По окремих районах із общини виділи-лися: на Правобережжі (дані тільки по Київській губернії) – 48%, на Півдні – 45,6%, на Лівобережжі – 20,5%. Внаслідок цього на Правобережжі і Пол-тавщині общинне землеволодіння зникло майже зовсім, на Чернігівщині стало переважати особисте землеволодіння, а на Півдні і Харківщині воно охоплювало близько половини селянських дворів.

Важливою ланкою столипінської аграрної політики було виділення селян на хутори і відруби. Зведенням земель в одне ціле у відруби і засну-ванням хуторів заможних селян Столипін планував утворити міцну верст-ву багатих господарів, які б служили опорою самодержавства на селі. З другого боку, розпорошенням селян по хуторах і відрубах він намагався роз’єднати селянські маси і припинити їх революційну боротьбу. Але до-сягти поставленої мети царизмові не вдалося. В Україні на початок 1916 р. на землях сільських громад було створено близько 440 тис. хутірських і ві-друбних господарств, що становило приблизно 13% загальної кількості се-лянських дворів.

На закріплених в особисту власність землях на хуторах і відрубах ве-сти господарство могли в основному лише заможні селяни. Малоземельні й зовсім бідні селяни змушені були продавати свої наділи й перетворюва-тися на безземельних пролетарів. По Росії із 2,5 млн. селян, що закріпили за собою землю, продали свої наділи 1200 тис. чол. В Україні за 1907-1913 рр. 263 тис. бідняцьких господарств продали 744 тис. дес. закріпленої за ними землі Її скуповували, часто за безцінь, багатії.

Значна роль у насадженні хуторів і відрубів відводилася Столипіним Селянському поземельному банкові. Цей банк скуповував поміщицькі зе-млі, а потім за більш високими цінами розпродував їх окремими ділянками селянам. За час з 1906 р. по 1909 р. через банк поміщики України продали 385 тис. дес., а всього площа дворянських земель за 1906 1910 рр. скороти-лася на 1,1 млн. дес. Селяни України протягом 1906-1910 рр. купили в бан-ку 480 тис. дес., з них хутірські і відрубні господарства – 82, 6%. Вся дія-льність Селянського банку була спрямована на розширення й зміцнення заможних селянських господарств. Якщо бідняки купували в банку землю, то багато з них, не маючи змоги виплачувати щорічні внески й проценти, зовсім розорялися, а земля поверталася в банк.

Проводячи аграрну реформу, царський уряд широко розгорнув пере-селення селян на окраїни – до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Цим він намагався послабити земельну тісноту в центральних районах і «розріди-ти» атмосферу в Росії, постаратися збути якомога більше неспокійних се-лян у Сибір.

36

Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. За 1906-1912 рр. туди виїхало близько 1 млн. чол. (із 2,5 млн. чол. по Росії), причому з Пол-тавщини й Чернігівщини понад 350 тис. чол.

Але царські власті вкрай погано організували переселення: переселе-нці їхали у вантажних вагонах, не були забезпечені харчами, медичної до-помоги не було налагоджено, на нових місцях приміщення не підготовлені і т. ін., через що смертність серед переселенців досягала в окремих випадках 30-40%. Багато з них, зовсім розорившись, поверталися на попередні місця проживання. У 1911 р. в Україну повернулося близько 70% переселенців.

Столипінська аграрна реформа була, після скасування кріпосного права 1861 р., наступним кроком на шляху перетворення Росії в буржуазну монархію. Вона прискорювала розвиток капіталістичних відносин на селі: внаслідок руйнування общини створювалася буржуазна земельна власність, усувалося черезсмужжя, посилювався процес концентрації земель у руках заможних селян, збільшувалося застосування сільськогосподарських ма-шин, добрив, підвищувалася врожайність і товарність сільського господарс-тва, з диференціацією селянства розширювався внутрішній ринок тощо.

Але в цілому аграрна політика Столипіна не досягла поставленої ме-ти - не забезпечила створення твердого буржуазного ладу на селі, бо збе-регла економічну основу кріпосницьких пережитків – поміщицьке земле-володіння. Вона не створила для царизму широкої, міцної соціальної опори на селі в особі заможних селян, бо поряд зі збільшенням чисельності за-можних селян на протилежному полюсі виростала велика маса розорених селян-бідняків, пролетарів, пауперів, і соціальні суперечності на селі не послаблювалися, а загострювалися, боротьба селянства посилювалася. У період 1907-1910 рр. в Україні селянських виступів відбулося: в 1907 р. – 804, в 1908 р. – 728, у 1909 р. – 586, у 1910 р. – 2434, разом 4552 виступи, що становили близько третини виступів у цілому по Росії. Селяни, насам-перед боролися проти поміщиків – спалювали їхні маєтки, захоплювали землі, луки, ліси, ділянки, убивали власників і управителів економій тощо. Вони також виступали й проти царських властей, зокрема чинили опір проведенню столипінської аграрної реформи, виділенню на хутори й від-руби тощо. Не розв’язавши жодного завдання буржуазно-демократичних перетворень, столипінська аграрна політика не змогла попередити нарос-тання революційної кризи.

2.11 Причини, завдання та особливості Лютневої (1917 р.) рево-

люції в Росії. Розстановка політичних сил в Україні

1. Передумови та причини Лютневої (1917р.) революції в Росії. 2. Рушійні сили, цілі та завдання революції. 3. Особливості революції, розстановка класово-політичних сил

в Україні.

37

Світова війна була трагедією як для українського так і для російсько-го народів. Царська Росія – країна економічно відстала, не підготовлена до тривалої війни, незважаючи на стійкість і мужність солдатів та офіцерів, не могла розраховувати на стабільні воєнні успіхи. В квітні 1914 р. під удара-ми німецьких армій генерала Макензена російські війська, не маючи вдос-таль боєприпасів та продовольства, щоб уникнути оточення, змушені були залишити фортецю Перемишль. Тим самим відкривався шлях для наступу німецьких військ на Львів. У Києві, що був найближчим тилом Південно-Західного фронту, виникла паніка, почалася евакуація установ і навчаль-них закладів.

У боях гинули кращі кадрові частини. Лише під час застосованої ні-мцями в боях за Варшаву газової атаки було отруєно 9 тис. російських со-лдатів. На кінець 1915 р. втрати російської армії становили 3 млн. 400 тис. чоловік, у тому числі 1 млн. 578 тис. полоненими.

Війна справила глибокий руйнівний вплив на промисловість, сільсь-ке господарство, транспорт країни. На Україні до січня 1917 р. погасло 36 доменних печей. Брак металу й вугілля дезорганізував інші галузі промис-ловості. Через нестачу робочої сили, тягла та реманенту на 1 млн. 880 тис. десятин скоротилися посівні площі. Почався товарний голод, інфляція; в містах і промислових центрах не вистачало продовольства.

В народних масах країни дедалі більше зростало невдоволення вій-ною, господарською розрухою в країні, політикою самодержавства. В Росії наростала хвиля революційного піднесення. Робітничий клас країни, в то-му числі й України, все активніше включався у страйкову боротьбу. Вона охоплювала всі промислові центри й набувала яскраво вираженого харак-теру. В 1915р. на Україні відбулося 113 страйків, у яких брало участь 48 тис робітників. У 1916р. кількість страйків зросла до 218, а їх учасників, відповідно, до 193 тис. Під впливом пролетарського руху, більшовицької та есерівської агітації посилювався революційних рух на селі. В ряді місць селяни громили й палили поміщицькі садиби та економії. За період першої світової війни на Україні відбувся 161 селянський виступ.

Почуття ненависті до царського уряду, поміщиків та буржуазії, анти-воєнні настрої охоплювали й солдатські маси. В частинах діючої армії, мі-сцевих гарнізонах, у тому числі й розташованих на Україні, створювалися більшовицькі та есерівські групи, які вели активну антиурядову агітацію й пропаганду. В численних листівках, поширюваний серед солдатів, йшлося про необхідність припинення братовбивчої війни, передачі всієї землі се-лянам. Народні маси Росії, у тому числі робітничий клас і селянство Укра-їни, переконувалися, що єдиний вихід із катастрофічного становища, яке склалося в країні, - повалення царського уряду.

Ініціатором боротьби за повалення царського царизму виступив пет-роградський пролетаріат – передовий загін робітничого класу Росії. 17 лю-того 1917р. почався страйк робітників Путіловського заводу. Через кілька днів він перетворився на загальноміський політичний страйк, а 26 лютого переріс у повстання. Повсталі робітники, до яких приєдналися солдати

38

й матроси столичного гарнізону, 27 лютого повалили ненависний царизм. У Петрограді перемогла буржуазно-демократична революція. Її успіх був зумовлений спільними діями робітників і переодягнених у солдатські ши-нелі селян, керованих есерами, соціал-демократами, більшовиками.

Звістка про перемогу революції швидко поширилася по всій країні. Революційні партії, зокрема комітети РСДРП Києва, Харкова, Катеринос-лава у своїх листівках закликали трудящих підтримати робітників і солда-тів Петрограда, ліквідувати місцеві органи царської влади, повсюдно ство-рювати Ради робітничих і солдатських депутатів. У Харкові вже 2 березня була обрана Рада робітничих депутатів. Робітники та революційні військо-ві частини Києва 5 березня роззброїли поліцію й жандармерію, заарешту-вали військового коменданта міста, багатьох представників царської влади. 4 березня в місті було організовано Раду робітничих, а 8-9 березня – сол-датських депутатів. Протягом місяця на Україні виникло 113 Рад, з них 72 – робітничих депутатів. Робітничі дружини охороняли підприємства й під-тримували революційний порядок у містах. Невпинно розвивався процес демократизації армії, зокрема, на Південно-Західному , Румунському фро-нтах та на Чорноморському флоті. Наростав і селянський революційний рух. У березні 1917р. на Україні відбулося 15 великих селянських повс-тань, спрямованих проти поміщиків.

Здобутками революції, здійсненої пролетарськими і солдатськими масами, скористалася буржуазія, її політичні партії. На противагу Радам як органам революційно-демократичної диктатури пролетаріату й селянства буржуазія здійснювала свою диктатуру через Тимчасовий уряд та його опору на місцях - Ради об’єднаних громадянських організацій (громадян-ські комітети). До складу останніх уходили представники земств, міських дум, біржових, воєнно-промислових комітетів, різних політичних партій. Громадські комітети, їхні виконавчі комітети та призначені ними комісари являли собою місцеві органи Тимчасового уряду.

Важливою подією революційного розвитку на Україні було виник-нення Української Центральної Ради. Створена 4 березня 1917р. в Києві за ініціативою тупівців, які почали називати себе соціалістами-федералістами (УПСФ), Центральна Рада являла собою громадсько-політичний центр, ку-ди ввійшли представники різних політичних партій – російських, українсь-ких, польських, єврейських, а також від робітників, військовослужбовців, селян, студентів, кооперативів, духовенства, громад і гуртків. Однак прові-дну роль у цьому представницькому органі відігравали українські есдеки (УСДРП) та їхні лідери – М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, П, Христю. Українські ліберальні й ліві партії, демократична інтелігенція хо-тіли спрямувати енергію українських народних мас під гаслом національ-ної єдності на створення автономної держави на Україні в складі Російсь-кої федеративної республіки.

Представники українських політичних партій сподівалися досягти автономії для України, спираючись на підтримку всіх демократичних сил Росії. Тому вони не протиставляли себе російським кадетам, меншовикам

39

і есерам, а разом з ними входили до складу громадських комітетів, міських дум, земських та інших організацій, тим самим змінюючи владу Тимчасо-вого уряду в країні.

Водночас українські партії боролися за посилення свого впливу в ро-бітничих, солдатських і селянських Радах, усіх масових організаціях трудя-щих, щоб повести їх за собою. Між силами української демократії та робіт-ничім класом точилася боротьба за лідерство в революційному та націона-льно-визвольному русі, формуванні державності українського народу. В умовах двовладдя, яке створилося на Україні, як і по всій країні, більшови-цька партія боролася за передачу всієї влади Радам, задоволення соціальних і національних вимог трудящих, перехід до соціалістичної, пролетарської революції. Така перспектива була реальною. Маючи величезний досвід по-літичної роботи в масах, ліворадикальну програму соціально-економічних перетворювань, більшовицька партія була реальним претендентом на роль політичного лідера трудящих всієї країни. Робітники і селяни України, які прагнули до національної державності, боролися за звільнення від буржуаз-но-поміщицького панування, могли стати опорою більшовиків.

Отже, єдність дій демократичних сил Росії та України, широких мас трудящих забезпечила повалення царизму – цього запеклого ворога всіх народів країни, оплоту реакції. Український народ на повний голос заявив про свої національні. Намітилася перспектива його самовизначення та утворення державності. Водночас, очевидною стала необхідність глибоких перетворень у місті і на селі, від здійснення яких залежала доля національ-ної революції на Україні.

2.12 Громадянська війна в Україні (1918 – 1920 рр.) причини ви-

никнення, цілі, основні політичні сили

1. Боротьба за політичну владу наприкінці 1917 р. Причини та поча-ток громадянської війни в Україні.

2. Основні політичні сили та їх цілі в громадянській війні. У жовтні 1917р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома полі-

тичними силами – прибічниками тимчасового уряду, більшовиками та на-ціональними силами, що гуртувалися навколо ЦР. Більшовики України на короткий час встановили радянську владу у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Проскурові та ін. Їхня спроба розгортання повстання в Киє-ві зустріла активний опір з боку сил КВО (Київський Військовий Округ). Протягом 29-31 жовтня тривали жорстокі бої.

7 листопада 1917 р. Центральна Рада ухвалює III Універсал, у якому проголошувалося утворення УНР у межах 9-ти українських губерній.

Український національний рух ще йшов по висхідній лінії. Але бі-льшовиками була розгорнута агітаційна кампанія проти ЦР.

40

Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917р. став Маніфест РНК до українського народу з ультимативними вимогами до ЦР. У цьому документі, з одного боку, визнавалося УНР, а з іншого – робилися грубі втручання у її внутрішні справи. Ультиматум містив 4 вимоги: відмовитися від дезорганізації фронту, не пропускати через Україну козачі формування з фронту на Дон, пропустити більшовицькі війська на Південний фронт, припинити роззброєння полків і червоноармійців.

У цей драматичний момент 4 грудня у Києві розпочав свою роботу Всеукраїнський з’ їзд рад, він ухвалив резолюцію про підтримку ЦР. Розу-міючи, що події розвиваються не за їхнім сценарієм, більшовики разом з лівими есерами, залишили Всеукраїнський з’ їзд рад і перебралися до Хар-кова. Саме у цьому пролетарському центрі 11-12 грудня 1917 р. відбувся альтернативний з’ їзд Рад, що проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав ЦВК рад України.

Захопивши Харків, більшовицькі війська в середині грудня оволоді-ли важливими залізничними вузлами, що дало змогу блокувати каледінські війська на Дону і Донбасі та створити вигідний плацдарм для вирішальних боїв з УНР.

У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони Укра-їни. Опорою ЦР були підрозділи Вільного козацтва та добровольчі форму-вання. Основну ударну силу протидіючої сторони становили частини регу-лярної російської армії, що перейшли на бік більшовиків, підрозділи моря-ків та червоногвардійці промислових центрів України та Росії.

Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов – Овсієнко віддав наказ про наступ 30-тисячному радянському війську проти УНР. Просуваючись прискореним темпом, війська, очолювані М.Муравйовим, досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубнами перед ними відкривався шлях на Київ. За цих обставин для ЦР головними стали три завдання: мобілізувати то організувати український народ для відпору агресору; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та союзниками. Спробою реалізувати ці завдання і став IV Універсал, ух-валений 11 січня 1908 р. Проголошена в універсалі самостійність не мала абсолютного характеру.

На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто піз-но, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. На початку 1918р. ЦР втрачає позицію – в середині січня радян-ську владу було встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та інших містах України. Посилюється зневіра народу щодо здатності ЦР вирішити нагальні державні проблеми, соціальні орієнтири беруть гору над національними.

Нерішучість та непослідовність ЦР призвели до того, що у виріша-льний момент 16 січні 1918 р. у бою під Крутами, де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназис-тів та юнкерів, більшість з яких загинула в нерівному протистоянні. 26 січ-ня 1918 р. більшовицькі війська увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі – до Сарн.

41

Рубіж 1919-1920 рр. став своєрідним піком громадянської війни. Безлад на території України досяг апогею. Громадянська війна – найгост-ріша форма політичної боротьби, що являє собою збройну сутичку між класами і соціальними групами, партіями, націями задля досягнення певної політичної мети, насамперед захоплення державної влади. Економічною основою громадянської війни є надзвичайне погіршення матеріального становища різних верств населення, гранична кризовість економіки. Її со-ціальна та політична основа – протиріччя між інтересами різних верств на-селення щодо відповідних соціальних та політичних змін у суспільстві. Як правило, громадянська війна виникає тоді, коли практично вичерпані легі-тимні форми і засоби подолання політичної кризи, соціального конфлікту.

Громадянська війна на теренах зруйнованої Російської імперії роз-почалася з того, що більшовики розігнали Установчі збори у січні 1918 р.

Її розвиток у другій половині 1919 – на початку 1920 рр. мав низку особливостей:

1) значна кількість претендентів на владу в українських землях (бі-льшовики, білогвардійці, поляки, Директорія, місцевий повстанський рух тощо);

2) різновекторність політичних, економічних, національних орієнта-цій воюючих сторін (більшовики та білогвардійці виступали за збереження єдності території колишньої Російської імперії, але більшовики були проти приватної власності, а білогвардійці – за, Директорія ж обстоювала неза-лежність української державності тощо);

3) відсутність військово-політичної сили, яка б домінувала протягом тривалого часу на території України;

4) хронічна нестача зброї, боєприпасів, ресурсів для ведення війни в більшості задіяних у протистоянні сил;

5) укладення численних нетривалих тактичних компромісів між во-рогуючими сторонами;

6) пасивність основної маси населення, яке у своїй більшості стало жертвою експансії та об’єктом насилля;

7) політичний вплив на події зовнішніх чинників (дипломатичний тиск, моральна та матеріальна підтримка західними державами тієї чи ін-шої воюючої сторони тощо).

Отже, проголошення УНР стало своєрідною реакцією на жовтневе більшовицьке повстання в Петрограді. Намагаючись завоювати владу в Україні, більшовики розгорнули широку пропагандистську кампанію, під-тримували ліві елементи українських партій з метою розколу ЦР, чинили зовнішній силовий тиск тощо. Їхня спроба легітимним шляхом завоювати командні висоти та трансформувати ЦР в «кишеньковий» Центральний ви-конавчий комітет рад України зазнала поразки.

Грудневий ультиматум Раднаркому призвів до спалаху громадянсь-кої війни між Раднаркомом і ЦР, яка в критичних умовах своїм IV Універ-салом проголошує суверенність, незалежність УНР. Проте проголошення універсалу не давало змоги зберегти контроль за територією України.

42

Під тиском переважаючих сил радянських військ ЦР втрачає територію, вплив, владу. Незабаром у громадянську війну в Україні були втягнуті іно-земні держави, що ще більше загострило ситуацію. Під час громадянської війни політичну владу в Україні виборювали різні політичні сили, які мали свої певні цілі. Головним серед них були білі, більшовики та національно-патріотичні сили. Але внаслідок громадянської війни політичну владу в Україні захопили більшовики а поразка національно-патріотичних сил призвела до болючого територіального розколу українських земель.

2.13.Перехід до непу та її здійснення в Україні

1. Передумови та причини переходу до нової економічної політики. 2. Відбудова народного господарства України на засадах непу. 3. Причини згортання непу. Головною причиною, яка примусила більшовиків тимчасово відмо-

витися від продовження безпосереднього комуністичного будівництва, здійснюваного протягом 1918-1920 рр., стала глибока соціально-економічна та політична криза початку 1920-х рр.

Після закінчення війни ніяких об’єктивних умов для форсування те-мпів соціально-економічних перетворень у напрямі скасування грошей і торгівлі та прямого розподілу життєвих благ не було. Незважаючи на це, правляча більшовицька партія продовжувала виключати з практики «при-ватнокапіталістичні методи взаємовідносин». У грудні 1920 р. В. Ленін пі-дписав декрети про безгрошовий відпуск продуктів за картками, про без-платність палива, житла, комунальних і поштово-телеграфних послуг. А V Всеукраїнський з’ їзд Рад ще на початку березня 1921 р. висунув завдання завершити націоналізацію приватногосподарських підприємств.

Воєнний комунізм загострив післявоєнну економічну розруху, ви-кликав масове незадоволення населення, зумовив досить складне соціаль-но-економічне становище в Україні. Промислове виробництво в Україні у 1920 р. становило лише 12% довоєнного рівня. Чисельність робітників ве-ликої промисловості України зменшилась наполовину порівняно з 1913 р., рятуючись від безробіття і голоду, вони масово покидали міста і вирушали в сільську місцевість. Суттєве зниження життєвого рівня робітників супро-воджувалося проявами невдоволення. Так, лише протягом жовтня – листо-пада 1920 р. на копальнях Донбасу було зафіксовано більше 40 виступів робітників. Заворушеннями були охоплені майже всі великі промислові центри України.

Негативні наслідки воєнного комунізму найбільш болісно відобрази-лися на селянстві, в якого майже вся вироблена продукція відбиралася за продрозкладкою. Селянинові дозволялося залишати собі тільки близько30 фунтів збіжжя на місяць. Українські селяни в 1921 р. повинні були віддати

43

державі 6 млн. пудів цукру, 111 тис. пудів меду, 160 млн. пудів хліба, 23 млн. пудів картоплі тощо. Селяни відкрито висловлювали невдоволення продрозкладкою. Прагнучи зупинити деградацію сільськогосподарського виробництва, VIII Всеросійський з’ їзд Рад у грудні 1920 р. ухвалив закон про запровадження державних завдань на посів для кожного селянського господарства. Таким чином, крім продовольчої розкладки існувала ще й посівна.

Після припинення воєнних дій невдоволення селян реквізиціями і забороною торгівлі різко зросло і набуло найгостріших форм аж до відкри-того опору. У 1920 – 1921 рр. в Україні діяло не менш як 40 тис. організо-ваних повстанців. Селянський повстанський рух офіційна пропаганда по-давала як політичний бандитизм, як саботаж продовольчої політики радян-ської влади з боку найбільш заможної частини селянства – куркулів. Се-лянські повстання і заворушення жорстоко придушувалися червоноармій-ськими частинами під керівництвом В. Блюхера, П. Дибенко, Г. Косовсь-кого та ін. Розвиток бойових дій показав правлячому режиму, що розрахо-вувати на перемогу в боротьбі з рухом селян, спираючись лише на військо-ву силу, не можна. Масова участь селян у заворушеннях виражала його ставлення до економічних підвалин воєнного комунізму й остаточно пере-конала більшовицьке керівництво в невідкладності радикальної зміни по-літики на селі.

Заворушення перекинулися й на армію. В лютому – березні 1921 р. відбулося повстання військового гарнізону міста-фортеці Кронштадт і мо-ряків Балтійського флоту. Для його придушення, оскільки армійські части-ни виявилися ненадійними, направили делегатів Х з’ їзду РКП(б) і комуніс-тів Петрограда. Лише реальна загроза втрати влади змусила більшовицьке керівництво усвідомити необхідність повороту в політиці.

У березні 1921 р. Х з’ їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну прод-розкладки продподатком, що поклало початок переходу до нової економі-чної політики. Суть непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми еко-номічної відсталості країни. Спочатку неп розглядався більшовицькими теоретиками як тактичний хід, тимчасовий відступ, і лише згодом – як один із можливих шляхів до соціалізму.

Неп – це був комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових від-носин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госп-розрахунку; посилення особистої зацікавленості у результатах праці; тим-часовий допуск капіталістичних елементів в економіку.

Протягом 1921–1922 рр. формується непівська модель організації су-спільства, яка фактично реалізовувалася на практиці. Ця модель базувалася на концепції шляху до соціалізму через державний капіталізм. Її складовими були в політико-ідеологічній сфері – жорсткий однопартійний режим; в економіці – адміністративно-ринкова система господарювання. Прин-циповими чинниками економічного розвитку країни ставали: державна

44

монополія у зовнішній торгівлі; державна власність на велику та значну ча-стину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; госпрозрахунок у промисловості, діючий в обмеженому вигляді лише на рівні трестів, що пе-ребували у власності держави; нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку; гальмування розвитку крупного індивідуального господарства на селі.

Реалізація непу в Україні відбувалася надзвичайно суперечливо. Реа-льні наслідки заміни продрозкладки продподатком стали відчутними зго-дом, оскільки продподаток мав стягуватися з урожаю 1921 р., до того ж на практиці цей процес здійснювався методами продрозкладки. Проте відмо-ва влади від практики реквізицій під час хлібозаготівель і свобода торгівлі пробуджували зацікавленість селянина в ефективнішому веденні власного господарства.

З переходом до непу стала відроджуватися кооперація, в якій біль-шовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістично-го будівництва, важливий елемент змички села та міста. Протягом корот-кого часу сільськогосподарська кооперація республіки зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції: до 37% планової заготівлі зерна і майже 50% технічних культур. До кінця відбудовчого періоду в Україні усіма видами кооперації було охоплено більшу частину сільського насе-лення республіки.

Неп зумовив суттєві зміни і в промисловості. Контролюючи важку промисловість, держава передала в оренду організаціям, а також приватним особам дрібні підприємства. В Україні у 1921 р. в оренду було здано 5200 таких підприємств, тобто майже половину наявного фонду. Розпочатий процес роздержавлення та запровадження госпрозрахунку вимагав гнучкі-шої форми управління. Тому замість надцентралізованих бюрократичних управлінь, що гальмували неп, було запроваджено трести, які й стали осно-вними ланками управління державною промисловістю. Перші трести в Україні було організовано восени 1921 р. Невдовзі один за одним виника-ють «Тютюн трест», «Масло трест», «Цукротрест», «Південь сталь». Всього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернські трести, які мали широку господарську самостійність. Поставлена в умови непу, держа-вна промисловість активно переходила на ринкові відносини.

Неоднозначні, суперечливі процеси були характерні для тогочасної торгівлі, де приватний капітал у перші роки непу контролював 75% розд-рібного товарообігу республіки. Її пожвавлення, що, безумовно, стимулю-вало розвиток економіки, водночас зумовлювало і посилення негативних чинників – спекуляції, контрабанди, шахрайства та ін.

Запровадження непу мало помітні економічні наслідки. Тільки у 1928-1929 рр. в Україні було вироблено електроенергії на 138% більше, ніж у 1913 р., кам’яного вугілля – на 119,3%, сталі – на 117%. Поступово виходило з кризи і сільське господарство республіки, яке за обсягом вало-вої продукції вже у 1927-1928 рр. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарство помітно відставало від промисловості.

45

Якщо у 1927-1928 рр. порівняно з попереднім роком обсяг промислової продукції виріс на 19,5%, то сільськогосподарської – лише на 6%. Однак, незважаючи на цілком реальні позитивні зрушення, неп наприкінці 1920-х років було згорнуто.

Неп не міг остаточно стабілізувати економічний розвиток. Наприкі-нці 1920-х років країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконструкції промисловості. Перед СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвитку всього господарства на ба-зі непу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентра-ція наявних ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства – важкої індустрії.

Крім економічних протиріч, поглиблення непу дедалі більше вияв-ляло серйозні політичні та соціальні протиріччя. Зокрема, економічний плюралізм, що набирав сили, диктував необхідність появи плюралізму по-літичного, адже приватний сектор прагнув мати допуск до політичних та юридичних важелів, щоб надійно гарантувати захист власних економічних інтересів. Проте більшовицька партія ділитися владою не збиралася. Тому розвиток ринкових відносин, який сприяв відбудові економіки, суттєво де-стабілізував ситуацію політичну. Серйозні протиріччя в період непу вини-кли в соціальній сфері. Прогресуюче розшарування суспільства, поява без-робіття, безпритульності спричинили зростання соціального напруження.

За таких обставин у 1929 р. більшовицьке керівництво і вирішило здійснити «великий перелом», відкинувши неп.

Отже, нова економічна політика була реакцією на об’єктивні обста-вини – кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху тощо. Запровадження непу в Україні зу-мовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економіч-ної ситуації. Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском обставин, а не стратегічною лінією. Згортання наприкінці 1920-х років непу було зумовлено внутрішніми економічними протиріччями цієї політики та суперечливими процесами, які вона зумовила в суспільстві: зниженням темпів розвитку, вичерпанням ресурсів, небажанням більшови-цької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на сферу політичну; швидкою диференціацією суспільства, зростанням соціа-льної напруги, а значить, і створенням соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відносин.

2.14 Колективізація сільського господарства в Україні: мета, ме-

тоди здійснення та наслідки

1. Поворот до суцільної колективізації та її мета. 2. Ліквідація куркульства як класу.

46

3. Продрозкладка з колгоспів. 4. Наслідки суцільної колективізації. Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового

потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сиро-вина і робочі руки для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Провести планове перекачу-вання коштів з аграрного сектора в промисловість шляхом встановлення занижених цін на сільгосппродукцію правлячі кола не змогли. Вихід із цієї ситуації Ленін побачив у кооперації. Суть проблеми полягала лише в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістич-ний зміст.

Рішення XV з’ їзду ВКП(б) у 1927 р. передбачали повільний, посту-повий, добровільний процес кооперації. Принципова зміна орієнтирів по-чалася після поїздки Сталіна до Сибіру і застосування надзвичайних захо-дів під час заготівлі хліба в лютому 1928 р.

Замислена Сталіним колективізація мала на меті забезпечити неекві-валентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет. Вступаючи в колгосп, селянин, так би мо-вити, делегував свої права на розпорядження виробленою продукцією ад-міністратору – голові колгоспу. Через безпосередній вплив на останнього державні установи визначали, скільки виробленої продукції треба залиши-ти на задоволення потреб колгоспу та колгоспників, а скільки – у централі-зований фонд. Це відкривало для держави можливість безперешкодно при-власнювати створений селянською працею і додатковий, і необхідний для прожиття виробника продукт. Позбавлений знарядь виробництва, обмеже-ний у громадянських правах, колгоспник мав стати приписаним до артілі найманим працівником. Звідси випливала безкомпромісна боротьба дер-жави проти селян – вільних товаровиробників, узагальнена й реалізована в політиці, ліквідації куркульства як класу на основі суцільної колективіза-ції, розселянювання.

Таким чином, колективізація зовсім не була самостійною метою в планах партійно-державного керівництва на чолі зі Сталіним, рівнознач-ною, наприклад, індустріалізації. Колективізація розглядалася як засіб розв’язання хлібозаготівельних криз, спричинюваних природною реакцією ринку на спроби запровадити нееквівалентний обмін між містом і селом.

Колективізація розпочалася в 1929 р. Уже в резолюціях II Всеукраїн-ської конференції КП(б)У висувалася досить відверта вимога: треба всіля-ко прискорювати виробниче кооперування й колективізацію індивідуаль-них господарств.

Судячи з усього, суцільна колективізація замислювалася як комуні-зація, з утворенням господарств максимального рівня усуспільнення. В опублікованих офіційних документах ішлося про артільну форму, однак у різних супроводжувальних інструкціях артіль мала вигляд комуни. По-чинаючи з лютого 1930р., коли було обнародувано новий примірний статут

47

сільгоспартілі, у масовому порядку почали усуспільнювати корів, дрібну худобу й птицю. Все це призводило до зростання напруження на селі. Пар-тійці занепокоїлися, 21 лютого 1930р. у Москві відбулася нарада партійних керівників Російської Федерації та України. Обговорювалися заходи щодо виправлення становища. 2 березня газета «Правда» надрукувала статтю Сталіна «Запаморочення від успіхів» і нову редакцію Примірного статуту сільгоспартілі. В статті засуджувалися «перегини», а відповідальність за них цілком перекладалася на місцевих працівників. Наголошувалося на обов’язковості принципу добровільності при утворенні колгоспів. Згідно з новою редакцією Статуту сільгоспартілі колгоспникам надавалося право мати корову, дрібну худобу та присадибну ділянку. 14 березня ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу з викривленнями партлінії в колгосп-ному русі».

Ці документи внесли певне заспокоєння в селянські маси. Офіційно проголошена відмова від примусової колективізації супроводжувалася конкретними заходами щодо подання допомоги колгоспам, оскільки селя-ни почали виходити з них. ЦК ВКП(б) ухвалив негайно вирядити членів політбюро в основні зерновиробні райони. На Україні працював Г. К. Ор-джонікідзе. Безпосередню участь у «виправленні становища» брали також С. В. Косіор, Г. І. Петровський, В. Я. Чубар, П. П. Постишев та ін.

В січні 1928 р. члени політбюро ЦК ВКП(б) роз’ їхалися по країні з метою прискорити подолання хлібозаготівельної кризи. Сталін поїхав у Сибір. Там він розробив власний метод заготівель, названий «уральсько-сибірским» і згодом поширений на всю країну. Цей метод містив у собі два активних начала: принцип самообкладення, яким село розколювалося за майновою ознакою на ворогуючі групи, й загрозу розкуркулення. Кожному селу визначали загальне завдання на продаж державі хліба, а сільські схо-ди доводили конкретні завдання «до двору». Селян, які не виконували цих рішень, спочатку штрафували, а в разі повторної «неслухняності» розпро-дували їхнє майно з торгів. У результаті застосованого на Україні «ураль-сько-сибірського» методу хлібозаготівель навесні 1929 р. було розпродано майно 18 тис. господарств, оголошених куркульськими.

Досвід хлібозаготівель став у пригоді. Для здійснення колективізації було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства, до складу котрого входили всі ті селяни, що опиралися усуспільненню. При цьому статус незаможника аж ніяк не гарантував безпеку противникам колективі-зації – їх оголошували «підкуркульниками» й теж репресували.

Перша хвиля розкуркулювання тривала на Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. й охопила 309 районів, в яких налічувало-ся 2524 тис. селянських господарств. За станом на 10 березня було розкур-кулено 61 887 господарств (2,5% загальної кількості).

Після визнання адміністративного тиску на селян перегином і дозво-лу виходити з колгоспів масштаби колективізації на Україні різко зменши-лися. Протягом 100 днів починаючи з 10 березня 1930 р. із колгоспів тут вийшло 1594 тис. господарств. Восени в колгоспах в УССР залишилося

48

вже менше третини селян. Процес «вимивання» середняків відбувався так швидко, що знову зробив колгоспи незаможницькими. Тож довелося ще раз залучати середняка у колгосп.

Всього за роки колективізації на Україні експропріювали близько 200 тис. селянських господарств - шляхом продажу майна з торгів, а най-частіше – через внесення цих господарств до проскрипційних списків роз-куркулюваних.

Колективізація призвела до утвердження на селі командної економі-ки шляхом одержавлення новоутворених сільгоспартілей, знищення еко-номічних стимулів до праці. Продрозкладка здійснювалася не індивідуаль-но, як у роки громадянської війни, а колективно, у формі обов’язкових хлі-бопоставок колгоспам. Держава не вступала у податкові відносини з ними, вона просто вилучала весь хліб, за винятком насіннєвого, фуражного та продовольчого фондів.

Обсяг хлібозаготівель з урожаю 1930р. досяг в УСРР 477 млн. пудів проти 310 млн. у попередній заготівельний сезон.

У постанові ЦК ВКП(б) від 2 серпня 1931р. «Про темпи дальшої ко-лективізації та завдання зміцнення колгоспів» роз’яснювалося: колективі-зацію можна вважати в основному завершеною там, де 68-70% селянських господарств увійшло до колгоспів з охопленням не менш як 75-80% усієї посівної площі. Виходячи з цього критерію, колективізацію степової та Лі-вобережної України оголосили здійсненою. А до кінця 1932 р. у республіці було колективізовано майже 70% селянських господарств з охопленням понад 80% посівних площ.

Продрозкладка з урожаю 1931 р. відбувалася дуже напружено, в об-становці репресій як проти селян, так і місцевих керівних кадрів, коли лік-відовувалися або об’єднувалися колгоспи, розпускалися або переобирали-ся їхні правління, а голови артілей, сільрад та уповноважені звільнялися з посад, засуджувалися до тюремного ув’язнення чи засилалися в табори.

Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрно-го сектора на початку 30-х років. За період 1929-1932 рр. в Україні пого-лів’я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней – на 33,3%, сви-ней – на 62,3%, овець – на 74%.

У 1933 р. Сталін, намагаючись уникнути економічної катастрофи, ві-дмовився від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної прод-розверстки. За таких умов колгоспи поступово почали виходити з кризи. Від України в державні засіки надійшло у 1933 р. 317 млн. пудів хліба, у 1935 р. – 462 млн., а у 1937р. – 496 млн. пудів. У 1935 р. в містах було ска-совано введену у 1928 р. карткову систему. Ситуація покращувалася, але проблеми в аграрному секторі були ще досить серйозними: у 1913 р. на одного жителя України було вирощено 684 кг зерна, у 1927р. - 615 кг, а у 1940р. – 639 кг.

Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою лан-кою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала

49

в «обслуговуванні» процесу індустріалізації і в збереженні в країні стабіль-ної ситуації з продовольством. Тобто сільське господарство мало дати пот-рібну кількість хліба для експорту, для зростаючих промислових центрів і армії, а також забезпечити промисловість необхідною кількістю робочих рук і технічною сировиною. Головним наслідком колективізації став здійс-нений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною; жертвами насильницького розкуркулення і голодомору; втратою селянами відчуття хазяїна, тривалими деградацією та дезорганізацією аграрного сектора.

2.15 Індустріалізація народного господарства та особливості її

проведення в Україні (20–30-ті роки ХХ ст.)

1. Причини, завдання та методи індустріалізації. 2. Здійснення індустріалізації в Україні та її наслідки. 3. Суперечливість модернізації 1930-х років. Незважаючи на успіхи непу, СРСР, в т.ч. й Україна, залишалися аг-

рарно-індустріальними, їхня економіка вимагала технічної і технологічної модернізації. У 20-х роках відбувалася гостра партійна дискусія з приводу того, якими шляхами можна досягти світового рівня економічного розвит-ку. Перемогла лінія Й. Сталіна та його соратників, які були прихильниками авторитарних форм управління і здійснення індустріалізації будь-якою ці-ною і в найближчій перспективі, що в кінцевому підсумку мала привести до «побудови матеріально-технічної бази соціалізму». Проект всеосяжних корінних економічних перетворень був розроблений у 1928 р. Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапа-ми якого стали п’ятирічки.

Головна проблема, яку треба було вирішити відповідно до взятого курсу на індустріалізацію, - фінансування розвитку промисловості, особ-ливо важкої. Не маючи змоги одержувати іноземні позики, Сталін і його оточення вжили заходів щодо розвитку важкої промисловості швидкими темпами: перекачування у неї коштів, що накопичилися в сільському гос-подарстві, легкій промисловості, торгівлі та інших галузях; збільшення прямих і непрямих податків; використання трудового ентузіазму працівни-ків тощо.

Важливим джерелом індустріалізації було колоніальне пограбування поневолених народів, серед них і українського. Грабіж здійснювався шля-хом встановлення неадекватних цін на ввіз і вивіз продукції, особливо сільськогосподарської. Так, за 1 ц м’яса Україні платили 2,4 крб., тоді як на світовому ринку його ціна становила 8,8 крб. Найдешевше коштував хліб, що вивозився з України за кордон.

Керівники країни не розуміли чи не хотіли розуміти, що недооціню-вання товарно-грошових відносин, систематичне нехтування інтересами

50

села, зволікання із розв’язанням соціальних проблем неодмінно позначать-ся на розвитку самої промисловості, що було підтверджено результатами першого п’ятирічного плану. Досить деталізований і ретельно обговоре-ний, цей план не був втілений у життя. У 1932 р. фактично було виплавле-но чавуну 6,2 млн. т, хоча за відправним варіантом передбачалося 7 млн. т. У виробництві тракторів ці показники відповідно становили 49 тис. і 53 тис.; автомобілів – 24 тис. і 100 тис. Схоже становище було й з виконанням інших планових завдань. Проте Сталін, незважаючи на провал першого п’ятирічного плану, у січні 1933 р. на весь світ заявив про його дострокове виконання – за чотири роки і три місяці. Не було виконано завдання і з ва-лової продукції промисловості, а продуктивність праці становила лише 41% при запланованій 110%. Саме з цього часу радянська статистика пере-творилася на вірну служницю тоталітарного режиму, фальсифікуючи стан справ не тільки в економіці, а й у суспільстві загалом.

Не кращім за перший був і другий п’ятирічний план на 1933-1937 рр., який ставив низку нереальних, економічно необґрунтованих завдань, які через це не було і виконано. Досягти рівня, передбаченого першим і другим п’ятирічними планами, чорна металургія і тракторобудування змо-гли лише в 1949 р. Серйозні зриви були характерні й для передвоєнних ро-ків третьої п’ятирічки (1938 - червень 1941 р.)

Не було виконано перші три п’ятирічні плани і в Україні. Наприклад, за планом видобуток вугілля в Донбасі мав збільшитись із 27 до 53 млн. т, а фактично становив тільки 45 млн. т. Виплавляння чавуну в Україні пе-редбачалося збільшити майже втричі, що також виявилося нездійсненним.

Внаслідок сталінського стрибка в індустріалізації України, як і зага-лом в СРСР, поглибилися диспропорції в розвитку господарства, зріс дефі-цит товарів широкого вжитку, посилилась інфляція. Загострив проблему постачання населення міст продовольством неврожай 1928 р. в Україні. З другого кварталу цього року була запроваджена карткова система розподі-лу продуктів. Населення невеликих міст, які не забезпечувалися продукто-вими картками, голодувало. Лише в січні 1935 р. карткову систему було скасовано і встановлено єдині ціни на хліб, а з жовтня – на всі інші продо-вольчі товари. Остаточно нормовані ціни на товари першої необхідності було скасована в 1936 р.

Отже, головна ідея п’ятирічних планів з індустріалізації країни і од-ночасного підвищення життєвого рівня населення в ході так званого соціа-лістичного будівництва не була втілена в життя, особливо щодо піднесення матеріального рівня життя народу. Щодо промислового розвитку України перший п’ятирічний план виявився порівняно найбільш сприятливим. Із 1500 нових промислових підприємств, які планувалося спорудити в СРСР, 400 припадало на Україну, і більшість їх було побудовано. Технічний рі-вень деяких із них був досить високим. До таких новобудов можна віднес-ти Зуївську і Штерівську електростанції. Найбільшою електростанцією в Європі вважався Дніпрогес, побудований в Запоріжжі. В Донбасі було вве-дено в дію 53 нові шахти, а на заводах, які уже діяли в Україні, 12 доменних

51

і 24 мартенівські печі. Поряд із розширенням існуючих споруджувалися нові гіганти металургії, такі як «Азовсталь», «Запоріжсталь», «Криворіжс-таль». У 1932 р. побудовано перший в Україні електрометалургійний завод з випуску інструментальної сталі «Дніпроспецсталь». Україна посіла одне з перших місць у світі за рівнем розвитку чорної металургії. Непоганих ре-зультатів досягли і в галузі машинобудування. З жовтня 1931 р. почав ви-пускати продукцію новозбудований Харківський тракторний завод. Рекон-струйовано Луганський паровозобудівний завод, машинобудівні заводи в Харкові, Києві. Найбільшою в машинобудуванні України новобудовою був Краматорський машинобудівний завод.

У харчовій промисловості виникли нові галузі – маргаринова, моло-чна, маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Зокрема, в 1928-1937 рр. збудовано 67 механізованих хлібозаводів, 5 великих м’ясокомбінатів. У 1932 р. став до ладу Херсонський консервний завод. В Одесі, Києві, Ха-ркові збудовано трикотажні фабрики. Однак легка промисловість значно відставала від важкої, а попит на товари широкого вжитку постійно випе-реджав виробництво.

Негативом для розвитку України як у першому п’ятирічному плані, так і в наступних було те, що вони ставили у привілейоване становище ро-сійський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. В Україні ж прискореними темпами мали розвиватися лише ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії. Із 61,6 млрд. крб., призначених, згідно з планом першої п’ятирічки, на розвиток народного господарства, для України виділялося 11,3 млрд. крб., або 18,3%, тоді як Росії – 68%, на-багато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на промисловість припадало 4,2 млрд. крб., з них на нове будівництво – лише 1,2 млрд. крб. Найгіршим було те, що 78% із цих 1,2 млрд. крб. припадало на Донецько-Криворізький район, тобто для задоволення потреб Росії у вугіллі й металі, а на решту території України – лише 22%.

Отже, промисловість України і далі мала розвиватися у напрямі, ви-значеному ще в царські часи: і тоді і тепер роль України зводилася до за-безпечення Росії паливом, необробленим металом і важким прокатом. На-ступні п’ятирічки не внесли суттєвих змін у стан справ: у другій п’ятирічці Україні було виділено ще менше коштів – всього 16,7% від загальної суми по Союзу, а в передвоєнні роки – 14,5%. Така ситуація змусила вченого-економіста М.Волобуєва заявити, що революція в економіці нічого не змі-нила – Україні залишалася колонією Росії. Колоніального характеру украї-нській економіці надавало і запровадження необмеженої системи централі-зації в управлінні господарством, загальне функціонування транспортних засобів, фінансової системи, органів обліку матеріальних ресурсів. Вже у другій половині 20-х років до загальносоюзного бюджету відраховувалося українських капіталів на 20% більше, ніж за часів Російської імперії. У 1930-ті та наступні роки Україна була остаточно позбавлена навіть за-лишків національної економіки.

52

Для того щоб стимулювати активність трудящих у виконанні п’ятирічних планів, більшовики організували в широких масштабах так зва-не соціалістичне змагання, що ґрунтувалося на ентузіазмі народу, який то-талітарний сталінський режим використовував сповна. Загальне керівницт-во соціалістичним змаганням здійснювала компартія, а безпосередніми його організаторами були профспілки. З’явилися ударники і герої соціалістичної праці. За виконанням п’ятирічних планів змагалися заводи, міста, райони і навіть республіки. В роки перших п’ятирічок такі методи організації праці певною мірою були ефективними. З часом змагання перестало бути дійовою формою «боротьби» за зниження собівартості та поліпшення якості продук-ції, не забезпечувало виконання господарських планів. Широко використо-вувалася примусова праця в’язнів, передусім політичних.

Незважаючи на вжиття партійно-державними чиновниками широ-ких організаційних заходів, у виробництві спостерігалися безпорядок, ма-рнотратство. Несвоєчасне постачання обладнання призводило до того, що розбудовані корпуси фабрик і заводів довго простоювали, траплялися ви-падки псування машин погано підготовленими операторами, а старих, так званих буржуазних, спеців звільняли з роботи, багатьох карали як ворогів народу. Часто через відсутність кваліфікованих кадрів підприємства не мо-гли виробити запланованої кількості продукції.

Відчуженість робітників від засобів виробництва, командно-адміністративні методи управління зумовлювали економічну неефектив-ність промисловості України. Капітальне будівництво гальмувалося за браком коштів.

Індустріалізація докорінно змінила структуру господарства, зокрема співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загально-му обсязі валової продукції. Продукція машинобудування наприкінці 30-х років випереджала всі інші галузі промисловості, а частка великої промис-ловості в господарському виробництві становила у 1938 р. 92,5%. Такий непропорційний розвиток промисловості негативно вплинув на економічне становище України. Якщо промисловий потенціал її у 7 разів перевищував рівень 1913 р., то рівень розвитку провідних галузей економіки залишався низьким порівняно з розвиненими країнами світу.

2.16 Підсумки та наслідки II світової війни для України (1939–

1945)

1. Повоєнні адміністративно-територіальні зміни. 2. Розширення зовнішньополітичних функцій УРСР. 3. Демографічні та матеріальні втрати. Особливості процесу відбудо-

ви народного господарства України.

53

Наприкінці війни процес об’єднання українських земель вступив у вирішальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро стало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеччини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській та Ялтинській конференціях лі-дерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних кор-донів УРСР сформувалися в процесі українсько-польського, українсько-чехо-словацького, українсько-румунського територіальних розмежувань.

Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею. Першим кроком на шляху українсько-польського територіаль-ного розмежування в середині 40-х років стала Люблінська угода між уря-дом УРСР і польським про радянським Тимчасовим Комітетом Національ-ного визволення, що була укладена 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа споконвічні українські землі передавалися Польщі.

16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріп-лювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по «лінії Керзона».

На завершальному етапі війни гостро стало питання про подальшу долю Закарпатської України. 26 листопада 1944 р. I з’ їзд делегатів Народ-них комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачево, ухвалив ма-ніфест про возз’єднання Закарпатської України з УРСР. Ця дія зумовила пе-вне напруження в радянсько-чехословацьких відносинах, проте під тиском обставин чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було пос-тавлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського до-говору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хоти-нщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони встановлені в червні 1940 р.

Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила по-над 580 тис. кв. км.

Отже, процес врегулювання територіальних питань, що розгорнувся на міжнародній арені в середині 40-є років, мав для України такі наслідки: по-перше, остаточне визначення кордонів республіки, їхнє юридичне ви-знання світовим співтовариством; по-друге, збільшення території УРСР та її демографічного потенціалу; по-третє, об’єднання українських земель у складі однієї держави; по-четверте, майже повне завершення формування державної території.

Ще 27 січня 1944 р. у Москві відбувся перший за воєнні роки пленум ЦК ВКП(б), який розглянув і ухвалив пропозицію Ради народних комісарів СРСР щодо розширення прав союзних республік у сфері міжнародних від-носин.

Вийшовши після тривалої перерви на міжнародну арену, Україна не-вдовзі стає одним із засновників і перших членів Організації Об’єднаних Нації.

54

6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і активно включилася в роботу. Д. Манільсь-кий очолив I комітет конференції. Членами різних комісій і комітетів були й інші представники української делегації – І. Сенін, О. Палладін та ін.

Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. ук-ладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною і т. і.

На міжнародній арені Україна ніколи не відхилялася від позицій, які займав СРСР, що закономірно для унітарної держави.

Україні формально було надано право встановлення прямих міжнаро-дних відносин, у тому числі обмін дипломатичними місіями, але відсутність реального суверенітету робили це право нездійсненним на практиці. Тому пропозиції урядів Англії (1947) та Судану (1956) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишилися без відповіді.

Отже, основними причинами відновлення зовнішнього представниц-тва УРСР були, з одного боку, намагання цією акцією заспокоїти міжнаро-дну громадську думку, мобілізувати український народ на завершення вій-ни і відбудову, а з іншого – бажання створити зручний і безвідмовний до-датковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних планів керівни-цтва СРСР. Проте навіть за цих обставин сам вихід України наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, її вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови української державності.

Відбудова народного господарства республіки розпочалася одразу ж після визволення з-під фашистської окупації й особливо активізувалася в повоєнний час. Відбудова в Україні мала низку особливостей, які відрізня-ли її від західних країн.

Насамперед суттєво відмінними були масштаби збитків, нанесених війною. У республіці на руїни було перетворено 714 міс і селищ та понад 28 тис. сіл, 16,15 тис. промислових підприємств. В Україні залишилися не-ушкодженими лише 19 % довоєнної кількості промислових підприємств. З 26 металургійних і 25 коксохімічних заводів не зберігся жодний. Було зруйновано більшість прокатних станів, доменних і мартенівських печей. У Донбасі знищені всі шахти, заводи гірничого машинобудування.

Помітно ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946-1947 рр. До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано майже 1 млн. хворих дистрофією. У 16 східних областях республіки 1946 р. померло майже 282 тис. а 1947р. – 528 тис. осіб. Голод значно ускладнив і без того важкий процес відбудови.

Економіка України відбудовувалася не як самостійний комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи.

Важливим чинником відбудовчих процесів в Україні була командна система. Саме вона давала змогу в короткий час мобілізувати значні мате-ріальні та людські ресурси. Характерною рисою стратегії радянського ке-рівництва було повернення до довоєнної моделі розвитку народного гос-подарства – це пріоритетний розвиток кількох базових галузей важкої

55

промисловості за рахунок нещадної експлуатації сільського господарства. У 1946 -1950 рр на потреби важкої промисловості було направлено 80 % капіталовкладень. Це давало ефект у галузях, орієнтованих на воєнно-промисловий комплекс, але гальмувало та деформувало процес виробниц-тва споживчих товарів та розвиток сільського господарства.

Повоєнне село мусило виконати три завдання: забезпечити потреби промисловості в сировині, вирішити проблему постачання міст продоволь-ством, виростити достатню кількість сільськогосподарської продукції для експорту в країни Східної Європи. Намагаючись виконати ці завдання в умовах хронічної нестачі коштів, офіційна влада практикує традиційні ко-мандні методи.

Ціною величезного напруження фізичних і духовних сил усього на-роду народне господарство України за короткий строк було відбудоване. У роки першої повоєнної п’ятирічки відновили роботу 22 доменні, 43 марте-нівські печі й 46 прокатних станів, почали функціонувати реконструйовані металургійні заводи «Азовсталь», «Запоріжсталь», Краматорський, Єнакі-ївський. Промисловий потенціал республіки поповнився низкою нових пі-дприємств. Обсяг валової продукції промисловості усієї України протягом 1946-1950 рр. збільшився в 4,4 рази і перевищив рівень 1940р. на 15 %.

До кінця четвертої п’ятирічки питома вага вироблених в Україні найважливіших видів продукції промисловості в загальному обсязі стано-вила: чавуну – 47,8 %, сталі -30,6 %, прокату -33,2 %, залізної руди -53 %. У 50-х роках республіка знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи.

Отже, відбудова народного господарства України суттєво відрізня-ється від відбудовчих процесів країн Заходу. Збитки, нанесені війною рес-публіці, були значно більшими, ніж на Заході. Ускладнив ситуацію голод 1946-1947 рр. Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зо-внішньої допомоги, а західні країни активно використовували асигнуван-ня, що надавалися США відповідно до «плану Маршалла». Характерними рисами відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи, значна заангажованість в економічній сфері ідеологічного фактора.

2.17 Соціально-економічний зміст перебудови (1985-1991 рр.) та її

здійснення в Україні

1. Причини та мета перебудови в СРСР. 2. Передумови національно-державного відродження України в умо-

вах перебудови. 3. Наслідки перебудови для України.

56

Друга половина 80-х – початок 90-х років ХХ століття стали для Ра-дянського Союзу часом пошуків і випробувань.

Критичне становище, в якому опинився СРСР у середин 80-х років, диктувало необхідність радикальних перетворень. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці почався, коли в березні 1985 р., після смерті К. У. Чер-ненка, Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. С. Горбачова. На квітневому (1985 р.) Пленумі ЦК КПРС М. С. Горбачов уперше заявив про потребу докорінних змін в економіці і політиці, соціальному і духов-ному житті. Тому квітень 1985 р. вважається початком перебудови в СРСР, хоч саме поняття «перебудова» з’явилося значно пізніше.

Перебудова відкрила дуже складний, дуже протирічний етап в історії нашого суспільства. Це була відповідь на необхідність ліквідувати зробле-ні раніше помилки і прорахунки, подолати негативні тенденції і явища в розвитку СРСР. Таким чином, глибинні причини перебудови виходили з деформацій, обумовлених пануванням адміністративно-командної систе-ми, історично обмежених форм соціальної організації суспільства.

Приступаючи до реформ, керівники КПРС вважали, що достатньо лише виправити окремі негативні риси радянської системи. Офіційна кон-цепція перебудови в загальних рисах сформувалася до 1988 року. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов’язаних завдань: 1) ради-кальної економічної реформи; 2) демократизації суспільного життя, роз-ширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова гуманно-го, демократичного соціалізму, який мав поєднати ринок з централізова-ним плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, сувере-нітет республік зі збереженням єдиної союзної держави. Проте життя пока-зало, що створена КПРС централізована, адміністративно-командна систе-ма не піддається реформуванню. Перебудова як «революція згори» не до-сягла поставлених цілей, натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес «знизу», який врешті-решт призвів до знищення тоталітарної системи. Складовою частиною цього процесу стало національно-державне відродження України.

Розв’язанню національних проблем у реформаторській програмі М. Горбачова відводилося останнє місце. Мабуть, реформатори потрапили в полон десятиліттями нав’язуваних радянськими пропагандистами поло-жень про остаточне і цілковите розв’язання національного питання в СРСР. Головним набутком першого етапу демократизації суспільства ста-ла гласність, що почала поступово переростати у свободу слова. Численні публікації з історичних, політичних, культурних та економічних проблем почали заповнювати безліч білих плям в історії народу та свідомості лю-дей. Почалася руйнація теоретичних догм та ідеологічних стереотипів, ви-явилась нежиттєздатність комуністичної ідеї.

Роки перебудови відзначалися дедалі зростаючою політичною акти-вністю суспільства. Вона виявлялася у діяльності так званих неформальних груп і об’єднань. Неформальними їх назвали на відміну від формальних, тобто створених Комуністичною партією.

57

Наприкінці 1987 р. в Україні відбулися перші виступи інтелігенції, невдоволеної повільними темпами перебудови. Восени 1987 р. у Києві був заснований Український культурологічний клуб (УКК ). Серед його членів було чимало політв’язнів і дисидентів. Проблеми, що обговорювалися на зборах УКК, не виходили за межі історії та культури, проте члени УКК ви-кривали «білі плями» історії й таким чином неминуче ставали в опозицію політичному режиму. Одночасно у Львові виникло культурологічне Това-риство Лева. Воно об’єднувало творчу молодь, студентів, робітників, на-віть деяких комсомольських лідерів. Тоді ж члени міжнародного «Пенклу-бу» виявили ініціативу у створенні Української асоціації незалежної твор-чої інтелігенції. Навесні 1988 р. при Київському університеті імені Т. Г. Шевченка виникла студентська організація «Громада».

Неформальні організації перебували під пильною увагою КДБ, хоча власті не вдавалися, як раніше, до арештів. Кампанія цькування у засобах масової інформації лише сприяла популяризації неформалів. Непідконтро-льні державній партії осередки множилися у геометричній прогресії. Полі-тична ситуація в Україні радикалізувалася. На основі Української Гельсін-ської групи у березні 1988 р. сформувалася організація республіканського масштабу – Українська Гельсінська спілка (УГС). Її лідером став по-літв’язень Л. Лук’яненко, звільнений у грудні того ж року. УГС заявила про себе, як про федеративне об‘єднання правозахисних груп і організацій.

Починаючи з осені 1988 р. перебудовний процес вступив у свій мі-тинговий етап. У Львові, Києві, Вінниці і Хмельницькому пройшли перші масові мітинги неформальних об’єднань. Зокрема, у Львові на площі перед університетом регулярно проводилися мітинги, учасники яких вимагали скасування привілеїв для компартійно-радянської номенклатури, звільнен-ня політичних в’язнів, розширення прав союзних республік тощо.

Невдалі спроби реформаторської команди М. Горбачова подолати еко-номічну кризу без переходу до ринкових відносин спричинили істотне погі-ршення рівня матеріального забезпечення населення. Важелі влади вислизали з рук компартійно-радянської номенклатури. Процес реформ перестав бути керованим. Суспільство вставало з колін і починало пред’являти свій рахунок державі. «Революція зверху» перетворилася на «революцію знизу».

Того ж року група письменників виступила з різкою критикою мовної ситуації в республіці, вимагаючи урядових заходів для розширення вживан-ня української мови. Під тиском громадськості у жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Цим докумен-том юридично закріплювався державний статус української мови. Було га-рантовано рівноправність мов усіх народів, які мешкали на території Украї-ни, і створено умови для розширення сфери функціонування української мови як мови корінного населення. Відповідно до закону впродовж п’яти років українська мова мала замінити російську в державних установах.

Відроджувався український патріотичний рух. У 1989 р. на мітингу у Львові вперше замайоріло синьо-жовте знамено. Національна символіка стала поширюватись в усій Україні.

58

Боротьба за відродження Української автокефальної православної, як і греко-католицької, церкви була складовою частиною процесу українсько-го національного відродження. Завдяки широкій підтримці українського суспільства цей рух подолав опір властей та РПЦ і набув стійких тенденцій в подальшому розвитку. Якщо у листопаді 1989 р. в Україні діяло 30 пара-фій УАПЦ, то в січні 1990 р. – понад 200.

Враховуючи політичну і релігійну ситуацію, архієрейський собор РПЦ, який зібрався у Москві наприкінці січня 1990 р., пішов на певні пос-тупки православним ієрархам України. Єпархії, громади і монастирі на те-риторії УРСР були виділені в окрему адміністративну одиницю – екзархат. Екзархат набув самостійності в управлінні і почав іменуватися Українсь-кою православною церквою (УПЦ). Однак московський патріарх та синод не надали УПЦ права внутрішнього самоврядування і залишили за собою можливість втручатися у розв’язання будь-яких питань церковного життя.

Почали виникати осередки «неформальних» об’єднань: історико-просвітницької організації «Меморіал», товариства української мови ім. Т. Г. Шевченко, Студентського братства та ін. Легалізувалася Українська греко-католицька церква, відродилася українська автокефальна православ-на церква. У 1989 р. виникла перша масова політична організація, що пе-ребувала у фактичній опозиції до КПУ – Народний Рух України за перебу-дову. Організацію, що згодом стала масовою, започаткувала київська твор-ча інтелігенція. 8-10 вересня 1989 р. відбувся установчий з’ їзд Народного руху України за перебудову. На ньому було представлено 1109 делегатів від 1247 первинних груп. 85% делегатів були українцями. 20% делегатів мала партійні квітки, а сім з десяти учасників – вищу освіту. Близько поло-вини їх представляли західні, більше третини – центральні регіони респуб-ліки. Кількість членів Руху зі східних і південних областей була мізерною. Робітничий клас майже не брав участі у створенні нової організації.

28 вересня 1989 р. у «Літературній Україні» була надрукована про-грама Народного руху України за перебудову, прийнята установчим фору-мом. У ній проголошувався курс на політичне, економічне й культурне ві-дродження України. Головна мета діяльності - побудова демократичного та гуманного суспільства, досягнення справжнього народовладдя, добро-буту народу, відродження і всебічний розвиток української нації. Наголо-шувалося на необхідності забезпечити національно-культурні потреби всіх етнічних груп населення.

У березні – травні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та до місцевих Рад. Депутати обиралися прямим таємним голосуванням з альтернативних кандидатур. Напередодні виборів Рух та близькі до нього організації утворили демократичний блок. На 450 мандатів претендувало близько 3 тис. кандидатів. Демократичний блок домігся значного успіху: з 442 обраних депутатів 111 користувалися його підтримкою. Уперше в трьох західних областях компартія змушена була перейти в опозицію. Тре-ба розуміти, що хоч вибори 1990 р. не стали повною перемогою демокра-тії, вони мали велике значення для України. Похитнулася монополія ком-

59

партії на владу. Уперше в історії Україна одержала демократично обраний парламент. Тепер її доля вирішувалася не в Москві, а в Києві. Керована з Мо-скви перебудова вичерпала себе – починалася нова українська революція.

З 15 травня 1990 р. вперше в історії України Верховна Рада респуб-ліки почала працювати на постійній основі. Найважливішою проблемою національного державного будівництва тепер було досягнення реального суверенітету України. Важливим кроком на шляху до суверенітету стала Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Ра-дою 16 липня 1990 р.

У зв’язку зі спробою державного перевороту в СРСР 19 серпня 1991 р., позачергова сесія Верховної Ради республіки 24 серпня 1991 р. прого-лосила незалежність України і створення самостійної держави – Україна.

Найважливішими подіями в житті України стали Всеукраїнський ре-ферендум та вибори Президента України 1 грудня 1991 р. В бюлетень для таємного голосування був включений Акт проголошення незалежності України та питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» Понад 28 млн. громадян (або понад 90 %) на це питання відпові-ли «так», понад 2 млн. (або 7,5 %) відповіли «ні». На посаду президента претендувало 6 кандидатів: В. Б. Гриньов, Л. М. Кравчук, Л. Г. Лук’яненко, Л. І. Табурянський, В. М. Чорновіл, І. Р. Юхновський. Президентом України було обрано Л. М. Кравчука, який отримав понад 61 % голосів.

Важливим етапом у створенні незалежної української держави стала угода про ліквідацію СРСР. 7 – 8 грудня 1991 р. в Білорусії під Брестом ві-дбулася зустріч Голови Верховної Ради Республіки Білорусь С. С. Шушке-вича, Президента Росії Б. Н. Єльцина та Президента України Л. М. Крав-чука. Наслідком зустрічі стала офіційна констатація факту розпуску СРСР, а також підписання угоди про створення СНД, відкритого для усіх колиш-ніх республік та інших країн.

21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще ві-сім союзних республік. Таким чином вони підтвердили своє розуміння то-го, що СРСР більше не існує. За цих умов М. Горбачову не залишалося ні-чого іншого, як оголосити про припинення виконання ним функцій Прези-дента СРСР у зв’язку зі зникненням самої держави.

Наприкінці 1991 р. закінчилася епоха, що тривала понад сім десяти-літь. Зійшла у минуле радянська форма державності, яка насправді була фіктивною і намертво прив’язувала Україну до тоталітарної наддержави. Народилася нова, демократична Україна.

2.18 Особливості соціально-економічного розвитку незалежної

України в умовах формування ринкових відносин

1. Загострення економічної кризи в умовах переходу економіки на ринкові стосунки.

60

2. Реформування відносин власності. 3. Соціально-економічна стратегія Президента Л. Кучми. Перш за все, треба підкреслити, що політична незалежність України

стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командної до рин-кової економіки.

Треба зауважити, що теорія перехідного періоду від директивної до ліберальної економіки тільки створюється, базуючись на досвіді країн, які раніше стали на шлях ринкової трансформації економіки. Щодо цього фа-хівці виділяють декілька специфічних моделей:

1. Створення в надрах старої командної системи нових соціально орі-єнтованих ринкових відносин (Китай, В'єтнам, Монголія та ін.). Для цієї моделі характерні ґрунтовне теоретичне опрацювання основних тенденцій перехідного періоду і практична реалізація його через соціально-економічні експерименти, під час яких відпрацьовувались оптимальні форми привати-зації; стара бюрократія пристосовувалася до нових умов господарювання, вирішувалися проблеми зайнятості; велися пошуки форм залучення інозем-ного капіталу, стимулювання розвитку підприємництва тощо.

2. Поступовий еволюційний перехід до ринкових відносин (Угорщи-на, Чехія, Словаччина). На відміну від попередньої моделі, цей варіант пе-редбачає руйнацію командної економіки. Визначальною його рисою є пос-тупове нагромадження ринкових елементів, яке дає змогу країні перейти до нових форм господарювання без зростання соціальної напруженості та масового зубожіння населення, певною мірою минаючи період форсовано-го, первісного нагромадження капіталу.

3. Шлях «шокової терапії» (Польща). Суть цієї моделі полягає в за-провадженні в короткий термін комплексу радикальних економічних захо-дів — блискавичної лібералізації цін, максимального усунення держави від втручання в економічні процеси, ліквідації більшості субсидій, надання повної самостійності підприємствам та фірмам в економічних питаннях.

Перші кроки до ринкової економіки Україна зробила ще до офіцій-ного проголошення незалежності. Це засвідчують документи, базовані на положеннях Декларації про державний суверенітет України — Закон про економічну самостійність України (серпень 1990 р.) та постанова Верхов-ної Ради «Про проекти концепції та програми переходу Української РСР до ринкової економіки» (листопад 1990р.), які визначали зміст, мету та ос-новні принципи економічної самостійності республіки як суверенної дер-жави, механізм господарювання, регулювання економіки й соціальної сфе-ри, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової систем.

Але через різні обставини Україна самостійно не обирала своєї пер-шої моделі переходу до ринку, а була просто втягнута в ринкові перетво-рення за російським зразком. Вже в січні 1992 р. російський уряд Є. Гайда-ра, дотримуючись концепції «шокової терапії», зняв державний контроль над ціноутворенням.

61

Зауважимо, що уже навесні 1992 р. в Україні існували всі ознаки глибокої економічної депресії.

Економічна криза початку 90-х років ХХ ст. негативно вплинула на рівень життя та соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992 р. основна маса населення України опинилася за межею бідності.

Економічні негаразди негативно позначилися на соціальній структурі населення України. Форсоване розшарування суспільства призвело до со-ціальної поляризації. Вже у 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64 % населення, «середній клас» майже зник, а кількість багатих становила 10 %. Внаслідок цього різко зросло суспільне напруження.

Навіть нетривалий період лібералізації економіки вивів з рівноваги стару систему господарювання, створив атмосферу, в якій повернення до адміністративного регулювання призводить до двох негативних наслідків — послаблення реального впливу держави на розвиток економічних про-цесів; переміщення господарської діяльності з легальної сфери економіки до тіньової. За даними Українського фонду підтримки реформ, тіньовий сектор економіки України сягнув наприкінці літа 1994 р. 60%. Монетарна маса, що перебувала поза банківським обігом, становила 40%.

Отже, у період 1991 — середини 1994 pp. віднайти оптимальну фор-мулу реформування національної економіки не вдалося. Країна опинилася в кризовій ситуації. Проте українське суспільство випробувало різні підхо-ди до реформування, набуло досвіду суспільних перетворень.

За цих обставин Президент Л. Кучма у жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. У соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдання:

- докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватного сектора;

- децентралізація управління економікою; - регульована та контрольована державою лібералізація цін; - фінансова стабілізація – послаблення податкового пресу, подолання

платіжної кризи, поглиблення банківської реформи; - соціальний захист, який би перебачив докорінні реформи заробітної

плати, соціальної допомоги та соціального страхування. Перші кроки на шляху здійснення нового курсу були швидкими і рі-

шучими. Вийшли урядові постанови про підвищення зарплат, пенсій та стипендій, про лібералізацію цін та про лібералізацію експорту. НБУ видав постанову про уніфікацію курсу валют та монетаристські методи стиму-лювання інфляції.

Але далі треба зрозуміти, що реалізація нового курсу виявила суттєві недоліки запропонованої ліберальної моделі реформування. Стало ясно, що:

- по-перше, ринок не може регулювати ціни природних монополістів; - по-друге, глибокі структурні зміни неможливі лише на основі рин-

кових стимулів, вони відбуваються за допомогою державного програму-вання;

62

- по-третє, ринок погано розв’язує соціальні проблеми, а також про-блеми невиробничої сфери.

Недосконалий механізм соціальних компенсацій, пов’язаний з лібе-ралізацією цін, не тільки не дав змоги розширити соціальну базу ринкових реформ, а й суттєво підірвав її, зробив проблематичною масову підтримку нового курсу.

Ситуація, що склалася, вимагала певної корекції стратегії 1994 р. У політичних колах пожвавилися дискусії щодо пошуку власної української моделі ринкового трансформування економіки, прагматичного врахування особливостей сучасного розвитку республіки. Ці ж ідеї лягли в основу про-грами антикризових дій, яку Президент обнародував у 1997 р. Основними положеннями програми були прискорення приватизації, легалізація за раху-нок лібералізації податкової політики тіньової економіки, активізація інвес-тиційного процесу, отримання максимального економічного ефекту від зов-нішньої торгівлі, енергійний перехід аграрного сектора на рейки інтенсифі-кації виробництва, піднесення рівня ефективності використання енергоре-сурсів, економічне забезпечення пріоритетного розвитку соціальної сфери.

За декілька років після проголошення нового курсу в економічній сфері відбулися певні зрушення, зародилася низка позитивних тенденцій та процесів:

- сталися певні структурні зрушення; - часткова фінансова і цінова стабілізація; - інтенсифікація процесу приватизації; - започаткування процесу повернення капіталу в Україну; - перегляд податкової системи з метою зменшення податкового тис-

ку на економічну діяльність і забезпечення рівності юридичних та фізич-них осіб усіх форм власності;

- роздержавлення землі і майна сільськогосподарських підприємств. Але треба підкреслити, що ці тенденції не набули сталого характеру.

Зрушення, спричинені їхньою дією, - це лише прориви в окремих економі-чних сферах. Ситуація залишилась складною, що засвідчують, наприклад, економічні показники 1-пол.1998 р. У цей час збитково працювала більша частина (51 %) підприємств. За бартерними умовами підприємствами у 1-пол. 1998 р. було реалізовано 41,7 % продукції. На ринку праці посилилася тенденція зростання безробіття. Восени 1998 р. знову розпочався спад промислового виробництва, розгорнулась інтенсивна девальвація гривні.

Які ж були причини цього? Загострення проблем реформування економіки були зумовлені недо-

статнім ступенем обґрунтованості економічних реформ, повільним форму-ванням правової бази реформування, протистоянням між гілками влади, опором реформам з боку опозиційних сил, недосконалим механізмом соці-альних компенсацій, зовнішньоекономічними прорахунками тощо.

Отже після багатьох років пошуку оптимальної моделі реформування, апробації різних її варіантів в економіці України позитивні тенденції та про-цеси перепліталися з негативними. Про певне оздоровлення вітчизняного

63

економічного сектора свідчило зменшення бюджетного дефіциту, певні структурні зрушення, пожвавлення в деяких галузях промисловості, запо-чаткування процесу повернення капіталу в Україну, зниження від’ємного сальдо зовнішньої торгівлі тощо. Водночас зберігалися негативні процеси – зростала кількість збиткових підприємств, значна кількість продукції ре-алізовувалася через бартерні угоди, невпинно збільшувалася заборгова-ність держави із виплат заробітної плати, зростало безробіття тощо.

Вищеперелічені проблеми в економіці, непослідовність і гальмуван-ня реформ зумовлені постсоціалістичним синдромом, складнощами пере-хідного періоду, недостатнім ступенем обґрунтованості економічних ре-форм, спробами механічного застосування західних моделей без врахуван-ня національно-історичних особливостей, невідповідністю правової бази економічним реаліям, жорстким протистоянням між гілками влади, опором реформам з боку опозиційних сил, недосконалим механізмом соціальних компенсацій; глобальною фінансовою кризою 1997— 1998 pp. тощо.

Спробу певної корекції реформ засвідчив виступ Президента Украї-ни Л. Кучми на науковій конференції «Україна на порозі XXI століття: уроки реформ та стратегія розвитку» 20 листопада 2000 р. Підкреслюва-лось, що в стратегії реформ слід перенести акцент на якісні показники, це забезпечить стабільне кількісне економічне зростання. Оскільки цивілізо-ване поглиблення ринкових перетворень можливе лише на основі утвер-дження повноцінного громадянського суспільства, процес демократизації всіх сфер суспільного життя в Україні має стати більш динамічним, перей-ти в логічне, осмислене русло.

Базовими пріоритетами економічної політики, націленими на суттєве коригування моделі реформ і формування стратегії випереджаючого роз-витку, були проголошені:

1) зміцнення дієздатності держави на основі реалізації адміністрати-вної та конституційної реформ;

2) створення належної законодавчої бази та стабільних правил як ос-нови економічної діяльності;

3) зміцнення позицій національного капіталу, відповідального за до-лю держави, його консолідація й централізація;

4) утвердження в економіці конструктивного конкурентного середо-вища;

5) обмеження тіньової економічної діяльності та впливу олігархічних структур;

6) відмова від спроб стабілізувати економіку винятково монетарними засобами, застосування комплексного підходу, в основі якого — всебічне узгодження шляхів розвитку грошово-кредитної політики із завданнями реальної економіки;

7) децентралізація владних повноважень, посилення ролі регіонів, розширення їх прав і повноважень.

Але треба підкреслити, що за роки реформ в економічній сфері все ж та-ки відбулися глибокі якісні зрушення, зародилися та набрали силу позитивні

64

тенденції та процеси. Було сформовано основні атрибути національної економіки – фінансову, податкову, митну, банківську та інші системи, що сукупно визначають основну економічну інфраструктуру держави. Відбув-ся перелом у реформуванні відносин власності. Набрав сили активний і не-зворотний процес розширення корпоративного та приватного секторів економіки. Станом на 1 січня 1999 року форму власності змінили 61,8 тис. підприємств, у тому числі за період з 1994 по 1999 р. – 50,3 тис. На поча-ток 2001 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції виробля-лося на недержавних підприємствах. Значні зміни відбулися в аграрному секторі, де завершився перший етап земельної реформи – роздержавлення землі та її передача у власність юридичних осіб. Розпочалася реалізація го-ловного завдання другого етапу реформи – формування реального власни-ка на землю.

Після спаду світової фінансової кризи кінця ХХ ст. окреслилося пос-тупове зростання базових економічних показників в Україні.

Протягом 2004 р. валовий внутрішній продукт (ВВП) зріс порівняно з відповідним періодом минулого року на 12%, обсяги промислового виро-бництва – на 12,5%, виробництво валової сільськогосподарської продукції – на 19,1%. Позитивні зрушення відбулися у зовнішній торгівлі: порівняно з 2003 р. майже на 43% зросли обсяги експорту. Протягом 2004 р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції з 198 країнами світу. Позитив-не сальдо зовнішньої торгівлі за результатами 2004 р. становило 3412,4 млн. дол. У 2008 р. Україна нарешті стала членом СОТ.

Таким чином, економічне реформування у незалежній Україні три-ває. Глибинні зміни поступово охоплюють все ширші сфери соціально-економічного життя. Поступово відбуваються зміни в осмисленні та пріо-ритетах проведення економічної реформи. Тепер все більший наголос ро-биться на проблемі формування середнього класу, захисті інтересів вітчиз-няного виробника, підвищенні доходів населення та зростанні ефективнос-ті виробництва.

65

3 ОСНОВНІ ІСТОРИЧНІ ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ ДО ЗАЛІКУ

Абсолютизм, автономія, авторитаризм, автокефальна церква, автох-тони, амністія, анархізм, анексія, антисемітизм, асиміляція.

Більшовизм. «Воєнний комунізм», волюнтаризм. Геноцид, геополітика, гетьманські статті, громадянська війна, грома-

дянське суспільство, госпрозрахунок. Демократія, деномінація, депортація, диктатура пролетаріату, диси-

дент, дискримінація, діаспора. Евакуація, еволюція, експансія, еміграція, етногенез, етнос. Земельна рента. Ідеологія, імпічмент, інтегральний націоналізм, інтеграція, інтервенція. Католицизм, колабораціонізм, колонізація, конфедерація, кооперація,

консерватизм, кріпосне право. Лібералізм. Магдебурзьке право, Малоросія, махновщина, міграція, мілітариза-

ція, мобілізація, монархія, монополія. Націоналізація, націоналізм, нація, національне питання, нацизм, но-

ва економічна політика (неп). Опозиція, оренда, остарбайтери, охлократія. Панславізм, пацифікація, правова держава, православ’я, приватиза-

ція, популізм, продподаток, продуктивні сили, промисловий переворот, протекціонізм, плюралізм.

Революція, репресії, республіка, референдум, реформа, русифікація. Сепаратизм, слов’янофіли, соборність, соціалізація землі, суверенітет. Тоталітаризм, Трансністрія. Узурпація, українізація, ультиматум, уніатство, універсал, унітарна

держава, унія. Фашизм, федерація, феодалізм, фільварок, фінансовий капітал. Голокост, «холодна війна», християнство. Цензура, центризм, централізація. Шляхта, шовінізм.

66

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Алексєєв, С. В. Історія України : короткий курс лекцій (для студе-нтів вузів усіх спеціальностей та всіх форм навчання) / С. В. Алексєєв, О. А. Довбня, Є. П. Ляшенко. – Краматорськ : ДДМА, 2007. – 228 с. – ISBN 978-966-379-167-8.

2. Алексєєв, С. В. Політичні партії в Україні (1900–1917): навч. по-сібник з курсу «Історія України» для студентів усіх спеціальностей / Алек-сєєв С. В. Ляшенко Є. П. – Краматорськ : ДДМА, 2003. – 72 с. – ISBN 5-7763-1414-3.

3. Бойко, О. Д. Історія України : навч. посіб. / О. Д. Бойко. – 3-тє вид., доповн. – К. : Академвидав, 2010. – 687 с. – ISBN 978-966-8226-43-4.

4. Економічна історія України : іст.-екон. дослідж. : в 2 т. / [Т. А. Балабушевич та ін. ; відп. ред. В. А. Смолій] ; НАН України, Ін-т іс-торії України. – К. : Ніка-Центр, 2011. – ISBN 978-966-521-571-4. Т. 1. – 2011. – 607 с. : іл., табл. – ISBN 978-966-521-573-8 (т. 2)

5. Литвин, В. М. Історія України : підручник / В. Литвин. – 5-те до-пов. вид. – К. : Наукова думка, 2010. – 828 с. – ISBN 978-966-00-0924-0.

6.Політична історія України : навчальний посібник / за ред. В. І. Танцюри. – 2-ге вид., доповн. – К. : Академвидав, 2008. – 552 с. – (Альма-матер). – ISBN 978-966-8226-70-0.

7. Історія України : довідник / упоряд.: С. Крупчан [та ін.]. – 5-те вид., перероб. і доп. – К. : Казка, 2010. – 736 с. – ISBN 978-966-8055-18-8.

8. Мітягін, В. Ю. УСЕ. Історія України : [довідник] / В. Ю. Мітягін ; ред. С. Кульчицький. – К. : Майстер-Клас, 2009–2010. – 240 с. – ISBN 978-966-471-099-9.

9. Економічна історія України : підручник / Б. Н. Лановик [та ін.]. – К. : Видавничий Дім «Юридична книга», 2004. – 456 с. – ISBN 966-7791 29 7.

10. Новітня історія України (1900-2000) : Підручник / А. Г. Слюсаренко [та інші]. – К. : Вища школа, 2000. – 663 с. – ISBN 966-642-004-Х.

11. Історія України та її державності : курс лекцій : навч. посіб. для студ. і викладачів вищих навч. закл. / Л. Є. Дещинський [та ін.] ; наук. ред. Л. Є. Дещинський. – Вид. 5-те, перероб. і допов. –– Л. : Національний ун-т «Львівська політехніка», 2009. – 474 с. – ISBN 978-966-553-687-1.

67

Навчальне видання

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Методичні вказівки до самостійної роботи

для слухачів всіх спеціальностей післявузівської заочної форми навчання

Укладач Алексєєв Сергій Васильович

За авторським редагуванням

Комп’ютерне верстання С. П. Шнурік

158/2013. Формат 60 х 84/16. Ум. друк. арк. 3,95. Обл.-вид. арк. 4,32. Тираж 3 прим. Зам. № 10

Видавець і виготівник

Донбаська державна машинобудівна академія 84313, м. Краматорськ, вул. Шкадінова, 72.

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК №1633 від 24.12.2003