УДК 332.14КП№ держреєстрації 0111U002150Інв.№

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту УкраїниСумський державний університет

(СумДУ)40007, м.Суми, вул.Римського-Корсакова, 2; тел.330172

ЗАТВЕРДЖУЮПроректор СумДУд-р фіз.-мат. наук, ____________ проф. А.М. Чорноус

ЗВІТПРО НАУКОВО – ДОСЛІДНУ РОБОТУ

УПРАВЛІННЯ РЕГІОНАЛЬНИМ РОЗВИТКОМ НА ОСНОВІ ПОКАЗНИКІВ ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

(проміжний)

Керівник НДЧ к-т фіз.-мат. наук _________________ Д.І. Курбатов

Керівник НДРд-р ек.наук, проф. _________________ О.М. Теліженко

2011Рукопис закінчено 29 грудня 2011р.

Результати цієї роботи розглянуто науковою радою СумДУпротокол № 5 від 29 грудня 2011р.

СПИСОК АВТОРІВ

Керівник теми, ______________ О. Теліженкод.е.н., проф. ______________ (заг. редакція, розділ 4)

д.е.н., проф. ______________ О. Балацький______________ (вступ, висновки)

проф., к.е.н. ______________ В. Кислий______________ (розділ 4)

проф., к.е.н. ______________ А. Жулавський______________ (розділ 4)

доц., к.е.н. ______________ О. Малютин______________ (розділ 4)

к.е.н. ______________ О. Древаль______________ (розділ 2)

к.е.н. ______________ М. Петрушенко______________ (розділ 2)

к.е.н. ______________ Г. Шевченко______________ (розділ 3)

к.е.н. ______________ Г. Мішеніна______________ (розділ 2)

к.е.н. ______________ С. Шаповалов______________ (розділ 4)

к.е.н. ______________ Н. Байстрюченко______________ (редакція, розділ 1, 2)

к.е.н. ______________ С. Турчіна______________ (розділ 2)

к.е.н. ______________ О. Соляник______________ (розділ 2)

асистент ______________ Ю. Тараненко______________ (розділ 3)

2

асистент ______________ Ю. Скиданенко ______________ (розділ 2)

асистент ______________ І. Тимченко ______________ (розділ 4)

асистент ______________ С. Колосок______________ (розділ 1)

асистент ______________ О. Вишницька______________ (розділ 1)

асистент ______________ Ю. Мирошниченко______________ (розділ 3)

асистент ______________ К. Таранюк______________ (розділ 1)

аспірант ______________ Я. Кобушко______________ (оформлення, розділ 3)

аспірант ______________ Т. Бондар______________ (оформлення, розділ 4)

аспірант ______________ А. Личак______________ (макетування)

3

РЕФЕРАТ

Звіт про НДР: 135 стор., 13 рис., 3 табл., 71 джерел.

Об’єкт дослідження: принципи, методи, інструменти та економічний

механізм управління соціально-економічним розвитком на регіональному рівні.

Мета роботи – розробка теоретико-методологічних і науково-

методичних основ управління регіональним соціально-економічним розвитком

на основі показників економічного потенціалу.

Предмет дослідження – економічні відносини, які виникають між

органами державної влади, органами місцевого самоврядування, суб’єктами

господарської діяльності з приводу використання обмежених ресурсів, що

спрямовуються на забезпечення сталого регіонального розвитку.

Методи дослідження: методи системно-структурного і порівняльного

аналізу; формально-логічного аналізу; фундаментальні положення загальної

економічної теорії, труди зарубіжних і вітчизняних вчених в області економіки

регіону, економічна теорія сталого розвитку, теорії економічної оцінки

ресурсів, основні положення теорії ефективності.

Головна ідея проекту полягає у дослідженні динаміки структурних

елементів економічного потенціалу регіону з урахуванням природно-ресурсних,

демографічних, екологічних, комунікаційних обмежень та формування, на цій

основі, принципів і методів забезпечення збалансованої траєкторії

економічного розвитку при дотриманні відповідних пропорцій між

компонентами системи.

РЕГІОН, РОЗВИТОК, СТРАТЕГІЯ, СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ

ОРІЄНТИРИ, АНАЛІЗ, СТРУКТУРНІ МОДЕЛІ, ЕКОНОМІЧНИЙ

ПОТЕНЦІАЛ

4

ЗМІСТ

Вступ …………………………………………………………………………...

1. Аналіз сутності та генезу теорій управління регіональним розвитком....

1.1 Теоретичні основи управління регіональним розвитком ................

1.2 Принципи і пріорітети в управлінні соціально-економічним

розвитком регіону .............................................................................................

1.3 Нормативно-законодавча база по державному управлінню

соціаьно-економічним розвитком ...................................................................

2. Угрупування управлінських стратегій і сценаріїв регіонального

розвитку .............................................................................................................

2.1 Реалізація сценарного підходу до формування стратегій

регіонального розвитку ....................................................................................

2.2 Напрями формування політики регіонального розвитку ................

2.3 Концептуальні основи соціально-економічного розвитку

теориторій ..........................................................................................................

3. Системно-діагностичний аналіз регіонального розвитку ..........................

3.1 Розробка принципів системно-діагностичного аналізу соціально-

економічного розвитку регіону .......................................................................

3.2 Обгрунтування критеріальної бази динаміки регіонального

розвитку .............................................................................................................

3.3 Структурні моделі економічного зростання та моделі

ендогенного росту в управлінні регіональним розвитком ............................

4. Розробка концепції управління регіональним розвитком на основі

показників економічного потенціалу територій ............................................

4.1 Визначення сутнісно-структурної побудови категорії

«економічний потенціал соціально-економічних систем» ...........................

4.2 Розробка теоретико-методичних підходів до оцінки і

прогнозування економічного потенціалу територій .....................................

4.3 Визначення необхідних і достатніх умов використання

7

9

9

14

27

32

32

40

51

58

58

62

72

88

88

97

5

показників економічного потенціалу в структурних моделях

економічного зростання ...................................................................................

Висновки ……………………………………………………………………….

Перелік посилань ……………………………………………………………...

113

126

129

6

ВСТУП

Необхідність наукового обґрунтування методологічних основ управління

регіональним розвитком зумовлена відсутністю єдиних наукових засад та

практичної узгодженості функціонування усіх ланок економіки. Дослідження і

розробка загальнотеоретичних принципів ефективного регіонального

управління є одним з найважливіших завдань сучасного етапу розвитку

України, оскільки нині у суспільстві відбулося визначення сил, котрі можуть

забезпечити реалізацію конкретного механізму його розвитку. Проблемою є

невідповідність існуючих методологічних підходів і методичного

інструментарію економічного розвитку регіону вимогам та особливостям

ринкової інфраструктури України і новітнім досягненням розвитку механізмів

управління.

Питанням розробки теорії державного управління та регулювання

складними соціально-економічними системами присвячені праці таких відомих

українських та зарубіжних учених, як Л. Антоненко, В. Бабич, Г. Балабанов,

С. Бандур, Б. Буркинський, З. Варналій, А. Гальчинський, В. Геєць,

Б. Данилишин, С. Дорогунцов, М. Долішний, Ф. Заставний, Т. Заяць, С. Злупко,

Б. Кваснюк, О. Лапко, Е. Лібанова, Ю. Павлов, В. Паламарчук, В. Поповкін,

В. Куценко, І. Лукінов, В. Пила, Д. Стеченко, В. Точилін, М. Чумаченко,

А. Федорищева, С. Глазєв, Х. Гізатуллін, А. Гранберг, В. Лексін, Д. Львов, А.

Татаркін та ін. У вказаних працях обґрунтовані програмно-цільові, сценарні

підходи до розробки прогам регіонального соціально-економічного розвитку.

В працях А. Льюіса, Д. Файя и Г. Рейніса регіональний розвиток

розглядається як процес структурної трансформації економіки. В працях Ф.

Харбісона, Р. Лукаса, Д. Ромера, Д. Уейлі, розвиток розглядається як

трансформація людського капіталу та вказується на необхідність зміни

механізму присвоєння природної ренти. Саме ці наукові концепції відповідають

об’єктивним умовам транзитивних економічних процесів, фазових суспільно-

політичних та економічних переходів, в умовах яких перебуває Україна.

7

Метою роботи є розробка теоретико-методологічних і науково-

методичних основ управління регіональним соціально-економічним розвитком

на основі показників економічного потенціалу.

Основні завдання:

- дослідити сутність та генезу основних теорій управління регіональним

розвитком;

- визначити сутність категорії «економічний потенціал складних

(регіональних) соціо-еколого-економічних систем»;

- розробити теоретико-методичні підходи до оцінки і прогнозування

економічного потенціалу регіону;

- визначити та обґрунтувати систему показників управління економічним

потенціалом регіону;

- визначити необхідні та достатні умови використання показників

економічного потенціалу в структурних моделях економічної динаміки та

моделях ендогенного росту;

Об’єктом дослідження є принципи, методи, інструменти та економічний

механізм управління соціально-економічним розвитком на регіональному рівні.

Предмет дослідження – економічні відносини, які виникають між

органами державної влади, органами місцевого самоврядування, суб’єктами

господарської діяльності з приводу використання обмежених ресурсів, що

спрямовуються на забезпечення сталого регіонального розвитку.

Методи дослідження: методи системно-структурного і порівняльного

аналізу; формально-логічного аналізу; фундаментальні положення загальної

економічної теорії, труди зарубіжних і вітчизняних вчених в області економіки

регіону, економічна теорія сталого розвитку, теорії економічної оцінки

ресурсів, основні положення теорії ефективності.

8

1 АНАЛІЗ СУТНОСТІ ТА ГЕНЕЗИСУ ТЕОРІЙ УПРАВЛІННЯ

РЕГІОНАЛЬНИМ РОЗВИТКОМ

1.1 Теоретичні основи управління регіональним розвитком

Термін «розвиток» досить часто використовується в наступних

словосполучення: економічний розвиток, розвиток економіки України,

розвиток регіону. В кожному з цих випадків під розвитком розуміються будь-

які прогресивні зміни насамперед в економічній сфері.

Але поряд з суто економічними характеристиками досить часто

розглядають соціальні параметри розвитку. Більш того, соціальні

характеристики оцінюють ступінь розвитку будь-якого регіону.

Розвиток завжди має спрямованість, яка визначається ціллю або

системою цілей. Якщо ця спрямованість позитивна, то можна казати про

прогрес, і навпаки ,якщо негативна, то про регрес, або деградацію. Інакше

кажучи природа розвитку регіону завжди передбачає певну ціль або декілька

цілей [16].

Регіональний розвиток є складним, динамічним процесом, дослідження

якого вимагає вивчення принципів регіонального розвитку, як його основи, та

чинників впливу різного рівня, що зумовлюють подальші напрямки розвитку

регіональних господарських систем та їхніх елементів. Існуючі теоретичні

засади управління регіональним розвитком не можна вважати

ідеальними ,науково-обгрунтованими. Свідченням цього є відсутність

збалансованості і пропорційності соціально-економічного розвитку регіонів,

тісних прямих і зворотних виробничо-економічних зв’язків між регіональними і

місцевими ланками управління , між підприємствами і міністерствами та

іншими організаційно-господарськими структурами, що знаходяться на

території регіону[24].

У сучасних умовах розвиток теорії і методології регіонального

управління здійснюється за двома основними напрямами. Це, по-перше,

9

розширення і поглиблення змісту досліджень (доповнення класичних теорій

новими чинниками, вивчення і осмислення нових процесів і явищ). Другий

напрям – це посилення «якості» методології досліджень (зокрема –

застосування математичних методів і електронно-обчислювальних технологій

обробки інформації.

У працях основоположників регіональної економіки регіон не

розглядався як субєкт економічних відносин, носій економічних інтересів. У

сучасних теоріях регіон досліджується як багатофункціональна та

багатоаспектна система. Найбільшого поширення набули такі парадигми

регіону: регіон- квазідержава,регіон-квазікорпорація, регіон-ринок,регіон-

соціум (рис.1.1) [41].

Рисунок 1.1 – Взаємозв’язок моделей та парадигм регіонального розвитку [41],

[66].

10

В умовах глобалізації, інформатизації і інтернаціоналізації економічного

розвитку одним з найважливіших чинників розвитку регіонів є міжнародна

економічна діяльність, яка повинна сприяти підвищенню ефективності

функціонування економіки регіону і держави в цілому. Участь регіонів в

процесах міжнародного економічного співробітництва веде до зростання рівня

конкурентоспроможності продукції, що випускається, прискорення техніко-

технологічного переозброєння виробничих процесів за рахунок залучення

іноземних інвестицій, поповнення валютних ресурсів підприємств регіону за

рахунок експорту товарів.

Вищезгадане дозволяє зробити висновок про нову диспозицію регіонів у

системі регулювання зовнішньоекономічної діяльності внаслідок локалізації

глобальної економіки, яка полягає в зміщенні можливостей і чинників

інтенсифікації міжнародної діяльності з національного на регіональний рівень і

зростанні синергетичного ефекту внутрішньо-регіональної інтеграції на основі

об’єднання місцевих і іноземних матеріальних ресурсів, поєднання

національних культур і субкультур.

У зв’язку з цим дослідження теоретичних аспектів здійснення

міжнародної економічної діяльності регіонів вимагає розробки наукових

принципів, орієнтованих на інтенсифікацію і оптимізацію міжнародної

економічної діяльності регіональних господарських систем, як основних

початкових методичних положень, правил, ідей і орієнтирів в межах яких

реалізуються цілі регіонального розвитку. Із справжньою повнотою вони

розкриті в практиці Європейської спільноти. У основу регіональної політики

Євросоюзу було покладено п’ять основних принципів, які стали інтегральною

частиною структурної політики країн об’єднаної Європи, а саме: програмний

підхід, партнерство, субсидіарність, концентрація, компліментарність (рис. 1.2).

11

Рисунок 1.2 – Загальносистемна організація управлінням регіонального

розвитку [47].

Схожість рис регіональної і національної економіки забезпечує

можливість застосування для регіональних досліджень макроекономічних

теорій (неокласичних, неокейнсіанських та ін.), прерогативу мають ті, які

концентруються на вивченні ефективності використання виробничих чинників,

зайнятості і рівня доходів населення.

Залучення мікроекономічних теорій є доцільним, в тих випадках, коли

аналіз регіону як однорідного простору є недостатнім та потребує врахування

внутрішніх відмінностей регіональних економічних систем. Теорія і

методологія мікроекономічних досліджень більше відповідають парадигмам

«регіон як квазікорпорація» і «регіон як ринок». В цілому, в парадигмах

регіонального розвитку підкреслюється підвищення ролі нематеріальних цілей і

чинників економічного розвитку регіонів задля переходу регіонів на новий

12

рівень розвитку, зокрема, враховуючи принципи сталого регіонального

розвитку.

Відповідно до цього основні напрямки управління регіональним

розвитком слід розробляти, враховуючи закономірності сталого розвитку

продуктивних сил та виробничих відносин (Семенов В.Ф., [53], Дорогунцов

С.І., Пітюренко Ю.І., [48, 49], Герасимчук З.В. [8]), які розглядають через

призму її складових: економічної цілісності, соціальної спрямованості та

екологічної безпеки, що є вкрай важливим.

Розвиток регіонів як соціально-економічних систем потребує розробки

певного інституціонального підґрунтя територіального управління, яке

базується на властивості їхньої цілісності [23], характерними ознаками якої є

самовідтворення, самоуправління та самоорганізація. Тому процес формування

нової парадигми регіонального розвитку нерозривно пов’язаний з розробкою

парадигми державного регулювання регіонального розвитку, що в умовах

трансформаційних зрушень є вкрай важливим та необхідним

Висновок. Управління господарськими процесами, структурних

трансформацій регіональної економіки, їхніх інституціональних основ та

встановлених фінансово-економічних взаємовідносин з «центром» потребує

проведення комплексної регіональної діагностики з метою виявлення

внутрішніх та зовнішніх обмежень в управлінні регіональною господарською

системою, встановлення її проблемних місць та сильних сторін та визначення

на цій основі так званих «точок» не просто зростання, а регіонального розвитку,

тобто можливостей його якісного покращення, переходу на новий рівень через

відповідні соціально-економічні зрушення в контексті загальнодержавних

інтересів задля забезпечення національної безпеки. Нагальна необхідність

здійснення трансформаційних зрушень обумовлена викликами сучасності,

посиленням регіоналізації та глобалізації, коли досягнення високого рівня

конкурентоспроможності об’єктів регіональної господарської системи за

рахунок досконалого управління є запорукою успіху національної системи

господарювання загалом.

13

1.2 Принципи та пріоритети в управлінні соціально-економічним

розвитком регіону

Ефективність функціонування національної економіки значною мірою

залежить від рівня соціально-економічного розвитку її регіонів, які зазвичай

відзначаються суттєвою галузевою, територіальною та функціональною

диференціацією. Саме цим обумовлюється необхідність розробки системи

управління для кожного окремого регіону країни.

Головною метою управління соціально-економічним розвитком регіонів є

створення сприятливих умов життя населення, виробництва та розподілу

продукції в різних регіонах країни. Таке управління повинно провадитись за

оптимального використання територій, природних і трудових ресурсів регіонів.

Питання регіонального розвитку регулюють цілий ряд нормативно-

правових актів, серед яких варто назвати: «Про Концепцію державної

регіональної політики», «Про затвердження Державної стратегії регіонального

розвитку на період до 2015 року», «Про заходи щодо впровадження Концепції

адміністративної реформи в Україні» та ін. Вказані нормативно-правових акти

визначають пріоритети та принципи управління регіональним розвитком,

основні заходи, спрямовані на забезпечення соціально-економічного розвитку

України та її регіонів. Проте існує певна несистемність та суперечливість

державної політики та діяльності в цій сфері, що пояснюється

різноспрямованістю державного управління.

Відповідно до Державної стратегії регіонального розвитку на період до

2015 року основними пріоритетами в управлінні соціально-економічним

розвитком регіону є:

підвищення конкурентоспроможності регіонів та зміцнення їх

ресурсного потенціалу, який повинен досягатися шляхом реструктуризації

економічної бази окремих регіонів і створення умов для диверсифікації на

новій технологічній основі;

14

забезпечення розвитку людських ресурсів, для чого необхідно

забезпечити високі стандарти навчання, доступного для працівників протягом

усього періоду їх виробничої діяльності;

розвиток міжрегіонального співробітництва для розширення

міжрегіональної економічної взаємодії;

створення інституціональних умов для регіонального розвитку.

Для забезпечення регіонального управління необхідно додержуватись

певних принципів. Політика регіонального розвитку в Україні на сучасному

етапі повинна базуватися за нижче перерахованими принципами.

- Програмування – здійснення політики регіонального розвитку на

основі взаємозв’язаних довгострокових стратегій, планів та програм розвитку

як на державному, так і на адміністративно-територіальному рівні. Цей

принцип також передбачає щорічне планування необхідних витрат державного

бюджету, що сприяє забезпеченню прозорості, стабільності та синхронізації в

політиці розвитку регіонів;

- Концентрації. У зв’язку з обмеженістю державних фінансових ресурсів

під час виконання завдань, ресурси концентруються на певних територіях,

встановлюється ієрархічність пріоритетів відповідно до сформульованих цілей,

визначаються вимоги до економічної ефективності їх використання;

- Синхронізації дій («синергії»). Необхідне синхронне проведення

реформ, що впливають на соціально-економічний розвиток регіонів,

узгодження пріоритетів та дій центральних і місцевих органів виконавчої

влади, органів місцевого самоврядування щодо регіонального та місцевого

розвитку;

- Поляризованого розвитку. Принцип полягає в формуванні «опорних

регіонів» (полюсів, локомотивів зростання), в яких концентруються фінансові,

адміністративно-управлінські, людські та інші ресурси, з подальшим

посиленням інноваційної активності в інших регіонах;

15

- Збалансованого розвитку. Зумовлює диференційованість надання

державної підтримки регіонам з урахуванням їх потенціалу умов, критеріїв та

строків, визначених законодавством;

- Партнерства. Передбачається тісна співпраця між центральними і

місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування,

об’єднаннями громадян, суб’єктами господарювання в процесі реалізації

Стратегії, проведення моніторингу та оцінки виконання визначених завдань;

- Єдності. Передбачається забезпечення суспільної єдності, яка полягає у

зменшенні відмінностей між окремими регіонами у використанні людських

ресурсів та рівні життя населення; економічної єдності, яка полягає у

зменшенні відмінностей в економічному розвитку між регіонами; просторової

єдності, яка полягає у створенні інфраструктурних умов для розвитку

периферійних регіонів. Досягнення єдності в усіх трьох вимірах повинне бути

однією із цілей регіонального розвитку та регіональної політики.

Досягнення вказаних принципів управління можливе при забезпеченні:

- Орієнтації на міжнародні стандарти якості життя населення.

Сучасні стандарти якості життя населення є визначальними умовами

збереження інтелектуального потенціалу нації. До завдань регіональних органів

управління відноситься збереження інтелектуального потенціалу за рахунок

створення більш комфортних умов проживання. Відкритість регіональних

ринків праці підвищує конкуренцію за цей головний ресурс економіки.

- Орієнтації на міжнародні стандарти у використанні ресурсної бази

регіону. В умовах обмеженості і зростання цін для споживачів на велику

кількість сировинних, енергетичні ресурси визначальними у конкурентній

боротьбі стають такі показники, як енергоємність виробленого продукту,

матеріаломісткість, енергоспоживання та інші.

- Орієнтації на міжнародні стандарти якості продукції та послуг.

відображає світові тенденції у формуванні глобального споживача, що володіє

в результаті розвитку інформаційних технологій та транспортної доступності

знаннями про сучасні стандарти споживчого ринку. Якісні параметри виходять

16

на перше місце в конкурентній боротьбі за споживача, особливо це стосується

екологічних параметрів.

- Рівноправності усіх суб’єктів регіонального ринку. До учасників

регіонального ринку можна віднести як власне виробників продукції та послуг,

так і адміністрацію, наукові установи та різні громадські об’єднання, які

представляють інтереси окремих учасників ринку: підприємців, малих і

середніх підприємств та інших. Кожен з учасників має свої економічні інтереси

і вносить вклад у розвиток економіки регіону. Рівноправність передбачає

доступ до регіональних джерел фінансового забезпечення розвитку своїх

виробництв, використання регіональних інструментів підтримки промислового

розвитку.

- Врахуванні економічних інтересів взаємодіючих суб’єктів регіонального

ринку. Розвиток і розміщення нових виробництв має виходити з економічних

інтересів взаємодіючих суб’єктів. Створення ланцюжка доданої вартості

повинно здійснюватися з урахуванням інтересів уже діючих суб’єктів, що

передбачає зміну, при необхідності, технологій, кадрового забезпечення та

розвитку людського капіталу через мережі підготовки та перепідготовки,

вирішення проблем фінансового забезпечення і т. п.

- Забезпеченні фінансово-економічної самостійність регіону. Розгляд

регіону як досить самостійної частини народногосподарського комплексу

припускає, що досягнення вирішення головного завдання - підвищення якості

життя населення - може здійснюватися в повній мірі тільки при фінансово -

економічної самостійності. В даний час має місце значна диференціація

регіонів країни за рівнем соціально - економічного розвитку, і ця диференціація

посилюється, хоча потенційно є всі передумови для вирішення даної проблеми.

Перехід на інноваційну економіку дозволяє значно знизити фактор сировинного

потенціалу регіону в стратегії регіонального розвитку.

- Розвитку конкурентного середовища в регіоні. Монополізація на

регіональному ринку різко знижує потенціал розвитку та обмежує

використання сучасних управлінських технологій. Тільки конкурентне

17

середовище дозволяє створювати у високій мірі конкурентоспроможні

підприємства і виробництва, адекватно реагують на світові тенденції в

економічному і організаційному розвитку регіонів.

- Формування мотиваційного механізму ефективного розвитку регіону

передбачає створення умов для реалізації наявного потенціалу розвитку.

Мотиваційний механізм, як частина регіональної системи управління, є

сполучною ланкою між ресурсною базою і результуючими показниками.

Мотиваційний механізм може включати різні напрями, що відображають

пріоритетні стратегії розвитку: використання кадрового потенціалу, ресурсної

бази, транспортної складової і т. п., однак доцільно підходити до його

формування з позицій системного підходу, що дозволяє забезпечити

комплексне ефективне розвитку регіональної економіки [3];

- Визнання і дотримання загальнодержавних пріоритетів та

забезпечення органічної єдності завдань щодо соціально-економічного

розвитку країни та розвитку продуктивних сил регіону;

- Правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі

розмежування повноважень між центральними і місцевими органами

виконавчої влади та органами місцевого самоврядування й підвищення їх

відповідальності щодо вирішення завдань життєзабезпечення і комплексного

розвитку територій;

- Дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні структури

господарських комплексів і розміщенні нових підприємств.

Проведений нами аналіз соціально-економічного розвитку регіонів

України дозволив зробити наступні висновки. Згідно одержаним даним, всі

макроекономічні індикатори України (за січень-жовтень 2009 року) виявилися

істотно гірше за середні значення по Співдружності держав. Наприклад,

падіння промислового виробництва в країні в порівнянні з січнем-квітнем

попереднього року склало 32%, тоді як усереднений показник – удвічі менше.

Споживацькі ціни в Україні за чотири місяці виросли на 19,1%, тоді як

середня динаміка по СНД – 14%. Об’єм роздрібного товарообігу в постійних

18

цінах в країні знизився на 14,4% при середньому показнику мінус 3%.

Вітчизняний Держкомстат поки не обнародував головний макроекономічний

індикатор – динаміку реального ВВП, але за попередніми оцінками експертів,

його падіння в I кварталі склало 22%, тоді як для СНД середній показник –

мінус 9%.

Економіки країн СНД істотно відрізняються і по масштабу, і по

структурі, тому обнародувані показники виявилися різноспрямованими.

Наприклад, Азербайджан, не дивлячись на кризу, продемонстрував зростання

реального ВВП за чотири місяці року на 4,3%. За показниками економічного

падіння (реального ВВП, промвиробництваа) гірше за всіх відчувають себе такі

країни, як Молдова, Вірменія, Росія і Казахстан. Але враховуючи масштаб,

економіки тільки останніх двох країн коректно порівнюватиме з українською.

Глибина рецессії в Україїні пояснюється сильною залежністю

національних доходів від експорта і конкретних галузей. 50% української

економіки – це експорт стали, хімії і машинобудування. Експортні потоки

інших країн СНД більш диверсифіковані. Для України невдало склалася цінова

кон’юнктура на зовнішніх ринках, на яких вона є одним з найважливіших

гравців. Крім того, український фінансовий сектор не витримав випробування

кризою, слідством чого стала різка девальвація гривні і масова втрата довіри до

вітчизняних банків.

Економічна криза 2008—2009 років на Україні виявилася наслідком

світової фінансової кризи, нарощування негативного зовнішньоторговельного

сальдо і зовнішнього боргу [44] ускладнюючись політичною кризою і кризою

споживацького кредитування. У 2009 году згідно аналізу Всесвітнього банку

економка України різко погіршала через негативні умови торгівлі і

перепрофілювання потоків капіталу [64], а найбільший ризик для України

представляють фіскальний дисбаланс, викликаний падінням бюджетних

доходів, витратні бюджетні зобов’язання і значні фінансові потреби Нафтогазу

[64].

19

Економічна криза продовжила розвиток протягом 2009  року. За січень-

квітень 2009 року падіння промислового виробництва на Україні склало 31,9  %

порівняно з середнім показником по СНГ 9  %; приріст инфляции склав 19,1  %

(у річному численні) порівняно з 14  % інфляція по СНД; об’єм роздрібного

товарообігу в Україні впав на 14,4  % при 3  % в середньому по СНД [44].

Кабінет міністрів заборонив Держкомстату публікувати дані зміни ВВП в I

кварталі 2009. За даними Госкомстата падіння ВВП України в першому

кварталі склало 20,3  %, в другому кварталі  – 18 % (в порівнянні з аналогічним

періодом попереднього року) [42]. За підрахунками професора А. Ревенко,

українського фахівця із статистики міжнародних зіставлень, «в першому

кварталі 2009-го наш ВВП впав по відношенню до 1990-му до 61,5  %,

приблизно до рівня 2004 (61,0  %) і 2005 (62,7  %) років»[44]. За оцінкою

Рахункової палати України ВВП у першому півріччі 2009   года склав 59,5  % від

рівня 1990 року, при цьому близько 40  % ВВП знаходилося в тіні [44], що

означало недоотримання зборів до бюджету.

За даними Всесвітнього банку протягом першого кварталу 2009 року,

надходження інвестицій в основний капітал знизилося на 48,7  % [64],

надходження інвестицій в приватний бізнес знизилося на 11,6  %[64], реальний

експорт впав на 15,9 % [64], тоді як зменшення внутрішнього попиту і корекція

обмінного курсу зумовили різке скорочення імпорта (-36.6 %) [64].

Негативне сальдо в зовнішній торгівлі зберігалося кожного місяця в

першому кварталі 2009 року, проте істотно знизилося в порівнянні з першим

кварталом 2008 року [44].

Інфляція у січні-травні склала 7,4  % (за аналогічний період 2008 року  –

14,6  %), в основному через обмежувальні дії Національного банку України,

завдяки яким грошова маса за січень-травень зменшилася на 9,2  % (за

аналогічний період 2008 року  – збільшилася на 8,5  %) [44]. В той же час цей

порівняльний успіх виглядав гнітючо на загальносвітовому фоні, оскільки по

підсумку першої половини 2009 року на Україні була зафіксований найвищий

20

показник інфляції в світі  – 8,6 відсотки У липні була зафіксована дефляція на

споживацькі товари на рівні 0,1 % [57].

Дефіцит держбюджету в першому півріччі 2009 року склав 10,61

мільярди гривень. На початок липня 2009 року державний і гарантований

державою борг України складав 28,9 мільярди доларів, зокрема зовнішній  –

20,5 мільярди доларів, внутрішній  – 8,2 мільярди доларів.

ВВП України за ІIІ квартал 2009 року (у постійних цінах 2007 року), в

порівнянні з аналогічним кварталом 2008 року, за попередніми даними,

зменшився на 15,9  %. Обнародування остаточних даних за III квартал

очікується 30 грудня 2009  р. [5]

За даними Міністерства економіки, рівень тіньового сектора економіки

України за наслідками II кварталу 2009 року складає 36  % від офіційного ВВП.

За попередніми оцінками, державний бюджет України, в результаті збільшення

тіньового сектора, в 2009 році може недоотримати більше 100  млрд грн.

У III кварталі Держкомстат зафіксував двократне  – до $432  млн.  –

прискорення відтоку прямих інвестицій з України. Унаслідок відтоку і курсової

переоцінки притока прямих іноземних інвестицій в III кварталі скоротилася до

$614  млн. Опит керівництва провідних іноземних інвестиційних компаній,

який був проведений в жовтні 2009 року дослідницьким центром компанії

SEOLA Group, показав значне погіршення інвестиційного клімату на Україні.

Так, згідно даним дослідження, 69 % керівників іноземних інвестиційних

компаній не збираються найближчим часом розглядати питання про

інвестування в економіку України. При цьому 34 % іноземних інвестиційних

компаній, які вже працюють в країні, збираються піти з України, а 26 %  –

заморозити поточні проекти. [61]

За перше півріччя 2009 року в порівнянні з аналогічним періодом

попереднього року скорочення в промисловості склало 30,4 %, при цьому в

добувній і оброблювальній промисловості  – 32,1 %, хімічної  – 33,2  %, в

металургії  – 41,2  %, машинобудуванні  – 46,7  %, об’єми будівництва

скоротилися на 54,3  %, вантажообіг транспорту  – на 33,3  %, пасажирооборот 

21

– на 22,3  %, експорт  – на 43,6  %, імпорт  – на 51,3 %, оптова торгівля  – на 23 

%, роздрібна торгівля  – на 15,9  %. За перше півріччя 2009 року загальне

виробництво продукції сільського господарства порівняно з відповідним

періодом 2008 року виросло на 3,8  % [12].

Не дивлячись на загальне падіння промислового виробництва за

підсумками першого півріччя в цілому, вже в травні почався його невеликий

приріст до попереднього місяця (1,3  %), і зростання продовжилося в червні

(3,1  %) і липні (4,9  %), при цьому основним «локомотивом» промислового

зростання була металургія [44]. В цілому за перше півріччя 2009 року поставки

українського прокату в США знизилися на 70  % (до 2,86 мільйонів тонн), в

ЄС– на 50  % (до 1,43 мільйонів тонн), на Близький Схід  – на 10  % (до 0,5

мільйонів тонн), на внутрішній ринок України  – знизилися на 60 відсотків,

проте до Китаю  – різко виросли (у 90 разів, до 0,9 мільйонів тонн). Збільшення

експорту металопрокату до Китаю було пов’язане з низькою собівартістю

української продукції. У липні 2009 року металургійні підприємства України

збільшили випуск стали на 16  % в порівнянні з попереднім місяцем, що

дозволило сподіватися на закінчення кризи в цій галузі [44].

Відділення «Укрпромбанка», найбільш [42] потерпілого за час

економічної кризи на Україні (ліквідований урядом в липні 2009 року [42])

У січні-травні збільшилася притока іноземних інвестицій, в основному у

вигляді підтримки європейськими материнськими банками дочірніх банків на

Україні [44]. Вже в квітні населення почало більше довіряти банківській

системі, оскільки почалося невелике збільшення загального об’єму депозитів

[44].

Національний банк України став широко застосовувати практику

призначення своїх тимчасових керівників в проблемні банки («Родовід»,

«Столиця», «Трансбанк», «Надра», «Дністер», «Енергія», «Київ» і  т. д.) [44].

10 червня уряд України ухвалив рішення про націоналізацію трьох банків

(«Укргазбанк», «Родовид Банк«, банк «Київ») шляхом входження в капітал цих

22

банків, а 12 червня Національний банк України з 15 червня 2009  р. понизив

облікову ставку з 12  % до 11  %.

За підсумками роботи в 1 кварталі 2009 року близько 40 банків України

показали збитки, а за 1 і 2 квартал всі банки України зазнали збитки на суму

10,2  млрд грн. (проти 5,3  млрд грн. прибули роком раніше) [64]. За січень-

липень 2009 року чистий збиток української банківської системи в склав

18,361  млрд грн, що було пов’язане з вищими темпами зростання витрат банків

в порівнянні з доходами [42].

У липні 2009 року уряд вирішив ліквідовувати «Укрпромбанк» [42], який

потерпів рекордні збитки [42] і «Одеса-Банк» [42]. У серпні Нацбанк вирішив

ліквідовувати банки «Європейський» і «Національний стандарт». При цьому

залишалася вірогідність збереження «Укрпробанка» як такого.

У травні 2009 року стан державних фінансів України викликав

побоювання в здатності розплатитися за поставки природного газу з Росії,

причому зрив оплати привів би до введення передплати за газ, що

поставляється. Президент В. Ющенко ухвалив рішення про емісію 3,8  млрд

гривень для забезпечення розрахунків [44].

До середини 2009 року склалася важка ситуація на найбільших

підприємствах хімічної промисловості України, яка є однією з ключових при

наповненні держбюджету і формуванні ВВП. Такі підприємства як черкаський

«Азот», горлівський «Стирол», Одеський припортовий завод, «Днепроазот»,

«Рівнеазот», північнодонецький «Азот», споживаючі газ як основну сировину,

через високі ціни на газ на Україні і низьких  – в Росії зіткнулися з

неможливістю конкурувати з російським імпортом.

У зв’язку з скороченням попиту транзит природного газу по території

України в січні-липні 2009 року скоротився на 37,1  % в порівнянні з

аналогічним періодом 2008 року [42].

Не дивлячись на домовленості, «Нафтогаз» протягом 2009 року не

добирав природний газ, що за умов договору, повинне привести до штрафних

санкцій проти «Нафтогаза» (майже $5,2  млрд за підрахунками Віктора

23

Ющенка тільки за перше півріччя 2009 року). На початку вересня російський

прем’єр Володимир Путін дав усну обіцянку української колезі Юлії

Тімошенко не застосовувати штрафи за недобір газу.

За даними Держкомстату, на 1 січня 2009 року в Державній службі

зайнятості було зареєстровано 844,9 тис. безробітних, на 15 січня 2009 року їх

чисельність виросла до 919,7 тисяч. Чисельність офіційно зареєстрованих

безробітних знижувалася три місяці підряд весною, досягнувши на 1 червня 752

тисяч чоловік [44]. На 1 серпня офіційно було зареєстровано 606,9 тисяч

безробітних, при розрахунках за методологією марнотратник (в середньому за

перший квартал)  – 2,094  млн. (10,3  % економічно активного населення

працездатного віку, в порівнянні з 7,1  % у першому кварталі 2008 року).

Найвищий рівень безробіття (за методологією МАРНОТРАТНИК) був в

Ровенской (14,5  %), Тернопольской (13,3  %), Черниговской (13,2  %) і

Житомирской (13,0  %) областях [12].

У першому півріччі виросли об’єми вимушеної неповної зайнятості.

Зокрема, кількість працівників, які працювали в режимі скороченого робочого

дня, збільшилася в 5,5 рази порівняно з відповідним періодом попереднього

року, а кількість працівників, які знаходилися в адміністративних відпустках,  –

в 3 рази відповідно [12].

З травня 2008 по травень 2009 середня заробітна платня на Україні

виросла з 1735 до 1845 грн (виросла на 6,34  %), проте через девальвацію гривні

середня зарплата в доларовому еквіваленті скоротилася з $343 до $240

(знизилася на 30  %). За даними Державної служби статистики України

якнайбільше розмір середньої заробітної платні зменшився в Запорожской

области  – на 13  %, Донецкой  – на 12,8  %, Днепропетровской  – на 12,1  %,

Полтавской  – на 11,6  % і Киевской областях  – на 11,5  % [29a]. Всього за

перше півріччя 2009 року в порівнянні з аналогічним періодом 2008 року

реальна заробітна платня (у гривневому еквіваленті) скоротилася на 10,1 %

[12]. Найнижчий рівень заробітної платні, який не перевищував 80  % від

24

середнього по економіці, в першому півріччі 2009 року спостерігався в

Волынской, Тернопольской і Херсонской областях [12].

За даними прем’єр-міністра України до початку серпня 2009 року уряд

розробив 15 антикризових програм.

Для обмеження імпорту і поліпшення торгового балансу 6 березня була

введена 13%-ную надбавка до митних ставок ввізного мита строком на 6

місяців. Пізніше уряд під тиском Всесвітньої торгової організації зберегло дію

цієї надбавки при імпорті тільки автомобілів і холодильників, потім вирішив

відмінити її зовсім.

У квітні 2009 року після того, як парламент зусиллями

пропрезидентських депутатів провалив пакет антикризових законопроектів

уряду, їх норми були затверджені в обхід парламенту ухвалами Кабінету

міністрів. Для стабілізації фінансового положення НАК «Нафтогаз України»

була повернена 2-х процентної надбавки до тарифу на газ для промислових

підприємств за винятком тих, які використовують газ як сировину при

виробництві продукції. Уряд рекомендував збільшити на 5  % тариф на газ для

населення, що використовує понад 2,5 тис. кубометрів в місяць, і на 10  %  –

понад 6 тис. кубометрів. У 3,5 рази була підвищена вартість електроенергії для

тих, хто споживає понад 600 кВт. ч. Був введений єдиний порядок сплати

внесків до Пенсійного фонду для всіх категорій громадян (тобто збільшене

фіскальне навантаження для малого бізнесу), скорочені витрати на апарат,

ухвалене рішення про випуск державних облігацій для залучення засобів

населення [44].

Протягом січня-травня 2009 року уряд добивався повного планового

наповнення бюджету, безперебійної виплати заробітної платні бюджетникам,

пенсій і державних допомог решти.

У червні уряд почав програму по добудові житла з рівнем готовності 70 

% і вище [44], але ця ухвала була припинена президентом Ющенком [42].

8 травня рада директорів МВФ схвалила виділення Україні другого

транша кредиту stand by у розмірі 2,625 мільярдів доларів. В кінці липня

25

Україні був виділений третій транш кредиту МВФ, який уряд України мало

намір направити на фінансування дефіциту державного бюджету і в першу

чергу на забезпечення зовнішніх зобов’язань [44]. Для отримання третього

транша уряд на вимогу МВФ прийняв на себе ряд зобов’язань, серед яких [44]:

підвищення тарифів на теплову енергію на 20  % населення і

теплокоммуненерго відповідно з 1 вересня і 1 жовтня, доведення протягом 2010

року їх до рівня, що забезпечує стовідсоткове покриття собівартості

енергоресурсів; введення пені за несплату житлово-комунальних послуг;

ухвалення закону про фінансове оздоровлення банків і

інформування про їх реальних власників; прискорення реалізації програми

рекапіталізациі банків;

утримання дефіциту в секторі державного управління в 2009 році  –

в межах 6  %, в 2010 році  – в межах 4  %;

підвищення зарплат і пенсій в бюджетному секторі тільки на рівень,

відповідний приросту інфляції;

приватизація восени Одесского припортового завода і деяких

обленерго;

відмова від податкових амністій і мораторію на податкові

перевірки;

підготовка пакетів документів, необхідних для проведення

податкової і пенсійної реформи;

відмова від спроб обмежити незалежність Національного банку

України.

У листопаді 2009 року Міжнародний валютний фонд вирішив припинити

надання фінансової допомоги Україні до проведення президентських виборів

через відсутність консенсусу між властями у сфері бюджетної політики.

Найбільшу критику МВФ викликало підписання президентом закону про

підвищення соціальних стандартів, прийнятого парламентом, опозиційним до

уряду). Ветирування закону про підвищення зарплат є ключовою умовою МВФ

для видачі чергового транша [57].

26

1.3 Нормативно-законодавча база по державному управлінню

соціально-економічним розвитком

Правові аспекти процесу управління соціально-економічним розвитком

на регіональному рівні, встановлення та закріплення його заходів та механізму

реалізації визначаються нормативно-правовими актами, іншими офіційними

документами, за допомогою яких досягається визначеність правового

регулювання, стабільність і захищеність регіональних політико-економічних та

соціальних правовідносин.

Найвищу юридичну силу в системі нормативно-правового забезпечення

управління соціально-економічним розвитком на регіональному рівні має

Конституція України. Так, конституційними нормами регулюються окремі

аспекти розвитку регіонів, зокрема, питання територіального устрою України

(розділ IX, X), системи місцевих державних адміністрацій (розділ VI), системи

місцевого самоврядування (розділ XI) [28]. Положення Конституції України

визначили місцеве самоврядування в якості одного з провідних інститутів

конституційного ладу. Про це свідчать конституційні гарантії, рівень

регламентації головних засад місцевого самоврядування, якому присвячений не

лише спеціальний ХІ розділ Конституції (статті140-146), а й також статті 5, 7,

13, 19, 38, 40, 71, 118 та ряд інших [18].

Окрім Конституції правову основу регіонального управління в Україні

складає система нормативно-правових актів – законів України, відповідних

актів Президента України і Кабінету Міністрів України, актів органів місцевого

самоврядування та актів, прийнятих на місцевих референдумах, що

регламентують організацію і функціонування даного виду управлінської

діяльності. Базовими законами регіонального управління є Закон України «Про

місцеве самоврядування в Україні» [44] та Закон України «Про стимулювання

розвитку регіонів».

Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» відповідно до

положень Конституції України визначає систему та гарантії місцевого

27

самоврядування в Україні, засади і принципи організації, діяльності і

відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Разом з тим Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» не

повною мірою врегульовує питання організації діяльності територіальних

громад, формування і діяльності органів місцевого самоврядування. Зокрема, це

стосується питань управління комунальною власністю, міжбюджетних

відносин, різних форм безпосередньої участі громадян у виконанні завдань та

функцій місцевого самоврядування, взаємовідносин органів місцевого

самоврядування та їх посадових осіб з відповідними органами державної влади

та їх посадовими особами, а також форм взаємодії територіальних громад,

співробітництва у реалізації спільних проектів.

Проведений аналіз [59] Законів України «Про місцеве самоврядування» і

«Про місцеві державні адміністрації» дозволив виділити такі недоліки та

суперечності:

- зазначені у Законі «Про місцеві державні адміністрації» повноваження

місцевих державних адміністрацій визначені узагальнено, здебільшого

неконкретизовані і найчастіше починаються зі слова «сприяють», тому правові

межі компетенції місцевих державних адміністрацій чітко не окреслені.

- більша частина повноважень органів місцевого самоврядування і

повноважень місцевих державних адміністрацій дублюються: 16 функцій –

повністю, 12 – частково.

Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» визначає механізм

планування розвитку регіонів, згідно з яким Кабінет Міністрів формує

державну стратегію регіонального розвитку, а на її основі місцеві влади

розробляють регіональні стратегії. Іншими інструментами реалізації

регіональної політики визначено програми подолання депресивного стану

територій та державні цільові програми.

Крім вищезазначених нормативно-правових актів, систему законодавчого

забезпечення та регламентації управління регіональним соціально-економічним

розвитком складають Закони України:

28

- «Про службу в органах місцевого самоврядування»;

- «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і

соціального розвитку»;

- «Про державні цільові програми»;

- «Про органи самоорганізації населення»;

- «Бюджетний кодекс України»;

- «Земельний кодекс України»;

- «Про генеральну схему планування території України»;

- «Про судоустрій».

На розвиток правового забезпечення регіонального управління

зорієнтована нормотворча діяльність Кабінету Міністрів України. Це знайшло

відображення у підготовлених та затверджених нормативно-правових актах,

основними з яких є: «Державна стратегія регіонального розвитку на період до

2015 року» (затверджена постановою Кабінету Міністрів України 21 липня

2006 р), «Концепція вдосконалення системи прогнозних і програмних

документів з питань соціально-економічного розвитку України» (затверджена

розпорядженням Кабінету Міністрів України 4 жовтня 2006 р.), «Про

затвердження Положення про Раду розвитку регіонів» (затверджена

постановою Кабінету Міністрів України 20 грудня 2006 р), Концепція

державної регіональної політики (затверджена на засіданні Кабінету Міністрів

України 2 липня 2008 р.).

План заходів на 2009 рік щодо реалізації Державної стратегії

регіонального розвитку на період до 2015 року» (затверджений

розпорядженням Кабінету Міністрів України 3 вересня 2008 р.).

Вищезазначеними нормативно-правовими актами окреслено коло існуючих

проблем соціально-економічного розвитку регіонів та запропоновані напрями

їх розв’язання, визначено уповноважені органи, їх компетенцію щодо реалізації

заходів передбачених актами. Визначальними серед вище перерахованих актів

є: Державна стратегія регіонального розвитку на період до 2015 року та

Концепція державної регіональної політики. На жаль аналіз чинної Концепції

29

державної регіональної політики дозволив виявити деякі суперечності, які, на

нашу думку, потребують обов’язкового доопрацювання.

Також у Концепції необґрунтовано багато уваги приділено питанням

національних інтересів та безпеки, без їх деталізації. Сутність багатьох

наукових термінів не розкривається, деякі з них вживаються не у зовсім

коректному значенні. Так, наприклад, на нашу думку, термін «публічні

послуги» доцільно замінити на «адміністративні послуги», тим більше, що у

нашій країні є й відповідна галузь права; «органи публічної влади» на «органи

влади». Не визначено інструментів державної регіональної політики, замість

них наведені напрями її реалізації, не конкретизовано рівні адміністративно-

територіального устрою.

Президент України також здійснює кроки, спрямовані на розвиток

правового забезпечення процесу управління соціально-економічним розвитком

на регіональному рівні.

У Посланнях «Україна: Поступ у XXI століття. Стратегія економічного та

соціального розвитку на 2000-2004 роки», «Європейський вибір. Концептуальні

засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2004 – 2011

роки», «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2005 році», «Про

внутрішнє і зовнішнє становище України у 2008 році» Президенти України

звертали увагу на важливість розв’язання проблем регіональної політики,

одним із ключових завдань якої повинна стати децентралізація владних

повноважень шляхом делегування значної частини управлінських функцій на

регіональний рівень, що сприятиме посиленню їх ролі та відповідальності у

вирішенні всього комплексу завдань ринкових перетворень, проблем соціальної

політики, економічного, науково-технічного та культурного розвитку. Значна

увага приділялася також проблемам реформування системи державного

управління та місцевого самоврядування.

Основою розробки теоретичних аспектів та практичних заходів щодо

оптимізації та систематизації законодавства у цій сфері є формування та

додержання системи відповідних принципів, ігнорування яких негативно

30

позначатиметься на характері і сутності правового регулювання даних

суспільних відносин. До таких принципів, на нашу думку, доцільно віднести:

принцип верховенства права передбачає відповідність нормативно-

правових актів положенням Конституції та законів України;

принцип демократизму полягає у створенні умов для громадського

контролю. Специфічність цього принципу полягає у необхідності забезпечення

гласності у процесі реформування законодавства;

принцип соціальної доцільності означає, що кінцевою метою

реформування законодавства з питань регіонального управління є

впорядкованість правової бази і, на цій основі, забезпечення позитивної

динаміки показників соціально-економічного розвитку;

принцип наукової обґрунтованості вимагає, щоб процес

удосконалення нормативно-правової бази базувався на сучасних досягненнях

науки і практики, досвіду міжнародного законодавства;

принцип системності та узгодженості означає певну послідовність,

поступовість у законотворчості, взаємозв’язок і взаємодію законодавчих актів;

принцип пріоритетності загальновизнаних норм і принципів

міжнародного права щодо національного законодавства означає його

узгодження з нормами міжнародного, європейського права, з тими

Конвенціями, угодами, які ратифікувала або до яких приєдналася Україна. Це

буде сприяти досягненню необхідного рівня адекватності правової системи

України праву Європейського Союзу.

Отже, підсумовуючи вищевикладене необхідно зазначити, що на

сьогоднішній день правова база управління соціально-економічним розвитком

на регіональному рівні знаходиться, все ще, на стадії формування та

реформування, являє собою сукупність правових норм, прийнятих за різних

історичних та економічних умов, певна частина яких відповідає вимогам часу, а

інша – застаріла і не може адекватно регулювати процеси управління

соціально-економічним розвитком на регіональному рівні.

31

2 УГРУПУВАННЯ УПРАВЛІНСЬКИХ СТРАТЕГІЙ І СЦЕНАРІЇВ

РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

2.1 Реалізація сценарного підходу до формування стратегій

регіонального розвитку

Регіональний рівень соціально-економічного розвитку стає все більш

актуальним в силу цілого ряду об’єктивних причин, серед яких можна виділити

наступні. По-перше, з точки зору синергетики, держава, будучи результатом

самоорганізації суспільства, має створювати умови для постійної

самоорганізації на регіональному та мікрорівнях управління. По-друге, поряд з

активізацією процесу глобалізації сучасне економічний розвиток

характеризується все зростаючою регіоналізацією, коли близькість творців

«інтелектуального капіталу», «технологічних ресурсів» та бізнесу має

вирішальне значення для досягнення успіху в інноваційній сфері. По-третє, в

розвинутих країнах все більшого поширення набуває тенденція поглиблення

промислової і торгової спеціалізації, що виражається в прагненні

зосереджувати окремі види виробництва в регіонах, що мають порівняльні

переваги. По-четверте, місцеві уряди досить компетентні і досвідчені в

партнерських відносинах з приватним сектором, вони можуть робити істотний

вплив на відповідні програми і витрати, маючи в розпорядженні кошти

місцевого бюджету. По-п’яте, місцеві органи управління мобільний, ближче до

суб’єктів господарювання, ніж національні урядові організації.

Процеси глобалізації, посилення конкуренції, світова фінансова криза,

розвиток інформаційно-комп'ютерних технологій, зросла взаємозв’язок між

ринками капіталу і новими технологіями, посилення соціальної орієнтації

останніх, масштабний характер створення та використання знань, технологій,

продуктів, послуг, зумовили виникнення кластерів як інституційної основи

інноваційного розвитку регіонів і країни в цілому. Проблема формування

кластерів для цілей інноваційного розвитку та підвищення

32

конкурентоспроможності економічних систем є актуальною для багатьох країн

наздоганяючого розвитку. В основі кластерного підходу перебуває поняття

«кластер», за формою являє собою мережеву організацію географічно сусідніх

взаємопов’язаних компаній (постачальники, виробники і покупці) і пов’язаних

з ними організацій (освітні заклади, органи державного і регіонального

управління, інфраструктурні компанії), що діють в певній сфері і

взаємодоповнюють один одного.

Відповідно до інституційної теорією, джерелом економічного зростання

та підвищення конкурентоспроможності в умовах нестабільного зовнішнього

середовища є ресурс міжособистісних відносин, заснованих на довірі і

співпраці між господарюючими суб’єктами, що представляє соціальний

капітал. Цей ресурс отримує свій розвиток в кластерної концепції, яка

заснована на формуванні нових взаємин між суб’єктами господарювання

(мережеве співробітництво), а також між органами державного управління та

бізнесом (державно-приватне партнерство), в результаті якого реалізуються

конкурентні переваги кластерів в активізації інновацій, розвитку людського

капіталу, вдосконалення маркетингу.

Кластери сприяють розвитку регіональних і національних економік, що

обумовлене наступними чинниками.

Кластери забезпечують позитивні ефекти (екстерналії);

взаємозв’язки усередині кластера ведуть до появи нових методів конкуренції,

що сприяє створенню інновацій.

Кластери створюють умови для формування регіональних

інноваційних систем.

Для всієї економіки країни або регіону кластери виконують роль

«точок зростання» внутрішнього ринку і освоєння міжнародного. Наявність

цілого кластера галузей прискорює процес створення чинників конкурентних

переваг за рахунок сумісних інвестицій в розвиток технологій, в інформацію,

інфраструктуру, освіту.

33

Крупні виробники кластера створюють попит на спеціалізовані

матеріально-технічні ресурси і послуги. Взаємозв’язки усередині кластера

забезпечують розвиток аутсорсинга, коли малі і середні підприємства

виконують продукцію, роботи і послуги для ключових суб’єктів кластера, тим

самим сприяють розвитку малого і середнього бізнесу в регіоні.

Конкуренція між виробниками в кластері приводить до

поглиблення спеціалізації в кластері, пошуку нових ніш і розширенню

кластера, внаслідок чого утворюються нові суб’єкти бізнесу, що підвищує

прибутковість регіонального виробництва, вирішує проблеми зайнятості

населення і підсилює інтеграційний потенціал регіону.

Кластери є однією з інституційних форм забезпечення

прикордонної співпраці у сфері торгівлі, сільського господарства, туризму,

транспорту, інфраструктури, що сприяє економічному розвитку прикордонних

територій.

Оптимальний набір стратегічних альтернатив залежатиме від існуючих

місцевих ресурсів і початкових можливостей самого кластера, а також від

кластерної політики, що проводиться. Вибір стратегічних кластерних

альтернатив здійснюється по наступних критеріях: здійсненність, досяжність

мети, ресурсозабезпеченість, мінімальний ризик, період реалізації стратегії.

Нами запропоновані еколого-економічні сценарії розвитку з урахуванням

критерію конфліктності.

Економічний погляд на екологічні конфлікти означає те, що їх сутність

визначається не тільки характером їх причини, а саме її належності до

навколишнього природного середовища, а й економічна поведінка учасників

даних конфліктів. На рис. 2.1 (на основі рекомендацій Mason S.A., 2003) можна

простежити основні взаємодії учасників екологічного конфлікту.

34

Рисунок 2.1 – Укрупнена схема взаємозв’язків між економічними

суб’єктами екологічного конфлікту

Управління екологічними конфліктами є достатньо новим науковим

напрямом і тому характеризується застосуванням загальних принципів

врегулювання конфліктів у контексті управління навколишнім природним

середовищем. Проте, є деякі важливі відмінності, одна з яких – розуміння

взаємодії «м’яких елементів» (соціально-економічної поведінки) з «жорсткими

елементами» (фізичним середовищем). Екологічні конфлікти відбуваються на

перетині людської господарської діяльності та системи навколишнього

середовища, в той час як економічні конфлікти відбуваються, як правило, в

системі «економіка – суспільство». Якщо останні включають мінімум дві

сторони для того, щоб конфлікт був наявним, то у випадку екологічних

конфліктів завжди маємо справу з трьома «учасниками»: природне середовище

раніше не розглядалось як третій учасник.

Загалом представлені на рисунку 2.1 взаємозв’язки відповідають принципу

жорсткої екологічної стійкості, тобто людство має залишити природні ресурси

для майбутніх поколінь. Ресурси природи не можуть бути перетворені на

ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА

позиції, інтереси, потреби, потужності, сприйняття інших суб’єктів

Економічний суб’єкт А

Економічний суб’єкт В

ЕКОСИСТЕМАЕКОСИСТЕМА

Співробітництво чи конкуренція

Суб’єкт С “Природа”

Суб’єкт “С” часто

впливає на суб’єкти “А”

та

“В” незалежно від їхніх зусиль щодо боротьби з

ним

Еконо-міко-еко-логічна взаємо-дія

часто

не сумісна в часі, просторі та фізичних

вимірах

35

економічні активи. Суб’єкти «А» та «В» символізують економічних суб’єктів,

наприклад, двох країн, що мають міжнародний річковий басейн. Суб’єкти А та

В намагаються керувати конфліктом через використання навколишнього

середовища безпосередньо в економічній системі (верхня частина рисунка)

шляхом застосування примусових засобів, у правових та інституційних рамках

чи проведення спільних переговорів. Взаємодія даних суб’єктів залежить від

їхньої позиції, інтересів і потреб, а також економічних, соціально-політичних та

інших елементів, які знаходяться в їхньому розпорядженні, та сприйняття ними

один одного та навколишнього середовища. Крім того, суб’єкти А та В також

опосередковано пов’язані через екологічну систему (та, відповідно, суб’єкт С),

в якій може виникнути конфліктна ситуація.

Таким чином, на основі аналізу взаємозв’язків у моделі 1 ми пропонуємо

наступну класифікацію взаємовідносин між учасниками екологічного

конфлікту:

- економічний суб’єкт А – економічний суб’єкт В (взаємовідносини,

обумовлені діяльністю довкола природних ресурсів);

- економічний суб’єкт А – економічний суб’єкт В – суб’єкт С «природа»

(екосистема), – взаємовідносини між системами: економічною та екологічною;

- економічний суб’єкт А (чи В) – суб’єкт С «природа» (власне

екологічний конфлікт локального характеру).

В останньому випадку йдеться про певну екологічну межу, досягнувши

якої еколого-економічні відносини набувають конфліктної форми. Соціальна

межа в контексті дослідження екологічних конфліктів означає стан виникнення

гострих протиріч і протиборства між економічними суб’єктами, що спричинені

природними ресурсами. Тобто факт виникнення конфліктної ситуації

(інцидент) може з’явитися в трьох точках перетину взаємозв’язків між трьома

основними учасниками екологічного конфлікту (рис. 2.1). Це свідчить про

існування як екологічної межі взаємовідносин (на перетинах «суб’єкт А –

суб’єкт С» і «суб’єкт B – суб’єкт С»), так і соціальної (в нашому випадку –

економічної) межі (на перетині «суб’єкт А – суб’єкт В»).

36

При здійсненні кількісної оцінки екологічних конфліктів на

територіальному рівні (у межах певної географічної зони чи адміністративно-

територіальної одиниці, певного соціально-економічного регіону тощо) виникає

необхідність уточнення часових і просторових меж, як, наприклад, у роботі.

При відображенні в моделі екологічного конфлікту його кількісної сторони

слід звернути увагу на так звані «екологічні пороги» як достатню умову для

систематичного проведення кількісної оцінки екологічних конфліктів. Сутність

даних порогів полягає в наступному. Екологічні проблеми, економічно

формалізовані в збитках, як правило, є результатом антропогенної діяльності

(виробництва, рекреаційної діяльності, споживання, демографічних змін тощо).

Проте не кожен факт погіршення якості довкілля, зокрема, природних ресурсів,

пов’язаний зі значними еколого-економічними збитками, що можуть збільшити

вірогідність конфліктів, особливо тих, що мають антагоністичний характер. У

свою чергу, випадок, коли перевищено екологічний поріг або синергетичної дії

внаслідок перевищення кількох таких порогів, є передумовою для виникнення

екологічно зумовленого конфлікту.

Тобто йдеться про те, що, за великим рахунком, усі суспільні проблеми,

що мають екологічне («зелене») забарвлення, можуть бути класифіковані як

конфлікти, наявні чи потенційні. Новизна ж і практична значущість поля

дослідження «екологічні конфлікти» саме й полягає в тому, щоб серед усіх

еколого-економічних проблем виявити, оцінити, врегулювати та, за

можливості, попередити ті проблеми, що мають значний конфліктний

потенціал або ж є наявними конфліктами, що несуть із собою значні збитки, як

соціального, так і економічного характеру.

Екологічний поріг – це стан, у якому функціонування природної системи

зазнало фундаментальних змін у контексті взаємовідносин «доза – ефект».

Наприклад, у сфері охорони здоров’я є поняття максимально допустимих доз,

які не спричиняють ефектів реальної загрози організму людини.

Схожий зміст має категорія асиміляційного потенціалу території, цінність

якого визначається «…тією роллю, яку він відіграє в процесі формування

37

витрат і результатів. З одного боку, його наявність дозволяє частково викидати

відходи виробництва в навколишнє середовище й тим самим економити на

витратах із очистки викидів від забруднювачів. З іншого боку, сталість

екологічних систем до забруднення, здатність перероблювати та

знешкоджувати відходи попереджує втрати (збитки), які можуть бути

викликані погіршенням основних властивостей довкілля. Збережені витрати

запобігання забрудненню визначають основу економічної оцінки

асиміляційного потенціалу».

Використовуючи положення синергетичного наукового напряму, ми

пропонуємо визначати в якості необхідної умови екологічного конфлікту

ситуацію перевищення асиміляційного потенціалу певної території (рис. 2.2).

Цій умові відповідає розрив функції екологічного конфлікту в т. С на

графіку 2.1. Характер функції можна визначити як фрактальний (згідно з

положеннями синергетичної геометрії), – тобто крива даної функції являє

собою поєднання ламаних ліній, у відповідності з об’єктивною формою

протікання економічних та екологічних процесів протягом довготривалого

проміжку часу.

Загалом функція екологічного конфлікту задана як від’ємний ефект,

отриманий від формування та пролонгації конфлікту. Незалежною змінною

функції є «доза», тобто кількість результатів деструктивної еколого-

економічної діяльності, що здійснюється певним суб’єктом

природокористування. При цьому в момент перевищення асиміляційного

потенціалу спостерігається від’ємний синергетичний ефект – як наслідок

екологічного стресу, тобто ситуації переходу екосистеми в нову «якість».

Подальше забруднення довкілля класифікується як пролонгація екологічного

конфлікту.

38

Рисунок 2.2 – Екологічний конфлікт як процес взаємовідносин «доза –

ефект»

У відповідності з рекомендаціями, екологічний конфлікт є відправною

точкою для вибору одного з двох основних сценаріїв економічного розвитку:

порушуючи, чи дотримуючись величини асиміляційного потенціалу. Проте слід

зазначити, що даний вибір суспільство здійснює ще задовго до моменту

настання екологічного конфлікту (рис. 2.3).

Рисунок 2.3 – Взаємозв’язок екологічного конфлікту та асиміляційного

потенціалу

39

Від’ємний

синергетичний ефект Екол

огіч

ний

порі

г (а

сим

іляц

ійни

й по

тенц

іал)

ЕФЕКТ

ДОЗА

Формування екологічного конфлікту Пролонгація

екологічного конфлікту

ВВП

t

Асиміляційний потенціал

Сценарій порушення асиміляційного потенціалу

Сценарій дотримання асиміляційного потенціалу

*Початок екологічного конфліктуС*

Таким чином, на наш погляд, модель екологічного конфлікту повинна

відображати поряд із дієвістю також і потенційність даних конфліктів.

Установлення асиміляційного потенціалу (як форми екологічного порогу) в

якості передумови настання екологічного конфлікту, при наявності переважно

потенційних конфліктів, наприклад, в Україні, пов’язано з необхідністю

обґрунтування та здійснення його економічної оцінки.

2.2 Напрями формування політики регіонального розвитку

В умовах обмеженості бюджетних та інших фінансових ресурсів у країні

саме внутрішній потенціал територій слід вважати головним ресурсом їхнього

розвитку. Забезпечення ефективного використання і подальшого нарощення

ресурсного потенціалу регіонів має стати одним із головних пріоритетів

діяльності місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого

самоврядування і територіальних громад. Стратегія зміцнення ресурсного

потенціалу регіонів та підвищення їх конкурентоспроможності передбачає:

створення економічних, організаційних та нор-мативно-правових

передумов для реалізації основних принципів сталого розвитку

регіонів;

здійснення реструктуризації економіки регіонів на основі

запровадження інвестиційно-інноваційної моделі з урахуванням

особливостей їх потенціалу;

широкий розвиток підприємництва, насамперед малого та середнього

бізнесу як головного чинника соціально-економічного розвитку

регіонів, підвищення зайнятості населення, наповнення місцевих

бюджетів;

зміцнення економічної інтеграції регіонів на основі максимально

ефективного використання їхніх конкурентних переваг;

сприяння всебічному розвитку людського потен-ціалу на основі

стабілізації та поліпшення демографічної ситуації, досягнення

40

продуктивної зайнятості населення, розвитку соціальної

інфраструктури;

розбудову та модернізацію інфраструктури регіонального розвитку для

підвищення інвестиційної привабливості регіонів, поліпшення умов

запровадження передових інноваційних технологій;

вдосконалення системи охорони довкілля та використання природних

ресурсів, механізмів та інструментів вироблення та реалізації на

регіональному рівні екологічної політики.

Для забезпечення раціонального і ощадливого ви-користання природних

ресурсів, перетворення природно-ресурсного потенціалу в дієвий чинник

регіонального розвитку, регіональним і місцевим органам виконавчої влади

потрібно зосередити увагу на реалізації насамперед заходів щодо проведення

інвентаризації мінерально-сировинних та інших природних ресурсів і

здійснення їхньої економічної оцінки; виведення з експлуатації або

забезпечення належного рівня безпеки особливо екологічно небезпечних

об’єктів; запровадження екологічно чистих і ресурсозберігаючих технологій;

запровадження економічних важелів щодо зменшення негативного впливу

виробничих об’єктів на забруднення оточуючого середовища; законодавчо-

нормативного впорядкування майнових питань і господарської діяльності,

пов’язаних із використанням землі; сприяння розвитку рекреаційно-оздоровчої

та туристичної інфраструктури, відновленню пам’яток історико-культурного

значення.

Головними напрямами діяльності центральних і місцевих органів влади

щодо розвитку виробничо-економічного потенціалу регіонів мають бути

реструктуризація економіки, розширення її галузевої спеціалізації, створення на

сучасній технологічній базі переробних галузей промисловості в кожному

регіоні, екологізація виробництва, розбудова виробничої, транспортної і

ринкової інфраструктури, сприяння розвитку підприємництва, реалізація

інноваційної політики в регіонах, забезпечення ефективного управління

комунальною власністю.

41

Забезпечення всебічного розвитку людського потен-ціалу регіонів

вимагає вироблення системи заходів для їхнього розвитку. Серед цих заходів

мають бути удосконалення порядку розроблення соціальних програм,

спрямованих на вирішення найгостріших проблем регіонів, насамперед з

питань забезпечення зайнятості населення, створення нових робочих місць;

формування державного та місцевих бюджетів у галузях освіти, охорони

здоров’я, соціального захисту та культури на основі загальнодержавних

соціальних стандартів; формування та реалізація державної політики у сфері

регулювання внутрішньорегіональної та міжрегіональної трудової міграції;

завершення врегулювання відносин власності щодо об’єктів соціальної

інфраструктури та житла; запровадження нових механізмів розвитку

регіональної соціальної інфраструктури на основі залучення коштів держави,

регіонів і бізнесу; подолання бідності, запобігання розвиткові хронічної та

успадкованої бідності на основі зростання доходів та рівня життя всього

населення; розвиток системи надання житлових і споживчих кредитів молодим

сім’ям; запровадження в повному обсязі реформування системи пенсійного

забезпечення; створення системи навчання протягом життя тощо.

Залучення додаткових ресурсів місцевого та регіонального розвитку

потребує принципової зміни управлінських підходів як на місцевому, так і на

державному рівнях, іншого рівня кваліфікації та організованої постійної роботи

щодо розширення ресурсної бази для забезпечення стійкого розвитку

українських міст і регіонів.

Наступним підходом має стати підвищення ролі малого і середнього

підприємництва.

Сприяння розвитку малого підприємництва та підприємницької

активності населення повинно стати одним із пріоритетних напрямів діяльності

місцевих органів влади по реалізації державної регіональної політики. До

основних завдань регіональної політики підтримки малого підприємництва

належать: забезпечення активної участі суб’єктів малого підприємництва у

розв’язанні соціально-економічних проблем регіонів, вдосконаленні та

42

диверсифікації структури економіки регіонів, запровадженні інноваційної

моделі розвитку регіональних економік; створення нових робочих місць та

зменшенні безробіття; формуванні соціального прошарку власників і

підприємців.

Ефективна реалізація регіональних програм сприяння розвитку малого

підприємництва вимагає реалізації низки заходів на загальнодержавному рівні,

а саме: удосконалення спрощеної системи оподаткування та звітності суб’єктів

малого підприємництва; упорядкування процедури перевірок суб’єктів

підприємницької діяльності; визначення й реалізації засад державної політики з

видачі документів дозвільного характеру у відповідності з європейськими

принципами; покращання умов мікрокредитування малого бізнесу тощо.

Місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого

самоврядування необхідно зосередити увагу на реалізації системи заходів

регіональної політики сприяння розвитку малого підприємництва, серед яких:

1) у сфері регуляторної політики та вдосконалення нормативної бази:

розроблення та прийняття регуляторних актів, спрямованих на

покращання підприємницького середовища на відповідних територіях;

обрахування економічного ефекту від впровадження нормативних актів;

перегляд діючих нормативних актів щодо їх відповідності вимогам

ринкової економіки та створення конкурентного середовища;

залучення неурядових, громадських організацій та підприємців до оцінки

ефективності дії та аналізу наслідків впровадження регуляторних актів та

нормативно-правових актів із питань підприємництва;

2) у сфері фінансово-кредитної та інвестиційної підтримки малого

підприємництва:

розроблення та реалізація цільових програм фінансової підтримки

пріоритетних для регіону бізнес-проектів;

розвиток мережі регіональних фондів підтримки підприємництва,

кредитних спілок;

43

залучення коштів іноземних кредитних ліній і міжнародної технічної

допомоги для підтримки розвитку малого підприємництва;

створення механізму залучення інвестицій в мале підприємництво;

3) у сфері сприяння створенню інфраструктури розвитку малого

підприємництва:

сприяння передачі на пільгових умовах в оренду або у власність

суб’єктам малого підприємництва не використовуваних, вільних виробничих

площ, окремих приміщень підприємств, обладнання та іншого майна цих

підприємств, яке відокремлюється в процесі приватизації та реструктуризації.

Створення банків даних відповідної інформації для забезпечення нею малих

підприємств на постійній основі;

створення в регіонах центрів «єдине вікно» щодо комплексного надання

державних адміністративних послуг при започаткуванні підприємницької

діяльності;

створення інформаційної бази даних з питань законодавства, наявності

потенційних клієнтів, конкурентного середовища, науково-технічних розробок

тощо;

запровадження освітніх програм для підприємців та широких верств

населення;

проведення семінарів, конференцій, круглих столів з проблем реалізації

державної регуляторної політики та політики розвитку підприємництва;

започаткування програм формування позитивного іміджу малого

підприємця та підтримки проектів у сфері малого підприємництва;

сприяння організації та проведенню виставок, ярмарків продукції,

виробленої суб’єктами малого підприємництва;

підготовка та реалізація міждержавних програм співробітництва на

двосторонній основі в галузі сприяння розвитку малого підприємництва.

Важливими напрямами діяльності місцевих органів влади по розвитку

малого підприємництва є залучення суб’єктів малого підприємництва до

виконання регіональних замовлень; сприяння розвитку самозайнятості

44

населення, відродженню народних промислів, розвитку підприємництва в сфері

зеленого туризму; сприяння створенню в регіонах територіально-виробничих

систем (кластерів) та надання необхідної організаційно-методичної допомоги;

реалізація проектів залучення до малого підприємництва малозахищених верств

населення тощо.

Взаємодія місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого

самоврядування з підприємцями має забезпечуватися шляхом сприяння

формуванню громадських колегій і координаційних рад з питань розвитку

малого підприємництва та залучення до участі у формуванні і реалізації

державної політики регіональних та галузевих об’єднань підприємців.

Актуальним на даний час є активізація міжрегіональної економічної

інтеграції. У ринкових умовах міжрегіональна економічна інтеграція заснована

на взаємній зацікавленості суб’єктів ринку і жодному регіону ізольованість

невигідна, оскільки кожен з них зацікавлений у широкому ринку збуту своєї

продукції. На зміну синдрому відокремлення, виживання поодинці, повинен

прийти принцип розширення міжрегіональної економічної взаємодії, що

поширюється на ринки товарів і послуг, праці і капіталу.

Подолання дезінтеграційних тенденцій пов’язане, в першу чергу, з

прискоренням економічного зростання (особливо в обробній промисловості й

інвестиційній сфері), процесом імпортозаміщення і політикою регулювання

транспортних тарифів. Разом з тим, поновлення інтеграційних тенденцій не

стане реінтеграцією у розумінні відновлення усіх колишніх економічних

зв’язків, що існували в єдиному народногосподарському комплексі періоду

1980-х років. Нова міжрегіональна інтеграція повинна будуватися відповідно до

критеріїв ринкової ефективності, завдань соціальної політики і геостратегічних

інтересів України.

Внутрішня інтеграційна політика держави повинна базуватися на

наступних пріоритетах:

упорядкування правових основ економічних і політичних взаємин

«центр-регіони»;

45

усунення основних протиріч міжбюджетних відносин;

збереження економічного контролю держави над стратегічними і

галузеутворюючими об’єктами і природними ресурсами;

диференційована цільова підтримка підприємств, особливо

містоутворюючих, у депресивних регіонах;

забезпечення функціонування міжрегіональної транспортної,

енергетичної та телекомунікаційної системи;

стримування росту транспортних і енергетичних тарифів,

упорядкування ринку електроенергії;

сприяння становленню і розвитку інтеграційних форм просторової

організації і саморозвитку економіки (міжрегіональні асоціації економічної

взаємодії, міжрегіональні фінансово-промислові групи тощо);

посередництво у налагодженні контактів підприємців і

представників торгівлі різних регіонів у рамках державних програм;

посилення галузевої спеціалізації з наступним кооперуванням

виробництва;

сприяння розвитку малого і середнього підприємництва,

налагодженню партнерських зв’язків у цій сфері;

активізація культурного, освітнього, туристичного обміну між

регіонами;

забезпечення зовнішньоекономічної безпеки регіонів і держави,

підтримання оптимального співвідношення експортоорієнтованого та

імпортозамінного виробництва.

Подолання негативних дезінтеграційних тенденцій можливе лише за

допомогою ретельно зваженої, консолідованої і консолідуючої політики

держави і її взаємодії з конструктивними силами суспільства.

Система місцевого самоврядування та адміністративно-територіальний

устрій України потребують негайних концептуальних змін і реформацій.

Суттєві зміни в адміністративно-територіальному поділі України є об’єктивною

і нагальною потребою її сучасного розвитку та етапу державотворення. Адже

46

адміністративно-територіальні одиниці України (області, райони) були створені

у Радянському Союзі за галузевим принципом та планово-господарській основі

і є скоріше спадщиною СРСР, ніж інструментом розвитку країни.

Сучасна адміністративно-територіальний реформа має бути спрямована

на визначення основних напрямів, рівнів, етапів реформування територіальної

організації влади в Україні та формування необхідної ресурсної бази місцевого

та регіонального розвитку, забезпечення узгодженості та послідовності дій

глави держави, органів законодавчої та виконавчої гілок влади, органів

місцевого самоврядування шодо формування нової нормативно-правової

основи місцевого самоврядування і виконавчої влади на місцях. Тобто,

основний акцент адміністративно-територіальної реформи полягає у

запровадженні нових інноваційних механізмів прийняття рішень, які б

з’єднували державний, приватний і громадський сектори та переходу від

управління, що ґрунтується на державно-адміністративному поділі, до

просторового управління.

Найбільш прийнятною адміністративно-територіальною одиницею для

України, на нашу думку, могли б бути відносно локальні, але достатньо цілісні

системи «виробництво – соціальне споживання», а саме соціально-економічні

утворення (муніципалітети), створені на базі існуючих районів із включенням

до їх складу міських громад. Вони мають представляти собою первинний

територіальний рівень економіки та суспільства (територіальні громади) і

формуються для спільного ведення виробництва й споживання та самостійного

ведення місцевого господарства.

У цьому контексті в процесі адміністративно-територіального реформи

слід внести наступні зміни до нормативно-законодавчих актів про місцеве

самоврядування України, а саме:

1. Надати територіальним громадам України право на здійснення

місцевого самоврядування через представницькі та виконавчі органи

територіальних соціально-економічних утворень (муніципалітетів).

Добровільне об’єднання територіальних громад має відбуватися за рішенням

47

місцевих референдумів відповідних територіальних громад. Таке рішення є

наданням згоди на створення спільних органів місцевого самоврядування,

формування спільного бюджету, об’єднання комунального майна.

2. В межах територіальних соціально-економічних комплексів

(муніципалітетів) за рішенням територіальної громади або муніципальної ради

можуть утворюватися сільська, селищна, міська та районні в місті ради.

Зазначені ради можуть формувати свої виконавчі органи та обирати їх голову.

Ці органи можуть виконувати делеговані повноваження органів соціально-

економічних комплексів (муніципалітетів), наприклад, забезпечення населення

водою, підтримка чистоти та порядку на місцях і т.ін. Територіальна громада

також має право створювати будь-які додаткові постійні чи спеціальні органи,

які вважає необхідними для ефективного управління на місцях.

3. Суміжні соціально-економічні комплекси із спільними

історичними, культурними та економічними рисами можуть формувати

територіальні самоврядні одиниці, такі як області або землі (декілька суміжніх

областей). Земельні та обласні ради можуть бути органами регіонального

самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл,

селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, а також

повноважень, переданих їм муніципальними радами.

Розподіл повноважень між центром і зазначеними суб’єктами

регіонального та місцевого самоврядування має відбуватися на основі

принципу субсидіарності, з урахуванням особливостей територій. Це дозволить

перебороти жорстку централізацію та бюрократизацію ведення господарства і

має супроводжуватися формуванням нової стратегії управління регіонами.

Реалізація державних програм розвитку економіки країни вимагає

існування дієвої системи фінансового контролю. Раціональна організація та

ефективне функціонування фінансового контролю сприяє забезпеченню

національних економічних інтересів держави, поліпшенню керованості

фінансовими ресурсами, розвитку ринкової економіки. Від того, наскільки

достовірною та дієвою є інформація, яка надається цією системою, залежить

48

обґрунтуваність та ефективність управлінських рішень прийнятих керівниками

усіх рівнів і, відповідно, є одним з важливих факторів фінансово-економічного

та соціально-політичного добробуту суспільства.

Внаслідок нескоординованої трансформації система фінансового

контролю України на даний час витрачає непропорційно великі ресурси на своє

утримання, зберігає багато рис пострадянського періоду, особливо, що

стосується організаційно-функціональної структури контролюючих органів,

методів та форм, які вони застосовують, а тому є морально застарілою і

фактично не в змозі досягти необхідного прогресу.

Наведене свідчить про недієвість системи фінансового контролю, яка

функціонує в Україні, та необхідність її реструктуризації і приведення до

європейських стандартів. Усталені форми державного фінансового контролю,

які застосовуються в Україні, а це – ревізія і перевірка, ставлять за мету

перевірку дотримання вимог чинного законодавства, зосереджуючись на

фіксуванні факту порушення та, як наслідок, накладенні стягнень та

застосуванні санкцій до порушників. При цьому не здійснюється комплексний

аналіз діяльності бюджетних установ та результатів проведених контрольних

заходів, не приділяється увага вивченню факторів, що спричинили порушення з

метою надання ґрунтовних рекомендацій керівникам відповідних установ для

недопущення порушень у майбутньому.

Сучасна система міжбюджетних відносин в Україні вимагає розробки

чітких критеріїв оцінки виконання делегованих функцій для здійснення

контролю за цільовим і ефективним використанням бюджетних коштів. В

Україні реформа фінансового контролю як елементу фінансового управління

значно відстає від реформи міжбюджетних відносин. У зв’язку з цим

актуальним і доцільним є формування сучасної системи фінансового контролю,

яка повинна базуватися на принципі децентралізації. Необхідно чітко

визначити роль і місце держави та органів місцевого самоврядування у сфері

фінансового контролю.

49

Зволікання у процесі реформування фінансового контролю, зокрема

чіткого розмежування основних видів державного і муніципального

фінансового контролю, тобто фактичного делегування окремих державних

повноважень щодо цього елементу бюджетного процесу до органів місцевого

самоврядування, може призвести до погіршення стану фінансово-бюджетної

дисципліни у державі та загострення ситуації з невідповідністю системи

управління місцевими бюджетами системі фінансового контролю.

Реалізація положень законів України «Про місцеве самоврядування в

Україні» та «Про місцеві державні адміністрації» зумовлює появу в Україні

принципово нових суб’єктів фінансового контролю, якими стають органи

місцевої влади. У першу чергу вони є дієвим засобом суспільного

самоконтролю. У цьому полягає нереалізований потенціал регіонів, який

необхідно обов’язково розвивати. Крім того, вони є суб’єктами управління

фінансовими ресурсами та майном відповідних територій.

Отже, принципово новим видом фінансового контролю в Україні повинен

стати муніципальний фінансовий контроль. В умовах сучасного бюджетного

процесу створення муніципального фінансового контролю є необхідним з точки

зору забезпечення фінансово-бюджетної дисципліни на належному рівні.

Необхідно виважено і обгрунтовано відпрацювати систему

муніципального фінансового контролю. При створенні системи муніципального

контролю доцільно запроваджувати більш прогресивні та сучасні форми

контролю – це фінансовий та адміністративний аудит, основною метою яких є

недопущення й профілактика порушень у бюджетній сфері, а також підвищення

ефективності використання бюджетних коштів.

Основними проблемами розвитку муніципального фінансового контролю

в Україні є:

несформованість інституцій, які б забезпечили ефективний і дієвий

фінансовий контроль у кожному окремому регіоні;

відсутність належного законодавчого забезпечення;

недостатність відповідної фінансової бази.

50

На сьогодні, згідно із відповідними нормативно-правовими актами, у

структурі апарату адміністрацій не передбачено окремого підрозділу, на який

би покладалися функції проведення внутрішнього фінансового контролю та

аудиту. Тому необхідно розширити повноваження місцевих органів влади саме

у частині створення ними структурних підрозділів, які б забезпечували на

належному рівні внутрішній фінансовий контроль у кожному регіоні.

2.3 Концептуальні основи соціально-економічного розвитку

територій

У сучасних умовах питання, пов’язані з розробкою та реалізацією

регіональної політики, являються надзвичайно актуальними. З процесами

глобалізації пов’язаний ряд ризиків, відповідь на які знаходиться саме на

регіональному рівні, в сфері ефективності функціонуавння регіону як

територіальної одиниці.

Кількість наукових робіт з проблем оцінки ризику постійно збільшується

[1;7;20;21;25;26;32]. Не дивлячись на таку різноманітність і велику кількість

інформації у вказаній області, дана проблема є недостатньо дослідженою. Тому

й виникає необхідність вдосконалення теоретичних і науково-методичних

підходів дооцінки ризиків надзвичайних ситуацій природного характеру.

Трактування поняття «ризик» залежно від галузі його застосування

можуть в деякій мірі відрізнятися одне від одного. На думку В. Г. Горського та

інших, ризик це «двовимірна величина», що включає, як вірогідність настання

небажаної випадкової події, так і пов’язані з нею втрати [65; 69].

У публікаціях звертається увага на подвійне трактування поняття ризику

в різних розділах прикладної математики. Перше трактування відоме з теорії

рішень і визначає ризик як вірогідність виникнення несприятливої події. Друге

відоме з теорії ігор і трактує ризик кількісно як максимальний збиток,

нанесений цією ж подією [45]. Згідно першого трактування, область інтересів

теорії ризику визначається питаннями порівняння ймовірнісних величин. Згідно

51

другого – математичне очікування функції втрат якого-небудь суб’єкта при грі

з природою [21].

На думку А. Г. Вєтошкіна, К. Р. Таранцевої, ризик це міра очікуваної

невдачі, неблагополуччя в діяльності, небезпека настання для здоров’я людини

несприятливих наслідків; певні явища, настання яких містять можливість

матеріальних втрат. Для ризику характерні несподіванка, раптовість настання

небезпечної ситуації, що припускає швидкі рішучі дії з усунення або

ослаблення дії джерела небезпеки [7].

В роботах М.П. Тихомирова ризик розглядається як кількісна

характеристика дії небезпек, що формуються конкретною діяльністю людини,

тобто число смертних випадків, число випадків захворювання, число випадків

тимчасової і стійкої непрацездатності (інвалідності), викликаної впливом на

людину конкретної небезпеки, віднесених на певну кількість жителів

(працівників) за конкретний період часу [60].

У роботах В.В. Шахова, поняття ризику розглядається стосовно

страхування, не акцентується увага на вказаній вище подвійності його

трактування. Він відзначає, що ризик – це гіпотетична можливість настання

збитку [67]. Вважається, що у разі настання якоїсь небажаної події збиток

матиме певну величину і вже потім визначається вірогідність спричинення

цього збитку. Таким чином, у страхуванні ризик розглядається як ймовірнісний

розподіл.

По своїй суті ризик є подією з негативними, особливо невигідними

економічними наслідками, які, можливо, стануться в майбутньому в якийсь

момент часу у невідомих розмірах [27].

Виникнення небезпечних і надзвичайних ситуацій результат певної

сукупності чинників ризику, що породжуються відповідними джерелами.

У широкому сенсі цього поняття, ризик виражає можливу небезпеку,

вірогідність небажаної події. Стосовно проблеми безпеки життєдіяльності

такою подією може бути погіршення здоров’я або смерть людини, аварія або

катастрофа технічної системи або пристрою, забруднення або руйнування

52

екологічної системи, загибель групи людей або зростання смертності

населення, матеріальний збиток від небезпек, що реалізувалися, або збільшення

витрат на безпеку. Аналіз методичних підходів до визначення поняття «ризик»

наведено у табл. 2.1.

Співвідношення об’єктів ризику і небажаних подій дозволяє розрізняти

індивідуальний, техногенний, екологічний, соціальний і економічний ризик. З

небезпечними природно-техногенними процесами пов’язані в основному три

види елементів ризику, які відображаються в термінах індивідуальний,

економічний і екологічний ризики [50, с. 252]. Кожен вид його обумовлюють

характерні джерела і чинники ризику.

У випадку, коли об’єктами небезпеки виступають люди населення

небезпечних територій, персонал небезпечних об’єктів, колективи, які ведуть

діяльність, пов’язану з ризиком, виділяють ризики індивідуальні та соціальні.

53

Таблиця 2.1 – Порівняльний аналіз теоретичних підходів до визначення поняття «ризик»Автор Сутність поняття Переваги Недоліки

В.Г. Горський Ризик - це «двовимірна величина», що включає, як вірогідність настання небажаної випадкової події, так і пов’язані з нею втрати.

Враховує ймовірнісний характер виникнення надзвичайних ситуацій.

Не розкриває структуру та змістовну сутність економічних наслідків надзвичайних ситуацій.

А. Г. Вєтошкіна, К. Р. Таранцева

Ризик - це міра очікуваної невдачі, неблагополуччя, небезпека настання для здоров’я людини несприятливих наслідків; певні явища, настання яких містять можливість матеріальних втрат.

Враховує ймовірнісний характер та визначає необхідність оцінки матеріальних втрат від надзвичайних ситуацій.

С.М. Козьменко Ризик є подією з негативними, особливо невигідними економічними наслідками, які, можливо, стануться в майбутньому в якийсь момент часу у невідомих розмірах.

Вказує на ймовірнісний характер виникнення надзвичайних ситуацій та необхідність застосування методів прогнозування економічних збитків.

Н.П. Тихомиров Ризик - кількісна характеристика впливу небезпек, що формуються конкретною діяльністю людини, тобто число смертних випадків, число випадків захворювання, число випадків тимчасової і стійкої непрацездатності (інвалідності), викликаної впливом на людину конкретної небезпеки, віднесених на певну кількість жителів (працівників) за конкретний період часу.

Розкриває змістовну сутність економічних наслідків надзвичайних ситуацій

Не визначені принципи та методи кількісної оцінки економічних збитків

В.В. Шахов Ризик - це гіпотетична можливість настання збитку

Не розкриває сутність та методи кількісної оцінки економічних збитків

54

Індивідуальний ризик визначається як вірогідність того, що людина

відчуває певний вплив у ході своєї діяльності. Індивідуальний ризик

характеризує реалізацію небезпеки певного виду діяльності для конкретного

індивіда. Індивідуальний ризик виражається через показники виробничого

травматизму та професійної захворюваності, такі як частота нещасних випадків

і професійних захворювань [7, с. 60].

Соціальний ризик визначається як співвідношення між кількістю людей,

загиблих від однієї аварії, і вірогідністю цієї аварії [7]. Соціальний ризик

характеризує масштаб катастрофічності аварії на потенційно небезпечному

об’єкті. Соціальний ризик прийнято представляти математичним очікуванням

людських втрат колективним ризиком, або щільністю розподілу втрат.

Соціальний ризик враховує масштаб впливу, що виражається смертельними

випадками і захворюваннями людей різної тяжкості, приведених до сумарно

еквівалентного числа летальних результатів [25].

Методологічне забезпечення аналізу ризику – це сукупність методів,

методик і програмних засобів, що дозволяють всебічно виявити небезпеки і

оцінити ризик надзвичайної ситуації. Виконання вимог до методологічного

забезпечення аналізу небезпек і ризиків необхідне для підвищення точності і

об’єктивності результатів дослідження небезпек території, а також для

підвищення ефективності вироблення заходів щодо попередження

надзвичайних ситуацій.

При вирішенні комплексних питань безпеки в розвинених країнах

широко застосовується методологія ризику, основу якої складає визначення

наслідків і ймовірності небажаних подій. Використовуючи кількісні показники

ризику, в принципі можна «вимірювати» потенційну небезпеку і навіть

порівнювати небезпеки різної природи. При цьому в якості показників

небезпеки зазвичай розуміють індивідуальний або соціальний ризик загибелі

людей (або, в загальному випадку, спричинення певного збитку) [50].

За кордоном ймовірнісний аналіз ризиків виникнення техногенних та

природних катастроф здійснюється вже понад 20 років, в Україні перехід до

55

цього підходу почався тільки після аварії на Чорнобильській АЕС. До цього

декларувалася концепція абсолютної безпеки. Однією з перших робіт по

прийнятному ризику на підприємствах ядерної промисловості стала стаття

Н. Бабаєва та І. Кузьміна. На їх думку, зниження ризику нижче

«індивідуального» і «соціального» рівнів повинно відбуватися згідно

економічних законів. Тобто, прийнятність будь-якого нижчого рівня ризику

відповідатиме соціальним і економічним можливостям суспільства [1].

У статті А. Кархова та Б. Максименка концепцію прийнятності ризику

пропонується інтерпретувати по-іншому. Тобто, якщо внаслідок економічних

обмежень необхідний рівень ризику досягти не можливо, то стан, який в цих

умовах може бути досягнутий, пропонується називати соціально прийнятним

(або просто прийнятним) ризиком [20].

У роботі [50] наводяться дані про питомі показники людських жертв в

Японії, Англії, Німеччині, Франції і США. Автор виводить умовний показник

прийнятного ризику залежно від щільності населення, економічного збитку від

стихійних лих на одиницю ВВП за ряд років, ризику несприятливих подій.

Також наводиться приклад країн з низьким рівнем економічного

розвитку, в яких, завдяки століттями склалася певна система поведінки в

реальних ризикових умовах, рівень допустимого ризику на багато нижче, ніж у

високорозвинених індустріальних країнах.

М. А. Шахраманьян пропонує рівень прийнятності ризику визначати з

урахуванням матеріального добробуту суспільства [32].

Прийнятний індивідуальний ризик пропонується оцінювати окремо для

кожної групи населення. Медичні наслідки небезпечних процесів значно важче

у дітей і людей похилого віку, то для цих груп населення прийнятний

індивідуальний ризик повинен бути нижче, ніж для групи працездатного

населення [50].

Думка О. В. Рюміної щодо визначення прийнятності ризику пов’язана з

оцінкою людського життя, а ніяк не з обмеженістю економічних ресурсів.

56

В Україні використовуються такі нормативні значення ризику: 10-3 –

неприйнятний, 10-4 – прийнятний лише в особливих обставинах, 10-5 – потребує

детального обґрунтування, 10-6 – прийнятний [10, с.159].

Зазвичай аналіз ризику розглядають як частину системного підходу до

ухвалення політичних рішень, процедур і практичних заходів у рішенні завдань

попередження або зменшення небезпеки для життя людини, захворювань або

травм, збитку майна і навколишньому середовищу, що має назву керований

ризик.

Сьогодні оцінка ризику є єдиним аналітичним інструментом, що дозволяє

визначити чинники ризику для здоров’я людини, їх співвідношення і на цій базі

обкреслити пріоритети діяльності по мінімізації ризику.

57

3 СИСТЕМНО-ДІЯАГНОСТИЧНИЙ АНАЛІЗ РЕГІОНАЛЬНОГО

РОЗВИТКУ

3.1 Розробка принципів системно-діагностичного аналізу соціально-

економічного розвитку регіону

Потенціал соціо-еколого-економічної системи є однією з найважливіших

її характеристик. Він визначає нереалізовані можливості системи, одну частину

з яких можна реалізувати без додаткових зусиль ззовні, а іншу – лише за певних

умов чи за допомогою зовнішніх факторів впливу. Мета керуючої системи

визначає, яким чином буде здійснюватися реалізація потенціалу, яким буде

порядок дій для отримання бажаних результатів з урахуванням наслідків і

об’єктивних передумов. Як критерій може виступати ефективність, причому як

соціальна, так і економічна, і екологічна. Важливим моментом є прогнозування

розвитку системи з урахуванням її потенціалу та з необхідністю оцінити цей

потенціал.

На наш погляд, ефективне функціонування загальної системи управління

повинно базуватися на основі визначення потенціалу соціо-еколого-

економічної системи, його оцінки, структури та напрямків реалізації.

Функціонування системи управління потенціалом здійснюється за допомогою

механізму управління, структури управління, процесу управління та за

напрямками розвитку системи управління потенціалом з урахуванням впливу

змін в зовнішньому середовищі.

Механізм управління потенціалом здійснюється через:

визначення мети;

принципи управління;

функції управління;

методи управління.

Структура управління визначається структурою потенціалу, його

складових елементів.

58

Процес управління складається зі взаємопов’язаних дій, визначених

метою для досягнення певного результату.

Розвиток системи управління потенціалом пов’язано з вимогами

динамічного середовища, з певними реакціями на ці зміни. Ускладнення чи

спрощення системи управління потенціалом призведе до змін в роботі системи

і, можливо, надасть певний імпульс загальному розвитку.

Управління потенціалом як можливість стратегічного управління і

потенціал як інструмент управління розвитком соціо-еколого-економічної

системи можна ефективно використовувати в діяльності систем управління на

різних рівнях. Найважливішу роль відіграє оцінка економічного потенціалу.

Оскільки потенціал соціо-еколого-економічної системи є однією з

найважливіших її характеристик, бо реалізований в результатах господарської

діяльності, має створювати умови для подальшої реалізаціїї потенціалу

наступного циклу відтворення за допомогою керуючої системи.

Стратегічне управління соціо-еколого-економічною системою на основі

визначення структури і економічної оцінки потенціалу сприяє:

високому рівню агрегованості цілей, методів і засобів їх досягнення, а

також показників ефективності діяльності соціо-еколого-економічної системи;

цільовій орієнтації на кінцеві господарські результати з врахуванням

подальших можливостей і загроз;

узгодженню бажаних результатів і можливостей на різних рівнях

системи.

Структура потенціалу виявляє доцільні напрямки розвитку, виходячи зі

стану соціо-еколого-економічної системи на сьогоднішній день та з

подальшими можливостями безпечного використання потенціалу і

найефективнішої його реалізації.

Потенціал регіону як система:

1) економічний потенціал регіону є його економічною характеристикою;

2) економічний потенціал підпорядковується меті розвитку регіону;

3) економічний потенціал характеризується складністю взаємовпливу і

59

взаємозв’язку різних елементів;

4) економічний потенціал регіону є частиною економічного потенціалу

країни, в зв’язку з чим потрібно враховувати вплив інших регіонів.

Першочерговою метою соціально-економічного розвитку регіону є

підвищення якості життя населення регіону, а економічний потенціал є засобом

досягнення цілей соціально-економічного розвитку.

Сучасні умови економічного розвитку України вимагають максимального

розширення сфер прогнозування, подальшого вдосконалення методології

розроблення прогнозів на різних рівнях економіки. Чим вищий рівень

прогнозування процесів суспільного розвитку, тим ефективнішим є планування,

управління та регулювання економіки. Ринкова економіка, незважаючи на

високий ступінь саморегульованості, передбачає цілеспрямований зовнішній

вплив на механізм власного функціонування з боку всіх суб’єктів економічних

відносин, якими можуть виступати окремий індивід, підприємство, регіон,

територія і держава (в особі різних державних організацій). У свою чергу,

цілеспрямований вплив взагалі на економічні процеси не можливий без

застосування певної, науково-побудованої системи прогнозування і планування

на всіх рівнях економіки.

Розробка теоретико-методичних підходів до оцінки та прогнозування

економічного потенціалу території має ґрунтується на принципах системності,

науковості, альтернативності, адекватності. Згідно з принципом системності,

народне господарство має розглядатися одночасно як єдине ціле (як система) і

як сукупність окремих самостійних галузей та сфер. Принцип науковості

вимагає використання обґрунтованих методів прогнозування економічного

потенціалу території , вимоги об´єктивних законів розвитку суспільства і

природи. Принцип альтернативності передбачає багатоваріантність прогнозів,

оскільки соціальний та економічний розвиток території може здійснюватися за

різними сценаріями, що забезпечує альтернативність при розробці прогнозів.

Принцип адекватності вимагає, щоб методи і моделі прогнозування відповідали

60

умовам того періоду, на який розробляється прогноз економічного потенціалу

території, та найбільш повно і точно імітували ситуацію.

З розглянутих принципів випливають наступні проблеми розробки

теоретико-методичних підходів до оцінки та прогнозування економічного

потенціалу території:

1. Аналіз даних. При розробці теоретико-методичних підходів до

оцінки та прогнозування економічного потенціалу території необхідним є

аналіз даних економічних показників за тривалий період з метою дослідження

закономірностей розвитку, виявлення логіки їх еволюції, спрямованості

процесу з екстраполяцією в майбутнє виявлених тенденцій. Однак ресурсними

проблемами вітчизняної науки є обмеження доступу до статистичних даних та

програмних розробок. Крім того, неспіврозмірність даних по тимчасових рядах

в наслідок появи нових показників, зміни методики розрахунків, незадовільна

якість інформації, що обумовлена проблемою збору ряду даних та складність

обліку неформального сектора економіки стримують розвиток методичних

підходів до оцінки.

2. Вплив динаміки систем та синергетики. Динаміка економічної

регіональної або територіальної системи не може бути описана конкретним

методом в силу обмеженості числа параметрів і зв’язків між ними та в наслідок

принципової неможливості врахувати модифікацію цих зв’язків в процесі

еволюції системи. В літературі не створені адекватні формалізовані теорії, які

дозволили б використовувати накопичений в соціумі емпіричний матеріал в

прогностичних розробках. Набір відомих економіці фундаментальних законів

також поки недостатній для формалізації залежностей, що комплексно

описують майбутній розвиток складних регіональних та територіальних систем.

3. Вплив невизначеності на якість прогностичних моделей. Динаміка

сучасних економічних процесів свідчить про значну невизначеність

зовнішнього середовища територіальної системи (невизначеність ділової

активності; невизначеність, обумовлена соціальними й адміністративними

факторами в конкретній території; невизначеність, пов’язана з коливаннями цін

61

(динамікою інфляції), норми відсотка, валютних курсів і інших

макроекономічних показників; невизначеність, породжена нестабільністю

законодавства і поточної економічної політики (тобто з діяльністю керівництва

країни, міністерств і відомств), пов’язані з політичною ситуацією, діями партій,

профспілок, екологічних та інших організацій у масштабі країни.

4. Послідовність розрахунків часткових прогнозів. Однією з

найважливіших завдань при розробці територіальних прогнозів розвитку і

розміщення продуктивних сил є забезпечення балансової ув’язки показників з

орієнтацією їх на кінцеві народногосподарські результати. Прогностичні моделі

мають включати можливі показники, що характеризують галузеву структуру

виробництва валового суспільного продукту і національного доходу; джерела

формування і напрями використання капітальних вкладень і основних

виробничих фондів; показники фондів накопичення та фонду віддачі по галузях

народного господарства і промисловості на трьох рівнях:

народногосподарський рівень, галузі народного господарства та галузі

промисловості.

Таким чином, сучасний інструментарій прогнозування і рівень розвитку

економіки як науки не дозволяють давати прогнози необхідної точності для

визначення економічного потенціалу території в майбутньому. При цьому

акцент в задачі передбачення економічного потенціалу території повинен

орієнтуватися не тільки на ймовірності явища, але і на його сутності, структурі,

історичної обумовленості.

3.2. Обґрунтування критеріальної бази динаміки регіонального

розвитку

Комплексне дослідження регіону і розробка оптимальних стратегій

управління на середньострокову перспективу передбачає аналіз регіонального

розвитку на основі показників економічного потенціалу регіону. У сучасній

економічній теорії важливою складовою економічного потенціалу території є

62

інвестиційний потенціал. Тому обґрунтування відтворення інвестиційного

потенціалу з урахуванням екологічних обмежень є актуальним для дослідження

динаміки регіонального розвитку.

Інвестиційний потенціал регіону з точки зору його формування є

результуючою багатьох складових. Визначення суті інвестиційного потенціалу

регіону має відбуватися за кількісними характеристиками, що визначають

соціально-економічний рівень розвитку, та за якісно орієнтованими складовими

його частинами, зокрема екологічною складовою. Дослідження екологічної

складової інвестиційного потенціалу має відбуватися з точки зору обмеженості,

деградації, виснаження природних ресурсів, а також оцінки екологічних втрат

під час інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання.

В умовах обмеженості бюджетних та інших фінансових ресурсів саме

внутрішній інвестиційний потенціал території є основним ресурсом її розвитку

і зміцнення конкурентоспроможності. Інвестиційний потенціал виступає

засобом мобілізації всіх наявних і потенційно можливих ресурсів, що

формують здатність регіону до залучення, оптимального розміщення та

ефективного використання інвестиційних коштів.

Відтворення інвестиційного потенціалу - це процес накопичення

інвестиційних ресурсів з внутрішніх і зовнішніх джерел та подальше їх

використання у вигляді інвестицій. Метою відтворення інвестиційного

потенціалу є збалансування формування, розподілу та використання інвестицій

в регіоні у відповідності з екологічними вимогами для збільшення загальної

величини капіталу, в т.ч. реального, природного та людського.

Аналіз досліджень науковців щодо взаємозв’язків між інвестиційною

діяльністю і розвитком еколого-економічної системи показав, що

характеристика інвестиційних процесів у регіоні проводиться з позицій

економічної доцільності без урахування негативного впливу на них

навколишнього середовища. Так, залучення внутрішніх та зовнішніх

інвестиційних ресурсів у сучасних умовах господарювання відбувається під

впливом екологічного фактору, який стає вирішальним при формуванні

63

інвестиційної політики. Екологічний фактор проявляється через вплив

антропогенного забруднення навколишнього середовища на якість природних

ресурсів та на інвестиційний потенціал регіону. Екологічний фактор

призводить до зменшення можливості накопичення інвестиційних ресурсів, що

могли б бути направлені на збільшення валового регіонального продукту, а

відповідно і обсягів нагромадження капіталу.

Для оцінки відтворення інвестиційного потенціалу та впровадження

механізму управління інвестиційними процесами необхідно визначити складові

інвестиційного потенціалу, джерела його фінансування, проаналізувати умови

та фактори, що впливають на відтворення інвестиційного потенціалу регіону, в

т. ч. екологічні.

Інвестиційний потенціал розглядається нами як сукупність певних

елементів, що перебувають у взаємозв’язку один з одним, а також знаходяться

у постійній динаміці. Це система, що має вхід та вихід, взаємодіє з зовнішнім

середовищем та зазнає обмежень екологічного характеру. Інвестиційний

потенціал регіону охоплює ресурси, внутрішні та зовнішні фактори впливу,

прямі та зворотні зв’язки між ресурсами інвестиційного потенціалу регіону.

Інвестиційний потенціал, як система, охоплює групи взаємозв’язків: 1)

економічні – виникають між людьми в процесі виробництва та ефективного

використання економічного потенціалу, що виступає як процес перевтілення

інвестицій; 2) технологічні – між людьми, засобами виробництва, природним

середовищем в результаті виготовлення нових технологій виробництва

продукції; 3) екологічні – між окремими природними елементами та людьми; 4)

соціальні – відносини з питань охорони здоров’я населення, з оцінки та

забезпечення необхідного рівня життя населення.

Аналіз наукових розробок щодо інвестиційного потенціалу регіону

показав відмінність поглядів на формування його структури:

1) підхід, заснований на обліку макроекономічних характеристик

регіону, що виділяє вісім часткових потенціалів: ресурсно-сировинний,

64

споживчий, виробничий, інноваційний, інституційний, інфраструктурний,

фінансовий, трудовий.

Визначальна роль для формування загального інвестиційного потенціалу

регіону належить промислово-виробничому потенціалу. Всі інші складові

розглядаються або як первинні (формують початкові умови та тенденції зміни

промислово-виробничого персоналу), або як інфраструктурні, що забезпечують

певний рівень його формування і використання [4];

2) підхід, який базується на врахуванні стадій інвестиційного циклу,

виділяє такі складові:

- передінвестиційну стадію - інноваційний потенціал, інформаційний

потенціал;

- інвестиційну стадію - підприємницький (господарський, фактичний)

потенціал, інфраструктурний потенціал;

- постінвестиційну стадію - комерційний потенціал, інфраструктурний

потенціал, інформаційний потенціал [54, 62].

3) підхід, заснований на системі власності на інвестиційні ресурси і

засобах їх залучення в інвестиційний процес. Ця класифікація включає:

а) інвестиційний потенціал регіональної системи управління;

б) інвестиційний потенціал господарюючих суб’єктів (юридичних осіб)

регіону;

в) інвестиційний потенціал населення регіону;

г) інвестиційний потенціал спільної власності (з державними

структурами, з іноземними юридичними особами);

д) інвестиційний потенціал у власності іноземних осіб;

е) інвестиційний потенціал інфраструктурними об’єктами державної та

комунальної власності [4].

Інвестиційні ресурси можуть виражатися у різних формах, до яких

відносять: фінансові, трудові, природні, матеріальні та нематеріальні ресурси, а

також об’єкти інтелектуальної власності. Засобами акумулювання

інвестиційних ресурсів в економіку регіону можуть виступати: кошти

65

державного та місцевих бюджетів, власні кошти підприємств та організацій,

кошти населення, кошти інвестиційних посередників, кошти іноземних

інвесторів та ін.

Чинники формування інвестиційного потенціалу носять узагальнений

характер. Відбір більшості з них може бути здійснений в основному шляхом

якісного та кількісного аналізів, що включають в себе вивчення різних

політичних, економічних, соціальних і природно-ресурсних характеристик

регіонів. Ефективне використання інвестиційного потенціалу відбувається під

впливом політико-правових умов, ринкового середовища, стану екологічної

безпеки, забезпечення трудовими та фінансовими ресурсами, відповідного

рівня розвитку інфраструктури, економічного та науково-технічного

потенціалів.

Особливою науковою проблемою є вартісна оцінка інвестиційного

потенціалу, необхідна для забезпечення ефективного управління інвестиційною

діяльністю в регіоні. Автор роботи [30] пропонує такі наукові підходи до

вимірювання інвестиційного потенціалу регіону:

1) на основі показників ресурсної забезпеченості (інвестиційні ресурси

та товари, суб’єктивні та об’єктивні чинники та умови, що впливають на

активність суб’єкта господарювання);

2) на основі показників економічного доходу (вартісний вираз потоку

підприємницьких послуг, викликаних коливанням запасу ресурсів, який

дозволяє збільшувати продуктивність праці);

3) на основі комплексних (інтегральних, синтетичних) показників

ресурсної забезпеченості, скорегованих на ймовірність залучення та

використання інвестицій.

Використання науково-методичних підходів до оцінки інвестиційного

потенціалу регіону необхідне для ефективного управління інвестиційним

потенціалом регіону в умовах екологічних обмежень.

Управління інвестиційним потенціалом регіону включає три складові: а)

сукупність ресурсів інвестиційного потенціалу; б) умови залучення внутрішніх

66

та зовнішніх інвестицій; в) ефективність використання інвестиційних вкладень.

Завданнями екологічно безпечного управління інвестиційним потенціалом

регіону є: формування попиту на інвестиційні ресурси; створення сприятливих

економічних, екологічних та соціальних умов для залучення внутрішніх та

зовнішніх інвестицій; створення ефективної інвестиційної інфраструктури.

У відповідності з вимогами сталого розвитку відтворення інвестиційного

потенціалу покликане збалансувати формування, розподіл та використання

інвестиційних ресурсів в регіоні з урахуванням екологічних вимог.

Формування, розподіл та використання інвестиційних ресурсів регіону

залежить від стану навколишнього середовища, запасів природних ресурсів і

ступеня їх вичерпаності, що у кінцевому результаті змінює величину і

структуру інвестиційного потенціалу регіону. Забезпечення процесів

відтворення інвестиційного потенціалу регіону передбачає створення

відповідної системи управління інвестиційним потенціалом регіону.

При пошуку інструментарію державної регуляції економіки слід

спиратися на інтегрований облік ступеня задоволення потреб внутрішніх

споживачів і витрат національного виробника на їх забезпечення. При цьому

однією з головних передумов ефективного регіонального соціально-

економічного розвитку є формування регіонального інвестиційного ринку. Під

останнім ми розуміємо інфраструктуру обміну інвестиційними ресурсами,

зокрема правами на володіння і користування економічними ресурсами, які

належать місцевому суспільству.

Проблема оцінки соціально-економічної ефективності регіональних

інвестиційних проектів полягає в тому, що будь-який регіон не можна

розглядати як однорідну систему. При цьому критерії соціально-економічного

розвитку формалізуються у вигляді бінарного відношення на множині

допустимих планів X (економічна система складається з N суб’єктів, наприклад

районів, і множини допустимих планів її розвитку, X; чисельність населення

районів P1.,Pn передбачається постійною). Вираз означає, що плану х не

строго надається перевага над планом в. Самі ж суспільні переваги фіксуються

67

«функціоналом суспільного добробуту» так, що відношення залежить від

функції, яка акумулює всю необхідну для вибору оптимальних рішень

інформацію.

Порівняння альтернатив з погляду суспільних переваг може

бути перенесене в N-вимірний простір значень вектора регіональних критеріїв

. Іншими словами, існує бінарне відношення таке, що

при . Ця властивість дозволяє розглядати вектор z(x)

як вичерпну характеристику кінцевих результатів соціально-економічного

розвитку окремого району при реалізації плану .

В цьому випадку оптимальні значення критеріїв соціально-економічного

розвитку районів можуть, звичайно, значно відрізнятися один від одного. В той

же час граничні витрати на забезпечення оптимальних рівнів добробуту з

розрахунку на душу населення повинні бути однаковими. В більшості випадків

даний принцип грубо порушується, що призводить до наростання соціальної

напруженості і не відповідає принципам економічно ефективної регіональної

соціально-економічної політики.

З метою формування ефективної комплексної системи управління

регіональною інвестиційною діяльністю необхідно, по-перше, відмовитися від

розподілу бюджетних коштів між окремими районами і населеними пунктами

на користь фінансування цільових високоефективних інвестиційних проектів

на конкурсній основі, а по-друге – впровадити дворівневу структуру

адміністрування інвестиційної діяльності.

Економічна сутність пропонованої дворівневої моделі полягає у

впровадженні кредитної форми фінансування інвестиційних проектів

регіональним органом управління (наприклад, головним управлінням

економіки обласної державної адміністрації або спеціально створеним органом

управління інвестиційною політикою в регіоні) відповідних виконавців –

органів місцевого самоврядування, які, у свою чергу, також через кредитну

систему фінансують відповідні інвестиційні проекти і програми. Таким чином

68

формується подвійна фінансова відповідальність за ефективне використання

інвестиційних ресурсів.

Критерій оптимуму діяльності центрального органу пропонується

визначати як суму цільових функцій споживання:

, (3.1)

де Yt – вектор об’ємів кінцевого споживання в році t.

Можливості всіх виробництв, які взаємодіють з керуючою системою,

визначаються як:

, (3.2)

з обмеженнями.

Вся сукупність продуктово-ресурсних обмежень, які визначають

соціально-економічний розвиток регіону, може бути представлена у вигляді

векторної нерівності:

, (3.3)

де співпадає з вектором тільки для тих компонентів, які входять в

критерій (3.1). Для іншого складового кінцевого продукту вектор складається з

нижніх заданих лімітів споживання. За проміжними продуктами компоненти

дорівнюють нулю.

Залежності (3.1) – (3.3) визначають зведену апроксимаційну модель

ухвалення рішень центральним органом управління.

Критерій оптимуму спеціалізованого органу:

, (3.4)

69

де – дискретні змінні, які дорівнюють одиниці у разі ухвалення

проекту v до виконання, і нуля, – при його відхиленні; – платежі по

погашенню кредиту; r – ставка дисконтування.

Одним з головних обмежень (3.4) є умова повернення позичальником

боргів, тобто його платоспроможність після впровадження відповідного

інвестиційного проекту.

Впровадження конкурсної кредитної системи фінансування

інвестиційних проектів передбачає формування принципово нової методології

формування, відбору і експертизи цільових комплексних інвестиційних

проектів і програм.

Слід зазначити, що в сучасній економічній літературі проблематика

соціальної експертизи практично не досліджується. При формуванні принципів

і методів соціальної експертизи ми спиралися на основні положення теорії

активних систем. Передбачалося, що стан деякої соціально-економічної

системи описується змінною в, що належить допустимій множині A. Стан

системи в розглянутий момент часу залежить від керуючих впливів : U: у

= G(). Передбачається, що на множині U A заданий функціонал (, y),

який визначає ефективність функціонування системи (з погляду органу, що

управляє). Величина K() = визначає ефективність управління

U. Завдання органу, що керує, полягає у виборі такого допустимого управління,

яке максимізувало б значення його ефективності за умови, що відомо реакція

G() системи на керуючі впливи.

Вектор рішення соціально-економічних еволюційних систем має два

рівні. Перший рівень:

, (3.5)

де – вектор первинного прогнозу для майбутнього періоду, який

визначений за часом; – деяка корегувальна функція первинного прогнозу.

Другий рівень:

70

. (3.6)

У результаті система має дві транзитивні функції, а саме:

; (3.7)

, (3.8)

де – TS показник часу випередження, який залежить від кількості

проміжних цілей.

При цьому відбувається корекція функції в тому розумінні, що історична

інформація за будь-який попередній період покращує прогноз. Тоді фазовий

простір соціально-економічної еволюційної системи визначатиметься деякою

функцією, тобто

. (3.9)

В результаті функціонування соціально-економічної еволюційної системи

можна представити у вигляді простої блокової схеми, яка складається з двох

основних компонентів блоку зміни структури системи в результаті біологічного

типу адаптації, що описується транзитивною функцією, і блоку соціально-

економічної еволюційної адаптації, що описується транзитивною функцією .

Стандартна соціально-економічна еволюційна система складається з двох

основних компонентів – компоненти, яка здійснює біологічний тип адаптації в

умовах стохастичних процесів, і тієї, яка реалізує соціально-економічний

еволюційний тип адаптації. Оскільки перший підхід досить добре вивчений в

літературі [38] і він до того ж не визначаючим в поведінці територіальної

соціально-економічної еволюційної системи, головна увага повинна бути

зосереджена на вивченні другого підходу, в якому головну роль відіграє

71

функція ухвалення рішення базового рівня. При цьому виникає важливе

практичне питання: яким чином може визначатися така функція і як вона

впливає на зміну структури системи. Завдання, що реалізовуються, належать до

класу завдань ухвалення рішень, які адаптуються до стохастичної поведінки

параметрів середовища і неоднозначному набору стратегій для органів

місцевого самоврядування, що ухвалюють рішення. Слід при цьому відзначити,

що дані завдання відрізняються перш за все умовою неоднозначності набору

стратегій. Для кращого розуміння цієї умови необхідно розглянути особливості

розвитку процесів в часі в соціально-економічних еволюційних системах. Ці

особливості серйозно впливають на характер рішень, які приймаються та на

рівень інвестиційної безпеки регіону.

3.3 Структурні моделі економічного зростання та моделі ендогенного

росту в управлінні регіональним розвитком

Інвестиційна безпека як складова економічної безпеки національної

економіки може бути оцінена за допомогою спеціальних показників та

критеріїв оцінки. Загрози та порогові значення даних показників повинні

враховувати специфіку національної економіки. Система індикаторів

інвестиційної безпеки повинна виступати спеціальним об’єктом аналізу на

різних рівнях економіки.

Ступінь розробки аналітичного інструментарію оцінки інвестиційної

безпеки дозволяє зробити висновок про відсутність єдиного розуміння

критеріїв інвестиційної безпеки економіки та їх порогових значень.

В економічній літературі можна знайти дослідження щодо визначення

критеріїв та показників оцінки безпеки.

Питанням виокремлення групи індикаторів інвестиційної безпеки

України приділена увага в вітчизняній науковій літературі в працях таких

авторів як О.І. Барановського, Н.С. Вавдіюк, З.В. Герасимчук, В.М. Гейця, А.І.

Сухорукова та інших.

72

На нашу думку, для більш повної характеристики інвестиційної складової

загальноекономічного розвитку країни, а також для визначення галузевої

інвестиційної безпеки необхідно розраховувати показник інвестиційної безпеки

в різних секторах економіки, а потім з врахуванням вагомості кожної галузі для

народного господарства визначати інтегральний показник.

В цьому сенсі цікавим є підхід В.І. Кириленка, який при формуванні

методики визначення стану інвестиційної безпеки пропонує оцінювати два

індикативні блоки, а саме: загальноекономічну сферу та сферу реальних

галузей економіки. Він підрозділяє ці блоки на десять підблоків, в яких

пропонує розраховувати відповідний перелік індикативних показників [22,

185].

Дана методика є більш притаманною для оцінки інвестиційної складової

саме економічної безпеки країни, яка характеризується рівнем

конкурентоспроможності окремих галузей і ступенем економічних загроз.

Враховуючи специфіку сучасного етапу соціально-економічного розвитку

України можна констатувати, що інвестори бажають інвестувати в великі

індустріальні регіони України.

В даному випадку заслуговує уваги підхід оцінки ефективності окремого

ресурсу регіону, висвітлений в докторській роботі Сафонової Л.О. [51]. На

основі даного підходу будується матриця «Регіональний ризик – Потенційна

ємність ринку – Ефективність роботи ресурсу». А позиціювання регіону в даній

матриці дозволяє визначити основний напрямок стратегії інвестиційної

діяльності, яка буде торкатися окремих галузей народного господарства.

А.А. Дружиніна акцентує увагу на необхідності проведення оцінки

інвестиційної привабливості галузі регіону, що викликано сучасними

тенденціями інвестиційного процесу [14].

Для визначення регіональних пріоритетів в сфері залучення інвестицій

необхідно розраховувати інвестиційну безпеку на рівні регіону з врахуванням

ранжування регіонів, виходячи з рівня їхньої інвестиційної привабливості, що

73

включає інвестиційну активність, реальний сектор і фінанси, розвиток

інфраструктури, споживчий сектор, соціальний розвиток регіону.

В цьому сенсі актуальним є дослідження географічно-галузевої

спеціалізації інвестицій, оскільки інвестор вкладає кошти в проект, який буде

реалізовано в відповідній галузі народного господарства. Саме такий підхід

визначення інвестиційної безпеки дозволить оцінити рівень інвестиційного

мультиплікатора економічної системи та раціонально розподілити інвестиційні

ресурси між секторами економіки.

Якщо виходити з визначення інвестиційної безпеки, то її рівень повинен

висвітлювати ситуацію, що склалася в економіці в сфері потреби в

інвестиційних капіталовкладеннях.

З теорії катастроф відомо, що виокремлюється три рівня кризового стану

економіки: критичне, кризове та катастрофічне [9, 153]. З точки зору

інвестиційної безпеки і на основі співставлення класифікаційних ознак

економічних загроз та інвестицій в економічну безпеку будемо виділяти три

стани економіки в залежності від економічних загроз катастрофічний, значний

та незначний.

В даному випадку актуальності набуває задача пошуку критерію,

відносно якого будемо оцінювати рівень економічної загрози для економіки в

сфері інвестування. Таким критерієм може виступати показник обсягу

необхідних інвестицій в економіку країну, в відповідний регіон, в окрему

галузь народного господарства.

Методику такого розрахунку запропоновано В. Орєшиним [40] :

, (3.10)

де – обсяг необхідних інвестицій (в країну, регіон, галузь);

– бажаний темп приросту ВВП (країни, регіону, галузі);

– капітальний коефіцієнт.

Математичне очікування залежності максимальної потреби в інвестиціях

від виникнення комплексних інвестиційних загроз ми можемо представити

функцією:

74

, (3.11)

де – кількість інвестиційних загроз для країни, регіону, галузі;

– функція, що убуває по кожному з своєму аргументу (при фіксованих

інших).

Якщо взяти за основу розрахунку «Методику розрахунку рівня

економічної безпеки України» [31], то функцію можна представити через

п’ять аргументів, що будуть визначати рівень економічної загрози в країні,

регіоні, галузі, а саме:

– ступінь зносу основних засобів (вагомість 0,211):

- катастрофічний стан економіки при 70% ;

- значний кризовий стан економіки при 50% ;

- незначний кризовий стан економіки при 35% ;

– відношення обсягів інвестицій в основний капітал до ВВП

(вагомість 0,170):

- катастрофічний стан економіки при 25% ;

- значний кризовий стан економіки при 40% ;

- незначний кризовий стан економіки при 50% ;

– відношення обсягу інвестицій до вартості основних фондів

(вагомість 0,200):

- катастрофічний стан економіки при 8% ;

- значний кризовий стан економіки при 12% ;

- незначний кризовий стан економіки при 16% ;

– частка прямих іноземних інвестицій у загальному обсязі

інвестицій (вагомість 0,213):

- катастрофічний стан економіки при 50% ;

- значний кризовий стан економіки при 30% ;

- незначний кризовий стан економіки при 25% ;

– відношення чистого приросту прямих іноземних інвестицій до

ВВП (вагомість 0,207):

- катастрофічний стан економіки при 15% ;

75

- значний кризовий стан економіки при 10% ;

- незначний кризовий стан економіки при 7% .

Ступінь комплексної інвестиційної загрози для економіки можемо

визначити за допомогою статистичних даних по країні, регіону, галузі.

Комплексна інвестиційна загроза буде визначатися за формулою:

, (3.12)

де – значимість -ї загрози в загальному рівні

інвестиційної безпеки (країни, регіону, галузі).

Для того, щоб визначити до якого стану (катастрофічному, значному

кризовому, незначному кризовому) віднести внаслідок аналізу отриманий

рівень інвестиційної безпеки необхідно встановити відповідні інтервали

значень необхідного обсягу інвестицій . Величина цих інтервалів буде

взаємопов’язана з наслідками виникнення інвестиційних загроз в національній

економіці:

- катастрофічний стан економіки при

;

- значний кризовий стан економіки при

;

- незначний кризовий стан економіки при

Розраховані точки екстремуму дозволяють виокремити стани

національної економіки в залежності від ступеня комплексної інвестиційної

загрози (табл. 3.1).

Аналіз таблиці 3.1 дозволяє зробити наступні висновки:

1. при катастрофічному стані економіки (з рівнем комплексної

інвестиційної загрози більше 59,675%) існує можливість оптимізувати її стан

(знизити рівень загрози до 39,459%) за рахунок коригування таких показників

як обсяг інвестицій в основний капітал;

2. при значному кризовому стані економіки (з рівнем комплексної

інвестиційної загрози від 46,81% до 59,675%) існує можливість досягнення

76

оптимального стану економіки за рахунок одноосібного коригування таких

факторів, як ступінь зносу основних засобів та обсяг інвестицій в основний

капітал;

Таблиця 3.1 – Стан економіки в залежності від рівня комплексної інвестиційної загрози

Стан економіки

Рівень комплексної інвестиційно

ї загрози

Необхідне значення окремого фактору при заданому рівні інших аргументів для досягнення оптимального стану економіки

ступінь зносу

основних засобів

відношення обсягів

інвестицій в основний капітал до

ВВП

відношення обсягу

інвестицій до вартості основних

фондів

частка прямих

іноземних інвестицій у загальн.

обсязі інвестицій

відношення чистого

приросту прямих

іноземних інвестицій

до ВВПКатастрофічний стан

більше 59,675%

0 (44,9%)

більше 145%

більше110%

0 (49%)

0 (56,5%)

Точка екстремуму 59,675%Значний кризовий стан

46,81-59,675%

менше 15%

більше 83% більше 49% 0

(40,42%) 0

(44,74%)Точка екстремуму 46,81%

Незначний кризовий стан

39,459-46,81%

менше 35%

більше 50% більше 16% менше 25%

менше 7%

Точка екстремуму 39,459%Оптимальний стан

Менше 39,459%

* в дужках зазначено рівень комплексної інвестиційної загрози для національної економіки при визначеному значенні окремого аргументу

Джерело: розраховано автором

3. при незначному кризовому стані економіки (з рівнем комплексної

інвестиційної загрози від 39,459 до 46,81% ) є можливість досягнення

оптимального стану (з рівнем комплексної інвестиційної загрози менше

39,459%) за рахунок коригування будь-якого одного з п’яти аргументів.

Вищевикладене приводить до висновку, що обсяг інвестицій в основний

капітал є визначальним чинником при встановленні рівня комплексної

інвестиційної загрози для національної економіки. Інтервали значень

необхідного обсягу інвестицій по відношенню до ВВП повинні знаходитись у

межах:

- при катастрофічному стані економіки – більше 145%;

77

- при значному кризовому стані економіки – не менше 83%;

- при незначному кризовому стані економіки – не менше 50%;

Розрахунки проведені нами за даними Державного комітету статистики

України [43] станом на 2010 рік дозволили визначити комплексну інвестиційну

загрозу для національної економіки на рівні 51,6%. Дане значення притаманне

значному кризовому стану економіки. Тому для оптимізації стану і зменшення

рівня комплексної інвестиційної загрози Україні необхідно:

1. зменшити ступінь зносу основних фондів до 2% (що є неможливим з

врахуванням сьогоденної ситуації, коли знос складає 60%);

або

2. збільшити обсяг інвестицій в основний капітал по відношенню до ВВП

до 88% при фактичних 16,61% (інвестиції складуть 803743,6 млн. грн. при

заданому базовому значенні ВВП, що в 5,3 рази більше фактичних), і по

відношенню до вартості основних фондів до 65% при фактичних 3,88%.

З нашої точки зору актуальним є двосторонній підхід щодо визначення

рівня інвестиційної безпеки. По-перше, інвестиційна безпека повинна

визначатися з позиції впливу інвестицій на економічні інтереси країни з

врахуванням пріоритетності розвитку окремих галузей економіки та

інвестиційної привабливості регіонів. По-друге, визначення рівня інвестиційної

безпеки повинно проводитись з позиції безпечності капіталовкладень,

враховуючи регіонально-галузеву структуру інвестицій.

В цьому сенсі актуальності набуває визначення рівня інвестиційної

безпеки з точки зору руху капіталовкладень в відповідний регіон та галузь.

Остаточний рівень інвестиційної безпеки буде визначатись за формулою:

, (3.13)

де – рівень інвестиційної безпеки капіталовкладень;

– коефіцієнт, що характеризує економічну віддачу інвестування в

окрему галузь в регіоні ;

– вагомість - го регіону та - ої галузі в народному господарстві

країни;

78

– інвестиційна загроза в - му регіоні та - ій галузі в народному

господарстві країни.

При використанні формули (3.13) може бути проаналізована безпечність

інвестиційних вкладень на територіальному та галузевому рівні. Для

порівняння показників між собою та для використання отриманих значень на

практиці пропонується інтервальне групування галузей регіонів, яке буде

будуватися на основі рангів балів інвестиційної безпеки. Це дозволить

визначити регіон найбільш привабливий для інвестування з позиції економічної

безпеки та здійснення вкладень в визначену галузь економіки.

Алгоритм оцінки інвестиційної безпеки в географічно-галузевому розрізі

може бути представлений з виокремленням окремих етапів розрахунку –

наступним чином (рис. 3.1).

В використовуваному підході (рис. 3.1) в якості результату інвестування

виступає валова продукція окремої галузі в відповідному регіоні. В якості

ресурсу будуть виступати інвестиції в дану галузь. Відношення обсягу валової

продукції до обсягу інвестицій буде виступати економічною складовою

інвестиційної безпеки, що буде характеризувати рівень віддачі

капіталовкладень.

Процедура проведення угрупування галузей народного господарства в

відповідному регіоні за схожими рівнями інвестиційної безпеки складається з

етапів, на яких визначається рівень інвестиційної безпеки в окремій галузі в

відповідному регіоні з врахуванням їх значимості для народного господарства

[52].

79

Рисунок 3.1 – Алгоритм визначення інвестиційної безпеки з позиції

географічно-галузевої спеціалізації інвестицій

Результати групування дозволять провести взаємозалежність між рівнем

інвестиційної безпеки в окремій галузі відповідного регіону та обсягом

інвестування в дану галузь.

ЕТАП 2 Визначення інвестиційної загрози в окремій галузі та в окремому регіоні

,

де - рівень однієї з п’яти інвестиційних загроз в економічній безпеці;

- значимість n - ої загрози в загальному рівні інвестиційної безпеки

ЕТАП 3 Оцінка значимості регіону та галузі для народного господарства країни

ЕТАП 4 Розрахунок інвестиційної безпеки капіталовкладень в відповідну галузь окремого регіону країни

ЕТАП 5 Визначення величини інтервалу

,

- максимальне (мінімальне) значення рівня інвестиційної безпеки;

- кількість груп (будемо виділяти три стани економіки в залежності від економічних загроз катастрофічний, значний та незначний),

ЕТАП 6 Інтервальне угрупування з позиції географічно-галузевого інвестування

Результатом угрупування виступають окремі галузі в відповідних регіонах зі схожими рівнями інвестиційної безпеки

ЕТАП 1 Визначення коефіцієнту економічної віддачі інвестування в окрему галузь регіону

,

де - валовий продукт галузі в регіоні ;

80

Для цього необхідно побудувати аналітичне угрупування для вивчення

залежності між рівнем інвестиційної безпеки галузі регіону та обсягом

інвестицій в дану галузь, яке можна представити у вигляді таблиці 3.2.

Таблиця 3.2 – Групування галузей народного господарства з позиції географічного

розташування в залежності від рівня інвестиційної безпеки

№ п/п

Група галузей регіону за

рівнем інвестиційної

безпеки

ХарактеристикаКількість галузей регіону

Назва галузі

регіону

Рівень інвестиційної

безпеки в галузі регіону

Обсяг інвестицій

в галузь регіону

1 група «A»

незначний рівень економічної загрози

для інвестування; потребують рівномірних інвестицій

n

(A) (A) 1² (A)

(A) (A) (A)… … …

(A) (A) (A)

Середнє значення по групі «A»

2 група «B»

значний рівень економічної загрози

для інвестування; потребують динамічних інвестицій

m

(B) (B) 1² (B)

(B) (B) (B)… … …

(B) (B) (B)

Середнє значення по групі «B»

3 група «C»

катастрофічний рівень економічної

загрози для інвестування; потребують інтенсивних інвестицій

k

(С) (С) 1² (С)

(С) (С) (С)… … …

(С) (С) (С)

Середнє значення по групі «C»Джерело: складено автором

Таким чином, оцінивши три групи показників, що характеризують

географічно-галузеву спеціалізацію інвестицій можна здійснити розподіл

окремої галузі відповідного регіону до групи «A», «B», «C». Обґрунтування

кожної групи ми пропонуємо проводити з позиції інвестиційної безпеки і на

основі співставлення класифікаційних ознак економічних загроз та інвестицій в

економічну безпеку, а саме:

81

група «A» - незначний рівень економічної загрози для інвестування;

група «B» - значний рівень економічної загрози для інвестування;

група «C» - катастрофічний рівень економічної загрози.

Отримані результати дозволять визначити основні напрямки

інвестиційної діяльності з позиції економічної безпеки національної економіки.

Позиціонування галузей регіонів спростить процедуру виявлення проблемних

сфер інвестування, що потребують державного втручання з метою

встановлення оптимального рівня інвестиційної безпеки.

Заповнення таблиці 2 надасть можливість побудувати регресійні моделі

залежності обсягу інвестування від рівня інвестиційної безпеки для кожної

групи, а також за видами економічної діяльності в кожному регіоні. Це

дозволить спрогнозувати обсяги капіталовкладень в окремі галузі народного

господарства в залежності від встановлюваного рівня інвестиційної безпеки.

На наш погляд, важливими факторами виробництва окремої галузі

народного господарства відповідного регіону країни будуть виступати обсяги

інвестицій та рівень інвестиційної безпеки. Тому доцільно розглядати

двофакторну динамічну виробничу функцію, яка в нашому випадку буде мати

вигляд:

. (3.14)

Використання даної функції як самостійної моделі інвестиційного

розвитку передбачає, що визначається траєкторіями та .

Важливим є те, що за допомогою даної функції можна задати траєкторію

для одного з факторів або і на основі цього з формули (5) отримати

траєкторію другого фактора.

Моделювання економічної оцінки екологічних товарів і послуг

Концепції «загальної економічної вартості» (total economic value)

присвячені численні роботи як закордонних (Barbier 1989, Peace, Turner, 1990,

Aylward, 1992, Munasinghe, 1993), так і вітчизняних () вчених. Основна ідея

даної концепції полягає в тому, що загальна вартість ресурсу є сумою

82

вартостей, еквівалентних користі, яку отримують чи потенційно можуть

отримувати всі користувачі ресурсу.

Як показано на рис. 3.2, компоненти вартості ресурсу можуть

варіюватися від дуже відчутних послуг природи (наприклад, продовольство чи

енергія) до менш відчутних корисностей (наприклад, існування вимираючих

видів тварин).

Рисунок 3.2 – Типи економічної вартості

Якщо прямо використана вартість та її зміст не викликає особливих

запитань, то непрямо використана вартість екологічних послуг є порівняно

новим об’єктом економічних досліджень. При цьому при розрахунку вартості

цих послуг, які служать підтриманню та захисту виробництва, важливо

уникнути повторення їх урахування.

Вибірна вартість ураховує можливість вибору майбутнього прямого чи

опосередкованого використання певного ресурсу. Аналогічно заповітні вартості

як прямого, так і непрямого використання, передаються в спадок майбутнім

ЗАГАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ВАРТІСТЬ

Використана вартість Невикористана вартість

Прямо використана

вартість

Непрямо використана

вартість

Продукти, якими можна користуватися безпосередньо:

продовольствобіомасарекреаціяздоров’я

Функціональні корисності:

екологічні функціїконтроль повенейзахист від буревіїв

Зниження “відчуття” вартості індивідами

Вибірково змінена вартість

Залишена у спадщину вартість

Екзистен- ційна вартість

Майбутні прямо та опосередковано використані цінності:біо-різноманіттязбереження місць

проживання

Вартість залишених для нащадків використову-ваних і неви-користовуванихцінностей:середовища

існуваннянезворотні зміни

Цінність знання тривалого існування:середовища

існуваннявиди рослин і

тварин, які перебувають під загрозою зникнення

83

поколінням. Екзистенційні вартості – це вартості товарів для індивідів, які не

очікують будь-яких відчутних вигод від даних товарів.

Важливим питанням при оцінці екологічних товарів і послуг у країнах,

що розвиваються полягає в тому, чи є принциповою різниця між даними

країнами та країнами, що вважаються економічно розвиненими. Для того, щоб

продемонструвати можливість такої різниці розглянемо наступну модель, яка

враховує аспекти споживчого вибору, виробництва та сільських

домогосподарств. Отже, раціональний споживач із нормальними потребами у

розвиненій країні буде максимізувати свої вигоди наступним чином (згідно з

методикою «Environmental economics programme» R.R. Hearne, 1996):

U(X1, X2(ER), EM, EA) max (3.15)

при обмеженні:

M P1X1+P2X2+PMEM (3.16)

або

M P1X1+P2X2+PMEM +WTPAEA , (3.17)

де U – індивідуальна функція споживання;

X1 – ринкові товари, за виключенням ринкових екологічних товарів і

послуг;

X2 – ринкові товари, додаткові до споживання ER;

ER – неринкові екологічні послуги, якими користується споживач у

взаємозв’язку з X2 або, можливо, які пов’язані із закупівлею X2;

EA – неринкові екологічні послуги;

EM – ринкові екологічні товари та послуги;

Pi – зовнішньо визначені ціни для Xі та EM (і = 1,2,…М);

М – грошовий дохід індивіда;

WTPA – індивідуальна готовність платити за неринковий екологічний

товар ER, який має бути реалізований через певний податок, збір чи

трансфертний платіж.

В даній моделі під екологічними товарами та послугами розуміється

наступне: ринкові товари EM, такі як приватна рекреація чи рибальство;

84

вбудовані або додаткові до ринкових товарів ER, таких як громадський

відпочинок чи заходи щодо локалізації зручностей чи чистого повітря;

неринкові товари EA такі як невикористані вигоди та загальна якість

атмосферного повітря. В цій моделі класифікація екологічних товарів і послуг

передбачає певну зручність у проведенні відповідних процедур щодо їх

економічної оцінки. Зрозуміло, EM краще оцінювати в ринкових цінах.

Методики ТСМ і НР призначені визначати економічну оцінку товарам ER, де

при цьому X2 може бути представлено транспортними витратами, пов’язаними з

відвіданням екологічних місць призначення тощо. Та, враховуючи відсутність

можливих альтернатив, методика CVM була вдосконалена в напрямку оцінки

вартості EA з використанням результатів опитування респондентів щодо

альтернативного бюджетного обмеження (3.16) та оцінки їхньої індивідуальної

готовності платити WTPA. І, враховуючи високий рівень доходів у розвинених

країнах, оцінка WTPA, можливо, є дуже істотною, особливо в агрегації.

Екологічні товари та послуги також використовуються у виробничих

процесах, як у розвинених країнах, так і в країнах, що розвиваються. Отже, у

спрощеному вигляді модель максимізації фірмою її прибутку виглядатиме

наступним чином:

П = PYY(Z1, ZE, EP) – W1Z1 – WEZE max (3.18)

де П – прибуток фірми;

Y – нормальна функція виходу;

PY – зовнішньо визначена ціна виходу для Y;

Z1 – ринкові входи, в тому числі й замінники екологічних входів;

ZЕ – ринкові входи екологічних товарів;

ЕР – неринкові екологічні послуги, які доступні для використання у

виробництві або через права узуфрукт чи дозволи, що не підлягають передачі;

Wi – зовнішньо визначена ціна виходу для Y Z1 та ZЕ (і = 1,2,…Е).

В даній моделі максимізації фірмою її прибутку представлені як ринкові,

так і неринкові екологічні послуги. Ринкові екологічні послуги ZЕ включають

землю, дозволи щодо передачі в оренду та інші фактори виробництва.

85

Неринкові екологічні послуги ЕР можуть включати регульовані та

нерегульовані емісії забруднення, якість води та повітря та певні екологічні

зручності.

Представлені вище моделі ілюструють широке коло можливих

екологічних входів у приватному споживанні та виробництві. Вони також

виділяють типи екологічних товарів і послуг, які привертають увагу

економістів, зокрема, ER та EA. Відповідно, модель розкриває ті типи

екологічних послуг, які наразі недостатньо висвітлені в наукових працях,

зокрема, EM, ЕР та ZЕ. Причиною того, що оцінці економічної вартості останніх

послуг не достатньо приділено уваги в рамках екологічної економіки є те, що

недостатньо визнаною є сама необхідність втручання економістів. До тих пір,

поки ринки працюють добре, оцінку цих послуг проводять статисти, інженери

та екологи.

В країнах, що розвиваються аналогічні споживча та виробнича моделі є

актуальними, проте тільки в обмеженому сенсі. Часто в бідних сільських

громад, у яких незначна диференціація між споживачами і фірмами, екологічні

послуги впливають на сільські домашні господарства безпосередньо через

виробництво цих господарств. У виробничій моделі для домогосподарств, яка

не враховує товари для дому, домогосподарство буде максимізувати свої

доходи за аналогією з (3.17) та (3.18).

Оскільки екологічні блага, як правило, вважаються товарами підвищеної

якості, із відносним збільшенням попиту та зростанням доходів показники

WTPA залишиться на достатньо низькому рівні в бідних громадах, навіть якщо

їх взяти в агрегації. Однак, саме в сільських громадах екологічні послуги ZЕ та

ЕР можуть зробити значний внесок у виробництво домогосподарства. Ці

послуги будуть включати локально зібрані не деревні лісові продукти, воду,

якість води, живу природу та якість ґрунтів. Окрім того, ринкові екологічні

товари та послуги EM, такі як деяка лісова продукція, фрукти, риба, як

очікується, стануть більш значними для індивідів із невисокими доходами,

особливо в сільських районах. Таким чином, у бідних громадах в країнах, що

86

розвиваються, особливо в сільських громадах, найважливіші товари та послуги

ZЕ, ЕР та EM у певній мірі відповідають популярним формам оцінки екологічних

товарів і послуг у розвинених країнах, таких як ТСМ, CVM та НР. Однак, через

недорозвиненість ринку в країнах, що розвиваються оцінка економічної

вартості ZЕ, ЕР та EM не є прямим завданням для бухгалтерів чи інженерів.

Розглянемо методики оцінки екологічних послуг. Більшість західних

науковців сфери екологічної економіки пропонують оцінювати екологічні

товари та послуги за допомогою наступних методик аналізу витрат вигод (cost-

benefit analysis, Field 1994, Goodstein 1995, Pearce, Turner 1990):

- метод витрат на подорожі ТСМ (travel cost method): призначений для

оцінки вартості рекреаційних і побутових об’єктів, які не належним чином

унормовані за ринковими цінами;

- метод гедоністичних цін НР (hedonic pricing): найбільш підходящий

для оцінки вартості принадності, безпеки, користі для здоров’я, які впроваджені

в ринкових цінах на землю, житло та працю;

- метод умовної оцінки CVM (contingent valuation methodologies): не

спирається на наявність додаткових ринкових товарів і, отже, він має переваги

щодо оцінювання вартостей, яке не можуть здійснювати інші методики. Крім

того через широту свого застосування даний метод був вдосконалений для

оцінки незастосовних цінностей;

- метод оцінки доза-реакції DR (dose-response estimation): менше

економічний інструмент, проте є підходом до оцінки матеріальних збитків і

збитків здоров’ю, отриманих внаслідок певної дози забруднення.

87

4 РОЗРОБКА КОНЦЕПЦІЇ УПРАВЛІННЯ РЕГІОНАЛЬНИМ

РОЗВИТКОМ НА ОСНОВІ ПОКАЗНИКІВ ЕКОНОМІЧНОГО

ПОТЕНЦІАЛУ ТЕРИТОРІЙ

4.1 Визначення сутнісно-структурної побудови категорії

«економічний потенціал соціально-економічних систем»

Економічний потенціал соціально-економічних систем є значним

резервом підвищення ефективності управління у сучасних умовах. Кризові

прояви суперечливого функціонування соціально-економічних систем свідчать

про важливість та необхідність розробки нового науково-методичного

забезпечення оцінки економічного потенціалу соціально-економічних систем

різних рівнів. Нова науково-методична база дасть змогу у повній мірі оцінити

потенціал суспільного розвитку, визначити напрями нарощення потенціалу на

основі виділення нових аспектів потенціалу та розробити механізм

збалансованого розвитку. Збалансований або сталий розвиток якраз і вимагає

забезпечення його пропорційності, комплексності та системності.

Людське суспільство опинилося на порозі екологічної катастрофи, яка

може спричинити соціально-економічний колапс. Тому нове бачення власних

можливостей розвитку, нова концепція потенціалу соціально-економічних

систем є важливим фактором вибору нової магістральної стратегії розвитку

людства. Проблема структурної визначеності категорії економічного

потенціалу торкається систем різних рівнів з точки зору системного підходу.

Адекватна і точна оцінка потенціалу соціально-економічних систем

вимагає однозначної визначеності цієї категорії та її структурних елементів, а

також механізму існування потенціалу економічного потенціалу.

Для структуризації категорії потенціалу необхідно дослідити її сутність.

Визначення потенціалу повинне ґрунтуватися на системному та

синергетичному підходах. Доцільно спершу визначити сутність соціально-

економічної системи. У даному понятті враховується два аспекти розвитку,

88

фактори управління розвитком систем − соціальний та економічний. Крім,

суспільного виробництва та соціально-виробничих відносин, існує дійсна

основа суспільного розвитку − екологічна система, тобто природна система у

контексті існування техносфери (штучного середовища, створеного людиною).

Тому доцільно розглядати соціо-еколого-економічну систему. На наш погляд,

економічний потенціал соціально-економічної системи є її системною

можливістю розвитку. При цьому. На наш погляд, необхідно розрізняти

поняття «потенціал розвитку» та «потенціал функціонування» систем. Обидва

види потенціалів існують завжди і залежать від двох груп факторів: факторів

первинного проектування систем та етапів їх становлення, а також факторів

зовнішнього середовища, що є очевидним. Акценти необхідно змістити на

фактори первинного проектування та видозмін системи у контексті етапів її

становлення. Оскільки первинними детермінантами дій і функціонування є

суб’єкт, а не об’єктивна дійсність. Потенціал функціонування є сукупністю

альтернативних шляхів розвитку системи та необхідних умов для цього у їх

діалектичному зв’язку. Це неперервний континуум результатів функціонування

системи у відповідності до факторів зовнішнього середовища, при чому як при

домінуванні ендогенних, так і екзогенних факторів економічного розвитку.

Виявлення та використання потенціалу функціонування систем дозволяє

підвищити їх ефективність. Потенціал функціонування системи визначається її

системними складовими, ведучим параметром системного розвитку, зв’язками

та функціональним змістом елементів системи. Потенціал функціонування

системи хоч і є континуумом ефектів різної природи та ефективності діяльності

у цілому, але є вичерпною категорією. В основі її вичерпності та обмеженості

лежить, перш за все, повнота пізнання системи суб’єктом управління, способом

комбінування та функціональною сутністю складових елементів системи, а

також факторами зовнішнього середовища, що збільшують функціональний

потенціал системи, але до граничної величини. Гранична величина

функціонального потенціалу визначається співвідношенням та змістом

проектної мети системи та засобів її досягнення.

89

Потенціал розвитку системи є ще більш складним поняттям і є

невичерпною категорією. Дану категорію необхідно розглядати у контексті

синергетичної парадигми та методології розвитку. Оскільки в основі розвитку

лежить комбінування ендогенних, екзогенних та латентних факторів розвитку

системи. Певна комбінація екзогенних та ендогенних факторів функціонування

і відповідна «реакція» на таку комбінацію латентних факторів існування та

розвитку системи і є джерелом її розвитку. Така реакція може бути різного

змісту, непередбачена і складна. Потенціал розвитку системи містить крім

альтернативних шляхів розвитку, зумовлених проектною структурою системи,

ще й варіанти її реструктуризації. Необмеженість категорії потенціалу розвитку

зумовлений тим, що синергетика як наука перебуває на етапі становлення. На

основі висвітлених положень щодо основних елементів структури категорії

економічного потенціалу доцільно розглядати структурну модель економічного

потенціалу соціально-економічних систем на основі синергетичного підходу

(рис. 4.1).

Рисунок 4.1 − Структурна модель категорії «економічний потенціал

соціально-економічних систем»

Соціо-еколого-економічна система

Альтернативи функціонування

Потенціал функціонування Потенціал розвитку

Синтез та діалектика у процесі системного становлення

Реакція латентних факторів на вибір альтернативного шляху функціонування

Розвиток на основі досягнення структурної раціональності системи

Розвиток незбалансований, що приводить вичерпання ресурсів системи та її колапсу у

майбутньому

НегативнаСтруктурна модифікація системи

Позитивна

90

Дана структурна модель може стати основою для розробки науково-

методичного забезпечення оцінки економічного потенціалу соціально-

економічних систем.

Для використання загально методологічних принципів визначення складу

і структури потенціалу регіону необхідно застосувати комплексний аналіз його

економічної, екологічної, соціальної і політичної сфер, що дозволить врахувати

всі умови і чинники, що впливають на якість формування і оптимального

використання потенціалу регіону.

Особливий науковий інтерес викликають дослідження, що базуються на

багатоаспектному структурному аналізі потенціалу, що дозволяє отримати

повніше уявлення про його елементний склад.

Разом з тим, якщо розглядати економічний потенціал регіону з позицій

комплексного аналізу, то до елементів економічного потенціалу можна

віднести все, що пов’язане з функціонуванням і розвитком регіону. Відбір

найважливіших з цих елементів є достатньо складною проблемою. Тому,

наприклад, О.С. Федонін [63] структуру потенціалу підприємства розглядає з

розмежуванням його об’єктних і суб’єктних складових (для нас в даному

випадку, враховуючи, що об’єктом нашого дослідження є економічний

потенціал регіону, важливий власне підхід, запропонований цим дослідником).

Об’єктні складові пов’язані з матеріально-речовинною і особистою

формою потенціалу. Вони використовуються і відтворюються в тій або іншій

формі в процесі функціонування.

До них належить інноваційний потенціал, виробничий, фінансовий і

відтворювальний (інвестиційний) потенціали.

Суб’єктні складові пов’язані з суспільною формою їх прояву. Вони не

споживаються, а є передумовою, загальноекономічним, загальногосподарським,

соціальним чинником раціонального споживання об’єктних складових. Все це

свідчить, що суб’єктні складові потенціалу за їх впливом на розвиток і

ефективність функціонування економічних систем набувають вирішальної ролі.

91

У літературі існують різні класифікації економічного потенціалу регіону

(території). Одні автори виділяють тільки три його складові: населення, землю

(з природними ресурсами) і уречевлений капітал або відповідно людський,

природний і виробничий потенціали [13]. Інші визначають і намагаються

оцінити до двох-трьох десятків різних складових потенціалу [58].

Аналіз ресурсної структури економічного потенціалу регіону дозволив

нам виділити такі його основні елементи: виробничий, трудовий, природно-

ресурсний, інноваційний, інвестиційний і інституційний. Можливо, в

майбутньому виділятиметься інтелектуальний потенціал. До цього існують всі

передумови. Кожний з них характеризується кількісним і якісним станом

відповідних видів ресурсів: виробничих, трудових, природних і інноваційних.

Ефективність використання економічного потенціалу території залежить не

тільки від наявності відповідних ресурсів, але і оптимального залучення їх до

господарського обороту.

У існуючій економічній теорії виробничий потенціал визначається як

економічний потенціал сфери матеріального виробництва, що включає трудові і

матеріальні ресурси, задіяні у виробничій діяльності. Тут виробничий

потенціал визначається наявними виробничими ресурсами, що

використовуються як у сфері матеріального виробництва, так і в невиробничій

сфері для виробництва товарів і послуг як виробничого, так і невиробничого

призначення. Змістом виробничого потенціалу території є задіяні елементи

основних фондів галузей виробничої і невиробничої сфер і елементи оборотних

коштів сфери матеріального виробництва, що знаходяться в запасі. Відмінною

рисою виробничого потенціалу є те, що всі його елементи виготовлені

людиною і призначені для виробництва продукції і послуг в будь-якій сфері

діяльності. Таке тлумачення виробничого потенціалу співпадає по суті з таким

поняттям, як капітал – один з складових елементів економічного потенціалу в

ринковій економіці.

Трудовий потенціал визначається наявними трудовими ресурсами даної

території як зайнятими в народному господарстві, так і незайнятою їх

92

частиною. При цьому розглядаються зайняті трудові ресурси у сфері

матеріального виробництва і в невиробничій сфері, як в державному, так і

приватному секторах економіки. У складі трудового потенціалу можна

виділити інтелектуальний потенціал.

Природно-ресурсний потенціал території визначається наявністю запасів

розвіданих і врахованих природних ресурсів, що відносяться до I і II класу по

ступеню вивченої і підготовленості до використання. Природні ресурси

розуміються неоднозначно. З одного боку, природні ресурси розглядаються як

природні продуктивні сили і складова частина матеріальних ресурсів, які

використовуються для виробництва товарів і послуг виробничого і

невиробничого призначення. З іншого боку, природні ресурси виступають як

елементи навколишнього природного середовища (місця проживання людини).

Ця частина природних ресурсів, хоч і є важливою умовою економічної

діяльності, в економічний потенціал не включається і оцінці в даний час не

підлягає. Процес відтворення природних ресурсів припускає їх розподіл на

відновлювані (лісові, водні, тваринний і рослинний світ, повітря, ґрунти) і не

відновлювані (земля, паливно-енергетичні, мінерально-сировинні ресурси).

Якість природних ресурсів впливає на реалізацію економічного потенціалу

території і ефективність його використання.

Природно-ресурсний потенціал території представлений наступними

видами природних ресурсів: земельні, енергетичні, мінеральні, водні, лісові,

тваринний і рослинний світ природного походження, який може бути

залучений в господарський обіг.

Найменше розробленою в теоретичному і методологічному аспектах є

категорія «інноваційний потенціал» як структурний елемент в системі

економічного потенціалу. Дана категорія безпосередньо пов’язана з категорією

науково-технічного потенціалу. Науково-технічний потенціал – це сукупність

матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, що направляються суспільством

в сферу науково-технічного прогресу, а також ще нереалізовані результати

функціонування цієї сфери, здатні забезпечити ефективніше використання

93

сукупної суспільної праці. При цьому науково-технічний потенціал включає:

матеріально-технічну базу науки; наукові кадри; інформаційну складову у

вигляді інформації про підсумки попередніх досліджень, розробки і освоєння

нововведень; організаційно-управлінську структуру наукової сфери. При

такому визначенні науково-технічний потенціал в системі

народногосподарського комплексу виступає як потенціал одного порядку з

економічним потенціалом, отже, він не може бути складовим елементом

останнього. Цільова спрямованість науково-технічного потенціалу – це

можливості «виробництва» нових знань і пошуку шляхів їх реалізації через

елементи економічного потенціалу. Ресурсами науково-технічного потенціалу є

ті ж ресурси, що і економічного потенціалу – людські і матеріальні, а також

інформація, що функціонують тільки в науковій сфері.

Інноваційний потенціал регіону в загальному вигляді можна визначити як

потенціал знань, отриманих в процесі реалізації науково-технічного потенціалу.

В цьому випадку під інноваційним потенціалом слід розуміти сукупну

здатність науково-технічних знань і практичного досвіду, які має в своєму

розпорядженні регіон на даному етапі його розвитку, забезпечити

якнайповніше і ефективніше використання ресурсів економічного потенціалу.

При такому визначенні величина інноваційного потенціалу є продуктом

реалізації науково-технічного потенціалу і одночасно входить в систему

економічного потенціалу. Носіями інноваційного потенціалу є інформаційні

ресурси, представлені науково-технічною інформацією у формі результатів

фундаментальних досліджень, наукових відкриттів, винаходів, наукових і

дослідно-конструкторських розробок.

Ресурсами інвестиційного потенціалу є засоби виробництва, виготовлені

людиною і призначені для виробництва товарів і послуг виробничого і

невиробничого призначення. До цієї категорії відноситься частина економічних

ресурсів, що направляється на відтворення основних виробничих і

невиробничих фондів всіх галузей економіки, запаси і ресурси предметів

виробничого призначення (предметів праці).

94

Інституційний потенціал представлений безпосередньо організаційно-

економічними і соціально-політичними системами. Інституційний потенціал

можна визначити як потенціал організаційних і територіальних систем

управління, тобто відношеннями в суспільстві між людьми, колективами,

об’єднаннями, партіями. Значна питома вага в цьому потенціалі займає

юридична система з нормативно-правовими документами. На величину цього

потенціалу впливають менталітет, традиції, позитивний і негативний минулий

досвід.

При дослідженні структури економічного потенціалу необхідно виходити

з принципу системності, відповідно до якого економічний потенціал

розглядається як система, що складається з підсистем, представлених

потенціалами різного порядку і утворюючих рівні системи. Потенціал вищого

рівня складається з потенціалів нижнього рівня. Наприклад, трудовий

потенціал складається з потенціалів окремих груп економічно активного

населення, природно-ресурсний потенціал включає потенціали окремих видів

природних ресурсів і т.д.

Дослідження структури економічного потенціалу припускає аналіз

взаємозв’язків між потенціалами різних рівнів і між потенціалами одного рівня.

Наприклад, необхідно встановити яким чином кількісні і якісні зміни в

трудовому потенціалі відбиваються на величині економічного потенціалу в

цілому, або як зміна трудового потенціалу впливає на інвестиційний потенціал і

навпаки. Можливість дослідження взаємного впливу потенціалів одного рівня

обумовлена такими властивостями економічних ресурсів як взаємозамінність і

взаємодоповнюваність. Властивість взаємозамінності припускає, що зменшення

або збільшення в системі одного ресурсу може бути компенсоване в певних

пропорціях іншим ресурсом. Згідно властивості взаємодоповнюваності

збільшення в системі одного економічного ресурсу припускає одночасне

збільшення кількості іншого ресурсу. Наприклад, розширення площі

оброблюваних сільськогосподарських земель припускає збільшення

чисельності трудових ресурсів в цій галузі, проте зростання чисельності може

95

бути компенсоване додатковими інвестиційними ресурсами у вигляді

сільськогосподарської техніки, з другого боку її залучення припускає додаткове

збільшення обслуговуючого персоналу. Ці властивості економічних ресурсів, а

також їх рідкість і обмеженість, необхідно враховувати при аналізі

взаємозв’язків потенціалів нижнього і вищого рівнів.

Дослідження вертикальних взаємозв’язків ускладнюється ще однією

обставиною: властивості системи в цілому не можуть бути приведені до

властивостей утворюючих структурних елементів, які в сукупності

відображають її істотні сторони, формують її нову якість. Отже, дослідження

впливу якого-небудь складового потенціалу, на величину економічного

потенціалу в цілому можливо тільки з урахуванням сумісної дії потенціалів

одного рівня. Наприклад, якщо необхідно оцінити, як зміниться економічний

потенціал системи, якщо зменшиться або збільшиться кількість або якість

трудових ресурсів, слід заздалегідь провести оцінку змін у величині або якості

інших економічних ресурсів (природних, інвестиційних, інноваційних) і з

урахуванням їх змін оцінити новий стан економічного потенціалу. Ці

властивості економічного потенціалу як системи особливо важливі при

розробці методології його економічної оцінки і складових його елементів –

інвестиційного, трудового, природно-ресурсного і інноваційного потенціалів.

Найбільш складним об’єктом дослідження є відтворювальна структура

економічного потенціалу. Відтворювальний підхід до аналізу економічного

потенціалу дозволяє виділити його структурні елементи по фазах відтворення:

потенціал виробництва, потенціал розподілу, потенціал обміну і потенціал

споживання.

Важливим питанням в дослідженні структури економічного потенціалу є

виділення в його складі активної і пасивної частин залежно від ступеня

залучення до господарського обороту. Активна частина економічного

потенціалу представляє ресурси, які на момент обліку залучені в економічну

діяльність і визначають результат його використання. Активна частина

96

економічного потенціалу забезпечує поточні результати функціонування

економіки території.

Пасивна частина представлена економічними ресурсами, які є в

наявності, враховані, але не задіяні в господарському обороті.

На думку більшості дослідників, економічний потенціал є

узагальнюючим показником. У ньому поєднуються природні, виробничі,

науково-технічні, соціально-культурні можливості економічної системи.

Величина економічного потенціалу визначається розмірами, ступенем

досконалості і структурою продуктивних сил, які можуть бути

охарактеризовані за допомогою системи показників.

4.2 Розробка теоретико-методичних підходів до оцінки і

прогнозування економічного потенціалу територій

При побудові математичної моделі розвитку економічної системи регіону

потрібно враховувати, що регіональна економіка є динамічною системою та

взаємодіє з зовнішньої економічної середовищем за допомогою кредитів,

інвестицій, оподаткування, дотацій, трансфертів та субвенцій (рис.4.2). При

цьому механізм впливу кредитів та інвестицій на економіку регіону будемо

ототожнювати між собою.

Динамічна економічна система потребує опису і вивчення

закономірностей економічних процесів протікаючих в часі та розробки методів

управління ними. Вивчення одновимірних макромоделей економічної динаміки

засновано в роботах В. В. Леонтьєва. Ф. Рамсея, Д. Неймана, Д. Гейла, Т.

Купманса, Р. Солоу.

Окремий клас динамічних моделей складають моделі економічної

динаміки. Найбільш відомими та детально вивченими є моделі Харрода-

Домара, Філіпса, Хікса, Самуельсона, Рамсея.

97

Слід зазначити, що до теперішнього часу вивченню і дослідженню

багатовимірних моделей динамічних економічних систем не приділялося

належної уваги.

Рисунок 4.2 - Схема взаємодії економіки регіону із зовнішнім

економічним середовищем

В якості показників макроекономічної системи регіону приймемо

обсяг виробленої продукції Y, вартості основних виробничих фондів

(виробничого капіталу) K і людського капіталу H, обсягів інвестицій I та J у

виробничий і людський капітал відповідно, обсяг споживання C і доходи

регіонального бюджету D. Так що відповідний паспорт невідомих задачі має

вигляд (Y,K,H,I,J,C,D) t .

Виробничу функцію представимо у вигляді: і

запишемо основне балансове рівняння макроекономічної моделі регіону,

використовуючи схему відтворення економіки, представлену На рис. 4.3:

, (4.1)

де B - зовнішні інвестиції в економіку регіону; R - зовнішній борг; Nf -

податкові відрахування у федеральний бюджет; T - дотації, трансферти,

субвенції.

Економічна система

регіону: ,

Зовнішнє

економічне середовище

Кредити Інвестиції

Дотации,

трансферты,

субвенции

Повернення

кредитів

Витяг

прибуткуПодатки

дотації,

трансферти,

субвенції

субвенції

98

Рисунок 4.3 - Схема циклу відтворення регіональної економіки.

У відносних змінних балансове рівняння (4.1) має вигляд:

, (4.2)

де рівень споживання; норма інвестицій в основні

виробничі фонди (капіталовкладення); норма інвестицій в людський

капітал; рівень зовнішніх інвестицій;. .

Балансове рівняння (4.1) містить ендогенні та екзогенні параметри. До

останніх відносяться параметри . При цьому зовнішній борг

визначається динамікою надходження кредитів , політикою повернення

кредиту, або темпом його погашення , і процентною ставкою по кредитах .

Для опису доходу регіонального бюджету використовуємо схему,

представлену На рис. 4.4.

Рисунок 4.4 - Схема бюджетного взаємодії регіону з зовнішнім

середовищем

Випуск

продукції ,

Виробничий капітал

Людський

капітал

Споживання

Людський

капітал

Виробничий

капітал

tt TB , Ftt NR ,

Консолідований

бюджет регіону

Державний

бюджет

Платники податків

регіону

Дотації, трансферти,

субвенції

Доходы

регионального

бюджета

Доходи

державного

бюджета

99

Акселератор — це числовий коефіцієнт, що показує відношення приросту

інвестицій до приросту національного доходу (ЧНП), який викликав цей

приріст інвестицій. Коефіцієнт акселератора визначається за формулою:

, або , ( 4.3 )

де а — акселератор, — приріст інвестицій, У — приріст

національного доходу в попередній період, що й викликав приріст інвестицій.

Акселератор є кількісним виразом принципу акселерації, згідно якого

кожний приріст або зменшення національного доходу (ЧНП) та сукупного

попиту вимагає відносно більшої зміни «індуційованих» інвестицій'.

Цe принцип було висунуто ще на початку XX ст. А.Афтальйоном і

Дж.Б.Кларком, потім більш детально розроблено неокейнсіанцями, які

включили його в свої моделі економічного зростання.

Причини такого співвідношення динаміки національного доходу (ЧНП) і

динаміки інвестицій знаходяться у довгостроковості віддачі від попередніх

інвестицій, які вкладені у засоби праці, будівництво тощо) в результаті чого

незадоволений у цей період попит веде до розширення виробництва. Крім того,

довготривалість в використанні устаткування веде до такого співвідношення

нових і відновлених інвестицій, коли перші зростають вищими темпами.

Принцип акселерації показує, що виробництво інвестиційних товарів

(засобів праці) зростає швидше, ніж виробництво споживчий товарів. Ці

співвідношення з рівняння, що ув’язує приріст інвестиції І акселератором:

(4.4)

Принцип акселерації було застосовано неокейнсіанцями для пояснення

причин макроекономічних циклічних коливань.

Математично акселератор протилежний мультиплікатору, що

відображається таким рівнянням:

, або (4.5)

100

де К — коефіцієнт мультиплікатора. Тобто а = MPS.

Таким чином, якщо мультиплікатор показує величину приросту

національного доходу на одиницю приросту інвестицій (інвестиції — величина

незалежна, постійна, національний доход — залежна, змінна), тобто, яким буде

приріст національного доходу при даному прирості інвестицій, то акселератор,

навпаки, дас змогу визначити майбутній приріст інвестицій на одиницю

приросту національного доходу - (національний доход — величина постійна,

незалежна. інвестиції — залежна, змінна).

Принцип акселерації застосовують для пояснення природи економічної

циклічності, зокрема, шляхом поєднання в макроскономічних моделях

коефіцієнтів мультиплікатора і акселератора. Подібна модель відображає

залежність приросту національного доходу (ЧНП) від приросту автономних

(незалежних) інвестицій.

Загальний вигляд такого ряду моделі представлений рівнянням

національного доходу англійського економіста Дж.Хікса:

(4.6)

де An — інвестиції за даний період, (1-S) — гранична схильність до

споживання (5 — заощадження), а — акселератор, Y— національний доход. Ytt-i

і Yn-2 — національний доход, відповідно, минулого і позаминулого року.

В залежності від співвідношення мультиплікатора (представленого

граничною схильністю до споживання) і акселератора динаміка національного

доходу може прийняти або рівномірний, або циклічний характер. Циклічні

коливання виникають при такому співвідношенні:

(4.7)

тобто, коли квадрат СУМИ граничної схильності до споживання і

акселератора буде менший від 4-х значень акселератора.

Зворотне співвідношення буде відображати рівномірне економічне

зростання і можливе лише при великому коефіцієнті мультиплікатора.

101

За сучасного рівня загального мультиплікатора, який, як відомо,

близький до 2, гранична схильність до споживання (МРС) відображається

коефіцієнтом величиною 0,3, що виводиться із формули мультиплікатора:

. Тоді . Тобто . (4.8)

При такому значенні загального мультиплікатора за будь-якого значення

акселератора динаміка національного доходу (ЧНП) має циклічний характер.

Для переходу до рівномірного економічного розвитку потрібно, щоб коефіцієнт

мультиплікатор був більшим 2,3.

Модель економічного зростання Харрода – Домара

Після того, як було об’єднано теорії мультиплікатора і акселератора,

стала можливою розробка різноманітних моделей економічного зростання, за

допомогою яких економісти намагались визначити умови стабільного розвитку

економіки (неокейнсіанські моделі). Спільним для усіх них є дослідження

співвідношення між заощадженнями і інвестиціями. Макроекономічні моделі

зростання намагаються обґрунтувати оптимальну норму нагромадження, яка б

забезпечувала стабільне економічне зростання. Найбільш відомими серед них є

моделі Харрода і Домара. Англієць Р.Харрод і американець О.Домар

розробляли свої моделі окремо, та й переслідували різну мету, однак прийшли

до ідентичних висновків. Тому їх моделі об’єднали в одну модель Харрода-

Домара.

Модель Домара.

В моделі припускається, що:

1. Існує тільки ринок благ і він початково збалансований.

2. На ринку праці є надлишкова пропозиція і це забезпечує постійний

рівень цін.

3. Фактором зростання сукупного попиту і сукупної пропозиції є

приріст інвестицій.

На відміну від Кейнса, у Домара інвестиції є не тільки фактором

створення доходу, а й фактором створення капіталу (основних фондів), чого не

102

враховував Кейнс. Динамічна збалансованість попиту і пропозиції за Домаром

визначається динамікою інвестицій, тому що вони створюють і нові доходи, і

новий капітал. Таким чином, завдання зводиться до визначення обсягів і темпів

зростання інвестицій, необхідних для підтримки збалансованого

довгострокового зростання. Домар запропонував систему з трьох рівнянь:

1. Рівняння сукупного попиту:

YDt = It / Sy (4.9)

де, YDt – приріст сукупного попиту в періоді t;

It – приріст інвестицій в періоді t;

Sy – гранична схильність до заощадженнь.

2. Рівняння сукупної пропозиції:

YSt = b Kt (4.10)

де, YSt – приріст сукупної пропозиції в періоді t;

Kt – приріст капіталу в періоді t;

b – гранична продуктивність капіталу.

b = Y / K або b = Y / K (4.11)

де, Y – створений продукт.

Остання формула пояснюється тим, що за умов відсутності технічного

прогресу в ДП після досягнення обсягів капіталу, які забезпечують максимум

прибутків, гранична продуктивність капіталу (Y / K) стає постійною і

дорівнює середній продуктивності капіталу (Y / K).

Для того, щоб на початок поточного періоду капітал збільшився на

величину K, у попередньому періоді необхідно здійснити певний обсяг

інвестицій:

Kt = Kt - Kt-1 = It-1 (4.12)

Тобто:

YSt = b * It-1 (4.13)

3. Рівняння рівноваги:

YDt = YS

t (4.14)

103

або

It / Sy = (It - It-1) / It-1 (4.15)

звідки

b * Sy = (It - It-1) / It-1 (4.16)

Отже, в моделі Домара рівноважне економічне зростання досягається тоді,

коли темпи приросту інвестицій (It / It-1) дорівнюють добутку продуктивності

капіталу (граничної або середньої) на граничну схильність до заощаджень.

Змінити рівноважний темп зростання можливо лише за рахунок зміни

граничної схильності до заощадження (Sy), тому що в стані динамічної

рівноваги (виходячи з моделі Домара) гранична продуктивність капіталу (b)

визначається існуючим рівнем розвитку техніки.

Модель Харрода.

Аналогічних висновків дійшов і Харрод. На відміну від Домара, Харрод

особливу увагу приділяє зайнятості робочої сили за умов економічного

зростання.

Модель Харрода враховує такі припущення. Якщо в попередньому періоді

сукупний попит перевищує сукупну пропозицію (YDt-1 YS

t-1), то підприємці

збільшують темпи розширеного відтворення. Якщо YDt-1 YS

t-1, темпи

виробництва зменшуються, і якщо Yt-1D = Yt-1

S, темпи зростання залишаються

незмінними. Формалізовано це записується так:

(Yt - Yt-1) / Yt-1 = n * ((Yt-1 - Yt-2) / Yt-2) (4.17)

де,n – темп розширеного відтворення;

n 1, якщо YDt-1 YS

t-1;

n 1, якщо YDt-1 YS

t-1;

n 1, якщо YDt-1 = YS

t-1.

Помножимо обидві частини рівняння 4.17 на Yt-1 і додамо до них Yt-1,

після чого отримаємо:

1. Рівняння сукупної пропозиції:

YSt = Yt-1 * (n * ((Yt-1 - Yt-2) / Yt-2) +1) (4.18)

2. Сукупний попит визначається, як і в моделі Домара:

104

YDt = It / Sy (4.19)

Але якщо в моделі Домара обсяг інвестицій задається екзогенно, то

Харрод вводить в свою модель ендогенну функцію інвестицій, яка базується на

принципі акселератора (а). Тобто,

It = а (Yt - Yt-1) (4.20)

Акселератор є величиною, зворотною мультиплікатору. З урахуванням

формули (5.24) рівняння сукупного попиту можна записати:

YDt = а (Yt - Yt-1) / Sy (4.21)

3. Рівняння рівноваги:

Yt-1 * (n * ((Yt-1 - Yt-2) / Yt-2) +1) = а (Yt - Yt-1) / Sy (4.22)

Запишемо це рівняння в іншому вигляді:

n * ((Yt-1 - Yt-2) / Yt-2) +1) = ((а / Sy)*((Yt - Yt-1) / Yt-1) (4.23)

Останнє рівняння (5.28) описує рівноважне економічне зростання.

Якщо економіка знаходиться в стані динамічної рівноваги, то п = 1. Тоді

темп зростання виробництва в поточному періоді буде дорівнювати темпові

зростання в попередньому періоді. Звідси, рівняння (4.20) набуде вигляду:

(Yt - Yt-1) / Yt-1 = (Yt-1 - Yt-2) / Yt-2 (4.24)

Тепер рівняння (4.23) можна записати так:

((Yt - Yt-1) / Yt-1) + 1 = (а / Sy) * ((Yt - Yt-1) / Yt-1) (4.25)

або

((Yt - Yt-1) / Yt-1) = Sy / (а - Sy) (4.26)

Права частина рівняння (5.31) визначає величину рівноважного темпу

приросту в моделі Харрода. Цей темп Харрод назвав «гарантованим», тобто

таким, що забезпечує повне використання капіталу.

Поряд з «гарантованим» Харрод вводить поняття «природного» темпу

економічного зростання, який забезпечував би повну зайнятість. Якщо існує

повна зайнятість і капіталоозброєність праці постійна, як це припускається в

неокейнсіанських моделях, то «природний» темп зростання економіки

дорівнює темпу зростання трудових ресурсів.

105

Співвідношення між «гарантованим» і «природним» темпами зростання

визначає стан економіки.

Якщо темп зростання трудових ресурсів («природний» темп зростання)

відстає від темпу зростання капіталу («гарантованого» темпу зростання), то

внаслідок нестачі трудових ресурсів очікуваний підприємцями темп зростання

не буде досягнутий, обсяг інвестицій скоротиться і виникне депресія.

І навпаки, коли «природний» темп зростання перевищує «гарантований»,

надлишок трудових ресурсів дозволяє збільшувати інвестиції. Тоді фактичний

обсяг виробництва починає перевищувати очікуваний, стимулюючи подальше

зростання інвестицій і економіки в цілому.

Отже, в моделі Харрода, як і в моделі Домара, динамічна рівновага в

умовах економічного зростання є нестійкою.

Схожість розглянутих моделей зумовила їх поєднання в модель Домара-

Харрода. Її модифікації набули широкого практичного застосування.

Ключовими елементами моделі Домара-Харрода є величина заощаджень і

схильність до заощаджень.

Головні особливості моделі Домара-Харрода:

1. Модель грунтується на так званій капітальній теорії вартості. Тобто

приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас

капіталу та його збільшення. Праці відводиться підпорядкована роль. В основу

моделі покладено, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне

зростання праці (L / K = const, де L – приріст праці; K – приріст капіталу).

2. Модель не враховує технологічних змін.

3. У моделі приймається, що К / Y = K / Y;

4. У моделі основним фактором економічного зростання є сукупний

попит.

5. У моделі приймається, що інвестиції (І) дорівнюють заощадження

(S).

6. Чисті інвестиції тотожні приросту капітал (І = K).

Величину економічного зростання можна обчислити за формулою:

106

ЕЗ = Y / Y (4.27)

де, ЕЗ – економічне зростання;

Y - приріст продукту протягом певного періоду;

Y – обсяг продукту в попередньому періоді.

Sy = S / Y = І / Y (4.28)

де,Sy – схильність до заощадження;

S – обсяг заощаджень;

Y – обсяг продукту;

І – обсяг чистих інвестицій (І = S).

Частка приросту капіталу (K) у прирості продукту позначається k:

k = K / Y = І / Y (4.29)

Виходячи з того, що І / Y = Sy, а І / Y = k, і визначивши:

Y = І / Sy і Y = І / k

отримаємо функцію економічного зростання:

ЕЗ = Y / Y = (І / k) / (І / Sy) = Sy / k (4.30)

Отже, економічне зростання визначається часткою заощаджень у

продукті (через яку оцінюється загальна схильність до заощаджень),

віднесеною до коефіцієнта, що показує внесок зростання капіталу у зростання

продукту.

Згідно з формулою (5.35) економічне зростання можна забезпечити або

шляхом збільшення заощаджень у національному доході, або шляхом

підвищення ефективності використання додаткового капіталу.

Таким чином, модель Домара-Харрода відображає зв’язок між рівнем

заощаджень, інвестиціями (капіталовкладеннями) та економічним зростанням.

Для більш точного визначення приросту продукту на одиницю капіталу

дана модель враховує такий чинник, як темп зростання кількості населення,

який віднімається від показника загального економічного зростання.

Модель економічного зростання Солоу

Модель Солоу враховує дію більшої кількості чинників, повніше

відображає картину економічного зростання порівняно з моделлю Домара-

107

Харрода. В 1987 році Роберт Мертон Солоу одержав Нобелівську премію «за

фундаментальні дослідження в галузі теорії економічного зростання».

Модель Солоу показує, як заощадження, зміна чисельності населення і

технологічний прогрес впливають на економічне зростання. Солоу

використовує для своєї моделі економічного зростання виробничу функцію

Кобба-Дугласа.

Основними рисами моделі Солоу є такі:

1. Враховано вплив трьох факторів – запасу капіталу, зростання

населення та технологічного прогресу. У зв’язку з цим введено такі позначення:

у – приріст продукту на одного працюючого, або продуктивність праці;

k – приріст капіталу на одного працюючого, або капіалоозброєність

праці;

L – чисельність працюючих;

п – приріст населення;

Е – ефективність технологічного процесу;

І – інвестиції;

К – капітал (основні фонди);

А – амортизація (вибуття) капіталу;

АN – норма амортизації;

S – заощадження;

S’ – норма заощадження;

С – споживання.

2. Серед чинників зростання визначено ті, що мають

короткотерміновий вплив (запас капіталу та зростання кількості населення) і

довготерміновий (технологічний прогрес).

3. Визначальну роль відіграють заощадження, що споріднює її з

моделлю Домара-Харрода.

4. Кінцевим результатом є не зростання продукту як такого (Y), а

зростання продуктивності праці (Y / L = y).

5. Заощадження дорівнюють інвестиціям.

108

Пропозиція валового продукту в моделі Солоу формалізується у вигляді

виробничої функції

Y = F(K, L) (4.31)

Цю функцію можна записати у вигляді взаємозвязку між рівнем

продуктивності праці і фондоозброєності:

Y / L = f(K / L) (4.32)

або

y = f(k) (4.33)

де, у – рівень продуктивності праці (Y / L);

k – рівень фондоозброєності (капіталоозброєності) (K / L).

Необхідно з’ясувати, які фактори визначають капіталоозброєність праці.

Обсяг капіталу залежить від обсягу інвестицій та вибуття капіталу

(амортизації). Тобто це є чисті інвестиції, які визначають зростання капіталу.

Функція інвестицій зображується рівнянням:

І = S’f(k) (4.34)

В останній функції прийнято, що норма заощаджень є постійною, а

заощадження дорівнюють інвестиціям. Оскільки це так, то саме норма

заощаджень визначає розподіл продукту на споживання (С) та інвестиції (І).

Чим більшим є обсяг капіталу, тим більшим буде його зношування. Але в

економіці завжди є стійкий рівень капіталоозброєності праці (k*), за якого

досягається рівність між величиною інвестицій та амортизації (вибуття)

капіталу.

Отже, стійкий рівень капіталоозброєності (k*) – це певний стан рівноваги,

що, за моделлю Солоу, визначає економічну динаміку. Це означає, що з якого б

рівня капіталоозброєності не починався рух економіки, вона завжди тяжіє до

рівноважного (k*) стану, за якого величина капіталу, що вибуває, дорівнює

капіталу, що інвестується. Якщо рівень інвестицій перевищує рівень вибуття

капіталу, то в економіці нарощуються запаси капіталу. І, навпаки, якщо рівень

інвестицій є меншим, ніж рівень вибуття капіталу, то це означає абсолютне

зменшення запасу капіталу.

109

Висновок Солоу: лише за умови, що капіталоозброєність праці не

досягла стійкого стану (всі значення, менші за k*), зростання

капіталоозброєності може розглядатись як фактор економічного

зростання. Тобто, капіталоозброєність, як фактор зростання, діє обмежено, до

досягнення значення k*.

Якщо нам відома виробнича функція, норма заощаджень (S’) і норма

вибуття капіталу (АN), ми можемо визначити стійкий рівень капіталозброєності.

Як вже зазначалось, нарощування капіталу відбувається за умови, що інвестиції

перевищують вибуття капіталу, тобто:

k = S’f(k) - АN k (4.35)

На рівні k* приросту капіталу немає, тобто k = 0. Звідси, формула (4.35)

набуває такого вигляду:

0 = S’f(k*) - АN k*

або

S’f(k*) = АN k* (4.36)

Розділивши обидві частини рівняння (4.36) на АN f(k*), запишемо:

S’ / АN = k* / f(k*) (4.37)

Отже, з рівняння (4.37) моделі Солоу випливає, що норма заощаджень є

ключовим параметром рівноважного економічного зростання. За інших рівних

умов при зростанні норми заощаджень економіка матиме більше інвестицій,

більший запас капіталу, більший рівень виробництва.

Але збільшення норми заощаджень супроводжується скороченням норми

споживання. Як вирішується ця суперечність в моделі Солоу? Існує так зване,

золоте правило, згідно з яким критерієм при виборі норми заощадження є

максимізація добробуту суспільства, тобто споживання. «Золотому правилу»

відповідає така норма заощаджень, за якої формується стійка

капіталоозброєність, але з урахуванням максимуму споживання. Максимум

споживання в моделі Солоу досягається лише тоді, коли приріст продукту на

додаткову одиницю капіталу дорівнює вибуттю капіталу. Тобто, «золоте

110

правило» витримується за умови, коли гранична продуктивність капіталу

дорівнює амортизації.

В моделі Солоу також досліджується вплив зростання населення і

кількості зайнятих на капіталоозброєність праці. Доведено, що збільшення

населення діє на капіталоозброєність так само, як і зношування капіталу. Якщо

інвестиції збільшують запас капіталу і капіталоозброєність праці, то

зношування капіталу і зростання кількості працюючих її зменшують. Цей

зв’язок зображується рівнянням:

k = І - АN k - nk = S’f(k) – (АN + n) k (4.38)

Складову ((АN + n) k) називають критичною величиною інвестицій,

оскільки вона показує, на скільки треба збільшити величину капіталу, щоб його

запас, який припадає на одного працюючого з урахуванням вибуття капіталу та

зростання кількості працюючих, залишився незмінним.

Зростання населення має досить неоднозначний вплив на економічне

зростання.

У межах стійкого стану економіки випуск продукції (Y) на одного

працівника залишається незмінним, оскільки незмінною є капіталоозброєність

(k*). Однак, сукупний продукт може зростати за рахунок збільшення кількості

працюючих. Але зростання населення може викликати і зменшення

капіталоозброєності (k*), якщо воно не компенсується зростанням інвестицій.

Цей елемент моделі Солоу використовується як аргумент для пояснення

того, чому в країнах із високим щорічним темпом приросту населення є

низькими продуктивність праці та випуск продукції на душу населення.

Високий темп приросту населення гальмує економічне зростання у тому

випадку, коли зростання інвестицій не може його компенсувати.

Третє джерело економічного зростання за моделлю Солоу – технічний

прогрес. З урахуванням цього фактора зростання виробнича функція (4.38)

набуває іншого вигляду:

Y = F(K, L x E) (4.39)

де, Е – ефективність праці одного працівника;

111

L x E – робоча сила, виміряна в одиницях праці з незмінною

ефективністю.

Якщо прийняти, що технічний прогрес зумовлює приріст ефективності

праці (Е) з темпом g, то це означає, що віддача від кожної одиниці праці зростає

протягом певного часу на g. Тоді формули для визначення капіталозброєності і

продуктивності набувають вигляду:

k = К / (L x E); у = Y / (L x E),

де, k – капітал на одиницю праці з постійною ефективністю;

у – обсяг виробництва на одиницю праці з постійною ефективністю.

Звідси рівняння, що показує зміну капіталоозброєності, має вигляд:

k = І – (АN + n + g) k = S’f(k) – (АN + n + g) k (4.40)

Висновок з моделі Солоу такий: якщо населення зростає з темпом п, а

ефективність праці – з темпом g, то загальний обсяг виробництва збільшується

під впливом приросту населення та технічного прогресу з темпом (п + g).

Провідною ідеєю моделі Солоу є те, що тільки технічний прогрес може

зумовити зростання рівня життя населення. Адже він забезпечує постійне

зростання продуктивності та загального обсягу виробництва.

Врахування технічного прогресу вносить певні зміни у формулювання

«золотого правила»: для максимізації споживання необхідно, щоб чиста

гранична продуктивність капіталу (приріст продукту на додаткову одиницю

капіталу без амортизації) дорівнювала темпу приросту загального обсягу

виробництва (п + g).

Соціально-економічна ситуація, що складається в Україні, дає підстави

зробити деякі висновки щодо можливості застосування моделі Солоу з метою

прогнозування економічного зростання.

Суттєве зменшення реальних доходів населення ще довго обмежуватиме

використання заощаджень як джерела економічного зростання. Ситуацію

можуть поліпшити лише інвестиції, для чого в Україні потрібно здійснювати

сприятливу інвестиційну політику. Оскільки Україна переживає демографічну

112

кризу, збільшення населення також не зможе у найближчій перспективі

виконати роль джерела зростання.

Найбільш ефективний вплив на економічне зростання біг би здійснити

технічний прогрес. Однак він неможливий без структурної перебудови

економіки, підвищення кваліфікаційного рівня працюючих та якості

управління.

4.3 Визначення необхідних і достатніх умов використання показників

економічного потенціалу в структурних моделях економічного зростання

На наш погляд, для розрахунку потенційної прибутковості об’єкту можуть

використовуватися наступні показники:

середньогалузева рентабельність основних засобів в рік стабільного

розвитку;

валютний еквівалент середнього прибутку, що знімається з одиниці

корисної площі об’єкту або з одиниці інших характерних показників

потужності, за видами спеціалізації і профілем діяльності в стабільних

економічних умовах;

питома вага балансового прибутку у валовому доході від реалізації

продукції, робіт і послуг за видами спеціалізації і профілем діяльності об’єктів

в стабільних економічних умовах.

Шляхом зіставлення результатів, отриманих з використанням вказаних

показників, можна достатньо об’єктивно судити про потенційну прибутковість

об’єкту оцінки. У загальному вигляді формулу для оцінки інвестиційного

потенціалу можна представити в наступному вигляді:

(4.41)

де Оіп – вартісна оцінка інвестиційного потенціалу;

Пб – потенційний балансовий прибуток об’єкту;

113

Нпр – ставка податку на прибуток і інших обов’язкових платежів;

ФОП – річний фонд оплати праці працівників підприємства;

ПВВ – повна відновна вартість основних фондів на дату оцінки;

На – середня норма амортизаційних відрахувань за видами основних

фондів;

Нк – норма капіталізації.

Норма капіталізації (Нк) повинна визначатися виходячи з періоду

окупності інвестицій, що фактично склався, в тій або іншій сфері бізнесу, тобто

прийматися рівною величині, зворотній періоду повернення капіталу.

Метод прямої капіталізації достатньо простий, і в цьому його головне

достоїнство. Проте він статичний, будучи прив’язаним до даних одного

найбільш характерного року, і тому потрібна особлива увага до вірного вибору

показників чистого доходу і коефіцієнтів капіталізації. Розрахунок поточної

вартості даним методом виконується в три послідовні етапи.

І. Розрахунок щорічного чистого доходу. Спочатку необхідно вирішити,

який вид доходу буде застосований для капіталізації, що залежить від

характеру виробничого комплексу. Якщо йдеться про комплекс, де

переважають інструменти, що швидко зношуються або застаріле устаткування,

то вибирають показник чистого прибутку. Якщо йдеться про такий, де

балансова вартість з часом змінюється не дуже істотно, то вибирають показник

чистого грошового потоку.

Чистий грошовий потік розраховується по формулі:

, (4.42)

де ЧГП – чистий грошовий потік;

ЧП – чистий прибуток;

А – амортизація (знос);

ДЗ – приріст довгострокової заборгованості;

ОК – приріст власного оборотного капіталу;

К – реальні капітальні вкладення.

114

У практиці оцінки найбільш поширено застосування показника чистого

грошового потоку – він краще корелює з ринковою вартістю майна.

ІІ. Вибір коефіцієнта капіталізації. Коефіцієнт капіталізації повинен бути

пов’язаний з раніше вибраним показником доходу, що капіталізується.

Коефіцієнт капіталізації може бути розрахований шляхом віднімання з

ставки дисконту очікуваних середньорічних темпів зростання грошового

потоку. Тому коефіцієнт капіталізації може бути також отриманий на основі

ринкової інформації. Для цього збирають і аналізують відомості про

прибутковість і ринкову вартість аналогічних інвестиційних ресурсів.

Визначення коефіцієнта капіталізації виходячи з інформації про операції з

аналогічними об’єктами – досить поширений спосіб.

ІІІ. Розрахунок поточної вартості інвестиційних ресурсів по формулі:

, (4.43)

де

Sо – поточна вартість інвестиційних ресурсів в грошових одиницях;

Е – середній дохід інвестиційних ресурсів після закінчення кожного року

(періоду);

rk – коефіцієнт капіталізації.

Наразі зниження сукупного попиту на вітчизняний рекреаційний продукт

пояснюється ускладненням соціально-економічної ситуації в країні, а також

низьким рівнем якості послуг в традиційно рекреаційних регіонах і

нерозвиненістю рекреаційної галузі на інших територіях. В умовах розвитку

економіки одним із шляхів виходу рекреаційної галузі з кризового стану є

приведення до відповідності світовим стандартам ціни та якості рекреаційних

послуг, модернізація матеріально-технічної бази рекреації, розширення кола

споживачів за рахунок покращання добробуту місцевого населення та

залучення іноземних туристів.

115

Динаміка обмежень по ресурсах також пояснюється як ринковими, так і

регуляторними чинниками. При формулюванні обмежень по ресурсах

розглядаються два випадки:

а) ресурси, по яких немає резерву;

б) ресурси, по яких є резерв.

Так, якщо в ході ітераційного дослідження було з’ясовано, що,

наприклад, обмеження по трудових ресурсах не передбачає резерву, то це

вплине на кількість рекреаційних послуг і відповідно на величину ПРП. Зміна ж

кількості ресурсів, по яких є резерв, не вплине на величину ПРП.

(4.44)

де N, H, K – величина зміни ресурсів, відповідно: природних,

трудових і фінансових. Зміна може мати як позитивне, так і від’ємне

значення. Її зміст, на наш погляд, слід розкривати в таких взаємопов’язаних

поняттях, як рекреаційні ризики, рекреаційна безпека, якість рекреаційних

послуг, якість рекреаційного середовища, – в їх соціо-еколого-економічному

контексті. Так, наприклад, від’ємна величина N може відображати зменшення

на дану величину місткості рекреаційної території у зв’язку з екологічним

ризиком, що може мати як техногенний, так і природний характер.

Практичне застосування розглянутої моделі комплексної економічної

оцінки (оптимізаційній моделі подвійних оцінок) доцільне як аналітичний

інструмент при прогнозуванні, використанні і розвитку ПРП території (рис.

3.2). Такий підхід дозволяє здійснювати ітераційний аналіз певних сценаріїв

розвитку і передбачати зміни в територіально-рекреаційній системі з метою

формування комплексу обґрунтованих управлінських рішень у напрямі

оптимізації взаємин між суб’єктами рекреаційної діяльності і раціонального

використання ПРП певної території.

При формуванні етапів процесу, зображеного На рис. 4.5

використовувались елементи динамічної моделі рекреації (Shontz, Dorfman,

116

1977), викладені в роботі [46]. Дана модель ґрунтується на концепції

задоволення потреб рекреантів і послідовної зміни стереотипів рекреаційної

діяльності – так званої рекреаційної сукцесії.

Організатори відпочинку, як відомо, стикаються із суперечливим

завданням: задовольняти запити відпочиваючих і в той же час вирішувати

неминучі екологічні проблеми. Імітаційна модель покликана відображати

загальні принципи управління взаємодією між відпочиваючими і рекреаційним

середовищем. Змінюючи середовище, організатори відпочинку змінюють і

склад відпочиваючих і рекреаційну поведінку на даній території. Вивчивши

зміну стереотипів поведінки відпочиваючих і відповідні їм рекреаційні

середовища, ми зможемо зрештою здійснювати управлінський вплив на

рекреаційні системи і навіть конструювати їх за заданим критерієм. А

імітаційне моделювання дозволяє «проганяти» ті або інші сценарії і

передбачати зміни в рекреаційних системах.

При цьому головне завдання організаторів відпочинку – врахувати

психологічні та соціально-демографічні особливості туристів і забезпечити

сталість рекреаційного потоку, який також у великій мірі визначається й

вирішенням екологічних проблем.

Структура відпочиваючих виражається через кількість і співвідношення

різних типів рекреантів (туристів) у ланцюгу «дикаризм – урбанізм». Перший

тип туриста («дикун») має установку на мінливості «дикого життя» з

мінімумом комфорту і контактів з іншими туристами. Протилежний йому

«цивілізований» турист бажає насолоджуватися всіма зручностями домашнього

затишку, відпочиваючи на природі. При цьому фізичні характеристики

рекреаційного середовища включають оцінки його природного стану, ступінь

урбанізації, забруднення, індекс краси природи тощо.

117

Рисунок 4.5 – Схема застосування оптимізаційного методу подвійних

оцінок при використанні ПРП території

В цілому, імітаційне моделювання дозволяє будувати гіпотези про

зв’язки між задоволеністю відпочиваючих, характеристиками середовища і

ухваленням рішень організаторами відпочинку.

На основі результатів економіко-математичного обчислення величини та

структури ПРП і комплексного аналізу можливостей розвитку рекреаційної

діяльності в регіоні (перший етапі процесу На рис. 4.5) відбуваються

Застосування методу

подвійних оцінок

Зміна параметрів у формалізації методу подвійних оцінок

Інвестування

Організація відпочинку

Рекреаційне середовище(умови та ресурси)

Механізми відтворення рекреаційних ресурсів і підтримки розвитку ринку рекреаційних послуг

Рекреаційна поведінка, структура і кількість рекреантів

Рекреаційні послуги

ВИЗНАЧЕННЯ ВЕЛИЧИНИ ТА СТРУКТУРИ ПРП ТЕРИТОРІЇ

ОЦІНКА ВИКОРИСТАННЯ ПРП

ТЕРИТОРІЇ

– зворотний зв'язок

118

планування та реалізація відповідних інвестиційних, організаційних,

виробничих і регулятивних заходів. Порівнюючи планові та фактичні

показники використання ПРП території на кінець розрахункового періоду

(року) робляться висновки про ефективність територіальної організації

рекреаційної діяльності та, як наслідок, – коректування плану (параметрів

моделі) на наступний рік. При цьому, на наш погляд, найдієвішими

інструментами механізму підтримки розвитку ринку рекреаційних послуг (рис.

4.5) є цінова політика (відповідно – зміна параметру (ціни на рекреаційну

послугу) P); механізму відтворення рекреаційних ресурсів – інтенсифікація

розвитку рекреаційної діяльності (позитивні значення N, H, K – відповідно:

збільшення площ земель рекреаційного призначення; ріст чисельності трудових

ресурсів, задіяних в рекреаційній галузі регіону; зростання фінансових

інвестицій в рекреаційній сфері).

Таким чином, в основу запропонованих в даному дослідженні

методичних положень щодо оцінки використання ПРП території покладено

елементи модифікованих динамічної моделі рекреації та оптимізаційної моделі

математичного програмування. Вихідною та завершальною точками в процесі

використання ПРП території з погляду відпочиваючих є відповідно їх

рекреаційні потреби та рівень задоволення цих потреб внаслідок отримання

рекреаційних послуг. В цьому сенсі в якості центрального об’єкта управління

досліджується рекреаційна поведінка, на основі якої формується структура та

кількість відпочиваючих. Впливаючи на рекреаційне середовище,

використовуючи інструменти механізмів підтримки розвитку ринку

рекреаційних послуг і відтворення рекреаційних ресурсів, гіпотетично можна

здійснювати управлінський вплив на потік відпочиваючих і, відповідно,

максимізувати використання ПРП території з урахуванням її екологічних

інтересів.

Однією з суттєвих проблем, при аналізі кількісних та якісних параметрів

зовнішньої торгівлі, є розвиток експортного потенціалу регіонів України.

Дослідження експортного потенціалу регіону (країни) та її

119

зовнішньоекономічних показників висвітлені в працях В.В. Коломійця,

Н.М. Пирець, С.Ю. Глазьєва, М.А Дружкіна та інших учених-економістів. Вони

розглядають експортний потенціал через різну площину аспектів (економічних,

ресурсних, природно-ресурсних, об’єктних, господарсько-об’єктних тощо).

Незважаючи на значну увагу до даної проблематики, варто відмітити незначне

опрацювання категорії «експортний потенціал». Зокрема, в економічній

літературі та нормативних матеріалах немає загальновизнаного визначення

терміну «експортний потенціал», відсутні й офіційні методики його розрахунку

та вимірювання.

Ми характеризуємо категорію «експортний потенціал регіону» як

потенційну спроможність і можливість регіону експортувати наявні вироби,

ресурси і послуги та нарощувати експорт нових. Реалізація експортного

потенціалу значною мірою залежить від геополітичної сили регіону, а саме:

фізичної, економічної та політичної його складової (рис. 4.6).

Міжнародний Центр промислових досліджень при ЮНІДО в «Посібнику

з підготовки промислових техніко-економічних обґрунтувань» рекомендує для

прогнозування експорту країн (їх експортного потенціалу) використовувати три

методи:

- метод тренду (екстраполяції), який передбачає застосування

арифметичних (лінійних) та експоненціальних (напівлогарифмічних) трендів

для поширення висновків про майбутній стан об’єкту;

- метод рівня споживання – визначення майбутнього обсягу виробництва

відбувається шляхом добутку певного фактору попиту на коефіцієнт рівня

споживання;

- метод кінцевого споживання (метод коефіцієнта споживання) –

призначений для прогнозування обсягів виробництва проміжних та

комплементарних продуктів, за умови відомих обсягів виробництва основних

продуктів.

120

Рисунок 4.6 – Структурні елементи експортного потенціалу

Проте можливість практичного використання цих методів для потреб

українського економіки є обмеженою. Складні політично-економічні умови

унеможливлюють отримання достовірних даних при використанні методу

тренду, метод рівня споживання не пристосований для промислових продуктів,

а метод кінцевого споживання доцільно вживати для прогнозування не

основних продуктів, а до них супровідних (напр., потребу в бензині за відомих

обсягів експорту автомобілів). Саме тому, на нашу думку, для прогнозування

обсягів експорту регіону доцільно використовувати теорію потенціалів.

Перед тим, як давати оцінку інституціонального потенціалу, треба

визначити складові та фактори, що його формують. З точки зору

Експортний

потенціал продукту

Експортний

потенціал організації

Підприємницький хист

Персонал

Інфраструктура

Політичне становище в країні

Концентрація та розміщення

виробництва

Політичне місце в світовому господарстві

Капітальні

ресурси

Земельні ресурси

Інформаційні

ресурси

Ділові компетенції

Розташування відносно розвинених країн,

економічних центрів

Технічний рівень продукціїСумісність

продукції

Взаємозамінність продукції

Якість

продукції

Ціна

Енергоємність

Експортний

потенціал країни

Клімат

Природні ресурсиГеографічне положення

121

інституціональної теорії ключовим елементом будь-якої економічної системи є

інститут. Існує різниця в розумінні суті інститутів представниками старої і

сучасної інституціональних шкіл. Для перших – це, перш за все, соціально-

психологічні феномени стереотипів мислення і поведінки, притаманних

більшості громадськості, які обумовлені звичками, традиціями та соціальними

нормами.

Вчені другого напряму вважають інститут не стільки культурних чи

психологічним явищем, скільки сукупністю правових норм і неформальних

правил, в рамках яких здійснюється та чи інша діяльність.

Основоположником даного напрямку сучасного інституціаналізму є

Д. Норт [39]. Його підхід полягає в принциповій відмінності між поняттями

«інститут» і «організація». Під інститутом розуміється сукупність «правил,

пов’язаних з ними механізмів реалізації і норм поводжень, структурується і

полегшують взаємодій між людьми».

Організації також структурують взаємовідносини між людьми, але це вже

не «правила гри», а ієрархічна структура, яка складається з рівнів управління і

функціональних областей, а також зв’язків між ними. Дана ієрархічна

структура має мету, політику і стратегію діяльності. У поняття «організація»

включаються політичні установи, економічні структури (фірми), громадські

установи (церкви, клуби), освітні установи (школи, університети).

Існує безліч теорій фірми, засновані на системному, функціональному і

структурному аналізі фірми. Дані теорії можна об’єднати в три групи:

технологічна концепція основою, якої є класична і неокласична теорії,

теоретичні дослідження поведінки фірми на базі теорії ігор, інституціональна

концепція. У рамках технологічної концепції фірма розглядається як структура,

що оптимізує витрати при певному випуску продукції, що обумовлено

технологічними особливостями виробництва. Зростання витрат на одиницю

випуску при збільшенні масштабів виробництва формує технологічні кордону

фірми. У рамках неокласичної теорії діяльність організації залежить від

фізичних і технологічних обмежень. Фізичні обмеження викликані рідкістю

122

ресурсів. Технологічні обумовлені рівнем кваліфікаційних навичок, знань,

умінь необхідних для здійснення бажаних перетворень у матеріалах інформації

і людей.

Альтернативою неокласичної концепції природи фірми є дослідження

поведінки фірми на основі теорії ігор. Теорія ігор не пояснює природу фірми та

її роль в економіці, не розкриває внутрішній механізм реалізації тієї чи іншої

організаційної структури фірми. За допомогою теорії ігор досліджується

стратегічне поведінку фірми, що впливає на вибір подальшого варіанту

поведінки конкурентів, постачальників і споживачів даної фірми.

Згідно інституціональної концепція фірма розглядається як сукупність

контрактів, які є наслідком укладення ринкових і внутрішньофірмових

трансакцій. Інститути та організації знаходяться у діалектичному взаємозв’язку,

проте саме «інституційні рамки надають вирішальні вплив і на те , які саме

організації виникають, і на те як вони розвиваються».

Таким чином, інститути - це ряд формальних і неформальних правил, які

регулюють взаємодію економічних суб’єктів, а також відповідні механізми

контролю за дотриманням цих правил. Сукупність інститутів утворюють

інституціональне середовище.

Інституційне середовище – сукупність основоположних політичних,

соціальних, юридичних правил і норм поведінки, які складаються в процесі

взаємодії економічних суб’єктів і які є основою для виробництва, обміну

розподілу і споживання.

Розрізняють такі види інститутів: природні та штучні; формальні та

неформальні; інститути ринку, фірми, домашніх господарств, держави,

економіки та інші; загальні інститути, групові інститути, одиничні інститути.

З точки зору походження соціально-економічні інститути можна

розділити на два класи – природний і штучний. Інститут є природним –

нормативна модель, яка існує в свідомості суб’єкта або зафіксована в знаковій

формі. До штучним відносять інститути, сформовані людськими діями, які

здійснюються відповідно до ідеальної нормативної моделлю.

123

За рівнем формальності інститути поділяють на формальні і неформальні.

Інституційне середовище представлена формальними і неформальними

інститутами. Формальні інститути представлені такими регулюючими

органами: законодавчими і судово-арбітражними органами, органами

оподаткування, органами стандартизації сертифікації, ліцензування,

антимонопольного регулювання, санітарно-епідеміологічного контролю,

митного контролю, пожежного контролю та ін. Неформальні інститути

представлені інститутами ідеології. Діяльність яких спрямована на збереження і

підтримку ідеологічних, моральних принципів і цінностей взаємодії в

суспільстві. У свою чергу сукупність даних інститутів впливає на самостійно

суб’єкт ринкової економіки – фірму. Взаємодія інституціонального середовища

та фірми здійснюється через інституційні угоди.

За сферою функціонування виділяють інститути ринку, фірми, домашніх

господарств, держави, економіки, політики, ідеології, етики і т.д.

За поширеністю можна виділити: 1) загальні інститути (наприклад, закон

про власність); 2) групові інститути (наприклад, закон про товарні біржі,

правила, поширені в студентському середовищі, і т.д.); 3) одиничні інститути

(наприклад, специфічний контракт на покупку обладнання).

За ступенем визначеності учасників інститути можна розділити, по-

перше, орієнтовані на конкретних, певних учасників; по-друге, орієнтовані на

невизначених учасників - усіх, хто може виконувати дії, що організовуються

даними інститутом. Перетин цих класифікацій дає чотири типи економічних

інститутів: 1) формальна структура для невизначених учасників; 2) формальна

структура для певних учасників; 3) неформальна структура для невизначених

учасників; 4) неформальна структура для певних учасників. До першого типу

відносяться закони та підзаконні акти, постанови,, типові положення і загальні

контракти, до другого - організації, які створюються для відомих майбутніх її

членів, одиничні контракти під конкретну операцію і ін.,третій тип охоплює

норми, звичаї, кодекси, звички, існуючі або «впроваджувані» в тих чи інших

економічних суб’єктів,у четвертому розглядаються неформальні організації.

124

Основне функціональне призначення інститутів – це створення умов для

реалізації потреб та інтересів суспільства, регулювання їх дій в межах

соціальних відносин; забезпечення стабільності суспільного життя, інтеграції

намірів, дій та інтересів індивідів, а також соціального контролю.

Роль інститутів в ринковому середовищі проявляється в наступних рисах:

- у сфері економічної діяльності суб’єктів господарювання інституційне

середовище дозволяє зменшити невизначеність у різних за складністю

структурах людської взаємодії, сприяє формуванню мотивації населення до

самореалізації через зайнятість на ринку праці;

- інститути виконують правову, регулюючу, координаційну функції, так

до правових інститутів відносяться: інститути суддівської, законодавчої та

адміністративної систем; до регулюючих інститутів: органи, що займаються

контролюванням та регулюванням діяльності в економічній сфері; інститути

координації та розподілу ризиків представлені: кредитно-банківською

системою, фондовий ринок, страховими кампаніями, пенсійним фондом.

- інститути забезпечують свободу і безпеку дій індивіда в процесі

укладання трансакцій;

- інститути скорочують трансакційні витрати.

125

ВИСНОВКИ

В результаті виконання проекту проаналізовані теоретичні основи

управління регіональним розвитком. Визначено, що стратегія регіонального

розвитку може бути представлена у вигляді стратегічної регіональної політики,

яка будується на декількох теоретичних підходах і моделях. Перш за все – це

програмно-цільовий підхід. Цей підхід припускає формулювання цілей

регіонального розвитку, які можна трактувати по ознаці як «ступінь активності

діяльності», який може бути виражений темпами розвитку процесів на

території країни і регіону, всі цілі можна розділити на два види: цілі стабілізації

і цілі розвитку.

На основі аналізу теоретичних підходів «регіон» запропоновано

розглядати як соціально-економічну систему, що характеризується: спільними

природними, соціально-економічними, національно-культурними, та іншими

умовами; наявністю законодавчо-визначених просторових кордонів,

взаємопов’язаної соціальної інфраструктури, органів управління

(самоврядування); яка за своїми звичайними властивостями мотивована,

цілеорієнтована, збалансована, інтегрована, динамічна і здатна до

самовідтворення. Регіональна політика повинна бути направлена на створення в

кожному регіоні ресурсно-фінансового потенціалу, достатнього для вирішення

основних задач соціально-економічного розвитку: забезпечення комплексного

розвитку регіональних інфраструктурних систем, скорочення розриву в рівні і

якості життя в містах різних категорій.

В процесі дослідження встановлено, що окремі регіони країни володіють

різною конкурентоспроможністю в окремих секторах економіки і, часто,

низький рівень продуктивності і конкурентоспроможності реального сектора

залежить від географічних, кліматичних, ресурсних чинників. Високий ступінь

впливу таких чинників на результат регіонального розвитку приводить до

необхідності опрацьовування питань стратегічного планування в рамках

формування галузевих кластерів регіону.

126

В результаті виконання проекту встановлено, що при пошуку

інструментарію державної регуляції економіки слід спиратися на інтегрований

облік ступеня задоволення потреб внутрішніх споживачів і витрат національного

виробника на їх забезпечення. З метою формування ефективної комплексної

системи управління регіональною інвестиційною діяльністю необхідно, по-

перше, відмовитися від розподілу бюджетних коштів між окремими районами і

населеними пунктами на користь фінансування цільових високоефективних

інвестиційних проектів на конкурсній основі, а по-друге – впровадити

дворівневу структуру адміністрування інвестиційної діяльності.

В роботі проведено дослідження соціально економічного розвитку

регіону, обґрунтовані можливості використання структурних елементів

економічного потенціалу регіону з урахуванням природно-ресурсних,

демографічних, екологічних, комунікаційних обмежень.

Стратегія керованого розвитку будується з урахуванням результатів

багатоаспектного аналізу стану регіону і його основних підсистем. Доведено,

що ефективне управління ґрунтується не на розпорядженні «ресурсами», а на

вмілому керівництві людьми, інтереси та активність яких забезпечують

економічне зростання, політичну стабільність і соціальний добробут.

Проведений морфологічний аналіз регіону, аналіз ресурсного потенціалу

регіону: природні ресурси, трудові ресурси, господарський потенціал, розвиток

промисловості й АПК, транспорту, зв’язку, торгівлі та обслуговування,

фінансової системи, державної, обласної та муніципальної власності,

зовнішньоекономічних зв’язків.

В якості критерію ефективності, що характеризує динаміку розвитку

складових інфраструктури регіону запропоновано використовувати адаптивний

показник. В процесі дослідження розроблена комп’ютерна макромодель

економіки регіону: систематизовані дані економічного моніторингу, створені

системи балансових рівнянь на основі розрахунку коефіцієнтів кореляції для

регіону, що дає змогу постійно доповнювати оперативну базу даних і

удосконалювати регіональний розвиток.

127

В роботі проаналізована сутнісно-структурна побудова категорії

«економічний потенціал соціально-економічних систем». Визначено, що

виробничий потенціал визначається наявними виробничими ресурсами, що

використовуються як у сфері матеріального виробництва, так і в невиробничій

сфері для виробництва товарів і послуг як виробничого, так і невиробничого

призначення. Змістом виробничого потенціалу території є задіяні елементи

основних фондів галузей виробничої і невиробничої сфер і елементи оборотних

коштів сфери матеріального виробництва, що знаходяться в запасі.

В основу запропонованих в даному дослідженні методичних положень

щодо оцінки використання ПРП території покладено елементи модифікованих

динамічної моделі рекреації та оптимізаційної моделі математичного

програмування.

На основі проведеного аналізу розроблені теоретико-методичні підходи

до оцінки і прогнозування економічного потенціалу територій. Запропоновано

проводити оцінку на основі одномірних одновимірних макромоделей

економічної , які представлені в роботах В. В. Леонтьєва. Ф. Рамсея, Д.

Неймана, Д. Гейла, Т. Купманса, Р. Солоу. Окремий клас динамічних моделей

складають моделі економічної динаміки. Найбільш відомими та детально

вивченими є моделі Харрода-Домара, Філіпса, Хікса, Самуельсона, Рамсея.

128

ПЕРЕЛІК ПОСИЛАНЬ

1. Бабаев Н. С. «Абсолютная» безопасность или приемлемый риск? / Н. С.

Бабаев, И. И. Кузьмин // Коммунист. – 1989. – № 7. – С. 75–81.

2. Балацкий О. Ф. Антология экономики чистой среды / О. Ф. Балацкий. –

Сумы : ИТД «Университетская книга», 2007. – 272 с.

3. Белякова Е. В. Новая парадигма регионального развития / Е.В. Белякова

[Электронный ресурс] // Проблемы современной экономики. – 2009. –

№2(30). – Режим доступа к журналу: http://www.m-economy.ru/art.php?

nArtId=2547.

4. Быковский В.В. Концептуальные подходы к анализу структуры

инвестиционного потенциала региона [Текст] / В.В Быковский // Вестник

ВГУ. Серия экономика и управление. – 2005. - №1.

5. ВВП Украины за ІIІ квартал 2009 г снизился на 15,9 % // «Перший

Діловий», 16 листопада 2009. – Режим доступа: www.newsukraine.com.ua

6. Вентцель Е. С. Теория вероятностей : учебник для вузов / Е. С. Вентцель.

– Изд. 7-е, стереотипное. – М. : Высшая школа, 2001. – 575 с.

7. Ветошкин А. Г. Техногенный риск и безопасность : учебное пособие / А.

Г. Ветошкин, К. Р. Таранцева. – Пенза : Изд-во Пензенского гос. ун-та,

2001. – 171 с.

8. Герасимчук З.В. Регіональна політика сталого розвитку: методологія

формування, механізми реалізації: монографія / З.В. Герасимчук. –

Луцьк: Надстр’я, 2001. – 528 с

9. Градов А.П. Национальная экономика. 2-е изд. / А.П. Градов – СПб.:

Питер, 2005. – 240 с.

10.Данилишин Б. М. Природно-техногенні катастрофи: проблеми

економічного аналізу та управління / Б. М. Данилишин. – К. : НІЧЛАВА,

2001. – 260 с.

11.Державний комітет статистики [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://12/

129

12.Доповідь «Про соціально-економічне становище України». – Режим

доступа: 12

13.Дорошенко Ю.А. Экономический потенциал территории / Ю.А.

Дорошенко. – СПб.: Химия, 1997. – 237 с.

14.Дружинина А.А. Инвестиционная привлекательность отрасли региона:

понятийный аппарат и методические подходы к оценке / А. А.

Дружинина // Известия Иркутской государственной экономической

академии (Байкальский государственный университет экономики и

права). – 2008. – №5 (61). – С. 20-23

15.Єжов С. М. Теорiя ймовiрностей, математична статистика i випадковi

процеси : навчальний посiбник / С. М. Єжов. – К. : ВПЦ "Київський

унiверситет", 2001. – 140 с.

16.Єпіфанов А.О.Регіональна економіка :Навчальний посібник ./ Єпіфанов

А.О.,Сало І.В.-К.:Наукова думка,1999.-334 с.

17.Жулавский А. Ю. Экологически сбалансированное развитие

экономического потенциала территории / А. Ю. Жулавский // Проблеми

оцінки економічного потенціалу підприємства та механізм використання

його показників: матеріали науково-практичної конференції, 7-10 червня

2004 р. – Суми, 2004. – С. 21-23.

18.Заєць А. Законодавче забезпечення місцевого самоврядування. - http://

www.municipal.gov.ua/data/loads/8slyhan_zbirnik_innovac_statta_zaec.doc

19.Зятковський І. В. Амортизаційні пільги в розвитку підприємництва / І. В.

Зятковський // Фінанси України. – 1997. – № 2. – С. 54–59.

20.Кархов А. Экономические принципы концепции приемлемого риска / А.

Кархов, Б. Максименко // Вопросы экономики. – 1992. –№ 1 – С. 63–67.

21.Качинський А. Б. Безпека загрози i ризик: наукові концепції та

математичні моделі / А. Б. Качинський. – К., 2003. – 472 с.

22.Кириленко В.І. Інвестиційна складова економічної безпеки: Монографія. /

В.І. Кириленко – К.: КНЕУ, 2005. – 232 с.

130

23.Клиновий Д.В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка

України: навч. посіб. / Д.В. Клиновий, Т.В. Пепа; за наук. ред. Л.Г.

Чернюк. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 728 с.

24.Коваль Я.В.Регіональна економіка:навчальний посібник. /Коваль

Я.В.,Антоненко І.Я.-К.: ВД «Професіонал»,2005.- 272 с

25.Козлитин А.М. Теоретические основы и практика анализа техногенных

рисков. Вероятностные методы количественной оценки опасностей

техносферы / А.М. Козлитин, А. И. Попов, П.А. Козлитин. – Саратов:

Сарат. гос. техн. ун-т, 2002. – 178 с.

26.Козьменко О. В. Страховий ринок України у контексті сталого розвитку

[Текст] : монографія / О. В. Козьменко. – Суми : ДВНЗ «УАБС», 2008. –

350 с.

27.Козьменко С. Н. Экономика катастроф (инвестиционные аспекты) / С. Н.

Козьменко. – К. : Наукова думка, 1997. – 204 с.

28.Конституція України (Із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-IV

від 08.12.2004) // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 2. – С.44

29.Кризис В РФ и Украине. – Режим доступа: 29a

30.Лєонов С.В. Інвестиційний потенціал банківської системи України

[Текст]: монографія / С.В. Лєонов. -Суми: ДВНЗ "УАБС НБУ", 2009. -

375с.

31.Методика розрахунку рівня економічної безпеки України: Наказ

Міністерства економіки України від 02.03.2007 р. №60 [Електронний

ресурс] / Міністерство економіки України – Режим доступу до матер.:

http://www.me.gov.ua

32.Методический подход к обоснованию приемлемого уровня

сейсмического риска / М. А. Шахраманьян [и др.] // Прикладная

геоэкология, чрезвычайные ситуации, земельный кадастр и мониторинг :

сборник трудов. – М. : ИЛ РАН, 1999. – Вып. 3. –С. 78-85

131

33.Національна доповідь про стан техногенної та природної безпеки в

Україні у 2004 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.mns.gov.ua/content/annual_report_2004.html

34.Національна доповідь про стан техногенної та природної безпеки в

Україні у 2005 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.mns.gov.ua/content/annual_report_2005.html

35.Національна доповідь про стан техногенної та природної безпеки в

Україні у 2006 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.mns.gov.ua/content/annual_report_2006.html

36.Національна доповідь про стан техногенної та природної безпеки в

Україні у 2007 році. – К., 2008. – 228 с.

37.Національна доповідь про стан техногенної та природної безпеки в

Україні у 2008 році [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.mns.gov.ua/content/annual_report_2008.html

38.Нижник Н.Р. Машков О.А. Системний підхід в організації державного

управління: навч.посіб. / Н.Р. Нижник, О.А Машков / за заг. ред.. Нижник

Н.Р. – К:Вид–во УАДУ, 1998. – 160 с.

39.Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование

экономики. - М: Фонд экономической книги «Начала», 1997.-180с.

40.Орешин В.П. Методы государственного регулирования инвестиций / В.П.

Орешин // Материалы научной конференции «Ломоносовские чтения –

2002» – М.: ТЕИС, 2002. – С. 215-218

41.Основы региональной экономики / [отв. ред. А.Г. Гранберг]. – М.:

Экономика, 2000. – С. 83-84.

42.Отсутствие ресурсов и пессимизм инвесторов - основные проблемы

развития трансграничного сотрудничества. – Режим доступа: 42

43.Офіційний сайт Державного комітету статистики України. – Режим

доступу до матер.: www.12

44.Погребинский М. Россия и Украина в меняющейся Европе / М.

Погребинский и др. – Режим доступа: 44

132

45.Потехин Г. С. Управление риском в химической промышленности / Г. С.

Потехин, Н. С. Прохоров, Г. Ф. Терещенко // Журнал Всемирного

химического общества им. Менделеева. – 1990. – Т. 35, № 4. – С. 421–424.

46.Рекреационные системы: [монография / под ред. Н.С. Мироненко, М.

Бочварова]. – М.: Изд-во МГУ, 1986. – 136 с.

47.Реутов В. Є. Закономірності і парадигми регіонального розвитку:

(електронне наукове фахове видання «Ефективна економіка»

Дніпропетровського державного аграрного університету)[Електронний

ресурс] /В.Є. Реутов

48.Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: підруч. /

[С.І. Дорогунцов, Т.А. Заяць, Ю.І. Пітюренко та ін.]; за заг. ред. д-ра екон.

наук., проф., чл.-кор. Дорогунцова. – К.:КНЕУ, 2005. – 988 с

49.Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посібник для

самост. вивч. дисц. / [С.І. Дорогунцов, Ю.І. Пітюренко, Я.Б. Олійник та

ін.]. – К.: КНЕУ, 2000. – 364 с.,

50.Рюмина Е. В. Экономический анализ ущерба от экологических

нарушений / Е. В. Рюмина ; Ин-т проблем рынка РАН. – М. : Наука, 2009.

– 331 с. – (Экономическая наука современной России).

51.Сафонова Л.А. Развитие методологии и инструментария оценки

экономической эффективности модернизации материально-технической

базы отрасли связи: автореферат диссертации на соискание учёной

степени доктора экономических наук: специальность 08.00.05 –

экономика и управление народным хозяйством / Л.А. Сафонова; Научно-

исследовательский институт экономики связи и информатики

«Интерэкомс». – М.: 2010. – 46 с.

52.Сводка и группировка статистических данных [Електронний ресурс] /

Энциклопедия Экономиста – Режим доступу до матер.:

http://www.grandars.ru/student/statistika/gruppirovka-statisticheskih-

dannyh.html

133

53.Семенов В.Ф. Регіональна економіка: навч. посіб. / В.Ф. Семенов. – К.:

«МП Леся», 2008. – 596 с.

54.Серов В.М. Инвестиционный менеджмент [Текст]: учебное пособие /

В.М.Серов, В.С. Ивановский, А.В. Козловский. - М.: Финстатинформ.

2000. – 174 с.

55.Скиданенко Ю. П. Методичні підходи до розрахунку економічного

збитку внаслідок надзвичайних ситуацій природного характеру / Ю. П.

Скиданенко // Економічний вісник Національного гірничого

університету. – 2009. - №3. – С. 84-92.

56.Скиданенко Ю. П. Оценка природного риска территории в условиях

устойчивого развития общества / Ю. П. Скиданенко // Система

управления экологической безопасностью: материалы Второй заочной

международной научно- практической конференции, 25 мая 2008 р. –

Екатеринбург, 2008. – С. 204 – 209.

57.Стратегии социально-єкономического развития. – Режим доступа: 57

58.Татаркин А.И. Социально-экономический потенциал региона: проблемы

оценки, использования, управления / Под ред. чл.-корр. РАН

А.И. Татаркина. – Екатеринбург: УРО РАН, 1997. – 379.

59.Телешун С. Структурні елементи вертикалі політичної влади і

державного управління та органи місцевого самоврядування //Право

України. – 2001. – №

http://pravoznavec.com.ua/period/chapter/2/21/663#chlist

60.Тихомиров Н. П. Методы анализа и управления эколого-экономическими

рисками : учебное пособие / Н. П. Тихомиров, И. М. Потравный, Т. М.

Тихомирова. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2003. – 350 с.

61.Украина теряет инвесторов // журнал «Коммерсант Украина», № 198

62.Управление инвестициями [Текст] / [Под ред. В. В. Шеремета. В 2-х т.] —

М.: Высш. шк. 1998.

63.Федонін О.С. Потенціал підприємства: формування та оцінка: навч. посіб.

/ Федонін О.С., Репіна І.М., Олексик О..І – К.: КНЕУ, 2004. – 316 с.

134

64.Финансовый рынок Украины: прогнозы и перспективы. – Режим доступа:

64

65.Что такое риск? / [В. Г. Горский, Г. А. Моткин, Т. Н. Швецова-Шиловская

и др.] // Труды Первой Всероссийской конференции "Теория и практика

экологического страхования". – М., 1995. –С. 23–30.

66.Чужиков В.І. Глобальна регіоналістика: історія та сучасна методологія:

монографія / В.І. Чужиков. – К.:КНЕУ, 2008. – 272 с.

67.Шахов В. В. Введение в страхование : экономический аспект / В. В.

Шахов. – М. : Финансы и статистика, 1992. – 192 с.

68.Эколого-экономические проблемы сельскохозяйственного производства /

О. Ф. Балацкий, Л. Г. Мельник, С. Н. Козьменко и др. ; под ред. О. Ф.

Балацкого. – К. : Урожай, 1992. – 144 с.

69.Экономические механизмы управления рисками чрезвычайных

ситуаций / МЧС России. – М. Ж ИПП «Куна», 2004. – 312 с.

70.Экономический потенциал административных и производственных

систем : монография / под общей ред. О. Ф. Балацкого. – Сумы : ИТД

"Университетская книга", 2006. – 973 с.

135