1lib.sumdu.edu.ua/library/docs/rio/2012/m3238.doc · Web viewКрім того, в Європі, фактично до XVII ст., філософія включала все знання

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту УкраїниСумський державний університет

3238 Методичні вказівкидо семінарських занять з курсу «Філософія»

для студентів Медичного інститутуденної форми навчання

СумиСумський державний університет

2012

3

Методичні вказівки до семінарських занять з курсу «Філософія» / укладач І. О. Бушман. – Суми : Сумський державний університет, 2012. – 67 с.

Кафедра філософії

4

1. МЕТА ТА ЗАВДАННЯ ВИКЛАДАННЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

Вивчення дисципліни “Філософія” спрямована на історико–філософську підготовку студентів з орієнтацією на світоглядно–філософські проблеми сьогодення. Метою курсу є ознайомлення з філософією як теоретичною основою духовної культури.

Виклад історії світової філософської думки спрямований на розуміння логіки виникнення найбільш відомих філософських вчень, їх функціонування в суспільній свідомості, осмислення характеру та етапів становлення сучасних некласичних філософських систем, їх ґрунтування на досягненнях природничих та гуманітарних наук.

ЗНАТИ:

1) на ознайомчо–орієнтовному рівні основне коло таких проблем, як філософське розуміння світу, суспільства та людини;

– історію філософських вчень;– способи інтерпретації та сприйняття філософських текстів та

релігійно–філософських вчень минулого у сучасному науковому середовищі;

– взаємовплив специфіки філософського світосприйняття суспільних ідеологів та організації соціуму;

2) на понятійно–аналітичному рівні:– формування у студентів знань про категоріальний апарат

філософії;– формування у студентів цілісної концептуальної картини

виникнення і становлення філософії як науки.

ВМІТИ: – формулювати ключові питання філософії;– використовувати основні методологічні принципи історико–

філософських досліджень;– аналізувати філософські та релігійні тексти минулого.

5

Тема 1. Предмет філософії

Частина 1. Філософія як специфічна форма людського знання та пізнавальної діяльності

1. Філософія як особлива форма духовної культури людства та загальна основа людського світовідношення.

2. Поняття та структура світогляду. Історичні типи світогляду.3. Предмет філософії та його еволюція.

Основні поняття: світогляд, онтологія, філософія, релігія, філософська антропологія, гносеологія, праксеологія, аксіологія, етика, естетика, гностицизм, агностицизм, міфологія, метафізика.

Світогляд – одна з форм свідомості людини, невід'ємний атрибут життєдіяльності людей. Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння.

За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво практичний, тобто здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи: міфологічний, релігійний, філософський.

Предмет філософії та проблематика, яка привертала увагу мислителів, історично змінювались. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, в Європі, фактично до XVII ст., філософія включала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини. Навіть у XX ст. все ще продовжується процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які стають окремими науковими дисциплінами (зокрема, психологія і соціологія, а також політологія).

6

Контрольні питання1. Чим відрізняється філософський світогляд від інших типів

світогляду? 2. Назвіть основні типи світогляду. Особливості класифікування

світогляду. 3. Основні структурні елементи світогляду: загальна

характеристика.4. Що споріднює і що відрізняє філософську і наукову теорію? 5. З якими формами свідомості філософія плідно взаємодіяла на

різних етапах свого розвитку? Як здійснювалася ця взаємодія у ХХ столітті?

Теми рефератів1. Філософія в системі культури.2. Основні теми філософських роздумів.3. Основна проблематика дослідження аксіології.4. Особливості розвитку східної та західної філософії.5. Міфологія як перший історичний тип світогляду.

Список літератури1. Горский В. С. История философии в контексте культуры /

В.С.Горский // Филос. и социол. мысль. – 1991. – № 3. – С. 98–107.2. Григорьева Т. П. Дао и логос: Встреча культур. / Т. П.

Григорьева. – М., 1992. – 424 с.3. Зотов А.Ф. Существует ли мировая философия? / А. Ф.

Зотов. // Вопросы философии. – 1997. – №4. – С. 155–158.4. Косарев А. Философия мифа: Мифология и ее

эвристическая значимость. / А. Косарев. – М. : ПЕРСЭ; СПб., 2000. – 358 с.

5. Крымский С. Б. Философия как путь человечности и надежды. / С. Б. Крымский. – К., 2000. – 308 с.

6. Мамардашвили М. С. Как я понимаю философию. / М. С. Мамардашвили. – М., 1990. – С. 107–121.

7. Ортега–и–Гассет Х. Что такое философия. / Х. Ортега–и–Гассет. – М., 1992.

8. Петрусенко В. Л. Філософія: Курс лекцій: навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти І–ІV рівнів акредитації. / В. Л. Петрусенко. – К.: Каравела; Львів: «Новий світ-2000», 2001. – 448 с.

7

9. Черній А. М. Філософія. / А. М. Черній, Л. А. Чекаль, Є. М. Причипій. – К., 2003.

8

Частина 2. Цінність філософії для особи та суспільства

1. Головне питання філософії та проблема класифікації філософських напрямків і течій.

2. Проблеми філософії, їх змінюваність у ході розвитку філософської думки. Основні складові сучасної системи філософського знання.

3. Значення філософії та її суспільні функції.

Основні поняття: світогляд, ідеалізм, матеріалізм, об’єктивний ідеалізм, суб’єктивний ідеалізм, дуалізм, раціоналізм, сенсуалізм, емпіризм, плюралізм, монізм.

Центром філософських пошуків є людина зі своїми прагненнями – “людина і світ”. Людина співвідносна зі світом через свідомість, мислення. Головним, основним питанням філософії є питання про відношення свідомості до буття, духу до природи матерії. Напрями філософії: 1) Монізм – виходить з визнання єдиного початкового світу (дух – свідомість є його початком). Напрям ідеалізму. Природа – творіння духу: ідеї Платона, І. Канта, Г. Ф. Геґеля. 2) Матеріалізм – природа породжує свідомість. Філософи – Фалес Мілетський, Епікур, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Дідро, А. Гельвецій, П. Гольбах. 3) Дуалізм. Два рівноцінних початки світу. Природа і дух. Ідея, свідомість та матерія. Р. Декарт. 4) Плюралізм – багато початків світу. Г. Лейбніц, його “Вчення про монади”.

Предмет вивчення філософії – теоретична модель, що показує відношення людини до світу. За своїми функціями філософія і наука характеризуються прагненням до раціонального пояснення світу, достовірності. В науці це виражається у прагненні до істини, а вона повинна бути об'єктивною. У філософії достовірність доповнюється переконаннями, цінностями, світоглядними принципами. Тому філософія як світогляд ширша, ніж наука, більша за обсягом.

Контрольні питання1. У чому полягає взаємозв’язок філософії та науки.2. Проаналізуйте основні соціально-культурні функції філософії.

9

3. Які функції філософії Ви вважаєте найважливішими. Обґрунтуйте свою відповідь.

4. Які сучасні проблеми людства потребують глибокого філософського осмислення.

5. Віра та знання: проблеми взаємовідношення.6. Філософія як методологія наукового пізнання.

Теми рефератів.1. Методологія історико-філософського пізнання.2. Національні особливості філософії.3. Філософія та ідеологія – модель взаємовідношень.4. Філософія – «любов до мудрості» чи пізнання мудрості.5. Походження термінів – особа та суспільство.

Список літератури1. Горский В. С. История философии в контексте культуры /

В.С.Горский // Филос. и социол. мысль. – 1991. – № 3. – С. 98–107.2. Григорьева Т. П. Дао и логос: Встреча культур. / Т. П.

Григорьева. – М., 1992. – 424 с.3. Зотов А.Ф. Существует ли мировая философия? / А. Ф.

Зотов. // Вопросы философии. – 1997. – №4. – С. 155–158.4. Косарев А. Философия мифа: Мифология и ее

эвристическая значимость. / А. Косарев. – М. : ПЕРСЭ; СПб., 2000. – 358 с.

5. Крымский С. Б. Философия как путь человечности и надежды. / С. Б. Крымский. – К., 2000. – 308 с.

6. Мамардашвили М. С. Как я понимаю философию. / М. С. Мамардашвили. – М., 1990. – С. 107–121.

7. Ортега–и–Гассет Х. Что такое философия. / Х. Ортега–и–Гассет. – М., 1992.

8. Петрусенко В. Л. Філософія: Курс лекцій: навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти І–ІV рівнів акредитації. / В. Л. Петрусенко. – К.: Каравела; Львів: «Новий світ–2000», 2001. – 448 с.

9. Черній А. М. Філософія. / А. М. Черній, Л. А. Чекаль, Є. М. Причипій. – К., 2003.

10

Тема 2. Філософія Стародавнього світу

Частина 1. Філософія Стародавнього Сходу1. Чинники формування та особливості світосприйняття мешканців

Стародавніх Індії та Китаю.2. Періодизація та особливості давньоіндійської філософії.

Ортодоксальні та неортодоксальні філософські школи.3. Конфуціанство та даосизм як основні течії філософської думки

Стародавнього Китаю.

Основні поняття: сансара, карма, брахма, атман, астика, настика, нірвана, дарма, світові елементи, дао, інь та янь, шляхетна людина, виправлення імен, принцип сяо, лі та жень, увей.

Зміст філософського мислення відображають – “Веди” – канонічне духовне джерело Стародавньої Індії. Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. З філософської точки зору “Упанішади” є найцікавішими текстами (від слова “сидіти поруч” мається на увазі поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах “Вед” – саммітах).

Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем: брахманізм, бхагаватизм, буддизм, джайнізм.

В індійській філософії розрізняють два типи шкіл: ортодоксальні, класичні (астіка) і неортодоксальні, некласичні (настіка). Ортодоксальні (веданта, міманса, вайшешика, санкх'я, ньяя і йога) визнають безумовний авторитет Вед. Неортодоксальні (буддизм, джайнізм і чарвака–локаята), хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.

Становлення філософської думки у Стародавньому Китаї спостерігається у VII – ІІІ ст. до н. е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: «І-цзін» («Книга перемін»), «Ші-цзін» («Книга пісень»), «Шу-цзін» («Книга історії») та ін. У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей; про дію протилежних сил в єдиній субстанції;

11

про природну закономірність; про природність людської душі і свідомості. Щодо розгляду цих проблем особливе місце у китайській філософії займає вчення Лао-цзи (VI ст. до н. е.). Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання «дао».

Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Конфуцій, що також жив у VI ст. до н. е., точніше з 551 по 479 pp. до н. е. Конфуцій всю свою увагу зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на ґрунті релігійно–філософських уявлень про навколишню дійсність. Філософія Конфуція – це яскраве відбиття тенденції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба.

Контрольні питання:1. Які філософські ідеї були притаманні Стародавній Індії.?2. Сенс буття людини у світі згідно давньоіндійській філософії.3. Охарактеризуйте основні ортодоксальні школи Стародавньої

Індії.4. Охарактеризуйте основні неортодоксальні школи Стародавньої

Індії.5. Які принципи закладено в основу китайської філософії

Конфуцієм?6. Поняття «дао» та «де» в даосизмі.

Теми рефератів1. Канонічні джерела Стародавньої Індії: Упанішади.2. Сучасна індійська філософія: основні ідеї та напрямки.3. «Книга Перемін» – як джерело філософських міркувань

Стародавнього Китаю.4. Сучасні підходи до трактування філософських ідеї Китаю.5. Взаємодія філософії Стародавнього Сходу та західної моделі

філософствування.

Список література1. Введение в философию: в 2 ч. – М., 1989. – Ч. 1. 2. Древнекитайская философия: Сборник текстов: в 2 т. – М. :

Мысль, 1972–1973.

12

3. Мир философии: в 2 ч. – М., 1991. – Ч. 1. 4. Краткий очерк истории философии. – М., 1980. 5. Рассел Б. Історія західної філософії. / Б. Рассел. – К., 1995. 6. Чанышев А. Курс лекций по древней философии / А. Чанішев. –

М., 1981.

Частина 2. Досократична філософія Стародавньої Греції

1. Головна проблематика досократичного періоду давньогрецької філософії.

2. Основні філософські ідеї Мілетської школи. 3. Проблема руху. Філософія Елейської школи. Геракліт Ефеський.4. Особливості філософування софістів.

Основні поняття: першооснова сущого, архе, натурфілософія, космоцентризм, антропоцентризм, атомізм, діалектика, ідея, матерія і форма, атом, небуття, фізис, буття, апейрон, логос, ейдос.

Мілетська школа. Виникла в VI ст. до н. е. в м. Мiлетi, була одним з осередкiв iонiйської фiлософської традицiї. Основними представниками були Фалес (625-547 рр. до н.е.), Анаксимандр (610-546 рр. до н.е.), Анаксимен (588-525 рр. до н.е.).

Мiфологiчно-теогонiчне тлумачення світу у мiлетцiв замінюється логосом (у значеннi «слово», «смисл», «судження», «задум», «порядок», «гармонiя», «закон»). Даний термін мiлетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично вiдповiдає головним визначенням поняття «логос».

Вперше цей термін ввів послідовник мiлетської фiлософiї Геракліт Ефеський, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним вiд людей i богiв законом буття.

Уподібнення першопочатку особливiй природнiй стихії, що доступна чуттєвому сприйняттю (вода – Фалес, повiтря – Анаксимен, вогонь – Гераклiт) продовжує традиції саме мiфологiчного опису. Перші філософи стародавньої Грецiї визначили фундаментальну філософську проблему виникнення порядку, логоса iз хаосу. Iснування логосу поряд iз хаосом суперечить визначенням цих термiнiв. Вирішення даної суперечності було здійснене Гераклiтом

13

завдяки створенню першого вчення про розвиток, зміни в свiтi шляхом боротьби протилежностей.

Елейська школа. Виникла в м. Елеї на Пiвднi Iталiї у VI – V ст. до н. е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменiд, Зенон Елейський, Мелiсс Самоський, Горгiй.

Елеати обґрунтовують поняття про незмiнну сутнiсть iстинного буття, спозiрнiсть усiх помiтних змiн та вiдношень мiж речами, бо в iншому випадку будь–яке вчення про ту чи iншу рiч стає простою марою, жодне не є знанням, опорою анi в теорiї, анi в практичному життi.

Елейська школа вперше розрiзнила мислення та чуттєвi данi, видiлила буття як поняття про дiйснiсть. Елеати змогли сформулювати поняття єдностi, єдиного буття як неперервного, незмiнного, неподiльного цiлого, однаково наявного в усiх елементах чуттєво поданої дiйсностi. Поняття «буття» стає головним для класифiкацiї вiдомої дійсності.

Розквіт софiстичної філософії відбувся у період Пелопоннеської вiйни (431 – 404 рр. до н. е.). Найбільш вiдомими iз старших софiстiв визнають Горгiя, Протагора, Гiппiя, Продiка, Антифонта. Практичне спрямування школи софiстiв призвело до розмежування в античній філософії течій практицизму та споглядання, усвідомлення суті буття.

Контрольні питання1. Які характерні риси досократичної філософії? 2. Зміст поняття «архе» у філософських школах досократичного

періоду.3. Як філософи досократичного періоду уявляли процес

походження життя на землі? 4. Що є першоджерелом та першопричиною на думку ранніх

грецьких філософів? 5. Поняття буття у філософів досократичного періоду.

Теми рефератів1. Основні етапи розвитку античної натурфілософії.2. Проблема людини у філософії Античності.3. Філософські позиції Піфагора і піфагорійців. 4. Вчення Левкіппа та Демокріта. 5. Філософські погляди Анаксагора.

14

Список літератури1. Антология мировой философии: в 4 томах. – М., 1969. – Т. 1. – Ч. 1.2. Асмус В. Ф. Античная философия: учебное пособие / В. Ф. Асмус. – М.,

1976.3. Від витоків до середини ХІХ століття: короткий довідник з історії

філософії. – К., 1997.4. Історія філософії: підручник для вищої школи. – Харків, 2003.5. Кондзьолка В. В. Нариси античної філософії / В. В. Кондзьолка – Львів,

1993.6. Краткий очерк истории философии. – М., 1981.7. Кунцман П. Філософія: dtv–Atlas / П. Кунцман, Ф. Буркард, Ф. Відман.

– К., 2002.8. Мотрошилова Н. В. Рождение и развитие философских идей.

Историко-философские очерки и портреты / Н. В. Мотрошилова. – М., 1991.9. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии /

А. Н. Чанышев. – М., 1991.

Частина 3. Класичний період філософії античності

1. Сократ: життя та характер філософування. 2. Майєвтика та діалектика як специфічні методи сократичних

бесід.3. Філософські роздуми сократичних шкіл.

Основні поняття: майєвтика, діалектика, софістика, релятивізм, гілеморфізм, ноос, матерія, буття, небуття, форма, діалог, дискусія.

Сократ (469 – 399 рр. до н. е.) першим висловив думку, що фiлософiя – це дiяльнiсть з усвiдомлення, осмислення та визначення вiдношення людини до дiйсностi. Фiлософ – людина, яка змiнює своє вiдношення до свiту вiдповiдно до змiн обставин буття.

Сократ повертає фiлософськi дослiдження вiд вивчення Космосу, природи до людини як духовної iстоти. «Пiзнай самого себе» – головна теза сократичного фiлософствування. Фiлософiя Сократа – своєрiдна межа в iсторiї античної фiлософiї. У всiх досократiвських мислителiв («досократики») свiт виступає у виглядi цiлiсностi, яка пiдпорядковує собi людину – «одну з» частинок Космосу. Сократ же

15

вирiзняє людину, визначаючи предметом фiлософiї вiдношення «людина–свiт».

Загальна назва давньогрец. філософських шкіл (мегарської, елідо-еретрійської, платонівської, кінічної, кіренської), заснованих учнями та послідовниками Сократа в 4 ст. до н. е. За своїм спрямуванням сократичні школи неоднорідні: платонівська школа, мегарська школа та елідо-еретрійська школа — ідеалістичні, кініки та кіренська школа тяжіли до матеріалізму й атеїзму. Сократичні школи в центрі уваги ставили питання етики, особистого щастя індивіда. Вони були виразниками пасивного протесту проти рабовласницької цивілізації, пропагували замкнення людини в собі, єднання з природою, не ставлячи питання про будь-які соціальні зміни суспільства.

Контрольні питання1. Порівняйте теорію о державі в розумінні Сократа та Платона.2. Сократ – проблема людини як головна філософська тематика.3. Методологічні підходи у сократівської філософії.4. Назвіть основні сократичні школи.5. Проблеми пізнання в сократичних школах.

Теми рефератів1. Діалог як метод пізнання. 2. Вчення Сократа про пізнання.3. Філософське вчення Антисфена.

Список літератури1. Аристотель. Метафизика // Сочинения: в 4 т. /

Аристотель. – М., 1976. – Т.12. Лосев А. Ф. История античной философии в

конспективном изложении / А. Ф. Лосев. – М.,1998. 3. Мамардашвили М. К. Лекции по античной философии /

М. К. Мамардашвили. – М.: Аграф, 1997. 4. Платон. Государство // Сочинения / Платон. – М., 1994. –

Т.3.5. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков

до наших дней. Античность. – СПб., 1994.6. Татаркевич В. Історія філософії. – Т. 1: Антична і

середньовічна філософія / В. Татаркевич. – Львів, 1997.7. Фрагменты ранних греческих философов. – М., 1989. – Ч.

1.16

8. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии / А. Н. Чанышев. – М., 2002.

17

Частина 4. Класичний період філософії античності

1. Філософія Платона. Проблема «ейдосів» у філософській системі Платона.

2. Проблема пізнання та діалектика. Платонівська концепція душі.

3. Аристотель. Поняття буття. Вчення про матерію та форму.

Основні поняття: майєвтика, діалектика, софістика, релятивізм, гілеморфізм, ноос, матерія, буття, небуття, форма, діалог, дискусія.

Платон (427 – 347 рр. до н. е.) – свої головнi зусилля зосереджує на вирiшеннi проблеми iснування загального («краси» взагалi, «мужностi», «добра» тощо). Платон першим ввiв у фiлософiю поняття матерiї, яке в нього позначає небуття, нiщо. Усi свої дослiдження природи, суспiльства, пiзнання, мислення Платон пiдпорядковував принциповi визначення мiри прояву iдей в конкретних речах, де фiксацiя загального визначення iдеальної конструкцiї займала головне мiсце. Вiн шукає iдеальну державу, iдеальний метод пiзнання тощо, розглядаючи реальнiсть як прояв iдеального. Тому саме з Платона починає формуватись усвiдомлена процедура здiйснення послiдовної дедукцiї.

Платон розглядає загальне як iдеальний предмет, iдею. Iдеї, що внаслiдок своєї досконалостi виявляють себе як еталони, справжня реальнiсть, є дечим первинним стосовно конкретних речей як копiй iдей. Здатнiстю до безпосереднього контакту з iдеями надiлена людська душа, яка пiсля смертi тiла вiддiляється вiд нього i повертається до безтiлесного царства iдей, бо для iснування тiла i душi повинна бути вiдповiдна iдея, яка керує процесами в дiйсностi.

Аристотель (384 – 322 рр. до н. е.) перший, хто здiйснив систематичне дослiдження праць попереднiх мислителiв. Найбiльшу частину своїх праць вiн присвячує проблемам метафiзики – науки про суще. Становлення Аристотеля як фiлософа вiдбувалося шляхом вирiшення проблем, що виникали при осмисленнi надбання його вчителя Платона. Перш за все, це – проблема вiдношення матерiї та iдеї. Вiн розумiє матерiю як пасивний «матерiал» буття, i тому вона може лише мислитися. Матерiя безпосередньо причетна до спричинення кожної речi, подана в чуттях рiч завжди існує в якомусь

18

матеріалі, а iдеї, поняття не мають матеріальності. Про розвиток свого вчення про форми Аристотель робить

висновок, що саме знання форм побудови iнших форм дає людинi знання сутностi речей. Досліджуючи властивості людини, він наголошує на універсальній властивостi будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (тобто форми побудови iнших форм).

Контрольні питання1. Методологічні підходи у сократичної філософії.2. Проблема людини у філософії Платона та Аристотеля.3. Вчення про душу Аристотеля.4. Основні позиції вчення про душу Аристотеля.

Теми рефератів1. Діалог як метод пізнання та філософська дискусія. 2. Вчення Платона про пізнання.3. Основні ідеї праці Аристотеля «Метафізика».4. Проблема знання у філософський системі Аристотеля. 5. Античні концепції держави (Платон, Аристотель).








1.8. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии / А.

Н. Чанышев. – М., 2002.19

20

Частина 5. Елліністична та давньоримська філософія

1. Загальна характеристика елліністичної думки. Індивід та суспільство.

2. Скептицизм, епікуреїзм, стоїцизм.3. Неоплатонічна традиція в еллінській філософії. Плотин.

Основні поняття: епікуреїзм, скептицизм, гедонізм, атараксія, фаталізм, пневма, дух, ентелехія.

Процес формування філософських знань у Стародавньому Римі характеризується процесами зближення філософських вчень та шкіл (ІІ ст. до н. е.). Скептицизм проголосив, що всі філософські школи мають рівне право на існування, тому що всі вони неправильні.

З III ст. до н. е. до І ст. н. е. скептицизм як філософське вчення досяг довершеної форми у вченнях давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Агріппи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість вирішити це завдання взагалі.

Епікур (341 – 270 pp. до н. е.) заснував філософську школу в Афінах та створив нову атомістичну теорію. Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів є специфічнім відображенням факту з'явлення у людей нових якостей – індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Епікура хвилює не саме по собі вчення про Космос як сукупність атомів, а проблема можливості відхилень.

Стоїцизм (Зенон з Кітіону, Клеанф, Хрисіпп – прибл. ІІІ ст. до н. е.) повертається до поняття першоречовини, використовуючи вчення Геракліта про вогонь як первинну стихію, з якої все походить. «У світі панує невблаганна необхідність, – вчать стоїки, – і немає можливості протистояти їй, тому людина цілком залежить від процесів, що відбуваються у зовнішньому світі, природі взагалі».

Неоплатонізм виникає в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін,

21

Порфирій, Прокл – найбільш відомі представники цього завершального в античній філософії напряму думки. Неоплатоніки конструюють вчення про ієрархічність будови дійсності. Основою буття є божественне, але воно безособове. «Єдине» як остання підстава їснування будь-якого буття. Чуттєвий світ у неоплатоніків – це єдність ідей розуму, душі та матерії. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не лише з тілом, а й з божественною душею.

Контрольні питання1. Згідно з позицією Епікура у чому полягає сутність

людського життя?2. Яке значення набуває розум у філософії Епікура?3. Основні принципи філософії стоїцизму.4. Що є основою буття у неоплатонізмі?

Реферати1. Філософські погляди Тіта Лукреція Кара.2. Тлумачення людини та суспільства в епікуреїзмі.3. Вчення про душу у неоплатонізмі.4. Римський еклектизм: основні представники та

філософські погляди.








1.8. Чанышев А. Н. Курс лекций по древней философии / А.

Н. Чанышев. – М., 2002.22

23

Тема 3. Філософія Середньовіччя та Відродження

Частина 1. Зародження середньовічної філософії

1. Основні ідеї та особливості середньовічної філософії. Теоцентризм.2. Періодизація середньовічної філософії та основні представники

релігійно-філософської думки.3. Апологетика та патристика.

Основні поняття: теоцентризм, провіденціалізм, апологія, патристика, дух, душа, теологія, абсолют, віра, екзегетика.

Середньовічна свідомість сприймає світ як двоїсте буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Істинним буттям володіє лише Бог: він – вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. В середньовічному світосприйнятті панує ідея духовності, яка пов'язана не лише з Богом.

Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.

Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Квінт Тертулліан (160 – 229 рр.) проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.

Тепер необхідно було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз'яснити віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше названі “отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Василій Великий (330 – 379 рр.), Григорій Нісський (325 – 394 рр.), Аврелій Августин Блаженний (354 – 430 рр.). Період, у який вони діяли і творили, названий періодом патристики (від лат. “патер” – батько).

Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. На його думку, світ ідей Платона є не що інше, як думки Бога, що передують акту створення світу. Пізнаючи речі, людина проникає в думки Бога. Августин відкрив новий предмет дослідження – переживання людини, внутрішню духовну особу.

24

Августин розвинув лінійну концепцію: історія має початок (створення світу), кульмінацію (пришестя Христа) і майбутній кінець (друге пришестя і страшний суд). І хоч така концепція є есхатологічною (визнає кінець історії), однак розуміння історії як єдиного сповненого смислу процесу сприяло пробудженню історичної свідомості.

Контрольні питання1. Основні етапи розвитку середньовічної філософії.2. Проблемні питання філософії патристики.3. Співвідношення віри та розуму в філософії доби

Середньовіччя.4. Августин Блаженний про виникнення історії.

Теми рефератів1. Вплив містики на розвиток середньовічної філософії.2. Поєднання християнства та неоплатонізму у творчості Тита

Флавія Климента.3. Філософія та релігія умови існування в середньовічному світі.

Список літератури1. Аврелий Августин. Исповедь / Аврелий Августин. – М.,

1991.2. Александрова О. Філософія середніх віків та доби

Відродження / О. Александрова. – К., 2002.3. Зеньковский В. В. Основы христианской философии / В.

В. Зеньковский. – М., 1997.4. Коплстон Ф. Ч. История средневековой философии / Ф.

Ч. Коплстон. – М., 1997.5. Мудрагей Н. С. Проблема рационального и

иррационального: Античность, Средневековье / Н. С. Мудрагей // Вопросы философии. – 1982. – № 9.

6. Рассел Б. История западной философии: в 2 т. / Б. Рассел. – М., 1993. – Т.1.

7. Татаркевич В. Історія філософії: – Т. 1: Антична і середньовічна філософія / В. Татаркевич. – Львів, 1997.

8. Фома Аквинский. О началах природы / Фома Аквинский. // Время, истина, субстанция: от античной рациональности к средневековой. – М., 1991.

25

9. Скирбекк Г. История философии: учебное пособие для студ. высш. учеб. Заведений / Г. Скирбекк, Н. Гилье. – М., 2000.

26

Частина 2. Схоластика в період середньовіччя

1. Схоластика як філософія середніх віків. Еволюція схоластичних поглядів.

2. Тома Аквінський – систематизатор середньовічної філософії.3. Теологічний реалізм і номіналізм як філософські напрямки.

Основні поняття: творіння, одкровення, сутність та існування, надприродне знання, природне знання, логіка, універсалії, реалізм, номіналізм, істини віри, істини розуму.

Схоластика – це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки. Була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Схоластика опиралася в основному на формальну логіку Аристотеля.

Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсалій. Відповідно до того, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована двома основними напрямами – номіналізмом, і реалізмом.

Номіналізм – напрям, за яким реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є лише назвами або іменами.

Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили, що загальні поняття («універсалії») є не відображенням предметів і явищ, а існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від них і складають субстанцію речей.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.), який пристосував вчення Аристотеля до католицизму. Перейнявши вчення Аристотеля про активну форму і пасивну матерію, Фома Аквінський виділяє чотири ступені буття.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теології – «істини одкровення».

27

Контрольні питання1. Які основні спільні риси та відмінності античного та

середньовічного філософського мислення? 2. Розкрийте сутність проблеми універсалій.3. Назвіть основні риси номіналізму, реалізму.4. Порівняйте основний зміст та способи філософського

мислення Середньовіччя та Античність?

Реферати1. Внесок середньовічної та християнської філософії в

розвиток європейської науки. 2. Співвідношення філософії та теології у творчості Фоми

Аквінського.3. Філософська суперечка номіналізму і реалізму.4. Експериментальна філософія Середньовіччя .

Список літератури1. Введение в философию: в 2 ч. – М., 1989. – Ч. 1. 2. Мир философии: в 2 ч. – М., 1991. – Ч. 1. 3. Краткий очерк истории философии. – М., 1980. 4. Боргош Ю. Фома Аквинский / Ю. Боргош. – М., 1975. 5. Гусєв В. І. Історія західноєвропейської філософії XV-

XVII ст. / В. І. Гусєв. – К., 1994. 6. Чанышев А. Курс лекций по древней и средневековой

философии / А. Чанышев. – М., 1991. 7. Рассел Б. Історія західної філософії / Б. Рассел. – К., 1995. 8. Курантов А. Оккам / А. Курантов, Н. Стяжкин. – М., 1978. 9. Сагадеев А. Ибн-Рушд / А. Сагедеев. – М., 1973. 10. Горфункель А. Философия эпохи Возрождения / А.

Горфункель. – М., 1980. 11. Александрова О. Філософія середніх віків та доби

Відродження / О. Александрова. – К., 2002.12. Зеньковский В. В. Основы христианской философии / В. В.

Зеньковский. – М., 1997.

28

Частина 3. Філософія епохи Відродження

1. Основні ідеї та особливості філософування. Періодизація та спрямованість філософії епохи Відродження.

2. Ренесансний пантеїзм Н. Кузанського та Дж. Бруно.3. Соціально-філософські позиції епохи Відродження. Утопічні теорії

Т. Кампанелли та Т. Мора.

Основні поняття: гуманізм, антропоцентризм, пантеїзм, геліоцентризм, панпсихізм, макрокосм та мікрокосм, натуралізм, гілозоїзм, утопія, утопізм.

Період ХV – ХVІ ст. прийнято називати епохою Відродження. Зароджується «світська» гуманітарна, тобто людська (про людей і для людей) наука на відміну від «божественного знання», яке панувало в офіційних університетах. Термін «гуманізм» спочатку означав світське знання, і великі гуманісти епохи Відродження (Петрарка, Еразм Ротердамський) є гуманістами саме в цьому значенні слова, а не через те, що є носіями певних моральних цінностей. У цей період набула поширення концепція двох істин – релігійної і філософської. Перша розглядалася як дана Богом через Біблію як одкровення, друга є знанням, отриманим на основі вивчення природи – божого творіння. Ці істини, відмінні за формою, повинні збігатися за змістом. Завдяки концепції двох істин філософія набула відносної незалежності від релігії.

Визначальну роль відігравав неоплатонізм, ідеї якого поділяли не лише філософи, а й вчені (Галілей, Коперник, Кеплер). Найвідомішим мислителем раннього Відродження є Микола Кузанський (1401 – 1464), за поглядами неоплатонік.

Ідея збіжності центру, одиниці (Бога) і безконечності (світу) стала основою пантеїзму, вчення, згідно з яким Бог і природа єдині, Бог мовби розлитий у природі. Ідеї пантеїзму поділяли і деякі мислителі Відродження, їх, зокрема, дотримувався знаменитий лікар і алхімік Парацельс (1493 – 1541), який висунув здогадку, що людське тіло – це хімічна система.

Найбільш відомим пантеїстом Відродження був італійській мислитель Джордано Бруно (1548 – 1600). Бруно поділяє думки Кузанського про

29

збіжність протилежностей, які він поєднує з геліоцентричним вченням Коперника. Космос і божество безконечні, вони єдині. Природа – це «Бог в речах». Здатність мислити, відчувати (гілозоїзм) притаманна всім речам природи.

Саме у добу Відродження філософія і наука виходять з-під патронату релігії, стають світськими знаннями, розширюється коло філософських проблем.

Контрольні питання1. Філософські ідеї гуманізму та їх світоглядне значення.2. Особливості ренесансної натурфілософії.3. Соціально–політичні позиції Ренесансу.4. Основні проблеми філософії епохи Відродження.

Теми рефератів1. Філософія італійського гуманізму.2. Натурфілософська проблематика філософії доби

Відродження.3. Різновиди ренесансного пантеїзму.4. Соціальні утопії доби Відродження.5. Політична філософія Н. Макіавеллі.

Література1. Александрова О. Філософія середніх віків та доби

Відродження / О. Александрова. – К., 2002.2. Баткин Л. М. Ренессанс и утопия // Из культуры средних

веков и Возрождения / Л. М. Баткин. – М., 1976.3. Горфункель А. Х. Гуманизм и натурфилософия

итальянского Возрождения / А. Х. Горфункель. – М., 1977.4. Горфункель А. Х. Философия эпохи Возрождения / А. Х.

Горфункель. – М., 1980.5. Макиавелли Н. Государь / Н. Макиавелли. – Минск, 1999.6. Рассел Б. История западной философии: в 2 т. / Б. Рассел.

– М., 1993. – Т.1.7. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков

до наших дней / Дж. Реале, Д. Антисери. – Спб., 1994. – Т. 2.

30

Тема 4. Формування філософії Нового часу. Раціоналізм

Частина 1. Зародження філософії Нового часу. Онтологія та проблема пізнання.

1. Переосмислення завдань філософії в XVII ст. Проблема загальної картини світу.

2. Проблема субстанції у філософії Нового часу (Ф. Бекон, Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц).

3. Гносеологічні та методологічні ідеї та концепції Нового часу.

Основні поняття: метод, емпіризм, сенсуалізм, раціоналізм, дуалізм, монізм, індукція, дедукція, досвід, субстанція, монади, суб’єкт, об’єкт, матерія.

Два фундаментальних фактори визначили проблематику філософії Нового часу: 1) наукова революція, що відбулась протягом XVI – XVII ст.; 2) формування буржуазного громадянського суспільства (XVIII ст.). Звідси домінування гносеології, зокрема проблеми методу пізнання на першому етапі (XVII ст.) розвитку філософії цього часу і соціально–політичної проблематики на другому (XVIII ст.), в епоху Просвітництва. В історичному аспекті XVII ст. – це підготовча фаза Просвітництва, зародження ідей, які набули пізніше більш окресленої форми.

У філософії Нового часу намітився ряд протилежних течій і підходів, суперництво і взаємодія яких визначили основні риси і закономірності її розвитку. Визначальними протилежними напрямами у філософії цього періоду були емпіризм (Ф. Бекон) і раціоналізм (Р. Декарт). Вони сформувалися у гносеології при намаганні з'ясувати, яка з двох здатностей пізнання – чуттєвість чи розум – відіграє вирішальну роль у формуванні наукового істинного знання.

У філософії Нового часу існує протистояння матеріалізму і ідеалізму, які тепер вони набули чіткішої визначеності завдяки поняттю субстанції. Матеріалісти вважали субстанцією матерію, природу, ідеалісти – Бога, душу. Під впливом розвитку науки, яка перетворила світ у самостійний об'єкт, у філософії XVII ст. утворюються проміжні між матеріалізмом й ідеалізмом світоглядні форми – деїзм, дуалізм, пантеїзм. Деїсти вважають, що Бог створив світ, дав йому перший поштовх і далі не втручається в його справи. За природою, отже,

31

визнається самість, вона є ніби другою субстанцією. Дуалізм виходить з визнання співіснування двох субстанцій – духовної і матеріальної. В пантеїзмі ці дві субстанції виступають як щось єдине. Світ є водночас природою і Богом.

Контрольні питання1. Назвіть основні фактори формування філософії Нового часу.2. Які філософські питання постають на першому місці у

філософії Нового часу?3. Чим відрізняються індуктивний та дедуктивний методи

пізнання?4. У чому суть методу сумніву Р. Декарта?5. Як змінюється розуміння поняття «субстанція» у XVII – XVIII

ст.

Теми рефератів1. Принципи побудови класичного раціоналізму: дуалізм

чи монізм.2. Структура та чинники досвіду в емпіричній філософії

Нового часу.3. Критика ідеї матеріальної субстанції Дж. Берклі.4. Обґрунтування експериментального ставлення до

природи у філософії Ф. Бекона.5. Філософська система Д. Юма.

Література1. Бэкон Ф. Новый органон // Сочинения: в 2 т. / Ф. Бэкон. –

М., 1972. – Т.22. Гоббс Т. Левиафан // Сочинения в 2 т. / Т. Гоббс. – М.:

Мысль, 1989. – Т.2.3. Гусєв В. І. Історія західноєвропейської філософії XV –

XVII ст. / В. І. Гусєв. – К., 1994.4. Декарт Р. Рассуждения о методе // Сочинения: в 2 т. / Р.

Декарт. – М, 1989. – Т.1.5. Історія філософії: підручник. – К., 2001.6. Історія філософії: підручник для вищої школи. – Харків, 2003.7. Краткий очерк истории философии. – М., 1981.8. Локк Д. Опыт о человеческом разуме // Избранные

философские произведения: в 2 т. / Д. Локк. – М., 1960. – Т.2.9. Рассел Б. Історія західної філософії / Б. Рассел. – К., 1995.

32

10. Соколов В. В. Европейская философия XV – XVII веков / В. В. Соколов. – М., 1984.

11. Спиноза Б. Этика / Б. Спиноза. – СПб., 1994.

33

Частина 2. Суспільство та людина у філософії Нового часу. Французький матеріалізм XVIII ст.

1. Ідеї Просвітництва у філософії Нового часу.2. Французький матеріалізм XVIII ст. 3. Проблема природи та людини у філософії доби Просвітництва.

Основні поняття: просвітництво, метод, досвід, суб’єкт, об’єкт, громадянин, суспільний договір, суспільне середовище, суспільний прогрес, матерія.

Під Просвітництвом розуміють ідейний рух XVIII ст., що охопив передові країни Західної Європи – Францію, Англію, Німеччину і поширився на інші європейські країни, включаючи Польщу, Україну і Росію. В основі цього руху лежали віра в розум як джерело знання, як засаду побудови щасливого життя (окремої людини і суспільства), віра в науку, в соціальний прогрес, визнання природних сил людини.

Розум який пізнає природу й відкриваючи її закони як розумні, вважає природу і своєю сутністю. Тому бути природним означає бути розумним, а бути розумним – означає бути природним. Природний закон повинен домінувати у природі, а в суспільстві – розумний порядок. Такий порядок настає тоді, коли людина у вивченні суспільства звертається до науки. Оскільки розум здатен до мислення, то він спирається на наукові дані й знання, він прагне до абсолютної доверешенності.

Людський світ повинен будуватися на розумних засадах, щоб він наслідував закони довершеності, які панують у природі – це головна мета та ідея представників просвітництва. Повернення до природи повинно допомогти людині зрозуміти істинні вимоги свого внутрішнього світу, свої природні вимоги. Такий поворот може зробити виховання.

Найбільш відомими французькими просвітниками є мислителі Ф. М. Вольтер (1694 – 1778), Е. Б. Кондільяк (1714 – 1780), Ш. Л. Монтеск'є (1689 – 1755), Ж. Ж. Руссо (1712 – 1778) і представники матеріалізму Д. Дідро (1713 – 1784), Ж. О. Ламетрі (1709 – 1751), К. А. Гельвецій (1715 – 1771), П. А. Гольбах (1723 – 1789) та ін.

В Англії ідеї Просвітництва проповідували Д. Толанд (1670 – 1722), А. Шефтсбері (1671 – 1713), А. Колінз (1676 – 1729), Б. Мандевіль (1670 – 1733) та ін.

34

У Німеччині представниками просвітництва були Х. Вольф (1679 – 1759), А. Баумгартен (1714 – 1762), Г. Е. Лессінг (1729 – 1781) та ін.

Контрольні питання1. Сформулюйте основні ідеї філософії доби

Просвітництва.2. Чому розум постає головним фактором природного та

соціального життя?3. Розуміння природного стану людства за Ш. Монтеск’є.4. У чому суть суспільної угоди за Ж. Ж. Руссо?

Теми рефератів1. Історія терміну «просвітництво».2. Засади програми культивування розуму в філософії

Просвітництва.3. Принципи філософського деїзму в просвітницькій

філософії.4. Теорія природного права в філософії Просвітництва.

Список літератури1. Адорно Т. Диалектика Просвещения / Т. Адорно, М. Хоркхаймер.

– М., 1997. 2. Вольтер. Философские сочинения / Вольтер. – М., 1988.3. Гайденко П. П. Эволюция понятия науки (ХVІІ – ХVІІІ) / П. П.

Гайденко. – М., 1987.4. Історія філософії. – К., 2002. 5. Нарский И. С. Западноевропейская философия ХVІІ века: учебное

пособие / И. С. Нарский. – М., 1974.6. Петрушенко В. Л. Філософія: Курс лекцій: навчальний посібник / В. Л.

Петрушенко. – Київ–Львів, 2001.7. Рассел Б. Історія західної філософії / Б. Рассел. – К., 1995.8. Реале Дж. Западная философия от истоков до наших дней / Дж.

Реале, Д. Антисери. – Спб., 1996. – Т.3.9. Руссо Ж.-Ж. Трактаты / Ж.-Ж. Руссо. – М., 1998.10. Стратон Р. Коротка історія новітньої філософії / Р. Стратон. – К.,

1998.

35

Тема 5. Класична німецька філософія

Частина 1. Поняття класичної німецької філософії. Філософські погляди І. Канта

1. Поняття та загальна характеристика класичної німецької філософії.

2. Трансцендентально–ідеалістична філософія І. Канта.3. Етичне та естетичне вчення І. Канта.

Основні поняття: системність, абсолютна ідея, субстанція, суб’єкт, об’єкт, апріорність, апостеріорність, імператив, діалектична логіка, антропологічний принцип, річ у собі.

Німецька класична філософія представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років – Іммануїл Кант (1724 – 1804), Йоган Готліб Фіхте (1762 – 1814), Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775 – 1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770 – 1831), Людвіг Андреас Фейєрбах (1804 – 1872).

Особливістю є зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, або в онтологічному аспекті – від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб'єкта. Усіх представників німецької класичної філософії об'єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури. Вони вважали, що філософія покликана критично самопізнавати людську життєдіяльність, зробили предметом спеціального філософського дослідження людську історію і людську сутність. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель бачать філософію чітко систематизованою наукою, але наукою специфічною. З їхньої точки зору філософія, живлячись науками, орієнтуючись на науки, має будувати себе як науку гуманістичної спрямованості.

Іммануїл Кант підносить гносеологію до рівня основного елемента теоретичної філософії. Її предметом має бути дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення способу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності. Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму.

36

Естетика Канта, з точки зору побудови системи спирається на загальний фундамент критичної думки, бере свої проблеми та зміст із пошуків та аналізу сфери естетики у XVIII ст.

Вищим принципом етики І. Кант вважав категоричний імператив (загальний обов'язковий моральний закон), який має гранично формальний і всезагальний характер. Категоричним він є тому, що його слід дотримуватися не задля певних цілей, а заради його самого. Він не потребує обґрунтування, оскільки є дедукцією чистого практичного розуму. Кант запропонував кілька формулювань категоричного імперативу: «Чини так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі, і в особі будь-якого іншого так само, як до цілі, і ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу».

Контрольні питання1. Які особливості притаманні німецькій філософії? 2. Пояснить зміст понять «річ у собі» та «річ для нас».3. Чому вчення І. Канта називають трансцендентальним

ідеалізмом?4. Розкрийте зміст категоричного імперативу І. Канта.5. Сутність «коперніканського повороту» І. Канта.

Теми рефератів1. Основні положення філософської концепції Й. Фіхте2. Система трансцендентального ідеалізму Ф. Шеллінга.3. Натурфілософія Ф.Шеллінга.4. Раціональні мотиви філософії одкровення Ф. Шеллінга.

Список літератури1. Антология мировой философии: в 4 т. – М., 1970. – Т. 2.2. Бур М. Притязание разума / М. Бур, Г. Иррлиц. – М., 1978. 3. Від витоків до середини ХІХ століття: короткий довідник з історії філософії.

– К., 1997.4. Гулыга А. В. Немецкая классическая философия / А. В. Гулыга. – М., 1986.5. Історія філософії: підручник. – К., 2001.6. Історія філософії: підручник для вищої школи. – Харків, 2003.7. Кузнецов В. Н. Немецкая классическая философия второй половины ХVІІІ

– начала ХІХ века: учебное пособие для университетов / В. Н. Кузнецов. – М., 1989.

8. Кунцман П. Філософія: dtv-Atlas / П. Кунцман, Ф. Буркард, Ф. Відман. – К., 2002.

37

9. Мотрошилова Н. В. Рождение и развитие философских идей. Историко-философские очерки и портреты / Н. Мотрошилова. – М., 1991.

10. Нарский И. С. Западноевропейская философия ХІХ века: учебное пособие / И. С. Нарский. – М., 1976.

11. Скирбекк Г. История философии: учебн. пособие для студентов высш. учеб. Заведений / Г. Скирбекк, Н. Гилье. – М., 2000.

Частина 2. Філософські погляди Г. Гегеля та Л. Фейєрбаха

1. Система абсолютного ідеалізму та діалектичний метод Г. Гегеля.2. Діалектична система Г. Гегеля.3. Матеріалізм і антропологізм філософських поглядів Л. Фейєрбаха.

Основні поняття: діалектика, діалектична логіка, розвиток, суперечності, заперечення заперечення, філософський метод, філософська система, антропологічний принцип, родові сутнісні сили людини, відчуження, релігія любові.

Гегелівська категорія тотожності є діалектичною тотожністю як самототожність, яка містить у собі започаткований елемент відмінності. Відмінність є розвитком категорії тотожності, що свідчить про взаємопов'язану невідповідність, внутрішню дисгармонію. На думку Гегеля, через пізнання відношення тотожності та відмінності виявляється суперечність, що лежить в їх основі. Сама суперечність, з точки зору Гегеля, є коренем будь-якого руху як саморуху, коренем життєвості, саме воно є всезагальним принципом саморозвитку.

В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. Гегель визначав всесвітню історію так: «Всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають пізнати в його необхідності». Прогрес свободи у Гегеля здійснюється схематично: в основі історії лежить світовий дух як суб'єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. Вони виходять у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів. Жоден індивід не керується світовим духом. Дух діє підсвідомо. Кожен індивід переслідує свої власні цілі, різні інтереси.

38

Тому часто отримуються протилежні результати. Тобто тут існує невідповідність між цілями і результатами. Із зіткнення виникає щось єдине, яке не переслідується жодним індивідом. Це історична подія, яка є проявом світового духу. Світовий дух у Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Цю особливість світового духу Гегель називав «хитрістю розуму».

На противагу гегелівській філософії релігії Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного. На його думку, філософія є наукою, вираженням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будь-якого конкретно визначеного її предмета. Фейєрбах звертав увагу перш за все на гносеологічну спільність ідеалізму та релігії. Логічне джерело того й іншого, на його думку, полягає у відриві мислення від чуттєвого буття. За допомогою абстрагування людина утворює загальні поняття та категорії. Ідеалізм відриває ці поняття від їхньої чуттєвої основи і перетворює на самостійні сутності. Основний недолік ідеалізму, особливо гегелівського, Фейєрбах вбачає в ототожненні мислення та буття. Єдність буття та мислення, на його думку, є істинною і має смисл лише в тому випадку, коли основою, суб'єктом її буде людина. Фейєрбах розглядав свою філософію як завершення і разом з тим подолання вчення Гегеля.

Фейєрбах виходить з того, що реальним суб'єктом розуму є саме людина. Людина ж, у свою чергу, є продуктом природи. Фейєрбах весь час підкреслював значення природи в життєдіяльності людини. Природі людина зобов'язана своїм походженням та існуванням. Людина є частиною природи і може існувати лише в природі, завдяки їй. Саме це значення природи для людини, підкреслює філософ, і було причиною того, що природа стала першим предметом релігії, першим богом людини.

Контрольні питання:1. Який внесок зробив Гегель в розроблення

діалектичної методології? 2. Чому філософія Гегеля має назву

«абсолютний ідеалізм»? 3. Який вплив класичної німецької філософії на

розвиток духовної культури Європи ХІХ – ХХ століть? 39

Теми рефератів1. Діалектика Г. Гегеля. 2. Розвиток світового духу у філософії Г. Гегеля.3. Взаємозв’язок філософії та теології в філософії Л. Фейєрбаха.4. Антропоцентризм Л. Фейєрбаха.

Список літератури1. Виндельбанд В. От Канта к Ницше / В. Виндельбанд. –

М., 1996. 2. Гайденко П. П. Парадоксы свободы в учении Фихте / П.

П. Гайденко. – М.,1990.3. Гегель Г. В. Ф. Лекции по истории философии: в 3 т. / Г.

В. Ф. Гегель. – С–Пб., 1994. – Т.3.4. Гулыга А.В. Немецкая классическая философия / А. В.

Гулыга. – М., 1986.5. Історія філософії. – К., 2002.6. Кант І. Критика чистого розуму / І. Кант. – К., 2000.7. Скратон Р. Коротка історія Новітньої філософії / Р.

Скратон. – К., 1998.8. Фейербах Л. Основные положення философии

будущего // Сочинения: в 2 т. / Л. Фейербах. – СПб., 1995. – Т.1.

Тема 6. Українська філософська думка

Частина 1. Філософські ідеї в духовній культурі Київської Русі

1. Специфічність формування філософської думки Київської Русі.2. Релігійно–філософські погляди християнського періоду.3. Соціально–філософські ідеї в культурі Київської Русі.

Основні поняття: світоглядна ментальність, індивідуалізм, ідея рівності, плюралістичність, кордоцентризм.

Поза сумнівом з'ява нашого філософського духу виходить за межі 40

ХVІ – ХVІІ ст., коли завдяки діяльності братських шкіл, Острозького культурно-освітнього центру, Києво-Могилянської академії впроваджується і набуває самостійного розвитку філософське теоретичне знання, тобто набуває буттєвого статусу професійна філософія. І хоча остання вважається зрілим рівнем розвитку філософії, де панує її величність теорія та її творці професійні філософи, вона є лише одним із можливих способів існування філософії. Водночас існують й інші шляхи філософського осягнення дійсності, за яких теоретичний інтерес доволі міцно вживається з практичним. У контексті української філософії він охоплюється, як правило, часом існування києво-руської культури (Х-ХІ ст. ), яка залишила нам низку писемних пам'яток, що репрезентують зразки тогочасного осмислення дійсності, характерного для української духовної традиції.

Філософські начала праукраїнської доби набувають свого зростання в культурі Київської Русі, держави, в кордонах якої наприкінці IX ст. об'єдналися споріднені племена, сформувавши високорозвинуту спільноту – українців русичів. У межах києворуської культури філософія рельєфніше виокремлюється як специфічний тип світопізнання і світорозуміння з-поміж міфологічного і релігійного світогляду, переплітаючись і співіснуючи з ними, її піднесенню сприяли кілька взаємозв'язаних факторів.

У філософських шуканнях часів Київської Русі важливе місце посідали й історіософські проблеми: аналіз взаємовідносин структурних елементів системи людина – церква – влада – Бог; інтерпретація історії людства як руху, що здійснюється за волею Бога; минуле, сучасне і майбутнє Київської Русі у контексті тогочасних суспільних проблем («Слово про Закон і Благодать» Іларіона, «Слово о полку Ігоревім», «Повість временних літ», «Києво-Печерський патерик» тощо).

Філософську думку часів Київської Русі можна загалом, охарактеризувати як складне синкретичне духовне явище, спрямоване на глибинне осягнення актуальних проблем людського буття, осмислення Святого Письма і світу як творінь Бога. Це була філософія релігійна (християнська) у специфічно візантійському варіанті на києво-руському ґрунті з домінуючою тенденцією до екзистенційно-антропологічної редукції філософського знання в контексті його духовно-практичного виміру.

Контрольні питання1. Коли розпочинається формування української філософії?

41

2. Назвіть основні особливості української філософії.3. Виділіть основні етапи розвитку української філософії.

Теми рефератів1. Філософська думка Києворуської доби.2. Особливості української міфології.3. Філософські джерела Київської Русі.

Список літератури1. Горський В. С. Філософія в українській культурі / В. С.

Горський. – К., 2001.2. Історія філософії України. – К., 1994.3. Кузьміна С. Філософсько-педагогічна спадщина П. Д.

Юркевича / С. Кузьміна. – К., 2002.4. Розвиток філософської думки на Україні. – Львів, 1994. 5. Русін М. Ю. Українська філософія в іменах / М. Ю. Русін,

І. В. Огорднік. – К., 1997.6. Сковорода Григорій: образ мислителя. – К., 1997.7. Ушкалов Л. Світ українського бароко / Л. Ушкалов. –

Харків, 1994.8. Філософія Відродження на Україні. – К., 1990.

Частина 2. Філософська думка в Україні кін. ХV – поч. ХVІІІ ст.

1. Гуманістичні та реформаційні ідеї у філософській думці України (кін. ХV – поч. ХVІІ ст.).

2. Філософія Києво-Могилянської академії.3. Філософія Г. Сковороди. Роботи «Наркіс. Разглагол о том: узнай

себя», «Начальная дверь ко христіанскому добронравію».

Основні поняття: український неоплатонізм, ісихазм, полемісти, гуманізм, антропоцентризм, теософія, «філософія серця».

Українська філософія ХІV – ХVІ ст. Українська філософія ХІV – ХVІ ст. представлена єресями, гуманістичними напрямками, діяльністю релігійно-національних братств. Ці тенденції репрезентують такі мислителі, як Ю. Дрогобич, П. Русин, С.

42

Оріхоський, Г. Смотрицький, Й. Княгиницький, І. Вишенський. Особливістю цього напрямку була ідея збереження і розвитку давньослов’янської мови, використання її духовного потенціалу для становлення людини як особистості, її самопізнання, духовного зростання.

В ХVІ ст. в Україні виникають релігійно-національні організації православної орієнтації, так звані братства, діяльність яких була спрямована проти релігійного, національного і соціального пригноблення українського і білоруського населення з боку панської Польщі і католицької церкви.

Визначними філософами, які представляли Києво-Могилянську академію, були І. Гізель, Й. Кононович-Горбацький, С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський та інші.

Розуміння філософами академії взаємозв’язку матерії і форми, хоч і ґрунтувалося на пантеїстичній основі, суттєво відрізнялося від тлумачення цього питання у філософії Аристотеля.

Філософському вченню представників Києво-Могилянської академії було притаманне розуміння єдності матерії і руху, його суперечливості, плинності речей. Рух – це така властивість матерії, без якої не можна збагнути будь-яких змін, процесів виникнення і зникнення, круговороту в природі.

Г. С. Сковорода створив власну філософську систему, йому притаманний специфічний стиль і форма філософського мислення. Одним із основоположних принципів філософської системи Сковороди є вчення про двонатурність світу, що пронизує всі філософські праці мислителя. Принцип двонатурності світу Сковороди органічно пов'язаний з його вченням про три світи. Спираючись на давню філософську традицію (античну, натурфілософію М. Кузанського, Д. Бруно, філософські курси києво-могилянців, зокрема С. Полоцького), він поділяє все суще на три специфічні види буття – «світи»: великий, або макрокосм (Всесвіт); малий, або мікрокосм (людина); світ символів, або Біблія.

Необхідною передумовою на шляху людини до щастя, підкреслює Сковорода, є додержання нею принципу «спорідненої» («сродної») праці, тобто її відповідність тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття.

Світоглядна позиція українського романтизму – «філософія серця» – досить яскраво виявлена і в творчості діячів Кирило-Мефодіївського братства: Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, яких єднала не лише

43

романтична історіософія з її апеляцією до ідеї свободи та духовної «ідеї батьківщини» на основі христової віри – Біблії, звідки вони черпали мотиви, образи, символи, паралелі, а й екзистенційно-антропологічний напрям розгляду світоглядних проблем, що властивий українській філософській думці.

«Філософія серця» як світоглядна основа українського романтизму одержує свій завершальний цілісний вияв у творчості – П. Юркевича. Символ «серця» у філософії Юркевича багатозначний. Найпоширеніші значення – серце як душевний стан людини (джерело всього доброго і злого в словах, думках та вчинках людини); серце як цілісний світ людини (до нього входять не лише моральні переживання, почуття, пристрасті, а й також акти пізнання, взяті не як процес дискурсивного мислення, а як акти осягнення), серце як неусвідомлений досвід, позасвідоме, що й породжує явища душі.

Контрольні питання1. Проаналізуйте основні тенденції філософії кінця ХV –

початку ХVІІ ст.2. Визначте особливості філософствування Г. Сковороди.3. У чому суть вчення про дві натури Г. Сковороди?4. Назвіть основні ідеї «філософії серця» Памфіла Юркевича.

Список рефератів1. Філософія України доби бароко.2. Філософська творчість П. Куліша.3. Співвідношення розуму та серця у філософській концепції

Памфіла Юркевича.

Список літератури1. Горський В. С. Філософія в українській культурі / В. С.

Горський. – К., 2001.2. Історія філософії України. – К., 1994.3. Кузьміна С. Філософсько-педагогічна спадщина П. Д.

Юркевича / С. Кузьміна. – К., 2002.4. Розвиток філософської думки на Україні. – Львів, 1994.

44

5. Русін М. Ю. Українська філософія в іменах / М. Ю. Русін, І. В. Огорднік. – К., 1997.

6. Сковорода Григорій: образ мислителя. – К., 1997.7. Ушкалов Л. Світ українського бароко / Л. Ушкалов. –

Харків, 1994.8. Філософія Відродження на Україні. – К., 1990.

45

Частина 3. Українська філософія в ХІХ – ХХІ ст.

1. Особливості розвитку української філософії в ХІХ ст. Філософські ідеї в українській літературі та громадсько-політичних рухах.

2. Елітаристські концепції та національна ідея в політичній філософії ХХ ст.

3. Офіційна філософія 20-80-х рр. ХХ ст. в Україні. 4. Сучасний стан розвитку філософії в Україні: проблеми та

перспективи.

Основні поняття: романтизм, національна самосвідомість, національна ідея, історіософія, єдність, самость.

Починаючи з кінця XIX – початку XX ст., українська національна ідея, підґрунтя якої сягає ще часів язичеської минувшини, духовної культури Київської Русі, стає теоретично усвідомленою, набуває відчутних рис буттєвості. Тому розвиток української філософської думки цього часу відбувається в органічній єдності із складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського народу національно і політично самовизначитися. Та об'єднана єдиною національною ідеєю – ідеєю самостійної, незалежної України – українська філософія такого гатунку змістовно не є чимось однорідним, а є скоріше складним проблемним полем різних методологічних підходів, світоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови власне української держави.

Серед такого складного світоглядно-політичного переплетіння виокремлюються прибічники позитивістської орієнтації, що апелюють до врахування реальних обставин, фактів, а не чуттєвих побажань і стремлінь: В. Антонович, М. Драгоманов, М. Грушевський.

Особливе місце серед цієї когорти корифеїв української демократичної думки належить М.Драгоманову – складній і суперечливій постаті в інтелектуальній історії українського народу. Драгоманов взагалі був одним із перших у середовищі тогочасних радикальних мислителів, який зрозумів роль і місце національного питання в реалізації принципів демократії і свободи.

У центрі теоретичних пошуків В. Липинського лежала проблема держави і влади. На його думку, розвиток, здатність до життя і відмирання

46

кожної держави залежить від форми її організації, устрою, що, в свою чергу визначається рівнем взаємовідносин між «провідною верствою» і «народом». Як представник українського макіавеллізму, Липинський був першим політичним мислителем, який трансформував проблему сили у свою історіософію і продумав її основні засади. Його слова, що «ніхто нам на збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути» й сьогодні залишаються актуальними, є конкретною програмою дій сучасного українського суспільства.

Контрольні питання1. Які найважливіші здобутки української філософії ХХ століття? 2. Основні філософські концепції ХІХ – ХХ ст.3. Проблема національного у сучасній філософії.

Теми рефератів1. Історіософія М. Грушевського.2. Філософські погляди М. Драгоманова. 3. Історіософія В. Липинського. 4. Філософські погляди В. Антоновича.

Список літератури1. Горський В. С. Історія української філософії / В. С. Горський. – К.,

1996.2. Історія філософії України. – К., 1994.3. Кузьміна С. Філософсько-педагогічна спадщина П. Д. Юркевича /

С. Кузьміна. – К., 2002.4. Розвиток філософської думки на Україні. – Львів, 1994. 5. Вільчинський Ю. Розвиток філософської думки в Україні / Ю.

Вільчинський, М. Скрипник. – Львів, 1991. 6. Історія філософії України: підручник / М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин

та ін. – К., 1994. 7. Розвиток філософській думки на Україні. – Львів, 1994. 8. Русін М. Ю. Українська філософія в іменах / М. Ю. Русін, І. В.

Огорднік. – К., 1997.

47

Тема 7. Світова філософія XIX – XX століть

Частина 1. Російська філософія XIX – XX ст.

1. Особливості російської філософії XIX ст. Філософія слов’янофілів (О. Хомяков, І. Киреєвський) і західників (О. Герцен).

2. Російська ідеалістична філософія (В. Соловйов, М. Бердяєв, М. Лосський).

3. Філософія російського космізму (М. Федоров, К. Ціолковський, В. Вернадський, О. Чижевський).

Основні поняття: слов’янофільство, соборність, цільність, філософія дії, філософія спільної справи, принцип всеєдності, софієлогія, надраціональна всеєдність, комізм, всесвіт.

Духовні пошуки теоретичного самовизначення російської філософії, що активно тривали в XVI – XVII ст., в XVIII ст. проходили в атмосфері протиборства двох тенденцій. Перша тенденція – зосередження уваги на самобутності російської думки, поєднання самобутності з особливостями російського духовного життя. Прихильники другої тенденції розглядали Росію в контексті розвитку європейської культури. На їх думку, Росія стала на шлях розвитку пізніше за інші країни Європи і має вчитися у Заходу, і пройти такий самий історичний шлях. Найбільш розгорнуте теоретичне і суспільно-політичне оформлення обидві тенденції в соціально-політичному і філософському житті Росії здобули в 40-х – 60-х рр. XIX ст. і отримали назви: слов'янофіли і західники.

Уся суперечливість, різноманітність ідей, цінностей та ідеалів у філософії Росії на рубежі двох століть – XIX і XX ст. – оригінально й глибоко відобразила найістотніші потреби і тенденції історичного розвитку. Поряд з могутньою хвилею революційних ідей та настроїв, соціалістичних та атеїстичних ідеалів і уявлень про справедливість виникають оригінальні антиреволюційні теософські концепції талановитих мислителів, які також прагнули осмислити жагу справедливості й добра, голос совісті й потребу в утісі і з допомогою синтезу релігії та філософії виробити новий світогляд і нову

48

методологію пізнання буття. У перехідних історичних обставинах проблеми моральності, етики виходять на передній край, утворюють те русло, де відбувається оновлення релігійних ідей, їх філософське осмислення.

Яскравий сплеск релігійно-філософського ренесансу репрезентований плеядою видатних філософів – М. Лоського, П. Флоренського, С. Булгакова, М. Бердяева, С. Франка, Л. Карсавіна, І. Ільїна, О. Лосева та ін. Це мислителі різних поглядів, але всіх їх згуртовує інтерес до духовних цінностей, визнання теоретичної та практичної першості духовного життя над зовнішніми формами співжиття, моральнісні пошуки змістовних творчих основ людського буття.

Головна проблема космізму – космос і людина; «людські» виміри космосу і космічні виміри людини. До представників цього напряму належали видатні вчені-мислителі: В. І. Вернадський, К. Е. Ціолковський, О. Л. Чижевський, М. Г. Холодний.

Іншим напрямом цього періоду була релігійно-ідеалістична філософія, яку представляли В. С. Соловйов, М. О. Бердяев, С. М. Булгаков, С. Л. Франк, Е. М. та С. М. Трубецькі, І. О. Ільїн, П. О. Флоренський та інші.

Контрольні питання1. Назвіть особливості російської філософії ХІХ – ХХ ст.2. Що є спільним та відмінним в український та

російській філософіях?3. Назвіть основні течії російської філософії.4. У чому суть вчення Всеєдності?

Теми рефератів1. Філософія спільної праці М. Федорова.2. Онтологія В. Соловйова.3. Проблема пізнання у філософських роздумах П.

Флоренського.4. Філософськи погляди Л. Карсавіна.

49

Список літератури1. Зеньковский В. В. История русской философии / в. В.

Зеленский. – Л., 1991.2. Лосский Н. О. История русской философии / Н. О.

Лосский. – М., 1991.3. Історія філософії. – К., 2002.4. Від витоків до середини ХІХ століття: короткий довідник з

історії філософії. – К., 1997.5. Краткий очерк истории философии. – М., 1981.

Частина 2. Західна посткласична філософія XIX – XX ст.

1. Марксистська філософія.2. Філософія життя. Ірраціоналізм.3. Проблема предмета та значення філософії у другій половині ХІХ

– поч. ХХ ст. 4. Позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм.

Основні поняття: ірраціоналізм, позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, «позитивне» знання, верифікація, фальсифікація, сцієнтизм, волюнтаризм, «філософія життя».

Позитивізм, який часто називають «філософією науки», є однією з найвпливовіших течій останніх півтора століть. Видозмінюючись (від позитивізму до махізму і далі до неопозитивізму), він багато в чому визначив духовне обличчя людства нашої епохи, епохи, що поєднала свою долю з розвитком науки і техніки.

Світогляд, який намагається вирішити основні проблеми – що таке світ, людина, що таке добро, прекрасне і т. ін., виходячи з наукового знання, називають сцієнтизмом (від лат. scientia – наука).

Одним з найвідоміших критиків раціоналізму і засновником ірраціоналізму Нового часу був датський теолог і філософ Сьорен Керкегор (1813 – 1855). Керкегор зміщує центр філософської

50

проблематики з гносеології до етики. На його думку, перш за все необхідно з'ясувати сенс життя для себе.

А. Шопенгауер (1788 – 1860) – засновник волюнтаризму – ірраціоналістичної течії, що вважає основою світу – волю. Головною працею мислителя є багатотомний твір «Світ як воля і уявлення». У ній відчувається вплив Канта і Платона, а також індійської філософії.

Світ, за Шопенгауером, існує лише для суб'єкта, як його уявлення, тобто як предмет свідомості. «Все, що існує в пізнанні, і сам світ є об'єктом стосовно до суб'єкта, лише для суб'єкта він і існує. Світ є моїм уявленням», – пише він.

У кінці XIX – першій чверті XX ст. у Європі популярною стає «філософія життя», до якої відносять Ф. Ніцше, З. Фрейда, А. Бергсона та ін. Представники цієї течії відходять від онтологічної і гносеологічної проблематики, що була характерна для класичної філософії, людина розглядається як земна біологічна істота – з волею, інстинктами, підсвідомим, таким чином, головним стає людина, світ людського життя.

Критиком традиційних цінностей і пророком нових виступив німецький мислитель Фрідріх Ніцше (1844 – 1900). Виходячи з волі як основної цінності, Ніцше піддав різкій критиці всю попередню філософію. Він вважає своєю заслугою те, що першим поставив питання про цінність істини – центрального поняття («ідола») філософії.

Ідеї, близькі до філософії життя, розвивав засновник психоаналізу Зигмунд Фрейд (1856 – 1939). Якщо Ніцше вбачав за вчинками людей і явищами (феноменами) культури волю до влади окремої людини чи групи людей, то Фрейд вважає таким прихованим чинником несвідоме, насамперед сексуальні потяги. Людину мислитель трактує переважно як біологічну істоту з притаманними їй потягами до задоволення і агресії, а культуру як чинник, що блокує ці біологічні поривання людини.

Контрольні питання1. Що сприяло появі «філософії життя» та які її характерні риси?2. Які проблеми характерні для філософії позитивізму,

неопозитивізму, постпозитивізму? 3. Поняття верифікації та фальсифікації.4. У чому відмінність фрейдистського та неофрейдистського

підходів до людини та її свідомості?51

5. Прагматизм та поняття істини.

Теми рефератів1. Психоаналіз та проблеми художньої творчості.2. Сутність наукового методу Д. Дьюї.3. Метафізика XX століття. Особливості існування. 4. Головні філософські ідеї махізму.

Список літератури1. Андрущенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна

філософія: курс лекцій / В. Андрущенко, М. Михальченко. – К.: Генеза, –1996. –317 с.

2. Горський В. С. Історія української філософії: курс лекцій / В. С. Горський. – К.: Наук. думка, 1996. – 285 с.

3. Кульчинський О. Основи філософії і філософських наук / О. Кульчинський. – Мюнхен; Львів, 1995. – 164 с.

4. Причепій Є. М. Філософія: посіб. для студ. вищ. навч. закладів / Є. М. Причепій, А. М. Черній, В. Д. Гвоздецький, Л. А. Чекаль. – К.: Академія, 2001. – 576 с.

5. Філософія: підручник / за ред. Г. А. Заїченка. – К.: Вища школа, 1995. – 455 с.

6. Філософія: курс лекцій. – К.: Либідь, 1991. – 456 с.7. Чекаль Л. А. Філософський практикум: навчально-

методичний посібник / Л. А. Чекаль, А. М. Черній. – К.: Аграрна Наука, 1998. – 200 с.

8. Сучасна зарубіжна соціальна філософія. Хрестоматія: навчальний посібник. – К., 1996.

9. Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки. Хрестоматія: Навчальний посібник. – К., 1996.

10. Філософія: навчальний посібник / за ред. І. Ф. Надольного. – К., 1997.

11. Чекаль Л. А. Філософський практикум: навчально-методичний посібник для студентів і аспірантів / Л. А. Чекаль, А. М. Черній. – К., 1998.

12. Шаповалов В. Ф. Основи философии. От класики к современности / В. Ф. Шаповалов. – М., 1998.

52

Частина 3. Світова філософія ХІХ – ХХ ст.

1. Філософія екзистенціалізму. Аналіз праці Ж.-П. Сартра «Екзистенціалізм – це гуманізм» або роботи А. Камю «Міф про Сізіфа» (за вибором студента).

2. Еволюція релігійної філософії ХХ ст. 3. Провідні тенденції розвитку світової філософії на сучасному етапі.

Основні поняття: екзистенція, неотомізм, буття, реальність, деконструкція, постмодернізм, герменевтика, бунт, абсурд.

Екзистенціалізм виник у 30–х роках ХХ ст. (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття і час»), однак найбільшої популярності набув після Другої світової війни.

Найбільш відомими представниками течії – німецькі мислителі М. Гайдеггер (1889 – 1976) і К. Ясперс (1883 – 1969) і французькі філософи Ж.-П. Сартр (1905 – 1980), Г. Марсель (1889 – 1973) і А. Камю (1913 – 1969).

В основі релігійно-філософської онтології лежить вчення про Бога та доведення раціональності чи ірраціональності його буття. Для релігійно-філософської гносеології характерне роздвоєння об'єктів на природні та надприродні. Основою пізнання вважається одкровення, зафіксоване в системі догматів. Завдання ж філософії і науки – допомогти людині наблизитися до одкровення для укріплення віри.

Релігійна філософія представлена різними течіями, які мають спільні риси та ознаки. Найавторитетнішою течією є неотомізм як офіційна філософська доктрина Ватикану. Провідні представники цього напрямку: Е. Жільсон (1884 – 1978), Ж. Марітен (1882 – 1973) у Франції; Е. Корет (нар. 1919) – в Австрії; Ю. М. Бохенський (нар. 1902) – у Швейцарії; К. Ранер (1904 – 1984) – у Німеччині; Ф. Ван Станберген (нар. 1904) – у Бельгії та ін.

Неотомізм базується на вченні Фоми Аквінського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму. Неотомістським уявленням про людину і світ протистоїть вчення П'єра Тейяра де Шардена (1881 – 1955).

Філософське коло питань герменевтики було розроблено німецьким протестантський теологом Ф. Шлейєрмахером (1768 –

53

1834) та істориком культури, філософом В. Дільтеєм (1833 – 1911).Бурхливий розвиток постмодернізму торкнувся також

філософського знання. Французький філософ Жан-Франсуа Ліотар (1924 – 1998) у книзі «Стан постмодернізму» (1979) вперше у загальному вигляді розкрив характерні філософські ознаки постмодернізму. Його теоретиками також стали такі французькі філософи: Жак Дерріда (1930 – 2004), Жиль Дельоз (1925 – 1995), Мішель Фуко (1926 – 1984), Фелікс Гваттарі (1930 – 1992), Жан Бодрійяр (1929 – 2007), Ролан Варт (1915 – 1980) та ін.

Контрольні питання1. Окресліть основні етапи становлення філософської

антропології.2. Прокоментуйте основні риси екзистенціалізму? Що є

екзистенція?3. Як розв’язує проблему буття людини атеїстичний

екзистенціалізм?4. У чому полягає сутність релігійної філософії?

Теми рефератів1. Філософія М. Хайдеггера. 2. Концепція «комунікації» К. Ясперса. 3. Філософські погляди Ж. Марітена. 4. Філософсько-антропологічного

тлумачення особистості в концепції М. Шелера.







54








Тема 8. Філософське розуміння світу. Буття. Матерія. Всесвіт

Онтологія – основа філософського знання

1. Категорія «буття». Основні атрибутивні форми буття: рух, розвиток, простір, час.

2. Рух і розвиток. Проблема джерела руху і розвитку.3. Простір і час як атрибутивні форми буття. Основні загальнонаукові концепції простору і часу.

4. Проблеми субстанціональності Всесвіту.

Основні поняття: буття, суще, онтологія, ідеалізм, об’єктивізм, суб’єктивізм, поняття, субстанція, матеріалізм, дуалізм, рух, спокій, розвиток, простір, час, атрибут, матерія, макрокосм, мікрокосм.

Перший аспект філософської проблеми буття - це відповіді на певні питання, які побуджує постання наступного: чи існує світ? де існує? (тут і скрізь) скільки існує? (тепер і завжди). Світ є, був і буде,

55

він неперехідний. Конкретні ж речі, стани людини – перехідні. Але матерія нікуди не зникає, переходить в іншу форму. Другий аспект у філософській проблемі буття – природа, людина, думки, ідеї, суспільство існують у рівності.

Форм буття є багато, оскільки філософія займається узагальненням. Виокремлюють основні форми буття: 1) Буття речей, тіл, процесів. Воно поділяється на 2 підформи: 1. Буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого. 2. Буття речей та процесів, вироблених людиною. 2) Буття людини, розділяється на дві частини: 1. Буття людини як тіла серед тіл природи, як речі серед речей природи. 2. Специфічне людське буття. 3) Буття духовного, ідеального: 1. Індивідуалізоване духовне. 2. Об'єктивізоване (позаіндивідуальне). 4) Буття соціального: 1. Індивідуальне буття (окремої людини в суспільстві та процесі історії). 2. Буття суспільства.

Усі об'єкти знаходяться в постійній зміні, русі та розвитку. Рух є формою існування матерії, інколи його визнають як зміну взагалі, починаючи від простого перенесення у просторі та закінчуючи мисленням. Рух і матерія нерозривні. Рух абсолютний, а спокій – відносний.

Простір – форма буття матерії, що виражає продовжність або певне взаємне розміщення рухомих матеріальних об'єктів, їх структурність. Час – форма буття матерії, що виражає тривалість матеріальних процесів, об'єктивну перехідність їх та послідовність. Основні філософські концепції простору і часу: субстанціальна, реляційна, матеріалістична, ідеалістична.

Субстанція – внутрішня єдність багатоманітності конкретних речей, подій, явищ і процесів, посередництвом яких і через які вона існує. Філософи вважали, що першоосновою всього є дух, ідея: це напрям ідеалізму, моністичний підхід до проблеми субстанції (Платон, Гегель). Має два напрямки: суб'єктивні ідеалісти вважали першоосновою світу сприйняття суб'єкта. Інші філософи визнають єдину основу всього, що існує – матерію. Це матеріалізм – Мілетська школа, англійський матеріалізм 17 ст., Гоббс, Локк, Дідро. Дуалізм в особі Рене Декарта визнає два першопочатки – дух і матерію. Плюралізм в особі Лейбніца – вчення про монади. Сучасний матеріалізм вважає, що категорія субстанції – одна з універсально-логічних категорій матерії.

56

Контрольні питання1. Які підходи до розуміння буття

існували в історії філософської думки?2. У чому сутність основних

концепції буття?3. Які основні форми буття

існують?4. Охарактеризуйте основні форми

руху.5. Простір та час – філософські

концепції до розуміння.

Теми рефератів1. Проблема буття у

сучасній філософії.2. Поняття субстанції в

історії філософії.3. Проблема

субстанціональності Всесвіту.







6. Філософія: курс лекцій. – К.: Либідь, 1991. – 456 с.

57

7. Чекаль Л. А. Філософський практикум: навчально-методичний посібник / Л. А. Чекаль, А. М. Черній. – К.: Аграрна Наука, 1998. – 200 с.






58

Тема 9. Гносеологічна і методологічна функції філософії

Частина 1. Сутність та структура пізнавального процесу

1. Основні гносеологічні принципи. Об’єкт і суб’єкт пізнання. Пізнання і практика.

2. Чуттєве і раціональне в пізнанні. Форми чуттєвого і раціонального пізнання.

Основні поняття: діяльність, пізнання, відчуття, уявлення, суб’єкт, об’єкт, судження, умовивід, протилежність.

Пізнання – це процес особливої взаємодії між суб’єктом і об’єктом, основним результатом якого є знання. Пізнання починається з такого рівня, як чуттєвість, потім переходить на рівень абстрактності, потім знання виявляється на предмет істини чи хиби.

Основні поняття, що характеризують чуттєвий рівень пізнання, постають у формі відчуття, сприйняття, уявлення. До раціонального, логічного пізнання, або абстрактного мислення належать такі форми, як поняття, судження, умовивід.

Характерними особливостями абстрактного мислення є відтворення внутрішніх, суттєвих сторін, закономірних зв’язків дійсності, тобто пізнання сутності; узагальненість та опосередкованість відображення речей, їхніх властивостей та зв’язків.

Принципами пізнання є об’єктивність, пізнаванність, відображення, визначальна роль практики, творча активність суб’єкта в пізнанні.

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно–практичного відношення до світу, можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії «суб'єкт» та «об'єкт». Протилежностями, через взаємодію яких реалізується процес пізнання, є не свідомість і не знання саме по собі та зовнішній світ (матерія, природа), а суб'єкт як носій свідомості і знання та об'єкт як те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта.

Суб'єкт пізнання – реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум,

59

воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Об'єкт пізнання – це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття «об'єкт» та «об'єктивна реальність» пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, а й ідеальних об'єктів.

Контрольні питання1. Дайте визначення понять «об’єкт» та «суб’єкт».2. У чому особливості пізнання ?3. Що є суб’єктом пізнання? Об’єктом ?4. Охарактеризуйте чуттєвий рівень пізнання. У чому

особливості раціонального?

Теми рефератів1. Проблема пізнання у сучасній філософії.2. Співвідношення раціонального та чуттєвого пізнання в

історії філософії.3. Гносеологія Античності.





60










Частина 2. Проблема пізнання та істинності наукового знання

1. Філософське вчення про істину та її критерії: докласичний та класичний періоди.

2. Проблема пізнання та істинності наукового знання в посткласичній філософії.

3. Істина та правда. Поняття об’єктивної, абсолютної та відносної істини.

Основні поняття: істина, відносна істина, абсолютна істина, об’єктивна істина, заблудження, дійсність, знання, практика.

Пізнання світу ніколи не може бути абсолютно завершеним, 61

воно постійно удосконалюється, збагачуючись усе новим і новим змістом. У цьому плані будь-яке знання, зафіксоване на тому чи іншому конкретно-історичному етапі, є неповним, неточним, певною мірою однобічним, тобто на кожному конкретно-історичному рівні розвитку пізнання ми маємо справу лише з відносною істиною.

Відносна істина – це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу.

Абсолютна істина – це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов'язана з й об'єктивністю.

Безумовно, людське пізнання ніколи не зможе дати вичерпно адекватну характеристику сутності безкінечного за своєю природою матеріального і духовного світу. Проте це зовсім не означає, що абсолютна істина є недосяжним ідеалом. У кожній відносній істині є момент абсолютної. Це те об'єктивно істинне, перевірене практикою знання, що не спростовується подальшим розвитком пізнання, а зберігається, включаючись у зміст нового знання. Насамперед виявляються і уточнюються ті межі, в яких це знання зберігає свою об'єктивну істинність.

Одним із основних принципів гносеології є принцип конкретності істини, який передбачає максимально повне і точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об'єктивною істинністю. Вимога конкретності істини означає, що об'єкт слід розглядати в тих умовах місця і часу, в тих зв'язках і відношеннях, у яких він виник, існує та розвивається. Незнання цих меж або ігнорування їх перетворює наші знання з істини в заблудження, яке, слід підкреслити, є таким лише в певних межах.

Заблудження – це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розвитку суб'єкта та його місцем у суспільстві. Заблудження – це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб'єкта. Воно має певні закономірні підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики.

62

Контрольні питання1. Проблема раціональності в пізнанні і культурі.2. Критерії істинності.3. Що таке істина? 4. Основні тенденції розуміння істини.

Теми рефератів1. Гносеологічні та екзистенціальні виміри істини.2. Структура творчого процесу у пізнанні.3. Розвиток теорії пізнання у межах логіки наукового

дослідження.4. Методологія наукового пізнання.

Список літератури1. Бургін М. Феномен знання / М. Бургін // Філософська та

соціологічна думка. – 1995. – №3–4.2. Крымский С. Б. Культурно-экзистенциальные измерения

познавательного процесса / С. Б. Крымский // Вопросы философии. – 1998. – № 4.

3. Лекторский В. А., Швырев В. С. Гносеология в системе философского мировоззрения / В. А. Лекторский, В. С. Швырев. – М., 1983.

4. Лекторский В. А. Субъект, объект, познание / В. А. Лекторский. – М., 1980.

5. Лой А. М. Проблема свідомості: історичність досвіду / А. М. Лой //Філософська та соціологічна думка. – 1992. – № 7.

6. Петрушенко В. Епістемологія як філософська теорія пізнання / В. Петрушенко. – Львів, 2000.

7. Соколов В. В. От философии Античности к философии Нового времени. Субъект-объектная парадигма / В. В. Соколов. – М., 2000.

8. Ярошовець В. І. Людина в системі пізнання / В. І. Ярошовець. – К., 1996.

63

Частина 3. Методологія науки та філософія

1. Поняття методу та стилю. 2. Методологія наукового пізнання. 3. Методологічна функція філософії.

Основні поняття: метод, засіб, парадигма, мислення, картина світу, пізнання.

Певна система методів та форм, засобів та видів пізнання становить наукову методологію. Під методологією розуміють вчення, науку про методи наукового пізнання та перетворення дійсності; це один з аспектів гносеології, який розробляється таким її розділом, як логіка та методологія науки.

Однією з найбільш актуальних проблем сучасного етапу розвитку логіки та методології науки є питання про необхідність виділення поряд з емпіричним та теоретичним рівнями наукового пізнання ще одного відносно самостійного рівня – метатеоретичного, який є передумовою самої теоретичної діяльності в науці.

У сучасній філософії такі спроби зустрічаються в методологічних концепціях Т. Куна та І. Лакатоса. Т. Кун вводить поняття «парадигма», яке фіксує існування особливого типу знання, що не виконує безпосередньо пояснювальної функції, а є умовою певного виду теоретичної діяльності з пояснення та систематизації емпіричного матеріалу. Аналогічний смисл має також поняття «дослідницька програма», яке вводить у методологію науки Лакатос і яке є своєрідним метатеоретичним утворенням, що містить набір вихідних ідей та методологічних установок.

Великого поширення для визначення метатеоретичного та науково-дослідницької діяльності набуло поняття «стиль мислення», яке за змістом близьке до поняття «парадигма». Під стилем мислення розуміють певний історично конкретний тип мислення, який, будучи загальним для даної епохи, стійко виявляється у розвитку основних наукових напрямків та обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах усіх фундаментальних теорій свого часу. Конкурентами поняття «стиль мислення» в сучасній теорії пізнання для фіксації метатеоретичного рівня наукового дослідження є поняття «картина світу», «власні і філософські основи науки», «теоретичний

64

базис наукового пізнання», «умови пізнання» тощо. Для позначення метатеоретичного рівня наукового пізнання

пропонується введення в методологію пізнання порівняно нового поняття – «архетип наукового мислення», в яке входять поняття «стиль мислення» та «картина світу» як складові елементи. Під «картиною світу» тут розуміють сукупність загальних уявлень про структуру того чи іншого фрагмента об'єктивної реальності, що вивчається даною наукою і лежить в основі теоретичної діяльності в цій науці. У понятті «стиль мислення» фіксується сукупність уявлень про саму структуру пізнавальної діяльності, про способи описування та пояснення явищ.

Контрольні питання1. Дайте визначення понять – «метод», «мислення», «пізнання».2. Методологія наукового пізнання.3. Назвіть основні методологічні концепції.4. Особливості наукового пізнання.

Теми рефератів1. Історичні типи співвідношення філософії та науки.2. Емпіричні методи дослідження.3. Методи дослідження некласичної науки.

Література1. Гуссерль Э. Кризис европейских наук и

трансцендентальная феноменология / Э. Гуссерль // Вопросы философии. – 1992. – № 7.

2. Лук’янець В.С., Кравченко О.М., Озадовська Л.В. Сучасний науковий дискурс: оновлення методологічної культури / В. С. Лук’янець, О. М. Кравченко, Л. В. Озадовська. – К., 2000.

3. Мамардашвили М. Философия и наука / М. Мамардашвили // Мой опыт не типичен. – СПб., 2000.

4. Научное знание: уровни, методы, формы. – Саратов, 1986.5. Попович М. В. Раціональність і виміри людського буття /

М. В. Попович. – К., 1997. 6. Чуйко В. Л. Рефлексія основоположень методологій

філософії науки / В. Л. Чуйко. – К., 2000.

65

7. Шишков С. Антигуманні потенції науки / С. Шишков // Філософська і соціологічна думка. – 1994. – №7-8.

66

Тема 10. Соціальна філософія. Людина й історичний процес

Частина 1. Філософське розуміння суспільства та історії

1. Поняття «суспільство» в філософії. Особливості соціальної детермінації.

2. Структура і функції суспільства.3. Основні сфери життєдіяльності людей і суспільні

відносини.4. Основні чинники суспільного розвитку та їх

взаємозв’язок.

Основні поняття: суспільство, розвиток, соціальна детермінація, суспільна реальність.

Поняття «суспільство» в філософії має не одне визначення. «Суспільство – найзагальніша система зв’язків і відносин між людьми, що формується в процесі їхньої життєдіяльності («людське суспільство»); історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни».

П. Сорокін визначає суспільства як не лише сукупність декількох одиниць (осіб, індивідів тощо), але припускає, що ці одиниці не ізольовані одна від одної, а знаходяться між собою в процесі взаємодії, тобто впливають одна на одну тим, чи іншим чином, стикаються одна з одною і мають між собою той чи інший зв’язок.

Соціальна філософія, як одна з галузей філософського знання, визначає специфіку і тенденції розвитку людського суспільства, механізми його утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будову суспільства, рівні і форми його організації, спрямованість та сенс людської історії, духовні основи суспільства.

Суспільство (соціум) можна визначити як сукупність усіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей. У розумінні поняття «суспільство» потрібно виділяти два аспекти, два виміри – індивідуальний і соціальний. Процес упорядкування та організації

67

суспільних відносин породжує відносно самостійні і незалежні від індивідів форми суспільної інтеграції і регулювання відносин між індивідами, між соціальними спільнотами, між людиною і природою (виникає система норм і правил, прав і обов'язків, заборон і дозволів).

Саме така суперечлива особливість суспільної реальності – бути продуктом взаємодії індивідів, відбитком їх суб'єктивності (цілей, інтересів, бажань) і разом з тим незалежним від них надіндивідним, об'єктивним утворенням – обумовлює специфіку соціальної закономірності (соціальної детермінації), що якісно відрізняється від закономірностей природи. Суспільне буття та історія людства, оточуючий нас предметний світ складаються зі зусиль конкретних індивідів, є результатом їх діяльності, продуктом конкретно–історичної форми відношення людей до природи. Проте саме цей результат стає об'єктивною умовою людського існування.

Контрольні питання1. Соціальна філософія в системі філософського знання і

в системі соціальних наук.2. Позитивістка модель соціальної реальності.3. Концепція ідеальних типів М. Вебера.

Теми рефератів1. Історичні типи суспільства. 2. Глобальні проблеми людства і соціальне

прогнозування.3. Основні чинники суспільного розвитку.

Список літератури1. Адорно Т. К логике социальных наук / Т. К. Адорно //

Вопросы философии. – 1992. – № 10. 2. Андрущенко В. П. Історія соціальної філософії

(західноєвропейський контекст) / В. П. Андрущенко. – К., 2000.3. Арон Р. Этапы развития социологической мысли / Р.

Арон. – М., 1993.4. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод

социологии / Э. О. Дюркгейм. – М., 1991. 5. Поппер К. Логика социальных наук / К. Поппер //

Вопросы философии. – 1992. – № 10. 6. Тернер Дж. Структура социальной теории / Дж. Теренер.

– М., 1986.68

7. Шинкарук В. До питання про принципи діалектики як методології суспільствознавства / В. Шинкарук //Філософська і соціологічна думка. – 1993. – № 9-10.

69

Частина 2. Неперервність історичного процесу. Прогрес та регрес

1. Поняття «культура» і «цивілізація» у структурі пізнання історії суспільства.

2. Поняття техніки і науково–технічного прогресу. 3. Ідея суспільного прогресу. Індустріальне та постіндустріальне

суспільство.

Основні поняття: цивілізація, прогрес, культура, еволюція, історія, історичний розвиток.

Термін «цивілізація» пов'язаний з такими поняттями, як «civiles» (громадянський), «civis» (громадянин), «civitas» (громадянське суспільство). Одним із перших проблемі першовжитку слова «цивілізація» в історичних письмових джерелах західноєвропейської культури присвятив спеціальну досить цікаву і докладну розвідку один із засновників школи «Аналіз» у Франції – Люсьєн Февр.

Термін «цивілізація» вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками.

Поняття «цивілізація» фіксує увагу на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства – матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації розглядають як сукупність культурних зразків ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів, що перетворюються в певні психологічні настанови людей. Типи цивілізацій більш глобальні, більш сталі утворення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізації є більш могутнім, значущим, довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, що кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку, свій власний механізм детермінації.

Філософія розуміє історію як реальність, яка створюється людиною і має для неї значущість, цінність. Усвідомлення історії завжди залежить від ставлення людей до сучасності. Кожна епоха бачить логіку історії та її сенс, виходячи із своїх уявлень про свободу,

70

щастя, справедливість, добро, мир. Філософія лише відбиває в теоретичній формі, узагальнює набутий людством духовний досвід в усвідомленні історії. Зокрема це стосується досить складної і неоднозначної проблеми – проблеми історичного прогресу.

Ідея прогресу була пануючою упродовж ХVIII – XIX ст. Саме в цей період людство беззастережно вірило у всепереможну силу розуму, наукового знання, технічних досягнень. Саме тут поняття прогресу набуло значення сходження людства до кращого, безперервного і дедалі зростаючого вдосконалення життя і людини.

К. Маркс запропонував об'єктивний критерій історичного розвитку – рівень розвитку продуктивних сил, ступінь продуктивності праці. Поряд з цим головним, економічним показником, визнавався й інший – гуманістичний, зміст якого полягає у загальному становищі людини в соціальній системі, у можливостях, які відкриваються для розвитку особистості, для задоволення її потреб і реалізації здібностей.

Деякі напрямки сучасної західної філософії і соціології (зокрема технократичні) не заперечують ідею прогресу, важливість об'єктивного критерію (він доповнюється іншими техніко–економічними показниками – рівнем зайнятості, рівнем споживання тощо). Дійсно, можна застосувати поняття прогресу та його критерію щодо окремого історичного процесу чи явища (наприклад, науки, техніки, технології), для порівняння певних параметрів окремих соціальних систем.

Кожна епоха є відбитком неповторної унікальної культури, яка є самоцінною і не підлягає порівнянню, не може вимірюватис критеріями прогресу. М. Бердяєв вважав вчення про прогрес (як про поступальний розвиток «по сходинках» історії нижчого до вищого, від менш досконалого до більш розвиненого) хибним і невиправданим ні з філософської, ні з моральної, ні з наукової точки зору. При такому підході втрачається самоцінність кожної епохи, покоління, культури. Вони перетворюються лише на засіб майбутнього, більш досконалого суспільства. Критерій більшої або меншої досконалості, повноцінності або меншовартості щодо періодів історичного розвитку не спрацьовує. Людство дедалі більше розуміє необхідність «рівноправного партнерства», діалогу різних епох і різних культур.

71

Контрольні питання1. Сенс історії.2. Основні підходи до трактування понять – «цивілізація»,

«культура».3. У чому суть прогресу? Особливості науково–технічного прогресу.4. Проблема людського існування у сучасній цивілізації.

Теми рефератів1. Ідея прогресу в історії. 2. Проблема сутності та існування людини у сучасності.3. Культура як предмет філософської рефлексії.4. Історичні типи гуманізму

Список літератури1. Андреев И. Л. Происхождение человека и общества / И. Л.

Андреев. – Москва: Мысль, 1982.2. Бердяев Н. Смысл истории / Н. Бердяев. – Москва, 1990.3. Вебер М. Избранные сочинения / М. Вебер. – Москва,

Прогресс, 1990.4. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод

социологии / Э. О. Дюркгейм. – Москва, Наука, 1991.5. Сорокин П. А. Человек, цивилизация, общество / П. А.

Сорокин. – Москва: Политиздат, 1992.6. Старовойт І. С. Філософія: навчальний посібник / І. С.

Старовойт, Т. О. Сілаєва, Г. О. Орендарчук. – Тернопіль: Астон, 1997.7. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги / К. Поппер.

– Київ: Основи, 1994.8. Тойнби А. Дж. Постижение истории / А. Дж. Тойнби. –

Москва, 1991.9. Філософський словник / за редакцією В. І. Шинкарука. –

Київ: Головна редакція Української Радянської енциклопедії, 1986. 10. Франк С. Духовные основы общества / С. Франк. – М.,

1992.11. Человек и общество (основы современной цивилизации). –

Москва: Геликон, 1992.12. Ясперс К. Смысл и назначение истории / К. Ясперс. – М.,

1991.

72

Частина 3. Проблема людини в соціальній філософії

1. Поняття «людина», «індивід», «індивідуальність». Особистість як продукт і суб’єкт соціальної життєдіяльності.

2. Соціалізація особистості. Соціальні типи особистості. 3. Фаталізм, суб’єктивізм та волюнтаризм як форми діяльності

особистості в історичному процесі.

Основні поняття: людина, індивід, індивідуальність, особистість, соціалізація, соціогенез, антропогенез, антропосоціогенез, фаталізм, волюнтаризм.

Проблема людини – центральна в соціальній філософії. Суспільство і людина діалектично єдині від початку і до кінця. Антропогенез і соціогенез є двома частинами антропосоціогенезу – єдиного процесу одночасного становлення і людини, і суспільства, який тривав приблизно 3,5 млн років і завершився формуванням разом із суспільством унікального біологічного виду Homo sapiens – людини розумної.

Соціальна філософія розробила цілісну теорію людини, досліджувала не лише антропосоціогенез, а й типи людини і суспільства в їх історії, довела, що самоціллю історичного процесу є всебічно і гармонійно розвинута людина.

Сучасна філософія визначає людину як вищий ступінь розвитку живих організмів на Землі, суб'єкта суспільно–історичної діяльності і культури. Для визначення конкретної людини, виокремлення її з колективу, соціальної групи у філософії вироблено поняття «індивід» (від лат. неподільне), яке виражає найабстрактніше в людині, головним чином її тілесну відокремленість від інших людей, тому воно доповнюється, як правило, більш конкретними поняттями «індивідуальність» та «індивідуалізм».

Індивідуальність – це виявлення унікального, неповторного, своєрідного у природних (біологічних), духовних і соціальних властивостях і якостях індивіда; одиничне в індивіді, те, чого не має в інших індивідів.

Людина має складну біосоціальну структуру. Біологічне – основа її природи і спільне з вищими тваринами. Воно змінюється з часом, але повільно і неістотно. Пріоритетною в людині є її соціальна система з

73

такими елементами, як свідомість і членороздільна мова, світогляд, ціннісні орієнтації та соціальні установки, діяльність і спілкування, становище і статус у суспільстві та багато інших. Під її впливом біологічні структури і функції людського організму істотно модифікувалися, «олюднились». Їх унікальність полягає в тому, що на відміну від тварин людина може разом з генетичною програмою (закодована в спадкових структурах, записана в молекулах ДНК і через зародкові клітини переходить від покоління до покоління) передавати досвід попередніх поколінь кожному наступному поколінню.

Процес засвоєння особистістю певних суспільних відносин, що дає їй можливість функціонувати як повноправному членові суспільства, філософи називають соціалізацією. Її спрямування численні, як численні суспільні відносини і зв'язки між ними, тому, соціалізуючись, особистість може бути виноробом, економістом, політиком, юристом, письменником, художником, або одночасно, політиком і юристом, економістом, юристом і менеджером тощо. Оскільки процес соціалізації при оволодінні людьми об'єктивними законами в зрілому суспільстві перетворюється на науково керований, держава планує кількість і якість підготовлених спеціалістів за професіями. Для цього створюється система навчальних закладів і науково–дослідних центрів, функціонування яких неможливе без соціалізації вчителів, викладачів, вихователів, вчених – психологів і педагогів, лаборантів і наукових працівників. Отже, починати вивчення особистості необхідно не з дослідження самих індивідів, а із суспільних відносин, в яких вони формуються, функціонують і розвиваються, переходячи від абстрактного до конкретного, від загального до одиничного, до індивіда та індивідуальності.

Контрольні питання1. Основні тлумачення людини у соціальній філософії.2. Процес соціалізації.3. Дайте визначення понять «індивід» та «індивідуальність».

Теми рефератів1. Формування поняття «людина» в історії філософії.2. Суспільство та людина – проблема співіснування.3. Людина як предмет вивчення науки.

74

Список літератури1. Бубер М. Проблема человека // Два образа веры / М.

Бубер. – М., 1993. 2. Виндельбанд В. Философия культуры и

трансцендентальный идеализм / В. Виндельбанд // Культурология. ХХ век: антология. – М., 1995.

3. Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия // Философия как строгая наука / Э. Гуссерль. – Новочеркасск, 1994.

4. Кассирер Э. Логика наук о культуре // Избранное: Опыт о человеке / Э. Кассирер. – М., 1998.

5. Кутирєв В. О. Людина і світ: три парадигми взаємодії / В. О. Кутирєв // Філософська та соціологічна думка. – 1990. – №4.

6. Черній А. М. Онтологія духовності / А. М. Черній. – К., 1996.

7. Шпенглер О. Закат Европы / О. Шпенглер. – Ростов-на-Дону, 1998.

8. Проблема человека в западной философии. – М., 1988.

Тема 11. Філософія в контексті сучасної глобалізації

Частина 1. Суспільство і природа

1. Єдність та протиріччя природи і суспільства.2. Проблема планетарного мислення. Основні теоретики планетарного

мислення.3. Екологічна ситуація: регіональні і глобальні особливості.

Екологічні проблеми в Україні.4. Історичні типи відтворення населення. Демографічні проблеми

сучасності.

Основні поняття: суспільство, глобальне, екологічні проблеми, демографія, сучасність, єдність, глобалізація, глобальне.

У теоретичному розумінні суспільства, його сутнісних засад існують різноманітні погляди. Одні дослідники вважають, що

75

суспільство є узагальнюючою назвою сукупності та взаємодії значної кількості індивідів, інші – самобутньою реальністю, особливою сферою буття. «Якщо суспільство є лише випадковим зібранням індивідів, то чим пояснити, – запитують вони, – те, що індивіди, відрізняючись між собою психічними особливостями, інтересами (волевиявлення, цілеспрямування, потреби, характер тощо), будучи наділеними всім, що породжує елементи стихійності, хаосу, співіснують у єдності».

Принципи кожного філософського напряму нерідко використовувалися для осягнення таємниць суспільства, вирішенням проблеми «людина-суспільство». Чи не першими були щодо цього античні мислителі (Платон, Аристотель, Епікур та ін.) зі своїми теоретичними уявленнями про соціум як систему співжиття людей. Фундаментальною тезою грецької ідеї держави була гармонія (пропорційність), справедливість життя усіх її громадян. Саме гармонія і справедливість, на думку грецьких мислителів, були єднальною силою суспільства, яке ототожнювалося ними з державою. Немає нічого кращого для людини, ніж мати роботу і бути здатною її виконувати, і нема нічого кращого для інших людей і для всього суспільства, ніж можливість кожного посідати те місце в суспільстві, на яке він має право претендувати, вважали вони.

Людина живе в суспільстві не тому, що такий спосіб буття є для неї найзручнішим, а тому, що це відповідає її єству як суспільної істоти. Тому суспільство є дійсною, цілісною реальністю, а не похідним, що об'єднує окремих індивідів. Більше того, це – єдина реальність, в якій конкретно існує людина.

Активно розробляється філософська методологія розуміння суспільства як складної багатофункціональної системи (Т. Адорно, Е. Блох, Ю. Габермас – Німеччина; П. Фейєрабенд – США; Ф. Хайєк – Австрія тощо). Природно, що суспільна система за таких обставин має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства, суспільне відтворення. Серед таких підсистем виокремлюють:

– «матеріальну», або економічну, сферу (сфера – реальний процес людської життєдіяльності) суспільного життя як сферу спеціалізованого виробництва, розподілу, обміну і споживання «речей»;

– «соціальну» – сферу виробництва і відтворення безпосереднього 76

людського життя, або «світ соціальних груп»; – «організаційну» (політичну) – як сферу спеціалізованого

виробництва суспільних відносин та ідей; – «духовну» – як сферу спеціалізованого духовного виробництва,

інформації. Звідси в «анатомії» суспільства вирізняють економічний,

соціальний, політичний і духовний устрої як внутрішні характеристики сфер, що відображають статусні співвідношення суб'єктів суспільної діяльності. Усі сфери суспільного життя як складові суспільного цілого тісно взаємозв'язані. В основі їх єдності людина з її потребами, інтересами, цінностями – суб'єкт і головна дійова особа суспільства загалом.

Контрольні питання1. Проблема співвідношення понять «природа» та «суспільство».2. Назвіть основні підходи до тлумачення суспільства.3. Назвіть основні проблеми сучасності.

Теми рефератів1. Проблема «людина-суспільство» в історії філософії.2. Духовні цінності людського життя.3. Людина – існування у природі або суспільстві.

Список літератури1. Бубер М. Проблема человека // Два образа веры / М.

Бубер. – М., 1993. 2. Виндельбанд В. Философия культуры и

трансцендентальный идеализм / В. Виндельбанд // Культурология. ХХ век: антология. – М., 1995.

3. Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия // Философия как строгая наука / Э. Гуссерль. – Новочеркасск, 1994.

4. Кассирер Э. Логика наук о культуре // Избранное: Опыт о человеке / Э. Кассирер. – М., 1998.

5. Кутирєв В. О. Людина і світ: три парадигми взаємодії / В. О. Кутирєв // Філософська та соціологічна думка. – 1990. – №4.

77

6. Черній А. М. Онтологія духовності / А. М. Черній. – К., 1996.

7. Шпенглер О. Закат Европы / О. Шпенглер. – Ростов-на-Дону, 1998.

8. Проблема человека в западной философии. – М., 1988.

78

Частина 2. Глобалізація як явище і процес. Наслідки глобалізації

1. Поняття глобалізації. Основні напрямки глобалізаційних процесів. 2. Соціально-економічні чинники глобалізації.3. Глобалізаційні процеси у сфері культури. Українська національна

та загальнолюдська культури. 4. Наслідки глобалізації, можливості та шляхи вирішення глобальних

проблем людства.

Основні поняття: культура, глобалізація, цивілізація, інформація, інформаційна цивілізація.

Сучасна цивілізація знаходиться в критичному періоді свого розвитку. Становлення глобальної цивілізації стикається зі протиріччями, що обумовлені внутрішніми суперечностями техногенної цивілізації, нерівномірністю економічного, технічного, політичного, культурного розвитку людства. Основні чинники техногенної цивілізації – неухильне економічне зростання, науковотехнічний прогрес – виявили свої негативні наслідки. Наприкінці ХХ століття загострилися проблеми, які набули загальнопланетарного значення і які загрожують самому існуванню людства, – так звані глобальні проблеми.

Важливими глобальними проблемами також є – загроза демографічної кризи, проблема збереження особистості як біосоціальної істоти в умовах деформуючого впливу техногенної цивілізації та її масової культури, зростаючих процесів відчуження (накопичення шкідливих мутацій, інформаційні перевантаження, стреси, наркоманія, маніпуляція свідомістю тощо).

Характерною рисою глобальних проблем є їх динамізм. Можливим є як збільшення кількості глобальних проблем з часом, так і їх зменшення.

Створення моделей майбутньої цивілізації, то особливо активно ця проблема починає розроблятися в західній футурології, починаючи з 60-х років нашого століття. Численні моделі нової цивілізації породжують і численні її назви – постіндустріальне суспільство, суспільство третьої хвилі, технотронне, споживацьке, трансформаційне тощо. Останнім часом все частіше використовується

79

термін «інформаційна цивілізація». Незважаючи на те, що залишаються ще технократичні сподівання на вирішальне значення техніки і науки, пріоритетними стають інші варіанти розвитку майбутнього суспільства.

Контрольні питання1. Основні чинники глобалізації.2. Поняття глобальних проблем. Основні риси.3. «Інформаційна цивілізація», походження поняття.

Теми рефератів1. Болонський процес і Україна.2. Глобальні проблеми людства і соціальне прогнозування.3. «Інформаційні цінності» – проблема визначення.

Список літератури1. Андреев И. Л. Происхождение человека и общества

/ И. Л. Андреев. – Москва: Мысль, 1982.2. Бердяев Н. Смысл истории / Н. Бердяев. – Москва,

1990.3. Вебер М. Избранные сочинения / М. Вебер. –

Москва: Прогресс, 1990.4. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда.

Метод социологии / Э. Дюркгейм. – Москва: Наука, 1991.5. Сорокин П. А. Человек, цивилизация, общество / П.

А. Сорокин. – Москва: Политиздат, 1992.6. Старовойт І. С. Філософія: навчальний посібник / І.

С. Старовойт, Т. О. Сілаєва, Г. О. Орендарчук. – Тернопіль: Астон, 1997.

7. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги / К. Поппер. – Київ: Основи, 1994.

8. Тойнби А. Дж. Постижение истории / А. Дж. Тойнби. – Москва, 1991.

9. Філософський словник / за редакцією В. І. Шинкарука. – Київ, Головна редакція Української Радянської енциклопедії, 1986.

10. Франк С. Духовные основы общества / С. Франк. – 80

М., 1992.11. Человек и общество (основы современной

цивилизации). – Москва: Геликон, 1992.12. Ясперс К. Смысл и назначение истории / К. Ясперс.

– М., 1991.

81

Documents

1lib.sumdu.edu.ua/library/docs/rio/2012/m3238.doc · Web viewКрім того, в Європі, фактично до XVII ст., філософія включала все знання