ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

МІНІСТЕРСТВА ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Науково-дослідна частина

Наукове товариство студентів,

аспірантів, докторантів і молодих вчених

ЗБІРНИК

наукових праць студентів,

аспірантів і молодих вчених

«МОЛОДА НАУКА-2015»

Том ІІ

«Філологічні науки»

«Менеджмент і логістика»

«Іноземна філологія»

Запоріжжя

2013 2014

Експорт 1237136,2 9,1 -3562924,1 -24,0

Імпорт 872904,7 13,0 -1932868,3 -25,4

Сальдо 364231,5 5,3 -1630055,8 -22,6

Абсолютне

(тис.дол.)

Відносне

%

Абсолютне

(тис.дол.)

Відносне

%

2015

УДК: 001 (066)

ББК: Ч215я +Шя4+У21я4

М 754

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ

Фролов М.О. – ректор ЗНУ

Васильчук Г.М. – проректор з наукової роботи

Меняйло В.І. – начальник науково-дослідної частини

Багрійчук О.С. – заступник декана з наукової роботи фізичного факультету

Борисенко О.В. – фахівець І категорії НДЧ

Ель Гуессаб Карім – відповідальний за наукову роботу кафедри філософії

Ігнатуша О.М. – заступник декана з наукової роботи історичного факультету

Караулова С.І. – заступник декана з наукової роботи факультету фізичного виховання

Копійка В.В. – заступник декана з наукової роботи біологічного факультету

Кудінов І.О. – заступник декана з міжнародної роботи факультету соціології та управління

Кучерук В.Т. – перший заступник голови НТСАДМВ ЗНУ

Лебедєва А.В. – голова НТСАДМВ факультету менеджменту

Леонтьєва В.В. – заступник декана з наукової роботи математичного факультету

Линенко А.В. – заступник декана з наукової роботи економічного факультету

Лютіков П.С. – заступник декана з наукової роботи юридичного факультету

Мацегора І.Л. – заступник декана з наукової роботи філологічного факультету

Носик М.О. – заступник директора Економіко-правничого коледжу з наукової роботи

Олійник О.М. – заступник декана з наукової роботи факультету менеджменту

Пасенко М.В. – голова НТСАДМВ ЗНУ

Пирогова К.М. – заступник декана з наукової роботи факультету журналістики

Рибалко А.О. – заступник голови НТСАДМВ ЗНУ

Семенчук А.Б. – заступник декана з наукової роботи факультету іноземної філології

Ткалич М.Г. – заступник декана з наукової роботи факультету соціальної педагогіки та психології

Збірник укладено за результатами VIІІ університетської науково-практичної конференції студентів, аспірантів і молодих вчених «Молода наука-2015», що проходила 7-9 квітня 2015 року.

Автори публікацій несуть відповідальність за достовірність фактичних даних, чіткість викладу тексту, цитування, а також мовно-стилістичний рівень написання матеріалів.

Збірник наукових праць студентів, аспірантів і молодих вчених «Молода наука-2015» : у 5 т. / Запорізький національний університет. – Запоріжжя : ЗНУ, 2015. – Т. 2.– 382 с.

УДК: 001 (066)

ББК: Ч215я +Шя4+У21я4

М 754

©Запорізький національний університет, 2015

©Автори публікацій, 2015

СЕКЦІЯ «ФІЛОЛОГІЧНІ НАУКИ»

Абуладзе Інгрід

студентка 1 курсу історичного фак-ту

Наук. кер.: асист. Шульга О.О.

ХУДОЖНЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

ЗБІРКИ «МЕСОПОТАМІЯ» С.ЖАДАНА

Останні роки в українській літературі з’являються оригінальні твори, що презентують постмодерний художній напрям. Збірка «Месопотамія» С.Жадана, яку через своєрідність композиції і використаних автором художніх прийомів називають романом-новелою, є одним з таких оригінальних літературних явищ. Привертає увагу нестандартна композиція збірки (перша частина містить 9 прозових історій, друга складається з віршів-уточнень), автор сміливо експериментує з формою художнього викладу, поєднуючи прозову і віршовану, адже вірші є органічним доповненням новел, сприймаються як невід’ємна складова прозових творів.

Літературознавці ще не приділили належної уваги збірці «Месопотамія», хоча вона отримала схвальні відгуки й рецензії, зокрема І.Бондаренка-Терещенка, О.Вишні, І.Славінської, О.Телипської тощо. Рецензенти відзначили нестандартну форму твору, харківську тематику, а також своєрідну філософію С. Жадана, однак цілісний художній аналіз збірки ще не зроблено. Метою статті є проаналізувати збірку «Месопотамія» С. Жадана, використані автором художні прийоми, його роздуми на тему життя і смерті.

Прикметною ознакою даної збірки є інтертекстуальність, що простежується в назві книги, іменах героїв (Ромео, Фома, друзі Іван, Матвій, Лука). Як зауважив О. Галич, «застосування інтертекстуальності здійснюється через використання інформації, вже використаної у минулому семіотичному культурному досвіді» [4, с.309]. Обрана С. Жаданом ремінісценція імені шекспірівського героя, біблійних апостолів, одразу дає нам уявлення про характер персонажів, особливий зв'язок між друзями.

Першочергово привертає увагу назва збірки, зокрема підтекст назви. Історична Месопотамія, або ж Межиріччя – регіон в Азії між річками Тигр та Євфрат на території сучасних Іраку та Сирії. Саме там у 5 тисячолітті до нашої ери виникли перші міста-протодержави, зародилася писемність і було здійснено безліч винаходів. Література починає свій шлях саме з Месопотамії. Месопотамія Жадана – це Харків, який теж лежить між двома ріками (грец. Μεσοποταμία – земля між ріками). Як зазначає автор, у нього була мета привернути більше уваги до цього міста, «тому що Харкова у літературі, на жаль, не так багато» [3]. Зіставлення цих назв дає можливість задуматись читачеві про незвичайне у звичайному на перший погляд місті.

Історичне Межиріччя постійно переслідує дійових осіб роману. Юрі до рук потрапила стаття з описом Месопотамії [2, c.179], Соня бачила у снах шумерських рабів: «… мені сняться невільники, сняться їхні тюремні співи, сняться їхні плачі. Сняться, як вони тяжко працюють, як ранять пальці, як виконують накази, як відпочивають по праці, як помирають. Потім лежать у тісних могилах, присипані вапном, і тяжко скриплять зубами ― від люті й безсилля» [2, c.112], – зараз немає рабства, проте розпорядок дня багатьох пересічних українців одноманітний: робота-дім-робота, це коло затягує, у ньому люди живуть роками, втрачаючи щось важливе (себе, відчуття світу), і не помічають цього. Матвієві снилися ландшафти Межиріччя: «…снились піщані дюни, вони перетікали моїм життям, не лишаючи по собі нічого, крім спеки й задухи» [2, с.237], – автор наче застерігає читача не марнувати життя на дрібниці, у кожного є своє призначення, яке потрібно реалізувати.

У цьому творі Харків виступає у ролі своєрідного українського Вавилона, персоналії якого всі так чи інакше пов’язані між собою, і закінчення однієї історії несе за собою початок іншої. Наприклад, весілля Сєні та Соні відбувалося або фрагментарно згадувалося в усіх інших частинах книги. Або ж показується одна подія з різних поглядів: «власник щоранку ходить вулицею в рожевому кімоно й говорить із кимось по дамському мобільнику» («Ромео») [2, c.70], «бачив власника, що ходив вулицею в рожевому кімоно, говорячи при цьому по дамському мобільнику» («Фома») [2, c.204]. Таким чином автор поєднує різні історії в одну масштабну історію міста, показує, що одна подія може мати безліч трактувань залежно від кута зору. У світовій літературі такий прийом успішно використовував Оноре де Бальзак, який написав серію романів під загальною назвою «Людська комедія», але в українській літературі С.Жадан перший спробував зробити щось подібне. Через те, що персонажі постійно мігрують розділами, деякі критики називають «Месопотамію» не збіркою оповідань, а «ніби романом» [5].

У тексті помітний його безпосередньо тісний зв’язок із Біблією. Починаючи з того, що саме з літератури давнього Шумеру, а саме «Сказання про Гільгамеша», до наших днів дійшли згадки про всесвітній потоп, описаний у Біблії. Кожен розділ твору ознаменований іменем його головного героя, а герої твору (Матвій, Іван, Лука, Фома) мають імена апостолів. У цій ремінісценції з одного боку вказано на зв'язок між персонажами, а з іншого, шляхом зіставлення життя апостолів і пересічних харків’ян, автор використовує іронію. С.Жадан у збірці «Месопотамія» змушує читача замислитись над сенсом життя, над його плинністю, над можливістю змарнувати його, так і не пізнавши, не зрозумівши свого призначення. Апостоли були звичайними людьми, але свого час зробили вибір, який увіковічив їхні імена. У кожного з нас є можливість бути корисними, пізнавати, творити, але часто ми відмовляємося від цього, виконуючи соціальні ролі за інерцією, а не за покликанням, адже для того, щоб знайти свій шлях, потрібно докласти зусиль і мати відвагу.

Трьох волхвів, що несли дари новонародженому Ісусу, звали Каспар, Бальтазар та Мельхіор. Жаданівський Бальтазар – грізний пес, що будь-якої миті готовий уп’ястися в горлянку. Варто звернути увагу і на цифри: у збірці 39 творів (9 оповідань і 30 віршів). У Біблії це число також згадується, але завуальовано: у 2-му Посланні апостола Павла до Коринтян пишеться: «Від євреїв п’ять раз я прийняв був по сорок ударів без одного» [1, с.583]. До того ж у Старому Завіті нараховується 39 канонічних книг. У «Божественній комедії» Данте Аліг’єрі саме 9 кіл пекла.

Червоною ниткою через весь роман проходить тема життя та смерті. Автор пояснює це таким чином: «Смерть робить прозорими й очевидними багато речей, вона висвітлює ті кутки наших помешкань, куди ми, як правило, не зазираємо» [3]. Смерть з’являється в романі в різних образах. У розділі «Фома» – це господарка бездомних псів [2, с.232], у розділі «Матвій» – це митарі.[2, с.267]. Деякі літературознавці критикують С.Жадана за відсутність кульмінації – смерть одного персонажа означає лише народження іншого і не є чимось драматичним та болючим, смерть не дихає холодом в потилицю, не нависає моторошно над своєю жертвою з косою, а просто стається. Таке сприйняття смерті є цікавою особливістю творчості автора.

Значну увагу письменник приділяє темі любові: «Ми усі у цьому місті є митарями любові» [2, с.267], «Там, де я живу, – сказав він, – стільки любові, що чоловікам немає сенсу кидати своїх жінок: усе одно рано чи пізно вони закохаються в них знову» [2, с.296]. У філософських роздумах про значення любові автор дає зашифровану підказку читачеві: у розділі «Ромео» міститься її перша частина: «Любові стане на всіх, – додавала. Цього останнього я не зрозумів» [2, с.96], але не дарма друга частина книги називається «Уточнення та узагальнення», у віршах автор продовжує тезу: «Любов дістанеться лише найсміливішим!» [2, с.348].

У новій збірці С.Жадана наявні ремінісценції з Біблії, класичних творів, філософські роздуми про призначення життя, вартість любові, неминучість і буденність смерті. Збірка «Месопотамія», наче головоломка, містить у собі безліч загадок та таємних шифрів, які поступово відкриваються читачеві.

Алексєєнко Аліна

студентка 4 курсу філологічного фак-ту

Наук. кер.: к. філол. н., доц. Проценко О. А.

ОСОБЛИВОСТІ АВТОРСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ ОБРАЗУ

Т. ШЕВЧЕНКА В РОМАНІ З. ЛЕГКОГО «ТАРАСОВІ СТРАСТІ»

В останні десятиліття письменники, що працюють в жанрі історичної прози, почали виявляти великий інтерес не тільки до вирішальних, ключових моментів історичного минулого, а й до значних історичних постатей, що певною мірою вплинули на долю свого народу. У такому контексті великого значення набуває дослідження художнього моделювання образів класиків літератури, творчий та життєвий шлях яких відображає явища і події, звичаї та уклад життя народу, епохи, в яку вони творили.

Основою ідейно-художнього задуму письменника є власне авторське бачення того чи іншого явища, проблеми, особи, які є центром літературного твору. Подібна позиція автора знаходить свій вияв у так званій концепції. «Концепція (лат. concepcio – сприймання) – розгорнута система поглядів… естетичні погляди дійсності, героя, творчості. Термін вживається і для позначення головного задуму, провідної ідеї» [3, с. 374]. До теорії та практики концепції образу літературно-художнього твору зверталися такі дослідник, як-от: М. Бахтін, В. Виноградов, Л. Гінзбург, М. Жулинський, З. Кедріна, П. Кононенко, Ю. Лотман, 3. Османова, В. Петров, A. Петровський, Ю. Сафонов, А. Силаєв, Ю. Суровцев, М. Храпченко та ін. Наприклад, Ю. Сафанов зазначав, що зміст поняття «концепція образу» становить «сукупність принципів художнього зображення людини, поглядів на її сьогодення й майбутнє, духовний, інтелектуальний та емоційний рівні, життєву мету, місце в суспільстві й стосунки з іншими людьми» [4, с. 6]. Тож, авторська концепція є ключовим елементом цілісного аналізу літературно-художнього тексту, а особливо творів на історичну тематику.

Серед митців, творчий та життєвий шлях яких став основою художнього зображення, особливе місце посідає постать Т. Шевченка, а серед творів, присвячених художньому змалюванню особистості Кобзаря, помітне місце займає роман сучасного письменника З. Легкого «Тарасові страсті», де письменник проникливо та ґрунтовно дослідив історичне минуле та біографію Т. Шевченка й виробив власну концепцію розуміння цієї одіозної постаті.

Власне бачення історичної постаті формувалося у свідомості З. Легкого протягом усієї його літературної кар'єри. Роздуми про творчість та літературу – одна з частих тем інтерв’ю письменника. Вся проза З. Легкого про класиків української літератури стає відображенням зв'язку художнього образу письменника з внутрішнім світом автора твору.

У романі «Тарасові страсті» основна авторська увага прикута не тільки до внутрішнього світу героя-письменника, але й до процесу формування цього світу. Особливістю композиції роману є зіткнення двох часових пластів – перебування Т. Шевченка в казематі Третього відділу та спогади про дитинство, юність, навчання, подорож Україною. Тож, наратор оповідаючи про минуле, пов'язує його зі сьогоденням. Крім того, твір містить також авторську оцінку долі письменника і його взаємин із реальністю: «… ще допіру – хто ти, Тарасе? Такий собі мазайло… Цей світ твій начеб був у глибокій улоговині, з якої самому аніяк не вирватися. Ти усвідомлював це спокійно, покірно виконував обов’язки челядника-учня. Тепер же тобі подали руку, витягнули із западини: дивись, мовляв, – й очам відкрився широкий чарівний світ» [1, с. 44].

Авторська увага практично повністю зосереджена на зображенні творчої особистості Т. Шевченка: у філософському модусі художності герой у стані внутрішнього діалогу роздумує над такими питанням, як-от: сенс буття, генетика його особистості: «Але чому я такий? Чому ти такий, Тарасе? Звідкіля ця реактивна збудливість? Не з ембріонного первня, враженого ще в лоні матері вічними її тривогами й білями?» [2, с. 59], значення його дару-прокляття: «Хто б міг подумати, що незборене поривання до високого мистецтва, до божественного діяння приведе мене сюди, в каземат? Може, це тому, що ця дорога до прекрасного вистелена гріхами?» [1, с. 34 – 35], а в драматично-біографічному – маємо спогади про ключові для поета епізоди життя. Своєрідне бачення З. Легкого образу Кобзаря простежується в переміщенні авторського погляду від конкретних індивідуальних особливостей душевної організації, втілених в образі, до типологічних характеристик внутрішнього світу митця-страдника.

Особливості внутрішнього світу Т. Шевченка виражаються через переживання: «А справді ж: хто я, хто, хто?.. Тарас Шевченко! – ось вам, панове! Однак, ні. Тарас Шевченко-Грушівський, якщо повніш… Ба, і це не зовсім так… Тарас Грушівський-Шевченко! Бо гріх ламати порядковий хід власної генеалогії. І, може, я Шевченко якраз у найменшій мірі» [1, с. 26] і зовнішньо-ключові події: «І вже запитую себе тут, у казематі: чим же була для хлопчини оця наруга над батьком? [Авт. – побиття економом при малому Тарасові його батька] Потрясінням? Без сумніву. Лакмусом на вразливість серця? І то правда… Жорстоке життя давало йому перші уроки…» [1, с. 29], відчутті послідовності часу, який представлено у внутрішньому світі героя за допомогою категорії пам'яті, де аналізується цінність минулого: «Хочеш пізнати себе – увімкни генетичну пам'ять, виколупни з неї те, що було з тобою в сиву давнину… усе, ген усе спомини: і розповіді гайдамаки діда Івана. І німий крик батька під канчуками панських гайдуків, і мамину розпачливу сльозу – отоді й скажеш самому собі. Що твоя доля не могла бути іншою…» [1, с. 27], прагненні до самодостатності, творчості.

Образу Т. Шевченка в романі властиві такі характеристики як: втома, самотність, самоіронія, здатність усвідомлювати те, що відбувається / відбувалося і давати йому точну оцінку: «Добрий, страх який добрий той Соха. А не варт ти, Тарасе, його прихильності, не варт. Коли тобі тяжко, ти завжди до нього, бо знаєш його щире серце. Він за тебе горою. А ти…» [1, с. 47]. Відповідно внутрішній світ героя спрямований на усвідомлення минулого у порівнянні зі сьогоденням, на основі чого головний герой робить висновки: «Така вже моя доля – метатись демоном між вічністю й небуттям і кричати всім сущим, хто вміє слухати: живіть за правдою, бо тлінна людська плоть, а безсмертна душа приречена на вічні муки за пригрішення під сонцем» [2, с. 64].

Відповідно рефлексія художника проявляється через результат впливу дійсності на його внутрішній світ: «Аж ніяково й соромно за себе, колишнього. Що ж це поробилося з хлопчиною? Звідки ця жорстокість? Від жорстокості самого життя, авжеж. Нема в нього жалю до нікого, бо чи ж мав хто милосердя над ним» [1, с. 32].

У творі єдність внутрішнього світу самого З. Легкого і головного героя – Т. Шевченка продиктовано передачею трагічних відносин між письменником (як особистістю в контексті епохи) і дійсністю (владою і суспільством): «Скільки ж років проходив я набережною Фонтанкою попри невеликий двоповерховий будинок.. І знав же, що його займає ІІІ відділ, створений Миколою І після декабристського путчу для розправи над неблагонадійними» [2, с. 84] і «Тепер уже тримайся Тарасе. Сталося. Битимуть до конфірмації, й легким переляком не відбудешся, ні: запахторять у Петропавлівську, Сибір чи й на Соловки – хто вгадає? в кожного свій Оренбург» [2, с. 86]. Піднята проблема самовизначення митця нерозв'язна як для героя-оповідача, так і для самого автора роману.

Невипадково образ Т. Шевченка представлений у романі в двох іпостасях – митця і людини. Контраст людського і творчого в долі Кобзаря поглиблює трагедію героя і орієнтує читача на роздуми про земне і метафізичне у бутті письменника, його приналежність історії народу: «Отака гріховна хода до мистецтва, га? До благородного й високого через прогрішення? Але ж чи можна тобі, сироті безсріберному, інакше? Мабуть, то вже прорахунки самого Господа, що наділив кріпака шляхетним даром митця… Або й витівки Диявола, здатного втішатися муками людини із зав’язаними крилами…» [1, с. 8].

З. Легкий вибудовує душевну організацію персонажа на свідомих і напівсвідомих реакціях, поряд з цим фіксуємо звернення письменника і до сфери несвідомого, ірраціонального – оніричний простір (сновидіння, марення), що дуже важливий при передачі переживань персонажа. Вже з перших сторінок твору представлено марення Т. Шевченка, в якому він бачить свою матір: «…І з’являється вона, жінка в чорному. Приходить, чи завжди, окутана рідким туманом чи імлистою напівпрозорою тканою, й промовляє стишеним голосом, холодним і нетутешньо таємничим» [1, с. 26]. З. Легкий через форму сновидіння зображає різні стани внутрішнього світу героя (інтуїтивне передчуття, спогад, аналіз минулого тощо).

Моделюючи образ Т. Шевченка, автор наділив його глибокою психологічністю. Серед особливостей психологізму письменника зафіксовані такі елементи:

1) зображення внутрішнього через зовнішнє – велика кількість окличних речень, риторичних запитань, вигуків, звернених до головного героя: «Так і надалі тримати!» [1, с. 38], «Що порадив би кухарчуку Тарасові? Як йому бути? Тікати?» [1, с. 38], «А я? Що я?» [1, с. 76];

2) зображення емоцій і переживань через внутрішню мову (внутрішній монолог, самоаналіз);

3) зображення емоційної сфери через вираження почуттів (любов, презирство, обурення, страх, самотність).

Отже, З. Легкий, осмисливши та проаналізувавши всю можливу інформацію про постать Т. Шевченка, моделює своє бачення образу письменника й завдяки власній майстерності втілює авторську концепцію цієї особистості. Основними якостями образу Кобзаря є внутрішня свобода, вірність своєму покликанню, жертовність і страждання, самотність, схильність до самоаналізу. У романі образ письменника представлений не тільки в конфлікті з новою дійсністю (владою, суспільством), але й у взаєминах із самим собою.

Бесєдіна Олеся

студентка 6 курсу філологічного фак-ту

Наук. кер.: к. філол. н., доц. Горбач Н. В.

СИМВОЛІКА ДИКИХ ТВАРИН

В УКРАЇНСЬКИХ ЛІТЕРАТУРНИХ КАЗКАХ ІІ ПОЛ. ХХ СТ.

Ю.Ярмиш в одній із праць зазначив: «Казка у дошкільнят і молодших школярів – жанр, мабуть, найулюбленіший. Казка в незвичайній, захоплюючій формі кличе до чудесного, фантастичного, чарівно-героїчного» [7, с. 139]. Письменники ІІ пол. ХХ ст. активно зверталися до жанру літературної казки загалом та до її різновиду – казки про тварин зокрема. Актуальність розвідки зумовлена зростанням інтересу до символічної стихії, яка свідчить про своєрідність національного типу українського художнього мислення. Метою статті є з'ясування символічного навантаження тваринних образів в українських літературних казках ІІ пол. ХХ ст.

У системі народних вірувань ведмідь є символом «воскресіння, нового життя, бо виходить навесні зі свого барлогу з ведмежатами» [1, с. 518]. У казці О. Зими «Чому Медошукач не товаришує з Медоїдом» він часто відчуває голод, і за це пташка називає його волохатим ненажерою. Медоїд хизується своєю силою: «Нехай бачать і десятому заказують про те, який я грізний» [3, с. 30]. Кмітливість звіра виявляється у пропозиції Медошукачу плану дій: «А зі мною, друже, не пропадеш. От тільки лісові вулики мені важко шукати. Коли б ми удвох спряглися, то щодня могли б мед їсти» [3, с. 31]. У цій казці хижак символізує силу, хитрість, кмітливість. Комічний ефект створює образ дикої тврини у казці Ю. Ярмиша «Хто-хто в теремкові живе». Ведмідь-Набрід промовляє до інших мешканців: «Ой, який у вас гарний теремок, просторий та великий! Пустіть і мене жити!» [6, с. 52]. Збудувавши на шостому поверсі кімнату, ведмідь намагається здертися нагору і врешті-решт руйнує будівлю: «Ледь устигли звірі хто вибігти, хто з вікна вистрибнути. А теремка – мов не було!» [6, с. 52]. Звір, як і в попередній казці, символізує силу.

«Вовк у традиційному уявленні українців є символом хижацтва, невгамовного голоду» [1, с. 519]. У казці Ю. Ярмиша «Лисиця і Вовк» хижака показано жорстоким по відношенню до своєї куми Лисиці. Він на очах в інших звірів схопив її за хвіст і осоромив. Пізніше через лисиччину помсту Вовк залишився без хвоста, якого відірвали карасі. Як бачимо, стосунки двох звірів властивий антагонізм. Вовк стає об'єктом глузування та символізує дурість, нетямущість.

«Заєць символізує народження нового Місяця. За надзвичайну рухливість його порівнюють із миготінням світла. За повір'ям, зайця створив чорт, а тому коли він кому-небудь перебіжить дорогу, то з тим трапиться нещастя або невдача» [1, с. 523]. У казці Н. Забіли «Біла шубка» увага зосереджена навколо поведінки зайця, котрий про себе високої думки: «Я найрозумніший, я найспритніший! Я швидше за всіх, я стрибаю вище за всіх» [2, с. 12]. Перебуваючи у стані гіпертимії, Вихваляйчик називає інших зайців сірою дрібнотою. Заєць схвильований через те, що білочка не помічає його білої шубки, а Їжачок вважає її занадто показною. Вихваляйчик мало не стає здобиччю для чорного крука, лисиці, мисливця. Відчуваючи страх, він втрачає бажання вихвалятися, набирається розуму і відповідає зайцям: «Я вже не буду ніколи вихвалятися і хочу з вами дружити» [2, с. 15]. Письменниця наголошує на моторності зайця: він біжить, петляє, тікає, перекидується через голову, мчить. Змінившись з Вихваляйчика на Побігайчика, тварина символізує пильність та спритність. Образ допитливого сіренького зі смішним хвостиком Зайчатка маємо у казці Ю.Ярмиша «Зайчаткова казочка». Для Лисиці він нікчема, для хазяїна лісу Вовка – косоокий. Через бажання навчитися читати він стає для сильніших звірів об'єктом висміювання. Тільки хлопчик розуміє прагнення Зайчика бути освіченим і радить вступати до лісової школи.

«Їжак, за повір'ям, наймудріший з усіх тварин, тому що найдовше живе на світі» [1, с. 523]. Образ працьовитого їжака маємо у казці Ю. Ярмиша «Вередливе кошеня». Йому не сидиться на місці, бо постійно намагається шукати їжу: «Згорнувся Їжачок у колючий клубочок і по землі покотився. Враз наколов собі на спину стільки грибів, що й колючок не видно» [5, с. 148]. У казках Д. Чередниченка «Їжко і Пацько», «Пузир та Їжак» він отримує позитивну характеристику: незрадливий приятель, добрий сусід, дбайливий господар. Думаючи про завтрашній день, родина Їжака витрачає час із користю: «Ось уже північ, а вони й не думають відпочивати» [4, с. 77]. У казці О. Зими «Володарка степу» Їжачок прагне врятувати перепілочку від змія: «Щодуху біжать їжачки, а Янг тим часом влаштовує полювання» [3, с. 15]. Дикі тварини хоч і маленькі, однак здатні на героїчні вчинки.

У розглянутих нами казках тварини наділені людськими почуттями. Вони уособлюють певні риси характеру, моделі поведінки. Письменники в алегоричній манері розкривають важливі життєві питання, застерігають реципієнта від помилок. Літературна казка наслідує фольклорні стереотипи претекстів (сильний ведмідь, дурний та нещасний вовк, полохливий заєць, працьовитий їжак). Завдяки представленим образам-символам дитина вчиться кращим людським якостям та їх виявленню.

Біленко Роксолана

студентка 5 курсу філологічного фак-ту

Наук. кер.: к. філол. н., доц. Стовбур Л. М.

ІННОВАЦІЙНА ЛЕКСИКА В УКРАЇНСЬКОМУ ІНТЕРНЕТ-ПРОСТОРІ

Важливою умовою існування мови є її неперервний розвиток, який виявляється у виникненні нових слів і значень. Процес пізнання світу, поява нових і модернізація вже існуючих понять, зміни у соціальному житті, прогрес у науці та техніці відбувається безперервно, що вимагає від мови забезпечення мовців необхідною кількістю нових лексичних одиниць. Значна кількість нових слів, які з’являються в Інтернет-просторі, потребує від дослідників вивчення їх у рамках певного періоду. Особливої уваги заслуговують неологізми сфери комп’ютерних технологій, які постійно поповнюють лексичний склад. Це зумовлено низкою причин, найважливішою з яких є стрімкий розвиток комп’ютерної техніки і не менш стрімке проникнення нових технологій у повсякденне життя людей.

Мета статті полягає у тому, щоб з’ясувати суть і природу явища неологізації в українському Інтернет-просторі.

Мова Інтернету характеризується динамічністю й консервативністю, наявністю потужного особистісного чинника, високим індексом експресивності, прагненням здійснити максимальний уплив на адресата. Велика кількість неологізмів з’явилась у зв’язку зі створенням нових, раніше не існуючих видів Інтернет-ресурсів, Інтернет-посад і технологій (демотиватори (або демотиваційний постор), флуд, модер (модератор) – користувач, гаджет – нестандартне технічне пристосування, інтерфейс – сукупність засобів, методів взаємодії між елементами системи). Залежно від контексту, поняття застосовується до окремого елемента, напр., інтерфейс елемента.

У структурі досліджуваних неологізмів розрізнено два типи – монолексемні і полілексемні одиниці. Перші – це цільнооформлені як окремі слова неологізми, а другі – як вільні або зв’язані словосполучення. Номінативна функція новотворів детермінує використання у їхній структурі значень, що найчастіше вказують на приналежність до субстантивного класу: самооборонець, СДПУ(0)шник, реприватизатор, розмафіїзація, веб-експансія, недокапіталізм. Інновації інших частин мови засвідчені спорадично: моніторити, бомжгауватися, портатівський, по-азаровськи. Серед полілексемних інновацій виокремлено словосполучення-неологізми, перифрази та фразеологічні трансформації. Найпродуктивніше в формуванні інновацій Інтернет-видань явище перифразування. Перифрази становлять своєрідну образну текстову квінтесенцію. Функціонуючи в структурі заголовка, перифраз маркує текст, інтригує, спонукає прочитати цей текст. У зв'язку з продуктивністю цього явища можна говорити про заголовковий феномен оказіонального перифраза. Такі одиниці формуються за кількома структурними моделями (переважають бінарні): 1) «А + N»: зірковий колгосп – «зірки української естради – довірені особи»; 2) «N (prp)* + N»: гості у погонах – «дільничні інспектори під час проведення профілактичної операції «Візит». Серед полікомпонентних структур виявлено такі: 1) «А + А+ N»: головний харківський янукович – М. Добкін; 2) «А + N(prp) + N»: вічна опозиціонерка в законі – Ю. Тимошенко; 3) «Я +А+ + N»: тигр української політики – О. Ляшко; 4) «N (prp)* + N(prp)* + N»: мер за версією WВС – В. Кличко. Інші становлять різні комбіновані варіанти названих вище: «великий сходняк» мільярдерів і мільйонерів – «з’їзд успішних підприємців», газовий «гоп-стоп» для України і Європи – «зрив поставок газу до Європи». Образність перифразів досягається взаємодією різнопланових конотативних компонентів: царі зі жезлами – «автоінспектори, які зловживають службовим становищем», тераріум однодумців – «пропрезидентська більшість», беззуба Феміда –«поблажливість українського судочинства щодо справ, до яких причетні політики, посадовці різних рангів або їхні родичі». Поширені перифрази з персонімами: український Сталін – «ідеальний очільник держави», «обойма» Ющенка – «адміністратори з оточення В. Ющенка», біблія Азарова – «Податковий кодекс».

Багато слів Інтернет-простору утворюються за словітворними моделями, які існують в українській мові. Особливо продуктивним є суфіксальний спосіб творення. За допомогою суфікса -к- утворено такі лексеми: літалка, ходилка, бродилка, зжималка, чистилка, малювалка, болванка – «очищення CD- або DVD-матриці». Інтернет-слова із суфіксом -к(а) мають значення опредметненої дії, процесу, назви предметів або вказують на результат дії: гармоніка, обкладинка, установка, обмотка, похибка, витримка. Суфікс -ник- виявляє активність під час творення слів: віндузятник – «користувач ОС Windows»; лінуксник – «користувач ОС LINUX»; чайник – людина, яка погано розбирається в комп’ютерах; залізячник – людина, що стежить за виникненням нового заліза; надолонник – КПК (кишеньковий персональний комп’ютер).

Префіксальним та префіксально-суфіксальним способами іменники утворюються рідко. Однак продуктивною є універбація.

Універбація – утворення одного слова із словосполучення зі збереженням змісту. За допомогою суфіксальної універбації виникли неолексеми: водянка – «водяне охолодження комп’ютера»; друкарка – «текстовий редактор». За допомогою еліптичної універбації з’явилися такі новотвори: мама — «головна» (системна) плата системного блока; виділена – «виділена лінія доступу до Інтернет». За допомогою композиції: блохолов – «пошукова програма»; клоподав – «налагоджувальна програма». За допомогою абревіації: сисадмін – «системний адміністратор»; Лінуксоїд – користувач операційної системи Linux; ЧАП – ЧАсті Питання та Відповіді на них – розділ мережі Інтернет; Рама – (від RAM – Random Access Memory) – оперативна пам'ять; Ромка – (від ROM – Read Only Memory) – постійний запам'ятовуючий пристрій; сідішка (сідюшник) – компакт-диск (CD-ROM).

Отже, інтернет-неологізми – це природна реакція мови на динаміку реальної дійсності, а також – прагнення подати з авторських позицій певні важливі позамовні об’єкти, що вже мають свою назву або характеризуються ірреальністю та існуванням лише в авторській уяві.

Боєва Аліна

студентка 3 курсу філологічного фак-ту

Наук. кер.: к. пед.н., доц. Слижук О.А.

ВНЕСОК Б. І. СТЕПАНИШИНА В РОЗВИТОК МЕТОДИКИ ВИКЛАДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ЯК НАУКИ

Бори́с І́лькович (Іллі́ч) Степани́шин (1925-2004рр.) — український педагог, літературознавець і громадський діяч. Кандидат педагогічних наук (1975), професор. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1995). Один з передових діячів рівненського осередку товариства «Просвіта»[2].

3 квітня 2015 року Борису Степанишину виповнилося б дев'яносто років. Життя його було встелене тернами, адже в 1983 році довелося пережити звинувачення в «українському буржуазному націоналізмові», позбавлення всіх учених ступенів і дипломів. Його ганьбили у радянській пресі, звільнивши з педагогічного інституту, позбавили навіть можливості працювати хоча б у школі. Частина «друзів» та знайомих обходила – боялись зустрітись із опальним науковцем. Хоча були й такі, хто робив спроби захистити.

Але вже сьогодні можемо казати про принципово новий погляд на викладання української літератури, започаткований Борисом Степанишиним. Він спирається на власний учительський досвід автора, тобто на індивідуальність у власному виборі себе і перш за все звернений до національного складника «я» школяра. «Народ – передусім я сам. Національне міститься в душі окремої особистості» – цей вислів Миколи Бердяєва визначений як засадничий стосовно методики Бориса Степанишина.

І в час тоталітарного режиму, коли методика викладання літератури розвивалася на єдиній методологічній засаді – «марксизмі-ленінізмі», відкриваючи новий статус української літератури як державної, вчений зауважує чимало нових проблем і дає на них відповідь: «Яким бути підручнику з літератури?», «Формування сучасного кваліфікованого читача», «Що варто прийняти з діаспори», «Аналіз художнього твору як методична проблема».

Питання методологічного ряду розв’язуються автором в романтичному ключі – близькому до екзистенційного. Хоча автор не називає філософів, праці яких вважає засадничими, аксіологічні основи виражаються піднесено і мають підкреслено християнський зміст. Учитель, на думку Бориса Степанишина, покликаний «виконувати відповідальну функцію повноважного представника Красного Письменства в даній школі, вдумливого посередника між літературою і читачами-учнями»[1, с.24-26].

Б. Степанишин практично першим створив українську методичну «есеїстику» – «Кредо Словесника, або Монолог художньої літератури» – повністю написано за законами цього жанру. Автор глибоко усвідомив нове становище української літератури.

У своїй автобіографічній довідці Борис Ількович Степанишин пише: «Коли Бог й надалі продовжить мені здорове довголіття, то всі Ним відміряні мені дні, всі до єдиного, підуть на плідну творчу працю для національного відродження України, в ім’я безсмертя нашої нації, складовою частиною якої є наша зранена і все ж прекрасна Холмщина».

Щодо вчителювання і науки Борис Ількович висловлювався так: «У бібліотеці – наука, а в школі – практика, методичний експеримент. Як вислід, було написано і видано в роки моєї праці у львівській школі методичні посібники «Вивчення творчості Івана Франка в школі» (1966), «Вивчення творчості Т.Г. Шевченка в школі»(1969), «У педагогічному пошуку» (1971) і чимало бібліографічних покажчиків, «Викладання української літератури в школі: методичний посібник для вчителя»»[3].

Величезною є також спадщина статей Бориса Ільковича: «Ну, а статей проблемного характеру мало не в усіх все українських часописах і газетах – і не злічити, бо їх сотні й сотні. Тут дещо інша справа зі статтями. Скільки я їх написав – не підраховував: може, шістсот, може, сімсот, а то й більше. За жанром це найперше – проблемні статті, дискусійні, узагальнення вивченого передового досвіду, нариси про добрих людей, інтерв’ю, статті ювілейного характеру, рецензії, роздуми, заперечення комусь у чомусь, огляди, концептуальні виступи, методичні розробки уроків літератури (їх, правда, найменше). Пишу також образки, етюди, монологи, діалоги, есе тощо»[3].

Крім того, Борис Степанишин є автором підручника з української літератури для 9 класу: «Мій підручник літератури для учнів 9 класу в 1991 році був поданий (уже вдруге) на конкурс Міністерства освіти України – і на цей раз мій «український буржуазний націоналізм» уже не став на заваді належного поцінування мого підручника, а якраз навпаки. Підручник вийшов у 1992 році, а згодом, десь так через два роки, його було висунуто на здобуття Державної премії. Комісія Ради Міністрів і Адміністрації Президента, розглянувши мій підручник і, порівнявши його з іншими поданими на конкурс, ухвалила відзначити його Державною премією в галузі науки за 1995 рік. Хто висував мій підручник на премію, я досі не знаю, – мабуть, видавництво «Освіта», хто ж іще?» Згодом підручник перевидавався у 2000, 2001 та 2003 році [2, с.34-40].

Отже, Борис Ількович Степанишин зробив неоціненний внесок у розвиток методики викладання української літератури. Більшість його підручників, монографій і статей є визначальними для розвитку сучасної науки. Підручники І. Степанишина залишаються актуальними і сьогодні.

Боєва Аліна

студентка 3 курсу філологічного фак-ту

Наук. кер.: к. пед. н., доц. Бакаленко І.М.

ПРОБЛЕМА «РІДНОМОВНОГО» НАВЧАННЯ

У ЛІНГВОДИДАКТИЧНІЙ СПАДЩИНІ І. СРЕЗНЄВСЬКОГО

В умовах відродження суверенної України, становлення нової школи актуалізується проблема реформування всієї системи освіти з урахуванням соціально-економічних і національно-культурних перетворень, що здійснюються сьогодні. Процес становлення і розвитку сучасної школи неможливий без розробки теоретико-методологічних аспектів національної системи навчання і виховання з урахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду. Тому потрібний не лише глибокий аналіз сучасної теорії і практики педагогічної майстерності вчителя, але і вивчення, аналіз, узагальнення та творче використання досвіду, накопиченого впродовж усієї історії.

Проблеми національно-мовного і «рідномовного» навчання і виховання знайшли відображення у лінгводидактичній спадщині цілої плеяди вчених: Я.-А. Коменського, Ф. Буслаєва, Б. Грінченка, М. Драгоманова, І. Огієнка, М. Костомарова, І. Песталоцці, О. Потебні, І. Срезневського, К. Ушинського та ін. Сучасні дослідники С. Єрмоленко, В. Кононенко, П. Кононенко, Л. Мацько, М. Стельмахович, В. Ужченко звертають увагу на лінгводидактику як на інтегративну галузь знань про виховний досвід народу, що виражається у різних мовних рівнях: лексичному, фразеологічному, синтаксичному.

Ізмаїл Іванович Срезневський – видатний філолог, славіст, русист, знавець старослов’янської й давньоруської писемності, чудовий лексикограф, фольклорист і етнограф, один із визначних учених в галузі російської та української філології, методист, пропагандист порівняльно-історичного мовознавства на слов’янському ґрунті.

Метою статті є дослідження лінгводидактичної спадщини І. Срезнєвського та вплив її на становлення та розвиток методики викладання мови як самостійної дисципліни.

І. Срезневський обґрунтував низку теоретичних положень навчання й виховання, що перегукуються з думками передових учених і суспільних діячів XIX століття: Ф. Буслаєва, К. Ушинського, В. Бєлінського, М. Добролюбова. І. Срезневський вважав, що загальною метою навчання рідної мови є «розумовий і моральний розвиток людини як людини і як відданого сина своєї батьківщини». Вченого обурює «готовність приймати за істину все, що хтось і десь видав за істину» [2, с. 45].

Проблеми «рідномовного» навчання І. Срезневський порушує у цілій низці праць: «Зауваження про початковий курс російської мови», «Доповнення до зауважень про початковий курс російської мови», «Про вивчення рідної мови взагалі і особливо в дитячому віці», «Педагогічні замітки», «Слово про вчителів та навчальні книги» та ін.

У книзі «Про вивчення рідної мови взагалі та особливо у дитячому віці» вчений презентує оригінальну лінгводидактичну концепцію щодо значення рідної мови в житті людини та суспільства. Методичні погляди І. Срезневського ґрунтуються на серйозній лінгвістичній основі, з урахуванням соціальної та пізнавальної функцій рідної мови, спрямованій проти схоластичних прийомів навчання мови. Стрижнем мовної концепції є вимога глибокого знання рідної мови кожним громадянином країни, оскільки «всіляка жива мова є народним надбанням, яким за законами природи має користуватися кожна людина, втілюючи в нього всі сили свого духу». Автор переконливо доводить, що «знання рідної мови» не є вродженими, саме тому кожна людина зобов’язана набути їх шляхом серйозного «вивчення» мови [2, с. 105].

Учений пов’язує початок вивчення рідної мови з розвитком духовних сил дитини. Отже, знання рідної мови автор називає найважливішою умовою і знаряддям освіченості кожної людини, зокрема й освіченості народу загалом. У знанні мови він виокремлює: а) знання внутрішні – знання про себе, для задоволення внутрішніх потреб розуму; б) знання зовнішні – для інших, для задоволення їхніх вимог. Вміння зрозуміло, влучно, правильно і красиво промовляти слова і зв’язні тексти; вміння правильно писати (відповідно до правил граматики), щоб іншим було зрозуміло, на думку автора, – повне знання мови [2, с. 108].

Не обійшов увагою І. Срезневський також проблему білінгвізму, на яку він мав власний погляд. І цьому питанні він дотримується насамперед принципу природодоцільності. Його концептуальне положення щодо навчання іноземних мов полягає в тому, щоб не силувати дітей у вивченні кількох мов одразу.

І. Срезневський був одним із небагатьох учених, які вважали українську мову самобутньою та рівноправною серед інших слов’янських мов. Важливо, що свої погляди він висловлював на сторінках російських видань. Цю думку вчений повторює і в фундаментальній праці «Мысли об истории русского языка» (1850), де зараховує українську мову до найдавніших мов слов’янського світу і вказує на принципову її відмінність від російської [1].

Отже, людина поміркованих-поглядів, дуже далекий від радикалізму І. Срезневський своєю багатогранною діяльністю, науково-педагогічною роботою, численними публікаціями об’єктивно сприяв українському національному відродженню XIX – початку XX ст. та зробив неоціненний внесок в розвиток методики української мови. Лінгводидактичні праці І. Срезнєвського є актуальними і для сучасного вчителя-словесника.

Бусилкова Юлія

студентка 1 курсу філологічного фак-ту

Наук. кер.: к. філол. н., доц. Сабліна С. В.

СТЕРЕОТИПНИЙ СТАТУС ЖІНКИ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ

У сучасній етнолінгвістиці особливо актуальними стали дослідження стереотипізації різних видів: гендерної, національної, ментальної, культурної та інших.Упродовж останніх кількох десятиліть навіть сформувався новий антропоцентричний підхід у лінгвістичних дослідженнях, пов'язаний із встановленням різних типів стереотипів, з яких найбільш досліджений на сьогодні ґендерний. Тимчасом інші названі типи стереотипізації тільки набувають термінологічних, об’єктно-предметних та структурних обрисів, що зумовлює актуальністьцієї розвідки. Мета її − з’ясувати стереотипнийстатус жінки та її культурну роль у козацьку добу.

Численні історичні джерела переконують, що у козацькі часи незалежності(XVI-XVII ст.) українській жінці-шляхтичці могла позаздрити дворянка будь-якої європейської країни, бо вона була рівноправною з чоловіком, мала такі ж громадянські права, особисту незалежність, як її чоловік. Жінки були членами церковних братств, засновували школи, монастирі, служили у війську, вільно вибирали собі нареченого, виховували дітей, самі розпоряджалися своїм майном, управляли ним, розривали шлюб 

[1,с. 20]. Втім постійна відсутність чоловіка за часів козаччини призвела до формування твердого та самостійного жіночого характеру О.Кривоший зазначає: «...специфічні історичні умови буття українства — козаччина — виключали чоловіка на тривалий час із господарської й побутової сфер сімейного життя. Жінка доглядала за дітьми й старими батьками, вела домашнє господарство. Це посилювало її роль у збереженні родинних основ українства, його побутової культури»[1,с. 23] .

Не менш цікава й військова активність жінок козацької доби, яка, згідно історичних документів та фольклорних даних, постає як нормативний елемент повсякденного життя степової спільноти, а не як аномалія. Виходячи з цього, специфіка жіночого повсякдення в культурному просторі Запорожжя полягає не в його відсутності, а, навпаки — в присутності жіночого чинника в унормованих щоденних практиках войовничого козацтва. Як доказ можемо записаний Д. Яворницьким на Катеринославщині переказ «Могила Настина», у якому відображено зовнішній вигляд та окремі сценарії повсякденного життя відважної отаманші Насті; переказ А. Ковальова,який розповідає про безпосередню участь жінок у бойових діях козацьких підрозділів; історична пісня про козака Супруна («Ой не знав козак») розповідає про військову звитягу сильної жінки, степової амазонки, яка воювала з нападниками на пограниччі і «гнала бусурманів у полон».

Таким чином, статус українських жінок козацької доби був досить стабільним і регулювався нормами, закріпленими як світським законодавством, так і підтримуваною суспільно-побутовою традицією. Не варто розглядати жінку козацької доби як підлеглу чоловіку помічницю у господарстві й вихованні дітей. Стереотипний статус жінки тієї доби − рівноправна у побуті, соціальному житті, частково й на війні вільна особа.

Галушкіна Лілія

студентка 4 курсу філологічного фак-ту

Наук. кер.: к. пед. н., доц. Бакаленко І.М.

ВИКОРИСТАННЯ ІГРОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ НАВЧАННЯ

У ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Традиційне навчання з його орієнтацією на середнього учня, перевагою репродуктивної діяльності над пошуковою не відповідає вимогам часу. Тому настала необхідність переходу від «передачі знань» до «навчання вчитися», «навчати жити». Отож повернути учням інтерес до шкільних предметів, зробити навчання цікавим, посилити бажання учитися спонукає вчителів-словесників до пошуків нових технологій навчання. Сприяти вирішенню поставлених завдань мають ігрові технології навчання, використання яких дозволить зацікавити учнів навчальним матеріалом, сформувати мовні та мовленнєві уміння та навички, розвинути пізнавальну активність школярів.

Аналіз сучасної лінгводидактичної літератури свідчить, що проблемі використання ігрових технологій навчання присвячені праці багатьох педагогів, психологів, методистів та вчителів-словесників: філософський аспект (І. Кон, Г. Щедровицький, І. Підласий, В. Стрельніков), психологічний аспект (Л. Виготський, О. Леонтьєв, С. Шацький, П. Блонський, С. Шмаков, В. Штерн, Е. Берн, Дж. Брунер), педагогічний (А. Арсірій, В. Бадер, О. Біляєв, Л. Варзацька, І. Дівакова, Т. Донченко, Р. Жуковська, Л. Ільяницька, С. Караман, М. Пентилюк, Л. Пироженко, О. Пометун, Т. Чумак, П. Щербань).

Метою статті є визначення особливостей використання ігрових технологій на уроках української мови з метою розвитку пізнавальної активності та формування самостійності учнів.

Існує багато визначень поняття «дидактична гра». На думку М. Кларіна, «дидактична гра – це гра за правилами, підпорядкованими досягненню заздалегідь визначеного ігрового результату» [2, с. 28]. Г. Сагач та О. Юніна вважають, що «гра, як ніяка інша активна форма, дозволяє учневі пройти основні етапи засвоєння матеріалу: сприймання, осмислення, запам’ятовування, застосування» [3, с. 140]. Вважаємо, що дидактична гра – індивідуальна, групова і колективна навчальна діяльність учнів, що включає в себе елемент суперництва та самодіяльність у засвоєнні знань, умінь і навичок, набуття досвіду пізнавальної діяльності і спілкування в процесі ігрового навчання.

Існують різні погляди на класифікацію дидактичних ігор. На думку О. Сорокіної, доцільно виокремити такі види дидактичних ігор: ігри-подорожі; ігри-доручення; ігри-припущення; ігри-загадки; ігри-бесіди [2, с. 30].

Науковці виділяють такі дидактичні умови успішного використання гри в навчальному процесі як: наявність мети навчально-виховного процесу, яка має особистісний смисл і забезпечує позитивну мотивацію учнів в процесі навчання з використанням гри на уроках української мови; особистісно-зорієнтований характер ігрової діяльності; застосування комплексу різноманітних дидактичних ігор на уроках української мови [1, с. 55].

На думку досвідчених учителів-словесників, під час організації дидактичних ігор на уроках української мови, необхідно дотримуватися певних вимог: 1) правила гри мають бути простими, чітко сформульованими, а зміст матеріалу – доступний розумінню учнів; 2) завдання гри повинні містити достатню кількість інформації для активної мисленнєвої діяльності учнів на уроці, це забезпечить досягнення розвиваючої та навчальної цілей уроку; 3) дидактичний матеріал гри має бути цікавим, педагогічно доцільним і зручним у користуванні; 4) якщо дидактична гра має ознаки змагання, то слід забезпечити справедливий і об'єктивний контроль її результатів; 5) під час дидактичної гри від учнів слід вимагати чіткого і грамотного вираження своїх думок, проведення послідовних логічних міркувань, обґрунтовування висновків; 6) дидактична гра буде результативнішою, якщо вона закінчиться на тому самому уроці, на якому і почалася [3, с. 49].

Під час педагогічної практики нами були використані ігрові технології на уроках української мови у процесі вивчення теми «Частини мови»:

1. Гра-змагання у групах. «Казкова сім’я». Мета: зацікавити учнів, розвивати творчу уяву, систематизувати знання про частини мови, сприяти розвитку комунікативних навичок у роботі в колективі. Завдання: кожна група отримує картку з однією із частин мови (наприклад: «Іменник») і складає казку про неї. Потім учні зачитують казки. Перемагає – найоригінальніша.

2. Гра «Істинне – хибне». Мета: гра вимагає від учнів знання вивченого матеріалу, уважності, зосередженості. Завдання: зачитуют�