Розгляд слідчим суддею клопотань про обрання (застосування) /продовження

запобіжних заходів, пов’язаних з обмеженням свободи

«Усі люди народжуються вільними…».

Вступ

Саме з цих слів починається стаття 1 Загальної декларації з прав людини,

прийнятої Резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року.

Зазначена декларація стала фундаментом для ухвалення 4 листопада 1950 року

Урядами держав - членів Ради Європи Конвенції про захист прав людини і

основоположних свобод (далі – ЄКПЛ), яка для України набула чинності лише 11 вересня

1997 року.

Пунктом 1 статті 5 ЄКПЛ закріплено, що кожен має право на свободу та особисту

недоторканість.

У пункті 62 рішення у справі «Гарькавий проти України» від 18 лютого 2010 року

(заява № 25978/07) Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) наголосив на тому, що

стаття 5 ЄКПЛ гарантує основоположне право на свободу та недоторканність. Це

право є найважливішим у «демократичному суспільстві» у розумінні ЄКПЛ.

Відповідно до пункту 5 статті 7 Кримінально процесуального кодексу України

(далі – КПК України) забезпечення права на свободу та особисту недоторканність

віднесено до загальних засад кримінального провадження.

Під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути

затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через

підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на

підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом.

Слід також зазначити, що проаналізувавши статистичні дані Вищого

спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, необхідно

відмітити у 2016 році позитивну тенденцію щодо зменшення кількості випадків

позбавлення свободи у рамках кримінального провадження. Так у першому півріччі 2016

року слідчими суддями місцевих судів розглянуто 15,4 тис. клопотань про застосування

запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, що на 2,4% менше порівняно з І

півріччям 2015 року (задоволено 8,5 тис., або 55,3%)1

Отже, вирішуючи питання, пов’язані з обранням або продовженням запобіжних

заходів, пов’язаних з обмеженням свободи, слідчий суддя зобов’язаний обов’язково

враховувати надважливість права особи на свободу та особисту недоторканість. Також

слідчий суддя має керуватись принципом презумпції свободи, зміст якого розкрито,

зокрема, у пункті 262 рішення ЄСПЛ «Тимошенко проти України» від 30 квітня 2013 року

(заява № 49872/11), де зазначено, що стаття 5 Конвенції втілює основоположне право

людини, а саме - захист особи від свавільного втручання держави у її право на свободу.

Загальні правила

Під заходами забезпечення кримінального провадження прийнято розуміти

передбачені КПК заходи примусового характеру, які застосовуються за наявності підстав

та в порядку, встановленому законом, з метою запобігання і подолання негативних

обставин, що перешкоджають або можуть перешкоджати вирішенню завдань

кримінального провадження, забезпеченню його дієвості.

Поєднання заходів забезпечення кримінального провадження із застосуванням

примусу, втручанням державних органів до сфери прав людини викликає необхідність

встановлення законодавцем дієвих гарантій забезпечення законних інтересів осіб, які

залучаються до участі в кримінальному провадженні.

Однією з таких гарантій є судовий контроль законності обмеження конституційних

прав і свобод людини при здійсненні кримінального провадження, який на досудовому

розслідуванні здійснюється слідчим суддею. Тому ч. 1 ст. 132 КПК України передбачено,

що правовою підставою для застосування заходів забезпечення кримінального

провадження є ухвала слідчого судді на досудовому розслідуванні.

Віднесення прийняття процесуального рішення, тобто ухвали, про застосування

заходів кримінального провадження до виключної компетенції суду відповідає

європейським стандартам у галузі прав людини. Так, у рішенні Європейського суду з прав

людини у справі «Клас та інші проти Федеративної Республіки Німеччини» (1978 р.)

зазначено, що принцип верховенства права виходить, зокрема, з того, що втручання

органів виконавчої влади у права окремих осіб повинно перебувати під ефективним

контролем, який звичайно має забезпечуватися судовою системою, у всякому разі, як

останньою інстанцією; судовий контроль надає найкращі гарантії незалежності,

неупередженості і належної процедури.

Підставами для застосування заходів забезпечення кримінального провадження

КПК визначає:

існування обґрунтованої підозри щодо вчинення кримінального правопорушення

такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів

забезпечення кримінального провадження;

потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і

свободи особи, про який ідеться у клопотанні слідчого, прокурора;

може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, прокурор звертається із

клопотанням.

При цьому слідчим суддям слід враховувати, що обов'язок доведення існування

зазначених обставин КПК покладає на слідчого, прокурора, який звертається із

відповідним клопотанням (ст. 132 КПК Україна).

Клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження

подається до місцевого загального суду, в межах територіальної юрисдикції якого

знаходиться орган досудового розслідування.

Такі клопотання розглядаються слідчим суддею, який визначається

автоматизованою системою документообігу суду в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 35

КПК (незалежно від того, який слідчий суддя розглядав інші клопотання у цьому ж

кримінальному провадженні). У разі проведення досудового розслідування слідчою

групою керівник відповідного органу досудового розслідування постановою про

створення слідчої групи повинен визначити місце проведення досудового розслідування, і

саме за ним визначається територіальна юрисдикція суду.

Підставою для визначення територіальної юрисдикції суду першої інстанції при

розгляді клопотань щодо застосування запобіжних заходів є постанова керівника

відповідного органу досудового розслідування про створення слідчої групи, в якій

визначено місце проведення досудового розслідування.

Як виняток, розгляд клопотання про застосування запобіжних заходів під час

досудового розслідування до особи, яку затримано без ухвали слідчого судді про дозвіл на

затримання за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, може здійснюватися

слідчим суддею місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого особа була

затримана. Такий розгляд можливий тільки за умови, що затримана без ухвали слідчого

судді, суду особа з об'єктивних причин не могла бути доставлена у строк не пізніше

шістдесяти годин із моменту затримання до місцевого суду, в межах територіальної

юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування (ч. 1 ст. 192 КПК).

Порушено правила територіальної підсудності Рішення ВРП від 25.04.2017 р. №

991/0/15-17 (в ухвалі від 26 січня 2017 року вказано, що органом досудового

розслідування у кримінальному провадженні № .. від … 2017 року є прокуратура

Дніпропетровської області, що знаходиться за адресою: м. Дніпро, просп. Дмитра

Яворницького, 38, що територіально відноситься до Соборного (Жовтневого) району м.

Дніпра, та не відноситься до територіальної підсудності Красногвардійського районного

суду м. Дніпропетровська. З посиланням на статті 38 та 133 Кримінального

процесуального кодексу України слідчий суддя дійшов висновку про повернення

клопотання слідчому.

Під час розгляду питання про застосування заходів забезпечення кримінального

провадження сторони кримінального провадження повинні подати слідчому судді або

суду докази обставин, на які вони посилаються.

За результатами розгляду клопотання про застосування заходу забезпечення

кримінального провадження слідчий суддя вправі постановити ухвалу про: 1) задоволення

клопотання; 2) відмову у задоволенні клопотання; 3) повернення його для усунення

недоліків, якщо клопотання подано слідчому судді без додержання вимог, визначених

відповідною нормою КПК.

Отже, слідчий суддя за наслідком розгляду клопотання про застосування

запобіжного заходу може застосувати до підозрюваного лише запобіжний захід, про який

йдеться в поданому клопотанні, або ж відмовити в задоволенні клопотання чи застосувати

до підозрюваного більш м’який запобіжний захід, оскільки визначення виду запобіжного

заходу, який буде необхідним та достатнім для цілей досудового розслідування,

відноситься до компетенції прокурора.

Таким чином, КПК України не передбачено право слідчого судді постановити

ухвалу про відмову в задоволенні клопотання про застосування запобіжного заходу в тому

разі, коли слідчий суддя за наслідком розгляду клопотання прийде до висновку, що вид

запобіжного заходу, який слідчий або прокурор в поданому клопотанні просить

застосувати до підозрюваного, є занадто м’яким і не зможе запобігти доведеним під час

розгляду ризику або ризикам.

Однак, в практиці слідчих суддів мали місце випадки коли запобіжний захід, який

слідчий або прокурор в своєму клопотанні просив застосувати до підозрюваного,

об’єктивно не зможе забезпечити досягнення мети, з якою у відповідності до ст. 177 КПК

України, запобіжний захід застосовується і слідчі судді вимушені були застосовувати до

підозрюваного запобіжний захід, про який йшлося в поданому клопотанні.

До клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження

додається: 1) витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального

провадження; 2) копії матеріалів, якими сторона кримінального провадження, що подала

відповідне клопотання, обґрунтовує свої доводи; 3) документи, які підтверджують

надання підозрюваному копій клопотання та матеріалів, що обґрунтовують клопотання.

Однією з правових підстав застосування заходів забезпечення кримінального

провадження є внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру

досудових розслідувань, оскільки саме з цього моменту відповідно до ч. 2 ст. 214 КПК

України починається досудове розслідування. Тому до клопотання слідчого, прокурора

про застосування, зміну або скасування заходу забезпечення кримінального провадження

додається витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо кримінального

провадження, у рамках якого подається клопотання (ч. 6 ст. 132 КПК України). Це

дозволяє пересвідчитися у наявності відповідної правової підстави для розгляду

клопотання у судовому засіданні.

Законом передбачено, що до клопотання про застосування заходів забезпечення

кримінального провадження додаються документи, які підтверджують надання

підозрюваному копій клопотання та матеріалів, що обґрунтовують клопотання. При

цьому, такий обов’язок є лише стосовно підозрюваного. Однак, відповідно до ч. 4 ст. 46

КПК України, захисник користується процесуальними правами підозрюваного, захист

якого він здійснює, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо

підозрюваним. Таким чином, не надання копій клопотання захиснику, буде суперечити

зазначеним вимогам статті та може призвести до порушення права на захист (не логічно не

надавати клопотання особі, яка здійснює захист підозрюваного).

Досить часто у клопотаннях про застосування запобіжного заходу слідчим,

прокурором не зазначається точна інформація щодо даних про особу, стосовно якої

подається таке клопотання (невірна адреса місця перебування, помилкові дані про

прізвище, ім'я та по батькові тощо), не розкриваються обставини та не підтверджуються

факти необхідності застосування до осіб запобіжного заходу у вигляді тримання під

вартою; трапляються непоодинокі випадки, коли до клопотання не долучаються копії

матеріалів кримінального провадження, які мають істотне значення під час розгляду

клопотання і можуть суттєво вплинути на висновки слідчого судді, що є перешкодою для

повного, всебічного та об'єктивного розгляду таких клопотань.

Окрему проблему становить подання слідчими та прокурорами клопотання про

обрання запобіжного заходу, в якому чітко не зазначено дати затримання особи,

оголошення у розшук або попереднього тримання такої особи під вартою / застосування

до особи іншого запобіжного заходу; не засвідчено копії доданих до клопотання

документів; відсутній витяг із Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо вчиненого

особою кримінального правопорушення, що стає суттєвою перешкодою у обчисленні

строків та вирішенні питання щодо обґрунтованості підозри та оцінки наявних ризиків.

При цьому, практично у всіх без винятку клопотаннях про застосування заходів

забезпечення кримінального провадження слідчі детально викладають обставини злочину

і повністю викладають зміст зібраних доказів, хоча процесуальний закон вимагає

зазначати лише короткий виклад обставин злочину та лише тих обставин, які мають

значення для вирішення того чи іншого клопотання, що є підставою для відмови у їх

задоволенні.

Окрім того, ч. 4 ст. 213 КПК України передбачено, що уповноважена службова

особа, що здійснила затримання, зобов’язана негайно повідомити про це орган (установу),

уповноважений законом на надання безоплатної правової допомоги. Тому, у разі

відсутності у затриманої особи захисника слідчому судді належить з’ясувати, чи були

дотримано право затриманого на захист, а при наявності заяви такої особи про відмову від

правової допомоги – чи було при відмові від захисника дотримано порядок, передбачений

ст. 54 КПК України.

Розгляд слідчим суддею клопотання про застосування, зміну запобіжного заходу

здійснюється невідкладно, але не пізніше сімдесяти двох годин із моменту фактичного

затримання підозрюваного, обвинуваченого (момент фактичного затримання фіксується у

протоколі затримання) або з моменту надходження до суду клопотання, якщо

підозрюваний, обвинувачений перебуває на свободі (у такому випадку слідчий суддя, суд

призначає дату судового засідання і здійснює судовий виклик).

Слідчий суддя, суд після одержання клопотання про застосування запобіжного

заходу до підозрюваного, обвинуваченого для забезпечення розгляду здійснює:

1) заходи щодо забезпечення прибуття підозрюваного, обвинуваченого для

судового розгляду, зокрема: здійснює судовий виклик підозрюваного, обвинуваченого,

який перебуває на свободі; здійснює судовий виклик підозрюваного, обвинуваченого, до

якого застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою;

2) здійснює заходи для забезпечення захисником підозрюваного, обвинуваченого у

випадках, коли: підозрюваний, обвинувачений заявив клопотання про залучення

захисника; якщо участь захисника є обов'язковою; якщо слідчий суддя, суд вирішить, що

обставини кримінального провадження вимагають участі захисника;

3) здійснює повідомлення / судовий виклик свідків, яких слідчий, прокурор або

підозрюваний, обвинувачений вважає за необхідне допитати під час судового розгляду

щодо застосування запобіжного заходу.

У випадку, коли судовий розгляд щодо затриманого підозрюваного,

обвинуваченого у визначений КПК строк (сімдесят дві години із моменту фактичного

затримання підозрюваного, обвинуваченого, що зафіксований у протоколі затримання) не

проведено, слідчий суддя зобов'язаний звільнити позбавлену свободи особу на підставі ч.

3 ст. 206 КПК із одночасним здійсненням судового виклику на судовий розгляд щодо

застосування запобіжного заходу.

Крім того, у відповідності до вимог ч. 2 ст. 211 КПК України, затримана без ухвали

слідчого судді, суду особа не пізніше 60 годин з моменту затримання повинна бути

звільнена або доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї

запобіжного заходу. В контексті вимог вказаної норми закону, слідчий суддя в разі

надходження клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під

вартою після спливу 60 годин з моменту затримання особи також зобов’язаний звільнити

позбавлену свободи особу, а клопотання розглядати в загальному порядку.

Аналогічно слідчий суддя має діяти і у випадку, коли в ході розгляду клопотання

про застосування запобіжного заходу слідчим суддею встановлено, що час фактичного

затримання особи відрізняється від часу затримання, який зафіксовано в протоколі про

затримання.

Розгляд клопотання про застосування запобіжного заходу здійснюється за участю

прокурора, підозрюваного, обвинуваченого, його захисника.

З метою забезпечення розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу

слідчий суддя, суд має право постановити ухвалу про привід підозрюваного,

обвинуваченого, якщо він не з'явився для розгляду клопотання щодо обрання запобіжного

заходу у вигляді застави, домашнього арешту чи тримання під вартою за судовим

викликом (ч. 3 ст. 187 КПК).

Якщо ж ухвалу про привід не було виконано, слідчий суддя, суд має право

постановити ухвалу про дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою

приводу. Ухвалу про відмову в наданні дозволу на затримання з метою приводу може

бути оскаржено до суду апеляційної інстанції.

Повторне звернення до суду з клопотанням про дозвіл на затримання однієї і тієї ж

особи по тому самому кримінальному провадженню після винесення слідчим суддею,

судом ухвали про відмову у задоволенні такого клопотання можливе лише при

виникненні нових обставин, які підтверджують необхідність тримання особи під вартою

та обґрунтовані у клопотанні.

Слідчому судді слід враховувати, що відповідно до ст. 188 КПК прокурор, слідчий

за погодженням з прокурором, наділені правом одночасно подати клопотання про обрання

запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або зміну іншого запобіжного заходу

на тримання під вартою та клопотання про дозвіл на затримання з метою приводу.

Клопотання про дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою

приводу розглядається слідчим суддею, судом негайно після його одержання у порядку ст.

189 КПК. Ухвала про дозвіл на затримання оскарженню не підлягає.

При цьому ухвалу слідчого судді, суду про дозвіл на затримання з метою приводу

підозрюваного, обвинуваченого має бути виконано у строк, встановлений у цій ухвалі.

Ухвала про дозвіл на затримання з метою приводу втрачає законну силу з моменту

закінчення строку дії ухвали, зазначеного в ній, або закінчення шести місяців із дати

постановлення ухвали, у якій не зазначено строку її дії (ч. 3 ст. 190 КПК).

Саме ж клопотання про застосування запобіжного заходу повинно перебувати у

слідчого судді до моменту виконання ухвали про дозвіл на затримання з метою приводу

підозрюваного, обвинуваченого або до закінчення строку дії цієї ухвали.

У зв'язку з цим клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під

вартою або зміну іншого запобіжного заходу на тримання під вартою слідчий суддя

залишає без розгляду.

Слідчому судді слід враховувати, що КПК визначає особливі порядки застосування

запобіжних заходів до певних категорій осіб: неповнолітніх (ч. 1 ст. 493 КПК); осіб, щодо

яких передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або

вирішувалося питання про їх застосування (ч. 1 ст. 508 КПК); суддів; народних депутатів

України (ст. 482 КПК); а також особливий порядок видачі осіб, які вчинили кримінальне

правопорушення (екстрадиція) (розділ IX КПК або міжнародним договором, згода на

обов'язковість якого надана Верховною Радою України (п. 6 ч. 2 ст. 183 КПК).

Повне фіксування судового розгляду клопотання щодо застосування запобіжного

заходу (за допомогою звукозаписувального технічного засобу) здійснюється у разі

наявності клопотання про таке фіксування. За відсутності відповідного клопотання

фіксування судового розгляду за допомогою технічних засобів не здійснюється, що не

позбавляє секретаря судового засідання обов'язку вести журнал судового засідання.

Підставами застосування запобіжного заходу є обґрунтованість підозри у вчиненні

особою кримінального правопорушення та наявність ризику (ризиків), перелік яких

встановлено пунктами 1 - 5 ч. 1 ст. 177 КПК та не підлягає розширеному тлумаченню.

З огляду на те, що поняття «обґрунтована підозра» не визначене у національному

законодавстві та зважаючи на положення, закріплені у ст. 17 Закону України «Про

виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», слідчим

суддям слід враховувати позицію Європейського суду з прав людини, відображену

зокрема у пункті 175 рішення від 21 квітня 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало

проти України», відповідно до якої «термін «обґрунтована підозра» означає, що існують

факти або інформація, які можуть переконати об'єктивного спостерігача в тому, що особа,

про яку йдеться, могла вчинити правопорушення (рішення у справі «Фокс, Кемпбелл і

Гартлі проти Сполученого Королівства» від 30 серпня 1990 року, п. 32, Series A, № 182).

Мета затримання для допиту полягає в сприянні розслідуванню злочину через

підтвердження або спростування підозр, які стали підставою для затримання (див.

рішення у справі «Мюррей проти Сполученого Королівства» від 28 жовтня 1994 року, п.

55, Series A, № 300-A). Однак вимога, що підозра має ґрунтуватись на обґрунтованих

підставах, є значною частиною гарантії недопущення свавільного затримання і тримання

під вартою. Більше того, за відсутності обґрунтованої підозри особа не може бути за

жодних обставин затримана або взята під варту з метою примушення її зізнатися у

злочині, свідчити проти інших осіб або з метою отримання від неї фактів чи інформації,

які можуть служити підставою для обґрунтованої підозри (див. рішення у справі

«Чеботарі проти Молдови», № 35615/06, п. 48, від 13 листопада 2007 року).

Запобіжний захід застосовується з метою запобігання спробам підозрюваного,

обвинуваченого (ризикам):

1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

2) знищити, сховати або спотворити будь-які з речей чи документів, що мають

істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного,

обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином. Урахування такої

обставини для прийняття рішення передбачає встановлення правдоподібності та

достовірності заявлених органом досудового розслідування фактичних обставин;

5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне

правопорушення, в якому ця особа підозрюється, обвинувачується.

Слідчому судді, суду необхідно мати на увазі, що обґрунтування у клопотанні про

застосування запобіжного заходу наявності одного чи кількох ризиків/підстав, що

визначає можливість застосувати той чи інший із встановлених КПК запобіжних заходів,

передбачає обов'язок прокурора довести неможливість застосування інших, більш м'яких

видів запобіжних заходів.

У кожному випадку розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу

слідчий суддя, суд, вирішуючи питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності

ризиків, зазначених у ст. 177 КПК, на підставі наданих сторонами кримінального

провадження матеріалів зобов'язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі

відповідно до ст. 178 КПК:

1) вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним, обвинуваченим

кримінального правопорушення. У такий спосіб встановленню підлягає обґрунтованість

підозри органу досудового розслідування про вчинення кримінального правопорушення

підозрюваним, обвинуваченим;

2) тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання

підозрюваного, обвинуваченого винуватим у кримінальному правопорушенні, у вчиненні

якого він підозрюється, обвинувачується;

3) вік (неповнолітня особа, особа похилого віку) та стан здоров'я (наявність тяжких

хвороб, інвалідності, нездатність самостійно пересуватися) підозрюваного,

обвинуваченого;

4) міцність соціальних зв'язків підозрюваного, обвинуваченого у місці його

постійного проживання, в тому числі наявність у нього родини й утриманців. Необхідно

з'ясувати сімейний стан цієї особи, стан здоров'я членів його сім'ї, кількість та вік дітей,

строк фактичного проживання у цій місцевості тощо;

5) наявність у підозрюваного, обвинуваченого постійного місця роботи або

навчання;

6) репутацію підозрюваного, обвинуваченого. При врахуванні цієї обставини

слідчий суддя, суд зобов'язаний проаналізувати матеріали сторін кримінального

провадження, об'єктивно оцінити надані характеристики підозрюваному, обвинуваченому

з місця роботи, навчання, проживання; дані, що свідчать про перебування підозрюваного,

обвинуваченого на обліку у наркологічному, психоневрологічному диспансері, тощо;

7) майновий стан підозрюваного, обвинуваченого. Слід встановити наявність

належного цій особі нерухомого майна у місцевості проживання та інших місцевостях,

транспортних засобів, грошових банківських вкладів, їх розмір (за наявності відомостей,

наданих стороною захисту);

8) наявність судимостей у підозрюваного, обвинуваченого;

9) дотримання підозрюваним, обвинуваченим умов застосованих запобіжних

заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше;

10) наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального

правопорушення;

11) розмір майнової шкоди, у завданні якої підозрюється, обвинувачується особа,

або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення

підозрюється, обвинувачується особа, а також вагомість наявних доказів, якими

обґрунтовуються відповідні обставини.

Слідчий суддя, суд при розгляді клопотання та вирішенні питання про обрання

запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у ст. 177 КПК, на підставі наданих

сторонами кримінального провадження матеріалів зобов'язаний оцінити дотримання

підозрюваним, обвинуваченим умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони

застосовувалися до нього раніше (п. 9 ч. 1 ст. 178 КПК). Тому у клопотанні про

застосування запобіжного заходу слідчий, прокурор, крім підстав, зазначених у ст. 177

КПК, зобов'язаний надати інформацію про застосування до підозрюваного,

обвинуваченого інших запобіжних заходів як у цьому кримінальному провадженні, так і в

інших кримінальних провадженнях (за наявності відомостей про їх застосування).

Відповідні дані можуть бути надані стороною захисту та підлягають обов'язковому

врахуванню при вирішенні поданого клопотання, оскільки впливають на достовірність

підстав (ризиків) для застосування того чи іншого виду запобіжного заходу.

Окремо слід зауважити про необхідність ретельного аналізу наявності підстав

застосування запобіжного заходу у разі виконання ухвали слідчого судді, суду щодо

застосування до підозрюваного, обвинуваченого на час розгляду відповідного клопотання

запобіжного заходу в іншому кримінальному провадженні. Така обставина має бути

оцінена при розгляді відповідного клопотання для забезпечення можливості встановлення

достатнього ступеня суворості запобіжного заходу до підозрюваного, обвинуваченого за

правилами ст. 194 КПК. Ненадання такої інформації за її наявності унеможливить

прийняття законного рішення слідчим суддею.

За клопотанням сторін або з власної ініціативи слідчий суддя має право заслухати

будь-якого свідка чи дослідити будь-які матеріали, що мають значення для вирішення

питання про застосування запобіжного заходу. (питання з приводу чого може бути

допитаний свідок (стосовно даних, які характеризують особу, чи стосовно фактичних

обставин справи).

Відповідно до п. 3 ч. 7 ст. 42 КПК на підозрюваного покладається обов'язок

підкорятися законним вимогам та розпорядженням слідчого, прокурора, слідчого судді,

суду. Згідно зі ст. 22 КПК суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює

необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та обов'язків. Тому у

випадку, якщо підозрюваний, який тримається під вартою при розгляді клопотання

слідчого про обрання запобіжного заходу, продовження тримання під вартою або допиту

свідка, порушує порядок у судовому засіданні чи не реагує на зауваження, слідчий суддя

має право видалити його із зали судового засідання.

Запобіжні заходи (особисте зобов’язання, особиста порука, застава)

Особисте зобов’язання як запобіжний захід, що обмежує свободу пересування

громадян, полягає в обов’язку підозрюваної або обвинуваченої особи виконувати

приписи, покладені на неї на підставі ухвали слідчого судді або суду.

Правообмеження особи у зв’язку із застосуванням особистого зобов’язання полягає

у зверненні на неї встановлених юридичними нормами санкцій, якими передбачено

виконання ряду процесуальних обов’язків, пов’язаних із забезпеченням їх належної

поведінки і можливості застосування більш суворих запобіжних заходів у випадку їх

невиконання.

Часткове обмеження права особи на свободу пересування може полягати у:

прибутті до визначеної службової особи із встановленою періодичністю;

обов’язку не відлучатися із населеного пункту, в якому відповідна особа

зареєстрована, проживає чи перебуває, без дозволу слідчого, прокурора або суду;

повідомленні слідчого, прокурора чи суду про зміну свого місця проживання та/або

місця роботи;

обов’язку не відвідувати місця, визначені слідчим суддею або судом;

обов’язку носити електронний засіб контролю.

Відповідно до ч. 2 ст. 179 КПК України підозрюваному або обвинуваченому

письмово під розпис повідомляють про покладені на нього обов’язки, а також

роз’яснюють, що в разі їх невиконання до нього може бути застосована більш жорстка

міра запобіжного заходу та накладено грошове стягнення.

Згідно з вимогами ч. 1 ст. 179, ч. 5 ст. 194 КПК України особисте зобов’язання має

наслідком для підозрюваного, обвинуваченого прибувати за кожною вимогою до суду або

до іншого визначеного органу державної влади, а також виконувати один або кілька

обов’язків, необхідність покладення яких була доведена прокурором, а саме:

1) прибувати до визначеної службової особи із встановленою періодичністю.

2) не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи

перебуває, без дозволу слідчого, прокурора або суду;

3) повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну свого місця проживання та/або

місця роботи;

4) утримуватися від спілкування з будь-якою особою, визначеною слідчим суддею,

судом, або спілкуватися з нею із дотриманням умов, визначених слідчим суддею,

судом;

5) не відвідувати місця, визначені слідчим суддею або судом;

6) пройти курс лікування від наркотичної або алкогольної залежності;

7) докласти зусиль до пошуку роботи або до навчання;

8) здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт

(паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з

України і в’їзд в Україну;

9) носити електронний засіб контролю.

При цьому, зобов’язання підозрюваного чи обвинуваченого прибувати за кожною

вимогою до суду або до іншого визначеного органу державної влади діє весь час дії

запобіжного заходу, не пов’язаного з триманням під вартою, на відміну від інших

обов’язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України, які є строковими.

У разі застосування запобіжного заходу у виді особистого зобов’язання

підозрюваний, обвинувачений, який був затриманий, звільняється з-під варти негайно (ч.

1 ст. 202 КПК України).

Так, у рішенні про застосування даного заходу повинно бути зазначено, що

підозрюваний, обвинувачений після того, як йому роз’яснено та доведено під розпис суть і

наслідки покладених на нього обов’язків, передбачених у ч. 5 ст. 194 КПК України,

підлягає негайному звільненню з-під варти.

У випадку неявки для розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу –

особисте зобов’язання на підозрюваного, обвинуваченого, який був у встановленому КПК

України порядку викликаний (зокрема, наявне підтвердження отримання ним повістки

про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом та додане до кримінального

провадження) і не з’явився без поважних причин або не повідомив про причини свого

неприбуття, накладається грошове стягнення відповідно до ч. 1 ст. 139 КПК України. На

підставі ч. 2 ст. 139 КПК до підозрюваного може бути застосовано привід. Не

погоджуюся – ч. 3 ст. 187 КПК України !! Обговорити

Таким чином, застосування запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання

можна назвати найбільш м’яким обмеженням особистої свободи громадян.

Особисте зобов’язання може бути застосоване лише за наявності встановлених

законом підстав і з додержанням відповідної правової процедури. Застосування

особистого зобов’язання шляхом обмеження свободи пересування, вільного вибору місця

перебування підозрюваного чи обвинуваченого є найбільш демократичним та гуманним

заходом кримінального процесу.

Типові помилки:

не зазначення конкретних обов’язків, які передбачені ч. 5 ст. 194 КПК, що

покладаються на підозрюваного;

не зазначення строку на який покладено виконання таких обов’язків;

не зазначення наслідків невиконання покладених обов’язків;

не зазначення на кого покладається контроль за виконанням особистого

зобов’язання;

відмовляється в задоволенні клопотань про застосування запобіжного заходу у

вигляді особистого зобов’язання з підстав, що не передбачені КПК України;

ототожнення зобов’язання підозрюваного чи обвинуваченого прибувати за кожною

вимогою до суду або до іншого визначеного органу державної влади з обов’язками,

які є строковими.

Особиста порука – це запобіжний захід, що полягає у наданні особами, яких

слідчий суддя, суд вважає такими, що заслуговують на довіру, письмового зобов’язання

про те, що вони поручаються за виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на

нього обов’язків згідно зі ст. 194 КПК України і зобов’язуються за необхідності доставити

його до органу досудового розслідування чи в суд на першу про те вимогу (ч. 1 ст. 180

КПК України).

Поручитель (поручителі) – це особа або особи, які, з одного боку, заслуговують на

довіру слідчого судді або суду (в силу особливих моральних якостей, авторитету тощо), а

з іншого – мають достатній вплив на підозрюваного, обвинуваченого, щоб забезпечити

його належну поведінку або явку за першим же викликом до слідчого, прокурора,

слідчого судді, суду.

Особиста порука застосовується за умови врахування тяжкості інкримінованого

злочину, особи обвинуваченого, роду його занять, віку, стану здоров’я, сімейного стану та

реальної впевненості, що даний запобіжний захід здатен гарантувати належну поведінку

та явку підозрюваного, обвинуваченого на першу про те вимогу.

Ставити питання про особисту поруку під час розгляду клопотання про

застосування запобіжного заходу мають право підозрюваний, обвинувачений, його родичі,

захисник, особи, які виявили намір бути поручителями.

Особиста порука застосовується за клопотанням або згодою поручителів. При

цьому, присутність поручителів у судовому засіданні є обов’язковою умовою розгляду

такого клопотання.

Громадяни, які виявили бажання взяти на себе відповідне зобов’язання, повинні

подати про це письмове клопотання слідчому судді або суду, які після перевірки даних

про особу поручителів та їх стосунки з підозрюваним, обвинуваченим вирішують питання

про можливість застосування цього запобіжного заходу.

Поручителю повідомляють суть кримінального провадження, роз’яснюють

обов’язки у межах ч. 5 ст. 194 КПК України, які було покладено на підозрюваного чи

обвинуваченого та наслідки їх невиконання, що полягають у грошовому стягненні

залежно від характеру вчинення кримінального правопорушення, яке визначено ч. 5 ст.

180 КПК України.

Особа, виступаючи поручителем, повинна довести свою платоспроможність. Хоча

законом і не передбачено повноважень слідчого судді, суду перевіряти статки поручителя,

він має бути здатним сплатити грошове стягнення, оскільки фінансові наслідки є досить

високими.

При розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді особистої

поруки є певний алгоритм:

клопотання прокурора про застосування запобіжного заходу у вигляді особистої

поруки;

ухвала слідчого судді, судді про обрання такого запобіжного заходу;

зобов’язання поручителів про взяття на себе обов’язків, визначених слідчим

суддею, судом. Окремо від кожного з поручителів відбирається письмове

зобов’язання, в якому зазначаються його дані, обов’язки, які поручитель повинен

виконувати, та майнова відповідальність, що пов’язана з виконанням особистої

поруки. Складання спільного протоколу про взяття на себе зобов’язань

поручителями допускається за умови, що такі особи беруть на себе однакові

зобов’язання та матимуть змогу одночасно з’являтися до органу досудового

розслідування чи суду;

протокол, яким роз’яснюється підозрюваному, обвинуваченому сутність

обов’язків, визначених ухвалою слідчого судді, судді, строки їх застосування та

вимоги ч.ч. 3, 4, 5 ст. 180 КПК України щодо прав і обов’язків поручителя,

відповідальності за невиконання цих обов’язків.

Під час обрання запобіжного заходу у вигляді особистої поруки слідчий суддя, суд

визначає кількість поручителів.

У кримінальному провадженні може бути залучено і одного поручителя. Між тим

наявність одного поручителя буде достатньою лише в тому разі, коли ним є особа, яка

заслуговує на особливу довіру (ч. 2 ст. 180 КПК України).

Таким чином, законом встановлено два критерії довіри «особлива довіра» і

«довіра». Відповідно, поручитель покладається на професійну оцінку слідчого судді, суду,

згідно з якою ним буде встановлено «рівні довіри».

За таких умов довіра постає в контексті індивідуалізації, що полягає в ідеї

виокремлення індивіда як соціального суб’єкта, як повнолітнього громадянина держави,

носія прав та моральних цінностей, що чесно ставиться до праці і виконання громадських

обов’язків, має авторитет у колективі та позитивно характеризується за місцем

проживання і реально спроможний забезпечити належну поведінку та виконання

покладених на підозрюваного, обвинуваченого обов’язків.

Слідчий суддя, суд, визначаючи одного поручителя – особу, яка заслуговує

на особливу довіру, надає важливе значення тому, чи заслуговує поручитель на його

довіру, чи здатний поручитель (в силу особливих моральних якостей, авторитету,

фізичного і психічного стану здоров’я тощо) достатньо впливати на вказану особу, щоб

забезпечити її належну процесуальну поведінку.

Авторитет поручителя визначається його службовим становищем, поведінкою в

колективі, побуті, його особистими властивостями.

Оскільки ці дані повинні бути відомі не тільки особам, що застосовують

запобіжний захід, а й тим, які надалі будуть переглядати питання про останній та

здійснювати нагляд за його законністю і обґрунтованістю, то дані, що характеризують

поручителів, повинні знайти відображення в ухвалі про обрання запобіжного заходу.

Застосовуючи цей захід, слідчий суддя повинен бути впевнений у тому, що особи,

які ручаються за підозрюваного, обвинуваченого, мають на нього вирішальний вплив та

достатньо для нього авторитетні.

Поручитель, залежно від своїх можливостей та взаємовідносин із підозрюваним,

обвинуваченим, ґрунтуючись на знаннях особистих якостей підозрюваного,

обвинуваченого і його характеру, може по-різному впливати на нього. Але в основі їх

взаємовідносин лежить довіра до поручителя, честь підозрюваного, обвинуваченого,

моральний обов’язок не порушувати дане перед поручителем слово, прагнення

підозрюваного, обвинуваченого зберегти перед ним свою гідність.

Тому, обранню цього запобіжного заходу повинно передувати знання того, на чому

ґрунтується довіра поручителів до підозрюваного, обвинуваченого, і якими способами та

засобами поручитель може виконувати взяті на себе зобов’язання

У зв’язку з цим, слідчий суддя, суд повинен пересвідчитись, на чому конкретно

засновується впевненість поручителя в тому, що обвинувачений не ухилиться від слідства

і суду, оскільки той, хто ручається, створює моральні перешкоди ухиленню. Також при

обранні поручителя було б доречним зазначити причини, через які підозрюваний,

обвинувачений не порушить слова, даного за нього поручителем.

Відповідно до ч. 4 ст. 180 КПК України поручитель може відмовитись від взятих

на себе зобов’язань до виникнення підстав, які тягнуть за собою його відповідальність.

Відмовлено може бути з суб’єктивних причин, коли поручитель не в змозі виконувати

покладені на нього зобов’язання через особисті причини.

У таких випадках можуть виникати складнощі щодо доставлення підозрюваного,

обвинуваченого до органу досудового розслідування чи в суд.

У разі застосування запобіжного заходу у виді особистої поруки підозрюваний,

обвинувачений, який був затриманий, повинен бути звільнений з-під варти негайно, після

надання його поручителями визначеного зобов’язання (ч. 2 ст. 202 КПК України).

Отже, запобіжний захід у вигляді особистої поруки характеризується такими

ознаками:

застосовується з урахуванням особи підозрюваного;

застосовується за наявності письмового зобов’язання (клопотання або згоди)

повнолітньої, дієздатної особи поручителя, що заслуговує на довіру (особливу

довіру);

за належну поведінку підозрюваного, обвинуваченого відповідають поручителі;

кількість поручителів визначає слідчий суддя, суд;

обов’язки покладаються на підозрюваного чи обвинуваченого, а також поручителя

– подвійне зобов’язання;

поручитель може відмовитись від узятих на себе зобов’язань до виникнення

підстав, які тягнуть за собою його відповідальність;

за невиконання поручителем взятих на себе зобов’язань на нього накладається

грошове стягнення;

контроль за виконанням зобов’язань про особисту поруку здійснює слідчий,

а якщо справа перебуває у провадженні суду – прокурор.

Типові помилки:

слідчі судді при застосуванні до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді

особистої поруки призначали поручителем одну особу, переважно матір

підозрюваного;

в судовому засіданні не досліджувались особисті дані та дані, які характеризують

поручителів і свідчать про особливу довіру до них, спроможність забезпечити

належну поведінку підозрюваного і виконання покладених на підозрюваного

обов’язків;

в судовому засіданні не поручителям не роз’яснювалися права та обов’язки,

передбачені ч. 2 і 3 ст. 180 КК України, а також наслідки їх невиконання;

у мотивувальних частинах наведених ухвал не зазначено, що поручителі

погоджуються з правами і обов’язками, передбаченими в ч. 2 і 3 ст. 180 КПК

України, які в судовому засіданні їм зобов’язаний роз’яснити слідчий суддя;

у резолютивній частині ухвал зазначається, що така ухвала може бути оскаржена в

апеляційному порядку

Застава – це запобіжний захід, що полягає у внесенні коштів заставодавцем у

грошовій одиниці України на спеціальний рахунок, визначений в Порядку (Порядок

внесення коштів на спеціальний рахунок у разі застосування застави як запобіжного

заходу), затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 січня 2012 року №

15, з метою забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього

обов’язків за умови звернення внесених коштів у дохід держави в разі невиконання цих

обов’язків (ст. 182 КПК України).

На сьогодні застава є одним із ефективних заходів, в основу якого покладено

економічну зацікавленість у збереженні грошової суми та моральні зобов’язання

підозрюваного, обвинуваченого перед іншими фізичними або юридичними особами, які

виступили заставодавцями.

Основна мета застосування застави – забезпечення виконання підозрюваним,

обвинуваченим покладених на нього обов’язків. Державний примус у процесі

застосування застави породжується реальною загрозою втрати заставодавцем грошей у

разі невиконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків.

Застава може бути внесена підозрюваним, обвинуваченим або іншою фізичною чи

юридичною особою (заставодавцем).

Заставодавцем не може бути юридична особа державної або комунальної власності

або така, що фінансується з місцевого, державного бюджету, бюджету Автономної

Республіки Крим, або у статутному капіталі якої є частка державної, комунальної

власності, або яка належить суб’єкту господарювання, що є у державній або комунальній

власності (ч. 2 ст. 182 КПК України).

При обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту слідчий суддя, суд

встановлюють розмір застави.

Розмір застави визначається слідчим суддею, судом з урахуванням обставин

кримінального правопорушення, майнового та сімейного стану підозрюваного,

обвинуваченого, інших даних про його особу та ризиків, передбачених у ст. 177 КПК

України.

Також необхідно враховувати майновий стан підозрюваного, обвинуваченого та не

допускати встановлення такого розміру застави як альтернативи триманню під вартою, що

є заздалегідь непомірним для цієї особи та призводить до неможливості виконання

застави.

Таким чином, саме розмір застави визначає ступінь суворості даного запобіжного

заходу, а при його визначенні враховуються об’єктивні й суб’єктивні критерії. Основним

серед них є ступінь тяжкості вчиненого злочину й у ч. 5 ст. 182 КПК України визначено

межі застави з урахуванням такого ступеня.

У виняткових випадках, якщо слідчий суддя, суд встановить, що застава у

зазначених межах не здатна забезпечити виконання особою, яка підозрюється,

обвинувачується у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину, покладених на неї

обов’язків, застава може бути призначена у розмірі, який перевищує вісімдесят чи триста

розмірів мінімальної заробітної плати відповідно (ч. 5 ст. 182 КПК України).

Предмет застави виражається виключно у грошовому вигляді. Кошти, на які

накладено арешт або приєднані до матеріалів кримінального провадження як речові

докази, не можуть бути предметом застави.

Вказані положення, згідно із якими визначення розміру застави покладається на

слідчого суддю та суд, викликають запитання: чи повинен прокурор або слідчий

попередньо визначати цей розмір і вказувати його у клопотанні про застосування даного

запобіжного заходу.

Звертаючись до судової практики розгляду слідчими суддями клопотань про

застосування заходів забезпечення кримінального провадження, варто вказати, що під час

розгляду клопотань слідчих про обрання запобіжного заходу у вигляді застави не всі

слідчі судді з’ясовують існування можливості внесення підозрюваним чи заставодавцем

застави у розмірі, вказаному в клопотанні слідчого, а також думку сторони захисту щодо

розміру застави.

В одних клопотаннях на розгляд слідчого судді, суду виноситься конкретний

розмір застави або його межі, а в інших – лише ставиться питання про застосування

такого запобіжного заходу.

Тому, якщо в клопотанні пропонується на розгляд слідчого судді, суду конкретний

розмір застави, його обґрунтування повинно бути доведено конкретними доводами,

підтвердження яких перед слідчим суддею, судом є в подальшому обов’язком прокурора.

Під час обрання запобіжного заходу у вигляді застави заставодавцю роз’яснюють, у

вчиненні якого кримінального правопорушення підозрюється чи обвинувачується особа,

повідомляють про те, яке покарання передбачене законом за його вчинення, вказують

обов’язки із забезпечення належної поведінки підозрюваного, обвинуваченого та його

явки за викликом, а також наслідки невиконання цих обов’язків (ч. 3 ст. 182 та ч. 5 ст. 194

КПК України).

Підозрюваний, обвинувачений, який не тримається під вартою, не пізніше п’яти

днів з дня обрання запобіжного заходу у вигляді застави зобов’язаний внести кошти на

відповідний рахунок або забезпечити їх внесення заставодавцем та надати документ, що

це підтверджує.

Якщо закінчення строку внесення застави припадає на неробочий день, останнім

днем цього строку вважається наступний за ним робочий день. Зазначені дії можуть бути

здійснені пізніше п’яти днів з дня обрання запобіжного заходу у вигляді застави, якщо на

момент їх здійснення не буде прийнято рішення про зміну запобіжного заходу.

Перевірка документа, що підтверджує внесення застави, не може тривати більше

одного робочого дня (ч. 4 ст. 202 КПК України).

З моменту обрання запобіжного заходу у вигляді застави щодо особи, яка не

тримається під вартою, в тому числі до фактичного внесення коштів на відповідний

рахунок, а також з моменту звільнення підозрюваного, обвинуваченого з-під варти

внаслідок внесення застави, визначеної слідчим суддею, судом в ухвалі про застосування

запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, підозрюваний, обвинувачений,

заставодавець зобов’язані виконувати покладені на них обов’язки, пов’язані із

застосуванням запобіжного заходу у вигляді застави (ч. 6 ст. 182 КПК України).

При постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді

тримання під вартою ч. 4 ст. 183 КПК України передбачає право слідчого судді, суду не

визначати розмір застави у кримінальному провадженні: щодо злочину, вчиненого із

застосуванням насильства або погрозою його застосування; щодо злочину, який

спричинив загибель людини; щодо особи, стосовно якої у цьому провадженні вже

обирався запобіжний захід у виді застави, проте був порушений нею.

Вказана вимога передбачена з метою запобігання ризику повторення або

продовження злочину.

Між тим варто враховувати, що до загибелі людини може призвести й неумисний

злочин, тому слідчий суддя, суд повинен виключити ризики порушення права на свободу

підозрюваного, обвинуваченого, передбаченого ст. 29 Конституції України та ст. 5

Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до ст. 183 КПК України запобіжний захід у виді тримання під вартою

до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом

передбачено основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, застосовується виключно у разі, якщо

прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст. 177 КПК України, буде доведено,

що підозрюваний, обвинувачений не виконав обов’язків, покладених на нього при

застосуванні іншого, раніше обраного запобіжного заходу, або не виконав у

встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що

це підтверджує.

Тобто у такому випадку до підозрюваного, обвинуваченого в будь-якому разі

першочергово повинен обиратися запобіжний захід у виді застави.

КПК України не передбачає можливості звернення із окремим клопотанням про

продовження строків виконання обов’язків, а тому за необхідності продовження цього

строку звернення до слідчого судді оформлюються лише за клопотанням про

продовження строків дії запобіжного заходу.

Відповідно до ч. 8 ст. 182 КПК України у разі невиконання обов’язків

заставодавцем, підозрюваним, обвинуваченим застава звертається в дохід держави

та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України й

використовується у порядку, встановленому законом для використання коштів судового

збору.

Застава звертається у дохід держави:

у разі невиконання обов’язків заставодавцем;

якщо підозрюваний, обвинувачений, будучи належним чином повідомлений, не

з’явився за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду без поважних

причин чи не повідомив про причини своєї неявки;

якщо підозрюваний, обвинувачений порушив інші покладені на нього обов’язки.

Питання про звернення застави в дохід держави вирішується слідчим суддею,

судом за клопотанням прокурора або за власною ініціативою суду в судовому засіданні за

участю підозрюваного, обвинуваченого, заставодавця в порядку, передбаченому для

розгляду клопотань про обрання запобіжного заходу. Неприбуття в судове засідання

зазначених осіб, які були належним чином повідомлені про місце та час розгляду питання,

не перешкоджає проведенню судового засідання.

У разі звернення застави в дохід держави слідчий суддя, суд вирішує питання про

застосування до підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді застави в

більшому розмірі або іншого запобіжного заходу з урахуванням положень ч. 7 ст. 194

КПК України.

Застава, що не була звернена в дохід держави, повертається підозрюваному,

обвинуваченому, заставодавцю після припинення дії цього запобіжного заходу. При

цьому застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, може бути повністю або частково

звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень.

Застава, внесена заставодавцем, може бути звернена судом на виконання вироку в

частині майнових стягнень тільки за його згодою.

Типові помилки:

не визначається конкретних обов’язків, що покладаються на підозрюваного, а

також не зазначається строк, на який їх покладено;

зазначається, що такі ухвали може бути оскаржено в апеляційному порядку;

недотримання процесуального порядку застосування такого запобіжного заходу як

застава (не зазначено та не роз’яснено вимоги ч. 6 ст. 182 КПК і те, що

невиконання вказаних дій у встановлений строк є підставою для розгляду питання

про обрання щодо підозрюваного іншого запобіжного заходу);

не всі слідчі судді під час розгляду таких клопотань з’ясовують існування

можливості внесення підозрюваним чи заставодавцем застави у розмірі, вказаному

в клопотанні слідчого, а також думку сторони захисту щодо розміру застави.

Домашній арешт як запобіжний захід у кримінальному провадженні

Як запобіжний захід, домашній арешт існував у Росії ще з часів Уставу карного

судочинства Російської імперії. Він рекомендував використовувати домашній арешт для

важкохворих людей і матерів, що годують, однак на практиці він застосовувався, як

правило, у відношенні до високопоставлених або заможних персон (т.з. еліти). Серед

найбільш відомих в’язнів цієї категорії були, наприклад, вбивці Григорія Распутіна –

Володимир Пуришкевич, Фелікс Юсупов і Дмитро Романов, які були відомими персонами

не тільки в російських, але й закордонних колах.

У той же час, слід зазначити, що домашній арешт був передбачений кримінально-

процесуальним кодексом Української РСР 1922 р., як в тім, і аналогічними актами,

прийнятими в ті роки іншими союзними республіками. Відповідно до букви закону, він

міг застосовуватися як за наявністю охорони, приставленої до помешкання арештанта, так

і без неї. Однак, уривчасті дані свідчать про те, що домашньому арешту звичайно

піддавалися особи з позитивною репутацією, які зовсім не прагнули ухилятися від суду та

його наслідків, а тому стерегти їх не було особливої необхідності.

Згідно з ч. 1 ст. 176 Кримінального процесуального кодексу України (КПК України)

запобіжні заходи розташовані за ступенем їх суворості.

Оскільки домашній арешт у цьому переліку передостанній, слід вважати, що він

значною мірою обмежує права підозрюваного, обвинуваченого і є найсуворішим після

тримання під вартою.

Разом із тим законодавець, викладаючи зміст кожного із запобіжних заходів в

окремих статтях КПК України, домашній арешт розмістив перед заставою, допустивши,

таким чином, непослідовність, бо з огляду на це вбачається, що застава є більш суворим

запобіжним заходом ніж домашній арешт.

Поняття домашнього арешту закріплене в ст. 181 КПК України, відповідно до якої

домашній арешт полягає в забороні підозрюваному, обвинувачуваному залишати житло

цілодобово або у певний час доби.

При цьому необов’язково постійно перебувати в ньому: особа матиме змогу ходити

на роботу, в магазин, а в помешканні перебувати, наприклад, у найбільш криміногенний

час – із вечора до ранку.

Детально режим домашнього арешту має визначатися ухвалою слідчого судді про

застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту.

Однак, домашній арешт може застосовуватися лише до осіб, підозрюваних або

обвинувачених у здійсненні злочинів, за які передбачено покарання у виді позбавлення

волі (ч. 2 ст. 181 КПК України).

Характерно, що це положення не містить обмежень, з чого можна дійти такого

висновку: до цієї категорії можуть потрапити особи, підозрювані або обвинувачені в

здійсненні особливо небезпечних злочинів.

Визначаючи запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, слідчий суддя, суд

зобов’язаний керуватися ст. 178 КПК України, яка містить перелік обставин, що

враховуються при обранні запобіжного заходу, зокрема: – при вирішенні питання про

обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у ст. 177 КПК України,

слідчий суддя, суд на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів

зобов’язаний оцінити в сукупності усі обставини.

Під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього

арешту суд має з’ясувати місце проживання підозрюваного, обвинуваченого.

Причому в цьому випадку необхідно брати до уваги і саму особистість

підозрюваного, обвинуваченого, враховуючи його репутацію, соціальні зв’язки тощо.

Наприклад, нелогічним буде застосування домашнього арешту до особи, яка

підозрюється або обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення стосовно

своєї родини, близьких, або ж до особи, яка не має постійного місця проживання.

Інша справа, приміром, якщо людина з позитивною репутацією та характеристиками

вчинила протиправне діяння у запалі – з ревнощів або злості, то вона може уникнути

малоприємного перебування в СIЗО.

При обранні запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту слід звертати увагу

на те, що вжите законодавцем у ч. 5 ст. 181 КПК України словосполучення «житло цієї

особи» застосовується у випадку, якщо підозрюваний, обвинувачений: 1) є власником

(співвласником) такого житла; 2) зареєстрований у такому житлі; 3) постійно або

тимчасово проживає у такому житлі без реєстрації тощо.

Однак, забороняти підозрюваному залишати приміщення, де особа мешкає

тимчасово (номер у готелі, лікарняні та санаторні палати, кімнати баз відпочинку, купе у

потягу чи морському судні, туристичні палатки тощо) не доцільно та безпідставно. Адже

не можна зобов’язати особу не залишати певне приміщення, де вона може проживати, у

тому числі, без законних підстав. Втім, під час застосування домашнього арешту із

забороною покидати готельний номер важливо встановлювати підстави та можливість

проживання у цьому готелі, що може підтверджуватися, зокрема, квитанцією про оплату

проживання в певному готельному номері на строк застосування домашнього арешту.

Правильною є практика тих слідчих суддів, які застосовують цей запобіжний захід у

наведених випадках, з’ясувавши при цьому думку власника житла (якщо він відомий) та

оцінивши усі обставини сукупно, зокрема: соціальні зв’язки підозрюваного,

обвинуваченого в місці його постійного проживання і їхній вплив; наявність у нього

родини й утриманців (місце їх фактичного проживання); достатність застосування такого

запобіжного заходу для запобігання ризикам, визначеним у ст. 177 КПК України, зокрема

спробам підозрюваного, обвинуваченого переховуватися від органів досудового

розслідування та суду, тощо.

У більшості випадків домашній арешт застосовувався слідчими суддями після

відмови в задоволенні клопотань слідчих про взяття під варту.

Домашній арешт як запобіжний захід у кримінальному провадженні, до кожної

особи потребує внесення окремого клопотання.

При обранні домашнього арешту мають бути передбачені найбільш ефективні

обмеження, які дійсно необхідні у кожному конкретному випадку та відповідають меті

його застосування.

Разом із тим підозрюваний, обвинувачений не може бути обмежений у праві

користування телефонним зв’язком для виклику швидкої допомоги, працівників

правоохоронних органів, аварійно-рятувальних служб у разі виникнення надзвичайних

ситуацій, а також для спілкування зі слідчим та контролюючим органом.

Також слід враховувати вік і стан здоров’я підозрюваного, обвинуваченого, оскільки

з огляду на ці обставини місцем їх утримання під домашнім арештом може бути

лікувальний заклад.

Тому передбачення конкретних обмежень суд повинен мотивувати.

Щодо цього у Токійських правилах, прийнятих 14 грудня 1990 року Резолюцією

45/110 Генеральної Асамблеї ООН, передбачено принцип мінімального втручання в

особисте життя людини при застосуванні запобіжних заходів, не пов’язаних із тюремним

ув’язненням. Конкретні обмеження для підозрюваного (обвинуваченого) мають бути

сформульовані чітко, їхня кількість повинна бути зведена до мінімуму (п. 2.6, 12.2

Правил). У процесі застосування не пов’язаних із тюремним ув’язненням заходів має

дотримуватися право обвинуваченого на особисте життя, а також право на особисте життя

його родини (п. 3.11 Правил).

При застосуванні запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту слідчий суддя

зобов’язує підозрюваного, обвинуваченого прибувати за кожною вимогою до суду або

іншого визначеного органу державної влади, а також виконувати один або кілька

обов’язків, необхідність покладення яких було доведено прокурором, а саме: 1) прибувати

до визначеної службової особи зі встановленою періодичністю; 2) не відлучатися із

населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває, без дозволу

слідчого, прокурора або суду; 3) повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну свого

місця проживання та/або місця роботи; 4) утримуватися від спілкування з будь-якою

особою, визначеною слідчим суддею, судом, або спілкуватися з нею із дотриманням умов,

визначених слідчим суддею, судом; 5) не відвідувати місця, визначені слідчим суддею або

судом; 6) пройти курс лікування від наркотичної або алкогольної залежності; 7) докласти

зусиль до пошуку роботи або до навчання; 8) здати на зберігання до відповідних органів

державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають

право на виїзд з України і в’їзд в Україну; 9) носити електронний засіб контролю (ч. 5 ст.

194 КПК України).

Ухвала про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту передається

для виконання органу внутрішніх справ за місцем проживання підозрюваного,

обвинуваченого.

Необхідно враховувати, що при виконанні такої ухвали у судовому провадженні

орган внутрішніх справ зобов’язаний негайно повідомити суд про взяття на облік особи,

стосовно якої застосовано домашній арешт.

Оскільки контроль за поведінкою підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває

під домашнім арештом, розпочинається з моменту взяття його на облік.

Працівники органу внутрішніх справ з метою контролю за поведінкою

підозрюваного, обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом, мають право

з’являтися в житло цієї особи, вимагати надати усні чи письмові пояснення з питань,

пов’язаних із виконанням покладених на неї зобов’язань, використовувати електронні

засоби контролю (ч. 3, 5 ст. 181 КПК України).

Застосування електронних засобів контролю полягає у закріпленні на тілі

підозрюваного, обвинуваченого пристрою, який дає змогу відслідковувати та фіксувати

його місцезнаходження.

Такий пристрій має бути захищений від самостійного знімання, пошкодження або

іншого втручання в його роботу з метою ухилення від контролю та сигналізувати про

спроби особи здійснити такі дії.

Відмова від носіння засобу електронного контролю, умисне зняття, пошкодження

або інше втручання в його роботу з метою ухилення від контролю, а також намагання

вчинити зазначені дії є невиконанням обов’язків, покладених судом на підозрюваного,

обвинуваченого при обранні запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі або

у вигляді домашнього арешту (ст. 195 КПК України).

Більш детальний порядок та організацію виконання органами внутрішніх справ

України ухвал слідчого судді, суду про обрання зазначеного запобіжного заходу і про

зміну раніше обраного заходу на домашній арешт визначено в Інструкції про порядок

виконання органами внутрішніх справ України ухвал слідчого судді, суду про обрання

запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту та про зміну раніше обраного

запобіжного заходу на запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, затверджений

наказом Міністерства внутрішніх справ України від 31 серпня 2013 року № 845 і

зареєстрований у Міністерстві юстиції України від 31 жовтня 2013 року за № 1845/24377.

Доцільно зауважити, що відповідно до вимог наказу Генерального прокурора

України від 12 квітня 2013 року № 7 «Про організацію прокурорського нагляду за

додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних провадженнях, а

також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням

особистої свободи громадян» перевірки додержання законодавства під час здійснення

контролю за взятими на облік особами, яким обрано запобіжний захід у вигляді

домашнього арешту, у підрозділах органів внутрішніх справ міські, районні, міжрайонні,

районні у містах прокурори у межах компетенції проводять щомісячно.

Орган внутрішніх справ припиняє контроль за поведінкою підозрюваного,

обвинуваченого, який перебуває під домашнім арештом, після закінчення строку дії

ухвали слідчого судді, суду або постановлення слідчим суддею, судом ухвали про зміну

цього запобіжного заходу, ухвалення виправдувального вироку чи закриття

кримінального провадження.

Строк дії ухвали слідчого судді про тримання особи під домашнім арештом не може

перевищувати двох місяців.

Частиною 3 ст. 202 КПК України передбачено, що у разі застосування запобіжного

заходу у вигляді домашнього арешту підозрюваний, який був затриманий: 1) негайно

доставляється до місця проживання і звільняється

з-під варти, якщо згідно з умовами обраного запобіжного заходу йому заборонено

залишати житло цілодобово; 2) негайно звільняється з-під варти та зобов’язується

невідкладно прибути до місця свого проживання, якщо згідно з умовами обраного

запобіжного заходу йому заборонено залишати житло в певний період доби.

Типові помилки, які слідчі судді допускають в ухвалах (домашній арешт)

в ухвалах слідчих суддів не завжди зазначається адреса житла, яке забороняється

залишати підозрюваному;

в ухвалах слідчих суддів не завжди визначається період, у який підозрюваному

забороняється залишати житло;

в ухвалах слідчих суддів про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього

арешту, у порушення ч. 4 ст. 196 КПК, не завжди визначається дата закінчення її

дії;

Тримання під вартою як запобіжний захід у кримінальному провадженні

Відповідно до ст. 183 КПК тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом,

який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м’яких

запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього

Кодексу.

Це правило не стосується випадків, передбачених ч. 5 ст. 176 цього Кодексу

(остання закріплює перелік злочинів, при підозрі або обвинуваченні у вчиненні яких до

особи може бути застосований винятково запобіжний захід у вигляді тримання під

вартою). КПК України передбачає можливість застосування запобіжного заходу у вигляді

тримання під вартою винятково на підставі ухвали слідчого судді (під час досудового

розслідування) або ухвали суду (в судовому провадженні), постановлення яких

ініціюється відповідним клопотанням слідчого, прокурора.

Запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не може бути застосований, окрім

як:

- до особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який

законом передбачено основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, - виключно у разі, якщо прокурором,

крім наявності підстав, передбачених статтею 177 цього Кодексу, буде доведено, що

підозрюваний, обвинувачений не виконав обов’язки, покладені на нього при застосуванні

іншого, раніше обраного запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку

вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує;

- до раніше судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні

злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до

трьох років, виключно у разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених

статтею 177 цього Кодексу, буде доведено, що, перебуваючи на волі, ця особа

переховувалася від органу досудового розслідування чи суду, перешкоджала

кримінальному провадженню або їй повідомлено про підозру у вчиненні іншого злочину;

- до раніше не судимої особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні

злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк до

п’яти років, - виключно у разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених

статтею 177 цього Кодексу, буде доведено, що перебуваючи на волі, ця особа

переховувалася від органу досудового розслідування чи суду, перешкоджала

кримінальному провадженню або їй повідомлено про підозру у вчиненні іншого злочину;

- до раніше не судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні

злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад

п’ять років;

- до раніше судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні

злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад

три роки;

- до особи, яку розшукують компетентні органи іноземної держави за кримінальне

правопорушення, у зв’язку з яким може бути вирішено питання про видачу особи

(екстрадицію) такій державі для притягнення до кримінальної відповідальності або

виконання вироку, в порядку і на підставах, передбачених розділом ІХ цього Кодексу або

міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

Таким чином, можливість обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під

вартою чітко окреслюється тяжкістю злочину, інкримінованого особі. З даним фактом

пов’язане таке негативне явище, як свідоме завищення слідчими кваліфікації діяння, що

дає можливість поставити питання про взяття особи під варту.

При цьому, під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу

слідчий суддя, суд зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального

провадження докази обставини, передбачені ст. 194 КПК, які були наведені вище.

Так, у справі громадянина США Гозмана останній використовував підроблений

паспорт громадянина України, за що передбачено максимальне покарання у вигляді

обмеження волі на строк до двох років. Гозман був одружений в Україні, мав постійне

місце проживання, тому ніяких виняткових обставин для взяття його під варту за

вчинений злочин не було. Слідчі органи пред’явили обвинувачення Гозману не у

використанні підробленого паспорта, а в його виготовленні при обтяжуючих обставинах,

за що передбачено покарання до п’яти років позбавлення волі. Це й дало можливість

звернутися з клопотанням до суду про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під

варту щодо Гозмана. Суд під час вирішення цього питання не досліджував докази такого

надуманого обвинувачення. Надалі згідно з вироком суду дії Гозмана були кваліфіковані

як використання підробленого паспорта.

Звісно, врахування тяжкості злочину має свій раціональний зміст під час

формування внутрішнього переконання слідчого судді, оскільки вона свідчить про ступінь

суспільної небезпечності цієї особи та дозволяє спрогнозувати з достатньо високим

ступенем ймовірності її поведінку, беручи до уваги, що майбутнє покарання за тяжкий

злочин підвищує ризик того, що підозрюваний може ухилитися від слідства і суду.

Проте сам по собі факт тяжкості злочину, який інкримінується особі, не може бути

підставою для застосування запобіжного заходу, оскільки це суперечило б презумпції

невинуватості. У цьому ключі послідовною і логічною є позиція Європейського суду, яка

зводиться до наступного: небезпека можливості переховуватися від правосуддя не може

вимірюватися виключно на підставі суворості можливого вироку.

Наявність сильної підозри в тому, що особа вчинила тяжкий злочин, є таким

чинником, що відноситься до суті питання, однак сама по собі така підозра не може бути

виправданням довготривалому утриманню під вартою.

Небезпека переховування особи від правосуддя повинна оцінюватись не лише у

світлі тяжкості покарання, але й виходячи з усіх інших обставин, які можуть або

підтвердити наявність такої небезпеки, або звести її до такого мінімуму, що попереднє

ув’язнення виявиться невиправданим.

Крім того, важливою особливістю при застосуванні до підозрюваного,

обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є вимога ч. 3 ст. 183

КПК, відповідно до якої слідчий суддя, суд постановляючи ухвалу про застосування

запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зобов’язаний визначити розмір

застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим обов’язків,

передбачених КПК.

Розмір застави у будь-якому випадку визначається з урахуванням п. 16 ч. 1 ст. 3

КПК України.

Виняток з наведеного вище правила щодо обов’язкового визначення розміру

застави, становить положення ч. 4 ст. 183 КПК. Зокрема, слідчий суддя, суд при

постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під

вартою, враховуючи підстави та обставини, передбачені статтями 177 та 178 цього

Кодексу, має право не визначити розмір застави у кримінальному провадженні: 1) щодо

злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його застосування; 2)

щодо злочину, який спричинив загибель людини; 3) щодо особи, стосовно якої у цьому

провадженні вже обирався запобіжний захід у вигляді застави, проте був порушений нею.

Слід мати на увазі, що у такому разі слідчий суддя, суд також вправі застосувати

інший (більший) розмір застави (як альтернатива) відповідно до положень ч. 10 ст. 182

КПК. (сократить, спиврозмирнисть з скоэним злочином, материальним становищем

Слідчий суддя при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у

вигляді тримання під вартою зобов’язаний визначити розмір застави, достатньої для

забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим обов’язків, передбачених цим

Кодексом, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. В ухвалі слідчого

судді зазначаються, які обов’язки з передбачених статтею 194 цього Кодексу будуть

покладені на підозрюваного, обвинуваченого у разі внесення застави, наслідки їх

невиконання, обґрунтовується обраний розмір застави, а також можливість її

застосування, якщо таке рішення прийнято у кримінальному провадженні, передбаченому

частиною четвертою цієї статті.

Також, слід пам’ятати про вимоги ст. 197 КПК щодо строку дії ухвали про

тримання під вартою, який не може перевищувати шістдесяти днів і обчислюється з

моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного,

обвинуваченого, - з моменту затримання.

У випадку застосування до підозрюваного, обвинуваченого запобіжного заходу у

вигляді тримання під вартою без визначення розміру застави як альтернативного

запобіжного заходу (ч. 4 ст. 183 КПК) слідчий суддя, суд зобов'язаний обґрунтувати у

рішенні незастосування застави.

Слідчий суддя наділений правом розглянути клопотання про обрання запобіжного

заходу у вигляді тримання під вартою та обрати такий запобіжний захід за відсутності

підозрюваного лише у разі, якщо прокурором, крім наявності підстав, передбачених ст.

177 КПК, буде доведено, що такого підозрюваного, обвинуваченого оголошено у

міжнародний розшук (ч. 6 ст. 193 КПК). (не плутати з міждержавним)

Обов'язок доведення факту перебування підозрюваного у міжнародному розшуку

покладається на слідчого, прокурора, який подав клопотання про застосування

запобіжного заходу, та підтверджується відповідними відомостями (довідка, витяг із бази

даних Інтерполу тощо).

При цьому після затримання особи, яка перебувала у міжнародному розшуку,

слідчий суддя не пізніш як через сорок вісім годин з часу доставки такої особи до органу

досудового розслідування, юрисдикція якого поширюється на місце вчинення

кримінального правопорушення, зобов'язаний розглянути питання про застосування

обраного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або його зміну на більш

м'який запобіжний захід за обов'язкової присутності такого підозрюваного,

обвинуваченого.

Типові помилки, які слідчі судді допускають в ухвалах (тримання під вартою):

трапляються випадки визначення розміру застави, який об'єктивно не був

достатнім для забезпечення виконання підозрюваним обов'язків,

передбачених КПК, або ж розмір застави, всупереч загальним правилам,

визначеним у ч. 5 ст. 182 КПК, як необґрунтовано збільшуючи розмір

застави, так і зменшуючи її;

слідчі судді, обираючи щодо підозрюваного запобіжний захід у вигляді

тримання під вартою, не визначають в ухвалі дату закінчення її дії, а

зазначають лише загальний строк дії ухвали, що призводить до винесення

суддями додаткових ухвал;

поширеною помилкою, яку слідчі судді допускали, застосовуючи до

підозрюваних запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, було

обґрунтування прийняття такого рішення виключно тяжкістю покарання,

яке могло бути призначене підозрюваному у разі визнання його винуватим у

вчиненні кримінального правопорушення без належного з'ясування

наявності у кримінальному правопорушенні хоча б одного із ризиків,

передбачених ст. 177 КПК;

слідчими суддями допускаються випадки не зазначення в ухвалах строку дії

ухвали застосування запобіжного заходу у виді тримання під вартою, інколи

завершення строку дії запобіжного заходу у виді тримання під вартою

вказується погодинно, що не відповідає вимогам закону.

Так, слідчий суддя Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області за

клопотанням слідчого застосував до В., підозрюваного у вчиненні кримінального

правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК, запобіжний захід у вигляді тримання під

вартою. Однак в ухвалі не наведено жодного ризику, передбаченого ст. 177 КПК. Слідчий

суддя обмежився лише загальним формулюванням – «прокурором доведено ризики,

передбачені ст. 177 КПК». Крім того, в ухвалі не зазначено причини, через які відповідно

до ч. 4 ст. 183 КПК не визначено розмір застави. В резолютивній частині ухвали

визначено строк тримання під вартою – 2 місяці, тоді як в законі цей строк обчислюється

у днях (не більше 60 днів), до того ж вказано лише початкову дату, з якої має

обчислюватися строк.

Строк тримання особи під вартою

«Обов’язок забезпечити розумний строк досудового тримання під вартою

покладається на судові органи, які повинні розглянути усі факти на користь і проти

існування справжньої потреби суспільного інтересу, який, при належному врахуванні

принципу забезпечення презумпції невинуватості, виправдовує відхід від норми про повагу

до особистої свободи…» (рішення ЄСПЛ у справі «Летельєр проти Франції» від 26 червня

1991 року, серія А, №207, пункт 35).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 193 КПК України строк дії ухвали слідчого

судді, суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не

може перевищувати шістдесяти днів.

Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо

взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, обвинуваченого, - з моменту

затримання. У строк тримання під вартою включається час перебування особи в

медичному закладі під час проведення стаціонарної психіатричної експертизи. У разі

повторного взяття під варту особи в тому ж самому кримінальному провадженні строк

тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше.

Статтею 2 КПК України до завдань кримінального провадження віднесено швидке,

повне та неупереджене розслідування.

Частинами 1, 4 та 5 статті 28 КПК України передбачено, що під час кримінального

провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути виконані

або прийняті в розумні строки. Розумними вважаються строки, що є об’єктивно

необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень.

Розумні строки не можуть перевищувати передбачені цим Кодексом строки виконання

окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень.

Кримінальне провадження щодо особи, яка тримається під вартою, неповнолітньої

особи має бути здійснено невідкладно і розглянуто в суді першочергово.

Кожен має право, щоб обвинувачення щодо нього в найкоротший строк або стало

предметом судового розгляду, або щоб відповідне кримінальне провадження щодо нього

було закрите.

Отже, зокрема, повнота та швидкість (розумний строк) під час досудового

розслідування кримінального провадження є одними із найважливіших чинників, які

слідчий суддя повинен враховувати, вирішуючи питання щодо строку, упродовж якого

особа має триматись під вартою.

Цей аспект є важливим, адже слідчий суддя не зобов’язаний, задовольняючи

клопотання про застосування до підозрюваної особи запобіжного заходу у вигляді

тримання під вартою, визначати цей строк тривалістю шістдесят днів, як це у переважній

більшості випадків відбувається зараз, що вбачається із реєстру судових рішень (ухвала

слідчого судді Глибоцького районного суду Чернівецької області від 13 травня 2017 року,

http://reyestr.court.gov.ua/Review/66448696; ухвала слідчого судді Долинського районного

суду Кіровоградської області від 13 травня 2017 року,

http://reyestr.court.gov.ua/Review/66491508; ухвала слідчого судді Енергодарського

міського суду Запорізької області від 17 травня 2017 року,

http://reyestr.court.gov.ua/Review/66528591).

Строк тримання особи під вартою має залежати від конкретних обставин

кримінального провадження і може бути меншим шістдесяти днів (наприклад двадцять

днів), що очевидно стимулюватиме слідчого та прокурора активізувати досудове

розслідування кримінального провадження.

Визначаючи строк тримання під вартою, слідчому судді, серед іншого належить

враховувати обставини, передбачені частиною 3 статті 28 КПК України, зокрема:

складність кримінального провадження, яка визначається з урахуванням кількості

підозрюваних, обвинувачуваних та кримінальних правопорушень, щодо яких

здійснюється провадження, обсягу та специфіки процесуальних дій, необхідних для

здійснення досудового розслідування; поведінку учасників кримінального провадження, а

також спосіб здійснення слідчим або прокурором своїх повноважень.

Продовження слідчим суддею строку тримання під вартою

Із практики застосування ЄСПЛ статті 5 ЄКПЛ вбачається, що відповідальність за

те, щоб у кожному конкретному випадку тривалість попереднього ув’язнення

обвинуваченого не перевищувала розумний строк, лягає у першу чергу на національні

судові органи.

Отже, вирішуючи питання обрання особі запобіжного заходу у вигляді тримання

під вартою, а також продовження строку його дії, слідчому судді слід пам’ятати, що саме

він насамперед є відповідальним за те, щоб підозрювана особа перебувала під вартою в

межах розумного строку.

Як уже зазначалось раніше, строк дії ухвали слідчого судді про тримання під

вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати шістдесяти

днів.

Проте, відповідно до частини 3 статті 197 КПК України, строк тримання під

вартою може бути продовжений слідчим суддею в межах строку досудового

розслідування в порядку, передбаченому цим Кодексом.

При цьому сукупний строк тримання під вартою підозрюваного під час досудового

розслідування не повинен перевищувати: 1) шести місяців - у кримінальному провадженні

щодо злочинів невеликої або середньої тяжкості; 2) дванадцяти місяців - у кримінальному

провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.

Таким чином, законом передбачена можливість продовження строків тримання

особи під вартою і визначено граничні строки такого тримання, однак продовження

слідчим суддею строку тримання під вартою дозволено лише в межах строку досудового

розслідування.

Порядок продовження строку тримання під вартою встановлений статтею 199 КПК

України, зі змісту частини 3 якої вбачається, що клопотання про продовження строку

тримання під вартою повинно містити відомості, зазначені у пунктах 1-7 частини 1 статті

184 цього Кодексу.

Варто розкрити зміст деяких відомостей, які мають бути зазначені у клопотанні.

Так, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 184 КПК України клопотання повинно

містити виклад обставин, що дають підстави підозрювати, обвинувачувати особу у

вчиненні кримінального правопорушення, і посилання на матеріали, що підтверджують ці

обставини.

Отже, у цьому пункті йдеться про обґрунтовану підозру, передбачену частиною 2

статті 177 КПК України.

Сутність терміну «обґрунтована підозра» розкрито, зокрема, у пункті 175 рішення

ЄСПЛ від 21 квітня 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (заява №

42310/04), де зазначено, що термін «обґрунтована підозра» означає, що існують факти

або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача у тому, що особа,

про яку йдеться, могла вчинити правопорушення.

Це означає, що слідчий та/або прокурор зобов’язані навести відомості та

підтвердити їх відповідними доказами, щоб переконати слідчого суддю, який у цьому

випадку є об’єктивним спостерігачем у тому, що особа, відносно якої ставиться питання

про тримання під вартою обґрунтовано підозрюється у вчиненні кримінального

правопорушення.

Окрім того, згідно з пунктами 4, 5 та 6 частини 1 статті 184 КПК України

клопотання повинно також містити: посилання на один або кілька ризиків, зазначених у

статті 177 цього Кодексу; виклад обставин, на підставі яких слідчий, прокурор дійшов

висновку про наявність одного або кількох ризиків, зазначених у його клопотанні, і

посилання на матеріали, що підтверджують ці обставини; обґрунтування неможливості

запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні, шляхом застосування більш

м’яких запобіжних заходів.

З цього приводу належить зазначити наступне.

Частиною 1 статті 177 КПК України передбачено вичерпний перелік ризиків, за

наявності яких до особи може бути застосований запобіжний захід, а саме:

1) спроба переховування від органів досудового розслідування та/або суду;

2) спроба знищення, приховування або спотворення будь-якої із речей чи

документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального

правопорушення;

3) спроба незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного,

обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

4) спроба перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином;

5) спроба вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне

правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Як вбачається із практики застосування слідчими суддями статті 177 КПК України,

спроба переховування від органів досудового розслідування та/або суду є

найпоширенішим ризиком, який береться до уваги при обранні особі запобіжного заходу у

вигляді тримання під вартою (ухвала слідчого судді Таращанського районного суду

Київської області від 21 квітня 2017 року, http://reyestr.court.gov.ua/Review/66118934;

ухвала слідчого судді Придніпровського районного суду м. Черкаси від 27 квітня 2017

року, http://reyestr.court.gov.ua/Review/66267166); ухвала слідчого судді Дубенського

міськрайонного суд Рівненської області від 1 травня 2017 року,

http://reyestr.court.gov.ua/Review/66287858).

У той же час, слідчий суддя має знати, що згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема,

рішення у справі «W. проти Швейцарії» (від 26 січня 1993 року, серія А, № 254-А, пункт

33) ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватися виключно на

підставі суворості можливого судового вироку; це слід робити з урахуванням низки інших

відповідних фактів, які можуть або підтверджувати існування такого ризику, або

свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для

запобіжного ув’язнення. У цьому контексті має враховуватися, зокрема, особистість

обвинуваченого, його моральні переконання, майновий стан і зв’язки з державою, в якій

він зазнає судового переслідування, а також міжнародні контакти.

Слід зауважити, що відповідно до частини 3 статті 176, частини 2 статті 177,

частини 1 статті 183 та частини 2 статті 194 КПК України, обов’язок доведення наявності

обґрунтованої підозри, наявності існування ризиків та недостатність застосування

більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризикам ніж тримання під вартою

покладається саме на прокурора.

При цьому, як зазначено у пункті 64 рішення ЄСПЛ у справі «Биков проти

Російської Федерації» від 10 березня 2009 року (заява № 4378/02) тягар доказування у цих

питаннях не повинен перерозподілятися так, щоб на затриману особу покладався

обов’язок доводити наявність підстав для її звільнення.

Взагалі рішення про тримання особи під вартою або про продовження такого

тримання повинні бути належним чином обґрунтовані, без застосування

формалістичного підходу та шаблонних формулювань, про що наголошувалось у

рішеннях ЄСПЛ у справах «Савченко проти України» (від 22 липня 2016 року, заява №

1574/06) та «Баришевський проти України» (від 26 лютого 2015 року, заява № 71660/11,

пункт 68).

Посилаючись в ухвалі про обрання особі запобіжного заходу у вигляді взяття під

варту або про продовження його дії на ризики, передбачені частиною 1 статті 177 КПК

України, слідчий суддя зобов’язаний навести конкретні відомості та послатись на

докази, які свідчать про існування цих ризиків, наприклад: у який спосіб підозрюваний

може переховуватись від органів досудового розслідування; які докази він може

знищити, приховати або ж спотворити; яким чином підозрюваний впливатиме,

зокрема на свідка чи потерпілого; що ще конкретно може вчинити підозрюваний, аби

перешкоджати кримінальному провадженню тощо.

Водночас, саме лише формальне посилання слідчого судді на ймовірність існування

певних ризиків без наведення конкретних фактів, свідчитиме про порушення статті 5

ЄКПЛ, що мало місце, зокрема, у справі, яку розглядав ЄСПЛ «Темченко проти України»

(рішення від 16 липня 2015 року, заява №30579/10, пункт 116).

Аналогічне порушення було констатовано ЄСПЛ у рішенні від 22 жовтня 2015

року у справі «Гудзь проти України» (заява 25032/11, пункт 35), де зазначено, що заявнику

було відмовлено у задоволенні клопотання про звільнення з-під варти на тій єдиній

підставі, що, перебуваючи на свободі, він може продовжити вчиняти злочини або

перешкоджати встановленню істини у справі. Проте в матеріалах справи не міститься

жодних доказів підтвердження фактичного існування таких ризиків.

Окрім того, частиною 3 статті 199 КПК України передбачено, що клопотання про

продовження строку тримання під вартою, крім відомостей, зазначених у статті 184 цього

Кодексу, повинно містити:

1) виклад обставин, які свідчать про те, що заявлений ризик не зменшився або

з’явилися нові ризики, які виправдовують тримання особи під вартою;

2) виклад обставин, які перешкоджають завершенню досудового розслідування до

закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою.

Отже, для вирішення питання про продовження строку тримання під вартою,

прокурор у клопотанні зобов’язаний додатково зазначити обставини, які б свідчили про

те, що заявлені ним раніше ризики, які слідчий суддя взяв до уваги, обираючи запобіжний

захід, не зменшились або з’явились нові ризики, що виправдовуватимуть подальше

тримання підозрюваного під вартою.

Тут доречно процитувати пункт 79 рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти

України» від 10 лютого 2011 року (заява № 40107/02), де зазначено, що питання про те,

чи є тривалість тримання під вартою обґрунтованою, не можна вирішувати

абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних

обставин, підстав, якими національні органи мотивували свої рішення, та належно

задокументованих фактів, на які посилався заявник у своїх клопотаннях про звільнення з-

під варти. Таке, що продовжується, тримання під вартою може бути виправданим у

тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають

істинні вимоги публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції

невинуватості, переважують правило поваги до особистої свободи.

Суд зазначає, що досудове ув'язнення заявника тривало два роки і чотири місяці.

Він зауважує, що у першій постанові про взяття заявника під варту вказувалося на

серйозність обвинувачень стосовно заявника та на ризик його ухилення від слідства.

Надалі прокурори і суди, продовжуючи строк тримання заявника під вартою, не наводили

підстави своїх рішень, а лише посилалися на відповідність раніше обраного запобіжного

заходу. Проте згідно з пунктом 3 статті 5 ЄКПЛ після спливу певного часу саме тільки

існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи і

судові органи зобов'язані навести інші підстави для продовжуваного тримання під

вартою. До того ж такі підстави мають бути чітко зазначені національними судами.

Однак у справі, що розглядається, таких підстав суди не наводили. Крім того,

національні органи жодного разу не розглядали можливість обрання іншого запобіжного

заходу, альтернативного триманню під вартою.

У пункті 116 рішення від 16 липня 2015 року ЄСПЛ у вже згадуваній справі

«Темченко проти України» (заява № 30579/10) зазначено, що первісне затримання

заявника ґрунтувалося на серйозності обвинувачень проти нього, а також на інших

підставах, таких як імовірність його ухилення від слідства і суду та перешкоджання

слідству. Хоча спочатку тримання заявника під вартою, можливо, було виправдане цими

підставами, після спливу певного проміжку часу, суди були зобов’язані надати більш чіткі

підстави для продовження тримання під вартою.

Як приклад необґрунтованого продовження строку тримання під вартою можна

навести ухвалу слідчого судді Соснівського районного суду м. Черкас від 27 квітня 2017

року (http://reyestr.court.gov.ua/Review/66250578), якою було задоволено клопотання

слідчого та продовжено строк тримання під вартою підозрюваної особи.

Задовольняючи клопотання, слідчий суддя виходив із того, що досудовим

розслідуванням не встановлено даних, за допомогою яких би обґрунтовувалася

можливість запобігання ризикам будь-яким іншим із передбачених у КПК України

запобіжних заходів, оскільки жоден із більш м’яких запобіжних заходів не зможе

запобігти спробам переховуватися від органів досудового розслідування та суду,

незаконно впливати на свідків та співучасників у цьому ж кримінальному провадженні,

вчиненню інших злочинів та перешкоджати розслідуванню у кримінальному провадженні

іншим чином.

Ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 12 травня 2017 року зазначену

ухвалу слідчого судді скасовано та постановлено нову ухвалу, якою відмовлено слідчому

у задоволенні клопотання про продовження строку тримання під вартою, водночас до

підозрюваної особи застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту.

Скасовуючи ухвалу слідчого судді, апеляційний суд зазначив, що ні слідчий у

клопотанні, ні прокурор у судовому засіданні не довели обставин, передбачених частиною

3 статті 199 КПК України, а посилання слідчого на наявність підозри за частиною 2

статті 307 та частиною 3 ст. 311 КК України, яка пред'явлена ОСОБА_7 не є

достатнім доводом щодо виправданості подальшого тримання підозрюваної під вартою,

а розглядається при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу в сукупності з

іншими обставинами справи. Крім того, колегія суддів погоджується з доводами апелянта

про відсутність оцінки заяв про взяття на поруки та про стан здоров’я підозрюваної,

наданих стороною захисту.

Що стосується посилання у клопотанні про продовження строку тримання під

вартою на появу нових ризиків, які виправдовуватимуть тримання особи під вартою, то їх

реальна наявність та доведеність має бути перевірена та оцінена слідчим суддею у

сукупності з іншими конкретними обставинами справи.

Під час розгляду клопотання про продовження строку тримання під вартою

слідчий або прокурор повинні довести обставини, які перешкоджають завершити

досудове розслідування до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою.

Згідно із частиною 5 статті 199 КПК України слідчий суддя зобов’язаний

відмовити у продовженні строку тримання під вартою, якщо прокурор, слідчий не доведе,

що обставини, зазначені у частині третій цієї статті, виправдовують подальше тримання

підозрюваного, обвинуваченого під вартою.

Із наведеного вище, слід зробити висновок, що вирішуючи питання про

продовження строку тримання під вартою, слідчий суддя зобов’язаний перевірити та

оцінити те, чи зі спливом часу перебування підозрюваного під вартою не зменшився

ризик, який був підставою для постановлення ухвали про застосування запобіжного

заходу у вигляді взяття під варту. Він також має оцінити, чи виправдовуватиме

подальше тримання особи під вартою поява нового ризику, на який посилається

слідчий або прокурор, а також переконатись у тому, що досудове розслідування не може

бути завершено до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою з

об’єктивних та таких, що не залежать від волі слідчого або прокурора обставин.

У тому ж разі, якщо прокурор або слідчий не доведуть обставин, які б

виправдовували подальше тримання підозрюваного під вартою, слідчий суддя

зобов’язаний відмовити у продовженні строку тримання підозрюваного під вартою.

Варто зауважити, що відповідно до частини 5 статті 202 КПК України у разі

постановлення слідчим суддею ухвали про відмову у продовженні строку тримання під

вартою, підозрюваний повинен бути негайно звільнений, якщо в уповноваженої службової

особи місця ув’язнення, під вартою в якому він перебуває, відсутнє інше судове рішення,

що набрало законної сили і прямо передбачає тримання цього підозрюваного під вартою.

Окрім того, слідчий суддя під час вирішення клопотання про продовження строку

тримання під вартою повинен розглянути можливість застосування до підозрюваного

будь-якого іншого запобіжного заходу як альтернативу триманню під вартою.

Розгляд слідчим суддею клопотання про продовження строку тримання під

вартою

Відповідно до частини 1 статті 199 КПК України клопотання про продовження

строку тримання під вартою має право подати прокурор, слідчий за погодженням з

прокурором не пізніше ніж за п’ять днів до закінчення дії попередньої ухвали про

тримання під вартою.

Щоправда законодавець не зазначив наслідків подання клопотання про

продовження строку тримання під вартою пізніше ніж за п’ять днів до закінчення дії

попередньої ухвали про тримання під вартою. Відтак, це клопотання все одно має бути

розглянуто та вирішено по суті.

Клопотання про продовження строку тримання під вартою подається до місцевого

суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування

(частина 2 статті 199 КПК України).

Слідчий суддя зобов’язаний розглянути клопотання про продовження строку

тримання під вартою до закінчення строку дії попередньої ухвали згідно з правилами,

передбаченими для розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу.

Отже, клопотання про продовження строку тримання під вартою має бути

розглянуто до закінчення строку дії попередньої ухвали з цього питання.

Розгляд цього клопотання здійснюється з правилами, передбаченими для розгляду

клопотання про застосування запобіжного заходу, тобто за процедурою, визначеною

статтею 193 КПК України.

Так, клопотання про продовження строку тримання під вартою розглядається за

участю прокурора, підозрюваного, обвинуваченого, його захисника.

Перед початком розгляду клопотання слідчий суддя зобов’язаний роз’яснити

підозрюваному його права та вжити необхідних заходів для забезпечення захисником

підозрюваного, якщо останній заявив клопотання про залучення захисника, якщо участь

захисника є обов’язковою або якщо слідчий суддя, суд вирішить, що обставини

кримінального провадження вимагають участі захисника.

Розглядаючи клопотання про продовження строку тримання під вартою, слідчий

суддя за клопотанням сторін або за власною ініціативою має право заслухати будь-якого

свідка чи дослідити будь-які матеріали, що мають значення для вирішення питання про

продовження строку тримання під вартою.

За результатами розгляду цього клопотання слідчий суддя постановляє ухвалу,

зміст якої повинен відповідати, зокрема статті 196 КПК України.