РОЗДІЛ II 

  

Духовне життя, культура, освіта, традиції

81

ЗМІСТ РОЗДІЛУ II

Там, де молились наші предки................................................. 82 Церква Преподобної Пелагеї.............................................. 83 Церква Первоверховних апостолів Петра і Павла......... 96 Час збирати каміння ........................................................ 108 Великий Хутір у сповідальних та метричних книгах...... 111

Несли між люди віру і знання………………………………..

119

Духовенство і школа .......................................................... 119 Становлення народно-земської освіти ............................ 125 Освіта за радянських часів............................................... 135 Діяльність “Просвіти”...................................................... 138

Дослухаючись голосу предків .................................................

145

Обряди і звичаї хліборобів................................................. 145 Застелю білий світ рушниками......................................... 153 Бджільницькі традиції: учора і сьогодні ........................ 160

Портрети Шевченка – в кожній домівці ....................... 164 Хата моя, біла хата... (Житлова забудова В. Хутора)……….

166

Примітки до Розділу II ...........................................................

176

82

Там, де молились наші предки

(Великохутірські церкви та їх служителі)

Якщо вам доводилося коли-небудь бувати у Великому Хуторі хоча б проїздом, то ви, напевне, звертали увагу на принадність місцевої Петро-Павлівської церкви, яка знаходиться в центрі села, обабіч автошляху Золотоноша – Драбів. Це найстаріша архітектурна будівля на території Великого Хутора. Та, мабуть, тепер уже й не всі великохуторяни знають, що раніше у їхньому селі були два православні храми, один з яких знищений у 30-ті роки минулого століття, а інший дивом уцілів під час атеїстичної навали й зберігся до наших днів.

Обидва храми, до речі, були засновані ще у другій половині XVIII сторіччя й упродовж тривалого часу відігравали значну роль у житті Великого Хутора та великохуторян. Про це свідчать архівні документи, які дійшли до нашого часу, матеріали великохутірського краєзнавчого музею, спогади старожилів села, на основі яких мною і були написані документальні нариси з історії великохутірських церков та їх служителів.

Свято-Миколаївська церква у с. Скориківка Золотоніського району. Збудована за тим же проектом, що й Петро-Павлівська у В. Хуторі

83

Церква Преподобної Пелагеї

“Надійдуть такі дні, коли з того, що бачите ви, не зостанеться і каменя на камені, який зруйнується”

(Мк. 13:1–2)

айдавніші відомості, які стосуються церковного життя на території села Великий Хутір, з’явилися у добу Гетьманщини, а точніше – їх відносять до другої половини XVIII сторіччя. На той час Великий Хутір адміністративно

належав до Переяславського козацького полку і підпорядковувався Генеральній військовій канцелярії, що відала ранговими маєтностями. Одна з таких маєтностей знаходилася на території нашого села, а завідував нею прем’єр-майор російської армії Микита Ашанін. Рум’янцевський опис Малоросії, який був проведений на території Лівобережної України в 1767–1769 роках, зафіксував, що на той час у Великому Хуторі було 15 дворів та 55 бездвірних хат, у яких мешкали 224 дорослі особи. Переважно це були посполиті селяни та козаки, які займалися хліборобством або служили в казенній економії кантакузінських маєтностей. А ще були у селі три священики – Федір Андреєв, Федір Позняк та Іван Мартинов. Про першого з них у Рум’янцевському описі є тільки коротка згадка, а от два інших значилися служителями місцевої церкви, яка стояла на просторому майдані у центрі села.

Туманні перекази, які дійшли до нашого часу, говорять про те, що перша великохутірська церква була побудована біля одного з найдавніших сільських кладовищ (нині це ріг вулиць Кірова – Піонерської, який охоплює територію колишньої восьмирічної школи). Підтвердження цьому можна також знайти на топографічній карті, що датується серединою XIX сторіччя: на ній досить чітко

видно і великохутірську церкву, і кладовище, і ряд інших об’єктів (див. додаток 1). Але тут треба мати на увазі, що, очевидно, під час складання цієї карти були використані застарілі дані, оскільки на 1870 рік великохутірська Пелагеївська церква вже існувала на новому місці. На неточності вказує й те, що на карті позначено тільки три десятки вітряків, хоча за матеріалами першого земського перепису, проведеного у 1885 році, в селі їх було удвічі більше.

Попри це згадана карта є цінним джерелом для дослідження історії Великого Хутора. Таким же джерелом залишається і Рум’янцевський

опис нашого села, з якого видно, що для його укладачів церква була одним з

Н

Проект однобанної приходської церкви, XVIII ст.

Проект однобанної приходської церкви, XVIII ст.

84

Свято-Троїцька церква у селі Драбівці, збудована бл. 1765 року

головних орієнтирів. Зокрема вони зафіксували, що біля церкви знаходилися помешкання обох великохутірських священиків. “В селе Великий Хутор против церкви великохуторянской по дороге, идущей з слободки Дуниновки через греблю и оное село Великий Хутор поуз дворец Гд-рев в правой стороне двор его священника Позняка...”, – читаємо в одному з додатків опису. Там же знаходимо згадку про помешкання іншого великохутірського священика: “По улице идучой от государевого казенного дворца…напротив церкви с правой стороны двор оного священника викария Ивана Мартынова” 1.

На жаль, у Рум’янцевському описі нічого не сказано про те, ким і коли була збудована великохутірська церква та який вона мала вигляд, а тому ці питання стали предметом окремого дослідження. В результаті у фонді Київсько-Бориспільської духовної консисторії ЦДІАУ у м. Києві вдалося виявити документ, який значною мірою пояснює історію появи першої великохутірської церкви. Це справа про відмову іконописцеві Івану Обізиму в розписі іконостаса новозбудованої церкви села Великий Хутір Золотоніської протопопії, що датована березнем 1766 року. Саме того року Іван Обізим звернувся до єпископа Переяславського і Бориспільського Гервасія з проханням “освидетельствовать его художества” і видати дозвіл на розпис церков2. Зокрема, у своєму “нижайшем доношении” на ім’я єпископа Іван Обізим повідомляє про те, що планує розпочати розпис іконостаса в новозбудованій великохутірській церкві Преподобної мучениці Пелагеї і вже домовився про це з власником Великого Хутора Микитою Ашаніним, священиком цього села та прихожанами. Також Іван Обізим повідомляє про фінансовий бік цієї справи: розпис іконостаса коштуватиме 80 рублів (крім харчів), а виплачуватиме їх Микита Ашанін із власних коштів.

Попри те, що духовна консисторія відмовила Іванові Обізиму у розписі іконостаса великохутірської церкви, визнавши його художества “неискусными”, лист цього іконописця містить дуже цінні відомості. По-перше, з нього ми дізнаємося, коли було завершене будівництво великохутірської церкви – 1766 рік. По-друге, стає зрозуміло, що одним з тих, хто фінансував це будівництво, був управитель кантакузінських маєтностей Микита Ашанін (у своєму листі І. Обізим помилково називає його власником Великого Хутора). Але як би там не було, з листа ми довідуємося, що М. Аланін готовий був пожертвувати (і мабуть, таки пожертвував) на розпис іконостаса Пелагеївської церкви величезну на той час суму – 80 рублів, тоді як річна зарплата робітника казенної економії складала лише 3 рублі, а селянський двір можна було купити за 7 рублів. Такі обставини наводять на думку,

що Микита Аланін мав серйозну зацікавленість у будівництві та оздобленні Великохутірської церкви і, скоріше за все, був замовником цих робіт. На користь нашої версії свідчить і той факт, що згадана храмова споруда була названа на честь Преподобної Пелагеї, яка не особливо вшановувалася Російською Православною Церквою. Наприклад, у клірових відомостях Полтавської єпархії на 1912 рік з-поміж сотень церков ім’я Преподобної Пелагеї носила лише одна – великохутірські. З цього можна зробити висновок, що згаданий храм зводили на честь конкретної людини на ім’я Пелагея, а вже за церковними канонами йому дали ім’я святої діви. Можливо, для Микити Пашаніна цією людиною була його померла мати або дружина, пам’ять про

85

Миколаївська церква із села Сеньківці. Фото С. Криниці

Великохутірська церква пр. Пелагеї, мал. О.А. Дорошенка

яку він увічнив, збудувавши у Великому Хуторі православну святиню. Принаймні, іншої версії, яка б пояснювала історію появи Пелагеївської церкви та походження її не зовсім звичної назви, на сьогодні не існує. Немає і детального опису чи графічного зображення першої Великохутірської церкви, а тому про її вигляд можна лише здогадуватися, орієнтуючись, зокрема, на тогочасні традиції церковного будівництва та сакральну архітектуру Середнього Подніпров’я.

Одним із зразків такої архітектури можна вважати дерев’яну Свято-Троїцьку церкву села Драбівці Золотоніського району. На охоронній табличці згаданої церкви сказано, що вона збудована у 1794 році. Проте архівні документи називають іншу дату – 1765 бік. Про спорудження цієї церкви у 1767 році в Переяславсько-Бориспільску консисторію доповідав протопіп Золотоніського духовного правління Василь Петрашевич, а її першим священиком був Кость Антипович 3.

Отже, драбівецька церква з’явилася на рік раніше від великохутірської і, можливо, їх будували одні й ті ж майстри. Тим більше, що у XVIII столітті державних законів, які б визначали архітектурне обличчя церковних споруд, не існувало, а тому їх будівництво здійснювали, як правило, за зразками вже зведених приходських храмів, найближчий з яких знаходився саме у Драбівцях.

То була традиційна тризрубна одноверха церква, з восьмигранним центральним зрубом та шестигранними вівтарем і бабинцем. Проте до нашого часу споруда дійшла в спотвореному вигляді, внаслідок великої перебудови у 1864 році. З метою збільшити церкву її підганяли до взірців типових так званих єпархіальних церков, що будувались у другій половині XIX ст. за шістьма проектами, затвердженими Синодом. До того ж споруду тричі переносили з місця на місце, востаннє – у 1905 році, а в 1928 вона діждала капітального ремонту. Втім, повернути їй первісний вигляд змогли лише у 1990 році, коли дерев’яна церква була відреставрована бригадою Львівської реставраційної майстерні під керівництвом Миколи Якимовича. На сьогодні драбівецька Свято-Троїцька церква має статус пам’ятника народної архітектури, який перебуває під охороною держави 4.

Ще одним зразком тогочасної народної архітектури можна вважати Миколаївську церкву села Сеньківці того ж Золотоніського району. Збудована у

1741–1743 роках під патронатом св. Харлампія, вона мала вигляд однобанної хрещатої у плані споруди, викладеної із соснових брусів з короткими бічними раменами та шестигранним зрубом вівтаря5. У XIX столітті цю церкву також кілька разів переробляли, а вже у наш час розібрали й перенесли до села Стецівка Чигиринського району на Черкащині, де створюється етнографічно-туристичний комплекс “Козацький хутір”. Що ж до великохутірської церкви Преподобної Пелагеї, то, очевидно, її також кілька разів перебудовували, а в 1870 році у селі поставили новий дерев’яний храм на

86

Церква св. Параскеви у с. Антипівка

кам’яному фундаменті6. На жаль, він простояв лише шість десятиліть і, за спогадами старожилів села, остаточно був зруйнований у середині 30-х років минулого століття, під час більшовицької кампанії з нищення культових споруд. Втім, у великохутірському краєзнавчому музеї зберігся картонний макет цього храму, виготовлений по пам’яті мешканцем села Миколою Чирвою, а також кілька малюнків, зроблених колишнім директором музею Олександром Дорошенком. По них ми і можемо судити про архітектурні особливості Пелагеївської церкви, яка була одним із зразків дерев’яного народного зодчества XIX ст. До цього можна додати, що за подібним проектом у 1890 році поставили дерев’яну церкву Святої Параскеви у селі Антипівка Золотоніського повіту, яка збереглася донині й може бути взірцем великохутірської церкви.

Та що б ми про це не говорили, найбільша цінність Пелагеївської церкви полягала в тому, що упродовж багатьох десятиліть для місцевих (та й не тільки місцевих) жителів вона була головним осередком духовного спілкування і берегинею християнських традицій, які передавалися від покоління до покоління. На великі релігійні свята біля неї збирався майже весь люд, а у будні селяни приходили до церкви зі своїми сімейними потребами – з приводу народження дитини, весілля, хвороби чи смерті когось із рідні. Церква була центром громадського спілкування: тут влаштовували загальносільські молебні, звідси починалися процесії навколо села по ланах для забезпечення врожаю або запобігання стихійним лихам. А ще під церкву збиралися послухати мандрівних богомольців, співців-лірників тощо. Отож, навколо церкви концентрувалося практично все життя сільської громади. Тому й заснування та будівництво сільського храму було особливою, святковою подією, яка відбувалася за спеціальними правилами (канонами).

По-перше, заснувати церкву міг лише єпископ або з його благословення визначений священик, а дозвіл на будівництво храму давало єпархіальне начальство. По-друге, для церкви обирали особливе, біоенергетичне місце, на якому закладали чотирикутний камінь з висіченим хрестом. Там же, на місці майбутнього храму, закопували часточки мощей святих і написаний на пергаменті або викарбуваний на мідній дошці текст про закладення храму. Після цього по контуру майбутньої церкви викладали колоди, а також готували великий дерев’яний хрест, який ставили у вівтарі – на місці майбутнього престолу. Ось як описано ритуал заснування дерев’яної церкви у книзі В. Вечерського “Українські дерев’яні храми”:

“Від найближчої діючої церкви йде хресний хід до будівельного майданчика. Там священик кадить весь викладений колодами периметр майбутнього храму, йдучи од вівтаря проти сонця навколо святині. У молитвах, які при цьому читано, закликається Боже благословення на всіх, хто трудитиметься на спорудженні церкви, а також проситься приставити до цієї справи й до трудівників ангела-хранителя. Далі освячується вода й нею кропиться місце, де має бути престол, після чого на ньому ставлять вертикально великий дерев'яний хрест. Потім кроплять святою водою закладний камінь, його вміщують у рів під стіну вівтаря, на камінь “возливається єлей”, а священик сокирою тричі вдаряє в середню колоду вівтаря, примовляючи: “Починається справа ця в ім'я Отця, Сина і Святого Духа в честь же і пам’ять (далі йде назва церковного празника чи ім'я святого, яким присвячено храм). Амінь”. Після цього він кропить водою контур церкви, йдучи від північної стіни проти сонця...”.

87

Напевне, за такою ж процедурою відбувалося і закладення великохутірської церкви Преподобної Пелагеї. А от ким були її будівничі й на яких умовах вони зводили церкву, на жаль, невідомо. Ми можемо стверджувати з певністю лише те, що спорудження Божого храму відбувалося за активної участі сільської громади, і кожен її член вважав своїм обов’язком якось посприяти цьому. Та головний фінансовий внесок, мабуть, зробив управитель кантакузінських маєтностей Микита Ашанін, який був не просто представником військової аристократії, а й заможним дворянином.

Очевидно, свій внесок у будівництво церкви зробили і обидва великохутірські священики – Федір Позняк та Іван Мартинов. Тим паче, що вони теж були далеко не бідними людьми. З Рум’янцевського опису дізнаємося, що за своїм матеріальним становищем обидва священики помітно вирізнялися серед жителів села. На відміну від простих селян, які тулилися у мазанках або землянках (земляних хатах), великохутірські священики мали добротні дерев’яні будинки з господарськими будівлями й так звані “людские избы”, в яких мешкали прислуга та наймити. У Федора Позняка таких було шестеро. Крім того, цей служитель мав чимале господарство: 10 коней, 8 робочих волів, 4 биків, корову з телям, п’ятеро свиней, а також землю і ліс в урочищі Моруговому під селом Вільхи. “Оный лес достался ему священику Позняку при покупке от подданого кантакузинских маетностей жителя села Ольхов Федора Цыганина в 1763 году генваря 5 дня ценою за 45 рублей, на что и купчая крепость имеется”, – говориться в описі. З цього ж документа довідуємося, що на великохутірських землях священик Федір Позняк оселився “с дозволения бывших кантакузиных маетностей досмотрщика ротмистра Полянского, чему будет годов одинадцать… ” 7.

Що ж до іншого великохутірського священика – Івана Мартинова, який мав звання вікарія (від латинського “намісник”, що не має своєї єпархії і допомагає в керуванні іншому священикові чи архієрею), то його статки були дещо скромнішими. У своєму господарстві він мав 4 коней, 4 волів, 4 корови з телятами, 39 овець та іншу живність, за якою доглядали двоє найманих працівників та сім’я підсусідка Лавріна Піскуна. У Рум’янцевському описі сказано, що “попов двор, состоящий издавна в описаных маетностях кантакузинских, а собственных грунтов и других угодий священик Мартынов никаких не имеет” 8 .

З цієї короткої інформації можемо зробити висновок, що Федір Позняк та Іван Мартинов були першими великохутірськими священиками, які з’явилися тут ще до появи церкви (про Федора Андреєва нічого невідомо). Тому, безсумнівно, вони також докладали зусиль для того, щоб на території їхньої парафії діяв православний храм. По-перше, існування такого храму підвищувало статус священиків і покращувало умови для проведення богослужінь та здійснення різних церковних відправ (требів). По-друге, з появою Божого храму змінювався і статус поселення, в якому він знаходився, бо тільки тоді населений пункт міг назватися селом, на відміну від хуторів, слобід і “деревень”, які не мали своїх церков. Відтак справедливо буде зауважити, що історія Великого Хутора, як адміністративної одиниці, започаткована саме 1766 року, коли на його території почала діяти Пелагеївська церква. До того ж ця місцевість називалася просто хутором, який через свої розміри звався ще й Великим.

Тут потрібно зазначити, що місце і роль церкви у житті Великого Хутора та великохуторян визначалися не тільки її релігійно-духовною місією, а й тією роллю, яку Церкві відводила держава. Адже ще за часів Петра I вона фактично стала частиною самодержавного апарату. Аж до 1917 року священики та інші церковнослужителі отримували від держави заробітну плату і пенсійне забезпечення, а натомість брали участь у реалізації ідеологічних завдань, які перед ними ставили

88

Святійший Синод та єпархіальне начальство. Зокрема, духовні особи мали проводити політику навернення в християнство так званих іновірців, слідкувати за благонадійністю своїх парафіян та виявляти серед них втікачів і розкольників-старовірців. З цією метою ще у 1718 році указом Петра I було запроваджено порядок, за яким один раз на рік, у дні Святої Чотиридесятниці (перші 40 днів Великого посту), всі жителі міста чи села, окрім малолітніх дітей і тяжкохворих, мали прийти до церкви на сповідь та причастя, про що складалися відповідні відомості. Кожен священик особисто відповідав за достовірність таких відомостей, а в разі приховування важливої інформації ризикував позбутися сану. Також було запроваджено штрафи: за неявку на сповідь та причастя поселяни мали сплачувати на перший раз 5, вдруге – 10, а втретє –15 копійок.

Ще одним важливим завданням Церкви і церковнослужителів було складання так званих метричних відомостей, у яких відображалася інформація про кількість народжених та померлих парафіян, а також про кількість укладених шлюбів. Частина цих відомостей збереглася до наших днів, завдяки чому сьогодні можна отримати інформацію про життя того чи іншого населеного пункту, а також самих приходських священиків.

Наприклад, із метричної книги Пелагеївської церкви за 1790 рік дізнаємося, що тоді священиком у ній служив 44-річний Логгін Артемович Артемо�вич, а паламарем був 22-річний Іван Іванович Михайловський. Вони зафіксували, що того року у Великому Хуторі народилося 49 осіб (23 хлопчики і 26 дівчаток), померло 16 осіб (6 чоловіків і 10 жінок), одружилося 12 пар. Окремий розділ метричної книги присвячений мешканцям хутора Михайлівка, які певний час також були приписані до Пелагеївської церкви, оскільки не мали свого храму (він з’явився тут у 1844 році) 9.

Ще одне архівне джерело – сповідальний розпис церков Золотоніської протопопії за 1802 рік, у якому є і розпис великохутірської церкви Преподобної Пелагеї. На той час у ній продовжував служіння Логгін Артемович, а стихарним дячком був Іоанн Михайлович Михайловський. За їхніми записами можна з’ясувати, що того року серед прихожан церкви було 772 мешканці Великого Хутора, які належали графові Петру Завадовському, і 627 мешканців хутора Михайлівка, підданих поміщиці Катерини Галаганової 10.

Прізвище Артемович згадується і у “Відомостях про кількість священиків, церковнослужителів, їх сімей і дворів у Золотоніському повіті”. Цей документ, датований 1814 роком, містить короткий опис великохутірської церкви та її причету: “В повете Золотоношском села Великого Хутора церковь Преподобныя Пелагеи деревяная к служению способная одноприходская. При ней 184 двора, по числу коих согласно указному положению надлежит быть священику – 1-му, дячку – 1-му, пономарю – 1-му. Священник Логгин Артемов сын Артемович, 68 лет, дячка штатного не имеется, пономарь указник – Михаил Максимов сын Базилевич, 24 лет” 11.

Очевидно, Логгін Артемович був наступником Федора Позняка, прізвище якого, записане на польський манір як Позняковський, згадується ще у кліровій відомості Золотоніської протопопії за 1784 рік. Тоді священиками Пелагеївської церкви були Федір Позняковський і його син Степан, а дяком служив Яків Загаржевський (можливо, Захаржевський)12.

Особа Степана Позняковського згадується ще в одному документі, датованому 1783 роком, тоді із “репортом” про його негідну поведінку до Переяславської духовної консисторії звертався золотоніський протопіп Петро Базилевич. Зокрема, у своєму донесенні він повідомляв про конфлікт, що стався між Степаном Позняковським та священиком сусіднього села Миколаївка Савою Степановим.

89

Останній був першим священиком Миколаївської церкви (збудована 1781 року), до якої були приписані й жителі Великохуторянської слобідки. Але в 1782 році священик Пелагеївської церкви Степан Позняковський “возмутил народ” і перестав пускати до жителів Великохуторянської слобідки миколаївського священика для відправляння церковних треб. Коли Позняковського викликали у Золотоніське духовне управління для надання пояснень, той сказав, що діяв так буцімто з відома власника Великого Хутора та Великохуторянської слобідки (графа Завадовського). З цієї ж причини він відмовився давати підписку про те, що не чинитиме перепон миколаївському священикові надалі, тобто виявив зневагу до свого начальства. У зв’язку з цим воно й звернулося до вищої інстанції – Переяславської духовної консисторії13.

Чим усе закінчилося, достеменно не відомо. Але ми знаємо, що в 1790 році священиком Пелагеївської церкви вже служив Логгін Артемович, про якого ми згадували вище.

Таким чином, можемо констатувати, що Федір Позняковський (а можливо, Позняховський чи Пізняхівський) служив великохутірським священиком понад 30 років, і приблизно стільки ж у цьому сані прослужив Логгін Артемович. Прикметно, що у Великому Хуторі й досі проживають представники роду Позняковських–Пізняхівських, який пустив тут глибоке коріння. Адже крім Степана, Федір Позняковський мав ще одного сина, Йосипа, який навчався у Переяславській духовній семінарії і за якусь провину був відрахований із цього закладу. Напевне, Йосип вирішив пожертвувати священицькою кар’єрою заради сімейного благополуччя. Відомо, що у 1774 році його батько звертався з “нижайшим доношением” до єпископа Переяславського та Бориспільського і просив видати білет на одруження Йосипа, що й було зроблено14. Маємо також відомості, що у 1829 році якийсь Данило Позняковський служив священиком Михайлівської церкви села Драбова, але згодом нібито за богохульські висловлювання був позбавлений священицького сану і навіть засланий у Полтавський Хрестовоздвиженський монастир на розкаяння 15.

У будь-якому разі діяльність священицького роду Позняковських не минула безслідно, адже пам’ять про нього зберігається серед теперішніх нащадків цього роду, одним з яких є жителька Великого Хутора Євдокія Андріївна Рева (Пізняхівська), 1926 р.н. Живуть у селі й нащадки інших священицьких родів, про які йтиметься далі.

У 1842 році священиком Пелагеївської церкви вже був 37-річний Павло Іванович Корнієвський, дяком служив 27-річний Іван Омелянович Горонович, а указним паламарем — 18-річний Степан Михайлович Базилевич. У сповідальній відомості Пелагеївської церкви за цей рік також читаємо, що священик Павло Корнієвський мав дружину Анастасію Данилівну (26 років), а також двох дітей – Михайла (8 років) і Георгія (1 рік)16. А з “Полтавських єпархіальних відомостей” довідуємося, що пізніше Іван Горонович служив священиком Свято-Троїцької церкви у селі Михайлівка, а Степан Базилевич був висвячений на дяка і до квітня 1870 року служив у Пелагеївській церкві Великого Хутора. На той час священиком цієї церкви вже був Федір Грищенковський, а псаломщиком – Тимофій Орда, переведений на цю посаду з Хрестовоздвиженської церкви села Галицьке Кременчуцького повіту 17.

Подібні переміщення священиків та інших духовних осіб відбувалися досить часто й диктувалися інтересами церковної служби. Тому зазвичай вони довго не затримувалися на одному місці. Проте у цьому правилі були і свої винятки, які свідчать про прив’язаність священнослужителів до своїх вірян. Цілком справедливо ці слова можна віднести до священика Пелагеївської церкви Іоанна Іоанновича

90

Росінського, який понад 40 років (приблизно з 1872 до 1917) вірою й правдою служив великохутірській громаді.

Тут потрібно зазначити, що Іоанн Росінський належав до відомого священицького роду, представник якого, теж Іоанн Росінський, переселився на Лівобережну Україну з Правобережжя ще в 1763 році. У фонді Київсько-Бориспільської духовної консисторії ЦДІАУ знаходимо справу, датовану цим роком, де говориться про призначення Іоанна Росінського, який прибув з Правобережної України у зв’язку з переслідуванням уніатами і став священиком Преображенської церкви села Бубнове18. Його син Григорій навчався тоді у Переяславській духовній семінарії. Пізніше нащадки роду Росінських служили у різних церквах Полтавської губернії і залишили по собі гарну пам’ять. Зокрема, у Полтавських єпархіальних відомостях за 1865 рік є згадка про священика Іоанна Росінського, який служив при Миколаївській церкві села Митлашівка Золотоніського повіту, а потім при Введенській церкві села Мутих того ж повіту.

Що ж до великохутірського Іоанна Росінського, то, за даними клірової книги Полтавської єпархії, він був рукопокладений у сан священика в 1872 році, а в 1878 році вже згадується як священик Пелагеївської церкви села Великий Хутір, який служив тут разом із псаломщиком Терентієм Чернявським та паламарем Григорієм Грицаченком19. У 1893 році Росінський був затверджений на посаді законоучителя Великохутірського народного училища і виконував ці обов’язки майже до самої смерті. Також маємо дані, що у 1896 році за особливі заслуги перед церквою Іоанн Росінський отримав скуфію – оксамитовий головний убір фіолетового кольору, яким нагороджували православних священиків, а в 1907 році Святійший Синод Російської Православної Церкви присвоїв йому титул протоієрея, що означає “священик найвищого чину” 20.

Як свідчать архівні джерела, Іоанн Росінський помер 29 червня 1917 року і був похований у Великому Хуторі. Про його дружину нічого невідомо. Але відомо, що у Іоанна Росінського було щонайменше двоє синів і одна дочка. Леонід Іванович Росінський закінчив курс Полтавської духовної семінарії і з 1897 року служив учителем Драбівського двохкласного училища. Марія Іванівна Росінська була випускницею Полтавського єпархіального жіночого училища, з 1892 року працювала помічником учителя Великохутірського училища. Пізніше тут же вчителював і Павло Іванович Росінський. Очевидно, на його долю випало найбільше випробувань, адже Павлу Росінському довелося стати свідком закриття, а потім і знищення Пелагеївської церкви, якій багато років віддав його батько і від якого він перебрав священицьку естафету. За спогадами старожилів Великого Хутора, після закриття у 1930 році церкви її останній настоятель Павло Росінський вчителював у місцевій школі й жив приватним життям, а помер він своєю смертю приблизно у 50-ті роки XX століття. Але священицький рід Росінських був добре відомий у Великому Хуторі аж до початку 80-х років, коли відійшла у вічність остання представниця цього роду Софія Павлівна Росінська (1894–1979), яка також довгий час вчителювала у місцевій школі. Знаходилася ця школа на теперішній вулиці Піонерській і там же, поруч з нею, стояв священицький будинок. А ще відомо, що подружжя Росінських мало сина Леоніда, 1926 року народження, який у 1943 році був мобілізований на війну і загинув на території Латвії.

Що ж до інших служителів Пелагеївської церкви, то відомості про них часто обмежуються лише загальними біографічними даними. У “Полтавських єпархіальних відомостях” є згадка про Йосипа Піскуна, який був старостою Пелагеївської церкви у 1868 році і жертвував на неї особисті заощадження. За це його було нагороджено грамотою єпархіального начальства. Там же знаходимо згадку про ще одного старосту – Микиту Нижника, який був затверджений на цій

91

посаді 1 липня 1916 року. У кліровій книзі Полтавської єпархії за 1902 рік читаємо, що на той час псаломщиками цієї церкви був Дмитро Олексійович Симонович (на посаді з 1857 року), стихарем – Григорій Якимович Орловський (з 1894 року), церковний староста – Лаврентій Самуїлович Новохатько. Річне жалування священика тоді дорівнювало 120 рублів, а псаломщика – 36. Разом з мешканцями сіл Гайворонщина та Рождественське, які були приписані до Пелагеївської церкви, її приход охоплював 2478 осіб. Церква мала 36 десятин власної землі, при ній діяли церковна бібліотека і приходська школа грамоти а також земське училище в приході 21.

До 1 травня 1907 року псаломщиком цього храму був Григорій Дияконенко, якого змінив Андрій Барута, а з 8 липня 1907 року дияконом церкви служив Іоанн Андрієвський22. У 1912 році псаломщиком Пелагеївської церкви вже служив Микола Вікторович Білінський, учасник російсько-японської і Першої світової воєн, а обов’язки церковного старости виконував селянин Матвій Степанович Куниця23. Відомо, що після революції певний час старостою Пелагеївської церкви був Іван Остапович Нижник.

В останні роки існування церкви обов’язки церковного старости виконував Прокіп Никифорович Гриценко, якого я знав особисто як щиру й порядну людину. Незважаючи на те що у радянській часи в суспільстві затято культивувалася нетерпимість до віруючих, дід Прокіп до самої смерті залишався відданим православній вірі. Пригадую, що у його скромній сільській оселі було багато ікон і церковних книг, а посередині стояв великий дерев’яний хрест. А ще дід Прокіп запам’ятався тим, що у своєму домашньому господарстві тримав чималу пасіку й умів заговорювати різноманітні хвороби та болячки, за що його називали характерником.

Справжнім подвижником православної віри був і отець Гаврило Михайлович Сагарда, який став настоятелем Пелагеївської церкви у 1917 році, після смерті Іоанна Росінського. До цього майже 26 років він служив псаломщиком, потім дияконом великохутірської Петро-Павлівської церкви і одночасно був законоучителем церковно-приходської школи24.

На жаль, у Великому Хуторі вже мало хто пам’ятає про Гаврила Сагарду і про його заслуги перед сільською громадою. Але цю пам’ять зберігають архівні документи, що виявлені у державному архіві Полтавської області. Отож, спробуємо за ними прослідкувати життєвий шлях цього священика.

Гаврило Сагарда народився 23 березня 1868 року в селі Трубайці Хорольського повіту Полтавської губернії в священицькій сім’ї. Його батько, Михайло Сагарда, служив у Преображенській церкві села Манжелія Кременчуцького повіту і за традицією таку ж кар’єру готував для свого сина. У 1886 році Гаврило Сагарда закінчує Полтавське духовне училище і того ж року вступає до Полтавської духовної семінарії. Але навчання триває недовго. Вже наступного року на прохання батька юнака відраховують з першого курсу семінарії, після чого він розпочинає службу псаломщиком: спочатку в селі Зуївці Миргородського повіту, а потім – у селі Зачепське на Кобеляччині. Одночасно працює вчителем при церковно-приходських школах та школах грамоти. У 1891 році на прохання Гаврила Михайловича його переводять до великохутірської Петро-Павлівської церкви, де він також сумлінно працює псаломщиком та законоучителем церковно-приходської школи. Тут же він одружується із місцевою селянкою Марією Дерновою, з якою упродовж спільного життя вони народили дев’ятеро дітей.

27 жовтня 1902 року Гаврила Сагарду було рукопокладено на диякона, а 27 січня 1916 року одинадцятеро священиків 6-го благочинного округу Золотоніського повіту порушили перед єпископом Полтавським і Переяславським Феофаном

92

клопотання про підвищення його до сану священика. Втім, проти цього категорично виступив тодішній настоятель Петро-Павлівської церкви от. Тихон Несторенко, який не хотів втрачати в його особі цінного і сумлінного помічника. Зваживши на клопотання Тихона Нестеренка, Полтавська духовна консисторія кілька разів відкладала розгляд питання про підвищення Гаврила Сагарди і лише наступного року, після кількох наполегливих звернень, його таки було рукопокладено на священика та призначено настоятелем великохутірської Пелагеївської церкви. Мабуть, не останню роль у вирішенні цього питання відіграла й позиція прихожан, які на своїй сходці ухвалили відповідне клопотання до єпископа Феофана (див. додаток 13). “Мы знаем лично Диакона о. Гавриила Сагарду, – говорилося у клопотанні, – знаем его служение Диаконом 15 лет, потому что он часто, а на храмовой праздник ежегодно участвовал в соборном служении в нашем храме; человек имеет многочисленную семью, знает нужду и горе и мы сочувствуя ему, хотим поддержать его в бедственном положении. Хотя он и не имеет образовательного ценза, но его продолжительная служба в качестве причетника и учителя церковной школы и практический опыт вполне гарантируют проводить ему священницкое служение” 25.

Під цим зверненням підписалося 27 прихожан Пелагеївської церкви, а за 37 неписьменних свій підпис поставив селянин Семен Куниця. 9 серпня 1917 року Гаврило Сагарда вже складав присягу на вірність Російській державі та Тимчасовому уряду, після чого приступив до виконання душопастирських обов’язків.

Як відомо, напередодні Микола II (Романов) зрікся престолу, поклавши край самодержавству, яке майже 200 років було потужною опорою Російської імперії. Влада ненадовго перейшла до рук Тимчасового уряду. Далі були Жовтневий переворот у Петрограді, громадянська війна, окупація України більшовицькими військами. Отож, неважко здогадатися, як у цей період працювалося на духовному поприщі Гаврилові Сагарді. Тим більше, що революційні події, які прокотилися Росією на початку XX сторіччя, суттєво підірвали позиції православної Церкви, яка втратила свій колишній авторитет та ідеологічний контроль над масами. Це проявилося не тільки в поширенні атеїзму та соціалістичних ідей, а й у відвертих антицерковних виступах. Тільки упродовж 1905–1907 років у Росії було зафіксовано понад 500 виступів селян (найрелігійнішої верстви населення) проти духівництва, включаючи убивства священнослужителів, руйнування церков і монастирів26. І хоч Церква намагалася протистояти деструктивним суспільно-політичним процесам, її зусилля не дали бажаного результату. А згодом усі вони були остаточно перекреслені Жовтневим переворотом, який привів до влади войовничих атеїстів на чолі з Ульяновим-Леніним.

Для останніх боротьба з релігією стала однією з провідних ідей. Тому буквально наступного ж дня (8 листопада 1917 року) В.І. Ленін видав “Декрет про землю”, яким Церква загалом та парафіяльне духовенство зокрема позбавлялися права власності на землю. Усі церковні та монастирські землі сільськогосподарського призначення перейшли до держави, а згодом комісаріатові освіти були підпорядковані й усі церковні школи. Наступним кроком став декрет Ради Народних Комісарів про заборону Церкві здійснювати вінчання та вести метричні відомості. А 5 лютого 1918 року (23 січня за старим стилем) в Росії було видано “Декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви”, який на багато десятиліть визначив ставлення радянської держави до духовних інститутів та духівництва. Цим же декретом церква була позбавлена всього майна, яке оголошувалося народною власністю й переходило на баланс рад робітничих та селянських депутатів.

93

У цей час в Україні пробуджується рух за церковну незалежність і вже 1 січня 1919 року уряд Директорії проголошує автокефалію Української Православної Церкви. Національно свідомі священики взялися створювати перші українські парафії. Розпочинається українізація церковного життя, передусім переклад на українську мову богослужінь тощо. До 1924 року УАПЦ вже мала 30 єпископів, приблизно 1500 священиків та дияконів і близько 1100 парафій. Зокрема, у Золотоніському повіті Українська Автокефальна Православна Церква налічувала 10 парафій, які були об’єднані в повітову церковну раду, очолювану відомим церковним діячем Юрієм Міхновським (1868–1937)27. Відомо, що одна з парафій УАПЦ діяла у селі Жорнокльови, а інша – в сусідньому з Великим Хутором селі Скориківка. Проте відсутність єдності в церковному середовищі, а згодом і більшовицька інтервенція проти України завадили становленню української Церкви.

Захопивши в Україні владу, російські більшовики та їхні українські посіпаки почали активно впорядковувати церковно-релігійне життя, запроваджуючи свої закони та підзаконні акти. Наприклад, 26 вересня 1922 року наркомат юстиції вніс зміни до Примірного статуту релігійної громади, які суттєво обмежили її права. За цим статутом церковні громади не могли мати статусу юридичної особи, набувати майнових прав, укладати від свого імені угоди тощо, членам правління релігійної громади під страхом кримінальної відповідальності заборонялося допускати на свої зібрання осіб, молодших за 18 років.

Восени того ж року з’явився циркуляр НКВС, який анулював раніше укладені договори з церковними громадами, їм відводився місячний термін на переукладення таких договорів та приведення своєї діяльності у відповідність із Примірним статутом. Відтак прихожани сільських та міських церков мусили в терміновому порядку проводити збори й подавати до міжвідомчої комісії Полтавського губвиконкому заяви на перереєстрацію своїх громад. У 1923 році такі збори відбулися й серед прихожан Пелагеївської церкви Великого Хутора, на яких було затверджено новий статут релігійної громади та обрано її керівництво. Зокрема, засновниками релігійної громади стали: Тарас Григорович Падалка (вік – 36 років), Оксентій Євстахійович Гриценко (36), Наум Андрійович Шинкаренко (32), Пилип Андрійович Козлов (37), Олександр Герасимович Сотник (42), Пилип Федотович Полонський (38), Федір Іванович Зоря (42), Макар Семенович Куниця (23), Федір Сидорович Мудрян (45) та Федір Наумович Жук (33). Через два роки до складу засновників релігійної громади приєдналися ще 40 осіб, а її головою було обрано Клима Удовиченка 28.

Потрібно сказати, що тоді (це був 1925 рік) приход Пелагеївської церкви разом з жителями хуторів Нова Бірючка та Гайворонщина, сіл Деркачівка та Кирсунівка нараховував 1442 душі. Священиком у цей час тут служив 28-річний В’ячеслав Палладійович Скітський (обраний у 1921 р. по смерті Гаврила Сагарди), а його помічником був 40-річний Михайло Іванович Орлов (обраний у 1923 р.)29. Та мабуть, їхнє служіння тривало недовго, бо більшовицька влада посилювала тиск на духовенство й вірян. Маємо дані, що у 1923 році обидва великохутірські священики та диякони були позбавлені виборчих прав, а згодом – і можливості вільно проводити церковні відправи. Зрештою така політика перетворилася на відкриту війну проти Церкви та релігії, яка офіційно називалася атеїзмом.

У 1925 році в Україні було створено Спілку безвірників України (С.В.Б.У.) – республіканський філіал “масової” антирелігійної організації “Союз Воинствующих Безбожников СССР”. Того ж року почав регулярно виходити щомісячник “Безвірник”, а з 1929 року – газета “Войовничий Безвірник”. Головним завданням цих видань було проведення серед населення атеїстичної пропаганди й викорінення у громадян релігійного світогляду.

94

Важливо, що на той час Україна була найбільшим християнським регіоном СРСР, в якому було зосереджено дві третини усієї релігійної мережі країни. То й не дивно, що ідеологи більшовицького атеїзму приділяли цьому регіонові особливу

увагу. Про це свідчить хоча б той факт, що вже у травні 1931 року на території України існувало 9543 осередки С.В.Б.У., які об’єднували близько 1,5 мільйона членів, а також 600 тисяч “юних войовничих безвірників”.

Ясна річ, ця антирелігійна навала не оминула і Великий Хутір. Чи було у селі відділення Спілки войовничих безвірників, ми не знаємо. Але відомо, що ще на початку 20-х років у селі утворився комсомольський осередок, головними завданнями якого були участь у господарських кампаніях та проведення серед місцевого населення атеїстичної пропаганди. Здебільшого така пропаганда зводилася до заперечення існування Бога та висміювання християнських традицій як пережитків минулого. Але нерідко комсомольці-безбожники вдавалися і до відверто хуліганських дій. Наприклад, одна із найстаріших жительок В. Хутора Параска Іванівна Свистільник (1914–2009) розповідала, як на Великдень комсомольці колгоспу “Незаможник” перетинали мотузкою вхід до Пелагеївської церкви, а тим, хто виходив з приміщення, ставили підніжки. Напевне, серед них були й ті, хто пізніше трощив церковні ікони та руйнував приміщення храму. І хоч цей злочин залишився не розслідуваним, деякі із святотатців жорстоко поплатилися за свої дії – хто власним здоров’ям, а хто й життям.

Ще одним інструментом втілення антирелігійної політики були так звані комітети незаможних селян (КНС), діяльність яких контролювали й спрямовували районні організації ВКП(б). Окрім зміцнення на селі радянської влади та допомоги державним органам у здійсненні продрозкладки, на них покладалася і

антирелігійна пропаганда, яка згодом призвела до закриття та нищення церков. І хоч це робилося

руками місцевих активістів, зрештою, головним винуватцем тих злочинів є партія більшовиків, на совісті якої знищення не тільки Пелагеївської церкви, а й багатьох інших православних храмів та монастирів.

Тут треба розуміти, що, намагаючись нав’язати суспільству свою безбожницьку ідеологію, більшовики руйнували не тільки церкви і віру в Бога, а й віру у святість людського життя, повагу до споконвічних християнських традицій, духовний зв’язок між різними поколіннями селян і навіть між батьками та дітьми. Дуже показово, що один із синів великохутірського священика Гаврила Сагарди – Серафим Гаврилович Сагарда (1904–1942) був у селі серед перших організаторів комсомольської організації, активістом радянських кампаній, а в середині 30-х років навіть очолював сільраду30. І хоч ми не маємо прямих доказів його причетності до антирелігійної кампанії, на це вказує уже самий факт його членства у комсомолі й те, що на початку 30-х років сільська рада була під повним контролем представників

Обкладинки журналу “Безбожник”

95

місцевого осередку ВКП(б). Сам Гаврило Михайлович Сагарда не дожив до того часу, помер на початку 20-х і був похований біля Пелагеївської церкви. У другій половині 50-х років його прах рідні перенесли до Петро-Павлівської церкви.

Як уже було сказано, Пелагеївську церкву закрили у 1930 році, тривалий час вона стояла пусткою. А в 1936 році дерев’яну будівлю церкви місцеві жителі почали розбирати на будівельні матеріали, в результаті чого за рік вона зникла остаточно. Разом із цим було зруйновано і традиційний уклад селянського життя, який з давніх-давен базувався на вірі в Бога та повазі до християнських цінностей і традицій. Натомість радянська влада почала нав’язувати селянам свої “цінності” і традиції, які активно пропагувала місцева преса. Наприклад, у газеті “Червоний Жовтень” за 15 січня 1931 року зустрічаємо таку замітку: “Комсомольський осередок В.-Хутірської артілі “Незаможник” рішив відзначити старе свято різдво ударною працею. Комсомольці на перший день “свята” взялися очистити 400 пуд. посівматеріала. Утворили бригаду, яка по бойовому працювала зранку 7 січня. Перечистили 425 пудів зерна. Свою постанову осередок перевів у життя. Осередок обіцяє і далі енергійно працювати над підготовкою до весняної сівби”.

Утвердженню пролетарських цінностей слугував і сільський будинок культури, що з’явився у Великому Хуторі 1937 року (він називався будинком колективіста). У ньому заїжджі й місцеві агітатори читали лекції про шкідливість релігії, а по тому крутили кіно і давали вистави. Але цей “храм пролетарської культури” простояв недовго, бо у 1943 році був спалений фашистами. Відбудовувати його після війни не стали, а в 1967 році “на відзнаку 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції та встановлення Радянської влади на Україні” колгоспом “Гвардія” (головою колгоспу був тоді В.А. Козачок) у селі звели новий будинок культури, який діє і сьогодні.

Символічно, що ділянку для цієї споруди відвели за сотню метрів від того місця, де стояла Пелагеївська церква і де знаходився сільський цвинтар. У 60-ті роки тут велись масштабні земляні роботи, внаслідок яких було повністю знищено не тільки залишки церковного фундаменту, а й кілька церковних поховань та колективне військове поховання. Старші жителі Великого Хутора дуже добре пригадують ті події – як відкопані у землі кістки були зібрані у ящик і без будь-яких церемоній закопані (!) десь на діючому кладовищі. Чомусь тоді нікому не спало на думку викликати фахівців і якщо не для історії, то бодай для власної цікавості з’ясувати: а кому ж належали ті поховання і до якого часу вони відносилися. Тепер про це можемо лише здогадуватись. Однак, судячи з того, що біля храмів ховали лише священиків та церковнослужителів або людей, які мали перед церквою значні заслуги, можна стверджувати, що це були далеко не рядові поховання…

Сьогодні про існування у Великому Хуторі Пелагеївської церкви нагадують хіба що місцеві перекази та легенди. А на тому місці, де вона стояла, 21 жовтня 2010 року з ініціативи місцевих жителів було встановлено пам’ятного Хреста з таким написом “На цьому місці стояла церква Преподобної Пелагеї. Заснована у 1765, зруйнована у 30-ті роки XX ст. Тут молилися наші предки”.

Преподобна Пелагея. Зображення з іконостаса великоху-тірської Петро-Павлівської церкви

96

Петро-Павлівська церква. Вигляд із західної сторони

Церква Первоверховних апостолів Петра і Павла

“Бо немає нічого захованого, що не виявиться, і немає таємного, що не вийде наяв”

(Марк, 4: 21–22, Лука, 8:17)

е донедавна в питанні про те, коли у Великому Хуторі з’явилась Петро-Павлівська церква, не було єдиної думки. Адже серйозних досліджень з цього приводу ніхто не проводив, а ті джерела, на які здебільшого

посилалися краєзнавці, містили суперечливі відомості. Так, у “Кліровій книзі Полтавської єпархії на 1902 рік” записано, що “села Бойковской Слободки Петро-Павловская церковь, деревяная, в одной связи с колокольнею, построенная в 1877 г. старанием Графа Завадовского”31, а у “Довідковій кліровій книзі Полтавської єпархії на 1912 рік” датою побудови означено 1892 рік32. Така ж дата виведена і на фасадній табличці цієї церкви.

Утім, результати останніх досліджень дозволяють стверджувати, що церква, названа на честь апостолів Петра і Павла, була заснована набагато раніше від тих дат, що зазначені у клірових книгах, і до цього справді мав відношення граф Петро Завадовський (1739 –1812).

Тут потрібно наголосити, що йдеться саме про заснування церкви як релігійної організації духівництва і віруючих, а не про появу будівлі, в якій відбуваються християнські богослужіння. Цілком очевидно, що ці два підходи суттєво відрізняються. Адже в першому випадку ми маємо на увазі час, коли започатковується неуривна храмова традиція, а в другому – час, коли з’явилася конкретна культова споруда, архітектурний об’єкт, який згодом міг зазнавати перебудови. Попередні дослідники чомусь орієнтувалися саме на останнє визначення, а тому вік церкви рахували від того часу, коли з’явилася її остання будівля. Насправді ж Петро-Павлівська церква має набагато глибшу історію, яка, на жаль, тривалий час залишалася поза увагою. Намагання відновити справедливість у цьому питанні й привело мене до пошукової роботи, яка дала дуже цікаві результати.

Отже, перша відома на сьогодні документальна згадка про Петро-Павлівську церкву сягає 1776 року. Саме цим роком датується найдавніша сповідальна книга цієї церкви, виявлена мною у державному архіві Полтавської області. У ній є запис про те, що церква святих Первоверховних апостолів Петра і Павла містечка Великого Хутора належала до Пирятинської протопопії Київської єпархії, а служило при ній на той час аж сім духовних осіб – три священики: Михайло Федорів (45 років), Андрій Лісовський (40), отець Василь (44), а також їхні помічники: дяк Максим Орел (27), паламар Андрій Нечай (32) та ще дві особи, які згадуються серед служителів Петро-Павлівської церкви як “школняни” – Антон Моїсеєв (20 років) та Микита Яковлєв (24) 33.

На перший погляд, це завелика кількість духовних осіб для сільської церкви. Але цьому є пояснення. Річ у тім, що на той час прихожанами церкви були виключно румунські та болгарські переселенці, які прибували до Російської імперії за урядовою програмою. У 1769 році частина іноземних переселенців з’явилася і поблизу Великого Хутора, де заснувала свою колонію. Тоді ж переселенці почали

Щ

97

Апостоли Петро і Павло. Зображення з іконостаса Петро-Павлівської церкви

вимагати від урядових осіб створення умов для задоволення матеріальних та духовних потреб, серед яких на першому місці було питання про будівництво церкви. Зокрема, з таким проханням великохутірські колоністи зверталися до генерал-губернатора Малоросії графа Петра Рум’янцева, який опікувався переселенською політикою. Але після того, як спеціальна комісія вивчила на місці скаргу колоністів, П. Рум’янцев дійшов висновку, що “строение церкви вновь в сем селении излишнее для них было бы, поелику малое число их не в состоянии собою оную пристойно содержать”34. Натомість колоністам було запропоновано відвідувати Пелагеївську церкву, де б у визначені дні й години їхні священики могли проводити богослужіння грецькою мовою.

Та іноземні поселенці продовжували наполягати на існуванні окремої церкви. Втім, можливості для цього з’явилися аж у 1775 році, коли великохутірські та драбівські землі де-факто перейшли до царського фаворита Петра Завадовського. Зрозуміло, що отримати частину державної власності, якою тоді були означені землі, Петро Завадовський міг лише за сприяння високих покровителів. І такі в нього були. Насамперед, це граф Петро Рум’янцев, у якого Завадовський раніше служив начальником секретної канцелярії, а також – сама Катерина II, при дворі якої він обіймав високі посади.

Певну роль в отримані П. Завадовським великохутірських та драбівських маєтностей відіграв і його давній товариш – голова Чернігівської палати цивільного суду та дійсний статський радник Григорій Фридрикевич. Збереглося кілька листів до нього П. Завадовського, в яких останній дякує за пораду отримати переяславські “деревни” (згадуються В.

Хутір, Драбів, Миклашівка та Білоусівка) і просить його, як свою довірену особу, доглянути за цими маєтностями. В іншому листі, датованому 16 лютого 1776 року, П. Завадовський просить Г. Фридрикевича бути разом зі своїм старшим братом І. Завадовським та ще одним поміщиком – І. Селецьким господарями в його нових поселеннях і дати їм раду, по можливості не порушуючи прав, наданих колоністам, поселеним при В. Хуторі 35.

Очевидно, після цього й було ухвалене рішення про побудову на території колонії Петро-Павлівської церкви, назва якої увібрала в себе ім’я її фундатора, а точніше, спонсора – Петра Завадовського. В такому разі 1776 рік можна сміливо вважати часом заснування і освячення цієї церкви, що підтверджує і дата складання її першої сповідальної книги. Одначе тут не зрозуміло, чому Петро-Павлівська церква була підпорядкована Пирятинській, а не Золотоніській протопопії, до якої, зокрема, належала інша великохутірська церква – Пелагеївська. Напевне, це пояснюється особливістю приходу Петро-Павлівської церкви, який складали іноземні поселенці (або їх ще називали “волохи”). Проте після 1784 року більша частина цих поселенців разом із священиками переїхала до Катеринославського намісництва, забравши з собою різний церковний скарб та іконостас6. Ті ж іноземці, які залишилися на великохутірських землях, згодом заснували на місці колонії населений пункт, що отримав назву Бойківська Слобідка, і запросили до себе нового священика.

98

Дзвіниця Петро-Павлівської церкви

У клірових відомостях Золотоніської протопопії за 1792 рік знаходимо запис про те, що у Петро-Павлівській церкві села Бойківська Слобідка в дійсному служінні перебуває священик Іоанн Грищенковський, штатних дячка і паламаря немає. Також у цьому документі сказано, що на той час у селі було лише 19 дворів і 23 бездвірних хати37.

Про Іоанна Грищенковского згадується і у метричній книзі Петро-Павлівської церкви за 1795 рік. Тоді в нього народився син Іоанн, “восприемниками” якого, тобто хрещеними батьками, стали великохутірський священик Логгін Артемович та Ксенія Грищенкова. А за кілька місяців у священика Бойківської Слобідки померла дочка Тетяна, про що також було зроблено запис у метричній книзі 38.

З інших архівних документів дізнаємося, що Іван Грищенковський був священиком Петро-Павлівської церкви і в 1814 році. У клірових відомостях Золотоніської протопопії за цей рік зроблено такий запис: “В повете Золотоношском, села Бойковской Слободы церковь Петро-Павловская, деревянная, к служению способная, одноприходская. При ней 104 двора, по числу коих согласно указному положению надлежит быть священнику – 1-му, пономарю – 1-му, дячку – 1-му. Священник Иоанн сын Леонтиев Грищенковский, 48 лет, обучался в Переяславской семинарии нижним классам риторики, философии и богословия. Окончил курсы в Киевской академии… Дячка, пономаря штатных не имеется”. Крім цього, у відомостях сказано, що “у священника Иоанна Грищенковского сыновья: Иоанн, 19 лет, обучается в Переяславской семинарии классе риторики, и Григорий, 9 лет, заправляется началам латинского язика”39.

Отже, маємо підстави стверджувати, що Іоанн (Іван) Леонтійович Грищенковський був священиком Петро-Павлівської церкви понад 20 років і залишив по собі добру сторінку в історії Великого Хутора. Із сповідального розпису цієї церкви за 1815 рік дізнаємося, що дружину Івана Грищенковського звали Олена Семенівна і вона була на шість років молодшою від свого чоловіка. Є й відомості про те, що при Івані Грищенковському перебували 49-річний житель Бойківської Слобідки Денис Пасічниченко та 5 членів його родини, які, очевидно, порали домашнє господарство священика 40.

Цікаво зазначити, що у цей час священиком драбівської Архистратиго-Михайлівської церкви був Леонтій Грищенковський, який, очевидно, доводився батьком Іванові Грищенковському. Але про його діяльність на цьому місці практично нічого не відомо. У “Кліровій книзі Полтавської єпархії на 1902 рік” знаходимо відомості про те, що драбівська церква своєю появою також завдячує графові Завадовському. Від 1779 року тривалий час вона залишалася головною храмовою спорудою Драбова41. Отже, великохутірська і драбівська церкви мали багато спільного.

Тут виникає запитання: а що ж спонукало графа Завадовського будувати церкви у своїх володіннях, жертвуючи на це чималі кошти? Часткова відповідь міститься у його листах до Григорія Фридрикевича, про які ми вже згадували. Але наївно було б думати, що це робилося виключно із благородних міркувань, продиктованих турботою про духовне благополуччя своїх підданих чи кріпаків (хоча цього також не слід відкидати). Тим більше, що цей пан постійно жив у Петербурзі або в родовому маєтку Ляличі на Чернігівщині (нині Брянська область РФ), тому навряд

99

Розп’яття Христове з Петро-Павлівської церкви с. В. Хутір

чи коли-небудь бував у своїх віддалених драбівських володіннях. Але як особа, що посідала у тодішній державній ієрархії дуже високі щаблі, він не міг не дбати про свою репутацію. А вона визначалася не тільки статками і соціальним статусом, а й богоугодними справами, серед яких найбільше важило зведення церков.

Очевидно, в цьому питанні у графа Завадовського був і цілком прагматичний розрахунок. Якщо на той час церква у селі була практично єдиним інститутом, який виконував і духовні, і державно-адміністративні функції, то існування приходських церков було потрібне для забезпечення контролю над місцевим населенням та його обліку. Адже до 1783 року селяни могли вільно змінювати місце проживання, залишаючи своїх господарів, що, звичайно, створювало останнім певні проблеми. Особливо актуальним це було щодо румунських та болгарських поселенців, які, не маючи власної церкви, постійно скаржилися на своє становище й поривалися у південні краї, де також існувало багато переселенських колоній. А тому церква

допомагала утримати їх на великохутірських землях та пришвидшити асиміляцію. І, як побачимо далі, це завдання вона частково виконала.

Привертає увагу той факт, що дозвіл на будівництво Петро-Павлівської церкви був виданий всупереч указові Святійшого Синоду, згідно з яким належало мати одну церкву на 150 дворів. І хоч у 1776 році колонія іноземних переселенців при Великому Хуторі мала лише 71 двір, для неї було зроблено виняток, можливо, навіть на прохання Петра Завадовського, який на той час уже був фаворитом Катерини II і впливовою особою при царському дворі. У будь-якому разі, граф Завадовський також залишив в історії Великого Хутора свій слід.

Доречно згадати, що Петро Завадовський був першим міністром народної освіти в царській Росії і багато корисного зробив на цій ниві. Саме за його ініціативою на початку XIX століття в Російській

імперії почали відкривати народні училища, гімназії та університети, які відіграли велику роль у просвіті населення. Але мешканці Великого Хутора відчують це дещо пізніше, коли в селі буде відкрито двокласне земське народне училище. Це сталося 1872 року, а до тих пір там діяла церковно-приходська школа, у якій священики навчали сільських дітей початкової грамоти й основ релігійного вчення.

Отже, справедливо буде зауважити, що сільські священики й церковнослужителі були першими освітянами на селі і його першими літописцями. Імена багатьох з них збереглися в архівних документах, складених самими ж священиками. Наприклад, зі сповідальних та метричних книг, які дійшли до нас, дізнаємося, що у 1842 році священиком Петро-Павлівської церкви був Афанасій Васильович Падалка (37 років), який мав дружину Тетяну Павлівну (31 рік) і чотирьох дітей. Обов’язки дяка тоді виконував Іван Якович Жиденко (57 років), який мав дружину Мотрону і шістьох дітей. Серед вільних селян, які були прихожанами церкви, у сповідальній книзі згадуються Василь Гордійович Швидкий (42 роки), Тимофій Омелянович Скопич (41), Григорій Савович Лабунець (40), Микита Йосипович Бабник (47 років) та інші. Всього прихожанами Петро-Павлівської церкви були 977 селян 42.

За даними сповідальної відомості 1859 року, тоді священиком Петро-Павлівської церкви служив 40-річний Іоанн Євсійович Степанюков, а паламарем

100

Капличка-колодязь на території Петро-Павлівської церкви

був 17-річний Степан Торський. Прізвища цих служителів згадуються і в “Полтавських єпархіальних відомостях” за 1870 рік. Але, напевне, невдовзі обидва вони були кудись переведені, оскільки на той час священиком Петро-Павлівської церкви вже служив Петро Григорович Леонтович. 26 вересня 1872 року він був затверджений на посаді законовчителя великохутірського земського народного училища і, найімовірніше, був організатором цього навчального закладу43. У 1873 році тут навчалися 47 хлопчиків і 1 дівчинка, а за десять років – аж 75 учнів, серед них 1 дівчинка. На цей час училище мало власне приміщення з квартирами для вчителя та його помічника. Штат училища складався з трьох осіб: учитель – Федір Безверхий (закінчив Золотоніське повітове училище), законоучитель – священик Петро Леонтович (за його плечима була духовна семінарія), помічник учителя – Дмитро Бутовський (закінчив духовне училище). Попечителем училища був місцевий селянин Костянтин Рибак. Як свідчать матеріали Золотоніського повітового земства, у 1883 році на утримання Великохутірського земського народного училища виділялося 547 крб., зокрема 126 – від сільської громади і 421 – від земства 44.

У кліровій книзі Полтавської єпархії зустрічаємо відомості про те, що приходські школи грамоти і земські училища діяли при обох великохутірських церквах, а священики брали активну участь у просвіті місцевого населення. Отже, їхня роль не обмежувалася лише духовними функціями і дуже часто ці функції тісно перепліталися з громадською роботою. Наприклад, у матеріалах Золотоніського повітового земства за 1868 рік згадується про те, що священик села Бойківська Слобідка Петро Леонтович був гласним земських зборів Золотоніського повіту. І хоч про його громадську діяльність нічого не відомо, уже самий цей факт засвідчує, що він був авторитетною і шанованою людиною, до того ж не бідною, оскільки вибори в земство відбувалися за майновим цензом.

Такі священики зазвичай не затримувалися на одному місці, бо в інтересах церковної служби їх часто переводили з однієї парафії до іншої. Це стосується і Петра Леонтовича, який, за даними журналу “Полтавські єпархіальні відомості”, у 1895–1896 роках уже служив священиком при Михайлівській церкві села Панське Золотоніського повіту. Там за його безпосередньої участі була відкрита церковнопарафіяльна школа грамоти для дівчаток.

Очевидно, така відданість освітянській справі, яку виявляв Петро Леонтович, передалася і його дітям. Принаймні, сьогодні ми точно знаємо, що на межі XIX–XX століть у Великому Хуторі працювали учителями його син Сергій та донька Наталія. У 70-ті роки минулого століття один з мешканців села виявив на своєму подвір’ї частину надгробка, який не відомо коли і як там опинився. Коли ж цей камінь почистили, то прочитали на ньому такі слова: “Леонтович Наталия Петровна. Род. 26 августа 1876 г., ум. 25 июля 1908 г. Мир душе твоей, дорогая дочь и сестра, лучшие годы своей жизни посвятившая делу народного образования (была народной учительницей 15 лет)”.

Як бачимо з цього напису, Наталія Леонтович рано пішла із життя і була похована на території Великого Хутора. Тому, очевидно, її батько, Петро Леонтович, не раз бував у селі й після того, як закінчив тут своє служіння. Тим більше, що у сусідній Ашанівці він мав власного вітряка, який станом на 1916 рік оцінювався

101

Хрест на могилі Ганни Дем’яновської, 2010 р.

земством у 370 рублів. Тут же, поблизу Ашанівки, у нього був і невеликий хутір, який згадується на деяких топографічних картах.

Уже нинішній настоятель Петро-Павлівської церкви от. Микола Гавелєшко розповідав, що десь у середині 90-х років минулого століття до Петро-Павлівської церкви приїздив онук того самого Леонтовича, він мешкав десь на Полтавщині й готовий був розповісти про свого діда. Але тоді цією інформацією ніхто не зацікавився, а розшукати його пізніше не вдалося. Як не вдалося достеменно з’ясувати, хто був наступним після Петра Леонтовича священиком Петро-Павлівської церкви і настоятелем місцевої парафії. За даними клірової книги Полтавської єпархії, у 1902 році тут служив Олександр Михайлович Дем’яновський (в сані священика з 1870 року, скуфія – у 1896 році). Псаломщиком тоді був Гаврило Михайлович Сагарда (на посаді з 1886 року), а обов’язки церковного старости виконував селянин-власник Петро Іванович Криворучко. Церква мала 33 десятини ружної землі, в тому числі 3 десятини садибної. При ній діяли бібліотека, школа грамоти, а в приході – земська народна школа. При церкві

були ще два будинки для квартир причту, в одному з яких облаштували шкільне приміщення. Тоді На цей час заробітна плата священика складала 120 рублів, а псаломщика – 9545.

У 1912 році, за даними “Довідкової клірової книги Полтавської єпархії”, на утримання священика Петро-Павлівської церкви вже виділялося 300 рублів, а псаломщика – 100. Як і раніше, на цих посадах працювали Олександр Дем’яновський та Гаврило Сагарда, а обов’язки церковного старости виконував Юхим Дмитрович Саєнко. Прихожанами церкви тоді були двоє привілейованих осіб, 5 міщан і 1755 селян, у тому числі мешканці двох хуторів Великохутірської волості46. Очевидно, серед прихожан Петро-Павлівської церкви була і дружина Олександра Дем’яновського – Ганна, яка померла 15 січня 1913 року і похована неподалік від церкви. До нашого часу зберігся масивний хрест, встановлений

на її могилі, який і досі нагадує про зв’язок родини Дем’яновських з Великим Хутором.

Як свідчать архівні документи, у 1915 році Олександра Дем’яновського замінив 28-річний священик-місіонер от. Тихон Микитович Нестеренко. Річ у тім, що Великий Хутір і його частина, яка все ще називалася Бойківською Слобідкою, перетворилися на один з осередків баптистського руху, що ширився на Полтавщині й загрожував монопольному становищу традиційної церкви. До того ж баптисти, яких Російська Православна Церква називала “сектантами”, вели активну антивоєнну пропаганду, а це суперечило позиції офіційної церкви і вносило розкол у середовище віруючих. Саме тому от. Тихон Нестеренко і був переведений до Петро-Павлівської церкви, де відразу ж розгорнув бурхливу діяльність. Ось що з цього приводу писали “Полтавські єпархіальні відомості”: “Переведенний в отчетном году к церкви Бойковской Слободки о. Нестеренко, как приходской священник, устройством церковного хора, благолепным вдохновенным богослужением, проповедями, беседами, отеческим общением со своими духовными овцами и обличением баптистской лжи приостановил в приходе победоносное шествие штунды. Как уездный миссионер, он 1) принимал участие в Вознесенских народно-миссионерских курсах, 2) сделал 10 посещений зараженных секстантством пунктов уезда, 3) имел

102

8 пастырско-миссионерских совещаний… 5) вне своего прихода провел 7 полемических и 8 охранительных бесед и сказал 5 проповедей, 6) участвовал в заседании училищного и миссионерского отделений Епархиального Совета. 16 ноября 1915 года о. Нестеренко за свои весьма усердные труды по миссии награжден набедренником” 47.

До цього можна додати, що от. Тихон Нестеренко був законоучителем Великохутірського початкового училища і навіть намагався організувати при Петро-Павлівській церкві притулок для малолітніх дітей. Такі притулки-ясла відкривалися турботами повітового земства з тією метою, щоб під час жнив діти, чиї батьки були зайняті на польових роботах, не залишалися без догляду. На організацію притулку у Великому Хуторі Золотоніське земство навіть виділило 50 карбованців, а за безпосередню організацію цієї справи узявся місцевий священик. Проте згодом під час перевірки з’ясувалося, що от. Тихон явно не зрозумів свого завдання, тому удостоївся іронічної критики на свою адресу. Ось що з цього приводу було сказано у звіті земської комісії (1916 рік): “Дети были собраны на выгоне возле могилы, которая служила сборным пунктом; выкопаны две печки для приготовления пищи и приют готов. Каждый день дети собирались к завтраку, обеду и ужину, а все остальное время были или у себя дома без всякого присмотра, или бродили по огородам, конечно же чужим, или шатались по огромному выгону без определенного занятия. При посещении одним из членов комиссии упомянутого табора под названием приют-ясли, детей возле печки было трое. На вопрос где остальные дети, отдыхавшие тут две женщины заявили, что пообедали и разошлись по домах. О том, что дети, вероятно, обедали можно судить по обстановке; стояли горшки и миски, из которых лакомились остатками собаки. На вопрос, где помещаются дети в ненастье, прислуга заявила, что ненастья не было и пока в помещении нет нужды. По собранным справкам, дети были в возрасте от двух до семи лет; собирались несколько раз в церковную школу и под руководством отца-настоятеля пели “Господи, помилуй” и другие Божественные песнопения… Полезность такого приюта-яслей Комиссия отрицает, а следовательно отпущенные 50 р. Земством не достигли назначения, а только были употреблены как бы на устройство бесплатной столовой, совершенно ненужной, чего Земство и не имело ввиду. Для отца же настоятеля вся затея явилась рекламой о его полезной деятельности для населения и теплого отношения к детям населения за земский счет…” 78.

Про те, як склалася подальша доля Тихона Нестеренка і де він ще зумів відзначитись, нам не відомо. Адже невдовзі на теренах Російської імперії спалахнула революція, яка переросла у громадянську війну, а потім і у війну більшовиків проти власного народу.

Як відомо, 5 вересня 1918 року Рада Народних Комісарів РРФСР видала постанову “Про червоний терор”, у якій ставилися завдання щодо боротьби з контрреволюцією, спекуляцією і посадовими злочинами шляхом ізоляції “класових ворогів” у концентраційних таборах і фізичного знищення “всіх осіб, причетних до білогвардійських організацій, змов і бунтів”. А 1 травня 1919 року голова ВЦВК Калінін і Голова Раднаркому Ленін дали таємну вказівку голові ВНК Дзержинському, яка стосувалася вже безпосередньо репресій щодо Церкви та церковних служителів: “В соответствии с решением ВЦИК и Сов. Нар. Комиссаров необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов надлежит арестовывать как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше. Церкви подлежат закрытию. Помещения храмов закрывать и превращать в склады. Председатель ВЦИК Калинин, Председатель Сов. Нар. Комиссаров Ульянов (Ленин)” 49.

103

І хоч достовірність цього документа досі оскаржується, подальші події показали, що антицерковна політика більшовиків повністю збігалася з настановами вождів пролетаріату. Про це свідчать і деякі розпорядчі документи, що діяли в надрах радянських спецслужб. Один з них – циркулярний лист за № 37 від 22 березня 1930 року “Про стан і перспективи церковного руху і чергові завдання органів ОДПУ”, в якому були визначені конкретні оперативні заходи “з ліквідації церковної контрреволюції”. Квінтесенцією цього документа є теза про те, що “церковні організації перетворилися у суто антирадянські... Цей процес особливо різко виявляється на селі, де церковники нерідко є керівниками контрреволюційних організацій і угруповань, організаторами і натхненниками масових куркульських виступів. Церква є по суті контрреволюційною організацією і виразницею соціальних верств, ворожих пролетарській диктатурі”. При цьому наголошувалося, що в районах суцільної колективізації, де було визначено за доцільне закриття церков, “усі попи, незалежно від течії, є озлобленими і активними ворогами соціалістичного будівництва” 50.

Таким чином у свідомості рядових співробітників ОДПУ в особі священика створювався образ запеклого ворога. А це означало, що ворогів потрібно знищувати з усією безжалісністю диктатури пролетаріату. Так це і відбувалося. За оцінками деяких істориків, з 1918 до кінця 30-х років унаслідок репресій духівництва в СРСР було розстріляно або померло в місцях позбавлення волі близько 42000 священнослужителів. Значна частина з них мала українське походження. Тільки на Полтавщині у 1929–1931 роках, коли чинилася розправа над Українською Автокефальною Православною Церквою, було репресовано 136 священиків. Ще 278 священиків та інших служителів культу були репресовані у 1936–1938 роках. Загалом, за неповними даними, в роки тоталітаризму жертвами політичних репресій на Полтавщині стали 487 представників церковної ієрархії, священиків, ченців, членів церковного активу різних конфесій, більшість з яких були заслані на Далеку Північ або розстріляні. Серед них зустрічаємо і прізвища двох великохутірських священиків – Івана Копиці та Степана Устимовича.

З матеріалів розсекреченої архівно-слідчої справи, яка зберігається в архіві СБУ м. Києва, дізнаємося, що Копиця Іван Павлович народився 1876 року в селі Бобрівник Зінківського району Полтавської області. З 1919 по 1932 роки проживав у Великому Хуторі, де служив священиком при Петро-Павлівській церкві. Після закриття цієї церкви переїхав до міста Гельмязів, де з 1933 по 1934 роки також відправляв релігійні обряди. Невдовзі І.П. Копиця повернувся до Великого Хутора і проживав тут до самого арешту, який стався 17 жовтня 1937 року. Священикові були висунуті звинувачення в тому, що він таємно, без дозволу райвиконкому, проводив релігійні обряди й нібито агітував селян не продавати державі зерно.

25 червня 1939 року Полтавський обласний суд визнав І.П. Копицю винним у проведенні контрреволюційної агітації і засудив до 5 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах (ВТТ) і поразки в правах на 3 роки (див. додаток 15). Його подальша доля невідома. І тільки 10 липня 1993 року прокуратурою Черкаської області Іван Копиця був повністю реабілітований. Але його рідні про це дізналися аж у 2010 році від автора цих рядків, якому вдалося розшукати не лише матеріали архівно-слідчої справи на Івана Павловича Копицю, а і його онука, Михайла Юхимовича Приймака, який живе у Великому Хуторі.

Трагічно склалася доля й іншого великохутірського священика – Степана Петровича Устимовича. Він народився 1863 року в селі Безпальче Гельмязівського повіту, а після революції служив священиком Миколаївської церкви в селі Скориківка, проживав у Великому Хуторі. 14 жовтня 1937 року його було заарештовано і також звинувачено у проведенні контрреволюційної агітації (це було

104

класичне звинувачення). Зокрема, С.П. Устимовичу інкримінували те, що він таємно відправляв релігійні обряди й закликав колгоспників не допустити знищення у Великому Хуторі Петро-Павлівської церкви. Його звинуватили ще й у “перекручуванні змісту сталінської Конституції”, яке полягало у таких висловлюваннях: “Немає потреби нам брати участь у виборах, адже комуністи обманюють на кожному кроці, і кого захочуть, того й призначать на керівні пости”; “Радвлада грабує майно заможних людей, колгоспи вигадані для наживи тільки керівників” 51.

3 березня 1938 року виїзна сесія спецколегії Полтавського обласного суду, яка проходила у Черкасах, розглянувши у закритому судовому засіданні справу Степана Устимовича, визнала його винним у проведенні контрреволюційної агітації і засудила до 3-х років позбавлення волі та позбавлення політичних прав на два роки після відбуття покарання (див. додаток 16). Що було далі? Скоріше за все, як і багато інших ні в чому не винних людей, що потрапили у жорна репресивної сталінської машини, він помер десь на чужині або був розстріляний напередодні Великої Вітчизняної війни. Принаймні, у матеріалах кримінальної справи про його подальшу долю відомостей немає. І тільки 21 грудня 1992 року С.П. Устимовича було реабілітовано за відсутністю в його діях складу злочину.

Знайомлячись зі справами Івана Копиці та Степана Устимовича, не можна не відзначити їхньої громадянської мужності. Адже обидва священики напевне знали про те, чим можуть скінчитися їхня місіонерська діяльність і критичні висловлювання на адресу радянської влади. Однак вони не відступилися від православної віри та свого обов’язку, а з гідністю прийняли всі випробування і навіть смерть. Можливо, саме завдяки цьому у 30-ті роки минулого століття більшовики так і не наважилися остаточно зруйнувати у Великому Хуторі Петро-Павлівську церкву, хоча під час її закриття активісти-безбожники розібрали на храмі дерев’яну дзвіницю та баню, а також знищили церковне начиння. Саме ж приміщення було пристосоване під комору колгоспу “Червоний Жовтень”, завдяки чому воно і вціліло.

Відновити діяльність Петро-Павлівської церкви вдалося тільки у 1942 році, коли село опинилося під німецькою окупацією. Як відомо, на початку війни німецько-фашистські загарбники досить лояльно ставилися до віруючих і, намагаючись здобути політичний вплив на місцеве населення, не перешкоджали відродженню православних церков. Тому за роки окупації тільки на Полтавщині було відкрито понад 300 храмів, більшість з яких належали до Української Автокефальної Православної Церкви, а також до так званої Автономної

Православної Церкви. До якої з них на той час належала Петро-Павлівська церква, не відомо, але з переказів літніх великохуторян ми знаємо, що священиком тоді служив отець Ілля Минович Міхей, який народився у Великому Хуторі близько 1896 року. У 1923 році він та його батько Мина Андрійович Міхей (бл.1868 р.н.) згадувалися серед осіб, що були радянською владою позбавлені виборчих прав. Причому, було сказано, що Ілля Міхей служив у Гетьмана (Скоропадського). Очевидно, пізніше

Ілля Міхей був виселений із села або самостійно виїхав за його межі, де й здобув духовну освіту. Принаймні, про довоєнний період його життя нічого невідомо.

Петро-Павлівська церква, вид з північної сторони

105

Тільки у 1942 році І. Міхей знову повернувся до Великого Хутора з Підмосков’я і вже в статусі священика відновив тут діяльність Петро-Павлівської церкви.

Також відомо, що велика заслуга у відновленні богослужінь у Петро-Павлівській церкві належить місцевому жителю Омеляну Михайловичу Сарику, який пізніше був старостою церковної громади. Про подвижницьке життя цієї людини у статті “Омеляну Сарику від Йосипа Сталіна” розповідала обласна газета “Черкаський край” за 6 травня 2005 року (читайте нарис у Розділі VII).

У 1943 році, після визволення від фашистів, церква знову не працювала, бо в ній розмістили польовий військовий шпиталь, де лікувалися поранені бійці Червоної армії, але з його передислокацією відновила свою діяльність. Вже у 1993 році місцеві жителі відшукали та впорядкували братську могилу воїнів, які померли під час перебування у тому шпиталі, й поставили над нею скромний обеліск. Вдалося встановити й імена окремих бійців, що тут поховані, за них тепер моляться у місцевому храмі.

Окремою сторінкою в історії Петро-Павлівської церкви є повоєнний період, коли після тимчасового послаблення радянська влада знову розпочала репресії проти церкви та церковнослужителів, але тепер уже в завуальованій формі. Ці репресії проявлялися, насамперед, у тиску на духовенство та вірян, у закритті та нищенні тих церков, що вціліли у 30-ті роки, вдосконаленні методів антирелігійної пропаганди. Так, 7 липня 1954 року ЦК КПРС ухвалив постанову “Про значні недоліки в науково-атеїстичній пропаганді і засоби її покращення”, якою до антирелігійної пропаганди долучали міністерство освіти, профспілки та ВЛКСМ. Вони мали здійснювати науково-освітню пропаганду матеріалістичного світогляду, спрямованого на “підвищення свідомості трудящих мас” і “поступове звільнення їх від релігійних забобонів”. А в 1959 році у всіх вишах було запроваджено обов’язковий курс “Основи наукового атеїзму”, програму для якого розробляли найкращі “фахівці” Інституту наукового атеїзму та Вищої партійної школи КПРС. Велику роль в атеїстичній пропаганді мала відігравати і школа. Відтак школярам просто забороняли ходити до церкви, навіть з простої цікавості, а з тими, хто насмілювався порушити цю заборону, вели відповідну виховну роботу.

Ось якими спогадами поділилася з автором цих рядків Віра Єфремівна Скоробагатько (Білоус), онучка того самого Омеляна Сарика, який 1942 року ініціював відновлення богослужінь у Петро-Павлівській церкві. У 1949–1959 роках вона навчалася у Великохутірській середній школі й добре запам’ятала, якими методами держава боролася з церквою та набожними громадянами.

“Я народилася в релігійній родині, де Бог і духовність завжди були на першому плані, – розповідає Віра Єфремівна. – Уже з першого класу я вміла читати Псалтир старослов’янською мовою, бо цього мене навчив мій дідусь Омелян Сарик. Все, що заклали мені з молоком матері про Бога, я пронесла через усе життя і пам’ятаю до сьогоднішнього дня. Так і своїх дітей та онуків виховую.

Коли я була ще школяркою, всі йшли на свята до церкви, особливо на Великдень. Я боялася лишатись вдома сама, тому мене теж брали з собою до церкви. А щоб там мене не знайшли комсомольці, дідусь Омелян садовив мене біля півчих, щоб не було видно. Але мене все одно знаходили, а в понеділок виставляли у школі на посміховисько й питали, чи не пробила я лоба, коли молилася Богові... Я не засуджую і не виправдовую цих людей, бо вони були заручниками тієї системи, яка не визнавала Бога. Але були й ті, хто не хотів коритися тій системі і навіть чинив їй ненасильницький спротив. Пам'ятаю, як десь на початку 60-х років у нас в хаті була така розмова, що всі готувалися до стихійних перемін і говорили, що у Великому Хуторі мали закрити Петро-Павлівську церкву. Тоді головою колгоспу був Макар Богма, котрого скрізь возили на автомобілі “Побєда”. Він не хотів, щоб

106

Настоятель Петро-Павлівської церкви от. І. Міхей

люди на свята ходили до церкви, а всі гуртом бігли на роботу. І тому мали закрити церкву. Пам’ятаю батюшку Іллю, котрий правив тоді в церкві (очевидно, йдеться про от. Іллю Міхея, який був священиком Петро-Павлівської церкви. – В.К.). Церкву обгородили латами і оголосили, що церква і держава – це різне. Мій дідусь там і ночував, щоб ніхто не нашкодив церкві, були й інші люди, які його підтримували. Наступного тижня він поїхав до Полтавської єпархії скаржитися на місцеве керівництво. Після цього партійне керівництво дало відбій і церкву вже не зачіпали.

Ще я пригадую, як часто на Великдень, коли усі збиралися йти до церкви освячувати паски, нас, школярів, саме в цей святий день посилали працювати — садити дерева. Парк, який знаходиться біля церкви, був закладений нами саме на Великдень: люди йшли з пасками з церкви, а ми працювали. Посадили дві машини саджанців. Дуже добре тоді була організована робота, особливо на Різдвяні свята і Хрещення. Але, незважаючи на це, місцевий священик ходив по хатах, писав Йордань і освячував помешкання великохуторян. Не минав жодної хати. Тільки там, звісно, де цього хотіли. Щоправда, хотіли не всі. Наприклад, вчителі боялися, що за це їх знімуть з роботи, тому не відчиняли священику дверей. Попри це навіть в учительських сім’ях пекли паски, іноді у вигляді звичайного хліба, і варили яйця, але не фарбуючи їх, як це робили в інших родинах”.

Напевне, такими спогадами могли б поділилися й інші випускники великохутірської школи. Особисто мені запам’яталися великодні чергування вчителів біля Петро-Павлівської церкви, під час яких вони виявляли тих учнів, що цікавилися релігійним святом. Для останніх така цікавість могла закінчитися виключенням з комсомолу або зіпсованою характеристикою, що фактично закривало їм шлях до вищих навчальних закладів.

Не дуже комфортно жили і самі священики, які відчували постійний контроль органів влади й КДБ та були обмежені у своїй діяльності. Та попри всі утиски їхня діяльність у цей період, навіть сама присутність мала велике значення, насамперед для збереження серед місцевого населення духу православної віри і християнських традицій. Адже тривалий час Петро-Павлівська церква була єдиним (!) діючим храмом на території Драбівського району, у якому свої духовні

потреби могли задовольняли не тільки жителі Великого Хутора, а й навколишніх сіл. Отож, священики, як і раніше, хрестили дітей (часто таємно), відспівували померлих, проводили богослужіння, а головне – несли у народ Слово Боже, яке не можна було зупинити ніякими заборонами. Саме тому маємо із вдячністю згадати цих людей та віддати належне їхній подвижницькій праці.

У цьому нарисі ми вже згадували отця Іллю Міхея, який служив у Петро-Павлівській церкві під час війни та у повоєнні роки. А літні великохуторяни ще пригадують, як урочисто от. Ілля проводив святкові богослужіння й таїнства, особливо на Водохреща. На ставку Рудочка з криги вирубували великого хреста, якого підфарбовували соком червоного буряка, і потім священик здійснював освячення води. Усіх дивувало те, що перед цим він босоніж ступав у крижану воду, символізуючи тим самим скроплення своїх ніг кров’ю Христа. Але після однієї з таких процедур от. Ілля сильно захворів і йому ампутували ногу, а невдовзі він

107

Настоятель Петро-Павлівської церкви от. А. Могила

Настоятель Петро-Павлівської церкви от. С. Верзун

помер. Похований у селі Безбородьки, де по війні він також служив у місцевій приходській церкві, і де жила його родина.

Після Іллі Міхея тривалий час настоятелем Петро-Павлівської церкви був священик Андрій Федотович Могила, який походив із села Деньги Золотоніського району. Відомо, що перед цим він служив у Миколаївській церкві села Сеньківці, а після її закриття переїхав до Великого Хутора, де служив приблизно до 1970 року. В результаті пошукової роботи вдалося з’ясувати, що Андрій Могила помер близько 1983 року і похований у селі Рождественське, де мешкала одна з його дочок.

Деякий час у Великому Хуторі не було свого священика і церква стояла замкненою. А потім приїжджі священики змінювалися з такою частотою, що великохуторяни ледь встигали запам’ятовувати їхні імена. Зокрема, за спогадами літніх людей, деякий час священиком Петро-Павлівської церкви служив отець Софроній (Шинкаренко), після нього – отець Григорій та отець Миколай. Втім, з різних причин ці священики довго не затримувалися у Великому Хуторі, що, звичайно ж, підривало авторитет церкви і єдність церковної громади, яка переважно складалася з людей похилого віку. У цей непевний час Петро-Павлівська церква кілька разів зазнавала пограбувань та ледь не була спалена невідомими зловмисниками. Але вистояла. У 1973 році настоятелем храму було призначено випускника Одеської духовної семінарії от. Олександра Ткаченка, 1950 р. н., який служив тут три роки. У 1976 році його було переведено до Успенської соборної церкви міста Золотоноша, де він служив десять років, а потім був переведений до Сміли. У 2010 році протоієрей О. Ткаченко служив настоятелем храму Григорія Богослова і мучениці Зої у місті Одеса.

У 1979 настоятелем великохутірського Петро-Павлівського храму було призначено ще одного випускника Одеської духовної семінарії – от. Сèргія (Сергія Дмитровича Верзуна, 1949 р.н.), який виконував священицькі обов’язки понад 10 років. При ньому на території церкви звели цегляний будинок, зробили ремонт самого храму. Але 1992 року внаслідок церковного розколу от. Сергій змушений був залишити свою парафію і виїхати до Києва, де долучився до створення Української Православної Церкви (Київського Патріархату). У 1995 році він був возведений у сан архієпископа, а згодом призначений керуючим Кіровоградської єпархії, архієпископом Кіровоград-ським і Голованівським УПЦ(КП). У 1982 р. його було нагороджено камилавкою, а в 1985 р. – наперсним хрестом. Отець Сергій (Серафим) удостоєний вищих церковних нагород: ордена Христа Спасителя, ордена

Святого Архистратига Божого Михаїла та ордена Святого рівноапостольного князя Володимира Великого ІІ ступеня.

Що ж до Петро-Павлівської церкви та її приходу, то вони залишилися у лоні Російської Православної Церкви, перейменованої згодом в УПЦ (Московського Патріархату). У 1992 році новим настоятелем цього храму було призначено отця

108

Настоятель Петро-Павлівської церкви от. М. Гавелєшко

Миколу Гавелєшка, 1952 р. н., який ще 1982 року переїхав до Великого Хутора із села Вашківці Вижницького району Чернівецької області. Певний час от. Микола працював у місцевому колгоспі й заочно навчався у Київській духовній семінарії, яку закінчив 1992 року. Майже одразу владикою Філаретом він був рукопокладений на диякона, а невдовзі – 5 червня – митрополитом Макарієм висвячений на священика.

Як бачимо, історія великохутірської Петро-Павлівської церкви має понад 230 років. Очевидно, протягом цього часу її кілька разів перебудовували, а в 1892 році прихожани за типовим проектом спорудили нове дерев’яне приміщення церкви. Це була традиційна одноверха, хрещата у плані споруда з додатковими меншими зрубами, що прилягали до квадратового в плані центрального зрубу. Цей зруб завершував високий восьмигранний барабан із шоломовою банею, яку вінчав хрест. Із західного боку до бабинця прилягала двоярусна дзвіниця, яка вінчалася восьмигранним шатровим дахом з витягненим ліхтарем та маківкою. Як уже сказано, у 30-ті роки баня і дзвіниця були зруйновані, і замість них церковне приміщення вкрили шатровим дахом. Такий вигляд воно має і тепер, бо кілька спроб відновити первісний архітектурний вигляд цього храму не увінчалися успіхом.

Однак Петро-Павлівська церква не втратила свого значення, бо досі для багатьох громадян залишається центром релігійного життя і духовним символом Великого Хутора. Отож, як і раніше, великохуторяни ідуть до цього храму зі своїми радощами й печалями, складають тут свої молитви, ставлячи свічки перед образами святих, які в обрамленні вишитих українських рушників здаються такими рідними і близькими. Особливо багато людей відвідують Петро-Павлівську церкву на Великдень, Різдво, Трійцю, Благовіщення, а також на храмове свято Первоверховних апостолів Петра і Павла, яке відзначається щороку 12 липня.

Час збирати каміння

“Є час розкидати каміння і час збирати каміння...”

(Книга Екклезіаста. 3:5)

травні 2010 року я знову приїхав до Великого Хутора, щоб навідати своїх батьків і продовжити пошуки залишків Пелагеївської церкви, зруйнованої у 30-ті роки минулого століття. Після ознайомлення з десятками томів архівних

справ і долучення до історії цієї церкви, питання про пошук хоча б якихось її матеріальних слідів стало для мене майже нав’язливою ідеєю. Адже я був єдиним (принаймні, з нинішнього покоління великохуторян), хто знав справжню історію заснування Пелагеївської церкви, хто бачив імена майже усіх її священиків, а також імена прихожан, серед яких було чимало й моїх далеких родичів. Упродовж майже 170 років (саме стільки проіснувала Пелагеївська церква) вони знаходили тут порятунок від мирської суєти. Отож, це знання спонукало мене до подальших пошуків, а усвідомлення відповідальності перед поколіннями наших предків і земляків надавало їм особливого, майже містичного забарвлення. І ця містика, справді, проявилася. Хоча б у тому, що одного чудового дня мені вдалося відшукати хату, збудовану із церковного дерева, точніше – деревини, яка залишилася від

У

109

Г.І. Нижник показує, де стояла Пелагеївська церква, 2010 р.

Хата на вул. Благовісній, побудована з церковного дерева у 1937 році. Розібрана у 2010 р.

храму. Як вдалося з’ясувати, ця хата на вулиці Благовісній поставлена 1937-го року Наумом Андрійовичем Шинкаренком, батько якого до революції був старостою Пелагеївської церкви. Сам же Наум Андрійович (1890 р. н.) у 1925 році значився серед засновників Пелагеївської церковної громади, а в 1937 працював бригадиром колгоспу “Незаможник”.

Після того як церкву розібрали, її дерев’яні конструкції звезли до сільської ради, а там виписували їх колгоспникам як будівельний матеріал. Тому ми переконані, що з того дерева звели не одну, а декілька житлових будівель, зокрема хату на кутку Півнівщина, яка належала Миколі Піскуну, а пізніше – Савці Реві. Нині цього помешкання вже немає, але невістка С. Реви Євдокія Андріївна Рева пригадує, що дубові сохи, на яких воно трималося, були настільки твердими, що в них не можна було забити цвяха. Кажуть, нібито для будівництва Пелагеївської церкви використовували морений дуб, який багато років пролежав у воді й через те набув особливих, надміцних властивостей. А це говорить про те, що церкву наші предки будували на віки – і для себе, і для нащадків. Якби не більшовицький переворот і затята війна проти релігії, можливо, цей храм служив би і нам. Нині ж про нього залишилися самі спогади.

Як пригадує корінний житель Великого Хутора Григорій Іванович Нижник, 1931 р.н. (його батько після 1917 року був церковним старостою), дерев’яна Пелагеївська церква стояла за кількасот метрів від їхньої хати, трохи вглиб від того місця, де донедавна було приміщення електромайстерні. Раніше там знаходилися кладовище і церковний майдан, а нині ростуть клени та берези, висаджені у 60-ті роки минулого століття, під час закладення парку. Від церкви не залишилося й сліду. А тому всі спроби знайти на тому місці уламки фундаменту чи інші залишки

храмової споруди були марними. За словами Г.І. Нижника, ще у 1936–1937 роках міцне приміщення церкви включно з фундаментом розібрали на дефіцитні тоді будівельні матеріали. А вже у повоєнний час те місце, де знаходилися церква, церковна сторожка і кілька цвинтарних поховань, було ретельно розрівняне бульдозером під майбутній парк. Так радянська влада замітала сліди одного зі своїх найбільших злочинів проти віри й духовної пам’яті великохуторян. Втім, повністю стерти спогади про Пелагеївську церкву їй так і не вдалося.

Г.І. Нижник пригадує, що церква стояла на невисокому цегляному фундаменті, і ще дітлахами, граючись у піжмурки, вони ховалися під храмом. Церква була обгороджена штахетним парканом і мала високу баню та дзвіницю, куди вони також видиралися,

щоб оглянути з висоти місцеві околиці. Це майже повністю збігається з описом церкви, який дано у кліровій книзі Полтавської єпархії на 1912 рік. “М. Великий-Хутор, Пелагіевская цр., дерев., в одной связи с колокольней, холод., постр. 1870 г.; церк. школа; кварт. свящ. 4 ком. – 355 куб. ар., псал. 2 ком. – 280 куб. ар.; жалов.

110

Н.Ю. Куниця з іконою “Вознесіння Христове”, 2010 р.

Макет Пелагеївської церкви. З експозиції Великохутірського

краєзнавчого музею

Свящ. 300 р., псал. 100 р.; ружн. земли 33 дес.; прихож. привил. сост. 12, крест. 2415...”.

“Коли церкву вже почали розбирати, – розповідає далі Григорій Іванович, – ми з братом залізли на дзвіницю і хотіли зняти з неї дзвона. То той дзвін упав братові на ногу і сильно прибив великого пальця. Отакий нам був поданий знак... Дзвона ми вже більше не чіпали, але принесли додому кілька ікон, які знайшли у бездоглядній церкві”.

“Ці ікони зберігалися у нас на горищі аж до початку 90-х років, – доповнює Григорія Івановича його дружина Ольга Григорівна Нижник. – Тоді ж одну з

них, із зображенням Матері Божої, ми передали до великохутірської Петро-Павлівської церкви, а іншу – святого Миколая – до Миколаївської церкви села Скориківка, яка відновила свою діяльність у 1991 році”.

Як я згодом переконався, ті ікони справді знаходяться у згаданих храмах і, можливо, їх уціліло набагато більше, ніж ми сьогодні знаємо. Адже коли розбирали Пелагеївську церкву, до неї приходило багато людей, щоб забрати ікони чи інші церковні речі й таким чином врятувати. Як тепер з’ясувалося, серед них був і Юхим Пантелійович Сандига, який врятував дві ікони “Вознесіння Христове”. Його донька – Надія Юхимівна Куниця (1935 р. н.) розповіла, що у 1942 році, коли відновилася діяльність Петро-Павлівської церкви, одну з цих ікон було передано до храму. Там вона знаходиться й

тепер. Інша ікона – із зображенням Ісуса Христа та одинадцяти його апостолів – досі зберігається у неї вдома як сімейна реліквія. Мабуть, ця ікона була частиною іконостасу Пелагеївської церкви. І те, що вона збереглася до нашого часу, причому, в доволі гарному стані, інакше як дивом назвати не можна.

Насамкінець зазначу, що Надія Юхимівна Куниця та її онук Микола пообіцяли передати цю ікону туди, де вона колись і була, тобто в Пелагеївську церкву, якщо, звичайно, колись її відбудують. І сказано це було абсолютно щиро, без будь-яких вагань. Так що і тут комуністичній владі не вдалося повністю знищити духовну пам’ять великохуторян, яка сьогодні поступово відроджується.

Під час спілкування із земляками мені не раз довелося чути: от добре було б відродити Пелагеївську церкву або хоч поставити на її місці невелику капличку; це було б по-християнськи. Але, зважаючи на теперішній стан більшості жителів Великого Хутора (і духовний, і матеріальний), розумію, що це нереально. До того ж у селі зараз є одна діюча церква, яку, втім, регулярно відвідують лише поодинокі віряни. Отож, будувати ще один храм, напевне, було б не раціонально. Тому я запропонував поставити у парку пам’ятного хреста, який би нагадував і теперішньому і прийдешнім поколінням про те місце, де колись молилися їхні предки. Ця ідея була відразу ж підтримана Михайлом Ковалем, Борисом Омелюх, Миколою Куницею, Сергієм Ганженком та іншими

111

Освячення пам’ятного хреста на місці, де стояла Пелагеївська церква, 21. 10. 2010 р.

великохуторянами, які взялися втілювати її в життя. Своє благословення на добру справу дав настоятель великохутірської Петро-Павлівської церкви от. Микола Гавелєшко, а директор агрофірми “Великий Хутір” Володимир Шинкаренко допоміг впорядкувати територію, де 7 жовтня 2010 року відбувся суботник.

І ось 21 жовтня 2010 року, в День пам’яті Преподобної Пелагеї, у Великому Хуторі відзначили храмове свято, під час якого на місці зруйнованої Пелагеївської церкви було встановлено 3-метрового пам’ятного хреста. У цьому заході взяло участь більше сотні жителів села: і старших, і молодшого покоління, а також представники духовенства, які відправили урочистий молебень та освятили хреста.

Таким чином, через сімдесят з лишком років після знищення духовної святині великохуторяни відродили про неї історичну пам’ять, зробивши і перший крок до відновлення самої храмової споруди. Бо пам’ятний хрест встановили на тому ж місті, де колись був вівтар Пелагеївської церкви, позначивши на землі і периметр церковної споруди. А про те, якою вона була, нагадував макет храму, виставлений тут же в осінньому парку разом із вцілілими іконами. На жаль, ні в музеї, ні в архівних установах не збереглося жодної оригінальної

фотографії Пелагеївської церкви. Та й чи були вони взагалі? Але, мабуть, це вже не принципово. Головне, що церква збереглася в людській пам’яті, у народних переказах і навіть легендах, які живуть серед великохуторян. Одна з них говорить про те, що після знищення Пелагеївської церкви, вночі ще довго лунали божественні співи невидимого хору. А набожні люди пояснювали, що то ангели справляють службу Божу на небесному престолі, який і досі стоїть на місці зруйнованої церкви непорушною духовною твердинею. Сподіваюся, що свою твердиню збудує і нинішнє покоління великохуторян. Бо настав час збирати каміння.

Великий Хутір у сповідальних та метричних книгах

озшукуючи документи з історії Великого Хутора, у фондах державних архівних установ мені вдалося виявити цілу колекцію сповідальних та метричних книг свого села, які містять багатющий матеріал для краєзнавчих і

генеалогічних досліджень. Ці документи охоплюють другу половину XVIII– середину XIX століть, а тому становлять велику історичну та краєзнавчу цінність. Адже донедавна про існування цих книг взагалі ніхто не знав (за винятком невеликого кола фахівців). І лише після кількох моїх запитів до держархіву Полтавської області вдалося з’ясувати, що там, у фонді Полтавської духовної консисторії, зберігаються сповідальна відомість Пелагеївської церкви села Великий Хутір та метрична книга цієї церкви за 1842 рік. За повідомленням співробітників Полтавського архіву, інші метричні книги села Великий Хутір були передані на зберігання до державного архіву Черкаської області.

Отримане повідомлення стало для мене справжньою сенсацією. Тому я негайно вирушив до Полтави, щоб детально ознайомитися з цими документами, а можливо, й зробити з них фотокопії. Уже працюючи з фондами Полтавської духовної консисторії, мені вдалося виявити ще кілька цікавих документів, зокрема два

Р

112

Обкладинка метричної книги Пелагеївської церкви за 1878 р.

сповідальні розписи Петро-Павлівської церкви села Бойківська Слобідка за 1815 та 1842 роки. Як відомо, до середини XIX сторіччя згадане село було самостійною адміністративно-територіальною одиницею, а пізніше стало частиною Великого Хутора. Отже, історія цього села і його церкви також нам не байдужа. Адже ґрунтовним вивченням цієї історії ніхто не займався і, зрозуміло, документів про неї не шукав. Причина зрозуміла: за радянських часів доступ до архівних матеріалів, які стосувалися церковно-релігійного життя, був штучно обмежений і ознайомитися з ними могло лише невелике коло людей. Та й вони не завжди могли оприлюднити свої дослідження, бо це розцінювалося б як релігійна пропаганда. Судячи з реєстру відвідувачів, які коли-небудь зверталися до метричних книг та сповідальних розписів великохутірських церков, до мене таких було лише троє осіб.

Отриманий результат надихнув мене на подальші пошуки, й вони також не були марними. У державному архіві Черкаської області вдалося виявити ревізьку казку (перепис поміщицьких селян, солдатських сімей тощо. – В.К.) села Великий Хутір за 1835 рік, а в Центральному державному історичному архіві України в Києві – сповідальну книгу великохутірської церкви Преподобної Пелагеї за 1802 рік та дві метричні книги, датовані 1790 і 1795 роками. Потім у держархіві Полтавської області мені пощастило виявити аж шість сповідальних книг Петро-Павлівської церкви (за 1776 – 1784 роки), які містять списки іноземних поселенців з колонії поблизу Великого Хутора.

Щоб переконати пересічного читача у цінності згаданих архівних документів, поясню, що ревізька казка та сповідальні розписи містять подвірні списки жителів Великого Хутора, які дозволяють з’ясувати персональний і кількісний склад селянських родин, а також прослідкувати динаміку заселення села у другій половині XVIII – першій половині XIX століть. А якщо взяти до уваги й дані, що містяться у Рум’янцевському описі Великого Хутора, то можна побачити, як упродовж цілого століття відбувалося заселення великохутірських земель, як змінювалася демографічна картина, формувався соціальний та родовий склад місцевого населення тощо.

Зважаючи на те, що такої інформації обмаль, сповідальні й метричні відомості стали справді безцінним джерелом, яке допомогло заповнити багато прогалин в історії Великого Хутора та його жителів. У цьому відношенні особливо важать сповідальні розписи великохутірських церков, про які буде сказано далі.

Отже, що це за розписи і звідки вони взялися? Появу сповідальних розписів (відомостей) як особливих церковних документів науковці відносять до початку XVIII сторіччя. У 1716 році з метою встановлення контролю за збиранням коштів до казни з розкольників та іновірців попівським старостам було наказано складати списки. У 1726 році подачу таких відомостей було відмінено, а через два роки запроваджено знов у вигляді загального списку всіх прихожан. Указом Сенату від 16 квітня 1737 року парафіяльним священикам наказувалося “починить прихожанам своим всякого чина мужеска и женска пола, от престарелых и средовечных, сущего младенца, именные по чинам и домам, верные, с показаним комуждо лет от рождения их, росписи, и на тех росписях, кто из оных прихожан во дни святые четыредесятницы исповедывались и святых тайн приобщались”.

113

Отже, сповідальні розписи були своєрідною формою перепису місцевого населення та його перевірки на лояльність до духовної і світської влади. Тому всі члени сільської громади мусили у дні Святої Чотиридесятниці, які припадали на період Великого посту, приходити до церкви на сповідь та причастя. Увільнялися від цього тільки тяжко хворі особи та діти віком до 7 років. Священики зазначали у сповідальних відомостях соціальний стан прихожан, їхній вік, ступінь родинних зв’язків з іншими членами сім’ї, а також робили відмітки про тих осіб, котрі з якоїсь причини не сповідувались і не причащались. Саме за такою формою і були складені сповідальні відомості Пелагеївської та Петро-Павлівської церков.

Як уже було сказано, найдавніші з них датовані 1776–1784 роками й містять повний список румунських та болгарських поселенців, які прийшли на великохутірські землі у другій половині XVIII сторіччя й заснували колонію. Згодом на території колонії для них була зведена православна церква, названа в ім’я Первоверховних апостолів Петра і Павла, і саме при цій церкві були складені сповідальні та метричні книги.

Що ж до іншої великохутірської церкви – Пелагеївської, то її найдавніші документи, виявлені в архівах, датуються 1790 і 1795 роками. Це метричні книги, в яких зафіксовано відомості про кількість народжень, смертей та укладених шлюбів серед жителів Великого Хутора й хутора Михайлівка. Наприклад, тут знаходимо запис про те, що 24 березня 1790 року в “жителя великохуторянского” Федора Чирви народився син Захарій, “восприемниками”, тобто хрещеними батьками якого стали Яків Дяченко і Меланія Малярка. А 31 травня того ж року сталося поповнення і в родині Григорія Шинкаренка — народився син Іван. Хрестили його місцеві жителі Лук’ян Шинкаренко та Ганна Шинкарівна. Загалом за 1790-й рік у Великому Хуторі народилося 49 душ (23 хлопчики і 26 дівчаток), а померло 16 душ (6 чоловіків і 10 жінок).

Великий інтерес викликають і сповідальні відомості Пелагеївської церкви, найдавніша з яких датована 1802 роком (див. додатки 17 і 18). Священиком тоді служив Логгін Артемович Артемо�вич, а дяком був Іван Михайлович Михайловський. Вони й укладали сповідальні відомості, з яких дізнаємося, що все населення великохутірської наміснії поділялося на два соціальні стани: духовенство (“Духовные особы и их домашние”) і посполитих селян (“Крестьяне и их домашние”). Останніх було найбільше – 765 осіб, і всі вони належали до “Владения Его сиятельства Графа Завадовского”. До окремої категорії були занесені селяни, які були закріплені за двором графа Завадовського. Таких було семеро, включаючи 52-річного прикажчика Івана Нестерова. Згодом у сповідальних відомостях з’явилася ще одна категорія селян – „Военные и их домашние”, тобто сім’ї рекрутів та відставних солдатів, які були звільнені від кріпацтва. Принагідно зазначу, що в 1842 році у Великому Хуторі проживало чотирнадцятеро таких сімей, а у Бойківській Слобідці – тільки троє.

Щоб краще зрозуміти соціальну структуру тодішнього села, треба мати на увазі, що вона складалася під впливом активних міграційних процесів, які тривали з першої половини XVII сторіччя. Тоді на територію Лівобережної України почали масово переселятися вихідці з правобережних районів, серед яких було багато козаків та простих селян, що втікали сюди, рятуючись від релігійно-соціального гніту польської шляхти. Значна частина таких втікачів осіла й на великохутірських землях, які були власністю переяславського полковника Івана Мировича, а потім були передані до так званих рангових маєтностей гетьманського уряду.

Із середини XVIII століття розпочинається нова хвиля заселення великохутірських земель, яка до того ж супроводжувалася справжнім демографічним бумом. Якщо у 1769 році, за даними Рум’янцевського перепису, на території

114

Великого Хутора й Великохуторянської Слобідки проживало 816 осіб, серед яких було 470 дітей віком до 16 років, то на 1842 рік великохутірське населення вже налічувало 2310 душ і серед них понад 1000 дітей. Тобто за 73 роки населення Великого Хутора (в його сучасних межах) зросло майже втричі, зокрема й за рахунок високої народжуваності.

Привертає увагу той факт, що майже половину всіх жителів Великого Хутора складали діти. Нормою були родини, де виховувалося по 4-5 дітей, але були й дуже багатодітні сім’ї. Тільки в родині Никифора Піскуна у 1842 році було восьмеро дітей, по семеро дітей виховували у родинах Мокія Жука, Карпа Падалки, Прокопа Омелюха, Дмитра Новохатька, Савки Удовиченка, Іллі Куниці, по шестеро – у родині Петра Куниці, Івана Нижника, Кузьми Удовиченка, Єрофія Коновала та інших.

Не дивно, що представники більшості цих родів і досі проживають у Великому Хуторі, на землі своїх предків, а носії таких прізвищ, як Куниця, Жук, Нижник, Удовиченко, Задорожній, Свистільник, Сотник, Орел, Полонський, Дробот, Коваль, Піскун та деяких інших, можуть пишатися тим, що їхні предки одними з перших оселилися на великохутірських землях і пустили тут глибоке коріння.

Зі сповідальної книги Пелагеївської церкви довідуємося, що у 1842 році тільки до роду Куниць належало 96 осіб. Тому один з кутків Великого Хутора, де вони компактно проживали, навіть отримав назву Куницівщина, яка й досі вживається як місцевий топонім. Та мало хто знає, що перші представники рясного роду з’явилися на цих землях близько 1760 року, коли із села Заніне, що належало до Першої полкової сотні Київського полку, сюди з родиною переселився козак Семен Куниця. Очевидно, глава сімейства невдовзі помер, бо у Рум’янцевському описі села, датованому 1769 роком, згадується лише його 60-річна вдова Єфросинія Куничиха та семеро дітей: Михайло (6 років), Василь (8), Домникія (10), Микита (13), Федір (16), Степан (20) та Іван (30). На цей час Іван і Степан уже були одружені й мали свої сім’ї, причому, їхні дружини також походили з козацького середовища. Сповідальні книги Пелагеївської церкви свідчать, що у 1802 році в селі було шість родин, які вважалися нащадками Семена та Єфросинії Куниць, а на 1842 рік – аж двадцять одна.

Цікавою є історія ще одного численного великохутірського роду – Жуків. З Рум’янцевського опису дізнаємося, що одним з перших близько 1725 року на великохутірських землях з’явився золотоніський козак Федір Жук, який завідував тут казенним шинком кантакузінських маєтностей. Він мав дружину Агафію, яка також була козацького роду, й чотирьох дітей: Марію (6 років), Артема (10), Якова (20) та Івана (28). Причому, Іван одружився з пирятинською козачкою Ганною і нажив з нею трьох дітей.

У Рум’янцевському описі згадуються й 65-річна вдова Варвара Жучиха, козачка із села Перервинець Пирятинської сотні, та троє її дітей, а також козачий підсусідок Яків Жук (52 роки), уродженець містечка Золотоноша, його дружина Домникія (38) та восьмеро їхніх дітей. Один з них, Федір Жук, служив у місцевого священика Федора Позняка, а інший, Павло, наймитував у заможного селянина Семена Білоусенка. На 1802 рік у Великому Хуторі було вже п’ять родин, представники яких мали прізвище Жук, а ще через 40 років двадцять одна родина Жуків об’єднувала 73 особи.

Узагальнимо інформацію про родовий склад жителів Великого Хутора та Бойківської Слобідки станом на 1842 рік (подано найчисленніші роди):

115

Родовий склад с. Великий Хутір станом на 1842 рік П. н. Назва роду Кількість сімей Загальна кількість осіб

1 Куниці 21 96 2 Жуки 21 73 3 Удовиченки 15 76 4 Пискуни 13 46 5 Нижники 10 39 6 Сотники 10 39 7 Дроботи 9 41 8 Задорожні 8 29 9 Лопатки 7 23

10 Новохатьки 6 33

Родовий склад с. Бойківська Слобідка станом на 1842 рік 1 Лісуни 17 70 2 Рибаки 15 59 3 Сандиги 14 61 4 Лопуляки 12 45 5 Білоуси 12 44 6 Орли 11 40 7 Перетятьки 11 37 8 Писанки 8 28 9 Кукоби 7 35

10 Бородичі 6 21

Як бачимо, по десять родів об’єднували у Великому Хуторі 495 осіб, а у селі Бойківська Слобідка – 440. Загалом на цей час у Великому Хуторі проживало 345 сімей, які налічували 1330 осіб, а в селі Бойківська Слобідка – 208 сімей, що об’єднували 980 осіб.

Аналіз вікової структури цього населення показує, що середня тривалість життя дорослих осіб становила 46–48 років. Тому у сповідальній книзі Пелагеївської церкви вдалося відшукати лише 46 чоловіків і 37 жінок, які досягли 50-річного віку, і лише 26 осіб, яким виповнилося 60 і більше років. Напевне, справжніми старожилами Великого Хутора були Євсей Назарович Удовиченко, який дожив до 77 років, і 74-річна Ганна Григорівна Щербак, а серед жителів Бойківської Слобідки – 69-річний Опанас Васильович Рибак і його ровесниця Софія Хомівна Жовнір. Попри свій поважний вік, ці люди приходили до церков на сповідь, про що навпроти їхніх прізвищ у відомостях були зроблені відповідні записи: “У исповеди и святого причастия тайн были”. Такі ж помітки стоять і навпроти інших прізвищ, що, напевне, свідчить про законослухняність великохуторян та їхню повагу до церкви. На цьому тлі дещо дивно виглядає поведінка 46-річного великохуторянина Никифора Бичка, який з невідомої причини відмовився від сповіді та причастя. Священик Пелагеївської церкви Павло Корнієвський навіть змушений був подати доповідну записку в Золотоніське духовне правління, пояснюючи незрозумілу поведінку селянина його “нерадением” та “упрямством”. Але чим насправді були викликані такі прояви характеру Никифора Бичка, залишилося загадкою.

Аналізуючи соціальну структуру населення Великого Хутора, ми вже зазначали, що основною одиницею була селянська родина, яка складалася з глави сімейства, його дружини та дітей. Причому, під час складання сповідальних розписів священики вели окремий облік чоловіків і жінок, що, очевидно, допомагало оцінити трудовий потенціал кожної сім’ї. Такого ж порядку обліку населення дотримувались

116

Виписка з метричної книги Пелагеївської церкви с. В. Хутір про народження Михайла Куниці, 1879 р.

і під час складання ревізьких казок, де до складу “ревізьких душ” потрапляло лише доросле чоловіче населення. Зрозуміло, що ті сім’ї, де було багато чоловіків, мали і більший трудовий потенціал, а відповідно – більше можливостей для виконання різноманітних трудових повинностей та забезпечення матеріального добробуту своїх родин. Тому дуже часто дорослі сини зі своїми сім’ями селилися біля батьків і вели з ними спільне господарство, утворюючи спільний селянський двір, а точніше – дворгосподарство. Така форма поселень була характерна і для Великого Хутора, в якому до 1802 року утворилося близько 90 дворів. У 1842 році в селі було вже 163 двори, причому деякі з них доволі багатолюдні.

Приміром, зі сповідального розпису Пелагеївської церкви (1842 рік) видно, що до двору Якова Григоровича Новохатька належали чотири сім’ї: його власна (4 особи), а також сім’ї його рідних братів – Дмитра (9) та Микити (7). Під тим же обліковим номером була записана і родина Григорія Івановича Новохатька (3 особи), який, мабуть, доводився родичем іншим Новохатькам. Отже, лише в одному селянському дворі Якова Новохатька (бо у розписі згадуються й інші Новохатьки) проживало 23 душі, серед яких було семеро чоловіків працездатного віку. Та, мабуть, пізніше всі вони кудись переселилися або померли оскільки сьогодні у Великому Хуторі немає жодної людини з таким прізвищем. Так само з карти села назавжди зникли прізвища Негода, Бичок, Тройцун, Ричка, Блуд, Куліш, Дудукало, Бородич та багато інших, які згадуються у сповідальних розписах великохутірських церков.

Якщо ж послуговуватися статистичними даними, то можна сказати, що за останні 160–170 років родовий склад великохутірського населення змінився приблизно на половину. Таких же змін зазнав і його іменний склад. Насамперед це пов’язано зі зміною традиції у присвоєнні власних імен новонародженим, яка раніше була закріплена виключно за церквою. Тому багато власних імен, які мали церковно-релігійне походження і колись були досить поширеними (наприклад Сігплатинія, Домнікія, Панатій, Вукол, Глікерія, Васса, Онуфрій, Пелагея, Демид), зовсім вийшли з ужитку, а інші (Христина, Арсен, Ірина, Дарина, Омелян) – стали рідковживаними. Інша група власних імен за частотою використання практично не зазнала змін. Це такі традиційні слов’янські імена, як Іван, Михайло, Степан, Василь, Тетяна, Катерина, Анастасія, Оксана та деякі інші.

Варто зазначити, що історичні трансформації, які відбулися за останні кілька століть, торкнулися не лише соціального і родового складу жителів Великого Хутора, а й дуже важливих демографічних показників, зокрема, таких, як рівень народжуваності та смертності, середня тривалість життя тощо. Для вивчення цих змін цінний матеріал дають метричні книги села, в яких священики робили записи про кількість народжень, смертей та одружень на території своєї парафії. Завдяки цьому вдалося довідатися, що у 1842 році в селі народилося 37 осіб (20 хлопчиків і 17 дівчаток), а померла 81 особа (48 чоловіків і 33 жінки). Причому, як

117

Родина Якова Івановича Куниці, бл. 1912 р.

видно із записів у метричній книзі, найбільша смертність припадала на дитяче населення віком до 5 років. Таких померло більше половини – 34 хлопчики і 22 дівчинки. У підсумковій відомості метричної книги священик Павло Корнієвський, який тоді служив у Пелагеївській церкві, зазначив, що найбільше людей померло від кору (45 осіб), а також від застуди і “от родимца” (по 9 осіб відповідно). Люди помирали також “от натуральной смерти” – 8, “от родов” – 2, “от чахотки” – 2, “от кашлю” – 1. А від старості й немічності померло лише двоє.

Зрозуміло, що на той час у Великому Хуторі ще не було медичної допомоги, а тому ніхто з місцевих жителів і не міг на неї розраховувати. Священику ж залишалося лише констатувати причини смертей. Наскільки точними були його діагнози, сказати важко, але високий рівень смертності від кору, який був зафіксований у 1842 році, однозначно засвідчує те, що на території села лютувала епідемія цієї інфекційної хвороби, яка й сьогодні дошкуляє людству.

Але життя тривало. Того ж року у Великому Хуторі було укладено 19 шлюбів, про що у метричній книзі Пелагеївської церкви були зроблені відповідні записи. Ось, наприклад, запис від 8 листопада 1842 року: “Села Великого Хутора графа Василия Петровича Завадовского крестьянин Игнатий Кириллов сын Шутир, православного вероисповедания, сочетался первым браком с крестьянкой сего села и владения Марфой Сидоровой Стригуновой, православного вероисповедания, первым браком. Поручителями по жениху были жители села Великого Хутора графа Завадовского Стефан Иванов Свистильник и Иван Терентиев Сирый. По невесте – жители Бойковской слободки сего же графа Игнатий Корниев Лисун и великохуторянский житель, сего же графа крестьянин, Власий Филиппов сын Жук. Таинство венчания совершил священник Пелагеевской церкви Павел Иванов Корниевский с исполняющим должность дячковскую крестьянином Петром Сандыгой и пономарем Стефаном Базилевичем”.

Характерно, що переважну більшість шлюбів жителі Великого Хутора укладали у жовтні й листопаді, коли закінчувалися польові роботи й не було посту, і зрідка – у вересні та взимку. До того ж великохуторяни були обмежені у виборі своїх наречених володіннями Завадовських, до яких, окрім Великого Хутора та Бойківської Слобідки належали хутір Дуніновка, села Драбів, Вільхи, Шабельники, Білоусівка, Митлашівка та ряд інших. Отож, судячи із записів у метричній книзі,

побратися вони могли лише з жителями названих населених пунктів, щоб поміщицькі володіння не зазнавали втрат робочої сили.

Подібну політику проводили й інші поміщики. Наприклад, у сповідальній книзі Пелагеївської церкви, датованій 1802 роком, ми читаємо, що до цієї церкви були приписані жителі хутора Михайлівка, які ще не мали свого храму. А це говорить про те, що тривалий час жителі Великого Хутора та Михайлівки існували у тісному зв’язку. Але, як бачимо зі сповідальних та метричних

відомостей, ці зв’язки рідко закінчувалися шлюбами, оскільки селяни належали до різних володінь і без згоди своїх власників не мали права змінювати місце проживання. Як відомо, селяни Великого Хутора були власністю графа Завадовського, а михайлівчани належали поміщиці Катерині Галаган – у 1802 році

118

Аркуші із сповідальної книги Петро-Павлівської церкви за 1777 р.

вона мала в Михайлівці 634 посполитих селян та господарський двір, за який відповідав прикажчик Григорій Лисенко.

Тут потрібно зауважити: ще 1783 року указом Катерини II селяни, які проживали на поміщицьких землях, були позбавлені права переходу, бо на них поширювались загальноросійські закони. Внаслідок цих змін поміщики отримали практично необмежену владу над селянами, а тому могли їх продавати й дарувати, переводити з місця на місце, обмінювати на будь-яке майно, розлучати чоловіка з жінкою і батьків з дітьми тощо. Крім того, посполиті селяни мусили відробляти триденну панщину та виконувати інші повинності, які важким тягарем лягали на їхні плечі. Зокрема, кріпосні селяни-чоловіки відбували 25-річну рекрутську повинність, яка передбачала службу в російській регулярній армії. В ревізькій казці Великого Хутора, датованій 1835 роком, зафіксовано, що тільки з 1818 по 1834 роки у рекрути було віддано 48 великохуторян, серед яких четверо осіб були з родини Сторчаків. Найбільший набір припав на 1830–1831 роки, коли на військову службу було забрано 17 осіб. І хоч рекрутська повинність увільняла селянські сім’ї від панщини, це звільнення не давало їм справжньої свободи. Вона була просто неможлива за умов феодальної системи.

Про це свідчить і те, як на теренах імперії виконувався указ Олександра I “Про вільних хліборобів”. Згаданий документ був прийнятий 20 лютого 1803 року й давав поміщикам право відпускати селян на волю. При цьому вільновідпущених селян за викуп мали обов’язково наділяти землею на правах приватної власності. В указі йшлося і про конкретні механізми його реалізації. Зокрема, поміщики, які бажали звільнити селян із кріпацтва, укладали з ними угоду, що подавалася на розгляд міністерства внутрішніх справ і затверджувалася особисто царем. Але насправді цей указ допоміг лише невеликій частині українських селян. Наприклад, з ревізької книги Великого Хутора видно, що до 1835 року в цьому селі на волю було відпущено лише одного селянина – 39-річного Наума Андрійовича Дяка. У 1821 році він отримав “вільну” і, напевне, кудись виїхав, бо у списках мешканців села більше не згадувався…

Як бачимо, сповідальні та метричні книги Пелагеївської і Петро-Павлівської церков, справді, містять багато цінної інформації про життя мешканців Великого Хутора та навколишніх сіл і, безперечно, заслуговують на подальшу розробку. Тим більше, що частина цих книг у вигляді фотокопій вже розміщена на Інтернет-сайті нашого села і знаходиться у вільному доступі. Мені ж залишається тільки пошкодувати, що до нашого часу збереглася лише невелика частина цих книг, та й то розпорошена по різних архівах і фондах, що не дозволяє скласти їх повний реєстр і використовувати у дослідженнях як цілісне джерело. Отже, ця робота ще попереду.

***

119

Священики і члени церковної ради Успенської церкви с. Вереміївка, при якій діяла приходська

школа. Фото із сайту www.kazydub.ru

Несли між люди віру і знання (розвиток освіти на Золотонощині)

Духовенство і школа

осліджуючи історію села Великий Хутір та біографії великохутірських священиків, які до 1917 року відігравали важливу роль у житті сільської громади, натрапив на цікаві документи, які розповідають про розвиток

народної освіти на території нашого краю та ставлення до цієї справи місцевого духовенства. Багато таких документів містять матеріали Золотоніського повітового земства, а також журнали “Полтавських єпархіальних відомостей”, які регулярно інформували читачів про стан народної освіти на території Полтавської губернії.

Наприклад, тут зустрічаємо відомості про те, що ще 1861 року при Покровській церкві села Білоусівка було відкрито училище, де навчалися діти місцевих козаків, а за два роки в тому ж селі у домі прихожан місцевої церкви відкрили ще одне училище для навчання дітей тимчасово-зобов’язаних селян. У останньому було 30 учнів, яких навчав грамоти волосний писар Роман Норка під наглядом священика Луки Андрієвського. Опікувалися справами народної освіти у Білоусівці й волосний козачий урядник Федір Шкиря (пізніше – гласний Золотоніського земського зібрання), волосний писар Андрій Пивовар та волосний старшина Опанас Маляр.

У січні 1864 року священик Архистратиго-Михайлівської церкви Констянтин Устимович відкрив церковно-приходську школу в містечку Драбів, (у ній навчалася 21 дитина). А в березні того ж року священиком Свято-Троїцького храму Сахновським було відновлено роботу школи в селі Коломийці, яка містилася в домі дячка Івана Рибки (там навчалося 12 учнів). Того ж 1864 року стараннями цього дячка запрацювала церковно-приходська школа і в селі Кантакузівка, яка містилася у домі тимчасово-зобов’язаного селянина Арсенія Фая й нараховувала 5 учнів.

До 1864 року в Золотоніському повіті церковно-приходські школи також діяли при Різдва-Богородичній церкві містечка Домантове (8 учнів, священик Яногрецький), при Петро-Павлівській церкві села Богодухівка (20 учнів, священик Дроздовський), при Успенській церкві містечка Богушева Слобідка (22 учні, священик Андрієвський) та при Преображенській церкві села Плешкані (9 учнів, священик Виговський).

Якщо ж поглянути на загальну статистику по Полтавській єпархії (її межі збігалися з кордонами губернії), то на 1 січня 1864 року тут діяло 434 церковно-приходські школи, у яких навчалося 6040 хлопчиків і 667 дівчаток.

Потрібно сказати, що розвиток народної освіти на українських землях розпочався ще у XVIII cтолітті за часів Гетьманщини. Про це у своїй статті “Приходські школи в старій Малоросії і причини їх знищення” докладно розповідав історик Іван Павловський (журнал “Киевская старина”, січень 1904 р. Т. LXXXIV). Зокрема, спираючись на архівні джерела, він наводив дані, що у середині XVIII ст. окремі школи існували практично при кожному міському та сільському приході.

Д

120

Ревізькі полкові книги середини XVIII ст. показують, що у 1740–1748 роках в семи полках старої України було 866 шкіл і вони розподілялися таким чином: у Ніжинському полку

було 217 шкіл, в Лубенському – 172, в Чернігівському – 154, в Переяславському – 119, в Полтавському – 98, в Прилуцькому – 69 і в Миргородському – 37.

Здебільшого, роль учителів виконували дяки, які жили при церквах, або мандрівні семінаристи, що ходили від села до села й за помірну плату грошима чи хлібом навчали дітей. Зазвичай, таке навчання починалося з “граматки” – букваря і потім вивчали часословець та Псалтир – дві основні богослужебні книги. Також навчали й письму. За вивчення букваря дяки брали від 50 коп. до 1 рубля, часословця – від 1 до 2-х руб., а Псалтиря – ще дорожче: від 2-х до 5-ти рублів.

З кінця XVIII ст. приходська освіта на території України починає занепадати, що було пов’язане із запровадженням при церквах постійних штатів, а потім і з уведенням кріпацтва. Станом на 1803-й рік на території Полтавської губернії при церквах існувало лише 87 шкіл, в яких навчалося 738 дітей. Наприклад, у Золотоніському повіті на той час діяло 16 церковно-приходських шкіл, в яких навчалося 47 дворян, 53 – козаків, 22 казенних селян, по 3 церковнослужителів та міщан і 1 дитина купецького стану.

Перша серйозна спроба відродження народної освіти на Полтавщині була зроблена у 1807 році за генерал-губернатора князя Куракіна. Тоді за його ініціативою було складено проект мережі шкіл у Полтавській губернії, який передбачав відкриття при церквах 598 приходських училищ. Зокрема в Золотоніському повіті передбачалося відкрити 45 таких закладів, на утримання яких було потрібно 1108 рублів. Але через брак коштів та кваліфікованих учителів цей проект так і не був реалізований.

Великі зрушення у розвитку церковнопарафіяльної освіти відбулися після 1864 року, коли з’явилося “Положення про початкові народні училища”. У ньому було сказано, що “Начальные народные училища имеют целью утверждать в народе религиозные и нравственные понятия и распространять первоначальные полезные знания”, а одним з основних предметів у програмі таких училищ мав стати “Закон Божий”. Право на його викладання мали лише приходські священики або спеціальні законовчителі, затверджені єпархіальним начальством. Так сільські священики отримали додатковий стимул для своєї діяльності на ниві народної освіти, що сприяло появі нових церковнопарафіяльних шкіл та шкіл грамоти.

Все більшу зацікавленість в існуванні таких закладів виявляли і земські установи та сільські товариства, які брали на себе клопоти, пов’язані з утриманням шкіл та будівництвом для них приміщень. Як приклад можна навести ухвалу (“приговор”) громади села Лящівки від 26 липня 1864 року.

“Общественный приговор.

1864 года июля 26 числа, Мы нижеподписавшиеся Полтавской губернии Золотоношского уезда, Жовнинской волости общество домохозяев селения Лящовки, в числе 50 человек, по добровольному нашему согласию, приговорили:

1) так как приходской священник Евстафий Чачков неоднократно напоминал нам о необходимости устройства школы и сам изъявил желание быть наставником в оной, то устроить простый дом для сего предмета на общественной нашей земле, имеющейся в нашем селении около церкви, для чего и назначаем собрать с каждой ревизской, мужского пола, души, при подушной подати по 10 коп. сереб., а в случае недостатка сей суммы жертвуем остаточную рекрутскую сумму, хранящуюся при волосном правлении;

121

2) на отопление учреждаемой школы определяем ежегодно от каждого хозяина выдавать по три куля соломы, или тростника и еженедельно давать натурою от общетсва, во время учения детей, сторожа;

3) поддерживать таковую школу на равне с прочими общественными заведениями, как надлежит;

4) на училищные пособия и обеспечение наставников, на первый раз, при уплате податей от каждой ревизской души взнести по 11\2 коп. серебром, и сверх того, от каждого учащагося в школе мальчика, родители его, за исключением сирот и совершенно несостоятельных, должны вносить, смотря по состоянию, от 15 до 50 коп. сереб. в год, — для чего испросить разрешение от начальства иметь при волостном правлении особую книгу, в которую вписывались бы как те, так и другие деньги.

5) время учения детей в школе начинать с 18 сентября и продолжать по 8-е мая...”.

Подібні “общественные приговоры” виносили й жителі інших населених пунктів Золотоніського повіту, що свідчило про їхню зацікавленість у розвитку освіти. Але спочатку ця справа просувалася дуже важко. 26 квітня 1866 року про це спеціальною запискою губернській училищній раді доповідав перший голова повітової училищної ради В.І. Неплюєв. Зокрема він писав, що “В деле народного образования как инициатива, так и все нравственные и материальные заботы до сих пор принадлежат исключительно правительству. Народ относится к этому делу если не уклончиво, то с равнодушием. А духовенство, особенно в последнее время простиравшее заботливость свою о народном образовании, можно сказать, до самопожертвоания, должно найти поддержку и в друких классах общества, и потому больше всего может и должно пособить развитию народа земство”.

Долаючи перепони, вже у 1868 році в Золотоніському повіті діяли 25 початкових народних училищ, утримуваних церквами та сільськими громадами, а також 6 земських училищ і 1 – міністерства народної освіти. Згодом на базі багатьох церковно-приходських училищ земство відкрило однокласні та двокласні народно-земські училища, які утримувалися коштом земства та сільських громад. За рахунок цього у 1872 році мережа освітянських закладів повіту зросла до 50 училищ. Серед них було 10 двокласних та 16 однокласних народно-земських училищ, Золотоніське повітове та приходське училища, приватне училище В. Авадовського а також 21 церковне училище. Загалом в цих училищах навчалося 1813 учнів, з яких 327 відвідували церковно-приходські школи. Одну з таких шкіл, приміром, було відрито у домі священика села Миколаївка Великохутірської волості Івана Безверхого. Спочатку в ній навчалося 7 козачих дітей із хутора Скориківка, батьки яких щомісячно платили священику по 50 копійок а також давали по мішку гречки для харчування і санях соломи для опалення хати. Окрім цього І. Безверхий навчав синів міщанина-землевласника із хутора Соколовського Кирила Кириченка та дворянина з хутора Нечаївка Пригуна, за що останні платили йому по 2 рублі. Але хата священика не могла вмістити усіх бажаючих навчатися, тому місцеві селяни вирішили збудувати для школи окреме приміщення й навіть почали збирати для цього кошти. Втім через відсутність земельної ділянки, на якій можна було б збудувати школу, вона так і не з’явилася, а своїх дітей жителям Миколаївки та навколишніх сіл довелося водити на навчання аж за три версти до Великого Хутора, де вже діяло земське училище.

Тут потрібно зазначити, що у другій половині XIX століття народно-земські училища переважно відкривалися у волосних центрах та значних населених пунктах з великою кількістю жителів, а церковно-приходські діяли у невеликих і віддалених селах. Тому на початку своєї діяльності земська влада була зацікавлена в існуванні

122

цих закладів, виділяючи на утримання кожного з них дотацію в розмірі 25 руб. Проте згодом вся увага земства була переведена на створення мережі народних училищ і в 1873 році церковно-приходські школи залишилися без земської допомоги. У зв’язку з цим того ж року в Золотоніському повіті було закрито 9 церковно-приходських шкіл. Та попри все школи грамоти і церковно-приходські училища ще довгий час залишалися важливими ланками в системі народної освіти, оскільки для мешканців багатьох сіл вони були єдиними доступними закладами освіти. Зазвичай такі школи утримувалися сільськими громадами та приходськими священиками.

У 1891–1892 роках в Золотоніському повіті налічувалося 37 церковно-приходських шкіл та шкіл грамоти. Більшість з них містилися у приватних будинках та найнятих приміщеннях і тільки 3 школи мали власні приміщення. Однак названі заклади відвідували 1263 учні, які отримували тут початкові знання і морально-релігійне виховання.

Велику роль у розвитку народної освіти відіграло і початкове жіноче училище, відкрите 1871 року при Красногірському жіночому монастирі. Через три роки за ініціативою настоятельниці монастиря ігумені Анатолії це училище було реорганізоване у трикласне єпархіальне Богословське жіноче училище. У положенні про нього було сказано, що училище “имеет назначением доставить дочерям беднейших священно-церковно-служителей начальное образование и способнейших воспитаниц подготовить к продолжению курса учения в Полтавском женском епархиальном училище”. Поряд з цим право вступу до училища отримали і представниці інших соціальних станів. 1874 року в ньому вже навчалося 38 учениць, 17 з яких знаходилися на утриманні монастиря. У жовтні 1877 року на пожертви духовного відомства та приватних осіб для училища збудували окреме приміщення з гуртожитком і церквою (для цього Золотоніська міська дума пожертвувала 6 десятин землі), на той час його відвідували 50 учениць. 31 жовтня 1892 року при монастирі відкрили і школу іконопису, першими ученицями якої стали 5 сестер-послушниць. Їхнім учителем був житель Вереміївки Яків Топчій.

З цього можемо зробити висновок про щире зацікавлення парафіяльних священиків та духовних служителів у розвитку народної освіти і їхню самовіддану працю на цьому поприщі. Тож згадаймо бодай декого з тих, хто навчав наших прадідусів та прабабусь. Відомо, що у другій половині XIX століття у селі Михайлівка вчителювали священик Василь Сокологорський та випускниця Полтавського єпархіального училища Надія Пілінська, у Драбові – священик Іоанн Бєлінський та дяк Петро Махарина, помічником учителя працював син священика Степан Устимович, у Безпальчому – випускник духовної семінарїї Порфирій Горонович та Дмитро Гречановський, у Білоусівці – Євдокія Неронович та Олексій Клепачевський, у Великому Хуторі (Петро-Павлівський приход) – дяк Гаврило Сагарда і в тому ж селі (Пелагеївський приход) – священик Іоанн Росінський та його син Павло Росінський.

Окремо хочу розповісти про просвітницьку діяльність благочинного Золотоніського повіту Констянтина Устимовича, який одночасно був священиком драбівської Архистратиго-Михайлівської церкви та наставником місцевого приходського училища. Як свідчать архівні матеріали, це “низче” приходське училище було засноване ще у 1846 році і з того часу по 1870 рік Костянтин Устимович був його беззмінним наставником. Спочатку училище містилося у будинку економії князя Анатолія Барятинського, а 1868 року на кошти опікунства та прихожан для нього збудували окреме приміщення. Втім, за кілька років через велику кількість учнів і відсутність кімнати для учителя, постало питання про будівництво нової школи, чим безпосередньо опікувався К. Устимович. Це питання

123

він порушив перед волосним старшиною і опікуном драбівського приходу селянином-власником Лукою Дмитровичем Красотою, який, очевидно, мав серед місцевого населення незаперечний авторитет. Бо згодом К. Устимович у своєму рапорті, адресованому єпископу Переяславському і Полтавському Іоанну, доповідав наступне: “По усердному старанию старшины и попечителя Красоты, прихожане согласились на постройку нового дома, вместительного для училища с помещением и для учителя, на что ассигновали 300 руб. и обязались вывезти дерево для постройки, в чем и составили общественный приговор 17 числа Мая месяца сего 1870 года”.

Суть же звернення Костянтина Устимовича до єпархіального начальства (воно було надруковане у одному з номерів “Полтавських єпархіальних відомостей”) полягала в тому, що він просив нагородити волосного старшину Луку Красоту похвальним листом “для поощрения его к дальнейшим добрым действиям на пользу училища, а также церкви и причта”, що й було зроблено.

Також єпископ Полтавський і Переяславський задовольнив ще одне прохання К. Устимовича, звільнивши його з посади наставника драбівського училища. Своє прохання священик мотивував тим, що більше 20 років він був наставником цього училища, а з обранням на посаду благочинного Золотоніського повіту уже не міг приділяти цій справі достатньої уваги. Втім, К. Устимович підготував собі гідну заміну, рекомендувавши призначити на посаду наставника драбівського приходського училища другого священика Михайлівської церкви Іоанна Білінського. Так і було зроблено.

Очевидно, Іоанн Іоасонович Білінський виконував ці обов’язки до 1872 року, коли драбівське приходське училище було реорганізоване у двокласне земське народне училище, а 2 листопада 1883 року на його базі було відкрито міністерське училище 1-го розряду. У матеріалах Золотоніської повітової училищної ради знаходимо дані, що приміщення та садибу для цього училища пожертвував князь Володимир Барятинський (син А.І. Барятинського), він же був і опікуном цього училища.

Але Іоанн Білінський не залишав своєї освітньої діяльності й пізніше. У короткому огляді шкіл Золотоніського повіту за 1882/83 роки, складеному земською управою, знаходимо дані, що на цей час він був законовчителем драбівського міністерського училища. Тоді в ньому навчалися 84 хлопчики і 5 дівчаток, а громадським опікуном був селянин Дмитро Бєлих. Навпроти його прізвища представники земської комісії залишили дуже промовистий запис: “очень усерден и добросовестен”.

Власне кажучи, такої похвали заслуговували більшість членів драбівської сільської громади, які не чекаючи нізвідки допомоги, самі взялися будувати приміщення для приходського училища і напевне таки збудували. У 1883 році земською комісією це приміщення оцінювалося як задовільне, при ньому вже була кімната для учителя а також двір на пів-десятини. Втім, у даному випадку важливим є не тільки факт будівництва училищного приміщення, а й те, як місцева громада ухвалювала з цього приводу своє рішення, а точніше – громадський присуд. Не випадково цей документ був надрукований у “Полтавських єпархіальних відомостях”, завдяки чому ми також маємо можливість з ним ознайомитися. Далі наводимо його повністю мовою оригіналу.

“Приговором Драбовского сельського схода, состоявшегося 17 Мая сего 1870 года, между прочим постановлено: дом, устроенный для училища близ базара перенести к Волостному Правлению и устроить его тут для помещения сельской общественной расправы, а в замен этого дома общество Драбовское обязывается выстроить вновь из хорошего леса дом для училища на более удобнейшем месте по

124

М. Богданов-Бєльский. Усна лічба в народній школі С.А. Рачинського, 1895 р.

нашему и Драбовского Попечительства усмотрению, для чего обязываемся пред будущей зимой купить лес и вывезти его в Драбов, а постройку начать весною 1871 года и окончить в течении лета. Для такой постройки училища мы, Драбовское общество, ассигнуем сумму следующую нам от Волостного схода за выстроенное Драбовским обществом помещение для арестантского заключения сколько таковой может получиться по оценке этого дома, с тем однакож, чтобы приходское попечительство содействовало вспомоществованием и средствами по постройке училища. До того же времени для сельського училища, с согласия Драбовского дячка Петра Махарины, временное помещение для учеников назначено в квартире его дячка, за что общество в этой квартире вновь перекрывает всю крышу.

По выслушивании всего этого мы, Драбовский сельский сход, на все это изъявили согласие”.

Далі йшли підписи прихожан, завірені місцевим волосним правлінням, а також резолюція єпископа Іоанна: “Читал. Прихожане делают доброе дело, заботясь об обеспечении своего училища удобнейшим помещением”.

Варто зазначити, що справа народної освіти не залишалася поза увагою представників духовенства і пізніше. Про це, зокрема свідчать клірові книги Полтавської єпархії, з яких видно, що на початку XX століття церковно-приходські школи та школи грамоти діяли при більшості храмів Золотоніського повіту, причому в багатьох населених пунктах вони існували паралельно із земськими училищами. А дані Золотоніського земства говорять про те, що на початок 1908 року в повіті було близько 80 церковно-приходських шкіл та шкіл грамоти, в яких навчалися 4737 дітей, 7405 було у 75 народно-земських училищах і ще 723 – у 5 двокласних міністерських училищах.

Але існуюча мережа закладів освіти все рівно не могла задовольнити попит населення на освіту, який зростав з кожним роком. Тому в невеликих селах місцеве

населення ініціювало відкриття церковно-приходських шкіл і піклувалося про зміцнення їх матеріальної бази. Прикладом такої ініціативності може бути позиція жителів села Львівка Великохутірської волості, які у 1916 році звернулися до повітового відділення єпархіальної училищної ради з проханням про виділення кредиту для будівництва шкільного приміщення. У свою чергу, відділення єпархіальної училищної ради направило відповідне звернення до повітового земства. У ньому було сказано: “В с. Львовке Велико-Хуторськой волости имеется церковно-приходская школа, в которой в прошлом 1915–1916 учебном году обучалось 26 душ детей. Помещается она временно в церковной сторожке, где имеется отдельная комната, вполне достаточная для 30 человек. Другой школы в селе нет и по сети не предположено.

Жители с. Львовки в 1915 г. вошли в Отделение Епархиального Училищного Совета с прошением об открытии церковно-приходской школы в означеном селе и исходатайствовании пособия из казенного кредита на устройство школьного здания, для которого отведено будет

125

необходимое место. Местных средств имеется около 800 руб., жители обещают помощь и в других отношениях…”

Про те, чи вдалося жителям Львівки отримати позитивну відповідь на своє звернення, невідомо. Але безсумнівним залишається той факт, що не тільки львівчани, а й жителі інших населених пунктів вже добре усвідомлювали значення освіти і намагалися створити умови для того, щоб наблизити її до своїх дітей. На цьому шляху сільські священики і церковнослужителі були їхніми першими порадниками і помічниками, а часто й організаторами освітянських закладів, на базі яких потім відкривалися народно-земські училища та гімназії.

Становлення народно-земської освіти

оряд із школами грамоти й церковно-приходськими школами, діяльність яких здебільшого була спрямована на морально-релігійне виховання дітей і давала їм початкові знання, у другій половині XIX сторіччя в українських селах та

містечках почали відкривати й земські школи та училища, які також відіграли велику роль у розвитку народної освіти. Поява цих закладів була викликана земською реформою 1864 року, якою до відання земських установ були віднесені питання опіки над закладами освіти, що були підпорядковані різним установам. Порядок відкриття і функціонування цих закладів визначало положення “Про початкові народні училища”, затверджене указом Олександра II від 14 липня 1864 року. Зокрема, Положення дозволяло відкривати початкові школи як державним, так і земським установам, а також приватним особам та духовним відомствам. У початкові народні училища дозволялося приймати дітей усіх суспільних станів та віросповідання, а встановлення плати за навчання або звільнення від неї залежало від того, кому вони належали.

Отож, з початком діяльності земських установ у Золотоніському повіті розпочалася й підготовча робота до відкриття народних шкіл та забезпечення їх педагогічними кадрами. Потрібно сказати, що на цей час Золотоніський повіт був найбільшим у Полтавській губернії, населення якого складало близько 150 тисяч осіб. Але тут існувало тільки 33 навчальні заклади, зокрема Золотоніське повітове училище, підпорядковане міністерству народної освіти (засноване в 1820 р.), 5 училищ колишнього відомства державного майна, 13 сільських шкіл, утримуваних сільськими товариствами, і 12 церковно-приходських шкіл. Станом на 1864 рік у цих закладах навчалися 970 хлопчиків і 38 дівчаток, переважно із заможних родин. Тому перед земством постали непрості питання: як наблизити освіту до селянських мас та звідки брати кошти на утримання закладів освіти?

Для вирішення цих питань у 1865 році за рішенням повітового земського зібрання була створена особлива комісія з шести гласних (М.О. Максимовича, М.Є. Гайворонського, Н.А. Савича, В.І. Неплюєва, Л.П. Томари та І.В. Товбича), яка спільно із членами земської управи мала виробити заходи з улаштування земських шкіл. Та оскільки була невизначеність з фінансуванням цих заходів, то для початку комісія обмежилася лише рекомендацією щодо відкриття в м. Золотоноша повітового “питомника” “Надія” на 30 осіб, випускники якого після закінчення курсу навчання мали вчителювати у приходських школах. На організацію цього закладу земство асигнувало 3966 руб. Втім, з ряду причин він так і не був відкритий, а кошти які передбачалися на його функціонування, були розподілені між церковно-приходськими школами та школами грамоти, що утримувалися сільськими громадами.

24 серпня 1867 року Золотоніське земське зібрання знову повернулося до питання організації земської освіти і створило спеціальний комітет, якому було доручено розробити відповідний проект. За безпосереднє складання цього проекту

П

126

Земська школа. Музей народної архітектури та побуту ( с. Пирогово)

взявся член повітової земської управи капітан гвардії Іван Товбич, який уже в серпні 1868 року подав його на розгляд земського зібрання. Проектом передбачалося створити в Золотоніському повіті 35 навчальних дільниць, закріпивши за кожною по кілька населених пунктів. Таку дільницю мав обслуговувати один учитель, який би щодня переїжджав від села до села своєю конячкою і по дві години навчав дітей грамоти. Залежно від кількості учнів плата вчителю мала складати від 200 до 300 руб. Планувалося, що половину суми, необхідної на утримання народних земських училищ, виділятимуть сільські громади, на території яких відкривалися ці заклади, а решту – земство. Передбачалося також, що певну плату за навчання своїх дітей вноситимуть і їхні батьки: на рік 1 руб. 50 коп. сріблом.

Таким чином, у Золотоніському повіті планували охопити навчанням 4256 дітей, що складало приблизно 5,7 відсотка від усіх дітей шкільного віку. Наприклад, у населених пунктах Великохутірської дільниці, до якої були віднесені села Рождественське, Гайворонщина та Меєровщина, проживало 334 дитини віком від 8 до 16 років, але охопити навчанням планувалося лише 115. Утім, знову ж таки непевність з фінансуванням і організаційні проблеми відсунули реалізацію цього проекту, і тільки в 1870–1871 роках його почали втілювати в життя за рахунок відкриття однокласних та двокласних земських народних училищ. Тепер за основу було взято проект, розроблений спеціальною комісією у складі гласних І.В. Товбича, М.В. Косюри, Н.І. Мігріна, Н.П. Самойлова та Ф.І. Шкирі. Його представляв член комісії Микола Кирилович Галабутський, священик з м. Іркліїв, який у спеціальній записці детально обґрунтував користь народної освіти і роль земства у її поширенні. Згаданим проектом передбачалося відкрити 10 земських народних училищ, зокрема у Жовніні, Вереміївці, Васютинцях, Ірклієві, Великій Бурімці, Богодухівці, Кропивній, Піщаній, Прохорівці та Гельмязові. А фінансування цих закладів мали здійснювати за схемою, яка ще у 1869 році була затверджена Золотоніським земським зібранням: половину суми, необхідної для утримання сільського училища, виділяло сільське товариство, іншу половину – земство. Земство брало на себе і витрати, пов’язані з ремонтом сільських училищ. Для батьків навчання їхніх дітей передбачалося повністю безкоштовним.

Вжиті заходи дали свій результат. Якщо у 1869 році сільські товариства асигнували на відкриття й утримання шкіл 2140 руб. 25 коп., то у 1870 – вже 2171 руб. 65 коп., а ще за рік ця сума сягнула 3168 руб. 88 коп. У свою чергу, видатки земства на народну освіту склали 4000 руб. З них 700 руб було виділено на відкриття педагогічних класів при Золотоніському земському повітовому училищі.

Як свідчить земська статистика, у 1871 році мережа освітніх закладів Золотоніського повіту налічувала 50 шкіл та училищ (включаючи і церковні школи), в яких навчались 1771 хлопчик і 42 дівчинки. За соціальним станом учнівський контингент поділявся так: 1616 дітей селян, 79 – дворян, 52 – міщан, 37 солдатських та дітей різночинців, 27 дітей осіб духовного стану і 2 – купецьких. Навчальний процес забезпечували 38 учителів і 7 учительок, а також 42 законовчителі, переважно священики, серед яких 17 осіб викладали ще й інші предмети (крім “Закону Божого”).

127

22 серпня 1871 року надзвичайна сесія земського зібрання ухвалила рішення про реорганізацію сільських народних училищ і відкриття на їх базі двокласних народних училищ із покращеною програмою викладання. Того ж року в Золотоніському повіті було відкрито 9 таких училищ – в Мойсинцях, Прохорівці, Мельниках, Піщаній, Чорнобаях, Домантові, Гельмязеві, Білоусівці та Безпальчому.

У 1872 році двокласні народні училища з’явилися ще в кількох населених пунктах, зокрема у Драбові та Великому Хуторі. Останнє, за даними Золотоніського земства, було засноване на місці колишньої церковно-приходської школи, де навчалося 10 дітей. Наступного року в цьому училищі вже навчалося 47 хлопців та 1 дівчинка, а у 1875 році кількість учнів зросла до 69. Того ж 1875 року Золотоніське земське зібрання доручило земській управі порушити перед урядом клопотання про відкриття в повіті чотирьох міністерських народних училищ з покращеною програмою викладання, зокрема у Прохорівці, Піщаному, Великій Бурімці та Великому Хуторі. І згодом в Золотоніському повіті на базі існуючих земських училищ дійсно було відкрито три таких училища: однокласні у Піщаній та В. Бурімці і двокласне у Драбові. Що ж до Прохорівського і Великохутірського, то вони залишилися на утриманні земства та сільських товариств. Наприклад, у 1883 році у великохутірському двокласному народно-земському училищі навчалося 74 учні, серед них 1 дівчинка. На утримання училища виділялося 600 руб. (300 – від сільського товариства і 300 – від земства).

Спочатку великохутірське училище містилося у звичайній сільській хаті, найнятій громадою, а близько 1880 року для нього збудували окреме приміщення з трьома класами (кожен площею 50 кв. м.) та чотирма кімнатами для вчителя і його помічника (кожна площею 9 кв. м.). За місцевими переказами, кошти на будівництво школи нібито подарував відставний офіцер, що був закоханий у першу вчительку великохутірського училища – В.І. Ластовську. Але чи відповідає це дійсності, сказати важко. З матеріалів же Золотоніського земства довідуємося, що у 1883 році у Великому Хуторі вчителював випускник Золотоніського повітового училища Федір Безверхий, помічником учителя працював випускник духовного училища Дмитро Бутовський, а “Закон Божий” читав священик Петро-Павлівської церкви Петро Леонтович. Громада призначала свого опікуна над училищем, на той час це був селянин Костянтин Рибак. Втім, повітова комісія, яка у 1883 році перевіряла роботу сільських шкіл, визначила, що навчальна частина великохутірського училища перебуває у незадовільному стані. Можливо, члени комісії мали на увазі брак підручників та грифельних дощок, бо саме такі проблеми інспектори зафіксували наступного року. Зокрема, у своєму звіті вони вказали, що великохутірське училище регулярно відвідують тільки 80 учнів, які просять навчальних посібників: “Родного слова” для 1-го і 2-го років навчання – 30 примірників, “Азбуки” Бунакова – 15, і “Євангелія” – 5 примірників.

Про те, чи просили там книжок рідною українською мовою, у звіті нічого не сказано, бо після того, як у 1876 році імператор Олександр II видав сумнозвісний “Емський указ”, про це не могло бути й мови. Адже указом заборонялося не тільки ввозити на територію Російської імперії українські книжки і видавати українською мовою оригінальні твори, але й вести рідною мовою викладання у початкових школах. Ця норма була зафіксована і в ст. 4 “Положення про початкові народні училища”, де сказано, що “в начальных народных училищах преподавание совершается на русском языке”. Такий стан справ, звичайно ж, стримував розвиток народної освіти, яка була штучно відмежована від народної мови і культури.

128

М. Богданов-Бєльський. Біля дверей школи, 1897 р.

За даними Золотоніського земства, на 1 січня 1899 року в Золотоніському повіті працювало 60 початкових народних училищ, з яких 4 були підпорядковані міністерству народної освіти. В середньому одне училище припадало на 3905 жителів повіту, що далеко не задовольняло потреби в освіті місцевого населення. Катастрофічно не вистачало і викладачів, серед яких було всього 60 законовчителів, 32 вчителі, 85 учительок, 10 окремих учителів співів і 2 – гімнастики.

На цей час у великохутірському училищі навчалося 113 хлопчиків і 11 дівчаток, переважно селянського стану. Але поряд з ними навчалися і діти дворян, міщан та священиків. В училищі працювало 2 вчителі та 4 їхні помічники: законовчитель – священик Іоанн Іоанович Росінський (закінчив курс Полтавської духовної семінарії, на посаді з 1893 р.), учителька – дочка священика Олександра Іванівна Клочко-Жовнір (випускниця Полтавського єпархіального жіночого училища, служить з 1884 р.), помічники учителя – дочка священика Марія Іванівна Росінська (закінчила курс Полтавського єпархіального жіночого училища, на посаді з 1892 р.) і дочка козака Надія Василівна Куниця-Романенко (випускниця Київського духовного училища, на посаді з 5 жовтня 1898 р.). Помічниками учителя також працювали син священика Сергій Петрович Леонтович (закінчив Полтавську духовну семінарію) та дочка козака Катерина Павлівна Кутова (закінчила Золотоніську жіночу прогімназію). Опікунами училища були княгиня Надія Олександрівна Барятинська (з 1891 року) та місцевий селянин Максим Климентійович Жук (на цій посаді з 1893 року).

Великохутірське училище містилося у громадському будинку, при якому була ¼ десятина землі й фруктовий сад. Як свідчать архівні матеріали, це училище неодноразово інспектували члени повітової училищної ради. Один з них, Микола Андріопольський, у своєму звіті відзначив, що “училище находится в учебно-воспитательном отношении в хорошем состоянии. Библиотека удовлетворяет достаточно потребности училища; помещение училища удобное, но нуждается в значительном ремонте.” Також він відзначив, що протягом навчального року в училищі перебувало 202 учні (з перемінним контингентом), але плату за навчання (3 руб. на рік) вносили лише ті учні, що не належали до місцевого сільського товариства. Всього за звітний період до шкільної каси від них надійшло 48 руб., які були витрачені на придбання письмового приладдя. Як і раніше, основними джерелами утримання училища були земська казна та великохутірська сільська громада, які виділяли відповідно 493 і 302 рублі. З них 75 руб. ішли на жалування законовчителю, 225 – учителю, 240 – помічникам учителя, 24 – на платню сторожу, 60 – на ремонт і страхування приміщення, 36 руб. 27 коп. – на придбання підручників і навчальних посібників, а ще 31 руб. 73 коп. виділяли на опалення та освітлення навчального закладу. Таким чином, загальний бюджет училища складав 843 руб.

До цього можна додати, що на 1 січня 1899 року в бібліотеці училища було 447 томів книг на суму 153 руб. 92 коп., а також 1 глобус, 2 географічні карти, 62 прописи тощо.

129

Дуже часто можна почути, що основу дореволюційної освіти становило вивчення “Закону Божого” та зубріння молитов. Це не зовсім так, хоча релігійному, чи то пак християнському вихованню, у земських школах справді, відводилося багато часу. По закінченні першого класу (перший – третій роки навчання) діти мали твердо знати основні біблійні події та переповідати їх своїми словами. А в другому класі (четвертий – п’ятий роки навчання) програма вимагала вже детального знання священної історії, уміння читати Євангеліє і апостольські діяння, а також знання Літургії та інших церковних служб і таїнств. Само собою, програма вимагала і знання учнями основних молитов.

Однак на першому місці за кількістю годин, відведених для курсу земської школи, стояло вивчення російської мови і чистописання. Навчали дітей читати за “Азбукою” Миколи Бунакова та підручником “Родное слово” Костянтина Ушинського з віршами Некрасова, Тургенєва, Тютчева, Толстого, Буніна та інших російських поетів.

Водночас навчальною програмою (вона була затверджена міністерством народної освіти і схвалена Святішим Синодом 24 жовтня 1869 року) передбачалось і вивчення інших предметів, які несли прикладні знання, необхідні селянам у повсякденному побуті та господарстві, зокрема арифметики, географії, природознавства, а також історії (див. таблицю).

Щотижнева кількість уроків,

затверджена міністерством народної освіти для сільських двокласних училищ Предмети 1 клас 2 клас

1 рік 2 рік 3 рік 4 рік 5 рік Закон Божий 6 6 4 4 3

Російська мова і чистописання 7 7 10 8 6 Арифметика 5 5 6 6 6

Історія - - - 2 3 Географія і природознавство - - - 2 4

Креслення - - 4 4 4 Загалом годин 18 18 24 26 26

Наприклад, програма з арифметики мала на меті ознайомлення дітей у

першому класі з простими арифметичними діями та задачами, вони мали вивчити цифри до мільйона, уміти користуватися рахівницею та основними мірами. У другому класі діти вже мали знати прості дроби й виконувати дії з дробними числами, розв’язувати не складні задачі та володіти основами планіметрії.

А ось перелік тем, за якими вивчали історію: “Давні слов’яни, їх побут і вірування (зокрема, ті, що збереглися в народі до цього часу). Прихід варягів. Прийняття Ольгою св. Хрещення. Хрещення Володимира і російського народу. Заснування Києво-Печерської Лаври. Розподіл і ослаблення Русі після смерті Ярослава. Нашестя татар. Олександр Невський. Куликовська битва. Збирання російської землі Іоанном третім. Підкорення Казані, Астрахані і Сибіру. Закріпачення селян. Самозванці. Початок царювання дому Романових. Найголовніші наступні події до наших днів.”

Ще одним рекомендованим предметом для сільських училищ були співи, якими діти мали займатися щоденно по півгодини після закінчення уроків. Зазвичай учителями співів були місцеві священики або дяки, які готували хори хлопчиків і на свята виступали з ними у церквах. Але цей предмет викладали і світські особи. Наприклад, один час у Великохутірському училищі церковним співам дітей навчав учитель Віктор Федорович Піскун, який працював на цій посаді з 1877 року. А в

130

1916 році за зразкове викладання співів він отримав заохочення від повітової училищної ради.

Як свідчить земська статистика, за період з 1880 по 1890 роки у Золотоніському повіті було відкрито 12 нових народно-земських училищ, а їх загальна кількість зросла до 51. Упродовж наступних 10 років з’явилося ще 12 початкових народних училищ і ще 4 – у 1901 році.

Таким чином, на початку XX століття мережа закладів освіти Золотоніського повіту охоплювала вже 67 народно-земських училищ, у яких було 137 учителів і 6374 учні. В середньому на одного вчителя припадало 46 учнів, що перевищувало усі належні норми. До того ж сільські народні училища часто працювали у найнятих, непристосованих приміщеннях, які ледь вміщували дітей.

Про важкі умови учительської праці свідчить, наприклад, звернення вчителя деркачівського народного училища Сімеона Воропая, яке він адресував Золотоніському земству. С. Воропай писав, що, прослуживши 19 років учителем земських шкіл, він остаточно підірвав своє здоров’я, особливо у деркачівському училищі, де в 1898–1902 роках працював разом із дружиною, помічником учителя. Удвох їм доводилося навчати більше 80 учнів. Це при тому, що класна кімната мала площу 6 квадратних метрів. Тут же при школі жила й учительська сім’я із шести душ, вони тіснилися у малесенькій кімнатці, частину якої займала піч. У холодні пори року там не було чим дихати, тому доводилося часто відчиняти двері. А постійні протяги призвели до того, що С. Воропай оглух на ліве вухо і змушений був лікуватися аж у Києві.

Ще однією проблемою земських шкіл була низька кваліфікація та незадовільний рівень оплати праці педагогічних кадрів. Так, за звітом інспектора народних училищ, у 1901 році в Золотоніському повіті було лише 58 вчителів, які закінчили середні навчальні заклади і 68 – з нижчою освітою, а 2 особи взагалі не мали права на викладання. При цьому зарплата учителя складала всього 225 руб. на рік, а його помічника – 180 руб., що відчутно знижувало престижність учительської праці.

Щоб виправити таке становище, 1901 року Золотоніське земство ухвалило рішення про підвищення плати вчителям народних училищ (до 300 руб. на рік учителям із середньою освітою і до 240 руб. – із нижчою). Було також ухвалене рішення про виплату надбавки за вислугу тим учителям, що прослужили десять і більше років. Ще одним важливим нововведенням стало запровадження для вчителів пенсійної каси, до якої мали надходити відрахування з їхніх зарплат, а після закінчення служби вчителі отримували право на пенсійне забезпечення.

Зросли й загальні асигнування земства на народну освіту. У 1901 році вони склали 60 376 руб. 09 коп. і були розподілені таким чином:

- утримання земських шкіл – 32 365 рублів; - утримання Золотоніської сільськогосподарської школи – 14 613; - утримання жіночої прогімназії –5900; - придбання навчальних посібників і класного приладдя – 2251;

131

- утримання народних бібліотек та читалень – 1544; - допомога церковно-приходським школам і школам грамоти – 840; - допомога загальноосвітнім закладам – 800; - допомога і нагороди вчителям та учням – 800; - стипендії земським стипендіатам – 645; - допомога школам, що утримувалися за рахунок приватних та громадських

коштів – 350; - утримання училищної ради – 283 рублі. Незважаючи на явний прогрес у цій галузі, народна освіта в Золотоніському

повіті все ще залишалася на вкрай низькому рівні й не міг задовольнити потреби місцевого населення, чисельність якого стрімко зростала. У 1904 році земська управа визнавала, що через брак шкіл і переповненість існуючих закладів освіти 11 668 дітей шкільного віку (більше половини від загальної кількості) не були охоплені навчанням. На той час на 252 360 жителів повіту припадало 164 училища, включаючи церковно-приходські школи та школи грамоти. Наприклад, на території Великохутірській волості, до якої належали 14 населених пунктів, де проживали 7906 осіб, діяло лише 2 народно-земських училища (у В. Хуторі та Драбівцях), 3 церковно-приходські школи і 2 школи грамоти, у яких загалом навчалося близько 213 дітей. Більшість з них відвідували двокласне чотирирічне народно-земське училище, що знаходилося у Великому Хуторі. В 1906 році в ньому навчалося 108 учнів, ще 40 дітей відвідували тутешні церковнопарафіяльні школи. Наприклад, при Пелагеївській церкві така школа була відкрита у 1894 році, а при Петро-Павлівській – двома роками пізніше. Обидві школи містилися у невеликих церковних будиночках, тому не могли вмістити всіх бажаючих. З цієї причини 280 дітей шкільного віку взагалі не мали можливості здобувати освіту, навіть початкову.

Певні зрушення у розвитку народної освіти відбулися після буржуазно-демократичної революції 1905–1907 років. На цей час (дані за 1907 рік) у Золотоніському повіті діяло 75 початкових сільських народно-земських училищ і навчалося 7405 дітей. Ще 723 здобували освіту у п’яти міністерських училищах, а 917 відвідували школи грамоти. Крім цього, 3256 дітей ходили до церковно-приходських шкіл, які залишалися важливою ланкою народної освіти. Але у цей час через брак учителів і шкільних приміщень не відвідували школу близько 18 000 дітей шкільного віку. З цього приводу у своєму звіті земському зібранню Золотоніська повітова земська управа зазначала, що “наростання шкіл відбувається відносно повільно і кількість безграмотних не зменшується, а збільшується. Пожвавити цю справу можна тільки тоді, коли ініціатива відкриття шкіл перейде до земства, що дозволить йому прийняти на себе побудову шкільних приміщень”.

Як бачимо з матеріалів Золотоніського повітового земства, у наступні роки будівництву шкіл воно приділяло велику увагу. Насамперед це було викликано тим, що більшість шкільних приміщень за своїми розмірами та технічним станом не відповідали вимогам часу і потребували докорінної перебудови. А сільські громади, коштом яких раніше будували й ремонтували ці приміщення, вже не могли виділяти для цього достатні суми. Загалом, земська управа відзначала, що із 75 шкільних приміщень, які існували в повіті на початку 1908 року, тільки 16 перебували у доброму стані, 42 мали відносно добрий стан і 17 – незадовільний (з них 6 приміщень були під загрозою закриття). Тому, починаючи з 1907 року, земські установи вкладають значні кошти у будівництво нових шкільних приміщень та ремонт старих. Так, 1907 року в Золотоніському повіті було проведено капітальний ремонт 7 шкільних приміщень, а в селах Чехівка та Хрущівка збудовано нові. Сільським громадам видавалися безпроцентні позики із спеціального фонду Полтавського губернського земства терміном на 10 років. Розмір позики сягав 500

132

руб на кожен клас або комплект шкільного приміщення, що будувалося. Причому, загальна сума коштів, спрямованих на це, щороку зростала.

Земські школи Золотоніського повіту станом на 1910 рік

(за матеріалами Золотоніської повітової земської управи)

№

за по

рядком

Назви волостей

Кіль

кість сіл

Кількість

жител

ів

обо

х статей

Кількість

Не ви

стачає

компл

ектів

Кіль

кість дітей

шкіль

ного

віку

Кіль

кість дітей,

які навчаються

% відно

шення

дітей

, які нав

чються

, до

дітей

шкіль

ного

віку

Шкіл

Ко

мпл

ектів

1 Піщанська 8 12977 2 4 18 1298 159 12,3 2 Безпальчівська 10 10210 2 4 13 1021 155 15,2 3 Лялинська 2 6479 1 2 9 648 87 13,4 4 Чорнобаївська 4 10014 2 4 13 1001 231 23,1 5 В.-Бурімська 5 13205 3 6 16 1326 292 22,1 6 Богодухівська 8 13443 3 6 16 1344 284 21,1 7 Вереміївська 3 11135 2 5 14 1114 277 24,7 8 Золотоніська 30 16790 4 10 18 1679 394 23,5 9 Драбівська 7 10042 5 8 9 1004 329 32,8 10 Іркліївська 11 21289 5 10 25 2129 479 22,2 11 Мельниківська 6 17729 5 10 18 1713 489 28,5 12 В.-Хутірська 14 7392 2 5 7 739 162 2213 Гельмязівська 12 17080 6 11 17 1708 578 33,8 14 Вознесенська 15 10779 4 9 9 1078 374 34,7 15 Білоусівська 15 10693 6 10 8 1069 426 39,9 16 Жовнінська 4 10226 5 9 8 1023 455 44,5 17 Мойсинська 10 11574 7 16 2 1157 716 61,9 18 Кропивнянська 10 15734 6 14 12 1573 611 38,8 19 Прохорівська 7 15020 6 15 10 1502 692 46 20 Васютинська 4 9216 5 12 3 922 511 55,4 Всього 185 250427 81 170 245 25043 7694 30,7

Якщо у 1910 році на підтримку народної освіти Золотоніським земством було

витрачено 72 109 руб., то в 1914 році із земської та державної казни на ці потреби було виділено 427 138 руб. З них майже половину (204 852 руб.) спрямували на будівництво 17 нових шкіл та ремонт старих. Саме тоді розпочалось будівництво шкільних приміщень у Драбові, Великому Хуторі, Білоусівці, Мехедівці та інших населених пунктах Золотоніського повіту, де потреба в них відчувалася особливо гостро. Причому, школи будували за типовим проектом художника Опанаса Сластьона, з використанням елементів українського архітектурного стилю. Основою конструкції був дерев’яний зруб, або каркас, обкладений зовні цеглою, завдяки чому будинки були досить міцними й економічними. Не випадково більшість з них збереглися до нашого часу і продовжують служити сільським громадам. Наприклад, у приміщені великохутірського народного училища до 1984 року діяла середня школа, а останнім часом там знаходилися сільська рада і відділення ощадбанку. Збудоване це приміщення було у 1913 році і складалося з 5 класних кімнат.

Всього ж до 1916 року в Золотоніському повіті на кошти земства побудували 37 нових шкільних приміщень, 64 школи були зведені коштом сільських товариств, а ще 17 шкіл працювали в найманих оселях приватних осіб. На цей час тут налічувалося 118 народно-земських шкіл, які охоплювали 11 932-х учнів. Навчальний процес забезпечували 274 педагогічні працівники, серед яких 4

133

закінчили учительські інститути або учительські семінарії, 102 – були випускниками світських середніх навчальних закладів, 74 – мали посвідчення середніх духовних закладів, а 94 – не мали навіть середньої освіти.

Отже, проблема з педагогічними кадрами залишалася актуальною і на початку XX століття, хоча на той час у Золотоніському повіті зросла ціла плеяда народних учителів, які своєю невтомною працею сіяли розумне, добре, вічне. Переважно це були вихованці золотоніських гімназій (жіночої та чоловічої), яких направляли працювати у села й містечка повіту. Відомо, що у Богушево-Слобідському народному училищі працювала Н. Прихожа, в Іркліївському – П. Малюк, Мойсенському – М. Єржковська, Домантівському – Н. Сергієнко, Лихолітському – С. Косенко, Чехівському – А. Базилевич, Олімпіадівському – О. Заболотня, Драбівському – К. Павленко. Що ж до Великохутірського училища, то багато років в ньому учителював Віктор Федорович Піскун, який один час був і запасним гласним Золотоніського земства від сільських громад. Тобто, серед місцевого населення він мав великий авторитет. Про це свідчить і ухвала Великохутірської сільської сходки, яка відбулася 18 червня 1917 року.

Того дня на сільському майдані зібралося більше 130 осіб, які разом із сільським старостою Лукою Сотником вирішували єдине питання: про повернення на попереднє місце колишнього завідувача великохутірським училищем Віктора Піскуна, який був направлений на роботу у село Горобйовку. З’ясувалося, що у віддалене село Віктор Федорович переїхав не з власної волі, а через придирання і перепони колишнього земського начальника Федора Василенка. Останній мав якісь стосунки із учителькою Великохутірського училища Марією Петчке і лобіював призначення її на посаду завідуючої. У зв’язку з цим В. Піскуна в примусовому порядку перевели в іншу школу. А коли замість Василенка земським начальником призначили іншу особу, за наполяганням сільської громади його повернули назад, до Великого Хутора, де Віктор Федорович працював ще кілька років. Разом з ним на педагогічній нині трудилися Катерина Піскун, Тимофій Пилипенко (був завідуючим училища) та його дружина Анастасія, Юлія Лебєдєва, Зінаїда Лібова, Олена Паливода, О.А. Бокій, Павло Росінський, священики Тихон Несторенко та Гаврило Сагарда. 15 листопада 1917 року було відкрито однокомплектну початкову народну школу в хуторі Нова Бірючка, якою певний час завідував Яким Іванович Очеретянко.

Висвітлюючи стан народної освіти у дореволюційні часи, варто сказати і про розвиток позашкільної та розширення мережі безкоштовних бібліотек і бібліотек-читалень, чому Золотоніське земство також приділяло велику увагу. Так, станом на 1910 рік в Золотоніському повіті діяло 28 народних бібліотек, книжковий фонд яких нараховував 15 096 найменувань. Наприклад, у великохутірській бібліотеці, якою завідував Віктор Піскун, на 1 січня 1910 року було 549 найменувань книг (853 томи) і 4 періодичні видання. Найбільше (233) – було представлено художньою літературою, а також природознавчою та історичною літературою (127 видань), книгами з географії релігії, сільського господарства тощо. Статистика книговидачі говорить про те, що найбільшим попитом у жителів Великого Хутора користувалася художні та історичні, а також видання з географії та сільського господарства. Але протягом року для читання вдома з бібліотеки було видано всього 573 книги. Та це й не дивно, адже у 1910 році серед 3587 жителів села були грамотними (уміли читати й писати) лише 768 осіб, тобто кожен четвертий. З них 295 осіб були читачами бібліотеки.

Крім сільських бібліотек в Золотоноші діяла і земська публічна бібліотека, придбана земством у 1901 році. Її фонд складали понад 18 тисяч томів, зокрема 1178 “южно-русских”, тобто українських. Був у цій бібліотеці і спеціальний учительський

134

відділ, в якому нараховувалося 358 найменувань книг. У 1916 році в земській публічній бібліотеці значилося 1353 абоненти, зокрема 375 учнів.

Того ж 1916 року за розпорядженням Полтавського губернського земства в Золотоніському повіті почали розробляти проект створення мережі народних будинків, які мали з’явитися в кожній волості. У них планували розмістити бібліотеки, правління різних кооперативів тощо. Розглядалося і питання про запровадження в повіті посади завідуючого позашкільною освітою (щось на зразок сучасного зав. відділом культури). Проте повністю реалізувати ці плани земству так і не вдалося. Після повалення в Росії самодержавства на порядок денний вийшли нагальніші проблеми, які потребували невідкладного вирішення на рівні повіту та волостей. Одне з них стосувалося докорінного реформування початкової народної школи і запровадження у кожній волості середньої школи, шляхом відкриття гімназій чи професійних навчальних закладів. Це питання розглядалося 19 травня 1917 року на надзвичайній сесії Золотоніського повітового земського зібрання і викликало бурхливі дискусії. Зрештою, більшістю голосів (27 – за, 9 – проти, 9 – утрималися) земські збори ухвалили таку постанову, запропоновану гласним Андрієм Лівицьким:

“Заслухавши клопотання представників Чорнобаївської, Мойсенської, Жовнірської, Прохорівської, Вереміївської, Драбівської і В.-Бурімської волостей, та Дмитрівськогої сільського Товариства про відкриття середніх навчальних закладів, Земські Збори ухвалили:

1) Визнати бажаним відкриття середніх навчальних закладів у більших селах повіту, в порядку поступовості, з цією метою сприяти клопотанням місцевого населення.

2) Визнати вкрай необхідним негайне розширення мережі 4-х комплектних шкіл з таким розрахунком, щоб найглухіші села і хутори повіту були забезпечені цими школами.

3) Визнати також необхідним відкриття чотирикласних гімназій у волостях та інших великих селах повіту з тією обов’язковою умовою, щоб був безпосередній перехід із народної школи в гімназію.

4) Викладання в чотирикласних гімназіях має бути пристосовано таким чином, щоб з них можна було без додаткових іспитів перейти у 5-й клас повної гімназії.

5) Освіта в народних школах і чотирикласних гімназіях має бути безкоштовною, з тією метою, щоб товариство того села, в якому відкривається гімназія, брало участь у витратах з утримання такої.

6) Відкрити в поточному навчальному році 18 чотирикласних гімназій, а існуючі вищі навчальні училища перетворити в гімназії. Відкриття гімназій почати в тих селах, які вже порушили клопотання”.

Тоді ж на засіданні земського зібрання було порушене і питання про

запровадження в школах повіту української мови викладання та організації курсів для вчителів, що бажають викладати рідною мовою. Для підтвердження актуальності цього питання гласним була зачитана телефонограма 10 учителів села Вереміївна, які висловили бажання відвідати українські курси у Києві. Постанова з цього питання також була підтримана більшістю голосів. Проте втілити її в життя земству знову не вдалося. Цього разу через початок громадянської війни, розв’язаної російськими більшовиками.

Великий вплив на розвиток народної освіти у Золотоніському повіті справила і діяльність товариства “Просвіта”, заснованого у 1917 році викладачем Золотоніської чоловічої гімназії й відомим земським діячем Михайлом Олександровичем Злобинцівим. Він був членом повітової училищної ради, а за часів Української

135

Приміщення великохутірського народного училища, збудоване у 1913 р. коштом Золотоніського земства

Центральної Ради працював на Золотоніщині комісаром народної освіти. Разом із іншими просвітянами, серед яких було чимало учителів сільських шкіл, доклав багато зусиль до українізації закладів народної освіти та переведення їх на національну основу. Наскільки важливим і актуальним на той час було це питання, свідчать і матеріали першого губернського учительського з’їзду, який відбувався у Полтаві 25–28 травня 1917 року. Тоді делегати з’їзду майже одноголосно ухвалили звернення до шкіл губернії, у якому рекомендували розпочати у початкових народних школах навчання українською мовою та ознайомлення учнів з історією і географією України. Але, як уже було сказано, повністю втілити у життя ці плани не вдалося.

Освіта за радянських часів

к свідчить земська статистика, станом на 1 травня 1918 року в Золотоніському повіті діяло 197 однокласних шкіл, 6 двокласних та 9 вищих початкових шкіл, які охоплювали 20 099 учнів (при населенні 239 360 осіб). Як і раніше, для

повноцінного функціонування системи народної освіти не вистачало шкільних приміщень та кваліфікованих вчителів. До того ж у цей час почалися і серйозні проблеми з фінансуванням освіти, які виникли через несплату населенням податків. Внаслідок цього виникли затримки із виплатою учителям зарплатні й вони почали масово звільнятися із займаних посад. Так, у вересні 1918 року з посади учительки звільнилася Марія Георгіївна Петчке, яка 14 років пропрацювала в Золотоніському повіті, зокрема у Великому Хуторі. А у жовтні того року попечитель Ново-Бірючанської початкової школи Василь Григорович Чепіга інформував Золотоніську повітову шкільну раду, що вчитель Очеретянко поїхав додому й не повернувся. І таких випадків було багато: на території України тривала громадянська війна, в результаті якої було зруйновано не тільки систему освіти, а й усю систему влади.

Після встановлення в Україні радянської влади більшовики взялися за реформування різних галузей життя українського суспільства, зокрема й народної освіти. Насамперед їхні зусилля були спрямовані на ліквідацію старої системи освіти, відокремлення школи від церкви та формування нового апарату управління освітою. 1 січня 1920 року наказом Золотоніського революційного комітету було призначено нового завідувача повітового відділу народної освіти – ним став І. Харченко (замість М. Злобинціва, що виконував ці обов’язки до тих пір). А вже за кілька днів І. Харченко видав свій перший наказ, яким зобов’язав усіх осіб релігійних культів негайно припинити виконання будь-яких обов’язків при школах. Викладання віровчення у школах скасовували, а ці години призначали на українську мову та українознавство.

Подальші кроки з реформування системи освіти спиралися на “Положення про єдину трудову школу УРСР”, яке було розроблене за російським зразком. Воно передбачало запровадження безоплатного і спільного навчання дітей обох статей з восьми років, загальноосвітній і політехнічний характер навчання, заборону релігійного виховання, введення у школі продуктивної праці дітей тощо. Основними

Я

136

принципами цей проект майже нічим не відрізнявся від проекту, розробленого за часів Української Центральної Ради: школа мала бути єдиною, трудовою, виховною і національною. Але в умовах радянської влади національною вона могла бути лише за формою, а її зміст був інтернаціональним. Хоча у вихованні й проголошувався принцип народної творчості, все шкільництво підпорядковувалося більшовицькій партії та її центральним органам.

Про стан освіти у цей час можемо судити за матеріалами 3-ї наради з народної освіти на Полтавщині, яка проходила 1–5 січня 1923 року в Полтаві. Золотоніський повіт на цій нараді представляв Павло Степанович Пляченко (можливо, Поляченко). Доповідаючи про стан освіти у своєму повіті, він зазначав, що вся робота відділу освіти (у ньому працювало всього 6 осіб) була спрямована на створення матеріальної бази, зокрема на укладення та реалізацію договорів із сільськими товариствами щодо утримання шкільних приміщень та учителів. На цей час мережа закладів освіти складалася із 157 шкіл, з яких 9 працювали у Золотоноші. Але лише половина з них вчасно розпочала навчальний процес, тобто до 15 вересня. Решта шкіл запрацювали у жовтні – листопаді й навіть на початку грудня. Також на території повіту діяли дві агрономічні школи і 5 дитбудинків. Навчальний процес забезпечували 767 учителів, які практично не отримували зарплатні грошима.

“Матеріальне забезпечення поки що погане, – доповідав Пляченко, – учительство живе надіями, тим, що от реалізуємо договори і їх задовільнимо. Договори виражаються так: на рік навіть до 60 пудів на одного учителя, і ми хочемо зробити аби кожний учитель получив не менше, як 75 пудів чистих.” Далі представник повітового відділу освіти інформував про те, як виконуються ідеологічні настанови більшовиків, зокрема щодо очищення бібліотек від шкідливої літератури: “На повіті мається 20 книгозбірень волосних, які внесені в місцевий бюджет, т.б. які мають до 2 тис. примірників. На 1 січня будуть предоставлені списки і по ним ВНО буде провіряти і викидати ті підручники, які не треба тримати”, – говорив Пляченко. Він також інформував, що “Золотоніщина хвора тим, що у неї, здається, до 40% есть учителів попівського походження. Я зробив так, що усіх їх 1 січня автоматично об’явив звільненими і запропонував їм подати заяви наново, щоб їх прийняли і тепер ми будемо їх з усіх боків перевіряти, будемо брати рекомендації КНС і політ-ячейок і тільки тоді будемо їх брати на посаду. Але все ж таки будемо подальше тримати од батьківських парахвій”.

Як відомо, одним із своїх першочергових завдань у галузі народної освіти радянська влада вважала ліквідацію неписьменності. Тому на початку 1920-х років на Золотоніщині, як і по всій Україні, розпочинається культурно-освітня кампанія серед широких верств населення, насамперед сільського. У селах починають діяти школи та гуртки ліквідації неписьменності, до роботи в яких залучають місцевих учителів, студентів, активістів. Проте на 1 січня 1923 року в Золотоніському повіті функціонувало лише 20 шкіл ліквідації безграмотності, які утримувалися коштом місцевих товариств, а за наступний рік кількість таких шкіл та лікнепів зросла до 193.

Маємо дані, що кілька лікнепів діяло і у Великому Хуторі. У звичайних сільських хатах вечорами після роботи збиралися селяни і з допомогою сільських учителів навчалися читати, писати й рахувати. Навчання в лікнепі тривало 3–4 місяці. Але, очевидно, темпи ліквідації неписьменності не влаштовували партійне керівництво. Тому 3 липня 1929 року ВУЦВК і РНК УСРР прийняли постанову “Про заходи з ліквідації неписьменності серед дорослої трудящої людності УСРР”, де висувалося завдання протягом двох-трьох років навчити грамоти осіб віком від 14 до 35 років. Затим розпочався новий етап цієї роботи, який проходив під гаслом “Кожний письменний – навчи неписьменного!”. У 1932 році золотоніська районна

137

Учитель Г. Панченко

газета “Червоний Жовтень” писала, що завдяки лікнепам у Великому Хуторі було “ограмочено” 243-х неписьменних та 496 малописьменних осіб, що склало 85% від плану.

Водночас радянська влада здійснювала і реформування початкових, середніх та професійних навчальних закладів. Вже на початку 20-х років у Великому Хуторі діяла трудова чотирикласна школа (з 1923 року – школа селянської молоді), першим завідувачем якої був уже згадуваний нами Віктор Федорович Піскун. Після нього на цій посаді працював Іван Григорович Чарнецький, а з 1925 року – Михайло Дмитрович Власенко. Вчителями були: Сава Іванович Білоус (1-й клас), Надія Федорівна Піскун (2-й клас), Софія Павлівна Росінська (3-й клас), Михайло Дмитрович Власенко (4-й клас) та Степан Ковпаненко. Тоді у школі навчалося

140–150 учнів. У цей час також працювала двокомплектна школа на 50–55 учнів у будинку колишнього священика Іоанна Росінського, а завідував нею його син Павло Іванович Росінський.

У 1925/26 навчальному році школа на Волощині стала семирічною, а в 1928 відбувся перший випуск учнів-семикласників. Майже 12 років цією школою завідував талановитий педагог і організатор освітянської справи Василь Павлович Цимбал, який у 1927 році переїхав до Великого Хутора із Золотоноші. До цього він був завідував початковою школою у селі Щербинівка Золотоніського району, деякий час працював завідуючим районним відділом освіти. Саме Василю Павловичу випало втілювати у життя історичну постанову ЦК ВКП(б) “Про загальне обов’язкове

початкове навчання” (ухвалена 25 липня 1930 р.), якою запроваджувалося загальне обов’язкове чотирирічне навчання в сільській місцевості та загальне обов’язкове семирічне навчання у міських та робітничих селищах. Разом з цим посилювався й ідеологічний контроль за школою, яка мала нести у маси не просто знання, а виховувати людину нової формації, з комуністичними переконаннями. З цією метою у школах створювали піонерські та комсомольські організації, були впроваджені спеціальні посади педагогів-організаторів, які опікувалися ідеологічним вихованням школярів. Маємо дані, що в 1932 році у великохутірській семирічці (вона називалася школою колгоспної молоді) серед 422 учнів 314 були членами піонерської організації, а 22 – комсомольцями. Вони брали активну участь у реалізації різних політично-господарських кампаній, зокрема й хлібозаготівельних, а також у ліквідації неписьменності серед жителів села (див. розділ “Хроніка неспокійного часу”).

У цей час також працювали однокомплектні школи у хуторі Нова Бірючка та в селі Гайворонщина, які належали до великохутірської сільради. Відомо, що тут вчителювали Григорій Панченко (з Піщаної) та Володимир Рябоненко. 1934 року великохутірську неповну середню загальну школу було перейменовано у “середню” із семирічним навчанням, а в 1936 році при ній було відкрито відділ Полтавського агрономічного інституту. До 1939 року її директором був Василь Павлович Цимбал, а з 1939 по 1941 – Олекса Антонович Ратушний. У довоєнний час тут також працювали Тимофій Осадчий (комсорг школи), Дмитро Безкровний, Федір Рибак, Трохим Сандига, Іван Швидкий, Ніна Олексієнко, П. Жигилій, В. Зоря, І. Петренко та інші вчителі, чиї прізвища та імена, на жаль, не збереглися. Однак сьогодні ми з вдячністю згадуємо усіх педагогів, які присвятили себе справі народної освіти і чесно виконували нелегкий учительський обов’язок.

***

138

Михайло Злобинців виступає як бандурист, 1908 р.

Діяльність “Просвіти”

ютий 1917 року. Щойно у Петрограді відбулась буржуазно-демократична революція, внаслідок якої в Російській імперії було повалено самодержавство і влада перейшла до рук Тимчасового уряду. Ці зміни

прискорили і революційні події в Україні, які проходили під знаком національно-культурного відродження та автономізації суспільно-політичного життя. 4 (17) березня 1917 року в Києві було створено Українську Центральну Раду як загальний представницький орган революційних партій України та громадських організацій, головно соціалістичного спрямування. І тоді ж в українській столиці та на місцях розпочалося формування національних органів влади, які намагалися згуртувати навколо себе розбурхане і розрізнене населення українських територій. Провідні тогочасні українські політики, об’єднанні в Товаристві українських поступовців (ТУП), одразу ж закликали широкі кола людей підтримати перетворення, які відбувалися в країні. На початку березня 1917 року рада ТУП звернулася до жителів України з такими словами: “Українці! Громадяне! Підпірайте новий державний лад, бо він і тільки він несе волю Україні і що більша наша участь у йому, то ширших прав собі здобудемо ”.

Цей заклик відгукнувся у серцях багатьох полум’яних патріотів України, зокрема й на теренах нашого краю, де процеси національно-демократичного

відродження очолили представники українських партій та члени щойно створеного тут товариства “Просвіта”. Останнє очолив відомий громадський діяч Михайло Олександрович Злобинців (1881–1937), який працював викладачем математики та фізики у золотоніській хлоп’ячій гімназії й був гласним повітових земських зборів. У 1916–1917 роках він також був головою золотоніської повітової “Громади”52.

Товариство “Просвіта” у Золотоноші було засноване 29 квітня 1917 року, а вже 21 травня вийшов перший номер газети “Вісті з «Просвіти»”, на сторінках якої було сформульоване головне завдання цієї організації – “допомога просвіті рідного темного народу”53. Згодом ця газета була перейменована у “Вільне слово” й видавалася спільно із золотоніським кооперативним товариством. З 1 липня 1917 року газета виходила двічі на тиждень, регулярно інформуючи своїх читачів про місцеве життя, про діяльність Центральної Ради, зміст її універсалів тощо. Загалом упродовж 1917–1918 років вийшло понад 60 номерів “Вільного слова”, яке редагував

один з найактивніших членів золотоніської “Просвіти” Валентин Ус. Але діяльність цієї організації не обмежувалася лише виданням газети.

Просвітяни вели серед населення й широку пропагандистську роботу: організовували в селах та містечках мітинги і збори, читали лекції, готували вистави, видавали книжки та брошури. Автором більшості з них був той же самий Михайло Злобинців, який іноді друкувався під псевдонімом М. Домонтович. За короткий час він видав статут “Просвіти”, брошури “Про землю”, “Автономія України”, “Найкращі здобутки Великої Французької революції”, підручник з арифметики для

Л 

139

Титульні сторінки книжок, виданих М. Злобинцівим

нижчих і середніх шкіл, збірку “Революційні українські пісні”, серію нарисів з історії Золотоніського краю та українського руху в Золотоніському повіті. Він також створює ряд поетичних творів, у яких критикує позиції русифікованого населення та обстоює українські державницькі ідеали.

Для поширення цієї та іншої літератури в Золотоноші, на вулиці Кременчуцькій, біля земського аптечного складу, було відкрито книгарню товариства “Просвіта”. А вже 5 липня газета “Вільне слово” писала так: “Спрос на книжки небувалий. Що виходе з друкарень, те зараз же розхватується, розкуповується майже на місці, до сел же ледве-ледве та й то коли-не-коли дійде що-небуть, а селам сі зрозумілі книжки найпотрібніші”. Згодом книгарню “Просвіти” було перенесено в земський будинок і там же відкрито безкоштовну читальню.

Потрібно наголосити, що після тривалого періоду русифікації, яка проводилася в царській Росії щодо українського населення, ідеї “Просвіти” і просвітян були вкрай актуальними. Адже українці, які складали понад 90 відсотків населення Лівобережної України, не мали права навчатися рідною мовою, здійснювати нею релігійні відправи, чи вести ділове листування. Тому діяльність “Просвіти” була спрямована насамперед на відродження української мови, пробудження в українців національної свідомості та залучення їх до активного суспільно-політичного життя через різні проукраїнські організації. Відомо, що паралельно зі створенням осередків “Просвіти” у селах Золотоніського повіту з’явилися й органи селянської самоорганізації – Селянські спілки, а також осередки Вільного козацтва – добровільні озброєні формування, що мали стояти на захисті Української держави та забезпечувати охорону громадського порядку на місцях. А ще в Золотоноші діяли жіноче товариство “Праця”, військовий клуб імені гетьмана Полуботка, інші патріотичні організації.

У більшості випадків членами цих організацій були одні й ті ж особи, які підтримували Центральну Раду і проголошені нею національно-демократичні зміни. Насамперед вони були спрямовані на формування легітимних органів влади, які б представляли широкі верстви населення. Таким органом на території нашого краю стала Золотоніська повітова рада, створена у травні 1917 року за ініціативою “Громади”. Паралельно з нею діяла і Рада селянських та робітничих депутатів54. А 1 серпня того ж року за участі патріотичної громадськості в Золотоноші відбувся і перший повітовий селянський з’їзд, на якому було обрано ще й повітову Раду селянських депутатів. До неї увійшли по два представники від кожної волості, зокрема від Великохутірської – Рябоненко та Заєць, від Драбівської – Добробог і Бандура, від Безпальчівської – Левченко та Євтушевський і т.д.55. Переважно це були члени товариства “Просвіта” і представники Української соціал-демократичної революційної партії, яка входила до згадуваного Товариства українських поступовців.

140

6 серпня 1917 року відбулися вибори золотоніської міської Думи, в якій представники українських партій також отримали більшість (14 місць). А список російських соціалістів, яких активно підтримував “Совет солдатских и рабочих депутатов”, мав лише 6 гласних. Втім, у Думі російські та українські соціалісти об’єдналися, утворивши спільний блок і засвідчивши цим перевагу інтернаціональних інтересів над національними. Згодом така недалекоглядність обернулася для молодої Української республіки втратою незалежності і тих незначних здобутків, що були отримані під час національно-демократичної революції 1917–1921 років.

На цьому тлі товариство “Просвіта” було найпослідовнішим з усіх проукраїнських організацій, що діяли на теренах Золотоніщини. Його очільник, справжній патріот і невтомний захисник української ідеї Михайло Злобинців крім активної громадсько-політичної роботи був ще й помітним культурно-освітнім діячем: цікавився етнографією, збирав і записував українські народні пісні, грав на бандурі й навіть видав один з перших підручників для бандуристів – “Самонавчитель гри на кобзі та бандурі”. Та все ж найбільші його здобутки – на ниві освіти, де Михайло Олександрович був знаним і авторитетним фахівцем. Ще у 1913 році він увійшов до шкільної, а потім училищної ради Золотоніського повіту, в складі якої послідовно втілював ідею українізації народних училищ. У 1915 році разом з іншим членом училищної ради і своїм колегою по Золотоніській гімназії Дмитром Григоровичем Демченком він підготував доповідь “Про стан народних училищ”, в якій обґрунтовано доводились необхідність уведення до навчальних програм народних училищ україномовних творів та відміна циркулярів, що спричиняли утиски української мови. Тоді ця ініціатива була підтримана і земствами інших повітів Полтавської губернії, а також знайшла відображення в одній з постанов губернського земського зібрання 56.

Після лютневої революції 1917 року Михайло Злобинців завзято береться за реалізацію своїх ідей і знаходить чимало послідовників у складі Золотоніського повітового земства. Приміром, одним з таких послідовників став майбутній президент Української Народної Республіки в екзилі Андрій Лівицький, який палко підтримував ідею українізації народної школи. Про це свідчать матеріали надзвичайної сесії Золотоніського земського зібрання, яке відбувалося 19–20 травня 1917 року. Головував М. Злобинців і під його началом було ухвалене рішення про відкриття в Золотоноші україномовних курсів для вчителів народних шкіл та асигнування на цю справу 45 тис. крб. Постанова щодо цього була ухвалена в редакції А. Лівицького57.

У вересні 1917 року Центральною Радою Михайло Злобинців був призначений комісаром з питань освіти у Золотоніському повіті. На цій посаді він продовжує опікуватися українізацією освітніх закладів, сприяє відкриттю у повіті національних шкіл та гімназій. Не полишає також і своєї громадської діяльності, дбаючи про розширення в повіті мережі просвітянських організацій та координацію їх діяльності.

Достатньо сказати, що на початку вересня 1917 року в Золотоніському повіті діяло 13 осередків “Просвіти”, членами яких були переважно вчителі та представники сільської інтелігенції. Згодом представники усіх просвітянських організацій повіту об’єдналися у спілку “Просвіта”, керівництво якою здійснювала рада спілки. До неї увійшли М. Злобинців, Козловський, Євг. Воропай, К. Міщенко, Ігнатовський, О. Филь та Євг. Падалка58.

Загалом до 1920 року в Золотоніському повіті працювало понад 20 просвітянських осередків, зокрема у Безпальчому, Білоусівці, Богодухівці, Великому Хуторі, Лихолітах, Демках, Дуніновці та інших населених пунктах Золотоніського

141

повіту. Причому, деякі з них вели доволі активну й цілеспрямовану роботу. Про це, наприклад, свідчить діяльність білоусівського товариства “Просвіта”, заснованого 4 червня 1917 року. Його головою було обрано вчителя місцевої школи Івана Бойка, заступниками голови стали М. Горобець, І. Лушпан та Г. Мачуга. До ради товариства також увійшли В. Лемех (скарбник), М. Вовчинський (писар), М. Андріїв (представник у раді золотоніської “Просвіти”), П. Марченко, Т. Олійник, і Д.Різник 59. На перших загальних зборах члени товариства вирішили передплатити українські часописи, а також відкрити при сільській “Просвіті” три секції: бібліотечну, лекційну і театральну. А через десять днів у Білоусівці було засновано і Селянську спілку, що значно пожвавило тут суспільно-політичне життя. Просвітяни відразу ж організували для своїх односельців лекцію на тему “Як жив український народ”, а 18 червня зусиллями “Просвіти” і Селянської спілки провели національне свято з нагоди ухвалення Центральною Радою Першого Універсалу та проголошення автономії України. Як писав у газеті “Вільне слово” очевидець тих подій, свято пройшло на великому піднесенні. Від школи урочиста процесія рушила до церкви, несучи попереду портрет Тараса Шевченка, увінчаний квітами й рушниками, а за ним два блакитно-жовтих прапори з написами “Вільна Україна” і “Школа вільна, рідна” та один червоний з написом “Земля і воля”. Дорогою хор співав “Ще не вмерла Україна”, а біля самої церкви було прочитано молебень за Україну та урочисто виголошено текст Універсалу60.

25 червня білоусівські просвітяни організували у своєму селі ще одне національне свято, яке проходило у місцевій школі. На нього прийшло багато людей. Цього разу голова “Просвіти” Іван Бойко ознайомив присутніх з програмою Партії українських соціалістів-революціонерів, яку очолював голова Центральної Ради Михайло Грушевський.

Про активність і впливовість білоусівської “Просвіти” свідчать і результати перших демократичних виборів до земського зібрання Білоусівської волості, які відбулися на початку вересня 1917 року. Тоді до волосного самоврядного органу було обрано 36 гласних, з яких 34 були представниками Селянської спілки, по одній особі обрали від землевласників і євреїв. Перше засідання волосного земського зібрання відбулося 21–22 вересня, його постійним головою обрали очільника місцевої “Просвіти” Івана Бойка61.

На жаль, згодом Іван Гаврилович Бойко залишив Білоусівку й переїхав на Миргородщину, свою батьківщину. А без нього просвітянська робота у Білоусівській волості почала згасати. Напевне, це було зумовлено і відверто ворожим ставленням до проукраїнських організацій окремих членів білоусівської територіальної громади. Відомо, що таке ставлення демонстрували волосний писар В. Зінченко та колишній земський гласний С. Борозенець, які безсоромно заявляли, що скоро вони розженуть і “Просвіту”, і Селянську спілку, і їхніх організаторів.

Однак патріотичний рух на Золотоніщині набирав дедалі більшого розмаху. 10 червня товариство “Просвіта” було засноване і в селі Демки Мойсенської волості. Місцевий кореспондент Степан Конак з цього приводу писав до газети “Вільне слово”, що за перші три дні до сільської “Просвіти” вступило 39 осіб, переважно дівчат і хлопців, зокрема вчорашніх фронтовиків, “які й подали думку про це гарне діло”. Свою діяльність демківські просвітяни розпочали зі збирання книжок різного змісту, а також членських внесків у розмірі 1 крб. на півроку. Того ж, хто жертвував на спільну справу не менше 3 карбованців, оголошували почесним членом “Просвіти”. За кілька днів просвітянам вдалося зібрати 81 крб. 95 коп., які були спрямовані на проведення різних заходів. Один з таких заходів відбувся 18 червня і теж присвячувався проголошенню Універсалу Центральної Ради. Цікаво, що активну участь у ньому брало і місцеве духовенство, зокрема отець Петро Підлісний,

142

керівник церковного хору Олександр Клепачевський та диякон із села Лихоліти Ілля Єлінський. З нагоди свята вони відслужили молебень за тими, хто поліг за волю народу, віру й вітчизну, а також за Тарасом Шевченком. Потім Петро Підлісний урочисто виголосив текст Універсалу, а диякон І. Єлінський, розповів присутнім історію українського народу. Після цього учасники святкових заходів організували демонстрацію, яка з портретами Т. Шевченка, В. Доманицького і М. Грушевського пройшла вулицями села, співаючи “Ще не вмерла Україна” та Заповіт Кобзаря “Як умру, то поховайте...” 62.

Активно діяв і великохутірський осередок товариства “Просвіта”, очолюваний уже відомим нам Рябоненком (можливо, це Володимир Рябоненко, який до війни вчителював у с. Гайворонщина. – В.К.). Причому, члени осередку підтримували Українську Центральну Раду не тільки морально, а й матеріально, збираючи пожертви для заснованого нею Національного фонду. Як відомо, на початку свого становлення Українська Центральна Рада гостро потребувала фінансів для організації власної діяльності. Тому 19 березня 1917 року у зверненні до українського народу вона оголосила про заснування Національного фонду та початок збирання коштів, які мали надходити до нього від різноманітних українських інституцій та національно свідомого громадянства, що пов’язувало з новою українською владою свої надії.

Скільки таких людей було у Великому Хуторі, сказати важко, але достеменно відомо, що у 1917 році пожертви до Національного фонду Центральної Ради зробили 45 жителів села, а загальна сума зібраних коштів склала 43 крб. 60 коп.63 Найбільше, 5 крб., на добру справу пожертвував золотоніський дворянин Василь Петраш, який на території В. Хутора мав власну економію.

Ще однією яскравою сторінкою в діяльності великохутірської “Просвіти” та Селянської спілки стало створення загону Вільного козацтва, перед яким ставилося завдання щодо оборони вольностей українського народу та охорони ладу. Формування загонів Вільного козацтва розпочалося ще у квітні 1917-го у Звенигородському повіті на Київщині. А в середині жовтня того року в Чигирині відбувся з’їзд Вільного козацтва, делегати якого звернулися до населення із закликом озброюватися, рішуче боротися з ворогами народу, не допускати братовбивства, підтримувати демократичний федеративний устрій Росії на чолі з Тимчасовим урядом та створювати загони Вільного козацтва. Тоді ж було обрано і почесного отамана Вільного козацтва, яким став командувач 1-го Українського корпусу генерал Павло Скоропадський.

Центральна Рада підтримувала організацію загонів Вільного козацтва і прагнула надати вільнокозацькому рухові чітких організаційних форм. З цією метою 13 листопада 1917 року Генеральний Секретаріат ЦР затвердив обов’язковий статут “Вільного Козацтва на Україні”, який суворо регламентував діяльність вільнокозацьких організацій. У кожному селі чи місті, незалежно від чисельності, могла існувати лише одна громада Вільного козацтва з осіб будь-якої національності й статі. Її завданнями були боротьба з дезертирством, охорона громадського порядку та спокою населення, захист громадян та їхньої власності, запобігання грабункам, фізичний і духовний розвиток своїх членів, їх громадське виховання тощо.

Вільнокозацький рух став загальноукраїнським, поширившись на територію Київщини, Волині, Херсонщини, Катеринославщини та інші регіони. Але на теренах Золотоніського повіту Вільне козацтво з’явилось лише восени 1917 року. 8 жовтня Золотоніський повітовий селянський з’їзд ухвалив “негайно приступити до організації Вільного козацтва в Золотоніському повіті, на чолі котрого стоятиме тимчасово Валентин Ус, яко кошовий повітового Вільного козацтва”64. Тоді ж

143

розпочався набір добровольців до цієї організації та збір коштів на її утримання. Як уже було сказано, до цієї справи долучилися й великохуторяни.

На початку жовтня 1917 року під головуванням очільника Селянської спілки Рябоненка у Великому Хуторі відбулися збори спілки, які постановили організувати загін Вільного козацтва і зібрати кошти для потреб золотоніського кошу. Було вирішено від кожного члена Селянської спілки взяти на користь Вільного козацтва по 3 крб. Загалом було зібрано й передано до коша 101 крб. Тоді ж на зібранні спілки було вирішено звернутися до керівництва великохутірської волості з проханням про виділення коштів на утримання та обмундирування вільних козаків, а також підтримано постанову Золотоніського повітового селянського з’їзду щодо українізації повіту65 .

Про те, як розвивалися подальші події з формування загонів Вільного козацтва та українізації Золотоніського повіту, на жаль, відомо дуже мало. Адже невдовзі після Жовтневого перевороту і скасування Тимчасового уряду, свою діяльність припинила і Українська Центральна Рада. Про її розпуск було оголошено 29 квітня 1918 року на з’їзді хліборобів-демократів, тоді ж гетьманом України був обраний отаман Вільного козацтва генерал Павло Скоропадський. А згодом Україна стала ареною громадянської війни, яка закінчилася більшовицькою окупацією нашого краю та встановленням радянської влади в особі Революційного комітету.

Утім, на початку 20-х років молода радянська влада ще мусила рахуватися з великим авторитетом “Просвіти” серед місцевого населення та її здобутками. Про це, наприклад, свідчить наказ щойно призначеного Ревкомом завідувача Золотоніським повітовим відділом народної освіти І. Харченка від 6 січня 1920 року. Ним було скасовано викладання у школах віровчення, а ці години призначено на викладання української мови та українознавства. Українську мову також було офіційно визнано мовою навчання, хоча викладання російською мовою теж не заборонялося66.

Як свідчать історичні джерела, на початку 20-х років товариство “Просвіта” в Золотоніському повіті продовжувало свою діяльність, хоча й без колишнього розмаху. Ще у 1918 році припинила існування газета “Вільне слово” (напевне, з фінансових причин), а наступного року золотоніська “Просвіта” залишилася без приміщення. Згодом посилився і морально-психологічний тиск на просвітян, яких звинувачували у націоналізмі та зв’язках з буржуазною Центральною Радою.

18 лютого 1920 року газета золотоніського повітового революційного комітету “Вісти-Известия” писала про інцидент, який стався у селі Лихоліти Іркліївської волості. Під час вистави “Сватання на Гончарівці”, яку там давала місцева “Просвіта”, невідомі зловмисники розбили вікно й кинули у приміщення бомбу. На щастя, вона не розірвалася, але спричинила серед глядачів велику паніку. Дещо пізніше ця газета інформувала своїх читачів про річні збори золотоніської “Просвіти”, які відбулися у приміщені хлоп’ячої гімназії. Серед іншого повідомлялося, що на 1 січня 1920 року на обліку в товаристві перебувало 230 членів (більшість – на папері), а на його банківському рахунку було 12 000 карбованців. За 1919 рік товариство видало лише дві книжечки – “Дитяче Шевченківське свято” і “На спомин Кобзаря” загальним накладом 17 тисяч примірників. Автор цієї публікації (напевне, просвітянин) зазначав, що збори золотоніської “Просвіти” справили на нього сумне враження, а найбільше те, що члени організації під різними приводами відмовлялися від громадської роботи, у якій вони тепер не бачили сенсу.

Що ж до голови золотоніської “Просвіти” Михайла Злобинціва, то він ще залишався керівником організації, але переважно віддавався викладацькій і творчій роботі. Відомо, що після революції деякий час він викладав у Золотоніському відділені Уманського агрономічного інституту в м. Ірманець, керував там ансамблем бандуристів, з яким часто виступав у концертах. На жаль, подальша доля Михайла

144

Олександровича Злобинціва виявилася трагічною. У 1928 році він був звинувачений в антирадянській діяльності й за постановою Особливої Наради при ОДПУ України був відправлений у концтабір терміном на три роки, а пізніше за постановою того ж органу засланий на Соловки, де загинув у 1937 році67.

Така ж доля спіткала і багатьох інших діячів “Просвіти”, які палко боролися за самобутність української нації та її право на самовизначення. Скористатися цим правом українці змогли лише у 1991 році, коли Україна здобула незалежність. Але, як показала історія, знищення просвітянського руху в 30-ті роки минулого століття надовго загальмувало процеси самоідентифікації українства і справило руйнівний вплив на його духовні засади. Як не прикро про це говорити, але наслідки цього впливу не подолані й дотепер, що відчувається у різних сферах життя українського суспільства. Свідченням цього є і те, що в Україні досі належно не вшановано багатьох відомих діячів національно-демократичної революції 1917–1921 років, у тому числі й нашого земляка Михайла Злобинціва.

***

145

Виступає хор сільського будинку культури, художній керівник Михайло Коваль

Дослухаючись голосу предків

Обряди і звичаї хліборобів ело Великий Хутір має понад 300-річну історію. За цей час тут сформувалися унікальні народні звичаї та традиції, які були нерозривно пов’язані з культурою наших далеких предків – хліборобів-гречкосіїв. Цілком очевидно,

що вони уміли не тільки вирощувати хліб і до хліба, а й намагалися жити в гармонії з природою, довколишнім світом, що покладало на них певні моральні та етичні зобов’язання, а отже й формувало своєрідний уклад їхнього життя. Було це життя важким, як у всі часи, але усталеним і розміреним: cвято шанувалися правічні хліборобські традиції та обряди, які супроводжували всі основні селянські справи та починан-ня.

Так, орати й сіяти ярину в селі починали лише після Благовіщення, перший засів (“ручку”) – обов’язково з печеним на Хрестя (середина передвеликоднього посту) хрестом, який клали на краю ниви і потім з’їдали в обід. Хлібом починали й косити, а закінчували “закрутом”, або, як говорили старі люди, “Іллі на бороду”. В цих обрядах переплелися християнські й дохристиянські звичаї та обряди, які були бездумно відкинуті разом з вірою в Бога і які ми поки що безуспішно намагаємося відродити. Адже все більше вбачаємо у них шлях до єднання людини з природою, з Космосом, без чого вона не може повноцінно існувати.

Отож, не дивно, що наші предки – і бідніші, і багатші – з радістю й надією зустрічали визначні християнські свята: Різдво, Водохреща, Великдень, Трійцю тощо. Усі дотримувалися постів. І не лише обмеженням у стравах, але й у духовному житті. “Як піст, то молодь ніхто й не писне, щоб співати чи грати – Боже борони! – казала моя тітка Параска. – А у великий піст, перед Великоднем, обмеження були ще суворішими: перший і останній тижні було ніхто й носа з хати не висуне на гульки”.

Щоправда, посеред посту дівчата могли збиратися десь на проталинах чи на першій зелені топтати ряст і співати лише веснянкових та постових пісень. А співати хотілося, тому в нашому селі деякі звичайні пісні співалися на веснянковий лад. Це особливі мелодії, схожі на весільні пісні. Христя Омелянівна Жук, наприклад, співала на веснянковий лад пісню “Ой піду я в ліс по дрова”. Але цікаво, що у наших веснянках практично ніде не згадується весна: лише про кохання, надії на одруження, труднощі життя молодої жінки в чужій сім’ї тощо.

Зате на святки хлопці й дівчата відспівували й відтанцьовували за всі пости. Гуляли у нас на просторих вигонах, яких у Великому Хуторі (кріпацької забудови) було багато. На Великдень чи Трійцю там робили високі гойдалки, для яких парубки сукали з конопель товсті мотузки, а для стовпів закопували цілі дерева (зазвичай, верби).

Після розговіння на Великдень чи після служби Божої на Зелену неділю всім селом збиралися на гуляння на вигін, що був неподалік від церкви. Там грали музики: гармошка й бубон або ще скрипка й сопілка чужих музик, які іноді заходили до нашого села з-під Полтави. Співали гуртами – старші й молодші окремо, бавилися

С

146

Виступає гурт “Надвечір’я” (с. В. Хутір)

на гойдалках, веселилися, забуваючи про всі труднощі й негаразди селянського життя-буття.

А якщо додати до цього яскравий одяг: вишиті чорним і червоним, а то й кольоровим хрестиком чи полтавською гладдю білим по білому, з вирізуванням, мережками, з простими рукавами чи до уставок сорочки, кольорові корсети, спідниці, фартухи, плахти, чобітки (зазвичай чорні, з круглими фігурними задниками та високими підборами) – у жінок і дівчат; вишиті чумачки або модні тоді косоворотки на випуск, підперезані поясом або шнурком, широкі штани (суконні, крамні чи полотняні, пофарбовані бузиною, дубовою або вільховою корою та заправлені в чоботи) – у хлопців та чоловіків; яскраві вінки, стрічки у дівчат (котра засватана, носила довгу, до поділок, стрічку в косі), – то можна уявити собі все розмаїття і красу отих сільських свят. Причому, всі оповідачі наголошували, що в ці дні не пили горілки, особливо молоді хлопці, щоб дівчата не сміялися й не цуралися. Вживали спиртне лише коли збиралися на складку на Пущення: тоді дівчата приносили і м’яли пшоно на млинці у “весільному домі” (хата, де були досвітки), які пекла “весільна мати” (хазяйка досвіток), а хлопці приносили горілку-кислушку (останню при перегонці), яку матері готували спеціально для складки (щоб не повпивалися).

Різдво починали святкувати, як і всюди, ще звечора 6 січня. Попоравши худобу, сім’я готувалася до святої вечері: батько або хтось із хлопців у рукавицях приносив на покуть кутю та узвар. На покуті вистилали сіном, ставили снопа-дідуха, (або, як у нас казали, “квітку”) з колосся. У кутю вставляли хрестики із солом’яних дудочок. Стіл застилався святковою скатертиною чи накидкою, під які теж підкладали сіно. По кутах господарі клали зубки часнику (проти нечистої сили), а на стіл ставили пиріжки з квасолею, буряком та калиною, викладали їх гіркою, за яку батько ховався

і питав дітей, чи вони його бачать, на що діти відповідали, що ні, а батько бажав їм, щоб вони його й наступного року не бачили за пирогами.

На Святвечір були кутя, узвар, пшоняні млинці на олії, риба, квашені та солені овочі й фрукти, пироги. А ще батько кликав на вечерю мороз: відчиняв двері надвір і гукав тричі: “Морозе, Морозе, іди до нас куті їсти!”, а потім, почекавши кілька секунд, казав: “Як не хочеш, то й не йди до хати – на телята, на ягнята, а йди на ліси, на болота, де півні не співають, де добрі люди не бувають”. Далі батько читав молитву,

благословляв вечерю і всі починали вечеряти. На ранок удосвіта мати йшла до церкви до “утрені” – ранкової служби Божої, а

повернувшись із церкви, починала топити піч і готувати обід-розговіння. У цей час вся сім’я, не снідавши, ішла до церкви і була там до обіду. Після служби поверталися додому і аж тоді сідали обідати та розговлятися. Головною святковою стравою був ковбик, а також інші, звичайні страви – уже із м’ясних та молочних продуктів. Потім діти й молодь ішли в гості до хрещених. У нас ходили без нічого: куті не носили.

Колядували у нас від обіду до вечора: менші хлопчики й дівчатка разом, а старші – окремо. Щоправда, моя тітка, Параска Іванівна Свистільник (1914 р. н.), казала, що старші хлопці взагалі не колядували, але дядько, Михайло Іванович Коваль (1908 р. н.), розповідав, що сам ходив із хлопцями колядувати, особливо до “степовиків”: вони щедро обдаровували колядників і пригощали домашніми

147

Учасниця художньої самодіяльності Віра Пізняхівська, 2010 р.

наїдками. Навіть наспівував колядку “Ого-го, коза, ого-го, сіра...”, показував, як робили “козу” або “звізду” з образом Матері Божої.

Отже, старші хлопці все-таки ходили колядувати. А після колядування зазвичай були гуляння та вечорниці. Ще я точно знаю, що колядували і одружені люди. Це було, звичайно, зовсім інакше: одна подружня пара приходила до іншої, колядували, пригощалися, а потім разом ішли до іншої родини, ті приєднувалися, і згодом уже збиралася велика ватага, яка колядувала по селу до пізньої ночі.

На Меланки, за словами моєї тітки, щедрували від обіду до вечора лише діти й підлітки. Але тітчина юність припала саме на такі роки, коли про колядування й щедрування не йшлося, бо саме починалася жорстока колективізація, розкуркулення, і люди були так нажахані цими перетвореннями, що про розваги чи дотримання звичаїв не було й мови.

На Василя старші (чоловіки й парубки) починали засівати після півночі або удосвіта, а менші – зранку. Цей звичай майже не переривався до останнього часу.

На Водохреща готували на ставку з криги хрест і “коп’йо”, обливали їх буряковим квасом. Там же зі снігу робили підвищення (престол) для освячення води. За спогадами різних людей, для цього або у водоймі прорубували ополонку у вигляді хреста, або вморожували в кригу товстий кілок, який перед освяченням вибивали, даючи вихід фонтану води, яку освячував священик. Він читав певну молитву, а люди пускали голубів із прив’язаними до ніжок стрічками та салютували з рушниць. Так починалося гуляння з танцями та співами, хлопці умивали дівчат, крутилася крижана карусель –було весело!

Після Водохреща чи то на Івана Хрестителя (20 січня), чи на Різдвяний день (21 січня) “вигонили святки” – готували гребінь і днище до роботи: убирали у вінок із сухих гвоздик та чорнобривців, підперізували червоним рушником (як молоду), співали весільних пісень, жартували. Це робилося або в якійсь одній хаті, або несли це приладдя попід селом – з піснями, музикою, танцями.

Великодні свята починалися з Чистого четверга. До цього дня господині намагалися помазати й прибрати хату, скупати дітей. Звечора йшли до церкви (на Страть), приходили додому вдосвіта із запаленими свічками й писали кіптявою від свічки хрести на сволоках та біля входу до хати.

У п’ятницю й суботу пекли паски, фарбували яйця, робили писанки (мої найстарші родичі не пам’ятають, щоб робили писанки, але чули розповіді про це).

У суботу ввечері усі йшли до плащаниці (обов’язково всією родиною). Того дня у церкві не правилося: просто люди приходили цілувати плащаницю і поверталися додому, а вже звечора старші члени сім’ї несли святити паски. Причому, паску і все інше у нас носили святити не в кошику, а клали їх на віко від великої діжі. Заможніші родини їздили до церкви на підводі. Чи це був обов’язковий ритуал, чи звичай, чи просто демонстрація свого достатку – не відомо, але чомусь робили саме так навіть ті, що жили недалеко від церкви.

148

Учасник художньої самодіяльності Анатолій Шульга, 2010 р.

У неділю дуже рано їхали до утрені. Після утрені відбувався обхід і христосування, коли люди цілувалися й обмінювалися крашанками. Потім знову йшли до церкви, де відбувались урочиста служба, обхід і освячення пасок.

Після освячення люди не бігли мерщій додому, а стояли і чекали, поки вийде батюшка та скаже проповідь. Це був найурочистіший момент церковного дійства. Після цього усі цілували хреста і аж тоді йшли додому, умивали дітей, особливо дівчат, у воді, куди клали крашанку, а також, за словами деяких людей, – гроші (монети): щоб були здорові, як вода, багаті й красиві, як великодня крашанка. Далі сім’я розговлялася і займалася різними справами: хтось ішов у гості, а молодь – на вигін, де вже стояли зроблені заздалегідь гойдалки на чотирьох стовпах, і там розважалися: співали, танцювали, водили хороводи, грали у всілякі ігри. Такі розваги тривали два дні: у неділю й понеділок.

Після Великодня люди тиждень зовсім не працювали, а на другий тиждень працювали на городах, але тільки до заходу сонця. Після цього наставав святий вечір, коли читали молитовники або старші розповідали окремі біблійні легенди.

Перший понеділок другого тижня після Великодня був поминальним, коли люди на цвинтарі поминали померлих родичів. Цей ритуал ще називали “проводи” або “гробки”, а відбувався він так само, як і тепер, хіба що не з такими пишними застіллями та щедрими випивками.

Перед Трійцею гарно мазали хату з усіх боків і в суботу прибирали клечанням (клечінням): гіллям клена, берестка, горіха, а перед порогом закопували досить велике деревце осики (“А осику – до притики, щоб відьма не ходила, людям шкоди не робила”). Прикрашали гіллям хату і всі приміщення, біля дверей та на вікнах клали чи вішали полин, васильки, любисток, пижму, чебрець – теж як обереги. Долівку застилали лепехою або свіжою луговою травою.

У суботу йшли до церкви на вечірню службу, а на другий день клечали церкву. До обіду у церкві правилося, а по обіді, як і на Великдень, мешканці села ходили один до одного в гості або гуляли на вигоні: молодь співала, танцювала, а старші дивилися на неї, розмовляли і також співали. Але, як зауважують усі оповідачі, на такі “празники” не пили спиртного. Трійцю святкували три дні. На другий день (понеділок) ще правилося в церкві (усі три служби). На третій день вже не правилося, але працювати того дня ще не дозволялося. Потім до кінця тижня був святий вечір.

Русалій у нашому селі не пам’ятають, але кажуть, що в цей час не можна було купатися, особливо після заходу сонця.

Купальські свята у нас теж не дуже відзначалися. З одного боку, церква вважала це свято поганським, а з іншого, – воно припадало саме на жнива. Тому святкувати було ніколи, особливо за колгоспних часів. Але старші люди

149

пригадують, що на купальські забави селяни таки збиралися на вигоні – окремо старші, а окремо молодші: плели вінки, палили багаття, стрибали через нього (малі – через кропиву). А коли вже добре темніло, то йшли у вінках до ставу і там продовжували гуляння: палили вогнища, дівчата пускали вінки на воду (ворожили на заміжжя), а хто не хотів, то несли вінки додому і клали на капусту (щоб голівки були великі й тверді, як голова).

За моєї пам’яті на Івана Купала, окрім вогнищ, хлопці ще робили “ракети”: на кінець палиці намотували велику ганчір’яну кулю (або таку ж кулю робили без палиці, а гарно укручували дротом) кріпили до неї довгу (сантиметрів 80) дротину, потім просочували їх гасом і затемна, підпалювали, розкручували в повітрі й кидали високо вгору. Видовище було досить красиве, особливо коли по той бік річки те ж саме робили парубки із сусіднього села.

Православні батюшки й зараз негативно ставляться до цього свята, як до поганського, але воно давно вже втратило свою язичницьку основу і залишилося просто народним гулянням.

А ще Великий Хутір славився своїми велелюдними ярмарками. Як пригадує Параска Іванівна Свистільник, ярмарки розпочиналися з весни від Сорока святих та Теплого Олексія і тривали аж до кінця Петрівського посту. Ярмаркове торжище займало територію від Шитякового яру (біля гаража) аж до Кукобиного яру (це зо три кілометри), і торгували на ньому всім, що вирощувалося й вироблялося в селянських господарствах: худобою, кіньми, свинями, іншою живністю, збіжжям, сільгоспреманентом, тканинами, хустками, чобітьми або витяжками на чоботи (це чоботи без підошов і без задників). Готового одягу було небагато. Тут продавали діжки, горщики, сита, ложки, приладдя для ткацтва тощо. Торгували і печеним хлібом, булками, бубликами, цукерками.

Окрім торгівлі, були на ярмарках і розваги: карусель, гойдалки (по 5 коп.), “фотографія-п’ятиминутка” (маю таку фотографію тітки й матері з 1930 року), лотереї. На ярмарку часто виступали цигани з ведмедем чи верблюдом, причому, ведмідь “лікував радикуліт” – топтався по спині, а папуги чи мавпочки “провіщали майбутнє”, витягаючи папірці з віщуванням.

Та люди ходили на ярмарок не лише по крам чи за розвагами, а й послухати сліпих лірників, які співали тут псалми та інші пісні. Старшим людям особливо запам’яталася пісня про Морозенка, яку й досі згадують у Великому Хуторі. Лірники ходили й по селу, іноді їх запрошували на обід або залишали ночувати, якщо ярмарок припадав на холодну пору. Про кобзарів у селі не пам’ятають.

Постійних торгових точок раніше в селі не було. Торгували здебільшого жиди, які винаймали для цього приміщення у місцевих селян. На нашому краю торгівлею займалася сім’я Гершка та Еті, які наймали комору у діда Максима (зі слів тітки Параски) і торгували там горілкою, куривом, дрібним крамом. З початком колективізації жидівські шинки в селі зникли зовсім, бо з’явилися державні магазини (або, як казали, кооперація). Тоді ж почала занепадати і ярмаркова торгівля, бо майже вся селянська худоба була усуспільнена, а надлишки збіжжя вилучалися державою у вигляді продрозкладки та інших обов’язкових податків.

Створення колгоспів і стало тим переломним моментом, який докорінно змінив традиційний уклад сільського життя, його споконвічні звичаї і культуру. Почалося все з того, що найпрацьовитіших селян більшовики оголосили ворогами-куркулями і, нацькувавши бідніших селян, забрали у них землю, розграбували господарства. Тих, хто намагався чинити якийсь опір, вивезли до Сибіру або на північ Росії, а решту примусово загнали в колгоспи.

Записували до колгоспів, як правило, взимку або пізньої осені. Причому, робили це волюнтаристськими і навіть жорстокими методами: якщо хтось хотів до

150

Виступає дует у складі Антоніни і Анатолія Шолудьків

колгоспу, активісти розкривали хату, розвалювали піч, забирали всі харчові запаси та все надбане і йшли собі геть. Звичайно, більшість людей, глянувши на купу дітей і зваживши всі “перспективи” такого життя, змушені були віддавати все до колгоспу і записувалися до нього самі. Особливо впертих часом і катували (ставили босими ногами на розжарену сковороду). Серед особливо затятих одноосібників, які не хотіли вступати до колгоспу, моя тітка Параска називала сім’ю Парасів, яка була позбавлена всього їстівного і померла з голоду в 1933 році – весною вони виповзли на поле і спробували їсти зелені стебла ячменю, від чого й повмирали.

Люди тоді були абсолютно беззахисними перед сваволею сільських “пролетарів-активістів”, які завдяки своєму соціальному походженню могли грабувати заможніших односельців, забираючи у них зароблене тяжкою працею майно. Такий приклад я можу навести і з життя мого діда – Івана Савича Коваленка (в армії переписали на Коваля), який походив із бідних малоземельних селян. Спочатку він мав лише одну десятину землі, але був майстровитий і не ледачий, тому стягнувся ще на одну десятину. У 1911 році взяв позику в Полтавському відділенні Державного земельного банку і прикупив ще 6 десятин. Таким чином, до 1917 року мав 8 десятин землі і двох волів. Але за невиконання “продрозвьорстки” комнезамівці відібрали у нього волів, а згодом і землю. Одного з волів дід навіть змушений був записати на голову комнезаму, бо той погрожував Соловками.

На початку 30-х років більшовицька влада здійснила ще один тяжкий злочин, зазіхнувши на духовну культуру селян. Ще 1930 року у Великому Хуторі були закриті дві церкви, а 1935–1936 одну з них, Пелагеївську, і зовсім було зруйновано та розграбовано. І це робили переважно свої, задурманені комуністичною ідеологією люди, насамперед тогочасні “комсомольці”, які відчули себе безкарними вершителями людських доль. Якщо раніше літніх людей поважали за їхні розум, життєву мудрість і набожність, то тепер вони стали об’єктом знущань і глузувань – як “пережитки старого ладу”. Невдовзі більшовики повністю заборонили релігію, проголосивши своєю ідеологією войовничий атеїзм, тобто заперечення Бога. Водночас були заборонені і всі релігійні свята й традиції, так само названі “пережитками минулого”.

Ідеологічну порожнечу нова влада намагалася заповнити політичною пропагандою та різними видами пролетарської культури. Для її насаджування в селі почали відкривати хати-читальні та клуби, під які спочатку пристосовували звичайні сільські хати. Пізніше на території колгоспу “Незаможник” (голова Я.О. Дробот) звели двоповерхову будівлю клубу (його ще називали будинком колективіста), в якому розміщувалися ще й контора колгоспу та школа. Це був один з найкращих клубів нашої округи, при якому організували духовий оркестр, хор, драматичний гурток. Невдовзі тут уже ставили класичні українські вистави “Наталка-Полтавка”, “На перші гулі”, “Циганка Ружа”, “Сватання на Гончарівці” та інші. Керував хором і драмгуртком завідувач клубу Михайло Андрійович Пізняхівський. Він же був і художником-декоратором. А оркестром керував найнятий чоловік, який ще й будив на світанку сурмою колгоспників до праці. Тоді

151

ж у селі з’явилися й перші кінофільми, які демонстрували просто на вулиці, проектуючи зображення на білу стіну контори.

Взагалі-то, перші екранні сеанси у нашому селі побачили ще до революції. Моя бабуся Оксана Яківна Коваль (уроджена Дробот) розповідала, що перші такі видовища з проекційним ліхтарем були схожі на діафільми або слайди: нерухомі картинки на екрані з доданим текстом, який читав демонстратор. А потім з’явилися й рухомі картинки із звуковим супроводом.

Але такі розваги не могли замінити тієї традиційної, справжньої культури, яка йшла із самих глибин нашого народу і була його невід’ємною частиною. Наприклад, якщо взяти українське весілля, то воно було справжньою народною оперою, де кожний момент весільного обряду оспівувався, а всі ритуали мали своє значення і чітко виконувалися. Можливо, саме це давало установку молодим людям на постійне й довічне сімейне життя. Розлучень тоді, як відомо, було дуже мало. Великі сім’ї, багато дітей, зважання на думку громади, давні сімейні традиції, чіткий розподіл обов’язків у родині, особливо між жінками й чоловіками, – все це сприяло зміцненню сімейних відносин. Та й самий традиційний народний весільний обряд був набагато давнішим за християнське церковне вінчання, хоча, безумовно, воно теж вносило свою частку у збереження сімейного ладу.

Так само й інші традиційні обряди та ритуали, що були пов’язані з річним природним циклом і трудовою діяльністю людей, передавалися від покоління до покоління ніби мимоволі, непомітно, без будь-якого втручання якихось особливих навчальних інституцій. Просто люди не могли уявити, що весна прийде без її закликання, без веснянок, що сонце почне свій річний рух без колядок і щедрівок, а урожай буде отримано без тих усталених ритуалів, які супроводжували і оранку, і сівбу, і жнива. Мабуть, тому й важко відроджувати ці традиції, бо немає тієї основи вірувань, що була раніше, коли людина бачила себе невід’ємною часткою природи і твердо знала: завдаючи шкоди природі, ти шкодиш і собі. Але ота страшна революція спричинила переворот не лише соціальний, але й світоглядний, моральний, проголосивши людину царем природи, якому все дозволено. Хто ж покарає “царя”, якщо немає Бога? Це повело людей шляхом технічної цивілізації, яка відкинула духовну частину людської сутності: нема Бога, нема душі, а людина – це лише набір хімічних елементів; життєдіяльність, свідомість – це просто хімічні процеси, які відбуваються в людському організмі…

Та як би там не було, а духовне життя великохуторян не припинялося навіть у найтяжчі роки, зокрема й під час німецької окупації нашого села. Німецька влада дозволила відкрити Петро-Павлівську церкву, у якій до цього була колгоспна комора, тож люди ходили до цього храму. Але особливого дотримання обрядів у цей час, мабуть, не було. Жителі села відбували весілля, хрестили дітей, відзначали релігійні свята, але робили це тихо, без традиційних для таких заходів гулянь – бо війна.

Моя тітка Надія Ониськівна Полонська (уроджена Дробот), пригадувала, як наші льотчики, пролітаючи над окупованою територією, крім листівок політичного змісту скидали ще й такі: “Українська молода, скинь німецькі провода!”. Річ у тім, що дівчата-наречені для свого весільного вбрання робили намисто з кольорової ізоляції німецьких телефонних проводів, а радянській владі це, напевно, не подобалося. Але я пригадую, що таке “намисто” сільські дівчата робили й після війни, замінюючи ним дорогі коралі.

По війні культурне життя в селі поступово відновилося, але того ентузіазму і піднесення, що раніше, вже не було. Переважно воно спиралося на творчість самодіяльних та аматорських хорових колективів, які готували концерти й вистави. Приміром, я пригадую “Наталку-Полтавку”, підготовлену Марією Іванівною Коваль

152

і поставлену в “кіровському” клубі (колгосп ім. Кірова) близько 1956 року, а також вистави-комедії “В степах України” та “Фараони”, інсценізовані працівниками “жовтневого” клубу (колгосп “Жовтень”). Свої хорові колективи і драмгуртки були й при обох великохутірських школах: як учнівські, так і вчительські. Ще один художній колектив діяв при сільській лікарні. Як правило, до свят хорові колективи давали в селі безкоштовні концерти, а по буднях ці концерти були платними (квиток коштував 20 коп.). Але і в будні, і на свята виступи хорових колективів збирали багато людей, бо для них то була чи не єдина можливість розважитися й відпочити після важкої праці.

У цей час (60–70-ті роки) дуже поширеними були і гастрольні виступи художніх колективів, які їздили з концертами по сусідніх селах Золотоніського та Драбівського районів. Крім цього, практикувалися взаємні творчі звіти колгоспів, що змагалися. Так, Великий Хутір перебував у соцзмаганні із селом Безпальче, з яким щороку обмінювався звітними концертами.

Нині, щоб підтримувати активність сільських закладів культури, проводяться районні та обласні огляди-конкурси художньої самодіяльності, у яких беруть участь найкращі колективи. Наше село на таких конкурсах представляє сільський хор, яким уже багато років керують М.О. Жук та М.Д. Коваль. Є у селі і фольклорний гурт “Надвечір’я” (кер. М.Д. Коваль), фольклорний квартет “Мова душі” (кер. А.Є. Шолудько) та кілька гуртів ситуативного плану – дуети, тріо, театр мініатюр.

Не розучилися, на щастя, наші жінки та дівчата й вишивати. Щороку, окрім звіту художньої самодіяльності в райцентрі, наше село готує виставку виробів народних майстрів (вишивка, ткацтво, бісеро- та соломоплетіння, різьблення та випалювання по дереву тощо). Є в нас чудові фахівці: вишивальниці та художниці Надія Колотило, Ярослава Щербак, які – що дуже важливо – працюють з дітьми та молоддю. І небезуспішно: про юних вишивальниць Великохутірської школи знають уже й на Черкащині, по Україні, і за кордоном. Але підтримувати на гідному рівні ці види народної творчості стає дедалі важче. Головна проблема полягає у пасивності людей, особливо молоді, збайдужінні до народної творчості. Якщо раніше люди самі

прагнули краси, то тепер за можливість збагатитися духовно, самовиразитися дехто вимагає навіть матеріальної компенсації (“Хай мені заплатять за те, що я в хор ходжу!”). І це, на жаль, також характеризує сьогоднішній стан культури та духовності людей. На мою думку, до цього призвело багаторічне нехтування українською культурою і зневага до народних звичаїв та традицій, виховання молоді на прикладах субкультури або й відвертого безкультур’я.

Вибратися з такої духовної прірви дуже нелегко, але мусимо все зробити для порятунку української чи навіть – просто людської душі. Інакше на нас чекає духовна смерть і забуття.

Михайло Коваль, заслужений працівник культури України,

майстер народної творчості ***

153

Н. Я. Колотило зі своїми роботами, 2010 р.

Застелю білий світ рушниками

же більше тридцяти років учителька Великохутірської загальноосвітньої школи Надія Яківна Колотило колекціонує та досліджує вишивані рушники, якими її односельці здавна прикрашали свої оселі. Ще й сьогодні в багатьох

будинках Великого Хутора можна побачити ті рушники на образах, картинах, настінних дзеркалах, на рамках з фотографіями, де вони органічно доповнюють хатній інтер’єр, створюючи неповторну атмосферу домашнього затишку і тепла. Багато таких рушників і в місцевій Петро-Павлівській церкві, завдяки чому вона завжди виглядає просто й урочисто.

Проте в колекції Надії Колотило не тільки ті рушники, якими господині прикрашали своє житло, а й багато ритуальних рушників, які старанно готувалися до певної сімейної події, а потім надовго осідали у бабусиних скринях разом з іншими полотняними скарбами. З часом значна частина тих скарбів виходила з моди і втрачала свій естетичний вигляд, перетворювалася у різне ганчір’я, яке згодом безслідно зникало разом з рукотворними символами та візерунками.

Скільки за останні десятиліття у Великому Хуторі зникло таких витворів навіть важко собі уявити, бо раніше тут ткали і вишивали рушники практично у кожній селянській родині, де були дівчата. І кожна вишивала на свій манір, як підказувало серце чи сокровенні почуття. Але і з того, що дійшло до нашого часу, можна зробити висновок, що на території села художнє вишивання було найпоширенішим видом декоративно-ужиткового мистецтва, яке передавалося з покоління у покоління протягом кількох століть. І тільки тому воно потребує глибокого вивчення та збереження. Щоб не обміліла криниця душі народної.

Цією ідеєю Надія Яківна Колотило прониклася ще під час навчання на відділенні вишивки Решетилівського училища художніх промислів (було це у 1980 –1982 роках). Уже під час своїх перших канікул, приїхавши додому, разом з мамою почала збирати по сусідах та знайомих вишивані сорочки та рушники, які й стали першими експонатами її колекції. А потім односельці й самі почали приносити та передавати їй рушники, відчуваючи, що цікавість до них молодої дівчини викликана не якимись меркантильними інтересами, а щирим бажанням осягнути це народне мистецтво і передати його наступним поколінням.

На той час пані Надія вже працювала методистом у Драбівському районному будинку творчості, при якому заснувала гурток “Рушничок”: навчала у ньому дітвору премудростям народного мистецтва і вдосконалювала власну майстерність, відточуючи на полотні різні техніки вишивки та оздоблення рушників. Отак вона освоїла і одну з найскладніших технік, яка називається “занизування”, і на основі неї вишила більше десятка оригінальних полотняних рушників. Вони також поповнили її колекцію рукотворних виробів.

Наразі у цій колекції більше 80 різнопланових рушників і до 30 фрагментів народної вишивки, які Надія Яківна зберігає і у себе вдома, і у місцевому краєзнавчому музеї, і у шкільному кабінеті образотворчого мистецтва, де вже кілька

У

154

Великохутірські рушники з колекції Н. Я. Колотило

років діє створена нею виставка великохутірських рушників. І про кожен з них пані Надія може розповідати годинами.

“Оцей рушник, вишитий білим по білому, мені подарувала баба Софія Жук, яка жила у нас на Стійлі (куток В. Хутора, – В.К.), – говорить Надія Яківна. – Бачите, який він цікавий: з тонкого лляного полотна, і широка мережка з обох боків теж зроблена білою лляною ниткою. Баба Софія казала, що цей рушник вишивала ще її мама собі на весілля, а тоді передала їй у спадок. Я думаю, що цьому рушникові не менше 120 років”.

А ось ще один шедевр народної творчості. На білому полотні застигли червоні грона винограду, а під ними якісь дивовижні квіти, оперезані червоно-чорними смужками і тонкою мережкою. Вгорі на полотнищі вишито морський якір – символ надії, по обидва боки від якого зупинилися дві куниці-красні дівиці.

“Цей весільний рушник невідома майстриня вишила у 1917 році й, напевно, закодувала у ньому свої потаємні надії на сімейне щастя, – говорить Надія Яківна, – а

яким було те щастя, ми вже ніколи не дізнаємося. Та факт залишається фактом: кожен рушник має свою історію, свої особливості, які були продиктовані і його призначенням, і художнім хистом майстрині. Наприклад, ось цей довгий рушник використовували повитухи при пологах, – пояснює Надія Яківна. – Вони закріплювали його на сволоку хати і при пологах породілля допомагала собі, тримаючись за рушник. А ще до того, як народжувати, вона мала на

Великдень обов’язково освятити цей рушник у церкві. Потім ним замотували колиску. Коли ховали померлу людину, то виносний хрест також пов’язували вишитим рушником, який потім залишався у церкві. Так що рушник, як предмет духовної і матеріальної культури, супроводжував людину протягом усього її життя: і в радості, і в горі”.

Супроводжує він по життю і Надію Яківну Колотило. Тому, роздивляючись у її творчій майстерні великохутірські рушники, для яких уже й стін не вистачає, мимоволі поцікавився: а з чого ж усе почалося? Звідки у простої сільської дівчини з’явилося оце захоплення вишиваними рушниками, без якого вона себе уже й не мислить?

Інтерв’ю на тлі рушників

— Напевне, почалося все з того, що я народилася і виросла у Великому Хуторі, – розповідає Надія Яківна, – тут коріння мого роду, роду Стригунів, які згадуються серед жителів села ще з кінця XVIII сторіччя. Змалку я бачила як вишивала моя мама, Катерина Федорівна. І коли вона вишивала, у неї від полотна залишалися вузенькі смужки коленкору та коротенькі нитки, якими мені можна було забавлятися. То я і собі за мамою починала вишивати. Тільки розженуся, тут нитка закінчується, я беруся за нову. Отак і навчилася. А ще мама розповідала, що один з моїх прадідів, Никифор Стригун, був ткачем у Великому Хуторі. Робив рамки для ткання, сам придумував візерунки і роздавав людям, які за ними ткали рушники.

Бачила я і те, як вишивають інші жінки. Одного разу мама каже: ти піди до тьоті Наді (вона жила недалеко від нас), у неї там такі гарні рушники. І справді, вони

155

“Дерево життя” на вишитому рушнику

мене зачарували. Бо до війни у нашому селі здебільшого вишивали домотканими фарбованими нитками – червоними і чорними, але ті дівчата, які під час війни були вивезені на примусові роботи до Німеччини та Австрії, попривозили з собою додому яскраві штапельні кольорові нитки, а з ними і кольорову гладь. Отож, у тітки Надії рушники були вишиті кольоровою гладдю, бо її мама, баба Настя, теж була в Німеччині.

— То Ви, напевно, з дитинства мріяли стати вишивальницею? — Та ні, в дитинстві я мріяла стати учителькою. Бо мама розповідала, що моя

бабуся працювала у школі. І оця думка чогось так запала мені в душу, що я іншої професії для себе й не уявляла. Дарма, що бабуся працювала прибиральницею. Але ж у школі! І коли у 1979 році я закінчила великохутірську середню школу, подала документи до Черкаського педінституту, де на філологічному факультеті вже навчалися дві мої двоюрідні сестри. Думала, що піду за ними, успішно здала екзамени і... не пройшла за конкурсом. Після цього повернулася додому й рік була біля батьків. А згодом у “Сільських вістях” натрапила на оголошення про прийом студентів до решетилівського училища художніх промислів України. Прочитала, що таких училищ в Україні всього два (ще одне було у Вижниці) і вирішила поступати в Решетилівку на відділення килимарства. Саме тоді у селі була велика мода на килими, і у нас вдома теж з’явився справжній бельгійський килим. То я думала, що навчуся сама робити такі килими. Але на відділенні килимарства подивилися мій атестат, а в ньому були тільки гарні оцінки, і сказали, що взагалі-то на килимарство ідуть слабші учні. Мене запитали: може, ви підете на вишивку? Ні, я на килимарство. Після цього мені дозволили два тижні ходити по всіх відділеннях, щоб я краще познайомилася з училищем. Була я і у шевчих, дивилася, як вони працюють, і у вишивальниць, які демонстрували ручну та машинну вишивку, і у ткачів та килимарів. А завершилося моє знайомство екскурсією у їхній музей, де зберігалися дипломні роботи всіх учнів училища. І коли я побачила ті роботи, зокрема дипломні роботи вишивальниць, то сказала собі: піду на вишивку. Бо це було таке диво, якого я ніде не бачила. У нас, у Великому Хуторі, здебільшого вишивали хрестиком, це були чорні і червоні візерунки. Навіть у 70-ті і 80-ті роки ще вишивали в такій гамі. Хоча були й кольорова вишивка, художня гладь, а на сорочках зустрічалося прудкування, коли усе підрублювалося мережкою. Більше я нічого не бачила. А тут таке різноманіття!

— Що дало Вам навчання в решетилівському училищі художніх промислів?

— Училище відкрило мені очі на українську вишивку, бо ми вивчили більше ста технік вишивки, якими володіли майстрині багатьох слов’янських країн: Польщі, Білорусі, Росії, Болгарії, Чехословаччини тощо. Для мене це було справжнє відкриття, яке збагатило безцінними знаннями і навичками. Уже закінчуючи училище, свою дипломну роботу (це була українська сорочка) я вишивала змішаними техніками, серед яких була полтавська гладь з мережками, прутиком, ляхівкою. Для цього я сама придумала малюнок, в якому об’єднала і візерунок, і мережку, та вишила їх такою мозаїкою, що й зараз пам’ятаю ту сорочку. Вона

156

Вишитий рушник в інтер’єрі сільської хати

зберігалася у музеї училища разом з іншими дипломними роботами, а потім казали, що їх за долари продавали іноземцям і за ці кошти утримували училище.

Отже, роки навчання в решетилівському училищі для мене не минули марно, я там багато чого навчилася. Та мені цього було замало, захотілося навчати дітей. Тому, повернувшись додому, я пішла до школи і запропонувала свої послуги. Але там сказали, що, крім спеціальної освіти, потрібна ще й педагогічна, і тільки з такою умовою мене можуть взяти на роботу. Я погодилася, деякий час працювала організатором позакласної роботи, а у 1984 році вступила до Київського педагогічного інституту імені Горького на факультет педагогіки виховної роботи. Там же здобула спеціальність вчителя етики і психології сімейного життя та

керівника студії образотворчого мистецтва. Таким чином, ще п’ять років мені довелося вивчати образотворче та декоративно-прикладне мистецтво, бачити музеї Києва, роботи інших митців. І це ще більше переконало мене в тому, що я на правильному шляху, займаюся своєю справою.

У 1989 році, після закінчення педінституту, мене перевели до районного будинку дитячої творчості на посаду методиста. І того ж року я створила там гурток “Рушничок”. А потім вийшла заміж за великохутірського хлопця Руслана Колотила і знову повернулася до рідної школи із своїм “Рушничком”. З того часу викладаю тут образотворче мистецтво і етику та навчаю дітей мистецтву вишивки.

— Наскільки сучасна молодь і сучасне покоління великохуторян

цікавляться вишивкою? Що їх приваблює у цьому мистецтві? — У мене є такі дівчата, які приходять і кажуть, покажіть як далі вишивати, бо

дома немає кому. Десь обірвалася ота ниточка, традиція, коли своє уміння мати передавала доньці, а та своїм дітям, і так далі. Наприклад, моє покоління дівчат уже не вишивало, бо більшість з них гарно вчилися і поступили у вузи, а потім, отримавши спеціальність, залишилися у містах. А там інша культура, інші традиції.

Але останнім часом інтерес до української вишивки знову відроджується. Наприклад, років 10–15 тому в нашому селі з’явилася традиція, коли на випускному вечорі батьки стелять під ноги своїм дітям рушники у далеку дорогу. Звичайно, кожна мати намагається вишити для своєї дитини найкращий рушник. Приходять, просять показати якісь візерунки або техніку шиття. Та й самі дівчата-старшокласниці все частіше беруться за голку з ниткою, щоб вишити собі весільний рушник. У мене був клас, де майже всі дівчата вишивали собі такі рушники. Причому, вибирали оригінальні візерунки із старих рушників і вишивали з такою умовою, щоб рушники не повторювалися і до весілля ніхто не бачив закінченої роботи. Навіть я.

— А які рушники подобаються Вам, і як часто Ви вишиваєте? — Найбільше мені подобаються ткані кролевецькі рушники. Колись подібні

рушники виготовляли і у Великому Хуторі. Але сьогодні ткати немає на чому, тому на основі техніки занизування, але спеціальним, придуманим мною методом, я вишила свій перший рушник, схожий до кролевецького. І коли я його закінчила, сама

157

Сільська вишивальниця О. В. Козоріз за роботою, 2011 р.

за себе зраділа. Бо у кролевецьких рушників особлива фактура ткання, так не вишиєш і не скопіюєш. Виходить або велике, або мале. Наприклад, на кролевецьких рушниках мені подобалися зірки або чергування широких і вузеньких смуг. Я намагалася повторити ці візерунки, але в мене виходив уже свій малюнок, в залежності від того, якою була ширина полотна, клітинки, фактура нитки.

Власних рушників у мене небагато. Спочатку я вишила для себе по одному рушнику різними техніками: вирізуванням, занизуванням, хрестиком, гладдю, – просто хотілося попробувати. А потім вишила кілька рушників на замовлення, бо свого часу залишилася без роботи і треба було якось виживати. То людям це було недорого, а мені цікаво. Спочатку я вишивала маленький зразочок, а потім за ним вишивала цілий рушник. Таким чином вишила, може, сім, а може, дев’ять рушників, і всі різні. Тепер таких великих робіт я вже не вишиваю, бо вони забирають багато часу, а тільки навчаю дітей. Але якщо хочу відпрацювати якусь нову техніку, то залюбки беруся вишивати серветку чи скатертинку. Але вона може бути лише в одному екземплярі – не люблю повторюватися.

— Надіє Яківно, а як колекціонування рушників поєднується з Вашою педагогічною роботою?

— Колекціонувати рушники я почала ще під час навчання у решетилівському училищі. Але їх було небагато. А вже пізніше, займаючись вишиванням з

гуртківцями, ми організовували різні виставки, і частину рушників, які приносили діти, з дозволу батьків вони залишали у гуртку “Рушничок”. Поступово у мене назбиралася певна кількість рушників, і коли я побачила, що якихось мало, а якихось багато, почала збирати саме полотняні або лляні рушники, бо коленкорові між собою дуже схожі. Потім у будинку дитячої творчості мені виділили клас, де з учнями ми зробили музейну кімнату рушника і першу виставку з моєї колекції (на той час у ній було близько 30 рушників), запросили туди людей, яким це було цікаво. І мабуть, з того

часу мені почали приносити все більше й більше рушників. Та я й сама ходила по людях, розпитувала, які у кого є рушники. Якщо бачила, що деякі повторюються, обмінювала їх на інші рушники, яких у мене ще не було, і таким чином поповнювала свою колекцію оригінальними виробами.

Пригадую, якось мене запросила до себе додому Катерина Яківна Криворот (на жаль, уже покійна), яка мала багато рушників. Прихожу, а вона саме варить картоплю для курчат і полотняним рушником знімає з плити чавун. Я ледве мову не тратила від несподіванки. Там такий цікавий рушник: з великими ружами, ліліями, виноградом, церквою і стовпами! Побачила я його та й кажу господині:

— Бабо Катерино, віддайте мені цей рушник. — Та він же у сажі.

— То я виперу, полотно гарно переться, віддайте. Отак у моїй колекції з’явився ще один рушничок. А ще у Великому Хуторі була така традиція: коли помирала стара бабуся, то

вишиті нею рушники і сорочки роздавали сусідам і знайомим, щоб не пропадали. Зараз прості хустинки роздають, а раніше роздавали оце придане із скрині. То деякі з тих рушників потрапили і до мене.

158

Тканий рушник з колекції Н.Я. Колотило

— А які особливості великохутірських рушників: за стилем, за технікою виготовлення, використовуваними орнаментами? Чим вони відрізняються від рушників, які вишивали в інших населених пунктах нашого краю?

— Як ви знаєте, раніше Великий Хутір належав до Полтавської області, а ще раніше Полтавської губернії, отож, у великохутірських рушниках найбільше відчувається вплив традиційної полтавської вишивки. Рушники вишивали червоним кольором або білим по білому – це кольори Полтавщини. Якщо червоним, то найчастіше це було Дерево життя: у маленькому горнятку чи вазі піднімаються трьохфазні гілки, які завершуються або великою квіткою, або пташечками. Для цього використовували домоткані нитки, фарбовані кустарним методом – бузиною, тому згодом вони вицвітали, вимивалися, вигорали. Але у мене зберігся фрагмент рушника, вишитого жовтим кольором. На ньому, знову ж таки, Дерево життя і по кругу вишито бережечок із квіточками та маленькою обводкою.

Часто зустрічаються і білі рушники з гіллястими візерунками. Вони теж характерні для Полтавщини, зокрема її західних районів – Лубенського та Пирятинського. Такі рушники вишивали або на ікони, або вішали над вікнами замість тюлі. А причина була в тому, що не було кольорових ниток, тільки лляна біла нитка. І цією ниткою можна було зробити візерунок тільки у вигляді мережки. Як кажуть, багатство в бідності.

Але з часом схема рушника змінювалася. Пізніше у Великому Хуторі вишивали чорним і червоним з використанням мережки, а по краях полотнища знизу і зверху в дзеркальному зображенні розміщували візерунки з хвилястими лініями і ружами. Не важко помітити, що на таких рушниках переважають рослинні орнаменти, які передають тісний зв’язок людини з природою. Зустрічаються також і геометричні орнаменти, різні птахи та звірі, які оточували людину.

Оце ті рушники, які є характерними для Великого Хутора. Але я помітила, що навіть в одному селі рушники вишивали по-різному. “Гвардійські” рушники (Гвардія – східна частина В. Хутора, яка відносилася до колгоспу “Гвардія”, – В.К.) були яскравішими і більш зашитими. І вишивалися вони майстринями, які знали кому або для чого вони це роблять. А “жовтневі” (західна частина села, яка відносилася до колгоспу “Жовтень”, – В.К.) – були біднішими, менш зашитими. Про такі рушники казали “та це так, аби перебрести й повісить”, тобто новий рушничок вишивався легенько, щоб тільки освіжити до Різдва полотно. Тому молоді дівчата, які виходили заміж за гвардійських хлопців, казали, що у них рушники кращі.

— Рушників якого періоду найбільше у Вашій колекції, і чи можна за нею визначити, коли у Великому Хуторі було найбільше розвиненим мистецтво вишивки?

— У моїй колекції найбільше рушників, що датуються 50-60-ми роками XX століття. Тоді у Великому Хуторі вишивали дуже багато: коли молода дівчина виходила заміж, то у її скрині мало бути не менше 20 рушників. Цими рушниками вона мала прикрасити хату свого чоловіка. Пам’ятаю, коли одружувався брат Надії Іллівни Білоус (мені було років шість чи сім), то казали, що завтра усі підуть

159

Вишитий“білим по білому” рушник з колекції Н. Колотило

дивитися чим молода хату вбрала. Бо коли чоловік приводив у свій дім молоду дружину, свекруха знімала свої рушники, а молода повинна була із свого приданого застелити ліжко з підузорником, штук вісім наволочок і завісити рушниками всі картини, дзеркала і вікна, що були в хаті. Очевидно, такої традиції дотримувалися і раніше. Бо у моїй колекції є кілька дореволюційних рушників, які датуються кінцем XIX століття, а також рушники, які були вишиті у 20-ті, 30-ті та в 40-ві роки. Це видно по датах, які господині вишили на полотні. Але багато рушників було втрачено під час війни. Старі люди розповідали, що у 1943 році, після звільнення Великого Хутора від фашистів, у селі знаходилися два військово-польові госпіталі й багато полотняних рушників пішли на бинти. На ці потреби жінки також віддавали свої хустини та полотнища від сорочок. Їх ретельно виварювали і потім перев’язували поранених.

За моїми спостереженнями, переломним періодом у розвитку народної вишивки стали 70-ті роки, коли колгоспники почали отримувати гроші, а з ними і можливість купляти фабричний крам. Отож, люди стали жити заможніше, і народна творчість відійшла на другий план. У моїй колекції дуже мало рушників за цей період.

— А хто сьогодні у Великому Хуторі, крім Вас, займається вишиванням? Чи є надія, що це унікальне мистецтво остаточно не зникне, і що наші діти бачитимуть вишивані рушники не тільки у музеях?

— З відомих сільських вишивальниць можу назвати Поліну Дмитрівну Савченко, яка живе біля церкви. У неї не хата, а справжній музей, у якому і килими

ручної роботи, і рушники, і рішильє, і цілі картини, вишиті з найтоншими відтінками кольорів. Потім я бачила, як вишивала покійна Лідія Миколаївна Вербицька, вона захоплювалася сучасною вишивкою і мала до цього дуже великий хист, її роботи побували не на одній виставці. Гарно вишиває і Варвара Дем’янівна Криворучко, вона у нас ще й учасниця художньої самодіяльності – співає у хорі. Ганна Іванівна Новик, колишня учителька української мови та літератури, а нині завідуюча шкільною бібліотекою. Поки працювала педагогом, їй не було коли вишивати, а вийшовши на пенсію, попросила показати їй техніку занизування. Я показала один візерунок, то вона з цього візерунка зробила цілу серію рушничків у різних кольорах. Ганна Іванівна теж представляла свої роботи на виставках.

А взагалі, у селі вишиває багато жінок: хтось для дітей чи онуків, хтось для церкви, а хтось для власного задоволення. Свого часу, коли відновив свою

діяльність сільський хор, майже всі його учасники вишили собі сорочки, бо приходили до мене за візерунками. До того ж у селі є багато людей, які працюють з бісером, в’яжуть гачком, займаються плетінням. І це говорить про те, наскільки працьовитий і талановитий наш народ, наскільки сильно розвинене в ньому творче начало та потяг до прекрасного. Вдячна долі, що живу серед таких людей.

***

160

Старовинна пасіка. Музей народної архітектури та побуту, с. Пирогово, 2010 р.

Пасічник Андрій Хміль за роботою, с. Великий Хутір, 2011 р.

Бджільницькі традиції: учора і сьогодні

кось Альберт Ейнштейн висловив думку, що через чотири роки після того, як зникне остання бджола, зникне і людство. Не знаю, на чому базувалося це пророцтво відомого вченого, але останнім часом ці слова все частіше

повторюють українські бджолярі, які говорять про те, що зникнення бджіл набуває катастрофічних масштабів. Причому, йдеться не стільки про загибель від хвороб чи суцільної хімізації, а саме про зникнення, причину якого поки що не можуть пояснити ні вчені, ні самі пасічники.

От і великохутірський пасічник Андрій Хміль, з яким мені довелося спілкуватися, стурбований зменшенням популяції бджіл, з якими він “дружить” більше 20 років. Наразі у господарстві Андрія близько 50 бджолосімей, які дають не поганий прибуток. Але господар говорить, що з кожним роком займатися бджільництвом стає все важче і важче, бо з полів зникло багато медоносних культур, погіршилася екологічна ситуація, з’явилися нові хвороби. “Якщо така ситуація триватиме й далі, то дійсно, бджоли можуть зникнути, а людство отримає великі проблеми, пов’язані з продовольчою та екологічною безпекою, – говорить Андрій Хміль, – адже бджоли корисні не тільки тим, що носять нектар та виробляють з нього мед, дають віск і прополіс, а й тим, що запилюють багато рослин, підтримуючи у природі необхідну рівновагу. Тому з давніх давен люди намагалися оберігати бджіл і вважали їх священними комахами”.

Тут треба сказати, що на українських землях бджільницьким промислом займалися ще давні слов’яни, тому за сотні літ у наших предків виробилося особливе ставлення до цього заняття, а також певні уявлення щодо самих бджіл. Український етнограф Василь Милорадович писав, що наші предки вважали їх божими комахами, яких гріх було убивати. Для мертвої ж бджоли годилося

викопати ямку і поховати, як людину, накривши святою землею. Пасіка вважалася ледь не святим місцем, а крадіжка з пасіки меду чи воску прирівнювалася до святотатства. Для охорони бджіл від різних напастей господар ставив на пасіці хрест, бажано з дерева, розбитого блискавкою, а також ікону святих Зосима і Саватія, яких вважають покровителями бджіл. Молитвами до цих святих супроводжувалися і всі найважливіші роботи на пасіці.

З великою повагою до бджіл ставився і Петро Іванович Прокопович (1775 –

1850), якого вважають основоположником раціонального бджільництва. Адже саме

Я

161

Ікона святих Зосима і Саватія – покровителів бджіл та бджолярів

він почав серйозно вивчати біологію бджолиної сім’ї і винайшов рамковий вулик, який використовується дотепер. Крім того, Петро Прокопович заснував першу в Україні школу бджільництва, яку відкрили 1830 року в селі Пальчики на Чернігівщині.

Ну, а коли ж зародилось бджільництво на великохутірських землях? І ким були перші сільські пасічники?

Відповідь на ці запитання можна частково знайти у архівних документах, які доносять до нас відгомін минулих століть. Один з таких документів – Рум’янцівський опис Великого Хутора та Великохуторянської слобідки, датований 1767 – 1769 роками. Серед інших об’єктів, які потрапили до цього опису, була і казенна пасіка, що належала до економії кантакузінських маєтностей. Завідував цією пасікою місцевий мешканець, 45-річний Іван Кобець. “Показанный пасечник Кобец в усмотрении казеных пчел находится в услужении сам без жены за получения себе в экономии маетностей кантакузиных в год трех рублей денег, шубы овчинной, свиты, штанов, сапогов и четырех четвертей пяти четверичков четырех гарцов разного хлеба”, – сказано в описі. Там також зазначено, що “оной пасечник панщины против протчих описанных подданых не делает, консистеных же дач платит от хаты в год по рублю и две копейки”.

Щодо ж до самої пасіки, то, як видно з Рум’янцевського опису, стояла вона за греблею в казенному саду і нараховувала 93 вулики чи бджолосім’ї, які давали непоганий прибуток. Там же, при пасіці був і погріб “для поклажи оных пчел”, сказано в описі. Ревізори зафіксували, що “с оных пчел мед, получаемый в прибель, отдается в шинки Государевые в продажу и также продается в местечке Золотоноше и получается со всего того в год 38 рублей и 46 копеек”.

Отже, казенна економія була зацікавлена в утримані пасіки і її доглядача, бо, як бачимо, праця пасічника добре оплачувалася як грошима, так і хлібом, а сам він хоч і був посполитим, але знаходився у привілейованому становищі, оскільки не відбував панщини. Також можемо говорити про високу кваліфікацію Івана Кобця, бо у його віданні була досить велика пасіка, догляд за якою потребував певного досвіду і навичок. Це свідчить про те, що Кобець добре знав своє ремесло і мабуть займався ним не один рік. До того ж, ним було дуже вдало вибране місце для пасіки, яке знаходилося на природному пагорбі. З південно-західного напрямку він омивався річкою Золотоношкою, був захищений від вітрів і добре прогрівався сонцем. Цікаво, що на цьому місці й досі знаходиться бжолярське господарство, яке раніше належало місцевому колгоспу, а тепер відноситься до агрофірми “Великий Хутір”.

Інший факт свідчить про високу прибутковість казенної пасіки, якою завідував Іван Кобець. Нескладні підрахунки говорять про те, що кожен вулик а точніше бджолосім’я з його пасіки давали щонайменше 40 копійок прибутку. А от у мешканця Великохутірської слобідки (нині це частина Великого Хутора) Василя Литвина, він складав лише 13 копійок. Царські ревізори зафіксували, що 50-річний Василь Литвин, який переселився на великохутірські землі з міста Чернігова, мав при своєму дворі пасіку на 15 бжолосімей, а його річний дохід від продажу меду

162

Колгоспна пасіка на території с. В. Хутір

складав 2 рублі. Щоправда, тут треба зважити на те, що у Василя Литвина було досить велике сімейство: дружина і семеро дітей, отож, можна припустити, що частина отриманого ним меду залишалася на домашнє споживання.

Таким чином, вдалося з’ясувати, що на великохутірських землях бджільництво зародилося ще за часів Гетьманщини, а першими (або одними з перших) бджолярів тут були Іван Кобець і Василь Литвин. У будь-якому разі, матеріали Рум’янцевського опису засвідчують, що бджолярські традиції на території Великого Хутора мають дуже давнє коріння і цікаву історію. Про розвиток цих традицій можемо судити ще з одного історичного документа – “Збірника з господарської статистики Полтавської губернії за 1887 рік.” Його дані говорять про те, що через 118 років після проведення Рум’янцевського опису у Великому Хуторі було вже 27 селянських господарств, які займалися бджільницьким ремеслом і тримали 321 бджолосім’ю. При цьому 7 господарств мали 10 і більше вуликів.

І така картина була характерна не тільки для Великого Хутора, а й для інших населених пунктів Золотоніського повіту. Тому Золотоніське земство в силу своїх можливостей сприяло бджолярам і намагалося підтримувати розвиток бджолярства. У 1878 році воно створило спеціальну комісію, яка мала виробити заходи для розвитку бджільництва. А наступного року член цієї комісії гельмязівський священик Михайло Богацький доповідав, що бджільництво у нашій місцевості існує переважно у дрібних

землевласників або землеробів, які обробляють найману землю. При відсутності у них значних ділянок землі та лісів бджільництво підтримується пересуванням пасік на лісові та польові угіддя, які наймаються в інших осіб. А це нерідко спричиняє сварки між різними бджолярами, які змушені терпіти незручне сусідство. У своєму звіті М. Богацький також відзначав, що переважна більшість бджолярів повіту використовували прості вулики або так звані дуплянки і дуже рідко – вдосконалені вулики системи Прокоповича (через дорожнечу останні були лише у кількох великих маєтках). Тому для поширення передових досягнень у галузі бджільництва земська комісія рекомендувала запровадити волосні з’їзди пасічників, які б сприяли обміну між ними досвідом, а також увести в народних училищах читання лекцій про бджільництво. Серед інших заходів комісія також рекомендувала розширити в повіті посіви медоносних культур і порушити перед урядовими структурами клопотання про відміну акцизних зборів для господарств, які виробляли питний мед (медовуху).

Чи були виконані ці рекомендації, нам не відомо. Але ми точно знаємо, що у Золотоніському повіті бджолярство успішно розвивалося і в наступні десятиліття. Про це, приміром, свідчить той факт, що на початку XX століття у Золотоніській сільськогосподарській школі імені Столипіна вже викладали основи бджільництва. За даними Третього подвірно-господарського перепису, у 1910 році в Золотоніському повіті було 2118 господарств, які мали пасіки. Найбільше таких господарств було у Золотоніській волості (179), Прохорівській (165), Піщанській (151), Мойсенській (150), Кропивнянській (128), Жовнінській (110). У Великохутірській волості на цей час було лише 43 господарства, де займалися бжільництвом, зокрема 17 – у Великому Хуторі. В них статисти нарахували 331 вулик. Абсолютна більшість господарств використовувала так звані прості вулики-дуплянки і лише в одному господарстві був сучасніший рамковий вулик.

163

Подальший розвиток бджільництва на території села відбувався у двох секторах – індивідуальному та колективному. За радянських часів велику пасіку мав колгосп “Росія”, а з його розпадом вона перейшла у власність агрофірми “Великий Хутір”. Що ж до індивідуальних селянських господарств, то у 2009 році, за даними Великохутірської сільради, бджільництвом у селі займалося 20 осіб, які мали 207 бджолосімей. Переважна більшість з них – це бджолярі-аматори, які утримували невеликі пасіки скоріше для власного задоволення. Але є в селі і кілька пасічників, які виробляють товарний мед, збуваючи його оптовим покупцям, чи споживачам на найближчих ринках. Отже, бджільницькі традиції мають продовження і в наш час. Ну, а щодо пророцтва Альберта Ейнштейна, то візьмемо до уваги, що він був геніальним фізиком, але ніколи не був пасічником. І теж міг помилятися у своїх прогнозах.

***

164

Владика Ігор (Ісіченко)

Портрети Шевченка – в кожній домівці

аким запам’ятався Великий Хутір колишньому студентові Харківського університету, а нині відомому церковному діячеві, архієпископу Харківському і Полтавському Української автокефальної православної

церкви владиці Ігорю (Ісіченку). Ось що він розповів про свою поїздку до Великого Хутора у 1975 році.

“Поїздка у Великий Хутір справила на мене найбільш романтичне враження від студентського життя. Може, тому, що це була перша спільна поїздка однокурсників. Я тоді навчався на філологічному факультеті Харківського

університету, а моя однокурсниця Оля Павленко у січні 1975 року виходила заміж. І ось тоді, домовившись, ми з друзями вирушили на Черкащину, до неї на весілля. А треба сказати, що того часу я дуже часто бував у Росії, в Галичині, а в центральній Україні не був. Тому для мене це було такою екзотикою і поїздкою в невідоме. Раптом напередодні впав великий сніг, потім була відлига, потім усе це замерзло і автобуси припинили ходити. Але виявилося, що з Левади йшов автобус на Черкаси, і цим автобусом ми й поїхали.

Дорога була жахливою (вона не набагато краща і зараз), але тоді була ще й слизькою. Тому ми їхали із запізненням і домовилися з шофером, що він нас розбудить перед Великим Хутором. Їхали дуже довго, і ось ми

прокидаємося від якогось поштовху. Виявилося, що автобус сповз у кювет, став посеред якогось поля і ніякого села там немає. Почали з’ясовувати, де ж ми є, і виявляється, що Великий Хутір ми вже проїхали, поки спали. І ось серед ночі, годині о четвертій ранку, ми вирішили йти пішки. Пройшли кілометрів зо три, причому, з торбами, з подарунками на весілля. Потім нас підхопив якийсь автобус і ми ще їхали кілометрів десять тим автобусом. І нарешті під’їхали. Легко виявилося пізнати, де буде весілля, бо, звичайно, там ніхто не лягав спати. Нас одразу ж почали відігрівати й годувати. І так це весілля зранку почалося.

Перше враження від Великого Хутора мене дуже здивувало, бо для харків’янина те, що там повсюдно говорили майже літературною мовою, було таким культурним шоком. Порівняно з Харківщиною можна взагалі було уявити, що ти опинився десь у добі Шевченка чи Котляревського. Друге несподіване враження було від того, що всюди, де ми не були, висіли портрети Тараса Шевченка. Я не знаю, чи там і досі так збереглося, чи ні, але вишивки і портрети Шевченка та ще фотографії на стінах були практично в кожній сільській хаті. Не скрізь були ікони. Батьки нареченої були вчителями, тому зрозуміло, що ікони вони ховали у кращому разі в іншій кімнаті, куди не водили гостей, або на горищі, але з портретами Шевченка і з українською мовою не ховалися.

Ми думали, що на вчительському весіллі усі обряди будуть скорочені, але пішло все майже за повною програмою. Правда, був збій на тому, що не приїхали свідки молодого, він вчився у Ленінграді, теперішньому Петербурзі, і якщо автобуси ще ходили, то літаки не літали. Сам наречений приїхав раніше, а його друзі не приїхали, і ми всі хлопці, що приїхали з боку молодої, змушені були стати свідками від молодого. Там було бояр, по кілька чоловік з кожного боку, і маса весільних пісень. Навіть не думалося, що після курсу фольклору ще десь пам’ятають стільки пісень. Причому, все це було досить делікатно пересипано піснями вже сучасними,

Т

165

Портрети Т.Г. Шевченка, вишиті майстринями села Великий Хутір

літературними, естрадними. Атмосфера такого літературного весілля в мене надовго лишилася у свідомості. Тому й пізніше, коли я проїздив Великий Хутір, пригадував ті події.

А потім провидіння мене ще завело на Черкащину у 1996 році. На прохання священиків Полтавської єпархії патріарх Димитрій призначив мене тимчасово керувати цією єпархією, і я двічі на місяць їздив до Черкас із Харкова або з Києва. І після того мені ще багато разів доводилося пригадувати Великий Хутір, де я відчув, наскільки велика різниця між лівобережною частиною Черкащини і правобережною, колишньою Полтавською губернією…”

Спогади записані у Харкові в 2009 році

***

166

Селянська хата на поштівці XIX ст.

Селянська хата кінця XVIII ст.

Хата моя, біла хата...

(Житлова забудова Великого Хутора)

радиційна українська хата є одним з найвиразніших зразків матеріально-духовної культури наших предків, навколо якого за багато років сформувався цілий комплекс народних вірувань та уявлень, пов’язаних, насамперед, із

ставленням людей до свого житла та його окремих елементів. Тому не випадково селянська хата була і залишається одним з найцікавіших об’єктів етнографічних досліджень, серед яких не останнє місце займали і займають дослідження особливостей житлової забудови у окремих регіонах і навіть поселеннях. Найціннішими у цьому плані є роботи Д. Багалія, М. Сумцова, П. Чубинського, В. Милора-довича, С. Таранущенка та інших дослід-ників, які залишили нам дуже велику етнографічну спадщину. Хронологічно вона охоплює другу половину XVIII – початок ХХ століть, коли на українських землях вже чітко сформувалося кілька типів житлової забудови із певними зональними підтипами та архітектурними відмінностями. Кілька таких підтипів були виділені й на території Полтавщини, до якої історично належало село Великий Хутір.

Тут архітектурний характер житлових та господарських будівель залежав від природнокліматичних умов місцевості й відповідно – використовуваних будівельних матеріалів. У багатих лісом районах будівлі зводили з дерева, у степу – з глини, соломи і каменю, у зоні лісостепу – із глини, соломи та дерева. Але за своїм внутрішнім плануванням тип українського житла фактично був єдиним на всій території Полтавщини і визначався як однокамерна (рідше двокамерна) хата із різними прибудовами.

Спочатку найпоширенішим типом житла була хата з коморою (хижкою), яка пізніше замінилася простою хатою із сіньми та коморою. Саме такий тип будівель ми зустрічаємо у Рум’янцевському описі Великого Хутора та Великохуторянської слобідки, датованому другою половиною XVIII сторіччя. На час складання опису (1767 – 1769 рр.) на території цих населених пунктів було 108 плетневих хат, тобто хат, стіни яких запліталися із хмизу чи лози, і 11 зрубних, або ж дерев’яних хат. Тут

також було 2 мазанки і 3 земляні хати (очевидно, глинобитні, заглиблені у землю будівлі), які за якістю помітно поступалися плетневим і зрубним помешканням.

Наприклад, у зрубних хатах мешкали сільські священики Федір Позняк та Іван Мартинов, відставний ротний квартирмейстер Микита Пермяков, коваль Григорій Коваль, селянин Ісая Іванов та деякі інші заможні селяни. А в земляних,

навпаки, мешкали бідні безземельні селяни або ті, що лише недавно переселилися на великохутірські землі. До таких, приміром, належали попівський син Іван Михайловський, підсусідок Яків Ярошенко, козак Юхим Нечипоренко. Більшість же

Т

167

Інтер’єр сільської хати початку XX ст.

Розмальований сволок в інтер’єрі сільської хати

селян мешкали у плетневих тридільних хатах типу хата+сіни+комора. Загалом, на території Великого Хутора і Великохуторянської слобідки налічувалось 98 таких будівель. Далі ішли хати типу хата+сіни (17 будівель), і було лише 3 так звані подвійні хати, які крім сіней та комори мали ще й додаткову кімнату – світлицю.

Серед цієї забудови помітно виділялося житло доглядача казенної економії кантакузінських маєтностей прем’єр-майора Микити Ашаніна, який мешкав у дерев’яному будинку-палаці. “При гребле великохуторянской в левой стороне дворец Государев, – читаємо у Рум’янцевському описі, – в нем покоев светлиц две с тремя комнатами и пристенками, людская с комнатой изба одна, баня одна, для канцелярских служителей изба с комнатой одна рубленная”.

Судячи з опису, казенний палац кантакузінських маєтностей знаходився на кутку Півнівщина, праворуч від автотраси, яка веде на Драбів. Опосередковано це підтверджують і дані військово-топографічної карти середини XIX століття, які вказують, що на тому місці знаходився заїжджий двір. Але можемо стверджувати, що цей палац не мав якихось унікальних архітектурних особливостей, а серед інших дерев’яних будівель вирізнявся хіба що своїми розмірами та кількістю кімнат. До того ж при ньому була баня, чого не мали інші жителі села. Серед господарських будівель до казенної економії також належали одна плетнева хата, три плетневі комори (амбари) для зберігання казенного збіжжя, дощата комора з льодником, дві простих дощатих комори, з яких одна була з прибудовами, дві конюшні й т.п.

Утім, такий характер житлової і господарської забудови для Великого Хутора, скоріше, був винятком, аніж правилом. Адже нестача будівельного дерева і його дорожнеча змушували більшість селян шукати доступніших будматеріалів, і вони їх знаходили просто під ногами. Це були глина, земля, лозняк, хмиз, солома, очерет. Упродовж двохсот з лишком років ці природні матеріали були основними компонентами для будівництва великохутірськими селянами свого житла та господарських будівель, найсуттєвішими характеристиками яких була їх простота і функціональність.

Будуючи хату, господар насамперед дбав про те, щоб забезпечити в ній тепло і затишок для родини, а вже потім думав про естетичний вигляд свого житла та його внутрішнє облаштування. Тому зазвичай хати були невеликі за розміром, містили тільки найнеобхідніші саморобні меблі й не відзначалися комфортом, особливо у багатодітних родинах.

Традиційна українська хата (полтавський тип) була тридільною ординарною, тобто складалася із трьох частин, об’єднаних під одним дахом. Щоб потрапити у головну частину, потрібно зайти

в сіни, з яких через двері був вхід до хати. Із сіней також можна було потрапити до холодної комори, де господарі зберігали різні речі, а також – через лаз на горище.

168

Сільська хата, XIX століття

Хата без сіней, XIX ст.

Сіни були невеликими, займали близько 4 м2, а комора – удвічі більшою. Що ж до кімнати, то вона займала приблизно 10 м2, причому четверту частину цієї площі забирала піч.

Внутрішнє планування такої хати також було однотипним практично на всій території України. Біля дверей навпроти печі стояв дерев’яний мисник, або полиця для домашнього посуду. Між піччю і причільною стіною був піл – дерев’яний настил для спання. На покуті (кут між східним та південним вікнами) уздовж стін, під образaми, стояли стіл, лава та ослін, які заміняли стільці, а над полом біля печі висіла дерев’яна жердка, на яку вішали одяг.

Чи не найголовнішим елементом внутрішнього інтер’єру була скриня, в якій зберігалося майно дівчат і жінок. А коли в хаті були немовлята, над полом підвішували плетену з лози або різьблену колиску.

У заможніших господарів хата ще переділялася дощатою перегородкою, і тоді перша частина від входу називалася хатою, а друга – кімнатою або світлицею, яка дещо розширювала життєвий простір. Але, судячи з архівних та статистичних матеріалів, на території Великого Хутора останній тип житла траплявся рідко.

Про особливості житлової забудови Великого Хутора XIX сторіччя говорять такі статистичні відомості, зібрані у 1885 році під час Першого земського перепису Полтавської губернії. На той час поселення мало статус містечка і в ньому налічувалося 573 хати, зокрема 74 подвійних. У той же час 54 селянських господарства мали по дві й більше окремих хат, а у 21 господарстві зовсім не було свого житла (14 з них не мали навіть землі). Крім того у містечку був один будинок (належав комусь із міщан), в якому було більше трьох кімнат.

Таким чином, у 1885 році, як і сто років до того, домінуючим типом житлової забудови В. Хутора була традиційна тридільна хата типу хата+сіни+комора. Але у той час набуває поширення і новий тип хат покращеного планування, які складалися за схемою хата+сіни+хата, тобто подвійні хати, або дві хати через сіни під одним дахом. Серед загальної кількості у В. Хуторі таких було близько 13 відсотків. А ще у власності жителів містечка було 384 клуні, 78 окремих комор, 149 сажів, 860 сараїв та хлівів, які забезпечували збереження домашньої живності та

різного збіжжя. Що ж до конструктивних особливостей цієї забудови, то в основному вона складалася з будівель каркасного, плетневого, типу та глинобитних хат, які були поширеними й на території Золотоніського повіту.

За даними статистичного довідника Полтавського губернського земства (Полтава, 1901 р.), у 1896 році в Золотоніському повіті на 100 житлових будівель припадало 64,3 плетневих та очеретяних хати і лише 35,5 дерев’яних. Закономірно, що останні цінувалися

найбільше. Так, дерев’яна хата з сіньми і коморою (хижкою) площею 13,8 кв. сажнів (30 м2) в середньому коштувала 234 рублі, тоді як така ж плетнева або очеретяна –

169

Дерев’яна хата, початок XX ст.

близько 166 рублів. У той же час ціни на глинобитні хати коливалися від 107 до 177 рублів. Проте для багатьох сімей і таке житло було недоступним, про що свідчать наведені цифри: cтаном на 1896 рік в містах Золотоніського повіту в чужих хатах мешкало більше третини описаних господарств (718 сімей), а в селах повіту безхатченками були 5,7% господарств, або 2280 сімей. Напевне, саме в їхньому середовищі народилася ціла серія приказок, які передають труднощі поневіряння по чужих кутках: “Чужа хата – гірше ката”, “В чужій хаті і тріска б’ється”, “Хата чужая – як свекруха лихая”, “Постав хату з лободи, а в чужую не веди” і т.п.

Про те, наскільки велике значення мала наявність власного житла для родини, говорять і численні народні звичаї та традиції, пов’язані, насамперед, з будівництвом хати та вибором для неї місця. Автор нарису “Життя-буття лубенського селянина” В. Милорадович писав, що пригледівши весною місце для своєї оселі, на якому вже не було снігу, господар позначав кілочками розмір майбутньої хати і там, де мали бути сохи, викопував чотири ямки. У кожну з них він клав на три ночі підряд по пригорщі зерен жита разом з кусочками житнього хліба і спостерігав за прикметами. Якщо вранці ці пригорщі залишаться незайманими, то на цьому місці сміливо можна будувати хату: вона буде доброю і багатою. Розгребене ж жито вказувало на майбутній збиток: сім’ї – якщо була зачеплена купка на місці запланованого “полу”, худоби – якщо зачеплена покутня пригорща, собаки – в кутку біля дверей і кішки – на печі. У перших двох випадках належало трохи пересунути сохи на інше місце.

Одночасно з цими дослідами господар і сам мав лягти на тому місці й прислухатися до навколишніх звуків. Вважалося доброю прикметою, якщо поблизу почується пісня, а якщо плач, – розраховувати на щастя в новій хаті даремно. Добрими прикметами вважалося почути іржання коней, ревіння корови, пташиний крик, які вказували на те, що ці тварини будуть добре плодитися на новому місці. З цієї ж причини було невигідно почути гавкіт собак.

Крім того, при виборі місця майбутнього житла ставили чарку з дев’ятьма ложками води. Якщо за ніч вода прибувала або лилася через верх, то це віщувало добробут, а якщо навпаки, – збитки. Не годилося ставити нову хату на тому місці, де вже колись була стара будівля (без деякого зміщення її і зміни розміру), а також на місці хати, спаленої блискавкою.

Після того як було вибране місце під майбутню хату, майстри починали закладини будівлі, які також супроводжувалися певними ритуалами. Перед тим як закопувати сохи, у підготовлені ямки кидали декілька зерен жита і 1-2 копійки для багатого та щасливого життя, а потім господар призначав “легкий день” для

закладення сволока. Для цього годилися всі дні, крім понеділка, суботи та днів пам’яті святих великомучеників. При цьому у призначений день господиня виносила майстрам, сусідам і родичам горілку та хліб-сіль і відразу ж розвішувала на сволоку кожух вовною догори. Господар та майстри просили у Бога благословення на важливу справу, бажали один одному добробуту і благополуччя, після чого починали підняття та укладання сволока, який був символом надійності та міцності будівлі й міцності сім’ї, що в ній мала мешкати. Саме тому

170

Піч в інтер’єрі селянської хати

наші предки часто робили на сволоку орнаменти, написи, позначки, хрести, які були своєрідними оберегами родини, і дуже часто вирізьблювали на них рік побудови хати.

Що ж до технологічного боку справи, то будівництво хати починали з даху. Спочатку на землі із заздалегідь заготовлених колод робили (як правило, у дві колоди) зруб бажаних розмірів, тобто від 10 до 12 метрів у довжину і від 4,5 до 6,5 у ширину. На ньому закріплювали поперечні колоди, що відділяли сіни від хати, а також клали настільні балки. Потім в одну колоду зрубу закріплювали вінець, на ньому ставили крокви (стропила), з’єднані поперечними бантинами так, що на землі можна було бачити готову верхню частину хати.

Коли все це було готове, по розміру зрубу вкопували у землю сохи – найтовщі по кутках, а тонші – по середині. Після цього дах розбирали і переносили на сохи, які скріплювали між собою поперечними латами (жердинами). Біля них заплітали вертикально лозу або ув’язували в’язки очерету і таким чином формували основу майбутньої стіни, яку пізніше кілька разів обмазували глиною і білили. В такий же спосіб облаштовували і зрубні хати, які перед обмазуванням глиною попередньо клинцювали.

Долівку в хаті також робили з глини, яку для міцності добре втрамбовували. Крім того, для зміцнення фундаменту будівлі зовні кругом її обносили призьбою. Для цього на відстані 35-40 см від стіни вбивали кілки заввишки 70 см, заплітали їх лозняком і також утрамбовували глиною.

Дослідники відзначають, що у традиційній українській хаті завжди було чотири вікна (рідко три): два з фасаду, одне з бокового (причілка), але не по середині, а ближче до фасаду, і одне (маленьке) – у глухій стіні. Спочатку вікна були дуже маленькими, з одного скла, а потім пішли рами з трьох шибок з підйомною нижньою. Ще пізніше почали робити рами на чотири шибки, які часто від холоду та спеки закривалися віконницями (ставнями).

Як ми вже говорили, одним з головних елементів селянської хати була піч, яка займала приблизно четверту частину житлової кімнати. В давнину піч мала дуже велике значення як джерело вогню та тепла, тому в українців виробилося шанобливе ставлення до неї, як до живої істоти. Наприклад, коли родина переселялась до нової хати, обов’язково брала із старої печі жарину і вносила її у нову оселю, щоб запалити родинне вогнище. Господині часто розписували піч квітами або пташками, а за можливості обкладали кольоровими кахлями, до свят же її обов’язково упорядковували і білили. Збереглося багато приказок та прислів’їв, які розкривають шанобливе ставлення наших предків до печі. “Зі своєї печі і дим солодкий”, “Своя піч найкраще гріє”, “Добра річ, що є в хаті піч”, – говорили наші предки. А ще вони вірили, що за піччю живе Домовик – добрий дух сім’ї, тому біля печі не годилося лихословити і злити Домовика. Звідси народилася така приказка: “Я б сказав, та піч у хаті”, яка побутує і нині. Гарна, не чадна, піч була запорукою хатнього затишку. Тому будівництво печі доручали спеціальним майстрам, яких називали пічниками. Традиційно піч вони будували так: у підлозі викопували заглиблення до 30 см і розміром 180 х 180 см, яке щільно утрамбовували глиною. У давнину стінки печі виплітали з лози, яку густо обмазували глиною, а згодом для цього почали використовувати куплену або виготовлену власноручно цеглу-сирець.

171

Хата під соломою, 70-ті роки XX ст.

Спочатку нею викладали контур печі, потім мурували підпіччя, викладаючи його аркою – так само, як і піч. Підпіччя було заввишки 80–90 см. Після цього поверхню печі ретельно вирівнювали, а з боків її засипали глиною і піском. Черінь печі викладали з вогнетривкої цегли, або ж робили із цегли-сирцю, але вкладали її дуже ретельно. Тоді вже приступали до лаштування пічної топки. Вона була дещо коротшою за підпіччя, бо від неї ще викладали й комин, який був призначений для збирання і відведення диму. Готову піч обмазували глиною, в яку для міцності додавали кінські кізяки, і робили в ній невеликі допоміжні прибудови. Пізніше до печі почали прибудовувати плиту з лежанкою, яку переважно використовували для приготування їжі та сушіння одягу. Дим з неї відводився окремим димоходом через комин або для цього робили димовідвід через піч, що дозволяло додатково її нагрівати.

Зазвичай піч із лежанкою-черінню слугувала для сушіння зерна, а також для ночівлі всієї сім’ї зимою. Ту ж піч, у якій розпалювали вогонь, використовували для випікання хліба та приготування іншої їжі, яка була набагато смачнішою, ніж приготовлена на розпеченій плиті чи відкритому багатті. Це пояснюють тим, що піч дозволяла утримувати однаковий температурний режим по всьому своєму об’єму і страви запікалися рівномірно з усіх боків.

Потрібно зазначити, що у лісостепових районах Полтавщини для опалення хат та приготування їжі переважно використовували хмиз або солому, рідше дрова. А коли було зовсім сутужно, то топили і висушеними коров’ячими кізяками, які давали багато диму. В давнину для його відведення у сінях робили димохід, який аж на метр був піднятий від полу. Зазвичай його виплітали з лози і обмазували глиною. Димохід був відкритим з трьох боків, а четвертий прилягав до кімнатної стіни. Під час опалення така конструкція забезпечувала інтенсивний притік повітря, який дуже швидко виносив дим і не давав збиратися сажі. Утім, якщо димар забивався або давав тріщину, це могло викликати пожежу, яка швидко охоплювала всю хату. Адже такі хати були вкриті соломою або очеретом, які легко займалися і згорали. До того ж у Великому Хуторі сусідні хати ставилися дуже близько одна від одної (стріха до стріхи), що теж було дуже небезпечно у пожежному відношенні.

До речі, солом’яні або очеретяні дахи теж мали свої конструктивні особливості: їх робили на чотири скати і досить високими. Крім того, нижня частина солом’яної покрівлі (стріхи) значно виступала над стінами для захисту їх від негоди, а влітку – від спеки. Переважно для перекриття хати використовували житню солому (вона м’якша і довговічніша), але для однієї будівлі потрібно було

зв’язати близько 5 тисяч снопів. Після правильного укладання та експлуатації такий дах міг служити 25 і навіть більше років, а очеретяний ще довше – до 90 років.

Автор “Збірника відомостей про Полтавську губернію” О. Богданович (Полтава, 1877 р.) писав, що в деяких повітах Полтавщини, зокрема, Кобеляцькому, Хорольському і частині Кременчуцького, хати будували з набивної глини, через що вони називалися глинобитними. Утім, такий тип будівель був поширеним і на території

Золотоніського повіту, зокрема у Великому Хуторі, де глинобитні хати (а по місцевому хати-ліпки) стали домінуючим типом житлової забудови. Старожили села пригадують, що такої кількості ліпок не було у жодному сусідньому селі. Тому зупинимося детальніше на особливостях цього житла.

172

Цегляний будинок під шифером, 80-ті роки XX ст.

Елементи зовнішнього декору на будинку середини XX ст.

Після того, як господар вибирав місце під хату, туди навозили трохи землі, робили невеликий насип і вирівнювали майданчик під будівництво. Поряд викопували яму, в якій колотили глину. Після цього по кутах вкопували по дві сохи (одну внутрішню, другу зовнішню) і до них робили з дощок риштування для майбутніх стін, товщиною 50-70 см. Потім у простір між дошками на 23-30 см укладали солому (переважно житню), щільно утрамбовували її ногами і заливали рідкою глиною. Коли перший шар замісу підсихав, у риштування клали другий, третій і ще, аж поки стіну не піднімали до потрібної висоти.

Зазвичай хату-ліпку лили два дні. Одвірки і двері встановлювали відразу, а отвори для вікон випилювали пізніше, уже в готових стінах. Після просихання їх рівненько обстругували і обмазували глиною, в яку для міцності додавали кінські кізяки, гладили і білили розчином з вапна або крейди. Потім на стіни клали вінець з обтесаних колод і на ньому монтували стелю та покрівлю.

Коли стіни такої хати висихали, то ставали дуже твердими. До того ж вона була теплішою за плетневу хату. Але і ті, й інші оселі потребували постійного догляду для запобігання облуплюванню та вивітрюванню стін. З цією метою та ще для утеплення на зиму зовні хати часто обставляли в’язками очерету, соняшничиння або кукурудзиння, що додавало сільським пейзажам неповторного колориту.

Таким чином формувалося архітек-турне обличчя Великого Хутора та й багатьох інших населених пунктів Полтавщини, яка славилася своїми чепурними білими хатками. Влітку вони потопали у зелені садків та різноманітті квітів, а взимку ховалися під густими сніговими шапками, над якими поволі тонкими цівками звивався сизий дим. Цю ідеалістичну картину доповнювали більше 70 велетнів-вітряків, які стояли на просторих вигонах і під час роботи розмахували своїми “крилами” (останній вітряк у Великому Хуторі був

розібраний на початку 60-х років XX ст.). Побачити таку картину в сьогоднішньому селі

вже неможливо. Як і неможливо відшукати традиційну українську хату з її неповторним зовнішнім виглядом і оригінальним внутрішнім оформленням. Для цього треба їхати або в селище Пирогово під Києвом, де розташований музей архітектури та побуту, або в музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини під Переяславом-Хмельницьким. Саме тут просто неба були зібрані унікальні зразки традиційної народної архітектури, які яскраво ілюструють багатство української культури. І саме тут можна відчути, як помітно за останнє століття змінилася ця культура та її окремі складові.

Архітектурне обличчя Великого Хутора почало змінюватися на початку XX століття, коли замість традиційних хат-ліпок заможніші господарі почали

ставити більші будинки на кілька кімнат і вкривати їх даховим залізом. Підлога в таких будинках вже була дерев’яною, а печі та груби викладали із цегли, яку виробляли на приватних цегельних заводах. Найближчий до Великого Хутора завод

173

Будинок з білої цегли, 90-ті роки XX ст.

знаходився у селі Сеньківці й належав золотоніському міщанину Павлу Баргону. Він з’явився у 1904 році й давав на рік до 200 тисяч штук цегли. Ще один цегельний завод працював у Драбові, при економії княгині Барятинської, де щороку випалювали до 500 тисяч штук добротної цегли. У Великому Хуторі з неї було побудовано приміщення місцевої лікарні та обкладено земську школу, які стоять і досі. Знайти таку цеглу можна й на приватних обійстях великохуторян, а її походження можна визначити за маркуванням, яке під час виготовлення наносили на кожну цеглину.

На початку XX століття у селі викладали цегляні печі й бідніші господарі, які будувати чи перебудовували традиційні трьохкамерні хати, але вже без комор, а на дві невеликі кімнати, одна з яких називалася “хата”, а інша – “хатина”. Переважно це були глинобитні будівлі, а також хати на сохах, причому у відсотковому відношенні останніх було лише близько 20 відсотків – давався в знаки дефіцит будівельного дерева. Зате на берегах річки Золотоношки було багато глинищ, до того ж безкоштовних, і сировину з них дуже широко використовували у домашньому будівництві аж до середини 60-х років XX століття, коли колгоспом “Гвардія” (голова В.А. Козачок) у селі було відкрито власний цегельний завод. Глину для нього видобували у власному кар’єрі в районі кутка Забайкалля, формували з неї сиру цеглу, яку потім випалювали у спеціальних печах. У кращі часи на цегельному заводі працювало до 50 осіб, а завідував цим підприємством Василь Демидович Лісун. Проте завод проіснував лише близько двадцяти років і був закритий як нерентабельний.

Тут варто зазначити, що примітивне цегельне виробництво у Великому Хуторі було започатковане ще у середині 30-х років минулого століття головою колгоспу “Незаможник” Яковом Дроботом. Тоді цеглу випалювали соломою у земляних печах і переважно використовували для внутрішніх потреб господарства. А вже у 60–70-ті роки виробництво цегли було поставлене на серйозну технологічну основу й дозволяло забезпечувати нею не тільки два місцеві колгоспи, а й селянські господарства. Це викликало в селі справжній будівельний бум і величезний попит на продукцію цегельного заводу. Щоб виписати, а точніше, –купити 12-14 тисяч штук червоної цегли (саме скільки потрібно було для зведення будинку), за нею навіть ставали в чергу або влаштовувалися до заводу на тимчасову роботу. Адже тим, хто там працював (це була важка і виснажлива робота), колгосп продавав цеглу дешевше, по 15 крб. за тисячу штук, а решті – по 27-30 крб. Таким чином, при середній місячній зарплаті колгоспника у 90-110 крб. цих коштів вистачало лише для того, щоб придбати цегли на пів-будинку. А якщо господар планував звести і сарай, погріб та інші господарські споруди, то це будівництво затягувалося на кілька років.

Представники старшого покоління великохуторян пригадують, що в окремі роки майже біля кожного сільського двору був заміс із глини та соломи – ознаки того, що тут тривало будівництво. Як правило, цегельну кладку будинку робили на вапняно-піщаному розчині, а вже із середини стіни і стелю обмазували глиною, вирівнювали гладильними дошками і потім білили. Це була дуже важка робота, тому зазвичай її робили толокою. На призначений день майбутні новосели запрошували своїх родичів, знайомих, сусідів, які разом місили глину і мазали хату, а потім господарі зобов’язані були відпрацювати у них на таких же роботах.

174

Двоповерховий котедж, кінець XX ст.

З часом для проведення внутрішніх оздоблювальних робіт у селі почали використовували і піщано-цементний розчин, яким штукатурили стіни будинків. З такого ж розчину радянська промисловість виготовляла облицювальну плитку (20 х 40), яку широко використовували для зовнішнього облицювання хат-ліпок та господарських будівель. Завдяки цьому навіть старі будівлі набували ошатного

вигляду і, звичайно, ж ставали довговічнішими. Тим більше, що під більшість з них були підведені цегляні фундаменти, які укріплювали всю будівлю.

За оцінками Великохутірського сільського голови П.Ю. Пізняхівського, сьогодні у Великому Хуторі близько 60 відсотків житлової забудови складають цегляні будинки, зведені у 60–70-ті роки минулого століття. Більшість з них має шиферне покриття, а стіни облицьовані керамічною плиткою, завдяки чому в господарів відпала необхідність щороку

ремонтувати дахи та білити стіни своїх осель. Тут також збереглося близько 15 відсотків хат на сохах, а решту складають глиняні хати-ліпки, збудовані у 40–50-ті роки ХХ ст. Багато таких хат були обкладені цементною плиткою або силікатною цеглою. Наприклад, тільки на відрізку вулиці Леніна (від домоволодіння І. Федоряки до домоволодіння В. Пихтіна) можна нарахувати 25 цегляних, 20 глинобитних і 16 хат на сохах та 1 дерев’яну хату (всього тут розташовані 62 будівлі). Із глинобитних хат 7 обкладені цеглою, а 6 – облицювальною плиткою.

Саме такі будівлі й визначають архітектурне обличчя теперішнього села. Переважно це добротні, затишні оселі, деякі навіть мають елементи зовнішнього декору. Проте варто відзначити і те, що ця забудова характеризується одноманітними фасадами, примітивними планувальними рішеннями і низьким рівнем комунальних зручностей. Наприклад, у більшості таких будинків немає ні водопроводів, ні ванних кімнат, ні санвузлів. Крім того, до 1991 року жителі села опалювали свої будинки вугіллям, вугільними брикетами чи дровами, що також створювало їм певні незручності.

Що ж до внутрішнього планування будинку 60–70-х років, то воно нагадує традиційну тридільну українську хату типу хата+сіни+кімната (звичайно, більших розмірів), хоча в ній з’явилися й нові елементи: веранда, комірчина, спальня. Як і раніше, велику частину житлового приміщення займає піч, хоча з газифікацією села, яка була проведена на початку 90-х років, вона практично втратила своє значення. Готувати їжу селяни почали на газових плитах, а в багатьох будинках з’явилися індивідуальні газові котли і водяне опалення або конвекторні установки, які забезпечують обігрів приміщень.

Як і варто було очікувати, такі зміни кардинально вплинули на організацію домашнього побуту жителів села, що насамперед проявилося у переплануванні ними своїх будинків, руйнуванні печей та розширенні житлової площі, використанні для покращення інтер’єру сучасних оздоблювальних матеріалів тощо. Сільський будинок став комфортнішим і просторішим, привабливішим для молодих родин. Але останнім часом у власників таких будинків з’явилися інші проблеми, пов’язані, передусім, з подорожчанням газу, який при опаленні житла у зимовий період забирає значну частину сімейного бюджету. Тому все більше селян задумуються над тим, щоб повернутися до традиційного опалення і таким чином зменшити фінансові витрати. Хоча тут виникає інша проблема: коли людина звикає до благ цивілізації,

175

Покинута хата на вул. Леніна, 2010 р.

то відмовитися від них набагато важче, ніж терпіти відсутність цих благ. Доведено практикою.

Що до інших видів житлової забудови Великого Хутора, то тут, насамперед, варто зупинитися на будівлях 80-х років, коли в селі тривало інтенсивне житлове будівництво на замовлення колгоспу “Росія” (голова Ю.Є. Бровко). Тоді за кількома архітектурними проектами було зведено понад 40 будинків, завдяки чому в селі з’явилося три нові вулиці, зокрема Молодіжна, Центральна та імені Я. Дробота. Вартість будівництва кожного такого будинку з господарськими спорудами коштувала колгоспу 18 тисяч радянських рублів, але тим, кому їх виділяли (переважно це були вчителі, молоді спеціалісти, передовики колгоспного виробництва), вони обходилися лише у 3,5 тисячі рублів.

Характерними особливостями цієї забудови є те, що стіни були викладені з білої, так званої силікатної, цегли, а тому вони не потребують біління чи додаткового оздоблення керамічною плиткою. Вікна таких будинків великі, без віконниць, а дахи вкриті шифером або бляхою. На вулиці Молодіжній дахи зроблені у чотири скати із невеликими напівфронтонами нагорі, що забезпечують природне освітлення горищ. А на вулиці Центральній вони двоскатні, з ламаною поверхнею. Фасадна і задня частини дахів на цих будинках викладені із цегли з невеликими вікна.

Серед цього масиву помітно виділяються три подвійні будинки котеджного типу на вулиці Молодіжній. Кожен з них має два окремі входи і розрахований на дві сім’ї. Внутрішнє планування таких будинків дворівневе: на нижньому поверсі розташовані передпокій, спальня, кухня і санвузол, на верхньому – ще одна спальня і кімната. Потрібно сказати, що такі будинки досить органічно вписуються у архітектурну картину сучасного села, хоча загалом для Великого Хутора вони не є типовими.

На жаль, протягом кількох останніх десятиліть у Великому Хуторі житлове будівництво практично не ведеться. Тому говорити про якісь архітектурні тенденції цього періоду не доводиться. Зате тут досить швидко почали розвиватися інші тенденції, які пов’язані із обезлюдненням села та занепадом значної частини селянських домоволодінь. У 2010 році по В. Хутору налічувалось більше 200 спорожнілих будинків, господарі яких або померли, або виїхали за межі села. Наприклад, тільки на відрізку вулиці Леніна (від домоволодіння І. Федоряки до домоволодіння В. Пихтіна) сьогодні можна побачити 14 спорожнілих хат. Крім того, за останній час одна хата на цій частині вулиці була розібрана на цеглу, а інша – стерта з лиця землі за непотрібністю.

Не рідкістю стали і оголошення про продаж в селі будинків, разом із господарськими будівлями та земельними ділянками. У 2010 році купити таке дворище у Великому Хуторі можна було без проблем за 3–5 тисяч доларів. Але, як свідчить практика, пропозиція явно перевищує попит. Скоріше за все, такі тенденції спостерігатимуться і впродовж наступних десятиліть, що призведе до консервації архітектурного обличчя Великого Хутора. Адже усі розмови про відродження села, які давно ведуться на різних рівнях влади, поки що так і залишаються порожніми розмовами, без конкретних заходів, спрямованих на перспективу.

***

176

Примітки до Розділу II:

1 ЦДІАУК, ф. 57, опис 1, спр. 240. 2 ЦДІАУК, ф. 990, опис. 1, спр.163. 3 ЦДІАУК, ф. 990, опис 1, спр. 595. 4 Вісник інституту Укрзахідпроектреставрація, 1997, № 6, стор. 61-62. 5 Пам’ятники містобудування і архітектури УРСР, т. 4, стор. 246. 6 Довідкова клірова книга Полтавської єпархії на 1912 рік. Полтава, 1912, стор. 21. 7 ЦДІАУК, ф. 57, опис 1, спр. 240. 8 Там само. 9 ЦДІАУК, ф. 127, опис 1012, спр. 923. 10 Там само, ф. 127, опис 1017, спр. 71. 11 ДАПО, ф. 706, опис 3. 12 ЦДІАУК, ф. 127, опис 1009, спр. 6. 13 ЦДІАУ, ф. 990, опис 1, спр. 1646, арк. 2,3. 14 ЦДІАУК, ф. 990,опис 1, спр. 1031. 15 Газета “Прапор Жовтня”, №103 за 28.08.1971 р., стор. 2. 16 ДАПО, ф. 706, опис 4, спр. 96. 17 Полтавські єпархіальні відомості, 1870 р. 18 ЦДІАУК, ф. 990, опис 1, спр. 163.

19 Полтавські єпархіальні відомості, 1872 р. 20 Клірова книга Полтавської єпархії на 1902 рік. Полтава, 1902. 21 Там само. 22 Полтавські єпархіальні відомості, № 15–19 за 1907 р. 23 Довідкова клірова книга Полтавської єпархії на 1912 рік, Полтава, 1912. 24 ДАПО, ф. 706, опис 1, спр. 59. 25 Там само. 26 Леонов С. В. Партийная система России (конец ХIХ–1917) // Вопросы истории. — 1999. — № 11–12. — С. 40. 27 Мартирологія українських церков, т. I. Торонто, 1987 р. 28 ДАЧО, ф. З-1734, опис 1, спр.17. 29 Там само. 30 Матеріали Великохутірського краєзнавчого музею. 31 Клірова книга Полтавської єпархії на 1902 рік. Полтава, 1902. 32 Довідкова клірова книга Полтавської єпархії на 1912 рік. Полтава, 1912. 33 ДАПО, ф. 706, опис 3, спр. 26. 34 “Черниговские губернские ведомости”, 1854 р., листування Гр. Рум’янцева про колоністів, поселених в Малоросії, стор. 26–28. 35 Журнал “Киевская старина”, том 30-й, 1890 р., стор. 491–494. 36 “Черниговские губернские ведомости”, 1854 р., стор. 28. 37 ЦДІАУК, ф. 127, опис 1012, спр. 923. 38 ЦДІАУК, ф. 127, опис 1012, спр. 1006. 39 ДАПО, ф. 706, опис 3, спр. 96. 40 ДАПО, ф. 706, опис 3, спр. 26

41 ДАПО, ф. 706, опис 4, спр. 96. 42 ДАПО, ф. 706, опис 3, спр. 56 сенату від 5 червня 1777 р. 43 Памятная книга Киевского учебного округа. Часть V, Киев, 1891. 44 Журнали Золотоніського повітового земського зібрання, 1883 р. 45 Клірова книга Полтавської єпархії на 1902 рік. Полтава, 1902, стор. 120. 46 Довідкова клірова книга Полтавської єпархії на 1912 рік. Полтава, 1912.

177

47 Матеріали Золотоніського повітового земства,1916 р. 48 Там само. 49 А. Латишев.“О рассекречивании трудов Ленина”(?). 50 Галузевий Державний архів СБУ, ф. 13, спр. 383, арк.1. 51Архів УСБУ в Черкаській області, ф. 5626, опис 1, спр. 10650, арк. 28. 52 http://uk.wikipedia.org/wiki/Злобінцев_Михайло_Олександрович. 53 Газета “Вісті «Просвіти»”, №1 за 21 травня 1917 р. 54 Голиш Г.М., Голиш Л.Г., Пономаренко М.Ф., “Подорож Златокраєм”, Черкаси: “Вертикаль”, 2008, стор.115. 55 Газета “Вільне слово”, №16 за 5 серпня 1917 р. 56 Звіт Золотоніської повітової земської управи за 1915 р., стор. 25. 57 Журнал Золотоніського повітового земського зібрання від 19 травня 1917 р., ст. 2-19. 58 Газета “Вільне слово”, №32 за 20 жовтня 1917 р. 59 Газета “Вільне слово”, №3 за 21 серпня 1917 р. 60 Газета “Вільне слово”, №4 за 24 червня 1917 р. 61 Газета “Вільне слово”, №33 за 21 жовтня 1917 р. 62 Там само. 63 Газета “Вільне слово”, №5 за 25 червня 1917 р. 64 Газета “Вільне слово”, №32 за 20 жовтня 1917 р. 65 Там само. 66 Газета “Вісти-Известия”, №3 за 18 січня 1920 р. 67 Пономаренко М., Краєзнавці Черкащини, Золотоноша, 2003 р., стор. 29.