Національна академія наук України Інститут історії України Служба Безпеки України Київська обласна державна адміністрація Київська обласна рада Обласна редакційна колегіяКиївський обласний державний архівНаціональна спілка краєзнавців

Пам’яті жертв

політичнихрепресій

присвячується

Науково%документальна серія книг«Реабілітовані історією»

П. Т. ТРОНЬКО (голова)

О. П. РЕЄНТ

(заступник голови)

С. А. КОКІН

(заступник голови)

Р. Ю. ПОДКУР

(відповідальний секретар)

С. І. БІЛОКІНЬ

Ю. П. БОГУЦЬКИЙ

Г. В. БОРЯК

В. Ф. ВЕРСТЮК

В. А. ВОЙНАЛОВИЧ

В. О. ГОРБИК

М. Г. ЖУЛИНСЬКИЙ

М. П. ЗЯБЛЮК

В. Г. КРЕМЕНЬ

В. М. ЛИТВИН

В. С. ЛОЗИЦЬКИЙ

ГОЛОВНА РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ

Н. В. МАКОВСЬКА

Є. К. МАРЧУК

Т. В. МОТРЕНКО

Л. М. НОВОХАТЬКО

Г. В. ПАПАКІН

Р. Я. ПИРІГ

О. М. ПШЕННІКОВ

В. Ф. РЕПРИНЦЕВ

О. С. РУБЛЬОВ

Є. М. СКЛЯРЕНКО

В. А. СМОЛІЙ

П. С. СОХАНЬ

Д. В. ТАБАЧНИК

О. А. УДОД

І. С. ЧИЖ

Ю. С. ШЕМШУЧЕНКО

КИЇВ 2011

А. П. КОСЕНКО

(голова)

О. П. РЕЄНТ

(заступник голови)

І. X. ЧИСТИК

(відповідальний секретар)

С. І. БІЛОКІНЬ

С. А. КАМЕНЄВА

М. П. КАЧКАРДА

І. А. КОВАЛЕНКО

В. О. ЛУБ’ЯНСЬКИЙ

М. В. МЕЄР

О. Г. МІЩЕНКО

Ю. А. НЕЧИПОРЕНКО

В. Г. РОМАНЧИШИН

Г. П. САВЧЕНКО

Київ«Основа»

2011

КИЇВСЬКА ОБЛАСТЬ

Книга третя

ОБЛАСНА РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ

УДК 94(477.41)″19(092)ББК 63.3(4УкрB4Киї)6B8

Р31

Видається у відповідності з постановами Президії Верховної Ради України від 6 квітня 1992 року та Кабінету Міністрів України від 11 вересня 1992 року

Реабілітовані історією. Київська область. Книга третя. – К.: Основа, 2011. –984 с.

Третя книга «Реабілітовані історією. Київська область» є складовою часBтиною 27Bтомного науковоBдокументального видання «Реабілітовані істоBрією». Вона присвячена аналізу і документальному дослідженню про поліBтичні репресії, депортації та інші утиски прав і свобод громадян області.

У книзі окремим розділом подано біографічні нариси про державнихдіячів, військових, керівників радгоспів і колгоспів, учителів, духовенствота інших категорій громадян, які стали жертвами необґрунтованих політичBних репресій.

Четвертий розділ присвячений біографічним довідкам про репресованихселян, постраждалих під час колективізації.

Матеріал книги – цілісне наукове дослідження про трагічні події наКиївщині за доби громадянської війни та будівництва соціалізму.

ISBN 978B966B699B607B0

А в т о р с ь к и й к о л е к т и в :

П. П. Бачинський , Т. Ф. Григор’єва, Л. М. Остроушко,Г. Г. Іванова, І. X. Чистик, Л. В. Шевченко.

В і д п о в і д а л ь н и й з а в и п у с к :

І. Х. Чистик

Р е ц е н з е н т и :

Б. І. Андрусишин, доктор історичних наук, професор,О. Г. Бажан, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник.

УДК 94(477.41)″19(092)ББК 63.3(4УкрB4Киї)6B8

© Київська обласна державна адміністраціяISBN 978B966B699B607B0 © «Основа», оригіналBмакет видавництва, 2011

Р31

5

ДО НАШИХ ЧИТАЧІВ

Нашим читачам пропонується третя книга із серії «Реабілітовані історією.Київська область», присвячена трагічним подіям, що пов’язані були з політичBними репресіями. Мільйони безвинних людей внаслідок беззаконня і свавіллята на підставі антигуманних і антидемократичних законів були фізично зниBщені або зазнали жорстоких переслідувань за свою політичну діяльність, висBловлювання та релігійні переконання.

Як відомо, 17 квітня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон прореабілітацію жертв політичних репресій у республіці, який охоплював весьперіод після 1917 року і поширювався на осіб, необґрунтовано засуджених зацей час на території України позасудовими та іншими державними органами вбудьBякій формі, включаючи позбавлення життя чи волі, переселення в примуBсовому порядку, вислання і заслання за межі України, позбавлення чи обмеBження інших громадянських прав або свобод з мотивів політичного, соціальноBго, класового, національного чи релігійного характеру.

За роки, що минули після проголошення Незалежності України, з поBчатком розбудови нової самостійної країни проведена значна робота, спряBмована на подолання трагічних наслідків нашого недалекого минулого,зокрема, на загальнодержавному рівні здійснюється багатотомне науковоBдокументальне видання про жертв репресій під загальною назвою «РеабіBлітовані історією». Дві фундаментальні книги цієї серії вже побачили світ і на Київщині. Варто ще раз наголосити, що наша область, починаючи з1917 року, завжди була в епіцентрі найважливіших політичних подій, і їїжителі зазнали найвідчутніших втрат від протистоянь періоду громадянсьBкої війни, колективізації і розкуркулення, голодоморів, складних часівдругої світової війни і післявоєнного періоду.

Найсильнішою зброєю чесної людини завжди була правда. Сьогодні, занелегких суспільноBполітичних та економічних умов, ми повинні не забуBвати про це.

Київщина була оплотом національноBвизвольного руху. Читачі цієї книBги мають нагоду дізнатися про витоки і зміст цієї боротьби, зрозумітиоб’єктивні і суб’єктивні причини поразок національних сил, побачити неBдоліки і помилки у діяльності таких інституцій, як Центральна Рада, ДирекBторія, а також армії УНР, партизанських загонів, підпільних організацій.

Земля Київщини протягом віків була осередком селянської непокоригнобителям. Роки революцій і визвольних змагань сформували багатоселянських ватажківBотаманів у нашому краї. Вони несли як позитивне,так і негативне начало. Пропоновані в книзі документи не героїзують їх і,

6

водночас, показують, що в переважній більшості це були сміливі і саBмовіддані борці за вільне життя свого народу. Це правда, усвідомленняякої дуже важливе для кожного, хто прагне знати і розуміти історію рідноBго краю, бути патріотом своєї країни.

Перша книга «Реабілітовані історією. Київська область» була надруковаBна в 2004 році. Вона отримала загальну схвальну оцінку широкої громадсьBкості. На жаль, видрукувана незначним накладом, вона сьогодні стала бібліоBграфічною рідкістю. Через два роки до читачів надійшла друга книга цієї серіїз короткими біографічними довідками майже про 16 тисяч жителів КиївщиBни, які стали жертвами безпідставних політичних переслідувань.

Продовжуючи багаторічну роботу з вивчення матеріалів про репресії в1917–1991 роках, редакційна колегія залучила до цього нові архівні маBтеріали, використовує найновіші дослідження науковців, спогади поBстраждалих чи їхніх рідних.

У третій книзі «Реабілітовані історією. Київська область» визнано задоцільне дати в оновленій редакції концептуальний виклад про природуполітичних репресій в Україні, і зокрема, на Київщині. При цьому брався до уваBги і той факт, що масовий читач позбавлений можливості сьогодні скористатисяпершим випуском книги, в якому було детально досліджене згадане питання.

У другому розділі представлені документи, більшість з яких раніше недрукувалися, і з яких у багатьох випадках випливають нові оцінки багаBтьох політичних подій минулого.

Вперше пропонується третій розділ розгорнутих біографічних нарисів, вяких йдеться про конкретних осіб, що стали жертвами репресій. Думається,детальна розповідь про відомих людей, життя яких трагічно обірвала жорстокамашина тоталітаризму, зацікавить багатьох читачів, стане гідним вшануванBням пам’яті невинно постраждалих, вагомим моральним документом для рідBних, близьких і знайомих цих непересічних особистостей.

Редакційна колегія вважала за можливе продовжувати друкуваннябіографічних довідок про репресованих. Цього разу це переважно селяниКиївщини, які безпідставно постраждали під час колективізації.

Виходом третьої книги «Реабілітовані історією. Київська область» незавершується дослідницька робота із згаданої проблеми. Попереду поглибBлене вивчення архівних документів, залучення до пошуку нового загонуісториків, краєзнавців, працівників преси. Редакційна колегія сподіваєтьBся на їхнє сприяння і допомогу, чекає відгуків і пропозицій щодо книг згаBданої серії, що вже побачили світ.

Обласна редакційна колегія «Реабілітовані історією. Київська область»

РОЗДІЛ I

ЗЛОЧИНИ, ЯКИМ НЕМАЄ ПРОЩЕННЯ

1. БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ

У багатовіковій історії нашого народу є багато трагічних сторінок, проякі ми не маємо права забувати. Особливе місце серед них займають події,пов’язані із політичними репресіями, що мали місце в Україні під час тоBталітарного більшовицького режиму в 1917–1991 роках.

Територія Київської області, де відбувалися події, нижче викладені, заBзнавала певних адміністративноBтериторіальних змін. Незначні з них відBбувалися протягом 1919–1922 років. Реформа, що проводилась у 1923 р.,була направлена на укріплення територіальних одиниць. Волості змінилина райони, повіти на округи. На території колишньої Київської губернії(1782–1923) було утворено 7 округів і 111 районів. У вересні 1930 р. окруBги ліквідували, утворили 58 районів, що підпорядкувались безпосередньоцентру. Через два роки, у лютому 1932 р., на території Київської областііснувало 78 районів і 2 округи (Коростенська і НовоградBВолинська). ПроBтягом 1937–1954 рр. частина території Київщини відійшла до новоутвореBних Полтавської, Кіровоградської і Черкаської областей. Нині на Київщині25 адміністративноBтериторіальних районів.

Київ і область завжди були в центрі важливих політичних подій. Післяперемоги Лютневої народноBдемократичної революції 1917 року в Росії укBраїнські демократичні партії, наукове, технічне, учительське та інші товариBства створили Українську Центральну Раду, яка підняла прапор боротьби занадання Україні широкої національноBтериторіальної автономії. Впродовж1917 р. у Києві відбувалися всеукраїнські військові, селянські, робітничі таінші з’їзди і конференції, тут 7 листопада 1917 р. було проголошено утворенBня Української Народної Республіки (УНР), а 11 січня 1918 р. – її повну неBзалежність від Радянської Росії [1].

Для придушення національноBвизвольного змагання українського наBроду більшовики направили проти Центральної Ради радянські війська. НаКиїв вело наступ добре озброєне 30Bтисячне угрупування на чолі з колишBнім царським підполковником М. Муравйовим. Генеральний Секретаріат,не маючи боєздатних військових частин, зміг виставити на Конотопськомуі Лубенському напрямках лише загін юнкерів 4Bої школи ім. Б. ХмельBницького і київських студентів та гімназистів. Під Крутами, відбивши тришалені атаки муравйовців, розстрілявши всі боєприпаси, вони змушені буBли відступити. Але в нічній темряві, втративши орієнтацію, потрапили дополону. Після страшних мордувань муравйовці розстріляли близько 300 укBраїнських юнаків. 26 січня 1918 року більшовики заволоділи Києвом.

8

Військо М. Муравйова 10 днів грабувало і жорстоко розправлялось з насеBленням Києва, розстріляли понад 5 тисяч чоловік.

Київ був столицею не лише УНР, але й Української держави, проголоBшеної гетьманом П. Скоропадським 29 квітня 1918 р. Була створена 27 лиBстопада 1918 р. Українська академія наук (УАН), запрацювали Київськийнаціональний університет, низка інших культурноBосвітніх установ, товаBриств і т. п.

Саме на Київщині розгорнулася гостра боротьба за владу, яка у Києвіпротягом 1917–1920 років змінювалася понад 10 разів, в деяких повітах іобластях губернії навіть більше. Тут раз по раз спалахували повстання проBти білих, червоних та іноземних окупантів. Навіть у 1921–1922 роках у гуBбернії ще діяли десятки антирадянських партизанських загонів, підпільBних організацій і т. п.

За короткий час Україна вкрилася густою мережею надзвичайок, ревBтрибуналів і особливих відділів [2].

Декретом від 3 грудня 1918 р. «Про організацію Всеукраїнської надзвичайBної комісії» в Україні були створені чекістські органи для боротьби з контрBреволюцією, спекуляцією, саботажем і посадовими злочинами (ВУНК)».

У другій половині березня 1919 р. до Харкова з Києва переїхав уряд УкBраїни. Сюди 2 квітня переїхала також ВУНК, очолювана М. І. Лацісом.

Більшовицькі репресії не залякали селянство, повстання вибухали нелише у віддалених повітах, але й у передмістях Києва. Одним з першихспалахнуло повстання на Куренівці, його підтримали селяни Вишгорода,Нових Петрівців та інших населених пунктів. Як повідомляв відповідальBний працівник ЧК Альфредов, до куренівських повстанців приєдналисяробітники 24 заводів із 34. Загальний настрій робочого Києва далеко не коBмуністичний.

8 квітня 1919 р. на придушення повстання в село Нові Петрівці булавідправлена експедиція на чолі з командиром Особливого корпусу військВУЧК Ф. І. Ніколаєнком. Повстанці оточили експедицію чекістів, зламалиїхній опір, майже всіх перебили, а частину, в тому числі й Ніколаєнка, взяBли в полон і розстріляли. У ті ж дні й у Васильківському повіті вибухнулоповстання, яке очолив Гончар (Батрак). Лише за допомогою викликанихчастин з фронту повстання було придушене, всіх його активних учасниківрозстріляли і повідомили про це в пресі.

Головна військова рада незалежних створила кілька селянських дивізій.Партизанські загони отамана Зеленого були перетворені у 1Bу Київську раBдянську дивізію, яка діяла в районі Трипілля–Ржищів–Обухів. В окремихджерелах наводиться різна чисельність дивізії Зеленого – від 6 до 25 тисяч

9

з десятками кулеметів і від 2 до 6 гармат. Його побратими на допитах вДПУ в 1937–1938 рр. говорили, що в дивізії Зеленого було шість полків, коBмендантська (чорна) рота, сотня розвідки, зброярня, взвод зв’язку,дивізійний суддя, були навіть написані правила, як мав чинити судочинBство трипільський волосний суд і т.д. Кінноти іноді нараховувалося понад2 тисячі. Це було не постійне військо, воно збиралося в залежності від обBставин. Але існував сталий загін, його серцевина – козаки Трипілля, ХаBлеп’я, Злодіївки та інших сіл. В дивізії бракувало важкої зброї, організоваBності і дисципліни. Загони Зеленого контролювали Обухів, Ржищів, КагарBлик, Миронівку, Васильків, прагнули допомагати партизанам в іншихмістах. Повстанці Зеленого, за спогадами Скрипника, майже повністювідрізали Київ від підвозу продовольства, руйнували військові комунікаціїі якийсь час загрожували самому Києву. А комендант Деміївськогоукріпрайону Галчинський писав: «Знахабнілий отаман дійшов до того, щопред’явив ультиматум Раднаркому України про здачу міста».

Уряд України оголосив отаманів Зеленого, Гончара та Орлика «поза заBконом». Для розгрому загонів Зеленого були направлені військові частинизагальною кількістю понад 6 тисяч бійців та командирів і Дніпровськавоєнна флотилія з завданням спалити артилерійським вогнем придніпровBські села. Але вони не знищили їх, а лише розігнали на деякий час, партиBзани розійшлися групами по лісах, яругах, селах для того, щоб потім зібраBтися з новими силами.

Опір радянській владі набував масового характеру. І придушувався вінжорстоко.

Українські ліві, які були в керівництві республіки, весь час тисли натерор, про розгортання якого в широких масштабах оголосили ще в травні1919 року на одному з засідань Київського губкому партії.

29 травня 1919 р. в газеті «Більшовик» була опублікована стаття«Красный террор». В ній говорилося, що Київська губчека уже приступиладо здійснення червоного терору в широкому масштабі. В газеті наведеносписок розстріляних в кількості 45 чоловік, серед них одна жінка. В основBному, це власники будинків, професори, викладачі гімназій, гласні міськоїдуми, службовці залізниць, а також колишні київський генералBгубернаBтор Суковкін і віцеBгубернатор Неклюдов.

У газеті «Красный меч» у передовій статті від 18 серпня наголошувалоBся: «Для нас немає і не може бути старих підвалин моралі і гуманності, виBгаданих буржуазією для гноблення і експлуатації нижчих класів. Нам вседозволено». Поряд з цією передовою була надрукована стаття керівникаВУНК С. Шварца. Він писав: «Оголошений терор потрібно здійснювати поB

10

пролетарському. За кожного розстріляного з нашого товариства денікінцяBми ми повинні відповісти знищенням ста наших класових ворогів... нехайживе Червоний терор!»

Сьогодні важко назвати вірогідну цифру жертв червоного терору у1919 р. не тільки на Київщині, але й загалом по Україні. Більшовики даваBли інформацію про розстріли вибірково, з метою залякати народ, зламатийого волю, відвернути від боротьби за повалення їхнього режиму. До того жвони зовсім не давали повідомлень про розстріли населення в повітах.Дослідники цієї проблеми вважають, що найбільше загинуло у 1919 р. відчервоного терору мешканців Київської губернії, і називають цифру не менBше 12 тисяч чоловік тільки у Києві. Можливо, ці цифри неточні, але вонидають приблизну картину того, що діялось.

Проте надзвичайками не вдалося зламати волю українського народу вборотьбі за незалежність, за створення самостійної держави.

Таким був фінал другого походу більшовиків в Україну. Вони пролилиріки крові не лише українців, але й росіян та ін., їх національна, особливокадрова, земельна, продовольча, політика і масові репресії призвели доспалаху антисемітизму і єврейських погромів, які охопили понад 200 українBських міст, містечок і сіл. В них було вбито понад 50 тисяч євреїв, сотні тиBсяч поранено, покалічено, пограбовано, зґвалтовано і т. п.

Керівники КП(б)У і уряду України відбули в еміграцію до Росії.30 серпня 1919 р. війська Директорії на чолі з генералом Кремером і поB

встанські загони отамана Мордалевича та ін. зайняли основну частинуКиєва, а вранці 31 серпня з лівого берега Дніпра зайшли в місто військаденікінського генерала Бредова.

Війська УНР недовго перебували в Києві. Денікін, відстоюючи ідею«єдиної і неподільної Росії», відмовився укласти угоду з Петлюрою проспільну боротьбу проти більшовиків і повідомив про це країни Антанти.Між українцями і денікінцями зразу ж відбулися неприємні сутички. БреBдов пред’явив Петлюрі ультиматум з вимогою вивести війська з міста. ЗваBжаючи на те, що населення Києва, переважно українське, російськеофіцерство, політичні партії, монархічні союзи, яких було багато в місті,підтримують денікінців, війська УНР змушені були залишити Київ. З ниBми пішла також більшість патріотичної української інтелігенції. Російськекиївське міщанство, духовенство, торгівці, підприємці палко, гучно і радовітали денікінців. Підпільний губком КП(б)У інформував ЦК КП(б)У: «НаBселення Києва зустріло білих з великим піднесенням. Про більшовиківговорять з піною на губах. Майже скрізь видають комуністів. Газети писалибез кінця про жахливе поводження більшовиків. Багато було спеціальних

11

підробок добровольців, але багато матеріалів давали і залишені нашиминезариті трупи і величезна маса протоколів засідань ВЧК і листів. Все цепублікується, смакується і є предметом цькування, особливо євреїв.

Погроми, страшніші петлюрівських, пройшли скрізь і продовжуютьсязараз».

Денікін замість того, щоб всіма своїми силами йти на Москву, розпороBшив їх, половину своїх військ повернув проти армії УНР. Цей факт, а таBкож дика антиукраїнська політика Денікіна, повернення старих антидемоBкратичних установ і адміністрації, його озвірілий антисемітизм і погромBництво, реакційна земельна політика, повернення поміщиків, відбиранняземлі в селян, жорстокий терор в містах, а також те, що за кількістю закаBтованих і розстріляних денікінці не поступалися більшовикам, штовхнулиосновну масу українського народу, в першу чергу селянство, на шлях масоBвої боротьби проти нього.

Цим негайно скористалися соціалістичні політичні партії в Україні.Найбільшу активність виявила партія боротьбистів. Вона створила підпільBний ревком, десятки партизанських загонів. Значну кількість їх створилибільшовики, російські есери (боротьбисти), анархісти. Той самий поBвстанський селянський рух, який відкрив шлях Денікіну на Москву і давйому можливість 13 жовтня захопити Орел, тепер з усією силою бив по йоготилах, нищив зв’язок, постачання і транспорт. Денікін змушений був битиBся на три фронти – проти більшовиків, армії УНР і фронту українського сеBлянства, який з кожним днем міцнішав і завдавав йому відчутних ударів.

Завідуючий військовим відділом ЦК партії боротьбистів О. Шумськийписав до редакції газет «Известия» і «Правда», що під командуванням боBротьбистів є тисячі повстанців з кінними полками, артилерійськими батаBреями. Повстанці контролюють район Канів–Переяслав–Золотоноша. Іншітисячні загони на чолі з боротьбистами ведуть бої в Чигиринському, ЗвениBгородському і Зіньківському повітах.

Селянські повстання спалахнули в усіх повітах Київської губернії. Дужешвидко дав знати про себе отаман Зелений. В кінці вересня він напав на ВаBсильків, роззброїв денікінців, забрав у них кулемети, велику кількість кулеBметних стрічок і боєприпасів, після чого повстанці без будьBяких втратвідійшли від міста. У ці дні загони Зеленого вже впевнено оперували в районіХодорків–Кагарлик, наводячи страх на денікінців і київського обивателя.

З метою встановлення зв’язку з республіканською армією і координаціїдій з нею Зелений направив делегацію до уряду УНР, після чого була прийBнята резолюція. Заслухавши доповідь своїх делегатів, які посилалися доДиректорії УНР, старшини і козаки, представники кінної повстанської

12

дивізії отамана Зеленого ухвалили: «Довести до загального відома, що в таBкий грізний час для України, коли боротьба з російськими більшовикамиBкомуністами ще не закінчена, Денікін, загарбавши значну частину УкраїBни, просувається, несе нашому народові чорну реакцію, загрожує незалежBності УНР, ми визнаємо верховною владою Директорію з її теперішнім соBціалістичним урядом і будемо її підтримувати до скликання парламенту».

Київські газети в жовтні повідомляли, що в районі Умані йде запеклаборотьба з загонами отамана Калюжного, який оперує біля Звенигородки.«Вечерние огни» повідомляли, що в районі П’ятигори і Жашкова активнооперують партизанські загони, а біля Володарки йдуть запеклі бої з поBвстанцями по річці Рось на захід від Таращі. Інша газета повідомляла, щомісцеві повстанці захопили Таращу, Рокитну, Саварку, Синицю. Сили добBровольців у Білій Церкві і Миронівці не можуть ліквідувати повстання.

В кінці жовтня газета «Україна» повідомляла: «В Сквирському повітіповстання охопило 15 сіл. Селяни виступають проти комуністів і доброBвольців, особливо в зв’язку з тими звірствами, які чинили більшовики і доBбровольці над ними. Добровольці спалюють села повстанців. Були випадкивбивства дітей добровольцями». «В районі ст. Попельня, повідомляла в ціж дні інша газета, з’явилося декілька тисяч селянBповстанців в районах,зайнятих добровольцями. Повстанці озброєні добре, недостатньо лише коBмандного складу».

Денікін був змушений перекинути свої кращі кавалерійські частини іполовину військ на боротьбу проти українського селянства і армії УНР. ПеBребуваючи на денікінському фронті, Г. Орджонікідзе писав В. І. Леніну:«Мабуть, наше просування вперед буде дуже швидким. Денікін, безумовBно, зламав шию на українському мужикові, Денікін не знайшов собі підBтримки у селян» [3]. Це змушений був визнати й Ленін.

Врахувавши становище Денікіна, більшовики привели свої частини доладу, мобілізували всі можливі партійні сили, робітничий клас, бідніше сеBлянство і завдали денікінцям розгромних ударів на підступах до Москви.Денікінська армія почала дуже швидко відступати на південь. Більшовикиторжествували, а українці з тривогою чекали, що скаже йому Радянськавлада, яка прийшла втретє.

Під тиском світової соціалістичної демократії 16–17 січня 1920 р. вРосії на певний час був скасований червоний терор. В Україні ВсеукрревBком, створений в грудні 1919 р. мотивуючи, що боротьба з контрревоBлюцією триває, не скасував його.

Розвиток подій був дійсно не на користь більшовиків. У донесенні членамЦК КП(б)У за 10 березня 1920 р. Косіор досить об’єктивно описав стан справ на

13

Правобережжі і в Київській губернії: «Становище сумне, за винятком ЧерніBгівської губернії. Наша партія ніде не встигла розвернутися і майже ніякої роBботи не проводила. Політичного керівництва немає ніякого. Кожний повіт ведевласну політику, живе своїм місцевим життям. Майже всі без виняткуукраїнці в опозиції, і до них зрозуміле недовір’я. В губернії починає розвиватиBся бандитизм. Тільки що ліквідували Туза, але неможливо нічого зробити зТютюнником. Діють, як і раніше, банди Соколовського і Струка» [4].

Наступного дня повідомили членів ЦК КП(б)У: «Чигирин. БандамиТютюнника, Ємельянова, Павленка, Чучупаки зайнято 7 сіл і всі населеніпункти навколо Чигирина радіусом в 25 верст». В Чорнобильському повітірозквітає бандитизм. Селяни переховують бандитів. 18 березня стало відоBмо, що Тютюнник із загоном в кількості 4500 чоловік, половина яких каваBлерія з гірською батареєю і великою кількістю кулеметів, зайняв Умань, а23 березня загоном у кількості 400 чоловік – Звенигородку». Київськийгубком партії доповідав ЦК КП(б)У, що в усіх повітах діють повстанські заBгони. Вони зайняли Сквиру, Таращу. Самосуди – звичайне явище.

Голова уряду республіки Раковський 16 березня 1920 р. змушений бувзаявити, що зараз «за винятком, лише, губернських міст і деяких промисBлових центрів, ми ніде не маємо під собою міцної опори» [5].

Щоб звалити вину за напружене становище в Україні на когось іншого,Раковський, Затонський, Бубнов, Яковлєв (Епштейн), Рафаїл та інші завказівкою Леніна розгорнули шалену кампанію наклепів на боротьбистів,звинувачуючи їх в тому, що вони нібито готують повстання. Почалися репBресії проти боротьбистів.

Надзвичайки, керовані В. Манцевим, як і минулого року, лише в Києвірозстрілювали на день по 30–40 чоловік (ми не маємо відомостей про повіBти). Не встигаючи заривати трупи в кагати, київські чекісти доручилиінженерові Брагманову підшукати приміщення для влаштування і впорядBкування крематорію. Але запустити його в роботу не вдалося, оскількибільшовицькому керівництву та інженерові Брагманову довелося негайнотікати з міста в зв’язку з наближенням польських і петлюрівських військ.6 травня вони вступили до міста.

Селянство, вчительство, кооперативи, навіть попівство Київщини дужешвидко відчули, що таке шляхетський гонор.

Вони зрозуміли, що Петлюра привів окупантів, що він не відновить УкBраїнської Народної Республіки. Більшість партизанських загонів, що велиборотьбу проти більшовиків, повертають зброю проти поляків, зокрема вТаращанському, Сквирському і Білоцерківському повітах. Навіть отаманСтрук, який спочатку клюнув на польську принаду, вже швидко повернув

14

свої загони проти них. Поляки проголосили його поза законом та про неBобхідність арешту й обіцяли за допомогу в цій справі велику грошову винаBгороду.

На Київщині, особливо в південних її повітах, розгорнулися жорстокібої. На допомогу діючій проти ворога 14Bй армії було мобілізовано тисячібійців. На фронт йшли добровільно селяни навіть з тих повітів, де майже неіснувала на той час радянська влада, – Чигиринського, Черкаського, УманBського, Звенигородського, Канівського, Таращанського.

На початку червня 1Bа кінна армія на чолі з С. М. Будьонним прорвалапольський фронт у південноBзахідних повітах Київщини і почала похід потилах польських військ, створивши загрозу повного їх оточення. На світанBку 12 червня до Києва увійшли частини Червоної Армії. А 30 червня КиївBська губчека повідомила про розстріл 8 громадян за те, що вони нібито розBповсюджували чутки про нестійкість радянської влади, приховували миBколаївські золоті і срібні гроші тощо. З часом розстріли стали звичайним імасовим явищем. 21 липня в Білій Церкві розстріляли 5 громадян як воBрогів радянської влади, 31 липня – повідомлення про розстріл за таку жпровину 12 громадян Київщини, 17 серпня – 20 і т. д.

Дзержинський, який перебував з перших днів наступу поляків на поBсаді начальника тилу ПівденноBЗахідного фронту, створив при штабіспеціальну комісію для боротьби з бандитизмом і повстаннями. Для умироBтворення України він подав Косіору 24 червня 1920 р. свій план формуванBня збройних сил внутрішньої охорони (ВОХР), в складі яких повинні бутивсі види зброї. Планом передбачалось: «На кожну губернію по одному баBтальйону ЧК – 11 батальйонів; для боротьби з бандитизмом, зміцнення владиі викачки зброї по два батальйони на губернію – 22 батальйони; для продоBвольчої роботи за планом, заявленим наркомпродом РСФР тов. Цюрупою, –28 батальйонів» і т. д. Всього 107 батальйонів. Крім того, враховуючи наBявність в Україні правильно організованих великих партизанських заBгонів, зокрема Махна, Тютюнника, ОмеляновичаBПавленка, Волинця таінших, які складаються переважно з кінних груп, необхідно мати в Українікінні частини. Основна маса війська ВОХРа була спрямована на боротьбу зпартизанським рухом, на викачку продовольства для Росії.

Героїчний опір продармійцям і регулярним військам Червоної Арміївиявили селяни с. Медвин під Богуславом. Приводом до вибуху повстаннябуло нетактовне поводження четвірки комуністів, які приїхали з центруповіту проводити мобілізацію і збирати продрозверстку. Селяни героїчнозахищали своє село 15 днів. Лише кадрова дивізія, яка перекидалася зпольського фронту на південь, з великими втратами після триденних боїв

15

зламала опір селян і заволоділа селом. Село спалили і розграбували, сотнімедвинців було замордовано і розстріляно. Частина повстанців прорваласяв ліси і діяла під командою отамана Квітковського до літа 1921 р.

Вже 21 серпня 1920 р. у Київській губернії були ліквідовані такі партиBзанські загони: «Уляна», Алашко, Верещака, Руденка (загинув у бою), ПеBтренка–Коцура (обидва загинули в бою), Калаберди, Святенка та інших.Всього в Україні з лютого 1920 р. було ліквідовано 38 загонів, в яких нараBховувалося 11100 повстанців. Всі вони загинули в боях або катівнях надBзвичайок.

В кінці 1920 р. більшовики вирішили будьBякою ціною в найкоротшийстрок задушити національноBвизвольний рух в Україні. За вказівкою ЛеніBна в листопаді цього року секретарем ЦК КП(б)У був обраний В. Молотов.

Ленін підписав постанову Ради Праці і Оборони про надзвичайні захоBди щодо припинення бандитизму в Україні. Загальне керівництво цієюкампанією покладалося на головкома Червоної Армії С. Каменєва, а в УкBраїні – на Раковського, Молотова, Фрунзе.

Для координації дій регулярних з’єднань Червоної Армії, дивізіїВОХРа, каральних бригад і полків Надзвичайної комісії, комнезамівськихполків, батальйонів, ескадронів, сил міліції і т. д. був створений спеціальBний орган – Постійна нарада по боротьбі з бандитизмом при РНК УСРР. Донеї ввійшли: Х. Раковський, М. Фрунзе, С. Гусєв, М. Володимиров, С. КоBсіор, Ф. Дзержинський, В. Манцев, В. Молотов, Д. Лебідь, М. Скрипник, В. Затонський, Є. Євдокимов та ін. Такі ж наради були створені при губернBських і повітових революційних комітетах, до яких обов’язково входилиголови ревкомів і надзвичайних комісій та старший військовий начальник.Київську губернську нараду очолили – голова губревкому Я. Гамарник і гоBлова губернської надзвичайної комісії колишній бундівець Я. Лівшиць.

Фронт боротьби з повстанським рухом РНК УСРР оголосив таким жефронтом державної ваги, яким був фронт боротьби з білогвардійськими геBнералами. Озброєні загони комнезамівців, які були у волостях і селах, пеBредавалися у підпорядкування міліції, а організовані з комнезамівців полBки, батальйони і ескадрони включалися до складу територіальних полківВсеобучу з підпорядкуванням їх начальникам тилів. Сільська міліціяприрівнювалась у всіх відношеннях до частин Червоної Армії і озброюваBлись, як вони.

Поряд з цим посилювались міри покарання населення за допомогу, пеBреховування або співчуття повстанцям. Вражає жорстокістю інструкціядля органів, що ведуть боротьбу з повстанцями, розроблена Затонським. Вній передбачались такі міри покарання заможного селянства:

16

а) контрибуція продуктами і утримання ними військових частин;б) контрибуція худобою;в) контрибуція предметами обмундирування (білизна, теплий одяг, чоB

боти, подушки, одіяла і т. п.);г) виселення керівників і призвідників повстань з конфіскацією всього

їх майна і переданням його бідноті;д) в крайніх випадках обстріл сіл і хуторів, знищення (підпалення або

руйнування) будинків відомих повстанців і ватажків, а під час бою знищенBня всього поселення або окремих кварталів. Застосування тієї чи іншоїміри покарання визначається обставинами, які склалися на місці, і відпоBвідальність повністю покладається на того начальника, за вказівкою якогота чи інша міра покарання застосована.

Нагадаємо при цьому, що не відмінялися система заручників і їх масовірозстріли, кругова порука за появу повстанців у селах і їх переховування та ін.

Поряд з цим більшовицька преса розпочала компанію наклепів на поBвстанців і заможних селян.

2. ЛІКВІДАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНО�ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ

Значний удар національноBвизвольному рухові завдали рішення V ВсеBукраїнського з’їзду Рад (25 лютого – 3 березня 1921 р.), зокрема прозакріплення землі за селянами на 9 років у тих волостях і селах, де вжезакінчено відбирання зайвої землі у куркулів, розподілені колишні приBватні землі і відведені землі для радгоспів і цукрових заводів. В тих волосBтях, де цього не зроблено, пропонувалось комнезамам негайно закінчитирозподіл землі і приступити до закріплення її за селянами. Позбавлялисьправа користування землею учасники повстань і дезертири. Це був смерBтельний удар в серце повстанського руху. Розкуркулення в Україні ізакріплення за біднотою землі, реманенту тощо, відібраних у заможних,продовжувалось аж до липня 1923 р. Повстанський рух позбавився маBтеріальної бази.

Цей же з’їзд Рад оголосив амністію тим, хто добровільно прийде в розпоBрядження місцевої влади не пізніше 15 квітня 1921 року, здасть зброю ідасть зобов’язання не брати участі у збройних виступах проти радянськоївлади. Амністія також поширювалась на громадян УСРР, які емігрували закордон під час громадянської війни, якщо вони добровільно повернуться ідадуть зобов’язання щиро виконувати закони УСРР. Особи, яким на деньоголошення амністії уже встановлена або повинна бути встановлена вищаміра покарання – розстріл, позбавлялися волі на 5 років. На куркулів, що їх

17

ув’язнено в концентраційні табори за почином незаможних селян, помилуBвання поширювалося лише тоді, коли комітети незаможних селян приймутьвідповідні постанови. В зв’язку з тим, що справжні борці за незалежність УкBраїни не поспішали здаватися на милість більшовикам, ВУЦВК змушенийбув 27 квітня продовжити термін дії закону про амністію до 15 травня і щераз звернутися до повстанців добровільно з’явитися до органів влади.

Щоб посилити процес розпаду національноBвизвольного руху, 22 травня1921 р. у Києві виїздна сесія надзвичайного ревтрибуналу в складі головиМихайлика та членів Кабаненка, Бідного, Гайцана почала слухати справуколишніх: голови ради Міністрів Центральної Ради В. Голубовича, головиЦК УПСР Н. Петренка, члена виконавчого комітету УПСР І. Лизанівського,члена ЦК УПСР І. Часника, виконуючого обов’язки військового міністра Г. Сиротенка, секретаря ЦК УПСР Ю. Ярослава, Ю. Скугар–Скварського,прем’єрBміністра Уряду УНР професора С. Остапенка.

Більшовики готували цей процес ще з жовтня 1920 року. Кілька разівце питання розглядалось на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У. Члени ЦКвсіляко відмовлялися головувати і бути обвинувачами на процесі. Зрештоюзмусили бути обвинувачами наркома юстиції Лебедиця (колишнього членалівого крила цієї партії – боротьбиста, тепер більшовика), наркома земельBних справ більшовика Мануїльського. Серед основних свідків, за виняткомКулика, всі українці, серед яких Любченко, Шумський, Блакитний –колишні члени лівого крила цієї партії і члени Центральної Ради, згодомборотьбисти, а тепер більшовики; відомі більшовики Затонський, Кулик,голова Ради Міністрів і міністр закордонних справ УНР доби ДиректоріїЧехівський. Отже, їх судили і звинувачували українці, серед них були коBлишні колеги по партії і Центральній Раді, які переметнулися в партіюбільшовиків; захищали їх більшовикиBросіяни Шубин і Попов. Виконавціролей були підібрані «режисером» чудово.

Підсудних звинувачували в запрошенні німців в Україну, в зв’язках зАнтантою, в організації повстань проти Радянської влади, бандитизму, поBгромів і ін. За винятком першого, всі звинувачення мали не доказовий, апропагандистський, наклепницький, компрометуючий характер.

Враховуючи те, що на підсудних поширюється дія амністії, трибуналвизначив міру покарання: Голубовичу, Петренку, Лизанівському, ЧасниBкові, Ярославі по п’ять років ув’язнення в концентраційному таборі, проBфесору Остапенку – 5 років виправноBтрудових робіт за фахом і без позбавBлення волі, Сиротенка звільнив від покарання.

Протягом 1921 р. відбулося згасання повстанського руху в Україні. Алена Київщині ще діяла значна кількість загонів. На основі цілком таємних

18

документів нами вперше підраховано кількість повстанських загонів на теBриторії Київської губернії з березня по квітень 1921 р. Всього на Київщині(без Черкаського і Чигиринського повітів, які тимчасово були в КременBчуцькій губернії) було понад 100 загонів, ватажків яких називали отамаBнами, зареєстрованих органами ВУЧК, військ ВОХРа, армійськими частиBнами. Крім того, в кожному повіті було по декілька блукаючих загонів безвизначеної назви.

Як свідчать документи ВУЧК, армійських і партійних органів, абсолютBна більшість партизанських загонів Правобережної України, Полтавщини ічастково Чернігівщини ставила за мету звільнення України від більшовиківі російської залежності. Їм співчувало і допомагало населення – харчами,транспортом, зброєю, інформацією, поповнювало людською силою і т. п.Цим і пояснюється їхня живучість і значна чисельність.

Згасання національноBвизвольного руху, відсутність керівництва сепаBратними, організаційноBнез’єднаними партизанськими загонами і підпільBними повстанкомами, загроза їх цілковитого знищення, хоч і занадто пізно,привела частину отаманів і свідомої патріотичної, національної інтелігенціїдо думки створити єдиний керівний центр усім повстанським рухом безпоBсередньо в Україні.

Створили його у Києві без будьBякої участі керівників УНР і в лютому1921 р. повідомили про це уряд УНР, який перебував в Польщі. В повідомBленні зазначалось: «Всеукраїнський центральний повстанський комітет(ВЦПК) засновано з метою звільнення України від московського окупантазагальним повстанням і реставруванням УНР. Комітет являє собою поліBтичноBвійськову організацію об’єднаних повстанських загонів, що органіBзаційно поділені на групи й райони по всій Україні. Основними й головниBми своїми кадрами комітет вважає селян, що переживають протрезвіннявід більшовицького дурману, під впливом якого вони вірили в такі демаBгогічні комуністичні гасла, як «вся земля ваша» тощо».

Комітет складався з 6 головних членів (керівний орган) і багатьохінших, переважно з української інтелігенції – національно свідомих укBраїнців різних політичних партій. Головою ВЦПК був полковник Чепілко.Комітет поставив за мету – проголосити себе тимчасовим урядом до часу поBвернення в Україну головного отамана С. Петлюри і уряду УНР. ВЦПК проBсив уряд встановити організаційний зв’язок, дати відповідні інструкції іпідтримати його різними способами. Представникам ВЦПК були дані тимBчасові інструкції та проінформовано, що в квітні 1921 р. у Львові буде ствоBрено штаб на чолі з генералом Ю. Тютюнником, який координуватиме діїміж ВЦПК і ними.

19

Повстанком організував по всій Україні штаби і бойові групи, але тісноBго організаційного зв’язку з партизанськими загонами, особливо на чоліяких стояли «незалежні» отамани, не встигли встановити. Повстання булопризначено на середину травня 1921 р., і воно мало б тоді деякий успіх, алеза вказівкою з закордону було перенесено на 15 червня.

Зрада отамана Грудницького на Київщині і отамана Зеленкевича наОдещині, відсутність достатнього досвіду підпільної роботи, залучення дороботи у ВЦПК дуже широкого кола людей, недостатня конспірація, втраBта пильності дали можливість Київській губчека дуже швидко дізнатисяпро існування підпілля і розгромити його протягом червня 1921 р.

21 серпня київська газета «Вісті» в статті за підписом голови губчекаЛівшиця повідомила, що чекісти розкрили ряд великих підпільних органіBзацій. Це – Всеукраїнський центральний повстанський комітет, УкраїнBська військова організація січових стрільців, Київська міська військова орBганізація, Уманська повітова військова організація, Київський повітовийповстанський комітет, Звенигородський повітовий повстанський комітетта багато інших організацій. На чолі ВЦПК були: Чепілко (голова), НакоBнечний, Грудницький, Махиня, Суходольський, Онищук, Комар, АвраBменко, БрендикBГанжа, Черкас, Криницька (дружина полковника Гриня),Чупринка (відомий український письменник). Спочатку по цій справі заBарештували близько 1200 чоловік, але залишили для розгляду 180, середяких немало офіцерів доби Центральної Ради і Директорії, працівниківдержавних установ, вчителів гімназій і шкіл.

Після викриття ВЦПК та вищеназваних підпільних організацій почаBлися масові арешти підпільників в інших губерніях України. Це був найBбільший провал українського патріотичного підпілля за роки громаBдянської війни, який став однією з причин смертельної агонії українськогоповстанського руху.

28 серпня 1921 р. було повідомлено, що колегія Київської губчека розBглянула справу членів і учасників ВЦПК, учасників міської військової орBганізації, учасників організації січових стрільців, бойових організацій групиБесарабенка і засудила до розстрілу 39 чоловік, з них 4 жінки, до ув’язненняв концентраційні табори на різні строки – 25 чол., серед них 12 жінок. НайBстаршому із розстріляних Никифоренку було 50 років, а його дочкам, ув’язBненим до концентраційного табору на 5 років, – Єлизаветі – 20 і Клавдії – 18 років. Решта засуджених були віком від 19 до 42 років. Чекісти не пощадиBли навіть отаманівBзрадників Грудницького і Зеленкевича – їх розстріляли.

Дізнавшись про вирок, партизани отамана Гаєвого вирішили відплатиBти більшовикам за смерть повстанкомів і піднесли їм «дарунок» – між

20

станціями Кожанка і Фастів 7 вересня розібрали колію, внаслідок чогопродмаршрутний поїзд у складі 61 вагона, навантажений хлібом, злетів зрейок під косогір, 47 вагонів розбилося вщент, серед уламків було знайдеBно 27 трупів і 21 пораненого зі складу охорони поїзда.

Арешт ВЦПК похитнув частину отаманів, вони почали вести переговориз представниками влади про здачу своїх загонів. Одним з перших почав весBти такі переговори 10 червня 1921 р. з Реввійськрадою Київського військоBвого округу отаман Юліан Арсентійович Мордалевич, підполковник арміїУНР, командуючий Північним фронтом повстанських сил ПравобережноїУкраїни. Його переговори з більшовиками скінчилися такою угодою:

«Особливий відділ Київської військової округи, заслухавши 4 пунктиумов громадянина Мордалевича, зазначених в його листі від 12 червня1921 року до комісара бригади тов. Зенберру такого змісту:

1) перехід не повинен бути таємним;2) ніяких таємних зобов’язань щодо видачі своїх колишніх товаришів та

знайомих на себе брати не можу з тієї простої причини, що я сам закликав їхдо боротьби (можу допомогти одвертою боротьбою з ними, пропагандою);

3) зараз же як з’явлюся, дати мені можливість вільно обрати край длямайбутньої діяльності;

4) видати від Реввійськради Київської округи повну амністію. УхвалиBти зо всіма вищезазначеними пунктами, погодитись і гарантувати громадяBнину Ю. Мордалевичу повну недоторканність особи. Начальник ОсобливоBго відділу Київської військової округи Воронцов». Угоду опублікували впресі.

З примусу чекістів Мордалевич написав 29 червня до «повстанців» ізсимволічним підзаголовком «Мій шлях від демократизму до соціальної реBволюції», яке незабаром було віддруковане у формі листівки Державнимвидавництвом УСРР у Києві і швидко поширювалося серед повстанців. Вглибоко продуманому розумному зверненні Мордалевича було проаналізоBвано соціальні процеси, які проходили в житті України, доводилась безперBспективність подальшої боротьби. «Стосовно національного питання, – гоBворилося у зверненні, – то мої позиції базуються на тому, що інтернаціональBна сама ідея, форми ж її повинні бути національними. Красний патріотизмі шовінізм я зжив по шляху наближення до соціального максималізму. Цяеволюція проходила у мене і неминуче повинна була проходити разом, тоBму що соціальні і національні питання тісно переплітаються між собою, азвільнення соціальне вкінці неодмінно повинно привести до повного націоBнального звільнення». Закінчувалося звернення закликом до повстанцівнаслідувати його приклад, припинити боротьбу проти влади Рад [6].

21

«Звернення» Мордалевича вплинуло на тисячі повстанців і багатьохотаманів. З подібним листом звернувся до робітників, селян і вчителів ПраBвобережжя, в першу чергу до населення Бердичівського повіту, керівникповстанських загонів М. С. Білокінь. Він закликав повстанців припинитиборотьбу проти радянської влади і приступити до праці, яка «єдина вирвенас із неволі».

2 липня добровільно з’явився в Особливий відділ КВО представник ГоBловного командування УНР, полковник української армії Бойко Феодосій.Через деякий час на квартиру голови Подільської губчека прийшов начальBник штабу Правобережної групи повстанських військ УНР ВогоньBГорба,який здав зброю і заявив, що розчарувався в «петлюрівській авантюрі» і гоBтовий служити радянській владі.

У Таращанському повіті отаман Цвітковський розіслав у всі свої загони(їх чисельність приблизно 1000 чоловік) гінців з наказом підтягтись в раBйон містечка Виноград для переходу на бік радянської влади. В цьому жзведенні ВУНК повідомляла, що в Звенигородському повіті отаман ЧорнийВорон веде переговори з отаманом Загороднім, який виявив бажання здатиBся зі своїм загоном в кількості до 2000 чоловік піхоти і декілька сотень каBвалерії.

Влітку 1921 р. частини Червоної Армії розгромили загони Махна, якийз рештою бійців (близько 80 чоловік) 28 серпня переправився через Дністерна територію Румунії. Тепер більшовики одержали можливість перекинутизначну частину своїх військ для ліквідації партизанських загонів на ПравоBбережжі, особливо в губерніях, які були близько до польських кордонів. Натериторії цих губерній було немало таких партизанських загонів, отаманияких сподівались, що скоро їм прийде на допомогу Петлюра, і вони запеклооборонялися, билися до останнього і часто в бою гинули всі партизани.

На Київщині, в районі Бородянки, ще оперував загін Струка в кількості550 чоловік, діяли партизани в Білоцерківському, Переяславському таінших повітах. Це були найстійкіші загони. В Уманському повіті в с. НагуBбайці червоноармійські частини розгромили загін отамана Кравченка,який оперував тут ще з 1919 року. В бою загинули майже всі бійці, отаманКравченко і його батько. Лише 8 поранених партизанів було взято в полоні згодом розстріляно. В районі с. Луковиця недалеко від Ходорова загін міBліції в кількості 60 чоловік на чолі з заступником начальника ходорківсьBкої міліції Тузиним зіткнувся з загоном Чорного в кількості 100 чоловік.Витративши всі патрони, міліціонери відступили, полишивши на полі бою20 чоловік вбитими, в тому числі і Тузина. Запеклі бої відбувалися й вінших районах.

22

Під Києвом продовжував оперувати загін відчайдушного штабсBкапітаBна колишньої царської армії Ф. Орлика, якого після переходу Ю. МордалеBвича на бік радянської влади Петлюра призначив командуючим Північнимфронтом Правобережної України. Йому підпорядкувалися загони ГаєвсьBкого, Голубенка, Гонти, Яблока. Отаман Струк відмовився йому підпорядBкуватися, оскільки не було письмового наказу уряду УНР, і діяв саBмостійно.

7 жовтня 1921 р. на перегоні Київ–Тетерів загін Орлика пустив під укіспоїзд № 29, який ішов на Коростень. Загинуло 30 чоловік і поранено 14. ОрBликівці в кількості 30 чоловік оточили поїзд, забрали в ліс із собою близьBко 50 пасажирів, з яких 15 комуністів і працівників державних установрозстріляли. Орлик виступив біля поїзда з промовою, в якій сказав, що пеBредбачалось пустити під укіс не цей поїзд, а бронепоїзд, який повинен бувнібито везти в Польщу 35 млн. крб. золотом. Через деякий час в одному збоїв Орлик буде поранений в руку і хребет, а його загін майже весь розбиBтий. Загинув у бою і генерал Галкін, який прибув сюди від Петлюри.

Лікувався Орлик в Бучі, тут його 19 січня 1922 р. схопили чекісти. 26 лютого сесія Київської губчека в складі голови Лівшиця і членів КравBченка, Вольтера, Михайлика, Реута при секретарі Михновському засудилаОрликаBАртеменка Федора Петровича, ХоменкаBСмутенка Якова НестороBвича, Ногу Федора Архиповича як ворогів Радянської влади і «невиправBних бандитів» до розстрілу.

Розгромивши основні повстанські загони в Україні, більшовики засиBлають своїх агентівBпровокаторів до штабу Ю. Тютюнника в Польщі. Вонидають йому оптимістичну інформацію, що нібито повстанські організації ізагони оживають від розгрому, набирають сили і будуть готові до повстанBня, як тільки з’явиться в Україні генерал Ю. Тютюнник зі своїми партизаBнами. Одержавши інструкції в штабі Тютюнника, ті «зв’язкові» повертаBлися в Україну і передавали їх більшовикам. На них працював навіть підBполковник штабу Тютюнника, його особистий приятель Добротворський.

Отримавши «достовірну» інформацію від «надійних зв’язківців», Ю. ТюBтюнник приймає рішення розпочати похід в Україну з метою підняти наBродне повстання проти більшовиків і відновити УНР. Це був самогубнийрейд. 8 жовтня 1921 року перші загони УНР перейшли кордон України.