ВІСНИКfiles.visnikkau.org › 200001373-a4354a52e5 › Вісник_1_(12)_2016.pdf · «Наукова періодика України», а також на офіційному

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВКРИМІНОЛОГІЧНА АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНИ

ВІСНИККРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИЗбірник наукових праць№ 1 (12) 2016

Засновник та видавець – Харківський національний університет внутрішніх справВиходить 3 рази на рікЗаснований у травні 2012 року

Харків 2016

ISSN 2304-4556

УДК 343.2(477)(075.8)ББК 67.9 (4УКР)305

В 45Рекомендовано до друку та до поширення через мережу Інтернет

вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ (протокол № 2 від 23 лютого 2016 року),

рішенням правління Кримінологічної асоціації України(протокол № 4 від 19 лютого 2016 року)

Збірник включено до Переліку наукових фахових видань України з юридичних наук (наказ Міністерства освіти і науки України від 07.10.2015 р. № 1021)

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:О. М. Бандурка – д-р юрид. наук, проф., академік НАПрН України, засл. юрист України,

президент Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна) – головний редактор; О. М. Литвинов – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна) – заступник головного редактора; А. В. Байлов – канд. юрид. наук, доцент (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна) – відповідальний секретар; В. С. Батиргареєва – д-р юрид. наук, ст. наук. співроб. (Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності імені В. В. Сташиса НАПрН України, м. Харків, Україна); Х. Валкова – д-р юрид. наук, проф., віце-голова Чеської Кримінологічної асоціації, член Європейського товариства кримінологів, голова ред. колегії журналу «Právní rozhledy» (м. Прага, Чеська Республіка); Т. А. Денисова – д-р юрид. наук, проф., засл. юрист України (Інститут права імені Володимира Сташиса Класичного приватного університету, м. Запоріжжя, Україна); О. М. Джужа – д-р юрид. наук, проф., засл. юрист України (Національна академія внутрішніх справ, м. Київ Україна); В. П. Ємельянов – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна); О. О. Житний – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, м. Харків, Україна); К. Б. Левченко – д-р юрид. наук, проф. (Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда – Україна», м. Київ, Україна); О. М. Литвак – д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН України, засл. юрист України, засл. діяч науки і техніки України, віце-президент Кримінологічної асоціації України (м. Київ, Україна); Г. О. Марковська – канд. юрид. наук (Університет Англія Раскін, м. Кембридж, Велика Британія); Є. О. Письменський – д-р юрид. наук, доцент (Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка, м. Суми, Україна); П. З. Пойман – д-р юрид. наук, член Комітету Чеського кримінологічного товариства (Празький інститут досліджень з питань безпеки (PSSI), м. Прага, Чеська Республіка); Є. Л. Стрельцов – д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН України, засл. діяч науки і техніки України, віце-президент Кримінологічної асоціації України (Південний регіональний науковий центр Національної академії правових наук України, м. Одеса, Україна); В. М. Трубников – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, м. Харків, Україна); В. Б. Харченко – д-р юрид. наук, доцент (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна); О. М. Храмцов – д-р юрид. наук, доцент (Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, м. Харків, Україна); О. О. Юхно – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна); І. С. Яковець – д-р юрид. наук, ст. наук. співроб. (Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності імені В. В. Сташиса НАПрН України, м. Харків, Україна); О. Н. Ярмиш – д-р юрид. наук, проф. член-кор. НАПрН України, засл. юрист України (Інститут законодавства Верховної Ради України, м. Київ, Україна); А. М. Ященко – д-р юрид. наук, доцент (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна).

В45 Вісник Кримінологічної асоціації України № 1 (12) : збірник наукових праць [редкол. О. М. Бандурка (голов. ред.) та ін.]. – Харків : ХНУВС, 2016. – 288 с.

Статті збірника висвітлюють широке коло наукових кримінологічних та кримінально-правових питань, актуальних проблем боротьби зі злочинністю, вдосконалення національного кримінального законодавства, правового регулювання, інформаційно-аналітичного та організа-ційно-управлінського забезпечення протидії злочинності в Україні тощо.

Для науковців, правоохоронців-практиків, здобувачів, ад’юнктів, аспірантів, слухачів, курсантів та студентів, а також всіх, хто цікавиться проблемами реформування кримінальної юстиції.

Редколегія не завжди поділяє погляди авторів публікацій.За достовірність наукового матеріалу, професійного формулювання, фактичних даних,

цитат, власних імен, географічних назв, а також за розголошення фактів, що не підлягають від-критому друку, тощо відповідають автори публікацій.

Електронна копія збірника безоплатно розміщується у відкритому доступі на сайті Націо-нальної бібліотеки України імені В. І. Вернадського Національної академії наук України у розділі «Наукова періодика України», а також на офіційному сайті видання (www.visnikkau.org).

© Харківський національний університет внутрішніх справ, 2016© Кримінологічна асоціація України, 2016

3

ЗмістСтаття номераОлександр Маркович Бандурка,Олексій Миколайович Литвинов

9 Моделювання систем протидії злочинності

Проблеми міжнародного та зарубіжного кримінального права та кримінологіїАнастасія Олександрівна Джужа

20 Зарубіжний досвід функціонування центрів реабілітації жертв домашнього насильстваОлександр Миколайович Джужа,Дмитро Михайлович Тичина

32 Загальнотеоретичні засади та інструментарій дослідження прикладних напрямів запобігання віктимності: вітчизняний та зарубіжний досвідЄвген Львович Стрельцов

42 Складні сучасні процеси інтеграції міжнародного, зарубіжного та національного законодавств

Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінального праваДар’я Володимирівна Казначеєва

54 Правові наслідки застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання Александр Анатольевич Кириченко

62 Новая доктрина структуры антикриминальной ответственности и ее места в видовом делении юридической ответственностиЄгор Сергійович Назимко

75 Принципи інституту покарання неповнолітніхЄвген Олександрович Письменський

90 Злочини у сфері професійної діяльності журналістів у контексті забезпечення потреб українського суспільства на сучасному етапі його розвитку

4

Віталій Федорович Примаченко104 Диференціація кримінальної відповідальності: поняття та зміст

Дмитро Сергійович Шиян118 Загальні засади призначення покарання у виді позбавлення

права обіймати певні посади або займатися певною діяльністюАндрій Миколайович Ященко

131 Місце кримінально-правової кваліфікації у процесі застосування заходів кримінально-правового характеру

Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінологіїАнтон Володимирович Байлов,Павло Володимирович Сахута

143 Криміногенний потенціал діяльності засобів масової інформаціїІрина Олександрівна Бандурка

154 Кримінологічний вимір злочинності неповнолітніхАнатолій Анатолійович Дмитрієв

164 Принципи та правове регулювання діяльності органів Національної поліції із протидії організованій злочинностіІгор Львович Райнін

175 Протидія злочинності в Харківській області: стан, тенденції, прогнозОлександр Миколайович Храмцов

185 Основні детермінанти кримінального насильства

Актуальні питання кримінально-виконавчого праваНаталія Володимирівна Коломієць

195 Заохочення у кримінально-виконавчому праві європейських країнСергій Іванович Халимон,Михайло Сергійович Пузирьов

207 Оптимізація правового статусу підрозділів внутрішньої безпеки Державної пенітенціарної служби України в частині виконання оперативно-розшукової функціїІрина Станіславівна Яковець,Костянтин Анатолійович Автухов

216 Регулювання етичної поведінки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України: окремі питання

5

Актуальні питання кримінальної юстиціїІгор Миколайович Копотун

227 Міжнародне співробітництво в оперативно-розшуковій діяльностіРуслан Леонтійович Степанюк

236 Проблеми розвитку криміналістичної методики в умовах реформування кримінальної юстиції України

Трибуна молодих дослідниківДмитро Олегович Супруненко

246 Історико-правові засади реалізації функцій прокуратури як суб’єкта запобігання злочинам: досвід зарубіжних країнДмитро Сергійович Яковець

257 Правове регулювання волонтерства в пробації та шляхи його удосконалення

Наукове життя268 Ювілей доктора юридичних наук, професора, заслуженого

юриста України Тетяни Андріївни Денисової269 Положення про конкурс статей, опублікованих у збірнику

наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України» з кримінального, кримінально-виконавчого права та кримінології

273 Дисертаційні дослідження, захист яких відбувся у лютому 2016 року у спеціалізованій вченій раді д 64.700.03 Харківського національного університету внутрішніх справ

РецензіїВладислава Станіславівна Батиргареєва

277 Науково-дослідницька діяльність студентів, курсантів, слухачів, аспірантів, ад’юнктів та докторантів (довідник молодого вченого)

Наші автори281 Відомості про авторів збірника наукових праць «Вісник

Кримінологічної асоціації України» № 1 (12) 2016

До уваги читачів285 Вимоги щодо оформлення наукових статей, які публікуються

в збірнику наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України»

6

ContentsThe article of the issueOleksandr M. Bandurka,Oleksii M. Lytvynov

9 Analogue Formation of Crime Counteraction Systems

Problems of international and foreign criminal law and criminologyAnastasiia O. Dzhuzha

20 International Experience of Rehabilitation Centers Functioning For Victims of Domestic ViolenceOleksandr M. Dzhuzha,Dmytro M. Tychyna

32 General Theoretical Principles and Tools of Researching Applied Ways of Victimity Prevention: Domestic and International ExperienceYevhenii L. Streltsov

42 Complex Modern Processes of Integration of International, Foreign and National Legislation

Modern theoretical and applied problems of criminal lawDaria V. Kaznacheieva

54 Legal Consequences of Implementing Parole Aleksandr А. Kyrychenko

62 New Doctrine of the Structure of Anti-Criminal Liability and Its Place in the Specific Division of Legal LiabilityYehor S. Nazymko

75 Principles of the Institution of Punishment of MinorsIevgen O. Pysmenskyi

90 Crimes in the Sphere of Professional Journalistic Activities in the Context of Guaranteeing the Needs of Ukrainian Society at the Present Stage of Its Development Vitalii F. Prymachenko

104 Differentiation of Criminal Liability: the Concept and Content

7

Dmytro S. Shyian118 General Principles of Imposing the Sentence in

the Form of Depriving the Right to Hold Certain Positions or to Be Engaged in Certain ActivitiesAndrii M. Yashchenko

131 The Place of Criminal and Legal Qualification in the Process of Implementing Measures of Criminal and Legal Nature

Modern theoretical and applied problems of criminology Anton V. Bailov,Pavlo V. Sakhuta

143 Criminogenic Potential of the Mass Media Activities Iryna O. Bandurka

154 Criminalogical Dimension of Juvenile DelinquencyAnatolii A. Dmytriiev

164 Principles and Legal Regulation of the Activities of the National Police in Counteracting Organized Crime Ihor L. Rainin

175 Crime Counteraction in Kharkiv Region: State, Tendencies and ForecastOleksandr M. Khramtsov

175 Main Determinants of Criminal Violence

Relevant issues of penal law Natalia V. Kolomiets

195 Encouragements within the Penal Law of European CountriesSerhii I. Khalymon,Mykhailo S. Pusyrov

207 Optimization of Legal Status of Internal Security Units of the State Penitentiary Service of Ukraine in the Context of Executing Operative and Search Function Iryna S. Iakovets,Kostiantyn A. Avtukhov

216 Regulation of the Ethical Behavior of the Personnel of the State Penal Service of Ukraine: Certain Issues

8

Relevant issues of criminal justiceIhor M. Kopotun

227 International Cooperation within Operative and Search ActivitiesRuslan L. Stepaniuk

236 Problems of Criminalistic Methods in Terms of Reforming Criminal Justice in Ukraine

Platform for young researches Dmytro O. Suprunenko

246 Historical and Legal Principles of Implementing the Functions of Prosecutor’s Office as the Subject of Crime Prevention: Experience of Foreign CountriesDmytro S. Yakovets

257 Legal Regulation of Volunteering within Probation and the Ways of Its Improvement

Scientific life268 the anniversary of Doctor of Law, Professor, Honored

Lawyer of Ukraine Tetiana A. Denysova269 Provision about the contest of articles published in the

collection of scientific papers “Bulletin of Criminological Association of Ukraine” on criminal, penal law and criminology

273 Thesis research, defence of which took place in February, 2016 within the specialized academic council D 64.700.03 of Kharkiv National University of Internal Affairs

ReviewsVladyslava S. Batyrhareieva

277 Scientific and research activities of students, cadets, post-graduate students, postdoctoral students

Our authors281 Information about the authors of the collection

of scientific papers «Bulletin of Criminological Association of Ukraine» No. 1 (12) 2016

To the attention of readers285 Requirements for formatting scientific articles that

are published in the collection of scientific papers «Bulletin of Criminological Association of Ukraine»

Стаття номера 9

Стаття номера

УДК 343.8 (477)

Олександр Маркович Бандурка, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, президент Кримінологічної асоціації України(Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

Олексій Миколайович Литвинов, доктор юридичних наук, професор

(Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

МОДЕЛЮВАННЯ СИСТЕМ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІСтаття присвячена аналізу кримінологічних засад по-будови різних типів моделей протидії злочинності. Ви-значено коло проблем у справі передбачення, пов’язаних із передбаченням шляхів виконання наукового завдання щодо моделювання системи протидії злочинності із за-стосуванням синергетичного підходу.

Ключові слова: система, модель, протидія злочинності, синергія, про-гнозування.

© Бандурка О. М., Литвинов О. М., 2016© Бандурка О. М., Литвинов О. М., 2016


ISSN 2304-4556. ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ. 2016. № 1 (12)

10

Постановка проблеми. Політика держави у сфері стримування зло-чинності провадиться виключно у визначеному Конституцією України правовому полі. Разом із тим слід додати, що у суспільстві ще повністю не сформовано бачення конкретних шляхів досягнення поставлених перед державою завдань. Саме тому розуміння причин сучасної злочинності й можливостей української спільноти в боротьбі зі злочинністю є ключо-вою ланкою у виробленні стратегії протидії цьому соціальному злу.

Радянська доктрина суспільства без злочинності спиралася на ідею абсолютної керованості суспільними процесами і можливості у стис-лі строки виховати особистість нової людини − homo sovieticus. Проте «ідея тотальної керованості суспільством і людиною не витримала ви-пробувань. Найвищі ідеали довелося затверджувати за допомогою най-жорсткіших методів» [1, c. 49].

Історія не прощає помилок, репресії не тільки не вирішили про-блеми злочинності, а навпаки, змусили останню перейти у нову якість, тобто стати прихованою. Тіньова економіка, хабарництво стали під-ґрунтям для зародження організованої злочинності. Спроби прикраси-ти дійсність, проголошуючи те, що в Радянському Союзі немає корупції, організованої та професійної злочинності, привели до розчарування населення в можливостях держави та, у кінцевому підсумку, зневіри в її ідеології, бо дуже помітною була неузгодженість між ідеологічними настановами і реаліями життя, як наслідок, не спостерігалося сконсолі-дованості спільноти. У результаті сама радянська держава, незважаючи на потужний репресивний апарат, розсипалася на очах, показавши свою нездатність управляти суспільним розвитком.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Зауважимо, що теорія попередження злочинності, запропонована радянськими криміноло-гами і націлена на ліквідацію злочинності, являла собою епічний, але нереалізований проект [2]. Із цього приводу Г. Ф. Хохряков пише: «Сис-темна модель попередження злочинності, розроблена радянськими кримінологами, представляла грандіозну картину. Однак вона не змо-гла втілитися в життя… Радянська кримінологія перебувала під п’ятою світогляду, відповідно до якого злочинність у соціалістичному суспіль-стві повинна була неухильно знижуватися і, в кінцевому підсумку, зник-нути. Радянські кримінологи змушені були вдаватися до різного роду вивертів, аж до софістичних, щоб поєднати бажане з дійсним… У той же час світогляд впливав не тільки на теорію: він мав матеріальне втілен-ня і, зокрема, у системі кримінальної юстиції» [1, с. 419–420].

Необхідність теоретичної розробки концептуальної моделі про-тидії злочинності актуалізувалася в Україні на початку нового тися-чоліття, коли надзвичайно загострилася криміногенна ситуація, що



знаходить свій прояв передусім у значному збільшенні кількості вчи-нених злочинів і рості їх суспільної небезпечності. У цьому контексті додамо, що факт існування потреби у формуванні параметрів якісно нової моделі антикриміногенного впливу широким фронтом визнається багатьма кримінологами, зокрема, Ю. М. Антоняном, М. Г. Вербенським, В. О. Глушковим, В. В. Голіною, І. М. Даньшиним, О. М. Джужею, А. П. За-калюком, О. Г. Кальманом, І. І. Карпецем, О. М. Костенком, В. М. Кудряв-цевим, В. В. Лунєєвим, В. А. Тимошенком та ін. Натомість криміноло-гічні аспекти побудови моделей протидії цьому соціальному феномену залишилися поза увагою науковців, тоді як їх аналіз та передбачення проблемних моментів реалізації є важливим науковим завданням.

Виклад основного матеріалу. Перш за все слід зауважити, що при створенні моделей соціальних процесів виникає багато труднощів, оскільки моделювання соціодинаміки − одне з найбільш важких наукових завдань. Це пояснюється значною складністю, динамічною нестійкістю соціальних процесів, їх багаторівневістю і різномасштабністю, слабкою формалізова-ністю багатьох параметрів, необхідністю врахування соціально-психологіч-них чинників (таких, як співвідношення особистих і групових інтересів, осо-бливості індивідуальної й національної психології при прийнятті рішень та ін.), слабкою передбачуваністю «людського фактора» тощо.

Основною проблемою при вивченні й моделюванні соціальних систем є небезпека «потонути» в деталях, сконцентруватися на друго-рядних питаннях, втративши головне, невірно розставити пріоритети при обранні визначальних параметрів і процесів. Щоб уникнути такої небезпеки, необхідно рухатися від загального до окремого, від вивчен-ня найбільш загальних закономірностей еволюції подібних систем до дослідження особливостей їх динаміки в конкретних умовах.

Із позицій синергетичного моделювання соціальні системи про-тидії злочинності належать до класу багатокомпонентних нелінійних динамічних систем розподіленого типу. Такі системи науці відомі [3]. Основною відмінністю систем протидії злочинності від інших є те, що вони складаються з активних суб’єктів, які провадять цілеспрямовану діяльність відповідно до ухвалених управлінських рішень. Здатність суб’єктів до зміни стратегії й тактики своєї діяльності на основі управ-лінських команд без твердої прив’язки до зовнішніх умов робить ці сис-теми внутрішньо нестійкими. Нестійкість зростає й у зв’язку з тим, що суб’єкти часто переслідують протилежні цілі.

Наслідком значної нестійкості даних соціальних систем є те, що злагоджена взаємодія суб’єктів можлива лише при чітко налагодженому керуванні (самоуправлінні), причому інтенсивність керуючих впливів повинна перевищувати певний «поріг синхронізації». В іншому випадку



12

керованість губиться і система розпадається. Крім того, наявність вну-трішніх нерівноваг зумовлює існування жорстких обмежень на часовий інтервал достовірного прогнозу динаміки соціально-економічних про-цесів (так званий «обрій передбачуваності» [4, с. 239]) і, відповідно, об-межує можливості прогнозування.

До того ж саме здатність суб’єктів до цілеспрямованої діяльності підвищує роль процесів самоорганізації в соціальних системах, завдяки чому формуються стійкі стани, до яких еволюціонують останні, незва-жаючи на різні історичні перипетії. Слід також додати, що при цьому логіка самоорганізації цих систем має об’єктивний характер, хоча збері-гається їх внутрішня суперечливість.

Можливість самоорганізації і, як наслідок, стійкість до зовнішніх впливів зумовлені здатністю до виникнення когерентних станів у сис-темі, це означає, що окремі підсистеми і елементи у змозі синхронізу-вати свої дії на основі погодженого прийняття рішень. Як правило, по-годженість досягається у результаті інформаційної взаємодії елементів, що, у свою чергу, виступає основним чинником її ефективності. Мова йде про те, що низька витратність, з одного боку, дозволяє охопити інформаційним полем всю систему цілком і синхронізувати всі без ви-нятку її елементи, з іншого − у цьому ж криється причина чутливості когерентних станів, бо інформаційні зв’язки легко порушити.

Аналізуючи систему протидії злочинності, можна побачити, що в ній існують певні цілком стійкі закономірності соціальної самоорга-нізації, які визначають логіку розвитку відповідних процесів. При ство-ренні моделей функціонування необхідно враховувати наступне.

По-перше, особливостями даних систем є:– багатоелементністъ (елементами є індивіди, соціальні групи,

громадські об’єднання, правоохоронні органи, органи влади тощо). Елементи мають свою специфіку, причому основною при-чиною виникнення і посилення розбіжності є соціальні взаємодії елементів у системі;

– чутливість елементів систем протидії злочинності до зовнішніх дестабілізуючих впливів. Для того, щоб вижити, елементам необ-хідно проявляти активність, витрачати наявну в них енергію, що вимагає ресурсної бази, яку вони мають;

– прагнення елементів максимізувати індивідуальну «функцію ко-рисності», створити запаси ресурсів для забезпечення гарантій виживання;

– обмеженість доступної до використання ресурсної бази і, як на-слідок, антагоністичність (суперечливість) інтересів елементів систем, зумовлена необхідністю боротьби за обмежений ресурс;



– нелінійний характер взаємодії елементів системи, що харак-теризується позитивним зворотним зв’язком: у конкурентній боротьбі перемагає найсильніший (що має більше переваг), у ре-зультаті чого він стає ще сильнішим (влада породжує владу). Не-лінійний процес збільшення переваг обмежений або загальною кількістю ресурсу, або індивідуальними можливостями суб’єкта освоїти і обробити отриманий ресурс, а також забезпечити його охорону від зазіхань конкурентів;

– граничний характер процесів: реальна віддача від докладених для досягнення будь-якої мети зусиль виникає лише тоді, коли зусилля перевищать певне граничне значення. До цього ефект від прикладених зусиль майже відсутній;

– інерційність поведінки суб’єктів, наявність деякого часового за-пізнювання реакції суб’єктів на зміну зовнішніх умов;

– здатність елементів системи протидії злочинності до усвідом-леного цілепокладання і до рефлексії із приводу своїх дій і дій інших суб’єктів.

По-друге, нелінійний характер взаємодії суб’єктів протидії злочин-ності і обмеженість ресурсів визначають специфіку динамічних проце-сів у системі: діалектику розвитку відображає не формула «теза − анти-теза − синтез», а формула «теза − антитеза − тимчасовий компроміс». Протиріччя, що мають місце в ході функціонування протидії злочин-ності, не знімаються під час розвитку системи, а існують завжди, забез-печуючи хаос на мікрорівні, де, у свою чергу, реалізується тимчасовий компроміс, зумовлений зовнішніми умовами і наявними ресурсними обмеженнями. Коли останні змінюються, динамічна рівновага порушу-ється, починається нова боротьба суб’єктів із виходом на інший комп-ромісний рівень. Отже, не буде протиріч − не буде і розвитку системи протидії злочинності.

По-третє, загальну тенденцію соціальної динаміки функціонуван-ня системи протидії злочинності, тобто те, що з появою надлишково-го ресурсу збільшується нерівність. При нестачі ресурсу відбувається об’єднання зусиль суб’єктів протидії заради виживання і зменшення нерівності (спрощення системи). Загальний принцип соціальної дина-міки: хаос на мікрорівні – порядок на макрорівні, випробовується все, що можливо (не заборонено об’єктивними законами), але закріплюєть-ся у вигляді соціальних структур тільки те, що є стійким до зовнішніх і внутрішніх дестабілізуючих процесів і впливів.

По-четверте, забезпечення стійкості системи протидії злочиннос-ті, необхідне для «виживання», що в умовах наявності перманентних протиріч між її елементами є нетривіальним завданням. Влада шляхом



14

спроб і помилок виробляє механізми протидії злочинності, стримуван-ня і противаг, компенсації внутрішніх напружень, що дозволяють досяг-ти стійкості системи в цілому. До таких механізмів належать:

– пряме владне регулювання відносин між елементами, що здій-снюється органами управління системи протидії злочинності;

– обмеження сваволі дій елементів управління за допомогою зако-нів, нормативних імперативів, що вимагають виконання і спря-мовані на згладжування наявних протиріч (обмеження хаосу);

– ідеологічні й соціально-психологічні засоби стримування агре-сивних інтенцій (правове виховання, ідеологія).

Ті системи протидії злочинності, яким вдається виробити ефектив-ну систему компенсації внутрішніх напружень, виживають. Ті ж, яким це не вдається, в кінцевому підсумку розпадаються або гинуть у конку-рентній боротьбі з іншими системами.

По-п’яте, можливими є як еволюційний, так і революційний (через кризи) типи розвитку системи протидії злочинності.

Еволюційний процес заснований на здатності соціальних систем адаптуватися до умов зовнішнього середовища шляхом варіації спосо-бів функціонування. Варіації мають, як правило, випадковий характер (перебір можливих варіантів розвитку), більша частина з них відкида-ється в результаті взаємодії із середовищем, що пояснюється конкурен-цією суб’єктів у середовищі. Виживає більш пристосований і більш стій-кий до зовнішніх дестабілізуючих впливів. Стратегії виживання потім закріплюються через закони, соціальні інститути та ін.

Суть розвитку через кризи полягає в тому, що соціальні системи, адап-туючись до зовнішнього середовища, мають тенденцію до ускладнення своєї організації, що забезпечує їм більш високий рівень спеціалізації у ви-користанні наявної ресурсної бази. У процесі функціонування системи протидії злочинності впливають на навколишнє середовище і змінюють його. Як результат, сформована організація системи перестає відповідати новим зовнішнім умовам і настає криза, що може закінчитися дестабілі-зацією і розпадом системи. Найуразливіші в кризових умовах, як правило, верхні рівні організаційної ієрархії, оскільки вони є найбільш спеціалізо-ваною частиною системи. Тут можливі два варіанти розвитку подій.

У першому випадку верхнім рівням ієрархії системи протидії злочин-ності (органам управління) завдяки цілеспрямованому докладанню зу-силь вдається переорганізувати (реформувати) систему і зробити її більш адекватною зовнішнім умовам, що змінилися. Це − «реформаторський» сценарій виходу із кризової ситуації без незворотного руйнування системи.

Інший варіант. Адаптаційних можливостей системи виявляється недостатньо, і криза спричиняє її розпад, що супроводжується знищен-



ням спеціалізованих верхніх рівнів її організаційної ієрархії. Подальша еволюція йде шляхом організації нової системи, що відповідатиме рів-ню поставлених завдань. Це − «катастрофічний» сценарій розвитку, що приводить до найбільш різких змін системи.

По-шосте, на різних стадіях своєї еволюції система протидії злочин-ності має неоднакову чутливість до зовнішніх впливів і стає уразливою. Найбільшу загрозу несуть навмисні зовнішні впливи в кризові періоди, коли система значною мірою хаотизована. У цьому випадку навіть не дуже інтенсивний зовнішній вплив може змінити напрямок розвитку системи і вплинути на характер її подальшої організації.

По-сьоме, для систем протидії злочинності характерною є можли-вість різноманітного розвитку, це зумовлена тим, що в них, як прави-ло, існує не один, а кілька центів прийняття управлінських рішень. Те, в якому стані перебуватиме система через якийсь час, залежить від ба-гатьох факторів і значною мірою від цілеспрямованої діяльності органу управління. Проте можливості цих органів, з одного боку, не безмеж-ні, а з другого − саме від органів управління залежить, у якому станів в остаточному підсумку виявиться система. Для ефективного управлін-ня протидією злочинності слід знати структуру можливих станів, а та-кож способи трансформації системи з одного стану в інший.

Аналіз конкретних проявів зазначених закономірностей систем протидії злочинності радянського та новітнього періоду є основою до-слідження процесів організації та еволюції систем. Вихідними положен-нями для такого аналізу є наступні дані.

Системи протидії злочинності − це утворення активних суб’єктів, що прагнуть забезпечити собі найкращі умови виживання при обме-женні наявних ресурсів (матеріальних, часових).

Особливостями протидії злочинності як виду соціально корисної діяльності є: 1) те, що об’єктивно існують обмеження на доступний для використання ресурс; 2) перманентна нестача ресурсу на всіх, що приводить до постійної боротьби за ресурс (усередині системи і між системами); 3) нерівномірність розподілу ресурсу між індивідами і со-ціальними групами, що викликає соціальну напругу.

З цього випливає, що для систем протидії злочинності характерною є внутрішня нестійкість. Аби домогтися стійкості системи до зовнішніх і внутрішніх дестабілізуючих впливів, треба вирішити три основні про-блеми, а саме забезпечити: можливість економічного виживання (за-доволення матеріальних потреб); соціально-психологічну стабільність при наявності антагоністичних інтересів елементів системи (зниження конфліктності усередині); ефективне управління. Оскільки протидія злочинності − розподілена система, завданням управління є організація



16

погодженого функціонування всіх її підсистем. При цьому про ефектив-ності можна бути вести мову, якщо матимуть місце:

– із боку керуючих систем − уміння управляти і наявність необхід-них для здійснення управління засобів;

– із боку керованих − згода (бажання) бути керованими в умовах існуючого соціального оточення.

Якщо цього вдасться досягти, то сформується структура організації системи протидії злочинності [6, с. 79], яка характеризується стійкістю і має шанс на виживання, в іншому випадку система гине (розпадається).

Слід додати, що обрання способу вирішення проблем стійкості систе-ми протидії злочинності значною мірою залежать від зовнішніх умов (най-важливішими з яких є властивості наявного ресурсу) і від характеристик використання ресурсів (визначальними є форма і параметри виробничої функції). Найтиповішими для протидії злочинності є дві ситуації:

– основний виробничий ресурс жорстко обмежений, але постійний;– головний виробничий ресурс змінюється (збільшується або

зменшується).Висновки та перспективи подальших досліджень. Таким чином,

дослідження внутрішньої стійкості систем протидії злочинності прово-диться на основі аналізу і моделювання взаємодій між різними суб’єктами протидії. Для опису цих взаємодій може бути використаний наступний алгоритм. У системі виділяються головні підсистеми (соціальні інститу-ти), які визначають особливості її функціонування. Як базові для опису кожної з підсистем використовуються наступні дані: чисельність розгля-нутого суб’єкта і сумарні матеріальні ресурси. За допомогою вирішення диференціальних рівнянь, що описують динаміку даних величин, визна-чаються залежності, які, у свою чергу, є результатом наступних процесів:

– внутрішніх − зміна чисельності групи в результаті соціальних змін, що залежать від умов розвитку і трансформації соціуму; збільшення кількості дефектів функціонування;

– міжгрупових − перехід з однієї соціальної групи в іншу (соціальна мобільність); зменшення чисельності групи внаслідок антагоніс-тичної взаємодії з іншими групами; перерозподіл матеріальних благ між двома групами (насильницьке, або обумовлене тради-ціями, звичаями, політичною культурою вилучення благ в однієї групи на користь іншої); матеріальні витрати в ході міжгрупової взаємодії (управління, підтримання порядку, ведення конфлік-тів); збільшення продуктивності праці в тій або іншій групі.

Аналіз конкретних процесів функціонування системи протидії зло-чинності з використанням наведеної моделі складається з наступних етапів:



1. Виділення структурних елементів системи, кожен з яких надалі розглядається як єдине ціле.

2. Встановлення зв’язків між ними і виконуваними ними функціями (при цьому необхідно, щоб виокремлені суб’єкти протидії злочин-ності були досить однорідними за складом і їх члени виконували схожі функції).

3. Якісний опис ознак елементів системи і міжсистемних зв’язків.4. Побудова в загальному вигляді системи рівнянь, що описують дані

процеси.5. Конкретизація коефіцієнтів у рівняннях. 6. Запис моделі у вигляді системи диференціальних рівнянь із прави-

ми частинами, що залежать від параметрів функціонування проти-дії злочинності.

7. Виділення параметрів і початкових даних сфер, що відповідають розглянутим реальним процесам протидії.

8. Дослідження властивостей системи в обраній області параметрів за допомогою математичного моделювання з метою визначення мож-ливих варіантів еволюції системи; з’ясування стійкості системи до внутрішніх і зовнішніх впливів.Незважаючи на те, що описаний алгоритм орієнтований переважно

на аналіз стійкості, реально він дозволяє розглянути питання стабіль-ності соціальних систем і ефективності систем управління, оскільки від цих факторів істотно залежать параметри системи.

Дослідження стійкості системи протидії злочинності можна провес-ти і на основі аналізу і моделювання конкурентної боротьби суб’єктів протидії злочинності один з одним, що включає в себе як економічну, так і політичну складові. Базова модель конкурентної боротьби засно-вана на формалізації загальних закономірностей, що характеризують взаємодію політичних, соціально-економічних, соціокультурних, ін-формаційних підсистем. Вона являє собою систему диференціальних рівнянь, що описують зміну співвідношення сил різних суб’єктів у ре-зультаті конкурентної боротьби, та враховує: час; просторові коорди-нати; показник домінування; ступінь впливу. При цьому перша частина рівняння має описувати процес відтворення (поновлення) суб’єкта протидії злочинності, а друга − зниження його потенціалу внаслідок природних процесів (саморуйнування) і внутрішньосистемної бороть-би (конкуренція підсистем між собою). Залежно від цілей дослідження запропонований підхід дозволить змоделювати різні аспекти конку-рентної боротьби суб’єктів протидії злочинності: економічні, політичні, ідеологічні та ін.



18

Список використаних джерел

1. Хохряков Г. Ф. Криминология / Г. Ф. Хохряков. − Москва: Юрист, 2002. − 544 с.

2. Теоретические основы предупреждения преступности / отв. ред. В. К. Звирбуль, В. В. Клочков, Г. М. Миньковский. – Москва: Юрид. лит., 1977. – 255 с.

3. Шредер М. Хаос и степенные законы (Регулярная и хаотическая ди-намика) / М. Шредер. − Москва: МГИРК, 2001. − 528 с.

4. Малков С. Ю. Применение методов синергетики к анализу соци-альных систем / С. Ю. Малков // Стратегическая стабильность. − 1997. − № 1. − С. 46−52.

5. Глазьев С. Ю. Закономерности социальной эволюции: Вопросы методологии / С. Ю. Глазьев // Анализ систем на пороге XXI века: теория и практика: материалы междунар. конф.: [в 4 т.]. − Москва: Интеллект, 1996. − Т. 2. − С. 3−15.

6. Литвинов О. М. Сучасні проблеми управління профілактикою зло-чинів: монографія / О. М. Литвинов. – Херсон: «Олді-плюс», 2003. – 312 с.

Стаття надійшла до редакції 09.02.2016.

Александр Маркович Бандурка, доктор юридических наук, профессор, академик Национальной академии правовых наук Украины, заслуженный юрист Украины, президент Криминологической ассоциации Украины(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина);Алексей Николаевич Литвинов,доктор юридических наук, профессор (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

МОДЕЛИРОВАНИЕ СИСТЕМ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ПРЕСТУПНОСТИСтатья посвящена анализу криминологических основ построения

различных типов моделей противодействия преступности. Определен круг проблем, связанных с предвидением путей решения научной задачи по моделированию системы противодействия преступности с приме-нением синергетического подхода.

Ключевые слова: система, модель, противодействие преступно-сти, синергия, прогнозирование.



Oleksandr M. Bandurka,Doctor of Law, Professor, Academician of the National Academy of Law Sciences of Ukraine, President of the Criminological Association of Ukraine(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine);Oleksii M. Lytvynov,Doctor of Law, Professor(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

ANALOGUE FORMATION OF CRIME COUNTERACTION SYSTEMSResearch of internal stability of crime counteraction systems is carried out on the

basis of the analysis and analogue formation of interactions between different counter-action subjects. To describe these interactions the following algorithm can be used. Ma-jor subsystems (social institutions) that define the features of its functioning are singled out in the system. Data on the number of the considered subject and the total material resources are used as the main characteristics to describe each of the subsystems. Based on the solution of differential equations describing the dynamics of these variables dependabilities, which are the result of certain processes are defined. Analysis of the specific processes of the crime counteraction system’s functioning with the use of the stated model consists of the following stages: 1) allocation of the structural elements of the system; 2) determination of the relationships between them and accomplished by them functions; 3) a qualitative description of features of the system and intersystem relations; 4) building the system of equations in the general form, which describe these processes; 5) specification of coefficients in equations; 6) record of the model in the form of differential equations with right components, depending on the parameters of crime counteraction functioning; 7) allocation of parameters and initial data of the fields that correspond to the studied real processes of counteraction; 8) research of the properties of the system of parameters in the chosen field by using mathematical modeling.

Research of the stability of crime counteraction system can be carried out based on the analysis and modeling of competitive fighting of the subjects of crime counteraction with each other that includes both economic and political components. The base model of competitive fighting is formed on the basis of the formalization of general patterns, which characterize the interaction of political, socio-economic, socio-cultural, informational subsystems. It is the system of differential equations describing the change in the balance of powers of different subjects in the result of competitive fighting, and takes into account: time; spatial coordinates; indicator of dominance; the degree of influence. Herewith the first part of the equation has to describe the process of reproduction (renovation) of the subject of crime counteraction, and the second – reduction of its potential as a result of natural processes (self-destruction) and intersystem struggle (competition of subsystems between each other). Depending on the research objectives the suggested approach will make possible to simulate various aspects of competitive fighting of the subjects of crime counteraction: economic, political, ideological and others.

Key words: system, model, crime counteraction, synergy, forecasting.

Проблеми міжнародного та зарубіжного кримінального Права та кримінології20

Проблеми міжнародного та зарубіжного кримінального права та кримінології

УДК 343.988 (100)

Анастасія Олександрівна Джужа, кандидат юридичних наук(Генеральна прокуратура України, Київ)

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ФУНКЦІОНУВАННЯ ЦЕНТРІВ РЕАБІЛІТАЦІЇ

ЖЕРТВ ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВАСтаттю присвячено вивченню національного та зару-біжного досвіду функціонування Центрів реабілітації жертв домашнього насильства. Проаналізовано за-конодавче регулювання зазначеного питання, а також практичний досвід допомоги жертвам насильства в сім’ї. Визначено основні методи, які використовують-ся у роботі Центрів реабілітації, категорії осіб, на під-тримку яких спрямована робота Центрів, та перспек-тиви у боротьбі з проявами домашнього насильства.

Ключові слова: домашнє насильство, жертви домашнього насильства, допомога, боротьба, реабілітація, Центри реабілітації.

© Джужа А. О., 2016

Проблеми міжнародного та зарубіжного кримінального Права та кримінології 21


Постановка проблеми. Домашнє насильство є однією з найсклад-ніших, суперечливих та латентних проблем більшості країн світу. На жаль, через замовчування цих злочинів відсутня офіційна статистика щодо їх кількості, а отже, немає можливості об’єктивно оцінити масш-табність даного явища. Найчастіше жертвами цих злочинів стають най-більш уразливі та незахищені члени суспільства. Як правило, потерпілі не хочуть повідомляти, що вони були піддані насильству. Найчастіше їх зупиняє страх, почуття сорому чи відданості родинним зв’язкам. Жертви сімейного насильства не звертаються до правоохоронних ор-ганів навіть тоді, коли воно носить фізичний характер, у випадку ж сис-тематичного психологічного тиску в жертви навіть не виникає думки про можливість залучення до вирішення конфліктів правоохоронних органів. Як наслідок, факт сімейного насильства фіксується тільки тоді, коли вчиняється злочин фізичного характеру, а також має місце залу-чення представників правоохоронних органів.

Однак слід додати, що, незважаючи на наведене, в Україні нині робляться перші спроби вжиття певних превентивних заходів, запро-вадження навчально-тренінгових програм, спільної роботи з право-охоронними органами, організації притулків для жінок, кризових кон-сультативних центрів, центрів реінтеграції, груп взаємопідтримки чи самодопомоги, психотерапевтичних програм.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Цій проблемі приділяли увагу як закордонні, так і вітчизняні науковці, а саме: Н. Ласко, Л. Мак-Клоскі, С. Орр, Р. Пітмен, Л. Ф. Бурлачук, А. І. Долгова, І. М. Даньшин, А. П. Закалюк, В. М. Кудрявцев, О. М. Литвинов, А. В. Савченко, М. І. Хав-ронюк.

Проте в працях названих учених не було на достатньому рівні роз-глянуто та розкрито таке питання, як робота Центрів реабілітації жертв домашнього насильства в тих країнах, де вони створені.

Метою даної статті є вивчення зарубіжного досвіду функціонуван-ня Центрів реабілітації жертв домашнього насильства.

Виклад основного матеріалу. Перш ніж почати розгляд окресле-ної вище проблеми зауважимо, що насильство щодо жінок як найбільша частина випадків вчинення насильства в сім’ї охоплює наступні види:

а) фізичне, статеве і психологічне насильство, яке має місце в сім’ї, включаючи нанесення побоїв, примушування до статевих актів дівчаток у родині, насильство, пов’язане з приданим, зґвал-тування дружини чоловіком, пошкодження жіночих статевих органів, позашлюбне насильство та насильство, пов’язане з екс-плуатацією;

Проблеми міжнародного та зарубіжного кримінального Права та кримінології


22

б) фізичне, статеве і психологічне насильство, яке має місце в сус-пільстві в цілому, включаючи зґвалтування, статевий примус, статеве домагання, залякування на роботі, у навчальних закла-дах та в інших місцях, торгівлю жінками і примус до проституції;

в) фізичне, статеве і психологічне насильство з боку або при по-туранні держави (в основному в державних інституціях) [1].

Як уже було сказано, такі випадки найчастіше залишаються невідо-мими для суспільства через острах, сором чи інші причини. Жінки не повідомляють у більшості випадків про факт насильства. Держава до-кладає зусиль, щоб виправити ситуацію. На сьогоднішній день в Укра-їні діють спеціальні кризові центри для допомоги потерпілим від до-машнього насильства, а також центри медико-соціальної реабілітації. Працівники центрів надають інформаційну, психологічну, педагогічну, медичну, юридичну допомогу особам, які можуть стати або стали жерт-вами насильства в сім’ї; повідомляють службі дільничних інспекторів міліції чи кримінальній міліції у справах неповнолітніх про виявлені факти реальної загрози застосування насильства в сім’ї або про факти вчинення такого насильства. До того ж у цих закладах жертви знахо-дять тимчасовий притулок.

У нашій державі почали активно впроваджуватися різні методи і методики соціальної роботи з жертвами сімейного насилля, зокрема, з особами, щодо яких вже було вчинено акт насильства в родині або має місце погроза його вчинення.

Науковці, представники правоохоронних органів переконані, що домашнього насильства можна уникнути, але для цього потрібно про-блему вирішувати, а не замовчувати. Не варто терпіти та чекати, що тиран зміниться, одумається та перестане піднімати на Вас чи дітей руку. У таких випадках краще звертатися до органів внутрішніх справ, соціальних служб, громадських організацій, які опікуються цією про-блемою. Спільними зусиллями можна допомогти жертві насильства у сім’ї, захистити її, а сімейного дебошира приборкати [2].

Як сказано вище, потрібна консолідована робота, оскільки най-частіше жінки передусім потребують психологічної підтримки, порад кваліфікованих спеціалістів (мова йде про лікарів, юристів). Враховую-чи все це, при проведенні психологічної роботи з жертвами сімейного насильства акцентується на індивідуальному та груповому підходах до спілкування з жертвами. Однак перевага має надаватися роботі в інди-відуальному порядку, адже особа, переживши негативні події в своєму житті, закривається, усамітнюється, важко йде на контакт з іншими, навіть психологами, працівниками соціальних служб та працівниками правоохоронних органів. Пояснюється це наявністю страху перед спіл-



куванням, так само як і страху перед зневажливим ставленням інших, осудом.

Саме задля вирішення цієї проблеми створюються Центри медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї (далі − Центри) [3].

У Центрах постраждалим надають: первинну медико-санітарну та психологічну допомогу, психіатричну допомогу, а за потреби пра-цівники Центрів направляють жертв насильства в сім’ї на відповідне подальше лікування; організовують надання їм юридичних консульта-цій; повідомляють про вчинене насильство в сім’ї службі дільничних інспекторів міліції чи кримінальній міліції у справах неповнолітніх. Особлива увага в Центрах приділяється саме роботі з кожним постраж-далим особисто для того, щоб він міг відкритися і почував себе захи-щеним [4].

Оскільки в нашій країні така робота ведеться недавно, хотілося б детальніше зупинитися на зарубіжному досвіді функціонування таких Центрів та їх практиці у допомозі жертвам домашнього насильства.

По всьому світу створюються установи, які на спеціалізованому та професійному рівні допомагають людям у кризових ситуаціях. Розгля-немо стан справ у Швеції. Передусім варто зауважити, що до цієї країни прикута сьогодні увага не тільки нашої країни, а й майже усього світу. Не в останню чергу це пояснюється зацікавленістю шведським досвідом організації соціального захисту населення, створення та ефективного розвитку соціальної системи, що дає великі можливості для різнобічно-го розвитку людини і її захисту.

Однією з найбільш визначальних рис усієї системи організації со-ціального захисту населення в Швеції [5] є те, що важливе місце в ній посідає вирішення кризових конфліктних ситуацій в житті людини. При цьому охоплюються всі сфери життєдіяльності людини (від виробничо-трудової активності до інтимних відносин), а також всі етапи людського життя (від дитинства до глибокої старості). Ця система захисту особи забезпечується, з одного боку, спеціальними допоміжними установами, а з другого − підвищеною увагою до цієї проблеми представників дер-жавної влади країни.

Основою забезпечення соціальної захищеності є: особлива подат-кова система, розвиток самоврядування на місцях, визнання самоцін-ності суверенності прав кожної людини, їх пріоритетності, незалежно від віку, становища, здібностей, національності, релігійних переконань, здоров’я. Судячи з усього, цінність людського життя, турбота про його захищеність, при наявності всіх існуючих проблем, стало у Швеції не лише ідеологією, а й набуло глибокої соціальної форми, міцної духо-вності, де за основу взято соціально-економічний фундамент.



24

Як приклад розглянемо Жіночий кризовий центр в місті Гетеборзі (Швеція).

Зазначений кризовий центр складається з житлового комплексу, до якого входять кілька квартир і підсобних приміщень, обслуговується він персоналом у кількості 13-ти осіб. Також у ньому існує послуга ціло-добового «телефону довіри».

Хотілося б підкреслити, що Центр є відносно відокремленим, на-півзасекреченим, тобто до нього відсутній вільний доступ сторонніх осіб. Про це заявляє Аннет Олефссон − керівник центру: «Це в першу чергу забезпечує підвищений рівень безпеки для жінки та її дітей і є обов’язковою умовою нашої роботи».

Передусім обмежується контакт з чоловіком/партнером (кривдни-ком). Зустріч можлива лише після закінчення певного часу і тільки за межами Центру. Окрім усього вищезазначеного, така система охорони захищає інших пацієнтів Центру від додаткових психологічних травм.

Пацієнти можуть спокійно жити в Центрі до чотирьох місяців. За цей період представники персоналу (психологи, соціологи, юрист, економісти, соціальні працівники) зазвичай намагаються вивести їх зі стресового стану, що включає в себе боротьбу з посттравматичним синдромом і періодом усвідомлення тих руйнівних масштабів, які пе-реживають пацієнти Центру. Фахівці у сфері психології роблять все можливе, щоб допомогти пацієнтам самостійно та об’єктивно оцінити причини і характер кризи у відносинах з чоловіком, рідними або близь-кими, а також обрати оптимальний шлях виходу з ситуації, детально продумати наступні кроки у своєму житті і перспективи.

Цікаво й те, що в Гетеборзі існує три Жіночі кризові центру, які зна-ходяться на бюджеті міських комун (районів), а також один приватний. У середньому річний бюджет таких Центрів становить приблизно три млн крон. Основна частина витрат (до 90%) пов’язана з оплатою орен-ди приміщень та виплатою заробітної плати співробітникам (заробітна плата коливається від 12 до 16 тисяч крон на місяць, що сягає рівня се-редньої заробітної плати, яка існує сьогодні у країні).

У період перебування в Центрі жінка може продовжувати працю-вати або займатися суспільно корисною працею відповідно до своїх навичок. Існує консультативна форма діяльності жіночого кризового Центру, а також денний варіант організації роботи. Звертаючись до Центру за допомогою, жінки та їх діти можуть отримувати не тільки кваліфіковані консультації, а й якийсь час побути тут, відпочити, вийти із стресового стану, що помітно знижує напруженість у стосунках між людьми, підвищує їх життєві сили і праце-здатність, нормалізує соці-альні зв’язки.



У свою чергу, досвід іншої країни, а саме США, у боротьбі з домаш-нім насильством показує, що його можна побороти, але за умови, що жоден громадянин не буде залишатися байдужим, кожен долучиться до цієї боротьби. У державі, котра вже протягом досить тривалого часу намагається подолати гендерну нерівність та насильство на цьому фоні, проводяться глибинні дослідження задля вирішення проблеми насильства в сім’ї, а саме насилля над жінками та дітьми. Ще 40 років тому сімейне насильство було прихованою «епідемією» і розглядалося як відносно рідкісний тип поведінки. Так, із 1939 по 1969 рр. у журналі «The Journal of marriage and family» («Журнал про шлюб та сім’ю») не було опубліковано жодної статті, яка містила б слово «насильство» в своєму заголовку. Під час вивчення літератури, що стосується побиття жінок, виявлено всього від чотирьох до шести цитат, в яких американ-ські психоаналітики описували напад на жінку як рідкісний феномен, до того ж у цих випадках хтось один або обидва партнери були невроти-ками або психічно хворими. У літературі цього періоду висвітлювалися ідеї деяких психотерапевтів, які розглядали побиття жінок як украй рідкісний феномен і зазвичай такий, що стосується жінок-мазохісток і чоловіків-садистів. Це призвело до міфу про психопатології в сім’ях, в котрих трапляються непоодинокі випадки сімейного насилля.

Сьогодні важливість вирішення зазначеної проблеми і значущість цього добре відомі. Те, що у США напад чоловіка/партнера більш по-ширений, ніж автомобільні катастрофи, хуліганські напади і ракові захворювання разом узяті, що напад з боку знайомого − це основний вид нападів на жінку; а також те, що ймовірніше жінку може вбити її попередній або справжній партнер, ніж незнайомець і мільйони жінок у США піддавалися або піддаються побиттю, − стало загальновідомим фактом [6].

Як приклад боротьби з даною категорією злочинів розглянемо до-свід функціонування Програми реабілітації жертв насильства, започат-кований у Каліфорнії (США).

Ця програма та система заходів, за допомогою яких вона впроваджу-ється, є своєрідним зразком створення та роботи всіх Центрів допомоги жертвам домашнього насильства як у Каліфорнії, так і в інших штатах. Програма побудована на груповому обговоренні проблем насильства.

Далі хотілося б зосередити увагу на досвіді та здобутках Великої Британії у боротьбі з домашнім насильством.

Починаючи з 1971 р. у Великій Британії, а саме у Англії, було розпо-чато діяльність руху з однозначною назвою − «Рух побитих жінок» [7]. Активістами вперше був створений притулок для жертв насильства в сім’ї. Другий притулок, за аналогією, відкрито в 1974 р. у Нідерландах.



26

Ще на початку існування руху стало очевидним, що учасники для під-тримки їх заяв про значущість проблеми і розробки ефективних мето-дів та способів допомоги жертвам насильства потребують проведення наукових досліджень із окреслених питань. Психологи та інші профе-сіонали в галузі соціальних і юридичних наук активно долучилися до вирішення цієї проблеми. Першим міфом, котрий зруйнували науковці, був міф про те, що побиття жінки трапляється рідко і вчиняється лише особами з психічними відхиленнями. Основним напрямом наукових розробок у цей період було вивчення психологічних характеристик ґвалтівників. Дружина (жертва) розглядалася як інформатор, тобто вона була головним постачальником відомостей про: насильника, його здатність до агресивних нападів, причини нападів та схильність до вживання алкогольних чи наркотичних речовин у процесі (або пе-ред) вчиненням таких дій. Наступним кроком стало залучення самих насильників (ґвалтівників) до процесу аналізу, а саме як об’єкта дослі-дження. Велика увага приділялася динаміці відносин агресивних пар, розвитку конфлікту як такого, характеру завданої шкоди (фізичної, психологічної).

Вивченням і подоланням основних проблем домашнього насиль-ства у Англії займається «Федерація допомоги жінкам Англії» (Women’s Aid Federation of England [8]), яка розпочала свою діяльність наприкінці 1960-х − початку 1970-х рр. Мета руху − вирішення питань насильства в сім’ї, а також інших форм сексуального та міжособистісного насиль-ства щодо жінок.

Далі хотілося б детальніше розглянути ще одну модель боротьби з проявами сімейного насилля.

Визнаним лідером у сфері розробки і проведення політики щодо припинення насильства в сім’ї є Канада. Країна добре відома своїми федеральними та регіональними законами, а також соціальними про-грамами місцевого рівня, спрямованими на боротьбу з насильством у цілому і сімейним зокрема. Проблеми сімейного насильства інтегро-вані в поточні програми багатьох урядових департаментів, таких як Мі-ністерство охорони здоров’я, Міністерство нерухомості та будівництва, Королівська канадська кінна поліція (КККП), Міністерство юстиції, Міністерство спадщини, Міністерство у справах жінок, Відомство ста-тистики Канади, а також у низку проектів і програм Міністерства на-ціональної оборони, Міністерства у справах індіанців і народів півночі, Міністерства у справах громадянства та імміграції, Міністерства закор-донних справ і зовнішньої торгівлі та ін.

Особлива увага приділяється вирішенню питань медичної допомо-ги постраждалим від зловживань у сімейних відносинах. Так, Міністер-



ством охорони здоров’я Канади у співпраці з медичними навчальними закладами, асоціаціями лікарів і медсестр організовані курси та на-вчальні семінари для медичного персоналу, зайнятого в роботі з жерт-вами сімейного насильства. Представниками зазначених медичних організацій було проведене спеціальне дослідження під назвою «Про-грама охорони здоров’я від насильства щодо жінок», за результатами якого опубліковано матеріали, де розкрито всю глибину і серйозність наслідків сімейного насильства для фізичного і психічного здоров’я жертви.

Генеральна прокуратура і Міністерство юстиції були також підклю-чені до реалізації названої вище програми. В її рамках передбачалося проходження поліцейськими спеціальної підготовки для роботи з осо-бами, які пережили насильство в сім’ї. Адже так само, як українки, ка-надські жінки часто скаржаться на грубість і нетактовність працівників правоохоронних органів по відношенню до них та їх життєвих трудно-щів. Канадськими юристами підготовлено спеціальний посібник для соціальних працівників, які підтримують постраждалих від насильства в сім’ї, та працівників правоохоронних органів.

Починаючи з 70-тих років у Канаді створюються та продовжують активно функціонувати притулки, так звані «безпечні будинки» [9], для постраждалих від насильства в цілому та домашнього насильства зо-крема. У 1980 р. кількість таких будинків становила вже більше 70 по усій Канаді, а до 1990 р. їх кількість зросла до 400. Вони розташовані як у міській, так і в сільській місцевості. На сьогодні їх кількість збільшила-ся приблизно у три рази.

Жінкам і дітям в притулках надаються такі послуги:– терапевтичне консультування;– індивідуальне та групове консультування;– 24-годинна кризова телефонна лінія;– допомога в зверненнях до юристів і в інші організації.

Багато притулків одночасно проводять: освітні програми, діяль-ність по збору коштів, тренінги для співробітників і волонтерів. Існує практика допомоги жінкам стати «соціальними адвокатами» (громад-ськими захисниками інших жінок, які постраждали від насильства). У багатьох населених пунктах Канади на перших сторінках телефонних книг друкуються номери місцевих притулків для жінок, що піддаються домашньому або сексуальному насильству, а також кризових центрів, служб для дітей, котрі страждають від жорстокого поводження.

Кошти на утримання названих служб і притулків виділяються в першу чергу (82%) федеральною, провінційною або муніципальною владами (всього 140 млн доларів на рік). Крім того, 30 млн доларів



28

надходить із неурядових джерел (пожертви, пошук коштів самими при-тулками, лотереї, позики, гранти, діяльність благодійних організацій).

Кризові центри в Канаді − це своєрідні соціальні інститути, що жи-вуть відповідно до своїх принципів і кодексів честі.

Досвід провідних європейських країн та США підтверджує, що бо-ротьба та допомога жертвам домашнього насильства є основополож-ними поняттями у процесі демократизації суспільства та захисту прав і свобод людини.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Отже, про-аналізувавши та докладно вивчивши діяльність та головні ідеї в роботі Центрів допомоги жертвам домашнього насильства в провідних країнах світу, можна зробити такі висновки. Головною ідеєю, яку намагаються донести усі існуючі Центри, є те, що прояви насильства по відношенню до будь-якого члена суспільства, особливо прояви насильства в сім’ї та передусім до жінок і дітей, повинні стати соціально неприйнятним для суспільства, а також не триматися в секреті. Члени суспільства мають зрозуміти, що навіть один випадок домашнього насильства − це вже багато. Лише після цього боротьба з актами домашнього насильства перейде на наступний рівень, на якому вона буде дійсно ефективною та приведе як до зміни суспільної думки щодо її важливості, так і до появи реальної можливості подолати сімейне насильство назавжди.

Представники кожної країни світу мусять зрозуміти, що домашнє насильство − це злочин, незважаючи на будь-які обставини та стереоти-пи. Більшість науковців та практиків стверджують, що існує такий тип жертви, як «потенційна жертва». Це поняття, зокрема, включає в себе таку ознаку, як зовнішній вигляд дівчини (коротка спідниця, яскравий макіяж), що провокує вчинення щодо неї насильницького злочину або зґвалтування. Наведене твердження сміливо можна назвати стереоти-пом, бо жодні прояви поведінки або зовнішні ознаки не мають викли-кати проявів насильства, у тому числі ставати причиною зґвалтування. Зазначене стосується також і жертв домашнього насильства, оскільки жодна жінка, незалежно від того, чи вона перебуває у шлюбі, чи у віль-них відносинах з чоловіком, не може бути піддана насильству в цілому і сексуальному зокрема. Патріархальні гендерні стереотипи, котрі збе-ріглися у деяких представників нашого суспільства, також негативно впливають на розуміння тієї шкоди, котра може бути завдана проявами домашнього насильства.

Говорити про права людини та повагу людської гідності в контексті забезпечення прав жінки можна лише після того, як кожна жінка стане вільною від насильства та страху перед насильством. Право на безпеку є ідентичним праву на життя, свободу та щастя. Це закріплено у кон-



ституціях більшості країн світу та гарантується представниками влади, а громадяни, в свою чергу, сплачують податки для забезпечення вико-нання всіх діючих нормативних актів країни, де вони проживають, та повинні дотримуватися всіх існуючих законів.


1. Декларація про викорінювання насилля щодо жінок ООН; Деклара-ція, Міжнародний документ від 20.12.1993 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_506.

2. Буковинська міліція: «не дозволяйте собі потерпати від насильства у сім’ї [Електронний ресурс] / стаття від 13.11.2014 р. – Режим до-ступу: www.mvs.gov.ua.

3. Про попередження насильства в сім’ї: Закон України № 2789-14, у ред. від 09.12.12_5462-17 // Відомості Верховної Ради України. – 2000. − № 10. − Ст. 70.

4. Сопронюк Г. До кого можна звернутися за допомогою у разі на-сильства в сім’ї? / Г. Сопронюк [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу: http://radehivjust.at.ua/news/do_kogo_mozhna_zvernutisja_za_dopomogoju_u_razi_nasilstva_v_sim_quot_ji/2013-03-11-141.

5. Жорстокість по відношенню до жінок у Швеції [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://www.eurowrc.org/01.eurowrc/11.eurowrc_sv/05.sv_ewrc.htm.

6. Навіть один випадок це – багато: 20-а річниця Акта проти жорсто-кості по відношенню до жінок («Even One Case Is Too Many»: Vice President Biden Marks the 20th Anniversary of the Violence Against Women Act) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.whitehouse.gov/blog/2014/09/09/even-one-case-too-many-vice-president-biden-marks-20th-anniversary-violence-against.

7. Рух побитих жінок («History of Battered Women’s Movement») [Елек-тронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.icadvinc.org/what-is-domestic-violence/history-of-battered-womens-movement/.

8. Women’s Aid Federation of England [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.womensaid.org.uk.

9. «Жінка у суспільстві» (Woman’s Resource Society) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.wrsfv.ca/programs/transition_house/transition_houses.html.




30

Анастасия Александровна Джужа, кандидат юридических наук (Генеральная прокуратура Украины, Киев, Украина)

ЗАРУБЕЖНЫЙ ОПЫТ ФУНКЦИОНИРОВАНИЯ ЦЕНТРОВ РЕАБИЛИТАЦИИ ЖЕРТВ ДОМАШНЕГО НАСИЛИЯ

В статье исследованы вопросы национального и зарубежного опыта функционирования Центров реабилитации жертв домашнего насилия. Проанализировано законодательное регулирование этого во-проса, а также практический опыт в помощи жертвам насилия в семье. Определены основные методы, используемые в работе Центров реаби-литации, категории лиц по отношению к которым направлена работа Центров и перспективы в борьбе с проявлениями домашнего насилия.

Ключевые слова: домашнее насилие, жертвы домашнего насилия, помощь, борьба, реабилитация, Центры реабилитации.

Anastasiia O. Dzhuzha,candidate of law sciences (Prosecutor General’s Office of Ukraine, Kyiv, Ukraine)

INTERNATIONAL EXPERIENCE OF REHABILITATION CENTERS FUNCTIONING FOR VICTIMS OF DOMESTIC VIOLENCE

The issues of national and international experience of Rehabilitation centers functioning for victims of domestic violence have been studied in the article. Legal regulation of this issue, as well as practical experience in assist-ing victims of domestic violence have been analyzed. The main methods used in the Rehabilitation centers, the categories of persons, who are the objects of these Centre and perspectives for the fight against domestic violence have been determined.

The problem of domestic violence against women and children in Ukraine has not been the subject of special studies of sociologists, psychologists and social workers for a long time. It was mainly the subject of research of criminal-ists, while studying crimes committed in family and domestic sphere. However, the practice of recent years has proved a conceptual understanding of this issue at the state level. The evidence of this is the perception of the legislative base and the establishment of crisis centers for working with those who are suffering from domestic violence.

Public discussions of this problem can demonstrate only the fact that the society and all its institutions at the present day unable to ensure security inside the family for all of its members. The origins of domestic violence – are in the customs of the society, in the system of norms and rules concerning the behavior of men and women. Society supports and encourages those who comply with these rules, and punishes for their violation.



The existence of violence in the society – is largely a consequence of the so-called “traditional education”, when aggressive behavior is considered as the only way to solve the existing problems. Under so-called “traditional education”, socialization of boys is not so much aimed at the protection, but at the man-ifestation of aggression on others in critical situations. Girls’ participation in similar cases is to stand and adapt.

However, it should be remembered that according to the documents adopt-ed by the UN and ratified by our country, no one who is at home or outside the home, should be the subject of beatings, threats, harassment, or other methods of influence, resulting in emotional or physical injuries. Similar provisions are contained in the Constitution of Ukraine and the Criminal Code.

Nowadays women are more often face such crisis situations, out of which there is a need of assistance of competent professionals – social workers, psy-chologists, teachers, able not only to understand these situations, identify their causes and possible consequences, but also to choose the most rational way out of the crisis.

Key words: domestic violence, victims of domestic violence, assistance, fight, rehabilitation, Rehabilitation Centers.



32

УДК 343.988 (477+100)

Олександр Миколайович Джужа, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України(Національна академія внутрішніх справ, Київ)

Дмитро Михайлович Тичина,кандидат юридичних наук,

старший науковий співробітник(Національна академія внутрішніх справ, Київ)

ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ТА ІНСТРУМЕНТАРІЙ ДОСЛІДЖЕННЯ

ПРИКЛАДНИХ НАПРЯМІВ ЗАПОБІГАННЯ ВІКТИМНОСТІ:

ВІТЧИЗНЯНИЙ ТА ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІДУ статті досліджено історію віктимології, станов-лення та розвиток віктимологічної думки; етапи формування сучасної віктимологічної науки; загальні теоретичні положення віктимології; проблеми ві-ктимності соціальних груп; вчення про віктимологіч-ний детермінізм.

Ключові слова: віктимологія, віктимність, віктимологічна теорія, по-терпілий, жертва.

Постановка проблеми. Як свідчить практика, кримінологічна ві-ктимологія активно розвивається. Вона отримує і обробляє значний за обсягом масив інформації про жертв різних злочинів і ситуації їх

© Джужа О. М., Тичина Д. М., 2016



вчинення. При цьому додамо, що зважаючи на те, як її (інформації) ви-вчення «виводить» на конкретну особову і ситуативну віктимологічну специфіку, у віктимології формуються нові напрями. Деякі з них нещо-давно з’явилися, інші вже можуть бути віднесені до віктимологічних теорій [1, с. 101].

Проте слід зауважити, що на сьогодні в сучасній кримінологічній віктимології представлено:

– віктимологію насильницької злочинності (в її межах віктимоло-гію злочинів, що вчиняють замах на статеву недоторканість);

– віктимологію військових злочинів; – віктимологію тероризму, захоплення заручників, викрадення

людей; віктимологію корисливої злочинності; – віктимологію корисливо-насильницької злочинності; – віктимологію економічної злочинності (в її межах віктимологію

злочинів, що вчиняються у кредитно-банківській сфері); – пенітенціарну віктимологію; віктимологію злочинності непо-

внолітніх, ювенальну віктимологію; – віктимологію злочинів проти правосуддя; віктимологію злочи-

нів, вчинених з необережності, та ін. [2, с. 37].Аналіз останніх досліджень і публікацій. Як приклад наукового

розроблення проблем ювенальної віктимології можна навести книгу Дж. Сімеона, Г. Маккола «76 способів захистити вашу дитину від злочин-ців» [3, с. 67–69], а у сфері віктимологічної педагогіки – книгу П. Статме-на «Безпека вашої дитини» [4, с. 181]. Проблеми військової віктимології досліджують І. М. Мацкевич, В. Е. Емінов [5, с. 9].

Водночас варто зауважити, що при формуванні віктимологічних приватних теорій немає можливості чітко слідувати кримінально-пра-вовим критеріям, оскільки безпосередня жертва може проявити себе незалежно від того, на який об’єкт кримінально-правової охорони здій-снює замах злочинець.

Хоча в науці й існують відмінності в підходах до віктимології як за-гальної теорії жертви і віктимології кримінологічної, але дискусія про її статус цим не обмежується. Вона лише переходить в іншу площину, оскільки на сучасному рівні розвитку кримінологічної віктимології найбільш актуальним є вирішення питання, чи входить вона до складу кримінології або знаходиться зовні, чи «працює» вона в «полі криміно-логії» або розвивається як міждисциплінарна наука. До речі, дискусія не зачіпає проблем віктимології як загальної теорії жертви, а стосується виключно кримінологічної віктимології, предметом якої є жертва зло-чину.



34

У зв’язку з цим Л. В. Франк і В. М. Кудрявцев зауважили, що вікти-мологія, котра виникла як науковий напрям у кримінології, має з часом перетворитися на міждисциплінарну галузь наукового знання, окрему, самостійну наукову дисципліну, залишаючись при цьому допоміжною для кримінології, криміналістики, кримінального права і кримінально-го процесу. За такого підходу віктимологія виводиться за межі криміно-логії, а отже, повинна розвиватися як джерело/бути джерелом інфор-мації про потерпілих для усіх наук кримінального циклу, у тому числі і кримінології [6, с. 98].

Аналогічної думки дотримується і Б. В. Сидоров, розглядаючи кри-мінальну віктимологію як міжгалузеву юридичну дисципліну, що має прикладний характер [7, с. 21–23].

На переконання В. І. Полубінського, віктимологія – це існуюча пара-лельно з кримінологією комплексна, міждисциплінарна галузь науки, предмет якої – жертви злочинів (кримінальна віктимологія) і травма-тизму (травмальна віктимологія) [8, с. 39]. За такого бачення можна вести мову про віктимологію в широкому сенсі, тобто беручи до уваги її розвиток, майбутнє існування та значення для наук кримінально-пра-вового циклу.

Крім цього, В. І. Полубінський вважає, що кримінальна віктимоло-гія розглядає проблему жертви злочину з позиції кримінального права, кримінального процесу і кримінології і включає майже всі змістовні елементи предмета кримінології в предмет віктимології:

– віктимність як специфічне біопсихосоціальне явище;– кількісні і якісні характеристики осіб, яким злочином заподіяна

шкода;– віктимогенну обстановку;– природу і закономірності відносин жертви і злочинця;– форми і методи захисту можливих жертв від злочинних посягань;– порядок відшкодування шкоди [8, с. 74].

Таким чином, автори наведених вище позицій переконані в тому, що віктимологія – це міждисциплінарна наукова дисципліна, яка не входить до складу кримінології.

На переконання інших, віктимологія є одним із напрямів криміно-логії. Зокрема, В. Е. Квашис аргументовано заперечує проти визначення віктимології як міждисциплінарної науки [9, с. 14].

Таку позицію можна підтримати, зважаючи на те, що на сучасному етапі саме кримінологічна віктимологія (оскільки в іншій якості вона поки не існує) – це новий науковий напрям, що розвивається в меж-ах кримінології. Кримінологічна віктимологія як така залишиться у складі кримінології і в тому випадку, якщо отримають розвиток до-



слідження жертв не кримінального походження, які стануть підґрун-тям для формування самостійної наукової дисципліни. Тому запере-чувати проти такого підходу не слід: він є корисним, оскільки вказує на сутнісний зміст як загальної віктимології, так і віктимології жертв злочинів.

Отже, кримінологічна віктимологія вивчає певну (пов’язану з жерт-вою) частину явищ, йдеться про причини й умови злочинності, що спри-яють вчиненню злочинів, і саме ці явища тільки в повній їх сукупності вивчаються кримінологією. Таким чином, предмет віктимології в цій частині є елементом предмета кримінології.

Виклад основного матеріалу. Кримінологічна віктимологія ви-никла в кримінології не випадково. Вона зародилася в межах останньої, але в новому ракурсі, з інших позицій, так би мовити, є результатом пе-реосмислення окремих положень. Зокрема, сформувавши у своїх надрах кримінологічну віктимологію, наука кримінологія тим самим змінила традиційний підхід до вивчення і оцінки обставин, які зумовлюють виникнення злочинності. Саме тому новизна кримінологічної віктимо-логії полягає не в тому, що вона «відкрила» жертву до того не відому кримінології, бо жертва ніколи не була для кримінології новим явищем, а в тому, що, звернувшись до майже невивченого елементу предмета, значною мірою змінила звичні уявлення про механізми злочинної по-ведінки, знайшла нові шляхи проникнення в сутність кримінальних процесів та розкрила резерви посилення профілактичних, запобіжних можливостей у сфері контролю над злочинністю.

Водночас поки кримінологічна віктимологія матиме своїм предме-том потерпілих від злочинів і все, що з ними пов’язано, і тим самим зали-шатиметься кримінологічною, вона не вийде зі складу кримінології. Ви-знання кримінологічної віктимології допоміжною для кримінального права, кримінального процесу, криміналістики тощо галуззю наукових знань жодним чином не змінить її кримінологічного характеру, а комп-лексна загальна «глобальна віктимологія», що вивчає усі види жертв, у тому числі не кримінального характеру, не «вилучить» з криміноло-гії віктимологію кримінальної жертви, тому, і про це вже йшлося, що її предмет – це складова предмета кримінології і всього кола проблем, що виникають у сфері злочинності. Отже, кримінологічна віктимологія, знаходячись у складі кримінології, може одночасно перебувати в межах загальної віктимології.

Ще раз наголосимо, враховуючи складність і багатогранність питань, які вирішуються, жваві дискусії з віктимологічних проблем ведуться і донині. При цьому різноманітність думок вражає: від визна-ння віктимології самостійною наукою (Б. Мендельсон) до розгляду її як



36

частини кримінології (X. Нагель). Є і прихильники повного заперечення будь-якої корисності віктимології (Р. Кайзер) [10]. Навряд чи потрібно доводити, що така позиція є неконструктивною. Навіть за порівняно короткий період практичного звернення до віктимологічного аспекту боротьби зі злочинністю вже розроблені рекомендації, які допомагають багатьом потенційним жертвам уникнути віктимізації. Вжиття заходів віктимологічної профілактики дозволило отримати вельми відчутний позитивний ефект у запобіганні злочинам.

У зв’язку з цим заслуговує на увагу монографічне дослідження бол-гарського вченого Б. Станкова «Навмисні вбивства неповнолітніх. Деякі кримінологічні мотиви (Роль конкретної життєвої ситуації. Мотиви і мотивація злочинів)» (1970 р.). Зокрема, для віктимології в даній ро-боті мають значення розділи про конкретну життєву ситуацію і потер-пілого, у яких автор наводить власну позицію із приводу віктимології як наукового напряму.

Не менш цікавими є висновки А. А. Гаджиєвої, яка зазначила, що віктимологію не можна розглядати як самостійне вчення, тому що її предмет і метод збігаються з предметом і методом кримінології. На-томість вона підкреслила важливе теоретичне і практичне значення вчення про особу потерпілого, його конкретні риси поведінки в процесі вчинення злочинного діяння. Розглядаючи механізм злочинного акту, автор також виокремила три типи поведінки жертви в конкретній си-туації: правомірну, неправомірну і нейтральну [11, с. 114].

У формуванні і розвитку віктимологічної тематики важливу роль відіграли польські кримінологи. Зокрема, йдеться про роботу Б. Холис-та «Про роль потерпілого в генезисі вбивства» [12, с. 47]. Автор доско-нально і всебічно розглядає питання, які недостатньо або зовсім не роз-роблені в кримінології. За своїм змістом, формою, предметом вивчення праця Б. Холиста – це віктимологічне дослідження в «чистому» вигляді. Учений відзначає, що, як свідчить слідча практика, певні групи осіб осо-бливо схильні до ролі жертв убивства. Це пояснюється тим, що серед останніх є ті, які мають у собі вину, і ті, які не мають такої (індивідуаль-ну чи групову). До «групи із винною схильністю» належать алкоголіки, повії, а також особи авантюрного складу характеру, схильні до грубої і нестриманої поведінки. До цієї ж групи можна певною мірою віднести і самих злочинців, які з власної вини ризикують утратити життя внаслі-док зіткнення з правоохоронними органами або ж самооборони потер-пілих. До групи з «невинною схильністю» науковець відніс широке коло осіб, які можуть стати жертвами вбивств через специфічне професійне або економічне становище (водії таксі, продавці, інкасатори, касири, працівники поліції та ін.).



У польській юридичній літературі існує думка, згідно з якою вікти-мологія – це вчення про жертв злочинів, про схильність деяких людей до того, щоб стати потерпілим від злочинного посягання. При цьому об’єктами віктимології можуть бути: особа потерпілого; взаємини між злочинцем і його жертвою; суспільна ситуація, у якій перебувала жерт-ва злочинця, або загальна система соціальних, культурних та інших стосунків, у яких живуть люди [13].

В Угорщині насильницькі злочини посідають особливе місце в за-гальній структурі злочинності, а отже, актуалізується й їх віктимоло-гічний аспект, у зв’язку з чим у працях угорських кримінологів приді-ляється велика увага дослідженню вказаної проблеми. Зокрема, вчені зазначають, що віктимологія – це напрям кримінології, який вивчає безпосередньо потерпілу сторону кримінального посягання і включає в себе всі категорії пізнання (біологічну, соціологічну, психологічну) особи потерпілого, розглядає стосунки між злочинцем і жертвою та ме-тоди відшкодування шкоди потерпілому [14, с. 83].

Висновки та перспективи подальших досліджень. Підсумовую-чи вищевказане додамо, що за своєю тематикою віктимологічні дослі-дження, які проводилися в останні роки в закордонних країнах, можна звести до двох основних напрямів:

– перший охоплює питання концептуального характеру: предмет віктимології, поняття «жертва злочину», співвідношення вікти-мології з іншими науками, роль потерпілого в судочинстві, типо-логію жертви;

– другий передбачає глибоке вивчення жертви та її стосунків зі злочинцем у різноманітних видах злочинів проти особи і влас-ності.

Найчастіше ці стосунки розглядаються у контексті механізму кон-кретного злочину. При цьому особа потерпілого вивчається різнобічно. Ключовими моментами є: «внесок» жертви у вчинення злочину, психо-фізичні зв’язки між злочинцем та його жертвою, диференціація жертв за видами і групами злочинів.

У межах цього напряму активно досліджуються не лише формаль-ний аспект взаємовідносин між злочинцем і жертвою, а й найрізнома-нітніші зовнішні соціальні зв’язки та відносини (родинні, товариські, службові, господарські, статеві). З таких позицій, насамперед, аналі-зуються вбивства, зґвалтування, шахрайства. Найбільше уваги приді-ляється таким віктимологічним факторам, як алкоголь, вік, професія, раса [15, с. 41].

Водночас поки предметом кримінологічної віктимології буде лише особа потерпілого від злочинів і все, що з цим пов’язано, вона залишати-



38

меться тільки кримінологічною і не вийде із складу кримінології. У той же час визнання кримінологічної віктимології міждисциплінарною, допоміжною для кримінального права, кримінального процесу, кри-міналістики тощо галуззю наукових знань жодною мірою не змінить її кримінологічного характеру, а комплексна загальна «глобальна ві-ктимологія», що вивчає усі види жертв, у тому числі некримінального характеру, не «вилучить» з кримінології віктимологію кримінальної жертви, тому що її предмет – це складова предмета кримінології. Отже, кримінологічна віктимологія, перебуваючи у складі кримінології, може одночасно перебувати в межах загальної віктимології.


1. Кримінологія: Загальна та Особлива частини : підручник / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, М. Ю. Валуйська та ін. ; за заг. ред. В. В. Го-ліни. – [2-ге вид., переробл. і допов.]. – Харків : Право, 2009. – 288 с.

2. Варчук Т. В. Виктимология : учеб. пособие для студ. вузов, обучаю-щихся по спец. «Юриспруденция» / Т. В. Варчук, К. В. Вишневецкий; под ред. С. Я. Лебедева. – Москва : ЮНИТИ-ДАНА : Закон и право, 2009. – 191 с.

3. Дж. Сімонсон. 76 способів захистити вашу дитину від злочинців / Дж. Сімонсон, Г. Маккол. – Санкт-Петербург, 1996. – 185 с.

4. Статмен П. Безпека вашої дитини: Як виховати впевнених і обереж-них дітей / П. Статмен: пер. з англ. С. А. Юргук. – Київ : У-Факторія, 2004. – 272 с.

5. Мацкевич И. М. Преступное насилие среди военнослужащих : посо-бие / И. М. Мацкевич, В. Е. Эминов. – Москва : Юрист, 1994. – 95 с.

6. Антонян Ю. М. Личность преступника / Ю. М. Антонян, В. Н. Кудряв-цев, В. Е. Эминов. – Санкт-Петербург : Юрид. центр Пресс, 2004. – 364 с.

7. Сидоров Б. В. Аффект. Его уголовно-правовое и криминалистичес-кое значение. Социально-психологическое и правовое исследова-ние / Б. В. Сидоров. – Казань : Изд-во Казан. ун-та, 1978. – 160 с.

8. Полубинский В. И. Теоретические и практические основы крими-нальной виктимологии : монография / В. И. Полубинский, А. Л. Сит-ковский. – Москва : ВНИИ МВД России, 2006. – 291 с.

9. Квашис В. Е. Основы виктимологии / В. Е. Квашис. – Москва, 1999. – 280 с.

10. Mendelsohn В. Un horison nouveau dans La science biopsych social: La victimologie / В. Mendelsohn – Bucharest, 1947; Шнайдер Г. И. Крими-нология / Шнайдер Г. И. – Москва, 1994 – 98 с.



11. Гаджиева А. А. Понятие «жертвы преступления» в современных виктимоло-гических исследованиях / А. А. Гаджиева // «Черные дыры» в Российском Законодательстве. – 2008. – № 5. – С. 114–115.

12. Холыст Б. Роль потерпевшего в совершении убийств / Б. Холыст // Государство и право. – № 11. – 1971. – С. 47.

13. Ewa Bienkowska. Zarys rozwojy wiktymologii radzieckiej / Ewa Bienkowska // Przestepczosc na swieciei. – Warszawa, 1989. – T. XXI. – Р. 38.2.

14. Сироїд Т. Л. Захист жертв злочинів у міжнародному праві : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.11 / Т. Л. Сироїд. – Харків, 2000. – 162 с.

15. Варчук Т. В. Учение о жертве преступления / Т. В. Варчук // Юриди-ческая психология. – 2008. – № 4. – С. 39–43.


Александр Николаевич Джужа,доктор юридических наук, профессор, заслуженный юрист Украины(Национальная академия внутренних дел, Киев, Украина); Дмитрий Михайлович Тычина,кандидат юридических наук, старший научный сотрудник(Национальная академия внутренних дел, Киев, Украина)

ОБЩЕТЕОРЕТИЧЕСКИЕ ПРИНЦИПЫ И ИНСТРУМЕНТАРИЙ ИССЛЕДОВАНИЯ ПРИКЛАДНЫХ НАПРАВЛЕНИЙ ПРЕДУПРЕЖДЕНИЯ ВИКТИМНОСТИ: ОТЕЧЕСТВЕННЫЙ И ЗАРУБЕЖНЫЙ ОПЫТ

В статье исследованы история виктимологии, становление и раз-витие виктимологические мысли; этапы формирования современной виктимологической науки; общие теоретические положения виктимо-логии; проблемы виктимности социальных групп; учение о виктимоло-гическом детерминизме.

Ключевые слова: виктимология, виктимность, виктимологиче-ская теория, жертва.



40

Oleksandr M. Dzhuzha,Doctor of Law, Professor, Honored Lawyer of Ukraine(National Academy of Internal Affairs, Kyiv, Ukraine); Dmytro M. Tychyna,candidate of law sciences, senior researcher,(National Academy of Internal Affairs, Kyiv, Ukraine);

GENERAL THEORETICAL PRINCIPLES AND TOOLS OF RESEARCHING APPLIED WAYS OF VICTIMITY PREVENTION: DOMESTIC AND INTERNATIONAL EXPERIENCE

The authors of the article study the history of victimology, formation and development of victimological thought; stages of the formation of modern vic-timological science; general theoretical concepts of victimology; problems of victimity of social groups; doctrine about victimological determinism.

Criminological victimology arose in criminology not accidentally. It was originated within criminology, but was comprehended in a new perspective, from other points of view. In particular, having formed in its bosom criminolog-ical victimology, the science of criminology so changed the traditional approach to the study and evaluation of the circumstances that are implemented in the phenomenon of crime. That is why the novelty of criminological victimology is not in the fact that it has “opened” the victim unknown to criminology until that time, although the victim was never new for criminology. Referring to al-most unstudied subject, criminological victimology largely replaced the usual understandings about the mechanisms of criminal behavior, found new ways of penetration into the essence of the criminal processes and revealed reserves of strengthening preventive capabilities in the field of crime control.

Criminology in the process of its development is going towards the deepen-ing into the essence of studied phenomena, and this leads to the allocation, to some extent, of autonomous areas of research. As a result, criminological victi-mology was formed as a new scientific field of criminology. That is why it will continue to develop within it boundaries as a separate direction, subbranch or private theory. It is an objective situation that requires further constitutive re-search and scientific and practical grounding. While criminological victimology has as its subject only the victims of crime and everything connected with them, and thus being just criminological, it will not go out the composition of crimi-nology. Besides, recognition of criminological victimology as interdisciplinary accessory branch of scientific knowledge to criminal law, criminal procedure, criminology, etc. it will not anyhow change its criminological nature; and a comprehensive general “global victimology”, which studies all kinds of victims, including of non-criminal nature, will not “remove” victimology of a criminal victim from criminology, because its subject – is a component of criminology’s subject and the whole range of problems concentrated in the sphere of crime.



Thus, criminological victimology, being a part of criminology, can simultane-ously be within general victimology.

However, it is worth noting the fact that studying the victim as the cur-rent figure of criminal justice, as a person, who co-operates with operative and search, investigative services, of course, is necessary and has a long history. That is why everything about expression of determination of victim’s behavior, his-tory of the formation of his personality, realization of typical for him attitudes and valuable positions, criminal procedure, criminalistics, operative and search activity, criminal law obtain from criminological victimology. It is victimologi-cal information that can “assist” them, although the reverse process is possible – enrichment of victimological knowledge by the information about the victim in the criminal procedure, criminal law, criminalistics, operative and search activities. Besides it is not matter whether the right to independent existence is admitted for criminological victimology or it is assigned the place within crim-inology. Therefore, in our opinion, criminological victimology studies the victim of a crime within criminology and its introspectable future is connected with it.

Further research of these problems will answer the questions about the formation of criminological victimology, its development and improvement as a subbranch of criminology, autonomous, relatively independent scientific direc-tion within criminology and as a educational discipline.

Key words: victimology, victimity, victimological theory, aggrieved person, victim.



42

УДК 340.132.2

Євген Львович Стрельцов, доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України(Південний регіональний центр Національної академії правових наук України, Одеса)

СКЛАДНІ СУЧАСНІ ПРОЦЕСИ ІНТЕГРАЦІЇ МІЖНАРОДНОГО, ЗАРУБІЖНОГО

ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВУ статті аналізуються складні сучасні процеси право-вої інтеграції положень міжнародного, зарубіжного та національного законодавства на прикладі законодав-ства про кримінальну відповідальність. Звертається увага на спільні та відмінні аспекти такого взаємопро-никнення, виділяються обов’язкові ознаки цього. Поряд із традиційними поглядами розглядаються і сучасні спроби такої інтеграції, що дає змогу запропонувати для обговорення змістовні підходи до виділення від-повідних груп злочинів. Підкреслюється необхідність «взаємної» правової інтеграції.

Ключові слова: правова інтеграція, публічне право, міжнародне, зару-біжне, національне кримінальне законодавство.

Постановка проблеми. Складні процеси, які відбуваються сьогодні на світовому рівні, у певному регіоні або окремій державі, незалежно від їх змісту та спрямованості, потребують відповідної правової бази для їх уре-гулювання (у загальному розумінні цього поняття). З огляду на те, що вони відбуваються або в межах глобалізації, або у зв’язку з нею, або «супроводжу-

© Стрельцов Є. Л., 2016



ючи» її, значно підвищилася роль міжнародно-правових положень у вибудо-вуванні такої бази, тим більш, що, на думку окремих фахівців, міжнародне право за низкою норм виступає сьогодні більш динамічним та прогресивним формально визначеним соціальним регулятором суспільних відносин, ніж національне ( Б. А. Сафаров). Не вдаючись до дискусії з цього приводу, вва-жаємо за доцільне сказати, що, на наш погляд, будь-яка правова інтеграція, що відбувається за умови міжнародного співробітництва, значно краща так званого правового ізоляціонізму, який «природно» може мати місце при іг-норуванні процесів взаєморозуміння та корисності взаємної співпраці між державами. Багато в чому це пов’язано з тим, що стрімкий розвиток інтер-націоналізації суспільних відносин, більшість з яких ще недавно входила до сфери виключно внутрішньодержавного регулювання, поява нових гло-бальних проблем, які потребують свого міжнародного реагування, можливо вирішити тільки на основі тісної конструктивної взаємодії більшості держав світу. Усе наведене об’єктивно підтверджує необхідність не лише приведення у відповідність, а й інтеграції (взаємопроникнення) положень міжнародного, зарубіжного та національного законодавств. Однак якщо на теоретичному рівні це сприймається з розумінням, то при реалізації цього на рівні законо-давства (тобто при віднайденні організаційно-правового механізму розробки такого законодавства), правозастосовної практики існують серйозні склад-нощі. Зрозуміло, що, враховуючи складність означеної сучасної проблеми, слід звернутися до аналізу положень як на загальному, так і на галузевому рівні. У кримінально-правовій сфері це стосується дослідження, у першу чергу, так званих «інтегрованих» злочинів, зміст і ознаки яких важливі не тільки для кримінального права, а й для кримінології, кримінального про-цесу, криміналістики тощо, оскільки саме визначення конкретного злочину (групи злочинів), з усіма необхідними «супроводжуючими», створює необ-хідні правові основи для їх розслідування, запобігання їх вчиненню та ін.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Як було наголошено раніше, складність означеної проблеми (необхідність вивчення на за-гальному та локальну рівнях), її багатоаспектність об’єктивно потребу-ють звернення не тільки до відповідних етапів інтеграції, кожен з яких має достатню часову протяжність, а й аналізу розробок, які існують у різних галузях права, у тому числі наукових положень міжнародного права, міжнародного кримінального права, внутрішньо-державного кримінального права тощо. Серед вітчизняних фахівців ці та суміжні питання в останні роки вивчали : І. П. Бахновська, М. В. Буроменський, Н. А. Зелінська, А. А. Музика, В. О. Навроцький, О. О. Житний, В. І. Ролін-ській, А. В. Савченко, Д. І. Крупко, М. І. Хавронюк та ін. Пам’ятаючи про корисність і нагальність розгляду інтеграційних процесів, у той же не викликає сумніву той факт, що в умовах сьогодення необхідне прове-



44

дення подальшого наукового аналізу проблеми поєднання міжнарод-них, зарубіжних та національних правових положень у вітчизняному кримінальному законодавстві, що в цілому й стало метою цієї публі-кації.

Викладення основного матеріалу. По-перше, слід визнати, що вивчення шляхів зближення законодавств може передбачати багато підходів до відповідного наукового аналізу, згідно з якими останній буде проводитися за певними (спеціально розробленими) критеріями, що дозволить обрати певні напрямки таких досліджень. У свою чергу, кожен напрямок також може бути додатково структурований. По-друге, з огляду на складність цього питання треба пам’ятати про необхідність послідовного аналізу положень, які відображають проблеми інтегра-ції міжнародного та зарубіжного законодавство в галузі вітчизняного публічного законодавства, зокрема, у законодавство про кримінальну відповідальність. При цьому, і це вже наступна обставина, не повинна існувати заздалегідь «погоджена» одностороння спрямованість таких процесів, коли мова йде «тільки» про вплив міжнародного і зарубіжно-го кримінального права на національне. Необхідно розуміти, що може існувати і так званий зворотний вплив національного законодавства на міжнародне та зарубіжне. Наприклад, існують дерівативні злочини, відповідальність за які спочатку встановлюється в кримінальному за-конодавстві окремої країни, а вже потім із цього приводу укладається відповідний договір, де встановлення відповідальності за такі діяння стає необхідним і для інших держав, які підписали такий договір.

Взагалі, це достатньо складна річ, що передусім пов’язано з тим, процеси інтеграції в галузі публічного чи приватного законодавства в цілому, на нашу думку, мають принципову відмінність. Саме тому, перший висновок полягає в тому, що поняття, які традиційно викорис-товуються при характеристиці таких процесів, на що вище вказували і ми, носять певну умовність. Передусім це пов’язано з тим, що таких по-нять (термінів) достатньо багато, причому більшість із них вживається як синоніми, що закладає основу для термінологічної плутанини. Друга проблема, уже з урахуванням ще однієї групи аргументів, в тому, що, на наше переконання, існує принципова різниця між правовою інтеграці-єю для галузей публічного законодавства, з одного боку, і приватного – з іншого. Це пояснюється тим, що нормами приватного законодавства врегульовуються майнові та немайнові відносини між фізичними і юри-дичними особами, які не мають публічного характеру, а для вирішення питань найчастіше достатньо досягнення компромісу, а отже, потрібне певне «узгодження» положень законодавства різного рівня. Відомо, що що такі відносини виникають лише за волевиявленням самих учас-



ників; що дії, які ними вчиняються, наприклад, укладення договорів купівлі-продажу, набувають юридичної сили, якщо вони є добровіль-ним, та ін. Відносини, які базуються на юридичній рівності учасників, мають так званий горизонтальній характер, тому що безпосередньо не пов’язані з владними структурами і ним не підпорядковані. А це, у свою чергу, об’єктивно передбачає можливість (необхідність), образно кажу-чи, «копіювання» положень приватного законодавства на всіх рівнях його застосування, включаючи міжнародне і національне право.

У той же час, як відомо, публічне законодавство складають норми (загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки (зразок, масштаб, еталон), які офіційно закріплюють міру свободи і справедли-вості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни), за допомогою яких переважно захищаються громадський, публічний інтерес. Однією зі сторін таких відносин є дер-жава, яка, спираючись на силу владних велінь, забезпечує підпоряд-кування інших суб’єктів встановленим положенням. Тому ці норми не можуть бути змінені за ініціативи приватних чи інших осіб*.

Таким чином, аналіз публічного законодавства починається зі звер-нення до основних положень, які визначають зміст та ознаки держави і передусім її державного суверенітету. При цьому суверенітет як повно-владдя всередині держави і незалежність від будь-якої влади в міжна-родних відносинах ініціює, у свою чергу, складну проблему взаємовід-носин суверенітету і міжнародного права [1, с. 151], ставить постійні питання про природу цього права, його обов’язковість для легальних державних утворювань та ін. Отже, при інтеграції міжнародно-право-вих і зарубіжних положень у національне публічне законодавство не слід, на нашу думку, «відразу» вести мову про їх пряме «впровадження» або про їх механічне «копіювання», а особливо потрібно пам’ятати про те, що «механічне» впровадження таких положень у національну пра-вову систему та національне галузеве законодавство не тільки може, умовно кажучи, «не личити» внутрішньому законодавству, а прямо суперечити і його нормам, і існуючій правовій системі, і правовій іде-ології, і правосвідомості професійних юристів і населення, що, у свою чергу, може викликати, у кращому випадку, «тільки» відторгнення такого «зовнішнього» законодавства. Це другий загальний висновок, який необхідно брати до уваги при вирішенні питань «взаємодії» між-народного та національного права на загальному та галузевому рівнях.

* Раніше, коли попередня правова система не визнавала такого розподілу, на думку проф. Й.Д. Левіна, публічне право вважалося правом пригнічення, а при-ватне право – правом експлуатації.



46

Таким чином, «простого» копіювання міжнародного та зарубіжного, передусім публічного, законодавств національним необхідно уникати не тільки з суто правових, а й з політичних аргументів (цілого ряду) [2, с. 214–217].

Ці попередні висновки дають змогу більш предметно розгляну-ти складні проблеми правової інтеграції, беручи перш за все до уваги «взаємовідносини» міжнародного та національного кримінального законодавства. Звернувшись з цих позицій до практики використання основних загальних положень міжнародного права, можемо помітити, що тривалий час існував так званий універсальний підхід до визначен-ня майже всіх міжнародно-правових порушень, незважаючи на їх зміст, тяжкість, наслідки та важливість міжнародних обов’язків, які ними по-рушувалися. Проте поступово почала відбуватися певна диференціація таких діянь, у зв’язку з чим виникла необхідність у у пошуку нових клю-чів до їх правової оцінки на міжнародному рівні та підсиленні впливу на тенденції вчинення таких діянь, а також осіб, які їх скоювали, та ін. Отже, починають з’являться так звані імперативні норми (лат. jus cogens). У ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. вказується, що така норма «застосовується і визнається міжнародним співтовариством держав у цілому як норма, відхилення від якої непри-пустиме і яка може бути змінена тільки наступною нормою загального міжнародного права, що носить такий же характер». До імперативних норм почали, у першу чергу, відносити такі правові правила, які мали важливе значення для міжнародної спільноти. Саме тому порушення правил, які встановлювалися імперативними нормами, почало визна-ватися міжнародними злочинами.

Поступово до цієї групи включаються особливо небезпечні для людства дії, зокрема, порушення принципів і норм міжнародного пра-ва; основних принципів забезпечення миру; захисту особи і життєво важливих інтересів міжнародної спільноти в цілому. У зв’язку з тим, що соціальний розвиток людства постійно продовжується, названі процеси вносять і певні корективи до визначення таких діянь та їх види. Вважа-ється, що, якщо вперше погоджений перелік таких злочинів та розподіл їх на групи з’явився в Уставі Міжнародного воєнного трибуналу 1945 р. і був підтверджений в Уставі такого суду з Дальнього Сходу 1946 р., то зараз він існує у Римському Статуті Міжнародного кримінального Суду (в редакції від 1 липня 2002 року) [3]. До міжнародних злочинів нале-жать: геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини, агресія та інші злочинні діяння.

Наступним етапом встановлення імперативної відповідальності за суспільно небезпечні діяння з «іноземним» елементом було виокрем-



лення групи, яка вже мала назву «злочини міжнародного характеру». До таких злочинів почали відносити передбачені міжнародними дого-ворами суспільно небезпечні діяння, що не належать до міжнародних злочинів, але які посягають на нормальні відносини між державами і завдають шкоду мирному співробітництву в різних галузях та сферах. Їх відмінність від міжнародних злочинів полягала, у всякому разі на момент їх виокремлення, у наступному: 1) якщо суб’єктом міжнарод-них злочинів визнається «безпосередньо» держава або посадові особи держав, які використовують державні механізми в злочинних цілях, то суб’єктом злочинів міжнародного характеру були переважно «прості» фізичні особи; 2) якщо міжнародні злочини посягають на загальний мир і міжнародну безпеку, інтереси всього людства, то друга група злочи-нів – на інтереси двох або більше держав; 3) якщо в першій групі відпо-відальність переважно несе держава як суб’єкт міжнародного права, до якої, можливо, додається і індивідуальна відповідальність виконавця, то для другої групи в основному властива персональна (особиста) кри-мінальна відповідальність; 4) якщо відносно міжнародних злочинів діє міжнародна або внутрідержавна юрисдикція, то для другої групи – тіль-ки внутрідержавна. Нині наявний поділ на відповідні види і всередині групи злочинів міжнародного характеру. У цілому визначення цих груп злочинів, їх внутрішня диференціація всередині кожної групи та ін. вже тривалий час існують на загальному та більш предметному рівні [4].

Однак, незважаючи на значні наробки, вказані положення не є за-гальновизнаними, і дискусія з цього приводу триває. Наприклад, ви-кликає певні питання винайдення трактування, яке задовольняло б усі критерії, та виокремлення таких суспільно небезпечних діянь, що скоріше має внутрідержавне кримінологічне визначення, ніж міжна-родно-правове; також точаться суперечки щодо критеріїв їх система-тизації всередині груп тощо. Це пов’язане з низкою обставин, які, осо-бливо в останні роки, вимагають перегляду даних положень. Зокрема, раніше вважалося, що наявності так званого «іноземного» елементу цілком «достатньо» для виникнення в конкретної держави або групи держав зобов’язання боротьби з такими діяннями, то нині все частіше підкреслюється, що це не завжди передбачає встановлення (закрі-плення) такого зобов’язання. У той же час відсутність «іноземного» елементу не виключає віднесення конкретних діянь до групи злочинів міжнародного характеру, а отже, і можливості міжнародно-правової боротьби з такими злочинами. Усе це дозволяє певною мірою «ревізу-вати» існуюче становище, у першу чергу щодо визначення самого по-няття «злочини міжнародного характеру» і виокремлення їх ознак. Це наступний висновок.



48

Останнім часом дуже активно обговорюються й аналізуються пи-тання більш формального «прив’язування» цієї категорії суспільно не-безпечних діянь до суто правових положень. Для цього, з нашої точки зору, є достатні аргументи. Наприклад, у деяких, передусім західних, країнах існує, якщо не інше, то в усякому разі відмінне від прийнятого у нас визначення поняття «об’єкт злочину», мова йде про необхідність обов’язкового встановлення суспільної небезпеки відповідного діяння (групи діянь) та ін. [5, с. 19]. Нормативне закріплення дефініції злочину, яке має безумовну перевагу в західному кримінальному законодавстві, «примушує» фахівців цих країн і на міжнародному рівні дотримувати-ся таких же вимог [6, с. 130]. Це приводе до того, що з’являються нові спроби визначення і систематизації таких злочинів. Таких визначень багато, вони в чомусь єдині, у чомусь різні. Найбільш поширеною є су-часна тенденція до виокремлення групи «конвенційних злочинів», але і тут немає достатньої погодженості. Тому зупинимося на цьому більш детально.

Почати потрібно з наступного: в основу відокремлення такої групи злочинів покладена саме наявність міжнародних зобов’язань відпо-відного кола держав щодо боротьби з певними злочинами, що у інших визначеннях, як вище вказувалося, не завжди чітко присутня. Оскільки таке зобов’язання закріплюється у відповідному міжнародному дого-ворі (міжнародних договорах), то для позначення такої групи злочинів і почали використовувати поняття «конвенційні злочини»*.

Наступним кроком у цій справі було виділення такої важливої об-ставини, на чому також наголошувалося, як: це повинні бути діяння, які не тільки вказувалися у міжнародних договорах, а й покладали на дер-жави, які брали участь в укладенні таких договорів, обов’язок ввести відповідну норму/норми (положення) у своє кримінальне законодав-ство [7, с. 41].

Причому слід відмітити, що досить часто в таких міжнародних до-говорах закріплюються тільки ознаки відповідних суспільно небезпеч-них діянь, а санкції за їх вчинення кожна держава, з урахуванням такого міжнародно-правового «посилу», має самостійно встановлювати у своє-му кримінальному законодавстві. Подальша деталізація виокремлення саме цієї групи злочинів дозволила більш точно визначити, що бороть-

* Конвенція – (лат. conventio – договір, угода) – різновид певного типу чи зміс-ту міжнародного договору. Традиційно вважається, що конвенції регулюють увесь комплекс питань, пов’язаних із відповідним предметом договору, мають, як правило, багатосторонній характер та регулюють відносини між державами через створення взаємних прав та обов’язків.



ба зі злочинами в цілому може здійснюватися за допомогою будь-яких міжнародно-правових договорів, у тому числі і, наприклад, про надання правової допомоги, то з конвенційними злочинами – не за допомогою так званих загальних договорів, а тільки завдяки таким міжнародно-правовим зобов’язанням, в яких предметно розглядаються питання, пов’язані з правовою оцінкою відповідних суспільно небезпечних діянь, покаранням за їх вчинення та ін.

Аналіз саме таких міжнародно-правових договорів дозволяє ствер-джувати, що відповідні положення закріплені у багатьох з них. Якщо спробувати хоча б приблизно порахувати їх кількість, то починаючи з 20-х років минулого століття можна вийти на рівень біля 40 таких договорів, в яких, і це потрібно відмітити, існує визначення не тільки «поодиноких», а і певних груп злочинних діянь. Цей факт, до речі, під-креслює, по-перше, їх велику кількість, а, по-друге, створює можливість для вивчення цих договорів саме в такому напрямку.

З огляду на сказане наступний висновок може виглядати так. До цієї групи потрібно віднести такі суспільно небезпечні діяння,

які прямо визнаються злочинними в міжнародно-правових договорах. Вказані положення міжнародно-правових договорів обов’язково

мають знайти відображення в національному законодавстві. Причому, і на це потрібно звернути увагу, наявність у міжнародно-правовому договорі положень, які характеризують таке діяння, так би мовити, у повному обсязі (поняття діяння та санкції за його вчинення), або тільки частково ( тільки поняття діяння), не впливає на необхідність встанов-лення «погодженої» відповідальності у національному законодавстві.

Проте, пам’ятаючи про наведені вище складнощі, які можуть вини-кати «у взаємовідносинах» між державним суверенітетом і положеннями міжнародного права, додамо, відповідні положення міжнародно-право-вих договорів, котрі потім мають знайти своє «відображення» у нормах національного законодавства, повинні бути ретельно виписані. Такий підхід передбачає, що вони мають, з одного боку, бути чітко прописані, а, з іншого – давати можливість національному законодавцю отрима-ти відповідну варіативність при закріпленні таких положень у націо-нальному законодавстві. І знову наголосимо, що механічне копіювання при цьому потрібно заздалегідь виключити. Існують різні форми такої реалізації. Наприклад, не деталізуючи, зауважимо, що зобов’язання запровадити в національне законодавство відповідне міжнародне по-ложення може мати різний формальний «зовнішній» вигляд (йдеться про різні форми), а саме: 1) це може бути, умовно кажучи, «дослівне», з урахуванням вищевказаного, відображення таких положень; 2) за-гальне закріплення в національному законодавстві «тільки» відсилань



50

до відповідних положень міжнародного або зарубіжного законодавства; 3) використання в національному законодавстві загальних складів зло-чинів, які одночасно будуть «перекривати» і національні склади, і від-повідні конвенційні положення. Розуміння цього дасть змогу зберегти змістовну спрямованість вказаних міжнародно-правових положень при їх відображенні у національному кримінальному законодавстві.

Вважаємо за необхідне ще раз наголосити на складності цього процесу. Наприклад, останні події, пов’язані з інтеграцією положень міжнародно-правових договорів в українське кримінальне законодав-ство, викликали низку дискусій, зокрема, стосовно розділів Особливої частини КК, куди їх було розміщено; погодження понять традиційного визначення родового об’єкта злочинів цієї групи та об’єктів «новітніх» злочинів тощо. Наведене дає змогу говорити про те, що дослідження саме в такому напрямку потрібно продовжити.

Отже, це тільки первісний етап вивчення цієї групи злочинів, який має бути присвячений встановленню багатьох напрямків інтеграції міжнародно-правових та зарубіжних правових норм у національне за-конодавство, включаючи їх зміст, сутність, ознаки, систематизацію.

Аналізуючи складну проблему взаємовідносин між такими напрям-ками законодавства, у той же час не потрібно виключати і так званий зворотний вплив національного законодавства, у тому числі і кримі-нального, на зарубіжне і міжнародне, про що вище вказувалося. Окремі фахівці вважають, що «понадсуспільство», яке створюється у процесі глобалізації, буде представляти собою не так звану горизонтальну со-ціальну систему, а чітку вертикаль з усіма ознаками, які включають у себе: систему з відносинами панування і підпорядкування, лідерства; керованих і керуючих (Ю. М. Солодухін). Тому відсутність такого зво-ротного впливу, у нашому випадку при інтеграції законодавства, може зумовити виникнення не тільки суто спеціальних правових проблем, а й викликати політичні питання, які багато в чому пов’язують із так званою «вестернізацією» нашого законодавства, що не завжди може мати ефективну реалізацію через низку вагомих причин. Не розвива-ючи ці положення, які заслуговують на окреме детальне дослідження, потрібно зазначити, що будь-яка міжнародна співпраця передбачає її добровільність. Відсутність цього може породити й ідеологічні обста-вини, які не завжди позитивно впливають на процеси інтеграції.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Інтеграція, у тому числі й правова, повинна бути вигідна усім її учасникам, що має передбачати формування оптимального варіанта (варіантів) такого співробітництва. При цьому складність процесів, які зараз відбуваються на різних рівнях людської цивілізації, зумовлює не тільки необхідність



об’єктивного погодження міжнародного та національного регулюван-ня, у тому числі й правового, таких суспільних «операцій», а й відповід-ного державно-правового впливу на суспільно небезпечні діяння, які посягають на найбільш важливі загальнолюдські цінності. Звернення в цій публікації до спроб встановити інші критерії та обставини для ви-ділення відповідної групи (груп) міжнародних та зарубіжних злочинів, які згідно з міжнародними зобов’язаннями держава повинна інтегрува-ти в національне законодавство, не означає, що тим самим скасовується напрацьована система міжнародних злочинів, злочинів міжнародного характеру, їх внутрішня систематизація. Складність і неоднозначність усіх процесів, які пов’язані з оцінкою динаміки таких злочинів, їх кри-мінологічною характеристикою, продуктивністю законодавства та практикою боротьби з ними, встановленням інших суттєвих ознак та обставин, які відображають усе це соціально-правове різноманіття, об’єктивно підштовхує до пошуку нових, можливо, більш продуктивних шляхів, зокрема, й удосконалення такого законодавства. Тому положен-ня, які викладені у цій публікації, скоріше запрошують до продовження обговорення зазначеної в ній складної проблеми.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Janis M. Introduction to International Law / M. Janis. – Boston, 1993 – 350 р.

2. Стрельцов Є. Л. Принципові змістовні «акценти» міжнародно-пра-вової інтеграції / Є. Л. Стрельцова // Зближення національних пра-вових систем та їхня взаємодія з міжнародним правом: матеріали круглого столу. – Одеса: Астропринт, 2012. – 224 с.

3. Римський статут : A/CONF.183/9 від 17 липня 1998 р., зі змін. на основі протоколів від 10 листопада 1998 р., 12 липня 1999 р., 30 лис-топада 1999 р., 8 травня 2000 р., 17 січня 2001 р. і 16 січня 2002 р., набрав чинності 1 липня 2002 р. [Електронний ресурс] – Режим до-ступу: https://ru.wikipedia.org/wiki.

4. Стрельцов Є. Л.. Економічні злочини: міжнародні та внутрідержавні проблеми / Є. Л. Стрельцов; передмова проф. Джеса Мегхена (Іллі-нойський університет, США). – Одеса, Астропринт, 2001. – 476 с.

5. Вессельс Йоханнес. Уголовное право ФРГ: учебник / Йоханнес Вессельс, Вернер Бойльке; под ред. Л. В. Майоровой: пер. с нем. Я. М. Плошкиной. – 3-е изд. с доп. и изм. – Красноярск: РУБЦ ЮО, 206. – 368 с.

6. Фридман Л. Введение в американское право / Л. Фридман; под ред. М. Калантаровой: пер. с англ. – Москва, 1993. – 286 с.



52

7. Лукашук И. И. Международное право. Особенная часть: учеб. для студентов юрид. ф-тов и вузов / И. И. Лукашук; Рос. акад. наук, Ин-т государства и права, Академ. правовой ун-т. Изд. 3-е, перераб и доп. – Москва: Волтерс Клувер, 2005. – 544 с.


Евгений Львович Стрельцов,доктор юридических наук, доктор теологии, профессор, член-корреспондент Национальной академии правовых наук Украины, заслуженный деятель науки и техники Украины(Южный региональный центр Национальной академии правовых наук Украины, Одесса, Украина)

СЛОЖНЫЕ СОВРЕМЕННЫЕ ПРОЦЕССЫ СООТНОШЕНИЯ МЕЖДУНАРОДНОГО, ИНОСТРАННОГО И НАЦИОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА

В статье на примере уголовного законодательства анализируются современные проблемы правовой интеграции. Наряду с выделением тра-диционных групп таких преступлений предлагаются и новые подходы к проведению такой интеграции.

Ключевые слова: Правовая интеграция, публичное право, междуна-родное, иностранное, национальное уголовное законодательство.

Yevhenii L. Streltsov,Doctor of Law, Doctor of theology, Professor, corresponding member of the National Academy of Law Sciences of Ukraine, Honored worker of science and technology of Ukraine(South Regional Center of the National Academy of Law Sciences of Ukraine, Odessa, Ukraine)

COMPLEX MODERN PROCESSES OF INTEGRATION OF INTERNATIONAL, FOREIGN AND NATIONAL LEGISLATION

Problem’s setting. Complex events that take place at the present time on the global level, in the region or any state, irrespectively from their content and direction, require the existence of necessary base for their regulation in the general sense of this term. Due to the fact that such events can have different in its “geographical” nature, it should include the relevant provisions of interna-tional, foreign and national legislation. To counteract criminal manifestations this should occur at all and at the stated levels of criminal legislation. It should be noted that we have sufficient experience in criminal legislation. However, the dynamics of these processes in space, including the negative content, require addressing to this problem at the modern stage of perfection of such a base.



Analysis of recent research and publications. The complexity of such a study has a number of circumstances, which are largely related to the timing of development of the criminal legislation, to different branches of legislation that regulate such processes: international, international and criminal, national. Among Ukrainian specialists who have studied these and similar problems, we should point out: I. P. Bakhnovska, M. V. Buromenskyi, N. A. Zelinska, A. A. Muzy-ka, V. A. Navrotskyi, A. A. Zhytnyi, V. I. Rolinskyi, A. V. Savchenko, D. I. Krupko, M. I. Khavroniuk and others. Despite the usefulness of these studies, modern processes require additional special addressing to this problem.

The main part. The author of the article analyzes the problems of con-sistent establishment of criminal liability for several groups of international socially dangerous acts, in particular for international crimes and crimes of international nature. Special attention is paid to the fact that recently rather new types of crimes, first of all, the so-called “conventional” are allocated from these and other groups according to a variety of formal and content features. The notion of these crimes, their features and their correlation with existing types of crimes has been revealed. Attention is paid to the possible controversial provisions related to their evaluation.

Conclusions. The study of this problem led to the following conclusions. The complexity of the impact on the negative processes that currently take place at all levels of human coexistence, including on the crime, requires a whole range of interrelated activities. The first is the development of the necessary legal base at the international level, the level of foreign countries, the national level. The second, the existence of such legal provisions in international and foreign criminal legislation should be objectively assessed in each democratic state, and therefore necessary measures must be taken before including them into national legislation and conditions for their effective legal implementation must be created. The provisions set out in this article both study this problem and also invite to further scientific discussion.

Key words: legal integration, public law, international, foreign, national criminal legislation.

СучаСні теоретичні та Прикладні Проблеми кримінального Права54

Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінального права

УДК 343.265 (477)

Дар’я Володимирівна Казначеєва, кандидат юридичних наук (Харківській національний університет внутрішніх справ, Харків)

ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ЗАСТОСУВАННЯ УМОВНО-ДОСТРОКОВОГО ЗВІЛЬНЕННЯ

ВІД ВІДБУВАННЯ ПОКАРАННЯ Проаналізовано правові наслідки умовно-дострокового звільнення від відбування покарання. Встановлено, що для ефективного застосування цього виду звільнення від відбування покарання необхідно закріпити у законі перелік обов’язків, які можуть бути покладені на звіль-неного під час невідбутої частини покарання.

Ключові слова: правові наслідки, обов’язки, умовно-достроково звільне-ний, невідбута частина покарання.

Постановка проблеми. Реформа кримінального законодавства, як і реалізація чинних кримінально-правових норм, передбачає найширше ви-користання досягнень правової науки, усвідомлення і врахування соціаль-них реалій, аналіз позитивного і негативного досвіду кримінально-право-

© Казначеєва Д. В., 2016

СучаСні теоретичні та Прикладні Проблеми кримінального Права 55


вої практики. У зв’язку з наведеним додамо, що серед багатьох теоретичних і практичних завдань, які потребують вирішення, своєю актуальністю і но-визною відзначається розробка правових і організаційних засад умовно-до-строкового звільнення від відбування покарання. З огляду на необхідність гарантування конституційних прав громадян в Україні потребує подальшо-го удосконалення й порядок застосування умовно-дострокового звільнен-ня від відбування покарання як засіб, спрямований на скорочення терміну ізоляції засудженого при дотримуванні ним низки відповідних умов.

Актуальність обраної теми зумовлена і тим, що, незважаючи на змі-ни у законодавстві України, питання визначення суті умовно-достро-кового звільнення, а також підстав, умов та правових наслідків його застосування потребують комплексного дослідження.

Умовно-дострокове звільнення (далі – УДЗ) від відбування покаран-ня є одним із різновидів звільнення від відбування покарання та ста-новить собою окремий інститут, в якому безпосередньо знаходять своє відображення принципи гуманізму кримінального та кримінально-ви-конавчого права, індивідуалізації та диференціації виконання покаран-ня, раціонального застосування заходів примусу, засобів виправлення та стимулювання правослухняної поведінки засудженого. Можливість дострокового звільнення від покарання стимулює виникнення у засу-джених прагнення до виправлення та ресоціалізації.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Багато вчених, напри-клад, Ю. М. Ткачевський, І. Д. Перлов, В. В. Скибицький, З. І. Зельдов, В. М. Трубников, О. М. Бандурка, Г. В. Дровосєков, Л. В. Кузнецова, А. З. Пе-религін, Л. Є. Орел та інші у своїх наукових працях розглядали умов-но-дострокове звільнення від відбування покарання, однак вивчення цього інституту є актуальним і сьогодні.

Відповідно до кримінального законодавства України достроковість цього різновиду звільнення від відбування покарання полягає у припи-ненні правових обмежень, які пов’язані із відбуванням певного виду по-карання, раніше строку, встановленого вироком суду, а його умовність визначається висуненням до умовно-достроково звільненого певних умов, яких треба додержуватися протягом певного строку під час невід-бутої частини покарання.

На сьогодні відповідно до ст. 81 Кримінального кодексу України (далі – КК України) до умовно-достроково звільненого висувається тільки одна умова – не вчинити нового злочину під час невідбутої час-тини покарання. У разі вчинення звільненою особою будь-якого злочи-ну УДЗ скасовується, а покарання призначається за сукупністю вироків. У такий спосіб передбачені у законодавстві правові наслідки умовно-дострокового звільнення [1].

СучаСні теоретичні та Прикладні Проблеми кримінального Права


56

Метою статті є аналіз правових наслідків застосування умовно-до-строкового звільнення від відбування покарання.

Виклад основного матеріалу. Як зазначає Л. Є. Орел, доля невід-бутої частини покарання при застосуванні УДЗ цілковито залежить від самого засудженого. Його поведінка під час іспитового строку може бути або позитивною, або негативною [2, с. 12].

Аналіз чинного кримінального (ст. 81 КК України) та кримінально-виконавчого (ст. 160, 161, 162 КВК України) законодавства дозволяє виокремити правові наслідки умовно-дострокового звільнення від від-бування покарання.

По-перше, не вчинення засудженим під час невідбутої частини покарання нового (будь-якого) злочину свідчить про остаточне його виправлення, у такому випадку вирок суду вважається виконаним та автоматично втрачає свою силу, це є найбільш сприятливим наслідком застосування УДЗ.

По-друге, якщо що засуджений не виправився, свідченням чого є вчинення ним нового злочину під час іспитового строку, у цьому разі відповідно до ч. 4 ст. 81 КК України УДЗ відміняється і суд до покаран-ня, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. Це вважається найбільш несприятливим наслідком умовно-дострокового звільнення. Таким чином, вчинення нового злочину під час невідбутої частини по-карання – єдина підстава скасування умовно-дострокового звільнення. Однак вимога не вчиняти злочин адресована всім громадянам України, незважаючи на те, відбувають вони покарання чи ні, і є їх конституцій-ним обов’язком.

По-третє, відповідно до ст. 160 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК України) за особами, умовно-достроково звільне-ними від відбування покарання, протягом невідбутої частини пока-рання встановлюється контроль громадських організацій і трудових колективів, із цими особами проводиться виховна робота з метою закрі-плення результатів виправлення і ресоціалізації. Відповідно до ст. 162 КВК України для умовно-достроково звільнених, які ухиляються від громадського контролю, можливі правові наслідки у вигляді громад-ського попередження, а у разі систематичного порушення громадсько-го порядку умовно-достроково звільненим, який відбував покарання у виді позбавлення волі за тяжкий або особливо тяжкий злочин чи був двічі засуджений до позбавлення волі за умисні злочини, трудовий ко-лектив або громадська організація можуть порушити клопотання перед органом внутрішніх справ про встановлення за ним адміністративного нагляду [3].



Як зазначає А. Х. Степанюк, законом не встановлюється, у якій фор-мі застосовується громадське попередження, тому видається, що воно може бути винесено як в усній формі із зазначенням про це у протоко-лі зборів членів громадської організації чи трудового колективу, так і в письмовій шляхом складання відповідної постанови та оголошення її підконтрольній особі [4, с. 545].

Однак умовно-дострокове звільнення виступає пільгою, проявом довіри до засудженого, який відповідно до законодавства довів своє ви-правлення, його внутрішня природа прямо протилежна призначенню адміністративного нагляду, який встановлюється за небезпечними для суспільства звільненими особами. Тому встановлення адміністративно-го нагляду над умовно-достроково звільненими суперечить суті та при-значенню УДЗ та є нелогічним. Необхідно впорядкувати питання контр-олю за умовно-достроково звільненими, визначити його механізм.

Вважаємо за доцільне додати, що на сьогодні склалася ситуація, за якої умовно-достроково звільнений під час невідбутої частини пока-рання може дозволити собі будь-яку негативну поведінку, наприклад, вчиняти адміністративні правопорушення, вести антисоціальний спо-сіб життя, і це не буде підставою скасування УДЗ і повернення особи до реального відбування покарання. Лише у разі вчинення нового злочину особі буде призначено покарання за правилами сукупності вироків.

Не вирішує проблеми нагляду за умовно-достроково звільненими особами і новий Закон України «Про пробацію». Відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону серед підстав застосування пробації ухвала суду про умовно-до-строкове звільнення від відбування покарання не міститься [5].

Спираючись на те, що призначення умовно-дострокового звіль-нення полягає у сприянні успішному переходу засудженого від вимог режиму відбування покарання до правослухняного життя у нормаль-ному суспільстві, доречно внести певні зміни до норм, що регулюють умовно-дострокове звільнення. Застосування умовно-дострокового звільнення повинно супроводжуватися особливими умовами, а також заходами сприяння у ресоціалізації та контролю, які мають на меті по-вернення засудженого до нормального життя у суспільстві. У законі необхідно передбачити вичерпний перелік конкретних обов’язків, яких повинен дотримуватися умовно-достроково звільнений під час невід-бутої частини покарання, що допомагало б його успішній ресоціаліза-ції. Закріплення певних обов’язків за умовно-достроково звільненими, з одного боку, підвищить відповідальність звільненого за його поведін-ку під час іспитового строку, а, з другого – забезпечить індивідуальний підхід до кожного звільненого та допоможе у його ресоціалізації. Саме у покладанні на умовно-достроково звільненого певних обов’язків та



58

контролі за їх виконанням, а також у скасуванні умовно-дострокового звільнення, якщо ці вимоги не виконуються, і має проявлятися умовний характер цього виду звільнення.

Треба погодитися з Ю. М. Ткачевським, який зауважує, що покладені на умовно-достроково звільненого обов’язки повинні бути конкретними та виконуваними. Не можна, наприклад, зобов’язати звільненого підви-щити свій культурний рівень, невизначеність даного обов’язку і тому не-можливість його виконання очевидні [6, с. 25]. У свою чергу А. А. Горшенін наголошує на неможливості виконання такого обов’язку, як необхідність пройти курс лікування від ВІЛ-інфекції, враховуючи велику вартість та-кого курсу лікування та матеріальне становище засудженого [7, с. 148].

Необхідно брати до уваги і той факт, що умовно-достроково звіль-нений вже реально відбув частину покарання та зазнав певних право-обмежень. Тому при визначені певних обов’язків, які можуть бути по-кладені на таку особу, необхідно зважати й на особливості застосування саме УДЗ. Право суду покладати певні обов’язки на умовно-достроково звільненого дає широкі можливості, тобто використовувати їх індивіду-ально до кожного засудженого з огляду на тяжкість скоєного їм злочи-ну, тому що заздалегідь неможливо передбачити кримінально-правові та громадські заходи впливу, необхідні для досягнення повного виправ-лення засудженого. Разом із тим відсутність чітко закріплених у законі конкретних правообмежень створює можливість неконтрольованого їх застосування з боку суддів, тому вимоги до умовно-достроково звіль-неного повинні бути чітко сформульовані, бути конкретними та врахо-вувати реальну можливість їх виконання. Такі вимоги можуть певною мірою обмежувати свободу діяльності умовно-достроково звільненого, але в цьому полягає плата за надану довіру. Адже умовно-дострокове звільнення, з одного боку, не позбавляє винного від карального впливу, а з іншого боку – виступає засобом випробування, утримує звільненого від вчинення нових злочинів. Таким чином, для підвищення ефектив-ності застосування інституту умовно-дострокового звільнення від відбування покарання в українському кримінальному законодавстві необхідно передбачити (шляхом внесення змін) перелік обов’язків, які можуть бути накладені на умовно-достроково звільненого.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Враховуючи практику застосування інституту умовно-дострокового звільнення закордонних країн, особливості національного законодавства, для за-кріплення виправлення умовно-достроково звільнених та їх успішної ресоціалізації упродовж невідбутої частини покарання на них мають покладатися певні обов’язки, які мусять відповідати встановленим ви-могам, а саме бути конкретними, чіткими і виконуваними. Перелік таких



обов’язків повинен передбачатися нормами кримінального права, а саме ст. 81, 107 КК України; застосовуватися тільки судом та бути вичерпним.

З огляду на викладене вважаємо доцільним встановити наступний перелік обов’язків, які можуть бути покладені на умовно-достроково звільненого під час невідбутої частини покарання:

– не змінювати без повідомлення відповідного державного органу постійного місця проживання, роботи, навчання;

– влаштуватися на роботу або стати на облік до служби зайнятості впродовж місяця після умовно-дострокового звільнення;

– не менш двох разів на місяць з’являтися для реєстрації у відпо-відний державний орган;

– відшкодувати завдані злочином збитки у встановленому судом розмірі;

– надавати матеріальну допомогу родині в межах своїх можливос-тей;

– пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії, токсикоманії або венеричного захворювання;

– не відвідувати певні місця, в яких розпивають спиртні напої (бари, ресторани, трактири);

– утримуватися від спілкування з особами, які свідомо для нього займаються злочинною діяльністю або засуджені за вчинення злочинів.

Невиконання умовно-достроково звільненим покладених на нього обов’язків повинно призводити до певних негативних правових на-слідків. У такому вигляді правові наслідки умовно-дострокового звіль-нення набудуть нової якісної характеристики. Цей інститут звільнення від відбування покарання стане дійсно умовним, передбачаючи мож-ливість його відміни при недотриманні встановлених судом обов’язків або вчиненні нового злочину.


1. Кримінальний кодекс України від 05 травня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.

2. Орел Л. Е. Условно-досрочное освобождение от лишения свободы по советскому уголовному праву: Конспект лекций / Л. Е. Орел. – Харьков: ХЮИ, 1966. – 44 с.

3. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 3–4. – Ст. 21.

4. Кримінально-виконавчий кодекс України: Науково-практичний ко-ментар/ за заг. ред. А. Х. Степанюка. – Xарків: Одіссей, 2005. – 560 с.



60

5. Про пробацію: Закон України від 5 лютого 2015 р. № 160-VІІІ // Ві-домості Верховної Ради України. – 2015. – № 13. – Ст. 93.

6. Ткачевский Ю. М. Условно-досрочное освобождение от отбывания наказания / Ю. М. Ткачевский // Вестник Московского университе-та. Серия 11: Право. – 1997. – № 2. – С. 14–28.

7. Горшенин А. А. Законодательная регламентация условно-досроч-ного освобождения от отбывания наказания несовершеннолетних на постпенетенциарной стадии / А. А. Горшенин // «Черные дыры» в Российском законодательстве. – 2005. – № 4. С. 144–150.


Дарья Владимировна Казначеева,кандидат юридических наук(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

ПРАВОВЫЕ ПОСЛЕДСТВИЯ ПРИМЕНЕНИЯ УСЛОВНО-ДОСРОЧНОГО ОСВОБОЖДЕНИЯ ОТ ОТБЫВАНИЯ НАКАЗАНИЯ

Проанализированы правовые последствия условно-досрочного освобождения от отбывания наказания. Установлено, что для эффек-тивного применения этого вида освобождения необходимо закрепить в уголовном законодательстве перечень обязанностей, которые могут налагаться на условно-досрочно освобожденных в течении неотбытой части наказания.

Ключевые слова: правовые последствия, обязанности, условно-до-срочно освобожденный, неотбытая часть наказания.

Daria V. Kaznacheieva,candidate of law sciences(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

LEGAL CONSEQUENCES OF IMPLEMENTING PAROLEProblem’s setting. Reform of the criminal legislation, as well as the imple-

mentation of existing criminal and legal norms, provides the broadest use of the achievements of legal science, awareness and consideration of social realities, anal-ysis of positive and negative experiences of criminal and legal practice. Under such conditions the issue of developing legal and organizational principles of parole is distinguished by its relevance and novelty among many theoretical and practical tasks that need to be solved. In terms of the necessity to guarantee the constitu-tional rights of citizens in Ukraine, the improvement of the procedure of applying parole as a mean aimed at reducing the period of isolation of a convict, if he keeps a number of relevant conditions, needs of further development. The relevance of the



chosen topic is due to the fact that, despite the changes in the legislation of Ukraine, the issue of determining the essence of parole, as well as the grounds, conditions and legal consequences of its use requires a comprehensive study.

Analysis of recent studies. The papers of the following scholars are devoted to the research of some issues of parole: O. V. Dashchenko, T. A. Denisova, O. O. Zhyt-nyi, S. I. Zeldov, L. V. Inohamova-Khehai, O. O. Knyzhenko, L. V. Kuznetsova, O. S. Mi-hlin, V. V. Skybytskyi, Yu. M. Tkachevskyi, V. M. Trubnikov and others. However, their studies fragmentarily concern the mentioned matter or are based on the norms of the previous legislation, and the lack of modern scientific publications reflects both the complexity of its coverage, and the selectiveness of attention from researchers.

Objective of the research. The objective of this paper is to analyze the legal consequences of applying parole.

The main part. According to the criminal legislation of Ukraine prematu-rity of parole lies in terminating legal restrictions associated with serving some type of the punishment before the term set by the court verdict. The conditional nature of this type of relief is determined by nominating certain conditions for a convict on parole during the unserved part of the sentence. Analysis of the current criminal (the Art. 81 of the Criminal Code of Ukraine) and penal (the Articles 160, 161, 162 of the Penal Code of Ukraine) legislation makes it possible to distinguish legal consequences of parole. It should be noted that nowadays there is a situation, where a convict on parole can afford any negative behavior during the unserved part of punishment, such as commission of administrative offenses, antisocial lifestyle, and it will not be grounds to abolish parole and returning a person to a real punishment. Only in the case of a new crime com-mission the person will be sentenced by the rule of cumulative punishment.

Conclusions. Based on the fact that the purpose of parole is to facilitate a successful transition of a convicted from the requirements of the regime of endur-ing the punishment to adherent life in normal society, it is appropriate to make certain amendments to the norms regulating parole. Granting parole should be accompanied by special conditions, as well as measures to promote re-socializa-tion and control that are intended to return a convict to normal life in the society. The law should provide a comprehensive list of specific duties, which a convict on parole must comply with during the unserved part of the punishment that would contribute to his successful re-socialization. Consolidation of certain responsibili-ties on a convict on parole, on the one hand, will increase the responsibility of the released concerning his behavior during the probation period, and on the other, will provide individual approach to each released and assist his re-socialization. Conditional character of this type of release should be manifested in laying cer-tain obligations on a convict on parole and monitoring their implementation, as well as the abolition of parole, if these obligations are not executed.

Key words: legal consequences, duties, convict on parole, unserved term.



62

УДК 343.24

Александр Анатольевич Кириченко, доктор юридических наук, профессор(Николаевский национальный университет имени В. А. Сухомлинского, Николаев)

НОВАЯ ДОКТРИНА СТРУКТУРЫ АНТИКРИМИНАЛЬНОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ

И ЕЕ МЕСТА В ВИДОВОМ ДЕЛЕНИИ ЮРИДИЧЕСКОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ

Рассмотрены суть и взаимоотношение новых доктрин сущности, структуры и видового деления юридической ответственности. Детально раскрыты содержание и структура позитивной и негативной (карательно-воспитательной, восстановительной, сопутствую-щей) антикриминальной ответственности. Указаны недостатки видового деления юридической ответ-ственности при отсутствии самостоятельной анти-криминальной ответственности.

Ключевые слова: карательно-воспитательная антикриминальная от-ветственность, восстановительная антикриминаль-ная ответственность, сопутствующая антикрими-нальная ответственность.

Постановка проблемы. Существующее понимание структуры антикриминальной ответственности в трех формах, связанных с осуж-дением виновного в обвинительном приговоре: а) без назначения наказания, б) с назначением наказания, но с освобождением лица от

© Кириченко А. А., 2016



его отбытия, и в) с назначением и отбытием лицом наказания [1, с. 31 и др.], фактически сводится лишь к наказанию. Согласно же разрабо-танной Т. А. Коросташовой под научным руководством автора новой доктрины ступенчатого сущностного видового деления юридической ответственности [2, с. 100–105; 3, с. 265–267 и др.], структура и видовое деление антикриминальной ответственности рассматривается с прин-ципиально новых позиций. Аналогичным образом характеризуется и взаимоотношение традиционного видового деления юридической ответственности и предложенной Т. А. Коросташовой новой доктрины ступенчатого сущностного видового деления юридической ответствен-ности [2, с. 101–109, 109–118; 4, с. 22–27, 27–33].

Анализ последних исследований и публикаций. Традиционное понимание видового деления юридической ответственности и места в ней антикриминальной ответственности не отличается достаточным совершенством и единообразием. К примеру, А. Г. Белая разграничивает уголовную, гражданскую (гражданско-правовую), административную, дисциплинарную и материальную ответственность [5, с. 221, 281]; Ю. А. Ведерников и В. К. Шкарупа – уголовную, административную, дисциплинарную и материальную (по трудовому и гражданскому зако-нодательству в порядке гражданского и арбитражного судопроизвод-ства) ответственность [6, с. 152–153]; Л. В. Коваль – административную, гражданскую (имущественную), материальную (по трудовому законо-дательству) и дисциплинарную ответственность, возмещение мораль-ного (неимущественного) вреда [7, с. 121]; В. А. Котюк – конституци-онную, административную, дисциплинарную, гражданско-правовую, материальную (в связи с причинением вреда в процессе выполнения трудовых обязанностей) [8, с. 56]; Д. М. Лукьянец – конституционную, уголовную, административную, гражданско-правовую, материаль-ную [9, с. 47] и т.д. Еще более алогичным в этой ситуации оказалось появление в ст. 215 УПК Украины «Досудебное расследование престу-плений и криминальных проступков» и др. термина «криминальные проступки», что обусловило острую необходимость поиска вариантов решения данной проблемы. В частности, С. В. Петков предложил адми-нистративные правонарушения подразделять на административные преступления и административные проступки [10], что предполагало трансформацию и антикриминальной ответственности в администра-тивную. В этой связи Т. А. Коросташова разработала два варианта новой доктрины ступенчатого сущностного видового деления юридической ответственности как при наличии в этом видовом делении антикрими-нальной ответственности [2, с. 101–109; 4, с. 22–27], так и при отсут-ствии таковой [2, с. 109–118; 4, с. 27–33].



64

Цель исследования. Детальное рассмотрение обоих указанных вариаций новой доктрины ступенчатого сущностного видового деле-ния юридической ответственности, их аналитическое сопоставление и дальнейшая широкая научная апробация в целях инициирования соответствующей широкой корректной дискуссии и разработки обще-принятого варианта решения данной проблемы и является целью на-стоящей публикации.

Изложение основного материала. Разработанную Т. А. Короста-шовой первую вариацию новой доктрины ступенчатого сущностного видового деления юридической ответственности более правильно представить в следующей редакции.1. Конституционная ответственность, сущность которой состоит

в привлечении виновного субъекта властных полномочий к:1.1. Позитивной конституционной ответственности по устранению

причин и условий, способствующих нарушению норм перспектив-ного Конституционного кодекса Украины.

1.2. Негативной конституционной ответственности по:1.2.1. Установлению факта правомерности или неправомерности

в контексте определенной нормы Конституционного кодекса Украины деяния и/либо решения и/или правового акта субъ-екта властных полномочий.

1.2.2. Возбуждение в зависимости от сущности конституционных правовых норм, которые не были соблюдены, администра-тивного, трудового, де-факто имущественно-договорного (гражданского) или де-юре имущественно-договорного (хо-зяйственного) судопроизводства для привлечения виновного лица к соответствующей:1.2.2.1. Карательно-воспитательной ответственности надле-

жащего вида.1.2.2.2. Восстановительной и/или сопутствующей ответствен-

ности, но только тогда или только в той части, в которой эти же виды юридической ответственности не могут быть реализованы эффективно и/или рационально и/либо каче-ственно в рамках конституционного судопроизводства.

1.2.3. Восстановительной конституционной ответственности по:1.2.3.1. Отмене правового акта или решения субъекта властных

полномочий либо запрету деяний этих и иных социосубъек-тов, нарушающих определенную норму Конституционного кодекса Украины.

1.2.3.2. Возмещению потерпевшему социосубъекту (физиче-скому или юридическому лицу, государству, межгосудар-



ственному образованию) имущественного и морального вреда.

1.2.3.3. Иному восстановлению нарушенного правового стату-са (прав, свобод, обязанностей, интересов) потерпевшего социосубъекта.

1.2.4. Сопутствующей конституционной ответственности, представляющей собой отдельные виды позитивной консти-туционной ответственности, которые не были реализованы вообще или в полном объеме до установления факта неправо-мерности в контексте норм Конституционного кодекса Укра-ины деяния и/или решения и/либо правового акта субъекта властных полномочий.

2. Антикриминальная ответственность (при причинении существен-ного и более физического и/или имущественного и морального вре-да любым правоотношениям):

2.1. Позитивная антикриминальная ответственность (отдельные ее виды практически выступают как негативная юридическая ответственность, но концептуально следует стремиться к исполь-зованию их лишь в качестве позитивной юридической ответствен-ности, которая призвана не допустить совершения криминального и иного правонарушения):2.1.1. Лечение различных видов зависимости:

2.1.1.1. Обменнозависимости (алкоголизма, наркомании, ток-сикомании и т.д.).

2.1.1.2. Сексуальной зависимости (сексомании), т.е. сексуально-го предпочтения (педофилии, зоофилии, некрофилии и т.д.).

2.1.1.3. Психозависимости (виртуальнофилии, азартноигрофи-лии, фанатоигрофилии, шоуфанатофилии, националфилии, шовинистофилии, теофилии, сектантофилии т.д.).

2.1.2. Возмездное изъятие криминогенных объектов.2.1.3. Устранение иных причин и условий, способствующих со-

вершению криминальных и других правонарушений (в т.ч. нивелирование антикриминальных пробелов законода-тельства).

2.2. Негативная антикриминальная ответственность (которая на-ступает после совершения криминального правонарушения):

2.2.1. Карательно-воспитательная антикриминальная ответ-ственность, которая в зависимости от полноты состава дея-ния или иных причин подразделяется на:2.2.1.1. Наказания, назначаемые в отношении виновных лиц

надлежащей субъектности, которые совершили криминаль-



66

ные правонарушения, имеющие все предусмотренные опре-деленной нормой Особенной части Антикриминального кодекса Украины стороны и признаки состава этого деяния. Наказания имеют следующее видовое деление:2.2.1.1.1. Допенитенциарные:2.2.1.1.1.1. Срочное преследование (в течение сроков давности).2.2.1.1.1.2. Пожизненное преследование (за криминальные

правонарушения против мира и безопасности человече-ства).

2.2.1.1.2. Пенитенциарные:2.2.1.1.2.1. Базисные:2.2.1.1.2.1.1. Срочные:2.2.1.1.2.1.1.1. Основные: штраф, общественные работы, ис-

правительные работы, ограничения военнослужащих, арест, ограничение свободы, содержание в дисциплинар-ном батальоне, лишение свободы.

2.2.1.1.2.1.1.2. Дополнительные: лишение военного, специ-ального звания, ранга, чина или квалификационного класса; конфискация имущества; лишение права зани-мать определенные должности и заниматься определен-ной деятельностью.

2.2.1.1.2.1.2. Пожизненные:2.2.1.1.2.1.2.1. Основные: смертная казнь, пожизненное за-

ключение (практически находится на содержании за-конопослушных налогоплательщиков и фактически превращается в наказание этих лиц, а не осужденных), химическая или иная кастрация либо стерилизация и др.

2.2.1.1.2.1.2.2. Дополнительные: лишение звания, ранга, чина, класса, права занимать определенные должности, заниматься определенной деятельностью.

2.2.1.1.3. Постпенитенциарные:2.2.1.1.3.1. Надзор.2.2.1.1.3.2. Судимость (упоминание о судимости после ее сня-

тия или погашения – преступление: для должностного лица превышение властных полномочий; в то же время для физического лица не может быть и такого состава, как «клевета», а должен быть установлен специальный состав криминального правонарушения).

2.2.1.2. Паранаказания, назначаемые в отношении лиц, которые совершили криминальные правонарушения, но не достигли возраста назначения наказаний.



Паранаказания подразделяются на:2.2.1.2.1. Допенитенциарные:2.2.1.2.1.1. Срочное преследование (в течение сроков давно-

сти).2.2.1.2.1.2. Пожизненное преследование (за криминальные

правонарушения против мира и безопасности человече-ства).

2.2.1.2.2. Пенитенциарные:2.2.1.2.2.1. Базисные:2.2.1.2.2.1.1. Срочные:2.2.1.2.2.1.1.1. Принудительные меры воспитательного ха-

рактера (в отношении лиц от 11 лет и до возраста назна-чения наказаний).

2.2.1.2.2.1.1.2. Меры воспитательного характера (в отноше-нии лиц до 11-летнего возраста).

2.2.1.2.2.1.2. Пожизненные: не исключается химическая, иная кастрация или стерилизация и др.

2.2.1.3. Квазинаказания, назначаемые в отношении невменяе-мых и ограниченно вменяемых лиц, совершивших крими-нальные правонарушения. Квазинаказания имеют такое видовое деление:2.2.1.3.1. Срочные: принудительные меры медицинского ха-

рактера.2.2.1.3.2. Пожизненные: не исключается химическая, иная

кастрация или стерилизация и др.2.2.1.4. Квазипаранаказания, проявляющиеся в максимально

полном восстановлении виновным правового статуса со-циосубъекта, нарушенного его деянием, состав которого не предусмотрен в Особенной части Антикриминального кодекса Украины. Одновременно с этим направляется в пар-ламент ходатайство о регламентации в Антикриминальном кодексе Украины соответствующего криминального право-нарушения.

2.2.2. Восстановительная антикриминальная ответственность:2.2.2.1. Солидарная восстановительная антикриминальная

ответственность (при причинении вреда совместными криминальными деяниями неопределенного круга от-дельных физических лиц либо участников определенного юридического лица, когда невозможно конкретизировать деяния каждого из участников по причинению суммативно-го физического и/или материального и морального вреда,



68

т.е. при совершении деяния, что и обусловливает необходи-мость привлечения виновных к солидарной сопутствующей и к солидарной восстановительной антикриминальной от-ветственности в виде возмещения вреда или иного восста-новления нарушенного правового статуса социосубъектов):2.2.2.1.1. Контрибуция:2.2.2.1.1.1. Тотальная контрибуция (в отношении одного или

нескольких государств, совместными криминальными деяниями жителей которых причинен вред).

2.2.2.1.1.2. Региональная контрибуция (относительно от-дельных или нескольких регионов страны, совместными криминальными деяниями жителей которых причинен вред).

2.2.2.1.1.3. Локальная контрибуция (по отношению к крими-нальным деяниям отдельных криминальных организа-ций, например, насчет членов банды, террористической организации и др.).

2.2.2.2. Индивидуальная восстановительная антикриминаль-ная ответственность:2.2.2.2.1. Возмещение физического и/или материального

и морального вреда.2.2.2.2.2. Иное восстановление прав, свобод, обязанностей

и/либо обязанностей физических или юридических лиц либо государства, межгосударственных образований.

2.2.3. Сопутствующая антикриминальная ответственность:2.2.3.1. Отдельные виды позитивной антикриминальной от-

ветственности, которые не были реализованы до соверше-ния криминального правонарушения (см. позитивную анти-криминальную ответственность).

2.2.3.2. Поддержка антикриминального позитива (поощрение содействия устранению причин и условий и/либо иному преодолению криминальных правонарушений).

3. Административная ответственность, наступающая при причи-нении менее, нежели существенного, такого вреда внешним по от-ношению к юридическому лицу государственно-управленческим правоотношениям, за исключением имущественно-договорных правоотношений.

4. Дисциплинарная ответственность, имеет место при причинении менее, нежели существенного, вреда внутренним по отношению к юридическому лицу государственно-управленческим правоотно-шениям, за исключением имущественно-договорных.



Причинение такого вреда имуществу юридического лица обра-зует состав дисциплинарного правонарушения, что должно влечь как карательно-воспитательную дисциплинарную ответственность дис-циплинарное взыскание или дисциплинарное паравзыскание либо, не исключается, и дисциплинарное квазивзыскание, так и восстано-вительную дисциплинарную ответственность в виде возмещения такого ущерба и/или иного восстановления нарушенного правового статуса потерпевшего, восстановление на работе относится к про-цедуре восстановления нарушенного правового статуса, должно осу-ществляться параллельно с привлечением администрации как к ка-рательно-воспитательной дисциплинарной ответственности в виде дисциплинарного взыскания, не исключается, и дисциплинарного квазивзыскания, так и к восстановительной дисциплинарной ответ-ственности в виде возмещения имущественного и морального вреда и/либо иного восстановления трудового правового статуса потер-певшего.

5. Де-факто имущественно-договорная (гражданская) ответствен-ность, наступающая при причинении менее, нежели существенного, вреда традиционным гражданским правоотношениям, т.е. имуще-ственно-договорным и связанным с ними личным неимуществен-ным правоотношениям между физическими лицами либо физиче-ским и юридическим лицом.

Правоотношения между этими лицами, вытекающие из при-чинения вреда, фактически означают совершение квазипарапресту-пления либо определенного административного или дисциплинар-ного квазипарапроступка; противодействие этим правонарушениям должно осуществляться в пределах соответствующего вида судопро-изводства: антикриминального, административного или трудового; начав в антикриминальном судопроизводстве, и при установлении ущерба меньшего, нежели существенный, такое восстановление правового статуса потерпевшего должно заканчиваться в целях рационализации антиделиктной деятельности в данном судопроиз-водстве.

6. Де-юре имущественно-договорная (хозяйственная) ответственность, наступающая при причинении такого вреда традиционным арбитраж-ным или хозяйственным правоотношениям, т.е. имущественно-дого-ворным правоотношениям между юридическими лицами.

Дальнейшее ступенчатое сущностное видовое деление админи-стративной, дисциплинарной, де-факто имущественно-договорной и де-юре имущественно-договорной ответственности может быть ана-логичным антикриминальной ответственности.



70

Упомянутая выше позиция С. В. Петкова в отношении возможности появления как административных преступлений, так и административ-ных проступков и соответствующей административной ответственности за эти правонарушения [10], как уже говорилось, позволила Т. А. Короста-шовой предложить в доктринальном аспекте и вторую вариацию новой доктрины ступенчатого сущностного видового деления юридической от-ветственности [2, с. 109–118; 4, с. 27–33]. Эта доктрина имеет аналогич-ное видовое деление, но присущие антикриминальной ответственности структура, видовое деление и функции излагаются уже в контексте суще-ствующей административной ответственности. Акцентируется внимание также на том, что подобным образом могут быть развиты и все иные виды юридической ответственности. При этом антикриминальная ответствен-ность, передав административной, дисциплинарной, де-факто имуще-ственно-договорной (гражданской) и де-юре имущественно-договорной (хозяйственной) ответственности дополнительно к существующим их собственным свои функции, структуру и видовое деление, сама исчезает.

Данный подход означает фактическую декодификацию существу-ющего УК Украины посредством «перераспределения» его положений по всем иным базисноантиделиктным кодексам, за исключением перспективного Конституционного кодекса Украины, то есть между обновленными таким образом Административным кодексом Украины, Трудовым кодексом Украины, Де-факто имущественно-договорным (гражданским) кодексом Украины и Де-юре имущественно-договор-ным (хозяйственным) кодексом Украины.

В таком случае названные кодексы будут одновременно содержать базисноантиделиктную правовую регламентацию административных, дисциплинарных, де-факто имущественно-договорных и де-юре иму-щественно-договорных правонарушений как преступлений, парапре-ступлений, квазипреступлений, квазипарапреступлений, паранесчаст-ных случаев и несчастных случаев, так и проступков, парапроступков, квазипроступков, квазипарапроступков, параказусов и казусов, когда сущность каждой из названных принципиально новых разновидностей правонарушений раскрывает разработанная Т. А. Коросташовой и неод-нократно апробированная ранее третья вариация новой доктрины сту-пенчатого сущностного видового деления правонарушений [2, с. 91–99; 4, с. 16–20; 11, с. 103–107 и др.]. Нужна ли нам такая декодификация УК Украины или нет, необходимо еще хорошенько подумать.

Представляется более обоснованным иной подход, с принципиаль-ным усовершенствованием правовой регламентации в обновленных или перспективных базисноантиделиктных кодексах (Конституцион-ном кодексе Украины, Антикриминальном кодексе Украины, Админи-



стративном кодексе Украины, Трудовом кодексе Украины, Де-факто имущественно-договорном кодексе Украины, Де-юре имуществен-но-договорном кодексе Украины) каждого из видов правонарушений и юридической ответственности. При этом не следует забывать о том, что, согласно рассмотренных новых подходов, за совершение крими-нальных, административных, дисциплинарных, де-факто имуществен-но-договорных и де-юре имущественно-договорных правонарушений должен наступать соответствующий вид негативной (карательно-вос-питательной, восстановительной, сопутствующей) юридической от-ветственности, в то время как при отсутствии конституционных право-нарушений все же существует дополнительный, сопутствующий, вид юридической ответственности – конституционная ответственность, предназначение которой состоит, прежде всего, в том, чтобы устано-вить собственно факт правомерности или неправомерности в контек-сте определенной нормы Конституционного кодекса Украины деяния и/либо решения и/или правового акта субъекта властных полномочий.

Выводы и перспективы дальнейших исследований. Рассмо-тренные положения носят инновационный постановочный характер, не претендуют на окончательность разрешения соответствующих про-блем и призваны создать лишь основу для инициирования корректной дискуссии в целях совместной разработки общепризнанного варианта наиболее обоснованного определения сущности, структуры и ступен-чатого видового деления антикриминальной и всех иных видов юриди-ческой ответственности.

Список использованных источников

1. Баулін Ю. В. Кримінальна відповідальність та її підстави / Ю. В. Ба-улін // Кримінальне право України. Загальна частина: підручник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – Харків: Право, 2015. – С. 12–26.

2. Кириченко А. А. Гипердоклад о более двухстах пятидесяти лучших доктринах и концепциях юриспруденции научной школы профессора Аланкира: коллективная монография / [кол. авторов под науч. ред. А. А. Кириченко]. – Второе издание. – Николаев: Ин-т истории, поли-тологии и права Ник. нац. ун-та им. В. А. Сухомлинского, 2015. – 1008 с.

3. Ланцедова Ю. О. Вплив новітніх доктрин юриспруденції на розви-ток антикримінальної галузі права, криміналістики та інших наук антикримінальної спрямованості / Ю. О. Ланцедова // Вісник Кри-мінологічної асоціації України): зб. наук. пр. [редкол. О. М. Бандурка (голов. ред.) та ін.]. – № 2 (10 – Харків: ХНУВС, 2015. – С. 262–274.



72

4. Кириченко А. А. Курс лекций по спецкурсу «Инновационная проце-дура противодействия правонарушениям»: учеб. пособие / А. А. Ки-риченко, Ю. А. Ланцедова. – Николаев : ННУ им. В. А. Сухомлинского, 2016. – 108 с.

5. Административное право Украины: учебник / под общей ред. С. В. Кивалова. – Харьков : Одиссей, 2004. – 880 с.

6. Ведєрніков Ю. А. Адміністративне право України: навч. посібник / Ю. А. Ведєрніков, В. К. Шкарупа. – Київ : Центр навч. літ., 2005. – 336 с.

7. Коваль Л. В. Адміністративне право: курс лекцій / Л. В. Коваль. – 3-тє вид. – Київ : Вентурі, 1998. – 208 с.

8. Котюк В. О. Основи держави і права : навч. посібник / В. О. Котюк. – Київ : Вентурі, 1998. – 320 с.

9. Лук’янець Д. М. Адміністративно-деліктні відносини в Украї-ні: теорія та практика правового регулювання : монографія / Д. М. Лук’янець. – Суми: ВТД «Університ. книга», 2006. – 367 с.

10. Пєтков С. В. Проблемні аспекти юридичної відповідальності поса-дових осіб / С. В. Пєтков [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://blog-experts.com/stattya-sergiya-pyetkova-opublikovana-u-byuleteni-asociaciї-advokativ-ukraїni/.

11. Кириченко А. А. Новая доктрина криминальных правонарушений: приглашение к дискуссии / А. А. Кириченко // Вісник Криміноло-гічної асоціації України: зб. наук. пр. [редкол. О. М. Бандурка (голов. ред.) та ін.]. – № 2 (10). – Харків: ХНУВС, 2015. – С. 100–111.

Статья поступила в редакцию 22.01.2016.

Олександр Анатолійович Кириченко,доктор юридичних наук, професор (Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського, Миколаїв, Україна)

НОВА ДОКТРИНА СТРУКТУРИ АНТИКРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ЇЇ МІСЦЯ У ВИДОВОМУ ПОДІЛІ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Розглянуто суть і взаємовідношення нових доктрин сутності, структури і видового поділу юридичної відповідальності. Детально розкрито сутність і структуру позитивної і негативної (карально-ви-ховної, відновлювальної, супутньої) антикримінальної відповідальності. Вказані недоліки видового поділу юридичної відповідальності за відсут-ності самостійної антикримінальної відповідальності.

Ключові слова: карально-виховна антикримінальна відповідаль-ність, відновлювальна антикримінальна відповідальність, супутня ан-тикримінальна відповідальність.



Оleksandr А. Kyrychenko,Doctor of Law, Professor(Mykolaiv National University named after V. O. Sukhomlynskyi, Mykolaiv, Ukraine)

NEW DOCTRINE OF THE STRUCTURE OF ANTI-CRIMINAL LIABILITY AND ITS PLACE IN THE SPECIFIC DIVISION OF LEGAL LIABILITY

Problem’s setting. Disadvantages of existing statement of the under-standing of anti-criminal liability only to the sentence, and the benefits of new doctrines of the essence, structure and specific division have been provided.

Analysis of recent research and publications. A variety of traditional understanding of the essence and specific division of legal liability has been revealed. Attention is focused on the incoherence allocation of the Art. 215 of the Criminal Procedural Code, and other crimes and criminal offenses, and administrative offenses and misdemeanors by S. V. Petkov and constructive development of two variations of the new doctrine of specific division of legal liability in the presence and absence of an independent anti-criminal liability by T. A. Korostashova.

Objective of the study. It consists in a detailed presentation of these varia-tions of the doctrine and their further scientific approbation in order to initiate a broad proper discussion and development of the conventional way to resolve this problem.

Main part. Provisions of the new doctrine of specific division of legal liabil-ity into constitutional, anti-criminal, administrative, disciplinary, de facto prop-erty and contractual (civil) and de jure property and contractual (economic) liability are stated in details. The essence of positive, negative and restorative constitutional liability has been revealed.

The essence and structure of the positive and negative anti-criminal lia-bility, division of negative anti-criminal liability on the punitive-educational, restorative and accompanying anti-criminal liability have been considered in details. The essence and specific division of penalties para-penalties, quasi-pen-alties and quasipara-penalties as independent species of punitive-educational anti-criminal liability have been stated.

The author separately stated the essence of the new doctrine of specific division of legal liability in the absence of an independent anti-criminal liabil-ity and additional reflection of its functions, structure and specific division of administrative, disciplinary, de facto property and contractual (civil) and de jure property and contractual (business) liability. Special attention is focused on the fact that this approach is possible, but actually leads to decodification of the Criminal Code of Ukraine and on redistribution of its provisions throughout other Codes, where this appropriateness has to be thoroughly thought about.



74

Conclusions and perspectives. The above studied provisions are of an innovative and staging nature, not intended to be the final resolution of the relevant issues and are designed to create the basis for initiating a proper discussion in order to jointly development of a recognized option of the most reasonable definition of the essence, structure and staged specific division of anti-criminal and all other types of legal liability.

Key words: punitive-educational anti-criminal liability, restorative anti-criminal liability, accompanying anti-criminal liability.



УДК 343.2.01:343.91-053.6 (477)

Єгор Сергійович Назимко, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник (Донецький юридичний інститут Міністерства внутрішніх справ України, Кривий Ріг)

ПРИНЦИПИ ІНСТИТУТУ ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

У статті проведено аналіз принципів інституту пока-рання неповнолітніх. На основі наукових напрацювань деяких провідних світових науковців-правників, фахівців із питань ювенального кримінального права та ювеналь-ної кримінології автором виявлено нормативно-правову та соціально-ціннісну сутність сучасних принципів ін-ституту покарання неповнолітніх правопорушників.

Ключові слова: принцип, інститут, покарання, неповнолітній, юве-нальне кримінальне право.

Постановка проблеми. Сьогодні, як ніколи, спостерігається акти-візація поточних наукових та громадсько-політичних дискусій щодо об-ґрунтованості, виправданості та ефективності покарання неповнолітніх, до того ж актуальність питані, що обговорюються, ні в кого не викликає сумнівів. Висловлювання представників різних сфер діяльності віддзер-калюють абсолютно неоднозначне та відмінне ставлення суспільства, політикуму, релігійно-конфесіональних інституцій та особливо науко-во-правничих шкіл до існуючих підходів щодо покарання неповнолітніх осіб за вчинення ними тих чи інших кримінальних правопорушень.

Тому будь-які новітні наукові дослідження з онтології покарання неповнолітніх правопорушників сприятимуть, на нашу думку, якнай-

© Назимко Є. С., 2016



76

швидшому віднайденню вкрай важливого, суспільно необхідного, дав-но назрілого, корисного та справедливого компромісного ставлення з боку широкого громадського загалу як до долі самих неповнолітніх правопорушників, так і до змісту відповідних кодифікованих норм та принципів сучасного ювенального кримінального права.

Ґрунтовне вивчення принципів інституту покарання неповноліт-ніх дасть можливість не лише детально осягнути означені принципи, а й, здійснивши їх нормативно-правовий та соціально-ціннісний аналіз, виокремити специфіку, встановити роль ювенального кримінального права. Це може слугувати основою й при розробці пропозицій із можли-вого реформування відповідних приписів національного законодавства про кримінальну відповідальність.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанням принципів кримінального права присвячені роботи Т. А. Денисової, О. О. Дудорова, О. О. Житного, О. М. Литвинова, А. А. Музики, В. О. Навроцького, М. І. Па-нова та інших провідних вітчизняних учених. Однак окремо принципи інституту покарання неповнолітніх не розглядалися.

Враховуючи сказане, метою статті є визначення поняття, встанов-лення кола та з’ясування змісту принципів інституту покарання непо-внолітніх.

Виклад основного матеріалу. Не для кого не стане новиною той постулат, що законотворча та правозастосовна практика мають від-повідати конкретним, соціально обумовленим принципам. На жаль, на часі маємо дещо інший стан справ. Як зазначає В. О. Навроцький: «у процесі поточної правотворчості український законодавець часто не вважає себе «зв’язаним» певними принципами. Правозастосовна прак-тика щодо конкретних справ інколи повністю відкидає принципові по-ложення, приймаючи рішення навіть не обурливі, а смішні» [15, с. 47]. І це відбувається, незважаючи на те, що роль принципів є надзвичайно важливою для правильної внутрішньої побудови галузі, вивіреного нормотворення та правозастосування [8, с. 285].

Значення істинних, можна сказати, аутентичних принципів певної галузі або інституту права неможливо переоцінити. Як справедливо за-значають фахівці, право має свої власні непорушні базові положення, на які не може і не повинна впливати політика [19, с. 33]. Із точки зору В. М. Поповича, принципи права – це аксіоматичні ідеї людства, історич-но сформовані в процесі його страждань, надій та боротьби за рівність, справедливість і свободу людини, закріплені в праві… Принципи – це фундамент будь-якої соціальної системи, гносеологічний орієнтир, методологічний провідник державотворення, право-творення і право-застосування [12, с. 167].



Кримінальне право як галузь права наділене власними, специфіч-ними принципами, вихідними ідеями, основоположними категоріями. У доктрині кримінального права ці категорії визначають, наприклад, як «основні, провідні засади, які закріплені в нормах права і визначають побудову всієї галузі права, окремих її інститутів, правотворчу і право-застосовну діяльність» [10, с. 15], або як «вихідні засади, що характе-ризують зміст цієї галузі права, її сутність і призначення в суспільстві; вони втілюють загальні закономірності розвитку кримінального права і являють собою найбільш загальні норми, що діють у цій сфері право-вого регулювання, визначають шляхи вдосконалення кримінально-правових норм» [5, с. 5].

Узагальнюючий підхід до встановлення принципів кримінально-го права дав В. О. Навроцькому можливість зробити висновок, що такі принципи: 1) є найбільш важливими, основоположними, загальними положеннями (ідеями, засадами); 2) становлять собою певну множину – ніхто і ніколи не стверджував існування лише якогось одного принципу. Більше того, автори переважно зауважують, що наведений ними пере-лік принципів не є вичерпним, а зазначені лише головні чи найбільш важливі принципи; 3) мають наскрізний характер – стосуються як га-лузі у цілому, так і її окремих інститутів, визначають їх зміст і побудову, поширюються на правозастосовну і правотворчу діяльність [15, с. 48].

Найбільш лаконічним та змістовним, на наше переконання, є де-фініція поняття «принципи кримінального права», наведена М. І. Па-новим. Як наголошує вчений, принципи кримінального права – це від-правні і базові ідеї та засади, які визначають сутність, зміст і побудову всієї системи цієї галузі права, її інститутів і норм. Принципи знаходять своє відображення і свій вираз у нормах права і суттєво впливають як на правотворчу, так і на правозастосовну діяльність [11, с. 65]. У цьому визначенні йдеться саме про принципи кримінального права як галузі права, підкреслюється їх вплив не тільки на побудову, внутрішнє функ-ціонування галузі, а й на процеси реалізації норм кримінального права.

Виходячи з цієї дефініції, принципами інституту покарання непо-внолітніх вважаємо відправні і базові ідеї та засади ювенального кримі-нального права, які визначають сутність, зміст і побудову цього інсти-туту з урахуванням біосоціальних та психофізіологічних особливостей досліджуваної категорії осіб.

Постають питання: яке ж коло цих принципів, де їх шукати, як «відчути»? Маємо погодитися з точкою зору В. М. Поповича про те, що принципи закріплюються у формі нормативного виразу в міжнарод-них конвенціях, угодах, статутах, деклараціях, внутрішньодержавних деклараціях, конституціях, преамбулах до законів, загальних нормах



78

законодавчих актів, основах законодавства або випливають із змісту закону і повинні реалізовуватися через зміст конкретних норм законо-давства [12, с. 167]. У свою чергу, О. О. Житний взагалі увів у науковий обіг принцип міжнародно-правової адекватності норм кримінального права. На думку вченого, розробка цього принципу в доктрині кримі-нального права та практична реалізація сприятиме вдосконаленню процесів укріплення у країні законності та правопорядку, посиленню боротьби зі злочинністю відповідно до загальновизнаних міжнародних стандартів цієї діяльності, забезпеченню правової охорони на цій основі національних інтересів та інтересів між-народної спільноти [9, с. 115]. Виходячи з цього та ураховуючи те, що ані принципи ювенального кри-мінального права, ані принципи кримінальної відповідальності непо-внолітніх не були предметом окремих досліджень, доцільно розглянути принципи інституту покарання неповнолітніх, звернувшись до науко-вих доробок деяких провідних світових науковців-правників, фахівців із питань ювенального кримінального права та ювенальної криміноло-гії, які є представниками основних науково-регіональних шкіл у межах зазначеної проблематики.

Зрозуміло, що інституту покарання неповнолітніх притаманні усі принципи кримінального права. Вони, у свою чергу, можуть набувати деталізації у формі принципів ювенального кримінального права Укра-їни. Однак серед вчених немає єдності щодо того, які саме положення є принципами кримінального права та якою має бути їх система. Це питання належить до одних із найбільш проблемних і дискусійних у доктрині кримінального права (ураховуючи обсяг статті, вступати в дискусію немає сенсу).

Вважаємо за доцільне проаналізувати лише ті принципи цього ін-ституту, які відображають саме його специфіку, особливості та підкрес-люють самостійність у системі галузі кримінального права. У зв’язку із наведеним, коло (система) цих принципів буде обмеженою, виходячи з предмета дослідження. Перейдемо до їх безпосереднього аналізу.

Принцип урахування біосоціальних та психофізіологічних особли-востей неповнолітніх у законодавстві та правозастосовній практиці. Якщо вести мову про ієрархію принципів (на що звертається увага у кримінально-правовій науці [17, с. 132]), то саме цей принцип є голо-вним для інституту покарання неповнолітніх, ювенального криміналь-ного права. Таке твердження зумовлене тим, що принцип, який розгля-дається, продиктований «духом» ювенального кримінального права, інші ж принципи інституту покарання неповнолітніх, які будуть нами вивчатися, походять із «букви» закону, більшою мірою – із джерел між-народного права (про що мова піде далі).



Зрозуміло, що існування ювенального кримінального права по-яснюється, у першу чергу, соціально-демографічними особливостями неповнолітніх, низкою специфічних ознак, що вирізняють їх від інших осіб. Це зумовлене як віковими особливостями, так і роллю цих осіб у житті суспільства. Як стверджував Е. Феррі, дослідження біологічного і соціологічного змісту в покаранні неповнолітніх являє собою основу (курсив автора – Є.Н.) і метод теорії протидії злочинності [16, с. 7]. Такий метод яскраво простежується у діяльності ювенальної юстиції, принци-пами якої є: цінність особистості неповнолітнього, який постав перед судом; активне використання в судовому процесі у справах неповноліт-ніх відомостей про неповнолітніх, отриманих судом від спеціалізованих допоміжних установ (служб та органів); посилення охоронної функції суду щодо неповнолітніх (посилений судовий захист неповнолітнього як потерпілого, свідка, підсудного, засудженого тощо через закриття кримінальних проваджень за усіма справами про злочини неповноліт-ніх або про злочинні посягання на них, зменшення розміру покарання відповідно до Кримінального кодексу, перевага примусових заходів ви-ховного впливу тощо); спеціальна підготовка суддів у справах неповно-літніх; особливий спрощений (неформальний) порядок судочинства щодо неповнолітніх; наявність системи спеціалізованих допоміжних служб [14, с. 6].

Чинні норми ювенального кримінального права мають застосову-ватися і застосовуються лише до специфічного, зазвичай чітко визначе-ного, належним чином відокремленого суб’єкта, яким є неповнолітній злочинець, та, безумовно, внаслідок вчинення саме ним того чи іншого суспільно небезпечного діяння. Наведене поняття такого суб’єкта має, як ми бачимо, не лише біосоціальні та психофізіологічні особливості, а й, що надзвичайно важливо, відтворює специфічний, відмінний від поняття «дорослий злочинець», суб’єктний вимір саме в контексті дії конкретних регулятивних норм ювенального кримінального права, які передбачають застосування певних каральних санкцій або некараль-них заходів.

Додамо також, що в нормах ювенального кримінального права ба-гатьох країн передбачене певне диференціювання правового статусу конкретного неповнолітнього злочинця у випадку притягнення його до кримінальної відповідальності та призначення йому покарання, залежно від віку, досягнутого неповнолітнім злочинцем на певний мо-мент вчинення (конкретного) злочину [7, с. 14]. Таке вікове диференці-ювання, зрозуміло, є невід’ємним від природних фізичних, соціальних та розумово-психологічних рис, які властиві особам на різних вікових відрізках неповноліття.



80

Суб’єктний вимір поняття «неповнолітній злочинець» у контексті дії конкретних регулятивних норм ювенального кримінального права відтворюється і в межах проблематики встановлення віку, з якого може для неповнолітніх (або, точніше, кожної особи) наставати криміналь-на відповідальність за вчинення ними протиправних діянь. В рамках сучасної міжнародної правової практики існують різні підходи до нор-мативного закріплення цього положення; однак відносно єдиною вида-ється думка світової правничої спільноти з приводу того, що вік початку несення неповнолітнім кримінальної відповідальності не повинен бути надмірно, нелогічно та неприродно низьким, необґрунтовано раннім.

Невід’ємними соціальними та розумово-психологічними суб’єктними ознаками неповнолітнього злочинця у правових системах та правовій думці багатьох держав світу визнаються відсутність у ньо-го необхідного та достатнього життєвого досвіду, наявна та природним чином детермінована неможливість знання та чіткого розуміння як відповідних правових норм, так і неприпустимості й неминучих юри-дичних наслідків вчинення того чи іншого кримінального злочину. Так, сучасний австралійський кримінолог-правник Келлі Річардс (Kelly Richards) зазначає (переклад з мови оригіналу джерела): «До середини дев’ятнадцятого століття в західних правових системах не існувало та-кої окремої категорії, як «неповнолітній правопорушник», а шестирічні діти (тобто такі, що вчиняли злочини – Є.Н.) поміщалися до тюрем Ав-стралії. На сьогодні ж і в Австралії, і по всьому світі є широко визнаним те, що неповнолітні повинні підпорядковуватися системі кримінально-го правосуддя, яка є окремою від аналогічної системи для дорослих та яка визнає недосвідченість та незрілість неповнолітніх злочинців. Бу-дучи носіями зазначених якостей, неповнолітні є зазвичай предметом окремого від дорослих розгляду та зазнають менш суворого поводжен-ня, ніж їх дорослі товариші» [3].

Останнім часом у світовій науково-правничій літературі з про-блем ювенального кримінального права та ювенальної кримінології з’являється все більше новітніх, з медичної та психологічної точки зору достатньо обґрунтованих, доказових праць, присвячених фізично-ві-ковим, психологічно-розумовим та психоемоційним ознакам неповно-літніх злочинців. Так, уже згадувана нами Келлі Річардс, спираючись на результати нещодавніх досліджень, називає базові ознаки нервової, психоемоційної діяльності, притаманні періодам закінчення власне ди-тинства та вступу до підліткового віку, (переклад з мови оригіналу дже-рела): «Дослідження процесу мозкового розвитку підлітків вказують на те, що друге десятиліття в їх житті стає періодом стрімких змін, особли-во в тих частинах головного мозку, які відповідають за уповільнення



певних (тобто, хімічно-мозкових – Є.Н.) реакцій, оцінку можливих ри-зиків та здобутків (мається на увазі ризики та здобутки внаслідок вчи-нення тих чи інших дій – Є.Н.), здатність до емоційного самоконтролю. Два ключових результати було отримано завдяки великій кількості до-сліджень, які пояснюють відмінності між неповнолітніми і дорослими злочинцями. По-перше, зазначені зміни часто відбуваються ще до того, як неповнолітні розвивають у собі здатність до прийняття рішень: змі-ни, які стосуються регулювання процесу нервового збудження та моти-вації, викликані статевою зрілістю, відбуваються раніше, ніж розвиток здібностей до регуляції, що створює розрив між емоційним досвідом підлітка та його або її здатністю до регулювання стану збудженості та мотивації. По-друге, всупереч широко прийнятому переконанню у тому, що підлітки відчувають, що «їм море по коліна», нещодавні досліджен-ня вказують на те, що молоді люди якраз розуміють та, безумовно, іноді занадто переоцінюють ризики, які їм загрожують. Підлітки вдаються до такої (злочинної – Є.Н.) поведінки, яка несе в собі більше ризиків, на відміну від тієї поведінки, до якої вдаються дорослі (тобто вживання (саме дітьми – Є.Н.) наркотиків та алкоголю, ризикована сексуальна активність, небезпечне керування автотранспортним засобом або інша протиправна поведінка), попри розуміння дітьми усіх наявних ризиків. Виявляється, що підлітки оцінюють ризики не лише через пізнання (зважуючи потенційні ризики та здобутки конкретного вчинку), а й через їх соціальне та емоційне сприйняття. Вплив із боку однолітків може, наприклад, суттєво позначатися на поведінці конкретної молодої людини (вона стає ризикованою). Визнано, що молоді люди, на відміну від дорослих, є більш схильними до ризику, створення широкого кола проблем, що призводить до вчинення правопорушень. Однак відомі й випадки неправомірної поведінки, що пов’язано включно із психіч-ними захворюваннями. Часто злочинна поведінка стає результатом вживання алкоголю та наркотиків. Пояснюється це їх незрілістю та над-мірним покладання і довірою одноліткам. Встановлено, що алкоголь та наркотики мають більш безпосередній вплив на неповнолітніх, ніж на дорослих; вживання речовин є прямим шляхом до проявів рецидивної поведінки. Як зазначає Хей (тобто Івонна Хей (Yvonne Haigh), старший викладач Університету Мердок, Австралія – Є.Н.), підлітковий вік є часом комплексних фізіологічних, психологічних та соціальних змін. Виявлено, що статеве дозрівання пов’язане із важливими змінами у по-ведінці як хлопців, так і дівчат та може мати відношення до підвищення рівня агресивності та злочинної поведінки» [3]. Важливу роль Келлі Рі-чардс відводить і розумовим розладам, зазначаючи, що наявність таких розладів частіше спостерігається саме серед неповнолітніх, які перебу-



82

вають під наглядом у межах системи кримінальної юстиції, а не серед дорослих, які знаходяться під таким самим наглядом [3].

У процесі розвитку особистості найважливішими вважаються ди-тячі роки, оскільки вони значною мірою визначають формування соці-альних якостей [13, с. 86]. Серед ознак, притаманних моральному роз-витку неповнолітнього, науковці вирізняють такі (загальні): перегляд ціннісних уявлень, все більша їх деперсоніфікація (більшого значення набувають ціннісні уявлення про самого себе, а у зв’язку із цим відбу-вається і дозрівання особистого «Я»); лібералізація ціннісних уявлень (розвивається своя ієрархія цінностей, якій починають підкорятися процеси прийняття рішень та поведінка); перенесення функцій зразка батьків на референтну групу, ціннісні уявлення все більше починають відповідати культурним традиціям суспільства; принцип моральних обов’язків (формуються такі здатності, як застосування до самого себе тих самих критеріїв оцінки, що й до інших, використання загально-людських принципів як основи моральної поведінки і оцінка на їх базі себе та інших, здатність враховувати потреби та інтереси інших людей такою ж мірою, як і особисті) [6, с. 97].

Принцип урахування біосоціальних та психофізіологічних особли-востей неповнолітніх, як уже наголошувалося, у законодавстві та пра-возастосовній практиці є головним принципом інституту покарання неповнолітніх. На його реалізацію та забезпечення спрямоване додер-жання ряду інших принципів функціонального (як законодавчого, так і правозастосовного) характеру, які є відображенням дії цього принципу в ювенальній кримінально-правовій реальності.

Перший принцип – це принцип «співрозмірності», який широко ві-домий міжнародному ювенальному кримінальному праву. Він слугує засобом обмеження використання каральних санкцій, що полягають переважно у використанні принципу впливу «за заслугами» відповідно до тяжкості вчиненого діяння.

Реакція на діяння молодих правопорушників базується на враху-ванні не тільки тяжкості правопорушення, а й індивідуальних рис осо-бистості правопорушника (йдеться про соціальний статус, становище у родині, збитки від злочину, інші фактори, пов’язані з особистістю правопорушника), які мають впливати, у свою чергу, на співрозмірність реакції, що застосовується у відповідь (урахування бажання правопо-рушника компенсувати збитки, спричинені жертві, або його бажання вести повноцінне та суспільно корисне життя) [18, с. 47].

Дилему принципів призначення покарання неповнолітнім право-порушникам наступним чином розв’язує Діармід Гріффін: «Вирішую-чи питання про прийнятне рішення щодо неповнолітньої особи, яка



стикається з перспективою отримати вирок, суд повинен враховувати різні інтереси. Конфлікт між індивідуалізованим правосуддям і його нормативним забезпеченням (мається на увазі ювенальне кримінальне право як окрема галузь кримінального права – Є.Н.) та призначенням по-карання, співрозмірного тяжкості вчиненого злочину, яке містило б від-плату та покарання по заслугах, яке існує в межах правової системи, що застосовується до дорослих осіб, стає об’єктом пильної уваги в рамках правової системи для неповнолітніх як результат врахування фактору віку та вразливості даної категорії правопорушників. Перед судом ста-виться складне завдання балансування між інтересами суспільства та найоптимальнішим захистом інтересів дитини. Тому постає питання про те, на чому має сконцентруватися суд, виносячи вирок: на правопо-рушенні або на правопорушнику? Міжнародні стандарти стверджують, що винесення вироку має бути співрозмірним правопорушенню та по-требам дитини, враховуючи потреби суспільства» [2].

Наступний принцип випливає з розповсюдженої наявності імпера-тивної морально-етичної, нормативно закріпленої в багатьох джерелах національного (переважно романо-германського) та міжнародного права неприпустимості/заборони застосування до неповнолітніх таких найсу-воріших, цілком антигуманних вищих мір покарання, як смертна кара та довічне тюремне ув’язнення без можливості звільнення в майбутньому.

Наявність означеної імперативно-нормативної заборони зумовлена:– з одного боку, вищенаведеними фізично-віковими, соціальними,

розумовими та психоемоційними природними ознаками, прита-манними неповнолітнім правопорушникам, що створює певний гуманістичний контекст цього питання; ці ознаки, продукуючи специфічне тлумачення причин та природи самого діяння, вчи-неного неповнолітнім, відтворюють настання відмінних, «полег-шених», «більш гуманних» правових наслідків;

– з іншого – такі заборони зумовлені соціальною важливістю мо-лодого покоління, від здорового розвитку якого залежить по-дальше перманентне відтворення соціуму.

Застосування ж смертної кари або довічного тюремного ув’язнення цілком та безповоротно унеможливлює будь-яку корисну соціальну дію, будь-яке повернення до соціуму неповнолітніх правопорушників, які вчинили той чи інший злочин через, скажімо так, потенційно «ви-правдану» вікову та психологічну незрілість.

Так, сучасний американський науковець-правник та юрист-практик Сюзанна Стрейтер (Suzanne D. Strater), звертаючись до проблеми застосу-вання смертної кари до неповнолітніх, підкреслює зазначений нами при-чинно-наслідковий зв’язок між конкретними соціально- та психологічно-



84

суб’єктними характеристиками неповнолітнього правопорушника та видами покарань, призначення яких цій категорії правопорушників або є забороненим, або не вітається (переклад з мови оригіналу джерела): «Дискусії щодо застосування смертної кари до неповнолітніх носять комплексний характер. Багато противників застосування такої міри стверджує, що неповнолітні є (через свою багатомірну фізичну та, насам-перед, психологічну природу – Є.Н.) менш винуватими (або, скажімо так, «менш кримінально-відповідальними» або «апріорно-виправданими» – Є.Н.), ніж дорослі люди, і тому до них не повинні застосовуватися стан-дарти покарання, прийняті щодо дорослих людей (курсив мій – Є.Н.)» [4].

Однак сучасне світове, особливо, як відомо, американське, арабське та іноді африканське та азійське, ювенальне кримінальне право не харак-теризується цілком негативним ставленням до застосування як смертної кари, так і довічного тюремного ув’язнення по відношенню до неповно-літніх правопорушників. Згадана нами Сюзанна Стрейтер наводить ці-каву «компромісну» думку одного з найавторитетніших американських науковців-правників, противника застосування смертної кари щодо не-повнолітніх правопорушників Віктора Стрейба (Victor Streib), який також звертається до проблематики залежності ефекту кримінальних покарань від природних вікових, розумово-психологічних та емоційних ознак непо-внолітніх правопорушників (переклад з мови оригіналу джерела): «Про-фесор Стрейб, піддавши критиці концепцію стримування (або залякування неповнолітнього правопорушника – Є.Н.), яка захищається прихильниками застосування смертної кари по відношенню до неповнолітніх правопо-рушників, стверджує, що страта може насправді виявитися менш ефек-тивним заходом із стримування, ніж довічне тюремне ув’язнення через природу неповнолітніх правопорушників (курсив мій – Є.Н.)» [4].

Наступний принцип також безпосередньо стосується складної, багатомірної та подекуди неоднозначної проблематики норм про за-стосування конкретних покарань, які видаються найбільш виправда-ними, справедливими, соціально-детермінованими, виваженими та соціально-ефективними в кожній конкретній справі. Проблематика цього принципу є похідною від вищенаведеного беззаперечного чинни-ка соціальної вразливості та незрілості неповнолітнього. Цей принцип полягає у бажаності застосування покарання у виді позбавлення волі до неповнолітнього правопорушника лише як крайнього заходу та на яко-мога мінімальний строк.

Однак із цього приводу світова теорія та практика покарання непо-внолітніх правопорушників також не має єдиної думки. І знову ж таки одним із найбільш яскравих прикладів у цьому контексті є законодав-ство США. Так, сучасні американські науковці-правники Алекс Пікієро



(Alex Piquero) та Лоуренс Стейнберг (Laurence Steinberg) зазначають у своїй статті «Реабілітація неповнолітніх правопорушників або їх тю-ремне ув’язнення: громадські вподобання в рамках чотирьох моделей задля здійснення змін у штатах» («Rehabilitation Versus Incarceration of Juvenile Offenders: Public Preferences in Four Models for Change States») (переклад з мови оригіналу джерела): «Протягом останніх кількох де-сятиліть американська система правосуддя у справах неповнолітніх все більше набуває рис карально орієнтованої системи. Зокрема, протягом 90-х років органи законодавчої влади по всій країні прийняли закони, відповідно до яких все більша кількість молодих людей поставатимуть перед кримінальними судами та відбуватимуть тюремне ув’язнення. Звичайною практикою є те, що сьогодні майже у кожному штаті до мо-лодих людей, яким виповнилося 13 або 14 років (або менше), застосо-вуються такі ж самі процедурні та каральні норми, як і по відношенню до дорослих осіб за вчинення широкого кола правопорушень, включно із такими правопорушеннями, які не мали ознак насильства. Навіть в межах системи правосуддя у справах неповнолітніх покарання стають все більш суворими» [1].

Останній принцип полягає у соціальній бажаності, необхідності та виправданості якомога ширшого застосовування виховних, трудових, наглядових, освітніх, соціально орієнтованих, профілактичних, тобто суто некаральних заходів.

Важливо зазначити, що цей стандарт змушує нас повернутися до надзвичайно широкої та актуальної науково-правничої проблемати-ки про суттєві відмінності між сучасними світовими (регіональними) моделями системи правосуддя у справах неповнолітніх. Так, Келлі Рі-чардс наголошує з цього приводу наступне (переклад з мови оригіналу джерела): «Західні (тобто, західноєвропейські та американська – Є.Н.) системи правосуддя у справах неповнолітніх часто характеризуються як альтернативні між моделлю, яка базується на забезпеченні благо-получчя неповнолітніх правопорушників, та кримінально-правовою моделлю. Модель, яка базується на забезпеченні благополуччя, розгля-дає (насамперед – Є.Н.) потреби молодого правопорушника та ставить собі за мету реабілітувати останнього. Злочинна поведінка неповно-літнього вважається такою, яка зумовлена передусім чинниками, які не залежать від самого неповнолітнього, наприклад, стан справ у його сім’ї. Кримінально-правова ж модель визначає злочинну поведінку як результат незалежної волі неповнолітнього або його власного вибору. Правопорушники вважаються відповідальними за їх діяння та такими, що заслуговують на покарання. Насправді ж, як модель, яка базується на забезпеченні благополуччя, так і кримінально-правова модель є однако-



86

во ідеальними (курсив мій – Є.Н.), а самі ж системи правосуддя у справах неповнолітніх (суверенних держав – Є.Н.) рідко відображають першу або другу модель в їх чистому вигляді. Натомість, окремі елементи австра-лійської системи правосуддя у справах неповнолітніх відображають кожну із зазначених парадигм. Навіть такі специфічні напрями, як від-новлювальне правосуддя є прийнятними і для моделі, яка базується на забезпеченні благополуччя, і для кримінально-правової моделі. Як було зазначено вище, системи правосуддя у справах неповнолітніх (за своєю природою – Є.Н.) є в цілому більш соціально орієнтованими, ніж системи правосуддя для дорослих» [3].

Висновки та перспективи подальших досліджень. Принцип урахування біосоціальних та психофізіологічних особливостей непо-внолітніх у законодавстві та правозастосовній практиці є головним принципом інституту покарання неповнолітніх. Цей принцип має ляг-ти в основу оновлення законодавчої регламентації цього інституту та ювенального кримінального права в цілому. Інші принципи є похідни-ми від досліджуваного та становлять основу виважених, соціально- та гуманістично-детермінованих норм сучасного ювенального криміналь-ного права багатьох країн світу у ХХІ столітті.

Досліджувані принципи формують новітнє, яке, до речі, набуває все більшого поширення, нормативно-правове та соціально-ціннісне ставлення до неповнолітнього правопорушника. Однак відносно новіт-ні новаторські підходи, що відображають ці принципи, викликають не тільки позитивні, а й достатньо критичні відгуки світової науково-прав-ничої спільноти, що є, на нашу думку, цілком зрозумілим, з одного боку, з огляду на усталені нормативно-правові традиції деяких національних (регіональних) правових систем, а з іншого – у зв’язку із суттєвим за-гостренням соціальних проблем дитинства, вирішення яких у правовій площині є справою сучасних та наступних поколінь правників.

Перспективою подальших досліджень у зазначеному напрямі вба-чаємо з’ясування специфіки впливу принципів інституту покарання неповнолітніх на розвиток ювенального кримінального законодавства України.


1. Alex Piquero. Rehabilitation Versus Incarceration of Juvenile Offenders: Public Preferences in Four Models for Change States / Alex Piquero, Laurence Steinberg. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.macfound.org/media/article_pdfs/WILLINGNESSTOPAYFINAL.PDF.



2. Diarmuid Griffin. The Juvenile Conundrum – Ireland`s Responses to Youth Offending / Diarmuid Griffin [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://corkonlinelawreview.com/editions/2004/2004xii.pdf.

3. Kelly Richards. What makes juvenile offenders different from adult offenders? [Електронний ресурс] / Kelly Richard // Trends & issues in crime and criminal justice. – No. 409. – February 2011. – Режим до-ступу: http://www.aic.gov.au/media_library/publications/tandi_pdf/tandi409.pdf.

4. Suzanne D. Strater. The Juvenile Death Penalty: In the Best Interests of the Child? [Електронний ресурс] / Suzanne D. Strater // Loyola University Chicago Law Journal. – Vol. 26. – Issue 2. – Winter 1995. – Childlaw Symposium Issue. – Режим доступу: http://lawecommons.luc.edu/cgi/ viewcontent.cgi?article =1568&context=luclj.

5. Арендаренко А. В. Общеправовой принцип социальной справед-ливости и его реализация в современном уголовном праве России (теоретико-правовые аспекты): автореф. дис. на соискание учен. степени д-ра юрид. наук по специальности 12.00.01 — теория и ис-тория права и государства; история учений о праве и государстве / Алла Владимировна Арендаренко. – Москва: Москов. гос. ин-т меж-дународ. отношений (Университет) МИД России, 2009. – 48 с.

6. Вакуленко О. В. Особливості соціального розвитку особистості у підлітковому віці / О. В. Вакуленко // Український соціум. – 2004. – № 1. – С. 95–99.

7. Ветошкин С. А. Ювенальное право: учеб. пособие / С. А. Ветошкин. – Екатеринбург: Изд-во Рос. гос. проф.-пед. ун-та, 2008. – 169 с.

8. Гнатів І. М. Положення «non bis in dem» як принцип кримінально-го права / І. М. Гнатів // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. – 2010. – № 3. – С. 284–291.

9. Житний О. О. Принципи кримінального права України у міжнарод-но-правовому вимірі (загальнотеоретичні аспекти) / О. О. Жит-ний // Держава та регіони: наук.-вироб. журнал. Серія: Право. – 2012. – № 3. – С. 110–115.

10. Кримінальне право України: Загальна частина: [підручник] / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, Л. М. Кривоченко та ін.; за ред проф. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – 3-е вид., переробл. і допов. – Київ: Юрін-ком Інтер, 2007. – 496 с.

11. Панов М. І. Вступ до навчального курсу «Кримінальне право Украї-ни»: лекція / М. І. Панов. – Київ: Ін Юре, 2015. – 103 с.



88

12. Попович В. М. Теорія держави і права: концепція, праксеологія та методологія розвитку: [монографія] / В. М. Попович. – Київ: Юрін-ком Інтер, 2015. – 384 с.

13. Ремшмидт Х. Подростковый и юношеский возраст. Проблемы становления личности / Х. Ремшмидт: пер. с нем.. – Москва: Мир, 1994. – 320 с.

14. Трунов И. Л. Уголовно-правовые проблемы уголовной ответствен-ности несовершеннолетних / И. Л. Трунов, Л. К. Айвар // Российская юстиция. – 2007. – № 10. – С. 2–10.

15. Українське кримінальне право. Загальна частина: підручник / за ред. В. О. Навроцького. – Київ: Юрінком Інтер. 2013. – 712 с.

16. Ферри Э. Эволюция экономическая и эволюция социальная. До-клад, прочитанный в группе студентов-коллективистов, в Пари-же / Энрико Ферри : пер. с фр. И. Гольденберг. – Санкт-Петербург : Знание, 1906. – 32 с.

17. Шаблистий В. В. Безпековий вимір кримінального права України: людиноцентриське дослідження: [монографія] / В. В. Шаблистий. – Дніпропетровськ : ДДУВС ; Ліра, 2015. – 420 с.

18. Энциклопедия уголовного права: в 12-ти т. – Т 11. Уголовная ответ-ственность несовершеннолетних. – СПБ ГКА, – Санкт-Петербург: Издание профессора Малинина, 2008. – 448 с.

19. Яковець І. Про деякі аспекти концепції державної політики у сфері виконання кримінальних покарань / І. Яковець // Аспект (інформа-ційний бюлетень). – 2007. – № 1 (18). – С. 33–36.


Егор Сергеевич Назымко,кандидат юридических наук, старший научный сотрудник(Донецкий юридический институт Министерства внутренних дел Украины, Кривой Рог, Украина)

ПРИНЦИПЫ ИНСТИТУТА НАКАЗАНИЯ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХВ статье проведён анализ принципов института наказания несо-

вершеннолетних. На основе научных разработок некоторых ведущих мировых ученых-юристов, специалистов по вопросам ювенального уго-ловного права и ювенальной криминологии автором раскрыты норма-тивно-правовая и социально-ценностная сущность современных прин-ципов института наказания несовершеннолетних.

Ключевые слова: принцип, институт, наказание, несовершенно-летний, ювенальное уголовное право.



Yehor S. Nazymko,candidate of law sciences, senior scientific employee(Donetsk Law Institute of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine, Kryvyi Rih, Ukraine)

PRINCIPLES OF THE INSTITUTION OF PUNISHMENT OF MINORSThe author of the article has analyzed the principles of the institution of

punishment of minors. Based on the scientific developments of some outstand-ing scientists, lawyers, experts of the world in the sphere of juvenile criminal law and juvenile criminology, the author has revealed the regulatory, social and valuable essence of modern principles of the institution of punishment of juvenile offenders.

Starting and basic ideas and principles of juvenile criminal law, defining the nature, content and construction of this institution considering bio-social and physiological characteristics of the studied category of persons are sug-gested to understand under the principles of the institution of punishment of minors.

The principle of considering bio-social and physiological characteristics of minors in the legislation and legal practice is the main principle of the in-stitution of punishment of minors, the principle of juvenile criminal law. This principle is dictated by the “spirit” of juvenile criminal law. Other principles of the institution of punishment of minors (ratability, inadmissibility/prohibition of using against minors the harshest quite inhumane higher punishments as the death penalty and life imprisonment without the possibility to be released in the future; the use of imprisonment only as a last resort and for as minimum period of time; the wide use of educational, labor, supervision, training, social-oriented, preventive, that is purely not punishable measures) originate from the “letter” of the law, to a greater extent – from the sources of international law.

Studied principles form the newest, more widespread regulatory and so-cio-value treatment for juvenile offenders. However, relatively new innovative approaches that reflect these principles, cause not only positive, but also a crit-ical feedback within the global scientific and legal community, which is, in our opinion, quite understandable from the point of view, on the one hand, on the established legal traditions of some national (regional) legal systems, and on the other, due to the significant aggravation of social problems of childhood, which solution within the legal framework is a matter of current and future generations of lawyers.

It is noted that the perspective of further research in the mentioned field is to our mind clarification of the specific of impact of the principles of the insti-tution of punishment of minors on the development of juvenile criminal legisla-tion of Ukraine.

Key words: principle, institution, punishment, minor, juvenile criminal law.



90

УДК 343.349 (477)

Євген Олександрович Письменський, доктор юридичних наук, доцент(Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка, Суми)

ЗЛОЧИНИ У СФЕРІ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЖУРНАЛІСТІВ У КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ПОТРЕБ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ ЙОГО РОЗВИТКУ

Розглядається реальний стан і повнота забезпечення охорони законної професійної діяльності журналістів за КК України, розглядаються діяння, які вчиняють журналісти під час проведення професійної діяльності, з позиції безпрогальності їх кримінально-правової забо-рони. Вирішується проблема криміналізації поширення журналістами завідомо недостовірної інформації з ви-користанням засобів масової інформації.

Ключові слова: професійна діяльність журналістів, одержання інфор-мації, використання інформації, приводи до криміналі-зації, підстави криміналізації, передумови криміналіза-ції.

Постановка проблеми. Посягання на законну професійну діяль-ність журналістів порушують основоположні принципи інформаційних відносин: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та свободу обміну нею; об’єктивність інформації; повноту та точність, законність одержання, використання, поширення та збері-

© Письменський Є. О., 2016



гання інформації. Цілком зрозуміло, що законна діяльність журналістів потребує належної правової охорони, зокрема, і за допомогою викорис-тання засобів кримінального права.

Водночас сказане не може стосуватись журналістської діяльності, яка провадиться всупереч законодавчим вимогам, виходячи за межі на-даних журналістам прав і з порушенням покладених на них обов’язків. Відповідні діяння так само потребують кримінально-правового реагу-вання, адже в результаті їх вчинення зазвичай порушуються ключові права і свободи людини, завдається істотна шкода інформаційній без-пеці держави та ін.

Проведення послідовної кримінально-правової політики у цьому напряму, ефективне врегулювання відповідної сфери відносин мають відбуватися з урахуванням динамічності та безперервності процесу оці-нювання державою відповідності чи невідповідності певної поведінки інтересам (ідеям) та потребам суспільства на конкретному етапі його розвитку [1, с. 68].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми злочинів у сфері професійної діяльності журналістів (у тому чи іншому аспекті) належать до тих, що активно вивчаються в Україні. Помітним внеском у їх розроблення є праці таких вітчизняних науковців, як Р. В. Вереша, С. Я. Лихова, І. Б. Медицький, В. І. Павликівський, Н. А. Савінова, Л. В. Яр-мол та ін. Незважаючи на численність, теоретичну й практичну значу-щість доробок названих та інших авторів, залишаються дискусійними питання подальшого розвитку вітчизняного законодавства в частині кримінально-правового забезпечення охорони законної професійної діяльності журналістів та протидії незаконним проявам і негативним наслідкам такої діяльності.

Представляючи цю публікацію, автор має на меті з’ясувати наявний стан та повноту забезпеченості охорони законної професійної діяльнос-ті журналістів за КК України, а також проаналізувати діяння, вчинювані журналістами під час здійснення професійної діяльності, з позиції без-прогальності їх кримінально-правової заборони.

Виклад основного матеріалу. Науковці, громадськість, правники та законотворці у своїх виступах, публікаціях, ініціативах усе частіше розглядають журналістів та їх професійну діяльність у контексті кримі-нально-правової матерії.

По-перше, йдеться про забезпечення захисту на найвищому пра-вовому рівні законної професійної діяльності журналістів та їх життя, здоров’я, власності тощо, яким завдається шкода у зв’язку із проведен-ням цієї діяльності. Вочевидь, на погляд законодавця, кримінально-пра-вова заборона, яку містить ст. 171 КК України («Перешкоджання закон-



92

ній професійній діяльності журналістів»), діє не достатньо ефективною, а решта статей Особливої частини КК України не здатна забезпечити повноти кримінально-правової охорони цієї діяльності та (або) на-лежну адекватність кримінально-правового впливу. Наведений підхід, у свою чергу, матеріалізувався через внесення низки змін до криміналь-ного законодавства.

Так, у 2015 р. у КК України було запроваджено новий вид злочинів, а саме проти журналістів (розділ XV Особливої частини КК України). Перешкоджання законній професійній діяльності журналіста як мета постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови утворило кваліфікуючу ознаку складу злочину, передбаченого ст. 375 КК України.

Крім того, 4 лютого 2016 р. Верховна Рада України приймає Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо удосконалення захисту професійної діяльності журналістів», який пе-редбачає такі зміни:

1) коло потерпілих, визначене ч. 2 ст. 163 КК України, розширюється за рахунок журналістів;

2) у ч. 1 ст. 171 КК України конкретизуються форми перешкоджання законній професійній діяльності журналістів (незаконне вилучен-ня зібраних, опрацьованих, підготовлених журналістом матеріалів і технічних засобів, якими він користується у зв’язку із своєю про-фесійною діяльністю; незаконна відмова в доступі журналіста до інформації; незаконна заборона висвітлення окремих тем, показу окремих осіб, критики суб’єкта владних повноважень);

3) у ч. 2 ст. 171 КК України встановлюється відповідальність за вплив у будь-якій формі на журналіста з метою перешкоджання виконан-ню ним професійних обов’язків або переслідування журналіста у зв’язку з його законною професійною діяльністю, вчинені загаль-ним суб’єктом злочину. У цілому, оцінюючи існуючий стан справ у сфері кримінально-пра-

вової охорони професійної діяльності журналістів і підходи до його по-кращення чи навіть кардинального змінення, складається враження, що законодавець рухається не в тому напряму. Імовірно, як і певна час-тина українського суспільства (а можливо, саме через це), у посиленні або розширенні кримінально-правової репресії він вбачає єдиний спо-сіб вирішення будь-якої більш-менш суттєвої проблеми. На помилко-вість такого підходу не раз звертали увагу вітчизняні вчені-правники, підкреслюючи даремність використання ресурсів кримінального права в ситуаціях, коли існує чимало інших (часто навіть більш ефективних) варіантів правового регулювання. Тим більше викликає подив, коли ні-



бито благородні наміри щось виправити чи змінити, так і залишаються лише словами, а на практиці і в житті, по суті, нічого не міняється, тобто новації лише перевантажують закон, який і без того суттєво розбалан-сований.

Поява у КК України зазначеної вище категорії злочинів проти жур-налістів (3451, 3471, 3481, 3491) майже відразу науковою громадськістю була сприйнята неоднозначно і отримала негативні відгуки щодо відпо-відних законодавчих змін. Як зауважує С. Я. Лихова, вони зумовлені лише популістськими мотивами, адже життя, здоров’я, честь, гідність будь-якої людини достатньо захищені нормами КК України [2, с. 272–273]. На переконання І. Б. Медицького, КК України й до внесення відповідних змін мав той необхідний обсяг матеріалу, практичне застосування яко-го забезпечувало б повноцінний захист журналістів від протиправної поведінки. За твердженням ученого, установлення кримінальної відпо-відальності за насильницькі дії фізичного/психічного характеру щодо журналіста та пов’язаних із ним осіб не виглядають в аспекті засад вітчизняної кримінально-правової доктрини юридично обґрунтовани-ми [3, с. 296]*.

Серед іншого прийняті зміни свідчать про відсутність системного підходу до побудови кримінально-правових санкцій у спеціальних скла-дах злочинів, суспільна небезпечність яких визначається потерпілим від злочину, утворюючи підставу для диференціації кримінальної від-повідальності. Складається парадоксальна ситуація, коли одне і те саме діяння карається по-різному. Із приводу ж заявленого бажання посили-ти покарання за вчинення деяких злочинів щодо журналістів зауважи-мо, що в реальності виходить так, що в деяких випадках таке покарання навіть пом’якшується [5, с. 18–19].

Щодо змін, не так давно внесених до ст. 171 КК України, наголо-симо, що вони потребують проведення окремого предметного аналізу. На наше переконання, не слід виключати те, що ці нововведення через

* Потрібно зазначити, що у фаховій літературі з цього приводу висловлюються й інші позиції. Так, Л. В. Ярмол до ухвалення змін до КК України, що розгляда-ються, писала таке: з урахуванням особливого статусу журналістів, важливості їх діяльності необхідно встановити окремі склади злочинів, конкретизовані, а не узагальнені, як це є в чинному КК України, потерпілими від котрих визнано журналістів під час здійснення ними професійної діяльності. Наприклад, ідеть-ся про умисне вбивство журналіста у зв’язку із виконанням ним професійних обов’язків; умисне, середньої тяжкості та легке тілесне ушкодження журналіс-та у зв’язку із виконанням ним професійних обов’язків; викрадення журналіста у зв’язку із виконанням ним професійних обов’язків [4, с. 80].



94

юридичну невизначеність деяких приписів здатні породити нові про-блеми у правозастосуванні.

Форма викладення кримінально-правової заборони у ч. 1 ст. 171 КК України має казуїстичний характер, оскільки йдеться про виокрем-лення конкретних способів умисного перешкоджання здійсненню жур-налістом законної професійної діяльності. Фахівці під перешкоджанням законній професійній діяльності журналістів розуміють створення в будь-якій формі перешкод реалізації журналістами будь-яких своїх прав, за умови, що журналіст реалізує їх правомірно, тобто викону-ючи при цьому покладені на нього чинним законодавством України обов’язки [6, с. 88]. Тож, на наш погляд, такі зміни навряд чи здатні сприяти декларованому поліпшенню правового захисту професійної діяльності журналістів*.

Отже, наявний на сьогодні стан кримінально-правового забезпе-чення охорони професійної діяльності журналістів, навіть без ураху-вання згаданих вище коректив до КК України, є більш ніж достатнім. Передусім проблеми ефективності правового захисту журналістів як представників «четвертої гілки влади» можна вирішити завдяки вдо-сконаленню механізму застосування відповідних кримінально-право-вих заборон, а не через їх «нагромадження» тощо.

По-друге, у сучасній юридичній літературі все частіше згадують про журналіста як про суб’єкта злочину.

Почнемо з того, що законодавець не випадково у ст. 171 КК України передбачив відповідальність за перешкоджання саме законній профе-сійній діяльності журналістів. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про інформацію» правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації є одним із принципів інформаційних відносин. Правовій охороні цілком слушно підлягає лише така журна-лістська діяльність, яка здійснюється відповідно до законодавчо вста-новлених вимог. Водночас незаконна професійна діяльність журналістів є не припустимою та залежно від виду порушення потребує належного реагування як у моральній площині, так і правовій (у межах реалізації всіх видів юридичної відповідальності, включаючи кримінальну).

Поняття «професійна діяльність журналіста» в контексті вико-нання завдань кримінального закону визначене у примітці до ст. 3451

КК України, згідно з якою під цією діяльністю розуміється систематична

* Разом із тим у літературі звертається увага на зумовленість зазначених законо-давчих змін численними відмовами правоохоронців у порушенні кримінально-го провадження з посиланням на неточність, розпливчатість ст. 171 КК Украї-ни, відсутність конкретизації змісту «перешкоджання» [7, с. 218].



діяльність особи, пов’язана із збиранням, одержанням, створенням, по-ширенням, зберіганням або іншим використанням інформації з метою її поширення на невизначене коло осіб через друковані засоби масової інформації, телерадіоорганізації, інформаційні агентства, мережу Інтер-нет. Такий підхід у цілому узгоджується з нормативними положеннями, які регулюють сферу інформаційних відносин, і може бути використа-ний для потреб класифікації злочинів, які вчиняються журналістами у процесі професійної діяльності.

Журналістська діяльність складається із двох типів діянь: тих, які пов’язані з одержанням інформації (а також її окремими проявами у виді збирання та створення), і тих, які пов’язані з використанням ін-формації (зокрема, її поширенням та зберіганням). Журналіст має пра-во одержувати та використовувати інформацію в будь-який спосіб, за винятком тих, які заборонені законом та (або) суперечать етичним за-садам журналістської діяльності. Саме способи отримання й поширення інформації через притаманний їм високий рівень суспільної небезпеч-ності можуть бути підставою для кримінальної відповідальності.

Виходячи із цього, усі злочини, які можуть бути вчинені журналіс-том у процесі своє професійної діяльності, пропоную поділити на такі два види: 1) злочини, які вчиняються у процесі збирання, одержання та створення інформації (наприклад, ст. 162, 163, 358, 361 КК України), та 2) злочини, які вчиняються у процесі поширення, зберігання та іншого використання інформації (ст. 110, 231, 295, 343, 376, 4361 та ін.) [8].

Разом із цим фахівці-юристи все частіше розмірковують над тим, що сукупність наявних кримінально-правових норм у цій сфері не здатна передбачити всі злочинів, які можуть бути вчинені журналістом у про-цесі професійної діяльності (важко уявити, на що може піти журналіст заради того, щоб здобути потрібні йому відомості). Адже деякі з актів поведінки журналіста залишаються не караними, незважаючи на при-таманний їм характер суспільної небезпечності. Зокрема, мова йде про поширення завідомо недостовірної інформації представником засо-бу масової інформації, яка спрямована на дискредитацію фізичної або юридичної особи, з метою отримання неправомірної вигоди [9, с. 26]; маніпулювання свідомістю населення через засоби масової інформації та інформаційну експансію [10, с. 111] тощо.

Варто зауважити, що право на свободу слова має певні межі у своїй реалізації, які чітко встановлені на рівні законів України. Використання цього права повинне здійснюватися таким чином, щоб не були поруше-ні права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.



96

Зовсім інша ситуація з реалізацією передбаченого Конституцією України права на свободу слова при виконанні журналістом професійної діяльності. Така діяльність обов’язково повинна носити законний ха-рактер. Журналіст зобов’язаний дотримуватися принципів інформацій-них відносин, серед яких слід звернути особливу увагу на достовірність і повноту інформації, а також правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації (ст. 5 Закону України «Про інформацію»). Ці принципи є важливими і фундаментальними не лише для журналістів, бо дотримання їх унеможливлює зловживання правом на свободу слова і думки, а також протиправний інформаційний вплив.

Згадана норма (щодо принципів інформаційних відносин), маю-чи узагальнений характер, разом із тим є імперативною та породжує обов’язок журналіста використовувати у процесі своєї професійної діяльності лише достовірну інформацію та не зловживати наданими йому законом правами.

У випадку із поширенням недостовірної інформації, тобто вигада-ної інформації (про події, явища чи факти, які не мали місця взагалі) або викладеної неправдиво (при спотворенні даних про певні події, явища чи факти), журналіст за вчинення відповідних дій може підлягати лише дисциплінарній відповідальності або в разі порушення цивільних прав та інтересів певної особи – цивільно-правовій відповідальності. Більш суворий вид юридичної відповідальності за поширення журналістом недостовірної інформації не передбачений.

Наскільки ж виправданим є такий підхід?Перше питання, яке виникає у зв’язку з відсутністю більш суворої

відповідальності (передусім кримінальної) за поширення завідомо не-достовірної інформації, пов’язане з імовірною суперечністю між кри-міналізацією зазначених дій і передбаченим Конституцією України по-ложенням про свободу думки і слова. Усвідомлюючи всю складність та неоднозначність порушеного питання, спробуємо припустити відсут-ність такої суперечності і простежити логіку законодавця. Конституція України в ч. 1 ст. 34 установлює загальне правило щодо свободи думки та слова. Із цього правила є цілком виправдані винятки, пов’язані із зло-вживанням цим правом. Так, один із них безпосередньо передбачений у ч. 3 ст. 34 Конституції України і втілений у низці кримінально-правих заборон, інший знайшов відображення на рівні міжнародно-правових норм (ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини 1948 р.)

Отже, поширення журналістом завідомо недостовірної інформації не суперечить зазначеним конституційним положенням. Цілком зрозу-міло, що вчинення відповідних дій має своїм наслідком настання юри-дичної відповідальності [11, с. 170–171].



Утім, наявний на сьогодні підхід до правового реагування по-ширення завідомо недостовірної інформації з використанням засобів масової інформації не можна визнати достатнім; такі дії здатні заподі-ювати істотну шкоду об’єктам кримінально-правової охорони. До того ж ані дисциплінарна, ані цивільна відповідальність за поширення журна-лістом недостовірної інформації, на відміну від кримінальної, не мають превентивних цілей і не можуть виступати ефективним запобіжником істотних порушень у сфері інформаційних відносин.

З огляду на сказане цікавою для вивчення і аналізу стає проблема криміналізації таких дій.

Як відомо, будь-яка криміналізація має бути зумовлена певними факторами, серед яких фахівці виділяють приводи, підстави та умови криміналізації, що мають застосовуватися системно [12, с. 65–67].

Розглянувши імовірне коло приводів для криміналізації поширен-ня завідомо недостовірної інформації, можна констатувати наявність щонайменше двох з них, а саме:

– необхідність забезпечення реалізації положень нормативно-правових актів, які регулюють сферу інформаційних відносин (зокрема, законів України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення») у частині визначення обов’язку журналіста поширювати достовірну та об’єктивну інформацію;

– динаміка і поширеність зазначеного діяння. Як переконливо до-водять фахівці, сьогодні розповсюдження недостовірної інфор-мації має системний характер за умов, що ефективної протидії йому в Україні й досі не існує [10, с. 100]. Справді, тенденції остан-ніх днів засвідчують, що зловживання з боку журналістів своїми правами, свідоме використання ними недостовірної інформації, що все частіше знаходить об’єктивне підтвердження, стають досить поширеним явищем. Більш складною в цьому аспекті є проблема визначення психічного ставлення журналістів до вчи-нюваних ними дій. Проте характер деякої інформації, її очевидна та інколи безсумнівна неправдивість наштовхують на думку про цілковиту імовірність умисної поведінки.

Єдиною підставою криміналізації діянь визнається відповідний ступінь і характер їх суспільної небезпеки, тобто здатність заподіювати об’єктам кримінально-правової охорони істотну шкоду [12, с. 66].

Пояснимо сказане. По-перше, поширення журналістом завідомо не-достовірної інформації, зважаючи на її характер, в окремих випадках, про що вже йшла мова, здатне зашкодити інтересам суспільства, держа-ви і навіть людства. У цьому контексті йдеться про умисне використання



98

в засобах масової інформації таких даних, які не відповідають дійсності. Зрозуміло, ці дії можуть вчинятися для здійснення керованого впливу на певну групу людей або людство в цілому з метою розпалювання во-рожнечі та ненависті, штучного створення конфліктної ситуації або її ескалації тощо.

Сучасній практиці України відомі непоодинокі випадки, коли жур-наліст використовує недостовірну інформацію, що призводить до зриву мобілізації, порушення громадського порядку, поширення паніки, втра-ти авторитету державної або громадської інституції, ділової репутації тощо.

По-друге, відповідні дії характеризуються створенням реальної за-грози заподіяння істотної шкоди суспільним відносинам, пов’язаним із громадським порядком, громадською безпекою, авторитетом органів державної влади, миром та безпекою людства тощо. Не слід забувати, що суспільна небезпека того чи іншого діяння здатна змінюватися під впливом певних факторів. На сьогодні, наприклад, одним із них є окупація Російською Федерацією частини території України. На цих територіях працюють журналісти, які розпалюють етнічні конфлікти, звинувачують Україну, її уряд і парламент у провокуванні війни, вбив-ствах тощо. Серед інших чинників можна назвати інспіровані Росій-ською Федерацією спроби насильницької зміни конституційного ладу, захоплення державної влади, зміни меж території України тощо. У цьо-му плані заслуговує на увагу позиція Н. А. Савінової, яка переконує, що зазначені обставини повною мірою доводять необхідність визначення того факту, що питання криміналізації таких діянь, як маніпулювання свідомістю населення через ЗМІ та інформаційна експансія, необхідно вирішувати якнайскоріше [10, с. 111].

Криміналізація поширення завідомо недостовірної інформації від-повідає умовам соціально-психологічного характеру, мається на увазі те, що діяння може бути криміналізоване, якщо це зумовлено його аморальністю або такою, що базується на правовій культурі, правосві-домістю населення. Як стверджують фахівці із журналістської етики, журналіст повинен бути впевненим у правдивості інформації, яку він поширює, та переконаним у надійності джерела інформації. Журналіст мусить бути особливо пильним, щоб нікому не завдати шкоди, оприлюд-нивши неповну або неточну інформацію. Грубим порушенням етичних стандартів є зумисне викривлення фактів, їх тенденційний відбір, по-ширення неправдивої інформації, отримання матеріального заохочен-ня від третіх осіб за тенденційну публікацію [13, с. 135; 14, с. 228–229].

Щодо умов кримінально-правового та кримінально-процесуаль-ного характеру, то, по-перше, криміналізація поширення журналістом



завідомо недостовірної інформації певною мірою має здатність усклад-нити процес кримінально-правової кваліфікації в частині встановлення умисної форми вини як обов’язкової ознаки суб’єктивної сторони зло-чину та відмежування за цією ознакою поширення журналістом не-достовірної інформації з необережності. По-друге, цілком імовірним є виникнення складнощів із доказування факту вчинення цього діяння, зокрема, доведення умислу при вчиненні відповідних дій.

Одним із «мінусів» криміналізації поширення журналістом завідо-мо недостовірної інформації є наявна на сьогодні загроза зловживання правоохоронними органами та судом своїм становищем при викорис-танні розглядуваної кримінально-правової заборони для «тиску» на журналістів, посягання на свободу слова тощо. Однак завдяки успіш-ному реформуванню названих органів, зниженню рівня їх корумпова-ності та залежності судової влади від виконавчої можна знівелювати цей фактор.

Висновки та перспективи подальших досліджень. У сфері про-фесійної діяльності журналістів можуть вчинюватися як злочини, які за-вдають шкоду цій діяльності, так і злочини, які вчиняються журналістом у процесі своєї професійної діяльності. Якщо стан кримінально-правово-го забезпечення охорони законної професійної діяльності журналістів є переважно задовільним, то деякі із діянь, вчинюваних журналістами у процесі такої діяльності, можуть заслуговувати на криміналізацію.

Так, установлено, що поширення завідомо недостовірної інфор-мації, здійснюване журналістом із використанням засобів масової ін-формації, характеризується належним для злочину рівнем суспільної небезпеки. Щоправда, такого висновку замало для загального твер-дження про необхідність встановлення за вчинення такого діяння кримінальної відповідальності. Його законодавче визнання злочином є можливим лише з урахуванням сукупності факторів, серед яких під-лягають встановленню не лише підстава криміналізації, а й підстави та умови її здійснення. Остаточному вирішенню цього питання повинне передувати проведення науково обґрунтованих досліджень, здатних, щонайменше, довести низьку ефективність інших способів протидії зловживанням журналістами своїми правами.


1. Кримінальне право України. Загальна частина : підручник / В. І. Бо-рисов, В. Я. Тацій, В. І. Тютюгін, та ін. ; за ред. В. Я. Тація, В. І. Бори-сова, В. І. Тютюгіна. – 5-те вид., переробл. і допов. – Харків : Право, 2015. – 528 с.



100

2. Лихова С. Я. Криміналізація суспільно небезпечних діянь проти журналістів як приклад порушення принципу структурності кри-мінального закону / С. Я. Лихова // Проблеми науки кримінального права та їх вирішення у законотворчій та правозастосовній діяль-ності : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 8–9 жовт. 2015 р. / редкол. : В. Я. Тацій (голов. ред.), В. І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. – Харків : Право, 2015. – С. 270–274.

3. Медицький І. Б. Кримінально-правова охорона професійної діяль-ності журналіста у світлі останніх законодавчих змін / І. Б. Медиць-кий // Проблеми науки кримінального права та їх вирішення у за-конотворчій та правозастосовній діяльності : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 8–9 жовт. 2015 р. / редкол. : В. Я. Тацій (голов. ред.), В. І. Борисов (заст. голов. ред.) та ін. – Харків : Право, 2015. – С. 294–297.

4. Ярмол Л. В. Теоретико-правові аспекти юридичного механізму за-безпечення свободи вираження поглядів журналістами / Л. В. Яр-мол // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Юридичні науки. – 2014. – № 801. – С. 76–80.

5. Письменський Є. О. Кримінальний закон на захисті журналістів / Є. О. Письменський // Актуальні проблеми кримінального права та процесу : матеріали Всеукр. наук.-практ. конференції (м. Кривий Ріг, 12 червня 2015 р.). – Київ : ВД «Дакор», 2015. – С. 16–19.

6. Вереша Р. В. Перешкоджання законній професійній діяльності жур-налістів (коментар до ст. 171 КК України) / Р. В. Вереша // Вісник Академії адвокатури України. – 2009. – число 2 (15). – С. 86–89.

7. Павликівський В. І. Принципи криміналізації порушень свободи слова та діяльності журналістів [Електронний ресурс] / В. І. Павли-ківський // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2015. – № 1 (4). – С. 208–220. – Режим доступу : http://nauka.nlu.edu.ua/wp-content/uploads/2015/ 07/4_12.pdf.

8. Письменський Є. О. Злочини у сфері професійної діяльності журна-лістів: поняття та класифікація / Є. О. Письменський // Криміналь-но-правові та кримінологічні заходи протидії злочинності : матері-али Всеукр. наук.-практ. конф. 13 лист. 2015 року. – Одеса : ОДУВС, 2015. – С. 142–143.

9. Бусол О. Ю. Протидія корупційній злочинності в Україні в контексті сучасної антикорупційної стратегії : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія ; кримінально-виконавче право / О. Ю. Бусол. – Київ, 2015. – 40 с.



10. Савінова Н. А. Умисне поширення недостовірної інформації ЗМІ: ар-гументи на користь потреби криміналізації [Електронний ресурс] / Н. А. Савінова // Вісник Асоціації кримінального права України. – 2014. – № 2 (3). – С. 100–112. – Режим доступу : http://nauka.nlu.edu.ua/wp-content/uploads /2015/07/3_9.pdf.

11. Письменський Є. О. Кримінально-правові межі свободи слова / Є. О. Письменський // Кримінальна юстиція в Україні: виклики та перспективи у світлі конституційної реформи : зб. тез першого Львівського форуму з кримінальної юстиції. – Київ : ВАІТЕ, 2015. – С. 170–174.

12. Дудоров О. О. Кримінальне право : навч. посібник / О. О. Дудоров, М. І. Хавронюк; за ред. М. І. Хавронюка. – Київ : Ваіте, 2014. – 944 с.

13. Іванов В. Ф., Сердюк В. Є. Журналістська етика : підручник / В. Ф. Іва-нов, В. Є. Сердюк; передм. В. П. Мостового. – 2-ге вид., випр. – Київ : Вища шк., 2007. – 231 с.

14. Приступенко Т. О. Свобода слова та журналістська етика в Україні / Т. О. Приступенко // Ученые записки Таврического национального университета имени В. И. Вернадского. Серия «Филология. Соци-альная коммуникация». – Т. 21 (60). – 2008. – № 1. – С. 219–230.


Евгений Александрович Письменский,доктор юридических наук, доцент (Луганский государственный университет внутренних дел имени Э. А. Дидоренко, Сумы, Украина)

ПРЕСТУПЛЕНИЯ В СФЕРЕ ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ЖУРНАЛИСТОВ В КОНТЕКСТЕ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ПОТРЕБНОСТЕЙ УКРАИНСКОГО ОБЩЕСТВА НА СОВРЕМЕННОМ ЭТАПЕ ЕГО РАЗВИТИЯ

Определяются существующее положение и полнота обеспеченно-сти охраны законной профессиональной деятельности журналистов в соответствии с УК Украины, рассматриваются деяния, совершенные журналистами во время осуществления профессиональной деятельно-сти, с позиции беспробельности их уголовно-правового запрета. Реша-ется проблема криминализации распространения журналистами за-ведомо недостоверной информации с использованием средств массовой информации.

Ключевые слова: профессиональная деятельность журналистов, получение информации, использование информации, поводы к кримина-лизации, основания криминализации, предпосылки криминализации.



102

Ievgen O. Pysmenskyi, Doctor of Law, associate professor (E. O. Didorenko Luhansk State University of Internal Affairs, Sumy, Ukraine)

CRIMES IN THE SPHERE OF PROFESSIONAL JOURNALISTIC ACTIVITIES IN THE CONTEXT OF GUARANTEEING THE NEEDS OF UKRAINIAN SOCIETY AT THE PRESENT STAGE OF ITS DEVELOPMENT

Problem’s setting. Encroachments on the legitimate professional activ-ities of journalists violate the fundamental principles of information relation-ships: guaranteed right on information; transparency, access to information and freedom of its exchange; objective information; completeness and accuracy, legitimacy of receipt, use, distribution and storage of information. It is quite natural that the legitimate activities of journalists requires adequate legal pro-tection, including the use of criminal law.

However, this can not be applied to journalism, which is realized contrary to legal requirements, going beyond the limits of the granted rights of journal-ists and in violation of their duties. In the same way, such acts must have crimi-nal and legal response, because the commission of these actions usually violate the fundamental human rights and freedoms, the substantial harm is caused to Ukraine’s information security, etc.

Analysis of recent research. The problems of crimes in the sphere of pro-fessional activities of journalists (in this or that aspect) are among the actively studied in Ukraine. A notable share in their development are the works of the following scholars: R. V. Veresha, S. Ya. Lyhova, I. B. Medytskyi, V. I. Pavlykivskyi, N. A. Savinova, L. V. Yarmol and others. Despite the quantity, the theoretical and practical significance of these and other authors’ works, the further devel-opment of national legislation in terms of criminal and legal provision of the protection of journalistic professional activities and combating illegal manifes-tations of such activities are acutely controversial.

Objective of the research is to determine the current state and complete-ness of availability of the protection of journalistic professional activities under the Criminal Code of Ukraine, as well as to analyze the actions committed by the journalists during their professional activity realization, based on a position of no gaps of their criminal and legal prohibitions.

The main part. It is established that the current state of criminal and legal provision of the protection of journalists professional activity even excluding the above amendments to the Criminal Code of Ukraine is more than enough. First of all, the problems of the efficiency of legal protection of journalists as the barriers of the “fourth branch of power” are to improve the mechanism of the application of relevant criminal and legal prohibitions, but not in their “accu-mulation”, etc.



All the crimes that can be committed by a journalist during his profession-al activities are offered to divide into two types: 1) crimes committed in the process of collection, receiving and creation of information (for example, the Articles 162, 163, 358, 361 of the Criminal Code of Ukraine) and 2) crimes com-mitted during the distribution, storage or other use of information (the Articles 110, 231, 295, 343, 376, 436-1, etc.).

Conclusions. Crimes that harm professional activity of journalists and crimes committed by a journalist during professional activities can be commit-ted in the sphere of professional activity of journalists. If the state of criminal and legal provision of the protection of legal journalistic professional activities is mostly satisfactory, some acts committed by journalists during such activities may need their criminalization.

Thus, it is established that spreading knowingly false information, which is carried out by a journalist using the mass media, is characterized by the proper degree of public danger for a crime. However, this conclusion is not enough for a general statement about the need to establish criminal liability for the commis-sion of such acts. Its legal recognition as an offense is possible only considering a combination of factors, including not only the basis of criminalization but also reasons and conditions of its implementation, which must be established. The implementation of scientifically based studies must precede the final solution of this issue. Such studies, at least, have to prove the low efficiency of other meth-ods of journalists’abuse of their rights.

Key words: professional activities of journalists, receipt of information, use of information, reasons of criminalization, basis of criminalization, precon-ditions of criminalization.



104

УДК 343.2/.7(094.4) (477)

Віталій Федорович Примаченко, кандидат юридичних наук, доцент(Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, Дніпропетровськ)

ДИФЕРЕНЦІАЦІЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ: ПОНЯТТЯ ТА ЗМІСТ

У статті розглядаються сучасні наукові позиції щодо розуміння поняття та змісту диференціації кримі-нальної відповідальності, здійснюється їх система-тизація, аналізується понятійний апарат і напрямки вдосконалення, пропонується авторське визначення досліджуваного феномену.

Ключові слова: диференціація кримінальної відповідальності, дифе-ренціація заходів кримінально-правого впливу, диферен-ціація виконання та відбування покарань, кримінальна (кримінально-правова) політика.

Постановка проблеми. Інтенсивність змін і доповнень Кримі-нального кодексу України (далі – КК України) з однієї сторони є явищем очевидно позитивним, але з іншої утворює низку негативних резуль-татів. На міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми науки кримінального права та їх вирішення у законотворчій та право-застосовній діяльності», яка проходила у жовтні 2015 року в м. Харко-ві, В. Я. Тацій відзначив, що Україна опинилася в ситуації необхідності швидких та вдалих реформ, відповідно до яких є необхідним подальше удосконалення кримінального законодавства. Однак залишається бага-то питань, що впливають на якість і ефективність цього законодавства.

© Примаченко В. Ф., 2016



Вирішення ж багатьох проблем знаходиться в площині законотворення і правозастосовної діяльності. Водночас нас не можуть задовольняти випадки ігнорування законодавцем фундаментальних положень кримі-нального права як галузі права, зокрема взаємозв’язку і співвідношення норм його Загальної і Особливої частин, не дотримання правил законо-давчої техніки, не обґрунтоване розширення термінологічного апарату тощо [1, с. 5]. Саме у цій площині знаходяться і положення пов’язані із диференціацією кримінальної відповідальності, оскільки їх ігноруван-ня на законотворчому рівні не лише може, але й вже призвело до певних проблем, зокрема в частині класифікації злочинів в залежності від сту-пеня їх тяжкості. Особливої актуальності диференціація кримінальної відповідальності набуває також у контексті майбутнього введення ін-ституту кримінального проступку.

Постійне утримання на законодавчому рівні балансу між суворістю і м’якістю по відношенню до кримінальної відповідальності за вчинен-ня різних категорій злочинів, а також потреба у встановленні чітких за-конодавчих меж і при цьому забезпечення свободи вибору у діяльності суб’єктів правозастосування, вимагає поглиблення наукової розробки диференціації кримінальної відповідальності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика дифе-ренціації кримінальної відповідальності останніми роками викликає в Україні все більший і більший науковий інтерес, що відповідно в тій чи іншій мірі знаходить своє відображення у працях вітчизняних вче-них, зокрема таких як: П. П. Андрушко, Ю. В. Баулін, В. В. Балабаниць, В. К. Грищук, Н. О. Гуторова, О. О. Дудоров, О. О. Кваша, О. О. Книженко, В. Я. Копельський, І. В. Красницький, Ю. Б. Курилюк, О. К. Марін, А. А. Ми-трофанов, І. І. Митрофанов, А. А. Музика, В. О. Навроцький, Н. А. Орлов-ська, Р. С. Орловський, Л. В. Павлик, М. І. Панов, Є. О. Пилипенко, Є. О. Пись-менський, Ю. А. Пономаренко, М. С. Пузирьов, П. П. Сердюк, П. Л. Фріс, М. І. Хавронюк та ін. Також слід відзначити, що у вересні 2009 року на базі Львівського державного університету внутрішніх справ пройшов міжнародний симпозіум «Кримінальний кодекс України 2001 р.: про-блеми застосування і перспективи удосконалення. Диференціація кри-мінальної відповідальності» [2], що свідчить про актуальність означе-ної тематики для наукової спільноти України та зарубіжжя.

Досить ґрунтовно диференціація кримінальної відповідальності досліджується за кордоном. Достатньо пригадати роботи О. В. Васильєв-ського, Я. М. Єрмоловича, Л. Л. Круглікова, Т. О. Лєснієвські-Костарєвої, Є. В. Рогової, в яких автори розглядають не лише окремі або найбільш актуальні питання вказаного напрямку, а весь комплекс пов’язаних із ним проблем. Результатом цього є створення окремих теорій та вчень



106

про диференціацію кримінальної відповідальності, надання значного поштовху до подальших наукових розробок і вдосконалення законо-давства. Українська кримінально-правова наука на даний час не має аналогічних здобутків, що відповідно вказує на необхідність проведен-ня фундаментальних наукових досліджень диференціації кримінальної відповідальності, розроблення вчення про неї.

У даному контексті метою пропонованої наукової статті є визна-чення поняття та змісту диференціації кримінальної відповідальності з огляду на наявні вітчизняні та зарубіжні здобутки науки криміналь-ного права.

Виклад основного матеріалу. У вітчизняній кримінально-право-вій доктрині «диференціація кримінальної відповідальності» у якості наукової категорії та інших форм її розуміння з’явилася відносно недав-но, сформувавшись ще у радянському кримінальному праві. Слід від-значити, що поняття диференціації кримінальної відповідальності було введено вченим В. І. Курляндським у 1975 році. На його думку, сутність диференціації юридичної відповідальності, полягала в тому, щоб кла-сифікувати форми відповідальності в залежності від найбільш типових властивостей, які характеризують в узагальненому вигляді різі групи правопорушень. Відповідальність в кримінальному законодавстві, та-ким чином диференціювалась на кримінально-правову і некриміналь-но-правову [3, с. 5].

Проте, маючи свою певну історію розвитку та вивчення диференці-ація кримінальної відповідальності на сьогоднішній день залишається феноменом який по-різному визначається і неоднозначно сприймаєть-ся вченими. Ця проблема обумовлена не лише тим, що диференціація кримінальної відповідальності знаходиться у непростій теоретичній площині її усвідомлення та розуміння, а в першу чергу мабуть тим, що вона розташована у багатовимірній системі відносин і має багатоаспек-тні теоретичні характеристики. Значно ускладняються все це і тим, що в українській науці кримінального права немає єдиного підходу щодо розуміння кримінальної (кримінально-правової) політики, в межах якої часто визначається диференціація кримінальної відповідальнос-ті, а суттєві доктринальні розбіжності щодо поняття «кримінальна відповідальність», яке по суті є базовою категорією в досліджуваному інституті, взагалі формують полярні погляди на всі питання пов’язані безпосередньо із диференціацією кримінальної відповідальності.

Звичайно не можна чекати поки вченими буде вироблено зручні, обмежено альтернативні теорії щодо «проблемних» інститутів кримі-нального права на основі яких, або за їх допомогою буде значно прості-ше дослідити диференціацію кримінальної відповідальності. Відштов-



хуючись від реальної дійсності, з метою визначення власної позиції щодо поняття диференціації кримінальної відповідальності необхідно розглянути основні точки зору дослідників цього явища.

Так, П. П. Андрушко вважає, що диференціація кримінальної від-повідальності – це визначення законодавцем у нормах Особливої та За-гальної частин Кримінального кодексу виду та обсягу обмеження прав, свобод та інтересів особи у вигляді визначення виду основного (осно-вних) та додаткового (додаткових) покарання, їх строку чи розміру, які можуть бути застосовані судом і визначенні ним у обвинувальному вироку, винесеному щодо особи, визнаної винною у вчиненні злочи-ну [4, с. 24].

Схожої позиції притримується Н. О. Гуторова відзначаючи, що дифе-ренціація кримінальної відповідальності являє собою визначення зако-нодавцем меж застосування до особи, яка зазнала державного осуду за вчинення злочину, обмежень її прав і свобод. При цьому, вона відносить диференціацію кримінальної відповідальності до методів кримінально-правової політики [5, с. 74–75].

Одним із принципів кримінально-правової політики називає дифе-ренціацію і індивідуалізацію кримінальної відповідальності й пока-рання П. Л. Фріс, вбачаючи його суть в тому, що кримінальна репресія не повинна мати зрівняльного характеру, що досягається завдяки здійсненню принципу диференціації. Він означає необхідність на зако-нодавчому і правозастосовному рівнях розробки й застосування суворих заходів кримінально-правового впливу до осіб, що скоюють тяжкі зло-чини, до небезпечних і злісних злочинців, і порівняно м’яких – до осіб, що скоюють злочини невеликої і середньої тяжкості, до ситуативних і випадкових злочинців [6, с. 53–60].

До ряду основних і найбільш важливих галузевих (спеціальних) принципів кримінального права, що відбивають його завдання і функції відносить принципи диференціації кримінальної відповідальності та індивідуалізації покарання М. І. Панов. Зокрема він відзначає, що дані принципи лежать в основі структури кримінального законодавства, побудови всієї системи кримінально-правових норм, поділу їх на за-гальну та Особливу частини, виокремлення простих і кваліфікованих складів злочинів, формулювання санкцій і застосування покарання з урахуванням індивідуальних властивостей злочину й особи злочин-ця [7, с. 12–17].

О. О. Книженко вважає, що диференціацією відповідальності у кри-мінальному праві можна визначити процес, здійснюваний законодавцем, який полягає у розподілі заходів кримінально-правового впливу за-лежно від певних обставин (типової суспільної небезпечності вчине-



108

ного діяння, особи, яка вчинила це діяння) й покликаний досягнути її індивідуалізації, цілей кримінально-правового впливу та реалізувати принципи кримінального права [8, с. 267].

Л. В. Павлик пропонує розглядати диференціацію кримінальної від-повідальності як процес і результат діяльності законодавця, внаслідок яких у кримінальному законі встановлюються різні кримінально-пра-вові наслідки для суб’єкта злочину залежно від наявності певних обста-вин, які мають кримінально-правове значення та відображають зміну ступеня суспільної небезпеки злочинного посягання [9, с. 323].

З існуванням потенційної кримінальної відповідальності пов’язує поняття диференціації кримінальної відповідальності В. О. Навроцький, визначаючи останню як здійснювану законодавцем градацію (розчлену-вання) державного примусу у вигляді заходів кримінально-правового впливу. На його думку, диференціація кримінальної відповідальності, зокрема, може набувати вигляду виділення із загальних – спеціальних кримінально-правових норм, виокремлення привілейованих, кваліфі-кованих та особливо кваліфікованих складів злочинів, побудови так званих складених складів злочинів, внесення до норм Загальної части-ни КК змін, які враховуються судом при призначенні винному покаран-ня або при застосуванні до засуджених інших заходів кримінально-пра-вового впливу [10, с. 131–132].

Детально проаналізувавши етимологію диференціації відпо-відальності та виділивши найбільш точні для її позначення поняття Ю. Б. Курилюк пропонує розуміти під диференціацією кримінальної відповідальності розчленування, розмежування, дроблення останньої законодавцем залежно від характеру, типового ступеня суспільної не-безпечності злочинного діяння, типової суспільної небезпечності осо-би винного, в результаті чого настають кримінально-правові наслідки, пов’язані з осудом особи, застосуванням до неї різних видів і розмірів покарань, а також інших форм відповідальності. Диференціація кримі-нальної відповідальності являє собою систему єдиних елементів, що в результаті дробиться на окремі різноякісні частки [11, с. 67].

Під іншим кутом розглядає диференціацію кримінальної відпо-відальності Ю. В. Баулін. Поділяючи кримінальну відповідальність на законодавчо визначену, судом індивідуалізовану та кримінально-виконавчу він обґрунтовано приходить до висновку, що диференці-ація кримінальної відповідальності – це прерогатива парламенту (законодавця). Тому такій диференціації підлягають два види кримі-нальної відповідальності: 1) законодавчо визначена в КК України; 2) законодавчо врегульована в Кримінально-виконавчому кодексі України [12, с. 25–26, 31].



В. К. Грищук відзначає, що диференціація кримінальної відпо-відальності – це визначення раціональних способів, форм реалізації кримінальної відповідальності з метою реалізації принципів кримі-нального права для забезпечення виправлення осіб, які вчинили зло-чини, а також запобігання вчиненню нових злочинів цими та іншими особами, що сприяє становленню і зміцненню законності і правопоряд-ку як передумови розбудови суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави в Україні.

Слід відзначити, що вказуючи на диференціацію кримінальної від-повідальності як на певну діяльність або процес В. К. Грищук у її за-гальному понятті не робить конкретної вказівки на те хто її здійснює. Проте, на відміну від попередніх авторів, у ході свого дослідження він не погоджується з тим, що єдиним суб’єктом диференціації криміналь-ної відповідальності є законодавець – Верховна Рада України. Тому пропонує розглядати диференціацію кримінальної відповідальності на двох рівнях: 1) на рівні правотворчості; 2) на рівні правозастосу-вання. У першому випадку суб’єктом такої диференціації він визнає не лише законодавця, а й інших суб’єктів, в залежності від того до яких джерел кримінального права в яких диференціюється кримінальна відповідальність вони відносяться (міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України, рішення Європей-ського Суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України, норми інших галузей права). У другому випадку суб’єктом диференціації кримінальної від-повідальності В. К. Грищук відзначає суд, який застосовує норм кримі-нального права [13, с. 70–72].

Аналогічної точку зору висловлює і О. О. Дудоров розуміючи під ди-ференціацією кримінальної відповідальності здійснювану як законодав-цем, так і правозастосувачем градацію державного примусу у вигляді заходів кримінально-правового впливу, застосовуваних до засуджених порушників кримінально-правових заборон [14, с. 75].

Усі вище представлені наукові позиції українських вчених щодо розуміння і відповідно визначення поняття диференціації криміналь-ної відповідальності базуються на тих чи інших характерних проявах останньої. Які із них є більш точними і пріоритетними кожен автор ви-значає сам, але у будь-якому разі вони заслуговують на визнання.

У цілому наведені дефініції поняття диференціації кримінальної відповідальності за основними ознаками можна розділити на групи, які визначають це явище як:

1) категорію теоретичної площини, яка виступає визначальною у якості методу, принципу, напряму;



110

2) категорію практичної площини, яка відображається певною кон-кретною діяльністю (процесом) того чи іншого суб’єкта, в основно-му законодавця щодо кримінальної відповідальності;

3) категорію теоретико-практичної площини, яка об’єднує у собі еле-менти двох попередніх категорій. В межах цих груп визначають диференціацію кримінальної від-

повідальності і зарубіжні вчені. Зокрема, Т. О. Лєснієвськи-Костарєва вважає, що диференціація кримінальної відповідальності – це градація, поділ, розшарування відповідальності в кримінальному законі, у резуль-таті якої законодавцем установлюються різні кримінально-правові на-слідки залежно від типового стану суспільної небезпечності злочину та особи винного [15, с. 52].

Є. В. Рогова, яка є розробником вчення про диференціацію кримі-нальної відповідальності, під останньою розуміє метод кримінально-правової політики, за допомогою якого законодавець у кримінальному законі здійснює градацію, розподіл відповідальності на підставі характе-ру і типового ступеню суспільної небезпеки злочину та особи винного з метою досягнення балансу між суворістю відповідальності за най-більш тяжкі злочини і м’якістю за найменш тяжкі [16, с. 159].

На думку Я. М. Єрмоловича диференціація кримінальної відпо-відальності представляє собою процес і результат встановлення в кримінальному законодавстві положень, які визначають відміннос-ті в характері і об’ємі кримінальної відповідальності в залежності від характеру і ступеню суспільної небезпеки злочину, особи винного та інших об’єктивних й суб’єктивних обставин, з метою забезпечення со-ціальної справедливості, виправлення засудженого та запобігання вчи-ненню нових злочинів [17, с. 23].

Як бачимо у якості базового поняття для дефініції терміну «дифе-ренціація» науковцями обираються поняття «розподіл», «градація», «розчленування», «розмежування», «дроблення», «поділ», «розшару-вання», «встановлення» що по суті вірно відображають зміст цього сло-ва, яке має іншомовне походження.

У свою чергу предметом диференціації називаються «вид, обсяг, межі обмеження прав, свобод та інтересів особи», «заходи криміналь-но-правового впливу», «способи, форми реалізації кримінальної відпо-відальності».

Звичайно диференціація кримінальної відповідальності у приклад-ному аспекті є цілеспрямованим процесом, який здійснюється у межах законодавчої діяльності щодо формування кримінального законодав-ства і в результаті чого формуються різні нормативні моделі такої відпо-відальності у її потенційному аспекті. Проте, цей процес першочергово



чимось визначається і переслідує певну мету. У даному контексті мова йде про кримінальну (кримінально-правову) політику в межах якої вба-чається і розташована диференціація кримінальної відповідальності, оскільки вона визнавалась і напрямом, і, методом, і принципом, і метою і завданням кримінальної політики.

Кримінальна політика, як визначає Н. О. Лопашенко є частиною внутрішньої політики держави, основоположна складова державної політики протидії злочинності, напрямок діяльності держави у сфері охорони найбільш важливих для особи, суспільства і держави благ, за-конних інтересів і суспільних відносин від злочинних посягань, який полягає у виробленні принципів визначення кола злочинних посягань і законодавчих ознак останніх та формулюванні ідей й принципових по-ложень, форм і методів кримінально-правового впливу на злочинність з метою її зниження та зменшення її негативного впливу на соціальні процеси [18, с. 25–26].

Тому дійсно, диференціація кримінальної відповідальності висту-пає перш за все напрямом і методом кримінальної політики, причому в основному значенні. Крім того, диференціація кримінальної відпові-дальності по суті виступає принципом кримінальної політики, одним із завдань яке стоїть перед нею, також її метою. Слід визнати диференціа-цію кримінальної відповідальності й одним із принципів кримінально-го права.

Для забезпечення реалізації, функціонування усіх цих елементів кримінальної політики, які визначають суть диференціації криміналь-ної відповідальності, у правовій дійсності потрібен певний процес у межах конкретної діяльності, у даному випадку законодавчої щодо кримінального законодавства. Відповідно суб’єктом диференціації кри-мінальної відповідальності виступає законодавець. Якщо з’являється інший суб’єкт, наприклад суддя, то звісно зникає диференціація кримі-нальної відповідальності і починає здійснюватися її індивідуалізація, яка є логічним продовженням диференціації. Причому, чим більшою буде ступінь диференціації кримінальної відповідальності тим менше можливостей для індивідуалізації залишається у правозастосовця, тоб-то диференціація і індивідуалізація кримінальної відповідальності по-винні знаходитись в розумних межах.

Однак, як вірно відзначає Я. М. Єрмолович не слід забувати, що надання широких повноважень правозастосовцю в кримінально-пра-вовій сфері має певний корупціогенний потенціал і при відсутності ефективного механізму контролю нівелює всі цілі, задачі і результати кримінальної політики. Диференціація кримінальної відповідальності покликана визначити чітку грань між крайніми станами – свавіллям



112

правозастосовця з однієї сторони і формалізмом та інертністю кри-мінального судочинства – з іншої, знайшовши золоту середину у сво-боді вибору правозастосовця в межах кримінального судочинства [17, с. 28–29].

У загальній теорії права і у кримінально-правовій доктрині цілком закономірно визначається, що диференціація кримінальної відпові-дальності входить в систему міжгалузевої диференціації юридичної від-повідальності і по суті є її видом. Законодавець першочергово поділяє відповідальність на цивільно-правову, дисциплінарну, адміністративну і кримінальну, а вже потім диференціює кожен із цих видів відповідаль-ності окремо.

На рівні галузевої диференціації в кримінальному законодавстві, перш за все здійснюється диференціація кримінальної відповідаль-ності, але вчені виділяють не лише її. У цьому контексті потрібно вести мову про такі поняття як «диференціація у кримінальному праві» та «диференціація кримінальної відповідальності». З цього приводу, у нау-кову полеміку вступають із Т. О. Лєснієвськи-Костарєвою Л. Л Кругліков та О. В. Васильєвський відзначаючи, що вона у своїх дослідженнях не заперечує наявності у кримінальному законодавстві інших заходів кри-мінально-правового характеру, але разом з тим стверджує, що останні, зокрема примусові заходи виховного характеру не є диференціацією кримінальної відповідальності, оскільки застосовуються по за межами кримінальної відповідальності і не носять кримінально-репресивного характеру. На думку опонентів Т. О. Лєснієвськи-Костарєвої, навіть якщо б все було так, не можна заперечувати, що про вказані заходи мова йде саме в кримінальному законі і що ці заходи використовуються взамін кримінальної відповідальності при звільненні від неї (або від покаран-ня) осіб за нереабілітуючими підставами. Але якщо не відносити при-мусові заходи до змісту кримінальної відповідальності, то необхідно визнати їх іншим видом відповідальності, якому, виходячи із позиції Т. О. Лєснієвськи-Костарєвої, не повинно бути місця у кримінальному праві. Тому, Л. Л Кругліков та О. В. Васильєвський підтримують пози-цію тих юристів, які вважають, що у кримінальному законодавстві інші види відповідальності були, є і будуть [19, с. 55–56].

Із цього приводу О. О. Книженко відзначає, що кримінальна відпо-відальність разом з примусовими заходами виховного або медичного характеру, примусове лікування, звільнення від кримінальної відпо-відальності з нереабілітуючих підстав є заходами кримінально-право-вого впливу (характеру), і на сучасному етапі розвитку кримінального законодавства мову слід вести саме про диференціацію заходів кримі-нально-правового впливу [8, с. 263].



У цілому підтримуючи таку позицію, потрібно зазначити, що дифе-ренціація заходів кримінально-правового впливу є ширшим поняттям, ніж диференціація кримінальної відповідальності, оскільки включає в себе останню, і по суті є аналогічною диференціації у кримінальному праві. Проте, вбачається, що диференціація заходів кримінально-право-вого впливу є більш точною категорією яку доцільно використовувати у науковому та правовому обігу. Також необхідно розуміти що диферен-ціація заходів кримінально-правового впливу та диференціація кри-мінальної відповідальності не є синонімами, мають різний зміст і не є взаємозамінними.

З огляду на розвиток кримінально-правової теорії щодо диферен-ціації кримінальної відповідальності викликає науковий інтерес і ви-словлена з цього приводу позиція П. П. Сердюка. Він вважає, що термін «кримінальна відповідальність», як явище в чистому вигляді, більш точно йменувати в кримінальному праві як «засудження». У зв’язку з цим залишати розуміння диференціації кримінальної відповідальнос-ті на рівні плюралізму розуміння диференціації кримінальної відпові-дальності з явною гегемонією «теорії обов’язку», «пенальної теорії» та «концепції цілого та частини» було б очевидно непослідовно. Фактично, має місце диференціація покарання, що ґрунтується на концептах двох останніх теорій. Отже, на його думку, існує необхідність або збереження розуміння диференціації на рівні покарання, або вести мову про дифе-ренціацію ступеня негативної оцінки, що впливає на диференціацію покарання [20, с. 882].

Диференціація кримінальної відповідальності звичайно перш за все ґрунтується на покаранні, тому іноді її називають диференціаці-єю покарання або якщо мова йде про розуміння під диференціацією кримінальної відповідальності всього комплексу заходів криміналь-но-правового впливу, то до її складу включають диференціацію пока-рання як різновид останніх. У даному випадку, все залежить від того якої наукової концепції притримуватися. «Засудження» не є устале-ною кримінально-правовою категоріє, тому говорити про диференці-ацію засудження вбачається передчасним, хоча представлена позиція безумовно заслуговує на увагу. Дослідження потребує в першу чергу диференціація кримінальної відповідальності, як головна частина ди-ференціації заходів кримінально-правового впливу. Диференціація по-карання у даному контексті використовуватися не може. Окремо слід сказати, що із диференціації кримінальної відповідальності виокрем-люється диференціація виконання покарань, під якою слід розуміти встановлені кримінально-виконавчим законодавством різні порядок і умови виконання і відбування покарань, що відповідно відрізняється



114

від того, що у кримінальному праві розуміють, як диференціація по-карання.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Підводячи підсумок проаналізованим вище положенням, диференціацію кри-мінальної відповідальності можна визначити як напрям, принцип, завдання, мету та метод кримінальної політики, які реалізуються та застосовуються в процесі законотворчої діяльності по формуванню кримінального законодавства, результатом чого є утворення та закрі-плення нормативних моделей розподілу кримінальної відповідальності в залежності від ступеня і характеру суспільної небезпечності злочину, особи винного та інших об’єктивних і суб’єктивних обставин.


1. Тацій В. Я. Переднє слово / В. Я. Тацій // Проблеми науки криміналь-ного права та їх вирішення у законотворчій та правозастосовній ді-яльності : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 8–9 жовт. 2015 р. – Харків : Право, 2015. – С. 3–6.

2. Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення. Диференціація кримінальної відпо-відальності : міжнар. симпозіум (Львів, 11–12 вересня 2009 р.). – Львів : ЛьвДУВС, 2009. – 304 с.

3. Курляндский В. И. Уголовная политика, дифференциация и ин-дивидуализация уголовной ответственности / В. И. Курлянд-ский // Основные направления борьбы с преступностью / под ред. И. М. Гальперина, В. И. Курляндского. – М., 1975. – С. 77–95.

4. Андрушко П. П. Поняття та види диференціації кримінальної від-повідальності // Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення. Диференціація кримі-нальної відповідальності : міжнар. симпозіум (Львів, 11–12 вересня 2009 р.) / П. П. Андрушко. – Львів : ЛьвДУВС, 2009. – С. 18–25.

5. Гуторова Н. О. Диференціація та індивідуалізація кримінальної від-повідальності: сучасний стан і перспективи розвитку / Н. О. Гуторо-ва // Актуальні проблеми кримінальної відповідальності : матері-али міжнар. наук.-практ. конф., 10–11 жовт. 2013 р. – Харків : Право, 2013. – 848 с.

6. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика Української держави : теоретичні, історичні та правові проблеми / П. Л. Фріс. – К. : Атіка, 2005. – 332 с.

7. Панов М. І. Принципи кримінального права і їх реалізація у кри-мінальному правотворенні / М. І. Панов // Проблеми науки кри-



мінального права та їх вирішення у законотворчій та правозасто-совній діяльності : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 8–9 жовт. 2015 р. – Харків : Право, 2015. – С. 11–18.

8. Книженко О. О. Санкції у кримінальному праві : монографія / О. О. Книженко. – Харків : НикаНова, 2011. – 336 с.

9. Павлик Л. В. Співвідношення диференціації кримінальної відпові-дальності з індивідуалізацією, криміналізацією та пеналізацією / Л. В. Павлик // Науковий вісник Львівського державного універси-тету внутрішніх справ : Серія юридична. – 2011. – № 2. – С. 316–327.

10. Українське кримінальне право. Загальна частина : підручник / за ред. В. О. Навроцького. – К. : Юрінком Інтер, 2013. – 712 с.

11. Курилюк Ю. Б. Диференціація кримінальної відповідальності у кри-мінальному праві / Ю. Б. Курилюк // Вісник Асоціації кримінально-го права України. – 2014. – № 2 (3). – С. 56–68.

12. Баулін Ю. В. Кримінальна відповідальність, яка підлягає диференці-ації // Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосуван-ня і перспективи удосконалення. Диференціація кримінальної від-повідальності : міжнар. симпозіум (Львів, 11–12 вересня 2009 р.) / Ю. В. Баулін. – Львів : ЛьвДУВС, 2009. – С. 25–31.

13. Грищук В. К. Поняття диференціації кримінальної відповідальнос-ті // Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення. Диференціація кримінальної відпо-відальності : міжнар. симпозіум (Львів, 11–12 вересня 2009 р.) / В. К. Грищук. – Львів : ЛьвДУВС, 2009. – С. 66–72.

14. Дудоров О. О. Проблеми диференціації кримінальної відпові-дальності за злочинні порушення податкового законодавства // Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення. Диференціація кримінальної відпо-відальності : міжнар. симпозіум (Львів, 11–12 вересня 2009 р.) / О. О. Дудоров. – Львів : ЛьвДУВС, 2009. – С. 75–86.

15. Лесниевски-Костарева Т. А. Дифференциация уголовной ответ-ственности. Теория и законодательная практика / Т. А. Лесниевски-Костарева. – Москва : Норма, 1998. – 296 с.

16. Рогова Е. В. Учение о дифференциации уголовной ответственности : монография / Е. В. Рогова. – Москва : Юрлитинформ, 2014. – 344 с.

17. Ермолович Я. Н. Дифференциация уголовной ответственности во-еннослужащих : монография / Я. Н. Ермолович. – Москва : Юрли-тинформ, 2014. – 288 с.

18. Лопашенко Н. А. Уголовная политика / Н. А. Лопашенко. – Москва, 2009. – 608 с.



116

19. Кругликов Л. Л. Дифференциация ответственности в уголовном праве / Л. Л. Кругликов, А. В. Васильевский. – Санкт-Петербург : Из-дательство «Юридический центр Пресс», 2002. – 300 с.

20. Сердюк П. П. Диференціація кримінальної відповідальності: про-блема вибору концепту / П. П. Сердюк // Форум права. – 2013. – № 1. – С. 882–892 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/UJRN/FP_index.


Виталий Фёдорович Примаченко,кандидат юридических наук, доцент(Днепропетровский государственный университет внутренних дел, Днепропетровск, Украина)

ДИФФЕРЕНЦИАЦИЯ УГОЛОВНОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ: ПОНЯТИЕ И СОДЕРЖАНИЕ

В статье рассматриваются современные научные позиции отно-сительно понимания понятия и содержания дифференциации уголовной ответственности, осуществляется их систематизация, анализирует-ся понятийный аппарат и направления усовершенствования, предлага-ется авторское определение исследуемого феномена.

Ключевые слова: дифференциация уголовной ответственности, дифференциация мер уголовно-правового воздействия, дифференциация исполнения и отбывания наказаний, уголовная (уголовно-правовая) по-литика.

Vitalii F. Prymachenko,candidate of law sciences, associate professor(Dnipropetrovsk State University of Internal Affairs, Dnipropetrovsk, Ukraine)

DIFFERENTIATION OF CRIMINAL LIABILITY: THE CONCEPT AND CONTENTConstant holding down at the legislative level the balance between severity

and leniency with respect to criminal liability for committing various categories of offenses as well as the need to establish clear legal limits and ensuring the freedom of choice in the activities of the subjects of legal enforcement at the same time, require the deepening of scientific development of the differentia-tion of criminal liability.

The issue of differentiation of criminal liability is reflected in the works of domestic scholars, such as: P. P. Andrushko, Yu. V. Baulin, V. V. Balabanyts, V. K. Hryshchuk, N. O. Hutorova, O. O. Dudorov, O. O. Kvasha, O. O. Knyzhenko, V. Ya. Kopelskyi, I. V. Krasnytskyi, Yu. B. Kuryliuk, O. K. Marin, A. A. Mitrofanov,



I. I. Mitrofanov, A. A. Muzyka, V. O. Navrotskyi, N. A. Orlovska, R. S. Orlovskyi, L. V. Pavlyk, M. I. Panov, Ye. O. Pylypenko, Ye. O. Pysmenskyi, Yu. A. Ponomarenko, M. S. Puzyrov, P. P. Serdiuk, P. L. Fris, M. I. Khavroniuk and others.

The differentiation of criminal liability is rather thoroughly studied abroad. It is sufficient to recall the works of O. V. Vasylevskyi, Ya. M. Yermolovych, L. L. Kruhlikov, T. O. Liesniievski-Kostarieva, Ye. V. Rohova, where the authors consider not only the specific issues of the mentioned direction, but the full range of related to it problems.

The objective of the scientific article is the definition of the concept and content of the differentiation of criminal liability in view of the current domestic and international achievements of the criminal law science.

The differentiation of criminal liability is nowadays the phenomenon, which is variously determined and ambiguously perceived by the scholars. This problem is caused not only by the fact that the differentiation of criminal liabili-ty is in a difficult theoretical terms of its awareness and understanding, but, first of all, perhaps is that it is located in the multidimensional system of relations and has multifaceted theoretical characteristics. Everything this is much more complicated by the fact that the Ukrainian science of criminal law has no single approach to understanding criminal (criminal and legal) policy, within which the differentiation of criminal liability is often defined, and significant doctrinal differences regarding the concept of “criminal liability”, which is the basic cate-gory within the studied phenomenon, generally form polar views on the issues related to the differentiation of criminal liability.

The differentiation of criminal liability in the applied aspect is a focused process that is carried out within the legislative activity concerning the forma-tion of criminal legislation and as a result formation of different regulatory models of such a liability in terms of its potential aspect. However, this process is primarily determined by something and strives to specific objective. In this context, it is a criminal (criminal and legal) policy within which the differentia-tion of criminal liability is satisfied and placed.

The differentiation of criminal liability can be defined as the direction, principle, tasks, objective and method of criminal policies that are implemented and used in the process of legislative activity on formation of criminal law, re-sulting in the formation and consolidation of regulatory models of distribution of criminal liability depending on the degree and nature of public danger of a crime, the guilty party and other objective and subjective circumstances.

Key words: differentiation of criminal liability, differentiation of the mea-sures of criminal and legal impact, differentiation of execution of punishment and service of sentence, criminal (criminal and legal) policy.



118

УДК 343.21: 343.278 (477)

Дмитро Сергійович Шиян, кандидат юридичних наук, доцент(Запорізький національний технічний університет, Запоріжжя)

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ПРАВА ОБІЙМАТИ ПЕВНІ

ПОСАДИ АБО ЗАЙМАТИСЯ ПЕВНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮУ статті досліджуються проблемні аспекти визна-чення загальних засад призначення покарання у виді по-збавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю за кримінальним правом України, встановлюються особливості призначення цього виду покарання.

Ключові слова: загальні засади, призначення покарання, позбавлення права обіймати посади, позбавлення права займатися діяльністю.

Постановка проблеми. Нині все частіше можна почути про посадо-ві злочини, а саме про перевищення повноважень, службову недбалість тощо. Враховуючи це, вважаємо за доцільне зосередитися на проблемах визначення загальних засад призначення покарання у виді позбав-лення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (далі – «позбавлення права…»), їх аналізі.

З огляду на суспільний інтерес до цього питання його вирішення, на наше переконання, сприятиме максимальній індивідуалізації «по-збавлення права…», правильному встановленню порядку та меж його

© Шиян Д. С., 2016



застосування, виявленню тих особливостей призначення цього виду покарання, що повинні враховуватися судом при його застосуванні.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Передусім зазначи-мо, що в юридичній літературі загальним засадам призначення цього виду покарання завжди приділялася певна увага. На базі криміналь-ного законодавства Російської Федерації її розглядали Н. М. Дударь [1], Т. В. Непомняща [2]. Деякі аспекти цього питання висвітлювали: Т. А. Де-нисова у навчальному посібнику «Кримінальне покарання та функції його призначення і виконання за законодавством України» (2004) [3], В. В. Полтавець на рівні кандидатської дисертації «Загальні засади при-значення покарання та їх кримінально-правове значення» (2005) [4], Ю. А. Пономаренко в монографії «Виды наказаний по уголовному пра-ву Украины» (2009) [5]. Віддаючи належне роботам названих та інших учених, слід визнати, що рівень наукового дослідження загальних засад призначення покарань видається недостатнім. У теорії кримінального права висловлені суперечливі точки зору щодо певних із них, не повною мірою врегульоване це питання і в законодавстві, у зв’язку із чим судо-ва практика зазнає серйозних труднощів. А отже, виникає необхідність дослідити та підсумувати висловлені точки зору, запропонувати власну позицію щодо зазначеної проблеми.

Метою статті є вирішення проблемних питань визначення загаль-них засад призначення покарання у виді «позбавлення права…».

Виклад основного матеріалу. Передусім наголосимо, що визначен-ня поняття «загальні засади призначення покарання» у Кримінальному кодексі України (далі – КК) відсутнє. Вдале та розширене трактування загальних засад призначення покарання пропонує В. В. Полтавець, який під ними розуміє передбачену у кримінальному законі систему загаль-них правил, що ґрунтуються на принципах призначення покарання і є обов’язковими для суду в кожному конкретному випадку призначення покарання винному у вчиненні злочину для досягнення мети покаран-ня [4, с. 10].

Відповідно до ч. 1 ст. 65 КК суд призначає покарання, у тому числі «позбавлення права…», як основне або як додаткове:

1) у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Осо-бливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 53 КК;

2) відповідно до положень Загальної частини КК;3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та

обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.Перші два загальні положення регламентовані законом. Третє сто-

сується головним чином обставин справи.



120

Згідно з ч. 2 ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призна-чене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та поперед-ження нових злочинів. Отже, вид і розмір покарання повинні відповіда-ти тяжкості вчиненого злочину, даним про особу винного, обставинам, що пом’якшують і обтяжують покарання, для досягнення ним своєї мети. Так, А. Х. Степанюк, критикуючи це положення закону, вважає, що призначити покарання у межах відповідного строку суд може, лише орієнтуючись на домірність покарання характеру та ступеню тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного [6, с. 94].

Крім того, більш суворий вид покарання з передбачених за вчине-ний злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий буде недо-статній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових злочинів.

Вирішуючи питання про обрання конкретної міри покарання, суд повинен виходити із сукупності засад, тобто призначати кожне пока-рання, враховуючи всі загальні засади. Ігнорування одного із зазначе-них у ст. 65 КК критеріїв призводить до того, що покарання признача-ється з порушенням закону і не відповідає його меті.

Розглянемо особливості застосування загальних засад призначен-ня покарання до «позбавлення права…» як особливого виду покарання.

1. Покарання може призначатись у межах санкції статті (санкції части-ни статті) Особливої частини КК, за якою кваліфіковані дії винного.Виходячи з цього критерію суд може призначити винному тільки

такий вид і розмір покарання, що передбачені санкцією статті (санкці-єю частини статті) Особливої частини КК, за якою кваліфіковано його дії. Ця вимога випливає з того, що закон диференціює відповідальність залежно від тяжкості вчиненого злочину, визначаючи в санкції норми той вид покарання та його розмір, що, на думку законодавця, відповіда-ють суспільній небезпеці того чи іншого злочину.

Однак так вважають не всі вчені. Зокрема, О. П. Горшков, Є. В. Благов та Л. Л. Кругликов указують на розбіжність меж призначення покаран-ня з межами відповідних норм Особливої частини КК [7, с. 106–107; 8, с. 83–93]. У свою чергу В. В. Полтавець під межами призначення пока-рання також розуміє законодавчо встановлені санкцією статті Особли-вої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, і статтями Загальної частини КК мінімальну (нижню) та максимальну (верхню) межі певного виду або видів покарання [4, с. 11]. Не відкидаю-чи повністю цієї точки зору, стоїмо все ж таки на класичній позиції щодо цього питання.

Не менш важливо й те, що «позбавлення права…» може бути як основним, так і додатковим покаранням у випадку, коли це вказано



у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК. Однак цей вид покарання може бути призначений і за наявності інших підстав, коли цей вид не передбачений санкцією кримінально-правової норми: як основний – при призначенні більш м’якого покарання, ніж встанов-лено законом, відповідно до ч. 1 ст. 69 КК (за наявності кількох обста-вин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного); як додатковий – від-повідно до ч. 2 ст. 55.

Це положення не суперечить загальним засадам призначення пока-рання, оскільки останні необхідно розглядати в сукупності та системі, тобто враховуючи всі загальні засади призначення покарання, передба-чені ст. 65 КК, одночасно. Вимога призначення покарання у межах, уста-новлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, доповнюється потребою застосування положень Загальної частини КК, тобто суд має призначати «позбавлення права…» як основне або додаткове покарання, у тому числі відповідно до положень Загальної частини КК, зокрема, ч. 2 ст. 55 та ч. 1 ст. 69 КК.

Якщо в санкції вказаний мінімум і максимум («від і до») «позбав-лення права…», то суд має право призначити такий його розмір, який знаходиться в цих межах. Коли ж у санкції зазначений лише максимум «позбавлення права…», мінімумом виступає та нижча межа, яка вказана у ч. 1 ст. 55 КК (як основне покарання – від двох років, як додаткове – від одного року).

В альтернативних санкціях, у яких разом із «позбавленням пра-ва…» названі й інші основні види покарань, суд має право призначити будь-яке з них. Однак, якщо альтернативу складають позбавлення волі та інші, більш м’які види покарань, зокрема «позбавлення права…», то застосувати до винного позбавлення волі суд може лише за умови аргументації свого рішення. Недотримання цієї вимоги є суттєвим по-рушенням закону і тягне за собою скасування вироку.

Якщо «позбавлення права…» передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК як одне з кількох, альтернативно зазначених у ній основних покарань, але за наявності підстав для його призначення не призначене судом у цій якості, суду пропонується при-значати досліджуваний вид покарання як додатковий відповідно до ч. 2 ст. 55 КК.

Покарання співучасникам призначається в межах санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, за якою кваліфікуються діяння виконавця. Якщо «позбавлення права…» як додаткове факульта-тивне покарання передбачене в санкції (санкції частини статті) статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, то зрозуміло, що



122

в суду є можливість не призначати «позбавлення права…» як додаткове до іншого основного покарання. Однак, якщо санкцією «позбавлення права…» назване як додаткове обов’язкове покарання, можуть виника-ти проблеми щодо призначення виду покарання, що розглядається, як додаткового співучасникам (крім виконавця) злочину зі спеціальним суб’єктом. У цьому разі, з одного боку, суд зобов’язаний призначити «позбавлення права…» як додаткове покарання, а з іншого – зазвичай співучасниками (крім виконавця – спеціального суб’єкта) злочин може бути вчинений без використання певної посади або певної діяльності (обов’язкова підстава призначення «позбавлення права…»). Необхід-но також врахувати, що згідно зі ст. 26 КК співучасть можлива лише у вчиненні умисного злочину. З огляду на це пропонується передбачити «позбавлення права…» як додаткове обов’язкове покарання в санкціях норм Особливої частини КК, за наявності інших підстав, за злочини з необережною формою вини, а за злочини з умисною встановити цей вид покарання як факультативний.

Якщо закон припускає можливість застосування «позбавлення права…» як додаткового обов’язкового або факультативного покаран-ня, суд повинен його призначити. Суд може не призначити цей вид покарання як додатковий обов’язковий лише на підставі ч. 2 ст. 69 КК. «Позбавлення права…» як додаткове факультативне покарання може бути непризначене лише іншим співучасникам (крім виконавця) зло-чину зі спеціальним суб’єктом або іншим особам, які вчинили злочин без використання займаної посади або не у зв’язку із зайняттям певною діяльністю.

Необхідно зазначити, що за жодних умов суд не має права призна-чити засудженому: більш суворе покарання, ніж встановлене санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, а також вище межі, зазначеної санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, яка передбачає більш суворе покарання. Винятком з остан-нього правила за наявності підстав, вказаних у законі, є призначення покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або за сукупністю вироків (ст. 71 КК). Суд не може призначити більш м’яке покарання, ніж перед-бачено законом, за винятком випадків, передбачених ст. 69 КК.

2. Суд призначає покарання відповідності до положень Загальної частини КК, тобто з урахуванням норм останньої, оскільки в них містяться принципові положення щодо визначення злочину, під-став кримінальної відповідальності за нього, покарання, його мети, видів, підстав їх призначення, а також звільнення від криміналь-ної відповідальності, покарання та його відбування тощо [1, с. 18; 9, с. 78–79; 10, с. 81].



Передусім суду необхідно: взяти до уваги те, що вчинене особою діяння є злочином і в діях особи є ознаки певного складу злочину (ст. 2 і 11 КК), встановити, що у справі немає обставин, які виключають зло-чинність діяння, передбачених розділом VIII Загальної частини КК, під-став для звільнення від кримінальної відповідальності, названих розді-лом IX Загальної частини КК.

При призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керую-чись положеннями ст. 65–67 КК, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь реалізації злочинного наміру та причини, вна-слідок яких злочин не було доведено до кінця (ч. 1 ст. 68 КК). Згідно з ч. 4 ст. 68 КК при призначенні покарання співучасникам злочину суд бере до уваги: 1) характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину, відповідно до положень ст. 65–67 КК, 2) його мету (ч. 2 ст. 50 КК). Додамо, що слід також керуватися тією системою і видами пока-рань, які визначені ст. 51 КК, враховувати положення ст. 55 КК і норм, що містять правила застосування цього виду покарання. Призначаючи покарання за сукупністю злочинів або вироків, суд визначає його на під-ставі і в порядку ст. 70 і 71 КК, при цьому враховуючи вимоги всіх інших норм Загальної частини КК, які так чи інакше стосуються призначення покарання.

3. При призначенні покарання суд зважає на ступінь тяжкості вчине-ного злочину, особу винного, обставини справи, що пом’якшують або обтяжують покарання. Ступінь тяжкості вчиненого злочину визначається ст. 12 КК, відповідно до якої злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Тому при засудженні особи за злочин невеликої тяжкості суд може призначити більш м’яке покарання, зазначене в альтернатив-ній санкції, або відповідно до ст. 74 КК взагалі звільнити особу від покарання.При призначенні судом покарання у виді «позбавлення права…»,

особливо з огляду на те, що цей вид покарання є несуворим, ступінь тяжкості вчиненого злочину позначається на тому, що воно як основне повинно призначатися лише за злочини невеликої тяжкості.

Ступінь тяжкості вчиненого злочину визначається його харак-тером, тобто цінністю суспільних відносин, на які посягає винний (об’єкт злочину), а також характером суспільно небезпечних наслідків, заподіяних злочином: чим більш тяжкі наслідки, чим більший розмір шкоди, тим більш суворе покарання буде призначено засудженому, за вчинений злочин. Для встановлення ступеня тяжкості злочину вели-ке значення має спосіб, мотиви вчинення злочину та інші обставини справи.



124

Ця загальна засада проявляється в тому, що, по-перше, суд у кожно-му конкретному випадку призначення покарання зобов’язаний відпо-відно до ст. 12 КК визначити категорію злочину, до якої законодавець відносить вчинений злочин,та її правові наслідки; по-друге, суд пови-нен у межах певної категорії врахувати індивідуальний ступінь тяж-кості вчиненого особою злочину, який зумовлений його конкретними об’єктивними та суб’єктивними ознаками: індивідуальними особливос-тями безпосереднього об’єкта злочину, характером діяння, тяжкістю (характером і розміром заподіяної шкоди) наслідків, формою та видом вини (за можливості вчинення діяння як у формі умислу, так і необе-режності), способом вчинення злочину тощо.

Суди мусить брати до уваги і особу винного, оскільки всебічне врахування даних про особу винного має дуже важливе значення для призначення справедливого покарання і є передумовою досягнення його мети. До обставин, що характеризують особу винного, належать соціально-демографічні, кримінально-правові, психологічні, фізичні та інші дані. Судам необхідно з’ясувати соціальний статус особи, ступінь її небезпечності для суспільства, соціально важливу поведінку особи до і після вчинення злочину: спосіб життя, родинний стан, стан здоров’я, наявність попередніх судимостей, ставлення до праці й навчання, по-ведінку в сім’ї, побуті, громадських місцях, ставлення до людей, а також інші обставини, що позитивно або негативно її характеризують. Дані про особу мають оцінюватися в їх сукупності.

Слід додати, що серед усіх даних щодо особи винного слід зосеред-ити увагу на тих, що безпосередньо пов’язані з вчиненням злочину. При розгляді судом питання про можливість призначення винному пока-рання у виді «позбавлення права…» важливу роль відіграють такі со-ціально-демографічні дані (правові підстави його призначення): дійсне та законне обіймання певної посади або зайняття певною діяльністю під час вчинення злочину, а також використання цієї посади або діяль-ності для вчинення злочину.

Не менш значущими при призначенні покарання у виді «позбав-лення права…» виступають обставин, які пом’якшують або обтяжують покарання, що передбачені у ст. 66 і 67 КК. Йдеться про те, що: 1) ці об-ставини не впливають на кваліфікацію; 2) їх бере до уваги суд при при-значенні покарання конкретній особі за вчинення нею певного злочи-ну; 3) їх урахування є обов’язком, а не правом суду; 4) вони впливають на застосування до особи певних кримінально-правових інститутів: пільгових або, навпаки, більш суворих; 5) законодавцем чітко визна-чено сутність цих обставин як таких, що за своїм змістом зменшують чи підвищують суспільну небезпечність діяння або особи; 6) законо-



давча оцінка їх сутності не може бути змінена судом при призначенні покарання конкретній особі: суд не в змозі визнати передбачену за-коном пом’якшуючу обставину як обтяжуючу і навпаки; 7) перелік пом’якшуючих обставин відповідно до принципу гуманізму не є вичерп-ним: суд у конкретній справі може визнати як пом’якшуючі й такі, що в ч. 1 ст. 66 КК не перелічені; 8) згідно з принципом законності перелік обтяжуючих обставин встановлюється законом як вичерпний: суд не може визнати обтяжуючою таку ознаку, яка в ч. 1 ст. 67 КК не названа; 9) якщо будь-яка з обставин, передбачених у ст. ст. 66, 67 КК, одночасно згадана у статті Особливої частини як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію (привілейована або кваліфікуюча), суд не може вра-ховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує або обтяжує; 10) кожна з цих обставин є непохідною (відмінною) від інших, що ввійшли до переліків ст. 66 і 67 КК [4, с. 13].

Під обставинами, які пом’якшують покарання, Т. І. Іванюк пропонує розуміти обставини, що знаходяться за межами ступеня тяжкості вчи-неного злочину і особи винного, але за їх наявності, виходячи з мораль-но-етичних норм суспільства, особа, яка вчинила злочин, заслуговує по-блажливого ставлення до себе, а отже, пом’якшення покарання [11, с. 5].

Перелік пом’якшуючих обставин у ст. 66 КК не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, й інші обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66 КК. Вибіркові соціологічні дослідження свідчать про те, що суди широко використо-вують це право. За даними деяких дослідників, більш як 72,85% ви-вчених вироків містили посилання на пом’якшуючі обставини, які не вказані в законі [12, с. 10].

Під обтяжуючими обставинами слід розуміти такі об’єктивні чи суб’єктивні фактори, які свідчать про підвищений ступінь суспільної небезпечності діяння й (або) особи винного. Перелік обтяжуючих об-ставин наведено у ст. 67 КК.

Кожну з пом’якшуючих чи обтяжуючих обставин, на яку посила-ється суд у вироку, слід дослідити в судовому засіданні й підтвердити доказами. Тільки за такої умови вони можуть бути покладені в основу і визначені в мотивуванні вироку.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Таким чином, якщо «позбавлення права…» передбачене в санкції статті (санкції час-тини статті) Особливої частини КК як одне з кількох альтернативно встановлених у ній основних покарань, але за наявності підстав для його призначення не призначене судом як таке, суду пропонується призначати досліджуваний вид покарання як додатковий відповідно до ч. 2 ст. 55 КК.



126

Покарання співучасникам призначається в межах санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, за якою кваліфікують-ся діяння виконавця. Пропонується передбачити «позбавлення пра-ва…» як додаткове обов’язкове покарання в санкціях норм Особливої частини КК, за наявності інших підстав, за злочини з необережною формою вини (тобто які не можуть бути вчинені у співучасті із спе-ціальним суб’єктом), а за злочини з умисною формою вини (тобто які можуть бути вчинені у співучасті із спеціальним суб’єктом) – як до-датковий факультативний. У такому випадку, якщо санкція закону пе-редбачає можливість застосування «позбавлення права…» як додат-кового обов’язкового або факультативного покарання, суд повинен його призначити. Суд може не призначити як додаткове обов’язкове це покарання лише на підставі ч. 2 ст. 69 КК, а як додаткове факуль-тативне покарання – лише іншим співучасникам (крім виконавця) злочину зі спеціальним суб’єктом або іншим особам, які вчинили зло-чин без використання займаної посади або не у зв’язку із зайняттям діяльністю.

Суд призначає покарання, зокрема «позбавлення права…», відпо-відно до положень Загальної частини КК, у тому числі ст. 55 КК. Ура-хування ступеня тяжкості вчиненого злочину при призначенні судом покарання у виді «позбавлення права…» полягає в тому, що, оскільки цей вид покарання є несуворим, то як основний повинен призначатися за наявності також інших підстав лише за злочини невеликої тяжкості. Серед усіх даних, що характеризують особу винного, особливу увагу слід приділяти тим, що безпосередньо пов’язані з вчиненням злочину. При розгляді судом питання про можливість призначення винному по-карання у виді «позбавлення права…» особливого значення набувають такі соціально-демографічні дані (правові підстави його призначення): дійсне та законне обіймання певної посади або зайняття певною діяль-ністю під час вчинення злочину, а також використання цієї посади або діяльності для вчинення злочину.


1. Дударь Н. Н. Общие начала назначения наказания : автореф. дис. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 – уго-ловное право и криминология ; уголовно-исполнительное право / Н. Н. Дударь. – Москва : МГУ, 2004. – 20 с.

2. Непомнящая Т. В. Назначение уголовного наказания : теория, прак-тика, перспективы / Т. В. Непомнящая. – Санкт-Петербург : Юриди-ческий центр Пресс, 2006. – 781 с.



3. Денисова Т. А. Кримінальне покарання та функції його призначен-ня і виконання за законодавством України : навчальний посібник / Т. А. Денисова. – Запоріжжя : ГУ «ЗІДМУ», 2004. – 152 с.

4. Полтавець В. В. Загальні засади призначення покарання та їх кримі-нально-правове значення : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 – кримінальне право та криміно-логія ; кримінально-виконавче право / В. В. Полтавець. – Київ : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2005. – 20 с.

5. Пономаренко Ю. А. Виды наказаний по уголовному праву Украины : монография / Ю. А. Пономаренко. – Харьков : ФИНН, 2009. – 344 с.

6. Степанюк А. Ф. Проблемы применения наказаний, порождённые новым Уголовным кодексом Украины / А. Ф. Степанюк // Новий Кримінальний кодекс України : питання застосування і вивчення : матер. Міжнар. наук.-практ. конф., (Харків, 25–26 жовт. 2001 р.) / редкол. : Сташис В. В. (голова ред.) та ін. – Київ–Харків : Юрінком Інтер, 2002. – С. 92–96.

7. Горшков О. П. Законодательные пределы назначения уголовного наказания / О. П. Горшков // Построение правового государства : вопросы теории и практики : тезисы доклада областной научно-практической конференции, (Ярославль, 28 ноября 1990 г.) / отв. ред. Бутнев В. В. ; Яросл. гос. ун-т. – Ярославль : ЯрГУ, 1990. – С. 106–107.

8. Кругликов Л. Л. О законодательных пределах назначения наказа-ния / Л. Л. Кругликов, Е. В. Благов // Проблемы совершенствования законодательства об охране прав граждан в сфере борьбы с пре-ступностью : межвуз. тематич. сб. – Ярославль : Изд-во Яросл. ун-та, 1984. – С. 83–93.

9. Горелик А. С. Положения Общей части Уголовного права о назначе-нии наказания (понятие, классификация, соотношение) / А. С. Горе-лик // Совершенствование уголовного законодательства и практи-ки его применения : межвуз. сб. ; редкол. : Горелик А. С., Кардополов Ю. Ф., Тарбагаев А. Н., Цветинович А. Л., Чечель Г. И. – Красноярск : Изд-во Краснояр. ун-та, 1989. – С. 78–79.

10. Курс уголовного права. Общая часть : учебник для вузов: в 5 т. / под ред. Н. Ф. Кузнецовой и И. М. Тяжковой. – Т. 2 : Учение о наказании. – Москва : ЗЕРЦАЛО, 1999. – 400 с.

11. Іванюк Т. І. Обставини, які пом’якшують покарання, за криміналь-ним правом України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія ; кримінально-виконавче право / Т. І. Іванюк. – Київ : Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка, 2006. – 15 с.



128

12. Чечель Г. Н. Смягчающие ответственность обстоятельства и их зна-чение в индивидуализации наказаний по советскому уголовному праву : автореф. дисс. на соискание ученой степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 – уголовное право и криминология ; уголов-но-исполнительное право / Г. Н. Чечель. – Саратов : Саратов. ун-т, 1972. – 19 с.


Дмитрий Сергеевич Шиян,кандидат юридических наук, доцент(Запорожский национальный технический университет, Запорожье, Украина)

ОБЩИЕ НАЧАЛА НАЗНАЧЕНИЯ НАКАЗАНИЯ В ВИДЕ ЛИШЕНИЯ ПРАВА ЗАНИМАТЬ ОПРЕДЕЛЁННЫЕ ДОЛЖНОСТИ ИЛИ ЗАНИМАТЬСЯ ОПРЕДЕЛЁННОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТЬЮ

В статье исследуются проблемные вопросы определения общих на-чал назначения наказания в виде лишения права занимать определённые должности или заниматься определённой деятельностью по уголовно-му праву Украины, определяются особенности, связанные с общими на-чалами назначения этого вида наказания.

Ключевые слова: общие начала, назначение наказания, лишение пра-ва, занимать должности, лишение права заниматься деятельностью.

Dmytro S. Shyian,candidate of law sciences, associate professor(Zaporizhzhya National Technical University, Zaporizhzhya, Ukraine)

GENERAL PRINCIPLES OF IMPOSING THE SENTENCE IN THE FORM OF DEPRIVING THE RIGHT TO HOLD CERTAIN POSITIONS OR TO BE ENGAGED IN CERTAIN ACTIVITIES

Problem’s setting. The problem of determining general principles of im-posing the sentence in the form of depriving the right to hold certain positions or to be engaged in certain activities is studied in the article.

Analysis of recent studies and publications. Specific attention in the legal literature is focused on general principles of imposing this type of punish-ment. Some aspects of this issue were considered in 2004 by T. A. Denisova in the textbook “Criminal Punishment and Functions of its Imposition and Execution under the Law of Ukraine”, in 2005 by V. V. Poltavets in his candidate’s dissserta-tion “General Principles of Imposing the Sentence and their Criminal and Legal Significance”, in 2009 by Yu. A. Ponomarenko based on the monograph “Types of Punishment under the Criminal Law of Ukraine”.



Objective of the article is to address the issues of determining the general principles of imposing the sentence in the form of depriving the right to hold certain positions or to be engaged in certain activities.

The main part. If deprivation to hold certain positions or to be engaged in certain activities is stipulated by the vindicatory part of the article (vindicatory part of some section of the article) of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine as one of several, the main penalties alternatively defined there, but based on the presence of grounds for its imposition not intended by the court in this capacity, then the court is offered to sentence the studied type of the punishment as an additional form under p. 2 of the Art. 55 of the Criminal Code of Ukraine.

Penalties for accomplices are imposed in terms of the relevant Article (vin-dicatory part of some section of the article) of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine, according to which the actions of the actual perpetrator are qualified. The author suggests to provide deprivation of the right to hold certain positions or to be engaged in certain activities as additional mandatory penalty within the sanctions of the norms of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine, under the presence of other grounds, for offenses of careless, form of the guilt (that can not be committed in complicity with the special subject). For crimes with intended form of guilt (those that may be committed in complicity with the special subject) to provide this form of punishment as an additional optional one. In this case, if the sanction of the law provides the possibility to use the deprivation of the right to hold certain positions or to be engaged in certain activities as additional mandatory or optional punishment, the court must impose it. The court may not impose this type of punishment as additional mandatory only under p. 2 of the Art. 69 of the Criminal Code of Ukraine. Depri-vation of the right to hold certain positions or to be engaged in certain activities as additional optional punishment may be not imposed only for other accom-plices (except the actual perpetrator) of the crime with the special subject or other persons, who have committed the crime without using the post or not in connection with a business.

Conclusions and perspectives for further research. The court imposes the sentence, in particular depriving the right to hold certain positions or to be engaged in certain activities, in the strict accordance with the provisions of the General Part of the Criminal Code of Ukraine, including the Art. 55 of the Crim-inal Code of Ukraine. Considering the severity of the committed crime, while imposing the sentence by the court in the form of depriving the right to hold cer-tain positions or to be engaged in certain activities, is manifested in the fact that since this type of punishment is not severe, then as a major it should be imposed having other grounds just for a minor offense. Taking into account all the data characterizing the perpetrator’s personality, special attention should be paid



130

to those directly related to the commission of the crime. The court considering the matter about the possibility to impose the sentence for the guilty party in the form of depriving the right to hold certain positions or to be engaged in certain activities, should take into account the following particularly important socio-demographic data (legal basis for its imposition): real and legitimate oc-cupation of a particular position or employment in certain activities during the commission of a crime, as well as the use of this postition or the activities for the crime’s commission.

Key words: general principles, imposition of sentence, deprivation of the right to hold positions, to be engaged in the activities.



УДК 343.2.01 (477)

Андрій Миколайович Ященко, доктор юридичних наук, доцент(Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

МІСЦЕ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ КВАЛІФІКАЦІЇ У ПРОЦЕСІ ЗАСТОСУВАННЯ ЗАХОДІВ

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУНа підставі аналізу чинного Кримінального процесуаль-ного кодексу України, практики застосування окремих заходів кримінально-правового характеру, а також док-тринальних точок зору формулюються узагальнюючі висновки щодо місця кримінально-правової кваліфікації у процесі застосування заходів кримінально-правового характеру.

Ключові слова: кваліфікація, заходи кримінально-правового характеру, застосування норми права.

Постановка проблеми. У чинному кримінальному законодавстві України можна виділити низку заходів кримінально-правового характе-ру, які за своїм змістом можуть бути каральними та некаральними, хоча і примусовими, чи, навпаки, заохочувальними або такими, що засновані на гуманістичних засадах та недоцільності здійснення кримінального провадження. Їх застосування пов’язане із певним послідовним, але водночас надзвичайно складним процесом, у межах якого уповнова-жений на це орган здійснює різного роду діяльність. Різновидом такої діяльності є кримінально-правова кваліфікація. У зв’язку з цим вини-

© Ященко А. М., 2016



132

кає необхідність визначення місця кримінально-правової кваліфікації у процесі застосування заходів кримінально-правового характеру.

Аналіз останніх джерел і публікацій. У доктрині кримінального права винесене на розгляд питання безпосередньо або опосередко-вано розглядалося в роботах Ю. В. Бауліна, Є. В. Благова, О. О. Дудоро-ва, В. К. Дуюнова, О. В. Козаченка, В. В. Колосовського, А. В. Корнєєвої, В. М. Кудрявцева, В. В. Кузнєцова, О. В. Наден, А. В. Наумова, В. О. На-вроцького, О. С. Новиченка, А. В. Савченка тощо. Наукові розробки вказаних авторів і стали науково-теоретичною базою даної публікації. Нормативну основу дослідження склало кримінальне та кримінальне процесуальне законодавство України.

Мета цієї статті полягає у формулюванні на підставі аналізу окре-мих приписів чинного кримінального процесуального законодавства, практики застосування конкретних заходів кримінально-правового ха-рактеру, а також доктринальних положень, що стосуються визначення місця кримінально-правової кваліфікації у процесі застосування норми права, узагальнюючих власних висновків щодо місця кримінально-пра-вової кваліфікації у процесі застосування заходів кримінально-право-вого характеру.

Виклад основного матеріалу. Заходи кримінально-правового характеру як складова кримінально-правового впливу являють собою засоби впливу (прийоми, спеціальні дії), які передбачені законом про кримінальну відповідальність за вчинення злочинного чи зовні схожо-го на нього діяння або суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною цього закону, та пов’язані з обмеженнями чи по-збавленнями найбільш значущих для людини прав і свобод або зі звіль-ненням особи від кримінальної відповідальності та покарання, чи на-віть взагалі з її непритягненням до такої відповідальності [17, с. 92–93].

Застосування заходів кримінально-правового характеру варто пов’язувати із проведенням діяльності уповноваженого органу з при-воду прийняття остаточного рішення про: призначення, заміну або пом’якшення покарання, призначення примусових заходів медичного характеру, їх продовження, заміну або припинення, призначення при-мусових заходів виховного характеру, визначення примусового лікуван-ня, звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, виклю-чення кримінальної відповідальності тощо [17, с. 54–62; 4, с. 11; 5, с. 8]. Процес правозастосовної діяльності уповноважених органів пов’язаний із певними послідовними стадіями, щодо визначення яких в юридич-ній літературі єдність думок відсутня. Водночас майже одностайною є думка, що кримінально-правова кваліфікація є частиною процесу діяль-ності суб’єктів правозастосування [6, с. 4]. Інакше кажучи, кримінально-



правовою кваліфікацією процес застосування норми права не вичерпу-ється [9, с. 14]. Зауважимо, що будь-який захід кримінально-правового характеру знаходить закріплений в різних нормах Загальної частини КК України, зокрема, нормах: а) присвячених видам покарань, видам примусових заходів виховного та медичного характеру, а також видам заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб; б) що регулюють індивідуалізацію покарання, примусових заходів медичного характеру та заходів кримінально-правового характеру щодо юридич-них осіб; в) що регламентують звільнення від покарання та його відбу-вання; г) що регулюють звільнення від кримінальної відповідальності або взагалі виключення такої відповідальності, тощо. У структурі цих норм можна виділити всі три атрибути класичної норми права. Єдина особливість полягає в тому, що санкція в них прямо не сформульована, а передбачена іншими законодавчими приписами, зокрема КПК Украї-ни. У зв’язку з цим ми не є прихильниками ототожнення конкретного заходу кримінально-правового характеру із санкцією правової норми як частини норми Особливої частини КК України [18, с. 231–233]. Таким чином, оскільки норма права з усіма її складовим, є формою вираження будь-якого заходу кримінально-правового характеру, проблематика визначення місця кримінально-правової кваліфікації у процесі застосу-вання заходів кримінально-правового характеру очевидна.

Зазначимо, що текстуальне позначення «кримінально-правова кваліфікація» має свого роду загальний характер, адже серед сучасних науковців превалює думка, що до змісту цього поняття варто включати не тільки кваліфікацію злочинів, а й кваліфікацію суспільно небезпеч-них діянь, які не є злочинами, – суспільно небезпечних діянь неосудних; суспільно небезпечних діянь осіб, котрі не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність; діянь, вчинених за обставин, що виклю-чають їх злочинність; діянь, які через свою малозначність не становлять суспільної небезпеки і тому не є злочинами, у тому числі і кваліфікацію посткримінальної поведінки [11, с. 9–11, 371–380; 2, с. 22]. Виходячи з цього під кримінально-правовою кваліфікацією пропонується розу-міти діяльність щодо встановлення збігу (неспівпадання) фактичних ознак вчиненого діяння і кримінально-правових ознак складу суспіль-но шкідливої (неправомірної) або соціально корисної (правомірної) поведінки, внаслідок чого визначається, яке кримінально-правове діяння вчинене і якою статтею (пунктом, частиною статті, приміткою до статті) КК воно передбачене [2, с. 22]. Інакше кажучи, кримінально-правова кваліфікація – це діяльність, пов’язана з оцінкою й юридичним закріпленням відповідності ознак вчиненого суспільно небезпечного діяння ознакам злочинного посягання, передбаченого гіпотезою норми



134

Загальної частини чи диспозицією норми Особливої частини КК Украї-ни, або ознакам незлочинного діяння, передбаченого гіпотезою норми Загальної частини КК України.

У питанні про місце кримінально-правової кваліфікації у процесі застосування заходів кримінально-правового характеру існують різні точки зору. Так, на думку В. М. Кудрявцева, кваліфікація, зокрема злочи-ну, пов’язана з вибором кримінально-правової норми і скоріше всього наближена до останньої стадії застосування норми права – прийняття рішення і видання акта, який це рішення закріплює [13, с. 21; 9, с. 13–14]. Інше бачення у А. В. Наумова та А. С. Новиченка. Дослідники вважають, що кримінально-правова кваліфікація охоплюється стадією встанов-лення правової норми, яка підлягає застосуванню, вона є формою, різ-новидом вказаної стадії. Кримінально-правова кваліфікація завершу-ється саме на стадії встановлення правової норми, оскільки зміст стадії прийняття рішення по справі – це зовсім інше. На стадії встановлення норми (коли вона приймає форму кваліфікації) визначаємо, який зло-чин вчинено і за якою статтею КК необхідно його кваліфікувати. Вона завершується, наприклад, тим, що правозастосовувач робить висновок, що вчинене винним діяння містить ознаки конкретного злочину, перед-баченого Особливою частиною КК України. На стадії рішення у справі особа, яка застосовує закон, вирішує питання про те, чи притягнути ви-нного до кримінальної відповідальності, чи звільнити його (за наявнос-ті законних підстав) від кримінальної відповідальності, яке покарання призначити йому і так далі [13, с. 21–22].

Коментуючи наведені доктринальні положення, дозволимо собі нагадати, що у теорії права, як, до речі, і в кримінально-правовій науці, панує точка зору, згідно з якою процес правозастосовної діяльності по-діляється на три основні стадії: 1) встановлення фактичних обставин справи; 2) вибір і аналіз норми права; 3) рішення справи, яке виража-ється в акті застосування права [1, с. 614–615; 17, с. 71–88]. Перші дві з вказаних стадій, зазначає С. С. Алексєєв, носять значною мірою під-готовчий характер. Вони виражають головним чином підґрунтя для застосування – фактичне (перша стадія) і юридичне (друга стадія). За-вершується процес застосування вирішенням справи, що і є, власне, за-стосуванням норми права як таким [1, с. 615]. Враховуючи підготовчий характер встановлення фактичних обставин справи та вибору і аналізу норми права, окремі науковці роблять висновок, що ці дві стадії влас-не не є стадіями процесу правозастосування. Тому стадії застосування норми права необхідно шукати у самому рішенні про реалізацію норми права, оскільки рішення справи власне і є застосуванням норми пра-ва [2, с. 82–84; 9, с. 13–14; 12, с. 210–217]. Висловлюючи своє ставлення



безпосередньо до проблематики стадій правозастосування, зазначимо, що алгоритм процесу застосування норми права, за справедливим за-уваженням Г. Ф. Шерешеневича, яскраво розкривається в діяльності суду. Так, у судовому рішенні розрізняються такі складові: а) виклад обставин справи, б) мотивування; в) юридичний висновок або рішення у вузькому сенсі слова. Будь-яке судове рішення, має силогізматичну природу. Спроби спростувати силогізматичну будову судового рішення не можуть вважатися вдалими [16, с. 699]. У зв’язку з цим складається враження, що науковці, які не підтримують виокремлення наведених перших двох стадій у процесі правозастосування, вважають, що на третій стадії, крім власне прийняття рішення у вузькому сенсі слова, фактично відбувається ще й мотивування вибору відповідної кримі-нально-правової норми. Однак, очевидно, що на третій стадії процесу правозастосування будь-яке мотивування не здійснюється. На стадії рішення справи у процесі правозастосування лише констатується факт вчинення злочинного посягання та визначається конкретний захід кримінально-правового характеру за його вчинення. До речі, Є. В. Бла-гов наголошує, що стадії застосування норми кримінального права, які, на його думку, слід шукати в самому рішенні про застосування норми права, полягають у визначенні: 1) передбаченності (або непередба-ченності) у нормі установлених фактичних обставин і 2) (або неви-значенні) заходу кримінально-правового характеру, який у цій нормі міститься [2, с. 85]. У свій час С. І. Вільнянський зазначав, що вказівка на підготовчий характер перших двох стадій застосування норми права має доволі умовний характер і не зменшує їх значення у процесі право-застосування [3, с. 8]. Враховуючи цю обставину, а також очевидну сило-гізматичну природу будь-якого судового рішення, не викликає сумніву той факт, що складові судового рішення є фактичним вираженням усіх трьох наведених стадій процесу застосування норми права. Інакше ка-жучи, рішення справи як стадія правозастосування знаходить свій зо-внішній прояв не у самому акті правозастосування як такому (єдиному акті-документі), а у резолютивній частині цього акта-документа.

Висловлюючи своє ставлення безпосередньо до місця криміналь-но-правової кваліфікації у процесі застосування будь-якого заходу кри-мінально-правового характеру, зазначимо таке. Правова кваліфікація, зазначає С. С. Алексєєв, є однією з основних власне правозастосовчих дій. Оцінка доказів переростає в юридичну оцінку всіх фактичних об-ставин, яка органічно пов’язана з вирішенням юридичної справи. Біль-ше того, остаточна правова кваліфікація відбувається в результаті вирі-шення юридичної справи, утворює важливий конститутивний момент рішення. Тут варто звернути увагу на те, що «основні стадії» покликані



136

виразити головні сторони правозастосовної діяльності. Вони являють собою свого роду «пункти знаходження» різноманітних дій із застосу-вання права. Так, важливе значення у процесі застосування норми пра-ва має юридична кваліфікація фактів. Проте вона не складає основної стадії, оскільки юридична кваліфікація – це ключовий момент як на стадії вибору і аналізу норми, так і на стадії вирішення справи [1, с. 633, 615–616]. Отже, у процесі застосування більшості заходів кримінально-правового характеру кваліфікація має місце як на стадії вибору і аналізу правової норми (попередня кваліфікація), так і на стадії рішення справи (остаточна кваліфікація).

Найпоширенішою серед науковців є точка зору, згідно з якою стаді-ями кримінально-правової кваліфікації є: 1) вибір кримінально-право-вої норми, що передбачає вчинене діяння; 2) встановлення тотожності між юридично значущими фактичними ознаками діяння й ознаками, передбаченими законом; 3) юридичне закріплення результатів кри-мінально-правової кваліфікації із складанням формули кваліфікації. Перша стадія має чотири етапи: а) упорядкування зібраних фактич-них даних; б) висунення версій кваліфікації; в) розмежування діянь; г) виявлення правової норми (норм), яка підлягає кваліфікації. Друга стадія поділяється на шість етапів: а) доведення наявності ознак скла-ду злочину; б) визначення стадії вчинення злочину; в) оцінки діяння, вчиненого спільно кількома особами; г) оцінка діяння, передбаченого кількома нормами; д) оцінка суспільної небезпечності діяння; є) визна-чення наявності обставин, що виключають злочинність діяння. Третя стадія проходить один етап – формулювання результатів кваліфікації. У свою чергу, ці результати можуть бути такими: а) наявний злочин; б) сталося діяння, вчинене у стані необхідної оборони чи за інших об-ставин, що виключають злочинність діяння; в) наявна добровільна відмова від вчинення злочину; г) встановлено діяння, яке через мало-значність не становить суспільної небезпеки; д) вчинене не має ознак будь-якого злочину, передбаченого кримінальним законом [10, с. 68–70; 11, с. 12–26]. І якщо не вщухають дискусії з приводу назв наведених ста-дій кримінально-правової кваліфікації, їх кількості, приналежності кож-ній з цих стадій певних етапів (їх найменувань та кількості), то щодо виокремлення та назви наведеної стадії кримінально-правової квалі-фікації існує певна солідарність. Юридичне закріплення результатів кваліфікації, також як і третя стадія правозастосовного процесу, знахо-дить свій прояв у резолютивній частині акта правозастосування. Однак навряд чи третій стадії кримінально-правової кваліфікації властивий етап її мотивування, на чому наполягають окремі науковці [10, с. 70; 11, с. 13, 21–26]. На наше переконання, якщо мотивування і розглядати



як етап кваліфікації, то виключно в межах її другої стадії – встановлен-ня тотожності між юридично значущими фактичними ознаками діяння й ознаками, передбаченими законом. Саме тому цей аспект ми і не відо-бражали у запропонованому вище варіанті визначення стадій та етапів кримінально-правової кваліфікації. Третя стадія кримінально-правової кваліфікації, таким чином, складається лише з одного етапу.

Взагалі необхідно розрізняти процес застосування заходу кримі-нально-правового характеру і процес кримінально-правової кваліфі-кації. Слід також відрізняти стадії застосування заходу кримінально-правового характеру від стадій кримінально-правової кваліфікації. Кримінальна-правова кваліфікація, з огляду на свою природу, може зна-ходити свій прояв лише на другій або на третій стадії правозастосовчо-го процесу. Вона відсутня на першій стадії цього процесу, адже у процесі кримінально-правової кваліфікації фактичні обставини справи не вста-новлюються, а лише відбувається їх упорядкування та виокремлення юридично значимих ознак.

Додамо, що у процесі кримінально-правової кваліфікації обставин, що виключають злочинність діяння, встановлюється і юридично за-кріплюється так званий «склад обставин, які виключають злочинність діяння», під котрим у спеціальній літературі пропонується розуміти сукупність ознак, які дозволяють не вважати злочинним заподіяння шкоди охоронюваним кримінальним законом інтересам. Деякі на-уковці такий склад ще окреслюють за об’єктивними та суб’єктивними ознаками на кшталт об’єктивних та суб’єктивних ознак кримінально-го правопорушення [2, с. 281–282]. Зауважимо, що ознаки, на підставі яких виокремлюється відповідний склад обставин, що виключають злочинність діяння, у монографічній та навчальній літературі ще іме-нують підставами та умовами їх застосування. Вказане, до речі, сто-сується і звільнення від кримінальної відповідальності різних видів, а саме примусових заходів медичного характеру, які застосовуються до неосудних осіб, примусових заходів виховного характеру, що застосову-ються до осіб, які не досягли віку, з якого настає кримінальна відпові-дальність. У зв’язку з цим зазначимо, що аналіз положень п. 3 ч. 1 ст. 372, п. 2 ч. 4 ст. 374, ст. 513 КПК України та практики врахування обставин, що виключають злочинність діяння, а також застосування примусових заходів медичного характеру, примусових заходів виховного характеру, дозволяє зробити висновок, що їх кримінально-правова кваліфікація знаходить своє чітке втілення лише на стадії вибору і аналізу право-вої норми, оскільки результати такої кваліфікації не знаходять свого фактичного відображення на останній стадії правозастосування – ви-рішення справи. У таких ситуаціях на стадії вирішення справи реально



138

робиться лише висновок щодо застосування конкретного заходу кри-мінально-правового характеру. Що стосується юридичного закріплен-ня відповідності ознак вчиненого діяння ознакам вчиненого суспільно небезпечного діяння неосудною особою, вчиненого суспільно небез-печного діяння особою, яка не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, а також ознакам діяння, вчиненого за обставин, що виключають його злочинність, то така відповідність у цьому висновку лише презюмується. Так, у мотивувальній частині ухвали Автозавод-ського районного суду м. Кременчук від 25.08.2015 р. зазначено, що суд, оцінивши та проаналізувавши у всій сукупності встановлені до-кази, зробив висновок, що ОСОБА_3, будучи неосудною особою, завдав умисне легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я, вчинивши тим самим суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки злочину, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК Украї-ни. У резолютивній частині ухвали наведений лише висновок суду щодо застосування відносно неосудного ОСОБА_3 примусового заходу медичного характеру у виді надання амбулаторної психіатричної до-помоги в примусовому порядку [14]. Інший приклад, у мотивувальній частині ухвали Балакліївського районного суду Харківської області від 13.08.2015 р. зазначено, що судом встановлено, що ОСОБА_8 вчинив суспільно небезпечне діяння, передбачене ч. 2 ст. 286 КК України, у віці 14 років. У резолютивній частині ухвали міститься висновок щодо за-стосувати до малолітнього ОСОБА_8 примусового заходу виховного ха-рактеру у виді передачі малолітнього під нагляд батькам, а саме матері ОСОБА_4, строком на 2 (два) роки [15].

Із наведених прикладів судової практики видно, що в резолютив-ній частині судових рішень безпосередній висновок щодо вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого відповідною статтею Особливою частиною КК України, відсутній. На нашу думку, це можна пояснити тим, що юридичному закріпленню результатів кваліфікації згідно з чинним законодавством підлягає лише висновок щодо від-повідності вчиненого діяння ознакам конкретного складу злочину, передбаченого певною статтею (частиною статті) Особливої частини КК України (висновок щодо наявності злочину). Однак, враховуючи той факт, що кримінально-правова кваліфікація не обмежується кваліфіка-цією злочинів, було б логічним у резолютивній частині судових рішень у конкретних випадках все ж таки відображати результати кваліфікації діянь, які не є злочинами. Отже, у процесі правозастосовної діяльності кримінально-правова кваліфікація суспільно небезпечної поведінки неосудної особи та особи, яка не досягла віку, з якого настає криміналь-на відповідальність, сьогодні має свої особливості.



Висновки та перспективи подальших досліджень. Вищевикла-дене дозволяє зробити такі висновки: 1) кримінально-правова кваліфі-кація є частиною процесу правозастосування; 2) кримінально-правовій кваліфікації може підлягати суспільно небезпечна (неправомірна) або соціально корисна (правомірна) поведінка фізичної особи, а також сус-пільно небезпечна (неправомірна) поведінка фізичної особи, здійснена в інтересах або від імені юридичної особи; 3) у процесі застосування більшості заходів кримінально-правового характеру вона має місце як на стадії вибору і аналізу правової норми (попередня кваліфікація), так і на стадії вирішення справи (остаточна кваліфікація); 4) винятками є випадки кваліфікації суспільно небезпечних діянь неосудних, а також суспільно небезпечних діянь осіб, котрі не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність; у цих випадках кваліфікація суспільно небезпечних діянь сьогодні відбувається лише на стадії вибору і аналі-зу правової норми.


1. Алексеев С. С. Собрание сочинений : курс лекций в 10 т. / С. С. Алек-сеев. – Москва : Статут, 2010. – Т. 3: Проблемы теории права. – 781 с.

2. Благов Е. В. Применение уголовного права (теория и практика) : [монография] / Е. В. Благов. – Санкт-Петербург : Юридический центр Пресс, 2004. – 505 с.

3. Вильнянский С. И. Применение норм советского социалистичес-кого права / С. И. Вильнянский // Ученные записки Харковского юридического института имени Л. М. Кагановича. – 1956. – Вып. 7. – С. 3–18.

4. Колосовский В. В. Квалификационные ошибки : монография / В. В. Колосовский. – Санкт-Петербург : Юридический центр Пресс, 2006. – 157 с.

5. Колосовский В. В. Теоретические проблемы квалификации уголовно-правовых деяний : монография / В. В. Колосовский. – Мо-сква : Статут, 2011. – 398 с.

6. Корнеева А. В. Теоретические основы квалификации преступле-ний : учеб. пособие / А. В. Корнеева ; под ред. А. И. Рарога. – Москва : ТК Велби, Изд-во Проспект, 2008. – 176 с.

7. Кримінальний кодекс України : Закон України від 05.04.2001 р. № 2341-ІІІ ; ред. від 01.01.2016 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2341–14/page.

8. Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13.04.2012 р. № 4651-VI ; ред. від 13.01.2016 р. [Електронний ре-



140

сурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4651-17/page.

9. Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений / В. Н. Кудрявцев. – 2-е изд., перераб. и доп. – Москва : Юристъ, 2004. – 304 с.

10. Кузнецов В. В. Теорія кваліфікації злочинів : підручник / В. В. Кузне-цов, А. В. Савченко ; за заг. ред. Є. М. Моїсеєва та О. М. Джужи ; наук. ред. І. А. Вартилецька. – Київ : Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2008. – 300 с.

11. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації : навч. посібник / В. О. Навроцький. – [2-е вид.]. – Київ : Юрінком Інтер, 2009. – 512 с.

12. Наден О. В. Теоретичні основи кримінально-правового регулюван-ня в Україні : монографія / О. В. Наден. – Харків : Право, 2012. – 272 с.

13. Наумов А. В. Законы логики при квалификации преступлений : учеб. пособие / А. В. Наумов, А. С. Новиченко. – Москва : Юрид. лит., 1978. – 104 с.

14. Ухвала Автозаводського районного суду м. Кременчук від 25.08.2015 р. по справі № 524/5946/15-к [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень : [веб-сайт]. – Режим до-ступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/48940215.

15. Ухвала Балакліївського районного суду Харківської області від 13.08.2015 р. по справі № 610/1112/15-к [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень : [веб-сайт]. – Режим до-ступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/48423214.

16. Шершеневич Г. Ф. Общая теория права : учебник / Г. Ф. Шершене-вич. – Вып. 3, 4. – Москва: издание Бр. Башмаковых, 1912. – 814 с.

17. Ященко А. М. Застосування заходів кримінально-правового харак-теру : монографія / А. М. Ященко. – Харків : ХНУВС, 2014. – 388 с.

18. Ященко А. М. Деякі міркування щодо співвідношення криміналь-но-правових наслідків із заходами кримінально-правового харак-теру / А. М. Ященко // Проблеми науки кримінального права та їх вирішення у законотворчій діяльності : матер. міжнар. наук.-практ. конф., 8–9 жовт. 2015 р. / редкол. : В. Я. Тацій (голов. ред.), В. І. Бори-сов (заст. голов. ред.) та ін. – Харків : Право, 2015. – С. 229–233.




Ященко Андрей Николаевич,доктор юридических наук, доцент (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

МЕСТО УГОЛОВНО-ПРАВОВОЙ КВАЛИФИКАЦИИ В ПРОЦЕССЕ ПРИМЕНЕНИЯ МЕР УГОЛОВНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРА

На основании анализа действующего Уголовного процессуального ко-декса Украины, практики применения отдельных мер уголовного-право-вого характера, а также доктринальных точек зрения формулируются обобщающие выводы относительно места уголовно-правовой квалифи-кации в процессе применения мер уголовно-правового характера.

Ключевые слова: квалификация, меры уголовно-правового харак-тера, применение нормы права.

Andrii M. Yashchenko, Doctor of Law, associate professor(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

THE PLACE OF CRIMINAL AND LEGAL QUALIFICATION IN THE PROCESS OF IMPLEMENTING MEASURES OF CRIMINAL AND LEGAL NATURE

On the basis of the analysis of the current Criminal procedural Code of Ukraine, the practice of implementing some measures of criminal and legal nature as well as doctrinal points of view the author formulates generalized conclusions about the place of criminal and legal qualification in the process of implementing measures of criminal and legal nature. In particular, it is noted that criminal and legal qualification is a part of the process of legal enforce-ment. In other words, the process of implementing the law norm is not exhaust-ed with criminal and legal qualification. In this regard, the author stresses that any measure of criminal and legal nature finds its form in various norms of the General Part of the Criminal Code of Ukraine, in particular, norms that declare penalties, types of compulsory measures of educational and medical nature, as well as types of measures of criminal and legal nature concerning legal entities; the norms regulating the individualization of punishment, individualization of compulsory medical measures and measures of criminal and legal nature con-cerning legal entities; norms regulating the exemption from punishment and serving it; norms regulating the exemption from criminal liability or the gener-al exclusion of such liability, etc. Since the law norm with all its components is a form of expressing any measure of criminal and legal nature, it is noted that the problem of determining the place of criminal and legal qualification in the process of implanting the measures of criminal and legal nature is obvious.

The author draws attention to the fact that socially dangerous (illegal) or socially useful (lawful) conduct of an individual and socially dangerous (illegal)



142

behavior of an individual, carried out for the benefit or on behalf of a legal enti-ty may be the subject of criminal and legal qualification.

Thus, it is stated that criminal and legal qualification – is an activity re-lated to the assessment and legal fixing of the compliance of the features of committed socially dangerous act with the features of criminal assault provided by the hypothesis of the General Part or the norm’s disposition of the Special Part of the Criminal Code of Ukraine, or with the features of non-criminal action under the norm’s hypothesis of the General Part of the Criminal Code of Ukraine. It is also noted that in the process of implementing most of measures of criminal and legal nature the qualification finds its place both at the stage of selection and analysis of a legal norm (preliminary qualification) and at the stage of solv-ing the case (final qualification). Exceptions are cases of qualification of socially dangerous acts of insanes and socially dangerous acts of persons who have not attained the age of criminal liability; in these cases, the qualification of socially dangerous acts finds its place on the stage of selection and analysis of a legal norm. However, considering the fact that criminal and legal qualification is not limited by qualification of offenses, it is offered to state the results of qualifica-tion of acts that are not crimes in the operative part of judgments in specific cases.

Key words: qualification, measures of criminal and legal nature, imple-mentation of the law norm.

СучаСні теоретичні та Прикладні Проблеми кримінології 143

Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінології

УДК [343.97:343.349](477)

Антон Володимирович Байлов, кандидат юридичних наук, доцент(Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

Павло Володимирович Сахута(Харківський національний університет

внутрішніх справ, Харків)

КРИМІНОГЕННИЙ ПОТЕНЦІАЛ ДІЯЛЬНОСТІ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Стаття присвячена характеристиці криміногенного потенціалу діяльності засобів масової інформації. До-водиться, що разом із позитивними складовими, які визначаються інституціоналізацією ліберальних сус-пільних інституцій, засоби масової інформації здатні продукувати криміногенні ризики як загальносоціаль-ного, так і групового рівня відтворення. Відстоюється думка про те, що за певних умов вказані ризики здатні інтегруватися безпосередньо до детермінаційного комплексу злочинності шляхом поширення культу насильства й жорстокості, підсилення ефектів при-

© Байлов А. В., Сахута П. В., 2016

СучаСні теоретичні та Прикладні Проблеми кримінології


144

зонізації, феномену звикання до злочинності, а також конструювання викривленої соціальної реальності.

Ключові слова: засоби масової інформації, інформаційно-психологічний вплив, криміногенний потенціал, злочинність, призоні-зація, конструювання.

Постановка проблеми. У сучасних умовах формування інформа-ційного суспільства в Україні все більш значущою стає роль засобів масової інформації (далі – ЗМІ) як чинника конструювання соціальної реальності. Це зумовлюється тим, що використання інформаційних джерел детермінується не лише соціокультурними факторами, існуван-ням особи в інформаційному суспільстві, а й необхідністю задоволення когнітивних потреб, орієнтування в соціальному просторі, узгодження власної діяльності з відповідним контекстом. При цьому засоби масової інформації є одними з найбільш доступних та впливових для широких верств населення. Разом із тим зауважимо, що здатність швидко і у великих масштабах поширювати інформацію має не лише позитивні результати, а й окремі негативні наслідки, у тому числі й криміноген-ного характеру. Особливо яскраво останні проявляються в площині стимулювання масових агресивних реакцій, ворожості, корисливості та культу споживацтва. На окрему увагу в цьому аспекті також заслу-говують випадки використання засобів масової інформації для орга-нізації та здійснення інформаційно-психологічний впливу у форматі безструктурного управління, що має високий криміногенно детермі-наційний потенціал та здатне відтворювати, продукувати глибинні суспільні протиріччя, живити конфліктне підґрунтя в системі взаємодії великих соціальних груп. Викладені обставини диктують необхідність у формуванні сучасного кримінологічного знання, яке забезпечило б комплексний опис, пояснення та прогнозування напрямів розгортання, реалізації криміногенного потенціалу діяльності ЗМІ і заходів протидії цим процесам.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Різні аспекти криміно-генного інформаційно-психологічного впливу, у тому числі й ЗМІ, були в центрі уваги у працях таких вчених, як Г. Гербнер, П. Винтерхофф-Шпурк, С. Фешбах, Л. Берковиц, Г. Шиллер, С. Кара-Мурза. Свій внесок у вивчення проблем інформаційно-психологічного впливу також зро-били С. Зелінський, Д. Майерс, М. Познер, Є. Павлова, С. Томпсон, Дж. Брайант та ін. Завдяки розробкам таких науковців, як В. Винєвський, В. Дрьомін, Ю. Гололобова та ін. отримав новий напрямок і аналіз кри-мінологічних аспектів діяльності ЗМІ, і пошук шляхів вирішення цього питання. Незважаючи на численні публікації з цієї теми, слід все ж таки



визнати відсутність комплексних напрацювань, які стосувалися б су-часних проявів та напрямів розкриття криміногенного потенціалу ЗМІ, що особливо актуально в сучасних умовах поширення нетрадиційних (гібридних) форм агресії у міждержавних відносинах.

Метою статті є визначення сутності та форм прояву криміногенно-го потенціалу діяльності засобів масової інформації.

Виклад основного матеріалу. У науці кримінології криміногенний потенціал визначається як категорія, що відображає рівень прихованої можливості особистісного й масового порушення моральних заборон і правових (у тому числі й кримінально-правових) норм. Це здатне про-явитися (і проявляється) за певних умов і зазнає кількісно-якісної інтер-претації. Як зазначає В. В. Голіна, категорія «криміногенний потенціал» охоплює різні за ступенем суспільної небезпечності і правового регулю-вання самостійні (хоча часто і взаємопов’язані) фрагменти дійсності – як кримінально-правові, іменовані збірним терміном «злочинність», так і ті, які можуть бути розглянуті законодавцем щодо їх криміналі-зації або деліктолізації (тобто можуть знайти кримінально-правові чи адміністративно-правові формалізовані ознаки, що підлягають фіксації відповідними органами), і ті, які загрожують порушенням моральних і правових імперативів та норм [1, с. 168–169]. Погоджуючись у цілому із вченим, зауважимо, що діяльність ЗМІ також має криміногенний потен-ціал, що у змозі реалізуватися та набути повноцінного детермінуючого для злочинності значення.

Засоби масової інформації – це засоби, призначені для публічного поширення друкованої або аудіовізуальної інформації з метою її до-ведення до необмеженого кола осіб [2]. Згідно із законодавчим визна-ченням мас-медіа як соціальний інститут у суспільстві виконує свою головну функцію – інформування, тобто задоволення інформаційних потреб. Потік інформації може мати різний зміст, і не завжди він є соці-ально корисним. Його аналіз можливо здійснити на двох рівнях: макро- та мікросоціальному. Медіавплив на мікрорівні (індивідуальному) до-кладно описує психолого-аналітична схема Дж. Комстока, згідно з якою перейняття моделі поведінки глядачем залежить від якісних харак-теристик медіаобразу. Чим він є реалістичнішим, тим більшим є його психологічний вплив на реципієнта. На суспільному рівні медіавплив пояснюється моделлю, розробленою М. де Флером та С. Болл-Рокешем, яка ґрунтується на констатації та описі залежності суспільства від ЗМІ як основного джерела інформації [3, с. 27–29].

Таким чином, дворівнева модель медіавпливу пояснює механізм інформаційно-психологічного впливу ЗМІ на особистість та суспільство



146

в цілому. На цих же рівнях формується і криміногенний потенціал ді-яльності ЗМІ. Розглянемо детальніше кожен.

Перший (індивідуальний) рівень багато в чому залежить від осо-бистісних якостей реципієнта, тому однозначно не можна говорити про можливі наслідки впливу інформації для кожної окремої особи, про те, як вона позначиться на особі, чи буде сприяти розвитку, сти-мулюванню, закріпленню в неї антисуспільних настанов та інших осо-бистісних факторів криміналізації. Натомість можемо констатувати, що криміногенний потенціал діяльності ЗМІ більш виразно проявляє себе в аспекті детермінації масових асоціальних практик за такими основними напрямами.

1. Емоційне розбещення аудиторії ЗМІ: пропагування культу насиль-ства й жорстокості сприяє закріпленню нормативних моделей агре-сивної поведінки. Зауважимо, що сцени агресії та насильства, а також сцени сексуального характеру, що поширюються ЗМІ, емоційно розбе-щують суспільство, формують стандарти агресії й насильства. Останні набувають інструментальних рис у системах соціальної дії; їх операці-оналістський характер продукує підвищення агресивного потенціалу суспільства в цілому.

Концепція соціально-психологічної когніції, а також її криміно-логічне крило у вигляді теорій інтеракції Е. Сатерленда, Е. Лемета розкривають механізм сприйняття та стереотипізації поведінкових реакції особи та роль у їх становленні зовнішнього інформаційного впливу. У зоні ризику емоційного розбещення згідно з цією теорією перебувають ті особи, які постійно отримують інформацію відпо-відного змісту [4, с. 198]. У більшості досліджень наголошується, що демонстрація пропагування насильства в засобах масової інформації має середньо-статистичні показники впливу на рівень агресивнос-ті людини, коливаючись у діапазоні від слабкого до середнього, але навіть слабкий вплив не обов’язково є незначним [5, с. 247]. Схиль-ність до сприйняття емоційно насиченої інформації – глибинна якість психіки, що виникла раніше здатності аналітично мислити. Рівень психічного сприйняття й відображення зовнішнього світу, пов’язаний із безпосередніми контактами людини із зовнішнім світом, він є пер-шим і простішим, у порівнянні з мисленням, пізнавальним психічним процесом відображення в мозку людини окремих властивостей пред-метів і явищ при їх прямій дії на її органи чуттів. Додамо, що чуттє-вий рівень – найпростіша пізнавальна діяльність, через яку і тварина, і людина отримують елементарні відомості про зовнішнє середовище і стани свого організму, йдеться про відчуття запаху, смаку, дотику, шуму, вібрації, тепла чи холоду, болю, розташування тіла в просторі



тощо. Завдяки цьому виникає елементарний чуттєвий (сенсорний) образ, що можна назвати ґрунтом, на якому будується образ світу, чут-тєва тканина свідомості індивіда. Отже, особа реагує швидше та більш безпосередньо [6, с. 85].

Мас-медіа має широкий арсенал методів і видів інформаційно-психологічного впливу. Одним із видів є «ефект праймінгу», який по-лягає у сприйнятті інформації, яка викликає в особи визначений асо-ціативний ряд з переглянутим та створює відчуття реальності подій, закріплює усталені емоційні зв’язки. Переглядаючи сцени насильства, особа асоціює їх із ситуаціями зі свого життєвого досвіду, що накладає відбиток на її психічний стан та поведінкові реакції. Такий ефект може викликати небажану асоціальну поведінку. Одним із найгірших наслід-ків даного ефекту вважаються злочини-копії [7, с. 66–70].

Мотивація особи до вчинення подібних злочинів наочно пояснюєть-ся також й за допомогою теорії соціальних моделей поведінки А. Банду-ри. Глядачі сприймають агресивні манери поведінки та запам’ятовують їх як потенційні зразки майбутньої поведінки. За певних обставин особи із прихованою агресією (із високим агресивним потенціалом) дотримуються цієї моделі поведінки. Якщо агресивна поведінка стає со-ціально успішною, тобто агресор досягає мети, то вона перетворюється на репертуар його поведінки [4, с. 201].

Розглядаючи проблему емоційного розбещення внаслідок діяль-ності ЗМІ, варто звернутися й до основних положень теорія встанов-лення пріоритетів, що найчастіше використовується для висвітлення новин. Прихильники цієї теорії керуються в першу чергу тим, що не-можливо суттєво вплинути на громадську думку за допомогою ЗМІ, якщо діяти безпосередньо. До того ж існує реальна можливість у певній мірі спрямовувати користувачів мас-медіа, активно поширюючи більш важливу інформацію за допомогою ЗМІ [7, с. 79]. Так, на прикладі теле-бачення, яке в своєму «полюванні за глядачем» зловживає показом не-звичайних, сенсаційних подій, можна побачити, як спотворюється образ реальності. Однак важливіше інше: найлегший спосіб привернути увагу глядача, а отже, і рекламодавця – звернутися до прихованих, витісне-них, бажань, які містяться в підсвідомості, подіяти на емоційну сферу людини, яка легше піддається інформа-ційному впливу і є запорукою збереження інформації. Симптоматичним у цьому аспекті виглядає підхід одного з телепродюсерів, який у своєму інтерв’ю зауважив таке: «Ринок змушує мене шукати і показувати мерзенні сенсації; який мені сенс показувати священика, який вчить людей добру, – це банально; а ось якщо десь священик зґвалтував малолітню дівчинку, а ще краще хлопчика, а ще краще стареньку, то це викличе інтерес, і я шукаю такі



148

сенсації по всьому світу. А світ великий, і такого матеріалу для ТБ ви-стачає [8, с. 167].

На окрему увагу в цьому аспекті заслуговує вплив мас-медіа на не-повнолітніх. Соціалізаційні процеси, що тривають у 14–16-річному віці, складають так званий «мінімум особистості», а «мінімум соціальної зрі-лості» формується у віці 16–18 років. Однак саме в цей віковий період становлення особистості неповнолітні є вкрай вразливими, непере-бірливими, некритичними щодо впливу ЗМІ та ставлення до їх діяль-ності. При цьому інформаційна продукція з елементами насильства та жорстокості формує стереотипи поведінки неповнолітніх, у тому числі протиправної [4, с. 88]. Саме з огляду на це неповнолітні вважаються групою підвищеного ризику, оскільки мас-медіа впливають і на вихов-ний процес, часто деформуючи його. Діти, які періодично сприймають насильство із джерел ЗМІ, засвоюють агресивні сценарії, що визначають насильство як прийнятний, ординарний спосіб вирішення міжособис-тісних проблем [5, с. 280].

Таким чином, емоційне розбещення інструментами ЗМІ на масово-му рівні варто визнати чинником детермінації агресивно-насильниць-ких злочинів, а також інших насильницьких асоціальних практик, зо-крема, й фонових для злочинності явищ – насильства в сім’ї, расизму та ксенофобії, суїцидальності тощо.

2. Підсилення ефектів призонізації населення. Відомо, що деякі ЗМІ є фактором поширення окремих складових кримінальної субкультури. У засобах масової комунікації й інформації шкідлива інформація набу-ває характеру довготривалої дії і несе опосередковані загрози: пропа-ганду кримінальної субкультури, романтизацію злочинності, що прива-блює молодь, особливо неповнолітніх, схиляння на бік тих, хто живе за законами злочинного світу, «тюремного закону» [9, с. 329]. Проведене Д. І. Перепелицею комплексне дослідження призонізації у механізмі криміногенної детермінації, дало вченому підстави стверджувати, що умовами загострення існуючих ефектів призонізації поза криміналь-но-виконавчими установами є вихід кримінальної субкультури за межі її природного ареалу та поширення на масову культуру (у тому числі й за допомогою ЗМІ), а також соціальне конструювання негативних від-ношень антисуспільних соціально-психологічних образів звільнених із місць позбавлення волі, їх стигматизація, відторгнення від соціального середовища [10, с. 148]. Таким чином, вплив кримінально-субкультур-них зразків на широку аудиторію сприяє узвичаєнню низки образів відверто антисуспільного, злочинного життя, виправдуванням його та героїзацією тюремного досвіду. Це підживлює криміналізацію суспіль-ства в цілому.



3. Конструювання викривленої соціальної реальності як наслідок діяльності ЗМІ. Останні часто долучаються до процесів реалізації по-літичних технологій. Саме тому незалежність мас-медіа припиняється там, де починаються корпоративно-управлінські інтереси.

До речі, конструювання соціальної дійсності означає цілеспря-моване створення та масове поширення інформаційного продукту певного змісту з метою його донесення до якомога ширшої аудиторії задля формування впевненості в його істинності та перенасичення інформаційного простору. Конструювання соціальної дійсності до-сягається засобами перспективного (освіта) та поточного інформа-ційного впливу (фрейминг новин, «експерті оцінки» подій, процесів тощо) [11, с. 120–121]. Крім того, активне наповнення медіапростору величезними масивами суперечливих фактів, замовних експертних оцінок, соціологічних прогнозів і формування на цій основі необхідної реакції соціуму на ті чи інші події в державі суттєво розхитує і дестабі-лізує суспільство [12, с. 154].

Відомо, що ЗМІ часто використовуються для дезінформації на-селення з метою продукування згоди на прийняття непопулярних у звичайних умовах рішень органами державної влади, окремими суб’єктами безструктурного управління (фінансово-промисловими групами, зовнішньополітичними акторами тощо). Завдяки насиченню інформаційного простору відомостями викривленого змісту (у тому числі й фактологічно об’єктивного, однак такого, що супроводжу-ється сугестивною інтерпретацією) відбувається цілеспрямоване моделювання особливої соціальної реальності на підставі масової дезінформації населення про події політичного, економічного зна-чення, історичні факти тощо. Суттєву роль в цьому процесі відіграє узгоджена політика щодо новинної картини. На позначення останньої в науці зазвичай використовують термін «фрейминг новин», під яким розуміють сприйняття новин та сюжетних ліній у межах знайомих контекстів. Створення фреймів може бути спрямоване на те, щоб по-силити розуміння, або ж створити когнітивні ярлики та поєднання кількох сюжетів в єдиному контексті. Як стверджує Дж. Ліллекер, дже-релом фреймів вважається саме спосіб подачі інформації. Наприклад, акцентування уваги на процесі політичної діяльності, а не на її зміс-ті [11, с. 122]. Прийом «експертних оцінок», про використання якого вже згадувалося, стає у нагоді, якщо необхідно підвищити значущість і достовірність інформації, при цьому наголошується на авторитет-ності експерта, який надає оцінку. Таким чином, інформація, що по-ширюється, є викривленою та переробленою для певної мети. На цій підставі відбувається формування й підживлення суспільних протиріч



150

між соціальними групами, відмінними за базовими настановами щодо тлумачення об’єктивної інформації. Звідси – поширення ксенофобії, кримінального екстремізму, тероризму, у тому числі й на підставі сти-муляції ресентименту.

4. Продукування феномену звикання до злочинності, яке стає мож-ливим через забезпечення перманентної присутності і перенасиченості відомостями про неї в інформаційному просторі, демонстрацію різних типів агресивної злочинної поведінки. Мова йде про поширення інфор-мації про злочинність, внаслідок чого формується феномен звикання до злочинності. Кримінальна активність розглядається як норма життя, що сприяє розвитку правового нігілізму, знецінення значення інститу-тів соціального контролю і т.п.

Симптоматичним у цьому контексті видається поширення со-ціально-психологічних станів «негромадянськості», індиферентного ставлення пересічного українця до системних інституційних транс-формації, соціопсихічний феномен гіпертрофованого песимізму. Про це свідчать дані соціологічного моніторингу суспільства: 61,2% опи-таних вважають, що в Україні не забезпечується дотримання прав та свобод людини; на тому, що не вистачає стабільності в державі та суспільстві, акцентують 72,2% опитаних. Причому такі ментальні особливості межують з правовим негативізмом – скептичним став-ленням до права, повною зневірою в його потенційних можливостях, усвідомлене ігнорування вимог закону. Це може мати явні або прихо-вані форми прояву, викликані різними мотивами: від політичних до зухвалої впевненості у власній безкарності, тобто до усвідомленого заперечення законів супроводжується наявністю умислу на скоєння правопорушення, а така форма деформації правосвідомості є злочин-ною [13, с. 55–56].

Висновки та перспективи подальших досліджень. Підсумову-ючи викладене, зазначимо, що діяльність ЗМІ, разом із позитивними складовими, що визначаються інституціоналізацією ліберальних сус-пільних інституцій, має і яскраво виражений криміногенний потенціал, який поширюється каналами інформаційної причинності. За визначе-них умов він здатен інтегруватися безпосередньо до детермінаційного комплексу злочинності шляхом поширення культу насильства й жор-стокості, підсилення ефектів призонізації, феномену звикання до зло-чинності, а також конструювання викривленої соціальної реальності. Перспективними напрямами для подальших досліджень є деталізація характеристики кожного з цих напрямів реалізації криміногенного по-тенціалу діяльності ЗМІ та вироблення заходів протидії його відтво-ренню.




1. Голіна В. В. Криміногенний потенціал суспільства: поняття, зміст, форми реалізації / В. В. Голіна // Проблеми законності : акад. зб. наук. пр. / Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Я. Мудрого». – Харків : Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого», 2012. – Вип. 119. – С. 166–176.

2. Про інформацію : Закон України від 02.10.1992 р. № 2657–XII [Елек-тронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/265712/08.02.16/22:52.

3. Дженнингз Б. Основы воздействия СМИ / Б. Дженнингз, Т. Сузан : пер. с англ. – Москва : Издательский дом «Вильяме», 2004. – 432 с.

4. Винтерхофф-Шпурк П. Медиапсихология. Основные принципы / П. Вин-терхофф-Шпурк: пер. с нем. – Харьков : Гуманитарный Центр, 2007. – 288 с.

5. Берковиц Л. Агрессия : причины, последствия и контроль / Л. Бер-ковиц. – Санкт-Петербург : Прайм-ЕВРОЗНАК, 2001. – 512 с.

6. Пшенична Т. О. Теоретична модель явища впливу на емоції адресата масового повідомлення / Т. О. Пшенична // Наукові записки Інсти-туту журналістики : наук. збірник / за ред. В. В. Різуна ; КНУ імені Тараса Шевченка. – Київ, 2010. – Т. 40. – Липень–вересень. – С. 85–89.

7. Осипова Н. Г. Средства массовой информации в современном об-ществе: теоретико-методологический анализ новейших подходов / Н. Г. Осипова, Е. И. Юрченко // Вестник Московского университета. Серия 18. – 2010. – № 1. – С. 64–85.

8. Кара-Мурза С. Манипуляция сознанием / С. Кара-Мурза. – Москва : Эксмо, 2009. – 447 с.

9. Перепелиця Д. І. Призонізація в механізмі криміногенної детерміна-ції: характеристика та протидія: дис. … канд. юрид. наук. : 12.00.08 / Дмитро Іванович Перепелиця; Харків. нац. ун-т внутр. справ. – Хар-ків, 2014. – 214 с.

10. Дремин В. Н. Преступность как социальная практика : институ-циональная теория криминализации общества : [монография] / В. Н. Дремин. – Одесса : Юрид. лит., 2009. – 616 с.

11. Орлов Ю. В. Політико-кримінологічний аналіз проявів безструктур-ного соціального управління / Ю. В. Орлов // Вісник Кримінологіч-ної асоціації України : збірник наукових праць [редкол. Л. М. Дави-денко, Т. А. Денисова, О. М. Джужа та ін.]. – 2013. – № 5. – Харків : Золота миля, 2013. – С. 118–127.

12. Гіда О. Ф. Інформаційно-психологічні атаки як одна з форм реаліза-ції технологій деструктивного впливу на суспільство / О. Ф. Гіда //



152

Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і прак-тика) : наук.-практ. журн. / Рада нац. безпеки і оборони України, Міжвід. наук.-дослід. центр з проблем боротьби з орг. злочинніс-тю. – Київ : Міжвід. наук.-дослід. центр з проблеми боротьби з орг. Злочинністю, 2015. – № 1 (34). – С. 153–158.

13. Бурдоносова М. А. Правовий нігілізм як форма деформації право-вої свідомості населення / М. А. Бурдоносова // Держава і право. Юридичні і політичні науки. – Вип.45. – Київ : Ін-т держави і права НАН України, 2009. – С. 54–60.


Антон Владимирович Байлов,кандидат юридических наук, доцент(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина);Павел Владимирович Сахута(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

КРИМИНОГЕННЫЙ ПОТЕНЦИАЛ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ СРЕДСТВ МАССОВОЙ ИНФОРМАЦИИ

Статья посвящена характеристике криминогенного потенциала деятельности средств массовой информации. Доказывается, что наря-ду с положительными составляющими, которые определяются инсти-туционализацией либеральных общественных институций, средства массовой информации способны продуцировать криминогенные риски как общесоциального, так и группового уровня воспроизводства. Отста-ивается мысль о том, что при определенных условиях указанные риски способны интегрироваться непосредственно в детерминационные ком-плексы преступности путем пропаганды культа насилия и жестокости, усиления эффектов призонизации, феномена привыкания к преступно-сти, а также конструирования искривленной социальной реальности.

Ключевые слова: средства массовой информации, информацион-но-психологическое воздействие, криминогенный потенциал, преступ-ность, призонизация, конструирование.



Anton V. Bailov,candidate of law sciences, associate professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine);Pavlo V. Sakhuta(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

CRIMINOGENIC POTENTIAL OF THE MASS MEDIA ACTIVITIESThe article is focused on the characteristics of criminogenic potential of the

mass media activities. It is proved that along with the positive elements, which are defined by the institutionalization of liberal social institutions, the mass media is able to produce criminogenic risks of both generally social and group level resto-ration. The author argues for the idea that these risks under certain conditions can be directly integrated into the determination complex of crime by spreading the cult of violence and cruelty, strengthening the effects of prisoning, the phenome-non of getting used to crime and construction of the social reality curve.

Emotional abuse of the mass media audience is in promoting the cult of vi-olence and cruelty, which contributes to the consolidation of regulatory models of aggressive behavior. It is grounded that the scenes of aggression and violence, as well as sex scenes, spread by the mass media emotionally abuse the society, regulatory standards of aggression and violence are formed. The latter acquire instrumental features in the system of social action; their operational nature promotes the growth of aggressive potential of the society in the whole.

Strengthening of the effects of prisoning of public is in spreading some com-ponents of the criminal subculture by the mass media. The terms of aggravation of existing tendencies of prisoning outside the penal institutions are the outgo of the criminal subculture beyond its natural range and spread on the mass culture, including through the mass media. The influence of criminal and subcul-tural samples for a broad audience promotes that a number of images of frankly antisocial, criminal life become currently positive and glorification of prison experience. This cultivates the basis of criminalization of the society in general.

Construction of social reality curve is in purposeful creation and mass dissemi-nation by the mass media of information curve about the events and their interpre-tation on certain frames. On this basis, there is a formation and cultivation of social contradictions between social groups that differ in the basic settings on the inter-pretation of the objective information. Hence – there is the spread of xenophobia, criminal extremism, terrorism, including on the basis of ressentiment stimulation.

The elaboration of the phenomenon of addiction to crime caused by guar-anteeing permanent presence of eventful information about it within the media space, aggressive demonstration of various types of criminal behavior, spread-ing information about crime, results to the formation of the phenomenon of ad-diction to crime. Criminal activity is considered as the life norm that promotes legal nihilism, the depreciation of the value of institutions of social control, etc.

Key words: mass media, information and psychological impact, crimino-genic potential, crime, prisoning, construction.



154

УДК 343.915 (477)

Ірина Олександрівна Бандурка, кандидат юридичних наук(Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

КРИМІНОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ

У статті здійснена спроба надати кримінологічну характеристику особи неповнолітнього злочинця, роз-глянуті причини та умови, що спонукають неповно-літніх до вчинення протиправних діянь, підкреслена необхідність прийняття комплексних заходів із проти-дії злочинності неповнолітніх, використовуючи їх кри-мінологічну характеристику.

Ключові слова: характеристика, неповнолітні, злочинець, злочин-ність, причини та умови, протидія.

Постановка проблеми. Злочинність неповнолітніх в Україні як частина (вид) злочинності у широкому розумінні виникає та розви-вається під впливом тих же детермінант. Проте, як і будь-яке явище, вона має і специфічні причини і умови, які знаходять своє відображен-ня у рівні, структурі, мотивації, динаміці злочинів неповнолітніх і під впливом яких формується злочинна поведінка неповнолітніх. Вивчен-ня причин і умов злочинності неповнолітніх залишається актуальним і нині, з огляду на її особливу небезпечність для розвитку суспільства.

Мета статті полягає у вивченні особливості кримінологічної харак-теристики злочинів неповнолітніх, спричинені їх певними особистісни-ми рисами та правовим статусом у суспільстві.

© Бандурка І. О., 2016



Аналіз останніх досліджень і публікацій. Злочинності неповно-літніх у цілому та в її окремим видам приділяли увагу О. М. Бандурка, Є. М. Блажівський, Ю. С. Завгородня, О. М. Литвинов, А. П. Закалюк, О. М. Литвак, В. В. Голіна, О. С. Стеблинська, Н. С. Юзікова, В. Б. Харченко, О. О. Ходимчук та ін. Названі вчені зробили вагомий внесок як у вивчен-ня детермінант злочинності неповнолітніх, так і розробку заходів про-тидії злочинам неповнолітніх. З огляду на ситуацію у країні вважаємо за доцільне додатково висвітлити питання кримінологічної характе-ристики неповнолітнього злочинця в сучасних умовах.

Виклад основного матеріалу. Упродовж 2015 р. у Харківській об-ласті до Єдиного реєстру досудових розслідувань було внесено 40949 кримінальних правопорушень, з яких 967 (2,4%) особливо тяжких та 12931 тяжкий злочин (31,6%).

Неповнолітніми у 2015 р. у Харківській області вчинено 436 зло-чинів, а у 2014 р. – 539, або 2,9% від загальної кількості злочинів, торік 3,1%, в Україні – 4,1%.

Найбільша питома вага злочинності неповнолітніх у Сахновщин-ському (10,6%), Дергачівському (7%), Лозівському (6,4%), Валківському (6,4%), Нововодолазькому (6,4%), Первомайському (5,9%) районах об-ласті.

Серед постраждалих від злочинних дій 1331 учень та неповноліт-ній студент, із них учнів середніх навчальних закладів – 294, ПТУ – 153, вищих навчальних закладів (всіх рівнів акредитації) – 784. У цілому 549 неповнолітніх притягнуто до кримінальної відповідальності.

За об’єктом злочини, вчинені неповнолітніми на території області, можна розподілити так: тяжкі та особливо тяжкі – 226, умисні вбив-ства – 8, тяжкі тілесні ушкодження – 6, розбої –11, грабежі – 45, крадіж-ки – 267, угон автомотозасобів – 46. У групі з дорослими вчинено 123 кримінальні злочини, 22 неповнолітні були у стані сп’яніння, 16 – нар-козалежними [1].

Враховуючи поширеність злочинності неповнолітніх у цілому по Україні (зокрема, статистика кількості злочинів, вчинених неповноліт-ніх, наступна: 2013 р. – 7360, 2014 р. – 5835, 2015 р. – 6334) [2], особливої актуальності набуває вивчення кримінологічних ознак неповнолітніх злочинців. Однак передусім розберемося з термінологією. Вітчизняний законодавець наводить таке визначення поняття «неповнолітній» – ма-лолітня особа, тобто дитина до досягнення нею чотирнадцяти років, а також дитина у віці від чотирнадцяти років [3].

Для всебічної характеристики особистості неповнолітнього зло-чинця необхідно використовувати комплексний підхід, беручи до уваги положення кримінального права, кримінального процесу, криміналіс-



156

тики, кримінології, соціології та психології тощо. Це дозволить чітко визначити детермінанти та обрати оптимальні заходи протидії цьому виду злочинів.

Спочатку слід вказати, що неповнолітній злочинець характеризу-ється наявністю певних негативних якостей, які не властиві іншим за-конослухняним громадянам, як-от: відчуження від нормальних зв’язків, стосунків, цінностей, низький рівень освіти і культури, моральності (з огляду на що ними визнається можливості використання криміналь-них засобів досягнення мети), а також поєднання таких психологічних рис, як гіпертрофована імпульсивність, тривожність [4].

Неповнолітні правопорушники становлять своєрідну типологічну групу, відрізняються від дорослих злочинців як за характером та ступе-нем суспільної небезпечності вчинюваних злочинів, так і за особистіс-ними рисами, а саме недостатньою соціальною зрілістю, незавершеніс-тю інтелектуально-вольового розвитку [5, с. 110].

Науковці наголошують, що неповнолітньому злочинцю притаманні такі негативні якості, як схильність до вживання алкоголю, наркотиків, азартних ігор, статевої розбещеності, дармоїдства, насильницьких дій стосовно іншої людини; низький культурний рівень у порівнянні із за-конослухняними однолітками; протестна поведінка, зневага до закону та моральних цінностей, викривлене розуміння понять «товариство», «мужність», яскраво виражені антигромадські погляди.

Як показує практика, правопорушення діти розпочинають вчиня-ти в молодшому шкільному віці. Проте в загальній кількості злочинів неповнолітніх їх частка набагато менша, ніж показник серед старших підлітків. До того ж у цьому віці (малолітство) особи ще не підлягають кримінальній відповідальності. Підлітковий вік – самий суперечливий і динамічний період у житті людини, його ще визначають як перехід-ний. Підліток у цей період перебуває у стані переходу від дитинства до дорослості, від незрілості до зрілості. Як правило, їм властиві супер-ечливість, непослідовність і нестійкість поведінки, різкі коливання від наївно-дитячих вчинків до серйозно мотивованих часто протиправних дій.

Неповнолітні, які досягли 16-річного віку та отримали певну освіту, мають, на переконання вчених, такий рівень розвитку, що дозволяє їм усвідомлювати свої дії й керувати ними. Під впливом сім’ї, школи, со-ціального оточення формується свідомість підлітка, а це означає, що він розуміє, де добро, а де зло, у яких випадках його дії можуть завдати шкоди іншим людям і суспільству [6, с. 87].

Однак слід пам’ятати, що небезпека вчинення деяких злочинів існує й у більш ранньому віці, тому законодавством встановлено, що



кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а особи віком від 14 до 16 років можуть бути суб’єктом злочину лише у разі вчинення ними злочинів, передба-чених ч.2 ст. 22 КК України. Діти до 14 років не підлягають кримінальній відповідальності [6, с. 80].

З огляду на сказане можемо констатувати, що головним, навіть обов’язковим, при наданні кримінологічної характеристики неповно-літнього злочинця є врахування соціально-демографічних ознак непо-внолітнього, а саме: стать, вік, освіта, рід занять, стан здоров’я, вихован-ня, оточення, схильності, звички, загальний розвиток. Отже, вивчення особи злочинця зводиться переважно до виявлення й оцінки тих влас-тивостей і рис, що вказують на причини злочинної поведінки та можуть бути використані з метою її профілактики [7].

Як відомо, на поведінку неповнолітнього значно впливає сімейне виховання. Якщо в родині сварки, бійки, батьки зневажливо ставлять-ся один до одного і дітей, принижуючи чи ображаючи їх, це негативно позначається на формуванні майбутньої особистості. Наслідки можуть бути різними: від деформації морально-психологічної свідомості не-повнолітніх до прямого вступу в конфлікт із законом. Серед неповно-літніх, що вчиняють суспільно небезпечні діяння та нехтують законом, часто бувають такі, що виховуються в неповних або неблагополучних родинах, багато таких дітей позбавлені нагляду з боку батьків і педа-гогів навчальних закладів. Відчуття непотрібності, зайвості, самотності змушує їх залишати домівку, жити на вулиці серед «рівних». У результа-ті вони вступають у недозволені зв’язки, порушують норми суспільного життя, ніде не працюють або перебиваються випадковими заробітками. На підтвердження наведемо думку О. С. Стеблинської, яка зазначає, що більшість неповнолітніх, що вступили у конфлікт із законом, не мали постійного джерела доходів або мали доходи від некваліфікованої ро-боти, що свідчить про збільшення маргіналізації суспільства [8, с. 114]. Таким чином, наявність особистісних дефектів у неповнолітніх зумов-люється неблагополучною моральною атмосферою сім’ї, неправиль-ною педагогічною позицією батьків, відсутністю впливу і контролю за поведінкою дітей [8, с. 112].

Вивчаючи морально-психологічні якості особистості неповноліт-нього злочинця, необхідно враховувати, що вони мають серйозні та глибокі деформації моральних та правових ціннісних орієнтацій, зокре-ма, орієнтація на авторитет у групі спілкування, його превалювання, інколи вони здатні заслугувати його будь-якою ціною; спрямованість життєвих цілей у бік психологічного комфорту, негайного задоволен-ня потреб, споживацтва, неповаги до суспільних норм життя тощо. Цій



158

категорії осіб притаманні послаблення почуття сорому, байдуже став-лення до переживань інших, відсутність співчуття та потреби взаємо-допомоги, нестриманість у поведінці, грубість, хитрість, а також їм не властива самокритичності.

Неповнолітні злочинці характеризуються наявністю психічних аномалій власного розвитку в межах осудності особи (хронічний ал-коголізм, психопатія, розумова відсталість (олігофренія), наркоманія, органічне ураження головного мозку, статеві розлади тощо). За даними О. О. Ходимчука, які не втратили актуальність і сьогодні, особами з пси-хічними аномаліями розвитку вчиняється понад 36,9% насильницьких злочинів проти особи, серед яких домінують умисні вбивства (48,8%), статеві злочини (17,8), поєднане з насильством хуліганство, (16,7%), умисні тяжкі тілесні ушкодження (16,0%) [9].

Як уже наголошувалося, діти у цьому віці з різних причин залиша-ють домівку, не ходять до школи, тобто самі себе позбавляють можли-вості отримувати знання, набиратися життєвого досвіду співіснування. Низький рівень освіти та культури особистості є наслідком мораль-но-правової деформації, що потім у зворотному напрямку впливає на свідомість та поведінку особи, сприяє формуванню антигромадських поглядів, звичок злочинного прояву зовні [10].

Доведено, що культурно-освітній рівень неповнолітніх осіб, що вступили у конфлікт із законом, помітно нижчий ніж у законослухняних однолітків. Як свідчить статистика, значна частка таких осіб належить до групи педагогічно занедбаних підлітків, не є успішними у засвоєнні навчальної програми або взагалі залишили школу; їх дозвілля пере-важно обмежене пустим вештанням (марнуванням вільного часу), вони витрачають батьківські гроші (або здобуті протизаконним шляхом) на азартні ігри, наркотичні засоби та інші психотропні речовини тощо [11, с. 147]. Як правило, такі особи перебувають на профілактичному обліку в органах Національної поліції України. Науковці, представники правоохоронних органів, педагоги єдині щодо того, що однією з харак-терних особливостей сучасного неповнолітнього злочинця є відсут-ність інтересів до навчання, корисних занять. Незайнятість підлітка працею або навчанням має криміногенне значення, оскільки зайвий час призводить до здійснення аморальних вчинків, протиправних діянь. На жаль, через об’єктивні і суб’єктивні обставини прагнення до досягнення успіхів у навчальній і виробничій діяльності у неповнолітніх злочинців втрачається і заміщується алкогольними напоями, наркотиками, нездо-ровим дозвіллям.

Наявність значної кількості злочинів, що вчиняються у стані алко-гольного сп’яніння, тісно пов’язана з недотриманням чинного законо-



давства щодо обмежень при торгівлі алкоголем, насамперед, продажу алкогольних напоїв неповнолітнім.

На особливу увагу заслуговує проблема вживання неповнолітніми наркотиків, що веде до деморалізації підлітків, призводить до форму-вання особи, потенційно готової до вчинення злочинів.

З огляду на сказане можемо констатувати, що у процесі протидії злочинності неповнолітніх важливим є: вирішення питання проведення вільного часу підлітками, пропаганда ведення здорового способу життя, проведення дозвілля у спортивних клубах, гуртках, секціях. На допомо-гу у реалізації цього напряму мали би прийти не тільки загальноосвітні школи, а й державні спортивні школи. Потрібно залучати для створен-ня центрів організованого дозвілля населення і комерційні структури, різні добродійні організації, фонди, громадські об’єднання [12].

Розглянемо ще один аспект окресленої проблеми. Так, Альберт Бан-дура і Річард Уолтерс стверджують, що в переважній більшості злочин-ність неповнолітніх має груповий характер. Це пов’язано з віковими, психофізіологічними та соціально-груповими особливостями. Групова поведінка як позитивного, так і негативного характеру є більше нор-мою для молоді, ніж відхиленням від неї. Підвищена імпульсивність, жорстокість, інтенсивність і ситуативність групових злочинів, які вчи-няють неповнолітні, обтяжують їх наслідки. Легкість швидкого нефор-мального об’єднання, звичка до групового спілкування, схильність до конфліктних ситуацій, потреба самореалізації, прагнення до оригіналь-ності й унікальності, нестійкість ідейних, моральних і правових переко-нань здатні збільшити небезпечність уміло спровокованих дорослими антигромадських дій неповнолітніх [13].

Вчинення неповнолітніми злочинів у групі дозволяє їм компенсу-вати психологічну непевність у своїх діях, малий життєвий досвід, спри-яє об’єднанню фізичних зусиль, необхідних для досягнення злочинного результату. Разом із цим необхідно зазначити, що для неповнолітніх не характерне створення стійких злочинних угрупувань, а в групи вони об’єднуються для вчинення окремих злочинів.

Вивчення особи злочинця неможливе (буде неповним) без до-слідження мотивів злочинної поведінки, оскільки саме наявність тих або інших рис, властивостей чи особливостей зумовлює частіш за все виникнення певних мотивів. «Саме мотив цементує думку і волю, сві-домість і дію, і служить тією основною пружиною, яка спрямовує вольо-вий процес, надаючи йому певного змісту» [14].

Встановлення мотивів злочинної поведінки неповнолітніх важливе для правильної кваліфікації злочинів, а також для вирішення завдань загальної протидії злочинності неповнолітніх.



160

Мотив – усвідомлена спокуса (прагнення) до здійснення конкретних вольових дій чи утримання від них (бездіяльність), зумовлених потреба-ми, інтересами і схильностями неповнолітнього злочинця, для задово-лення яких він обирає певні суспільно небезпечні протиправні форми та засоби [15, с. 232]. Мотиви формуються у неповнолітньої особи в процесі її становлення і характеризуються відносною стійкістю в певний період, змінюючись при інтелектуальному і фізичному розвитку.

Мотивація злочинності неповнолітніх за змістом і об’ємом більш обмежена, ніж у дорослих злочинців, що пояснюється інфантилізмом (недорозвиненістю), соціально-рольовими і соціально-психологічни-ми властивостями осіб до 18 років [16, с. 99]. Найбільш характерними мотивами протиправної поведінки неповнолітніх є хуліганські спону-кання, корисливість, заздрість, помста, ревнощі, безрозсудний, інколи безглуздий рішучий намір вчинити протиправне діяння.

Вивчення особистості неповнолітнього злочинця і надання їх ха-рактеристики потрібні не тільки для вироблення профілактичних, за-побіжних заходів протидії злочинності, а й для розкриття злочинів. Так, характеристика передбачає отримання інформації про особу, що вклю-чає в себе відомості про притаманні їй анатомічні, біологічні, психоло-гічні та соціальні властивості, які є необхідними для ідентифікації осо-би, вирішення тактичних завдань та встановлення фактичної картини події злочину у процесі його розкриття та розслідування. Дослідження особистості неповнолітнього злочинця із цих позицій спрямоване на отримання різноманітних даних про особу, як таких, що характеризу-ють її соціальну сутність, злочинну занедбаність, так і таких, що можуть сприяти пошуку та встановленню підозрюваної особи, прогнозуванню можливих наслідків вжиття заходів корекції та впливу.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Криміноло-гічна характеристика особи неповнолітнього злочинця містить розгор-нуті відомості про неповнолітнього (вік, стан здоров’я, рівень розвитку, інші соціально-психологічні риси та властивості), ставлення до вчине-ного ним діяння, наявність дорослих підбурювачів та інших співучасни-ків кримінального правопорушення, негативні схильності (алкоголізм, наркоманія, ігроманія), пом’якшуючі та обтяжуючі покарання обстави-ни, наявність причинно-наслідкових зв’язків між мотивами, діями і на-слідками вчиненого протиправного акту.

Дослідження кримінологічної характеристики неповнолітнього злочинця необхідне для організації протидії відповідним злочинам, розроблення систем заходів державних установ та громадських орга-нізацій, спрямованих на усунення негативних явищ і процесів, що по-роджують злочинність неповнолітніх.




1. Про стан правопорядку в Харківській області за січень-грудень 2015 року (за оперативними даними ГУНП): інформація Голов-ного управління поліції в Харківській області від 12.01.2016 р. № 346/16 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://oblrada.kharkov.ua/ru/press-center/news/novini/14548-informatsiya-pro-stan-zlochinnosti-v-kharkivskij-oblasti-u-2015-rotsi-ta-rezultati-diyalnosti-u-sferi-okhoroni-ta-zakhistu-prav-i-svobod-lyudini-protidiji-zlochinnosti-zabezpechennya-publichnoji-bezpeki-i-poryadku.

2. Інформаційно-аналітичні матеріали про стан та структуру злочин-ності кримінальних правопорушень в Україні / Генеральна проку-ратура України. – Київ, 2016. – 16 с.

3. Кримінальний процесуальний кодекс України // Відомості Верхо-вної Ради України. – 2013. – № 9–10, № 11–12, № 13. – Ст. 88.

4. Кургузкина Е. Б. Теория личности преступника и проблемы инди-видуальной профилактики преступлений: автореф. дис. на соис-кание учен. степени д-ра юрид. наук: 12.00.08 – уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право / Е. Б. Кургузки-на. – Москва, 2003. – 39 с.

5. Юзікова Н. С. Проблема кримінально-правового захисту інтересів неповнолітніх: монографія / Н. С. Юзікова. – Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського університету, 1999. – 172 с.

6. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред М. І. Мельника, М. І. Хавронюка. – 9-те вид., переробл. та до-повн. – Київ: Юридична думка, 2012. – 1316 с.

7. Курс советского уголовного права. Преступление: Часть общая: [в 6-ти т.] / А. А. Пионтковский; редкол.: А. А. Пионтковский, П. С. Ро-машкин, В. М. Чхиквадзе. – Т. 2 – М. : Наука, 1970. – 516 с.

8. Стеблинська О. С. Запобігання злочинам, які вчиняються неповно-літніми в стані сп’яніння: монографія / О. С. Стеблинська. – Івано-Франківськ, Надвірна: ЗАТ «Надвірнянська друкарня», 2011. – 280 с.

9. Ходимчук О. О. Насильницька злочинність осіб з психічними анома-ліями та їх запобігання : автореф. дис… на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право / О. О. Ходимчук; Нац. акад. внутр. справ України. – Київ, 2005. – 18 с.

10. Голина В. В. Криминологическая профилактика, предотвращение и пресечение преступлений : учеб. пособ. / В. В. Голіна. – Киев : УМЮВО, 1989. – 72 с.



162

11. Кримінологія: навчально-наочний посібник / П. М. Бузало, С. Ф. Де-нисов, О. В. Кириченко. – Запоріжжя: Юрид. ін-т Дніпропетр. держ. ун-ту внутр. справ, 2007. – 194 с.

12. Пономаренко Ю. Г. Кримінологічна характеристика та поперед-ження злочинів у сфері незаконного наркообігу : дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / Ю. Г. Пономаренко – Харків, 2004. – 196 с.

13. Бандура А. Подростковая агрессия: изучение влияния воспитания и семейных отношений / Альберт Бандура, Ричард Уолтерс. – Мо-сква: Эксмо-Пресс, 2000. – 512 с.

14. Волков Б. С. Мотивы преступления: (Уголовно-правовое и социаль-но-психологическое исследование) / Б. С. Волков. – Казань: Изд. Казан. ун-та, 1982. – 152 с.

15. Бандурка І. О. Кримінально-правовий захист дитинства в Україні: монографія / І. О. Бандурка. – Харків: Золота миля, 2015. – 402 с.

16. Моніторинговий кримінологічний аналіз злочинності в Україні (2009–2013 роки) : монографія / Є. М. Блажівський, І. М. Козьяков, О. О. Книженко, О. М. Литвак та ін. – Київ: Нац. академія прокуратури України. 2014. – 483 с.


Ирина Александровна Бандурка,кандидат юридических наук(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

КРИМИНОЛОГИЧЕСКОЕ ИЗМЕРЕНИЕ ПРЕСТУПНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ

В статье предпринята попытка представить криминологиче-скую характеристику личности несовершеннолетнего преступника, рассмотрены причины и условия, побуждающие несовершеннолетних к совершению противоправных деяний, подчеркнута необходимость комплексного принятия мер противодействия преступности несовер-шеннолетних, используя их криминологическую характеристику.

Ключевые слова: характеристика, несовершеннолетние, преступ-ник, преступность, причины и условия, противодействие.



Iryna O. Bandurka,candidate of law sciences(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

CRIMINALOGICAL DIMENSION OF JUVENILE DELINQUENCY The author of the article attempts to provide criminological characteris-

tics of juvenile offender’s personality; the author has also considered the causes and conditions that encourage minors to commit illegal acts; she has stressed the need to take comprehensive measures to counteract juvenile delinquency by using their criminological characteristics. Criminological characteristics of juvenile offender’s personality includes detailed information about the juvenile (age, health status, level of development and other socio-psychological features of a person), juvenile’s attitude to committed act, the presence of adult insti-gators and other accomplices of the criminal offense, the negative inclinations (alcoholism, drug addiction, gambling), mitigating and aggravating circum-stances, the presence of causal relationships between motives, actions and con-sequences of the committed unlawful act.

Research of juvenile offender’s personality from criminological position is aimed at obtaining personal data, such that characterize the social essence, criminal neglect and other data that can assist in finding and detecting the suspect, predicting the possible effects of taking measures of correction and impact. Characteristics of juvenile offender’s personality is needed not only to develop preventive, precautionary measures to combat juvenile delinquency, but also for solving crimes, because it involves obtaining personal information, which includes information on inherent anatomical, biological, psychological and social characteristics that are necessary for person’s identification, solving tactical problems and establishing actual picture of a crime in the process of its solution and investigation.

Key words: characteristics, minors, criminal, crime, causes and conditions, counteraction.



164

УДК [351.74:343.341] (477)

Анатолій Анатолійович Дмитрієв, (Головне управління Національної поліції України в Харківській області, Харків)

ПРИНЦИПИ ТА ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ

ІЗ ПРОТИДІЇ ОРГАНІЗОВАНІЙ ЗЛОЧИННОСТІУ статті розглянуті принципи діяльності органів На-ціональної поліції щодо протидії організованій злочин-ності. Запропоновано нормативну базу, якою керують-ся органи Національної поліції у своїй роботі, поділити на зовнішню та внутрішню. Надано характеристику системи правового регулювання діяльності органів На-ціональної поліції щодо протидії організованій злочин-ності в аспекті виявлення причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушень.

Ключові слова: принципи, правове регулювання, Національна поліція, протидія організованій злочинності.

Постановка проблеми. Побудова України як європейської та де-мократичної держави можлива за умови забезпечення національної безпеки. Останні події в державі підтверджують, що нині відчутно зрос-тають ризики завдання значної шкоди національним інтересам з боку організованої злочинності. Наведемо приклад, тільки за 2015 р. право-охоронними органами Харківської області знешкоджено 10 організова-них груп, серед них по одній з корумпованими зв’язкам та у бюджетній

© Дмитрієв А. А., 2016



сфері; дві – із міжрегіональними зв’язками, до складу яких входила 31 особа. Члени груп вчиняли, зокрема, наступні злочини: збут наркотич-них засобів, вогнепальної зброї, боєприпасів та вибухових речовин, незаконне переправляння осіб через державний кордон України, ви-магання, крадіжки та ін. За таких умов питання недопущення скоєння кримінально караних діянь і захисту життєво важливих інтересів люди-ни, суспільства та держави від посягань із боку організованих злочин-них груп набуває особливого значення. Слід зауважити, що на сьогодні згідно зі ст. 1 Закону України «Про Національну поліцію» до державних органів, які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю, на-лежить Національна поліція [1].

Враховуючи вищенаведене, потребує детального вивчення питан-ня принципів та правового регулювання діяльності органів Національ-ної поліції щодо протидії організованій злочинності. Незважаючи на те, що нині триває процес реформування більшості правоохоронних орга-нів, цій проблемі приділяється не достатньо уваги.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Підґрунтям даного дослідження є напрацювання відомих вчених, які займалися і займа-ються питаннями діяльності правоохоронних органів сучасної України. Так, заслуговують на увагу наукові роботи таких відомих фахівців, як О. М. Бандурка, І. П. Голосніченко, С. М. Гусаров, В. К. Колпаков, А. Т. Ком-зюк, О. М. Литвинов, О. М. Музичук, О. В. Негодченко, В. І. Олефір, О. Ю. Си-нявська, М. М. Тищенко та ін. Основні положення і доробки цих науков-ців були використані при написанні даної статті з метою вироблення пропозицій щодо вдосконалення правової регламентації діяльності ор-ганів Національної поліції в сфері протидії організованій злочинності.

Метою нашого дослідження є: по-перше, виокремлення групи принципів діяльності органів Національної поліції щодо боротьби з ор-ганізованою злочинністю; по-друге, надання характеристики системи правового регулювання діяльності органів Національної поліції по бо-ротьбі з організованою злочинністю в аспекті виявлення причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушень, та окреслення шляхів її удо-сконалення.

Виклад основного матеріалу. Підходи науковців щодо визна-чення сутності і змісту категорії «принцип», наявність при цьому як схожих, так відмінних рис свідчать про її багатогранність, що, у свою чергу, дозволяє використовувати цю категорію для характеристики різноманітних явищ, у тому числі і правових. В юридичній науці, зо-крема адміністративній, як правило, пропонується принцип розуміти як кардинальну, керівну ідею, а принципи певної діяльності розглядати як вихідні, основні засади, керівні настанови, що встановлюють най-



166

важливіші правила, за якими вона організовується та здійснюється [2; 3]. Напрацювання галузевих юридичних науках поглиблюють та уточ-нюють таке сприйняття.

Так, С. О. Шатрава вважав, що під принципами діяльності колиш-ніх спеціальних підрозділів міліції слід розуміти основні положення, які відповідають закономірностям розвитку суспільства і цілям функ-ціонування системи державного управління, на засадах яких здій-снюється функціонування спеціальних підрозділів міліції. Науковець переконаний, що в в роботі ці органи спиралися на систему принципів, які класифікуються на загальні (відповідні загальним принципам адмі-ністративної діяльності), спеціальні (принципи оперативно-службової діяльності) [4, с. 199].

Натомість В. В. Писаренко під принципами діяльності Державної служби боротьби з економічною злочинністю МВС України розуміє ба-зові ідеї, положення, обумовлені метою і завданнями, які стояли перед підрозділами ДСБЕЗ МВС України та стосуються всіх напрямків їх ді-яльності, визначають організаційні основи побудови системи та умови її функціонування, правові і моральні норми поведінки посадових осіб у ході реалізації ними своїх повноважень щодо боротьби з правопору-шеннями у галузі економіки [5, с. 102–103].

У результаті проведеного дослідження В. В. Писаренко класифіку-вав принципи діяльності ДСБЕЗ МВС України на три групи: основні або конституційні принципи; принципи забезпечення економічної безпеки та спеціальні принципи. Так, до основних (конституційних) принципів діяльності ДСБЕЗ МВС України віднесено принцип законності, гума-нізму, принцип дотримання прав і свобод людини та рівноправності, принцип науковості та професіоналізму. До другої групи належать: 1) пріоритет прав і свобод людини і громадянина; 2) верховенство права; 3) баланс економічних інтересів особи, суспільства, держави; 4) взаємна відповідальність особи, суспільства, держави щодо забез-печення економічної безпеки; 5) чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні економічної безпе-ки; 6) забезпечення конкурентоспроможності національної економіки та економічної незалежності держави; 7) своєчасність і адекватність заходів, пов’язаних із відверненням загроз і захистом національних економічних інтересів; 8) інтеграція національної економічної без-пеки з міжнародною економічною безпекою. До спеціальних принци-пів боротьби з економічною злочинністю можна віднести принципи: поєднання усебічного та об’єктивного дослідження обставин справи; цілеспрямованості; оперативності та поєднання гласних і негласних заходів; взаємодії підрозділів відомств, служб, уповноважених на роз-



криття правопорушень та злочинів, що посягають на економічну без-пеку держави та ін. [5, с. 102–103].

Враховуючи наведені вище позиції вчених, доцільно, на наше пере-конання, принципи діяльності органів Національної поліції з протидії організованій злочинності поділити на три групи: загальні (визначені Законом України «Про основи національної безпеки»); спеціальні (вста-новлені Законом України «Про Національну поліцію»); особливі (перед-бачені Законом «Про оперативно-розшукову діяльність»).

До першої групи варто віднести ті, які є похідними від системи принципів забезпечення національної безпеки України: пріоритет за-хисту прав і свобод людини і громадянина; верховенство права; пріори-тет договірних (мирних) засобів розв’язання конфліктів; своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і по-тенційним загрозам; чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки; демо-кратичний цивільний контроль над воєнною організацією держави (додамо, що під Воєнною організацією України розуміється сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України, діяльність яких перебуває під демократичним ци-вільним контролем з боку суспільства і безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх загроз) та іншими структурами в системі національної безпеки; використання в інтересах України міждержавних систем і механізмів міжнародної колективної безпеки [6].

До спеціальних належать принципи: верховенства права, дотри-мання прав і свобод людини; законності; відкритості та прозорості; політичної нейтральності, взаємодії з населенням на засадах партнер-ства; безперервності, а до особливих – принципи, які визначені Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність».

Питанням правового регулювання протидії злочинності приділя-ли увагу такі науковці, як С. С. Алексєєв, В. М. Горшенєв, А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, В. П. Корельський, В. В. Лазарев, М. Ф. Орзіх, В. П. Пасту-хов, А. С. Піголкін, П. М. Рабінович, О. Ф. Скакун, О. Д. Тихомиров, Л. С. Явич та ін. Зокрема, вчені рекомендують розрізняти такі явища, як правове регулювання і правовий вплив.

Так, О. Ф. Скакун розуміє правове регулювання як впорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток, що здійснюється за допомогою права і сукупності правових засо-бів [7, с. 529]. Натомість А. Т. Комзюк зазначає, що правове регулюван-ня – це специфічний вплив, який здійснюється правом як особливим нормативним інституційним регулятором. Своєрідність правового



168

регулювання полягає в тому, що воно, по-перше, відповідно до своєї со-ціальної природи є таким різновидом соціального регулювання, який має цілеспрямований, організований, результативний характер, а, по-друге, здійснюється за допомогою цілісної системи засобів, що реально виражають саму матерію права як нормативного інституційного утво-рення – регулятора [8, с. 59]. Отже, правове регулювання – це дія права на суспільні відносини за допомогою певних юридичних засобів, насам-перед норм права [9, с. 217].

Слід відмітити, що однією з початкових, вихідних ланок правово-го регулювання є юридичні норми, які складають нормативну основу, серцевину механізму правового регулювання [7, с. 541]. Нормативна регламентація діяльності органів Національної поліції відіграє важли-ву роль, тому що ефективність правового регулювання в багатьох ви-падках залежить від досконалості його правової бази, чіткості приписів, наявності розвиненої системи законодавства.

Правове регулювання діяльності органів Національної поліції щодо протидії організованій злочинності забезпечується значною кількістю нормативних актів, які відрізняються один від одного за багатьма озна-ками – назвою, юридичною силою, порядком прийняття, набранням чинності тощо. Отже, система правового регулювання діяльності орга-нів Національної поліції у сфері протидії організованій злочинності – це сукупність законів та підзаконних нормативних актів, які створюють правове поле для її діяльності та належної реалізації відповідних по-вноважень.

Центральне місце серед усіх нормативно-правових актів нашої держави посідає Конституція України. Так, ст. 17 передбачено, що за-хист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу [10].

Основний Закон (ст. 9) також проголошує, що Україна визнає пріо-ритет загальнолюдських цінностей, поважає загально-визнані принци-пи міжнародного права. Саме тому правовою основою діяльності орга-нів Національної поліції щодо боротьби з організованою злочинністю є міжнародні правові акти, ратифіковані у встановленому порядку. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верхо-вною Радою України, є частиною національного законодавства України і обов’язкові для виконання державними органами, юридичними і фі-зичними особами. Це правило знайшло відображення і в Законі України «Про міжнародні договори України». У цьому контексті наголосимо, що відносини з відповідними органами інших держав та міжнародних орга-нізацій регулюються положеннями міжнародних договорів, установчих



актів міжнародних організацій, членом яких є Україна [11]. Як правило, у них містяться такі засоби протидії організованій злочинності, як: до-мовленість між державами про співробітництво у сфері боротьби з орга-нізованою злочинністю, обмін інформацією між відповідними установа-ми держав – сторонами цих угод; зміцнення технічного співробітництва в різноманітних формах, розширення консультативних послуг із метою обміну інформацією; посилення митного, паспортного і транспортно-го контролю за незаконними міжнародними поставками товарів, що здійснюються організованими злочинними угрупованнями; створення або розширення бази даних щодо учасників транснаціональних ор-ганізованих злочинних угруповань; закликання фінансових установ розширювати допомогу національним, регіональним і міжнародним програмам із запобігання організованій злочинності та боротьби з нею; проведення рішучої боротьби з «відмиванням» грошей; вжиття заходів щодо обмеження банківської і комерційної таємниці; прийняття дієвих законів щодо боротьби з корупцією; зміцнення інших механізмів між-народного співробітництва в протистоянні організованій злочинності [12, с. 231–232]. Як приклад наведемо наступні міжнародні договори: Конвенція про кіберзлочинність від 23.11. 2001р. [13], ратифікована Верховною Радою України 07.09.2005 р. [14]; Європейська конвенція про видачу правопорушників від 1957 р. [15]; Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 1959 р. [16] та ряд інших.

Додамо, що правове регулювання діяльності органів Національної поліції щодо реалізації державної політики у сфері протидії організова-ній злочинності здійснюється на підставі таких законів, як закони Укра-їни: «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 р. № 580-VIII [11]; «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р. № 1700-VII [17]; «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011 р. № 32 [18]; «Про оперативно-роз-шукову діяльність» від 18.02.1992 р. № 2135/96-XII [19]; «Про основи національної безпеки України» від 19.06.2003 р. № 964-IV [6]; «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» від 30.06.1993 р. № 3341-XII [1] тощо.

Наступну групу становлять нормативні акти, які видаються Пре-зидентом України та Кабінетом Міністрів України, тобто підзаконні. За-гальновідомо, що вони приймаються на основі і на виконання законів, не повинні їм суперечити. Серед актів Президента України, які мають певне значення для правового регулювання діяльності органів Націо-нальної поліції щодо боротьби з організованою злочинністю, можна назвати укази Президента України: «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 червня 2012 року «Про нову редакцію



170

Стратегії національної безпеки України» від 08.06.2012 р. № 389/2012; «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 28 квіт-ня 2014 року «Про заходи щодо вдосконалення формування та реалі-зації державної політики у сфері інформаційної безпеки України» від 01.05.2014 р. № 449/2014 тощо.

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів ви-конавчої влади також встановлює ряд правил, які регламентують ді-яльність органів Національної поліції в цілому та у сфері протидії ор-ганізованій злочинності зокрема. Можна навести як приклад наступні постанови Кабінету Міністрів України: «Про затвердження Положення про Національну поліцію» від 28.10.2015 р. № 877 [20]; «Про затвер-дження Положення про Міністерство внутрішніх справ України» від 28.10.2015 р. № 878 [21]; «Про затвердження плану заходів на 2014 рік із запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» від 25.12.2013 р. № 971 [22]; а також розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження плану заходів щодо захисту державних інформаційних ресурсів» від 05.11.2014 р. № 1135-р [23] тощо.

Так, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про за-твердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України» від 28.10.2015 р. № 878 [21] Міністерство внутрішніх справ України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямову-ється і координується Кабінетом Міністрів України. До того ж МВС – головний орган у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах: 1) забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, про-тидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг; 2) захисту державного кордону та охо-рони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні; 3) цивільного захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації надзвичайних си-туацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідромете-оролічної діяльності; 4) міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством катего-рій мігрантів.

Серед документів із питань правового регулювання діяльності підрозділів Національної поліції України слід згадати деякі постанови Кабінету Міністрів України. Зокрема, діяльність Департаменту захис-ту економіки Національної поліції регламентується постановою «Про



утворення територіального органу Національної поліції» від 13 жовтня 2015 р. № 830; Департаменту кіберполіції Національної поліції – поста-новою «Про утворення територіального органу Національної поліції» від 13 жовтня 2015 р. № 831; Департаменту протидії наркозлочинності Національної поліції – постановою «Про утворення територіального органу Національної поліції» від 28 жовтня 2015 р. № 836. Аналіз по-ложень вищенаведених нормативних актів дає змогу зробити висно-вок, що названі підрозділи Національної поліції є суб’єктами реалізації державної політики щодо протидії організованій злочинності в певних сферах.

Положення правових норм, які регламентують діяльність органів Національної поліції в цілому та щодо протидії організованій злочин-ності, деталізуються в підзаконних актах, які приймаються Національ-ною поліцією та Міністерством внутрішніх справ.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Нормативну базу, якою керуються органи Національної поліції у справі протидії ор-ганізованій злочинності, можна поділити на зовнішню, яка формально створюється за межами даного відомства, але має пряме відношення до його створення та організації діяльності, і внутрішню, тобто відомчу, яка розробляється безпосередньо Національною поліцією та Міністер-ством внутрішніх справ із метою реалізації державної політики у сфері безпосередньої протидії організованій злочинності.


1. Про організаційно-правові основи боротьби з організованою зло-чинністю : Закон України від 30.06.1993 № 3341-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/go/3341-12.

2. Ващенко С. В. Механізм управління. Управлінські відносини : кон-спект лекцій / С. В. Ващенко. – Запоріжжя, 2000. – 31 с.

3. Тимченко Г. П. Принципи цивільної юрисдикції : Теорія, історія, перспективи розвитку : [монографія] / Г. П. Тимченко. – Київ : Юри-дична думка, 2006. – 412 с.

4. Шатрава С. О. Адміністративно-правові засади діяльності спеціаль-них підрозділів міліції : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / Сергій Олександрович Шатрава. – Харків, 2007. – 231 с.

5. Писаренко В. В. Адміністративно-правові засади діяльності Дер-жавної служби боротьби з економічною злочинністю МВС України : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07 / В’ячеслав Вікторович Писарен-ко. – Запоріжжя, 2012. – 199 с.



172

6. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19.06.2003 р. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003 р. – № 39. – Ст. 351.

7. Скакун О. Ф. Теория государства и права : учебник / О. Ф. Скакун. – Харьков : Консум; Ун-т внутр. дел. 2000. – 704 с.

8. Комзюк А. Т. Адміністративний примус в правоохоронній діяльнос-ті міліції в Україні : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.07 / А. Т. Комзюк; Нац. ун-т внутр. справ. – Харків, 2002. – 408 с.

9. Загальна теорія держави і права / за ред. В. В. Копєйчикова. – Київ : Юрінком, 1997. – 320 с.

10. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР [Електро-нний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.

11. Про Національну поліцію : Закон України від 02.07.2015 р. № 580-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/580-19.

12. Кримінологія: Загальна та Особлива частини : [підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів] / І. М. Даньшин, В. В. Голіна, О. Г. Кальман, О. В. Лисодєд ; [за заг. ред. І. М. Даньшина]. – Харків : Право, 2003. – 352 с.

13. Конвенція про кіберзлочинність від 23.11.2001 р. [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/994_575.

14. Про ратифікацію Конвенції про кіберзлочинність : Закон України від 07.09.2005 р. № 2824-IV [Електронний ресурс]. – Режим досту-пу : http://zakon.rada.gov.ua/go/2824-15.

15. Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13.12.1957 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_033.

16. Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20.04.1959 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_036.

17. Про запобігання корупції : Закон України від 14.10.2014 р. № 1700-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1700-18.

18. Про доступ до публічної інформації : Закон України від 13.01.2011 р. № 2939-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2939-17.

19. Про оперативно-розшукову діяльність : Закон України від 18.02.1992 р. № 2135/96-XI [Електронний ресурс]. – Режим досту-пу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2135-12.



20. Про затвердження Положення про Національну поліцію : постанова Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 р. № 877 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.rada.gov.ua/go/877-2015-%D0%BF.

21. Про затвердження Положення про Міністерство внутрішніх справ України : постанова Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 р. № 878 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/878-2015-%D0%BF.

22. Про затвердження плану заходів на 2014 рік із запобігання та про-тидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шля-хом, або фінансуванню тероризму : постанова Кабінету Міністрів України від 25.12.2013 р. № 971 [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/971-2013-%D0%BF.

23. Про затвердження плану заходів щодо захисту державних інфор-маційних ресурсів : розпорядження Кабінету Міністрів України від 05.11.2014 р. № 1135-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1135-2014-%D1%80.


Анатолий Анатольевич Дмитриев(Главное управление Национальной полиции Украины в Харьковской области, Харьков, Украина)

ПРИНЦИПЫ И ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ОРГАНОВ НАЦИОНАЛЬНОЙ ПОЛИЦИИ ПО ПРОТИВОДЕЙСТВИЮ ОРГАНИЗОВАННОЙ ПРЕСТУПНОСТИ

В статье рассмотрены принципы деятельности органов Нацио-нальной полиции по противодействию организованной преступности. Предложено нормативную базу, которой руководствуются органы На-циональной полиции в своей деятельности, классифицировать на внеш-нюю и внутреннюю. Охарактеризована система правового регулирова-ния деятельности органов Национальной полиции по противодействию организованной преступностью в аспекте выявления причин и условий, способствующих совершению правонарушений.

Ключевые слова: принципы, правовое регулирование, Националь-ная полиция, противодействие организованной преступности.



174

Anatolii A. Dmytriiev(The Main Department of the National Police in Kharkiv Region, Kharkiv, Ukraine)

PRINCIPLES AND LEGAL REGULATION OF THE ACTIVITIES OF THE NATIONAL POLICE IN COUNTERACTING ORGANIZED CRIME

The principles of the activities of the National Police agencies concerning counteraction organized crime have been studied in the article. The regulatory base, which are governed by the National Police agencies in regard to counter-acting organized crime is divided into external and internal.

The objective of the conducted study is: first, separation of a group of principles of the activities of the National Police agencies in counteracting or-ganized crime; secondly, the characteristics of the system of legal regulation of the activities of the National Police agencies in combating organized crime in terms of detecting the causes and conditions that affect the commission of of-fenses and offering the ways of its improvement. The principles of the activities of the National Police agencies in combating organized crime are understood as guidance, instructions in the system of activities and are classified into: general (defined by the Law of Ukraine “On the Fundamentals of National Security”); special (defined by the Law of Ukraine “On the National Police”); particular (defined by the Law “On Operative and Search Activity”). Legal regulation of the activities of the National Police agencies in combating organized crime is provided by a large number of normative acts that differ from each other in many features – name, legal force, procedure of adoption, entry into force, etc. The system of legal regulation of the activities of the National Police agencies in the sphere of combating organized crime is a set of laws and regulations that create a legal boundaries for its proper implementation. The regulatory base, which governs the activities of the National Police agencies in combat-ing organized crime can be divided into external, which is developed formally outside of the department, but that has direct relationship to its creation and organization of activities and internal one that is departmental normative base that is developed directly by the National Police and the Ministry of Internal Af-fairs in order to implement the state policy in the sphere of direct counteraction organized crime.

Key words: principles, legal regulation, National Police, combating organ-ized crime.



УДК 343.8 (477.54)

Ігор Львович Райнін, кандидат наук з державного управління(Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

ПРОТИДІЯ ЗЛОЧИННОСТІ В ХАРКІВСЬКІЙ ОБЛАСТІ: СТАН, ТЕНДЕНЦІЇ, ПРОГНОЗСтаттю присвячено аналізу кількісно-якісних показни-ків стану протидії злочинності в Харківській області та прогнозуванню основних тенденцій їх змін в кон-тексті трансформації соціально-економічної ситуації в регіоні.

Ключові слова: протидія злочинності, регіон, показники, прогноз, кри-мінологічна обстановка.

Постановка проблеми. Кримінальна ситуація в нашій країні про-тягом останнього десятиліття продовжує неухильно загострюватися, про що говорить збільшення кількості вчинених тяжких та особливо тяжких злочинів, а також підвищення їх суспільної небезпеки. На під-твердження сказаного наведемо такі дані: коефіцієнт злочинності на 100 тис. населення України за останній рік у два з половиною рази пе-ревищив аналогічний показник 1990 р. Насторожує й те, що зростання злочинності спостерігається майже в усіх регіонах України. Також ви-кликає занепокоєння той факт, що все частіше від журналістів і громад-ських діячів можна почути про проникнення організованої злочинності в економіку і політику, чому сприяє корупція у всіх гілках влади. Поши-рення корупції, втручання злочинних угруповань в економіку, політику і військову сферу набули такого розмаху, що проблема боротьби з цими

© Райнін І. Л., 2016



176

негативними явищами нині вважається найактуальнішою. З огляду на сказане можемо з впевненістю говорити, що злочинність сьогодні ста-новить серйозну загрозу національній безпеці України – першооснові державності. Зрозуміло, що за тих умов для врегулювання ситуації по-трібно вжити невідкладних комплексних заходів із боку держави та суспільства.

Вважаємо за доцільне зупинитися на тому, що міжнародний імідж і авторитет України суттєво підриває поширення впливу вітчизняної ор-ганізованої злочинності за межами держави, активна участь у відмиванні незаконно добутих капіталів, наркобізнесі, торгівлі людьми та зброєю.

Ці та інші цілком реальні загрози національній безпеці з боку кримі-налітету зумовили необхідність залучення до протидії цьому негатив-ному соціальному явищу усіх прогресивних сил, змусили суспільство і державу об’єднати свої зусилля, що певною мірою сприяло і сприяє стримуванню невпинно зростаючої злочинності у країні, а також уне-можливлює перетворення України на державу мафіозного типу.

На жаль, поки що нема підстав говорити про значні успіхи в бороть-бі зі злочинністю. Спираючись на результати проведених за останні роки дослідження, можемо додати, що вжиті заходи та профілактичні дії не повною мірою відповідають кримінологічній обстановці, що скла-лася в країні, не мали очікуваних наслідків, тобто не змогли докорінно змінити стан справ і «підірвати» основу і базу такого роду криміналь-них проявів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Як уже наголошувалося, проблеми протидії злочинності з боку правоохоронних органів, інших суспільних інституцій традиційно привертають до себе увагу фахівців різних галузей права. Особливо цінними і корисними в науковому плані є роботи вітчизняних та закордонних вчених, які мають прогностичну складову. Йдеться, зокрема, про праці: О. М. Бандурки, Ю. В. Бауліна, В. І. Борисова, М. Г. Вербенського, В. В. Голіни, О. І. Гурова, О. М. Джужи, А. І. Долгової, А. П. Закалюка, І. І. Карпеця, О. М. Костенка, О. М. Литвино-ва, В. В. Лунєєва, С. С. Овчинського та інших дослідників.

Однак, незважаючи на наявність великої кількості наукових праць з окресленої проблематики, вивчення феномену злочинності залиша-ється актуальним завданням як для теоретиків, так і практиків, адже наші знання про її сутність та ґенезу через призму синергетичного під-ходу, тенденції її розвитку та трансформації, ознаки й характер загроз процесам формування громадянського суспільства є фрагментарними, а кримінологічні аспекти побудови моделі протидії цьому соціальному явищу на рівні забезпечення національної безпеки, можна сказати, за-лишилися поза увагою науковців.



Крім того, з точки зору зміни пріоритетів внутрішньої політики держави, її подальшої демократизації та наближення до європейських стандартів потребують удосконалення правова база, організаційно-управлінські та суто кримінологічні аспекти боротьби правоохоронних органів зі злочинністю.

Врешті-решт, вирішення названого кола проблемних питань дозво-лить удосконалити теоретико-методологічні, організаційні та правові засади протидії злочинності, значно посилити кримінологічний тиск на різні форми її проявів, зокрема, і через призму реалізації прогностичних завдань.

Безумовна важливість, актуальність і складність теоретичних і прикладних проблем протидії злочинності в Україні, а також необхід-ність розробки практично спрямованих прогностичних сценаріїв роз-витку кримінологічної обстановки в межах певних адміністративно-те-риторіальних утворень зумовили необхідність наукового дослідження цих проблем.

З огляду на сказане метою цієї статті обрано аналіз кількісно-якіс-них показників стану протидії злочинності в Харківській області та про-гноз основних тенденцій їх змін у контексті трансформації соціально-економічної ситуації в регіоні.

Виклад основного матеріалу. Як одне з базових понять у такого роду дослідженнях використовують термін «регіон». При цьому в існу-ючих роботах відсутнє його загальновизнане тлумачення. Враховуючи мету та об’єкт даного дослідження, специфіку методології правового аналізу суспільних явищ та процесів, доцільно, на наш погляд, поняття «регіон» визначити як законодавчо встановлене більш-менш однорідне територіально-просторове утворення, що відрізняється від інших су-купністю природних, географічних та історично сформованих, відносно стійких економічних, екологічних, соціальних, демографічних і націо-нально-культурних складових, що зумовлюють особливості злочинності в конкретному територіально-просторовому формуванні. Відповідно до законодавства України в нашій країні регіонами вважаються області, Автономна Республіка Крим, міста Київ та Севастополь. Отже, саме в та-кому розумінні ми і буде використано поняття «регіон» у статті [1, с. 51].

Передусім зазначимо, що цілісну та всебічну інформацію про зло-чинність можна отримати лише на основі вивчення всіх її кількісно-якісних ознак. Регіональна злочинність не є винятком. Термін «регіо-нальні особливості злочинності» є похідним від терміна «регіональна злочинність» і одночасно може слугувати найбільш повним, оптималь-ним та об’єктивним відображенням системи показників регіональної злочинності і факторів, що її зумовлюють. Разом із цим «регіональна



178

злочинність» – це абстракція, яка знаходиться на більш високому, уза-гальнюючому ієрархічному рівні відносно аналогічних термінів. У свою чергу, виявлення регіональних особливостей охоплює вивчення спіль-них рис та відмінностей, співставлення кількісних і якісних показників злочинності у регіонах, тобто йдеться про: стан, структуру, коефіцієнти, географію тощо. До того ж аналіз «регіональних особливостей злочин-ності» дає можливість дослідити не лише існуючі загальні й окремі за-кономірності злочинності, а і їх функціонування на класифікаційному та типологічному рівнях. Через вивчення регіональної злочинності забез-печується комплексність у висвітленні впливу специфічних факторів на регіональні (територіальні) особливості злочинності [2, с. 37–39].

За даними прокуратури Харківської області [3] та Головного управ-ління Національної поліції в Харківській області [5] протягом 2015 р. в Єдиному реєстрі досудових розслідувань зареєстровано 75877 кри-мінальних правопорушень, за реабілітуючими підставами закрито 34928 кримінальних проваджень, що перебували у провадженні право-охоронних органів області (46%). У цілому обліковано (без урахування закритих за реабілітуючими підставами) 40949 кримінальних правопо-рушень, з яких особливо тяжких злочинів – 967 (2,4%), а тяжких – 12931 (31,6%). Викликає занепокоєння той факт, що проти життя та здоров’я вчинено 3843 кримінальні правопорушення (9,4%) (у тому числі: 156 – очевидних умисних вбивств та замахів, 202 – умисних тяжких тілесних ушкодження, з яких 49 зі смертельними наслідками), зґвалтувань – 19, а також зареєстровано фактів: розбещення неповнолітніх – 17, задово-лення статевої пристрасті неприродним шляхом – 13, незаконного по-збавлення волі – 17, торгівлі людьми – 18, незаконного поводження зі зброєю – 348 (у тому числі 260 – з вогнепальною), ДТП із потерпілими – 822, у тому числі 144 – зі смертю потерпілих, незаконного заволодіння транспортом – 489, у тому числі 312 – автомобілями. Задокументовано 444 хуліганства, 4 факти пропаганди насильства та жорстокості, 46 фак-тів розповсюдження порнографії, 36 фактів створення місць розпусти та звідництва, 22 факти сутенерства; 33 факти втягнення неповноліт-ніх у протиправну діяльність.

У структурі злочинності більше половини від облікованих станов-лять правопорушення проти власності – 27777 (67,8%). Крадіжки скла-дають 78,4% кримінальних правопорушень цієї категорії (21789), з них із квартир та будинків – 1625, із транспортних засобів – 814, кишенькові крадіжки – 183. Крім того, зареєстровано 1740 грабежів, а також інших фактів, як-от: розбійних нападів – 308, шахрайств – 2782, вимагань – 23, привласнень, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживан-ня службовим становищем – 409.



Зареєстровано 1662 (на 25,8% менше ніж у 2014 р.) кримінальних правопорушення у сфері незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин (питома вага 4,1%). З незаконного обігу (за роз-слідуваними кримінальними провадженнями) вилучено 341 кг (торік 511 кг) наркотичних речовин, з них 20,7 кг героїну.

Виявлено 534 (1,3%) кримінальні правопорушення у сфері госпо-дарської діяльності, з них: 38 – фіктивне підприємництво, 7 – шахрай-ство з фінансовими ресурсами, 76 – ухилення від сплати податків.

Із початку року відносно злочинних груп з ознаками організова-ності направлено до суду 6 кримінальних проваджень. Викрито 17 учас-ників організованих груп, які причетні до вчинення 33 злочинів, з них 33 – тяжкі та особливо тяжкі, за об’єктом посягання такі: 7 – крадіжки, 11 – факти сутенерства, 1 – наркозлочин, 4 – факти незаконного пово-дження зі зброєю, 8 – вимагання, 2 – шахрайство.

Протягом року задокументовано та направлено до суду 96 кримі-нальних правопорушень з ознаками корупційних діянь, з них 53 нале-жать до категорії тяжких та особливо тяжких. Зафіксовано корупційні діяння у сферах: АПК – 4, освіти – 4, охорони здоров’я – 4, на підпри-ємствах оборонного комплексу – 1, у бюджетній системі – 3, земельній сфері – 2, приватизації – 1, охорони довкілля – 4.

Залишається значною частка правопорушень, скоєних особами, які раніше вчиняли злочини, їх 5374 (питома вага 44,7%). У стані алкоголь-ного сп’яніння вчинено 1741 (14,5%) кримінальне правопорушення.

Зареєстровано 438 кримінальних правопорушень, вчинених дітьми (питома вага 2,9%), із них 226 належать до категорії тяжких та особли-во тяжких, за об’єктом розподіл такий: 8 – умисні вбивства, 2 – тяжкі тілесні ушкодження, 6 – розбої, 45 – грабежі, 267 – крадіжки (у тому числі 5 – з квартир, 26 – транспортних засобів), 46 – угони, 6 – наркозло-чини, 9 – хуліганство, 5 – шахрайство, 57 кримінальних правопорушень вчинено у групі з іншими дітьми, 123 – спільно з дорослими. Виявлено 257 неповнолітніх, які вчинили злочини, серед них: 56 – це ті, які рані-ше вчиняли злочини, у тому числі 32, у яких судимість не знята та не погашена. Під час скоєння правопорушень 15 дітей перебувало у стані сп’яніння.

Потерпілими від кримінальних правопорушень стали 25,1 тис. осіб, з них 276 загинули. Серед загиблих: 38 – пенсіонери, 4 – іноземці, 8 – учні та студенти. Постраждалих від злочинів можна розподілити на такі категорії: неповнолітні(280), депутати (5), представники ЗМІ (4), працівники пошти (9), лікарі (91), пенсіонери (1993); іноземці (48), ке-рівники підприємств (903), працівники фінансово-кредитної сфери (6), представники органів місцевого самоврядування (20), місцевих дер-



180

жавних адміністрацій (2); центральних органів державної виконавчої влади (2), працівники силових структур (156), військовослужбовці (75). Серед постраждалих також велика питома вага учнів і студентів (1331), із них: 294 навчаються в середніх навчальних закладах, 153 – у ПТУ, 784 – вищих навчальних закладах [4].

У той же час є й позитивні моменти. Завдяки організації посилено-го патрулювання території м. Харкова та області зменшилася кількість кримінальних правопорушень, вчинених у громадських місцях. Так, за минулий рік зареєстровано 2872 такі злочини, що становить лише 7% загальної кількості облікованих кримінальних правопорушень, також менше стало правопорушень, скоєних на вулицях, у парках і скверах (1901 цьогоріч проти 2847 – у попередньому).

Необхідним елементом вивчення злочинності на регіональному рівні є її прогнозування, тобто встановлення показників, які характе-ризуватимуть злочинність у перспективі, виявлення на цій основі нега-тивних тенденцій і закономірностей, пошук засобів зміни цих тенденцій і закономірностей в необхідному напрямі. Ця загальна мета повинна бути конкретизована в певних (чітко виписаних) завданнях залежно від по-треб практики (наприклад, встановлення ймовірності появи нових видів злочинів або категорій злочинців, а також чинників, які зможуть впли-вати на розвиток відповідних процесів; формування бази для розробки планів, стратегії і тактики боротьби зі злочинністю) [6, с. 260–269].

Виходячи з того, що прогнозування у загальноприйнятому значен-ні є отриманням інформації про майбутній стан явищ і процесів, необ-хідно передбачати і оцінити дію різних обставин, що впливають на сфе-ру функціонування суб’єктів протидії злочинності. Спробуємо навести алгоритм. Оцінка всієї сукупності криміногенних і антикриміногенних чинників, зважаючи на реалізацію функції прогнозу, дає картину очіку-ваного стану злочинності на території обслуговування. У подальшому з урахуванням майбутнього стану злочинності визначаються можли-вості органів вести ефективну боротьбу з нею і забезпечити належний правопорядок [7, с. 132–133]. Тож, у процесі прогнозування рівня зло-чинності в конкретному регіоні нашої держави (зокрема, у Харківській області) слід враховувати нижченаведені фактори, здатні змінити кримінологічну обстановку у майбутньому. Додамо, що розвиток зло-чинності, буде визначатися сукупністю різних груп процесів і явищ криміногенного комплексу соціального, економічного і політичного характеру. Уніфікована схема основних із них включає в себе наступні тісно взаємопов’язані між собою групи:

а) стан економічного розвитку регіону в цілому і його окремих суб’єктів зокрема;



б) внутрішня політична ситуація у країні;в) зовнішня політична ситуація. Важливо зауважити, що політична

ситуація на міжнародній арені є досить нестабільною і не піддаєть-ся коректній прогностичній оцінці;

г) зміна законодавства;д) реформування правоохоронних органів, системи державної влади

і управління.Зробимо одне важливе методологічне пояснення, пов’язане з тим,

що у даному випадку при визначенні тенденцій розвитку криміноло-гічної обстановки доцільно використовувати метод згладжування ана-лізованих динамічних рядів в якості підбору основної функціональної моделі, відповідної сприятливому, середньому або несприятливому сце-наріям. При цьому треба брати до уваги наступне: якщо спостерігається якась позитивна тенденція, у певний проміжок часу вона може носити випадковий характер у вигляді короткочасного негативного прояву, що й відображається кримінальною статистикою. Якщо зміна явища, яке досліджується (що суперечить загальній тенденції), не зумовлена глобальними передумовами, вона може розглядатись як випадкова (на відміну від необхідної).

Підсумовуючи, додамо, що згідно з результатами прогнозування у поточному році очікується збереження основних коливань у динаміці загальної кількості кримінальних правопорушень на території Харків-ської області. Передбачається, що за підсумками 2016 р. в області їх буде скоєно на 7% менше. У IV кварталі 2016 відбудеться сезонний сплеск кількості «вуличних» злочинів (+ 14% до IIІ кварталу 2016 р.).

Наведемо прогноз щодо деяких видів злочинів:– кількість вбивств і замахів на вбивство у цілому за 2016 р. на 3%

перевищить показники 2015 р., тобто вони знаходитимуться в межах загальної тенденції;

– кількість випадків заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю в області у 2016 р. буде на 9% менше рівня 2015 р. Нестійкий характер дина-міки показника збережеться протягом усього прогнозного періоду;

– продовжиться коливання кількості крадіжок, передбачається, що тенденції до зростання показника цього виду злочинів збе-режеться (очікується, що за підсумками поточного року він пе-ревищить торішній на 18%). Крім того, у 2016 р. буде помітною тенденція до збільшення (на 8% порівняно з минулорічним) кількості грабежів, особливо «вуличних».

Не будуть винятком і розбої. Згідно з наявною тенденцією, про що почали говорити ще у 2013 р., динаміка збережеться, як і вплив на всьо-му горизонті прогнозування. У IV кварталі 2016 р. (проти III) матиме



182

місце сезонне зростання показника на 14%. За підсумками поточного року кількість зареєстрованих розбоїв, як очікується, буде меншою на 9% у порівнянні з попереднім;

– крадіжки з транспортних засобів (зареєстровані) у короткостро-ковій перспективі матимуть складну динаміку, очікуване за під-сумками 2016 р. значення показника на 3% нижче, ніж у 2014 р.;

– поквартальна динаміка кількості хуліганств продовжить мати нестійкий характер. Прогнозується, що у 2016 р. на вулицях міс-та буде зареєстровано на 12% випадків хуліганств більше, ніж роком раніше;

– кількість кримінальних правопорушень, пов’язаних із неза-конним обігом наркотиків, у 2016 р. буде знаходитися в межах загальної тенденції. Очікується, що за підсумками 2016 р. буде зареєстровано таку саму кількість злочинів цього виду (зростан-ня або зниження в межах статистичної похибки).

Висновки та перспективи подальших досліджень. Формуванню позитивної динаміки боротьби зі злочинністю сприяють як принци-пово нова позиція МВС України (нині усі підрозділи намагаються пра-цювати відкрито, надаючи своїй діяльності соціально орієнтованого характеру), так і заходи, вжиті для розбудови та розвитку системи На-ціональної поліції, особливо її превентивної складової. Крім того, значу-щі результати і позитивний вплив очікуються від реалізації положень програми, ухваленої Харківською обласною радою з ініціативи Харків-ської обласної державної адміністрації, у тій частині, що стосуються територіальної оборони, запобігання корупції, забезпечення публічної безпеки і порядку на території області. Безсумнівно, зазначена тенден-ція з оздоровлення кримінологічної обстановки зумовлена також вико-нанням регіональних профілактичних програм та активізацією роботи з органами прокуратури по зміцненню обліку та реєстрації криміналь-них правопорушень в усіх правоохоронних органах.

Проте тенденція до зменшення кількості зареєстрованих кримі-нальних правопорушень, що спостерігається як в цілому по країні, так і у Харківській області зокрема, крім об’єктивних причин, має і суб’єктивні. Очевидним, на жаль, є зниження активності правоохоронних органів із виявлення злочинів, хоча дія основних факторів, що зумовлюють їх вчинення, не зменшилася, а в період розвитку фінансово-економічної та соціально-політичної кризи навіть збільшилася. Ці висновки підтвер-джуються як динамікою зміни кількості і звернень громадян до право-охоронних органів, і зареєстрованих кримінальних правопорушень, так і даними, що стосуються розпочатих та завершених кримінальних про-ваджень (особливо з урахуванням залишку минулих років).




1. Веприцький Р. С. Феноменологія злочинності в регіоні : моногра-фія / Р. С. Веприцький. – Харків : Золота миля, 2014. – 322 с.

2. Бабенко А. М. Запобігання злочинності в регіонах України : концептуаль-но-методологічний та праксеологічний вимір : [монографія] / А. М. Ба-бенко ; Одес. держ. ун-т внутр. справ. – Одеса : Букаєв, 2014. – 415 с.

3. Информация о результатах деятельности органов прокуратуры Харьков-ской области в 2015 году [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://oblrada.kharkov.ua/ru/press-center/news/novini/14486-informatsiya-pro-rezultati-diyalnosti-organiv-prokuraturi-kharkivskoji-oblasti-u-2015-rotsi.

4. Про стан правопорядку в Харківській області за січень-грудень 2015 р. (за оперативними даними ГУНП)»: Інформація Головного управління поліції в Харківській області від 12.01.2016 р. № 346/16.

5. Информация о состоянии преступности в Харьковской области в 2015 году и результатах деятельности в сфере охраны и защиты прав и свобод человека, противодействия преступности, обеспечения пу-бличной безопасности и порядка [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://oblrada.kharkov.ua/ru/press-center/news/novini/14548-informatsiya-pro-stan-zlochinnosti-v-kharkivskij-oblasti-u-2015-rotsi-ta-rezultati-diyalnosti-u-sferi-okhoroni-ta-zakhistu-prav-i-svobod-lyudini-protidiji-zlochinnosti-zabezpechennya-publichnoji-bezpeki-i-poryadku.

6. Филонов В. П. Состояние, причины преступности в Украине и её предупреждение : монография / В. П. Филонов. – Донецк: Изд-во «Донеччина», 1999. – 640 с.

7. Бандурка О. М. Стратегія і тактика протидії злочинності : моногра-фія / О. М. Бандурка, О. М. Литвинов. – Харків : НікаНова, 2012. – 318 с.


Игорь Львович Райнин,кандидат наук государственного управления(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

ПРОТИВОДЕЙСТВИЕ ПРЕСТУПНОСТИ В ХАРЬКОВСКОЙ ОБЛАСТИ: СОСТОЯНИЕ, ТЕНДЕНЦИИ, ПРОГНОЗ

Статья посвящена анализу количественно-качественных показа-телей состояния противодействия преступности в Харьковской обла-сти и прогнозированию основных тенденций их изменений в контексте трансформации социально-экономической ситуации в регионе.

Ключевые слова: противодействие преступности, регион, показа-тели, прогноз, криминологическая обстановка.



184

Ihor L. Rainin,candidate of sciences in state administration(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

CRIME COUNTERACTION IN KHARKIV REGION: STATE, TENDENCIES AND FORECAST

The article’s objective is the analysis of quantitative and qualitative indi-cators of the state of crime counteraction in Kharkiv region and forecast of the main tendencies of their changes in the context of the transformation of the socio-economic situation in the region. Detection of regional characteristics of crime includes studying similarities and differences between quantitative and qualitative indicators of crime (state, structure, factors, geography, etc.) in the regions. The research of these indicators reveals the opportunities to study ex-isting not only general and specific patterns of crime, but also their functioning on typological and classification levels. It is concluded that fundamentally new position of the Ministry of Internal Affairs of Ukraine, aimed at transparency and provision of its activities of socially oriented nature and the measures tak-en for the construction and development of the National Police, particularly its preventive component contribute the formation of positive dynamics in fighting against crime. Besides, significant results and positive effects are expected in the result of the provisions laid down in the approved by Kharkiv regional council on the initiative of Kharkiv regional state administration programme solutions relating to territorial defense, preventing corruption, ensuring public safety and order in the region. There is no doubt that this tendency of improving crim-inological situation is also due to fulfillment of regional preventive programmes and activization of work with prosecutor’s office to strengthen the recording and registration of criminal offenses within all law enforcement agencies. However, the downward tendency in the number of reported criminal offenses, observed as through the whole country, as in Kharkiv region in particular, has both objective and subjective reasons. The decrease of law enforcement agen-cies’ activities in detecting crimes is obvious, because the action of the main factors that contribute to their commission was not reduced, and in the period of the development of financial, economic and socio-political crisis even became worse. These conclusions are supported by diverse dynamics of changes in the number of appeals to law enforcement agencies, the number of reported crimi-nal offenses and data relating to initiated and completed criminal proceedings (especially considering the balance of previous years).

Key words: crime counteraction, region, indicators, forecast, criminolog-ical situation.



УДК 343.97 (477)

Олександр Миколайович Храмцов, доктор юридичних наук, доцент(Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, Харків)

ОСНОВНІ ДЕТЕРМІНАНТИ КРИМІНАЛЬНОГО НАСИЛЬСТВА

У статті розглядаються основні детермінанти зло-чинності, пов’язаної із застосуванням насильства. Вка-зується на вплив економічних, соціально-психологічних, організаційно-управлінських та правових чинників на поширення кримінального насильства в суспільстві. Проводиться аналіз цих факторів з урахуванням су-часного економічного і соціально-політичного стану в Україні.

Ключові слова: детермінація, криміногенні фактори, віктимна пове-дінка, конкретна життєва ситуація, запобігання зло-чинності.

Постановка проблеми. Традиційно у кримінології виокремлюють криміногенні фактори злочинності в цілому, певних видів злочинності та окремих злочинів. Передусім зауважимо, що поняття «криміногенні фактори певних видів злочинності» займає проміжне місце між понят-тями «фактори злочинності» і «причини та умови конкретних злочи-нів». Воно пов’язує стан суспільства в цілому й індивідуальну злочинну поведінку. Традиційно в Особливій частині кримінального права роз-глядаються види злочинів, які посягають на тотожний чи однорідний об’єкт.

© Храмцов О. М., 2016



186

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Взагалі, кримінальне насильство є найбільш небезпечним видом злочинної поведінки і по-требує негайного і, головне, ефективного впливу з боку суспільства та держави. Проблема детермінації насильницької злочинності була і є предметом дослідження таких вчених-кримінологів, як: С. М. Абельцев, А. І. Алексєєв, Ю. М. Антонян, О. М. Бандурка, Л. Д. Гаухман, В. В. Голина; Б. М. Головкін; О. М. Гумін, І. М. Даньшин, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, С. М. Іншаков, О. М. Ігнатов, О. М. Литвак, О. М. Литвинов, Е. Ф. Побєгай-ло та ін. Роботи цих вчених стосувалися в першу чергу злочинів проти життя та здоров’я.

Враховуючи наведене, у даній статті розглядаються криміногенні детермінанти злочинів, які характеризуються фізичним чи психічним насильством, але знаходяться в різних розділах Особливої частини за-конодавства про кримінальну відповідальність. До них належать на-сильницькі, корисливо-насильницькі та ін. У цих злочинах насильство є: ворожим (має на меті нанесення іншій особі збитків, шкоди, тілесних ушкоджень), інструментальним (наприклад, усунути опір потерпілого при заволодінні майном). Проте, на наш погляд, агресія та насильство різної спрямованості зумовлені цілою низкою спільних факторів еко-номічного, соціального, суспільно-психологічного, управлінського, пра-вового та іншого характеру, які призводять до вчинення різноманітних злочинів.

Метою даної роботи є визначення характеру впливу окремих кри-міногенних факторів на злочинність, яка пов’язана з насильством на сучасному етапі.

Виклад основного матеріалу. Економічна криза в нашій державі є передумовою виникнення соціальної агресії. Багатство стало показ-ником життєвого успіху в українському суспільстві, а до засобів його отримання соціум ставиться байдуже. Принцип «Бажаєш жити – вмій крутитися» твердо увійшов у наше повсякденне життя. Однак, коли дозволяється все, що веде до успіху, то на лінії старту виникає тисня-ва. У цій гонці залишається багато тих, хто програв. Життєві невдачі штовхають останніх до прояву агресії (тобто є причиною різних форм агресивної поведінки).

Із наведеного вище можемо зробити висновок, що на поширення злочинності, пов’язаної із насильством, значно впливає занепад сус-пільної моралі. На думку Е. Дюркгейма, «… мораль – це обов’язковий мінімум та сувора необхідність, це хліб насущний, без якого суспільства не можуть жити» [1, с. 56]. Руйнування суспільної моралі сягнув в Укра-їні катастрофічних розмірів. Хамство, споживацьке ставлення до життя, руйнація загальнолюдських цінностей веде до духовного занепаду, осо-



бливо серед молодого покоління. Як повідомляє Н. Г. Іванов, «… коли моральні ідеали не засвоєні людиною, або засвоєні погано, то їх місце … займають інші якості, що можна визначити прикметником «безмораль-ні» [2, с. 26]. Виникає ситуація, коли аморальність породжує таке явище, як злочинність, а злочинність, у свою чергу, – аморальність, бездухо-вність більшої частини суспільства. Як зазначав А. Ф. Зелінський, «… між злочинністю та її причинами й умовами встановлюються двосторонні зв’язки і, як наслідок, злочинність діє на свої детермінанти у поряд-ку зворотного зв’язку» [3, с. 52]. Слід пам’ятати слова письменника Г. Мединського, який попереджував: «Не відомо, що важливіше і що не-безпечніше: відсутність матеріального добробуту чи відсутність добро-буту соціального або морального – дурний приклад, грубість, цинізм, несправедливість, самодурство…» [4, с. 476]. На його думку, під впливом усього цього і складається моральна сутність людини, її соціальне об-личчя, у т. ч. й обличчя злочинця.

Із метою відтворення повної картини додамо, що на наслідування насильницької моделі поведінки впливають також і такі фактори: 1) ви-користання різних видів насильства в стосунках між членами однієї ро-дини; 2) насильницька форма поведінки між членами різних соціальних груп; 3) навчання такій поведінці не лише на реальних прикладах (по-ведінка в родині або соціальній групі), а й на символічних прикладах, що пропагують засоби масової інформації.

Розглянемо кожен окремо. Почнемо з сім’ї. Агресивні діти вироста-ють, як правило, у тих сім’ях, де дистанція між дітьми та дорослими до-сить велика, дітям не вистачає тепла й ласки, батьки байдужі до перших проявів агресії з боку дітей, реагуючи за допомогою фізичної сили на агресивну поведінку. Саме в сім’ї дитина проходить первинну соціаліза-цію. На прикладах взаємовідносин між членами родини вона вчиться, як треба поводити себе в тій чи іншій ситуації, взаємодіяти з іншими людьми та вибудовувати відносини. Набутий досвід залишається в неї у підлітковому віці і в зрілі роки. Російські кримінологи Ю. М. Антонян, М. І. Єникеєв висунули гіпотезу про те, що емоційне відчуження в ди-тинстві батьками своєї дитини формує в неї стан невпевненості, стурбо-ваності, неспокою з приводу своєї соціальної визначеності. Такі особли-вості стають фундаментальними структурами особи [5, с. 102]. На наш погляд, науковці дещо перебільшили значення емоційного відчуження з боку батьків як причини вчинення насильницьких злочинів. Однак незрілі методи регулювання дисципліни (так їх назвав Петерсон) дітей у родині з боку батьків, які інколи ігнорують негативну поведінку ди-тини або дозволяють їй поводити себе у такий спосіб (у той час як в ін-ших випадках погрожують фізичним покаранням або використовують



188

фізичну силу), призводять до того, що дитина засвоює силові методи відстоювання своїх інтересів. Агресивність дитини ще не є причиною вчинення злочину, але ж це є важливою умовою того, що в певній склад-ній життєвій ситуації вона обере агресивну форму поведінки. У спеці-альній літературі відмічається, що найбільш поширеними факторами сімейного неблагополуччя, які сприяють формуванню жорстокості й агресивності, є негативна моральна та емоційна обстановка в сім’ї, її конфліктність. Стаючи свідками агресивної поведінки, відчуваючи її на собі, діти засвоюють ці зразки поведінки, отримують впевненість в її ефективності, поки що на суто вербальному рівні [6, с. 16].

Важливим криміногенним чинником, від якого залежить форму-вання особи насильницького злочинця, є найближче побутове оточен-ня – друзі, сусіди, референтні групи. Від них молода людина переймає агресивні форми поведінки. Як повідомляють Р. Берон та Д. Річардсон, необов’язково, що дитину, до якої зневажливо ставляться однолітки, будуть ігнорувати абсолютно всі діти. Фактично дитина, яку не при-ймає одна група, може отримати схвалення з боку іншої групи, більш того, відігравати для неї важливу роль. Агресивні діти будуть включені в соціальні групи з такою ж ймовірністю, як і їх неагресивні однолітки, але при цьому агресивні діти потраплять до груп, що складаються з та-ких самих агресивних дітей [7, с. 105].

На формування особи насильницького злочинця впливають і засо-би масової інформації. Як зауважує Ж. Бодрияр, нині насильство набуло нового вигляду. Наші ЗМІ зробили його загальнодоступним. Інформація про насильницькі акти миттєво з’являється на перших сторінках газет, у новинах телебачення, не кажучи вже про фільми, в яких насильство пропагується в різних формах. Люди стали настільки чужими, що для них насильство – звичайна справа[8, с. 237]. Лише 0,3% ефірного часу на телеканалах в Україні відводиться на дитячі та юнацькі передачі (в Австрії цей показник, наприклад, сягає 30%). Контент-аналіз фільмів, що демонструються на екранах та по телебаченню в Харкові, показав, що частіше за все їх героями є представники таких маргінальних груп, як убивці, інші злочинці, повії. Справедливо відмічає В. В. Голіна, що небувала пропаганда в засобах масової інформації, кіно, по телебачен-ню жорстокості, насильства, розпусти, культу сили, зневажання особи знімає її недоторканність, розпалює низькі пристрасті, уседозволе-ність [9, с. 373].

Численні роботи з кримінологічні вказують на тісний зв’язок пи-яцтва та алкоголізму з насильницькою злочинністю. Так, проведеним нами дослідженням встановлено, що серед осіб, які вчинили насиль-ницькі злочини, близько 80% чоловіків та 50% жінок систематично



вживали спиртні напої. Як зазначав А. П. Закалюк, від 70% до 80% непо-внолітніх, які вчинили злочини, систематично вживали алкогольні на-пої [10, с. 131]. При цьому вік, з якого людина почала регулярно вживати спиртні напої, має тенденцію до зменшення.

Разом із пияцтвом та алкоголізмом сильнодіючим криміногенним чинником злочинної агресії є наркотизм. Механізм криміногенної дії наркотизму, його зв’язок із насильницькою поведінкою дуже схожий на дію, що справляє на людину алкоголь. Проте ця дія є ще більш концен-трованою та вагомою. Відомий вчений А. Ф. Зелінський виділив п’ять ви-дів зв’язку наркотизму та наркоманії зі злочинністю [11, с. 50]. Перший вид називається провокуючим. У стані наркотичного сп’яніння людина стає більш схильною до насильницьких злочинів. Моральні гальма під впливом наркотику відмовляють, тому особа перестає контролювати свою поведінку, оточення сприймається як вороже, що призводить до вчинення злочинів відносно цих людей. Опитуванням 160 засудже-них, які вчинили злочини, пов’язані із насильством над іншою особою, встановлено, що 46% (!) із них регулярно вживали наркотики. Ще од-ним видом зв’язку є зв’язок мотиваційний. Для придбання наркотиків, особливо у стані наркотичного сп’яніння, наркомани вчиняють, як пра-вило, корисливі та корисливо-насильницькі злочини. Третій вид – ві-ктимний зв’язок. Людина у стані наркотичного сп’яніння має великий ступінь віктимності і може легко стати об’єктом для нападу. Четвертий називається деградаційним. Наркомани швидко деградують фізично, психічно та в соціальному плані. Як відзначає А. І. Алексєєв, психічна та фізична залежність від наркотиків проявляється сильніше, ніж у ви-падках зловживання спиртними напоями. Відповідно, і протікання інтелектуальних, вольових та емоційних процесів у першому випадку деформується ще швидше, ніж у другому. Вживання наркотиків веде до стрімкої і більш помітної деградації особи в морально-соціальному пла-ні. Наркоман швидше, ніж п’яниця або алкоголік дистанціюється від по-зитивних соціальних зв’язків і різних видів нормальної життєдіяльнос-ті, замикається в середовищі собі подібних, втрачає моральні орієнтири, почуття відповідальності, трудову кваліфікацію, поважне ставлення до норм і законів суспільства. П’ятий вид зв’язку називається генетичним. До того ж наркоманія породжує такі незаконні дії, як наркобізнес. За даними статистики, щорічно в Україні з незаконного обігу вилучається 40–45 т наркотичних речовин, серед яких збільшується кількість амфе-тамінів, героїну, кокаїну. Наша держава останнім часом перетворилася на транзитну країну, тобто стала ланкою світового наркотрафіку. За висновками спеціалістів, кількість вилучених наркотиків складає лише 10% від реальної маси наркотичних речовин, які знаходяться в обігу.



190

Таким чином, ще раз наголосимо на тому, що у детермінації кри-мінального насильства центральне місце посідає особа. Однак це не означає, що слід зовсім відкинути вплив зовнішніх обставин на меха-нізм вчинення злочинів, зокрема, конкретну життєву ситуацію, під якою слід розуміти сукупність зовнішніх для суб’єкта обставин, що безпосередньо передували злочину і що взаємодіяли з особистими якостями суб’єкта, який вчинив злочин [12, с. 149–150]. У криміноло-гії й дотепер немає однозначного уявлення про значення конкретної життєвої ситуації у механізмі вчинення злочинів. Практика показує, що існує велика кількість відносин між якостями особи злочинця та обставинами, в яких вчиняється злочин. Як відмічав В. М. Кудрявцев, крайні точки цих відносин є такими: а) сильний вплив конкретної життєвої ситуації при відсутності антисуспільної установки; б) гли-бока та стійка антисуспільна установка при відсутності будь-якого впливу зовнішньої ситуації. Між цими крайніми точками розташо-вана ціла низка перехідних випадків, коли взаємодіють більш-менш напружена ситуація та більш-менш розвинуті антисуспільні якості особи [13, с. 38]. Конкретна життєва ситуація відіграє певну роль як елемент механізму злочину, інколи вона може бути дуже важливою. Проте, на наш погляд, неможливою є така ситуація, коли суб’єктивний фактор механізму злочину повністю виключається. Особа, її недоліки є безпосередньою причиною будь-якого злочину. Однак від цього зна-чення конкретної життєвої ситуації не зменшується. Так, прояв або не прояв у певних актах поведінки агресивних дій завжди є результатом складної взаємодії трансситуативних і ситуативних факторів. Агре-сивність – це відносно стійкий емоційний стан особи, що проявляєть-ся в здатності останньої до агресивних дій відносно інших людей та що забезпечує її готовність сприймати й інтерпретувати поведінку інших у певний спосіб. Отже, у випадках агресивних дій неагресивної особи в основі першопричини її вчинків лежить фактор ситуації. У ви-падку ж агресивних дій агресивної особи – особистісні якості [14, с. 4]. Конкретні життєві ситуації, в яких учиняються насильницькі злочини, дуже різноманітні. Сила і спрямованість їх негативних та позитивних впливів на механізм вчинення злочинів є різними. В одних ситуаціях злочинці навмисно створюють умови для успішного вчинення злочи-нів, в інших – обставини ускладнюють ці дії. Конкретні життєві ситу-ації можна класифікувати за такими підставами: а) за джерелом ви-никнення – створені самим злочинцем; такі, що виникли по волі інших осіб; змішаного походження, тобто ситуації, що виникли внаслідок поведінки злочинця, жертви або інших осіб; б) за змістом – проблемні криміногенні ситуації; конфліктні кримінологічні ситуації та ін.; в) за



характером впливу на діючу особу – екстремальні криміногенні ситуа-ції; провокуючі; сприятливі; такі, що ускладнюють вчинення злочину; нейтральні. Установлення виду конкретної життєвої ситуації, в якій вчиняється злочин, дозволяє вирішити такі питання: 1) встановити криміногенні чинники, що призводять до злочину, що, у свою чергу, дозволяє своєчасно їх усунути або нейтралізувати; 2) розробити прак-тичні рекомендації для потенційних жертв злочину, які дозволять останнім обирати ту модель поведінки, що може запобігти злочинам, пов’язаним із насильством над особою.

Залишився ще один аспект цієї проблеми. Як відомо, злочин пред-ставляє собою результат дій, як правило, двох осіб – злочинця та його жертви. Німецький кримінолог Г. Й. Шнайдер вважає, що жертва зло-чину (потерпілий) є важливим елементом у процесах вчинення зло-чину та контролю над злочинністю [15, с. 349]. Окрім терміна «жерт-ва», кримінологами розглядаються ще два терміна – «віктимність» і «віктимізація». «Віктимність окремої особи – це об’єктивно належна людині (реалізована злочинним актом або залишена потенційно), але не фатальна здатність стати за певних обставин жертвою злочи-ну» [16, с. 154]. Віктимізація – це процес реалізації віктимних потенцій у нанесенні шкоди та результат цього процесу. За своїм характером віктимна поведінка може бути: 1) конфліктною, коли потерпілий сам створює конфліктну ситуацію або активно бере участь у конфлікті, що виник (наприклад, виступає ініціатором конфлікту, сварки); 2) прово-куючою (жертва сама провокує злочинця на насильницькі дії як засіб вирішення проблемної ситуації); 3) нейтральною (жертва не впливає на розвиток злочинних дій).

Проведеним автором дослідженням установлено, що понад 80% потерпілих від злочинних дій, пов’язаних із насильством над іншою особою, є чоловіками, середній вік яких складає 25–40 років. Кількість жінок становить близько 20%. При цьому жертв цих злочинів можна поділити на кілька видів залежно від їх особистісних якостей: 1) агре-сивні жертви, поведінка яких провокує злочинця до застосування щодо них насильства; 2) активні жертви, поведінка яких хоча і не так швидко призводить до виникнення конфлікту, але все одно створює ситуацію, за якої є можливим використання насильства стосовно них. Поведін-ка активних жертв іноді має навіть позитивний характер; 3) пасивні жертви, які не чинять опору злочинцю. Це відбувається з об’єктивних та суб’єктивних причин. Таке трапляється, коли людина або не перед-бачає того, що стосовно неї може вчинюватися злочин, або ж не знає, як вести себе в таких ситуаціях; 4) некритичні жертви – це такі, для яких є характерними необачність, невміння правильно оцінювати життєві



192

ситуації та невміння поводити себе в таких ситуаціях; 5) нейтральні жертви – такі, що ніяк не сприяють вчиненню злочину щодо них. Наве-дена класифікація уявляється необхідною не лише для вивчення жертв злочину, а й організації спеціального напряму запобіжної роботи – ві-ктимологічної профілактики. У цій профілактиці слід виокремлювати два основних види запобіжних заходів, які своїм об’єктом мають: 1) ві-ктимологічні ситуації (на всіх стадіях – від формування особи з високою віктимністю до безпосереднього вчинення злочину); 2) безпосередньо потенційних і реальних жертв як на індивідуальному, так і груповому рівнях (індивідуальна та групова профілактика). При проведенні робо-ти в першому напрямі належну увагу слід приділяти заходам, спрямо-ваним на виключення віктимологічних ситуацій (своєчасне реагування усіх служб та суспільства в цілому на побутові конфлікти, різноманітні погрози тощо), а у другому – необхідно регулярно використовувати за-ходи виховного характеру для навчання потерпілих правильним і без-печним діям.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Нами проана-лізовані далеко не всі криміногенні фактори злочинності, пов’язаної з кримінальним насильством. Однак зроблені висновки дозволяють підтвердити той факт, що криміногенна детермінація характеризується цілою низкою різних за природою і змістом факторів. Саме тому проти-дія злочинності повинна здійснюватися на засадах кримінологічного прогнозування, системності, плановості та комплексності. І головне, суспільство, представники державних органів мусять зрозуміти, що загальносоціальне та спеціально-кримінологічне запобігання мають стати пріоритетним напрямком протидії злочинності.


1. Дюркгейм Э. О разделении общественного труда. Метод социоло-гии : монография / Э. Дюркгейм. – Москва : Наука, 1991. – 572 с.

2. Иванов Н. Г. Нравственность, безнравственность, преступность / Н. Г. Иванов // Государство и право. – 1994 – № 1. – С. 21–27.

3. Зелинский А. Ф. Криминология. Курс лекций / А. Ф. Зелинский. – Харьков : Прапор, 1996. – 260 с.

4. Медынский Г. М. Избранные произведения : в 2-х т. / Г. М. Медын-ский. – Т. 2. – Москва : Художествен. лит., 1973. – 624 с.

5. Антонян Ю. М. Психология преступника и расследования престу-плений : монография / Ю. М. Антонян, М. И. Еникеев, В. Е. Эминов. – Москва : Юрист, 1996. – 336 с.



6. Волошина Л. А. Генезис агрессивно-насильственных преступлений / Л. А. Волошина // Насилие, агрессия, жестокость. Криминально-психологическое исследование / под ред. А. В. Ратинова. – Москва : ВНИИ укрепления законности и правопорядка, 1990. – С. 15–40.

7. Бэрон Р. Агрессия : монография / Р. Бэрон, Д. Ричадсон. – Санкт-Петербург : Питер, 1999. – 351 с.

8. Бодрияр Ж. Прозрачность зла : монография / Ж. Бодрияр. – Москва: Добросвет, 2000. – 400 с.

9. Голина В. В. Специально-криминологическое предупреждение пре-ступлений (теория и практика) : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.08 / В. В. Голина ; Нац. юрид. акад. Украины им. Ярослава Мудрого. – Харьков, 1994. – 569 с.

10. Закалюк А. П. Прогнозирование и предупреждение индивидуально-го преступного поведения : монография / А. П. Закалюк. – Москва : Юрид. лит., 1986. – 191 с.

11. Зелинский А. Ф. Криминальная психология : монография / А. Ф. Зе-линский. – Киев : Юринком Интер, 1999. – 240 с.

12. Криминология : учебник / под ред. В. Н. Бурлакова, В. П. Сальнико-ва. – Санкт-Петербург : Санкт-Петербург. акад. МВД России, 1998. – 576 с.

13. Кудрявцев В. Н. Причинность в криминологии : монография / В. Н. Кудрявцев. – Москва : Юрид. лит., 1968. – 175 с.

14. Реан А. А. Агрессия и агрессивность личности / А. А. Реан // Психо-логический журнал – 1996. – Т. 17. – № 5. – С. 3–17.

15. Шнайдер Г. Й. Криминология / Г. Й. Шнайдер ; под ред. и с предисл. Л. О. Иванова : пер. Ю. А. Неподаева. – Москва : Прогресс-Универс, 1994. – 502 с.

16. Криминология : учебник / под ред. В. Н. Кудрявцева, В. Е. Эминова. – Москва : Юристъ, 1997. – 512 с.


Александр Николаевич Храмцов,доктор юридических наук, доцент(Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина, Харьков, Украина)

ОСНОВНЫЕ ДЕТЕРМИНАНТЫ КРИМИНАЛЬНОГО НАСИЛИЯВ статье рассматриваются основные детерминанты преступно-

сти, связанной с применением насилия. Указывается на существенное влияние экономических, социально-психологических, организационно-управленческих и правовых факторов на распространение криминаль-



194

ного насилия в обществе. Проводится анализ этих факторов с учётом современного экономического и социально-политического состояния в Украине.

Ключевые слова: детерминация, криминогенные факторы, вик-тимное поведение, конкретная жизненная ситуация, предотвращение преступности.

Oleksandr M. Khramtsov,Doctor of Law, associate professor(V. N. Karazin Kharkiv National University, Kharkiv, Ukraine)

MAIN DETERMINANTS OF CRIMINAL VIOLENCE The main determinants of crime-related violence are studied in the article.

Physical and psychological violence characterizes crimes that are in different sections of the legislation on criminal liability. It may be of hostile and instru-mental nature. The author stresses on significant impact of economic, social and psychological, organizational and administration, legal factors on the spread of criminal violence in the society. The analysis of these factors considering the current economic and socio-political situation in Ukraine is carried out. The main factor in the spread of criminal violence that has economic character – is an economic crisis that has put poverty on the bulk of our population. The decline of public morality, which reached catastrophic proportions in Ukraine also leads to aggression and violence in the society. Rudeness, consumer atti-tude to life, the destruction of human values all this leads to spiritual decline especially among young generation. Domestic violence, which can be physical, psychological, economic and sexual, acts as a background phenomenon for criminal violence. The author of the article highlights the negative impact of the mass media, especially on the younger generation. Most of violent crimes are committed in a state of alcoholic, narcotic or toxic substances abuse. The main types of relationship of these kinds of immoral behavior and criminality associated with violence have been analyzed in the article. The main types of criminal (specific situations), when crimes that involve violence are committed, have been determined. The basic types of behavior of crime victims, contribut-ing the commission of violent, selfish and violent and other crimes, have been analyzed.

The author makes a conclusion that counteraction criminal violence should be integrated and take place on social, special and criminological, indi-vidual levels on the basis of criminological forecasting, systematicity, planning and complexity.

Key words: determination, criminogenic factors, victim behavior, specific life situation, crime prevention.

актуальні Питання кримінально-виконавчого Права 195

Актуальні питання кримінально-виконавчого права

УДК 343.2 (4)

Наталія Володимирівна Коломієць, кандидат юридичних наук(Чернігівський національний технологічний університет, Чернігів)

ЗАОХОЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОМУ ПРАВІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇНСтаття є продовженням серії наукових публікацій ав-тора, присвячених аналізу зарубіжного законодавства щодо застосування заохочення до засуджених. Статтю присвячено аналізу заохочувальних норм кримінально-виконавчого (пенітенціарного) права європейських та інших країн.

Ключові слова: заходи заохочення, засуджені, європейський досвід, умовно-дострокове звільнення, пенітенціарні устано-ви.

Постановка проблеми. У загальній теорії права правове заохочен-ня визначається як особливий засіб позитивного соціально-правового впливу на поведінку людей із метою породження і підтримки суспільно значущої активності, у результаті застосування якої винагороджується заслужена поведінка суб’єкта і реалізується взаємний інтерес особи,

© Коломієць Н. В., 2016

актуальні Питання кримінально-виконавчого Права


196

суспільства і держави, або як позитивний чинник, що впливає на свідо-мість індивіда, викликає зацікавленість в отриманні благ, апелюючи до свободи суб’єкта й очікування результату, який залежить, перш за все, від його суб’єктивного рішення [1, с. 7].

Загальновідомо, що теорія мотивації будується на двох основних поняттях «потреби» та «винагорода», яка у кримінально-виконавчих відносинах виступає в ролі стимулу, у значенні засобу впливу на лю-дину в формі покарання чи заохочення, так само загрози чи реального застосування покарання або обіцянки заохочення, які можуть змінити поведінку людини [2].

Із вищевикладеного випливає, що заходи заохочення засуджених слід розглядати як важливу складову в правовому регулюванні процесу виконання та відбування покарання, їх використання стимулює до пра-вослухняної поведінки. Безсумнівно, інститут заохочень у криміналь-но-виконавчому праві має велике значення, а деякі науковці називають заходи заохочення «неосновними засобами виправлення».

Аналіз останніх досліджень і публікацій. На території незалеж-ної України над вирішенням проблем кримінально-виконавчого права досить плідно працюють такі вчені, як: К. А. Автухов, В. А. Бадира, І. Г. Бо-гатирьов, О. І. Богатирьова, Т. А. Денисова, О. М. Джужа, В. Г. Ємельянов, О. Г. Колб, І. С. Михалко, А. Х. Степанюк, В. М. Трубников, О. Г. Фролова, С. І. Халимон, І. С. Яковець та ін.

Однак комплексних порівняльних наукових досліджень з означеної проблематики в Україні не проводилося. Виходячи з цього тема статті дуже актуальна.

Метою статті є вивчення досвіду європейських країн із застосу-вання заохочень до засуджених осіб. Зрозуміло, що аналіз законодав-ства європейських країн, без чого не можливо всебічно розглянути це питання, безумовно, дозволить запропонувати шляхи удосконалення і зміни кримінально-виконавчої системи України, зокрема, завдяки імплементації норм європейського права в законодавство нашої дер-жави.

Виклад основного матеріалу. Вважаємо, що для того, щоб ліквіду-вати всі теоретичні та практичні проблеми, які виникають під час засто-сування заходів заохочення до засуджених осіб, треба детально вивчати досвід не тільки європейських, а й, безумовно, пострадянських країн. Саме з огляду на вище-викладене, ми ставимо перед собою завдання розглянути досвід як європейських держав, так і країн, які входили до складу Радянського Союзу. З огляду на обсяг опрацьованого матеріалу дана стаття буде присвячена вивченню заохочення лише у криміналь-но-виконавчому (пенітенціарному) праві європейських держав, а досвід



країн, які входили до складу Радянського Союзу, буде розглянуто в на-ступній публікації.

Тож, досліджуючи інститут заохочень в інших державах, доцільно буде почати з аналізу тих заходів заохочення, які не передбаченні, але, без сумніву, становлять певний інтерес для кримінально-виконавчого законодавства України.

Так, згідно з Кримінально-виконавчим кодексом Польщі до за-суджених осіб можуть застосовуватися такі види заходів заохочення: дозвіл на короткострокове побачення без присутності представника адміністрації; дозвіл на побачення в окремому приміщенні; дозвіл на проведення тривалого побачення за межами установ виконання пока-рань на період до 30 годин; виїзд за межі виправного закладу до 5 днів; дозвіл на участь у культурно-освітніх, фізкультурних і спортивних за-няттях; дозвіл на передачу подарунка особі, яку вказав засуджений; дозвіл на побачення у своєму одязі; дозвіл на телефону розмову за ра-хунок установи виконання покарань; дозвіл на отримання додаткової посилки [3].

Додамо, усі заходи заохочення, передбачені у кримінально-ви-конавчому законодавстві Польщі, застосовуються до засуджених за хорошу поведінку під час відбування покарання. Отже, мета інституту заохочень у цій країні – стимулювання засудженого до кращої поведін-ки (ст. 137, 138 КВК Польщі) [4].

Відповідно до ст. 137 КВК Польщі такі види заохочення, як дозвіл на побачення за межами установи виконання покарань з близькою люди-ною чи людиною, яка заслуговує на довіру, на період, що не перевищує 30 годин, і дозвіл на вихід за межі установи без нагляду на строк, що не перевищує 14 днів, можуть бути використані, якщо поведінка засудже-ного під час відбування покарання була такою, яка не викликає сумніву стосовно того, що, знаходячись поза межами установи виконання пока-рань, засуджений буде дотримуватися правопорядку.

Варто зауважити, що однією з підстав, за наявності якої може бути застосований один із вищеназваних видів заохочень, виступає наяв-ність половини відбутого строку покарання. Найвищий захід заохо-чення, який також використовується після відбуття половини строку покарання, – це умовно-дострокове звільнення. Так, згідно з п. 3, 4 ст. 55 КВК Польщі дозвіл на застосування до засудженої особи заохочення у виді виїзду за межі виправного закладу на строк до п’яти днів надає пенітенціарний суддя [5].

Застосування заходів заохочення, зокрема, у виді відпусток та разо-вих виїздів за межі установ, є важливим засобом ресоціалізації засудже-них і дуже широко відомий в європейських країнах.



198

Наприклад, у Швейцарії короткострокова або довгострокова від-пустка (тобто вихід засудженого за межі установи виконання покарань) є певним засобом реінтеграції засуджених у суспільство і належить до головних елементів прогресивної системи виконання покарань. Такі звільнення надаються під час відбування покарання у виконавчих уста-новах як відкритого, так і закритого типу, їх тривалість – від декількох годин до двох діб. У більшості випадків ці відпустки припадають на кінець тижня. Керівництво виправних установ має право відпускати засуджених у так звані «цільові відпустки» для вирішення важливих сі-мейних та інших особистих проблем. Однак їх тривалість не може бути більше 16 годин [6, с. 56]. Цікаво, що цей вид заохочення у відкритих установах використовується після того, як засуджений відбув 1/6 строку покарання, а в закритих установах – після відбуття 1/3 строку [6, с. 59].

Схожою є система надання відпусток у Нідерландах, до речі, її мож-на назвати найліберальнішою. Адміністрація виправних закладів може звільняти камери для нових ув’язнених, надаючи домашні відпустки, розриваючи виконання вироку або достроково звільняючи менш не-безпечних злочинців [7, с. 171–173].

Надаючи характеристику інституту заохочень, що застосовуються в зарубіжних державах до засуджених осіб, та аналізуючи його суть, можемо умовно виокремити три групи заохочувальних норм, які регу-люють використання різних видів заохочень:

1) норми, які передбачають заохочення, що застосовуються до засу-джених одноразово;

2) норми, якими передбачені заохочення, що змінюють умови утриму-вання засуджених;

3) норми, які містять заохочення, що пов’язанні з умовно-достроко-вим звільненням. Оскільки заохочувальні норми першої групу (за кримінально-ви-

конавчим законодавством європейських держав) аналізувалися нами раніше, можемо додати, що характерною для цієї групи є наявність та-кого виду заохочень, як дозвіл на вихід за межі установи виконання по-карання, а мета його використання – соціальна адаптація засудженого після звільнення.

На наше переконання, не менш цікавими є заохочувальні норми другої групи, адже виступають основою інституту заохочення у кри-мінально-виконавчому праві. Вони дуже широко застосовуються у всіх європейських державах. Різниця тільки в тому, що в одних державах за-судженим змінюють умови тримання на кращі в межах однієї пенітенці-арної установи, а в інших засуджених переводять з однієї пенітенціарної установи в іншу.



Перед тим, як провести аналіз законодавства зарубіжних країн, що розкриває зміст другої групи заохочувальних норм, треба почати з того, що в більшості європейських держав існує і успішно функціонує систе-ма установ виконання покарань, яка поділяється на різні рівні безпеки, а саме пенітенціарні установи: супермаксимального рівня безпеки («су-пермакс»); максимального рівня безпеки («категорія «А»); середнього рівня безпеки («категорія «В»); напіввідкриті (категорія «С»); відкриті (категорія «Д») [8, с. 169].

Наприклад, п. 107 Європейських пенітенціарних правил рекомен-дує забезпечити поетапний перехід засудженого до життя на свободі, особливо це стосується осіб, засуджених на великі строки. Такий перехід стає можливим за рахунок переведення засудженого із установ макси-мального рівня безпеки в установи нижчого рівня безпеки, навіть/аж до відкритих. Останні не мають огорожі по периметру і знаходяться переважно в сільській місцевості, де засуджені займаються сільським господарством і у змозі вільно пересуватися як по території установи виконання покарання, так і за її межами [9, с. 6].

У цьому контексті варто зазначити, що сучасна система поділу уста-нов виконання покарань в Україні хоча і схожа з європейськими (макси-мальний, середній, мінімальний рівні безпеки), але з огляду на значну гуманізацію майже «стерта» відмінність (суворість) у рівнях безпеки. Таку відмінність можна простежити лише між максимальним рівнем безпеки і мінімальним з полегшеними умовами тримання.

Цікавим, на нашу думку, є досвід Федеративної Республіки Німеч-чини. Особливістю пенітенціарної системи цієї держава є те, що норма-тивні акти, які регламентують діяльність пенітенціарних установ, не тільки відображають принципи, норми і стандарти міжнародних доку-ментів у галузі виконання і відбування покарання, а й передбачають, що самі установи можуть брати участь у підготовці проекту майбутньої міжнародної конвенції, що врегульовують пенітенціарні проблеми (ст. 335–336). З огляду на побудову та поводження із засудженими, на демократичні принципи та окремі інститути пенітенціарна система Ні-меччини є унікальною і визнаною в Європі. Про це свідчить історичний шлях, що пройшла ця держава [10, с. 333].

Нині правове регулювання виконання кримінальних покарань у Німеччині здійснюється Кримінальним кодексом від 15 травня 1971 р. (у ред. від 13 листопада 1998 р.) і прийнятим у березні 1976 р. Законом «Про виконання покарання у виді позбавлення волі та заходи виправ-лення і безпеки, що виражаються в позбавленні волі» [11].

Кримінально-виконавча система Німеччини складається із пені-тенціарних установ закритого, відкритого типу та установ, в яких три-



200

маються особи з психічними захворюваннями, а також засуджені, що лікуються від наркоманії та алкоголізму. У в’язниці закритого типу по-трапляють всі засуджені за небезпечні злочини, тобто злочини, вчинен-ні проти державного або суспільного устрою, а також за насильницькі дії проти життя тощо. Це основний вид пенітенціарних установ.

За законодавством Німеччини умови тримання засуджених осіб можуть бути зміненні, якщо є наявні позитивні зміни в поведінці засу-дженого. Така особа може бути переведена до пенітенціарних установ відкритого типу, де засуджені мають значно більше прав, і з нею досить активно починає працювати соціальний працівник. Крім цього, до не-повнолітніх злочинців як заохочення використовується скорочення строку покарання. Наприклад, за кожен місяць правослухняної поведін-ки на певний строк скорочується відбування покарання [12, с. 15].

Не менший інтерес представляє досвід Швейцарії, де особи, за-суджені до покарання у виді довічного позбавлення волі, які відбули 10 років і продемонстрували хорошу поведінку, можуть бути переведені до установи значно нижчого рівня безпеки, навіть до відкритих установ. У цілому за КК Швейцарії всі засуджені, які відбули щонайменше поло-вину покарання, переводяться до відкритих установ, але обов’язковою умовою є наявність правослухняної поведінки [12, с. 15].

Зазначимо, що в КВК України також є статті, які передбачають і змі-ну умов тримання засуджених до позбавлення волі (ст. 100), і переве-дення таких засуджених (ст. 101). Однак, як бачимо, ці норми не входять до змісту ст. 130 КВК, яка визначає систему заходів заохочення для за-суджених до покарання у виді позбавлення волі, а розміщені по всьому нормативно-правовому акту.

Натомість за кримінальним законодавством Швейцарії переве-дення засуджених із установ закритого типу у відкриті є обов’язковим етапом відбування покарання. І такий вид заохочення застосовується до засуджених, які позитивно себе проявили під час відпусток [6, с. 57].

У відкритих установах діє особливий режим, основна мета яко-го – найменше спричинення страждань засудженому у зв’язку з його ізоляцією від суспільства (сім’ї, друзів). Відкриті пенітенціарні уста-нови багато в чому нагадують наші виправні центри. Такі заклади є в кримінально-виконавчих системах США, Швеції, Данії, Німеччини, Великої Британії та інших держав. У відкритих установах виконання покарань передбачений менш суворий режим, ніж у звичайних, вели-ка увага приділяється індивідуальній роботі із засудженим, зокрема, за допомогою методів психотерапії, можливе вільне пересування по території без нагляду, дозволяється виїзд за межі пенітенціарної уста-нови [14, с. 280].



В англійській пенітенціарній системі засуджені можуть бути пе-реведені до установи виконання покарань меншого ступеня безпеки, якщо робиться висновок про те, що така засуджена особа не є суспільно небезпечною і не схильна до втечі. Для цього працівниками пенітенці-арних установ постійно збирається інформація, джерелами останньої є особові справи, різного роду запити, медичні довідки, тобто здійсню-ється досить ретельне вивчення засудженого шляхом різноманітних тестувань та опитувань [14, с. 22].

Прогресивна система у британських в’язницях побудована таким чином, що засуджені залежно від поведінки можуть переводитися з од-нієї установи до іншої, тобто особи, засуджені за різні за ступенем тяж-кості злочини чи на різні строки покарання, навіть довічно, утримують-ся спільно і впливають один на одного. Для вітчизняної пенітенціарної системи це не зовсім прийнятна ситуація, адже традиційно вважається, що засуджені з більшим кримінальним досвідом можуть негативно впливати на інших осіб. Тоді як опитаний персонал пенітенціарних за-кладів Англії зазначає, що такі засуджені здійснюють позитивний вплив на інших [14, с. 46].

В Ізраїлі засуджена особа також за хорошу поведінку може бути переведена в категорію «розконвойованої». Така особа має право вла-штуватися на роботу за межами пенітенціарної установи. Після ран-кової перевірки йти з установи виконання покарання, але обов’язково повернутися до вечірньої перевірки [15, с. 62].

Вивчаючи третю групи заохочувальних норм в зарубіжних дер-жавах, тобто ті, що пов’язані з умовно-достроковим звільненням, мо-жемо констатувати, що дуже широко використовуються таке заохо-чення, як скорочення строку відбування покарання. Цей вид, з нашої точки зору, також можна віднести до третьої групи, адже він передує заміні невідбутої частини покарання та умовно-достроковому звіль-ненню.

Нагадаємо, у Німеччині як заохочувальний захід до неповнолітніх засуджених застосовують скорочення строку відбування покарання, тобто за кожен місяць правослухняної поведінки зменшується строк ув’язнення на певну кількість днів [16, с. 15].

Крім того, відповідно до КК Німеччини, якщо особа засуджена за умисний злочин до позбавлення волі на строк більше двох років, то в такому випадку суд одночасно з покаранням призначає превентив-не ув’язнення, коли на основі мотивованої постанови адміністрації в’язниці і наглядової ради суддя збільшує строк тюремного ув’язнення засудженому, який відбув строк покарання, до виправлення засуджено-го [16, с. 67].



202

Проаналізувавши великий масив актів, можемо додати, що кримі-нальне законодавство більшості європейських країн передбачає мож-ливість і заміни невідбутої частини покарання, і умовно-дострокового звільнення.

Так, за законодавством Німеччини умовно-дострокове звільнення призначається за рішенням суду. Підставами, за яких може бути за-стосоване умовно-дострокове звільнення, є відбуття двох третин при-значеного судом покарання, а також те, що дана особа не повинна бути суспільно небезпечною.

Під час прийняття рішення про застосування до засудженого умов-но-дострокового звільнення суддя обов’язково враховує: особу засу-дженого та його минуле життя; умови, за яких був вчинений злочин; цінність правового блага (об’єкта злочину), що знаходиться під загро-зою у випадку вчинення повторного злочину; поведінка засудженого під час відбування покарання; умови життя засудженого; наслідки, яких можна очікувати від засудженого після того, як він вийде за межі пені-тенціарної установи [10, с. 161–162].

За кримінальним кодексом Німеччини до особи, яка засуджена вперше на строк покарання не більше двох років позбавлення волі, суд може застосувати умовно-дострокове звільнення. Підставою в даному випадку вважається відбуття половини строку покарання (не менше шести місяців) [17, с. 54].

Дуже цікавим є той факт, що в Німеччині до осіб, які засуджені до довічного позбавлення волі, також може бути застосоване умовно-до-строкове звільнення. Так, суд може винести рішення про застосуван-ня до такої засудженої особи умовно-дострокового звільнення, якщо ув’язнений відбув п’ятнадцять років позбавлення волі.

Як бачимо, тяжкість злочину не впливає на можливість застосу-вання найвищого виду заохочення, якщо засуджений відбув дві трети-ни призначеного покарання, не порушує інтереси суспільної безпеки, тобто він може сподіватися на дострокове звільнення. Іспитовий строк у такому випадку становить п’ять років [18, с. 35].

Висновки та перспективи подальших досліджень. Зарубіжний досвід може і повинен стати деяким орієнтиром на шляху удоскона-лення вітчизняної кримінально-виконавчої системи, яка, не втрачаючи своєї національної індивідуальності, великого позитивного досвіду, має розвиватися в руслі світових процесів.




1. Гущина Н. А. Поощрение в праве: теоретико-правовое исследо-вание: автореф. дис. на соискание учен. Степени д-ра юрид. наук : спец.12.00.01 / Нина Адамовна Гущина; С.-Петербург. гос. ун-т. – Санкт-Петербург, 2004. – 37 с.

2. Карелін В. В. Забезпечення дотримання принципу раціонального застосування примусових заходів і стимулювання правослухня-ної поведінки при застосуванні до засуджених заходів стягнен-ня та заохочення [Електронний ресурс] / В. В. Карелін // Форум права. – 2013. – № 2. – С. 216–222. – Режим доступу: http://www.pravnuk.info/fomum-pr/1953-zabezpechennya-dotrimannya-principu-racionalnogo-zastosuvannya-primusovix-zaxodiv-i-stimulyuvannya-pravosluxnyanoї-p.

3. Kodeks karny wykonawczy z dnia 6 czerwca 1997 r. [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://kodeks.ws/karny_wykonawczy/tekst.htm.

4. Kodeks karny. Praktyczny kometarz (praca zbiorowa) / Pod red. prot., dr. hab. M. Mozgawy. – Warszawa : Wolters Kluwer Polska, 2007. – 724 s.

5. Давыдова И. А. Судебный контроль за исполнением уголовных на-казаний : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Ирина Александровна Давыдова. – Рязань, 2005. – 249 с.

6. Веррен А. Исполнение наказания и применение уголовно-правовых мер в Швейцарии в отношении взрослых правонарушителей / А. Веррен // Актуальные проблемы пенитенциарной науки и прак-тики : материалы Международной научно-практической конфе-ренции. – Ч. 1. – Москва : НИИ УИС Минюста России, 2004. – С. 32–51.

7. Бойцова В. В. Уголовное и пенитенциарное право. Опыт Нидерлан-дов и России / В. В. Бойцова, Л. В. Бойцова // Прокурорская и след-ственная практика. – 2000. – № 3–4. – С. 166–173.

8. Греков М. Л. Тюремные системы : состояние, перспективы : дис…канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / Михаил Леонидович Греков. – Краснодар, 2000. – 195 с.

9. Тарабрина С. Е. Исправительные программы для осужденных к ли-шению свободы: зарубежный и отечественный опыт : дис…канд. пед. наук : спец. 13.00.01 / Софья Евгеньевна Тарабрина; Академия права и управления. – Рязань, 2004. – 234 с.

10. Miller R. Sexton G. Jacobsen V. Developing a Jail Industry A Woorkbook. – Monograph. Bureau of Justice Assistence. – 2002. – P. 56.

11. Бабаян С. Л. Поощрительные институты уголовно-исполнительно-го права (теория и практика применения) : дис…д-ра юрид. наук :



204

спец. 12.00.08 / Сергей Львович Бабаян; Академия управления МВД России. – Москва, 2014. – 592 с.

12. Хуторская Н. Б. Зарубежный опыт исполнения наказания в виде ли-шения свободы в учреждениях открытого и полуоткрытого типа: аналитический обзор с предложениями / Н. Б. Хуторская, О. И. Ма-карчук, Е. В. Федосова. – Москва : ФКУ НИИ ФСИН России, 2010. – 27 с.

13. Філоненко О. А. Особливості кримінальних покарань за законодав-ством Німеччини / О. А. Філоненко, В. А. Кублей // Модернізація системи професійної підготовки пенітенціарного персоналу: пи-тання філософії, права, педагогіки й психології, теорії і практики (м. Чернігів, 6 червня 2014 р.) / Чернігівський юридичний коледж ДПтС України. – Чернігів : Десна Поліграф, 2014. – 376 с.

14. Уголовный кодекс Федеративной Республики Германии / науч. ред. и вступ. ст. д-ра. юрид. наук, проф. Д. А. Шестакова; предисл. д-ра права Г.-Г. Йешека: перевод с нем. Н. С. Рачковой. – Санкт-Петербург : Юрид. центр Пресс, 2003. – 532 с.

15. Краснов Ю. А. Зарубежный опыт исполнения наказания в виде лишения свободы в отношении несовершеннолетних / Ю. А. Крас-нов // Ведомости уголовно-исполнительной системы. – 2011. – № 7. – С. 15.

16. Уголовный кодекс Швейцарии : научное редактирование, предис-ловие и перевод с немецкого канд. юрид. наук А. В. Серебреннико-вой. – Санкт-Петербург : Юрид. центр Пресс, 2002. – 89 с.

17. Антонян Е. А. Вопросы гуманизации исполнения наказаний в Рос-сии и зарубежных странах / Е. А. Антонян //Актуальные проблемы российского права. – 2009. – № 4. – С. 280–281.

18. Пономарев С. Н. Тюремная система Англии и современное общество: монография / С. Н. Пономарев, А. Ф. Маруков, В. В. Геранин. – Рязань : Академия права и управления Минюста России, 2002. – 136 с.

19. Макарчук О. И. Исполнение уголовных наказаний в виде лишения свободы в Израиле / Зарубежный опыт исполнения уголовных на-казаний : сб. науч. статей. Вып.2 / сост.и ред. О. И. Макарчук. – Мо-сква : НИИ ФСИН России. – 2010. – 100 с.

20. Жабский В. А. Уголовное наказание в Российской Федирации и зарубежных странах : монография / под общ. ред. А. Я. Гришко. – Рязань: Академия ФСИН России, 2010. – 280 с.

21. Фильченко А. П. Практика законодательного регулирования услов-но-досрочного освобождения от отбывания наказания по уголов-ному законодательству России и ФРГ / А. П. Фильченко // Правовое обеспечения исполнения наказаний в Российской Федерации и Фе-



деративной Республике Германии: материалы междунар. науч.-практ. семинара (Рязань, 24–25 марта 2011 г.). – Рязань: Академия ФСИН России, 2011. – С. 53–56.

22. Бурчихин А. Н. Сравнительно-правовой анализ условно-досрочного освобождения по УК РФ и УК ФРГ / А. Н. Бурчихин // Правовое обес-печение исполнения наказаний в Российской Федерации и Федера-тивной Республике Германии: материалы междунар. науч.-практ. семинара (Рязань, 24–25 марта 2011 г.). – Рязань: Академия ФСИН России, 2011. – С. 30–35.


Наталья Владимировна Коломиец,кандидат юридических наук(Черниговский национальный технологический университет, Чернигов, Украина)

ПООЩРЕНИЯ В УГОЛОВНО-ИСПОЛНИТЕЛЬНОМ ПРАВЕ ЕВРОПЕЙСКИХ СТРАН

Статья является продолжением серии научных публикаций автора, посвященных анализу зарубежного законодательства по применению поощрения к осужденным. Статья посвящена анализу поощрительных норм уголовно-исполнительного (пенитенциарного) права европейских и других стран.

Ключевые слова: меры поощрения, осужденные, европейский опыт, условно-досрочное освобождение, пенитенциарные учреждения.

Natalia V. Kolomiets,candidate of law sciences(Chernihiv National University of Technology, Chernihiv, Ukraine)

ENCOURAGEMENTS WITHIN THE PENAL LAW OF EUROPEAN COUNTRIESLegal encouragement within the general theory of law is defined as a special

mean of the positive social and legal impact on people’s behavior for the purpose of generating and maintaining a socially important activity, as a result of which is awarded the individual behavior and realized mutual interest of the individu-al, society and the state or as a positive factor influencing on the consciousness of the individual, appealing to his interest in the benefits, his freedom and expecta-tion of the result, which, primarily, depends on his subjective decision.

The problems of penal law in Ukraine are studied by such scholars as: K. A. Avtuhova, V. A. Badyra, I. H. Bohatyrev, O. I. Bogatyreva, T. A. Denisova, A. N. Dzhuzha, V. H. Yemelianov, A. H. Kolb, I. S. Mykhalko, A.Kh. Stepaniuk, V. M. Trubnikov, A. H. Frolova, S. I. Halimon, I. S. Yakovetc and others.



206

However, the comprehensive comparative researches in the mentioned sphere have not been conducted in Ukraine. Therefore, the subject of the article is of high importance.

The author of the article studies the experience of European and other countries in the sphere of applying measures of encouragement to the impris-oned convicts. The analysis of the legislation of European countries provides possibility to improve and change penal system of Ukraine implementing the norms of European law into the legislation of our state.

Having analyzed the experience of Poland, Germany, Switzerland and oth-er countries, the author concludes that the severity of a crime does not affect the possibility of using encouragement, if the convicted has served two-thirds of his imprisonment, does not violate the interests of public safety he can count on parole. The probation period in this case is five years.

International experience can and should be a kind of guidance on the way to improvement of the national penal system, without losing its national identity, a large positive experience, should be developed in the line with global processes.

Key words: measures of encouragement, convicted, European experience, grant of parole, penitentiary establishments.



УДК 343.83 (477)

Сергій Іванович Халимон, доктор юридичних наук, доцент(Академія Державної пенітенціарної служби, Чернігів)

Михайло Сергійович Пузирьов,кандидат юридичних наук

(Академія Державної пенітенціарної служби, Чернігів)

ОПТИМІЗАЦІЯ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ПІДРОЗДІЛІВ ВНУТРІШНЬОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВНОЇ

ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ В ЧАСТИНІ ВИКОНАННЯ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ФУНКЦІЇ

Вивчено правові проблеми визначення правового ста-тусу підрозділів внутрішньої безпеки Державної пені-тенціарної служби України. На підставі проведеного аналізу сформульовано й обґрунтовано пропозиції щодо оптимізації діяльності підрозділів внутрішньої безпеки в частині виконання оперативно-розшукової функції. Запропоновано зміни до абз. 7 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність».

Ключові слова: внутрішня безпека, оперативні підрозділи, органи і установи виконання покарань.

Постановка проблеми. Органи й установи виконання покарань протягом останніх років переживають процес інтенсивних перетворень,

© Халимон С. І., Пузирьов М. С., 2016



208

покликаних забезпечити упорядкування їх структури та діяльності від-повідно до вимог міжнародно-правових актів. Державна пенітенціарна служба України (далі – ДПтС України) вживає організаційних і практич-них заходів із метою належного виконання завдань, поставлених перед персоналом органів і установ виконання покарань, розробляє напрями щодо вдосконалення діяльності своїх підрозділів. Не є винятком і під-розділи внутрішньої безпеки ДПтС України.

Негативні явища в економіці, соціальній і правовій сферах зумовлю-ють зміни ( до речі, які можна назвати загрозливими) в динаміці, структу-рі, якісних характеристиках злочинності. Прогноз подальшого розвитку криміногенної ситуації підтверджує, що без застосування заходів попе-реджувального характеру можливі і розширення масштабів злочинності, і підвищення ступеня небезпеки й зухвалості дій злочинців, а найнебез-печніше те, що зростає рівень їх озброєності, технічного оснащення, як наслідок, підсилюється кримінальний тиск на економіку, політику, право-охоронні органи та судочинство. Так, в останні роки спостерігається зна-чне зростання кількості вбивств на замовлення, посягань на житло і май-но працівників правоохоронних органів та їх близьких родичів у зв’язку зі службовою діяльністю цих працівників [1, с. 16]. Отже, зазначені негатив-ні процеси безпосередньо впливають на ефективність виконання завдань правоохоронними органами в цілому і пенітенціарною службою зокрема.

Вжиття заходів щодо усунення умов, які сприяють вчиненню про-типравних дій, є одним з основних завдань підрозділів внутрішньої безпеки ДПтС України. Важливість виконуваних цими підрозділами за-вдань ставить на порядок денний питання щодо однозначного розумін-ня і зняття існуючих колізій у правовому статусі цих інституцій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання діяльності підрозділів внутрішньої безпеки ДПтС України дотепер спеціально не вивчалися. Однак у відомих нині наукових працях вони досліджували-ся фрагментарно або в рамках ширшої правової проблеми. Переважна більшість учених, серед яких М. І. Ануфрієв, В. П. Ворушило, В. В. Гурін, Д. О. Кобзін, П. Б. Коптєв, Д. М. Корнієнко, В. В. Марков, Р. С. Мельник, О. П. Нагорний, В. В. Новіков, Є. Я. Оспіщєв, С. І. Пічкуренко, Є. Б. При-ймак, О. В. Ряшко, О. Ю. Синявська, А. А. Стародубцев, К. Л. Федоров, ана-лізували проблеми діяльності підрозділів внутрішньої безпеки органів внутрішніх справ. Таким чином, теоретичні та практичні питання діяль-ності цих підрозділів залишилися поза увагою вчених, що і зумовлює актуальність нашого дослідження.

Метою статті є вирішення проблем та оптимізація правового ста-тусу підрозділів внутрішньої безпеки ДПтС України в частині виконан-ня оперативно-розшукової функції.



Виклад основного матеріалу. Перш ніж розпочати аналіз проблем правового статусу підрозділів внутрішньої безпеки ДПтС України слід зазначити, що до 1998 р. органи і установи виконання покарань пере-бували у складі Міністерства внутрішніх справ України (МВС України), а отже, функції з оперативного обслуговування персоналу органів і установ виконання покарань виконували підрозділи внутрішньої без-пеки МВС України. Згодом, 4 липня 1992 р., за ініціативою МВС Укра-їни рішенням Кабінету Міністрів України було створено Управління внутрішньої безпеки, яке входило до структури кримінальної міліції з наданням права займатися оперативно-розшуковою діяльністю згід-но із Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» [2]. Це рішення оголошено наказом МВС України від 31 липня 1992 р. № 452, де були визначені основні завдання служби, а саме:

– проведення профілактичної роботи серед працівників органів внутрішніх справ для запобігання пов’язаним зі службою право-порушенням, розголошенню службової таємниці, втраті спеці-альної техніки та зброї;

– участь у координації роботи із захисту працівників органів вну-трішніх справ, їх близьких родичів від розвідницьких і проти-правних дій з боку злочинців;

– запобігання, виявлення та розкриття вчинених працівниками органів внутрішніх справ корисливих та інших злочинних діянь, пов’язаних зі службовою діяльністю [3].

Із метою подальшого вдосконалення управління системою ви-конання покарань, створення передумов для її реформування та на-ступного виведення зі складу МВС України 22 квітня 1998 р. Указом Президента України № 344/98 на базі Головного управління виконання покарань МВС України, що ліквідовувалося, утворено Державний депар-тамент України з питань виконання покарань [4].

Із 1998 р. органи і установи виконання покарань розпочинають самостійну історію. Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань (далі – ДДУ ПВП) від 31 липня 1998 р. № 827/98 одним із завдань ДДУ ПВП визначало забезпечення створен-ня системи власної внутрішньої безпеки [5].

Отже, утворення у складі центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань підрозділу з функціями внутрішньої безпеки є логічним і відповідає завданням, які покладаються на такий орган.

Проте виникає низка суттєвих зауважень щодо правового статусу підрозділів внутрішньої безпеки. Так, основними завданнями управлін-ня внутрішньої безпеки ДПтС України є:



210

– організація і координація заходів щодо захисту персоналу кри-мінально-виконавчої служби від перешкоджання виконанню по-кладених на нього службових обов’язків;

– проведення профілактичної роботи серед персоналу кримі-нально-виконавчої служби щодо попередження розголошення державної таємниці, фактів втрати та навмисного пошкодження носіїв секретної інформації, спеціальної техніки, зброї, боєпри-пасів;

– вжиття заходів щодо захисту економічних і майнових інтересів територіальних органів управління ДПтС України, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізо-ляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров’я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ та організацій, утворених для за-безпечення виконання завдань кримінально-виконавчої служби (далі – органи і установи);

– запобігання призначенню на службу у кримінально-виконавчу службу осіб, які раніше засуджувалися за вчинення злочину та знаходяться під слідством;

– здійснення контролю за дотриманням антикорупційного зако-нодавства в апараті ДПтС України, органах і установах;

– проведення профілактичної роботи серед персоналу криміналь-но-виконавчої служби щодо попередження вчинення порушень службової дисципліни, чинного законодавства тощо;

– запобігання втягуванню персоналу кримінально-виконавчої служби у протиправну діяльність, попередження корисливих та інших незаконних умисних дій, пов’язаних зі службовою діяль-ністю;

– виявлення осіб, які своїми діями дискредитують звання праців-ника Державної кримінально-виконавчої служби України, вчи-няють правопорушення з корупційними ознаками, займаються іншими протиправними діями.

Проаналізувавши наведені завдання, можемо констатувати, що ефективне їх виконання можливе лише за наявності у такого підрозділу права на проведення оперативно-розшукової діяльності. Проте чинний Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» у ст. 5 навів ви-черпний перелік підрозділів, які мають на це право.

Так, оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативни-ми підрозділами:

– Національної поліції – підрозділами кримінальної та спеціальної поліції;



– Служби безпеки України – контррозвідкою, військовою контр-розвідкою, підрозділами захисту національної державності, спе-ціальними підрозділами по боротьбі з корупцією та організова-ною злочинністю, оперативно-технічними, а також підрозділами внутрішньої безпеки (курсив наш – С. Х., М. П.), оперативного до-кументування, боротьби з тероризмом і захисту учасників кри-мінального судочинства та працівників правоохоронних органів;

– Служби зовнішньої розвідки України – підрозділами агентурної розвідки, оперативно-технічними, власної безпеки (курсив наш – С. Х., М. П.);

– Державної прикордонної служби України – розвідувальним органом спеціально уповноваженого центрального органу ви-конавчої влади у справах охорони державного кордону (аген-турної розвідки, оперативно-технічним, власної безпеки), опера-тивно-розшуковими підрозділами спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони дер-жавного кордону та його територіальних органів, підрозділами з охорони державного кордону органів охорони державного кордону та Морської охорони, забезпечення внутрішньої безпеки, забезпечення власної безпеки (курсив наш – С. Х., М. П.), оператив-ного документування та оперативно-технічними;

– управління державної охорони – підрозділом оперативного за-безпечення охорони виключно з метою забезпечення безпеки осіб та об’єктів, щодо яких здійснюється державна охорона;

– органів доходів і зборів – оперативними підрозділами податко-вої міліції та підрозділами, які ведуть боротьбу з контрабандою;

– органів і установ виконання покарань та слідчих ізоляторів Дер-жавної пенітенціарної служби України;

– розвідувального органу Міністерства оборони України – опера-тивними, оперативно-технічними підрозділами і власної безпеки (курсив наш – С. Х., М. П.);

– Національного антикорупційного бюро України – підрозділами детективів, оперативно-технічними, внутрішнього контролю (курсив наш – С. Х., М. П.).

Проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозді-лами перерахованих органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями та особами забороняється.

Із дев’яти суб’єктів оперативно-розшукової діяльності п’ять у своїй структурі мають підрозділи внутрішньої безпеки, тоді як органи і уста-нови позначені лише словосполученням оперативні підрозділи «орга-нів і установ виконання покарань та слідчих ізоляторів Державної пе-



212

нітенціарної служби України», тобто буквальне тлумачення зазначеної норми вказує на те, що підрозділи внутрішньої безпеки ДПтС України не є оперативними підрозділами, а отже, не можуть здійснювати опера-тивно-розшукову діяльність у повному її розумінні.

На сьогоднішній день із правовим статусом підрозділів внутріш-ньої безпеки ДПтС України склалася казуїстична ситуація, штатний роз-пис передбачає в цих підрозділах таку посаду, як «оперуповноважений», особовий склад підрозділів отримує надбавку за проведення оператив-но-розшукової діяльності. Проте у своєму розпорядженні ці підрозді-ли не мають конфідентів і не заводять оперативно-розшукових справ. Таким чином, неточне формулювання п. 7 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» призводить до того, що, по суті, підрозділи внутрішньої безпеки ДПтС України позбавлені можливості вести оперативно-розшукову діяльність.

З огляду на сказане вважаємо за доцільне викласти своє бачення цієї проблеми. Наша позиція ґрунтується перш за все на тому, що ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» має імпера-тивний характер і не підлягає розширеному тлумаченню, а згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та зако-нами України. Виходячи з цього підрозділи внутрішньої безпеки ДПтС України не можуть бути наділені правом на проведення оперативно-розшукової діяльності на рівні відомчих нормативно-правових актів.

Здійснення підрозділами внутрішньої безпеки ДПтС України такої діяльності визначається як основна складова діяльності підрозділів внутрішньої безпеки і представляє собою систему заходів, у т.ч. опера-тивно-розшукових, спрямованих на виявлення й усунення причин та умов, що сприяють вчиненню злочинів, а також виявлення осіб, схиль-них до їх вчинення, своєчасне забезпечення відповідними відомостями, необхідними для здійснення попередження злочинної діяльності, про-ведення з ними індивідуально-профілактичної роботи з використан-ням при цьому сил, засобів і методів оперативно-розшукової діяльнос-ті [6, с. 194].

Зазначений недолік правового регулювання діяльності підроз-ділів внутрішньої безпеки ДПтС України негативно позначається і на соціально-правовому статусі працівників вказаних підрозділів, адже, по суті, інші норми Закону України «Про оперативно-розшукову діяль-ність» на них не поширюються.

Висновки та перспективи подальших досліджень. На підставі проведеного дослідження вважаємо за доцільне внести зміни до абз. 7



ч. 1 ст. 5 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», до-повнивши положенням такого змісту: «органів і установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, внутрішньої безпеки Державної пені-тенціарної служби України».


1. Грохольський В. Л. Деякі проблеми захисту працівників правоохо-ронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судочин-стві / В. Л. Грохольський // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1999. – № 2. – С. 16–19.

2. Про оперативно-розшукову діяльність : Закон України від 18 лют. 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 22. – Ст. 303.

3. Рішення Кабінету Міністрів України від 4 лип. 1992 р. щодо створен-ня Управління внутрішньої безпеки : оголош. наказом МВС України від 31 лип. 1992 р. № 452. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show.

4. Про утворення Державного департаменту України з питань ви-конання покарань : Указ Президента України від 22 квіт. 1998 р. № 344/98 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/344/98.

5. Про Положення про Державний департамент України з питань ви-конання покарань : Указ Президента України від 31 лип. 1998 р. № 827/98 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/827/98.

6. Лунга Р. Я. Попереджувально-профілактична діяльність оператив-них підрозділів Департаменту внутрішньої безпеки ГУБОЗ МВС України / Р. Я. Лунга // Вісник Харківського національного універ-ситету внутрішніх справ. – 2007. – Вип. 36. – С. 188–194.


Сергей Иванович Халимон,доктор юридических наук, доцент(Академия Государственной пенитенциарной службы, Чернигов, Украина);Михаил Сергеевич Пузырев,кандидат юридических наук(Академия Государственной пенитенциарной службы, Чернигов, Украина)



214

ОПТИМИЗАЦИЯ ПРАВОВОГО СТАТУСА ПОДРАЗДЕЛЕНИЙ ВНУТРЕННЕЙ БЕЗОПАСНОСТИ ГОСУДАРСТВЕННОЙ ПЕНИТЕНЦИАРНОЙ СЛУЖБЫ УКРАИНЫ В ЧАСТИ ВЫПОЛНЕНИЯ ОПЕРАТИВНО-РОЗЫСКНОЙ ФУНКЦИИ

Проанализированы правовые проблемы определения правового статуса подразделений внутренней безопасности Государственной пенитенциарной службы Украины. На основании проведенного анализа сформулированы и обоснованы предложения по оптимизации деятель-ности подразделений внутренней безопасности в части выполнения оперативно-розыскной функции. Предложены изменения в абз. 7 ч. 1 ст. 5 Закона Украины «Об оперативно-розыскной деятельности».

Ключевые слова: внутренняя безопасность, оперативные подраз-деления, органы и учреждения исполнения наказаний.

Serhii I. Khalymon,Doctor of Law, associate professor(Academy of the State Penitentiary Service, Chernihiv, Ukraine);Mykhailo S. Pusyrov,candidate of law science(Academy of the State Penitentiary Service, Chernihiv, Ukraine)

OPTIMIZATION OF LEGAL STATUS OF INTERNAL SECURITY UNITS OF THE STATE PENITENTIARY SERVICE OF UKRAINE IN THE CONTEXT OF EXECUTING OPERATIVE AND SEARCH FUNCTION

The article is aimed at solving problems of determination of legal status of internal security units of the State Penitentiary Service of Ukraine as a subject of operative and search activity.

The formation of internal security units within the State Penitentiary Ser-vice of Ukraine is a logical process and responsible tasks that rely on such a body.

However, there is a significant number of comments on the legal status of internal security units. Thus, the main tasks of the internal security department of the State Penitentiary Service of Ukraine are: organization and coordination of measures to protect penitentiary personnel from obstructing the fulfillment of its duties; carrying out preventive work among penitentiary personnel to pre-vent disclosure of state secrets, facts of losses and deliberate damage carriers of secret information, special equipment, arms and ammunition; monitoring the observance of anti-corruption legislation in the office of the State Penitentiary Service of Ukraine, penitentiary bodies and institutions; carrying out preventive work among penitentiary personnel to prevent the commission of breaches of discipline, current law, etc.



Analysis of these problems shows that their effective implementation is possible only if such a unit has the right to conduct operative and search activ-ity. However, the current Law of Ukraine «On Operative and Search Activity» (the Article 5) provides an exhaustive list of units that have the right to conduct operative and search activity.

Conduction of operative and search activity by other departments than agencies listed in the Article 5, units of other ministries, agencies, public, private organizations and individuals is prohibited.

Five out of nine subjects of operative and search activity have in their struc-ture internal security units, while penitentiary bodies and institutions, remand prisons have none. Thus, the literal interpretation of the Article 5 of the Law of Ukraine «On Operative and Search Activity» indicates that internal security units of the State Penitentiary Service of Ukraine are not operative divisions, and therefore, can not conduct operative and search activity in all its sense.

Currently the legal status of internal security units of the State Peniten-tiary Service of Ukraine is a problem issue, because the staff list of such units involves such positions as «a detective», the units receive a premium for con-ducting operative and search activity. But these units have no confidence and do take the operative and search cases. Thus, inaccurate wording of c. 7 of the p. 1 of the Article 5 of the Law of Ukraine «On Operative and Search Activity» leads that essentially internal security units of the State Penitentiary Service of Ukraine are deprived the opportunity to conduct operative and search activity.

Basing on the carried out analysis the authors offer to amend c. 7 of the p. 1 of the Article 5 of the Law of Ukraine «On Operative and Search Activity» into the following: «penitentiary bodies and institutions, remand prisons, internal security units of the State Penitentiary Service of Ukraine».

Key words: internal security, operative units, penitentiary bodies and in-stitutions.



216

УДК 343.83 (477)

Ірина Станіславівна Яковець, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник (Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса Національної академії правових наук України, Харків)

Костянтин Анатолійович Автухов, (Науково-дослідний інститут вивчення проблем

злочинності імені академіка В. В. Сташиса Національної академії правових наук України, Харків)

РЕГУЛЮВАННЯ ЕТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ ПЕРСОНАЛУ ДЕРЖАВНОЇ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ

СЛУЖБИ УКРАЇНИ: ОКРЕМІ ПИТАННЯУ статті досліджено Кодекс етики та службової поведін-ки персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України. Проаналізовано його позитивні риси, сформульо-вано мету, на досягнення якої має бути зорієнтовано Ко-декс. Встановлено його основні проблемні моменти, серед яких складність та невиправдана розгалуженість струк-тури, включення до його змісту необґрунтованих правил, перенасиченість поняттями та термінами, складними для розуміння й визначення, та ін. Вказані основні напря-ми та шляхи удосконалення Кодексу.

Ключові слова: Кодекс етики, Державна кримінально-виконавча служ-ба України, персонал ДКВС України, професійна етика.

© Яковець І. С., Автухов К. А., 2016



Постановка проблеми. Уже два роки українське суспільство пере-буває в стані очікування докорінних змін у державі, при цьому особливо гостро стоїть питання про оновлення системи правоохоронних органів, у тому числі й Державної кримінально-виконавчої служби України (далі – ДКВС України) та практики виконання кримінальних покарань.

Найбільш помітні трансформації відбулися з внесенням поправок до Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК України) у 2014 р. Приймалися й важливі підзаконні нормативні акти, серед яких можна відзначити Порядок організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі, Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань та ін. Однак системний аналіз діяльнос-ті органів та установ виконання покарань дає підстави стверджувати, що виключно редагуванням нормативних приписів оновити існуючу карально-репресивну систему виконання покарань навряд чи вдасться. Тому природно, що наукова спільнота та практика здійснюють пошук додаткових важелів впливу на кримінально-виконавчу сферу.

Одним із найважливіших елементів у цьому процесі є управлін-ня персоналом, де головну роль відіграє ділове спілкування та етика взаємовідносин у колективі. У літературі висловлюється позиція, що етика ділового спілкування має нормативний характер, а її основним призначенням є регулювання поведінки суб’єктів ділової комунікації та обґрунтування цінностей і пріоритетів корпоративної моралі. Для ство-рення оптимальних умов своєї діяльності сучасні установи та організа-ції активно розробляють систему правил ділової поведінки, викладеної в кодексах корпоративної етики [1, с. 84].

Підкреслюючи велике значення для реформування системи ви-конання кримінальних покарань такого документа, як Кодекс етики та службової поведінки персоналу ДКВС України (далі – Кодекс етики ДКВС України) [2], керівники цієї служби стверджують, що саме в ньому вирішено завдання з визначення моральних цінностей, професійно-етичних вимог до поведінки, виховання моральності персоналу органів і установ, що належать до сфери управління Державної пенітенціарної служби України (далі – ДптСУ) [3]. Натомість навіть поверхове ознайом-лення зі змістом даного документа дозволяє стверджувати про його не-досконалість, що призводить до неможливості ефективної практичної реалізації його положень.

Як видається, саме цим і зумовлюється стан справ, за якого по-мітних змін у практиці виконання кримінальних покарань та пове-дінці персоналу ДКВС України не відбувається. Тому для забезпечення результативності роботи з модернізації Кодексу етики ДКВС України, що розпочалася у межах проекту Ради Європи і Європейського Союзу



218

«Подальша підтримка пенітенціарної реформи в Україні» [4], необхідно спочатку провести детальний аналіз положень існуючої редакції доку-мента та запропонувати шляхи усунення наявних суперечностей і не-доліків.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У цілому проблему організа-ційної культури, корпоративної етики в управлінні людськи-ми ресурсами роз-глядали як вітчизняні, та зарубіжні автори, а саме: Т. Дяченко, Л. Скібіцька, Я. Ра-девич-Вінницький, Л. Рябова, С. Самигін, І. Сайтарлі, Н. Тимошенко, Г. Чайка, М. Елвессон, А. Холодков, С. Сурков, Ю. Шипіцина, В. Петюх та ін.

Водночас серед фахівців у галузі кримінально-виконавчого права Кодекс етики ДКВС України згадувався завжди опосередковано як один з обов’язкових елементів діяльності ДПтСУ чи критерій оцінки відпо-відності персоналу цієї служби обійманим посадам [5]. Детального же аналізу його форми, змісту, впливовості не проводилося.

Не було цього і на стадії розробки та прийняття Кодексу етики ДКВС України, а наявні публікації та інформація у пресі стосуються пе-реважно питань або вивчення даного документа, або констатації факту, що він успішно діє [6–8].

Мета статті. Зважаючи, що Кодекс етики ДКВС України детально не вивчався у вітчизняних юридичних виданнях, пропонуємо розпочати дискусію з цього питання, встановивши основні вади даного докумен-та, а також запропонувавши своє бачення шляхів їх усунення.

Виклад основного матеріалу. За загальним правилом, кодекси етики існують як частина професійних стандартів, що розробляють-ся для різних видів діяльності в системі державного управління. Щоб більш повно розкрити зміст і значення терміна «кодекс етики», необ-хідно спочатку пояснити слова «кодекс» і «етика». «Кодекс» можна трактувати по-різному: «закони, правила, приписи, постанови, стан-дарти, акти». При поєднанні його зі словом «етика» значення терміна, що утворився, звужується до єдино можливого – «стандарт або норма». Іншими словами, кодекси етики – це зведення норм правильної, належ-ної поведінки, що вважаються доречними для людини тієї професії, до якої даний кодекс має відношення. «Етика» визначається як «ідеали, мораль, принципи моральності, совісті», а також як «керівні правила і норми поведінки людей даної професії». Проте насправді це поняття набагато ширше [9, с. 9].

Щоб наблизити поняття «етика» до практики, можна уявити без-доганного працівника як людину, якій невластива незаконна поведін-ка і яка постійно ставить благо країни і суспільства вище особистої вигоди. Кодекси етики вимагають від усіх працівників етичної пове-



дінки, а основною функцією є запобігання, а не покарання неетичної поведінки.

Кодекси етики зазвичай виробляються у професійних організа-ціях. У цих документах перераховуються ті соціальні функції, заради підтримки яких існує організація. Розробники переконані, що дані функції будуть виконуватися відповідно до високих моральних норм. У цьому контексті додамо, що професійні кодекси етики виконують дві моральні функції: по-перше, вони служать суспільству гарантією якості і, по-друге, несуть інформацію про стандарти і обмеження діяльності працівників у тій сфері, для якої дані кодекси розроблені.

У наукових джерелах виділяють три ознаки якісного кодексу етики: 1) у Кодексі відображені правила поведінки; 2) його можна застосувати до багатьох спеціальностей усередині професії; 3) він пропонує ефек-тивні засоби для того, щоб забезпечити виконання прописаних норм.

Враховуючи сказане, можемо додати, що метою Кодексу етики ДКВС України має бути:

– узагальнення етичних норм і правил службової поведінки персо-налу та службових осіб ДКВС України;

– допомога у виконанні персоналом ДКВС України своєї професій-ної діяльності;

– сприяння зміцненню авторитету служби в ДКВС України; – створення умов для довіри громадян до ДКВС України; – забезпечення єдиних норм поведінки персоналу ДКВС України.

Отже, знання і дотримання персоналом ДКВС України положень Кодексу етики повинно виступати одним із критеріїв оцінки як якості і професійної компетентності, так і відповідності службової поведінки.

Кодекс має служити основою для формування належної моралі та шанобливого ставлення у сфері служби в ДКВС України, а також бути, так би мовити, інститутом суспільної свідомості і моральності посадо-вих осіб. Саме тому, на наш погляд, у ньому й міститься згадку про те, що Кодекс етики ДКВС України являє собою систему моральних норм, зобов’язань і вимог сумлінного виконання службових обов’язків персо-налу цієї служби, засновану на загальновизнаних моральних принципах і положеннях національного законодавства, нормах функціонування системи виконання кримінальних покарань в Україні та модельного Єв-ропейського кодексу етики для співробітників пенітенціарних установ.

Однак це не позбавляє даний документ певних недоліків і упущень. Назвемо їх.

1. Складність та невиправдана розгалуженість структури Кодек-су, відсутність чіткості та реальності. За своєю структурою, змістом та пропонованою метою Кодекс не відповідає Рекомендації Комітету



220

міністрів Ради Європи (2012) щодо Європейського кодексу етики пра-цівників пенітенціарних установ. Зокрема, структура Кодексу є значно ширшою за структуру модельного Європейського кодексу етики для співробітників пенітенціарних установ. Однак розширення змісту лише негативно вплинуло на його сприйняття: Кодекс містить в собі розга-лужене коло питань, натомість цілісного «портрета» персоналу ДКВС України не складається. Так само не можна чітко визначити й основні правила чи зобов’язання працівників органів і установ виконання по-карань, а без цього неможлива їх практична реалізація.

З огляду на сказане можемо підсумувати, що подібне викладення моральних правил і норм не дасть змоги вважати Кодекс критерієм оцінки якості і професійної компетентності, відповідності службової поведінки, а також не забезпечує інформування суспільства про стан-дарти поводження, яким має відповідати персонал. При цьому у Кодексі етики ДКВС України зазначається: «Працівник не повинен за будь-яких умов зраджувати моральним принципам, що відповідають вимогам держави і очікуванням суспільства», а якими є ці прагнення – невідомо.

2. Неврахування при підготовці Кодексу етики ДКВС України прин-ципів, встановлених у міжнародних стандартах. До уваги не взята ре-комендація урядам держав-членів керуватися у своєму внутрішньому законодавстві, практиці і під час підготовки кодексів поведінки для персоналу пенітенціарних установ принципами, викладеними у тексті модельного Європейського кодексу етики для співробітників пенітен-ціарних установ. Кодекс містить в собі чимало приписів (на кшталт «професійно-етичні правила», «професійний обов’язок, честь і гідність персоналу», «моральні принципи», «моральні цінності» тощо), однак вони не лише дублюють один одного, а й не вирізняються конкретніс-тю, вносячи зайву плутанину у сприйняття положень документа.

3. Хибне визначення сутності Кодексу. Вже у першому реченні Ко-дексу етики ДКВС України міститься таке положення: «1.1. Цей Кодекс є узагальненим зібранням норм поведінки персоналу ДКВС України». При цьому не вказується, що мова йде виключно про моральні норми, зобов’язання і вимоги щодо сумлінного виконання службових обов’язків персоналом. Правила поведінки персоналу (основні) встановлені саме у чинних нормативних актах, тому Кодекс повинен чітко визначати від-мінність таких норм від норм і зобов’язань морального характеру.

4. Дублювання у Кодексі етики ДКВС України положень, що перед-бачаються у чинних законодавчих і нормативних актах як обов’язки персоналу, а також включення до його змісту необґрунтованих правил. Сумнівним видається включення до Кодексу етики ДКВС України розді-лу VII «Запобігання проявам корупції». Ці питання врегульовані окреми-



ми спеціальними нормами чинного національного законодавства, згід-но з якими корупція розглядається саме як порушення встановленого порядку несення служби й тягне за собою настання дисциплінарної, ад-міністративної або кримінальної відповідальності. Так само й інші окре-мі норми Кодексу етики ДКВС України є фактично законодавчо встанов-леною вимогою, з огляду на що їх розміщення в документі, що визначає моральні принципи, є недоцільним. Наприклад, п. 4.2.2 закріплює: «При виявленні протиправних дій з боку засуджених осіб та їх припиненні персонал ДКВС України зобов’язаний: пояснити засудженому чи особі, взятій під варту, якщо дозволяє ситуація, у тактовній і переконливій формі причини, обставини та умови його затримання».

Доцільність окремих норм (приміром, утримуватися від рукостис-кання у службовому спілкуванні) взагалі неможливо ані пояснити, ані зрозуміти.

5. Перенасиченість Кодексу етики ДКВС України поняттями та термінами, складними до розуміння й визначення. Під час ознайомлення з текстом може виникнути враження, що розробники Кодексу етики ДКВС України самі не мали чіткого уявлення про тлумачення правил, закладених в цьому документі, а також роз’яснення окремих термінів і категорій. Як наслідок, Кодекс етики ДКВС України перенасичений термінами, складними для розуміння й визначення: «надмірний тон», «емоційно-психоло-гічна стійкість», «моральний стрижень особистос-ті» тощо. Тому необхідно узгодити термінологічний апарат Кодексу етики ДКВС України (домогтися одностайності), а зробити це шляхом уведення спеціального глосарія. Зокрема, сумлінність можна трактува-ти як діяльність в інтересах служби; неупередженість – як стримування від поведінки, що порушує права інших осіб, а також від упередженого ставлення або дискримінації будь-кого; незалежність – як те, що особа не піддається зовнішнім впливам, включно політичному тиску; відпові-дальність – як врахування при прийнятті рішення суспільних очікувань; відкритість – як виконання завдань способом, що може бути властивий та відповідати прийнятим нормам.

Тлумачення окремих принципів видається доволі сумнівним. Приміром, «толерантність» за Кодексом етики ДКВС України полягає у «поважному, неконфліктному ставленні до людей з урахуванням со-ціально-історичних, релігійних, етнічних традицій і звичаїв», тобто пропонується розуміння толерантності у самому спрощеному вигляді. «Гідність» «являє собою єдність морального духу і високих моральних якостей, їх формування та підтримку в самому собі й інших людях», хоча людська гідність – це дещо інше поняття, що в жодному разі не залежіть від підтримки «високих моральних якостей» в інших людях.



222

6. Невирішеність у Кодексі етики ДКВС України проблемних питань. Кодекс етики ДКВС України має вказувати на «проблемні» з етичної точки зору сфери діяльності ДКВС України (яких доволі багато через природне спрямування діяльності цієї служби на правове обмеження прав і свобод громадян) та встановлювати загальні підходи до вирішен-ня окремих етичних проблем. Однак виконання такого завдання Кодекс етики ДКВС України не забезпечує. У ньому містяться лише загальні за-клики та побажання, натомість вказівки на підходи до розв’язання тих або інших проблемних ситуацій в документі відсутні.

Окремо слід наголосити, що між Кодексом етики працівників пені-тенціарних установ, затвердженим Комітетом міністрів Ради Європи, та вітчизняним Кодексом етики ДКВС України існують разючі відмінності. У першому документі значна увага приділяється не лише етичному ас-пекту діяльності співробітників, а й необхідності позитивного впливу етичних переконань співробітників на їх основних клієнтів – засудже-них, що відбувають покарання. Натомість вітчизняний Кодекс етики ДКВС України не містить такої програми. Положення щодо «етичності» в ньому переважно відірвані від контексту кримінально-виконавчої ді-яльності, визначаються немовби нейтрально, відмежовано від специфі-ки діяльності персоналу ДКВС України.

7. Перелік осіб, на яких поширюється дія Кодексу етики ДКВС України. Закріплений у п. 1.2 Кодексу перелік категорій осіб варто було б навести більш розширено, виходячи з положень ст. 6 Закону України «Про Дер-жавну кримінально-виконавчу службу України». Адже неоднозначним залишається питання щодо поширення Кодексу на співробітників воє-нізованих формувань, закладів охорони здоров’я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створе-них для забезпечення виконання завдань ДКВС України.

Окремо слід зупинитися на відсутності згадування про співробітни-ків служби пробації (відповідно до ЗУ «Про пробацію» служба пробації формально не належить до органів виконання покарань). Враховуючи специфіку осіб, з якими матимуть контакт співробітники служби про-бації, важливою є вибірково етична поведінка співробітників пробації у спілкуванні із засудженими задля досягнення мети пробації. Тому важливо визначити етичні норми та принципи співробітників служби пробації.

8. Сфера, на яку поширюється дія Кодексу етики ДКВС України. Визначаючи «сферу дії» Кодексу, тобто на які відносини він поширюєть-ся, його розробники окреслили різні аспекти діяльності кримінально-виконавчої системи, однак не згадали про взаємовідносини із засобами масової інформації. На жаль, існуюча практика показує наявність зна-



чних прогалин в якості організації взаємодії між персоналом установ та представниками ЗМІ.

Наведеним недоліки та прогалини Кодексу етики ДКВС України не вичерпуються.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Проведений аналіз дає підстави вважати, що Кодекс етики ДКВС України потребує ґрунтовного доопрацювання, що може відбуватися в таких напрямах.

1. Зміна структури цього документа, що можливо зробити шляхом до-тримання логічності і чіткості викладення моральних норм і стан-дартів.

2. Основні положення Кодексу мають базуватися на етичних принци-пах, викладених у тексті модельного Європейського кодексу етики для співробітників пенітенціарних установ.

3. Закріплення єдиної термінології та її пояснення через глосарій, тобто використовувані терміни та поняття мають бути зрозумілі всім категоріям персоналу та громадськості.

4. Спрощення тексту Кодексу, що дозволить полегшити його сприй-няття та, відповідно, практичну реалізацію. Зрозумілість норм Кодексу для персоналу і громадськості має стати одним з основних критеріїв визначення його якості. Положення чинного законодав-ства не потрібно дублювати у тексті Кодексу.

5. Встановлення основних вимог, яким повинен відповідати персонал ДКВС України.

6. Передбачення «проблемних» з етичної точки зору сфер діяльності ДКВС України та визначення шляхів їх усунення.

7. Наведення чіткого переліку кола осіб, на яких поширюється його дія.


1. Скрипнік К. В. Кодекс корпоративної етики на сучасному етапі роз-витку кадрової політики у банківській сфері: теоретико-практичні аспекти / К. В. Скрипнік // Наукові праці МАУП. Сер. : Економічні науки. Психологічні науки. – 2013. – Вип. 2. – С. 84–86.

2. Кодекс етики та службової поведінки персоналу ДКВС України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://kvs.gov.ua/Kodeks_chesti.pdf.

3. Рішення засідання колегії Державної пенітенціарної служби Украї-ни від 19 грудня 2012 р. (протокол № 11РК) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/934567;jsessionid=76.



224

4. Підсумки проекту Ради Європи і Європейського Союзу «Подаль-ша підтримка пенітенціарної реформи в Україні» [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/818473;jsessionid=36AB2278BED83E5E78BF4F8406712482.

5. Дука О. А. Вимоги до персоналу державної кримінально-виконав-чої служби України: професійний та морально-етичний аспекти / О. А. Дука // Юридична психологія та педагогіка. – Київ : НАВС, 2014. – Вип. 1 (14). – С. 79–91.

6. У Приазовській виправній колонії УДПтС України в Донецькій області (№ 107) співробітники не забувають про Кодекс етики та службової поведінки [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.kvs.gov.ua/peniten/control /don/uk/publish/article/98901;jsessionid=0F0C711FD68342B571B1975A9105109C.

7. Працівників пенітенціарної служби навчали кодексу професійної етики [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://archive.visnyk.lutsk.ua/2013 /03/27/pratsivnykiv-penitentsiarnoji-sluzhby-navchaly-kodeksu-profesijnoji-etyky/.

8. Моральні цінності в’язничного персоналу [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ukrprison.org.ua/index.php?id=1367145079.

9. Методичні рекомендації щодо підготовки модельного кодексу ети-ки і професійної поведінки посадових осіб місцевого самоврядуван-ня. – Київ: КиївЦНТЕІ, 2011. – 100 с.


Ирина Станиславовна Яковец,доктор юридических наук, старший научный сотрудник(Научно-исследовательский институт изучения проблем преступности имени академика В. В. Сташиса Национальной академии правовых наук Украины, Харьков, Украина);Константин Анатольевич Автухов,кандидат юридических наук, старший научный сотрудник(Научно-исследовательский институт изучения проблем преступности имени академика В. В. Сташиса Национальной академии правовых наук Украины, Харьков, Украина)

РЕГУЛИРОВАНИЕ ЭТИЧЕСКОГО ПОВЕДЕНИЯ ПЕРСОНАЛА ГОСУДАРСТВЕННОЙ УГОЛОВНО-ИСПОЛНИТЕЛЬНОЙ СЛУЖБЫ УКРАИНЫ: ОТДЕЛЬНЫЕ ВОПРОСЫ

В статье рассмотрены основные положения Кодекса этики и слу-жебного поведения персонала Государственной уголовно-исполнитель-



ной службы Украины. Проанализированы его положительные черты, сформулирована цель, на достижение которой должен быть ориенти-рован Кодекс. Обозначены его основные проблемные моменты, среди которых сложность и неоправданная разветвленность структуры; включение в его содержания необоснованных правил; перенасыщен-ность понятиями и терминами, сложными к пониманию и определе-нию, и др. Указаны основные направления и пути совершенствования Кодекса.

Ключевые слова: Кодекс этики, Государственная уголовно-испол-нительная служба Украины, персонал ГУИС Украины, профессиональная этика.

Iryna S. Iakovets, Doctor of Law, senior scientific employee(Academician Stashis Scientific Research Institute for the Study of crime Problems within the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Kharkiv, Ukraine);Kostiantyn A. Avtukhov, candidate of law sciences, senior scientific employee(Academician Stashis Scientific Research Institute for the Study of crime Problems within the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Kharkiv, Ukraine)

REGULATION OF THE ETHICAL BEHAVIOR OF THE PERSONNEL OF THE STATE PENAL SERVICE OF UKRAINE: CERTAIN ISSUES

Problem’s setting. Nowadays there is quite an acute issue about updating the system of law enforcement agencies. The idea of transforming the nation-al penitentiary system still has considerable expectations. Some attempts of adopting new regulatory acts to change the practice of execution of criminal penalties are going on. However, it is clear that regulations alone do not change the system, thus, special attention is paid to the document that regulates not legal relations in this area – the Code of Ethics and Service Conduct of the per-sonnel of the State Penitentiary Service of Ukraine.

Experts in the field of the penal law always mentioned the Code of Ethics of the State Penitentiary Service of Ukraine indirectly as one of the essential el-ements of the activities of the State Penitentiary Service of Ukraine or criterion to assess the compliance of the staff of this service with their positions. Detailed analysis of its form, content, impact has not occurred. There was no analysis at the stage of the development and adoption of the Code of Ethics of the State Penitentiary Service of Ukraine and existing publications and information in the media mainly concern the issues or studying this document or statement of fact that it successfully operates.



226

Objective of the article is to research the current edition of the Code of Ethics and Service Conduct of the personnel of the State Penitentiary Service of Ukraine, to determine the ways of its improvement.

The main part. The fact of the development and adoption of the Code can only be welcome, because it points to the commitment of the service to support not only legal, but also the moral standards of professional activity realization, to ensure strict observance of human rights. However, a detailed analysis of this document indicates to the existence of numerous gaps, omissions and inaccura-cies that negatively affect not only the perception of the provisions of the Code, but also its practical application. However, this does not mean that the situation can not be corrected. The conclusion of the conducted analysis is the fact that the Code of Ethics and Service Conduct of the personnel of the State Penitentiary Service of Ukraine needs to be thoroughly revised. The main areas of revision include the following:

1. The structure of the document should be changed, providing clarity in the presentation of moral norms and standards.

2. Development of the Code should be ensured on the basis of ethical prin-ciples set forth in the text of the European Model Code of Ethics for the staff of penitentiary institutions.

3. It is advisable to ensure the unity of terminology and its clarification through the glossary, used terms and concepts should be understandable to all categories of the staff and the public.

4. The text of the Code should be simplified that will facilitate its perception and, accordingly, the practical implementation. Clarity of the norms of the Code for the staff and the public should be one of the main criteria for determining its quality. The provisions of the current legislation does not need to be duplicated in the text of the Code.

5. The Code should reflect the basic requirements for the personnel of the State Penitentiary Service of Ukraine.

6. The Code should point to the “problem” spheres of the activities of the State Penitentiary Service of Ukraine from the ethical point of view and suggest the ways to solve them.

7. The range of person, who are under its action, should be more clearly defined in the Code.

Conclusions. Conducted analysis of the Code provides grounds to believe that the reserve of the positive impact on the existing penal system is not imple-mented by it yet. Making appropriate amendments will assist the improvement of the quality and effectiveness of the Code.

Key words: Code of Ethics, State Penal Service of Ukraine, personnel of the State Penal Service of Ukraine, professional ethics.

актуальні Питання кримінальної юСтиції 227

Актуальні питання кримінальної юстиції

УДК 343.123.12:341.4

Ігор Миколайович Копотун, доктор юридичних наук, професор(Інститут Служби зовнішньої розвідки України, Київ)

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО В ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

У статті досліджуються проблеми, які вирішують пра-воохоронні органи при розслідуванні таких злочинів, як міжнародний тероризм, організована транснаціональ-на злочинність, торгівля людьми, незаконна міграція, наркобізнес, торгівля зброєю та інших, що становлять небезпеку не тільки для окремих держав, а й для всього людства, і потребують докладання спільних зусиль і повсякденного співробітництва.

Ключові слова: оперативно-розшукова діяльність, міжнародне співро-бітництво, міжнародні угоди.

Постановка проблеми. Проблема зростання показників злочин-ності сьогодні набуває глобального характеру. Це негативне явище майже у всіх країнах світу стає серйозною перешкодою на шляху їх соціально-економічного, політичного і культурного розвитку, суттєво знижуючи рівень життя населення, що зумовлює необхідність спільно-го пошуку оптимальних форм співробітництва у боротьбі та подоланні

© Копотун І. М., 2016

актуальні Питання кримінальної юСтиції


228

наслідків. Нині правоохоронні органи зіткнулися з такими видами зло-чинів, як міжнародний тероризм, організована транснаціональна зло-чинність, торгівля людьми, незаконна міграція, наркобізнес, торгівля зброєю та іншими, що становлять небезпеку не тільки для окремих держав, а й для всього людства і потребують як повсякденного співро-бітництва правоохоронних органів багатьох держав, так і докладання спільних зусиль.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Враховуючи загрози, які становить злочинність, і важливість боротьби з нею, співробітництво в оперативно-розшуковій діяльності останнім часом було в центрі ува-ги багатьох науковців, а саме О. М. Бандурки, О. М. Джужи, Ю. Ю. Орлова, І. В. Сервецького, В. Г. Уварова, М. А. Дмитренка тощо.

У своїх працях учені акцентували на правових основах міжнародно-го співробітництва в оперативно-розшуковій діяльності.

Детально вивчивши погляди фахівців, спробуємо з’ясувати шляхи і напрями подальшої спільної праці у справі подолання цього негатив-ного явища. Саме це ми ставим за мету.

Виклад основного матеріалу. Зрозуміло, що аналізуючи стан справ щодо означеної проблеми, слід сказати, правоохоронні органи протягом тривалого часу плідно співпрацюють. Можна виділити такі основні форми співробітництва держав в оперативно-службовій діяль-ності;

– обмін оперативно-розшуковою, правовою та іншою інформацією;– профілактика, розкриття та розслідування злочинів, стосовно

яких укладені спеціальні угоди між державами;– розшук і затримання злочинців на підставі договірних відносин

або разових звернень однієї держави до іншої;– видача злочинців інший державі або міжнародному органу для

кримінального переслідування;– передача осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбуття по-

карання у державі, громадянами якої вони є, або до країни, де вони постійно проживають;

– передача органам іншої держави нагляду за умовно засуджени-ми правопорушниками;

– захист прав і свобод громадян однієї держави при здійсненні правосуддя в іншій;

– спільне вивчення причин та інших проблем злочинності, а також обмін досвідом роботи поліцейських та інших органів;

– підготовка кадрів, надання експертних послуг, постачання спеці-альних науково-технічних засобів і надання матеріально-техніч-ної допомоги іншим державам.



Однак при цьому треба пам’ятати, що міжнародне співробітництво в оперативно-розшуковій діяльності повинно здійснювати при дотри-манні державного суверенітету, національного законодавства, невтру-чання у внутрішні справи держав, інших основних принципів міжна-родного права. Як спеціальні аспекти співробітництва можна виділити невідворотність відповідальності за вчинені міжнародні кримінальні злочини; гуманізм стосовно потерпілих, підозрюваного, обвинуваче-ного, підсудного, засудженого, захист державою своїх прав громадян за кордоном; спрямованість оперативно-розшукової діяльності при міжнародному співробітництві тільки на кримінальні злочини та осіб, які їх вчинили, і невтручання в політичну, релігійну чи іншу громадську діяльність[1].

Передусім наголосимо, що одним із видів співпраці є правова до-помога у кримінальних справах, під якою слід розуміти форму співро-бітництва держав у боротьбі зі злочинністю, що полягає у вжитті на підставі взаємних домовленостей за національними законами і між-народними угодами заходів щодо виявлення та розкриття злочинів, їх розслідування і судового розгляду, а також реалізації вироків та інших рішень.

Поняття «правова допомога» використовується у двосторонніх і багатосторонніх договорах, що укладаються між державами з ме-тою врегулювання цивільних і кримінально-правових відносин. З огляду на загальне визначення можемо навести дефініцію поняття «міжнародна взаємодопомога в оперативно-розшуковій діяльнос-ті»: відносини взаємного співробітництва між державами в галузі кримінального судочинства, що полягають у виконанні на підставі міжнародних угод і національного законодавства визначених дій, необхідних для здійснення іноземною державою правосуддя в кон-кретній справі.

Як уже наголошувалося, міжнародне співробітництво у вирішен-ні проблем, що стосуються прав і інтересів усіх держав і народів, є об’єктивною необхідністю.

Отже, правова допомога іноземним державам у кримінальних спра-вах – це одна з форм міжнародного співробітництва. Сьогодні існує зна-чна кількість міжнародних договорів про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах, які є основою правового співробітництва між державами, їх можна поділити на дві категорії:

1) укладені СРСР; діють в Україні як такі, що зберегли свою юридичну чинність у порядку правонаступництва;

2) підписані від імені суверенної, незалежної держави Україна.



230

Такий поділ продиктований особливостями історичного розвитку законодавства України на сучасному етапі. В умовах, коли міжнародне співробітництво правоохоронних органів України розвивається в різ-них напрямках, принципового значення набувають питання видачі зло-чинців. Наша країна не має спеціального закону про видачу злочинців і керується двосторонніми угодами або окремими домовленостями про передачу конкретних злочинців. Відносини в питаннях видачі злочин-ців ґрунтуються, як правило, на умовах взаємності і на підставі двосто-ронніх угод між державами.

Проте існують декілька багатосторонніх конвенцій про видачу зло-чинців, серед них Європейська конвенція про видачу злочинців (1975); Гарвардський проект про видачу злочинців; Конвенція про застосуван-ня строку давнини до військових злочинців і злочинів проти людства (1968); Гаазька конвенція про боротьбу з незаконним захопленням по-вітряних суден (1970) та ін.

Одним із перших таких договорів із міжнародного співробітництва був Ам’єнський договір 1802 р., який уклали Франція, Іспанія, Голландія та Велика Британія у справах про фальшування грошей, банкрутство і вбивство. У цих документах закріплюються принципи «подвійної зло-чинності» або «подвійного зобов’язання», відповідно до яких особа під-лягає видачі лише у випадках, коли вчинене нею діяння кваліфікується як злочин за законодавством тієї держави, що запитує, і держави, яку запитують.

Крім того, у кримінальних законах обох держав за злочини, що вчи-нила особа, яка підлягає видачі, повинно бути передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк від одного року і більше. Бездоговірна видача злочинців можлива за розсудом держави відповідно до її націо-нального законодавства або на підставі принципу взаємності.

Видача осіб – це особливий вид правової допомоги, що пов’язується, як правило, із взяттям під варту особи, що видається. Отже, у цьому ви-падку можна вести мову про те, що такий захід порушує не тільки інтер-еси держави, а й зачіпає інтереси окремих осіб (обмежує права). Цим зу-мовлена детальна регламентація, яка міститься в договорах, як підстав, так і процедури видачі. Договори зобов’язують державу, до якої звернена вимога, негайно вжити заходів для взяття під варту особи, яку потрібно видати. Винятком є ті випадки, коли видача не може мати місця [2].

Наприклад, у видачі може бути відмовлено, якщо:– злочин був вчинений на території України або на водному і пові-

тряному судні України;– особа, якої стосується звернення про її видачу, є громадянином

України або користується в Україні правом захисту;



– згідно із законом держави, що звернулася з проханням про ви-дачу, за злочин передбачене покарання у виді позбавленням волі на строк до одного року або більш м’яке чи особа засуджена до покарання, що не перевищує цього покарання;

– за законодавством України злочин підлягає переслідуванню у порядку приватного обвинувачення;

– держава, що звернулася з проханням про видачу, не забезпечує у цій сфері взаємності;

– щодо особи, яку вимагають видати, ведеться в Україні кримі-нальне розслідування або воно велося і закінчено припиненням справи чи винесенням вироку.

У цих випадках звернення про видачу може бути відкладене до за-кінчення кримінального розслідування у справі цієї особи або до від-бування нею призначеного покарання, або звільнення від нього.

Аналіз тексту деяких договорів дозволяє зробити висновок, що слідчо-судові та оперативно-розшукові органи не повинні виносити власну постанову або визначення про арешт особи, яка підлягає видачі, а прийняте рішення про затримання і видачу не потребує санкції суду. Договори вказують, що до документів про вимогу видачі передусім до-дається оригінал або засвідчена копія постанови про арешт. Значення договорів у цій частині в тому, що прийняте у встановленому порядку компетентним органом іноземної держави рішення про взяття під вар-ту певної особи розглядається в Україні як законна підстава для вжиття саме такого запобіжного заходу стосовно цієї особи[3].

Проте усе змінюється у світі під натиском обставин і вимог часу (з огляду на пріоритет захисту прав і свобод людини, непорушність суверенітету держав). Нині договори мають передбачати додаткові гарантії щодо неможливості як необґрунтованої видачі, так і необ-ґрунтованого арешту за вимогою іноземної держави. Так, договори закріплюють, що у разі виникнення сумнівів, чи дійсно вчинений той злочин, за який буде проведено видачу, або якщо вимога про видачу не містить усіх необхідних даних, то держава, до якої звернена вимога, може запросити додаткові відомості, для чого встановлюється строк до двох місяців. Цей строк може бути продовжений, але за наявності серйозних підстав і тільки за клопотанням держави, яка висуває вимо-гу. Якщо у встановлений строк додаткові відомості не будуть надані, держава, до якої звернена вимога, може не брати або звільнити особу, взяту під варту.

Із проголошенням незалежності перед Україною постали питання про створення власної договірно-правової бази з різних питань між-народного співробітництва, зокрема, у сфері кримінально-правових



232

відносин. Однією із проблем, яка у зв’язку з цим виникла, стало став-лення України до угод та договорів про взаємну правову допомогу колишнього СРСР. Так, Декларація про суверенітет України та Акт про проголошення незалежності України надали Україні статус незалежної держави, що самостійно визначає і здійснює свою внутрішню і зовніш-ню політику у всіх сферах життя, особливо в економічній, політичній, соціальній і правовій.

Розвиток міжнародних зовнішньоекономічних, політичних, куль-турних, побутових відносин, курс на побудову в Україні відкритого демократичного суспільства, перехід народного господарства до рин-кових відносин, державне сприяння діловим, культурним і особистим контактам зумовили постійне зростання потоку іноземних громадян у нашу країну і громадян України в інші держави, що неминуче потягло за собою розширення переліку ситуацій, що потребували правового ре-гулювання.

У Декларації про державний суверенітет Україна заявила, що вона на-дає перевагу загальнолюдським цінностям і визнає пріоритет міжнарод-ного права перед нормами національного законодавства. Цей принцип на законодавчому рівні наша держава закріпила в Конституції і визначила, що чинні міжнародні договори, на обов’язковість яких Верховна Рада України дала згоду, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.1991 р. укладені Україною і належним чином ратифіковані міжнародні договори складають невід’ємну час-тину національного законодавства і застосовується в порядку, перед-баченому для норм законодавства України. Статтею 7 Закону України «Про правонаступництво України» від 12.09.1991 р. були підтверджені зобов’язання нашої держави за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України. Відповідно до цього Закону Україна є правонаступницею прав і обов’язків за міжна-родними договорами Союзу РСР, що стосуються її території, відповіда-ють її інтересам і не суперечать Конституції України [4].

Незважаючи на незмінність давніх договірних форм і головної мети договорів про взаємну допомогу, вони з проголошенням незалежності України отримали новий зміст, що враховує не тільки існуючі відносини між державами, а й тенденції розвитку, що сприяє стабільності й ефек-тивному застосуванню положень договорів у нових умовах.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Як бачимо, у сфері кримінально-правових відносин міжнародний договір є право-вою основою не тільки міжнародного співробітництва, а й формою регулювання внутрішньодержавних кримінально-правових, криміналь-



но-процесуальних відносин і оперативно-розшукової діяльності, яка їх обслуговує. Особливо це стосується міжнародних актів про взаємодо-помогу у кримінальних справах, застосування яких передбачено ст. 31 КПК України.

Викладені у статті міркування щодо того, що нині договори мають передбачати додаткові гарантії (тобто бути запорукою неможливості як необґрунтованої видачі, так і необґрунтованого арешту за вимогою іноземної держави), дають підстави стверджувати, що і міжнародні договори, і законодавство України є правовою основою оперативно-розшукової діяльності в наші країні, їх знання поглибить і розширить інформаційний простір, дасть змогу отримати відомості про всі поло-ження, які стосуються оперативно-розшукової діяльності.


1. Бандурка О. М. Оперативно-розшукова діяльність: підручник: [у 2-х ч.] / О. М. Бандурка. – Ч. 1. – Харків: Вид-во Нац. ун-ту. внутр. справ, 2002. – 336 с.

2. Джужа О. М. Законодавче регулювання оперативно-розшукової ді-яльності: деякі проблеми / О. М. Джужа, Ю. Ю. Орлов // Право Укра-їни. – 2006. – № 6. – С. 79–81.

3. Сервецький І. В. Науково-практичний коментар Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» / І. В. Сервецький. – Київ: Парламенське вид-во, 2000. – 208 с.

4. Уваров В. Г. Правові основи оперативно-розшукової діяльності / В. Г. Уваров // Вісник національного університету внутрішніх справ. – 2004. – № 28. – С. 75–81.


Игорь Николаевич Копотун,доктор юридических наук, профессор(Институт Службы внешней разведки Украины, Киев, Украина)

МЕЖДУНАРОДНОЕ СОТРУДНИЧЕСТВО В ОПЕРАТИВНО-РОЗЫСКНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ

В статье рассматриваются проблемы, с которыми сталкиваются правоохранительные органы во время расследование преступлений, ко-торые представляют опасность для государства, и некоторые аспек-ты оперативно-розыскной деятельности.

Ключевые слова: оперативно-розыскная деятельность, междуна-родное сотрудничество, международные договора.



234

Ihor M. Kopotun,Doctor of Law, Professor(Institute of Foreign Intelligence Service of Ukraine, Kyiv, Ukraine)

INTERNATIONAL COOPERATION WITHIN OPERATIVE AND SEARCH ACTIVITIES

The problem of organized crime today is going global. It has become a se-rious threat to economic, political and cultural development in every country all over the world, which means that we should fight against this growing issue together. Nowadays law enforcement agencies have come across the following crimes: transnational terrorism, transnational organized crime, human traf-ficking, illegal migration, drug trafficking, etc.

There are several ways of transnational cooperation within criminal in-vestigation:

• exchange of criminal investigation and legal information;• prevention and investigation of crimes in case there are special agreements

between the countries;• investigation and arrest of criminals in case there are special agreements

or there is one-time appeal of one country to another;• extradition of criminals to another country or an international organiza-

tion;• transfer of sentenced prisoners;• protection of human rights and freedoms;• mutual assistance and experience exchange;• education, provision of expertise support or special hardware.

One of many ways of transnational cooperation in criminal investigation is mutual legal assistance treaties, which are agreements between two or more countries for the purpose of gathering and exchanging information in an effort to enforce public laws or criminal laws. Mutual legal assistance is essential for effective transnational cooperation. There are two types of legal assistance treaties, which appeared due to the historical context:

1) legal assistance treaties concluded by the USSR, but still in force in Ukraine;2) legal assistance treaties concluded by Ukraine.

Transnational cooperation of law enforcement agencies is currently ex-panding. Unfortunately, there is a serious issue, which is not regulated by legal assistance treaties between Ukraine and other countries. It is extradition of criminals. Ukraine does not have a special law about extradition, just bilateral agreements and separate agreements about concrete criminals.

By enacting laws, or concluding treaties or agreements, countries de-termine the conditions, under which they may entertain or deny extradition requests. Extradition request can be denied under the following circum-stances:



• The crime was committed on the territory of Ukraine or on the ship or air-craft of Ukraine;

• The suspect is the citizen of Ukraine or has the right for legal protection in Ukraine;

• The term of imprisonment under the law of the country, which filed the request, is less than 1 year;

• Under Ukrainian legislation the crime requires private prosecution;• The country, which filed the request doesn’t provide mutual assistance;• The suspect is under criminal investigation in Ukraine.

Ukraine acts as an equal participant in international affairs, actively promotes the reinforcement of general peace and international security, and directly participates in the general European process and European structures. Ukraine, as an international law subject, maintains direct relations with other states, enters into agreements with them, exchanges diplomatic, consular and trade representatives, and participates in the activity of international organ-izations to the full extent necessary for effective guarantees of the Ukraine’s national interests in political and economic spheres. The consensus in interna-tional law is that a state does not have any obligation to surrender an alleged criminal to a foreign state, because one principle of sovereignty is that every state has legal authority over the people within its borders. The lack of such obligation is actually guaranteed by the Constitution of Ukraine. But such an absence of international obligation and the desire for the right to demand such criminals from other countries have caused a web of extradition treaties or agreements to evolve. As Ukraine has become an independent state, it needs to be a part of this web. The development of international economic and political relations, transition to market economy enhances the process of cultural and interpersonal exchange, which means that more and more citizens of other countries come to Ukraine and a large amount of Ukrainians travel abroad. This leads to increasing number of situations, which need legal regulation.

According to the Declaration of State Sovereignty of Ukraine, Ukraine recognizes the prevalence of general human values over class values and the priority of generally accepted standards of international law over the standards of the domestic law. This means that transnational legal assistance and trans-national cooperation of law enforcement agencies under international treaties and agreements remains a priority for Ukraine.

Thus, the points stated in the article are the basis of operative and search activities in Ukraine in the context of international relations. Full comprehen-sion of its peculiarities can deepen and expand the information space of this particular subject.

Key words: operative investigation, international cooperation, interna-tional treaties.



236

УДК 343.98 (477)

Руслан Леонтійович Степанюк, доктор юридичних наук, професор (Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ МЕТОДИКИ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ

КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИРозглянуто основні тенденції розвитку окремих мето-дик розслідування злочинів, пов’язані з реформуванням кримінального процесу України. Підкреслено необхід-ність перегляду деяких теоретичних положень кри-міналістичної методики у зв’язку з трансформацією законодавства, слідчої та судової практики. Наголоше-но на неприпустимості необґрунтованої критики на-укових пошуків у галузі криміналістики. Запропоноване власне бачення напрямів удосконалення класифікації окремих криміналістичних методик, їх структури та змісту, формування комплексних методик розслідуван-ня, а також надані рекомендації щодо судового розгля-ду кримінальних справ.

Ключові слова: кримінальне провадження, кримінальне правопорушен-ня, криміналістична методика, досудове розслідування, судовий розгляд кримінальних справ.

Постановка проблеми. Реформування кримінального процесу України з метою наближення його до світових стандартів судочин-

© Степанюк Р. Л., 2016



ства зумовило необхідність подальшого удосконалення підходів до тлумачення і використання приписів нормативно-правових актів. На сьогодні органи досудового розслідування, прокурори та суди сти-каються зі значними труднощами при застосуванні на практиці по-ложень нового КПК України, що пов’язано як із недосконалістю само-го закону, так і дефіцитом науково обґрунтованих пропозицій щодо процесуально і тактично правильної реалізації відповідних норм. Суттєва зміна підходів до регламентації порядку досудового розслі-дування, повноважень його суб’єктів, правил провадження окремих слідчих дій та інші новації кримінального процесуального закону ви-магають від криміналістичної науки перегляду багатьох усталених положень і рекомендацій, зокрема, у галузі методики розслідування окремих видів злочинів, із метою їх приведення у відповідність до реалій практики.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Криміналістична мето-дика як розділ науки криміналістики пройшла досить тривалий шлях розвитку. Її теоретичні засади знайшли своє відображення у роботах В. І. Громова, Б. М. Шавера, А. І. Вінберга, О. Н. Колесніченка, І. М. Панте-лєєва, О. М. Васильєва, І. О. Возгріна, В. К. Гавло, І. М. Лузгіна, В. О. Образ-цова, М. П. Яблокова та інших учених. Велика кількість наукових праць була присвячена питанням розслідування різних видів і груп злочинів. З огляду на те, що впродовж останніх років вийшло багато статей, мо-нографій із цих проблем, вказаний розділ криміналістичної науки став найбільш об’ємним, і ця тенденція зберігається й до сьогодні.

У цьому контексті додамо, що ще в пострадянський період гостро постали питання необхідності вдосконалення теоретичних засад кримі-налістичної методики та розроблення різноманітних окремих методик розслідування, що пов’язано з реформуванням законодавства та транс-формацією злочинності в нових умовах. У цьому сенсі слід відзначити наукові пошуки російських криміналістів Ю. П. Гармаєва, О. Ф. Лубіна, І. М. Лузгіна, В. О. Корноухова, С. Ю. Косарєва, С. Н. Чурілова, А. В. Шмо-ніна та інших, котрі провели ґрунтовні дослідження теорії криміналіс-тичної методики.

У незалежній Україні на окремому монографічному рівні проблеми методики розслідування розглядали В. В. Тіщенко, Б. В. Щур, В. А. Жура-вель. Крім того, чимало важливих теоретичних і практичних висновків і корисних рекомендацій міститься в роботах, присвячених методикам розслідування великих груп злочинів, зокрема, Л. І. Аркуші, А. Ф. Воло-буєва, В. О. Малярової, О. В. Одерія, О. В. Таран, С. С. Чернявського та ін. Проте деякі питання досі залишаються дискусійними і потребують по-дальших досліджень.



238

Виклад основного матеріалу. Аналіз останніх публікацій з даної проблематики дозволяє стверджувати, що, незважаючи на спробу кар-динального реформування кримінального процесу України шляхом прийняття нового КПК України у 2012 р., суттєвих змін у підходах до формування окремих криміналістичних методик поки що не відбулося. Частково це можна пояснити недосконалістю чинного КПК України і, відповідно, значними труднощами в його практичній реалізації. При-мітно, що як процесуалістами, так і криміналістами висловлюються критичні зауваження щодо якості даного кодексу, звертається увага на проблеми слідчої практики у зв’язку з необхідністю виконання супер-ечливих процесуальних вимог.

Так, В. А. Журавель наголошує на проблемах початку досудового розслідування, пов’язаного із скасуванням стадії порушення криміналь-ної справи; невизначенням строків від внесення відомостей до ЄРДР і повідомленням особі про підозру; значною інтенсифікацією праці слід-чого у перші 24 години з моменту надходження заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного його виявлення; відсутністю чітко встановлених строків проведення допиту підозрюваного після повідомлення йому про підозру; ускладненістю процесуальної регламентації провадження обшуку; суперечливістю ре-гламентації пред’явлення для впізнання [1, с. 252–257].

Ці та інші обґрунтовані пропозиції науковців мають бути враховані під час удосконалення кримінального процесуального законодавства та проведення наукових досліджень у галузі методики розслідування окремих видів злочинів.

Поряд із конструктивною критикою новацій у кримінальному про-цесі та відповідних тенденцій розвитку криміналістики в літературі можна зустріти й огульні, надумані нападки на спроби знайти підходи до вирішення існуючих проблем.

Так, у ряді публікацій, присвячених критиці чинного КПК України, В. П. Корж безапеляційно заявляє, що його автори та законодавець, нібито «проявляючи правове невігластво», замінили науково обґрун-тований термін «злочин», який використовується науками криміналь-но-правового циклу і криміналістикою, на псевдонаукові дефініції «кримінальне правопорушення», «кримінальний проступок» [2, с. 76]. Звертаємо увагу на те, як легко і безпідставно криміналістика була виключена авторкою з наук кримінально-правового циклу, а загально-відоме поняття «кримінальне правопорушення» оголошене нею псев-донауковим. Саме помилкове уявлення про ненауковість останнього терміна лежить в основі більшості критичних виступів професора. При цьому вона з кожним разом вдається до все міцніших виразів: «політич-



на кон’юнктура», «деформування процесуальної системи», «руйнування наукових шкіл», «псевдонаукові новації» тощо. Навіть робить абсурдне звинувачення на нашу адресу про те, що вживання терміна «криміналь-не правопорушення» в аспекті обговорення проблем розвитку криміна-лістичної методики свідчить «не тільки про догідництво і кон’юнктуру, а фактично про зраду науки і практики криміналістики» [2, с. 78].

У зв’язку з цим відзначимо, що поняття «кримінальне правопору-шення» зовсім не є псевдонауковим. Більше того, воно широко засто-совується представниками загальної теорії права. Наприклад, у підруч-нику з теорії держави і права за редакцією академіків НАПрН України М. В. Цвіка та О. В. Петришина вказано: «за своїм характером злочини завжди є кримінальними правопорушеннями» [3, с. 366]. Дійсно, на наше переконання, поспішним було запровадження до КПК України інституту кримінальних проступків за їх відсутності в матеріальному кримінальному праві, бо з огляду на це відповідні процесуальні норми з цієї причини поки що і не працюють.

Як відомо, приклади диференціації кількох різновидів кримі-нальних правопорушень за ступенем тяжкості та караності є майже в усіх правових системах. Так, у кримінальному праві США це категорії «felony» і «misdemeanor», у ФРН злочинні діяння поділяють на злочи-ни та проступки, а в кримінальному законодавстві Франції – злочини, проступки та порушення. Нарешті, у новому КК Республіки Казахстан (ст. 10) передбачено кримінальні правопорушення, що включають зло-чини та кримінальні проступки.

У цілому ж питання перегляду концепції протиставлення злочинів і проступків, пануючої за радянських часів, не належить до предмета науки криміналістики. Отже, якщо вітчизняний законодавець піде шля-хом виокремлення кримінальних проступків, провадження за якими буде здійснюватися у формі дізнання, перед цією наукою постане за-вдання розроблення поряд із методиками розслідування злочинів ще і методичних рекомендацій з проведення дізнання за цією категорію кримінальних правопорушень. Як бачимо, по переду багато роботи.

У той же час у гонитві за сенсаційними викриттями вже згадувана нами В. П. Корж вдається і до перекручування змісту ч. 1 ст. 216 КПК України, зазначивши, що нібито в ній міститься припис слідчим орга-нам провадити досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених Законом України «Про кримінальну відповідальність за кримінальні правопорушення». І гучно заявляє: «Такого Закону в Украї-ні немає» [2, с 76]. Проте насправді ч. 1 ст. 216 КПК України встановлює, що «слідчі органів Національної поліції здійснюють досудове розсліду-вання кримінальних правопорушень, передбачених законом України



240

про кримінальну відповідальність». Як бачимо, мова в даному випадку йде не про якійсь міфічний, неіснуючий, закон, а про законодавство України про кримінальну відповідальність, яке визначено ст. 3 КК Укра-їни. Отже, явним перебільшенням є твердження авторки про те, що через використання поняття «кримінальне правопорушення» в Україні мають місце грубі порушення законності під час досудового слідства та в суді, погіршення прав людини у кримінальному процесі [4, с. 48].

На наш погляд, використання в наукових дослідженнях, право-застосовній практиці, нормативно-правових актах тощо терміна «кри-мінальне правопорушення» в реаліях кримінального судочинства є цілком виправданим і не спричиняє ніякої шкоди. Вважаємо, що в на-укових дискусіях слід уникати наведених вище безпідставних звинува-чень, умисного спотворення авторських позицій, а також не треба ви-гадувати неіснуючих труднощів із правозастосуванням задля штучного загострення певних проблем.

Означивши деякі тенденції останніх років у проведенні наукових досліджень, у тому числі пов’язаних із реформуванням кримінального процесу України, додамо, що помітно активізувалися пошуки в галузі криміналістичної методики, на що хотілося б звернути увагу. Зокрема, на цей час дійсно дискусійними в даній галузі залишаються:

а) класифікація окремих криміналістичних методик за призначенням; б) структура методики розслідування певного виду (групи) злочинів; в) формування й реалізація комплексних методик розслідування; г) питання етапізації процесу розслідування за чинним КПК України; д) необхідність включення до окремих методик розслідування осо-

бливостей тактики негласних слідчих (розшукових) дій; е) проблеми формування методик судового розгляду кримінальних

справ.Зауважимо, що кожне питання потребує ґрунтовного вивчення

й аналізу, тому окреслимо лише деякі напрями їх можливого вирішення.Спочатку звернемося до класифікації криміналістичних методик за

призначенням. Так, у літературі щодо цього представлено низку різних точок зору, хоча вони зводяться фактично до двох основних підходів. Згідно з першим підходом ця класифікація може бути лише складною і вміщувати різні рівні. Прихильники другого ведуть мову про універ-сальну класифікацію і виокремлюють: базову, прості (видові, підвидо-ві), ускладнені або групові (родові, міжродові, комплексні) методики розслідування [5, с. 92–94]. Додамо, що останній нам імпонує більше, тобто як і прихильники такого бачення вважаємо прийнятним ви-окремлювати певні методики розслідування, перш за все, залежно від пов’язаності із статтею кримінального закону:



а) міжвидові (за кількома статтями КК України), у тому числі родові та комплексні;

б) видові та підвидові (за певною статтею КК України, її частиною або з доповненням кримінально-правового критерію криміналістич-ним);

в) позавидові (виділені за суто криміналістичним критерієм). Проте є сенс будувати і складні багаторівневі системи окремих ме-

тодик розслідування щодо певної категорії діянь за ступенем загально-сті (від найбільш загальної до найбільш вузької). Наприклад, методика розслідування злочинів проти життя та здоров’я особи – методика роз-слідування вбивств – методика розслідування убивств на замовлення тощо. Для таких систем будуть корисними напрацювання учених щодо складної класифікації окремих методик розслідування.

Однак і тут можуть виникати труднощі. Пояснимо свою позицію. На наш погляд, суперечливими є й підходи до структури окремої кри-міналістичної методики. До сьогодні у підручниках із криміналістики, не кажучи про посібники, монографії та дисертації, вони викладаються за різною структурою. При цьому висловлюється думка про недоціль-ність вироблення єдиної архітектоніки для будь-якої методики розслі-дування, зважаючи на специфічність певних груп злочинних діянь, що охоплюються конкретною методикою. Із цим можна погодитися лише частково. Вбачається, що варіативною може бути структура методики розслідування великої групи злочинів (міжвидової, позавидової), тоді як мікрометодики слід будувати за однією схемою:

1) криміналістична характеристика злочину; 2) відкриття кримінального провадження; 3) початковий етап розслідування; 4) подальший етап розслідування; 5) особливості тактики окремих слідчих дій і негласних слідчих (роз-

шукових) дій.В останній час почастішали спроби формування комплексних мето-

дик розслідування, виокремлення яких пояснюється доцільністю роз-робки рекомендацій з розслідування різних за кримінально-правовою кваліфікацією діянь, які вчинюються у єдиному ланцюзі, тобто мають характер складної системної злочинної діяльності [6, с. 350]. Слід під-креслити перспективність цього напрямку науково-дослідної роботи, особливо з огляду на існування нагальної потреби у створенні ефек-тивних програм розслідування складних за механізмом економічних злочинів.

Наступний аспект. Реформування кримінального процесу вимагає і перегляду підходів до етапізації процесу досудового розслідування



242

в криміналістичній методиці. Аналіз практики застосування чинно-го КПК України дозволяє говорити про можливість використання як «процесуального», так і «непроцесуального» підходів до виокремлення початкового і наступного (подальшого і заключного) етапів розсліду-вання. При цьому вказані вище проблеми процесуальної регламентації початку кримінального провадження значно ускладнюють застосуван-ня першого.

Нині вимогою часу є те, що невід’ємною складовою окремих кри-міналістичних методик мають стати рекомендації щодо особливостей тактики негласних слідчих (розшукових) дій. Як відомо, ці питання упродовж багатьох років розроблялися в науці оперативно-розшукової діяльності. Сьогодні необхідно, по-перше, відповідні знання інтегрува-ти у криміналістику, а по-друге, надалі розвивати основні положень. За-раз вже важко уявити методику розслідування складних категорій зло-чинів, наприклад корупційних, без висвітлення специфіки проведення негласних слідчих (розшукових) дій і тактичних операцій, до складу яких вони входять.

Не менш важливо й те, що на сучасному етапі спостерігається тен-денція до розширення сфери застосування криміналістичних методик не лише щодо досудового розслідування, а й до судового розгляду кри-мінальних справ [7]. Такий підхід уявляється прогресивним, але може містити різні варіанти вирішення. На нашу думку, немає необхідності створювати методики судового розгляду окремих категорій злочи-нів, оскільки їм не буде властива достатня специфіка. Мова може йти лише про деякі рекомендації для суду, засновані на досягненнях кри-міналістики, тобто доцільно говорити не про новий різновид окремих криміналістичних методик, а про криміналістичне забезпечення судо-вого розгляду. Варіантом реалізації його може бути включення до таких методик розслідування певної групи злочинів відповідного розділу. Як приклад такої спроби можна навести наукову працю О. Ф. Федорової [8].

Висновки та перспективи подальших досліджень. З урахуван-ням вищесказаного можемо з впевненістю сказати, що на сьогодні актуальними напрямами розвитку криміналістичної методики є удо-сконалення теоретичних засад цього розділу науки, а також форму-вання сучасних науково обґрунтованих рекомендацій з розслідування окремих видів і груп злочинів за оновленою структурою та змістом. У зв’язку з цим вбачається, що перспективними можна вважати подаль-ші наукові дослідження, спрямовані на розвиток уявлень про класифі-кацію окремих криміналістичних методик, їх структуру, формування та реалізацію комплексних методик розслідування, впровадження особливостей тактики негласних слідчих (розшукових) дій, створення



методичних рекомендацій як для досудового розслідування, так і щодо судового розгляду кримінальних справ.


1. Журавель В. А. Початок досудового розслідування: деякі процесу-альні та організаційно-тактичні проблеми / В. А. Журавель // Ві-сник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка. – Суми. – 2015. – Вип. № 1 (69). – С. 251–257.

2. Корж В. П. Проблемы развития криминалистики в условиях реали-зации уголовного процессуального законодательства Украины / В. П. Корж // Современная криминалистика: проблемы, тенденции, перспективы : материалы Междунар. науч.-практ. конф., посвящ. 90-летию со дня рождения заслуженного деятеля науки РФ, за-служенного юриста РСФСР, доктора юридических наук, профессора Николая Павловича Яблокова (Москва, 22 декабря 2015 г.) / ред.-сост. М. А. Лушечкина. – Москва : МАКС Пресс, 2015. – С. 75–79.

3. Загальна теорія держави і права : підруч. для студентів юрид. ви-щих навч. закладів / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін. ; за ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. – Харків : Право, 2011. – 584 с.

4. Корж В. П. Проблеми розвитку криміналістики в умовах реалізації кримінального процесуального законодавства / В. П. Корж // Тео-ретичні аспекти організації досудового розслідування : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Харків, 4 грудня 2015 р.). – Харків : ХНУВС, 2015. – С. 47–52.

5. Журавель В. А. Криміналістичні методики: сучасні наукові концеп-ції : [монографія] / В. А. Журавель. – Харків : Вид. агенція «Апостіль», 2012. – 304 с.

6. Криміналістика : навч. посібник / за ред. А. Ф. Волобуєва. – Київ : КНТ; Самміт-Книга, 2011. – 504 с.

7. Когутич І. І. Теоретичні основи використання криміналістичних знань під час розгляду кримінальних справ у суді : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.09 / І. І. Когутич ; Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка. – Львів, 2010. – 529 с.

8. Федорова О. Ф. Особливості розслідування і розгляду у суді кри-мінальних справ щодо вбивств новонароджених дітей : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук ; спец. 12.00.09 / О. Ф. Федорова ; Донецьк. юрид. ін-т МВС України. – Донецьк, 2014. – 20 с.




244

Руслан Леонтьевич Степанюк,доктор юридических наук, профессор (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

ПРОБЛЕМЫ РАЗВИТИЯ КРИМИНАЛИСТИЧЕСКОЙ МЕТОДИКИ В УСЛОВИЯХ РЕФОРМИРОВАНИЯ УГОЛОВНОЙ ЮСТИЦИИ УКРАИНЫ

Рассмотрены основные тенденции развития частных методик расследования преступлений, связанные с реформированием уголовного процесса Украины. Подчёркнута необходимость пересмотра некото-рых теоретических положений криминалистический методики в связи с трансформацией законодательства, следственной и судебной прак-тики. Отмечена недопустимость необоснованной критики научных поисков в области криминалистики. Предложено собственное видение направлений усовершенствования классификации частных криминали-стических методик, их структуры и содержания, формирования ком-плексных методик расследования, а также рекомендаций относитель-но судебного рассмотерния уголовных дел.

Ключевые слова: уголовное производство, уголовное правонаруше-ние, криминалистическая методика, досудебное расследование, судебное рассмотрение уголовных дел.

Ruslan L. Stepaniuk,Doctor of Law, Professor(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

PROBLEMS OF CRIMINALISTIC METHODS IN TERMS OF REFORMING CRIMINAL JUSTICE IN UKRAINE

The article describes the basic tendencies of the development of particular methods of investigation of crimes related to the reform of criminal justice in Ukraine. It is underlined on the need to review some of theoretical positions of criminalistic methods in connection with the transformation of laws, investiga-tive and judicial practice. At the same time it is marked that the inadmissibility of unjustified criticism of scientific research in the field of criminalistics laid the foundation for using the term «criminal offense» in relation to the consideration of the problems of criminalistic methods.

The author suggests his own opinion about the ways of improving the classification of particular criminalistic methods depending on the attitude to the criminal law. In this regard, it is offered to consider inter-species, species, subspecies and complex investigation techniques.

The author has marked a need for an all-round approach to the structure of the particular methods of investigation of crimes. In particular, the common methods are characterized by variability of the structure, and special must be



built according to a single scheme: criminalistic characteristics of crime, the initiation of criminal proceedings, the initial stage of the investigation, the sub-sequent stage of the investigation, special aspects of the methods of particular investigative actions and undisclosed investigative (search) actions.

The author has underlined on the perspective of the development of com-plex methods of investigation, in particular, multiple economic crimes.

It is indicated the difficulties in the differentiation of stages of the investi-gation depending on procedural solutions of an investigator in connection with the particular problems of the initiation of criminal procedure.

The author suggests to intensify the work on the inoculation the recom-mendations on the specifics of investigative tactics of undisclosed investigative (search) actions into particular criminalistic methods for certain categories of crimes.

It is noted as a debatable issue of the desirability of development of par-ticular criminalistic methods of a trial of criminal cases along with traditional methods of pre-trial investigation. It is offered to develop appropriate recom-mendations concerning this issue only with regard to broad types or groups of crimes.

Key words: criminal proceedings, criminal offense, criminal procedure, pre-trial investigation, trial of criminal cases.

трибуна молодих доСлідників246

Трибуна молодих дослідників

УДК [343.85:343.163](091)(100)

Дмитро Олегович Супруненко (Національна академія внутрішніх справ, Київ)

ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕАЛІЗАЦІЇ ФУНКЦІЙ ПРОКУРАТУРИ ЯК СУБ’ЄКТА ЗАПОБІГАННЯ ЗЛОЧИНАМ: ДОСВІД ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

У статті розглянуто зарубіжний досвід реалізації функції прокуратури у запобіганні злочинам. Проведені історичний аналіз діяльності прокуратури зарубіжних країн у запобіганні злочинам, а також порівняння різ-них моделей органів прокуратури з метою виокремлен-ня найбільш прийнятних для вітчизняного державного апарату.

Ключові слова: прокуратура, зарубіжний досвід, запобігання злочинам, прокурорський нагляд.

Постановка проблеми. Формування інституту прокуратури в різ-них державах відбувалося протягом тривалого історичного періоду час-то в суперечливих умовах, що призвело до існування у наш час декількох основних моделей її організації та діяльності. У зв’язку із євроінтегра-

© Супруненко Д. О., 2016

трибуна молодих доСлідників 247


ційними процесами, що відбуваються в Україні, виникає необхідність узгодження принципів організації, напрямів, форм і методів діяльності прокуратури України з прокуратурами європейських держав. Саме тому виникає потреба дослідити загальні особливості становлення інсти-туту прокуратури у європейських країнах, визначивши ті чинники, що сприяли створенню сучасної загальноєвропейської моделі прокурату-ри [1; 2, с. 7; 3, с. 9].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивчення наукової літератури показало, що питаннями, які склали предмет дослідження цієї наукової статті, переважно займаються науковці, що розробляють проблеми діяльності прокуратури, а саме: М. І. Блувштейн, В. В. Голина, Ю. М. Грошевий, Л. М. Давиденко, О. М. Джужа, В. В. Долежан, В. С. Зе-ленецький, М. І. Зирін, П. М. Каркач, О. Г. Колб, М. В. Косюта, О. М. Лит-вак, О. М. Литвинов, С. С. Мирошниченко, О. Г. Михайленко, М. І. Мичко, М. Д. Руденко, П. В. Шумський, М. К. Якимчук та ін. Разом із цим слід визнати, що без залучення до цього процесу науковців інших галузей, що складають зміст боротьби із злочинністю в Україні, зокрема, учених-кримінологів, а також без глибокого аналізу особливостей криміналь-но-виконавчих правовідносин, підвищити ефективність запобіжної ді-яльності прокуратури України у сфері виконання покарань буде вкрай проблематично, що й виступило додатковим аргументом при обранні теми цієї наукової статті.

Мета статті – з’ясувати історико-правові засади зарубіжного досві-ду реалізації функції прокуратури у запобіганні злочинам.

Виклад основного матеріалу. Сьогодні, зважаючи на місце про-куратури в системі державних органів, у юридичній літературі можна зустріти таку класифікацію:

– країни, де прокуратура є складовою міністерства юстиції, хоча при цьому може належати до органів правосуддя і діяти при судах, а прокурори можуть входити до суддівського корпусу («магістра-тури»). До цієї групи відносять, зокрема, США, Францію, Бельгію, Нідерланди, Данію, Румунію, Ізраїль, Японію, Естонію, Сирію. Наприклад, у США і Канаді – Генеральний аторней, а у Франції й Естонії ці посади розділені. У більшості з перерахованих вище держав прокурори діють при судах. У США служба аторнеїв має цілком самостійний стосовно судової системи статус. У Франції прокурори знаходяться під керівництвом і контролем вищестоя-щих керівників і підзвітні міністру юстиції;

– країни, де прокуратура є складовою судової системи і знаходить-ся при судах або користується у межах судової влади адміністра-тивною автономією. До таких слід віднести Іспанію, Колумбію,

трибуна молодих доСлідників


248

Болгарію, Латвію. Зокрема, у законодавстві Іспанії закріплено, що прокуратура сприяє юстиції в захисті законності, прав гро-мадян і охоронюваного законом публічного інтересу в межах виконання своєї функції чи за клопотанням зацікавлених осіб, а також стежить за дотриманням незалежності трибуналів і за-хищає в них публічні інтереси. Прокуратура виконує своє завдан-ня відповідно до принципів єдності дій і ієрархічної залежності. Очолює систему органів прокуратури Генеральний прокурор країни, який призначається на посаду Королем за поданням Уря-ду, узгодженим з Генеральною радою судової влади. В ієрархії судової влади він вважається другою особою після голови Верхо-вного трибуналу;

– країни, де прокуратура виділена в самостійну систему і підзвіт-на парламенту або главі держави. Це, перш за все, соціалістичні (В’єтнам, КНР, КНДР, Куба, Лаос) і постсоціалістичні держави. У цих країнах на прокуратуру, разом із класичними функціями, ще покладається загальний нагляд за законністю, об’єктами якого є державні органи (зазвичай тільки виконавчі – від мініс-терств і нижче), суспільні об’єднання, господарські організації, різного роду установи і фізичні особи. У конституціях цих країн статус прокуратури закріплюється як одного з найважливіших державних органів.

В країнах Латинської Америки органи прокуратури також мають незалежний статус, наділені адміністративно-фінансовою і функціо-нальною автономією. Специфічною ознакою цих країн є наявність двох прокуратур: одна виконує функції кримінального переслідування, дру-га займається загальним наглядом і захистом прав людини;

– країни, де власне прокуратури чи її прямого аналога взагалі не-має. Яскравим прикладом такої країни є Велика Британія. Гене-ральний аторней очолює адвокатський корпус, представники якого в необхідних випадках виступають на судових процесах як обвинувачі. Коли ж слухаються особливо важливі кримінальні справи, обвинувачення підтримує спеціальна посадова осо-ба – Директор публічних переслідувань. Аналогічна система відтворена в багатьох колишніх англійських колоніях, хоча не-рідко з істотними модифікаціями. Проте слід зазначити, що в цих країнах генеральні аторнеї і служби публічних переслідувань на практиці здійснюють цілий ряд функцій, властивих прокурату-рі [4, с. 56].

Наведена класифікація показує, що у світі немає «єдиних стандартів побудови і діяльності прокуратури як з організаційної, так і з функціо-



нальної точок зору. Відсутні такі стандарти і в країнах – членах Європей-ського Союзу» [1, с. 96]. Тому, на наше переконання, не слід поспішати з копіюванням тієї чи іншої прокурорської системи, навіть якщо у про-відних країнах світу ми знаходимо певну організаційну схожість про-курорських моделей (Німеччина, Франція, США, Японія – прокуратура віднесена до відання міністерства юстиції), оскільки ніхто з вчених та практиків за кордоном не вважає ту чи іншу правову систему еталоном. Крім того, як підтверджує світовий досвід, та й досвід колишнього СРСР, важко створити нову правову службу навіть в умовах стабільності. Ще важче зробити це в період політичних і соціальних змін. Яскравою ілю-страцією зазначеного може служити приклад створення в нашій країні Слідчого комітету [5]. Тому, щоб не помилитися при реформуванні або корегуванні діяльності прокурорської системи і досягти у цій справі успіху, важливо пам’ятати: будь-яке нововведення має бути сумісним із культурою та історією країни. Створена система повинна бути при-йнята тим суспільством, у якому вона функціонує. Тому розглянемо, як організовані й функціонують органи прокуратури за кордоном.

У континентальній Європі прокуратура займає проміжне місце між виконавчою та судовою гілками влади. В Італії, Румунії, Польщі проку-рори входять до складу суддівського корпусу, утворюються при судах, однак є ієрархічно організованою системою, що функціонує під голову-ванням міністра юстиції, тобто підкоряється виконавчій владі [4, с. 58]. У країнах континентальної правової родини наявність прокуратури є характерною рисою. У романських державах інститут прокуратури най-частіше називають «публічним міністерством» чи «фіскалією» [6].

Розглянемо прокуратуру США. На основі синтезу англійських і кон-тинентальних традицій у США склалася аторнейська служба – типовий для даної країни інститут державної влади, що не має аналога в право-вих системах інших країн. Повноваження аторнейської служби з кри-мінального переслідування подібні до функцій прокуратури в інших державах, тому американську аторнейську службу звичайно називають прокуратурою, а самих аторнеїв прокурорами. Відмінність аторней-ських служб США від європейських прокурорських органів полягає в тому, що вони не мають наглядових за законністю функцій, відіграють особливу політичну роль в американському суспільстві, у них відсутня сувора ієрархічна підпорядкованість: місцеві аторнейські органи не під-порядковані органам штатів, останні – федеральним. Аторнеї (відомі як федеральні та окружні прокурори) представляють федеральний уряд, окружний суд та апеляційний суд. Аторнеї та їх органи управління є час-тиною Міністерства юстиції США. Вони здійснюють нагляд і адміністра-тивний супровід через Виконавчий апарат Міністерства юстиції. Обрані



250

федеральні прокурори беруть участь у Консультативному комітеті Генерального прокурора Сполучених Штатів Америки. Аторнеї є неза-лежними, між ними немає відносин субординації. На цих посадових осіб покладаються повноваження підтримувати обвинувачення в суді у кри-мінальних справах, а також представляти інтереси держави в цивільних справах, коли зачіпаються інтереси федерації, штатів або міст. Аторнеї у справах про деякі тяжкі злочини провадять розслідування. Крім того, представники обвинувачення на стадії порушення кримінальної спра-ви в більшості випадків змушують обвинувачуваного укласти угоду про визнання вини [7, с. 206].

Як відомо, першою європейською країною, де була заснована сис-тема органів прокуратури, стала середньовічна Франція. У юридичні літературі засновником французької прокуратури прийнято вважати Філіппа IV Красивого, який у 1302 р. своїм ордонансом визначив статус королівських прокурорів при судах. Щоправда, як зазначає О. Михайлен-ко, ці органи існували і раніше, а у 1302 р. на законодавчому рівні було регламентовано їх правовий статус [8, с. 100]. Уже у ХІІ–ХІІІ ст. у Франції при судах різних рівнів існував чисельний клас стряпчих-прокураторів (procurateurs), з-поміж яких король обирав собі повірених, тобто пер-вісно французька прокуратура виконувала у чистому вигляді функції представника інтересів короля у суді, і лише значно пізніше почала захищати інтереси держави та суспільства в цілому. Зокрема, Н. В. Му-равйов так характеризує цю зміну в напрямах діяльності французької прокуратури: «Поки король був власником доменів і сюзереном своїх васалів, його прокурор виступав простим фіскальним повіреним коро-ни, коли ж королівська влада стала центром і носієм державних і сус-пільних інтересів, … приватні інтереси короля почали співпадати з пу-блічними, то повірений перших, королівський прокурор, став і органом других» [6, с. 58–59].

У сучасній Франції прокуратура організаційно входить до складу Міністерства юстиції, хоча структура органів прокуратури співпадає із структурою судової системи.

Особливістю правового статусу французької прокуратури є те, що нормами Конституції регламентуються лише окремі принципові засади її діяльності, тоді як основні норми, які стосуються функціонування ор-ганів прокуратури, передбачаються переважно в актах процесуального законодавства. Так, у Кримінально-процесуальному кодексі Франції прокуратурі присвячено окрему главу 10.

Генеральний прокурор Франції знаходиться в підпорядкуванні Мі-ністра юстиції й, у свою чергу, має право давати в межах своїх повнова-жень обов’язкові розпорядження всім посадовим особам прокуратури.



До повноважень прокуратури входить здійснення нагляду за судовою поліцією, підтримування обвинувачення в суді, участь у цивільних справах, коли цього вимагають інтереси суспільства [9, с. 218; 10].

Аналогічні закономірності розвитку системи органів прокуратури простежуються і у Німеччині. Уже у 1813 р. у королівстві Баварія в судо-вому процесі вперше виступив прокурор-обвинувач; у Бадені у 1832 р. було запроваджено участь прокурора у змагальних процесах із розгляду деяких кримінальних справ, при цьому прокурорські обов’язки покла-далися на одного з членів суду. У 1843 р. у Вюртемберзі створено проку-ратуру для формулювання обвинувачення по закінченню попереднього слідства, участі в якому прокурори не брали. Як зазначає О. Михайлен-ко, головним напрямком діяльності німецької прокуратури у ті часи було власне кримінальне переслідування, складання обвинувальних актів та надіслання їх до суду, в якому прокурор є рівноправною сторо-ною [11, с. 104].

Нині в Німеччині прокуратура входить до системи органів юсти-ції й підкоряється вказівкам виконавчої влади (міністерства юстиції). Основи організації і діяльності прокуратури визначаються главою 10 Федерального Закону «Про судовий устрій» і Кримінально-процесуаль-ним кодексом ФРН, а статус прокурорів, які визнаються державними службовцями, – також законами про статус чиновників, прийнятими на федеральному рівні і в кожній із федеральних земель [12]. Органи прокуратури діють при судах. Основне призначення прокуратури в Ні-меччині – здійснення кримінального переслідування і підтримання державного обвинувачення у кримінальних справах, нагляд за забез-печенням виконання вироків суду у кримінальних справах, здійснення переслідування за так звані порушення громадського порядку. Прямо в жодному акті не зазначено, що заданням також є попередження чи за-побігання злочинам.

На відміну від Франції та Німеччини, у деяких країнах романо-гер-манської правової сім’ї прокуратура зберегла за собою й окремі елемен-ти функції загального нагляду за додержанням законів. Так, відповідно до Укладення про судоустрій Італії від 20 січня 1941 р. італійська про-куратура разом із функціями організації кримінального переслідування та підтримання державного обвинувачення у суді наділяється «безпосе-редньою владою щодо примусу у зв’язку з виконанням чи дотриманням законів, коли їх недотримання чи невиконання прямо зачіпає інтереси держави, якщо такого роду дії не віднесені законом до компетенції ін-ших органів» [13, с. 306–307]. Як бачимо, і у цій державі функція загаль-ного нагляду за дотриманням законів для прокуратури є другорядною і виконується нею лише в тій мірі, в якій вона не віднесена до компетен-



252

ції інших органів державної влади. На наш погляд, наділення італійської прокуратури обмеженими повноваженнями у сфері загального нагляду може бути пояснене тим, що централізована державна влада, так само як і громадянське суспільство в Італії, починає формуватися значно піз-ніше, ніж в інших європейських країнах, а функціонування італійського державного механізму тривалий час характеризувалося сильними тен-денціями до авторитаризму, що і призвело до наділення прокуратури контрольно-наглядовими повноваженнями. У той же час формування демократичної системи органів державної влади, заснованої на прин-ципах її розподілу, зумовлює поступове передання функцій загального нагляду відповідним органам виконавчої влади і концентрацію діяль-ності прокуратури передовсім у сфері кримінального переслідування та підтримання державного обвинувачення у суді.

Законодавство Польщі закріплює дуалістичний характер статусу, який поєднує виконання обов’язків Генерального прокурора та міністра справедливості (юстиції). Повноваженнями прокурора в Польщі є під-тримання державного обвинувачення в суді, нагляд за законністю під час розгляду цивільних, адміністративних справ, справ про проступки, тимчасового затримання та прийняття інших рішень про позбавлення волі. Прокурор має право оскаржувати рішення в судах, брати участь у запобіганні злочинності та вчиненню інших правопорушень. Замість загального нагляду за законністю прокуратура Польщі взаємодіє з різ-ними державними та громадськими інституціями щодо запобігання злочинам та проступкам. Закон Польщі «Про прокуратуру» прямо за-значає, що на прокуратуру покладається співпраця з державними ор-ганами, державними установами та іншими суспільними організаціями в запобіганні злочинності та іншим правопорушенням [14].

Органи прокуратури Республіки Польщі виконують функцію по координації боротьби зі злочинністю. При її реалізації прокуратура про-водить міжвідомчі наради та конференції, на яких розглядаються пи-тання методики спільного вирішення актуальних проблем виявлення, розслідування і попередження злочинів. Вироблені таким чином рішен-ня обов’язкові для всіх правоохоронних органів. Крім того, підлягають обов’язковому попередньому узгодженню з органами прокуратури будь-які відомчі проекти. Крім того, підлягають обов’язковому попере-дньому узгодженню з органами прокуратури будь відомчі проекти ор-ганів державної влади, в яких мова йде про виявлення та попередження злочинів [15, с. 18].

У системі державних установ Великої Британії немає органів про-куратури, але є служби й посадові особи, які здійснюють окремі функції, властиві прокурорському нагляду та запобіганню злочинам. Так, до



названих суб’єктів слід віднести Службу державного обвинувача й Гене-рального аторнея.

Служба державного обвинувача – це державна служба Англії та Уельсу, очолювана Директором публічних переслідувань. Ця служба під-порядкована парламенту через Генерального аторнея.

Генеральний аторней є головним юристом держави, а також одно-часно він повинен бути членом правлячої партії парламенту. Він відпо-відальний перед парламентом за Казначейство Департаменту солісито-рів, Директора Публічних Звинувачень, Директора Бюро із шахрайства великого масштабу та Директора Публічних Переслідувань в Північній Ірландії. Генеральний аторней виступає консультантом у Палаті Громад, юридичним радником Корони з правових питань, консультує урядові департаменти, дає відповіді на запити Палати Громад. Він уповноваже-ний бути присутнім на засіданнях постійних Комітетів Парламенту, що розробляють законопроекти, консультувати Палату Громад із питань розробки та проведення парламентських процедур, поведінки й дис-ципліни її членів, міжнародно-правових зобов’язань.

Генеральний аторней – вища посадова особа у сфері кримінального переслідування, оскільки здійснює верховний контроль над публічним переслідуванням, сприяє забезпеченню проведення єдиної судової по-літики в кримінальних справах [15, с. 16].

Висновки та перспективи подальших досліджень. У цілому ж, можна зробити висновок, що історичні особливості процесу формування інституту прокуратури у країнах континентальної Європи призвели до покладення на неї таких основних функцій, як організація кримінального переслідування осіб, що вчинили злочини, підтримання державного обви-нувачення в суді у кримінальних справах та представництво інтересів дер-жави під час судового розгляду цивільних справ. Функція загального нагля-ду за дотриманням законів та запобігання злочинам органам прокуратури європейських держав від початку не була притаманна і могла тимчасово закріплюватися за ними в період посилення абсолютизму в монархічних державах чи авторитаризму в республіканських. Після переходу до демо-кратичних форм державного устрою функція загального нагляду прокура-тури та запобігання злочинам значно звужується або взагалі відмирає.

Переконані, що вся подальша діяльність органів прокуратури Укра-їни в XXI столітті має ґрунтуватися на загальнолюдських цінностях: захисті прав людини і громадянина, рівності усіх перед законом і спра-ведливості громадянського суспільства, демократії, плюралізмі погля-дів і верховенстві права в усіх сферах суспільного життя. Європейський шлях демократії, законності, поваги і захист людини – єдино правиль-ний шлях, звертати з нього не можна.



254


1. Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процесу України в кон-тексті європейських стандартів : монографія / В. Т. Маляренко. – Київ : Юрінком Інтер, 2005. – 512 с.

2. Шемшученко Ю. С. Прокуратура України: шляхи реформування в аспекті входження у європейський простір / Ю. С. Шемшученко, Г. О. Мурашин // Вісник Академії прокуратури України. – 2006. – № 4. – С. 5–11.

3. Шумило М. Структура кримінально-процесуальної діяльності очі-кує на зміни / М. Шумило // Вісник Державної судової адміністрації України. – 2009. – № 4. – С. 7–11.

4. Грицаєнко Л. Р. Прокуратура в країнах Європи : навч. посібник для студ. вищих навч. закладів / Л. Р. Грицаєнко. – Київ : Біноватор, 2015. – 400 с.

5. Чи є майбутнє у Слідчого комітету? Шляхи реформування слідчого апарату органів внутрішніх справ України [Електронний ресурс] / Юридичний вісник України. – 2013. – № 38 (846). – Режим доступу: http://yurincom.com/ua/legal_practice/analitychna_yurysprudentsiia/chy_ye_maibutnie_u_slidchogo_komitetu___shliakhy_reformuvannia_slidchogo_aparatu_organiv_vnutrishnikh_sprav_ukrainy-publication/.

6. Наулік Н. С. Правовий статус прокуратури в конституціях зарубіж-них країн / Н. С. Наулік // Порівняльно-аналітичне право. – 2013. – № 302. – С. 339–342.

7. Шишкін B. I. Аторней /В. І. Шишкін // Юридична енциклопедія : в 6 т. / голова редкол. Ю. С. Шемшученко. – Київ : Українська енци-клопедія імені М. П. Бажана, 1998–2004. – Т.1 : А-Г. – 1998. – 669 с.

8. Михайленко О. Прокуратура Франції: становлення та повноважен-ня / О. Михайленко // Право України. – 2000. – № 2. – С. 100–102.

9. Решетников Ф. М. Правовые системы стран мира: справочник / Ф. М. Решетников. – Москва : Юрид. лит., 2003. – 256 с.

10. Боботов С. В. Правосудие во Франции / С. В. Боботов. – Москва : ЮНИТИ-ДАНА, 2004. – 179 с.

11. Михайленко О. Прокуратура Федеративної Республіки Німеччини: становлення та повноваження / О. Михайленко // Право України. – 2000. – № 5. – С. 104–105.

12. Хавронюк М. І. Прокуратура по німецькі: закону немає, а орд-нунг є [Електронний ресурс] / М. І. Хавронюк. – Режим доступу: http://www.zakonoproekt.org.ua/prokuratura-po-nimetsjki-zakonu-nemaje-a-ordnungh-je.aspx.



13. Италия: Конституция и законодательные акты / сост. Н. Ю. Попов; под ред. В. А. Туманова: пер. с итал. - Москва: Прогресс, 1988. – 131 с.

14. Ustawa z dnia 20 czerwca 1985 г. о prokuraturze [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : www.pk.gov. pl/uploand_doc/000000165.

15. Мухамеджанов Э. Б. Прокуратура в зарубежных странах : учебник / Э. Б. Мухамеджанов. – 2-е изд.. – Алматы : «Нур-пресс», 2015. – 284 с.


Дмитрий Олегович Супруненко(Национальная академия внутренних дел, Киев, Украина)

ИСТОРИКО-ПРАВОВЫЕ ОСНОВЫ РЕАЛИЗАЦИИ ФУНКЦИЙ ПРОКУРАТУРЫ КАК СУБЪЕКТА ПРЕДУПРЕЖДЕНИЯ ПРЕСТУПЛЕНИЙ: ОПЫТ ЗАРУБЕЖНЫХ СТРАН

В статье рассмотрен зарубежный опыт реализации функции про-куратуры в предотвращении преступлений. Автором предоставлен исторический анализ деятельности прокуратуры зарубежных стран в предотвращении преступлений, а также проведено сравнение разных моделей органов прокуратуры с целью выделения наиболее приемлемых для отечественного государственного аппарата.

Ключевые слова: прокуратура, зарубежный опыт, предотвраще-ние преступлений, прокурорский надзор.

Dmytro O. Suprunenko(National Academy of Internal Affairs, Kyiv, Ukraine)

HISTORICAL AND LEGAL PRINCIPLES OF IMPLEMENTING THE FUNCTIONS OF PROSECUTOR’S OFFICE AS THE SUBJECT OF CRIME PREVENTION: EXPERIENCE OF FOREIGN COUNTRIES

International experience of implementing the function of prosecutor’s of-fice in preventing crimes has been studied in the article. The author has provided a historical analysis of the activities of prosecutor’s offices of foreign countries in preventing crimes; the author has made a comparison of different models of prosecutor’s office agencies for the purpose to isolate the most suitable for the national state apparatus.

Comparative and legal analysis of the organization and activities of pros-ecutor’s offices in Europe drew our attention to a few most significant aspects of the outlined theme. First, the models of European prosecutor’s offices provide only a general idea about the functions of these law enforcement agencies. Pri-ma facie, each national prosecutor’s office has its specific functions and powers, which is explained by general logic models and by features, traditions of nation-al legal culture and other objective and subjective factors. Not only the scope of



256

functions, but the criteria for their classification depend from the traditions of certain legal system. Second, a prosecutor in the developed democratic coun-tries acts in two capacities – as the dominant subject of criminal proceedings (holds, manages, monitors the investigation) and as a member of civil proceed-ings. Here we study the features that most clearly associated with the institution of prosecutor’s office in the West. If you depart from the features of specific na-tional legal systems, then the multiple functions inherent to prosecutor’s offices of various countries of the world can be divided into the following main blocks: 1) the function of prosecution and related functions; 2) supervision over the activities of law enforcement and penitentiary agencies; crime prevention, elim-ination of the causes and conditions; 3) participation in civil proceedings. In-deed, it is association within one institution of the stated powers, notably in the field of crime investigation and the State prosecution in criminal proceedings, causes this obvious difference of prosecutor’s office from other state authorities in Western democracies. The unique nature of prosecutor’s office is even in the fact that recently in many states it executed the function of a state represent-ative not only in criminal cases but also in civil proceedings. Nowadays, in the majority of European countries prosecutors initiate proceedings in civil cases only if the interested party is unable to protect the rights, or (as in Ukraine) the rights of the state in general are protected.

The author is convinced that all further activities of prosecutor’s office agencies of Ukraine in the XXI century should be based on universal human values: protection of human and civil rights, equality under the law and justice, civil society, democracy, pluralism of views and the rule of law in all spheres of public life. European way of democracy, rule of law, respect for and protection of a man – is the only correct way, and we should keep on going it.

Key words: prosecutor’s office, international experience, crime prevention, prosecutor’s supervision.



УДК 343.848 (477)

Дмитро Сергійович Яковець (Управління Державної пенітенціарної служби України в Харківській області, Харків)

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВОЛОНТЕРСТВА В ПРОБАЦІЇ ТА ШЛЯХИ ЙОГО УДОСКОНАЛЕННЯ

Проаналізовано головні нормативні акти, що стосу-ються питань волонтерської діяльності у пробації. Наводяться основні визначення поняття «волонтер-ство», «волонтер пробації», а також окреслюються найважливіші функції, що виконуються за допомогою добровільних помічників персоналу пробації. Розгляда-ється співвідношення правових норм Закону України «Про пробацію», які стосуються волонтерства, зі спеціальними законодавчими актами, присвяченими врегулюванню такої діяльності в цілому. Визначають-ся окремі проблемні моменти практичної реалізації законодавчих положень, їх певна невідповідність та окреслюються шляхи їх подолання.

Ключові слова: волонтерство, волонтер, пробація, виконання покаран-ня, засуджені, звільнені від відбування покарання.

Постановка проблеми. У Всесвітній Декларації Волонтерства від-значається, що волонтерська діяльність є основою побудови та розви-тку громадянського суспільства, втілює в собі найшляхетніші прагнен-

© Яковець Д. С., 2016



258

ня людства – прагнення миру, свободи, безпеки та справедливості для всіх людей.

Особливого значення волонтерська діяльність набуває в роботи із засудженими і звільненими, оскільки без підтримки активних пред-ставників суспільства лише зусиллями державних інституцій неможли-во забезпечити повернення правопорушника до нормального життя. Волонтери підтримують і надають адресну соціальну допомогу тим, хто найбільше її потребує, потрапив у скрутне становище, що відповідає по-требам і запитам конкретної людини; намагаються забезпечити гідне існування громадян, які через об’єктивні обставини не здатні піклува-тися про себе самостійно; ліквідовують недоліки державної соціальної політики передусім за рахунок оперативного реагування; поширюють гуманістичні та альтруїстичні ідей і настрої в суспільстві тощо, тобто своєю діяльністю сприяють зниженню соціальної напруги.

Однією з новел, яка з’явилася у практиці після прийняття та на-брання чинності Законом України «Про пробацію», є законодавчо вста-новлена можливість залучення волонтерів до роботи із засудженими та звільненими. Законодавцем навіть передбачено окрему назву такого активіста – волонтер пробації, тобто фізична особа, яка досягла вісім-надцятирічного віку, уповноважена органом пробації та волонтерською організацією на виконання окремих завдань, пов’язаних із пробацією, на добровільній та безоплатній основі.

Ще на початку ініціювання вирішення питання щодо запроваджен-ня в Україні пробації волонтери розглядалися як невід’ємна частина цієї діяльності. При цьому на них пропонувалося покласти виконання зна-чних за обсягом функцій: проводити профілактичні бесіди із засудже-ними, їх родичами, а також особами, які можуть впливати на засуджених і користуються у них повагою та авторитетом; вживати заходи щодо за-побігання випадкам невиконання з боку засуджених покладених судом обов’язків, порушенням громадського порядку і повторним злочинам; співпрацювати з адміністрацією підприємств, установ і організацій щодо здійснення профілактично-виховного впливу на осіб, які відбу-вають виправні роботи чи звільнені від відбування покарання з випро-буванням; виконувати доручення інспектора кримінально-виконавчої інспекції; надавати допомогу співробітникам кримінально-виконавчої інспекції в підготовці матеріалів щодо представлення засуджених до умовно-дострокового звільнення від покарання, заміни невідбутої частини покарання більш м’яким та у працевлаштуванні; за доручен-ням співробітників кримінально-виконавчої інспекції проводити пері-одичні перевірки осіб, які перебувають на обліку в інспекції за місцем проживання останніх і складати відповідну довідку за їх результатами



[1, с. 121]. Додамо, що їх розглядали також і як медіаторів [2, с. 74] чи основних суб’єктів соціально-виховної роботи з засудженими, пропону-вали покласти на них забезпечення об’єкта й технологічних засобів со-ціально корисної діяльності (наприклад, громадських робіт) [3, с. 141] та т.п.

Проте наскільки поставлені цілі можуть бути досягнуті на прак-тиці та чи існує в Україні необхідна кількість суб’єктів, які потенційно здатні виконувати означені функції, – ці питання не аналізувалися ні до прийняття рішення щодо утворення служби пробації, ні пізніше. Так само не вивчалося й те, наскільки сприяє запровадженню волон-терської діяльності у пробації нове законодавство, особливо у спів-відношенні з раніше існуючими положеннями про волонтерство як таке.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Окремих аспектів во-лонтерської діяльності при виконанні покладених на них службою пробації функцій торкалися у своїх публікаціях такі вчені та практичні працівники, як І. Г. Богатирьов, О. І. Богатирьова, О. М. Звенигородський, Н. Ю. Максимова, І. С. Стеценко, Д. В. Ягунов, О. Б. Янчук та ін. Натомість спеціально та відокремлено питання волонтерства при виконанні кри-мінальних покарань у монографічних та дисертаційних дослідженнях не розглядалися, незважаючи на закріплення цього правового інститу-ту в нормах Закону України «Про пробацію». Усе наведене і підтверджує необхідність проведення більш детального аналізу змісту актів чин-ного законодавства, які стосуються інституту волонтерства в пробації, для визначення сутності і змісту його діяльності.

Метою статті є загальна характеристика чинних нормативних актів із питань волонтерства в пробації, виокремлення проблемних ас-пектів реалізації правових норм та розробка окремих пропозицій щодо удосконалення встановленого порядку роботи волонтерів.

Виклад основного матеріалу. Як передбачається у Законі України «Про пробацію», волонтерська діяльність, пов’язана з пробацією, про-вадиться відповідно до Закону України «Про волонтерську діяльність» з урахуванням особливостей, визначених цим Законом (ст. 20).

При цьому основним (та, по суті, єдиним) завданням волонтерів пробації названо сприяння органу пробації у здійсненні нагляду за за-судженими та проведенні з ними соціально-виховної роботи. Законом передбачено, що волонтери пробації здійснюють свої повноваження під керівництвом персоналу органу пробації, а Положення про організацію діяльності волонтерів пробації повинно бути затверджене централь-ним органом виконавчої влади, що формує державну політику у сфері пробації.



260

У Законі України «Про волонтерську діяльність» визначено, що волонтерська діяльність – добровільна, соціально спрямована, непри-буткова діяльність, що здійснюється волонтерами шляхом надання волонтерської допомоги. Волонтерська допомога – роботи та послуги, що безоплатно виконуються і надаються волонтерами, що є формою благодійної діяльності, та може провадитися за такими напрямами:

– надання волонтерської допомоги з метою підтримки малозабез-печених, безробітних, багатодітних, бездомних, безпритульних, осіб, що потребують соціальної реабілітації;

– здійснення догляду за хворими, інвалідами, одинокими, людьми похилого віку та іншими особами, які через свої фізичні, мате-ріальні чи інші особливості потребують підтримки та допомоги;

– надання допомоги громадянам, які постраждали внаслідок над-звичайної ситуації техногенного чи природного характеру, дії особливого періоду, правових режимів надзвичайного чи воєн-ного стану, проведення антитерористичної операції, у результаті соціальних конфліктів, нещасних випадків, а також жертвам зло-чинів, біженцям, внутрішньо переміщеним особам;

– надання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені в реалізації своїх прав і законних інтересів;

– проведення заходів, пов’язаних з охороною навколишнього при-родного середовища, збереженням культурної спадщини, істори-ко-культурного середовища, пам’яток історії та культури, місць поховання;

– сприяння проведенню заходів національного та міжнародного значення, пов’язаних з організацією масових спортивних, куль-турних та інших видовищних і громадських заходів;

– надання волонтерської допомоги для ліквідації наслідків над-звичайних ситуацій техногенного або природного характеру;

– надання волонтерської допомоги Збройним Силам України, іншим військовим формуванням, правоохоронним органам, ор-ганам державної влади під час дії особливого періоду, правових режимів надзвичайного чи воєнного стану, проведення антите-рористичної операції;

– надання волонтерської допомоги за іншими напрямами, не за-бороненими законодавством.

У наведеному слід окремо зупинитися на таких ключових озна-ках волонтерства, як «допомога» та «благодійність». У лінгвістичному аспекті слово «допомога» означає: 1) сприяння, підтримку (фізичну, матеріальну, моральну тощо) у чому-небудь; 2) захист кого-небудь, по-рятунок; 3) певний вплив, що дає потрібні наслідки, приносить полег-



шення, користь, у т. ч. і виліковувати; 4) дію, скеровану на підтримку (реалізацію чиїх-небудь запитів або потреб у чому-небудь) за певних обставин [4]. У Законі України «Про благодійну діяльність» остання трактується як добровільна особиста та/або майнова допомога для до-сягнення чітко визначених цим Законом цілей, що не передбачає одер-жання благодійником прибутку, а також сплати будь-якої винагороди або компенсації благодійнику від імені або за дорученням бенефіціара.

Отже, покладаючи на волонтерів пробації завдання зі здійснення нагляду за засудженими та проведення з ними соціально-виховної ро-боти, законодавець перекручує саму ідею волонтерства, встановлюючи, що основним суб’єктом її отримання буде не засуджений, а персонал ор-гану пробації, що є неприпустимим, оскільки волонтерська діяльність скеровується виключно на надання допомоги соціально незахищеним особам: малозабезпеченим, безробітним, багатодітним, бездомним, безпритульним, особам, які потребують соціальної реабілітації, хворим тощо.

Більше того, за Законом України «Про волонтерську діяльність», служба пробації взагалі не має права залучати до своєї діяльності во-лонтерів! Як зафіксовано у Законі України «Про пробацію», реалізація пробації покладається на органи пробації, а залучати волонтерів до своєї діяльності можуть лише організації та установи, які є неприбутко-вими (ст. 5 Закону України «Про волонтерську діяльність»).

Відповідно до встановленого порядку волонтери надають волон-терську допомогу на базі організації чи установи, що залучає до своєї діяльності волонтерів, на підставі договору про провадження волон-терської діяльності, укладеного з такою організацією чи установою, або без такого договору. Волонтери в змозі надавати волонтерську допо-могу індивідуально, при цьому вони зобов’язані повідомляти отриму-вачів цієї допомоги про те, що вони не співпрацюють з організаціями та установами, що залучають до своєї діяльності волонтерів. Волонтери не можуть надавати волонтерську допомогу індивідуально лише за такими напрямами, як надання волонтерської допомоги для ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного або природного харак-теру, а також допомоги Збройним Силам України, іншим військовим формуванням, правоохоронним органам, органам державної влади під час дії особливого періоду, правових режимів надзвичайного чи воєнно-го стану, проведення антитерористичної операції.

Натомість у ст. 2 Закону України «Про пробацію» волонтер про-бації визначається як фізична особа, яка досягла вісімнадцятирічного віку, уповноважена органом пробації та волонтерською організацією на виконання окремих завдань, пов’язаних із пробацією, на добровільній



262

та безоплатній основі. Таким чином, особа, яка виявляє бажання стати волонтером саме в органі пробації, повинна не лише увійти до волон-терської організації, а й отримати від неї відповідне уповноваження, форма, зміст і значення якого чинними нормативними актами не встановлені. Крім того, здійснювати волонтерство індивідуально така особа фактично також не може (бо не буде вважатися уповноваженою від організації), що значно обмежує можливості громадян, встановлені спеціальним законом.

Окремо слід зупинитися й на розгляді основних функцій, що по-кладаються на волонтерів пробації, зокрема, щодо сприяння органу пробації у здійсненні нагляду за засудженими. Функція нагляду щодо осіб, які перебуватимуть на обліку органу пробації, також є законодав-чою новелою, оскільки за чинним Кримінально-виконавчим кодексом України (далі – КВК України) щодо осіб, які перебувають на обліку кримінально-виконавчих інспекцій, забезпечується не нагляд, а лише контроль. Зокрема, у ст. 163 КВК України закріплюється порядок здій-снення контролю за поведінкою осіб, звільнених відповідно до статей 75–79 та 104 КК України від відбування покарання з випробуванням, виконанням покладених на них судом обов’язків протягом іспитового строку та контролю за поведінкою звільнених згідно зі ст. 83 КК Укра-їни від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років. Контроль за особами, звільненими від відбування покарання з випробуванням, та проведення з ними індивідуально-про-філактичної роботи здійснюються з метою забезпечення виконання покладених на них судом обов’язків, належної поведінки в громадських місцях та за місцем проживання, а щодо звільнених від відбування пока-рання жінок, які мають дітей віком до трьох років, – забезпечення ними належних умов виховання та догляду за дітьми.

Контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покаран-ня з випробуванням, та звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, включає: персональ-ний облік засуджених осіб протягом іспитового строку; проведення спільно з органами внутрішніх справ та відповідними громадськими формуваннями індивідуально-профілактичної роботи із засудженими особами; додержання засудженими особами громадського порядку і виконання обов’язків, покладених на них судом; привід засуджених осіб, які не з’явилися за викликом до інспекції; проведення початкових розшукових заходів засуджених осіб, місцезнаходження яких невідоме; проведення інших заходів, передбачених законодавством.

Доволі часто поняття «контроль» та «нагляд» вважаються тотож-ними, зокрема, контроль розуміють як спостереження з метою перевір-



ки або нагляду; перевірку [5, с. 452], а нагляд – спостереження з метою охорони, контролю тощо [5, с. 577]. Подібний підхід дав підстави О. П. Гу-ляєву стверджувати, що поняття «контроль» та «нагляд» важко відріз-нити, і хоча в деяких законодавчих та нормативних актах вони інколи розглядаються як різні, проте будь-якої відмінності в цих актах не вба-чається [6, с. 7]. У свою чергу С. Г. Братель зробив висновок, що контроль відносно нагляду є ширшим поняттям, тобто нагляд можна розглядати як елемент контролю або як контроль, звужений відносно сфери свого застосування [6, с. 6]. Аналогічні погляди висловлені й іншими україн-ськими правниками [7, с. 30; 8, с. 89–90]. Приміром, В. М. Гаращук вказує, що контроль та нагляд – це основні засоби забезпечення законності та дисципліни в державному управлінні. У них є багато спільних рис, але це не тотожні види державної діяльності [9, с. 453]. Контроль і нагляд поєднує єдина мета – забезпечення законності й дисципліни в держав-ному управлінні, форми здійснення роботи – перевірки, витребування звітів, пояснень тощо, обов’язковість вказівок. Проте контроль, на від-міну від нагляду, проводиться повсякденно й безперервно широким колом органів. Нагляд же здійснює єдиний державний орган – прокура-тура [10, с. 12–13].

За Законом України «Про пробацію» нагляд – це заходи, що здій-снюються органом пробації за місцем проживання, роботи та навчання засуджених з метою дотримання обов’язків, визначених законом та по-кладених на них судом, тобто це, по суті, елемент примусового характе-ру, який пов’язаний з притягненням особи до кримінальної відповідаль-ності. Такий нагляд можливий виключно на підставі вироку суду, який вступив в законну силу. Залучаючи волонтера до сприяння у здійсненні нагляду, орган пробації фактично покладає на нього функцію реалізації державного примусу і таким чином передає виключні повноваження держави приватній особі, спотворюючи сутність примусового караль-ного апарату.

На нашу думку, категорично не можна залучати волонтерів до реа-лізації заходів впливу, які за своїм змістом носять примусовий характер. Єдине, у чому може брати участь волонтер пробації – це сприяння в про-веденні соціально-виховної роботи із засудженими, що відповідно до ст. 13 Закону України «Про пробацію» визначається як цілеспрямована діяльність персоналу органу пробації для досягнення мети виправлен-ня засуджених. Соціально-виховна робота із засудженим проводиться за індивідуальним планом з урахуванням оцінки ризиків повторного вчинення кримінальних правопорушень та передбачає диференційо-ваний підхід під час надання консультативної, психологічної та інших видів допомоги, сприяння працевлаштуванню, залучення до навчання,



264

участь у виховних заходах та соціально корисній діяльності, проведен-ня індивідуально-профілактичної роботи.

Висновок та перспективи подальших досліджень. Підводячи підсумок, слід констатувати, що чинний Закон України «Про пробацію» не відповідає спеціальному законодавчому акту у сфері волонтерства – Закону України «Про волонтерську діяльність», значно звужує можли-вості залучення волонтерів через встановлення невиправданих обме-жень для них, а також передбачає покладання на волонтерів функцій, що виходять за межі «добровільної, соціально спрямованої, неприбут-кової діяльності у формі допомоги», та зовсім не мають благодійного характеру. За таких умов волонтерам простіше працювати зі службою пробації у межах, визначених Законом України «Про волонтерську ді-яльність», та не брати участі у здійсненні нагляду за засудженими і проведенні з ними соціально-виховної роботи. Єдина відмінність між такою формою участі та волонтерством на підставі Закону України «Про пробацію» для самого добродійника полягатиме лише у його на-йменуванні – він буде просто волонтером, а не волонтером пробації. І у зв’язку з цим норми ст. 20 Закону України «Про пробацію» втрачають доцільність свого існування.

Отже, для забезпечення реального та ефективного волонтерства у сфері пробації необхідно привести норми Закону України «Про про-бацію» у відповідність до положень Закону України «Про волонтерську діяльність».


1. Богатирьов І. Г. Роль громадських інспекторів (волонтерів) у ви-правленні та ресоціалізації засуджених до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі / І. Г. Богатирьов // Вісник Академії митної служби України. Серія «Право». – 2009 р. – № 1 (2). – Дніпропе-тровськ : Акад. митної служби України, 2009. – С. 119–123.

2. Пелін О. В. Медіація як напрямок соціальної роботи недирективного характеру / О. В. Пелін // Актуальні проблеми соціальної роботи : во-лонтерство як важливий ресурс соціальної роботи: матеріали Між-нар. наук.-практ. конф. від 27 вересня 2013 р. – Ужгород. – С. 72–74.

3. Максимова Н. Ю. Соціально-психологічні аспекти діяльності служ-би пробації / Н. Ю. Максимова // Актуальні проблеми психології: зб. наук. пр. Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка НАПН України / Ін-т психології ім. Г. С. Костюка НАПН України ; [голов. ред. : С. Д. Мак-сименко]. – Житомир : ЖДУ, 2002 – Т. 7 : Екологічна психологія (со-ціальний вимір), Вип. 32. – 2013. – С. 137–143.



4. Про офіційне тлумачення положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охоро-ни здоров’я медична допомога надається безоплатно»: Рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р. № 10-рп/2002. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v010p710-02.

5. Большой толковый словарь русского языка. – Санкт-Петербург.: Норинт, 1998. – 1536 с.

6. Контролирующие органы и организации России :Компетенция и по-лномочия : учебник для высших и средних юридических учебных заведений / авт. кол. : В. Г. Баяхчев, А. А. Дубровский, А. П. Гуляев и др. ; под ред. А. П. Гуляева ; Москов. акад. экономики и права. – Москва : МАЭП,2000. – 208 с.

7. Братель С. Г. Громадський контроль за діяльністю міліції: автореф. дис. наздобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. (12.00.07). – Київ: Київ. нац. ун-т внутр. справ України, 2007. – 22 с.

8. Рабінович П. М. Правова держава і права людини. Питання загальної теорії / П. М. Рабінович // На шляху до правової держави. – Львів, 1991. – С. 29–33.

9. Красноокий О. Ще раз про співвідношення державного контр-олю і прокурорського нагляду / О. Красноокий //Право України. – 1998. – № 3. – С. 89–90.

10. Гаращук В. М. Контроль та нагляд в державному управлінні: по-рівняльна характеристика / В. М. Гаращук // Виконавча влада і ад-міністративне право /за заг. ред. В. Б. Авер’янова. – Київ: Ін Юре, 2002. – С. 453–460.

11. Гаращук В. М. Теоритико-правові проблеми контролю і нагляду у державному управлінні: автореф. дис. на здобуття наук ступеня докт. юрид. наук / В. М. Гаращук. – Харків, 2003. – 36 с.


Дмитрий Сергеевич Яковец(Управление Государственной пенитенциарной службы Украины в Харьковской области, Харків, Україна)

ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ ВОЛОНТЕРСТВА В ПРОБАЦИИ И ПУТИ ЕГО СОВЕРШЕНСТВОВАНИЯ

Проанализированы основные нормативные акты, касающиеся во-просов волонтерской деятельности в пробации. Определены основные понятия «волонтерство», «волонтер пробации», а также выделены основные функции, которые выполняются с помощью добровольных



266

помощников персонала пробации. Рассматривается соотношение правовых норм Закона Украины «О пробации», которые касаются волон-терства, со специальными законодательными актами, посвященными урегулированию такой деятельности в целом. Установлены отдельные проблемные моменты практической реализации законодательных по-ложений, их некоторое несоответствие и очерчиваются пути их реше-ния.

Ключевые слова: волонтерство, волонтер, пробация, исполнение наказаний, осужденные, освобожденные от отбывания наказания.

Dmytro S. Yakovets(Office of the State Penitentiary Service of Ukraine in Kharkiv Region, Kharkiv, Ukraine)

LEGAL REGULATION OF VOLUNTEERING WITHIN PROBATION AND THE WAYS OF ITS IMPROVEMENT

Problem’s setting. One of the novels that emerged in the practice after the adoption and enactment of the Law of Ukraine “On Probation” is the statutable established ability to attract volunteers to work with convicts and released. Legislators even provided the name of such an activist – a volunteer in pro-bation, that is a person, who has attained the age of eighteen, authorized by the competent probation agency and voluntary organization to perform certain tasks related to probation, on a voluntary and free of charge basis.

However, the issues concerning how set objectives can be achieved in practice and if there is the required number of subjects in Ukraine, who can perform defined functions, have not been analyzed either before the decision of establishing a probation service or later. Neither there was conducted any study how new legislation promotes the implementation of volunteering activities in probation, particularly correlating with in previously existing regulations on volunteering.

Analysis of recent research and publications. Some aspects of volun-teering activities in carrying out the functions by the probation service were the interest of the following scholars and practitioners within their publica-tions: I. H. Bohatyrov, O. I. Bohatyrova, O. M. Zvenyhorodskyi, N. Yu. Maksy-mova, I. S. Stetsenko, D. V. Yahunov, O. B. Yanchuk and others. Instead sepa-rately and specifically the issues of volunteering under execution of criminal punishment in monographs and dissertations were not considered, despite the consolidation of this legal institution in the norms of the Law of Ukraine “On Probation”. Everything mentioned grounds the need for a more detailed analy-sis of the content of the acts of the current legislation relating to volunteering institution in probation, in order to determine the nature and content of these activities.



The wording of the objective. The article’s objective is general charac-teristics of the current regulations on volunteering in probation, allocation of problematic aspects of the implementation of legal norms and development of specific propositions to improve the established procedure of volunteers’ work.

The main part. Volunteer activities provided in the Law of Ukraine “On Probation” related to probation, are carried out according to the Law of Ukraine “On Voluntary Activities” considering the specifications defined by this Law (the Art. 20).

Thus, the main (and, in fact, the only) task of volunteers in probation was called assistance for probation agency in supervising the prisoners and conducting social and educational work with them. That is, putting the task on the volunteers in probation in supervising the prisoners and conducting social and educational work with them, the legislator distorts the idea of vol-unteering, establishing that the main subject will not be a convicted, but the staff of probation agency, which is unacceptable, as volunteering activities are exclusively directed at socially unprotected persons. Moreover, according to the Law of Ukraine “On Voluntary Activities”, the probation service has no right to involve volunteers in their activities. As it is defined in the Law of Ukraine “On Probation”, the implementation of probation is relied on probation agencies, and it is the priority of non-profitable organizations and institutions to involve volunteers in their activities (the Art. 5 of the Law of Ukraine “On Voluntary Activities”).

In our opinion, it is absolutely prohibited to attract volunteers to imple-ment measures of influence, which by their content are of compulsion nature. The only thing, where volunteers in probation can participate – is the encour-agement of conducting social and educational work with convicts.

Conclusion. Summing up, it should be noted that the current Law of Ukraine “On Probation” does not meet the special legislative act in the volun-teering sphere – the Law of Ukraine “On Voluntary Activities”; significantly reduces the possibility of recruiting volunteers through the establishment of un-justified restrictions for them; and provides relying functions on volunteers, that are significantly beyond the “voluntary, socially oriented, non-profit activities in the form of aid”, and do not have any charitable nature.

Key words: volunteering, volunteer, probation, execution of a punishment, prisoners, released from punishment.

наукове життя268

Наукове життяЮвілей доктора юридичних наук,

професора, заслуженого юриста України Тетяни Андріївни Денисової

Вельмишановна Тетяно Андріївно!У цей весняний, світлий, сонячний день Вашого наро-

дження прийміть наші найщиріші вітання! Ви – видат-ний вчений, практик, самовідданий вчитель і наставник, прекрасна жінка – народилися на величній землі, що сла-виться багатовіковими традиціями українського запо-різького козацтва, ввібрали в себе всю її велич, гордість, таланти, справедливість, доброту і віру в людей.

Свій нелегкий, благородний трудовий шлях в ор-ганах внутрішніх справ Ви почали ще зовсім юною ді-вчиною, і кожен з етапів цього шляху був сходинкою все вище і вище, адже немає меж самовдосконаленню. Ви ніколи не стояли на місці, а завжди прагнули до нових висот. «Через труднощі до зірок», – це слова про Вас.

Викликає повагу і безмірне захоплення Ваш шлях науковця, що нерозривно пов’язаний з практичною діяльністю та безцінним життєвим досвідом. З 1994 року Ви – кандидат юридичних наук, з 1999 року – доцент, з 2005 року – професор, з 2011 року – доктор юридичних наук. Маєте почесні знаки, медалі, ордени. За-ймали керівні посади як в органах внутрішніх справ, так і в навчальних закладах. З 2007 року і по теперішній час – проректор з науково-педагогічної роботи Кла-сичного приватного університету – Директор Інституту права імені Володи-мира Сташиса. Ваші унікальні організаторські здібності є основою згуртованос-ті колективу, яким Ви керуєте, запорукою його блискучої дієздатності та міці.

Надзвичайно важлива Ваша науково-педагогічна і громадська діяльність, в яку Ви вкладаєте свої знання, вміння, талант.

Захоплення і вдячність викликає Ваша діяльність у вихованні молодих вчених. 3 захищених докторських та 29 кандидатських дисертацій під Вашим керівни-цтвом – це вагомий здобуток. Але це лише сухі цифри. Ви вкладаєте в цю роботу своє серце, тепло, душевну доброту. Наставляти, допомагати, вчити, радіти здо-буткам учнів – це поклик Вашої благородної душі, і низький уклін Вам за це!

Щиро вітаємо Вас з Днем народження, бажаємо нових звершень і перемог, творчої наснаги, успіхів в усіх справах і починаннях, здоров’я, миру і злагоди у родині.

10.03.2016Редакційна колегія збірника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України», президія Кримінологічної асоціації України

наукове життя 269


ЗАТВЕРДЖЕНОРішенням правління Кримінологічної асоціації України, протокол № 3 від 13 лютого 2016 року

ПОЛОЖЕННЯ про конкурс статей, опублікованих у збірнику

наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України» з кримінального, кримінально-

виконавчого права та кримінології

1. Загальні засади1.1. Конкурс статей, опублікованих у збірнику наукових праць «Вісник

Кримінологічної асоціації України» з кримінального, кримінально-виконавчого права та кримінології (далі – Конкурс), заснований Кримінологічною асоціацією України. Співорганізаторами Конкур-су виступають Харківський національний університет внутрішніх справ, Університет Англія Раскін, Чеське кримінологічне товари-ство, Празький інститут досліджень з питань безпеки (PSSI).

1.2. Конкурс статей, опублікованих у збірнику наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України», – це щорічне, добровільне представлення авторами наукових статей, опублікованих у Вісни-ку Кримінологічної асоціації України протягом календарного року, на розгляд конкурсної комісії, до складу якої входять Президія Кримінологічної асоціації України та редакційна колегія збірника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України».

1.3. Метою Конкурсу є підвищення авторитетності, популярності, до-ступності й поширеності наукового фахового видання «Вісник Кримінологічної асоціації України», якості наукових досліджень, які в ньому публікуються, підвищення рівня персональної відпо-відальності авторів за зміст публікацій і рецензентів – за якість здійснюваного рецензування.

1.4. Конкурс реалізується один раз на рік, з 1 по 20 грудня, офіційною датою проведення Конкурсу вважається останній понеділок груд-ня кожного календарного року.

1.5. Положення про Конкурс розміщується у відкритому доступі на офіційному сайті збірника наукових праць «Вісник Кримінологіч-ної асоціації України» у розділі «Конкурс».

наукове життя


270

2. Учасники Конкурсу2.1. Учасником Конкурсу автоматично стає автор (співавтор) статті,

яка опублікована у збірнику наукових праць «Вісник Криміноло-гічної асоціації України».

2.2. Не допускаються до участі у Конкурсі Головний редактор зазначе-ного видання, його заступник та члени Конкурсної комісії.

2.3. До участі у Конкурсі допускається необмежена кількість наукових статей одного автора (співавторів), опублікованих із кримінально-го, кримінально-виконавчого права або кримінології.

2.4. Наукові статті, опубліковані у Віснику Кримінологічної асоціації України, автором (співавтором) яких є іноземний представник, до-пускаються.

2.5. Не можуть брати участь у Конкурсі статті, нагороджені іншими преміями чи відзнаками або представлені для участі в інших кон-курсах.

3. Регламент проведення Конкурсу3.1. Проведення Конкурсу здійснюється заочно, без безпосередньої

присутності учасників, шляхом експертної оцінки наукових статей Конкурсною комісією.

3.2. Конкурсна комісія формується добровільно з представників Кримінологічної асоціації України, редакційної колегії збірника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України», ви-щих навчальних закладів та установ України, а також іноземних держав. До складу Конкурсної комісії входять: Голова комісії, його заступник, секретар, а також не менше 10 її членів.

3.3. Головою Конкурсної комісії призначається головний редактор збірника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації Украї-ни», а його заступник – заступником голови Конкурсної комісії.

3.4. Кожного року Голова Конкурсної комісії на підставі спільного рі-шення організаторів Конкурсу визначає секретаря та членів комі-сії за місяць до проведення Конкурсу, з обов’язковою публікацією на офіційному сайті збірника наукових праць «Вісник Криміноло-гічної асоціації України» у розділі «Конкурс».

3.5. Членами Конкурсної комісії можуть бути іноземні представники, які є фахівцями з кримінального, кримінально-виконавчого права або кримінології, та науковці, які мають науковий ступінь та вчене звання зі спеціальності 12.00.08 – «Кримінальне право та криміно-логія; кримінально-виконавче право».

3.6. Конкурсна комісія надає експертну оцінку науковим статтям, здій-снює їх рецензування. У разі потреби до розгляду робіт залучають



інших фахівців відповідних спеціальностей з подальшим подан-ням комісії рецензій.

3.7. Конкурс проводиться за усіма розділами збірника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України», в яких опубліковані статті з кримінального, кримінально-процесуального права або кримінології.

3.8. На підставі власних чи підготовлених на її прохання рецензій Конкурсна комісія визначає переможців шляхом відбору трьох наукових статей за кожним напрямом: «Актуальні теоретичні та прикладні проблеми кримінального права», «Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінології», «Актуальні питання кримі-нально-виконавчого права».

3.9. Критеріями відбору статей, на підставі яких визначаються пере-можці, є:– відповідність змісту статті тематиці «Вісника Кримінологічної

асоціації України»; – структурованість роботи;– актуальність теми та її оригінальність;– аналіз автором останніх досліджень і публікацій за темою, адек-

ватність передачі першоджерел;– виклад основного матеріалу статті: глибина та повнота розкрит-

тя теми, лаконічність викладу матеріалу;– висновки автора та перспективи подальших досліджень.

3.10. За усіма критеріями члени Конкурсної комісії виставляють бали від 1 до 5, після чого всі бали сумуються.

3.11. Рішення Конкурсної комісії затверджується Президією Криміноло-гічної асоціації України та редакційною колегією збірника науко-вих праць «Вісник Кримінологічної асоціації України».

3.12. Інформація про персональний склад Конкурсної комісії не розго-лошується.

4. Оголошення результатів Конкурсу та нагородження переможців

4.1. Оголошення результатів Конкурсу проводиться не пізніше двох місяців після офіційної дати його проведення.

4.2. Протокол Конкурсної комісії публікується на офіційному сайті збірника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації Укра-їни» у розділі «Конкурс».

4.3. За оголошення результатів Конкурсу відповідає секретар Конкурс-ної комісії.



272

4.4. Переможці Конкурсу нагороджуються дипломами І, ІІ, ІІІ ступенів за підписом голови Конкурсної комісії або президента Криміноло-гічної асоціації України.

4.5. Переможці конкурсу можуть бути нагороджені спеціальними при-зами, грошовими преміями зі стипендіальних фондів засновників Конкурсу, а також його співорганізаторів.

4.6. Нагородження переможців Конкурсу здійснюється на засіданні президії Кримінологічної асоціації України або редакційної ко-легії збірника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України».

4.7. У разі втрати диплом не поновлюється.

5. Відповідальність сторін та фінансування Конкурсу5.1. За достовірність наукового матеріалу, професійного формулюван-

ня, фактичних даних, цитат, власних імен, географічних назв, а та-кож за розголошення фактів, що не підлягають відкритому друку, тощо відповідають учасники Конкурсу.

5.2. Учасники конкурсу попереджаються про обробку своїх персональ-них даних для оголошення результатів Конкурсу у випадку пере-моги.

5.3. Витрати на проведення Конкурсу здійснюються за рахунок його засновника або співорганізаторів Конкурсу.



Дисертаційні дослідження, захист яких відбувся у лютому 2016 року у спеціалізованій вченій раді Д 64.700.03 Харківського національного

університету внутрішніх справ

На здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право:

Усова Євгенія Сергіївна – «Кримінологічна характеристика та запобігання злісному невиконанню обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК України)».

Науковий керівник: доктор юридичних наук Назаренко Дмитро Олександрович, Харківський національний університет внутрішніх справ, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін факультету права та масових комунікацій.

Офіційні опоненти:– доктор юридичних наук, старший науковий співробітник

Яковець Ірина Станіславівна, Науково-дослідний інститут ви-вчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса На-ціональної академії правових наук України, провідний науковий співробітник сектору дослідження проблем кримінально-вико-навчого законодавства;

– кандидат юридичних наук, доцент Шаблистий Володимир Вікторович, Дніпропетровський державний університет вну-трішніх справ, начальник кафедри кримінального права та кримі-нології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства.

Дисертацію присвячено кримінологічній характеристиці та визна-ченню напрямів запобігання злісному невиконанню обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування. Здійснено аналіз кількісних та якісних показників даного виду злочину, встановлено основні фактори латентності, складено узагальнений кримі-нологічний портрет особи, яка вчиняє злісне невиконання обов’язків по до-гляду за дитиною. Виявлено основні фактори детермінації даного злочину, на підставі чого пропонується комплекс загальносоціальних, спеціально-кримінологічних та індивідуальних заходів запобігання. Сформульовано пропозиції з удосконалення чинного кримінального законодавства.



274

Тубелець Олеся Степанівна – «Реалізація кримінально-правової політики України шляхом правозастосування».

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Фріс Павло Львович, Юридичний інститут Прикарпатського національного уні-верситету імені Василя Стефаника, завідувач кафедри кримінального права.

Офіційні опоненти:– доктор юридичних наук, старший науковий співробітник

Савінова Наталія Андріївна, Науково-дослідний інститут ін-форматики і права Національної академії правових наук України, завідувач науковим відділом правових проблем інформаційної безпеки;

– кандидат юридичних наук, доцент Палій Максим Валерійович, Інститут кримінально-виконавчої служби, заступник начальни-ка з наукової роботи.

Дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням питань практичної реалізації кримінально-правової політики України на рівні застосування норм про кримінальну відповідальність. В роботі розгля-даються питання реалізації кримінально-правової політики при здій-сненні досудового розслідування та судового розгляду кримінальних справ та проваджень протягом періоду часу з 2006 по 2015 рік. Здій-снено аналіз правильності застосування норм кримінального закону при кваліфікації діянь під час розслідування злочинів та застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності, здійснено ана-ліз правильності застосування норм кримінального закону при здій-сненні остаточної кваліфікації судом та при призначенні покарання, а також при звільненні від покарання та його відбування. Досліджено основні чинники ефективної реалізації кримінально-правової політи-ки України, висвітлено взаємозв’язок застосування норм та інститутів кримінального права та ефективності кримінально-правової політики.

На підставі результатів проведених досліджень сформульовані та обґрунтовані пропозиції щодо вдосконалення ряду положень кримі-нально-правової науки, чинного законодавства України шляхом внесен-ня змін до статей, що регламентують основоположні засади механізму кримінально-правового регулювання.



Смушак Олександра Маркіянівна – «Кримінально-правова політика в сфері відповідальності за причетність до злочин».

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Фріс Павло Львович, Юридичний інститут Прикарпатського національного уні-верситету імені Василя Стефаника, завідувач кафедри кримінального права.

Офіційні опоненти:– доктор юридичних наук, доцент Ященко Андрій Миколайович,

Харківський національний університет внутрішніх справ, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін факультету права та масових комунікацій;

– кандидат юридичних наук, доцент Шаблистий Володимир Вікторович, Дніпропетровський державний університет вну-трішніх справ, начальник кафедри кримінального права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозділів слідства.

Дисертація є комплексним науковим дослідженням проблем кри-мінально-правової політики в сфері відповідальності за причетність до злочину.

У роботі визначено поняття кримінально-правової політики в сфе-рі відповідальності за причетність до злочину. Проаналізовано ознаки, притаманні досліджуваному інституту. Досліджено історію становлення та розвитку кримінально-правової політики в сфері відповідальності за причетність до злочину. Розроблено науково обґрунтовані пропозиції, спрямовані на забезпечення належного нормативного урегулювання інституту причетності до злочину шляхом внесення змін і доповнень до чинного КК України.

Ярмиш Назар Олександрович – «Механізм протидії злочинності у сфері громадської безпеки».

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор Литвинов Олексій Миколайович, Харківський національний університет вну-трішніх справ, завідувач кафедри кримінального права та кримінології факультету № 1.

Офіційні опоненти:– доктор юридичних наук, професор Головкін Богдан Миколайович,

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого, за-відувач кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права;



276

– кандидат юридичних наук Ступник Ярослав Валерійович, ДВНЗ «Ужгородський національний університет», в. о. завідува-ча кафедри кримінально-правових дисциплін та міжнародного кримінального права юридичного факультету.

Дисертацію присвячено аналізу механізму протидії злочинності у сфері громадської безпеки та розробці системи відповідних рекомен-дацій щодо удосконалення його організації та функціонування. Визна-чено поняття громадської безпеки, досліджено її зміст та сутність. Вста-новлено основні загрози громадській безпеці. Проаналізовано системи методів дослідження протидії злочинності у сфері громадської безпеки та кримінологічного забезпечення механізму цього виду. Визначено по-няття і структуру механізму протидії злочинності у сфері громадської безпеки. Проаналізовано цілі, завдання та принципи забезпечення громадської безпеки. Досліджено напрями і способи удосконалення законодавства з питань протидії злочинності у сфері громадської без-пеки, а також проблеми міжнародного співробітництва з питань проти-дії злочинності у сфері громадської безпеки. Сформульовано комплекс науково обґрунтованих прикладних рекомендацій, спрямованих на оптимізацію функціонування механізму протидії злочинності проти громадської безпеки та підвищення ефективності інших форм криміно-логічного впливу на злочинність даного виду.

рецензії 277

Рецензії

Владислава Станіславівна Батиргареєва, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник (Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса Національної академії правових наук України, Харків, Україна)

Науково-дослідницька діяльність студентів, курсантів, слухачів, аспірантів,

ад’юнктів та докторантів (довідник молодого вченого)

Триваюче реформування багатьох сфер життєдіяльності україн-ського суспільства неможливе без забезпечення відповідних процесів професіоналами вищого рівня. Отже, провідна роль у запровадженні інноваційних шляхів становлення й розвитку економіки нашої держави відводиться вищій школі, в якій, за підрахунками фахівців, зосереджено понад половини працівників найвищої кваліфікації, що мають ступінь доктора або кандидата наук. Пріоритетне завдання вищих навчальних закладів полягає у здійсненні підготовки та підвищенні кваліфікації фахівців з метою забезпечення активізації інноваційних процесів від стадії фундаментальних досліджень до реалізації наукоємної продук-ції і технологій на основі високого рівня інтелектуального потенціалу, міжгалузевого характеру вузівської науки, тісної інтеграції наукової та науково-технічної діяльності з підготовкою фахівців, розміщення ВНЗ у різних регіонах України, взаємодії вищої школи через випускників

© Батиргареєва В. С., 2016

рецензії


278

із різними регіональними та галузевими структурами промислового сектору економіки, використання налагоджених міжнародних науково-технічних зав’язків тощо*.

У проголошеній Президентом України П. Порошенком Стратегії сталого розвитку «Україна – 2020», а також у нещодавно прийнятому Законі Україні «Про наукову і науково-технічну діяльність» розвиткові вітчизняного наукового потенціалу відведено чільне місце. Наука має стати одним з основних елементів вирішення масштабних завдань мо-дернізації країни, забезпечення відповідного рівня її обороноздатності й національної безпеки.

Реформа наукової сфери передбачає проведення комплексу струк-турних перетворень системи організації та функціонування науки в Україні, що стосуються академічних і галузевих наукових інституцій та установ вищої освіти. Разом із тим, наукова діяльність у вищих на-вчальних закладах є невід’ємною складовою освітнього процесу і здій-снюється з метою інтеграції наукової, навчальної та виробничої діяль-ності у системі вищої освіти.

Науково-дослідницька діяльність у вищих навчальних закладах України реалізується на основі Конституції України, законів України «Про вищу освіту», «Про освіту», «Про наукову і науково-технічну ді-яльність», нормативно-правових документів Міністерства освіти і на-уки України та вищих навчальних закладів. Тому виконання наукових досліджень на високому професійному рівні потребує певних знань про порядок та організацію наукової діяльності, впровадження результатів останньої у практичну площину та вимір економічного ефекту від цього.

Науково-дослідницька діяльність є одним із найважливіших за-собів підвищення якості підготовки і виховання спеціалістів із вищою освітою, здатних творчо застосовувати у практичній діяльності найно-вітніші досягнення науково-технічного прогресу. Для цього необхідна підготовка підручників, науково-практичних посібників, довідникових видань тощо. За таких умов рецензований довідник молодого вченого є відгуком на сучасні потреби відомчої юридичної освіти і науки України.

Науково-дослідницька діяльність курсантів, студентів, слухачів, ас-пірантів, ад’юнктів та докторантів, що проводиться у вищих навчальних закладах України, є одним з основних чинників підготовки висококва-ліфікованих кадрів відповідного профілю. Успішність проведення ними

* Див.: Герасименко О. О. Економічний механізм стимулювання праці у сфері наукової і науково-технічної діяльності (на прикладі вищих навчальних закладів України) : автореф. дис. … канд. економ. наук : 08.02.02 / О. О. Герасименко ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2003. – С. 1.

рецензії 279


наукової діяльності з обраного напряму залежить від знання основ на-уково-дослідницької діяльності.

Наукова новизна видання полягає в тому, що довідник є одним із перших комплексних джерел науково-дослідницької діяльності курсан-тів, студентів, слухачів, аспірантів, ад’юнктів та докторантів у вищих навчальних закладах Міністерства освіти і науки України та Міністер-ства внутрішніх справ України. Автори-укладачі довідника одні з пер-ших узагальнили й упорядкували нормативно-правові акти Міністер-ства освіти і науки України та Міністерства внутрішніх справ України, які можуть використовувати курсанти, студенти, слухачів, аспіранти, ад’юнкти, докторанти вищих навчальних закладів. Це, на нашу думку, значно спрощуватиме пошук необхідної інформації у численних джере-лах, іноді маловідомих і важкодоступних.

Рецензований довідник є цікавим та актуальним також з огляду на те, що ретельний і копіткий пошук надав його авторам-укладачам можливість вперше узагальнити та представити широкому науковому загалу достатньо повну й об’єктивну інформацію щодо основ науко-во-дослідницької діяльності курсантів, студентів, слухачів, аспірантів, ад’юнктів, докторантів.

Варто наголосити, що різні питання науково-дослідницької ді-яльності висвітлювалися у наукових працях таких відомих учених, як О. М. Бандурка, В. А. Бугров, С. М. Гусаров, О. М. Головко, Т. Г. Горбачен-ко, А. Є. Конверський, В. І. Лубський, І. В. Кондратьєва, О. М. Литвинов, О. В. Руденко, К. Е. Юштин та ін. Однак за усього різноманіття наукових джерел жодної роботи із зазначеної проблематики, в якій комплексно досліджувалися б питання методології та порядок організації і прове-дення науково-дослідницької діяльності курсантів, студентів, слухачів, аспірантів, ад’юнктів та докторантів, заснованої на положеннях чин-ного законодавства й нормативно-правових документів Міністерства освіти і науки України та Міністерства внутрішніх справ України, до цього часу немає.

Отже, актуальність підготовки видання, присвяченого основам ме-тодології та порядку проведення й організації науково-дослідницької діяльності курсантів, студентів, слухачів, аспірантів, ад’юнктів та док-торантів, яке виконане А. В. Байловим, О. М. Литвиновим і В. В. Чумаком за редакцією О. М. Головка, зумовлюється відсутністю в правовій науці комплексних довідкових видань із зазначеної проблематики для моло-дих учених.

Слід відзначити добре продуману структуру довідника, комплек-сний підхід до підбору документів і матеріалів. Чітка структура до-відника логічно й точно відбиває його мету, завдання та забезпечує

рецензії


280

цілісність сприйняття викладеного матеріалу. Заслуховує на схвалення й системність у підході до формування зібраного матеріалу, що висвіт-лює теоретичні засади науково-дослідницької діяльності курсантів, студентів, слухачів, аспірантів, ад’юнктів та докторантів.

Рецензований довідник починається з передмови, в якій автора-ми-укладачами обґрунтовано необхідність видання довідника, а також містить, короткий словник наукових термінів, 6 розділів, додатки та список рекомендованих для використання джерел.

Перший та другий розділи підготовленого видання містять тексти основних законодавчих і відомчих нормативно-правових актів України, що стосуються організації науково-дослідницької діяльності курсантів, студентів, слухачів, аспірантів, ад’юнктів та докторантів. У третьому розділі викладається матеріал, що стосується інструментарію, форм наукового пошуку, а також вимог щодо організації останнього, як-от види наукових публікацій, вимоги, що висуваються до проведення на-укових робіт і оформлення відповідних результатів. Четвертий розділ стосується процесу підготовки таких кваліфікаційних робіт, як рефе-рати і курсові роботи. У п’ятому розділі видання йдеться про наявні в Україні форми здобування наукових ступенів. Нарешті, шостий розділ присвячений нормативній базі Харківського національного університе-ту внутрішніх справ щодо організації науково-дослідницької діяльності курсантів, студентів, слухачів, аспірантів, ад’юнктів і докторантів. Ко-рисними для підготовки науковців є наведені у додатках до видання «Правила оформлення бібліографічного опису», що є необхідним еле-ментом у будь-якій науковій праці.

Підготовлене видання розраховане на курсантів, студентів, аспі-рантів, ад’юнктів, докторантів вищих навчальних закладів України та всіх, хто цікавиться основами науково-дослідницької роботи.

наші автори 281

Наші авториВідомості про авторів збірника наукових праць

«Вісник Кримінологічної асоціації України» № 1 (12) 2016

]] Автухов Костянтин Анатолійович – старший науковий співро-бітник відділу дослідження проблем кримінального та криміналь-но-виконавчого права Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса Національної академії правових наук України, кандидат юридичних наук, стар-ший науковий співробітник (м. Харків, Україна);

]] Байлов Антон Володимирович – професор кафедри кримінально-го права та кримінології факультету № 1 Харківського національ-ного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент (м. Харків, Україна);

]] Бандурка Ірина Олександрівна – доцент кафедри кримінального права та кримінології факультету № 1 Харківського національного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук (м. Харків, Україна);

]] Бандурка Олександр Маркович – президент Кримінологічної асоціації України, радник ректора Харківського національного уні-верситету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений юрист України (м. Харків, Україна);

]] Батиргареєва Владислава Станіславівна – заступник директора з наукової роботи Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник (м. Харків, Україна);

]] Джужа Анастасія Олександрівна – заступник начальника відділу аналізу та розробки стандартів роботи управління реформ та забез-печення якості роботи Генеральної прокуратури України, кандидат юридичних наук (м. Київ, Україна);

наші автори


282

]] Джужа Олександр Миколайович – головний науковий співробіт-ник Національної академії внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України (м. Київ, Україна);

]] Дмитрієв Анатолій Анатолійович – начальник Головного управ-ління Національної поліції України в Харківській області (м. Харків, Україна);

]] Казначеєва Дар’я Володимирівна – доцент кафедри кримінально-го права та кримінології факультету № 1 Харківського національ-ного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук (м. Харків, Україна);

]] Кириченко Олександр Анатолійович – завідувач кафедрою пра-вознавства Інституту історії, політології та права Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського, доктор юридичних наук, професор (м. Миколаїв, Україна);

]] Коломієць Наталія Володимирівна – доцент кафедри криміналь-ного права та правосуддя Чернігівського національного технологіч-ного університету, кандидат юридичних наук, (м. Чернігів, Україна);

]] Копотун Ігор Миколайович – проректор з навчальної роботи Інституту Служби зовнішньої розвідки України, доктор юридичних наук, професор (м. Київ, Україна);

]] Литвинов Олексій Миколайович – завідувач кафедри криміналь-ного права та кримінології факультету № 1 Харківського націо-нального університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор (м. Харків, Україна);

]] Назимко Єгор Сергійович – вчений секретар Донецького юридич-ного інституту МВС України, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник (м. Кривий Ріг, Україна);

]] Письменський Євген Олександрович – начальник кафедри загальноюридичних дисциплін Луганського державного універ-ситету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка, доктор юридичних наук, доцент (м. Суми, Україна);

]] Примаченко Віталій Федорович – доцент кафедри кримінального права та кримінології факультету підготовки фахівців для підрозді-лів слідства Дніпропетровського державного університету внутріш-ніх справ, кандидат юридичних наук, доцент (м. Дніпропетровськ, Україна);

наші автори 283


]] Пузирьов Михайло Сергійович – доцент кафедри тактико-спеці-альної підготовки Академії Державної пенітенціарної служби, кан-дидат юридичних наук (м. Чернігів, Україна);

]] Райнін Ігор Львович – здобувач Харківського національного уні-верситету внутрішніх справ, кандидат наук з державного управлін-ня (м. Харків, Україна);

]] Сахута Павло Володимирович – курсант факультету № 1 Харків-ського національного університету внутрішніх справ (м. Харків, Україна);

]] Степанюк Руслан Леонтійович – завідувач кафедри криміналіс-тики, судової медицини та психіатрії факультету № 1 Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор (м. Харків, Україна);

]] Стрельцов Євген Львович – віце-президент Кримінологічної асоціації України, вчений секретар Південного регіонального на-укового центру Національної академії правових наук України, док-тор юридичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України (м. Одеса, Україна);

]] Супруненко Дмитро Олегович – ад’юнкт кафедри кримінології та кримінально-виконавчого права Національної академії внутрішніх справ (м. Київ, Україна);

]] Тичина Дмитро Михайлович – провідний науковий співробітник Національної академії внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник (м. Київ, Україна);

]] Халимон Сергій Іванович – професор кафедри тактико-спеціаль-ної підготовки Академії Державної пенітенціарної служби, доктор юридичних наук, доцент (м. Чернігів, Україна);

]] Храмцов Олександр Миколайович – доцент кафедри криміналь-но-правових дисциплін юридичного факультету Харківського на-ціонального університету імені В. Н. Каразіна, доктор юридичних наук, доцент (м. Харків, Україна);

]] Шиян Дмитро Сергійович – доцент кафедри кримінального, ци-вільного та міжнародного права Запорізького національного техніч-ного університету, кандидат юридичних наук, доцент (м. Запоріжжя, Україна);

наші автори


284

]] Яковець Дмитро Сергійович – старший інспектор Московського районного відділу кримінально-виконавчої інспекції міста Харкова Управління Державної пенітенціарної служби України в Харків-ській області (м. Харків, Україна);

]] Яковець Ірина Станіславівна – завідувачка відділу дослідження проблем кримінального та кримінально-виконавчого права На-уково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності іме-ні академіка В. В. Сташиса Національної академії правових наук України, доктор юридичних наук, старший науковий співробітник (м. Харків, Україна);

]] Ященко Андрій Миколайович – доцент кафедри кримінально-правових дисциплін факультету № 6 Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, доцент (м. Харків, Україна).

до уваги читачів 285

До уваги читачівВИМОГИ

щодо оформлення наукових статей, які публікуються в збірнику наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України»

1. Загальні вимоги до структури наукових статей:

• постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливи-ми науковими чи практичними завданнями;

• аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячу-ється означена стаття;

• формування цілей статті (постановка завдання);• виклад основного матеріалу з повним обґрунтуванням отриманих

наукових результатів;• висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок

у даному напрямі.

2. Вимоги до оформлення тексту наукових статей:

• обсяг статті публікації (назва статті, відомості про автора, текст статті, використані матеріали, анотація, ключові слова) не пови-нен перевищувати 15 сторінок (інтервал – 1,5, шрифт – Times New Roman, кегель 14, поля: верхнє, нижнє, праве, ліве – 2 см.);

• перший рядок (ліворуч) – УДК статті;• другий рядок (ліворуч) – прізвище, ім’я, по батькові автора (співав-

торів) (шрифт напівжирний);• третій (за необхідності й четвертий) рядок (ліворуч) – науковий

ступінь, вчене звання, почесне звання, членство в НАПрН України (за наявності), посада та місце роботи автора (співавторів);

• нижче (посередині рядка) назва публікації великими літерами (шрифт напівжирний);

• нижче розміщується анотація (500 друкованих знаків) та ключові слова (4–8 слів) українською мовою;

до уваги читачів


286

• через інтервал – текст статті;• посилання на використані джерела здійснюється у квадратних

дужках з зазначенням номеру джерела та конкретних сторінок, напр. [1, с. 25–26], а самі назви джерел наводити в кінці статті у по-рядку згадування у тексті (розділ – «Список використаних джерел»).

• після списку використаних джерел необхідно надати анотацію російською (2–4 речення) та розширену англійською (2500–3000 друкованих знаків) мовами та ключові слова (4–8 слів). Анотації мають містити також ім’я, по батькові автора (співавторів) та на-зву статті. При цьому анотація англійською мовою повинна місти-ти: постановку проблеми, аналіз останніх досліджень і публікацій, мету дослідження, основну частину, висновки та перспективи розвитку.

3. Вимоги щодо надання матеріалів у редакцію:

• роздрукований примірник наукової статті (підписаний у кінці ав-тором з позначкою про дату її надходження до редакції);

• електронний варіант статті;• довідку про автора (співавторів) із зазначенням – П.І.Б. (повністю),

наукового ступеню, вченого звання, членства в НАПрН України (за на-явності), місця роботи і посади, контактного номеру телефону, елек-тронної пошти та поштової адреси з індексом, на яку необхідно напра-вити примірник збірника наукових праць, розділу наукового збірника (нижче наведені розділи), у який доцільніше розмістити статтю;

• фото автора у форматі Jpg;• якщо автор не має наукового ступеня доктора юридичних наук або

вченого звання «професор», додатково подається рецензія (до якої прирівнюється рекомендація до опублікування, надана головним редактором збірника або його заступником). Всі матеріали, крім поданих докторами наук і професорами, підлягають обов’язковому рецензуванню членами редакційної колегії.

• витяг із протоколу засідання відповідної кафедри (відділу) про ре-комендацію статті до друку.

• анотації (українською, російською та англійською мовами).

Матеріали: а) стаття; б) довідка про автора (співавторів); в) фото автора у форматі Jpg; г) витяг із протоколу засідання кафедри (відді-лу) (сканована кольорова копія); д) у разі необхідності рецензія (ска-нована кольорова копія) можуть надсилатися електронною поштою ([email protected] та [email protected]).

до уваги читачів 287


Строки подачі матеріалів до редакції:

Вісник КАУ № 1 Вісник КАУ № 2 Вісник КАУ № 3

до 15 лютого до 15 червня до 15 жовтня

Відповідальність за достовірність поданої інформації, використаних цитат, оформлення списку використаних джерел покладається на авторів.

Редколегія залишає за собою право повертати матеріали авторам для виправлення виявлених помилок і доопрацювання, скорочувати та редагувати надані тексти.

Автори попереджаються про те, що електронна копія журналу без-оплатно розміщується у відкритому доступі на сайті Національної бібліо-теки України імені В. І. Вернадського НАН України у розділі «Наукова пері-одика України», а також на офіційному сайті видання (www.visnikkau.org).

Розділи збірника наукових праць:

1. Стаття номера.2. Проблеми міжнародного та зарубіжного кримінального права та

кримінології.3. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінального права.4. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінології.5. Актуальні питання кримінально-виконавчого права.6. Актуальні питання кримінальної юстиції.7. Трибуна молодих дослідників.8. Наукове життя.9. Рецензії.

Адреса: 61080, Харківська обл., м. Харків, пр. Льва Ландау, 27,

факультет №1 підготовки фахівців для підрозділів слідства Харківського національного університету внутрішніх справ,

корп. 4, каб. 407, 410.

Контактні телефони: +38 (057) 7398-030; +38 (057) 7398-031; +38 (093) 449-29-37,

Байлов Антон Володимирович.

Більш детальна інформація міститься на офіційному веб-сайті Вісника Кримінологічної асоціації України

www.visnikkau.org

Наукове видання

Вісник Кримінологічної асоціації України

№ 1 (12) 2016

Збірник наукових праць

Українською, російською та англійською мовами.

Свідоцтво про державну реєстрацію: Серія КВ № 18944-7734ПР

Відповідальний за випуск А. В. БайловРедагування Л. В. Русанова

Внесення правок, комп’ютерне верстання Ю. Л. ЧумаковДизайн обкладинки А. М. Тимченко

Підписано до друку 04.03.2016 р. Формат 60×90 1/16. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 18. Обл. вид. арк. 19,6. Наклад 300 прим. Замовлення № __/__.

Видавець: Харківський національний університет внутрішніх справ, 61080, Україна, м. Харків, пр. Льва Ландау, 27. Тел.: +38 (057) 7398-030

Друк: ТОВ «Тім Пабліш Груп» 61035, Україна, м. Харків, пр-т. Гагаріна, 129. Тел.: +38 (057) 755-38-01

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів

видавничої продукції ДК № 4252 від 29.12.11 р.

Documents

ВІСНИКfiles.visnikkau.org › 200001373-a4354a52e5 › Вісник_1_(12)_2016.pdf · «Наукова періодика України», а також на офіційному