Всеукраїнський конкурс на кращу студентську роботу

2018/2019 навчального року

Шифр «Василівка»

Тема роботи: «Садиба Попова у Василівці – унікальна пам'ятка

цегляної архітектури кінця XIX ст.»

АНОТАЦІЯ

наукової роботи під шифром «Василівка» Наукова робота містить: 30 сторінок, 14 рисунків, 12 джерел.

Приводиться аналіз особливостей цегляного стилю будівель садиби

Попових у Василівці, яка являє собою унікальну пам'ятку архітектури Південно-

Східної України кінця XIX ст., та обговорюються питання, які пов'язані з

авторством проектів окремих будівель садиби. Проблема дослідження і

критичного переосмислення архітектурної спадщини кожного регіону є зараз

актуальною.

Метою роботи є дослідження нових даних про муровану архітектуру

садиби Попових та обговорення питань, пов'язаних з авторством проектів її

будівель.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що надається новий погляд на

структуру садиби, стилізовану під помешкання середньовічного феодала, та на

цегляний стиль її архітектури , відображається роль місцевого архітектора

О. Н. Агеєнка, як можливого автора загального планувального рішення

комплексу садиби, а також проектів окремих її будівель.

Практична цінність результатів роботи полягає у тому, що нові дані

дозволять відпрацювати вірний підхід до питань реконструкції пам'ятки

архітектури та дають нові можливості для популяризації знань про унікальну

архітектурну спадщину регіону, що теж дуже важливо.

За результатами роботи підготовлена для публікації одна стаття (копія

додається). Зараз обговорюється питання її публікації. Основні положення

роботи доповідалися на конференції студентів ЗНТУ.

КОМПЛЕКС САДИБИ, ЕКЛЕКТИКА, ЦЕГЛЯНА АРХІТЕКТУРА,

ПАМ'ЯТКА АРХІТЕКТУРИ, АРХІТЕКТОР О. Н. АГЕЄНКО.

Зміст

Вступ……………………………………………...……………………………4

Розділ 1. Постановка проблеми……………………………………….………….5

Розділ 2. Таврійська гілка роду Попових………………………………………..6

Розділ 3. Садиба Попових у Василівці…………….………………..………….11

Розділ 4. До питання про авторство будівель садиби Попова……….....…….18

Розділ 5. Архітектор О. Н. Агеєнко - творець палаців і храмів………...…….22

Висновки…………………………………………………………..………….28

Перелік літературних джерел……………………………………………….30

4

Вступ

У кожного міста є своя історія і свої герої. На жаль, сьогодні мало хто

цікавиться минулим свого рідного краю. Мені здається, що це велика проблема

сучасного суспільства. Тому я почала цікавитися старими будівлями Запорізької

області, які мають важливу історичну цінність. Дуже рідко стародавні будівлі

доживають до наших днів у тому вигляді, в якому вони були побудовані. Вони

часто позбавляються якихось деталей оформлення, перебудовуються і

реставруються, втрачаючи колишню зовнішність.

Одного разу знайомі показали мені цеглу, яка викликала непідробний інтерес.

А все тому, що на одній стороні цегли чітко виднілася буква «П», я ніколи не

бачила нічого подібного. Знайомі розповіли мені, що ця цегла була знайдена на

території садиби Попова – унікальної пам’ятки садибної архітектури на

Запоріжжі. Цегли з такою літерою виготовлялися на цегляних заводах, що

належали дворянам Поповим, в той час коли вони будували свою відому садибу.

Після цього випадку почався мій шлях знайомства з садибою Попова. У

процесі дослідження я навчилася збирати інформацію, систематизувати її і

виділяти головні і другорядні події в ланцюжку історичних фактів. Завдяки

цьому моя робота побудована на особистих враженнях і історичних подіях, а

кожна думка аргументована.

Я почала з того, що одним чудовим травневим днем з подругою відправилась

до станції Таврічеська, що знаходиться у Василівці. Звідти ми попрямували до

музейного комплексу, який розташований на території садиби. Спочатку ми

ознайомились з усіма спорудами садиби, які вражали нас своєю архітектурною

виразністю, майстерністю тіх, хто створював таку красу. Потім ми відвідали

музей, який знаходиться в одному з флігелів. Нам було цікаво, який архітектор

створив проект садиби. На наше запитання працівник музею відповів, що автори

проектів окремих будівель садиби ще невідомі. Так і почався пошук автора цієї

унікальної цегляної пам’ятки архітектури, що являє собою гордість нашого

краю.

5

Розділ 1. Постановка проблеми

Загальновідомо, що найбільш значущими пам'ятками Запорізького краю є

легендарний острів Хортиця на річці Дніпрі, археологічний пам'ятник «Кам'яна

могила» біля Мелітополя і архітектурний ансамбль садиби Попова, відомий

також як замок Попова, в районному центрі Василівка (раніше село Васильєво

Мелітопольського повіту Таврійської губернії). Частково збережена садиба є

унікальною пам'яткою садибної цегляної архітектури Південно-Східної України

кінця XIX ст.

Садиба була зведена в період пишного розквіту стилю еклектики, яка

декларує поєднання в одному образі стилів різних епох і народів. Ансамбль

садиби являє собою сукупність прийомів середньовічної європейської

архітектури (романський стиль і готика), елементів східної архітектури

(мавританський стиль), а також стильових особливостей російської архітектури.

Зведений на високому пагорбі, палацовий комплекс справляв на сучасників

приголомшуюче враження. Химерне нагромадження його вигадливих веж,

гостроверхих наметів, зубчастих стін було видно здалеку, викликаючи почуття

подиву і захоплення. Вражаючим був вид з боку прокладеної в 1874 р. залізниці,

яка поєднала центральні райони Росії з Севастополем. Якщо врахувати, що

Василівка була прикордонним пунктом між Катеринославської і Таврійської

губерніями, то садибу Попових можна було розглядати своєрідними воротами в

російську Рів'єру - Крим.

Найбільший у Східній Європі садибний комплекс, складався з панського

будинку -- великого двоповерхового палацу з п'ятьма вежами, двох флігелів для

гостей і одного для прислуги, будівель оглядової вежі, каретної, стайні і безлічі

дрібних хазяйських будівель. Всі споруди садиби були зведені з використанням

рельєфної цегляної кладки. Будівництво комплексу забезпечували три місцевих

цегельних заводи, що випускали продукцію з особливим клеймом - буквою «П».

Виразність і пластика нетінькованної поверхні стіни досягалася застосуванням

6

цегли різного кольору (червоного і жовтого) і різної форми (звичайного і

лекального). Такий спосіб зведення промислових і цивільних будівель, що

поширився в кінці ΧIΧ ст., отримав назву цегляної архітектури або цегляного

стилю. Багато вчених розглядають це явище як перехідний етап до модерну.

До наших днів садиба дійшла в сильно постраждалому вигляді. Практично

повністю втрачено панський палац, від якого збереглася лише одна вежа. Решта

будівель садиби хоч і зберегли свою цілісність, але гостро потребують

реставрації. Дивовижної якості і краси цегляна кладка поступово приходить в

непридатність, зникає унікальний пам'ятник архітектури і культури. Зараз на

території садиби діє історико-архітектурний музей-заповідник «Садиба Попова».

Всі будівлі садиби визнані пам'ятками архітектури європейського значення, а

оглядова вежа - пам'яткою світового значення.

Мета цієї роботи - аналіз особливостей архітектури садиби Попова у

Василівці і обговорення питань, що стосуються авторства будівель садиби.

Розділ 2. Таврійська гілка роду Попових

Першим власником Василівки був Василь Степанович Попов (1745--1822) -

найближчий сподвижник князя Г. О. Потьомкіна, керуючий його особистою

канцелярією з 1783 р. до самої смерті всемогутнього князя. Під час другої

турецької війни (1787--1791) В. С. Попов керував усіма фінансовими ресурсами,

які мав ясновельможний князь, будучи головнокомандувачем армії. У числі

найближчих до Потьомкіна людей, був присутній при його смерті в 1791 р. в

Яссах. Сам Попов набагато пережив свого патрона, він помер в Петербурзі в

1822 р., похований в Александро-Невській Лаврі.

За час турецької компанії В. С. Попов отримав чин генерал-майора, він був

нагороджений багатьма орденами. Крім того, він став володарем величезного

майна, в тому числі, найбагатших Придніпровських земель на Запоріжжі

поблизу відомого Великого Лугу. На нові землі були переселені кріпаки з інших

7

володінь Попових. Нова слобода на ім'я свого власника отримала назву

Василівки. В. С. Попов є помітним персонажем відомого роману-хроніки

«Фаворит» [1], що описує історичні події кінця XVIII ст., які пов'язані із

завоюванням Росією виходу до Південних морів.

Дворянське звання і герб роду В. С. Попов передав двом своїм синам

Олександру і Павлу. Олександру дісталися землі на Полтавщині з центром в селі

Решетилівка. Таврійська гілка роду Попових володіла материковими землями

навколо Василівки і землями з чотирма садибами на півострові. Історії

дворянського роду Попових присвячена робота [2]. На рис. 1 представлений

портрет першого власника Василівки і герб роду Попових, внесений в 16-у

книгу Спільного Гербовника дворянських родів Російської імперії. Собака, що

вінчає герб, символізує вірність, 4 ключі - безпека і покірність, підкова - символ

лицарства. Вище підкови розташований мальтійський хрест, що символізує

перемогу християнства над язичництвом.

Рисунок 1. Генерал-майор Василій Степанович Попов (1745-1822) Родовой герб дворян Попових

Син В. С. Попова Павло Степанович Попов (1796-1839) також обрав

військову кар'єру. Брав участь у Вітчизняній війні 1812 р., служив ад'ютантом

командувача Грузинським корпусом на Кавказі О. П. Єрмолова. П. С. Попов був

8

талановитим військовокомандуючим, відзначеним багатьма нагородами. Його

ім'я висічене золотими літерами в Георгіївському залі Московського Кремля.

Він був одружений за внукою грузинського царя Іраклія II Оленою

Олександрівною Аріставі. У цьому шлюбі було двоє дітей: дочка Анна і син

Василь. У 1831 р. в чині генерал-майора Павло Васильович вийшов у відставку,

останні роки життя провів у Василівці, там же і був похований в 1839 р. Над

його могилою вдова звела в Василівці церкву в честь першоверховних апостолів

Петра і Павла в стилі класицизму. Церква до наших днів не збереглася.

Будівництвом родового гнізда Попових − палацового комплексу − займався

представник третього покоління власників Василівки − Василь Павлович Попов

(1833-1894). Він втратив батька, коли йому було 6 років. Вихованням дітей

займалася мати Олена Олександрівка, яка в 1845 р. переїжджає жити в столицю,

де влаштовує сина до Пажеського корпусу. Після закінчення корпусу почалася

військова служба, яка кілька разів переривалася за станом здоров'я. Проте, він,

продовжуючи сімейну традицію, дослужився до генерал-майора, в 1887 р.,

вийшовши у відставку, оселився в Василівці, яку найвищим указом

перейменував в село Васильєво, і весь свій час присвятив будівництву

палацового комплексу, який, за його задумом, повинен був скласти гідну

конкуренцію маєтку графа Воронцова в Алупці. Для здійснення своїх амбітних

планів він привертає архітектора О. Н. Агеєнко.

Особисте життя Василя Павловича склалося не найліпшим чином. Він був

одружений за фрейліною Імператорського Двору Челіщівою Варварою

Михайлівною. Після 11 років спільного життя, Варвара Михайлівна пішла з

сім'ї, залишивши чоловікові на виховання двох синів Юрія і Павла. Може бути,

причиною розриву став досить важкий характер Василя Павловича. Він був

відомий як людина принципова, твердої волі, що володів деспотичним

характером, яка вимагає безумовного покори. Все це важко відбивалося на

оточуючих.

9

На різних етапах життя Василя Павловича не переривався зв'язок з

Таврійської губернією. У 1860 р. він обирався Мелітопольським повітовим

головою дворянства, з 1882 по 1888 роки перебував Таврійським губернським

головою. Активно займався громадською роботою по лінії народної освіти та

піклування дитячих притулків. Він був досить впливовою людиною і в масштабі

імперії. Серед його друзів значилися особистості з найближчого оточення царя.

Саме завдяки Поповим і Канкринам залізниця, що зв'язує Харків з Кримом,

пройшла через Олександрівськ і Таврійськ (Василівку), а не через Оріхів, як

планувалося раніше. Вони не тільки безоплатно надали під залізницю свої землі,

але ще і заплатили за це значну суму грошей.

Генерал помер від сухот в 1894 р., і був похований в сімейному склепі

Петропавлівської церкви поруч зі своїми батьками. Його смерть трагічним

чином збіглася з датою закінчення будівництва замку.

Спадкоємцями Василя Павловича були два сини Юрій і Павло. Досить

суворе виховання деспотичного батька зробило старшого з синів, Юрія,

хворобливим, слабохарактерним, боязким. З Петербурзького університету, куди

були спрямовані брати-погодки після закінчення Пажеського корпусу, він

змушений був піти і зайнятися своїм здоров'ям за кордоном, потрапивши в

зв'язку з нервовим розладом в клініку.

Молодший з братів, Павло, успішно закінчив університет, і продовжив освіту

в Інституті Інженерів Шляхів Сполучення. Вийшло так, що всі свої володіння,

включаючи Василівку, норовливий батько заповів своєму старшому синові

Юрію, через непослух молодшого сина в питанні одруження. У двадцять років

Павло наважився таємно обвінчатися з Пауліною Моржіцкою, дочкою одного з

керівників інших садиб Попова. Спроба Павла примиритися з батьком тільки

загострила відносини, і закінчилася батьківським прокляттям. Миротворчу роль

у вирішенні конфлікту зіграв Святий протоієрей Іоанн Кронштадтський, який

відвідав Васильєво на запрошення хворого генерала. Після смерті батька Павло

Васильович отримав від брата у володіння землі в Криму і влаштувався в маєтку

10

Тарханкут Євпаторійського повіту, панський будинок якого зберігся до наших

днів. На рис. 2 представлена Таврійська гілка роду Попових -- син, онук і один з

правнуків засновника Василівки.

а) б) в)

Рисунок 2. Таврійська гілка дворянського роду Попових: а - генерал-майор Павло Васильович Попов (1796-1839); б - генерал-майор Василь Павлович Попов (1833-1894) --будівельник садиби

в Василівці; в - Павло Васильович Попов (1869 -1943) Юрій Васильович Попов (1868-1918) володів Василівкою до самої своєї

смерті. Від трьох шлюбів мав четверо дітей. У першому шлюбі дружина померла

при пологах, залишивши дочку Ольгу. У другому шлюбі мав дочку Тетяну і

сина Іллю; дружина померла від сухот. У третьому шлюбі навесні 1918 р.

народився син Юрій, а восени того ж року Юрій Васильович помер від інсульту.

Він був останнім власником Василівки. Після революції дочка Ольга Юріївна, в

заміжжі Полякова, разом з чоловіком і молодшою сестрою Тетяною виїхали за

кордон. Доля синів Юрія Васильовича не відома.

Павло Васильович Попов (1869 -1843), не зважаючи на неприйняття шлюбу

батьком, прожив зі своєю дружиною Поліною Юліанівною цілком щасливе

життя. Подружжя мало двох дочок, Варвару і Ніну, і сина Михайла. Після

закінчення навчання в Петербурзі Павло постійно проживав в Криму, активно

займаючись громадськими та державними справами Таврійської губернії. У 1896

11

р. в числі обраних осіб брав участь у коронації Миколи II в Москві і з цього

приводу був удостоєний пам'ятною медаллю. Він проводить велику роботу з

розвитку народної освіти в Криму, будучи почесним попечителем чоловічої

гімназії в Сімферополі, сприяє будівництву земських шкіл, є членом Ради

дитячих притулків в Петербурзі.

У 1900 р. Павло Васильович був обраний головою Ялтинського повітового

дворянства. Свої посадові обов'язки поєднував з піклувальною і благодійною

діяльністю. Зокрема, брав активну участь у спорудженні собору на честь

Святого воїна Олександра Невського, який і понині є окрасою Ялти. У 1909 р.

був Павло Васильович проведений в дійсного статського радника. За особливі

заслуги по дитячих притулках був нагороджений орденами Святого Станіслава

II і III ступеня. У громадській діяльності йому допомагала його дружина, будучи

головою Ялтинського благодійного товариства і почесним попечителькою

дитячого притулку в Ялті.

Трагічна смерть єдиного сімнадцятирічного сина Михайла, що трапилася в

1916 р. з'явилася як би передвісницею майбутніх потрясінь. Після революції

1917 р. П. В. Попов з дружиною і дочками покинув територію Росії. Помер він в

1943 р. в Парижі, похований на кладовищі Сент-Женев'єв де Буа.

Розділ 3. Садиба Попових у Василівці

Садибне будівництво − досить специфічна сфера діяльності архітектора, де

він, не скутий ніякими містобудівними умовами, може дати волю своїй фантазії і

реалізувати всі свої здібності. Комплекс садиби в Василівці невипадково

отримав назву замку − він мав всі атрибути житла середньовічного феодала,

витончено вписані в структуру, характерну для побуту кінця ΧIΧ ст.

Стилізаторство − основний метод еклектики − в будівлях садиби виявило себе в

найвищому ступені.

12

Середньовічні замки зазвичай зводилися на височинах. Якщо такого на

місцевості не було, то її створювали штучно. Садиба Попова розташовувалася на

високому пагорбі берега річки Кара-Чекрак. Замок неуявити без огорожі у

вигляді фортечних стін і веж. В одну зі сторін прямокутного плану садиби

Попова вписана стайня, поздовжня стіна якої замикає південно-західний бік

садиби, що зведений в дусі кріпосної стіни середньовічного італійського замку.

До залізниці, яка проходить нижче, спорудження звернуто високою цегляною

стіною, підкріпленої чотирма контрфорсами. Міць і неприступність стіні

надають вузькі, схожі на бійниці вікна і завершення її у вигляді дворогих зубців

з бійницями, що закінчуються на зразок хвоста ластівки. Таке завершення мають

стіни Московського кремля і кремля в Тулі − творчість італійських майстрів. З

двох кінців стіна обмежена фланкуючими − виступаючими з площини стіни

вежами; одна з них височить над потужним четвериком, підставою іншої

служить восьмерик.

Ршисунок 3. Поздовжній фасад стайні у вигляді кріпосної стіни Наступним неодмінним атрибутом середньовічного замку є житло феодала -

так званий палас, тобто палац. Садибний будинок замку Попова мав складний

13

план розмірами 42 х 45 м. з численними виступами. Об'ємно-планувальна

композиція палацу характеризується поєднанням обсягів різної форми і різної

висоти. Архітектуру палацу відносять до мавританського стилю, що поєднує в

собі елементи християнської та арабо-мусульманської культур.

Розпізнавальними знаками стилю в садибному палаці є стрілчасті арки, вежі, що

завершуються або зубчастими карнизами - подобу мінарету, або конічними

куполами, легкі аркади на тонких колонах, візерункові фризи. В кінці ΧIΧ ст.

мавританський стиль став нормою для російської садибної архітектури на

південному березі Криму. На жаль, головна споруда садиби -- панський будинок

не зберігся. На рис. 4 представлений макет панського будинку садиби,

виконаний В. В. Мєшковим, колишнім директором музею-заповідника.

Рисунок 4. Макет панського будинку садиби Попових у Василівці

У структурі двоповерхового палацу Попова садиби гармонійно взаємодіють

п'ять веж, розташованих по периметру. Одна з них, кругла, висотою близько

14

20 м., розбита пасками на три яруси, і увінчана коронообразних парапетом, стала

домінантою в композиції, являючи подобу донжона - центральної вежі

середньовічного замку. Така вежа могла бути останнім оплотом при облозі

замку, товщина її стін приймалася максимальною. Саме цей фрагмент палацу

садиби Попова зберігся до наших днів. Мабуть, зруйнувати вежу було важко і

небезпечно. По її крутим сходам можна було піднятися в приміщення, де

розміщувалася обсерваторія з телескопом. Парадний фасад представлений

літньою терасою, яка обрамлена спереду аркадою з п'яти стрілчастих

різновеликих арок, по боках - з двох. Арки спираються на тонкі витончені

колони. Верхня частина тераси має оглядовий майданчик, обмежений стіною,

увінчаний фризом, зубчастим карнизом і невеликим уступчатим фронтоном.

Окрасою стін служить орнамент з цегли червоного і жовтого кольорів. На рис.5,

а представлена фотографія панського будинку перед руйнуванням -- виламані

частина зубчастого парапету у центральній вежі, нахилений флагшток на

кутовий вежі. Збережена вежа палацу представлена на рис.5, б.

а) б)

Рисунок 5. Панський будинок садиби і збережена від нього вежа

15

Великий двір садиби Попова, за аналогією із середньовічним замком, ділився

на дві частини: панську і господарську. На панській частини крім палацу

розташовувалися три флігелі, і невисока оглядова вежа. На господарській

частини двору розташовувалася згадана вище стайня, каретний сарай і будинок

садівника.

По кутах садиби розташовуються два флігелі, які раніше з'єднувалися між

собою чавунною огорожею художнього лиття. Флігелі за своєю архітектурою

дзеркальні, відмінність полягає лише в кутових вежах. У східного флігеля

кутова вежа запроектована круглою, біля північного - прямокутною. Обидва

флігеля мають парадні ворота, розташовані в порталі стрілчастих арок; два

пілона, що утворюють портал, увінчані зубчастим парапетом і нішами,

призначеними для скульптур. Раніше головний в'їзд в садибу був організований

через ворота, що проходять через східний флігель, зараз в'їзд в садибу

здійснюється через північний флігель. У східному флігелі розташовується музей

садиби. На рис. 6 і 7 представлені фасади кутових флігелів зовні і зсередини

садиби.

а) б)

Рисунок 6. Північний флігель: вид зовні (а) і зсередини (б) садиби

16

а) б)

Рисунок 7. Східний флігель: вид зовні (а) і зсередини (б) садиби

Третій флігель розташований недалеко від панського будинку і призначений,

мабуть, для гостей. Він складніший в конструктивному відношенні, його часто

називають англійським за його схожість з замковим спорудою середньовічної

Англії. На рис. 8 представлені два фасаду англійського флігеля.

а) б)

Рисунок 8. Англійський флігель: фасади південний (а) і північний (б)

Загалом, для флігелів характерна стилізація під готику, переважно в

англійській манері. Жовто-червоні стіни, прикрашені ребристими фризами,

зубчастими парапетами, уступчастими фронтонами, стрілчастими арками, великі

17

вежі з конічними куполами і зовсім маленькі гостроверхі башточки - пинакли,

витончено посаджені на кути будівель, - все це створювало буквально казкову

феєрію кольору, обсягів і форм. Окремі фрагменти фасадів стайні і флігелів

садиби представлені на рис. 9.

оо

Рисунок 9. Окремі фрагменти будівель садиби Попова

Не можна обійти увагою оглядову вежу, розташовану поруч з англійським

флігелем. Композиція порівняно невисокою вежі відрізняється дивовижною

легкістю і гармонією - якостями, зумовленими бездоганно співмірністю всіх її

частин. На рис. 10 показана оглядова вежа садиби, звідки гостям відкривався

чудовий вид на околиці зі знаменитим Великим Лугом, Лисою горою, річкою

Кара-Чекрак. На території садиби, за відомостями очевидців, був розбитий парк.

Звертає на себе увагу висока якість цегляної кладки. Має місце судження, яке

стосується того, що до робіт зі зведення будівель садиби були залучені німці,

століттям раніше запрошені Катериною II для заселення краю і проживають в

численних колоніях поблизу села Васильєво [3], а також німці-меноніти з

18

острова Хортиця. Тут, мабуть, доречно згадати, що середньовічна Німеччина

була батьківщиною, так званої «цегляної готики» [4].

Рисунок 10. Оглядова вежа садиби

План садиби Попова надано на рис. 11.

4. До питання про авторство будівель садиби Попова

Відомо, що зведенням садиби в 1889-1894 рр. займався архітектор Олександр

Наумович Агеєнко, вихованець С. Петербурзького Будівельного Училища,

заснованого під патронатом імператора Миколи I в 1842 р. З 1882 р. цей

навчальний заклад був відом як Інститут цивільних інженерів. За радянських

часів він носив назву Ленінградського інженерно-будівельного інституту, нині

це С. Петербурзький державний архітектурно-будівельний університет.

До 50-річного ювілею навчального закладу (1842-1892 рр.) його

випускником, відомим архітектором Г. В. Барановським в 1892 р був виданий

ювілейний збірник про діяльність колишніх вихованців ІЦІ [5]. У статті,

присвяченій О. Н. Агеєнку, наводяться деякі біографічні відомості, список робіт

архітектора, в тому числі його головне дітище − згадана вище садиба, іменована

там замком Попова.

19

Рисунок 11. План садиби Попова

20

Характеризуючи Таврійський період діяльності архітектора, Барановський

пише: «В течение этого времени А. Н. (Александр Наумович) произвел

множество зданий общественных, церковных и частных. Из последних

издается замок генерала Попова». На малюнку, що супроводжує статтю,

представлено основну споруду садиби - двоповерховий панський палац,

зведений в мавританському стилі. Ім'я архітектора О. Н. Агеєнка, як автора

будівель в Україні та Росії, згадує також авторитетний словник відомого

мистецтвознавця М. П. Собко [6].

Не дивлячись на фактичний матеріал збірника Г. В. Барановського, який

витримав не одне видання, на місцевому рівні питання про авторство будівель

садиби вже тривалий час залишається відкритим. У місцевій пресі періодично

з'являються публікації, які стверджують, що О. Н. Агеєнко був лише виконавцем

робіт (виконробом) при будівництві садиби, авторами же проектів окремих

будівель садиби були зовсім інші особи.

Енциклопедія стверджує, що під словом «замок» розуміється або окремо

стояча споруда, або комплекс споруд сторожового або оборонного призначення.

За Барановським [5], замок у Василівці - окрема споруда, зведена Агеєнка за

його власним проектом. До моменту виходу збірки у світ 1892 р. споруду вже

зведено, і архітектор займається його обробкою. Насправді Василівський замок

являє собою комплекс споруд, куди крім панського будинку входять три флігелі,

оглядова вежа, каретня і стайня, які, ймовірно, з'явилися після 1892 р.. Хто автор

проектів цих споруд? Невизначеність породжує безліч припущень. Як можливих

авторів проекту стайні називають Миколу Леонтійовича Бенуа або його сина

Леонтія Миколайовича [6]. З іноземців згадуються Стюнкль, Лангобарді, Бенц

[7].

У буклеті «Замок Попова» [8], підготовленому колишнім директором музею

В. В. Мєшковим (рік видання не вказаний) ім'я О. Н. Агеєнка навіть не

згадується. Місцеві краєзнавці А. П. Лютий та О. В. Варяник в своїй книзі [3]

пишуть наступне: «Он (А. Н. Агеенко) является автором проекта застройки

21

комплекса, под его руководством по готовому проекту сооружалось

центральное здание комплекса – дворец. Авторы проектов отдельных зданий

пока не известны». Насправді, не викликає сумніву той факт, що генеральний

план забудови садиби розроблений одним автором тому, що всі будівлі

ансамблю пов'язані між собою єдністю задуму. Але Лютий і Варяник

відмовляють Агеєнко в авторстві навіть відносно палацу садиби, що суперечить

інформації Г. В. Барановського. Ймовірно, автори цих публікацій вважають, що

ансамбль садиби занадто гарний, щоб бути творчістю місцевого повітового

архітектора.

Неодноразово висловлювалася думка, що автором проекту кінного манежу

(стайні) є знаменитий російський архітектор Микола Леонтійович Бенуа -

родоначальник відомої в Росії династії художників і архітекторів. Безумовно,

приємно усвідомлювати, що в нашому краї збереглися пам'ятники архітектури,

освячені талантом великого художника, але достовірних доказів того, що стайня

в садибі Попова зведена за проектом Н. Л. Бенуа, немає. Прославлений майстер

багато і успішно працював в столичному регіоні, був головним архітектором

міста Петергофа. За його проектом в Петергофі були зведені придворні стайні в

готичному стилі, які нічого спільного зі спорудженням у Василівці не мають.

Творчість майстра такого масштабу досліджено до найдрібніших подробиць, але

садиба в Василівці в творчій спадщині архітектора не згадується. Згадуються,

наприклад, ескізи двох безіменних храмів для поміщиків в Малоросії,

згадуються роботи, виконані в співавторстві з іншими архітекторами,

згадуються навіть ті роботи, в яких він представлений консультантом [9]. Не

згадується садиба Попова і в творчості іншого Бенуа -- Леонтія Миколайовича,

якого іноді також називають можливим автором будівель в садибі.

Якщо взяти за основу міркувань факти Барановського, що доводять

авторство О. Н. Агеєнка щодо головної будівлі садиби - панського палацу, то

виникає припущення, що саме він, повітовий архітектор О. Н. Агеєнко, є

автором проектів і інших об'єктів комплексу. Дійсно, якщо замовника

22

задовольнив проект першої і основної споруди садиби, то навряд чи він стане

шукати іншого архітектора для будівель флігелів, каретний і стайні. За

відомостями того ж Барановського, саме Агеєнко закінчував будівництво,

займався «окончательной обработкой упомянутого замка, частью по проектам

других авторов» [5]. До обробки приміщень залучалися кращі фахівці з

проектування інтер'єрів. Відомо, наприклад, що на останній стадії в будівництві

садиби брав участь італійський скульптор Лангобардів.

5. Архітектор О. Н. Агеєнко - творець палаців і храмів

Відомостей з біографії архітектора небагато, частина їх приведена в

згаданому вище ювілейному збірнику Г. В. Барановського [5]. Там же разом з

малюнком панського будинку садиби представлений портрет архітектора

(рис.12).

Рисунок 12. Архітектор О. Н. Агеєнко

Олександр Наумович Агеєнко (по дореволюцій-

ному правопису Аггеєнко) народився в 1853 р.

Початкову освіту здобув домашню. У 1872 році

вступив як казенний вихованець в С.

Петербурзьке будівельне училище. У 1876 році

закінчив курс зі званням помічника архітектора

з правом на чин десятого класу (по цивільному відомству це чин колезького

секретаря, зі зверненням «Ваше Благородіє»). Як і більшість своїх

однокурсників, після закінчення навчального закладу був визначений на службу

в Міністерство Внутрішніх Справ і відряджений «для занять» на три роки в

Технічно-Будівельний Комітет. Мабуть, це була обов'язкова форма виробничої

діяльності для випускника такого навчального закладу. У ці роки Агеєнко

23

перебував помічником виконавця робіт на будівництві центральної пересильної

в'язниці в Москві.

З навчальним закладом, вихованцем якого був О. Н. Агеєнко, пов'язана

наукова і педагогічна діяльність багатьох чудових архітекторів, що склали

гордість російського зодчества. У різні роки там працювали такі яскраві

представники передової архітектурної школи і інженерної думки, як А. К.

Красовський, Р. Б. Бернгард, І. С. Кітнер, Д. І. Грімм, Г. В. Барановський, Н. В.

Султанов, В. О. Косяков. Архітектурні погляди цих майстрів багато в чому

визначили шляхи розвитку російської архітектури в період еклектики − стилю,

що запанував в Росії з 30-х рр. ΧIΧ ст. і отримав розвиток за двома напрямками:

використання давніх загальноєвропейських стилів і відродження «національної»

російської архітектури.

Роки навчання Агеєнка в Будівельному училище (1872-1876 рр.) збіглися з

роками діяльності в стінах цього навчального закладу таких відомих вчених, як

Р. Б. Бернгард, І. С. Кітнер.

Бернгард вивчав архітектуру в класі проф. К. А. Тона Імператорської

Академії Мистецтв. Продовжив освіту в Будівельному училище, яке закінчив в

1846 р. із золотою медаллю. Працював у відомстві Міністерства шляхів

сполучення, де виконав безліч доручень по зведенню цивільних і гідротехнічних

споруд. З 1854 р. викладав будівельне мистецтво в Академії Мистецтв і в

Інституті Шляхів Сполучення. У 1871 р. Рада Академії Мистецтв за розробку

теорії склепінь присвоїв Бернгард звання професора архітектури. У 1873 р. він

був призначений на посаду директора Будівельного Училища, де з його

приходом відбулися багато позитивних змін, завдяки яким в 1882 р. навчальний

заклад отримав статус Інституту Цивільних Інженерів. Широко відома

діяльність Бернгарда, як фахівця в галузі будівельної механіки. Зокрема,

незаперечні його досягнення в області розрахунків стійкості склепінь і куполів

церков. Практична спрямованість його діяльності висловилася в тому, що жоден

значний храм в Росії не зводився без консультацій з відомим вченим. У 1872 р.

24

Бернгард Академією Мистецтв був відряджений до Ватикану для обстеження

купола собору Святого Петра, в якому з'явилися тріщини, що викликали

загальне побоювання. Звіт по цьому відрядженні змусив говорити про

уславленого майстра весь технічний світ. Своїми знаннями Р. Б. Бернгард

ділився зі своїми учнями, одним з яких, як свідчить хронологія, був О. Н.

Агеєнко. Ці знання допомогли йому при проектуванні храмів, які склали значну

частину будівель архітектора. Творчості архітектора О. Н. Агеєнко присвячена

робота [10].

Значний вплив на формування поглядів молодого архітектора мав інший не

менш відомий учений зі ступенем академіка архітектури - І. С. Кітнер, один з

представників раціональної архітектури, майстер цегляної архітектури в

еклектиці кінця ΧIΧ ст. [11]. І. С. Кітнер закінчив Будівельне училище в 1859 р. і

для завершення своєї освіти відправився за кордон. Займався живописом в

Німеччині, вивчав пам'ятники архітектури в Італії, знайомився з досвідом

застосування металевих конструкцій у Франції. По поверненню на батьківщину

в Петербурзькій академії мистецтв виконав програмний проект церкви і

монастиря на здобуття звання академіка архітектури, яке було йому присвоєно в

1867 р. У 1868 р. І. С. Кітнер став викладачем Будівельного училища.

Викладацьку діяльність в стінах цього навчального закладу, яка тривала 35

років, успішно поєднував з практичною, будучи автором безлічі проектів,

реалізованих, головним чином, в С. Петербурзі. Тривалий час був

співробітником журналу «Зодчий», що видавався в Російській столиці з 1872 по

1924 рр. У 1872 р. в журналі «Зодчий» за № 6 з'явилася стаття І. С. Кітнера під

назвою «Цегляна архітектура», де він вказав на художні достоїнства фасадів,

виконаних з цегляної кладки. Його погляди поділяв петербурзький архітектор В.

О. Шретер. У співавторстві вони запроектували і звели в Петербурзі кілька

прибуткових будинків і виробничих будівель в цегляному стилі. Деякі з будівель

І. С. Кітнера, В. О. Шретера збереглися до наших днів; частина їх представлена

на рис. 13.

25

Рисунок 13. Цегляний стиль С-Петербурга в творчості І. С. Кітнера і В. О. Шретера

Самостійна діяльність Олександра Наумовича почалася в 1879 р. на посаді

архітектора служби шляхів і будівель Ряжсько-Вяземський залізниці. Через рік

Агеєнко служить молодшим архітектором в Тамбовській Губернській Правлінні,

де за його проектами була споруджена будівля гуртожитку учнів гімназії та

реального училища в м. Тамбові (нині це один з корпусів місцевого технічного

університету). У той час він запроектував перший свій храм - церкву в м.

Козлові Тамбовської губернії. З 1882 р. Агеєнко служить в Сімферополі, де

займав посаду молодшого архітектора в Будівельному відділі Таврійського

Губернського Правління.

26

Відомо, що південні губернії після реформ 1860-х рр. представляли собою

грандіозний будівельний майданчик, де поряд з міським будівництвом,

процвітало садибне і ширилося промислове будівництво. Слід зазначити, що

помітний слід в історії розвитку краю залишив не тільки Агеєнко, який

зарекомендував себе в храмовому будівництві і при зведенні садиби Попова. У

сусідньому Катеринославі з 1886 р. міським архітектором служив Фердинанд

Августович Гаген, який, за відомостями Г. В. Барановського [5], навчався в тому

ж С. Петербурзькому Будівельному Училище, що і Агеєнко, і закінчив його в

тому ж році. За проектом Гагена зведені споруди Південно-Російського

металургійного заводу в селищі Кам'янському (колишній Дніпродзержинськ, з

2016 р. - місто Кам'янське), де збереглися деякі виробничі споруди. Їм же

облаштовані садиби губернатора Миклашевського в селі Біленьке

Катеринославського повіту (зберігся панський будинок і один з флігелів) і

графів Канкрінів в Олександрівському повіті (нічого не збереглося). Інший

випускник цього славетного навчального закладу Мяновський Станіслав

Вікентійович, будучи начальником дільниці з ремонту колії Лозово-

Севастопольської залізниці, в 1874 побудував будинок для Металоплавильної

печі при великих майстернях в м. Олександрівську (нині м. Запоріжжя) [5].

У грудні 1887 ватажок Таврійського губернського дворянства, багатий і

впливовий поміщик, генерал Василь Павлович Попов остаточно йде у відставку.

Він виношує плани щодо будівництва в своєму маєтку Васильєво своєрідною

мисливської резиденції, куди могли б приїжджати його численні друзі для

полювання на прилеглій території Великого Лугу, що кишить всякою живністю.

Він присвячує в свої плани молодого, перспективного архітектора О. Н.

Агеєнко. У своєму виборі замовник не помилився. Агеєнко мав прекрасну

спеціальну освіту; може бути, кращу з того часу. Як учень І. С. Кітнера, він був

добре обізнаний про цегляної архітектури; саме її і вибрали для здійснення

задуму замовника. Скоро в селі стали випускати свою продукцію три цегельних

заводи.

27

У правилах того часу було поєднання державної служби з приватною

практикою. Агеєнко активно включився в роботу по зведенню садиби,

поєднуючи її зі службою. У 1888 р. Агеєнко отримав підвищення, і був

призначений на посаду повітового архітектора міста Мелітополя, але вже в 1889

р. залишив її. Причиною його відходу з посади стало сумно відома

«водопровідна справа». У сферу його посадових обов'язків, як головного

архітектора Мелітополя, входило забезпечення жителів міста водою.

Архітектору було потрібно організувати водопровід з відведенням води з

артезіанської свердловини. Гідно впоратися з цією справою у нього не вийшло,

після чого і він пішов з посади. Можливо, що водовідведення вимагало

спеціальних знань, якими архітектор не володів. У 1890 р. Агеєнко взагалі йде з

державної служби у відставку, та займається тільки садибою. У 1894 р.

будівництво садиби було завершено. За трагічним збігом восени того ж року йде

з життя господар садиби генерал В. П. Попов.

Після закінчення робіт в Васильєво О. Н. Агеєнко переїжджає в Москву, де

стає членом Московського архітектурного товариства і зводить кілька будівель,

як за власними проектами, так і за проектами інших авторів. Зокрема, за власним

проектом в Москві він звів будинок дитячого притулку (не збереглося) і

прибутковий будинок Московського купецького суспільства на Кузнецькому

Мосту (авторство заперечується). Як помічник відомого архітектора В. І.

Жолтовського працював на будівництві унікального особняка Тарасова, зводив

прибутковий будинок князя Щербатова (за готовим проектом). Помер архітектор

в Москві після 1912 року.

Що стосується церковного будівництва, то з творчої спадщини архітектора

Агеєнко в краї практично нічого не збереглося, як не збереглося безліч храмів,

зведених іншими визнаними або невідомими майстрами. Відомо про 14 храмів,

зведених архітектором Агеєнко в Таврійській губернії, з них в Бердянському

повіті - 6, в Мелітопольському - 4. В Мелітополі збереглася церква Кирила і

Мефодія, що зведена Агеєнко за його власним проектом в 1892 р., як домова

28

церква при Реальному училищі. У 2004 р. храм піддався реконструкції, яка

остаточно змінила його вигляд. Сліди інших храмів архітектора губляться.

Нещодавно в Державному архіві автономної республіки Крим (м.

Сімферополь) виявлено справу, що стосується будівництва Покровської церкви

в селі Борисівка Бердянського повіту Таврійської губернії (нині Приморський

район Запорізької області). Документ датується 19 червня 1890 року. У справі

[12] є проект кам'яної однокупольною церкви з дзвіницею, де автором названий

цивільний інженер О. Н. Агеєнко., що засвідчується його особистим підписом.

На рис. 14 представлений фасад церкви в Борисівці за проектом О. Н. Агеєнко.

До наших днів церква не збереглася.

Рисунок 14. Проект Покровської церкви в селі Борисівка Бердянського повіту (1890)

Висновки

Оцінюючи діяльність архітектора, цивільного інженера О. Н. Агеєнка, слід

зазначити, що він був гідним представником петербурзької школи зодчества, ідеї

якої він успішно втілював в життя, щоб будувати палаци і храми. Його творчість

залишила помітний слід в історії і культурному житті Запорізького краю.

Основоположною тезою в міркуванні на тему авторства будівель садиби є

твердження Барановського, що О. Н. Агеєнко за власним проектом побудував

29

панський будинок, який в статті збірника [5] іменується замком генерала

Попова. Якби це було не так, статтю про нього не помістили б у такому

авторитетному виданні. Це перша і основна будівля садиби до моменту виходу

збірки в 1892 р., яка була вже зведена, і Агеєнко, за словами Барановського,

займався її оздобленням. Якщо замовника задовольнив проект першої і основної

споруди садиби, то навряд чи він стане шукати іншого архітектора для будівель

флігелів, каретний і стайні.

Не підлягає сумніву той факт, що зведенню панського будинку передувала

робота зі складання генерального плану забудови садиби. На цій стадії

вирішуються питання розташування об'єктів забудови на плані, а також питання

їх взаємодії. Аналіз показує, що всі споруди комплексу запроектовані за єдиним

задумом, підпорядковані одній ідеї − імітації середньовічного замку з усіма його

атрибутами. Хто міг виконати цю роботу? Ймовірно, той, кому доручено

будівництво головної споруди садиби, тобто О. Н. Агеєнко.

Німецькому письменнику І. В. Гете належать слова: «Архітектура - це

оніміла музика». Якщо це так, то комплекс садиби можна порівняти з оркестром,

в злагодженій грі якого не фальшивить жоден інструмент, де не дисонує жоден

звук. Безумовно, це творчий задум одного автора. На наш погляд, цим автором є

архітектор О. Н. Агеєнко.

Опоненти такого погляду на роль О. Н. Агеєнко явно не дооцінюють

архітектора, як творчу особистість. Слід пам'ятати, що він, закінчивши

Петербурзький навчальний заклад, отримав прекрасне спеціальну освіту, може

бути, краще з того часу. Його вчителями були прославлені майстри будівельної

справи і архітектури, в тому числі академік архітектури І. С. Кітнер - один з

ідеологів цегляного стилю. Саме цей стиль реалізований при зведенні садиби.

У роботі представлений фактичний матеріал, що говорить на користь того,

що автором будівель садиби Попова у Василівці є повітовий архітектор

Олександр Наумович Агеєнко. Може бути, з часом з'являться нові відомості, які

внесуть ясність у вирішення цього питання.

30

Перелік літературних джерел 1. Пикуль В.С. Фаворит. Роман-хроника времен Екатерины II. (Избранные

произведения в ХІІ томах.). –Т. 3. – Кн. 2. – Москва, 1992 2. Стойчев В. М., Стойчева І. М. Історія дворянського роду Попових.

Актові джерела до історії Запорозької Січі 3. Лютый А. П., Варяник О. В.Очерки истории Северной Таврии. Том 2–

Землевладельцы (Биографические очерки). Запорожье; Творческая группа «Мастер». Издатель Глазунов С. А., 2007 – 648 с.

4. Бартенев И. А., Батажкова В. Н. Очерки истории архитектурных стилей. Учебное пособие для творческих факультетов высших художественных учебных заведений. М.: «Изобразительное искусство».1983 – 243 с.

4. Барановский Г. В. Юбилейный сборник сведений о деятельности бывших воспитанников ИГИ (Строительного Училища).1842 – 1892. / Г. В. Барановский. – С. Пб.: 1893 – 400 с.

5. Собко Н. П. Словарь русских художников: ваятелей, живописцев, зодчих… С древнейших времен до наших дней (ΧI – ΧIΧ вв.) Том 1, вып. 1. / Н. П. Собко. – С. Пб.: Тип. М. М. Слюсаревича,1893 – 350 с.

6. Писковый В. История разорения. 12.06.1998. Электронный ресурс https//zn. ua/SOCITY/usadba popova istoriya razoreniya,html.

7. Шовчко В. Усадьба Поповых в Васильевке, Достопримечательности Украины. Электронный ресурс https//zabutki.in. ua/ru/1504/ usadba popovykh-v-vasilevke.

8. Мєшков В. В. Замок Попова. Благодійний Фонд «Василівський Замок» -- 2 с.

9. Бартенева М. И. Архитектор Н. Л. Бенуа. Л.: Стройиздат, Ленинградское отделение, 1985 – 184 с.

10. Жаданова К. Ф. Архитектор А. Н. Агеенко – созидатель дворцов и храмов. Сб. «Архитектура -- Строительство – Транспорт: материалы 73 науч. конференции СПбГАСУ. Часть I: Архитектура и строительство. СПбГАСУ. – СПб., 2017, с.155 – 161.

11. Китнер Ю. И. Архитектор И. С. Китнер / Ю. И. Китнер // Архитектурное наследство. – 1976. – №25 – с. 154–175.

12. Государственный архив Автономной Республики Крым. (ГААРК) Ф. 27, Оп. 13, Д. 4690, Л. 8 – 11