ІНСТИТУТ ПІДГОТОВКИ КАДРІВ

ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ ЗАЙНЯТОСТІ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ДЕТІНІЗАЦІЇ

ЗАЙНЯТОСТІ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ТА

ВИКЛИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

матеріали доповідей та тез круглого столу

(19 вересня 2019 року)

Київ 2019

УДК 351:331.5.021-027.63 (477)

Редакційна колегія :Дубич К.В., д.держ.упр., доцент, завідувач кафедри публічного

управління та адміністрування Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України.

Діденко Н.Г., д.держ.упр., професор, професор кафедри публічного управління та адміністрування Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України.

Калініна С.П., д.е.н., професор, професор кафедри управління персоналом та економіки праці Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України.

Серьогіна Н.О., к.ю.н., доцент, доцент кафедри публічного управління та адміністрування Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України.

Масик М.З., к.держ.упр., доцент кафедри публічного управління та адміністрування Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України.

Рекомендовано до друку вченою радою Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України. Протокол № 10 (151) від 28 листопада 2019 року.

Державна політика детінізації зайнятості: зарубіжний досвід та виклики для України: матеріали круглого столу, Київ, 19 вересня 2019 року / За заг.ред Дубич К.В., Діденко Н.Г., Калініної С.П., Серьогіної Н.О. – Київ, ІПК ДСЗУ, 2019. – 105с.

У збірнику представлені матеріали круглого столу «Державна політика детінізації зайнятості: зарубіжний досвід та виклики для України». Наведено інституціональні засади державної політики детінізації зайнятості, тіньової зайнятості як позаекономічного феномену розвитку держави, обговорено формування сприятливого бізнес-середовища як основи детінізації зайнятості, обґрунтовано впровадження соціальних інновацій у сфері зайнятості як засобу протидії тіньовому ринку праці та розвитку публічно-приватного партнерства у сфері зайнятості населення як чинника боротьби з нелегальним ринком праці та ін. Збірник буде корисним для науковців та практиків, що пов’язані з публічним управлінням та адмініструванням. Матеріали публікуються в авторській редакції. За їх достовірність відповідають автори.

ІПК ДСЗУ 2019

ПЕРЕДМОВА

За різними експертними оцінками, частка тіньового сектора в Україні

складає від 30 до 40 відсотків економіки, проте реальні показники

неформальної зайнятості є значно вищими, що неодноразово

підтверджувалося різними соціологічними дослідженнями та опитуваннями.

Прихована зайнятість - це прямі фінансові втрати для держави,

відсутність соціальних гарантій для працівників впродовж їх трудової

діяльності, соціальна незахищеність в похилому віці внаслідок втрати

можливості отримати пенсію у розмірі достатньому для гідної старості.

Стратегія національної безпеки України розглядає поширення тіньової

зайнятості, як загрозу життєво важливим національним інтересам України.

Загальною особливістю майже всіх країн Євросоюзу є відношення до

тіньової зайнятості як негативного явища, що відображено в нормативно-

правових документах, громадській думці, що дає можливість

використовувати досвід боротьби з тіньовою зайнятістю в європейських

країнах у вітчизняній практиці. Детінізація ринку праці передбачає

обмеження обсягів тіньового сектору та створення сприятливих умов для

легальної економічної діяльності суб’єктів господарювання.

Обговорення питань щодо детінізації зайнятості, реальної ситуації на

ринку праці в Україні в контексті неформальних трудових відносин,

основних причин їх виникнення та сфер найбільшого поширення є

необхідним та актуальним для координації державної політики у сфері праці

в напрямі легалізації трудових відносин, протидії тіньовій зайнятості. Це

зумовлює важливість питань, які розглядаються в рамках круглого столу

«Державна політика детінізації зайнятості: зарубіжний досвід та виклики для

України»: інституціональні засади державної політики детінізації зайнятості,

«тіньова» зайнятість як позаекономічний феномен розвитку держави, ризики

поширення «тіньових» схем у сфері зайнятості та засоби їх попередження,

формування сприятливого бізнес-середовища як основа детінізації

зайнятості, соціальні інновації у сфері зайнятості як протидія «тіньовому»

ринку праці, розвиток публічно-приватного партнерства у сфері зайнятості

населення як фактор боротьби з нелегальним ринком праці, оновлення

трудового законодавства та координація державної політики у сфері праці в

напрямі легалізації трудових відносин і заробітної плати.

Рекомендації учасників круглого столу щодо детінізації зайнятості в

Україні відображають думку науковців, практиків і можуть бути корисними

для органів публічної влади, Державної служби зайнятості щодо формування

ефективної політики зайнятості, легалізації тіньової зайнятості, системного

підходу до розвитку соціально-трудових відносин.

ЗМІСТ

ВОРОНА Петро, НОСКОВ ОлексійДосвід технологічних інкубаторів Ізраїлю як приклад державної підтримки зайнятості інтелектуалівЛЕВЧУК ІринаКонсультації з громадськістю як механізм протидії «тіньовому» ринку праціДУБИЧ КлавдіяСучасні тенденції тінізації ринку праці в УкраїніДАНИЛЮК КатеринаПартнерство державного та недержваного суспільних секторів як ефективний механізм боротьби з тіньовим ринком праціВОСКОБОЙНИК ВасильТіньова економіка – як фактор стабільності українського суспільстваЛАНЧЕНКО ЄвгенійІнституціональні засади регулювання ринку праці в аграрному секторі економікиШОСТАК ІннаДетинізація доходів населення – передумова розвитку економіки УкраїниГРАММА ОльгаПрофесійна компетентність фахівців з професійної орієнтації: європейський досвідБОКОВ Олександр, БОКОВА СвітланаТіньова зайнятість населення – пошук шляхів її мінімізації в УкраїніЛАХИЖА МиколаРоль інституту публічно-приватного партнерства у сфері зайнятості населенняМАСИК Марія Публічно-приватне партнерство та його вплив на зайнятість населенняКАЧАН ЯнаВідповідальність публічних службовців як чинник державної політики детінізації зайнятостіВІТРЯК ТетянаМетодичні аспекти оцінювання рівня тіньової зайнятості на ринку праці УкраїниКРАСІВСЬКИЙ ДенисВплив процесу європейської інтеграції на трудову міграцію в Україні: досвід країн східної Європи та українські реаліїКРАПІВІНА ГалинаЗарубіжний досвід державної політики детінізації зайнятостіСЕРЬОГІНА НаталіяТінізація зайнятості як загроза національній безепеціПЛИСЕНКО Галина, НАЗАРКЕВИЧ ВікторЄвропейський досвід державної політики детінізації зайнятостіІВАНОВ Андрій

Зарубіжний досвід боротьби з тінізацією ринку праці шляхом формування сприятливого підприємницького середовищаІГНАТЕНКО Олена Діяльність інститутів громадського контролю в Україні як чинник детінізації зайнятості ВЕНГЕР ІринаТінізація економіки, як ключова проблема функціонування ринку праціПЕТРЕНКО ОлександраЗміст та основні напрями політики детінізації зайнятості в україні: європейський досвідДАРМОСТУК ДенисЗайнятість та безробіття населення у сільській місцевості: досвід Київського обласного центру зайнятості

ВОРОНА Петро, д. держ. упр., доц., перший проректор ІПК ДСЗУ,

НОСКОВ Олексій, аспірант ІПК ДСЗУ

ДОСВІД ТЕХНОЛОГІЧНИХ ІНКУБАТОРІВ ІЗРАЇЛЮ ЯК ПРИКЛАД

ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ ЗАЙНЯТОСТІ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ

Сучасний розвиток економіки України має ряд особливостей, що

пов'язані зі спадком планової економіки та процесом становлення

цивілізованого товарного ринку, а серед проблем застарілі технології та

відсутність відпрацьованої системи їх залучення через інноваційні програми.

У той же час існує світовий досвід залучення інтелектуального потенціалу до

їх розробки і впровадження.

Після розпаду Радянського Союзу Ізраїль зіткнувся з великою хвилею

еміграції. Багато хто з нових репатріантів мав технологічну освіту і великий

практичний досвід, які вони могли б застосувати в нових умовах. Тому уряд

поставив завдання – створити технологічні науково-виробничі центри

розробки з впровадження нових проектів за підтримки держави (технологічні

інкубатори чи теплиці) і щоб нові репатріанти в них складали не менше 50%

працівників їх працівників, надати їм можливість доступу до ізраїльського

ділового світу [1].

Ця проблема давно є в Україні: багато науковців-практиків залишились

без роботи і були змушені або емігрувати в пошуках кращого життя, або

перепрофілюватись. Держава мала б ще з 1991 року подбати про технологічні

інновації та про створення нових робочих місць для тих науковців та

інженерів, хто або втратив роботу внаслідок економічної кризи, або

повернувся із заробітків за меж країни.

У економічно розвинених країнах (що динамічно розвиваються),

існують програми підтримки бізнесових ініціатив та нових технологій, але

мало відомо про їх вплив на об'єм ініціатив, що з'являються, та кількість

бізнес-підприємств, що уціліли і процвітають. У Ізраїлі йдеться про відносно

молоде явище, і спроб визначити результативність цих програм було

небагато. На тему технологічних інкубаторів вже написано ряд робіт авторів:

Х. Бен Шахара (1993), А. Годдберга і О. Лаві Стайнера (1996), В. Модена

(1997), Д. Шефера і А. Френкеля (2002), А. Лейбовіца (2005). В Україні

ґрунтовні дослідження проблем функціонування інноваційних технологічних

центрів розпочалося лише з початком ринкових перетворень та формування

законодавчої бази для здійснення підприємницької діяльності, діяльності

технопарків. Але ще недостатньо приділено уваги як раз вивченню цього

досвіду у тих країнах, які давно мають статус постіндустріальних країн.

Маємо досліджувати державні механізмі функціонування та моделей центрів

підтримки новітніх технологій через залучення високофахового потенціалу

країни, досвід створення кваліфікованих робочих місць в та можливості

використання досвіду цієї країни в українських реаліях.

В. Модена як експерт-консультант при Ізраїльському міністерстві

науки, культури і спорту та промисловості, торгівлі і праці, досліджував

програму технологічних інкубаторів (ТІ), як частину нового явища у сфері

хайтека в 90 рр. в Ізраїлі. Його дослідження містять наступні тези:

ТІ є ефективними інструментами фільтрації нових наукових ідей;

основна функція ТІ надання початкового фінансування проектам, що

знаходяться в первинній «зародковій» стадії (ризикові фонди не можуть в

цьому випадку замінити діяльність інкубаторів);

ТІ – засіб залучення капіталу для винахідника технології;

за допомогою ТІ започатковані проекти знаходять джерела фінансування

для продовження діяльності або організації збуту розробленого продукту;

ТІ дають великий вклад у розвиток інновацій в країні, а також у

виникнення високотехнологічних компаній;

ТІ – ефективний засіб розвитку промисловості та інструмент

стимулювання економічного зростання, особливо в периферійних

районах [2].

Програма технологічних інкубаторів (теплиць) була ініційована на

початку 1991 р. Міністерством промисловості і торгівлі в рамках Бюро

Головного Ученого. Головним завданням програми було полегшити

адаптацію (адсорбцію) масової імміграції у 1991-1993 рр. Було засновано 28

ТІ. В рамках програми розробляється близько 200 промислових науково-

дослідних проектів в рік. ТІ допомагають малим компаніям на початковій

стадії розвитку здолати труднощі і набути здібностей незалежного освоєння

ринку. Концепція програми ТІ відповідає закону «Про заохочення науково-

дослідної діяльності в промисловості», а основними його положеннями є

сприяння розвитку науковоємкої промисловості, поліпшення платіжного

балансу Ізраїлю та створення нових робочих місць. Основний показник

успішності проекту – його здатність протягом періоду розвитку в ТІ залучити

інвестиції, які дозволять продовжити розвиватися як самостійній компанії.

Період розвитку в інкубаторі збільшує шанси підприємця залучити

інвесторів, знайти стратегічного партнера і вийти з ТІ незалежним

бізнесменом [2].

Підприємець, що бажає увійти до програми ТІ, повинен пройти процес

фільтрації. На першому етапі розробник проекту звертається до керівника

інкубатора і заявляє загальні відомості про ідею (інколи в усній формі). На

другому етапі керівник ТІ може попросити підприємця подати «розроблену в

деталях» пропозицію. Пропозиція повинна складатися з таких компонентів,

як переконливий опис ідеї, технологічні і торговельні переваги, а також

відповідати критеріям проектів ТІ. На третьому етапі керівник ТІ і

відповідні посадові особи аналізують речення і приймають рішення, чи

можна представити даний проект в комісію з проектів. На четвертому етапі

досьє на проект подається в комісію з проектів, яка перевіряє пропозицію, в

основному, з економічної і технологічної точки зору. На п'ятому етапі за

результатами розгляду комісії проект може бути направлений в Комісію по

управлінню інкубаторами. Вона направляє досьє й інший матеріал, що

відноситься до проекту, в центр професійної перевірки для здобуття

професійного висновку експертів. Після цього матеріал повертається в

Комісію для здобуття остаточного рішення про прийняття в програму за

підписом голови Комісії. Рішення може містити: згода або відмова, розмір

бюджету, розмір бонусів, терміни виконання, попередні умови і так далі. На

шостому етапі протягом шести місяців з моменту ухвалення рішення

повинен відбутися запуск проекту, інакше після закінчення цього терміну

вирішення про прийняття проекту в програму стає недійсним [3].

Лише близько 5% проектів, що беруть участь в процесі фільтрації,

залишаються в програмі. Це свідчить про велику кількість проектів і про

складність і ретельність самого процесу перевірки технологічної і

економічної прийнятності їх ідей.

Уряд Ізраїлю, прагнучи до досягнення нових результатів в економіці,

використовують ТІ, що мають унікальний ресурс і здатні вносити свій вклад

до перетворення Ізраїлю не просто на успішну країну, але і в безперечні

світові лідери у сфері високих технологій. Цей досвід варто використати

Україні для створення умов економічно зростання та подолання

технологічного відставання.

Список використаних джерел

1. Ворона П. В. Мучник А. М. Особливості програми технологічних

інкубаторів Ізраїлю як державної підтримка бізнесових проектів та ініціатив

на сучасному етапі / Економіка та держава. 2009. № 5(77). С. 72–75.

2. Центр технологічних інкубаторів. Режим доступу:

http://incubators.org.il.

3. The new face of Israel's incubators. Israeli Venture Capital Journal. - Р. 2-

3.

ЛЕВЧУК Ірина,

к.пед.н., доцент кафедри освітнього менеджменту та соціальної роботи РДГУ

КОНСУЛЬТАЦІЇ З ГРОМАДСЬКІСТЮ

ЯК МЕХАНІЗМ ПРОТИДІЇ «ТІНЬОВОМУ» РИНКУ ПРАЦІ

До низки існуючих в Україні проблем, які сьогодні потребують

вирішення з боку держави, відносять питання щодо протидії тіньовому ринку

праці. Як відомо, невід’ємною складовою процесу протидії тіньовому ринку

праці є залучення громадськості та впровадження механізму консультування

з громадськістю, який дає органам виконавчої влади змогу більш об’єктивно

виявляти джерела тіньової зайнятості, визначати причини її походження та

охоплення нею населення конкретного регіону та України вцілому.

Разом з тим, питання, пов’язані з проведенням консультацій з

громадськістю, щодо тінізації ринку праці залишаються наразі недостатньо

дослідженими на науковому рівні та врегульованими правовими актами.

Зокрема, потребують більш ґрунтовного вивчення механізми проведення

консультацій з громадськістю щодо означеної проблеми, що передбачає

активне залучення до суспільного діалогу роботодавців, органи виконавчої

влади та громадськість. У цьому контексті актуальними постають питання

вивчення кращих відповідних практик, позитивного та негативного досвіду,

напрацьованих у розвинутих європейських державах, а також можливостей

впровадження прийнятних елементів на теренах України.

В Україні право громадян брати участь в управлінні державними

справами закріплено в ст. 38 Конституції України 2 та визначається у

Постанові Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 р. № 996 3.

Останнім правовим актом затверджено Порядок проведення органами

виконавчої влади консультацій з громадськістю з питань формування та

реалізації державної політики (консультації з громадськістю) та Типове

положення про громадську раду (консультативно-дорадчий орган, який

створюється при міністерствах, центральних органах виконавчої влади,

місцевих державних адміністраціях). Консультації з громадськістю в

обов’язковому порядку проводяться щодо проектів правових актів, які

стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян, проектів державних і

регіональних програм економічного, соціального та культурного розвитку,

звітів головних розпорядників коштів Державного бюджету України,

інформування про роботу органів виконавчої влади.

Відповідно до п. 5 вказаної вище постанови 3 органам місцевого

самоврядування рекомендовано при проведенні консультацій з

громадськістю керуватися Типовим положенням і Порядком, затвердженими

даною постановою. У п. 2 Порядку зазначається, що консультації з

громадськістю є механізмом забезпечення гласності, відкритості, прозорості

в діяльності органів влади, сприяння системному діалогу органів виконавчої

влади і громадськості, підвищення якості підготовки та прийняття рішень

щодо важливих питань державного і суспільного життя з урахуванням думки

громадськості.

Громадські консультації створюють передумови для участі громадян

усіх соціальних груп у розробленні важливих для суспільства проектів

рішень, особливо якщо вони стосуються зайнятості та тінізації ринку праці.

Як відомо, з 1 січня 2004 р. набув чинності Закон України “Про соціальні

послуги” 4, який започаткував процес удосконалення існуючої вітчизняної

системи надання соціальних послуг населенню в тому числі безробітним.

Консультації з громадськістю є невід’ємною складовою цього процесу та

механізмом реалізації принципів надання соціальних послуг, таких як

адресність та індивідуальний підхід, доступність і відкритість (ст. 3

вказаного закону).

В енциклопедичному словнику з державного управління термін

консультації з громадськістю – (англ. public consultations) тлумачиться, як

організований органами публічної влади двосторонній обмін інформацією з

громадськістю з метою вироблення соціально обґрунтованих державно-

управлінських рішень з питань суспільно-економічного розвитку,

задоволення соціальних потреб та інтересів широких верств населення і це

особливо стосується зайнятості населення та забезпечення прав і свобод

стосовно соціального та пенсійного захисту, що апріорі неможливе в тіньовій

зайнятості. Консультації з громадськістю можуть проводитися у формі

референдумів, дебатів, конференцій, семінарів, форумів, громадських

слухань, круглих столів, зборів, нарад, теле та радіодебатів, дискусій,

діалогів, інтерв’ю, Інтернет-конференцій, телефонних “гарячих ліній”, а

також шляхом проведення соціологічних досліджень (анкетування, контент

аналіз матеріалів ЗМІ, фокус-групи), запровадження спеціальних рубрик у

друкованих та електронних ЗМІ, опрацювання звернень громадян та ін. 1,

с. 337.

У межах даної статті під поняттям “консультації з громадськістю в

системі зайнятості” пропонується розуміти форми взаємодії з

громадськістю (мешканці територіальних громад, підприємці, зацікавлені

сторони, громадські організації та ін.), застосовувані органами державної

виконавчої влади та органами місцевого самоврядування з метою щодо

протидії тіньовому ринку праці та узаконенні трудових відносин між

роботодавцем та працівником згідно чинного трудового законодавства.

Іншими словами, консультації з громадськістю щодо протидії

тіньовому ринку праці – це процес, що включає в себе різні види діяльності,

пов’язаних з обміном інформації між громадянами, органами державної

влади і місцевого самоврядування, роботодавцями стосовно легалізації

зайнятості населення, активним залученням мешканців територіальних

громад, зацікавлених сторін до вирішення актуальних питань прозорого

ринку праці. з їх надання. Західні вчені вважають, що консультації необхідно

проводити на різних рівнях державного управління з різними масштабами

охоплення їх учасників, а процес передачі інформації має бути

багатоканальним (між державою, провайдерами послуг і громадськістю) 5,

с. 193.

Як відомо, Великобританія є однією з найбільш економічно розвинутих

та соціально-зорієнтованих держав не тільки в Європі, але й в світі.

Починаючи з 80-х років минулого століття, уряд цієї країни здійснив

докорінні перетворення в багатьох сферах суспільного життя, включаючи

сферу соціального захисту населення та зайнятості. Нині британська система

надання соціальних послуг безробітним ставиться багатьма експертами

впливових міжнародних організації у приклад урядам країн світу, які

проводять соціальні реформи.

Важливою складовою цієї системи є консультації з громадськістю, у

проведенні яких у Великобританії напрацьовано значний досвід, вивчення

якого, на нашу думку, заслуговує на увагу та може бути корисним для

України. Британські органи виконавчої влади та органи місцевого

самоврядування використовують різні методи проведення консультацій, до

основних з яких можна віднести такі:

система зворотного зв’язку (коментарі, скарги, пропозиції);

видання друкованих матеріалів (інформаційні бюлетені, листи,

буклети, оголошення);

ведення документації з питань консультацій;

зустрічі з представниками місцевих органів влади, громадські

слухання;

громадські ради (Citizens’ Panel) – громадський орган, засідання

якого вважається правомочним, якщо його кворум складає 15 тис. осіб, що

проживають на певній території;

фокус-групи (неформальна дискусія з 8-12 учасників (фахівці,

зацікавлені сторони), яка проводиться під керівництвом модератора

відповідно до визначених питань);

проведення соціологічних опитувань, анкетування;

форуми, конференції, засідання, відкриті дискусії та ін.

Консультації з громадськістю дають органам державної влади,

місцевого самоврядування, мешканцям територіальної громади, зацікавленим

сторонам змогу отримати такі основні переваги та позитивні наслідки :

1. Покращувати систему зайнятості населення, зокрема шляхом

прийняття більш виважених, дієвих та ефективних управлінських рішень

щодо ринку праці. Внаслідок активної участі громадян у консультаціях,

висловлені ними побажання, пропозиції тощо враховуються у процесі

прийняття управлінських рішень.

2. Удосконалювати підходи щодо усунення тінізації зайнятості

населення та збільшення ринку праці. Консультації дають органам

виконавчої влади та місцевого самоврядування змогу отримувати об’єктивну

інформацію про потреби на ринку праці, що, в свою чергу, уможливлює

адекватно реагувати на них, впливати на роботодавців, а також визначати

пріоритетні напрями розвитку зайнятості населення .

3. Підвищувати рівень довіри громадян до держави. Участь громадян

у консультаціях підвищує їх обізнаність стосовно діяльності місцевих органів

влади щодо ринку праці, що дуже часто призводить і до підвищення рівня їх

довіри до держави. Консультації створюють для громадян можливості “бути

почутими” владою, впливати на розроблення та ухвалення рішень, які

стосуються їх зайнятості. В свою чергу, це дає їм змогу реалізовувати на

практиці право на управління державними справами, спонукає їх до

проникнення відповідальністю і відчути свою причетність до вирішення

важливих суспільних питань.

Запорукою успіху консультацій з громадськістю є гнучкість,

правильний вибір відповідного рівня для її проведення, переліку питань, що

мають бути чітко визначеними, важливими за значимістю та мати

безпосереднє відношення до зайнятості населення. В ході проведення

консультацій встановлюються тісні взаємозв’язки між представниками

державних, приватних суспільних секторів та громадськістю, що створює

підґрунтя для спільної співпраці в межах іншої форми міжсекторальної

взаємодії – стратегічного партнерства в протидії тіньовому ринку праці.

Список використаних джерел

1. Енциклопедичний словник з державного управління / уклад. :

Ю. П. Сурмін, В. Д. Бакуменко, А. М. Михненко та ін. ; за ред.

Ю. В. Ковбасюка, В. П. Трощинського, Ю. П. Сурміна. – К. : НАДУ, 2010. –

820 с.

2. Конституція України : [прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради

України 28 черв. 1996 р. із змінами, внесен. Законом України від 1 лют.

2011 р.] / Офіц. вісн. України. – 2010. – 1 жовт. (№ 72/1, спец. випуск). –

С. 15. – Ст. 2598.

3. Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації

державної політики : Постанова Кабінету Міністрів України від 3 листоп.

2010 р. № 996 / Офіц. вісник України. 2010. – 12 листоп. (№ 84). – С. 36. –

Ст. 2945.

4. Про соціальні послуги : Закон України від 19 черв. 2003 р. № 966-IV

(із змінами, внесеними згідно із 4 Законами у 2004-2011 рр.) / Офіц. вісник

України. – 2003. – 1 серп. (№ 29). – С. 52. – Ст. 1435.

5. Bovaird T. Public Management and Governance / Tony Bovaird, Elke

Loffler (eds). – UK : London, Routledge, Taylor & Francis Group, 2003. – 255 p.

ДУБИЧ Клавдія,д.н. з державного управління, завідувачка кафедри публічного управління та адмініструванняІПК ДСЗУ

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ТІНІЗАЦІЇ РИНКУ ПРАЦІ В УКРАЇНІ

Сучасний соціально-екномічний розвиток України відбувається в

складних умовах економічної кризи та високого рівня безробіття українців,

що спонукає їх до пошуку нелегальної роботи в "тіні". Переміщення

частини зайнятого населення з офіційного до тіньового сектора економіки є

одним із негативних явищ на сучасному ринку праці в Україні. Така

"тіньова" зайнятість спрямована проти людини, оскільки позбавляє її

гарантованого права на соціальних захист, пенсійне та медичне забезпечення,

має негативний вплив на економіку держави.

Упродовж останнього десятиріччя тінізація економічних відносин має

стійку тенденцію до зростання та є фактором, який найбільше стримує

розвиток підприємництва в Україні. Високий ступінь тінізації економіки в

поєднанні з політичною та економічною нестабільністю, високим рівнем

корумпованості влади та хабарництвом призводить до небажання багатьох

українських підприємців вкладати гроші в економіку своєї країни та

виведення фінансового капіталу за її межі що не сприяє створенню робочих

місць на ринку праці.

Тінізація ринку праці та зайнятості населення є серйозним викликом

для розвитку суспільства, як в окремо взятій країні світу, так і в глобальних

масштабах. Дані Міжнародної організації праці (МОП) свідчать, що в

країнах, які розвиваються, і де доходи населення є низькими або середніми,

понад 50% робочої сили охоплено неформальними трудовими відносинами.

Саме ці країни мають найбільшу питому вагу на світовому тіньовому ринку

праці. За оцінками Організації економічного співробітництва та розвитку

(ОЕСР), у світовій економіці нараховується 1,2 млрд офіційних робочих

місць, тоді як 1,8 млрд. осіб зайняті в неформальному секторі 5, с. 87;6,

с. 163.

На Всесвітньому економічному форумі (World Economic Forum)

визнано, що в найближчій перспективі ключовим глобальним ризиком для

країн розвинених і тих, що розвиваються є значні масштаби «тіньової»

економіки, в якій паразитує система тіньових економічних відносин.

Зазначено, що цей феномен негативно впливає на можливості стягнення

податків, як джерела життєздатності держави, що визначає стабільність

функціонування її інститутів, економічне зростання та соціальний розвиток

будь-якої країни. Критичним рівнем “тіньової” економіки вважається рубіж

30 % від ВВП, перевищення якого свідчить про наближення національної

економіки до кризового стану. В Україні тінізація економічних відносин,

традиційні «рудименти» яких історично успадковані певною мірою від

радянської моделі економічного розвитку, є сьогодні серйозним внутрішнім

викликом вітчизняній економічній безпеці. За оцінками Міністерства

економічного розвитку і торгівлі України рівень тіньової економіки

становить приблизно 40% від офіційного ВВП, що вдвічі перевищує середній

показник у країнах Євросоюзу (ЄС), який становить 18,0% 5, с. 269.

Тіньова зайнятість це нелегальний формат трудових відносин, який

ініціюється роботодавцем або працівником з метою несплати податків,

ухиляння від виконання положень законодавства, зокрема шляхом виплати

зарплати працівникам готівкою (в «конвертах»). 1, с. 447; 2, с.659-660.

Тіньова занятість, як правило, асимілюється з низькими рівнями зарплати і

якістю робочих місць працівників. Там де прогресує тіньова зайнятість,

завжди присутня корупція, яка є так званою «кришою» цього процесу.

Корупція «порочне коло» ринку праці та зайнятості населення,

найбільш серйозним проявом якої є політична корупція нелегітимне

використання суб’єктами державної влади (політиками, державними

чиновниками) наявних можливостей і повноважень з метою отримання

особистої чи групової вигоди (матеріальної, соціальної та ін.). Політична

корупція зумовлена конфліктом інтересів протиріччя між особистою

зацікавленістю чиновників на державній службі та реалізацією законних

інтересів громадян на ринку праці. Політична корупція на ринку праці

проявляється через зловживання політичною владою з метою отримання благ

у приватних цілях. В умовах політичної корупції відбувається

підпорядкування державної влади приватним, корпоративним інтересам, у

тому числі інтересам корумпованих кланів і злочинних угруповань.

Внаслідок цього зміщується вектор державної політики від розв’язання

питань загальнодержавної важливості детінізації ринку праці та зайнятості

населення, до реалізації приватних, кланових, корпоративних інтересів, що

призводить до зниження ефективності державної політики детінізації ринку

праці та зайнятості. Де-факто, в Україні відсутні реальні механізми

відповідальності політиків за невиконання задекларованих ними

передвиборчих програм, та державних чиновників за невиконання або

неналежне виконання затверджених державних стратегій, програмних

документів тощо, що призводить до формалізму, бюрократизму та імітації

виконання відповідних державних програм тощо.

Прояви політичної корупції в поєднанні з бюрократизмом,

хабарництвом є «раковою пухлиною» ринку праці та зайнятості, наслідками

чого є викривлення умов його функціонування, поширення на ньому

«тіньових» економічних відносин, культивування “тіньових” схем і

спотворення культури трудових відносин.

Негативно впливає на вітчизняний ринок праці та зайнятість населення

і збройний конфлікт на Сході України. Так, протягом 2014-2018 рр. виникла

гостра проблема зайнятості населення – кількість робочих місць зменшилася

на 3 млн. Затягування антитерористичної операції в Донбасі на фоні

економічної блокади і кризи призведе до подальшої деградації, тінізації

економічних, соціально-трудових відносин і поширення практики

неформальної зайнятості, особливо на непідконтрольних Україні територіях.

На даний час, політичне макросередовище України є несприятливим, а

вплив політиків та владних структур на процеси детінізації вітчизняного

ринку праці та зайнятості населення в Україні є негативним. Основними

чинниками цього є: несистемність, непослідовність і неефективність

державної політики, недоліки в механізмах державного управління в цій

сфері; високі рівні корупції; низькі рівні довіри громадян до органів

державної влади та її політичних інститутів.

Неформальні трудові відносини переважають у секторі самостійної

зайнятості, де частка населення, яке працювало на неформальних робочих

місцях, становила 74,3%, а серед працюючих за наймом 15,1%. Неформальна

зайнятість найбільш розповсюджена серед уразливих категорій працівників

(молоді у віці 15-24 роки, осіб пенсійного віку). Дві третини (66,2%) серед

неформально зайнятого населення складали особи, які мали професійно-

технічну та повну загальну середню освіту, а серед офіційно зайнятого

населення переважали особи з вищою освітою (61,2%). Неформально

зайнятими є переважно особи з невисоким рівнем освіти та ті, хто займається

фізичною або некваліфікованою працею. Основними видами діяльності

неформально зайнятого населення є сільське, лісове та рибне господарства

(40,8%), оптова та роздрібна торгівля (20,9%), будівництво (15,5%). Середній

показник неформальної зайнятості населення в розрізі регіонів України

складає 24,3 %, а в 11 регіонах країни частки неформально зайнятих осіб не

перевищують цей показник. Найбільше значення показника неформально

зайнятих осіб – у Івано-Франківській області (53,2%), а найменше – в

Київській області (10,3%)4.

Утім дані Держстатслужби України 4 щодо неформально зайнятих,

які наведено вище, не дають змогу зробити однозначних висновків, які

реально та об’єктивно оцінюють стан тінізації ринку праці та зайнятості в

Україні. Ці дані можна поставити під сумнів. Так, результати досліджень

західних економістів 7, c. 729-755 свідчать, що «тіньова» зайнятість в

Україні є вдвічі більшою, оскільки на неформальний сектор економіки

припадає, на їхню думку, понад половини валового національного продукту,

а така зайнятість є джерелом доходів для 40-54% домогосподарств країни.

З огляду на зміну сучасних тенденцій на розвиток ринку праці урядом

України передбачається реформувати політику доходів у напрямі

стимулювання зростання легальносплачуваної заробітної плати, яка є

обов’язковою передумовою фінансової спроможності системи

загальнообов’язкового соціального страхування та сприятиме зменшенню

тінізації доходів населення.

Неефективна структура зайнятості віддзеркалює модель економічного

розвитку, яка базується на дешевій робочій силі. Низькі стандарти оплати

праці і відсутність безпосереднього зв’язку між заробітками та ефективністю

праці, негативно впливають на економічну активність населення та

призводять до зниження трудової активності та міграції. Мінімально

прийнятний рівень життя значній частині працюючого населення забезпечує

додаткова неформальна зайнятість, яка, досить часто, не має нічого спільного

з професією і кваліфікацією. Через відсутність реальних можливостей знайти

гіднооплачувану роботу, значна частина населення працює за кордоном як

легально, так і нелегально. За експертними оцінками, в середньому за рік за

кордоном працює 2,5–3 млн наших співвітчизників. Це може призвести до

втрати трудового потенціалу суспільства та деградації робочої сили.

Тіньовий сектор економіки руйнує морально-етичні принципи позитивної

діяльності людини. Сьогодні, обсяг тіньового ринку праці визначається

обсягом коштів, які в ньому обертаються, а обсяг страждань та принижень

гідності тих працівників, які створюють ці кошти, залишається поза увагою.

Необгрунтована соціальна політика, разом з непродуманою

податковою політикою, привели майже до повного знищення виробництва в

Україні. Приховане безробіття перейшло у тіньову зайнятість, бо цілком

зрозуміло, що в разі, коли людина роками не отримує заробітної плати і, при

цьому, не вмирає з голоду, то вона має якесь інше джерело надходжень –

вона працює в тіньовому секторі3.

Під час проведення наукового дослідження нами з’ясовано що тінізація

ринку праці та зайнятості населення має низку негативних наслідків для

соціально-екномічного розвитку держави, найбільш серйозними з яких є:

значні втрати податкових надходжень і соціальних відрахувань до

державного та місцевих бюджетів;

хронічні дефіцити в секторі державних фінансів;

«відтік» капіталу з держави через сектор тіньового ринку праці;

порушення прав людини – незахищеність соціально-трудових

відносин неофіційно працевлаштованих працівників;

зростання бідності в середовищі як працюючоного так і безробітного

населення із-за низької оплати праці;

низькі рівні якості та стандартів життя громадян України;

зниження рівня довіри громадян України до державної влади через

корупцію та непродуктивність реформ.

Список використаних джерел

1. Економічний енциклопедичний словник : у 2 т. Т. 2 / За ред.

С.В. Мочерного. – Львів: Світ, 2006. – 568 с.

2. Енциклопедія державного управління : у 8 т. / Т. 1 : Теорія

державного управління / наук.-ред. колегія : В.М. Князєв (співголова),

І.В. Розпутенко (співголова) та ін. – К. : НАДУ, 2011. – 748 с.

3. Краус Н.М. Детермінанти тіньової економіки в інноваційних

умовах господарювання: моногр. / Н.М. Краус. – Полтава: Дивосвіт, 2014. –

148 с.

4. Ринок праці в 2016 році: [Електронний ресурс] // Державна служба

статистики України: веб-сайт. – Режим доступу:

http://www.ukrstat.gov.ua/druk/publicat/kat_u/publ11_u.htm. – Назва з екрана.

5. Informal Employment in Emerging and Transition Economies:

Research in Labor Economics (Vol. 34) / H. Lehmann, K. Tatsiramos Eds.. UK:

Emerald Group Publishing Limited, 2012. 289 p.

6. O’Higgins N. Rising to the youth employment challenge: New evidence

on key policy issues / Niall O’Higgins. Geneva: ILO, 2017. 234.

7. Оr Exclusion? / C. Williams, J. Round, P. Rodgers // The American

Journal of Economics and Sociology. – 2011. – Vol. 70 (3). – P.729-755.

ДАНИЛЮК Катерина,к. н. з державного управління, доцент кафедри освітнього менеджменту та соціальної роботи РДГУ, докторант кафедри публічного управління та адміністрування ІПК ДСЗУ

ПАРТНЕРСТВО ДЕРЖАВНОГО ТА НЕДЕРЖВАНОГО СУСПІЛЬНИХ

СЕКТОРІВ ЯК ЕФЕКТИВНИЙ МЕХАНІЗМ БОРОТЬБИ З ТІНЬОВИМ

РИНКОМ ПРАЦІ

Сучасні реалії суспільного розвитку характеризуються частими

економічними кризами, безробіттям працездатного населення України,

тінізацією ринку праці та трудовою міграцією. Намагання політиків

виконати взяті на себе в ході передвиборчих перегонів зобов’язання щодо

зайнятості населення, збільшенням робочих місць, підвищення соціальних

стандартів і гарантій змушує їх шукати та впроваджувати нові, більш

ефективні механізми державного управління соціальною сферою.

Створення робочих місць, мінімізації тіньової зайнятості та надання

соціальних послуг безробітним, що перебувають у складних життєвих

обставинах є важливим напрямом діяльності і складовою соціальної сфери.

Як свідчать світова практика та результати досліджень західних науковців 4,

с. 4, таким механізмом є тісне і конструктивне партнерство державного та

недержавного суспільних секторів з питань зайнятості та суспільного

контролю за рівнем тінізації ринку праці.

Упродовж останніх десяти років питання партнерства між різними

суспільними секторами, такими як державний (центральні та місцеві органи

державної влади), приватний (підприємницький) та громадський (або так

званий «третій»), у різних сферах суспільного життя активно обговорюються

та висвітлюються вченими, дослідниками в багатьох наукових виданнях і

працях. Разом з тим питання діалогу, партнерства державного та

недержавного суспільних секторів в соціальній сфері, зокрема зайнятості

населення та забезпеченні соціальними послугами залишаються наразі

недостатньо дослідженими на науковому рівні та врегульованими правовими

актами в Україні. Більш ґрунтовного вивчення потребують зараз державно-

управлінські механізми міжсекторального суспільного партнерства у форматі

«держава – громадськість» щодо ринку праці, його тінізації та зайнятості і

підвищення соціальних стандартів якості життя населення.

Важливим показником спроможності держави виконувати соціальну

функцію є забезпечення функціонування ринку праці, запобігання його

тінізації та створення нових робочих місць. Як відомо, соціальна сфера є

своєрідною, найбільш «чутливою» сферою суспільного життя, оскільки хиби

у виконанні державою соціальних функцій, стандартів та обов’язків щодо

зайнятості населення призводять до соціальної напруженості, мають

широкомасштабний і довготривалий негативний резонанс. Зарубіжна

практика свідчить, що для вирішення соціальних проблем у багатьох країнах

Європи використовується партнерство організацій державного та

недержавного секторів. Цей механізм передбачає реальне та активне

залучення до суспільного діалогу представників органів державної влади,

органів місцевого самоврядування, недержавних суб’єктів, що функціонують

в соціальній сфері: створюють робочі місця, надають соціальні послуги

безробітним тощо.

Важливого значення в розвитку державно-громадського партнерства у

сфері зайнятості населення як фактору боротьби з нелегальним ринком праці

набуває партнерство держави з недержавним сектором (громадськими

організаціями(ГО) та суспільством. Це можна пояснити цілою низкою

причин, перевагами, найбільш важливими з яких є те, що вони 3, с. 222; 4,

с. 9:

краще обізнані з потребами і проблемами ринку праці в регіоні та

тіньовими схемами які використовуються бізнесом для нелегального

збагачення; знають шляхи їх припинення і вирішення, оскільки ГО

створюються і функціонують за ініціативою «знизу», перебуваючи у тісному

та постійному контакті з безробітними та суспільством;

швидше реагують на потреби безробітних, що отримують

соціальні послуги і більш гнучкіше їх надають; сфера надання соціальних

послуг є досить складною та проблемною, але ГО, застосовуючи гнучку

тактику, справляються з цими труднощами значно швидше, порівняно з

державними установами(центрами зайнятості), реагують на задоволення

потреб отримувачів соціальних послуг в питаннях зайнятості, що

проявляється у формі раціонального і ефективного поєднання наявних та

наданих ресурсів для вирішення соціальних проблем безробітних,

застосування індивідуального підходу до пошуку роботи, також успішно

функціонують в умовах, які постійно змінюються, знаходять і приймають

рішення, які є найбільш адекватні в конкретній ситуації;

незабюрократизовані в роботі, незаангажовані номенклатурою,

інструкціями та спроможні виносити на розгляд органів державної влади і

органів місцевого самоврядування важливі питання, пов’язані з створенням

чи пошуком робочих місць, наданням соціальних послуг безробітним;

здатні контролювати законність використання трудового

потенціалу за допомогою офіційних та неофіційних джерел та інформувати

відповідні інстанції про тіньову зайнятість населення;

можуть привносити додаткові ресурси, генерувати альтернативні

джерела щодо створення робочих місць та їх фінансування, поєднувати

державне фінансування з благодійними фондами та здійснювати моніторинг і

контроль за функціонуванням ринку праці на регіональному рівні та за

використаними коштами на створення робочих місць;

мають значний потенціал для інновацій в сфері розвитку

регіонального ринку праці.

Приймаючи до уваги викладене вище, стає очевидним, що державні

органи влади мають розглядати громадські організації, як рівноправного,

стратегічного партнера в формуванні та реалізації державної політики

зайнятості, особливо в запобіганні створення тіньового ринку праці.

З’ясовано, що громадські організації є уособленням альтернативних,

інноваційних підходів до формування ринку зайнятості та створення нових

робочих місць, надання соціальних послуг безробітним, громадянського

суспільство, політики соціальної справедливості та солідарності,

взаємодопомоги та інших соціальних і демократичних ідей.

Список використаних джерел

1. Бюджетний кодекс України : [Кодекс, Закон України від 8 лип.

2010 р. № 2456-VI (із змінами, внесеними згідно із 27 Законами України в

2010-2018 рр.)] // Офіц. вісн. України. – 2010. – 3 серп. (№ 59). – С. 9. – Ст.

2047.

2. Про соціальні послуги : Закон України від 19 черв. 2003 р. № 966-IV

(із змінами, внесен. згідно із 8 Законами в 2004-2012 рр.) // Офіц. вісн.

України. – 2003. – 1 серп. (№ 29). – С. 52. – Ст. 1435.

3. Тофтісова-Матерон Р. Соціальні послуги : як побудувати українську

модель на європейських підходах / Р. Тофтісова-Матерон, М. Дімітрова,

К. Ньюмен. К. : Проект ТАСІС «Посилення рег. соц. послуг в Україні»,

2006. 225 с.

4. Bullain N. A Handbook on Non-State Social Service Delivery Models. A

guide for policy makers and practitioners in the CIS region / Nilda Bullain, Luben

Panov. the UNDP Regional Bureau for Europe and the CIS, 2012. 123 р.

ВОСКОБОЙНИК Василь,

Президент Всеукраїнської Асоціації

компаній міжнародного працевлаштування

ТІНЬОВА ЕКОНОМІКА – ЯК ФАКТОР СТАБІЛЬНОСТІ

УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Загальновідома теза, що держава по-справжньому зацікавлена в

зростанні доходів громадян, якщо сплачені з них податки відіграють

провідну роль у формуванні бюджету країни. В Україні податки з трудових

доходів ніколи не мали значення бюджетоутворюючих і це є головною

перешкодою для викорінення «сірих» та «чорних» зарплат. Наприклад, у

2013 р, за результатами опитування Міжнародного кадрового порталу hh.ua,

75% українців отримували "сірі" зарплати, при цьому більш ніж у половини

опитаних працівників просто не було права вибору, так що через брак

альтернативи вони були змушені погодитися на таку форму оплати праці.

Найбільш "тіньовими" були визнані сфери будівництва, готельного та

ресторанного бізнесу, в середньому лише один з десяти співробітників яких

отримував повністю офіційну зарплату. Велика частина українців все ж

отримує зарплату за змішаною системою, маючи мінімальний офіційний

оклад та більш істотний бонус "в конверті".

За даними Мінекономрозвитку, частка тіньової економіки в Україні в

2017 році склала 31% від офіційного ВВП, а в розвинених країнах Європи, за

даними МВФ, вона не перевищує 17%. Фактично дві третини українських

компаній виплачують зарплати в конвертах. Вони змушені використовувати

тіньові схеми в силу нездатності конкурувати з сильними гравцями ринку і з

західними компаніями в разі, якщо повністю перейдуть на роботу" по-

білому". Але навіть з урахуванням неофіційної частини, що виплачується в

конверті, українські зарплати в рази відстають від європейських. Маємо

перший висновок - детінізація навряд чи в короткостроковій перспективі

допоможе наблизити рівень ВВП на душу населення в Україні до середнього

значення по Європі, від якого український показник відстає в 10 разів.

За радянських часів провідну роль у формуванні бюджету грали дві

статті надходжень – податок з обороту і платежі державних підприємств з

прибутку (разом 75-80% загальної суми доходів бюджету). Частка державних

податків з населення становила всього 8-10%, в тому числі прибутковий

податок – близько 7%. Наслідки такої фіскальної політики добре відомі -

роздуті валові показники виробництва і мізерні зарплати. Таким чином,

Україна прийшла до незалежності з патерналістськи налаштованими

можновладцями і з населенням, що не звикло відчувати свою фінансову

відповідальність за виконання державних (зокрема соціальних) зобов'язань.

Перехід до ринкових принципів економічної діяльності, роздержавлення і

приватизація підприємств все ж істотно змінили структуру доходів бюджету.

У першій декаді 2000-х років податок з доходів фізичних осіб забезпечував

18-22% загальної суми податкових надходжень, або 15-17% загального

обсягу доходів зведеного бюджету країни.

У переважній більшості європейських країн надходження від податку з

доходів громадян відіграють провідну роль у формуванні державних фінансів

країни. За даними Євростату, в Бельгії, Німеччині, Ірландії, Іспанії, Італії,

Нідерландах, Австрії, Фінляндії, Швеції, Великобританії, Ісландії податки з

доходів громадян забезпечують 34-43%, в Данії – 52% податкових

надходжень. Таким чином формується свідоме ставлення громадян до

необхідності перерозподілу доходів і співучасті в забезпеченні фінансування

суспільних витрат. Отже, другий висновок – для збільшення частки «білих

зарплат» потрібно, аби до половини бюджету країни формувалося за рахунок

податку з доходів громадян.

Населення України порівнює свій сьогоднішній добробут не з

радянським минулим, а з досягнутим рівнем життя в розвинених країнах,

тому так критично ставиться до існуючих стандартів оплати праці, тому така

низька мотивація до економічної активності. Всупереч давнім розмовам про

необхідність переходу на інноваційну модель розвитку, держава і

роботодавці продовжують дотримуватися моделі дешевої робочої сили,

наслідком чого є консервація застарілої матеріально-технічної бази

виробництва і архаїчної структури економіки, а отже, один з найнижчих в

Європі рівнів продуктивності праці. Крім того, за останні роки істотно

збільшилася трудова міграція українців за кордон і тепер роботодавцю буде

замало вкласти гроші у нові засоби виробництва та підняти зарплату.

Українці, які попрацювали на легальній роботі в Європі, вже потребують

саме такого підходу від роботодавців вдома.

Ще один важливий фактор – розмір зарплати. У 2019 році середня

заробітна плата фахівців технічних і робітничих професій у Німеччині

становить 43 тисячі євро – близько 3,6 тисячі євро на місяць. У найвигіднішій

фінансової ситуації знаходяться фахівці середньої ланки. Вони отримують в

середньому 58 тисяч євро на рік до сплати податків. Це результат праці, який

вони інвестували у своє профнавчання, а також нагорода за те, що вони взяли

на себе підвищену відповідальність – у такого робітника в підпорядкуванні

знаходяться інші фахівці. Із усіх робочих найвища зарплата у електротехніка.

Також у списку найбільш високооплачуваних робочих професій – фахівець

із електроніки, токар, механік-інструментальник, технолог-монтажник,

машиніст, слюсар-механік, муляр. Машиніст у Німеччині в середньому

отримує 43600 євро на рік. До робітників із низьким рівнем зарплат можна

віднести садівника – 32 тисячі євро. У Німеччині на величину зарплати

завжди впливає розмір компанії. У той час як концерни платять робітникам в

середньому 51100 євро на рік, фірми з чисельністю співробітників до 500

осіб – на 20% менше. Другий фактор – географія. У Баден-Вюртемберзі та

Гессені зарплати фахівців із профосвіти перевищують 46 тисяч євро на рік.

Зовсім інша справа на сході країни, де середня зарплата робітників ледь

перевищує 31 тисяч євро. Ще більш помітна різниця по містах: у Бремені

такий фахівець у середньому отримує близько 54500 євро, а в Лейпцигу –

всього 32600 євро.

Існує кілька шарів формування тіньового сектора економіки. Великий

шар – це коли під високим фіскальним тиском частина підприємців йдуть в

тінь, а фіскальне навантаження розподіляється на тих, що залишилися в

легальному обороті, тобто пропорційно збільшується, що призводить до

чергового вимивання тих, хто вирішує піти. І так до тих пір, поки в

легальному секторі не залишаться лише великі фінансові угрупування і

держпідприємства. Малий шар – це формування неконкурентних умов

підприємницького середовища, коли великі фінансові угрупування за

рахунок політичного лобізму досягають переваг на вузькому споживчому

ринку і видавлюють з нього малий і середній бізнес. У фіналі – велика

частина ринкового середовища поділена між монополіями, олігополіями і

компаніями з одноосібним домінуванням. В Україні така монопольна

надбудова становить вже 58% економіки, за даними Антимонопольного

комітету.

За світовою класифікацією, оптимальний рівень тіні – до 15% ВВП (як

у Німеччині). У такому випадку держава виграє двічі: з одного боку, велика

частина податків перерозподіляється по широкій базі ВВП, а з іншого - в

економіці є якийсь буфер, який виконує роль соціального стабілізатора в разі

глобальної кризи або нової міграційної хвилі. Спроби скоротити рівень тіні

нижче 15%, здійснені у Франції, призвели до того, що в суспільстві лише

посилилося соціальне напруження, особливо в умовах масового припливу

трудових мігрантів.

Таким чином, якби зараз в Україні хтось надумав чисто механічно

скоротити тіньову економіку, це призвело б лише до суттєвого зростання

соціальної напруги, коли кілька мільйонів чоловік зіткнулися б або з втратою

роботи, або з відчутним скороченням рівня заробітної плати. Отже, як би це

не звучало парадоксально, тіньові зарплати є одним із факторів стабільності

української економіки сьогодні. І для того, аби детінізувати економіку,

потрібно підвищення її конкурентоспроможності у порівнянні з сусідами а

також «мода» серед роботодавців на «білі зарплати», зміна етики

українського роботодавця, його еволюція в бік формули – зробив добре

життя собі, зроблю добре життя оточуючому суспільству. І ніякими

адміністративними діями не «білі зарплати» ввести не можливо. Потрібно

розвивати економіку країни – це єдиний спосіб вирішення багатьох проблем,

в тому числі з детінізацією економіки.

ЛАНЧЕНКО Євгеній,к.е.н., доцент, доцент кафедриекономіки праці та соціального розвиткуНаціонального університету біоресурсів і природокористування України

ІНСТИТУЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РАЦІОНАЛЬНОЇ ЗАЙНЯТОСТІ

НАСЕЛЕННЯ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ

Інституціоналізація передбачає формування механізмів (інституцій),

забезпечення організованості суб’єктів впливу на відповідні соціально-

економічні процеси, їх упорядкованість тощо. Інститут же означає сукупність

норм права й моралі в певній сфері життєдіяльності, зокрема утворення, які

структурують економічну взаємодію агентів ринку праці тощо.

Функціонування інституцій і інститутів формують інституціональне

середовище, яке потрібно сформувати у сфері регулювання соціально-

трудових відносин зайнятості в аграрному секторі економіки, що є

об’єктивно необхідним і історично зумовленим процесом.

Раціональна зайнятість населення направлена на забезпечення

продовольчої безпеки країни, тобто рекомендованих норм споживання

агропродовольчої продукції її населенням, збереження й збільшення

кількості робочих місць у сільському господарстві й на селі, збільшення

трудових доходів і купівельної спроможності громадян. У свою чергу, це

забезпечить відповідні податкові надходження в місцеві бюджети громад і

фінансування соціальних програм розвитку сільських територій.

Для з’ясування чисельності населення, яке не забезпечене роботою

і/або власною справою та відповідним соціальним і пенсійним страхуванням,

ми визначили такі 3 категорії сільського населення: 1) безробітне населення

за методологією МОП; 2) незастраховані самозайняті (без “відкритої”

трудової книжки, соціального захисту, без фізичних осіб-підприємців);

3) безкоштовно працюючі члени сім’ї в підприємствах.

Для поліпшення кон’юнктури ринку праці, формування соціального

капіталу на селі, за нашими розрахунками, потрібно забезпечити зайнятість і

соціальний захист сільського населення 1252,9 тис. осіб і міського –

1514,9 тис. осіб, що разом становить 2767,8 тис. осіб (тут і далі за даними на

кінець 2017 р.). Сільське населення, яке не має належного соціального

захисту та має бажання працювати або вести підприємницьку діяльність,

розрахунково налічується 1252,9 тис. осіб. Більше половини з них (53,7 %) –

селяни, які переважно зайняті в сільських домогосподарствах і ведуть

натуральне або малотоварне виробництво продукції, 555,1 тис. осіб (44,3 %)

– безробітне сільське населення за методологією МОП та 2 % – безкоштовно

працюючі члени сім’ї.

Ураховуючи сучасний критичний стан соціально-трудової сфери на

селі, головним завданням аграрної й соціальної політик має бути збільшення

робочих місць і поліпшення якості трудового життя в аграрній сфері,

сприяння розвитку підприємницьких агроформувань, розвиток соціальної

сфери на селі. Це можна досягти завдяки організаційно-інституціональному

забезпеченню державного й договірного регулювання соціально-трудових

відносин зайнятості в аграрному секторі економіки.

Зарубіжний досвід ЄС свідчить про напрямок підтримки розвитку

трудомістких видів агробізнесу у фермерських господарствах. Поетапність

збільшення раціональної зайнятості сільського населення у формальному

секторі аграрної економіки та інших галузях економіки полягає в їх

ранжуванні за нагальністю потреби в робочих місцях, формування

відповідного інвестиційного капіталу, акумулювання фінансових ресурсів

державного бюджету для підтримки розвитку сільського господарства,

зокрема його трудомістких підгалузей і державному секторі аграрної

економіки.

У короткостроковому періоді потрібно забезпечити роботою 151,8 тис.

селян працездатного віку, які зареєстровані в Державній службі зайнятості;

середньостроковому – 403,3 тис. (решта безробітних за методологією МОП)

та довгостроковому – 697,8 тис. селян (трудові мігранти, самозайняті) в

аграрному й інших секторах економіки. У регіональному розрізі черговість

створення робочих місць необхідно забезпечити залежно від показників

зареєстрованого безробіття сільського населення, що забезпечить економію

бюджетних коштів на виплату допомоги по безробіттю та субсидій.

Як альтернативний напрям, у коротко- і/або середньостроковому

періоді потрібно сприяти розвитку скотарства, свинарства й плодівництва

для забезпечення роботою 555,1 тис. селян працездатного віку та 697,8 тис. –

у харчовій, переробній і інших галузях економіки, господарські об’єкти яких

потрібно розміщувати в сільській місцевості, районних центрах, центрах

об’єднаних територіальних громад, тобто ближче до сільського населення,

яке потребує робочих місць.

Нами проведено прогнозовані розрахунки збільшення внутрішнього

виробництва сільськогосподарської продукції для забезпечення

раціонального продовольчого балансу країни, імпортозаміщення й/або

формування експортних поставок, залучення працівників у галузь і

збільшення їх купівельної спроможності. При розрахунках ми брали до уваги

все населення країни і довідникові нормативні дані щодо виходу відповідної

продукції, її трудомісткості виробництва, а також статистичні дані

виробництва агропродовольчої продукції в Україні за останні 30 років.

Виходячи з внутрішньої потреби збільшення виробництва

вищезазначеної дефіцитної сільськогосподарської продукції, її

трудомісткості, у сільське господарство можна залучити додатково 1132,7

тис. осіб працівників. Потрібно створити відповідні умови праці, її оплати та

забезпечити розвиток виробничої і соціальної інфраструктур сільських

територій. Крім того, якщо враховувати постійно зростаючий попит на

світовому ринку продовольства, то з розширенням напрямів і обсягів

експорту української сільськогосподарської продукції потреба в робочій силі

в аграрному секторі економіки буде тільки збільшуватися.

Ураховуючи розрахунки щодо збільшення працівників сільського

господарства, можна орієнтовно визначити пропорційне збільшення

кількості працівників інших галузей економіки. Таким чином, створюючи

умови розвитку виробництва трудомісткої продукції скотарства, свинарства,

плодівництва тощо, можна отримати синергетичний ефект. При збільшенні

кількості працівників сільського господарства, у першу чергу, збільшиться

кількість працівників харчової промисловості, а потім і інших видів

економічної діяльності. Разом збільшення кількості працівників може

становити 2643,7 тис. осіб (1132,7 тис. осіб + 1511 тис. осіб).

Потенційна можливість збільшення робочих місць у сільському

господарстві становить 1132,7 тис. од., що менше за кількість сільського

населення, яке не забезпечене роботою та соціальним страхуванням, –

1252,9 тис. осіб, тому на селі потрібно розвивати агропромислову інтеграцію,

харчову промисловість. У противному випадку матимемо продовження

деградації сільських поселень.

Ураховуючи вищезазначене та інфляційні процеси в Україні з кінця

2013 р., нами розраховано середню вартість створення одного робочого місця

в аграрному секторі економіки, яка становить 1042,1 тис. грн. Для

забезпечення додаткової раціональної зайнятості в сільськогосподарських

підприємствах 1132,7 тис. осіб потрібно 1180,4 млрд грн інвестиційних

ресурсів. Завдяки збільшенню раціональної зайнятості у формальному

секторі аграрної економіки держава щороку може додатково отримати

фінансових ресурсів 162,6 млрд грн (податки й збори, економія бюджетних

коштів).

Якщо лише 60 млрд грн державних коштів і 60 млрд грн приватних

інвестицій щорічно направляти на реалізацію активної політики зайнятості у

створення робочих місць у скотарстві, свинарстві й плодівництві, то в

перспективі за 10 років можна досягнути повної раціональної зайнятості

населення в аграрному й інших секторах економіки. І таким чином можна

забезпечити внутрішнє виробництво необхідного обсягу агропродукції і/або

збільшити експортні можливості галузі.

ШОСТАК Інна,к.е.н., провідний науковий співробітник проблемної науково-дослідної лабораторіїсоціальних досліджень ринку праці ІПК ДСЗУ

ДЕТИНІЗАЦІЯ ДОХОДІВ НАСЕЛЕННЯ – ПЕРЕДУМОВА РОЗВИТКУ

ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

Тіньова економіка за своєю природою явище багатогранне, що має

об’єктивний характер і впливає на всі аспекти економічної діяльності. Це

безумовно лише підкреслює необхідність дослідження і визначення рівня

тінізації національної економіки, оскільки неврахування чи недооцінка

обсягу тіньової економіки призводять до серйозних помилок у визначенні

макроекономічних показників, економічних і фінансових пропорцій, до

тактичних і стратегічних прорахунків при прийнятті управлінських рішень на

державному рівні, а відтак впливає на реалізацію економічної політики в

цілому.

Невід’ємним складником економіки є соціально-трудова сфера. Саме

людина є головним елементом продуктивних сил суспільства, від рівня її

мотивації та стимулювання до праці багато в чому залежить успіх

економічних і соціальних реформ.

Наявність тіньових доходів населення є одним з проявів тіньового

сегмента економіки, а обсяг тіньових доходів дає одну з оцінок масштабів

тіньової економіки. Тіньові «схеми» стосунків роботодавців та працівників

виходять за межі формальних правових норм, формують подвійні стандарти

та правовий нігілізм, руйнують систему трудової етики.

Вагомий внесок в дослідження теоретичних та практичних аспектів

тіньової економічної діяльності здійснили вітчизняні дослідники, зокрема Д.

Богиня, А. Гальчинський, Б. Губський, З. Варналій, В. Колот, С. Кравченко

[2], Е. Лібанова, В. Лисицький, І. Мазур [3], В. Мандибура, М. Павловський,

Б. Пасхавер, В. Попович, С. Огреба, Околік, Т. Тищук, . Харазішвілі [1] та ін.

З-поміж іноземних вчених варто видокремити фундаментальні праці В.

Ісправнікова, Т. Корягіної, Л. Косалса, Ю. Козлова, Ю. Латова, В. Радаєва,

О. Шохіна, Д. Блейдса, П. Гутманна, Г. Гросмана, К. Керола, В. Танзі, Б.

Румера, Л. Ронсека, Ф. Фельдбругга та ін.

Легалізація зайнятості та детінізація заробітних плат є передумовами

стабілізації Державного бюджету та досягнення цілей реформування системи

пенсійного страхування. Соціальна незахищеність та неможливість реалізації

соціальних гарантій нелегально працюючими або тими, хто частково отримує

тіньову заробітну плату, спричинює зростання рівня бідності в краї ні.

Маніпуляції з розміром офіційних доходів дають можливість нелегально та

легально працюючим з низькою офіційною заробітною платою

необґрунтовано отримувати від держави соціальну підтримку, що негативно

позначається на результативності вирішення завдань реформи системи

соціальної підтримки. Основним принципом реалізації заходів з детінізації

заробітних плат має стати непогіршеня умов ведення бізнесу та оплати праці

сумлінних платників податків. Серед основних напрямів детінізації оплати

праці, які нині широко дискутуються, виділимо наступні: зменшення

навантаження на оплату праці податками та страховими внесками; посилення

зв’язку між фактично сплаченими страховими внесками та розміром

пенсійного забезпечення; перерозподіл розмірів страхових внесків між

працюючим та роботодавцем; посилення відповідальності за ухилення від

сплати податків та страхових внесків; поліпшення адміністрування податків;

запровадження індикативних заробітних плат; поліпшення якості соціальних

послуг.

Наразі в Україні ведеться досить активна кампанія, що пов’язана з

виведенням заробітної плати із тіньового сектора економіки. Урядові органи

вживають різноманітні заходи щодо підвищення рівня офіційної заробітної

плати, виявлення необлікованих та прихованих доходів, а саме:

проводять роз’яснювальні бесіди серед керівників підприємств;

заслуховуються керівники, заробітна плата на підприємствах яких є

значно нижчою за законодавчо встановлений мінімум або середнє значення

по регіону;

проводяться планові, позапланові та фактичні перевірки з питань

виплати заробітної плати та оформлення трудових відносин;

використовуються непрямі методи визначення оподаткованого

доходу шляхом контролю витрат платників податків;

створена комісія зі сприяння легалізації доходів та ринку праці, яка

проводить перевірки платників податків, що використовують найману

працю, або не мають найманих працівників при значних обсягах реалізації.

Крім того, триває інформаційна кампанія щодо інформування

населення з приводу негативних наслідків отримання заробітної плати «в

конвертах» та щодо відповідальності, яку за собою тягне цей факт. Ці заходи

дають певні позитивні результати, але не дозволяють значно зменшити

рівень тінізації, оскільки основною причиною цього явища є високе

податкове навантаження на заробітну плату та нестабільна економічна

ситуація в країні.

Таким чином, поширення тіньової економіки негативно позначається

на дієвості механізмів та інструментів глобального управління, управління

національними економіками. Основними сучасними проблемами тінізації

економічних відносин у глобальному вимірі визнано тіньову зайнятість та

тінізацію фінансових потоків. Незважаючи на те, що проблема тінізації вже

вийшла за межі національних економік, поки що відсутній цілісний та

скоординований між країнами план дій щодо подолання тіньової економіки.

Чинні програмні документи або стосуються подолання її окремих проявів,

зокрема відмивання «брудних» грошей, боротьбі з економічною злочинністю

тощо, або спрямовані на протидію тіньовій економічній діяльності у

масштабах національних економік.

Основними напрямами детінізації ринку праці є: перерозподіл обсягів

страхових внесків між працівником та роботодавцем за умов збереження

існуючого рівня або зменшення розриву між фактичною вартістю трудових

ресурсів для роботодавця та фактичним обсягом отриманих коштів для

працівника; запровадження «періоду очікування» для осіб, які не сплачували

страхові внески до пенсійної системи, що виявляється у підвищенні віку

виходу на пенсію для осіб, які не сплачували внески до пенсійної системи

або сплачували їх не у повному обсязі; запровадження «періоду очікування»

має компенсувати відсутність санкцій за недотримання норм законодавства;

посилення зв’язку між фактично сплаченими страховими внесками та

розміром пенсійного забезпечення; посилення відповідальності за ухилення

від сплати податків і страхових внесків та поліпшення їх адміністрування,

зокрема, збільшення штрафних санкцій за ухилення від оформлення

трудових відносин між працівником і роботодавцем, запровадження карної

відповідальності посадових осіб роботодавця за неоформлення трудових

відносин з працівником, розширення повноважень Інспекції з питань праці

щодо здійснення перевірок додержання законодавства про оплату праці.

Список використаних джерел

1. Тіньова економіка в Україні: масштаби та напрями подолання:

аналіт. доп. / Т. А. Тищук, Ю. М. Харазішвілі, О. В. Іванов; за заг. ред. Я. А.

Жаліла. – К. : НІСД, 2011. – 96 с.

2. Кравченко С.С. Детінізація заробітної плати як один із основних

заходів покращення добробуту [Електронний ресурс] // Частный

предприниматель: [сайт]. – Режим доступу:

http://chp.com.ua/allnews/item/11071-detinizaciya-zarobitnoi-plati-yak-odin-iz-

osnovnih-zahodiv-pokracshennya-dobrobutu

3. Мазур І. Детінізація економіки України: теорія та практика [Текст]:

[монографія] / Мазур І. – К.: ВПЦ „Київський університет”. – 2006. – 239 с.

4. Огреба С. В. Статистичне оцінювання масштабів тіньової економіки

України / С. В. Огреба // Прикладна статистика: проблеми теорії та практики.

Зб. наук. пр. – 2010. – Вип. 6. – С. 353–359.

5. Офіційний сайт міністерства економічного розвитку і торгівлі

України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.me.gov.ua.

ГРАММА Ольга,молодший науковий співробітникпроблемної науково-дослідної лабораторії зпрофесійної орієнтації та професійного навчання безробітних

ПРОФЕСІЙНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ ФАХІВЦІВ З ПРОФЕСІЙНОЇ

ОРІЄНТАЦІЇ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД

Професійна компетентність фахівця з професійної орієнтації Німеччини

має складну структуру, компонентами якої є: фахова, методична, соціальна

та особистісна компетентності.

Фахова компетентність передбачає: економічну, управлінську,

правову, посередницьку, професієзнавчу, діагностичну, психологічну та

педагогічну компетентності. Складовими методичної компетентності

профконсультанта є дидактично-методична, консультативна, медійна,

організаційна, навчальна, статистична та оцінна компетентності.

Компонентами соціальної компетентності є соціально-перцептивна,

соціально-психологічна, мовна, комунікативна, інтеркультурна і

компетентність щодо подолання конфліктів. Важливим є також розвиток

особистісної компетентності, до складу якої входить: етичність,

ціннісність, здатність до мотивації, емоційність, самостійність,

працездатність, стресостійкість, витривалість, відповідальність,

доброзичливість, цілеспрямованість, самоконтроль, комунікабельність,

тактовність тощо [2, с. 63, с. 161].

Фахівець з професійної орієнтації також надає компетентну допомогу

молоді, дорослим, роботодавцям із питань стану та перспектив ринку праці,

навчальних місць, кадрового забезпечення, а також може провести екскурсію

на підприємство. Уміє зробити підбір кандидатів на робочі та навчальні

місця згідно з запитами підприємств та навчальних закладів. Володіє

теоретичними знаннями про професію, її походження та розвиток,

класифікації численних професій, вимоги професій до особистості, а також

до загальної та спеціальної підготовки. Уміє систематизувати й складати

професіограми, робити прогнози стосовно розвитку тих чи інших професій,

професійних груп тощо. Визначає стан людини у процесі її професійного

вибору, знає особливості підлітків і дорослих людей під час вибору професії,

переорієнтації, перенавчання. Знає способи надання допомоги та впливу, вміє

надавати інформацію, управляти процесом індивідуального професійного

самовизначення. Вміє планувати та організувати різноманітні

профорієнтаційні заходи. Уміє інтерпретувати результати

психодіагностичних тестів, які провів психолог. Бере активну участь у

підготовці молоді до вибору професії і співпрацює зі школою, з батьками).

Вміє застосовувати методи і прийоми реалізації індивідуальної та групової

консультативної бесіди залежно від ситуації.

Професійну орієнтацію з учнями у Польщі координує шкільний

профконсультант. До основних завдань якого входить: систематичне

діагностування потреб учнів у навчальній та професійній інформації;

допомага учням у самопізнанні власних професійних потреб, інтересів,

здібностей, умінь; проводити індивідуальну консультацію з учнем для

пізнання системи його цінностей, життєвих цілей, мотивацій, щоб знайти

своє місце на шляху до власної кар’єри; проводити групові заняття з метою

підготовки учнів до свідомого планування професійної кар’єри та вибору для

себе навчального або професійного шляху; навчити учнів приймати рішення,

усвідомлення наслідків власного вибору; планувати та організовувати

профорієнтаційну роботу (індивідуальну й групову), навчально-інформаційні

зустрічі з учнями, батьками, педагогічним колективом, позашкільне

середовище, неурядові організації; надає учням допомогу у пошуках

інформації про освіту, про навчальні заклади, співпрацювати з психолого-

педагогічними та спеціалізованими консультаціями та з іншими закладами,

що надають консультації і спеціалізовану допомогу батькам і учням;

вироблення позитивного ставлення учня до праці; розпізнавання

можливостей учня та його «місце» на ринку професій [1, с. 82].

Фахівець з професійної орієнтації у навчальних закладах Франції

вирішує наступні завдання: веде документацію з метою професійного

інформування та орієнтації учнів; постійно оновлює та поповнює цю

документацію, поширює її поміж батьків, учнів, вчителів; вивчає шляхи та

перспективи просування випускників за різними напрямами професійної

орієнтації; приймає участь у доборі контингенту до різних типів

загальноосвітніх та професійних шкіл. допомагає кожному учню скласти

індивідуальний план шкільної та професійної орієнтації; допомагає молоді у

виборі майбутньої професії, враховуючи фізичні, розумові та моральні

здібності і схильності індивідів, їх бажання, сімейний стан і потреби ринку

праці; уміє інтерпретувати результати медичних і психологічних тестів; знає

та застосовує сучасні методи профорієнтаційної роботи; уміє підтримувати

особисті контакти з молоддю, їх сім’ями, викладачами та роботодавцями [3,

с.18].

Список використаних джерел

1. Бордакова О. М. Внутрішньошкільна система професійної орієнтації

в Республіці Польща: посіб. / за ред. Н.Г. Ничкало. – Ужгород :

Поліграфцентр «Ліра», 2014. – 184 с.

2. Удовиченко Н. К. Підготовка професійних консультантів служби

зайнятості у вищих навчальних закладах Німеччини: дис... канд. пед. наук:

13.00.04 / АПН України; Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих. – К.,

2008. – 306 с.

3. Янцур М. С. «Досвід підготовки фахівців з професійної орієнтації в

зарубіжних країнах» // Оновлення змісту, форм, та методів навчання і

виховання в закладах освіти: збірник наукових праць. / Наукові записки

Рівненського державного гуманітарного університету. Вип.2 (45), 2011.

БОКОВ Олександр,к. н. держ. упр., с. н. с.,доцент кафедри публічного управліннята адміністрування, докторант ІПК ДСЗУ

БОКОВА Світлана,к. е. н., доцент, завідувач відділом координації наукових досліджень та підготовки наукових кадрівІнституту продовольчих ресурсів НААН

ТІНЬОВА ЗАЙНЯТІСТЬ НАСЕЛЕННЯ – ПОШУК ШЛЯХІВ ЇЇ

МІНІМІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

Проблеми, що існують в системі функціонування національного ринку

праці, зокрема у сфері зайнятості і безробіття, набувають особливого

значення на сучасному етапі, що характеризується не тільки впливом на

зайнятість процесів глобалізації та інтеграції України у світову економічну

систему, але й негативними наслідками військової агресії Російської

Федерації. Це призвело до кризи у виробничій сфері, скорочення сукупного

попиту на робочу силу, зменшення обсягів і рівня зайнятості, зниження

загального рівня та якості життя населення, поширення бідності. В результаті

чого створюються передумови для збільшення обсягів тіньового сектору

економіки, розвитку неформальної і тіньової зайнятості.

Сучасна глобалізована економіка зумовлює подальшу

«неформалізацію» зайнятості навіть у розвинутих країнах через поширення

тимчасової роботи, зайнятості неповний робочий час, дистанційної роботи,

субконтрактів та інших форм гнучкої зайнятості.

Головними факторами поширення тіньової зайнятості в країнах з

перехідними економіками, експерти називають такі: ухилення від високого

фіскального навантаження податками та соціальними внесками (у тому числі

шляхом приховування частини зарплат) та недовіра до органів державного

управління [1].

Так, відповідно до результатів дослідження Eurobarometer (служба

вивчення суспільної думки при Європейській комісії), частка зарплат «у

конвертах» у 27 країнах ЄС коливається від 1 до 23%. Кожен двадцятий

житель Євросоюзу одержує «сіру» зарплату. В середньому по Євросоюзу

показник складає 5% отримання тіньової заробітної плати [2].

Підвищення заробітних плат залежить переважно від темпів зростання

економіки. Найбільша проблема – це низький потенціал зростання

української економіки. Основними чинниками цієї фундаментальної

проблеми є:

несприятливий інвестиційний клімат;

скорочення попиту на кваліфіковану робочу силу;

закриття високотехнологічних і переробних підприємств;

корумпований державний сектор;

монополізація базових секторів економіки;

величезне боргове навантаження;

нерозвиненість фінансових і товарних ринків;

слабкі державні інститути;

несприятлива демографічна ситуація;

критична тінізація економіки.

А наслідком цього є макроекономічна розбалансованість, яку в

інтегральній взаємодії з поширенням тіньової економіки та обмеженістю

ресурсів визнано «ключовими глобальними ризиками». Для України

глобальні ризики проявляються в соціально-економічній і суспільно-

політичній нестабільності через критично низький рівень та якість життя

населення в даний час.

Поширення тіньової зайнятості має негативні наслідки для держави та

суспільства в цілому, і в першу чергу, це недоотримання надходжень до

бюджету та соціальних фондів, які могли б бути спрямовані на розвиток

соціальної та економічної сфери.

За офіційною статистикою, кількість зайнятих у неформальному

секторі економіки становить 4,4 млн осіб або 26,5 % від загальної кількості

зайнятого населення віком 15-70 років. Більше половини неформально

зайнятих спостерігається серед сільського населення, де неформальний

сектор є переважаючим місцем прикладання праці для кожної другої особи з

числа зайнятих [3].

За оцінками фахівців, нині в тіні знаходиться від 30 до 50% фонду

заробітної плати (біля 200 млрд грн), тобто щорічно доходна частина

бюджету країни втрачає приблизно 30 млрд грн. а фонди соціального

страхування від 70 до 90 млрд грн [4].

Традиційно розвинута «домашня» економіка в складних соціально-

економічних умовах набуває нової якості: вона стала все частіше

спрямовуватись на ринок, стає розповсюдженим джерелом грошових

надходжень. Відмінністю обставин поширення тіньового сектора в Україні

можна назвати те, що воно проходить на фоні тривалої дії режиму звуженого

відтворення населення і відсутності значного надлишку робочої сили на

відкритому ринку праці. При цьому важливим фактором є низький рівень

оплати праці та соціальних виплат, що змушує населення шукати додаткових

доходів для подолання бідності. Ці властивості тіньової зайнятості відіграють

певну позитивну роль у стабілізації соціально-економічної ситуації та

підтримці життєвого рівня населення.

З іншого боку, соціальна якість зайнятості в тіньовому секторі дуже

низька, вона не відповідає нормам трудового законодавства, неспроможна

забезпечити повноцінну реалізацію прав людини на працю і не дає жодних

соціальних гарантій. Результати дослідження свідчать, що найвищі рівні

участі у неформальному секторі спостерігаються серед сільського населення,

людей пенсійного віку та підлітків, а також серед офіційно зареєстрованих

безробітних, тобто у категорій населення, які мають обмежені можливості

працевлаштування і відчувають найбільш гостру нестачу грошових коштів.

Таким чином, роль тіньової зайнятості як в світі, так і в Україні

неоднозначна. З одного боку, цей вид зайнятості стримує падіння рівня життя

населення і зростання безробіття; особи, що зайняті у цьому секторі, мають

можливість вибору зручного режиму роботи, виробляють відносно дешеві

товари і послуги, у тому числі і за рахунок ухилення від сплати податків.

Однак, у першу чергу, це є вимушеною реакцією населення на низький

рівень життя. В той же час, тіньова зайнятість породжує і комплекс

соціальних проблем; в цьому секторі відсутні соціальні гарантії, контроль за

умовами праці, якістю товарів і послуг; держава не отримує податків

внаслідок приховування доходів від оподаткування.

Проте повністю ліквідувати тіньову зайнятість неможливо. Масштаби

отримання тіньових доходів можуть скоротитися лише внаслідок створення

сприятливих умов розвитку малого і середнього бізнесу, відповідно,

реєстрації неформальних одиниць. Для цього, перш за все, необхідно

переглянути податкову політику по відношенню до малого бізнесу і

самозайнятих, розробляти та впроваджувати програми допомоги цим

секторам економіки.

Крім того, при розробці політики зайнятості для неформального

сектору слід враховувати гендерні особливості і специфічні характеристики

(вік, освіта) зайнятих працівників. Регулювання зайнятості в неформальному

секторі має стати невід’ємною складовою державної політики щодо

забезпечення реалізації прав людини в сфері праці, сприяння повній,

ефективній та вільно обраній зайнятості.

Враховуючи тісну залежність неформального сектору ринку праці від

загальноекономічної ситуації, для детінізації зайнятості в країні, в першу

чергу, необхідне досягнення збалансованого економічного й соціального

розвитку та забезпечення економічного зростання.

Враховуючи те, що неформальний сектор ринку праці існує в значній

мірі як самостійне явище і не зникає автоматично після нормалізації

соціально-економічної ситуації для прискорення процесу їх легалізації разом

із загальноекономічним регулюванням необхідна розробка ефективної

системи заходів, яка б впливала безпосередньо на зазначені сектори ринку

праці та на чинники, що їх формують.

Актуальним питанням є реформування ринку праці у напрямку

забезпечення його ефективного функціонування. В аспекті легалізації

зайнятості це означає максимальне спрямування державної політики у сфері

соціально-трудових відносин на виведення із тіні частини зайнятого

населення, яке нелегально працює на роботодавців і підприємців, що

використовують у власному бізнесі незареєстровану зайнятість. З точки зору

державної політики у сфері праці для легалізації зайнятості є два напрямки

впливу – економічний та адміністративний [5].

Економічні важелі передбачають розробку та впровадження комплексу

заходів, які спрямовані на стимулювання легальної зайнятості, реформування

системи трудових відносин відповідно до світових стандартів з урахуванням

сучасного стану економіки та ринку праці. До них відносяться, зокрема:

впровадження комплексу заходів із легалізації заробітної плати та

вдосконалення системи соціального страхування, а саме:

– створення такого інституціонального середовища, в якому

перебування у нелегальному секторі стає надто ризикованим та вартісним.

Економічні заходи в напрямі детінізації зарплати дадуть належний ефект

тільки за умови повернення довіри людей до держави та досягнення помірної

диференціації заробітних плат;

– для детінізації зарплат необхідно зміцнювати економіку на всіх

рівнях господарювання: макроекономічному, галузевому, регіональному та

мікроекономічному. Такий підхід має стати визначальним у механізмі

детінізації заробітних плат. У зв’язку з цим основну увагу необхідно

приділяти розвиткові вітчизняного виробництва;

– доцільно підвищувати рівень оплати праці в усіх видах економічної діяльності, вважаючи пріоритетним завданням поступовий перехід від дешевої праці до гідно оплачуваної. Це стане мотивацією для повернення працівників в офіційний сектор економіки та забезпечить збільшення їхніх доходів, надходжень до бюджету й соціальних фондів;

– доцільним є введення статистичного обліку тіньової заробітної плати,

а показник прихованої оплати праці відображати в системі національних

рахунків України. Держстат України може визначати масштаб тіньових

зарплат шляхом визначення величини перевищення витрат населення над

доходами [6].

забезпечення розвитку гнучких форм зайнятості, створення робочих

місць з неповним робочим часом, на допоміжних роботах, що дозволяє

працівникам вільно вибирати робочий час відповідно до власної необхідності

та забезпечити ці форми зайнятості дієвими правовими механізмами;

реформування існуючої системи соціального захисту з її

максимальним наближенням до європейських стандартів;

посилення соціального діалогу.

Українське суспільство усвідомлює необхідність зменшення обсягів

тіньової зайнятості, детінізації заробітної плати та пріоритетність

застосування для цього економічних механізмів, більш результативних

порівняно з адміністративними заходами відповідальності. Однак

ефективність цих механізмів може бути забезпечена лише за умови розвитку

і зміцнення взаємодії базових інституціональних суб’єктів ринку праці

(держави, роботодавців і працівників) на принципах соціальної

відповідальності та соціального діалогу. У зв’язку з цим, є потреба у

посиленні соціального діалогу шляхом удосконалення структури системи

трипартизму, що передбачає підвищення статусу органів соціального

партнерства як на загальнодержавному, так і на галузевому й регіональному

рівнях.

Соціально-економічні засади детінізації зайнятості населення

передбачають застосування державних важелів впливу на кількісні та якісні

характеристики робочої сили, її структуру, формування механізму мотивації

до легальної праці, а також підтримку соціально прийнятного рівня вартості

та ціни робочої сили. Мотиваційний механізм легалізації зайнятості повинен

доповнюватися такими структурними елементами, які стимулюють

працівників до легальної праці, що у подальшому надає їм можливість

отримати соціальне забезпечення у разі втрати роботи, здоров’я або виходу

на пенсію.

Список використаних джерел

1. Методологічні положення щодо визначення неформальної зайнятості

населення. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.lv.ukrstat.gov.ua/ukr/themes/18/metod_16.pdf.

2. Телецька Ю.О., Іванюк В.В. Легалізація тіньової зарплати: переваги,

недоліки та заходи протидії. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://chtei-knteu.cv.ua/herald/content. 

3. Державна служба статистики України. [Електроний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua

4. Боков О.В. Зайнятість у неформальному секторі економіки / О.В.

Боков // Публічне адміністрування та економічна безпека в умовах

європейської інтеграції: монографія / за заг.ред. Н.Ю. Подольчака та Я.Я.

Пушака. – Львів: Ліга-Прес. – С. 237-247.

5. Боков О.В. Напрями детінізації зайнятості населення в Україні /

О.В. Боков // Наслідки нелегальної зайнятості для економіки України та

шляхи її подолання: матеріали наук.-практ. конф. (27 жовт. 2016 р., м. Київ) /

за наук. ред. к. держ. упр., с.н.с. О.В. Бокова – К.: ІПК ДСЗУ, 2016. – С. 20-

25. – 93 с.

6. Тіньова заробітна плата в Україні: причини та шляхи подолання :

аналіт. записка / [Куліков Г.Т., Боков О.В., Вітряк Т.Б., Любарська О.Ю.]; за

заг. ред. Р.В. Войтович. – К. : ІПК ДСЗУ, 2018. – 22 с.

ЛАХИЖА Микола,доктор наук з державного управління, професор, професор кафедри публічного управління та адміністрування ІПК ДСЗУ

РОЛЬ ІНСТИТУТУ ПУБЛІЧНО-ПРИВАТНОГО ПАРТНЕРСТВА У

СФЕРІ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ

1. Термін «Публічно-приватне партнерство» (далі – ППП) все частіше

вживається в Україні замість традиційного поняття «державно-приватне

партнерство» чи паралельно з ним.

На нашу думку, поняття ППП, яке використовується у зарубіжних

країнах (public-private partnership), є більш адекватним суті цього явища та

становленню публічного управління, ніж традиційно прийнятий в Україні

термін «державно-приватне партнерство». Вважаємо, що така термінологічна

неточність пояснюється неправомірним ототожненням понять «публічне» та

«державне», що має місце як у нормативно-правових актах, так і у наукових

публікаціях. Аналіз останніх свідчить, що часто при виборі теми дослідження

автори використовують термінологію, що вже вживається у нормативно-

правових актах, що консервує ситуацію.

Водночас, можна стверджувати, що в посткомуністичних країнах

феномен ППП більше відомий з теоретичної, ніж з практичної точки зору,

оскільки інформаційних, наукових та методичних публікацій багато,

особливо у Польщі, а досвід практичного втілення у вигляді проектів досить

скромний. Відповідно до даних Світового банку, у світі кожен рік успішно

реалізується 300-400 проектів ДПП із середнім обсягом інвестицій близько

350 млн дол. США, але більшість з них – у країнах Латинської Америки,

Китаї, Великобританії та Франції.

2. ППП у широкому значенні слова можна визначити як

«конструктивне співробітництво держави, бізнесу, громадянських інститутів

в економічній, політичній, соціальній, гуманітарній та інших сферах

суспільної діяльності для реалізації суспільно значимих проектів на засадах

пріоритетності інтересів держави, її політичної підтримки, консолідації

ресурсів сторін, ефективного розподілу ризиків між ними, рівноправності і

прозорості відносин для забезпечення поступального розвитку суспільства»

[1]

У вузькому значенні слова ППП визначається в українському

законодавстві, як «співробітництво між державою Україна, Автономною

Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних

державних органів та органів місцевого самоврядування (державними

партнерами) та юридичними особами, крім державних та комунальних

підприємств, або фізичними особами – підприємцями (приватними

партнерами), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому

цим Законом та іншими законодавчими актами, та відповідає ознакам

державно-приватного партнерства, визначеним цим Законом» [2].

3. При цьому ППП є інструментом гармонізації державних та

приватних інтересів, подолання конфліктів у напрямах економічних стратегій

партнерів [3].

Дослідники показують різноплановість ППП, оцінюючи його як

«елемент публічного управління» (Б. Баран); «сучасний інструмент

управління публічними організаціями» (М. Колодзей-Хайдо); «форму

фінансування публічних інвестицій» (А. Котач); «Інструмент підтримки

інновацій» ( Е. Романовська); «успішний метод, завдяки якому здійснюється

необхідне фінансування й поділ ризику» (А. Бойцов); «ефективний та

перспективний інструмент економічного і соціального розвитку на

регіональному та місцевому рівні» (Грищенко С.); «механізм регулювання

регіонального розвитку» (М. Грузд); «Інструмент економічних реформ» (О.

Левковець); «Інструмент гармонізації публічних і приватних інтересів в

інноваційній стратегії» (О. Сімсон) тощо

Отже, як різнопланове інноваційне явище ППП сприяє створенню

основи для економічного розвитку та вирішення соціальних завдань.

4. Окремі види ППП сприяють покращенню якості робочої сили –

інноваційні, освітні тощо. Розробка проектів ППП в освітній сфері

(публічний партнер – освітній заклад – приватний партнер) має позитивно

впливати на якість робочої сили, забезпечувати зростання продуктивності

праці та рівня зайнятості населення.

5. Вплив ППП на зайнятість населення досліджується і визнається

окремими вченими, але поряд з іншими факторами суспільного життя.

Наприклад, М. Грузд пропонує такі індикатори оцінки впливу проекту ППП

на соціальний розвиток регіону: демографія, зайнятість, соціальна структура,

житлові умови, громадське життя, охорона здоров’я, злочинність [4, c. 91] .

Але при цьому важко визначити власне роль ППП у цих сферах, включаючи

зайнятість населення.

6. Роль ППП у забезпеченні зайнятості населення не варто

перебільшувати. По-перше, проекти ППП не стали масовим явищем. Так, в

Україні на 1 липня 2018 року було укладено 192 договори, з яких

реалізується лише 66 (41 договір концесії, 24 договори про спільну

діяльність, 1 договір ППП), 126 договорів не реалізується (4 договори –

закінчено термін дії, 9 договорів – розірвано, 113 договорів – не

виконується); по-друге, мова йде, насамперед, про зміну структури

зайнятості (наприклад, зменшення кількості публічних службовців завдяки

передачі функції надання окремих публічних послуг приватному сектору).

7. У посткомуністичних країнах ППП розглядається як потенційно

важливий механізм залучення внутрішніх та зовнішніх інвестицій, водночас,

його розвиток незначний через великі ризики для капіталу та почасти зверхнє

ставлення до нього публічної влади.

Тому, погоджуючись із загалом позитивною оцінкою ППП, варто

пам’ятати й потенційно негативні його риси. Наприклад, високий рівень

корупційних ризиків може привести до посилення сприймання населенням

співпраці влади й бізнесу як потенційно корупційного процесу. На практиці

це вже яскраво проявилося в Молдові, парламентом якої влітку 2019 року

створено парламентські комісії по розслідуванню гучних справ, пов’язаних із

захопленням влади, кражею мільярда доларів, порушеннями при концесії

аеропорту та приватизації державних підприємств тощо. Комісія І. Мунтяну

встановила, зокрема, що аеропорт було здано в концесію з грубими

порушеннями, більше того, компанія ««Avia Invest» не виконала зобов’язань

по інвестуванню у 2013-2014 роках кількох десятків мілліонів євро.

Парламент Молдови 19 червня 2019 року прийняв Постанову № 122 про

мораторій на процедури, пов’язані з приватизацією, здачею в концесію та

укладенням угод державно-приватного партнерства [5].

8. ППП – це один з шляхів забезпечення високого рівня

функціонування інфраструктури та пов’язаних з нею послуг. У

посткомуністичних країнах ППП є помітним фактором у «м’якій

приватизації».

Але ППП не може бути замінником сильного та ефективного механізму

публічного управління й процесу формування і прийняття рішень на місцях.

У будь-якому випадку органи публічної влади несуть відповідальність за

надання суспільно важливих послуг у такий спосіб, що якнайкраще захищає

та підтримує інтереси громади, включаючи сферу зайнятості.

ППП може бути одним із таких інструментів.

Список використани джерел

1. Павлюк К.В. Сутність і роль державно-приватного партнерства в

соціально-економічному розвитку держави/ К.В. Павлюк, С.М. Павлюк//

Наукові праці КНТУ. Економічні науки, 2010, вип. 17.

2. Про державно-приватне партнерство. Закон України від 1 липня

2010 року № 2404-VI//https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2404-17

3. Сороченко А. Співвідношення корпоративних інтересів у разі

використання інституційної форми державно-приватного партнерства/А.

Сороченко//Юрист/Закон. Електронне видання:

http://uz.ligazakon.ua/ua/magazine_article/EA012323

4. Грузд М.В. Публічно-приватне партнерство як механізм

регулювання регіонального розвитку, М. В. Грузд// Наукові записки

Національного університету «Острозька академія». Серія «Економіка» :

науковий журнал. Острог : Вид-во НаУОА, грудень 2018. № 11(39). С. 86–95.

5. Великая прихватизация-2// Источник: http://aif.md/velikaja-

prihvatizacija-2/© aif.md

МАСИК Марія,

К. держ. упр., провідний науковий співробітник проблемної науково-дослідної лабораторіїсоціальних досліджень ринку праці,доцент кафедри публічного управління та адміністрування ІПК ДСЗУ

ПУБЛІЧНО-ПРИВАТНЕ ПАРТНЕРСТВО ТА ЙОГО ВПЛИВ НА

ЗАЙНЯТІСТЬ НАСЕЛЕННЯ

За нинішніх умов розвитку України, особливо важлива роль

відводиться напрямам взаємодії, які орієнтуються на запровадження

публічно-приватного партнерства, що вимагають застосування новітньої

методології, нових видів та шляхів співпраці, які використовують державні

владні органи, бізнесові структури, підприємства, науково-дослідні установи

та громадськість. Один з головних механізмів, що підвищують ефективність

роботи державних організацій, полягає у сприянні розвитку державно-

приватного партнерства як відносин між державним і приватним сектором.

Явище «партнерських відносин» (від фр. partenaire – учасник будь-яких

спільних дій) тлумачать широко і використовують в межах міжнародної,

регіональної, галузевої співпраці, взаємозв’язку владних, бізнесових і

суспільних структур. «Партнерством» вважається комплекс узгоджених дій

суб’єктів, що беруть участь у спільній справі; сукупність відносин,

державних контактів; громадські організації, підприємства, що спираються

на рівноправ'я та взаємну вигоду.

У залежності від трактування сутності партнерства до його базових

ознак відносять наступні [1]: сторонами державно-приватного партнерства є

держава і приватний бізнес, а також суспільство; офіційне юридичне

закріплення взаємозв’язків між сторонами; рівноправність взаємозв’язків між

сторонами; чітко виражений публічний та суспільний напрям державно-

приватне партнерство; при взаємодії між сторонами зважаючи на державно-

приватне партнерство відбувається консолідація і об’єднання їх ресурсів та

вкладів; рівень фінансових ризиків та витрат, а також одержані результати

пропорційно розподіляються між сторонами.

У нашій державі тривалий час створюється правова база для того, щоб

розвивалися окремі форми державно-приватного партнерства. Зараз до

законодавчої системи, що є базою розвитку державно-приватного

партнерства включають: Конституцію України, ЦКУ, ГКУ та решту

законодавчих актів.

Особливість проектів державної та приватної взаємодії у галузі

розбудови інфраструктури загального використання стратегічного

обслуговування полягає у їхній спрямованості на розв’язування загальних

проблемних питань соціально-економічної сфери, підвищення її

конкурентоздатності та забезпечення підґрунтя для розквіту економіки.

Таким чином, об’єднуються державні та приватні зусилля у процесах, під час

яких розв’язуються проблеми, що пов’язані із безробіттям, залучаються

інвестиції та впроваджуються інновації, стимул активної діяльності

підприємців та ін.

Так, поширення набули стратегічні проекти ДПП, метою яких є

створити нові робочі місця і в такий спосіб забезпечити зайнятість на

місцевому рівні. Приватний сектор обов’язково має долучатися до

формування нових робочих місць у зв’язку з наступними факторами:

близькістю до реальних потреб бізнес-структури; відкриттям нових

перспектив, пов’язаних із індивідуалізованими трудовими функціями та

професійним навчанням; жорсткішим підходом стосовно управління

людським ресурсом підприємства; розвитком та збереженням потенціалу

співробітників. Незважаючи на це, завдяки державно-приватному

партнерству можна визначити фінансові джерела, необхідні, щоб створити

нові робочі місця, специфічні економічні знання. За допомогою співучасті у

фінансовому забезпеченні та спільного управління підвищується рівень

відповідальності партнерів, а також це допомагає започатковувати та

ретельно відстежувати проекти розвитку громади. Крім того, такий тип

партнерства дає можливість створювати на місцевому рівні спеціалізовані

фонди, щоб підтримувати зайнятість та утворювати завдяки ним необхідні

робочі місця.

Розбудова ДПП, яке має стимулювати та детінізаувати зайнятість, може

передбачати досягнення таких цілей:

оцінити локальну економіку;

дослідити ринок робочої сили та безробіття, здійснюючи

безперервний моніторинг;

розробити узгоджену програму, що сприяла б розбудові економіки,

допомогла створювати робочі місця і яка включала б весь перелік необхідних

фінансових ресурсів, задіяних фахівців та розподілені між ними обов’язки;

здійснювати підготовку та перепідготовку кадрів згідно з потребами

ринку;

шукати інвесторів, пропонуючи їм різні стимули та можливості

(приміщення, земельні ділянки, інноваційні ідеї та ін.);

створювати науково-дослідні інститути технологічного спрямування;

стримувати трудову міграцію людей, пропонуючи нові робочі місця

на локальному рівні;

сформувати інформаційну базу стосовно запропонованої роботи та

трансформувати ці ідеї у створення реальних робочих місць;

організовувати заходи з популяризації продукту місцевих фірм на

ринках;

сформувати за партнерської допомоги фінансові ресурсні фонди,

щоб підтримати вищезазначені заходи;

здійснювати нагляд за діяльністю загалом та надавати допомогу

кожній залученій стороні.

Отже, державно-приватному партнерству належить роль ланки, що

об’єднує бізнес і державні органи у справі підтримки функціонування

держави. Така форма дозволяє розвиватися навіть попри обмежені ресурси

країни та фінансову кризу.

Список використаних джерел

1. Павлюк К. В. Сутність і роль державно-приватного партнерства в

соціально-економічному розвитку держави. Наукові праці Кіровоградського

національного технічного університету. Економічні науки. 2010. Вип. 17. С.

10–19

КАЧАН Яна,К. н. держ. упр, доцент кафедри публічного управління та адміністрування ІПК ДЗСУ

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПУБЛІЧНИХ СЛУЖБОВЦІВ ЯК ЧИННИК

ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕТІНІЗАЦІЇ ЗАЙНЯТОСТІ

Механізми забезпечення діяльності публічних службовців мають

достатню складну систему до якої в якості невід’ємних складових входять

конституційні гарантії захисту публічної влади, державний і громадський

контроль, а також різні види відповідальності органів і посадових осіб за

різноманітними напрямами. Призначення та функціонування інституту

відповідальності сприяє більш ефективному здійсненню публічної

управлінської діяльності. Відповідальність публічних службовців зумовлена

тим, що вона є гарантією їх прав, адже покликана забезпечити діяльність в

інтересах громадян і суспільства в цілому.

Підвищення ефективності роботи публічної влади є сьогодні для

управлінської держави першочерговим завданням, що і повинно стати

аксіомою децентралізації. Управління публічних службовців вимагає своєї

конкретної оцінки, що включає визначення ефективності роботи,

опосередковим показником якої є відповідальність, її рівень та

обов’язковість для всіх без виключення у відносинах: держава – місцеве

самоврядування – громада – громадяни.

Децентралізація є основною умовою для держав-кандидатів на вступ до

ЄС, на ній базуються всі галузеві політики, які розробляються і втілюються у

межах ЄС. Цей принцип закріплено у Європейській хартії місцевого

самоврядування, Проекті Європейської хартії регіональної демократії і т. д.

Євроінтеграційний курс України вимагає оптимізації територіальної

організації влади децентралізації владних повноважень, зміцнення місцевого

самоврядування, наближення регіональних і місцевих органів влади до

населення, посилення відповідальності влади за свою діяльність.

Серед суб’єктів децентралізації влади можна виділити народ, державні

органи, органи влади місцевого і регіонального рівня, територіальні громади

міст, селищ, сіл та інші. Досвід зарубіжних країн свідчить, що модель їх

взаємовідносин загалом має базуватися на засадах децентралізації,

партнерства й узгоджених дій незалежно від форми державного устрою [1,

с.16]. 

Розглядаючи проблематику відповідальності публічних службовців

перед громадянами, слід охарактеризувати проблему формування активності

держави у її загальному вигляді, звернувши увагу на сучасні тенденції

побудови відносин між владними структурами та громадянським

суспільством загалом. Тільки суспільство, що усвідомлює не лише власні

права, але й власну відповідальність здатне сформувати дієві органи влади [2,

с.23-24].

Водночас лише відкриті та прозорі органи публічної влади, що в

повному обсязі реалізують покладені на них функції, можуть реально

сприяти розвитку демократії і, як наслідок, становленню громадянського

суспільства.

Зміст забезпечення відповідальності немислимий поза формою, в якій

воно виражається. Форми забезпечення відповідальності публічних

службовців можуть бути відповідним чином згруповані, тобто об’єднані в

однорідні групи за певними класифікаційними ознаками.

За суб’єктом забезпечення відповідальності слід виокремити державні

та громадські форми в рамках створення та функціонування механізму

самовідповідальності.

До державних відносяться форми, що реалізуються державними

органами (місцевими державними адміністраціями, органами внутрішніх

справ, прокуратури, служби безпеки України, контрольно-ревізійними

органами, податковими інспекціями тощо) в межах покладених на них

повноважень: дострокове позбавлення (зміна) конституційного статусу

(припинення повноважень), зупинення дії нормативно-правових актів,

визнання недійсним юридично значущого результату (анулювання

результатів чи дій), майнові санкції (відшкодування збитків), банкрутство

органів місцевого самоврядування, агентське управління тощо.

Громадські форми (вибори, референдум про дострокове припинення

повноважень, відкликання посадових осіб та депутатів) пов’язані з

процесами волевиявлення окремих громадян, їх об’єднань, територіальних

громад, інститутів громадянського суспільства, у тому числі політичних

партій та громадських організацій. Прикладами форм забезпечення

самовідповідальності органів місцевого самоврядування є саморозпуск ради,

добровільна відставка, недовіра посадовій особі, дисциплінарні та

регламентні стягнення.

За об’єктом забезпечення відповідальності доцільно виокремити

форми, які спрямовані на становлення відповідальності у тих чи інших

органах: представницьких, виконавчих, органах самоорганізації населення, а

також окремих посадових осіб місцевого самоврядування і депутатів

місцевих рад.

Видається, що запропонована класифікація, в межах якої здійснюється

групування форм забезпечення відповідальності стосовно суб’єктів, об’єктів,

характеру, часу та простору є найбільш оптимальною, оскільки, по-перше,

дозволяє якнайповніше розкрити особливості тієї чи іншої форми, та, по-

друге, водночас не є «перевантаженою» надлишковими критеріями

класифікації, що дає можливість її використовувати як базову, вихідну

класифікацію безвідносно від рівня управління, моделі самоврядування,

особливостей державного устрою тощо. Таким чином, наведена класифікація

форм забезпечення відповідальності органів місцевого самоврядування

носить загальний характер та не заперечує подальшу деталізацію форм

забезпечення відповідальності.

Отже, основною парадигмою дієвості публічної служби є

відповідальність, яка виступає важливим засобом гарантування прав і свобод

громадян з боку держави. Успішне вирішення питань громад під час реформи

децентралізації може здійснюватися лише в умовах свободи вибору

суб’єктами самоврядування оптимальних варіантів рішень. У свою чергу,

така свобода неможлива без відповідального ставлення всіх учасників

управлінського процесу до самоврядування загалом та їх конкретної

відповідальності за наслідки своїх дій зокрема.

Список використаних джерел1. Нижник Н. Р. Державне управління в Україні: централізація і

децентралізація. Київ: УАДУ при Президентові України, 1997. с. 16.

2. Корженко В. В. Місцеве самоврядування як дійовий посередник між

політичним і громадянським суспільством. Економічний часопис. 2000. № 5.

С. 23–24

ВІТРЯК Тетяна,к.е.н., завідуюча проблемної науково-дослідної лабораторіїінституційного забезпечення діяльності державної служби зайнятості та партнерської взаємодії з роботодавцями ІПК ДЗСУ

МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ ОЦІНЮВАННЯ РІВНЯ ТІНЬОВОЇ

ЗАЙНЯТОСТІ НА РИНКУ ПРАЦІ УКРАЇНИ

Сучасний стан ринку праці України характеризується зниженням рівня

зайнятості населення, неефективним використанням робочої сили,

зростанням довготривалого безробіття. Суперечливість ситуації полягає в

тому, що прихована неповна зайнятість та часткове безробіття набули

надзвичайного розповсюдження, а рівень зареєстрованого безробіття

залишається високим – за період 2010-2018 рр. він зріс з 8,2% до 9,1%. За

оцінками Міжнародної організації праці, Світового банку, різних

соціологічних служб, масштаб нелегального працевлаштування в Україні

становить від 2,0 до 4,7 млн осіб. Отже, високий рівень тіньової зайнятості є

пріоритетною проблемою, яка потребує вирішення для забезпечення

стабільного функціонування вітчизняного ринку праці.

Належну увагу проблемам тіньової зайнятості приділяли такі українські

дослідники як Г. Ангелко, В. Юрчишин, А. Чернобай, О. Макаренко, Г.

Юрчик та ін. Основна увага вчених зосереджена на вивченні умов розвитку

тіньового ринку праці в Україні, світового досвіду з подолання тіньової

зайнятості та пошуку шляхів легалізації. Пошук напрямків вдосконалення

аналітичного методу кількісного обчислення тіньової зайнятості з

використанням макроекономічної моделі загальної економічної рівноваги

ведеться Ю. Харазишвили.

Аналіз останніх публікацій показав розуміння дослідниками гостроти

проблеми, глибину і різноплановість її вивчення. Однак, незважаючи на

активізацію наукових досліджень проблематики, немає єдності щодо

тлумачення та вимірювання тіньової зайнятості. Масштабна тінізація

трудових відносин вимагає подальшого розгляду проблеми зайнятості через

призму забезпечення економічної безпеки держави.

Рівень тіньової зайнятості – важливий параметр формування соціально-

економічної стратегії держави. З урахуванням отриманих даних обираються

національні пріоритети і напрямки розвитку, методи і важелі управління

економікою. Недостатня обґрунтованість їх вибору створює додаткові

загрози економічній безпеці.

Вищий рівень достовірності щодо оцінювання масштабів тіньової

зайнятості забезпечують прямі методами. Проте, для України стримуючим

фактором у їх застосуванні є низький рівень щирості респондентів. З огляду

на це, для оцінювання масштабів тіньової зайнятості актуалізується

необхідність застосування непрямих методів, які умовно можна поділити на

експертні та формалізовані.

Для визначення умовного рівня тіньової зайнятості використовують

метод розбіжності між фактичним рівнем зайнятості та рівнем безробіття

(табл.1).

Таблиця 1

Розрахунок умовного рівня тіньової зайнятості в Україні

Рік Рівень зайнятості населення, %

Рівень безробіття населення (за

методологією МОП), %

Умовний рівень тіньової

зайнятості, %2010 63,6 8,2 28,22011 64,2 8 27,82012 64,5 7,6 27,92013 64,9 7,3 27,82014 62,4 9,3 28,32015 62,4 9,1 28,52016 64,2 9,7 26,12017 64,5 9,9 25,62018 66,1 9,1 24,8

Джерело: розраховано автором на основі [1].

Безумовно, отримані дані не повністю відображають реальний рівень

тіньової зайнятості, оскільки розрахунок враховує всіх офіційно не

працюючих громадян працездатного віку і не враховує працівників, які

отримують частину заробітної плати у «конвертах».

На думку В. Юрчишина, рівень тіньової зайнятості в Україні склався на

рівні від 35 до 38 % [2]. Водночас, експертна оцінка Світового банку та

Фонду «Інтелектуальна перспектива» є ще більш невтішною, оскільки

відповідний показник оцінюється в межах від 40 до 45 %. Досить

оптимістично на фоні попередніх оцінок виглядає експертна оцінка МОП (9

%) [3].

За деякими формалізованими методами оцінювання тіньової зайнятості

для ринку праці України були проведені вітчизняними вченими. Так, на

основі методу сукупного попиту і сукупної пропозиції, який розроблений

Ю. Харазішвілі, частка зайнятих у тіні складала 16,5 % [3]. На думку автора

за цим методом можна простежити тенденцію до збільшення як чисельності

зайнятих у «тіні», так і масштабів тіньової економіки в цілому. За методом

«витрати населення – роздрібний товарооборот», який розроблений

О. Макаренко, показник тіньової зайнятості сягає 38% [4].

Відповідно до розрахунків Міністерства економічного розвитку та

торгівлі України обсяг тіньової економіки в Україні за останні 5 років

становить від 28 % до 39 % ВВП [5].

Кількісне оцінювання тіньової зайнятості за різними методами, дає

підстави стверджувати про значну варіативну відмінність результатів за ними

(рис. 1).

2010 2011 2012 2013 2014 2015 2016 2017 20180.0

5.0

10.015.0

20.025.0

30.0

35.040.0

45.050.0

4.5 3.2 3.1 2.2 1.5 0.9 2.7 3.1 3.5

33.535.8 36.6 38.5 40.2

45

38.135.6 36.1

мінімальне значення, % максимальне значення, %

Рис. 1. Варіація рівня чисельності зайнятих у «тіні» за різними методами

оцінювання

Джерело: розроблено автором

Різноманіття методів оцінки тіньової зайнятості, застосовуваний у

світовій практиці, свідчить про відсутність єдиної методики кількісної оцінки

масштабів тіньових економічних структурах і критерії достовірності її

результатах. Підсумовуючи викладене, можна відзначити, що майже у всіх

існуючих методах ключовою є експертна оцінка, яка свідчить про

суб'єктивність відповідних висновків. В умовах нерозробленої загальної

теорії тіньової економіки для оцінки масштабів тіньової економічної

діяльності (в тому числі тіньової зайнятості) доцільно використовувати не

один метод, а комплекс різних методів.

Список використаних джерел

1. Економічна активність населення України 2015. – К. : Державна

служба статистики України, 2015. – 207 с.

2. Юрчишин В. Боротьба з тіньовими зарплатами не буде плідною без

зміни податків і підходів [Електронний ресурс] / В. Юрчишин. – Режим

доступу : http://www.razumkov.org.ua/ukr/expert.php?news_id=2145

3. Харазішвілі Ю. М. Методичний підхід до оцінювання зайнятості в

Україні / Ю. М. Харазішвілі // Економіка України. – 2010. – № 12. – С. 16–28.

4. Макаренко О. І. Оцінка рівня тіньової складової ринку праці в

Україні. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/vznu/eco/2010_1/159-164.pdf

5. Тенденції тіньової економіки в Україні. – [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.me.gov.ua/Documents/List?lang=uk-

UA&id=e384c5a7-6533-4ab6-b56f

КРАСІВСЬКИЙ Денис,к. н. держ. упр., провідний науковий співробітник проблемної науково-дослідної лабораторії соціальних досліджень ринку праці ІПК ДСЗУ

ВПЛИВ ПРОЦЕСУ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ НА ТРУДОВУ

МІГРАЦІЮ В УКРАЇНІ: ДОСВІД КРАЇН СХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА

УКРАЇНСЬКІ РЕАЛІЇ

В сучасних умовах розвитку міжнародних економічних відносин

міграційні процеси мають тенденцію до розширення. Однак, в Україні

сьогодні трудова міграція не тільки зменшує пропозицію робочої сили на

вітчизняному ринку праці, а й знижує її якість. Саме тому така міграція

становить особливу загрозу соціально-економічному розвитку країни та

сталому розвитку суспільства. Власне, як тільки Україна визначилася з

європейським вектором розвитку, відразу стало очевидним, що головним

економічним ризиком для країни буде відтік економічно активного

населення. Земля, корисні копалини і навіть нехай застарілі інфраструктурні

об'єкти без трудових ресурсів втрачають свій економічний потенціал.

Вивчення досвіду сусідніх з Україною країн говорить про те, що

євроінтеграція і відтік трудових ресурсів – процеси пов'язані. Польща

вступила в ЄС у 2004 році. Як наслідок – для поляків були відкриті ринки

праці Великобританії, Ірландії і Швеції, а в 2006 році – Фінляндії, Іспанії,

Італії, Португалії і Греції. Пізніше до них приєднались Голландія, Бельгія,

Франція і Данія. В 2011 році поляків на свої ринки праці вільно допустили

Німеччина й Австрія.

У 2004 році з Польщі виїжджали на постійні або сезонні роботи

близько 0,5 млн трудових мігрантів, однак до 2014 року в цілому країну

покинули близько 2,4 млн осіб, тобто приблизно 6-7% від загальної

чисельності населення, або близько 12-15% економічно активного населення.

Однак, у Польщі мала місце одна важлива обставина, яка пом'якшила

«міграційний удар» по її економіці: на момент вступу в ЄС офіційне

безробіття в цій країні сягало близько 19% [1], а серед молоді її рівень

доходив до 40% [2]. Тому для польського уряду відтік робочої сили став

своєрідним ситуативним порятунком від безробіття. Натомість вони

отримали грошовий потік від заробітчан у якості переказів.

Процес відтоку трудових ресурсів пережили майже всі нові члени ЄС,

причому в частині цих країн процес трудової міграції ще триває. Так, у

Болгарії 15,3% жителів проживає за кордоном, в Естонії – 13%, у Румунії –

12,8%, в Латвії – 12%, в Угорщині – 5,3%. Таким чином, непрямі фактори

показують, що всі без винятку нові країни-члени ЄС переживають процес

відтоку робочої сили [3].

В Україні ситуація дещо інша. Наша офіційна статистика говорить про

те, що в країні економічно активного населення віком 16-59 років у І кварталі

2018 року налічувалося 17,7 млн чоловік [4] (разом з безробітними, яких за

даними ДЦЗ налічується 1,7 млн осіб.). Але 17,7 млн – це всього 69% від

населення в цьому віковому діапазоні (25 641 322 осіб). Відтак

неврахованими є ще 7,9 млн осіб.

За підрахунками Інституту економіки та прогнозування відтік такої

робочої сили вже зараз обертається для української економіки втратою

близько 40 млрд грн на рік [5].

Разом з тим, за даними Національного банку, станом на березень 2019

року тільки за минулий рік грошові перекази в Україну від трудових

мігрантів становили приблизно 9,3 млрд доларів [6].

Ця сума більш ніж у п'ять разів перевищує прямі іноземні інвестиції

того ж року, які Нацбанк оцінив в 1,8 млрд доларів. Однак такий ефект є

короткостроковим, і в стратегічному плані несе загрози самому існуванню

держави. Зокрема, виділяючи негативні фактори, які вплинуть на державу в

найближчому майбутньому, можна їх згрупувати наступним чином.

По-перше, країни, в яких відбувається масова неконтрольована

міграція, втрачають частину трудових ресурсів у найбільш працездатному

віці, що веде до поступового старіння нації. Зокрема, один працюючий

українець створює в Україні за рік приблизно 8 000 дол. США ВВП. Якщо

він іммігрує, то втрати України будуть, відповідно – 8 000 дол. США на

рік. Як зазначає український професор Савченко, якщо за рік іммігрують

приблизно 300 000 українців, тоді поточні втрати ВВП становитимуть 2,4

млрд. дол. США на рік, що складає понад 2% ВВП країни [7]. Однак, якщо

припусти, що на інші економіки працюють близько 7 млн українців, то

номінальні втрати української економіки сягають близько 18 млрд дол. США

на рік.

По-друге, країни-донори втрачають кошти, пов'язані із

загальноосвітньою і професійною підготовкою емігрантів. За даними

Держстату, в 2015-2017 роках з України виїхали 1,303 млн працівників.

Найбільша група трудових мігрантів – понад чверть – люди віком 40-49

років. Більше третини з тих, хто вирішив працювати за кордоном – це люди з

професійно-технічною освітою [8]. Якщо цю цифру співставити з кількістю

випускників профтехзакладів, вона фактично збігається з кількістю

працівників, які виїхали на заробітки за кордон. Тобто вітчизняна професійна

технічна освіта практично повністю працює на експорт робочої сили. Це

стосується значною мірою і повної загальної середньої освіти. Так, згідно

даних Міністерства освіти, в середньому по Україні на одного учня

витрачається 15 тис. грн. на рік, тобто 165 тис. грн. за повний цикл загальної

середньої освіти.

Таким чином, аналізуючи досвід країн Східної Європи, зокрема

Польщі, ми бачимо, що відтік робочої сили в певний період переживають всі

держави. Зокрема, в деяких випадках це стало позитивним поштовхом для

уникнення соціально-економічного колапсу, шаленого зростання безробіття,

тощо. Перед Україною також постала проблема масового відтоку трудових

ресурсів у сусідні країни. Однак враховуючи слабкість сучасної української

економічної та соціальної систем які в повній мірі не відповідають своїм

європейським аналогам така міграція дозволила здійснювати грошові

надходження в Україну обсягом близько 10% державного бюджету України.

Однак, якщо такий масовий процес еміграції робочої сили не буде зупинений

найближчим часом, українська економіка відчує руйнівні наслідки

відсутності робочої сили на національному ринку праці.

Список використаних джерел

1. Knoema світовий атлас статистичних даних [офіційне інтернет

преставництво], режим доступу: https://knoema.ru/atlas

2. Polskie 10 lat w Unii. Raport. Ministerstwo Spraw Zagranicznych RP,

Warszawa, 2014, 196 р.

3. Офіційний сайт статистичної служби Європейського Союзу

(EUROSTAT) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://ec.europa.eu/eurostat

4. Статистика населення України [офіційне інтернет преставництво],

режим доступу:

http://database.ukrcensus.gov.ua/Mult/Database/Population/databasetree_no_uk.ap

5. Інститут економіки та прогнозування НАНУ, [офіційне інтернет

преставництво], режим доступу: http://ief.org.ua

6. Національний банк України [офіційне інтернет преставництво],

режим доступу: https://bank.gov.ua/control/uk/index

7. Савченко О. Втрати і прибутки від трудової міграції України

[електронний ресурс], режим доступу: https://savchenko.co.ua/

8. Офіційний сайт Державної служби статистики України [офіційне

інтернет преставництво], режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

БОРЕЦКАЯ Наталья,

д.э.н., проф.

профессор Киевского национального университета технологий и дизайна;

КРАПІВІНА Галина,

к.держ.упр., доцент,

докторант ІПК ДСЗУ

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕТІНІЗАЦІЇ

ЗАЙНЯТОСТІ (НА ПРИКЛАДІ НФЗ «ВОЛОНТЕРСТВО» ТА

«ВОЛОНТУРИЗМ»)

У світі нестандартна форма зайнятості (НФЗ) «волонтерство» набула, а

НФЗ «волонтуризм» набуває вигляду суспільного руху порівняно недавно і

розробка механізмів державного управління цією діяльністю ще далека до

завершення. В цих умовах дослідження стану та статусу волонтерського руху

в світі набуває особливої актуальності для України.

В сучасних умовах розвитку світового ринку праці за особливістю

ознак, мотивації та реалізації вилучаються НФЗ «волонтерство» та

«волонтуризм», які поширені в багатьох країнах світу. Праця волонтерів та

волонтуристів з кожним роком стає все більш значущим ресурсом розвитку

національних ринків. В багатьох країнах Європи, Азії та Америки НФЗ

«волонтерство» та «волонтуризм» є звичайним явищем.

Основи НФЗ «волонтерство» закладено англійцем Т. Мором та

французом А. Дюнаном. Деякі дослідники вважають ХХ ст. основним

періодом розвитку волонтерського руху. Саме в цей час були створені перші

організації НФЗ «волонтерство» [1; 6]. Сучасний стан та особливості статусу

волонтерського руху досліджували вчені різних країн: М. Бостанджогло,

Р. Колосова, М. Фурлан, К. Хаджи-Міцева, Г. Чейнен, О. Щьокова, Д. Еберлі

та ін. Першими кроками в узагальнені вітчизняного досвіду НФЗ

«волонтерство» українська наукова спільнота зобов’язана О. Главник,

О. Голіченко, О. Данильченко, Т. Дружченко, М. Зембі, Н. Лагоцькій,

Н. Романовій, К. Скутович, О. Безпалько, Р. Вайнолі, Т. Говорун, Н.

Заверико, О. Капській, О. Карпенко, Н. Комаровій, Т. Лях, К. Павлюк, Ж.

Петрочко,

І. Пінчук, С. Хоружій та ін.

Метою доповіді є узагальнення світового досвіду детінізації зайнятості

на прикладі НФЗ «волонтерство» та «волонтуризм». Відповідно до

поставленої мети сформульовані завдання: визначити внесок волонтерського

руху в національні економіки різних країн та необхідність створення

механізмів державного управління його детінізації.

В сьогодення волонтери більш ніж з 100 країн світу об'єднані в

глобальний світовий рух, який стає все більш впливовим в світі.

Так, в Сполучених Штатах кількість волонтерів складає близько 60%

серед жінок, що присвячують діяльності в НФЗ в середньому 3,4 год. на

тиждень, і близько 50% серед чоловіків, що займаються НФЗ «волонтерство»

3,6 год. на тиждень. Канадці посвячують в середньому 191 год. на рік праці

волонтерами, що є еквівалентом 578 000 робочим місцям з повною

зайнятістю. В Ірландії близько 33% дорослого населення є волонтерами. 19%

дорослого населення Франції брало участь в акціях організацій НФЗ

«волонтерство» (з них 60% регулярно), віддаючи діяльності в них більш ніж

20 год. на місяць. Кожен третій німець (22 млн. осіб) є волонтером та

присвячує праці в НФЗ (асоціаціях, проектах і групах взаємодопомоги) більш

ніж 15 год. на місяць. В Південній Кореї майже 4 мільйони осіб щорічно

присвячують НФЗ «волонтерство» більш ніж 451 млн. год. власного часу, а

вартість послуг НФЗ перевищує $2 млрд. на рік. 26% японців мають досвід

волонтера, з них 48% впевнені, що праця в НФЗ «волонтерство» дуже

корисна для особистого зростання та суспільства в цілому. 72% волонтерів

Ірландії вважають, що вони виконують те, що ніколи не може бути зроблено

робітниками, праця яких оплачується [2-4].

За дослідженнями вчених американського університету ім. Дж.

Хопкінса наприкінці ХХ ст. загальна кількість часу праці волонтерів 22 країн

відповідала праці 10,5 млн. ос., що зайняті повний робочий день. Кількість

волонтерів лише в 36 країнах світу, за підрахунками того ж університету,

понад 131,5 млн. ос.

Уряди більш ніж 80 країн активно сприяють детінізації діяльності

національних НФЗ волонтерського руху та створюють інфраструктуру для

забезпечення їх розвитку на системному рівні. Уряди цих країн надають

волонтерському руху вагому підтримку: приймають законодавчі акти, які

стимулюють розвиток НФЗ «волонтерство»; створюють системи державних

центрів та спеціальних програм НФЗ «волонтерство» [5].

Так, волонтерський рух у Великобританії має вагому підтримку від

уряду, що пояснюється визнанням його як важливої складової соціальної

політики. НФЗ «волонтерство» Німеччини має свої особливості, які

відбиваються в законодавчих ініціативах: з 1964 р. реалізується державна

програма «Добровольчий соціальний рік» (Freiwilliges Soziales Jahr (FSJ або

Freiwilliges Оkologisches Jahr (далі — FОJ), яка дозволяє німецькій молоді

протягом року здійснювати практичну діяльність в соціальній або

екологічній сферах; з 2002 р. діяльність в НФЗ «волонтерство» зараховується

як альтернатива службі в армії.

Участь в таких програмах є невід'ємною складовою успішного існування

громади [6].

Практика багатьох країн підтверджує, що детінізація діяльності НФЗ

«волонтерство» та «волонтуризм» приносить суспільний прибуток та

забезпечує вклад у ВВП від 4 до 8%. Так, основною структурою, завдяки якій

волонтери США можуть знайти собі заняття, а організації та особи, що

потребують помічників-волонтерів, можуть заявити про свої потреби є

центри НФЗ «волонтерство». Сьогодні в країні діє більш ніж 500 таких

центрів. Фінансовий еквівалент їх праці на рік в США складає більше $5300

млрд. У 1991 р. в Італії Закон про волонтерство офіційно визначив відносини

волонтерів з державними організаціями. Так в Італії з'явився соціальний

волонтер.

Рівень детінізації розвитку НФЗ «волонтерство» в кожній країні

залежить від політико-економічної ситуації, стану некомерційного сектора і

ринку праці, від культурних чинників та ін.

Досвід європейських держав показує, що законодавча база набуває

особливого значення, коли вона створює перешкоди діяльності НФЗ

«волонтерство». Це особливо справедливо для тих країн Центральної та

Східної Європи, де НФЗ «волонтерство», а тим більш НФЗ «волонтуризм»,

не є органічним елементом місцевої культури. Але країни Центральної та

Східної Європи теж зробили крок від офіційного визнання НФЗ

«волонтерство» та «волонтуризм» до створення правового поля, що сприяє

детінізації їх діяльності. Закони, що регулюють діяльність НФЗ

«волонтерство» та «волонтуризм», прийняті в Хорватії, Чехії, Угорщині,

Італії, Латвії, Литві, Люксембурзі, Македонії, Польщі, Португалії, Румунії,

Іспанії та ін.

Механізми державного регулювання діяльності НФЗ «волонтерство» та

«волонтуризм» необхідні для гарантування волонтерам захисту та щоб

відрізняти їх від найнятих робітників. Волонтери прямо або побічно

підпадають під дію законів про працю, оподаткування і цивільну

відповідальність. Волонтери та організації НФЗ «волонтерство» та

«волонтуризм», що залучають їх до своєї діяльності, можуть стикатися з

низкою проблем: неправильним використанням законів про працю;

оподаткування робочого часу волонтерів; втратою соціальної допомоги з

безробіття та ін.

Для того, щоб діяльність НФЗ «волонтерство» отримала правове

визнання, для створення правових меж детінізації функціонування

організацій НФЗ «волонтерство» і проведення чіткого кордону між

соціально-трудовими відносинами НФЗ і традиційними, механізми

державного управління мають визначити діяльність НФЗ. Відсутність

юридичного визначення поняття «волонтер» та юридично визнаних

характеристик документу «Угода між учасниками діяльності НФЗ

«волонтерство» («волонтуризм»)» може привести до того, що, з точки зору

права, волонтери вважатимуться найнятими робітниками. Як результат, будь-

яка компенсаційна виплата ним може розглядатися як винагорода за працю, а

організація, що залучає волонтерів до праці, опиниться в стані порушника

трудового законодавства, яке вимагає виплати мінімальної заробітної плати.

Так, в Латвії некомерційні організації не могли відшкодовувати витрати

волонтерам, бо для цього потрібно було укладати з ними трудовий договір,

що, у свою чергу, підвело б волонтерів під дію трудового законодавства та

положень про мінімальну заробітну плату. У Хорватії і Македонії державні

контрольні органи можуть тимчасово заборонити роботу, якщо волонтер

почав трудову діяльність не відповідно до вимог закону (зокрема, якщо

сторони не підписали трудовий договір). В Чехії були позбавлені соціальної

допомоги ті безробітні, які працювали волонтерами, бо діяльність НФЗ

«волонтерство» розглядалася як нелегальна робота, хоч самі волонтери не

отримували а ні грошової винагороди, а ні матеріальної допомоги в

натуральній формі.

Ще однією серйозною перешкодою на шляху детінізації діяльності

НФЗ «волонтерство» є правила стягування податків з витрат, що

відшкодовуються. Міжнародні експерти прийшли до єдиної думки, що

волонтери мають право на відшкодування всіх розумних витрат, які понесені

ними в процесі роботи в НФЗ. Проте, в деяких країнах (Швейцарія, Бельгія,

Македонія) відшкодування витрат волонтерам оподатковується; від податків

звільнено лише відшкодування витрат найнятим робітникам. Схожа ситуація

й в Естонії - якщо організація НФЗ бажає відшкодувати волонтерам їх

витрати, то вона зобов'язана це зробити на основі трудового або іншого

цивільно-правового договору, і всі виплати за цими договорами

оподатковуються. Таким чином, створюється значна перешкода залученню

населення до НФЗ «волонтерство» та «волонтуризм».

Розробка нормативних актів, що регулюють детінізацію соціально-

трудових відносин ринку праці НФЗ «волонтерство» та «волонтуризм»

показує, що було б доцільно дотримуватися наступного: регулювання однієї

НФЗ «волонтерство» не має виключати існування інших форм, а саме:

неформальних або ситуативних ініціатив; законодавча база має полегшувати

діяльність НФЗ «волонтерство» та «волонтуризм» і регламентувати її.

Законодавство має забезпечувати належний захист і стимулювання

волонтера, не відохочуючи людей від праці на засадах НФЗ «волонтерство»

та «волонтуризм». Дуже жорстке регулювання може пригнічувати спонтанні

ініціативи, лягати тягарем на малі некомерційні організації, і пригноблювати

дух НФЗ.

Кожна країна має знайти власну модель детінізації діяльності НФЗ

«волонтерство» та «волонтуризм», виходячи зі своїх соціальних, культурних

та економічних умов. Державні органи у взаємодії з організаціями

громадського суспільства та іншими зацікавленими сторонами мають

всебічно аналізувати свої правові системи, з'ясовуючи, як місцеві закони

впливають на діяльність НФЗ «волонтерство» та «волонтуризм» і

визначаючи, які зміни оптимально відповідатимуть місцевим потребам.

Якщо законодавча база пригнічує детінізацію діяльності НФЗ

«волонтерство» та «волонтуризм», то наступним кроком стає прийняття

рішень про те, як усунути ці перешкоди: за допомогою окремого закону

(Угорщина), спеціального розділу в законі (Латвія та Польща) або внесення

змін в чинне законодавство.

ООН в своїх резолюціях рекомендувала всім державам включати НФЗ

«волонтерство» в національні стратегії соціально-економічного розвитку;

знаходити та виключати зі своїх законів всі бар'єри, що прямо або побічно

заважають людям займатися роботою в НФЗ; послабити податковий прес, що

ставить волонтера в складне становище. Крім того, ООН закликала світову

спільноту надати волонтерам правовий статус і належний соціальний захист

при повній пошані до їх незалежності.

Отже, відповідно до мети визначено внесок НФЗ «волонтерство» та

«волонтуризм» в національні економіки різних країн та необхідність

створення механізмів державного управління його детінізацією. Показано,

що національні волонтерські рухи різних країн об'єднані в глобальний

світовий рух. Визначено вплив НФЗ «волонтерство» на національні

економіки. Досліджено залежність розвитку НФЗ «волонтерство» в країні

від політико-економічної ситуації, стану некомерційного сектора і ринку

праці, від культурних чинників тощо. Визначено місце та роль механізмів

державного управління щодо детенізації діяльності НФЗ «волонтерство» та

«волонтуризм». Показано, що механізми державного управління діяльністю

НФЗ «волонтерство» та «волонтуризм» мають, перш за все, гарантувати

волонтерам захист та відрізняти їх від найнятих робітників, створювати

правові межі функціонування організацій НФЗ і проводити чітку межу між

волонтерськими і традиційними соціально-трудовими відносинами.

Список використаних джерел

1. Бидерман К. Координация работы добровольцев и менеджмент

волонтерских программ в Великобритании / К. Бидерман // Виртуальный

ресурсный центр-1999 [Електронний ресурс]. — Режим доступу:

www.trainet.org

2. Борецька Н.П. Сучасний стан і проблеми розвитку соціально-

трудових відносин у добровольчестві / Н.П. Борецька, Г.О. Крапівіна /

Соціально-трудові відносини: теорія та практика / Формування ринкової

економіки: Зб. наук. праць. - Спец. вип.: у 3 т. Соціально-трудові відносини:

теорія і практика. - К.: КНЕУ, 2010. - Т.1.- с. 105-112.

3. Крапивина Г.А. Методологические аспекты добровольчества:

проблемы формирования и развития рынка труда / Г.А. Крапивина/

Проблемы рынка труда и формирования трудовых ресурсов: Материалы

Междунар. научн.-практич. конф., г. Москва, 17 декабря 2010 г. - М.: ООО

«НИПКЦ Восход-А», 2010. - 288 с. - С.70-88.

4. Крапівіна Г.О. Людські ресурси та їх мотивація в добровольчестві /

Вісник Львівського інституту економіки і туризму: Зб. наук. статей / М-во

освіти і науки України, Львів. інст-т економіки і туризму. - Львів: ЛІЕТ, 2010.

- № 5. - 328 с. -С.117-123.

5. Слободская М.А. Добровольческая деятельность как ресурс

общественного развития [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

www.nogo.ru/ speeches/other9.doc

6. Freiwilliges Soziales Jahr (FSJ) oder Freiwilliges Оkologisches Jahr

(FОJ) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.gesetze%im

%internet.de/ bundesrecht/f_jfg/gesamt

СЕРЬОГІНА Наталія,К. ю. н., доцентдоцент кафедри публічного управління таадміністрування ІПК ДСЗУ

ТІНІЗАЦІЯ ЗАЙНЯТОСТІ ЯК ЗАГРОЗА НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗЕПЕЦІ

Тінізація зайнятості за своєю спрямованістю є загрозою національній

безпеці, адже, в даний час для України найбільш актуальними є внутрішні

загрози. Тіньова зайнятість виступає складовою тіньової економіки.

Економічна безпека дозволяє зберігати стійкість до зовнішніх та внутрішніх

загроз, характеризує здатність національної економіки до розширеного

самовідтворення для задоволення потреб громадян, суспільства і держави на

якомусь визначеному рівні. Основною причиною виникнення тіньового

ринку праці є наявність можливостей для певної частини економічних

агентів не дотримуватися існуючого законодавства. Як результат це явище

веде до зменшення сплати податку на доходи фізичних осіб та єдиного

соціального внеску, що в свою чергу веде до недофінансування відповідних

бюджетів та соціальних виплат.

Тіньова зайнятість спрямована проти людини, позбавляє її легального

працевлаштування, оплати й охорони праці та здоров'я, соціального,

пенсійного та медичного забезпечення, які здійснюються через Пенсійний

фонд, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та

Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на

випадок безробіття.

Відповідно до Розпорядження Кабінету міністрів України «Про заходи,

спрямовані на детінізацію відносин у сфері зайнятості населення» від 5

вересня 2018 р. №649-р передбачено:

проведення Державною службою України з питань праці,

Державною фіскальною службою України, Пенсійним фондом України,

Національною поліцією України, іншими центральними органами виконавчої

влади спільно з органами місцевого самоврядування комплексних заходів,

спрямованих на детінізацію ринку праці та вдосконалення контролю за

оформленням трудових відносин із найманими працівниками;

посилення координації органів державної влади в питаннях

проведення роз’яснювальної роботи, здійснення заходів щодо виявлення

фактів застосування незадекларованої праці, а також перегляд актів органів

виконавчої влади та внесення змін до них з метою посилення контролю за

оформленням трудових відносин;

міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади

переглянути власні нормативно-правові акти та внести до них зміни з метою

посилення контролю за оформленням трудових відносин із найманими

працівниками під час реалізації наданих повноважень.

Передбачалось, що реалізація Розпорядження №649-р сприятиме

підвищенню ефективності державної політики щодо захисту трудових прав

людей, зменшенню застосування незадекларованої праці та посиленню

дисципліни сплати податків і єдиного соціального внеску [1].

16 вересня 2019 року Верховна Рада, як заявив Прем’єр-міністр

України Олексій Гончарук, підтримала важливі для нашої економіки

законопроекти, які дозволять країні розвиватися значно швидше. «Сьогодні

ми стали свідками реального прогресу з детінізації української економіки. В

першому читанні ми прийняли законопроекти, якими ми, по-перше,

мотивуємо споживачів отримувати фіскальні чеки. По-друге, вимагаємо за

рахунок спрощення і здешевлення процесу застосування РРО все-таки їх

використовувати. По-третє, цими заходами підвищуємо рівень захисту прав

споживачів. При цьому потрібно розуміти, що ці документи ще будуть

доопрацьовуватись разом з громадськістю, бізнесом та профільними

експертами», – пояснив Голова Уряду.

За його словами, підтримка Верховною Радою законопроекту №1080

дозволить зменшити тиск на бізнес, тим самим стимулювати його до

«білого» способу ведення діяльності. Законопроект розроблено з метою

гуманізації кримінальної відповідальності за ухилення від сплати податків, а

також це нівелює можливість тиску службових осіб слідчих органів, які

стежать за додержанням податкового законодавства [2].

За даними Державної служби статистики кількість неформально

зайнятого населення віком 15-70 років у 2018 році складала 3541300 осіб

(таб.1) [3], в той час як офіційно зайняте населення становить 16360900 осіб.

Тобто близько 22% населення є потенційними порушниками

законодавства про працю і свівучасниками у злочинах з одного боку, а з

іншого, якщо взяти за основу, що мінімальна заробітна плата по Україні за

2018 рік склала 3723 грн., то держава, як мінімум, недоотримала:

3723х3541300=13 184 259 900 грн з них:

ПДФО 18%х31 429 037 500=2 373 166 782 грн.;

ЄСВ 22%х31 429 037 500=2 900 537 178 грн;

ВЗ 1,5%х31 429 037 500=197 763 898,5 грн.

Якщо врахувати, що середня пенсія в Україні на 2018 рік склала

2479,20 грн., а загальна кількість пенсіонерів була 11725400 осіб, то

1 169 949 пенсіонерів могли б отримати пенсію на рівні мінімальної, або,

більше, ніж мінімальну. І це ми говоримо лише про мінімальну зарплату.

Таблиця 1

Неформально зайняте населення за видами економічної діяльності у 2018 році¹

2018

Кількість неформально зайнятого населення віком 15-70 років - усього, тис. осіб 3541,3

у тому числі за видами економічної діяльності, у % до підсумку  

cільське господарство, лісове господарство та рибне господарство 42,9

промисловість 5,5

будівництво 15,9

оптова та роздрібна торгівля; ремонт автотранспортних засобів і мотоциклів 18,2

транспорт, складське господарство, поштова та кур'єрська діяльність 4,2

тимчасове розміщування й організація харчування 2,2

інші види економічної діяльності 11,1¹ Без урахування тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим, м.Севастополя та частини тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях.

Доречно також виділити і фактори, які сприяють розвитку тінізації

сфери зайнятості. По-перше, низький рівень заробітної плати у державному

секторі економіки. Не всіх громадян влаштовують розміри їхніх зарплат,

тому відбувається, так би мовити «відплив» частини трудових ресурсів у тінь

задля отримання більших доходів. По-друге, надмірний податковий тягар,

складна система оподаткування, нестабільність податкового законодавства,

високий податковий тиск і нерівномірність податкового навантаження на

суб'єктів господарювання. По-третє, низька якість державних послуг,

передусім тих, що стосуються життєзабезпечення громадян. По-четверте,

надмірне регулювання підприємницької діяльності, високий рівень корупції

та некомпетентність державних службовців. Дослідження показують, що в

умовах поширеної адміністративної корупції державні службовці прагнуть до

нарощування кількості перевірок і підвищення розмірів податків і штрафів. У

результаті система податків і штрафів втрачає ефективність як інструмент

державної політики. По-п'яте, відсутність довіри до державних інституцій.

Саме довіра до уряду або відчуття «соціальної солідарності» спонукає людей

платити податки.

На нашу думку збільшення тінізації зайнятості в Україні пояснюється:

працюючі усвідомлюють, що погоджуються на отримання

неофіційних доходів, та, відповідно, добровільно відмовляються від

державних гарантій щодо пенсійного та соціального забезпечення, говорячі

«Я і мої діти їсти та жити хочуть сьогодні. Краще мені віддайте ті гроші, які

б сплатили державі. Бо все одно, буде мінімальна пенсія»;

значним розривом між вартістю трудових ресурсів для роботодавця

та фактичною сумою, яку працюючий отримує за свою працю;

якість державних послуг не відповідає сплаченим податкам, що

спричинює значні додаткові витрати з боку населення з метою отримання

цих послуг на належному рівні;

наявністю механізмів, які забезпечують легке та дешеве вилучення

коштів підприємств у позалегальний сектор економіки метою виплати

тіньових заробітних плат.

Вирішення проблеми тінізації доходів громадян потребує узгоджених

зусиль держави в різноманітних сферах державної політики, зокрема і в сфері

пенсійного забезпечення. І надалі в Україні потрібно проводити заходи для

продовження реформи пенсійної системи.

Вирішення проблеми тінізації зайнятості потребує узгоджених зусиль

держави у багатьох сферах державної політики. Сьогодні необхідно відійти

від припущення, що детінізація не потребує спеціальних зусиль та заходів та

відбуватиметься по мірі розвитку ринкових відносин у країні. Поряд з цим,

враховуючи те, що державний сектор економіки потребує реформування,

проведення таких реформ без врахування впливу на тіньову економіку

містить ризики щодо їх ефективності.

Державна політика детінізації ринку праці повинна містити дві

взаємоузгодженні складові.

адміністративна складова детінізації. Ця складова передбачає кроки

по посиленню адміністрування збору податків та перекриття шляхів

ухиляння від сплати податків. Заходи у рамках цієї складової базуються на

припущенні, що уряд має достатньо ресурсів для виконання своїх функцій,

система державних витрат як така є задовільною, проте неефективною вона є

в результаті зловживань та відсутності належного контролю.

мотиваційна складова детінізації ринку праці. Передбачає подальше

зниження податкового навантаження, спрощення податкового законодавства

та регулювання економічної діяльності одночасно з покращенням якості

державних послуг.

Список використаних джерел

1. Про заходи, спрямовані на детінізацію відносин у сфері зайнятості

населення: Розпорядження Кабінету міністрів України від 5 вересня 2018 р.

№ 649-р [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/649-2018-%D1%80 (дата звернення

16.09.19 р.).

2. Детінізація економіки та припинення тиску на бізнес забезпечать

Україні зростання, – Олексій Гончарук

https://www.kmu.gov.ua/ua/news/detinizaciya-ekonomiki-ta-pripinennya-tisku-na-

biznes-zabezpechat-ukrayini-zrostannya-oleksij-goncharuk (дата звернення

16.09.19 р.).

3. Неформально зайняте населення за видами економічної діяльності у

2018 році Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.ukrstat.gov.ua/operativ/operativ2017/rp/eans/eans_u/arch_nzn_ved_u.

htm (дата звернення 16.09.19 р.).

ПЛИСЕНКО Галина,к. е. н., провідний науковий співробітникпроблемної науково-дослідної лабораторії інституційного забезпечення діяльності державної служби зайнятості та партнерськоївзаємодії з роботодавцями ІПК ДСЗУ

НАЗАРКЕВИЧ Віктор,науковий співробітникпроблемної науково-дослідної лабораторії інституційного забезпечення діяльності державної служби зайнятості та партнерськоївзаємодії з роботодавцями ІПК ДСЗУ

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕТІНІЗАЦІЇ

ЗАЙНЯТОСТІ

З метою вирішення питань щодо неформальних трудових відносин

варто звернутися до європейського досвіду. Зокрема, в Європі пропонувалося

активізувати державну політику зайнятості за двома напрямами. Один із них

орієнтований на жорсткі підходи (посилення штрафних санкцій і контроль,

підтримка залежності рівня соціального захисту від зроблених соціальних

відрахувань, висвітлення поведінки тих, хто працює або забезпечує роботою

у неформальному секторі, як антисоціальної), а інший – на профілактичні

(лібералізація ринків, спрощення процедур створення малого бізнесу,

законодавча формалізація нових професій і компетенцій, удосконалення

трудового законодавства, активна взаємодія з соціальними партнерами,

реформування систем соціального захисту, зменшення податків на працю

тощо).

Загальноєвропейські масштаби і поширеність проблеми неформальної

зайнятості продемонстрували, що для її вирішення Європейському Союзу

(далі – ЄС) необхідна взаємодія та координація дій на міждержавному рівні.

З цією метою в 1999 році Радою ЄС і представниками урядів країн-учасниць

був ухвалений «Кодекс поведінки для поліпшення співробітництва між

владними структурами держав-членів ЄС, яке стосується боротьби з

транснаціональним шахрайством із внесками й виплатами соціального

страхування та недекларованою трудовою діяльністю, а також

транснаціонального найму працівників» [1]. Цей Кодекс визначав

недекларовану зайнятість як будь-яку оплачувану діяльність, що є законною

за походженням, але не задекларованою згідно з національними

законодавством і практикою, та, зокрема, артикулював питання

інформаційної взаємодії та обміну документами між відповідними

компетентними органами країн Євросоюзу.

З урахуванням норм зазначеного Кодексу Рада ЄС ухвалила Керівні

принципи щодо зайнятості [Error: Reference source not found], де одним із

десяти пріоритетів структурних реформ на ринку праці було визначено

«трансформацію недекларованої трудової діяльності в офіційну зайнятість».

У рамках досягнення цього пріоритету передбачалося, що держави

Євросоюзу повинні розробляти та впроваджувати комплекс заходів з

подолання неофіційної трудової діяльності, у тому числі щодо спрощення

бізнес-середовища, усунення бар’єрів і застосування податкових стимулів,

удосконалення законодавства та застосування санкцій.

З метою забезпечення реалізації зазначених Керівних принципів було

прийнято Резолюцію щодо трансформації недекларованої трудової діяльності

в офіційну зайнятість [3]. Остання передбачала, що політика ЄС щодо

трансформації неформальної зайнятості має бути зосереджена на таких

основних напрямах: 1) профілактичні заходи: спрощення процедур та

усунення перешкод для створення і розвитку бізнесу, особливо малого;

усунення чинників, що перешкоджають декларуванню зайнятості, як з боку

роботодавців, так і найманих працівників; 2) санкції: посилення контролю за

декларуванням зайнятості; застосування відповідних засобів впливу щодо

тих, хто використовує нелегальну робочу силу; поліпшення координації між

профільними державними інституціями (податкові органи, трудові інспекції,

поліція та ін.); 3) співпраця між країнами-учасницями ЄС у сфері боротьби з

шахрайством щодо внесків соціального страхування та нелегальною

діяльністю в рамках транснаціональних економічних зв’язків;

4) інформаційно-просвітницькі кампанії з підвищення обізнаності населення

щодо негативних наслідків тіньової зайнятості для системи соціального

страхування та забезпечення соціальної справедливості.

У Резолюції також акцентувалася увага на важливості вироблення у

межах соціального партнерства в країнах ЄС спільних підходів до боротьби з

незаконною трудовою діяльністю. На шляху протидії неформальній

зайнятості та приховуванню трудових відносин Європейський Союз потребує

більш ефективного співробітництва як на міжнаціональному рівні, у т. ч. між

національними інспекціями праці, установами соціального страхування та

податковими органами, так і на рівні ЄС, зокрема, щодо поліпшення

стратегій та інструментів контролю для оцінки умов праці та трудової

діяльності населення загалом.

У Стратегії економічного зростання та зайнятості Європейського

Союзу «Європа 2020», однією із цілей визначено, зокрема, підвищення рівня

зайнятості населення ЄС (віком 20–64 р.) до 75%. На початку 2017 року

Європейський парламент затвердив рекомендації стосовно проекту

документа «Європейська опора соціальних прав» [4], у яких закликав

держави ЄС до більш ефективного вирішення проблеми неформальної

зайнятості. З цією метою рекомендовано запровадити для громадян

Євросоюзу «картку соціальної безпеки», за допомогою якої можна буде

відстежувати внески працівників на соціальне страхування, що

накопичуються на їх особистих рахунках, і таким чином забезпечити більш

справедливу систему соціального захисту населення європейських країн.

На загальноєвропейському рівні провідна роль у формуванні та

реалізації цієї політики належить Єврокомісії. До вироблення стратегічних

рішень з протидії неформальній зайнятості також залучені Європарламент,

Рада ЄС, Європейський соціально-економічний комітет, Європейська

конфедерація профспілок, Конфедерація європейського бізнесу та інші

інституції. Крім того, важливе місце у протидії тінізації зайнятості в ЄС

займають статистичні установи країн-учасниць та Євростат.

Важливим інструментом політики Євросоюзу щодо запобігання та

скорочення неформальної зайнятості є проекти міждержавного та

загальноєвропейського рівня. Так, у межах міждержавної взаємодії членів ЄС

протягом останніх років було реалізовано кілька проектів з інституційного

посилення національних інспекцій з питань праці, а саме [5]:

– CIBELES (Convergence of Inspectorates building a European Level

Enforcement System), спрямований на посилення взаємодії вказаних інспекцій

при транскордонному переміщенні працівників;

– ICENUW (Implementing Cooperation in a European Network against

undeclared work), присвячений співробітництву у боротьбі проти

шахрайських схем соціального забезпечення, пов’язаних із неформальною

зайнятістю;

– PROGRESS (Mutual Learning Programme) – Програма взаємного

навчання та підготовки експертного огляду на тему: «Боротьба з

неформальною зайнятістю: розбудова ефективної системи інспектування та

профілактики»;

– спільний проект МОП та Європейської Комісії «Інспекції праці та

недекларована зайнятість в ЄС» («Labour inspection and undeclared work in the

EU»), метою якого було з’ясування ролі національних систем інспектування

праці в ЄС у межах загальної стратегії боротьби з тіньовою зайнятістю, у т. ч.

за допомогою фіскальних інструментів.

Список використаних джерел

1. Resolution of the Council and the Representatives of the Governments of

the Member States, meeting within the Council of 22 April 1999 on a Code of

Conduct for improved cooperation between authorities of the Member States

concerning the combating of transnational social security benefit and contribution

fraud and undeclared work, and concerning the transnational hiring-out of workers

(1999/C 125/01). – Council of the European Union, 06.05.1999.

2. The employment policy guidelines (2003-2005). Council Decision of

22 July 2003 on guidelines for the employment policies of the Member States. –

[Electronic resource]. Access mode:

http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=uriserv:c11319

3. Council resolution on transforming undeclared work into regular

Employment (2003/C 260/01). – Council of the European Union, 29.10.2003.

4. European Social Rights: workers’ protection needs to be extended to new

jobs / Press release of the European Parliament dated 19.01.2017. – European

Parliament, 2017. – 2 p.

5. Decision (EU) 2016/344 of the European Parliament and of the Council of

9 March 2016 on establishing a European Platform to enhance cooperation in

tackling undeclared work // Official Journal of the European Union. – 11.03.2016.

– Р. 12–20.

ІВАНОВ Андрій,аспірант кафедри публічного управління та адміністрування ІПК ДСЗУ

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД БОРОТЬБИ З ТІНІЗАЦІЄЮ РИНКУ ПРАЦІ

ШЛЯХОМ ФОРМУВАННЯ СПРИЯТЛИВОГО

ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО СЕРЕДОВИЩА

Зубожілість населення напряму можна пов’язати зі зростанням рівня

тіньової економіки, адже за умов, які вона створює, населення країни

змушене шукати шляхи «виживання» шляхом «самозайнятості» або через

створення невеликих підприємств сімейного типу, що по суті є явищем

неформальної зайнятості. Так, за дослідженнями І. Копченко, яка вказує на

«існування залежності між ступенем недосконалості державного

регулювання і ступенем тінізації підприємницької діяльності суб’єктами

господарювання», тінізацію суспільно-економічних відносин вченою

визначено «як один з головних чинників зниження ефективності заходів

регуляторної реформи в сфері малого підприємництва в Україні» [1].

Функціональну роль малого підприємництва у економічному розвитку країни

не потрібно недооцінювати, адже вона проявляється через створення нових

робочих місць, що в свою чергу відображається на зайнятості населення,

забезпеченні достатнього рівня конкуренції для підвищення якості продукції,

окрім того є фундаментом для економічного розвитку регіонів.

Проблематикою політики зайнятості та підтримки розвитку

підприємництва займалися ряд зарубіжних та вітчизняних вчених таких як:

Т. Бартік, В. Баумоль, А. Брунетті, М. Вайт, З. Варналій, , Б. Ведер, П.

Вестхед, В. Герасимчук, Д. Гнявеллі, П. Девідсон, О. Долгальова, С. Дрига,

О. Дяченко, В. Капітан, В. Костриця, Д. Кібл, А. Кредісов Р. Латімор,

П. Круш, В. Литвиненко, А. Садєков, В. Сандугей, В. Сизоненко,

Т. Ткаченко, Т. Уманець, Й. Шумпетер та інші.

На загальноєвропейському рівні провідна роль у формуванні та

реалізації політики детінізації ринку праці належить Єврокомісії. Стратегічні

рішення щодо протидії неформальній зайнятості та реалізації державної

політики, яка спрямована на детінізацію зайнятості можуть прийматись:

Європарламентом, Радою ЄС, Європейським соціально-економічним

комітетом, Європейською конфедерацією профспілок, Конфедерацією

європейського бізнесу й іншими інституціями.

В. Костриця та Т. Бурлай вважають, що досить вдалими в напрямку

боротьби з тінізацією є зусилля Німеччини, Угорщини та Португалії. Так,

урядом Німеччини з 2002 р. запроваджено нову форму зайнятості «mini-jobs»

(в перекладі – міні-робочі місця) із граничним щомісячним доходом у 450

євро, щодо яких застосовують знижені ставки оподаткування й соціальних

відрахувань. У 2015 р. у Німеччині налічувалося близько 7,5 млн. таких

«міні-робочих місць» (їх займали переважно студенти й пенсіонери), при

цьому 25 % новостворених робочих складалась саме з «міні-робочих місць».

Вони становили половину всіх робочих місць у сфері послуг [2, с.43].

Таким чином шлях Німеччини до детінізації ринку праці полягав у

оптимізації податкової системи, спрощенні механізму обчислення розмірів

податків, зниженні ставок відрахувань із заробітної плати тощо. Було

створено такі публічні організації як: Федеральна фінансова поліція, Відділ

боротьби з організованою злочинністю та корупцією, DIA (Департамент

внутрішніх розслідувань) [3, с.58].

Угорщина в 2010 р. пішла шляхом спрощення процедури реєстрації

сезонної й тимчасової зайнятості, про яку роботодавці можуть сповіщати

податкові органи електронними або SMS-повідомленнями. За даними

Національної податкової служби, лише із серпня 2010 р. по січень 2012 р.

така спрощена процедура дозволила облікувати близько 12,5 млн. робочих

днів та отримати 8 млрд. форинтів податків до державного бюджету.

Реалізуючи політику легалізації недекларованої зайнятості, Португалія

в 2005 р. впровадила спрощену програму реєстрації нового бізнесу, завдяки

якій стало можливим юридичне створення підприємства у єдиному офісі за

один день, а також податкові пільги для новостворених підприємців.

Упродовж 2005–2008 рр. за цією програмою в країні створено понад 59 тис.

нових підприємств [2, с.45].

У Канаді та США розроблено державні програми, що мають на меті

інформаційну, фінансову і науково-технічну підтримку малих і середніх

підприємств на території провінцій, за участю урядових органів, банків,

університетів, торговельних палат, союзів підприємців. Уряд країн та органи

місцевого самоврядування залучають суб’єктів малого та середнього

підприємництва до державних проектів. Урядом Канади приділяється значна

увага стабілізації регуляторної системи у сфері підприємництва, адже

сильний нормативно-правовий тиск призводить підприємців до переходу в

«тіньовий» сектор економіки. У Канаді лояльне нормативно-правове

регулювання підприємництва включає в себе закони, які захищають інтереси

суб’єктів господарювання [4].

Як зазначає В.О. Капітан, на сьогоднішній день у Великобританії діють

чотири категорії програм допомоги малому та середньому підприємництву, а

саме: 1) програми консультування нових і діючих фірм (для регіональних

програм розвитку); 2) програми надання фінансової допомоги (бізнесу і

муніципалітетам); 3) регіональні програми допомоги «дрібним» суб’єктам

господарювання в Шотландії, Уельсі, Північній Ірландії; 4) програми, що

стимулюють експортну діяльність дрібних фірм. У Великобританії діє

жорстка система контролю над діяльністю підприємств, яка протидіє різного

роду неправомірним діям зі сторони бізнесу. Питаннями розвитку малого

бізнесу на національному рівні в країні займається Міністерство торгівлі та

промисловості, в складі якого утворений спеціальний орган з підтримки і

розвитку малих підприємств The Small Business Servise (SBS), яка має

регіональні відділення на місцях. При Міністерстві функціонує Стратегічна

рада малих і середніх підприємств. Завданням SBS є: представлення інтересів

та потреб малого бізнесу в уряді, розвиток і обслуговування системи

підтримки малого бізнесу, пропаганда підприємництва в суспільстві,

скорочення бюрократичних бар'єрів [5, с.18].

Ольвінська Ю.О. [4] наводить вдалі приклади формування

сприятливого бізнес-середовища в азіатських країнах (Японії, Снігапурі,

Південній Кореї). Серед основних проблем, з якими стикаються підприємці

Японії – це нестача фінансового ресурсу. «Корпорація страхування малого та

середнього підприємництва» – це створена урядом Японії організація, що має

на меті полегшити процедуру отримання позики суб’єктам малого та

середнього підприємництва. На спеціальних пільгових умовах надаються

субсидії та позики на: а) удосконалення та модернізацію виробничих

потужностей підприємств, що займаються науковими розробками;

б) впровадження інноваційних технологій, що розроблені разом з науковими

організаціями; в) розвиток легкої та харчової промисловості; г) розробку та

впровадження нових видів товарів та послуг; д) створення та розвиток нових

суб’єктів підприємництва на території регіонів Японії, що мають низький

рівень промислового розвитку. Окрім того, урядом Японії створено

спеціальні центри, де підприємці можуть отримати консультації та

здійснюється підготовка та перепідготовка спеціалістів для суб’єктів малого

підприємництва.

Вчена зазначає, що підтримкою малого та середнього підприємництва

в Сінгапурі займається спеціально створене агентство «Spring», завданням

якого є розробка і реалізація програм сприяння підприємництву. У Сінгапурі

впроваджено безліч різноманітних програм по пільговому кредитуванню, які

включають спеціальні позики, страхування кредитних ризиків, надання

субсидій. Підприємства з чисельністю працівників не більше 10 чоловік

можуть скористатися спеціальними пільговими умовами на отримання позик.

Урядом Сінгапура фінансується навчання та підвищення кваліфікації кадрів,

які зайняті у сфері малого підприємництва державними і деякими

приватними навчальними закладами.

Схожа ситуація в південній Кореї, окрім того, що в ряді випадків

законодавство країни зобов'язує великі промислові підприємства передавати

«морально» (але не фізично) застаріле обладнання для  використання в сфері

малого і середнього підприємництва. Державні програми підтримки

передбачають не лише зниження податків на товари, що виробляють малі і

середні підприємства та пільгові довгострокові банківські кредити, а й пільги

на оренду виробничих приміщень [4].

Таким чином можна дійти висновку що, основними факторами, які

формуються сприятливе підприємницьке середовище в різних країнах світу

є: активне використання фінансово-кредитної та інвестиційної підтримки;

лібералізація податкової системи; сприятлива регуляторна політика;

залучення малих підприємств до виконання державних замовлень; кадрова

підтримка бізнесу; програми регіонального розвитку малого та середнього

бізнесу; інформаційна підтримка та роз’яснювальна робота та

субсидіювання.

Список використаних джерел:

1. Копченко І.М. Державне регулювання малого підприємництва в

трансформаційній економіці: дис... канд. екон. наук: 08.01.01. Київський

національний ун-т ім. Тараса Шевченка. К., 2005. 235 c.

2. Костриця В.І., Бурлай Т.В. Сучасна політика ЄС щодо скорочення

неформальної зайнятості та адаптація її підходів в Україні. Ринок праці та

зайнятість населення. № 4.2016. С.39-46

3. Дяченко О. П. Зарубіжний досвід щодо державних механізмів

детінізації економіки країн Єропейського Союзу. Держава

та регіони. Сер. Держ. упр. 2017. № 3. С. 55-60

4. Ольвінська Ю.О. Особливості державного регулювання малого

підприємництва у країнах світу. Державне управління: удосконалення та

розвиток: наукове видання Академії муніципального управління. 2015. №2.

URL: http://www.dy.nayka.com.ua

5. Капітан В.О. Зарубіжний досвід формування державної стратегії

розвитку малого бізнесу задля забезпечення зайнятості населення.

Інвестиції: практика та досвід. № 4.2017. С.15-119

ІГНАТЕНКО Олена,

Аспірант ЛРІДУ НАДУ

ДІЯЛЬНІСТЬ ІНСТИТУТІВ ГРОМАДСЬКОГО КОНТРОЛЮ В

УКРАЇНІ ЯК ЧИННИК ДЕТІНІЗАЦІЇ ЗАЙНЯТОСТІ

Становлення публічного управління відбувається в умовах прояву

посттоталітарного та пострадянського синдромів у зароджуваному

громадянському суспільстві, які генерують явища і процеси непорозуміння

між політичними партіями, парламентом, урядом, президентом,

громадськими об’єднаннями, громадянами та іншими суб’єктами публічних

відносин. Прояви цих синдромів у повсякденній управлінській практиці

призводять до того, що егоїстично-відомчі інтереси бюрократичної системи,

окремих політичних сил домінують над інтересами публічними. Проте

глибинніша причина такого стану речей криється, як видається, в неналежній

гнучкості у процесі адаптації системи управління і виробничого механізму до

змін характеру робочої сили, що, у свою чергу, суттєво підсилює складнощі

трансформації всієї системи публічного управління.

Варто зазначити, що система органів народного контролю того часу

демонструє й істотні позитивні риси, важливі для розвитку сучасного

громадського контролю:

по-перше, громадський контроль за радянських часів позитивно

вплинув на розвиток економіки, зміцнення державної, насамперед планової,

дисципліни, підвищення відповідальності кожного працівника за доручену

справу;

по-друге, діяльність органів громадського контролю того періоду в

жодному разі неможна назвати формальною. Вона впливала на

функціонування підконтрольних органів влади. Громадський контроль мав

реальний характер;

по-третє, у системі громадського контролю були передбачені

елементи професіоналізму в контрольній діяльності. Для проведення

перевірок і ревізій комітетами громадського контролю створювалися комісії,

бригади, штаби, до складу яких обов'язково залучалися кваліфіковані

фахівці, а також фахівці зі споріднених галузей управління, з метою надання

об’єкту, що перевіряється, кваліфікованої допомоги в усуненні недоліків у

роботі;

по-четверте, забезпечувався належний відбір народних контролерів.

До кандидатів (членів комітетів, груп, постів народного контролю)

висувалися певні вимоги, які стосувалися, насамперед, морально-ділових

якостей та суспільної позиції. Таким чином, реалізовувався принцип,

відповідно до якого не всі громадяни повинні були втручатися в діяльність

органів влади.

Варто також погодитися з думкою вітчизняних науковців, що

конституювання інтегрованої системи публічного управління відбувалося в

нашій країні у складних умовах адміністративно-політичного реформування,

обумовленого низкою факторів [1]:

по-перше, це суттєва втрата кадрового потенціалу державної служби

через об’єктивні (віковий ценз) та суб’єктивні (політична лояльність)

чинники, при цьому виникає проблема наступності в управлінні практично

на всіх рівнях.

по-друге, зменшення компетентності та моральних якостей

державних службовців.

по-третє, збереження корупційних проявів на державній службі,

втрата мотивації.

по-четверте, формування управлінської системи, що має тенденції до

автономізації в суспільстві, нав’язуванні суспільству стереотипів управління

за допомогою адміністративного ресурсу, мінімізації суспільного контролю

за діяльністю органів влади.

по-п’яте, політична та адміністративна реформи, що відбуваються із

середини 90-х рр. XX ст., не розв’язали проблему адаптації бюрократії до

демократичних перетворень, що знайшло свій прояв у відсутності комплексу

стратегічних національних пріоритетів, заявлених інститутами влади в

Україні.

Зауважимо, що вагоме значення в забезпеченні діяльності громадського

контролю в сучасній Україні відіграють ЗМІ. Проте сьогодні вони цю роль

виконують недостатньо ефективно та не в повному обсязі. У регіонах багато

ЗМІ орієнтовані на обслуговування поточних інтересів влади. Центральні

засоби масової інформації хоча і є більш вільними, але й вони поки ще не

стали гідним громадським контролером діяльності держави. Тому сьогодні

головними завданнями є отримання ЗМІ фінансово-економічної

самодостатності й забезпечення цивілізованої конкуренції на ринку мас-

медіа. Головне завдання ЗМІ полягає в тому, щоб активно співпрацювати з

іншими інститутами громадянського суспільства щодо контролю за

діяльністю органів публічної влади та за надавачами соціальних послуг.

Дійсно, не можна не погодитися з такою позицією вченого-політолога А.

Крупника, оскільки значення та статус ЗМІ в нашій країні з кожним роком

зростає: більшість новин наші громадяни отримують саме з цих джерел;

політичні програми формують громадянську позицію на події в країні та

світі. Українське суспільство сприймає інформацію саме так, як нам її

подають, але ж її можна подати по-різному. Через це ЗМІ є своєрідним

маніпулятором людської свідомості й каталізатором можливих соціальних

конфліктів.

З метою зниження тінізації зайнятості та рівня корупції в державних

органах актуальною є реалізація таких заходів [2]:

посилення ролі ринків та конкуренції, що повинно забезпечити

зменшення розмірів потенційного прибутку від корупційних дій;

вдосконалення діяльності інститутів громадянського суспільства

антикорупційної спрямованості;

активізування взаємодії з провідними іноземними структурами, що

реалізують антикорупційні Програми, впроваджувати в практику

антикорупційної боротьби позитивний зарубіжний досвід;

розробка законопроекту, що передбачає перевірку на поліграфі

керівників державних органів;

розробка законопроекту для публічної декларації доходів державних

службовців;

удосконалення форми співпраці державних органів з громадськими

інститутами.

Таким чином, органи громадського контролю не наділені владними

повноваженнями. Вони діють, як правило, опосередковано – або через

відповідні державні органи, або апелюючи до громадської думки. Тим самим

можна зробити висновок про те, що суб'єкти громадського контролю рівною

мірою можуть використовувати правові і соціальні контрольні механізми. У

першому випадку суб'єкти громадського контролю при виявленні порушень з

боку державних органів і посадових осіб застосовують правові механізми,

реалізуючи конституційне право на звернення до різних органів державної

влади з метою вжиття відповідних заходів. В іншому - при виявленні

недоліків у діяльності службовців контрольний вплив здійснюється через

інститут громадської думки.

Список використаних джерел

1. Луцький І. М., Луцький А. І., Каленюк О. М. Актуальні проблеми

організаційно-правових засад управління складних адміністративних систем

на практиці європейського досвіду та України. Економіка і держава. 2009. №

3. С. 69–71

2. Савич О. В., Савич І.В. Основні чинники та шляхи протидії тінізації

економіки України. Ефективна економіка. URL:

http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=3827

ВЕНГЕР ІринаАспірант ІПК ДСЗУ

ТІНІЗАЦІЯ ЕКОНОМІКИ, ЯК КЛЮЧОВА ПРОБЛЕМА

ФУНКЦІОНУВАННЯ РИНКУ ПРАЦІ

Глобалізація, діджіталізація, розвиток штучного інтелекту,

структурний взаємозв’язок економік країн, урбанізація, відкритість кордонів

та лібералізація міграції, всеосяжні проблеми людства, кожна з яких і

особливо всі вони разом здатні спричинити знищення всього живого на

нашій планеті, – процеси, які прискорюються з кожним роком. «Традиційні»

ресурси – територія, земля, сировина, торгові шляхи, – вже не являються

критичними факторами розвитку держави. Стабільним орієнтиром не є ні

технології, ні ноу-хау, які швидко розповсюджуються та миттєво

застарівають.

На нашу думку, однією з найвагоміших проблем сучасної України є

тінізація економіки, яка пагубно впливає на функціонування ринку праці.

В умовах глобальної економічної кризи гостро постають проблеми

тіньової економіки, які проявляються в незаконній приватизації державного

та комунального майна, нелегальних валютних операціях, корупції,

контрабандне ввезення товарів та їх обігу. Серед причин поширення тіньової

економіки можна назвати: зростання безробіття, відсутність гідного

соціального захисту населення та мотивації у суб'єктів господарювання вести

діяльність в легальному секторі економіки, що обумовлено їх правовою

незахищеністю з боку представників владних структур різного рівня [1].

Тінізація економіки негативно впливає на політичний, соціальний,

інноваційний розвиток держави, віддаляє державу від високотехнологічного

прориву і формування економіки інноваційного типу. Названі проблеми

викликані браком людського потенціалу в суспільстві. Тільки в умовах

активної і всебічної підтримки органами влади і суспільством інноваційно

орієнтованих структур, стимулювання співпраці з вітчизняними та

зарубіжними науково-дослідними організаціями можливі активізація

інвестиційно-інноваційних процесів і отримання очікуваних соціально-

економічних результатів в корпоративному секторі кожного регіону і країни

в цілому [2].

Відносини між державою і бізнесом характеризуються також

численними проблемами в сферах: захисту прав власності, інвестицій;

оподаткування; соціальної відповідальності бізнесу. Податкове регулювання

характеризується нестабільністю, істотним податковим навантаженням на

економічні суб'єкти, ускладненим адмініструванням платежів. Бізнес-

середовище України оцінюється як найгірше серед постсоціалістичних країн

Європи [3].

У той же час формування ефективного механізму соціальної

відповідальності бізнесу, вдосконалення стратегії та інституційної структури

протидії корупції, вдосконалення нормативно-правової бази державно-

приватного партнерства сприятимуть становленню партнерських відносин

між державою і бізнесом. Але в створенні необхідного економічного клімату

важливу роль грає здатність до ведення соціального діалогу між державою,

суспільством і бізнесом, тому що окремо кожен з цих секторів не в змозі

вирішити усіх проблем. Зараз без допомоги бізнесу людський потенціал не

може якісно розвиватися [4].

Дослідження людського потенціалу сучасних підприємств сьогодні

проводяться в меншому обсязі, ніж вивчення людського потенціалу держави

та суспільства, однак автори, що займаються цим питанням, встановили, що

основні вигоди від збільшення людського потенціалу на підприємстві

полягають в зниженні плинності кадрів, підвищення кваліфікації

працівників, створення в колективі сприятливої атмосфери співпраці і

взаємодопомоги. Результати в сфері інтелектуальної власності також

характеризують ефективність політики управління людським потенціалом

підприємства [5]. Крім того, людський потенціал підприємства передбачає

розвиток комунікацій, навичок ефективної взаємодії, дає можливість

координувати діяльність людей, орієнтуючи їх на досягнення організаційних

цілей, знижує частоту виникнення випадків порушення трудової дисципліни,

несумлінного ставлення до роботи. В межах цієї проблематики актуальними

залишаються подальші дослідження стану людського потенціалу і його

складових на підприємствах з урахуванням характерних особливостей.

Поширення тіньової і непродуктивної зайнятості, низький рівень

довіри громадян до представників органів влади, зниження ефективності від

реалізації економічного потенціалу, орієнтація на замкнутість і

самодостатність виробництва актуалізують розробку нової модернізаційної

політики економічного зростання, що враховує чинники збільшення обсягу

людського потенціалу. Така політика повинна бути націлена на підвищення

ефективності державного управління, економічного розвитку, досягнення

нової якості життя і оптимізацію діяльності спільнот.

У сучасних умовах розвитку, які характеризуються зростанням

соціальної ініціативи бізнесу і некомерційних організацій, викликаних

невирішеністю ряду соціальних проблем суспільства, доцільно застосовувати

таку соціальну інновацію, як міжсекторне соціальне партнерство. Основною

позитивною рисою такої організаційної концепції є досягнення

синергетичного ефекту і отримання взаємних вигод шляхом конструктивної

взаємодії між інститутами держави, суспільства і бізнесу.

Серед головних проблемних питань, які необхідно вирішити державі,

щоб забезпечити стабільну роботу національного ринку праці, можна

виокремити наявність:

– високого рівня такого явища як тіньова зайнятість. Кількість офіційно

працевлаштованих дорівнює кількості людей пенсійного віку. Це дуже

навантажує держбюджет й унеможливлює забезпечення гідних пенсій та

інших соціальних виплат. Також, населення, яке працює в межах

неформального сектору економіки, позбавлене соцзахисту, якщо настає

страховий випадок;

– високої частки, яку становлять економічно неактивні громадяни у

працездатному віці – близько 8 млн. Якщо створити сприятливе середовище

на ринку праці, 40 відсотків з них можуть вважатися суттєвим ресурсом для

того, щоб відновити трудовий потенціал країни;

– низького рівня працевлаштованих у пропорції з усім населенням;

– невідповідності якісного рівня робочого ресурсу потребам

сьогоденної економічної галузі. Лише 9 відсотків числа штатних кадрів, які

перебувають на обліку (1 млн осіб), охоплює система, в межах якої

здійснюється профпідготовка, перепідготовка та покращення

кваліфікаційного рівня робітників. Підвищують кваліфікацію працівника у

середньому через 11 років, а у державах-членах ЄС – приблизно через 5;

– дисбалансу попиту і пропозиції робочої сили фактично у всіх

фахових групах. Значно не вистачає працівників високотехнологічним

промисловим виробництвам;

– суттєвого безробіття серед молодих людей (передусім до 25 років).

Це спричинили, у тому числі, недоліки наявної системи профнавчання,

відсутнє належне співробітництво освітніх установ, роботодавців та місцевих

владних виконавчих органів, незадовільні умови праці, недостатня мотивація

молоді опановувати робітничі професії, низький рівень їхньої профадаптації

в умовах виробництва тощо;

– слабкої підприємницької ініціативи людей, що, в тому числі, вказує

на те, що необхідна більша увага системі держпідтримки приватного

підприємництва серед населення;

– відсутності способів співробітництва та взаємодії Державної служби

зайнятості та відповідних приватних агентств, банк даних із вакансіями та

шукачами роботи яких у п’ятеро більший від аналогічної бази Державної

служби зайнятості, через що спотворюється ефективна підготовка

працівників, які необхідні економіці. Крім того, відомості, які містить Єдина

інформаційно-аналітична система держслужби, обмежують вільні вакансії з

непривабливим рівнем заробітної плати та шукачі роботи, що є

неконкурентоспроможними особами.

Отже, для того, щоб ефективно реалізувати державну політику

зайнятості громадян, необхідно забезпечити соціальну орієнтацію

економічного курсу на те, щоб зберегти та розвивати трудовий потенціал та

підтримувати достатнє ресурсне забезпечення: правове, фінансове,

адміністративно-організаційне, наукове, інформаційне.

Список використаних джерел

1. Wilson, D. S. (2003) ‘Evolution, Morality and Human Potential’, in

Scher, S. J. and Rauscher, F. (eds) Evolutionary Psychology: Alternative

Approaches. Boston, MA: Springer US, pp. 55–70. doi: 10.1007/978-1-4615-0267-

8_3.

2. Vuyyuru, R., Patton, J. and Manser, T. (2011) ‘Human immune system

mice: current potential and limitations for translational research on human

antibody responses’, Immunologic Research, 51(2), pp. 257–266. doi:

10.1007/s12026-011-8243-9.

3. Caldwell, P. C. (2009) ‘Feuerbachian Radicalism: The Finitude of the

World and Infinite Human Potential’, in Love, Death, and Revolution in Central

Europe: Ludwig Feuerbach, Moses Hess, Louise Dittmar, Richard Wagner. New

York: Palgrave Macmillan US, pp. 13–37. doi: 10.1007/978-0-230-62270-8_2.

4. Stone, D. (1978) ‘The human potential movement’, Society, 15(4), pp.

66–68. doi: 10.1007/BF02694714.

5. Norris, P. (1986) ‘Biofeedback, voluntary control, and human potential’,

Biofeedback and Self-regulation, 11(1), pp. 1–20. doi: 10.1007/BF00999348.

ПЕТРЕНКО Олександра Студент інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України

ЗМІСТ ТА ОСНОВНІ НАПРЯМИ ПОЛІТИКИ ДЕТІНІЗАЦІЇ ЗАЙНЯТОСТІ В УКРАЇНІ: ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД

Актуальність даного питання випливає з того, що в Україні широко

застосовуються європейські стандарти життя, досягнення економікою

провідних позицій у світі потребує вирішення багатьох питань у соціально-

економічній сфері, серед яких першочерговим є скорочення одного з

найбільших в Європі тіньового сектору економіки та залучення економічно

активного населення до офіційної зайнятості.

Тіньова зайнятість характерна для економіки усіх без виключення країн

світу. Але розвинені держави, зокрема європейські, тривалий час

застосовують заходи з мінімізації цього явища, адаптація яких є корисною

для України, як держави, що прагне членства в Європейському Союзі.

Відношення до тіньової економіки та тіньової зайнятості у Євросоюзі

двояке: з однієї сторони, справа кожної окремої держави забезпечувати

ефективність своєї економічної і соціальної політики, що зумовлює різницю

у підходах до протидії тіньовому сектору та шляхів оцінювання його обсягів,

з іншої – ЄС вважає за необхідне подолання негативних проявів, які

позначаються на економіці та ринку праці всього Євросоюзу.

На національному рівні в ЄС ключова роль у реалізації політики, яка

спрямована на детінізацію зайнятості, окрім профільних міністерств,

відводиться: інспекціям з питань праці (Болгарія, Кіпр, Чехія, Франція,

Греція, Угорщина, Ірландія, Люксембург, Італія, Латвія, Литва, Нідерланди,

Португалія, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія); фіскальним службам

(Австрія, Данія, Німеччина, Естонія, Фінляндія, Швеція, Великобританія);

інспекціям соціального захисту (Бельгія, Іспанія). На загальноєвропейському

рівні провідна роль у реалізації цієї політики належить Єврокомісії, до

розробки рішень також залучені Європарламент, Рада ЄС, Європейський

соціально-економічний комітет, Європейська конфедерація профспілок,

Конфедерація європейського бізнесу й інші інституції.

Як свідчать результати аналізу, у сучасній європейській політиці з

детінізації зайнятості застосовується три основні підходи, що орієнтовані на

дотримання правил, виконання зобов’язань та стримування поширення

тіньової діяльності.[1]

Перше місце відведено стримувальним заходам (55% експертів визнали

їх найбільш ефективними). Серед них: реєстрація найманих працівників до

початку ними трудової діяльності або в перший робочий день; перевірки

робочих місць інспекціями з питань праці; координація обміну даними щодо

тіньової зайнятості між профільними урядовими структурами;

друге – профілактичним заходам (20%): введення відповідальності за

неформальну зайнятість на всіх етапах виробництва та реалізації товарів і

послуг; впровадження технологічних інновацій, що сприяють запобіганню та

скороченню тіньової зайнятості; спрощення регуляторних процедур, а також

надання стимулів, що стосуються системи соціального захисту працівників;

третє – оздоровчим заходам (15%): персональні фінансово-

адміністративні амністії у випадку добровільного зізнання у наданні чи

використанні не задекларованої праці; впровадження схем формалізації

зайнятості; застосування пільгового оподаткування.

Лише 10% експертів вважають найбільш ефективними заходи м’якого

впливу на скорочення неформальної зайнятості: кампанії з інформування

працівників щодо потенційних ризиків і втрат через неформальну зайнятість;

заходи з удосконалення процесуально-правових норм .[2]

Позиція європейців щодо жорсткого підходу до розв’язання проблеми

тіньової зайнятості дуже слушна для використання в Україні, де під впливом

організацій роботодавців, зокрема їхньої позиції по зменшенню кількості

перевірок і розмірів штрафів за не оформлення працівників, формуються

правові та економічні механізми, які не стимулюють до дотримання

трудового законодавства. Як свідчить практика, заходи м’якого впливу на

скорочення тіньової зайнятості в Україні не приносять бажаних результатів,

якщо вони не будуть підкріпленими жорсткими стримувальними та

профілактичними заходами.

Результативність впровадження в Україні кращих європейських

практик використання засобів та інструментів подолання тіньової зайнятості,

залежить від удосконалення економічних та інституційних чинників, які

мають бути об’єднані у стратегію детінізації зайнятості, та кореспондуватися

з цілями і завданнями.

Економічні та соціальні реформи, що впроваджуються у сучасній

Україні, у тому числі у сфері детінізації зайнятості, значною мірою

спираються на досвід Польщі та Грузії, які мають успішні напрацювання у

питаннях детінізації економіки і зайнятості в умовах кризової економічної та

суспільно-політичної ситуації.

Отже, категорію «тіньова зайнятість» необхідно розглядати як вид

зайнятості, за якого факт установлення трудових відносин між працівником і

роботодавцем приховується для отримання більшого доходу шляхом

недотримання правових норм трудового та податкового законодавства. Вона

виступає переважно як негативне економічне явище, що посилює

соціальноекономічну нестабільність в Європейських країнах. «Детінізація

зайнятості» являє собою комплекс заходів інституційного, економічного та

соціального характеру, спрямований на зменшення обсягів тіньової

зайнятості та запобігання її поширенню шляхом створення сприятливих

соціально-економічних умов для розвитку продуктивної зайнятості на основі

максимального врахування інтересів суб’єктів ринку праці.

Звичайно для України застосування досвіду європейських країн

значною мірою спирається на реформи, що відбуваються в нашій країні. Чим

краще знаходять своє застосування впроваджені реформи тим легше

боротися з тіньовою політикою в нашій державі [1].

Список використаних джерел1. Фінансова безпека в системі економічної безпеки держави

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bookss.co.ua/book_finansova-

bezpeka-lekci_845/3_2.1.-finansova-bezpeka-sut-ta-misce-v-sistemi-

ekonomichno-bezpeki-derzhavi.

2. Фінансовий портал «МинФин» [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://index.minfin.com.ua/index/assets/.

ДАРМОСТУК Денис

доцент кафедри публічного управління та адміністрування

інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості України

СИТУАЦІЯ НА РИНКУ ПРАЦІ ТА

РЕЗУЛЬТАТИ ДІЯЛЬНОСТІ КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ СЛУЖБИ

ЗАЙНЯТОСТІ У СІЧНІ-ВЕРЕСНІ 2019 РОКУ

На ринку праці України спостерігаються позитивні тенденції щодо

зростання зайнятості та скорочення безробіття.

За даними Державної служби статистики у Київській області кількість

зайнятого населення віком 15-70 років (визначеного за методологією МОП) у

півріччі 2019 року становила 770,8 тис. осіб, що на 11,3 тис. осіб більше у

порівнянні з минулорічним показником.

Рівень зайнятості населення віком 15-70 років (за методологією МОП)

порівняно з відповідним періодом попереднього року збільшився на 0,5 в.п.

та становив 59,3%.

Чисельність безробітного населення (за методологією МОП) у І

півріччі 2019 року скоротилася на 1,5 тис. осіб та становила 48,5 тис. осіб.

Рівень безробіття населення віком 15-70 років (за методологією МОП)

порівняно з відповідним періодом попереднього року зменшився на 0,3 в.п.

та становив 5,9%.

Протягом січня-вересня 2019 року роботодавцями було подано

інформацію про заплановане масове вивільнення 3,8 тис. працівників, що на

2% менше, ніж у січні-вересні 2018 року. Із загальної кількості попереджених

про масове вивільнення 28% становили працівники державного управління й

оборони.

У січні- вересні 2019 року, у порівнянні з аналогічним періодом 2018

року, кількість роботодавців, які співпрацювали з центрами зайнятості,

збільшилась на 5% та становила 6,8 тис. Кількість вакансій у базі даних

Київської обласної служби зайнятості збільшилася на 15% до 38,4 тис.

одиниць. Зростання відбулося майже в усіх районах Київської області.

Кількість осіб, працевлаштованих за сприяння Київської обласної

служби зайнятості зросла на 8% та становила 20,9 тис. осіб, зокрема, 48%

клієнтів служби зайнятості працевлаштовані оперативно до набуття статусу

безробітного.

З числа колишніх безробітних знайшли роботу 29% – у сільському,

лісовому та рибному господарстві, 21 % – у переробній промисловості, 16 %

– у оптовій та роздрібній торгівлі.

Кількість безробітних, працевлаштованих на нові робочі місця з

компенсацією роботодавцю витрат в розмірі єдиного внеску на

загальнообов’язкове державне соціальне страхування, зросла на 2% та

становила 227 осіб (75 осіб, які недостатньо конкурентоспроможні на ринку

праці та 152 особи, які працевлаштовані суб’єктами малого підприємства в

пріоритетних видах економічної діяльності).

Кількість безробітних, які отримали одноразову виплату допомоги по

безробіттю та започаткували власну справу становила 62 особи.

За сприяння Київської обласної служби зайнятості забезпечено

тимчасову зайнятість 7,1 тис. громадян (2,3 осіб взяли участь у громадських

роботах та 4,8 тис. осіб в інших роботах тимчасового характеру). Найбільш

поширені види громадських робіт: супровід інвалідів по зору, благоустрій та

озеленення територій, екологічний захист тощо.

У січні-вересні 2019 року 27,4 тис. осіб, які шукають роботу, пройшли

первинне профілювання та 16,9 тис. безробітних пройшли поглиблене

профілювання.

Станом на 1 жовтня 2019 року, соціальний супровід після

працевлаштування за підходом кейс – менеджменту здійснювався для 60

осіб.

З метою забезпечення професійно-кваліфікаційного рівня шукачів

роботи вимогам роботодавців, у січні-вересні 2019 року за сприяння обласної

служби зайнятості 3,9 тис. безробітних осіб проходили професійне навчання,

що на 1% менше, ніж у січні-вересні 2018 року. Зокрема, кількість

безробітних, які навчалися у центрах професійно-технічної освіти державної

служби зайнятості, зросла на 46% та становила 60 осіб. Найбільш

поширеними професіями, які здобули безробітні, є: водій тролейбуса,

продавець продовольчих товарів, адміністратор, тракторист, водій

автотранспортних засобів, візажист, манікюрник, кондитер, пожежний-

рятувальник, оператор котельні, кравець, кухар, перука-модельєр та інші.

З метою підвищення якості освітніх послуг, центрами професійно-

технічної освіти державної служби зайнятості впроваджуються елементи

дистанційного та дуального навчання. У січні-вересні 2019 року 59

безробітних проходили навчання із застосуванням елементів дистанційного

навчання та 3 особи - із застосуванням елементів дуального навчання.

Протягом січня-вересня 2019 року кількість осіб, охоплених

профорієнта-ційними послугами становила 94,2 тис. осіб, у т. ч. 26,6 тис.

осіб, які мали статус зареєстрованого безробітного. Також

профорієнтаційними послугами було охоплено 28,6 тис. осіб, що навчаються

у навчальних закладах різних типів, з них учні загальноосвітніх шкіл

становили 27,6 тис. осіб.

Ваучер на навчання та підвищення кваліфікації у січні-серпні 2019

року отримали 11 осіб.

В умовах децентралізації надзвичайно важливим є продовження

активної співпраці з об’єднаними територіальними громадами (ОТГ).

У січні-вересні 2019 року послуги державної служби зайнятості

інформаційно-консультаційного змісту отримали 3,0 тис. мешканців

об’єднаних територіальних громад.

Завдяки підвищенню результативності роботи щодо оперативного

працевлаштування громадян, кількість безробітних станом на 1 жовтня 2019

року, у порівнянні з відповідною датою 2018 року, скоротилась на 4% (на 0,4

тис. осіб) та становила 10,8 тис. осіб. Кількість отримувачів допомоги по

безробіттю збільшилась на 0,3% (на 32 особи) та становила 9,2 тис. осіб.

Структура зареєстрованих безробітних станом на 1 жовтня 2019 року.

За статтю: у загальній кількості зареєстрованих безробітних, чоловіки

становили – 4,5 тис. осіб (або 41%), жінки – 6,3 тис. осіб (або 59%).

За віковими групами: 32% зареєстрованих безробітних були у віці до 35

років; 30% – у віці від 35 до 45 років; 38% – у віці понад 45 років.

За освітою: 57% зареєстрованих безробітних мали вищу освіту, 25% –

професійно-технічну, 18% – загальну середню освіту.

За видами економічної діяльності, серед безробітних, які мали

професійний досвід, раніше працювали, 18% - у оптовій та роздрібній

торгівлі, 17% - у державному управлінні й обороні та 13% - у переробній

промисловості.

За професійними групами, серед зареєстрованих безробітних

переважають законодавці, вищі державні службовці, керівники; робітники з

обслуговування, експлуатації устаткування та машин; працівники сфери

торгівлі та послуг; фахівці.

На 1 жовтня 2019 року кількість вакансій, заявлених роботодавцями до

державної служби зайнятості, у порівнянні з відповідною датою минулого

року, збільшилась на 9% та становила 7,6 тис. одиниць.

Середній розмір заробітної плати у вакансіях становив 7,7 тис. грн., що

на 1,2 тис. грн. (16%) більше, ніж на 1 жовтня 2018 року.

За видами економічної діяльності, більшість вакансій налічується у на

підприємствах переробної промисловості - 21%, у сільському господарстві -

19%, 11% - в оптовій та роздрібній торгівлі, 8% - державне управління й

оборона.

За професійними групами: найбільший попит роботодавців

спостерігається на робітників з інструментом, на робітників з обслуговування

експлуатації та контролювання за роботою технологічного устаткування, на

представників найпростіших професій.

Станом на 1 жовтня 2019 року створено 1,9 тис. електронних кабінетів

роботодавців та 4,9 тис. електронних кабінетів шукачів роботи

Список використаних джерел1. Аналітична та статистична інформація Київського обласного

центру зайнятості [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://kir.dcz.gov.ua/analitics/75.

2. Зайнятість та безробіття: Головне управління статистики в

Київській області: http://kyivobl.ukrstat.gov.ua/content/p.php3?c=95&lang=1.