Moon Child

Збірка оповідань, есе, роздумів, статей про дітей та молодь з обмеженими

можливостями

www.moonchild.org.ua

Дитина з МісяцяMoon Child

Для Фонду Віктора Пінчука проект «Дитина з Місяця» - особливий. Адже він народився на Третьому Молодіжному форумі Стипендіальної програми «Завтра.UA».

Ця програма Фонду має на меті сприяти формуванню та зміцненню нового покоління інтелектуальної та ділової еліти країни. І ми глибоко переконані у тому, що якісна освіта, набуття знань та навичок – обов’язкова, але далеко не єдина частина цього процесу. Українська еліта майбутнього – це відповідальні лідери, які в житті та діяльності керуються найвищими цінностями та не є байдужими до проблем суспільства, в якому живуть.

Саме тому Фонд сприяє розробці індивідуальних ініціатив стипендіатів програми «Завтра.UA» та надає підтримку соціальним проектам, що працюють на майбутнє України та розвиток власного потенціалу молоді.

Для підготовки та реалізації проекту «Дитина з Місяця» згуртувалися студенти 10-ти університетів з усієї України. На 3-му Молодіжному Форумі «Завтра.UA» стипендіати на чолі з Мариною Шкуропат переконавши поважне журі у тому, що вони, завдяки розробленому проекту, зможуть зробити світ кращим, вибороли підтримку Фонду Віктора Пінчука.

Але ця перемога була тільки початком. Попереду було найскладніше – зробити так, щоб проект запрацював, щоб ідея перетворилася на дію. І ми щиро раді з того, що стипендіатам вистачило наснаги та почуття громадянського обов’язку, щоб втілити цей важливий проект у життя. «Дитина з місяця» не лише привертає увагу до проблем людей з обмеженими можливостями, але й налагоджує контакти між студентами, громадськими організаціями та активістами, які займаються цією проблемою. Ми сподіваємось, що проект буде жити й далі, що він буде підхоплений новими поколіннями стипендіатів «Завтра.UA» і студентською молоддю України в цілому. І що ідеї гуманності та толерантності, які несе цей проект, будуть продовжувати жити та розповсюджуватись по всій України.

Фонд Віктора Пінчука

Змiст

Команда проекту «Дитина з Місяця».................4

Фільм «Дитина з Місяця»................................5

Марина Шкуропат.........................................6

Леся Оробець.............................................10

Ірина Бочар................................................12

Антон Дробович..........................................13

Олександр Козинець...................................15

Андрій Клещонок........................................16

Марина Сташина.........................................18

Анна Геращенко..........................................25

Олександр Зюзiн.........................................33

www.moonchild.org.ua Дитина з Місяця · 5

4 · Дитина з Місяця www.moonchild.org.ua

Фільм «Дитина з місяця» Тривалicть – 100 хвилин. Виробництво: RAI FICTION - 11 Marzo Film, Італія, 2006 р. Озвучений: українською мовою (4 голоси)

Фільм «Дитина з Місяця» італійського режисера Джанфранко Альбано неодноразово ставав призером престижних міжнародних телевізійних фестивалів, здобувши у 2007 році призи «Юнеско-Амаде» у Монте-Карло, «Золота Магнолія» в Шанхаї та приз «Золота Олива» за кращий художнiй фільм у м.Бар, Чорногорія.

На створення фільму «Дитина з Місяця» його авторів надихнула реальна iсторiя Фульвiо Фрiзоне, видатного фізика, що й тепер живе I працює на Сицилії. Фульвiо народився з тяжким пошкодженням мозку, рухових та мовних центрів внаслідок спричиненої лікарською недбалicтю родової травми. Лiкарi прогнозували Фульвiо фізичну та інтелектуальну неспроможність спілкування з оточенням.

Впродовж всього дитинства, юнацтва та дорослого життя хлопця ми бачимо його мати, Лучiю, яка ніколи не здається. Завдяки cвоiй хоробростi, наполегливості та силі волі, Лучiя доводить, що всі – лiкарi, вчителi, cуспiльство – помилялися щодо iї сина, який пройшов нелегкий шлях i, врештi, став мiжнародно визнаним вченим.


команда проекту «Дитина з Місяця»

«Дитина з Місяця» у Львовi

«Дитина з Місяця» у Луганську

www.moonchild.org.ua Дитина з Місяця · 76 · Дитина з Місяця www.moonchild.org.ua

Шесть лет назад именно ребёнок - мальчик–инвалид – круто изменил мою жизнь, карьеру, да что говорить – и меня как человека. Снимая в Англии документальный фильм о мальчике из российского детдома, усыновлённом английской семьёй, я впервые в жизни близко общалась с теми, кто не похож на меня и знакомых мне людей – так тогда я воспринимала ребёнка на костылях и его сводного брата, больного церебральным параличом.

Помню свой страх перед первым общением, который исчез, как только мне навстречу из ворот дома на большой скорости выехала машина-багги, а в ней – 7-летний мальчишка с широкой улыбкой. В тот момент я уже не видела, что он неестественно держит руль (потому что руки скрючены) и что его ноги как-то странно неподвижны (протезы).

Помню, как во время съёмки силилась понять, как решились эти англичане «обречь себя на тяжёлую и несчастливую жизнь», принимая в семью двух очень нездоровых детей.

А они в ответ не понимали меня, уверяя, что, мол, ничего особенного: их жизнь при этом не только не закончилась, но и наоборот, приобрела новые яркие краски и эмоции и что их биологические дети вообще не чувствуют никакой разницы между собой и братьями на костылях.

Помню, как после этой встречи я вдруг стала замечать, как много за границей людей в инвалидных колясках на улицах, сколько мест с изображением «инвалидная коляска» зарезервировано на парковках. На глаза то и дело стали попадаться лифты-спуски прямо с улицы в метро для инвалидов в Софии, специальные лифты для посадки в самолёт пассажиров -колясочников во многих аэропортах Европы. В обычной начальной школе в Англии, куда зашла случайно, увидела девочку в инвалидной коляске с пультом в руке – она ехала по школе, а перед ней открывались двери…

И вот, когда я как антенна, «настроилась» на эту волну, по возвращении домой, в Украину, меня ждали новые «открытия».

Рассказ директора одной частной школы о том, как она начала понемногу принимать детей с ограниченными возможностями и как не досчиталась в начале нового учебного года нескольких учеников из состоятельных семей, потому что некоторые родители не захотели, чтобы их дети сидели за одной партой с инвалидами.

И невозможность поселить ни в одной гостинице и накормить ни в одном кафе города танцора-инвалида из Израиля, приехавшего к нам на международный фестиваль. Везде - высокие ступени, узкие двери – повсюду «барьеры» между обществом и теми, кому в него «вход запрещён».

Помню, как вдруг стала смотреть на город «их» глазами и представлять, как они теоретически могут попасть в аптеку, в больницу, в театр. И поняла, что пока, к сожалению, в большинстве случаев - никак. Если только нет близких людей, которые совсем не отчаялись и готовы во всём и везде быть рядом с ними и помогать «жить среди нас».

Я не знаю, как это – быть инвалидом и попытаться войти в контакт с большинством, когда тебя не хотят видеть рядом или просто почему-то боятся. Но я видела глаза и счастливые улыбки детей-инвалидов, которые танцевали со здоровыми юными танцорами на мастер-классе по интегрированному танцу, организованному нами в рамках международного фестиваля. Помню, как позже, когда я приходила в детский дом инвалидов к нашим «танцорам», они наперебой спрашивали меня: «А когда мы снова будем танцевать?».

Я не знаю, как это – быть ребёнком и вдруг впервые столкнуться лицом к лицу с инвалидностью, впустить её в свою жизнь. Но я помню, как подолгу беседовала с ребятами из танцевальной школы, пытаясь убрать их страх прикоснуться к ребёнку-инвалиду во время урока по контактной импровизации. Они признавались, что боятся причинить боль. А я им говорила, что страх – это прекрасная отправная точка, чтобы сделать первый шаг навстречу.

А ещё я поняла, что они – «не такие, как все» - ищут контакта с нами. Они нас не боятся. Им хочется танцевать, кататься на лыжах, на лошадях, лезть в горы, как каждому из нас, и главное - вместе с нами!

Это мы почему-то их боимся. Хотя на самом деле такие контакты нужны прежде всего нам. Чтобы стать добрее, чтобы научиться принимать не таких как мы и, что самое главное, принимать самих себя, потому что каждый из нас тоже не такой, как все. Мне захотелось попытаться что-то изменить в

Марина ШКУРОПАТнезависимый теле- и кинопродюсер, соорганизатор международных фестивалей, идейный вдохновитель проекта «Лунный ребенок»


отношении в нашем обществе к инвалидам. И начать с молодёжи. Причём теми средствами, которые доступны мне – кино, телевидение, искусство.

Несколько лет назад, работая членом жюри на телевизионном фестивале в Черногории и посмотрев фильм «Лунный ребёнок» производства телекомпании RAI (Италия), я твёрдо решила, что этот фильм и станет моим «оружием». Вместо мне будет говорить, точнее, показывать «Лунный ребёнок».

Купив права на показ фильма на территории Украины, я и не подозревала, каким сложным будет путь «Лунного ребёнка» к нашему зрителю. Как, впрочем, нелегки судьбы большинства людей с ограниченными возможностями сегодня в Украине.

Было много сложностей и неудач. Но ведь недаром говорят, что камень, о который споткнёшься, может оказаться краеугольным камнем твоей жизни!Тогда пришла идея показывать фильм не на телевидении, а в небольших студенческих и других аудиториях по всей территории Украины. И не просто показывать, а устраивать обсуждения фильма и самой проблемы, пытаться говорить об этом вслух.Чтобы мы не делали вид, что таких людей не существует в нашем обществе, а наоборот – чтобы как можно больше людей в нашей стране вдруг посмотрели на наши улицы и дома, наши школы и стадионы «их» глазами.

А после пришли и возможности – Форум Стипендиальной программы Фонда Виктора Пинчука "Завтра.UA" и удивительное знакомство с ребятами, ставшими впоследствии командой проекта «Лунный ребёнок». Они тогда просто меня услышали и с огромным воодушевлением взялись «нянчить» нашего «ребёнка». С первой минуты я не переставала удивляться. И тому, что в команде было много парней - в моём представлении тогда более восприимчивыми к чужой боли обычно бывают женщины. И тому, что к нам постепенно начали присоединяться другие стипендиаты, не входившие изначально в команду проекта "Лунный ребёнок". Они находили нас с предсложением поучаствовать и в итоге очень успешно провели проект в своих городах – Хмельницком и Львове. В Симферополе нам также помогали стипендиаты, первоначально не входившие в состав команды.

Я присутствовала на показах фильма и дискуссиях в четырёх городах из девяти и видела, как работает идея проекта, как на глазах происходит маленькое чудо: от первого видимого непонимания «зачем нас сюда позвали» до нежелания расходиться и даже наоборот - желания размышлять и предлагать что-то делать. Замечала, какой интерес вызывает эта тема не только у студенческой

молодёжи, но и у преподавателей вузов, СМИ, приглашённых гостей, в том числе из общественных организаций. У нас просили копии фильма, чтобы показать их в других аудиториях – в том числе, для старшеклассников в школах.

Были и маленькие разочарования. Мне очень хотелось, чтобы на показах фильма и дискуссиях присутствовало как можно больше инвалидов, чтобы они были с нами. Чтобы именно «Лунный ребёнок» создал хоть на пару часов ощущение, что все мы вместе.Но не могла сдержать улыбку, когда на мой вопрос, приглашали ли на показ инвалидов, однажды прозвучал ответ «да, но они не могут прийти, потому что у них…соревнования по футболу».

И это – истина. Сегодня инвалиды в нашей стране живут в своём, параллельном мире. Для кого-то этот мир замкнут четырьмя стенами квартиры на десятом этаже с узкими дверями лифта. Кто-то в этих же четырёх стенах творит – рисует прекрасные картины, будучи слепым. Кто-то становится «адвокатом, которого носят на руках», потому что он, адвокат–колясочник. Кто-то побеждает на Паралимпийских играх в составе украинской сборной. Ну а кто-то просто обладает такой силой воли, что любому из нас просто стоит побыть рядом с этим человеком, чтобы кое-чему научиться.

Уверена, наши параллельные миры однажды сойдутся в какой-то точке. И приблизят этот момент те ребята, которые делали этот проект и те, кто к ним присоединился. Сегодня «Лунный ребёнок» уже живёт в Украине своей жизнью. Он – как семя, которое посеяли в землю ребята из нашей команды и которое уже начало прорастать и скоро начнёт давать прекрасные плоды.

Я помню, как после первого показа фильма в Северодонецке ко мне подошла женщина-журналист, у которой муж – инвалид и спросила: «Неужели вы верите, что в нашем обществе вообще когда-нибудь можно будет изменить отношение к инвалидам?» Я помню, что ответила ей тогда и что с ещё большей уверенностью могу сказать сегодня.

Да, верю! Не просто верю – я знаю! Потому что в Украине родилось новое поколение. Они – другие. Они пришли, чтобы сделать наш мир лучше. Они готовы встать на защиту и протянуть руку помощи тем, кто нуждается в этом. Им просто нужно показать, где и кому их помощь сегодня нужна больше всего. Ну а дальше они всё сделают сами.

Собственно, «Лунный ребёнок» именно это и делал – просто показывал.

■


Леся ОРОБЕЦьдепутат Верховної Ради України, голова підкомітету з питань базової освіти; автор та співавтор ряду законопроектів у сфері освіти, свободи слова, охорони здоров'я, благодійності, реклами, виборчого процесу та європейської інтеграції; найбільш авторитетний і популярний блогер-політик в Україні за версією газети "Дело"

У більшості європейських країн інклюзивне навчання (пристосування шкіл та їх загальної освітньої філософії та політики до потреб усіх учнів – як обдарованих дітей, так і тих, котрі мають особливі потреби) є основною формою здобуття освіти людьми з обмеженими можливостями. При цьому діти з особливими освітніми потребами мають змогу здобувати освіту і в спеціальних навчальних закладах, і в закладах масового типу. Спеціальні заклади функціонують і надають допомогу дітям з обмеженими можливостями здоров’я, однак, вони не є сегрегативними осередками. «Кордони» між спеціальною та загальною освітою прозорі, оскільки країни з демократичним устроєм пропагують цінності громадянського суспільства, яке базується на ідеях рівноправності, толерантності та інклюзії.

Позитивним явищем останнього часу є поширення інклюзії. Але Україні належить багато чого зробити, адже із 129 тис. дітей з особливими освітніми потребами, які інтегровані до загальноосвітніх навчальних закладів, 45 відсотків складають діти з інвалідністю.

Добре організована інклюзивна освіта допоможе і батькам інших дітей по-новому подивитися на явище інтеграції та надасть докази того, що діти з особливими освітніми потребами не лише не зашкодять їхнім дітям отримувати повноцінний розвиток, а навпаки - нададуть додаткові

можливості щодо цього. За великим рахунком - ставлення до інклюзивної оствіти та турбота про дітей з особливими потребами – це тест на людяність і цивілізованість українського суспілсьства й кожної людини.

Реалізації інклюзивної моделі освіти потребує розв’язання низки завдань, як то створення системи надання спеціальних освітніх і фахових послуг для дітей з особливими освітніми потребами, формування позитивного клімат у шкільному середовищі та поза його межами тощо. Більшість дітей з особливостями психофізичного розвитку можуть навчатися у загальноосвітніх школах за умови реалізації моделі інклюзивної освіти. Пріоритетними напрямами є сприяння соціальному, емоційному та когнітивному розвиткові кожної дитини з тим, щоб вона відчувала себе неповторним, повноцінним учасником суспільного життя. Потрібно розробити Типове положення про порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах, особистісно орієнтовані навчальні плани, програми, методичні рекомендації та посібники щодо психолого-педагогічних особливостей організації навчання, комплексної реабілітації, створення передумов для соціалізації дітей з особливими освітніми потребами дошкільного та шкільного віку в умовах інклюзії.

Не менш нагальним є розроблення критеріїв оцінювання навчальних досягнень учнів з особливими освітніми потребами, які навчаються у загальноосвітніх навчальних закладах з інклюзивним навчанням; забезпечення шкіл з інклюзивним та інтегрованим навчанням спеціальними підручниками та наочно-дидактичними матеріалами з урахуванням контингентів учнів з особливими освітніми потребами.

Інституційні зміни повинні передбачати запровадження дитячими садками й школами ранньої допомоги та реабілітації дітей з порушеннями розвитку, починаючи від народження; запровадження у дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладах інклюзивного навчання з урахуванням побажань батьків; створення кафедр корекційної освіти (лабораторій) в інститутах післядипломної педагогічної освіти; доповнення Класифікатора професій новою кваліфікацією – асистент учителя.

Останні роки, в тому числі завдяки діяльності неурядових організацій, процеси інтеграції дітей з особливими освітніми потребами в загальноосвітні навчальні заклади набули широкого поширення. Але вони можуть досягти мети тільки за умови зміни ставлення в суспільстві до цих дітей та до ідеї інклюзії, покращення матеріального забезпечення системи освіти, здійснення необхідної фахової підготовки майбутніх педагогів і проведення їх масової перепідготовки.

Інклюзивна освіта

■


Антон ДРОБОВИЧаспірант кафедри культурології та асистент кафедри філософської антропології Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, стипендіат Всеукраїнської стипендіальної програми «ЗАВТРА.UA» Фонду Віктора Пінчука

12 · Дитина з Місяця www.moonchild.org.ua

Ірина БОЧАРстипендіат Всеукраїнської стипендіальної програми «ЗАВТРА.UA» Фонду Віктора Пінчука;учасниця та спікер на молодіжних інтелектуальних форумах, співорганізатор мистецьких та соціальних проектів.

Кажуть, коли людина хоче змінити світ, вона повинна починати із себе. Мені здається, така думка виправдана – навіть, для молодіжних соціальних ініціатив. Особливо для молодіжних соціальних ініціатив!

Моя участь у проекті «Дитина з Місяця» розпочалася на етапі його остаточного оформлення у всеукраїнську ініціативу. Мені сподобалися завдання та амбітні цілі проекту, орієнтовані на добро і великі зміни, енергійність організаторів та їх небайдужість до дуже гострої, але дуже невідомої для більшості, проблеми нашого суспільства.

Скільки себе пам’ятаю, відчувала великий страх перед спілкуванням з інвалідами. Таке відчуття межувало з жалістю і співчуттям до тих, хто отримав на своє життя обмежений «пакет» можливостей.

Участь у проекті «Дитина з Місяця» змінила мої стереотипні уявлення та ставлення до проблеми обмежених можливостей. Під час дискусії-обговорення в рамках фінального етапу проекту (грудень 2010, Київ) мені вдалося проговорити проблему по різні сторони її виявлення, озвучити свій страх і зрозуміти, що насправді є дуже багато людей, котрим так само боязко іти на контакт з інвалідами.

Мені здається, така ситуація «колективної невпевненості» є результатом непропрацьованості у суспільстві проблеми людей з обмеженими фізичними можливостями. Думаю, проект «Дитина з Місяця» є першим кроком до вирішення цієї проблеми. Досить успішним кроком, як на мене. Залишається сподіватися, що така ініціатива не загубиться і буде підтримана широким колом небайдужих людей, котрі готові наважитися на особисту переміну задля великих суспільних змін.

В одній чудовій книзі автор словами хлопчика, який помирає від невиліковної хвороби каже: «Спершу ми перебільшуємо: вважаємо, що подароване нам життя вічне. Згодом ми ним легковажимо, нам здається, воно пусте, надто коротке, ми майже готові позбутись його. Нарешті, ми усвідомлюємо, що це – не дарунок, а позика. Тоді ми намагаємось заслужити його». Подібну «еволюцію» переживає більшість людей. Зазвичай, до останнього висновку людина доходить на смерканні свого життя. Виняток складають лише деякі категорії людей – генії, вільні митці, люди з обмеженими можливостями...

Черговий привід дивуватись іронії долі – пестунчики муз та обділені «стандартним набором» можливостей однаково гостро відчувають таємницю буття. Когось це доводить до розпачу і утверджує в думці про несправедливий принцип життя, але варто бути спокійнішим і розібратись у деталях.

Можливо, це натяк на те, що людей з обмеженими можливостями життя вириває з буденності недарма. Вони мають можливість бачити цей світ по-іншому, уважніше ставитися до навколишніх і вміти цінувати те, до чого більшість звикла. Саме для таких людей таємничий сенс життя та загадкова суть речей можуть бути очевидностями.

Згадувана ситуація має дві крайнощі, або краще сказати – верхню та нижню межі, за якими діється щось надзвичайне. Це як дивитися в телескоп та мікроскоп. Першим відкриваються таємничі галактики та нескінченність простору гігантських астрономічних об’єктів, а другим – небачений світ мікроорганізмів та мікропроцесів, які щосекунди відбуваються під самим носом, але залишаються ніким непомічені. У обох цих прикладів спільна гармонія, контакт із величним та недоступним більшості. Тільки в науці

Хто робить нас людьми?

■


«озброюють око» приладами, щоб краще бачити природні явища, а в житті – лише людські серця, що озброєнні щирим щастям, або надсильними стражданнями, бачать надприродне. Саме ця «містерійна візія» допомагає розуміти світ гостро.

Так і виходить, що тільки ті, яким дано дуже багато, і ті, яким дано надто мало, можуть відчувати екстремальну повноту й велич світу. Наближеність до різних полюсів абсолюту надає геніям та неповносправним людям можливість бути справжніми дійовими особами верховного задуму.

Подібна спорідненість крайнощів виражається також у практиці. Генії стають донорами, котрі віддають закладені природою дари і роблять суспільства кращими. Долученість до геніального, розпізнання великого таланту, прийняття дарів природи у окремих людях прославляє народи, робить їх величними. Люди беруть і стають кращими, бо навчилися визнавати себе тією стороною, яка потребує. Нелегко визнавати себе мізернішим, простішим, недосконалим, але тільки це дозволяє прийняти вище і долучитися до нього. Схожа ситуація, але дзеркально-симетрична із людьми, котрі потребують опіки суспільства. Вони також є проявом щедрості природи, яка дає можливість людям стати кращими шляхом дарування. Коли суспільство усвідомлює свою відповідальність та можливість творити благородне, віддаючи.

Таким чином, люди з обмеженими можливостями стають акцепторами людяності, добра і піклування. Вони приймають пологи милосердя та великодушності у цілого людства, вони провокують людей згадувати про те, що означає людяність. Їх вроджена чутливість до фальші та байдужості стає детектором соціальних станів та пензлем, що малює моральний портрет епох. Однак, прийняти людей з особливими потребами не набагато легше, ніж прийняти генія. Адже необхідно вміти віддавати, щоб стати кращим. Це той самий випадок, коли набути можна, тільки віддавши. В цьому випадку суспільства навчаються щедрості, набувають досвід зичити час, ресурси, почуття та ідеї так, щоб це не було милостинею чи виправданням.

Дійсне усвідомлення обов’язку – це боротися за право людини бути повноцінною. Така боротьба може розгортатись і проти самої природи, адже суспільство кидає виклик природному відбору і стоїть за кожну людину до останнього. І робить це не тому, що це вигідно, а на тій лише підставі, що бажає зберегти собі подібне творіння, еквівалентний та рівноцінний світові шедевр, наділений почуттями, переживаннями та думками .

Генії. Вільні митці. Люди з особливими потребами.Їх важко зрозуміти, вони можуть вередувати та пручатись. Але вони пропонують нам новий погляд на світ. Вони змінюють нас, часто самі того не усвідомлюючи. Наше ставлення до них говорить про те, які МИ. Якими ж ми хочемо бачити себе у майбутньому?

■

Олександр КОЗИНЕЦьвикладач кафедри логопедії Інституту корекційної педагогіки та психології Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Працює з людьми з обмеженими можливостями – відновленням мовлення у хворих з афазією, а також з дітьми, котрі мають мовленнєві порушення.

I дорослі, і діти, котрі мають певні мовленнєві чи фізичні вади, дуже тонко відчувають ставлення до них. У жодному разі не можна допускати, щоб вони побачили в наших очах страх, відразу чи просто жалість. І хоч головне завдання корекційного педагога – це виправлення порушення, однак такі дітки, в першу чергу, шукають розуміння та підтримки.

Я чітко пам’ятаю, коли – будучи студентом – я зі своєю групою вперше приїхав на практику. За кілька годин ми побачили дітей з синдромом Дауна, з дитячим церебральним паралічем, розумовою відсталістю, ринолалією (незрощенням піднебіння, яке в народі називають «заячою губою»).

Ми вийшли зі спеціалізованого закладу майже шоковані. Одразу навіть не могли приховати переляк, подавленість та сльози на обличчі. Після першої такої поїздки наші викладачі наголосили на тому, що ми маємо зробити остаточний вибір і зізнатися собі, чи готові працювати з особливою категорією людей. На щастя, всі мої одногрупники погодилися далі навчатися, а згодом і працювати за вибраною спеціальністю. Зараз майже всі працюють у цій сфері.Наше ставлення до людей з обмеженими фізичними можливостями з часом змінювалося. Чим більше ми бачили їх, тим швидше звикали, і вже дивилися на них з думкою про те, чим ми можемо допомогти їм, спираючись на знання, отримані в університеті.

Робота з людьми, котрі мають особливі потреби, потребує, перш за все,

великого запасу любові у серці – до себе самого та до навколишніх.


З одного боку – це дуже відповідальна робота. Адже від того, як вчасно, правильно та якісно ти надаси допомогу, залежатиме життя людини. Звісно, порушення є різні. Є випадки, коли можна допомогти лише частково. Буває, що порушення вдається здолати повністю. У такій справі завжди допомагає віра у власні сили, позитивне налаштування та психологічна підтримка. А коли бачиш явні успіхи – серце наповняється щастям! Це стимулює до подальшого розвитку, дає надію і нам, і хворим.

Наш декан часто говорить таку фразу: «У світі є три найважчі завдання: навчати, судити та лікувати». Так і є. Але коли будь-яку справу робиш з душею, коли віриш у когось та в себе, вкладаєш в роботу любов – то успіх обов’язково буде. Трапляється, що в дорослих, у котрих виникло певне порушення (наприклад, афазія, ДЦП тощо), спочатку просто опускаються руки, вони втрачають стимул до життя. Проте, почавши працювати, досягнувши певних результатів, починають більше цінувати життя, адже будь які випробування лише загартовують душу.

Бажаю всім нам завжди цінувати те, що маємо і не чекати, допоки доля принесе гіркий урок, щоб відчути усю цінність того, над чим часто навіть не замислюємося.

Андрій КЛЕЩОНОКаспірант Київського національного університету імені Тараса Шевченка, фізик-теоретик; двічі стипендіат Всеукраїнської стипендіальної програми «ЗАВТРА.UA» Фонду Пінчука

■

Здається, телевізійний фільм «Дитина з місяця» нікого з глядачів не залишив байдужим. Що ж так зачіпає кожного в цьому фільмі? Перш за все це – правда. Правда життя людей з особливими потребами в сучасному суспільстві. На біографічному прикладі всесвітньо відомого фізика Фульвіо Фрізоне у фільмі показано характерні моменти та періоди з життя будь-якої людини: дитинство, школа, перше кохання, кар’єрні успіхи. Здавалося б, що ж тут незвичайного, у цих життєвих ситуаціях кожен може пізнати себе? Весь час ловиш себе на думці, що зі мною теж було щось схоже, я теж таке відчував. Але наш герой – незвичайний. Він інвалід. Кожен його крок відгукується супротивом суспільства, яке неготове сприймати людину такою, якою вона є. Ми залишаємось глухими одне до одного, постійно орієнтовані на успіх, кар’єру, багатство. У нас не залишається часу і бажання зупинитися і поглянути довкола. Ми живемо, сприймаючи своє здоров’я, свободу вибору, свободу спілкування як належне, і все ж увесь час залишаємося незадоволені собою, життям, навколишніми. Мені важко уявити, що відчуває людина, позбавлена таких звичайних для нас речей, але, без сумніву, залишаючись повною непереборного оптимізму.

Інваліди готові до спілкування з навколишнім світом та прагнуть цього набагато більше, ніж ми. Для них життєва необхідність – не залишатися з собою наодинці. Вони не потребують жалості чи співчуття. Але їм необхідна наша увага, їм потрібно залишатися у суспільстві, бути його частиною. І якщо побутові проблеми подолати можливо, то людську байдужість – дуже складно.

Що ж зупиняє нас? Ми просто не хочемо залишати свою зону комфорту, ми не звикли бачити біля себе когось не схожого на нас, ми не знаємо, як себе поводити з ними. А нам є чому в них повчитися. Їх сила духу робить неймовірні речі, їх приклад здатен надихати. Ви ніколи не задавали собі питання, чому наша параолімпійська збірна одна з найсильніших у світі? Мені здається, що люди, які проходять такі важкі випробування кожен день, просто не можуть залишатися слабкими.

За фахом я фізик. І читаючи наукові статті, не замислюєшся над особистістю автора, важливим є сам результат. Тому наш герой Фульвіо Фрізоне зміг реалізувати себе, як тільки позбавився тиску з боку суспільства, як тільки відчув себе рівним серед рівних, як тільки перестав чути «ти ніколи цього не зможеш». Він відкинув усі умовності та розкрив свій талант так, що вже не важливо ходячий ти, чи на інвалідному візку, зрячий чи незрячий. Головне, що людина може перемогти себе, свою недугу, може стати в один ряд з фізично найсильнішими, лише потрібно дати людині шанс реалізувати себе.

«Физические недуги - это тот налог, который берет с нас наша окаянная жизнь; одни облагаются более высоким

налогом, другие - более низким, но платят все.»Филип Дормер Стенхоп Честерфилд

■


Марина СТАШИНА

Мабуть, кожен з нас добре знає, як нелегко досягати своєї мети, тієї мети, заради якої ми ладні піти «у вогонь і у воду», перевернути весь світ, але досягти того, чого ми бажаємо всім серцем. На цьому нелегкому шляху нам допомагають рідні, друзі – словом, усі, хто не байдужий до нашого майбутнього. Проте в кожного є свій метод досягнення поставленої мети: хтось пливе за течією та користується допомогою оточуючих, хтось ладен «йти по головах» та не звертати уваги на потреби інших. Хтось, допомагаючи іншим, крок за кроком наближається до здійснення своїх бажань, а хтось, гармонійно поєднуючи всі три варіанти, не просто досягає того, чого хоче, а й стає Особистістю з великої літери.

Проте мало хто з нас може похизуватися легким шляхом досягнення своєї мети, адже зовнішні чинники, випробовування долі перевіряють нас на міцність, визначаючи, чи варті ми того, щоб володіти цим. Особливо нелегким такий шлях є для «не таких людей» – інвалідів, людей з особливими потребами, людей з обмеженими фізичними можливостями... Навіть в чинному українському законодавстві немає чіткого визначення щодо того, яким терміном їх визначати для того, щоб відрізняти від решти людей, які не мають таких серйозних проблем зі здоров’ям. Ні, не для того, щоб їх якось принизити чи образити, а для того, щоб підкреслити, що попри всі труднощі, негаразди та перешкоди вони здатні жити повноцінним життям, ставити цілі та досягати їх, бути щасливими.

Традиційно під терміном «інвалідність» ми розуміємо соціальну недостатність внаслідок обмеження життєдіяльності людини, яка викликана порушенням здоров’я зі стійким розладом функцій організму, що призводить до необхідності соціального захисту і допомоги.

В ст. 1 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» від 6 жовтня

Крізь терни до зірокЗамість вступу

Передмова

2005 року інвалідність визначається як «міра втрати здоров'я та обмеження життєдіяльності, що перешкоджає або позбавляє конкретну особу здатності чи можливості здійснювати діяльність у спосіб та в межах, що вважаються для особи нормальними залежно від вікових, статевих, соціальних і культурних факторів».

Схоже визначення надається в п. 1 Інструкції про встановлення груп інвалідності (Наказ Міністерства охорони здоров’я України № 183 від 07.04.2004 р.): «Інвалідність - соціальна недостатність (дезадаптація) внаслідок обмеження життєдіяльності людини, яка викликана порушенням здоров'я зі стійким розладом функцій організму, що призводить до необхідності соціального захисту і допомоги».

Отже, інвалід — особа із стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою, або з уродженими дефектами, які обмежують її життєдіяльність. Залежно від ступеня втрати здоров'я встановлюється одна з трьох груп інвалідності: перша, друга, третя. Не змінюючи змісту визначення, замість терміну «інвалід» дуже часто використовується термін «людина з обмеженими фізичними можливостями».

В Україні працевлаштовані лише 13% із понад 2,5 млн. людей з обмеженими можливостями. Ця цифра в середньому у 3–5 разів нижча, ніж у країнах Західної Європи.Державні й громадські організації в Україні не в змозі забезпечити повноцінну фізичну та психологічну реабілітацію, інформування, професійне навчання та працевлаштування людей з інвалідністю, а роботодавці просто не зацікавлені у створенні для них належних робочих умов.

Причини цього проблемного явища ми радше схильні шукати у недосконалості законодавчої бази щодо питань працевлаштування людей з особливими потребами або ж у неефективності механізмів реалізації та контролю за дотриманням вже існуючих норм. Однак дедалі рідше ми звертаємо увагу на нефізичні та нематеріальні причини - такі, як банальне людське нерозуміння та байдужість до місця та ролі людей з особливим потребами у сучасному світі.

Однак всупереч такій сумній статистиці ці люди живуть звичайним життям, навчаються, займаються спортом, мистецтвом й досягають кар’єрних висот, про які деякі «звичайні» люди можуть лише мріяти. Більше того, молоді люди з віддалених куточків нашої країни, що мають певні проблеми зі здоров’ям, не менш наполегливо йдуть до своєї мрії, долаючи як фізичні чи психологічні бар’єри, так і чималі відстані. Прикладом такої наполегливості є героїня нашої розповіді, яка змогла подолати всі перешкоди й в віці 22 років отримала визнання на доволі високому рівні. Яких саме висот досягла ця тендітна дівчина й що передувало її успіху – про це читайте далі.


«Всі ми родом з дитинства» або «класика жанру»

А все почалося далекого 1987-го року. Саме тоді в звичайній радянській родині народилася друга дитина – така довгоочікувана дівчинка. «Яка красива дівчинка», - сказала акушерка, яка приймала пологи. Однак нікому не спадало на думку, що менш ніж за два місяці діагноз лікарів назавжди змінить життя цієї родини.

Помітивши, що в донечки щось не так з очима, батьки звернулися до лікаря. Й почалися консультації, болісні процедури та сподівання на те, що Марина (саме так назвали дівчинку) зможе бачити. Й дитина наче все розуміла, стійко переносячи біль…Господь, почувши прохання близьких нашої героїні, виконав їхнє бажання. Перша операція пройшла успішно. Марині частково повернули зір на ліве око, видаливши вроджену катаракту. На праве око лікарі не наважилися робити операцію через супутнє захворювання. Однак все ще було попереду.Наука не стоїть на місті, й, можливо, за кілька років вдасться зробити другу операцію.

Марина росла веселою, допитливою і кожного дня давала всім зрозуміти, що на неї чекає світле майбутнє.Коли дівчинці було п'ять із половиною років, їй зробили другу операцію. Зір був слабкий, але вона бачила, що вже було великою перемогою маленької дитини.

Хвороба не заважала прагненню Марини дізнатися якомога більше. У шестирічному віці вона вже вміла читати, рахувати, потроху вчилася писати. Маринка полюбляла книжки. Поки вона не вміла читати самостійно, постійно зверталася по допомогу до мами чи бабусі.. Дівчинка не ходила до дитячого садочку, тому книжки допомагали їй перш за все компенсувати брак спілкування.

Останнє десятиліття ХХ століття запам’яталося змінами як в політичному та економічному житті країни, так і в свідомості кожного громадянина. Дорослі намагалися звикнути до нових реалій, а діти, які й не бачили ще інших умов, охоче піддавалися закликам, що лунали з екранів телевізорів (всі ми пам’ятаємо яскраві рекламні ролики тих часів) та просили батьків придбати їм популярні іграшки та солодощі. Маринка, золота пора дитинства якої припала саме на цей період, також зверталася до батьків з подібними проханнями, але разом із солодощами чи іграшками вона

«Золота пора» шкільних років

на кожне свято очікувала в подарунок ще й нову книгу. Можливо, вже тоді вона підсвідомо знала, що й її майбутня професія буде пов’язана із книгами та документами?Перші свої шкільні роки Марина провчилася на дому. Вона відмінно вчилася, з легкістю засвоюючи як гуманітарні, так і точні науки. І вже у четвертому класі дівчинка заявила, що здобуватиме педагогічну освіту, хоча яку саме, їй визначитись було важко. Однак це ще не мало великого значення, адже попереду залишалася сім шкільних років…

У п’ятому класі наша маленька героїня вже пішла до школи як всі звичайні діти. Долати насмішки однолітків було нелегко, але Марина була впевнена, що вона не гірша за інших, а можливо, і краща. І вона не помилилася. Уже за півроку Марина увійшла до числа кращих учнів класу. Весь свій вільний час вона присвячувала книгам. В умовах невеличкого селища батьки не мали можливості давати донці якусь додаткову освіту, тому Марина могла опановувати лише шкільні дисципліни. Дівчинка виявила неабиякий хист до вивчення іноземної мови, фізики, правознавства та основи основ всіх наук – історії.

Будучи ученицею п’ятого класу, Марина мріяла про кар’єру вчительки англійської мови, однак кожній людині властива зміна смаків, тому в дев’ятому класі дівчина вже мріяла про здобуття вищої юридичної освіти. Для здійснення своєї мрії вона брала участь в районних олімпіадах з правознавства, постійно вивчала закони, читала додаткову літературу. Наполеглива праця давала свої результати. Марина двічі ставала призеркою районних олімпіад з правознавства. Серед однокласників, а також серед учнів двох паралельних класів в Марини не було конкурентів. І хоча однолітки час від часу насміхалися над нею, було немало й таких, хто поважав її.

Користувалася Марина повагою і серед вчителів. Спокійна, слухняна та старанна дівчина не могла не викликати почуття поваги серед представників педагогічного колективу школи. Як сказала свого часу вчителька, яка вчила ще Маринчину маму: «Якби не вади зору, ця дівчина могла бути найкращою ученицею школи».

Із цими словами Тетяни Федорівни важко сперечатися. За одинадцять років навчання у школі Марина жодного разу не списувала. Лише часті хвороби заважали дівчині бути відмінницею навчання. Та попри всі труднощі та перешкоди Марина впевнено йшла до своєї Мети. «З кожним ударом долі я ставала все сильнішою», - згадує про своє дитинство дівчина. – «Важко сказати, чи була я тоді щасливою. Мабуть, так. Я чітко усвідомлювала, що моя доля знаходиться в моїх руках і лише від мене залежить моє майбутнє».


На світанку нового життя

Щаслива пора безтурботного дитинства минає надзвичайно швидко, і ось учорашні першокласники та першокласниці одягають елегантні костюми та вишукані плаття, готуючись зустрічати перший світанок дорослого життя. Останній рік навчання у школі для Марини був найлегшим, хоча вона й навчалася в спецкласі з поглибленим вивченням фізики, хімії, біології та географії. Фізику вона полюбляла завжди, вивчення біології також не викликало особливих труднощів, хімію можна було вивчити хоча б за те, що Алла Миколаївна в кожному своєму учні вбачала геніальну людину, а щодо географії… Хіба комусь зашкодили поглиблені знання особливостей країн світу? Дотримуючись саме такої логіки, дівчина принципово не перейшла до класу гуманітарного профілю. Тим не менш, поглиблене вивчення дисциплін природничо-географічного характеру не заважало нашій героїні продовжувати вдосконалювати свої знання з англійської мови, історії, правознавства. На державну підсумкову атестацію Марина також обрала гуманітарні дисципліни. Крім обов’язкових української мови та історії України вона обрала також всесвітню історію, англійську мову та… географію. «Я виходила із того, що скоріше за все оберу гуманітарну спеціальність. Тому всесвітня історія була потрібна в будь-якому разі. Англійську мову я обрала як дисципліну, знання з якої потрібні фахівцю в будь-якій галузі. Щодо географії я вагалася дуже довго. Дві дисципліни мені просто заборонили складати. Я й зараз пам’ятаю слова своєї вчительки Ольги Іванівни: «Навіщо тобі складати правознавство? Ти і так знаєш цей предмет на «відмінно». Теж саме стосується і курсу «Людина і суспільство»… Я не дуже хотіла складати підсумкову атестацію з дисципліни, яку обирають всі через те, що там гарна вчителька чи є стовідсоткова гарантія отримати найвищий бал. Для мене ці іспити були свого роду репетицією вступних. Отже, хотілося обирати складні дисципліни (посміхається, - прим. авт.), однак вчителі були іншої думки, тому довелося обрати в якості третього іспиту географію», - підсумувала свою розповідь наша співрозмовниця.

І ось нарешті позаду одинадцять років навчання у школі. Відлунав останній дзвоник, складені випускні іспити (всі на «відмінно»), попереду – прощання зі школою, випускний бал та перший світанок дорослого життя. Атестат з відзнакою, похвальна грамота за особливі досягнення у вивченні історії, англійської мови, подяка як призеру районних олімпіад з правознавства, а в довершені всього найкрасивіша випускна сукня. Попереду були вступні випробування, знайомство з майбутньою професією та пошук свого місця під сонцем. Як це не дивно звучить, навіть отримавши атестат, Марина не уявляла, яку спеціальність вона буде здобувати у найближчі п'ять років. Єдина, в чому вона була впевнена на 100 відсотків - що обов’язково здобуватиме вищу освіту.

Перші кроки самостійного життя

Марина подавала документи одразу до двох вишів на три спеціальності: дві гуманітарні та одну математичну. Теоретично, маючи пільги як інвалід другої групи, дівчина могла без проблем вступити на будь-яку з перерахованих спеціальностей, однак на практиці все було набагато важче. Треба було дуже ретельно готуватися, адже була чимала конкуренція. До того ж, часто на наявність пільг ніхто не зважає або просто ставлять найнижчий бал, позбавляючи абітурієнта надії вступити на обрану спеціальність.

Саме так сталося з Мариною при вступі на спеціальність «Фінанси». Ані пільги, ані квота ЦАН не завадили екзаменаторам «завалити» абітурієнтку на першому ж іспиті – математиці. Не набагато легше було складати вступні випробування на двох інших спеціальностях: великі обсяги матеріалу, втома (кожного дня протягом тижня вона зранку складала черговий іспит, а після обіду – консультація до наступного) були її найголовнішими ворогами. Та всупереч цим перешкодам, всупереч всьому, що ми звемо «але» Марина успішно склала іспити до… педагогічного університету. «Спеціальність «Історія та основи правознавства» стала компромісним рішенням між тим, про що я мріяла понад три роки й тим, що справді було можливим для мене», - ділиться спогадами дівчина. – «Крім того, мені вдалося втілити в життя те, про що я казала, коли була ще маленькою дівчинкою, а саме: що я вступлю до педагогічного вишу!».

Неможна сказати, що навчання в університеті – це свято життя. Лекції, семінари, заліки та іспити – це суворі реалії студентських буднів. Однак Марина, яка дуже швидко зрозуміла, що її призначення в науковій роботі, не помічала ані труднощів, ані втоми. Участь в роботі наукового товариства студентів та аспірантів історичного факультету, заняття в гуртку з психології, участь з першого ж року навчання у щорічній конференції «Дні Науки», що має статус загальноуніверситетської, а згодом і у конференціях на всеукраїнському та міжнародному рівнях згодом дали свої результати.

Спочатку дівчина пішла здобувати другу вищу освіту (тепер вже філологічну, а це був четвертий рік навчання в університеті), а за півроку стала переможницею першого етапу всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт. «Мабуть, треба все ж таки пильно стежити за тим, що ти говориш», - посміхається Марина. – «Свого часу я казала про те, що буду вчителькою англійської мови. Так, моя друга вища освіта – перекладач. Однак, маючи першу освіту педагогічну, мені просто не було сенсу отримувати ще один диплом вчителя. Тим не менш, моя доля пов’язана і з педагогікою, і з англійською мовою».


Хто шукає, той завжди знайде

Ніхто не стане сперечатися із тим, що кожна людина шукає себе в цьому житті. До нашої героїні розуміння того, що «настав час опановувати більший простір» прийшло на четвертому курсі, після педагогічної практики, коли заняття майже не проводилися, а до державних іспитів часу було ще достатньо багато. «Всі попередні практики я проходила надзвичайно сумлінно. Так само я поставилася й до виробничої практики на 4 курсі», - ділиться спогадами дівчина. – «Однак на мене чекало розчарування. Більшість з того, про що нам казали на лекціях та семінарських заняттях з методики викладання історії, на практиці майже не діяло, академічні знання, які я здобувала протягом майже чотирьох років, також виявилися непотрібними, адже обсяги матеріалу, що вивчають студенти, в багато разів перевищують те, що ми потім маємо викладати учням. Для мене це стало катастрофою!». Марина ретельно готувалася до іспитів, вкотре перечитуючи те, що вона й так знала, ходила на заняття з англійської мови і… чекала. Зміни, про які вона так мріяла, не змусили на себе довго чекати. Якось перед черговою модульною контрольною роботою подружка дала Марині об’яву з інформацією, до якої та поставилася дуже скептично й на певний час просто забула про неї.

Після успішно складених державних іспитів (з усіх чотирьох дисциплін вона отримала «відмінно» й була відзначена як найкраща серед групи з дванадцяти осіб, що складали іспити того дня) Марина не знала, чим би себе зайняти. Й тут погляд її впав на об’яву, що Катя (а так звуть подругу нашої героїні) дала їй два тижні тому. «Програма парламентського стажування», – прочитала вона. – «Понад 900 осіб успішно пройшли стажування в структурних підрозділах Верховної Ради України й третина з них успішно продовжує кар’єру в органах влади…». Спершу дівчина не повірила, адже інформація, яку вона щодня отримувала зі ЗМІ запевняла в тому, що органи влади – це закрита каста, куди вхід дозволений лише обраним. Попри це Марина все ж відвідала сайт Програми, ознайомилася з детальною інформацією щодо її діяльності та наважилася заповнити і відправити аплікаційну форму. Гадаємо, не варто казати про те, що наша героїня дуже скоро забула про цю історію й була надзвичайно здивована, отримавши за два місяці на свою електронну скриньку запрошення до Києва на співбесіду як півфіналістку Програми. Вона довго вагалася: їхати чи ні, адже в перемогу вона не вірила. Проте квиток Марина взяла, співбесіду пройшла блискуче і вже наприкінці вересня її було зараховано на стажування за програмою «Помічник Голови Комітету Верховної Ради України у 2009-2010 роках» до Комітету з питань європейської інтеграції.

«Ось і не вір в дива», - каже тепер Марина. – «Стажування стало для мене справжньою казкою. Цікава робота в Комітеті, зустрічі з відомими політиками та громадськими діячами, навчальні курси, можливість брати участь в заходах, про які я раніше могла лише мріяти – що може бути краще? Крім того, я змогла

побачити на власні очі те, про що ми так багато чуємо з екранів телевізорів та читаємо на шпальтах газет».

Стажування минуло для Марини як один день. Вона отримала сертифікат, увійшла до числа найкращих інтернів 15-го випуску, завоювавши повагу з боку керівництва Програми. Зараз наша героїня працює перекладачем російськомовної версії персонального сайту однієї дуже відомої людини, продовжує навчання – Марина є випускницею Школи Освітніх Консультантів І рівня.«Не життя робить з людини особистість, а людина сама робить це власноруч», - каже Марина. – «Важко ламати стереотипи, важко долати здавалося б нездоланні перешкоди, але не забувайте про те, що «дорогу осилит идущий» та бійтеся своїх бажань, адже вони мають властивість ставати реальністю, в якій ми живемо!».

Що далі?

■

Анна ГЕРАЩЕНКОдетский писатель, волонтер

Алешка

Среди тридцати мальчишек Алешку замечаешь не сразу. Он никогда не кричит и не стремится изо всех сил к гостям, сидит на своей

коляске в сторонке и лишь когда ты обращаешь на него внимание, поднимает руку вверх, как бы говоря: «Я здесь! Привет! » Ему восемнадцать лет. Говорят, когда-то он мог ходить. Говорят, он жил со своими родителями, потом его вернули обратно в интернат. Сам Алешка почти ничего не говорит: он может, но каждое слово дается ему с трудом. Алешке семнадцать лет. Два года назад у него впервые появилась коляска (фото Алеши) и он выехал на прогулку с другими ребятами - колясочниками и ходячими. Шумная толпа мальчишек не оставляет надежды на спокойную прогулку. Те, кто на колясках часто окликают воспитателя и задают один


нибудь на море. Только не плачь. Пожалуйста...» Я ухожу. Трам-тарарам, я даже не знаю, каким образом выполнить то, что так легко обещать...Лето 2009. Двенадцать детей едет в летний лагерь. Никогда ранее в летнем лагере не было колясочников. Лагерь ничем не отличается от других санаториев и оздоровительных комплексов- вы видели где-нибудь пандусы на крутых лестницах, ведущих к морю? Специальные подъездные дорожки, широкие двери, приспособленные санузлы? Я видела: в Швейцарии, Голландии, Германии — но не в Украине. Дима Сай (волонтер из Николаева), недавно вернувшийся из Америки, тоже видел...Всякий раз, когда он взваливает Алешу на спину, чтобы дотащить его до беседки у моря, он наверное представляет себе эти пандусы еще более явственней. Не будь тут Димки, Алешку бы не взяли на море, так как нянечке не по силам таскать уже взрослого парня на себе. А ведь здесь у него впервые появился настоящий друг... Витя, симпатичный улыбчивый парень из другого интерната для слабоумных детей. Не знаю, как образом в толпе воспитанников из разных интернатов, они нашли друг друга. Но с тех пор, всякий раз когда отряды собираются вместе- Алеша и Витя - рядом. Витя начинает катать Алешку по кругу, и это занятие доставляет обоим столько радости! Ноги Алешки «чиркают» об асфальт, так как на его коляске нет подножек. «Вить, я прошу тебя, не катай его больше. Посмотри, он цепляется голыми ногами о землю». Алешка кажется не чувствует боли. На его лице —блаженная улыбка. Кто-то из служащих санатория подходит и предлагает сделать подножки для его коляски. «Ничего себе, какие добрые люди,» - думаю я. В разговоре учавствуют уже четверо, они всерьез обсуждают, как и из чего можно сделать приспособление для ног, и обещают его в скором времени.«Алеша, - я сама не своя от радости, - тебе сделают подножки.» А это значит ему не придется держать ноги постоянно в воздухе, что довольно утомительно. Алешка улыбается. Проходит день, два, неделя... Вместо обещанной подножки мы с Димой придумываем привязать наволочку, чтобы он мог держать на ней ноги. Через пару дней наволочка рвется. Проблему решает ремень от большой сумки... Подножку так и не сделали. Взрослые, взрослые люди с добрыми намерениями.

Мне кажется я никогда не привыкну, к обещаниям, которые никогда не исполнятся. Или к предложениям о помощи, когда к примеру нужную (для ребенка или интерната) вещь отдают, но или вещь немножко поломана и ее надо починить, или ее надо как-то самому забрать из другого города, или доплатить за нее... Все эти дни мы живем втроем в одной комнате: я, Дима и Алеша.Из-за узкой балконной двери нам приходится снимать его с коляски и затаскивать в комнату на себе. Также тяжело с туалетом и ванной: Алешка взрослый, он стесняется принимать помощь даже от Димы. «Алешка, тебе снятся сны?»

и тот же вопрос не один десяток раз ( все это, для того, чтобы привлечь внимание), за ходячими - глаз да глаз — один полез за ограду, второй решил поиграть в догонялки. Понимаешь, что даже семь детей на воспитателя - очень много, а ведь в беседке подняли шум и хотят прогуляться еще человек двадцать. И только Алешка остается спокойным: он сидит и ждет, не окликает и не зовет без нужды. Он описывает рукой круг в воздухе, чтобы схватить колоски и с силой выдернуть их из земли. Он подносит их к лицу, наслаждаясь запахом и новыми для него ощущениями. Его лицо, среди шума и гама, царящего вокруг, выражает покой и блаженство.

Из воспоминаний волонтера, работавшего прошлым летом в интернате: «Уделить внимание одному ребенку невозможно. Десяток пар глаз внимательно следит за каждым твоим движением. Некоторые хнычут и начинают капризничать, некоторые могут даже подойти и ударить, лишь бы только обратили внимание. Один раз я захотел незаметно для других детей увезти Алешку на прогулку. Его одного. Чтобы хотя бы на часок он побыл в одиночестве, которое придется ему по-душе. Уже не помню как, но затея удалась. Я везу его на коляске в тихое место около домика, где в тени старых деревьев можно примоститься у каменного колодца, в котором уже много лет нет воды. Я взял книжки, те, что нашел в игровой комнате. Он срывает цветок с куста, подставляет лицо сухому степному ветру, слушает книгу и просит почитать короткой просьбой, с трудом произнося «Еще». Думаю, он запомнил эту получасовую прогулку на всю жизнь.Вот другой случай:«Весной в интернат для проведения семинара приехали реабилитологи, психологи и врачи. В составе делегации был и специалист по реабилитационному оборудованию. Пользуясь таким случаем, я попросила его консультации относительно того, какие необходимо сделать замеры, чтобы приобрести для некоторых детей индивидуальные коляски, которые бы отвечали их потребностям. Мы вместе привезли Алешу в комнату, для того, чтобы сделать необходимые замеры. Пока везли Алешку, мы разговаривали на какие-то отвлеченные от интерната темы, шутили и смеялись. И только, когда втолкнули коляску в комнату я заметила, что Алешка сидит, как нарочно отвернув голову. В его глазах — слезы. Разговаривать и поворачивать к нам голову он упорно не желал. Все мои попытки обратиться к нему безуспешны, а ведь до этого мы были друзьями. Он радостно встречал нас и с ним было легко «общаться», хотя и не в обычном понимании слова «общения».

Мы сидим некоторое время, я что-то говорю ему, он упорно не поворачивается, безнадежно.Он знает, что мы сейчас встанем и уйдем, в наш здоровый взрослый мир, шутить и смеяться, решать проблемы, ездить по делам, делать множество разных нужных и ненужных дел. И только он останется здесь, в беседке, ждать. Чувствую свою вину. Не знаю как успокоить. Что сказать, чтобы ... «Этим летом мы обязательно поедем с тобой куда-


«МММ-да!»«А что тебе снится?»«МММ-море.»Больше всего на свете Алешке нравится плести бисер. Он с трудом держит ложку, его движения порывисты и неуклюжи. Его голова всегда слегка откинута назад. Но когда его привозят на занятия и воспитатель ставит перед ним тарелочку с мелким-мелким бисером и дает в руки проволочку. Происходят чудеса...Нет. В это не верит никто. Это надо увидеть самому. Каким образом на проволочку нанизывается бисер. Один за другим. Какое удивительное выражение лица у Алеши в эти моменты. Это называется вдохновением. Вся его душа в этом цветке, каждый лепесток которого он нанизал и закрутил сам! Какая гордость в глазах! «Я — сам! Я смог! Посмотрите, я умею!» (фото с бисером) (фото с бисеро) (фото с бисером)Алешка не может говорить, поэтому приходится говорить за него:Я не увижу мир, только если кто-то не возьмет ручки моей коляски. Я не сплету цветок, только если кто-то не поставит передо мной на колени бисер. Я не встречусь с другом, только если кто-то не организует нашу встречу. А так хочется...Чтобы Алешка и другие дети могли чувствовать себя хоть немного комфортно в этом мире нужны Вы и Ваша помощь. В самом малом: помощь деньгами для оплаты труда воспитателю и руководителю бисерного кружка, нужны Ваши посылки с бисером и проволокой, книгами и конструктором. Финансовая помощь в приобретении лекарств, индивидуального адаптационного и реабилитационного оборудования.

В последнее время, вероятно из-за кризиса, спонсорская помощь интернату существенно сократилась. У нас есть запасы на оплату труда сотрудникам-помощникам еще на несколько месяцев вперед. Но запасы эти небеспредельны. Мы также понимаем, что люди, ежемесячно перечисляющие пожертвования уже на протяжении двух лет имеют небеспредельные запасы и могут прекратить однажды вносить свою посильную лепту. Благодаря администрации и сотрудникам интерната, а также спонсорам и нашим воспитателям ситуация меняется к лучшему, но не остается стабильной. А единожды подарив детям возможность заниматься и развивать в себе навыки, заложенные в них от рождения, мы не можем ни через год, ни через два забрать у них эту возможность.Алешка, обещания давать легко. Что тебя ждет завтра? Следующим летом? Через пять лет? Коляска, занятия, путешествия? Или как много лет назад: кровать и белая стена?

Зона особенного детства

Я начинала писать этот рассказ о судьбе украинских детей-инвалидов несколько раз. И всякий раз вставала, чувствуя безуспешность этого мероприятия. Что и о чем я могу написать так, чтобы их жизнь изменилась к лучшему? Могу ли донести боль маленьких сердечек до вас? Детей-инвалидов, проживающих в специализированных интернатах 3 и 4 профиля в Украине около шести тысяч. Своеобразная каста отверженных, которая отличается от других «сиротских сословий» одним существенным признаком. Если обычных детей-сирот чаще всего оставляют неблагополучные родители, то детей-инвалидов в большинстве случаев оставляют вполне обычные мамы и папы из-за единственной причины: их тяжелой болезни. Дети с синдромом Дауна, умственно отсталые, с тяжелой формой ДЦП — большинство могли бы жить в своих семьях, если бы родились здоровыми. Осуждать их родителей никто не имеет права, ведь многие пытаются начать жить с тяжелобольным ребенком, но оставленные один на один со своей бедой — иногда спустя годы сдаются и привозят ребенка в интернат.

«На государевом попечении»Череда предательств на этом не заканчивается. Ведь когда от ребенка отворачиваются родители, государство обязано защитить его. Вместо этого, декларируя защиту и заботу, оно укладывает ребенка в железную кроватку

Хочу представить вам автора рассказов - Аню Геращенко. Эта скромная, тихая маленькая женщина полностью посвятила себя детям. И дело не в том, что она в наше не простое время она воспитывает трех собственных малышей, не в том, что она пишет прекрасные детские книги. Аня с удивительной настойчивостью, упорством и энергией работает с детьми,

которые практически никому не нужны в нашем обществе, от которых отказались родители, которые не живут, а скорее существуют в государственных интернатах - детьми-инвалидами с самыми тяжелыми формами заболеваний. В каждом из них Аня видит прежде всего ребенка, который может радоваться жизни, стоит только помочь ему, уделить побольше внимания. Аня ездит в интернаты по всей стране, занимается с детьми, с другими волонтерами возит их отдыхать, обучает персонал интернатов организовывать развивающие занятия с воспитанниками и лучше ухаживать за ними, находит спонсоров для интернатов и для помощи отдельным детям. Можно с уверенностью утверждать, что лично она спасла не одну детскую жизнь, добившись введения в ряде интернатов программы по дополнительному питанию самых тяжелых ребят, которые фактически умирали от истощения из-за неправильного кормления. Приходя в интернат, Аня и ее коллеги выбирают для занятий в первую очередь тех детей, от которых уже все давно отвернулись не надеясь на какой-либо прогресс. И через некоторое время именно эти дети поражают сотрудников интерната своими работами из бисера, картинами, прогрессом в развитии и проявлениями простых человеческих эмоций. Аня - это всегда про любовь, про любовь к детям и настоящую веру в чудеса, которая становится реальностью.

Мария Ясиновская, президент Харьковской областной фундации "Громадська Альтернатива


и...начинает вести статистику. Вот столько ребенку положено съесть, столько ему нужно простыней на год, а еще ему принадлежит кровать и столько-то квадратных метров. На столько-то детей рассчитывают ставку няни, медсестры. Цифры складываются, проверяются, перепроверяются: тысячам людей в нашей стране есть чему заняться...

Маленький ребенок лежит в кроватке. Часы, дни, месяцы, годы. В его жизни ничего не меняется. Его не вынесут на улицу — никогда! Его переворачивают лишь затем, чтобы сменить белье или вытереть под ним лужу. К нему подходят лишь затем, чтобы дать поесть прямо в кровати: из бутылки или из большой столовой ложки. Есть он должен очень быстро, иначе нельзя. Няня привыкла все делать быстро — во-первых вокруг еще с десяток ртов, во-вторых пока она покормит последнего, первого к тому моменту надо уже поить, а потом менять белье, и так без конца. И в-третьих она просто так привыкла. Она добрая женщина и первые месяцы своей работы приходила домой в слезах. А потом просто стала выполнять свое дело: кормить, вытирать, мыть детей, а также выполнять множество другой работы: мыть полы, окна, таскать кучи грязного белья и т.д. Ее работа также монотонна, как и жизнь ее подопечных. Все дни, месяцы, годы которых — железные решетки кровати и белый потолок.

«Зона детства»Таких интернатов в Украине — двадцать семь. Практически все они напоминают друг друга, словно братья-близнецы. Большинство расположены в труднодоступных местах: лесах, степях, глухих селах нашей необъятной Родины. Практически везде: больше десятка детей на одну няню. Атмосфера, которая напоминает скорее больницу: палаты, палаты, палаты. Железные кроватки и запах моющих средств. Лежащие в кроватках дети. Многие из них могут ходить, поскольку не имеют никакой патологии со стороны опорно-двигательного аппарата. Годы лежания превращают их в тяжелых обездвиженных пациентов — за которыми опять-таки надо ухаживать: выделять нянь, простыни, моющие средства и так далее.

«Первые шаги...»«У нас самые тяжелые дети», - слышим мы в любом интернате, как заклинание. В любом интернате для детей-инвалидов дети самые тяжелые. Это есть факт. Тяжелые, но не безнадежные. Об этом с уверенностью могу сказать, работая в команде волонтеров на протяжении нескольких лет. Есть интернаты, в которых администрация готова менять, сложившуюся со времен СССР систему «консервации» детей. Там, где директора понимают необходимость изменений - волонтеры встречают поддержку и понимание. Объединенные усилия приводят к колоссальным изменениям в жизни отдельных детей. Для меня, как и для вас эти изменения могут быть незаметны — но если бы мы только могли спросить у ребенка, который

пролежал в кровати десять-пятнадцать лет: «Скажи, что для тебя значат руки, которые стали выносить тебя на улицу? Голос, который поет песни именно для тебя? Первое прикосновение к мячику?»

Нанятый за счет спонсоров дополнительный персонал начинает вынимать детей из кроваток, приучает их к самостоятельному кормлению, вывозит на прогулки, учит цвета и поет песенки — эти нехитрые процедуры приводят к тому, что иной раз кажется чудом. Лежачие дети начинают ползать, сидеть, ходить и играться. Персонал с удивлением отмечает, что некоторые их воспитанники могут красиво петь, рисовать и даже делать бисерные украшения. Так, словно вдруг замечают в каждом ребенке ту Божью искру, которая делает его неповторимой и уникальной личностью.

Разбивать лед недоверия людей непросто. Вспоминаю слова рабочих, когда их попросили установить световой прибор, купленный на спонсорские деньги, в новой игровой комнате одного из интернатов. « Такие деньги выкинуть и на кого!, - восклицали они, - на этих...их сюда умирать привозят.» После установки оборудования — бассейна с шариками, пуфиков, музыкального центра и светящейся установки - мы привели в комнату двух детей, чтобы поиграться с ними. Няни с интересом заглядывали в дверь и громко восклицали: «Ой, а они играться могут!».«А я думала у нас здесь только лежачие»,- удивилась раздатчица еды, любуясь как восьмилетняя девочка с синдромом Дауна, на неуверенных ножках подходит к большому синему мячу.

«Это сделал Я!»Ранее в этом интернате, как и во многих других, не было таких ярких, многофункциональных и главное безопасных комнат. Ведь детей с отставанием в умственном развитии персонал часто ограничивает в движении из-за боязни того, что воспитанники нанесут себе повреждения и травмы. За такими детьми нужно следить, а лишних рук и глаз в интернатах нет. У няни слишком много работы, чтобы следить за десятком детей, которые в любую минуту могут натворить что угодно.

Но создавая безопасные игровые комнаты и привлекая дополнительный персонал к работе с детьми (все это за счет спонсоров) мы облегчаем и труд нянечек. Ведь игра — это только маленькая ступенька в развитии. Самым важным является научить ребенка обслуживать себя самого: кушать, одеваться, умываться. А затем ребенка можно будет обучить трудовым навыкам. В далекой перспективе можно мечтать о том, что эти навыки помогут ему даже зарабатывать небольшие карманные деньги. Но это лишь в далеком будущем. А пока — небольшие комнаты для рукоделия, на средства интернатов и с поддержкой спонсоров и волонтеров, дают детям возможность на несколько часов «сбежать» из мира, где они признаны «необучаемыми».


Опыт создания мастерских и кружков для рукоделия в разных интернатах для детей с особыми потребностями, показывает, что самые «важконеповносправные» - могут нести в этот мир прекрасное. Уговаривать этих детей заниматься не нужно. Кто ползком (если нет инвалидной коляски), кто на инвалидной коляске, кто бегом — все они стремятся в комнаты-мастерские. Бывает, кого-то из детей не берут или нечаянно забывают — слезы на глазах ребенка, с официальным диагнозом «имбецильность», разрушают все стереотипы о том, что он ничего не понимает.

Вспоминается случай, как в комнату для занятий в одном из интернатов, вполз мальчик. Его вид мог бы испугать случайного гостя: ползущий по полу с помощью длинных паукообразных рук косоглазый мальчишка, произносящий нечленораздельные звуки. Обычно его никто не берет на занятия, поскольку уже набрана группа более способных деток. А здесь он все-таки смог как-то проникнуть в комнату, к чему не раз предпринимал попытки. Воспитатель позволила ему взять в руки кисточку и с ее помощью он начал капать на альбомный лист краски. Потом воспитатель сложила листок пополам, а когда расправила — из клякс получилась бабочка. Мальчик Димка бил себя в грудь длинными, деформированными кистями, и кричал минут десять: «Я!....Аня, Я!...Я!» Показывал то на бабочку, то на себя! Трудно привыкнуть не к тому, что он «важконеповносправный», а к тому, что за многие годы никто не разглядел в нем ребенка, способного чувствовать и понимать красоту этого мира по-своему. И к сожалению, не один он такой. Всякий раз уезжая из затерянного мира такого интерната, проехав буквально несколько десятков километров по заброшенной проселочной дороге, которая тонкой рвущейся ниточкой соединяет этот интернат с внешним миром, я думаю о том, как легко и трудно помогать таким детям.

Помощь бывает разная.Трудно быть ответственным и постоянным в своей помощи. Легко отдать мягкую игрушку и не знать, что ее быстро порвут или выбросят из кроватки. Легко купить шоколадные конфеты к Новому году, и не знать, что несколько спонсоров купят такие же и привезут их тоже к Новому году. Легко приобретать картины, которые будут висеть в коридорах, недоступные взгляду детей. Легко дарить детские площадки, неприспособленные для таких детей: не думая, что в подобном интернате дети на инвалидных колясках не способны залезть ни на одну из лесенок или спуститься с горки, а тех, кто способен — все равно не пустят из-за боязни травмы.

Но так ли уж трудно найти интернат для детей-инвалидов, приехать туда, увидеть действительные нужды, а лучше для начала связаться с теми, кто имеет опыт работы с данными интернатами. Эти интернаты пока еще

■

Олександр ЗЮЗІНГолова ЗОМОГ «Наше щасливе життя»

У будь-якому суспільстві, у будь-якій віковій групі існують загальні суто людські проблеми та негаразди. Особливо це стосується дітей та молоді з особливими фізичними потребами, тож давайте переглянемо їх на прикладі юних інвалідів зі слуху, а саме – глухих, слабочуючих та тотально глухих.

Найпоширеніші проблеми глухих дітей та молоді

остаются учреждениями закрытого типа, и не во всех из них будут рады видеть «посторонних лиц». Хотя от помощи нигде не отказываются. Главное — оказав такую помощь быть уверенным, что она действительно изменит жизнь конкретного ребенка. А такую уверенность могут дать только регулярные поездки в подобные места. Оборудование игровой комнаты, которая позволит десятку детей не пребывать целый день в кроватях, стоит «невероятных» усилий — в первый раз достаточно обзвонить всех своих знакомых, родных и друзей, чтобы собрать сумму в несколько тысяч гривень. Минимальная цена, на которую можно закупить мягкий игровой уголок и пару мячей. Оборудование комнаты для занятий будет стоить и того меньше — кто-то подарит стол и несколько детских стульев, кто-то принесет пакет бисера, кто-то купит краски, кисточки и бумагу. Конечно, все это лишь только начало. Еще нужно найти руководителя кружка и деньги на оплату его труда. Но в этом мире так мало невозможного, из тех целей, которые ну очень хочется достичь.

А в моменты когда опускаются руки важно помнить, что мерилом всех усилий будут улыбки детей, в которых не верил никто.


Позбавлення власного рішення діти з вадами слуху відчувають з перших років життя, бо в цей період батьки вирішують за них низку питань. Перше – це робити кохлеарну імплантацію з надією на можливе часткове відновлення слуху, з можливими ускладненнями після хірургічної операції по встановленню (пошкодження лицьового нерву), просто причепити за вухо слуховий апарат, чи навіть відмовитися від дитини як від неповносправної (є і такі випадки).

Друге – вибір дошкільного та шкільного освітнього закладу. Лякаючись слів «спеціалізований інтернат», батьки кажуть: «Нехай моя дитина буде як всі», і віддають своїх дітей у загальноосвітні школи. Тут, зазвичай, здорові однолітки глузують зі своїх нечуючих однокласників, а вчителі приділяють їм або надмірну жалісну увагу, або ж взагалі вважають неспроможними до нормального навчання на загальному рівні, відносячи глухих та слабочуючих хлопців та дівчат до категорії «педагогічно покинутих».

По-третє, лякаючись того, що з доньки чи сина з вадами слуху у дворі глузуватимуть сусідські підлітки, більшість батьків тримають своїх дітей вдома «під замком», чи просто за можливості не забирають їх зі спеціалізованого навчального закладу на вихідні, що породжує величезний інформаційний та емоційний вакуум в «заручників», що негативно відображується на їх подальшій соціалізації.

Нестача живого спілкування виникає у дітей з вадами слуху вже з перших днів від народження. Чуючі батьки не можуть спілкуватися з такими дітьми, бо відповідних курсів жестової мови на Україні не існує, а читати слова до п’ятирічного віку така дитина не вміє. Тому до того віку, поки сурдопедагоги в інтернаті зможуть поставити нечуючій дитині слух та вимову, навчить жестовій мові, читанню та письму, ці хлопці та дівчата дивляться на світ як на живе безголосе кіно. Коли ж глуха дитина потрапляє в інтернат, проводить там понад дванадцять років у оточенні одних й тих самих людей, майже не маючи змоги спілкуватися з оточуючим світом.

Інформаційний голод – не маючи слуху, глухі діти чуючих батьків не мають доступу до інформації з оточуючого середовища, тому перегляд новин, передач та фільмів, які тим паче не супроводжуються субтитрами чи сурдоперекладом, для них є переглядом картинок, що швидко змінюються. Не вміючи вільно читати через неуважність педагогів, такі діти не мають хисту до книжок та друкованої періодики, що також негативно впливає на їхній розумовий, емоційний та загальний розвиток.

транспорт також є окремим проблемним питанням як для дітей та молоді з вадами слуху, так і для таких дорослих. Справа в тому, що більшість з

вихованців відповідних інтернатів мешкають саме у передмісті, далеких містах та селах, куди можна дістатися на залізничному або автобусному транспорті. На відміну від інших європейських країн, в наших міських, приміських та міжміських транспортних засобах загального користування немає відповідного екрану з бігучою діодною стрічкою із вказівкою назви теперішньої та наступної зупинки, на залізничних (окрім центрального) та автобусних вокзалах відсутні електронні табло, де автоматично висвітлюються номер пасажирського поїзду чи електропоїзду, колія, на яку він прийшов, та час відправлення.

Персонал та співробітники публічних місць, таких як музеї, бібліотеки, ботанічні сади, виставки та галереї через незнання жестової мови не можуть поділитися з нечуючими дітьми та молоддю жодною корисною інформацією, що позбавляє останніх можливості культурного та духовного розвитку. Також якісне обслуговування через цю проблему не можуть отримати і малі, і дорослі інваліди зі слуху у закладах загального харчування, бо мало кому сподобається переписуватися на папірці чи намагатися зрозуміти, на що саме вказує такий відвідувач.

Недостатньо розвинуте співчуття робить дітей та молодь з вадами слуху «жорсткими» та «безсердечними» до оточуючих. Це виникає через те, що знаходячись у власному світі, майже не маючи уявлення про емоційні та моральні устої суспільства та не маючи твердого ґрунту для соціалізації, вони ще більше замикаються у собі, і щоб «вижити у злому навколишньому світі», деякі навіть стають зухвалими.Зважаючи на те, що такі діти перебувають у закритому колективі, в «тепличних» умовах, отримують постійну опіку від держави, обслуговуючого та викладацького колективів спеціалізованих закладів, у них змалечку у підсвідомість закладається споживацький тип мислення, впевненість, що всі їм всім повинні допомагати та зобов’язані все готове надавати «на блюдці».малий перелік професій, на які приймають на навчання глуху молодь, майже унеможливлює їхнє подальше працевлаштування, а на найпоширеніші посади їх не приймають роботодавці через страх неможливості повноцінного спілкування.

Більшість з вищенаведених та інших невказаних проблем можна вирішити шляхом введення в освітній процес для звичайних дітей обов’язкових предметів толерантності та азів української жестової мови, навчання працівників обслуговуючої та загальних сфер азам мови глухих та проведення численних інтегрованих культурних та спортивних заходів серед чуючих та нечуючих учнів, вихованців, студентів.

■

Збірка «Дитина з Місяця», присвячена проблем осіб із обмеженими можливості в Україні, в себе оповідання, есе, роздуми, статті стипендіатів Програми «Завтра.UA», громадських активістів, інвалідів, педагогів і просто небайдужих до долі неповносправної молоді.

Збірка підготовлена за результатами проведення пілотного етапу соціального проекту «Дитина з Місяця», спрямованого на зміну ставлення молоді до осіб-інвалідів. Метою проекту є підвищення рівня толерантності серед молоді і привернення уваги до проблем людей з обмеженими можливостями в Україні, а також налагодження контактів між студентами, активістами та неурядовими організаціями, які займаються проблемами інвалідів, а також включення людей з обмеженими можливостями в громадське життя.

В рамках проекту було проведено показ фільму-мелодрами «Дитина з Місяця» – реальної історії про життєвий шлях юнака-інваліда – у дев’яти ВНЗ України та проведення дискусій про дотримання в Україні прав людей з обмеженими можливостями.

Реалізація проекту розпочалася з показу фільму в Сєвєродонецьку і тривала протягом протягом двох місяців, охопивши Ужгород, Острог, Хмельницький, Луганськ, Львів, Запоріжжя і Сімферополь. Фіналом проекту є показ й обговорення стрічки в Києві, а також підбиття підсумків на прес-конференції.

www.moonchild.org.ua

[email protected]

Редакція – Діана ГольдштейнПідготовка матеріалів – Діана Гольдштейн, Ірина Бочар

Дизайн – Марія Батрак

Київ2011

Documents

Moon Child