1

Центр пам'яткознавства НАНУ і УТОПІК

Коростенська міська рада

Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАНУ

Академія інженерних наук України

Академія наук вищої освіти України

Асоціація працівників музеїв технічного профілю

Національний технічний університет України «КПІ». Державний політехнічний музей

МАТЕРІАЛИ13-ї Всеукраїнської

наукової конференції«АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ

ІСТОРІЇ НАУКИ І ТЕХНІКИ»

16-18 жовтня 2014 рокум. Коростень

Київ – 2014

2

УДК 94(477)ББК 63.3(4Укр=Укр)М34

Центр пам’яткознавства Національної академії наук Україниі Українського товариства охорони пам’яток історії та культури

Відповідальний редактор д.і.н., проф. Гріффен Л.О.

М34 Матеріали 13-ї Всеукраїнської наукової конференції «Актуальні питання історії науки і техніки» (м. Коростень, 16-18 жовтня 2014 р.) / Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК. – К., 2014. −384 с.

У матеріалах доповідей учасників конференції з різних регіонів України коротко висвітлені питання, що стосуються актуальних проблем історії науки і техніки, розвитку наукових та технічних ідей, персоналій видатних науковців та інженерів минулого тощо.

Збірник буде корисним науковцям, що працюють в галузі історії науки і техніки, пам’яткознавцям і музеєзнавцям, аспірантам і студентам відповідних спеціальностей, усім, хто цікавиться нашою історією та культурною спадщиною.

УДК 94(477)ББК 63.3(4Укр=Укр)

ISBN 996-8575-40-6 © Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК

Коростенська міська рада

3

Шановні учасники конференції!

Ми раді вітати вас у стародавньому місті Коростені на 13 Всеукраїнській науковій конференції «Актуальні пи-тання історії науки й техніки», яка, сподіваюсь, стане не просто яскравою подією культурного життя міста, а й визначальним фактором розвитку досліджень з історії науки та техніки.

Організатори конференції своє го-ловне завдання вбачали в аналізі різноманітних аспектів становлен-ня, розвитку, сучасного стану, пер-спектив науки і техніки та проблем дослідження їх історії в Україні.

Місто Коростень має досвід про-ведення наукових конференцій, які були досить вагомі в історії розвитку української науки. Склад учасників не залишає сумнівів у тому, що і ця конференція досягне поставленої мети, надасть можливість обговорити стан справ у даній галузі, обмінятися результатами досвіду роботи й на-креслити найбільш актуальні проблеми для майбутніх досліджень.

Висловлюю щиру вдячність тим, хто обрав наше місто для проведення наукового заходу такого рівня, а також всім, хто причетний до підготовки та проведення конференції, результати якої, без сумніву, знайдуть широку підтримку дослідників, що сприятимуть поширенню знань про минуле і су-часне української науки і освіти.

Бажаю організаторам, учасникам та гостям конференції приємного й ко-рисного спілкування, збагачення новими темами та ідеями, практичними порадами та рекомендаціями, а також нових здобутків, успіхів, натхнення, невтомного наукового пошуку та цікавих досліджень.

З повагоюКоростенський міський голова Володимир Москаленко

4

ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ВІТЧИЗНЯНОГО ТРАКТОРОБУДУВАННЯ ЗА КОНСТРУКТОРСЬКОЮ ДОКУМЕНТАЦІЄЮ ЦЕНТРАЛЬНОГО ДЕРЖАВНОГО

НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО АРХІВУ УКРАЇНИАлєксєєнко А.О.

Центральний державний науково-технічний архів України (далі – ЦДНТА України) – єдина в Україні державна архівна установа, яка зберігає науково-технічну документацію (НТД) з історії розвитку різних галузей вітчизняної науки і техніки. Зокрема, у фондах архіву зосереджено документи, що розкри-вають окремі аспекти розвитку вітчизняного тракторобудування.

Аналіз літератури з означеної тематики, перш за все ґрунтовної колек-тивної монографії до 30-річчя Харківського тракторного заводу імені С. О. Орджонікідзе [1], досліджень Анненкова П. М. та Родіонова В. О. [2, 3], Бібліка В. В. [4], а також збірників матеріалів [5], показав, що представлені у ЦДНТА України документи раніше не публікувалися та не уведені до наукового обігу. Це значно підвищує їхню цінність для істориків техніки. Завданням автора є окреслити окремі аспекти вітчизняного тракторобудування, інформацію про що можна знайти у документах ЦДНТА України.

Масове виробництво тракторів розпочалося в Україні після будівни-цтва у 1931 р. Харківського тракторного заводу імені С. Орджонікідзе – гі-ганта вітчизняної тракторної промисловості, який працює й у наш час і є чи не єдиним спеціалізованим заводом України з комплексного виробництва тракторної техніки. Переважна більшість конструкторської документації з розвитку тракторобудування у ЦДНТА України представлена саме докумен-тами, розробленими інженерами ХТЗ імені С. Орджонікідзе.

Такими є проекти тракторів, передані на державне архівне зберігання Харківським тракторним заводом імені С. Орджонікідзе, а також проекти, передані до ЦДНТА України від Алтайського ордена Леніна тракторного за-воду імені М. І. Калініна (м. Рубцовськ, РФ). Вони складають архівні фонди за номерами Р-26 та Р-27 відповідно [6, c. 109, 114–115].

За цими документами можна прослідкувати розвиток вітчизняного тракторобудування від початку діяльності ХТЗ імені С. Орджонікідзе до се-редини 1960-х років.

Так, матеріали до проекту трактора СХТЗ 15/30 – першого трактора, що зійшов з конвеєрів Харківського і Сталінградського тракторних заво-дів (випускався на цих заводах від їхнього пуску до реконструкції у 1937 р.) – представлені технічними умовами на приймання-здавання тракто-ра, специфікацією деталей, довідником конструктора щодо виконання креслеників на деталі [7]. На деяких із них міститься позначка «И» 15–30 НР (horsepower, у перекладі з англійської – кінська сила). Це є додатковим підтвердженням того факту, що основні конструктивні ідеї СХТЗ 15/30 були запозичені в американської компанії «International Harvester». Випуск

5

машини потужністю 15 к.с. на гаку і 30 к.с. на приводному шківі, із задніми провідними колесами і 4-х циліндровим карбюраторним двигуном здій-снювався відразу на двох заводах: у Харкові та Сталінграді (тепер м. Волго-град, РФ). Обсяг виробництва доходив до 144 виробів на день [4, с. 39]. Ста-хановські темпи роботи дозволили зробити СХТЗ 15/30 найпоширенішим радянським трактором періоду 1930-х – 1940-х.

З вересня 1937 р., після докорінної реконструкції, ХТЗ перейшов на ви-пуск кардинально іншої моделі – гусеничних тракторів СХТЗ-НАТІ-1ТА. Фак-тично, це були перші трактори масового виробництва, від початку і до кінця сконструйовані вітчизняними інженерами. У їх створенні задіяні співробіт-ники двох заводських конструкторських бюро ХТЗ і СТЗ, а також Наукового автотракторного інституту (м. Москва). Як зазначено в технічних умовах, дана марка являє собою «сільськогосподарський трактор загального при-значення з двигуном 52 к.с., що працює на гасі» [8, арк. 1–15]. Коробка зміни передач давала можливість рухатися з чотирма швидкостями вперед і однією назад. Трактор відрізнявся великими тяговими зусиллями і хорошою прохід-ністю по пересіченій місцевості. Цей трактор став первістком Алтайського тракторного заводу у м. Рубцовськ, куди був евакуйований колектив ХТЗ для налагодження виробництва у часи Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.

Паралельно, у 1939 р. на ХТЗ освоїли ще одну марку – газогенераторний трактор ХТЗ-12 [9]. Його двигун міг працювати шляхом перегонки дров. Це дозволяло використовувати машину далеко від залізниць, в районах, куди була утруднена доставка рідкого палива.

Не менш знаковим у розвитку не тільки вітчизняного, а й світового тракторобудування було впровадження у виробництво трактора ДТ-54. Цей потужний гусеничний трактор з дизельним двигуном 54 к.с. випускався на ХТЗ у 1949–1641 рр., СТЗ у 1949–1963 рр. та АТЗ у 1959–1972 рр. Трактор був призначений як для сільськогосподарських потреб, так і для дорожніх, будівельних, меліоративних робіт, перевезення вантажів. Ця модель добре зарекомендувала себе в різних умовах, широко застосовувалася на Поволжі, Уралі, Далекому Сході, в Казахстані та Сибіру у рамках заходів з освоюван-ня цілинних земель, які розгорнулися в СРСР у середині 1950-х рр. ХХ ст. У ЦДНТА України зберігається робочий проект на виготовлення покращеної модифікації цієї марки трактора ДТ-54А [10].

Крім того, інформацію щодо налагодження технологічної лінії його виробництва містять документи з проекту «Тракторний завод у м. Лояні Китайської Народної Республіки», розробленого Державним інститутом з проектування тракторних заводів і заводів сільськогосподарського маши-нобудування «Діпротракторосільгоспмаш» (м. Харків) [11].

Прогресивним з конструктивної точки зору був також проект трак-тора ХТЗ-7 – першого в СРСР колісного трактора з гумовими шинами низького тиску, гідравлічною системою і пристосуванням для навішуван-ня сільськогосподарських знарядь [12]. Його призначення – виконання

6

малоенергоємних робіт в садах, городах і присадибних ділянках. Для кращо-го пристосування машини до різних умов роботи в конструкції передбачено регулювання величини агротехнічного просвіту, поздовжньої бази, а також переналагодження на реверсивний хід. Цей трактор вперше почав випуска-ти в 1950 р. Харківський авторемонтний завод № 10 (пізніше переймено-ваний на Харківський тракторозбиральний завод) – другий в Україні трак-торний завод. Фактично, ХТЗ-7 став прообразом принципово нового виду тракторної техніки – тракторних самохідних шасі.

Виробництво останніх було налагоджено у Харкові з 1950-х рр. У ЦДНТА України представлені два проекти, що були розроблені та випускалися Хар-ківським заводом тракторних самохідних шасі «ХЗТСШ» (фонд Р-157): ДСШ-14 – самохідне шасі – принципово новий вид трактора свого часу. Його силова передача і двигун встановлювалися в задній частині машини, над провідни-ми колесами. Передня частина являє собою велику раму, до якої кріпляться змінні сільгоспзнаряддя; ДВСШ-16 – самохідне шасі, на якому вперше у ві-тчизняній практиці був застосований дизель повітряного охолодження [13].

Загалом же у фондах ЦДНТА України зберігається конструкторська документація до 10-ти проектів тракторів ХТЗ і ХЗТСШ, яка дає загальне уявлення про зовнішній вигляд і основні характеристики моделей, а також технологічні новації, закладені в їх конструкцію.

Таким чином, документи ЦДНТА України охоплюють період становлен-ня і найбільш інтенсивного розвитку вітчизняного тракторобудування і демонструють передові досягнення інженерів тракторної техніки 1930-х – початку 1960-х рр.

ЛІТЕРАТУРА

1. Очерк истории Харьковского тракторного завода имени Орджоникидзе. 1931–1961. – Х. : Харьковское книжное изд-во, 1962. – 297 с.

2. Родионов В. Ровесник первых пятилеток. Документальный рассказ о людях и делах Харьковского тракторного / В. А. Родионов. – К. : Дніпро, 1983. – 111 с.

3. Родионов В. А., Анненков П. Н. Рожденный дважды. Очерк / В. А. Родио-нов, П. Н. Анненков. – 2-е изд. – Х. : Прапор, 1981. – 341 с.

4. Харківський тракторний завод імені С. Орджонікідзе. (Сторінки історії) / В. В. Біблік. – Х. : Прапор, 2008. – 260 с.

5. История Харьковского тракторного завода им. Орджоникидзе. Сборник документов и материалов / Партийный архив Харьковской обл. – В 2-х т.– Х. : Прапор, 1965.

6. Центральний державний науково-технічний архів України : путівник / ЦДНТА України [авт.-упорядн. А. О. Алєксєєнко (відповід. упорядн.), М. А. Ба-лишев, Є. В. Семенов. – Х. : Федорко, 2009 – 338 с.

7. Центральний державний науково-технічний архів України (далі – ЦДНТА України), ф. Р-27, к. 2-43, оп.2, од. зб. 1–11.

7

8. ЦДНТА України, ф. Р-26, к. 2-151, оп. 4, од. зб. 1.9. ЦДНТА України, ф. Р-27, к. 2-26, оп. 1, од. зб. 1–8.10. ЦДНТА України, ф. Р-26, к. 2-25, оп. 1, од. зб. 1–85.11. ЦДНТА України, ф. Р-43, к. 1-43, оп. 1, од. зб. 3, 40.12. ЦДНТА України, ф. Р-26, к. 2-153, оп. 4, од. зб. 1–265.13. ЦДНТА України, ф. Р-153, к. 2-217, оп. 1, од. зб. 1–288.

СТАН ЕЛЕКТРОМАШИНОБУДУВАННЯ В УКРАЇНІ НАПЕРЕДОДНІ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ (1917 р.)

Аннєнков І. О.

Слід зазначити, що після Лютневої революції 1917 р. на теренах Росії по-чали загострюватися кризові явища в економіці держави. Так, у найбільш ве-ликих обсягах відбулося скорочення виробничих програм на підприємствах легкої та харчової промисловості. З-за відволікання до фронту великої кіль-кості людських ресурсів при невисокому рівні механізації в аграрному секторі, суттєво впали обсяги сільськогосподарського виробництва. Оскільки до Пер-шої світової війни агропромисловість Росії ще являла з себе більш впливовий фактор на формування державного бюджету ніж індустрія, скорочення обсягів виробництва за цим напрямом народного господарства призвело до погіршен-ня фінансового стану країни. Останній чинник поглиблювався невідкладними витратами на ведення бойових дій. Зважаючи на це, Росія почала поступово позбавлятися фінансових ресурсів, необхідних для інвестування в розвиток важкої промисловості. Проте процес згортання розвитку індустрії стосувався, насамперед, дрібних машинобудівних, металургійних та гірничовидобувних підприємств. Крупні фабрики, заводи та рудники вважалися такими, що пра-цюють на оборону держави і тому отримували бюджетну допомогу, не мали суттєвого дефіциту в паливі та матеріалах. [1, с. І–ХІ].

Електромашинобудівні підприємства Росії, за виключенням дрібних ре-монтних майстерень та заводів, були цілковито віднесені до оборонної галузі, що, однак, не позбавило їх проблем з нарощуванням або, навіть, із збережен-ням обсягів виробництва. Цей феномен пояснюється тим, що з довоєнних часів електромашинобудівне виробництво в Росії було зосереджено, в основному, на дочірніх підприємствах трьох провідних німецьких виробників – «Allgemeine Elektricitäts Gesellschaft» (AEG), «Siemens und Halske-Schuckert» та «Lamayer». Отже, з початком війни, коли ті виробничі потужності, що були розташовані в Росії, втратили зв’язок із структурами наукового забезпечення, які знаходили-ся в материнських кампаніях у Німеччині, їх продукція почала морально заста-рівати, а попит на неї – падати. Таким чином, на 1917 р. значна частка спожив-чого інтересу в Росії на електромашинобудівну продукцію, що раніше повністю

8

задовольнялася дочірніми підприємствами вищеозначених компаній, підпала під контроль британської «The British Thomson-Houston Company» та амери-канської «General Electric Company». Саме ця причина стала головною в падінні обсягів виробництва на Харківському електромеханічному заводі (ХЕМЗ) Ро-сійського товариства «Всеобщая компания электричества» (РТ «ВКЭ») – до-чірньому підприємстві AEG. Хоча, незважаючи на даний фактор, керівництву ХЕМЗ РТ «ВКЭ» завдяки вміло налагодженій комерційній діяльності вдавалося підтримувати платоспроможний стан заводу [2, с. 9].

Стабільно працювало в цей час Миколаївське будівельне бюро (МББ) РТ «ВКЭ», спеціалізоване на монтажу та пусконалагоджувальних роботах у військовому суднобудівництві. Його штат на першу половину 1917 р. налі-чував більш ніж двісті чоловік, а обсяги замовлень у зв’язку з ходою Першої світової війни постійно зростали. Миколаївський же трубний та електроме-ханічний завод знаходився на завершальній стадії будівництва. Усі його кор-пуси були практично готові для монтажу в них обладнання, але цей процес постійно затягувався з-за проблем із постачанням верстатів. Не зовсім добре было на Харківському заводі Російсько-Французького електромеханічного товариства (ХЗ РФЕМТ). Будучи на порядок меншим від ХЕМЗ РТ «ВКЭ» як за розмірами, так і за обсягами виробництва, він отримував централізова-не матеріально-технічне та сировинне забезпечення за залишковим прин-ципом. Цьому сприяло й те, що його не було в повному обсязі віднесено до категорії тих підприємств, що працюють на оборону, а лише тією частиною продукції, яка вироблялася безпосередньо за воєнними замовленнями. Ситу-ація із матеріально-технічним забезпеченням ХЗ РФЕМТ стала ще більш на-пруженою, коли влітку 1917 р. ХЕМЗ РТ «ВКЭ» було секвестровано, а частка акцій самої РТ «ВКЭ» перейшла до американської «General Electric Company». Унаслідок цього ХЗ РФЕМТ позбавився останніх пом’якшуючих чинників перед ХЕМЗ РТ «ВКЭ» як підприємство, що належало громадянам країни-союзниці Росії у війні перед підприємством під власністю громадян країни-супротивниці. За означених умов ХЗ РФЕМТ працював аритмічно, що не най-кращим чином позначалось на його фінансовому стані [3, арк. 114; 4, с. 7].

Таким чином, на другу половину 1917 р. на українських теренах Росії фак-тично існувало чотири електромашинобудівних підприємства, з яких одне було пусконалагоджувальним, а ще одне знаходилося в стадії будівництва. При цьому, фінансовий стан лише одного (МББ РТ «ВКЭ») з усіх чотирьох за-лишався в межах стабільного, а ще одного – ХЕМЗ РТ «ВКЭ» – у межах плато-спроможного. Однак разом з тим слід зауважити, що саме ці два підприємства давали основний вал електромашинобудівного продукту на Півдні Росії. Отже, можна стверджувати, що на середину 1917 р. електромашинобудівна галузь на українських теренах ще знаходилася в більш-менш задовільному економічно-му стані, хоча кризові тенденції у ній відчувалися все наполегливіше. Звертає на себе увагу й те, що на 1917 р. в Російській Україні електромашинобудуван-ня було сконцентроване в двох регіонах – на Миколаївщині та Харківщині. На

9

сьогодні достеменно невідомо, чим це було викликано, але, тим не менш, озна-чений історичний факт має місце.

Восени 1917 р. соціально-економічна ситуація почала погіршуватися ла-виноподібно. Закриття значної кількості невеликих підприємств унаслідок їх недостатнього фінансового та матеріально-технічного забезпечення спро-вокувала стрімке зростання безробіття. Цей процес розвивався дуже хутко, тому, незважаючи на війну, яка поглинала велику чисельність чоловічого на-селення країни, багато чоловіків залишилося непрацевлаштованими в дуже стислий хронологічний період. Оскільки Росія була патріархальною країною, де працею на підприємствах займалися здебільшого чоловіки, дуже велика кількість родин водночас залишилася без засобів існування. Такий їх ганеб-ний стан посилювався кризою в агропромисловості та зростанням цін на продукти харчування. Разом з тим, згортання малого та середнього бізнесу привело до скорочення обсягів отримуваних державою податків, що, у свою чергу, не давало спроможності урядові запроваджувати відповідну соціальну підтримку населенню.

Усе це сприяло загостренню соціальної обстановки, чим скористалися певні політичні сили. У суспільстві почала сіятися та активно культивувати-ся думка про суб’єктивні причини соціальної кризи, а саме – про небажання власників підприємств здійснювати гідну оплату праці. Поступово ця ідея су-цільно оволоділа робітничими масами, унаслідок чого дещо політично інфан-тильний Тимчасовий уряд Росії законодавчо надав можливість робітничим колективам контролювати діяльність заводських адміністрацій, аби робіт-ники самі могли впевнюватися в спроможності підприємств щодо оплати їх праці. Замість контролю, робітничі контрольні комісії вдалися до керування бюджетами заводів, збільшуючи, насамперед, відрахування у фонд заробітної платні робітникам та низовим службовцям. Безумовно, що такі непрофесій-ні дії зустріли опір з боку заводських адміністрацій, але робітничі колективи силоміць відсторонили останніх від управління. Як наслідок, упродовж лише одного місяця три машинобудівних підприємства в Україні позбавилися обо-ротних коштів зовсім, а в МББ РТ «ВКЭ» їх обсяг зменшився настільки, що самим робітникам прийшлося скорочувати власний колектив учетверо.

У результаті таких подій в системі управління індустрією, у листопаді–грудні 1917 р. усі електромашинобудівні підприємства України призупини-ли свою роботу на невизначений термін. Тобто, на момент початку грома-дянської війни в Україні діяльність її електромашинобудівної галузі була повністю паралізована.

ЛІТЕРАТУРА1. Обзоры главнейших отраслей промышленности и торговли за 1912

год. – С.-Петербург : «Вестник финансов», «Торгово-промышленная газета», 1913. – 282 с.

2. Аннєнков І. О. Номенклатурний аналіз продукції Харківського заводу

10

Російського товариства «Всеобщая компания электричества» (1915–1918 рр. / І. О. Аннєнков / Актуальні питання історії науки і техніки : [зб. наук. праць за матеріалами 12-ї Всеукраїнської наукової конференції (м. Конотоп 3–5 жовтня 2013 р.)]; відп. за вип. Л. О. Гріффен. – К., 2013. – С. 8–10.

3. Держархів Миколаївської області, ф. 302, оп. 1, спр. 28, 407 арк.4. Аннєнков І. О. Проект Миколаївського трубкового та електромеханіч-

ного заводу: задум і реалізація (1915–1918 рр.) / І. О. Аннєнков // Вісник Національного технічного університету «ХПІ» [Серія: Історія науки і техні-ки], 2013. – № 68 (1041). – С. 3–8.

ОСОБЛИВОСТІ УПРАВЛІННЯ ВЕРСТАТОБУДІВНОЮ ГАЛУЗЗЮ В УКРАЇНСЬКІЙ СРР У ПЕРІОД СОЦІАЛІСТИЧНОЇ

ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ (1928 – 1941 рр.)Аннєнкова Н. Г.

Наприкінці 1920-х років управління промисловістю в цілому, і верстато-будуванням зокрема, в Україні здійснювалося за трирівневим принципом. На низовому рівні знаходилися відділи місцевої промисловості губернських ви-конавчих комітетів, до компетенції яких відносилися переважно ті підпри-ємства, що в номенклатурі продукції мали високу питому вагу виробів широ-кого вжитку та обладнання для інших місцевих підприємств. Другим рівнем управління промисловістю був уряд УСРР. До його компетенції входили під-приємства, продукція яких постачалася, здебільшого, за внутрішньо республі-канською кооперацією. Управління ними здійснювалося через мережу трестів республіканського підпорядкування. Вищий рівень у системі управління про-мисловими підприємствами, розташованими на території України, до періоду радянських п’ятирічок складали трести союзного підпорядкування, але жодне верстатобудівне підприємство не входило до їх структури [1, с. 7].

Укладений порядок управління верстатобудуванням України до 1928 р. цілковито відповідав концепції нової економічної політики, запро-вадженої у 1921 р. Між тим, переведення управління верстатобудуванням на республіканський та місцевий рівень мало й свої негативні сторони, які виявились під час розконсервації та реконструкції індустрії у 1926–1927 рр. Так, позбавлені союзним договором 1922 р. можливостей самостійно про-водити інвестиційну політику, уряд УСРР та місцеві органи влади з великим трудом активізували діяльність підпорядкованих їм верстатобудівних під-приємств до необхідного рівня. Розконсервування та реконструкція загаль-носоюзних заводів у відповідності до передбачуваних планів нарощування ними виробничих потужностей затребували значного збільшення вироб-ництва верстатного устаткування як за кількістю, так і за номенклатурою.

11

Це, у свою чергу, вимагало інвестування коштів на інтенсифікацію вер-статобудівної промисловості, яка знаходилася в республіканському і міс-цевому підпорядкуванні, що унеможливлювало здійснення повноцінного інвестиційного процесу через вказані вище причини. Вихід з ситуації було знайдено шляхом оптимізації програм випуску продукції українськими верстатобудівними підприємствами за рахунок їх спеціалізації на якомусь конкретному виді верстатів.

У перший же рік першої п’ятирічки стало очевидним, що відсутність фінансових і матеріально-технічних резервів на місцях робить проблема-тичним вирішення у децентралізований спосіб завдання з забезпечення засобами виробництва процесу індустріалізації економіки, що проводив-ся жорстко централізованим шляхом. Зважаючи на це, загальносоюзним урядом у 1929 р. створюється єдиний загальносоюзний «Верстаттрест», у який, на перших порах, увійшло шість російських верстатзаводів. Разом із створенням «Верстаттресту», розпочинається процес концентрації управ-ління українською верстатобудівною галуззю на союзному рівні. Прояви цього процесу позначилися в розробці «Верстаттрестом», згідно з рішен-ням Вищої ради народного господарства СРСР, проекту заводу радіально-свердлильних верстатів, розташовувати який передбачалося у м. Харків, але підпорядковувати – союзному «Верстаттресту». Іншою ознакою по-чатку процесу концентрації важелів управління українським верстатобу-дуванням у союзному уряді стало заснування наприкінці 1929 р. загально-союзного «Реммаштресту», головним завданням якого було відновлення верстатного та котельного обладнання. У 1930 р. до нього увійшли база «Рудметалторгу» і завод «Ливарник» відділу місцевої промисловості Хар-ківського губвиконкому. Ці організації було об’єднано в єдине підприєм-ство, яке отримало назву Харківський машиноремонтний завод «Реммаш-тресту», яке стало одним з семи аналогічних підприємств, розташованих на теренах Радянського Союзу [2, с. 7–8; 3, с. 4].

Таким чином, на початок 1930-х років окреслилися два шляхи центра-лізації управління українським верстатобудуванням на загальносоюзному рівні – будівництво нових верстатзаводів союзного підпорядкування та пере-дача союзним відомствам тих підприємств місцевої та республіканської про-мисловості, що спеціалізувалися на виготовленні або ремонті верстатного устаткування. Слід зазначити, що вказаний процес централізації відбувався достатньо повільно в порівнянні до загальних темпів індустріалізації країни. До 1934 р. верстатобудування УСРР, за існуючої системи управління галуззю, виявило повну неспроможність виконувати завдання з підтримання взятих союзним урядом темпів індустріалізації. Це хронологічно співпало з почат-ком прояву результатів помилок уряду СРСР у питанні організації збалансо-ваного розвитку сфер виробництва та споживання верстатного обладнання.

Темпи розвитку останньої у 1932 – 1933 рр. значно перевищили темпи розвитку верстатобудування, у результаті чого утворився дефіцит верстатів,

12

обсяги якого зростали з прогресуючою швидкістю. Таким чином, укладена в означений період у верстатобудуванні Радянської держави ситуація поча-ла загрожувати зривом темпів індустріалізації. Виправляючи її керівництво країни вдалося до масованого імпорту верстатів, перетворивши в середині 1930-х років Радянський Союз у найбільшого імпортера верстатного облад-нання в світі. З цього моменту темпи індустріалізаційних процесів у СРСР знов опинилися під загрозою, але тепер уже через значне подорожчання вартості заходів із забезпечення промисловості засобами виробництва. Отже в 1933 – 1934 роках склалися всі необхідні передумови для початку остаточного переведення верстатобудування України до загальносоюзного централізо-ваного управління. Об’єктивним чинником такого переходу ставав обраний шлях проведення радянської індустріалізації, що вимагав концентрації усіх видів ресурсів у єдиному центрі управління індустріалізаційними процеса-ми; суб’єктивним фактором – беззастережне прийняття українським урядом союзної моделі проведення процесу індустріалізації поза можливостю ство-рити такий центр самотужки [4, с. 8].

З 1934 р. до 1937 р. більшість верстатобудівних підприємств УСРР було відчужено на користь Головного управління верстатобудівної промисло-вості при Наркоматі важкої промисловості СРСР. А до 1941 р. у цю структуру ввійшли й верстатобудівні організації Наркомзему СРСР та споживчої коопе-рації, що дозволило створити 5 червня 1941 р. єдиний Народний Комісаріат верстатобудування СРСР. Таким чином, проведені впродовж 1928–1941 рр. структурні зміни в управлінні верстатобудівною сферою УСРР здійснюва-лися з метою централізації керування галуззю на загальносоюзному рівні. Реорганізація управління верстатобудуванням УСРР проходила в три ета-пи. На першому (1929–1933 рр.) існувала модель союзно-республіканського управління галуззю з домінантою важелів впливу на керування поточною роботою верстатобудівної сфери в українського уряду, а на її перспектив-ний розвиток – у союзного. З 1934 р. розпочався другий етап реструктури-зації, під час якого до загальносоюзного уряду перейшли всі повноваження по відношенню до верстатобудівних підприємств, підпорядкованих респу-бліканському урядові та місцевим органам влади. Закінчився другий етап у 1937 р., а з 1938 р. до 1941 р., на третьому етапі, до єдиної загальносоюзної структури були включені й розташовані на території України верстатобу-дівні підприємства неверстатобудівних союзних відомств.

ЛІТЕРАТУРА1. Айзенштадт Л. А. История развития станкостроения в СССР / Развитие

станкостроительной и инструментальной промышленности: [зб. научн. ра-бот / ред. Н. С. Ачеркан и др.] / Л. А. Айзенштадт. – М.: Центральное бюро технической информации, 1958. – С. 3–30.

2. Аннєнкова Н. Г. Формування верстатобудівної галузі в Україні / Н. Г. Ан-нєнкова / Вісник Національного технічного університету «Харківський політехніч-

13

ний інститут» : зб. наук. праць [Тематичний випуск : Історія науки і техніки]. – Х. : НТУ «ХПІ». – 2011. – № 1. – С. 3–11.

3. Томилин Г. А. Авторитет заводской марки: Очерк истории Харьковского завода агрегатных станков / [Г. А. Томилин, Л. Е. Смолович, М. И. Жалнина]. – Х.: Прапор, 1984. – 94 с.

4. Носков С. Е. Машиностроительная промышленность СССР к XVII годовщине Октя-бря и ее ближайшие перспективы / С. Е. Носков // Вестник металлопромышленности. – 1934. – № 10. – С. 7–27.

ПЕРШОПОЧАТКИ ХІМІЧНОЇ НАУКИ У ЛЬВІВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

Бабічук І.В., Кожушко Б.В., Шендеровський В.А.

Національний Львівський університет імені Івана Франка один з найстаріших навчальних закладів України та Східної Європи.

Нині Львівський університет посів гідне місце серед найавторитетніших вузів нашої держави. Його історія багата на видатні події та славні імена. Зокрема, початок історії викладання та досліджень в області хімії, яка сягає 1784 р., коли завдяки клопотанням першого професора хімії Бурхарда Шіверека у Львівському університеті було засновано хімічну лабораторію. Це стало можливим завдяки тому, що він поєднував викладацьку діяльність з дослідженням мінеральних вод Прикарпаття.

У 1851 р. на філософському факультеті Львівського університету відкрито хімічну кафедру, від якої, власне, і беруть свій початок теперішні хімічні кафедри і хімічний факультет. Тоді всі факультети університету знаходилися в одному корпусі на вулиці Миколая, яка нині називається Грушевського [1].

Хімічний факультет Львівського університету створено у 1944-1945 навчальному році у складі чотирьох кафедр: неорганічної хімії, органічної хімії, аналітичної хімії, фізичної та колоїдної хімії [2].

На кафедрі хімії та хімічному факультеті ще від часу їх заснування плідно працювала ціла плеяда відомих вчених. Першим керівником кафедри хімії та її професором був Франц Плесс (керував кафедрою у 1851-1855), який фактично виклопотав створення хімічної лабораторії. Другим її керівником в 1857 р. став Леопольд Пебаль, який очолює кафедру впродовж 9-ти років, аж до від’їзду до м. Грац. Документи того часу зафіксували, що Л. Пебаль, який прибув до Львова із Грацу в 1857 р., вже володів титулами доктора філософії та дійсного цісарсько-королівського професора хімії [3].

Про належний розвиток хімічної науки у Львівському університеті на той час переконливо свідчать і ті факти, що поряд зі статтями Пебаля в

14

тому ж самому журналі є такі всесвітньо відомі хіміки як Кекуле, Менделєєв, Бутлеров, Купер, Лошмідт, статті яких були надруковані впродовж одного 1861 р. Також із статтями Пебаля зустрічається публікація Планера в тому ж самому номері журналу.

Леопольд Пебаль причетний в ділянці своєї наукової роботи до відкриття рідких кристалів. З літератури слідує, що рідкі кристали були відкриті Ф. Рейт-ніцером і О. Леманом, але це не відповідає дійсності, адже саме Ю. Планера і Л. Пебаля можна вважати першовідкривачами [4]. Рідкі кристали – це проміжна фаза між ізотропною рідиною і кристалічним твердим тілом. Поєднуючи влас-тивості рідин та твердих тіл, такі як текучість та анізотропія, рідкі кристали про-являють специфічні ефекти, багато з яких не спостерігаються у рідинах або тве-рдих тілах. Зокрема, в рідких кристалах спостерігається подвійне променезало-млення та флексоелектричний ефект.

Ці властивості можна бачити на матеріалах, які розробив Планер завдяки методичним рекомендаціям Пебаля: «За рекомендацією професора Пебаля я подіяв на холестерол трихлоридом фосфору, і отримав хлоринову сполуку холестеролу, яку я хотів використовувати в подальшому для синтезу інших похідних алкоголів – аналогічних сполук холестеролу» [5]. Отримана Планером «хлоринова сполука холестеролу» – не що інше, як знаменитий холестерин хлорид, на якому він першим у світі спостерігав оптичне явище селективного (вибіркового) відбивання світла від досліджуваного ним зразка при зміні його температури. Завдяки спільним зусиллям двох вчених в 1861 р. у Львівському університеті була синтезована речовина, яка стала родоначальником класу рідких кристалів.

Щодо наукового доробку Пебаля, то під час роботи у Львові Л. Пебаль відкрив загальну реакцію синтезу кетонів при взаємодії хлоридів карбоксилових кислот із органічними сполуками цинку, що було першим вагомим внеском львівських вчених в органічну хімію; довів, що амоній хлорид при переході в газоподібний стан розкладається на амоніак і гідроген хлорид; і багато уваги надавав удосконаленню обладнання хімічної лабораторії Львівського університету.

Повернувшись до Грацу (1865), Пебаль створив там першу австрійську «школу хімії», а період його перебування на посаді керівника інституту хімії в університеті м. Грац називають «ерою Пебаля». Він планував створити окремий інститут нового типу, який мав стати, з його слів, «найкращою хімічною лабораторією в Європі». Після смерті вченого саме його модель була використана під час створення хімічних лабораторій в Страсбурзі, Цюріху та Берліні.

У 1872 р. кафедру хімії Львівського університету очолив відомий польський вчений Броніслав Радзишевський (1834-1914), який безперервно протягом 38 років працював у Львівському університеті. Окрім великого педагогічного навантаження Броніслав Радзишевський активно займався

15

науковою діяльністю, яка охоплювала досить широке коло питань органічної хімії: ароматичні вуглеводні, бензоїнові сполуки, гліоксалілові сполуки, явища фосфорисценсії органічних сполук. Значну роботу провів Б. Радзишевський по дослідженню мінеральних вод Прикарпаття.

Вчений створив у Львівському університеті першу школу хіміків-органіків. Учнями Б. Радзішевського були відомі на той час вчені Юліан Шрам (1852-1926), Броніслав Ляхович (1856-1903).

На основі виконаних досліджень можна твердити, що Львівський університет на той час був на рівні відомих європейських університетів, в яких успішно творилися наукові відкриття.

ЛІТЕРАТУРА1. Качмар В., Тарнавський Р. Філосовський факультет Львівського

університету в Австрійський період (від відновлення до утраквізації навчального закладу). - 9 с. – «Краєзнавство». – № 1. – 2013 р.

2. Finkel L., Starzyński S. Historya uniwersytetu Lwowskiego. – 351s. – Lwów: Drukarnia E. Winiarza. – Cz. 1. – 1894.

3. Akademische Behırden an der k. k. Universität zu Lemberg, sammt der Ordnung der Vorlesungen an derselben (im Sommer-Semester des Studien-Jahres 1856/57). – Lemberg: Aus der k. k. galizichen Aerarial-Staats-Druckerei. – 9s. –1856.

4. Шендеровский В.А., Кожушко Б.В. До 150-ти річчя відкриття рідких кристалів. – 12 с. – «Історія науки і біограф істика». – № 2.– 2011 р.

5. Prof. Planer. Notiz über das Cholesterin. – 2s. – Annalen der Chemie und Pharmacie. – Bd. 118. – 1861.

РОЛЬ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ГІДРОБІОЛОГІЧНОЇ ШКОЛИ У РОЗВИТКУ ПРІСНОВОДНОЇ ГІДРОБІОЛОГІЇ В УКРАЇНІ.

ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АНАЛІЗБайдак Л.А., Дворецький А.І.

У розвитку прісноводної гідробіології в Україні видатна роль належить дніпропетровській гідробіологічній школі, яка спеціалізується на вивченні техногенно-трансформованих прісноводних екосистем. Формування дні-пропетровської гідробіологічної школи розпочалося на Дніпропетровській державній гідробіологічній станції, заснованій для вивчення гідробіоло-гічних наслідків будівництва Дніпровської гідроелектростанції (Дніпроге-су). Це будівництво мало кардинально вирішити проблему дніпровських порогів, але спорудження велетенської греблі Дніпрогесу могло докорінно змінити гідрологічний режим порожистої ділянки Дніпра. В серпні 1927

16

року було засновано Дніпропетровську державну гідробіологічну стан-цію, якій доручалося вивчення процесу трансформації реофільного (про-точного, річкового) гідробіологічного комплексу порожистої ділянки Дні-пра, викликаного будівництвом Дніпрогесу, у комплекс стагнофільний (за-стійний, озероподібний).

У «Протоколі конкурсної комісії в справі заміщення директора Дніпро-петровської гідробіологічної станції від 14/III-28 р.» зазначалося «Присут-ні: від Упрнауки – В. Баланін, члени Комісії: проф. О. Соколовський, проф. Л. Шкробатов, проф. Яната: Слухали: 1. Заяву Н/Д Катедри Біології про при-значення Проф. Л. Рейнгардта; 2. Заяву Директора Одеського Ботанічного Саду проф. Д. Свиренко.Ухвалили: розглянувши заяви, списки наукових тво-рів одноголосно, в звязку з тим, що наукова праця Проф. Свіренко лежить ближче до завдань Дніпропетровської Гідробіологічної Станції, рекомен-дувати на посаду Директора Станції Проф. Д. Свиренко і прохати Президію Упрнауки цю кандидатуру затвердити» [15, ф. 166, од. збер. 9116, арк. 28]. 15 березня 1928 р. президія Упрнауки затвердила Д. О. Свіренка першим ди-ректором Дніпропетровської державної гідробіологічної станції [1, 2, 3, 6].

За період 1927-1941 рр. дніпропетровськими гідробіологами було проведено комплексну оцінку впливу будівництва Дніпрогесу на ото-чуюче природне середовище та сформовано новий напрямок гідро-біології – гідробіологію водосховищ, тобто гідробіологію техногенно-трансформованих прісноводних екосистем [1, 2, 3]. Розроблена за пері-од 1927-1941 рр. піонерська методика вивчення процесів формування техногенно-трансформованих прісноводних екосистем у Дніпровському водосховищі була використана у 50 – 60-ті роки XX ст. для передпроектно-го гідроекологічного вивчення акваторій водосховищ на Дніпрі (Кахов-ського, Дніпродзержинського), в Кривбасі, в Криму та ін. (Г. Б. Мельников, П. О. Журавель, І. П. Луб’янов, С. П. Федій). Дослідницька діяльність дні-пропетровських гідробіологів у 1960-1990 рр. призвела до формування нових напрямів розвитку гідробіологічної науки: космічної гідробіології (Г. Б. Мельников), прісноводної радіоекології, технічної гідробіології (І. П. Луб’янов), водної токсикології (С. П. Федій) та ін.

На жаль, до сих пір не зроблено повного та детального опису діяльнос-ті дніпропетровської гідробіологічної школи, не проаналізовано її внесок у розвиток вітчизняної гідробіології. Приділяючи увагу формуванню цілісної картини становлення та розвитку дніпропетровської гідробіологічної шко-ли, вважаємо за потрібне провести історіографічне вивчення діяльності вчених дніпропетровської гідробіологічної школи у контексті загального розвитку прісноводної гідробіології в Україні.

Історії становлення та розвитку першої у Російській імперії і в Україні науково-дослідної установи гідробіологічного профілю – Севастопольської біологічної станції, реорганізованої у 1963 р. у Інститут біології південних морів ім. О. О. Ковалевського АН УРСР, присвячені праці К. А. Виноградова,

17

В. Н. Грезе [7, 8]. За часом свого заснування (1871 р.), Севастопольська біо-логічна станція стала третьою морською біологічною станцією у світі.

Праця [10] присвячена 75-річчю заснування, першої в Україні, науково-дослідної установи з прісноводної гідробіологіі – Дніпровської біологічної станції на Трухановому острові (під Києвом), реорганізованої в Інститут гідробіології АН УРСР (нині Інститут гідробіології НАНУ. Підкреслюється, що діяльність перших гідробіологічних станцій на Україні сприяла розви-тку нової наукової дисципліни «гідробіологія». Особливо важливою, з нашої точки зору, є згадка про заснування Дніпропетровської державної гідробіо-логічної станції (1927 р.). Детально висвітлюються і позитивно оцінюються спільні експедиційні дослідження «додніпрогесівського стану» порожистої частини Дніпра – Дніпровської біологічної та Дніпропетровської гідробіо-логічної станції (1927-1928 рр.).

Становленню та розвитку Інституту гідробіології АН УРСР, створеного на базі Дніпровської біологічної станції, присвячена праця [11]. Автор по-зитивно оцінює дослідження вченими Дніпропетровської державної гідро-біологічної станції порожистої частини Дніпра (1927-1932 р.р.). Важливість спільного вивчення «додніпробудівського» стану порожистої частини Дні-пра науковцями Дніпровської біологічної та Дніпропетровської гідробіоло-гічної станцій полягає в тому, що були закладені наукові основи гідробі-ології зарегульованих водних екосистем, які в подальшому розвинулися у гідробіологію техногенно-трансформованих прісноводних екосистем.

Життя та діяльность першого директора Інститута гідробіології АН УРСР Якова Володимировича Ролла є темою праць Л. П. Брагинського [4, 5]. Важливим є те, що Я. В. Ролл навчався у Харківському університеті, і як ботанік-альголог спеціалізувався у проф. В. М. Арнольді в той же час, що і Дмитро Они-сифорович Свіренко, засновник та перший директор Дніпропетровської дер-жавної гідробіологічної станції; засновник дніпропетровської гідробіологічної школи. Д. О. Свіренко закінчив навчання у Харківському університеті у 1912 р.; Я. В. Ролл – у 1913 р. Після закінчення Харківського університету Я. В. Ролл і Д. О. Свіренко продовжили вивчення планктоних водоростей на одній з пер-ших на Україні Донецькій біологічній станції.

Значну увагу питанням історіографії становлення та розвитку Дніпро-петровської державної гідробіологічної станції з часу її заснування приділяв її перший директор проф. Д. О. Свіренко. Першою працею, у якій вміщено ін-формацію про заснування Дніпропетровської гідробіологічної станції, без-умовно, є праця Д. О. Свіренка «Дніпропетровська Гідробіологічна станція та її науково-дослідча робота» [12]. Важливими є також праці Д. О. Свіренка «Значення, завдання, план, програма та хід гідробіологічних досліджень по-рожистої частини р. Дніпра в зв’язку з побудуванням греблі Дніпрельстану» [13] та «Порожиста частина р. Дніпра та її зміни, викликані побудуванням греблі Дніпрельстану» [14]. Цінна інформація про довоєний період (1927 – 1941 рр.) діяльності вчених дніпропетровської гідробіологічної школи

18

вміщена у рукопису С. І. Рожко-Рожкевича, підготованому до 25-річчя діяль-ності Дніпропетровського університету [9].

Масштабність наукових досліджень, які зазначені вище, проведених науковцями дніпропетровської гідробіологічної школи, дозволяє ствер-джувати, що дніпропетровська гідробіологічна школа стала видатним яви-щем гідробіологічної науки України.

ЛІТЕРАТУРА1. Байдак Л. А. Життя та діяльність видатного українського гідробіолога

Д. О. Свіренка. «Додніпрогесівський» період (1888–1928 рр.) / Л. А. Байдак // Збірник наукових праць. Серія «Історія та географія» / Харк. нац. пед. ун-т ім. Г. С. Сковороди.– Харків: Колегіум, 2012. – Вип. 46. – С. 211-214.

2. Байдак Л. А. Діяльність видатного українського гідробіолога Д. О. Сві-ренка в період побудови Дніпрогесу (1927–1941 рр.) / Л. А. Байдак // Вісник Дніпропетровського університету. Серія «Історя і філософія науки і техні-ки»/ відп. редактор Савчук В. С. – Д.: Вид-во ДНУ ім. О. Гончара, 2013. – Т. 21.- №. 1/2, – С. 126 – 132.

3. Байдак Л. А. Д. О. Свіренко. Підсумки вивчення гідроекологічних наслід-ків побудови Дніпрогесу (1927–1941 рр.) / Л. А. Байдак // Збірник наукових праць. Серія «Історія та географія» / Харк. нац. пед. ун-т ім. Г. С. Сковороди.– Харків: Колегіум, 2013. – Вип. 47. – С. 200-205.

4. Брагинский Л. П. Яков Владимирович Ролл (1887-1961) / Л. П. Брагин-ский // Гидробиологический журнал. – 1992.- Т. 28.- № 1.- С. 109-112.

5. Брагинский Л. П. Первый директор Института гидробиологии Яков Вла-димирович Ролл (1887-1961) / Л. П. Брагинский, В. И. Щербак // Гидробио-логический журнал. – 2002.- Т. 38.- № 1.- С. 106-108.

6. Вісник Дніпропетровської Гідробіологічної Станції. Т. I. / під ред. проф. Д. О. Свіренка. – Дніпропетровське. : Друкарня пам’яти «Перекопу», 1929. – 197 С.

7. Виноградов К. А. К 110-летию Института биологии южных морей им. А. О. Ковалевского Академии Наук УССР / К. А. Виноградов // Гидробиологи-ческий журнал. – 1982.- Т. XVIII.- № 3.- С. 3-13.

8. Грезе В. Н. Столетие Института биологии южных морей и развитие гидро-биологии в СССР / В. Н. Грезе // Гидробиологический журнал. – 1971.- Т. VII.- № 4.- С. 108-114.

9. Рожко-Рожкевич С. І. Дніпропетровський інститут гідробіології при дер-жуніверситеті та його науково-дослідча робота [рукопис] – Д. : [б.в.], 1941. – 30 с.

10. Романенко В. Д. Развитие пресноводной гидробиологии на Украине (к 75-летию со дня организации Днепровской биологической станции) / В. Д. Романенко // Гидробиологический журнал. – 1985.- Т. XXI.- № 4.- С. 3-17.

11. Романенко В. Д. Основные этапы и пути становлення Института гидро-биологии АН УССР (1940-1990 гг.) / В. Д. Романенко // Гидробиологический журнал. – 1990.- Т. 26.- № 3.- С. 3-8.

19

12. Свіренко Д. О. Дніпропетровська Гідробіологічна станція та її науково-дослідча робота / Д. О. Свіренко // Вісник Дніпропетровської Гідробіологіч-ної Станції. Т. I. / під ред. проф. Д. О. Свіренка. – Д. : Друкарня пам’яти «Пере-копу», 1929. – С. 3-7.

13. Свіренко Д. О. Значення, завдання, план, програма та хід гідробіоло-гічних досліджень порожистої частини р. Дніпра в зв’язку з побудуванням греблі Дніпрельстану / Д. О. Свіренко // Вісник Дніпропетровської Гідро-біологічної Станції. Т. II / Під ред. проф. Д. О. Свіренка. – Д. : Дніпропетров-ська друкарня школи ФЗУ ім. Косарева, 1937. – С. 3-11.

14. Свіренко Д. О. Порожиста частина р. Дніпра та її зміни, викликані по-будуванням греблі Дніпрельстану / Д. О. Свіренко // Вісник Дніпропетров-ської Гідробіологічної Станції. Т. II / Під ред. проф. Д. О. Свіренка. – Д. : Дніпропетровська друкарня школи ФЗУ ім. Косарева, 1937. – С. 12-45.

15. Центральний Державний архів вищих органів влади та управління України: ф. 166 – фонд наркомату освіти УРСР.

РОЗРОБКА ПАРОВОЗУ СЕРІЇ ФДМ У 1948–1956 рр. (за документами центрального державного

науково-технічного архіву України)Барикіна О.І.

Низька економічність паровозів, великі обсяги споживання палива і води при невеликих показниках коефіцієнту корисної дії поставала глибокою про-блемою для конструкторів у галузі залізничного машинобудування. За увесь час проектування локомотивів на паровій тязі вдалося суттєво збільшити по-тужність паровозів та їх швидкість, але підвищення ККД і надалі залишалося своєрідним викликом для інженерів залізничного транспорту.

Прикладом оригінального і новаторського підходу до вирішення пи-тання підвищення економічності паровозів та зменшення витрат палива стала особлива конструкція котла, запропонована академіком С. П. Сиро-мятніковим. Науково-технічна документація щодо теоретичних розробок нового котла та практичного його застосування на паровозі ФД21-3128М, ви-готовленому на Ворошиловградському паровозобудівному заводі ім. Жов-тневої Революції, сьогодні зберігається у фондах Центрального державного науково-технічного архіву України (м. Харків) [3]. Детальне вивчення да-них архівних документів надає змогу висвітлити маловідомі факти з історії проектування локомотиву, проілюструвати окремі напрямки розвитку тех-нічної думки у галузі залізничного машинобудування.

У 1948 році Експериментально-конструкторське бюро Московсько-го електромеханічного інституту інженерів залізничного транспорту під

20

керівництвом академіка С. П. Сиромятнікова розробило проект паровозу підвищеної економічності типу 1-5-2. Видатний інженер-теплотехнік, ко-трий заснував і очолив наукову школу проектування паровозів та створив методики теплотехнічних розрахунків парових котлів, за якими будувалися радянські локомотиви, засобами для принципового підвищення економіч-ності паровозів вважав встановлення на паровозі водопідігрівача, газово-го повітропідігрівача і підвищення температури перегрітої пари до 450°С. Для розташування потужного пароперегрівника і повітропідігрівача, який міг би нагрівати повітря для топки за рахунок газів до 200°С, планувалося зменшити довжину циліндричної частини котла. Можливість зменшення обґрунтовувалася тим, що передня половина трубчатої частини котла ство-рювала не більше ніж 14–15 % загальної кількості пари, яка вироблялася котлом [2; с. 315].

У 1949 році Міністерство шляхів сполучення СРСР вказало на необхід-ність проектування паровозу підвищеної економічності на базі вже існуючо-го паровозу типу 1-5-1 серії ФД замість раніше запланованого будівництва паровозу типу 1-5-2. Паровоз ФД був одним із найпотужніших радянських серійних локомотивів і мав серед них найвищу силу тяги, його експлуатація на залізницях дозволила відчутно збільшити їх провізну спроможність. Ве-лика кількість конструктивно-технологічних рішень, застосованих на ФД, стала відправною точкою при проектуванні і модернізації наступних поко-лінь паровозів.

Для проекту детальній розробці було піддано лише котел, тоді як рушійний механізм без змін було використано з паровозу ФД, екіпаж збе-режено з незначними переробками міжрамних кріплень, циліндри перед-бачили нові зі зменшеними шкідливими об’ємами [4; арк. 4]. Котел паро-возу підвищеної економічності складався із топки, укороченої циліндрич-ної частини, екранованої камери пароперегрівника, повітропідігрівача, димової коробки, повітроводів і тягодуттьового пристрою оригінальних конструкцій. Основні параметри котла, пароперегрівника і повітропіді-грівача залишилися з проекту паровозу типу 1-5-2, але було зменшено колосникову решітку до 6,63 м2 шляхом вилучення одного ряду колосни-ків з решітки паровозу ФД (7,04 м2), оскільки для проектного паровозу задана потужність досягалася при меншому споживанні палива. Згідно з архівним ескізним проектом, розробленим ЕКБ МЕМІІТу, загальна вага паровозу становила би 130,4–132 т, зчіпна вага – 100–102 т, випарна по-верхня нагріву котла – 127,3 м2, поверхня нагріву пароперегрівника паро-ва – 128,4 м2, газова – 160,5 м2. Площа поверхні нагріву повітропідігрівача залежала від його схеми, котра була запропонована у двох варіантах; за першим варіантом, у подальшому рекомендованим інженерами, засто-совувався горизонтальний хід газів, повітряна площа складала 281,5 м2, газова – 253,5 м2, за другим варіантом – вертикальний (192 м2 і 167 м2 від-повідно) [4; арк. 6–7].

21

Подальша робота з розробки паровозу Міністерством транспортного машинобудування СРСР була доручена Ворошиловградському паровозо-будівному заводу (1949 р.). Провідні інженери заводу відразу ж вказали на недоцільність створення паровозу підвищеної економічності на базі ФД як з точки зору перспективи розвитку цього напряму, так і в питанні прискорення будівництва дослідного зразка. На думку заводу, пропозицію акад. С. П. Сиромятнікова слід було реалізувати на паровозі зі зчіпною ва-гою 90 т як такому, що має домінуюче значення для залізниць, тоді як паро-вози ФД через високі навантаження по осях мали обмежене застосування; крім того, у разі вдалого досвіду будівництва такого паровозу, подальша модернізація усіх локомотивів серії ФД вийде дорожчою, ніж будівництво паровозу із нових вузлів і деталей [4; арк. 41–42].

На думку конструкторів ВПЗ ім. ЖР, принципова схема котла мала ряд недоліків, котрі ставили такий паровоз під сумнів як експлуатаційно надій-ний локомотив. До них відносилися надзвичайно важкі умови роботи пере-грівника, які призведуть до швидкого зносу його елементів, високі форсу-вання паротворення при малому дзеркалі випарювання призводитимуть до підвищення вологості пару. Через зменшення обсягу водяного простору котел матиме проблеми із триманням необхідного рівня води, як наслідок, можуть виникнути підпали стелі топки. При обраній температурі у 450°С існуюче на той час мастило мало горіти, а отже загорятимуться і зношува-тимуться кільця і втулки. Проведене заводом розвішування показало, що котел нового зразка важчий за котел ФД на 4–6 т, що відсилало до питання навантаження на вісь. Горизонтальне розташування труб повітропідігріва-ча, як свідчать архівні документи, теж вважалося нераціональним, оскільки наступним кроком мало стати встановлення сажоздувачів, які ускладнять і без того складну конструкцію котла і його експлуатацію [4; арк. 33–52].

Для будівництва дослідного паровозу було знайдено компромісне, еко-номічно прийнятне рішення: у 1951–1952 роках Ворошиловградський паро-возобудівний завод переобладнав збудований раніше паровоз ФД21-3128 [5], у 1953 році будівництво було закінчено [1; с. 393], локомотиву присвоєно по-значення серії ФДМ (модернізований). Загальна вага переобладнаного локо-мотиву склала 142 т, зчіпна – 107,5 т, випарна поверхня нагріву котла стано-вила 121,9 м2, перегрівника – 157,2 м2, площа колосникової решітки – 6,61 м2, поверхня нагріву повітропідігрівача – 226 м2 [2; с. 315–316]. Попередні ви-пробування локомотиву ФДМ показали, що в залежності від використовува-ної потужності у порівнянні з паровозом ФД досягалася економія палива на рівні 7–18 %. Подальша робота із удосконалення дослідного паровозу не була продовжена через рішення ХХ з’їзду КПРС 1956 року про початок масового впровадження на радянських залізницях тепловозної і електровозної тяги, а також про припинення будівництва паровозів. Не дивлячись на позитив-ний результат застосування котла підвищеної економічності, паровоз ФД21-3128М було виключено із інвентарю у 1957 році.

22

Саме низька економічність локомотивів на паровій тязі і стала при-чиною їх занепаду, позаяк вже перші дослідні екземпляри локомотивів на тепловій тязі показали себе втричі економними, ніж паровози, а отже твор-чі зусилля і науково-технічний потенціал радянські інженери залізничного транспорту направили на проектування тепловозів і електровозів.

ЛІТЕРАТУРА1. Луганські локомотиви: люди, роки, факти. Кол. авторів. – Луганськ,

1996. – 403 с.2. Раков В. А. Локомотивы отечественных железных дорог (1845 – 1955

гг.). – 2 изд., перераб. и доп. – М.: Транспорт, 1995. – 564 с., ил., табл.3. Центральний державний науково-технічний архів України, ф. Р-25,

к. 2-20, оп. 1, од. зб. 177–195.4. Центральний державний науково-технічний архів України, ф. Р-25,

к. 2-20, оп. 1, од. зб. 178, 91 арк.5. Центральний державний науково-технічний архів України, ф. Р-25,

к. 2-20, оп. 1, од. зб. 180, 20 арк.

РОЗВИТОК ЗАПОВІДНОЇ СПРАВИ В АСКАНІЯ-НОВА В 20-Х – 30-х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ: ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

Безлуцька О.П.

Період 20-х – 30-х років ХХ ст. був складним і суперечливим для Асканії-Нова. Він позначився як визначними досягненнями, так і сумнівними поді-ями в житті людей, доля яких тісно пов’язана з заповідником.

Не дивлячись на велику кількість студій, присвячених історії розвитку ас-канійського заповідника, коло проблем, що в них розглядаються, не може дати цілісного уявлення про розвиток природозаповідної справи в Асканії-Нова в 20-х – 30-х років ХХ ст. Можливість переконатися в цьому дає систематизація джерел з досліджуваної проблеми. Тим більше, що саме систематизація окремо не висвітлюється в українській науці, що є причиною іноді досить поверхового аналізу діяльності заповідника Асканія-Нова в 20-х – 30-х роках ХХ ст.

При аналізі наукової літератури ми користувалися хронологічним під-ходом. В процесі дослідження було виділено два періоди. Перший – радян-ський (1920 – 1990 рр.). Другий – сучасний (з 1990 р.).

Історіографічні джерела з вивчення становлення та розвитку заповід-ника Асканія-Нова можна розділити на кілька підгруп за такими ознаками: за типом видання – наукові та науково-популярні; за територіальною ознакою – роботи, видані на території колишнього СРСР, сучасної України і пра-ці іноземних дослідників. Останні, в свою чергу, було систематизовано за

23

проблемним принципом. Окремо стоять джерела особистого походження, що доповнюють та уточнюють висновки дослідників.

Дослідження в царині історіографії свідчать, що наукові праці, котрі дотичні до нашої проблеми, можна розподілити на ті, що стосуються біо-графій учених та працівників асканійського заповідника, і праці з історії тих галузей науки, що розвивалися в Асканії.

На початку 1920-х років з’являється історичний нарис про заповідник його директора М. Колодька. Стаття цінна детальним описом державної по-літики початку 1920-х років по відношенню до заповідника.

Слід зазначити, що М. Колодько був прихильником розширення госпо-дарської діяльності заповідника, і це теж відбилося у статті, що є додатко-вим свідченням про складні умови, в яких вченим доводилося відстоювати цілинні степи Асканії.

Важливим джерелом з вивчення розвитку заповідної справи в Асканія-Новій у 20-х – 30-х рр. ХХ ст. є праці співробітників заповідника та вчених, що працювали тут в означений період.

Так, у 1922 році закінчив свої рукописи “Список рослин, розповсюдже-них на території Державного заповідника Асканія-Нова” і “Спостереження за рослинним покривом степів Асканія-Нова” (1922 та 1923 рр.) Йосиф Кон-радович Пачоський, що тривалий час вивчав асканійські степи.

Про розвиток заповідної справи в Асканія-Нова в означений період багато писав О. О. Браунер. У своїх працях він відстоював принципи недо-торканності заповідних територій, піднімав питання про необхідність ство-рення єдиного органу управління заповідниками.

Низку праць присвячених адміністративному та науковому розвитку заповідника написав О. А. Яната.

Активне вивчення практики природозаповідання почалося після при-йняття закону 1926 року про охорону пам’яток культури і природи.

У цей період зявляються видання Українського Комітету Охорони Пам’яток Природи, який почав діяти при Народному Комісаріаті Освіти. УКОПП та його регіональні відділення випускали різноманітні збірки до-сліджень, де знаходилося місце і роботам історичного спрямування.

Історичні дані свідчать про те, що в роботі першого державного запо-відника в Україні-Асканія Нова брав активну участь М. В. Шарлемань – роз-робляв офіційні державні документи стосовно Асканії, активно працював у Асканійському комітеті, друкував статті у наукових журналах.

У 1927 – 1928 рр. часопис „Україна” у рубриці „охорона природи” подавав щорічні огляди М. В. Шарлеманя, в яких повідомлялося про державні постано-ви природоохоронного спрямування, фінансування заповідників, їх видавничу діяльність. Більше того, вчений вів полеміку із авторами (наприклад, С. Бєло-зоровим), які уже в той час не бажали визнавати заповідник Асканія-Нова за український. На жаль, у подальші роки ця рубрика зникла із часопису.

В 1928 році вийшла збірка наукових розвідок, присвячена заповідни-ку Асканія-Нова. Важливою складовою дослідження є статистичні дані про відвідування Асканії екскурсантами у 1925 – 1927 роках, що і нині активно

24

використовують в науковому обігу. Цього ж року вийшла стаття П. К. Козло-ва “Державний заповідник Асканія-Нова”.

У другій половині 1930-х років зменшується кількість видань природо-охоронного спрямування. Виходять, переважно, суто наукові праці, присвя-чені дослідженню фауни і флори природних заповідників.

1940 – 1950-ті роки відзначаються реакційним наступом на біоло-гічну науку, ліквідацією низки природних заповідників. У малочисленних виданнях природоохоронного напрямку замовчувалася історія створення природних заповідників у 1920 – 1930–х роках, багато імен українських на-уковців – діячів заповідної справи – виявилися під забороною.

Нову добу історіографії асканійського заповідника становлять статті в енциклопедіях та довідниках 40 – 60-х рр. ХХ ст. Їхня інформаційна од-нотипність засвідчує: статті й книги про події 20-х – 30-х рр. публікації не підлягали. Проте вони не губилися й залишалися не тільки в історіографіч-ному, а й широкому загальному полі саме завдяки енциклопедіям. Звісно, енциклопедичні публікації не дають жодної нової інформації й оригіналь-них оцінок, вони суто фактологічно-констативні.

Частково з’ясувати деякі аспекти розвитку заповідної справи в Асканія-Нова у 20-х – 30-х рр. ХХ ст. можна завдяки роботам, які стосуються тих чи інших проблем розвитку охорони природи.

У 90-х роках ХХ ст. серед науковців розпочав відроджуватися інтерес до історії асканійського заповідника. Так, у цей період вивченням степово-го заповідника почав активно займатися В. Є. Борейко. Велику увагу автор приділив дослідженню життєписів видатних природоохоронців, багатьох із яких було репресовано.

Вагомий внесок у вивчення історії заповідника Асканія-Нова, в тому чис-лі, і періоду 1920 – 1930 років, зробила його співробітниця Н. Дрогобич. Низка її публікацій присвячена розвитку наукових досліджень в Асканії-Нова.

Із зарубіжних видань слід виділити працю американського історика Д. Вайнера, присвячену становленню заповідної справи в СРСР. Окремі роз-діли присвячені заповіднику Асканія-Нова.

Функціонування природних заповідників України в історичному плані частково розкриваються у матеріалах наукових конференцій, організова-них до певних ювілейних дат.

Окремі аспекти теми частково розглядалися в дисертаційних роботах. Зокрема, низка дисертацій присвячена вченим, життя та діяльність яких були тісно повязані з асканійським заповідником: О. А. Янаті, М. В. Шарле-маню, Й. К. Пачоському тощо.

Таким чином, огляд історіографії проблеми свідчить про значну за-цікавленість дослідників історією розвитку заповідної справи в Асканія-Новій; у той же час варто зауважити, що більшій частині згаданих видань притаманні певна фрагментарність, наявність ідеологічних штампів, схе-матизм та заполітизованість.

25

ЛІТЕРАТУРА1. Борейко В. Аскания-Hова: тяжкие веpсты истоpии (1826—1993). Киев-

ский эколого-культуpный центp. / В. Борейко. – Киев, 1994. – 157 с.2. Браунер А. О положении госзаповедника Аскания-Нова // Природа и охо-

та на Украине. – 1924. – № 1 – 2. – С. 310 – 219.3. Колодько М. Сто лет Аскании Нова / М. Колодько. // Бюллетень зоотехни-

ческой опытной и племенной станции в госзаповеднике «Чапли». – 1928. – № 4. Посвящается столетию существования Аскании Нова (1828 – 1918 гг.). – М. : Новая деревня. – С. 3 – 5.

5. Пачоский И. Список pастений, обитающих на теppитоpии Госудаpственного заповедника Аскания-Hова / Й. Пачоський. // Известия Госудаpственного за-поведника Аскания-Hова. – 1923. – вып. 2.

6. Пачоский И. Hаблюдения над целинным покpовом в Аскания-Hова в 1923 г. / Й. Пачоський. // Вiстi Державного степового заповiдника “Чаплi”. – 1923. – т. 3.

7. Шалит М. Колонія Ангальтських поселенців Асканія-Нова – 3.03.1828 – 1 Державний степовий заповідник / М. Шалит. // Вісник природознавства. – 1928. – № 3 – 4. – С. 157 – 170.

9. Шаpлемань М., Снiгiревський О. Матерiали до бiблiографiї про Держав-ний Степовий заповiдник Чаплi / М. Шарлемань, О. Снiгiревський. // Вiстi Державного Степового заповiдника Чаплi. – 1928. – № 4. – С. 105 – 108.

10. Яната О. Доповіді про Асканію-Нова / О. Яната. // Вісті Держ. ст. заповід-ника “Чаплі”. – 1926. – т. 6. – С. 17 – 28, 154 – 165, 139 – 142; 1928. – т. 8. – С. 5 – 6, 17 – 28, 179 – 193, 146 – 149, 154 – 165, 139 – 142.

ВКЛАД В НАУКУ И ТЕХНИКУ ВЫДАЮЩИХСЯ УЧЕНЫХ-РАКЕТЧИКОВ

Беликова Л.Л.

Весь мир знает о роли «катюши» в Великой Отечественной войне, из-вестно и имя создателя этого грозного оружия. Через много лет после окон-чания ВОВ открываются новые факты истории создания ракетного оружия и имена ученых, незаслуженно забытых своими современниками.

Жарким, дымным июльским днем 1941 г. на 23 день войны произошло событие, которое было осознанно позже как одно из героических событий вре-мен войны.

В белорусском городе Орша 14 июля 1941 г. уже звучала немецкая речь – и город и станция находились во власти фашистов. Ровно в 15 часов 15 мин. над Оршей пронесся жуткий вой, затем раздались выстрелы, и буквально через доли секунд железнодорожные составы запылали ярким пламенем. На железнодорожных путях поднялись десятки огненных столбов, начался гигантский пожар. Столь мощный, ошеломляющий удар по врагу нанесла

26

батарея реактивной артиллерии под командованием капитана И.А.Флерова.Так мир узнал о новом ракетном оружии.На вопрос: кто автор «катюши» нельзя ответить, назвав фамилию толь-

ко одного автора. Такого автора нет.Еще в 1912 г. известный русский специалист Николай Иванович Тихоми-

ров разработал проект ракетного снаряда (самодвижущейся мины). Дальше чертежей дело не пошло. Как известно, ракеты применялись войсками еще в первой половине XIX века, но с появлением бездымного пороха в 1928 г. была создана Газодинамическая лаборатория – ГДЛ, в которой И.Тихомиров и В.Артемьев в сотрудничестве с ленинградскими химиками изготовили первые цилиндрические шашки медленно горящего пороха, испытали пер-вые образцы снарядов.

Большой вклад в разработку реактивных снарядов внес Геор-гий Эрихович Лангемак, один из самых талантливых учеников И.Тихомирова В 1934 г. его пригласили в Московский реактивный научно-исследовательский институт под руководством И.Клейманова. НИИ был создан по инициативе М.Тухачевского.

Лангемак стал заместителем директора РНИИ, его предшественни-ком был С.Королев. В РНИИ работали известные ученые – Б. Петропавлов-ский, Л.Шварц, В.Глушко. Конструкция разрабатывалась под руководством Г.Лангемака и Л.Шварца. Задача Лангемака была непростая, нужно было научить снаряды летать. Математически доказано: если усовершенствовать реактивный снаряд Тихомирова, то эффект может получиться невероятным. Правота его была доказана опытом: доведенные им до совершенства снаря-ды РС-82 мм и РС-132 мм стали впоследствии основой реактивного миноме-та. Сам Циолковский поздравил ученого с успехом. Но работу продолжить в дальнейшем ему не дал составленный на него донос. Репрессированному со-автору легендарного оружия не досталось ни орденов, ни славы. В ночь на 3 ноября 1939 г. он был арестован, затем расстрелян. За ним следом арестова-ны – Клейменов, Королев. Глушко. Лангемак был предан земле на кдадбище возле Донского монастыря, в первой могиле «невостребованных прахов», где также покоятся прах Тухачевского и Клейменова. И только 15 ноября 2003 г. там была открыта мемориальная доска памяти Георгия Лангемака.

Должность Лангемака принял Костиков, через год став дректором, полу-чив правительственные награды. Все достижения Лангемака вошли в исто-рию связанными с именем Костикова. Именно Костикову за создание одного из видов вооружений, «поднимающего боевую мощь Красной Армии» дали «Золотую Звезду» Героя Социалистического Труда.

И сегодня на здании Исследовательского центра им. М.В.Келдыша, быв-шего РНИИ, золотом написано: «Здесь в 1938 – 1940 г.г. коллективом специ-алистов института под руководством А.Г. Костикова создана первая в мире реактивная система залпового огня – гвардейский миномет «Катюша».

Вклад в создание грозного оружия для достижения Победы над фашиз-

27

мом внес наш талантливый земляк Иван Исидорович Гвай, для которого Днепропетровский железнодорожный техникум и металлургические заво-ды города были своеобразной стартовой площадкой в большую творческую жизнь – выдающихся научных открытий.

По окончании третьего курса Днепропетровского института железно-дорожного транспорта, как лучший студент, он был направлен в Ленинград-скую военную электротехническую академию. Окончив академию, И.И. Гвай поступает на работу в газодинамическую лабораторию, руководителем ко-торой был Н.И. Тихомиров.

Желая совершенствовать навыки конструктора, Гвай переезжает в Ленин-град, работает в Академии им. Буденного. Одаренного инженера приглашают на работу в Москву, где он работает в РНИИ. Вместе с А.Г. Костиковым и В.В. Аборен-ковым И.И. Гвай получил авторское свидетельство, занесенное в реестр изобре-тений СССР за №3338 на изобретение механизированной установки для стрель-бы ракетными снарядами различных калибров. Ни Костиков, ни Аборенков не имели отношения к созданию «Катюш», но они занимали ключевые посты в РНИИ и ГАУ. И.И. Гвай со своими коллегами В.Н. Галковским, А.П. Павленко, А.С. Поповым и другими работали над созданием пусковой установки.

Международная обстановка тридцатых годов складывалась так, что ученые должны были уделить самое серьезное внимание вопросам обороны. Работая в содружестве с выдающимся ученым нашего времени академиком С.П. Королевым, он получает большое государственной важности задание – разработать многозарядную пусковую установку для ведения залпового огня 132-мм реактивными снарядами. Техническое выполнение проекта осу-ществлял коллектив конструкторов во главе с И.И. Гваем. Со своими товари-щами А.Павленко и А.Поповым Гвай работал над проблемой обеспечения са-молетов ракетами. Интересен такой факт. На рассвете 20 августа 1939 г. наша артиллерия открыла уничтожающий огонь по японцам, которые окопались на монгольской земле возле речки Халкин Гол, через несколько минут на агрессоров налетели самолеты-ракетоносцы под командой капитана Звона-рева. Успехи были разительные, сбито 13 вражеских самолетов. Так впервые в мире в воздушном бою советская авиация применила ракеты.

Сформированная в короткий срок первая в мировой истории груп-па истребителей-ракетоносцев под командованием опытного летчика-испытателя капитана Н.И. Звонарева, состоящая из 5 самолетов, громила врага ракетным оружием. За создание ракетного вооружения с высокими эффективными качествами в бою группе конструкторов во главе с И.И. Гваем была присуждена Государственная премия. Летом 1938 г. начали разрабаты-вать многозарядную ракетную установку, рассчитанную на 24 снаряда. В ее основу легли ракеты, смонтированные на шасси автомашины «ЗИС-5». Но в ней были недостатки. Гвай и его коллеги много работали над их устранением. Летом 1939 г. было изготовлено 6 новых установок на трехосевых грузовых машинах «ЗИС-6». Новый вариант был уже 16-ти зарядным. Эти установки и

28

положены в основу машин «БМ-13».В августе первого года войны второй мощный удар после Орши «катю-

ши» нанесли фашистам под Ельней. И тогда в своих донесениях Верховному Главнокомандующему генерал армии Г.К. Жуков подчеркнул высокую бое-вую эффективность ракетного оружия. В жестоких боях за Ельню миномет-ные реактивные батареи выпустили 240 снарядов одновременно по 42,5 кг каждый. Этот залп равен залпу сотен пушек среднего калибра. Освобожде-ние Ельни – одна из первых побед Красной Армии.

А когда в тяжкий час реактивные установки понадобились Москве, их установили на бронепоезд рабочие завода им. Войтовича, чтобы враг не до-рвался до Москвы.

В ноябре 1941 г., когда фашистские танки еще раз пошли на штурм Мо-сквы, 3 дивизиона «Катюш» накрыли врага семью залпами и полностью их уничтожили.

Огненные снаряды «катюши» наносили врагу тягчайшие невосполни-мые потери в людской силе и боевой технике. Так было под Смоленском, Москвой, Сталинградом, Курском, на Украине и в Белоруссии. Так было под Прагой, при штурме Берлина и на просторах Маньчжурии.

В 1942 г. И.И. Гвай получил Сталинскую премию и ученую степень кандида-та технических наук без защиты диссертации. С этим связана такая история: ког-да Иван Исидорович пришел в ВАК за дипломом, у него спросили: «А где же Ваша диссертация?» В ответ члены комиссии услышали: «Стреляет на фронте!»

…Летом 1957 г., когда еще не было известно об искусственных супутни-ках Земли, и никто не слышал ни о космических кораблях, ни о Юрии Гага-рине, Иван Исидорович в одной из московских газет выступил со статей о миллионах Солнц, путь к которым указал гений К.Э. Циолковского. А когда в этом же 1957 г. отмечалось столетие со дня рождения великого ученого, в из-дательстве Академии наук СССР вышла книга «К.Э. Циолковский о кругово-роте энергии». Но идеи, высказанные гением и исследованные Гваем, были так смелы, что издатели значительно сократили объем произведения. Тогда Гвай написал новую книгу, которая вышла в 1959 г. в Калуге и называлась «О малоизвестной гипотезе К.Э. Циолковского». Она получила множество от-зывов, большинство – восторженных. Книгу перевели на английский, немец-кий, французский и японский языки.

Иван Исидорович Гвай, будучи сотрудником Академии наук СССР, про-должал заниматься этими исследованиями.

В Днепропетровске о конструкторе, кавалере нескольких орденов и ме-далей, депутате Верховного Совета СССР напоминают улица, названная в его честь, мемориальная доска, установлення на здании техникума. Ученые, ин-женеры, конструкторы, рабочие сумели внести в защиту своей великой дер-жавы самоотверженный, мудрый, достойный вклад. Они сумели закрыть ее перед натиском жестокого врага,– нет, не своей грудью, а продуктом своего разума, таланта, энергии – мощным оружием.

29

АКАДЕМІЧНА НАУКА КРИМУ (1950-1990 рр.)Бєсов Л.М., Звонкова Г.Л.

Морський гідрофізичний інститут НАН України та Інститут біології півден-них морів імені О.О. Ковалевського НАН України з 1971 р. входили до структури Південного наукового центру НАН України. У 1997 р. був створений Кримський науковий центр НАН України. З подіями в Криму у березні 2014 р. її структура зменшилась до 47 НДІ (з 167 наукових установ та інститутів).

Мета публікації – показати окремі напрями досягнення двох академіч-них установ Криму з часу їх заснування і до 1990 р.

Морський гідрофізичний інститут (МГІ). У 1929 р. за ініціативи ученого-океанолога академіка В.В. Шулейкіна на Південнному березі Криму в селищі Кацивелі була створена Чорноморська гідрофізична станція для проведен-ня комплексних досліджень процесів у прибережній зоні моря. У 1948 р. на її базі і на базі Морської гідрофізичної лабораторії в Москві був створений МГІ АН СРСР. Перші досягнення інституту пов’язані з дослідженнями теплових явищ в океані, теплової взаємодії між океанами, атмосферою і материками, впливу Світового океану на клімат і погоду. Спостереження штормових хвиль на Чорноморській гідрофізичній станції та їх моделювання в штормовому ба-сейні заклали фізичні основи теорії морського хвилювання. У серпні 1961 р. МГІ був переданий в систему Академії наук УРСР. У 1963 р. інститут був пере-базований в Севастополь.

У 1950-1980-і рр. із-за стратегічного протистояння СРСР і США про-блеми підвищення ударних і оборонних морських і підводних систем ви-явилось неможливим вирішувати без адекватного поглиблення океаноло-гічних знань. Тому в Одесі була створена лабораторія, діяльність якої була спрямована на вирішення фундаментальних і прикладних проблем у галузі удосконалення передачі та обробки гідроакустичної інформації, вивчення і дослідження морського дна. У 1974 р. на базі лабораторії створено Одеське відділення гідроакустики, тематика досліджень якого доповнювала тема-тику МГІ у Севастополі.

У 1966 р. співробітником інституту А.С. Саркісяном розроблена теоре-тична модель виникнення і розвитку течій у крупномасштабному басей-ні, який розташований на сферичній Землі і має довільну берегову лінію і рельєф дна. Співробітники В.Ф. Шапкіна, О.Р. Лундберг та ін. розробили теоретичну модель розрахунку екваторіальних течій і зробили розрахунки можливих сумарних течій у тропічній зоні Атлантики. Чл.-кор. А.Г. Колесніко-вим, Н.А. Пантелєєвим та ін. розроблено і випробувано глибоковимірюваль-ний комплекс ГАТ-5, за допомогою якого визначені масштаби турбулентних неоднорідностей на глибинах 800-3000 м; біля західного узбережжя Індоста-ну на глибинах порядка 100 м виявлені інтенсивні турбулентні потоки.

Чл.-кор. А.Г. Колесніковим, А.Н. Парамоновим та ін. була завершена роз-робка термогалинобатизонда «Исток-1» для виміру електропровідності,

30

температури і гідростатичного тиску морської води. У 1970 р. відповідно до спільних планів НДР вченими МГІ та Інституту біології південних морів АН УРСР проведено експериментальні та теоретичні дослідження течії Ломоно-сова та системи суміжних течій Тропічної Атлантики.

У 1972 р. вчені інституту продовжували дослідження Світового океану, спрямовані на забезпечення безпеки мореплавства, розробляли рекоменда-ції по раціональному використанню його ресурсів. Створено і випробувано комплекс апаратури для спільного дослідження просторово-часових харак-теристик поля температури води, швидкості потоку, показника послаблено-го напрямку світла. Під час 5-го рейсу науково-дослідного судна «Академік Вернадський» проведені дослідження гідрологічних полів за допомогою комплексу «Исток-3», виміри рельєфу дна і гравітаційного поля на чотирьох полігонах Індійського і Атлантичного океанів.

Виконано великий обсяг експериментальних досліджень турбулентнос-ті і структури фізичних полів у Тихому, Індійському і Атлантичному океанах. Під час 26-го рейсу науково-дослідного судна «Михайло Ломоносов» вче-ними проведено дослідження рельєфу дна для напруженого геомагнітного поля для Атлантичного океану. Виконано комплексну зйомку рельєфу дна і гравітаційного поля під час Чорноморського рейсу науково-дослідного судна «Академік В.І. Вернадський». Проведено прорахунок матриць по рельєфу дна і магнітному полю Карібського регіону. Розроблено і виготовлено укрупнену установку для витягу урану з морської води.

Протягом 1980-х рр. наукова установа вела широкий спектр спільних до-сліджень з НДІ і організаціями зарубіжних країн. Беручи участь у багатосто-ронньому науковому співробітництві соціалістичних країн по програмі «Ін-теркосмос», вчені інституту вели роботи в галузі дистанційного зондування. У 1983-1985 рр. на базі МГІ здійснені багаторівневі міжнародні експеримен-ти «Чорне море-Інтеркосмос». Це дало можливість відпрацювати методики контролю за станом чорноморського басейна за допомогою штучного супут-ника Землі, літака-лабораторії і науково-дослідних суден та океанографічної платформи. У виконанні робіт взяли участь 40 вчених соціалістичних країн. У 1983 р. відповідно до Радянсько-Гвінейської угоди у м. Конакрі введено до експлуатації науково-дослідний Центр по океанографії, геліофізиці та випро-буванням конструкційних матеріалів в умовах тропічного клімату. У 1986 р. в Центрі працювало біля 60 радянських спеціалістів.

МГІ був головною організацією в СРСР по виконанню ряду завдань науково-технічної програми «Світовий океан». У рамках цих завдань проводились дослі-дження на науково-дослідних суднах в різних районах Світового океану. В екс-педиціях щорічно брали участь біля 300 співробітників АН СРСР і АН союзних республік. МГІ взяв участь в роботі регіональної Асоціації Міжурядової океа-нографічної комісії ЮНЕСКО по Карібському морю, комітету по програмі ТОГА (Тропічний океан і глобальна атмосфера). На 1986-2000 рр. було заплановано розширення згаданих форм участі інституту з організаціями зарубіжних країн.

31

У 1990 р. чл.-кор. АН УРСР М.П. Булгаковим, В.В. Єфімовим, і Г.К. Корота-євим з проблеми фізики океану проведено комплексні дослідження у захід-ній частині Тропічної Атлантики. Проведено теоретичний аналіз нестійкості системи зональних течій Атлантичного океану, визначено просторово-часові області існування нестійких хвильових збурень, дано пояснення одержаним експериментальним оцінкам параметрів хвильових меандрів міжпасатної течії. Акад. АН УРСР В.І. Бєляєв здійснив комплексну розробку програми контролю та охорони прибережних зон Чорного моря, що містить системи «Екошельф», «Екомоніторинг», «Логінформ». Чл.-кор. АН УРСР Л.В. Черкесо-вим і чл.-кор. АН УРСР М.П. Булгаковим, Г.Н. Христофоровим та ін. на основі математичного моделювання і аналізу спостережених даних побудовані мо-делі спектру гравітаційно-капілярних хвиль в умовах розвинутого вітрового хвилювання.

Інститут біології південних морів імені О.О. Ковалевського створений у 1963 р. на базі Севастопольської біологічної станції, заснованої за ініціативою М.М. Миклухо-Маклая в 1871 р. У 1956 р. на станції вперше в Радянському Союзі розпочала роботу морська радіобіологічна лабораторія, що згодом переросла у відділ радіаційної та хімічної біології Інституту. У 1956-1964 рр. Г.Г. Полікарпо-вим виконано перший етап морських радіоекологічних робіт у Чорному морі. Під його керівництвом розв’язано низку питань охорони і захисту морських багатств. Монографія вченого «Радіоекологія морських організмів» (1964 р.) у 1966 р. опублікована англійською мовою отримала високу оцінку міжнародної наукової спільноти. Праці вчених Інституту по водообміну в Чорному морі і ра-діоекології відіграли велику роль у відхиленні пропозицій західних країн про викиди відходів атомних виробництв у глибини Чорного моря.

У 1966 р. чл.-кор. В.О. Водяницьким, А.Н. Колесниковим, М.І. Рохіуяй-неном та ін. співробітниками узагальнені біологічні матеріали Радянсько-Кубинської експедиції по якісному і кількісному розподілу планктону і бен-тесу в Мексіканській затоці і Карибському морі. В.Н. Греза, Г.К. Піцик, К.Т. Гор-дєєва та ін. співробітники узагальнили дані по біологічній продуктивності тропічної зони Атлантики. М.І. Кисельовою, Г.В. Деханик, А.К. Богдановою та ін. дана характеристика первинної продукції, якісного і кількісного роз-поділу фіто-, зоо- і іхтіопланктону, фіто- і зообентосу. Виявлені продуктивні зони моря, вперше вивчена їх біологія. Встановлено ряд особливостей роз-множення, росту і харчування риб. М.А. Долгопольською проведена дослідно-промислова перевірка розробленого Інститутом біології південних морів спільно з Одеським інститутом інженерного флоту ультразвукового методу захисту кораблів від обростання.

У 1968 р. в Інституті запропонована схема розрахунку середньорічних течій океану по заданим полям щільності і вітру з урахуванням нелінійних членів і ефектом бокового обміну; складені карти течій для поверхні і різних глибин океану; виконано чисельні експерименти по дослідженню зміни поля щільності за часом.

32

Акад. А.Н. Колесніковим, В.І. Бєляєвим, А.Н. Парамоновим та ін. розро-блено і в морських умовах випробувано гідрологічний зонд «Исток-2»; ви-конано технічний проект пристрою синхронізації і зв’язку на борту науково-дослідного судна; завершені конструкторські і механічні роботи по апаратурі бортового пристрою телеметричного глибоководного РН-метра. З метою ехолотного проміру морських глибин і обробки отриманих даних розробле-ні принципові електричні схеми перетворювачів у двоїчний код інформації з датчиків глибини, курсу і швидкості. Створені макетні зразки блоків пере-творювачів, комутації і виходу на перфострічці даних глибини, звуку і про-йденого шляху.

На початку 1970-х рр. головним завданням Інституту стало: поставити на наукову основу рибний промисел Радянського Союзу; створити ефективні засоби боротьби з забрудненнями, особливо відчутними у внутрішніх морях. У 1969-1972 рр. установою завершено теми: «Продуктивність біологічних систем у південних морях»; «Біологічна продуктивність тропічної Атланти-ки» та інші. Виконувались важливі роботи в галузі технічної гідробіології.

У 1972 р. в Інституті завершено обробку мікробіологічних матеріалів, зібраних під час 3-го рейсу науково-дослідного судна «Академік Вернад-ський» в Карибському морі і Атлантичному океані. Завершена обробка зі-браних матеріалів по вивченню біофізичних характеристик ряду масових біолюмінесцентів екваторіальної частини Атлантичного океану в 2-му рейсі науково-дослідного судна «Михайло Ломоносов». Проведено видове визна-чення культур нафтоокислюючих мікроорганізмів, виділених у Північному і Балтійському морях. Досліджено водообмін через Босфорський і Туніський протоки і його вплив на склад і розподіл фіто- і зоопланктону та їх продукцію. Отримано дані по зміні кількості ікри і личинок азовської хамси; поставлено досліди по виживанню личинок хамси в екстремальних умовах і в басейнах з природними планктонами.

У 1983 р. співробітниця Інституту А.Л. Морозова розробила систему еко-логічного моніторингу, яка місить в собі репрезентативні параметри біоти і біотичного середовища. Ю.А. Горбенко представлено фізіологію личинок мікро- і макрообростателів і показана їх роль у зоопланктоні бухти. За про-блемою «Шляхи і закономірності історичного розвитку рослинних і тварин-них організмів» співробітниками Інституту Ю.Г. Алєєвим і Ю.Є. Мордвиновим досліджені спектри життєвих форм іхтіофауни південних морів СРСР і їх річ-кових систем.

У 1987 р. співробітниками А.А. Вронським і Г.Л. Заславським з’ясована здатність дельфіна афаліни до формування правила у відповідь на некомуні-кативні стимули, що показує здатність тварин до внутрішньої уяви, побудо-ви і реалізації динамічної лінійної структури у відповідності з правилом.

Починаючи з 1989 р. обвальне згортання досліджень у прикладній науці, привело до згортання більшості не лише прикладних, але і фундаменталь-них досліджень. Частина з них була перепрофільована на вирішення менш

33

капіталоємних проблем фундаментальної науки, зокрема у медицині. Цікаво склалась доля НДС «Академік Вернадський», експедиційні дослі-

дження на якому з 1969 р. здійснювались вченими МГІ та Інституту біології південних морів імені О.О. Ковалевського. Серед таких досліджень, наприклад, наступні. У районі Гвінейскої затоки виявлено присутність продуктів ядерних вибухів 1968 р. У подальші роки досліджені закономірності розподілу нафтоо-кисляючих мікроорганізмів в Балтійському, Північному і Середземному морях, Атлантичному океані. Вивчено розподіл радіонуклідів в ядрі, протоплазмі і оболонці одноклітинних водоростей в Океанографічному полігоні Атлантич-ного океану. В Карібському морі і екваторіальній зоні Атлантичного океану вче-ними судна був досліджений водообмін, гідрологічний і гідрохімічний режими вод, а також взаємодія атмосфери і океану. Проведено оптичні та гідробіологіч-ні дослідження. НДС «Академік Вернадський» вчиняло кругосвітні експедиції з метою вивчення основних гідрофізичних та біологічних характеристик вод в екваторіальних зонах Тихого, Індійського й Атлантичного океанів. З 1993 р. судно експлуатувалося як пасажирське і перейменовано у назву «Глорія». З 2006 р. термін його експлуатації минув. Воно перебувало у відстої в Одеському порту. У 2010 р. судно прибуло на оброблення в Індію.

З втратою НАН України Морського гідрофізичного інституту та Інсти-туту біології південних морів імені О.О. Ковалевського Українська держава втратила можливість отримувати результати вивчення процесів, які відбу-ваються у Світовому океані і мають важливе значення для її економіки і обо-роноздатності.

ЛІТЕРАТУРА1. Єремєєв В. Піонер морської радіоекології. Академіку НАНТ України Г.Г. По-

лікарпову – 75 / В. Єремєєв // Вісник НАН України. – 2004. – С. 41-44. 2. Архів НАН України. Отчет Академии наук Украинской ССР (1966-1988). –

К. : Наук. думка. 3. Державний архів вищих органів влади та управління України: фонд Ради

Міністрів Української РСР. 4. Архів НАН України. Звіт про діяльність Академії наук Української РСР

(1988-1990).5. Наука в Южном регионе (1971-2011) / Александров Б.Г., Алексеенко Т.Л.,

Андреев В.И., Андронати С.А. [и др.]; ред. С.А. Андронати; Южный научный центр НАН Украины и МОНМС Украины. – Одесса: Феникс, 2011.

34

ВНЕСОК АРХЕОЛОГІЇ У ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРИЧНОГО МИНУЛОГО ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ

Біляєва С.О., Фіалко О.Є.

З кінця 80-х років ХХ ст. по теперішній час серед фахівців у галузі теоре-тичної та історичної археології все популярнішою стає «теорія запозичення з археології», коли підмуром нових історичних концепцій стає фактологічне наповнення [1, 9]. На відміну від попередніх підходів до використання архе-ологічних матеріалів з метою підтвердження апріорного чи навіть заідеоло-гізованого ставлення до історії, новий теоретичний підхід може відігравати ключову роль у багатьох дослідженнях. Археологічні матеріали можуть бути інтерпретовані у доказах інколи прямо протилежних концепцій. Але в той же час, їм притаманні незаперечні об’єктивні риси. Це стосується насамперед базового поняття «археологічна культура», яке вміщує наявність комплексу елементів, що відрізняє її від інших культур. Саме наявність або відсутність певного кола знахідок має можливість надати докази, заперечити або спрос-тувати певні історичні концепції.

Стосовно України доречно зауважити, що внаслідок специфіки геополі-тичного положення, особливостей державотворчого процесу, її історія про-тягом тривалого часу залишалася у межах відповідних історичних концепцій різних країн, до складу яких входили в певний хронологічний проміжок укра-їнські землі. Накопичення археологічних матеріалів впродовж другої полови-ни ХІХ ХХ ст. та на початку ХХІ ст. зумовило можливість створення власної концепції історії України (зокрема, південних її територій) в умовах незалеж-ності. Завдяки використанню «теорії запозичення з археології» принципово нові важливі факти знаходять своє місце. Історична ретроспектива дослі-джень відзначена останнім часом у низці спеціальних праць [2].

Важливим практичним внеском у відтворення історичного минулого є результати археологічних досліджень Південної України останніх десятиліть. Тут доречно згадати і результати багаторічних авторських досліджень Півден-ної Середньовічної археологічної експедиції ІА НАНУ 1990 – 2013 рр., які охо-пили значну територію Півдня України: від районів Південного сходу у гирлі Дніпра на Херсонщині до узбережжя Дунаю на південному заході Одещини, із включенням районів Нижнього Дністра та Нижнього Побужжя. Базу даних з іс-торії цього обширного регіону істотно доповнили і залучені результати робот із створення карти давньоруських, середньовічних та пам’яток Нового часу.

Не дивлячись на строкатість та цивілізаційну неоднорідність (особливо у другому тисячолітті н.е.), ці землі зберігали етнокультурну спадкоємність та знаходились у єдиному зв’язку із іншими регіонами України.

Колонізаційні зазіхання з терену Русі на Південь призвели до засвоєн-ня прирічкової смуги Дніпра до його гирла включно. Ця територія постала надійною господарською основою осілого населення різного етнічного скла-ду, але із характерними рисами давньоруської матеріальної культури [3].

35

Формування урбаністичних тенденцій відбилося в існуванні міських центрів у меридіональному та широтному напряму, із сходу на захід, вздовж Північ-ного узбережжя Чорного моря: Олеш’я – Білгород; функціонуванні торгового шляху з «варяг у греки», про що нагадує камінь із рунічним написом на остро-ві Березань, де знайдено поселення та могильник давньоруського часу [4].

Подальший розвиток урбанізації відбувався і за часів Золотоординсько-го панування, коли складалася нова структура міської забудови з характер-ними рисами мусульманського міста. Синхронно продовжується використан-ня вже напрацьованих раніше торгівельних шляхів євразійського простору в умовах існування нових державних утворень. Така ситуація добре просте-жена нами за матеріалами золотоординського Аккермана, а згодом і у нових реаліях Молдавського князівства.

З виникненням українського козацтва та появою іншого цивілізаційного тюркського осередку на півдні України – Османських володінь, відбувається формування нового своєрідного обличчя Південної України у взаємодії різ-них культурних векторів – європейського, що представлений компонентами культури різних країн тогочасного світу, українського та османського. Цьому періоду притаманні різні форми поселенських структур: від містечок та обо-ронної мережі кордонів литовсько-польського часу до зимівників, паланок, козацьких січей середини XVI XVIII ст., які також зазнали змін у розвитку планувальної структури та її складових. Матеріали розкопок Січі Нижньод-ніпровського ареалу засвідчують співіснування тюркського та українського етнічного компонентів на теренах Південної України. Яскраві підтвердження цьому надають дослідження таких значних міст-фортець Османської імперії як Очаків та Білгород-Дністровський, де були знайдені чисельні артефакти, притаманні культурі українського населення, які до того ж знаходять повні аналогії у Наддніпрянщині. Насамперед, це масові знахідки різних груп кера-міки XVII XVIII ст., зокрема полив’яного посуду з ріжкуванням та фляндрів-кою, козацькі люльки, скляний посуд тощо, характерні українській кераміці інших регіонів України. Не зважаючи на певні інтеграційні впливи, україн-ська культура зберігає свої властиві риси та відмінності. Паралельне існуван-ня української та османської культур засвідчують і розкопки суто козацьких січей, розташованих в межах Османських володінь Півдня [5].

В той час як організація степового простору Півдня відбувалась за ра-хунок і кочового, і осілого населення, форпости Османів виглядали певними острівками серед ногайських кочовій та українських зимівників і сіл. Різного ступеню інтенсивності колонізація українцями степового простору Одещини, розпочата у XV ст., узбережжя Азовського моря та Миколаївщини у XVI XVII ст. та продовжена у XVIII ст., утворила українське обличчя Південного регіону. Приміром, на середину XVIII ст. у Кальміуській паланці існував 61 зимівник, пе-реселенці з Поділля, Північної України та Лівобережжя разом із запорожцями заснували біля 20 поселень; на Очаківських землях в 150 поселеннях (ханські слободи) поряд з татарами та молдаванами мешкали й українці; у другій поло-

36

вині XVIII ст. поблизу Очаківського еялета відомо вже понад 50 козацьких по-селень, найбільшими з яких були Прогноївська та Бугогардівська паланки [6].

Не змогли докорінно змінити український етнокультурний характер ре-гіону й переселення певних компактних груп московітів болгар, греків, німців та інших внаслідок політики Російської імперії XVIII XIX ст. та її фактичного продовження на Радянському етапі існування нашої країни. В цей час україн-ський Південь стає частиною окремої республіки, проте повністю залежної від центральної влади у Москві. Закономірним парадоксом багатовікової по-літики із розчинення українського етнокультурного масиву постав процес іс-торичної асиміляції російських переселенців в українському середовищі, що, зокрема, чітко фіксується в деяких селах сучасної Миколаївщини.

Отже археологічні дослідження на теренах Південної України дозволя-ють говорити про своєрідність її регіонального розвитку. Специфіка при-родних умов, і перш за все наявність величезного степового простору, спри-яла його засвоєнню кочовим населенням. Разом з тим меридіональні смуги вздовж великих рік Півдня та гирла Дніпра обумовили можливості постійно-го існування осілого населення із строкатим етнічним складом. Проте, від ча-сів Київської Русі ця система заселення є характерною рисою давньоруської матеріальної культури.

Надзвичайно важливими є факт її спадкоємності культурі другої полови-ни ХІІІ ХІVст., подальше формування та розвиток української культури, значне розширення території її існування внаслідок поступової колонізації степової смуги України козацької доби, встановлення балансу господарського засвоєн-ня Півдня за часів його входження до лав Османської імперії. Специфіку розви-тку регіону складають особливості Південного типу української національної культури та державотворчого процесу. Отже, представлена ретроспектива за-свідчує безперервний розвиток Південної України як одного з історичних регі-онів українського етносу від часів Давньої Русі до сьогодення.

ЛІТЕРАТУРА1. Lucas G. Theory Building, Theory Borrowing // Keynote lecture abstract. XIV

Nordic TAG, 22-26 April 2014. Stockgolm, 2014. P. 9. 2. Біляєва С.О. Місце українських земель у стадіальному розвитку

Чорноморсько-Егейського ареалу XIII-XVIII ст. // Східний світ. 2011. № 1. С. 41− 45; її ж, Слов’янські та тюркські світи в Україні. З історії взаємин у XIII –XVIII ст. К., 2012. С. 13-63 та ін.

3. Козловський А.О. Історико-культурний розвиток Південного Подніпров’я в ІХ – ХІV ст. К., 1990. – 184 с.

4. Мельникова Е.А. Скандинавские рунические надписи. М., 1977; Болтенко М.Ф. Стародавня руська Березань // Археологія. 1947. Т. І. С. 39-51; Буйских С.Б., Ієвлев М.М. Про осіле населення Понизь Дніпра та Південного Бугу // Ар-хеологія. – 1991. 4 С. 89-104.

5. Титова О., Симоненко І. Дослідження Олешківської Січі у 2003 р. // Нові до-

37

слідження пам’яток козацької доби в Україні. Вип. 17. К., 2008. С. 416-427. 6. Якубова Т. Деякі факти про торгові відносини Очакова з українським ко-

зацтвом у XVII-XVIII ст. // Дослідження археологічних пам’яток українського козацтва. Вип.4. К., 1995. С.64-66.

МІНІСТЕРСТВО ШЛЯХІВ СПОЛУЧЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1865-1915 рр.):

ЕТАПИ СТРУКТУРИЗАЦІЇБілик А.Ю.

23 червня 1865 р. було затверджено Положення про Міністерство шляхів сполучення (МШС). До його складу увійшли міністр, товариш міністра (заступ-ник), Рада міністерства, Канцелярія міністра, Вчений комітет, три департамен-ти – залізниць, водних і сухопутних сполучень, а також Управління головного медика і казенних будинків міністерства та головні інспектори (приватних та урядових залізниць). Корпус інженерів шляхів сполучення було скасовано.

У 1871 р. у рамках МШС створюється Управління залізниць, до складу якого увійшли Департамент залізниць і Техніко-інспекторський комітет за-лізниць. Першим начальником Управління залізниць став видатний інженер шляхів сполучення А. Дельвіг.

У 1861-1875 роках в Росії була створена змішана система залізниць, що належали і приватним акціонерним товариствам, і державі. У зв’язку з не-гативними результатами діяльності багатьох приватних акціонерних компа-ній за пропозицією міністра шляхів сполучення К. Посьєта з 1881 року почи-нається кампанія будівництва нових залізниць за рахунок державної казни, а приватні залізниці поступово викуповувалися державою. Націоналізація залізниць, яка була задумана в цілях політичних (підвищення ролі держави в житті російського суспільства), військово-стратегічних і фінансових (еконо-мія витрат казни), через деякий час дала свої плоди.

У 1885 р. міністром К. Посьетом була утворена Головна інспекція заліз-ниць (для організації єдиного технічного контролю за усіма залізницями), і в цьому ж році імператором Олександром III були затверджені «Загальний статут російських залізниць» та «Положення про Раду із залізничних справ» при Міністерстві шляхів сполучення (до складу Ради входили представни-ки різних міністерств, приватних залізниць, промисловості, сільського гос-подарства і торгівлі). Першим головою став К. Посьєт. У 1889 р. залізничні тарифні справи були вилучені з МШС і передані до Міністерства фінансів, де були утворені: Рада з тарифів, Департамент залізничних справ і Тарифний ко-мітет. Головою Ради став міністр фінансів І.О. Вишнеградський, а директором департаменту – С.Ю. Вітте.

38

У 1890 р. у складі МШС створюється Головна заводська інспекція з метою нагляду за виготовленням залізничної техніки за замовленнями окремих за-лізниць.

У лютому 1891 р. Комітет міністрів прийняв рішення про будівництво Сибірської транзитної залізничної лінії (Великого Сибірського шляху). У зв’язку з цим в липні 1893 р. було утворене Управління зі спорудження Си-бірської залізниці.

У 1892 р. створюється Інженерна рада МШС для розробки найважливі-ших питань технічної політики у сфері транспорту. Першим головою Інже-нерної Ради став великий вчений, інженер-технолог, професор М.П. Петров. Через п’ять місяців його змінив інженер шляхів сполучення В.В. Салов.

У 1899 р. за ініціативою міністра шляхів сполучення князя М. Хілкова ухвалили Закон про перетворення в центральному апараті МШС. На міністер-ство покладалося управління проектуванням, будівництвом, експлуатацією усіх шляхів сполучення і торговельних портів. Серед центральних органів МШС з’явилися самостійні управління: зі спорудження залізниць, водних і шосейних сполучень і торговельних портів.

У 1902 р. з МШС виключаються справи торговельних портів, які переда-ли в Головне управління торговельного мореплавання, і портів при Комітеті міністрів (у 1918 році ця галузь транспорту знову увійшла до компетенції ві-домства шляхів сполучення).

У 1905 р. при МШС був утворений Головний комітет з охорони залізниць (за участю начальника Управління військових сполучень Військового мініс-терства).

У 1915 р. у складі МШС з’являються Центральне бюро евакуйованих ван-тажів (вивезених з театру військових дій) і Тимчасовий розпорядчий комітет із залізничних перевезень (з метою забезпечення потреб армії і цивільного населення).

У 1862 р. новим керівником шляхами сполучення був призначений один з авторів проекту залізниці Петербург - Москва, інженер-генерал, професор прикладної математики, почесний член Петербурзької Академії наук, член Державної ради Павло Петрович Мельников. У 1866 р. він став першим міні-стром шляхів сполучення і пропрацював на цій посаді до 1869 р. В ролі керів-ника залізниць П.П. Мельников показав себе блискуче. За час його управлін-ня Відомством шляхів сполучення (перейменовано з Головного управління шляхів сполучення в 1865 р.) мережа російських залізниць збільшилася на 7 тис. 62 км.

Він став автором першої російської книги про залізниці і перших Техніч-них умов проектування станцій. П.П. Мельников особисто контролював бу-дівництво залізниці Москва-Курськ, внаслідок чого ціна будівництва версто-вої ділянки виявилася найдешевшою за усю попередню історію прокладання в Росії сталевих магістралей. Фактична вартість однієї версти (з урахуванням витрат на рейки і рухомий склад) склала 60 348 крб. За умовами ж англій-

39

ської концесії, що не відбулася, на цю лінію поверстна вартість планувалася в 97 тис. крб. Штат управління будівництвом налічував всього 15 чоловік. Для порівняння, в збанкрутілому Головному товаристві російських залізниць, яке змогло тільки почати будувати дорогу Петербург-Варшава, управлінців було понад 800. Тим самим, уміло управляючи залізничним господарством, Павло Петрович Мельников повернув довіру бізнесу до інвестицій в залізни-ці. Якщо в 1866 році уряд видав один дозвіл приватним підприємцям на про-ведення досліджень для прокладення нових залізниць, то в 1869 році їх було вже 139. Понад 65% акціонерного капіталу, утвореного з 1861-го по 1873 рік, припало на долю залізничної галузі.

4 вересня 1866 р. був пущений перший поїзд на Рязано-Козловській лінії. Так почалася історія Рязано-Уральської залізниці, яка на початку ХХ століття стала однією з найбільших приватних залізниць в Росії. На 1910 рік її довжи-на склала 4428 км. Приватні залізниці почали приносити прибуток. У 1867 р., наприклад, Московсько-Рязанська залізниця на свої акції виплатила по 12% дивідендів, Московсько-Ярославська – по 9%.

У 1867 р. був утворений позабюджетний залізничний фонд, до якого по-ступили суми, виручені від продажу Аляски і відчуження казенної Миколаїв-ської залізниці. Цей фонд видавав кредити приватним акціонерним товари-ствам під будівництво сталевих магістралей.

Вигідні дотації казни викликали грандіозний залізничний бум, що три-вав до середини 70-х років. Виникли десятки нових компаній. За 1865-1875 рр. протяжність залізничної мережі збільшилася з 3,8 тис. до 19 тис. верст. Про-те, різке збільшення протяжності залізничної мережі не привело до такого ж різкого зростання прибутковості залізниць. З 37 товариств лише 5 за весь час свого існування не вимагали приплат в рахунок державної гарантії і ви-конували фінансові зобов’язання без нестачі. Уряд був змушений виділяти на фінансування будівництва бюджетні кошти. Щорічні багатомільйонні припла-ти по гарантованих капіталах приватних ліній за 1871-1881 рр. збільшилися в чотири рази. До 1 січня 1880 р. на спорудження і експлуатацію залізниць казна витратила 1767,6 млн крб. Борг компаній державі досяг 579,6 млн. крб.

Власники приватних залізниць не могли між собою домовитися про вза-ємне використання рухомого складу, про терміновість доставки тих або ін-ших вантажів і т. д. Це призводило до прямих збитків в господарській діяль-ності: приміром, вагон слідував з вантажем на чужу залізницю, а повертався назад порожним – централізованого формування вантажопотоків не існува-ло. Для виправлення положення за ініціативою уряду було скликано нараду власників залізниць, де було вказано на ряд інших менш значущих проблем. Згодом вони були вирішені для загальної користі.

Таким чином, етапи структуризації Міністерства шляхів сполучення були дуже вагомими і змінювалися відповідно до політичних, соціальних і еконо-мічних умов, що створювалися протягом означеного часу в Російській імперії.

40

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО УРСР У ГАЛУЗІ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

ТА ЙОГО НАУКОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ У 60-х рр. ХХ ст.Білоцерківська А.С.

У 60-х рр. минулого століття спостерігалося значне підвищення міжна-родної співпраці УРСР з іншими країнами у галузі сільськогосподарської на-уки, про що свідчать дані звітів Міністерства сільського господарства (МСГ) УРСР, що нині зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.

У 1965 р. в УРСР було проведено 4 Міжнародні наради, організовані МСГ УРСР. Дві з них відбулися в Криму (зі птахівництва та виноградарства), одна – в Харкові (щодо боротьби з бруцельозом та туберкульозом) та одна – в Запоріж-жі (з механізації тваринницьких ферм). У роботі цих нарад взяли участь біля 200 іноземних спеціалістів. Країну відвідали великі сільськогосподарські деле-гації: Угорської Народної Республіки на чолі з тогочасним міністром сільського господарства П. Лошонци, Болгарської Народної Республіки на чолі з міністром сільського господарства Вачковим, а також садоводи та тваринники Англії, фі-топатологи та ентомологи США, Франції, Канади, селекціонери та насіннєз-навці Данії, Швеції, Канади, економісти та луківники Федеративної Республіки Германії, тваринники Японії та інші провідні вчені та спеціалісти.

Іноземці відвідали, головним чином, наукові центри та господарства Київської, Полтавської, Харківської, Одеської, Херсонської та інших областей. Найбільше зарубіжних гостей прийняли: УкрНДІ тваринництва степових ра-йонів ім. М.Ф. Іванова «Асканія Нова» – 18 делегацій (337 чол.), УкрНДІ тва-ринництва Лісостепу та Полісся УРСР – 23 делегації (285 чол.), Українська сільськогосподарська академія – 17 делегацій (42 чол.), УкрНДІ економіки та організації сільського господарства – 13 делегацій (54 чол.), УкрНДІ садівни-цтва – 11 делегацій (50 чол.) і т. д.

У країні створювались усі необхідні умови для міжнародної співпраці. У разі неможливості відвідування науково-дослідних інститутів чи станцій для іноземців організовувалась спільна зустріч з провідними вітчизняними вче-ними на базі самого Міністерства. Так, наприклад, для бесіди з професором В. Мерфертом (НДР) запрошувався академік В.М. Ремесло, для співпраці з науко-вим співробітником М. Хаус (НДР) – професор Дніпропетровського сільськогос-подарського інституту Л.А. Христєва. Кожного разу при від’їзді іноземні спеці-алісти дякували за надану їм можливість повно та різнобічно ознайомитися з досягненнями сільськогосподарської науки та практики в УРСР.

Разом з тим, в організації міжнародного співробітництва існували деякі недоліки, що були, в основному пов’язані з довготривалим розглядом облас-ними комісіями з виїздів за кордон документів підготовлених для цього кан-дидатур. Спостерігалися також недоліки у відборі та підготовці колгоспів та радгоспів для показу іноземцям. Так, наприклад, динаміка показує, що у 1960 р.

41

було відібрано 446 господарств (274 колгоспи та 63 радгоспи), в 1964 р. – 296 господарств (142 колгоспи), у 1965 р. – 191 господарство (135 колгоспів та 61 радгосп). При цьому в Житомирській, Чернігівській, Хмельницькій, Сумській, Кримській областях обрано лише 2-5 господарств.

Для зміцнення міжнародного співробітництва МСГ УРСР намагалося керуватися такими правилами: 1) регулярно одержувати науково-технічну інформацію про перебування вітчизняних вчених та спеціалістів сільського господарства за кордоном, а отримані зарубіжні наукові досягнення актив-но використовувати в дослідній роботі та сільськогосподарському виробни-цтві; 2) при відборі та оформленні спеціалістів для командирування в країни, що розвивалися, конкретніше враховувати профіль, спеціальність, термін та умови праці; 3) значно збільшити кількість колгоспів, радгоспів та інших об’єктів для показу іноземним спеціалістам у всіх областях республіки.

У 1966 р. у напрямку науково-технічного співробітництва з іншими краї-нами та іноземного туризму відбулося покращення. Так, МСГ УРСР прийняло 143 зарубіжних делегацій, груп та окремих представників у складі 1111 осіб. З них: 104 делегацій (768 чол.) – з соціалістичних та 39 делегацій (343 чол.) – капіталістичних країн.

У цьому ж році для закордонних відряджень у 31 зарубіжну країну МСГ УРСР було підготовлено 240 осіб (вчених, спеціалістів сільського господар-ства): 121 особа – в соціалістичні, 71 особа – в капіталістичні держави, 34 осо-би – в держави, що розвивалися, 14 осіб – в резерв МСГ СРСР. Ці показники значно перевищували рівень 1964 р. (12 осіб в 21 зарубіжну країну). Найбіль-шу кількість вчених та спеціалістів було оформлено для виїзду в такі країни: Монгольську Народну Республіку – 31 особа, Алжир – 23, Німецьку Демокра-тичну Республіку – 19, Болгарію – 16, Чехословацьку Радянську Соціалістич-ну Республіку – 15, Кубу – 13.

МСГ УРСР було відзначено підвищення ефективності таких поїздок. У свою чергу, це означало: збільшення зацікавленості учених та спеціалістів сіль-ського господарства до зарубіжного досвіду, внесення конкретних пропозицій та наполегливість у впровадженні їх у виробництво. Також було відзначено розширення об’єму та різноманітність робіт, що виконувались вітчизняними спеціалістами за кордоном. Так, наприклад, велика група ветеринарних пра-цівників виїжджали до Монгольської Народної Республіки для боротьби з епізоотією ящуру. 11 механізаторів повторно побували на Кубі для надання допомоги в механізованому збиранні цукрової тростини. Декілька десятків спеціалістів готувалися для командирування в Алжир для праці в освоєнні земель для посіву цукрового буряку, організації сільськогосподарських на-вчальних центрів тощо.

Станом на 1968 р. для поїздок у 23 зарубіжні країни МСГ УСР було коман-дировано 282 фахівців, з яких: 217 – в соціалістичні держави, 63 – в капіта-лістичні, 2 – в держави, що розвивалися. Фактично за кордон виїжджали: 201 вчених та спеціалістів сільського господарства (в соціалістичні країни – 161,

42

в капіталістичні – 36, в країни, що розвивалися – 4 чол. ). У свою чергу, в УРСР було прийнято 136 іноземних делегацій, окремих спеціалістів та груп (всього 510 чол.): 94 делегації (359 чол.) – із соціалістичних країн, 20 делегацій (109 чол.) – із капіталістичних країн, 22 делегації (42 чол.) – із країн, що розвивалися.

Виїзд за кордон відбувався, в основному, з метою надання технічної до-помоги. Так, наприклад, в Монгольську Народну Республіку виїжджали 41 аграрій. При нетривалих відрядженнях більшість спеціалістів та вчених ви-їжджало для участі в конгресах, конференціях, симпозіумах та нарадах – як в якості делегатів, так і в якості наукових туристів.

Разом з тим, лише невелика кількість спеціалістів виїжджали поза межі країни з метою вивчення передового досвіду (всього 24 особи): в соціаліс-тичні держави – 16 осіб, в капіталістичні – 8 осіб. Епізодично відбувалося науково-технічне співробітництво між науково-дослідними установами рес-публіки з соціалістичними країнами на безкоштовній основі. В такому на-прямку працював лише один інститут – УкрНДІ механізації та електрифікації сільського господарства, підтримуючи зв’язки з таким же інститутом Угор-ської Народної Республіки.

У 1968 р. в УРСР були проведені засідання двох робочих груп постійних комісій Ради економічної взаємодопомоги: зі сортовипробування (м. Київ), а також із застосування ізотопів у сільському господарстві (м. Київ), крім того, відбулися дві ознайомчі поїздки по країні учасників Міжнародного семінару в СРСР по лінії FAO ООН (15 осіб), та учасників ХІІІ Міжнародного ентомоло-гічного конгресу (25 осіб).

У цьому ж році країну відвідали: угорська делегація на чолі з головою угорського «Міжколгоспбуду» Сабо; болгарська делегація на чолі з дирек-торами інститутів тваринництва та механізації Кристановим та Димовим; група кубинських спеціалістів (5 осіб) на чолі з А.К. Трухіліо – директором національного об’єднання з птахівництва; 4 спеціалісти з птахівництва з Ки-тайської Народної Демократичної Республіки; кіпрські селяни (12 чол.); мі-ністр сільського господарства Пакистану Ш. Доха; японська делегація з кор-мовиробництва (3 особи).

Інститути та господарства Одеської, Київської, Харківської областей від-відали: генеральний директор Європейської та Середземноморської органі-зації із захисту рослин Матіс (Франція); секретар міжнародної асоціації з кар-топлі Реєстман (Голландія); сенатор, голова Сільськогосподарської комісії американського сенату Еберлендер (США). З роботою наукових установ, кол-госпів та радгоспів країни ознайомились вчені та спеціалісти таких капіталіс-тичних країн: Англії, Канади, Данії, Швейцарії, Франції, США, ФРГ. У більшості випадків іноземні спеціалісти та вчені направлялись у науково-дослідні уста-нови Київської, Харківської, Одеської, Херсонської, Чернігівської, Полтавської та інших областей.

Отже, міжнародне співробітництво УРСР у галузі сільського господар-ства та його наукового забезпечення у 60-х рр. ХХ ст. відзначалося активніс-

43

тю й давало ефективні результати щодо підвищення продуктивності в усіх галузях сільськогосподарського виробництва.

ДІЯЛЬНІСТЬ ПРОФЕСОРА С.І. ЛЕБЕДЄВА В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ

СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ НАУК (1956-1962)Богач Є.М., Григорюк І.П.

Важливе місце в історії аграрної науки України посідає Українська акаде-мія аграрних наук (УААН) – центр наукового забезпечення розвитку галузей аграрно-промислового комплексу.

З об’єктивних і суб’єктивних причин вона у своєму розвитку пройшла досить складний шлях і має таку історичну ретроспективу: 1931-1935 рр. – Всеукраїнська академія сільськогосподарських наук (ВУАСГН); 1946-1956 рр. – Відділ сільськогосподарських наук; 1956-1962 рр. – Українська академія сільськогосподарських наук (УАСГН); 1962-1969 рр. відділ сільськогосподар-ських наук АН УРСР; 1969-1990 рр. – Південне відділення Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. В.І. Леніна (ВАСГНІЛ); 1990 р. – Українська академія аграрних наук.

Одним із недостатньо вивчених періодів в історії становлення та діяль-ності УААН є її функціонування в статусі Української академії сільськогоспо-дарських наук. Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР №1566 від 30 грудня 1956 р. було створено УАСГН, яка підпорядковувалась Міністерству сільського господарства УРСР і розташовувалась у м. Києві.

Водночас, до першого складу УАСГН було призначено 14 академіків (8 членів-кореспондентів), серед відомої плеяди науковців чільне місце посідав професор Сергій Іванович Лебедєв – знаний вчений-фізіолог і біохімік рос-лин, заслужений діяч науки УРСР. В цей же час він обіймав посаду ректора Одеського державного університету імені І.І. Мечникова (ОДУ) і за сумісни-цтвом був завідувачем кафедри анатомії і фізіології рослин.

В 1959 р. С.І. Лебедєва було обрано віце-президентом УАСГН і призна-чено ректором Навчальної частини, яка входила в структуру Академії (нині Національний університет біоресурсів і природокористування України). Та-кож було розподілено обов’язки. Академік, віце-президент УАСГН С.І. Лебедєв здійснював керівництво роботою Ради з координації науково-дослідної ро-боти Відділень Академії. Рада координувала науково-дослідну роботу уста-нов УАСГН, сільськогосподарських вузів і науково-дослідних інститутів, під-порядкованих ВАСГНІЛ: Всесоюзного НДІ кукурудзи (м. Дніпропетровськ), Всесоюзного НДІ цукрових буряків (м. Київ), Всесоюзного НДІ луб’яних

44

культур (м. Глухів), Всесоюзного НДІ ставкового і озерно-річкового рибного господарства (м. Київ), Всесоюзного селекційно-генетичного інституту ім. Т.Д. Лисенка (м. Одеса). Вона здійснювала координацію науково-дослідних робіт, зокрема проблем і тем, суміжних для двох або кількох Відділень, під-готовку й оформлення зведеної загальноакадемічної документації щодо науково-дослідних робіт, зокрема звітів, проблемно-тематичних планів, пла-нів впровадження тощо.

Поряд з адміністративно-організаційною роботою в УАСГН, С.І. Лебе-дєв активно займався й науковою діяльністю на кафедрі фізіології рослин УСГА, яку в 1963 р. очолив. Науково-дослідна робота кафедри здійснювалась в рамках наукової проблеми відділу землеробства УАСГН «Підвищення інтен-сивності фотосинтезу у сільськогосподарських рослин» за спільним керівни-цтвом члена-кореспондента УАСГН А.С. Оканенка і академіка УАСГН С.І. Лебе-дєва. Зокрема, колектив кафедри фізіології рослин УСГА і Інституту фізіології рослин АН УРСР вивчав вплив різних умов вирощування цукрових буряків, кукурудзи, яблуні і винограду на інтенсивність фотосинтезу й розробляв за-ходи, спрямовані на її підвищення.

Встановлено, що інтенсивність фотосинтезу і дихання рослин за умов ви-рощування цукрових буряків на торфі й мінеральних грунтах не відрізняється. При вирощуванні рослин в умовах високої вологості інтенсивність дихання вища. Вміст нітратного азоту в грунтовому розчині на мінеральних грунтах за 40 % вологості майже в п’ять разів вищий, ніж на торфі, а 70 % – навіть в десять раз. Проте в усіх варіантах досліду вирощування цукрових буряків на торфі вміст цукру в коренеплодах був вищий, ніж на мінеральних грунтах.

Показано, що інтенсивність фотосинтезу у рослин, оброблених гіберелі-ном здебільшого інтенсивніший, який стимулював процеси росту гички, але врожай коренеплодів не збільшувався.

Виявлено, що недостача азоту і калію (1/10 норми) супроводжувалась зниженням інтенсивності фотосинтезу до рівня компенсації, а фосфору – не значними його змінами.

Дослідження за цією ж темою проводили також в Науково-дослідному інституті садівництва і Українському науково-дослідному інституті виногра-дарства і виноробства ім. В.Є. Таїрова. За результатами досліджень, виявлено ритмічність інтенсивності фотосинтезу листків рослин винограду різного віку за вегетаційний період. Виявлено, що навесні найбільша інтенсивність фотосинтезу в листках рослин нижнього ярусу, надалі вона збільшується в листках середнього та верхніх ярусів. Інтенсивність транспірації і вміст хло-рофілу в листках плодових пагонів були вищі, ніж у безплідних пагонів.

Працюючи в президії УАСГН С.І. Лебедєв у співпраці з Головним управ-лінням вузів МСГ УРСР (І.І. Басов) займався підготовкою наукових і науково-педагогічних кадрів у системі Міністерства сільського господарства УРСР, в склад якого входило 20 науково-дослідних інститутів, Навчальна части-на УАСГН та 15 сільськогосподарських вузів. Володіючи чималим науково-

45

організаційним і педагогічним досвідом С.І. Лебедєву зміг здійснити низку заходів щодо поліпшення підготовки науково-педагогічних кадрів. Так, як за-значав Сергій Іванович, наукове керівництво аспірантами повинно здійсню-ватись відомими вченими, які збагатили науку вагомими доробками. Зага-лом, в системі навчальних закладів УАСГН працювало 39 академіків і членів-кореспондентів АН УРСР, ВАСГНІЛ, УАСГН, 68 докторів наук і професорів та 87 кандидатів наук.

Наприкінці 50-х років минулого століття сформувалась наукова школа професора, академіка УАСГН С.І. Лебедєва, яка налічувала 65 кандидатів наук. Багатьом з них вдалось збагатити вітчизняну аграрну науку вагомими здо-бутками та відкриттями. Підвищення врожайності сільськогосподарських культур на початку 60-х років ХХ ст. відбувалось і за рахунок внеску профе-сора С.І. Лебедєва та його учнів запропоновано концепцію формування фото-синтетичного апарату і підвищення фотосинтетичної продуктивності сіль-ськогосподарських рослин.

Професор С.І. Лебедєв був цілеспрямованим, далекоглядним і таланови-тим науковцем, який вважав, що процес фотосинтезу є основною рушійною силою підвищення врожайності сільськогосподарських культур. Виступаючи з науковою доповіддю на засіданні Сесії Загального зібрання і відділень УАСГН (12 березня 1960 р.) він наголошував: «Слід відзначити другу найвидатнішу подію в біології за останній час – синтез нуклеїнових кислот (Очоа, Корнберг) ДНК і РНК які, як відомо, складаються з нуклеотидів – тобто стали вже на шлях синтезу білка. Ці досягнення, я вважаю, відкривають вже зараз широкі можли-вості для втручання людини в загадкові процеси основної функції зеленої рос-лини – фотосинтезу. На підставі цих наукових досягнень можна вже дерзати та використовувати для практики здатність хлоропластів до утворення три-фосфопіридиннуклеотиду і аденозинтрифосфату – (асимілятивної сили) для селекційної роботи, мені здається, що коли ми навчимось використовувати цей показник – ми зможемо створити рослину майбутнього, тобто з високою продуктивністю. Далі на цій же науковій підставі треба переходити до раціо-нальних способів живлення СО2 і ефективного використання сонячної енергії. Як доведено, поглинання СО2 і карбоксилування органічних сполук (рибулозо-дифосфату) відбувається в темноті за наявності трифосфопіридиннуклеотиду, і знаючи, що підвищення вмісту вуглекислоти в повітрі збільшує продуктив-ність фотосинтезу, можна шукати раціональних засобів кращого живлення СО2. Крім того вуглекислота засвоюється рослинами не лише листками, а і кореневою системою рослин, але в кількості до 5 %. Одноразове живлення вуглекислотою через кореневу систему і фосфатами, значною мірою, поси-лює азотний обмін, утворення та накопичення амінокислот в органах рослин. Рослини, які здатні утворювати антоціани, мають інтенсивніший фотосинтез, вони краще використовують променеву енергію. Отже, я вважаю, що дальша розробка цих теоретичних питань повинна виявити значні, а може й величезні резерви підвищення продуктивності сільськогосподарських рослин».

46

За період свого нетривалого функціонування Українська академія сіль-ськогосподарських наук забезпечила комплексне виконання дослідницької роботи науково-дослідними установами від початку наукових розробок до завершення та впровадження результатів наукових досліджень у виробни-цтво за допомогою дієвих механізмів координації науково-дослідної роботи між інститутами і станціями системи УАСГН, а також АН УРСР, АН СРСР та ВАСГНІЛ.

Завдяки цілеспрямованої праці, організаторських здібностей і науково-дослідницької діяльності С.І. Лебедєв вніс вагомий внесок у встановлення та розвиток Української академії сільськогосподарських наук, що відіграло важ-ливу роль у подальшому розвитку вітчизняної дослідної справи у другій по-ловині минулого століття та сприяло досягненню сучасних знань біологічної науки в Україні.

РОЛЬ АДМІРАЛА О. С. ГРЕЙГА У ВПРОВАДЖЕННІ ТА РОЗВИТКУ ПАРОВИХ СУДЕН НА ПІВДНІ УКРАЇНИ

Вдовиченко Є В.

В історії суднобудування Півдня України діяльність адмірала О. Грейга (1775-1845 рр.) займає одне із найвидатніших місць. З ним пов’язується ба-гато організаційно-структурних перетворень і технічних нововведень у ко-раблебудуванні. Із приходом Олексія Самуїловича на пост головного коман-дира модернізуються й удосконалюються виробничі потужності адмірал-тейств Півдня України. О. Грейг був прибічником прогресивних перетворень з використанням світових досягнень у кораблебудуванні. У всіх адміралтей-ствах Півдня України надзвичайно продуктивно функціонували кресляр-ські майстерні, де здійснювалися розрахунки основних розмірів кораблів, їх водотоннажності, остійності, розроблялися робочі креслення деталей кор-пусу, вітрильного озброєння й суднових пристроїв, узагальнювався досвід регіонального, російського й іноземного суднобудування. За часів адмірала О. Грейга прийнято ряд дійсних заходів зі збільшення терміну служби суден [1].

Однією із найважливіших подій в історії суднобудування України цього часу стає впровадження у виробничу практику верфей принципово нового «продукту» світового технічного прогресу – парових суден. Нагадаємо, що з появою універсальної парової машини у 1781 р. створюється і можливість застосування її двигуна на суднах. Світові технічні новації знаходять засто-сування спочатку у річковому транспортно-пасажирському суднобудуванні. У 1803 р. на р. Сені (Франція) пройшов випробовування пароплав Р. Фуль-тона. У 1807 р. водами Гудзону (США) здійснив свій перший рейс пароплав «Clermont», який теж побудував Р. Фультон [2]. Згодом Т. Шевченко, оцінюючи

47

спорудження винахідником пароплава, писав, що його колосальне відкриття зробить переворот у громадському житті [3]. У 1815 році в Росії, на Неві, ви-пробувано перший пароплав, який збудували на заводі Карла Берда [4].

На Півдні України в 20-ті роки також починають будувати пароплави для Чорноморського флоту. Перший експеримент проводить О. Грейг. Визначаль-ним стимулом стає прагнення керівника Чорноморського флоту вирішити проблему транспортування корабельного лісу до Миколаєва [5]. Обґрунтову-ючи необхідність цього нововведення, головний командир писав: «Це судно зможе вести за собою до 30 тис. пудів лісу, маючи на ходу до 4 верст на годину, і так як відстань між Миколаєвом та Херсоном 95 верст, то ліс оцей може бути привезений за одну добу ... і немає сумніву, що пароплав в один рік поверне більш ніж освоєні для нього кошти» [6]. Механічну установку для пароплава О. Грейг замовив у Петербурзі на заводі Берда. У квітні 1819 р. надійшла згода на виготовлення установки, що складалася з двох парових машин потужністю 16 к. с., приводного механізму, гребних коліс і парового котла загальною вартістю 40 тис. руб. У липні головний командир надсилає до виконавчої експедиції вка-зівку приступити до побудови за затвердженим кресленням «судна для вста-новлення на оном парових машин». За кошторисом, вартість корпусу склала 59 тис. руб. (без мідної обшивки для підводної частини судна) [7].

На перших пароплавах Російської імперії застосовувалися громіздкі ба-лансирні парові машини з вертикально розташованими циліндрами, нижні кришки яких спиралися на днище судна й махові колеса. Відмова від викорис-тання масивного махового колеса вимагала установки замість однієї парової машини двох, що працюють на один гребний вал. Це забезпечувало достат-ню рівномірність обертання гребного валу і відповідно гребних коліс. Обидві машини забезпечувалися паром з одного котла. Саме така більш досконала, ніж попередні, механічна установка й запропонована К. Бердом для першого чорноморського пароплава.

Перші парові судна воєнного призначення на Україні побудовано, за-вдяки новаторській діяльності О.С. Грейга у Миколаївському адміралтействі: «Везувий» (1820 р.), «Метеор» (1825 р.), «Молния» (1826 р.), «Громоносец (1830 р.). Конструкційно-технічні характеристики, етапи будівництва цих па-роплавів викладені у спеціальній історичній літературі. Звернемо увагу на зростання потужності парових машин на суднах: із 32 к.с. на першому, і відпо-відно, на наступних – 60 к.с., 80 к.с., 100 к.с. (механічні установки виготовля-лися в Петербурзі на заводі К. Берда та Іжорському заводі) [8].

Зростанню потужностей механічних установок сприяли інтелектуаль-ні новації майстрів щодо вдосконалення конструкцій суден та їх практичне впровадження. Так, корабельний майстер І. Разумов для полегшення корпусу пароплава «Молния» в підводній частині зовнішньої обшивки використав не дуб, а сосну. При тому між сосновою і мідною обшивкою вкладався проклад-ний матеріал зі спеціальної тонкої повсті англійського виробництва (згідно з постановою чорноморської виконавчої експедиції від 23 січня 1825 р.) [9].

48

Ефективне використання перших парових суден для перевезення ад-міралтейських вантажів між Херсоном і Миколаєвом показали перевагу «машинних установок» порівняно з вітрилами. Нові судна могли ходити і в штиль, і проти вітру. Головний командир Чорноморського флоту й портів констатував результативність пароплавів: «Перший пароплав не тільки про-тягом одного літа окупився, але й залишив деякі суми в скарбниці» [10].

Важливим чинником діяльності О.С. Грейга було те, що він прагнув роз-ширити функціональне призначення пароплавів. Якщо перші пароплави використовувалися головним чином як буксири, то «Громоносец» за кон-струкційним рішенням і призначенням був 14-ти гарматним військовим па-роплавом (відзначимо, що першим пароплавом з артилерійським озброєн-ням був «Метеор», 1825 р.). Порівняємо основні технічні параметри першого пароплава-буксира й першого військового за призначенням пароплава: «Ве-зувий» – довжина 28,65 м, ширина 6,10 м, глибина інтрюму 2,74 м; «Громо-носец», відповідно, 40,54 м, 6,71, 5,18 м. [11]. Саме на військовому пароплаві «Громоносец» начальник Головного морського штабу Росії князь О. Менши-ков здійснив у 1837 р. огляд Чорноморського флоту у Севастополі [12].

Перші експерименти з використанням парових суден у військових фло-тах як Російської імперії, так і в західноєвропейських країнах зустріли скеп-тичне ставлення до них моряків-практиків. Сформовані багатовікові тради-ції вітрильного флоту не дозволяли «морським авторитетам» бачити в но-вих судах альтернативу вітрильним дерев’яним кораблям. Висловлювалися думки про небезпеку пожежі на кораблі від іскор, що вилітають із димової труби, можливості поломки машини й зовнішніх коліс. У процесі експлуата-ції перших гребних пароплавів коефіцієнт корисної дії колісного рушія був низьким. Основним недоліком застосування гребних коліс на військових ко-раблях було те, що громіздкі кожухи гребних коліс займали в середній час-тині корабля велику площу, відведену на вітрильниках для гармат. Цілком зрозуміло, що парові військові судна не могли зрівнятися за боєздатністю із традиційними вітрильними кораблями. Тому своєрідною «поступкою» ви-могам технічного прогресу у військово-морських флотах стає використання парових суден допоміжного призначення: буксирів і малих корветів.

У цілому загальною тенденцією світового суднобудування в першій чверті ХІХ ст. було витіснення вітрил паровою машиною насамперед у ци-вільному суднобудуванні [13]. У той же час загальна техніко-економічна від-сталість феодальної Росії – висока ціна механізмів і металу, низька кваліфіка-ція працівників, зневажливо-недовірливе ставлення чиновників Морського відомства до новацій у суднобудуванні – призвели до цілком прогнозованого результату: пароплавобудування не отримало належного розвитку ні на Пів-дні України, ні в усій імперії.

49

ЛІТЕРАТУРА1. Державний архів Миколаївської області (далі ДАМО): Ф. Р. 5858. – Оп.

1. – Спр. 143. – Арк. 9, 51, 52, 57.2. Абрамсон Я. В. Стефенсон и Фультон: (Изобретатели паровоза и паро-

хода): Их жизнь и научно-практическая деятельность: Биогр. Очерки / Я. В. Абрамсон. – СПб. – Типогр. литог. фотогр. Штейна В. И. – 1893. – С. 70.

3. Бєсов Л. М. Історія науки і техніки / Л. М. Бєсов. – Харків. – НТУ «ХПІ» . – 2005. – С. 186.

4. Виргинский В. С. Начало парового судоходства в России / В. С. Вир-гинский. – Изд-во Министерства речного флота СССР. – 1948. – С. 24-29.

5. Российский государственный архив военно-морского флота (далее РГАВМФ): Ф. 1047. – Оп.1. – Д. 381.

6. Тоже самое: Ф. 1047. – Оп.1. – Д. 381.7. Тоже самое: Ф. 1047. – Оп.1. – Д. 381.8. Малярчук А. А. Верфь на Ингуле / А. А. Малярчук. – Ленинград. – Судо-

строение. – 1989. – С. 30-32.9. Постановление о улучшении кораблестроения адмиралом Грейгом, в

разное время сделанные. – Николаев. – Черноморское Депо-Карт. – 1830. – С. 14.10. ДАМО: Ф.Р. 5858. – Оп. 1. – Спр. 143. – Арк. 88.11. Галь А. Ф. История судостроения. Ч. 1. От древнейших времен до кон-

ца парусной эпохи / А. Ф. Галь. – Николаев. – НУК. – 2005. – С. 172.12. Путешествие в Южную Россию и Крым, совершенное в 1837 году А.

Демидовым. – М. – 1853. – С. 352.13. Костенко В. П. Эволюция мирового коммерческого флота / В. П. Кос-

тенко. – Ленинград. – Судопроект. – 1930. – С. 5-10.

ВЕЛЕТ УКРАЇНСЬКОЇ МАТЕМАТИКИ Вірченко Н.О.

Із Волині - в Київ - на Колиму - і в безсмертя – дорога видатного Мате-

матика XX сторіччя зі світовим ім’ям академіка, Вченого-громадянина, безмежно закоханого Україну і Математику – Михайла Кравчука, найвизна-чнішого українського математика XX сторіччя, дійсного члена Всеукраїн-ської Академії наук, ученого світової слави.

Наукові праці М.Кравчука з різних галузей математики (вищої алгебри та математичного аналізу, теорії диференціальних та інтегральних рівнянь, теорії імовірностей та математичної статистики і т. д.) увійшли до скарбниці світової Науки. Наукові ідеї М.Кравчука ще й ще вивчатимуться, поглиблюва-тимуться, розвиватимуться, бо він бачив далі, ширше і глибше! За його ідея-ми й відкриттями виразно проступала перспектива поглибленого розвитку й використання їх. Аналізуючи потенціальні можливості вітчизняної науки,

50

він писав у 30-ті роки: ми маємо „право і підстави сподіватися в ближчому майбутньому таких наукових математичних кадрів, що зроблять нашу мате-матичну школу осередком світового значення”.

Уже давно існують на сторінках наукових досліджень і многочлени Кравчука, і моменти Кравчука, і формули Кравчука, і осцилятори Кравчука, а тепер (2001 р.), завдяки пошукам науковця І.Качановського зі США, - виявилося, що М.Кравчук стояв і біля витоків винаходу першого у світі електронного комп’ютера!

Великий вчений-математик стає майже легендарною постаттю. Син Неба, Поет німого числа, лицар математики, учений з обличчям Христа, творець музики чисел, титан матема-тичної думки, корифей математики, гордість української математики – ось неповний пере-лік тих епітетів, якими його нагороджують і науковці, і письменники, і журналісти...

Він жив і горів безмірною любов’ю до України і до Математики і увесь свій короткий вік працював невпинно й творчо на благо Науки, Освіти рідно-го народу. Мозок його працював так напружено, що здавалося, не витримає, ось-ось вибухне; увесь він був у постійному науковому пошукові й творчому неспокої. „Моя любов – Україна і математика” – таким було його кредо.

Він – справжній поет формул, математика для нього – це творчість, на-тхнення і радість. Він – і педагог за покликанням. Його лекції – це і сила, й безмірна глибочінь, і краса математичної думки. На його лекції ходили як на свято.

Життя цього видатного вченого-математика спалахнуло як блискучий болід і після арешту й засуду в терорному 1938 році приречене було згоріти через кілька літ у суворих колимських таборах.

Однак ім’я М.Кравчука таки повернулось в український науковий панте-он і стає зразком для наслідування та продовження його досліджень у працях сучасних і прийдешніх науковців в Україні й далеко поза Україною.

Як справжній син українського народу, академік М. Кравчук завжди розглядав власну різнобічну наукову діяльність як справу патріотичну, як справу громадянську. Ім’я його із повним правом стоїть у ряді найвидат-ніших світових математиків XX сторіччя. Він назавжди закарбував свій слід у розвитку української науки, в нелегкому поступі нашого народу до націо-нального і державного відродження.

М. Кравчук – автор понад 180 наукових праць, у тому числі більше де-сяти монографій з різних галузей математики: алгебри та теорії чисел, тео-рії функцій дійсної та комплексної змінних, теорії диференціальних та інте-гральних рівнянь, математичної статистики та теорії імовірностей тощо.

51

Результати, одержані М. Кравчуком за роки наукової творчості, можна віднести до таких основних напрямків:

- дослідження з теорії комутативних матриць, квадратичних та білінійних форм, лінійних перетворень, теорії алгебричних та трансцендентних рівнянь, теорії чисел;

- дослідження деяких питань теорії функцій дійсної та комплексної змінних;- розробка проблем інтерполяції, розвиток способу найменших квадратів в

теорії наближеного розв’язання диференціальних та інтегральних рівнянь;- створення і математичне обґрунтування узагальненого методу моментів,

застосування його до наближеного розв’язання звичайних лінійних диферен-ціальних рівнянь, рівнянь математичної фізики, інтегральних рівнянь тощо;

- розвиток теорії кореляції, застосування методу моментів в математичній статистиці;

- запровадження та застосування многочленів, пов’язаних з біноміальним розподілом (які тепер відомі у світовій літературі як многочлени Кравчука).

Невдовзі після проголошення незалежності України відзначалося в 1992 році 100-річчя від дня народження М.П. Кравчука. Його ім’я було занесено по лінії ЮНЕСКО в Міжнародний календар визначних наукових діячів. Того ж року відбулись і перші Міжнародні наукові конференції, присвячені пам’яті академіка М. Кравчука, – в Національному технічному університеті України “Київський Політехнічний Інститут”, в Інституті математики АН України; завершилися ці наукові форуми в Луцькому педінституті та в с.Човниця. У НТУУ „КПІ” в наступні роки відбулося вже чотирнадцять таких конференцій. Щоразу вони викликають великий інтерес у наукової громадськості України та за кордоном. На них приїздять вчені з усіх областей України, з багатьох міст Білорусії, Литви, Росії, Австралії, США, Німеччини, Польщі, Китаю, Японії та інших країн.

Основна мета цих конференцій – узагальнювати, стимулювати наукові пошуки математиків, заразом віддаючи належну шану великому математи-кові й патріоту України, який так багато зробив для розбудови математичної науки на своїй Батьківщині.

„Україна по праву може гордитись своїм видатним сином, прекрасним Ученим і чудовою Людиною, своїм академіком Кравчуком, загубленим у кри-вавих застінках сталінського режиму в розквіті своєї наукової і громадської діяльності.

Гарний, з лицем Христа і дуже розумними очима, він палко любив свою бать-ківщину – Україну, її народ, мову цього народу, яка в устах Михайла Пилиповича звучала, як пісня. У розмовах з ним я завжди був скутий “мовною проблемою”: хотілось говорити з ним по-українському, та це здавалось мені профанацією тієї чудової м’якої мови, якою він послуговуйся (як на лекціях, так і вдома), а розмов-ляти російською здавалося неповагою до його віри в багатогранність і гнучкість української мови, в те, що це мова не тільки народних мас, але й інтелігенції.

Це була справжня Людина і Вчений” (С. Зуховицький).

52

ГЛОБАЛЬНЫЕ ТРАНСФОРМАЦИИ (ЭКОНОМИЧЕСКИЙ АСПЕКТ)

Власов В.И.

При анализе исследований по периодизации глобализации нами выде-лены две группы ученых, стоящих на исторической точке зрения на разви-тие глобализационных процессов и достаточно многочисленная группа ис-следователей, которая связывает периодизацию глобализации с развитием экономики мирового сообщества.

Очень четкую этапизацию глобализации в этом отношении представил лидер украинских глобалистов, академик НАН Украины О.Г. Белорус:

- первый – создание империй на основе торговых интересов, симбиоз государства и религии (Рим, Византия, Китай, Киевская Русь);

- второй – период Великих географических открытий и создания эконо-мических империй и первых глобальных корпораций (XV век);

- третий – промышленная революция (Европа, XVIII век) и формирова-ние международных рынков;

- четвертый – эпоха мировых войн, ХХ век (1914-1918, 1939-1945 гг);- пятый – информационная революция (начиная со второй половины

ХХ века);- шестой – корпоративизм (современность) [1, С.166].Другой украинский исследователь В.М. Лукашевич в социально-

экономическом направлении выделяет два периода: первый он связывает с Великими географическими открытиями и колонизацией, а второй – конец XIX – начало ХХ вв. – с эпохой империализма [2, С. 109-111].

В то же время польский исследователь Гж. Колодко считает, что отсчет глобализации можно было бы начинать с финикийцев, продолжить до Марко Поло (1254-1324), но отмечает, что первая большая фаза глобализации – это колониализм. Второй большой перелом в глобализации экономики, опреде-ливший новую технологическую эру, имел место в XIX в. Третий связан, по его мнению, с электронно-интернетовской революцией [3].

В тоже время группа российских ученых историю экономической гло-бализации условно разделяет на экстенсивный (выделено нами – В.В.) – в основном в XIX в. и интенсивный (выделено нами – В.В.) периоды – в основ-ном торговли (часовые рамки не определены – В.В.) [4].

Другой российский исследователь, В.Н. Купин выделяет в процессе глоба-лизации две фазы: 1. Граница ХIХ – ХХ вв., когда мир начал активно сближать-ся на основе развития торговли и роста инвестиций; 2. Фаза бурного, револю-ционного, качественного изменения всех элементов глобализационного про-цесса: экономики, науки, техники, технологии, связи, информации и т.д. [5].

Интересны изменения взглядов известного американского исследова-теля У. Робинсона, который доказывает, что современная глобализация – это кульминационная, четвертая эпоха многовекового развития капитализма [6].

53

Любопытным является подход к периодизации глобализации россий-ской исследовательницы Т.П. Елизаренко, которая трактует ее через разви-тие ТНК [7].

Таким образом, подытаживая оценку взглядов отечественных и зарубеж-ных исследователей глобализации, можно сделать следующие выводы:

1. Глобализационные процессы начались с первых шагов человека из центров цивилизаций за их границы независимо от того, было ли это освое-нием ничейных земель, или завоеванием чужих территорий, или с познава-тельной целью найти границу Ойкумены (заселенные людьми земли).

2. Историческая периодизация глобализации тесно связана с развитием и распространением экономического пространства человечества, развитием и распространением технологий – от самых гениальных изобретений чело-века – колеса и плуга до современных информационных и нанотехнологий.

3. Развитие глобализационных процессов происходит волнообразно с выходами на вершины и постепенным затуханием волны для начала нового подъема.

4. Ускоренное в ХХ–ХХI вв. развитие научных технологий, понимание того, что человечество едино и планета у нас одна, приводит к тому, что волны глобализационных процессов становятся все короче и короче, ставя перед человечеством задачи объединения своих усилий для решения жиз-ненно важных проблем в глобальном мире.

ЛИТЕРАТУРА1. Белорус О.Г. Экономическая система глобализма: монография / Белорус

О.Г. – К. : КНЭУ, 2003. – 380 с.2. Лукашевич В.М. Глобалистика: [учеб. пособие]. – 3-е изд., перераб. и доп. /

Лукашевич В.М. – Львов: „Новий світ.” – 2000, 2006. – 540 с.3. Колодко Гж. В. Глобалізація і перспективи розвитку постсоціалістичних

країн : [пер. з пол.] / Колодко Гж. В. – К. : Основні цінності, 2002. – 248 с.4. Зеленов Л.А. Современная глобализация: состояние и перспективы / Зе-

ленов Л.А., Владимиров А.А., Степанов В.И. – М. : ЛЕНАНД, 2010. – 304 с.5. Купин В.Н. Глобальный империализм и геополитика / Купин В.Н. // Ле-

нинская теория империализма и современная глобализация. – СПб. : ПАНИ, 2003. – Кн.2. – С.305-307.

6. Robinson W.I. A theory of global capitalism: Production, class and state in a transitional world. – Baltimore, London: Johns Hopkins univ. press, 2004. – P.4-5.

7. Елизаренко Т.П. Интернационализация накоплений как материальная основа современной глобализации / Елизаренко Т.П. – М.: Научн. кн., 2004. – 200 с.

54

ВНЕСОК А. І. ДЕЛЬВІГА (1813 -1887)У РОЗВИТОК ГІДРОТЕХНІЧНОЇ НАУКИ

Гамалія В. М.

Аналізуючи наукові праці А. І. Дельвіга, в першу чергу, варто було б ви-значити, до якої галузі господарства країни він зробив найбільший внесок. Загальний погляд на значну кількість статей вченого засвідчує, що Андрій Іванович присвятив своє життя одній з галузей водного господарства краї-ни – водопостачанню населених місць, промислових і транспортних об’єктів, водовідведенню (каналізації), видаленню відпрацьованих вод (з їхнім очи-щенням).

А. І. Дельвіг чудово усвідомлював, що для того, щоб використовувати водні ресурси, необхідно будувати інженерні споруди з відповідним механіч-ним обладнанням. Подібні інженерні споруди називають гідротехнічними, а прикладну науку, яка займається загальною теорією, питанням проектуван-ня, будівництва та експлуатації – гідротехнікою. Основне завдання гідротех-ніки і гідротехнічних споруд А. І. Дельвіг вбачав у тому, щоб існуючий природ-ний режим водного об’єкту, наприклад, ріки, озера, моря, підземні води – при-стосувати, змінити, перетворити не лише задля доцільного та економічного водогосподарського використання, але й для захисту навколишнього серед-овища від шкідливого впливу вод.

Окрім цієї мети А. І. Дельвіг вирішував інше завдання, а саме – створення штучних водних потоків і водойм, коли природних вод було недостатньо, або вони зовсім відсутні. Нарешті, А. І. Дельвіга цікавили питання спеціальні, а саме: створення таких установок або споруд для специфічних потреб окре-мих видів водного господарства, наприклад, насосних станцій, пристроїв для передачі води на відстань тощо.

Варто зазначити, що гідротехнічні споруди поділяються на два типи. Пер-ший тип є загальним для усіх галузей водного господарства, а тому такі спору-ди називають загальними. Інші споруди призначені для обслуговування окре-мих видів водного господарства (наприклад, гідроенергетику, судноплавство, іригацію, водопостачання та водовідведення, каналізації і т.д.). Їх називають спеціальними. Науково-дослідницька діяльність А. І. Дельвіга стосувалася обох типів. Крім того, він брав участь у будівництві гідротехнічних споруд як на річках, так і на озерах та морях. І все ж найбільшу увагу Андрій Іванович приділяв проблемам водопостачання, водовідведення та каналізації у вели-ких містах. Це було пов’язано з тим, що він обрав ту частину гідротехніки, яка найбільше сприяє використанню водних ресурсів для потреб господарства і, поряд з цим, не полишав поза своєю увагою заходів боротьби зі шкідливими проявами водної стихії. Найбільше А. І. Дельвіга цікавили можливості спору-дження водогонів, питання їхнього проектування, будівництва та експлуата-ції гідроспоруд (в конкретному випадку, будівництво водогонів, дамб, пере-прав, каналізації, мостів, набережних, молів та різних питань судноплавства).

55

В науковому плані А. І. Дельвіг не обминав своєю увагою і таку галузь на-укового знання, як гідрологія. Починаючи будівництво того чи іншого гідро-технічного об’єкту, Андрій Іванович, в першу чергу, збирав необхідні відомості про геологічну будову району будівництва цього об’єкта. Його цікавила зона впливу на гідротехнічну споруду процесу фільтрації води, і, поряд з тим, він ро-бив прогноз поведінки ґрунтів і порід на випадок будівництва в даному місці гідротехнічного об’єкту. Фактично, вже в середині ХІХ ст. А. І. Дельвіг сміливо застосовував дані інженерної геології, гідрогеології, механіки ґрунтів і скель-них порід. Інакше кажучи, вчений використовував ті науки, яких за його часу ще не було, хоча їхні основи вже зароджувалися. Дані перелічених наук сприя-ли формуванню гідротехніки як галузі, що розвивалася відповідно до потреб людини, пов’язаних з використанням водних ресурсів, і разом зі становленням її основних, опорних підрозділів: гідравліки, гідрології, геології.

Власне гідротехніка, або теорія гідротехнічних споруд – це технічна на-ука про їхнє проектування, будівництво та експлуатацію. Окрім вищеназва-них галузей знання вона базується і на деяких прикладних дисциплінах. А. І. Дельвіг вважав, що усі розрахунки, пов’язані з водою та її впливами мають спиратися на гідравліку або технічну гідромеханіку. Вчений зауважував, що питання напруженого стану і надійності споруд повинні вирішуватися на основі теорії пружності, опору матеріалів і будівельної механіки. А при кон-струюванні та будівництві споруд варто використовувати дані наук, яких на той час ще практично не існувало. Йдеться, насамперед, про інженерні кон-струкції, технології будівельних матеріалів, економіку будівництва. Однак, у царській Росії другої третини ХІХ ст., на той час ще дуже відсталої держави, використання енергії вод було у зародковому стані, і лише за радянських ча-сів воно почало інтенсивно розвиватися.

А. І. Дельвіг брав участь у будівництві та експлуатації таких видів гідро-технічних споруд, як мости, дамби, канали, водосховища, пристані, колодязі, фонтани, трубопроводи, гідровузли, дренажно-штольні системи, водопоста-чальні та водозбірні споруди тощо.

Варто також зазначити, що вчений прагнув вирішити проблему модер-нізації гідротехнічних споруд (здебільшого міських водогонів). Він усвідом-лював, що стан питної води, її постачання та відведення мають величезний вплив на економіку країни. А. І. Дельвіг розумів, що значна частина тогочас-них гідротехнічних споруд перебуває в обмежено робочому стані, а деякі – ¬повністю вичерпали весь свій експлуатаційний ресурс.

У ситуації, що склалася, Андрій Іванович ставив питання про подовження експлуатаційно-технічного ресурсу споруд (зокрема водогонів), їхньої модер-нізації у відповідності до техніко-економічних і правових вимог, що постійно змінювалися. Вчений зазначав, що одним з кращих рішень такого завдання було і є будівництво нових споруд. Але це пов’язано з великими капітальни-ми витратами, які іноді неможливо здійснити через особливості реальної, економічної ситуації. Ось чому інженер А. І. Дельвіг нові технології модер-

56

нізації і реконструкції гідротехнічних споруд ставив на перший план своєї ді-яльності. Він наголошував, що особливу увагу звертають на себе технології, які дозволяють здійснювати модернізацію і реконструкцію водогонів, виходячи з можливостей їхньої експлуатації. При цьому власники або окремі організації, які займаються експлуатацією об’єкту, стикаються з труднощами об’єктивної оцінки і підбору тих або інших методів і технологій при плануванні модерніза-цій конкретних споруд. Адже недостатньо, вважав А. І. Дельвіг, застосувати до-рогі матеріали і обладнання, головне зробити це обґрунтовано і професійно.

На думку вченого, модернізація, як форма постійних інвестицій, – це комплекс робіт, що забезпечують покращення споживчих та експлуатацій-них якостей об’єктів без їхньої перебудови. Модернізація дозволяє усунути їхнє функціональне зношення і обмежується, як правило, переплануванням та удосконаленням інженерних систем. Ось чому А. І. Дельвіг вважав одним із напрямів тогочасної гідротехнічної науки модернізацію існуючих і будів-ництво нових гідротехнічних споруд. Розвиток такого напряму повинен бути закладений у загальній програмі модернізації водогінної системи. А оскільки значна кількість різних гідротехнічних споруд в Росії середини ХІХ ст. була по-мітно зношена, а деякі, зазвичай, перебували в аварійному стані, їхня модер-нізація регулярно ставала об’єктом уваги профільних державних структур.

А. І. Дельвіг постійно наголошував, що питання розрахунку і проектуван-ня гідротехнічних споруд регламентуються не лише правилами гідротехні-ки, але й правовими та економічними нормами, а тому в царській Росії варто створити окреме зведення нормативних документів конкретного профілю. Крім того модернізація вже існуючих гідротехнічних споруд, як вважав вче-ний, повинна відповідати головному критерію – безпечній експлуатації.

Отже, на думку А. І. Дельвіга, повинні існувати певні норми, що дозво-ляють здійснювати модернізацію тих споруд, експлуатація яких значно змі-нює гідрогеологічні умови, санітарний стан довкілля тощо. І для подальшого використання водних ресурсів необхідно зарегламентувати такий підхід до модернізації, який був би заснований, в першу чергу, на усуненні негативного впливу та збереженні навколишнього середовища, не забуваючи при цьому про економічний і, особливо, правовий аспекти.

БУДІВЕЛЬНІ ТЕХНОЛОГІЇ ДАВНЬОГО РИМУ: МИНУВШИНА І СЬОГОДЕННЯ

Гамалія К. М.

Історія технології пов’язана з історією науки, але має також взаємозв’язки з історією економіки, соціології, політики. Порівняльний та синхронічний аналіз еволюції технічних об’єктів дозволяє виявити наявність цих зв’язків в

57

минулому, визначити їх стан у сьогоденні та спрогнозувати тенденції їх май-бутнього розвитку. Багатим джерелом для проведення досліджень в цьому напрямі є матеріальні пам’ятки, що залишилися з минулих часів, здебільшо-го залишки колишніх будівель. Широку можливість для порівняння об’єктів будівельної техніки минувшини і сьогодення дає вивчення будівельних тех-нологій Давнього Риму.

Римляни були досконалими майстрами техніки будівельного мистецтва. Найвидатнішими інженерними досягненнями Римської імперії вважаються побудова шляхів, мостів та акведуків, а також створення великих внутрішніх просторів при будівництві крупних сакральних та світських об’єктів.

Римські бруковані дороги, що забезпечували зв’язок між Римом та про-вінціями, залишаються зразком для шляховиків до сьогодні. Так званий Аппі-їв шлях (названий на честь державного діяча Аппія Клавдія), який почали бу-дувати в кінці ІV ст. до н. е., був створений з полігональних плит закам’янілої лави, укладеної на твердий бетон. Дороги з усіх сторін країни сходилися в Римі, звідки, мабуть, і пішла приказка «Всі шляхи ведуть до Риму». Повздовж доріг стояли дорожні стовпи – міліарії, а точкою відліку слугував стовп, що стояв на Капітолійському пагорбі.

Технічна майстерність римлян виявилася у створенні таких споруд, як акведуки, причому деякі з них простояли більше 2 тис. років. Акведуки – ба-гатокілометрові водоводи – задовольняли потреби великого міста у воді. Перший римський акведук був збудований у 312 р., а всього з кінця IV ст. до н. е. і до початку ІІ ст. н. е. в Римі їх вже існувало десять. За наявності складного рельєфу будівництво акведуків вимагало розв’язання багатьох інженерних проблем. Вода з акведука стікала самопливом у водозабірний басейн зі спеці-альними затворами, за допомогою яких регулювався її рівень. Далі по свин-цевих трубах вода розподілялася між будинками заможних городян, здатних платити місту за водопостачання. Незаможні жителі мали самі носити додо-му воду, яку набирали у міських фонтанах.

Грандіозні сакральні та світські будівлі давньоримської епохи стали мож-ливими завдяки застосуванню бетону. Ідею вироблення бетону римляни за-позичили у етрусків, проте удосконалили його склад, замінивши пісок на вулканічний попіл, змішаний з гравієм та водою. Впровадження у будівельну практику бетону (opuscaementicium) вирішувало відразу декілька важливих задач. По-перше, це надавало можливість швидко зводити будівлі з недорогих місцевих матеріалів. По-друге, матеріал бетону створював гладкі форми стін та склепінь, які легко можна було прикрашати мармуром, розписом, позоло-тою. Римський бетон відзначався великою міцністю: адже він витримав термін майже у 2 тисячі років. Секрет його виготовлення після розпаду Римської імпе-рії був втрачений і розкритий тільки в епоху Відродження. У ХХ столітті бетон за римським рецептом використовували для захоронення ядерних відходів.

Завдяки застосуванню бетону стало можливим створення у давньо-римську епоху великих внутрішніх просторів. Воно здійснювалось шляхом

58

використання арок, склепінь та куполів, зведених з тесаного клинчастого каміння. Арки використовували ще єгиптяни та греки, але зрідка та в обме-женому розмірі. Так звана «римська арка» робилась з клинчастих каменів, що прилягали один до одного. При цьому римляни мали вирішувати дві технічні проблеми. Перша полягала в тому, що всі камені могли триматися вкупі лише по закінченні складання арки. Цьому запобігали,роблячи дерев’яне ришту-вання, яке потім знімали. Друга проблема була в тому, що подібна конструк-ція створювала великий тиск. У серії арок (аркаді) цей тиск розподілявся між сусідніми арками. Остання арка акведука зазвичай упиралася у гірський схил або у масивний блок каміння, що адсорбували тиск; в будівлях ця роль припадала на міцні стіни. Створення даху такої будівлі вимагало розширеної арки, що набула вигляду склепіння. Хрестове склепіння підтримувалося з чо-тирьох боків, а ще одна запроваджена римлянами технічна конструкція – ку-пол – спиралася на стіни по всьому периметру. Для арки, склепіння та куполу використовувалось обпалена цегла, яка на відміну від сучасної була тонкою, пласкою та квадратною.

Нові конструктивні принципи: застосування бетону, арок, склепінчастих та купольних конструкцій широко використовувались при зведенні світ-ських будівель, до яких відносились амфітеатри, цирки, терми, базиліки, трі-умфальні арки.

Об’єкти масового відвідування людей – театри та амфітеатри –були істотними елементами давньоримського міста. Найбільш грандіозним з амфітеатрів був Колізей (від латинського Colosseum). Придатною площею для його побудови виявилося місце, що залишилося вільним після зруйну-вання Золотого палацу Нерона – велика ділянка між Есквілінським та Пала-тинським узвишшями. Перш за все було необхідно позбутися озера, яке за-топило звільнену ділянку. По периметру озера були викопані глибокі рови, а від них – канал, по якому вода витікала до Тибру. Впродовж наступних віків архітектори намагалися зрозуміти, як могла така велика будівля твердо сто-яти на напівзатопленому грунті, і тільки у ХХ столітті італійський вчений Ру-дольфоЛанчіані з’ясував, що фундаментом для Колізею були масивні бетонні опори,заглиблені у грунт.

Підготовка будівельної площадки була лише першою проблемою, з якою зіткнулися будівничі Колізею. Матеріалом для першого ярусу гігантської споруди слугувала міцна скельна порода – травертин, яку добували із скелі, забиваючи в неї дерев’яні кілки, які потім, змочені водою, розширялися і роз-ривали камінь. Для другого поверху був потрібен не такий вагомий матеріал, і ним став туф. Третій поверх робився ще з більш легкого матеріалу – бето-ну. Організація роботи при зведенні Колізею відзначалася раціональністю. Раби та військові, що теж використовувались на будівництві, об’єднувались у артілі, робота яких була спеціалізована, отже кожний працівник виконував добре знайоме йому завдання швидко і найкращим чином. Через сотні років такий принцип знайшов використання в Америці, на конвеєрі Форда. Артілі

59

різної спеціалізації входили до чотирьох команд, кожна з яких будувала одну чверть споруди, прагнучи випередити інші команди (пригадується соцзма-гання у Радянському Союзі). Зведений за часів Римської імперії Колізей став прикладом вдалого проектування великого розважального закладу, при бу-дівництві якого було враховано вимоги зручності і безпеки, а також задово-лення естетичних потреб глядачів.

Іншим розвиненим у Римі типом громадських будівель були лазні (тер-ми) – великі комплекси замкнених приміщень різного призначення, ство-рених не тільки для миття або купання: в них проводилися гімнастичні за-няття, релаксація, читання. Підлога з кам’яних плит або цегли піднімалася на деяку відстань від землі на кам’яних стовпчиках, вільний простір під нею наповнювали гарячим повітрям з топки, яке проходило під підлогою і виходило через димохід (так званий гіпокауст). Такий засіб обігрівання, що нині називають «радіаторне опалення», був знову «відкритий» лише у новий час. Тепідаріуми (теплі приміщення) великих римських терм стали першими великими внутрішніми просторами, які повністю освітлювало денне світло. Нині у руїнах терм Каракалли відбуваються оперні вистави під відкритим небом. Склепінчастий тепідаріум цих терм був відтворений в головному комплексі Пенсильванської залізничної станції в Нью-Йорку (на жаль, зруйнованої у 1963 р.). Натомість лазні, створені римлянами у 43 р. в Батіна на заході Англії, відновлені до початкового вигляду і користуються великою увагою туристів.

Крупними світськими будівлями Давнього Риму були також критий ри-нок під склепінням, абриси якого нагадують сучасні торгові моли, та базилі-ка з центральним входом (нефом), подібним до перевернутого остова судна. Новим різновидом архітектурних споруд була тріумфальна арка. Арки зводи-лися на честь імператорів, державних діячів, героїв війни ще за їх життя. При відкритті арки тріумфатора, якому її присвячували, урочисто вшановували. Римські арки, форуми, базиліка та інші публічні будівлі складали вміло побу-довану цілісну композицію громадського центру. Мистецтво створення такої вдалої драматургії просторових рішень і до сьогодні залишається зразком творчого підходу до реконструкції великого міста.

Успішно працювала у Давньому Римі система відведення відходів. Зокре-ма, довге життя судилося одній з античних систем каналізації. Створена при Луції Тарквінії (царював з 616 по 579 рр. до н. е.) спочатку як канал для відве-дення води з заболоченої низини між узвишшями Палатин та Капітолій, ве-личезна труба висотою більше 4 метрів, що отримала назву Клоака Максима, і донині виконує свою функцію як частина римської каналізаційної системи.

60

ВНЕСОК ВИДАТНОГО ОРГАНІЗАТОРА НАУКИ Ю.Т. ВЕЛИЧКА У РОЗВИТОК ТЕОРІЇ ЕЛЕКТРОННИХ КІЛ

Гелеш А.В.

Актуальність досліджуваної проблеми ґрунтується на тому, що серед визначних організаторів науки ХХ ст. чільне місце посідає Юрій Теофанович Величко – доктор технічних наук, професор, вчений зі світовим ім’ям, один із засновників радіотехнічного факультету у Львівському політехнічному ін-ституті (ЛПІ) [5]. Завдяки своїй самовідданій та наполегливій праці він зро-бив значний внесок у задоволення потреб радіотехнічних галузей народного господарства країни, а також підготував і виховав інженерні та наукові ка-дри, що визначали науково-технічний рівень не тільки західного регіону, але й України в цілому.

Нелегко розпочався трудовий шлях Ю.Т. Величка. Народився він у 1903 р. в с. Літиня Дрогобицького району Львівської області [1]. У 1929 р. після закін-чення Данцізької вищої технічної школи, здобувши фах інженера-електрика, повернувся на Україну до Львова, де спочатку працював у кооперативі інже-нерних робіт, а у воєнні роки – бухгалтером Львівської електростанції [9, с. 7]. Розпочавши викладацьку роботу у Львівському політехнічному інституті в 1944 р., з 1946 р. він очолює на електротехнічному факультеті кафедру ра-діотехніки, створену за його ініціативи і беззмінно завідує нею протягом 30 років, до 1976 р. [3].

У післявоєнні роки в західних областях України зароджується і розвива-ється приладобудівна промисловість, яка потребує спеціалістів у галузі раді-отехніки і автоматики. Тому в 1952 р. у ЛПІ організовується радіотехнічний факультет, до складу якого переводиться і кафедра Ю. Величка [6]. Професор Величко доклав чималих зусиль до становлення і зростання радіотехнічного факультету ЛПІ, тож в 1953 р. його призначено деканом цього факультету.

Наукову діяльність Ю. Величко розпочав одразу після закінчення вищих студій. Його наукові дослідження стосувались теми, обраної ще на студент-ській лаві. Свою теорію мереж він побудував на електродинамічних принци-пах і тому завжди виступав проти інших принципів в теорії мереж. Творчий запал і організаторські здібності вченого проявилися у повоєнний період, коли його було тимчасово затверджено завідувачем кафедри радіотехніки ЛПІ (1946 р.). У 1947 р. захистив кандидатську дисертацію в Києві на тему: «Супряження коливальних кіл в супергетеродинному приймачі», а в червні 1950 р. – докторську «Теорія прохідного чотириполюсника», також в Києві [5]. Академік О. Харкевич назвав цю працю унікальною по світовому вимірі. Вчений вперше ввів компактний запис матрицевого рішення прохідного чо-тириполюсника, побудованого з активно-керованих та пасивно-оборотних елементів, спростивши аналіз та синтез чотириполюсників, у тому числі й нелінійних [4].

61

Як науковець Ю. Величко зробив значний внесок в теорію лінійних елек-тричних кіл. Його наукові роботи знайшли визнання широкої наукової гро-мадськості. Професор Величко став членом редколегії журналів «Известия вузов СССР. Радиотехника» та «Теоретическая електротехника». Всі результа-ти своєї наукової роботи професор активно використовував в навчальному процесі, щедро ділився набутими знаннями з аспірантами та студентською молоддю. Школу наукової роботи під його керівництвом пройшли десятки аспірантів, багато з яких згодом захистили докторські дисертації [9, с. 8].

В 1958 р. за результатами досліджень Ю.Т. Величка була опублікована одна з перших фундаментальних монографій у галузі теорії лінійного прохід-ного чотириполюсника з використанням матричного числення – «Прохідні чотириполюсники» [8]. А також з його пера виходять навчальний посібник «Теоретичні основи радіотехнічних мереж» та численні статті в науково-технічних журналах, присвячені графічним методам аналізу процесів у лініях та зв’язаних багаторезонансних колах, теорії фільтрів, принципам побудови схем радіотехнічних вузлів. Разом з колективом співавторів Ю. Величко пра-цював над російсько-українським електрорадіотехнічним словником на 30 000 термінів, який вийшов у світ в 1961 р. Навіть на сьогодні цей словник залишається унікальним: у ньому запропоновано способи творення нових українських технічних термінів [9, с. 10].

Розвиваючи теорію лінійних електронних кіл з постійними параметра-ми, Ю.Т. Величко разом з тим скерував своїх аспірантів на дослідження та роз-виток теорії параметричних і нелінійних кіл. В 60-ті рр. ХХ ст. актуальними були дослідження з питань синтезу лінійних кіл, аналізу періодичних режи-мів в параметричних колах та в автоколивальних пристроях. Кафедра під його керівництвом працює над новим методом аналізу і синтезу електрич-них і електронних мереж. Класичні методи були громіздкі і мало придатні для рішення тодішніх завдань радіотехніки. Працівники кафедри розробляли методику застосування матричного методу вузлових напруг, і методу графів. Нові методи, а також розробки окремих викладачів рекомендовані в навчаль-ному процесі, в спеціальних лекціях для заводів і підприємств. Результати на-укових робіт працівників кафедри одержали схвалення на науково-технічних конференціях у Львові, Києві і Москві [2, арк. 5].

Отже, основними науково-дослідними роботами професора Ю. Величка були: фізико-математичні основи теорії радіоелектронних ланцюгів (Львів, 1971 р.); дослідження антенно-фідерних пристроїв і елементів радіочастот-ного тракту (Львів, 1972 р.); фізико-математичні основи теорії ланцюгів (Львів, 1972-1976 рр.); розробка і дослідження дійсного лабораторного взі-рця блоку живлення магнітофонів Н049 і Н050 (Львів, 1974 р.) [9, с. 67].

За успіхи в науково-педагогічній діяльності професор Величко нагоро-джений урядовими нагородами, знаком «Почесний радист СРСР» та грамота-ми Міністерства освіти [7].

62

ЛІТЕРАТУРА1. Величко Юрій Теофанович // Буцко М.І. Відомі вчені Державного універси-

тету «Львівська політехніка» (1844-1994рр.): біогр. довід. – Л., 1994 . – С. 34-36.2. Державний архів Львівської області Ф.Р.-120.-Оп. 21.-Спр. 116.-17 арк.3. Направления научной деятельности профессора Ю.Т. Величко // Вести

Львовского политехнического института. – 1990. – № 245: Теория и проекти-рование полупроводниковых и радиоэлектронных устройств. – С. 147.

4. Прудиус І. Учений світового рівня: [про Ю. Величка з нагоди 95-річчя]. Аудиторія, 1998. – 20 листопада – 3 грудня – № 41-42. – С. 3.

5. Прудиус І., Захарія Й. Тернистий шлях у світову науку: [про проф., одного із засновн. радіотехн. ф-ту Ю. Величка]. Львівський політехнік, 1996. – 6 груд-ня – № 38. – С. 6-7.

6. Становлення радіотехнічного факультету у «Львівській політехніці» / І. Прудіус // Становлення і розвиток наукових досліджень: Вісник Державного університету «Львівська політехніка». – Львів, 1994. – С. 109-118.

7. Шишка Олександр. Професор Юрій Величко // Аудиторія, 2006. – 26 жов-тня – 1 листопада – число 31. – С. 6.

8. Ю.Т. Величко. Проходные четырехполюсники (на украинском языке). – Киев: Государственное издательство технической литературы УССР, 1958. – 410 с.

9. Юрій Теофанович Величко: Бібліографічний покажчик. – Львів: Видавни-цтво Національний університет «Львівська політехніка», 2003. – 73 с.

ВІТЧИЗНЯНІ ТЕПЛОТЕХНІКИ В.Г. ГРИНЕВЕЦЬКИЙ ТА К.В. КІРШ

Герман Г.П.

На початку ХІХ ст. у Росії почала стрімко розвиватися промисловість, яка потребувала великої кількості кваліфікованих спеціалістів. Це призвело до створення технічних навчальних закладів у Петербурзі та Москві.

Наказом від 17 липня 1830 р. при Московському виховному будинку було створено училище для підготовки майстрів з теоретичним ухилом та вдоско-наленням різних фабричних робіт. У 1839 р. відбувся перший випуск учили-ща. В червні 1868 р. було затверджено устав Імператорського московського технічного училища, в якому у першому параграфі зазначено: «Імператор-ське московське технічне училище є вищим спеціальним навчальним закла-дом, який має за мету виховати механіків-будівельників, інженерів-механіків та інженерів-технологів» [1].

Важливе значення енергетики щодо розвитку промисловості в країні обумовило виникненням в училищі наприкінці ХІХ ст. наукової школи тепло-техніків. Вони зробили вагомий внесок в розробку теорії та практики тепло-техніки, а також теплових двигунів. Початком даної школи було покладено

63

праці професорів В. Г. Гриневецький, К. В. Кирша, Б.М. Ошуркова та ін. В осно-ву наукового підходу до вирішення теплотехнічних завдань було закладено використання фундаментальних положень термодинаміки, теорії теплооб-міну одночасно з широким впровадженням експериментальних досліджень та моделювання.

Винятковим прикладом глибокого й плідного застосування термоди-наміки є наукові праці В. Г. Гриневецького. З науково-технічною діяльністю професора В. Г. Гриневецького пов’язаний розвиток вітчизняної теплотех-нічної школи, яка зробила винятковий за своїм значенням внесок в науку і техніку. Відомий інженер, талановитий конструктор, глибокий теоретик, який дав основні положення для розрахунку теплових двигунів, Гриневець-кий був, на той час, відомий як автор капітальної праці «Паровые машины» та розробник розрахунків двигунів внутрішнього згоряння.

Гриневецький був один з перших вчених, хто поставив питання по ство-ренню тепловозів та введенням їх на залізничному транспорті. У 1915 р. ним була написана робота «Проблема тепловоза и его значение для России» (видана у 1923 р. після його смерті). Відомий теплотехнік О.С. Ястржемб-ський писав, що В. Г. Гриневецькому належить перша вітчизняна школа по створенню тепловозів, яка отримала подальший розвиток його учнями та послідовниками. В.Г. Гриневецький є одним з засновників московської шко-ли теплоенергетиків, яка згодом приймала безпосередню участь при від-новленні теплосилового господарства та розвитку країни у після воєнний період.

Василь Гнатович Гриневецький наро-дився 2 червня 1871 р. у місті Києві. Батько Гриневецького був освіченою людиною та не жалкував грошей на виховання сина. Мати Гриневецького померла надто рано, тому ди-тинство без матері відбилося на характері хлопця. Він був спокійним, мало спілкувався з однолітками та весь час займався самоосві-тою.

У студентські роки В. Г. Гриневецький особливо був активним: він створював най-більш складні проекти та поряд з основним завданням розробляв особисті конструкції.

Опісля закінчення МВТУ у 1896 р. В. Г. Гриневецький був запрошений на викладаць-

ку діяльність в училищі, а згодом у 1902 р. він отримав звання професора.Також Василь Гнатович мав великий педагогічний талант. Так, у 1905 р.

він розробив програму Вищої політехнічної школи, яка лягла в основу роз-витку МВТУ та завжди характеризувалась тісним зв’язком науки з вироб-ництвом. Після смерті О. П. Гавриленка у 1914 р., директором МВТУ назна-

64

чають В. Г. Гриневецького, а 17 травня 1917 р., він стає першим ректором училища. Професор В. Г. Гриневецький читав свої лекції з предмету «Теплове устаткування», доповнюючи їх практичними роботами у лабораторіях. Такі лабораторії дозволили створити у МВТУ науково-експериментальне на-правлення, яке відрізняло його від інших вищих навчальних закладів країни. В цих лабораторіях проводив свої заняття молодий викладач М. Р. Бріллінг, який згодом став членом-кореспондентом АН СРСР.

Останні роки свого життя В. Г. Гриневецький глибоко займався питання-ми економіки, результатом чого стала його книга «Послевоенные перспективы русской промышленности».

Помер В. Г. Гриневецький 31 березня 1919 р. у місті Єкатеринбург після важкої хвороби.

Термодинамічні методи дослідження в галузі теплотехніки продовжува-ли розвивати К. В. Кірш та Б. М. Ошурков, який був одним з головних органі-заторів Теплотехнічного інституту.

Карл Васильович Кірш народився 29 серп-ня 1877 р. у місті Хеменгофі (Естонія). У 1895 р. він закінчив Юріївське реальне училище і всту-пив до МВТУ. Опісля закінчення училища у 1901 р. К. В. Кірш був першим лаборантом В. Г. Грине-вецького та викладав з 1906 р. у МВТУ курс за-водського та котлового устаткування.

У 1907 р. Карл Васильович запропонував ме-тод розрахунку парових котлів, який згодом став основою для теплових розрахунків котлових агрегатів. Він також проводив досліди з питань промислового використанням місцевого низько-якісного палива та відходів. Широке розповсю-дження, на той час, мав курс К. В. Кірша «Котлове устаткування» (1926).

Проф. К. В. Кіршу належать винятково велика роль у всій науковій, тех-нічній та організаційній діяльності в галузі вітчизняної котельної техніки. Велике значення для техніки мали такі його роботи, як «Заводские топки» (1930) та «Антрацит как топливо для котельных» (1925). З 1915 р. проф. К. В. Кірш працював у Паливному комітеті, де розробив топку шахтного типу для економічного спалювання дров. Ця організація сконцентрувала у себе най-більш впливових вчених в галузі котельної техніки (в основному вихованців МВТУ). Вона принесла велику користь промисловості авторитетним і швид-ким вирішенням невідкладних і гострих питань палива, які стосувалися й во-допостачання у важкі для молодої радянської країни часи. К. В. Кірш помер від важкої хвороби у 13 грудня 1919 р. [2].

Після смерті видатних теплотехніків проф. В. Г. Гриневецького та К. В. Кирша було вперше запропоновано (1922 р.) створити Теплотехнічний ін-

65

ститут для увічнення п’яті видатних вчених (ВТІ) [3]. Теплотехнічний інститут був створений 13 липня 1921 р. постановою

Ради Праці і Оборони (РПО). При створенні у постанові було зазначено: «В воздаяние заслуг и увековечения памяти основателей и главных руководи-телей Московской школы теплотехников учредить теплотехнический ин-ститут, присвоив ему наименование Теплотехнический институт имени про-фессоров В. Г. Гриневецького и К. В. Кирша» [4].

Очолював на той час Всесоюзний теплотехнічний інститут проф. Л. К. Рамзін, який під його керівництвом стрімко розвивався.

ЛІТЕРАТУРА1. МВТУ им. Н.Е. Баумана 1830—1980 / Под. Ред Г. А. Николаева, К. С. Колес-

никова. – Москва : Высшая школа, 1980. – 346 с.2. Кутателадзе С. С. Работы русских ученых в области котельной техники /

С. С. Кутателадзе, Р. В. Цуркан – Москва–Ленинград : Госэнергоиздат, 1951. – 226 с.

3. Памяти профессоров В.И. Гриневецкого и К.В. Кирша [Некролог] // Вест-ник инженеров. – 1922. – №1-3. – С. 2.

4. Всесоюзная Ассоциация Инженеров // Известия Всесоюзного теплотех-нического института. – 1924. – №2. – С. 144–146.

ДО ПИТАННЯ ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ РЕМОНТНОЇ БАЗИ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ТЕХНІКИ

Герук С.М., Сукманюк О.М.

Удосконалення ремонтної бази сільського господарства та організації ефективного використання всіх її ланок були важливою передумовою пра-вильного вирішення проблем ремонту машин, необхідною умовою підви-щення продуктивності машино-тракторного парку, зниження собівартості сільськогосподарської продукції та ін.

Система машин тільки для рослинництва, що діяла в 1961-1965 р., вклю-чала 750 найменувань різних технічних засобів. Сезонне навантаження на один зернозбиральний комбайн складало 350 га в 1965 р. проти 475 га в 1961 р. [1, с. 15-21].

Кількісне зростання машино-тракторного парку та його енергоосначе-ності забезпечувало підвищений рівень механізації сільського господарства, скорочення терміну проведення польових робіт і, відповідно, підвищення продуктивності праці.

Однак, не дивлячись на великі досягнення в механізації сільськогосподар-ського виробництва, існуючий машино-тракторний парк не завжди міг забезпе-чити виконання всіх механізованих робіт в установленні агротехнічні терміни.

66

Невисока ефективність використання техніки в сільському господарстві пояснювалась рядом причин, однією із яких була недостатньо розвинута і оснащена ремонтно-технічна база. Виходячи з цього, на основі проведених ГОСНИТИ досліджень спільно з фахівцями Всесоюзного об’єднання «Союз-сільгосптехніка» та її республіканськими та обласними відділеннями, були розроблені пропозиції щодо подальшого розвитку ремонтної бази сільсько-господарських підприємств.

При розробці пропозицій із спеціалізації та кооперування ремонтних підприємств були враховані особливості сільськогосподарського ремонтно-го виробництва: різна концентрація сільськогосподарської техніки в зонах країни, нерівномірність надходження ремонтного фонду, що характерно для специфічних умов експлуатації машин в сільському господарстві, насиченість залізничними і шосейними дорогами, наявність у господарств добре оснаще-ної ремонтної бази та ін.

В 1964 р в системі «Сільгосптехніка» було створено більше 450 спеціа-лізованих підприємств з ремонту тракторних і комбайнових двигунів, шасі гусеничних тракторів, шасі колісних тракторів, самохідних зернових комбай-нів, автомобілів, дизельної паливної апаратури, гідравлічних пристроїв трак-торів і комбайнів, спеціального обладнання тваринницьких ферм, електро-двигунів та електрообладнання автомобілів, тракторів, комбайнів та ін.

Розвиток спеціалізованих підприємств проводився на базі реконструкції існуючих майстерень, які оснащували обладнанням, що дозоляло проводити ремонт поточним методом із впровадженням нових технологічних процесів ремонту [2, с. 5-16].

Підприємства оснащувались механізованими мийними установками, ши-роко впроваджувались необхідні вертикальні та горизонтальні транспортні пристрої, а робочі місця забезпечувались стиснутим повітрям, пневматичним і електрифікованим інструментом, конвеєрними лініями для розбирання-збирання тракторів. У майстернях запроваджувались раціональні вантажо-потоки, створювались спеціальні дільниці дефектування і комплектування деталей, а також спеціалізовані камери для фарбування відремонтованих тракторів, двигунів та агрегатів. Ремонтні підприємства оснащувались спеці-алізованим нестандартним обладнанням, що сприяло значному підвищенню продуктивності та покращенню загальної культури виробництва.

Крім того, були створені спеціалізовані дільниці та цехи для централізо-ваного відновлення зношених деталей методами пластичного деформуван-ня, зварювально-наплавлювальними та іншими, в тому числі із застосуван-ням епоксидних смол та інших синтетичних матеріалів, дільниці з ремонту тракторних рам, шин автомобілів, тракторів і сільськогосподарських машин, обладнання тваринницьких ферм та ін. [2, с.5-16].

У 1971 р. в ремонті й обслуговуванні техніки в сільському господарстві було зайнято більше 1,5 млн. осіб, і це, як правило, найбільш кваліфіковані механізатори [3, с.3-14].

67

Вже до початку 1973 р. в системі «Сільгосптехніка» діяло 836 станцій, розрахованих на обслуговування 200 тис. автомобілів., а в 1976 р. – працю-вало 306 ремонтних заводів, 1573 спеціалізованих майстерень, 2208 майсте-рень загального призначення, 2208 технічних обмінних пунктів. Загальна потужність (без станцій технічного обслуговування) складала біля 2 млн. умовних ремонтів [4, с.21-25].

Будівництво та реконструкція ремонтних підприємств здійснювалась на основі техніко-економічного обгрунтування доцільності їх розміщення з вра-хуванням перспективи розвитку ремонтної бази в тій чи іншій зоні.

Для проведення необхідних розрахунків з техніко-економічного обґрун-тування розвитку ремонтної бази інститут ГОСНИТИ розробив необхідні ме-тодичні вказівки з розрахунку ремонтної бази, розміщенню і спеціалізації ре-монтних підприємств в сільському господарстві. Крім того, була розроблена технологічна частина проектів реконструкції існуючих типових майстерень.

На базі майстерні типу 1662 підготовлені проекти спеціалізованих ре-монтних підприємств:

- з поточного ремонту двигунів Д-54, Д-40, СМД-7 і СМД-14 з річною про-грамою ремонтів 3000 шт;

- з поточного ремонту шасі гусеничних тракторів ДТ-54, Т-74, Т-25 і ДТ-75 з річною програмою ремонтів 1000 шт;

- з поточного ремонту шасі колісних тракторів типу «Беларусь» з річною програмою ремонтів 1200 шт.

Інститутом також підготовлені проектні пропозиції і технологічне пла-нування на реконструкцію типових майстерень побудованих і оснащених за проектами 1657, 1658, 1659, 1610, 1662, 1666 і 1692 в спеціалізовані ре-монтні підприємства:

- з ремонту двигунів з програмою 2500-300шт/рік;- з ремонту шасі тракторів ДТ-75 і Т-75 з програмою 500 шт/рік;- з поточного ремонту шасі колісних тракторів з програмою 800 шт/рік;- з поточного ремонту самохідних комбайнів;- з ремонту шин тракторів і сільськогосподарських машин;- з ремонту електрообладнання, гідравлічних пристроїв, паливної апара-

тури та інших агрегатів [2, с. 5-16].Таким чином, удосконалення ремонтної бази сільського господарства

сприяло позитивному вирішенню проблеми ремонту машин та підвищенню їх продуктивності.

ЛІТЕРАТУРА1. Хромецкий П.А. Перспективные направления развития ремонтной

базы в 1976 – 1990 г. // Тр. ГОСНИТИ. - 1976. - №46 - С. 15 – 21.2. Организация и технология ремонта тракторов и сельскохозяйствнных

машин //Тр. ГОСНИТИ. - 1967. - №10 - С. 5 – 18.3. Черепанов С.С. О некоторых перспективах совершенствования

68

ремонтного производства // Тр. ГОСНИТИ. - 1971. - №29 - С. 3 – 14.4. Згирский Ч.И. Некоторые вопросы организации восстановления

изношенных деталей тракторов //Тр. ГОСНИТИ. -1969.-№18 – С.21-25.

ДОСВІД ВИКОРИСТАННЯ БЕЗПІЛОТНИХ ЛІТАЮЧИХ АПАРАТІВ У ДОСЛІДЖЕННІ ДАВНЬОРУСЬКИХ ХРАМІВ

Гнера В.А.

У сучасній археології з’являється все більше новітніх засобів – технології та прилади з’явилися в основному з геодезії (тахеометри, лазерні сканери та високоточні GPS-приймачі). Але дуже часто, особливо при масштабних роз-копках, з’являється необхідність поглянути на це все в цілому – для розумін-ня загальної картини.

Для цих цілей в аерофотозйомці існує кілька засобів ДЗЗ (дистанційне зондування Землі):

- космічна зйомка;- аерофото зйомка;На даний час накопичено великий архів даних ДЗЗ (космознімки), який

регулярно поповнюється за рахунок діючих орбітальних систем. У потенцій-ного споживача цих даних є широкі можливості вибору знімків за типом, роз-подільчою здатністю, а також за часом зйомки. Більш того, достатній масив цих даних доступний для дослідника безкоштовно на відповідних on-line сервісах.

Переважна більшість цих сервісів дає доступ до космічних знімків ви-сокої (10-30 м) та дуже високої (1-10 м) розподільчої здатності. На платних сервісах є можливість отримати знімки надвисокої розподільчої здатності (більше 1 м) та знімки, зроблені зі застосуванням спектрозональної або ла-зерної зйомки.

Тільки існує проблема, що продаж одного знімка нехай і 100 на 100 км мало кого хвилює. А в мінімальному замовленні кількість знімків обчислю-ється мільйонами, для радарних знімків ця цифра ще в кілька разів вище.

Зйомка з літальних апаратів вийде дешевше, проте ганяти великий пілотований літак для археологів також не вигідно економічно, тим біль-ше не з кожною територією розкопу поруч знаходиться аеродром або злітно-посадкова смуга для вертольота. Можливе використання літакових БПЛА(безпілотних літаючих апаратів), але відсутність злітно-посадкових смуг і збереження камери та устаткування при використанні літака з систе-мою парашутної посадки викликають труднощі при застосуванні.

А от використання МБПЛА (малих безпілотних літаючий апаратів) з чотирма несучими гвинтами, що обертаються діагонально в протилежних

69

напрямках, вирішують ці питання. Такі апарати називаються квадрокоптери, узагальнена назва апаратів подібного типу з довільною кількістю роторів – мультикоптер .

Перший квадрокоптер, який реально відірвався від землі і міг тримати-ся в повітрі, був створений Георгієм Ботезату і випробуваний в 1922 році.

Багатогвинтові вертольоти розроблялися ще в перші роки вертольото-будування. Недоліком цих апаратів була складна трансмісія, що передавала використання одного мотора на кілька гвинтів. Винахід хвостового гвинта і автомата перекосу поклало край цим спробам. Нові розробки почалися в 1950-і роки, але далі прототипів справа не просунулася.

Нове народження мультикоптери отримали в XXI столітті вже як безпілот-ні апарати. Завдяки простоті конструкції квадрокоптер часто використовують в любительському моделюванні. Мультикоптери зручні для відносно дешевої аерофото та кінозйомки – громіздка камера винесена із зони дії гвинтів.

Мультикоптер має парне (від 4 до 12) число гвинтів постійного кроку. Кожен гвинт приводиться в рух власним двигуном. Половина гвинтів обер-тається за годинниковою стрілкою, половина – проти, тому хвостовий гвинт мультикоптеру не потрібен. Маневрують мультикоптери шляхом зміни швидкості обертання гвинтів:

- прискорити всі гвинти – підйом;- прискорити гвинти з одного боку і уповільнити з іншого – рух в строну;- прискорити гвинти, що обертаються за годинниковою стрілкою, і упо-

вільнити обертові проти – поворот.Мікропроцесорна система переводить команди радіоуправління в ко-

манди двигунам. Щоб забезпечити стабільне зависання, мультикоптер в обов’язковому порядку постачають трьома гіроскопами, що фіксують крен апарату. Як допоміжний інструмент іноді також використовується акселе-рометр, дані від якого дозволяють процесору встановлювати абсолютно горизонтальне положення, і бародатчик, який дозволяє фіксувати апарат на потрібній висоті. І найголовніше – GPS-приймач, що дозволяє записувати маршрут польоту заздалегідь з комп’ютера, а також повертати апарат в точ-ку зльоту в разі втрати керуючого радіосигналу, або знімати параметри по-льоту оперативно.

Основними перевагами мультикоптера є: - максимально плавне і стабільне транспортування камери;- можливість зйомки на зовсім малих висотах, буквально 2-10 метрів і

отримувати на виході знімки сантиметрового розрішення і краще;- можливість літати не тільки зверху, але і облітати необхідний об’єкт

кругом;- можливість перетворення знімків в топографічні та фотограмметричні

дані, необхідні для створення 3-D моделей; - залежно від корисного навантаження можна вирішувати різні завдан-

ня – ортофотоплан місцевості та цифрову модель рельєфу (ЦМР).

70

То ж цілком зрозуміло, що закордонні археологи з появою МБПЛА поча-ли активно застосовувати їх для своїх потреб. У різних країнах використо-вують різні літаючі апарати: ПП-48, “МІІГАіК X4”, Air 170 OperA, Zala 421-22, “Дредноут”, Microdrones md4-1000, DJI Phantom 2 Vision та ін.,але суть у них ода й та ж.

Для візуального дослідження (аерофотозйомки) залишків давньорусь-ких храмів використовувався квадрокоптер DJI Phantom 2 Vision, облашто-ваний 14-мегапіксельною камерою з можливістю відеозапису в FullHD і 3-х осьовим стабілізатором зображення.

Технічні параметри квадрокоптера: для керування апаратом передбаче-ний пульт Д, на якому є кріплення для смартфона, за допомогою відповід-ного додатку транслюється картинка з камери на відстані до 700 м. Макси-мальна швидкість горизонтального польоту складає 15 м/с, набору висоти – 6 м/с, спуску – 3 м/с. Максимальна дальність польоту складає 15 км, час польоту – 25 хвилин. Phantom 2 Vision + обладнаний модулем GPS і вміє по-вертатися за координатами на “домашню” точку. Ємність акумулятора – 5200 мАг, вага квадрокоптера – 1242 г. Надійний пристрій має запас ходу близько 25 хвилин, також існує система, яка сповістить про низький заряд акумулято-ра і самостійно почне зниження при його критичному рівні щоб уникнути па-діння, а якщо дрон вийде за межі зони контролю, то вбудований GPS модуль поверне його до місцем зльоту. При вазі в 1.2 кг квадрокоптер пересувається зі швидкістю 15 м/с в горизонтальній площині та 6 м/с у вертикальній.

Зйомка першого давньоруського храму проводилася у Києві на староки-ївській горі, на місці консервації залишків фундаментів Десятинної церкви. На знімках чітко видно контури законсервованого розкопу 2011 року. Зйом-ка на різних висотах дає можливість побачити зміну консервації фундамен-тів, є місця просадки грунту. Також порівнюючи знімки з часовим інтервалом (2-3 місяці) можливо прослідкувати за зміною консервації та біологічними процесами, які відбуваються на території.

Другий храм – розкопана стіна храму ХІІІ ст. у Білій Церкві (автори роз-копок Петраускас А., Квітніцкий М.). За допомогою квадракоптера було про-ведено зйомку, в результаті чого дослідники одразу змогли побачити цілісну картину залишків фундаменту на розкопі.

Аерофотозйомку з МБПЛА для археології важко переоцінити. Можли-вість швидкого і точного ортофотоплану є ключовим і першим кроком май-бутніх археологічних розкопок. З рівня землі можна не побачити контури як пам’яток археології (валів, городища тощо), так і об’єктів, які знаходяться у розкопі. Аерофотознімки дозволяють одразу скласти цільну думку щодо пам’яток архітектури чи їх залишків. Особливо корисна вона при розкопках великими площами: дослідники одразу зможуть бачити всю планіграфічну ситуацію на розкопі. За допомогою квадракоптера зйомку можна проводити 10-15 разів на день, що дає змогу вченому постійно бачити загальну картину об’єкта дослідження у різні часи сонцестояння.

71

ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОФЕСОРА ХТІ О. П. ЛІДОВА У ГАЛУЗІ ПРОМИСЛОВОЇ ХІМІЇ НАПРИКІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Голова В.В.

Професор Харківського технологічного інституту Олександр Павлович Лідов (1853 – 1919 рр.) плідно працював у досить різноманітних галузях хімічної технології. Був фахівцем з газової справи, фарбувального виробни-цтва, миловаріння, клеєваріння та досліджував видобуток органічних жирів. Професор проводив плідну наукову співпрацю з Російським фізико-хімічном товариством. Виступав з доповідями, написав більше 40 статей до Журналу Російського фізико-хімічного товариства [1-3].

Беззаперечно важливою була праця професора О. П. Лідова з досліджен-ня елаїдинової реакції. Професор Костянтин Адамович Красуський від іме-ні О. П. Лідова доповів на засіданні від 2 лютого 1895 р. Російського фізико-хімічного товариства про вплив температури на елаїдинову реакцію. Науко-вець ще у ранніх своїх працях вказав, що при взаємодії окисів азоту на олеїн, що містився у жирних маслах, відбувалося не лише перетворення олеїну в елаїдин, а і приєднання окисів азоту. Для визначення умов реакції були по-ставлені досліди при різних температурах. Діючи окисами азоту на олеїнову кислоту при 0˚С отримали кристалічну речовину з точкою плавлення 42˚С. Після перекристалізації стало відомо, що ця речовина – елаїдинова кислота. Паралельно проводився такий самий дослід за температури 80 – 85˚С. Але за його закінченням була отримана напіврідка тягуча субстанція, масова частка якої становила 16,6%. Йодне число першого продукту становило 88,6, друго-го – 9. З цих дослідів Олександр Павлович зробив висновок, що температура мала істотний вплив на хід реакції [4, c. 101].

На холоді відбувається перетворення олеїну в елаїдин, а при нагріванні відбувається насичення вільної спорідненості олеїнової кислоти. Досліджен-ня впливу складу азотних окисів на елаїдинову реакцію призвело вченого до іисновку, шо азотні ангідриди перетворювали олеїнову кислоту в елаїдинову. Автором була досліджена дія азотного ангідриду на елаїдинову кислоту при охолодженні та нагріванні. У першому випадку отримана напівтверда маса жовтого кольору, йодне число якої було 24,6. У другому – рідке масло, йодне число якого взагалі прагнуло до 0. Тобто, у таких умовах відбулося насичення вільної спорідненості до межі. Таким чином, стало відомо, що елаїдинова кис-лота легко поглинає окиси азоту та із твердої речовини з точкою плавлення 43,4˚С перетворюється у рідину. Отримане густе жовте масло, насичене оки-сами азоту – це елаїдинова кислота, що виробляла продукти відновлення як у лужному, так і у кислому розчині [Там само, с. 102].

Для того, щоб можливо було розпізнати механізм цієї складної реакції, О. П. Лідову необхідно було визначити, у яких саме умовах відбувався перехід олеїну у елаїдин. Саме з цією метою визначалося, який саме вплив мала темпе-ратура на хід реакції. Для дослідження використовувалася олеїнова кислота,

72

виготовлена із оливкового масла. Константи оливкового масла: коефіцієнт омилення 194, коефіцієнт кислотності 191, йодне число 95. Дослідження ве-лося одночасно над двома пробами, по п’ятнадцять грамів кожна. Одна три-малася на холоді при температурі 0˚С, інша – при нагріванні у водяній бані до 80 – 85˚С. На холоді реакція ішла повільно, при нагріванні – досить швидко. Через 6 годин продукти взаємодії істотно відрізнялися [5, c. 177 – 178].

Важливу частину наукової праці вченого займало вивчення жирів та вос-ків. Вовняний жир – це жир, отриманий як побічний продукт при очищенні брудної вовни. Олександр Павлович визначив, що вміст жиру у вовні зміню-ється у широких діапазонах та доходить до 20 – 25% від усієї маси. Вовняний жир має досить мінливий склад і складається з деякої кількості вільних жирних кислот, нейтральних ефірів, восків, які і представляють найбільшу його частину. В очищеному безводному стані вовняний жир представляє со-бою жовтувату напівпрозору речовину зі специфічним запахом. Він досить відрізняється від усіх інших відомих жирів тим, що абсолютно нерозчинний у воді. Очищений жир, змішаний з 22 – 25% води, представляє собою ла-нолін, речовину, яка знайшла своє застосування у медицині та парфумерії. Особливістю вовняного жиру є те, що він майже не обмилюється водним роз-чином лугів і лише з великими труднощами – спиртовим розчином. За слуш-ним висновком професора О. П. Лідова питання про технічне використання жиру не може бути вирішеним, поки не буде повністю з’ясовано його хіміч-ний склад [6, c. 308].

Професором О. П. Лідовим різними методами доведено значний вміст у жирі азоту. Найбільш правдоподібним здавалося те, що жир містить лецитин, який досить поширений у органічній природі. Для виділення речовини, яка містить азот учений поставив такий дослід: 139,4 грамів жиру, попередньо очищеного, обмилювалося у колбі спиртовим розчином їдкого калію. Для того, щоб проводити омилювання під тиском та не застосовувати автоклав, колба закривалася пробкою, у яку вбудовувалася довга скляна трубка. Ця трубка слугувала повітряним холодильником та підтримувала невеликий тиск у колбі, що в свою чергу нагрівалася на водяній бані. Омилений розчин мила ще гарячим вливали у літр міцного винного спирту. Після цього виді-лявся густий осад, збирався, промивався спиртом, висушувався та зважував-ся (склад азоту – 0,93%). Отже, виділена таким чином речовина і представляє характерну складову частину вовняного жиру [Там само, c. 312].

У статті «Про здатність ненасичених вільних жирних кислот поглинати залишок азотної кислоти» у Журналі Російського фізико-хімічного товари-ства за 1892 р. професор О. П. Лідов переконливо довів, що жирні масла при обробці емульсій або розчинів у оцтовій кислоті розчином азотистокалієвої солі легко приєднують залишок азотної кислоти. Продовжуючи ці досліджен-ня над вільними кислотами більш насиченими, ніж олеїнова, вчений переко-нався, що останні у вільному стані також спроможні приєднувати залишок азотної кислоти. Обробка велася таким чином: до розчину суміші виділених

73

із висушеного масла, промитих жирних кислот у оцтовій кислоті, додавалося потроху азотистокалієва сіль. Після такої взаємодії продукти реакції ретель-но промивалися водою та висушувалися на водяній бані при 100˚С до постій-ної ваги. Необхідно зазначити, що брудна вода сильно пофарбована в жовтий колір. Кінцеві показники (коефіцієнт омилення до обробки 197, 9, після – 215, йодне число льняного масла 169,6 до обробки, а після – 145,6). Тобто, учений доповів, що після обробки азотною кислотою кислоти змінюють свій хіміч-ний склад, стають більш насиченими [4, c. 9].

На з’їзді Російського фізико-хімічного товариства були зроблені коро-тенькі доповіді із загальних тем: 1) Про нітрохлористий купрум. При пропус-канні сухого азотного ангідриду у сірчаний ефір, у якому знаходиться хлорид купруму, відбувається реакція. При цьому рідина та залишок пофарбовані у яскраво-фіолетовий колір. Отриманий продукт розчинний у ефірі та при випарюванні отримуються голчаті сині кристали. Такі кристали складають-ся з купруму, хлору та при нагріванні виділяють окиси азоту. 2) Про взаємо-дію фосфору на карбід кальцію. При сплавленні суміші червоного фосфору з карбідом кальцію отримується продукт, що виділяє самозаймистий газ. Він згоряє з виділенням сажі та фосфорного ангідриду. За думкою Олександра Павловича цей газ може представляти суміш ацетилену з фосфористим вод-нем [7, c. 647 – 648].

Отже, Олександр Павлович Лідов був фахівцем широкого профілю. Він виступав та надрукував багато статей у різних журналах з хімічної промисло-вості. Його по праву можна вважати фундатором хімічної науки у Харківсько-му технологічному інституті наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

ЛІТЕРАТУРА1. Дешалит В. И. Роль А. П. Лидова в развитии газификации в России. /

В. И. Дешалит // Уразовский С. С. Труды Харьковского политехнического ин-ститута им. В. И Ленина. Х.: [изд. Харьк. ордена трудового красного знамени], 1957. – Т. XIII – с. 5 – 7.

2. Гнип П. І. О. П. Лідов (до 100 річчя з дня народження) / П.І. Гнип // Ві-сник АН УРСР № 4 під ред. П. П. Рудницького. – К.: Друкарня Видавництва АН УРСР, – 1953. – 197 с.

3. Пырин А. Слово о профессоре А. П. Лидове / А. Пырин. Ленинские кадры // 1985. – 7 марта.

4. Лидов А. О способности ненасыщенных свободных жирных кислот / А. Лидов // Журнал Русского физико-химического общества при Император-ском Санкт-Петербургском университете: [под ред. Н. Меншуткина].– СПб.: Тип. В. О. Демакова, 1893. – Т. 25. – с. 101 – 102.

5. Лидов А. О действии температуры на элаидиновою реакцию/ А. Ли-дов // Журнал Русского физико-химического общества при Императорском Санкт-Петербургском университете: [под ред. Н. Меншуткина].– СПб.: Тип. В. О. Демакова, 1893. – Т. 25. – с. 177 – 182.

74

6. Лидов А. Про содержание азота в шерстяном жире / А. Лидов // Жур-нал Русского физико-химического общества при Императорском Санкт-Петербургском университете: [под ред. Н. Меншуткина].– СПб.: Тип. В. О. Де-макова, 1897. – Т. 29. – с. 308 – 312.;

7. Лидов А. Про взаємодію фосфору на карбід кальцію. / А. Лидов // Журнал Русского физико-химического общества при Императорском Санкт-Петербургском университете: [под ред. Н. Меншуткина].– СПб.: Тип. В. О. Де-макова, 1897. – Т. 29. – с. 647 – 648.

ВАСИЛЬ ОСКАРОВИЧ МАРКС ТА ЙОГО НАУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬГолубєва І.В.

Харківська (ситенківська) школа ортопедів-травматологів виховала ба-гатьох визначних вчених, які зробили великий внесок у розвиток вітчизня-ної медицини.

Одним з цієї славної плеяди науковців був доктор медичних наук, про-фесор Василь Оскарович Маркс.

Він народився 18 травня 1898 р. у Харков в родині зрусілого німця. Його батько був начальником Харківської електричної станції, але у 1913 р. він трагічно загинув внаслідок нещасного випадку, виконуючи свої службові обов’язки [1, арк. 10].

1915 р. Василь Оскарович закінчив Харківське реальне училище, 1917 р. вступив до природничого відділення Харківського університету, у 1921 р. пе-ревівся до Харківського медичного інституту і закінчив його у 1926 р. і отри-мав спеціальність хірург-ортопед [там само].

Свій шлях у науку Василь Оскарович почав у 1927 р. ординатором в Укра-їнському державному клінічному інституті ортопедії та травматології. Він відразу зарекомендував себе як талановитий дослідник і лікар. Вже у 1927 р. він став завідувачем дитячим ортопедичним відділенням [2, с. 51].

У 1929 р. В.О. Маркс брав безпосередню участь в реалізації проектів, за-пропонованих директором інституту проф. М.І. Ситенком: організації пер-шого в Україні дитячого ортопедичного профілакторію, проведенні профі-лактичних оглядів усіх немовлят у пологових будинках. Ці заходи сприяли ранньому виявленню і своєчасному лікуванню вроджених ортопедичних за-хворювань у дітей [там само, с. 51].

Активну участь Василь Оскарович брав і у науково-організаційній діяль-ності інституту. Наприкінці 20-х – на початку 30-х років ХХ ст. наукові співро-бітники інституту вивчали розповсюдженість ортопедичних захворювань і рівень травматизму серед населення сільських районів. Влітку 1929 р. така експедиція була направлена у Диканській район Полтавської області. Очо-лював її В.О. Маркс. Було зібрано багато статистичних даних про наслідки

75

травматичних ушкоджень і розповсюдженість ортопедичних захворювань у дітей і дорослих. На підставі матеріалів цієї експедиції були розроблені захо-ди з боротьби з травматизмом і дитячою інвалідністю внаслідок ортопедич-них захворювань [3, с. 47].

У лютому 1931 р. В.О. Маркс очолив наукову експедицію інституту, яка проводила обстеження медичної мережі та вивчення організації надання спе-ціалізованої допомоги хворим із травмами і ушкодженнями опорно-рухової системи в залізо- і марганцево-видобувній промисловості [там само].

Наприкінці 30-х років ХХ ст. за дорученням проф. М.І. Ситенка Василь Оска-рович працював над темою оборонного характеру. Результати своїх досліджень він виклав у монографії «Огнестрельные ранения суставов» [3, с. 28].

Василь Оскарович був дуже обізнаним фахівцем, мав глибокі знання не тільки з ортопедії та травматології, а й з багатьох інших наук, добре володів німецькою, англійською і французькою мовами. Колеги називали його «ходя-чою енциклопедією» [4, с. 52]. 1936 р. кваліфікаційна комісія Наркомздраву УРСР без захисту дисертації присудила йому вчену ступінь кандидата медич-них наук [1, арк. 11].

Одночасно Василь Оскарович працював в Українському інституті удо-сконалення лікарів, викладав на кафедрі ортопедії та травматології: 1927–1935 рр. асистент, 1935–1941 рр. – доцент [2, с. 146], 1945 – 1953 рр. – про-фесор [4, с. 52].

З початком Великої Вітчизняної війни Василь Оскарович працював у евакогоспіталях. З евакогоспіталем № 1032 у жовтні 1941 р. він прибув до Кемеровської області. До листопада 1943 р. він працював консультантом-травматологом, 17 листопада 1943 р. його призначили головним хірургом евакогоспіталів Кемеровської області [1, а. 6].

В.О. Маркс проводив велику роботу з підвищення кваліфікації лікарів ева-когоспіталів, викладав ортопедію та травматологію на семінарах госпіталь-них лікарів, навчав середній медичний персонал гіпсовій техніці [3, с. 32].

Після закінчення війни В.О. Маркс повернувся до Українського науково-дослідного інституту ортопедії та травматології: завідував відділенням дитя-чої ортопедії та дитячим ортопедичним санаторієм, продовжував викладати в Українському інституті удосконалення лікарів: був доцентом, потім другим професором кафедри [1 ].

Протягом 1945-1949 рр. В.О. Маркс проводив великі експериментальні дослідження з регенерації кісткової тканини. На значній кількості піддо-слідних тварин, які відносилися до різних еволюційних загонів, він вивчав процеси загоєння закритого перелому трубчастих кісток в онто- та філоге-незі. Результати цих досліджень були використані у його докторській дис-ертації «Заживление закрытого перелома трубчатой кости у человека и у экспериментальных животных». 1949 р. він успішно її захистив [3, с. 108].

У тому ж році йому було присвоєне звання професора.1953 р. В.О. Маркс був обраний завідувачем кафедри ортопедії та

76

травматології Білоруського державного інституту удосконалення лікарів. Він переїхав до Мінську і протягом 25 років очолював зазначену кафедру. 1978 р. йому виповнилося 80 років, тоді він перейшов на посаду професора кафедри і працював до своєї смерті у 1980 р. Він практично створив школу ортопедів-травматологів Білорусі.

За значний внесок у розвиток медичної науки В.О. Марксу було присвоє-не звання заслуженого діяча науки Білоруської РСР.

Діапазон наукової діяльності В.О. Маркса був дуже широкий, але більше уваги він приділяв дослідженню проблем дитячої ортопедії. 1934 р. він впер-ше у світі розробив методи діагностики і лікування вивихів стегна у новона-роджених [4, с. 52].

Крім вже зазначених проблем регенерації кісткової тканини, Василь Оскарович досліджував питання лікування внутрішньосуглобових і навколо-суглобових переломів, які на той час були ще мало вивчені [3, с. 42].

Його праця «Исследование больных с повреждениями и заболеваниями органов опоры и движения» вперше була видана 1940 р. у Києві. У післявоєн-ний час монографія була допрацьована та перевидана: 1956 р. «Ортопедична діагностика підрозділів». В.О. Маркс запропонував діагностичні прийоми, які увійшли до світової практики ортопедів-травматологів як «симптом Марк-са», «ознака Маркса», «скоба Маркса». Ця монографія до сьогодні залишається найкращим посібником з діагностики ортопедо-травматологічної патології.

ЛІТЕРАТУРА1. Маркс Василий Оскарович: Особиста справа // Архів ДУ «Інститут пато-

логії хребта та суглобів ім. проф. М.І. Ситенка НАМН України» - № 494, фонд № 234, опись 1 о/с.

2. Корж М. О. Маркс Василь Оскарович (1898–1980), доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки Білорусії / М. О. Корж, М. С. Бон-даренко, О. К. Попсуйшапка [та інш.] // История института. Воспоминания о людях, судьбах, времени… [под ред. Н. А. Коржа]. – Харьков: Прапор, 2007. – С. 51–52.

3. 50 лет научной, лечебной и организационной деятельности Украинского научно-исследовательского института ортопедии и травматологии имени проф. М. И. Ситенко (1907–1957 гг.) : [под ред. проф. Н. П. Новаченко]. – Киев: Здоровье, 1964. – 165 с.

4. Корж Н. А. Исторический очерк об Институте патологии позвоночника и суставов имени профессора М. И. Ситенко АМН Украины. К 100-летию со дня основания / Н. А. Корж, Д. А. Яременко, В. Б. Таршис [и др.]. – Харьков, 2007. – 214 с.

77

ГЕНОМ В ГЕНЕЗИСІ Й ЕВОЛЮЦІЇ БІОЛОГІЧНИХ ТА ТЕХНІЧНИХ ОБ’ЄКТІВ

Гріффен Л.О.

Техніка є системою з досить складною структурою. Значною мірою стати такою вона змогла тому, що являє собою систему динамічну, тобто таку, що роз-вивається в часі. У цьому плані техносферу нерідко порівнюють з біосферою, а технічні утворення з біологічними. Таке порівняння іноді виявляється плід-ним, оскільки дає можливість використати ряд досягнень еволюційної біології для кращого розуміння еволюції технічних систем. Ця можливість визначаєть-ся певною аналогією між вказаними матеріальними утвореннями.

Зрозуміло, однак, що між елементами цих динамічних систем – біологіч-ною особиною і технічним пристроєм (виробом), так само як і між їх система-ми, мають місце й досить істотні відмінності. Перш за все це розходження між живим і неживим. Даний момент включає як функціональні, так і структурні відмінності. Функціонально згадані елементи і системи відрізняються сто-совно ентропії. В технічних пристроях, як і в будь-яких неживих утвореннях, має місце постійне наростання ентропії (дезорганізації). Живі ж системи ор-ганізовані таким чином, що мають можливість зниження ентропії (за рахунок її «винесення» в зовнішнє середовище). Що ж до структурних розбіжностей між біологічним і технічним утвореннями, то принципово вони полягають в гетерогенності їх матеріалів в першому випадку, і гомогенності в другому.

Однак варто підкреслити й існуючі між ними важливі загальні риси. Тут для нас істотно те, що як біологічні організми, так і технічні пристрої є достатньо складними утвореннями, а отже не можуть виникати «з небуття» одномоментно. Вони тим чи іншим шляхом формуються з певних матеріа-лів, що їх постачає зовнішнє середовище, формуються шляхом певної орга-нізації останніх. Організація – це саме те, що ніби «додається» до існуючих матеріалів, після чого лише й може виникнути нове структурне утворення. Але звідки береться ця організація? Інформація про неї, що необхідна для створення будь-якого складного об’єкта, тобто свого роду «план» останньо-го, до її втілення в даний об’єкт потребує попередньої фіксації в якомусь матеріальному носієві.

Стосовно біологічного організму такий носій у вигляді особливих моле-кулярних структур одержав найменування геному. Саме в геномі у вигляді генотипу конкретної біологічної особини зафіксовано інформацію, необхід-ну для утворення даного біологічного організму. Аналогічно можна було б вести мову й відносно технічного пристрою, який теж повинен створюва-тись за конкретним «планом», а отже цей «план» також повинен бути попе-редньо певним чином зафіксований у вигляді його своєрідної інформаційної

78

«моделі». Тобто, по аналогії тут також можна було б говорити по свого роду «геном» технічного об’єкту. Власне, саме так сьогодні й чинять. Такий під-хід відкриває ряд можливостей для аналізу генезису та еволюції технічних об’єктів. Але для його використання потрібно враховувати важливі відмін-ності, що існують між біологічними та технічними об’єктами.

Біологічна особина самостворюється відповідно до програми, закладе-ної в її генотипі, пов'язаному з кожним структурним елементом (клітиною) організму. Її «будівництво» являє собою безперервний процес, який в онтогене-зі повторює філогенетичний розвиток, охоплюючи весь організм, – бо біоло-гічна особина повинна успішно функціонувати в навколишньому середовищі як ціле на кожному етапі свого розвитку. Технічний же пристрій створюється людиною (соціумом) дискретно з готових складових у своєму остаточному вигляді, і лише в цьому вигляді він починає функціонувати.

Але створення технічного об’єкту також потребує своєрідного генотипу. Однак на відміну від генотипу біологічного, зафіксованого у «внутрішньому» геномі, технічний «генотип» виявляється утворенням «зовнішнім» по відно-шенню до даного пристрою. Така ситуація визначається тим, що «рушійна сила» технічного пристрою, котра його створює і далі робить динамічним утворенням, здатним до еволюції, є для нього зовнішньою, оскільки локалі-зується не в його власній матеріальній структурі, а в суспільстві.

«Модель» майбутнього технічного об'єкта спочатку виникає у свідо-мості його творця, тобто реальний технічний об'єкт є об'єктивуванням, опредмеченням його «ідеальної моделі», існуючої у свідомості. «В голові» у людини в ідеальному образі – на відміну від біологічного генотипу, який є скоріше не «моделлю», а «технологічною картою», що характеризує не структуру об’єкта, а необхідні для його створення операції – зафіксована функціональна структура якраз самого об’єкта. Об'єктивація цього ідеаль-ного образу у через людську діяльність і призводить до матеріальної реалі-зації технічного утворення.

Це якщо даний індивід створює технічний пристрій особисто і самостій-но. Але людина – істота суспільна у всіх проявах своєї життєдіяльності, в тому числі і в створенні технічних пристроїв. Навіть створення ідеального образу технічного пристрою має суспільний характер. А при створенні переважної більшості технічних пристроїв необхідні колективні дії, що вимагають якоїсь екстеріоризації (для інших) зазначеного ідеального образу. Крім того, нако-пичені знання повинні передаватися (навіть незалежно від створення дано-го конкретного об'єкта) іншим людям (як в процесі спільної і «паралельної» діяльності, так і наступним поколінням).

Отже, розподіл праці і необхідність кооперації та координації спіль-ної діяльності одночасно з ускладненням технічних пристроїв привели до

79

необхідності тим чи іншим чином зовні зафіксувати «ідеальну модель» тех-нічного об'єкта, що реалізувалося у створенні певного проміжного між цією «ідеальною моделлю» та її матеріальною реалізацією у виробі знакового утворення. Ним став технічний документ. Давши можливість залучати до створення технічного пристрою на його різних етапах більш широке коло людей, така зовнішня фіксація дозволила створювати складні технічні сис-теми, вичерпна інформація про які взагалі вже могла й «не вміщуватися» в одній голові.

Головним (хоча, звісно, й не єдиним) документом, що виконує роль «генома» технічного пристрою, стало його умовне зображення – креслення (ескіз, схема тощо). Подальший розвиток техніки незмінно пов'язаний з усе зростаючим обсягом технічної документації – своєрідного «генома» техніч-них пристроїв. Цей геном, однак, на відміну від генома біологічного, за своєю локалізації чітко відділений від свого фенотипічного втілення. І саме він ви-значає характер даного утворення в подальшому для пристроїв-«нащадків».

Як і у випадку біологічного організму, при незмінному «генотипі» будь-які «фенотипічні» зміни в самому пристрої неможливі. А нові властивості «особин» в обох випадках виникають у вигляді випадкових мутацій в їх ге-нотипі. В біологічних системах мутації виникають випадково, раптово і у ви-гляді стрибка. Аналогічна ситуація має місце й в техніці. Новий елемент (тех-нічне рішення), якого досі не існувало в технічних пристроях того чи іншого виду, що вноситься в конструкцію технічного пристрою як його «мутація», також з'являється випадково і раптово. Він виникає з тих чи інших випадко-вих причин або «в голові» конструктора, або (з не менш випадкових причин) у самій конструкції (фенотипі).

Зміни останнього роду в біологічному організмі, не будучи відображе-ними в його генотипі, не успадковуються. В технічних пристроях вони, прой-шовши спочатку через «голову» конструктора, внаслідок «зовнішньої» лока-лізації «генотипу» можуть стати частиною останнього і відповідно успадко-вуватися. Але як новий біологічний організм отримує дорогу в життя тільки в результаті природного відбору, так і новий технічний пристрій «прижива-ється» в техносфері лише при позитивних результатах відбору в процесі сус-пільної практики.

80

ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ ФОТОГРАФІЇГрушицька І.Б.

ХІ Міжнародний конгрес наукової та прикладної фотографії, що прохо-див 1935 року, ухвалив вважати 7 січня 1839 року днем винаходу фотогра-фії [1, с. 6].

Однак, як усяка офіційна дата будь-якого великого технічного відкрит-тя, дата 1839 року, звичайно, значною мірою умовна.

Важливе значення для відкриття фотографії мав винахід і удоскона-лення камери-обскури та механізація процесу відтворення малюнків.

Про явище, що покладене в основу дії камери-обскури (темної камери), писав ще Аристотель. Воно полягає в тому, що якщо світло проходить через невеликий отвір у віконниці, яка щільно закриває вікно кімнати і затемнює її, то на стіні, протилежній вікну, утворюється зображення предметів, що знаходяться за межами кімнати. При цьому виходило обернене зображення. Предмети будуть виглядати тим більшими, чим більша відстань отвору від сті-ни темної кімнати. При цьому, якщо стіна біла, зображення збереже натураль-не забарвлення. Зображення можна, звичайно, отримати і в скриньці, один бік якої забезпечений невеликим отвором. Існує залежність правильності обрисів зображення від величини отвору: чим менше отвір, тим правильніше обрис. Однак зі зменшенням отвору зменшується яскравість зображення.

Опис камери-обскури (стінопис) і її дії міститься в рукописах Леонардо да Вінчі, Цезаря Цезаріано, у роботах голландського математика Гемма Фрі-зіуса, італійського математика Ж. Кардано, італійського фізика Джованні Ба-тиста делла Порта, якого довгий час вважали винахідником камери-обскури. У 1568 р. венеціанець Д. Барбаро вперше дав опис камери-обскури з плоско-опуклою лінзою, що дозволила збільшити чинний отвір і посилити яскравість оптичного зображення, одержуваного з її допомогою [1, с. 3 – 4; 2, с. 27].

Велика заслуга у вдосконаленні оптичної системи камери-обскури на-лежить відомому німецькому астроному Й. Кеплеру. 1611 року ним була створена оптична система, котра складалася з увігнутої й опуклої лінз – що дозволило збільшити поле зору камери-обскури [1, с. 4].

Важливе значення мали також спостереження за хімічною дією світла на різні речовини. З світлочутливих речовин найбільшу увагу приверну-ли солі срібла, особливо хлорид і нітрат срібла. Перша згадка про світло-чутливі речовини, що мають властивість змінюватися під дією світла, від-носиться до VIII ст. н. е., коли арабський медик Ябір Ібн Хайям виявив, що «ляпіс» (азотнокисле срібло) під дією світла темнішає і втрачає свої цілющі властивості [3]. Також в роботах Альберта фон Больштедта, відомого під ім’ям Альберта Великого, описується нітрат срібла, який, як він зазначав, залишав плями на шкірі. 1658 року відомий хімік І.-Р. Глаубер писав, що з його допомогою можна фарбувати у чорний колір деревину, хутра, пір’я [4, с. 7]. Існуючий в природі хлорид срібла був відкритий німецьким хіміком

81

Георгом Фабриціусом 1565 року. Він докладно описав його як важливу срібну руду під назвою «рогове срібло» [2, с. 35]. У ХVІ столітті виявили, що рогове срібло (плавлене хлористе срібло), яке залягає під землею, світлочутливе.

1727 року німецький учений І. Шульце встановив, що солі срібла під дією світла темніють, що різні за спектральним складом промені світла ді-ють на шари срібла по-різному й швидше за все солі срібла змінюють своє забарвлення під дією фіолетових променів [4, с. 7].

Слідом за Шульце й незалежно від нього почорніння нітрату срібла під дією сонця спостерігав також французький натураліст Жан Гелло. 1737 року Гелло навіть запропонував систему тайнопису за допомогою нітрату срібла. Тексти, написані розчином нітрату срібла, залишалися невидими-ми, поки їх зберігали в темряві, а для того щоб вони з'явилися, їх достатньо було експонувати променям сонця [2, с. 36].

Знаменитий шведський хімік Карл Вільгельм Шеєле близько 1770 р. провів ряд експериментів з солями срібла й включив опис цих дослідів у свою книгу «Хімічне вивчення повітря й вогню». Під час дослідів Шеєле остаточно переконався в тому, що причиною зміни забарвлення солей срі-бла є дія світла. Шведський дослідник відзначив також той важливий факт, що різні промені спектру мають різну здатність забарвлювати солі срібла, він зазначив, що в фіолетових променях солі срібла змінюють забарвлення «швидше, ніж під іншими променями».

Йоганн Вільгельм Ріттер 1801 року, повторюючи досліди К. Шеєле, встановив, що хлорид срібла темнішає за короткохвильовим кордоном ви-димого спектру й відкрив існування невидимих оком ультрафіолетових променів [3].

У книзі бібліотекаря з Женеви Жана Сенебьє «Фізико-хімічні мемуари про вплив сонячного світла на зміни речовини з трьох царств природи», що ви-йшла в Женеві 1782 року, вперше вказувалося на світлочутливість асфальту – речовини, що зіграла винятково важливу роль в історії фотографії [2, с. 38].

Сенебьє описав досліди, які він провів над солями срібла, і особливо над хлоридом срібла. Він встановив, що хлорид срібла, підданий дії світла через лінзу, миттєво забарвлюється, «тому що він сприймає тоді більше світла, ніж від простого впливу сонця». Потім, продовжуючи свої досліди, він ді-знався, що на сіль, накриту тонким аркушем паперу, світло починає діяти лише через хвилину, двома листами – через 3 хвилини, трьома – лише через 10 хвилин. Хлорид срібла, покритий чотирма листами, не піддається більше впливу світла, скільки б його не тримали на сонці [2, с. 39].

Досліди І. Шульце були повторені й продовжені англійськими вченими Д. Веджвудом і Г. Деві наприкінці ХVІІІ ст. Вчені отримували на папері, по-критому азотнокислим сріблом, зображення деревного листя, крилець ко-мах. Але це зображення зберігалося тільки в темряві, тому що вчені ще не знали способу закріпити його, тобто розчинити азотнокисле срібло, що не піддалось дії світла [4, с.7].

82

Г. Деві продовжив роботи свого друга й співавтора. У результаті дослі-дів Г. Деві знайшов, що хлористе срібло більш світлочутливе, ніж азотнокис-ле [4, с. 7].

Незабаром після відкриття йоду 1811 р. відомий французький хімік і фізик Л.-Ж. Гей-Люссак доповів про це Паризькій Академії наук (грудень 1813 р.), але в своїй доповіді він не сказав жодного слова про світлочутли-вість отриманого ним з’єднання.

Це відкриття зробив Г. Деві. У своїй доповіді про йод (20 січня 1814 р.) він писав: «Нова речовина осаджує азотнокисле срібло з лимонно-жовтим забарвленням. На цю сіль срібла світло діє швидше, ніж на рогове срібло».

1818 року російський хімік Гротгус встановив, що світло справляє хі-мічні зміни в речовині тільки в тому випадку, якщо воно поглинається цією речовиною [5, с. 3].

Здатність галогенідів срібла розчинятися в розчині серноватісто-кислого натрію була відкрита 1818 року англійським астрономом В. Гершелем [4, с.7]. Проте він не дійшов думки про те, щоб застосувати цю сполуку для фіксації малюнків, отриманих з нітратом срібла. Знадобилося опублікування способу Дагера, повідомлення про винахід Талбота, щоб Гершель зрозумів значення відкритої ним дії гіпосульфіту натрію і повідомив Талботу про його фіксу-ючу дію [2, с. 41].

Отже, створюючи та вдосконалюючи камеру-обскуру і методи відтво-рення малюнків, відкриваючи і вивчаючи світлочутливість ряду речовин, нарешті, працюючи над теоретичними проблемами оптики, винахідники й вчені закладали фундаментальні основи для відкриття фотографії.

ЛІТЕРАТУРА1. Фомин А. В. Общий курс фотографии / А. В. Фомин. – М : Лёгкая индустрия,

1975. – 312 с.2. Раскин Н. М. Жозеф Нисефор Ньепс, Луи Жак Манде Дагерр, Вильям Генри

Фокс Талбот / Наум Михайлович Раскин. – Л. : Наука, 1967. – 189 с.3. Редько А. В. Химия фотографических процессов [Электронный ресурс] /

Редько Анатолий Владимирович. – Режим доступа : http://chemanalytica.com/book/novyy_spravochnik_khimika_i_tekhnologa/12_obshchie_svedeniya/6168

4. Шахрова М. М. Основы теории фотографических процессов / М. М. Шахрова. – К. : Вища школа, 1985. – 223 с.

5. Чмутов К. В. Фотография / К. В. Чмутов [Под редакцией К. В. Чибисова]. – М. : Военное Издательство Военного Министерства Союза ССР, 1951. – 72 с.

83

МИКОЛА ДМИТРОВИЧ ЗЕЛІНСЬКИЙ ТА ЙОГО ВНЕСОК В РОЗРОБКУ ЗАСОБІВ ІНДИВІДУАЛЬНОГО ЗАХИСТУ

Грушко О.І.

Микола Дмитрович Зелінський (1861–1953) – російський хімік-органік, автор фундаментальних відкриттів в галузі синтезу вуглеводів, один із осно-воположників органічного каталізу і нафтохімії, автор вугільного протигазу (1915). Герой Соціалістичної Праці (1945).

Микола Дмитрович народився 6 лютого 1861 року, в місті Тирасполі Хер-сонської губернії в сім’ї дворянина. Батько Миколи Дмитровича помер в 1863 році, а два роки по тому померла і його матір. Хлопчик залишився на виховані своєї бабусі, Марії Петрівни Васильєвої.

В десять років Микола поступає до Тираспольського повітового училища на дворічні курси; маючи неабиякий хист до навчання хлопець закінчує її до-строково і в одинадцять років вступає в Одеську гімназію. Саме там хлопець зацікавився природничими науками. Важливу роль у виборі його життєвого шляху відіграли й лекції знаменитого хіміка Івана Михайловича Сєченова. Через два десятиліття, уже в стінах Московського університету, двох видат-них учених зв’язала міцна дружба.

В 1880 році Зелінський поступає на природничо-історичне відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету. З першо-го курса Зелінський вирішив присвятити себе органічній хімії. Під керів-ництвом П.Г. Мелікішвілі він виконав свою першу наукову роботу, яка була опублікована в травні 1884 року в “Журналі фізико-хімічного товариства”. В 1884 році Зелінський закінчив університет і був залишений на кафедрі хімії. В 1885 році Микола Зелінський в якості стипендіата факультету їде на ста-жування до Геттінгенського університету (Німеччина). Для стажування була вибрана лабораторія Віктора Мейера в Геттінгені. В ході проходження прак-тики Миколою Дмитровичем було добуто продукт під назвою діхлоретіл-сульфід (який пізніше отримає назву іприт), що виявився сильною отрутою, від якої молодий вчений дуже постраждав, отримавши опіки рук і тіла. Так

майбутній автор протигазу вперше отримав одну з найсильніших отруйних речовин і став першою його жертвою. Після повернення з-за кордону Зе-лінський отримує ступінь магістра і стає виклада-чем Новоросійського Університету. В цей же час він розпочинає самостійну наукову роботу. В 1891 році Микола Зелінський блискуче захистив докторську дисертацію.

Влітку 1893 року по рекомендації Миколи Олександровича Меншуткіна Микола Зелінський був призначений професором Московського уні-верситету. Переїзд до Москви відкрив для науковця

84

нові можливості. В Московському університеті Зелінський читає основний курс органічної хімії для студентів природничого відділення. До роботи в своїй лабораторії він залучає талановиту молодь: наприклад, С. Наметкін, В. Кравец, Г.Стадніков.

Московський період виявився для Миколи Зелінського дуже вдалим. З 1893 по 1911 рік їм було опубліковано більш ніж 200 наукових статей.

В 1911 році в числі групи професорів і викладачів університету Москов-ського університету Микола Дмитрович Зелінський подає у відставку в знак протесту проти реакціоніської політики міністра просвітництва Льва Кассо, котрий постійно втручувався в справи університету. Зелінський втратив мож-ливість вести дослідницьку роботу; деякий час він читав лекції в Народному університеті імені Шанявського, а згодом переїжджає до Санкт-Петербургу, де він стає керівником Центральної лабораторії.

В роки Першої Світової війни Микола Зелінський активно проводив дослідження в оборонній галузі, він досліджував структуру тротилу і тола. Саме в Санкт-Петербурзі Зелінський розробив засіб для захисту від бойових отрутних речовин – вугільний протигаз.

22 квітня 1915 року в районі річки Іпр німцями було проведено першу газову хімічну атаку, вона мала жахливі наслідки: із 12 тисяч солдат в живих залишилося лише 2 тисячі. 31 травня подібну атаку повторили на російсько-німецькому фронті під Варшавою. Втрати серед солдат були величезні. Ми-кола Зелінський поставив перед собою задачу знайти надійний засіб захис-ту від отруюючи газів. Зелінський, який ще в 1885 році на власному досвіді зрозумів, наскільки небезпечним є іприт, дійшов висновку, що всі методи боротьби, які використовують на даному етапі, як то марлеві пов’язки, про-сякнуті різними реагентами, просто не ефективними, вони були не спромож-ні захистити солдатів в окопах, де концентрація газу була набагато більшою. Саме тому Зелінський використовує абсолютно новий підхід в процесі захис-ту солдатів. Він розуміє, що для універсального протигазу потрібен універ-сальний поглинач, для котрого був би не важливий характер газу. Зелінський прийшов до ідеї використання звичайного деревного вугілля.

В червні 1915 року на засіданні протигазної комісії при Російському тех-нічному товаристві Зелінський вперше доповів про винайдений ним засіб фільтрації, а в кінці 1915 року інженер Е.Л. Кумант запропонував використо-вувати в конструкції протигазу резиновий шолом. Але через недалекоглядне командування протигаз було запроваджено лише в лютому 1916 року, після випробування в польових умовах. Ось що пише про ці випробування особис-тий асистент Миколи Зелінського, С.С. Степанов, який був активним учасни-ком розробки і випробування протигазу:

– Хто тільки не був тоді винахідником протигазу! Всі були. Лінивий хіба, що не був винахідником, а то хто окуляри ніс на випробування, хто за-жим для носу, хто дудку для дихання з клапаном. І ніхто нічого подібного до протигазу Зелінського.

85

Коли принц Ольденбурзький в справі про протигази був викликаний в Ставку, то і Микола Дмитрович був запрошений туди приїхати і взяв мене з собою для випробування наших протигазів. Ми їхали потягом принца Ольден-бурзького до Мінська. В Мінську нас чекав спеціально обладнаний під камеру з удушуючими газами вагон. На наступний день по приїзді оглянувши маску і респіратор, я попробував дихати в ньому і потренувався швидко вдягати і зні-мати його. Настав час входу в камеру. До мене прийшов Микола Дмитрович, я взяв наш протигаз і ми пішли до назначеного вагона. Тут вже всі були в зборі. Начальники на чолі з Ольденбурзький з цікавістю спостерігали за ходом про-цедури. Дали команду заходити до камери. Не поспішаючи я вдягнув маску і зайшов, разом зі мною зайшли в масках студенти і викладачі Гірничого інсти-туту. Багато чи мало пройшло часу, але “гірники” поступово виходили з вагону, я залишився на самоті, потім чую стук в двері: “Виходь!” Мого виходу очікували найвищі чини армії, кожен оглянув мене з ніг до голови.

На наступний день після випробування Микола Дмитрович отримав офі-ційне повідомлення з наказом військового міністра про те що вся армія в най-швидші строки повинна бути забезпечена протигазами Зелінського – Куманта”.

А до середини 1916 року було налагоджено масове виробництво проти-газу Зелінського – Куманта. Всього за роки Першої Світової війни в діючу ар-мію було направлено більш ніж 11 міліонів протигазів, що врятувало життя міліонам солдатів.

На жаль забезпечення армії цими протигазами відбувалося не так швид-ко, як хотілося б. Та й висока кількість безграмотних солдатів приводив до зростання смертності – часто вони не розуміли роз’яснень командирів, а самі прочитати інструкцію не могли. Прикладом недоліку протигазу Зелінського – Куманта можна назвати і те, що перед використанням його доводилося про-дувати від вугільної пилюки, яка з’являлася від перетирання гранул вугіл-ля. Це уповільнювало процес надягання протигазу і могло коштувати життя його власнику. А тяжка коробка з вугіллям обмежувала поворот голови.

Беззаперечно, заслугу Зелінського варто бачити не стільки в винайденні самого протигазу, скільки в відкритті процесу активації вугілля.

Після революції 1917 року Микола Зелінський отримав право повернути-ся до Московського університету. За великий внесок в розвиток хімічної на-уки Микола Зелінський був нагороджений Великою премією ім. Олександра Бутлерова (1924), отримав зван-ня заслуженого діяча науки (1926), обраний членом-кореспондентом АН СССР (1926), в 1934 році йому було при-суджено премію ім. В.І. Леніна, в

86

1942, 1946, 1948 році він отримує три Держані премії СССР. В 1945 році Зе-лінський отримує звання Героя Соціалістичної Праці. Його іменем названий Інститут органічної хімії в Москві (1953).

Микола Дмитрович не став патентувати свій винахід, вважаючи непра-вильним наживатися на стражданнях людей, він безкоштовно передав свої розробки союзникам для подальшої модифікації.

Помер Микола Дмитрович Зелінський 31 липня 1953 року в Москві.

ЛІТЕРАТУРА1. Наметкин С.С. Академик Николай Дмитриевич Зелинский. К 80-

летию со дня рождения.– М., 19412. Николай Дмитриевич Зелинский / АН СССР: Материалы к биобибли-

ографии учёных СССР. Серия химических наук. Вып. 1. – М., 1946.3. Казанский Б. А., Несмеянов А.Н., Работы академика Н. Д. Зелинско-

го и его школы в области химии углеводородов и органического катализа/ Ученые записки МГУ. Вып. 175. — М., 1956.

4. Фигуровский Н.А. Очерк возникновения и развития угольного про-тивогаза Н. Д. Зелинского. – М., 1952.

5. Лазари А. Н. Химическое оружие на фронтах Мировой войны 1914 – 1918 гг. – М., Эксмо 2000.

6. Платэ А.Ф. Николай Дмитриевич Зелинский. – М., 1961.7. Ученые записки Московского университета. – М., 1934.

АЛЮМІНІЙ. ІСТОРІЯ ВІДКРИТТЯГутник М.В.

Сьогодні алюміній є одним з найпоширеніших у застосуванні металом. Важко повірити, що його промислове виробництво було налагоджено лише у XIX столітті. Спочатку він, білий, як срібло, не схильний до впливів навко-лишнього середовища і дивно легкий, вважався одним із найцінніших: його вартість протягом декількох років перевищувала вартість золота. Не дивно, що історія використання алюмінію починається зі створення ювелірних при-крас і дорогих декоративних предметів. Одна з найбільших колекцій виробів з алюмінію (більше 16 000 предметів) знаходиться у Франції – країні, де цей метал був вперше отриманий хімічним шляхом.

Тривалий час алюміній не виходив за стіни хімічної лабораторії. Ще у 1808 р. англійський фізик і хімік Хемфрі Деві спрогнозував існування ме-талу основи галунів, і назвав його алюміум, а пізніше алюмінум. Протягом 1808–1810 рр. він намагався електролітично виділити цей метал з глинозе-му, проте його спроби не увінчалися успіхом. Вперше отримати хлористий

87

алюміній, прожарюючи шматочки глинозему в тиглі з вугіллям, витіснивши потім кисень вдалося датському фізику Гансу Крістіану Ерстеду в 1825 р. Вже тоді було відомо, що калій більш активний метал, ніж алюміній. Таким чи-ном, Ерстед вирішив за допомогою будь-якої сполуки калію витіснити метал з хлористого алюмінію. Проте досліди з амальгамою калію не дали бажаного результату. Чистий алюміній отримати так і не вдалося. На цьому і закінчи-лися спроби Ерстеда упіймати невловимий метал. Більше ніяких дослідів по виділенню алюмінію він не ставив, а зайнявся вивченням іншої дуже важли-вої проблеми – електромагнетизму. Повертаючись зі Швеції на батьківщину, німецький хімік Фрідрих Велер вирішив відвідати Ерстеда в Копенгагені і де-тальніше ознайомитися з його роботами, пов’язаними з пошуками способів добування алюмінію з глинозему. Датський учений привітно прийняв його у своїй лабораторії. З цього часу Велер цілеспрямовано почав перевіряти до-сліди Ерстеда.

За два роки дослідів за методикою Ерстеда він так і не отримав перекон-ливих результатів. Велер нагрівав амальгаму калію з хлористим алюмінієм. Коли ж потім він переганяв амальгаму калію, то на дні тигля залишався сірий розплавлений метал, який при підвищенні температури нагріву став випаро-вуватися зеленими парами і виділився у вигляді чистого калію. Повторюючи цей дослід декілька разів, Велер незмінно отримував все той же результат. Сумнівів не було. Те, що Ерстед приймав за алюміній, було лише калієм, що містить алюміній. Не зважаючи на невдачу молодий учений (йому було тоді 27 років) наполегливо продовжував своє полювання на цей метал [1].

У нових дослідах він використав замість амальгами калію чистий калій, хоча робота з ним представляла великі труднощі і навіть небезпеку. І ось 22 жовтня 1827 року «звіра» було спіймано. Вдалося його отримати зовсім не-багато – всього тридцять грамів. Це була переконлива, але ще не остаточна перемога. Ретельно вивчивши досвід своїх попередників – Деві та Ерстеда, уникаючи їхніх помилок, Велер ставив дедалі нові й нові досліди, видозміню-ючи їх в тому або іншому напрямку. Спроби отримати метал у вигляді зливка або хоч би великих зерен залишалися безрезультатними. Знадобилося 18 ро-ків наполегливих шукань! У 1845 р. вони увінчалися успіхом. Велер отримав новий метал у вигляді зерен величиною з шпилькову головку.

На алюміній звернув свою увагу імператор Наполеон III. За його припи-сом відомому французькому хіміку Анрі Етьен Сент-Клер Девілю були надані майже необмежені засоби для відшукування способу отримання алюмінію у великій кількості. У 1854 р. Сент-Клер Девіль розробив новий, але дуже до-рогий спосіб отримання алюмінію. Наполеону III довелося обмежити своє бажання виготовленням алюмінієвих кірас тільки для невеликої групи кіра-сирів, які становили особисту охорону імператора [2, c. 94].

У 1855 р. алюміній став однією з головних визначних пам’яток Всес-вітньої виставки в Парижі, вироби з нього були представлені у вітрині, що знаходилася по сусідству з діамантами французької корони. Наполеон III, не

88

приховуючи гордості за відкриття, зроблене під його персональним заступ-ництвом, називав алюміній «своїм металом».

Алюмінію, як і всім надзвичайним науковим відкриттям цього періоду, пророкували велике майбутнє. Поступово зароджувалася своєрідна мода на алюміній, він вважається елітним маловивченим матеріалом, який за-стосовували лише для виготовлення предметів мистецтва. Для цього ви-користовували найбільш чистий алюміній. У порівнянні зі сріблом колір алюмінію відрізнявся більш м’яким блиском, і за це алюміній особливо ці-нувався ювелірами.

Сент-Клер Девіль розвинув бурхливу діяльність. У містечку ла-Гласьєр він побудував перший в світі алюмінієвий завод. Проте у процесі плавки за-вод виділяв багато шкідливих газів, які забруднювали атмосферу ла-Гласьєр. Місцеві жителі не бажали жертвувати своїм здоров’ям заради технічного про-гресу і звернулися зі скаргою до уряду. Завод довелося перенести спочатку в м. Нантер, що в передмісті Парижа, а пізніше на південь Франції. Однак до цьо-го часу для багатьох учених вже стало ясно, що незважаючи на всі старання метод Девіля не мав перспектив, вартість алюмінію залишалася вкрай висо-кою. Хіміки різних країн продовжували пошуки. Лише у 1886 р. двоє молодих людей, американський студент Чарльз Мартін Холл і французький інженер Поль Луї Туссен Еру, незалежно один від одного відкрили один і той же спо-сіб одержання алюмінію. Новий спосіб полягав в розкладанні електричним струмом окислу алюмінію, заздалегідь розплавленого в кріоліті. Оскільки електролітичний спосіб вимагав великої кількості енергії, перший у Європі завод для виробництва алюмінію електролізом був побудований в Нейгаузе-не (Швейцарія) поблизу Рейнського водоспаду – дешевого джерела струму.

З цієї миті слава алюмінію як дорогоцінного металу меркне. Він перестає бути предметом уваги вередливої моди. А завдяки цінним властивостям – лег-кості, гарної ковкості, здатності прокатуватися в листи, витягуватися в дріт, добре заповнювати форму при відливанні, стійкості до повітря, води та розбав-лених органічних кислот (оцтовою, лимонною та ін.) – починає застосовувати-ся в техніці [3, с. 232]. Так починається тріумфальна хода алюмінію світом.

ЛІТЕРАТУРА1. Алюминий и его получение. Електронний ресурс. Режим доступу:

http://www.inmetal.ru/229-alyuminij-i-ego-poluchenie.html2. Гутник М. В. Зародження промислової металургії й машинобудування /

Гутник М. В./ Матеріали 12-ї Всеукраїнської наукової конференції «Актуальні питання історії науки і техніки» (Конотоп, 3–5 жовтня 2013 р.). – К. : Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК.– К., 2013. – С.92 –95.

3. Васильев М. Металлы и человек / М. Васильев. – М.: Советская Россия, 1962. – 416 с.

89

ДІОРАМНА КОМПОЗИЦІЯ ЯК СКЛАДОВИЙ КОМПОНЕНТ МУЗЕЙНИХ ЕКСПОЗИЦІЙ

Дацюк В.Б., Бошаков О.Г., Ядаменко А.Г.

Стендове моделювання як вид технічного моделювання передбачає створення моделей прототипів найрізноманітнішої історичної, сучасної та перспективної техніки з точним дотриманням масштабу та деталізацією внутрішніх частин виробу. Одним із напрямком цього, досить популярно-го нині хобі, є створення діорам, тобто відображення моделі прототипу чи групи моделей в умовах певного історичного часу з елементами слідів екс-плуатації виробу та впливом зовнішнього середовища. Здебільшого сюжетну лінію для діорами обирає автор-моделіст, але, як правило, вона не виходить за рамки «сухопутної» тематики. Для таких напрямків, як «автомобілі», «бро-нетехніка» чи «історична мініатюра» тут нічого дивного немає. Але абсолют-на більшість авіаційних діорам теж страждають «сухопутністю», оскільки вважається, що створити імітацію повітряної дії в стендовому моделюванні досить проблематично. Ось і «грішать» моделісти-авіатори та ракетники на-земними сюжетами. В кращому випадку створюється дальній план у вигляді пейзажу.

Якщо говорити про діорами, що розкривають бачення реальної події, то тут краще звернутись до експозицій військово-історичного комплексу «Ске-ля», що в місті Коростені Житомирської області. Сам комплекс являє собою грандіозну військово-інженерну споруду, яка збереглась до наших днів, яв-ляючись командним пунктом Коростенського укріпрайону на так званій «лі-нії Сталіна» на старому західному кордоні СРСР. В одному із приміщень нині розміщаються діорамні композиції про людей, чия доля так чи інакше була пов’язана з Коростенщиною. Діорамні композиції для комплексу виготов-лять вихованці гуртка технічного стендового моделювання, що діє у Високо-пічській ЗОШ №1, які із своїм керівником є частими гостями «Скелі». Процес створення однієї з композицій на авіаційну тематику подано далі

Сюжетна діорама повинна з найбільшою точністю відображати ту чи іншу батальну дію з використанням моделей відповідного історичного пері-оду. Але головними все ж залишаються люди, та мить їх життя, що прослави-ла особистість на всі часи. Розглядаючи процес створення діаграмної компо-зиції, згадаємо спочатку ту людину, якій приурочена діорама.

Козаченко Петро Костянтинович народився в Коростені 14 червня 1914 року в робітничій родині. Закінчив 7 класів місцевої школи та три курси робітфаку. З 1934 по 1936 рік навчався в Одеській військовій авіашколі і все його наступне життя було пов’язане з винищувальною авіацією. З липня 1937 по травень 1938 року добровольцем воював проти японських загарбників в небі Китаю. За цей час збив 11 ворожих літаків – найкращий показник серед радянських пілотів, що воювали в Китаї. З грудня 1939 по березень 1940 року брав участь в радянсько-фінській війні, де збив ще 4 літаки ворога. Отож, на

90

початок Великої Вітчизняної війни командир ескадрильї 249 ВАП старший лейтенант П.К. Козаченко був одним із найдосвідченіших командирів ви-нищувальної авіації ВПС СРСР. Так уже в липні 1941 в районі Любара (Жито-мирська обл.) групи винищувачів І-153, на чолі яких був комеск Козаченко, завдавали відчутних втрат ворогу як на землі, так і в повітрі. В 1942 році капітан Козаченко очолив полк, який успішно вів бойові дії на Кавказі, ма-ючи на озброєнні літаки ЛаГГ-3. В ці дні полк відбивав атаки ворожих бом-бардувальників, супроводжував свої штурмовики, вів бої з винищувачами. В 1943 році полк воює в небі Кубані. За цей час його командир провів 26 повітряних боїв і особисто збив 6 літаків ворога, ставши Героєм Радянсько-го Союзу (медаль № 999), а полк було перейменовано на 163 Гвардійський ВАП. Потім були бої в Криму, Білорусії, Східній Прусії, в ході яких ріс бойовий рахунок майора Козаченка. Так, в одному із повітряних боїв він збив одного із кращих асів 51 ескадри, на рахунку якого було 117 перемог. На жаль 18 березня 1945 року в районі міста Данцінга літак Ла-5фн П.К. Козаченка був

підбитий за лінією фронту. Розуміючи, що до своїх не дотягнути,відважний сокіл направив палаючий винищувач на зенітну батарею ворога… В ході трьох воєн підполковник Козаченко особисто збив 27 літаків, нагородже-ний шістьма бойовими орденами. В Коростені в честь героя названо одну із вулиць, а на школі №7, де навчався П.К. Козаченко, встановлено меморі-альну дошку, де поряд з його ім’ям є ще одне ім’я героя-випускника цієї школи – Яневича М.І.

Отож, сюжетною лінією майбут-ньої діорами буде повітряний бій кіль-кох винищувачів.

Спочатку слід зупинитись на істо-ричному питанні. Який проміжок часу діяльності слід взяти? За ініціативою керівництва комплексу «Скеля» в особі Бошакова Олега Георгійовича вирі-шено відобразити сюжет з Великої Вітчизняної війни. Оскільки бої за Кав-каз в біографії Козаченка П.К. відігравали значну роль, то обрано саме цей період. Виходячи із архівних матеріалів, зупинемось на подіях 8 січня 1943 року, коли майор Козаченко повів групу із 6 винищувачів на супровід штур-мовиків Іл-2 в район аеродрому Мінеральні Води, де вони зустріли сімку ворожих «месершмітів». В ході бою штурмовики виконали своє завдання, а група прикриваючих їх винищувачів збила два ворожих літаки, один із яких на рахунку командира. У наших груп втрат не було.

91

Достеменно відомо, що крім згадуваних штурмовиків Іл-2 підопічні м-ра Козаченко літали на винищувачах ЛаГГ-3, а їм протистояли Ме-109F. Таким чином, для втілення задумів в життя вирішено було застосувати моделі літа-ків в вказаних масштабах, інформація про яких подана в таблиці:

№п/п

Назва моделі Масштаб моделі Виробник моделі Кількість

1 ЛаГГ-3 1/48 ICM,Україна 1

2 Ме-109F 1/48 ICM,Україна 1

3 ЛаГГ-3 1/144 «Звезда», Росія 1

4 Ме-109 1/144 «Звезда», Росія 1

5 Іл-2 1/72 «Токо», Україна 1

Моделі в різних масштабах повинні створювати стереометричний ефект діорами, а їхня кількість оптимально показуватиме динаміку повітряного бою. З іншої сторони, кількість моделей в дві пари винищувачів та одного штурмовика вибрано замовником через обмежені геометричні розміри: до 1 м по довжині і до 50 см по ширині.

Діорама мала бути розміщена в верхній частині арочної стінки примі-щення. Таким чином, глядачі – і дорослі, і діти мають її розглядати під на-прямком «знизу вверх». Тому дальній план виготовлено художніми олійними фарбами як частину небосхилу, вкритого хмарами. Останні мають перехід від малюнка до об’ємного зображення, який виготовлено за допомогою буді-вельної монтажної пінки, пофарбованої в білий колір з сіруватим відтінком. Імітовані елементи хмаринок, різних за формою, кріпляться до загальної картини дальнього плану за допомогою клею ПВА, а вся заготовка – до по-лірованої дошки дрібними гвіздками.

Слід звернути увагу на необхідність виділення місця для інформації на дану діорамну композицію. Тут будуть короткі військово-історичні дані на персонаж та деяка довідникова інформація. Попередня розмітка виробу по-дана на фото.

Головною відмінністю батальної дії сюжету авіаційної діорами від типо-вої моделі є:

1. Закриті основні стійки шасі, хоча хвостова стійка може бути випущеною;2. Закриті кабіни пілотів та найрізноманітніші технологічні люки і капоти;3. Немає необхідності передавати будову внутрішніх частин моделі;4. Необхідно імітувати роботу повітряних гвинтів літака;5. Слід продумати систему кріплення моделі, що була б непомітною при

огляді.Виходячи із перелічено слід відмітити, що процес виготовлення мо-

делей для діорами з повітряним боєм має як полегшення в порівнянні з

92

традиційним моделюванням (пункти 1-3), так і технологічно складні особли-вості (пункт 4, 5). Зрозуміло, що творчий підхід до роботи вноситиме певні корекції в виготовленні окремих моделей.

Для підсилення ефекту динаміки бою та виходячи із реальностей, що спираються на архівні документи, перший винищувач ворога зімітуємо як пошкоджений в повітряному бою. Для цього гвинт моделі залишимо неру-хомим, середню секцію ліхтаря кабіни виконаємо відкритою, в кабіні літака розмістимо пілота, що викидається з парашутом, а саму модель доповнимо своєрідним «димовим хвостом», що тягнеться з враженого двигуна палаю-чого винищувача. Димовий слід виконано за допомогою монтажної пінки, пофарбованої в чорно-сірий колір, а язики полум’я, що вириваються з-під ка-поту двигуна, жовто-червоні.

Даний блок фіксуємо на «небесну картинку», використовуючи комбіно-ваний спосіб кріплення: літак – дрібними саморізами, головки яких прикриті імітованим полум’ям, а імітований дим – клеєм ПВА.

Камуфляж літаків виконуємо за стандартною схемою фарбування літа-ків Люфтваффе і ВПС Червоної Армії.

У моделях поршневих літаків при імітації польоту має бути показаний рухомий повітряний гвинт. Для реалізації даного завдання можливі два на-прямки діяльності: змусити гвинт крутитись за допомогою мініатюрного електродвигуна, або із підручних матеріалів імітувати цей рух. В першому ви-падку слід спроектувати та вставити, відповідно до створеного досить про-стого електричного кола, систему живлення електродвигуна в модель. Не-доліком тут буде необхідність при потребі кожного разу вмикати і вимикати систему (а на нашій діорамі їх буде п’ять), та і обслуговування даної системи непрофесіоналами може призвести до її пошкодження. Другий випадок зна-чно простіший, хоча при виготовленні вимагає певних фізичних затрат. Про-те застосуємо саме його.

Для імітації руху повітряного гвинта моделей використаємо пластико-ву прозору кришку для збереження електронних дисків. Ще потрібен буде циркуль-вимірювач відстаней (з двома ніжками-голками), круглий та плос-кий надфіль, лінійка.

Процес виготовлення даного виробу наступний: замір лінійних розмірів гвинта, фіксація розміру на пластинці, круговими рухами циркуля випилює-мо тонкий диск, краї диска заточуємо плоским надфілем, а круглим – випи-люємо місце під кріплення в центрі диску. Сліди руху лопастей гвинта можна імітувати розмитими засічками на площині диску. Після чого – диск вставля-ється на ніс моделі, де попередньо видалені лопасті гвинта.

Процес виготовлення вимагає уважності та обережності в роботі, оскіль-ки досить прикласти більше зусилля і на диску появляться тріщини, що не-допустимо для моделі як великого, так і меншого масштабу.

Винищувач ЛаГГ-3 в масштабі 1/48, на якому літав Козаченко П.К., ви-готовляться за складальною схемою. В районі хвостової точки шасі слід

93

розмістити тонкий металевий стержень для кріплення моделі.Виготовлені моделі розміщуються на фоні дальнього плану в позиціях,

що імітує динаміку повітряного бою. На передньому плані моделі в масштабі 1/48: палаючий німецький «месершміт» та радянський «лагг», що виходить із атаки лівим розворотом. Нижче і правіше – модель штурмовика Іл-2, викона-ного в масштабі 1/72, що правим креном реагує на повітряний бій, який від-бувається вище і правіше від нього. Виготовляється і кріпиться дана модель аналогічно до моделі ЛаГГ-3 за допомогою тонкого штиря в хвості літака. На дальньому плані – атака веденого майора Козаченка, що вилетів із-за хмар, на інший ворожий винищувач, що намагається сховатись в хмарах. Хмари в нашому випадку є місцем кріплення моделей правими крилами на діорамі.

Поруч із діорамою композицією розміщено військово-історичну інфор-мацію як на дану роботу, так і на роботу, що розміщена поруч, а саме: подвиг

ст. л-та Полякова.Щоденно десятки відвідува-

чів приймає комплекс «Скеля». Його зали приймали перших осіб держави, керівників диплома-тичних місій, групи іноземних туристів та окремих відвідува-чів. Але головними глядачами все ж залишаються діти, бо саме їм творити наше майбутнє.

ЗНАМЕНИТИЙ БУДІВНИЧИЙ ДЕРЕВ’ЯНИХ МОСТІВ Д.І. ЖУРАВ-СЬКИЙ (1821-1891): ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТУ

Демченко Т.Ф.

Дмитро Іванович Журавський народився 17 (29) грудня 1821 року в селі Біле Курської губернії (нині в Обоянському районі Курської області). Первин-

ну освіту здобув в Ніжинській «Гімназії вищих наук» (Ніжин-ському ліцеї), яку закінчив в 1838 році. Під час навчання особливу схильність виявив до математичних наук.

Під впливом професо-рів Інституту корпусу інже-нерів шляхів сполучення

94

академіків-математиків Остроградського і Буняковського після закінчення гімназії поступив до Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучен-ня, що давав вже в ту пору різнобічну математичну і інженерну освіту. У 1842 році Д.І. Журавський блискуче закінчив інститут із занесенням на мармурову дошку і був призначений на будівництво залізниці Петербург-Москва (Ми-колаївської залізниці, нині Жовтнева залізниця). Йому було доручено про-ектування мостів. Залізниця будувалася по прямому варіанту, це зажадало зведення 278 штучних споруд, у тому числі 184 мостів, 69 кам’яних і чавун-них труб і 19 шляхопроводів. Будівництвом мостів керував американський інженер Д.В. Уїстлер. Найбільші залізничні мости спроектовані і побудовані під керівництвом Д.І. Журавського .

Особливо складним було будівництво Вереб’їнського мосту, проект яко-го передбачав 9 прогонів по 54 метри. Перед Д.І. Журавським стояло дуже складне завдання. Рівень знань за визначенням зусиль в частинах мостів, з перевірки міцності матеріалу і з’єднань частин моста був настільки низький, що проектування і спорудження таких споруд, як мости залізниці Петербург-Москва, вимагали від інженера великих самостійних наукових досліджень.

Оскільки в Росії в середині XIX ст. металургійна промисловість була від-сутньою, мости будувалися дерев’яними. Ось чому вітчизняні інженери ко-ристовувалися кресленнями американського інженера і винахідника Уїлья-ма Гау, чия система будівництва мостів з дерева в Америці переважала інші проекти. За проектом Гау мостовий прогін був дерев’яною фермою з розкоса-ми, стягнутою поперечними металевими стержнями. Американські інженери робили усі розкоси і усі тяжі кожної ферми одного і того ж розміру.

Д.І. Журавський розробив спосіб визначення сил, що стискують або роз-тягують при дії поїзда кожен стержень ферми. Він створив теорію розрахунку наскрізних ферм, яка потім розвинулася у велику ділянку будівельної механіки. Результати розрахунків привели Д.І. Журавського до висновку про необхідність видозміни американських конструкцій. Він показав, що тяжі і розкоси, найближ-чі до середини прогону, зазнають менших зусиль, ніж ті ж частини, які розташо-вані біля опор, тому першій групі елементів можна було дати менші поперечні перерізи. Ці пропозиції, спочатку не викликали довіри, згодом були підтримані Уїстлером і використані в усіх мостах на залізниці. Розрахунки Д.І. Журавського пізніше були підкріплені працями французького інженера Ж. Бресса.

Змінюючи конструкцію американських ферм, Д.І. Журавський дійшов висновку про доцільність будівництва нерозрізних дерев’яних ферм, тобто ферм, що перекривають декілька прогонів, проходячи безперервно над опо-рами. Для Вереб’їнского мосту Д.І. Журавський вирішив проектувати нероз-різну ферму на дев’ять прогонів по 25,5 сажнів кожен. Це був чи не єдиний приклад застосування мостової нерозрізної ферми на дев’ять прогонів.

Одночасно з розробкою способу розрахунку ґратчастих ферм Дмитро Іванович працював над проблемою міцності матеріалів, з яких виготовляли-ся ферми – дерева і металу. Ніяких відомостей про ці властивості вітчизняних

95

матеріалів не було, а американські відомості відносилися зовсім до інших по-рід лісу. Результати, отримані Д.І. Журавським під час експериментальних до-сліджень матеріалу і моделей, лягли в основу проектування не лише мостів залізниці Петербург – Москва, але і наступних проектувань мостів та інших дерев’яних споруд. Успішне закінчення будівництва Вереб’їнського мосту стало успішним початком трудової діяльності вченого та інженера Дмитра Івановича Журавського. Він відразу заслужив славу мостобудівника. Резуль-тати своїх дев’ятирічних досліджень з проектування і спорудження ферм Гау і вивчення матеріалів для них Д.І. Журавський виклав у своїй науковій праці «О мостах системи Гау», яка в 1855 р. отримала велику Демидівську премію Петербурзької Академії наук.

Інша праця Д.І. Журавського, “Замечания относительно сопротивления бруса, склонного к силе, нормальной к его длине”, опублікована в 1855 р. як додаток до його досліджень ферм Гау, принесла вченому світове визнання і популярність в інженерному співтоваристві. Д.І. Журавський створив спо-сіб розрахунку складеної дерев’яної балки з декількох покладених один на одного брусів, спосіб перевірки деталей, що сполучають ці бруси, а також за-клепок, що скріплюють частини металевих балок. Розрахунки і відкриття Д.І. Журавського, викладені в роботі, стали великим кроком вперед у справі роз-витку теорії вигину, мали і ряд найважливіших практичних застосувань.

Навесні 1855 р. Дмитро Іванович Журавський відряджався на досліджен-ня залізниці від Москви до Орла. Після повернення до Петербурга у 1857-1858 рр. Д.І. Журавський, спільно з архітектором Л.А. Тоном, інженерами А.С. Рехневським і П.П. Мельниковим керував роботами з перебудови шпиля на соборі Петропавлівської фортеці. Перший шпиль, встановлений у 1722 р., був дерев’яним, у 1756 р. він згорів від удару блискавки, і у 1770 р. був вста-новлений новий дерев’яний шпиль. Д.І. Журавський розробив конструкцію металевого шпиля і метод її розрахунку. Розробка технологічного процесу отримання високоякісного металу як матеріалу була проведена металургом О.О. Іоссою. За ці роботи Д.І. Журавський отримав звання полковника Корпусу інженерів шляхів сполучення.

Одним з останніх проектів Д.І. Журавського в галузі мостобудування став проект з відновлення згорілого Мстинського мосту у 1869 р., після яко-го він відряджався до США для вивчення залізничної справи. Після повер-нення до Росії Дмитро Іванович став членом в Раді управління Головного товариства російських залізниць, віце-президентом якого він був декілька років. Одночасно мостобудівник обіймав посаду голови будівельного відді-лу Імператорського технічного товариства, одним із засновників якого він був. У 1871-1876 рр. Д.І. Журавський брав активну участь у перевлаштуванні Маріїнського водного шляху, керував проектуванням обвідного Ладозького каналу, Морського Петербурзького каналу і Лібавського порту.

У 1877 р. Д.І. Журавський був призначений директором Департамен-ту залізниць, отримавши у своє підпорядкування технічно-інспекторський

96

комітет. Обіймаючи цю посаду, у періоді 1877- 1889 рр. він здійснив низку важливих заходів щодо збільшення провізної здатності вітчизняних заліз-ниць. За час управління ним департаментом було відкрито майже 4800 верст нових рейкових шляхів. Займаючись адміністративною роботою, Д.І. Журав-ський не залишав наукових досліджень. Так, він провів експерименти з опору рейок зламам при низькій температурі. Результати дослідів і міркування на цю тему були надруковані у 1880 році. У 1883-1889 рр. Д.І. Журавський був членом Ради Міністерства шляхів сполучення. У 1889 р. вийшов у відставку.

Дмитро Іванович Журавський помер в Петербурзі 30 листопада 1891 р. у віці сімдесяти років. Похований на Митрофанівському кладовищі Санкт-Петербурга. У 1897 р. в колонному залі Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення було встановлено мармуровий бюст вченого. Ім’ям Д.І. Журавського названа одна з вулиць м. Донецька.

Дмитро Іванович Журавський – блискучий учений та інженер, наукові дослідження якого і його практична діяльність характеризуються сміливіс-тю і оригінальністю. У одній зі своїх розмов він вимовив наступні слова: «Щоб скарби, розкидані на величезному просторі, могли зробитися дійсним над-банням народу, що сягає 100 мільйонів населення, щоб воно могло злитися в одну могутню масу, потрібно багато праці з боку інженерів, вимагаючи багато знання і великої енергії. Та не злякають нас ні гори з вершинами, одягненими снігом і хмарами, ні глибокі і широкі річки, ні скелі, ні тундра»!

ПАЛЕОЗООЛОГІЯ ЯК ДЖЕРЕЛО ВІДОМОСТЕЙ ПРО ЗАКОНОМІРНОСТІ І ФАКТОРИ ЕВОЛЮЦІЇ

Дефорж Г.В.

Палеозологія, перша за все, має справу з морфологічними залишками організмів або результатами їх життєдіяльності, тобто з дуже повільно змі-нювальними структурами живого. Останні найлегше піддаються природній (або штучній) консервації. Більш динамічно, швидко і, що найважливіше, різ-номанітно мінливі функціональні характеристики організму на палеозооло-гічному матеріалі майже ніколи не були незмінними, вони реконструюються і інтерпретуються разом з морфологією. Ось чому на поділі статичних пара-метрів і динамічних змінних організму засноване розмежування предметних ділянок морфології і фізіології.

Реконструкція філогенезу за допоогою різних морфологічних залишків опирається на уявлення про закономірний характер еволюції. Без уявлення про необхідну наступність між організмами минулого, про історичний зміст кожної палеозоологічної знахідки, неможлива жодна історична реконструкція.

97

Дотичні дані про наявність такої наступності у великій кількості дає еволю-ційна біологія та історична геологія.

Пам’ятаючи про несумісність властивостей цілісного процесу еволюції до властивостей його елементів, а тим паче – до неповного їх набору, ми не можемо вважати реконструкцію філогенезу, як і встановлення його законо-мірностей, індуктивною процедурою. Безповоротно встрачені в процесі ево-люції властивості організмів завжди доповнюються за аналогією, виходячи з більш загальних законів або філософських роздумів, нарешті, вони можуть бути просто вгадані. Головна мета таких домислів – об’єднання емпіричного матеріалу у можливо більш непротирічну систему.

Еволюційна динаміка будь-яких мінливих характеристик організму зна-чно повільніша за будь-які фізіологічні процеси. Ось чому морфологія орга-нізму не здатна безпосередньо відобразити динаміку еволюції. Але головні результати останньої фіксуються безпосередньо на рівні організму. Останній володіє найвищим серед живих систем рівнем організації, активністю, удо-сконаленням індивідуальної і спадкової пам’яті. Виходячи з теореми про необхідність різноманіття, яка витікає з теорії інформації, організм володіє максимальною серед живих систем інформаційною ємністю і діапазоном до-ступного для сприйняття різноманіття, а також надійністю і адекватністю фіксації головних моментів своєї історії, хоча і у дуже опосередкованому ви-гляді. Ось чому морфологія – наука про найбільш постійні параметри організ-му – завжди була головною основою філогенетичних побудов.

Еволюційна динаміка організму надто повільна, щоб відобразитися в мор-фології. Популяційна динаміка в одному вимірі дуже швидкоплинна, а в іншому – дуже повільна, але що головне – нестійка, часто зворотня і не «морфологіч-на». Все це перешкоджає адекватному відображенню популяційних процесів на організмовому рівні і свідчить про слабку приналежність палеозоологічно-го матеріалу для безпосереднього вивчення рушійних сил еволюції.

Однак, чому б не спробувати судити про них дотично? Відновлення з тією чи іншою мірою схожості філогенезу можна розглядати як систему тра-єкторій у просторі еволюції. Ці траєкторії служать джерелом відомостей про правила та закономірності «ходіння» цим простором. У виявлянні і форму-люванні закономірностей еволюції палеозологія досягла найбільшого серед інших галузей еволюційної біології. Правила «ходіння» простором еволюції дотично відображають фазові характеристики і таким чином структуру дію-чих в ньому причин. Значить, палеозоологія у дослідженні факторів еволюції бере участь шляхом аналізу її закономірностей.

Часто кажуть, що емпіричні правила філогенезу і закономірності еволю-ції, які виявляються порівняльними областями біології, сумісні з будь-якою доктриною рушійних сил еволюції. Ми у своїх дослідженнях робимо спроби показати, що ситуація дуже зміниться, якщо розглядати еволюцію як ціліс-ний процес, в якому різні емпіричні закономірності характеризують різні, доповнюючі один одного аспекти еволюції, уточнюючи і визначаючи межі

98

відповідності кожного з них. Ми прагнемо підготувати нарис загального вчення про розвиток, який буде необхідною гіпотетико-дедуктивною части-ною побудови. Відтак на фоні найближчих наслідків цього вчення вибудову-ється система емпіричних правил філогенезу і закономірностей еволюції. Та це вже матеріал наступного нашого повідомлення.

ФОРМУВАННЯ КОМПЕТЕНТНОСТЕЙ ПІД ЧАС ВИВЧЕННЯ ШКІЛЬНОГО КУРСУ ГЕОГРАФІЇ ДЛЯ КУРСАНТІВ-СУДНОВОДІЇВ

Жмак Л.В.

Компетентнісний підхід в організації навчально-виховного процесу є од-ним із важливих напрямів розвитку. Життя ставить вимоги до кожного члена суспільства, який повинен:

- швидко діяти та приймати рішення в стандартних та нестандартних умовах;- навчатися протягом всього життя, самостійно здобувати необхідну

суму знань, формувати досвід;- працювати з сучасними інформаційними технологіями, системами, різ-

ними джерелами інформації, бути комунікабельними не тільки в межах своєї держави.

Особливо це стосується географічної освіти для курсантів-судноводіїв, яким необхідно оволодіти не тільки певним обсягом знань, але і вміти вчасно реагувати на зміни, навчитися постійно відповідати потребам суспільства, ринку праці [1].

На уроках можна використовувати елементи технологій: великоблоко-вого вивчення, інтенсифікації навчання на основі схемних і знакових моде-лей навчального процесу, розвиваючого навчання.

Вивчення нового матеріалу можна починати з лекції на основі опорних конспектів, розроблених з усіх тем курсу. Опорні конспекти охоплюють осно-вні питання теми, дають можливість побачити логічні зв’язки усередині теми, неодноразово повертатися до вузлових моментів, використовувати можливості не тільки слухової, а й зорової, емоційної пам`яті. На цьому етапі я використовую метод проблемного викладу – евристичний.

Сучасний урок – це твір мистецтва, де педагог уміло використовує всі можливості для розвитку особистості курсантів. Конструюючи урок, здій-снюючи творчий підхід – створюю щось нове, експериментую. Вивчення гео-графії (навіть шкільного курсу) в морському коледжі, особливо для судново-діїв, неможливе без набуття практичних умінь і навичок.

При компетентністному підході до навчання навчальна діяльність набу-ває дослідницького і практично-орієнтованого характеру. Сучасна методика викладання географії орієнтується на проектування навчально-практичних

99

ситуацій, в яких діє курсант. Посилення практичної спрямованості курсу шкільної географії сприяє формуванню ключових компетентностей.

Результатом діяльності курсантів при компетентністному підході є змі-на уявлення про оцінювання навчальних досягнень курсантів, розкриття вмінь з практичної діяльності шляхом застосування отриманих географіч-них знань у повсякденному житті і практичній професійній діяльності, вста-новлення зв’язків у системі географічних знань і на цій основі формування навчально-пізнавальної інформаційної, картографічної та комунікативних компетенцій.

Ключові компетенції перетворюються у засіб розвитку особистих якос-тей курсанта.

Технології навчання у грі, дискусії сприяють соціалізації курсантів, роз-витку критичного мислення, надають можливість висловити власну позицію, формують вміння відстоювати свою думку й чути інших учасників дискусії.

Дуже важливими уроками у компетентнісному підході до вивчення геогра-фії є уроки-практикуми. Метою таких уроків є подолання розриву між здобут-тям знань та їх практичним застосуванням, формуванням вмінь застосовувати теоретичні знання на практиці. Уроки-практикуми проводяться у формі прак-тичної роботи, але завжди на основі інтерактивних технологій із завданням різного рівня складності. Для проведення практичних робіт на контурних кар-тах мною були розроблені різнорівневі завдання (пошукові, графічні). Курсант повинний, використовуючи новітні технології, знайти «піратські зони», «зони конфліктів», визначити їх та нанести на контурних картах. Особливу увагу слід приділити при виконанні практичних робіт на контурних картах завданням, які розширювали б знання та компетентність курсантів. Наприклад:

- позначити на картах кордони держав «зручного прапору»; - нанести на карту держави, в яких за вантажообігом переважає мор-

ський транспорт;- нанести на карту:а) найважливіші морські шляхи;б) найважливіші морські канали і протоки;- позначити найбільш напружені місця морських транспортних шляхів;- позначити та підписати універсальні порти-велетні.Використовую на таких заняттях і творчі завдання з урахуванням між-

предметних зв’язків, що сприяє розвитку компетентностей у курсантів, до-помагає їм переконатися в єдності світу [2].

Творчі завдання ставлять курсантів у ситуацію наукового пошуку, коли курсант сам є першовідкривачем загальновідомих істин.

При вивченні теми «Світовий транспорт» головний наголос зробити на творчі завдання про морський транспорт:

- місце морського транспорту в світі за вантажо- та пасажирообігом;- характеристика світового морського транспорту (% міжнародних

вантажоперевезень, основні вантажі та типи суден, великі морські порти,

100

формування спеціалізованих портових комплексів, канали світового значен-ня, лідери за вантажообігом та кількістю суден тощо).

Творчі завдання курсанти роблять у вигляді презентацій або повідо-млень, демонструючи та захищаючи їх.

Взаємовідносини «викладач-курсант» замінюються взаємовідносинами «викладач-група-курсант». Це допомагає підтримувати відповідну напругу процесу навчання, знімає проблему дисципліни, створює на уроці сприятли-ву психологічну атмосферу. Процес навчання перетворюється на самостійне відкриття курсантами вже відомих науці знань.

Картографічна компетентність – це сукупність здібностей особи вико-ристовувати засвоєні картографічні знання, уміння і навички для вирішення практичних і теоретичних завдань в реальних умовах життя [3].

Сьогодні на уроках географії курсант і викладач працюють практично з єдиним джерелом просторової інформації – традиційно паперовою картою і атласом. Це, зрозуміло, не лише пошук того або іншого об’єкту, а опис його властивостей, зіставлення, аналіз карт різного змісту на одну і ту ж тери-торію. Досвід показує, що подібні завдання викликають істотні труднощі в курсантів. Курсантам часто буває складно уявити територію, змальовану на площині, в тривимірному вигляді, або провести зв’язаний аналіз тематичних і загальногеографічних карт, в ході якого потрібно в думках накласти зміст однієї карти на іншу. Тим більше, що в професійній діяльності курсанти-судноводії будуть використовувати електронні карти, якими оснащенні су-часні кораблі.

Сучасна професійна освіта базується на положенні про те, що в професій-ній сфері слід користуватися іншими категоріями – компетенціями. У цьому розумінні професія дає відповідь на те, якою компетентністю повинна воло-діти людина, або ж якою є сфера її компетенції. Тому професійна сфера оперує компетенціями, а освіта – знаннями, уміннями, навичками. І якщо професій-на сфера може висунути свої вимоги до освіти, то завдання освіти полягає в тому, щоб трансформувати знання, уміння, навички у певні компетенції, які вимагаються професійною сферою.

ЛІТЕРАТУРА1. Максимова Н. Інтерактивні методи навчання: крок у майбутнє / Н.

Максимова, Л. Порох // Рідна шк. – 2008. – №12. – C. 7-12.2. Прокоф’єва М. Організація педагогічної діяльності в межах інновацій-

них технологій соціокультурно-педагогічної спрямованості / М. Прокоф’єва // Рідна шк. – 2008. – №12.– С. 24-29.

3. Режим доступу: http://oblosvita.com/navigaciya/skrynka/geogr/10231-gradusna-stka-na-globus-kart.html.

101

ИСТОРИЯ ОТНОШЕНИЙ СТАРОБЕЛЬСКОГО ЗЕМСТВА И ДОКУЧАЕВСКОЙ «ОСОБОЙ ЭКСПЕДИЦИИ»

Зятьков Л.Л.

В 1892 году В.В.Докучев возглавил организованную лесным департа-ментом «Особую экспедицию по испытанию и учету различных способов и приемов лесного и водного хозяйства в степях России». Один из участков экспериментальной проверки эффективности его программы находился в Старобельском уезде Харьковской губернии.

Исследовались материалы заседаний Старобельского земского собрания, хранящиеся в фондах Луганского областного краеведческого музея, Луганской ЛОУНБ им. Горького, а также в частных библиотеках: «Свод постановлений Старобельского земства за двенадцать лет с 1890 по 1901 г.» (1904), Журналы Старобельского земского собрания за 1906-1911, 1913 и 1914 годы.

В 1894 года возглавить Старобельский участок «Особой экспедиции …» Докучаев приглашает уездного лесничего Юницкого Константина Иванови-ча, который ранее (1892 г.) подготавливает земскому собранию записку. В ней он указывает «на тот страшный вред, который приносят сыпучие пески, и рекомендует выработать общий план мероприятий для борьбы с этим злом». Земское собрание выражает «благодарность уполномоченному от ми-нистерства государственных имуществ К.И.Юницкому за его пожелания при-нести пользу Старобельскому земству своими советами в укреплении сыпу-чих песков». По поручению собрания Юницкий совместно с земской управой должен был разработать проект правил укрепления в уезде сыпучих песков с тем, чтобы доложить этот проект ближайшему очередному земскому со-бранию. (Очер. зем. собр 3 ноября 1892 г. Стр.58-61)

В 1894 году, воспользовавшись нахождением в уезде Докучаевской экс-педиции, и по примеру других земств Старобельская управа выступает с инициативой проведения исследований Старобельского уезда в почвенном и геологическом отношении «с целью разделить уезд на разряды по каче-ству почвы, для взимания соответственного земского налога, и ассигновать на это 3000 руб.» (Очер. зем. собр. 23 сент. 1894 г. Стр. 45-46).

Управа вступает в переписку с профессором Докучаевым и направляет ему запрос: «…во сколько обойдется геологическое и почвенное исследова-ние уезда?». В.В.Докучаев ответил, что «исследование обойдется не дешевле 6600 р.; из них 3000 руб. просил выслать сейчас же г. Замятчинскому, которо-му он доверяет работу, а остальные в будущем году».

Земятченский (Замятчинский) Петр Андреевич (26.11.1856 – 21.02.1946) – геолог и почвовед, член-корреспондент АН СССР (1928). Земятченский вхо-дил в группу «почвенников»-докучаевцев, постоянных сотрудников, помо-гавших В.В. Докучаеву в его работах. В 1882-86 и в 1988-90 годах участвовал в экспедициях В.В. Докучаева по изучению почв ряда губерний.

Управа рекомендовала уездному собранию согласиться с условиями,

102

предложенными профессором Докучаевым и выслать ему 3000 р. сейчас, а остальные 3600 р. внести в смету 1896 г. с таким условием, «чтобы все ин-струменты, которые показаны в смете профессора Докучаева, по окончании ис-следования уезда г. Замятчинским, остались в пользу земства». Доклад управы – об исследовании площади Старобельского уезда в геологическом отношении – утверждается чрезвычайным Земским собранием 27 апреля 1895 года «с усло-вием, чтобы инструменты, которые будут приобретены приват-доцентом За-мятчинским, поступили в пользу земству только с согласия г. Замятчинского».

Данная работа, по мнению земства, должна была способствовать подня-тию земледелия и дать твердое научное основание определения ценности и доходности земли для равномерной и справедливой оценки и обложения разного рода земельных угодий.

Уже 27 сентября 1895 года управа докладывает земскому собранию об исследовании Старобельского уезда в геологическом отношении.

В 1897 году Замятченский предлагает управе расчет, по которому «он предлагает за 2000 рублей отпечатать по сто экземпляров отчета и карт гео-логической и почвенной». Земское собрание постановило открыть кредит для приобретения карт и для отпечатывания отчетов о сделанных в уезде геологических исследованиях, и внести эту сумму в смету на 1898 год (Очер. зем. собр. 11 окт. 1897 г. Стр. 22-24).

Подробное геологическое и почвоведческое описание Старобельского уезда изложены П.А.Земятченским в книге «Старобельский уезд Харьковской губер-нии в геологическом, гидрологическом и почвенном отношении» (СПб, 1900).

В 1901 году земское собрание ходатайствует через губернское земство перед министерством государственных имуществ о разрешении Городищен-скому (Деркульскому) лесничеству права отпуска посадочного материала всем обращающимся на общих основаниях. (Очер.зем.собр. 25 сент 1901 г. Стр.36).

Деятельность лесничества бывшего Старобельского участка Докучаев-ской экспедиции интересует гласных земского собрания. В 1911 году Ф.И. По-ленов после осмотра лесных посадок Юницкого выступает перед земством с докладом по поводу желательности облесения Старобельского уезда. «…Посадка леса в нашем степном знойном уезде … признается и крестьянами крайне желательной, не только на землях казны, но и вообще, если было бы возможным создать в уезде какую-либо систему посадки леса…» (Журн. зем. за 1911 год. Доклад 87. Стр.200-201).

В 1913 году рассматривается вопрос об открытии народной сельскохо-зяйственной школы при Деркульском лесничестве. Выборные слободы Горо-дище для ходатайства «по сему делу уполномочили г. Лесничего Деркульско-го лесничества Константина Ивановича Юницкого», которого все единодуш-но просили принять на себя труд по открытию школы.

Значение Старобельского земства в истории науки в нашей стране в царское время недостаточно освещено. Цель проведенных исследований, в какой-мере это исправить.

103

ПРОВЕРЕНО ВРЕМЕНЕМИванова А.П.

В жизни каждого предприятия есть люди, чьи имена не просто всем известны. Они имеют особенное значение для каждого. Это руководитель. Понятно, что это происходит не по причине занимаемой им самой высокой ступени на иерархической лестнице предприятия, хотя, бесспорно, это игра-ет существенную роль во взаимоотношениях подчиненные – начальник. Но все-таки определяющими в этих взаимоотношениях являются личностные качества руководителя.

Какими же специфическими качествами обладает руководитель такого высокого ранга, как начальник метрополитена?

Прежде всего, беззаветной самоотверженной любовью к своему производству и коллективу трудящихся. Эта любовь является бескорыстной, способной на преодоление различных трудностей и препятствий. Самокритичность и в то же время уверенность в своих действиях, вот что рождает целеустремлен-ность, которая дает возможность не только видеть отдаленную перспективу каждого производственного звена в отдельности, и всего производства в це-лом, но и четко планировать работу, намечать очередность этапов.

Строгость, честность, объективность при оценке деятельности как сво-ей собственной, так и подчиненных, умение делать правильные выводы яв-ляются условиями неизменными в руководящей работе.

Трудно удержаться на высокой должностной ступеньке, не будучи человеком скромным и без уважительного отношения к мнению дру-гих. И, наконец, главное – трудолюбие людей. Одаренных таким букетом положительных качеств, не очень много. Но они есть. Их называют еще “человек действия”, “человек слова”, “на своем месте”, “деловой человек”, а иногда любовно и уважительно – “батя”.

До прихода в метрополитен Н.К. Орлов работал в аппарате наркома путей сообщения СССР на разных должностях – от ревизора-диспетчера до старшего помощника начальника службы движения Центрального Управле-ния движения и старшего контролера наркомата. Затем трудился на руково-дящих постах Управления Юго-Западной железной дороги. С должности пер-вого заместителя начальника ЮЗЖД переведен на должность начальника Управления Киевского метрополитена.

В биографии каждого человека бывает много звездных часов или памятных минут, которыми он может гордиться всю жизнь – высоких и благородных дея-ний, вызывающих восхищение близких ему людей и уважение остальных.

Для Н.К. Орлова “звездным часом” было время подготовки и пуска первых линий метрополитена, время, когда можно было сказать: “В Киеве есть метро!”.

С этого времени и на протяжении 15 лет своеобразной вехой в деятель-ности Н.К. Орлова, помимо множества разнообразных “начал”: от приема

104

первых станций, первых подвижных составов, огромного количества всячес-кой техники, до пуска первой линии метро, его несомненной заслугой в те 60-е годы была выработанная им кадровая политики.

Многие из “первых” работников метрополитена так и остались на дол-гие годы на предприятии, сохраняя верность однажды избранному делу.

Многие из них, имея за плечами десятки лет честного труда, воспитав сотни молодых транспортников, уже почетные ветераны, находятся на за-служенном отдыхе, но связи с коллегами не прерывают. К ветеранам прислу-шиваются, их мнением дорожат, и эта связь необходима не только вчераш-ним, но и нынешним метрополитеновцам. Это факт.

Трудовые отношения изначально складывались по принципу: перспек-тива роста начинающих работников, курировался вопрос их обучения и повышение квалификации, кроме этого решались вопросы быта. Хотя надо сказать, что сам Н.К. Орлов в вопросах быта был непритязательным: работы поглощала его целиком – не до комфорта было. Никогда не показывал, как ему тяжело, заряжая своим оптимизмом и уверенностью подчиненных. Всю ответственность брал на себя, что стоило ему здоровья. Время было не про-стое, не щадил себя ради дела.

Коллектив регулярно выполнял намеченное, из года в год обеспечивая четкую, безаварийную работу электротранспорта, повышая культуру обслу-живания пассажиров, получая прибыль.

Время, к сожалению нельзя остановить.30 мая 2013 года к 100-летию со дня рождения Николая Константинови-

ча Орлова состоялась встреча ветеранов-шестидесятников с членами семьи первого начальника метрополитена.

В теплой, дружеской атмосфере ветераны делились воспоминаниями о тех днях, когда первый начальник метрополитена принял из рук строителей первый на Украине метрополитен, ввел его в действие, поставив подземную железную магистраль на службу родному городу.

Говорили о его чутком отношении к людям, высокой культуре, эрудиции, человечности, авторитете, о скромности, ведь о его героическом подвиге в 1943 году и награде – “Ордене Ленина” ветераны узнали только на этой встрече.

За весомый вклад в развитие нашего комфортабельного, экономичного предприятия, в знак глубокого уважения, Николай Константинович Орлов награжден знаком “Почетный работник метрополитена”. Эту посмертную награду вручили дочери – Нине Николаевне Орловой.

В заслугах и отличиях метрополитена большой и творческий вклад Ни-колая Константиновича Орлова, который навсегда оставил свое имя в исто-рии Киевского метрополитена.

105

ОБ ИСТОРИИ ЗАПРЕТА «ВЕЧНЫЙ ДВИГАТЕЛЬ ВТОРОГО РОДА НЕВОЗМОЖЕН»

Игнатович В.Н.

В последние десятилетия все чаще появляются работы, в которых обосновывается возможность создания так называемых вечных двигателей второго рода (ВД2) [1–9] – двигателей, способных производить работу за счет теплоты, поглощаемой из равновесной окружающей среды. Эти работы «с порога» отвергаются подавляющим большинством специалистов в облас-ти термодинамики, заявляющих, что второй закон термодинамики «запре-щает» создание таких двигателей. Эти специалисты не знают, что указанный запрет недействителен уже более 65 лет, и что запрет на ВД2 следует не из второго, а из других законов термодинамики.

Впервые запрет, эквивалентный запрету «ВД2 невозможен», ввел В.Томсон в 1850 г. в виде следующей аксиомы: «Невозможно при помощи нео-душевленного материального деятеля получить от какой-либо массы веще-ства механическую работу путем охлаждения ее ниже температуры самого холодного из окружающих предметов» [10, с.165].

Эта аксиому В.Томсон ввел для того, чтобы обосновать теоретически ряд результатов, полученных Сади Карно в работе «О движущей силе огня и о ма-шинах, способных развивать эту силу», в частности, теорему о том, что мак-симальная работа, производимая идеальной тепловой машиной за счет дан-ного количества теплоты, зависит только от температур источника теплоты и холодильника и не зависит от свойств рабочего тела. Доказательство Карно основано на представлении о теплоте как неуничтожимой невесомой жид-кости и о том, что работа в тепловой машине производится за счет перехода теплорода от нагревателя к холодильнику (падения с высокого температур-ного уровня на низкий). В.Томсон не считал теплоту невесомой жидкостью и с целью доказательства теоремы Карно ввел аксиому, приведенную выше. С той же целью Р.Клаузиус ввел аксиому «Теплота не может переходить сама собой от более холодного тела к более теплому» [10, с.133].

В.Томсон и Р.Клаузиус построили доказательство методом «от противно-го». Они показали, что предположение о зависимости максимальной работы идеальной тепловой машины от рода рабочего тела приводит к противоре-чию с предложенными ими аксиомами.

Следует заметить, что ни В.Томсон, ни Р.Клаузиус не проводили ника-ких экспериментов с целью проверки указанных аксиом. Эти аксиомы мож-но было считать истинными постольку, поскольку экспериментально были подтверждены полученные теоретически их следствия – положение о суще-ствовании функции состояния энтропии, уравнение Клапейрона-Клаузиуса, закон действующих масс, закон Стефана-Больцмана и др.

Однако в 1947 г. А.А. Гухман доказал теорему Карно таким же методом,

106

как Клаузиус («от противного»), основываясь на аксиоме, противоположной аксиоме Клаузиса: «Теплота не может переходить сама собой от более нагрето-го тела к более холодному» [11, с.80]). Теорему Карно можно доказать также на основе аксиомы, противоположной аксиоме В.Томсона: «Невозможно затратить механическую работу на нагревание самого холодного из окружающих пред-метов» [12]. Это означает, что теорема Карно не следует из аксиом В.Клаузиуса и В.Томсона, а истинность этой теоремы, как и истинность многочисленных уравнений термодинамики, полученных на ее основе, не может служить осно-ванием для заключения об истинности запрета «ВД2 невозможен».

Нужно также заметить, что в XIX в. и первой трети XX в. второй закон термодинамики имел более богатое содержание, чем сегодня. В 1931 г. Планк писал, что из второго начала термодинамики вытекают следующие заключе-ния: «Система покоящихся тел произвольной природы переходит с течением времени из любого начального состояния в состояние равновесия, в котором температура всех тел одинакова. В этом состоянии энтропия системы имеет максимальное значение из тех, какие она могла бы принять при данной по-лной энергии последней, определяемой начальными условиями» [13, с. 141].

Из перечисленного здесь только положение о максимуме энтропии се-годня следует считать следствием второго начала термодинамики. Первые два положения – следствия так называемых нулевого и общего начал.

Нулевое начало термодинамики можно сформулировать так: «У всех сис-тем, находящихся между собой в равновесии, температуры одинаковы» [14, с. 12]; общее начало термодинамики так: «Изолированная макроскопическая система с течением времени приходит в состояние термодинамического рав-новесия и никогда самопроизвольно выйти из него не может» [15, с. 17].

Если проанализировать устройство предлагаемых различными автора-ми ВД2, то можно обнаружить, что они нарушают не второе начало термоди-намики, а нулевое и общее начало.

Во многих работах утверждается, что под влиянием гравитационного поля в вертикальном столбе газа сам собой возникает вертикальный гради-ент температуры, величина которого зависит от молекулярной массы газа [3, 6]. Это утверждение много десятилетий не проверялось опытным путем, а отвергалось на том основании, что из него следует возможность создания ВД2. Сегодня так поступать нельзя – вопрос о возникновении вертикального градиента температуры следует изучать опытным путем.

Ряд других предполагаемых конструкций ВД2 основан на предположе-нии, что тепловое равновесие между различными контактирующими телами определяется не только температурами тел; тепловое равновесие различных по свойствам тел возможно в случае разности их температур [2, 6]. Такое пред-положение, противоречащее нулевому закону термодинамики, представ-ляется весьма вероятным. Ведь диффузионное, химическое, электрическое равновесие в разнородных системах устанавливается при различных значе-ниях соответствующих потенциалов. К примеру, электрическое равновесие

107

в случае контакта различных металлов устанавливается при различных значениях электрического потенциала металлов. Соответственно, вопрос о скачке температуры на границе тел в условиях теплового равновесия тоже может быть предметом исследования.

Имеется множество сообщений, что в так называемом кольцаре Лазаре-ва [2, 6] вследствие того, что давление насыщенных паров над выпуклыми менисками жидкости выше, чем над плоской поверхностью, возникает раз-ность температур и незатухающая циркуляция жидкости между частями устройства. Это противоречит нулевому и общему началам термодинамики и может служить еще одним экспериментом по их проверке.

Подводя итоги, можно констатировать, что запрет «ВД2 невозможен» до последнего времени не обоснован опытным путем, следует не из второго за-кона термодинамики, а из нулевого и общего начал термодинамики, которые были введены без надлежащей экспериментальной проверки. Представля-ется перспективной постановка экспериментов, подтверждающих или опро-вергающих нулевое и общее начало термодинамики, и, соответственно, за-прет «ВД2 невозможен».

ЛИТЕРАТУРА1. Ощепков П. К. Жизнь и мечта /2-е изд. – М.: Московский рабочий, 1967. – 296 с. 2. Вейник А. И. Термодинамика реальных процессов. – Минск: Навука i

тэхнiка, 1991. – 576 с.3. Яковлев В. Ф. Цикл работ по термодинамике // Журнал русской физи-

ческой мысли. 1993 – №1–6. – С.4–53.4. Скорняков Г. В. Новый принцип преобразования тепла в работу //

Письма в «Журнал технической физики». – 1989. – Т. 15, вып. 22. – С. 12-14. 5. Скорняков Г. В. О неинтегрируемых термодинамических системах //

Журнал технической физики. – 1996. – Т. 66, вып. 1. – С. 3-14. 6. Опарин Е. Г. Физические основы бестопливной энергетики (ограничен-

ность второго начала термодинамики). – М.: Едиториал УРСС, 2003. – 136 с. 7. Эткин В.А. Энергодинамика (синтез теорий переноса и преобразова-

ния энергии). – С-Пб.: Наука, 2008. – 409 с.8. Хайтун С.Д. «Тепловая смерть» на Земле и сценарий ее предотвраще-

ния: Ч.2: Вечные двигатели 2-го рода и несостоятельность запрета на них. – М.: Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2009. – 304 с..

9. Апциаури А. Неравновесная термодинамика – основа вечного движе-ния. – Кутаиси: Кутаисский национальный университет, 2011. – 148 с.

10. Второе начало термодинамики. Сб. работ (Сади Карно. Р.Томсон-Кельвин. Р.Клаузиус. Л.Больцман. М.Смолуховский). – М. –Л. Гостехтеориздат, 1934.

11. Гухман А. А. Об основаниях термодинамики. – Алма-Ата: Изд-во АН Каз. ССР, 1947. – 106 с.

12. Ihnatovych V. Inconsistency of Carnot’s theorem’s proof by WilliamThomson / URL: http://arxiv.org/abs/1303.5276.

108

13. Планк М. Введение в теоретическую физику. Часть пятая. Теория теплоты. – М.-Л.: ОНТИ НКТП СССР, 1935. – 228 с.

14. Новиков И. И. Термодинамика. – М.: Машиностроение, 1984. – 592 с. 15. Базаров И. П. Термодинамика /4-е изд., перераб. и доп. – М.: Высш.

школа. – 1991. – 376 с.

ВІХІ ІСТОРІЇ ЯК СПОСІБ ГУМАНІТАРНОГО СУПРОВОДУ ЗМІСТУ НАВЧАННЯ

Іванців Л.Г.

В контексті основ електротехніки, міжгалузевої консолідації, міжвироб-ничої кооперації (грунті різнопланової міждисциплінарності за умов по-дібності, схожості та інших сценарних фабул між минулим і сьогоденням) пристосування гуманітарної складової базового професійно-технічного знання до типової робочої програми навчання кваліфікованих робітників електроенергетичної галузі промисловості виявлялося методологічно не-простою справою.

По-перше, такі спроби (на відміну від вишів, які з історії науки і техніки або вводять окремі курси-студії для всіх спеціальностей, або використову-ють історико-технічне знання фрагментарно і зазвичай не систематично) не узаконені як загальна практика, не ґрунтуються на колективному вкладі розробників текстової документації навчального характеру, така пробле-ма не вирішена для професійно-технічної освіти (включно із I та II рівнями акредитації). Дожилися до того, що навіть створення Національних освітніх стандартів перекладається на Вищі професійно-технічні училища, які не за-непадають, які працюють на юридично закріплених договірних обов’язках із міцною базою виробництв. В початковій ПТО принцип «не висовуватися» трактується багатьма з владних наукових структур як «терористичний», порушаючий тиху заводь особистісного благополуччя і спокою.

Потреба, мета, необхідність залучити учнів до загальнотехнічного зна-ння засобами історичного пізнання, вважаємо, доцільна за методологією схемної інтерпретації. Ініціатива вперше була озвучена на ювілейній для Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова Міжна-родній науковій конференції дев’ять років тому [2], по-детально викладена ще в багатьох публікаціях (серед них й електронних, і не лише в українсько-му освітньому колі).

Історична, і більш вузько (на підставі 12-річного досвіду навчання лише в умовах ПТУ) історико-технічна інформація орієнтувалася на профіліза-цію, професіоналізацію (із широким колом вибору професій з розмаїття галузей науково-практичної діяльності) і, головне, на акцентовані напря-му підготовки по суміжним професіям електрослюсарів-будівельників;

109

електрослюсарів, електромонтажників електроустановок електротехніч-них малопотужних систем на генерувальних підприємствах-виробниках електроенергії, тепла (ЕС різних типів та локальних установках, агрегатів).

Гуманітарне працювало за певними центрами/поняттями і схемами – за магістральною лінією руху «Наука – Практика – Виробництво спеціалізова-них послуг: суб’єкт <–> подія <–> об’єкт і предмет професійних дій». Історія розвитку технічних об’єктів і науково-технічної думки створювали певну сітку-матрицю для відбору потрібного джерельного ресурсу історії, який працював як передмова, пояснення, логічний підсумок всередині змісту життєво необхідних знань.

Основоположні освітні категорії за зв’язком «педагогіка: навчання та ви-ховання замовника послуги» реконструювалися в концепт-схемі: «Робітник електроенергетичної галузі промисловості та електротехнічної, будівель-ної праці <=> Член соціуму, суб’єкт вибору професії та розпорядник власної долі». Культурно-історично поле зацікавленості «засівалося» соціальними, економічними та іншими питаннями, які розглядалися через призму ко-лективних відносин (обов’язкового додержання технологій підприємств). Вказувалося й на конституційні права робітників, можливості реалізації їх бажань творчості, раціоналізації на робочому місці чи за фаховим розумін-ням на більш широкому просторі інших по суті питань.

Історичне тяжіє до хронології, духовне притаманне людині, дійове та-кож системам машина-людина. Тому аналізувався досвід прямого викорис-тання історичної інформації з освітньо-навчальною чи виховною метою у підручниках, посібниках. Оскільки електроенергетика в своїй основі сфор-мувалася наприкінці XX ст., а тепер знаходиться на етапі конверсії/повер-нення до практики застосування техніки та енергоресурсів в минулому, у підручнику [1] зосередились на конструкціях електротехнічних пристроїв (не називаючи власним іменем окремі одиниці історичного ряду розвитку), доволі банально (важко додатково підібрати інші доречні слова) обійшлися з історичною інформацією як Вступу до основного тексту.

На черговому етапі надання грифу Міносвіти і науки знаходиться наш посібник, його градація (розділи, підрозділи) в деякій мірі відображують його зміст:

1 ВІД ДОНАУКОВОЇ ДОБИ – ДО СУЧАСНОСТІ (ОБРАНОЇ ПРОФЕСІЇ) стор. 5

2 ТЕПЛОВА ЕНЕРГЕТИКА – ОЗНАКА ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ/ Від простих ме-ханізмів – до машинізації окремих виробництв/ Транспортні рушії та онов-лення продуктивних сил/Дорогами Південно-Західних залізниць 15

3 ШЛЯХИ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ: ЕТАПИ ДОСЯГНЕНЬ/Машини і механізми земляних робіт: зміни технічного стану/

Нескінчена слава твоя, сивий і могутній Дніпро/Теплова електростанція – енергогенеруюче підприємство 24

4 ДУМКА І ВОЛЯ – ЧИННИКИ ТВОРЕННЯ/ Формування нових уявлень

110

та обґрунтувань/ На етапі науково-технічної взаємодії /Теорія і практика – фундамент знань і вмінь 35

5 ЕЛЕКТРОЕНЕРГЕТИКА – НАУКОВО-ПРАКТИЧНА СФЕРА ГОСПОДАРЮ-ВАННЯ/ Від виникнення – до канонів становлення/ Електробезпека – чин-ники ризиків і втрат/ Енергоефективність – час конверсії та вимога часу

Навмисно виділене – щоб логіка розвитку тексту та ідея його розвитку впадала в око за супровідним коротким коментарем.

1. Починаючи з давен-давен вибудований ряд пропозицій щодо вибо-ру з широкої номенклатури професій – рівень констатування.

2. Теплоенергетика як вагома частина (складова) технології вироб-ництва рушійної сили та компонент процесу промислового виробництва електроенергії, електроенергії та тепла – рівень усвідомленої ініціації.

3. Перехід від мануфактурних виробництв з вдосконаленим робочим інструментом і примітивними верстатами до машин і механізмів, техноло-гій індустріальної вітчизняної доби – рівень актуалізації акцентованої про-фесії (професій), пов’язаних з місцем і змістом робітничих завдань (змістом, суттю робіт, праці).

4. Проблематика сьогодення – шляхи розвитку і дороги широких мож-ливостей розвитку електроенергетики – методика в порівнянні та один з моментів вирішення взаємопов’язаних проблем і міцного зчеплення «Нау-ка: –> [ Ефективність <– Техніка <–> Електробезпека] –> Наука». За великим рахунком мова іде про управління освітою як системою НЗ і профілюючою навчальною дисципліною в її енергетичній та педагогічно-інформаційній частині: реалізації завдань «зміст –> зустріч суб’єкта освітньої послуги = ре-зультат – якість навчання».

Про міру користі від дорогої науки, про активацію педагогічних зусиль за схемою «учень –> спеціалізація <– галузеве енергоємне підприємництво» ідеться в статті [3]. “Не усвідомлювати себе доповненням себе до власних великогабаритних меблів” (В. О. Ключевський). – її головна фішка.

В межах понад чотирьох сторічь (змін форм господарювання, техніки і технологій на вимогу більш потужних та інтегрованих виробництв, спеці-алізацій та кооперації в промисловому розвитку) на Людину – сумлінного трудівника і духовної особистості – покладається світ і держава Україна.

На розвиток філософії освіти як галузі сумісних досліджень науковців і педагогів-практиків, на рух до Педагогіки сучасних уявлень про пізнання та освітню Культуру налаштована велика армія науково-педагогічного аван-гарду. Не в тім’я бита, сподіваємося, і професійно-технічна школа.

Якісне (і не лише вузькофахове) навчання є запорукою перемоги духо-вності, здатної долати виклики зайвої технізації, глобалізації та утверджу-вати дієздатність вітчизняної освіти на всіх її рівнях як поступу від збере-ження споконвічних традицій – до позитивних змін.

111

ЛІТЕРАТУРА1. Іванців Л. Г. Зміст як очікуване результативне // Междисциплинарные

исследования в науке и образовании. – 2013. – № 2Kg; URL: www.es.rae.ru/mino/164-1319 (дата обращения: 03.07.2013). Режим доступа: http://mino.esrae.ru/164-1319.

2. Іванців Л. Г. Методологія схематизації і інтерпретації змісту знань – шлях освітньої послуги [Текст]: наукове видання / Л. Г. Іванців // Педаго-гіка духовності: Поступ у третє тисячоліття: Матеріали міжнар. наук. кон-ференції, 19 квітня 2005 р. / НПУ ім. М.П. Драгоманова: НПУ, 2005. – Т. 2. – С. 95–101.

3. Іванців Л. Г. Від національного – до особистого: міра користі від дорогої науки // Міжн. конф. “Інтернаціоналізація наукового пошуку: перспективи і проблеми”. – Ч. I. – м. Київ, 28 грудня 2013. – Центр наук. публ. – С. 92–94.

ВНЕСОК АКАДЕМІКА І.Г. АЛЕКСАНДРОВА У РОЗВИТОК ГЕОГРАФІЧНОГО РАЙОНУВАННЯ СРСР

Ісаєнко О.І.

У зв’язку з роботами Комісії ГОЭЛРО академік І.Г. Александров брав участь в найважливішому державному заході – економічному районуванні колишнього СРСР. І.Г. Александров у співдружності з іншими видатними ра-дянськими вченими розробив теорію економічного районування, що стало одним з кращих досягнень вітчизняної економічної науки. За його керів-ництва великий колектив фахівців виконав усю підготовчу роботу з поділу СРСР на економічні райони. І пізніше Іван Гаврилович безпосередньо керу-вав практичними роботами щодо здійснення економічного районування. Серед найважливіших теоретичних робіт з районування треба відзначити обгрунтування І.Г. Александровим теорії економічного розміщення вироб-ничих центрів, створення виробничих комбінатів і вирішення питань магі-стралізації залізниць СРСР .

Нові методи економічного районування отримали розробку в численних працях І.Г. Александрова, присвячених цьому питанню, первинного значен-ня в умовах розвитку народного господарства нашої країни. Ці праці вико-ристані в сучасній теорії районування, згодом прийнятій в радянській еко-номічній географії. Спеціальний курс економічного районування читався з 1939 р. на географічному факультеті Московського університету, а з 1950 р. в Ленінградському університеті.

На основі теоретичної і практичної розробки найважливіших центральних завдань економічного районування, блискуче проведених І.Г. Александровим, розвивалися ідеї комплексного проектування гідроенергетичних споруд на

112

Дніпрі, Волзі, Чирчику, Ангарі, Чу та інших річках Радянського Союзу.Уряд дав директиви щодо здійснення економічного районування, вка-

завши, що заздалегідь необхідно провести по всій країні спеціальні з’їзди, наради і конференції з вивчення продуктивних сил за участю місцевих фахівців, партійних і наукових працівників і усього радянського активу. Держплан СРСР за посередництва секції районування, очолюваної І.Г. Алек-сандровим, здійснив цей широкий захід, отримавши, таким чином, масу цінного матеріалу для подальшої роботи. Розгляд цих матеріалів, узагаль-нених Держпланом, було доручено спеціально створеній Урядовій комісії під головуванням М.І. Калініна (1921 р.).

Уміння передбачати майбутнє – одна з рис, які пронизували роботи І.Г. Александрова з економічного районування, завдяки чому багато хто з них не втратив і понині свого значення. Багато робіт І.Г. Александрова з еко-номічного районування СРСР сприяли розвитку радянського народного господарства, зокрема вони дали ключ до рішення низки дуже важливих запитань про правильне розміщення промисловості і енерговузлів.

Керуючись вказівками Комуністичної партії про правильне розміщен-ня промисловості, І.Г. Александров, виступаючи на 1-й Всесоюзній кон-ференції з планування науково-дослідної роботи, що відбулася в Москві у 1931 р., висунув питання про наукову розробку проблеми промислових комплексів у зв’язку із загальним завданням розміщення виробництва в районах СРСР. «Питання раціонального разміщения галузей народного господарства в нашій країні, – казав І.Г. Александров, – мають колосальне значення, і для правильного вирішення їм потрібний глибокий і серйоз-ний аналіз... Наша країна повинна створити методи економічного розра-хунку, економічних вимірів і належним чином поставленого економічного аналізу. У іншій країні це неможливо, це було б безцільно, тому що бо-ротьба капіталів руйнує планомірність... Точний аналіз можливий тільки в нашій країні, де ми можемо і повинні до кінця раціонально, в інтересах трудового населення будувати нашу економіку на справжній, глибоко нау-ковій базі. І тому я вважаю, що ми до своїх наукових робіт геологів, хіміків, ботаніків, агрономів і т. д. повинні підійти так, щоб форми розгортання виробництва, його районування, його комбінування, розгортання вели-чезних виробничих комплексів були засновані на спеціальному роз-витку науки, спеціальної методології. Це повинно бути підкреслено як одна з найголовніших умов розвитку нашої країни... Я думаю, що у певній частині такий підхід до роботи властивий, звичайно, кожному науково-дослідному інституту: кожен крупний інженер, кожен крупний агроном, геолог і т. д. завжди зв’язує свою наукову думку з економікою. Наші учені, займаючись вивченням електронної теорії, думають і про тип будинків, в яких житимуть люди... Нам потрібна своя величезна, велика наука, прони-каюча належними вимірами не лише якісно, але і кількісно углиб життя, вона вимагає своїх лабораторій і належної методології».

113

Разом з вирішенням проблеми географічного розміщення промисло-вості радянська наука висувала важливі положення по ряду інших розділів економічного районування, що стосувалися розвитку енергопромислових комплексів та іригаційних систем. Свого часу І.Г. Александров започаткував наукову розробку питань географічного розміщення промисловості і ство-рення енергопромислових комплексів, що включають іригаційні і тран-спортні системи.

Ідеї, висунені в цих напрямах І.Г. Александровим, отримали блискуче підтвердження на практиці, чим і пояснюється реальність усіх проектів і схем, створених видатним радянським вченим. Ті пропозиції І.Г. Алексан-дрова, які не були здійснені за життя автора, надалі незмінно приймалися до здійснення. Одним з прикладів може служити висунений І.Г. Александро-вим план будівництва Каховської гідроелектричної станції.

У іншому чудовому будівництві – Сталінградській гідроелектро-станції – також отримали практичне здійснення творчо перероблені радянськими вченими важливі технічні і економічні ідеї І.Г. Александрова. У минулому під керівництвом І.Г. Александрова був створений грандіозний комплексний про-ект Камишинської гідроелектричної станції і пов’язана з ним схема іригації величезних районів Нижньої Волги. Проект Сталінградської ГЕС, прийнятий до здійснення, створений на сучасному етапі розвитку гідротехніки, чудово-го вітчизняного турбо- і електромашинобудування, нових будівельних мате-ріалів, будівельної техніки. У ньому обрано інше місцерозташування греблі, ще більше розширилися райони, захвоплювані велетенською реконструк-цією, збільшилися масштаб іригації, значно змінилося технічне оснащення об’єктів, докорінно покращали індустріальні методи будівництва. Проект комплексу Нижньої Волги із Сталінградською гідроелектричною станцією отримав незрівнянно досконаліший вигляд, що абсолютно природно в умо-вах небаченого розвитку вітчизняної науки і техніки. В той же час в новому проекті знайшло відображення усе краще з досліджень, розробок, виконаних І.Г. Александровим в процесі створення Камишинського комплексу.

Участь в Комісії ГОЕЛРО і розробка проблем економічного районування СРСР сприяли виникненню творчих планів І.Г. Александрова щодо створен-ня грандіозних енергопромислових і гідротехнічних комплексів, які ство-рили авторові світову популярність. Починаючи з Дніпровської гідроелек-тричної станції, Іван Гаврилович безперервно розвиває свої новаторські ідеї комплексності і створює багато чудових проектів. Одним з видатних комплексних проектів І.Г. Александрова являється знаменитий проект Дні-прогес – попередник грандіозних гідроенергетичних споруд, що досі буду-ються на потужних річках нашої Батьківщини.

114

ПАМ’ЯТКИ ІСТОРІЇ АСТРОНОМІЇ ТА ЇХНІ ОСОБЛИВОСТІКазанцева Л.В., Салата С.А.

Астрономія, одна з найдавніших наук земної цивілізації, пережила дуже ба-гато перетворень, і весь час, крім іншого, виконувала світоглядну функцію. Від перших наукових знань, що межували з віруваннями та культами, до результатів сучасних космічних місій; від звичайної палиці, ввіткнутої в землю – гномона, що дозволяв вимірювати час за рухом тіні, до сьогоднішніх складних багатох-вильових приймачів випромінювання – весь цей стрімкий і широкоформат-ний розвиток галузі стимулював дослідження суміжних напрямків, сприяв міжнародному співробітництву та надавав практичні знання, відтворюючи наукову картину оточуючого світу. Враховуючи все це, дослідження історії роз-витку астрономічних знань, перетворюється в історію розвитку культури в її широкому розумінні. І кожна пам’ятка, що відтворює знання про цей розви-ток, має бути всебічно досліджена у контексті сучасних наукових і технічних знань.

Відображення астрономічних знань може приймати різні форми, що ха-рактеризують людське суспільство в своєму конкретному географічному та історичному контексті. Наприклад, астрономічні спостереження раніше мо-тивувались необхідністю передбачати майбутнє, і це призвело до розвитку і використання різних форм умовного позначення. В результаті, намагаючись інтерпретувати давні астрономічні пам’ятки, необхідно вивчити різноманітні відносини, які існували між людьми і небом, які проявлялись у використанні артефактів та уявлень. Вони включають не тільки позначення і малюнки, а й архітектурні споруди та міське планування, що «символізували» небо по-різному: наземні матеріальні прояви людського пізнання Всесвіту, які мож-на побачити в якості конкретизації людського ставлення з небес. Потрібно враховувати пануючі для даного часу методи спостережень, разом з повним набором вірувань (від магічних до сучасних науково-раціональних, від осо-бливостей місцевих релігійних конфесій до певних знань фізичних законів на момент появи або використання досліджуваного артефакту).

Астрономічна спадщина перш за все відрізняється від культурної спадщи-ни інших галузей знань широким різноманіттям різновидів пам’яток, в яких тісно переплетено матеріальне і нематеріальне. Чітко виділяють 3 основні категорії цієї спадщини:

- пам’ятки, пов’язані з даним місцем (речові докази астрономічної діяльності у вигляді рухомих та нерухомих об’єктів: спеціальна архітектура, постійні спо-руди і конструкції, стаціонарні інструменти, переносні інструменти та ін.);

- результати наукової діяльності у найширшому сенсі, не обмежуючись астрономічними спостереженнями (кам'яні різьблення, настінні розписи, іконографія, палеографія, символічні уявлення, журнали спостережень, друковані та цифрові дані, зоряні карти, наукові публікації, знання та розуміння, розрахунки та теорії та ін.)

115

- соціально-культурні використання астрономії (астрономічно-орієнто-вана архітектура, міське планування та пейзажі з світло-тіньовою переда-чею, карти і плани, сонячні годинники, календарі, навігаційні прилади, про-гнози, прикраси та ін.).

Точних кордонів між цими категоріями немає, в більшості випадків вони взаємопов’язані в різних контекстах.

За типами пам’ятки розділяють на - матеріальні нерухомі (споруди, фіксовані інструменти та ін.),- матеріальні рухомі (прилади та обладнання, архіви, фотографії та ін.),- нематеріальні (вірування, теорії, ідеї, наукові школи та ін.),- природні спадщини (шматки метеоритів; космічну речовину, достав-

лену з космічних місій; природні ландшафти, які використовувались для астрономічних вимірів та інше).

Основні матеріальні пам'ятки та об'єкти спадщини астрономії розкри-вають складності та різноманіття шляхів, в яких люди раціоналізували космос: космологічні та символічні уявлення світобудови (іконографія, палеографія), матеріал представлення результатів астрономічних спостере-жень, розуміння астрономічних подій, архітектурні підходи до будівництва обсерваторій, основні інструменти та їх розвиток, культурні ландшафти, пов’язані з астрономією (місця падіння метеоритів, точки спеціальних астрономо-геодезичних вимірів…).

Взаємозв’язок між людиною і навколишнім середовищем, розвиток знань та інтерпретацій світобудови, створення технологій та інструментарію якісного і кількісного вимірювання стану близького та далекого природ-ного оточення, пізнання законів руху у просторі та часі, розуміння свого місцеположення у складній системі буття, драматичні долі дослідників, часто непорозуміння з суспільством, яке не відразу сприймало нові наукові пара-дигми, відображення знань або наукової омани у мистецтві, місця спостере-жень та спеціальна архітектура обсерваторій або астрономічних комплексів – це і є астрономія у широкому розумінні культури людства. Матеріальні свідчення розвитку астрономії, знайдені у всіх географічних регіонах, охо-плюють всі періоди історії людства від передісторії до наших днів.

Важливими аспектами є типовість або унікальність пам’ятки, її «колек-тивна» приналежність, чи меморіальність (річ, яка належала конкретній видатній особистості).

Для найглибшого розуміння сутності артефакту важливо дослідити причини його виникнення, віднайти основні відмінності від попередніх подібних зразків та сумістити його з сучасними відповідниками.

Кожен артефакт історії розвитку науки і техніки здатен розкрити пев-ний розділ напрямку, а не тільки показати свої фізичні характеристики.

116

ПРО ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ І.І. СІКОРСЬКОГОКазмірчук К.А., Богорош О.Т.

В державному архіві м. Києва збереглося свідоцтво про народження Ігоря Івановича Сікорського. Воно додане до особової справи Київського політехнічного інституту (КПІ) Сікорського. Це свідоцтво видане з Київ-ської Духовної Консисторії. В ньому вказано, що по метричній книзі Києво-Університетської церкви Святого Володимира під №2 стоїть стаття, в якій говориться, що 25 травня 1889 р. народився І.І. Сікорський [1]. Тато Ігоря – Іван Олексійович був професором університету Святого Володимира. В ен-циклопедичному словнику 1900 р. зазначено, що Іван Олексійович в цьому ж університеті навчався і закінчив курс в 1869 р., при чому був залишений при ньому для удосконалення. В 1873 р. Іван Олексійович перейшов до Пе-тербургу, де спочатку вивчав душевні хвороби в клініці професора Балин-ського, а вже з 1882 р. служив лікарем при лікарні Святого Миколая Чудот-ворця. На рахунку Івана Олексійовича багато наукових праць, які в свій час друкувались як в російських, так і в іноземних журналах [2].

Мама Ігоря Івановича – Марія Степанівна (уроджена Темрюк-Черкасова), працювала лікарем-терапевтом. Як Іван Олексійович, так і Марія Степанів-на були православними людьми.

В метричній книзі також є інформація про хрещення Ігоря Сікорського. 22 червня 1889 р. і відбулося це знаменне таїнство [1]. Хрещеними бать-ками майбутнього конструктора стали князь Петро Миколайович і кня-гиня Олександра Петрівна. Хрещення здійснив настоятель церкви уні-верситету Святого Володимира протоієрей Назарій Фаворов з діаконом Києво-Софійського собору Андрієм Дорожинським і псаломщиком універ-ситетської церкви Іваном Дорожинським.

З 1903 р. по 1906 р. Ігор навчався в Петербурзькому морському училищі. В державному архіві м. Києва зберігся атестат від морського кадетського корпуса, в якому виписані оцінки Ігоря Івановича. Згідно цього документа Ігор отримав такі результати навчання: закон Божий – 12 балів, історія – 11, географія – 12, природознавство – 12, проекційне креслення – 9, алгебра – 9, геометрія – 9, тригонометрія – 9, фізика – 12, російська мова – 10, французь-ка мова – 12, англійська мова – 12 [3].

В архіві атестат приведений у двох екземплярах: друкований та написа-ний рукою Ігоря Іванович Сікорського.

Також автором було знайдене прохання Ігоря Івановича до директора Київського політехнічного інституту (КПІ) допустити в серпні 1907 р. до конкурсних екзаменів і у випадку успішного їх складання зарахувати на один з наступних відділів: механічний, інженерний чи хімічний [4]. Це про-хання написане рукою Ігоря Сікорського, в кінці якого стоїть його підпис.

В бібліотеці КПІ збереглася книга «Общій списокъ студентовъ, вольнослушательницъ и стороннихъ слушателей политехническаго институ-

117

та» [5]. В цей список внесений І.І. Сікорський. Там також зазначено, що він навчався на механічному відділі, що його віросповідання – православне, а також вказано, що в 1906 р. він закінчив морське училище.

Вже в 1908 р. у Ігоря Івановича з’явився інтерес до авіації. Він цікавився розробками братів Райт, які активно будували свої літаки з 1904 р. Вже 17 грудня 1903 р. брати Райт здійснили перший політ. Вони пролетіли 260 м протягом 50 секунд [6].

Таким чином, молодий Сікорський вирішив, що хоче злетіти в повітря на своєму власному апараті і повністю занурився в розробку гелікоптера.

Так як батько Ігоря Івановича був не найбіднішою людиною, то молодий ентузіаст мав змогу поїхати до Парижу, щоб закупити деталі до майбутньо-го апарату. Матеріально Ігорю також допомагала його сестра Ольга.

В Києві родина Сікорських товаришувала з родиною видатного архітек-тора Владислава Городецького і саме Ігор був його добрим другом. Горо-децький мав один з перших у Києві автомобілів, на якому він приїздив до будинку Сікорських на Подолі [7]. Як зазначалося вище, хрещені батьки Іго-ря Івановича були теж люди не бідні. Тому не виключено, що вони також надавали деяку фінансову допомогу.

Париж на той час був центром авіації, тому І.І. Сікорський дізнався багато нових нюансів літакобудування. Там він познайомився з піонером авіації Фер-бером, який добре прийняв допитливого юнака і дав багато корисних уроків.

В Парижі Ігор Іванович придбав мотор «Анзані». Трициліндовий двигун повітряного охолодження розвивав потужність 25 к.с., був простим і надій-ним. Також були замовлені деякі деталі для майбутнього літального апара-ту, зокрема співвісні вали та інші елементи трансмісії.

Коли І.І. Сікорський повернувся додому, то відразу розпочав втілювати свою мрію в життя.

В саду біля Сікорських стояв невеликий однокімнатний будиночок, який і став першим авіаційним заводом конструктора. В липні 1909 р. проект машини в цілому був завершений. Він являв собою дивну споруду. Основа апарату – прямокутна, обтята рояльним дротом дерев’яна клітка без шасі. Прямо на підлозі з одного краю був встановлений двигун «Анзані», з іншого розташовувалось місце для пілота. Двигун за допомогою пасової передачі і трьох конічних шестерень подавав потужність на співвісні несучі гвин-ти. Вали встановлювались вертикально один в одному на підшипниках. У верхній точці кожного вала кріпився дволопатевий несучий гвинт: верхній – діаметром 4,6м і нижній – 5м. Вони оберталися в протилежних напрямках з частотою обертання 160 об/хв. Лопаті були зроблені зі сталевих труб, об-тягнуті полотном і прип’яті рояльним дротом через кільця до валів. Кільця стояли зверху і знизу кожного гвинта. Зрушуючи кільця вздовж валу, можна було встановлювати спільний крок несучих гвинтів [8].

Але незважаючи на великі зусилля, гелікоптер не зміг злетіти. Винахід-ник прийшов до двох очевидних висновків: ця машина з людиною на борту

118

піднятися в повітря не зможе і, крім того, керувати машиною за допомо-гою поверхонь в повітряному потоці від гвинтів вельми скрутно. Необхідно було зробити досить ефективне управління.

Ранньою весною 1910 р. було завершене спорудження другого гелікоп-тера. Машина мала два трилопатеві співвісні несучі гвинти, встановлені на слабкій чотиригранній клітці з сталевих труб. Лопаті мали лонжерони і нервюри. Випробування дали трохи кращі результати. Гелікоптер уже міг піднімати свою власну вагу в 180 кг [8]. Це було вперше в Росії, проте надій на підйом з пілотом ще не було. Молодий ентузіаст зрозумів, що на даний момент побудувати гелікоптер йому не вдасться. Ще не було достатньо роз-робленої теорії гвинтокрилих машин, не було повних експериментальних даних і наявних коштів було не достатньо.

Повністю поринувши в будування літальних апаратів, Сікорський поки-нув навчання в КПІ. В архіві на проханні І.І. Сікорського допустити його до складання вступних іспитів великими літерами написано: «Выбылъ 1 актя-бря 1911 г. Не внеся платы. Документы выданы 11 апреля 1914 г.».

Але автор також знайшла документ Ігоря Івановича на ім’я директора КПІ, в якому він просить дозволити внести плату за осінь 1910 р. і за вес-ну 1911 р. [9]. На зворотному боці цього прохання знаходиться документ, в якому говориться, що на засіданні КПІ від 4 травня 1911р. постановлено прийняти 100 р. з попередженням звільнення за невиконання мінімуму.

В особовій справі Ігоря Сікорського також збереглась виписка з деякими оцінками з механічного відділу КПІ. Там вказано, що по геометрії стоїть 5, хімії – 5, механіці – 4. Ще вписані два предмети, але в зв’язку з нерозбірли-вим написанням не зрозуміло, які саме предмети вказано. Оцінки по цим предметам – 4 і 5. Також були знайдені документи з Київської міської воєн-ної повинності.

Під час навчання в КПІ Сікорський став одним з найяскравіших членів ге-лікоптерної секції. Секцією «Гелікоптер» керував Андрій Кас’яненко. Після невдалих спроб побудови гелікоптерів Ігор Іванович Сікорський, згадуючи ті часи, писав: «… тогда отдавал себе отчет, что количество денег, времени и хлопот, необходимых для решения проблем вертолета, нужно больше, чем я имел в своем распоряжении. Потому я решил, что будет правильным не продолжать работы по вертолету, а сконцентрировать все свои силы на са-молете» [10].

З політехніків склався і колектив, який очолили студенти Федір Билінкін та Ігор Сікорський [11, 12]. Об’єдналися вони спочатку не для спільного констру-ювання, а для створення виробничої бази: обидва були вихідцями з доволі за-безпечених родин і мали певні кошти для реалізації своїх розробок. Майстерню було організовано в двох спеціально для цього збудованих ангарах на Куренів-ці. Добровільними помічниками були: Георгій Адлер, Василь Іордан, Михайло Климиксеєв, Анатолій Серебреников, Костянтин Євгант, механік-моторист Володимир Панасюк та інші [13].

119

Свій перший літак Сікорський побудував разом з помічниками – студен-том КПІ Іорданом та сином київського купця Ф. Билінкіним, які вже мали певний досвід. Федір Іванович Билінкін зміг власноруч побудувати літак братів Райт по картинках, але злетіти на цьому апараті не зміг, так як при випробуванні від вибуху в карбюраторі апарат згорів. Коли Билінкін дізна-вся, що Сікорський недавно прилетів з Парижа з деталями для літаків, за-цікавився співпрацею з ним.

Першим літаком був БІС – 1. Але він не зміг відірватись від землі. Осно-вна причина – брак потужності. Більш вдосконаленим був літак БІС – 2, на якому і вдалось здійснити омріяний політ. Площа крил БІС – 2 була дещо збільшена, посилений центроплан. При розмаху в 8 м хорда становила 1,5 м. Знятий з другого гелікоптера трициліндровий двигун «Анзані» був постав-лений спереду. На відміну від БІС – 1 поперечне управління на перебудова-ному літаку передбачалося здійснювати не елеронами, а гошуванням крил. Для поліпшення шляхового керування Сікорський подовжив хвостову фер-му на один проліт.ЇЇ головні консолі стали майже паралельними [14].

І. Сікорський разом з Ф. Билінкіним побудували моноплан С – 3 [15]. Але на цих літальних апаратах стояли малопотужні двигуни «Анзані». Це зава-жало здійснити тривалі польоти. Тому Сікорський будує біплани С – 4 і С – 5. На біплані С – 5 стояв німецький двигун «Аргус» 50 к.с. з водяним охолоджу-вачем. Він був двомісний, повністю з дерева. Розмах верхнього крила С – 5 сягав 12 м, нижнього – 8 м, довжина – 7,5 м, загальна площа поверхні – 32 м2, вага – 320 кг. На цьому літаку Ігор Іванович здійснив польоти триваліс-тю більше години на висоті біля 500 м [15].

Всі свої літаки до С – 6 Ігор Сікорський побудував в Києві. Наступні ма-шини будувались в Петербурзі в авіаційному відділі Балтійського заводу.

ЛІТЕРАТУРА1. Державний архів м. Києва (ДАМК), Ф.18, оп. №1 – л, спр. №4665, арк. 13.2. Брокгаузъ Ф.А., Ефронъ И.А. Энциклопедический словаръ. Томъ

ХХІХ. – С.-Петербургъ, 1900. – С.858, 859.3. ДАМК, Ф.18, оп. №1 – л, спр. №4665, арк. 11.4. ДАМК, Ф.18, оп. №1 – л, спр. №4665, арк. 1.5. Пономарев А.М. Общій списокъ студентовъ, вольнослушательницъ

и сторонних слушателей политехническаго института императора Алек-сандра ІІ на 1911 – 1912 академическій год. – Кіевъ, 1912.

6. De-Graffigny. Аэропланы. История. Расчеты. Конструкция. – Изд. И.И.Самоненко, 1910г. – С. 27.

7. Малаков Д.В. Архітектор Городецький. - К.,1999. – С. 170.8. Катышев Г.И. Крылья Сикорского. – Москва, 1992. – С. 27 – 60.9. ДАМК, Ф.18, оп. №1 – л, спр. №4665, арк. 8.10. Слободян Л.Р., Тимченко С.К. Піонер авіації//Славетні імена Київ-

ського політехнічного інституту. – Київ, 2003. – С. 121.

120

11. Механіко-машинобудівний інститут. Нарис історії. 3-тє видання. – Київ, 2010. – С. 20 – 25.

12. Механіко-машинобудівний інститут. Нарис історії. – Київ, 1998. – С. 26.13. Янковий В.В. Київська політехніка: витоки. – Київ, 2010. – С. 87 – 91.14. Михеев В. Неизвестный Сикорский. – Москва, 2010. – С.34 – 40.15. Попов В.А. История воздухоплавания и авиации в СССР. – Москва,

1944. – С. 505 – 514.

СТАВЛЕННЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА ДО ФОТОГРАФІЇ В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Казьмирчук М.Г.

Вже в середині ХІХ ст. фотографія знайшла широке застосування у найрізноманітніших галузях людської діяльності. Об’єктивність та точність фотозображення зробили її одним з найефективніших способів фіксування дійсності та важливим засобом інформації та документування. Дискусії, щодо цінності фотомистецтва, його права на окреме існування від живо-пису, розгорнулися серед найрізноманітніших кіл громадськості Російської імперії. До проблеми ставлення Т. Шевченка до фотомистецтва не зверта-лися дослідники взагалі. Сучасні вітчизняні вчені та просто любителі по-чали звертали увагу на фотографії Т. Шевченка переважно останнім часом, що свідчить про існування маловивчених питань щодо біографії Кобзаря [1, 2, 9]. Насамперед вони шукали відомостей про авторство, датування та подальше використання тієї або іншої фотографії, забуваючи про зображу-ваного на них Т. Шевченка, його власне ставлення до цього неоднозначно сприйнятого громадськістю явища ХІХ – ХХ ст.

Більшість діячів літератури та мистецтва ставилися з неприхованою ворожістю до головного конкурента живопису, відмовляючись фотогра-фуватися, називаючи фотографію балаганним мистецтвом для дикунів. Являючись одним з кращих, визнаних в Російській імперії живописців, уч-нем самого К. Брюллова, Т. Шевченко не міг залишитися осторонь такої проблеми як ставлення до фотомистецтва. Живопис відстоював право на об’єктивність та натуральність, тоді як фотографи намагалися передати знімкам духовні властивості та суб’єктивні якості, традиційні для живо-пису. Фотографія, яка вважалася з самого свого початку допоміжним за-собом у роботі художника, записником, куди для кращої пам’яті замальо-вувалися «відбитки природи», непомітно підпорядковувала собі живопис. Новий технічний засіб викликав негативну критику, фотографію почали вважати корінням зла, не зважаючи на великі досягнення. Початковий ентузіазм від появи фотографії змінився на підозри, нерозуміння і страх,

121

бо фотографія вийшла за межі відведеного їй місця, претендуючи на щось більше [3, 5].

В Україні перші фотознімки були зроблені у Львові професором там-тешнього університету Яном Гляйснером влітку 1839 р. У Києві одним з перших фотографів був відомий художник Іван Гудовський, який у 1859 р. виготовив фотопортрети свого друга, видатного українського поета Тараса Шевченка (1814 – 1861) [3]. Збереглося десять фотографій Т. Шевченка. Усі вони зроблені після повернення із заслання у 1858 – 1860-х рр. До заслання Т. Шевченко не фотографувався. Більшість фотографів та дат встановлено, але залишається чимало портретів зроблених із фотографій, які не збере-глися до нашого часу [8].

Фотографія зроблена 30 березня 1858 р. на прохання М. Дорохової у фотоательє А. Деньєра вважається першою. М. Дорохова, родичка декількох декабристів, познайомилася із Т. Шевченком у 1857 р. під час перебування поета у Нижньому Новгороді. Він намалював портрети М. Дорохової та її ви-хованки Ніни, доньки декабриста І. Пущина. Давав уроки живопису Ніні, вва-жав її здібною ученицею [4, с. 62-64]. Захоплення живописом поділяв фото-граф А. Даньєр, він також проводив приватні уроки навчаючись у Академії мистецтв. Він намагався помирити художників та фотомайстрів, доводячи, що фотографія також має право називатися мистецтвом.

Андрій Іванович Даньєр (1820 – 1892) один з найпопулярніших портретистів ХІХ ст. Відомий фотографіями діячів літератури і мистецтва. У 1842 р. переїхавши з Могильова до Петербурга став відвідувати Петербурзь-ку академію мистецтв, клас історичного живопису, саме там міг познайо-митися з Т. Шевченко. Вже тоді захопився фотографією і у 1849 р. відкрив фотоательє «Дагеротипний заклад художника Даньєра». Так, виділяючись саме як художник, він зміг випередити конкурентів ще й новаторським на той час колодієвим способом виготовлення фотографій. У 1851 р. закінчив Петербурзьку академію мистецтв, де багато чув про поета від викладачів та студентів. Так, А. Даньєр, так само як і Т. Шевченко, був учнем Карла Брюл-лова. У 1860 р. отримав титул придворного фотографа від царської родини, брав участь у багатьох міжнародних фотовиставках. Його фотоательє до 1860 р. розміщалося на Невському проспекті, біля Казанської площі [9, с. 52].

У фотоательє А. Деньєра Шевченко зробив 4 фотографії. На першому знімку поет з бородою, в шапці й кожусі. У 1860 р. з цього фото Т. Шевченко виконав автопортрет. На другому фото поет в смушовій шапці й кожусі, з поголеною бородою. Воно зроблене А. Деньєром у квітні 1859 р. Саме цим портретом користувалися художники після смерті поета для створення жи-вописних, графічних і скульптурних портретів Т. Шевченка. З цього фото на замовлення Третьяковської галереї було виконано один з найкращих портретів Т. Шевченка [1].

Третє фото, зроблене А. Даньєром 1859 р., одне із небагатьох групових знімків. Т. Шевченко разом з друзями: художником Г. Честахівським, братами

122

О. та М. Лазаревськими і П. Якушкіним. З цього фото робили гравюри на металі та дереві. Також А. Даньєр зробив фото 1859 р., де Т. Шевченко зобра-жений на повен зріст, у смушковій шапці, кожусі і з палицею [1].

Під час перебування у Києві 1859 р. поет тричі фотографувався у І. Гу-довського. Родом із полтавського містечка Пирятин, Іван Васильович Гу-довський (1860) навчався живопису в Києво-Печерській лаврі, а згодом у Петербурзькій академії мистецтв, де познайомився з Т. Шевченком [2].

У 1844 р., коли І. Гудовський розпочинав навчання у академії ми-стецтв, Т. Шевченко вже отримав звання художника та популярність пое-та. Так трапилося, що тоді вони мешкали в одному будинку купця Є. Бема на Васильєвському острові – три студенти Карп, Гудовський та Рогов у одній кімнаті, а у іншій – Т. Шевченко [6, с. 85, 87]. Поет часто заходив до них і вони разом співали [6, с. 86]. Т. Шевченкові подобалося в товаристві компанійських хлопців. І. Гудовський відзначався веселою вдачею, майстерністю та товариськістю. Саме йому Т. Шевченко доручив організацію друкування естампів «Живописної України» та розсилку замовникам. У 1845 р. Т. Шевченко навідувався до рідних І. Гудовського в Пирятин, за що отримав подяку. Про взаємодовіру свідчить той факт, що Т. Шевченко до-ручив у 1845 р. І. Гудовському отримати за нього атестат Академії мистецтв некласного художника і переслати поетові до Києва. Маючи такий самий атестат, І. Гудовський у 1846 р. переїде до Києва, оселившись у купця В. Смирнова на Хрещатику, про що повідомить у листі Т. Шевченка. Поет ча-сто навідуватиметься до нього у 1859 р. і навіть деякий час проживатиме там. Поступово за І. Гудовським закріпилася слава майстерного фотографа, він навчав багатьох майбутніх фотомайстрів. Його називали «знаменитим київським фотографом», а його майстерню – «найкращою і наймоднішою». Він займався не лише портретом, але й видовою фотографією, разом із Т. Шевченком вони гуляли Києвом, фотографуючи та замальовуючи краєвиди. Одну з жанрових робіт – знімок музиканта-єврея, який грає на цимбалах – Іван Васильович подарував Т. Шевченкові [2].

Перебуваючи у Києві 1859 р. поет тричі фотографувався у І. Гудовського. На першому знімку Т. Шевченко сидить на стільці у білій сорочці з темною кра-ваткою і темному піджаку. Зроблене у серпні 1859 р. На другому – сидить на стільці біля столу в білому полотняному костюмі з палицею в руках. На тре-тьому фото (погрудне), зробленому у 1859 р. поет теж у білому костюмі з на-хиленою вліво головою. Можливо цей знімок зроблений петербурзьким фото-графом Людвігом Вільгельмовичем Барклаєм у 1860 р. [1]. Його фотоательє знаходилося у Петербурзі в будинку № 29 Невського проспекту. В. Яцюк дово-дить, що І. Гудовський фотографував Шевченка не тричі, а лише двічі [9].

До 1858 – 1859 рр. належить фотографія поета у темному костюмі. Цю фотографію Шевченко використав при роботі над офортним автопортре-том 1860. Оригінал фото не зберігся. Можливо його виконав Олександр Шпаковський [1].

123

Декілька відомих знімків Т. Шевченка були зроблені у фотоательє німецького фотографа Іогана Федоровича Досса (1835 – 1881). Дослідники часто зустрічають різні імена Досса – Іван або Микола, вважаючи його російським художником-акварелістом. Можливо Т. Шевченко познайомив-ся з ним після повернення із заслання в Петербург, адже наприкінці 1850-х рр. І. Досса навчався у Петербурзькій академії мистецтв, отримавши у 1862 р. звання некласного художника. Згодом відкрив власне петербурзьке фотоательє «Час» [2]. Знімок Т. Шевченка зроблений у фотоательє І. Досса датується 1858 р. На ньому Шевченко без головного убору, в білій сорочці і темному піджаку. Два останні знімки поета – в чорному костюмі, в білій сорочці з чорною краваткою і другий – разом з Г. Честахівським, випускни-ком Петербурзької академії мистецтв [6, с. 86], виконані наприкінці 1860 або на початку 1861 р. Можливо знімки зроблені у фотоательє І. Досса.

Отже, фотографія в середині ХІХ – на початку ХХ ст. досягла технічної зрілості в Російській імперії, зокрема і на українських землях. Вона потіснила інші методи відображення дійсності (креслення, малюнки, гравюри, муляжі), почала вважатися об’єктивним відображенням дійсності. Фотогра-фування ставало механічною процедурою, позбавленою пристрастей. До-кумент набував остаточну та рішучу жорсткість. Фотографія відтворювала дійсність, відкидаючи почуття та ідеали, висвітлюючи правдивість натури. Те, що намагався донести народові Т. Шевченко – показати, що царі – прості люди, а кріпацтво огидне і протиправне, пробудити свідомість до волі, мог-ла відтворити фотографія, стати документальним свідченням, викриваль-ним для самодержавства.

З десяти відомих фотографій Т. Шевченка більшість були зроблені відомими художниками – А. Даньєром та І. Гудовським. Вони були товари-шами Т. Шевченка по Петербурзькій академії мистецтв, яким він довіряв. Невідомо, як він відносився до фотографії? Чи вважав він її мистецтвом? Або ж, як викладачі академії мистецтв М. І. Уткін, Ф. А. Бруні, Пименов, Шамшин, Марков негативно ставився до існування фотографії як до худож-нього явища. Тоді виникає питання, чи переконали Т. Шевченка як живо-писця у користі фотографії його друзі А. Даньєр та І. Гудовський так само як іменитих професорів та академіків живопису? Можна припустити, що фотографуючись не раз у 1858 – 1860-х рр., Т. Шевченко з повагою та за-хопленням ставився до роботи своїх товаришів фотомайстрів, як і до самої фотографії. Існує свідчення, що І. Гудовський знімав краєвиди Києва поруч з Т. Шевченком, який їх малював. Поет мав змогу переконатися, що існування фотографії не було конкурентом популярності живопису.

ЛІТЕРАТУРА1. Домме Е. В. Фотографии Т.Г.Шевченко и его друзей. Вторник, 5 февраля

2013 г. – Режим доступу:http://babichev-domme.blogspot.com/2013/02/blog-post_5.html

124

2. Жадько В. Київський фотограф Тараса Шевченка. 4 травня 2012 р. // Режим доступу – http://photospilka.com/istoriya/kiyivskiy-fotograf-tarasa-shevchenka.html

3. Жур П. Шевченківський Київ. – К.,1991. – С. 214 – 218.4. Казьмирчук Г. Університет св. Володимира і Тарас Шевченко / Григорій

Казьмирчук, Марія Казьмирчук. – К.: УкрСІЧ, 2014. – С. 62 – 64.5. Ковалинський В. Київські мініатюри. – Кн. ІІ. – К., 2003. – С.71 – 84.6. Ковальов В. В. Спогади про Т. Г. Шевченка // Спогади про Тараса Шев-

ченка. – К.: Дніпро, 1982. – С. 85 – 87.7. Паравійчук А. Невідомий фотопортрет Великого Кобзаря // Народна

творчість та етнографія. – № 2. – 1980. – С. 95.8. Фотографії Т. Г. Шевченка. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/

shevchenko/photos.htm9. Яцюк В. Таїна Шевченкових світлин. – К., 1998. – С. 52.

РЕЦЕНЗУВАННЯ ДОСЛІДНИЦЬКИХ РОБІТ СТУДЕНТІВ ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ ЯК СКЛАДОВА НАУКОВО-

ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПРОФЕСОРА І.П. ОСИПОВАКамчатний В.Г.

Багатогранній науково-педагогічній діяльності видатного вченого в галузі хімії І.П. Осипова в період викладання в Харківському університеті (1885 – 1906 рр.) присвячено ряд наукових праць. Разом з тим, до сьогоднішнього часу без належної уваги залишилась тема здійснення вченим рецензування студій талановитих студентів. Висвітлення цього малодослідженого аспекту і стало метою даної публікації.

За правилами, що були встановлені в той час в університеті, звіти (так звані “твори”) про дослідницькі роботи готувались молодими студен-тами в анонімному вигляді, під девізами, які на їхню думку відповідали духу дослідження чи їхнім настроям. Звіти надавались на рецензування провідним викладачам. Зокрема, роботи, виконані на фізико-математичному факультеті в галузі хімії, – професору І.П. Осипову. На підставі міркувань рецензентів ухвалювались відповідні рішення про можливість відзначення робіт (нагородження медалями або преміями). Дослідження проводились, як правило, протягом навчального року, та містили дві складові – огляд на-явних теоретичних засад та опис власноруч виконаних ними практичних експериментів із відповідними результатами.

Сам професор свого часу також розпочинав шлях до науки зі студентсь-ких пошуків. Він добре пам`ятав піклування з боку своїх вчителів, зокрема М.М. Бекетова. Таким же уважним було його ставлення і до своїх студентів.

125

В Записках Харківського університету містяться дев`ять рецензій профе-сора І.П. Осипова на студентські роботи, в яких це чуйне ставлення добре помітне. До того ж рецензії вирізняються глибиною аналізу та влучністю оцінок. Зміст рецензованих робіт підтверджував надзвичайно високий рівень підготовки молодих дослідників у різних розділах хімії, що стало безпосереднім результатом висококваліфікованої викладацької діяльності. Історикам університету вдалося встановити імена анонімних авторів ре-цензованих робіт, багато з яких у майбутньому стали визнаними вченими.

Перші надруковані рецензії І.П. Осипова з’явилися у 1894 році. Одна з них, виконана 24 грудня 1893 р. на твір під девізом: “Quidquid agis, prudenter agas, et respice finem” (з латині – “З самого початку дивись та думай про кінець”), який стосувався експериментальної перевірки теорії Гульдберга і Вааге. Професор констатував, що при опрацюванні теоретичної частини крім теорії Гульдберга і Вааге зроблено огляд праць Вільгельма, Оствальда, Бертло з Пеан-де-Сен-Мілем, Вант-Гоффа, Гортмана, Хрущова та Петрієва. Використовуючи в дослідах термохімічний метод та застосовуючи солі магнезіальної групи автор, на думку рецензента, повністю підтвердив фор-мулу Гульдберга і Вааге. І.П. Осипов, пропонуючи нагородити студента зо-лотою медаллю, побажав йому продовжити та розширити свою роботу [1]. Автором роботи був Г.І. Петренко, майбутній лаборант, а пізніше – професор Харківського університету.

Друга, спільна з професором Г. І. Лагермарком, рецензія від 29 листопада 1893 р., виконана на твір під девізом “Feci, quod potui” (з латині – “Зробив, що міг”). Робота була присвячена отриманню невідомих до часу дослідження кис-лих етерів кислот малеїнової, фумарової, цитраконової та фумарової і за визна-ченням І.П. Осипова “… знаходить у автора знайомство з хімічною літературою, знання методів отримання хімічних сполук і, головне, слугує доказом любові та здібностей автора до наукових пошуків” [2]. За цю наукову працю молодий студент (а це був В. Ільїнський) отримав премію ім. проф. Павловского.

Рецензуючи твір під девізом: “Каждая отрасль естествознания может называться наукою лишь постольку, поскольку в нее входит математика” І.П. Осипов висловлює своє захоплення від того, як швидко, за якихось 9–10 місяців, автор дослідження зміг засвоїти мову такого складного і широко-го питання як дифузія та зазначає: “В студентських творах далеко не часто можна зустріти таку самостійність судження та серйозність викладення, можливих тільки при повному засвоєнні предмета та продуманості” [3]. Ав-тор роботи В. Віхерський був нагороджений золотою медаллю.

У 1899 р. вчений прорецензував дві змістовні дослідницькі роботи. Одна з них стосувалась тогочасних поглядів на питання подвійних солей (автор – А. Агафонов, який у подальшому працював у Київському політехнічному інституті), та була відзначена золотою медаллю [4]. Інша присвячувалась проблемі отримання деяких галоїдних сполук ванадія (автор – І. Німцович) та була удостоєна премії ім. проф. Павловського [5].

126

У 1903 р. вийшли рецензії І.П. Осипова на два твори, присвячених ви-кладенню вчення про розчини. Надзвичайно високий рівень однієї з цих робіт був оцінений не лише золотою медаллю, а й подальшим виданням її за рахунок університету. Молодим дослідником був майбутній відомий вче-ний у галузі фізичної хімії Г.Є. Тимофєєв, який згодом захистив докторську дисертацію, присвячену вивченню теплоти утворення неводних розчинів [6]. Інше рецензоване дослідження, також відзначене золотою медаллю, було виконане О. Федоровим, що з роками став визнаним хіміком [7].

У 1904 році надруковано відгуки І.П. Осипова на дві студентські роботи, які стосувались вчення про швидкості хімічних реакцій. У якості об`єктів дослідної частини пропонувались органічні речовини. Аналізуючи теоретич-ну частину праці під девізом: “Scientia est potentia” (з латині – “Знання - сила”) І.П. Осипов зазначив її “велику системність”, схвалив виконаний автором огляд наукових теорій Вант-Гоффа, Генрі, М.О. Меншуткіна. Дослідна частина, що базувалась на експериментах з діацетином гліцеріна, також піддалась де-тальному аналізу. Вона охарактеризована професором як така, що виконана “з великою старанністю та наполегливістю”. Висновок – відзначити працю золо-тою медаллю [8]. Автором роботи був талановитий студент М. Кришкевич.

Друга робота мала девіз “Первые увлечения к разгадке истины имеют некоторый оттенок юности и несовершенства, но они приносят знанию живые плоды (П. Хрущов)”. Рецензент надав схвальну оцінку змістовній теоретичній частині дослідження, в якій знайшли місце теорії Бергма-на, Бертолле, Вільгельма, Гульдберга та Вааге, а також напрацювання М.О. Меншуткіна: “…теоретична частина, за деякими винятками, в цілому створює вигідне для автора враження, особливо якщо взяти до уваги, що для викладення теорії реакцій автору необхідно було познайомитись з ви-щою математикою”. Дослідна частина була побудована на прикладі реакцій омилювання та етерифікації моноацетину гліколя. Цікаво, що її характе-ристика містить опис одного з дослідів, проведеного вперше, тобто вказує на наукову новизну. Делікатно згадуючи про деякі недоліки, І.П. Осипов у цілому резюмував: “Вважаю справедливим присудження автору срібної медалі” [9]. Цю роботу виконав студент Ф. Паппе.

Все наведене дає підстави для висновку про те, що рецензії на дослідницькі роботи талановитих студентів стали важливою складовою науково-педагогічної діяльності професора І.П. Осипова під час його ви-кладання у Харківському університеті. Фахове рецензування сприяло процесу підготовки висококваліфікованих науковців та розвитку хімічної науки в університеті.

ЛІТЕРАТУРА1. И.П. Осипов. Рецензия сочинения под девизом: “Quidquid agis, prudenter

agas, et respice finem”, представленного на тему “Теория Гульдберга и Вааге и ее экспериментальная проверка” / Осипов И.П. // Записки Императорского

127

Харьковского университета – Х.,1894 – кн.2 – ч. оффиц. – С.146–150.2. Проф. Г. Лагермарк, И. Осипов. Рапорт [рецензия сочинения под деви-

зом “feci, quod potui”] / Лагермарк Г.И., Осипов И.П. // Записки Император-ского Харьковского университета – Х.,1894 – кн.2 – ч. оффиц. – С.150–152.

3. И.П. Осипов. Рецензия на сочинение [“Очерк учений о диффузии жид-костей”] под девизом: “Каждая отрасль естествознания может называться наукою лишь постольку, поскольку в нее входит математика” / Осипов И.П. // Записки Императорского Харьковского университета – Х.,1895 – кн.2 – ч. оффиц. – С.181–183.

4. И.П. Осипов. Рапорт [рецензия сочинения “Современное положение вопроса о двойных солях ” под девизом “ Die Umwandlungserscheinungen die man an den Doppelsalzen beobachtet, sind aber nicht nur wegen der sharfen Temperaturgrenze von Interesse, sondern sie regen auch zum Studium der gesattigten Lösungen an”] / Осипов И.П. // Записки Императорского Харьков-ского университета – Х.,1899 – кн.2 – ч. оффиц.– С.188 – 191.

5. И.П. Осипов. Рапорт [рецензия сочинения на тему “Получить некото-рые из галоидных соединений ванадия и изучить их свойства” под девизом “Une reaction composee parait quelquefois simple, parce qu`on ne trouve queles produits forms a la fin de la reaction”] / Осипов И.П. // Записки Императорско-го Харьковского университета – Х.,1899 – кн.2 – ч. оффиц.– С.191 – 194 .

6. И.П. Осипов. Отзыв о сочинении под девизом “Один факт дороже ста са-мых соблазнительных гипотез” (Пристлей) на тему ”Представить историко-критическое изложение учения о растворах в его современном состоянии, сопроводив оное опытным исследованием какого-либо случая“ / Осипов И.П. // Записки Императорского Харьковского университета – Х.,1903 – кн.3 – ч. оффиц.– С.8 – 11.

7. И.П. Осипов. Отзыв о сочинении под девизом “Знание – сила” на тему ”Представить историко-критическое изложение учения о растворах в его современном состоянии, сопроводив оное опытным исследованием какого-либо случая“ / Осипов И.П. // Записки Императорского Харьковского уни-верситета – Х.,1903 – кн.3 – ч. оффиц.– С.6 – 8.

8. И.П. Осипов. Рецензия на сочинение на тему “Представить очерк учения о скоростях химических реакций и привести пример опытного исследова-ния какого-либо случая из области органических соединений” – под девизом “Scientia est potentia (слова Бэкона)” / Осипов И.П. // Записки Императорского Харьковского университета – Х.,1904 – кн.4 – ч. оффиц.–С.29 – 31.

9. И.П. Осипов. Рецензия на сочинение на тему “Представить очерк учения о скоростях химических реакций и привести пример опытного исследования какого-либо случая из области органических соединений” – под девизом: “Первые увлечения к разгадке истины имеют некоторый оттенок юности и несовершенства, но они приносят знанию живые плоды (П. Хрущов)” / Оси-пов И.П. // Записки Императорского Харьковского университета – Х.,1904 – кн.4 – ч. оффиц.– С.31 – 33.

128

УКРАЇНСЬКЕ КОРІННЯ ІНЖЕНЕРА-ВИНАХІДНИКА, ПІОНЕРА ОСВОЄННЯ КОМІЧНОГО ПРОСТОРУ М.І. ЯРИМОВИЧА

Карамаш С.Ю.

Михайло Іванович Яримович – амери-канський інженер-винахідник з українським корінням [11]. Народився 13 жовтня 1933 року у місті Білостоку, що у Польщі. Також є припущення, що хорунжий Української Галицької Армії Микола Яримович – близь-кий його родич. Про хорунжого написав у спогадах учасник УГА Осип Станімір [1]. Січовим стрільцем був і оберлейтенант Осип Яримович, 1893 р. народження, загинув на Бережанщині у 1917 р. [2].

Про М.І. Яримовича віднайдені дані у Вікіпедії [3]. Він – інженер- винахідник в галузі аерокосмічних досліджень у Спо-лучених Штатах Америки. Разом з батька-ми у десятирічному віці переїхав у США, де навчався і здобув вищу освіту. 1955 року закінчивши Нью-Йоркський університет, Михайло Яримович отримав диплом бакалавра за фахом «інженер – аеронавтик». А через рік він отримав диплом інженера-механіка у Колумбійському університеті. З 1960 року має вчений ступінь доктора. З 1965 року М.І.Яримович працював у Департаменті оборони США у якості технічного директора і керував реалізацією проекту Орбітальної космічної лабораторії з екіпажем на борту. Пізніше – відповідав за всі оборонні про-екти повітряних сил США. З 1970 року за дорученням уряду США вико-нував трирічну науково-дипломатичну службу директора Дорадчої групи аерокосмічних дослідів та розвитку при НАТО у Франції. 1973 року М.Яримович – головний науковець Військово-Повітряних сил США, головний технічний радник головного командувача Військово-Повітряних сил США. З 1975 року тодішній Президент США Джеральд Форд доручив М.І. Яримовичу відповідати за новостворену Агенцію досліджень і розвитку енергетики (ERDA), покликану пристосувати Атомну енергетичну комісію для цивільних потреб і служб (нині агенція відома під назвою Департамент енергетики). За президентства Рональ-да Рейгана М.І. Яримович стає одним з активних учасників реалізації проекту SDI (Стратегічної обороннної ініціативи – так звані «Зоряні війни») [4].

За припущенням професора Б.М. Андрушківа коріння і витоки роду ви-датного вченого, громадського і державного діяча Сполучених Штатів Аме-рики, нашого сучасника – з Тернопільщини. Документальних відомостей автор не наводить [5]. Михайло Яримович брав участь у конструюванні космічного корабля «Аполлон», у розробці програми висадження амери-

129

канських астронавтів на Місяць, головний системотехнік цього проекту (си-стеми електронного управління двигунів, навігації, стабілізації та контролю). Він очолював Національну космічну агенцію Сполучених Штатів Америки NASA. Вчений також очолював і проект створення орбітальних станцій для міжпланетних космічних польотів. Президент Міжнародної академії астро-навтики (1966). Голова науково-дослідного підрозділу НАТО (з 1996). У 1970—1973 роках – директор дорадчої групи для аерокосмічних досліджень НАТО в Парижі, з 1973 року – головний науковий консультант при штабі авіації збройних сил США у Вашингтоні. Цього ж року нагороджений най-вищою нагородою за особливі заслуги на цивільній службі при Військово-Повітряних силах США («US Air Force Exceptional Civilian Service Award»). З 1975 р. – асистент-адміністратор при федеральній агенції з питань освоєння джерел енергії. З 1962 до 1977 рр. Яримович працював на Уряд США у якості помічника адміністратора з експлуатаційних операцій Адміністрації з науко-вих досліджень в енергетиці, був керівником дослідницьких і дослідних підрозділів Військово-Повітряних Сил США, директором групи консультантів НАТО з аерокосмічних досліджень і розвитку (Париж), заступником секрета-ря з наукових досліджень і розвитку, директором орбітальної лабораторії ВПС США з дослідження Космосу. Обіймав відповідальні посади у Національному комітеті США з аеронавтики і дослідження космічного простору, у Програмі центру управління космічними польотами (висадка «Аполлон» на Місяць та «Шаттл»). У 1977-1981рр. М.І. Яримович – віце-президент департаменту інженерії і передових технологій компанії «Норт Америкен Аероспейс Опере-йшнз» (Північноамериканські аерокосмічні операції). Також він є лауреатом міжнародної відзнаки НАТО «Медалі Кармана» (2001) [6]. З 1982 р. – прези-дент Американського інституту астронавтики і аеронавтики. З 1984 р. – член Міжнародної Академії астронавтики, яка об’єднує понад 1000 найвидатніших вчених світу, що займаються космічними розробками. З 1996 року – Прези-дент цієї Академії.

Один з найвідоміших винаходів М.І. Яримовича, який має міжнародне зна-чення – система глобального позиціонування GPS, яка визначає об’єкт у будь якому місці на Земній кулі. Технічний бік системи забезпечують 24 супутни-ки Землі, які обертаються навколоземною орбітою в шести площинах. Кожна зона поверхні Землі перебуває у «сфері огляду», коли 3-6 супутників одно-часно знаходяться у ній. Зі супутників на об’єкт передаються радіосигнали, що відтворюють тривимірну систему координат, в якій статичний або ру-хомий об’єкт визначається за точними координатами. Нині існує велика кількість таких систем (GPS-навігаторів). Ними оснащують транспортні за-соби, портативні комп’ютери, мобільні телефони, годинники. Ці системи GPS є незамінними помічниками військовим, розвідникам, рятувальникам, льот-чикам, мисливцям, подорожуючим, туристам, альпіністам, автомобілістам, рибалкам тощо. М.І. Яримович є автором багатьох наукових праць у галузі аеродинаміки і космічних технологій та їх практичного застосування.

130

Про вченого вже існує бібліографія у солідних наукових виданнях не тільки у США [7-9]. На жаль найновіші сучасні енциклопедичні видання в Україні персоналію вченого не помічають [10].

М.І. Яримовича 25 листопада 1992 року обрано іноземним членом Національної Академії Наук України (технічна механіка). У якості Почесного члена Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка та Української Вільної Академії він брав участь у їх відродженні, керував студентською секцією Товариства українських інженерів Америки, виступав за створення у вишах США кафедр з українознавства. Після проголошення Україною незалежною державою профессор М. Яримович реалізовував міжнародний космопроект «Морський старт» (англ. Sea Launch) — плавучий космодром для запуску української космічної ракети «Зеніт-3SL». Сі Ланч (Sea Launch) — міжнародний консорціум з експлуатації космодрому «Морський старт».

Ідея морського космодрому має за мету доставляти ракету-носій океаном (район екватора), де умови для запуску оптимальніші завдяки можливості використовувати інерцію обертання Землі. Точка старту — Тихий океан, 154 градуси західної довготи, неподалік острова Пасхи.

Нині пенсіонер М.І. Яримович з дружиною Роксоланою мешкає у Штаті Флорида у США. Родина має двох дорослих дітей: сина Миколу і доньку Тетя-ну Томпсон, а також чотирьох онуків. Невідомі подробиці життя його батьків, адже у Сполучених Штатах Америки традиційно вчені-авіаінженери і кон-структори космічних систем не афішували подробиць свого дитинства. Ми мало знаємо про вченого тому, що в Америці особа М. Яримовича була засе-креченою, він певний час перебував на посаді заступника Міністра оборони США. Його діяльність пов’язувалася з військово-космічними секретами США, спрямованими до гонки озброєнь і конкурували з космічними розробка-ми колишнього СРСР. Тому архівні джерела досі недоступні. Гадаємо, що у подальшому потрібно продовжувати пошук документів про постать нашо-го земляка, відомого у світі вченого і винахідника. Особисті контакти вче-них України, пов’язаних з космосом, змогли б сприяти встановленню більш тісніших контактів з М. Яримовичем для глибшого вивчення і пізнання його життя та внеску у авіакосмічну та інші галузі науки. Нині ми відкриваємо постать видатного вченого, яка гідна на вшанування в Україні.

ЛІТЕРАТУРА1. Станімір Осип. Моя участь у визвольних змаганнях//»Свобода»,

31.08.1954. 2. ycc.milua.org.> biograph.html 3. ukr.wikipedia.org; http://www.nas.gov.ua/Person/ya/Pages/Yarymovych.

aspx 4. Dr. Yarymovych appointed Chief scientist for US Air Force. The Ukrainian

Weekly №1973-32, 18 серпня, 1973 р., число 152.5. Шот Микола, інтерв’ю з Богданом Андрушківом. Космос Михайла

131

Яримовича починався на Тернопіллі// Урядовий кур’єр, 6 листопада 2013, № 204 (5090).-С.21.

6. The NATO Research and Technology Organization (RTO) presented the von Kármán Medal to Dr Michael I. Yarymovych (17.07.2002).

7. The NATO R&T Board elected Dr. Michael Yarymovych as board chairman8. Віталій Абліцов. «Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні

постаті» – К.: КИТ, 2007.- 436 с.9. Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. Т-10 / Головний редак-

тор В.Кубійович — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя 1954—1989. Перевидан-ня в Україні.-Львів, 2000.-С.3983.

10. Енциклопедія історії України. У 10 т. /Редкол.:В.А. Смолій(голова) та ін. Т-10.-К.:Наукова думка, 2013.-784с.

ВНЕСОК М.М.КРИЛОВА ТА М.М.БОГОЛЮБОВА В РОЗВИТОК ЕРГОДИЧНОЇ ТЕОРІЇ

Кілочицька Т.В.

У зв’язку з швидким розвитком техніки на початку ХХ ст. виникла необхідність створення нових методів для дослідження нестаціонарних процесів, процесів становлення, перехідних процесів.

Французький вчений А.Пуанкаре у творах «Про криві, які визначають-ся диференціальними рівняннями» (1881-1885) і «Нові методи небесної механіки» (1892–1899) провів дослідження щодо характеристик на поверхні тора, отримав перші топологічні теореми, виклав ідею про вивчення поведінки динамічних систем «в цілому» та сформулював першу ергодичну теорему - теорему про повернення.

Ідеї А.Пуанкаре поклали в 1930 рр. початок ергодичній теорії. Вона ви-никла при спробі отримати макроскопічний опис фізичних систем, виходя-чи з мікроскопічного опису за допомогою рівнянь руху. Основоположники статистичної фізики Д.У. Гіббс і Л.Больцман розглядали фазовий простір гамільтонових систем, утворених сукупністю великого числа мікрочастинок. За законом збереження енергії, надана сама собі система повинна залишатися весь час на деякій гіперповерхні в цьому просторі, що задається умовою сталості енергії. Система, в якій фазові середні співпадають з часовими, називається ер-годичною. З’ясування умов, при яких система є ергодичною - основна задача ергодичної теорії.

Під впливом ідей Пуанкаре Дж.Біркгоф ввів поняття динамічної си-стеми (1912,1927). В 1931 р. Дж.Біркгоф довів, що система є ергодичною тоді і тільки тоді, коли її фазовий простір не можна розбити на суму двох інваріантних (які складаються з цілих траєкторій) множин, кожна з яких має

132

додатній об’єм. У 1932 р. він в загальному довів існування часових середніх вздовж окремої траєкторії. Дослідження Біркгофа узагальнені Дж. Нейманом (довів статистичну ергодичну теорему), А.Я.Хинчиним (відкинув зайві при-пущення, надав їй сучасного вигляду), М.М.Криловим та М.М.Боголюбовим. При доведенні ергодичних теорем Дж.Біркгоф та Дж. Нейман припустили наявність в динамічній системі інваріантної міри.

У 1932 р. дослідження А.Пуанкаре доповнив французький математик Л.Данжуа відносно відображення тора на себе. Він довів існування і розгля-нув властивості квазіперіодичних розв’язків диференціальних рівнянь пер-шого порядку. Результати Л.Данжуа у 1930-х рр. використав український вчений М.М.Боголюбов при дослідженні нормальних структур точних розв'язків рівнянь (топологічні методи). Він дійшов висновку про те, що майже періодичність є скоріше за все винятком, аніж правилом. При цьому виникла потреба вивчення різних середніх значень динамічних змінних, які розглядаються як функції часу [1].

Загальна теорія міри в нелінійній механіці зумовила подальший розвиток теорії динамічних систем і дозволила пояснити властивості стаціонарних рухів, таких як рекурентність, тобто сильну стійкість за Пуасоном, спектральність тощо. Загальна теорія міри відкрила серію досліджень М.М. Крилова та М.М. Боголюбова з питань топологічної динаміки.

Результати досліджень з ергодичної теорії були використані в монографії М.М.Крилова і М.М. Боголюбова «Застосування методів нелінійної механіки до теорії стаціонарних коливань» (1934) при створенні методу інтегральних багатовидів у нелінійній механіці. У цій монографії М.М. Боголюбов і М.М. Крилов ввели поняття інтегрального багатовиду [2, С. 323–337].

За допомогою асимптотичних розкладів отримують наближене представ-лення не загального розв’язку рівняння, а лише деякої двопараметричної сім’ї частинних розв’язків. Цікавим є встановлення критеріїв, при яких ця двопа-раметрична сім’я має властивість стійкості. Ця властивість полягає в тому, що довільний розв’язок системи прямує при збільшенні часу до розв’язків сім’ї. Цю властивість покладено в основу методу інтегрального багатовиду, який полягає в виділенні із всієї сукупності розв’язків багатовиду розв’язків, які мають менший порядок ніж вихідна система і певні характерні властивості. Якісне дослідження стає більш простим, якщо розв’язок лежить на багатови-дах меншого числа вимірів за вихідний фазовий простір.

У вересні 1935 р. на Першій Міжнародній топологічній конференції у Москві М.М. Боголюбов виступив з доповіддю «Загальна теорія міри та її застосуван-ня до вивчення динамічних систем нелінійної механіки», в якій використав важливі результати з теорії міри та функціонального аналізу. Професор Вейль (Франція) свою доповідь «Про характеристики на торі і замкнені поверхні» при-святив застосуванню теорем М.М. Крилова та М.М.Боголюбова в даній галузі.

У 1937 р. М.М. Крилов та М.М. Боголюбов довели існування інваріантних мір для широкого класу динамічних систем. Цей важливий результат відомий як

133

теорема Крилова-Боголюбова: в компактному фазовому просторі динамічної системи існує інваріантна міра [3]. В праці «Інваріантні і транзитивні міри в нелінійній механіці» (1936) М.М. Крилов та М.М. Боголюбов ввели важли-ве поняття ергодичної множини і довели, що в компактному просторі існує множина, яка може бути розбита на ергодичні множини, які є інваріантними при перетвореннях групи, і на кожному з них можна визначити нормова-ну, інваріантну і транзитивну міри [4]. Вони довели ряд теорем розбиття інваріантної міри на міри, локалізовані в ергодичних множинах. М.М. Крилов і М.М.Боголюбов дослідили коливальні процеси з багатьма частотами для ре-зонансного і нерезонансного випадків, узагальнили поняття еквівалентних параметрів [5, С. 395–410; 208–223].

Результати цих досліджень викладені у їх праці «Загальна теорія міри в нелінійній механіці» (1937) [6]. В ній М.М. Крилов і М.М. Боголюбов дали строге обґрунтування методу усереднення, виходячи з ергодичної теорії, у випадку, коли праві частини рівнянь, які усереднюють, є квазіперіодичними функціями часу.

М.М.Боголюбов та М.М.Крилов в праці «Про деякі проблеми ергодичної теорії стохастичних систем» (1939) виклали стохастичні теореми для мар-ковських ланцюгів з довільною кількістю станів і мемуар про рівняння Фоккера-Планка. В цьому мемуарі ці рівняння були отримані як рівняння першого наближення, виходячи з схеми теорії збурень, де не використа-на гіпотеза про існування ймовірностей переходів. Ці отримані наближені рівняння можна використовувати і в класичній і в квантовій механіці.

Дослідження умов, за яких такі системи з невеликою кількістю степенів свободи, які мають статистичні властивості, є ергодичними, класифікація різних типів потоків в фазовому просторі та вивчення їх властивостей є тією частиною ергодичної теорії, що увійшла в математичну основу теорії хаосу.

ЛІТЕРАТУРА1. Боголюбов Н.Н. Sur l’approximation des fonctions par les sommes

trigonometriques / Н.Н. Боголюбов // ДАН СССР.– А.– 1930.– № 6.– С. 147–152.2. Крылов Н.М., Боголюбов Н.Н Приложение методов нелинейной механи-

ки к теории стационарных колебаний / Н.М. Крылов, Н.Н. Боголюбов. – К.: Изд-во ВУАН, 1934. – 108 с.

3. Kryloff N., Bogoliouboff N. La théorie générale de la mesure dans son applications a l'étude des système dynamiques de la mécanique non linéaire // Ann. Math. 1937. - V. 38. -P. 65-113.

4. Kryloff N. Les mesures invariantes et transitives dans la mecanique non lineaire (Инвариантные и транзинивные меры в нелинейной механике) / N.Kryloff, N.Bogolioboff // Мат. сборник. – 1936. – Т. 1 (43), №5. – С. 707–711.

5. Крылов Н.М. Введение в нелинейную механику (Приближенные и асим-птотические методы нелинейной механики) / Н.М. Крылов, Н.Н. Боголюбов //Зап. Каф. математической физики АН УССР. – 1937. – Т. 1–2. – 364 с. Те саме

134

(скорочено): //Н.Н. Боголюбов собрание трудов. Т. 1. / Н.Н. Боголюбов – С. 338–410.

6. Крилов М.М. Загальна теорія міри в нелінійній механіці / М.М. Крилов, М.М.Боголюбов // Збірник праць з нелінійної механіки. – К.: Вид-во АН УРСР, 1937. – С. 55–112.

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ РЕНТГЕНОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ В ЛІВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ У ДОРАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД

Кисільова Т.О.

Дослідження розвитку медичної рентгенології в Лівобережній Україні за часи її перебування у складі Російської Імперії потребує визначен-ня організаційних форм рентгенологічної допомоги. Поставлена задача ускладнюється деякими особливостями функціонування медицини в зазна-чений період: розгалужена інфраструктура медичних установ (земська ме-дицина, міські й повітові лікарні, лікувальні установи медичних товариств, приватні лікарні) та відсутність регулярних звітів кожного медичного закла-ду (державного чи приватного). Встановити точну дату придбання обладнан-ня та відкриття кожного рентгенівського кабінету виявилось дуже складно й не завжди остаточно. Також слід зазначити, що наявність відповідної техніки не означала регулярного її використання. В зв’язку з цим для дослідження разом з архівними та історіографічними джерелами широко використовува-лися рекламні оголошення в журналах та газетах не тільки медичного, а й загального характеру, які друкувалися у зазначені роки.

Для впорядкування отриманих результатів весь масив лікарських закладів, в яких могло бути започатковане використання рентгенівського випромінювання для медичних цілей був розбитий на П’ЯТЬ великих груп за ознакою основних джерел їх фінансування: 1) державні (казенні) медичні за-клади, 2) муніципальні (міські) лікарні, 3) земські лікарні, 4) приватні кабінети і лікарні та 5) медичні установи відомчих та громадських організацій. Окрему групу, на наш погляд, складають медичні заклади, які створювалися на пев-ний період, а саме на період ведення військових кампаній 1904–1905 рр. та 1914–1918 рр.

Територію Лівобережної України в 1896–1920 рр. складали Харківська, Катеринославська, Полтавська, Чернігівська губернії, також нами було роз-глянуто Дніпровський повіт (материкова частина) Таврійської губернії та місто Херсон.

Державні, міські та земські установи охорони здоров’я за безпосереднім призначенням повинні активно сприяти застосуванню нових методів діагностики та лікування. Однак значної зацікавленості з боку держави впровадженням Х-випромінювання в медичну практику не спостерігалось,

135

до того ж державне фінансування медичної галузі в Російській імперії було незначним, тому зрозуміло, що на закупівлю нового недешевого обладнання могли розраховувати лише медичні заклади великих міст.

З’ясовано, що казенним коштом були організовані рентгенівські кабінети у складі лише деяких клінік медичного факультету Імператорського Харківського університету: факультетської хірургічної клініки (1896 р.), пропедевтичної терапевтичної клініки на базі Харківського військового шпиталю (1898 р.), факультетської терапевтичної клініки (1906 р.).

Організація міських (муніципальних) лікарень почалась у другій половині ХІХ століття за рахунок бюджету міста та значних пожертвувань заможних громадян. Проведене нами дослідження дає підстави припустити, що осна-щення цих медичних закладів рентгенівською технікою відбувалося дещо імпульсивно, в прагненні не відстати від прогресу науки. Але відсутність лікарів зацікавлених опануванням нового метода дослідження і терапії, призводило до простою та втрати актуальності закупленої апаратури. На досліджуваних територіях рентгенівські кабінети придбали такі міські лікарні: в Харкові – Олександрівська (1901 р.) та Миколаївська (1904 р.); в Катеринославі – Олександрівська (1913 р.); в Юзівці – Юзівська дитяча лікарня (1910 р.); в Херсоні – міська лікарня імені Афанасія і Ольги Тропіних. Відомостей щодо ро-боти цих кабінетів вкрай обмаль, лише в Миколаївській міській лікарні доволі активно працював згодом відомий рентгенолог С. П. Григор’єв.

З тими ж самими проблемами стикалися й в губернських земських лікарнях. Наявність рентгенівської техніки не завжди означала доцільне її використання. За нашими даними рентгенівські кабінети в Лівобережній Україні мали Харківська губернська земська лікарня (1898 р.), Катеринос-лавська губернська земська лікарня (1900 р.), Юзівська земська лікарня (1903 р.), земська лікарня в Бахмуті (тепер Артемівськ) (1910 р., не працював до 1913 р.), Полтавська губернська земська лікарня (1916 р.) та Чернігівська губернська земська лікарня (1909 р.).

Значною перешкодою для поширення рентгенологічної допомоги були не тільки фінансові, організаційні, а й рентгенотехнічні труднощі. Практично всі рентгенівські апарати та складові частини для рентгенівських кабінетів завозилися із-за кордону, монтаж та їх сервісне обслуговування здійснювали іноземні фірми. Такі складнощі значно легше долалися ініціативними керівниками приватних лікарень і кабінетів, тому саме вони в 1900–1918 роки досить швидко оснащувалися медичним рентгенівським обладнанням.

Згідно рекламних оголошень та медичних довідників того часу в Харкові близько 14 приватних медичних закладів мали рентгенівські апарати, се-ред яких рентгенівські кабінети лікарів С. П. Григор’єва, С. І. Петіна, Л. В. Ор-лова, Ю. О. Гольдингера, М. Франке, електричний кабінет доктора медичних наук приват-доцента Я. Я. Трутовского, а також ортопедична лікарня Ю. Ф. Фінка, хірургічна лікарня і ортопедичний інститут доктора М. Б. Фабрикан-та, лікарня імені М. Х. та Ж. Ф. Гельферих, лікарня доктора Г. О. Давидовича,

136

лікарня асистента В. М. Євдокимова та ординатора О. О. Гефтера, лікарня доктора І. Я. Платонова, спецлікарня «Радій-Еманаторій» Л. М. Лейбфрейда. В Катеринославі працювали рентгенівські кабінети при клініці Н. С. Ерли-ха та при клініці Я. Я. Езау, Р. Ю. Вебера та Вуіча, надавали рентгенологічну допомогу в приватних кабінетах лікарів А. Бердичівського та А. О. Брауна – фахівців по хворобах шкіри, венеричних й сечостатевих, також мав власний рентгенівський апарат спеціаліст із внутрішніх хвороб доктор П. Н. Фукс.

Помітну роль у розвитку медичної допомоги населенню, в тому числі рентгенівської, відігравали медичні установи відомчих та громадських організацій. Проведення благодійного аукціону дало можливість оснастити рентгенівським кабінетом збудовану у 1910 році в Катеринославі лікарню Товариства Червоного Хреста, також благодійні внески єврейської громади сприяли організації у 1912 році рентгенівського кабінету в Мелітопольській Єврейській лікарні (рентгенолог Й. Е. Розенцвейг).

Стрімкий розвиток промисловості на досліджуваних територіях (розроб-ка копалень Криворізького залізорудного та Донецького кам’яновугільного басейнів, наявність великих металургійних заводів та одного з найбільших на півдні Російської імперії локомотивних депо) супроводжувався значним зростан-ням кількості робочих й потребував від відповідних відомств та підприємств організації власних медичних установ. Серед таких медичних закладів (здебільшого примітивних фельдшерських пунктів) помітно вирізнялась лікарня Харківського заводу російського паровозобудівного і механічного то-вариства (ХПЗ), тому не дивно, що вже у 1901–1902 рр. її було обладнано влас-ним рентгенівським кабінетом. В червні 1907 року в Харкові було відкрито «Медико-механический институт Совета Съезда горнопромышленников Юга России» Наявність інформації щодо вартості рентгенівських знімків (6 рублів) дає підстави припустити, що лікарня мала власний рентгенівський апарат, хоча документальних підтверджень стосовно дати його улаштування не виявлено. Власні рентгенівські апарати мали також лікарня заводу Новоросійського това-риства (рентгенолог В. Ф. Берві) – 1906 р., лікарня Щербинівської копальні (рент-генолог О. С. Фігуровський) – 1910 р., лікарня Рутченковської копальні – 1910 р., Лисичанська лікарня содового заводу – 1917 р.

Особливою формою організації рентгенологічної служби стало її цілеспрямоване використання для воєнних потреб. Першим українським ме-дичним формуванням, що було оснащене рентгенівським апаратом та при-значалося для надання допомоги пораненим бійцям був Катеринославський санітарний загін (1904–1905 рр.). За часи Першої світової війни (1914-1918 рр.) в Лівобережній України було створено низку лазаретів, серед яких нами були виявлені такі, що мали власні рентгенівські кабінети: Лазарет для по-ранених воїнів Харківського медичного товариства та Всеросійського союзу міст, Лазарет Імператорського Харківського університету для поранених воїнів, Лазарет «Совета Съезда горнопромышленников Юга России для ра-неных воинов». Не зважаючи на тимчасовий характер закладів, вони дали

137

значний практичний матеріал та сприяли становленню військово-медичної рентгенології як самостійного напряму рентгенологічної допомоги.

Проведене нами дослідження дозволило виявити та впорядкувати роздрібнені відомості щодо наявності рентгенівської техніки та вперше, на наш погляд, скласти чітку картину фінансування і розміщення рентгенівських апаратів в дорадянські часи в Лівобережній Україні.

МЕТОДИКА ПОЛЬОВОГО ДОСЛІДУ В.Г. РОТМІСТРОВА (1866–1941)

Коваленко М.М.

Професор В.Г. Ротмістров є одним із засновників сільськогосподарської дослідної справи в Росії і Україні, внесок якого у розвиток вітчизняної агрономії є незаперечним. Учений-аграрій досліджував питання водного режиму чор-ноземних ґрунтів, кореневої системи сільськогосподарських культур, мето-дики проведення польового досліду, системи обробітку й удобрення ґрунтів. Дослідник став одним із фундаторів науки про сухе землеробство, світовий пріоритет у створенні якої належить українським і російським ученим.

Ротмістров В.Г. очолював Деребчинське дослідне поле в період його організаційного становлення (1892–1893). Під його керівництвом програ-ма дослідів на Деребчинському дослідному полі ще не мала ознак сталого плану, а змінювалася в залежності від затребуваності у вирішенні нагаль-них проблем землевласників Південно-Західного краю. Зокрема у програмі мали місце питання дослідження впливу добрив, обробіток ґрунту та інші агротехнічні прийоми підвищення врожайності цукрового буряка, зернових культур та ін. Ставилися досліди з окремими сортами місцевих та завезених з-за кордону сільськогосподарських культур тощо.

Упродовж багатьох років В.Г. Ротмістров очолював одну із найстаріших дослідних установ України – Одеське дослідне поле, організоване в 1896 р. з ініціативи і на засоби Одеського сільськогосподарського товариства і зем-ства. Одеське, Полтавське й Херсонське дослідні поля в початковий період діяльності зосереджували увагу головним чином на питаннях обробітку ґрунту з метою нагромадження і заощадження в ній вологи, що на той час у всій південній Росії визначала величину врожаю.

Для першого десятиліття XX ст. роботи В.Г. Ротмістрова щодо методики по-льового досліду при дослідженні кореневих систем були неперевершеними і, багато в чому вони зберегли свою значущість і в сучасних умовах при значно вищій інтенсивності культури землеробства. Про методику польового досліду в подальшому згадували часто, особливо коли через неувагу до неї, домагаю-чись швидких висновків, дослідні станції нерідко представляли недостовірний

138

або неперевірений матеріал. Через недостатнє знання властивостей грунту і рельєфу, багато дослідників отримували неперевірені дані щодо врожайності культур і робили необгрунтовані висновки.

Ротмістров В.Г. зазначав про відсутність на той час у сільськогосподарській літературі джерел, які надавали б відомості або знання щодо методики польо-вого досліду. Тому, враховуючи результати 15-річної роботи спочатку на Дереб-чинському, а згодом на Одеському дослідних полях В.Г. Ротмістров видрукував у 1912 р. друге доповнене видання своєї методики, хоча і розумів що вона є недосконалою. Видання містило декілька розділів, насамперед В.Г. Ротмістров виклав думки щодо визначення необхідності польового досліду, яка полягає у його провідній ролі в наданні суттєвих практичних вказівок для ведення по-льового господарства та з’ясуванні негативних факторів з метою їх усунення. За твердженням В.Г. Ротмістрова, без проведення польового досліду взагалі не-можливе рослинництво, так як воно по суті і є результатом усього накопичено-го досвіду спостережень землеробів і полягає в спадковій передачі поколінням. «Заперечувати велике значення польового досвіду, це значить заперечувати самі основи польового господарства, що ґрунтується тільки на одних польових дослідах, випробуваннях, спостереженнях» [1, с. 5].

Ротмістров В.Г. розглядав польовий дослід як самостійний метод і ствер-джував, що фундаментальні питання землеробства, такі як глибина і час обробітку грунту можуть випробовуватись лише в полі. Пристосованість тієї чи іншої рослини до певного місцевого клімату можуть бути перевірені тільки шляхом випробування в полі: на питання, чи може дозрівати бавовник на північному побережжі Чорного моря можна відповісти лише висіваючи його там; чи дозріє кунжут в Полтавській області можна відповісти лише відповідним висівом і т.д. Висівання культур у посудинах в лабораторії таких відповідей не давало. При точному польовому досліді також встановлював-ся економічний фактор, тобто вартість робіт у точному підрахунку.

Ротмістров В.Г. також звернув увагу на критику, що з’явилася після по-ширення метода Жоржа Вілля і довів, що на дослідних полях поставленні питання отримують відповіді за умови дотримання методики й правильної організації дослідів. Результати проведених дослідів обов’язково повинні висвітлюватися в періодичній пресі або окремими звітами.

До основних принципів проведення польових дослідів В.Г. Ротмістров відносив: повторність досліду (за умови розміщення ділянок одного досліду на віддалі одна від другої); чистота досліду (під кожен дослід відводиться окрема площа з окремою певною сівозміною); сівозміна для досліду (3-пільна – пар, озимина, ярові); захисні насадження (ізоляція ділянок); розміри ділянок (до 1 десятини, однорідність усіх дослідних ділянок щодо природно-кліматичних умов); способи посіву (загальноприйняті в даній місцевості – розкидний або рядковий); знищення бур’янів на дослідному полі; сталість програми (впродовж періоду проходження сівозміною декількох ротацій); запасна площа; змінні фактори врожаїв (пошкодження шкідниками, стан

139

вологості грунту, пошкодження факторами метеорологічного характеру); порівняльний посів (аналітичний).

Основні положення організації польового досліду ґрунтувалися на таких моментах: 1) щороку проводиться не менше двох дослідів з кожного питан-ня; 2) кожна група дослідів має свою особливу, із своєю сівозміною, окрему площу, з якої впродовж повного обігу полів досліди проводяться одноразо-во в озимому або яровому клині; 3) якщо тривалість культурного впливу на грунт триває не менше 2-3 роки, то відповідно сівозміна для кожного досліду має бути простою (3- або 4-пільною); 4) ділянка досліду має бути не менша 100 кв. саженів; 5) захисна полоса між обробленою ділянкою і необробле-ною має бути не менше 4 аршини ширини; 6) спосіб висіву має бути роз-кидний (машинний) або рядковий; 7) знищення забур’яненості дослідного поля; 8) поблизу кожного дослідного поля необхідно мати запасну, незай-няту дослідами площу; 9) з метою відображення культурних прийомів на рельєфній висоті врожайності, програма дослідів повинна бути сталою на декілька років. Усі особливості організації польового досліду гарантували досліднику отримання достовірних даних, які враховували похибку (у ви-падку наявності на ділянці пошкоджень у вигляді розорюваних борозен, по-шкодження кожним шкідником серед комах або тварин і птахів, шкоди від метеорологічних умов, втрат в період вегетації та ін.).

Методика В.Г. Ротмістрова детально висвітлює процес виконання польо-вого досліду, головними роботами якого є підготовка поля до посіву, посів, догляд за посівом, збирання врожаю, звезення, молотьба та очищення вро-жаю. Окремим розділом вчений подав методи обліку врожаю у польовому досліді (емпіричний, коррективний, потенціальний) [2].

Як зазначав С.К. Чаянов, В.Г. Ротмістров опублікував свої «Висновки Одеського дослідного поля» (1903) тільки після детального вивчення впливу природно-кліматичних умов. До особливостей методики проведення польо-вого досліду В.Г. Ротмістрова, так само як і інших відомих дослідників першої чверті XX ст., слід віднести щорічну публікацію детальних звітів з цифровим вихідним матеріалом в розрізі кожної повторності з супутніми спостере-женнями (метеорологічними, визначенням вологості ґрунту, вегетаційних спостережень, облікових даних урожайності та ін.). З метою удосконалення методики проведення дослідних робіт, вчений сконструював грунтовий бур для визначення вологості грунту, прополювач, лущильник, сушилку, термо-метри, анемограф [3].

Ротмістров В.Г. розробив методику польового досліду як науко-ву дисципліну, що здебільшого зберегла й до нині свою актуальність. Опублікувавши близько 150 наукових праць, серед яких 36 книг, брошур і саме вихід у світ «Методики полевого опыта» (1903, 1912) вчений вважав найголовнішим результатом своєї праці. Вперше ним розроблена методи-ка, положення якої були прийняті і залишилися непорушними, базувалась на таких принципах: повторність досліду, чистота досліду, захисні смуги та

140

сталість програми дослідів. Методика дослідження кореневих систем рослин і їх ролі у водному режимі ґрунтів («Корневая система», 1909) стала однією із піонерських розробок у світовому вимірі.

ЛІТЕРАТУРА1. Ротмистров В.Г. Методика полевого опыта. Из отчета Одесского

опытного поля за 1903 г. / В.Г. Ротмистров ; 2-е изд-е. – Одесса : Типография Южно-Русского общества печатного дела, 1912. – С. 5.

2. Ротмистров В.Г. Методика полевого опыта / В.Г. Ротмистров ; изд. 2-е, доп. − Одесса, 1912. − 76 с.

3. Ротмистров В.Г. Испытание жней-сноповязалок / В.Г. Ротмистров. – Одесса : Изд-во «Записок Императорского Общества Сельского Хозяйства Юж-ной России», 1896. – С. 8.; Ротмистров В.Г. Почвенно-геологический бурав для мягких пород системы В. Ротмистрова / В.Г. Ротмистров. – Одесса : Экономи-ческая типография, 1897. – 10 с.; Ротмистров В.Г. Результаты испытания ма-шин для очистки и сортировки зерна (Произведено на ферме Императорско-го общества сельского хозяйства южной России) / В.Г. Ротмистров // Вестник винокурения. – 1898. – Т. 2. – № 9. – С. 113–114.

ЭТАПЫ РАЗВИТИЯ И ПЕРСПЕКТИВЫ ОТДЕЛА КИНОФОТОТЕХ-НИКИ ШОСТКИНСКОГО КРАЕВЕДЧЕСКОГО МУЗЕЯ

Кокшайкин Н.Г.

Процесс создания различных музеев и музейных подразделений: филиалов, отделов или тематических разделов - может иметь некоторые субъективные различия в зависимости от конкретных местных условий, но в своем развитии все они должны естественно пройти через ряд последовательных этапов.

Опыт создания отдела кинофототехники в Шосткинском краеведческом музее являет собой наглядный пример динамики этапов формирования и развития технического музея.

Очевидно, что музей и его структурные составляющие невозможно искус-ственно создать на пустом месте «из ничего». И, как правило, созданию его предшествует определенный временной период сознательного собиратель-ства отдельными лицами или хранения в организациях совокупности арте-фактов объединенных общими утилитарными функциями, но по определен-ным причинам утратившими свое применение.

В основе создания отдела кинофототехники ШКМ также был свой предва-рительный (домузейный) этап, когда автору этих строк, работавшему Руко-водителем киностудии «Свема-фильм» (с 1989 г. до ее закрытия в 1996 г.)

на протяжении 9 лет (1996-2005 гг.) пришлось сохранять на обществен-ных началах производственный и имущественный комплекс, а также кино-

141

архив этой студии, работавшей в Шостке со средины 1950-х годов. Вынуж-денно соглашаясь работать на различных должностях в ОАО «АК Свема», что бы сохранить на себе материальную ответственность за имущество киносту-дии, имевшей в своем составе полную линейку кинотехнологического обо-рудования профессионального 35-мм формата, автор предполагал вначале возможность дальнейшей ее реанимации и использования по назначению.

В этот же период, администрацией предприятия автору было поручено в 2001 году перевезти «Музей Трудовой Славы ПО «Свема» в Шосткинский кра-еведческий музей и развернуть в нем экспозицию посвященную 70-летию «Свемы» (на условиях временного хранения). А в 2002 г. администрацией предприятия было прийнято решение о передаче фондов «Музея Трудовой Славы ПО «Свема» в полном объеме (около 5300 ед. хранения) со временного в постоянное хранение в ШКМ.

Обстановка в стране и на ОАО «АК Свема» показала всю нереальность реа-нимации киностудии «Свема-фильм» и пришло осознание необходимости сохранения киноархива и уникального кинотехнологического оборудования студии, уже как объектов культурно-исторического наследия предприятия и города Шостка. Лишь в 2004 г. удалось согласовать с администрацией пред-приятия и гордскими властями вопрос эвакуации оборудования, некоторого имущества и архива киностудии, из проданного уже здания, в Шосткинский краеведческий музей. В связи с большим объемом грузов (9 грузовиков), транс-портировку согласованного Договором имущества из помещения киностудии в ШКМ удалось завершить лишь в октябре 2005г. [1, 199-204].

После увольнения с предприятия, автор начал работу в музее вначале на 0,5 ставки сантехника 1-го разряда, а затем еще и на 0,5 ставки м.н.с. отдела природы края ШКМ, исполняя указанные обязанности в полном объеме. Так начался организационный этап (легализация в музее), когда значительные комплесы взаимосвязанных артефактов уже находились под крышей музея, но вышестоящие инстанции от которых зависело принятие решения о соз-дании новой структуры не торопились его принимать. Пришлось доказы-вать необходимость создания отдела кинофототехники в ШКМ и добивать-ся принятия положительного решения этого вопроса: служебные записки в вышестоящие инстанции, информационная компания в СМИ, иницииро-вание депутатского запроса на сессии городского совета – завершились в феврале 2006 г. решением городских властей о создании в структуре ШКМ отдела кинофототехники.

На первый этап (определение первичной концепции) несомненно, по-влияло то, что отдел создавался под крышей краеведческого музея и потому в направленности его работы, естественно, преобладала краеведческая со-ставляющая. И формирование его фондов рассматривалось администрацией музея в первую очередь как средство сохранения кульурно-исторического наследия предприятий союзного подчинения ПО «Свема» и «Шостинский завод химических реактивов», научно-технических организаций химико-

142

фотографической промышленности размещавшихся в Шостке: Шосткинско-го филиала НИКФИ (на базе которого позже был создан самостоятельный НИИ магнитных носителей информации) и Специального конструкторско-технологического бюро Химфотопрома, а также киностудии «Свема-фильм». При этом коллекции образцов продукции этих предприятий рассматрива-лись вначале поверхностно лишь как наглядные иллюстрации их работы, а профессиональное оборудование киностудии и немногочисленные в то вре-мя коллекции кино- и фототехники как оборудование, которое использовало эту продукцию в своей работе [2, 39-41].

Следует отметить, что активная работа этого краеведческого этапа по сбору информации о предприятиях и организациях, а также публикации в местных СМИ, предоставили возможность установления как официальных деловых отношений с руководителями, так и личных контактов с ветера-нами этих организаций, а также любителями кино- и фотосъемки и звуко-записи г. Шостка. А презентационная экспозиция отдела в октябре-ноябре 2006г., реэкспозиция ее в постояннодействующую экспозицию отдела, пу-бликации в областных и украинских СМИ и постоянная популяризация от-дела среди посетителей музея, значительно расширили границы «круга друзей» и бескорысных дарителей артефактов далеко за пределы Шостки. Это в свою очередь, способствовало значительному пополнению фондовых коллекций отдела различными образцами кино- и фототехники, а также средствами записи и воспроизведения звука.

Активное пополнение фондов отдела вызвало необходимость формиро-вания и систематизации значительных по колличеству типологических кол-лекций: фотокамер, фотоэкспонометров, фотовспышек, фотоувеличителей, фотопроекторов (фильмоскопов и диапроекторов), кинокамер (профессио-нальных и любительских), кинопроекторов, киноосветительного и монтаж-ного оборудования, магнитофонов, микрофонов и другого вспомогатель-ного оборудования, принадлежностей и расходных материалов для фото- и киносъемки а также записи и воспроизведения звука. Эти артефакты посто-янно дополняют представленные в экспозиции отдела коллекции. Что явно свидетельствует о переходе во второй этап (диалектическая переориента-ция), когда техническая составляющая в ориентации отдела краеведческого музея и его экспозиции становится явно преобладающей и воспринимается вышестоящим руководством как естественный процесс.

Еще на первом этапе, при изучении биографических фактов отдельных персоналий Шосткинской фабрики кинопленки, проявились тесные связи с родственными предприятиями отрасли: Переславской (в дальнейшем ПО «Славич») и Казанской (ПО «Тасма») фабриками кинопленки. А дальнейшее более глубокое изучение разработок такой продукции как аэрофотопленки - также и связи со многими научными организациями и промышленными пред-приятиями других отраслей народного хозяйства, выходящие из узких рамок местного краеведения в сферу научно-технического прогресса [3, 229-235].

143

В процессе дальнейшего пополнения фондов, одновременно вместе с предметами кинофототехники в музей, стали поступать и накапливаться и другие вышедшие из обращения технические предметы: часы и вычисли-тельная техника, бытовая радиотехника и средства связи, измерительные приборы и лабораторная посуда и т.д.

При систематизации этих групп (которые в большинстве являются сред-ствами аналоговых информационных технологий) было отмечено опреде-ленное их взаимопроникновение – «гибридность», когда один артефакт («два...» или даже «три в одном») может быть отнесен к разным группам. А рассмотрение артефактов использующих цифровые технологии (к примеру современный мобильный телефон объединяющий в себе несколько техно-логических функций) позволяет рассматривать их родство со многими ана-логовыми типологическими группами [4, 106-110].

Формирование новых типологических групп, не имевших прежде пря-мого отношения к основной направленности отдела кинофототехники свидетельствует о переходе в третий этап (поливекторность направлений работы). Этот этап особенно важен сегодня, в связи с тем, что высокие тем-пы научно-технического прогресса приводят к интенсивной «смене декора-ций» окружающего нас предметного мира и выведению из обращения мно-гих технических предметов.

Эти артефакты сами по себе представляют несомненную культурно-историческую и научно-техническую ценость, а также являются носителями скрытой в них дополнительной информации о предприятиях-изготовителях и их кооперации, конструкторских и дизайнерских решениях, применении тех или иных материалов и технологических решений при их воплощении. Они требуют защиты и сохранения для восстановления очевидных и обы-денных вчера, но уже частично утраченных сегодня знаний о уровне разви-тия промышленности и технического прогресса современных этим артефак-там периодов.

Развивая традиционное для отдела направление кинофототехники от-дел постоянно пополняет свои фонды новыми поступлениями образцов фото- и кинотехники, расходных материалов, а таже биографическими све-дениями о первых фотографах Шостки и их фотографиями. Их исследование и идентификация требует дальнейшего исследования вопросов развития и совершенствования дореволюционного фотографического оборудования и технологии фотопроцессов (в основном зарубежных), а также и истории Шосткинского Михайловского порохового завода как основы формирования соременного города Шостки.

И потому, в сферу научных исследований отдела кинофототехники, до-бавляется изучение как исторических так и технических вопросов, а также проблемы соханения памятников архитектуры, науки и техники ШМПЗ свя-занных с оборонной отраслью пороходелия [5, 21-25; 6, 225-231].

Это свидетельствует о том, что отдел уже зарекомендовал себя как сформи-

144

ровавшийся технический отдел в ШКМ, а фактически по оценкам некоторых коллег – полноценный музей в музее. Но к сожалению приходится признать и тот факт, что существующие экспозиционные площади уже не позволяют достойно представить его возможности и потенциал. И потому в ближайших перспективах развития отдела кинофототехники предстоит решать вопросы увеличения экспозиционных площадей для более полного представления в них не только уже существующих разделов экспозиции, но также и создания экспозиций других направлений информационных технологий.

ЛИТЕРАТУРА1. Кокшайкін М.Г., Аматорська кіностудія «Свема-фільм» // Сіверщина в історії

України. Матеріали сьомої науково-практичної конференції. - Глухів 20082. Кокшайкин Н.Г., Опыт создания отдела кино- и фототехники в Шосткин-

ском краеведческом музее // Технический музей: история, опыт, перспективы. Материалы І международной научно-практической конференции. - К.: 2008

3. Кокшайкин Н.Г., Аэрофотсъемка и создание отечественных аэрофото-пленок// Технический музей: история, опыт, перспективы. Материалы ІІ международной научно-практической конференции. - К.: 2010

4. Кокшайкін М.Г., Формування технічних колекцій у відділі кінофототехніки Шосткинського краєзнавчого музею // Український технічний музей: історія, досвід перспективи. Матеріали 9-ї Всеукраїнської науково-практичної конференції. - К.: 2013

5. Кокшайкін М.Г., Дослідження історичних будівель та інженерних спо-руд на території казеного заводу «Зірка» у м.Шостка // Сіверщина в історії України. Збірник наукових праць. Випуск 3 - Глухів 2010

6. Кокшайкін М.Г., Кириєвський В.Д. Формування поселення Шосткинсь-кого порохового заводу // Сіверщина в історії України. Збірник наукових праць. Випуск 5 - Глухів 2012

МОДЕЛІ ВСЕСВІТУ МИСЛИТЕЛІВ КИЇВСЬКОЇ РУСІ Колтачихіна О.Ю.

Світосприйняття мислителів епохи Київської Русі позбавлено в певній мірі містичності, притаманної в дохристиянські часи. Українські мислителі знайомилися з творами натурфілософів Стародавньої Греції та Риму, а та-кож з текстами християнської спрямованості. Філософи Київської Русі уяв-ляли собі будову світу по-різному, зокрема їм були відомі ідея плоскої Землі та геоцентрична модель Всесвіту Арістотеля–Птолемея. Планет було вісім. Давньоруською мовою вони називалися «заблудницями» (у перекладі з дав-ньогрецької мови πλανήτης – той, що блукає. Саме ж слово «заблудниця»

145

походить від дієслів «блукати» або «блудити»). Назви планет були тран-скрипцією імен грецьких богів: Єрмес (Гермес) – Меркурій, Арей (Арес) – Марс, Зеус (Зевс) – Юпітер, Кронос – Сатурн, Афродіта – Венера. До планет зараховували також Місяць і Сонце. З XI ст., починаючи з М. Пселла, спосте-рігається більш критичне ставлення до християнських догматів. У своїй праці “Загальна наука” він виклав уявлення про світобудову, згідно з яким Бог – творець природи, але остання підпорядковується власним законам. М. Пселл спирався на птолемеївську геоцентричну концепцію світобудови, уявляючи Всесвіт як сукупність обертальних небесних сфер навколо куляс-тої Землі [1]. Близьким до його поглядів був Симеон Сифа (друга половина ХІ – перша половина ХІІ ст.). У своїй праці “Загальний огляд початків при-родознавства” він дотримувався теолого-неоплатонічного спрямування. У передмові викладено ідеї щодо будови Всесвіту, форми небесних тіл і Землі, походження природних явищ тощо. Праця починається з опису сферичної форми Землі та її розміру. Потім викладено уявлення про сферу Місяця, Мер-курія, Венери, Сонця, за якою по велінню Бога рухаються всі інші планети, Марс, Юпітер, Сатурн і нерухомі зорі. Останні світять від Сонця та власним світлом. У небесних сферах С. Сифа відмічав перевагу повітряного початку, а у зорях – вогневого. Далі йдуть відомості про небесний екватор, небесний меридіан, горизонт і нахил до нього осі світу, місячні та сонячні затемнення, кордони ойкумени (від м. Сіри (Китай) на сході до Іспанії на заході; від ост-рова Фулі на півночі до екватора на півдні).

В українських літописах, починаючи з ХІ–ХІІ ст., з’являються описи будо-ви світу [2, 3]. У той час їх існувало кілька варіантів. Серед них “Християн-ська топографія” Козьми Індикоплова [4], “Шестоднев” Іоанна (екзарх бол-гарський) [5], “Хроніка” Георгія Амартола [6]. Під впливом цієї літератури та внаслідок самостійного осмислення в Україні формувалися уявлення про будову світу. Астрономічну інтерпретацію космологічних ідей – систе-му Птолемея – було викладено в трактаті “Ізборник” 1073 р. Саме “Ізборни-ки” 1073 та 1076 рр. були для мешканців Київської Русі одними з основних джерел знань. Вважається, що ці рукописи написано в Києві. За основу ав-тори взяли твір візантійського походження. У першій частині “Ізборника” викладаються астрологічні поняття в їх критичному осмисленні. У другій частині – літочислення в різних народів, назви місяців. Дана праця містить основні положення “Метафізики” Арістотеля. За цим трактатом у центрі Всесвіту знаходиться Земля, навколо якої обертаються вісім небесних сфер, що пов’язані з рухомими тілами, які пересуваються на своїй орбіті – сфера Кроносу (Сатурну), Зеусу (Юпітеру), Арею (Марсу), Сонця, Афродіти (Вене-ри), Єрмію (Меркурію), Місяцю та нерухомого неба. Остання також оберта-лась, але в протилежному руху планетних сфер. Деякі мислителі виділяли й дев’яту – зодіакальну сферу.

Трактат К. Індикоплова “Християнська топографія” було перекладено на Русі в кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. У праці описано будову світу відповідно до

146

Святого Писання: “повєда християнський переказ божественного писання та хотєніа являти всього світу образ”. Він дотримувався ідей богословів анти-охійської школи і намагався викласти свої уявлення про систему світу, ґрун-туючись на біблійному тексті. Всесвіт. К. Індикоплов вважав, що Земля має форму плоского прямокутника, оточеного океаном. Вона переходить у гору, за яку ховається Сонце. Рухами Сонця, Місяця та зір, небесними й атмос-ферними явищами керують окремо для того призначені ангели. На схилах Землі живуть різні народи. Небесне склепіння, тверде та прозоре, має форму намету. Намет – це перше небо. Друге небо – твердь, що має вигляд шкіри, натягнутої над першим небом. Сонце та Місяць розташовані нижче. Місяць світить своїм світлом, він не зникає, а ховає своє світло. Нерухомими є Земля та небо, а зорі, Сонце, Місяць – рухомі світила. Його світ – двоярусна споруда, нижній поверх якої займає сфера природи, а верхній відділений подвійним небом (твердь і вода та невидиме небо). К. Індикоплов порівнював Землю з Ноєвим ковчегом і старозавітною скинією. Він виступав проти авторитетів Арістотеля і Птолемея, які вважали, що Земля кругла, і наполегливо доводив, що Землю “немощно круглообразно порозумівати”.

“Хроніка” Георгія Амартола була завершена близько 867 р. і перекладе-на на церковнослов’янську мову в ХІ–ХІІ ст. Достеменно невідомо, де саме її було переведено, але згідно з однією із теорій це здійснено в Київській Русі. Трактат Г. Амартола складається зі вступу та чотирьох книг. У першій книзі викладено основні етапи історії від створення світу Богом до часів Алексан-дра Македонського.

Ці досить-таки примітивні уявлення про світобудову не були єдиними серед українського культурного загалу. Паралельно в Україні, як вже зазна-чалося, поширювалася праця Іоанна, екзарха болгарського, “Шестоднев”, в якій астрономічна проблематика висвітлювалася з урахуванням досягнень античності. Вважається, що цей трактат було написано у Болгарії в кінці ІХ – на початку Х ст. Твір Іоанна являє собою поєднання “Шестодневу” Василія Великого, однойменної праці вченого-богослова Северіана Гевальського і трудів античних авторів, зокрема Арістотеля. Перші згадки про систему сві-ту Іоанна містяться в літописі ХІІІ ст. Згідно з трактатом, у перший день Бог створив небо і землю, у другий розділилася волога від тверді, в третій – води відокремилися від суходолу і виник рослинний світ, у четвертий – були ство-рені небесні тіла та світила, в п’ятий – тварини, що живуть у воді, та птахи, а у шостий – наземні тварини і людина. Цей зміст концепції виникнення світу відповідає Святому Писанню. Іоанн скомпілював працю, яка значно ближче підійшла до наукового пояснення світобудови, ніж трактат К. Індикоплова. Якщо останній твердив про плоску форму Землі, то болгарський мислитель наводить думку Арістотеля, який обґрунтував її кулястість. Відповідно до “Шестоднева”, кулеподібна Земля розташована у центрі сферичного небес-ного склепіння, з яким пов’язані кілька концентрично розташованих рухо-мих кіл. До кіл прикріплено Сонце та Місяць, п’ять планет (“плаваючих зір”),

147

які здійснюють петлеподібні рухи, та нерухомі зорі. Сонце, Місяць, зорі та все суще має форму кулі. Сонце рухається по підземній підлозі та вищеземній. За рік воно проходить 12 зодіакальних сузір’їв, рухаючись “зодіастим”, або “живоносним” колом. У цьому “Шестодневі” містилося багато астрономічних відомостей: дані про розмір небесних тіл, пояснення рівнодення та сонцес-тояння, зміни пір року, відхилення тіні в Південній півкулі й уявлення про кліматичні пояси Землі. Тут викладалися погляди на будову світу Птолемея та К. Індикоплова. Цю книгу можна вважати провідником птолемеївських ідей на Русі.

Поширення космографічних ідей “Християнської топографії” К. Індико-плова, “Хроніки” Г. Амартола та “Шестоднева” Іоанна дає підстави вважати, що астрономічні уявлення в середньовічній Україні розвивалися в двох на-прямах: у формі тлумачення відповідних текстів Святого Письма і по лінії засвоєння астрономічних знань Стародавньої Греції. Обидва ці напрями ґрунтувалися на християнських засадах, другий, спираючись на античні традиції, допускав ширший погляд на світ, і в поясненні його будови та явищ виходив із закономірностей природи. Ці праці були дуже популярними се-ред мислителів Київської Русі, вони бережно зберігалися та переписувалися протягом багатьох століть. Повних списків “Шестоднева” налічується понад 50, а “Християнської топографії” збереглося понад ніж у 90 списках.

ЛІТЕРАТУРА1. Пселл М. Хронография. Краткая история / Михаил Пселл. – СПб.: Алетейя,

2003. – 398 с.2. Космологические произведения в книжности Древней Руси: В 2 ч. / Изд.

подг. В. В. Мильков, С. М. Полянский. – СПБ.: ИД “Міръ”, 2008–20093. Історія української культури. У п’яти томах. Т. 2 (Українська культура ХІІІ –

першої половини XVII століть). – К.: Наукова думка, 2001. – 847 с.4. Книга нарицаема Козьма Индикоплов / Изд. подг. В. С. Голышенко, В. Ф.

Дубровина. – М.: Индрик, 1997. – 825 с.5. Шестоднев Иоанна экзарха Болгарского. Ранняя русская редакция / Изд.

подг. Г. С. Баранкова. – М.: Индрик, 1998. – 768 с.6. Истрин В. М. Книгы временыя и образныя Георгия Мниха. Хроника Геор-

гия Амартола в древнем славянорусском переводе. В трех томах / В. М. Истрин. – Л.: Издательство АН СССР. – 1920–1930. – 1518 с.

148

АКАДЕМИК И. В. ТАНАНАЕВ И ИСТОРИЯ НАУКИ (110 лет со дня рождения)

Константинов В.А.

В начале июня 2014 г. исполнилось сто лет со дня рождения известного ученого-химика, доктора химических наук, профессора, академика АН СССР и Российской академии наук (РАН), Героя Социалистического Труда, лауреа-та двух Сталинских премий и Государственной премии СССР Ивана Влади-мировича Тананаева.

Один из крупнейших специалистов в области неорганической химии, хи-мии редких металлов, аналитического анализа родился 4 июня 1904 г. в селе Серповое Моршанского уезда Тамбовской губернии (ныне – Моршанский район Тамбовской области России) в многодетной семье. Кроме него в семье было еще пять братьев и сестер. Иван Владимирович с детства помогал сво-им родителям – Владимиру Александровичу и Марии Ивановне Тананаевым по хозяйству, овладевши большинством крестьянских ремесел. В шесть лет поступил в сельскую школу села Серповое, которую окончил в 1914 г. с по-хвальной грамотой. За успешную учебу был переведен в Моршанскую гимна-зию, которая после 1917 г. была преобразована в школу второй степени. Осе-нью 1921 г. И. В. Тананаев был направлен в Киев для поступления в Киевский политехнический институт (КПИ) на химический факультет. Во время учебы из-за нехватки средств он подрабатывал истопником.

В 1925 г. И. В. Тананаев досрочно защитил дипломную работу на тему «Тиосульфат как единое исходное вещество для всех методов объемного анализа» с оценкой «выдающаяся». В этом же году молодой специалист был принят в аспирантуру при кафедре химической технологии, которой ру-ководил известный металлург, профессор В. П. Ижевский. Еще будучи сту-дентом последнего курса, Иван Владимирович начал преподавательскую деятельность: читал лекции по неорганической химии для студентов сель-скохозяйственного рабфака КПИ на кафедре аналитической химии, также вел педагогическую работу. Кафедрой аналитической химии руководил его родной дядя Тананаев Николай Александрович. На этой кафедре И. В. Тананаев вел исследования по разработке новых методов аналитического определения фтора.

В 1928 г. молодой ученый успешно защитил кандидатскую диссертацию «О действии щавелевой кислоты на фториды металлов». По настоянию Н. А. Тананева эта защита состоялась публично (впервые в КПИ после 1917 г.). После защиты он работал на кафедре аналитической химии ассистентом, затем – доцентом. Одновременно Иван Владимирович работал консультан-том в Научно-исследовательском институте химии силикатов, заведовал кафедрой аналитической химии в Киевском химико-фармацевтическом институте, читал лекции на рабфаке при Киевском областном отделении профсоюза работников просвещения.

149

У Ивана Владимировича была тяга к музыке, и 1928 г. он был зачислен студентом вечернего отделения на факультет композиторского отделения Киевского музыкального института им. Н. В. Лысенко. В последующие годы он увлеченно сочинял и исполнял свои произведения. В частности, в 1960 г. на торжественном заседании, посвященному 100-летию со дня рождения академика Н. С. Курнакова, после доклада И. В. Тананаева о жизни и дея-тельности Н. С. Курнакова, прозвучало большое музыкальное произведе-ние Ивана Владимировича для фортепиано «Физико-химический анализ», написанное в честь 80-летия Н. С. Курнакова.

В 1934–1937 гг. И. В. Тананаев возглавлял лабораторию аналитической химии Института химии Закавказского филиала АН СССР и одновременно кафедру аналитической химии в Тбилисском индустриальном институте.

В 1935 г. Иван Владимирович приехал в Москву в качестве докторанта академика Н. С. Курнакова в Институт общей и неорганической химии АН СССР (ИОН АН СССР). В сентябре 1939 г. он защитил докторскую диссерта-цию на тему «Физико-химический анализ фтористых соединений и приме-нение их в аналитической химии», а в 1940 г. был утвержден в звании про-фессора. В этот период И. В. Тананаев вел большую педагогическую работу в Московском институте цветных металлов и золота, где основал кафедру аналитической химии.

Благодаря успехам в науке и организаторским способностям в 1939 г. Иван Владимирович был назначен заместителем заведующего лаборато-рией аналитической химии ИОНХ АН СССР. В 1941 г. он возглавил эту ла-бораторию, с которой связана была, в основном, его дальнейшая научная деятельность.

В 1948 г. лаборатория была переименована в лабораторию синтеза про-стых и комплексных соединений редких металлов, вошедшая в этом же году в состав созданного в ИОНХ АН СССР Отдел редких элементов, кото-рым И. В. Тананаев заведовал до последних дней свей жизни.

В период с 1949 по 1954 гг. он был заместителем директора Института и много сделал для развития новых направлений ИОНХ АН СССР.

Отмечая его успехи в деле развития науки в 1946 г. Иван Владимирович Тананаев был избран членом-корреспондентом АН СССР по специальности «аналитическая химия», а в 1958 г.– действительным членом академии АН СССР по специальности «неорганическая химия». Он активно участвовал в работе отделений АН СССР, проводил большую педагогическую и обществен-ную работу. Был членом редколлегии ряда научных журналов химического направления и главным редактором журнала «Известия СССР. Серия: неорга-нические материалы». Его научные достижения были высоко оценены пра-вительством: в 1949 и 1951 годах ему была присуждена Сталинская премия, а в 1971 г. – Государственная премия СССР. Под руководством Ивана Влади-мировича Тананаева были разработаны способы переработки сырья, най-дены новые области применения редкоземельных элементов, проводились

150

исследования хроматов лантана, неодима и иттрия. Эти наработки оказа-лись в скором времени полезными при создании высокотемпературных ке-рамических материалов. Он решил важную задачу комплексного освоения минерального сырья на Кольском полуострове, разработал технологию выделения из ряд ценных металлов и фосфора, которые и в ХХІ веке при-меняется на заводах. Ученый одним из первых сформировал идею о нано-технологиях. И. В. Тананаев имел ряд патентов на различные изобретения, в частности, он запатентовал эмаль, эмаль для стали, материал для термо-электронных катодов и многие другие разработки. Под руководством ака-демика И. В. Тананаева выполнено и успешно защищено 15 докторских и 70 кандидатских диссертаций. В 1991 г. его избрали действительным членом Российской академии наук.

За крупные достижения в научной, педагогической и общественной дея-тельности академик Иван Владимирович Тананаев был награжден ордена-ми и медалями, а 1984 г. ему было присвоено звание Героя Социалистиче-ского Труда.

Как выше уже отмечалось о том, что И. В. Тананаев с уважением относил-ся к истории науки. «В период с 1972 по 1984 годы я работал младшим на-учным сотрудником в Секторе истории науки техники Института истории СССР (ныне – Институт истории Украины НАН Украины)» (авт.).

В Секторе готовились и издавались коллективные монографии по раз-ным областям науки и техники. В подготовке ряда из них принимал участие и я (авт.).

Среди коллективных монографий, подготовленных в Секторе, почетное место занимает книга «Неорганическое материаловедение в СССР. История, современное состояние, перспективы развития», которая вышла из печати в 1983 г. в издательстве «Наукова думка». Это фундаментальное издание (720 с.) посвящено рассмотрению создания неорганических материалов, приоритету в разработке и внедрению большинства которых принадлежит отечественным и советским ученым. Ответственный редактор: академик АН УССР И. Н. Францевич.

При формировании авторского коллектива Главу 1 «Основные этапы развития органического материаловедения в СССР» было предложено на-писать академику И. В. Тананаеву, который с благодарностью принял это предложение и серьезно отнесся к поставленной задаче.

«Мне, как члену редколлегии коллективной монографии, приходилось в ходе подготовки рукописи встречаться со многими авторами, в том чис-ле и с Иваном Владимировичем Тананаевым неоднократно в ИОНХЕ. И. В. Тананаев специально создал в своем отделе группу сотрудников, которые помогали ему в написании этой главы. Иван Владимирович, несмотря на свои заслуги, был очень доступным как для своих сотрудников, так и для других, кто обращался к нему. Это был удивительный, хороший, высокооб-разованный человек, с которым общаться было легко и свободно. Он всегда

151

старался помочь окружающим, которые обращались к нему с вопросами. Когда я приезжал в Москву по делам монографии, И. В. Тананаев всегда на-ходил время, приглашал своих сотрудников и на этих коротких совещаниях решались многие вопросы. Он очень хорошо вспоминал проведенные годы в Украине, в частности, в Киевском политехническом институте, который закончил и я. Рецензентом этого уникального издания также был и акаде-мик И. В. Тананаев. Работа над написанием этой главы доставляла ему удо-вольствие. Об этом говорил сам Иван Владимирович в разговоре со мной (авт.).

Академик Иван Владимирович Тананаев скончался в возрасте 88 лет 28 февраля 1993 г. в Москве, где и похоронен. Память об этом человеке остает-ся в сердцах многих людей. В честь академика И. В. Тананаева в 1997 г. был назван Институт химии и технологии редких элементом Кольского научно-го центра Российской академии наук в городе Апатиты.

ГЕНЕЗИС І РОЗВИТОК ЗВАРЮВАННЯ ЛІЗЕРНИМ ПРОМЕНЕМКорніенко О.М.

На початку 1960-х рр. на основі робіт фізиків М.Г.Басова й О.М.Прохорова (СРСР) і Ч.Таунса (США) були створені оптичні квантові генератори (ОКГ) – лазери. Лазерний промінь являє собою джерело електромагнітних моно-хроматичних хвиль із високою концентрацією енергії. До досліджень тех-нологічних можливостей лазера приступилися в 1960-х рр., майже відразу ж після створення перших промислових установок на рубіновому ОКГ

Співробітники Інституту електрозварювання (ІЕЗ) ім.. Є.О.Патона (В.КЛебедев., О.А.Величко, П.Ф.Авраменко), Інституту металургії (ІМЕТ) ім. Байкова (М.М.Рикалін і ін.) Московського вищого технічного училища (МВТУ) ім. М.Е.Баумана й лазерного центру АН СРСР (О.О.Углов і ін.), а так само американські фахівці (Р.Гіно, К.М.Адамс і ін.) до кінця 1960-х рр. уста-новили, що такі технологічні властивості лазерного променя, як висока концентрація енергії в пучку та практично безінерційне керування пото-ком теплової енергії, дозволяють підвищити швидкість і точність обробки матеріалів і повністю автоматизувати процес; висока точність фокусування променя й більша швидкість обробки. що забезпечує мінімізацію зони на-грівання й виключає температурні деформації; можливість робити обробку у важкодоступних місцях, при складних і прецизійних формах швів; можли-вість передачі лазерного променя на значні відстані за допомогою оптичної системи. Були розроблені вимоги до зварювальних установок.

В 1969р. У СРСР почався серійний випуск зварювальної установки СЛС-10-1 з енергією випромінювання до 10Дж і тривалістю імпульсу 2-4 мс.

152

Потужності лазера було досить тільки для проплавлення аркушів товщи-ною менш 0,4 мм. Перші досвіди із цими й могутнішими лазерами показа-ли, що досягти задовільної якості важко й необхідні широкі дослідження процесів зварювання й подальше вдосконалювання установок. Аналогічна ситуація зложилася й за рубежем. Підвищити потужність і частоту посилок імпульсів до декількох десятків герців удалося в установках із кристала-ми ітрій - алюмінієвого граната, легованого неодимом. Перші промислові установки серії «Квант» дозволяли здійснювати шовне зварювання (з пере-криттям крапок) виробів невеликої товщини й застосовувалися для герме-тизації електронних приладів. Модернізація установок цього типу привела до підвищення потужності й збільшенню частоти. Однак найбільш перспек-тивними виявилися газорозрядні СО2-лазері. Динаміка формування шва при зварюванні СО2-лазером була вивчена з використанням швидкісної кінозйомки - установлений періодично переривчастий характер процесу, виведені оцінні формули для розрахунків режимів лазерного зварювання (Г.О.Ніколаєв, А.Г.Григорян, В.П.Гаращук.).

Найбільш технічні можливості мають установки з неодимом Nd-АИГ. За допомогою приводів, оптоволоконних світловодів і лінзових блоків можна вибирати промені з різними напрямками поляризації й довжиною хвилі, підсумувати потужність променів, поєднувати по групах. Однієї з істотних особливостей лазерного променя є концентрований характер енергії, у ре-зультаті чого металургійні процеси протікають у мікрообсягах практично миттєво.

У 1970-х рр. було налагоджено випуск ІАГ-лазерів безперервного ви-промінювання й можливості лазерного зварювання значно розширилися. Конструкції лазерів швидко удосконалювалися. Уже до початку 1980-х рр. вихідна потужність лазерних установок у промені перевищила 500 Вт, а по-тужність випромінювання в імпульсі досягає тисяч кВт.

Уперше технологія імпульсного лазерного зварювання металів на глиби-ну до 3 мм була розроблена в 1972 р. в ІЕЗ ((В.П.Гаращук, О.А.Величко й ін.). Лазер моделі J-3000 зварював сталеву броню товщиною до 25,4мм зі швид-кістю 0,127 м/хв. Лазерне зварювання можна проводити без застосування присадних матеріалів, що особливо важливо при виготовленні, наприклад, термоелементів, біметалічних пластин і заготовок у прокатному виробни-цтві. З 1981 р. у СРСР почали випускати твердотельні Nd,Yag-лазери безпе-рервної дії типу ЛТН. В 1984-1986 рр. була створена серія лазерів потужніс-тю 5-10 кВт і комплекс з 4-х лазерів потужністю до 1,0 кВт, випромінювання яких було зведено в одне оптичне волокно

У другій половині 1970-х років під керівництвом академіков Є.П.Веліхова і Б.Є.Патона в ФІАЕ ім. І.В.Курчатова (м. Троіцьк, Р.Ф.) було виконано уні-кальні роботи зі зварювання товстих металів газодинамічним СО2-лазером ПМ-1, який генерував протягом 18сек. проміні потужністю 70кВт. Було зварено сталеві і титанові зразки товщиною від 10 до 50 мм. Вперше була

153

встановлена можливість зварювання по флюсу. Досвід цих робіт відкрив шлях до вирішення низки важливих промислових завдань.

Одночасно з розробкою обладнання тривали розробляли технологію ла-зерного зварювання алюмінієвих сплавів. Перші роботи в цьому напрямку були проведені ще на початку 1980-х років. Так, в 1981 р. була встановлена принципова можливість зварювання сплаву АМг6 (δ=4 мм) безперервним випромінюванням СО2-лазера (П.Ф.Аврамченко, И.В.Молчан). Використан-ня захисного середовища гелію й потужності випромінювання 5 кВт до-зволили на швидкості 120 м/ч одержати якісні кинджальні зварені шви, по характеру й дисперсності мікроструктури ідентичні швам, одержуваним при електроннопроменевому зварюванню.

Як і при інших видах зварювання плавленням при лазерному зварюван-ні у ванні протікають металургійні реакції й відбувається кристалізація. Протягом 1980-х рр. було встановлено, що подача присадного дроту до-зволяє легувати метал шва, використання флюсів розкислює метал шва, сповільнює остигання хвостової частини зварювальної ванни, усуває пори, (В.К.Лебедєв, В.Д.Шелягин, В.Ю.Хаскин й ін., ІЕЗ). В 2000 р. у Принстонсько-му і Огайському університетах (США) розроблений спосіб підвищення точ-ності позиціонування зварювальної дуги. Лазерами з оптоволоконними світловодами й лінзами можна зварювати у всіх просторових положеннях практично будь-які метали й сплави, включаючи матеріали з різними те-плофізичними характеристиками. Особливо важливою технологічною якістю є можливість підводити лазерний промінь до декількох ділянок зварювання (Steen W.M., Eboo M.). У результаті спільної роботи фірм LZH і Alstom-Linke-Hoffmann. У Німеччині в Laser Zentrum Hannover створена установка для лазерного мікрозварювання з мікроскопом, мініатюрної ві-діокамерою і комп’ютером, програми якого забезпечують адаптивне керу-вання зварювальним процесом.

Лазерний промінь здатний зварювати практично будь-які метали й сплави, включаючи матеріали, з різними теплофізичними характеристика-ми, товщиною від менш 0,1 до 20 мм за один прохід (при потужності випро-мінювання 0,5...25 кВт). Діапазон виробів, виконуваних із застосуванням лазерного зварювання, простягнеться від великогабаритних листових кон-струкцій до мікродеталей для електронної промисловості.

В 1979 р. В.М.Стин і М.Ебу (College of Science and Technologe, Велика Бри-танія) запропонували зварювання лазером і дугою, розміщеними по різні сторони поверхні виробу,. 1979. - В.М.Стин (College of Science and Technologe) - зварювання лазером і сполученою плазмовою дугою – «гібридне зварюван-ня». Одночасно такий вид зварювання почали розробляти в ІЕЗ (Б.Є.Патон, В.С.Гвоздецкий, І.В.Кривцун, В.Д.Шелягин). В 1980-х рр. І.В.Кривцун науково обґрунтував те, що лазерно-дуговий розряд як джерело тепла, має прин-ципово нові можливості керування концентрацією теплової й електромаг-нітної енергії й може бути покладений в основу створення нового класу

154

плазмових обладнань - інтегрованих лазерно-дугових пальників і плазмо-тронів, призначених для реалізації гібридних процесів; розроблені базові принципи побудови й методи розрахунків лазерно-дугових обладнань різ-ного технологічного призначення.

В 1990-х рр. була розвинена теорія взаємодії лазерного випромінювання й дугової плазми з конденсованими середовищами, розроблено устаткуван-ня і новітні гібридні процеси: лазерно-мікроплазмове зварювання металів малої товщини, лазерно-плазмове порошкове наплавлення й напилювання керамічних матеріалів, лазерно-плазмове нанесення алмазних і алмазопо-дібних покриттів (В.С.Гвоздецкий, І.В.Кривцун, В.С.Коваленко, В.ЮХаскин., В.Ф.Шулим і ін.).

В 2003 р. І.В.Кривцуном розроблені фізико-математичні моделі для роз-рахунку характеристик теплового та динамічного впливу дугової плазми і лазерного пучка на поверхню металу, що випаровується (катод, анод), в умовах дугового, лазерного та гібридного зварювання в інертних газах. Створено програмне забезпечення для комп’ютерного моделювання роз-поділених і інтегральних характеристик поглинання сфокусованого ла-зерного пучка поверхнею парогазового каналу при зварюванні з глибоким проплавленням.

ЛІТЕРАТУРА1. Андрияхин В.М. Процессы лазерной сварки и термообработки. М.:

Наука,1988. -176с. Лазерная сварка тонколистовых сталей с использовани-ем специальных приёмов. / В.Д.Шелягин, Хаскин В.Ю., Сиора А.В. и др.// Ав-томатическая сварка, 2003, №1. – С.41-44.

2. Лебедев В.К., Величко О.А., Авраменко В.И. Сварка сталей и титановых сплавов на мощных лазерах. // Автоматич. сварка, 1979,№4. – С.30-34.

3. Рыкалин Н.Н., Углов А.А. Нагрев тонких листов при сварке лазером // ДАН СССР,1965,№2. – С.319-322.

4. Гаращук В.П., Величко О.А., Давыдова В.Б. Влияние средней освещен-ности в световом пятне и расфокусировки на глубину проплавления при импульсной лазерной сварке. //Автоматическая сварка,1971,№5. – С.31-35.

5. Гаращук В.П. Требования к параметрам светового пучка СО2- лазера в сварочных установках.// Автоматическая сварка, 1980,№2.– С.49- 52.

155

УКРАЇНСЬКА ЗАЛІЗНИЧНА ТЕРМІНОЛОГІЯ:ПРОБЛЕМИ НОРМУВАННЯ ТА КОДИФІКАЦІЇ

Косовець Ю.В.

Спеціальні галузі науки і техніки за останні десятиріччя активно збага-тилися передовими технологіями та інноваціями, що вимагає від науково-лінгвістичної спільноти пошуку нових шляхів найменування термінологіч-них понять і подальшої їхньої систематизації, а відповідно й упорядкування давно існуючої термінолексики.

Утворення термінів на початковому етапі формування термінологічної системи не завжди відповідає тим науковим вимогам, що роблять термін адекватним змістові поняття, тому лінгвістами вироблено мовні вимоги до терміна, що ґрунтуються на результатах багаторічних досліджень загалу науковців. Вони видаються найбільш науково виваженими, чіткими й при-йнятними для користування як мовознавцями, так і технічними галузеви-ми науковцями, в т.ч. фахівцями залізничної галузі [1].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У сучасній науковій літерату-рі, незважаючи на бурхливе піднесення термінознавства, не існує наукових робіт, у яких би системно досліджувалося становлення й перспективи роз-витку термінів залізничної галузі [2]. На цей час відомі дослідження тер-мінознавців Т.Кияка, І.Кочан, Г.Мацюк, Г.Наконечної, Т.Панько, Л.Полюги, Л.Симоненко та ін., які, розробляючи загальні проблеми унормування укра-їнської термінології, охоплюють і ряд питань мовного забезпечення техніч-них галузей науки.

Описом і мовознавчим аналізом, загальним удосконаленням й уніфікаці-єю технічної термінології займалися Л.Козак (електротехніка), Н.Ктитарова (металургійна промисловість), В.Марченко (будівництво), О.Литвин (маши-нобудування), Н. Нікуліна (автомобілебудування та ремонт транспортних засобів) та інші [3].

Мета даної статті полягає у виробленні наукових засад розв’язання різ-ноаспектних проблем стандартизації мови залізничної галузі, що сприяти-ме глибшому розумінню функціонування української наукової мови в ціло-му.

Виклад основного матеріалу. Стан термінологічної справи будь-якої дер-жави відображає її цивілізованість. Тому кожна держава особливо дбає про стан національної фахової мови, який віддзеркалюється у державних тер-мінологічних і галузевих стандартах. Щодо термінологічних стандартів, то технологія їх творення в ідеальному варіанті повинна бути тривалим і прак-тично виваженим процесом. Адже термінологічний стандарт – це результат спочатку лексикографічного усталення, визначеного наявними словниками і їх ”часом життя”, а потім практичного унормування усталеної термінології, відображеної у підручниках, навчальних посібниках, наукових працях, мо-нографіях тощо. Попри це термінологічні стандарти, опираючись на досвід,

156

повинні передувати галузевим, або, принаймні, виходити з ними одночасно, але вже з узгодженою (хай навіть не цілком усталеною) термінологією.

У ширшому аспекті процес унормування-стандартування національних термінологій повинен переходити у загальносвітовий процес гармонізації – встановлення відношень еквівалентності між термінологіями держав в рамках одної чи кількох мов, що необхідно для кращого порозуміння на всіх рівнях міждержавних стосунків – політиці, науці, культурі, торгівлі, спорті тощо.

Лінгвістична уніфікація термінології передбачає передусім зведення різних способів творення термінів до раціонального мінімуму словотвірних моделей, які б відповідали вимогам служити засобом вираження спеціаль-ного поняття. І тоді основна мета лінгвістичної уніфікації термінології по-лягала б у ліквідації невиправданого різноманіття та варіювання мовних засобів вираження спеціальних понять, що небажані в навчальній, довід-ковій та документальній літературі.

Зважаючи на потреби державотворення, основними завданнями сучас-ного термінознавства вбачаються систематизація, упорядкування, кодифі-кація та стандартизація наукової термінології.

Систематизація та кодифікація української наукової термінології відбу-вається за кількома напрямками: видання державних стандартів на термі-ни, створення різних класифікаторів та галузевих словників.

Одним із ефективних засобів регулювання та кодифікації мови науки є стандартизація наукової термінології, що сприяє:

а) розробленню системи поняттєвого апарату;б) уточненню наявних і формуванню нових понять; в) кодифікації науково-обгрунтованої української термінології [4].Упорядкування терміносистеми будь-якої мови починається з виявлен-

ня системних відношень між матеріальними об’єктами, що можливо лише за умови створення термінологічних словників, які виконують три функції: навчальну, довідкову і систематизаційну. У процесі їх укладання особливо виявляються “вади” терміносистем (полісемія, синонімія, дублетність, нео-логізми, застарілі та не рекомендовані терміни), які потребують упорядку-вання та кодифікації [5].

Кодифікація сучасних українських терміносистем відбувається на сло-вотвірному рівні. Останнім часом нами було простежено тенденцію до від-новлення органічних для української мови словотвірних типів: вживання віддієслівних іменників на -ння замість іменників на -ка: оброблення за-мість обробка, прокладання замість прокладка; віддієслівних прикметників на -альний замість активних дієприкметників на -учий (-ючий) у значенні прикметників: фільтрувальний замість фільтруючий, систематизувальний замість систематизуючий [6].

Один із шляхів формуування справді української термінології зараз - це аналіз невеликих вузькофахових термінологічних словників-стандартів за

157

процедурою системи державної стандартизації, спираючись, на певні за-садничі вимоги [7]. Такі вимоги, що узагальнюють результати роботи се-мінарів і конференцій, враховують досвід термінологічної роботи в Україні і за її межами, сформульовано, погоджено з Інститутом української мови і викладено в ДСТУ 3966-2000 «Засади і правила розробляння стандартів на терміни і визначення понять»[8].

Українська термінологія залізничної галузі – відкрита система, тому процес її формування безперервний (з різним ступенем якості й інтенсив-ності у різні періоди розвитку). Особливістю сучасного періоду є зросла ува-га вчених до проблем кодифікації термінолексики. Робота з удосконалення термінології вимагає обов’язкового урахування системотвірних чинників як в синхронії, так і в діахронії.

ЛІТЕРАТУРА1. Карелова О.М (О. Баришкова). До питання про становлення та розви-

ток української технічної термінології / Карелова О.М. // Матеріали Четвер-тої Міжнародної науково-практичної конференції «Проблеми та перспекти-ви розвитку тр-них систем в умовах реформування ЗТ». – К.: ДЕТУТ, 2008. – с. 236-237.

2. Лейчик В. М. Терминоведение: предмет, методы, структура. Изд-е 4 / Лейчик В.М. – Москва: Книжный дом «Либроком», 2009. – 256 с.

3. Наконечна Г. Українська науково-технічна термінологія: історія і сьо-годення / Наконечна Г. – Львів: Кальварія, 1999. – 110 с.

4. Рекомендації щодо вживання термінів та визначень з безпеки руху по-їздів. – Міністерство транспорту та зв’язку України, 2004.

5. Російсько-український науково-технічний словник: 30000 слів / [Уклад. В. Перхач, Б. Кінаш]. – Львів, 1997. – 454 с.

6. Російсько-український перекладний словник наукових і технічних термінів галузі автомобілебудування та ремонту транспортних засобів / [авт.-упоряд. Нікуліна Н.В.] – Харків: ХНАДУ, 2004. – 164 с.

7. Російсько-український словник залізничних термінів/ [Уклад. Л.П. Ва-туля, В.С. Фоменко]. – К.: Транспорт України, 2000. – 483 с.

8. Термінологія. Засади і правила розробляння стандартів на терміни та визначення понять : ДСТУ 3966-2000. – [Чинний від 2001-01-01]. – К. : Держстандарт України, 2000. – 365 с.

158

ФОРМУВАННЯ НАУКОВОГО СВІТОГЛЯДУ В.Г. ГРИНЕВЕЦЬКОГО

Костенко А.Г.

Василь Гнатович Гриневецький народився 2 червня 1871 р. у м. Києві, у сім’ї залізничного службовця, статського радника Ігнатія Феликсовича Гри-невецького. Мати Василя Гнатовича, – Катерина Василівна, уроджена Завой-ко. У словнику Брокгауза і Єфрона 1893 р. видання наведено такі інформа-ційні дані про рід Гриневецких: «Дворянський рід польського походження, разділений на 12 гілок, у тому числі найстарша перегукується з XVI століття». Дід В.Г. Гриневецького за материною лінії був контр-адмірал Василь Степа-нович Завойко, він у свій час організував успішну оборону Петропавловська-Камчатська, обложеного в 1854 р. англо-французьким флотом, сили якого ба-гаторазово перевершували сили захисників Петропавловська-Камчатська.

Після закінчення домашнього виховання В.Г. Гриневецького перевезли в Казань, до батька, де він закінчив в 1889 р. училище. А 1 вересня 1889 р. Ва-силь Гриневецький стає студентом Імператорського московського техніч-ного училища (ІМТУ). Відтоді все життя Василя Гнатовича тісно пов'язане з цим прославленим навчальним закладом. У 1896 р. Гриневецький закін-чує ІМТУ та його залишають працювати в училище викладачем деталей машин і проектування на механічному відділенні. Про що свідчить факт, який відбито в формулярном списку В.І. Гриневецького: «...Відповідно до клопотання директора Імператорського Московського Технічного училища Пан Попечитель Московського Навчального Округа, керуючись § 60 статуту училища і запропонованого від 19 червня 1896 р. за № 12362 зволив при-значити його, Гриневецького, викладачем деталей машин і проектування на III курсі механічного відділення при згаданому Училищі з присудженням винагороди по 200 крб. за годину, а за 6 години на тиждень по 1200 крб. на рік із 1896 року...».

І уже 1902 р. В.Г. Гриневецький став професором кафедри прикладної ме-ханіки і машинобудування. Початок викладацької діяльності В.Г. Гриневец-кого був успішним. У 1900 р. під час літніх канікул наказом міністра народної освіти він відряджається на 2 місяці на Всесвітню виставку до Парижу «із навчальною метою». Імператорське Московське технічне училище традицій-но велику увагу приділяло виставкам, у яких представляло свої досягнення у організації навчального процесу, його технічному забезпеченні, стану на-вчальних майстерень та лабораторій. Експозиція ІМТУ містила роботи сту-дентів, виконані у майстернях з кресленнями моделей і інструментів парових машин, виготовлених в училищі, з усіма пристосуваннями для лабораторних досліджень, а такох курсові і дипломні проекти з різних спеціальностей, дру-ковані праці, статистичні огляди а також дані про діяльність Імператорсько-го технічного училища. Експозиція ІМТУ була нагороджена призом Гран-прі. Під час цього відрядження Василь Гнатович ознайомився з постановкою

159

навчального процесу в різних університетах, з цього приводу його завжди хвилювало питання: «чому Німеччини техніка краще?»

Повернувшись до Москви, В.Г. Гриневецький став енергійно розвивати свій метод та манеру викладання, у якому вивчення фундаментальних і спеціальних дисциплін поєднувалася з експериментом і з практичною під-готовкою. Фактично, фундаментом та запорукою його розвитоку був так званий «російський метод навчання», визнаний там найкращим методом з підготовки спеціалістів. І тому В.Г. Гриневецький організує участь студен-тів у проведенні експериментальних робіт в різних промислових підпри-ємствах Центрального району й в організованою їм у 1904 р. лабораторії парових машин.

На той час Василь Гнатович вже стає визнаним авторитетом серед ви-кладачів училища. У 1905 р. його призначають заступником директора Імператорського Московського технічного училища. На цій посаді Василь Гнатович зосередив основну увагу на вдосконаленні навчального процесу та структури училища.

У 1903—1904 рр. було проведено III з'їзд діячів з технічної і фахової осві-ті, у якому обговорювалися питання факультативних курсів, розглядалися переваги предметної системи. У цьому з'їзді з великою доповіддю виступив від училища професор В.Г. Гриневецький. З метою подальшого розвитку системи підготовки інженерів пропонувалося нова побудова навчального плану: солідна загальнонаукова і загальнотехнічна підготовка на молод-ших курсах і спеціалізація на старших курсах, оскільки промисловості були потрібні не инженери-универсали, а фахівці з певної, конкретноїгалузі. Пропонувалося також жорстку курсову систему, що регламентує терміни з підготовки спеціалістів на молодших курсах, але в старших курсах запро-вадити предметну систему, для повного використання можливостей ви-щої школи. Їм рекомендували експериментальний метод викладання, який сприяє розвитковитку творчого мислення.

III з'їзд визнав Московське технічне училище кращою з російських тех-нічних шкіл з постановки викладання машинобудування. Доповідь В.Г. Гри-невецького була успішно схвалено з'їздом.

Таким чином, прийнявши до уваги всі запропоновані питання, до 1914 р. Імператорське Московське технічне училище було фактично як вища технічна школа політехнічного типу, яка випускала інженерів за двом спе-ціальностями, рекомендованим міністерством. Проводилася підготовка ін-женерів за такими фахами, як «Теплові двигуни», «Механічна технологія», «Електротехніка», «Гідравлічні машини та гідротехніка» та «Інженерно – будівельна справа» що здійснювалася на механічному відділенні, а підго-товка інженерів за фахами «Технологія неорганічних речовин» і «Техноло-гія органічних речовин» велася на хімічному відділенні.

Маючи потужний колектив вчених, Училище продовжувало організову-вати нові спеціальності.

160

1914 р. видався тяжким для МТУ, оскільки розвиток прогресивних ме-тодів з підготовки спеціалістів, а саме експериментальний метод, вимагає збільшення кількості та якості навчальних лабораторій; практичної підго-товки, потребує розширення своїх майстерень і оснащення їх новим устат-куванням – це призвело до повної невідповідності наявної матеріальної бази й потреб процесу.

Проте, робота з поліпшення процесу в МТУ тривала. У 1914 р. були за-тверджені «Правила проходження навчального курсу та клінічних випро-бувань для вищих спеціальних навчальних закладів», видані Міністерством народної освіти. У тому ж рік було затверджено зміни й «Правила випробу-вання звання інженера-механіка та інженера-технолога».

Цього ж 1914 р. по смерті першого виборного директора ІМТУ О.П. Гав-риленк, В.Г. Гриневецький був обраний директором ІМТУ. У досьє В.Г. Гри-невецького можна прочитати рядки: «...Найвищою наказом по цивільному відомству 20 вересня 1914 р. за № 71 затверджений Директором Імпера-торського Московського Технічного училища відповідно до обранню три роки…». Нового директора продовжив боротьбу политехнизацию училища, підготувавши та уявивши Міністерству Народного освіти «Проект розвитку Імператорського московського технічного училища до школи політехнічно-го типу». У документі він висловив свої міркування щодо причин відставан-ня російської техніки та програмах технічної думки та вніс свої пропозиції щодо виправлення цього положення. Він завжди казав, що «…розвиток ін-женерної освіти має розвиваися у двох напрямах. З одного боку – має від-буватися спеціалізація викладання, з іншого – має посилюватися взаємодія суспільства та тісне співробітництво різних спеціальностей. Єдине школа політехнічного типу за досить гнучкою організації може задовольняти обох напрямках».

Таким чином, присвятивши все своє життя науці, і удосконаленню на-вчального процесу Василь Гнатович зробив неабиякий вклад у розвиток Імператорського Московського технічного училища, яке залишило чіткий відбиток у формуванні наукового світогляду В.Г. Гриневецького.

161

КРИТЕРІЇ ТА ПІДХОДИ ДО ПЕРІОДИЗАЦІЇ ВІТЧИЗНЯНОГО ТРАКТОРОБУДУВАННЯ

Кривоконь О.Г.

Актуальність розробки періодизації українського тракторобудування зу-мовлюється, з одного боку, необхідністю формування наукових засад вітчиз-няної історії науки і техніки, які мають базуватися на достовірних, об’єктивних історіографічних даних, позбавлених ідеологічних нашарувань. З іншого боку, особливу цінність мають доробки, присвячені аналізу й систематизації на основі певних значимих критеріїв вже напрацьованого попереднього до-свіду, врахування якого сприятиме успішній модернізації та подальшому роз-виткові вітчизняного сільськогосподарського машинобудування.

У свій час проблемами виділення й опису певних етапів становлення тракторо-будування як важливої галузі народного господарства займалися такі фахівці, як І. О. Аннєнков, Л.М. Бєсов, В. М. Болтінский, Д. Г. Войтюк, Г. В. Лупаренко, Є. Д. Львов, П. М. Лященко, Л. В. Погорілий, А. В. Старцев, І. Ф. Сініцин та інші фахівці [1, 4, 5, 6, 7, 8 та ін.]. Однак, більшість робіт присвячені аналізу розвитку російського або радянського тракторобудування, без виокремлення специфіки становлення цієї галузі в Україні.

Відтак, в даній публікації маємо на меті стисло охарактеризувати існуючі погля-ди стосовно підходів до періодизації вітчизняного тракторобудування.

Більшість дослідників в царині історії науки і техніки здійснюють виділення тих чи інших етапів розвитку галузей народного господарства відповідно до історичних подій, що супроводжували їх становлення і формування, або розмежовували періо-ди «за законами ієрархії та прискорення науково-технічного розвитку» [2, с.78]. По-дібні підходи є притаманними і опису розвитку тракторобудування.

Одними з перших науковців, хто ґрунтовно проаналізував особливості розвитку тракторобудування на теренах колишньої царської Росії та СРСР (до складу яких на той час входила Україна) були В. М. Болтінський та Є. Д. Львов [5]. Зокрема, в роботі Є. Д. Львова «Теорія трактора» (1952), автор, беручи до уваги матеріали статті В. М. Болтінського [5, с. 10-11] пропонує виокремлювати три основних періоди розвитку тракторобудування. Перший – з 1918 по 1929 рр. – підготовчий етап розвитку, що пов'язаний з випуском тракторів конструкцій Я. В. Маміна та Г. І. Каргополова, ви-пуском гусеничних машин «Комунар» та колісних «Форзон» на заводі «Красний пу-тіловець». Другий етап – з 1930 по 1945 рр., характерний запуском трьох основних тракторних заводів. Третій період – від закінчення другої світової війни по 1952 рік.

Зрозуміло, що виділення зазначених основних етапів обмежувалося тими історичними межами, коли вони були запропоновані (серединою ХХ сторіччя). У пізніших роботах науковці деталізують вже охарактеризова-ні періоди та виокремлюють наступні, пов’язані з подальшим розвитком тракторобудування в СРСР.

Так, загальновизнана радянська класифікація, що представлена в книзі для службового використання «Тракторне та сільськогосподарське машинобудуван-ня» (1970), по суті зводилася до шести великих етапів, критерії виділення яких

162

пов’язані з історією розвитку тих чи інших тракторних заводів та особливостей їх функціонування. Зокрема, йшлося про наступні періоди [9, с. 13-27].

1. Інтенсивний розвиток тракторобудування в роки першої п'ятирічки, де основна увага приділялась опису створення трьох тракторних заводів-гігантів: Сталінградського тракторного заводу, Харківського тракторного заводу ім. С. Орджонікідзе та Челябінського тракторного заводу.

2. Робота тракторних заводів у роки Великої вітчизняної війни, зокрема, і в евакуації.

3. Відновлення заводів в післявоєнний період, будівництво нових підпри-ємств (наприклад, Мінського тракторного заводу, Харківського заводу трак-торних самохідних шасі, Володимирського тракторного заводу тощо).

4. Розгортання масового виробництва тракторів у країні. 5. Підвищення технічного рівня тракторів і виведення їх параметрів на

рівень світового тракторобудування.6. Стабілізація тракторного виробництва до кінця існування СРСР.Дещо відмінні погляди на періодизацію вітчизняного тракторобудування

можна зустріти в роботах В. Г. Євтенка, Л. В. Погорілого, А.В. Старцева та інших дослідників, які основним критерієм виділення етапів вважають зростання по-тужностей двигунів, серійність і типаж випуску основних моделей тракторів.

Приміром, А. В. Старцев [8, с. 21-24] виділяє чотири основних етапи розви-тку виробництва тракторів в СРСР. Перший етап (1918 - 1929) починається з установки на трактори двигунів внутрішнього згорання і характеризується дрібносерійним виробництвом машин. Другий (1930 - 1941) – пов'язаний зі створенням і постановкою на трактори систем відбору потужності, а також створенням матеріально-технічної бази для масового виробництва тракторів. Третій етап (1945 – 1965) ознаменувався роботою по відновленню зруйнова-них та налагодженню нових потужностей тракторобудівних заводів, а також сприянням масового випуску тракторів з дизельними двигунами та застосу-ванням гідравлічних систем. І, нарешті, четвертий етап (1966 - 1980) характе-ризується різким збільшенням числа випущених тракторів та створенням ви-соко уніфікованих енергонасичених тракторів з усіма провідними колесами.

Стосовно періодів розвитку українського сільськогосподарського маши-нобудування, то спроби їх виділення та опису здійснено в роботах І. О. Ан-нєнкова, Н. В. Єпіфанової, Г. В. Лупаренка [1,3,4].

Так, на думку, І. О Аннєнкова [1] етапи потрібно виділяти відповідно до особливостей, характерних ознак і об’єктивних передумов розвитку еконо-міки певного історичного періоду. Такий підхід дозволяє створити умови для забезпечення системності при вивченні історії вітчизняного тракторо-будування, і дає змогу виділити вісім значимих періодів українського сіль-ськогосподарського машинобудування.

Н. В Єпіфанова вказує, що при здійсненні періодизації важливо зверта-ти увагу на те, з чого саме починався розвиток тракторобудування, і звідки було узято технології виробництва тракторів [3, с. 30].

163

У науковому дослідженні Г. В. Лупаренка [4, с. 174], присвяченому ви-вченню історії тракторобудування на території України в першій третині ХХ ст., встановлено, що дана галузь у нас сформувалось на основі теоретичних і практичних розробок довоєнного періоду, за ініціативи інженерів місцевих підприємств. Цей етап автор вважає початковим у вітчизняному тракторо-будуванні, тоді як другий етап пов'язаний з виробництвом тракторів з дер-жавної ініціативи на Харківському паровозобудівному заводі ім. Комінтерна. На наш погляд, такий підхід дещо розширює межі встановленої раніше пері-одизації, що є абсолютно прийнятним і закономірним.

Загалом, на основі стислого аналізу існуючих позицій щодо критеріїв до періодизації та опису особливостей вітчизняного тракторобудування, мож-на дійти висновку про відсутність чітко визначеної єдиної системи поглядів на дану наукову проблему. Ми підтримуємо думку тих науковців, які вважа-ють, що періодизацію цивільної історії не можна механічно переносити на історію науки й техніки, а співвідносити з досягненнями науково-технічного прогресу та безпосереднім соціально-економічним та соціально-історичним контекстом становлення певної галузі.

ЛІТЕРАТУРА1. Аннєнков І.О. Розвиток сільськогосподарського машинобудування

України (питання періодизації ) / І.О. Аннєнков// Електронний ресурс. – Ре-жим доступу: http://base.dnsgb.com.ua/inb/2009-1/09_anenkov.pdf.

2. Дятчин Н.И. Периодизация истории развития техники. / Н.И. Дятчин // Известия Алтайского государственного университета. – Барнаул, 2010. – №4/2 – с.75 – 80.

3. Єпіфанова Н.В. Віхи історії тракторобудування України / Н.В. Єпіфано-ва// Актуальні проблеми розвитку українського суспільства. Вісник ХПІ. - Харків, 2011. – с. 30 – 41.

4. Лупаренко Г.В. Історія тракторобудування на території України в пер-шій третині ХХ століття: дис. на здоб. наук. ступ. кандидата іст. наук: 07.00.07/ Г.В. Лупаренко. – Київ, 2006. – 195 с.

5. Львов Е.Д. Теория трактора. Изд. 4, испр. и доп. / Е.Д. Львов/ – М: Маш-гиз, 1952.- 388с.

6. Погорелый Л.В. Зарождение промышленного производства сельскохозяйственных орудий и машин в России и Украине / Погорелый Л.В., Шабанский В.// Техника АПК. – 2005. - №5-5. – с. 47-50.

7. Погорілий Л.В., Євтенко В.Г. Мобільна сільськогосподарська енергети-ка: історія, тенденції розвитку, прогноз / Л.В. Погорілий, В.Г. Євтенко – К.: Фенікс, 2005. – 184 с.

8. Старцев А.В. Из истории отечественного тракторостроения. Монография: ФГОУ ВПО Челябинский агроинженерный университет – Челябинск, 2007.-235 с.

9. Тракторостроение и сельскохозяйственное машиностроение/ Под общ. ред. И.Ф. Синицина - М.: Издательство Машиностроение, 1970. - 415 с.

164

НАЗИВНІ ПІДСИСТЕМИ СИСТЕМ НАУКОВОГО ЗНАННЯ: ФУНКЦІЇ ТА ПОБУДОВА

Кузнєцов В.І.

Розвиток науки досліджують не лише історія науки, але й філософія на-уки, логіка науки, соціологія науки, психологія науки, лінгвістика науки, еко-номіка науки, право науки, менеджмент та організація науки, етика науки, наукометрика тощо. У центрі уваги цих метанаук знаходяться його гносе-ологічні, логічні, соціологічні, психологічні, мовні, ресурсні, затратні, при-буткові, правові, організаційні, етичні, персональні, інституціональні, наці-ональні, міжнародні, інформаційні та інші аспекти.

З гносеологічної точці зору, головною функцією науки є породження зна-ння про будь-які об’єкти, які потрапили в її поле зору. Наукове знання існує у формі його систем, а його розвиток можна розглядати як зміни існуючих та породження нових систем. За модифікованим структурно-номінативним підходом у філософії науки, будь-яка реальна система наукового знання ре-конструюється як комплексна ієрархічна полісистема, котра є елементом мережі пов’язаних з нею інших систем знання. Ретельне дослідження їхньо-го внутрішнього складу та побудови виявляє в кожній з них багато підсис-тем. Прикладами є називна, екзистенційна, мовна, організаційна, модельна, номологічна, апроксимаційна, проблемна, операційна, процедурна, оцінна, евристична і координаційна підсистеми. Розвиток кожної з них може бути предметом конкретних історично-наукових досліджень. Зосередження на окремій підсистемі системи знання виявляє специфічне для неї втілення елементів майже всіх інших підсистем.

Наприклад, взявши модельну підсистему, потрібно розглядати в ній, крім різних типів моделей, принаймні: 1) назви моделей; 2) припущення про об’єктивне та незалежне від дослідника існування як сутностей, що моделю-ються, так й їхніх властивостей, відношень та закономірностей; 3) мови, за допомогою яких конструюються і описуються моделі; 4) певні організаційні схеми упорядкування моделей (загальні та часткові, точні та наближені, фор-мальні та інтуїтивні тощо); 5) математичні структури (математичні рівнян-ня/формули чи системи рівнянь/формул, які зіставляються з моделями; 6) засоби розрізнення того, що в моделях репрезентує результати дослідження предметної галузі, а що – використовувані мовні структури; 7) наближенні припущення стосовно огрубінь та спрощень, на базі яких будуються моделі; 8) проблеми, які пов’язані з конструюванням моделей, з’ясуванням відношень між ними, удосконаленням моделей; пристосуванням моделей до нової інфор-мації про сутності, що вивчаються; 9) операції та 10) процедури побудови мо-делей, їхнього перетворення, удосконалення та дослідження; 11) різноманітні оцінки моделей; 12) змістовні евристичні міркування, що пов’язані з моделя-ми; 13) осмислені координаційні зв’язки між вказаними та іншими елемента-ми модельної підсистеми. Реальна система наукового знання в певному сенсі

165

є голографічною, тобто кожна її підсистема своєрідно віддзеркалює, відобра-жає, відбиває решту підсистем і таким чином систему знання в цілому.

Теза про полісистемний склад систем наукового знання є метанауковою гіпотезою. Її правдоподібність зростає зі збільшенням різноманітності та кількості проаналізованих за її допомогою систем. На даний час вона достат-ньо емпірично обґрунтована, тому може використовуватися як певна при-зма, скрізь яку можна розглядати будь-яку систему наукового знання.

Існування деяких з перерахованих підсистем систем наукового знання не буде заперечувати жоден науковець, історик або філософ науки. Дійсно, конкретна система наукового знання включає багато не завжди явно сфор-мульованих припущень: про об’єктивне існування сутностей з її предметної галузі (екзистенційна підсистема); про наявність «правильних» назв сутнос-тей з цієї галузі та структур, що є інтрасистемними інструментами їхнього дослідження (називна підсистема); про дозволені перетворення структур, що позначаються цими назвами (операційна підсистема); про певне упоряд-кування (організаційна підсистема) та мовне представлення (мовна підсис-тема) цих сутностей і структур, а також їхніх властивостей та відношень.

Анархістське твердження популярного філософа науки Пола Фейера-бенда, що в науці все можливо (anything goes), зроблено на ґрунті повер-хового розгляду систем наукового знання. Крім того, воно гіперболізує моменти їхнього розвитку, що пов’язані з радикальними перетвореннями наявних або виникненням нових систем. При аналізі реальних систем зна-ння з’ясовується, що їхнє застосовування означає одночасне прийняття певних обмежень на дії в їх межах. Мало б вартував той математик, який виконуючи арифметичні операції, не дотримувався би правил їх виконан-ня, або фізик, який, розв’язуючи проблему синтезу елементів, припускав би порушення закону збереження та перетворення енергії. Інша справа, що з виникненням нових систем знання, можуть бути прийняті нові обмеження. В цьому сенсі, обмеження є не абсолютними, а відносними до систем знання. Перефразовуючи відоме висловлювання, що демократія – це влада процеду-ри, скажімо наступне. В кожну міть свого існування система наукового зна-ння – це жорстока та невблаганна диктатура процедур, тобто правил, яким мають коритися будь-які дії з її компонентами. Але є певні як революційні, так і еволюційні правила переходу від одної такої диктатуриі до іншої.

Розглянемо стисло функції та побудову називної підсистеми системи на-укового знання, яка має, так би мовити, приховане існування. Без неї систе-ма наукового знання не існує, але як самі науковці, так і дослідники науки, як правило, не звертають на неї уваги. Винятком є хімічні та біологічні науки, називні системи яких включають до свого складу відповідні номенклатури.

Мінімальною вимогою для того, щоб система знання була носієм інфор-мації про відповідну предметну галузь, є наявність в ній назв для сутнос-тей з цієї галузі (об’єктів, явищ, процесів, станів тощо), їхніх властивостей та відношень (зв’язків, взаємодій). Тому така система має включати певні

166

засоби та структури, які виконують функції позначення, іменування реалій, що досліджуються за її допомогою. Їхня правильна назва необхідна, але не достатня. Адже система знання потрібна не лише для того, щоб позначати сутності з її предметної галузі. Наявність «правильних, точних та зручних» назв сутностей є необхідною умовою для одержання щодо них, їхніх влас-тивостей та взаємодій доступного експериментальній перевірці нового зна-ння. Це стає можливим, коли в системі знання є структури, які не лише на-зивають, але й репрезентують в ній ці сутності. Такі структури також мають свої назви, які часто ототожнюються з назвами самих сутностей.

Крім того, щоб система знання була знаряддям отримання нового знання, вона має бути доступною обробці в свідомості науковця. Для ментального/мисленого оперування з будь-яким компонентом чи структурою системи на-укового знання їх потрібно якимось чином «охрестити», надати їм певні на-зви, позначення (літери/букви, символи, слова, тексти (описи/ дескрипції, визначення, графіки, малюнки, схеми, таблиці, ієрогліфи, піктограми, діагра-ми, комп’ютерні програми тощо)), які обробляються за допомогою природних та штучних мов. Інша справа, що майже завжди відбувається ототожнення або автоматична несвідома взаємозаміна названих компонентів та їхніх назв. Щоб уникнути цього будемо іменувати позначення компонентів назвами (терміна-ми, коли йдеться про наукові поняття як структури систем знання) та послі-довно розрізняти компоненти та відповідні їм назви. Останні також входять в називну (тобто укладену з назв) підсистему окремої системи знання.

Має рацію виокремити в називній системіІ її підсистеми, які містять на-зви для компонентів та структур з кожної підсистеми системи наукового знання. Всі ці підсистеми пов’язані між собою, часто використовують омоні-мічні назви, які мають різні значення та виконують різні функції/завдання. Наприклад, назва «кварк» позначає як певну складову елементарних части-нок, так й їхню абстрактну модель з різних систем фізичного знання, за до-помогою яких досліджується мікросвіт. У першому випадку назва «кварк» застосовується для позначення сутностей, які досліджуються за допомогою систем, відповідно, фізичного знання. У другому вони позначають моделі як структури цих систем знання.

Всі називні підсистеми мають однотипну ієрархічну побудову, консти-тутивні рівні якої складаються з алфавітів, слів, речень та текстів. До цих рівнів додаються допоміжні рівні, які містять операції та процедури кон-струювання, перетворення та оцінювання конститутивних рівнів та їхніх елементів. Назви сутностей з предметної галузі відповідної системи знання утворюють називну підсистему екзистенційної підсистеми системи знання. Власну називну підсистему має кожна підсистема системи знання.

* Доповідь підготовлена в рамках виконання наукового проекту ”Логико-методологический анализ языка науки и проблема представления знания” №03-10-12, що здійснюється за результатами спільних наукових проектів НАН України та Сибірського Відділення РАН 2012 року.

167

ПЕРЕДАЧА ГЕНЕТИЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ В ПРОЦЕСІ ЕВОЛЮЦІЇ МЕТАЛОРІЗАЛЬНИХ ВЕРСТАТІВ

Кузнєцов Ю.М.

Ще з давніх часів Людина почала створювати знаряддя, засоби полю-вання і виробництва, що дозволяло їй отримувати їжу, предмети побуту, зброю з меншими витратами праці і часу при більш високій якості. Прак-тично з моменту перетворення Людини (Homo Sapiens) в живу істоту, що пересувається на двох ногах, володіє мисленням, мовою, здібністю створю-вати знаряддя і користуватися ними в процесі суспільної праці, почалася її винахідницька діяльність. Підказчиком в цій діяльності слугувала Природа і сама Людина, органи якої в майбутньому стали прототипами створених технічних систем, до яких відносяться металорізальні верстати.

Першим науковим досягненням Людини стала механіка – наука про за-кони руху тіл, яка має відношення до всіх явищ Природи і творінь техніки, до всіх явищ наукових досліджень. Механіка як наука і як перший крок по шляху полегшення фізичної праці Людини є найстародавньою наукою часів Герона Александрійського, Коперника, Галілея, що заснована на законах, відкритих Архимедом, Ньютоном, Ейнштейном та іншими вченими і пере-творена в інженерну науку.

З давніх часів епох Аристотеля та Евкліда діяльність Людини завжди була пов‘язана з фізикою і математикою з метою створення механічних і других систем різної складності природнього і природньо-антропоренного походження. Створюючи нові і відтворюючи в натурі відомі технічні систе-ми Людина завжди зверталася до геометричних побудов, використовуючи геометрію (планіметрію, стереометрію і тригонометрію).

Саме ці міркування ще з давніх часів використовувалися Людиною в розумовій, практичній, виробничій, художній, суспільній та іншій діяльності у вигляді генетичної інформації, що зафіксована на різних носіях (малюнках, написах, статуетках, будівлях тощо) і переноситься з покоління в покоління з еволюційним їх розвитком і синтезом нових систем. Для того, щоб пройти шлях від примітивних знарядь з ручним приводом до сучасних верстатів, знадобилося багато тисяч років.

Ще у кам‘яному віці Людина почала використовувати дерев‘яну пали-цю для добування вогню і це наштовхнуло на створення вертикально-свердлильних верстатів з лучковим приводом (рис. 1, а).

168

Після вміння добувати вогонь Людина почала готувати їжу на вогні, обе-ртаючи палицю від руки через важіль, що наштовхнуло на створення токар-них (рис. 1, б) і шліфувальних (рис. 1, в) верстатів.

На подальшу еволюцію верстатів впливали: 1 – джерела енергії і її перетво-рювання (руки – ноги людини, вода, вітер, парова машина, електро-двигун, тощо); 2 – шпиндельний вузол з різними опорами і затискними механізмами; 3 – несучі системи (ферми і каркаси дерев‘яні, металеві литі, каркаси металеві зварені, кам‘яні тощо); 4 – системи керування (ручні, від розподільчого валу, програмні циклові і числові, комп‘ютерні, дистанційні, тощо).

Необхідність підвищення техніко-економічних показників верстатів (продуктивність, якість обробки, собівартість, багатофункціональність тощо) змушують Людину створювати їх нові покоління, використовуючи нові знання, наукові досягнення, нові методологічні підходи і концепції. До них відносяться теорія еволюції електро-механічних систем [4], генетико- морфологічний підхід [5], модульний принцип, використання мехатронних систем тощо.

В НТУУ «Київський політехнічний інститут» розроблена і реалізована концепція створення верстатів нового покоління, в тому числі з паралель-ною кінематикою, яка передбачає комплексне використання [2, 4, 5]:

- генетико-морфологічного підходу до еволюції, опису, синтезу і перед-бачення нових технічних систем;

- агрегатно-модульний принцип;- оболонкових і каркасних несучих систем;- сучасних інформаційних технологій і інтелектуальних комп‘ютерних

систем.Як приклад, на рис. 2 показаний верстат майбутнього високої мобільності

без механічних передач.

а) б) в)Рис.1 Прототипи свердлувального (а), токарного (б) і шліфувального (в)

верстатів: 1 – заготовка; 2 – інструмент; 3 – несуча система; 4 – шпиндель;5 –привод головного руху.

169

Рис. 2. Фрезерний верстат високої мобільності з можливістю пересування по цеху під час об-робки деталі (патент України на вінахід №101447): 1 – пірамідальна несуча система; 2 – затискний па-трон; 3 – механізм вертикальної подачі; 4 – кроковий електрод-вигун; 5 – інструмент; 6 – мотор-шпиндель; 7 – основа; 8 – підлога; 9 – двохкоординатний стіл; 10,11 – планарний електродвигун; 12 – заготовка; 13 – вісь поворо-ту несучої системи; 14 – кругові напрямні кочення; 15,16 – плоскотороїдальний електрод-вигун; 17,18 – лінійний електрод-вигун

ЛІТЕРАТУРА1. Кузнецов Ю. Генетико-морфологический подход к созданию и про-

гнозированию развития зажимных механизмов для вращающихся деталей / Ю. Кузнецов, Г. Хамуйела, А. Попаров // Списаниена технически универ-ситет «Фундаментальни науки и приложения» - София, филиал Пловдив, България, том 19, книга 2, 2013 – с. 7-14.

2. Кузнецов Ю.Н. Компоновка станков с механизмами параллельной структуры: Монография / Ю.Н. Кузнецов, Д.А. Дмитриев, Д.Е. Диневич; под ред. Ю.Н. Кузнецова – Херсон: ЧП Вышемирский В.С., 2010. – 471с.

3. Кузнецов Ю.Н., Хамуйела Ж.А. Герра, Хамуйела Т.О. Морфологиче-ский синтез станков и их механизмов / Ю.Н. Кузнецов, Герра Ж.А. Хамуйела, Т.О. Хамуйела Под ред. Ю.Н. Кузнецова. – К.: ООО «ГНОЗИС», 2012. – 416с.

4. Шинкаренко В.Ф. Основи теорії еволюції електромеханічних систем: Монографія / В.Ф. Шинкаренко – К.: Наукова думка, 2002. – 288с.

5. Шинкаренко В.Ф., Кузнецов Ю.Н. Генетические программы сложных развивающихся систем / В.Ф. Шинкаренко, Ю.Н. Кузнецов // Труды между-народной научно-технической конференции УНИТЕХ’12. – ТУ – Габрово, Болгария, Т.2, ч.1, 2. – с. 33-54.

170

ПЕРЕДУМОВИ ВІДКРИТТЯ ІОНОСФЕРИ (до 90-річчя відкриття)

Кузьменко Н.О.

11 грудня 2014 р. виповнюється 90 років з дня відкриття іоносфери – дня, коли видатний англійський учений Едвард Епплтон експериментально під-твердив існування іоносфери. Напередодні ювілею питання історії зароджен-ня та розвитку знань про іоносферу набувають усе більшої актуальності. Ці питання розглядали дослідники [1, 2, 5]. Мета статті – відтворити еволюцію наукових досліджень, що передували офіційному відкриттю іоносфери.

Передісторія іоносфери – це період виникнення та накопичення фізич-них знань про окремі явища в іоносфері, виникнення здогадок і теорій. Перші знання про верхні шари атмосфери були отримані шляхом спостере-ження. З давніх-давен люди спостерігали за полярними сяйвами, срібляс-тими хмарами, спалахами метеорів тощо. Не знаходячи цим незвичайним явищам пояснення, люди довгий час вважали, що тут діють таємничі, злі сили. І тільки завдяки успіхам науки стало можливим розкриття природи цих явищ і встановлення, закономірностей, пов’язаних з ними. Таким чи-ном, міфи, легенди та забобони древніх людей, які ґрунтувалися на пояснені явищ, що відбувалися в верхніх шарах атмосфери, віками накопичувалися та мали важливе значення для зародження первісних знань про іоносферу.

Перше наукове пояснення природи виникнення полярних сяйв дав М. В. Ломоносов у 1753 р., справедливо відзначаючи, що полярні сяйва породжу-ються електричними силами, що діють високо в повітрі. Майже одночасно з М. В. Ломоносовим у 1754 р. французький учений Ж.-Ж. Меран визначив висоту границі полярних сяйв як 80–100 км [1].

Особливо близько до уявлення про іоносферу підійшов шотландський дослідник Б. Стюарт у 1878 р. Розглядаючи питання щодо явищ земного магнетизму він висловив гіпотезу про існування в атмосфері електропро-відного шару. Це була перша згадка про іоносферу [2].

Отже, перші наукові знання про іоносферу належать В. М. Ломоносову та Б. Стюарту. Вже в середині ХVІІІ ст. стало зрозуміло, що атмосфера поширю-ється вверх на сотні кілометрів, а явища, що в ній відбуваються, пов’язані з електричними силами.

Значною віхою в історії розвитку знань про іоносферу стало відкриття радіо російським ученим О. С. Поповим у 1895 р. та розвиток радіозв’язку в усьому світі. О. С. Попов, повторюючи досліди Г. Герца, дійшов висновку, що електромагнітні хвилі можна використовувати для передачі повідомлень на відстані. Провівши низку експериментів упродовж 1889–1895 рр., він створив перший радіоприймач, який продемонстрував на засіданні Росій-ського Фізико-хімічного товариства 7 травня 1895 р. [3].

Одночасно з О. С. Поповим експериментами з радіо займався італійський інженер, вихідник Г. Марконі. Його дослідження, присвячені збільшенню

171

відстані дії радіозв’язку, відіграли значну роль у становленні як радіозв’язку так і знань про іоносферу. У 1898 р. Г. Марконі встановив зв’язок через Ла-Манш, а 12 грудня 1901 р. йому вдалося здійснити першу трансатлантичну радіопередачу між Англією й Америкою [4].

У 1902 р., через рік після трансатлантичного експерименту Г. Марконі, на-магаючись знайти йому пояснення, американський інженер А. Кеннеллі та ан-глійський фізик О. Хевісайд незалежно одне від одного припустили існування в атмосфері електропровідного іонізованого шару. На їхню думку, цей шар діє, як відбивач, і змушує радіохвилі вертатися зворотно до землі. Цей шар отри-мав назву шару Кеннеллі-Хевісайду, а ідея існування такого шару знайшла під-тримку в деяких інших дослідників. Однак, ця гіпотеза за відсутністю прямих експериментальних підтверджень довгий час не визнавалася [2].

Розвиток радіозв’язку на початку ХХ ст. сприяв виникненню багатьох на-укових теорій, ідей, гіпотез, пов’язаних з поширенням радіохвиль та існуван-ням іоносфери. Однією з таких теорій була дифракційна теорія поширення радіохвиль (або теорія поверхневих хвиль). Ця теорія вивчалася виключно математично, шляхом розв’язання рівнянь Дж. К. Максвела. Представники дифракційної теорії вважали, що радіохвилі поширюються вздовж землі й тому чим довша хвиля, тим краще й на довшу відстань можливо встанови-ти зв'язок. Дифракційній теорії були присвячені роботи А. Зоммерфельда, І. Ценнека, Лорда Релея, Х. Мак-Дональда, А. Пуанкарне, Дж. Нікольсона, Б. Ван-дер-Поля, Х. Марча, А. Лява та багатьох інших [5].

До середини 1920-х рр. дифракційна теорія поширення радіохвиль стала основною. Тому в цей період розвивалося радіомовлення на довгих хвилях, а всі гіганти радіомовлення працювали на хвилях від 200 м до 30 км. Це ви-магало будувати громіздкі та потужні радіостанції, що стало причиною по-вільного розвитку радіозв’язку на початку ХХ ст. [2].

Одночасно з дифракційною розвивалася й рефракційна теорія поширення радіохвиль (або теорія просторових хвиль), яка спиралася на ідею існування шару Кеннеллі-Хевісайда. Згідно рефракційної теорії радіохвилі поширюють-ся не тільки вздовж землі але й вгору, шляхом відбиття (рефракції) від шару «Кеннеллі-Хевісайда», тим самим долаючи кривизну земної кулі. Важливі успіхи в розвитку рефракційної теорії були досягнуті завдяки роботам таких вчених як У. Ікклз, Дж. Лармор, Дж. Зальпетер і Б. Ван-дер-Поль [5].

У СРСР теорію поширення радіохвиль започаткував академік М. В. Шулей-кін. У подальшому ця теорія була розширена й розвинена академіками А. Н. Щукіним, Л. І. Мандельштамом і Н. Д. Папалексі,

Б. А. Введенським та узагальнена академіком В. А. Фоком. Роботи з поши-рення радіохвиль у іоносфері належать Я. Л. Альберту та В. Л. Гінзбургу [6].

У період панування дифракційної теорії поширення радіохвиль коротким хвилям не приділялося належної уваги, вони здавалися не перспективними. Тому весь короткохвильовий діапазон було віддано для потреб радіолюби-телів. Однак, досвід радіолюбителів показав безумовні переваги коротких

172

хвиль над довгими, що змусило спеціалістів і вчених звернути увагу на корот-кі хвилі. Починаючи з 1924 р. стало зрозумілим велике практичне значення коротких хвиль. Інтерес до дифракційної теорії послабився. Від будівництва нових довгохвильових станцій відмовилися. Натомість відновився інтерес до шару «Кеннелли-Хевісайда». Дослідження були спрямовані на вивчення властивостей коротких хвиль, умов їх поширення та визначення висоти шару «Кеннеді-Хевісайда» [2].

Існування відбиваючого шару на висоті близько 100 км було доведено ви-датним англійським радіофізикам Е. Епплтоном 12 грудня 1924 р. Відкрит-тям іоносфери Е. Епплтон усунув будь-які сумніви щодо механізму поширен-ня радіохвиль. У 1926 р. шотландський фізик Р. Уотсон-Ватт увів до наукового обігу термін іоносфера [7]. Відкриття іоносфери мало надзвичайно важливе значення для подальшого розвитку радіозв’язку та зумовимо розгортання наукових робіт в новій галузі досліджень – досліджень іоносфери.

Отже, передумовами відкриття іоносфери стало накопичення первісних атмосферних знань і явищ. Ці відомості спочатку зберігалися у вигляді мі-фів і легенд, а далі формувалися вже наукові ідеї й теорії щодо явищ земно-го магнетизму та існування високо в атмосфері електропровідного шару. Вирішальним етапом на шляху до відкриття іоносфери став винахід радіо і, як наслідок, розвиток радіозв’язку.

ЛІТЕРАТУРА1. Бронштэн В. А. Человек изучает атмосферу / В. А. Бронштэн // Зем-

ля и Вселенная. – 1975. – № 6. – С. 25 – 32.2. Казимировский Э. С. Ионосфера Земли / Э. С. Казимировский, Э. К.

Соломатина // Земля и Вселенная. – 1981. – № 5. – С. 42 – 46. 3. Радовский М. И. Александр Степанович Попов / М. И. Радовский. –

М.–Л.: Издательство Академии наук СССР, 1956. – 208 с.4. Poole I. Milestones in Radio Technology [Електронний ресурс] / I Poole

// Режим доступу : http://www.radioelectronics.com/info/radio_history.php.5. Дэвис К. Радиоволны в ионосфере / К. Дэвис; [пер. з англ. под ред. А.

А. Корчака]. – М. : Мир, 1973. – 502 с. 6. Белоцерковский Г. Б. Основы радиотехники и антенны. Ч. 1 Основы

радиотехники / Г. Б. Белоцерковский. – М. : Советское радио, 1969. – 432 с.7. Davis С. An Illustrated History of Ionospheric Science at RAL [Електро-

нний ресурс] / Chris Davis // Режим доступу : http://www.wdc.rl.ac.uk.

173

ПРОФЕСОР П.М. ЛЕОНТОВСЬКИЙ: ВНЕСОК В РОЗВИТОК МАРКШЕЙДЕРСЬКОЇ СПРАВИ НА ПІВДНІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Кушлакова Н.М.

В жовтні поточного року виповнюється 115 років з дня відкриття Національної гірничої академії (Катеринославське вище гірниче учили-ще, 1899 р.). Історія найстарішого вищого навчального закладу України гірничого профілю нерозривно пов’язана з іменами цілої плеяди видат-них вітчизняних учених, серед яких чільне місце посідає один з фундаторів гірничої геометрії, професор Петро Михайлович Леонтовський.

Наукова й викладацька діяльність П.М. Леонтовського досить відома ши-рокому загалу спеціалістів з гірничої справи й тим, хто цікавиться історією вітчизняної маркшейдерії. Поряд з цим громадська діяльність ученого за-лишилась практично поза увагою дослідників. Все, що відомо з означено-го питання – «він був ініціатором, засновником і керівником Товариства маркшейдерів, трьох з’їздів маркшейдерів півдня Росії» [1], «організував і був редактором спеціального маркшейдерського наукового журналу «Маркшейдерские известия», який видавався до 1932 р.» [2]. Тому метою даної наукової розвідки стала саме громадсько-наукова діяльність профе-сора Петра Михайловича Леонтовського, бо навіть у наведених коротких відомостях присутні неточності й деякі помилкові твердження.

Народився П.М. Леонтовський 29 жовтня 1871 р. в м. Миргороді Полтавської губернії в сім'ї дрібного чиновника. З 1896 р. по 1901 р. навчався в Санкт-Петербурзькому Гірничому інституті, де залишився працювати асистентом проф. В.І. Баумана на кафедрі маркшейдерської справи та геодезії. З метою вивчення постановки маркшейдерської справи та геодезії в економічно розвинених західноєвропейських державах та отримання практичного досвіду протягом 1902-1903 рр. знаходився у відрядженні в Німеччині, Франції та Англії. З 1903 р. й до кінця свого життя працював в м. Катеринослав у Вищому гірничому училищі, де з 1907 р. після захисту дисертації обіймав посаду професора.

Все своє життя він присвятив дослідженню зсувів гірничих порід , що ускладнюють розробку покладів корисних копалин. Учень достойний свого учителя Володимира Івановича Баумана, разом з яким багато років працю-вав пліч о пліч. В 1909 р. Особлива комісія Гірничого комітету за ініціативою голови В.І. Баумана порушила клопотання про скликання першого місцевого з’їзду маркшейдерів півдня Росії, бо саме в цьому регіоні найгостріше сто-яло питання перебудови та нової організації маркшейдерської справи.

174

Перший з’їзд маркшейдерів півдня Росії, який відбувся в листопаді 1909 р. в м. Харкові, став визначною подією в житті науково-технічної інтелігенції й мав значні доленосні наслідки для південного регіону держави:

1) перший з’їзд маркшейдерів півдня Росії дав початок для регулярних зборів представників маркшейдерської справи не лише на півдні Російської імперії (1909 р., м. Харків; 1911 р. і 1912 р., м. Катеринослав; 1913 р., м. Пе-тербург). Засідання Бюро з’їзду проводились систематично в різних містах південного регіону (Харків, Дебальцево, Катеринослав та інші);

2) в одному з останніх засідань Першого з’їзду було прийнято рішення про створення постійної професійної організації – Товариства маркшейдерів півдня Россії (ТМПР);

3) матеріали Першого з’їзду маркшейдерів півдня Росії вийшли в світ під назвою «Маркшейдерские известия», так почався випуск першого в Російській імперії спеціалізованого фахового маркшейдерського журналу.

Всі означені факти пов’язані з іменем П.М. Леонтовського, якого було обрано головою Бюро 1-го з’їзду маркшейдерів. Саме він опікується голов-ною проблемою – створення постійної професійної організації Товариства маркшейдерів півдня Росії, Статут якого було затверджено 01.02.1913 р..

Товариство мало на меті об’єднання членів не лише в питаннях науково-технічних, а й побутових у формі матеріальної та практичної підтримки не лише самих членів, а й їх сімей. Головні напрями діяльності створеного това-риства випливали з мети, сформульованої у Статуті: «а) объединить членов Общества в совместной работе по вопросам научным, техническим и быто-вым, касающимся деятельности маркшейдера; б) оказывать по мере возмож-ности нуждающимся членам Общества помощь в форме приискания для них занятий, выдачи ссуд и единовременных или периодических пособий и по-печения об их семьях» [7, с. 52].

В першому засіданні ТМПР було обрано Правління у складі: голова – проф. Гірничого інституту В.І. Бауман; товариш голови – проф. Катеринославського гірничого інституту П.М. Леонтовський. Інформацію щодо ролі В.І. Баумана в створенні Товариства маркшейдерів півдня Росії можна знайти в будь-якому виданні його біографії, так чи інакше факти приблизно однакові за змістом: «По инициативе Баумана созван 1-й съезд маркшейдеров Юга России (1909), основаны первое в стране Общество маркшейдеров Южной России (Бауман стал его первым председателем)» [4]. Але сам В.І. Бауман в роботі «К вопросу о реорганизации Маркшейдерского дела в России и о первом Всероссийском Съезде Маркшейдеров в С.-Петербурге в 1913 году (Проект положения и про-грамма съезда)» наголошує: «В одном из последних своих заседаний упомя-нутый съезд маркшейдеров (І з’їзд маркшейдерів півдня Росії) положил на-чало постоянной организации – Обществу маркшейдеров Южной России.

За три года своей деятельности названное Общество… успело кроме ука-занного первого съезда созвать еще два и издать ряд трудов под названием «Маркшейдерские известия».

175

Деятельности названного Общества будет посвящена особая статья его инициатора и председателя проф. П.М. Леонтовского…» [6, с. 44].

Товариство маркшейдерів півдня Росії швидко набуло широкої популярності в першу чергу завдяки своєму друкованому органу – журналу «Маркшейдерские известия», видання якого в 1910 р. вперше в Російській імперії організував й редагував Петро Михайлович Леонтовський. За даними «Библиографии периодических изданий России» друкований орган Товари-ства маркшейдерів півдня Росії «Маркшейдерские известия» видавався до 1916 р., а в 1925 р. видання було поновлено. За цей період вийшло з друку 9 випусків журналу за редакцією проф. П.І. Леонтовського [3, с. 296].

В процесі наукового пошуку знайдено, хоча і єдиний номер журналу «Из-вестия Общества Горных Геометров», датований 1917-м роком видання, в якому значиться, що це 11 випуск журналу «Маркшейдерские известия» за редакцією проф. П. Леонтовського [5]. В жодному із довідників періодичних видань такий журнал не значиться. Головою Товариства на той період (1917 р.) виступає П.І. Леонтовський, який став ініціатором не просто зміни назви товариства, а його реорганізації та зміни статуту у відповідності до соціально-економічних та суспільно-політичних вимог часу.

На сучасному етапі дослідження постає ще дуже багато питань, які зали-шають простір для наукового пошуку. Але беззаперечними є наступні фак-ти щодо громадсько-наукової діяльності П.М. Леонтовського:

1. він був одним із ініціаторів та засновників і фактичним головою першого фахового об’єднання маркшейдерів – Товариства маркшейдерів півдня Росії,

2. виступаючи головою Бюро І з’їзду очолив роботу з розробки та за-твердження Статуту ТМПР,

3. очолюване ним Товариство маркшейдерів півдня Росії зробило значний внесок в становлення маркшейдерської справи не лише на Півдні Росії, а всієї держави в цілому: розроблено Інструкцію для маркшейдерів, організацовано триангуляцію Донбасу та складено карту точок триангуляції Донецького кам’яновугільного басейну, проведено три з’їзди маркшейдерів півдня Росії та ініційовано скликання І Всеросійського з’їзду маркшейдерів, організовано ви-дання першого фахового журналу «Маркшейдерские известия».

ЛІТЕРАТУРА1. Лисиця І. Професор Петро Михайлович Леонтовський. // Артемівець,

31.10.56 (середа). – С. 22. Лисиця І. Вчений-маркшейдер // Артемівець. – № 46 (1687). –

11.12.71 (субота)3. Беляева Л. Н., Зиновьева М. К., Никифоров М. М. Библиография пери-

одических изданий России, 1901-1916 / Гос. публ. б-ка им. М. Е. Салтыкова-Щедрина; Под общ. ред. В. М. Барашенкова, О. Д. Голубевой, Н. Я. Морачев-ского. – Л.: [ГПБ], 1958-1961.

176

4. Владимир Иванович Бауман [Електронний ресурс]. – Режим досту-пу: http://www.gff-lgi.spb.ru/pr-bayman.htm

5. Известия общества горных геометров (Маркшейдерские известия) – Вып. 11. – Екатеринослав,1917.

6. Маркшейдерские известия. – Вып. 7. – Екатеринослав,1914.7. Устав Общества маркшейдеров // Маркшейдерские известия. – Вып.

7. – Екатеринослав,1914. – С. 52-58.

ВНЕСОК ПРОФЕСОРА Л.Ф. НІКОЛАЇ У ПІДГОТОВКУ ІНЖЕНЕРІВ-МОСТОБУДІВНИКІВ

Латиш В.І.

Становлення та функціонування наукової школи вітчизняного мостобу-дування тісно пов’язане із заснуванням у Санкт-Петербурзі у 1809 р. пер-шого в Російській імперії транспортного вищого навчального закладу – Ін-ституту Корпусу інженерів шляхів сполучення. Сьогодні це Петербурзький університет шляхів сполучення. Першим керівником цього навчального закладу став А.А. Бетанкур, видатний організатор, талановитий інженер-будівельник і механік.

Заснування Інституту було зумовлене необхідністю підготовки вітчиз-няних інженерних кадрів з проектування, будівництва і експлуатації шосей-них доріг, судноплавних каналів, шлюзів, різних штучних гідротехнічних і громадських споруд. Випускниками Інституту, його професорами і виклада-чами були такі видатні мостобудівники як П.П. Мельников, Д.І. Журавський, С.В. Кербедз, М.А. Белелюбський, Л.Ф. Ніколаї, Г.П. Передерій та ін. Вони сво-єю працею і творчою діяльністю заклали підвалини вітчизняної мостобу-дівної школи, характерними рисами якої були сміливість, оригінальність і наукова обгрунтованість інженерних рішень.

Будучи частиною вітчизняної школи транспортної науки, школа вітчиз-няного мостобудування остаточно сформувалась після організації в Інститу-ті у 1883 р. першої в царській Росії кафедри «Мости». Керівником цієї кафедри став професор Л.Ф. Ніколаї (1844-1908) – інженер шляхів сполучення, вчений в галузі будівельної механіки і мостобудування. Він кілька років (1901-1905) був ректором Інституту інженерів шляхів сполучення в Петербурзі. Його праці в основному торкалися розрахунків з облицювання тунелів, теорії розрахунку конструкції мостів, гідравлічних процесів мостових переходів, нормального стікання води для малих басейнів, історії мостобудування. Л.Ф. Ніколаї – автор чудової монографії «Краткие исторические данные о разви-тиии мостового дела в России» (СПб., 1898). Досі існує медаль імені Ніколаї, яку присуджують за досягнення в механіці, зокрема у мостобудуванні.

177

Леопольд Федорович, як педагог, постійно наголошував, що інженер пови-нен володіти багатим арсеналом наукових, конструктивних і технологічних засобів для створення технічно удосконалених і економічно ефективних мос-тових споруд. Обсяг знань в цій галузі настільки великий, що один лише пред-мет «Мости» вивчається у вузі доволі активно і два семестри. Як педагог та інженер, Леопольд Федорович відзначав, що існують мостові споруди, надфун-даментна частина яких може бути побудована повністю з металу. Це, зокрема, аркові і рамкові мости деяких типів, а також мости з металевими опорами. Л.Ф. Ніколаї також зазначав, що традиційно до металевих відносять усі ка-пітальні мости на залізобетонних або кам’яних опорах з металевими прого-новими спорудами. Сьогодні нам відомо, що починаючи з другої половини ХІХ ст. здійснювалися спроби застосування в мостах різних видів конструк-ційних металів і, зокрема, алюмінієвих сплавів. З усіх видів конструкційних металів і сплавів в прогонових спорудах сучасних мостів переважно вико-ристовуються будівельні сталі. Але ще у другій половині ХІХ ст. Л.Ф. Ніколаї у своїх підручниках «Мости» розглядав конструкції металевих прогонових споруд традиційних ситем: балкової, аркової, рамкової і комбінованої. Сюди він включав також сталезалізобетонні конструкції прогонових споруд.

Л.Ф. Ніколаї усіх переконував, що дисципліна «Мости» є своєрідним син-тезом матеріалу низки дисциплін: «Опір матеріалів», «Статика споруд та будівельних конструкцій», «Проектування мостів та труб» та ін., без знання яких важко засвоїти основи проектування мостів. Предмет «мости» тісно пов’язаний з технологією будівництва мостів. Думки, теорії, концепції Л.Ф. Ніколаї стосовно будівництва мостів актуальні і в наш час. І хоча сьогодні існує декілька мостобудівних шкіл, усі вони характеризуються підходом як до принципів аналізу і синтезу мостових споруд, так і до навчання спеціа-лістів. Теперішні викладачі, як і студенти, вважать себе хранителями і про-довжувачами традицій, закладених класиками вітчизняного мостобудуван-ня Д.І. Журавським, С.В. Кербедзом, М.А. Белелюбським, Ф.І.Енрольдом, Л.Ф. Ніколаї, Г.П. Передерієм, К.Г. Протасовим та ін.

Л.Ф. Ніколаї, безперечно, був видатним новатором, вченим і педагогом, основоложником творчого методу у мостобудуванні. У своїй науковій і на-вчальній роботі він керувався наступними принципами викладання: про єдність теорії і практики підготовки студентів, яка проявлялася в комп-лексному засвоєнні теоретичного курсу і виконанні навчального курсово-го проекту згідно індивідуального завдання; уявленням про проектування будь-якого мосту як про творче завдання, що має багато рішень. Правильною постановкою викладання школа повинна розвивати у тих, хто навчається, творчу здатність, дати поштовх до подальшого росту і продуктивного прояву її в житті; і що головне, на його думку, не в тому, щоб ознайомити студентів з довгим рядом даних, запозичених з безкрайнього моря світової практики мостобудування, з поданням рецептурних вказівок для складання проектів нових мостів. Важливо навчити студентів критично аналізувати ці дані як

178

продукт чужої творчості з поширенням такого аналізу відтак і на продукт власної творчості; що методику навчання слід будувати так, щоб студент прагнув ставати на шлях дослідження. Леопольд Федорович також відзна-чав, що для того, щоб обрати один із безлічі варіантів, необхідно врахову-вати основні впливові фактори, відшукати (логічно, математично, експе-риментально) оптимальні парраметри системи, зробити інколи важкий вольовий крок при обранні остаточного рішення.

Л.Ф. Ніколаї вважав, що творчий метод містить у собі значний критич-ний заряд, з будь-якого питання студент повинен ставати на позиції вчено-го, дослідника: навчитися аналізувати переваги і недоліки рішення, що роз-глядається, шукати і знаходити шляхи покращення його характеристик.

Традиції, започатковані Л.Ф, Ніколаї, бережливо зберігаються і сьогодні, на одних з найстаріших кафедр Петербурзького університету шляхів спо-лучення «Основи і фундаменти», «Мости» та ін.

Початок викладання дисциплін, які вичаються на кафедрі «Основи і фун-даменти», відноситься до першого десятиріччя організації інституту. Так, вже у 1816 р. читалися курси мінералогії і дещо пізніше – геогнозії. Створення ка-федри «Основи і фундаменти» відноситься до часу інтенсивного розвитку двох взаємопов’язаних областей технічного знання – інженерної геології і механіки грунтів. В кінці 20-х – поч.30-х років ХІХ ст. відбулося їх формування в тих меж-ах, в яких вони розвивалися аж до кінця ХХ сторіччя. Це позначилося і на вищій школі: в 30-х роках ХІХ ст. в багатьох вузах почали створюватися кафедри, які сконцентрували викладання вказаних дисциплін. Деякі кафедри зробили ваго-мий внесок в розвиток інженерної геології і механіки грунтів. Для нас сьогодні важлива увага до розгляду становлення викладання геології і будівельного мис-тецтва, змін у викладанні. І, звичайно, одним з проявів цього стало створення кафедри. Як правило, основний обсяг спеціальних знань з будівництва споруд, в тому числі із будівництва основ і фундаментів, на кафедрах давався в «Курсі побудов». До цього курсу, який спочатку читався французькими інженерами, на-лежав розрахунок стійкості підпірних стін за теорією Кулона.

Л.Ф. Ніколаї, як спіробітник кафедри «Основи і фундаменти», теж зробив свій внесок в розвиток досліджень в даній галузі знання. Найбільш вагомою є його дослідження на тему: «до питання про тиск землі, заключеній між двома підпір-ними стінами» (1877), «про опір свай» (1887) і «тимчасовий опір піскових основ» (1889). У перелічених темах, статтях і курсах Л.Ф. Ніколаї використовував мето-ди і засоби статики сипучого середовища, особливо механіки грунтів ХVІІІ –ХІХ століть. На дослідженнях Л.Ф. Ніколаї формувалися нові уявлення про механіку грунтів. Так, ще при його житті, в першому дестиріччі ХХ ст. відбувся перехід до нового етапу розвитку механіки грунтів на базі експериментального досліджен-ня їх стискування і міцності з кількісним описом пружно-деформованого стану основ. По суті це було формування механіки грунтів у її сучасному розумінні.

Л.Ф. Ніколаї, як і інші вихованці Інституту шляхів сполучення, зробили вагомий внесок в будівництво великих транспортних споруд в Російській

179

імперії – Московського шосе (1817-1834), залізничної магістралі Санкт-Петербург-Москва (1842-1851), Транссибірської магістралі (1892-1916). Вче-ними інституту було створено розрахунково-теоретичний напрямок у вітчизняному мостобудуванні, розроблені нові методи випробування бу-дівельних матеріалів, складені перші технічні умови проектування мостів. Згідно проектів вихованців, професорів і викладачів Інституту спорудже-ні мости через усі великі ріки Російської імперії – Волгу, Об, Неву, Дніпро, Каму та ін. Завідувачем кафедрою «Мости» Л.Ф. Ніколаї було запропоновано творчиий метод викладання курсу мостів. Він став основним методом під-готовки інженерів-мостобудівників.

ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ АКАДЕМИКА В. Ф. УТКИНА В ОБЛАСТИ СОЗДАНИЯ РАКЕТНО-КОСМИЧЕСКОЙ ТЕХНИКИ В УКРАИНЕ

Литвинко А.С.

С научной, технической и организационной деятельностью конструктора ракетно-космических систем, дважды Героя Социалистического Труда (1969, 1976), Генерального директора Конструкторского бюро «Южное» (1971 1990), академика АН Украины (1976) и академика АН СССР (1984) Владимира Фёдоровича Уткина связано создание стратегических комплексов, благода-ря которым СССР был обеспечен паритет в области ракетно-ядерного ору-жия с Западом. Это прежде всего самая мощная и эффективная жидкостная межконтинентальная баллистическая ракета SS-18, названная американца-ми «Сатаной», твердотопливная межконтинентальная баллистическая ра-кета SS-24 («Скальпель») шахтного и железнодорожного базирования, эко-логически чистые космические ракетные комплексы «Циклон» и «Зенит», ставшие впоследствии основой успешных международных проектов «Мор-ской старт», «Наземный старт» и комплекса «Энергия-Буран», более трехсот космических аппаратов военного, научного и народнохозяйственного назна-чения – спутников «Целина», «Тайфун», «Океан». Под руководством ученого был решен ряд научно-технических проблем – обеспечение герметичности топливных систем и многолетнего нахождения ракет в заправленном состо-янии на боевом дежурстве, создание разделяющихся орбитальных головных частей ракеты, минометный старт тяжелых жидкостных и твердотопливных ракет из контейнера (шахты), преодоление противоракетной обороны про-тивника, высокая защищенность шахтных пусковых установок, стойкость ракет к поражающим факторам ядерного воздействия, высокая боеготов-ность и точность стрельбы ракет, широкое внедрение методов неразрушаю-щего контроля, разработка высокоэнергетических твердых топлив, новых конструкционных и теплозащитных материалов. Впоследствии эти успехи в создании ракетного вооружения привели к преодолению отставания СССР

180

по количеству носителей ядерных средств, достижению международных договоренностей об ограничении стратегических вооружений, а затем и их кардинальному взаимному сокращению [1, C.58].

Будущий конструктор родился 17 октября 1923 г. в местечке Пустобор Ерахтурского района Московской (ныне Рязанской) области в крестьянской семье Федора Дементьевича и Анисии Ефимовны Уткиных. С сентября 1931 г. по 19 июня 1939 г. учился в неполной средней школе в поселке Лашма Касимовского района Рязанской области. Здесь у В.Ф. Уткина появился ин-терес к технике, увлечение авиамоделизмом. По окончании полного курса этой школы (8 классов) юноша был принят в девятый класс средней школы №2 г. Касимова Рязанской области.

«Володя был исключительно внимательным и чутким братом, вспоми-нал самый младший брат Алексей Федорович Уткин. Уже тогда его отли-чало какое-то удивительное свойство духа, которое в более зрелом возрас-те мы называем мудростью» [2]. На формирование таких качеств влияла атмосфера семьи, где царили авторитет родителей, дружелюбие и любовь к труду, поощрение стремления к знаниям. Братья старались вносить свой вклад в семейный бюджет – ловили рыбу, косили и заготавливали сено для овец, зарабатывали плетением колосниковых корзин для чугунолитейного завода [3, с.24]. После окончания 16 июня 1941 г. школы с золотой медалью, в июле 1941 г. в связи с началом Великой отечественной войны В. Ф. Уткин был призван в ряды Красной армии и стал военным телеграфистом. Воевал на Волховском, Северо-Кавказском, Южном, 4-м и 1-м Украинских и Западно-Белорусском фронтах, пройдя путь от Волхова до Берлина. В 1943 г. был на-гражден медалью «За боевые заслуги», в 1944 г. – первым и в 1945 г. вторым орденом Красной Звезды.

В сентябре 1946 г. В.Ф. Уткин поступил на факультет реактивного воо-ружения Ленинградского военно-механического института, по окончании которого 21 апреля 1952 г. получил специальность инженера-механика и был распределен в НИИ-4 Министерства обороны СССР в поселок Болшево г. Калининграда Московской области, однако 19 мая 1952 г. перераспреде-лен в Днепропетровск и 23 июня 1952 г. принят на должность инженера-конструктора в отдел 101 (отдел Главного конструктора В. С. Будника) завода № 586. Здесь он, последовательно занимая должности старшего ин-женера, начальника группы, начальника сектора, занимался организацией серийного производства первых советских баллистических ракет Р-1, Р-2, Р-5 Главного конструктора С. П. Королева. По воспоминаниям дочери, рабо-тали очень много и интенсивно. Иногда отец возвращался в 4 5 часов утра, чтобы поспать немного, и к 8.30 идти на работу [3, с.50].

10 апреля 1954 г. Постановлением ЦК КПСС и Совета Министров СССР на базе отдела Генерального конструктора завода №586 было создано са-мостоятельное Особое конструкторское бюро № 586, в котором приказом министра оборонной промышленности СССР от 9 июля Главным конструк-

181

тором был назначен М. К. Янгель, а его заместителем – В. С. Будник. 10 ян-варя 1956 г. В. Ф. Уткин был назначен начальником отдела 301 ОКБ-586, 23 июля 1957 г. – заместителем начальника созданного на базе отделов 301 и 5 конструкторского отдела 5, 6 ноября 1958 г. – начальником конструктор-ского отдела 10.

По воспоминаниям Г.Г. Команова, главного инженера Южмаша с 1977 по 1982 г., при общении с ученым «сразу же бросились в глаза техническая эрудиция Уткина, его способность принимать самостоятельные решения» [3, с.50]. В.Н. Паппо-Корыстин также говорил об особом отношении Влади-мира Федоровича к людям и работе, о присущем ему умении убеждать, что-бы в «ответственный момент быть полностью уверенным в выполнении задания людьми, которым ты смотрел в глаза и лично донес до каждого важность его выполнения» [3, с.53]. Говоря о манере работы руководителя, Г.Г.Команов отмечал: «Все возникающие вопросы решались им оператив-но, технически грамотно, черновой работы он никогда не чуждался…Он не ждал, когда к нему обратятся, а сам узнавал о сложных производственных моментах и предлагал свою помощь… Владимир Федорович проявлял каче-ства целеустремленного, грамотного создателя передовой техники и опыт-ного, мудрого руководителя» [3, с. 57].

1 октября 1966 г. в соответствии с приказом министра общего машино-строения СССР от 06.03.1966 г. о введении новых открытых названий пред-приятий оборонного направления ОКБ-586 получило название Конструк-торское бюро «Южное», завод № 586 – Южный машиностроительный завод. 24 ноября 1967 г. В. Ф. Уткин был назначен первым заместителем начальника и Главного конструктора КБ «Южное», 1 октября 1970 г. стал исполняющим обязанности начальника и Главного конструктора КБ «Южное» в связи с бо-лезнью М. К. Янгеля, после его смерти – с 29 октября 1971 г. – начальником и Главным конструктором, а затем с 6 ноября 1979 г. – Генеральным конструк-тором и начальником КБ «Южное», 14 ноября 1986 – начальником и главным конструктором НПО «Южное». Здесь под руководством ученого началось создание и постановка на боевое дежурство четырех поколений стратегиче-ских космических ракетных комплексов, нескольких ракет-носителей, среди которых экологически чистая ракета-носитель «Зенит», твёрдотопливная ракета РТ-23УТТХ различных вариантов базирования, не имеющая аналогов ракета Р-36М2. Так, эскизные проекты РН 11К77 («Зенит») на низкокипя-щих компонентах топлива, и ракетного комплекса РТ-23 с твердотопливной ракетой 15Ж44 стационарного базирования в шахтной пусковой установ-ке были утверждены В.Ф.Уткиным в феврале и марте 1977 г. соответствен-но. Испытания ракеты-носителя «Зенит-2» были начаты 13 апреля 1985 г. Наиболее известная из созданных межконтинентальных баллистических ракет – высокоэффективная стратегическая ракета РС-20 («Сатана») явля-ется самой тяжелой ракетой с десятью боеголовками индивидуального на-ведения. Благодаря нетрадиционным решениям и передовой технологии

182

характеристики комплекса «Сатана» не превзойдены до настоящего вре-мени. Сегодня эта ракета приспособлена для запусков мирных, в том числе зарубежных спутников с космодрома Байконур (конверсионная ракета-носитель «Днепр»). Уникальна и твёрдотопливная ракета мобильного ба-зирования РС-22 («Скальпель»), которая могла стартовать не только из шахты и стала основой единственного в мире мобильного железнодорож-ного комплекса стратегического назначения (твердотопливная МБР SS-24), постановление Совета Министров СССР о разработке котрого вышло 1 июня 1979 г.

В области космической техники ученым в КБ «Южное» разработано бо-лее 300 космических аппаратов различного назначения серии «Космос», в их числе – созданные на базе межконтинентальных баллистических ракет космические ракеты-носители «Космос», до сих пор регулярно стартующие с самого северного космодрома Плесецк, и «Циклон» – со стартовыми ком-плексами на космодромах Байконур и Плесецк. Были созданы также спут-ники «Интеркосмос», первый из которых был запущен на орбиту в 1969 г, серия многопрофильных автоматических орбитальных станций, вывод на орбиту первого спутника из которой «Интеркосмос-15» состоялся в 1976 г. По программе «Интеркосмос» были осуществлены совместные проекты с Францией, Германией, Индией, Венгрией, Болгарией, Румынией, Поль-шей, Чехословакией и др. С Францией совместно были созданы Ореол-1, Ореол-2, Аркад, с Индией были доставлены на орбиту спутники Ариабата, Бхаскара-1, Бхаскара-2.

ЛИТЕРАТУРА1. Генеральный конструктор. Книга о В.Ф. Уткине. / Председатель ре-

дакционного совета Н.А. Анфимов. – Издательство «РИНФО» – ЦНИИмаш, г. Королёв. 2003. – 512 с.

2. Владимир Губарев. Южный старт. // Наука и жизнь. –1998. №№1 2.3. Уткин. Звезды Генерального конструктора / Под общей редакцией

А.В. Дегтярева. – Днепропетровск АРТ-ПРЕСС, 2013. 672 с.4. Личное дело академика Уткина Владимира Федоровича // Архив

Президиума НАН Украины5. Личное дело академика Уткина Владимира Федоровича // АРАН.

Ф.411. Оп.3. Д.726.

183

СТРІЛЕЦЬКА ЗБРОЯ ЧАСІВ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В КОЛЕКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО ПОЛІТЕХНІЧНОГО МУЗЕЮ

Лупаренко Г.В.

Колекція стрілецької зброї Державного політехнічного музею загалом налічує 71 одиницю власне зброї, 56 набоїв і 45 предметів військової амуніції та обмундирування. Колекція висвітлює історію розвитку стрілецької зброї як технічного пристрою. Саме в цьому напрямку експозиція і пов’язана з подіями Першої світової війни. Саме ця війна стала першим, жахливим при-кладом глобалізаційних процесів. Розуміння і усвідомлення цього відбуло-ся лише сьогодні. Саме в Першій світовій війні творчий, інженерний геній представ перед людством з найжахливішого боку – в ролі творця техніки знищення. Порівняно невелика колекція зразків зброї, проте вона якісно дозволяє розкрити особливості цього глобального конфлікту.

Так, якщо поглянути на зразки зброї ворогуючих сторін, то досить чітко представлені конструкторські школи Франції, Британії, Німеччини, Росії. Франція представлена гвинтівкою Лебель – одна з перших систем під па-трон з бездимним порохом. Зразок ілюструє рівень конструкторської шко-ли, чиї розробки наслідувались в різних країнах. Так, гвинтівка має спосіб запирання затвору найбільш доречний і надійний для таких систем, він ви-явився найбільш довговічним [1]. Позитивною характеристикою гвинтівки було те, що стрільба здійснювалась без примкнутого багнета. Це збільшу-вало точність та зручність ведення стрільби. Багнет за необхідності при-микався за кілька секунд. Система є однією з перших у світі, тому вона не позбавлена недоліків. Так, багнет голчатого типу вже на той час був заста-рілим. Підствольний магазин виявився недосконалим – ускладнював заря-джання, зменшував вогневу потужність піхоти. Гвинтівка втілює як вели-чезний внесок форанцузської школи у розробку зброї, так і тенденцію до стагнації її розвитку на початку ХХ ст.

Гвинтівка Лі-Енфільд – яскраве втілення британської концепції стрілець-кої зброї. Досить вдала конструкція, найбільш розповсюджена модель. Ма-сивне ложе і ствольна накладка майже повністю закривають ствол, ножевид-ний багнет кріпиться до ложі, гвинтівка пристріляна без багнета. Загалом гвинтівка є найбільш короткою для того часу. В ній повністю реалізувались особливості британської армії. Для різних підрозділів була можливість вста-новлення прикладів трьох розмірів. Гвинтівка – досить легка, з магазином на 10 патронів – дозволяла влучно здійснювати залпову стрільбу. «Швидка і влучна стрільба англійців створювала враження кулеметного бою» [2].

Цікавий зразок впровадження нової системи під час війни – Росс-Енлільд, або як її називали Енфільд-Маузер. Конструкція розроблена британцями на основі системи запирання та магазину Маузера. В системі залишились британські «сліди» як в загальній концепції, так і деталях: запобіжник на ствольній коробці, діоптричний приціл для влучності, масивний захист

184

мушки і т. п. Проте через складність впровадження нових озброєнь для ар-мії під час війни гвинтівка не набула належного поширення [3].

Російська зброя представлена трилінійною драгунською гвинтівкою Мосіна зразка 1891/30 рр. Гвинтівка яскраво демонструє особливе став-лення в армії до стрілецької зброї, солдата, рівень розвитку конструктор-ської школи, технологічних можливостей виробництва, можливості опе-ративно реагувати на зміну вимог до зброї. Гвинтівка виготовлена в 1916 році Тульським заводом зброї (про що свідчить знак на казеннику). До того часу система пройшла модернізацію на основі порівняльних випробувань з японською гвинтівкою та іншими зразками. Вдосконалення стосувались поліпшення експлуатаційних характеристик: заміни анатабок на щилини в ложі та прикладі, заміни прицільних пристосувань. Так як гвинтівка в екс-позиції була модернізована також у 1930 році, то відповідно змінено крі-плення голчатого багнета, ложеві кільця розрізні пружинні, з’явився кіль-цевий намушник. Гвинтівка пристрілювалась з багнетом – що відображало тактичну особливість російської армії та військову науку в імперії. Гвинтів-ка зі всіх зразків основної стрілецької зброї у світовій війні була найбільш простою [4]. Вона розроблялась з вимогою використання в важких умовах бою малоосвіченим складом. Це відображалось як в загальній конструкції системи, так і в найпростішій конструкції вузлів, зокрема затвору. Одно-часно це відображало і ставлення вищого військового керівництва до армії. Особливе ставлення до рукопашного бою відображено в тому, що гвинтівка пристрілювалась з багнетом. Це ускладнювало експлуатацію та стрільбу, проте солдат був завжди готовий до використання зброї в штиковому бою.

Вогнепальна індивідуальна зброя країн Четвертного союзу представлена тільки однією гвинтівкою Маузера. Проте цей предмет поряд з іспанським, бурським, мексиканським зразками є найбільш досконалою гвинтівкою [5]. Завдяки калібру 7 мм гвинтівка була легшою, коротшою і зручнішою в ко-ристуванні, ніж системи Маузера в інших країнах. Предмет в експозиції ви-готовлений в 1910 році, добре зберігся, чітко видно казенний знак.

Чи не найбільш яскравою ілюстрацією рівня розвитку техніки, науки ін-женерної справи до Першої світової війни та впливу технічного прогресу – в тому числі на військову науку і різні сфери життя суспільства – є куле-мет. На жаль в експозиції представлений кулемет системи Максима, виго-товлений в 1944 році, проте він втілює в собі роль автоматичної зброї як в Першій, так і у Другій світовій війні. Кулемет – це та система, що втілює для означеного періоду чи не найяскравіше – руйнівну силу людського розуму, тотальність війни.

Цікавим експонатом, що допомагає розкривати яскраві аспекти першо-го світового військового конфлікту, його тотальність є ерзац-багнет гвин-тівки Манліхера. Матеріальні ресурси країн Четвертного союзу були незрів-нянно меншими ніж Антанти, незважаючи на технологічний та науковий соціально-економічний стрибок цих країн в кінці ХІХ ст. Звідси всезроста-

185

ючі потреби армії у війні з часом не могли бути задоволеними. Відчувалася нестача кваліфікованих кадрів, матеріальних ресурсів. В країнах змушені біли перейти до розробки та впровадження спрощених зразків зброї. Еrsatz з німецької – заміна. В умовах дефіциту якісної сталі та міді, за необхіднос-ті завантаження підприємств технологічно складними вузлами і механіз-мами це було виходом з складної ситуації. Тому на деяких підприємствах налагоджувалось виробництво такої простої зброї. Експонований багнет – технологічно простий, виготовлений з дешевої сталі, на має руків’я, клинок без дола. Полоса клинка в верхній третині перекручена під прямим кутом. Тут же заклепками кріпиться Г-подібна планка з отвором для ствола, та пластинчата пружина для фіксації за виступ на ложі. Власне такий багнет міг використовуватись і як кинджал, проте в такому випадку був незруч-ним. На відміну від зазначених зразків зброї, даний предмет знаходиться в задовільному стані. Він був віднайдений на місці бою, і саме в цьому його цінність. Звідси він викликає дещо інше емоційне сприйняття. В багатьох країнах використовували такі спрощені зразки. Цей предмет є свідченням закономірних процесів і явищ, що виникають в ході війни.

Зразки особистої зброї, короткоствольної, представлені револьвером Наган (Росія), пістолетом Парабелум, Маузер зразка 1914 р. (Німеччина), Браунінг 1906 р. (Бельгія), Кольт (США). Доповнюють ті факти та явища, що можуть розкриватися предметами, що зазначені вище. Загалом колек-ція розкриває історію розвитку стрілецької зброї, проте вплив війни на конструкцію зброї – беззаперечний, і вартий уваги та обов’язково висвіт-люється в експозиції. Колекція набоїв та обмундирування загалом дозволяє більш комплексно підійти до розкриття процесів, що яскраво ілюструються зразками зброї.

Таким чином, в експозиції предмети, що тематично, хронологічно та іде-ологічно свідчать про Першу світову війну, дозволяють розкрити основні напрямки взаємовпливу війни та техніки. Крім того, представництво зброї різних країн дозволяє висвітлити особливості розвитку, в першу чергу стрі-лецької зброї, характерні для конкретних країн, і через них ознайомити відвідувача з соціально-економічною, політичною ситуацією в країнах. Ви-користання окремих яскравих фактів сприяє усвідомленню як унікальності історичного шляху різних народів, так і загальнолюдських цінностей, що об’єднують суспільство.

ЛІТЕРАТУРА1. Винтовки Лебель образцов 1886 и 1893 гг. [Электронный ресурс]. –

Режим доступа: http://ww1.milua.org/leb1886.htm2. Винтовка Ли – Энфилд 1904. [Электронный ресурс]. – Режим досту-

па: http://ww1.milua.org/leeanfildSMLE.htm3. Жук А.Б. Энциклопедия стрелкового оружия / А.Б. Жук. – М. ООО

«Издательство АСТ» , 2004. – C. 578.

186

4. Мавродин В.В., Мавродин Вал.В. Русская винтовка / В.В. Мавродин, Вал.В. Мавродин. – Ленинград, издательство Ленинградского университета, 1984. – 167 с.

5. Винтовка Маузера – Милованич 1899 г. [Электронный ресурс]. – Ре-жим доступа http://ww1.milua.org/serbmauser99.htm

ФУНДАТОРИ ПЕРШОЇ ТЕХНОЛОГІЇ СПЕЦІАЛЬНОЇ ЕЛЕКТРОМЕТАЛУРГІЇ

Лютий О.П.

Майже з перших часів виникнення технологій виробництва металів осно-вною метою було створення міцних матеріалів. В середині минулого століт-тя розвиток техніки, зокрема таких галузей, як суднобудівна, авіаракетна, енергетична та деякі інші вимагали підвищеної надійності в експлуатації. Це обумовило пошук нових високоякісних високоміцних сталей та інших сплавів. При застосуванні таких сталей виникала можливість додаткового навантаження, можна було зменшити вагу будівельних і транспортних кон-струкцій, збільшити дальність польоту ракет. Розробкою складу і технологій виробництва нових матеріалів займалися багато досвідчених дослідників в провідних інститутах, фірмах, лабораторіях.

У 1949 р. В Інституті електрозварювання ім. Є.О. Патона (ІЕЗ) Г.З. Волош-кевичем і Б.Є. Патоном було вперше в світі створено новий від зварювання – електрошлакове зварювання (ЕШЗ) металів великих товщин. Протягом першої половини 1950-х років декілька груп співробітників інституту дослі-джували і розробляли технології зварювання відповідальних конструкцій з алюмінієвих, мідних, титанових та інших сплавів, впроваджували обладнан-ня і технології на заводах країни і у закордонних фірмах. При дослідженні процесу ЕШЗ Б.Є. Патон і Б.І. Медовар знайшли, що при тому самому хімічно-му складі метал звареного шва значно перевершує по ізотропності, ступеню чистоти й щільності основний метал, і навіть вищий по механічних власти-востях. В історії техніки ці науковці визнані фундаторами нового напрямку металургії – електрошлакового переплаву.

Борис Ізраїльович Медовар (29.03.1916, м. Київ – 19.03. 2000, м. Київ) за-кінчив у 1940 р. Київський індустріальний інститут (нині НТУУ «Київський політехнічний інститут»). У 1941 р. почав працювати в ІЕЗ, у 1943 р. повер-нувся з Великої Вітчизняної війни, був ученим секретарем інституту, за-ймався зварними трубами великого діаметру для магістральних трубопро-водів; зварюванням нержавіючих і жароміцних сталей та сплавів; вивченням взаємозв’язку структури і властивостей зварних з’єднань. Під керівництвом Б.І. Медовара розгортаються дослідження фізико-хімічних, металургійних, електричних і експлуатаційних характеристик ЕШП, розробляються нові технології й конструкції електрошлакових печей.

187

У 1959 році в ІЕЗ було організовано лабораторію електрошлакового пе-реплаву, очолювати яку директор доручив Б.І. Медовару. У 1962-1987 рр. він –керівник відділу фізико-металургійних проблем електрошлакових техно-логій. Основні напрямки прикладних робіт Б.І. Медовара – біметалеві й ба-гатошарові посудини високого тиску для нафтохімії й атомної енергетики; товстолистовий прокат, що має підвищену металургійну якість для маши-нобудівних галузей і спеціальної техніки; розробка принципово нових тех-нологічних рішень і конструкцій електрошлакових печей; великі ковальські зливки з металу ЕШП для важкого і енергетичного машинобудування; по-рожнисті товсті заготовки для виробництва труб і прокатні валки з металу ЕШП; розробка дугошлакового переплаву; створення безвідходних електро-шлакових технологій, в тому числі для утилізації відходів та ін.

Фізико-металургійні проблеми теорії й практики електрошлакового переплаву (ЕШП), лиття, зварювання, створення нових конструкційних ма-теріалів і виробів з регламентованими властивостями та інші важливі ре-зультати його різнобічної діяльності викладені у понад 2000 публікацій. Йому належить понад 1000 вітчизняних і зарубіжних патентів на винаходи. Б.І. Медовар з 1960 р. доктор технічних наук, з 1962 професор, з 1973 ака-демік АН УРСР. Він заслужений діяч науки і техніки України (1991), лауреат премій: Сталінської (1950), Ленінської (1963), Державної СРСР (1987), Ради Міністрів СРСР (1984), Державної УРСР, України (1978, 2004), Премії ім. Д.К. Чернова АН СРСР (1959), Премії ім. Є.О. Патона НАН України (1990).

У дуже короткий термін ЕШП з'явився в промисловості – у травні 1958 р. на заводі «Дніпрспецсталь» (ДСС) для проведення досвідів була встановлена практично лабораторна піч Р-909, яка була спроектована й виготовлена в ІЕЗ на злиток діаметром 280 мм вагою близько 400 кг. Керувати освоєнням нового процесу було доручено заступнику начальника ЦЗЛ С.А. Лейбензо-ну. Оскільки напівпромислові злитки завод ніяк не влаштовували, а печей ЕШП у той час ніхто й ніде не робив, директор заводу О.Ф. Трегубенко ухва-лює розв'язок – будувати промислові печі ЕШП самотужки. Дві трифазні печі були запущені в роботу вже наприкінці 1958 р. На них плавили круглі злитки вагою до 900 кг і квадратні вагою до 1300 кг.

Із цього моменту почалася ера використання ЕШП у нашій країні й у сві-ті. Першою промисловою продукцією ЕШП була шарикопідшипникова сталь ШХ-15Ш, а її першими споживачами були 1-й ДПЗ у Москві і Запорізький мо-торний завод (головний у складі нинішнього ВАТ «Мотор-Сич»). У 1959-69 роках на заводі побудовано перший в світі спеціалізований цех ЕШП.

Виробництво набирало темпи, коли на окремих злитках стали виявля-ли «діри», заповнені шлаками (цей дефект злитка назвали – «пробій»). Часи ейфорії пройшли, стало очевидним, що процес потрібно вивчати. Завод сам не міг упоратися із вирішенням цієї проблеми, патонівці вже були зайняті впровадженням свого процесу на інших заводах країни й на фірмах за ру-бежем. Тоді О.Ф. Трегубенко запросив допомоги ветерана ДСС Ю.А. Шульте.

188

І вже в 1959 р. він активно включився у вивчення, удосконалювання й роз-виток нового процесу.

Юрій Августович Шульте (1910 – 1995) по закінченню Дніпропетровсько-го металургійного інституту в 1931 році почав працювати на Заводі інстру-ментальних сталей. 10 жовтня 1932 року плавильний майстер Ю.А. Шульте зі сталеваром А.К. Анісімовим випустив першу плавку запорізької електро-сталі, що ознаменувало собою пуск заводу. Швидке освоєння технології ви-плавки різних марок якісних сталей і оволодіння досвідом по організації виробництва в цеху дозволили йому через якийсь час стати начальником зміни, обер-майстром, а потім заступником начальника цеху. У ці роки Шуль-те провів дослідження електроплавки стали, розробив процес стовідсотко-вого переплаву хромонікелевих відходів в електропечі. В 1941 р. він разом з колективом заводу евакуювався на Кузнецький металургійний комбінат. Тут він брав участь у пуску електросталеплавильних печей. З 1947 р. Шуль-те став працювати в Запорізькому машинобудівному інституті, вирішував проблеми поліпшення якості металу, захистив кандидатську й докторську дисертації (в 1955 р.). Професор Шульте 39 років завідував кафедрою ма-шин і технології ливарного виробництва в Запорізькому машинобудівному інституту і був його проректором, з 1967 р. – ще й науковий керівник га-лузевої лабораторії холодностійких і зносостійких сталей. Багато його ви-пускників працюють на ДСС. Він продовжував вирішувати заводські пробле-ми, брав участь у технічних нарадах, консультував… Він видав ряд книг по металургійному виробництві. В 1969 р. Ю.А. Шульте був обраний членом-кореспондентом АН УРСР.

У середині 1960-х років Б.І. Медоваром, Ю.В. Латашем, В.М. Баглаем роз-роблена біфілярна схема живлення електрошлакових печей. Дослідження особливостей застосування такої схеми ЕШП, проведені співробітника-ми спільно з фахівцями заводів «Дніпроспецсталь» і «Красний Октябрь» (м.Волгоград) С.А. Лейбензоном, Г.П. Кагановським, Г.Х. Габуевим і іншими, привели до створення перших у світі великотоннажних печей для вироб-ництва листових злитків масою аж до 40 т і злитків-слябів. Біфілярними печами ЕШП були оснащені цехи ЕШП на заводах ДСС «Красний Октябрь», «Азовсталь» (м. Маріуполь) та ін. Вже протягом 1960-х – 1970-х років ліцен-зії на обладнання і технології ЕШП придбали металургійні і машинобудівні фирми країна Європи, США, Японії.

А в ІЕЗ і провідних підприємствах СРСР продовжували розвивати новий напрямок металургії. Освоєння на заводі ДСС технологій електрошлакового й вакуумно-дугового переплавів дозволило організувати серійне виробни-цтво підшипникової сталі для приладових зверхпрецізійних підшипників. Цей матеріал одержали за допомогою застосування подвійного переплаву: електрошлакового з наступним вакуумним дуговим. ЕШП у СРСР розбудо-вувався стрімко, тому що головними споживачами металу особливо високої якості стали виробники озброєння й різної військової техніки: військово-

189

морського судно-, ракето-, танкобудування та ін. У 1980-х роках були побудо-вані унікальні цехи ЕШП на НКМЗ (Краматорськ), заводі «Красний Октябрь», МК «Азовсталь».

Застосування нових електрошлакових технологічних процесів і кон-струкційних матеріалів, отриманих на їхній основі, має гарні перспективи для подальшого розвитку в ХХІ столітті у важкому, енергетичному машино-будуванні та інших галузях нової техніки.

У 1963 р. Ю.В. Латашу, Б.І. Медоварові, Б.І. Максимовичу і Ю.А. Шульте, В.С. Култигіну, П.П. Менушенкову, О.Ф. Трегубенко присуджується Ленінська премія за роботи зі створення й промислового впровадження принципово нового способу одержання сталей і сплавів особливо високої якості електро-шлаковим переплавом.

ДІЯЛЬНІСТЬ МЕТРОЛОГІЧНОЇ СЛУЖБИ ХАРКОВА В 1941–1945 рр.

Ляшуга І.Ю.

Період 1941–1945 рр., пов’язаний із Великою Вітчизняною війною, став тяжким випробуванням для харківських науковців. Дослідна робота прово-дилася в умовах воєнного часу, зокрема нестачі обладнання, труднощів з енергопостачанням, опаленням тощо. Більшість співробітників Харківського державного інституту мір та вимірювальних приладів (ХДІМВП) пішли на фронт. Решта вчених, а також основне обладнання інституту були вивезені в евакуацію. Проте інститут не припинив наукової, дослідної та прикладної діяльності, пов'язаної з повіркою відповідності різних мір і розмірів, вимірювальних і контрольних приладів, які застосовувалися в науці, техніці і галузях народного господарства. Діяльність науковців інституту впро-довж воєнних років відображено у праці [1]. Між тим у Державному архіві Харківської області (ДАХО) збережено достатню кількість архівних джерел, що дає підстави для проведення додаткового, більш повного дослідження.

З перших місяців війни 25 співробітників ХДІМВП взяли до рук зброю, ста-ли воїнами. У самий тяжкий для країни період війни вони пішли на фронт. У зв'язку з наближенням фронту з 22 вересня 1941 р. інститут припинив свою роботу і розпочав підготовку до евакуації (Наказ по інституту № 99 від 22/IX-1941 р.). 17 жовтня 1941 р. вагони з цінними приборами евакуйовані до Томсь-ка. Інше обладнання евакуювати не вдалось і воно залишилось у приміщенні інституту. У зв'язку з тяжким становищем і неможливістю евакуації архівних матеріалів у Сибір весь довоєнний архів за 1934–1941 рр. у кількості 321 одиниці зберігання знищено у жовтні 1941 р. [2, арк. 32].

Після евакуації цінного обладнання з 1942 р. ХДІМВП продовжив свою ро-боту у Томську. Згідно зі штатним розкладом на цей рік за інститутом були

190

залишені навчальний і адміністративний склад. Державні повірники були направлені до Новосибірського управління. Так, керування всією роботою Томського відділення виконувалося адміністративним персоналом та на-вчальним складом харківського інституту. Наукові співробітники ХДІМВП надали істотну допомогу в організації на базі невеликого Новосибірського управління мір та вимірювальних приладів потужного центру з прикладної метрології. Район дії нового центру охоплював Томську, Кемеровську, Новосибірську області. Томське відділення мало труднощі у пошуку в умовах Томська людей необхідної кваліфікації, особливо відчувалась відсутність будь-якого продовольчого постачання [3, арк. 3].

У важких умовах евакуації вся діяльність інституту була спрямована на забезпечення єдності вимірювань на обслугованій території, підвищення точності та розширення номенклатури приладів, що повіряються. Пер-шочерговим завданням ХДІМВП було задоволення потреб місцевих i ева-куйованих у Сибір підприємств, які випускали озброєння та боєприпаси. Вже у післявоєнний період на базі створених вимірювальних лабораторій і науково-дослідних підрозділів було організовано Новосибірський держав-ний інститут мір і вимірювальних приладів.

На час окупації керівником м. Харкова було призначено німецького фахівця інженера Франка. З березня 1943 р. після повторної окупації німцями інститут було підпорядковано місцевій управі. За цей час з інституту систематично розкрадалися окремі прилади та унікальна апа-ратура, а 22 серпня 1943 р., напередодні свого остаточного відступу, німці вивезли обладнання лабораторій мір довжини, електровимірювальної й багатьох інших, оригінальні еталонні прилади тощо. Загальна сума збитків становила близько 2,5*106 крб. [4, арк. 32].

23 серпня 1943 р. Харків було остаточно звільнено від німецько-фашистських загарбників. Вже 1 вересня 1943 р. за наказом Комітету зі справ мір та вимірювальних приладів у Харкові було поновлено діяльність Управління Комітету РНК УРСР і поновив свою діяльність ХДІМВП (Наказ Комітету № 201 від 23 вересня 1943 р.) Директором і одночасно уповноваже-ним Комітету при РНК УРСР було призначено В.Д. Алесіна, який прийшов до інституту сімнадцятирічним лаборантом, а з жовтня 1941 р. у Томську керував лабораторією. 18 вересня 1943 р. інститут повернувся до Харкова. Запеклі бої за стратегічно важливий центр (місто чотири рази переходило з рук у руки), роки окупації перетворили Харків на руїни. Однак за таких умов серйозно не постраждали корпуси інституту, деяка частина обладнання зберігалася від розгрому та вогню. Інститут швидко поновив свою діяльність, беручи актив-ну участь у роботах з відновлення Харкова [1, арк. 31].

Відразу після звільнення міста було складено опис майнових і матеріальних цінностей. У результаті розрахунку встановлено нестачу майнових цінностей на суму 1,5*106 крб. Майстерні в перші дні звільнення Харкова від німецьких загарбників поновили свою діяльність у двох знову

191

організованих цехах – акумуляторному й механічному. Загальна кількість замовлень з 1 жовтня по 31 грудня 1943 р. становила 150 одиниць. До основ-них організаційних заходів щодо розгортання роботи майстерень входила популяризація робіт серед військових частин і урядових установ, що дозво-лило укомплектувати широке коло військових спецпідрозділів, і частково громадянських установ [5, арк. 144].

Після закінчення Великої Вітчизняної війни до інституту повернули-ся деякі співробітники, які брали участь у бойових діях. Прийшли й нові співробітники, які в подальшому стали провідними фахівцями, такі як Ф.Ф. Євтаф'єв, В.В. Кандиба, А.Я. Лейкін, Д.Ф. Немчинович та ін. Понад вісімдесят чоловік з післявоєнного складу ХДІМВП були учасниками війни, 35 з них були удостоєні державних нагород. З 1945 р. у зв'язку зі зростаючою роллю високих температур в науці перед інститутом було поставлено завдання термінової розробки еталонних та зразкових приладів для побудови й пе-редавання шкали високих температур. Для її вирішення було сформовано групу фахівців, яку очолив В.В. Кандиба [1, арк. 32].

Таким чином, завдання, що були пріоритетними напередодні війни у тяжкі воєнні роки, були скориговані. Перш за все – це надання оборонним підприємствам максимальної допомоги в налагодженні їх вимірювального господарства, яке в умовах воєнного часу набуло особливого значення. Деякі співробітники пішли на фронт, деякі супроводжували цінне облад-нання до м. Томська. Саме евакуація унікальних приладів дала змогу продо-вжувати роботу інституту. В складній обстановці війни колектив інституту зумів зберегти і зміцнити потужний науково-дослідний фундамент, що сприяло організації в 1944 р. Новосибірського державного інституту мір та вимірювальних приладів. Вся діяльність ХДІМВП у важких умовах евакуації спрямовувалася на забезпечення єдності вимірювань на території, що об-слуговувалася, підвищення точності і розширення номенклатури приладів, які повіряються. Коли Харків було остаточно звільнено від німецько-фашистських загарбників, інститут отримав можливість відновити науко-ву діяльність і повернути більшу частину обладнання з Томська.

ЛІТЕРАТУРА1. 100 лет ХГНИИМ: от поверочной палатки до Главного метрологиче-

ского центра Украины. – Харьков : ХГНИИМ, 2001. – 216 с. 2. Державний архів Харківської області (ДАХО). – Ф. 6183, оп. 1, спр. 7,

121 арк. 3. ДАХО.–Ф. 6183, оп. 1, спр. 1а, 95 арк. 4. ДАХО.–Ф. 6183, оп. 1, спр. 7, 121 арк.5. ДАХО.–Ф. 6183, оп. 1, спр. 1, 149 арк.

192

НАУКОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ І ПІДГОТОВКА ФАХІВЦІВ З ТЕХНОЛОГІЇ, ПРОЦЕСІВ ТА ОБЛАДНАННЯ ДЛЯ ПЕРЕРОБКИ

ПОЛІМЕРІВ І ПЛАСТМАС У КИЇВСЬКІЙ ПОЛІТЕХНІЦІМікульонок І.О.

Вітчизняна промисловість переробки полімерів і матеріалів з їх викорис-танням уже не одне десятиліття є однією з провідних галузей вітчизняної економіки, що постачає свою продукцію майже в усі галузі промисловості, сільське господарство, сферу послуг, торгівлю, оборонний комплекс та іс-тотно впливає на ефективність їхнього розвитку.

Динамічний розвиток ринку переробки пластмас у ринкових умовах ви-суває підвищені вимоги до фахівців цієї галузі, зокрема до підготовки на-укових кадрів вищої кваліфікації – кандидатів і докторів наук, а також спе-ціалістів і магістрів – технологів, механіків і хіміків.

Одним із перших вітчизняних вищих навчальних закладів, які у 60-ті роки минулого століття почали підготовку фахівців з дослідження, про-ектування і виготовлення обладнання для виробництва і переробки полі-мерів, пластмас і гумових сумішей є Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» і зокрема два його факульте-ти: інженерно-хімічний (до 1999 року – факультет хімічного машинобуду-вання) і хіміко-технологічний.

Напрям досліджень у галузі виробництва і переробки високомолекуляр-них сполук і виробів на їх основі було започатковано на факультеті хімічно-го машинобудування, на кафедрі машин та апаратів хімічних виробництв і кафедрі хімічного, полімерного та силікатного машинобудування (до 1979 року – кафедрі хімічного машинобудування).

У ті роки під керівництвом професора Чорнобильського Й.І. проводилися дослідження процесів полімеризації стиролу для Горлівського ВО «Стирол». За результатами досліджень було захищено дві кандидатські дисертації, а також написана перша в КПІ у цьому напрямі монографія (Чернобыльский И.И., Хайтин Б.Ш. «Полимеризационные аппараты», 1967). З приходом у 1973 р. на кафедру проф. Лукача Ю.Ю. масштаби науково-дослідних робіт і впровадження їх результатів у промисловість значно розширилися в пер-шу чергу в напрямі розробки теорії і створення обладнання для переробки полімерів та їх композицій у вироби найбільш продуктивними екструзій-ним і вальцьово-каландровим методами. Тісне співробітництво з головним у колишньому СРСР у галузі полімерного машинобудування науково-виробничим об’єднанням «Більшовик» разом з Українським науково-дослідним інститутом з розробки машин та обладнання для переробки пластичних мас, гуми й штучної шкіри (УкрНДІпластмаш) і Заводом дослід-них машин дало можливість безпосереднього впровадження результатів НДР у «метал». Була створена наукова школа професорів Чорнобильського Й.І. і Лукача Ю.Ю., вихованці якої захистили чотири докторських (Пєтухов

193

А.Д., Півень О.Н., Радченко Л.Б., Мікульонок І.О.) та понад 30 кандидатських дисертацій, у тому числі і співробітниками об’єднання «Більшовик» та Ук-рНДІпластмаш. Результати більшості з цих дисертацій були успішно впро-ваджено у виробництво у вигляді серійних машин і технологічних ліній.

Майже 20 років, до 1980 року, деканом факультету був досвідчений інженер-виробничник, кандидат технічних наук Д.Д. Рябінін, який прий-шов до КПІ з посади головного інженера НВО «Більшовик» і який чудово знав потреби полімерпереробної галузі.

Потрібно зазначити, що на кафедрі машин та апаратів хімічних і на-фтопереробних виробництв чи не вперше серед споріднених кафедр ко-лишнього СРСР у наукові дослідження й навчальний процес було широко впроваджено обчислювальну техніку, що дало основу для створення систем автоматизованого проектування обладнання безпосередньо на виробни-цтві, а саме в СКБполімермаш, яке і натепер входить до складу ПАТ «НВП „Більшовик”». На превеликий жаль, успіхи цієї кафедри в галузі перероб-ки пластмас останніми роками дещо уповільнилися, проте цей напрямок отримав нового поштовху на кафедрі хімічного, полімерного та силікатно-го машинобудування, де активно працюють професори Сівецький В.І., Міку-льонок І.О., Колосов О.Є., доценти Сокольський О.Л., Сідоров Д.Е., Гончаренко В.В. та багато інших.

Ще однією кафедрою, яка з 1991 року бере участь у підготовці фахівців для галузі переробки пластмас, є кафедра хімічної технології композицій-них матеріалів. Подальшого розвитку ця підготовка зазнала з приходом на кафедру знаного фахівця-полімерпереробника, колишнього заступника ди-ректора з наукової роботи УкрНДІпластмаш, доктора технічних наук, про-фесора Пєтухова А.Д..

Таким чином, у КПІ є всі можливості для високоякісної підготовки відпо-відних фахівців: розробників полімерів, пластмас і композиційних матеріа-лів, а також технологів і механіків.

Кафедри ХПСМ і МАХНВ здійснюють підготовку магістрів і спеціаліс-тів за спеціальністю 8(7).05050315 «Обладнання хімічних виробництв і підприємств будівельних матеріалів», а кафедра ХТКМ – за спеціальністю 8(7).05130107 «Хімічні технології переробки полімерних і композиційних матеріалів».

Матеріали наукових досліджень і практичних розробок співробітників кафедр ХПСМ, МАЗХНВ і ХТКМ активно публікуються у вітчизняних і зару-біжних періодичних виданнях, у вигляді монографій і навчальних посібни-ків, доповідаються на багатьох науково-технічних конференціях, при цьому їхні розробки захищені сотнями авторських свідоцтв СРСР, зарубіжних па-тентів і патентів України.

Активну участь у науковій роботі беруть студенти. Адже саме моло-ді люди чудово володіють найсучаснішими інформаційними технологія-ми, чого так часто бракує представникам старшого покоління. Так що, як

194

показує досвід КПІ, співпраця досвідчених науковців та активної й завзятої молоді дає достатньо непогані результати.

Натепер на обох зазначених кафедрах інженерно-хімічного факульте-ту діють студентські наукові гуртки. За тематикою напряму щорічно ви-конуються не один десяток магістерських робіт і дипломних проектів, за результатами більшості з яких отримуються патенти України на винаходи й корисні моделі (при цьому з п’яти заслужених винахідників України, які працюють в НТУУ «КПІ», у цьому напрямку працюють двоє: проф. Пєтухов А.Д. і проф. Мікульонок І.О.). Також студенти традиційно є співавторами пу-блікацій і доповідей на конференціях різних рівнів.

Напрямки теперішніх наукових досліджень науковцями і студентами такі:– кафедра ХПСМ:1) черв’ячні (одно- і двочерв’ячні) екструдери;2) змішувальне обладнання (роторні змішувачі закритого типу; статич-

ні й динамічні змішувачі екструдерів);3) валкові машини (вальці, каландри, валкові екструзійні головки);4) литтєві машини;5) формувальне обладнання (у тому числі екструзійні головки);6) обладнання для термообробки;7) обладнання для утилізації вторинних полімерів, пластмас і гуми;8) розробка полімерних композиційних матеріалів та обладнання для їх

одержання й переробки;– кафедра МАХНВ:1) дискові, комбіновані й каскадні екструдери і відповідні процеси пере-

робки;2) розробка полімерних композиційних матеріалів, у тому числі з викорис-

танням вторинної сировини, та обладнання для їх одержання й переробки;– кафедра ХТКМ:1) розробка теоретичних засад технології полімерних композиційних

матеріалів;2) розробка комплексних технологій екологічно чистих композиційних

покриттів споруд, трубопроводів та обладнання;3) дослідження фізико-хімічних і фізико-механічних властивостей висо-

комолекулярних сполук і композиційних матеріалів.Особливостями підготовки магістрів і спеціалістів у НТУУ «КПІ» є таке:1) якість підготовки фахівців ґрунтується на трикутнику «освіта – наука

– інновації»;2) забезпечення якості абітурієнтів та контингенту студентів, у тому

числі відпрацьована система доуніверситетської підготовки; багаторічна вимога до абітурієнтів щодо наявності у них сертифікатів з фізики (крім обов’язкових); тісна співпраця з Малою академією наук; встановлення для абітурієнтів підвищених балів з профільних предметів (математика, фізи-ка, хімія); проведення під час навчання протягом семестру двох атестацій з

195

відрахуванням за їх результатами невстигаючих студентів;3) тісний зв’язок с роботодавцями (бази практики; працевлаштування

випускників; залучення досвідчених фахівців до навчального процесу);4) наскрізна фізико-математична підготовка з технічних спеціальностей

(запровадження навчальних дисциплін циклу професійної та практичної підготовки, які ґрунтуються на математичному апараті);

5) наскрізна підготовка з іноземної мови;6) щорічне визначення «квоти магістрів» для кожної спеціальності, яка

враховує науковий потенціал певної випускової кафедри;7) рейтингом вступників на ОКР «магістр», який враховує академічний

рейтинг вступника, результати фахового випробування, результати випро-бування з іноземної мови, а також творчі досягнення вступника;

8) широке залучення студентів до наукових досліджень;9) обов’язкову наявність у випускника магістратури щонайменше двох

статей у наукових фахових виданнях за темою дипломної роботи (магістер-ської дисертації);

10) наявність системи наукового резерву, коли студенти останнього курсу магістратури мають можливість складати кандидатські екзамени з філософії та іноземної мови.

У результаті багато років НТУУ «КПІ» за оцінкою роботодавців посіда-ють перше місце (рейтинг «Компас»). Також другий рік поспіль університет входить до кращих вишів світу за престижним рейтингом QS.

Щорічно університетський центр соціологічних досліджень «Соціо+» проводить опитування роботодавців щодо якості працевлаштованих до них випускників університету.

Незважаючи на в цілому задовільні результати діяльності університету, останніми роками в підготовці фахівців технічного спрямування виникли певні складнощі, а саме:

1) незадовільна підготовка абітурієнтів з математики, фізики, хімії (хоча до НТУУ «КПІ» поступають далеко не найгірші з абітурієнтів); нерідко по-вна відсутність у абітурієнтів навіть початкових знань з креслення, що над-звичайно ускладнює навчальний процес майбутніх механіків;

2) суттєве скорочення організацій-розробників і підприємств-виробників полімерпереробного обладнання, а також підприємств-виробників полімерної продукції в межах Києва (у першу чергу для НТУУ «КПІ» – це ПАТ «НВП „Більшовик”», ПАТ УкрНДІпластмаш, ВАТ «Київхім-волокно» та ін.) і в той же час реальна неможливість через відсутність фі-нансування проходження студентами виробничої й переддипломної прак-тики за межами Києва;

3) небажання багатьох підприємств ознайомлювати студентів-практикан¬тів з особливостями виробництва під приводом комерційної та-ємниці, внаслідок чого рівень новизни матеріалів, що надаються студентам на місцях практики, нерідко виявляється застарілим;

196

4) нагальна потреба в першу чергу випускових кафедр у сучасному лабораторно-дослідному обладнанні;

5) відсутність централізованого (з боку Міністерства освіти і науки Укра-їни) надання вишам сучасного ліцензійного програмного забезпечення (зо-крема програм Compuplast, Moldflow, Ansys Polyflow та ін.).

Але попри всі труднощі, притаманні натепер як вищій школі, так і держа-ві в цілому Київська політехніка продовжує розвивати потрібну й перспек-тивну наукову школу зі створення та переробки полімерів, пластмас і гум.

МИХАЙЛО КАША – ВИДАТНИЙ АМЕРИКАНСЬКИЙ ВЧЕНИЙ З УКРАЇНСЬКИМ КОРІННЯМНазаренко В.І., Демченко О.П.

М. Каша засновник і співзасновник сучасної фотофізики і фотохімії, квантової хімії і електронної спектроскопії, чиї роботи стали необхідними для розуміння фундаментальних основ життя. Американець українського походження, який був радником з науки президента США, обраний почес-ним членом низки академій світу, включаючи НАН України (1990). В його честь видавалися спеціальні випуски наукових журналів і організовувались конференції, що збирали учених з усього світу. Професор біофізики, дирек-тор заснованого ним же Інституту молекулярної біофізики Державного університету Флориди. Маючи українське коріння, Михайло Каша плідно співпрацював з українськими вченими і надавав їм всіляку допомогу. За особливі досягнення в науці М. Каша неодноразово нагороджувався міжнародними відзнаками: медаллю Джорджа Портера та медаллю Робер-та Маллікена, а також був удостоєний п'яти національних нагород США. 1998 року він був нагороджений премією Александра Яблонського. Його неперевершені класичні труди – Правило Каші в електронній спектроскопії, ефект Каші (конверсія в триплет при гасінні важких атомів), відкриття син-глетного кисню і з’ясування його спектральних властивостей, фотофізичні ефекти переносу протону та ін. значно збагатили фізичну науку і завжди будуть слугувати предметом вивчення для фізиків-початківців.

Михайло Каша (Michael Kasha) народився 6 грудня 1920 р. в штаті Нью-Джерсі в родині українських емігрантів. Злидні й безземелля спонукали селян Карпатської України масово емігрувати за океан. Серед них були й Михайлові батьки Марія та Стефан. Опинившись у чужому оточенні без освіти й знання мови, вони трималися купи, намагалися зберігати вікові традиції. Початкову освіту хлопчик здобув у школі при українській церкві. Він був єдиним з великої родини, і, мабуть, з усієї української громади містечка Елізабет, кому в той час вдалося продовжити освіту. Cтефан, як і його односельці, за часів Австро-Угорської імперії міг здобути лише почат-

197

кову освіту. Самі бідні й неписьменні, українські емігранти робили все, аби дати освіту дітям. Щодня після роботи він поспішав на електричку до Нью-Йорка, а потім, після вечірніх лекцій у технічному університеті, вночі повер-тався додому. Він мріяв потрапити в аспірантуру до самого Гілберта Льюїса, одного з найвидатніших хіміків свого часу. Ця мрія стала реальністю лише після того, як, провчившись іще два роки в університеті штату Мічиган, він у лютому 1943-го одержав диплом бакалавра.

У Каліфорнії, в лабораторії Льюїса, Михайло Каша вивчає природу люмінесценції. Роботи Г. Льюїса і М. Каші, опубліковані в 1944-1945 рр., за-клали основи спектроскопії триплетного стану органічних молекул. В січні 1945 р. він захистив дисертацію на тему: «Триплетні стани органічних моле-кул». Одержані ним результати й зроблені висновки збурили весь науковий світ. У чому ж суть цього відкриття? Є два типи випромінювання під дією світла – короткотривала флуоресценція і довготривала фосфоресценція, між якими має існувати якийсь зв'язок. Ще 1933 р. інший видатний українець – Олександр Яблонський, який працював у Польщі, геніально передбачив існування цього зв'язку через невідомий довготривалий електронний збуджений стан. У своїй дисертації Каша якраз і доводив, що таким станом є триплетний стан молекул.

Саме цей висновок наразився на цілковите неприйняття й нищівну кри-тику всієї наукової спільноти. Такі визначні вчені, як нобелівські лауреа-ти Джеймс Франк і Роберт Муллікен, виступили категорично проти. Суть їхньої критики зводилася до того, що перехід з синглетного в триплетний стан неможливий у силу законів квантової механіки. Проте експерименти Льюїса і Каші показували інше. Раптова смерть наукового керівника 1946 р. була тяжкою втратою. Проте 25-річний юнак, залишившись обстоювати власні результати й ідеї без підтримки, мусив довести їх до загального виз-нання. Ця дискусія була однією з найбільш активних і тривалих в усій історії науки минулого століття – вона відбувалася на конференціях фізиків, на сторінках багатьох журналів і закінчилась лише тоді, коли існування три-плетних збуджених станів було продемонстровано у прямому експерименті з електронного парамагнітного резонансу.

Після смерті Льюїса М. Каша продовжував працювати в Берклі ще про-тягом 3-х років. Він поставив собі за мету – підвести квантово-механічне обґрунтування під новий розділ спектроскопії. Це мало бути не просто обґрунтування, а створення нової теорії, нових уявлень, нової термінології. Треба було кількісно оцінити імовірність переходів без випромінювання між різними електронно-збудженими станами. В результаті цих досліджень було сформульовано знамените правило Каші, відоме кожному, хто вивчав університетський курс фізики: «Випромінювальний стан для даної мультиплетності – це найнижчий по енергії збуджений стан цієї ж мультиплетності». М. Каша довів, що навіть при «спіновій забороні» нерадіаційного електронного переходу цей процес інтеркомбінаційної

198

конверсії може ефективно конкурувати з флуоресценцією. Надзвичайно цікавими виявилися n—π* переходи, для яких збуджен-

ня триплетного стану і наступна фосфоресценція домінує над іншими процесами настільки, що квантовий вихід наближається до одиниці. Ці дослідження супроводжувалися розвитком багатьох нових підходів у оцінці спін-орбітальних пертурбацій нерадіаційних переходів. М. Каша показав, що включення в органічну молекулу важкого атома створює теоретично очікуваний z-ефект у інтеркомбінаційній конверсії. Він також встановив новий ефект – «ефект зовнішнього важкого атома», що полягає у зміні під впливом зіткнення з важким атомом, який міститься у розчиннику, спин-орбітальної взаємодії. Цей динамічний ефект гасіння флуоресценції і підсилення ймовірності переходу в триплет широко використовується при вивченні макромолекул, зокрема молекул білків. Він одержав назву «ефект Каші».

З 1949 по 1951 рік Михайло Каша працював в університетах Чікаго та Ман-честера. У 30-річному віці він стає професором фізичної хімії в університеті Флориди (місто Талахассі). Його дослідження в 50-х роках зосереджені на вивченні електронних спектрів органічних молекул. У своїй науковій роботі Михайло Каша блискуче поєднав теорію й експеримент, організував одну з найкращих на той час спектроскопічних лабораторій. Його ентузіазм і організаторські здібності вилились у створення нової інституції, що об'єднала фізичний, хімічний та біологічний факультети Державного університету Флориди – Інституту молекулярної біофізики. Це був один із перших наукових закладів такого роду в світі. Поступово лабораторія Каші ставала центром тяжіння для вчених з усього світу. Звідси почали шлях у велику науку англієць Робін Хохштрассер і єгиптянин Мустафа ель-Саєд, які згодом стали лідерами американської фотофізичної науки, тайванець Пі-Тай-Чоу й індус Прадіпа Сенгупту, що повернулися до своїх країн і засну-вали власні, відомі на весь світ, наукові школи. Тут же працював і один із співавторів статті – Олександр Демченко, який зараз керує лабораторією нанобіотехнологій в Інституті біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України.

Михайло завжди захоплений новими ідеями. Показова щодо цього ро-бота Михайла Каші з фотосинтезу. Чи є зв'язок між квантовою механікою з її довгими формулами, функціями, операторами, і диханням живої при-роди, зокрема тим, як промінь сонця падає на живе листя? У листі рос-лин міститься багато пігментів, роль яких була невідома. Каша висловив припущення, що ці пігменти є антенами, які збирають енергію сонячно-го світла і передають її іншим молекулам, де й відбувається фотосинтез. Він теоретично запропонував механізм такої передачі і розрахував її ефективність. Він також спробував знайти пояснення, що саме надає різних кольорів квітам, і чому ці кольори вигорають на сонці. З'ясувавши, що пігменти, які відповідають за це, за хімічною структурою є флавоноїдами, він почав їх активно вивчати. Звісно, і квантова механіка, і спектроскопія

199

стали тут у пригоді. Так започаткувалася нова галузь науки – фізика пере-несення протона в збудженому стані. Цей напрям досліджень захопив українських колег. О. Демченко разом зі своїм учнем О. Ситником, що про-тягом двох років був співробітником Каші, розпочали дослідження вла-стивостей флавоноїдів і їх застосування як біологічних міток і зондів. У лабораторії Каші працювала й українка Олена Фальківська, остання його аспірантка. Згодом до цих досліджень долучилося багато вчених – зокрема хімік-синтетик Василь Пивоваренко і його лабораторія в Києві.

2001 р. на науковій конференції, присвяченій 80-річчю вченого, він розповів про малозрозуміле явище, яке вивчав останнім часом – північне сяйво. Каша виклав свою власну теорію його виникнення. Було відомо, що сонце випромінює не лише кванти світла – фотони, а й заряджені частин-ки – протони. Протони відхиляються магнітним полем Землі до північного полюса і викликають фотофізичний процес, що призводить до свічення у верхніх шарах атмосфери. Михайло пов'язував цей процес з утворен-ням активних форм кисню, що об'єднуються в димери, призводячи до такого свічення. Всі присутні були в захваті. Виявляється, і в 80-річному віці можна зробити значний внесок у нову галузь науки. Американський фізико-хімік українського походження, який став першим іноземним чле-ном Національної академії наук України ще 1990 року, фактично творець концептуальної бази сучасної фотохімії, і лише одного із його відкриттів було б достатньо, щоб навічно увійти в історію науки.

ЛІТЕРАТУРА1. Абліцов В. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні

постаті. – Київ: «КИТ», 2007. – С. 87.2. Демченко О.П. Той самий Михайло Каша // Україна, 1990, № 33, с.

11-12. 3. Демченко О.П. Michael Kasha – американець українського походжен-

ня // Вісн. АН УРСР, 1990, № 10, с. 59-64.

200

ВНЕСОК М.М. БЕНАРДОСА В РОЗВИТОК ЕЛЕКТРОДУГОВОГО ЗВАРЮВАННЯ

Незліна О.А.

Електродугове зварювання є невід’ємним елементом сучасної матеріаль-ної культури людської цивілізації, а тому питання відновлення деталей ма-шин потребує історичного дослідження.

Першим у світі, хто на практиці здійснив електричне дугове зварювання, був Микола Миколайович Бенардос. Він являється основоположником усіх основних видів електродугового зварювання, що отримали розвиток у су-часній індустрії.

Ім’я Миколи Миколайовича Бенардоса (1842-1905) широко відоме фахів-цям у галузі зварювання. М.М. Бенардос розпочинав свою наукову діяльність у галузі прикладної електротехніки та електротехнології. Займався дугови-ми джерелами освітлення та джерелами живлення до них – акумуляторами. М.М. Бенардосу належить заслуга у створенні контактного зварювання. Він відкрив один із найвизначніших засобів сучасної технології – електродугове зварювання, що в подальшому дало могутній поштовх для його широкого застосування та розвитку. Із самого початку використання спосіб електро-дугового зварювання металів вугільним (не плавким) електродом одержав назву «способу Бенардоса». Із методів електродугового зварювання спосіб Бенардоса першим набув широкого застосування і сьогодні є одним із най-поширеніших. М.М. Бенардос свого часу був відомий не тільки як винахідник способу з’єднання металів безпосередньою дією електричного струму, але й як автор оригінальних акумуляторів і способів їхнього виготовлення, про-екту будівництва гідроелектростанції на р. Неві, способу передачі електро-енергії на великі відстані, методу гальванізації великих площ, тигельного електропаяння. Йому належать також оригінальні винаходи і проекти в га-лузі транспорту.

Розквіт діяльності М.М. Бенардоса припадає на 60–70-ті роки XIX сто-ліття коли відбувся інтенсивний розвиток електротехніки. У ці роки М.М. Бенардос спочатку в Москві, а пізніше в Петербурзі і Кінешмі займається дослідженням електричної дуги. Споруджуючи пароплав, що переходить мілини, М.М. Бенардос спершу застосував електричну дугу для розігріву до пластичного стану краю сталевих листів, які потім зварювалися ударами мо-лота, таке ковальське зварювання з нагріванням кромок металу за допомо-гою дуги дало можливість виготовити великі сталеві конструкції у власних майстернях у садибі «Привольне», де не було печей для нагрівання великих конструкцій. Згодом М.М.Бенардос помітив, що іноді, при тривалому впливі дуги, кромка металу оплавляється, рідкий метал двох кромок зливається в загальний шов і, застигаючи, утворює монолітне з’єднання навіть без на-ступного проковування. Так було винайдено електрозварювання. Оскільки тоді не було генераторів, здатних виробляти великі струми, М.М. Бенардос

201

застосував як основне джерело живлення батарею акумуляторів з підзаряд-кою від генератора.

У 1881 році М.М. Бенардос демонстрував новий спосіб з’єднання металів у Парижі – в лабораторії журналу «Электрисьен», де застосував дугове зварю-вання при виготовленні акумуляторів.

Для організації виробництва з виконання зварювальних робіт необхідні були приміщення, дороге електротехнічне й інше устаткування, значних ко-штів також вимагало патентування. У 1885 році фінансувати підприємство з виконання зварювальних робіт погодився інженер С.А. Ольшевський. Протя-гом 1885–1887 рр. спосіб електродугового зварювання й устаткування для його здійснення, і деякі типи зварених з’єднань були запатентовані в усіх промислово розвинених країнах. Усі закордонні патенти були видані на ім’я Бенардоса й Ольшевського. (Перший російський патент у 1885 р. Бенардос отримав одноосібно.) До цього часу Бенардос настільки вдосконалив новий спосіб зварювання металів, що його можна було застосовувати при виготов-ленні й ремонті найвідповідальніших конструкцій. У Петербурзі було орга-нізовано товариство «Електрогефест» (так Бенардос назвав свій винахід) і відкриті майстерні, в яких виконувалися різноманітні зварювальні й допо-міжні операції, а також виготовлялося майже все необхідне устаткування для монтажу зварювальних апаратів.

У 1887 році про зварювання за способом Бенардоса були зроблені допові-ді в науково-технічних товариствах і на з’їздах фахівців різних галузей про-мисловості Франції, Англії, Німеччини, США.

Протягом декількох років новий спосіб з’єднання був упроваджений більш ніж на 100 заводах Західної Європи. М. М.Бенардос особисто впрова-джує свій спосіб на багатьох заводах Росії і за кордоном. Не дивлячись на свій успіх, Бенардос продовжує удосконалювати устаткування і технологію зварювання: він усуває недоліки, шукає нові шляхи застосування дуги для обробки металів, з метою захисту зони зварювання і поліпшення якості шва він запропонував використовувати горючі гази, розробив електроди, різ-номанітні за формою і конструкцією, у тому числі трубчасті електроди, за-повнені різними сипучими компонентами, розробив ряд пристосувань для автоматичного регулювання довжини дуги в процесі зварювання, тримачі різних конструкцій для ручного зварювання неплавким (вугільним) і плав-ким (металевим) електродами, розробив багато типів зварних з’єднань.

У 1905 році, у 63-річномі віці М.М. Бенардос помер. Розвиток електрозва-рювання на початку XX століття загальмувався, але в 30–40-х роках, коли роз-робка нових методів з’єднання була поставлена на наукову основу, настала справжня перемога зварювання над іншими способами нероз’ємних з’єднань – клепанням і ковальським зварюванням – методам електрозварювання почали довіряти виготовлення будь-яких найвідповідальніших металоконструкцій.

На сьогодні є кілька десятків способів електрозварювання, що застосову-ються в промисловості й будівництві, але спосіб електродугового зварювання,

202

створений 125 років тому М.М. Бенардосом, по праву займає перше місце. М.М. Бенардос є основоположником електричного дугового зварювання.

Завдяки його працям, широкому, багаторічному досвіду і глибоким знанням, було створено науку про електричне дугове зварювання, розвиток якої не тільки не зупинився після смерті винахідника, а й продовжує розвиватися і в наш час.

НЕИЗВЕСТНОЕ ПИСЬМО К. Э. ГРИНЕВИЧА Н. Я. МАРРУНепомнящий А.А.

Константин Эдуардович Гриневич – крупная, противоречивая фигура не только в крымоведении. Этот музейный работник стал организатором нау-ки в масштабах всей Российской Федерации, прошел через репрессии и уже позже активно продолжал научно-педагогическую деятельность. Однако биографические исследования, раскрывающие деятельность К. Э. Гриневи-ча еще весьма далеки от полноты.

Судьба впервые тесно свела Н. Я. Марра и К. Э. Гриневича в октябре 1919 года, когда принималось решение о замещении должности директора Кер-ченского музея, подчиненного Российской государственной Археологиче-ской комиссии. Хотя в это время в Крыму главенствовали Вооруженные силы Юга России, подвластные А. И. Деникину, научные связи Петроград – Керчь оставались нерушимыми. 6 ноября 1919 года Константин Эдуардович – вче-рашний приват-доцент Петроградского университета – возглавил Керчен-ский музей древностей. Он смог за короткое время развернуть здесь актив-ную деятельность по охране культурного наследия, открыл Археологические (культурно-просветительные) курсы, которые осенью 1920-го были преоб-разованы в Боспорский университет, организовал систематические архео-логические исследования, смог в условиях жесточайшего дефицита издать путеводители по Керченскому музею древностей на русском и, с учетом боль-шого количества представителей военных Антанты, на французском языке. Не выдержав жестокого голода, свирепствовавшего на полуострове в 1921 году, К. Э. Гриневич попросту сбежал в столицу, бросив музей на произвол судьбы. Безусловно, в Археологической комиссии, ставшей вскоре Россий-ской академией истории материальной культуры, ему этого не простили.

В рукописном отделе Научного архива Института истории материаль-ной культуры РАН нами выявлена содержательная переписка сотрудника Керченского музея Юлия Юльевича Марти с руководством в Петрограде. Фрагменты писем проливают свет на отдельные страницы биографии К. Э. Гриневича. Ю. Ю. Марти сообщал в Академию истории материальной куль-туры 15 октября 1921 года: «положение служителей бедственное, жалова-ние было по 1 мая. Т. к. трехмесячный отпуск Гриневича истек, он, видимо,

203

решил остаться на жительство в Петрограде, я просил бы утвердить меня директором. Я получил историко-филологическое образование, окончил Историко-филологический институт по классическому отделению в 1897 году. Археологией занимаюсь с 1904 года. Тогда занял должность директора Мелек-Чесменского кургана».

А вот строки из переписки того же Ю. Ю. Марти уже с самим К. Э. Грине-вичем, находившимся в столице. 19 августа 1921 года Ю. Ю. Марти, пони-мая, что директор не собирается возвращаться на свое официальное место работы, написал ему: «Если Вам удастся остаться в Петрограде, прошу хо-датайствовать перед АИМК о назначении меня заведующим». Продолжая тему ужасного положения научных сотрудников музея, Ю. Ю. Марти сооб-щал тому же адресату в 1922 году: «Керчане один за другим бегут из Керчи. Становится как-то жутко в ожидании новой зимы. Кто уцелеет, а кто и нет. Борьба становится все тяжелее, а сил все меньше».

Такое поведения Константина Эдуардовича во многом объясняет отно-шение к нему в АИМК, о чем явствует выявленное нами письмо. Оно особен-но интересно для данного менее всего изученного периода биографии Гри-невича. Итак, 17 октября 1924 года Константин Эдуардович в официальном обращении к «Председателю Академии истории материальной культуры Н. Я. Марру» сообщил:

«Глубокоуважаемый Николай Яковлевич.Мне так и не удалось дождаться Вас в Ак[адемическом] Центре, в Акаде-

мии я Вас не застал, и так как я очень хочу поделиться с вами некоторыми важными для меня соображениями, то разрешите это сделать в форме част-ного письма. Пишу вам эти строки как к Председателю АИМК именно в форме частного письма, на которое прошу так и смотреть. То, о чем я буду говорить, является для меня больным вопросом и я долго не решался говорить о нем (я не люблю шуметь), целых два года! – но в результате моего оставления это-го вопроса открытым, я затерт, мои работы не печатаются, а Вы лучше меня знаете, как важно для молодого ученого иметь печатные «опусы», я сам 75% своего времени должен отдавать постороннему труду (работа на Рабфаке, сотруднячание [так в тексте – А. Н.] в журналах не по специальности…). Годы идут, лучшие годы, этого пропуска не вернуть и я невольно оказываюсь в хвосте научной работы, для которой я так много уже отдал времени и сил… Что делать? Помогите мне. А помощь нужна вот в чем: уже с 1915 года я идео-логически связан с Археологической Комиссией, вся моя работа над древно-стями нашего классического юга связывает меня в смысле общностей зада-ний с Вашим учреждением, которое почему-то смотрит на меня совершенно по непонятным для меня причинам в высшей степени косо и враждебно. Мои доклады снимались с очереди, меня изолировали (не говоря уже о со-кращении, когда мне было предложено вместо штатного регистратора – смешно быть регистратором с 6 летним стажем самостоятельной исследо-вательской работы в Университете, как приват-доцента – было предложено

204

быть сверхштатным научным сотрудником, а потом запрещено даже было и так именоваться) (и, что было особенно чувствительно, мои доклады (о таманском саркофаге – помните?, о реставрации одного краснофигурно-го обломка) не печатались, лежа по 15 – 20 месяцев без надежды увидеть свет… И сейчас эти доклады у меня как специально археологические, напе-чатать их негде… Их ценность проверена Б. В. Фармаковским.

Скажите, я мог работать при этих условиях, видя, что главной причиной было просто то, что физиономия моя, вероятно, кому-нибудь не понрави-лась… и всюду идет это отношение, замеченное даже москвичами: Академия, не могущая меня не знать с 1915 года, как работника в области юга Росси, почти оказывает в выдаче мне Открытого листа, и не на раскопки, а на раз-ведки… Далее, инцидент с организованным мною в Севастополе Семинари-ем? А последняя гнусная клевета на меня, будто я… арестовал Моисеева? И даже Вы попались на удочку, поверив этой гнусной порочащей моё имя кле-вете, не потрудившись её проверить… разве все это идет не из Академии?

Не смотрите на это письмо, будто я прошусь к Вам на службу, но с чисто государственной точки зрения скажите, разве нормально оставлять за бор-том много летнего квалифицированного работника, на которого столько сил истрачено государством, а наполнять учреждения иным элементом? В проем, что не мое дело… Когда нас всех сняли с ак[адемического] пайка, я почти голодал, я должен был заняться и теперь занимаюсь на 75% посто-ронней литературно-учебной работой, и в то же время героически, именно, героически продолжаю свои работы в любимой области. Но я вчетверо мед-ленней иду по своей дороге…

Словом, как будто выходит, что Академия не концентрирует молодые силы вокруг себя, а как будто их душит, да, именно душит, ибо иначе я не могу назвать политику Ак[адемии] по отношению ко мне…

Теперь мне предложено заведование Херсонесом, который идеологи-чески связан с Академией, где будут работать сотрудники Академии и т. д. Скажите, нормально все то, о чем только что говорил и как связать все это? Надо во что бы то ни стало пользу дела поставить выше личных отноше-ний… Скажите, разве нормально, что мне 2 года отказывали в Эрмитаже в занятиях над акварельными керченскими вазами? Я деликатен, не хотел шуметь, но факт возмутительный <…>.

К. Гриневич.ул. Халтурина, 5, кв. 8.Спросите Орбели, что стало с моим, довольно большим исследованием

об ушебти, последнюю корректуру он мне отдал в 1918 году? Кажется, он повинен в оставлении за бортом уже набранного текста (для Зап. Восточ-ного отделения Русского Археологического О-ва».

Таким образом, становится ясно, что неординарные организационные способности, проявленные К. Э. Гриневичем на посту директора Керченско-го музея, не были забыты, и он и далее привлекался к работе в Археологиче-

205

ской комиссии, но не в том объеме полномочий, в каких ему бы хотелось. А назначение в Херсонес еще раз подчеркивает симпатию к его деятельности руководившего АИМК Н. Я. Марра. Кстати, рукопись К. Э. Гриневича «Еги-петские погребальные статуэтки «ушебти»» нам удалось выявить в личном архивном фонде академика И. А. Орбели.

К. Э. Гриневич познакомился с авторитетным кавказоведом Иосифом Абгар-довичем Орбели еще в досоветское время, когда последний являлся секрета-рем Восточного отделения (1914–1918) Русского археологического общества. В 1918–1920 годах И. А. Орбели являлся ученым секретарем вновь созданной Коллегии по делам музеев при Российской государственной археологической комиссии. С 1918 года он, как один из активнейших организаторов трансфор-мации императорской Археологической комиссии в Российскую академию истории материальной культуры также – член совета РГАК – РАИМК. Именно И. А. Орбели способствовал назначению К. Э. Гриневича на пост директора Кер-ченского музея древностей и очень болезненно воспринял его бегство из Кер-чи и факт того, что музей был просто брошен на произвол судьбы.

Переписка К. Э. Гриневича и Н. Я. Марра продолжалась и позже, после перевода Константина Эдуардовича на работу в Москву. Последнее из со-хранившихся писем датировано 10 ноября 1930 г.

Выявление, анализ и введение в научный оборот новых источников лич-ного происхождения позволяет по-новому интерпретировать ранее извест-ные события в крымоведении и значительно дополнить биографику крымо-ведения.

МУЗЕЙНИЙ ПРОСТІР ТА НОВІТНІ ТЕХНОЛОГІЇ: СПІВДРУЖНІСТЬ ТА ПРОТИРІЧЧЯ (З ДОСВІДУ НМГО І ВС)

Нікітіна І.В.

Розвиток сучасних інформаційних технологій сприяв появі у багатьох сферах нашого життя різноманітних технічних засобів, впровадження яких корінним чином змінює уявлення суспільства про вплив техніки на світогляд людини. Музеї пострадянського простру останнім часом активно впроваджують у свою роботу новітні мультемедійні технології з метою все-бічного вдосконалення своєї діяльності. В такому виді роботи вже напра-цьовано достатній досвід щодо правил їх використання, впливу їх на відві-дачів тощо. Але на сьогодення виникають такі невідкладні завдання щодо використання новітніх технологій у музеях – з’ясування як же співпрацю-ють новітні технології з основними завданнями музею у якості культурної установи, які між ними виникають протиріччя.

Метою нашого невеликого теоретичного дослідження стало формуван-ня умов та правил включення новітніх технологій до музейного простору

206

та виявлення протиріч між цим включенням та класичним видом роботи музею. При обробці матеріалу ми спиралися на відомості НМГО і ВС та осо-бисті наукові спостереження.

Нагадаємо основні відомості щодо Національного музею героїчної обо-рони і визволення Севастополя (НМГО і ВС). Це музей історико-мистецького профілю, провідна музейна установа міста, його створено у 1960 р. на під-ставі об’єднання Панорами «Оборона Севастополя 1854 – 1855 рр.» і Діора-ми «Штурм Сапун-горы 7 травня 1944 р.». Крім того, його об’єктами також є: Оборонна вежа Малахового кургану, Собор Святого Рівноапостольного князя Володимира – усипальниця видатних російських адміралів, Будинок-музей севастопольських підпільників. Музей проводить значну науково-дослідницьку роботу з вивчення історії Севастополя з 1783 р., моменту за-снування міста, до сьогодення, наукове комплектуванню фондів, здійснює експозиційну діяльність, роботу з постійного удосконалення екскурсійного обслуговування відвідувачів своїх об’єктів, проводить різноманітні масові заходи. Активно розвівається також і видавнича діяльність музею.

Аналіз стану використання новітніх технічних засобів у музеї показав, що у музеї досягнутий високий рівень загальної комп’ютеризації, створено велику електронну базу даних щодо фондових колекцій, яка постійно попо-внюється, за рахунок наявності власної цифрової фототехніки та залучення до фондів цифрових фотознімків сформована й велика фотографічна циф-рова база, добре розвивається власний сайт. Активно включаються в музей-ний простір НМГО і ВС звукові приладі, також мультимедіа використовуєть-ся у музеї при формуванні відеорядків щодо музейних лекції тощо [1].

Розгляд у теоретичному вимірі використання основних новітніх тех-нологій у НМГО і ВС дозволяє перш за все сформулювати основні правила застосування мультимедіа та всього, що з цим пов’язане. Так, при викорис-танні звукових рядків будь-якої музейної експозиції необхідно: створювати звукові фонограми гармонійно та чітко зв’язаними з тематикою експону-вання; їх включення у разі проведення екскурсій повинно зв’язуватися з текстом екскурсії логічним переходом. При запису електронних видів екс-курсій необхідно добиватися того, щоб текст запису мав у собі всі ознаки класичної екскурсії, відповідав її загальній методиці. Наповнення музей-ного простору відео зображеннями, на нашу думку, підпорядковується тим ж самим правилам, що й звукові фонограми. У НМГО і ВС такий засіб поки використовується у виді включення відеофрагментів у тло масових захо-дів у кинопавільоні, тому що на існуючих експозиціях музею використати відео поки неможливо технічно. Приклад – включення фрагментів фільму «Оборона Севастополя» (1911 р.) у ході тематичного вечора, присвяченого сторіччю його створення) [2].

Сформований цифровий архів у будь-якому музеї дозволяє при створен-ні експозицій як постійних, так й тимчасових в умовах, коли використан-ня оригінальних предметів не принципове, замінювати їх високоякісними

207

копіями. Це також розширює можливості демонстрування колекцій поза межами музейних установ. Наявність власного сайту вимагає від музейних установ обов’язкового створення на них віртуального музею, що НМГО і ВС зроблено на своєму сайті у 2010 р.; цьому музейному проекту не вистачає тільки більш динамічної зміни відео після змін у реальних експонуваннях та звукового супроводу, але сподіваємось, що це все ще попереду [3]. Ство-рення відеорядків щодо супроводу, наприклад, лекційного матеріалу, від-криває для музеїв можливості продемонструвати у цифровому вигляді ту частину колекції, яку з різних причин музей ніколи не виставляв. Крім того, сама наявність цифрового архіву надає можливість активізувати обмін му-зею інформацією з іншими установами в умовах співпраці. Великий обсяг загальної комп’ютеризації призводить до значного прориву у всій музей-ній роботі. Так, у НМГО і ВС за допомогою комп’ютеру відбувається набор текстів наукових робіт, формування науково-досвідних картотек, підготов-ка до друку макетів видань музею, оформлення наукових паспортів, облік фондів музею тощо.

Таким чином, у сучасному музейництві новітні технології грають дуже важливу роль. Вони відкривають перед музеями багато різноманітних пер-спектив. Але співпраця музейного простору з новітніми технологіями ви-кликає не тільки нові перспективи, але й протиріччя. По-перше, щодо циф-рової бази – на жаль сучасні технології ще не надають змогу стовідсотково довгого збереження такого матеріалу. Так, наприклад, диски с записами цифрового фото, які записані до 2009 р., вже підлягають перезапису [4]. Створення відеорядків для читання музейних лекцій викликає необхідність наявності у аудиторії мультемедійних засобів щодо їх демонстрування, але такі засобі є не усюди. Крім того, як показує практика, слухачі (переважно діти) часто краще сприймають класичні фотокопії зроблені на картоні або фотопапері. З ними вони більш відчувають час, про який розповідає лектор [5]. Тому у цій ситуації є невелике протиріччя – пошук гармонійного поєд-нання використання старих фото та нових мультимедійних презентацій. Ще одне – у музейництві ще не прийшли до одностайної думки щодо про-порцій включення нових технологій до експозицій. То, що це обов’язково повинно бути, знають усі, але яким чином та в якої кількості – ще вирішено не зовсім. Тому головне тут добре пам’ятати, що будь-яка новація не пови-нна підмінювати собою власне музейне експонування. Або цифрові копії, або звукові супроводи, або плазміні панелі – будь що – це огранка музей-ного простору, а не навпаки. Крім того – впровадження технічних засобів неможливо без врахування технічних умов тих чи інших будівель музеїв. Наприклад, маленький експозиційний зал севастопольської панорами не дуже підходить для поставлення великого відеоекрану, тому скоріше за все він там застосовуватися й не буде.

В цілому ж у якості основних висновків щодо дослідження необхідно відмітити наступне: на прикладі впровадження новітніх технологій у НМГО

208

і ВС з’ясовано, що впровадження таких засобів відкриває перед музеями дуже привабливий шлях, який дозволяє не тільки покращити усі показ-ники музейної діяльності, але й активізувати увагу відвідувачів до заходів музею. Протиріччя, які виникають між класичними та сучасними формами музейної діяльності, носять переважно технічний характер й при уважному вивчені їх кожний музей зможе дуже скоро їх подолати.

ДЖЕРЕЛА1. Никитина И.В. Новые технологии в просветительской деятельности На-

ционального музея героической обороны и освобождения Севастополя // Материалы международной конференции «Теоретические и практические инновации в науке» 28.04.2012-30.04.2012. – Ч.1.– Гданьск – 2012 – С 45-48

2. З бесіди з Козлової Т. А., старшим науковим співробітником НМГО і ВС. 3. Електронний ресурс www.sev-museum-panorama.com 4. Дані відділу науково-фондової роботи НМГО і ВС.5. Польові дослідження 2012 р.

ПЕРШІ ДОМЕННІ МАНУФАКТУРИ ПРАВОБЕРЕЖНОГО ПОЛІССЯ (1773–1848 рр.)

Нонік Л.Ю., Полонський Л.Г.

На Правобережному Поліссі у XVIII ст. нараховувалася значна кількість рудень – близько 200. Посилення експлуатації селянства і розповсюдження на Правобережжя обтяжливої податкової політики польського правління, яка раніше здійснювалася тільки на західноукраїнських землях, призвело до посилення банкрутства дрібних селянських виробництв металу. В цей же час на Лівобережній Україні металургійне виробництво досить швидко починає занепадати і на початок ХІХ ст. воно припиняє своє існування.

В кінці XVIII ст. посилився попит на метал. Це стимулювало будівництво перших доменних мануфактур на Правобережному Поліссі. До них відносять-ся Високопічська (1773 р.), Кропивненська (1773 р.), Чижівська (1778 р.), Го-родницька (1783 р.). До реформи 1861 р. було побудовано ще три підприєм-ства – Любашівська (1803 р.), Симонівська (1847 р.) і Денешівська (1848 р.).

Доменні мануфактури (заводи) в порівнянні з руднями були новим, ви-щим етапом в розвитку чорної металургії в Україні. Ці підприємства вагомо перевершували старі по об’єму виробництва металу, кількості робітників, мали більш досконалу організацію праці, кращу технічну оснащеність. Роз-глянемо деякі з цих мануфактур.

Високопічський металургійний завод.Побудований був в 1773 р. у Чуднівському маєтку князя Понінського.

209

Переробляв завод місцеві гірничі і болотні руди, мав широке коло замовни-ків і поступово створював свій ринок.

В 1797 р. на Високопічському заводі виплавили 180 т чавуну та заліза, що в 10 разів більше, ніж на самій великій рудні. В 1798 р. тут працювало 90 чоловік, декілька десятків робітників видобували руду. Підприємство мало дві невеликі доменні печі і одну вагранку. Завод працював за допомогою водяного двигуна, що обмежувало виробничий період домни 5–6 місяцями (весною і восени).

Завод виготовляв деталі для млинів, молотарок, обладнання для винокур-них і цукрових заводів, а також різні вироби з чавуну. Долю заводу вирішило виснаження місцевих лісових масивів – у 1891 р. він припинив роботу.

Кропивненський металургійний завод.Кропивненський завод був заснований в 1773 р. на території сучасного

Володарськ-Волинського району. Це була одна з найперших домен в Україні. Незабаром він перейшов у власність Прота Потоцького. В 1795 р. на заводі працювало 40 робітників (з них 10 – кріпаки).

В 1797 р. завод випускав продукції до 2000 ц. Чавун йшов до залізороб-ного заводу в Чижівці, а залізо продавалось на місці.

В 1798 р., коли завод вже належав графу Зубову, на ньому працювало 55 робітників. На початку XIX ст. Кропивненський завод переходить у власність генерала Уварова. В 1848 р. було вироблено продукції на суму 2580 руб., на заводі тоді працювало 25 робітників (з них 10 – кріпаки). Виробляв завод 2000 пудів чавуну у виробах: машини, посуд, горшки для цукрових заводів.

В 1879–1880 рр. завод належав поміщиці Мезенцевій, але був в оренді у купця Сагала.

Завод припинив існування в кінці 1890 р., майже одночасно з іншими металургійними заводами Полісся.

Чижівський залізоробний заводЗавод засновано на території сучасного Новоград-Волинського району в

1778 р. Він був тісно пов’язаний з Кропивненським заводом, коли той нале-жав Проту Потоцькому, і, вочевидь, також належав тоді йому. Відомо, що тут в 1795 р. перероблявся в 4-х печах кропивненський чавун. На заводі працю-вало 30 робітників (з них 9 – кріпаки).

В 1798 р. на рудні Чижівці, яка належала графу Зубову, працював 41 ро-бітник. На початку XIX ст. Чижівський завод разом з Кропивненським пе-рейшов у власність генерала Уварова, в руках якого він і залишався до кінця свого існування.

В 1848 р. завод випустив продукції на суму 2680 рублів, працювало на ньому 27 робітників (з них 12 – кріпаки). З чавуну виробляли «полосовое» і «прутовое» залізо, землеробне приладдя. Завод працював 9 місяців на рік. Вироби збувалися на Волині і Київщині. Чистого прибутку підприємство отримувало 610 рублів. В 1865 році завод працював лише як залізоробний, переробляючи металобрухт.

Невдовзі завод було ліквідовано.

210

Симонівський завод.Завод був заснований в 1847 р. поміщиком Брочинським. Виникнення

цього підприємства пов’язано з наявністю в с. Симони (зараз Ємільчинський район) покладів залізних руд досить високої якості. Створенню Симонів-ського заводу, без сумніву, сприяла наявність на місці кваліфікованої робо-чої сили (на початку XIX ст. існував залізоробний завод і в с. Рудня Бастова).

На заводі працювали переважно кріпаки Брочинського (з 35 робітників 30 були кріпаками, решта – «вільні люди»).

Сировинною базою заводу була залізна руда (гірська і болотна), яку видо-бували кріпаки. Мергель також видобували в Симонівському маєтку. Вугіл-ля і дрова завод отримував з лісу власника. Енергетичною базою була вода і тому завод переважно працював восени і навесні.

Під час роботи домни йому потрібно було в рік 1000 корців гірської руди, 250 корців болотної руди і 1500 корців мергелю (один корець = 100 кг). Коли ж через нестачу води працювала лише вагранка з кінським приводом, завод пере-робляв 600 корців гірської руди, 100 корців – болотної, 900 корців – мергелю.

Симонівський завод працював до кінця 1860 р.Турчинський чавуно-ливарний завод.Знаходився завод на території сучасного Володарськ-Волинського ра-

йону. Без сумніву, попередником цього заводу була стара рудня Борова, яка виникла у другій половині ХУІІІ ст. Це було невеличке підприємство, де пра-цювало 10 робітників. Діяв завод весною і восени, а зимою – лише при наяв-ності води. Тут виготовляли лемехи, сошники та ін. Збували вироби на місці, в навколишніх містечках. Чистого прибутку завод отримував 200 рублів.

В 1871 р. англійський інженер Генріх Вард заснував в Рудні Боровій Тур-чинський чавуноливарний завод. Це вже було досить велике підприємство. Працювали на заводі майстер і 15 робітників. Виготовляли з місцевих руд (бурого залізняку і болотної руди), які видобували навколо с. Турчинки, різ-ні чавунні вироби: решітки, колосники, шестерні тощо. Вироби надходили переважно на цукрові заводи Волині та Київщини.

У другій половини 1880 р. на заводі почався спад виробництва. На це, зви-чайно, вплинув загальний кризовий стан промисловості 1880 р. Продукція заводу безупинно зменшується.

Наприкінці 1899 р. завод припинив виробництво «по недостатку древес-ного угля», і в 1900 році його було ліквідовано.

Ягоденський завод.Попередниками цього металургійного і чавуноливарного заводу були дві

рудні, що існували в цій місцевості ще в другій половині ХVIII ст. Це – Гутка і Ягоденка. Завод існував в 1832 р. як власність дітей генерал-майора Соро-чинського і виготовляв шинне залізо. Його річна продукція оцінювалася в 30 рублів, тобто спочатку підприємство було невеликим. А в 1850 р., за опи-сом Бунге, він був вже досить крупним підприємством.

Працювали на ньому місцеві рудники, з них 13 робітників були «вільними»

211

людьми. Вони отримували за вироблений пуд заліза по 50 коп., користува-лися городами і сіножатями, мали свої садиби.

Працював завод на місцевих рудах з лісів Ягоденки і Гутки протягом 5–8 місяців на рік, в залежності від кількості води. Тут виготовляли смугове за-лізо на обковку коліс, квадратні прути для гвинтів, сошники, наральники, зубці для борін та ін. Загалом кількість виробів складала 600 пудів заліза гарної якості. Вироби продавалися частково на місці, частково у сусідніх містах і містечках.

В 1860 р. підприємство перетворюється у невеликий металургійний чавуно-ливарний завод, відомий під назвою Ягоденський. В 1863 р. він на-лежав поміщику Бачківському. За даними 1865 р. завод мав одну домну, одну калильню і дві вагранки. Працювали два водяних колеса, механічні верстати. Сировиною була місцева руда: гірнича і болотна. Постійних робіт-ників було 19 чоловік.

Підприємство проіснувало до грудня 1900 р. Оскільки доменні мануфактури в Україні були у власності поміщиків,

загострення кризи кріпосницької системи в другій чверті ХІХ ст. негатив-но позначалося на металургійному виробництві. Закриттю заводів також сприяло виснаження лісових масивів, які були основною паливною сиро-винною базою Полісся.

АРСЕНАЛ БЕРЕЖАНСЬКОГО ЗАМКУ (ЗА ЛЮСТРАЦІЄЮ 1762 р.)

Парацій В.М.

Мілітарна історія Речі Посполитої XVI-XVIII ст. мала свої, дуже специфічні, особливості. Однією з них можна назвати постійні проблеми, які виникали при формуванні професійної, регулярної й централізованої армії. Вона не до-мінувала, мало того – її фактично не було. Так, на др. пол. ХVІ ст. чисельність постійної армії не перевищувала 4 тисяч, у 1670-х рр. – 17 тисяч, а в 1717 р. становила 24 тис. осіб. Уряд постійно заборговував армії (наприклад, у 1699 р. – 33 млн. злотих), що також негативно позна¬чалося на її боєздатності.

Тому значну частину поль¬ської армії становило посполите рушення або найманці. Великі магнати формували власні військові загони, часто наба-гато ефективніші в бою, ніж регуляр¬ні війська. Часто наявність власних підготовлених військових сил, чисельність озброєння, надавали тому чи іншому магнату можливостей для самостійних політичних рішень, не вра-ховуючи королівських думок і рішень.

Серед таких ватажків польської магнатерії були й окремі представни-ки родини Сенявських, особливо два останні – Микола-Гієронім та Адам-Микола. Фінансові можливості, власні, професійні та прекрасно озброєні

212

військові загони – усе це створювало важливу (а також дуже дієву) основу для їх політичної та адміністративної незалежності у складні часи др. пол. XVII – поч.XVIII ст.

Посиленням цього слугували й фортифікаційні можливості їх родо-вого Бережанського замку. Адже він, при всіх своїх універсальних (якісно-житлових, мистецьких) витвореннях, перш за все – визначна оборонна спо-руда. Століттями знаходячись в зоні постійних мілітарних зіткнень замок завжди активно протиставляв себе нападникам.

А важливим підґрунтям його обороноздатності був замковий арсенал. Знайдений нами опис цього «цексхаузу» відноситься до «післясенявських» часів – до 1762 р., але безумовно відображає стан речей, характерних для поч. XVIII ст. Цитований документ до середини 1940-х рр. зберігався у фон-дах бібліотеки Осолінських (нині – ймовірно – у Вроцлавській збірці «Оссо-лінеуму»). А витяг з нього подав дослідник А. Чоловський на засіданні Львів-ського об’єднання Комісії з історії мистецтва 11 березня 1892 року.

У згаданій люстрації за 1762 р. після опису палацових приміщень охарак-теризовано замковий арсенал – «багатий цекгауз». Згідно поданого перелі-ку, тут налічувалося 48 гармат, 117 гаківниць, кількасот «флінт», 27 «янча-рок турецьких», 33 мушкети, кількадесят карабінів, «штурмаков», «фузей», пістолетів, тисячі куль, бомб, гранат, картечі, «сотні клинків, рогатин, берди-шів, палашів, шпаг, ладівниць», «кірасирських блях», дротиків, стремен, ін-шого озброєння та приладдя. Багато «приборів людвисарських» і п’ятдесят три бочки пороху.

Серед переліку гармат відзначено, що більшість прикрашена гербами Се-нявських, Потоцьких, Опалінських, Тенчинських; деяких з них – з написами (автори люстрації не подають їх смисл). Між янчарками турецькими багато «оббитих сріблом, позолочених, прикрашених кістяними накладками, орна-ментованих перлинами»

У контексті перечислення зразків вогнепального й холодного озброєння, а також захисного спорядження, подамо короткі пояснення їх окремих, ма-ловідомих, видів.

• Ладівниця – прикрашена коробка для збереження готових зарядів до вогнепальної зброї.

• Кіраси (з французької «лати») – частина, захисного спорядження, дві металеві половинки для захисту грудей і спини, скріплених між собою на та-лії та плечах ремінцями. Почали використовуватися з XV ст. Ззовні полірова-ні чи покриті блискучою латунню, з середини – на підкладці. Вага подвійних кірас досягала 9,2 кг. На спинній половині кіраси зустрічалися (з сер. XVII ст.) один, інколи два, кронштейни для кріплення парадних крил (у литовських чи польських гусарів).

• Шпага – холодна зброя з прямим клинком, полегшений варіант меча з вузьким лезом і гардою для захисту рук. На відміну від останнього шпага – не символ шляхетського походження, а зброя простого солдата. Особливого

213

розвитку набула з XVI ст.; до XVIII ст. включно трактувалася лише як бойова зброя.

• Кинджал як холодна допоміжна зброя особливо часто зустрічається в епоху Ренесансу. Мав декілька способів застосування, зокрема як допоміж-ної зброї для лівої руки.

• Палаш – холодна рубляча зброя, пряма шабля.• Бердиш – холодна зброя московського війська з 1656 р. до кін. XVII ст.

Існувала у двох варіантах: у формі леза півмісяця та формі леза пера. Леза бердишів часто прикрашали гравіюванням на міфологічні сюжети або ге-ральдичними композиціями. У польській піхоті та драгунії бердиші – топо-рики на короткому древку – використовувалися з 1670-х рр. в якості холод-ної зброї, а також – як підпора під мушкет.

• Мушкет – давня ручна вогнепальна зброя до восьми-десяти кілограмів вагою. З’явилася у XVI ст. (у 1521 р.) в Іспанії. У XVI – XVII ст. мушкети були на озброєнні польського війська, одначе уже наприкінці XVIІ ст. їх почали замінювати легшими і зручнішими рушницями. З XVIII ст. мушкети вважа-лися старим, віджилим видом зброї, хоч саме слово «мушкет» сприймалося в означенні рушниць взагалі.

• Гаківниця – найдавніша за часом ручна вогнепальна зброя. Це довга, важка рушниця, яку під час стрільби прикріплювалася до землі гаком. Була на озброєнні XV ст. З XVI ст. переважно вживана при обороні фортець. У XVIII ст. – уже застарілий вид зброї. Як термін, «Гаківниця» – слов’янський варіант вогнепальної зброї з опорою (фіксатором, що погашав силу віддачі) якої з’єднував спеціальний гак. Для європейського ареалу це відповідало терміну «аркебуза» (від нижньонімецького «рушниця з гаком»), яка була винайдена в Іспанії у сер. XV ст.

• Карабін (походження назви виводять з арабської) – легка коротка руш-ниця, переважно для кавалерії; походить з XVI ст. Також винахідником кара-біна у 1498 р. вважають французького зброяра Гаспара Цольнева

• Пістолет – портативна ручна вогнепальна зброя, з’явилася близько 1535 р.; після вдосконалення у 1540 р. отримала своє сучасне найменування.

Звернемо також увагу на деякі з перелічених видів озброєння, які мають специфічні найменування:

• Штурмак (або бургіньйот, від франц. – бургундський шолом) – поши-рений серед піхотинців, ландскнехтів-алебардників і пікінерів XVI – поч. XVII ст., тип шолома. Але, з іншого погляду, штурмак, тромблон, гардлач (походження термінів не визначено) – вид короткоствольної вогнепальної зброї з розширеним назовні стволом (заряд – картеч – з декількох куль роз-літався у різні сторони). Більше відомий як тромбон і мушкетон; застосо-вувався з XVI ст. (1566 р.) і аж до ХІХ ст. У нашому випадку, вважаємо, мова ведеться виключно про вид вогнепальної зброї.

• Флінта (флинта) – запозичена з німецької мови назва вогнепальної зброї з специфічним виглядом кремінного замка. Наприкінці XVII ст. у польській

214

армії почали використовувати, за французьким зразком, флінти – вогнепальну зброю швидкострільнішу за мушкети та придатну для закладання багнетів.

• Фузія (фузия) – вогнепальна зброя, рушниця із ударно-кремінним замком і довгим стволом. Назва походить з французької мови. У російській армії при-йнята на озброєння в часи Петра І замість мушкета. Доповнювалася тригран-ним багнетом.

• Янчарка (яничарка) – із назви зрозуміло, що мова йде про вогнепальну зброю турецького походження з ударно-кремінним замком. Використовувала-ся у XVII-XVIII ст. (на подільських землях відома з 1656-1688 рр.). Мала цінність і як витвір мистецтва (гравіювання, оздоблення коштовностями тощо).

Загалом «Фузія», «Флинта», «Яничарка» – це рушниці з довгим стволом, менш придатні для індивідуального бою, розраховані на регулярні війська централізованих країн, для солдатів, які йшли в бій зімкнутим строєм під ко-мандою і наглядом офіцерів.

Також, згадуючи в описі про «прибори людвисарські» із замкового арсена-лу, автор люстрації (комендант фортеці О. Дашкевич) мав на увазі різноманітні приладдя, які застосовуються під час ливарних – «людвисарських» – робіт, зо-крема (у нашому випадку) виливання гармат чи (загалом) і дзвонів.

Кількість озброєння, зокрема важкої вогнепальної зброї, в арсеналі Бере-жанського замку дозволяє віднести його до категорії добре забезпечених обо-ронних центрів. Адже для тогочасних (східногалицьких чи подільських) замків нормальними були обчислення в десяток – другий гармат, декількох десятків гаківниць (існуючі люстрації підтверджують це). Лише великі фортифікацій-ні комплекси вирізнялися більшою кількістю важкого озброєння. Наприклад, станом на 1740 р., у фортеці Замостя налічувалося 66 різноманітних гармат і 111 гаківниць (без врахування іншої зброї). Але в подальшому з різних причин кількість артилерії тут зменшувалася.

Також зазначена зброя у визначений період не була, зрозуміло, музейним експонатом. Вона продовжувала активно використовуватися у бойових діях. Так, документально зафіксовано, що під час військових зіткнень Чарторий-ських і Потоцьких у 1764 р. на зовнішніх укріпленнях замку було розташовано близько 30 гармат. Думаємо, вони були в описі люстратора два роки раніше.

Замковий «цекхауз» – не єдине зброєсховище родини Сенявських на Бере-жанщині. У с. Біще (понад 10 км. на північ від міста) в приміщенні оборонно-го костьолу XVII ст. також був власний арсенал. Він складався з 533 одиниць вогнепального озброєння, від гармат і гаківниць до мушкетів і карабінів. За наказом галицького губернатора (у 1785 р.) його передано до львівського краєвого арсеналу.

Адже нова (австрійська) адміністрація, з причин помітної політичної стабілізації в регіоні, не потребувала наявності подібних приватних чи гро-мадських зброєховищ. Тому доля Бережанського замкового арсеналу була подібною до Біщенського «костьольного». Залишається лише дослідницька перспектива.

215

ЛІТЕРАТУРА1. Большая иллюстрированная энциклопедия древностей / Д. Гейдова, Я. Дур-

дик, Л. Кибалова и др. – Прага, 1986.2. Брокгауз Ф., Эфрон И. Энциклопедический словарь. – М., 2004.3. Военное дело. Энциклопедический словарь Ф. Брокгауза и И. Эфрона. –М.,

2006.4. Окшотт Э. Оружие и воинские доспехи Европы. С древнейших времён до кон-

ца Средневековья. – М., 2009.5. Словарь української мови в 4-х томах / Упор. з дод. влас. матеріалу Б. Грінчен-

ко. – Т. 4. – К., 1958. 6. Словник української мови в 11 томах. – Т.11. – К., 1980. 7. Cоюзники і противники. Армії союзників України у XVII ст. / С. Кузьмич, К.

Липа, О. Писарев, О. Руденко та інші. – К., 2010.8. Учебник польского языка для взрослых. – М., 1937.9. Фаулер У., Суини П. Энциклопедия стрелкового оружия. – Харьков-Белгород,

2011.10. Aftanazi R. Dzieje rezydencji na dawnich kresach Rzeczypospolitej. –T. 7. –

Wroclaw-Warszawa-Krakow, 1996.11. Dolinek V. Palne zbrane. – Praha, 1999.12. Czolowski A. Dawne zamki i twierdze na Rusi galickiej//Teka konserwatorska. –

Łwow, 1892.13. Czolowski A., Janusz B. Przeszlosć i zabytki wojewodstwa Tarnopołskiego. –

Tarnopoł,1926.14. Lozinski W. Zycie połskie w dawnich wiekach. – Łwow, 1920.15. Maciszewski M. Zamek w Brzeżanach. – Tarnopoł, 1908.16. Maciszewski M. Brzeżany w czasach Rzeczypospolitej połskiej. – Brody, 1911.17. Nowak T., Wimmer J. Dzieje oreza polskiego. – T. 1. – Warszawa, 1968.18. Połskie tradycje wojskowe. – T. 1. – Warszawa, 199019. Sprawozdania Komisyi do badania historyi sztuki w Polsce. – Krakow, 1896.

– T. 5.20. Twerdza Zamosc w 350 rocznice chrztu bojowego. Praca zbiorowa. – Zamosc,

1997.21. Zalejarz K. Nazwy broni palnej w powieściach historycznych Kraszewskiego o

XVII wieku // Podteksty. Czasopismo kulturalno-naukowe. – 2012. – nr. 1-2.

216

АРХІВ Н.І. СОРОКІНОЇ: ПАМ'ЯТКА МАТЕРІАЛЬНОЇ І ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Перелигіна Л.С.

У дослідженні історії науки і техніки часто головним чинником висту-пають особисті архівні документи. Так відбулося і у випадку дослідження ранньої історії створення гвинтокрилих літальних апаратів в Україні. Наприкінці весни 2007 р. випускник Київського політехнічного інституту В.І. Дзюбак, 1941 р. н., подарував авторові збережений ним архів Наталії Іванівни Сорокіної: родинний фотоальбом початку ХХ ст. (містить вісімдесят одне фото, більша частина яких приклеєна до його аркушів і не має жодних написів) та її особисті документи.

На той час В.І. Дзюбак виїжджав з дружиною до доньки у США на постійне місце проживання. Багато років тому родина Дзюбаків мешкала з Н.І. Сорокіною в одному будинку по вул. Лєскова, 12, на Печерську, в Києві. Це був великий одноповерховий будинок, що до Жовтневої революції 1917 р. належав генералу В.Кущенку. Після реквізиції та ущільнення більшовиками житлової площі заможних громадян, Кущенкам залишили одну кімнату, у якій, до знесення дому в другій половині 1980-х рр., прожи-вала донька генерала Марія Володимирівна. По-сусідські родина Дзюбаків спілкувалася з Н.І.Сорокіною біля десяти років. Це була похилого віку, са-мотня жінка, яка ще дівчиною, після революційних подій 1917 р., приїхала з Новгород-Сіверського та влаштувалася на роботу до Карного розшуку м. Київ діловодом. З уривків розмов Н.І. Сорокіної з його матір'ю, В.І. Дзюбак дізнався, чому в неї не було чоловіка та дітей: її наречений був офіцером царської армії, а після повалення царату емігрував до Польщі. Коли Н.І. Сорокіна померла, її особисті речі потрапили на смітник, крім цього архіву, що привернув увагу В.І. Дзюбака.

Історико-науковий аналіз конструкції літального апарата та його вузлів, що були зображені на шести фотографіях з альбому Н.І. Сорокіної, вказував на те, що апарат і його вузли належать до перших гвинтокрилів поздовжньої схе-ми. Вік фотодокументів, як і самого альбому, був визначений за технологією їхнього виготовлення та станом збереження. У послідовності розміщення фото на сторінках альбому проглядалась явна хронологія, а у компонуванні – сюжетний зв'язок.

Проведена ідентифікація зображених на фото людей за малюнком облич-чя і статури, з урахуванням сюжетної композиції, дозволила окреслити ро-динне коло Н.І. Сорокіної і зробити наступний висновок: автором гвинтокри-ла з фотоальбому є її рідний брат. Крім того, на фото з альбому були виявлені зображення відомих на початку ХХ ст. особистостей, а саме: І.І. Сікорського, С.В. Гризодубова, М.В. Шидловського. Архів Н.І. Сорокіної містив ще п’ять її особистих документів 1919–1920 рр.: чотири паперових документи (три посвідчення та одне свідоцтво) складені у два рази (свідоцтво у три рази)

217

і вкладені у книжечку службового посвідчення. За способом кодування та відтворення інформації чотири особистих документи Н.І.Сорокіної нале-жали до типу вербальних історичних джерел, п’ятий – фігурував як зобра-жальне і водночас вербальне історичне джерело.

За першим, у хронологічному порядку, посвідченням № 1379 від лип-ня 1919 р., що було видане Головним управлінням української радянської робітничо-селянської міліції (УРРСМ) Києва, співробітниця першого розря-ду Управління Львівського району Сорокіна Наталія мала «право ношения огнестрельного оружия и хождения по улицам города Києва во всякое вре-мя, несмотря на военное положение, что подписью и приложеним печати удостоверяется». Це історичне джерело стало носієм відкритої історичної інформації про те, що Н.І. Сорокіна у липні 1919 р. вже проживала у Києві і працювала в Управлінні Львівського району УРРСМ м. Київ. У другому, за хронологією, посвідченні № 125 від 6 січня 1920 р. (на паперовому носії) зазначається, що «Пред'явитель сего товарищ. Наталия Ивановна Сороки-на состоит на службе в Киевском Уголовном Розыске г. Киева в должности делопроизводителя, что подписью и приложением печати удостоверя-ется. Настоящее удостоверение действительно по … февраля 1920 года». Посвідчення підписано заступником керівника Карного розшуку м. Київ В.Павловим і керуючим справами, на ньому стоїть чорнильна печатка Кар-ного розшуку м. Київ. У березні 1920 р., коли закінчився термін дії вказано-го вище посвідчення, Н.І.Сорокіній було видано новий документ за тим же номером і від того ж числа та з терміном дії на півтора місяці (по 15 квітня 1920 р.), що був прошитий у жорстких обкладинках зеленого кольору, мав фотографію особи і сургучну печатку, які добре збереглися.

Це історичне джерело зображально-вербального типу стало ключовим у проведеному дослідженні внаслідок того, що воно зберігало соціальну інформацію про малюнок обличчя громадянки («Сорокиной Наталии Ива-новны» – з тексту посвідчення), якій воно належало у січні 1920 р. Якщо порівняти малюнок обличчя жінки, фото якої вставлене у внутрішній пенал лівої обкладинки цього посвідчення, прошите й скріплене сургучною пе-чаткою Старокиївського відділення Карного розшуку м. Київ, з малюнком обличчя, котре зустрічається на фотографіях з альбому, спочатку дитини, а потім дівчини в родинному колі, то можна дійти висновку, що це одна і та ж людина. Це дало нам впевненість у тому, що за прізвищем автор гвинтокри-ла поздовжньої схеми, який зображений на фото з альбому Н.І. Сорокіної, – Сорокін, а по-батькові – Іванович.

Зазначимо, що автентичність посвідчення № 125 від 6.01.1920 р. не викликає сумніву і як зображально-вербальне історичне джерело, крім відкритої соціальної інформації, воно містило ще закриту (латентну) інформацію, яка дала цінні у науковому плані відомості про роботу Н.І. Сорокіної у Карному роз-шуку м. Київ. Так, при розгляді відбитка на сургучі, можна виявити помилку у назві району: пропущена буква «ї» (по колу печатки, у зустрічному напрямку,

218

написано: КИЇВСЬКІЙ УГОЛОВНИЙ РОЗШУК – [С – Л.П.] ТАРОКИВСЬК. РАЙОНУ). Цьому відбитку на сургучі майже сто років і нам залишалося тільки здогадува-тися щодо того, було це зроблено свідомо чи помилково. Найімовірніше по-милково, при виготовленні печатки.

Можна інтерпретувати, що Н.І. Сорокіна, яка займалася діловодством у райвідділу і була освіченою людиною, на відміну від більшої частини співробітників Карного розшуку м. Київ, виявила цю помилку. Тоді видані з помилковою печаткою посвідчення були вилучені. Швидше за все цим зай-малася сама Н.І. Сорокіна, яка змогла не знищити своє свідоцтво, а залиши-ти його собі. Це підтверджується пізніше виданим Н.І. Сорокіній свідоцтвом за № 1026 від 4 квітня 1920 р. і на якому є чорнильний відбиток аналогічної печатки, але вже з буквою «ї» у назві району.

Перейдемо до наступних двох особистих документів Н.І. Сорокіної, що допомогли зробити місцеву прив’язку досліджуваної історичної події. Так, 9 лютого 1920 р. Н.І. Сорокіній паспортним відділом Львівського району РРСМ м. Київ було видане свідоцтво терміном на шість місяців, що дозво-ляло їй вільно мешкати у всіх містах і селищах УРСР як «гражданке гор. Новгород-Северска, Черниговской губ.» (з тексту посвідчення). Крім того, у згаданому вище посвідченні № 1026 від 4 квітня 1920 р., що було видане інспектором Старокиївського району Судово-карного розшуку, зазначається наступне: «Сим удостоверяю, что делопроизводитель Старокиевского рай-она Судебно-Уголовного Розыска Наталия Ивановна СОРОКИНА отпущена в отпуск и едет для поправления здоровья на родину в г. Новгородсеверск Черниговской губ., что подписью и приложением печати удостоверяется». Зазначимо, що на цьому посвідченні є ще резолюція начальника відділу керування Революційного Комітету Київської губернії такого змісту: «Пре-пятствий к выезду не выражать».

Як бачимо, останні два історичних джерела вербального типу виступи-ли носіями відкритої історичної інформації про те, що батьківщиною Н.І. Сорокіної (так як і її рідного брата), було м. Новгород-Сіверський Чернігівської губернії. Враховуючи те, що дослідження фото з альбому виявило, що побудо-ваний братом Н.І. Сорокіної гвинтокрил зображений на фоні літнього будинку Сорокіних, і навіть є одне фото, де винахідник стоїть на ґанку цього будинку, а за ним розташовані несучі гвинти його літального апарата, отримуємо на цій основі наукове фактичне знання про те, що рідний брат Н.І. Сорокіної бу-дував свій гвинтокрил поздовжньої схеми у себе на батьківщині, у Новгород-Сіверському Чернігівської губернії та на його околиці.

Правильність зробленої місцевої прив’язки підтвердилася навесні 2009 р., коли під час участі у Третіх наукових читаннях на пошану пам'яті проф. О.П. Оглоблина, що проходили у Новгород-Сіверському 21–22 травня 2009 р., вдалося відвідати історичні місця, пов’язані з будівництвом гвинтокрила поздовжньої схеми, винахідником якого був рідний брат Н.І. Сорокіної і які відображені на фотографіях з альбому. Так, донедавна невідомі пам’ятки

219

матеріальної і духовної культури українського народу з архіву рідної сестри донедавна невідомого в історії винахідника Миколи Івановича Сорокіна, що відображали різні аспекти діяльності М.І. Сорокіна та членів його ро-дини в реальному історичному часі, допомогли відтворити цілісну картину ранньої історії гвинтокрилобудування в Україні на користь національного пріоритету щодо роботоздатного гвинтокрила поздовжньої схеми.

ВНЕСОК В.І. ТИМОФІЄНКА У ПІДГОТОВКУ ЕНЦИКЛОПЕДИЧНОГО ВИДАННЯ «ЗВІД ПАМ’ЯТОК ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ»

Пєлєвін Є.Ю.

В історії становлення вітчизняної теорії містобудування та архітектури постать Володимира Івановича Тимофієнка займає особливе місце. Акаде-мік, доктор мистецтвознавства, заслужений діяч науки і техніки України, віце-президент Української академії архітектури, В.І. Тимофієнко стояв біля витоків наукової систематизації інженерно-будівельної спадщини України.

З набуттям Україною незалежності перед вітчизняним науковим за-галом повстало фундаментальне завдання формування теоретико-концептуальних засад нової історико-культурної парадигми. Одним з його напрямків стало визначення специфічних національних рис української містобудівної та архітектурної традиції та включення її у загальнонаціо-нальний культурний контекст.

Одним з перших, хто присвятив свою наукову діяльність вивченню та систематизації містобудівної та архітектурної спадщини України, став В.І. Тимофієнко. Його праці «Енциклопедія архітектурної спадщини України: Те-матичний словник» (1995), «Зодчі України кінця XVIII - початку XX століть. Біографічний довідник» (1999), «Історія української архітектури» (2003) на-були програмного характеру у справі формування наукової бази складання Державного реєстру нерухомих об’єктів культурної спадщини нашої країни.

Професійний шлях В.І. Тимофієнка визначається декількома напрямка-ми – освітянським, науково-дослідним та науково-редакторським. Кожний з них знайшов відбиття у досягненнях вченого. Майже чотири десятиліття, починаючи з 1968 р., Володимир Іванович викладав у вищих навчальних закладах Воронежа, Москви, Одеси та Києва. Паралельно з педагогічною ді-яльністю вчений плідно працює у багатьох наукових установах, серед яких – Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Риль-ського Національної академії наук України, Інститут проблем сучасного мистецтва НАОМА, Українська академія архітектури.

Заслуговує на увагу й активна редакторська діяльність В.І. Тимофієн-ка. Так, протягом 1983 – 1992 рр. В.І. Тимофієнко працює відповідальним

220

секретарем Головної редколегії наукового енциклопедичного видання «Звід пам’яток історії та культури України».

«Звід пам’яток історії та культури України» (далі – «Звід») є оригіналь-ним науковим виданням енциклопедичного рівня, яке було започатковано у 1982 р. з метою презентації статей про основні пам’ятки археології, історії, архітектури і містобудування, монументального мистецтва України.

Підготовка «Зводу» розпочалася за рішенням Ради Міністрів УРСР від 3 вересня 1982 [1]. Редколегією видання було задумано підготувати окремі томи по кожній області України. Згодом, в контексті політичних та політико-адміністративних змін, що відбулися з набуттям незалежності, тематику видань було відкореговано. З прийняттям Конституції України у 1996 р. на політичній мапі країни з’явилися нові територіально-адміністративні одиниці – Автономна республіка Крим та Севастополь як місто з особли-вим статусом. Таким чином, загальне число томів, що планувалося видати, досягло 28. З моменту започаткування роботи над цим фундаментальним науковим трудом у всіх областях України почали діяти редакційні колегії та авторські колективи.

На сьогодні вийшли в світ 1, 2 і 3 частини першої книги «Київ» (1999, 2004, 2011) [2-4]. В роботі над першою частиною книги разом з відповідаль-ним редактором тому академіком П.П. Тронько та його заступником про-фесором В.О. Горбиком активну участь брав В.І. Тимофієнко. У період з 1982 по 1997 рр. він працював на посаді відповідального секретаря Головної ред-колегії видання.

Перша книга (частина перша) тому «Київ», яка відкриває «Звід», скла-дається з двох книг (перша книга у двох частинах). Вона містить вступи до «Зводу» і власне тому «Київ» та статті-довідки про пам’ятки. Крізь призму досить різнобічної пам’яткознавчої інформації, значна частина якої вперше вводиться до широкого наукового і суспільного обігу, зроблено спробу роз-глянути основні аспекти життя Києва з найдавніших часів до сьогодення. Знайомство з масивом енциклопедичного матеріалу даного тому дає змогу спостерігати, як культурна спадщина Києва немовби сконцентрувала в собі найважливіші події соціально-економічного та громадсько-політичного і культурного життя Уrраїни впродовж багатьох століть, справляючи одно-часно вирішальний вплив на розвиток національної культури та її утвер-дження у світі.

При роботі над матеріалом даного тому численним колективом авторів, до якого входить і В.І. Тимофієнко, було виявлено, обстежено та описано 2450 об'єктів історико-культурної спадщини української столиці. Книгу су-проводжує науково-довідковий апарат – джерельна база, іменний і статтє-вий покажчики, термінологічний і топонімічний словники. Ілюстрований матеріал тому містить 1366 фотографій, карт, схем, планів.

Видання надає не тільки вагому теоретичну, а й значну практичну до-помогу науковцям, представникам державних структур та широкому колу

221

людей, що цікавляться культурною спадщиною України. Підготовка та вихід томів «Зводу» сприяли активізації пошукової роботи, виявленню пам'яток архітектурної спадщини та підняттю їхнього збереження на новий рівень.

Надаючи високу оцінку діяльності всього авторського колективу «Зводу», відзначимо, що у витоків проекту стояв В.І. Тимофієнко, внесок якого у його реалізацію не можливо переоцінити. Відмітимо також, що робота на посаді відповідного секретаря Головної редколегії «Зводу» у період з 1982 по 1997 рр. сприяла становленню В.І. Тимофієнка як науковця. Зокрема, матеріали, напрацьовані ним у даний період [5], згодом були плідно використані при підготовці фундаментального труда «Зодчі України кінця XVIII - початку XX століть: Біографічний довідник», який вийшов друком у 1999 р. [6].

ЛІТЕРАТУРА1. Про заходи щодо забезпечення видання томів Зводу пам’яток історії

та культури народів СРСР по Українській РСР: Постанова Ради Міністрів УРСР від 03.09.1982 № 453 // http://document.ua/pro-zahodi-shodo-zabezpechennja-vidannja-tomiv-zvodu-pamjato-doc26415.html

2. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видан-ня. У 28 томах. Київ: Кн. 1, ч. 1: А-Л / Редкол. тому: Відп. ред. П. Тронько та ін.; Упоряд.: В. Горбик, М. Кіпоренко, Л. Федорова. – К.: Голов. ред. Зводу пам'яток історії та культури при вид-ві «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1999. – 608 с: іл.

3. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видан-ня. У 28 томах. Київ: Кн. 1, ч. 2: М-С / Редкол. тому: Відп. ред. П. Тронько та ін. Упоряд.: В. Горбик, М. Кіпоренко, Н. Коваленко, Л. Федорова. — К.: Голов. ред. Зводу пам'яток історії та культури при вид-ві «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 2004. – С. 585–1216: іл.

4. Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видан-ня. У 28 томах. Київ: Кн. 1, ч. 3: С-Я / Редкол. тому: Відп. ред. П. Тронько та ін. Упоряд.: В. Горбик, М. Кіпоренко, Н. Коваленко, Л. Федорова. – К.: Голов. ред. Зводу пам'яток історії та культури при вид-ві «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 2011. – С. 1217–2197.

5. Тимофеенко В.И. Формирование градостроительной культуры юга Украины: Материалы к Своду памятников истории и культуры народов СССР / В.И. ТИмофеенко. – К., 1986. – 284 с.

6. Тимофієнко В. І. Зодчі України кінця XVIII - початку XX століть: Біографічний довідник / В.І. Тимофієнко. - К.: НДІТІАМ, 1999. - 477 с.

222

САЛЬТАЦІОНІСТСЬКА КОНЦЕПЦІЯ В СИСТЕМНІЙ ТЕОРІЇ МАКРОЕВОЛЮЦІЇ

Пилипчук О.Я.

У сучасній науці терміном «макроеволюція» прийнято називати проце-си формування різних таксонів надвидового рангу (родів, родин, порядків і т.п. – аж до типів і царств). З іншого боку, процеси перетворення генофондів популяцій, які в кінцевому результаті призводять до виникнення нових ви-дів, звуться «мікроеволюцією».

В еволюційній теорії ХІХ ст. усі ці терміни ще не використовувалися. З позицій класичного дарвінізму у них не було потреби, оскільки весь ево-люційний процес розумівся як «походження видів». У той час усі знали, що вищі таксони будь-якого рангу формувалися в результаті більш або менш тривалої дивергенції видів, вони виникли від одного спільного предка. Схо-жість загального плану організації (або «єдність типу») у різних видів, які належали до одного великого таксону, визначалася в основному успадку-ванням відповідних ознак від спільного предка.

Дана концепція тривалий час виглядала в основних рисах логічною і по-слідовною, але вже в кінці ХІХ ст. у ній помітили слабкі місця. Одним з них як раз і є проблема походження великих таксонів. І справді, в дарвінівській схемі дивергентної еволюції нові ознаки, які формують загальний план майбутнього великого таксону, набуваються поступово, крок за кроком, під час зміни багатьох поколінь, завдяки накопичувальній та інтегрованій дії природного добору. Однак, дивергенція, яка відбувається на усіх етапах дуже тривалого процесу формування нового типу організації, повинна при-зводити до виникнення чисельних філогенетичних гілок з проміжними ознаками. Насправді такі проміжні форми між окремими сучасними група-ми, як правило, відсутні. Вимирання проміжних форм після їх недовговічно-го існування Ч. Дарвін пояснював загостренням конкуренції між найбільш близькими один до одного видами. Насправді, у сучасних флорах і фаунах, існують багато споріднених видів, які належать до одного класу, ряду, ро-дини, часто і до одного порядку, і не обов’язково між ними є гострі конку-рентні відносини. Чомусь зникли без сліду проміжні форми між різними великими таксонами.

Сьогодні нам відомо, що усі види, які належать до даного великого так-сону, як правило володіють повною сукупністю основних його ознак. В межах класичного дарвінізму передбачалося, що усі ознаки були колись на-буті одним видом, який став загальним предком усіх форм даного таксону. Так, за цією схемою усі ссавці повинні походити від одного предкового виду, який набув усіх характерних ознак організації класу: волосяний покрив, чо-тирикамерне серце з вертикальною перетинкою між шлуночками, більше функціональне значення лівої дуги аорти над правою, складно диференці-йований комплекс шкірних залоз, вигодовування дітей молоком, в скелеті

223

– розвиток вторинного щелепного суглобу, збереження лише пари зубних кісток в нижній щелепі, ланцюг з трьох слухових кісток в середньому вусі, диференціація зубів на різці, клики та корінні і т. д. При цьому дивно, що весь цей складний комплекс різних ознак, які колись сформувалися, у ході подальшої надзвичайно тривалої дивергентної еволюції ссавців вже не пе-ретерпів принципових змін – змінювалися лише окремі особливості будови і функцій вказаних структур (наприклад, з’явилися різні варіанти будови корінних зубів, різні типи волосяного покриву і т. п.). Як все-таки сформу-вався весь цей комплекс ознак у гіпотетичного предкового виду і чому він пізніше залишився стабільним ?

Дивним було і те, що в палеонтологічному літописі нові групи організмів часто з’являлися якби раптово: їх давні відомі представники вже володіли основними ознаками між предковою групою і новим таксоном, але час їх існування був в масштабах палеонтологічного літопису нетривалим. Тому складалося враження, що формування нового типу організації, яке супро-воджувалося великими перетвореннями різних систем організму, відбува-лося протягом дуже коротких строків.

Накопичення таких даних призвело до виникнення уявлень про існу-вання якихось відмінностей між процесами «звичайного» видоутворення і виникненням великих таксонів. Це передбачення вперше висловив відо-мий американський палеонтолог Е. Коп (Cope, 1887). Його погляди поділяв і видатний російський вчений Ю.О. Філіпченко (1926, 1929). Власне він і увів до наукового обігу для позначення відповідних процесів терміни «мікро» і «макроеволюція». Ці терміни сьогодні широко використовуються, хоча про-блема співвідношення мікро- і макроеволюції надзвичайно дискусійна.

Однією з дивововижних особливостей палеонтологічного літопису є «раптова» поява у ньому перших представників нових великих таксонів, які вже володіють основним комплексом ознак (загальним планом будови) нового ряду, классу тварин і т. п. Ця дивна закономірність змушувала ба-гатьох палеонтологів, починаючи з Е. Копа, розглядати макроеволюцію як якісно особливий процесс по відношенню до мікроеволюції – «походження видів». Така точка зору була підтримана також деякими генетиками і ембрі-ологами. Згідно цієї концепції добре відомі процеси перетворення генофон-дів популяцій, засновані на малих (або «слабких») мутаціях, спрямованих та інтегрованих природним добором (за участю таких додаткових факто-рів, як ізоляція, коливання чисельності, генетичний дрейф та ін.), мають відношення лише до сфери мікроеволюції, завершуючись формуванням нових видів, які представляють собою нові варіанти попереднього плану будови. Визначний російський біолог-еволюціоніст В.І. Назаров як крайній прибічник сальтаціонізму вважав, що мікроеволюційні процеси не мають відношення навіть до видоутворення, яке завжди відбувається «стриб-коподібно» і є «початковим етапом і основною одиницею макроеволю-ції». У свою чергу, М.М. Іорданський вважав, що макроеволюційні процеси

224

перетворюють власне загальний план будови. При цьому суттєві перебу-дови організації відбуваються не поступово, складаючись з дрібних змін, а відразу – внаслідок одного або небагатьох великих перетворень у ході змі-ни всього декількох поколінь. Такі «стрибкоподібні» перетворення органі-зації, внаслідок яких виникають види з комплексом ознак нових таксонів високого рангу, звуться сальтаціями, або макрогенезом.

Відкидаючи роль добре відомих факторів і механізмів мікроеволюції в макроеволюційних процесах, прибічники сальтаціонізму, очевидно, пови-нні вказати на специфічні фактори і механізми останніх. Це головна пробле-ма сальтаційної концепції. Її рішення зіткнулося з серйозними труднощами, які досі не подолані. У прибічників сальтаціонізму немає єдності думок у даному питанні. У пощуках цього рішення вони охоче залучали найбільш різноманітні фактори, які хоча б у першому наближенні здавалися підходя-щими. Серед них найбільш популярні великі («системні») мутації, які від-разу призводять до значних перетворень фенотипу; «вибуху мутагенезу» в результаті впливу на види організмів різних катастрофічних факторів земного або позаземного походження (наприклад, різкого підвищення ін-тенсивності космічної радіації при світінні нових зірок); перенесення гене-тичної інформації між різними філетичними лініями шляхом гібридизації або вірусної трансдукції; перебудова ранніх стадій онтогенезу, яка суттє-во змінює протікання його наступних стадій; гетерохронії – зміни темпів морфогенезу різних систем організму; руйнування стабільних біоценозів в результаті катастроф загальнопланетарного значення (падіння на Землю великого астероїда або комети, значне підсилення вулканізму тощо).

Загалом, сальтаціонізм не надає належного рішення жодної з важливих проблем, які постали перед теорією макроеволюції: високих темпів типо-генезу (які сальтаціонізм до того ж гіпертрофує), розвиток еволюційних паралелізмів, походження і еволюції складних гетерогенних адаптивних комплексів організму, еволюційного прогрессу (дві останні проблеми саль-таціонізм, по суті, ігнорує). Таким чином, сальтаціонізм, який розглядає ма-кроеволюцію як особливу форму еволюційного процессу, обумовлену дією якихось специфічних факторів і яка відбувається незалежно від мікроево-люції – по суті позбавлений серйозних підстав вважати його сучасною важ-ливою концепцією еволюції. Щоб оцінити переваги і недоліки різних кон-цепцій в аналізі процесів макроеволюції, необхідно чітко уявити специфіку означених проблем.

225

ДО ІСТОРІЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ТА ПРОВЕДЕННЯ БРЮССЕЛЬСЬКОГО ЗАЛІЗНИЧНОГО МІЖНАРОДНОГО КОНГРЕСУ

НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ «ЖЕЛЕЗНОДОРОЖНОЕ ДЕЛО»Пиріжок С.Я.

Відкриття міжнародного залізничного конгресу відбулося 8 серпня 1885 р. промовою Міністра залізниці, пошти і телеграфу. У своїй доповіді Міністр зробив короткий екскурс в історію залізничної справи Бельгії, в якому зу-пинився на таких питаннях: перші бельгійські залізниці, труднощі з якими стикалися прихильники введення залізничного транспорту, поступове вдо-сконалення залізниць і їх загальний стан на період проведення міжнарод-ного конгресу.

Міністр, говорячи про труднощі під час введення залізниці, звертає ува-гу на те, що Бельгія зіткнулася з такими ж проблемами, як Англія і Франція. Наприклад, у Франції відомі державні службовці з національної трибуни го-ворили: – «Ви надієтесь досягнути удачі з новими способами сполучення? Це утопія» або «Ви нічого не досягнете. Ці залізниці ніколи не зрівняють-ся з нашими стародавніми поштовими шляхами, або диліжансами». Згадав виступаючий різку критику бельгійських парламентарів, які відкинули проект будови залізниці в Бельгії. Саме законодавчі палати представляли найбільшу опозицію будівництву залізниці. Критика противників ґрунту-валась в основному на таких аргументах:

- при заміні людської і тваринної сили на механічну багато людей зали-шиться без занять, це призведе до масового безробіття;

- перевезення туристів по залізниці великою мірою буде розкішшю, і до-хід з неї не зможе перекрити витрат, які зазнають поштові дороги;

- по залізниці неможна було їздити вночі, і багато подорожуючих, щоб не витрачати час, і далі будуть їздити на диліжансах.

Така критика звичайно мала місце і не лише в Бельгії чи Франції, а в усіх без виключення державах, які взялися за впровадження нового виду пере-сування – залізниці. З викликами і протидіями, які часто виникали, можна було боротися тільки за допомогою наукових досліджень, експериментів і постійним обміном досвіду на міжнародному рівні. Саме останнє і було го-ловною метою залізничних міжнародних конгресів.

Далі можна привести статистичні дані, з яких видно, якого прогресу до-сягла економіка Бельгії завдяки розвитку залізничного будування.

Статистичні дані стосуються відрізку часу у майже 50 р. з 1835 р. по 1884 р. За цей час у Бельгії збудовано 4356 км залізниць. Слід звернути увагу на ще одні цікаві дані, а саме на 100 км2 території Бельгії у 1884 році припадало 14,66 км залізниць, а це найбільша цифра, ким-небудь до цього часу досягну-та. Значно зріс також пасажиропотік. Якщо у 1835 році він становив 421 тис., то у 1884 році складав 51 млн. пасажирів. Щодо вантажних перевезень, які були здійснені залізничним транспортом, маємо наступні цифри: у 1845 р. –

226

102 т, а вже у 1884 р. – 21 млн. т вантажів. Будівництво залізниць вимагало значних витрат. За 50 років затрати на залізницю державою становили 1 млрд. 200 млн. франків, а приватними компаніями – 400 млн. франків. Як результат такого масштабного будівництва бельгійці отримали значний ріст економіки, важливою складовою якої є торгівля. Імпорт та експорт за звітний період зріс більше ніж у 15 разів. Якщо порівняти, то у 1835 р. ста-новив 359 млн. франків, а у 1882 р. – 5 млрд. 415 млн. франків.

Важливим завданням Брюссельського конгресу був обмін думками між його учасниками, обговорення різних актуальних питань і спільного по-шуку таких заходів, які б були бажаними для спільної користі. А простір для розвитку був. Адже скільки досягнуто прогресу в одних країнах, ще не досягнуто в інших. Скільки корисних новацій створено одними націями повільно приймаються іншими. Маючи досвід попередніх аналогічних за-ходів, у Брюсселі не бажали обмежувати вирішення актуальних проблем залізниць лише теоретично. Організатори конгресу покладали великі спо-дівання на те, що спільно із його учасниками зможуть прийти до вирішення різних практичних проблем.

Слід звернути увагу на організацію, розподіл обов’язків, а також на ді-яльність учасників Брюссельського конгресу.

До розпорядчого бюро конгресу під керівництвом президента Фасіо уві-йшло 5 віце-президентів, в тому числі делегат російського уряду М. Верхо-вський. Розподіл занять відбувався згідно із встановленої програми. З 9 по 11 серпня в першій половині дня відбувалося засідання по секціях, а з 14 до 17 год. проходило загальне засідання конгресу. Також протягом 3-х днів (9, 13 і 14 серпня) для членів конгресу були проведені цікаві екскурсії, на яких були продемонстровані найбільші заводи, фабрики та інші промислові об’єкти Бельгії.

Змістовними були пункти програми, запропоновані організаторами для розгляду на конгресі. Далі наведемо деякі з них:

- дослідження заходів для забезпечення відпочинку працівників за-лізниці у вихідні дні;

- вироблення найкращого співвідношення типів залізниць з їх при-родою і призначенням;

- пошук способів зменшення видатків: для утримання і охорони ко-лії; тяги і рухомого складу; всіх маневрів на станціях.

Для ефективної роботи на конгресі було створено кілька спеціалізова-них відділень, на яких розглядались відповідні питання. Ми зупинимося на одному з них, а саме, на відділені «Колії та споруди».

Для більш повної картини роботи конгресу пропонуємо поверхнево розглянути деякі питання, і їх рішення учасниками конгресу. Одне з най-більш актуальних на той час питань: «Чи можуть колії на металевих шпалах успішно витримати конкуренцію з коліями на дерев’яних шпалах в різних співвідношеннях, таких як: стійкість, ціна укладання, вартість утримання, і

227

в такому випадку які повинні бути умови утримання та експлуатації голо-вних і другорядних шляхів?» Після обговорення вище наведеного питан-ня, серед учасників конгресу не знайшлося, так би мовити «захисника», хто б відстоював металеві шпали, як наслідок всі погодились, що останні в майбутньому вийдуть з ужитку. Таким чином, після обговорення цього питання спочатку на засіданні першого відділення, а згодом і на загаль-них зборах, прийняли рішення, що колії на дерев’яних шпалах можуть ви-тримати конкуренцію в порівнянні з іншими, як по лініях, які посилено використовуються, так і по менш задіяних ділянках. Згідно досвіду деле-гатів конгресу з Німеччини, Австрії, Голландії і Франції визначено, що вар-тість ремонтних робіт значно дорожча на колії із металевими шпалами в порівнянні з дерев’яними. Більш дискусійним було питання про спосіб скріплення рейки із шпалою. Тим не менш учасники конгресу зійшлись на тому, що металеві шпали до рейки потрібно кріпити за допомогою болтів і шайб з додатковою деталлю, яка б кріпилась між ними і діяла за принци-пом пружини.

Не залишили поза увагою проблему використання шпал однакового типу (металеві, дерев’яні) як для головних і стратегічних ліній, які мали працювати посилено, так і для другорядних ліній. Після тривалих дебатів було прийняте рішення, що можна використовувати різні типи шпал для головних і другорядних шляхів, при умові що другі не зможуть в майбут-ньому використовуватись як головні.

Для головних шляхів з частим рухом потрібно використовувати для ре-йок профіль з високою головкою з метою збільшення термінів їх служби, попереджуючи зношення. Що стосується другорядних шляхів, то тут думка вчених розділилася. Одні вважали, що не можна використовувати два різ-них типи рейок на одній залізничній мережі. Інші ж переконані, що для дру-горядних шляхів краще використовувати профіль облегшеного типу рейки – через значно меншу завантаженість таких ліній.

Також на конгресі було визнано, що у стійкості шляху дерев’яні шпали мають однакове значення поряд із металевими, однак питання витрат на кожен із видів шпал залишається відкритим і повинне обговорюватися у кожному окремому випадку.

На Бельгійському міжнародному залізничному конгресі розглядалося ще ряд питань, присвячених утриманню залізниць і нагляду за ними. Жваве обговорення викликала проблема використання сталі (твердої чи м’якої) для рейок. Серед наукової спільноти, представленої на конференції, були прихильники як одного, так і другого виду сталі для рейок. Одні наполяга-ли щоб рейки і бандаж були з однакового металу. Інші вважали, що потрібно погодитися із тим, що швидше зноситься рейка, ніж бандаж колеса. Дане питання так і залишилося відкритим, із побажанням в подальшому інжене-рам провести детальне дослідження і визначити найвигідніше співвідно-шення між якістю сталі для рейок і для бандажів.

228

На наступний день після закриття конгресу відбулося представлення де-легатів бельгійському королю Леопольду ІІ. Король в розмові з делегатом Імператорського Російського Технічного товариства (далі ІРТТ) М.А. Ситен-ком виразив своє особисте задоволення і повагу, а також вдячність що ІРТТ представило своїх представників на конгресі і додав, що до цього часу він мав відносини в Петербурзі тільки з Географічним Товариством.

Також 16 серпня у Брюсселі з нагоди 50-річчя Бельгійської залізниці була облаштована велика історична експозиція, на якій було відображено всі види перевізних засобів, які використовувались, починаючи з найдавні-ших часів з примітивних плотів і до сучасного великого паровоза.

Таким чином, Брюссельський міжнародний залізничний конгрес відіграв важливу роль у встановлені міжнародної співпраці і у спільному вирішенні актуальних проблем залізничного будівництва. Варто відмітити також важ-ливе місце у висвітленні та популяризації результатів конгресу на теренах Російської імперії часописом «Железнодорожное дело», на сторінках якого свої висновки і враження від конгресу розміщували його учасники, члени ІРТТ, а також постійні дописувачі журналу М. Ситенко і М. Верховський.

ВЧЕНИЙ, КОНСТРУКТОР АВІАЦІЙНОЇ ТА РАКЕТНО-КОСМІЧНОЇ ТЕХНІКИ ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ ЧЕЛОМЕЙ:

УКРАЇНСЬКИЙ ПЕРІОД ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНОСТІПістоленко І.О.

У червні 2014 р. виповнилося 100 років від дня народження конструкто-лося 100 років від дня народження конструкто-ра і керівника розробок авіаційної, ракетної та космічної техніки, вченого у галузі механіки та процесів керування, академіка Володимира Миколайови-ча Челомея (1914-1984).

Через характер робіт, якими займався В.М. Челомей (більшість із них були закритими), багато важливих, значущих відомостей про нього – осо-бливо про українські сторінки його життя – є ще недостатньо відомими.

Народився В.М. Челомей 30 червня 1914 року у м. Сідлець (з 1921 р. –Седльце) Привіслянського краю (нині – на території Польщі).

Невдовзі після початку Першої світової війни мати І.Х. Челомей перевезла сина Володимира до Полтави, де мешкали в той час її рідні та близькі. У 1914 р. родина Челомеїв оселилася в Полтаві на Келінському проспекті (нині – Пер-шотравневий проспект), у будинку, що був зведений у 80-х роках ХІХ століття і належав сестрі М.В. Гоголя Г.В. Гоголь-Яновській, а пізніше – його племінниці Марії Миколаївні Рахубовській. З 1922 р. там стали проживати Бикови і Да-нилевські – представники «полтавської гілки» нащадків О.С. Пушкіна і М.В. Гоголя. З того часу вони та сім’я Челомеїв опинилися на роки пов’язаними

229

не лише сусідством, а й життєвими обставинами, дружніми стосунками, що у майбутньому справило вплив на долі представників обох сімей.

Володимир Миколайович в автобіографії, датованій 1952-м роком, пи-сав, що його батьки до 1917 року були вчителями народної школи, а пізніше мама працювала викладачем російської мови і літератури, а також біології, а батько – інженером.

За розповідями близьких, батько В. Челомея Микола Михайлович був людиною широко освіченою, але особливу перевагу віддавав хімії. У 1920-ті роки, живучи в Полтаві, він працював у банку.

Мати В. Челомея – колишня вихованка Інституту шляхетних дівчат Івга Хомівна Челомей – у Полтаві багато працювала: в міському училищі ім. Я.А. Коменського, в Полтавській 11-й Дослідній трудовій школі ім. В.Г. Королен-ка при Інституті народної освіти (ІНО) (колишній Вчительській інститут, в якому навчалися в свій час А.С. Макаренко і В.О. Сухомлинський, а нині Пол-тавський національний педагогічний університет ім. В.Г. Короленка); була службовкою Полтавської міської управи, а також закінчила курси дошкіль-ного і позашкільного виховання дітей для підготовки керівників літніх ди-тячих майданчиків та ясел Полтавського товариства «Просвіта» (пізніше, 1935 року, вона закінчила Київський педагогічний інститут) .

На початку 1920-х рр. Володя Челомей був учнем полтавської десятої се-мирічної трудової школи (будинок не зберігся; у нинішньому приміщенні – Народному будинку В.Г. Короленка, побудованому в 1920-1922 роках, ця школа розмістилася пізніше).

8 грудня 1989 р. – до 75-річчя від дня народження вченого – на фасаді будинку середньої школи № 10 відкрили меморіальну дошку на честь В.М. Челомея (скульптор В.І. Білоус).

Закінчив школу Володимир Челомей вже в Києві в 1929 р. У шкільні роки діти Данилевських і Володя Челомей товаришували. Осо-

бливо близькі товариські стосунки пов’язували його з Олександром Данилев-ським. Пізніше Олександр Сергійович Данилевський став відомим ученим-ентомологом, доктором біологічних наук. Під впливом старшого товариша В.Челомей серйозно займався колекціонуванням метеликів, робив спроби наукового опису зібраних колекцій. Навіть деякий час розмірковував про кар’єру біолога. Однак зацікавленість технікою, конструюванням із часом пе-ремогла інші захоплення.

Роки навчання в Полтаві, спілкування з нащадками О.С. Пушкіна і М.В. Гоголя, спроби перших наукових досліджень стали основою для подальшо-го успішного навчання та праці Володимира Челомея.

Після закінчення Київського автомобільного технікуму в 1932 році В. Челомей розпочав працювати у відділі двигунів внутрішнього згоряння Ін-ституту Променергетики. Група молодих інженерів цього відділу займала-ся конструюванням та випробуваннями навісних забортних двигунів для потреб оборонної промисловості.

230

У тому ж році В. Челомей став студентом авіаційного факультету Київ-ського Політехнічного інституту (КПІ), який в наступному – 1933 р. – був реогранізований в Київській авіаційний інститут (КАІ).

Ректор інституту в роки навчання у ньому В. Челомея М.Г. Горчаков пи-сав у спогадах, що В.М. Челомей, розпочавши своє навчання як студент КАІ, опинився у середовищі, що відповідало його прагненням пізнати та загли-битися в дисципліни, що вивчалися, й саме тоді серйозно зацікавився про-блемами механіки, прикладними проблемами математики.

Прагнення отримати якомога більш глибокі, фундаментальні знання з дис-циплін, що вивчалися студентами КАІ, проявилося у В.М. Челомея в тому, що паралельно з цим він слухав ряд курсів лекцій з математики, механіки, мате-матичної фізики в Київському університеті. На думку М.Г. Горчакова, велике значення для подальшого становлення В.М. Челомея як ученого мало його знайомство з академіками М.М. Криловим та М.М. Боголюбовим. Важлива роль належала також члену-кореспонденту АН УРСР професору І.Я. Штаєрману, під керівництвом якого В.М. Челомей виконав та захистив свою дипломну роботу по кафедрі авіадвигунів.

У 1935 р. В.М. Челомей проходив практику на авіаційному моторобудівному заводі № 29 імені П.І. Баранова в м. Запоріжжі. На той час там склалася вкрай напружена ситуація через постійні поломки колінчастих валів ліцензійних дви-гунів 14 К (або К-14). Виправити ситуацію не вдавалося. Студент-практикант В. Челомей припустив, що причиною поломок є резонансні явища, і запропо-нував зменшити діаметр вала, щоб вивести всю систему з резонансної зони. Результати випробувань доопрацьованих двигунів виявилися відмінними. У зв’язку з цим В. Челомею запропонували прочитати курси лекцій з теорії коли-вань для інженерів конструкторського бюро у 1935 та 1936 рр.

Успішне вирішення В.М. Челомеєм низки теоретичних питань та приклад-них завдань дозволило йому опубліковати у 1936-1938 рр. низку наукових статей, а також видати першу книгу – «Векторне обчислення».

Дипломна робота В. Челомея, яку він захистив у 1937 р., була оцінена комі-сією як видатна за рівнем наукової розробки питань проектування і розрахун-ку двигунів на міцність. В. Челомей отримав кваліфікацію інженера-механіка з авіамоторобудування, був зарахований до аспірантури при Інституті матема-тики, став аспірантом І.Я. Штаєрмана. Одночасно читав у КАІ лекції з механіки та спеціальних дисциплін. У 1939 р. захистив у КПІ кандидатську дисертацію на тему «Динамічна стійкість елементів авіаційних конструкцій», яка в тому ж році була видана окремою книгою.

У 1940 р. В.М. Челомей був удостоєний прийому до спеціальної докторан-тури АН СРСР. Він став наймолодшим (у 26-річному віці) докторантом серед п’ятидесяти кандидатів наук, висунутих від усіх республік тодішнього Союзу. З цього часу розпочався новий етап у житті та діяльності вченого.

В.М. Челомей у своїй діяльності досяг космічних висот – у прямому і пе-реносному розумінні. Його шлях до цих висот починався в Україні.

231

ЛІТЕРАТУРА 1. Архів Полтавського музею авіації і космонавтики (АПМАК) ф. 2:

«Колекція документів про розвиток повітроплавання, авіації, ракетобуду-вання та космонавтики».

2. Бокий И. Ветвь пушкинского рода: Очерки. – Харьков: Прапор, 1986. – 142 с.3. Державний архів міста Києва (ДАМК) ф. Р-341: «Научные труды препо-

давателей КАИ за 1934-1935 г.г: Рукописи».4. Родиков В. Академик Челомей и его время // Загадки звездных островов

/ В. Родиков/ Сост. С.Ф. Алымов. – М.: Молодая гвардия, 1989. – Кн. 5. – С. 4-36.

ВИКТОР ГЛУШКОВ – ЧЕЛОВЕК, ПРИШЕДШИЙ ИЗ БУДУЩЕГОПисаревская Н.В.

Виктор Глушков – советский математик, кибернетик, академик АН СССР и АН УССР, депутат Верховного Совета СССР, член многих академий наук и научных обществ мира, Заслуженный деятель науки м техники УССР, вице-президент АН УССР, Герой Социалистического Труда, автор трудов по алге-бре, кибернетике и вычислительной технике.

Он говорил об электронных блокнотах-планшетах, электронных деньгах, е-правительстве, о глобальном тупике советской экономики, единственный выход из которого виделся в нетривиальных возможностях использования ЭВМ и автоматизированной системы управления еще во времена Советского Союза. По масштабу охвата проблем, постановке и решению задач его можно сравнить с Королевым и Курчатовым.

Западная пресса при жизни называла его «Богом советской кибернетики» и «человеком, который пришел из будущего». 10 сентября в Государственном по-литехническом музее при НТУУ «КПИ» была открыта выставка, посвященная 90-летию со дня рождения Виктора Михайловича Глушкова – основателя Инсти-тута кибернетики НАН Украины, который ныне носит его имя. Выставка созда-на по материалам фондов музея и личного архива семьи Глушковых. Открытие выставки стало частью «Глушковских чтений», которые также приурочены к 90-летию со дня рождения нашего выдающегося соотечественника. Продолжа-лись они два дня. Первый день работы «Глушковских чтений» проходил в НТУУ «КПИ». В его программе – выступления людей, которые работали бок о бок с В. М. Глушковым, доклады, посвященные творческому наследию Глушкова и его влиянию на современную науку, общим проблемам развития информационно-го общества и внедрения современных технологий в практику государствен-ного управления и др. Завершилась программа первого дня диспутом на тему «Возможен ли искусственный разум?». Продолжение работы чтений состоя-лось на базе факультета кибернетики Киевского национального университе-та имени Тараса Шевченка.

232

В музей на открытие выставки пришли не только участники слушаний, но и члены Киевской Малой академии наук, учащиеся старших классов техни-ческих лицеев Киева. Почетными гостями стали дочь выдающегося ученого Вера Викторовна Глушкова, его внучка и правнучка, коллеги-кибернетики. Вера Виктровна предоставила Государственному политехническому музею документы, фотографии и личные вещи Виктора Михайловича, это позво-лило открыть персональную выставку и существенно обновить экспозицию компьютерной техники и информационных технологий за счет фондовой коллекции музея и вновь поступивших экспонатов.

Среди экспонатов выставки, их более 250, есть вещи уникальные, которые являются не только памятниками жизни отдельного человека, но и яркими свидетельствами своей эпохи: аттестат об окончании средней школы Викто-ра Глушкова с отличными оценками по всем предметам, оригинал справки о трагической гибели его матери от рук гестапо во время немецкой оккупации, записная книжка, раскрытая на странице, где записаны номера телефонов выдающегося физика и математика академика Николая Боголюбова и гене-рального секретаря Коммунистической партии СССР, фактического руково-дителя государства Леонида Брежнева...

В основу выставки легли высказывания, публикации и записи живого голоса Виктора Михайловича – отрывки из его выступлений на различных научных и общественных мероприятиях, которые может послушать любой посетитель.

Глушков был уверен, что техника – это лишь инструмент в руках чело-века. И если Норберт Винер дал кибернетике имя, то Глушков наполнил ее смыслом, – такова точка зре-ния многих ученых мира.

Интересна и гипотеза академика о «принципе децентрализации ответ-ственности». Сегодня мы называем это менеджмен-том, а в те времена о таком понятии никто не слышал. А Глушков говорил и о де-легировании полномочий, и об управленческой науке. В 1971 году американский журналист Зорза Оруэл писал, что советское пра-вителство открыло свою собственную версию «Гарвард-бизнес клуба» для высшего руководства промышленности уровня министров и членов прави-тельства. И лучший специалист, которого можно было найти и проецировать в роли топ-менеджера, был Виктор Глушков. Многое из того, что считается

233

пришедшим с Запада, было задумано и даже частично осуществлено Викто-ром Глушковым. Следует упомянуть предложенный им в 1964 году проект ОГАС (Общегосудартсвенная Система сбора и обработки информации для учета, планирования и управления народным хозяйством СССР) – это могло быть одной из первых глобальных сетей в мире. Суть проекта – перевод все-го документооборота страны в электронный вид, возможность управления экономикой в режиме он-лайн, оптимизация технологических, экономиче-ских и организационных процессов, реорганизация управления, развитие индустрии информационных технологий. Прообраз «паутины», которая яв-ляется сегодня всемирной, она была впервые была внедрена в Институте кибернетики Академии наук Украины в целях безопасности. По сути, проект ОГАС, которому препятствовала вся бюрократия СССР, мог бы стать Интер-нетом в сегодняшнем понимании этого слова. В 1980-х годах после смерти В.Н.Глушкова проект был закрыт.

В середине 1950-х годов в мире не было специализированных компьюте-ров для проведения инженерных расчетов. В 1963 году была запущена ма-шина «Проминь» с памятью на металлизированных картах и внедрение сту-пенчатого микропрограммного управления. Компьютеры серии «МИР» стали мировым лидером по скорости выполнения аналитических преобразований. Машинный язык-аналитик, максимально близкий к человеческому, вывод результатов вычислений на принтер (на электрическую печатную машинку «Зоемтрон»), хранение информации на магнитных картах-дискетах, – все это разработки В.Н. Глушкова начала 1960-х годов. Она уже имела небольшие размеры и была, по сути, первым в мире персональным компьютером. Зам-кнутость на военно-промышленном комплексе, пренебрежение интересами массового потребителя стало результатом того, что первые персональные компьютеры появились не в СССР, а в США. Низкое качество комплектующих, необходимость подготовки специалистов и принятое на государственном уровне решение использовать компьютеры IBM, не позволило отечествен-ным разработкам занять приоритетные места в мире. Однако в 70-е годы именно к Глушкову приезжало много иностранных делегаций, значит у него было чему поучиться.

Среди экспонатов выставки в Государственном политехническом музее при НТУУ «КПИ», уникальные – машина «Проминь», «МИР», носители ин-формации для разных типов вычислительных машин конца прошлого века, первые диски, персональные вычислительные машины, ноутбуки, игровые приставки и многое другое.

И даже то, что все это пришло в нашу жизнь уже после ухода Глушкова, является продолжением его прогнозов, сделанных в 50-60-х годах минувше-го века. Вот несколько из них: «…создание усовершенствования светящих-ся люминесцентных экранов, экранов на жидких кристаллах и различных копирующих устроств позволят любому из нас получить быстрый доступ ко всему информационному богатству человечества», «…газеты и журналы

234

перестанут выходить в привычном для нас виде. На экране можно будет уви-деть полосы любой выходящей в стране газеты, страницы любого журнала», «…появится система вычислительных центров, в которых станет накапли-ваться определенная информация. Система будет соединена с пультами на рабочих местах потребителей – конструкторов, ученых, инженеров. И через эти пульты они смогут общаться по линиям связи с национальными банка-ми данных»...

О Викторе Михайловиче Глушкове можно говорить безконечно – на-столько многогранными являются его талант, трудоспособность и неис-черпаемая энергия. И целью выставки есть приобщение молодежи к мас-штабам личности Глушкова, пониманию истории и места украинской науки в мировом развитии.

СНІГОВА ПРОБЛЕМА НА ЗАЛІЗНИЦЯХ УКРАЇНИ В РОКИ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

Потапенко Л.Л.

До початку Великої Вітчизняної війни на залізницях СРСР, зокрема, на заліз-ницях, розташованих на території України, склалась певна система заходів за-безпечення надійності їх функціонування в несприятливих кліматичних умо-вах, перш за все вирішення снігової проблеми – попередження утворення та усунення снігових заметів, що істотно порушували нормальну експлуатацію.

Однак розвиток засобів снігоборотьби, який отримав значний поштовх в період індустріалізації країни, в воєнний період сильно загальмувався, хоча сама проблема снігоборотьби не лише не зникла, а в певному сенсі стала на-віть складнішою через скрутні обставини воєнного часу. Можливості необ-хідних витрат на неї зменшились, а потреба забезпечувати безперебійний рух на залізницях залишилась, і навіть посилилась, – через нагальність пере-везення військ та військових вантажів.

В цей важкий час на залізницю покладались надзвичайно важливі за-вдання. Забезпечити потреби фронту було першочерговим завданням заліз-ничників в умовах воєнного часу. А вони були надзвичайно великими. Тіль-ки для забезпечення наступальних операцій в січні-лютому 1944 року на території Правобережної України залізничникам знадобилося відправити 78 тисяч вагонів з військами і вантажем на Сталінську дорогу і близько 100 тисяч вагонів на Південно-Західну [1]. Причому ці потреби постійно зроста-ли, в тому числі й у зв’язку з підвищенням технічної оснащеності Червоної армії. Так, якщо в 1942 р. для потреб військ було перевезено 1,5 млн. тон бо-єприпасів і 2662 тис. тон пального, то вже у 1943 р. їх кількість підвищилась до 3 млн. тон боєприпасів і 3261 тис. тон пального [2].

235

При цьому основне навантаження серед усіх видів транспорту, особли-во щодо постачання пального, припадало на залізницю [3]. Це, як і передис-локація військ, потребувало інтенсифікації роботи залізниці. Відповідно у південно-східних районах України залізничники досягли збільшення про-пускної здатності з 6 до 22 пар ешелонів на добу [4]. А в плани перевезень включались ще й народногосподарські вантажі. Особливо зважаючи на по-треби відбудови в звільнених районах України. Все це вимагало забезпечен-ня безперебійного функціонування залізничного транспорту, особливо за несприятливих погодних умов.

Велике значення як залізничного сполучення, так і забезпечення його надійності в зимовий період, відзначалося також противником, аж до того, що «питання про те, які цілі можна буде поставити перед собою … буде зале-жати від інтенсивності роботи наших залізниць». А з цією метою необхідно було «забезпечити розчистку доріг від снігу», оскільки «через снігові замети утруднений рух залізничного транспорту», не дивлячись на те, що місцеве населення повністю примусово «зайняте на снігоочисних роботах» [5].

Велике значення мала також підготовленість техніки до зимових умов. У зв’язку з цим один з високопоставлених німецьких воєначальників зазначав: «В парових котлах паровозів, не пристосованих до умов російського клімату, замерзала вода. Кожен паровоз міг тягти лише половину звичайної кількості вагонів. Багато з них, покриті снігом і льодом, цілими днями простоювали в тупиках залізничних станцій», в той час, як «по залізницях росіян курсували паровози, сконструйовані з урахуванням експлуатації в Сибіру, при низьких температурах» [6].

Все це стосувалось і бойового застосування залізничної техніки. Хоча по-рівняно з часами Громадянської війни бронепоїзди займали відносно незна-чний обсяг в загальному озброєні, в кількісному вимірі цей вид військової техніки значно зріс. В умовах війни у нас було розгорнуто масове будівни-цтво бронепоїздів зразу на багатьох заводах і депо з опорою на внутрішні матеріальні ресурси підприємств і регіонів, незважаючи на неспеціалізова-ний виробничий контингент і виділення озброєння за залишковим прин-ципом. І цей вид бойової техніки часом відігравав відчутну роль в бойових операціях [7]. І для його функціонування взимку в бойових умовах снігобо-ротьба відігравала важливу роль.

Дослідницькі роботи зі снігоборотьби у період Великої Вітчизняної війни значно загальмувалися. Але заходи в боротьбі зі снігом продовжувались. На-віть у цей важкий час (у 1943 р.) на заводах МШС було організовано випуск опрацьованих радянськими спеціалістами роторних снігоочисників нового типу. Вони не мали власного парового котла, а постачалися парою від тих па-ровозів серії ФД або Л, що їх підштовхували. Снігоочисники відзначалися ви-сокими експлуатаційними якостями [8]. В основному ж використовувалась

236

існуюча техніка. Сама ж снігоборотьба продовжувала відігравати значну роль в забезпеченні безперебійності залізничних перевезень в зимовий період.

Надзвичайно важливу роль щодо її ефективності грали організаційні за-ходи та самовіддана праця залізничників. В цей час набирає потужності так званий «лунінський рух», започаткований ще до війни черговим по станції Дроново Дебальцівського відділення Північно-Донецької залізниці Мико-лою Олександровичем Луніним. Опрацьовані тоді, і розвинуті в подальшому методи роботи особливо стали в пригоді в умовах воєнного часу [9-10].

Не дивлячись на смертельну небезпеку, залізничники забезпечували ро-боту транспорту. Ось, наприклад, що писали тоді про один з околодків: «Бу-вали дні, коли на невелику ділянку колії налітало відразу по півсотні літаків. Але люди самовіддано працювали і під бомбами. Околодок не лише існує, але першим на дорозі отримав паспорт готовності до зими. У перервах між відновленням колії працівники околодку виготовили 2 тисячі снігових щи-тів, заготовили 3 тисячі кілків. … Командири і робітники околодку зробили усе, щоб заметілі не затримали воїнських поїздів» [11].

Таким чином, в фронтових умовах залізничники робили все можливе, аби, не дивлячись на зимову негоду, забезпечити надійне функціонування заліз-ничного транспорту, який в цей час грав надзвичайно важливу роль. В тилу крім звичайних заходів щодо вирішення снігової проблеми, котрі забезпечу-вали надійну роботу залізничного транспорту для народного господарства та постачання фронту, велике значення надавалось також снігоборотьбі на звільнених територіях, де було порушено снігозахисні споруди [12]. А це та-кож було надзвичайно важливим для налагодження безперебійної роботи взимку залізничного транспорту як в умовах воєнного часу, так і в повоєнній відбудові народного господарства.

ЛІТЕРАТУРА1. Железнодорожники в Великой Отечественной войне. – М., 1985. – С. 287.2. Куманев Г.А. На службе фронта и тыла. – М., 1976. – С. 262.3. Никитин В.В. Горючее фронту. – М., 1984. – С. 150.4. Ковалев И.В. Транспорт в Великой отечественной войне 1941-1945 гг.

– М., 1981. – С. 264.5. Гальднер Ф. Военній дневник, т. 3. – М., 1971. – 366 с.6. Блюментрит, Гюнтер. Московская битва // Роковые решения. – М.,

1958. – С. 64-113.7. Ефимьев А.В. Бронепоезда в Великой Отечественной войне. 1941—1945

/ Ефимьев А.В., Манжосов А.Н., Сидоров П.Ф. – М., Транспорт, 1992. – 246 с.8. Дурново Я.С. Наша страна – пионер в области механизации и организа-

ции путевых работ // Очерки развития железнодорожной науки и техники. – М., 1953. – С. 68-93.

9. Иванов В. Шире размах лунинского движения // Железнодорожный транспорт. – 1941.– № 9-10.– С. 64.

237

10. Градунов П.Р. Опыт лунинского содержания пути. – М.: Трансжелдо-риздат, 1941.– 124 с.

11. Ковалев М. Война и железные дороги / М. Ковалев // Железнодорож-ный транспорт.– 1942.– № 12.– С. 3-10.

12. Технические указания по снегозащите на дистанциях пути, освобож-денных от противника. – [Б.м.]: Трансжелдориздат, 1943. – 15 с.

ДО ВІДКРИТТЯ МУЗЕЮ ІСТОРІЇ ТА ЗАЛІЗНИЧНОЇ ТЕХНІКИ ПІВДЕННОЇ ЗАЛІЗНИЦІ

Прохоров А.М.

У липні 2014 р. Південна залізниця відсвяткувала своє 145-річчя. З на-годи цього ювілею центральний музей її історії було перетворено в музей залізничної техніки з трьома експозиціями: стаціонарною історичною, ви-ставковою з історії залізничної техніки та виставковою просто неба. Але створення музею має значну історію.

Перша спроба організації музею залізничної техніки на Південній за-лізниці відноситься до початку 1930-х рр., коли партійний лозунг «Техніку – масам!» набував практичної реалізації. Автором архітектурного проекту та на-укової концепції став відомий харківський архітектор, академік Бекетов О.М. Величезна будівля на кілька поверхів недалеко від вокзалу станції Харків пови-нна була мати окремі експозиційні зали, лабораторії та бібліотеки усіх галузей залізниці. Однак на заваді реалізації став брак фінансових можливостей.

У 1967 р. було відкрито музей в Палаці культури залізничників. В підго-товці його першої експозиції брали члени громадської ветеранської ради, що опікувалися музеєм перші десятиліття. Не дивлячись на те, що експози-ція була створена фахівцями-музейниками та художниками, її встигли двічі оновити ще до розпаду СРСР. Матеріали, що залишаються в архіві музею, розкривають великий спектр масової роботи, який доводилося проводити завідувачу музею. За перші 25 років роботи музею завдяки реекспозиціям та пошуковій роботі в архівах було створено значне фондове зібрання (близь-ко 1000 одиниць збередення), хоча основу його складала колекція фотогра-фій. Через відомі ідеологічні завдання і великий об’єм пропагандистської роботи дослідження історії техніки і навіть повноцінна наукова і фондова робота в музеї не велися. Зі зміною завідувачів та експозицій певний пласт історичної інформації втрачався.

Для гідного святкування 140-річчя магістралі 2007 р. було розпочато процес створення музею залізничної техніки просто неба, який через еконо-мічну кризу вдалося продовжити лише 2013 р., коли керівництво та профсо-юзна спілка залізниці повернулася до ідеї створення музею. Так, з середини

238

2013 р. територія колишньої станції Харків-Товарний, поруч із сучасним Пів-нічним терміналом Бєлгородського напрямку, стала будівельним майданчи-ком. Один із колишніх складів був обраний для реконструкції і розташування музейних приміщень у кількості трьох експозиційних залів, адміністративної частини та кафе. Поруч було укладено сім колій для виставки рухомого скла-ду і одна для перевезень ретро-поїздом, створені майданчики для виставки допоміжної техніки. Загалом тут виставлено 36 експонатів.

Перевага більш-менш вільного розташування експонатів та комфортно-го огляду екскурсантами трохи нівелюється умовами зберігання на відкри-тому повітрі, що неминуче погіршує стан їх збереження. Це висуває особли-ві вимоги до консервації.

Виставковий майданчик прикрашають паровози серій «ФД», «Эр», «9П», критий двовісний вагон «НТВ», кран «МК-6», вагон електропоїзду «Ср3», електровоз «сурамського типу» «ВЛ-22м», тепловоз виробництва Хар-ківського заводу транспортного будівнитцва ім. Малишева серії «ТЭ10». Найстаршим експонатом став вагон-салон 1931 р. виробництва (завод ім. Єгорова). Службою сигналізації та зв’язку зроблено новоділ семафору, а от прожекторний світлофор та паровозна гідроколонка оригінальні. На відмі-ну від подібних експозицій дорожніх музеїв в нас представлені взірці дре-зин та колійної ремонтної техніки.

Допоміжна автотехніка представлена легендарною «полуторкою» (ГАЗ-ММ 1938 р.), ГАЗ-69, ГАЗ-51А та ЗИЛ-157, є також і два представника гусе-ничної техніки: трактор С-100 та тягач АТ-Т (401).

Треба зазначити, що магістраль володіє ресурсом для збільшення кіль-кості експонатів, але їх передача, відновлення та утримання часто пробле-матичні.

Музейні експозиції з історії залізниць зазвичай викладають технічну істо-рію на загальноісторичному державному тлі. Через це експозиційне рішення музею Південної залізниці є унікальним в масштабах України, а можливо і СНД, оскільки тут загальна історична канва та суто технічна історія пред-ставлені в двох різних експозиціях. Експозиція 2009 р. розподіляє історію магістралі на три періоди (зали): дореволюційний, радянський та сучасності. Особливістю нової виставкової експозиції є те, що в її основу покладено роз-поділ залізничного господарства в ХІХ-му столітті, коли залізниця базувалася на «трьох китах»-службах: колії та будівель, тяги та рухомого складу і служби руху. Від них за функціональним принципом сталося виділення інших сучас-них галузей. На нашу думку, це дозволяє окреслити найголовніші напрямки історії технічного розвитку залізниці.

Архітектурно-художнє рішення експозиції створене за допомогою групи фахівців-дизайнерів родини Глушич, що запропонували використати високі банери для оформлення залів, розробили оригінальні види експозиційного обладнання, створили на основі наукової концепції три образні центральні композиції в кожній залі.

239

Близько півроку тривала пошукова робота в підрозділах залізниці, яка врятувала від знищення близько п’яти сотень предметів для збереження іс-торії магістралі.

В першій залі значну увагу приділено ручному реманенту колійних пра-цівників: шпалопідбійки, прес для гнуття рейок, візок Турунова, мотодрезина. Представлені взірці розповсюдженого раніш будівельного матеріалу – кера-мічної метлахської плитки, інструменти контролю проїзних документів та самі квитки. Нова експозиція дозволила виставити серію плакатів 1950-1960-х рр.

В другій залі значну частину експозиційної площі віддано для демонстра-ції унікальної колекції залізничних моделей і макету, створених у 1970-1980-ті рр. харків’янином Федоровим Б.С. Створені власноруч у найбільш розпо-всюдженому масштабі «Н0», вони є справжньою окрасою музейної експозиції і презентують собою найбільш яскраві сторінки історії рухомого складу, як вітчизняного, так і світового. Діючий залізничний макет за ландшафтом і технічною складовою відноситься до західноєвропейської історії, але наочно демонструє усі сторони залізничної інфраструктури.

Окремий ряд макетів локомотивів презентує найвидатніші їх взірці по-чаткового періоду залізничної історії (паровози Тревітика, Стефенсона тощо). Поруч – ряд паровозних шаблонів, раритетних документів та аксесу-арів форменого одягу, макет вагонного депо Полтава, інструменти вагоно-ремонтників, зокрема, домкрати післявоєнного часу. Окремий куточок виді-лено для представлення жандарма з велодрезиною та пожежного поїзду, які відносяться до історії воєнізовної охорони.

Третя зала присвячена загалом трьом сучасним службам: перевезень, сиг-налізації та зв’язку, енергопостачання. Тут також висвітлюється розвиток інформаційно-обчислювальних технологій та корпоративних видань, ство-рені дві реконструкції інтер’єрів будівлі управління (поч. ХХ ст. та 1970-х рр.), що розкривають тему керування розвитком залізниці та біографії окремих керівників. Ця зала найбільше насичена контрольно-вимірювальними при-ладами, що застосовувались працівниками названих служб. Надалі заплано-вано посилити експозицію демонстрацією форменого одягу минулих часів.

У кожній залі відвідувач матиме змогу отримати більшу інформацію за допомогою аудіовізуальних засобів за наступною тематикою: історія введен-ня в експлуатацію окремих дільниць магістралі, своєрідна електронна енци-клопедія з історії станцій магістралі та вокзалу Харків-Пасажирський, поїзд-ка магістраллю з кабіни машиніста, сторінки кінохроніки 1960-1980-х рр.

Оскільки експозиція займає значну площу (близько 500 м кв.), через це збіль-шується її комунікаційний потенціал, що передбачає тематичні екскурсії. Зага-лом, в музеї прийняте обов’язкове екскурсійне обслуговування і пропонується окреме відвідування експозиції та виставки рухомого складу просто неба.

Значно поширює комунікаційні програми музею відновлення роботи па-ровоза серії «Эр» (обслуговується в локомотивному депо Основа) та прове-дення ретро-турів за його участі.

240

Таблички до кожного експонату мають більш поширену інформацію про його походження, ніж це прийнято в інших музеях. З часом планується роз-ширити та проілюструвати цю інформацію. Все це пожвавлює сприйняття відвідувачами суто інформаційного шару, надає емоційної та розумової врівноваженості процесу музейної комунікації. Наявні продаж сувенірної продукції та зона громадського харчування.

Підсумовуючи, слід зазначити, що відкриття музею історії та залізничної техніки є важливим, але лише першим кроком на шляху вивчення технічної історії Південної залізниці та збереження її матеріальної основи.

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК МАСАЖУ СТОП ТА ІННОВАЦІЙНІ ЗАСОБИ ДЛЯ ЙОГО ЗДІЙСНЕННЯ

Пруднікова Н.Д., Первая Н.В., Остапчук І.П.

Рух – природна потреба організму. М’язова діяльність прискорює обмін речовин і виведення продуктів обміну, зменшує негативний ефект гіподи-намії, покращує адаптацію організму до різних дій, оптимізує функціональ-ну активність внутрішніх органів, стимулює зростання і розвиток людини, уповільнює старіння організму.

У наш час відомі приємні та корисні техніки масажу ніг, які дійшли з різ-них культур. Приміром, тайський масаж ґрунтується на підвищенні енер-гетичного припливу до тканин і органів, поліпшенні фізичного та психое-моційного стану організму. В Індії масажисти впливають на рефлексогенні зони, а китайські майстри масажу натисканням пальців стимулюють біо-логічно активні точки. У Стародавньому Римі існували спеціальні школи навчання техніки масажу. У Росії практикується класичний варіант масажу, техніку якого розробили видатні вчені – Бехтєрев, Боткін та інші [1].

Регулярний оздоровчий масаж ніг допоможе в разі важкості в ногах, м’язової втоми. Він корисний за болю та спазмів нижніх кінцівок, значних фізичних навантажень. Цілющий ефект массажу ніг усуває відчуття дис-комфорту, розслабляє м’язи після фізичних тренувань, запобігає утворен-ню набряків та проблем з опорно-руховим апаратом. Стан ніг позначається на процесах, що відбуваються в хребті, тому масаж стоп допоможе позбути-ся болю в спині та інших недуг опорно-рухового апарату.

Foot-масаж справляє не тільки місцеву, а й загальну оздоровчу дію. Ми рекомендуємо його тим людям, які через свою професійну діяльність зму-шені багато часу перебувати на ногах. Це, зокрема, перукарі, офіціанти, про-давці. Також масаж ніг особливо потрібний тим, хто багато часу проводить за комп’ютером, мало рухається, що спричиняє застій крові в нижніх кінцівках.

Професійно виконаний масаж впливає одночасно на різні групи м’язів.

241

Сюди входить і погладжування, і поплескування, масажування та розминан-ня м’язів з різною інтенсивністю в різних зонах.

Крім традиційного масажу ніг, проводять ще й масаж з трав’яними мішеч-ками (за допомогою розігрітих мішечків, наповнених цілющими травами), масаж у чотири руки (його виконують одночасно 2 майстри), а також тай-ський масаж ніг. Останній заснований на принципах індійської аюрведичної медицини та йоги. Це, по суті, точковий рефлексогенний масаж не тільки сту-пень, а й ніг. Масажисти проводять його за допомогою кистей рук, передпліч і спеціальної палички, яка впливає на акупунктурні точки ступні.

Тайський масаж поліпшує лімфо- та кровообіг, зміцнює імунітет, усуває проблеми з травною системою й нормалізує роботу сечостатевої системи. Він запобігає набрякам на ногах та розвитку варикозу, позбавляє безсо-ння й нервового напруження, помічний у разі судом литкового м’яза. Окрім масажу ніг, вирізняють також масаж пальців і масаж стоп, який полягає у рефлексогенному впливі та точковому масажуванні цієї зони. Уперше ця техніка з’явилася на Сході. Нині такий вид масажу доволі популярний та ефективний і в нас – це допоміжний немедикаментозний метод терапії.

Точкове масажування стоп вважається одним з найпоширеніших типів масажу, оскільки саме на стопах розміщено найбільше біологічно активних точок, які є проекцією людських органів людини. Тому масажування цих точок має оздоровчий ефект для певних внутрішніх органів, а також може знімати напругу і втому [1].

Подібно до оздоровчого масажу ніг, точковий масаж стоп помічний у лікуванні хронічних захворювань. Він сприяє нормалізації кровообігу та лімфовідтоку, процесів дихання та травлення. Масажування стоп допома-гає позбутися захворювань травної та сечостатевої систем, поліпшити ре-зистентність організму й підвищити загальний м’язовий тонус.Також цей масаж дає змогу максимально розслабитися й позбутися напруги. З його допомогою можна усунути біль у суглобах.

Відомо, що впливати на стопу та роботу внутрішніх органів людини мож-на деформацією або масажем рефлекторних зон. Здійснювати це можна не тільки руками масажиста, а й використовуючи профілактично-лікувальні вироби з матеріалами природного походження, наприклад, таких як кісточ-ки плодових дерев.

В світі існує безліч різного взуття для лікування і підтримки здоров’я ніг. Одним із видів є профілактичне взуття. Профілактичним називають таке взуття, яке дозволяє уникнути зайвого навантаження на різні ділянки сто-пи і, відповідно, не створює дискомфорту при ходьбі.

Популярними зараз є ортопедичні та профілактичні устілки. Серед них можна виділити корегуючі устілки, які корегують положення ноги, і про-філактичні, які дозволяють уникати проблем зі ступнями.

Для профілактики захворювань ніг в Київському національному уні-верситеті технологій та дизайну на кафедрі конструювання та технології

242

виробів із шкіри були розроблені акупресурні устілки. Акупресура – це один із видів рефлексотерапії, заснована на тих же принципах, що і акупункту-ра (голковколювання), проте замість голок використовуються пальці або масажери, тиск яких регулює потік енергії в організмі. При використанні акупресурної устілки не потрібно витрачати багато зусиль і часу на масаж. Будучи постійно в русі чи сидячи акупресурні устілки масажують стопу, по-стійно натискаючи на біологічно активні точки. Акупресурна устілка здій-снює точковий масаж стопи завдяки матеріалам природного походження, наприклад, кісточки плодових дерев, такі як вишня та кизил. Масаж устіл-ками в значній мірі замінює масаж пальцями при рефлексотерапії.

Запропонована нами акупресурна устілка (рис. 1) складається з трьох шарів: верхній та нижній шари – виготовлені з натуральної підкладкової шкіри за ГОСТ 940 та проміжний шар з кісточок плодових дерев, наприклад, вишні чи кизилу [2].

Оснащення устілки перемичками (рис. 2) з утворенням ділянок, в яких розташований наповнювач, дає можливість сконцентрувати вплив саме на ті точки акупунктури, які є біологічно-активними і відповідають за певні органи, що турбують людину, що підвищує ефективність профілактичних та лікувальних заходів за показаннями медиків в залежності від перебігу

захворювання та у відповідності з конкретними біологічно-активним точ-ками стопи [3]. Вибір виступоутворюючих елементів різними за висотою та розміщення їх в окремих ділянках, дає можливість впливати не тільки на всі точки акупунктури, що розташовані на стопі, а і на окремі точки, пов'язані з конкретним захворюванням людини, що також підвищує ефективності профілактичних та лікувальних заходів за показаннями медиків у відповід-ності з конкретними біологічно-активними точками стопи.

На спільному українсько-італійському підприємстві СП «Риф-1» (м. Жи-томир) виготовлена дослідна партія чоловічого та жіночого домашнього взуття (рис. 3) для апробації.

243

Застосування запропонованого взуття має оздоровчо-профілактичний ефект на організм людини в цілому. Це виявляється в покращенні показників функціонального стану і працездатності та зниженні гостро-ти симптомів гіподинамії.

Найкращим масажем для стоп і ніжок будуть піші прогулянки босоніж по траві, адже природою наші ноги створені саме для прогулянок босоніж. Але в сучасному дуже рухливому темпі життя складно зна-йти час на такі прогулянки. Запропоновані профілактично-лікувальні вироби створять ефект таких прогулянок дома після роботи завдяки своєму рельєфу і використанню природних матері-алів – кісточок плодових рослин, що контактно та енергетично (своїм біо-полем) діють на стопу.

ЛІТЕРАТУРА1. Електронний ресурс: http://www.zid.com.ua/ukr_creativework/masazh-

stop-povertae-zdorovya-vsim-orhanam2. Пат. 56216 Україна, МПК A 61 F 5/14. Акупресурна устілка / Остапчук О.

І., Остапчук І. П., Остапчук Н. В., Первая Н. В., Рєгоза Фабіо Альберто (IT) ; за-явник та патентовласник КНУТД. – № u201006449 ; заявл. 27.05.10 ; опубл. 10.01.11, Бюл. № 1. – 4 с.

3. Пат. 76264 Україна, МПК A 61 F 5/14. Акупресурна устілка / Остапчук О. І., Остапчук І. П., Остапчук Н. В., Первая Н. В., Пруднікова Н.Д. ; заявник та патентовласник КНУТД. – № u201207907 ; заявл. 26.06.12 ; опубл. 25.12.12, Бюл. № 24. – 6 с.

РОЗВИТОК СУБКУЛЬТУРНОЇ КОНЦЕПЦІЇ В УКРАЇНІ У ФІЛОСОФСЬКО-ІСТОРИЧНОМУ ВИМІРІ

Радзієвський В.О.

У ХХ ст. виникло більше сотні дисциплін, тисячі теорій та концепцій, зу-мовлених науково-технічним і суспільним поступом. Ми поділяємо думку, що зародження, становлення і розвиток багатьох нових наук, теорій та кон-цепцій виглядає потребою часу. Культурологія, як окрема комплексна, інте-граційна сфера знання, яка виникла у значній мірі завдяки синтезу низки наук (філософії, історії, педагогіки, філології, психології, соціології тощо) ще і досі викликає чимало питань і дискусій, починаючи від самої назви і закін-чуючи методами і межами самого предмету нової науки.

244

Термінологія культурології, як і понятійно-категоріальний апарат бага-тьох сучасних наук, потребує вдосконалення, чіткіших дефініцій, визначень та пояснень. Так, екс-міністр культури України, доктор філософських наук, професор С. Безклубенко в 2000 р. про стан культурології писав, що «сам цей термін і, відповідно, поняття, ще не набули навіть права громадянства в офіційній українській науці» [1, с. 8]. Професор, перший проректор КНУКіМ В.Кірсанов у 2007 р., характеризуючи стан розвитку культурології у світі та приділяючи особливу увагу розвитку культурології у країнах СНД, зазначав: «Якщо ще п’ятнадцять років тому дискутували про те, чи може бути, чи не може бути прикладної культурології, то зараз її існування – поза дискусіями і приймається як факт» [2, с. 41]. Але «наявність… ще не означає одностай-ності у визначенні її предмета (…), у той час як петербурзька школа визначає завданням інкультурацію особистості, київська визначає прикладну культу-рологію як галузь науки, спрямовану на регуляцію культурних процесів» [2, с. 42]. Адже «не є випадковим той факт, що з усіх гуманітарних наук, які оформились у новітній історії, культурологія займає провідне місце» [3, с. 1]. З одного боку, як зазначають фахівці, культурологія сягає глибин тисячо-літь, а, з іншого боку, – вона є молодою сферою теоретичного знання. Це ж стосується і субкультурології [4].

Вивченням субкультур вітчизняні науковці займаються не одне десяти-річчя, проте є різні визначення категоріальних параметрів і трактування сут-ності багатьох субкультур, а їх комплексні дослідження проводяться лише з початку ХХІ ст. Наслідком дослідження субкультур стало створення та розви-ток окремого напряму – субкультурології, яка вивчає теорію та історію суб-культур. При цьому теорія та історія субкультур, як і теорія та історія куль-тури, може (і повинна) розглядатись з позицій не лише культурології, але й, як мінімум, у контексті історії, філософії та мистецтвознавства. Серед нових провідних концепцій сучасних гуманітарних наук (особливо культурології), концепція субкультур, поряд з трудовою, ігровою та психоаналітичною, під-креслює багатолінійні і різнофакторні коди в різних культурних полях. Тим більше, що і праця, і гра припускають елементи, включають свідомість і цілі масиви субкультурних елементів і частин. Можна культуру і життя розгля-дати крізь призму підсвідомості, праці або гри, але логічно і закономірно розглядати їх у контексті масиву субкультур. Субкультури в порівнянні з монофункціональною діяльністю (праця, гра тощо) мають більш комплек-сний і багатоелементний характер (атрибути, традиції, цінності, норми, символи і т.д.). Настав час затвердити у понятійно-категоріальному апара-ті культурології термін «субкультурна особистість», «homo subculturus». На нашу думку, концепція субкультур стає вдалою альтернативою «елітарним теоріям». Більшість поділів культури та мистецтва на елітарне та масове є штучним. Недарма новий багатій може з задоволенням слухати «Мурку» і «Владимирський централ», а талановитий, але збіднілий випускник кон-серваторії – І.Баха і Ф.Шопена. Більшість «елітарних» глядачів та слухачів

245

постають не тільки (і не стільки) як поціновувачі та шанувальники мисте-цтва, скільки приходять «попаритись», показуючи себе. Людина може ро-зуміти прекрасне та оцінювати величне, не маючи змоги придбати його (а іноді й подивитись), а інша людина, не дивлячись на мільйонні статки, може бути не здатною до розуміння та бути «естетично глухою» (не розуміти пре-красне та не оцінювати величне).

Субкультурна концепція (відома й як концепція субкультур) є най-більш молодою. Суть цієї концепції зводиться до виокремлення особливої ролі малих активних груп, які стають значними домінантами для подаль-шого культурного життя. Для цього можна згадати різні ступені особис-тісного, соціального і культурного зростання. Наочний приклад – це ві-кові переходи більшості людей: з субкультури дитинства в підліткову субкультуру, з підліткової субкультури в юнацьку субкультуру, з юнаць-кої – в молодіжну і т.д. (з професійними, національними, регіональними та іншими особливостями). Підвалини концепції субкультур закладали ще в 80-х рр. ХХ ст. заокеанські вчені (Є.Тарьякан, Л.Марсіль-Лаксот та ін.). Подібні думки, у яких особливе місце відводилось невеликим культурним групам і культурним об’єднанням. У пострадянському просторі у 90-х рр. ХХ ст. почали висловлювати окремі науковці (В.Корольков, В.Радзієвський та ін.), а пізніше увагу до субкультур приділяють такі корифеї, як І.Зязюн, І.Тюрменко. Особливого розвитку в Україні ця концепція набула у другому десятиріч-чі ХХІ ст. Спочатку субкультурна концепція отримала підтримку школи ки-ївських культурологів (Г.Шипота, Д.Бочарніков та ін.) та інших українських культурологів (Т.Лисенко, А.Люховський, А.Нищик, І.Столяров, Н.Хохрякова, М.Шевченко, А.Шульга та ін.). Згодом до них приєднались провідні істори-ки України, серед яких такі відомі професори, доктори історичних наук, як В.Король, В.Орленко, О.Потильчак, М.Щербак та деякі інші [4, с. 2]. Розвиток субкультурологіі підтримала і доктор історичних наук О.Салата [4, с. 2].

Субкультурологія може постати у теорії культури як провідна структурна складова культурології, значно більш вагома, ніж, наприклад, фітокультуро-логія (фітокультурознавство) чи юридикокультурологія (юридикокуль-турознавство). Культурологія, маючи життєдайні максими моралі, базис народної аксіосфери і чітку ціннісну ієрархію, повинна мати не лише теоре-тичний потенціал (який в неї, як у метанауки, дуже багатий, навіть величез-ний, – напевно, найбільший з усіх гуманітарних наук), але і повинна сприяти його збереженню і практичній реалізації усього найкращого з історичного скарбу, у т.ч. при розробці численних теоретичних питань.

Субкультура – це не лише нижній шар та підсфера культури, це значне поле у культурному просторі, де є велика інваріантність форм, включаючи спірні (контркультура, паракультура, антикультура, сюркультура, квазікуль-тура, андеркультура, нонкультура, попкультура, дропкультура, нюокульту-ра тощо). Через розвиток і поширення самих субкультур субкультурологія має значний простір для вивчення. Проблематика теорії субкультур та,

246

наприклад, навіть такої її окремої складової, як кримінальна субкультура, не є новою, але є доволі заплутаною (особливо за останні роки). Це обумов-люється у т.ч. і тим, що питання субкультури раніше розглядалось поза суб-культурною концепцією.

Отже, є потреба не тільки у всебічному та ґрунтовному дослідженні те-орії та історії субкультур, але й усвідомлення їх провідної ролі у культурно-історичному процесі, зокрема через розвиток та поширення концепції субкультур. Концепція субкультур є доволі перспективною галуззю для дослідження (один з доказів цього – стрімкий розвиток різноманітних суб-культур в усьому світі та в Україні зокрема). Концепція субкультур має стати важливою і невід’ємною частиною у подальшому розвитку світової та ві-тчизняної культурології, а теорія та історія субкультур має бути особливим, провідним розділом не лише у філософсько-історичному вимірі, але й роз-глядатись у культурологічному, історичному, філософському, мистецькому та інших соціогуманітарних контекстах.

ЛІТЕРАТУРА1. Безклубенко С. Д. Стан і перспективи розвитку культурології / C. Д. Без-

клубенко. // Вістник КНУКіМ. Сер. Педагогіка. – К., 2000. – Вип. № 3. – С. 6-14.2. Кірсанов В. В. Прикладна культурологія: сутність та витоки / В. В. Кір-

санов. // Питання культурології. – К., 2007. – Вип. 23. – С. 40-44.3. Панченко В. І. Мистецтво в контексті культури: автореф. дис. на здо-

буття наук. ступеня доктора філос. наук: спец. 09.00.08 «Естетика» / В. І. Панченко. – К., 1999. – 36 с.

4. Радзієвський В. О. Про теорію та історію субкультур: нариси до субкульту-рології : монографія / В. О. Радзієвський. – К. : Вид-во «Логос», 2013. – 276 с.

РОЛЬ ДИРЕКТОРА ХАРКІВСЬКОГО ПРАКТИЧНОГО ТЕХНОЛОГІЧНОГО ІНСТИТУТУ В. Л. КІРПІЧОВА В СТАНОВЛЕННІ ШКОЛИ СЛЮСАРНОЇ СПРАВИ ПРИ МЕХАНІЧНИХ МАЙСТЕРНЯХ ІНСТИТУТУ

Радогуз С.А.

«Школа для навчання молодих спеціалістів зі слюсарної справи і підго-товки з них майстрів та підмайстрів з обробки металів», утворена при ме-ханічних майстернях Харківського практичного технологічного інституту (ХПТІ; в сьогоденні – НТУ «ХПІ») в студіях з історії технічної освіти і науки весь час оминалася. Таке ставлення спричинила низка обставин. «Школа…», не будучи самостійною установою, не бралася до уваги при загальному ви-вченні ремісничої та технічної освіти. Також цілком очевидним здається, що являючись складовою частиною вищого технічного навчального закладу, їй

247

весь час доводилося залишатися в тіні свого «старшого брата». Отже, і в роз-відках, присвячених історії Харківського політехнічного інституту, цей під-розділ зайняв місце не більше, як просто згадка.

Тож не випадково білою плямою залишилася роль директора ХПТІ – професора Віктора Львовича Кірпічова у створенні при інституті слюсар-ної школи. Хоча її діяльність, насправді, вплинула на поширення технічних знань серед населення, що мало важливе значення у період промислового піднесення, яке спостерігалося на півдні Російської імперії в останні роки ХІХ ст. Більше того, школа слюсарної справи при механічних майстернях тех-нологічного інституту, стала цілком самобутнім явищем в історії технічної освіти в Наддніпрянській Україні в кінці ХІХ – початку ХХ ст. Вона являлася спробою вертикальної інтеграції різних рівнів навчання при вищій інженер-ній школі: коли при одній навчальній установі мали готуватися кадри для вирішення різних рівнів завдань.

Ідею створення подібної школи при Харківському технологічному інсти-туті ініціював безпосередньо директор установи – Віктор Львович Кірпічов в середині 90-х років ХІХ ст. Точна дата, на жаль, залишається невідомою. Проте очевидно, що тому мав передувати цілковитий устрій майстерень ін-ституту.

Для реалізації цього проекту вчений зібрав спеціальну комісію, до складу якої увійшли механік та всі професори механічної технології інституту. Після розробки основного кола питань, щодо діяльності майбутнього навчального підрозділу – Віктор Львович виніс проект школи на обговорення навчально-го комітету, який із завзяттям підтримав починання директора [1, Арк. 27].

На цьому ж засіданні навчального комітету затвердили положення, щодо майбутньої школи, зокрема: а) учні мали прийматися в майстерні в чи-сельності, визначеній керівництвом інституту, відповідно до можливостей приміщень та механічного устаткування майстерень; б) вступники повинні були досягти 14-річного віку, мати здорову будову тіла, вміти писати і читати; в) саме навчання мало продовжуватися чотири роки, наприкінці яких тим хто займався успішно видавалося свідоцтво про проходження курсу слю-сарної справи при ХПТІ; г) у випадку негідного поводження учні могли бути звільнені керівництвом інституту; д) плата за навчання становила 30 кар-бованців за рік, які сплачувалися протягом перших двох років. Третій і чет-вертий роки навчання являлися безкоштовними. Окрім того, вихованцям третього і четвертого років навчання за рішенням керівництва могла при-значатися заробітна плата [2, Арк. 2 – 3зв.].

12 серпня 1895 р. В. Л. Кірпічов у своєму листі до Очільника Харківського навчального округу просив клопотати перед Міністром народної освіти про дозвіл приймати учнів в майстерні інституту. «Майстерні ці, – писав Віктор Львович, – можуть бути названі невеликим машинобудівним заводом, який добре забезпечений відповідними машинами та знаряддям, і де викону-ються різноманітні механічні роботи. Таким чином, ці майстерні мають всі

248

необхідні умови для організації при них практичної ремісничої школи…» [2, Арк. 1].

Згідно бачення вченого учні цієї школи мали навчатися прийомам ро-боти з металами, вміти доглядати за паровою машиною, бути знайомими з азами механіки та знати елементарні прийоми креслення. Тож по закін-ченню курсу вихованці школи цілком могли стати успішними майстрами та підмайстрами з обробки металів, ремонту та експлуатації сільськогоспо-дарських машин тощо.

25 листопада 1895 р. надійшла відповідь, згідно якої Міністр народної освіти листом від 6 листопада № 23742 дозволив приймати до навчання учнів [1, Арк. 65зв.]. Проте, граф. І. Д. Делянов не оминув вказати і власне бачення щодо постановки цього питання. Так, згідно наказу, «знаходячи розроблені навчальним комітетом умови для вступу загалом укладеними вірно», він вважав не достатнім приймати в учні юнаків навчених лише грамоті. Натомість, міністр вважав за доцільне вимагати від вступників сві-доцтва про закінчення курсу в початкових училищах. Саме ж навчання «…не варто обмежувати лише прийомами обробки металів», додавши до на-вчального курсу також прийоми з обробки дерева і відомості із технології дерева та металу. Це, з одного боку, ще раз підкреслювало відношення мі-ністерства до «кухарських дітей», а з іншого – ускладнювало процес орга-нізації відповідного рівня навчання. Тим не менш, головне завдання було виконано – школа почала діяти.

Однак, метою створення школи Віктор Львович бачив саме допомогу у доступі до технічних знань найбіднішим верствам суспільства. Тож через два роки – 5 грудня 1897 р. він знову звертається до Очільника Харківсько-го навчального округу з проханням клопоти про зменшення плати за на-вчання з 30 крб. до 10 крб., а також про дозвіл звільняти третину учнів від плати взагалі. «Плата ця (30 карбованців) надто висока, і стоїть на заваді до вступу … дітей майстрів та інших осіб із найбідніших класів суспільства…», – писав він у своєму листі. Вчений бачив у цьому небезпеку. Адже за високої ціни за навчання в школу будуть вступати вихідці із більш високих верств суспільства, які не змогли вступити ні в гімназію, ні в реальне училище за відсутністю будь-яких задатків до навчання. В. Л. Кірпічов небезпідставно стверджував, що «...з них ніколи не вийдуть справжні працівники, що не бу-дуть вважати ручну працю обтяжливою» [2, Арк. 7 – 8].

Тож науковець вважав, що найкраще було б віддавати перевагу дітям майстрів, що працюють при інститутських майстернях, а також служите-лів інституту. У цьому була певна хитрість. З одного боку, він ніби дбав про працівників інституту, що мало дати добру ремісничу підготовку для на-ступного покоління і слугувало б значною мірою формуванню принципу спадкоємності та наступності кадрового забезпечення в інституті. З іншого боку – більшість майстрів та нижчих служителів інституту і представляли собою ту саму найбіднішу верству населення, яку міністерство вже одного

249

разу оминуло ще при утворенні слюсарної школи. Тож будуючи своє звер-нення у цьому ключі Віктор Львович цілком міг розраховувати на успіх.

І дійсно, 24 березня 1898 р. Очільник Харківського навчального округу своїм листом повідомив Навчальному комітетові ХПТІ, що Міністерство на-дало дозвіл на реалізацію ініціатив професора В. Л. Кірпічова. Однак, вчений вже не застав цього дозволу. 30 січня 1898 р. Віктора Львовича тимчасово призначили до затвердження штату директором та викладачем Київського політехнічного інституту із переводом на відповідну посаду при Міністер-стві фінансів, якому підпорядковувався новостворюваний інститут.

Можливо саме полишення посади директора ХПТІ та переїзд вченого до Києва вплинули на те, що школа слюсарної справи при механічних майстер-нях інституту так і не набула скільки-небудь значного розвою. Наступні ди-ректори технологічного інституту мали своє бачення розвитку установи, відповідно до якого і діяли. Однак школа не переставала існувати. Якщо першого січня 1897 р. вона нараховувала лише 7 учнів, то вже через рік їхня чисельність зросла до 12 [3, Арк. 36]. А на кінець 1898 р. кількість її вихо-ванців зросла до 25. Впродовж існування школи кількість учнів залишалася сталою приблизно на тому ж рівні [4, Арк. 30].

У подальшому, після приходу на посаду директора ХПТІ Д. С. Зернова, до підготовчого курсу навчання перед практичними заняттями додалися арифметика та елементарна геометрія, для яких було найнято вчителя 1-го Харківського міського приходського училища – О. Максименка, та виділено чотири навчальні години щотижня [5, Арк. 18 – 19]. Останній розробив від-повідні навчальні програми.

Велике значення у підготовці майстрів відводилося самоосвіті. Кожно-му учню видавалася записна книжка, у яку він був зобов’язаний щоденно занотовувати виконані ним протягом дня роботи. При цьому безпосеред-ній запис вони мали робити вдома після робочого дня. Вранці ж – конспек-ти здавалися на перевірку. Подібна практика відігравала значну роль у формуванні самостійності та відповідальності майбутніх майстрів слюсар-ної справи.

Отже, загалом школа слюсарної справи при механічних майстернях ХПТІ стала самобутнім і успішним осередком підготовки фахівців відповідно-го профілю. Її створення головною мірою завдячувало корифею технічної освіти, безпосередньо фундатору – першому директору Харківської вищої технічної школи Віктору Львовичу Кірпічову.

ЛІТЕРАТУРА1. ДАХО, ф. 770, оп. 1, спр. 232, 69 арк.2. ДАХО, ф. 770, оп. 1, спр. 226, 13 арк.3. ДАХО, ф. 770, оп. 1, спр. 287, 76 арк.4. ДАХО, ф. 770, оп. 1, спр. 774, 141 арк.5. ДАХО, ф. 770, оп. 1, спр. 303, 19 арк.

250

РОЗШИРЕННЯ ВИРОБНИЧО-ТЕХНІЧНОЇ БАЗИ КОРАБЛЕБУДУВАННЯ НАПЕРЕДОДНІ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Рижева Н.О.

Напередодні Першої світової війни в Російській імперії відбувається по-дальше посилення мілітаристської доктрини, в тому числі щодо позицій на Чорному морі та зміцнення обороноздатності Півдня. 23 вересня 1910 р. Рада міністрів заслухала доповідь „Про асигнування коштів для поси-лення Чорноморського флоту”. Відповідно до цього документа, ключовим завданням стає будівництво нових лінійних кораблів на Півдні, для чого планувалося залучення приватних заводів. Таким чином, державні чинов-ники усвідомили, що саме приватновласницька ініціатива гарантуватиме швидке створення нових суден. 19 травня 1911 р. затверджується перспек-тивна програма розвитку Чорноморського флоту, згідно з якою передбача-лося будівництво 3-х лінійних кораблів, 9 міноносців та 6 підводних човнів загальною вартістю 102 млн. 200 тис. руб.

Створення потужного Чорноморського військового флоту, з яким Росій-ська імперія у 1911–1913 рр. пов’язувала далекосяжні зовнішньополітичні плани, розглядалося керівництвом усіх підприємств країни, спеціалізованих у суднобудуванні, як можливість здобути замовлення. Визначені відповід-но до програми 1911 р. значні фінансові внески у розвиток Чорноморсько-го флоту й великий обсяг кораблебудівних робіт дозволили залучитися до їх виконання заводам Петербурга – Балтійському, Невському, Металевому, Путилівському. Названі підприємства брали участь у створенні ескадрених міноносців і підводних човнів. У столиці, на базових виробничо-технічних по-тужностях заводів, здійснювалося виготовлення корпусів і механізмів, а за-вершувалося збирання кораблів у Миколаєві та Херсоні.

Домінування в суднобудівній стратегії мілітаристських тенденцій із відпо-відним збільшенням державних асигнувань у галузь приводить до розширен-ня регіону кораблебудування на Півдні й залучення до виконання військових замовлень виробничих потужностей відомої в Херсоні верфі Вадона. Саме цей виробничий осередок, що спеціалізувався на будуванні суден для цивільного флоту, залучено до створення кораблів. Верф узяла участь на завершальному етапі збирання трьох ескадрених міноносців, корпуси й механізми яких виго-товлялися Металевим („Быстрый”, „Пылкий”) і Путилівським („Счастливый”) заводами. Контрактна ватрість відповідно: 2 млн. руб. (за кожний на Метале-вому) та 1 млн. 947 тис. руб. (на Путилівському) [1, c. 125, 140].

Участь у виконанні військового замовлення дозволила власникам Херсон-ської верфі реалізувати задуми щодо загальних змін виробничої матеріально-технічної бази осередку. У 1912 р. верф переноситься на нове, більш зручне для великого суднобудування, місце – Карантинний острів, що біля річки Кошової. Тут із лютого по жовтень 1912 р. збудовано три стапелі (під кож-ний стапель забито по 150 паль), суднобудівна майстерня, будинок контори;

251

встановлюється спеціальне обладнання. Робітничий колектив формувався з майстрових Півдня України та кваліфікованих кадрів Петербурга. Практично менше ніж за рік на Карантинному острові виросла нова верф. Місцева преса, що постійно висвітлювала її діяльність на шпальтах своїх видань, назвала ви-робничий осередок центром фабрично-заводської промисловості Херсона.

Більш критично поставилися до новобудов на Карантинному острові спе-ціалісти з Петербурга. Вони вважали їх недосконалими для створення вели-ких кораблів [3, c. 263-264; 4, c. 18-19]. Збирання ескадрених міноносців на березі р. Кошової у подальшому засвідчило справедливість таких висновків. Роботи, розпочаті навесні 1913 р., йшли повільно. Окрім недостатнього рівня технічного обладнання верфі, бракувало ще й кваліфікованих кадрів. Петер-бурзькі інженери, робітники-професіонали й закордонні фахівці, відряджені консультантами в Херсон, не могли впоратися з повним обсягом технологіч-них завдань, бо з 300 чоловік, „спеціально зайнятих на збиранні військових суден”, більшість не мала необхідного досвіду роботи. Подовжували встанов-лені терміни спорудження кораблів і постійні затримки із доставкою устатку-вання й механізмів у Херсон із Путилівського і Металевого заводів. Негативно впливали на інтенсивність виконання завдань страйки робітників, причиною яких була різниця в заробітній платні столичних спеціалістів та місцевих май-стрових (останнім платили менше, а робочий день тривав на 1-1,5 год. більше, а всього – 10 год.). Замість передбачуваного спуску всіх трьох кораблів восени 1913 р., їх готовність на кінець року склала 67,6-80,2% [1, c. 125; 4]. На вадонів-ській верфі есмінці зійшли на воду вже в 1914 р.: „Счастливый” – 16 березня, „Быстрый” – 25 травня, „Пылкий” – 15 липня [5, c. 307-310].

Доформування кораблів проходило в умовах Першої світової. З метою прискорення виконання завдання довелося залучити миколаївський завод „Наваль”, куди з Херсона перевели для подальшої добудови есмінець Пу-тилівського заводу „Счастливый” [6, c. 66; 5, c. 307-310]. Таким чином, ви-робничі потужності верфі Вадона не могли забезпечити високотехнічного кораблебудування, яке вимагало передової виробничої бази й оснащення та кваліфікованих виконавців.

ЛІТЕРАТУРА1. Всеподданнейший отчет по Морскому министерству за 1913 год. – СПб.

: Тип. Морского мин-ва, 1914. – 342 с.2. История отечественного судостроения: в 5 т. – Т. 3 : Судостроение в

первой четверти XX в. (1906-1925) / Цветков И. Ф. – СПб. : Судостроение, 1995. – 560 с.

3. Чернышев А. “Новики” – лучшие эсминцы Российского императорско-го флота / А. Чернышев. – М. : Коллекция, Яуза, ЭКСМО, 2007. – 224 c.

4. Усов В. Ю. Эскадренные миноносцы типа „Счастливый” / В. Ю. Усов // Судостроение. – 1984. – № 8. – С. 58–61.

252

5. Бережной С. С. Крейсера и миноносцы: справочник / С. С. Бережной. – М. : Воениздат, 2002. – 472 с.

6. Всеподданнейший доклад по Морскому министерству за 1915 год. – Петроград : Тип. Морского мин-ва, 1916. – 124 с.

УЧАСТЬ СТУДЕНТІВ ТА ВИКЛАДАЧІВ КИЇВСЬКОГО ПОЛІТЕХНІЧНОГО ІНСТИТУТУ В ПОДІЯХ 1905 РОКУ

Руда С.П.

Пройшло більше ніж 100 років від трагічних подій 1905 року, та час від часу з’являються нові факти, що підтверджують та доповнюють вже наявні матеріали стосовно цього періоду. Так, нещодавно в Архіві Російської академії наук знайдено листування українського мінералога Л. Л. Іванова з його вчителем, В. І. Вернадським. Як виявилося, під час революційних за-ворушень 1905 року Л. Л. Іванов працював у Київському політехнічному інституті і був свідком того, що відбувалося в цьому закладі, про що він не-одноразово писав своєму вчителю. Тому його листи можна вважати джере-лом додаткових відомостей про ставлення студентського та викладацького складу до перебігу тогочасних подій.

Леонід Лікаріонович Іванов (1877-1946) у 1897 р. вступив до при-родничого відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, але невдовзі перевівся до Московського університету. Тут він зацікавився мінералогією і почав наукові дослідження в лабораторії кристалографії та мінералогії, якою керував В. І. Вернадський. По закінченні університетського курсу Л. Л. Іванов був залишений при Московському університеті на посаді позаштатного асистента кафедри мінералогії. У 1904 р. він переїхав до Києва, де обійняв посаду старшого лаборанта кафе-дри мінералогії та геології хімічного відділення Київського політехнічного інституту. Проводячи практичні заняття зі студентами, він переймався складнощами та потребами їхнього життя.

Студенти Київського політехнічного інституту брали активну участь у демократичному русі країни. На початку 1899 року – першого року існування інституту – вони створили Організаційний комітет, під керівництвом яко-го взяли участь у всеросійському студентському страйку, спрямованому проти репресивної політики царизму. Наслідком цього стали виключення з інституту, арешт і заслання 32 активних учасників страйку. Наступним кро-ком владних структур стало видання 29 липня 1899 р. «Тимчасових правил про студентські організації», на основі яких у січні 1901 р. за участь у масо-вих мітингах було віддано в солдати 183 студенти Київського університету. Зазнали репресій і студенти Політехнічного інституту. Так, у 1901 р. за

253

революційну діяльність був виключений з інституту та засланий до Баку під нагляд поліції О. В. Вінтер, майбутній видатний вчений-енергетик, будівничий перших електростанцій в СРСР.

Першими з протестом проти репресій виступили студенти Київського політехнічного інституту та університету, до них приєдналися студенти Хар-кова, Москви, Петербурга та інших міст. До березня 1901 р. загальний сту-дентський страйк охопив 35 навчальних закладів. 11 березня 1901 р. у Києві відбулася демонстрація студентів університету, політехнічного інституту та інших вузів. Співаючи «Марсельєзу», вони разом із робітниками київських підприємств пройшли Хрещатиком з червоними прапорами. 5 грудня 1901 р. на масовій сходці у великій хімічній аудиторії політехнічного інституту було ухвалено оголосити страйк, якщо до 20 січня наступного року уряд не видасть закон про автономію вищої школи.

В інституті було створено склад революційної літератури, обладнано підпільну друкарню. У приміщенні інституту читалися пропагандистські лекції, розповсюджувалися листівки, збиралися кошти для революційної роботи. У листі до міністра фінансів Міністерство внутрішніх справ повідомляло: «При обстеженні революційних організацій, які діяли у Києві, з’ясувалося: студенти Київського політехнічного інституту відіграють у місцевому революційному русі значну роль». Вірність такої характеристи-ка студентство київської політехніки підтвердило під час першої російської революції 1905-1907 рр.

Розправа влади над петербурзькими робітниками 9 січня 1905 р. ви-кликала спалах революційного підйому по всій країні. Студенти і викладачі Київського політехнічного інституту зібрались на мітинг протесту у великій фізичній аудиторії. Щоб зірвати мітинг, генерал-губернатор по-слав до інституту наряд поліції, батальйон піхоти та сотню козаків. Ці події у листі до В. І. Вернадського від 17 січня 1905 р. Л. Л. Іванов описує так: «15-го о першій годині була призначена сходка у поточних політичних справах. Сходка спізнилася, була небагатолюдна, проходила мляво. Почали вже розходитися. Вирішено було приєднатися до очікуваної демонстрації, до страйку ж поставилися негативно. Все обійшлося б нічим, як раптом побачили, що на шосе перед Інститутом з’явилося 3 роти солдат, коза-ки та поліція на чолі з поліцеймейстером. Вмить перед дверима головно-го входу виросла барикада з лав та стільців, а скло у дверях та вікнах біля входу було вибито. Студентів зібралось біля 640 осіб. Підійшли солдати. Поліцеймейстер увійшов до під’їзду і почав вимагати, щоб його пропустили. У відповідь на це йому в фізіономію спрямували з двох боків струмені води з пожежних шлангів і кинули калошу. Поліцеймейстер відступив… Після відступу поліцеймейстера пішли переговори. Студенти заявили, що вони тихо розійдуться, якщо усунуть війська та поліцію і пообіцяють, що їх не перепишуть,.. не заберуть та не відправлять по дільницях, коли вони вий-дуть. Професори, що були тут, заявили, що «і ми з вами». Тоді всі студенти

254

попарно, у супроводі професорів, деяких викладачів та лаборантів вийшли через боковий вихід і рушили у повному порядку по шосе до міста. З другого боку шосе їхали козаки, а позаду процесії йшла піхота. Весь кортеж дійшов до площі «Єврейського базару» (нині площа Перемоги – С. Р.) і тут натовп розійшовся».

31 січня у великій хімічній аудиторії зібралося 600 студентів та 14 викладачів, які ухвалили не поновлювати заняття до 1 вересня. У вересні-жовтні Політехнічний інститут став центром політичної пропаганди. За розпорядженням генерал-губернатора 14 жовтня поліція і війська оточи-ли інститут. 18 жовтня студенти організовано вирушили на Думську площу (нині Майдан Незалежності), де хотіли почути про так званий Маніфест 17 жовтня, в якому було обіцяно політичні свободи і скликання Думи. Проте день закінчився розстрілом демонстрантів. Знову звернемося до свідчень Л. Л. Іванова, наведених у листі до В. І. Вернадського від 29 жовтня 1905 р.: «День 18-го жовтня почався так радісно і жваво для нас у стінах Інституту. Вперше у актовій залі зібралися на засідання in corpore всі професори, викладачі та лаборанти. Після різних привітань на адресу маніфесту збори об’єдналися зі студентами і в радісному та спокійному настрої рушили по-важною процесією на Хрещатик до Думи. Але вже о 4-ій з половиною годині на мирну публіку посипалися кулі! …А наступного дня єврейський погром… Погромники у нашому домі. Ввечері громили аптечний склад і була загроза вибуху або пожежі…Нерви такі напружені, що у кожному стуку вчувається постріл». 20 листопада у Києві було оголошено воєнний стан.

Міська рада робітничих депутатів пішла у підпілля і розташувалася в районі Шулявки. Центром «Шулявської республіки» став Політехнічний інститут, проти якого влада почала вживати заходів. 30 листопада 1905 р. Л. Л. Іванов пише В. І. Вернадському: «Інститут наш закрито, охороняється військовою силою, пропускають нас по квитках. До січня, зрозуміло, занять вже не буде. Але справа в тому, що у січні досить можлива така перспекти-ва: 1) або повне закриття Інституту із звільненням усього викладацького персоналу, або 2) повного звільнення не буде, але в разі початку занять в Інституті не буде спеціальних сум для оплати позаштатних посад, тоб-то і в тому, і в іншому разі не буде коштів. До того ж не буде грошей і для кабінету, і наукові лабораторні заняття не можна буде проводити. Надія на відновлення правильного ходу навчального життя теж хитка». 17 грудня на територію інституту було введено війська. На квартирах деяких викладачів та студентів було проведено обшуки, ініціаторів революційних дій було за-арештовано і вислано до віддалених регіонів Росії.

Після розгрому Шулявської республіки в інституті продовжували легаль-но діяти студентські організації, до яких входили прогресивно настроєні викладачі та професори. 11 червня 1907 р. уряд прийняв «Правила про студентські організації і проведення зібрань у стінах вищих навчальних закладів», які ліквідували вузівську автономію. На знак протесту проти їх

255

впровадження подали у відставку директор інституту В. Ф. Тимофєєв, декан В. Г Бажаєв, професори О. О. Радциг, В. Г. Шапошников та Є. О. Патон. Зі свого боку Міністерство внутрішніх справ звільнило з роботи професорів М. П. Чирвінського, М. М Тіхвінського, Ю. М. Вагнера, С. А. Іванова, А. В Нечаєва, М. А. Артем’єва, Д. П. Рузського, Є. П. Вотчала, Ф. В. Ключарьова та К. Т. Деметьєва. Газета «Киевлянин» закликала закрити Політехнічний інститут і перетворити його будинки на казарми.

Вивчення епістолярної спадщини одного з учнів В. І. Вернадського – Л. Л. Іванова – дає можливість більш виразно уявити, як така важлива політична подія, як революція 1905 року, сприймалася у викладацькому та сту-дентському середовищі одного з найкрупніших вузів країни – Київського політехнічного інституту.

ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ЧАСУ ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВНИХ ТА ГРОМАДСЬКО-НАУКОВИХ УСТАНОВ:

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАМІТКИСавчук В.С.

Питання, пов’язані з визначенням часу виникнення, початку діяльності, затвердження будь-яких установ та організацій, у тому числі й громадсько-наукових об’єднань, є вельми важливими і в той же час дискусійними. Досить часто розходження між підходами, які використовуються дослідниками, призводять до свідомих або несвідомих помилок у визначенні відповідних дат. Ці помилки інколи створюють певні стереотипи, які потім переходять з одного видання в інше, тиражуються, використовуються подальшими дослідниками і поступово починають сприйматися як єдино вірні,

Як приклад, наведу проблему, яка існувала з датуванням часу створен-ня Дніпропетровського фізико-технічного інституту. Фактично, до певного часу в усіх виданнях зазначалося, що Дніпропетровський фізико-технічний інститут виник у 1933 р. як самостійна одиниця. Причому, не допомагало навіть те, що за свідченням самого Г. В. Курдюмова, який працював у ДФТІ за-ступником директора з наукової частини, й у своїй автобіографії чітко вказу-вав на те, що офіційне заснування інституту відбулося у 1932 р. Але датуван-ня 1933 роком і після цього потрапляло у найбільш відомі довідники з історії розвитку науки і техніки в Україні. Як було нами з’ясовано, вказівка на різні роки пов’язана з тим, що ДФТІ був затверджений як самостійний інститут наприкінці 1932 р. постановою Раднаркому СРСР за номером 1910 від 25 грудня 1932 р. Зрозуміло, що до кінця 1932 р. він не встиг увійти в титульні списки інститутів на 1932 р., які складалися на початку 1932 р., й в інші офі-ші офі-

256

ційні документи та звіти. Це сталося 1933 р. З цього часу сформувалася дум-ка, що ДФТІ був створений у 1933 р. Хоча це не так, якщо ще й врахувати, що ДФТІ мав попередню історію (з 1931 р. він був офіційною філією Харківського фізико-технічного інституту), то витоки помилки датування зрозумілі. Але в цьому випадку датування виникнення зсунуто в бік більш пізнішої дати.

Навпаки, є приклади, коли датування підганяють під певні роки з певними цілями. Об’єктивним фактором може бути недостатня дослі-дженість питання, відсутність або недостатність відповідних джерел. На датування впливають і суб’єктивні фактори. Це може відбуватися для того, щоб підігнати дату під відповідний ювілей, або створити більшу за часом історію для відповідної установи тощо. Наприклад, деякі інститу-ти свідомо переносять дату свого заснування, використовуючи момент початку підготовки фахівців з напряму, який потім продовжується у створеному навчальному закладі. При цьому не враховується, що такий перехід або розділений значним часовим простором, або такий напрям існував у межах іншого навчального закладу. І тільки виокремлення з та-кого навчального закладу привело до створення самостійного інституту за певною галуззю знань.

В цьому контексті наведу два приклади з історії створення двох вищих навчальних закладів у Катеринославі (Дніпропетровську). Дніпропетров-ська медична академія визначила початок свого створення 1916 роком. Хоча жодного офіційного документу про створення у цей час відповідної на-вчальної установи (інституту, академії тощо) не існує. Дійсно, вища медич-на освіта бере початок у Катеринославі з 1916 р., коли почали діяти Вищі жіночі курси. Але у складі КВЖК був і фізико-математичний факультет. Тим не менш Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара визначає початок не з 1916 р.. а відповідно своєму статуту, затвердженому у серпні 1918 р. урядом П. Скоропадського за поданням Комісії з учених уста-нов та вищоїшколи, керованої В. І. Вернадським. У складі Катеринослав-ського університету був заснований і медичний факультет. І тільки через декілька років, внаслідок реорганізації вищої школи в Україні, була створе-на самостійна медична академія. Що й підтверджується відповідними юри-дичними документами та постановами уряду.

Значно коректнішою й історично вірною виглядає позиція Дніпропе-тровської металургійної академії. У 1999 р. металургійна академія святку-вала свій ювілей. І дуже показовою була назва ювілейного видання «Госу-дарственная металлургическая академия Украины. История становления вуза и развития его научно-педагогических школ (к 100-летию начала по-дготовки инженеров-металлургов)». Така назва свідчить про об’єктивність історичного аналізу процесу виникнення цього навчального металургій-ного закладу і аніскільки не знижує цінності його досягнень та значимості історичного шляху, пройденого цим закладом в справі підготовки кадрів металургії вищого ґатунку.

257

А процес був таким же, як і при створенні медичної академії. Спочат-ку металургійна освіта відбувалася в межах Катеринославського вищого гірничого училища (надалі інституту) на заводському відділенні. Надалі воно було перетворене у металургійний факультет (1924), а «17 апреля 1930 г. Высший Совет Народного Хозяйства СССР принимает решение о соз-дании на основе Днепропетровского горного института трех отраслевых высших технических учебных заведений – горного, металлургического и химико-технологического институтов» [1].

Отже процес виникнення медичної і металургійної академії був однако-вим, але історична дійсність у датах започаткування цих вищих навчальних закладів відбита неоднаково, і на наш погляд більш об’єктивно це зроблено в історії металургійної академії.

Як випливає з вище зазначеного, навіть фактично тотожні процеси виникнення інституцій трактуються по різному. Тому надзвичайно важ-ливим завданням є вироблення історично виважених та обґрунтованих підходів і критеріїв для визначення дат виникнення тих чи інших установ та організацій.

Відповідні питання виникають не тільки при визначенні дат створення державних установ. Те ж саме торкається громадсько-наукових об’єднань, які хоча і не є державними установами, але питання їх створення і затвер-дження є юридично й законодавчо усталеними.

Тим не менш, досить часто виникають різні обставини на початку діяльності громадсько-наукових об’єднань, які впливають на розгляд її по-чаткового етапу. Звернуся до одного з науково-технічних товариств Кате-ринослава, а саме – Катеринославського відділення Російського технічного товариства. Досить доскональне вивчення архівних матеріалів, проведене спільно з Н. М. Кушлаковою, засвідчило певні складнощі при визначенні дати заснування товариства. Детальніше це питання розглянуто в статті [1]. Звернемо увагу лише на деякі принципові момента.

Після схвалення 7 травня 1892 р. на засіданні Ради Російського технічного товариства (РТТ) інструкції Катеринославському відділенню РТТ її мали прийняти на загальних зборах товариства. Однак 11 травня 1892 р. загальні збори не відбулися. І тоді на Раді РТТ 20 травня 1892 р. була прийнята наступна постанова: «Если назначенное на 23 мая общее собрание, паче чаяния, не состоится за неприбытием законного числа чле-нов, то временно утвердить инструкцию Екатеринославскому отделению особым журнальным постановлением, впредь до окончательного утверж-дения ее общим собранием» [1, с. 134]. Таким чином, Катеринославське відділення отримало можливість офіційно розпочати свою діяльність. 20 травня 1892 р.

З різних причин діяльність товариства реально розпочалась лише че-рез два роки за остаточно затвердженою Інструкцією (10.03.1893 р.). А сама остаточна інструкція була затверджена 10 березня 1893 р. Так від

258

якого ж часу треба вести відлік виникнення Катеринославського відді-лення Російського технічного товариства?

На нашу думку все-таки треба вести відлік від затвердження тимчасової інструкції. Бо вона була офіційною, торкалася саме питання статусу КВРТТ, а не якоїсь її філії чи відділу, спеціально в постанові обумовлювалася при-чина прийняття такої постанови – необхідність відкриття діяльності КВРТТ – тобто мали місце всі ознаки юридичного затвердження статусу відділення Російського технічного товариства у Катеринославі.

І це тільки декілька прикладів, що засвідчують важливість і неузгодже-ність інформації, що стосується датування виникнення державних і громад-ських установ. Є нагальна необхідність вироблення певних методологічних принципів та критеріїв, які повинні застосовуватися для визначення дат заснування установ, громадсько-наукових об’єднань з обов’язковим враху-ванням законодавства країни в періоді, в якому розглядаються діяльність відповідних інституцій та об’єднань.

ЛІТЕРАТУРА1. Савчук В. С. Створення та перші роки діяльності Катеринославського

відділення Російського технічного товариства / В. С. Савчук, Н. М. Кушла-кова // Історія і культура Подніпров’я. Невідомі та маловідомі сторінки. Науковий щорічник. – 2009. – № 6. – С. 130 – 138.

УМОВИ ВИБОРУ ТЕРИТОРІЇ ДЛЯ БУДІВНИЦТВА АСТРОНОМІЧНОЇ ОБСЕРВАТОРІЇ КИЇВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ СВ. ВОЛОДИМИРА

Салата С.А.

На початку створення Київський університет не мав власних приміщень і розташовувався в кількох орендованих приватних будинках, розміщених, в основному, на Печерську. Тому ще у 1833 р., до офіційного відкриття на-вчального закладу, був оголошений конкурс «для складання планів і фасадів, передбачених до спорудження в Києві будівлі для університету Св. Володимира …». В конкурсі взяли участь кілька відомих архітекторів Петербурзької Академії мистецтв: Мельников, В. Беретті, О. Брюллов, К. Тон. Найкращим було визнано проект В.І. Беретті, у відповідності до якого і розпочалось будівництво університету у 1837 р.

Вікентій Іванович Беретті (1781-1842) – архітектор-художник. Народив-ся в Італії в сім’ї професора механіки Іоанна Беретті.

Представник класичної архітектурної школи. В період з 1798 по 1804 рр. проходив навчання у Петербурзькій Академії мис-тецтв. 1 вересня 1804 р. за проект казарм для кінного полку отри-мав 2-гу золоту медаль зі шпагою й атестат художника 1-го сту-

259

пеня. Через п’ять років у 1809 р. за поданий проект кадетського корпусу Академія мистецтв обирає В.І. Беретті академіком. Після закін-чення Академії з 1804 р. і до переїзду в Київ працював у Петербурзі під керівництвом Тома-де-Томона на спорудженні будинку біржі. За проекта-ми В. Беретті у Петербурзі та на його околицях споруджені кілька десятків будинків і споруд найрізноманітніших типів і призначення. Крім того, у Петербурзі В.І. Беретті були складені численні проекти для споруд прак-тичного і символічного призначення.

У зв’язку із проектуванням та будівництвом Київського університету В.І. Беретті у 1835 р. переїхав до Києва. З цього моменту розпочинається київський період життя і творчості відомого архітектора. Прибувши до Києва В.І. Беретті привіз із собою своєрідний чисто Петербурзький розмах своєї архітектурної діяльності, що відбилось на його проекті університету. Майстри класицизму, у яких проходив навчання Беретті, не уявляли свої спо-руди ізольовано, без урахування міського ансамблю. Ось чому проектуван-ня університету, а також інших споруд, він розумів як значне містобудівне завдання, пов’язуючи будівлю з навколишнім архітектурним ландшафтом та реконструкцією Старого міста.

Як відомо, рішення про створення Астрономічної обсерваторії було при-йнято ще в період влаштування університету і передбачалося планом його будівництва.

Але через об’єктивні причини, пов’язані, в першу чергу, з фінансуванням, спорудження обсерваторії переносилось на певний термін.

Проект будівництва постійної обсерваторії зазнав численних істотних змін, в процесі вибору місця спорудження та безпосереднього планування будівництва установи.

Ще до переїзду архітектора В.І. Беретті до Києва серед університетських професорів виник задум побудувати обсерваторію над будинком капітана Корта на Печерську. Але В.І. Беретті, оглянувши будинок, дійшов висновку, що втілення задуму в життя є не тільки не бажаним, а й небезпечним з суто конструктивних міркувань.

У зв’язку з тим, що з початку створення планів будівництва до проекту-вання астрономічної обсерваторії не було залучено астронома-спеціаліста, початкові варіанти архітектора В.І. Беретті мали на меті швидше прикраси-ти головну будівлю університету.

Автор проекту університету первісно запланував розміщення обсервато-рії навпроти головного корпусу університету, по його центральній осі у ви-гляді «монумента Св. Володимиру». Але, відмовившись від цього задуму, В.І. Беретті планував розмістити обсерваторію у круглій башті головної споруди університету.

Як було сказано вище, перші проекти обсерваторії розроблялися без участі фахівців-астрономів, що не давало можливості у повній мірі врахо-вувати призначення установи, її специфіку і завдання. Лише з приходом

260

до університету астронома В.Ф. Федорова було враховано всі ці елементи. Відразу ж після приїзду до Києва професор В.Ф. Федоров звернувся до Ради університету з детальним описом потреб обсерваторії як наукового закладу. Зокрема він зазначав: «судя по заботливости, с какою высшие начальство печется об усовершенствовании сего недавно возникшего Святилища муз, можно надеяться, что и астрономическая обсерватория, которую предполо-жено строить при университете св. Владимира, будет … в непродолжитель-ном времени поставлена на ту степень совершенства, на коей стоят обсерва-тории Дерптская и Казанская».

Василь Федорович на той період мав достатньо вагомий багаж знань, пов'язаний із упорядкуванням найвідоміших європейських обсерваторій, які він у свій час відвідав. Враховуючи цей досвід він навів ряд переконли-вих аргументів, виступивши проти будівництва обсерваторії в голов-ному корпусі університету. Рада університету, розглянувши детально обґрунтоване подання В.Ф. Федорова, вирішила побудувати обсерваторію на окремій ділянці і доручила професору вибрати для неї придатне місце.

У 1838 р. Будівельний комітет протоколом засідання виніс рішення, в якому були враховані зауваження і пропозиції В.Ф. Федорова щодо будівництва обсерваторії окремо від університетської споруди, а також по-становка фактичної співпраці головного архітектора В.І. Беретті стосовно створення плану з астрономом-фахівцем В.Ф. Федоровим стосовно надання рекомендацій по вибору місця і безпосереднього будівництва.

Як має виглядати астрономічна обсерваторія та яким вимогам має відповідати місце для неї, детально описав тодішній директор Петербурзької академічної обсерваторії А. Гришов в «Уявленні про спорудження тутеш-енні про спорудження тутеш-ньої імператорської обсерваторії» у 1753 р. Зокрема, він звертає увагу на необхідність створення умов щодо запобігання коливанням обсерваторії; пропозиції, як запобігти коливань точних вимірювальних приладів; поради щодо влаштування вузьких вікон-люків у головній залі обсерваторії; реко-мендації щодо орієнтації обсерваторії на місцевості, а також на якому ґрун-ті потрібно будувати споруди і т. ін.

Схожі вимоги і рекомендації були виконані при спорудженні Пулковської обсерваторії у 1839 р. Дотримувався їх і В.Ф. Федоров в процесі обрання міс-ця будівництва Київської астрономічної обсерваторії. Цікавим і важливим фактом є те, що визначальним у виборі місця для розташування обсервато-рії є комплекс факторів, які визначають прозорість атмосфери, ймовірність ясного неба, якість зоряних зображень – так званий астроклімат місцевості. Тому ґрунтовні дослідження, пов’язані з визначенням астроклімату місце-вості, мають передувати будівництву всіх сучасних обсерваторій.

Довгий і тернистий шлях вибору місця будівництва передував спору-дженню Київської астрономічної обсерваторії.

При виборі місця для будівництва обсерваторії В.Ф. Федоров мав врахо-вувати київський ландшафт з його різноманітністю. Зі слів В.В. Вечерського:

261

«Київ – це, перш за все, київський ландшафт: широкий Дніпро з численними островами, рівнинна лівобережна заплава та високе правобережне плато, обмежене річищами Дніпра і Либіді. Саме на цьому плато й розвивалося міс-то від самих перших поселень аж до кінця ХІХ ст. …».

Ландшафти Києва є достатньо яскравими та цікавими об’єктами окре-мого дослідження. Їхнє своєрідне місцерозташування, панорамність, осо-бливості рельєфу, що полягають у підвищеному правобережному плато і впритул підходять до Дніпра, викликає до себе живий інтерес для дослі-дження не одного покоління науковців.

Спочатку місцем будівництва обсерваторії В.Ф. Федоровим було обрано круте узбережжя Дніпра. Але у зв’язку із, як згодом виявилось, присутністю значної кількості ґрунтових вод, від цього варіанту відмовились.

Професор астрономії приступає до пошуку нового місця для обсер-ваторії. В травні 1838 р. він в записці до Будівельного комітету вказав: «… честь имею довести до сведения Строительного комитета, что удобных мест для построения астрономической обсерватории найдено мною два. Одно лежит на западном берегу долины, по которой течет речка Лебе-девка и находится на мысу, примыкающему с юга к дороге, ведущей к монастырской роще. Оно принадлежит какому-то монастырю. Другое, при-надлежащее городу, находится на западном бастионе древнего укрепления Киева, недалеко от Житомирской заставы». В архівних матеріалах музею Київської астрономічної обсерваторії також вказано: «… Обидва місця ціл-ком відповідають вимогам астрономічної обсерваторії і тому вибір одного з них залежить від різних побічних обставин:

1. Яке з них легше придбати?2. Яке з них потягне менші витрати на будівництво обсерваторії?3. Яке ближче до Університету?4. Яке вільніше від диму і пилу?».В.І. Беретті і В.Ф. Федоров обрали перший варіант із запропонованих ді-

лянок, розташований на березі річки Либідь. Перші проекти прив’язувались до даної місцевості. У квітні 1839 р. до Будівельного комітету уже надійшли кошторис та проектна документація на будівництво. Василь Федорович, після розгляду нового проекту, надіслав до комітету заявку із його різкою критикою та проханням завжди запрошувати його на засідання комітету при розгляді питань будівництва астрономічної обсерваторії. Також астро-номом було надано до комітету стислий виклад потреб головної будівлі обсерваторії. Проект був перероблений і знову поданий у червні 1839 р. Фасад було вирішено збудувати у стилі неоготики, поширеного у першій половині ХІХ ст.

Але у зв’язку із проблемами, пов’язаними із передачею землі у власність університету, від першого варіанту довелось відмовитись. За пропозицією Київського генерал-губернатора остаточно був обраний другий варіант – на Кудрявці, за фортечним валом ХVІІІ ст.

262

Кудрявець – історична місцевість, являє собою західний схил Старокиїв-ського узгір’я і відома з часів Київської Русі як «Копирів кінець». Вперше про нього згадується в давньоруських літописах в 1121 р. У 1240 р., після розгро-му Києва ордами хана Батия, Копирів кінець був спустошений. У середньо-вічну епоху хоч осередки життя тут і відновились на схилах балок та ярів, але вони не мали регулярного характеру.

З ХVII – XVIII ст. історичну місцевість почали називати Кудрявцем. Його територія здавна мала військово-стратегічне значення. Так, у ХVІІІ ст. це спо-нукало до зведення тут оборонних споруд – «мініхових» валів, названих так за ім’ям керівника будівельних робіт фельдмаршала Б.К. Мініха. Фрагмен-ти валів у добре збереженому вигляді існували аж до другої третини ХІХ ст. Вздовж ліній «мініхового» валу було прокладено початковий відтинок вули-ці Воровського. Ще до 1840-х років Кудрявець залишався вільним від будь-яких забудов і практична безлюдним передмістям, що цілком відповідало майбутньому розташуванню астрономічної обсерваторії.

У жовтні 1839 р. за проханням Будівельного комітету землемір Шмігель-ський, архітектор В. Беретті та професор В. Федоров оглянули ділянку на Ку-дрявці і знайшли її повністю придатною для забудови за умови, якщо «срыть часть земляного вала и устроить небольшую часть дороги». Також відомо, в листі до Будівельного комітету від 26 вересня 1839 р. Шмігельский зазначав, що місце, яке було обране для будівництва обсерваторії, останні три роки ніким не було зайняте, на ньому не було ніяких споруд і використовувалось воно в якості городів місцевим населенням передмістя Кудрявця.

Місце для будівництва астрономічної обсерваторії Київського універси-тету, після багатьох варіантів, які з тих або інших причин були відхилені як самим головним архітектором В. Беретті, так і професором астрономії В. Федоровим, було обрано в передмісті Кудрявця. Дане місце в той час по-вністю відповідало вимогам розташування обсерваторії. Після узгодження його між В. Беретті і В. Федоровим та за дорученням Будівельного комітету петербурзький архітектор приступив до розробки проекту будівництва.

На даний час територія Астрономічної обсерваторії знаходиться в меж-ах вулиць: Обсерваторної, Воровського, Юрія Коцюбинського та території дитячого санаторію по вул. Гоголівській.

СТАНОВЛЕННЯ В. П. КОСТЕНКА ЯК ОСОБИСТОСТІ ТА ІНЖЕНЕРАСандурська О.В.

Володимиру Полієвктовичу Костенку належить видатне місце у вітчизняному кораблебудуванні. Він відомий сьогодні як визначний вче-ний, інженер, публіцист, лауреат Державної премії СРСР за створення суднобудівних заводів першого покоління.

263

Він був одним із небагатьох, хто в досконалості знав зарубіжне корабле-будування. В його роботах досить глибоко і широко досліджуються не лише технічні якості кораблів, але й тактика їх бойового використання.

В. П. Костенко народився у вересні 1881 р. у с. Великі Будища Зеньковсь-кого повіту Полтавської губернії в родині земського лікаря. Навесні 1900 р. закінчив із золотою медаллю Білгородську гімназію. Після закінчення гімназії він продовжив навчання на кораблебудівному відділенні Морсь-кого інженерного училища імператора Миколая І в місті Кронштадті (нині військово-морський інженерний інститут) [3].

Професійну кар’єру Володимир Полієвктович розпочав із посади помічника будівельника ескадреного панцерника «Орел» (закладений 20.05.1900 р. у Санкт-Петербурзі на Новому адміралтействі, спущений на воду 06.07.1902 р., в експлуатації – з травня 1905 р.) [2, с. 218].

Саме на броненосці «Орел» В. П. Костенко у складі ескадри здійснює похід в Тихий океан (1905 р.). В травні місяці цього ж року брав участь в Цусимському бою. Під час походу та бою він вів систематичне спостереження за морехідними якостями броненосця та роботою його судових установок та систем, а також вів щоденник, в якому відзначав всі факти та події, пов’язані із життям суд-на та ескадри в цілому. Сьогодні цей щоденник відомий більше як робота «На «Орле» в Цусиме: Воспоминания участника русско-японской войны». Саме під час перебування на вказаному судні корабельний інженер вперше застосовує систему швидкого вирівнювання крену і диферента [1, с. 5].

27 травня 1905 р. у Цусимському бою «Орел» отримав більше 100 по-шкоджень, але залишився на плаву і зберіг хід. Це сталося саме завдяки В. П. Костенку, єдиному корабельному інженеру, який залишився живим. Саме тоді Володимир Полієвктович у бойових умовах використав «Таблиці непотоплюваності» О. М. Крилова: система затоплення відсіків, засоби вирівнювання крену та диференту спрацювали безвідмовно [2, с. 218]. За введену систему швидкого вирівнювання крену, що дозволило уникнути перевертання «Орла» корабельного інженера було нагороджено орденом Святої Анни ІІІ Ступеня [4].

З середини 1905 р. до лютого 1906 р. корабельний інженер разом з іншими членами екіпажу потрапляє до японського полону.

Під час перебування у полоні В. П. Костенко розпочинає свою діяльність і як політик, прибічник ідей партії соціалістів-революціонерів (есерів), до якої він примкнув ще за часів навчання у Морському інженерному училищі, коли починає вести пропагандистську роботу серед матросів [2, с. 218].

В Росію Володимир Полієвктович повертався через США, Англію, Францію і прибув до Петербурга у квітні 1906 р. З цього часу був призначе-ний помічником будівельника лінійного корабля «Андрій Первозванний» в Петербурзький військовий порт.

З початку липня 1907 р. вченого відрядили до Англії (Барроу), де він був спочатку членом приймальної комісії, а згодом стає помічником

264

спостерігача за спорудженням броненосного крейсера «Рюрик». Під його керівництвом були запроваджені нововведення, які значно підвищили бой-ову міць корабля. За цю роботу В. П. Костенко був нагороджений орденом Святого Станіслава ІІ Ступеню [3; 4].

Цікавим є також той факт, що під час перебування в Англії на заводі комерційного суднобудування «Харленд енд Вулф» у Белфорді В. П. Костен-ко отримав можливість ознайомитися з проектом «Титаніка» і одразу ж відзначив недоліки у забезпеченні непотоплюваності судна. Проте, його за-уваження були проігноровані і вже під час свого першого походу «Титанік» натикається на айсберг і тоне впродовж двох годин [4].

Під час перебування в Англії в університеті Глазго корабельний інженер прослухав курси лекцій із фізики, електротехніки. Одночасно Володимир Полієвктович прагнув осягнути сутність організації виробничого процесу на британських суднобудівних заводах. Повернувшись наприкінці 1908 р. із закордонного відрядження, він виступав перед спеціалістами-інженерами з кількома доповідями про особливості організації англійського суднобуду-вання [2, с. 219; 1, с. 12]

Після повернення з Англії у березні 1910 р. В. П. Костенко у званні капітана був заарештований за зв’язок із революційно налаштованими ма-тросами і партією есерів, ув’язнений до Петропавлівської фортеці, а в липні засуджений до шести років каторжних робіт [4].

Але навіть перебуваючи під слідством в одиночній камері Петропавлівської фортеці вчений продовжував працювати, розробляв теорію «вібраційного рушія», що стала пріоритетною у галузі створення економічного рушія, заснованого на біонічному принципові [2, с. 220].

Вже в грудні 1911 р. Володимира Полієвктовича будо звільнено з ув’язнення, але і усунуто від роботи на флоті.

Після звільнення з фортеці розпочався новий період життя та діяльнос-ті Володимира Полієвктовича – робота в промисловості. Цей період продо-вжувався близько 45 років.

З 1 травня 1912 року В. П. Костенка було призначено начальником тех-нічної суднобудівної контори Товариства Миколаївських заводів і верфей «Наваль» [3].

Так завершується один із періодів життя видатного корабельного інженера В. П. Костенка.

Вже за перші десятиліття своєї діяльності Володимир Полієвктович зро-бив значний внесок у розвиток суднобудівної галузі Російської імперії, за що був удостоєний кількох державних нагород.

265

ЛІТЕРАТУРА1. Костенко В. П. На «Орле» в Цусиме / В. П. Костенко. – Л. : Судострое-

ние, 1968. – 492 с.: ил.2. Рижева Н. О. Визначні кораблебудівники України / Н. О. Рижева //

Українська біограф істика. Збірник наукових праць. – К., 2008. – Вип. 4. – С. 217 – 229.

3. Сирый С. П. Кораблестроитель, ученый, талант… / С. П. Сирый // Морская газета [электронный ресурс]. – 2006. – 19 сентября. – Режим досту-па к газете: http://gazetam.ru/19-sentyabrya/korablestroitel-uchenyiy-talant.htm

4. Холодов А. В. Корабел из стали / А. В. Холодов// Корабел. – 2006. – 14 ноября. – № 89. – доступ к газете: http://www.arhpress.ru/korabel/2006/11/14/12.shtml

ЗНАЧЕННЯ КУРСУ «ІСТОРІЯ НТУ «ХПІ» У ФОРМУВАННІ ПОЗИТИВНОГО ІМІДЖУ УНІВЕРСИТЕТУ

У СТУДЕНТСЬКОМУ СЕРЕДОВИЩІСкляр В.М.

Найстарішим вищим технічним закладом у Наддніпрянській Україні і другим за часом створення технологічним інститутом у Російській імперії став Харківський практичний технологічний інститут (ХПТІ). Безпосеред-нім спадкоємцем ХПТІ, який розпочав свою діяльність 1885 року, є Націо-нальний технічний університет «Харківський політехнічний інститут». Очолив новостворений технологічний інститут видатний педагог, вчений, фундатор вищої технічної школи проф. В. Л. Кірпічов. Професор В. Л. Кірпі-чов заклав підвалини науково-педагогічної діяльності, в результаті якої у процесі історичного розвитку НТУ «ХПІ» перетворився на провідний вищий технічний заклад України.

Вивчення історії нашого університету має не лише суто наукове значен-ня, але й соціальну значущість. Соціальна значущість полягає, насамперед, у популяризації історії НТУ «ХПІ» в студентському середовищі у процесі їхньої соціалізації за роки навчання в університеті. Соціалізація молодої генерації: перше початкове ознайомлення абітурієнтів на днях «Відкритих дверей»; посвята у студенти напередодні 1 вересня; день студента; відвідування му-зею НТУ «ХПІ» першокурсниками; вступ до спеціальності; спецкурси для ма-гістрів випускових кафедр; родинна соціалізація (династії політехніків).

Одним із важливих засобів формування позитивного іміджу університе-ту має стати викладання нового спецкурсу «Історія Національного техніч-ного університету «Харківський політехнічний інститут», розробленого на

266

кафедрі історії науки і техніки. Як показав досвід викладання загальноуні-верситетського курсу «Історія науки і техніки», фрагментарне відображення доробку вчених університету в ньому є недостатнім.

Мета нового курсу – системний виклад за проблемно-хронологічним принципом історії НТУ «ХПІ», опираючись на історіографічний доробок та документальні матеріали, включаючи й архівні. Кожен студент повинен усві-домити власну причетність до історичного минулого свого університету.

Структура курсу:Тема 1. Передумови створення Харківського практичного технологічного

інституту та початковий етап його діяльності.Тема 2. Харківський технологічний інститут наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.Тема 3. Харківський технологічний інститут у 20-ті рр. ХХ ст.Тема 4. ХММІ, ХХТІ, ХЕТІ в 30-ті рр. ХХ ст.Тема 5. ХММІ, ХХТІ, ХЕТІ в роки війни та перші повоєнні роки.Тема 6. ХПІ в 50 – 70 рр. ХХ ст.Тема 7. ХПІ (ХДПУ) в 80 – 90 рр. ХХ ст.Тема 8. НТУ «ХПІ» на початку ХХІ ст.Загальна кількість аудиторних годин: І варіант – 16 годин (8 лекцій); ІІ

варіант – 32 години (8 лекцій та 8 семінарів).Кожна з тем включає такі напрями:- професорсько-викладацький склад, система формування кадрового по-

тенціалу;- навчальний процес та програмове забезпечення, запровадження нових

напрямів підготовки та спеціальностей;- основні напрями наукової діяльності;- формування наукових шкіл, наукові лідери;- співпраця з академічними установами, галузевою наукою та промисло-

вими підприємствами;- міжнародна співпраця;- громадське життя.Останніми роками розгорнулися дослідження історичного минулого НТУ «ХПІ»:- захищені кандидатські дисертації з історії нашого університету: Н. Жор-

нік, О. Тверитникова, М. Гутник, Т. Мельник;- проводиться підготовка ще чотирьох дисертацій;- кафедрою політичної історії до 125 річчя університету підготовлена

книга з історії НТУ «ХПІ»;- активну роботу з популяризації історії університету проводять колек-

тиви науково-технічної бібліотеки та музею НТУ «ХПІ»;- колективами випускових кафедр видаються праці, присвячені провід-

ним науковцям університету;- у листопаді 2012 року успішно пройшла Всеукраїнська наукова конфе-

ренція «Кірпічовські читання з історії науки і техніки» – важливою складо-вою тематики стала історія університету.

267

- розпочалася розробка науково-дослідної теми «Провідні вчені та науко-ві школи НТУ «ХПІ».

- у перспективі підготовка спільного проекту «Наукові лідери та наукові школи НТУ «ХПІ» із залучення до роботи провідних науковців із закріплен-ням авторства за випусковими кафедрами.

Окрім викладання курсу «Історія НТУ «ХПІ», назріла нагальна потреба у розробці спецкурсу «Історія української науки». Популяризація наукової спадщини, повернення з небуття незаслужено забутих імен видатних укра-їнських учених є досить актуальним. Насамперед, це стосується наукових досягнень НАН України.

Таким чином, викладання курсу «Історія НТУ «ХПІ» буде слугувати важ-ливим чинником формування позитивного іміджу університету в середови-щі студентів-політехників. Кожне покоління політехніків повинно пишатися славетною багатолітньою історією свого університету, його провідними на-уковцями та видатними випускниками.

ЧИННИКИ МЕНТАЛЬНОСТІ УКРАЇНЦІВ У ДОСЛІДЖЕННЯХ ВОЛОДИМИРА ЯНІВА

Соколівська З.М., Шендеровський В.А.

…Ми свідомі від того що бій за Українську державу починається від бою

за душу українську, за наш національний світогляд , за обличчя

грядучих поколінь. В. Янів

Проблема ментальності як спосіб мислення, психологічна оцінка світосприйняття як ознака нації, що формує свідомість людини, завжди були і залишаються предметом досліджень багатьох українських науковців.

Серед них і Володимир Янів – етнопсихолог, політв'язень, український політичний діяч та журналіст.

У його працях проаналізовано творчість та мистецтво українських письменників, поетів, науковців, а також велику увагу приділено дослідженням у сфері психологічної оцінки українців як нації. Про що йдеть-ся у його основних працях: «Нарис української культури «,» Нариси до історії української етнопсихології «, «Психологічні основи окциденталізму».

Ще з початку 19 століття українські вчені з різних причин, найчастіше через політичні репресії, змушені були емігрувати до Європи, де одночасно з інтегруванням у європейське життя, поступово вкорінювали українську культуру.

268

Володимир Янів, як один із таких емігрантів, вважав «приналежність України до Європи найбільш дискутованою проблемою історіософії» і наго-лошував, що Росія завжди намагалася «вирвати Україну з вростання в Захід». У своїй праці «Психологічні основи окциденталізму» вчений намагається довести важливість впливу Окциденту, тобто Заходу, для формування української самобутності.

«Психологічний окциденталізм – це ствердження нашої духовної самобутності в віднесенні до Москви і джерело віри у свої сили, з погляду на нашу боротьбу з Москвою. Це основа виховного ідеалу, завданням яко-го є зберегти майбутні покоління від спроб знищити нашу національну індивідуальність» [4] – пише Янів.

Саме питання української індивідуальності В. Янів висвітлює у праці «Нариси до історії української етнопсихології», де зазначає: «В основному причину наших історичних невдач, як вони випливали з українського ви-буялого індивідуалізму, можна б схарактеризувати парадоксом, що в неволі опинились ми тому, що надмірно любимо волю. В бажанні рівності і братер-ства ми боялися свого власного деспота, і послаблювали себе внутрішньою боротьбою так довго (не виявляючи одночасно досить активності назовні), аж запанували над нами чужинці» [3].

Погоджуючись з думкою вченого, розуміємо, що менталітет українців як нації в цьому випадку проявляється у політико-правовій площині, бо тільки право відіграє незмінну роль у демократичній країні, де влада належить народу, який творить свою державу самостійно.

Якщо ж зупинитись на сьогоднішній ситуації в Україні, то та інформаційна забрудненість та перекручування фактів, що поширюються Європою та світом щодо подій у нашій державі через ЗМІ, мають можливість негативно впливати на місце України на світовій арені і порушувати її правову свободу. То як за таких умов інформаційного зомбування суспільства може змінитися світогляд і світосприйняття нації?

Як бачимо, в цьому випадку присутній прямий зв'язок між ментальністю українця і державотворенням.

«Українець заглиблений у собі і, маючи відчуття гідності, прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи,» – зазначає вчений. Тобто історичні та геополітичні умови постійного пригноблення сформувалися у характері українців «тенденцією до анархізму, яка є ушляхетненим ідеалом визвольної боротьби». І спалахи сьогоднішнього національного пробуджен-ня України віддзеркалюють ці його слова.

Крім того, часто у своїх працях В. Янів пише і про «полярність української душі між помстою і всепрощенням».

Ще одним чинником, який впливає на свідомість, і в результаті формує ментальність, дослідник називає волю до влади, але зразу ж наводить слова з Євангелія від св. Матея: «Яка користь людині, як світ цей здобуде, а зана-пастить власну душу? [16.26]» [3].

269

Тобто формування українця не лише як вільної людини у прямому значенні цього слова, але духовно вільної, з християнською мораллю, збагаченої власною самобутністю, впливає на її ментальність.

Безперечно, тоталітарна ідеологія сильно трансформувала свідомість людей, і для викорінення цих стереотипів потрібен не один десяток років.

Крім вищесказаного, вимушена масова еміграція залишила помітний слід у свідомості, бо, заявляючи про себе іншим державам, і намагаючись по-садити зерна української культури на чужині, ми одночасно втрачаємо свою індивідуальність і енергетичний зв'язок з державою лише через те, що фак-тично не проживаємо на своїх етнічних землях.

Варто б згадати слова М. Драгоманова: «Ті, хто сидів на Україні або рідко з неї виходив, як перші українські писателі XIX ст. – ті могли більше задержати в себе українського етнографічного почуття, та зате менше могли всвоїти собі європейського лібералізму й демократизму. Так-то й почався фаталь-ний поділ між вільнодумним і просвітним європейством і українським етнографічним патріотизмом, поділ, котрий не скінчився й досі» [1].

В. Янів зупиняється на проблемі визвольної політики, у якій питання пере-моги залежить від творців та реалізаторів цієї політики, тобто від української людини «з усіма її прикметами і з усіма хибами. Та українська людина, яка стільки разів викликала захоплення, але не рідше і засудження» [2].

Характеризуючи творчість Т. Шевченка, В. Янів зупинявся і на таких рисах українського народу, як войовничість і ненависть. «У відчутті необхідності кари за зло, що випливає з несправедливості суспільного чи політичного ладу, ідея кари є проголошеною і у відношенні тих українців, що ворогам помагали».

«Приходить питання, звідки береться та стихійна сила помсти в українців з природи маловойовничих та добрячих,»– пише В. Янів і зразу ж стверджує, що «нагромаджена століттями сума терпінь викликала пристрасну і неопа-новану реакцію навіть смиренних людей» [5].

Тобто усі історичні події залишили слід у свідомості української нації. На менталітет українців початку 20 століття, безперечно, здійснювала вплив і пластова діяльність, до якої, крім В. Яніва, належали у різні часи і С. Бандера і Р. Шухевич , Л. Ребет , К. Цісик, О. Тисовський, Л. Гузар та інші. Мета і за-вдання їх виявлялися у патріотичному вихованні молоді, у повазі і любові до України, у прагненні незмінно дотримуватись норм християнської моралі. Отже, на сьогодні дуже важливо питання ментальності висвітлювати у пра-вовому полі, де між ним і сучасним законодавством буде існувати нерозрив-ний зв'язок.

Найяскравіше про це може стверджувати конституційне право, завдан-ня якого не будуть варті нічого без врахування національної самобутності і світосприняття. Ми назавжди мусимо викорінити комплекс меншовартості, що нав’язали нам здавна, і заборонити різноманітні маніпулювання антинаціональних сил на законодавчому рівні.

270

Сутність національного характеру мала б стати основою конституійно-правової системи вцілому, де історичні коріння та вікова культура були б основою законодавчої системи.

Як слушно писав В. Янів, «проблема, від розв’язання якої залежить правиль-не розуміння минувшини і сучасности, має значення теж для будуччини».

Постать В. Яніва і його погляди на свідомість українців як нації, досить суттєві на даний момент і абсолютно актуальні у сучасній державі, яка зла-мавши встановлені рамки пригноблення, вперше за 23 роки «паперової» незалежності, ціною людського життя уже змінила історію України.

ЛІТЕРАТУРА1. Драгоманов М. Листи на наддніпрянську Україну. Ізборнік www.litopys.

org.ua2. Янів В. До великої мети . Записки українського пластуна. ч .16 Пластове видавництво. «Молоде життя». 1948 р. - www.diasporiana.org.ua3. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. – Мюнхен, 1994 р.4. Янів В. Психологічні основи окциденталізму.- 7 с. – Мюнхен - 1996 р. - www.diasporiana.org.ua5. Янів В. Українська духовність у поетичній візії Шевченка.- 24 с. – Па-

риж, 1962 р. - www. diasporiana.org.ua

ТЕХНІЧНІ МОДЕЛІ ТА КРЕСЛЕННЯ МЕТЕОРОЛОГІЧНОГО ОБЛАДНАННЯ ДЛЯ ХАТ-ЛАБОРАТОРІЙ В ПРАЦЯХ М. КУДЛАЯ

Соколов В.В., Куций А.В., Куций С.А.

На початку 1930-х років, після створення колективних сільських госпо-дарств, значна увага з боку влади уділялась мережі агрометеорологічних пунктів і станцій.

22 квітня 1935 року був виданий наказ № 98 по Головному Управлінню Єдиної Метеослужби (ГУЄМС) УСРР “Про забезпечення планового та повсяк-денного керівництва метеорологічного забезпечення в хатах-лабораторіях”. Хати-лабораторії – це колгоспні та радгоспні агрометеорологічні осередки [1].

Перед організаторами мережі хат-лабораторій виникла низка проблем: гостра нестача навчених спеціалістів, брак бланкового і методичного мате-ріалу, дефіцит приладів і обладнання.

Хати-лабораторії з часом перетворились на тисячі колгоспно-радгоспних агрометеорологічних постів, робота яких курирувалась підрозділами Гідро-метслужби. Зараз вони майже зникли [2].

Керівником методичної групи, яка керувала хатами-лабораторіями, був призначений майбутній керівник Гідрометслужби України Т. Богатир. До складу групи увійшов і колишній начальник метеостанції Конотоп Михайло

271

Гаврилович Кудлай, який в 1930-х роках опинився в Києві і став одним з очільників агрометеорологічного напрямку в роботі ГУЄМС УСРР.

В 1936 році в Україні вже діяли близько 8500 хат-лабораторій [3].М. Кудлай став автором низки праць з організації роботи хат-лабораторій.

Завдячуючи одній з них, опублікованій в спеціальному випуску “Вісника ме-теорології і гідрології”, присвяченого І Всеукраїнському з’їзду завідувачів хат-лабораторій, ми маємо уяву про інструментальне забезпечення агроме-теорологічних осередків того часу [4].

Матеріальне забезпечення хат-лабораторій в той час не могло здійсню-ватись з одного центру – Києва. Багато приладів пропонувалось виготовля-ти на місці, за наданими кресленнями або поясненнями.

Саме з метою технічного інструктажу М. Кудлай публікував свої статті.Автори припускають, що під час підготовки методичних статей М. Куд-

лай користувався матеріалами та кресленнями приладів, які в той час збері-гались в метеорологічних музеях.

Вже в 1922 році в УкрМеті (вул. Короленка, 21) був відкритий музей ме-теорологічних експонатів. За п’ять років він вже налічував 450 експонатів, а кількість відвідувачів перевищила 5000. Крім рекламно-пропагандистських цілей та вивчення і збереження поступу технічної думки, другим призна-ченням колекції був пошук нових технічних рішень при виготовленні об-ладнання і приладів для мережі метеорологічних спостережень, яка почала бурхливо розвиватись в УСРР.

Також діяли музей в Київській метеорологічній обсерваторії Укрнауки (вул. Толстого, 14) та метеорологічний відділ в Київському Краєвому с.-г. Му-зеї НКЗС та Постійній Промислово-Показній Виставці ВРНГ ім. Голови ВУЦВ-Ку Г. І. Петровського (вул. Революції ч. 8 (колишній царський палац)), який було відкрито 24 квітня 1925 року [5].

В Українській метеорологічній службі існувала майстерня, яка відпові-дала за метрологію, стандартизацію та виготовлення окремих приладів і устаткування для мережі спостережень. Якщо виникали проблеми з замі-ною дефіцитних матеріалів, агрегатів, або було необхідно вирішити складне технічне завдання, експонати музеїв використовувались для прийняття ві-рного рішення.

В майстерні працював спеціаліст, який розробляв стандартизовані крес-лення приладів і обладнання, що могло бути виготовлене на мережі. Відомо, наприклад, що в 1927 – 1929 роках на посаді конструктора-механіка та кар-тографа майстерні УкрМету працював Георгій Іванович Церерін, син настоя-теля Софіївського собору, який і виконував саме таку роботу.

В своїй статті Кудлай навів ескізи обладнання та приладів, які на той час задовольняли потреби агрометеорологічного забезпечення сільського гос-подарства.

Рекомендований М. Кудлаєм технічний набір перетворював хати-лабораторії фактично на мережу наукових метеорологічних і агрометеоро-

272

логічних осередків. Кореспонденти при хатах-лабораторіях: агрономи, пред-ставники інших сільськогосподарських спеціальностей, вчителі, які часто працювали на громадських засадах, використовували цей технічний набір як довідник місцевої служби погоди.

Після утворення хат-лабораторій з’явилась, швидко поширилась і збері-галась впродовж декількох десятиліть практика щоденних ранкових публі-кацій метеорологічних і агрометеорологічних бюлетенів, які розміщувались на інформаційних дошках біля управлінь сільського господарства в районах та правлінь великих колгоспів і радгоспів. Результати спостережень вико-ристовувалась в місцевих новинах: на радіо, в газетах тощо. Господарства, які не мали хат-лабораторій, корисну для них інформацію отримували те-лефоном у сусідів, які мали такі агрометеорологічні осередки. Управління сільського господарства сприяли виданню періодичних та неперіодичних метеорологічних і агрометеорологічних довідників.

В даній роботі розглянуті ті прилади та устаткування, опис яких є в статті М. Кудлая, і які використовувались і використовуються при проведенні аг-рометеорологічних спостережень і робіт, та повне або часткове виготовлен-ня яких було можливим на мережі.

1. Прилади для вимірювання кількості опадівДощомір. Прилад для вимірювання кількості опадів. Складався з двох до-

щомірних відер з однією кришкою, захисту Ніфера та дощомірної склянки.Відро циліндричної форми висотою 40 см. і діаметром 252,3 мм. мало

приймальну поверхню площею 500 см2. Головною особливістю дощоміра був захист Ніфера. Це, за словами авто-

ра статті, конусовидний щит, призначення якого захищати опади від виду-вання. На виготовлення одного дощомірного комплекта необхідно було 3 листи оцинкованого заліза.

Дощомір – точний прилад, який перевірявся спеціальною перевірочною лабораторією. М. Кудлай не радив, хоча прямої заборони і не висловлював,

виготовляти дощоміри кустарно, а пропонував замовляти їх через ГУЄГМС УСРР за адресою: м. Київ, вул. Короленка, 21.

Дощомір встановлювався на дерев’яному стовпі таким чином, щоб висота вінець дощо-міра та захисту Ніфера були від землі точно на 2 метри (рис. 1).

З середини ХХ століття почалось поши-рення на метеостанціях опадоміра Третякова (О-1), який використовується і зараз. Опадомір Третякова має певні відмінності, порівняно зі своїм попередником. Приймальна поверхня опадоміра 200 см2, а діаметр – 159,5 мм. Висота відра залишилась незмінною – 40 см.

273

Головною відмінністю опадоміра від дощоміра є будова вітрового захис-ту. Захист опадоміра не суцільний, а складається з планок, вигнутих за спеці-альним шаблоном. Планки розташовані на одній відстані одна від одної.

Вимоги до встановлення також змінились несуттєво. Опадомір встанов-люють на метеомайданчику на спеціальному стовпі на металевій підставці строго горизонтально так, щоб висота його приймальної частини була на висоті 2 м. від поверхні грунту.

Найсучасніший прилад для вимірювання опадів, який починає викорис-товуватись гідрометеорологічною мережею – вимірювач опадів автоматизо-ваний (ВОА – 1М). Прилад призначений для вимірювання в автоматизовано-му режимі кількості рідких і твердих опадів та інтенсивності рідких опадів, а також для архівування даних з метою їхнього подальшого комп’ютерного оброблення [6].

2. Рейка снігомірна стаціонарна. Рейка сніго-мірна переносна

Снігомірна стаціонарна рейка в хатах-лабораторіях використовувалась для виміру висоти снігового покриву. Постійна рейка яв-ляла собою дерев’яний брусок довжиною 1,5 м, шириною 5 см і товщиною 4 см та фарбувалась в білий колір з поділками в сантиметрах.

Переносну снігомірну рейку застосовували для вимірювання висоти снігового покриву на полях. Ця рейка мала ті ж розміри, що й стаціо-нарна. Кінець рейки загострювався і оббивався залізом, щоб легше було пробити шар снігу.

За час, що пройшов від виходу статті М. Кудлая з друку, прилади для ви-мірювання висоти снігу та методика проведення спостережень зазнали не-великих змін.

Рейка снігомірна стаціонарна (М-103) і рейка снігомірна переносна (М-104) виготовляються в двох модифікаціях – довжиною 130 см. і 180 см.

Рейка снігомірна стаціонарна має ширину 6 см, товщину 2,5 см і пофар-бована в білий колір. Ціна поділки шкали – 1 см. Рейка снігомірна пере-носна зараз являє собою дерев’яний брусок завширшки 4 см. і завтовшки 2 см (рис. 2).

3. Прилади для вимірювання температуриКоробка Низенькова

призначена для вимірюван-ня мінімальної та строкової температури грунту на гли-бині залягання вузла кущін-ня рослин озимих зернових культур.

274

Агрегат складався з коробки, дерев’яного вкладиша та мінімального термометра. Коробка вироблялась з оцинкованого заліза і мала розміри: 35 см. в довжину, 20 см. у висоту і 10 см. в ширину. Зверху коробка накрива-лась кришкою. На висоті 3 см. від нижнього краю коробки розташовувалась трубка діаметром 3 см. і довжиною 15 см. Всередину коробки поміщався дерев’яний вкладиш, що складався з двох частин. В кожній з них був зробле-ний жолобок для розміщення мінімального термометра (рис. 3).

Коробка Низенькова застосовується при проведенні агрометеорологіч-них спостережень і на сучасних станціях та не істотно відрізняється від по-передників [7].

Метеорологічні станції України поступово осучаснюють прилади для ви-мірювання температури. Запроваджуються термометри опору для вимірю-вання температури грунту. Залежно від комплектації ці термометри вико-ристовують для вимірювання температури поверхні грунту та температури грунту на глибинах. Виміряні значення температури грунту висвітлюються на табло дисплеїв блоку електроніки.

4. Прилади для визначення вологості ґрунтуПроби грунту для визначення вологості в хатах-лабораторіях відбира-

лись за допомогою бурів. М. Кудлай визначив бур системи Нєкрасова як най-кращий. Бур складався з “свердла, закріпленого на стержні різної довжини для різних глибин”. Проби грунту поміщали в сушильні баночки з алюмінію і висушували в термостаті. Досьогодні методика та інструменти для прове-дення робіт для визначення запасів вологи майже не змінились. Але якщо в хатах-лабораторіях необхідний температурний режим в термостатах під-тримувався за допомогою примуса або спиртової горілки, то зараз викорис-товуються електротермостати (рис. 4).

На початку поточного століття відділом агрометеорологічних до-сліджень Українського гідрометео-рологічного інституту (насамперед слід відзначити І. Г. Грушку) розро-блено унікальний переносний пор-тативний прилад для вимірювання вологості і температури грунтів (ВПГ-4ц). Цей кондуктометричний прилад атестований в УкрЦСМ і ре-комендований до впровадження.

5. Прилади для вимірювання швидкості і напрямку вітруВітровимірювальні прилади не відносяться безпосередньо до агромете-

орологічних. Накопичення даних про вітровий режим допомагало господар-ствам при проектуванні сівозмін та захисних лісосмуг.

Найпоширенішим приладом для вимірювання швидкості і напрямку ві-тру був флюгер Вільда. Він і зараз використовується на метеостанціях при

275

відсутності електроенергії чи виході з ладу більш сучасних приладів (напри-клад, анемометрів МАРК). Флюгер складається з нерухомого вертикального стрижня з закріпленими на ньому штифтами – вказівниками напрямку вітру та надягнутої на нього рухомої частини у вигляді трубки. На ній змонтовані флюгарка і вказівник швидкості вітру. Змінились вимоги щодо висоти вста-новлення приладу. Якщо автор статті пропонував встановлювати флюгер “на стовпі, не менше 15 метрів заввишки”, то нині флюгер встановлюється на висоті 12 м.

Крім того, хати-лабораторії використовували і більш прості прилади: вимпел Цанса і вітромір Аркадьєва.

Вимпел Цанса – переносний прилад для визначення напрямку вітру. До металевого циліндра була прилашто-вана муфта з 8 штифтами – покажчиками сторін світу. Над муфтою прикріплювався невеличкий прапорець. Прилад встановлювали “на довгу палицю і, зорієнтував-ши за допомогою компаса… на північ, підіймали у від-критому місці по змозі високо над землею”.

Вітромір системи Аркадьєва допомагав визначати швидкість вітру. Прилад являв собою залізну рамку з при-стосуванням для закріплення її на палиці. На рамку віша-ли залізну пластинку, яка могла обертатись навколо го-ризонтальної вісі. Під дією вітру вона відхилялась на той

чи інший кут, величина якого визначалась за допомогою спеціальної дужки з зарубками, що була прилаштована до рамки (рис. 5).

Вітроміри Цанса і Аркадьєва були приладами практичного застосування. М. Кудлай радив використовувати їх під час створення димових завіс для за-хисту рослин від заморозків.

В статті, надрукованій у “Віснику метео-рології і гідрології”, автор не розглянув дея-кі агрометеорологічні прилади, наприклад, мерзлотомір, снігомір ваговий та інші. Вод-ночас була дана технічна характеристика та методика використання приладів, за-безпечення якими хат-лабораторій могло здійснюватись лише ГУЄГМС. Це, в першу чергу, термометри: пращ, мінімальний, максимальний, колінчастий, які викорис-товуються дотепер.

З роботи М. Кудлая ми дізнались, що метеостанції при хатах-лабораторіях визначали атмосферний тиск барометрами-анероїдами як більш дешевою і доступнішою альтернативою ртутним чашковим барометрам. Сучасні метеорологи вже користуються цифровими вимірювачами атмосферного тиску (БАР) (рис. 6)

276

Таким чином, завдячуючи просвітницькій діяльності М. Кудлая, ми мо-жемо мати уяву про будову метеорологічних приладів на початку існування гідрометеорологічної мережі та її матеріальне забезпечення в 1930-х роках.

ЛІТЕРАТУРА

1. Косовець О. О., Довгич М. І., Соколов В. В. Політичні репресії співробіт-ників гідрометслужби УСРР – УРСР у 1930 – 1940-х рр. / О. О. Косовець, М. І. Довгич, В. В. Соколов // З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. – Київ-Харків. – 2010. – №2 (35). – С. 180–212.

2. Гідрометеорологічна служба України [під. ред. В. М. Ліпинського]. – К. – 2011. – 232 с.

3. Могилат М. Підводячи підсумки роботи / М. Могилат // Вісник метео-рології і гідрології. – 1936. – №2 – С. 6.

4. Кудлай М. Метеорологічні та агрометеорологічні прилади, реко-мендовані Головним управлінням ЄГМС УСРР для метстанцій при хатах-лабораторіях / М. Кудлай // Вісник метеорології і гідрології. – 1936. – №2 – С. 7 – 20.

5. Довідкова книга на 1928 рік. Уся Київщина. К.: Пролетарська думка. – 1928. – 605 с.

6. Настанова гідрометеорологічним станціям і постам. Випуск 3. Части-на 1. Метеорологічні спостереження на станціях / [Відповідальний ред. Н. І. Швень]. – К.: Державна метеорологічна служба. – 2011. – 280 с.

7. Настанова гідрометеорологічним станціям і постам. Випуск 11. Агрометеорологічні спостереження / [Ред. Т. Адаменко, А. Бугаєва, З Десят-кова, М. Кульбіда, Л. Щербак]. – К.: Державна гідрометеорологічна служба України. – 2007. – 358 с.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ОБСТАВИНИ ЗАРОДЖЕННЯ ПАРОВОЗОБУДІВНОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Сорочинська О.Л.

Зародження паровозобудування в Україні відбулось в кінці ХІХ століття. Це був час промислового зростання в Російській імперії, в цей період осо-бливо швидко розвивається металургійна, кам’яновугільна, залізоробна та інші галузі промисловості на Півдні Російської імперії, а разом з цим, швид-ко зростала мережа залізниць.

Для того, щоб зрозуміти що ж сприяло виникненню паровозобудівної промисловості на території сучасної України, спочатку треба розгляну-ти ті фактори, які заклали основу виникнення розвинутої промисловості. Звернемо увагу на 1861 рік, коли відбулася реформа, яка усунула найбільш значні перепони для вільного розвитку капіталізму. З падінням кріпосного

277

права в Російській імперії, в тому числі і в Україні, виникли соціально-економічні умови, за яких нарешті став можливим процес утворення великої машинної індустрії – матеріально-технічної основи капіталізму. А це означає, що саме на межі 50-60-х років ХІХ ст. в Україні починається справжня історія промислового перевороту: розпочинається видобування значного обсягу залізної руди, кам’яного вугілля, швидкими темпами зростає концентрація виробництва, капіталу та робочої сили. Значний вплив на ці процеси мав іноземний капітал. Промислові об’єкти на території України були часткою загальноросійського економічного потенціалу. Разом з тим географічне розташування, великі поклади сировини, передусім залізної руди та вугілля, наявність дешевої робочої сили призвели до суттєвих осо-бливостей економічного розвитку: нерівномірності промислового розвит-ку регіонів, спеціалізації в промисловості.

Розпочинається будування залізниць на території України. Їх поява була обумовлена розвитком промисловості, перш за все гірничодобувної та металургійної. Економічні переваги залізниць перед іншими традиційними на той час видами шляхів сполучення (водні – річковий, морський; сухопутні – гужовий) обумовлені насамперед помітним зниженням вартості й знач-ним підвищенням швидкості доставки вантажів і пасажирів.

Також на розвиток промисловості впливали й соціальні чинники, а саме те, що на кінець ХІХ ст. населення українських земель, згідно з пере-писом 1897 р., нараховувало 30 млн. осіб, що становило 18 % населен-ня всієї імперії, в Лівобережних губерніях проживало 80,9 % українців, у Правобережних – 76,9 %, на Півдні – 56,9 %. Росіян в українських губерніях проживало 2,7 млн. осіб (11 % її населення), у містах було 17 % українців. Ця обставина була визначальною в зайнятості населення найбільших національних груп Наддніпрянської України. Переселення в Україну з Росії робітників, службовців, військових, урядовців і переселення українців на схід Російської імперії були звичним явищем.

На початку ХХ ст. в Наддніпрянській Україні було 8063 фабрики і за-води, на яких працювало 800 тис. робітників. Основна кам’яновугільна і металургійна база Російської імперії розташовувалась на південному сході Україні. На шахтах Донецького басейну в 1902 р. видобували 11318 тис. тонн вугілля, що становило 73 % загальноросійського видобутку. 15 металургійних заводів Катеринослава, Юзівки, Краматорська, Кам’янська та інших міст (з них 9 належали іноземному капіталу) виплавляли 58 % сталі, понад 60 % чавуну загального виробництва в країні.

У Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст. довжина залізничної колії сягала 8417 км, потік вантажів залізницею відбувався переважно до морсь-ких портів Одеси та Херсону і в Росію. 50 % вантажів залізничних переве-зень складали зерно і вугілля. Замовлення на паровози для відновлення та поповнення паровозного парку залізниць та обмеження їх імпорту з-за кор-дону привели до виникнення в Російській імперії нових паровозобудівних

278

заводів. Починаючи з 1891 року була порушена монополія на паровозобу-дування в Російській імперії, яке до цього було зосереджено лише на одно-му Коломенському заводі. За деякими даними промисловість повинна була щорічно виробляти для залізниць 1000 паровозів. В зв’язку з цим, до середи-ни 90-х років почалось будівництво в Харкові та Луганську спеціалізованих паровозобудівних заводів. Ці міста не випадково було обрано для цього. На той час Харків уже став великим залізничним вузлом. Залізниці зв’язали ці міста з морськими портами Чорного та Азовського морів, з Північчю Російської імперії. Важливу роль відіграла також їх територіальна близькість до донецького вугілля та криворізької залізної руди. У містах вже працюва-ло кілька машинобудівних заводів, і тому саме тут порівняно легко можна було вирішити питання набору технічно підготовлених робітників.

Харківський і Луганський паровозобудівні заводи виробляли в рік 233 паровози, що становило 23 % вітчизняного виробництва паровозів. Діяли потужні Краматорський, Горлівський і Катеринославський машинобудівні заводи.

Тобто на той час українська територія була сировинно-промисловою базою, а її промисловість функціонувала як складова загальноросійського економічного потенціалу. Сприятливе географічне розташування українських земель, величезні запаси розвіданої на них у той час сировини, в т. ч. кам’яного вугілля та різних руд, і демографічного вибуху, який мав місце в останній чверті ХІХ ст., надзвичайно прискорювало індустріальний розви-ток південно-східних українських губерній.

Концентрація промисловості стала сутнісною ознакою економіки в українських губерніях і цю обставину варто розглядати як надійну пер-спективу економічного прогресу. Проявом останнього було створення монополій, переважно синдикатів у промисловості. Перша монополія з’явилась у цукрозаводській промисловості в 1887 р. У 1902 р. виникли відразу три синдикати: «Продамет», «Трубопроводи» і «Продвагон», у 1904 р. – «Продвугілля». Загалом в Україні діяло 30 синдикатів, які контролю-вали 60-80 % збуту відповідної продукції. Знову ж таки їх центральний управлінський апарат перебував в Санкт-Петербурзі.

На початку ХХ ст. мав місце небачений досі приплив іноземного капіталу в промисловість України, в т. ч. бельгійського, французького, англійського. У вугільній галузі іноземні капітали (переважно французькі) сягали 63 %, у металургійній – 90 %. Відповідно основні прибутки від виробництва продукції на їх підприємствах перекачувались за кордон. Відзначимо, що іноземний капітал працював на території України на тих же умовах, що і російський.

В 1901 р. Харківський та Луганський паровозобудівні заводи вступи-ли до синдикату “Паровозний союз”, який об’єднував паровозобудівні підприємства Російської імперії. Цей синдикат займався поділом замовлень між заводами, як від державних так і приватних залізниць, встановлював

279

ціни та строки виконання замовлень. В 1905 році через цей синдикат було замовлено Харківському заводу 73 паровози, а Луганському – 182.

Аналіз діяльності підприємств показує, що періодом розквіту паровозо-будування в Україні можна вважати роки з 1900 по 1906, коли на кожному з українських заводів щорічно випускалось від 116 до 245 паровозів, а всього було виготовлено 2 144 паровози. З 1907 по 1912 рік в паровозобудуванні відбувався певний занепад – в цей час виробництво склало всього 870 паровозів. В 1907 році усі паровозобудівні заводи імперії випустили всього 823 паровози. Державні замовлення в цей час знизились майже в 2 рази про-ти 1905 року. Це пояснювалось тим, що в залізничному будівництві насту-пило затишшя, в 1908 році відкрили лише 390 км. нових ліній, в 1909 – 423, в 1910 – 178. Становище в паровозобудуванні покращилось лише з почат-ком Першої Світової війни, коли держава нагально потребувала паровозів та роздала відповідні замовлення.

ВНЕСОК В НАУКУ І ТЕХНІКУ ВИДАТНИХ ВЧЕНИХ ТА ІНЖЕНЕРІВ ДУХОВА М.Л. І КОРОЛЬОВА С.П.

Степанюк М.О.

Двоє зовсім різних людей, які жили в різний час, але маленькі кроки яких зробили величезний стрибок в історії людства. Досягненнями яких ми по-винні пишатись.

ДУХОВ МИКОЛА ЛЕОНІДОВИЧСин фельдшера з села Веприк Гадяцького району Полтавської області.

Видатний вчений у галузі механіки, генерал-лейтенант інженерно-технічної служби, тричі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської та п’яти Дер-жавних премій СРСР, головний конструктор важких танків, самохідних гар-мат та іншої військової техніки.

…Конструювати почав іще хлопчиком, майструючи дерев’яні пістолети та рушниці. Підлітком міг полагодити годинник чи сівалку, уважно вивчав радіосхеми. Невдовзі село дізналося, що Миколине радіо заговорило.

Не забував Духов про радіосправу й пізніше, працюючи на Чупаківському цукровому заводі. З алюмінієвих пластинок вирізував потрібні деталі, ізо-ляційні планки робив із проварених у парафіні дощечок. Постійним конден-сатором служила фольга від цукерних обгорток.

1928 рік Духов – студент Ленінградського політехнічного інституту на ме-ханічному факультеті. Після захисту дипломного проекту в 1936 році Миколу залишили для роботи в конструкторському бюро заводу «Червоний путіло-вець». Його залучили до роботи над устаткуванням першого радянського

280

легкового автомобіля Л-1. Духов із завданням упорався на «відмінно».Незабаром він увійшов до складу групи конструкторів, які за за-

вданням наркома важкої промисловості Серго Орджонікідзе працюва-ли над створенням першого вітчизняного парового залізничного крана. Креслення 75-тонної машини, що налічувала 23 тисячі деталей, були вико-нані всього за 23 дні.

1936 рік – його призначили начальником розрахункової групи в СКБ-2 оборонного відомства. Незабаром він стає провідним конструктором бюро. Під його керівництвом створювалися танки Т-28 і Т-34, КВ та його різні модифікації, знамениті ИСи. Багато пропозицій Миколи були вико-ристані в танках вперше у світі, зокрема торсіони та сталеві пружини, що забезпечують обертання. Важкий однобаштовий танк – також втілення ідеї Духова, – в якому з’єдналися й максимальний броньовий захист і по-тужна гармата, добра маневреність.

Новий важкий радянський танк, запроваджений у серійне виробництво в 1939 р., був названий на честь першого радянського маршала Ворошилова – КВ. КВ чавили гусеницями цілі батареї німецьких противотанкових гармат.

Спеціальною постановою уряду Миколі Леонідовичу доручили інженерне вирішення конструкції першої радянської атомної бомби. У стислі терміни він розробив конструкцію вибухового механізму у вигляді кулі. Механізм пе-ревершив американські аналоги й одержав назву «Шар-Дух».

Імовірно саме така робота й забрала в нього здоров’я. Лікарі поставили Духову діагноз, який не дав шансів на довге життя. 1 травня 1964 року Ми-кола Леонідович помер.

КОРОЛЬОВ СЕРГІЙ ПАВЛОВИЧНародився 1907 року у місті Житомирі. У 1924 році закінчив в Одесі професійно-технічну школу. Навчався в КПІ. З

1927 року працював в авіаційній промисловості. Закінчив Московське вище технічне училище і водночас Московську школу льотчиків. В 1931 році ство-рив і очолив Групу вивчення реактивного руху. 1933 рік – заступник дирек-тора Реактивного інституту, 1934 рік – керівник відділу ракетних літальних апаратів інституту. Подальшу діяльність Корольова як керівника великого колективу було спрямовано на створення потужних ракетних систем.

Під його керівництвом створено численні балістичні та геофізичні ра-кети, ракети-носії і пілотовані космічні кораблі «Восток» та «Восход», на яких вперше в історії людства здійснено космічні польоти людини і вихід її в космічний простір. Під його керівництвом проводилися запуски штучних супутників Землі та Сонця.

У роки Великої Вітчизняної війни Корольов працював над проблемою оснащення серійних бойових літаків рідинними ракетними прискорюва-чами.

Новий етап його діяльності почався в 1946 році, коли його було призна-чено головним конструктором керованих балістичних ракет дальньої дії. Це

281

був час холодної війни. Цю ракету розглядали як транспорт для доставки атомного заряду.

Було створено Раду головних конструкторів під керівництвом Корольова, яка відіграла велику роль у прийнятті і втіленні в життя основних науково-технічних рішень з розвитку ракетно-космічної техніки.

У серпні 1957 року здійснила свій перший успішний політ міжконтинен-тальна ракета – одна із вершин інженерного генія, що ознаменувала рево-люційний перехід від одноступінчастої конструкції середньої величини до багатоблокової системи.

Але головною подією життя С.П.Корольова став запуск у космос корабля «Восток» з Ю.О.Гагаріним.

Він передбачав практичне земне застосування космонавтики. Перші су-путники для ретрансляції радіо, телебачення і телефонного зв’язку – «Мол-нії», були розроблені ще за його життя (1965 р.)

В історії освоєння космічного простору з ім’ям С.П.Корольова пов’язана епоха перших визначних досягнень. Наукові і технічні ідеї дістали широке застосування в ракетній і космічній техніці.

Ми бачимо на скільки вони різні, ці особистості, і в різних галузях були їхні винаходи. Але кожний із них зробив важливий внесок в розвиток техні-ки та науки, зробили кроки, яких дійсно потребувало людство.

УЧАСТЬ ВЧЕНИХ ТА ІНЖЕНЕРІВ У ВИРІШЕННІ ПРОБЛЕМ ЕКСПЛУАТАЦІЙНОЇ РОБОТИ НА ЗАЛІЗНИЧНОМУ ТРАНСПОРТІ

Стрелко О.Г.

Коли кажуть про розвиток науки і техніки на будь-якому етапі історії, то мають на увазі творчу діяльність людей, спрямовану на відкриття та вико-ристання закономірностей природи, узагальнення досвіду з метою полег-шення людської праці і підвищення її продуктивності. В галузі транспорту найбільш успішно розвивалися такі напрями науки, як будівельне мисте-цтво, теорія рухомого складу, економіка і експлуатація шляхів сполучення. Тут завжди виникали проблеми, які захоплювали увагу вчених.

Значним є внесок вітчизняних вчених та інженерів в удосконалення екс-плуатаційної роботи. Так, у 1885 р. професор Я.М. Гордєєнко опублікував «Курс железных дорог», який витримав чотири видання. В даному курсі ви-світлювалися питання технічної і комерційної експлуатації. Я.М. Гордєєнку належить пріоритет щодо централізації стрілок і сигналів на залізницях. Про це було повідомлено на Всесвітній виставці у 1900 році.

Працями професорів О.М. Фролова, І.І. Васильєва, інженерів І.Ф. Рерберга,

282

М.О. Демчинського, Б.Д. Воскресенського, В.С. Шиловського та інших спеці-алістів розвивалася теорія експлуатації, методи прискорення обороту ваго-ну і підвищення безпеки руху.

Зупинимося на характеристиці наукового доробку в галузі експлуата-ційної роботи деяких вчених інженерів-залізничників.

Олександр Миколайович Фролов (1863-1939) – інженер шляхів спо-лучення, професор, вчений в галузі спорудження залізничної колії та експлуатації залізниць, основоположник теорії маневрової роботи, профе-сор Ленінградського інституту інженерів залізничного транспорту (1924). О.М. Фролов працював у службі колії та руху Рязано-Уральської, Харківсько-Миколаївської, Московсько-Рибінської, Мурманської залізниць, поєднував практичну діяльність з науковою. Видав праці з питань обгрунтування про-пускної здатності залізниць, планування і регулювання перевезень, марш-рутизації і спеціалізації перевезень, стосовно проектування залізничних станцій і організації роботи на них.

Іван Іванович Васильєв (1884-1949) – інженер шляхів сполучення, про-фесор, один із основоположників теорії організації руху та експлуатації за-лізниць, доктор технічних наук, професор Московського і Ленінградсько-го інститутів залізничного транспорту, завідувач кафедри «Експлуатація залізниць». Опублікував праці стосовно методу розрахунку, нормування і аналізу обороту вагонів, спеціалізації поїздів за напрямами, визначенню ко-мерційної швидкості руху, теорії графіків руху поїздів, пропускної здатності залізниць, маневрової роботи.

Володимир Миколайович Образцов (1874-1949) – інженер шляхів сполу-чення, вчений в галузі організації залізничного транспорту, транспортних систем, академік Академії наук СРСР (1934), заслужений діяч науки і техні-ки РРФСР (1935). В.М. Образцов викладав з 1901 р. у деяких московських ву-зах. У Московському інституті інженерів залізничного транспорту заснував кафедру «Станції та вузли», завідував кафедрою. У 1935-1940 рр. В.М. Об-разцов був керівником Науково-дослідного інституту залізничного тран-спорту у Москві, з 1939 р. очолював секцію з наукової розробки проблем транспорту Академії наук СРСР. Видані праці з проектування залізничних станцій та вузлів, експлуатації залізниць, взаємодії різних видів транспор-ту. Ім’я В.М. Образцова присвоєно Миколаївському залізничному технікуму, вулиці в Москві. Встановлена меморіальна дошка на будинку, в якому він мешкав.

Сергій Дем’янович Карейша (1854-1934) – інженер шляхів сполучення, спеціаліст в галузі залізничної колії, станцій і вузлів, заслужений професор, директор (ректор) Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення (1911-1917). У 1922 р. С.Д. Карейша був обраний довічно почесним головою Дорадчих з’їздів представників служб колії вітчизняних залізниць, член ба-гатьох міжнародних залізничних і інших технічних товариств. С.Д. Карейша представляв Росію на багатьох міжнародних конгресах. Ним опубліковані

283

праці з питань захисту від снігових заносів залізничних станцій та колій, він автор численних бібліографічних покажчиків з залізничної тематики.

Іван Федорович Рерберг (1831-1917) – інженер шляхів сполучен-ня. З 1857 р. працював у Головному товаристві російських залізниць. На Московсько-Нижньогородській залізниці займав посаду головного ін-женера колії та будівель (1862-1863) і головного інженера (1863). З 1868 р. – директор залізниці. Авто книги «История эксплуатации Московско-Нижегородской железной дороги за первые ХХV лет» (1887). Разом з П.П. Мельниковим, А.М. Горчаковим, Ф.О. Галицинським та ін. зробив вагомий внесок в науку про станції та вузли. У його працях було розроблено низку положень про спорудження і розвиток станцій: перші технічні умови про-ектування станцій, правила розміщення колії і будівель, рекомендації щодо спорудження наскрізних колій і їх спеціалізації, організація паралельних маршрутів, питання пропускної здатності станцій, розрахунок колій, стрі-лочних переводів тощо.

Федір Олексійович Галицинський – інженер шляхів сполучення (1877), спеціаліст в галузі економіки залізничного транспорту, організації станцій-ної роботи. Він був прибічником спеціалізації станцій, поділу маневрової роботи і поїзного руху. Його праці торкаються питань розрахунків пропус-кної здатності залізниць, організації руху поїздів, роботи станцій. Він автор оглядів про роботу залізничних станцій та вузлів Франції його часу. В його працях відображені проблеми впливу залізничного транспорту на економі-ку Російської імперії і окремих галузей господарства країни.

Важливу роль в розвитку науки про станції також відіграли праці П.В. Бартенєва, Є.О. Гібшмана, С.В Земблінова, В.Д. Нікітіна, С.Г. Пісарєва та ін.

ВЫДАЮЩЕЙСЯ КОРАБЛЕСТРОИТЕЛЬ ЮРИЙ ИВАНОВИЧ МАКАРОВ

Сугацкая Н.В.

7 сентября 2014 года исполняется 80 лет со дня рождения Юрия Ивано-вича Макарова, действительного члена Академии инженерных наук Украи-ны, одного из организаторов судостроительной отрасли, директора Черно-морского судостроительного завода (город Николаев), поставившего «на поток» строительство авианосцев – крупнейших кораблей современности.

Макаров Юрий Иванович (1934 – 2002 гг.) родился в городе Кременчуг Полтавской области, но вся его жизнь связана с городом Николаевом. В 1958 году после окончания Николаевского кораблестроительного инсти-тута начал трудиться на ЧСЗ. Три года проработал мастером в сборочно-сварочном цехе №11, где собирались секции для судов, которые строил в то

284

время завод: гигантские китобазы, паротурбинные и дизельные сухогрузы, плавбазы подводных лодок, транспорты для перевозки ракет подводных лодок, плавмастерские.

Осенью 1961 года он перешел работать в бюро строителей траулеров и в конце 1962 года стал уже старшим строителем этих судов. Судьба на-долго связала его с траулерами. На экспортном траулере в 1965 году он ушел в море в качестве гарантийного механика и через год привез на завод акт об окончании гарантийной эксплуатации – без единого замечания, и благодарность греческой фирмы. Это стало началом его производственной карьеры.

В 1973 году Ю. И. Макаров назначен главным конструктором завода. В этой должности он проявил себя как великолепный организатор и новатор. В 1974 году назначен заместителем директора ЧСЗ по строительству траулеров. Это была высокая и очень ответственная должность. Занимая по количеству ра-ботающих и по производственной площади около 26% от мощности завода, строительство траулеров давало до 60% валового выпуска продукции.

На конвейере длиной около полукилометра было развернуто поточно-позиционное производство больших морозильных рыболовных траулеров (БМРТ). На технологической линии, заканчивающейся доком, в разной сте-пени готовности, возрастающей по мере продвижения судов, стояли пять траулеров. Каждые две недели новый траулер спускался с дока на воду, а все остальные передвигались на следующую позицию. График постройки строго выдерживался по дням и даже по часам – так, чтобы в установлен-ное время все траулера могли передвинуться на очередную позицию. За год завод строил 24 траулера. Это были сложные суда, насыщенные рыбопро-мысловым, рыбообрабатывающим и холодильным оборудованием, строив-шиеся по блочно-модульной технологии. На заводе было построено свыше 500 таких траулеров. Освоение последней серии траулеров типа «Мериди-ан» длиной 104,5 м, шириной 16 м и полным водоизмещением 5715 т, было выполнено под непосредственным руководством Ю. И. Макарова.

В сентябре 1976 года Ю. И. Макаров назначен главным инженером за-вода. В это время разворачивается грандиозная реконструкция корпусно-стапельного производства ЧСЗ на основе установки над стапелем «0» двух гигантских, работающих в спаренном режиме, 900-тонных кранов, пере-крывающих своими 150-метровыми порталами стапель и предстапельную плиту. Стоимость кранов составляла 20 млн долларов. Монтаж кранов мас-сой 3500 тонн представлял собой сложный технологический процесс, про-должавшийся около года. Эта реконструкция позволила строить авианосцы блочно-модульным способом, и фактически поставить их производство на конвейер. Пока заканчивали на стапеле сборку очередного авианосца, на предстапельной плите были уже готовы несколько блоков для следующего. Первым здесь собрали опытный блок – надстройку «Баку», массой 820 тонн, и в начале 1982 года козловыми кранами «KONE» установили на корабль.

285

Это был первый результат реконструкции корпусного производства. Реконструкция проводилась под руководством Ю. И. Макарова, как главного инженера, и блестяще завершилась к началу строительства авианосца но-вого поколения «Адмирал Кузнецов», на котором должны были базировать-ся лучшие в мире на то время в своем классе самолеты Су-27К и МиГ-29К.

Электронно-вычислительные машины Невского ПКБ в Ленинграде и Черноморского судостроительного завода в Николаеве по инициативе Макарова были объединены на расстоянии 2000 км коммуникационным кабелем в единую сеть. Это было революционным нововведением, позво-лившим проектанту и заводу-строителю работать и управлять общим мас-сивом спецификации гигантских кораблей, насчитывающих десятки тысяч чертежей и миллионы позиций комплектующих изделий и сдавать авиа-носцы под кабельный монтаж еще на стапеле. И это было в начале 1980-х годов, когда первые статьи о возникших перспективах создания компью-терных сетей только стали появляться на страницах научных журналов.

Специалисты мирового технического олимпа относят проектирование и строительство авианосцев к «уникальным технологиям», на ЧСЗ такими технологиями уже владели к концу 1980-х годов.

На должность генерального директора ЧСЗ Макаров был назначен в сентябре 1979 года (по рекомендации предыдущего директора Анатолия Борисовича Ганькевича, который уходил на пенсию) и находился в этой должности до 1994 года. В 1979 году был спущен на воду авианосец «Ново-российск». Влияние Макарова на достройку и быстрое проведение испыта-ний этого корабля, а также на строительство всех последующих авианосцев – «Баку», «Адмирал Кузнецов», «Варяг» и «Ульяновск» было огромным.

При участии Макарова и под его руководством построены более 500 судов – гражданских, научно-исследовательских, рыбопромысловых, во-енных (в частности, авианесущие крейсеры «Адмирал Флота Советского Союза Кузнецов», «Баку», «Новороссийск»). В годы его директорства осу-ществлена комплексная реконструкция завода, по¬зволившая последнему стать уникальным предприятием судостроительно-машиностроительного типа, обладающим большой автономностью, возможнос¬тью строить суда, производить продукцию судового машиностроения, метал¬лургии, сельскохозяйственного назна¬чения. Макарову были выданы 5 авторских свидетельств Государственным комитетом СССР по делам изобретений и открытий. 3 декабря 1992 года был избран академиком Академии инже-нерных наук Украины. Имеет награды:

• Орден «За заслуги» III степени (7 сентября 1994 года) – за заслуги в развитии отечественного судостроения;

• Орден Октябрьской Революции;• Орден Трудового Красного Знамени;• Почётный гражданин Николаева (решением городского совета от

26 августа 1994 года № 418);

286

• Знак «Отличник народного образования УССР» (30 марта 1982 года);• Нагрудный знак президиума центрального правления НТО имени

академика А. Н. Крылова «Лучшему активисту научно-технического обще-ства СССР» (1979 год);

• Почётная медаль Правления Советского фонда мира (22 февраля 1989 года);

• Премия советских профсоюзов «За активное участие в комплекс-ном решении вопросов социального развития» (1989 год);

• Большая и малая золотые и три серебряные медали ВДНХ СССР за достигнутые успехи в развитии народного хозяйства СССР;

• Медаль имени Юрия Гагарина «За активное содействие в развитии экспериментальной базы Центра подготовки космонавтов имени Ю. А. Га-гарина»;

• Наградной диплом, подписанный начальником Центра подготовки космонавтов Г. Т. Береговым;

• Первый Золотой знак Союза промышленников и предпринимате-лей Украины;

• Почётная грамота Президиума Верховного Совета УССР;• Юбилейная медаль имени академика В. Н. Челомея «За участие в

космических программах».Ю. И. Макаров много сделал для развития экономики и социальной сферы

завода, города, области. При его личном участии построены уникальный дет-ский горо¬док «Сказка», жилой микрорайон «На¬мыв», магазины, детские комбинаты, школы, физкультурно-оздоровительные комплексы, дом отдыха в Мисхоре, базы отдыха в Коблево, Сливино, на Волошской косе, осуществле-ны реконструкция и оснащение новейшим оборудовани¬ем ряда больниц г. Николаева и завод¬ской медсанчасти. Юрий Иванович внес значительный вклад в сооружение водовода Днепр-Николаев, разработку и производство на ЧСЗ уникального оборудования для сахарной промышленности.

ІЗ ІСТОРІЇ БУДІВНИЦТВА ТВАРИННИЦЬКИХ ПРИМІЩЕНЬ Сукманюк О.М.

Скотарство відігравало значну роль ще в далекій давнині. Про високий рівень розвитку стародавнього скотарства свідчить, наприклад, фриз, зна-йдений у гробниці в Ель-Обейде (Месопотамія). Він відноситься до правлін-ня першої династії Ур у царстві шумерів (близько 3500 років до н.е.). На фри-зі досить багато деталей, що говорять про добре організоване скотарство. У середині фриза зображений вхід у стійло або загін. Справа від входу доять корів. Поруч з коровами годують телят. Ліворуч від дверей пастух проціджує

287

молоко в посудину, яка розміщена на землі, через сито, що тримає інша лю-дина. Ще два чоловіки держать по великій посудині, кожна з яких призна-чена для процідженого молока [1, с. 242].

На території, яку займає нині Німеччина, ВРХ незадовго до початку на-шої ери тримали під відкритим небом, а щоб вони не розбіглися і не стали здобиччю хижаків, влаштовували огорожу. Тільки на початку нашої ери в районах з холодним кліматом худобу в зимовий період почали брати в при-міщення і жили з нею під одним дахом.

При розкопках у Голландії були знайдені житлові будинки, частина яких була призначена для утримання тварин, вони поділялися перегородками на окремі стійла. Тварини стояли головою до центра приміщення, до сіней або уздовж стіни. У приміщенні був кормовий прохід, а іноді й канавка для стоку гною. Знайдені в Голландії будинки всередині поділялися двома ря-дами стовпів на три відділення. Будинки такого типу споруджувалися аж до кінця середньовіччя.

Утримання тварин у стійлах було вкрай примітивним. І тільки літом, на пасовищах у ослабленої за зиму корови здоров’я відновлювалось.

Вкрай незадовільне утримання і годування в зимовий період обумов-лювалось низькою продуктивністю тварин. Взимку худоба отримувала ма-лопоживну солому і дуже рідко сіно, а літом паслася на малопродуктивних сінокосах і пасовищах. Кормів не вистачало, так як умови зберігання кормів були вкрай погані.

Тільки з падінням феодалізму почало розвиватися упорядковане сіль-ськогосподарське виробництво. Розширювались посіви кормових культур і вводились нові сівозміни, насамперед завдяки зусиллям Шубарта фон Кле-ефельда (1734-1787 р.) і Альбрехта Теєра (1751-1828 р.), що дозволило по-ліпшити кормову базу і годівлю худоби [2 c. 8].

В кінці XІХ століття розпочалося у Німеччині відносно велике будівни-цтво на селі. Саме до цього періоду відноситься більшість сільськогоспо-дарських будівель, які збереглися і до нині. Вони відрізнялись міцними це-гельними стінами і важкими дерев’яними конструкціями.

Зведення масивних будинків виправдувалося тим, що обладнання і ме-тоди роботи в них змінювалися дуже повільно. Термін амортизації будин-ків був дуже довгим, і на їх ремонт вимагались відносно невеликі витрати. Однак у таких спорудах важко впроваджувати нові методи праці, а рекон-струкція обходилась би дорого.

Закриті приміщення будувалися, як правило, з розрахунком на прив’язне утримання худоби. При великій кількості тварин для скорочення транспорт-них шляхів в корівнику віддавали перевагу поперечному розташуванню стійл. Корови знаходилися в довгих стійлах. Роздавали корм і видаляли гній за допомогою вил ручним методом, доїли корів також вручну в стійлах.

По виробничим міркуванням і для зелення гною будували закриті при-міщення для безприв’язного утримання тварин на глибокій підстилці.

288

У зв’язку з антисанітарними умовами виробництво молока у таких примі-щеннях було заборонено законом.

Починаючи з ХІХ ст. відмічається прагнення підвищити продуктивність великої рогатої худоби. Необхідно було покращити умови утримання тва-рин, але побудовані ферми не відповідали вимогам тваринного організму, так як стійловий клімат був мало вивчений.

У зв’язку із зниженням продуктивності корів, як виявилось однією з причин чого був поганий мікроклімат, в приміщеннях почали застосовува-ти нові форми утримання. Велику роль зіграло пропагування Олем і Ам-шлером утримання тварин під навісом [3].

Тому до 1957 р. в Німеччині будували закриті приміщення для прив’язного утримання великої рогатої худоби з горищним або наземним зберігання кормів. Зазвичай такі приміщення мали центральний прохід для видалення гною і вузькі бокові проходи для роздавання кормів.

Починаючи з 20-тих років минулого століття в кліматично сприятли-вих середніх широтах США з’являються перші великі експерименталь-ні приміщення з трьома стінка (південна сторона відкрита) і дахом для безприв’язного утримання тварин. Після 1945 р. вони широко розповсю-джувались в Європі. Таким шляхом розраховували досягти сприятливих умов утримання ВРХ, зниження затрат на будівництво і збільшення про-дуктивності праці.

В середині 50-х років минулого століття дані експериментальні примі-щення почали поширюватись і на території Німеччини, зокрема, в Нейгат-терслебене (поблизу Магдебурга), в Науково-дослідницькому інституті тва-ринництва в Думмерсторфе і в Інституті селекції рослин в Гросс-Люзевитце (рис. 1) [2].

Розвиток молочного тваринництва в Україні в 50-60-х роках базувався на ручній праці при прив’язному утриманні корів. В даний період починає розповсюджуватись стійлова і стійлово-лагерна система утримання корів переважно з використанням пасовищ і будівництвом таборів постійного перебування, що направляло на розвиток технічних засобів.

Рис. 1. Корівник для прив’язного утримання 90 корів з наземним кормос-ховище і прибудо-ваною молочною.

Розвиток меха-нізованого молоч-ного тваринництва розпочинається на початку 60-х років, коли було передбачено будівництво дослідних ферм в колгоспах і радгоспах України, а також розроблений комп-лекс «101» машин і обладнання.

289

Перші сім дослідних ферм були побудовані в колгоспі «Дружба» і рад-госпі «Промінь» Київської, радгоспі №4 Одеської, ім. Куйбишева Полтав-ської, «Провальський» Ворошиловградської, ім. Тімірязєва Кримської, «Пе-ремога» Запорізької областей. В основу цих ферм були покладені системи стійлово-вигульного прив’язного і безприв’язного утримання корів. Ви-далення гною з проходів і вигульних майданчиків проводилось транспор-терними установками і бульдозерами, корови утримувались у стійлах і на грубій підстилці, яка змінювалась один раз на рік [4].

ЛІТЕРАТУРА

1. Производство молока. Дт. Р. Кэмпбелл, Р.Т. Маршалл/ Пер. с анг. М.Н. Барабаншикова, В.Р. Зельнера, Д.В. Карташова, Е.Г. Коноплева; Под. ред. и с пред. – М.: Колос, 1980. – 670 с.

2. Мелер А., Хейниг В. Постройки и оборудование для содержания круп-ного рогатого скота. Пер. с нем. Е.А. Девиса и В.В. Афанасьева. М., Колос, 1974. – 560 с.

3. Amschler J.W., Ztschr. f. Tierzüchtung u Züchtungsbiologie, 62, 1954. -Nr.2. – S. 143-170.

4. Адамчук В.В., Фененко А.И. Этапы развития механизированного про-изводства молока и говядины в Украине //Молочное дело. – 2014. - №2. – С.13 -16.

РОЗВИТОК НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ПІДГОТОВКИ КАДРІВ У СФЕРІ ПОЖЕЖНОЇ БЕЗПЕКИ

Тарадуда Д.В.

Наукова та науково-технічна діяльність у сфері пожежної безпеки в На-ціональному університеті цивільного захисту України (НУЦЗУ) завжди була пріоритетним видом діяльності для науково-педагогічного складу, курсан-тів та студентів. Цей вид діяльності є невід’ємною частиною системи освіти в університеті, проводиться з метою інтеграції наукової, навчальної та ви-робничої її складових і забезпечується за рахунок органічної єдності змісту освіти та програм наукової діяльності.

Початок науково-дослідної діяльності в навчальному закладі пов’язано з формуванням у 1992 році Міжвідомчого навчально-наукового комплек-су Харківський інженерно-будівельний інститут – Харківське пожежно-технічне училище [1]. Увійшовши до складу вищих навчальних закладів, керівництво інституту розуміло, що придбаний статус потрібно підтвер-джувати реальними науковими досягненнями.

Поступово набирала обертів науково-дослідна робота (НДР ) – спочатку

290

в інституті, потім в академії, а потім в університеті та Національному уні-верситеті цивільного захисту України. У 1993 році виконувалося всього 3 самостійних НДР, а вже до 2000 року кількість НДР, що виконувались співро-бітниками ВНЗ, зросла в 11 разів. Починаючи з середини 2000-их років, по теперішній час середня кількість на рік НДР, що виконуються у ВНЗ, склала 45 робіт.

При проведенні НДР увага приділялася як теоретичним питанням роз-витку пожежної безпеки, розвитку теорії горіння, розробці нових вогнегас-них речовин і вогнезахисних матеріалів, так і підвищенню технічного рівня і ефективності засобів пожежної автоматики. Частина НДР проводилася в рамках договорів про наукове співробітництво з різними ВНЗ та підпри-ємствами України, ближнього і далекого зарубіжжя. На сьогодні НУЦЗУ має тісні наукові зв’язки з вищими навчальними закладами та науково-дослідними установами практично всіх країн СНД, а також з низкою провід-них організацій далекого зарубіжжя. За весь період існування ВНЗ укладено понад півсотні договорів про співпрацю в науково-освітній сфері.

Результати науково-дослідних робіт впроваджувалися й успішно ви-користовувалися в практичній діяльності Центрального апарату Держав-ної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС України), 20 Головних управлінь ДСНС України і Головних управлінь з надзвичайних ситуацій обласних державних адміністрацій; у навчальному процесі НУЦЗУ та ін-ших профільних навчальних закладів; у науковій та практичній діяльності науково-дослідних інститутів, проектних та інших організацій.

До підготовки науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації для по-жежної охорони України в Харкові вперше приступили в 1992 році. Спочат-ку це завдання вирішувалося шляхом підготовки ад’юнктів і здобувачів за спеціальністю «Охорона праці і пожежна безпека» в аспірантурі Харківсько-го інженерно-будівельного інституту. Там же під головуванням проректора з наукової роботи доктора технічних наук, професора Гончаренка Д. Ф. було сформовано спеціалізовану вчену раду для захисту дисертаційних робіт за спеціальністю «Пожежна безпека». До складу спеціалізованої ради увійшли відомі вчені в галузі теорії горіння, попередження і гасіння пожеж, оцінки екологічної ситуації та охорони навколишнього середовища, автоматизо-ваних систем управління та прогресивних технологій. Перший захист на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук за спеціальністю «Пожежна безпека» відбувся 27 грудня 1995 [2].

Згідно з наказом Вищої Атестаційної комісії України (ВАК) № 715 від 3 грудня 1997 року в Інституті була створена спеціалізована вчена рада К 64.707.01 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук за спеціальністю 05.13.06 – «Автоматизовані системи управ-ління та прогресивні інформаційні технології» та за спеціальністю 21.06.02 – «Пожежна безпека». Головою спеціалізованої вченої ради був призначе-ний проректор з наукової роботи Заслужений винахідник України, доктор

291

технічних наук, професор Абрамов Ю. О. У лютому 1998 року в стінах Харків-ського інституту пожежної безпеки МВС України відбувся перший захист дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук за спеціальністю «Пожежна безпека». 11 квітня 2000 року рішенням Держав-ної комісії України з акредитації (Протокол № 26) Харківський інститут по-жежної безпеки МВС України отримав статус вищого навчального закладу IV рівня акредитації (сертифікат СД-ІV № 215479 від 10 травня 2000 року). Цього ж року, згідно з Постановою Президії Вищої Атестаційної комісії України № 9-08/5 Наказом ВАК від 15 травня 2000 року № 271, було про-довжено термін повноважень спеціалізованої вченої ради К 64.707.01 Хар-ківського інституту пожежної безпеки МВС України для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук за спеціальністю 21.06.02 – «Пожежна безпека». У червні цьому ж року, згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 1024 від 27 червня 2000 року, на базі Хар-ківського інституту пожежної безпеки МВС України була створена Академія пожежної безпеки України, співробітники якої продовжили наукові дослі-дження у сфері пожежної безпеки. Наказом № 283 від 17 червня 2002 Вищої Атестаційної комісії України термін повноважень спеціалізованої вченої ради К 64.707.01 продовжений до 12 червня 2005 року.

Визнанням великих заслуг Академії в підготовці кадрів вищої кваліфікації для МНС України було відкриття в травні 2005 року спеціалізованої вченої ради Д 64.707.01 з правом прийняття до розгляду та проведення захистів дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора технічних наук. Наказом ВАК України спеціалізованій вченій раді надано право приймати до розгляду та проводити захист докторських і кандидатських дисертацій за спеціальністю 21.06.02 – «По-жежна безпека», технічні науки (Наказ ВАК України № 22/10нт від 11 травня 2005 року). Головою спеціалізованої вченої ради призначено доктора технічних наук, професора Абрамова Ю. О., вченим секретарем – доктора технічних наук, професора Кривцову В. І.

Відповідно до Наказу Міністра МНС України № 342 від 2 червня 2006 року Академія цивільного захисту України була реорганізована в Універси-тет цивільного захисту України. У цьому ж році наказом ВАК України були розширені повноваження спеціалізованої вченої ради Д 64.707.01, їй надано право приймати до розгляду та проводити захист докторських і кандидат-ських дисертацій за спеціальністю 21.02.03 – «Цивільна оборона», технічні науки (Наказ ВАК України № 43 від 26 січня 2006 року). Головою спеціалізо-ваної вченої ради призначено доктора технічних наук, професора Абрамова Ю. О., вченим секретарем – кандидата технічних наук, доцента Чуба І. А.

Враховуючи загальнодержавне і міжнародне визнання результатів ді-яльності університету, його вагомий внесок у розвиток національної освіти і науки, Указом президента України № 990/2009 від 1 грудня 2009 року Уні-верситету цивільного захисту України надано статус національного.

Наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України № 1516

292

від 23 грудня 2011 року термін повноважень спеціалізованої вченої ради Д 64.707.01 в Національному університеті цивільного захисту України продо-вжено до 23 грудня 2014 року. Всього за час існування ВНЗ (з 1992 по 2014) у його спеціалізованих вчених радах було захищено близько 80 дисертацій-них робіт за спеціальністю «пожежна безпека», в тому числі 4 на здобуття наукового ступеня доктора технічних наук.

Таким чином, в роботі проведено дослідження організації науково-дослідної діяльності Національного університету цивільного захисту Укра-їни у сфері пожежної безпеки, а також ретроспективу підготовки науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації у сфері пожежної безпеки в Україні.

ЛІТЕРАТУРА1. Научно-исследовательская деятельность Академии пожарной без-

опасности / [Абрамов Ю. А., Корниенко Р. В., Кривцова В. И. и др.]; под ред. Ю. А. Абрамова. — [1-е изд.]. — X. : Фолио, 2003 — 159 с.

2. Университет гражданской защиты Украины: научно-исследовательская деятельность / [Садковой В. П., Кривцова В. И., Абрамов Ю. А. и др.]; под ред. В. П. Садкового. — [1-е изд.]. — X. : УГЗУ, 2008 — 291 с.

ФОРМУВАННЯ КОЛЕКТИВУ ВЧЕНИХ ДЛЯ РОБОТИ НА ЦЕМЕНТНУ ГАЛУЗЬ КРАЇНИ В ХАРКІВСЬКОМУ ПОЛІТЕХНІЧНОМУ

ІНСТИТУТІ НА ЕТАПІ НТР (1950-і–1980-і роки)Тарасенко І.А.

Корені процесу формування творчого колективу вчених-силікатників Харківського політехнічного інституту (ХПІ), які на етапі НТР очолили цементний напрям наукової роботи вишу, лежать ще в передвоєнному періоді. У цей час у Харкові під керівництвом академіка АН УРСР та члена-кореспондента АН СРСР професора Петра Петровича Буднікова отримав фа-хову підготовку і розпочав свою наукову діяльність майбутній провідний вчений-силікатник ХПІ Григорій Володимирович Куколєв. У надзвичайно широкому колі напрямів досліджень П. П. Буднікова стосовно хімії силіка-тів у цілому та цементів зокрема, молодим вченим під проводом академі-ка створювалися та досліджувалися різного роду розріджувачі шламу при виробництві портландцементу за мокрим способом. Одночасно в місті – у Харківському хіміко-технологічному інституті (ХХТІ) та університеті – над розробкою нових технологій виробництва портландцементу та створенням кислототривкого цементу працював професор Максим Ісидорович Нєкріч [1, с. 210–211; 2, арк. 11; 3, арк. 16–17].

Зазначимо, що й Г. В. Куколєв, і М. І. Нєкріч були випускниками ХПІ. Так, М. І. Нєкріч закінчив хімічний факультет Харківського технологічного

293

інституту (ХТІ) в 1923 р., до того отримавши освіту на фізико-математичному факультеті Паризького університету. Г. В. Куколєв у 1928 р. також закінчив навчання на хімічному факультеті ХТІ за спеціальністю «технологія силіка-тів». До 1950 р. головне місце роботи ці вчені мали в різних установах Хар-кова: в Українському науково-дослідному інституті вогнетривів (Г. В. Куко-лєв), у ХХТІ (М. І. Нєкріч),. Починаючи з 1950 р. вони працюють у ХПІ. Отже, у першій половині 1950-х років (тобто, безпосередньо перед початком НТР) у складі науковців ХПІ було щонайменш два провідних вчених-силікатника, підготовлених самим цим вишем, які мали великий досвід у вирішенні про-блем цементної галузі.

Другим ешелоном науковців ХПІ, зайнятих у цементній галузі, стала інша плеяда. З 1943 р. у ХХТІ, а з 1950 р. – у ХПІ працює випускник ХХТІ 1941 р. Йосип Якович Півень. З 1949 р. у ХХТІ, а з 1950 р. – у ХПІ розпочинає свою роботу силікатник-виробничник Євгеній Іванович Вєдь, що в 1935–1940 рр. навчався в ХХТІ. У 1951 р. склад хіміків-силікатників ХПІ поповнився ще одним вченим – випускником ХХТІ 1938 р. Ним став Михайло Тихонович Мельник, який до цього часу працював завідуючим лабораторією в Україн-ському відділенні Діпроцементу (майбутній Південдіпроцемент). У 1957 р. на кафедру в’яжучих матеріалів прийшла працювати випускниця ХПІ 1953 р., майстер Харківського обласного будівельного тресту Наталя Миколаївна Шаповалова. Безумовно, що це були не єдині вчені-силікатники, які в зага-даний період прийшли на роботу до ХПІ. Але саме цим науковцям на почат-ку НТР довелося працювати у виші на розвиток вітчизняної цементної інду-стрії. Таким чином, у 1950-х роках у ХПІ був сформований творчий науковий колектив спеціалістів з числа власних випускників, характерною ознакою якого служила наявність у ньому як теоретиків, так і практиків цементної справи [4, арк. 1; 5, арк. 1; 6, арк. 1; 7, арк. 1].

Подальший розвиток у СРСР промислового сектору та будівництва по-ставив нові вимоги перед вченими-цементниками. Тому в 1960-х–1970-х ро-ках чисельність відповідних фахівців у ХПІ зростає. У 1963 р. з Харківського заводу залізобетонних конструкцій № 3 на роботу до вишу прийшов випус-кник ХПІ 1959 р. Євгеній Федорович Жаров, а також випускниця ХПІ цього ж року, молодший науковий співробітник Чирчикської філії Державного інсти-туту азотної промисловості Зінаїда Сергіївна Литвинова. У 1968 р. у ХПІ роз-починає працювати Андрій Володимирович Сатарін, а в 1969 р. – Нінель Йо-сипівна Півень, які закінчили Харківський політехнічний, відповідно, у 1968 р. та в 1961 р. І якщо А. В. Сатарін потрапив на роботу до вишу відразу ж після його закінчення, то Н. Й. Півень встигла до того попрацювати на інженерних посадах у Південдіпроцементі, УкрНДІВ та Харківській філії Центрального конструкторського бюро Головенергоремонту. Отже, упродовж 1960-х років зростання кількості фахівців-силікатників ХПІ, зайнятих розробками в це-ментній сфері, також відбувалося за рахунок власних випускників [8, арк. 1; 9, арк. 1; 10, арк. 1; 11, арк. 1].

294

Таким чином, на етапі НТР формування колективу науковців-політехніків для роботи на цементну галузь країни в основному завершилося до кінця 1960-х років. Ученими-силікатниками ХПІ здебільшого було організова-но роботу по таким напрямам розвитку цементної галузі, як: вивчення за-гального процесу структуроутворення цементного в’яжучого; створення цементів на основі промислових відходів; отримання жаротривких, висо-ковогнетривких та хімічно стійких цементів; оптимізація фізико-хімічних параметрів шламів. Провідну роль у вирішенні вказаної проблематики впродовж різних етапів досліджуваного періоду відіграли: Б. Ф. Блудов, Є. І. Вєдь, Є. Ф. Жаров, Г. В. Куколєв, З. С. Литвинова, М. Т. Мельник, М. І. Нєкріч, Й. Я. та Н. І. Півні, А. В. Сатарін, Н. М. Шаповалова. Їх плідна праця лягла в основу наукового потенціалу регіонального науково-виробничого осередку цементної галузі України та дозволила вирішити низку невід-кладних завдань цементної науки і промисловості Радянського Союзу. Ха-рактерною ж особливістю творчого колективу вчених-політехніків, пра-цюючих на створення нових видів цементів та технологій їх виробництва, стало те, що від самого початку НТР й упродовж усього даного етапу він формувався виключно з випускників ХПІ.

ЛІТЕРАТУРА1. Тарасенко І. А. Роль видатного вченого П. П. Буднікова у розвитку га-

лузі будівельних матеріалів / І. А. Тарасенко / Матеріали 16-ї Всеукраїнської наукової конференції молодих істориків освіти, науки і техніки та спеціаліс-тів “Пріоритети української науки і техніки” (Київ, 18 травня 2011 р.) – К, 2011. – С. 209–211.

2. Архів НТУ «ХПІ», спр. 88320: «Особова справа Куколєва Григорія Воло-димировича», 154 арк.

3. Архів НТУ «ХПІ», спр. 646: «Особова справа Нєкріча Михайла Ісидоро-вича», 39 арк.

4. Архів НТУ «ХПІ», спр. 716: «Особова справа Півня Йосипа Яковича», 45 арк.5. Архів НТУ «ХПІ», спр. 94501: «Особова справа Вєдя Євгенія Івановича», 82 арк.6. Архів НТУ «ХПІ», спр. 100427: «Особова справа Мельника Михайла Ти-

хоновича», 83 арк.7. Архів НТУ «ХПІ», спр. 140115: «Особова справа Шаповалової Наталі

Миколаївни», 39 арк.8. Архів НТУ «ХПІ», спр. 140236: «Особова справа Жарова Євгенія Федо-

ровича», 17 арк.9. Архів НТУ «ХПІ», спр. 126052: «Особова справа Литвинової Зінаїди Сер-

гіївни», 63 арк.10. Архів НТУ «ХПІ», спр. 140254: «Особова справа Півень Нінель Йоси-

півни», 62 арк.11. Архів НТУ «ХПІ», спр. 147574: «Особова справа Сатаріна Андрія Во-

лодимировича», 119 арк.

295

АВІАЦІЙНИЙ АСПЕКТ ДІЯЛЬНОСТІ В. Ф. БОБРОВА В КИЇВСЬКОМУ ПОЛІТЕХНІЧНОМУ ІНСТИТУТІ (ПЕРША ТРЕТИНА ХХ СТ.)

Татарчук В.В.

Знайомство з біографією і творчим шляхом конструкторів дає більш повне уявлення про історію розвитку науки і техніки. Життя і діяльність вченого в галузі авіабудування, ректора Київського політехнічного інститу-ту – першого з його випускників, – Вікторіна Флавіановича Боброва (1884-1945), незважаючи на наявність великої кількості документальних джерел, і досі містить в собі чимало „білих плям”, які продовжують повторюватися в публікаціях [1, С. 133-156].

Уродженець м. Камишина (Саратовська губернія, Російська імперія), дру-гий син в родині викладача Саратовского реального училища, статського радника (який сам походив з духовного стану), і селянки (вихованки сиріт-ського будинку) [2, арк. 1; 3, арк. 5], після закінчення в 1903 р. навчального закладу, в якому викладав його батько, В. Ф. Бобров в тому ж році вступив, а в 1910 р. закінчив Київський політехнічний інститут імператора Олексан-дра ІІ [4, С. 15; 5, арк. 2зв.].

Початок ХХ століття був часом перших практичних кроків нової галузі техніки – авіації. Звістки про польоти іноземних пілотів на літаючих апара-тах важчих за повітря, їхні чисельні демонстраційні гастролі в Російській імперії призвели до шаленого захоплення новою справою.

Помітну роль у становленні і розвитку ідей авіації у країні відіграв саме Київський політехнічний інститут, в якому в 1908-1915 рр. діяла одна з перших в Україні громадських авіаційних організацій – студентський По-вітроплавний гурток. Головними напрямками діяльності гуртківців були відвідання лекцій професорів інституту з питань повітроплавання і авіації; виступи з рефератами та науковими доповідями; будування та випробуван-ня моделей літаючих апаратів [6, С. 26].

В літературі довгий час стверджувалося і досі продовжує експлуатува-тися міф про те, що в 1905-1906 р. в КПІ в складі Механічного гуртка ді-яла повітроплавна секція, незмінним очільником якої був В. Ф. Бобров [6, С. 26; 1, С. 136]. Про це нам відомо, однак, лише зі слів самого В. Ф. Боброва і не підтверджується в інших джерелах. Більш того, мабуть в прагненні ви-дати бажане за дійсне В. Ф. Бобров приписав собі також організацію Пові-троплавного гуртка [7, арк. 3]. Цим він, до речі, „підвів” ще одного палкого піонера авіації, але, на жаль, людину дуже непрактичну і також схильну до містифікацій – Андрія Касяненка, який, за його словами, організував в КПІ „Гурток Повітроплавства” [8, С. 191].

Зазначимо, що кожні збори гуртківців суворо регламентувалися – для проведения засідання гуртка потрібно було подати на ім'я директора ін-ститута відповідну заяву-клопотання з чітко визначеними датою і місцем зібрання, кількістю присутніх осіб, – причому лише членів організації, а

296

також порядком денним з точним визначенням спектру питань, які повинні були обговорюватися, а саме – теми доповідей [9, P. 10].

Але автор не знайшов жодного (!) підтвердження про участь В. Ф. Бобро-ва в Повітроплавному гуртку – ані в архівних документах, ані в періодичній пресі того часу. Так що про його начебто активну „гуртківську” участь відо-мо лише з його слів і документально не підтверджується. Та й не міг він бра-ти в цьому жодної участі, адже з травня 1908 р. по жовтень 1909 р. працю-вав досить далеко від місця подій – на паперовій фабриці М. Г. Кувшинова в Тверській губернії, спочатку практикантом в майстернях з ремонту машин, а згодом – завідувачем деревним відділом. До того ж одруження в 1909 р. на селянці теж не додавало фінансової стабільності для заняття новою, зовсім не прибутковою і навіть витратною справою. І навіть після закінчення КПІ В. Ф. Бобров не мав жодного відношення до авіації, працюючи з листопада 1911 р. по лютий 1913 р. механіком на Київському водопроводі [5, арк 3зв.; 2, арк. 1].

Водночас В. Ф. Бобров, за його словами, активно цікавився новою галуз-зю техніки [7, арк. 3]. Але ця зацікавленність перейшла вже в практичну площину: з лютого 1913 р. по лютий 1918 р. він працював старшим меха-ніком 2-ї авіаційної роти в Севастополі і 6-го авіаційного парку в Одесі, і навіть з початком Першої світової війни був мобілізований на військову службу; звільнений в запас в лютому 1918 р. [5, арк 3зв.].

В буремні роки Громадянської війни на території України В. Ф. Бобров, за його словами, перебував в Києві і працював за приватними замовленнями в авіаційних майстернях Київського авіаційного парку, і паралельно брав участь в більшовицькому підпіллі [3, арк 5зв.]. Зрозуміло, що такі відомості він змушений був вказувати в анкетах, але „підпільна діяльність” В. Ф. Бо-брова мала досить специфічний характер. Так, в період Гетьманату, у 1918 р. він займався організацією повітряних сполучень і був одним з 12 підписан-тів „Доповідної записки українців-фахівців авіації про використання авіації в мирний час”. Автори „Записки” пропонували прийняти закон про встанов-лення державної монополії на всю авіаційну промисловість України, утво-ривши окреме Головне Управління авіашляхами з передачею йому всього майна військових авіаційних та повітроплавних частин, організацією окре-мих військових частин для потреб армії в мирний час й повітряних шляхів між великими центрами – такими як Київ, Одеса, Миколаїв, Катеринослав, Полтава, Херсон, Севастополь. Передбачалося, що утворення за сталим пла-ном 8 округів з місцевими авіалініями вкриє всю країну потрібною для нор-мального розвитку держави мережею авіашляхів [10, арк. 7-23].

До КПІ В. Ф. Бобров повернувся в листопаді 1920 р., коли паралельно з організацією Київського авіаремонтного заводу він став членом організа-ційної ради інституту, а 15 грудня 1921 р. призначений його ректором [5, арк. 4зв.]. І слід надати йому належне – він активно намагався запровади-ти в інституті підготовку авіаційних спеціалістів. В перші роки Радянської

297

влади пріоритет підготовки подібних кадрів мали Харків, Петроград, Мо-сква. Щодо Києва, то цілком зрозуміло, що центральна влада з пересторогою ставилася до можливості довірити це питання місцевим кадрам через вели-чезний спектр різноманітних політичних уподабань місцевих мешканців. Тому при КПІ було створене Авіаційне науково-технічне товариство (АНТТ) – добровільне об’єднання спеціалістів авіаційної науки і техніки, яке існувало в 1923-1927 рр. в складі науково-дослідної, виробничої, льотної, планерної, видавничої секцій, секції авіаційних двигунів, бюро наукової пропаганди, авіакабінету-музею, бібіліотеки, аеронавігаційної станції [11, С. 15].

АНТТ стало науково-технічною та виробничою базою авіаспеціалізації в КПІ і одночасно предметовою комісією. 13 листопада 1923 р. на засіданні Бюро КПІ серед 11 кафедр Механічного факультету було затверджено і ка-федру авіобудування [12, арк. 117].

Спеціалізація складалася з 10 предметів, причому В. Ф. Бобров викладав „авіобудівництво” і завідував дипломними проектами [13, арк. 69]. Через свої зв’язки В. Ф. Боброву вдалося домовитися про передачу до інституту літаків “Анасаль” і “Вуазен” (обидва з двигунами марки “Сальмсон” потуж-ністю в 150 к.с.). Літаки після ретельного ремонту студентами КПІ стали використовуватися в навчально-дослідних цілях [14, арк. 110].

КПІ щорічно примудрявся випускати по декілька фахівців з авіаспе-ціальності. В дипломних проектах випускники розробляли разом з кон-структивними і технологічні завдання. Теми дипломних робіт були досить різноманітними: пасажирський літак, винищувач, двохмісний навчально-тренувальний літак, авіадвигуни потужністю від 200 до 400 к.с. Іноді як варіант пропонувалось розроблення технології ремонту мотору або літака. Всього на 1929 рік інститут випустив 7 фахівців з “аеропланобудування” та 12 – з “авіамоторобудування” [15, арк. 80-80зв.].

28 листопада 1929 р. В. Ф. Боброва за особистим бажанням було звіль-нено з посади ректора КПІ [7, арк. 5зв.]. В його житті відкрилася нова сто-рінка. В 1930-1932 рр. він був директором Київського НДІ променергетики, науковим керівником гідро-аеродинамічного сектора, редактором журналу „Проблеми енергетики”. З 1933 р. – декан літакобудівного факультета Мос-ковського авіаційного інститута ім. С. Орджонікідзе (МАІ), організатор і за-відувач кафедри виробництва літаків. З жовтня 1936 р. – директор авіацій-ного інституту, з 1938 р. – професор кафедри. За його ініціативою і під його редакцією у 1937 р. створений перший підручник по курсу „Виробництво літаків”. В 1945 р. нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора. Безглузда смерть від сепсису, що виник внаслідок гангрени через поранен-ня залізним уламком прямо в підворітті МАІ і ненадання В. Ф. Боброву своє-часної медичної допомоги (!) обірвала його життя.

На нашу думку, уточнення фактів з життя і діяльності В. Ф. Боброва і, як наслідок, розвінчування міфів і стереотипних тверджень, має сприяти створенню більш правдивої і цілісної картини про його особистість і той

298

час, в якому він жив. Водночас експлуатація перекручених фактів, небажан-ня вийти за межі усталеної парадигми, викривлення і замовчування про-блеми зовсім не сприяє її вирішенню.

ЛІТЕРАТУРА1. Згуровский М. З. Викторин Бобров: отдельная страница в истории ави-

ации // Згуровский М. З. Киевские политехники – пионеры авиации, космо-навтики, ракетостроения / М. З. Згуровский. – 2-е изд., перераб. и доп. – К.: НТУУ „КПИ”, 2011. – 276 с.: илл.

2. Держархів міста Києва, Р-1526, оп. 1, спр. 2.3. Держархів міста Києва, Р-1526, оп. 1, спр. 6.4. Список студентов, вольнослушательниц и посторонних слушателей

Киевского Политехнического Института Императора Александра ІІ в Киеве на 1906-1907 академич. год. – Киев. Типография С. В. Кудбженко, Пушкин-ская улица, соб. дом № 4, 1906. – 248 с.

5. Держархів міста Києва, Р-1526, оп. 1, спр. 7.6. Савин, В.С. Авиация в Украине. Очерки истории / В. С. Савин. – Х.: Осно-

ва, 1995. – 264 с.7. Центральний державний архів вищих органів влади і управління Укра-

їниі (далі ЦДАВОВ України), Р-166, оп. 12, спр. 638.8. Каcяненко А. До розвитку авіо-спеціялізації при механічному факуль-

теті К.П.І. // КПІ – КСГІ: 25 років. 1898 – 1923 рр.: Ювілейний збірник. – К.: Держ. трест “Київдрук”, 1924. – 280 с.

9. Татарчук В. В. История авиационного направления образования и техники в Киевском политехническом институте (конец ХІХ в. – 30-е гг. ХХ вв.): общий обзор / В. В. Татарчук // Black Sea. Scientific journal of academic research. Agricultural, Histirical, Natural Sciences & Engineering. . – March 2014 Volume 10 Issue 03. – P. 8-19.

10. ЦДАВОВ України, ф. 3084, оп. 1, спр. 8.11. К. (Калінін К. О.) АНТО / К. О. Калінін // Авиация и воздухоплава-

ние. Издательство Киевского Губотдела О-ва Авиации и Воздухоплавания и Авиационно-Научно-технического О-ва при Киевском Политехническом Институте. – 1923. – № 2 (февраль-март). – 24 с.

12. Держархів м. Києва, Р-308, оп. 1, спр. 259.13. Держархів м. Києва, Р-308, оп. 1, спр. 255.14. Держархів м. Києва, Р-308, оп. 1, спр. 199.15. Держархів м. Києва, Р-308, оп. 1, спр. 861.

299

НАУКОВО-ДОСЛІДНА РОБОТА ВИЩОЇ ЕЛЕКТРОТЕХНІЧНОЇ ШКОЛИ УКРАЇНИ (1950–1960 рр.)

Тверитникова О.Є.

Впродовж 1950–1960 рр. відбувався інтенсивний розвиток вузівської науки. Відновлення електротехнічної промисловості та наукове забезпе-чення її розвитку потребувало кваліфікованих фахівців. Синтез наукової і навчальної діяльності стимулював розвиток наукових досліджень вищих технічних навчальних закладів (ВТНЗ) та сприяв зародженню нових нау-кових напрямів і розвитку науково-технічних шкіл. Провідні технічні за-клади України, зокрема Київський, Харківський, Львівський та Одеський політехнічні інститути в другій половині ХХ ст. поступово становляться по-тужними науковими центрами, де активно розвивалася прикладна наука, зокрема в галузі електротехніки.

Науково-дослідна діяльність учених ВТНЗ України відображена у публікаціях [1–4]. Мета даної публікації: на основі залучення архівних матеріалів та опрацювання наукової літератури оцінити внесок науково-технічних шкіл ВТНЗ України в розвиток електротехнічної галузі в другій половини ХХ ст.

Відновлення навчального процесу в післявоєнні роки потребувало но-вих підходів до формування системи наукової роботи вузівського сектору. Наукові дослідження в ВТНЗ розпочалися вже з 1945 р., але більша частина лабораторій й обладнання були знищені, і це впливало на інтенсивність і кількість упроваджених у промисловість робіт. Здебільшого це були науково-дослідні роботи (НДР) довоєнної тематики. Аналіз архівних даних дозволив стверджувати, що на початку 1950-х рр. відставання від плану наукових тем в Харківському політехнічному інституті становив понад 30 %. Заплановано же госпдоговірної тематики в порівнянні з 1940 р. було 141 %. Але план не був забезпечений замовленнями. Госпдоговірну тематику з підприємствами проводило 22 кафедри інституту, що становило 38 % від загальної кількості. За фінансуванням міністерства розроблялося 48 тем, серед них 10 тем – це теоретичні та експериментальні дослідження, 38 становили предмет док-торських і кандидатських дисертацій. Держбюджетними темами займали-ся 36 кафедр (60 %). Всього за договорами з підприємствами розробляло-ся 63 теми. Однак більшість тем виконувалися частково. Для пожвавлення науково-дослідної роботи і відновлення зв’язків з виробництвом з великими промисловими підприємствами складалися договори про творчу співпрацю і надання технічної допомоги [5, арк. 4–7].

У Львівському політехнічному інституті (ЛПІ) в 1951–1952 рр. ви-конувалася 67 наукових тем з 121 запланованих. Основні напрями НДР електротехніків ЛПІ пов’язані зі створенням нової високого класу точності електровимірювальної апаратури, розробкою унікальних приладів для оборонної промисловості, автоматизацією контролю технологічних процесів

300

у нафтовій і газовій промисловості (керівник професор К.Б. Карандєєв). В результаті було створено нові типи оригінальних електровимірювальних приладів. Ці розробки впроваджені на Львівському заводі і вже в 1952 р. роз-почалося серійне виробництво. Другий напрям досліджень – це моделюван-ня автоматичних процесів буріння (керівник професор Т.П. Губєнко, доцент В.М. Лукін), які проводилися спільно з Інститутом машинознавства і автома-тики Академії наук УРСР [6, арк. 182–187].

Важливе значення для активізації вузівської науки мала постанова ЦК КПРС та уряду від 20.02.1964 р. «Про подальший розвиток науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах» [7]. У постанові підкреслювалася необхідність залучити до важливих наукових досліджень викладачів та нау-кових співробітників вищих навчальних закладів, розширити госпдоговірну тематику з підприємствами. Завдання наукових досліджень визначалися без-посередньо потребами промисловості. У цей період на базі науково-дослідних лабораторій ВТНЗ почали створюватися проблемні та галузеві лабораторії. Створення проблемних лабораторій повинно було поєднувати науковий потенціал професорсько-викладацького складу для проведення комплек-сних досліджень інноваційного характеру, впровадження результатів досліджень у навчальний процес, а також залучати до наукової роботи та-лановитих студентів. Необхідність організації галузевих лабораторій при вищих навчальних закладах зумовлена розвитком промисловості другої половини ХХ ст. Лабораторії мали за мету вирішення завдань прикладного характеру, відновлення зв’язків з виробництвом, залучення до комплексних досліджень професорсько-викладацького складу. Також важливим показни-ком результативності діяльності науково-дослідних лабораторій була ме-тодична та видавницька діяльність. За результатами досліджень науковці розробляли навчальні посібники, підручники, лабораторні практикуми, публікували статті.

На початку 1960 рр. групою вчених кафедри електричні машини та ка-федри електропривод Київського політехнічного інститут (КПІ) спільно з конструкторським бюро Київського заводу електротранспорту розпочаті ініційовані дослідження з розробки лінійних електродвигунів. Проведені НДР стали початком для розвитку нового наукового напрямку по створенню перспективних видів електротранспорту з тяговими лінійними електродви-гунами. У КПІ була організована проблемна лабораторія електроприводів з лінійними двигунами (керівник професор С.О. Ребров ) з дослідження тяго-вих лінійних електродвигунів і розробці на їх основі електроприводів для нових видів пасажирського та промислового транспорту [8, арк. 18].

На електроенергетичному і електромеханічному факультетах ЛПІ було організовано науково-дослідні сектори, що сприяло пожвавленню наукових досліджень. При кафедрі «Електричні машини та апарати» ЛПІ з 1958 р. по-чала функціонувати базова лабораторія, яка стала основою для створення в 1965 р. галузевої лабораторії автоматики та автоматизованого електропри-

301

воду (НДЛ-4), керівник д.т.н. професор Т.П. Губенко. НДР лабораторії стосу-валися проблем автоматизації процесів буріння, нелінійної теорії електрич-них машин, моделювання електромеханічних систем, розробка заглиблених електроприводів для нафтової промисловості тощо. Також в 1966 р. в ЛПІ створена галузева лабораторія електровимірювального обладнання та оброб-ки інформації, керівник професор Б.Й. Швецький [9, арк. 172–187; 10, арк. 5].

В Одеському політехнічному інституті в 1961 р. почала свою робо-ту галузева лабораторія спеціальних електродвигунів міністерства електротехнічної промисловості, керівник к.т.н. А.Е. Шустер. Науко-вий колектив займався розробкою і випробуванням дослідних зразків редукторно-барабанних електродвигунів. Партія перших в СРСР редуктор-них і редукторно-барабанних низькошвидкісних електродвигунів з вбудо-ваним механічним редуктором виконані в лабораторії і пройшли промис-лову апробацію. Редукторні електродвигуни експонувалися на ВДНГ СРСР і України, багато з них відзначені медалями та дипломами [3, с. 203].

Таким чином, протягом 1950 рр. тематика наукових досліджень ВТНЗ в галузі електротехніки була значно поширена завдяки зміцненню матеріально-технічної бази, збільшенню госпдоговірних робот. Організація мережі проблемних і галузевих лабораторій дозволило налагодити зв'язок ВТНЗ з промисловими підприємствами, сприяло підвищенню ефективності наукових досліджень. ВТНЗ стали важливою складовою структури наукового забезпечення електротехнічної галузі.

ЛІТЕРАТУРА1. Харьковский политехнический институт. 1885–1985 : история разви-

тия / отв. ред. Н. Ф. Киркач. – Х. : Вища школа, 1985. – 223 с.2. Київський політехнічний інститут. Нарис історії / Г.Ф. Бєляков, Є.С. Василен-

ко, М.Ф. Волков [та ін.]; під ред. М.З. Згуровського. – К. : Наук. думка, 1995. – 320 с.3. Національний університет «Львівська політехніка» / Під. ред. Ю.Я. Бо-

бало. – Київ : ТОВ Видавничий центр «Логос Україна», 2009. – 447 с.4. Денисов Ю.С. История Одесского политехнического в очерках: очерки,

эссе / Под ред. В. П. Малахова / Ю.С. Денисов, В. И. Бондарь. – Одесса : ОГПУ «Астропринт», 2000. – 440 с.

5. Державний архів Харківської області (ДАХО), ф. р-1682, оп. 13, т. І, спр. 30, арк. 110

6. Державний архів Львівської області (ДАЛО), ф. р-120, оп. 5, спр. 46, арк. 244.

7. Библиотека нормативно-правовых актов Союза Советских Социали-стических республик / Електроний ресурс. – Режим доступу : http://www.libussr.ru/doc_ussr/usr_5845.htm.

8. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. Р-2, оп. 13, спр. 8195, акр. 94.

9. ДАЛО, ф. р-120, оп. 5, спр. 183, арк. 252.10. ДАЛО, ф. р-120, оп. 25, спр. 6, арк. 16.

302

НОВІ НАПРЯМИ МУЗЕЙНОЇ НАУКИТимків В.Я.

Сьогодні музейний світ переживає суттєві трансформації, що викликані сучасними соціальними чинниками. Та успішне вирішення практичних за-дач неможливе без розвитку теорії.

Тому, актуальність даної доповіді полягає у розгляду нових тенденцій західної музейної науки та її інтерпретація під українські реалії.

Думка сучасних науковців щодо майбутнього, як музеїв, так і музейної науки, розділилась. Російська дослідниця О. С. Сапанжа, наприклад, розгля-дає «сучасний етап розвитку музеєзнавства як етап проходження своєрід-ної «точки біфуркації», коли накопичений практичний матеріал вимагає не просто підсумовування, але подальшого розвитку основ науки, пов'язаний з певними концептуальними перебудовами» [3]. Проте чеський дослідник З. Странський бачить стратегію розвитку музеології в тому, що вона «…змо-же запропонувати музеям засоби для формування і зміни культурної свідо-мості суспільства, і тим самим дати їм можливість активно брати участь у його розвитку» [3].

Вчення про музеї, виникло у 18 столітті, слідом за появою публічних музеїв. В другій половині 19 століття воно сформувалась як наука, тоді ж з'являється і сам термін музеєзнавство.

Поряд із вітчизняним терміном «музеєзнавство» у міжнародній термі-нології використовується ідентичне поняття «музеологія». Міжнародний комітет з музеології (ICOFOM) рекомендує трактувати музеологію як науку, що пояснює реалізацію одного з найважливіших видів суспільної діяль-ності, що полягає у збереженні і сталому використанні культурної і при-родної спадщини людства; як науку, що вивчає мету і способи діяльності такої інституції, як музей [87 Рутинський]. Основне завдання музеології на XXI ст., окреслене Міжнародною радою музеїв (ІКОМ) при ЮНЕСКО: описа-ти глобальний музеологічний феномен, проаналізувати і зрозуміти його в історичному й соціально-культурному контекстах. Теоретичне музеєзнав-ство ж реалізує системний підхід і досліджує весь сучасний спектр проблем, пов'язаних із збереженням й актуалізацією усіх форм культурної і природ-ної, рухомої і нерухомої, матеріальної і нематеріальної спадщини [2].

Музеологія, як і музеєзнавство, в більшості випадків передбачають музе-єфікацію предметів шляхом їх вилучення з середовища побутування. Проте Дженнифер Харріс наголошує: «…такий підхід вивчення музеєфікованого предмету з метою приросту знань, діє навпаки, що зв’язано з умервтляю-чою функцією музею, відповідно до якої, вилучення предмету з середовища його побутування, позбавляє його «життя», тобто його минулих функцій, контексту та першочергового значення» [3]. Різка критика західних на-уковців була спрямована на те, щоб перешкодити безжиттєвості музею при збереженні самого інституту.

303

Першим, хто заявив, про невідповідність призначення музеїв з їхніми функціями, був італійський футурист Ф. Т. Марінетті. У 1909 році він напи-сав критичний відгук про музеї. В даному творі він пов’язував музеї із смер-тю: «Музеї, кладовища! Між ними, безсумнівно, є схожість в похмурому змі-шанні безлічі тіл, невідомих один одному. Музеї: громадські спальні, де одні тіла приречені навічно спочивати поряд з іншими, ненависними або невідо-мими. Музеї: абсурдні бойні художників і скульпторів, нещадно вбивають одне одного ударами кольору і лінії на арені стін! Раз на рік паломництво до музею, подібно відвідуванню кладовища в День поминання покійних, – з цим можна погодитися. Покласти раз на рік букет квітів біля портрета Джо-конди – з цим я згоден <...> Але я проти того, щоб наші печалі, наша крихка мужність, наша болюча невгамовність щодня виводилися на екскурсію по музеям. Навіщо труїти себе? Навіщо гнити?» [3].

Проте, ідеї Марінетті не були підтримані тогочасним суспільством і до ідеї «нового музею» повернулись тільки на початку 60-х рр. постмодерністи. Це постмодерніські концепції інтерпретації культури, концепції «уявного музею» А. Мальро, а також теорія соціальної та міжкультурної комунікації та теорія глобалізму; концепція екології культури та екомузею; концепція «музею-форуму» Д. Камерона та «впливового музею» К. Хадсона [3].

На хвилі постмодерніських концепцій сформувався рух, що отримав на-зву «Нова Музеологія». Інновації, які були розробленні Ж.-А. Рів’єра, були спрямовані не на розвиток теоретичної основи музеєзнавства (музеології), а для зміни експозиційної діяльності за соціальним спрямуванням і лягли в основу нового напряму. Даний проект був пов’язаний з розвитком музеїв для французьких містечкових громад з появою загрози їх зникнення. Тому почала розроблятись модель екомузею. Музей не обмежувався будівлею, а розповсюджувався на усю територію, що охоплював. Музей також не об-межувався збереженням певної колекції, а охоплював весь спектр елемен-тів матеріальної та нематеріальної культури. Яскравими представниками цього руху були Джорж-Анрі Рів’єр та його учень Юг де Варін-Боа. Останнім і був введений новий термін «екомузей» [1, 3].

Даний музейний рух набув поширення не тільки у Франції, а й франко-мовних країнах, таких, як Нігерія, Канада, а також у Латинській Америці. Тут цей термін злився з терміном «общинний музей».

У 1984 році в Квебеку відбувся перший міжнародний семінар «екомузеї і нова музеологія». На даному семінарі була прийнята декларація, в якій окрес-лювалися цілі та засади нового руху. Автори даного документу виступили за зміну вектора музеології до соціальних та політичних проблем. Тому за голо-вну ідею було прийняте гасло, що «в сучасному світі, який прагне використову-вати для свого розвитку всі засоби, музеї повинні вийти за межі традиційних завдань і функцій: ідентифікації, консервації і освіти – і перейти до здійсненню більш широких програм, які дозволять їм активніше брати участь у житті сус-пільства і повніше інтегруватися в навколишнє середовище» [2].

304

Коли в 1989 р. в світ вийшла книга П. Верги «Нова музеологія», там опи-сувалась: «…поява нової різнопланової музейної сили, орієнтованої на ре-презентацію сучасності, визнання комерції частиною музейного досвіду, бажання виправити жорстоку колонізаторську політику, яку багато музеїв розділили з імперськими урядами, переосмислення авторитету зберігача і що більш важливо для музейної роботи, вивчення місця самого музейного предмета в просторі музею. Значення критики оцінювалося нарівні з ін-ституційними зобов'язаннями перед суспільством. З'явилися наполегливі вимоги діалогу з публікою, яка сьогодні розуміється скоріше як активна і думаюча, ніж як група пасивних отримувачів знання зберігача» [3].

Нова музеологія спрямована на оновлення музею і надання йому особли-вого значення соціальної відповідальності. За Дж. Харіс: «Новий тип музею – це феномен, що виводить на перший план зв’язок із сучасними людьми та актуальними політичними проблемами, замість безпристрасних роздумів про минуле, що пройшло».

Проте на противагу новій музеології сформувався ще один напрям – «критична музеологія». У своїй докторській роботі [3] Лінн Тізер, перша хто пояснює походження самого терміну, пише, що спочатку, термін критична музеологія використовувалась в Академії Рейнвардта. Так, у 1979 р. була ор-ганізована нова, цікава форма навчання. На відмінну від традиційної фор-ми екскурсії, де музейний працівник розповідає студентам про створення музею та колекції, які зберігаються у музей, студенти мали формувати свій критичний погляд відвідуючи музей самі з простими відвідувачами. Звідси і походить термін «критична». Проте таке значення терміну не отримало широкого поширення навіть у самій Академії [3].

Петер ван Менш – це ще одив учений-музеолог, який багато писав про цей новий напрямок. Лінн Тізер та П. ван Менш писали про «нову музео-логію» та «критичну музеологію», як два терміни, що покликані оновити традиційну музеєзнавчу науку.

Проте, в їхніх роботах є і певні розбіжності. Ван Менш ототожнював себе насамперед з «новою музеологією» та протиставляв дані напрями акаде-мічній музеології. Тоді як Лінн Тізер у своїх працях розглядала ці напрями як новий етап у розвитку музеологічної науки. Тому у більшості європейських дослідників» критична» та «нова» музеологія подаються як синоніми [3].

Проте потрібно розглянути їх схожість та відмінність, щоб детальніше проаналізувати. Так, вони обидва роблять ставку на соціалізацію музеїв. Проте «нова» музеологія спеціалізується на екомузеях. Тому, як правило, спеціалісти з даної галузі – це етнографи та історики. Більша частина ж «критичних» музеологів – це мистецтвознавці. Серед найвідоміших – це Ке-рол Дункан, Алан Уоллоч, Моріс Бергер.

Також відмінність між цими напрямами в тому, що більшість тих, хто за-ймається новою музеологією, – це практикуючі музеологи, в той же час ті, хто займається «критичною музеологією, – це викладачі університетів. Але

305

головним аргументом є те, що нова музеологія зароджується в франкомовно-му регіоні та територіях, які піддаються під його вплив. Тоді як «критична» музеологія створюється в постмодерніському англо-саксонському світі.

Сьогодні головними теоретиками «критичної музеології» є Луїс Геран-до, Моралес та Оскар Наварро Рохас. Перший протягом останніх десяти років досліджує розвиток мексиканської музейної науки за принципами «критичної» музеології. Рохас же формує її на основі критичної філософії Теодора Адорно та Макса Хоркхаймера. За даними принципами головним завданням є заглиблення відвідувачів в проблеми сучасного суспільства, розглянути їх через призму історії і критично подивитись на минуле з по-гляду етичної перспективи. Музеї не повинні уникати протиріч, а навпаки робити їх очевидними.

Першим рубежем у концептуальному перегляді історико – художнього простору стало відкриття у 1986 році Музею д’Орсе. Це означало відмову від попередніх канонів епохи модерну. Показ картин Моне, Делакруа, Курбе, Дега у приміщенні старого вокзалу. Даний приклад розглядається як новий крок у розвитку музеїв сучасного мистецтва. Перехід від асептичної музеє-графії, в основі якої лежить прихильність до білих стін та штучного освіт-лення. Для виставок сучасного мистецтва починають використовуватись ідеї постмодернізму. Під виставкові зали відводяться старі заводи, склади, вокзали, що сприяє розриву хронологічного принципу експонування і сти-мулює більш оригінальні способи презентації матеріалу.

Проте, є ще одна концепція, яку висувають «критична» музеологія – це відхід від інституційного та анонімного дискурсу, що практикується у сучасних музеях і перехід до авторських підписів. Також йде активна дис-кусія за зміну традиційних форм етикетажу та аудіо екскурсій. Так, у нью-йорському Музеї сучасного мистецтва аудіо гід: до голосу директора до-дали й інші, від художніх критиків до прибиральниць, які розказували про свої улюблені експонати [3].

На сьогоднішній день два нових напрями музеології не мають на меті за-мінити академічну музеєзнавчу науку. Їх метою є допомога країнам, які через певні економічні, культурні чи соціологічні обставини не змогли накопичи-ти великі збірки культурних цінностей, і створити на основі даних колекцій академічні музеї. Тому в цих країнах музеї – це скоріше заклади музейного типу, які мають на меті, перш за все, допомагати культурно розвивати даний регіон, та на основі своїх практичних досліджень привносити щось нове у сучасну музейну науку.

В Україні теж розвиваються музейні установи, діяльність яких базується на роботах фахівців з «критичної» та «нової» музеології. Це такі центри як: «Мистецький Арсенал», «PinchukArtCentre», а також сучасні мистецькі про-екти, серед яких наприклад ГОГОЛЬFEST. Так, завдяки останьому був ство-рений художній центр ArtKlaster в приміщенні старого заводу.

Та сьогодні в Україні дуже мала кількість теоретиків-музеєзнавців, які б

306

займались новими напрямами розвитку музеєзнавчої науки. Проте, україн-ське законодавство та сучасний стан розвитку музейної справи вимагають інтерпретації «нової» та «критичної» музеології під українські реалії.

Тому важлививо для сучасного українського музеєзнавства вивчати та розвивати міжнародний досвід. Це дозволить нам розширити коло – сучас-них музейних проектів.

ЛІТЕРАТУРА1. Актуальні проблеми теорії і практики музейної та пам’яткоохоронної

діяльності: зб. наук. пр. (за мат. круглого столу). – К.:НАКККіМ, 2013. – 208 с. 2. Рутинський М. Й., Стецюк О. В. Музеєзнавство: Навч. посіб. – Київ.: Зна-

ння, 2008. – 428 с. 3. Банникова Е.В. Концептуальние решение музейного пространства

в контексте системы (на промере Невьянского историко-архитетурного музея-заповедника). [Електронний ресурс] http://book.uraic.ru/project/conf/txt/005/archvuz18_pril/46/template_article-ar=K41-60-k45.htm Джен-нифер Харрис. «Наша печаль, наше хрупкое мужество»: Музеефикация и но-вая музеология. Вопросы музеологии №1. Санкт – Петербург 2011. 31 – 41 с. [Електронний ресурс] http://www.history.spbu.ru/userfiles/VM2011_Harris.pdf Лоренте Педро Хесус. Развитие музеологии как университетсткой дис-циплини: от технической подготовки к критической музеологии. Вопросы музеологии №2. Санкт – Петербург 2011. 45 – 63 с. [Електронний ресурс] http://cyberleninka.ru/article/n/razvitie-muzeologii-kak-universitetskoy-distsipliny-ot-tehnicheskoy-podgotovki-k-kriticheskoy-muzeologii Шляхтина Л. М. Современная музеология: горизонты теоретизирования. Вопросы музеологии №1. Санкт – Петербург 2013. 12 – 18 с. [Електронний ресурс] http://cyberleninka.ru/article/n/sovremennaya-muzeologiya-gorizonty-teoretizirovaniya

ПРО УЧАСТЬ М.Х. БУНГЕ У РОБОТІ КОМІТЕТУ СИБІРСЬКОЇ ЗАЛІЗНИЦІ

Тодорюк О.Б.

Комітет Сибірської заліниці (КСЗ) функціонував з 10 грудня 1892 р. до 15 грудня 1905 року. Це був Вищий адміністративний державний орган, заснований для загального керівництва будівництвом Сибірської залізни-ці. Даний орган було створено за ініціативи Міністра фінансів С.Ю. Вітте і переслідував він мету подолати відомчі суперечки. До складу Комітету уві-йшли міністри внутрішніх справ, держмайна, фінансів, шляхів сполучення і державний контролер. Пізніше – військовий міністр і керівник морським відомством.

307

Перше засідання КСЗ відбулося 10 лютого 1893 в залі Комітету міні-стрів в Маріїнському палаці. Перед створенням КСЗ були призначені Голо-вою Комітету – спадкоємець престолу великий князь Микола Олександро-вич, його заступником Голова Комітету міністрів М.Х. Бунге. Вступивши на престол у 1894, Микола II зберіг за собою головування в КСЗ. Справи Комітету вела канцелярія Комітету міністрів на чолі з керівником справа-ми О.М. Куломзіним.

Після сходження Миколи II на престол, М.X. Бунге запитав у нього, кому слід доручити керівництво в КСЗ і почув у відповідь: «Ця справа так мене цікавить, що я бажаю сам залишитися головою» [1]. Таким чином, значення Комітету ще більше зміцнилося, а найважливіші справи вирішувалися про-тягом декількох тижнів.

В.І. Гурко стверджував, що спадкоємець-цесаревич був «почесним голо-вою» КСЗ. Хоча, за свідченням Куломзина, в справах комітету Микола ІІ роз-бирався «завжди із сторонньою допомогою» [2], але його інформованість про найдрібніші деталі засідань, обізнані висловлювання з різних, у тому числі і залізничних питань, відомі з великої кількості джерел [3]. Інша спра-ва, що державні турботи ніколи не ставали для нього «непосильним тяга-рем», про що своєчасно піклувалися А.М. Куломзін і М.Х. Бунге [4]. Справи ніколи не затуляли для нього «маленьких сімейних радощів». Після доповіді А.М. Куломзіна Микола ІІ міг роздивлятися проекти будівництва кімнат в Зимовому палаці, кататися на санях, пити чай, а після засідання КСЗ – ви-бирати взірці меблів і матерії для квартири або розглядати свої японські, китайські та індійські речі [5]. Після одного із засідань комітету Микола ІІ з роздратуванням записав у щоденнику, що воно затягнулося на дві години з чвертю «завдяки різним зайвим розмовам» [Там само, С. 68 ].

За задумом С.Ю. Вітте, на перших порах «опікуном» молодого голови КСЗ повинен був стати М.X. Бунге, який 15.01.1893 зайняв пост віце-голови ко-мітету [6]. Його авторитет як вченого і державного діяча був надзвичайно великий. Хоча йому часто докоряли, «що він не був практиком – але у нього була така економічна ерудиція, – писав А.М. Куломзін, – таке знання еконо-мічних умов життя народів, що багато що він розумів уявними очима» [7]. У перші два роки діяльності КСЗ величезний досвід М.Х. Бунге грав неоцінен-ну роль у формуванні програми і підтримки внутрішньої рівноваги сил, а на думку Б.В. Ананьїча, М.Х. Бунге «практично керував роботою Комітету» [8]. Саме М.Х. Бунге наполіг на тому, щоб завідування справами КСЗ було покла-дене на А.М. Куломзіна. Якби С.Ю. Вітте зміг провести на цю посаду близь-кого до себе П.М. Романова, то Комітет міг потрапити під повний контроль Міністра фінансів С.Ю. Вітте.

Понад десять років М.Х. Бунге та С.Ю. Вітте виконували роль справжніх «мотиваторів» КСЗ, але граничний егоцентризм останнього не міг не за-чіпати самолюбства інших членів Комітету. Своїми безоглядними, ні з ким не погодженими діями, він налаштував проти себе не лише слабовільного

308

імператора, схильного до впливу придворного оточення, але і масу впли-вових осіб, які були здатні бути його союзниками. Куломзін, що високо ці-нував заслуги Сергія Юлійовича, з образою писав, що «у нього було завжди на першому плані затирати чужі роботи та інших осіб, окрім себе», що С.Ю. Вітте «не терпів жодної сторонньої ініціативи» і «завдавав уколів моєму чес-толюбству», відгукуючись зі зневагою про довідки канцелярії Комітету мі-ністрів [9]. Створивши фактично особисту «державу в державі», Міністр фі-нансів С.Ю. Вітте зв'язав долю Сибірської залізниці зі своєю власною долею. Тому його відставка 16.08.1903 р. означала поступову втрату працездатності КСЗ, а потім остаточне згортання його функціонування [10].

Цей підсумок залишив нереалізованими багато планів. На думку А.М. Ку-ломзіна, до сфери діяльності КСЗ могло б увійти обговорення усієї торговель-ної політики Росії на Сході, як і «зображення загальних принципів стосунків наших до суміжних держав». Але компетенцію Комітету всіляко обмежували «прямими його завданнями», не даючи ініціативи не лише в зовнішніх спра-вах, але і «в справі оновлення адміністративного і побутового ладу Сибіру». Саме завдяки цьому А.М. Куломзін вбачав «фальш» істинного стану речей у КСЗ. «Вітте оберігав свій вплив у справах Сходу від якого-небудь втручання Комітету, – писав А.М. Куломзін. – Суть тодішнього нашого ладу неминуче співпадає з «самодержавством» міністрів» [11]. Після смерті Олександра III, С.Ю. Вітте використовував свій вплив на молодого царя, проводячи власні ідеї «окрім всяких колегіальних установ». Поки це був С.Ю. Вітте, «справжній діяч», це було порівняльно «нешкідливо». Але коли Микола II дав хід спра-вам, що пропонувалися «випадковими людьми» і «всякими прожектерами», – робив висновок А.М. Куломзін, – це мало глибоко сумні для країни наслід-ки» [Там само, Л.54 об.].

Незважаючи на своє вузьклоспеціалізоване призначення, КСЗ з'єднав на ціле десятиліття керівництво основними напрямами керування, політики щодо освоєння Сибірських і Далекосхідних регіонів. І особливу роль у цих процесах відігравав М.Х. Бунге, який вважав, що до компетенції КСЗ нале-жали питання, пов’язані не лише з напрямом будівництва окремих ділянок магістралі, асигнуваннями на їх будівництво, але і з рішенням цілого комп-лексу соціально-економічних проблем, включаючи організацію переселень народу, розвиток сухопутного, морського і річкового транспорту і т. д. У полі уваги КСЗ, завдяки діяльності М.Х. Бунге, потрапляли і деякі питання зо-внішньої політики, зокрема питання, пов’язані із будівництвом Китайсько-Східної залізниці. Реально КСЗ став вищим державним органом з вироблен-ня урядової політики відносно Сибіру.

Для вирішення законодавчих питань М.Х. Бунге практикував сумісні за-сідання КСЗ і Департаменту державної економії Державної ради. Це приско-рювало процес розробки і ухвалення нових законів і розпоряджень, що сто-сувалися будівництва залізниці та економічного розвитку Сибіру. М.Х. Бунге організував комплексне наукове вивчення Сибіру, зокрема, геолологічні,

309

геодезичні, гідрографічні експедиції. Організовані М.Х. Бунге комісії розгля-дали питання грунтознавства і агрономії, мерзлотознавства, метеорології, іхтіології. За ініціативою М.Х. Бунге була здійснена топографічна зйомка місцевості, визначені геологічні умови будівництва Сибірської залізниці, розвідані родовища корисних копалин (вугілля, золота). Для формування єдиної транспортної мережі за дорученням М.Х. Бунге були описані річки, оз. Байкал і морський шлях до гирл Обі і Єнісею. Високу оцінку отримала екс-позиція КСЗ на Всесвітній виставці 1900 р. в Парижі.

Таким чинром, роль М.Х. Бунге в організації діяльності Комітету Сибір-ської залізниці незаперечна. Наші дослідження тривають.

ЛІТЕРАТУРА1. Половцов А.А. Из дневника / А.А. Половцов // Красный архив. - 1934. -

Т.6(67). - С. 174 (запись от 13.11.1894).2. Ремнев А.В. Самодержавие и Сибирь. Административная политика

второй половины XIX - начала XX в./ А.В. Ремнев. - Омск, 1997. - С.178.3. Мосолов А.А. При дворе последнего императора / А.А. Мосолов. -

Санкт-Петербург, 1992. - С.75-77, 80. 4. Ремнев А.В. Комитет Сибирской железной дороги как орган региональ-

ного управления / А.В. Ремнев // Хозяйственное освоение Сибири: вопросы истории XIX - первой трети XX в. - Томск, 1994. - С.43.

5. Дневники императора Николая II. - Москва, 1991. - С.51 (записи от 29-30.11 и 1.12.1894).

6. ПСЗРИ-III. - 1893. - Т.13. - N 9248.7. ОР РГБ. - Ф.178.- М.9803. - Д.8. - Л.41об.8. Ананьич Б.В. Россия на пороге ХХ столетия. Самодержавие Николая

ІІ. Реформы С.Ю. Витте // Власть и реформы. От самодержавия к Советской России. – Москва, 2006. – С.370

9. ОР РГБ. - Ф.178. - М.9803. - Д.7. - Л. 5об., 8.10. Marks S.G. Road to Power / Marks S.G . - Lоndon, 1991. - P.139-140.11. ОР РГБ. - Ф.178. - M.9803. - Д.7.- Л. 7об., 8.

СПІВПРАЦЯ ХАРКІВСЬКОГО ЗАВОДУ “КОНДИЦІОНЕР”З ІНШИМИ ЗАВОДАМИ ТА НАУКОВО-ДОСЛІДНИМИ

ІНСТИТУТАМИ МІСТА ХАРКОВАУшенко П.А.

За часів Радянського Союзу Харків перетворено на найкрупніший центр промисловості. Місто стало великим індустріальним та науковим цен-тром СРСР. Низка заводів та дослідних інститутів успішно функціонувала і плідно співпрацювала між собою. Завдяки колабораційній роботі Харків-

310

ського заводу “Кондиціонер” (ХЗК) та Всесоюзного науково-дослідного ін-ституту “Кондиціонер” (ВНДІКондиціонер) Харків став головним науково-виробничим центром українського і радянського кондиціонеробудування. Цій співпраці присвячено низку праць у сучасній історіографії. Проте, аналіз взаємодії ХЗК із провідними заводами Харкова не знайшов відображення у літературі.

Для працівників ХЗК систематично організовувалися екскурсії на великі підприємства Харкова, зокрема, Харківський тракторний завод (ХТЗ), “Серп та молот”, “Електромашина” тощо. Окрім цього, спеціалісти заводу ознайо-милися із головними технологічними процесами динамічного балансуван-ня, впровадженням установок для фарбування “Віза” та лакофарбованого покриття, організацією інструментального виробництва на заводах “Елек-троважмаш”, “Гідропривід”, “Турбоатом” [1, арк. 167]. Наприклад, наприкін-ці 1950-х рр. працівників ХЗК відрядили на завод “Харпластмасс” з метою вирішення питання впровадження деталей кондиціонерів повітря з капро-ну. Для вивчення процесу фарбування у електростатичному полі працівни-ки ХЗК отримали досвід на ХТЗ та Харківському велосипедному заводі. Нові знання дали можливість покращити умови праці на заводі та вдосконалити технологію фарбування, яка до того на ХЗК не була механізованою. З іншого боку, лише за один 1975 р. ХЗК з метою обміну досвідом відвідало понад 900 робітників Харкова та інших міст СРСР [2, арк. 2, 15–16].

На початку 1960-х рр. ХЗК уклав декілька договорів з низкою навчаль-них закладів з метою підвищення кваліфікації своїх інженерно-технічних працівників (ІТП). Так, у Харківському навчальному комбінаті розпочато підготовку ІТП з ХЗК за спеціальністю “Механізація пристроїв” терміном навчання 10 місяців. Водночас Харківський інститут мір та вимірювальних приладів організував відвідання курсу за спеціальністю “Повірка та нагляд за мірами та приладами” (терміном навчання 3 місяці) [3, арк. 35].

Ще одним прикладом дружніх стосунків між заводами Харкова стає на-ступний факт. Впровадження автоматизованої системи управління на пер-ших етапах з використанням електронно-обчислювальних машин (ЕОМ) стало можливим лише за допомоги та підтримки Харківського турбінного заводу “Турбоатом”. Починаючи з 1967 р., на стадії інженерно-технічної під-готовки виробництва, зокрема проектно-конструкторських робіт, впрова-джено нову обчислювальну техніку. ЕОМ вирішували задачі надійності ма-шин, допомагали проводити дослідницькі роботи та статистичну обробку результатів експериментів. Трудомісткі за об’ємом розрахункові роботи для заводу виконувалися в обчислювальному центрі на Харківському турбінно-му заводі “Турбоатом” на машині “Урал”. Завдяки роботі на ЕОМ інженери були звільнені від трудомістких обчислювальних робіт, що раніше приво-дили до помилок [4, с. 24; 5, c. 31].

Наприкінці 1960-х рр. у Харкові на базі методкабінету Всесоюзно-го товариства винахідників та раціоналізаторів організовано учбово-

311

консультаційний пункт центрального інституту з підвищення кваліфікації (УКП ЦІПК) керівних та робочих працівників у галузі патентної роботи Держкомвинахід СРСР. УКП ЦІПК забезпечували підвищення кваліфікації конструкторів, розробників, технологів та наукових робітників бюро з ра-ціоналізації і винахідництва та патентних служб з метою створення патент-них об’єктів, підвищення технічного рівня випуску продукції та розвитку творчої активності винахідництва на підприємствах та організаціях міста Харкова. Згодом УКП переріс рамки учбово-консультаційного пункту та практично став виконувати функції заочного філіалу ЦІПК. У 1985 р. в УКП працювали потоки слухачів з виробничого об’єднання (ВО) “Турбоатом”, ВО “Кондиціонер” тощо [6, арк. 17; 7, арк. 52, 53].

Протягом 1976-1980 рр. ХЗК спільно із ВНДІКондиціонер та УкрНДІМет виконували програму економії металу за рахунок розробки ефективних гарячекатаних та гнутих профілів прокату. Окрім цього, спеціалісти інсти-туту УкрНДІМет надавали наукову, методичну та організаційну допомогу, а також проводили аналіз використання металу для інших підприємств Харкова, зокрема “Світло шахтаря”, ХТЗ, “Електроважмаш”, заводу шляхо-вих машин. У результаті, за 1976–1980 рр. на вищенаведених підприєм-ствах міста було засвоєно 27 гарячекатаних та гнутих профілів прокату, що забезпечило загальну економію 15 тис. т металу. Втім, на заводі “Світ-ло шахтаря”, за рахунок застосування нових профілів, було заощаджено 5,5 тис. т металу, на ХТЗ – 2,5 тис., шляхових машин – 700 т, а на ХЗК ці обсяги дорівнювали 800 т. У ВО “Кондиціонер” через впровадження но-вої конструкції кондиціонерів, застосування економічних гнутих профілів прокату, інших технологічних заходів досягнуто середньорічну економію металу 7,2 %, що у два рази перевищувала середній рівень економії по Харківській області [8, арк. 59].

Таким чином, у тексті тез лише поверхово відображено багатоаспектну співпрацю заводів та інститутів Харкова з ХЗК та ВНДІКондиціонер, що спо-стерігалися у декількох напрямках. З великою кількістю провідних заводів міста Харкова були налагоджені договори про співпрацю та зв’язки різної спрямованості. Так, спеціалісти ХЗК з обміну досвіду відвідали заводи “Елек-троважмаш”, “Гідропривід”, “Турбоатом” тощо. Низку питань виробничого характеру було вирішено спільно із заводом “Харпластмасс”, Харківським тракторним заводом та Велозаводом. Також організовувалися екскурсії на завод “Серп та молот”, “Електромашина” та інші.

ЛІТЕРАТУРА1. Центральний Державний архів вищих органів влади і управління, ф.

Р-2605, оп. 8, спр. 9667, 296 арк.2. Державний архів Харківської області (ДАХО), ф. Р-6078, оп. 1, спр. 195, 32 арк.3. ДАХО, ф. Р-6078, оп. 1, спр. 242, 88 арк.4. 74 Харьковский машиностроительный завод “Кондиционер” – пред-

312

приятие коммунистического труда / под ред. П. М. Кучерова. – М.: НИИИнф-стройдоркоммунмаш, 1967. – 63 с.

5. Вайнштейн Г. Л. Опыт применения ЭВМ в конструкторских работах / Г. Л. Вайнштейн // Строительные и дорожные машины. – 1978. – № 6. – C. 31–32.

6. ДАХО, ф. 11277, оп. 31, спр. 30, 129 арк.7. ДАХО Ф. 2, оп. 194, спр. 195, 100 арк.8. ДАХО, ф. 2, оп. 187, спр. 98, 146 арк.

ДО ПИТАННЯ ІСТОРІЇ СТАНОВЛЕННЯ МЕХАНІЗАЦІЇ ДОЇННЯ КОРІВ

Фененко А.І., Герук С.М., Сукманюк О.М.

Основна задача молочного скотарства – зростання темпів виробницт-ва молока шляхом підвищення молочної продуктивності корів. Резерв збільшення їх продуктивності – застосування технології утримання і ви-користання доїльного обладнання, яке найбільш відповідає фізіології тварини. Техніка процесу доїння складає основу загального процесу і забезпечує виведення молока в оптимальному режимі, робота якого по-винна ґрунтуватись на принципі висисання молока з дійки за допомогою розрідження, подібно до того, як це робить теля.

Спроби механізувати доїння були зроблені ще на початку 19 ст.Так, пер-ший доїльний апарат, який виводив молоко за допомогою спеціальних трубок-картерів, був запатентований Блартоном в Нью-Йорці у 1836 році.

Дещо пізніше з’явився апарат «Моретон», де чотири трубочки з’єднувались в одній чашці-колекторі, з якої молоко відводилось у відро трубопроводом. Введення трубок-катерів у порожнину дійок через сфінктер призводило до пошкодження судин, таким чином, молоко повністю не витікало з вим’я, що призводило до захворювання тварини. Апарати такого типу, через зазначенні причини, не набули значного поширення.

У 1837 році було створено дисковий витискувальний доїльний апарат. В основу роботи даного апарату було покладено витискування молока подібно до того, як це робить людина.

Витискування здійснювалося спеціальними дисками з роликами, які обертались. Використовувались також ланцюгові та пасові елеватори з закріпленими на них роликами та спеціальні гумові подушки, куди пода-валось стиснуте повітря. Ці апарати приводились у дію від механічного, гідравлічного та пневматичного приводів. Вони були громіздкими і тим са-мим пошкоджували вим’я корів.

У 1851 в Англії було винайдено доїльний апарат, який працював за принципом відсмоктування молока одночасно з усіх дійок вимені. Він був

313

виконаний у вигляді чашки, яка під дією вакууметричного тиску присосу-валась до вимені, і молоко гумовим трубопроводом відводилось у бідон. Вакууметричний тиск створювався насосом з ручним приводом. Подальшо-го широкого застосування апарат не отримав, так як потрібні були корови з відповідними формою і розмірами вим’я, що відповідали б конструкційним параметрам чашки.

В 1889 році шотландець Марчленд винайшов доїльний апарат з однока-мерними стаканами, що забезпечував виведення молока окремо із кожної дійки вимені. Даний апарат працював під дією вакууметричного тиску 36,6 кПа. Однокамерні доїльні склянки були покритті зсередини гумовою обо-лонкою. Молоко під дією постійного розрідження відсмоктувалось у відро. Але при використанні апарату Марчленда спостерігалось сильне подраз-нення шкіри та запалення дійок.

Для доїння корів в Англії у 1891 р. Ніколсоном і Греєм були розроблені однокамерні стакани, які виготовлялись з коров’ячих рогів і облаштовува-лись гумовими наконечниками-присосками.

У 1895 році доктор Олександр Шілдсіз Глазго (Англія) запатентував пульсатор, який за допомогою автоматичного клапана періодично впускав повітря в трубопровід. У доїльному апараті Шілдс використав однокамерні стакани-чашки з пружної гуми. Під час доїння застосовувався вакуум, що періодично змінювався у межах 114 – 380 мм рт. ст. Під дією різниці атмос-ферного і вакууметричного тисків стінки чашки стискувались і молоко ви-водилось із вим’я.

У 1902 р. Халберт Ларк, а у 1903 році австралійський фермер Джільє не-залежно один від одного винайшли двокамерний доїльний стакан і пульса-тор з особливою камерою, у якій вакуум змінювався регулярно від нуля до 380 мм рт. ст. Доїльний стакан Джільє складався із зовнішнього жорсткого металевого і внутрішнього еластичного гумового циліндрів. Еластичний ковпачок з отвором надівався на верхню частину доїльного стакану, на ниж-ню – чашка, що мала простір між зовнішнім та внутрішнім циліндрами.

Джільє також обґрунтував необхідність створення різниці тиску, під дією якого транспортується молоко в ємність. Необхідний тиск повітря створювався за допомогою спеціального отвору для впускання повітря в молокозбірну камеру колектора або в доїльний стакан для покращення ре-жиму руху молока по молочному шлангу.

Таким чином, був винайдений перший двохтактний доїльний апарат для збирання молока в індивідуальний бідон, в якому вакууметричний тиск створювався вакууметричним насосом. Цей апарат отримав практич-не застосування для доїння корів.

Перший у світі апарат для доїння корів в молокопровід був винайде-ний в 1925 р. Relay Milker Де Леваль. На зміну апаратам для доїння у відро прийшла розрахована на обслуговування великої кількості корів доїльна установка для доїння в трубопровід, що був з’єднаний з розливним апара-

314

том. Молоко збиралось в спеціальний гігієнічний трубопровід, розміщений зверху над коровами і автоматично направлялось у розливний апарат.

У СРСР в 1928 році були завезені закордонні доїльні машини та розпо-чалися роботи по створенню вітчизняних доїльних апаратів. В 1934 році у Всесоюзному інституті електрифікації сільського господарства (ВІЕСГ) Корольовим В.П., Красновим В.С. і Мартюгіним Д.Ф. розроблений доїльний апарат з двохкамерними доїльними стаканами, у яких тиск був нижче ат-мосферного до 380 – 400 мм рт. ст. Це був тритактний доїльний апарат ДА-3, але їхнє серійне виробництво розпочалося лише у 1937 р.

У 60-х роках було розроблено доїльний апарат «Стимул», доїльний ста-кан якого мав гофрований ковпак. Його висота під дією вакууметричного тиску при такті всмоктування зменшувалось, а під дією атмосферного ти-ску збільшувалась. Жорстка прозора частина стакана у верхній частині мала циліндричну, а у нижній – конічну форму. Стакан закінчувався патрубком для молочної трубки. Така конструкція забезпечувала видоювання молока із дійок різних розмірів одним комплектом доїльних стаканів.

У Ризькому ГСКБ Скроманісом А.А. в 1961 році був розроблений дво-тактний доїльний апарат ДА-2 “Майга”. Основні вузли, що входили до скла-ду доїльного апарату, – це пульсатор, колектор і доїльні стакани. Кількість окремих вузлів і деталей в доїльному апараті ДА-2 змінюється згідно з при-значенням та особливостями конструкції. Доїльний апарат ДА-2 працює на режимах: тривалість тактів ссання 66 %, стиску 34%, частота -1,2…1,3 пульсації за 1 с, вакууметричний тиск 49 кПа.

Процес удосконалення доїльних апаратів продовжувався і були створені апарати ДА-3М, “Волга”, Доярка, АДУ-1/2, АДУ-1/3, ДА-2 “Майга”, ДА-50, ДА-Ф-50, ДА-Ф-70, ДАЧ-1 та інші.

Двотактні доїльні апарати ДА-2М – “Майга”, АДУ-1, ДА-Ф-50 використо-вують для стад з молочною продуктивністю 4,5-5,5 тис. кг молока в рік. Такі доїльні апарати мають більш високу продуктивність, забезпечують середню інтенсивність видоювання молока від 2,9 кг/хв. до 4,0 кг/хв.

Розробка та удосконалення нових зразків доїльних стаканів відбувається і на сучасному етапі. Вивчення та порівняння режимів роботи однокамер-них і двокамерних доїльних стаканів дає можливість визначити переваги і недоліки, ефективне використання та подальші шляхи вдосконалення.

315

ДО 150-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІНЖЕНЕРА Б.Г. ЛУЦЬКОГО: НЕВІДОМІ ТА МАЛОВІДОМІ ФАКТИ БІОГРАФІЇ

Фірсов О.В.

15 січня 2015 р. виповнюється 150 років з дня народження, мабуть, са-мого геніального конструктора і винахідника кінця XIX - першої половини ХХ століття, нашого співвітчизника – Бориса Григоровича Луцького [1 - 4]. Йому належить пріоритет у створенні багатьох унікальних конструкцій в області моторобудування, автомобілебудування та авіабудування.

Слід зазначити, що до теперішнього часу в історії життя і діяльності Б.Г. Луцького є багато прогалин. У результаті останніх досліджень автором вста-новлено декілька нових невідомих і маловідомих фактів з його біографії.

Встановлено, що інформація радянських та російських істориків про дату смерті Б.Г. Луцького: 1920 р., 1926 р. та 1942 р. не відповідає дійсності. В адресній книзі Берліна за 1943 р. вказано, що в 1943 р. Б.Г. Луцької був ще живий і проживав за адресою: Берлін, Вікторія Луїза-Плац 1 (Berlin, Viktoria- Luise platz 1). Таким чином питання про дату смерті Б.Г. Луцького і місце його поховання залишається відкритим.

Відомо, що восени 1900 р. Б.Г. Луцький одружився з молодою американ-кою Люсі Мері Агнес Хикенлупер (Lucy Mary Agnes Hickenlooper), яка після навчання в Паризькій консерваторії у Антуана Франсуа Мармонтеля і Елі Міріама Делаборда приїхала вчитися до Берліна у Ернста Йедлічкі, де і по-знайомилася з Б.Г. Луцьким. Вінчання молодих проходило в католицькій службі м. Мюнхена грецьким священником.

Мало кому відомо, що окрім вінчання Б.Г. Луцький офіційно зареєстрував свій шлюб з Люсі Хикенлупер 21 січня 1901 в Нью-Йорку. Цей факт був ви-явлений автором в книзі повідомлень про одруження, що відбулися в січні-лютому 1901 р. в Нью-Йорку (Мarriages reported in january-february, vol. 1901, New York, p. 17). В цій книзі вказано, що 21 січня 1901 р. Б.Г. Луцькому було видано свідоцтво про одруження під № 1520. З цього моменту Люсі Хикенлупер стала Люсі Луцькою, підданою російського царя. Пізніше Люсі стала відомою піаністкою під ім'ям Ольга Самарофф (Olga Samaroff). Цей псевдонім вона взяла за порадою свого агента Генрі Вольфсона, який вважав, що її дівоче прізвище Хикенлупер занадто важке для вимови, і власне кажу-чи її американське походження заважатимуть кар'єрі. В автобіографічній книзі «An american musician story» Ольга Самарофф пише: «Коли мій перший шлюб закінчився, я вирішила відновити моє дівоче прізвище Хикенлупер. Г-н Вольфсон обурювався. Він не міг навіть чути про використання цього імені для концертної роботи. Він сказав, що з ім'ям, подібним до цього, жінці неможливо зробити успішну кар'єру піаніста. Він сказав це так твердо, що я і моя мати почали гарячковий пошук нового імені. ...Наступного ранку Воль-фсон наклав вето на всі запропоновані нами імена наших родичів: Palmer, Lacy, Stanton, Aldcn, Pierson, Cheeseborough, Minor, Goddard, Darlington. Він

316

сказав, що всі запропоновані нами англо-сакські імена не підходять, і запро-понував пошукати серед родичів слов'янські корені. ...Після того, як я знову зайнялася вивченням свого родовідного древа, мені вдалося дізнатися, що однією з далеких моїх родичок була слов'янка Ольга Самарофф. ...Про неї в нашій сім'ї було відомо дуже мало, тільки те, що до заміжжя вона була актри-сою. Це ім'я наповнило Вольфсона ентузіазмом. Він сказав, що з цим ім'ям можна досягти успіхів у музичному світі. Тим більше, що я була російською підданою і можу говорити цією мовою».

Відомо, що за період з 1908 по 1913 рр. Б.Г. Луцький розробив в Німеччині декілька типів літакових двигунів і три оригінальні конструкції літаків.

Мало кому відомо, що всі ці конструкції літаків Б.Г. Луцький розробив за завданням російського уряду. До речі, створенням та виготовленням літаків у Німеччині Б.Г. Луцький займався таємно. Однак, незважаючи на секретність, інформація про створення Б.Г. Луцьким літаків для російської імперії все ж просочувалася в ЗМІ. Німецький журнал «Deutsche Zeitschrift für Luftschiffahrt» в 1911 р. у статті «Аеронавігація в Росії» писав: «На експери-менти російського інженера Бориса Луцького, що займається будівництвом військового літального апарату для військового відомства, покладаються великі надії. Хоча роботи проводилися в Каннштатті, було вжито заходів, щоб інформація про це не просочилася в ЗМІ. Луцький був конструктором двигунів компанії Даймлер» [5, с. 17].

Відомо, що за період з 1900 по 1907 рр. Б.Г. Луцький за завданням російського уряду розробив цілу серію двигунів внутрішнього згоряння, призначених для кораблів ВМФ російської імперії. Зокрема, в 1901 р. Б.Г. Луцький розробив для першого бойового підводного човна російської імперії «Дельфін» двигун потужністю в 300 к.с. У 1903 р. для російського есмінця водотоннажністю в 350 тонн Б.Г. Луцький розробив двигун потужністю 6000 к.с.! Це був перший у світі двигун внутрішнього згоряння такої гігантської потужності. У 1904 р. Б.Г. Луцький створив моторний чо-вен «Цариця», на який був встановлений двигун потужністю 500 к.с.

Мало кому відомо, що на проведення експериментів зі створення двигунів для кораблів ВМФ уряд російської імперії виділяв Б.Г. Луцькому значні суми грошей. Зокрема, тільки на експерименти по створенню двигунів для зна-менитого човна «Цариця» було виділено понад 90000 доларів, а сам човен обійшовся російському уряду в 19000 фунтів стерлінгів. Журнал «Motor Boat» в 1907 р. писав: «Царю Росії належить моторний човен, який є не тільки найпотужнішим, але і найшвидшим в світі. Він був побудований в російській секції на території заводу Ховальдта в Кілі під безпосереднім керівництвом пана Бориса Луцького, власного інженера царя. ...Він був розроблений, в першу чергу, в якості експериментального човна для ви-пробування двигунів на благо російського флоту, так як цар був вкрай зацікавлений у такому вигляді рушійної сили, і мав вже багато човнів та-кого типу, більше, ніж будь-яка інша країна. ...Будівництво човна «Цариця»

317

було дуже дорогим, воно вже обійшлося російському уряду в 19000 фунтів стерлінгів» [6, с. 81].

До речі, човен «Цариця» був побудований за проектом Б.Г. Луцького кон-структором Кр. Шарштейном (Chr. Scharstein) з Кіля. Він був виготовлений з червоного дерева. Інформація про це була опублікована в журналі «Motorschiff und Motor-Boot» № 11 за 1914 р. У цьому журналі описується конструкція яхти «Аста» («Asta»), побудованої в 1913 р. за кресленнями Х. Техеля (H. Techel) конструктором Кр. Шарштейном. У публікації, зокрема, говориться про те, що Кр. Шарштейн був будівельником знаменитого 500-сильного човна «Ца-риця». Цитую: «Яхта будувалася в 1913 р. за проектом Х. Техеля дизайнером 500-сильного гоночного моторного човна «Цариця» (Ховальдтсверке) Кр. Шарштейном з Кіля, виготовленого з червоного дерева».

Цікаво відзначити, що на човні «Цариця» проводив експерименти ходових морських гвинтів власної конструкції німецький принц Крістіан Гогенлое. Ці гвинти планувалося використовувати на торпедних катерах, які будува-лися на заводі Ховальдта для російського уряду. Про це було опубліковано в німецькому журналі «HANSA». Цитую: «В останніх числах морської навігації 1908 р. на човні «Цариця», побудованому на заводі Ховальдта в Кілі, про-водилися експерименти нових ходових гвинтів. Передбачається, що в разі успіху експериментів, ходові гвинти принца Гогенлое у великих кількостях будуть використовуватися на торпедних катерах, які будуються на заводі для російського уряду» [7, с. 736].

До речі, під час Першої світової війни, принц Крістіан Гогенлое очолював шпигунські служби Німеччини у Франції, Португалії, Іспанії та Італії.

Б.Г. Луцький так багато зробив для російської імперії, що за заслуги перед вітчизною імператор Росії Микола II присвоїв йому в 1906 р. звання спадкового почесного громадянина, а в 1911 р. подарував йому дворянсь-кий титул. При цьому його прізвище було змінено на Луцькой.

ЛІТЕРАТУРА1. Фирсов А.В. Неизвестные и малоизвестные факты из биографии

гениального конструктора Б.Г. Луцкого / А.В. Фирсов // Наука. Релігія. Суспільство. – ІПШІ МОНУ і НАНУ «Наука і освіта». – Донецьк, 2013. – № 1. – С. 70-79.

2. Фирсов А.В. Автомобили «системы Луцкий» / А.В. Фирсов // Дослідження з історії техніки: Збірник наукових праць. – К.: НТУУ «КПІ», 2011. – № 14. - С. 44-58.

3. Фирсов А.В. Российский инженер Борис Луцкий – один из создателей автомобилей «Даймлер» и «Мерседес» / А.В. Фирсов // Питання історії нау-ки і техніки. - Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК. - К., 2012. - № 4. - С. 42-49, 81. .

4. Фирсов А.В. Б.Г. Луцкой – создатель уникальных колес для самолетов, автомобилей и «летающих тарелок» / А.В. Фирсов // Дослідження з історії

318

РОЗВИТОК ФІЗИЧНОЇ НАУКИ В ТАВРІЙСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІФіліпова О.І.

В Криму ідея створення вищого навчального закладу університетського типу виникла в 1916 році, тоді ж про це було порушено клопотання перед урядом і передано на розгляд Державної Ради відповідний законопроект. Через припинення діяльності Державної Думи та Державної Ради цей за-конопроект так і не був розглянутий, а спроба створити в Криму вищий на-вчальний заклад до революційних подій 1917 р. не досягла успіху.

Перший у Криму вищий навчальний заклад – Таврійський університет – був створений за ініціативи групи професорів Київського університету в 1918 році. Таврійський університет проіснував недовго. Народний комісаріат освіти УРСР і створений при ньому Головний комітет професійної і спеціально-наукової освіти (Укрголовпрофосвіта) на початку 20-х років ліквідували в Україні університети [1, с. 67], вважаючи їх найбільш кон-сервативною формою вищої освіти. Замість університетів було створено інститути народної освіти (ІНО). Вже в 1921 році Таврійський університет було реорганізовано в Кримський педагогічний інститут ім. М.В. Фрунзе.

З моменту відкриття Таврійського університету стрімко розвивався фізико-математичний факультет, на якому на кафедрі фізики та суміжних кафедрах працювали: П. В. Воронець, С. Й. Каляндих, Л. Й. Кордиш, І. Є. Тамм, А. Ф. Іоффе, Я. І. Френкель, І. І. Тіхановський, М. М. Крилов, В. М. Оглоблін, О. В. Цингер та багато інших.

Після закриття університету ряд професорів і викладачів фізико-математичного факультету залишились працювати в педагогічному інституті. В добре обладнаних колишніх університетських фізичних лабораторіях та кабінетах вони продовжили наукові дослідження. Плідно у ці роки працював Я. І. Френкель. Він написав декілька праць, зокрема двотомну монографію «Бу-дова матерії», яка була одним з перших вітчизняних курсів теоретичної фізики. Оцінюючи її значення, академік А. Ф. Іоффе у передмові до другої частини пи-сав: «Обширна за обсягом і багата за різноманітністю та вичерпною повно-тою матеріалу, книга Я. І. Френкеля становить собою цінний вклад не тільки в російську, але й в загальну фізичну літературу. Нові, часто суперечливі факти

техніки: Збірник наукових праць. – К.: НТУУ «КПІ», 2014.- № 18. - С. 53-63.5. Luftschiffahrt in Russland // Deutsche Zeitschrift für Luftschiffahrt, 1911.

-Vol. 15. - S. 17.6. Motor Boat. Publishing Company, 1907. – Vol. 4. – P. 81. 7. «HANSA». Deutsche nautische Zeitschrift, № 27. – Hamburg, den 4 July 1908

Jahrgang. – S. 736.

319

і спроби їх пояснення викладені з однієї загальної точки зору, що відповідає і класичній електродинаміці, і теорії квантів. Уся сучасна література з питання бу-дови матерії ще ніде з такою повнотою не була теоретично проаналізована...

Книга – не тільки реферат про існуючі в літературі факти теорії, а цілісна та своєрідна картина сучасної фізики матерії, побудована на вичерпному знайомстві автора з літературою» [2, с. 84].

Кафедрою фізики Таврійською університету в різний час керували А. Ф. Іоффе, Л. Й. Кордиш, а з 1924 р. — професор І. І. Тіхановський, за клопо-танням якого восени 1924 р. фізичний кабінет був перейменований правлінням університету на Фізичний інститут. Він був першим Фізичним інститутом при університеті в радянській Україні. Хоча в царській Росії вже було традицією створення при університетах фізичних інститутів як самостійних дослідницьких установ. Виникнення фізичних інститутів при університетах в країні того часу було викликано як потребами викладання, так і необхідністю розгортання наукової роботи із залученням студентів. Перший Фізичний інститут створено 1901 р. при Санкт-Петербурзькому університеті (директор професор І. І. Боргман), другий 1904 р. при Мо-сковському університеті (директор професор П. М. Лєбєдєв). У Москві, на базі фізичної лабораторії університету, а потім Фізичного інституту виник-ла і перша в Росії фізична школа, школа П.М. Лєбєдєва, якій розгорнутися в повній мірі завадив «розгром Московського університету» міністром Л. Кас-со (1911 р.) та рання смерть її засновника (1912 р.) [4, с. 31]. Третій Фізичний інститут був відкритий в Одесі при Новоросійському університеті в 1906 році (директор М. П. Кастерін).

11 вересня 1925 р. за рішенням Кримського Раднаркому створюється Кримсь-кий науково-дослідний інститут, до складу якого було включено і Фізичний інститут університету. Протягом 1925 -1926 навчального року у Кримському науково-дослідному інституті працювало 20 наукових співробітників. Працівники кафедри фізики інституту проводили інтенсивну роботу, про результати якої доповідали на з’їздах і засіданнях різних наукових установ і товариств, друкува-ли статті в науковому виданні «Труды Крымского научно-исследовательского института» [1, с. 52].

Кафедрою фізики Кримського науково-дослідного інституту протя-гом усього періоду його існування керував професор І. І. Тіхановський. Разом з В. Г. Кастровим він провів низку наукових досліджень, що сто-сувалися питань поляризації неба, прозорості атмосфери, електричної провідності атмосферного повітря тощо. І. І. Тіхановський розробив нову теорію розсіювання світла анізотропними молекулами газів. Результати виконаних робіт і матеріали проведених експедицій дозволили визначити добовий хід кількості пилу і електричної провідності атмосфери в різних пунктах Кримського півострова. Крім того, на підставі вимірів величини поляризації неба у різних частинах спектра вдалося встановити, що мак-симум поляризації лежить у червоній частині спектра і в міру забруднен-

320

ня атмосфери пересувається в зелену, а потім і в синю частини. За даними, одержаними при одночасному вимірюванні поляризації, числа пилинок і абсолютної вологості, був визначений оптичний коефіцієнт анізотропії молекул повітря. Безпосередньо в атмосфері таке визначення проводилося вперше. Значення величини поляризації чистої атмосфери дало можливість на підставі атмосферних вимірів вивести новим методом число Лошмідта [1, с. 51].

Співробітниками кафедри фізики 18 червня 1926 року була заснова-на спеціальна оптична станція, де почалися регулярні спостереження атмосферно-оптичних ефектів: виміру інтенсивності сонячної радіації, прозорості атмосфери, поляризації небесного світла та ін. У 1925 – 1926 рр. тут щоденно спостерігали за тривалістю сонячного сяйва, кольором і радіацією неба та ін. Результати спостережень друкувались у бюлетнях Феодосійського Гімецентру.

Пізніше у 1926–1928 рр. співробітники кафедри фізики розробили теорію розсіювання світла в земній атмосфері, проводили вимірювання поляризації неба, актинометричні вимірювання та дослідження поляризації неба і електропровідності повітря на Ай-Петрі, вивели формулу для визначення інтенсивності сонячної радіації при різній висоті сонця. Досліджувалися також радіоактивність кримських мінеральних джерел, теплопровідність кримського будівельного каменю тощо. В цей період, а саме 11 листопада 1927 року за підтримки фізиків інституту в м. Феодосія була організована перша сейсмічна станція в Криму.

Таким чином, провідні фізики Таврійського університету дали поштовх у розвиток фізичної науки не тільки в Кримському науково-дослідному інституті, а й на півдні країни в цілому.

ЛІТЕРАТУРА1. Бадальян В. Г. Про наукову діяльність кафедр фізичної спеціальності

Таврійського університету/ В.Г. Бадальян // Нариси з історія природознав-ства і техніки. – 1971. – вып. 15. – С.51–52.

2. Розвиток науки в Українській PCP за 40 років / [Збірник статей. Ред. кол.: акад. О.В. Палладін (відп. ред). та інші] К.: Вид-во АН УРСР.– 1957.– 261 с.

3. Френкель Я. И. Строение материи / Я.И. Френкель. – Петроград: Сея-тель, 1922. – 152 с.

4. Храмов Ю.А. Петр Николаевич Лебедев и его школа / Ю.А. Храмов // Успехи физической науки. – 1986. – Т. 15. вып. 4. – С.585–597.

321

ВІЙСЬКОВІ БІПЛАНИ «АВІАТІК»(до 100-ліття початку Першої світової війни)

Харук А.І.

Двомісні біплани «Авіатік», поряд з конструкціями фірм «Альбатрос» та LVG, складали основу армійської авіації Німеччини напередодні та на почат-ку Першої світової війни. Виробництво машин, спроектованих цією фірмою, здійснювалось не тільки в Німеччині та союзній Австро-Угорщині, але й у ворожих Італії та Росії.

Історія самої фірми «Авіатік» (повна назва – «Аутомобіль унд Авіатік АГ») є досить цікавою. Виникла вона 10 грудня 1909 р. внаслідок злит-тя двох підприємств – «Фаррад унд Аутомобільфабрік», що належала Жоржу Шателю, та підприємства «Авіатік ГмбХ», власниками якого були той же Шатель і Анрі Жаннін. Нове підприємство розташувалось у Мюльгаузені (Ельзас) й одразу завоювало репутацію «франкомовної» фірми. Цікавим у цьому відношенні є лист льотчика-випробувача Бруно Бюхнера від 24 січня 1912 р., у якому він називає причину, що змусила його звільнитись з фірми: недостатнє знання французької мови.

Першою продукцією «Авіатіка» стали літаки «Фарман» та «Анріо», що ви-готовлялись за французькими ліцензіями. Паралельно налагоджувалась й робота власного конструкторського бюро, яке очолив громадянин Швейцарії Роберт Вільд. Під його керівництвом був спроектований достатньо великий одномоторний двомісний літак з тягнучим гвинтом, що рекламувався як «Доппельдеккер тип Мілітар» («Біплан військового типу»). Машина, що отри-мала фірмове позначення Р.13, була вперше показана публіці у травні 1912 р. Літак відзначався доброю керованістю і непоганими злітно-посадковими яко-стями. Серійні літаки випускались у двох варіантах, що різнились розмахом біпланної коробки: 15 або 16 м. Вони комплектувались чотирициліндровими двигунами «Аргус» (85 к.с.). У військовій авіації Німеччини Р.13 отримав по-значення «Авіатік» В. У авіашколах окремі Р.13 траплялись навіть у 1917 р.

Дальшим розвитком Р.13 стала модель Р.14, яка відзначалась змен-шеним до 14,5 м розмахом крил і облагородженою аеродинамікою. Про-тотип, що вийшов на випробування в середині 1913 р., був обладнаний 6-циліндровим двигуном «Мерседес» потужністю 100 к.с. Такі ж мотори стояли і на більшості серійних машин, однак окремі екземпляри отримали «Аргуси» такої ж потужності.

Упродовж 1913 р. біплани «Авіатік», пілотовані льотчиками фірми Інгольдом і Штоффлером, здійснили кілька далеких перельотів і встано-вили низку рекордів. Завдяки цьому, 13 грудня 1913 р. фірмі «Авіатік» був присуджений приз «Національ Флюгспенде» за досягнення у галузі авіації.

Гарні льотні якості й висока вантажопідйомність апаратів «Авіатік» зу-мовили те, що у 1913 р. військова авіація Німеччини замовила загалом 101 біплан Р.13 і Р.14 – більше, ніж будь-яких інших літаків класу «В» (двомісних

322

біпланів). У військових літаки Р.14, замовлені в 1913 р. (Р.14/1913) познача-лись так само, як і Р.13 – «Авіатік» В, а для замовлених у 1914 р. (Р.14/1914) застосовувалось позначення «Авіатік» В.І.

Слідом за успіхом в Німеччині, до фірми прийшло визнання і за кордо-ном. У квітні 1913 р. літак Р.13 зайняв друге місце на конкурсі військових аеропланів в Італії. Була придбана ліцензія на його виробництво, і Р.13 стали випускати на Апеннінах під позначенням «SAML-Авіатік». Після закінчення Першої світової війни літаки італійського виробництва потрапили і в деякі інші країни, зокрема, в Туреччину. Свідченням гарних експлуатаційних властивостей цього біплана є те, що ще у 1926 р. в цивільному авіаційному реєстрі Італії значилось 47 літаків «SAML-Авіатік».

Одиничні екземпляри біпланів «Авіатік» напередодні війни були продані в Бельгію, а з Болгарією в червні 1914 р. підписали угоду на постачання 12 літаків – однак через початок війни літаки до замовника так і не потрапили.

У квітні 1914 р. один літак Р.14 був придбаний Швейцарією для порівняльних випробувань з іншими аеропланами. За їх підсумками було вирішено закупити 6 літаків фірми LVG, причому як основний аргумент на користь цієї конструкції вказувалось, що вони спроектовані швейцарським громадянином Францом Шнайдером. У відповідь на обурення представників фірми «Авіатік» швейцарські власті заявили, що на момент ухвалення рішення вони не знали, що Роберт Вільд – теж громадянин Швейцарії.

У червні 1914 р. авіатори різних країн востаннє зустрілись у мирних умовах на віденському авіафестивалі. Представлений тут біплан Р.14 був іронічно прозваний французькими пілотами «літаючим особняком» – за свої великі розміри. Однак добра керованість й висока вантажопідйомність літака справили гарне враження на австрійців. У липні віденська фірма «Вейзер унд Зонн» уклала з «Авіатіком» угоду про створення спільного підприємства. Поки ж виробництво налагоджувалось, в Німеччини придба-ли 25 літаків Р.14, які суттєво посилили цісарсько-королівську авіацію на початковому етапі війни. Пізніше літаки «Остеррайхіше Авіатік» утворили власну, самостійну лінію розвитку.

Вершиною діяльності Роберта Вільде на фірмі «Авіатік» став літак Р.15. Від попередників він відрізнявся ще більш елегантними формами, наявністю кіля (Р.13 і Р.14 мали тільки стерно повороту) і зменшеним до 12 м розмахом крил. Спочатку на Р.15 встановлювався 100-сильний мотор «Мерседес» D.I, а з весни 1915 р. – «Мерседес» D.II потужністю 120 к.с.

Накопичені у ході серійного виробництва зміни викликали необхідність ідентифікації різних варіантів літака Р.15. Однак зрештою знаменита німецька педантичність не спрацювала. 8 серпня 1915 р. Інспекторат повітряних військ видав розпорядження, відповідно до якого неозброєним літакам із 100-сильними двигунами присвоювався індекс P.15b і військове позначення «Авіатік» В.І, а літакам із 120-сильними моторами і кулеметним озброєнням – відповідно Р.15а й «Авіатік» В.ІІ. Однак на фірмі вирішили, що

323

така система є нелогічною і використовували позначення Р.15а для літаків з менш потужними моторами, а Р.15b – з більш потужними. До того ж, позна-чення «Авіатік» В.І «заднім числом» присвоїли усім «військовим біпланам» фірми із 100-сильними моторами, тобто і Р.13, і Р.14. У підсумку навіть такий авторитетний дослідник, як Петер Грош, відзначає, що у багатьох випадках чітко ідентифікувати той чи інший аероплан просто неможливо.

Дещо осторонь від загальної лінії розвитку стояла наступна модель «Авіатіка» – Р.20. Аероплан задумувався як «легкий кавалерійський літак», призначений для ведення розвідки – за аналогією із кіннотою. Головною якістю для таких літаків вважалась не вантажопідйомність, а швидкість. Від своїх попередників (Р.13-Р.15) нова машина відрізнялась меншими розмірами. Замість важкого мотора рідинного охолодження на ній встано-вили легкий ротативний двигун «Оберурсель» (100 к.с.).

Р.20 серійно не будувався «Авіатіком», але ліцензію на його випуск придбала фірма «Отто Шваде», яка виготовила на рубежі 1914-1915 рр. невелику серію (близько 10 екземплярів) для власної авіашколи «Фабрік-Флігершуле-Ерфурт». Значно більш успішною була кар’єра Р.20 в Російській імперії. Буквально напередодні війни проект цієї машини був придбаний одеським підприємцем Артуром Анатрою і став основою для літаків «Анаде» та «Анасаль».

Напередодні Першої світової війни біплани «Авіатік» були одними з основних у військовій авіації Німеччини. Інспектор повітряних військ пол-ковник фон Еберхард так відгукувався про вироби мюльгаузенської фірми: «Авіатік є надійним, безпечним літаком. Швидкопідйомність посередня (800 м за 11-12 хвилин). Здатний здійснювати зліт и посадку майже всю-ди. Дуже добра вантажопідйомність… Безумовно придатний до бойово-го застосування». З перерахованих якостей особливо затребуваною стала вантажопідйомність – саме завдяки їй «Авіатіки» склали основу озброєння перших спеціалізованих бомбардувальних частин німецької авіації.

Встановити точну кількість збудованих біпланів «Авіатік» ранніх модифікацій на даний час неможливо – багато документів тієї епохи втра-чено. Вважається, що військові відомства Німеччини й Австро-Угорщини отримали близько 360 літаків Р.13, Р.14 й Р.15.

ЛІТЕРАТУРА1. Grosz P. Aviatik B-type. – Berkhamsted: Albatros Production, 2003. – 36 s.2. Харук А. Крылатые эльзасцы кайзера // Авиапарк. – 2009. - № 3. – С.

40-48.3. Харук А. «Анатра»: Літаки одеського авіабудівного підприємства /А.

Харук, В. Кондратьєв, М. Хайрулін. – К.: Темпора, 2008. – 80 с.4. Харук А. Концепція «кавалерійського літака» та спроби її реалізації

в Україні // Збірник наукових праць «Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії». Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Випуск 15. – Рівне: РДГУ, 2009. – С. 290-292.

324

ЛЕОНТІЙ ДМОХОВСЬКИЙ – ОСНОВОПОЛОЖНИК ОНКОЛОГІЧНОЇ ВІРУСОЛОГІЇ

Харук Л.М.

При викладанні курсу біології (як, зрештою, й будь-якої іншої науки) важливим є акцентування уваги на персоналіях вчених, зокрема, україн-ського походження. Це дає можливість не тільки суттєво оживити виклад матеріалу, але й прищепити учням і студентам почуття патріотизму, таке необхідне у наш час. Намагання знайти яскраві приклади для застосування на заняттях спонукає до наукового пошуку в галузі історії науки. Зокрема, готуючись до теми «Віруси. Пріони» автор зустріла прізвище вихідця з Тер-нополя Леонтія Дмоховського, визнаного у світі фахівця з вірусології. Однак успіх у вітчизняних джерелах був малоуспішний – здебільшого, згадки про нього зводились до одного-двох абзаців. Достатньо докладну інформацію про життєвий і творчий шлях Л. Дмоховського вдалось знайти лише в діа-спорному виданні – журналі Українського лікарського товариства Північної Америки «Лікарський вісник». На основі цієї публікації (та низки інших зга-док) можна відтворити основні етапи життя та наукові досягнення видат-ного українського вченого.

Леонтій-Людомир Дмоховський народився 1 липня 1909 р. в Тернополі, в родині греко-католицького священика. Здобувши середню освіту в гімна-зії в Перемишлі, він у 1933 р. закінчив медичний факультет Львівського уні-верситету, здобувши ступінь бакалавра медицини. До 1935 р. працював за фахом у Львові, здобувши практичний досвід, а після цього переїхав до Вар-шави, де започаткував свою наукову кар’єру. У 1935-1938 рр. Дмоховський працював асистентом в Інституті гігієни (відділ бактеріології й експери-ментальної медицини) та займався проблемами раку в лабораторії проф. Гіршфельда. У 1937 г. здобув ступінь доктора медицини у Варшавському університеті.

Наукові досягнення молодого вченого були помічені, й 1938 р. він отри-мав спеціальну стипендію, завдяки якій зміг переїхати до Лондона для подальшого вивчення проблем раку при Імперському фонді дослідження раку. Пропрацювавши у Фонді сім років, Дмоховський у 1946 р. переходить до Медичної школи університету м. Лідс, де продовжує дослідження у відді-лі експериментальної патології та ракових досліджень. Успішно поєднуючи дослідницькі проекти з академічними заняттями, він у 1949 р. в тому ж уні-верситеті здобуває вчений ступінь доктора філософії у галузі вірусології.

Досягнення вченого помітили й за океаном – 1951 р. Л. Дмоховського запросили до США, де він прочитав низку лекцій про свої дослідження у різ-них університетах. Виклади доктора Дмоховського користувались успіхом, і 1953/1954 навчальний рік він провів у США на посаді візитуючого профе-сора Колегії лікарів та хірургів Колумбійського університету в Нью-Йорку. Очевидно, що й самому Дмоховському припали до вподоби умови роботи

325

в Сполучених Штатах, і він вирішує перебратись до цієї країни на постій-но. У 1954 р. Дмоховський обіймає посаду професора анатомії в медичному коледжі Бейлор у м. Х’юстон, а наступного року очолює Секцію вірусоло-гії й електронної мікроскопії Лікарні та Інституту раку ім. М.Д. Андерсона при Університеті штату Техас. Цю посаду він займав до 1965 р., коли очо-лив утворений внаслідок реорганізації відділ вірусології. У 1974 р. Л. Дмо-ховський вийшов на пенсію, однак, позбувшись адміністративних посад, й надалі працював в університеті на посаді професора – до своєї смерті від серцевого нападу 26 серпня 1981 р.

Зупинимось детальніше на основних наукових досягненнях Леонтія Дмоховського. Він опублікував (одноосібно чи у співавторстві) понад 450 наукових праць в галузях імунології, серології, ендокринології та вірусоло-гії – але усі вони так чи інакше були дотичні до проблем експериментальної та клінічної онкології. Дмоховський став першопрохідцем у застосуванні електронної мікроскопії в онкологічній вірусології. Саме він відкрив віруси мишиної лейкемії та злоякісних пухлин грудей мишей, а також довів, що віруси лейкемії можуть передаватись здоровим мишам через фільтрат за-раженої крові. Розвиваючи свої дослідження, Дмоховський встановив наяв-ність подібних вірусів у людей, хворих на лейкемію, та у жінок, що хворіли на рак грудей.

Оригінальні новаторські методи Л. Дмоховського, його спостереження й висновки далеко не завжди одразу здобували загальне визнання. Проте у завзятих наукових дискусіях вчений завжди доводив свою правоту. Оста-точне ж підтвердження його теорії прийшло вже після смерті Дмоховсько-го. У 1982 р. було відкрито гени раку й доведено, що їх співвідношення з певними вірусами вирішує долю клітини й можливе утворення пухлини.

Доктор Дмоховський був популярною постаттю в академічному середо-вищі, студенти й колеги називали його «Доктор Д.». Попри свою зайнятість в адміністративній, дослідницькій та викладацькій галузях, він знаходив ще й час для перекладу наукових праць зі слов’янських мов на англійську.

Доктор Дмоховський був консультантом Інституту раку США та низки інших академічних й наукових установ, почесним та дійсним членом бага-тьох американських й міжнародних наукових організацій. Його наукові здо-бутки були відзначені низкою нагород й почесних академічних ступенів. Не забував Дмоховський і свого українського коріння – він був довголітнім членом Українського лікарського товариства Північної Америки, виступав з доповідями на його з’їздах. Публікувався у виданні цього товариства – «Лікарському віснику», а з 1976 р. входив до його редколегії. Також Дмохов-ський був членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка.

Підсумовуючи життєвий шлях Л. Дмоховського, доктор Джеймс М. Бовен, тодішній віце-президент Лікарні ім. М.Д. Андерсона, відзначив, що, напев-не, більшість онкологічних вірусологів того часу якщо не були вишколені Дмоховським, то перебували під прями його впливом. Це твердження

326

особливо стосується японських вірусологів, майже всі з яких вдосконалю-вали свої знання під його керівництвом.

Творчість видатного вченого-вірусолога Леонтія Дмоховського стала яскравою ілюстрацією його власного афоризму: «Мати оригінальний по-гляд чи зробити відкриття в науці – все одно, що ходити босоніж по гостро-му лезу бритви».

ЛІТЕРАТУРА1. Воробець Р. Леонтій-Людомир Дмоховський (1909-1981). Біографіч-

ний нарис життя і праці // Лікарський вісник: Журнал Українського лікар-ського товариства Північної Америки. – 2005. – Ч. 2 (154). – С. 62-65.

2. Пухлик Б. Що він шукав в краю далекім… // Дзеркало тижня. – 2003. – 11 липня.

3. Ганіткевич Я.В. Внесок українських лікарів у світову медицину // Укра-їнський медичний часопис. – 2009. – 2 липня. – С. 1-6.

АСПЕКТИ РОЗВИТКУ МЕТРОЛОГІЇ, СТАНДАРТИЗАЦІЇ І СЕРТИФІКАЦІЇ В УКРАЇНІ В КІНЦІ ХХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

Храмова-Баранова О.Л.

В доповіді, на основі аналізу документальних матеріалів та їх узагальнення систематизовано основні події розвитку і впровадження метрології, стандар-тизації і сертифікації в Україні в другій половині ХХ ст. Деякі аспекти пробле-ми викладені в працях С.В. Міщенко, А.Г. Саранчі та ін., де проводився аналіз метрології, стандартизації і сертифікації, але ці матеріали не дають повного уявлення про концепцію формування періодизації цих наук в Україні.

Успіхи в фундаментальних науках, а також у метрології, стандарти-зації привели до розгортання революційних процесів у науці і техніці, що почалися в 1950-х рр. У 1944-1950-х рр. були побудовані перші елек-тронні обчислювальні машини, в 1948 р. закладено початок кібернети-ці і напівпровідниковій техніці, в 1953 р. – молекулярній біології, в 1954 р. – квантовій електроніці і ядерній енергетиці, в 1960-х рр. – квантовій метрології. В 1960-х роках успіхи фізики зумовили становлення кванто-вої метрології. Д.Н. Лангенберг, американський фізик-експериментатор, проводив дослідження, що присвячені фізиці твердого тіла, фізиці низь-ких температур, квантовій метрології, а саме вивченню електронної структури металів і напівпровідників, фазової когерентності і нерів-новагових ефектів у надпровідниках, фундаментальних фізичних кон-стант. У 1965 р. побудував надпровідні тунельні переходи Джозефсона, а в 1967-1969 рр. разом з американськими фізиками-експериментаторами У.Г. Паркером і Б.Н. Тейлором з точністю до 1,9х10-6 визначив постійну

327

тонкої структури і виконав аналіз фундаментальних фізичних констант. У 1980-х роках дослідження в квантовій метрології проводили І.Я. Краснопо-лін і В.М. Пудалов. В останні роки проводилися Міжнародні конференції і симпозіуми з досліджень у квантовій метрології.

Післявоєнний етап розвитку вітчизняної метрології характеризував-ся небувалим розмахом усієї метрологічної діяльності в країні. Відмітною його особливістю було повсюдне впровадження стандартизації як головної організаційно-правової форми забезпечення єдності вимірів. Розробле-на й впроваджена Державна система стандартизації (ДСС), а організацій-ні принципи побудови й основні завдання метрологічної служби країни в рамках ДСС регламентувалися встановленою Держстандартом СРСР у 1973 р. структурою метрологічної служби й основним Держстандартом 1.25-76 ДСС. «Метрологічне забезпечення. Основні положення». Державна метро-логічна служба складалася з 15 інститутів і близько 250 територіальних органів, очолюваних Держстандартом СРСР із 15 республіканськими управ-ліннями. Використання вимірів і вимірювальної техніки в промисловому виробництві обумовило створення поряд з державною метрологічною службою органів відомчого контролю над мірами й вимірювальними при-ладами. В 1970-1980-і рр. у більшості міністерств і відомств, у виробничих об’єднаннях і на великих підприємствах були організовані відомчі метро-логічні служби (відділи головного метролога) із широкими повноваження-ми в області забезпечення єдності вимірювань. Поява кваліметрії – розділу метрології, присвяченого проблемам вимірювання якості продукції, стиму-лювало поширення ідей і методів цієї науки на область виміру нефізичних величин і ознаменувала початок сучасного стану розвитку метрології. У цей час вимірювання застосовувалося в економіці, психології, соціології, історії, дизайні й багатьох інших науках. Тому знання основ метрології, стандарти-зації, вимірів і контролю якості стало необхідним не тільки фахівцям в об-ласті техніки, але й кожній людині.

У вказаний період було створено п’ять великих науково-дослідних ін-ститутів стандартизації (наприклад, ВНДІС) і 15 метрологічних інститутів (наприклад, ВНДІМ ім. Д.І.Менделєєва). Комітет стандартів, мір і вимірю-вальних приладів в 1970 р. реорганізовано у Державний комітет стандар-тів (Держстандарт СРСР). Визначені Міжнародною системою одиниць такі одиниці ФВ: довжина – метр (м), маса – кілограм (кг), час – секунда (с), сила електричного струму – ампер (А), термодинамічна температура – кельвін (К), кількість речовини – моль (Моль), сила світла – кандела (кд).

З давнини прототипи одиниць вимірювання шукали в природному серед-овищі, при цьому проводили дослідження об’єктів та їх дію. Наприклад, секун-ду визначали як частину періоду обертання Землі навколо своєї осі. А далі, по-шуки визначення одиниць вимірювання перемістилися на атомний рівень, як результат уточнювалися попередні одиниці і появилися нові. Нове ви-значення метра було прийнято у 1983 р. як довжину шляху, який пройде

328

світло у вакуумі в 1/299792458 секунди, а у 1988 р. прийнято нові констан-ти вимірювання електричних одиниць на міжнародному рівні. В 1989 р. впроваджена нова прикладна Міжнародна температурна шкала (МТШ-90). Як результат цих фактичних досліджень можна зазначити, що наука метро-логія розвивається динамічно і удосконалюються прикладні вимірювання у всіх галузях господарства.

В державній системі стандартизації основною концепцією стала орга-нізація і застосування нормативних документів, які визначили достатньо високі вимоги стосовно якості та конкурентоспроможності товарів, послуг для загальних потреб населення, охорони довкілля. Державний комітет щодо технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстан-дарт) став державною системою стандартизації і центральним виконавчим органом стандартизації. Служби стандартизації виконували роботи і функ-ції стандартизації.

З середини 1990-х рр. розвиток вітчизняної метрології, у тому числі досліджень у ВНДІМ, істотно вплинули на перехід країни до ринкової еко-номіки і створення єдиної міжнародної системи порівняння результатів вимірів. У 1999 р. була підписана «Домовленість про взаємне визнання на-ціональних вимірювальних еталонів і сертифікатів калібрування й вимірів, видаваних національними метрологічними інститутами», яка передбачала введення певних правил установлення еквівалентності національних ета-лонів на основі результатів ключових звірень, експертну оцінку вимірю-вальних можливостей метрологічних інститутів з наступною реєстрацією в базі даних Міжнародного бюро мір і ваги.

Визначальною в розвитку і впровадженні стандартизації стала Постано-ва Ради Міністрів СРСР від 7.01.1985 р. «Про організацію роботи зі стандар-тизації в СРСР». У цій Постанові задачею стандартизації була розробка нор-мативної документації, що визначала прогресивні вимоги до продукції, до правил, що забезпечували її розробку, виробництво і використання, а також контроль за правильним використанням цієї документації.

Можливо виокремити такі етапи формування сертифікації й управління якістю:

1. Етап стихійної сертифікації й управління якістю тривав приблизно з 1912 до 1960-х рр.

Прототипами сертифікації в цей час можна вважати:а) карбування монет з певною формою й зображеннями;б) таврування виробів фірмовими знаками (наприклад, російська юве-

лірна фірма Фаберже, японська фірма SONY і т. п.);в) підписи знаменитих художників на їхніх картинах (екслібрис) можна

розглядати також як прообраз сертифікації й знака відповідності тощо..2. Етап організованої національної сертифікації й стандартизації управ-

ління якістю відповідав періоду (1965-1980-і рр.). У ряді країн національні стандарти з управління якістю й сертифікації існували з початку 60-х рр.

329

XX ст. У першу чергу вони розроблялися й застосовувалися з метою забез-печення якості на етапах проектування й виробництва в найважливіших областях промисловості, а саме: виробництво військової техніки, ядерна енергетика, авіація, судноплавство, космонавтика й т.п. Практичний досвід робіт з управління якістю продукції привів до необхідності використання систем якості.

Отже, в доповіді, на основі аналізу архівів, документальних матеріалів та їх узагальнення зроблено спробу систематизувати основні події станов-лення і розвитку метрології, стандартизації і сертифікації в Україні в другій половині ХХ ст. для планування подальшого розвитку цих галузей.

ЄВГЕНІЙ ІВАНОВИЧ ЧУЛКОВЦиганенко О.В.

Одному з видатних енергетиків України, Заслуженому і почесному енер-гетику України, почесному енергетику СРСР, Заслуженому енергетику СНД Євгенію Івановичу Чулкову в 2014 році 15 жовтня виповнилося б 100 років, з них 83 роки трудової діяльності.

Протягом усіх минулих років він віддавав всі свої сили, енергію, знання, досвід і здоров'я становленню та розвитку енергетики країн колишнього Радянського Союзу, а головне – України.

Трудова біографія Є.І. Чулкова почалася в 1929 році учнем електромонтера, потім елек-тромонтером, електротехніком на енерге-тичних підприємствах м. Баку. Працюючи і навчаючись, він у 1938 році закінчив Азербай-джанський політехнічний інститут за спеціаль-ністю інженер-теплотехнік. Здобувши вищу освіту, працював інженером, а потім заступни-ком начальника котельного цеху на електро-станціях енергосистеми «Азенерго».

З перших днів Великої Вітчизняної війни Є.І. Чулков служив у танкових частинах діючої ар-мії, брав участь у боях з німецьким фашизмом. Після важких поранень, отриманих в боях на фронті, лікувався в госпіталях, отримав інва-лідність II групи. Після демобілізації Євген Іва-нович включається в активну роботу з відродження енергетики України.

З 1944 року за направленням Наркомату електростанцій СРСР він пра-цює в енергосистемі «Дніпроенерго» на одній з найважчих ділянок – віднов-

330

ленні найбільшої в той час Дніпродзержинської ДРЕС потужністю 200 МВт, устаткування якої було зруйновано відступаючими фашистськими війська-ми. Особливо постраждало обладнання котельного цеху станції. Працюючи начальником котельного цеху, Чулков проявив інженерні та організатор-ські здібності. Поряд з впровадженням розроблених швидкісних методів відновлення зруйнованого устаткування цеху проводилася велика робота з реконструкції технічно застарілого обладнання, впровадження і освоєн-ня нових методів спалювання твердих палив і особливо вугілля марки АШ, що давало значний економічний ефект. Євген Іванович є основним автором винаходу – шипових теплових екранів котлів, застосування яких дозволило підвищити на 4-5% ККД котлів, поліпшити економічні показники роботи електростанції, а також значно полегшити важку, виснажливу роботу золь-ників і шлакових оббійників. Результати виконаної роботи були викладені в написаній Є.І. Чулковим брошурі «Шипові екрани котлів».

Після повного відновлення котлового цеху Дніпродзержинського ДРЕС Є.І. Чулков працює на посаді заступника головного інженера, часто вико-нуючи обов'язки головного інженера електростанції. Дніпродзержинська ДРЕС була в той час другою за потужністю (після Зуївської ДРЕС) тепловою електростанцією в Україні.

У 1952 році Міненерго СРСР призначає Є.І. Чулкова заступником керу-ючого «Крименерго» з капітального будівництва. На цій посаді він зробив великий внесок в нарощування потужності енергосистеми. Під його керів-ництвом, із застосуванням випробуваних методів швидкісного будівни-цтва, будувалася Севастопольська електростанція, з введенням якої різко підвищилася надійність енергопостачання цього важливого району країни. Потім Міненерго СРСР направило Є.І. Чулкова на навчання в Енергетичну академію, яку він закінчив з відзнакою.

З червня 1954 Є.І. Чулков був призначений директором будівництва та експлуатації потужної тоді Придніпровської ДРЕС потужністю 2400 МВт. Постійний творчий пошук, відповідальність і відданість інтересам доруче-ної справи були характерними рисами життя і діяльності Є.І. Чулкова. Осо-бливо ці риси його характеру проявилися в період його роботи директором Придніпровської ДРЕС. Ця електростанція була за проектом саме всесоюз-ною енергетичною лабораторією, де впроваджувалися і перевірялися твор-чі ідеї технічного прогресу в енергетиці. Тут з притаманними йому енергією і наполегливістю, володіючи талантом організатора, Є.І. Чулков очолював і успішно здійснював з колективом електростанції роботи по якнайшвидшо-му впровадженню і освоєнню в експлуатації вперше в Радянському Союзі та Європі найбільших енергоблоків потужністю 150 і 300 МВт на надкритич-них параметрах пари.

Швидкими темпами впроваджувалися і освоювалися нові типи транс-форматорів, нові зразки теплової автоматики і вперше впроваджувалася і освоювалася інформаційно-обчислювальна техніка, яка підвищує надійність

331

роботи турбоагрегатів і котлоагрегатів. З введенням на повну потужність 2400 МВт, Придніпровська ДРЕС стала найпотужнішою тепловою електро-станцією в Європі, а Дніпровський регіон отримав надійне і економічне джерело енергопостачання. Придніпровська ДРЕС була прикладом великих досягнень української енергетиків в технічному прогресі галузі.

Керівництво України високо оцінило здібності Є.І. Чулкова і в 1960 році він був призначений начальником Головенерго українського Раднаргоспу. На цій посаді Є.І. Чулков проводив велику роботу з розвитку і зміцненню енергосистем країни, брав активну участь у створенні ЄЕС України.

У ті часи впроваджувалося нове обладнання, будувалися нові типи елек-тростанцій. Недарма в той час Головенерго називали «малим Міненерго».

Поряд з цією великою роботою Є.І. Чулков, будучи представником Укра-їни в комісії з енергетики РЕВ, очолював роботи по спорудженню і введен-ню в експлуатацію ЛЕП і підстанцій, що зв'язують енергосистеми України з енергосистемами країн Європи.

У 1962 році постановою Уряду було організовано Міністерство енергетики і елек-трифікації України і Є.І. Чулков був призначений Першим заступником міністра.

У цей період прискорилися темпи розвитку теплофікації великих міст. Були проведені великі роботи з підготовки, а потім і включенню всієї сис-теми сільської електрифікації в єдину енергосистему країни, що входила в Міненерго. Вся комунальна енергетика, крім відомчої, також перейшла в управління енергосистеми Міненерго. Працюючи Першим заступником Міністра енергетики, Є.І. Чулков, який мав великий досвід роботи, високу інженерно-технічну підготовку, талант організатора і керівника, вніс зна-чний внесок у розвиток енергетичної галузі України.

Наступні 17 років, починаючи з 1968, Є.І. Чулков працював директором спо-руджуваної, а потім експлуатованої, найбільшої в Україні теплоелектроцентралі – Київської ТЕЦ -5.

Великою заслугою його була постійна особиста участь у здійсненні всіх нових рішень, спрямованих на підвищення надійності та економічності ТЕЦ -5. Впровадження нових прогресивних методів у будівельній частині цієї електростанції показало їх велику перевагу перед старими методами спорудження великих електростанцій. Винайдені київськими інженерами брускові конструкції були основними елементами для спорудження голов-ного корпусу ТЕЦ -5. Легкість і міцність цих конструкцій, економія коштів і матеріалів при їх використанні, значне скорочення термінів монтажу спри-яли широкому застосуванню брускових конструкцій при будівництві елек-тростанцій як у нашій країні, так і за її межами. Також унікальними були фундаменти під потужні турбоагрегати і котлоагрегати, що спиралися на палі з глибиною закладення до 25 м.

Колективом ТЕЦ -5 успішно вирішувалися питання впровадження та освоєння найбільших теплофікаційних турбоагрегатів електричною потуж-ністю 250 / 300 МВт, теплової 330 Гкал/год, що працюють на надкритичних

332

параметрах пари. Всі ці нові прогресивні рішення впроваджувалися і освою-валися за безпосередньої участі і під керівництвом Є.І. Чулкова. В результаті виконаної роботи, ТЕЦ-5 в рекордно короткий термін була введена на по-вну потужність, будучи однією з найбільш економічних і надійних теплових електростанцій області.

У 1984 році в сімдесятирічному віці Є.І. Чулков йде на заслужений відпо-чинок. Але недовго йому довелося відпочивати, натура і його характер не давали йому жити, не працюючи в рідній енергетиці. У цьому ж році його запросили на роботу директором головного навчального комбінату «Киї-венерго». Підготовка персоналу для роботи в енергетиці, підвищення його кваліфікації мали велике значення для галузі. Призначення директором на-вчального комбінату «Київенерго» досвідченого, висококваліфікованого і талановитого організатора дозволило зробити навчальний комбінат цен-тром підготовки та підвищення кваліфікації енергетиків країни. На цій по-саді Є.І. Чулков стає наставником молодих спеціалістів і вчителем старшого покоління енергетиків, передаючи їм свої глибокі знання і багатий досвід роботи, готуючи гідну зміну енергетиків для виконання відповідальних за-вдань, що стоять перед галуззю.

Свою виробничу діяльність Є.І. Чулков постійно поєднував з активною громадською діяльністю, будучи протягом двадцяти років депутатом район-них, міських і обласних Рад депутатів трудящих. Пішовши з останньої роботи в 1992 році він очолив Раду старійшин енергетиків України, в якій працював практично з її заснування, мобілізуючи знання і великий досвід роботи ве-теранів в енергетиці з відновлення колишньої слави енергетиків України та подальшого розвитку галузі. За плідну діяльність, участь у Великій Вітчиз-няній Війні і великі заслуги в розвитку енергетики України Є.І. Чулков на-городжений тридцятьма урядовими нагородами, з них десятьма орденами і двадцятьма медалями, йому присвоєно почесні звання України, СРСР, СНД.

Чуйне та уважне ставлення до людей, активна життєва позиція надали Євгенію Івановичу Чулкову глибоку повагу і любов у широких колах енер-гетиків України та за її межами.

Помер Є.І. Чулков 02.05.2012 року.

СТРУКТУРНЫЕ СОСТАВЛЯЮЩИЕ ШКОЛЫВ. М. КОВТУНЕНКО В ДНЕПРОПЕТРОВСКЕ

Чаплиц О.А.

В настоящее время актуальной остается проблема классификации творческих коллективов в сфере научного знания, научно-технической деятельности, инженерной сфере и т. п., во главе которых находится ли-дер. Определения таких коллективов (школ) могут быть разными, иногда

333

дискуссионными. В нашем случае исследуется школа лидера в ракетно-космической отрасли Вячеслава Михайловича Ковтуненко.

В. М. Ковтуненко (1921–1995) – выдающийся ученый и конструктор в области космонавтики и аэродинамики летательных аппаратов высоких скоростей, член-корреспондент Академий наук Украины и России, доктор технических наук, профессор, Герой социалистического труда, лауреат Ле-нинской и Государственной премий. Он внес весомый вклад в развитие науки и отечественной космонавтики. В. М. Ковтуненко возглавлял проект-ный отдел ОКБ-586, был создателем и первым Главным конструктором КБ космических аппаратов в ГКБ «Южное», почти два десятилетия возглавлял ОКБ НПО им.

С. А. Лавочкина (г. Москва), будучи его Генеральным конструктором. Широкую известность во всем мире приобрели результаты исследований космического пространства, Солнца и планет Солнечной системы, получен-ные с помощью космических аппаратов и систем, разработанных под его руководством.

При его непосредственном участии и руководстве были созданы новые направления в ракетной и космической технике, созданы научные коллек-тивы в КБ «Южное», Днепропетровском госуниверситете, Днепропетров-ском отделении института механики АН УССР (ныне – ИТМ НАНУ и НКАУ), в НПО им.

С. А. Лавочкина (московский период требует дальнейшего исследования).Коллектив, который работал под руководством В. М. Ковтуненко, можно

рассматривать как пример определенной школы.Структурную организацию школы В. М. Ковтуненко в Днепропетровске

можно представить в таком виде:– образовательно-исследовательское звено (ДНУ им. О. Гончара, кафе-

дры ПГД и ТМО, затем аэрогидромеханики (АГМ));– научно-производственное звено (КБ «Южное» им. М. К. Янгеля, КБ кос-

мических аппаратов);– научно-исследовательское (академическое) звено изучения фунда-

ментальных проблем (НАНУ, отдел динамики разреженного газа ИТМ НАНУ и НКАУ).

Комплекс указанных структурных составляющих такой школы позволя-ет с достаточно большой достоверностью отнести школу В. М. Ковтуненко к научно-конструкторской. Научно-конструкторская школа отличается от научной тем, что в ней присутствуют не только теоретические разработки, но и осуществляется их непосредственное доведение до практической реа-лизации – до выпуска конструкции. Здесь присутствует тесная связь работ-ников науки, техники и производства, а также осуществляется инженерное сопровождение разработок.

Образовательно-исследовательское звено было создано на базе Дне-пропетровского государственного университета им. О. Гончара, в котором

334

В. М. Ковтуненко начал работать в 1953 году старшим преподавателем; в 1962 он уже профессор, а с 1963 по 1969 гг. возглавлял кафедру приклад-ной газодинамики и тепломассообмена, или ПГД и ТМО (сначала на физико-техническом, а потом на механико-математическом факультете). В 1969 г. он возглавил кафедру аэрогидромеханики (АГМ), которой руководил вплоть до перевода в НПО им. С. А. Лавочкина в 1977 г.

В. М. Ковтуненко первым из отечественных ученых решил задачу о фор-ме осесимметричного тела минимального сопротивления при сверхзвуко-вых скоростях. Форма образующей тела минимального сопротивления ока-залась степенной, близкой к затупленному конусу, который в дальнейшем стал классической формой головных частей. Тем самым ученый основал новое научное направление по определению оптимальных форм тел в по-токе жидкости и газа.

Основным направлением научных исследований кафедры АГМ была разработка инженерных методов расчета аэродинамических характери-стик летательных аппаратов, что не потеряло актуальности даже сейчас. Научная тематика кафедры была «привязана» В. М. Ковтуненко в основном к аэродинамическим задачам по профилю работ КБ «Южное», но поражала также широким охватом и других проблем: гидродинамика тел, проникаю-щих в воду; аэрогидромеханика гиперзвуковых течений; аэродинамика и тепломассообмен конических планирующих тел для исследования верхних слоев атмосферы; нестационарная аэродинамика; аэродинамика надстроек и застойных зон; гидродинамика струй; промышленная аэродинамика.

Под его руководством сотрудниками кафедры АГМ защищено не менее 8 кандидатских диссертаций. Многие из них продолжают работать на этой и других кафедрах ДНУ им. О. Гончара. Среди учеников В. М. Ковтуненко в ДНУ можно назвать ректора ДНУ Н. В. Полякова, профессоров Е. Р. Абрамов-ского и О. Г. Гомана, доцентов Л. Е. Пицыка, Ф. И. Аврахова, Н. Н. Лычагина и других. Высокий уровень исследований, проводимых на кафедре, и увлека-тельная манера преподавания в сочетании со стилем доброжелательности по традиции сохраняются на кафедре аэрогидромеханики и поныне.

В. М. Ковтуненко был одним из организаторов первого на Украине научно-исследовательского учреждения, которое занимается исследовани-ями в области космоса – Днепропетровского отделения института механики АН УССР (ДОИМ) – ныне Институт технической механики НАНУ и НКАУ – и в течение многих лет был научным руководителем аэродинамического отде-ла этого института. Здесь и было сформировано научно-исследовательское звено фундаментальных проблем.

По инициативе В. М. Ковтуненко и при его непосредственном участии были начаты исследования в области аэродинамического обеспечения проектно-конструкторских разработок ракетно-космической техники.

В 1976 г. при поддержке Вячеслава Михайловича в ИТМ НАНУ и НКАУ была проведена Первая всесоюзная межотраслевая конференция по прикладной

335

аэродинамике космических аппаратов. На этой конференции В. М. Ковтуненко обозначил основные направления исследований в трех областях: аэродинамика орбитальных КА, аэродинамика спускаемых КА, ионосферная аэродинамика КА. Эти направления исследований получили в институте свое дальнейшее развитие.

Аэродинамическое направление в институте представлено двумя научными отделами: отделом аэрогазодинамики и отделом динамики разреженного газа.

Коллективы этих отделов на протяжении многих лет ведут работы по аэро-газодинамическому обеспечению КА и систем по проектам «Марс», «Спектр», «Солнечный зонд» и другим проектам, разрабатываемым в НПО им.

С. А. Лавочкина. Под руководством В. М. Ковтуненко в институте был ре-шен комплекс задач по аэрогазодинамическому обеспечению выдающегося Международного проекта «Венера-Галлей». Среди его учеников в ИТМ можно назвать профессора, члена-корреспондента НАН Украины В. И. Тимошенко, д. т. н., профессора В. П. Басса, д. т. н., профессора В. А. Шувалова и других.

Научно-производственное звено возникло на базе КБ «Южное» им. М. К. Янгеля. В М. Ковтуненко прибыл в ОКБ-586 (предшественнике КБ «Южное») в 1953 году по приглашению В. С. Будника, где начал свою дея-тельность в должности начальником сектора аэрогазодинамики летатель-ных аппаратов.

Под руководством В.М. Ковтуненко были проведены комплексы работ по созданию боевых ракет на высококипящих компонентах топлива Р-12, Р-14, Р-16, Р-36 с дальностью от 2,5 тыс. км до 15 тыс. км, ракет с миномет-ным стартом, ракеты-носители «Космос», «Интеркосмос» и другие.

Вячеслав Михайлович в составе КБ «Южное» создал конструкторское бюро по космическим аппаратам, которое возглавлял как Главный кон-структор с 1965 по 1977 годы. Он первый открыл дорогу конверсии в ракетно-космической технике, обосновав создание на базе боевых ракет, отслуживших гарантийные сроки, ракет-носителей. Так, уже 16 марта 1962 года на конверсионной ракете-носителе, созданной в КБЮ, был вы-веден на околоземную орбиту первый спутник разработки КБ «Южное», получивший название «Космос-1».

Под непосредственным руководством и при участии В. М. Ковтуненко в КБ «Южное» была создана целая плеяда космических аппаратов различно-го целевого назначения, в том числе первая в мире серия унифицирован-ных космических аппаратов (платформ) ДС-У1, ДС-У2, ДС-У3.

Широкую известность в мире приобрели результаты исследования около-земного космического пространства, Солнца и планет солнечной системы, по-лученные с помощью космических аппаратов, разработанных в КБ «Южное». Заслуга В. М. Ковтуненко состоит и в разработке и реализации программы ши-рокого международного сотрудничества в освоении космического простран-ства – «Интеркосмос», первым генеральным директором которой он был.

336

В КБ «Южное» была создана плеяда ученых и специалистов, которых можно отнести к ученикам и последователям В. М. Ковтуненко. Среди защи-тившихся под его руководством можно назвать В. Ф. Камеко, Э. П. Яскевича,

Ф. И. Кондратенко, Ю. Т. Резниченко и других (всего не менее 10 чело-век). К продолжателям и ученикам в области проектирования летатель-ных аппаратов можно отнести д. т. н. В. И. Драновского, В. С. Гладилина, С. С. Кавелина, А. М. Попеля и других крупных ученых и конструкторов ракетно-космической техники.

ПРИНЦИПИ НАУКОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ПРАЦІ В ТВОРЧОСТІ АКАДЕМІКА К. Г. ВОБЛОГО

Шевченко М.В.

Костянтин Григорович Воблий (1876 – 1947), український економіст, еко-номгеограф, академік АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР, віце-президент АН УРСР (1929 – 1930), займався також розробкою принципів організації роботи наукових працівників.

Мета даної розвідки – аналіз наукової спадщини К. Г. Воблого з питань організації роботи наукових співробітників.

Джерельною базою дослідження є опубліковані праці академіка, матері-али його особистого рукописного фонду, що зберігаються в Інституті Руко-пису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського НАН України.

Викладаючи статистику та економічну географію у вищій школі, К. Г. Во-блий приділяв велику увагу передачі слухачам навичок методики і техніки розумової праці. Свої перші лекції він присвячував саме цьому питанню. З автобіографії Костянтина Григоровича відомо, що питанням організації на-укової праці він зацікавився ще будучи на студентській лаві. До кого він не звертався, ніхто не міг дати задовільних відповідей на всі його запитання. Йому довелося емпіричним шляхом самому доходити до визначення най-кращих прийомів наукової роботи [5]. Через кілька десятиліть вчений ви-робив свою власну систему і техніку науково-дослідної роботи.

Працюючи в Академії наук, К. Г. Воблий досить сміливо висловлював свою позицію щодо планування наукової роботи Академії наук, тоді як деякі вчені вважали, що наукову роботу неможливо планувати. 1943 року була опублі-кована монографія К. Г. Воблого «Організація роботи наукового працівника», яка витримала три видання. Автор ділиться з читачем досвідом найвидат-ніших вчених світу, ретельно зібраним на основі вивчення біографій фізіо-логів І. Павлова та І. Сєченова, математиків Л. Ейлера та К. Гаусса і першої жінки, лауреата Нобелівської премії, Марії Склодовської-Кюрі. Проаналізу-вавши епістолярну спадщину Ч. Дарвіна, академік зауважив, що листи вче-ного – це жива, глибоко повчальна історія діяльності великого натураліста.

337

Вивчаючи автобіографії істориків В. Ключевського, С. Соловйова та етно-графа П. Мельникова-Печерського, вчений дійшов висновку, що є такі галузі знань, в яких пам’ять людини має особливе значення. К. Г. Воблий писав: «Історик, вивчаючи ту чи ту епоху, досліджує документи. Якщо він має силь-ну й еластичну пам’ять, щоб втримати в ній усі подробиці та деталі даної епохи, то після тривалих міркувань, продумування, такий історик може звес-ти події й факти в струнку і ясну систему». Він зауважив, що пам’ять потріб-на для наукових працівників і в іншому: «Ідеї, здогади виникають часто в ті моменти, коли ми найменше сподіваємося: під час розмов, безсоння, на про-гулянці. Бувають умови, при яких ми не можемо зробити записів» [3, с. 17]. У науковому дослідженні Костянтин Григорович розглянув питання працез-датності вченого. На його думку, вона розвивається в процесі підготовки до наукової діяльності та зумовлює майстерність праці. Він поділяв позицію винахідника Томаса Едісона, за словами якого, «успіхи у винаходах залежать на 10% від таланту і на 90% від праці».

На думку К. Г. Воблого, важливим етапом творчого процесу в досліджен-ні є натхнення та наукове захоплення: «Перше джерело – це вплив тих уче-них, професорів, які люблять науку, захоплені наукою і здатні передати своє захоплення читачам або слухачам, – вважав науковець, – любов вченого до науки при живому її виявленні заражає слухачів. Подібний вплив може справляти й читання творів великих учених, вивчення їх біографій, щоден-ників, особливо листування. Любов до науки, ентузіазм, яким пройнято їхні твори, особливо ті, що виявляють їхню творчу лабораторію, заражають та-ким самим почуттям читача» [3,с. 105].

К. Г. Воблий зазначив важливість у науковій роботі вибору теми досліджен-ня, збирання матеріалу для нього, а також вказав на особливість колективної наукової діяльності, відповідного порядку в організації праці та оформлення отриманих результатів. Він звернув увагу на цілий ряд складових успішного наукового дослідження, зокрема, велике значення робочих гіпотез на кожній стадії дослідження. Одним із головних факторів, що забезпечують успішний творчий процес, він вважав відбір припущень, здогадів, гіпотез, за яких від-бувається зникнення і відкладання окремих думок та тверджень.

Останній розділ книги Костянтин Григорович присвятив редагуванню та підготовці до друку наукового дослідження. Він радив молодим науков-цям відкласти підготовлений рукопис на деякий час для того, щоб він «від-лежався», з метою його редагування з критико-аналітичних поглядів для потрібних виправлень, скорочень або доповнень. Висновки, висвітлені ав-тором у монографії, до сьогодні залишаються актуальними для науковців: «…Молодим науковим працівникам не можна забувати, що ціле життя їм доведеться заповнювати прогалини в своїй науковій підготовці. Заповню-ючи одну прогалину, виявляємо в сусідстві з нею іншу, раніше не помічену нами, потім третю і т. п. Наука невичерпна…» [3, с. 149].

У 1945 р. в газеті «Молодь України» був надрукований цикл статей ака-

338

деміка К. Г. Воблого на допомогу молодим науковцям. У статті «Робота з книгою» вчений проаналізував порядок читання наукової літератури та рекомендував застосовувати диференційований підхід до книг, тобто віль-но орієнтуватися в тому, яку книгу треба старанно простудіювати, яку – про-читати, а яку – переглянути. Також у праці зазначено важливість критично-го підходу до матеріалів та виділено три фази опрацювання книги: 1) коли книга цілком оволоділа читачем; 2) коли читач заперечує думки автора і 3) коли він підбиває підсумки боротьби з автором. На думку вченого, такий підхід збагачує думку, поглиблює її, розвиває і удосконалює майстерність мислення [4].

К. Г. Воблий вважав, що одне з важливих завдань самоосвіти – це виро-блення вміння володіти усною і письмовою мовою. В одній із статей він пише: «Вміння усно викладати свої думки набувається систематичними вправами. Важче виробити вміння добре писати. Оповідачеві допомагає міміка, жести-куляція, інтонація. Помилку в побудові речення слухачі можуть не помітити. А коли пишеш – необхідно зважувати кожне слово, кожну фразу» [1, с. 2]. У науково-популярній статті «Організація робочого дня» автор зазначив, що ді-лова дисципліна в житті молоді має бути суровою по відношенню до само-го себе. Цього можна домогтися, насамперед, завдяки суворому дотриманню правила – роботу виконувати у встановлений термін. Але в той же час він ра-дить молодим науковцям, займаючись самоосвітою, не припускатися нерво-вої перевтоми, навчитися своєчасно давати потрібний відпочинок для мозку. На думку академіка, таким відпочинком можуть бути прогулянки в ліс, парк, відвідування музею, концертів та виїзди за місто у вихідний день [2]. Статті К. Г. Воблого надруковані у періодичній пресі, допомагали молодим науковцям повоєнного часу в їх нелегкому становленні. Вони вчили молодь терпінню, ретельності та умінню систематично працювати.

Отже, у своїх наукових роботах К. Г. Воблий висвітлював любов видатних вчених до науки, до свого народу, вміння переборювати перешкоди і невдачі в науковій роботі. Костянтина Григоровича не можна відокремити від істо-ричного періоду, в якому він жив. Розглянуті нами наукові роботи букваль-но перенасичені цілком природними на той час висловлюваннями та радян-ськими гаслами. Сьогодні популяризація науки як одна з важливих галузей суспільного життя повинна проводитися різноманітними засобами, через усі доступні канали інформації: видання книг, періодичну пресу, телебачення, кі-нематограф та Інтернет. Для молоді, можливо, найбільш перспективний ме-тод – Інтернет. Наукові журнали вже мають офіційні сайти, на яких можливо не тільки отримати інформацію, але й задавати спеціалістам питання. Дуже популярні електронні бібліотеки, в яких створено електронні каталоги, а де-які навіть пропонують для читачів оцифровані книги. Мета наукової популя-ризації – інформування про важливі події у світі науки і техніки, пропагування наукових досліджень, організація боротьби за нові наукові ідеї та формування наукового світогляду в суспільстві.

339

ЛІТЕРАТУРА1. Воблий К. Г. Вчись добре володіти усною і письмовою мовою! / К. Г.

Воблий //Молодь України. – 1944. – 3 жовтня. – С. 4.2. Воблий К.Г.Організація робочого дня / К. Г. Воблий //Молодь Украї-

ни. – 1944. – 17 квітня. – С. 3.3. Воблий К. Г. Організація роботи наукового працівника (методика і

техніка) / К. Г. Воблий. – К.: Вид-во Академії наук УРСР, 1947. - 153 с.4. Воблий К.Г. Робота з книгою / К. Г. Воблий // Молодь України. –

1945. – 11 травня – С. 3.5. Інститут Рукопису Національної бібліотеки України ім. В.

І.Вернадського НАН України. – Ф. ХХХVІІІ, К. Г. Воблий. – спр. 4 «Автобіогра-фія» – 17 арк.

ІСТОРІЯ НАУКИ І ТЕХНІКИ В КОНТЕКСТІ ГЕНЕТИЧНОЇ КОЕВОЛЮЦІЇ ПРИРОДНИХ І АНТРОПОГЕННИХ СИСТЕМ

Шинкаренко В.Ф.

Термін «коеволюція» вперше було введено в наукову термінологію в 60-х рр. як інтерпретацію терміну ноосфера. Як відомо, еволюція живої природи і суспільства людей здійснюється на принципах збереження генетичних кон-стант відповідних біологічних видів і виду homo sapiens, які реалізуються через взаємопов’язані процеси розвитку соціальних структур, науки, техні-ки, матеріальної і духовної культури. Наявність такої системної взаємодії в процесах розвитку і визначає суть принципу коеволюції. Процеси еволюції в природі і в суспільстві здійснюються у відповідністі з законами екологіч-ної рівноваги. Внаслідок зростання темпів науково-технічного прогресу, стрімкого поширення інформаційних технологій швидкість техноевоюції, на відміну від біоеволюції, постійно зростає. За наявності великої різниці в швидкості біологічної і технічної еволюції (три десятих порядку) гармоній-не співіснування природи і суспільства стає неможливим. Тому нагальною потребою є конвергенція і гармонізація гуманітарної, інформаційної, техніч-ної і біологічної еволюцій.

Одна з нагальних проблем на шляху інтеграції знань і пізнання системних законів еволюції полягає в тому, що системна природа різних форм організа-ції матерії розглядається сучасною наукою в значній мірі ще відокремлено, в вузьких рамках відповідних наукових напрямів і дисциплін: природничих, тех-нічних, суспільних. Кожна з цих дисциплін має свої традиції, напрацьовує влас-ну методологію досліджень, формує свій стиль мислення і специфічну термі-нологію. Шлях подальшого розмежування і дивергенції наукових дисциплін є пагубним. Адже паралельно відбуваються потужні інтеграційні процеси, осно-ву яких становлять конвергентні наукові напрями і сучасні технології.

340

Зазначені тенденції ставлять перед історичною наукою необхідність пе-регляду традиційних уявлень щодо відокремленості історичного минулого від передбачуваного майбутнього. Науковою основою для реалізації такого підходу можуть стати фундаментальні принципи і системні закони гене-тичної еволюції, які природа ефективно використовує на протязі мільйонів років для розвитку людини розумної, а через неї визначає напрями розви-тку і систем антропогенного походження. Основним механізмом реалізації генетичних програм розвитку в живій і неживій природі є спадковість і ге-нетична мінливість структур-нащадків. Саме через механізми спадковості забезпечується неперервний структуро-інформаційний зв'язок між істо-ричним минулим, через сьогодення, з передбачуваним майбутнім. Зазначе-на закономірність є загальносистемною, вона визначає принципи організа-ції і розвиток як в живих, так і в антропогенних системах.

Саме тому пізнання системних законів структурної організації і еволю-ції антропогенних систем і подальший розвиток міждисциплінарних дослі-джень набувають на сучасному етапі розвитку науки особливої ваги, так як відкривають можливість упорядкування інформації, використання техно-логії генетичного передбачення, здійснення горизонтального перенесення і міждисциплінарного обміну знань та забезпечують можливість переходу від концепції еволюції, що спостерігається, до стратегії гармонійного спі-віснування людини і природи.

Загальносистемна природа законів спадковості і еволюції отримала своє логічне підтвердження і подальший розвиток в рамках структурної і гене-тичної електромеханіки. У 1995 р. на кафедрі електромеханіки НТУУ «КПІ» було започатковано програму фундаментальних досліджень за науковою проблемою «Структурно-системні дослідження в електромеханіці». Зазна-ченій програмі досліджень передували відкриття генетичної класифікації (ГК) первинних джерел електромагнітного поля і універсальної структури генетичних кодів електромагнітних структур.

Технічна еволюція має генетичну природу, тому результати історичних досліджень еволюційних процесів в технічних дисциплінах становлять не-обхідну умову в методології генетичного передбачення, генетичному ана-лізі і спрямованому синтезі генетично визначених зразків нової техніки. Взаємозв’язок історичного минулого з генетичними принципами спадко-вості і в біології, і в генетичній електромеханіці відтворюється і експери-ментально підтверджується у відповідністі з їх генетичними програмами. Історія техніки – це лише локальні фрагменти реалізації цілісних генетич-них програм, які людство реалізувало не системно, а скоріше шляхом «проб і помилок». Платою за ігнорування системних законів природи є значні ви-трати часових і матеріальних ресурсів, тяжкі наслідки техногенних ката-строф, поглиблення екологічної кризи.

Новітня теоретична парадигма інтегрує сучасні знання з технічних дис-циплін (електромеханіки, електромагнетизму, механіки), біологічних наук

341

(генетики, геноміки хромосом, теорії макро- і мікроеволюції), математич-них дисциплін (теорії симетрії, просторової геометрії, топології, теорії чисел) і гуманітарних дисциплін (загальної теорії систем, філософії, істо-рії науки і техніки, теорії класифікації, когнітивної психології) в єдину сис-тему знань зі спільним теоретичним базисом і методологічною єдністю. Конвергенція зазначених дисциплін сприяла виникненню і розвитку прин-ципово нових наукових напрямів міждисциплінарних досліджень, таких як «Генетична систематика електромеханічних систем (ЕМС)», «Генетичне пе-редбачення в науці і техніці», «Генетичний синтез нових різновидів ЕМС», «Розшифровка генетичних програм ЕМС та створення генетичних банків інновацій», «Інноваційні технології навчання». Дослідження за зазначени-ми напрямами відкрили можливість міждисциплінарного обміну і гармоні-зації знань між генетично організованими дисциплінами (електромехані-кою, механікою, біологією, хімією, кристалографією, музикою, психологією, космологією, теорією чисел, лінгвістикою, оптикою та ін.). Сьогодні можна констатувати про започаткування нового наукового напряму з «Генетичної історії техніки» як невід’ємної частини реального еволюційного процесу і яка є складової методології генетичного передбачення.

Результати спільного структурно-системного аналізу структури ГК з іс-торією розвитку технічної електромеханіки свідчать, що існуюча різнома-нітність електромагнітних і електромеханічних об’єктів, створених багать-ма поколіннями спеціалістів, є носіями генетичної інформації (генетичних кодів), а їх структурна організація наділена високоупорядкованими сис-темними зв’язками, суть яких розкривається через генетичну інформацію елементного базису ГК. Довільний електромеханічний об’єкт містить в собі інформацію як про своє минуле, так і про генетичну програму майбутньо-го свого роду або відповідного класу. Здатність об’єкта (особини) зберігати в своїй структурі спадкову інформацію можна трактувати як феномен «ге-нетичної пам'яті» – фундаментальну властивість генетично організованих систем як природного, так і антропогенного походження, що є свідченням їх генетичної природи і системності. Вперше в світовій науці авторським ко-лективом розроблено методологію, яка дозволяє за наявності лише опису (креслень, макету, музейного експонату і т. п.) історично визначеного тех-нічного об’єкта відтворити і розшифрувати генетичні програми його виду, роду та функціонального класу.

Стає очевидним, що різноманітність ЕМС, що виникли історично, і потен-ційно можливі структури, які будуть створені в майбутньому, регламентова-на їх генетичними програмами і є результатом прогнозованої структурної еволюції видів, породжувальні структури яких закодовано в елементному базисі ГК. Наявність такої системної закономірності було покладено в осно-ву розробки методології генетичного передбачення та технічної реалізації перших в світі електромеханічних систем, які синтезовано за їх генетични-ми програмами.

342

Результати генетичного аналізу і еволюційних експериментів підтвер-джують, що історія розвитку техніки повністю узгоджується з генетичними програмами відповідних класів технічних систем. Сьогодні можна конста-тувати про започаткування нового наукового напряму з «Генетичної історії техніки» як невід’ємної частини реального еволюційного процесу технічних систем.

В доповіді наведено результати геномно-історичних досліджень, при-клади розшифровки генетичних програм окремих класів перетворювачів енергії, результати еволюційних експериментів, напрями міждисциплінар-них досліджень і зразки технічних об’єктів, цілеспрямовано введених в ево-люцію по їх генетичних програмах.

Наявність генетичних програм в системах технічного походження є об’єктивною реальністю, що зумовлює необхідність розробки нових мето-дологічних підходів до історичних досліджень і організації освіти з історії науки і техніки, основаних на використанні системних законів генетичної еволюції. Подальший розвиток робіт в галузі генетичної історії техніки буде сприяти ефективному використанню інноваційного потенціалу гене-тичних програм, що забезпечить перехід на принципово новий рівень іс-торичних досліджень, основаних на стратегії генетичного передбачення і гармонійного співіснування людини, техніки і природи.

ГЕНЕТИЧНА ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ВІТРОВИХ ЕЛЕКТРОСТАНЦІЙ Шикаренко В.Ф., Гайдаєнко І.В.

Стрімкий розвиток суспільства, науки і техніки, що спостерігається про-тягом останнього часу, зумовив стрімке зростання попиту на енергоресурси. Забезпеченість країни енергоносіями є найважливішою умовою розвитку її економіки та суспільства. На даному етапі розвитку енергетики все більш значуще місце посідає відновлювана енергетика, яка в подальшому взагалі може витіснити традиційну.

Про важливість і актуальність цієї галузі в нашій країні свідчить ство-рення Державного агентства з енергоефективності та енергозбереження України 22 лютого 2012 року. У тім, розвиток вітроенергетики як галузі господарства країни розпочався в ХІХ столітті. Початок ХХ століття озна-менував теоретичні та практичні дослідження даної галузі. Ґрунтовний аналіз розвитку технологій та ідей у вітроенергетиці дозволяє зробити рекомендації для подальшого розвитку даної галузі в економіці України.

Відомо, що вітроенергетика відноситься до галузі науки і техніки, в рам-ках якої розробляються теоретичні основи, методи і засоби використання енергії вітру для отримання механічної, електричної та теплової енергії,

343

визначаються напрями і масштаби доцільного використання вітрової енергії в народному господарстві.

Будівництво вітряних млинів на першому етапі ґрунтувалося лише на багаторічному досвіді. Теоретичних розрахунків чи технічних проектів не існувало. Однак, відпрацьовуючи форми і методи випробувань своїх млинів, майстри вкладали в загальну справу свій внесок і сприяли поступовому на-громадженню досвіду.

Перехід від дослідів до перших теоретичних висновків відносять до по-чатку XVIII століття. Оскільки властивості земної атмосфери впливають на рух тіл у повітрі, важливим кроком у вирішенні проблеми вітровикористання стали дослідження в галузі фізики атмосфери і метеорології, які проводив у середині цього століття М.В. Ломоносов. До цього ж періоду відноситься і поява в більш систематизованому вигляді теорії вітродвигуна.

Вирішальне значення для всього наступного розвитку науки і техніки мали роботи М.Є. Жуковського (1847–1921 рр.), С.О. Чаплигіна (1869–1942 рр.), Л. Прандтля (1875–1953 рр.) і багатьох інших учених-механіків з теорії кри-ла, повітряного гвинта, пограничного шару, що датуються відповідно 1904, 1905, та 1910 роком. У 1905 р. М.Є. Жуковський розкрив механізм виникнення підйомної сили і вивів теорему, що визначає її кількісно, у своїй праці «Про приєднані вихори». Цими дослідженнями були закладені основи аеродинаміки як науки. 1920 року М.Є. Жуковський виклав теорію «вітряного млину типу МЄЖ», де виведено коефіцієнт використання енергії вітру ідеальним вітроколесом. Над аналогічною теорією також працював російський профе-сор Г.Х. Сабінін, який також зробив вагомий внесок у теоретичне освоєння вітрової енергії. Відповідно до його теорії максимальний коефіцієнт викори-стання енергії вітру вітроколесом дорівнює 0,687. Г.Х. Сабініним розроблена також теорія реального вітроколеса.

У зв'язку з істотним збільшенням робіт, присвячених вітроелектричним станціям, Постановою Ради міністрів СРСР в 1954 р. в м. Істра Московської області була створена Центральна науково-дослідна лабораторія вітродвигунів і вітроелектричних станцій (ЦНДЛВ) з конструкторським бюро і дослідним виробництвом. У наступні роки наукові дослідження, роз-робки та впровадження у господарство країни вітрових енергетичних уста-новок мало масовий характер та було обумовлено високою зацікавленістю керівництва СРСР у енергоносіях з низькою вартістю.

Початок 80-х років ХХ ст. характеризується великою кількістю винаходів в галузі вітроенергетики – а саме вітроагрегатів, вітроенергетичних уста-новок та перетворювачів енергії вітру. Розвиток суміжних наук, таких, як електроніка, схемотехніка, відкриття у галузі матеріалознавства та вла-стивостей металів також посприяли збільшенню відкриттів та винаходів у галузі вітроенергетики.

Новітній етап розвитку як науки та техніки, так галузі вітроенергетики, зокрема, можна дослідити завдяки теорії генетичного розвитку

344

електромеханічних перетворювачів енергії (далі ЕМПЕ), що була розро-блена В.Ф. Шинкаренком – доктором технічних наук, завідуючим кафедрою електромеханіки НТУУ «КПІ», академіком академії наук вищої освіти України. Теорія дає можливість проаналізувати вже існуючі технічні рішення та зро-бити прогноз подальшого розвитку ЕМПЕ. Історичний аналіз показав, що виникла велика кількість електромагнітних і електромеханічних пристроїв, створених багатьма поколіннями фахівців, і існує високоупорядкований системний зв'язок між ними, а їх різноманітність і сутність розкривається через структуру і генетичну інформацію вихідного елементного базису – генетичного коду і може бути описана завдяки генетичній класифікації (далі ГК). Таблицю ГК ЕМПЕ приведено на рис. 1.

ГК можна назвати періодичною системою електромагнітних елементів, а подальший аналіз її інваріантних властивостей виявив необхідність зміни традиційних уявлень про принципи структурної організації та зако-ни розвитку складних систем природного і природно-антропогенного типу і можливість введення поняття «генетична історія».

Для підтвердження теорії, проведемо патентний пошук на глибину 35 років:

Дата заявки Автор винаходу Назва винаходу Код

07.05.1979 І.П. Копилов, Т.В. Лядова Безредукторний вітроагрегат ЦЛ 2.2у

01.04.1982 Я.І. Штефан та ін. Вітроагрегат, що містить два співвісних вітроколеса 2ЦЛ2.2у

07.06.1985 С.С. Нефедов Аеростійкий електрогенератор ТП 2.2У

345

30.07.1985 І.П. Копилов, Т.В. Лядова

Безредукторний вітроагрегат (ободний ротор) ЦЛ 2.2у

11.02.1986 В.А.Васильєв Вітроенергетична установка ЦЛ 0.2у

15.10.1986В.Д. Дудишев, Н.С. Смірнов, І.І. Ільїних

Безредукторний вітроагрегат (внутрішній статор) ЦЛ 2.2у

07.03.1987

В.Д. Дудишев, А.В.Чураєв, Н.С. Смірнов, А.Є. Ільїн

Безредукторний вітроагрегат (к.з. якірна обмотка) ПЛ 2.2х

15.05.1988 В.А. ГриценкоВітроагрегат (зворотно-поступальнепереміщення магніта)

ЦЛ 0.2у

07.05.1989 В.В. Шишкін Пристрій для перетворення енергії вітру ЦЛ 0.2у

15.03.1990О.І. Гірічев, В.О. Чіпінов, В.І. Лухніч

Вітроустановка ЦЛ 0.2у

30.05.1990 В.П. Горобцов Вітродвигун СФ 02у

30.07.1991 А.М. Григорович Безредукторний вітроагрегат (замкнутий стрічковий ротор) ЦЛ 0.2у

23.10.1991 А.М. Григорович Вітроелектричний агрегат ПЛ 2.2у

01.07.1992 А.Д. Серебряков та ін.. Вітроелектроустановка ЦЛ 0.2у

07.09.1992В.А. Барабанов, А.В. Барабанов, Н.В. Барабанова

Вітроелектричний агрегат (статор-співвісні кільцеві витки)

СФ 0.0у

07.01.1993 В.І. Строганов Безредукторний вітроагрегат ЦЛ 0.2у

30.05.1993 І.Г. Капанадзе, М.Г. Капанадзе Турбоагрегат ЦЛ 0.0у

30.10.1993 В.І. Петінов Вітродвигун з бігучим генератором ЦЛ 0.2у

20.08.1999 А.А. Чіжиков Вітроустановка «Вера» ЦЛ 0.2у

17.12.2001 В.Я. ЖарковДвороторна вітроенергетична установка для перетворення вітрової енергії в теплову

ТП 0.2у

346

18.02.2004 В.Я. Жарков Вітровий теплогенератор з самозбудженням ТП 0.2у

16.05.2005 Я.В. Карбівник Вітроустановка ЦЛ 0.2у

05.09.2006 М.С. Голубенко та ін.. Вітродвигун ЦЛ 0.2у

Остання колонка таблиці – «генетичний код», що містить інформацію і є присутній у всіх ЕМПЕ, що і підтверджено за допомогою патентного пошуку.

Отже, дана теорія дає змогу введення поняття «генетична історія», дає можливість комплексного підходу до історичного аналізу техніки та створює передумови для тісної інтеграції історичних та прикладних технічних дисциплін, що в подальшому дасть можливість використовувати багатогранні знання, що з’явилися на межі кількох наук. Перевагою даної теорії є можливість за її допомогою зробити прогноз подальших винаходів у техніці (у галузі ЕМПЕ), що робить її надзвичайним інструментом для винахідників та пошуковців, а форма систематизації існуючої інформації про ЕМПЕ, вперше зведена до таблиці первинних джерел електромагнітного поля, є надзвичайно легкою для сприйняття і може бути використана не тільки для технічних спеціальностей, а й для гуманітарних.

ФЕНОМЕН ОПОСРЕДОВАНИЯ ИСТОРИИ НАУКИ И НАУКИ ИСТОРИИ

Шкепу М.А.

Категориальные самоопределения общественного вре¬мени отличают-ся от их естественнонаучного самоопределения тем, что взаимоотношение времени и пространства в первом значении характеризуются не внешне обезразличен¬ным в и к человеческой истории модусам универсума. Обще-ственное время раскрывается через снятие такой обезразличенности в ди-намике противоречий практического присвоения человеком мира как при-своение времени-движения по «логике предмета» (Э.В. Ильенков) (т.е., по логике становления и разворачивания «природных» форм материального движения в генезисе наук) и по самой логике логики предмета, становящу-юся в орудийности производственного основания истории науки в целом и постижения их единства.

Последнее как второе отрицание этого единства (т.е., доведение его до фундаментального тождества истории науки и науки истории через доразвитие технологии до универсального способа производства са-мой истории) обусловливает такое вхождение общественной практики

347

в «полное определение предмета» – в полное определение предметности сущностного саморазвития человека во всем богатстве его отношений и способностей, когда общественное время становится логикой мышления и доразвивается до движения, развития и саморазвития чувств. В этом ко-нечном «пункте» общественное время и приобретает значение подлинной субъективности как его неповторимой меры, а общественная сущность че-ловека приобретает статус его окультуренной «природы».

Но такое – ставшее на собственном основании обобществленное есте-ственное время мира – снимает в себе общественное пространство по осо-бенной логике. Такое снятие предполагет преодоление (снятие пределов) логики становления общественного времени через становление способов материального производства, когда техника как материально-идеальное тождество «кода» единства природы и истории суть практическое снятие от-чуждения классической истории. В практическом отношении особенность методологии выведения общественного времени как обобществленного времени всемирной истории заключается в том, что отчужденное станов-ление истории в качестве абстрактной всеобщности завершено, но станов-ление человека, включающее в свое основание предшествующее становле-ние истории, не успело состояться.

Чего же мы можем хотеть от собственной истории, если, отождествляе-мая, по сути, с прошедшим временем и, соответственно, консервированная в пределах физического времени производственных циклов и физиоло-гического существования, она иллюзорно современна, поскольку отсут-ствует как сущностное самоопределение человека «здесь» и «теперь». Ины-ми словами, что нужно выпавшему из совре¬менной истории человеку от истории прошлой?

В своем самоопределении всемирная история принципиально меняет свою теоретическую предметность в позитивистском звучании научного познания. На современном этапе проблема истории предстает исключи-тельно как проблема логики истории. И такая ее постановка связана непо-средственно с практическим преодолением абстрактности истории логи-ки, казавшаяся «очевидной» лишь в области научного познания и только умо-зрительной в истории познания самой логики познания.

Сущностные измерения современной истории, в силу искаженного пере-плетения мировых связей и интересов, а также обусловленных ими превра-щенных форм исторического самосознания, далеко не очевидны. Более того, поскольку пространство и время истории не определяют себя по логике ее классической эволюции (а значит – и по логике «природного», «естествен-ного» освоения пространства в пределах государственных границ), то их современная фундаментальная характеристика является принципиально иной. Очевидна антиномичность переплетения современных экономических интересов, вместе с искусственным моделированием их самоосуществле-ния, и неспособности человечества освободиться от призраков и фантомов

348

современных идеологических манипуляций, технологией которых приме-няется «идеология и мать ее – наука» (С.Кара-Мурза).

Преодоление этой несовместимой с жизнью антиномии («естествен-ной онтологии» и «виртуальной логики» истории требует доведение тождества – процессуальной имманентности этого «кода» истории до фундаментального смысла человека. Иначе история переносится в «до-историю» – в пространство биологического существования человека, вместе с сомнительным самообос-нованием при помощи неодарвинизма и неомальтузианства.

Действительно, если мыслить опосредовано определенное противоре-чие, сводя его к абстрактному пространству двух противоположностей (в данном случае – противопоставление науки и истории), можно впасть в схе-матизм псевдонаучного рассудка. Логическое упрощение приводит здесь к упрощению реальности. Диалектика единства научного и общественного познания требует выявления логики опосредования общественных про-цессов на уровне целост-ности универсальных связей во всех определениях единства производительных сил и производственных отношений, а также во взаимотрансформациях мирового экономического базиса и мировой идеологической надстройки. Причем не самих по себе, а в фундаменталь-ных параметрах общественного бытия, которые обусловливаются ими.

В статусе кода к расшифровке этой напряженной «системы» опосре-дований может выступить исключительно сущность человека, поскольку чисто «экономические», «технологические» или «идеологические» фак-торы не способны выявить субстанциальный смысл этих опосредований, ведь они относятся к отдельным проявлениям политической экономии как абсолютной системы координат настоящего. Поскольку же политико-экономическое пространство общественных отношений – это простран-ство предпосылок, а последние не совпадают непосредственно с фундамен-тальной основой развития мира, то и параметры политической экономии являются условными.

Опосредующие связи, «предметность» которых не является эмпириче-ской, должны в таком случае выводиться из понимания меры истории как сущностной меры «природы» родовой сущности человека. В этом отноше-нии специфичность и уникальность логической ситуации современности заключается в том, что, в отличие от логического поля рефлексий периода становления истории, адекватные рефлексии истории современной воз-можны при условии логического понимания этого метода по параметрам всеобщности и использования такого понимания как «априорного» (в смысле сознательного предшествующего принципа развития реальности) принципа научного способа деятельности по созданию действительной истории. Это означает, что она требует именно всеобщей рефлексии, а та-кая рефлексия требуется теми изменениями в логике познания, которые, в свою очередь, определяются переворотом субстанциального основания

349

и «становятся» неочевидными для эмпирического сознания В контексте методологии понимания этой совокупности противоречий возможно обо-снование всемирной историчности общественного времени.

Но именно от принципов такого метода отрекаются современное на-учное познание и философия. Или же просто не поднимаются до них. И эта воспрянувшая «редуцированным рассудком» (Гуссерль) масса добровольных сумасшедших, которые активно общаются, будучи неспособ-ными понимать друг друга?

Но понимание таковой именно в необходимости развития и практики требует понимания изменения пространства и времени истории в измере-ниях основ – философия и наука уже исчерпали себя как обособленные от основания истории формы общественного познания/сознания. Здесь воз-можны два варианта: в случае, когда основание так и не становится атри-бутом мышления и жизнедеятельности каждого человека и общества в целом, оно снова теряется из сферы научной картины мира, что делает ее уже невозможной. На гносеологическом уровне такая форма легко превра-щается в «логическую галлюцинацию» (Гегель), а на мировоззренческом – в абсолютный релятивизм. Отказ от абсолютной основы мира обусловли-вает не просто потерю логических основ мышления. Так называемая «де-онтология» не происходит сама по себе, не нагружена самой «онтологией» (независимая от себя как обусловленная стихийностью становления) в определенных превращенных формах, а выступает именно эффектом субъ-ективированной деонтологизации бытия.

В виде этих двух крайностей рационализации непосредственного бы-тия и его псевдоэстетического проявления (деонтологизированная чув-ственность превращается в искаженную природу чувственности, в ее неестественность). Поэтому «де-онтология» в действительности высту-пает специфической формой онтологии, которая никак не найдет свои конкретные исторические параметры в научном и философском самосо-знании. Логика науки и логика истории взаимоистребляются, утрачивая и логику, и самих себя. Именно в этих пределах современный постмодерн утверждает объектив¬ность «хаосмоса» (А. Якимович) и исключает метод в принципе. Но логической характеристикой современного иррациона-лизма является то, что именно причинно-следственным мышлением со-временное общество и современный человек не владеют. А это значит, что «новая онтологическая ситуация», закрепляя стихийность классического времени в пространстве «постклассической» истории, перетягивает фор-му прошлой стихийности законов природы в искаженности сути истории. Эти унифициро¬ванные формы, претендуя на многообразие чувствен-ности, кажутся безопасными только по легкомыслию. Согласно логике обострения общественных противоречий, доведенной до крайних анта-гонизмов и разрешающейся в форме взрыва, возникают особые формы репрессивного будущего.

350

Следовательно, разрешение фундаментальных противоречий совре-менной истории является основанием преодоления дифференциации наук и метафизически дифференцированной методологии современного на-учного познания. В этом контексте естественнонаучная и гуманитарная сферы познания могут сохранить дуалистичность лишь в виде гносеоло-гической и методологической иллюзии, ведь интеграция наук не «вмеща-ется» в пространство логического поля методологии отдельной науки, как и обособленных «историй». Такой процесс возможен при одновременном преодолении обособленности «философской» и «научной» методологии, как и предметной разрозненности отдельных наук.

ОБЛАШТУВАННЯ КУЗНІ ТА СТЕЛЬМАШНОЇ МАЙСТЕРНІ КІН. ХІХ – ПОЧ. ХХ СТ. В ЕКСПОЗИЦІЇ МУЗЕЮ

НАРОДНОГО СУХОПУТНОГО ТРАНСПОРТУ НІЕЗ «ПЕРЕЯСЛАВ»Шкіра Л.М.

Протягом багатьох віків у народному сухопутному транспорті, колісно-му та полозному, склалися певні традиції, які постійно розвивалися, пере-давалися майстрами з покоління в покоління. Становлення і удосконалення гужових транспортних засобів на кожному етапі суспільного розвитку зна-чною мірою визначалося відповідним рівнем розвитку продуктивних сил, конкретними історичними умовами життя народу, його культурними і по-бутовими потребами, традиціями. Технічна модернізація основних частин і вузлів, підвищення мобільності, прохідності, надійності в експлуатації, значення технічно-інженерного досвіду – все це акумулювалось в кращих зразках транспортних засобів.

Генеральний директор Національного заповідника «Переяслав» Ми-хайло Іванович Сікорський (1923 – 2011), працюючи над створенням екс-позицій, вже на початковому етапі своєї роботи, починаючи з 50-х років, науковим співробітникам музею включав у плани робіт збір експонатів на сільськогосподарську та транспортну тематику. Саме під його керівни-цтвом колектив проводив збір експонатів цієї групи і разом з тим удоско-налював свої знання про матеріальну і духовну культуру українців. Науко-ві співробітники збирали та відбирали експозиційні матеріали керуючись принципами: наукової цінності, давності, оригінальності експонатів. Фак-тори пошукової роботи наукових співробітників можна розділити на 5 ета-пів створення експозиції:

1. 1949 -1950-ті роки (науковці історичного музею починають збір сіль-ськогосподарського реманенту та зразків найдавнішої техніки).

2. 60-ті роки (створення Музею народної архітектури та побуту, пересе-лення затоплених Канівським водосховищем сіл).

351

3. 70-80-ті роки активізація пошукової роботи по збору та формуванню експонатів.

4. 90-ті роки створення експозиції Музею народного сухопутного тран-спорту Середньої Наддніпрянщини.

5. Пошукова робота музею на сучасному етапі. В результаті більш ніж півстолітньої діяльності було організовано

більше 700 експедицій, обстежено понад 1000 населених пунктів Київської, Полтавської, Черкаської, Чернігівської, Запорізької та інших областей. Та все ж більшість матеріалу – це експонати, зібрані на Переяславщині, Бо-риспільщині та в Черкаській області. Багато експонатів було подаровано до музейної колекції, так як вони вже вийшли з ужитку і їх замінили більш досконалі, механізовані знаряддя, продуктивність яких значно вища, а про-стіші передавалися до музейних колекцій.

Згідно тематико-експозиційних планів музейних працівників, класифі-кацією знарядь праці, відповідно до певного ремесла, та створенням екс-позиції займались наукові працівники Юзвікова О.І., Нестеровська Є.С., Жам М.І. В експозиції Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддні-прянщини в кінці 60-х на початку 70-х років ХХ ст. були представлені:

- кузня з ковальськими знаряддями; - ободопарня з станком для гнуття ободів до коліс та полозів для саней;- стельмашня майстерня для виготовлення маточин та спиць для коліс [8]. На сьогоднішньому етапі функціонування Музею народної архітектури та

побуту Середньої Наддніпрянщини ободопарня потребує капітального ремон-ту, так як пошкоджені дах, стіни, піч. В експозиції Музею народного сухопутно-го транспорту Середньої Наддніпрянщини, ідейним натхненником якого був Михайло Іванович Жам (1927 – 2002), окремим розділом виділяється «Вироб-ничий комплекс по виготовленню і обслуговуванню транспортних засобів» з підтемами:

- кузня;- стельмашня майстерня;- техніка і технологія виготовлення колеса. Документально-речові матеріали експозиції Музею народного сухопут-

ного транспорту Середньої Наддніпрянщини презентують у зримих обра-зах найкращі надбання з народних ремесел Середнього Подніпров’я.

З ремесел і промислів, пов’язаних з виготовленням транспортних засо-бів та обробкою дерева та металів, в Середній Наддніпрянщині в ХІХ ст. – се-редині ХХ ст. продовжувало широко побутувати ковальство та стельмаство, майже в кожному селі були розташовані, як правило на околицях, кузні. Це були звичайно зрубні, вкриті гонтом або дошками однокамерні будівлі, в яких було горно (відкрите вогнище, з’єднане через сопло з ковальськими міхами), закріплене на вертикально поставленій колоді ковадло, точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів, стояк для підков-ки чобіт тощо.

352

Біля кузні влаштовувалося пристосування для шинування коліс з так званим «натягачем», а також інколи навіс і стовп для прив’язування коней для їх підковування. Традиційний інструмент ковалів складався з великих («дворучних») та малих молотків, кліщів, рубил, пробійників тощо.

У кінці ХІХ ст. ковальська справа набула значного розвитку, розширився асортимент знарядь за рахунок застосування гайкових ключів, ключів для нарізання різьби, «гвинтязей» для нарізання різьби всередині труб, пилок-ножівок, розточок для кування коней, лещат, ножиць по металу тощо. Кова-лі виготовляли різноманітні знаряддя і речі господарського призначення (сокири, ножі, молотки, лопати, сапи, лемеші, цвяхи-вухналі, замки, клямки, рогачі, пута, залізні огорожі, стремена, вудила тощо). Важливими видами роботи були підковка коней, обковування возів і карет, особливо натягу-вання залізних шин на колеса.

В експозиції представлені ковальські знаряддя праці та вироби: горн ковальський, ковадла, кліщі, обценьки, зубила, кусачки, шлюфтаметри (мо-лотки для округлення), пробійники, молотки-гладілки, молотки-осадки (гладілки), молотки-пробійники, молотки-шлюфтаметри, молотки-киянки, молоти, мітчики (різці), сверла, металеві плашки до ковальського клупа, воротки, скоби, бабки, зубила, форми ковальські, лещата трубні, лопатні, штагель-циркуль, «кульгамени», вагранки для плавлення олова та свинцю, кінські пута, замки до кінських пут, притики (залізні шворені до ярма), під-кови, вухналі, рифи, цвяхи, скоби; та стельмашні інструменти: долото жо-лобчасте, свердлики, свердла шворневі, свердла теслярські, сверла-бурави, скобелки (струги бондарські), шпунти, шерхебелі, струги прямі, кальовки, гонкелі (рубанки круглі), стамески бондарські, зензубелі, шпунт-тугелі, пилочки столярні «пасові», клупи з плашками, свердла, фуганки, рубанки, циркулі дерев’яні, струги бондарські прямі, буравчики (швайки-стержні), долота бондарські, долота жолобчасті, набойки бондарські, отосники, то-карний верстат по дереву.

Таким чином, музей збирає, зберігає, вивчає, експонує та популяризує творіння людських рук, пов’язані з історією і практичним розвитком тех-ніки і технологій, досліджує і вивчає життя і творчий геній визначних екс-периментаторів, винахідників техніки та вчених.

353

КОЛЕКЦІЯ ДЕРЕВООБРОБНИХ ІНСТРУМЕНТІВ МАЙСТРА-СТОЛЯРА НАЦІОНАЛЬНОГО ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНОГО

ЗАПОВІДНИКА «ПЕРЕЯСЛАВ»Шкіра М.В.

Протягом багатьох віків у народній деревообробці склалися різні галузі, будівельні та художні традиції, які постійно розвивалися, передавали-ся майстрами з покоління в покоління. Пятдесятилітня історія розвитку Музею народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини що в м. Переяславі-Хмельницькому увібрала в себе всі найкращі надбання з народної творчості Середнього Подніпров’я.

Відповідно наукової концепції музейна колекція експонатів формувалася за рахунок тільки окремої етнографічної зони – Середня Наддніпрянщина.

З початку 60-х років проводились багаточисленні комплексні етнографічні експедиції на Полтавську, Черкаську, Київську, Чернігівську області. Багато експонатів було просто подаровано до музейної колекції, так як вони вже вийшли з ужитку і їх замінили більш досконалі, механізовані знаряддя, продуктивність яких значно вища, а простіші, “дідівські” інструменти деревообробного промислу, не маючи змоги зберігати, люди просто передавали до музейних колекцій. Майже половина колекції – місцевий матеріал, зібраний в селах Переяславщини, та в селах, що потра-пили в зону затоплення під час будівництва Канівського водосховища. При зборі та відборі експозиційних матеріалів науковці керувалися принципа-ми: наукової цінності, давності, оригінальності експонатів.

Згідно тематико-експозиційних планів класифікацією знарядь праці, відповідно до певного ремесла, та створенням експозиції займались наукові працівники Юзвікова О.І., Нестеровська Є.С., Жам М.І., на чолі з директором музею Сікорським М.І..

Деревообробне мистецтво минулих часів зберігало національні форми, народні традиції, збагачувалось новими мотивами, які виникали на ґрунті давньоруського мистецтва та ремесла.

Характерною прикметою деревообробного мистецтва є сталість і спадкоємність художніх традицій щодо використання технічних прийомів, традиційність форм дерев’яних виробів. Майстри були добре обізнані з яко-стями і властивостями різних порід дерева, підбираючи конкретно для кож-ного виробу чи його деталей спеціальні сорти – твердіші дуб, березу, граб, бук, або м’якіші – наприклад осику. Деревина заготовлювалась заздалегідь. На фазі заготовки про дерево говорять: “дзвенить”, “просте як свічка”, “де-рево з вовком”, “чорне”, “родюче”, “не кидається червак” тощо. Різні вади де-ревини означаються словами: ”бортове”, “глухо гуде – порохняве дерево”; “витрувате” – дерево із зовнішніми тріщинами; “викид” – дерево з дефек-том, браковане. На Полтавщині побутує визначення “яровий ліс”, “яриним” називають будь яке листяне дерево, крім пізнього дуба.

354

У деревообробці вагоме місце посідало бондарне ремесло. У переяславсь-кому музеї просто неба, у сінях тридільної хати середини ХІХ століття з села В’юнище Переяслав-Хмельницького району, обладнана майстерня бонда-ря. Сама назва “бондар” походить від “бодня”. Протягом багатьох століть бондарі виробляли бочки, діжки, відра, барильця, цебри та ін. Матеріалом служила деревина: дуб, осика, верба. В експозиції розміщено основні бондарські інструменти: сокира, струг, циркуль, фуганок, пилка, уторник – для прорізування уторів на клепках. Особливо приваблює спеціальний ослін – бондарський верстат, що має виступ для упору оброблюваної деталі та «зажим» для її утримання. На таких ослонах бондарі робили клепки, які використовувались для виготовлення бочок, діжок.

Майстри бондарі для подрібнення зерна на крупу чи фураж або очищен-ня від лушпиння виготовляли ступи, жорна. У ступах товкли просо, овес, гречку, пшеницю, горох, мак, тютюн, сушені груші, яблука.

Винятково цікавою галуззю деревообробки було ложкарство. Історія його налічує кілька тисяч років. З періоду Трипілля до нас дійшли ритуальні глиняні ложки, а з часів Київської Русі – дерев’яні. Протягом кількох сторіч їх експортували з Київщини, Черкащини, Полтавщини, Галичини за межі України.

Столярство посідало значне місце серед деревообробних промислів. Порівняно з теслярами столяри виконували більш тонку роботу. Ширшою була й номенклатура їхніх виробів. Столяри приєднувались до теслярів на завершальному етапі будівництва житла, встановлювали двері, віконні рами, наличники, а також хатнє начиння – столи, лави, ослони, скрині та ін. Ними виготовлялись й знаряддя праці – плуги, рала, сохи, борони.

Оскільки асортимент виробів столярів був дуже широким (існували, наприклад, столяри-бердники, столяри-гребінники, що виконували дуже тонку роботу по виготовленню гребенів і берд для прядіння та ткацьких верстатів), різноманітним був і інструмент, яким вони користувались.

У центрі українського села Переяславського музею, у чотиридільній хаті ХІХ століття з села Циблі Переяслав-Хмельницького району, у 1973 році відтворено побут майстра-столяра.

У хаті традиційний інтер’єр оселі ремісника ХІХ століття. У хатині розміщується майстерня, де експонується велика кількість столярних інструментів та виробів. Центральне місце в майстерні відводиться двом сто-лярним верстакам, та токарному верстату по дереву. Столярні інструменти в експозиції майстерні розміщені таким чином, що в залежності від застосу-вання діляться на ряд груп:

До групи розмічальних і контрольно-вимірювальних інструментів в експозиції відносяться:

Кутники дерев’яні – якими майстри користувалися для розмічання і перевірки прямих кутів.

Рейсмус – застосовували коли потрібно було провести пряму лінію (так

355

звану риску) на певній відстані від краю дошки чи бруска. Малка – можна сказати, що це один із різновидів кутника, тільки кути в

ній встановлюються довільної величини, на заданий кут малку встановлю-ють за зразком, а потім закріплюють її перо гвинтом з гайкою.

На стіні розміщені циркуль та вимірювальні прилади: відвіс – для визна-чення вертикалі, урівень та ватерпас [4] – для визначення горизонталі.

Велику групу складають багаторізцеві інструменти для ручного пиляння деревини – пилки. Вони в свою чергу за методом пиляння також поділяються на пилки для поперечного, поздовжнього, мішаного, криволінійного пи-ляння. За конструкцією ручні столярні пилки поділяються на натягнуті (лучкові) і не натягнуті (ножівки).

Жодний деревообробний промисел не обходився без інструментів для ручного стругання деревини – струги. Струги в експозиції також поділяються на інструменти для стругання плоских поверхонь (шерхебелі, рубанки, півфуганки і фуганки), та для профільного і криволінійного стру-гання (кальовки, шпунтубелі, фігареї).

Народна деревообробка стала предметом комплексного історико-етнографічного дослідження. При написанні статті автор прагнув тезисно оха-рактеризувати найважливіші галузі народної деревообробки в експозиції музею Народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини. Майстерні столяра, бондаря, гребінника, в поєднанні з побутом українського села мають єдиний і цілісний тематичний задум.

Експозиції Музею мають пізнавальне, виховне, наукове, емоційне значення, адже деревообробництво – невід’ємна частина матеріальної культури українців.

КОРОСТЕНСЬКИЙ ФАРФОРОВИЙ ЗАВОД ЯК НАЦІОНАЛЬНИЙ БРЕНД В ІСТОРІЇ МИСТЕЦТВА, НАУКИ І ТЕХНІКИ УКРАЇНИ

Школьна О.В.

Серед усіх українських підприємств фарфору-фаянсу протягом ХХ – по-чатку ХХІ століття тільки два стали стилетворчими, які й понині вважа-ються найбільш національними виробництва вітчизняного «білого золо-та». Це флагмани нашої легкої промисловості – Баранівський фарфоровий завод і Коростенський фарфоровий завод, які знаходились неподалік від Києва на Житомирщині. Але якщо перший успадкував лінію формот-ворення класичного українського фарфору ХІХ століття від знищеного російським урядом 1831/1832 р. після пропольського повстання Корецько-го фарфоро-фаянсового заводу (власником став колишній управитель цьо-го підприємства Михайло де Мезер), то другий виник лише перед Першою світовою війною, і пройшовши крізь буремні часи національно-визвольних

356

змагань, постав як самостійна виробнича одиниця з творчою частиною художників і скульпторів лише після Другої світової війни, однак набув рис унікального творчо-промислового центру.

Коростень успадкував від Баранівки й Олевська частину майстрів, а від Довбиша, що також знаходиться на житомирському Поліссі – традицію роз-пису, пов’язану з оздобленням виробів тонкої кераміки традиційними му-стерами (пензлевий розпис квітковими мотивами в один прийом, майже не відриваючи руки). Адже власники Коростенського і Довбиського фарфо-рових заводів були з однієї родини – двоюрідні брати, купці, «австрійські євреї» польського походження Тимофій та Аполінарій Карловичі, а також Роберт Феліксович Пржибильські.

Закладений 1904 р., запущений в дію 1909 р., КФЗ на початку своєї діяльності спеціалізувався на виготовленні фаянсової білизни (чистого білого фабрикату без розпису) для етнічної Польщі. Зведена у перші роки століття залізнична гілка до Варшави ставала ідеальним шляхом збуту до Росії (Москва), Харкова, і в зворотньому напрямку – до Ковеля і польських етнічних земель (Коростенську станцію відкрито 1902 р.). Виробництво по-чатково було устатковане двоповерховою вугільної німецької піччю, 1909 року власник також встановив парову машину і компресор. Початково за-вод розраховувався на випуск чайного і так званого «трактирного» посуду, що включав тарілки і миски. Зразків виробів цієї групи КФЗ кінця 1900-х або 1910-х рр. та, відповідно, їхніх клейм поки що за відомими колекціями не виявлено. Можливо, вони нагадували довбиську торгову марку, що мала напис: A. Przibilski Dovbysz.

Відомі імена художників підприємства перших років існування – Дави-да Роголя (Баранівка – Коростень), Хаїма Барона (Коростень), Арона Сонд-лера (Коростень – Олевськ), та учнів видатного довбиського художника Станіслава Кшичковського – Стефана Роговського, Стефана Журавського, Цале Баришмана (з Барашів), Йосипа Топчана, Мойсея Мордерера. Останній розписував чайні сервізи і чашки трьома видами мустеру («Двадцять два», «Бі», «Колос») і синіми волошками з колоском під назвою «Хабер» (ще у 1946–1948 рр. значився серед персоналу КФЗ). Ці художники в Коростені цілком виправдали витрачений на них час навчання. Вони є авторами

357

малюнків мустерів: «Незабудка», «Айстри», «Дзвоники», «Троянди». На 1910 рік, час нарощування потужностей виробництва, головним майстром фабрики був призначений художник М. (Мойсей?) Бричка з Полонного.

Після Жовтневої революції колишній управитель панів Пржибильсь-ких Давид Каштелян працював у Коростені й Довбиші до кінця 1920-х рр., а перші власники чекали за кордоном на можливе повернення свого бізнесу. У цей час виробництво передавали різним відомствам, через що змінювалася спеціалізація – спочатку на випуск електротехнічних фарфорових ізоляторів, яких потребувала країна за планом електрифікації, а згодом – корабельного фарфору для потреб армії та флоту. Розміри коростенської тарілки цього сегменту відповідали стандартам – 150, 200 і 250 мм. Нескладний розпис для них проектував баранівський художник Пилип Кравчук, учень Антона Сі(и)цинського (працював у Баранівці протягом 1906–1922 рр.).

Корабельний фарфор завод випускав до Другої світової війни. Технологія швидше за все також була успадкована від Баранівського фарфорово-го заводу, який перейняв її від Києво-Межигірської фаянсової фабрики, що спеціалізувалася на цьому сегменті у другій-третій чвертях ХІХ ст. Ця група виробів включала індивідуальні предмети для військових: цупкі, високоміцні чашки або кухлі, тарілки. Судячи з кількох предметів, що збе-реглися з датуванням 1920-х рр., передусім чорнильниці, позначеної 1927 р., варто відзначити, що на межі 1920-х – 1930-х рр. подібні вироби виготов-лялися з досить грубої, погано очищеної, спеченої маси, що нагадує кам’яну. З Баранівського фарфорового заводу у цей час на КФЗ переїхав художник Давид Роголь. Він вправно малював квіти на дзеркалах тарілок, так званий «шам-букет». Стефан Роговський та Стефан Журавський майстерно вико-нували малюнки мустерів «Айстри» та «Колос», а також навчали живопису учнів.

Кілька предметів госптоварного призначення (посудні форми) з клей-мами початку 1930-х рр. збереглися у Коростенському краєзнавчому музеї, вони свідчать, що у передвоєнний період виробництво опанувало випуск фаянсу, майоліки, напівфарфору. Нині у м. Світловодську проживає перший головний художник підприємтва, учень відомого фарфориста Михайла Жука, випускник Одеського художнього училища Григорій Малицький. За його спогадами у роки одразу по війні єврейське населення Коростеня на фарфоровому заводі займало всі керівні та майстрові посади, витіснивши з художніх та інших більш оплачуваних спеціальностей українців. Після по-запланового візиту начальства Главку, що виявило утиски українців, май-же всі євреї були звільнені. Таким чином почалося «переформатування» інженерно-творчої частини виробництва.

Саме у післявоєнні роки відкрився Львівський державній інститут де-коративного та ужиткового мистецтва, що почав готувати скульпторів та керамістів вищої категорії для промисловості. У 1956 р. на завод зі Львова приїхало подружжя Валентини і Миколи Трегубових, талановитих майстрів,

358

що мали досвід праці на тодішній республіканській експериментальній творчій базі – Львівській кераміко-скульптурній фабриці, що спеціалізувалася на виставкових проектах творів. Ці непересічні майстри потрапили на КФЗ у добу, коли група випускників Одеського художнього училища – Володимир Лапін (надалі був головним художником Київського експериментального кераміко-художнього заводу), Григорій Малицький (очолив творчу части-ну Кремгесівського, згодом після перейменування міста – Світловодського керамічного заводу) та Іван Ткаченко, що лишився на КФЗ, вже розробили технологію нової фарфорової маси. З Баранівки по війні переїхав Вартан Нарікян, з Одеси 1958 р. – Ангеліна Жданова, які виконували замовлення для урядових подарунків та перших осіб держави протягом багатьох років.

У другій половині ХХ – на самому початку ХХІ ст. Коростенський фарфоро-вий завод опанував випуск столового і чайно-кавового посуду (набори, сервізи, гарнітури), унікальної скульптури в українському стилі (у першу чергу напра-цювання подружжя Трегубових, а згодом – Олександра Шевченка).

Провідними майстрами формотворення КФЗ були Валентина і Микола Трегубови, Микола Старченко, Василь Ущаповський, Микола Пилипчук, Ко-стянтин Олійник, розпису – Сергій Соколенко, Таїсія Токаренко, Іван Моза-левський, Вартан Нарікян, Іван Ткаченко, Василь Іващенко, Алла Хітько, Ніна Пилипчук, Раїса Дмитрук, Наталя Аксьоненко. 1989 р. показники випуску були такими: до 30 млн. штук виробів щорічно, з яких 25 тис. – сувенірно-подарункові вироби, 65 тис. – столові сервізи, 45 тис. – чайні сервізи та кавові, більш як 250 тис. різноманітних наборів функціонального призначення.

Нині, від 2011 р., КФЗ не працює. На виробництві ріжеться метал. Хоча протягом століття була створена унікальна школа непересічного коро-стенського фарфору, яка давала роботу великій кількості мешканців старо-винного міста древлян. Площа будівель заводу, що стоїть на 116 500 кв. м. землі, складає 60 000 кв. м., (11, 65 га). По території проходить залізнична гілка. Спадок КФЗ потребує збереження і захисту.

В.В. ВІНЕР ПРО ОРГАНІЗАЦІЮ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ДОСЛІДНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ (20-і рр. ХХ ст.)

Щебетюк Н.Б.

Перша спроба державного планування сільськогосподарської дослідної справи в Росії була зроблена професором П.А. Костичевим одразу після створення Міністерства землеробства у 1894 р. За цим першим про-ектом планувалось в Європейській частині Росії створити мережу з 8 дослідних станцій районного значення (Запольська, Вятська, Московська, Батищівська, Шатилівська, Костичевська, Херсонська і нестворена станція

359

в Єкатеринославській губернії на Каменській зрошувальній ділянці). Перший законодавчий акт щодо сільськогосподарської дослідної справи,

виданий 1901 р. (Положення про сільськогосподарські дослідні установи), передбачав розподіл сільськогосподарських дослідних установ на декілька типів. Завданням держави було створення центральних дослідних уста-нов (лабораторій) загальнодержавного значення і сільськогосподарських станцій з подальшим субсидіюванням місцевих дослідних установ (дослідних полів і дослідних господарств), які створювалися за місцевою ініціативою. Відомо, що діяльність Міністерства землеробства ще до початку ХХ ст. спри-яла розширенню мережі з 9 до 60 установ (за перше десятиріччя століття кількість дослідних установ збільшилася майже вдвічі – до 155 установ).

Але, як зазначає один із відомих організаторів сільськогосподарської дослідної справи професор В.В. Вінер («Областное построение сельскохо-зяйственного опытного дела в теории и на практике», 1925), Державна Дума визнала таку діяльність недостатньо планомірною і спеціальним запитом міністру землеробства (сформульований головою Сільськогосподарської секції Державної Думи професором С.М. Богдановим) затребувала новий план державних заходів щодо організації сільськогосподарської дослідної справи. Результатом цієї заявки став «Проект порайонного изучения сель-ского хозяйства» В.В. Вінера, який містив принцип державного плануван-ня сільськогосподарської дослідної справи на основі фізико-географічного поділу Росії на області і райони. Цей проект оговорювався на Всеросійській нарада по сільськогосподарській дослідній справі у листопаді 1908 р., а згодом в розрізі областей обговорювався на низці обласних нарад (Єкатеринослав, Київ, Харків, Саратов, Москва, Варшава, Рига) з питань сільськогосподарської дослідної справи. У 1910 р. Державна Дума схвалила проект перших 8 обласних дослідних станцій до здійснення якого присту-пили в останні роки перед світовою війною.

Під час організації перших обласних станцій, як зауважує В.В. Вінер, ви-никли труднощі не лише фінансового характеру (Державна Дума вимагала матеріальну участь місцевих органів), але і принципового за суттю. Важко було визначити поняття про фізико-географічні області і вказати їхні границі, адже вони не співпадали з границями адміністративними. Також з практич-них причин необхідно було узгодити ці межі з границями повітів, а в багатьох випадках проявлялося бажання пов’язати території областей з губернськи-ми агрономічними організаціями з метою уникнення розриву між дослідною справою і агрономічною допомогою. Тому виникало багато прецедентів ігнорування принципу фізико-географічного визначення області.

Ще однією серйозною перешкодою до втілення в життя основних принципів обласної побудови сільськогосподарської дослідної справи ста-ла неможливість підлаштування обласних станцій до крупних культурних центрів через відсутність поблизу відповідних земельних ділянок. Мало того, навіть при віддаленні від центрів не завжди вдавалося дотрима-

360

тись територіальної єдності всіх відділів обласної станції, що призвело до розчленованості і розкиданості відділів і, отже, позбавляло обласну станцію її цілісної і компактної побудови, ускладнювало взаємодію в роботі відділів і не досягало необхідної економії в засобах і наукових силах.

Третьою, більш серйозною перешкодою у створенні обласних станцій була відсутність або недостатня кількість підготовлених фахівців, які воліли працювати в культурних центрах, при агрономічних інститутах і університетах, особливо враховуючи слабке обладнання новостворених дослідних станцій. Ця остання перешкода особливо гостро проявилося в післяреволюційний період, коли виникло безліч провінційних агрономічних інститутів і умови роботи науковців склалися в селі несприятливо.

Четвертою перешкодою, яка виникла здебільшого в післяреволюційний період, В.В. Вінер вважає зміщення функцій наукового центру з функціями адміністративного обласного органу з управління дослідною справою. Внаслідок всі районні дослідні установи опинилися в повній залежності від обласних станцій і, в міру скорочення коштів на дослідну справу, все більше скорочувалися в обсязі заради збереження обласних станцій. Осо-бливо різко це явище проявилося у 1923 р. при перегляді Наркомземом РРФСР державної мережі дослідних установ, причому за змістом нової організаційної побудови обласні станції визнавалися здатними здійснити розробку сільськогосподарських питань у обласному масштабі без участі районних дослідних установ. Таким чином, остаточно був перекруче-ний принцип обласної побудови сільськогосподарської дослідної спра-ви й не дивно, що він у такій формі викликав загальне незадоволення серед місцевих працівників дослідної справи і спровокував загострені відносини між привілейованими працівниками обласних станцій, з одно-го боку, та іншими дослідниками з другого, що були вимушені або зовсім припинити роботу, або вести її в несприятливих умовах і у вкрай обмеже-ному масштабі.

Одночасно погіршувалися умови наукової роботи і при агрономічних інститутах, так як вони залишилися без матеріальної підтримки з боку НКЗ і не отримували жодгих коштів від НКПроса і Акцентра (або Глав-науки), які виявляли зазвичай ще менший інтерес до наукової діяльності в галузі сільського господарства ніж Наркомзем. Слід визнати, що в ба-гатьох випадках науковці обласних дослідних станцій не тільки не опи-ралися нездоровим тенденціям, а й активно їх підтримували через матеріальну зацікавленість, і тому проведена в РРФСР реформа 1923 року пройшла з мовчазної згоди значної більшості представників областей (майже виключно наукові працівники обласних станцій). Оскільки одно-часно було скасовано проведення систематичних Всеросійських з'їздів і нарад з питань сільськогосподарської дослідної справи, а також скасо-вано Раду з сільськогосподарської дослідної справі при НКЗ та обласні наради, що скликалися уповноваженими НКЗ при обласних станціях, то

361

думка місцевих працівників не могла проявитися ні на жодних зібраннях. У результаті серед місцевих працівників склалося переконання в повній неспроможності наявної структури сільськогосподарської дослідної справи і у катастрофі обласної побудови з причини перетворення обласних станцій у привілейовані установи, які, очевидно, за відсутності мережі місцевих дослідних установ і власного слабкого обладнання, були не в змозі вико-нати комплексних обласних завдань, а отже, у найближчому майбутньо-му неминуче б призвели до дискредитування усієї сільськогосподарської дослідної справи.

Професору В.В. Вінеру видавалося сумнівним припущення, що причи-ною відсутньої ефективності в організації дослідної справи була обласна побудова, яка з 1908 р. вважалася основним принципом державного плану-вання дослідної справи. Вчений зауважував, що усі потворні явища такого стану були викликані як фінансовими труднощами держави, так і неузгод-женим керівництвом сільськогосподарською дослідною справою в центрі і на місцях через відсторонення 1923 р. компетентних органів, сформованих за попереднє десятиліття.

Диференціація наукової роботи (території, галузі, методи) з'явилася неминучим наслідком загального розвитку наукових уявлень про складність сільськогосподарських явищ. Це диференціювання могло піти за двома напрямами – або шляхом поступового поліпшення облад-нання районних дослідних установ та залучення ними фахівців з різних галузей дослідної справи, або шляхом поділу роботи між дослідними установами різних типів. В останньому випадку можливим було зосе-редити найбільш складні наукові роботи або в центральних науково-дослідних інститутах агрономії і в агрономічних інститутах, або на обласних дослідних станціях, а також на губернських або місцевих дослідних станціях, які були організовані за місцевою ініціативою раніше. Ці напрями були представлені на нараді 1908 р., причому представника-ми першої течії були наукові працівники Сільськогосподарського Вченого Комітету (агітували за зміцнення центральних інститутів в Ленінграді та в Москві); другий напрям зібрав переважаючу більшість діячів дослідної справи; третя течія була представлена вченими П.С. Коссовичем, Н.Л. Скалозубовим, С.Ф. Третьяковим і деякими іншими місцевими діячами, принциповими противниками урядової ініціативи. Такий «анархізм» в дослідній справі грунтувався на повній недовірі до державного планування і, безсумнівно, виправдовувався численними невдачами урядових заходів в галузі сільського господарства.

Проте вдалий досвід американських дослідних станцій здавався більшості російських агрономів і дослідників настільки привабливим, що скептицизм меншості не змінив їхньої орієнтації на створення облас-них дослідних станцій. На жаль, в той час не було враховано фінансову неспроможність в здійсненні обласної організації дослідної справи за

362

американським типом, а в подальшому світова війна і революція настільки підірвали ресурси держави, що в післяреволюційний період виявилося абсолютно неможливим налагодити роботу обласних дослідних станцій і підтримати мережу місцевих дослідних установ.

Державне планування радянською владою розпочалося із зміцнення центральної бази (у вигляді Державного Інституту дослідної агрономії і Всесоюзної сільськогосподарської Академії ), а згодом зосередилося на максимальній концентрації наукових сил при обласних дослідних станціях. Основні засади, на яких планувалася побудована обласних дослідних організацій представив В.В. Вінер такими тезами: 1) необхідність визнання державного планування сільськогосподарської дослідної справи нагаль-ною потребою; 2) державне планування проводиться за активної участі працівників дослідних установ усіх ступенів; 3) державну мережу повинні складати дослідні установи всіх типів (не тільки центральні інститути та обласні станції, а й місцеві дослідні установи); 4) кожна дослідна устано-ва повинна мати основну програму узгоджену із можливостями і запита-ми обслуговуваної території; 5) побудова програм в перспективних планах здійснюється на колегіальних засадах, починаючи з місцевих дослідних установ та закінчуючи центральними інститутами, а не навпаки; 6) фінансування дослідних установ забезпечується в законодавчому порядку для дослідних установ усіх типів, незалежно від того, якими органами воно здійснюється (союзними, республіканськими, обласними, місцевими); 7) дотація державних і місцевих засобів повинна бути передбачена законом залежно від типу дослідної установи та території, по можливості в абсо-лютних величинах і на тривалий термін; 8) кількість дослідних установ різних типів затверджується обласними нарадами з сільськогосподарської дослідної справи за участі представників зацікавлених місцевих органів та на основі сільськогосподарського районування області; 9) з причини того, що число місцевих дослідних установ (районних і спеціальних) може пере-вищувати число відділів обласної станції і в такому випадку, за чисельністю персоналу, районні та спеціальні установ не поступатимуться персоналу обласної станції, а також рівномірний розподіл коштів і наукових кадрів між обласними та місцевими установами, в чому однаково зацікавлені обидві сторони, обслуговуючи один одного на засадах рівноправності, незалежності і добровільної угоди.

363

ПАМЯТНИК ТЕХНИКИ – ТРАКТОР СХТЗ-15/30Ядаменко М.А.

В городе Коростень на постаменте установлен уникальный експонат – колесный трактор СХТЗ-15/30 за номером 1274, выпущенный Харьков-ским тракторным заводом в 1932 году. Всего было випущено 390500 трак-торов, из них до нашого времени сохранилось не более 8 экземпляров. В Украине сохранилось 3 екземпляра различной комплектности. Необходимо заметить, что даже возле завода ХТЗ установлен современный макет трак-тора.

История создания, производства и эксплуатации этого трактора нача-лась в 20 годы ХХ века.

Колесный пахотный трактор СТЗ-15/30, иногда обозначаемый так же, как СТЗ-1, стал первым отечественным трактором, выпускавшимся массо-во на конвейере. Его появление можно считать таким же важным событием в истории индустриализации страны, как освоение производства автомо-билей ГАЗ на Горьковском автозаводе.

Нет ничего удивительного в том, что в 20-е годы в стране еще не был накоплен собственный опыт проектирования недорогих массовых тракто-ров и, главное, создания технологии их крупносерийного выпуска. Поэтому первый трактор, как и многие другие машины тех лет, приобрели в США. Конструкцию трактора позаимствовали у компании McCormic, которая, кстати, успешно действует и в наши дни, предлагая современную сельскохо-зяйственную технику на рынке России XXI века. По результатам испытаний различных зарубежных тракторов, проведенных в Советском Союзе летом 1926 года, лучшей моделью был признан легкий McCormic Deering 10/20. Его и рекомендовали в качестве прототипа СТЗ (СХТЗ). Но советские инженеры вовремя выдвинули идею, что для нашей страны нужна более мощная мо-дель трактора, обладающая запасом прочности и надежности, увеличенным моторесурсом в тяжелых условиях эксплуатации. В результате к серийному производству приняли более мощный и тяжелый трактор из модельного ряда той же компании McCormick-Deering 15-30. У советской версии этого трактора остался американский цифровой индекс через дробь.

В 1931 году выпуск СТЗ 15/30 был освоен на Харьковском тракторном за-воде с индексом СХТЗ-15/30. Согласно технической документации, первые СТЗ и СХТЗ предназначались для выполнения работы с двухкорпусными, трехкорпусными плугами и другими сельскохозяйственными машинами общего назначения, в том числе с приводом от вала отбора мощности, а так-же для приведения в действие стационарных машин.

Как и большинство пахотных тракторов того периода, ХТЗ-15/30 был настоящей железной машиной, у которой даже штурвал рулевого колеса и седло тракториста – стальные штампованные. И колесные обода тоже стальные, голые, без каких-либо шин. На задних ведущих колесах к ободам привинчены мощные треугольные шипы грунтозацепов, или как их еще

364

называют, почвозацепов. Трактор не предназначался для езды по дорогам с твердым покрытием, а на пашне 30-х годов шины еще казались излише-ством, да и исключалась необходимость освоения выпуска сложных и не-дешевых резино-технических изделий.

Карбюраторный четырехтактный 4-цилиндровый двигатель работал, как и у других тракторов 20-30-х годов, на керосине. Он развивал мощность 30 л. с. (22 кВт). Тракторист оперировал трехскоростной коробкой передач. В результате, машина развивала скорость в диапазоне от 3,5 до 7,4 км/ч., а максимальное тяговое усилие на крюке достигало 15 л. с. (11 кВт).

Первый трактор встающей на ноги индустрии воплощал в себе простые, удобные в производстве и эксплуатации технические решения. Компонов-ка трактора ХТЗ-15/30 была классическая, основание рамное. Литая чу-гунная рама трактора совмещалась с масляной ванной трансмиссии. Для повышения надежности и ресурса двигателя применялись масляный насос (передовое решение по сравнению с еще встречавшейся тогда смазкой под-шипников и трущихся пар разбрызгиванием) и фильтр в системе смазки, масляный воздухоочиститель в системе питания. Система зажигания вы-сокого напряжения работала от магнето, как у многих автомобильных и мотоциклетных моторов

30-х. Трактор заводился вручную, причем очень долго, и колхозники при-думали новую расшифровку абревиатуры ХТЗ: «хрен трактор заведешь».

Данный экземпляр трактора поступил в город Коростень в апреле 1932 года в составе первой партии из 15 тракторов в созданную Коростенскую МТС (машинно-тракторную станцию). В составе Коростенской МТС трак-тор проработал до начала войны.

В начале войны были мобилизованы из МТС все гусеничные трактора, а колесные остались для полевых работ. Однако фронт неумолимо при-ближался к городу Коростень. Было принято решение об эвакуации всей техники.

Трактора несколькими группами своим ходом двинулись в эвакуацию.Группа из 32 тракторов, в которую входил и данный трактор, была со-

брана в селе Ходаки, далее она своим ходом прошла до села Каленское, где и получила известие о том, что путь в эвакуацию уже отрезан. Было принято решение направить эти трактора в Ходаковские и Каленские леса и там в дебрях и болотах оставить их. Все запчасти, которые могли сжечь, сожгли, двигатели частично демонтировали, частично разбили.

После начала оккупации Коростенщины немцы для снабжения рейха продуктами прислали в Коростень гербс-техника Цимермана и его помощ-ников Рихтера с Юзефом. Был назначен главным агрономом райуправы Ев-тушенко, который выдал место, где были оставлены трактора.

По указанию гербс-техника Цимермана все трактора были извлечены и до-ставлены в город Коростень, где к 1942 году было восстановлено 22 трактора.

При этом двигатели трактора были заменены на парогазовые установ-

365

ки, которые работали на древесных чурках (единственный зафиксирован-ный случай такой переделки трактора).

После освобождения Коростеня в конце 1943 года все эти трактора про-должили свою трудовую жизнь. Трактор работал в МТС до начала 70-х годов.

После этого его установили на постамент.Первым и единственным трактористом, который потом проработал на

нем всю свою трудовую жизнь, был молодой тракторист Алексей Сергее-вич Бех, проживавший в селе Бехи Коростенского района.

Є. С. БУРКСЕР І БІОГЕОХІМІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ В УКРАЇНІЯкимюк О.Л.

Засновником біогеохімії є видатний вчений-природодослідник і філософ В. І. Вернадський. За В. І. Вернадським «биогеохимия – новая большая от-расль геохимии, изучающая влияние жизни на геохимические процессы, связывает по-новому науки о жизни с геологией и с науками об атомах» [1]. Саме Володимир Іванович організував в Києві геохімічну лабораторію, що мала займатися дослідженням хімічного складу живих організмів. В. І. Вернадський у листі до Є. С. Бурксера згадував, що «первая вообще биогео-химическая лаборатория была организована в молодой, только что органи-зовавшейся Украинской Академии Наук, в 1918 г.» [4].

У 1924 р. акад. В. І. Вернадський долучив Одеський хіміко-радіологічний інститут на чолі з проф. Є. С. Бурксером до проведення біогеохімічних досліджень. Дослідження радіоактивності живої речовини виконувалися під загальним керівництвом В. І. Вернадського, який пропонував Є. С. Бурк-серу відповідні завдання, про що свідчить листування між вченими. Так, Є. С. Бурксер у листі до В. І. Вернадського писав:

«Многоуважаемый Владимир Иванович!Получил Ваше письмо. Интересующая Вас работа о Ra в растениях напе-

чатана мною в Biochem[ische] Zeitschrift, вероятно в янв[арском] номере, но ни журнала, ни оттисков пока я не получил. По получении тотчас вышлю.

Насколько мне известно, до сих пор Ra в растениях не определяли. Рабо-ту эту я продолжаю и сейчас. Th мы искали и не нашли, но наша установка не обнаруживает в общей массе менее 0,5 мг Тh, с лицензиями и деньгами на работы сейчас очень плохо.

Уран мы обязательно поищем химич[еским] путем; важно наладить правильный сбор материала. Я охотно буду исследовать предлагаемые Вами образцы водных организмов. Боюсь только, что обнаружение столь ничтожных количеств урана представит огромные затруднения – может быть, искать [накопление] их после удаления Ra?

Работа с [микроэминами] идет хорошо, первоначальная обработка

366

поср[едством] H2SO4 и НF и далее удаление SO4 в виде ВаSO4.Получил Вашу речь «О рассеянии химич[еских] элементов». Мне ка-

жется, что если удастся в ряде организмов определить весь комплекс радиоакт[ивных] элементов (U, Тh, Rb, Ra, K), можно будет прийти к каким-либо выводам об их роли в явлениях жизни или случайности их нахожде-ния в живом веществе. Пока я ставлю опыты с семенами гороха, пшеницы, льна, горчицы. Далее думаю исследовать икру рыб, яйца. К сожалению, очень мало средств и работа очень задерживается.

Всего хорошего.Е. Бурксер» [4].Слід зазначити, що Є. С. Бурксер ще у 1914 р. опублікував статтю «Дей-

ствие радиоэлементов на растения», в якій зробив досить детальний огляд робіт з питань впливу радіоелементів на рослини. В цій статті вчений згадує і дослідження радіоактивності зразків кам’яного вугілля Донецько-го басейну, які він проводив ще у 1912 році [2]. З 1914 по 1917 рр. в Одеській радіологічній лабораторії під керівництвом Є. С. Бурксера вивчали вплив радіоактивного випромінювання на розвиток тутового шовкопряду.

Поява у 1924 р. в західній пресі повідомлень про відкриття явища «біорадіоактивності» вимусило співробітників Хіміко-радіологічного інституту провести дослідження з вивчення іонізуючого випромінювання рослинних організмів. Проведені дослідження спростували твердження про існування біорадіоактивності у рослин.

З метою з’ясування ролі живих організмів у міграції радіоактивних елементів Є. С. Бурксером було проведено серію експериментів з визначення вмісту рубідію в деяких рослинах: квасолі, ячменю, солончакових рослинах. В ході цих досліджень було здійснено удосконалення аналітичних методів визначення малих кількостей рубідію. За результатами експериментів встановлено значно більший вміст рубідію в солончакових рослинах, який досягав 1,2*10-4 % на живу вагу.

У подальшому Є. С. Бурксер разом зі співробітниками вивчали вміст радію і торію в різних видах рослин із околиць Одеси, Одеського ботанічного саду і Пе-реяславського району. Також було встановлено, що різні харчові продукти: во-лове м'ясо, риба, овочі, молоко містять близько 10-13 % радію та 10-5 % торію. Таким чином, була доведена постійна наявність радію і, можливо, мезоторію в дуже розсіяному стані в ряді рослинних і тваринних організмів [3].

У 1928 р. під керівництвом Є. С. Бурксера було досліджено 17 зразків дон-баського вугілля на вміст радіоактивних елементів. Проведені експеримен-ти встановили, що вміст в кам’яному вугіллі й антрацитах торію та радію того ж порядку, що і в деяких осадових породах, але частіше навіть менший. Також дослідження показали, що вміст радіоактивних елементів у тих рос-линних організмів, з яких утворилось вугілля, того ж порядку (близько 10-13 %), що встановлений і для ряду досліджених сучасних рослин.

Величезна робота, присвячена вивченню хімізму процесів відновлення

367

сульфатів мікроорганізмами в соляних водоймах, була проведена Є. С. Бурк-сером і його співробітниками разом з членом-кореспондентом АН УРСР Л. І. Рубенчиком в Українському інституті курортології. Ця робота висвітлила процеси грязеутворення в лиманах та морських затоках півдня УРСР і встановила значення процесів відновлення сульфатів бактеріями при формуванні осадових порід.

У післявоєнні роки Є. С. Бурксер продовжував біогеохімічні дослідження у Києві, в геохімічному відділі інституту геологічних наук АН УРСР. Так у зв’язку з епідемією зобу в Закарпатській області та в Димерському районі Київської області було проведено визначення вмісту йоду в питних водах, ґрунті та харчових продуктах.

В ході проведення досліджень було виявлено, що води чорноземних ґрунтів на лісі, а також в місцях виходів інтрузій основних порід – найбільш збагачені йодом. Найменший вміст йоду спостерігається в районах з висо-ким рівнем стояння ґрунтових вод – в Карпатах, Поліссі.

У 1939 р. В. І. Вернадський, надавши відгук на роботу Є. С. Бурксера, відзначив у ньому, що саме Євгеній Самойлович першим надав кількісне визначення вмісту радію в живих організмах (1927 р.), також першим на-дав кількісні вказівки на торій в кам'яних вугіллях і антрацитах (1929 р.). У цьому ж відгуку Володимир Іванович відмітив, що геохімічна робота проф. Бурксера йшла в тісному контакті з роботами, які йому довелося вести в Радієвому інституті і в Біогеохімічній лабораторії.

Таким чином, можна відзначити, що діяльність Є. С. Бурксера суттєвим чином вплинула на становлення і розвиток нової галузі геохімії – біогеохімії. Його роботи з визначення вмісту радіоактивних речовин в різноманітних об’єктах навколишнього середовища, зокрема в рослинах, тваринах, вугіллях, харчових продуктах були одними з перших в Україні і мали важли-ве значення для з’ясування ролі радіоелементів у житті тварин та рослин.

Важливе наукове і практичне значення мали також роботи Є. С. Бурк-сера з вивчення процесів грязеутворення в лиманах та морських затоках, внаслідок яких було розроблено біохімічні методи одержання лікувальної грязі з глин.

ЛІТЕРАТУРА1. Вернадский В. И. Проблемы биогеохимии. Выпуск 1. Значение био-

геохимии для познания биосферы. / В. И. Вернадский – Л.: Изд-во Академии наук СССР, 1934.– 47 с.

2. Бурксер Е. С., Действие радиоэлементов на растения. / Е. С. Бурксер // Записки общества сельского хозяйства южной России – 1914. № 10 – С. 1 15

3. Бурксер Е. С., Брун Н., Бронштейн К. Содержание радия в растениях. / Е. С. Бурксер //Физико-фармац. вестн. – 1927. – № 1-3 С. 181.

4. Вернадський, В. І. Листування з українськими вченими Кн. 1 : Ли-стування : А-Г / редкол. : О. С. Онищенко (голова) [та ін.]; авт.-уклад.: О. С.

368

Онищенко, Л. А. Дубровіна, В. Ю. Афіані [та ін.] – НАН України, Коміс. з наук. спадщини акад. В. І. Вернадського, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т історії України [та ін. ]:. К. : [б. и.], 2011. – Т. 2 – 824 c.

«MAŁA ENCYKLOPEDYA POLSKA» СТАНІСЛАВА ПЛАТЕРА ПРО ФОРТЕЦЮ ОЧАКІВ ТА ЕПОХУ РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКИХ ВІЙН

Якубова Т.А.

У польському фонді Національної бібліотеки України імені В.І. Вер-надського зберігаються історичні матеріали щодо історії фортеці Очаків та епохи російсько-турецьких війн на Півдні України в другий половині XVIIIст. Польський фонд НБУВ нараховує 90983 книжних одиниць польської літератури з різних галузей знань, які торкаються теми історії Півдня України в епоху російсько-турецьких війн.

«Mala Encyklopedya Polska» Tom I-II (Leszno i Gniezno, 1847) Станіслава Платера містить цікаві польські статті, які представляють історичні фак-ти щодо історії Півдня України в другій половини XVIII ст. Станіслав Пла-тер (1784-1851) – польський вчений, письменник. У 1806 році поступив в ряди французької армії. У 1815 році перейшов у польське військо в чині майора артилерії, але швидко пішов у відставку та поселився в маєтку Вро-няни у Великому князівстві Познаньскому. Тут він присвятив себе науко-вим справам та заняттям. Його наукові книги польською, французькою мовами вийшли в Парижі, Варшаві у першій половині XIX ст. Він друкував свої статті в журналі «Przyjaciel ludu» (Лешко, 1834-1850). Граф Станіслав Платер відомий в польській літературі своїми дослідженнями з географії, археології.

Графській та дворянській рід Платерів має німецьке походження. Пла-тер (фон-дем-Бреле , названий Платерами; von dem Broele, genant Plater) – графський, дворянській рід, якій походить з початку XIV століття. На почат-ку XV століття Платери переселились з Вестфалії у Прибалтійський край. Рід графів Платерів поділився на декілька гілок, одна з яких мала своїх представників в Польщі [1].

«Mała Encyklopedya Polska» (Leszno i Gniezno, 1847). Tom II. В першому томі польської енциклопедії надрукована стаття «Очаків» («Oczakow» // Mała Encyklopedya Polska. Tom I. – Leszno i Gniezno, 1847). В статті відзначено, Очаків – місто в губернії Херсонській над берегом Чорного моря. Місто розташоване в п’ятнадцяти милях на схід від Одеси та в п’яти милях від гирла Бугу до моря. Ця міцна твердиня була укріплена під час турецько-го панування. В 1709 році після битви під Полтавою під час прибуття до ріки Буг Карл XII та І. Мазепа знайшли під Очаковом перший притулок від

369

переслідування росіян. В пізніх війнах між Туреччиною та Росією Очаків ви-тримав де кілько облог. В 1788 році князь Г.О. Потьомкін штурмом здобув Очаків. В часи пізнього панування російського Очаків втратив значення міцної фортеці [2].

У відміченій польскій енциклопедії надруковані статті про видатні історичні постаті епохи російсько-турецьких війн. В статтях представлені факти біографій відомих полководців, монархів, які пов’язані з Півднем України в період «золотого часу» Катерини II. Стаття «Суворов Алек-сандр» («Suwarof (Alexander)» // Mala Encyklopedya Polska. Tom II. – Leszno i Gniezno, 1847) містить історичні відомості з біографії знаменитого пол-ководця. В польській статті зазначено, що О.В. Суворов – славний генерал російській мав велике значення в польській історії. З дванадцяти років на військовій службі. Першу військову компанію отримав в семирічній війні проти Пруссії. Брав участь у битві під Франкфуртом на Одері. У 1768 році в чині генерал-майора відісланий до Польщі проти конфедератів барських. Його військова слава піднялася у війні з турецькій (1774 р.) під Козлуджі. У 1775 році відправлений з військами проти О.Пугачева для остаточного при-душення цього повстання. В новій війні з Туреччиною О.В. Суворов отримав велику перемогу над турками при Кінбурні [3].

В зазначеній енциклопедії надруковані статті, які надають історичні факти про подорож Катерини II на Південь (1787 р.) напередодні російсько-турецької війни 1787-1791 рр. Під час цієї подорожі російська імператриця перебувала в Києві. Катерина II розуміла велике значення Києва як фортеці та промислового міста в часи війни з турками та проводила в місті буді-вельні роботи. Про це свідчить стаття в польській енциклопедії – «Київ» («Kijów» // Mala Encyklopedya Polska. Tom.I. – Leszno i Gniezno, 1847). В стат-ті відмічено, що в Києві є четверта частина міста, яка була заснована та роз-будована при Катерині II під іменем Володимирського міста. Ця частина Києва була оточена рівним валом. Але малий поступ у розвитку промисло-вості та торгівлі не дозволив новій частині міста розвиватися далі. Тому ця частина міста залишилася мало забудованою, а пізніше від неї залишилась тільки назва. В цей час в околицях Києва мандрівники спостерігали великі огороди та овочеві сади в яких вирощували навіть виноград [4].

Під Каневом під час подорожі на Південь відбулася зустріч Катерини II та польского короля Станіслава Августа Понятовського. Про що розповідає стаття «Канів» («Kaniów») в першому томі польської енциклопедії. В статті зазначено, що Канів – місто в губернії Київській, в повіті Богуславським на правому березі Дніпра, в п’ятнадцяти милях від Києва. Пам’ятною стала зустріч Катерини II з польським королем Станіславом Августом Понятовсь-ким, яка відбулася у 1787 році на галері по середині Дніпра. Цієї події є кілька польських описів. Але найдокладніша оповідь цих подій міститься у «фран-цузьких пам’ятниках» хороброго Сегюра, французького посла Людовіка XVI при дворі російському, якій був свідком цієї хвилі історичної [5].

370

Стаття «Станіслав Август Понятовський» («Stanislaw August Poniatowski») в другому томі польської енциклопедії говорить про те, що Станіслав Август Понятовський отримав відомості про подорож Катерини II до Криму [6]. Прагнучи умовити свою опікунку щодо змін, які польський король намагався провести в уряді польському та на які йому були необхідні дозволи російської імператриці, польській король вибрав місто зустрічі на польсько-російському кордоні на Україні. Він виїхав з Варшави в лютому 1787 року, маючи в своєму обозі кілька осіб своєї родини. Його дорога проходила на Люблін, Дубно, Бердичів. Він долав де кілька миль в день для кращого пізнання далеких провінцій. Та подорож королівська була безперевним ланцюгом урочисто-стей, які запроваджували в своїх резиденціях магнати польські. У великих містах повітових польська шляхта з великими трубами на конях в військових мундирах приїздили групами щоб побачити монарха. В кінці березня польсь-кий король прибув до Канева над Дніпром напроти кордону російського, але був вимушений чекати, оскільки імператриця із-за пори року була затримана в Києві. З наступом весняної погоди імператриця прибула з двором на галері, на якій подорожувала, до Херсона. На цій імператорській галері пройшла зустріч з польським королем, яка описана Сегюром, французьким послом, якій подорожував разом з імператрицею. Зустріч тривала півдня, після якої Катерина II направилась до Херсону.

Статті польської енциклопедії надають цікаві історичні факти, які тор-каються історії Польщі та України в період підготовки Росії до нової війни з Туреччиною. В цих польських статтях надається історична оцінка позиції польського короля під час переговорів з російською імператрицею в період подорожі на Південь (1787 р.). Відзначається, що на прохання польсь-кого короля імператриця відповідала двозначними виразами. Йозеф II під іменем графа Фалькенштейна також подорожував з імператрицею по Україні. В польській статті робиться висновок про роль Станіслава Авгу-ста Понятовського в цей історичний період підчас подорожі на Південь (1787 р.), та характеризуються його відносини в російською імператрицею. Польська стаття підводить сумні підсумки щодо відносин Польщі та Росії напередодні російсько-турецької війни 1787-1791 рр. В цій польській статті зазначається, що це участь слабких королів, та ще більше слабких держав, які замість розвитку та знаходження істотних власних сил на власному лоні прагнули опертися на чужу допомогу.

Польській фонд НБУВ зберігає значний масив історичної літератури та джерел для подальших досліджень історії Півдня України, епохи російсько-турецьких війн другої половини XVIIIст.

ЛІТЕРАТУРА1. Брокгауз Ф.А., Ефрон И.А. Энциклопедический словарь. Том. XXIII /

Ф.А.Брокгауз, И.А.Ефрон. – СПб,1898. – С. 822.2. Oczaków // Mała Encyklopedya Polska Tom.II. – Leszno i Gniezno.:

371

ЛЬВОВ КОСМИЧЕСКИЙЯнчак Я.Я.

12 апреля 1961 года радиостанции всего мира сообщили о запуске перво-го в мире пилотируемого космического корабля с человеком на борту. Но задолго до полёта Гагарина, а также во время подготовки к старту корабля «Восток» и всех последующих полётов вся страна участвовала в этих мас-штабных программах. Даже спустя годы после развала СССР продолжается кооперация по тем или иным запускам.

Львов уже в 1960-е был привлечён к реализации космической программы СССР: здесь разрабатывали и изготавливали оборудование для управления космическими полётами, тренажёры для космонавтов, системы слежения, подъёмники и стартовые механизмы для запусков ракет, термостойкое ме-таллокерамическое покрытие для кораблей многоразового использования и др. Предприятия города участвовали и в программе создания автоматиче-ского вездехода «Луноход» для исследования спутника Земли.

Над реализацией научных исследований в области космонавтики рабо-тают Львовский центр института космических исследований Националь-ного космического агентства Украины, Научно-исследовательский центр аэрокосмической информации и экологического мониторинга Института кибернетики имени академика Глушкова, Государственный НИИ информа-ционной инфраструктуры НАН Украины. Исследования для космических программ проводят специалисты Львовского университета и Львовской По-литехники.

Львовский центр института космических исследований специализиро-вался на разработке магнитометров. Специалисты центра принимали уча-стие в разработке аппаратуры, установленной на спутнике «Сич-1», запу-щенном 31 августа 1995 г.

C 1978 г. Научно-исследовательский центр аэрокосмической информа-ции и экологического мониторинга исследует проблемы дистанционного

Nakładem i drukiem Ernesta Gǘnthera ,1847. – S. 168. 3. Suwarof(Alexander) // Mala Encyklopedya Polska. TomII. –Leszno I

Gniezno.: Nakładem i Drukiem Ernesta Gǘnthera, 1847. – S. 454-457.4. Kijow // Mała Encyklopedya Polska. Tom I. – Leszno i Gniezno.:Nakładem

i drukiem Ernesta Gǘnthera, 1847. – S.354-356.5. Kaniów.//Mala Encyklopedya Polska. Tom I. – Leszno I Gniezno.: Nakładem

i drukiem Ernesta Günthera, 1847. – S.300.6. Stanislaw August Poniatowski // Mała Encyklopedya Polska Tom.II.

–Leszno i Gniezno.: Nakładem i drukiem Ernesta Gǘnthera 1847. – S.411-432.

372

зондирования Земли и других космических объектов. Сотрудники центра издали коллективную монографию «Свойства лунного грунта и проблемы его разработки» (1998 г.).

Действует и филиал Киевского КБ автоматических систем управления. Львовские специалисты разрабатывали пульты дистанционного управ-ления, программное обеспечение систем контроля криогенных установок охлаждения ракетоносителя «Энергия», который применялся в советской космической программе кораблей «Буран».

Учёные Львовского университета осуществляют расчёты траекторий космических полётов, действует и астрономическая обсерватория. Иссле-дованиями в области космической медицины занимаются специалисты Львовского национального медуниверситета им. Д.Галицкого. К слову, один из изобретателей воздушного шара с автоматической горелкой, который работал на жидком топливе (1784 г.), доктор медицины Н.Герман опубли-ковал во львовских газетах ряд статей под общим заголовком «Лекарские записки про воздухоплавание», где попытался теоретически рассмотреть влияние полётов на человеческий организм в медико-физиологическом аспекте. Можем допустить, что так было положено начало первым в мире исследованиям в области авиационно-космической медицины.

Большое количество технических приспособлений для потребностей космонавтики создало ПО «Электрон». Предприятие выпускало аппарату-ру для центров управления полётами и космических аппаратов, тренажёры для космонавтов. Его мониторы действуют на борту международной косми-ческой станции «Альфа».

Львовский автобусный завод в 1960 г. выпустил первый специально оснащенный автобус для нужд космодрома «Байконур». Созданный на осно-ве модели «ЛA3-695B», автобус имел специальный отсек для космонавтов, в котором поддерживался постоянный температурный режим. Машина была оборудована аудио- и радиосвязью, а также системами жизнеобеспечения, к которым во время поездки подключали скафандр космонавта. Конструкто-ром модификации был львовянин Всеволод Гнипович. Львовские автобусы использовали на «Байконуре» на протяжении 1961-1993 г.г, машины вошли в Книгу рекордов Гиннеса как перевезшие наибольшее в мире количество космонавтов.

С середины 1950-х разнообразные грузоподъёмные машины и механиз-мы для работы на космодромах выпускал завод «Автопогрузчик». Предпри-ятие изготавливало также тягачи, стартовые вышки и платформы. Во время реализации в СССР программы исследований Луны КБ завода разработало серию грузоподъёмных машин «Галактика», которые были приспособлены для работы на поверхности естественного спутника Земли.

Рацион космонавтов на орбите и специальную упаковку разработало предприятие «Свиточ». В честь полёта в космос первой женщины-космонавта Валентины Терешковой фабрика выпустила конфеты «Чайка космическая».

373

Во Львове неоднократно проходили выставки, посвящённые развитию космонавтики. Организатором большинства из них был Львовский област-ной историко-пропагандистский центр авиации и космонавтики (ныне Галицкое авиационно-историческое техническое товарищество, ГАИТЕТ, в котором в своё время побывал целый ряд космонавтов, оставивших свои от-зывы и пожелания). За свою деятельность в области пропаганды космонав-тики ГАИТЕТ неоднократно был отмечен грамотами и медалями Федерации космонавтики СССР, Национального агенства космонавтики Украины. Чле-нами ГАИТЕТ также являются заслуженный испытатель космической тех-ники А.Дормидонтов, многолетний сотрудник «Байконура» В.Комар.

В июне-июле 1967 г. Львов посетили космонавты Юрий Гагарин и Вален-тина Терешкова. Юрий Алексеевич принял участие в праздновании дней дружбы украинской и чехословацкой молодёжи, которое прошло на стадио-не «Дружба» (теперь «Украина»), В честь первого космонавта был назван Дворец культуры «Трудовые резервы» (ныне дворец эстетического воспи-тания ученической молодёжи).

Во Львове побывали также космонавты А.Александров, Ю.Артюхин, П.Беляев, Березовой, В.Быковский, Г.Гречко, В.Жолобов, П.Климук, В.Лазарев, А.Леонов, Лебедев, В.Титов, Г.Титов, В.Шаталов и др. Несколько раз во Львов приезжали космонавты-украинцы Павел Попович и Георгий Береговой. В 1974 и 1980 г. Львов посещала украинка Марина Попович, длительное время готовившаяся к космическому полёту, который, правда, так и не состоялся. В фондах Исторического музея наряду с макетами космических аппаратов хранится копия искусственного спутника Земли в натуральную величину, переданая сюда с намерением создать в городе музей техники.

Во Львове на стадионе «Дружба» 12 апреля 1971 г. была открыта мемо-риальная доска в честь пребывания в городе Ю.Гагарина (не сохранилась). В сквере на ул. Терешковой (ныне Выговского) установлена композиция «Кос-мос». В 1960-1970 годах в честь исследователей космоса и изобретателей ракетной техники улицам города были присвоены имена Ю.Гагарина, гене-рала А.Засядько, Н.Кибальчича, В.Комарова, Ю.Кондратюка, В.Терешковой, К.Циолковского. Кроме того существовали улицы Космическая, Космонав-тов, Ракетная и Реактивная.

Помимо всего изложенного, Галицкое авиационное историко-техническое товарищество (ГАИТЕТ) подготовило ряд самодельных планшетов на кос-мическую тему, посвящённых Дню космонавтики, первому искусственному спутнику Земли, П.Королёву, П.Поповичу и т. д. Вместе с моделями косми-ческих кораблей, документальными и коллекционными материалами они используются членами ГАИТЕТ в выставках и лекциях, которые регулярно проводятся ими на предприятиях, в учебных заведениях, воинских частях Львовщины и региона.

К 50-летию первого полёта человека в космос члены ГАИТЕТ подгото-вили ряд планшетов, посвящённых этому знаменательному событию, на

374

которых освещена жизнь и деятельность первого космонавта планеты. Для выставок и лекций были использованы модель космического корабля «Вос-ток», а также коллекционные материалы с изображением Ю.Гагарина – мар-ки, значки, этикетки, календарики и т. д. Были растиражированы типограф-ским способом плакаты «Львов космический», которые демонстрировались во Львовском историческом музее, на предприятиях и в учебных заведе-ниях. Состоялись также выставки посвящённые полёту первой женщины-космонавта В.Терешковой, и другие выставки, экспозиции, лекции которые вызывают неизменный интерес львовян и гостей города Львова.

Представляют также интерес работы львовского предприятия «Ко-некс», активно участвующих в космических программах, в частности ими разработана аппаратура для приёма и обработки телеметрической ин-формации и управления космическими аппаратами, которая установлена в Национальном центре управления и использования космических систем в Евпатории (Крым). Совместно с тернопольским конструкторским бюро «Промінь» в 1999 году «Конекс» запустил в испытательную эксплуатацию новосозданое оборудование центра приёма информации из космических ап-паратов, размещённого в Чернигове. По заказу египетского правительства львовские специалисты выпустили оборудование дистанционного скани-рования, в частности, оптически сканер с разделительными возможностя-ми 8х8м для египетского спутника «Эджин–Сат-1» (запущенного в космос 17.04.2007 г.). В разработке египетского заказа принимали участие учёные, Львовской Политехники, и центральное конструкторское бюро «Арсенал» в Киеве. Технику, созданную во Львове, используют на российских искус-ственных спутниках и космических аппаратах других стран.

Следует также отметить работу комитета космонавтики ДОСААФ, кото-рый действовал во Львове до развала Советского Союза, и в известной сте-пени курировал работу Львовских предприятий, работающих на космонав-тику. Руководителем подразделений комитета космонавтики по Западному региона был и автор этих строк. К сожалению с распадом страны многие предприятия уже не могли полноценно принимать участие в космических программах, тем не менее можно с уверенностью сказать, что Львов был есть и будет городом космических программ.

375

ЗМІСТ

Алєксєєнко А.О. Історичні аспекти розвитку вітчизняного тракторобуду-вання за конструкторською документацією Центрального державного науково-технічного архіву України.......................................................................................4

Аннєнков І.О. Стан електромашинобудування в Україні на передодні громадянської війни (1917 р.) ................................................................................................7

Аннєнкова Н.Г. Особливості управління верстатобудівною галуззю в Українській СРР у період соціалістичної індустріалізації (1928 – 1941 рр.)........................................................................................10

Бабічук І.В., Кожушко Б.В., Шендеровський В.А. Першопочатки хімічної науки у Львівському університеті ...................................................................13

Байдак Л.А., Дворецький А.І. Роль Дніпропетровської гідробіологічної школи у розвитку прісноводної гідробіології в Україні. Історіографічний аналіз............................................................................................................15

Барикіна О.І. Розробка паровозу серії ФДМ (за документами Центрального державного науково-технічного архіву України) .....................19

Безлуцька О.П. Розвиток заповідної справи в Асканія-Нова в 20-х – 30-х роках ХХ століття: історіографія проблеми.......................................22

Беликова Л.Л. Вклад в науку и технику выдающихся ученых-ракетчиков......................................................................................................................25

Бєсов Л.М., Звонкова Г.Л. Академічна наука в Криму (1950-1990 рр.) .............29

Біляєва С.О., Фіалко О.Є. Внесок археології у дослідження історичного минулого Південної України ................................................................................................34

Білик А.Ю. Міністерство шляхів сполучення Російської імперії (1865-1915 рр.): етапи структуризації ............................................................................37

Білоцерківська А.С. Міжнародне співробітництво УРСР у галузі сільського господарства та його наукового забезпечення у 60-х рр. ХХ ст. ........................40

Богач Є.М., Григорюк І.П. Діяльність професора С.І. Лебедєва в контексті розвитку української академії сільськогосподарських наук (1956-1962)...........................................................................................................................43

Вдовиченко Є.В. Роль адмірала О. С. Грейга у впровадженні та розвитку парових суден на Півдні України .........................................................................................46

Вірченко Н.О. Велет української математики ...............................................................49

Власов В.И. Глобальные трансформации (экономический аспект) .................52

376

Гамалія В.М. Внесок А.І. Дельвіга (1813 -1887) у розвиток гідротехнічної науки ..................................................................................................................54

Гамалія К.М. Будівельні технології Давнього Риму: минувшина і сьогодення .....................................................................................................................................56

Гелеш А.В. Внесок видатного організатора науки Ю.Т. Величка у розвиток теорії електронних кіл ....................................................................................60

Герман Г.П. Вітчизняні теплотехніки В.Г. Гриневецький та К.В. Кірш ............62

Герук С.М., Сукманюк О.М. До питання історії розвитку ремонтної бази сільськогосподарської техніки .............................................................................................65

Гнера В.А. Досвід використання безпілотних літаючих апаратів у дослідженні давньоруських храмів ...................................................................................68

Голова В.В. Дослідження професора ХТІ О. П. Лідова у галузі промислової хімії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. ..........................................................................71

Голубєва І.В. Василь Оскарович Маркс та його наукова діяльність .................74

Гріффен Л.О. Геном в генезисі й еволюції біологічних та технічних об’єктів ..................................................................................................................77

Грушицька І.Б. Передумови виникнення фотографії ...............................................80

Грушко О.І. Микола Дмитрович Зелінський та його внесок в розробку засобів індивідуального захисту .........................................................................................83

Гутник М.В. Алюміній. Історія відкриття ......................................................................86

Дацюк В.Б., Бошаков О.Г., Ядаменко А.Г. Діорамна композиція як складовий компонент музейних експозицій..........................................................89

Демченко Т.Ф. Знаменитий будівничий дерев'яних мостів Д.І. Журавський (1821-1891): штрихи до портрету .................................93

Дефорж Г.В. Палеозоологія як джерело відомостей про закономірності і фактори еволюції ...................................................................................96

Жмак Л.В. Формування компетентностей під час вивчення шкільного курсу географії для курсантів-судноводіїв ...........................................98

Зятьков Л.Л. История отношений Старобельского земства и Докучаевской «Особой экспедиции» ..........................................................................101

Иванова А.П. Проверено временем ..................................................................................103

Игнатович В.Н. Об истории запрета «вечный двигатель второго рода невозможен»...................................................................................................105

377

Іванців Л.Г. Віхи історії як спосіб гуманітарного супроводу змісту навчання ..................................................................................................108

Ісаєнко О.І. Внесок академіка І.Г. Александрова у розвиток географічного районування СРСР ...................................................................................111

Казанцева Л.В., Салата С.А. Пам’ятки історії астрономії та їхні особливості ....................................................................................................................114

Казмірчук К.А., Богорош О.Т. Про життя і діяльність І.І. Сікорського .............116

Казьмирчук М.Г. Ставлення Т. Г. Шевченка до фотографії в Російській імперії ...................................................................................................................120

Камчатний В.Г. Рецензування дослідницьких робіт студентів Харківського університету як складова науково-педагогічної діяльності професора І.П. Осипова...................................................................................124

Карамаш С.Ю. Українське коріння інженера-винахідника, піонера освоєння космічного простору М.І. Яримовича .....................................128

Кілочицька Т.В. Внесок М.М. Крилова та М.М. Боголюбова в розвиток ергодичної теорії .................................................................................................131

Кісільова Т.О. Організаційні форми рентгенологічної допомоги в Лівобережній Україні у дорадянський період .......................................................134

Коваленко М.М. Методика польового досліду Ротмістрова (1866–1941) ......137

Кокшайкін М.Г. Развитие и перспективы отдела кинофототехники Шосткинского краеведческого музея ............................................................................140

Колтачихіна О.Ю. Моделі всесвіту мислителів Київської Русі .........................144

Константинов В.О. Академик И. В. Тананаев и история науки (110 лет со дня рождения) .....................................................................................148

Корниенко О.Н. Генезис і розвиток зварювання лазерним променем .............151

Косовець Ю.В. Українська залізнична термінологія: проблеми нормування та кодифікації ..................................................................................................155

Костенко А.І. Формування наукового світогляду В.Г. Гриневецького .............158

Кривоконь О.Г. Критерії та підходи до періодизації вітчизняного тракторобудування ..................................................................................................................161

Кузнєцов В.І. Називні підсистеми систем наукового знання: функції та побудова .................................................................................................................164

Кузнєцов Ю.М. Передача генетичної інформації в процесі еволюції металорізальних верстатів .................................................................................................167

378

Кузьменко Н.О. Передумови відкриття іоносфери (до 90-річчя відкриття) ........................................................................................................170

Кушлакова Н.М. Професор П.М. Леонтовський: внесок в розвиток маркшейдерської справи на півдні Російської імперії .........................................173

Латиш В.І. Внесок професора Л.Ф. Ніколаї у підготовку інженерів-мостобудівників..................................................................................................176

Литвинко А.С. Деятельность академика В.Ф. Уткина в области создания ракетно-космической техники в Украине .......................179

Лупаренко Г.В. Стрілецька зброя часів Першої світової війни в колекції Державного політехнічного музею...........................................................183

Лютий О.П. Фундатори першої технології спеціальної електрометалургії .........................................................................................186

Ляшуга І.Ю. Діяльність метрологічної служби Харкова в 1941–1945 рр. .......................................................................................................189

Мікульонок І.О. Наукові дослідження і підготовка фахівців з технології, процесів та обладнання для переробки полімерів і пластмас у Київській політехніці ............................................................192

Назаренко В.І., Демченко О.К. Михайло Каша –видатний американський вчений з українським корінням ...................................................196

Незліна О.А. Внесок М.М. Бенардоса в розвиток електродугового зварювання ..........................................................................................200

Непомнящий А.А. Неизвестное письмо К. Э. Гриневича Н. Я. Марру...............202

Нікітіна І.В. Музейний простір та новітні технології: співдружність та протиріччя (з досвіду НМГ і ВС) ..................................................................................205

Нонік Л.Ю., Полонський Л.Г. Перші доменні мануфактури Правобережного Полісся (1773–1848 рр.)...................................................................208

Парацій В.М. Арсенал Бережанського замку (за люстрацією 1762 р.) ...........211

Перелигіна Л.С. Архів Н.І. Сорокіної: пам'ятка матеріальної і духовної культури українського народу ....................................................................216

Пєлєвін Є.Ю. Внесок В.І. Тимофієнка у підготовку енциклопедичного видання «Звід пам’яток історії та культури України» ..........................................219

Пилипчук О.Я. Сальтаціоністська концепція в системній теорії маркпреволюції ..........................................................................................................................222

379

Пиріжок С.Я. До історії організації та проведення Брюссельського залізничного міжнародного конгресу на сторінках часопису «Железнодорожное дело» ..................................................225

Пістоленко І.О. Вчений, конструктор авіаційної та ракетно-космічної техніки Володимир Миколайович Челомей: український період життя і діяльності .........................................................................228

Писаревская Н.В. Виктор Глушков – человек, пришедший из будущего ......................................................................................................231

Потапенко Л.Л. Снігова проблема на залізницях України в роки Великої Вітчизняної війни ...................................................................................234

Прохоров А.М. До відкриття музею історії та залізничної техніки Південної залізниці ................................................................................................237

Пруднікова Н.Д., Первая Н.В., Остапчук І.П. Історичний розвиток масажу стоп та інноваційні засоби для його здійснення ...................................240

Радзієвський В.А. Розвиток субкультурної концепції в Україні у філософсько-історичному вимірі .................................................................................243

Радогуз С.А. Роль директора Харківського практичного технологічного інституту В. Л. Кірпічова в становленні школи слюсарної справи при механічних майстернях інституту .................246

Рижева Н.О. Розширення виробничо-технічної бази кораблебудування напередодні Першої світової війни......................................250

Руда С.П. Участь студенів та викладачів Київського політехнічного інституту в подіях 1905 р. ....................................................................................................252

Савчук В.С. До проблеми визначення часу виникнення державних та громадсько-наукових установ: методологічні замітки .......................................255

Салата С.А. Умови вибору території для будівництва Астрономічної обсерваторії Київського університету Св. Володимира ......................................258

Сандурська О.В. Становлення В.П. Костенка як особистості та інженера ..........262

Скляр В.М. Значення курсу «Історія НТУ «ХПІ» у формуванні позитивного іміджу університету у студентському середовищі ...................265

Соколівська З.М, Шендеровський В.А. Чинники ментальності українців у дослідженнях Володимира Яніва ...........................................................267

Соколов В.В., Куций А.В., Куций С.А. Технічні моделі та креслення метеорологічного обладнання для хат-лабораторій в працях М. Кудлая...............................................................................270

380

Сорочинська О.Л. Соціально-політичні обставини появи паровозобудівних заводів на Україні .............................................................................276

Степанюк М.О. Внесок в науку і техніку видатних вчених та інженерів Духова М.Л. і Корольова С.П. ...................................................................279

Стрелко О.Г. Участь вчених та інженерів у вирішенні проблем експлуатаційної роботи на залізничному транспорті .........................................281

Сугацька Н.В. Выдающийся кораблестроитель Юрий Иванович Макаров ......283

Сукманюк О.М. Із історії будівництва тваринницьких приміщень..................286

Тарадуда Д.В. Розвиток науково-дослідної діяльності та підготовки кадрів у сфері пожежної безпеки ......................................................289

Тарасенко І.А. Формування колективу вчених для роботи на цементну галузь країни в Харківському політехнічному інституті на етапі НТР (1950-і–1980-і роки) ..............................................................292

Татарчук В.В. Авіаційний аспект діяльності В. Ф. Боброва в київському політехнічному інституті (перша третина ХХ ст.) ..................................................295

Тверитникова О.Є. Науково-дослідна робота вищої електротехнічної школи України (1950–1960 рр.) ................................................299

Тимків В.Я. Нові напрями музейної науки.....................................................................302

Тодорюк О.Б. Про участь М.Х. Бунге у роботі комітету Сибірської залізниці ............................................................................................306

Ушенко П.А. Співпраця Харківського заводу “Кондиціонер” з іншими заводами та науково-дослідними інститутами міста Харкова ........................309

Фененко А.І., Герук С.М., Сукманюк О.М. До питання історії становлення механізації доїння корів ...........................................................................312

Фирсов А.В. До 150-річчя з дня народження інженера Б.Г. Луцького: невідомі та маловідомі факти біографії .......................................................................315

Філіпова О.І. Розвиток фізичної науки в Таврійському університеті ..........318

Харук А.І. Військові біплани «Авіатік» (до 100-ліття початку Першої світової війни) ...........................................................................................................321

Харук Л.М. Леонтій Дмоховський – основоположник онкологічної вірусології.........................................................................................................324

Храмова-Баранова О.Л. Аспекти розвитку метрології, стандартизації і сертифікації в україні в кінці ХХ – початку ХХІ ст. ..................................................326

Циганенко В.О. Євгеній Іванович Чулков........................................................................329

381

Чаплиць О.О. Основные направления работы школы В.М. Ковтуненко в Днепропетровске ..............................................................................332

Шевченко М.В. Принципи наукової організації праці в творчості академіка К.Г. Воблого ..................................................................................336

Шинкаренко В.Ф. Історія науки і техніки в контексті генетичної коеволюції природних і антропогенних систем ............................339

Шинкаренко В.Ф., Гайдаєнко І.В. Генетична історія розвитку вітрових електростанцій .................................................................................342

Шкепу М.О. Феномен опосредования истории науки и науки истории........346

Шкіра Л.М. Облаштування кузні та стельмашної майстерні кін. ХІХ – поч. ХХ ст. в експозиції Музею народного сухопутного транспорту НІЕЗ «Переяслав».............................................................................................350

Шкіра М.В. Колекція деревообробних інструментів майстра-столяра Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав»...........353

Школьна О.В. Коростенський фарфоровий завод як національний бренд в історії мистецтва, науки і техніки України................................................355

Щебетюк Н.Б. В.В. Вінер про організацію сільськогосподарської дослідної справив Україні (20-і рр. ХХ ст.) ..................................................................358

Ядаменко М.О. Памятник техники – трактор СХТЗ-15/30 .................................. 363

Якимюк О.Л. Є. С. Бурксер і біогеохімічні дослідження в Україні ....................365

Якубова Т.А. «Mała Encyklopedya Polska» Станіслава Платера про фортецю Очаків та епоху російсько-турецьких війн .................................. 368

Янчак Я.Я. Львов космический.............................................................................................371

382

383

384

Наукове видання

Матеріали13-ї Всеукраїнської

наукової конференції«Актуальні питання історії

науки і техніки»

(м. Коростень, 16-18 жовтня 2014 р.)

Підписано до друку 25.10.2014 р.Формат 60х84/16. Друк офсетний. Папір офсетний.

Гарнітура Cambria.Ум.-друк. арк. 22.5 Обл.-вид. арк. 24,0.

Наклад 150 прим.