Навчальний посібник...Розділ 14. Міжнародн а інтеграція у світовій політиці 1. Рол ь інтеграції в розвитку

ТЕОРІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ

ТА СВІТОВА ПОЛІТИКА

Навчальний посібник

Харків

2016

ЗМІСТ

Передмова 7

Частина І. ТЕОРІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Розділ 1. Теорія міжнародних відносин як наука і навчальна дисципліна

і 1. Міжнародні відносини як суспільне явище 13 і 2. Об'єкт і предмет теорії міжнародних відносин 25 і 3. Методологія досліджень міжнародних відносин 35 5 4. Закономірності міжнародних відносин 50 Питання для самоконтролю 59

Розділ 2. Класичні традиції та парадигми у вивченні міжнародних відносин

г 1. Теоретичні дослідження міжнародних відносин в епоху Стародавнього світу 60

; 2. Осмислення міжнародних відносин в епоху Середньовіччя та Відродження 66

3. Міжнародно-політична думка Нового часу 76 Інтання для самоконтролю 90

Розділ 3. Сучасні школи та напрями в теорії міжнародних відносин ; 1. Різноманіття класифікацій сучасних шкіл і напрямів

у теорії міжнародних відносин 91 2. Політичний реалізм і неореалізм 96 3. Теорії лібералізму і неолібералізму 116 4. Неомарксистська парадигма теорії міжнародних відносин 127 5. Геополітика як підхід до вивчення міжнародних відносин 134 6. Модерністські концепції міжнародних відносин 143

Постпозитивістські парадигми у міжнародних відносинах 155 літання для самоконтролю 174

Розділ 4. Міжнародна система *. Наукова концептуалізація міжнародної системи 175 2. Сутність та особливості міжнародних систем, їх типології 181

З

§ 3. Структура міжнародної системи та її актори 190 Питання для самоконтролю 196

Розділ 5. Цілі, інтереси та засоби учасників міжнародних відносин § 1. Онтологія цілей, мотивів, інтересів акторів

міжнародних відносин 198 § 2. Силові і несилові засоби досягнення цілей

у міжнародних відносинах 203 § 3. Групи інтересів учасників міжнародних відносин

і стратегії їх досягнення 209 Питання для самоконтролю 219

Розділ 6. Моральні та правові аспекти міжнародних відносин § 1. Право і мораль як регулятори міжнародних відносин:

спільність та відмінності 220 § 2. Значення моральних цінностей для сучасного

міжнародного права 225 Питання для самоконтролю 234

Частина II. СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Розділ 7. Міжнародні політичні відносини § 1. Міжнародні політичні відносини в загальній системі

міжнародних зв'язків 235 § 2. Суб'єкти міжнародних політичних відносин 240 § 3. Механізм функціонування міжнародних політичних відносин 248 § 4. Глобальна конструкція політичної системи

в умовах сучасних геополітичних зрушень 251 Питання для самоконтролю 255

Розділ 8. Міжнародні економічні відносини § 1. Економічна діяльність як особлива сфера суспільних відносин 257 § 2. Суб'єкти (актори) міжнародних економічних відносин 264 § 3. Інтеграційні економічні процеси в сучасному світі 269 Питання для самоконтролю 276

Розділ 9. Міжнародні відносини у сфері культури та інформації § 1. Культура як суспільне явище 277 § 2. Міжнародне культурне середовище: тенденції розвитку 280

4

Особливості політичної та правової культури провідних країн у системі міжнародних відносин 284

4. Світовий інформаційний простір та ринок 289 літання для самоконтролю 294

: :ціл 10. Регіон у системі міжнародних відносин Системний вимір регіону 296

І. Регіональні підсистеми міжнародних відносин 303 -, Проблеми міжнародної безпеки в контексті

регіональних конфліктів 318 ^тання для самоконтролю 321

1 :іділ 11. Україна в сучасних міжнародних відносинах » Основні принципи, завдання та напрями

зовнішньої політики України 322 Іа Міжнародні економічні відносини України 328

Міжнародні відносини України у сфері культури та інформації 339 - Регіональна політика України 349 тання для самоконтролю 356

Частина III. СВІТОВА ПОЛІТИКА ; : іділ 12. Світова політика як соціокультурна реальність

. Особливості політичної струкіури світу в кінці XX — на початку XXI ст. 357

І» Сутність світової політики 362 г. Світовий політичний процес 367

Світова політика в умовах глобалізації 371 5. Глобальні виклики людству та антиглобалізм 376 ітаїшя для самоконтролю 381

Розділ 13. Формування сучасної системи світової політики 1. Світова політична система: етапи її еволюції 383 2. Поняття світового порядку 392 5. Тенденції сучасної світової політики і їх вплив

на світову політичну систему 395 4. Глобальне управління світовою політичною системою 398

Ізтання для самоконтролю 402

5

Розділ 14. Міжнародна інтеграція у світовій політиці § 1. Роль інтеграції в розвитку системності у світовій політиці 403 § 2. Теоретичні основи інтеграції 410 § 3. Інтеграційні об'єднання в сучасному світі 428 Питання для самоконтролю 453

Розділ 15. Міжнародні конфлікти та кризи у сучасній світовій політиці

§ 1. Сутність міжнародного конфлікту та його різновиди 454 § 2. Наукові дослідження проблем міжнародних конфліктів 458 § 3. Динаміка розвитку міжнародних конфліктів 463 § 4. Врегулювання і попередження міжнародних конфліктів 467 § 5. Особливості міжнародних конфліктів ХХ-ХХІ ст. 474 Питання для самоконтролю 478

Розділ 16. Підтримання міжнародного миру та безпеки як глобальна проблема людства

§ 1. Система міжнародної безпеки 480 § 2. Моделі міжнародної безпеки 486 § 3. Забезпечення міжнародного миру і безпеки в сучасному світі 492 Питання для самоконтролю 498

Розділ 17. Україна в сучасній світовій політиці § 1. Україна у новому світовому порядку 499 § 2. Україна і всесвітні міжнародні організації 506 § 3. Україна і загальноєвропейські міжнародні організації 513 § 4. Україна і регіональні міжнародні організації 524 Питання для самоконтролю 529

Рекомендована література 530

6

* I< З ДІЛ 4 шшштшшшшш^ЁШ—тшЁШШшвшшш

МІЖНАРОДНА СИСТЕМА

- § 1. Наукова концептуалізація міжнародної системи

Найбільш загальною рисою міжнародних відносин вважається до за своїм характером вони безперечно є соціальними, з цього

шгливає логічне ствердження — міжнародна система належить ж ;нстем соціального типу. Це означає, по-перше, що їх доцільно >: ітлядати як надскладні системи, що мають адаптуватися одна до

-:ої та до середовища; по-друге, аналіз міжнародних систем не має ™ offlx аналогій з дослідженням моделей механічних систем. Отже, « кнародні системи (як більшість соціальних) мають властивості m --ритих і слабкоорганізованих систем. На думку фахівців-міжна-у ^ників, наприклад П. Циганкова, тут «далеко не завжди можливо говести ясну і чітку межу між комплексом, що вивчається, і його і: внішнім середовищем».

У межах проблематики соціально-політичних наук системний *хід був започаткований і отримав найплідніший розвиток у ce-

re дині XX ст. у працях Толкотта Парсонса і Девіда Істона. Одним із : :стоїнств системного аналізу є те, що він позбавляє сенсу поняття ершопричини і надає можливість звільнитися від механічного де-

~;рмінізму. Це особливо важливо для розуміння міжнародних від-носин, де постійно взаємодіючі явища, процеси, події та ситуації та авжди спричинені безліччю факторів та причин, і тому системне __ле завжди відрізняється (як у кількісному, так і в якісному сенсі) Ї:Д складових його елементів.

Не заперечуючи достоїнств теорії Д. Істона, фахівці в галузі між--ародних відносин між тим досить стримано оцінюють можливості іастосування його ідей до будь-яких політичних систем, зокрема до іналізу міжнародної системи. По-перше, тому що ці висновки фак-тично зроблені на основі вивчення особливого типу американської політичної системи і слабо враховують особливості інших політич-

175

Розділ 4. Міжнародна система

них систем. По-друге, тому що істонівське визначення політики ин «авторитарного розподілу цінностей» не враховує специфіки мі* народних систем, що не дозволяє розглядати міжнародні відносний лише як політичні. Нарешті, по-третє — схему Істона неможливії прямо застосувати до глобальної міжнародної системи, зважаючи и» особливості навколишнього її середовища.

Втім, як зазначив американський політолог Стенлі Хоффмпн, «ідея систем поза сумнівом надає найпліднішу концептуальну осип ву. Вона дозволяє провести чітку відмінність між теорією міжнарод них відносин і теорією зовнішньої політики, а також сприяє успіш ному розвиткові як тієї, так і іншої». Вважається, що вперше систсм ний підхід у дослідженні міжнародної політики та наукову евристи ку міжнародної системи здійснив Мортон Каплан у праці «Систем« і процес у міжнародній політиці» (1957). В аспекті політичного реа-лізму на основі поняття «балансу сил» Каплан концептуалізує ідею, що починаючи з епохи XVIII ст. у міжнародних відносинах форму вались глобальні системи, які, змінюючись, зберігали свою головну якість — ультрастабільність.

Характеризуючи першу глобальну (міжнародну) систему «би лансу сил», що існувала з XVIII ст. до Другої світової війни, М. Ка-план спробував визначити основні правила оптимальної дії держав акторів у цій системі (де має бути не менше п'яти великих держав, щоб вона не перетворилась на біполярну). Кожна держава в системі мала керуватися такими вимогами:

- нарощувати силу, але по можливості надавати перевагу пере-говорам, а не веденню бойових дій;

- краще вступати у війну, ніж упускати шанс збільшувати силу; - краще зупинити війну, ніж знищити велику державу (тобто ви-

ключити із системи основного актора), бо існують оптимальні роз-міри міждержавної спільноти, так, європейські династичні режими вважали, що їхня протидія один одному має природні межі;

- перешкоджати будь-якій коаліції чи окремому актору, що праг-нуть зайняти панівне становище у міжнародній системі;

- стримувати акторів, які застосовують наднаціональні принци-пи організації та поведінки;

176

§ 1. Наукова концептуалізація міжнародної системи

дозволяти переможеним або послабленим основним акторам шісісти своє місце у міжнародній системі як партнерам, і допомага-«і! другорядним акторам підвищувати свій статус.

Наступна глобальна система, що склалася внаслідок Другої сві-« оної війни, була визначена М. Капланом як «вільна (слабо пов'язана) ні полярна система», де біполярність обмежувалась діями ООН та t иною акторів, які залишалися нейтральними. Щодо біполярної сис-Й ми вчений виділяє чотири правила її стабільності:

- прагнути до посилення своїх можливостей у порівнянні з мож-IIIкостями іншого блоку;

- краще воювати, ніж дозволити протилежному блоку посісти юмінуюче положення у системі;

- намагатися підпорядкувати цілі універсальних акторів своїй мсті, а цілі ворожого блоку — меті універсальних акторів;

- прагнути до розширення свого блоку, але зберігати терпимість і юсовно країн, що не приєдналися.

Отже, в евристичному аналізі Каплана біполярна система пред-I і авлена більш небезпечною, оскільки характеризується прагнен-N ям обох сторін до світової експансії, передбачає постійну боротьбу між блоками — або за збереження своїх позицій, або за глобальний переділ світу. Пізніше він розвиває і доповнює свій аналіз більш ба-I атовидовою типологією.

Мають місце й інші теоретичні підходи (традиційно-історичний, і оціолого-міжнародний, емпіричний, змішаний та ін.) у дослідженні міжнародних систем і відносин, у яких виявляється певне неспівпа-дання позицій представників різних наукових шкіл, але принципової ігоди між ними все ж таки більше, ніж істотних відмінностей.

Так, в основі традиційно-історичного підходу лежить викорис-тання поняття «міжнародної системи» для позначення дипломатич-них відносин між державами в певний історичний період у тому або іншому регіоні світу. Як, наприклад, європейська система XVII ст., заснована на принципах Вестфальського договору 1648 p.; систе-ма політичної рівноваги європейських держав XIX ст. (так званий «європейський концерн націй»); глобальна біполярна міждержавна система 1945-1990 pp. Основний недолік даного «панорамного» під-

177


ходу полягає в тому, що він не націлює на пошук закономірної'і#| функціонування міжнародних (точніше, міждержавних) систем, я] правило, обмежуючись описом історичної взаємодії між голонмЦ ми акторами — великими державами. Тоді як головне в системном) підході — це доведення існування закономірних зв'язків між хариі тером міжнародної системи і поведінкою її основних міжнароднИІ акторів.

Раймон Арон, який є засновником історико-соціологічного ttlà ходу до вивчення міжнародних відносин, також ґрунтує свої роїлу ми про міжнародні системи на конкретно-історичному досвіді, але відхиляючи будь-які спроби конструювання абстрактних моделей Порівнюючи відносини між грецькими полісами, європейськими монархіями XVII ст., країнами Європи XIX ст. і специфіку взаємодії сучасних систем Сходу та Заходу, він шукає в них повторюваність, яка б дозволила виділити низку загальних закономірностей, що під-тверджуються історичним минулим і вивченням сьогодення. Арон зазначав, що системний підхід дозволяє виявити ту частку соціаль ного детермінізму, яка дійсно існує у функціонуючих міжнародних відносинах.

Розуміючи, що «аналіз типової міжнародної системи не дає мож ливості передбачити дипломатичну подію або диктувати правителям лінію поведінки, що відповідає типу системи», він визначив, зокре-ма, що біполярна система має тенденцію до нестабільності, оскільки заснована на взаємній недовірі й страху та спонукає обидві сторони, що протистоять, до жорсткості у ставленні одна до одної, яка випли-ває з протилежності їхніх інтересів.

Досить близьку позицію займає англійський вчений Е. Луард, що плідно працював у галузі соціології міжнародних відносин. Він виокремив сім історичних міжнародних систем, які аналізує за до-помогою концептуальних критеріїв (змінних), таких як ідеологія, еліти, мотивації, використовувані акторами засоби, стратифікація, структура, норми, ролі та інститути:

1. Стародавня китайська система (771-721 pp. до н. е.). 2. Система давньогрецьких держав (510-338 pp. до н. е.). 3. Епоха європейських династій (1300-1559). 4. Система ери релігійного панування (1559-1648).

178

§ 1. Наукова концептуалізація міжнародної системи

V Система періоду виникнення і розквіту режимів державного , ні'ренітету (1648-1789).

6. Система епохи націоналізму (1789-1914). 7. Система ери панування ідеології (1914-1974). Виокремлені критерії дозволили Луарду простежити співвіднос-

«V дію кожного з них на структуру і функціонування міжнародних не гем, на їхню еволюцію в просторі та часі. Цей комплексний підхід

•ИІІІнив цілу низку переваг: він є конкретнішим і яснішим; базується •» і солідному емпіричному матеріалі, накопиченому істориками, по-ки слогами та ін.; нарешті, має якості самостійного методу вивчення

'міжнародних систем. Західні дослідники Р. Роузкранс і Дж. Френкел зробили спробу

і шітезу історико-соціологічного і евристичного підходів у вивченні міжнародних систем. Так, Роузкранс, ґрунтуючись на вивченні кон-кретних історичних подій, виділяє дев'ять послідовних міжнарод-них систем, що відповідали таким історичним періодам: 1740-1789, 1/89-1814, 1814-1822, 1822-1848, 1848-1871, 1871-1888, 1888-!'Л8, 1918-1945 і 1945-1960років. Він проводить системний аналіз і истеми кожної епохи з метою знаходження чинників, що сприяли І іабільності системи, або ж, навпаки, впливали на її дестабіліза-цію. Дж. Френкел використав подібний підхід, прослідкувавши іс-юричну еволюцію міжнародних відносин на ґрунті їх системних чарактеристик і, зокрема, на особливостях структури. Проте він не намагався виділяти послідовні міжнародні системи, вважаючи не-ірілим сучасний стан системного аналізу міжнародних відносин для иирішення цього завдання.

Існує також емпіричний підхід у вивченні міжнародних систем, який спирається на взаємодію країн у межах певних географічних регіонів, що реально відбувається в практиці міжнародних відносин. Його відрізняє прагнення конкретно пояснити особливості міжна-родно-політичної ситуації у певному регіоні планети специфікою системних зв'язків, що склалися; розкрити ступінь впливу на пове-дінку міжнародних акторів та еліт таких чинників, як загальнорегіо-нальне співвідношення сил, соціокультурні реалії, дія регіональних міжнародних організацій тощо.

179


Науковий аналіз дозволяє розрізняти загальноісторичні за ним« мірності, що діють у рамках політичної історії людства та характер зують минуле, сьогодення і майбутнє міжнародних політичних сіЦ тем. Закономірності розвитку міжнародної системи (як будь-*и( політичної) є об'єктивними, стійкими, повторюваними зв'язки які характеризують сутнісну єдність і динамізм політичних нині на різних етапах історичного розвитку. Вони пов'язані з дією em номічних і соціально-класових чинників; характеризують стан поя|і тичної структурованості суспільств, взаємодію політичних і примц вих інститутів, підвищення ролі міжнародного права у житті крнІИ світу та ін.

Найзагальнішим законом міжнародних систем наука вважас ні лежність поведінки акторів від структурних характеристик сіп теми. Цей закон конкретизується на рівні кожної з суттєвих харпк« теристик (вимірювань), хоча остаточної згоди щодо їхнього змісту і кількості поки немає. Іще один загальний закон формулюється ям закон рівноваги міжнародних систем, або закон «балансу сил», и ці дозволяє зберігати відносну стабільність міжнародної системи будь якого типу у різні історичні епохи.

Що стосується трансформації міжнародної системи, то в її під ґрунті лежить закон кореляції між поляризацією і стабільністю міжнародної системи. М. Каплан, наприклад, підкреслює неста-більний характер гнучкої біполярної системи: внутрішньоблокош дисфункції в ній пригнічені, але загострюються міжблокові супе-речності. У цій системі існує ризик приєднання неприєднаних кра-їн; ризик підпорядкування одного блоку іншому; ризик тотальної війни, що призведе до ієрархічної системи або до анархії. Основна ж умова стабільності гнучкої біполярної системи — це «рівновага потужності».

Водночас можна виділяти закономірності, властиві окремим іс-торичним етапам, бо вони пов'язані з формами переходу від одного типу системи до іншого шляхом світових і континентальних війн, з міждержавними, расовими, міжнаціональними, соціально-класо-вими конфліктами, із революціями та реставраціями, мирними і не-мирними переворотами тощо.

180

§ 2. Сутність та особливості міжнародних систем, їх типології

О і же, визнання факту існування системних законів у світовій < ніиці й міжнародних відносинах дозволяє розглядати міжнарод-

•, s и ere му як результат ухвалення державами певного політичного, • » - (помічного й ідеологічного статус-кво на міжнародній арені, на ммпьнопланетарному, регіональному або субрегіональному рівні. н>< шдячи з цього, можна дійти висновку, що кожна міжнародна сис-f ai а щонайменше представляє собою неформальну інституалізацію «шпідношення сил між державами у відповідному просторово-ча-• чюму контексті.

- § 2. Сутність та особливості міжнародних систем, їх типології

Своїм історичним корінням класичні міжнародні системи схо-и іп. до відносин між територіями Стародавньої Греції і Римської вдперії, а також до політичних традицій італійських міст-держав m іпього Середньовіччя. Зародившись в Європі, державно-центрист-« і.ка система поширилася і на інші частини світу, ставши дійсно сві-тною, міжнародною.

Підписання мирних договорів у 1648 р. після закінчення Трид-цн гирічної війни в Європі стало найважливішою віхою історичного ро ївитку. Визнавши ключовим принцип національного (державно-I о) суверенітету, Вестфальський мир дав початок новій системі між-народних політичних відносин; її згодом назвали Вестфальською t истемою світу (або державно-центристською «моделлю»), в якій ісржава виступала основною структурною одиницею. У результаті и розвитку складалася система внутрішньо- та міждержавних від-носин із властивими їй механізмами і апаратом управління, політич-ними і правовими нормами.

Сучасні міжнародні системи — це соціальні системи особливо-, •<> типу, які відрізняє слабкий ступінь інтеграції елементів всереди-ні цілісності, а також значна політико-економічна автономія цих елементів. Маючи на увазі неформальність міжнародних систем, Ф. Брайяр указує, що «вони, зрозуміло, мають як певна цілісність по-

181


значатися у феноменологічному плані, але тільки опосередковано», що можна виявляти шляхом теоретичного аналізу.

Системний підхід дозволяє визначити ряд суттєвих особлинне* тей, притаманних міжнародній системі. Специфіка вивчення мім« народних відносин пов'язана з тим, що їхні основні елементи пред* ставлені соціальними спільнотами, народами, групами та окремими індивідами. Звідси випливає соціальна особливість міжнароднії* систем — це системи взаємодії людей, які керуються в своїх діяч волею, свідомістю, певною ідентичністю, ціннісними і політичними орієнтаціями тощо.

Одна з головних специфічних особливостей міжнародних під носин полягає в тому, що вони характеризуються відсутністю вер ховної влади і так званим «плюралізмом суверенітетів». Саме з цим пов'язаний властивий міжнародним системам низький рівень зон нішньої та внутрішньої централізації. У свою чергу, кожне інте-гроване суспільство не позбавлене конфліктного вимірювання, що за певних умов додає йому риси певної анархії (властиві міжнарод ним відносинам), і у тому числі — цілком реальну дезінтеграцію

Наступна загальна особливість полягає в тому, що просторо ві межі міжнародних систем (на відміну від систем фізичного чи біологічного типу) найчастіше носять умовний характер. Втім, цю умовність не слід абсолютизувати, переконуючи, що вони завжди «конструюються» дослідником, або стверджуючи, що міжнародні системи взагалі не дані в реальності та всередині них існує тільки величезна кількість людей і безліч відносин. Це певною мірою сто-сується і регіональних міжнародних систем.

Четверта особливість міжнародних систем, яка з необхідністю має братися до уваги при системному аналізі, випливає з того, що міжнародні відносини є переважно політичними, бо їхньою голов-ною ланкою залишається взаємодія між державами. Тому ядром глобальної міжнародної системи, безумовно, є система міждер-жавних відносин. У той же час п'яте — ступінь автономії держав у системі не слід абсолютизувати, бо міжнародні відносини характе-ризуються не тільки конфліктом інтересів, а й взаємозалежністю акторів. Це підтверджується як стабільно діючою системою між-державного співробітництва (економічного, політичного, гуманітар-

182


мої о та ін.), так і системою взаємодії традиційних і нових міжнарод-ник суб'єктів.

Типологія міжнародних систем — це масштабна та цікава на-> інша проблема, якою дослідники-політологи, історики й міжнарод-ники почали займатися здебільшого у XX ст. Різні підходи і кри-ісріальні показники в системному вивченні міжнародних відносин • .ну мовили різноманіття типологій та класифікацій міжнародних »истем.

У межах історичної парадигми вельми поширеним є виділення ш/юдиційних (примітивних, доіндустріальних) та модернізованих політичних систем як національного, так і світового формату. Для перших характерне нерозвинене громадянське суспільство, піддан-» і.іса або «парафіяльна» політична культура, фактично — патріар-хальна «культура підкорення», спостерігається мінімум структурної диференціації. Підкоряючись владі, людина чекає від неї гарантій і благ, але влада тут має автократичний чи диктаторський характер (наприклад, європейські монархії XVI-XVIII ст., постколоніальні іфаїни ХІХ-ХХ ст.). У модернізованих системах світу (постреволю-ційної епохи) діє розвинене громадянське суспільство, функціонує •«культура участі», коли людина орієнтована на активну діяльність V політиці, диференційовані політичні «ролі-функції» відповідно до структури політичних інститутів, склався раціональний спосіб об-I рунтування влади.

Історична еволюція примусила виокремити також міжнародні політичні системи перехідного типу, котрі містять елементи модер-нізованої системи, яка ще формується, та елементи старої системи. Гакі системи можуть бути за характером як транзитивними демо-кратіями, так і автократіями (у свою чергу, авторитарні системи наріюються на радикально-тоталітарні, консервативно-тоталітарні, консервативно-авторитарні й авторитарно-модернізовані). Зокрема, іагальний стан країн колишньої міжнародної соціалістичної систе-ми (що розпалася наприкінці 90-х pp. XX ст.) безперечно мав риси транзитивності (перехідності); це виявлялося у поєднанні політики авторитаризму з лібералізмом, у тимчасових відкатах-реставраціях до посткомуністичних урядів, у відсутності раціональної (відпові-

183


дальної й компетентної) бюрократії, масштабній корупції, в слабкої ті інститутів громадянського суспільства.

Залежно від просторово-географічних характеристик, які пе-редусім є геополітичними критеріями, прийнято виділяти загонь« нопланетарну міжнародну систему та її регіональні підсистеми (компоненти планетарної), елементами ж цих регіональних підсис-тем виступають субрегіональні підсистеми.

Планетарна міжнародна система до 90-х pp. XX ст. характери зувалася наявністю двох головних конфліктних ліній — «осей», що розділяли, з одного боку, Захід і Схід (ідеологічне, політичне, вііі-ськово-стратегічне протистояння), а з другого — Північ і Південь (тобто розвинені та економічно відсталі країни). Як вважають по-літологи-міжнародники, існування планетарної міжнародної систе-ми, яка впливає на все міжнародне життя, стало безперечною по-літичною реальністю з самого початку глобального протиборства між СРСР і США, нові ж істотні риси міжнародна система набула іч виникненням на політичній карті світу постколоніальних держав як самостійних міжнародних акторів.

Проте, не дивлячись на відносну цілісність, у планетарній між-народній системі неминучими є певні деструкції й анклави, обумов-лені тим, що деякі міжнародні взаємодії не вписуються до неї, ма-ючи свою автономію. На думку Ф. Брайяра і М.-Р. Джалілі, таким с наслідок чинних регіональних підсистем — так званої «сукупності специфічних взаємодій, в основі яких лежить загальна географічна приналежність». Зокрема, вони прагнули виявити і описати чинни-ки, які впливали на особливості цих взаємодій в панамериканській, європейській, африканській та азіатських підсистемах (південної та південно-східної Азії, Близького Сходу), в карибській і частково за-хідноєвропейських субрегіональних підсистемах.

Ці ж автори розглядають як відносно самостійні так звані функ-ціональні системи — це фактично різноманітні види сталих між-народних (міждержавних) відносин: тобто системи економічної, політичної, гуманітарної, військово-стратегічної взаємодії тощо. Регіональні (у т. ч. групові та двосторонні) аспекти взаємодії країн світу науковці розглядають як структурні рівні міжнародної сис-

184


«F'ми. У контексті наведених вище типологій цей підхід виглядає «орцчним, оскільки чітко визначає місце і ранжування цих систем , шпальній системі міжнародних відносин, і водночас дозволяє не шодити її лише до міждержавної системи.

Відомий політолог-компаративіст Чарльз Ф. Ендрейн, здійснюю-чи порівняльний аналіз політичних систем різних регіонів світу, роз-\ і »дав їх як певний спосіб «виробництва політик» і втілення у життя політичних рішень. Виходячи з цього, він виокремив чотири базових міни політичних систем: 1) народна (племінна); 2) бюрократична ав-юритарна; 3) елітистська мобілізаційна; 4) узгоджувальна. Оскільки іііиі системи розрізняються головним чином за культурним, струк-! урним і поведінковим параметрами, їх оцінка має, на думку Ч. Ен-нрейна, становити сутність порівняльного аналізу.

Народні (Іплемінні) системи фактично є бездержавними соціаль-ними спільнотами, де суспільно-політична дистанція між прави-I елями і підданими є мізерно малою; їхня регіональна локалізація V наш час носить характер анклаву (наприклад, як деяких абориге-нів Австралії та Океанії), або пов'язана з буттям дикунських племен Африки й амазонської сельви в Бразилії.

В авторитарно-бюрократичній системі держава здійснює суво-рий контроль за соціальними групами, матеріальні інтереси, мораль-ні й політичні цінності різко відділені одне від одного, є вплив по-літичного традиціоналізму і клерикалізму тощо. Переважно цей тип системи характеризував держави субрегіонів континентальної Азії га Близького Сходу, які геополітично представлені таким чином — Китай XIX — початку XX ст.; Японія до початку XX ст.; постколоні-альна Індія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур до середини 80-х pp. XX ст.; більшість монархій арабського світу.

Політичне керівництво елітистських мобілізаційних систем не прагне відділяти цілі, матеріальні інтереси (індустріалізація, елек-трифікація, ведення війни тощо) від ідеологічних цінностей, при цьому раціональним, мирським завданням надається характер «свя-щеннодійства» завдяки політичній міфологізації. Влада еліти в мо-білізаційних системах представлена сильною державою й чітко ке-рує політичною діяльністю народу, соціальні групи виявляють лише формальну волю, а між правителями і підлеглими пролягає велика

185


політична дистанція. Ця система домінувала в азійському геопо-літичному регіоні (Китай 50-80-х pp. XX ст., Монголія до 90-х pp. XX ст., Японія до середини XX ст., В'єтнам, КНДР з кінця 40-х pp. по наш час, колишні Ірак і Афганістан, сучасні Іран і Пакистан тощо),

Узгоджувальна система реалізує плюралістичну модель полі-тики в демократичному світі, що створив свої геополітичні союзи і регіональні підсистеми (передусім це країни Євросоюзу, СІЛА, Ка-нада, Австралія, Японія після Другої світової війни, Ізраїль, сучасні Індія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур та ін.). Державна влада туї лише обмежено контролює самостійні соціально-політичні групи, громадяни за власним рішенням активно беруть участь у політиці, лідери держав більш доступні, відкриті та опосередковуються соці-умом. Диференціація матеріальних інтересів, моральних цінностей та політичних уподобань знаходить відбиття у повній секуляризації політики, правовому і структурному відділенні церкви від держави, а релігії — від світської освіти.

Проте щодо закономірних змін міжнародної системи, то необхід-но враховувати дію певних геополітичних детермінант, які обумов-люють її функціонування; стосовно цього науковці визначають на-явність особливих критеріїв впливу. Наприклад, розвиток Південно-Східної Азії як субрегіональної підсистеми залежить від регіональ-них квазінаддержав — це Японія (в аспекті економічної могутності) та Китай (з погляду демографічного і промислового потенціалу); у південно-азіатському субрегіоні стан міжнародної системи визна-чається безперечним переважанням Індії та її суперництвом з іншим «полюсом» системи — Пакистаном тощо.

У міжнародній системі XX ст. не так багато гомогенних за ду-ховно-культурною ідентичністю суспільств, в яких мінімізовані со-ціальні конфлікти. Це помітив А. Лейпхарт, який був переконаний, що незалежно від геополітичних чинників системи західної пред-ставницької демократії слід поділяти на мажоритарні та консенсусні (узгоджувальні).

Політичним системам мажоритарного типу властиві: мажори-тарна система виборів до парламенту, двопартійність, сильна ви-конавча влада, що мало обмежена парламентом і конституцією (як у США чи Великій Британії), відсутність конституційного суду (на-

186


і и яду), унітарний або централізований державний устрій, що більш підходить однорідному соціуму. Головна перевага мажоритарної шстеми — це забезпечувана нею політична стабільність, тому що уряд може чітко проводити намічений курс внутрішньої і зовніш-ньої політики, не зважаючи на думки опозиції, в якої лишається шанс отримати аналогічний мандат на владу в результаті наступних ииборів.

При консенсусній системі втілюється багатопартійність і про-порційна система виборів, є чітка відповідальність уряду перед пар-ії аментом (частіше бікамерального), коли одна з палат представляє регіональні або місцеві інтереси. В країні має діяти деталізована Конституція і конституційний суд, державний устрій — федератив-ний або з рисами децентралізації, має бути жорстко регламентована діяльність усіх інститутів влади (в ЄС це найбільш схоже на по-літичну систему ФРН). Найважливіша відмінність і привабливість консенсусної системи полягає в її більшій демократичності завдяки постійному представництву широкого кола інтересів різноманітних соціальних груп у парламенті, у тому числі опозиційних до вико-навчої влади. При цьому процес прийняття політичних рішень за-вжди спрямований на досягнення компромісу, який би влаштову-вав усе суспільство. Ця система більш притаманна фрагментованим у культурно-політичному сенсі суспільствам.

У парадигмі політичного реалізму була створена широко відома серед міжнародників і політологів типологія, що поділила міжнарод-ні системи на біполярну, мультиполярну, рівноважну та імперську.

Як зазначалось раніше, у біполярній міжнародній системі па-нують дві наймогутніші держави або їхні політичні блоки. Якщо ж інші держави зможуть досягти зіставної з ними потужності, то міжнародна система неминуче трансформується на мультиполяр-ну. У рівноважній системі, або системі «балансу сил», декілька великих держав тривалий час зберігають приблизно рівний вплив на еволюційний хід світових подій, взаємно стримуючи надмірні претензії одна одної. Нарешті, в міжнародній системі імперського типу панує єдина наддержава, яка далеко випереджає решту всіх інших країн своєю сукупною потужністю (розміром території, рів-нем озброєння, економічним потенціалом, запасом природних ре-

187


сурсів і т. п.), внаслідок чого вона диктує головні тенденції с в і т вого розвитку.

У загальній діяльнісній парадигмі науковці виділяли (залежно від цілей аналізу) стабільні та нестабільні міжнародні системи ( щ С. Хоффманном — революційні); також були обґрунтовані такі рі і« новиди міжнародних систем, як конфліктні та кооперативні, відк/Ш' ті та закриті тощо.

Зрештою, найвідоміший дослідник міжнародних систем М. Ки план, виходячи з переконаності, що їх аналіз вимагає аналізу об ставин, в яких кожна система може існувати або трансформуватися в інший різновид, задається питаннями: чому та або інша системи розвивається, як вони функціонують, з яких причин приходять у за непад? У зв'язку з цим автор виділяє п'ять змінних, властивих кож ній міжнародній системі: основні правила системи; правила транс-формації системи, правила класифікації акторів, їх здібностей та іп-формованості. Ці «правила трансформації» виражають закони зміни систем.

Крім раніше визначених двох реальних міжнародних систем, Ка-план апріорно спроектував чотири гіпотетичні (які могли б утвори-тися пізніше), що у сукупності складає його знамениту шестиелс-ментну типологію.

Перший тип — «система одиничного вето», або багатополяр-на система, де зростає чисельність акторів, які мають можливість блокувати систему, використовуючи засоби певного шантажу. Вод-ночас кожна країна системи, маючи в арсеналі ядерну зброю, здатна здійснювати ядерне стримування, енергійно чинити опір подібному шантажу, яким би сильним не був міжнародний суб'єкт, що його вчиняє. Будь-яка держава здатна захистити себе від кожного супро-тивника.

Другий тип — це «система балансу сил», яка характеризується мультиполярністю. На думку М. Каплана, в її рамках повинно існу-вати не менше п'яти великих держав; якщо ж їх буде менше, то сис-тема неминуче трансформується в біполярну. Але і мультиполярна система містить певні ризики (наприклад, ризики розповсюдження ядерної зброї, розв'язання конфліктів між дрібними акторами, або

188


• передбачуваності наслідків, до яких можуть призвести зміни в со-• « лік між великими державами).

Третій тип — «гнучка біполярна система», де співіснують " (ори-держави та новий тип суб'єктів — союзи і блоки держав, і і а кож універсальні актори (міжнародні організації). Залежно від • ну і рішньої організації двох блоків, що створили гнучку біполярну m гему, можливі декілька її варіантів. Вона може бути сильно ієрар-I юнаною й авторитарною (з пануванням одного блоку), коли воля

* піни коаліції нав'язується її союзникам. Також вона може бути не-I» рархізованою, якщо стратегія блоку формується шляхом взаємних ишсультацій між суверенними державами, що є відносно автоном-ними одна від одної.

Четвертий тип — «жорстка біполярна система». Для неї харак-н'рна така сама структурна конфігурація, що у попередньої, але на підміну від неї обидва блоки тут організовані строго ієрархічним чи-ном. У системі жорсткої біполярності зникають неприєднані та ней-іральні держави, що існували в м'якій біполярній системі. Універ-I альні актори відіграють досить обмежену роль і не в змозі тиснути па той або інший блок. Отже, у межах обох полюсів здійснюється ефективне регулювання конфліктами, приймаються рішення щодо іастосування сукупної сили, формування стратегій і тактик дипло-матичної поведінки.

П'ятий тип — «універсальна міжнародна система» фактично конфедеративного типу. Ця система передбачає значний ступінь по-літичної однорідності міжнародного середовища та базується на со-лідарності національних акторів-держав і переважному впливі так шаного універсального актора. Зокрема, відповідає ситуації, коли істотно розширюється за рахунок обмеження державних суверені-тетів роль Організації Об'єднаних Націй (яка за цих умов володіла б винятковою компетенцією з врегулювання конфліктів і підтримки миру). Універсальна міжнародна система вимагає наявності добре розвиненої інтеграції в політичній, економічній та адміністратив-но-управлінській галузі. Широкі повноваження в ній належать уні-версальному акторові — міжнародній організації, котра має право визначати статус держав і виділяти їм ресурси. Міжнародні відноси-

189


ни функціонують на основі правил-норм, відповідальність за дотри* мання яких лежить саме на універсальному акторові.

Шостий тип — це «міжнародна ієрархічна система», яка по су і) є «світовою державою». Національні суверенні держави в її струн» турі поступово втрачають своє значення, стаючи ординарними тери« торіальними одиницями; між тим будь-які відцентрові тенденції ч їц боку строго припиняються.

Пізніше Каплан деталізував ці «моделі» у таких варіація* - система послабленої напруженості (так званоі розрядки), яки

б передбачала еволюцію наддержав (наприклад, лібералізацію СІЧ І' і демократизацію зовнішньої політики США), що зробило б можлн вим обмеження озброєнь до мінімального рівня;

- дуже вільна біполярна система, де міг би зрости ступінь ядер ної рівноваги, блоки ослабли і лише частково розповсюдилась ядер на зброя;

- «нестійка система блоків», в якій триватиме гонка озброєні., а напруженість буде зростати;

- система неповного розповсюдження ядерної зброї, що вклю чає 15-20 країн; тут ядерні потенціали наддержав не досягають ріп ня здатності для нанесення першого удару, тому можливе виникнем ня коаліцій між наддержавами і малими ядерними країнами (але від цього вірогідність війни ще більше зростає).

- § 3. Структура міжнародної системи та її актори

Як свідчить сучасний науковий дискурс, міжнародна система є надскладним аналітичним об'єктом та відбиває конкретні зв'язки між реально існуючими державно-організованими соціальними спільнотами й іншими акторами, взаємодія яких виявляє очевидні (навіть мінімальні) ознаки системної організації. Зокрема, в теорії міжнародних відносин прийнято вважати, що загальною рисою всіх міжнародних систем є їх олігополістичний характер; це означає, що в будь-якому типі системи домінують найбільш могутні держави та складається стійкий тип міжнародних відносин між ними.

190

§ 3. Структура міжнародної системи та її актори

безумовно, засадничу роль у пізнанні сутності й специфіки між-народної системи відіграє її структура, цю думку поділяє абсолют-«I ! більшість дослідників. Згідно з нею нескоординована діяльність

, неренних держав, що керуються своїми інтересами, все ж формує певний історичний час міжнародну систему, головною ознакою

п ої є домінування в світі (чи регіоні, субрегіоні) обмеженого числа чпітотужніших держав. Структура цієї ієрархічної системи визна-чне поведінку всіх інших міжнародних акторів, дозволяє зрозуміти і передбачити лінію (стратегію) поведінки на світовій арені урядів і раїн, які мають нерівнозначні характеристики і вагу в системі між-народних відносин.

Структура міжнародної системи беззаперечно диктує всім дер-жавам і народам таку лінію діяльності в економічній, військово-по-игичній або екологічній галузі, котра може суперечити їх власним інтересам. Наприклад, як стан ринкової економіки може визнача-юся впливом декількох великих корпорацій (що формують оліго-иолістичну структуру), так і міжнародно-політична структура ви-іпачається впливом так званих наддержав і конфігурацією співвід-ношення їхніх потенціалів. Крім того, як зазначив американський неореаліст К. Уолтц, усі держави світу вимушені нести значні вій-ськові витрати, хоча це є безрозсудним витрачанням ресурсів. Отже, і і або інші трансформації у співвідношенні цих сил можуть змінити е і руктуру міжнародної системи, але її природа, в основі якої лежить існування обмеженого числа великих держав з інтересами, що не співпадають, залишається незмінною.

Нові якості міжнародної системи можуть визначатися, напри-клад, масштабами та рівнем інтеграції, ступенем залученості в ці процеси різноманітних і численних учасників — національних дер-жав, регіонів та їхніх об'єднань, безліччю «зацікавлених» груп і ор-ганізацій різного типу і статусу. Слід врахувати, що саме стан струк-тури міжнародної системи підтверджує закони її функціонування і трансформації, є показником її стійкості або початку змін, ста-більності чи «революційності», співпраці або конфліктності акторів у межах чинних міжнародних відносин.

Так, Р. Арон обґрунтував наявність трьох структурних вимірю-вань міжнародних систем: а) конфігурація співвідношення сил; б) іє-

191


рархія акторів; в) гомогенність або гетерогенність складу. У понні( відповідності до традицій політичного реалізму головним критерії M вимірювання він визначив конфігурацію співвідношення сил, яка МІДІ биває існування «центрів влади» у міжнародній системі, що прямі позначається на взаємодії між її основними елементами — суверені ними державами. Основними типами такої конфігурації, як свідч иг| міжнародний досвід, є біполярність і мультиполярність. Формат коїм фігурації системи та його сталість залежить від кількості головни* акторів і характеру відносин між ними.

Ієрархія акторів міжнародних відносин відображає їхню <|>;ік тичну нерівність у військово-політичних, економічних, ресурсний, екологічних, соціокультурних й ідеологічних аспектах та з погляду інших можливостей впливу на міжнародну систему.

Врешті, гомогенний або гетерогенний характер структури між народної системи виражає ступінь згоди, на яку готові міжнародні суб'єкти стосовно тих або інших принципів (наприклад, принцип і и суверенітету, політичної легітимності) або цінностей (прав людини, ринкової економіки, ліберальної демократії). І чим фундаментальні шою є згода, тим більш гомогенною стає система. Водночас у більш гомогенній системі — більше поміркованості й стабільності. У гомо генній системі держави можуть позиціонувати себе як супротивни-ки, але не бути політичними ворогами. Гетерогенна ж система, яку розхитують ціннісні та політико-ідеологічні антагонізми, навпаки, ( хаотичною, нестабільною і конфліктною.

Структурну характеристику міжнародної системи можна також вимірювати за допомогою її «режиму» — тобто сукупності фор-мальних і неформальних принципів, міжнародно-правових норм, угод і процедур ухвалення рішень, які регулюють міжнародні від-носини. Це, наприклад, правила, які панують у міжнародних еконо-мічних обмінах; їхньою основою після Другої світової війни стала ліберальна концепція, що стимулювала створення таких міжнарод-них інститутів, як МВФ, Світовий банк, Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) та ін.

Канадський дослідник Ж.-П. Деррієник вивчає структурні харак-теристики і зміни міжнародних систем, застосовуючи поняття так

192


иних «примушень»: 1) число акторів системи; 2) розподіл сили •in иими; 3) співвідношення між конфліктом і співпрацею. Система <«<(пе бути більш конфліктною, ніж кооперативною; або навпаки —

і'ими кооперативною, аніж конфліктною. Якщо складеться «ієрар-4 * 111 и й » тип міжнародної системи Каплана, де найбільш могутній

» ю р нав'язує межі й строки конфліктам, все одно є можливість ниііюції до організованої міжнародної системи, що підтверджує

ииогезу Р. Арона про можливість добитися «миру через імперію», і другого боку, якщо буде втілений другий тип системи, то вона іміііи органічно трансформується в «організовану міжнародну сис-

<. му»; таким чином виправдається гіпотеза Арона про досягнення миру через закон»; 4) можливості використання у процесі тих або

шших засобів (сили, обміну або переконання), що допускаються да-ною міжнародною системою; 5) ступінь зовнішньої централізації m »кнародних акторів, тобто: а) впливу характеру даної міжнародної

і пстеми на їхню поведінку, б) також відмінність статусів між цими і » ь'ектами. Вчений переконаний, що хоча наведені структурні ха-рактеристики і не дозволяють передбачити всі гіпотетичні типи між-народних систем, проте дозволяють досить чітко описати структуру нудь-якої міжнародної системи у структурно-діяльнісній парадигмі. IU' безперечно важливо з погляду виявлення законів їхнього існуван-ні!, розвитку та змін.

Стосовно суб'єктів — акторів міжнародної системи також слід ta іначити певні новації. Суверенні держави як могутні, інституціо-палізовані суб'єкти передусім підтримують системну організацію ниутрішнього і міжнародного життя, зосереджують основні ресурси і іасоби впливу на міжнародну політику. Тільки національна держа-на наділена правом суверенітету, тільки в неї є реальна і легітимна можливість застосування сили, саме завдяки державі народи пред-I' і авляють свої національні інтереси на світовій арені. Шляхом ство-рення союзів і коаліцій, двосторонніх і багатосторонніх зв'язків вони іавжди підтримували баланс сил та інтересів у міжнародній системі, іабезпечуючи необхідний світопорядок і стабільність. Але сучасні іміни в структурі світової політики (у так звану пост-Вестфальську епоху) свідчать, що держави — вже далеко не єдині актори міжна-

193


родної системи; і ця оновлена ситуація не обмежується лише ішц дачею частини функцій держав іншим міжнародним акторам. Урні країн на різних континентах усе в більшому обсязі вимушені мі>|| давати частину своїх повноважень наднаціональним структурам, J лити з ними управлінські функції, що утворює новий формат міі народних зносин.

Більш потужні ресурси впливу виникли в останній чверті XX у зв'язку з появою принципово нових інформаційних і кому и і ні тивних технологій; збільшились можливості держав впливати ні своїх громадян та сусідні народи за допомогою біотехнологіЙ п електронних засобів — пластикових карт, мобільних телефонів комп'ютерних мереж тощо. Держави зазвичай негативно реагую її на розмивання національного суверенітету, намагаючись відповіді» ти на нові глобальні виклики; і не тільки вдосконалювати міжурядо-ві контакти та міждержавну інтеграцію, а й застосовувати нетради-ційні засоби і методи для збереження своїх владних можливостей

Власне тому сучасний перерозподіл функцій між суб'єктами міжнародної системи проходить далеко не безболісно. Інколи наві 11, виникає «спокуса» за допомогою зовнішньої агресії або диктатури чинити опір послабленню суверенітету. В результаті подібних дій стає можливим виникнення дуже корумпованих режимів або квачі держав, які, використовуючи надані суверенітетом правові гарантії, прагнуть посилити свою владу у будь-який спосіб, створюючи та-ким чином осередки нестабільності й тероризму.

Найважливішим моментом у розвитку міжнародної системи ста-ло те, що всередині неї, крім суверенних держав, виникли і почали активно діяти структури, які перетворилися на нових транснаціо-нальних акторів (ТНА), які діють поза межами територій окремих держав. Таким чином, оформилась тенденція зростання кількості й різноманіття суб'єктів на світовій арені, що пояснює деяку незба-лансованість сучасних міжнародних відносин. До цих нових акторів міжнародної системи належать: міжурядові організації (МУО) сві-тового і регіонального рівня; ТНК і ТНБ; міжнародні неурядові організації (МНУО) різноманітних цільових спрямувань; внутріш-ньодержавні регіони (адміністративно-територіальні утворення —

194


f -ший, федеральні землі, республіки, штати, автономії, провінції), І. < і іімостійними «гравцями» стали виходити на міжнародну арену; р- шійні організації та рухи; міжнародні злочинні картелі й теро-("••' пічні згрупування тощо.

H лее у другій половині XX ст. виявилось, що ТНА розгортають »•ті активність в принципово інших кількісних і якісних масшта-• • Розвиток нових ТНА у цей період привів до появи феномену, и ни Дж. Грум визначив як «зростаюче різноманіття учасників на чііоній арені». В результаті у наші часи спостерігається явна кіль-

. » на перевага нових ТНА над суверенними державами, яких у су-• н иому світі налічується близько двох сотень. У той же час МУО н . ні і і — майже 5 тис.; неурядових — понад 27 тис. (а тих, що енер-

діють на міжнародному рівні — близько 6 тис.); зрештою, за ииими експертів ООН, у 2015 р. діяло 82 тис. ТНК та 800 тис. їхніх •|и ній на всіх континентах.

І Іроте не стільки кількісні параметри стали головними, а ті якіс-ні іміни в міжнародній структурі, що послідували за цим зростан-ням завдяки розвитку транснаціональних відносин. Вони охопили початку економічну галузь, а потім й інші сфери; згодом цей фено-

мен був названий глобалізацією, яка кардинально змінила ситуацію піввідношення сил і взаємодії між чинними акторами міжнародної истеми.

На якісні зміни в міжнародній структурі світу звернули увагу Кеохейн і Дж. Най ще у 70-х pp. XX ст. їхні спостереження при-

поли до висновку: держави, залишаючись провідними акторами оптової «сцени», почали вступати у складні відносини не тільки між собою, як було раніше, а й з іншими транснаціональними учас-никами. При цьому сфери активності всіх акторів міжнародної вза-ємодії дивовижним чином переплелися. Наприклад, раніше вну-трішньодержавні регіони прагнули впливати лише на внутрішньо-політичні процеси в своїй країні, а МУО — більше на ті питання, які обмежувалися зовнішньополітичною і зовнішньоекономічною сферами, що було логічно. Тепер же міжнародні структури та ін-ституції (зокрема, НАТО, ОБСЄ, ООН, неурядові організації) все енергійніше втручаються у внутрішньополітичні проблеми, такі як

195


врегулювання збройних конфліктів, дотримання прав людини, йц значення фінансової політики держав тощо, а внутрішньодержиЦ регіони прагнуть діяти у зовнішній сфері, деколи нарівні з урядаЦ| держав.

Таким чином, у результаті визначеної активності iioniq суб'єктів системи управлінські функції перерозподіляються ИІ| урядів до інших учасників міжнародної взаємодії. Державам доме диться все більше «ділитися» часткою своїх повноважень: з одном боку, із наддержавними структурами (міжнародними організацій ми й інститутами); а з другого — із міцніючими ТНА, ТНК, ТИ Ii, міжнародними рухами, внутрішньодержавними регіонами та ін ) Отже, сукупність акторів, які є діючими суб'єктами міжнародної системи, дуже різноманітна, і при цьому кожен з них має свою умі кальність і неповторність.

- Питання для самоконтролю

1. Чому міжнародна система належить до систем соціальною типу?

2. Надайте визначення поняття «міжнародна система». 3. Хто з теоретиків системного підходу в загальному і спеціаль

ному аспекті обґрунтував концепт «міжнародної системи» (тра диційно-історичний, соціолого-міжнародний, емпіричний під-ходи)?

4. Які евристичні дослідження щодо сутності й різновидів базових міжнародних систем здійснив М. Каплан?

5. Що таке закономірності розвитку міжнародної системи та які з них об'єктивно існують?

6. Коли і з чого почалось формування модерної системи міжна-родних політичних відносин?

7. Сформулюйте п'ять суттєвих особливостей, притаманних су-часній міжнародній системі.

8. Як в історичній парадигмі змістовно класифікують політичні системи світу на традиційні, модерні та перехідні?

196

Питання для самоконтролю

Чому в геополітичному ключі загальнопланетарну міжнародну систему ділять на регіональні та субрегіональні підсистеми?

ні Який порівняльний аналіз політичних систем різних регіонів еніту здійснив Чарльз Ф. Ендрейн?

» І І Іаведіть специфічні риси біполярної, мультиполярної, рівно-нажної та імперської міжнародних систем, що виокремлені при-хильниками політичного реалізму.

< ' Охарактеризуйте шестиелементну типологію гіпотетичних між-народних систем, запропоновану М. Капланом.

і ; У чому полягає структурна складність міжнародної системи та її олігополістичний характер?

I l Які структурні вимірювання міжнародних систем запропонував Р. Арон?

і » Побудуйте чинну ієрархію суб'єктів — акторів сучасної між-народної системи.

ЧАСТИНА II СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Розділ 7 • м м м н м в н н м н а ш м н ш м м в н м ^ МІЖНАРОДНІ ПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ

— § 1. Міжнародні політичні відносини в загальній системі міжнародних зв'язків

Міжнародні відносини в цілому, як багатоманітні процеси, тен-денції та потоки подій, чинники і норми, не обмежені національно-державними кордонами. Вони виступають як планетарний соціаль-ний простір, де взаємодіють на різному рівні (глобальному, регіо-нальному, багатобічному і двосторонньому) суспільно-політичні й економічні, військові та інтелектуальні сили. Отже, це сукупність по-літичних, економічних, соціальних, ідеологічних, правових, дипло-матичних, військових, гуманітарних, культурних та інших зв'язків і взаємодій між основними суб'єктами світової спільноти. Система правил поведінки на міжнародній арені формується як у результаті стихійної взаємодії, так і внаслідок спільного визнання норм, що ви-робляються суб'єктами світової спільноти, щоб регулювати їх взає-мини (міжнародне право).

Історія людства доводить, що політика як універсальне явище відіграє вирішальну роль у сфері міжнародних відносин. їх фун-даментальну основу складають саме політичні відносини взаємодії та взаємозалежності суб'єктів міжнародної системи. Звідси між-народні політичні відносини як надскладна світова реальність мають широке просторове та соціальне вимірювання і характеризу-ють політичну взаємодію (у сфері глобальної чи регіональної влади) щонайменше між двома або більше країнами та міжнародними

235

Розділ 7. Міжнародні політичні відносини

організаціями; можуть охоплювати відразу всі сторони взаємочич і ків між суб'єктами світової спільноти або деякі з них.

Найважливішим елементом предмета політології міжнароднії* відносин є політичні відносини, їх соціальна природа, закономірної ті функціонування й розвитку. Щодо суті міжнародних політичний відносин, то вона виявляється у прагненні забезпечити і регулюиц* ти процес об'єктивної взаємодії держав, ураховувати чинники йоі u розвитку і задовольняти загальну потребу людства в безпеці та ми живанні. їх ключовою особливістю є відсутність у світовій спіль ноті єдиного центру влади та управління. Досить складно знайш «нередуковану» специфіку міжнародної політики, адже вона від різняється надзвичайною складністю. Одна цивілізація змінювали іншу, але глобальна проблема локального виживання окремих країн і народів усе ще залишається невирішеною й актуальною.

Головним об'єктом аналізу в міжнародних політичних відноси-нах постає надскладна соціально-політична реальність, що склада-ється з багатоманітних форм обміну діяльністю, її результатами, ресурсами впливу між самостійними суб'єктами світової спіль-ноти. Вони відокремлені одне від одного державними кордонами, але світові процеси та внутрішньодержавні тісно переплетені між собою. Сучасні політичні відносини у світі постають ареною заго-стреного протиріччя глобального і внутрішньополітичних начал. Зменшується роль національних держав, зростає їхня залежність від світової спільноти. Окремі держави (коаліції держав) в авторитар-ній манері декларують свої інтереси на міжнародній арені, диктую-чи при цьому іншим країнам свою волю. Ця авторитарна політика породжує імперські, неототалітарні посягання, повертаючи людство до старого політичного стилю часів біполярного світу.

Отже, міжнародні політичні відносини є продовженням і по-дальшим розвитком внутрішньосуспільних відносин, які складають-ся на національному грунті будь-якої країни. У той же час їх відмін-ність від зносин усередині локальних суспільних структур полягає в тому, що у своїй сукупності вони утворюють якісно нову систему з властивими тільки їй рисами. Так, міжнародні політичні відносини опосередковані та змістовно містять:

236

і M і жнародні політичні відносини в загальній системі міжнародних зв'язків

процеси прийняття зовнішньополітичних рішень, співробіт-н и ц т в о , переговори, конфлікти або війни;

різноманітні фактори: матеріальні (економічні, геополітичні, міііськові, ресурсні, демографічні, технологічні) та нематеріальні і Неологічні, інформаційні, юридичні, етичні тощо);

стратегічні, військові, дипломатичні, соціокультурні, наукові «л інші події;

- інформаційні, міграційні, комунікаційні та фінансові потоки; - правові, моральні та інші соціальні норми, ритуали, традиції; - політичні наслідки (результати) дії факторів, тенденцій і про-

цесів: стабільність чи нестабільність відносин між державними і не-державними акторами міжнародного життя; глобалізація або фраг-ментація світового розвитку тощо.

Провідна роль політичної складової у міжнародних відносинах мизначена тим, що їх головним критерієм (доки існують суб'єкт і по-ні гичний інститут держави) лишаються міждержавні кордони, адже усі фактори, події та норми внутрішнього життя того чи іншого сус-пільства, щоб стати міжнародними, мають перетнути кордони суве-ренних держав. Міжнародним політичним відносинам притаманні і акі особливості:

- зростаючий вплив на поведінку міжнародних акторів інсти-туціоналізації міжнародних відносин, норм й історичних правил, які склалися протягом століть та диктують структуру і конфігурацію міжнародних зносин;

- участь поряд із традиційними міжнародними акторами — державами і міжурядовими організаціями — нових міжнародних суб'єктів: неурядових організацій та професійних асоціацій, ТНК і ТНБ, тисяч фірм і підприємств, великих медіагруп, етнічних діа-спор, а також терористичних угруповань, злочинних синдикатів, агентів спецслужб, фінансових спекулянтів і т. ін.;

- суперечливість (дуалізм) характеристик їх розвитку: ціліс-ність та фрагментарність; історична наступність та поява якісно нових феноменів; інтеграція та самоідентифікація соціальних спіль-нот; співробітництво або конфлікти тощо;

- вплив чинників глобалізації світового розвитку, які в політич-них, економіко-фінансових, екологічних й інших аспектах сприяють

237


и к зближенню, так і поділу інтересів різних країн і народів, тягну іь розмивання національних суверенітетів; більш помітна втрата дер-жавою своєї головної ролі — гаранта соціальної й індивідуальної безпеки громадян;

- елемент анархічності, адже тут відсутня загальновизнана пер» ховна інстанція, влада якої є обов'язковою та має примусові меха-нізми. Тому міжнародні відносини здебільше ґрунтуються на «плю-ралізмі суверенітетів», є сферою ризику, де кожен учасник прийми» рішення, виходячи з власних переваг і наявних ресурсів.

Динаміка міжнародного життя включає немало випадкового, умовного, непередбачуваного. Звідси і цілком зрозумілі прагнення вчених виділити у цьому процесі щось стійке і незмінне, розкрити основні «алгоритми» політичної поведінки суб'єктів і учасників між-народних відносин. Політичні дії в міжнародних масштабах вплива-ють на життя мільйонів людей, зумовлюючи долі цілих держав і на-родів, тому тут особливо важливі зважені, науково обґрунтовані рі-шення. Тим часом публічні політики часто діють, спираючись лише на суб'єктивну інтуїцію і керуючись сумнівним «здоровим глуздом». Тож необхідний найсерйозніший і глибший аналіз політичних про-цесів на міжнародному рівні, щоб ясно і чітко з урахуванням інте-ресів різних сторін виробляти реалістичний політичний курс.

Суб'єктами (акторами) міжнародних політичних відносин ви-ступають держави, міждержавні об'єднання і союзи, всесвітні й регіональні урядові та неурядові організації, етноси й осередки ци-вілізацій. Найважливішими серед них уже понад три з половиною сторіччя постають держави і групи (союзи) держав. Це пов'язано із затвердженням принципу національного суверенітету як одного з головних регуляторів міжнародних відносин. Відповідно до цього принципу держава постає єдиним політичним інститутом, що має всю повноту влади на своїй території та самостійно здійснює зов-нішню політику.

Усі ці процеси вимагають пильної уваги з боку науковців — між-народників і політологів, застосування нових, нестандартних підхо-дів і методів, бо політологія міжнародних відносин, безперечно, має власну специфіку; утім, на жаль, у політологічній літературі ще мало робіт, які дають цілісну характеристику даної проблеми.

238

і M і жнародні політичні відносини в загальній системі міжнародних зв'язків

( )дин із головних принципів політологічного аналізу міжнарод-нії 4 иідносин — органічна єдність внутрішньої і зовнішньої політи-• m їх складна взаємодія й утворює конкретну «тканину» політичної » і уації у світі та у різних його регіонах. Хоча, насправді, як внут-

рішня, так і зовнішня політика вирішують одне завдання — забез-•іиіоння і зміцнення системи суспільних відносин, яка існує в даній > |нипі, але в процесі її реалізації кожен із політичних напрямів отри-мує певну специфіку.

Гак, зовнішня політика — це свідома діяльність суверенної дер-ы1ни, що регулює її відносини з іншими акторами на міжнародній фені з метою реалізації національних інтересів й участі у вирішен-ні іагальносвітових проблем; ця діяльність держав та інших орга-ні іацій спрямована на досягнення визначених ними цілей у галузі міжнародних відносин. Національні інтереси у сфері міжнародних політичних відносин полягають в тому, щоб забезпечити сприятливі (оинішньополітичні умови для вирішення внутрішніх завдань без-пеки і розвитку країни.

Основні параметри зовнішньої політики складаються в міру ніпрівання об'єктивних потреб суспільства (країни) вступити і на-магодити взаємини із зовнішнім світом, тобто з іншими держава-ми і міжнародними організаціями. Тому слід постійно враховувати об'єктивну зумовленість зовнішньополітичного курсу країни різно-манітними економічними, політичними, соціокультурними, духов-ними, ідеологічними й іншими чинниками.

Зовнішньополітична діяльність держав із захисту та реалізації національних інтересів на міжнародній арені спирається на різні ре-сурси: політичні, економічні, військові, геополітичні, демографічні, науково-технічні, інформаційно-пропагандистські та ін. Найзначні-шим для забезпечення національної безпеки країни є військово-обо-ронний потенціал, який прямо визначає впевненість її поведінки на міжнародній арені. До інших, не менш важливих ресурсів, що забез-печують розвиток соціуму і визначають статус країни на міжнарод-ній арені, належать: її науковий і технологічний рівень; темпи, якість розвитку і структура національної економіки; фінансова й енергетич-на потужність; розміри й особливості території; природні та людські ресурси; рівень соціальної та етнічної солідарності суспільства; рі-

239


вень культурної ідентичності; управлінська ефективність полі ї ичнії еліти. У взаємодії та використанні цих ресурсів виявляється зн'ииі внутрішньої і зовнішньої політики. Залежно від міжнародного с і йм і від потужності учасників світової політики її суб'єкти викорік 14 вують різні засоби дій, до яких належать сила, примус, перегоніір| переконання, рокіровки тощо.

= = = = = § 2. Суб'єкти міжнародних політичних відносин

У сучасному світі на зламі ХХ-ХХІ ст. все більш очевидною с і йг тенденція зростання чисельності суб'єктів — учасників міжнарод-них відносин. Окрім суверенних держав та їх урядів на міжнародну політичну арену все активніше висуваються різні (державні й недер* жавні) міжнародні організації.

У сукупності вони складають ключову ланку механізму дії між» народних політичних відносин. Серед них, згідно зі статусом і вшш вом, слід виокремити два головних різновиди: суб'єкти та учасники Суб'єкти мають ініціативний характер і наділені міжнародно-прані > вим статусом; учасники ж виконують додаткові, приватні функції та, як правило, не мають міжнародно-правового статусу. Але це не принижує міжнародної ролі учасників, адже за складних сучасних умов (наприклад, недержавні організації, медіатори — посередники у міжнародних конфліктах) можуть досягнути більшого, ніж дер-жавні структури.

Держави — наймогутніші та організовані суб'єкти, що зосере-дили у своїх руках основні засоби впливу на міжнародне життя. Тіль-ки держава наділена правом суверенітету, тільки у держави існують реальні можливості застосування сили у міжнародних відносинах. Саме через державу народи й політичні нації організовано представ-ляють свої інтереси на світовій арені. Держави визначають і конт-ролюють діяльність інших учасників міжнародних зв'язків — своїх адміністративних одиниць (область, край, регіон), громадських ор-ганізацій, фірм, компаній, індивідів. Існують також і нетипові дер-жавні суб'єкти міжнародних відносин (приміром, Ватикан, Тибет).

240

§ 2. Суб'єкти міжнародних політичних відносин

t lit розвинуте суспільство нині не може існувати поза державою, і. > «гобхідна для організації внутрішнього і міжнародного життя.

Ніщіональна держава шляхом створення союзів і коаліцій, дво-И . І Ш І І Н І Х і багатосторонніх зв'язків завжди підтримувала баланс мі > пі інтересів у міжнародній системі, забезпечуючи тим самим и Ч І І Д Н И Й порядок і стабільність. Але процес глобалізації вніс ра-ни мі,мі зміни у становище і статус держави, змусивши її адапту-

«і до мінливого і взаємозалежного світу. З'явились нові типи 1.1 і іінності — «віртуальні» держави, мікродержави, невизнані t і ший, де не існує чіткого (чи є слабким) поділу на зовнішні та

і (мінні справи. Державна влада все частіше й у більшому обся-• тч і ть передавати частину своїх повноважень наднаціональним

і î, и іурам, ділити з ними управлінські функції, а отже, створювати мі моделі світополітичного управління.

J проблемою щодо суб'єктів міжнародних політичних відносин і іч інтересів нерозривно пов'язані питання про ухвалення зовніш-• «політичних рішень, зокрема, у залагоджуванні міжнародно-полі-

• ч іних конфліктів. Дані питання є аспектами однієї цілісної пробле-ми оскільки «левова частка» дій у міжнародній політиці націлена м подолання розбіжностей, що виникають, і досягнення консенсусу її is країнами світу.

Як свідчить практика, в останні десятиліття незбалансованість її її народних політичних відносин зростає тому, що на світову аре-

ні, крім держав, вийшли також інші самостійні суб'єкти. Це—між-<І>о()ні організації, що регулюють ті чи інші відносини між полі-

Н І Ч І І И М И суб'єктами; різні соціальні групи (національні, конфесійні, я мографічні тощо), які будують окремі відносини зі своїми прибіч-никами за кордоном; транснаціональні компанії, що ведуть еконо-мічну діяльність у різних країнах; всілякі корпоративні структури 15M І, громадські організації, фонди, туристичні фірми, навіть теро-|ніе і ичні угруповання та ін.); окремі публічні особи (колишні політи-t и, вчені — посередники у врегулюванні міжнародних конфліктів).

Міжнародні організації виникли у давнину і вдосконалювалися s розвитком цивілізації, за сучасних умов вони забезпечують про-цес спілкування держав і націй. Міжнародна організація — це . а і єднання держав у відповідності до міжнародного права і на

241


підставі міжнародного договору для здійснення співробітництві у політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших сферах. Для цього вона утворює систему органів, має пенні права й обов'язки, обумовлені правами й обов'язками держав-учас-ниць.

Відомо, що міжнародні організації поділяються на міждер-жавні, або міжурядові (МУО), та неурядові міжнародні організації (НМО). Ці типи мають свою специфіку; крім того, виокремлюють їх певні різновиди: політичні, економічні, військово-стратегічні, громадські, екологічні, ідеологічні, культурні, гуманітарні, науково-технічні тощо. Варто зазначити, що багаторівневість є однією з іс-тотних рис сучасних міжнародних відносин. Тому в практиці між-народного життя ці організації діють на різних рівнях: глобальному (ООН, ЮНЕСКО); регіональному (ЄС, ОАД); надрегіональному (Рух неприєднання, ОПЕК); двосторонньому (наприклад, організація «Україна — США»).

У наш час у світі діють понад 250 міждержавних органаацій. Провідна роль серед них належить Організації Об'єднаних На-цій (ООН) і таким організаціям, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світова організація торгівлі (СОТ), Рада Європи, ОБСЄ, НАТО, АСЕАН та ін.

Організація Об'єднаних Націй — це всесвітня асоціація дер-жав, створена у 1945 р. як постійна дипломатична конференція, стала важливим організаційним механізмом багатогранної взаємо-дії різних країн з метою підтримки миру і безпеки, сприяння еконо-мічному і соціальному прогресу народів світу. Сьогодні її членами є 193 країни світу. Основними органами ООН є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки (РБ) і ряд інших інститутів.

Вищим органом Організації Об'єднаних Націй є Генеральна Асамблея, що складається з держав-членів, кожна з яких має один вирішальний голос. Рішення цього органу не мають примусової сили, але характеризуються значним моральним авторитетом.

Проблемами забезпечення миру займається Рада Безпеки ООН, що складається з 15 членів, п'ять з яких — Велика Британія, Ки-тай, Росія, США, Франція — є постійними членами, а інші 10 оби-раються Генеральною Асамблеєю строком на два роки. Рішення

242


1*1» ООН ухвалюються більшістю голосів, при цьому кожен із по-I німих членів володіє правом вето. У випадку загрози миру Рада

Ы* иіеки має повноваження направляти у відповідний регіон місію 4 підтримки миру або застосовувати певні санкції до агресора, да-ної и дозвіл на військові операції ООН, спрямовані на припинення ііисильства.

До загальної структури ООН входять також Міжнародний ва-нотний фонд (МВФ), що працює з 1945 р. і покликаний забезпе-чувати контроль за стабільністю міжнародної валютної системи та 11.1 давати за певних умов фінансову допомогу країнам, які цього по-I ребують; Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР); Міжнародне агентство з атомної енергетики (МАГАТЕ); Органі-ищія Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО); Міжнародний суд ООН та ін. Ці організації органічно имилися в систему міжнародних відносин і як самостійні структури.

Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) — між-державне об'єднання, створене для підтримки безпеки і розвитку

» півпраці. Членами ОБСЄ є 57 держав Євроатлантичного і Євроазі-і ського регіонів та низка центральноазійських країн.

Рада Європи — перша міждержавна організація, створена V 1949 р. з метою стандартизації європейських підходів до забезпе-чення громадянських свобод, прав людини, морально-етичних норм і принципів соціальної політики. У її складі 47 держав.

Світова організація торгівлі (СОТ) здійснює глобальне регулю-иання світової торгівлі, до її складу входить 161 член, у тому числі: 157 міжнародно визнаних держав — членів ООН, частково визна-ний Тайвань, 2 залежні території (Гонконг і Макао) і Європейський ( оюз. Україна — член СОТ з 2008 р. За рамками СОТ залишаються чотири пострадянські країни: Азербайджан, Білорусь, Туркменис-тан і Узбекистан. У 2013 р. Туркменистан виступив з ініціативою про вступ до СОТ.

НАТО (Північноатлантичний альянс) — військово-політична ор-ганізація держав, створена у 1949 р. для забезпечення колективної безпеки країн — учасниць Договору; у наш час — це найпотужніша військово-політична структура світу. У 1949 р. до її складу входило 12 країн, у даний час — 28.

243


АСЕАН (Асоціація країн Південно-Східної Азії) — ормініш держав Південно-Східної Азії, створена у 1967 р. Своєю менші Я голосила сприяння економічному і культурному співробІ П І Н Ц І

миру та стабільності. Є найбільшою серед понад 15 інтеграцій! організацій цього регіону.

Із 70-х pp. XX ст. все більш активну роль як інструмеїп m ляції міжнародних відносин почала відігравати так звана «Имя сімка» — неформальна організація провідних країн світу - ІіЦ кої Британії, Німеччини, Італії, Канади, США, Франції, Японії | країни координують свої позиції та дії з міжнародних проблем | щорічних нарадах. У 1991 р. на нараду «Великої сімки» як ilttf був запрошений президент СРСР М. Горбачов. Пізніше Росія І ІОЧМ

регулярно брати участь у роботі цієї організації, а з 2002 р. Росіїїі м Федерація стала повноправним учасником діяльності цієї групп, м тра була перейменована у «Групу восьми» (чи «Велику вісімку» однак після приєднання Криму до РФ участь Росії в клубі було пр» зупинено.

Зрештою, міжнародні організації можна також диференціюмн і и за спрямованістю їх діяльності:

• регіональні — Європейське економічне співтовариство (ЄІіС ), Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Ліга арабській держав (ЛАД) тощо;

• економічного характеру — Міжнародна торгова палата (МТІІ ), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк рекой струкції та розвитку (МБРР) тощо;

• ті, що опікуються окремими галузями світового господар ства, — наприклад Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК), Міжнародне агентство з атомної енергетики (МАГАТЕ), МіжнародниіІ телекомунікаційний союз, Всесвітня метеорологічна організація та ін.;

• політико-економічні — Організація африканської єдності (ОАЄ), Латиноамериканська ініціатива, Організація американських держав (ОАД) тощо;

• професійні організації — міжнародні організації кримінальної поліції (Інтерпол, Європол); «Лікарі без кордонів» тощо;

• організації у галузі культури і спорту — ЮНЕСКО, Міжнарод-ний олімпійський комітет (МОК);

244


ти.'рафічні — Всесвітня асоціація молоді (ВАМ); « ьшхй — Організація Північноатлантичного альянсу (НАТО),

h і г пінський пакт безпеки (АНЗЮС); чшдські організації на допомогу певним напрямам людської

И»'.»» і і: профспілкові, релігійні, на захист миру і солідарності, ь> і -чи здоров'я (Міжнародний рух Червоного Хреста і Червоно-Іінсмк'иця), організації зі збереження довкілля (наприклад, «Грін-

I F « К І І І О М у сучасному світі налічують близько 27 тисяч неурядо-

I» чішчіародних організацій. Зростання їх чисельності та зроста-ти пилив на світові процеси стали помітною тенденцією другої • мини XX — початку XXI ст. Нині неурядові організації є скла-• ч !И елементами народжуваного глобального громадянського

• п.сіва. У своєю суттю вони не заміщають, а лише доповнюють компе-

о і зусилля урядів у міжнародних справах. Неурядові міжна-<ш орг анізації відрізняються більш складною або рихлою органі-

« Ш І І О І О структурою, можуть бути змішаними, тобто охоплювати іидські організації, неурядові структури і навіть окремих індиві-

! її.них членів. Міжнародну роль неурядових громадських організацій, зокрема

«((»культурних і економічних, не можна недооцінювати, вона не-Ш І І І І О посилюється. Доречно пригадати Незалежну Комісію з пи-ть роззброєння та безпеки, створену за ініціативою колишнього і м'ср-міністра Швеції Улафа Пальме, що об'єднала громадсько-III і ичних і державних діячів 17 країн Європи, Азії, Африки і Аме-І І І И , зробивши серйозний внесок у формування концепції загальної

І І І С К И .

Разом із давно відомими організаціями, такими як Міжнарод-ні Червоний Хрест, Міжнародний олімпійський комітет, в остан-роки з наростанням проблем екології та здоров'я людини значно іс міжнародний авторитет екологічного руху «Грінпіс», організації 11 карі без кордонів» тощо. Можна назвати ще ряд об'єднань, які гивно беруть участь у формуванні й реалізації світової політики, • — Рух «зелених», Римський клуб, антиглобалісти та ін. Водночас ніачимо, що для міжнародного порядку і миру все більшу загро-

245


зу становлять організації іншого роду — терористичні угрупомпмИІ що активізувалися наприкінці XX ст. як на Сході, так і на Чим if Боротьба з міжнародним тероризмом стала глобальним виклмнйі для всіх країн світу.

У другій половині XX ст. величезного впливу на світовій йfti ні набули міжнародні монополії — транснаціональні корпо/нщ та банки (ТНК, ТНБ). До них належать підприємства, фірми, орі$ нізації та фінансові установи, що діють через свої філії одночасні в різних країнах світу, метою яких є отримання надприбутків. < '» ред найбільших із них, безперечно, — Microsoft, Coca-Cola, IHM McDonald's тощо. Багатогранна діяльність транснаціональних кор-порацій не тільки глобалізує економічну ситуацію, а й кардинали но змінює політичну систему сучасного світу. Найпотужніші ТИК і ТНБ володіють величезними економічними ресурсами, що надає їм переваги як перед малими, так і навіть перед великими державами, дозволяє впливати на їх внутрішню політику, економіку та зовнішні геостратегії. На початку XXI ст. у світі налічувалось понад 53 тисячі транснаціональних корпорацій.

У ролі важливих суб'єктів міжнародних політичних відноснії виступають і церковні організації. Особливо помітною є активність Римської католицької церкви, більш енергійніше також почала діяти і православна церква; їх святійші глави (папи, патріархи) постійно виступають з ініціативами і пропозиціями щодо вирішення різних міжнародних проблем і конфліктів. Спостерігається пожвавлення відповідної діяльності з боку мусульман, буддистів тощо.

У той же час нині істотний вплив на трансформацію міжнарод-них процесів і співпраці справляє процес глобалізації — розширен-ня і поглиблення взаємообумовленості сучасного миру, формуван-ня єдиної системи фінансово-економічних, суспільно-політичних і культурних зв'язків на основі новітніх засобів інформатики і теле-комунікацій. Глобалізація, проте, надає нові можливості перш за все найсильнішим країнам, чим закріплює систему несправедливого пе-рерозподілу ресурсів планети в їхніх інтересах. Так, американський політик Генрі Алфред Кіссинджер (англ. Henry Alfred Kissinger, на-род. 1923) у книзі «Чи потрібна Америці зовнішня політика? На шля-ху до дипломатії для 21-го століття» («Does America Need a Foreign

246


г ' • Toward a Diplomacy for the 21st Century») (2001) стверджує: t • •<> шізація розглядає мир як єдиний ринок, в якому процвітають

Иаі'И(!(і,ііі ефективні і конкурентоспроможні. Вона приймає і навіть ' .<» цій факт, що вільний ринок безжально відокремить ефективне

it < »( ефективного навіть ціною економічних і політичних пертурба-it'M і Гаке розуміння і практики глобалізації породжують протидію і •<« .і гьох країнах світу і протести громадськості у західних країнах 11 s иптиглобалізму і альтер-глобалістів).

Провідною тенденцією розвитку міжнародних політичних від-" s ии стало наростання глобальних проблем (викликів і загроз), від-

іиїдііо необхідність їх спільного вирішення. Глобальні проблеми, ч > с гоять перед людством, можна розділити на традиційні й нові.

) І,о традиційних відносять загрози розповсюдження зброї масо-н н о знищення, ядерної війни, проблеми збереження навколишнього > редовища, вичерпаності багатьох природних ресурсів, наростання иціальних контрастів і злочинності. Загострюються на рівні загаль-

ний манетарних багато соціальних проблем. Світовому порядку все ічпп.ш загрожує поглиблення прірви у рівні життя народів розвину-т і о світу (так званого «золотого мільярда») і країн, що розвивають-I ti За даними ООН, приблизно 20 % населення Землі споживають II низько 90 % всіх вироблюваних у світі товарів, тоді як інші 80 % населення задовольняються 10 % товарів і послуг.

Серед нових викликів світовому порядку слід акцентувати — міжнародний тероризм, наркоторгівлю й піратство, безконтроль-ність дій ТНК і ТНБ, інформ-комунікацій та ін. Останні десятиліт-ні відмічені також наростанням серцево-судинних і онкологічних іахворювань, поширенням СНІДу і наркоманії. Слаборозвинені країни регулярно страждають від масових захворювань і голоду, у результаті яких гине велика кількість людей; через це деякі з них стають джерелом глобального конфлікту цивілізації, регіональної та континентальної нестабільності.

Надійних шляхів вирішення проблем, що загрожують міжна-родній стабільності, людство поки не знайшло. Але все більш оче-видною стає необхідність заради майбутнього планети рішучого просування по шляху зниження назрілих контрастів у політичному і соціально-економічному розвитку народів Землі.

247


Тому в умовах глобалізації та постбіполярності все білі.ш«* я| являється необхідність реформування не тільки міжнародних >1**41 вих, а й багатьох неурядових організацій. Значення цих ланок мі| народної політичної системи полягає в тому, що вони чіткіше і іііні| усвідомлено здатні виразити загальнолюдські цінності й реалі lyefj їх у політиці. Традиційній «державній дипломатії» мислячі й люди різних країн протиставляють «громадянську дипломатію» -і це не просто активна суспільна діяльність, а можливо, «зароди* майбутніх відносин миру, співпраці і взаємодопомоги між люді.м різних країн, вираз їх віри в єдність усього людства.

= § 3. Механізм функціонування міжнародних політичних відносин

Механізм формування і функціонування міжнародних політич-них відносин може бути розглянутий у двох аспектах.

Один із них — це державно-правовий підхід до міжнародної політики, який є певною мірою етатистським, зводячи її лише до відносин держав, дипломатичної гри, військових союзів тощо. Цей підхід особливо поширений з початку XVII ст., коли представники різних юридичних шкіл сходилися в тому, щоб основним суб'єктом міжнародних відносин вважати національну державу. Останніми роками ця концепція доповнена ширшим — політичним підходом, згідно з яким учасниками і суб'єктами міжнародних політичних від-носин є також інші суспільні інститути, політичні й політико-куль-турні організації.

Разом із цим підходом досить широко розповсюдився так зва-ний антиетатизм, прихильники якого стверджують, що «головна скрипка» у міжнародних політичних зв'язках на рубежі ХХ-ХХІ ст. повинна належати не державним і навіть не політичним організаці-ям. На їх думку, унаслідок «паралічу влади» і стагнації режимів ни-нішні уряди втратили авторитет і моральне право нав'язувати міль-йонам людей свою політику. Наприклад, американський політолог Дж. Стоун стверджує, що держава «самим фактом свого існування і діяльності перешкоджає виникненню необмеженої свідомості, яка

248

• і J Механізм функціонування міжнародних політичних відносин

IHIIU для підтримки інститутів, що виконують важливі функції і і інстарного суспільства».

ІнЬуть, істина лежить десь посередині. Незважаючи на появу І » «ии XX ст. нових реалій світової політики, навряд чи варто «за-Н" иовати» роль держави, бо саме міждержавні відносини мають і»• • 41110 значення у відносинах між рештою акторів, створюючи для ь* правові рамки і речові умови, та утворюють точку відліку для < ' иержавних відносин. Це аргументується тим, що держава висту-•. як єдиний загальнонаціональний інститут, що має повноваження . лідити договори, починати і закінчувати війни, вступати в офіцій-

мнітакти з іншими державами тощо. U арсеналі засобів міжнародних політичних відносин найваж-

«ніііпими регулятивами постають група цінностей і норм, що відо-І* і іжають національні інтереси, і так звані загальнолюдські цінності

< » і юрми, які головним чином лежать у підвалинах сучасного між-народного права.

Провідною формою у конгломераті інтересів, які реалізовують-I її у міжнародній політиці, є національний інтерес — усвідомлена «ю і реба нації у самозбереженні, прогресивному розвитку і забезпе-ченні безпеки. Оперуючи владними відносинами, держава стає ви-ри шиком волі нації у міжнародній політиці, прагне зберегти і роз-винути національну індивідуальність. Захищаючи позиції політич-ною реалізму в міжнародних відносинах, американський політолог І Моргентау вважав інтерес (сформульований як сила і могутність) і оловним пунктом у пошуку необхідних шляхів у нетрях міжнарод-ної політики. Але в нинішньому взаємозв'язаному світі держави не можуть керуватися лише національним інтересом (у вузькому розу-мінні) та взаємодіяти лише з позицій сили; держава вимушена зва-жати на інтереси інших суверенних країн. Тому принцип реалізму обов'язково включає повагу до взаємних національних інтересів, а це вимагає дотримання певних норм поведінки на міжнародній арені.

У цивілізованому громадянському суспільстві поняття «полі-тичний процес» включає уявлення про суб'єктів, що раціонально діють (у тому числі на міжнародному рівні), прагнучи досягнення певних, ясно окреслених цілей. Можливість досягнення певної мети

249


пов'язана з її етичною обґрунтованістю, реальністю та легітимній тю. Важливе значення також має втілення в міжнародні політичні практики веберіанської концепції «раціоналізації» як закономірний» ті всього суспільного життя.

У світлі цих ідей політичний процес у цивілізованому суспіль* стві припускає якщо не «абсолютний» консенсус усіх учасників, ге принаймні прихильність їх до певних загальних «правил гри». ] І ід* коряючись одним і тим самим етичним імперативам і юридичним нормам, приймаючи загальні правила діалогу, всі головні суб'єкти міжнародних політичних відносин в ідеалі змагаються і співробі і ничають на основі рівноправ'я. При такому підході «ідеальний» політичний процес виглядає як культурний «торг» або узгодження взаємодоповнюючих позицій різних сторін. Тому основна формули подібних міжнародних процесів: «від конфлікту — до консенсусу».

Звідси і вибір політичних пріоритетів міжнародної політики, Сьогодні він заснований на визнанні переваги загальнолюдських цінностей як безумовного імперативу над класовими. До їх числа входять збереження самого життя на планеті, розвиток цивілізації, її різноманіття та засад, охорона природного середовища, боротьба з голодом, бідністю й хворобами, викорінювання міжнародного теро-ризму тощо. Пріоритетність цих цілей, що є загальнообов'язковими для державно-політичних утворень, охоплюється поняттям «гума-нізація політики» і обґрунтовується в рамках концепції так званого «нового світового порядку».

Традиційною формою створення і функціонування міжнародних політичних відносин виступають двосторонні угоди і договори, ві-домі ще з незапам'ятних часів. Вони виправдані та корисні, якщо переслідують взаємну вигоду, але водночас не спрямовані проти тре-тьої сторони (як горезвісна вісь «Рим — Берлін — Токіо» за часів Другої світової війни).

Закінчення «холодної війни», зрозуміло, не ліквідувало миттю всі проблеми, породжені багаторічним протиборством двох систем (наприклад, лишається проблема просування НАТО на Схід). Проте до кінця XX ст. склалися сприятливі умови для функціонування між-народної співпраці, яка розглядається як альтернатива конфронтації та є результатом взаємного розуміння і довіри між державами.

250

'і 4. Глобальна конструкція політичної системи в умовах сучасних...

І ож, важливим досягненням кінця XX ст. є новий арсенал за-йці» колективного регулювання міжнародних відносин (наочно це

* .юнструє діяльність ООН та ЄС). Так, Європейський Союз во-<-< іК основними атрибутами політичної влади у співдружності та • ііііснює функції контролю за правильним виконанням прийнятих ц ,ннародних договорів і рішень, що синтезують національні та за-

• і ііьноєвропейські інтереси. Об'єктивна необхідність переходу до міжнародної співпраці

шктується глобальними проблемами, які встали перед людством імирикінці XX ст. і відображають загальну тривогу й глобаль-ні ризики. Реальна можливість міжнародної співпраці в цій сфері тш'язана з тенденцією деідеологізації сучасних міжнародних по-піичних відносин, пріоритету загальнолюдських цінностей і вза-(I м 11 их інтересів. На початку нового тисячоліття весь світ потребує прогресивного розвитку та якісних змін. Від «рівноваги страху» до рівноваги розуму і добросусідства, від підозрілості і ворожнечі до ювіри, від вузького національного егоїзму до стабільної міжнарод-ної співпраці — такі принципи нового світового порядку, нового » планетарного мислення».

- § 4. Глобальна конструкція політичної системи в умовах сучасних геополітичних зрушень

Глобальні світополітичні трансформації сучасності, що здійсню-валися наприкінці XX — на початку XXI ст., визначили перехід від системи традиційних міжнародних (міждержавних) відносин до но-вої складнішої системи — глобальних відносин між народами та їх країнами1. Відповідно нині сучасні міжнародні політичні відносини у цілому характеризує яскраво виражена тенденція до глобалізації,

1 Класична Вестфальська міжнародна система не була глобальною. Вестфаль-ський мир 1648 р. дав початок становленню системи міжнародних відносин, названої потім державно-центристською моделлю світу. Це стало можливим завдяки визнан-ню принципу національного суверенітету як однієї з головних засад міжнародного спілкування: кожна держава має всю повноту влади на своїй території і визначає свою зовнішню політику, а інші країни зобов'язані поважати це право.

251


тобто розширення, взаємопроникнення, більшої взаємозалежній ^ доповнення і збагачення.

Під глобальною конструкцією політичної системи світу рим міють об 'єктивно створену систему глобальних впливів усіх чітнщ акторів світової політики, яка ґрунтується на сукупності домінуЯ чих у міжнародній практиці політичних принципів, правових iioftlj і умов економічного та інформаційного обміну, що формуються н|| впливом реальних процесів світового розвитку епохи глобалізації

Дійсну картину буття планетарної спільноти як політичної eue теми незалежних держав слід розглядати не тільки по вертикалі з погляду нерівностей і залежностей, але й по горизонталі — з чоч-ки зору складного переплетіння міждержавних відносин. Таким m чином виявляють себе різні аспекти сучасної цивілізації: наприклад, характеристики глобальних проблем людства (продовольча й енер-гетична проблеми, епідемії та пандемії, стан навколишнього сере довища, міжнародний тероризм тощо), інтернаціоналізація фінам сово-економічних потоків, розвиток інформаційно-комунікаційних процесів, неможливість розв'язати дилему безпеки зусиллями однії І окремо взятої держави.

Визнання політиками і науковцями багатополярності сучасного світу пов'язане з існуванням у ньому ключових та інших геополі-тичних центрів. Геополітичний формат політики фіксує не тільки територіальні й політичні інтереси держав, він також концентрує економічні, науково-технічні, етнічні, релігійні проблеми та багато інших аспектів доцентрових і відцентрових тенденцій, які розділя-ють або зближують країни світу.

Слід ураховувати, якщо всередині своєї країни інститут держави має монополію на публічну політичну владу, на значний «діапазон» політичної діяльності в даному соціумі, то на міжнародній арені єди-ного центру світової політики немає, там діють у принципі рівно-правні, суверенні державні й недержавні суб'єкти. Взаємовідносини між державами у сфері міжнародної політики будуються на ґрунті визнання суверенітету, але складаються по-різному, що не виключає залежності або підпорядкування.

У наш час особливо не можна не враховувати відносну самостій-ність політики як соціального феномену, який ґрунтується на усві-

252

'і 4. Глобальна конструкція політичної системи в умовах сучасних...

і it'll ні геополітичних інтересів конкретного суспільства. Провід-е чинник, що нині забезпечує політичну вагу держави та її місце . ні юному континуумі країн, — це опанування нових науково-про-• і.і. нових технологій і комунікацій, розробка унікальних природних

пинии, володіння значними енергетичними ресурсами, а не тільки f..it ыюва потужність та імперські амбіції. Тому в підґрунті тієї чи І Н Ш О Ї геостратегії держави лежать принципово різні установки, які

шачаються ступенем індустріального або постіндустріального і <«нитку суспільства. Це, наприклад, — відкрита політика, заснова-• • і на ідеї всесторонньої співпраці, техніко-комунікаційної та еконо-ччііої інтеграції, чи політика міжсусідського співробітництва, або «исрвенціоністська політика відкритого вторгнення (проникнення)

« і чужі території, політика шантажу й силового тиску тощо. Існує чимало підходів і трактувань щодо найбільш значущих ха-

)< tk геристик геополітичної структури світу: зокрема, американський М Щ І О Л О Г та футуролог Елвін Тоффлер (англ. A/vin Toffler, народ. I '>28) визначив існування сільськогосподарської, індустріальної та тн тіндустріальної цивілізації людства. С. Гантінгтон у концепції • і і гкнення і розламу цивілізацій» оголосив джерелом геополітичних конфліктів протиріччя між цивілізаціями, потенціали яких нерівно-шачні. Тут світ постає розмежованим, розколотим на різні осеред-ки — західна, ісламська, індуїстська, китайська, японська, латино-американська, православна, африканська, буддистська цивілізації, »псі відрізняються історією, релігією, культурою, мовою, традиція-ми тощо. Гантінгтон стверджує, що ці фундаментальні відмінності культури цивілізацій спричиняють найжорстокіші й тривалі конф-лікти; нині ці ж самі чинники знов породжують умови для політики протистояння Заходу і Сходу.

Отже, процеси розвитку нашого світу, усієї цивілізації склада-ють масштабну, суперечливу й у багатьох моментах кризову карти-ну; найсерйозніші виклики передусім визиває проблема визначення суверенними державами своїх геополітичних цивілізаційних коор-динат.

Геополітика надзвичайно актуалізувалася в останні два десяти-ліття, це обумовлено низкою причин. Моделі світоустрою змінюють-ся історично, оскільки в міжнародному житті постійно коригується

253


співвідношення сил та виявляються ті або інші чинники дезін н-і \Щ ції світу: географічні (сприятливі або несприятливі території, мй мат), цивілізаційні, економічні, національні, ідеологічні, релії іииі військово-політичні проблеми.

Отже, сучасний етап історії людства примітний стрімкістю змІЦ які характеризує перерозподіл влади у міжнародних відносини*. З одного боку, пішло в минуле протистояння двох наддержаи СРСР і США; таким чином зруйнувалася стара біполярна (двоїни люсна) система міжнародних відносин і поступово намітилися І Н Ш І

контури світоустрою XXI ст. З другого — слід визнати, що сам фик і розпаду біполярної моделі світу призвів до певного геополітиці к ),ч> хаосу, падіння керованості в системі міжнародних політичних від-носин і зростання ролі сили. Намітилося різке посилення боротьби між найвпливовішими центрами світової політики за перерозподіл влади у планетарному просторі. За амбітним визнанням відомою американського політолога польського походження Збігнєва Казіме-жа Бжезинського (пол. Zbigniew Kazimierz Brzezinski, народ. 1928), яке він виклав у книзі «Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні перспективи» («The Grand Chessboard: American Primacy and Its Geostrategic Imperatives») (1997), пострадянський простір (Євразія) є «шахівницею», на якій іде боротьба за світове панування: «Америка ніколи не мала наміру ділити владу на земній кулі з Росією».

Серед дослідників немає єдиної думки про майбутню систему міжнародних відносин. Одні схильні до думки про те, що зараз від-бувається формування системи колективного лідерства США, Захід-ної Європи і Японії. Інші вважають, що треба визнати США єдиним світовим лідером. Треті не виключають відродження біполярної сис-теми, в якій місце колишнього СРСР в ідеологічному і військово-по-літичному протистоянні із Заходом може посісти Росія або Китай. Четверті стверджують про початок становлення мультиполярного (багатополюсного) світу. Зрештою, будь-яка із цих точок зору на-уковців має право на існування в умовах пост-біполярних процесів, бо спирається на мінливі реальності сучасного світу.

Дійсно, при аналізі сучасних геополітичних процесів слід ура-ховувати, що сьогодні для Заходу склалася сприятлива ситуація

254


н ні їй ції «сценарію» геополітичного переділу світу. Геополітичні її • «і піітоустрою (біполярна, монополярна, багатополярна) — це ft» форми впорядкування одвічно дезінтегрованого світу. Крім |і мополітичні моделі світу — це також форми розподілу влади І > '«»ниюму просторі, а розподіл і «частка» влади у світовій політиці iv,. tin о чому залежать від сукупної потужності держави, її ресурсів Й > коричного досвіду. Таким чином, у сучасних умовах геополітич-ні «рушень, тобто зміни моделей світопорядку і перерозподілу вла-»( і, гііітовому просторі, високорозвинуті країни, як і раніше, мають < нидні переваги.

z Питання для самоконтролю

( Розкрийте сутність міжнародних політичних відносин як над-складної світової реальності.

1 Ч чого складається система правил поведінки на міжнародній арені?

і Що є головним об'єктом аналізу в міжнародних політичних від-носинах? У чому полягає ключова особливість предмета політо-логії міжнародних відносин?

І Охарактеризуйте змістовні особливості, притаманні міжнарод-ним політичним відносинам,

'і, Які політико-організаційні структури виступають суб'єктами (акторами) та учасниками міжнародних політичних відносин?

(і. Що складає зміст і сенс головного принципу міжнародних від-носин — органічної єдності внутрішньої і зовнішньої політики?

7. Чому держави — це найбільш могутні та організовані суб'єкти міжнародних політичних відносин?

8. Розкрийте сутність зовнішньої політики як діяльності суверен-ної держави з регулювання відносин із іншими акторами на між-народній арені.

9. Дайте сутнісне визначення поняття «міжнародна організація». 10. Як поділяють міжнародні організації за складом, рівнем і напря-

мами діяльності?

255


11. Які органи та організації входять до структури Організації Об'єднаних Націй?

12. Чому неурядові міжнародні організації вважають складовими елементами глобального громадянського суспільства?

13. Які основні підходи характеризують механізм функціонування міжнародних політичних відносин?

14. Що означає «національний інтерес», який держава реалізує в міжнародній політиці?

15. На чому ґрунтується вибір пріоритетів сучасної міжнародної по-літики і яким цінностям вони відповідають?

16. До чого призвели глобальні світополітичні трансформації, що відбулися наприкінці XX — на початку XXI ст.?

17. Що слід розуміти під глобальною конструкцією політичної сис-теми світу?

18. Що фіксує геополітичний формат політики, крім багатополяр-ності сучасного світу?

19. Які принципові установки лежать у підґрунті тієї чи іншої гео-стратегії сучасних держав?

20. Розкрийте зміст проблеми визначення суверенними державами своїх геополітичних цивілізаційних координат?

21. Які гіпотези щодо майбутніх геополітичних моделей світоустрою формулює наука міжнародних відносин?

ЧАСТИНА III СВІТОВА ПОЛІТИКА

Розділ 12 штЁШятЁЯшшшштя/ЁЁ/щвтшЁЯЁШЁШвттштштштшшш̂ СВІТОВА ПОЛІТИКА ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНА РЕАЛЬНІСТЬ

- § 1. Особливості політичної структури світу в кінці XX — на початку XXI ст.

Політика, як і культура, належить до найбільш сталих універ-ігій буття людства, що супроводжували його генезис і розвиток найдавніших часів цивілізації. Як відзначав Аристотель у V ст. н. е., політика коріниться у природі людини як соціальної істо-здатної повноцінно жити лише у колективі, суспільстві та вза-

чадіяти з іншими індивідами. Вона історично формувалась як упо-- ї-кована форма суспільної організації, призначенням якої стало .ісезпечення стійкого балансу «загального блага» та різноманітних -ересів людей. Політика корелює з духовною сферою суспільства,

u о містить виробництво духовних цінностей, світогляду, інтелекту, - іукових досягнень, витворів культури і мистецтва.

Уся політика детермінована духовними факторами — мораллю, телігією, свідомістю та іншими культурними чинниками, що харак-еэизують її суб'єктів та об'єкти політичного впливу. Не випадково

- хіітична теорія розробляє проблеми політичної етики, політичних -галів і цінностей, формування політичної свідомості й культури,

; зсліджує політичні артефакти історичної доби, клерикальну полі--ику, сакралізацію політичних осіб або явищ тощо. У той же час .лід визнати: ніщо в історії людства не було овіяно таким ореолом агадковості й міфологізму, не викликало настільки суперечливих й шбівалентних суджень, як світова політика і глобальна влада.

357

Розділ 12. Світова політика як соціокультурна реальність

Виявляючи себе як універсальний вимір людського буття, СІП ill ва політика не стільки залежить від досвіду історично конкретної^ суспільства, його політичних інститутів, якостей політичної елі|Ц скільки від рівня розвитку світової цивілізації та культури. Знідм| операціоналізується поняття глобальної політичної сфери — галу* зі реалізації владно-політичних відносин у сучасному глобалічопі ному світі, що позначає глобальне «поле» безпосередніх дій урядІІ суверенних держав, політиків і політичних організацій, межі поши1

рення їх політичних ідей та впливів. Головною відмінною рисою сучасного світу є його перехід ІІІІ

якісно нового стану. Наприкінці XX — на початку XXI ст. відбу-лися фундаментальні зміни в міжнародній політиці та розстаномці державно-політичних сил, нині планету характеризують величе інІ зрушення всієї геополітичної структури. Протягом короткого сі ро ку, менше ніж за п'ять років, значною мірою були ідеологічно піді-рвані й політично зруйновані старі глобальні системи, що складали основу міжнародних відносин післявоєнних десятиліть.

Принциповий вплив на сучасну геополітичну конструкцію сні ту здійснив факт закінчення «холодної війни» і крах тоталітарних режимів у країнах Євразії. Відповідно пішов у минуле кардиналі, ний розкол світу на два ворожих політичних табори з їх замкненими державно-політичними системами; усе більш руйнуються бар'єри, що розділяли людство за ідеологічною ознакою. Модель «двопо-люсного світу», яку втілювали дві наддержави — СРСР і США, ним і втратила сенс, так само як і поняття «третього світу», куди зарахо-вувалися країни-аутсайдери, що розвиваються.

Отже, з початку 90-х pp. XX ст. почав формуватися новий гло-бальний світопорядок, зорієнтований не стільки на конфронтацію та боротьбу антагоністичних систем, скільки на принципи взаємодії, міжнародну співпрацю та партнерство. Але перехід до нового сві-топорядку ніколи не відбувається безболісно і безпроблемно. Якщо попередні глобальні перевороти були пов'язані з революціями, дво-ма світовими і громадянськими війнами, то політичний розпад сві-тової системи соціалізму й Радянського Союзу як держави відбувся відносно мирно. Сутність даних трансформацій є унікальною, що

358

' і I ( )собливосгі політичної структури світу в кінці XX — на початку XXI ст.

і пгршу чергу обумовлено їх порівняною керованістю і надзвичай-• »10 швидкістю.

Дійсно, з кінця XX ст. світ став більш цивілізованим і розвине-ним, але й водночас набагато небезпечнішим: людство безпосеред-нії,и постало перед проблемою виживання, пошуку соціополітичних ••« інхів просування до єдиної людської спільноти, яка буде здатна вирішувати найскладніші глобальні проблеми сучасності. Як і попе-і.щііі епохи, сучасний період розвитку цивілізації характеризується ипїми особливостями:

загостренням старих і виникненням нових суперечностей та > «ніфліктів;

нестійкістю деяких елементів міждержавних союзів і струк-

невизначеністю політичної ситуації у різних регіонах світу ющо.

По-перше, інакшою стала загальна архітектоніка міжнарод-ного життя: світ з біполярного перетворився на багатополярний. По завершенні ери протистояння двох соціально-політичних систем X світовій політиці розгортається складний процес становлення но-ні їх пріоритетів і цінностей, утверджуються нові центри міжнарод-ного життя, якісно змінюється склад членів міжнародної спільноти і ,і зміст їхніх взаємовідносин. По-друге, на геополітичному просторі ІІОЛИШНЬОЇ наддержави — Радянського Союзу — У власних історико-і ультурних і політичних межах утворились нові незалежні держави, шсі активно прагнуть бути рівними й повноправними членами світо-иої спільноти. По-третє, фактор глобалізації, що охоплює сьогодні псі сторони життя, стає домінуючим чинником світової політики й міжнародних відносин. Зачіпаючи докорінні основи існуючого сві-юпорядку, глобалізація ставить держави в ситуацію, коли їх внут-рішня політика стає все більш залежною від зовнішньої та часто прямо відбивається на ситуації на світовій арені. Оцінюючи наслід-ки глобалізації світової політики, стає зрозумілим: людство стоїть на порозі глобального трансформування взаємовідносин між держава-ми та іншими учасниками міжнародних відносин.

Комплексний аналіз світової політики передбачає її вивчення на міжнародному та регіональному рівнях; це обумовлено її природою,

359


що характеризується взаємодією і протиборством різних сил їй Ц тересів як усередині тієї чи іншої країни, так і на міжнародній iipü У сучасному світі різні рівні політики (мікро-, макро- та мега-) і пов'язані й помітно впливають одна на одну. Політику, що виходи) за межі національних держав, можна характеризувати через такі К тегорії:

• зовнішня політика — зовнішні дії однієї держави, політичну нації, що визначають діяльність (або бездіяльність) її уряду стоїЩ но інших країн;

• міжнародна (світова) політика — сукупна діяльність сувериЦ них держав та інших суб'єктів на міжнародній арені;

• міждержавна політика — система відносин між держаними їх органами і представниками (президент, парламент, уряд, мінісіе^ ство закордонних справ, дипломатичний корпус та ін.);

• наднаціональна політика — це відносно нове поняття полі і им ного лексикону, яке позначає сферу політики, що утворилася н зультаті передачі окремими державами частини своїх суверенній прав для прийняття рішень певним наднаціональним органам;

• мультинаціональна політика — спільна діяльність політичній суб'єктів, об'єднаних з кількох чи багатьох держав (ООН, ОЬП' ОАЄ), здатна впливати на міжнародні відносини. Суб'єкти цієї ми літики — національні держави;

• транснаціональна політика — сфера міжнародної діяльної ті недержавних суб'єктів і політичних акторів, партій, профспілок, міжнародних неурядових організацій, транснаціональних корпо-рацій.

Найважливішим моментом сучасного розвитку світової політич-ної системи стало те, що всередині неї виникли і почали активно дія-ти структури, які сьогодні перетворилися на нових транснаціонали них акторів (ТНА), що працюють на територіях багатьох держан. До них належать: міжурядові організації (МУО); транснаціональні корпорації і банки (ТНК, ТНБ); міжнародні неурядові організації (МНУО); регіони всередині держав (адміністративно-територіальні утворення — республіки, кантони, федеральні землі, штати та ін.); релігійні організації та рухи; міжнародні злочинні й терористич-ні угруповання тощо. Розвиток нових транснаціональних актор і н

360

і ' >i обливості політичної структури світу в кінці XX — на початку XXI ст.

» «(IVі ій половині XX ст. привів до феномену, який Дж. Грум визна-чим ян «зростаюче різноманіття» учасників на світовій арені.

Дійсно новим стало те, що в останній чверті XX ст. ТНА розгор-(f ш свою активність у принципово інших якісних масштабах. Крім • ">«»„ на даний час спостерігається кількісна перевага нових транс-it ><ш>пальних акторів над державами. Якщо останніх у сучасному м«. 11 налічується близько 200, то міжурядових організацій — майже » • m , неурядових — понад 27 тис. (з них енергійно діють на міжна-I иному рівні — близько 6 тис.), а ТНК, за даними ООН на початок 4 И ст., було більше 53 тис. Проте вражають не стільки кількісні " ціяметри, а ті якісні зміни в політичній структурі світу, які на-« ( і и завдяки розвиткові транснаціональних відносин, що охопили •чі'шгку світову економіку, а згодом й інші сфери. Раніше невідо-

-<« можливості відкрилися для міжнародних акторів у кінці XX ст. шдики появі принципово нових інформаційних і комунікативних

пологій. Пізніше це явище визначили як глобалізацію. На якісні зміни в політичній структурі світу звернули увагу

« ! 70-ті pp. американські вчені Р. Кохен і Дж. Най. Суть їх спо-if режень полягала в тому, що держави, залишаючись провідними

ктами світової політики, почали вступати у складні відносини »«є і ільки між собою (як раніше), але й з іншими транснаціональни-ш учасниками. При цьому сфери активності всіх акторів міжнарод-

ної взаємодії певним чином переплелися. Якщо раніше, наприклад, и н у ї рішньодержавні регіони прагнули впливати лише на внутріш-ньополітичні процеси своєї країни, а міжурядові організації — на шііання, які обмежувалися зовнішньополітичною і зовнішньо-ііомомічною сферами (що було логічно), то тепер ситуація зовсім н і шилась. Міжнародні організації та інститути все більш енергійно и і ручаються у внутрішньополітичні проблеми, такі як врегулюван-ні! внутрішньодержавних конфліктів (зокрема, ООН, НАТО, ОБСЄ), ю гримання прав людини, визначення фінансової політики держав m що, а регіони всередині держав прагнуть деколи діяти у зовнішній • форі нарівні з державами.

У результаті росту активності ТНА суверенним державам дово-І І І І Ь С Я все більше «ділитися» частиною своїх повноважень: з одно-

I о боку, з наддержавними утвореннями (міжнародними організаці-

361


ями й інститутами), з другого — з міцніючими транснаціональними акторами (внутрішньодержавними регіонами, ТНК і ТНБ). Деякі управлінські функції делегуються державою до інших учасник І* міжнародної взаємодії залежно від того, на якому рівні вони дію lit (наднаціональному, національному або внутрішньодержавному) чи в якому секторі (приватному, публічному, третьому секторі — гро« мадських організацій).

Цей перерозподіл функцій відбувається далеко не безболісне», Держави зазвичай негативно реагують на розмивання національної о суверенітету, намагаючись відповідати на нові виклики, шукати но* традиційні засоби і методи для збереження своїх владних ПОВНОНЙ-

жень. Деколи виникає хибна спокуса за допомогою диктатури чини-ти опір послабленню суверенітету, внаслідок чого можуть виникати дуже корумповані режими і квазі-держави, котрі використовую і ь статус суверенності для підтримки влади будь-яким шляхом, стно-рюючи осередки тероризму і нестабільності. Усе це в цілому веде до розмивання того, що С. Краснер назвав «вестфальским суверені те-том», тобто політичної організації світу, яка була заснована на тому, що зовнішні актори фактично не могли або обмежено впливали ни внутрішню політику держав.

Зрештою, зміна політичної структури сучасного світу не обме-жується лише передачею державами частини своїх функцій іншим міжнародним акторам. Одночасно збільшуються можливості держи-ви впливати на політичну свідомість своїх громадян за допомогою електронних засобів (комп'ютерів, пластикових карт, мобільних те-лефонів), а також біотехнологій.

= § 2. Сутність світової політики

Закони розвитку світової політики інтерпретуються в науці за допомогою ключових понять, спеціальних політологічних теорій і концепцій, що ввібрали елементи не тільки філософської, істо-ричної, правової, геополітичної, соціологічної, антропологічної, а й культурологічної парадигми. Феномен і категорія «світова політи-ка» є головною і найзагальнішою в розумінні сучасного контексту 362

§ 2. Сутність світової політики

нідносин між країнами і народами. У фаховій літературі це поняття иживається давно, але дещо довільно і невпорядковано, найчастіше ии синонім міжнародних відносин. Утім світову політику доцільно ікнглядати у трьох аспектах: як галузь науки, як сферу глобального «/правління і як соціальний феномен.

Наука «світова політика» — це міжгалузева система знань, їх поширення і застосування щодо процесів, які стосуються інтересів д ici світової спільноти. Концепт світової політики формувався на-прикінці 70-х pp. XX ст. у рамках неоліберальної дослідницької шірадигми. Він склався на базі американського журналу «Міжна-родна організація», а перша теоретична праця цієї галузі — книга І" ІСохена і Дж. Ная «Транснаціональні відносини і світова політи-иі». Становлення і розвиток самостійного наукового напряму пе-цгдусім пов'язаний з відходом від практики двосторонніх зв'язків , міжнародних відносинах та з активізацією великої кількості не-державних акторів у світовому співтоваристві. Отже, гносеологіч-нії спорідненість світової політики і міжнародних відносин оче-шіциа, але предметні поля вивчення вже багато в чому різні, адже і 1990-х pp. різко змінився зміст спілкування між суб'єктами в між-народній системі.

Поняття світової політики тісно пов'язане з ще однією важ-І Ш Ю Ю проблемою сучасної еволюції — проблемою глобального « правління. Сам термін «політика» у перекладі з грецької означає

мистецтво управління державою чи спільнотою», це сфера діяль-ної і і, пов'язана із владними відносинами між людьми, соціальни-ми групами, націями, державами. Отже, дослівно світову політику шжиа інтерпретувати як мистецтво управління світовим співтова-

і і і ітом, де численні державні суб'єкти і недержавні актори утво-рюють складну систему взаємозв'язків у всіх галузях діяльності — ні-і політичної, правової, економічної до культурно-гуманітарної та інформаційної. Така практика здобула моральну, а згодом і полі-«ичііу легітимність, що й ознаменувало появу нової міжнародної ні і м і гичної реальності.

Як соціальний феномен світова політика характеризує якісно «нніій стан міжнародного середовища, в якому діють як традицій-

ні (держави), так і нові суб'єкти міжнародної взаємодії. Світова

363


політика об'єктивно відображає глобальні феномени й сучасні t<| тополітичні трансформації, що завершили в першому десятій! XXI ст. перехід від системи традиційних міждержавних віджц»| до складнішої системи — глобальних міжнародних відносин нні Вестфальської епохи.

У наш час актуалізовані такі глобальні параметри світоної Ш літики, як сфера єдиного розуміння світовою спільнотою морині права, показники транснаціоналізації міжнародної економіки, * рактер еволюції систем озброєнь та швидкість поширення техшнмИ гій їх виробництва по світу, контури всесвітнього віртуального прін стору (у тому числі сфера дії глобальних систем наведення рам'ї ){ транспортна система планети, Інтернет і соціальні мережі — усе ні повністю з арсеналу світополітичного аналізу.

Сучасна міжнародно-політична реальність відображає персти* рення не лише у сфері суто зовнішньополітичної взаємодії, а такоді чинники впливу акторів світової політики на внутрішню політику держав. Спроби будь-яких країн давати оцінки внутрішнім про цесам в інших суспільствах, прямо впливати на них чи втручатися у внутрішні справи зарубіжних держав, вдаючись до воєнної сили, за «нормою» вестфальських установок — незаконні й неприпус і и мі. Проте тепер втручання у справи інших країн перетворюється ни фактичну норму поведінки, що підкріплюється достатньою військо вою силою (наприклад, блоку НАТО чи Росії). Суверенітет же як принцип відкрито піддається сумніву.

Існує також точка зору, що міжнародні відносини — це інсти туційна основа, а світова політика є їх конкретним наповненням. Саме в цьому контексті світова політика набуває сенсу як соціаль-ний феномен і процес, пов'язаний з появою нових акторів і явищ, нових просторів і вимірів, що виникають на грані дій національних політик, глобальних інституцій та самостійних політик антиглоба-лістських організацій, транснаціональних організацій, терористич-них мереж, інтернет-спільнот — усього того, що складає реальну політичну дійсність XXI ст. Таким чином, світова політика — це сфера нерозчленованої взаємодії між суб'єктами міжнародних від-носин з приводу їхньої політики один щодо одного та у вирішенні 364

§ 2. Сутність світової політики

і ііііюсвітових проблем і в той же час — політика кожного з них m мінено власних внутрішніх проблем і ситуацій.

V міжнародно-правовому і політологічному лексиконі все більш и •н/ішрним стає поняття «світової спільноти», що набуває науко-и • ' і сенсу. Категорія «світова спільнота» сутнісно відображає = • чч іьний результат історичного розвитку людства, який поля-1.1' , по-перше, у формуванні норм і традицій співіснування різних • шниьно-політичних акторів на світовій арені, по-друге, у спробах ьм|»п()лення процедур захисту загальнолюдських інтересів у сучас-" ) МУ світі.

Для розкриття ж внутрішньої структури і змісту зв'язків у світо-ву t нільноті вживається категорія «світовий порядок». Порядок — - іманентна властивість будь-якого співтовариства, але ця ознака •<• t апріорі даною, а набутою. Оскільки світовий порядок постійно •• .руїиується та відновлюється, його збереження, відновлення і зба-І шгупання стало найважливішим пріоритетом світової політики, «« і нимагає активних політичних дій і доброї волі з боку всіх у час-

тині н міжнародних відносин1. Звідси світова політика трактується « інструмент усієї світової спільноти, а не тільки урядів і держав.

Ідея справедливого, гуманістичного міжнародного порядку, и ІІІІ би передбачав відмову від війн і ворожнечі між державами ї шіродами, має давню традицію в історії суспільної думки. Але ста-( ііму світопорядку був властивий «пріоритет сили над правом», де is рснажали відносини панування і підпорядкування. Тож з оцінної німки зору старий світовий порядок був несправедливим і недемо-I рїіі ичним, гальмував економічний і соціально-політичний розви-нік, а тому невигідний більшості країн і всьому людству.

У світлі нового розуміння міжнародної політики мирний харак-н'Р світової спільноти зумовлюється високим ступенем взаємоза-нмісності держав, регіонів і націй. Новому світовому порядку має

нуги властиве незастосування сили і загрози сили, рівноправна • пі »праця. Спираючись на цей фундамент, можна зробити висно-

' Так, підписання у 1648 р. Вестфальського миру, яким завершилася Тридцяти-річна війна у Європі, поклало початок функціонуванню державно-центристської чиделі світу, заснованої на принципі національного суверенітету.

365


вок, що новий світопорядок — не тільки ідея, а й практичнареаль ність, яка виявляє себе в упорядкуванні взаємодій та взаємовпливу політичних процесів, що відбуваються у світі.

В архітектоніці новітньої світобудови ХХ-ХХІ ст. з'явились де-які загальні закономірності світової політики, які визнаються всі-ма сучасними науковими школами. Однією з цих закономірностей « зростання планетарної взаємозалежності країн. Це може означати одне: у міжнародних відносинах держав з'являються загальні викли-ки та інтереси, які можна зреалізувати тільки спільними зусиллями.

Суть другої закономірності, на якій особливо наголошують ре-алісти та неомарксиста і котру визнали традиціоналісти, полягаг в тому, що держави — вже не єдині учасники міжнародних відносин і політика щодо нових акторів не може будуватися на традиційно-му тлумаченні зовнішньої політики. Тому уявлення про міжнародну (світову) політику як суперництво суверенних держав, насамперед супердержав, має бути скореговане з урахуванням процесів роззбро-єння і формування системи колективної безпеки.

Наступна закономірність стосується ролі міжнародного права. Відомо, що головними регуляторами міжнародних відносин (з по-зиції неолібералів) виступають універсальні моральні норми, які ко-дифікуються й стають правовими імперативами. Близькою є точка зору прибічників транснаціоналізму, які вважають, що основними засобами підтримки світового порядку мають бути позанаціональні й навіть наднаціональні норми, структури, інституції та процедури. Політичні реалісти і неомарксисти дотримуються думки, що роль міжнародного права не слід абсолютизувати, бо воно може супере-чити національним інтересам або справедливості у відносинах між народами. Однак і ті, й інші визнають, що сучасні тенденції розви-тку міжнародного права демонструють тісний зв'язок зі світовою політикою, отже, у його змісті відбуваються модернізаційні зміни.

Остання закономірність характеризує стан функціонування між-народних систем. Представники всіх наукових парадигм визнають, що дедалі зростаючу роль у міжнародних зв'язках відіграє еконо-міка. Хоча цю роль вони трактують по-різному: реалісти вбачають в економіці ресурс влади; для неолібералів вона є фактором процві-

366

§ 3. Світовий політичний процес

іання держави. Кваліфікуються різні типи міжнародних систем за певними критеріями класифікації. Утім вважається, що спільною рисою всіх міжнародних систем виступає провідна, визначальна роль найпотужніших держав, а також стан їхніх взаємин.

Отже, світова політика є результатом глибокого трансформуван-ня міжнародних зв'язків та взаємодій, виникнення нових загальних проблем людства, розв'язання яких уже неможливе в рамках націо-пально-державних кордонів. Унаслідок невідворотних змін міжна-родна система сучасності набуває глобального, загальносвітового чарактеру, що вимагає адекватного глобального управління, яке б не виходило за межі цивілізованих норм.

г: : § 3. Світовий політичний процес

Світова політика — це не тільки сукупна політична діяльність суб'єктів міжнародних відносин, а й інтегрований глобальний про-цес, виражений у різноплановій діяльності держав та інших легі-іимних, загальновизнаних органів, рухів і організацій світового масштабу. Концептуальні засади світового політичного процесу містяться в теорії «світосистемного аналізу», яку створили І. Вал-ісрстайн і И. Галтунг. Згідно з нею світовий політичний процес та ііого еволюція є функцією гетерогенної мега-системи, що зумовлено політичною та економічною неоднорідністю її складових та їх муль-I и полярною взаємозалежністю.

Світовий політичний процес являє собою сукупну діяльність і \ б'єктів —учасників світової політики і міжнародного права (дер-жав, міжурядових та неурядових організацій, спілок), спрямовану на инроблення механізмів узгодження й збалансування їхніх інтересів, розв'язання проблем виживання і прогресу людства, відвернення і розв'язання глобальних та регіональних конфліктів, створення і праведливого порядку у світі. Детальніше кажучи, процеси світо-ної політики пов'язані з вирішенням питань війни і миру, загальної оезпеки, охорони довкілля, міжнародного тероризму і злочинності, подолання відсталості, злиднів і голоду, хвороб та епідемій тощо.

367


Сукупна діяльність державно-політичних інституцій, різних со-ціальних спільнот, міжнародних організацій та окремих осіб, які ми-ють політичні цілі, визначає зміст сучасного світового політичної»! процесу, що розгортається як на терені окремих країн, так і на реї іо> нальному та глобальному рівнях. Головною специфікою сучасної о світового політичного процесу є одночасна дія двох проти лежим* тенденцій — консолідації (до об'єднання) і дезінтеграції (до ром межування).

Перша тенденція — консолідації — проявляє себе у процесі фор мування світових продуктивних сил, розвиткові НТР, інтернаціони лізації господарської діяльності у масштабах регіонів і цілого світу, в інтеграції різних виробничих і невиробничих факторів, у прогрес І сфери управління макроекономічними та виробничо-технологічни ми інноваціями.

Друга тенденція — це відцентрові процеси, обумовлені одно часним існуванням на планеті народів, спільнот і держав, які пере бувають на різних стадіях цивілізаційного і формаційного розвитку Вони прагнуть розмежування через величезні відмінності в культурі та релігії, у рівні добробуту, освіти й медичного забезпечення, заЙ нятості, проблем національного характеру. Такі чинники є історич но дезінтеграційними, породжують відчуженість між людьми, недо-віру між державами і, як наслідок, — суперечки, конфлікти, війни.

Останні роки XXI ст. позначені тим, що процеси світової по-літики загалом та більшість її складових невпинно і стрімко змі-нюються. Так, з одного боку, у світогосподарських і політичних зв'язках зберігаються ознаки дезінтеграції, навіть політичної ізоля-ції деяких міжнародних суб'єктів, помітно зростає розрив в еконо-мічному розвиткові багатьох країн. А з другого — на світовий полі-тичний процес впливають дедалі потужніші інтеграційні тенденції глобалізації економіки, політики, інформації, гуманітарної сфери; зокрема, йде динамічне формування світового ринку, розвиток сві-тових продуктивних сил, прогресивний рух науково-технічної ре-волюції та ін.

Провідним критерієм прогресу у світовому політичному процесі є послідовний рух народів і держав шляхом демократії або демокра-тизації. Сучасні цивілізовані соціуми еволюціонують до демокра-

368

§ 3. Світовий політичний процес

пічного громадянського суспільства і прагнуть розбудови правової, оціальної держави, де б реально існували політичний плюралізм,

розподіл влади і місцеве самоврядування, національна культура, економічні, політичні та соціальні свободи і права людини, високий І»!нень добробуту населення, надійна соціальна захищеність.

Водночас особлива специфіка світового політичного процесу полягає в тому, що тут не існує єдиного легітимного центру примусу і нідповідною політико-правовою компетенцією, тобто такого дже-рела влади, яке б мало беззаперечний авторитет серед усіх суб'єктів міжнародних зв'язків. Отже, як окрема галузь політико-правових мідносин сфера світової політики регулюється різними нормами: міжнародно-правовими, політичними, моральними, звичаєвими (іс-юричними традиціями) та ін.

Зміст світової політики як процесу можна розкривати через по-мп ггя національного інтересу та його реалізації, що визначає зовніш-ню діяльність будь-якої держави. Актуалізується питання: що спо-нукає держави до певних кроків на міжнародній арені, заради чого нони вступають у взаємовідносини з іншими країнами? У політиці І,і »жди присутні групові або загальнозначущі інтереси, а в міжна-родній, світовій політиці — здебільшого національні інтереси. Якщо і у спільні потреби полягають у гарантуванні національної безпеки і ,і гідних умов самозбереження і розвитку країни, то національний інтерес — це усвідомлення і відображення в діяльності політичних пдерів докорінних потреб суверенної національної держави.

У контексті теорії «національного інтересу» досить вагомою по-» і ає проблема балансу сил та інтересів, який є важливим чинником і і абільності/нестабільності світової політики. Її актуальність зрос-I ік тому, що у світовій політиці відсутня жорстка ієрархія суб'єктів, і обто немає «центральної влади», але присутня велика кількість «су-ік'ренітетів», які хоча й не рівні, однак рівноправні, відтак не визна-юіь над собою іншої вищої влади. Це і спричиняє відсутність ста-оільності. Колишній держсекретар США Г. Кіссінджер зазначав, що и міжнародній системі, для якої характерна наявність п'яти-шести неликих держав і багатьох менших держав, порядок має виникнути переважно (як у минулі століття) на ґрунті примирення і балансу-и.іння суперницьких національних інтересів.

369


Нині світовий політичний процес характеризується переходом від біполярного до багатополярного світу при відносному збере-женні домінуючих позицій Сполучених Штатів Америки. У його перебігу беруть участь майже двісті суверенних держав, а до подій залучені мільярди людей. Значно підвищилась керованість світової політики, хоча в ній відбувається складний двоєдиний процес гло-балізації політичних та економічних зв'язків. Однією з домінантних стала проблема зміцнення міжнародної безпеки, усунення феномену війни з життя людства. Світовому політичному процесу сучасності також властиві тенденції до демократизації основних сфер міжна-родної та національної життєдіяльності держав, зростання міжна-родної ролі різних представницьких сил і рухів, самої людини у сві-товій політиці.

Відповідно світовий політичний процес сучасності характе-ризує:

• висунення на перший план світової політики глобальних проб-лем (викликів) існування людської цивілізації;

• складна сукупність транснаціональних, центральних і пери-ферійних, регіональних, національних і локальних, цивілізаційних і етнополітичних процесів;

• ціннісне різноманіття політичного розвитку; зростання досві-ду, напрямів і форм міжнародної співпраці;

• багатоманітність соціально-політичних сил, засобів, форм і ме-тодів реалізації світової політики; наявність координуючого центру, функції якого умовно відіграє Організація Об'єднаних Націй;

• взаємодія країн «Великої сімки», Євросоюзу; діяльність про-відних міжнародних інституцій та організацій — МВФ, СОТ, НАТО та ін.;

• суперечливі тенденції руху до «багатополюсного» або «одно-полюсного» світу; колізійна взаємодія між провідними світовими центрами (США, Західна Європа, Росія, Китай, Японія, «нові інду-стріальні країни»);

• складнощі взаємодії між все більш широким колом суб'єктів світової політики; зростання ролі людини, її прав, свобод і життєвих інтересів;

370

§ 4. Світова політика в умовах глобалізації

• протиріччя між країнами і народами на ґрунті конфлікту ци-вілізацій (західної, східної, ісламської, християнської, слов'янської га ін.);

• суперечливі напрями реалізації світових процесів: спадкоєм-ність та інновації; визначеність і непередбачуваність; переплетіння революційних та еволюційних начал; упорядкованість і стихійність.

г § 4. Світова політика в умовах глобалізації

Сучасна світова політика стала ареною розгортання і загострен-ня боротьби глобального і внутрішньополітичного начал. Окремі держави (чи коаліції держав), деякі нові міжнародні актори прагнуть і» авторитарній манері декларувати свої політичні, економічні, релі-I ійні інтереси на світовій арені, диктуючи при цьому іншим країнам і'пою волю. Але роль національних держав поступово зменшується, іростає їх глобальна залежність від світової спільноти.

Переважна більшість аналітиків та експертів у сфері зовнішньої і внутрішньої політики держав одностайні в тому, що архітектоніку чіітобудови в майбутньому визначатиме саме глобалізація — най-іиачуща тенденція розвитку людства. Наукова актуальність пробле-м и глобалізації не підлягає сумніву, але вона давно перестала бути ильки академічною концепцією. Це — об'єктивна світова тенден-ція, процес переходу від економіки й політики окремих країн до еко-номіки й політики міжнародного масштабу. Ефективне управління процесом глобалізації вимагає якомога тіснішої взаємодії науки і політики на національному та міжнародному рівнях.

Глобалізацією (від лат. Globus — куля, фр. Global — загальний) називають об'єктивний процес економічної, політичної і культурної інтеграції, транснаціоналізації та уніфікації членів світової спіль-ноти. Головними наслідками цього процесу стають світовий роз-поділ праці, що породжує міграцію робочої сили, як правило, кон-центрацію капіталу в масштабах усієї планети, виробничих ресурсів ! раїн, стандартизацію законодавства, економічних і технологічних процесів, а також зближення культур і духовних цінностей різних н, і родів, становлення елементів системи глобального управління.

371


Власне глобалізація — доволі давній процес (її коріння сходин, до епохи Античності, коли Римська імперія утверджувала свою ге-гемонію в Середземномор'ї) та має найхарактернішою рисою поєд-нання зусиль людства в основних сферах життєдіяльності. Сучасне поняття «глобалізація» породжене необхідністю охарактеризувати процеси розпаду Вестфальської системи націй-держав під впливом транснаціональних економічних та інтеграційних зв'язків1. Капіта-лізм і Вестфальська система, що зробили національну державу ін-ститутом світової політики, Філадельфійська система, яка перетво-рила демократію на світовий інститут, розпад соціалістичної систе-ми — усе це кроки глобалізації, унаслідок яких у світі майже зникли зони, раніше закриті для капіталу та інформації. Глобалізація по-ступово забезпечує перемогу капіталу та інформаційної свободи над національними інтересами (особливо незахідних країн), створення транснаціональних систем.

Глобалізація економіки — одна з важливих ознак сучасного світового розвитку. Розвиток економічного простору обумовлений взаємозалежністю різних країн, в яких галузева структура, географія розміщення продуктивних сил, обмін інформацією і технологіями визначені світовою кон'юнктурою, а економічні підйоми та спади набувають планетарних масштабів.

Глобалізація створила у світі своєрідний «клуб обраних»: оскіль-ки економічний прогрес визначається інноваціями, то багатіють заможні країни. Учасниками глобальної економіки стають країни, в яких дохід на душу населення сягає 20 тис. дол. і вище. Саме та-кий рівень споживання пов'язується з високим технологічним роз-витком. Стрімко наростаюча глобалізація економіки відчувається в різкому збільшенні обсягів і темпів переміщення капіталів, випе-реджуючому розвитку міжнародної торгівлі порівняно зі зростан-ням валового внутрішнього продукту (ВВП). Новітні інформаційні системи посилили здатність фінансового капіталу швидко перемі-

1 Вестфальська система національних держав, що становила основу світового перерозподілу впродовж 350 років, похитнулася. Філадельфійська система як по-дальше «уточнення» Вестфальської системи після філадельфійського конгресу США, що проголосив демократію не лише американським, а й світовим інститутом, також зазнає змін.

372


іцуватися, а світові фінансові ринки, що цілорічно працюють у ре-альному часі, потенційно містять у собі здатність руйнування уста-мсних економічних систем.

Утім практика доводить, що глобалізація не є продовженням мо-дернізації суспільств; глобальна економіка — це клуб (пул) вже мо-дернізованих країн. Суть же «наздоганяючої» модернізації відома: мобілізація мас і перебудова економіки задля індустріалізації неза-пежно від соціально-політичного ладу. Незахідні країни, які дотри-муються «наздоганяючої» моделі, прагнуть відтворити інституційну систему Заходу. Та виявилось, що не всі спроможні це здійснити, {окрема, постає абсолютно доречне питання: яку ж стадію розви-I ку Заходу наздоганяє Україна? Можливо, стадію первісного нагро-мадження капіталу? Чи то запущено процес утворення політичної нації? Або щось третє? Проблема в іншому: спроби імітувати фази розвитку Заходу не здатні вивести країну у світ глобальної економі-ки; це означає прирікати себе на прогресуюче відставання. Сьогодні і реба бути кращим або унікальним, володіти тим, із чим можна кон-курентно виходити на світові ринки.

Отже, глобалізація економіки — складний і суперечливий про-цес. З одного боку, він стимулює світовий прогрес, полегшує госпо-дарську взаємодію між країнами, створює умови доступу до пере-дових технологій, забезпечуючи економію ресурсів. Але з другого іюку, глобалізація спричиняє чимало негативних наслідків: закріп-лення «периферійної» моделі економіки; втрату власних ресурсів країнами, які не входять до так званого «золотого мільярда»; поши-рення на менш розвинуті країни глобальної конкуренції; розорення малого бізнесу; зниження рівня життя населення та ін. Тому змен-шити негативні виклики глобалізації та зробити її позитиви доступ-ними максимальній кількості країн — одне із завдань, що актуалізу-валось у світовій політиці.

Глобальна політика характеризується тим, що не знає бар'єрів; негко долаючи державні кордони, вона здатна впливати на органі-ювані спільноти й індивідів у будь-якому місці планети. Процеси їлобалізації тісно пов'язані із централізацією влади (централіза-цією суб'єктів управління). Політичний аспект полягає в послаблен-ні національних держав, скороченні їхнього суверенітету. Жодна

373


країна світу сьогодні не має повної реальної незалежності. Почас і и це відбувається тому, що сучасні держави дедалі більше ПОВНОІІЙ.

жень делегують впливовим міжнародним організаціям (наприюшд, ООН, СОТ, ЄС, МВФ, НАТО). Інший чинник — за рахунок обме-ження державного втручання в економіку та зниження податнім зростає політико-економічний вплив підприємств, насамперед вели» ких, транснаціональних корпорацій. Через полегшення міграції лю-дей та вільне переміщення капіталів за кордон також зменшується обсяг влади урядів по відношенню до своїх громадян.

Сучасні проблеми глобальної світової політики вирішуються переважно двома «клубами» — «Великою сімкою» (G 7) і «Вели-кою двадцяткою» (G 20), а також Давоським форумом, БРІК та іи., до сфери впливу яких входять здебільшого політико-економічні питання. Ці світополітичні й макроекономічні структури не форма-лізовані згідно з міжнародним правом, але значущість їх у світовій політиці постійно зростає. На своїх форумах вони обговорюють ти узгоджують позиції провідних âKTOpiB світового політичного про-цесу. Саме цей формат дозволяє виробляти нові механізми збалан-сування інтересів різних країн та інтеграції їх зусиль у протистоянні глобальним викликам сучасності.

Культурній глобалізації властиво зближення ділової та спо-живчої культури різних народів і розширення сфери міжнародного спілкування. Як безумовний позитив це сприяє поширенню у світі культурно-освітніх програм і проектів, освітянській міграції, попу-ляризації окремих видів національного мистецтва та ін. Однак по-пулярні міжнародні культурні явища здатні витісняти національні або ж перетворювати їх на інтернаціональні. Дехто з дослідників розцінює цей факт як втрату національних культурних цінностей і виступає за ренесанс автохтонної етники — відродження націо-нальних культур.

Величезну роль у культурній глобалізації нині відіграє все біль-ше розповсюдження Інтернету та його соціальних мереж, що сприяє соціокультурному спілкуванню. Набуває поширення міжнародний туризм як галузь культурного дозвілля; перекладені на інші мови книжки та кінофільми здобувають популярність серед читачів і гля-дачів різних країн світу.

374


ДЛЯ осмислення наднаціональних реалій глобального світу важ-ні пою є точка зору, згідно з якою всі люди планети є громадянами

і і)ішого глобального суспільства, що складається із множини до-вільних спільнот окремих країн1. У науково-практичному аспекті їмо соціальну реальність початку XXI ст. віддзеркалює категорія

і побальне громадянське суспільство». Вона значно спрощує ви-нчсння процесів глобалізації світу, адже в такому разі вони поста-ють як звичайні перетворення в рамках глобального суспільства.

Дійсно, сформувалася транснаціональна сфера громадської та політичної участі, в якій публічні особи, деякі соціальні групи, і ромадські організації залучені до діалогу, обговорень, дискусій, конфронтацій або перемовин одне з одним, з урядами та бізнесом. Новим фактором сучасності є зростання кількості й розширення масштабів діяльності міжнародних і транснаціональних інституцій; цс активні учасники світового управління — різноманітні транс-національні організації та сили, які діють незалежно від держави. І і і зміни стали можливими завдяки дії «хвиль» демократизації, що і і ворила реальні передумови для формування глобального грома-дянського суспільства на базових принципах ліберальної демокра-I ії. Таким чином, відбувається транснаціоналізація світової систе-ми в цілому.

Глобалізація розширює і поглиблює соціальні зв'язки та інститу-ції у просторі й часі таким чином, що на життєдіяльність суспільств виливають події, які відбуваються в інших частинах земної кулі. Але останнім часом дослідники проблем міжнародних відносин та світо-вої політики відзначають, що глобалізація також супроводжується процесами зворотної спрямованості, які називають диференціацією. Як вважає англійський соціолог Ентоні Ґідденс, було б помилкою розглядати глобалізацію як простий процес росту світової єдності; скоріше, глобалізація соціальних відносин — це диференціювання часових і просторових відносин у житті країн світу.

1 Ідеї глобального суспільства висловлював ще давньогрецький мислитель Ді-оген. Він застосував поняття «космополіт» для розуміння громадян світу, громадян космономії (суспільства світу). У світобаченні жителів Китаю, Давньої Азії, Мон-I ольської імперії Чингізхана також важливе місце займала ідея Піднебесної - усієї Іемлі (під Небом) і людської спільноти, що існує на її території.

375


Як виявилось, дії місцевих громад у регіонах окремих країн мо жуть спричинити суттєві наслідки глобального характеру. У цьому розумінні процес регіоналізації передбачає посилення впливу регі-онів на стан системи міжнародних відносин (як чинник змін у спів-відношенні між глобальним і регіональним аспектами світової по-літики), а також зростання ролі регіону у внутрішніх справах дер-жави. Регіоналізація стала нині характерною не тільки для держан з федеративною формою устрою, а й для унітарних держав та цілих континентів планети. Переконливим прикладом регіоналізації між-народних відносин став Європейський Союз, в якому згідно з при-родним перебігом подій вироблено концепцію «Європи регіонів», що відображає зростаюче значення регіонів і має на меті визначити їх місце в ЄС. Відповідно створені й працюють такі організації, як Асамблея європейських регіонів та Комітет регіонів.

= § 5. Глобальні виклики людству та антигл обал ізм

Перетворення глобальних масштабів не відбуваються легко. Серед труднощів розбудови нових міжнародних відносин і здій-снення світової політики варто назвати ключові проблеми ниніш-ньої епохи, від подолання яких залежить збереження і навіть саме існування цивілізації. Усі глобальні виклики і проблеми, які поста-ли перед людством, розподіляють на чотири основні групи:

• проблеми соціально-політичного характеру: запобігання ядер-ній війні; припинення гонки озброєнь; збереження миру через утвер-дження міжнародної безпеки; розв'язання регіональних міждержав-них, міжнаціональних конфліктів; протидія зростанню злочинності, впливу мафіозних структур;

• проблеми соціально-економічного характеру: подолання відсталості та пов'язаних із нею бідності й культурної нерозвине-ності; забезпечення ефективного виробництва світового валового продукту; пошуки шляхів подолання енергетичної, сировинної та продовольчої криз; оптимізація демографічної ситуації в країнах,

376

§ 5. Глобальні виклики людству та антиглобалізм

що розвиваються; освоєння в мирних цілях навколоземного про-t і ору і Світового океану;

• соціально-екологічні проблеми, обумовлені погіршенням при-родного середовища існування людей: гарантування екологічної Низпеки; видобуток природних ресурсів та розробка енергозберіга-ючих технологій; створення безвідходних технологій і виробництв; раціоналізація землекористування; охорона унікальних природних юн; проведення економічного моніторингу;

• гуманітарні проблеми людини: подальше поглиблення різни-ці у рівні життя народів розвинутих країн і тих, що розвиваються; дотримання політичних, соціально-економічних та індивідуальних прав і свобод; ліквідація голоду, епідемічних хвороб; подолання від-чуженості людини від природи, суспільства, держави та результатів иласної діяльності.

Прояви глобальних проблем людства позначилися на реалізації і иітової політики й усієї системи міжнародних відносин. Вони по-іребують планетарного єднання інтелектуальних, трудових і мате-ріальних ресурсів. Мудрість полягає в тому, щоб не допустити за-I острення глобальних проблем, які загрожують величезними жерт-иами. Справді, зусилля спрямовані на відвернення екологічної ката-строфи, боротьбу з голодом, смертельними хворобами, чи то спро-би подолати відсталість не можуть бути результативними, якщо їх робити лише на національному рівні, без участі світової спільноти. Людство вперше в історії почало усвідомлювати свою родову сут-ність, пріоритетність загальнолюдських інтересів і цінностей. Від-бувається глобальна переоцінка суті та критеріїв суспільного про-гресу. Перспективи цивілізації напряму залежать від того, чи зна-йдуть суб'єкти світової політики баланс своїх власних, суспільних і загальнолюдських інтересів.

Проте глобалізація як двостороння медаль є неоднозначною: нона принесла і величезну кількість негативних наслідків. Світ, па жаль, поки не вступає в епоху гармонії й торжества ліберальної демократії, омріяні стабільність та безпека не здобуті. Навпаки, еко-номічною суттю глобалізації є активне вивезення капіталу, що без-умовно посилює фактор підриву національно-державного суверені-тету, адже фінансовий капітал, як відомо, прагне не свободи, а пану-

377


вання. Не викликає сумнівів і факт стрімкого зростання фінансових ринків (валютних, кредитних, фондових), які вже сьогодні набули самостійного значення й автономії впливу, що веде до різних фінан-сових спекуляцій.

Глобалізація уніфікує не лише митні тарифи у світі, але й рівні за-робітної плати, соціальної забезпеченості, національного пенсійно-го законодавства; зрізає більшість трудових прав і гарантій. «Вільнії торгівля зміцнює порівняні переваги всіх учасників; вільний рух ка-піталу зміцнює порівняні переваги власників капіталу і тих, хто ним управляє», — відмічає американський фінансист Дж. Сорос. Але звідси походить інший наслідок глобалізації: різке посилення май-нової та соціальної нерівності між людьми і країнами. Відбувається «глобалізація експлуатації», наступ глобальної економічної стихії, розквіт спекулятивного характеру переміщення капіталу. У резуль-таті багато народів опиняються на узбіччі цивілізації. Усупереч усім глобалістським гаслам значна частина населення планети фактично позбавлена можливостей сучасної науково-технічної революції.

Виявилося, що процес глобалізації став вираженням національ-них і транснаціональних інтересів так званого «золотого мільярда» (найбагатших країн світу), і зокрема США. Створення глобальної економічної системи, керованої з єдиного центру, передбачає ви-роблення відповідних програм дій та певну монополізацію світової влади. Своєї мети країна-лідер та світові еліти досягають через за-стосування чотирьох видів зброї — фінансово-економічної, інфор-маційної, воєнної, екологічної. А прообразом майбутньої світової влади виступають нині такі підконтрольні США фінансові органі-зації, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світова організація торгівлі (СОТ), Всесвітній банк тощо.

Згідно з об'єктивними законами суспільства ці дії породжують протидію. Тому у світовому соціальному просторі виник «альтер-нативний рух» противників глобалізації, учасників якого назвали антиглобалістами1 (хоча вони називають себе «новим антикорпо-

' «Біблією» антиглобалізму стала книга Тоні Негрі та Майкла Хардта «Імперія», що реанімує (на новий лад) марксистську політичну парадигму. Імперія трактується в ній по-ленінськи, як політична персоніфікація глобального капіталу і як «вища стадія імперіалізму».

378

§ 5. Глобальні виклики людству та антиглобалізм

ративним рухом», або «новим антикапіталістичним рухом», або — найчастіше — «рухом за глобальну демократизацію»). Антиглоба-іізм позиціонує себе як новий соціальний феномен, хоча насправді іа ідеологією, діями та складом учасників цей рух є досить гетеро-I енним.

Основу руху антиглобалістів складає населення того самого «зо-потого мільярда» — жителі Північної Америки і Західної Європи. Його соціальна база вельми широка. До профспілкових, жіночих, екологічних організацій приєднується багато молоді, яка бере актив-ну участь в антиглобалістських демонстраціях та акціях протесту. Молодіжні організації передусім відрізняють неформальність і ра-дикальність їх акцій. Разом з тим антиглобалісти неодноразово заяв-ляли, що вони не проти глобалізації (насамперед її благ, що пов'язані і розвитком комунікацій), але вони прагнуть такої глобалізації, яка іабезпечує вільний доступ на ринки товарів і послуг, послаблює ринкову конкуренцію. Головне їхнє гасло: «Дати людям можливість самим визначати, як жити», тобто глобалізація не повинна руйнува-I и демократичні принципи організації сучасного суспільства.

Започаткувала рух антиглобалістів організація «АТТАК» (Фран-ція). Її первинною метою було об'єднати зусилля демократичних кіл за введення так званого податку Тобіна1. Сьогодні АТТАК діє у понад ЗО країнах; цей рух побудовано як мережу без ієрархічних і і руктур і географічного центру. Спілкування учасників відбуваєть-I я через Інтернет. Головним ворогом людства вони вважають «дия-вольську трійцю» — СОТ, МВФ і ТНК.

Виходячи з критерію безпосередньо виголошених цілей, різні V і руповання антиглобалістів можна систематизувати таким чином:

• по-перше - це організації багатоаспектного суперництва, що виступають проти устоїв суспільства як таких. До цієї структу-ри входять групи «чорного блоку» (прибічники застосування на-

' Американський економіст, Нобелівський лауреат Джеймс Тобін у 1972 р. під-I «а чував : якщо обкласти податком у розмірі 0,1 відсотка всі здійснені фінансові і и ісрації, то щороку можна отримувати 166 млрд дол. додаткового прибутку. Цю суму IHM пропонував передати міжнародним організаціям, альтернативним до чинних \1ИФ, Світового банку тощо, для боротьби з бідністю і нерівністю, для розвитку і ішноміки відсталих країн.

379


сильства проти розкошів), анархісти, іспанський «Рух глобальної о опору»;

• по-друге, організації, метою яких є анулювання зовнішньою боргу країн, які розвиваються (це 80 організацій у 40 бідніших краї нах світу);

• по-третє, проміжне становище між радикалами та поміркова-ними займає сектор руху, в якому діють відомі й впливові неурядо-ві організації гуманітарного та правозахисного спрямування, серед них «Amnesty International», «Лікарі без кордонів», «Міжнародна федерація прав людини», «Oxfam» та ін. Вони виникли задовго до появи антиглобалізму та приєдналися до нього в останні роки, їх ді-яльність набуває чітко визначеного соціального забарвлення;

• по-четверте, поміркованіша системно-реформістська орієнта-ція відрізняє численні рухи, що протистоять глобальним фінансовим спекуляціям або явищам «податкового раю»; ці рухи безпосередньо спрямовані на боротьбу з негативними наслідками глобалізації (на-приклад, «50-ти років достатньо» (США), «Bretton Woods Projekt» (Велика Британія), «Halifax Initiative» (Канада) тощо);

• по-п'яте, найширший сектор утворюють екологічні організації. Серед них найвідоміші — «Грінпіс» (США), «Друзі землі» та інші, які об'єднують неурядові організації майже у 70 країнах світу.

У політичному відношенні антиглобалістський рух також різно-манітний: у ньому беруть участь представники різних переконань — анархісти, троцькісти, «зелені», пацифісти тощо. Тому назви їх орга-нізацій оригінальні: «Повернення на вулиці», «Раніше ніж завтра», «Чорний блок», «Бар'єр для глобалізації», «Чорний ліс», «Класова війна», «Банк ненависті», «Об'єднаний фронт людей і тварин». При-чому до антиглобалістського руху принципово не допускають орга-нізації партійно-політичні, особливо лівого спрямування.

Як бачимо, антиглобалісти сьогодні — це рух, який увібрав у себе широкий спектр громадських неурядових організацій різно-го спектра, і борються вони не стільки із самою глобалізацією, як із її негативними наслідками. Методи цієї боротьби абсолютно різні: від масових демонстрацій, акцій протесту до науково-практичних форумів. Саме тому організації антиглобалістів перетворюються на

380


підсистему глобального громадянського суспільства з перспективою имиочення їх в інституції глобальної політичної влади. Зрозуміло, іш> антиглобалістський рух ще доволі молодий, але перспективний і має підстави щодо активного впливу на формування глобального простору.

Зрештою, наша країна сьогодні здебільшого перебуває за межа-ми глобальних процесів, де панують лідери світового розвитку, які «уміли виробити технологічно унікальні продукти на базі наукових, 111 формаційних чи інших інновацій. Стати ж учасником глобальної економіки і політики шляхом імітації неможливо, але ввійти до них можна, створивши хоча б одне унікальне інноваційне досягнення, їіке б зацікавило світ. Для цього потрібна «проривна» модернізація і повною перебудовою інфраструктури, політики, освіти тощо, адже повноцінне «входження в глобалізацію» не має альтернативи. Тому одним із найсерйозніших завдань у галузі міжнародних відносин і- гає визначення місця України у світовій політиці та вироблення її іовнішньополітичного курсу. Майбутнє країни залежить від ство-рення геополітичного балансу зовнішньополітичного і зовнішньо-економічного векторів.


1. Чим визначається соціокультурний характер політики в історії людства?

2. Який новий глобальний світопорядок характеризує сучасну гео-політичну конструкцію світу?

3. Поясніть відмінності поміж поняттями «зовнішня політика», «світова політика» й «транснаціональна політика».

4. У чому полягає сутність «світової політики» як галузі науки, сфери глобального управління та соціального явища?

5. Чому збереження і відновлення світового порядку стало найваж-ливішим пріоритетом світової політики?

6. Які загальні закономірності світової політики фіксуються в архі-тектоніці новітньої світобудови ХХ-ХХІ ст.?

381


7. Розкрийте найважливіші принципи світової політики. 8. Обґрунтуйте, що світова політика — не тільки сукупна політич-

на діяльність суб'єктів міжнародних відносин, а й інтегрована? глобальний процес.

9. Дайте визначення світового політичного процесу. 10. У чому специфіка одночасної дії протилежних тенденцій — кон-

солідації і дезінтеграції — у світовому політичному процесі? 11. Які змістовні характеристики має світовий політичний проце;

сучасності? 12. У чому полягає сутність глобалізації, її витоки, напрями розви-

тку та перспективи? 13. У чому полягають головні протиріччя процесу глобалізації? 14. Які глобальні виклики та проблеми постали перед сучасні-

людством? 15. Яким чином позиціонує себе рух антиглобалістів — за ідео~ -

гією та діями?

Розділ 15 МІЖНАРОДНІ КОНФЛІКТИ ТА КРИЗИ У СУЧАСНІЙ СВІТОВІЙ ПОЛІТИЦІ

- § 1. Сутність міжнародного конфлікту та його різновиди

Конфлікти — це неминучий і об'єктивно необхідний функціо-нальний компонент політичного розвитку. Вони завжди супрово-джували еволюцію людства, як зауважив із деяким перебільшенням німецький теоретик К. фон Клаузевіц, — «історія світу — це істо-рія війн». Важко не погодитися з тим, що роль збройних конфлікті; в історії людства більш ніж суттєва: вони забирали безліч життів призводили до руйнувань і голоду, а для когось ставали джерелом збагачення чи слави. В останні десятиліття перед людством постала дилема виживання: або запобігання глобальній термоядерній ката-строфі або руйнація усього світу.

Міжнародний конфлікт — це безпосереднє або непряме зіткнен-ня інтересів двох чи декількох сторін (держав, груп держав, на-родів, політичних рухів) на ґрунті об'єктивних або суб'єктивна: протиріч, що існують між ними. За змістом ці суперечності та пс-роджені ними проблеми у відносинах між державами можуть бут> територіальними, політичними, економічними, ресурсними, націє-нальними, релігійними, військово-стратегічними, науково-техніч-ними тощо. В цілому міжнародні конфлікти здебільшого набуваютг політичного характеру, оскільки ці протиріччя завжди фіксують« та вирішуються державами через механізми формування і здійснен-ня зовнішньої політики.

Отже, міжнародний конфлікт можна трактувати як тривалії? стан активної чи пасивної боротьби кількох суб'єктів міжнародна відносин стосовно реалізації своїх інтересів і цілей, що є несуміснЕ-ми з інтересами протилежної сторони. Він може вважатися таки*

454

§ 1. Сутність міжнародного конфлікту та його різновиди

• що, по-перше, протидія відбувається за участі суб'єктів міжна-родних відносин і, по-друге — має наслідки для існуючого стану • жнародних відносин. Разом з тим ступінь і глибина конфліктності і жнародних відносин і внутрішнього розвитку держав може значно і^ріюватися залежно від багатьох чинників.

Джерела виникнення і розвиток міжнародного конфлікту " .в'язані не тільки з об'єктивними суперечностями, які виникають

практиці міждержавних відносин. Конфлікт викликається, «готу-йся», розв'язується саме свідомою цілеспрямованою зовнішньою 'олітикою держав, але не можна ігнорувати і суб'єктивний чинник

здійсненні зовнішньополітичних дій урядами країн, такий як осо--:гтісні риси і якості причетних до ухвалення рішень політичних

: ічів. Іноді особисті відносини між лідерами країн, урядовцями, -іпломатами можуть здійснити істотний вплив на міждержавні і дносини, у тому числі на розвиток міжнародних конфліктних си-~-ацій.

Міжнародний конфлікт прийнято розглядати як відносне само-стійне явище у загальній системі міжнародних відносин. Усі еле-менти міжнародного конфлікту (причини, зміст, суб'єкти, особли-вості перебігу, способи врегулювання та розв'язання) властиві лише :ля сфери міжнародних відносин. Специфічним його предметом є лткнення інтересів суб'єктів міжнародних відносин, яке спричиняє "оротьбу між ними і врегульовується за допомогою міжнародно-"равових процедур. Причини та зміст міжнародних конфліктів сто-суються не приватних особистісних чи групових інтересів, а інтере-сів національної безпеки, територіальної цілісності та суверенітету держав. Такий конфлікт виникає, коли один із суб'єктів міжнарод-них відносин намагається нав'язати свої інтереси іншим, обмежує чи ігнорує їхні потреби.

Суб'єктами (сторонами) міжнародних конфліктів, як прави-ло, виступають: а) суверенні держави, коаліції держав; б) народи; в) міждержавні об'єднання; г) міжнародні організації (урядові та не-урядові); д) організаційно оформлені громадські структури, проф-спілки, політичні, релігійні рухи тощо, які діють на національній та міжнародній арені. Протягом такого конфлікту його змістовні ха-рактеристики можуть мінятися: наприклад, ступінь зацікавленості

455


сторін та інтенсивність їх дій; підміна безпосередніх сторін проти-борства іншими — непрямими; можливе розширення (ескалацій, «генералізація» протиборства) або зменшення кількості безпосеред ніх учасників; навіть місце конфлікту в ієрархії цілей кожної сторо-ни може змінюватися.

Практика міжнародних відносин дозволяє на науковому рінні виокремити різні види і типи міжнародних конфліктів. Проте єди-ної, універсальної їх типології не існує. Найчастіше в класифікацій* міжнародних конфліктів дослідники застосовують їх поділ на с и метричні та асиметричні. До симетричних відносять ті міжнародні конфлікти, які характеризуються відносним паритетом сил і ресур сів залучених сторін. Асиметричні ж — це конфлікти з різкою від мінністю потенціалу конфліктуючих сторін.

Виходячи з того, що головними суб'єктами міжнародних коп фліктів переважно є держави, науковці виділяють:

- міждержавні конфлікти (усі сторони конфронтації предстан лені державами або їхніми коаліціями);

- національно-визвольні війни (одна зі сторін представлена дер жавою) — це антиколоніальні війни, бунт народу проти расизму, геноциду або проти уряду, що діє у суперечності з принципами де-мократії;

- внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти (певна держава ви-ступає посібником однієї зі сторін внутрішнього конфлікту на тери-торії іншої країни).

Специфіка міждержавних конфліктів така: у підґрунті конфлікт-ної ситуації лежить зіткнення національно-державних інтересів кра-їн-учасниць; суб'єктами виступають держави або коаліції; конфлік і є продовженням внутрішньої політики держав і породжується ши-роким спектром об'єктивних і суб'єктивних причин; сучасні між-державні конфлікти водночас локально і глобально впливають на міжнародні відносини; вони часто реалізуються як війни, відповід-но — несуть загрозу масової загибелі людей в країнах-учасницях та в усьому світі.

У міжнародній практиці нерідко доводитися фіксувати міжна-родні спори, суперечки. Міжнародний спір є формально визнаною

456

§ 1. Сутність міжнародного конфлікту та його різновиди

розбіжністю між суб'єктами міжнародного права, що виникає з пи-тання факту або права. Ці спори можуть бути двосторонніми або ба-гатосторонніми, виникати в різних сферах життєдіяльності держав щодо тлумачення або застосування того чи іншого міжнародного договору, правової відповідальності конкретної держави. У кожній галузі міжнародні суперечки мають свої особливості та не одразу виявляють себе як конфліктна ситуація, інколи протягом більш-менш тривалого періоду.

Типологізації міжнародних конфліктів дослідники здійснювали ча певними критеріями. Відповідно конфлікти на міжнародній арені поділяють:

1) за числом сторін-учасниць — на двосторонні, багатосто-ронні, коаліційні (блокові);

2) за географією (масштабом) обсягу — на локальні (в межах прикордонних районів), регіональні, глобальні (світові);

3) за сферою суперечностей: міжнародно-правові (спір між суб'єктами міжнародного права); політичні (володіння чи контроль територій, забезпечення статусу в ієрархії міжнародних відносин); економічні (контроль над ресурсами, ексклюзивними правами, зміна чинного економічного ладу та ін.); ідеологічні (несумісність ціннос-тей та ідей); міжетнічні (етнічна дискримінація, боротьба за само-визначення);

4) за мірою відкритості: реальні міжнародні конфлікти, «фаль-шиві», приховані (латентні);

5) за часом протікання — на короткострокові конфлікти (блис-кавичні), середньотривалі (3-5 років), довготривалі (5-7 років);

6) за рівнем вияву і засобами ворожих дій: збройні та незбройні (дипломатичні демарші, економічні та інформаційні «війни», про-паганда);

7) за історичним виміром: класичні традиційні конфлікти (ві-йни між державами); некласичні (асиметричні збройні конфлікти, інформаційно-кібернетичні війни, збройні сутички між приватними комбатантами).

Такі диференціації дозволяють урахувати різносторонні аспекти міжнародних конфліктів, чіткіше виділити головні конфліктогенні

457


чинники, які сформувались як унаслідок діяльності майбутніх учас-ників протиборства, так і через структурні особливості міжнародної системи.

Цікаву класифікацію міжнародних конфліктів запропонував ка-надський політолог А. Раппопорт, використавши як критерій форму протікання міжнародної кризи. На його думку, конфлікти відбува-ються у трьох формах: як «битва», як «гра» та у вигляді «дебатів», Найнебезпечнішим щодо збереження миру і безпеки є конфлікт, який розвивається у формі «битви». Згідно з назвою цей тип кон-флікту свідчить про те, що залучені до нього сторони принципово настроєні войовничо по відношенню одна до одної і прагнуть на-нести супротивникові максимальну шкоду, незважаючи на можливі негативні наслідки для себе. Поведінку учасників такого конфлікту можна визначити як ірраціональну, оскільки вони часто ставлять для себе недосяжні цілі, не завжди адекватно сприймають міжнародну ситуацію та дії протилежної сторони. В конфлікті, що розгортаєть-ся у формі «гри», навпаки, поведінка учасників визначається раціо-нальними міркуваннями за «прецедентними нормами» конфліктної взаємодії. Не дивлячись на деякі зовнішні вияви войовничості, сто-рони не схильні доводити загострення відносин до крайності. По-точні й кінцеві рішення ухвалюються з урахуванням усіх чинників і обставин, на основі об'єктивної оцінки ситуації. Для міжнародного конфлікту, котрий розвивається як «дебати», із самого початку ха-рактерне прагнення учасників розв'язати виниклі протиріччя шля-хом досягнення компромісів.

= = = = = § 2. Наукові дослідження проблем міжнародних конфліктів

Конфлікти, кризи і війни здавна стали традиційним об'єктом на-укових досліджень. Проблема міжнародних конфліктів стала однією з центральних у теорії міжнародних відносин. І це цілком виправдано, адже згідно з існуючими оцінками після Другої світової війни в ло-кальних і регіональних конфліктах у різних частинах світу загинула

458

§ 2. Наукові дослідження проблем міжнародних конфліктів

така кількість людей, яку можна зіставити (а може яка перевищує) з числом жертв цієї найкровопролитнішої з відомих в історії воєн.

Теорія міжнародних відносин як наука і навчальна дисципліна фактично була створена на першій у світі кафедрі міжнародних від-носин у Великій Британії 1919 р. після початку Першої світової ві-йни, для вивчення причин її виникнення та можливості запобігання новим війнам. У 1940-х pp. були започатковані перші наукові до-слідження міжнародної конфліктності. Міжнародний конфлікт пе-рестали розглядати як унікальне історичне явище, за допомогою порівняльного аналізу різних конфліктів у ньому були виділені уні-версальні риси. Оскільки будь-яке збройне зіткнення є крайнім ви-разом політичного конфлікту, його так званою вищою стадією, по-стільки вивчення причин цих конфліктів і способів їх врегулювання на ранніх стадіях мало не лише теоретичне, а й величезне практичне значення.

Становленню цих досліджень сприяли П. Сорокін і К. Райт. Так, П. Сорокін виділив клас соціальних конфліктів, до якого був від-несений і міжнародний конфлікт, а К. Райт розробив стадії розвит-ку міжнародних конфліктів: 1) усвідомлення відмінностей в цілях; 2) зростання напруженості; 3) тиск без застосування сили для ви-рішення конфлікту; 4) збройне розв'язання конфлікту. Після Другої світової війни дослідження проблем міжнародних конфліктів активі-зуються (особливо в США), відбувається інституційне оформлення конфліктології як окремої науки. У цих дослідженнях, у тому числі присвячених міжнародним конфліктам, виділяються актуальні на-прями: виявлення структурних елементів конфлікту; аналіз динамі-ки його розвитку; вивчення соціальних функцій; розгляд типологій конфліктів; оцінка можливостей та обмежень впливу на конфлікт з метою його врегулювання і вирішення.

У ході історичного розвитку не раз мінялася сутність проти-річ, які були в основі великих міжнародних конфліктів і визначали тип змін цієї епохи, але самі об'єктивні суперечності залишалися. За зовнішніми виявами будь-якого конфлікту постають глибин-ні суперечності або відмінності в позиціях конфліктуючих сторін, обумовлені неспівпадінням їхніх інтересів чи потреб, несумісністю цінностей (які є непорушними аксіомами і не підлягають обговорен-

459


ню чи поступкам). Зокрема, англійський вчений Еван Луард бачим, джерело основних протиріч у світі XVI — початку XVII ст. голов-ним чином у релігійній сфері (коли більшість конфліктів мали релі-гійний характер); протягом XVII-XVIII ст. — у династичній владі; у XIX ст. — у бурхливому розвитку національних інтересів держан; а у XX ст. — в ідеологічному протистоянні Сходу і Заходу, що ви-разилося в «холодній війні».

До динамічних аспектів міжнародного конфлікту вчені відно-сять зміну стадій його розвитку. Так, услід за К. Райтом виявленням стадій займалися американські дослідники Дін Пруйт і Джефрі Ру-бін. Вони порівняли розвиток конфлікту з розвитком сюжету п'єси з трьох дій: на початку визначається суть конфлікту; потім він до-сягає свого максимуму (кульмінації); і нарешті, відбувається спад конфліктних відносин. У динаміці міжнародного конфлікту часто виділяють латентну і відкриту фази: у першій фазі конфлікт ще не очевидний; під час другої — його наявність не викликає сумнівів. Вивчення динаміки розвитку міжнародних конфліктів показало, що їх учасники, як прямі, так і непрямі, здатні змінюватися; можуть з'явитися нові сторони, у тому числі з тих, хто намагався здійснюва-ти врегулювання конфлікту.

У другій половині XX ст. чимало досліджень було присвячено аналізу функцій конфлікту, їх вивченням займалися Льюїс Козер, Мортон Дойч, Крістофер Мітчелл, Джейкоб Берковіч та ін. Доводи-лось, що міжнародні конфлікти відіграють багато різних функцій — позитивних і негативних. До позитивних функцій належить те, що ці конфлікти запобігають стагнації; акцентують увагу на гострих між-державних проблемах; стимулюють креативність у пошуку виходу зі складної ситуації; підсилюють потенціали, згуртованість і вну-трішню солідарність учасників; визначають ступінь розходження інтересів і цілей; конфлікти невеликої інтенсивності сприяють роз-рядці міжнародної напруженості і дозволяють уникнути більш сер-йозних криз через використання інституціоналізованих процедур. У той же час міжнародні конфлікти мають і деструктивні функції: ведуть до нестабільності й безладу, війн і насильства; підсилюють соціальні стреси; породжують можливості ухвалення неефективних рішень тощо.

460

§ 2. Наукові дослідження проблем міжнародних конфліктів

У 1960-х pp. американський дослідник Томас Шеллінг заклав концептуальні основи вивчення типу конфліктів, які особливо зна-чущі для міжнародних відносин. Залежно від структури інтересів сторін розрізняли конфлікти з нульовою сумою (коли один учасник отримує рівно стільки, скільки втрачає інший), конфлікти з ненульо-вою сумою (коли обидва опиняються у виграші, але одержують його по-різному) і конфлікти з негативною сумою (коли у результаті кон-флікту сторони тільки втрачають, нічого не набуваючи). У 2005 р. він спільно з ізраїльським ученим Робертом Ауманном, який розро-бив математичний апарат цього аналізу, стали лауреатами Нобелів-ської премії з економіки.

Дослідження можливостей і обмежень щодо впливу на міжна-родний конфлікт мають прикладне значення; їх поділяють на два напрями.

Перший — робить акцент на об'єктивних, структурних чинни-ках (які в конфліктології називають незалежні змінні); до них нале-жать структурні характеристики держав, які знаходяться в конфлік-ті, рівень їх економічного розвитку, демографічна ситуація тощо. Так, праця Вільяма Зартмана «Доспілий для вирішення: конфлікт та інтервенція в Африці» («Ripe for Resolution: Conflict and Intervention in Africa») (1985) точно відображає суть цих ідей: будь-який вплив на конфлікт обмежений об'єктивними умовами. Конфліктна ситуа-ція сама диктує логіку подальшого розвитку: як не кожного хворого можна врятувати, так і не кожному міжнародному конфлікту мож-на запобігти або врегулювати. До цього ж напряму належать дослі-дження Джефрі Рубіна, Діна Пруйта, Андрія Здравомислова, Юрія Гуськова.

У низці експериментальних досліджень вивчалася конкурент-на і кооперативна поведінка при різному співвідношенні інтересів учасників. Зокрема, в працях американського політолога, професора політичних наук і державної політики у Мічиганському універси-теті Роберта Аксельрода показано, що при постійній взаємодії, яка не обмежена часовими рамками, учасники конфлікту починають ді-яти кооперативно, оскільки це виявляється найбільш вигідною стра-тегією.

461


Другий напрям орієнтований на вивчення суб'єктивнії\ і нЛ цедурних (або залежних змінних), тобто політики, що прожнім id як суб'єктами міжнародного конфлікту, так і залученими до и м учасниками з метою врегулювання, або навпаки — розмшініяі ня. У рамках другого напряму виконані дослідження Ч. Кропя М. Лунда, М. Лебедєвої, В. Тішкова, а також величезний пдіи і | тератури з питань міжнародних переговорів і посередництві! Р | виток конструктивізму в теорії міжнародних В І Д Н О С И Н О С Т І І Н Н Ц

роками зробив вплив на вивчення конфліктів. Увагу Д О С Л І Д Н И Й

(наприклад, М. Германн, Д. Лейка і Д. Ротшильда) почали прим« тати питання, пов'язані з тим, як суб'єктивні чинники породжую об'єктивні, в які періоди розвитку конфлікту більш значущі 11 ill інші чинники тощо.

Один із засновників теорії з вирішення конфліктів Дж. Нерпі^ підкреслює, що більшість міжнародних конфліктів виникає у р#* зультаті того, що одна зі сторін не враховує базисні потреби іншої Насправді ці потреби не є взаємовиключними, оскільки ресурси дні них у принципі не обмежені. Наприклад, задоволення потреби в fir і= пеці однієї сторони (держави, нації) зовсім не передбачає, що це сдІ4 робити лише за рахунок утиску безпеки іншої. Тому для розв'язнії и і конфлікту, по-перше, слід правильно визначити базисну потребу, що є основою конфлікту, по-друге, знайти рішення, яке б повніє і ні задовольняло потреби всіх учасників.

Різке загострення конфліктних відносин на території кол и і и нього СРСР, пізніше в Росії та Україні, розвиток Югославської о конфлікту призвели до того, що проблема конфліктів стала в 1970 1990-х pp. однією з актуальних у вітчизняній соціальній науці. З'являються роботи, в яких аналізується зарубіжний досвід вивчен-ня конфліктів: реферативна збірка ІНІОН АН СРСР «Зовнішньопо-літичні конфлікти і міжнародні кризи» (1979), колективна моногра-фія Інституту світової економіки і міжнародних відносин АН СРСР «Міжнародні конфлікти сучасності» (1983), праці Н. Дороніної «Міжнародний конфлікт» (1981), О. Сгорової «США у міжнародних кризах (політико-психологічні аспекти)» (1988) та ін.

Вітчизняні дослідження вивчали міжнародні конфлікти здебіль-шого як історико-політичне явище — це праці Г. Арбатова, В. Жур-

462

§ 3. Динаміка розвитку міжнародних конфліктів

».ні«, А. Кокошина, В. Кременюка, Є. Примакова та ін., у яких роз-н і ндалися конкретні події, наприклад, близькосхідний конфлікт, •«нитика Сполучених Штатів Америки стосовно регіональних кон-фпіктів тощо. Так, Є. Примаковим і В. Журкіним розроблена ціка-міі методика ситуаційного аналізу конфлікту; він спрямований на мгсбічну оцінку і прогнозування можливих сценаріїв розвитку кон-фніктної ситуації. Успіх ситуаційного аналізу залежить від його ор-іііпізаторів, до завдань яких входить підготовка «сценарію» обгово-рення проблеми, точне формулювання питань і відбір експертів, які пратимуть участь в обговоренні.

У наш час конфлікти у світі відбуваються в основному на внутрі-державному рівні, але при активному залученні інших держав і між-урядових організацій до процесу їх урегулювання. На відміну від імериканської науки, яка сильно зорієнтована на прагматизм і бага-I о уваги приділяє технологіям ведення переговорів і врегулювання міжнародних конфліктів, науковці Європи і Росії більшою мірою нивчають чинники, що породжують ці явища. Вітчизняна конфлік-іологія не стільки акцентує проблему врегулювання конфліктів, і кільки виявлення причин їх розвитку на теоретичному і праксео-ногічному рівні.

Зрештою, проблематика міжнародних конфліктів останніми ро-ками значною мірою «розмивається» суміжними сферами — теро-ризмом, етнічними конфліктами, боротьбою за ресурси. Втім такий е і ан досліджень характерний не тільки для вітчизняної конфлікто-іогії, а й для світової науки у цілому.

- § 3. Динаміка розвитку міжнародних конфліктів

Дослідження процесу розвитку міжнародного конфлікту дає можливість встановити його конкретно-історичні, причинно-на-слідкові й функціональні аспекти, що є суттєвими для аналізу. Не слід сприймати ці аспекти міжнародних конфліктів ізольовано один від одного, доцільно провадити його вивчення як складної системи відносин. Аналіз послідовно змінних фаз розвитку міжнародного

463


конфлікту дозволяє розглядати його як єдиний процес взаємодії мі* різними (супротивники), але взаємопов'язаними сторонами.

Фази розвитку міжнародного конфлікту — це не абстрактні під різки часу, в межах яких даний конфлікт розвивається, вони с ре альними та визначаються історичними і соціальними чинниками Ці причини виявляються у конкретних ознаках, що характеризую 11, внутрішні зміни держав — учасниць конфлікту: загальнополітичні й конкретні інтереси, цілі та засоби їх реалізації; зовнішні союзи і зобов'язання сторін; масштаби та інтенсивність розвитку самот конфлікту; залучення нових учасників із властивими їм засобами боротьби; міжнародні умови, в яких конфлікт розвивається.

Залежно від змісту і форми міжнародного конфлікту, конкре ї них інтересів і цілей його учасників, від способу дій і можливостей введення додаткових засобів, залучення нових або виходу колиш-ніх учасників, від загальної світової кон'юнктури динаміка типо-вого розвитку конфлікту, як правило, містить різні фази. Але деякі з них можуть повністю випадати, спресовуватися у часі чи злити-ся одна з одною, або навпаки, розтягуватися в часі, розпадатися на більш дрібні етапи. Не виключена поява і нестандартних, зокрема непередбачуваних фаз, стадій, що деформують стійку картину. Міжнародний конфлікт у своєму розвитку здатний в лічені дні й го-дини здійснити стрибок крізь типову стадію, але може розвиватися й поволі.

Перша фаза розвитку міжнародного конфлікту — це формуван-ня принципової політичної позиції сторін, які зіткнулися на міжна-родній арені, на основі об'єктивних і суб'єктивних суперечностей, економічних і політичних інтересів; та відповідні до цього еконо-мічні, ідеологічні, правові, військово-стратегічні, дипломатичні від-носини з приводу даних протиріч, що виражені у більш чи менш гострій конфліктній формі.

Друга фаза — суб'єктивне визначення конфліктуючими суб'єктами власних інтересів і цілей, стратегії і тактики боротьби для розв'язання об'єктивних і суб'єктивних суперечностей з ураху-ванням свого потенціалу; аналіз можливостей застосування мирних чи немирних засобів, використання зовнішніх союзів і зобов'язань; оцінка загальної внутрішньої і міжнародної ситуації. На цій фазі

464

§ 3. Динаміка розвитку міжнародних конфліктів

сторонами визначається (або частково реалізується) система прак-тичних міжнародних дій і впливів, які мають характер боротьби чи співпраці, з метою вирішення протиріччя на користь тієї або іншої сторони, або на основі компромісу між ними.

Третя фаза — застосування сторонами конфлікту широкого діапазону засобів", економічних, правових, політичних, ідеологіч-них, психологічних, моральних, дипломатичних і військових (але не у формі прямих збройних зіткнень); залучення до протидії фактично конфліктуючих сторін інших держав у тій або іншій формі — інди-відуально, через блоки і договори, за участю ООН — з подальшим ускладненням системи політичних відносин і дій всіх прямих і не-прямих сторін даного конфлікту.

Четверта фаза — це зростання протиборства до найвищого по-літичного рівня —міжнародної політичної кризи, яка охоплює без-посередніх учасників конфлікту, інші країни даного регіону, може втягнути і найбільші світові держави, ООН, а у крайньому випадку весь світ. Небезпека цієї фази полягає у тому, що вона впритул під-водить сторони конфлікту до збройного зіткнення.

П'ята фаза — власне міжнародний збройний конфлікт, який починається з обмеженого конфлікту і здатний розвиватися до більш високого рівня збройної боротьби із застосуванням сучасно-го озброєння, залученням союзників і найбільших світових держав, а також розширенням території.

Міжнародна політична криза займає особливе місце в ди-наміці цих конфліктів. Тут не виключений свідомий перехід до практичного застосування військової сили, що витікає з інтересів і стратегії певної сторони (або згідно з міжнародною обстанов-кою). Це здійснюється здебільшого в демонстративних цілях, або в обмежених масштабах, щоб примусити інших до задоволення ін-тересів держави, яка використала заходи військових дій. У період міжнародної кризи ситуація дуже швидко змінюється, зростають активність і роль силових структур, військових, які свідомо чи мимоволі можуть підштовхнути учасників конфлікту до викорис-тання сили. Іншими словами, міжнародна криза потенційно може перерости у світову, що містить загрози розв'язання збройної бо-ротьби і планетарної катастрофи.

465


Серйозну небезпеку представляли міжнародні політичні кризи періоду «холодної війни», оскільки могли спричинити світову тер-моядерну катастрофу. Найбільш відомою кризою того періоду були Карибська криза 1962 p., названа «ракетною» кризою. Зіткнення по-літичних інтересів СРСР і США, пов'язане із затвердженням вла-ди Ф. Кастро на Кубі, дуже швидко пройшло початкові фази кон-флікту і призвело не тільки до всеосяжної кризи у відносинах цих країн, а й до глобальної кризи. Аналіз подій того періоду свідчить, що причиною такої ситуації були помилки керівників обох держан, неправильні оцінки намірів і дій протилежної сторони. Велика част-ка провини за Карибську кризу лежить на колишньому радянсько-му лідерові М. Хрущові, який недооцінив політичну волю амери-канського президента Дж. Кеннеді, вважаючи його недосвідченим у міжнародних справах. М. Хрущов, не спираючись на об'єктивний аналіз ситуації, прийняв ряд рішень, неадекватних потенціальним наслідкам, що витікали з цієї кризи. Проте в останню мить Хрущон і Кеннеді зуміли зупинитися перед безоднею війни та знайшли шлях до врегулювання конфлікту навколо Куби.

Чимало конфліктів періоду «холодної війни» провокувались блоками-суперниками, за якими безпосередньо стояли дві наддер-жави — СРСР та США. Після її закінчення у середині 1980-х pp. від-крився шлях до вирішення деяких із цих конфліктів, але у той же час виникли нові осередки міжнародної напруженості. У багатьох регі-онах планети, у тому числі і в Україні, продовжує литися кров, не зникла повністю і загроза глобального збройного конфлікту, тому проблема забезпечення загальної безпеки, як і раніше, залишається актуальною.

Форма завершення міжнародного конфлікту (у силовий чи не-силовий спосіб) змінювалася впродовж розвитку цивілізації. Пріо-ритет силових методів над мирними в історії пояснювався тим, що впродовж багатьох століть міжнародні відносини будувалися голов-ним чином на основі розподілу і перерозподілу сфер впливу і ре-сурсів. Силовий чинник і військова потужність були домінуючими у визначенні ролі держави на міжнародній арені.

Роль несилових методів, передусім переговорів, спочатку зво-дилася до підведення підсумків війни або спроб переділу світу на-

466

§ 4. Врегулювання і попередження міжнародних конфліктів

передодні її. Таким чином, переговори були частиною військової стратегії держави або давали можливість повніше реалізувати її вій-ськову перевагу; у цьому сенсі вони швидше виконували допоміжну функцію щодо силових методів дії. Ще в античності, за свідченням Фукідіда, афіняни за допомогою переговорів намагались нав'язати свої умови миру слабкішим міліянам, загрожуючи інакше їх повніс-тю знищити.

Отже, силовий та мирний спосіб закінчення конфлікту завжди природно протистояли один одному. Але, будучи принципово різ-ними за своєю суттю, навіть антагоністичними, мирні й військові засоби у конфліктній ситуації впродовж століть складали діалектич-ну єдність: війни часто закінчувалися мирними переговорами, але й укладені мирні угоди порушувалися війнами. Більш того, у багатьох міжнародних кризах ці методи використовували як взаємодопов-нюючі засоби у досягненні політичних цілей. Деколи сторони кон-флікту ще вели бойові дії та водночас налагоджували переговорний діалог. Це дозволило французькому дослідникові А. Плантею дійти висновку, що військові битви і переговори є супутніми, іноді конку-руючими типами відносин, але не взаємовиключними.

Вивчення динаміки і закономірностей розвитку міжнародних конфліктів вельми важливе для їхнього запобігання та врегулюван-ня. У разі ж виникнення міжнародного конфлікту необхідно прагну-ти до його локалізації та можливої консервації на початкових фазах.

: § 4. Врегулювання і попередження міжнародних конфліктів

Міжнародні конфлікти є найскладнішими для врегулювання че-рез їх масштабність та відмінності у національних політико-право-вих системах держав-учасниць. Врегулювання конфлікту — тради-ційне поняття міжнародних відносин, що передбачає дії зі зниження напруженості, недопущення розширення конфлікту, пошуку вирі-шення проблеми шляхом переговорів (у широкому сенсі — містить його попередження і розв'язання головних протиріч). Останнім ча-

467


сом, під впливом ідей менеджменту, також використовується понят-тя «управління конфліктом» (conflict management).

Дослідники і практики, які займаються запобіганням і врегулю-ванням конфліктів, акцентують значення раціонального впливу ші конфліктні відносини і процес ухвалення кінцевих рішень у цій си-туації, а також роль вироблення принципів поведінки, спрямованої на мирне закінчення конфлікту.

Розв'язання міжнародних конфліктів як практична технологія: - спрямоване не на згладжування суперечностей і досягнен-

ня компромісних рішень, а передбачає їх вирішення (діалектичне зняття);

- орієнтоване на широкі круги населення (не тільки на політич-ну еліту);

- виходить з необхідності ґрунтуватися на зміні глибинних, психологічних структур учасників конфлікту.

У сучасний період утвердилось два шляхи розв'язання міжна-родних конфліктів: у мирний спосіб та за допомогою силових ме-тодів. Поява зброї масового знищення різко обмежила можливості держав використовувати силові дії; у зв'язку із загрозою повного знищення учасників конфлікту їхнє застосування стало безглуздим, Сторони опинилися залежними від військово-політичних дій один проти одного. В результаті у другій половині XX ст., як відзнача( Артур Мурадян, почала набирати силу тенденція, сутність якої по-лягає у незворотному процесі втрати силовим чинником своєї ролі у світовій політиці. Акценти в сучасній політиці і дипломатії сут-тєво змістилися від методів жорсткого військового примушення до мистецтва врегулювання та угод.

Утім на локальному рівні силові методи використовуються до-сить широко, причому варіанти конфліктних ситуацій, як і ступінь силових дій, досить різноманітні: терористичні акти; збройний тиск на країну, яка не підкоряється нормам міжнародного права (хоча підстави для такого втручання можуть бути вельми спірними); си-лові дії через економічні або енергетичні ресурси тощо. Ще склад-нішою виявилася проблема використання сили на світовій арені. Дискусійним є питання про те, чим взагалі є фактор сили на між-народній арені XXI ст. Одну з відповідей пропонує Джозеф С. Най,

468


вводячи поняття «м'якої», або «гнучкої» сили (soft power), суть якої полягає у привабливості пропонованого. Най вважає, що США, не дивлячись на величезну потужність у військово-політичній і еконо-мічній сферах, мають орієнтуватися у зовнішній політиці передусім на «м'яку» силу.

Отже, застосування сили є негуманним та невигідним спосо-бом розв'язання конфліктів. Не випадково односторонні (особливо збройні) дії, починаючи з другої половини XX ст., все більшою мірою обмежуються не тільки військовою доцільністю, а й економічним, соціальним, екологічним, інформаційним видами взаємозалежності світу. Як наслідок, мирні методи врегулювання нині стали не просто провідними, а й часто єдино можливими. Тому одним із принципів міжнародного права є шлях мирного вирішення міжнародних су-перечок. Цей принцип покладений в основу стабільності існування і функціонування сучасного міжнародного співтовариства.

Засіброзв 'язання міжнародного спору — це певна послідовність узгоджених дій (процедур) сторін суперечки та інших суб'єктів між-народного права, реалізація яких покликана привести до її врегу-лювання, тобто усунути реальний конфлікт позицій сторін, що ста-новив предмет спору. Згідно зі Статутом ООН пропонуються такі способи (процедури) мирного вирішення міжнародних спорів: про-ведення переговорів, посередництво, примирення, арбітраж, судо-вий розгляд, звернення до регіональних органів, а також деякі інші мирні засоби на вибір сторін.

Мирні засоби розв'язання міжнародних спорів, конфліктів поді-ляють на дипломатичні (політичні) та правові (судові). До диплома-тичних належать переговори, добрі послуги, посередництво, обсте-ження та примирення; до правових — арбітраж і судовий порядок. Основні відмінності цих двох засобів вирішення спорів полягають у такому: а) правовим засобам притаманне ухвалення рішень на основі чинного міжнародного права; а політичні засоби дозволяють дещо вільне його тлумачення або встановлення суб'єктами спору нової норми, тому компроміс сторін є необхідною умовою; б) право-вий засіб передбачає прозорі, публічні процедури, а «третя» сторона є незалежною від стороннього впливу (насамперед опонентів); для політичних засобів умовою досягнення рішення зазвичай є конфі-

469


денційність, оскільки політична воля сторін занадто залежить міч суспільної думки; в) рішення, вироблене у результаті застосуішиїц правового засобу, завжди є юридично обов'язковим для сторін, р|. шення ж, досягнуте у політичний спосіб, переважно є рекомепдт ційним.

Слід також відзначити роль демократизації світу як мега-пцнщ* ду світового розвитку. Згідно з теорією демократичного світу, и ш* ємодія демократій здійснюється мирними засобами (але це не о іній чає відмови від збройних методів стосовно недемократичних крпїн) І якщо взяти до уваги аргументи критиків цієї теорії (зокрема, С К Л І І / І *

нощі визначення того, які держави можна вважати демократичнії ми), все одно слід визнати, що розвиток демократії та розширенії» кола прогресивних країн сприяє мирному вирішенню конфлік ті ні » ситуацій у світовому континуумі. Очевидно, що сам цей процес Йде далеко не рівномірно, як показав С. Гантінгтон, за «хвилями демо кратизації» слідує певна реверсія, повернення (так звані хвилі «піл катів»). Проте загальний вектор спрямованості на демократичний розвиток сучасного світу зберігається.

У цілому, визначаючи загальну тенденцію як перехід від сплаті \ методів дій у конфліктах до несилових, слід ще раз підкреслити це стосується до основного вектора розвитку міждержавних під* носин на глобальному рівні, але зовсім не виключає використапни силових методів у двосторонньому конфлікті тих або інших держи и, чи на регіональному рівні.

Переговори і посередництво — це головні інструменти врегулю вання конфліктів, але також використовуються процедури введен ня військ ООН і миротворчих військових контингентів інших крпїн для підтримки миру. При врегулюванні міжнародних конфліктів, як правило, діє офіційна дипломатія, хоча останнім часом все частіше залучаються неурядові організації, академічні круги тощо.

Основна проблема, з якою стикаються у практиці врегулюван ня, полягає в тому, що чимало конфліктів вдається тільки пригаси ти і на якийсь обмежений період. Як стверджує відомий дослідник міжнародних відносин П. Циганков, неможливість протягом довго-го часу досягнути успіху, разом із матеріальними і психологічними втратами, а інколи жертвами серед миротворців, породжує сумнім

470


V доцільності втручання у збройні конфлікти. Залишається також нідкритим питання: чи не призведе втручання у те або інше проти-порство до ще більшого загострення конфлікту або його ескалації?

Іншим обмеженням у врегулюванні міжнародних конфліктів ( необхідність раціональної поведінки опонентів. Але у реальних умовах, по-перше, існує багато чинників, що впливають на розви-юк подій, які неможливо «прорахувати», тому важко діяти чисто раціонально, не покладаючись на інтуїтивні оцінки; по-друге, учас-ники конфлікту схильні до непередбачуваних ірраціональних дій і емоційних реакцій; нарешті, по-третє, методи врегулювання майже повністю спрямовані на політичну еліту, а стан масової свідомості виявляється поза зоною їх дії.

Під попередженням міжнародного конфлікту зазвичай розумі-ють комплекс дій, направлених на запобігання збройному зіткнен-ню. Характер цієї діяльності може бути різним і включати моніто-ринг потенційно конфліктних зон у світі, проведення виховних за-ходів щодо ставлення до інших держав, етнічних або конфесійних груп у дусі толерантності тощо.

Недопущення нових світових війн і забезпечення безпеки на Землі — головна мета, заради якої у 1945 р. була створена ООН. За /0 років існування в ООН розроблялися і удосконалювалися методи дії щодо збройних конфліктів у світі — від посередництва і спосте-режень за виконанням угод з примирення до проведення військо-вих операцій. У 1992 p. у доповіді Генсекретаря ООН Бутроса Галі «Порядок денний для світу» були сформульовані чотири основні напрями діяльності ООН по запобіганню міжнародних конфліктів і впливу на них:

- превентивна дипломатія (preventive diplomacy)', - підтримка миру (peacekeeping); - миротворчість, або збереження миру {peacemaking); - мировідбудова, або відновлення миру (peacebuilding). Превентивна дипломатія використовується, щоб не дати кон-

фліктам перейти у збройну стадію. Вона містить діяльність диплома-тів з «відновлення довіри» між конфліктуючими сторонами, роботу місій цивільних спостерігачів по встановленню фактів порушення

471


миру, обміну інформацією тощо. Превентивна дипломатія помини особливо інтенсивно розвиватися після спалаху конфліктів у кінні 1980-х — початку 1990-х pp. у Східній Європі. Проте здебільшомі політика щодо конфліктних ситуацій залишається реактивною, юП то реальні кроки вживають вже після того, як відбулась колізійне подія.

Підтримка миру передбачає заходи, спрямовані на припиненні вогню. Це — розгортання місій військових спостерігачів, миротвор-чих сил, створення «буферних зон», зон, вільних від польотів, тощо Миротворчі сили, які вводить ООН, називають «надзвичайними», «тимчасовими», «охоронними», «силами розведення», вони маю і ь різні мандати, що визначають допустимі засоби для досягнення мети. Діяльність з підтримки миру не призначена для пошуку заео бів вирішення колізійної проблеми, а орієнтована лише на зниженії» гостроти конфлікту. Вона передбачає розведення сторін протибор-ства та обмеження контактів між ними. У результаті військові дії конфліктуючих сторін ускладнюються і припиняються. Проте ви-никає низка обмежень і проблем. Так, миротворчі сили не можуть бути введені без дозволу держави, на території якої відбувається конфлікт. Тож вона, у свою чергу, може сприймати це введення як втручання у свої внутрішні справи.

Миротворчість містить дії та процедури, пов'язані з організаці-єю переговорного процесу між опонентами і здійсненням посеред-ницьких зусиль «третьою стороною» для пошуку взаємоприйнятних рішень. Важливим моментом є те, що діяльність зі збереження миру спрямована не тільки на те, щоб знизити рівень протистояння сторін, а й знайти мирний шлях вирішення проблеми, який би задовольни» супротивників. У той же час результатом діяльності по збереженню миру не завжди є розв'язання протиріч. Сторони деколи лише виму-шено йдуть на підписання домовленостей, бо розуміють, що продов-ження конфлікту на даному етапі стає неможливим.

Під мировідбудовою розуміється активне залучення «третьої сторони» до постконфліктного врегулювання. Це може бути діяль-ність посередників, спрямована на підготовку виборів, управління територіями з відбудови мирного життя і передачі влади місцевим

472

§ 4. Врегулювання і попередження міжнародних конфлікті п

органам тощо. У межах відновлення миру також здійснюються за-ходи з примирення конфліктуючих сторін, велике значення має еко-номічний розвиток, розробка проектів, які припускають співпрацю колишніх супротивників (як було після закінчення Другої світової війни в Європі). Крім того, відновлення миру припускає просвіт-ницьку роботу, направлену на примирення сторін, виховання толе-рантної поведінки тощо.

За наявності збройного конфлікту його учасники приступають до переговорів тоді, коли переконаються, що можливості силових дій вичерпані, а «ціна» продовження конфлікту стала дуже високою.

Врегулювання міжнародного конфлікту в більшості випадків ви-магає поступовості, а спроба одразу перейти від гострих збройних дій до переговорів часто веде до того, що вони провалюються, як писав В. Зартман, сторони мають «дозріти для рішення», бути го-товими до спільних рішень. Оскільки в конфлікті беруть участь не менше двох учасників, необхідно досягти і принципу синхронності, коли сторони знаходяться водночас на одній фазі спланованих опе-рацій чи дій, щоб насильство не стало приводом для припинення розпочатих переговорів. Стосовно наміру учасників конфлікту вес-I и переговори французький дипломат Жюль Камбон відмітив, що «той, хто говорить про переговори, хоча б частково зорієнтований на угоду».

Переговори зазвичай припускають одночасну реалізацію відразу декількох функцій, що створюють свою ієрархію, серед них голов-на — спільне вирішення проблеми, яка породила конфлікт, тобто досягнення миру; інформаційно-комунікативна (з'ясування точок юру, позицій, встановлення каналів комунікації); регуляція (коорди-нація і контроль дій учасників); вирішення внутрішніх і зовнішньо-політичних завдань (участь у переговорах використовують у перед-ниборній кампанії як демонстрацію прагнення миру).

При веденні міжнародних переговорів, як правило, застосову-ють дві стратегії: торг і партнерство — спільний пошук вирішення конфліктної проблеми. У першому випадку сторони розглядають пе-реговори як продовження боротьби, можливість добитися перемоги і реалізацією власних інтересів у максимальному обсязі. Прагнуть

473


«виторгувати» найвигідніший для себе підсумковий документ, не піклуючись про інтереси партнера і про кінцеве вирішення проблем. За цієї стратегії використовуються тактичні прийоми маніпулюван-ня: опоненти мінімізують інформацію про свої дійсні цілі та наміри, значно завищують первинні вимоги, використовують тиск і шантаж з метою добитися бажаної угоди, зокрема — погрози, ультиматуми й ін. У результаті такої складної взаємодії учасники можуть укласти угоду лише на основі асиметричного компромісу.

Друга стратегія орієнтована на ретельний аналіз проблеми кон-флікту і спільний пошук варіантів її вирішення. За цих умов інакше розуміється успіх переговорів — як розв'язання протиріч і макси-мальне взаємне задоволення інтересів усіх сторін. Ця стратегія пе-редбачає значну відвертість учасників перемовин, формування від-критого діалогу, завдяки чому вони можуть інакше побачити проб-лему та її рішення, тож відбувається формування нових відносин з перспективою співпраці та взаєморозуміння. При використанні цього шляху сторони конфлікту виходять не з альтруїзму, а з того, щоб знайдене рішення зробило домовленості міцнішими.

Зрештою, у переговорній практиці нерідко використовують ком-бінації обох стратегій. При зацікавленості у збереженні тривалих мирних відносин учасники більшою мірою орієнтуватимуться на партнерський підхід; якщо ж їхньою головною метою є отримання певної вигоди, почне превалювати торг. Проте ситуація переговорів, яка припускає більшу розбіжність, ніж збіг інтересів учасників, веде до того, що поєднання стратегій «торгу» і «партнерства» з пошуку вирішення проблеми виявляються такими, що складно реалізову-ються.

- § 5. Особливості міжнародних конфліктів ХХ-ХХІ ст.

Військові історики та конфліктологи ретельно проаналізували ти класифікували збройні конфлікти і війни за часів цивілізації люд ства. Так, заслуговує на увагу типологія шести поколінь війн від

474

§ 5. Особливості міжнародних конфліктів ХХ-ХХІ ст.

епохи неоліту до сучасності, запропонована М. Требіним на підставі критерію революцій у військовій справі1.

У XX ст. конфліктні події та війни набули якісно специфічного характеру. Першою особливістю конфліктів XX ст. стало їх реальне розширення до планетарного масштабу. Вперше конфлікти вияви-ли спроможність розповсюдження за межі територій окремих дер-жав і континентів: XX ст. позначено в історії як епоха двох світових воєн. До цього періоду належить і «холодна війна», яка не раз за-грожувала перерости у третю світову. Другою специфічною особли-вістю XX ст. стала поява і застосування зброї масового ураження (ЗМУ). Її поява не могла не позначитися на міжнародних конфлік-тах, адже небезпека застосування перетворює конфлікт на майже не-контрольований. Вже у 1915 р. під час Першої світової війни вперше був використаний іприт як хімічна зброя, а через ЗО років, в кінці Другої світової війни Японія зазнала ядерного удару. Розвиток ЗМУ і засобів її доставки різко змінив логіку воєн, зробивши головною мішенню мирне населення і набагато збільшивши кількість потен-ційних жертв аж до знищення самого людства. Нарешті, третя важ-лива особливість міжнародних конфліктів XX ст. полягає у тому, що вони самі (і наслідки ряду локальних збройних конфліктів), набува-ють потенційно глобального характеру. Досить пригадати, напри-клад, підпал нафтових свердловин у Перській затоці 1990 р. під час нападу Іраку на Кувейт. Через згубний вплив цього збройного кон-флікту на екологію регіону та планети в цілому, появу великої маси біженців і пов'язані з цим гуманітарні проблеми виникла потреба у посередницьких діях багатьох держав, міжнародних організацій та неурядових світових організацій.

Усі ці особливості вимагали прийняття заходів з попередження міжнародних конфліктів та криз, здатних призвести до війни. З цією метою створювалися Ліга Націй, ООН, багато регіональних міжна-родних організацій, розвивалось міжнародне право, удосконалюва-лися технології врегулювання конфліктів. Проте і в другій половині XX ст. уникнути конфліктів не вдалося. За даними ООН, в період

1 Див.: Требин, М. Войны XXI века [Текст] / M. Требин. - M. : ACT ; Мн. : Харвест, 2005. - С. 54-62, 150-259.

475


з 1945 по 1992 р. понад 100 основних конфліктів у світі забрали жит-тя майже 20 млн осіб. Більшість збройних конфліктів припали на регіони Африки, Азії і Близького Сходу.

Протистояння двох наддержав (СРСР і США) і очолюваних ними блоків було провідним чинником політичного розвитку світу в період «холодної війни». Це деякою мірою послабляло конфлікти нижчого рівня, хоча нерідко їх використовували країни — лідери блоків у своєму військово-політичному протистоянні. У той же час наддержави прагнули стримувати регіональні конфлікти, бо інакше вони могли стати неконтрольованими і перерости у глобальну війну. Кілька разів така небезпека виникала, наприклад, у розвитку ара-бо-ізраїльського конфлікту періоду «холодної війни». Тоді кожна з наддержав впливала на свого союзника з тим, щоб знизити напру-ження конфліктних відносин. Отже, у найнебезпечніших ситуаціях лідери біполярного світу, не дивлячись на жорстке протистояння, координували свої дії зі зниження міжнародної напруги, щоб уник-нути прямого зіткнення.

Не дивлячись на існування нових важливих характеристик міжнародні конфлікти майже до середини 1990-х pp. залишалися передусім міждержавними; а поняття «міждержавний конфлікт» і «міжнародний конфлікт» фактично лишалися синонімами. У но-вому тисячолітті міжнародні конфлікти продовжуються, але стали очевидними їх нові різновиди. Унаслідок загрози міжнародного тероризму, а також появи можливості у невеликих країн (завдяки НТР) створювати загрози великим державам з'явились нові понят-ті — асиметричні загрози і асиметричні конфлікти XXI ст. Нане-сення 11 вересня 2001 р. терористичною організацією «Аль-Каїда» (араб. Uii^K «основа, заснування») авіаційного удару по Всесвіт-ньому торговому центру в Нью-Йорку і Пентагону стало політич-ним викликом неурядової бойової структури провідній у політико-економічному і військовому відношенні державі світу — США, яка є символом державно-центристської системи. Але Сполучені Шта-ти, як відзначив Дж. Най, володіючи найпотужнішим військовим потенціалом, виявилися абсолютно беззахисними на своїй же тери-торії. Оборона будь-якої держави століттями будувалась так, що її потенційним супротивником виступала інша держава, внутрішні ж

476

§ 5. Особливості міжнародних конфліктів ХХ-ХХІ ст.

загрози швидше були характерні для слабких країн і вели до перево-ротів або дестабілізації. Після 11 вересня 2001 р. стало очевидним, що «нападу зсередини» може зазнати будь-яка держава, у тому числі й найсильніша.

Як відповідь на цей терористичний акт була сформована анти-терористична коаліція держав, до якої приєдналась і Україна. Від-повідно до норм і процедур ООН нею у 2001 р. була проведена опе-рація в Афганістані з ліквідації основних баз міжнародної терорис-тичної організації «Аль-Каїда». Проте складність боротьби з міжна-родним тероризмом полягає у тому, що ця організація побудована за мережевим принципом і розташовується у декількох переважно ісламських країнах світу.

Конфлікти США — «Аль-Каїда», Велика Британія — «Аль-Каїда» є прикладами асиметричних конфліктів. Асиметричною ви-явилась також військова операція США проти Іраку в 2003 p., при-водом для якої послужили підозри у виробництві Іраком ядерної зброї. Але провівши успішну у військовому відношенні операцію і поваливши режим Саддама Хусейна, США зіткнулися з проблема-ми відновлення інститутів влади у цій країні та ускладнення відно-син з низкою держав Західної Європи — союзників по НАТО і Росі-єю, які цю війну сприйняли неоднозначно. Зокрема, у найгострішій формі постало питання, якими обставинами можна виправдати вій-ськову інтервенцію проти суверенної держави.

У XXI ст. протестні рухи, що існували і раніше, набули між-народного забарвлення і вийшли у своїх практиках за межі окре-мих країн. Важливо, що, як у випадку з конфліктами ідентичності, в основі цих конфліктів (так званих асиметричних загроз) лежать не проблеми окремих держав чи відносин між ними, а несприйняття феномену глобалізації та існуючої політичної системи світу як такої.

Виник новий тип конфліктних відносин, який не можна ігно-рувати. Наприкінці 1999 р. в Сієтлі відбулась перша велика акція антиглобалістів, спрямована проти зустрічі країн — учасниць СОТ, надалі подібні акції антиглобалізму стали проходити досить ре-гулярно. їх не можна у повному сенсі назвати міжнародним кон-фліктом — це скоріше акції соціального протесту, де руйнуванню і знищенню піддається майно, а не людське життя, хоч у результаті

477


зіткнень з поліцією були поранені. Проте дії антиглобалізму, як і по-громи у Франції та інших європейських державах восени 2005 p., організовані емігрантами з країн Азії та Африки, є конфліктним ви-явом гострих суперечностей.

Отже, досягнувши вершини свого розвитку в другій половині XX ст., політична система світу фактично повністю складається з на-ціональних держав, але нині вона зазнає істотних змін. Це обумовле-но розвитком нових комунікаційних та інформаційних технологій, і дозволило у принципово інших масштабах вийти на міжнародну арену таким акторам, як неурядові організації, внутрідержавні регі-они, ТНК і ТНБ, громадські рухи тощо.

Водночас продовжуються складні процеси формування нових національних держав у деяких регіонах світу (в Африці та Євразії), відбувається подальший розвиток наднаціональної конфедерації — Європейського Союзу. Такі масштабні й різноманітні політичні процеси, як бачиться, можуть і надалі викликати міжнародні кон-флікти. Питання полягає у тому, як цими конфліктами управляти. У принципі технологія їхнього врегулювання у наш час є достатньо розробленою і спрямованою на те, щоб запобігти збройним формам протиборства. Головна ж проблема полягає у знаходженні політич-них рішень на міжнародній арені.


1. Чому конфлікти є об'єктивно необхідним функціональним ком-понентом суспільного розвитку?

2. Розкрийте сутність поняття «міжнародний конфлікт». 3. У чому полягають джерела виникнення і розвитку міжнародного

конфлікту? 4. Яку специфіку має предмет і суб'єкти конфліктів у міжнародних

відносинах? 5. Згадайте найбільш відомі типології та класифікації міжнародних

конфліктів. 6. Які специфічні особливості має міждержавний конфлікт?

478


7. Систематизуйте основні наукові підходи до вивчення міжнарод-них конфліктів.

8. Доведіть, що міжнародні конфлікти відіграють як позитивні, так і негативні функції.

9. Охарактеризуйте основні фази розвитку міжнародного конф-лікту.

10. У чому полягає суть міжнародної політичної кризи? 11. Надайте оцінку формам завершення міжнародного конфлікту

(силовій або несиловій). 12. Що означає врегулювання конфлікту у сфері міжнародних від-

носин? 13. На що спрямована практична технологія розв'язання міжнарод-

них конфліктів? 14. Які дії слід застосовувати для попередження міжнародного кон-

флікту? 15. Оцініть стратегії, котрі, як правило, використовують учасники

міжнародних переговорів. 16. Розкрийте зміст особливостей міжнародних конфліктів XX ст. 17. Чому міжнародні конфлікти XXI ст. перетворились на асиме-

тричні загрози і асиметричні конфлікти?

Documents

Навчальний посібник...Розділ 14. Міжнародн а інтеграція у світовій політиці 1. Рол ь інтеграції в розвитку