МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКА - nam.kiev.ua · виник після розпаду соціалістичного табору, Радянського Союзу й групи

Н А Ц І О Н А Л Ь Н А А К А Д Е М І Я У П Р А В Л І Н Н Я

МІЖНАРОДНАЕКОНОМІКА

НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

За загальною редакцією Сахарова В. Є.

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, які навчаються за освітньо-професійною програмою

підготовки бакалаврів з напряму «Економіка і підприємництво»

Київ 2007

УДК 339.9ББК 65.5

За загальною редакцією Сахарова В. Є. М 85 Міжнародна економіка: Навчальний посібник. – К.: Національна

академія управління, 2007 р. – 432 с.

ISBN 978-966-8406-17-1

АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ:

Сахаров Вадим Євгенович, канд. ек. наук, доцент, професор НАУ, керівникавторського колективу, відповідальний редактор (Вступ, розділ 5);Будкін Віктор Сергійович, докт. ек. наук, професор, заслужений діячнауки і техніки України (Вступ, розділ 1);Єрохін Сергій Аркадійович, докт. ек. наук (розділ 9);Зав'ялова Олена Володимирівна, канд. ек. наук, доцент (розділи 2, 3)Белінська Яніна Василівна, канд. ек. наук, доцент (розділи 4, 6);Павлюк Олена Олександрівна, канд. ек. наук, доцент (розділ 7);Мусієць Тетяна Вікторівна, канд. ек. наук, доцент (розділ 7);Хахлюк Анатолій Миколайович, канд. ек. наук, доцент (розділ 8).

Сучасна міжнародна економіка розглядається в навчальномупосібнику як цілісна система, в якій органічно сполучаються не тількитрадиційні, але й принципово нові форми, механізми та інструментиміжнародних економічних відносин між їхніми суб'єктами: державами,міжнародними та наддержавними структурами, фірмами й компаніями.Особлива увага приділяється розвиткові таких основних форм міжна-родних економічних відносин як міжнародна торгівля, рух капіталів таміграція робочої сили, валютна система тощо в сучасних умовах глоба-лізації світового господарства. Важливе місце присвячене вивченнюміжнародних інтеграційних процесів. В кожній темі навчальногопосібника окремо представлений комплекс питань, пов'язаних зінтеграцією України у світову спільноту.

УДК 339.9ББК 65.5

РЕЦЕНЗЕНТИ:

Козак Ю. Г., доктор економічних наук, професорТочілін В. О., доктор економічних наук, професорЧужиков В. І., доктор економічних наук, професор

ISBN 978-966-8406-17-1 © Авторський колектив, 2007© ВНЗ «Національна академія управління», 2007

Гриф надано Міністерством освіти і науки України(Лист № 1.4/18-Г-1422 від 28.12.2006 р.)

3

З М І С Т

Вступ

Розділ 1. МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА 1.1. Сутність та структура міжнародної економічної системи ..1.2. Система міжнародних економічних відносин ..................1.3. Міжнародний поділ праці: сутність, види та форми ..........1.4. Світове господарство: процес становлення

та особливості сучасного етапу розвитку .......................1.5. Середовище розвитку міжнародних економічних

відносин .........................................................................Питання і завдання для самоконтролю ..................................Рекомендована література ...................................................

Розділ 2. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ 2.1. Міжнародна торгівля як форма міжнародних

економічних відносин ....................................................2.2. Особливості міжнародної торгівлі в сучасних умовах ......2.3. Еволюція теорій міжнародної торгівлі ..............................2.4. Види міжнародної торгівлі ..............................................2.5. Методи міжнародної торгівлі ..........................................2.6. Ціноутворення у міжнародній торгівлі .............................2.7. Методи регулювання міжнародних

торгово-економічних відносин ........................................2.8. Міжнародні торгові організації ........................................2.9. Україна на світовому ринку товарів та послуг ...................Питання і завдання для самоконтролю ..................................Рекомендована література ...................................................

Розділ 3. МІЖНАРОДНІ ІНВЕСТИЦІЇ 3.1. Міжнародний рух капіталу: причини, сутність,

сучасні особливості ........................................................3.2. Інвестиції в системі міжнародного руху капіталу ..............3.3. Форми й методи регулювання міжнародного

інвестування на національному і міжнародному рівнях ....3.4. Україна у світових інвестиційних процесах ......................Питання і завдання для самоконтролю ..................................Рекомендована література ...................................................

6

101724

30

364748

495563697581

9095

104109110

111118

135143153153

4

Міжнародна економіка

Розділ 4. МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТ 4.1. Міжнародний кредит та його функції

в сучасній економіці ........................................................4.2. Форми міжнародного кредитування ................................4.3. Лізинг, факторинг, форфейтинг ......................................4.4. Світовий фінансовий ринок, його функціональна,

валютна та географічна структура ...................................4.5. Інвестиційний кредитний сектор (ринок цінних паперів)

та його інструменти ........................................................4.6. Сек'юритизація кредитів .................................................4.7. Міжнародні кредитно-фінансові інститути

та їх діяльність .................................................................4.8. Проблема зовнішньої заборгованості .............................4.9. Україна в міжнародних кредитних відносинах ..................Питання і завдання для самоконтролю ..................................Рекомендована література ....................................................

Розділ 5. МІЖНАРОДНА МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ 5.1. Поняття міжнародної міграції робочої сили

та класифікація міграційних процесів ..............................5.2. Історія, динаміка та сучасний стан міжнародної міграції

робочої сили ...................................................................5.3. Соціально-економічні наслідки міграції ...........................5.4. Світовий досвід адміністративно-правового

регулювання міграції .....................................................5.5. Україна на світовому ринку праці .....................................Питання і завдання для самоконтролю ..................................Рекомендована література ....................................................

Розділ 6. СВІТОВА ВАЛЮТНА СИСТЕМА 6.1. Види валютних систем, їх основні елементи ....................6.2. Еволюція світової валютної системи ................................6.3. Валютний ринок, його сутність та структура ....................6.4. Валютний ринок України .................................................Питання і завдання для самоконтролю ..................................Рекомендована література ....................................................

155159165

170

176180

183188193197198

199

203210

213221228228

231254268286293293

5

Розділ 7. МІЖНАРОДНІ РОЗРАХУНКИ І ПЛАТІЖНИЙ БАЛАНС

7.1. Поняття міжнародних розрахунків ...................................7.2. Форми міжнародних розрахунків

та їх порівняльна характеристика ....................................7.3. Платіжний баланс, його структура

та методологія складання ...............................................7.4. Структура платіжного балансу України ............................Питання і завдання для самоконтролю ..................................Рекомендована література ....................................................

Розділ 8. МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ8.1. Сутність міжнародної економічної інтеграції

як відносин і як процесу ..................................................8.2. Фактори, рівні та стадії регіональної економічної

інтеграції ........................................................................8.3. Європейські інтеграційні процеси ...................................8.4. Північноамериканська економічна інтеграція ..................8.5. Економічна інтеграція в Латинській Америці ....................8.6. Потенціал і особливості регіональної інтеграції країн Азії .8.7. Економічні взаємозв'язки країн Африки ..........................8.8. Україна у світових інтеграційних процесах .......................Питання і завдання для самоконтролю ..................................Рекомендована література ....................................................

Розділ 9. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК 9.1. Сутність процесу глобалізації ..........................................9.2. Глобальні проблеми сучасності ......................................9.3. Нерівномірність розвитку регіонів та країн ......................Питання і завдання для самоконтролю ..................................Рекомендована література ....................................................

Глосарій міжнародних акронімів і абревіатур

Зміст

295

301

314320333333

335

338350363365369373376395396

397407415423424

426

6

В С Т У П

Сучасна міжнародна економіка поєднує як традиційні, так інові форми, механізми та інструменти міжнародних економічнихвідносин між державами, національними й інтернаціональнимисуб'єктами господарської діяльності та наддержавними структу-рами. Науково-технічна революція, процеси загальносвітової йрегіональної інтеграції, посилення впливу транснаціональнихкорпорацій і органів регулювання інтернаціонального рівня, гло-балізація світової економіки в цілому поступово змінюють якіснуприроду взаємодії національних економік між собою та з їхсукупністю – міжнародною господарською системою. Все вагомішемісце в цій взаємодії набувають такі форми як транснаціональневиробництво, інтернаціональна підтримка фінансово-економічноїстабільності окремих держав, спільна зовнішньоекономічна полі-тика в межах інтеграційних об'єднань й організацій країн-експор-терів тощо. Змінюють свою внутрішню структуру й зміст і старіформи міжнародного співробітництва – зовнішня торгівля, вивізкапіталу, обмін науково-технічними досягненнями та інші, в якихпосилюються риси комплексного взаємопереплетіння і доповненняз додатковими й компенсуючими видами зовнішньоекономічноїдіяльності. В міжнародній економіці зростає значення вторинноїсфери інфраструктурного забезпечення всіх форм співробітництва– інформаційного, сервісного, оцінки та прогнозування кон'юнк-тури, прискорення розрахунків тощо.

Зростає вплив геополітичних факторів на ті процеси, що від-буваються в міжнародній економіці. Перехід від біполярного світу,що був заснований на протистоянні двох полярно-антагоністичнихідеологій – соціалізму й капіталізму, до його монополярної, одно-порядково ринкової моделі змінив базисні акценти такого впливу,але, разом із тим, підштовхнув до виникнення цілої низки новихфакторів взаємодії політичних та економічних складових функціо-

7

нування міжнародного співтовариства. Посилення геополітичнихпозицій США та в цілому найбільш могутніх держав, їх об'єднань,наприклад, Європейського Союзу, мало за наслідок намаганняперекроїти економічну карту світу за рахунок того вакууму, якийвиник після розпаду соціалістичного табору, Радянського Союзу йгрупи прихильних що нього країн «третього світу». Політика таекономіка тісно переплетені в практичній діяльності багатьох між-народних організацій – від Міжнародного валютного фонду (МВФ)до Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК). Економічні мо-тиви чітко просліджуються у зовнішньополітичних акціях фактичновсіх держав, як у двосторонніх відносинах із партнерами, так іпозиціях в ООН та інших міжнародних організаціях неекономіч-ного профілю.

Міжнародна економіка – системне утворення із своєю структу-рою та ієрархією, субпідрядністю складових елементів. Виразноютенденцією її розвитку в останнє десятиріччя є поява нових формта механізмів функціонування, а також суцільне ускладнення ціліс-ного організму існування світового господарства. Феномен такогоускладнення пов'язаний не лише із суто економічними причинами –зростанням обсягів і диверсифікацією національних господарськихкомплексів, зв'язків між ними, сукупного світового економічногопотенціалу, а й також з об'єктивними змінами у функціонуванніміжнародних економічних відносин. На процес такого усклад-нення безпосередньо впливає необхідність реагування на впливзазначених вище політичних факторів, тих критичних викликів,що пов'язані із зростанням екологічної, ресурсної та інших видівглобальної небезпеки.

Не можна не звернути уваги й на таку тенденцію в міжнарод-ному економічному середовищі, як зростання в сучасних умовахпротиріч самого його розвитку. Ця особливість є іманентною,тобто внутрішньо притаманною саме перехіднм стадіям еволюціїлюдського суспільства. Геоекономічна структура світу зараз харак-теризується складним конгломератом взаємопов'язаних, але неоднакових за своєю природою елементів і процесів. Новітні тенден-ції з різною інтенсивністю охоплюють окремі форми економічногоспівробітництва; їх дія має суттєві відміни в кінцевому ефекті длягалузей та регіонів світової господарської спільноти. Збільшуєтьсярозрив між найбільш могутніми державами, що спромоглися

Вступ

8


опанувати досягнення сучасної цивілізації, та багатьма країнами зістагнуючою або навіть занепадаючою економікою.

Нестійкість міжнародної економіки посилюється характер-ними для її перехідного стану внутрішніми протиріччями. Середних особливо важливими для сучасного етапу є протиріччя міжоб'єктивною необхідністю загальної лібералізації взаємних еконо-мічних відносин й посиленням протекціонізму з боку інтеграцій-них угрупувань та багатьох окремих країн (до того ж належних дорізних щабелів за рівнем свого суспільно-економічного прогресу),між загальносвітовою тенденцією до інтернаціоналізації та проти-дії цьому процесу шляхом поділу світової економіки на міждер-жавні економічні союзи.

На стику двох тисячоліть людство зіштовхнулося з цілим рядомнових проблем і нових можливостей. Досвід його попередньогорозвитку дозволяє сподіватися, що світове співтовариство знайдевідповіді на складні питання і раціонально використає закладенийдо цього часу потенціал економічного та соціального прогресу. Алезагострення проблем функціонування національних і інтернаціо-нальних господарських організмів свідчить про те, що просуваннядо більш високої стадії цивілізаційного розвитку являтиме собоюскладний, суперечливий й довготривалий процес.

Суверенна Україна чітко визначила головний напрямок свогомайбутнього – поступове й ефективне входження до міжнародноїекономіки. Як і для інших постсоціалістичних держав вирішенняцієї проблеми є важким завданням, розрахованим на значний час.Знайти раціональне співвідношення між потребами власноїекономіки і світового ринку, ствердитися в найбільш привабливихйого нішах, перетворити потенційні передумови в реальне приєд-нання до числа найбільш економічно розвинутих держав світувимагає ґрунтовної оцінки не лише внутрішніх резервів подоланнякризової ситуації, але й можливостей використання зовнішньо-економічних факторів прискорення соціально – економічногопрогресу. В цих умовах вивчення та аналіз сучасних процесів уміжнародній економіці набуває першочергового значення.

Ускладнення проблем світової економічної спільноти постійновимагає динамічного підходу до вивчення та інтерпретації новітніхтенденцій її розвитку, що, безперечно, повинно відбитися й назмінах у методиці та методології вивчення відповідного курсу у

9

вищих учбових закладах. В останні роки в Україні, як і в іншихпостсоціалістичних країнах, з'явилася низка підручників та посіб-ників з курсу міжнародної економіки. Загальною їхньою особли-вістю є те, що поряд із намаганням знайти нові підходи до висвіт-лення сучасних світогосподарських процесів, існує також суттєварізниця саме у методико-методологічному підході до висвітленняосновних питань курсу. Використання різноманітних авторськихконцепцій є необхідним компонентом плюралізму оцінок такогосуперечливого та все більш складного явища як міжнародна еко-номіка. Але, разом із тим, така висока ступінь альтернативностівикладання матеріалу свідчить про відсутність певної сталості увизначенні базисних засад цього нормативного курсу.

Структурно навчальний посібник повністю відповідає програмінавчального курсу «Міжнародна економіка», що затвердженаМіністерством освіти і науки України.

Даний навчальний посібник підготовлено колективом авторів –викладачів вищого закладу освіти – Національної академії управ-ління; до написання окремих розділів залучені також фахівці зряду інших провідних освітніх та наукових установ України.

Вступ

10

Розділ 1. МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА

1.1. Сутність та структура міжнародної економічноїсистеми

Вивчення закономірностей та процесів господарської взаємодіїокремих країн та їх об'єднань посідає особливе місце серед сучаснихекономічних досліджень. Якщо XIX та перша половина XX столітьбули епохою панування національних економік, які поступово на-лагоджували все тісніші торговельні, кредитні, науково-технічні таінші зв'язки між собою, то, починаючи з другої половини минулогостоліття, виразно посилюється домінуючий вплив на кожну країну таїх глобальну сукупність загальних тенденцій світового господарсь-кого розвитку. На початку третього тисячоліття стає все більш пере-конливим той факт, що саме ці тенденції визначатимуть характерніриси господарського життя людства на довготривалу перспективу.

Об'єктивний характер зазначених вище процесів викликав не-обхідність дослідження та вивчення такої специфічної економіч-ної категорії як міжнародна економіка. Якщо державні господар-ські комплекси в принциповому плані характеризуються єдністюсвоїх економічних і політичних основ, то міжнародна економіка йдо цього часу виступає як конгломерат, тобто сукупність різних зарівнем розвитку й механізмом функціонування національних еко-номік. Однак зараз уже кожна з них не може існувати ізольовано,без постійних відносин з іншими країнами-партнерами. При не-розривній взаємозалежності між національними та міжнародноюекономіками остання, як окрема економічна категорія, має власніхарактерні риси, закономірності та особливості розвитку, аналізяких і складає предмет курсу «Міжнародна економіка».

11

Існують різні підходи до самого поняття «міжнародна еконо-міка». Полярними є визначення цієї категорії як сукупності націо-нальних економік або лише як сукупності зв'язків між такимиекономіками. Акцентування на цих, нібито альтернативних рисахміжнародної економіки не є достатньо обґрунтованим і повним; дотого ж такі обмежені визначення не враховують існування низкивідносно нових господарських суб'єктів світового рівня – трансна-ціональних корпорацій, міждержавних інтеграційних союзів тощо.Тому більш чітким є визначення за яким міжнародна економіка єсистемою міжнародних економічних зв'язків, що органічно ув'язуютьміж собою національні економіки, їх союзи, а також інших суб'єктівгосподарської діяльності інтернаціонального рівня.

В цьому визначенні підкреслюється, що міжнародна економікавідноситься до категорій системного порядку. Як й інші такі явища,міжнародна економічна система є цілісним утворенням, окремі час-тини якого взаємопов'язані та взаємозалежні одна від одної. Так,наприклад, обмін товарами між країнами не може здійснюватисябез використання іноземної валюти або міжнародного кредиту, дотого ж у чітко визначених обсягах. Так само функціонування міжна-родної транспортної сітки неможливо без взаємної оплати послугпо перевезенню вантажів і пасажирів, залучення капіталу декіль-кох країн для її модернізації, використання світових науково-технологічних розробок. Як економічне явище зі складною й неод-нопорядковою структурою, міжнародна економічна система можерозглядатися з різних вихідних точок зору.

Можна виділити такі структурні рівні функціонування цієї сис-теми:– міжнародний (наприклад, Міжнародний валютний фонд або

група Світового банку здійснюють свої операції в усьому світі);– наднаціональний – функціонування наддержавних структур у

межах міжнародних угруповань та союзів;– регіональний (Європейський Союз обмежує свою діяльність

західною частиною Європи, а НАФТА – інтеграційний союзСША, Канади та Мексики – регіоном Північної Америки);

– секторальний (транснаціональна корпорація ІВМ працює вусьому світі, але в окремому секторі електронно-обчислюваль-ної техніки, British Petroleum – в секторі енергоносіїв тощо);

1.1. Сутність та структура міжнародної економічної системи

12

– міждержавний (двосторонні та багатосторонні економічнізв'язки кожної держави);

– внутрішньодержавний (кожна держава встановлює режим зов-нішньоекономічної діяльності на власній території);

– корпоративний (підприємства-виробники експортної та спо-живачі імпортної продукції, фірми-експортери або імпортеритоварів, послуг тощо).Інший підхід до визначення структури міжнародної еконо-

мічної системи базується на класифікації окремих сфер діяльності вїї межах:– обмін товарів;– міжнародні послуги (транспортні, туристичні, консалтингові

тощо);– міжнародне співробітництво та обмін в галузі науки та техніки;– міжнародна інвестиційна та виробнича діяльність;– міжнародна валютно-фінансова та кредитна діяльність;– інтернаціональний обмін трудовими ресурсами.

Структурними підрозділами міжнародної економічної системиє також окремі країни. У відповідності з рівнем економічногорозвитку вони мають більший або менший вплив на ті процеси, щовідбуваються в цій системі. За рівнем такого впливу та ступенювключення в міжнародну економічну діяльність можна виділитинаступні групи країн:

1. Економічно розвинуті країни:– найбільш економічно розвинуті країни – члени Організації

економічного співробітництва та розвитку (Organisation forEconomic Co-operation and Development – OECD), куди входять 28країн, у тому числі США, Канада, Японія та більшість країнЄвропейського Союзу;

– країни з порівняно високим (стосовно інших груп даної класи-фікації) рівнем економічного розвитку – Кіпр, Південно-Африканська республіка, Ізраїль та інші.2. Країни з трансформаційною економікою:

– пострадянські країни – Росія, Україна, Казахстан та інші;– інші постсоціалістичні держави – Китай, В'єтнам, Румунія,

Болгарія та інші.3. Нові індустріальні держави:

– «Азійські тигри» – Тайвань, Республіка Корея, Сінгапур та інші;

Розділ 1. Міжнародна економічна система

13

– нові індустріальні держави інших континентів – Бразилія, Мек-сика, Чилі та інші.4. Нафтовидобувні країни:

– країни із спеціалізацією майже виключно на виробництві таекспорті енергоносіїв – Саудівська Аравія, Емірати Перськоїзатоки, Бруней та інші;

– країни з переважаючою або високою частиною енергоносіїв векспорті – Венесуела, Нігерія, Алжир та інші.5. Країни, що розвиваються:

– Індія, Пакистан, Філіппіни, Марокко, Уругвай та інші.6. Найменш економічно розвинуті аграрні держави з низькою

динамікою економічного розвитку:– Бангладеш, Непал, тихоокеанські та центральноамериканські

країни, частина африканських держав.7. Країни із занепадаючою економікою:

– Сомалі, Руанда, частина інших держав Західної та ЦентральноїАфрики.В цьому структурному секторі міжнародної економічної системи

постійно відбувається перехід окремих країн з однієї із зазначенихвище груп до іншої. Наприклад, Польща, Угорщина та Чеська Рес-публіка з групи країн, що трансформується, практично вже пере-йшли до групи порівняно високо економічно розвинутих держав –успіхи в ринкових реформах та підвищенні рівня економічногорозвитку дозволили їм увійти до складу ЄС. З кінця 70-х років(після «світової нафтової кризи») із групи країн, що розвиваються,виділилися нафтовидобувні держави з високим рівнем валовоговнутрішнього продукту. У 80-х роках із цієї ж групи виділяються«нові індустріальні держави», які на базі опанування новітніхдосягнень НТР забезпечили суттєве підвищення як економічногопотенціалу, так й своєї частки на світовому ринку.

Структурна диференціація міжнародної економічної системиможе бути здійснена також за географічними принципами. Вико-ристання територіальної близькості для встановлення тіснішихекономічних зв'язків існувало й раніше, але значно посилилося зостанньої чверті XX століття завдяки формуванню міждержавнихінтеграційних союзів. За цим принципом можуть бути виділенінаступні регіонально-економічні блоки зазначеної системи, які


14

зосереджують у себе певні види господарської діяльності й взаємнодоповнюють одне одного в цілісній системі світової економіки. Дотаких регіонів та субрегіонів відносяться:

1. Регіон Західної півкулі або обидві Америки, де найбільш чітковиявляється взаємодоповнення Півночі, з її найбільш високим усвіті рівнем економічного, технологічного, інформаційно-при-кладного розвитку, та всіх інших американських країн із середнім інизьким господарським потенціалом. В цьому регіоні також най-більш чітко, порівняно з іншими регіонами світу, виділяються трисубрегіони:– Північна Америка (США й Канада, які є виробниками та екс-

портерами найбільш передових видів товарів та послуг і спожи-вачами продукції нижчих стадій обробки);

– Центральна Америка (Коста-Ріка, Гондурас та інші так звані«бананові республіки», де зосереджене, призначене в основномудля експорту, сільськогосподарське та частково гірничовидо-бувне виробництво);

– Південна Америка з її значною диференціацією в рівнях струк-тури виробництва та експорту – від відносно розвинутих Брази-лії, Аргентини до Венесуели (нафтовидобуток та обробна про-мисловість), Еквадору (гірничовидобувна промисловість) таПарагваю (сільське господарство).2. Європейський регіон із двома субрегіонами:

– Західна Європа (від Великої Британії до Австрії та від Фінляндіїдо Італії) – цей високорозвинутий субрегіон займає в міжнарод-ній економічній системі приблизно таке ж місце, як субрегіонПівнічної Америки;

– Центрально-Східна Європа (від балканських держав до країнБалтії, включаючи Угорщину, Словаччину, Чеську республіку таПольщу) – це середньорозвинуті країни, більшість із яких відпочатку 90-х років побудували основи ринкової економіки тазмінили орієнтацію від відносин з країнами колишнього СРСРна співробітництво з ЄС.3. Євразійський регіон – охоплює територію колишнього Радян-

ського Союзу без трьох прибалтійських республік (входять країни –учасниці Співдружності Незалежних Держав). До цього регіонувідносяться держави з різними рівнями економічного розвитку


15

(від середнього у Росії та Україні до вкрай низького у Таджики-стані), ринкових реформ (від Казахстану з його значним прогресому цій сфері до Білорусі й Туркменистану, де практично збереженакомандно-адміністративна система суспільно-економічного жит-тя), суперечливою геостратегічною орієнтацією (від євроатлантич-ного курсу України та Грузії до Туркменистану зі схильністю йогокерівництва до посилення співробітництва із сусідніми мусуль-манськими державами, а також різним ставленням країн регіонудо проблеми інтеграції в межах СНД) за загальним високим ступе-нем економічної залежності від Росії. Цей регіон можна поділитина два субрегіони:– Східноєвропейський субрегіон (західна частина Росії, Україна,

Білорусь, Молдова) з більш високим рівнем розвитку обробноїпромисловості, частина якої поряд із напівфабрикатами екс-портується на світовий ринок;

– субрегіон Середньої Азії, Кавказу та східної частини Росії, депереважає виробництво сировинної продукції, енергоносіїв татоварів первісної переробки, які вивозяться до європейськоїчастини цього регіону та на світовий ринок.Європейський та Євразійський регіони є в значній мірі взаємо-

доповнюючими – зі Сходу надходять енергоносії, сировиннітовари та напівфабрикати для високорозвинутого європейськогогосподарства, яке надсилає на Схід високотехнологічну та іншуготову продукцію, надає інвестиції, технології, консалтингові,банківські та інші послуги.

4. Регіон західних мусульманських держав (від Алжиру до країнПерської затоки, включаючи Іран). В міжнародній економічнійсистемі цей регіон займає місце основного постачальникаенергоносіїв на світовий ринок.

5. Регіон країн південніше від Сахари, де зосереджені державинизького рівня економічного розвитку за окремими виключен-нями. Ці колишні колонії європейських країн зберегли орієнтаціюна поставки сільськогосподарської та промислової сировини доЄвропи, більшість із них за сорок років після здобуття політичноїнезалежності не спромоглося зайняти вагомого місця в міжнарод-ній економічній системі.


16

6. Регіони Південної та Південно-Східної Азії, для яких харак-терна висока строкатість належних до них країн за рівнем еконо-мічного розвитку та специфікою участі в міжнародній економічнійсистемі. Південноазійський регіон представлений як країнамисереднього рівня розвитку (Індія, в деяких галузях – Пакістан), такі державами з малоефективною, суто аграрною структурою еконо-міки (Бангладеш, Непал тощо). Ще більшою строкатістю відзнача-ється регіон Південно-Східної Азії – від вже зазначених «азійськихтигрів», які потіснили на світовому ринку багатьох видів продукціїнавіть США та країни ЄС, до Китаю і В'єтнаму, з їх надшвидкимрозвитком продуктивних сил, й до країн з переважно аграрно-сировинним профілем національної економіки (Філіппіни, Індо-незія, Малайзія тощо). Одна з найбільш економічно розвинутихдержав світу – Японія – лише за географічною приналежністюможе бути віднесена до цього регіону. За структурою свого народно-господарського потенціалу та зовнішньої торгівлі (чистий експор-тер високотехнологічної продукції та чистий імпортер енерго-носіїв і сировини), за вагомістю свого сучасного місця на світовихринках товарів, інвестицій та технологій вона повністю випадає іззагальної характеристики країн Південно-Східної Азії. Необхідновідзначити, що за прогнозними оцінками саме цей регіон разом зІндією може стати в цьому столітті найбільш динамічною складо-вою частиною міжнародної економічної системи.

7. Австралійсько-тихоокеанський регіон із високорозвинутимиіндустріально-агарарними Австралією та Новою Зеландією й вели-кою кількістю малих острівних держав з аграрними, навіть патрі-архальними основами свого економічного потенціалу.

Такі головні підходи до структурної диференціації міжнародноїекономічної системи, яка в цілому характеризується суперечливимпоєднанням взаємодоповнення й взаємозалежності держав різ-ного рівня розвитку та різної структури господарства, існуваннямраціонального й нерівномірного співвідношення окремих сферекономічного співробітництва, одночасним проявом як спільнихекономічних інтересів усього людства, так і протидії ним у полі-тиці окремих країн та їх союзів. Усе це є реальним відображеннямспецифічних особливостей міжнародних економічних відносин насучасному етапі інтернаціоналізації господарського життя.


17

1.2. Система міжнародних економічних відносин

Інтернаціоналізація господарського життя є об'єктивним еконо-мічним процесом поступового поглиблення зв'язків між національ-ними економіками різних країн. До початку XX століття вона про-являлася в основному у формі інтернаціоналізації виробництва,якому ставали все тіснішими рамки окремої держави. В минуломустолітті цей процес поширюється вже на всі сфери господарськоїдіяльності – виробництва, послуг, науково-технічної діяльності,інтернаціонального використання робочої сили тощо. Саме по-глиблення інтернаціоналізації є основою для кількісного та якіс-ного розвитку системи міжнародних економічних відносин (МЕВ).

Ці відносини є складним явищем, особливою економічноюкатегорією, а їх сукупність може розглядатися з різних точок зору.Насамперед, саме вони є фундаментальною базою існування тафункціонування міжнародної економічної системи, визначаючи їїособливі риси на окремих етапах розвитку. Так, в XIX столітті,коли ці відносини зводилися фактично до міжнародної торгівлі,зазначена система відзначалася простотою структури та регіональ-ної диференціації. Суттєве розширення взаємних відносин міжкраїнами у виробничій, інвестиційній, валютній та інших сферахпривели в першій половині XX століття до якісного ускладненняміжнародної економічної системи, перетворення її у явище ком-плексного характеру з розвинутою галузевою та регіональноюструктурою. Комплексність, взаємозалежність та взаємодопов-нення всіх форм міжнародних економічних відносин особливопосилюються в другій половині минулого століття, що поступовоформує умови для створення інтегративного типу міжнародноїекономічної системи, для якого характерна тісна взаємодія про-цесів економічного відтворення на національному, а також регіо-нальному та світовому рівнях.

Міжнародні економічні відносини є складовою частиною від-разу декількох більш широких явищ. З одного боку, вони можутьбути віднесені до системи міжнародних відносин у ширшомусенсі, куди також входять зв'язки в політичній, ідеологічній, війсь-ковій, економічній та інших сферах. При цьому між ними безпосе-редньо існує прямий та зворотний зв'язок, наприклад, встановлення


18

політичних відносин між незалежною Україною та Великою Бри-танією сприяло суттєвому припливу англійського капіталу в укра-їнську економіку. І навпаки – висока взаємна зацікавленість векономічному співробітництві стала основою для особливо тіс-ного політичного співробітництва двох сусідніх держав – Українита Польщі.

Разом із тим, міжнародні економічні відносини належать доширокого й багатоаспектного кола суто економічних явищ, тобтопроцесів та категорій, що характерні для виробництва, розподілу,обміну та споживання матеріальних благ та послуг. В більш вузь-кому розумінні вони є частиною економічних відносин в цілому,які існують між суб'єктами господарської діяльності на національ-ному, міждержавному та інтернаціональному рівнях. До цих суб'єк-тів відносяться індивідуальні власники, фірми, великі корпорації,банки тощо, які можуть працювати як усередині окремої країни, такі поза її межами. Якщо їх діяльність не виходить за межі окремоїкраїни, то це буде сфера суто національних економічних відносин,яка визначається (регламентується) виключно даною державою йтому не відноситься до сфери міжнародних економічних відносин.Якщо ж національний суб'єкт господарювання встановлює торго-вельні, кредитні, транспортні та інші зв'язки з такими ж суб'єк-тами іншої країни або тими, діяльність яких охоплює весь світ(транснаціональні корпорації (ТНК), міжнародні економічні орга-нізації), то він тим самим уже входить до сфери міжнародних еко-номічних відносин. Його зв'язки з партнерами з іншої країни від-носяться до міждержавного рівня й регламентуються як націо-нальними нормами виходу за кордон (національною системоюоподаткування, митними зборами та іншими інструментами регу-лювання зовнішньоекономічної діяльності), так й двостороннімиміждержавними угодами (стосовно взаємного надання пільг у тор-гівлі, уникнення подвійного оподаткування товарів в обох країнахтощо). Якщо ж національний суб'єкт господарювання співпрацюєз міжнародною організацією (наприклад, із Міжнародним валют-ним фондом) або транснаціональною корпорацією (купує комп'ю-тери у фірми IBM або напої у Pepsi-Cola), то він уже виходить наінтернаціональний рівень міжнародних економічних відносин, айого зв'язки з ними регламентуються як зазначеними національ-


19

ними нормами, так й угодами між даною державою та суб'єктомгосподарювання інтернаціонального рівня. Економічні відносиниміж державою як суб'єктом господарювання та міжнародною орга-нізацією (наприклад, при отриманні кредитів від групи Світовогобанку або МВФ) регламентуються угодою між ними, яка базуєтьсяна загальних принципах взаємин цієї організації з її членами абопартнерами. Дещо інша ситуація виникає у разі дозволу ТНК,міжнародним банківським, страховим, консалтинговим та іншимподібним установам працювати на території певної країни. Угода зними обов'язково включає обмеження на пільги стосовно націо-нального режиму господарювання даної країни. Суто інтернаціо-нальний характер мають міжнародні економічні відносини міжТНК, міждержавними союзами або міжнародними економічнимиорганізаціями – вони регламентуються виключно угодами міжними.

Ці особливості регламентації свідчать про те, що міжнародніекономічні відносини відносяться до граничних категорій – функ-ціонуючи в міжнародній сфері, поза межами національних еконо-мік, вони базуються саме на господарській діяльності на національ-ному рівні (навіть такі найбільш інтернаціоналізовані утворення,як ТНК, прив'язані своїми виробничими потужностями до тери-торії певних країн). Схематично процес міжнародної торгівлі,наприклад, відбувається таким чином: виробництво та розподілпродукції для внутрішнього та зовнішнього ринків відбувається водній країні, потім ця продукція поступає у сферу міжнародногообміну й у кінцевому результаті споживається в іншій країні, про-дукція виробників якої проходить всі зазначені стадії у зворотномупорядку, компенсуючи за вартістю надходження товарів із першоїдержави.

Таким чином, міжнародні економічні відносини виступають такожяк складна система, окремі частини якої знаходяться у тісній ієрар-хічній залежності та взаємно обумовлюють й доповнюють одна одну.Невисокі рівні розвитку та диверсифікації взаємин між національ-ними економіками до початку XX століття створили підстави дляоцінки їх як вторинного, похідного явища від більш розвинутоїсистеми економічних відносин усередині державних кордонів.Поступово співвідношення між вагомістю розгортання таких


20

відносин на національному та міжнародному ґрунті вирівнюється,а на початку XXI століття вже кожна країна не може розвиватисяізольовано, без широких та різноманітних економічних зв'язків зусім світом (Україна, наприклад, в 2005 році мала 203 торговель-них партнерів). Більше того, деякі сфери економічної діяльності(валютно-фінансові відносини, енергетична та транспортні галузітощо) зараз стали фактично інтернаціональними, а параметри їхрозвитку (динаміка, ціни, умови функціонування тощо) визнача-ються в більшій мірі на міжнародному, ніж на національному рівні.Це ж стосується й міждержавних інтеграційних об'єднань – вЄвропейському Союзі, наприклад, в економічних відносинах із«третіми країнами» переважає вплив спільних регіональних, а неокремих національних умов.

Виходячи з вищезазначеного, можна навести таке визначеннякатегорії, що розглядається: міжнародні економічні відносини єскладною системою взаємин господарюючих суб'єктів національногота інтернаціонального рівня, які обмінюються результатами своєїдіяльності поза межами національних економік. У відповідності зцим визначенням середовищем розвитку таких відносин є між-народна сфера, але в її взаємодії з такими складовими частинаминаціональних економік, які або надсилають назовні, або отриму-ють ззовні результати економічної діяльності.

В якості господарюючих суб'єктів національного та інтернаціо-нального рівнів (або суб'єктів МЕВ) виступають фізичні та юри-дичні (держави, підрозділи держапарату, громадсько-політичніорганізації, товариства як повні, так і командитні, акціонерні ком-панії як відкриті так і закриті, товариства з обмеженою відпові-дальністю) особи, їх об'єднання у будь-яких комбінаціях, а такожміжнародні організації.

За ступенем свого розвитку міжнародні економічні відносинимають чотири рівні:– економічні контакти – найпростіші економічні зв'язки, що ма-

ють епізодичний або випадковий характер;– економічна взаємодія – організовані економічні зв'язки, що

регулюються міждержавними угодами про співпрацю в окремійгалузі й сфері діяльності впродовж чітко визначеного, як пра-вило, короткострокового (до 1 року) періоду;


21

– економічне співробітництво – сталі економічні зв'язки, основнінапрями яких закріплюються у міждержавних, як правило, дво-сторонніх угодах (так званих «великих договорах»), що маютькомплексний характер і охоплюють тривалу перспективу (10-15і більше років);

– економічна інтеграція – вищий рівень МЕВ, що характеризу-ється взаємосплетінням національних економік та узгодженоюполітикою як у взаємних відносинах, так і у відносинах з іншимикраїнами та організаціями.Міжнародні економічні відносини можуть розвиватися успішно

лише при дотриманні їх учасниками певних принципів. До нихможна віднести:– принцип рівноправності та недискримінації партнерів;– принцип їх взаємної вигоди;– принцип добровільності щодо участі в економічному співробіт-

ництві;– принцип невтручання у внутрішні справи, поважання суверені-

тету в міждержавних відносинах;– принцип взаємної допомоги у вирішенні складних економічних

проблем;– принцип колективної відповідальності партнерів за наслідки

міжнародних економічних відносин.Основна частина наведених принципів (рівноправності, недис-

кримінації, невтручання, поважання суверенитету тощо) включенідо статуту ООН, а стосовно міжнародних економічних відносинвони, згідно з міжнародним правом, використовуються в діяльностіГАТТ/СОТ, інших міжнародних організацій, а також у міждержав-них договорах та угодах.

Додержання принципу рівноправності та недискримінації на-було нині особливого значення, коли взаємні економічні зв’язкипідтримують країни з різною геоекономічною та геополітичноювагомістю, значними відмінностями у конкурентоздатності націо-нальних економік. Принцип взаємної вигоди повинний забезпе-чити обопільні інтереси партнерів, які приймають участь у дво-сторонньому або багатосторонньому співробітництві. За останнєпівстоліття відбулися серйозні зміни у додержанні принципудобровільності в таких відосинах порівняно з періодом ХІХ –


22

першої половини ХХ століття, коли існувало примусове втягу-вання залежних країн і територій до нерівноправних зв’язків іздержавами-метрополіями.

Що стосується поважання суверенитету та невтручання у внут-рішні справи партнера, то обов’язковість застосування цього,одного з основних принципів існування світового співтоваристване лише в політичних, але й в економічних стосунках неодно-разово підкреслювалася в резолюціях Економічної та соціальноїРади ООН, усіх міжнародних організацій. Цей принцип є базовоюзасадою встановлення договірних відносин між окремими дер-жавами.

Вступаючи до нового тисячоліття, людство наразилося назагострення екологічної, енергетичної, сировинної та низки іншихпроблем свого сучасного і майбутнього виживання, зростаннярозриву в рівнях соціального та економічного розвитку різних групкраїн. Внаслідок цього посилюється відповідальність партнерів поМЕВ за результати своїх дій в цих сферах, за їх участь (насамперед,найбільш розвинених держав) у вирішенні тих складних проблем,які притаманні сучасному етапу світової спільноти народів.

На жаль, на практиці більш могутні держави, ТНК та міжнародніорганізації не завжди дотримуються зазначених вище принципів,що призводить до виникнення серйозних проблем, протиріч танезбалансованості в розвитку міжнародної економічної системи.

Поряд із принципами необхідно окреслити коло окремих формпрояву міжнародних економічних відносин. До таких форм нале-жать:– міжнародна торгівля;– міжнародний обмін послугами,– міжнародний рух капіталу, що включає як інвестиційний про-

цес, так і кредитні відносини;– міжнародні валютно-фінансові відносини;– міжнародне виробниче кооперування;– міжнародна міграція робочої сили;– міжнародні науково-технічні зв'язки.

Більш детальний розгляд більшості з цих форм буде здійсненийу наступних розділах, разом із тим необхідно попередньо звернутиувагу на деякі терміни. Насамперед, доцільно підкреслити різницю


23

між поняттям «міжнародна торгівля» й «зовнішня торгівля». Першез них є категорією міжнародної сфери, виступаючи як сукупністьторговельних відносин між окремими державами (включаючиобмін товарами та послугами, які продукуються на їх території умежах ТНК). Натомість, зовнішня торгівля є окремим секторомнаціональних економік, яка регламентується й розвивається завнутрішніми для кожної країни параметрами. Наочну різницю міжцими категоріями ілюструє неоднаковість динаміки їх розвитку –при зростанні обсягу міжнародної торгівлі зовнішня торгівляокремої держави може скорочуватися й навпаки.

Інколи до форм міжнародних економічних відносин зарахову-ють також міжнародну економічну інтеграцію, що не є виправданимз методологічної точки зору. Інтеграція виступає як процес вико-ристання торговельних, інвестиційних, виробничо-коопераційнихта інших форм співробітництва з метою все тіснішої взаємодії йпоступового злиття національних відтворювальних процесів наоснові забезпечення «чотирьох свобод» – все більш вільного між-державного руху робочої сили, товарів, послуг та капіталу.

Дещо узагальнюючим терміном є наведення в економічній літе-ратурі міжнародного обміну послугами як окремої форми міжна-родних економічних відносин. Насправді вона включає до себетакі різнопланові види співробітництва, як туристичні послуги,послуги по транспортуванню вантажів і людей, консалтингові,сервісні та інші послуги в міжнародній сфері співробітництва.

Потреба в міжнародних економічних відносинах виникає тому,що кожна країна зосереджує в себе такі види господарської діяль-ності (виробництво товарів та послуг, зосередження капіталу, наяв-ність потенціалу мобільної робочої сили тощо), які можуть забез-печити не лише її власні потреби, але й значний ефект у відно-синах з іншими державами. Цей ефект виникає на основі міжна-родного поділу праці між країнами та регіональними частинамиміжнародної економічної системи.


24

1.3. Міжнародний поділ праці: сутність, види та форми

Міжнародний поділ праці являє собою зосередження в даній країніпевних видів виробництв, послуг або інших видів економічної діяль-ності, у розвитку яких вона має відносні переваги й може обмінюватиїх із партнерами на менш ефективні продукти зазначеної діяльностівласного походження. Він є формою прояву територіального сус-пільного поділу праці, тобто диференціації трудової діяльності внапрямі відокремлення та взаємодії різних її видів.

Існує дві взаємопов'язані сторони міжнародного поділу праці –міжнародна спеціалізація та міжнародна кооперація. Міжнароднаспеціалізація – це зосередження в країні (групі країн, регіоні) пев-них видів виробництва або послуг для задоволення потреб зару-біжних партнерів. Міжнародна кооперація являє собою взаємодіюкраїн (груп країн, регіонів) по обміну наслідками діяльності спеціа-лізованих виробництв або по обміну спеціалізованими послугами.Необхідність обов'язкового доповнення міжнародної спеціалізаціїтакою ж кооперацією пов'язана з тим, що лише кооперуючись ізпартнерами, дана країна може раціонально задовольнити своїпотреби у товарах та послугах, виробництво яких було б у данійкраїні малоефективним.

Є різниця між поняттями «міжнародна кооперація» та «між-народне кооперування виробництва». Останнє являє собою вза-ємопов'язаний процес прямого співробітництва між спеціалізова-ними підприємствами різних країн у межах спільного випускупродукції (наприклад, між автомобільними підприємствами, щознаходяться в різних державах, але належить до одного концернуBMW або Ford). В даному випадку це явище суто виробничоїсфери, тоді як «міжнародна кооперація» належить до числа більшшироких економічних категорій.

Існують різні підходи до визначення видів та форм міжнарод-ного поділу праці. Найбільш часто до видів цього поділу відносятьміжгалузеву та внутрішньогалузеву спеціалізацію та кооперацію.Міжгалузева спеціалізація являє собою відносини двох та більшекраїн, які обмінюються між собою продукцією різних галузейвиробництва або сфер діяльності. Наприклад, Велика Британіяпостачає до Єгипту продукцію машинобудування, а отримує –


25

сільськогосподарські товари (бавовну тощо). Україна надає Росіїтранспортні послуги через систему трубопроводів та залізниць, защо остання частково розраховується поставками продукції видо-бувної промисловості, а саме газу для української економіки.

Внутрішньогалузева спеціалізація виступає як виробництво таобмін продукцією всередині певної галузі (підгалузі, товарноїгрупи) або сфери діяльності. Наприклад, країни ЄС обмінюютьсяміж собою різними типами верстатів, сільськогосподарської тех-ніки, надають послуги по транспортуванню вантажів партнерів посвоїй території. Приклад такої спеціалізації у галузі агропромис-лового комплексу – Фінляндія постачає до України деякі молочнівироби, отримуючи взамін олійне насіння, олію тощо.

До середини минулого століття в міжнародному поділі праціпереважала спеціалізація, яка втілювалася в обміні виробів видо-бувної промсловості та аграрного сектору менш економічно роз-винутих країн на готові вироби (зокрема, продукцію машино-будування) держав з більш високим рівнем розвитку. Такий видподілу праці базувався на екстенсивній експлуатації покладівкорисних копалин, великих земельних площ чи спериятливихкліматичних умов для вивозу сільськогосподарської продуції,сприяв закріпленню відсталості багатьох країн світу, знижувавстимули до використання результатів науково-технічного прогресу.В останні півсоліття, особливо під впливом НТР, посилюєтьсяроль внутрішньогалузевої спеціалізації – вона дозволяє зосере-дити в країні великомасштабне, але обмежене за асортиментом,виробництво готової продукції або її компонентів з наступним їхобміном на товари, випуск яких є менш ефективним для даноїкраїни. Така спеціалізація менш залежить від обмеженості вико-ристання природних ресурсів, вона посилює вплив конкуренції насвітовому ринку на якісні показники національної економіки,стимулює тим самим застосування прогресивних технологій, хочай не вирішує проблему загального зближеня рівнів економічногорозвитку окремих груп держав.

Класифікація форм міжнародного поділу праці базується навиділенні предметної, подетальної та технологічної спеціалізації.Предметна спеціалізація – це спеціалізація національних суб'єктівгосподарювання на виробництві та експорті готової продукції.


26

Наприклад, українські підприємства спеціалізуються на поставкахдо Росії, Китаю та інших держав деяких машин, труб великогодіаметра, товстої (котлової) жерсті; київське об'єднання КАТЕКзосередило в себе виробництво екскаваторів на експорт; україн-ські фірми Торчин, Олейна, Оболонь постачають до сусідніх країнкетчупи, соняшникову олію, пиво та іншу харчову продукцію.Подетальна (повузлова) спеціалізація має місце тоді, коли націо-нальний виробник одержує або поставляє комплектуючі вузли,деталі тощо зарубіжному партнеру. Наприклад, українська фірмаКвазар-Мікро одержує комплектуючі для виробництва комп'ю-терів від фірм Bay Networks (Франція), Oracle (США), Ingram Micro(Швейцарія). Підприємства Великої Британії, Німеччини, Іспаніїта інших країн Європейського Союзу спеціалізуються на вироб-ництві окремих видів авіаційного об'єднання, матеріалів та іншихкомплектуючих для спільного літака «Airbus 300». Подетальна спе-ціалізація та виробниче кооперування підприємств є одним ізосновних методів використання міжнародного співробітництвадля підвищення економічної ефективності виробництва та взаєм-ного обміну його результатами. Зосередження великих обсягіввипуску продукції на вузькоспеціалізованих підприємствах різнихкраїн дозволяє суттєво знизити витрати на одиницю виробівзавдяки їх масовому випуску, економії на зменшенні обсягівнауково-технічної та технологічної підготовки виробництва, адмі-ністративних, сервісних та інших витратах.

Наступною формою виступає технологічна (постадійна) спеціалі-зація, тобто спеціалізація підприємств різних країн на постадійномувиробництві продукції все більш високого рівня готовності з їїпоступовим просуванням до нових зарубіжних партнерів згідно зтехнологічним процесом. Як приклад можна навести технологічнийланцюжок в алюмінієвій індустрії: боксити з Гвінеї надходять доМиколаївського глиноземного комбінату в Україні, звідкіля глино-зем (збагачений напівфабрикат) надсилається до Таджикистану, дезосереджено найбільш енергомістка стадія виробництва на базідешевих гідроенергоресурсів. Технологічний ланцюжок завершу-ється на Красноярському алюмінієвому комбінаті, який викорис-товує електроенергію двох найбільших у світі Красноярської таСаяно-Шушенської ГЕС для переробки отриманого концентрату в


27

готовий продукт – алюміній. Технологічні ланцюжки по вироб-ництву пропілену встановлені між українськими та угорськими,між чеськими та німецькими хімічними підприємствами, що вза-ємно доповнюють одне одного за своєю виробничою програмою.Крім випуску спеціалізованого продукту, кожне з них виробляє йкінцеву готову продукцію, отримуючи інші необхідні для цьогонапівфабрикати від зарубіжного партнера по кооперуванню.

Фактично всі наведені вище форми участі окремих країн у між-народному поділі праці в кінцевому результаті зводяться до їхвикористання безпосередніми виробниками – підприємствами,які є основними учасниками міждержавної спеціалізації та коопе-рування. Доцільно також підкреслити, що існує певний профільміжнародної спеціалізації й окремої країни. Він визначаєтьсяпереважанням товарних груп, навіть окремих товарів, у вивозі насвітовий ринок, що може не співпадати з активною участю під-приємств даної країни в міжнародній спеціалізації та кооперуваннівиробництва. Наприклад, українські підприємства найширшевтягнуті в міжнародну спеціалізацію та кооперування в алюміні-євій, авіаційній, космічній, суднобудівній, хімічній індустрії, азагальний профіль спеціалізації України в міжнародному вимірівизначається чорною металургією, на яку припадає більше тре-тини експорту.

Переважання окремих видів товарів та послуг у відносинах іззарубіжними партнерами визначає місце даної країни у міжнарод-ній спеціалізації, а також профіль її міжнародної кооперації з цимипартнерами стосовно надання ним (або отримання від них) спеці-алізованих результатів економічної діяльності. Наприклад, спеціа-лізація Японії – експорт продукції високих технологій, автомобі-лебудування, суднобудування та інших готових виробів. Разом ізтим, кооперація з іншими учасниками міжнародного поділу працідозволяє забезпечити японську економіку сировинними та енерге-тичними товарами, які є дефіцитними в країні. СпеціалізаціяНігерії – видобуток та експорт нафти, Гани – виробництво какао-бобів тощо. Сінгапур порівняно з іншими країнами світу у своїхзовнішньоекономічних зв'язках має більш високу частку банківсь-ких та туристичних послуг, Панама – транспортних послуг.


28

Виділяють також територіальну спеціалізацію груп країн таокремих регіонів світу.

Щодо спеціалізації груп країн можна зазначити: 1. Спеціалізація груп країн за географічною ознакою:

– група країн Південного Середземномор'я (Португалія, Іспанія,Франція, Італія, Греція) – експорт продукції переробних галу-зей, олійництва та риболовства, послуги (туризм).

– група країн Індостану (Індія, Шрі Ланка) – експорт чаю, джуту,натуральних ліків.

– група країн Північної Америки (США, Канада) – експорт про-дукції високих технологій, автомобіле- та літакобудування,військової техніки, збіжжя, м'ясних продуктів тощо.2. Спеціалізація груп країн за інтеграційною ознакою:

– група країн Європейського Союзу (ЄС) – експорт продукціївисоких технологій, автомобіле- та літакобудування, військовоїтехніки, деяких продуктів АПК;

– група країн Співдружності Незалежних Держав (СНД) – екс-порт енергоносіїв, продукції видобувної промисловості, напів-фабрикатів. Територіальна спеціалізація регіонів світу може бути представ-

лена таким чином: – регіон Перської затоки (Ірак, Іран, Кувейт тощо) – експорт

нафти та нафтопродуктів;– регіон Центральної Америки (Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка

та інші «бананові» республіки) – експорт тропічних фруктів;– регіон Центральної Азії (Туркменистан, Узбекистан, частково

Казахстан) – експорт газу, додатково – нафти, продукції видо-бувної промисловості, бавовни та шовку;

– регіон Західної Європи (сукупність країн ЄС та держав поза ме-жами цього об'єднання) в основному співпадає зі спеціалізацієюгрупи країн Європейського Союзу.Розвиток міжнародного поділу праці визначається дією сукуп-

ності об'єктивних факторів, які впливають на формування спеці-алізації країн, їх груп та регіонів. Історично й логічно вихіднимфактором розвитку цього поділу праці є природно-географічніумови – різниця між країнами у кліматичних умовах, покладахкорисних копалин, родючості ґрунтів, обсягах сільськогосподар-


29

ських площ тощо. Природно-географічний фактор визначав йвизначає, наприклад, спеціалізацію країн Африки на виробництвітропічних культур та зимових поставках овочів і фруктів доЄвропи. Цей же фактор обумовив спеціалізацію Чилі та Науру наекспорті фосфорних добрив, Аргентини – м'ясних продуктів тощо.В сучасних умовах роль цього фактора зменшується. Наприклад,завдяки новітнім технологіям країни Західної Європи забезпечилисебе продукцією сільського господарства, незважаючи на обме-жені земельні площі та низьку природну родючість ґрунтів.

Фактором міжнародної спеціалізації може виступати також інизька вартість робочої сили (спеціалізація країн Південно-Східної Азії на виробництві комп'ютерів, іграшок та іншої трудо-місткої продукції) та рівень її кваліфікації (продукція високихтехнологій США, Великої Британії, Японії, Німеччини тощо).

Певне значення для міжнародної спеціалізації відіграє такожфактор історичних традицій, наприклад, спеціалізація ВеликоїБританії на суднобудуванні, Франції – на виготовленні косметикита фірмових сортів алкогольних напоїв, Чехії – пива та взуття,Швейцарії – годинників, Нідерландів та Колумбії – квітів тощо.

Ще один фактор – географічне розташування. Гонконг таСінгапур спеціалізуються на транспортних послугах завдяки роз-ташуванню на маршрутах морських перевезень. Транзитне стано-вище України на магістралях Захід – Схід та Південь – Північсприяє її спеціалізації на міжнародних транспортних послугах.

В сучасних умовах домінуючим фактором формування та роз-витку поділу праці між країнами виступає науково-технічна рево-люція. Вона веде до:– диверсифікації (урізноманітнення) виробничого процесу, внаслідок

чого він розпадається на все більшу кількість окремих стадій, аостанні можуть відокремлюватися як спеціалізований профільроботи зкооперованих підприємств (у тому числі й різних країн);

– уніфікації та стандартизації виробництва у світовому масштабі,що дозволяє використовувати продукцію іноземних виробниківпри випуску кінцевої продукції;

– швидкого оновлення виробництва товарів та технологічних про-цесів, які в багатьох випадках найбільш ефективно застосову-вати на знов збудованих підприємствах поза межами країн з їхсталою спеціалізацією на випуску традиційної продукції;


30

– більш надійних та швидких систем інформаційного, розрахунко-вого, транспортного обслуговування міждержавного обміну спе-ціалізованими товарами та послугами, що дозволяє використо-вувати ефект їх високої концентрації в окремих країнах із від-носно меншими, ніж це було в попередні періоди, втратами приекспорті до всього світу.

1.4. Світове господарство: процес становленнята особливості сучасного етапу розвитку

Міжнародні економічні відносини та міжнародний поділ працірозгортаються в межах світового господарства, більше того, вонивиникли раніше цього інтернаціонального утворення й стали спо-чатку передумовою створення, а потім умовою розвитку та вдоско-налення світового господарства. Справа в тому, що й господарськістосунки, й поділ окремих видів виробничої діяльності між пле-менами, а пізніше між державами існував за багато тисячоліть донової ери. Свідченням цього є торгівля фінікійських міст Тіри,Сидона, Бібла, яка вже в першому тисячолітті до нашої ери охо-пила весь середземноморський регіон і навіть Британські острови,з яких фінікійці отримували олово. Яскравим прикладом поділупраці цього ж періоду був регулярний обмін виробів грецькихремісників (зброя, прикраси, кераміка) на хліб, продукцію тварин-ництва та бджільництва зі Скіфії, що розташовувалася на територіїсучасної України. На Сході широкі торговельні зв'язки із сусіднімикраїнами підтримували давні китайські та індійські князівства. Алевсе це було проявом лише локальних міжнародних економічнихвідносин, регіонального міжнародного поділу праці, які ще на тоймомент не привели до утворення світового господарства.

Формування останнього як цілісної категорії почалося лише зXVI століття, точніше – з періоду «Великих географічних відкрит-тів». Спочатку іспанці (від Христофора Колумба до ФранcискоПізарро), потім португальські, французькі, голландські, російській особливо англійські (від Френсіса Дрейка до Джеймса Кука таДавида Лівінгстона) мореплавці та мандрівники створили умовидля втягування всіх територій Земної кулі до системи міжнародних


31

економічних зв'язків. XVI – перша чверть XIX віків були якраз пе-ріодом первісного формування основ такої системи. Англія перша,а за нею інші європейські країни починають у позаминулому сто-літті використовувати ефект від розвитку великої машинної індус-трії, обсяги виробництва якої все більше перевищували можливо-сті збуту на відносно вузькому внутрішньому ринку й вимагалипостачання сировини з інших країн та навіть континентів. Ця об-ставина об'єктивно привела до необхідності спеціалізації окремихкраїн у межах міжнародного поділу праці, до виникнення постій-них торговельних та інших зв'язків між ними. Внаслідок цьогосаме XIX століття стало тією історичною епохою, коли сформу-валося світове господарство як цілісна, охоплююча всю Земнукулю, системна категорія.

Перші три чверті XX століття були періодом розвитку тради-ційних (міжнародна торгівля, кредитно-валютні відносини, мігра-ція робочої сили до США, Австралії, Південної Америки тощо) танових (широкомасштабний вивіз британського, французького, ізгодом – американського капіталу до інших держав, утвореннявеликої мережі міжнародних монополій – British Petroleum,General Motors, Siemens та інших) форм міжнародних економічнихвідносин з їх кількісним (зростання обсягів) та якісним (диферен-ціація конкретних видів міжнародного співробітництва всерединіцих форм, їх вплив на посилення взаємної залежності національнихекономік тощо) прогресом. Суттєво поглибився міжнароднийподіл праці як у горизонтальній (між самими економічно розвину-тими державами), так і у вертикальній (продиктована державами-метрополіями аграрно-сировинна спеціалізація колоніальних тазалежних країн) площинах. Хоча ці природні процеси були двічіперервані першою та другою світовими війнами, все ж вони при-вели до утворення всесвітнього господарства, в яке вже буливтягнуті всі країни, регіони та континенти світу. В цьому полягаєсуттєва відмінність від світового господарства XIX століття, колизначна частина країн ще була мало пов'язана з міжнародною тор-гівлею, а традиційні форми економічного життя заважали їх вклю-ченню до міжнародного поділу праці.

З останньої чверті XX століття починається сучасний етап роз-витку світового господарства. На зламі двох тисячоліть притаманні

1.4. Світове господарство: процес становлення та особливості ...

32

цьому етапу тенденції обумовили докорінні зміни всередині успад-кованих форм міжнародних економічних відносин, виникненнянеможливих раніше процесів геоекономічного розвитку світу.Разом із тим, у світовому господарстві збереглася й навіть загос-трилася ціла низка невирішених проблем, суперечностей розвитку,існування яких негативно впливає на подальший прогрес сучасноїцивілізації.

Однією з характерних рис етапу, що розглядається, є віднов-лення однопорядковості світового господарства, яке після Другоїсвітової війни й до початку 90-х років було розбито на два супро-тивні сектори – із командно-адміністративною (СРСР та іншісоціалістичні країни) та ринковою (усі інші держави світу) сис-темами внутрішньої та зовнішньої (державна монополія на відно-сини зі світовим ринком або її відсутність) діяльності. Крах такзваного «соціалістичного табору» при всіх ще існуючих складно-щах сучасного розвитку постсоціалістичних держав дозволивліквідувати їх ізольованість від загальних процесів у світовомугосподарстві, перетворив ці процеси в явище дійсно глобальногохарактеру.

Узагалі на сучасному етапі глобалізація економічних процесів якзакономірність світового господарства, проявляється чіткіше тавсеосяжніше, ніж у попередні періоди. Охоплення цими проце-сами всіх країн, регіонів та континентів досягло такого високогорівня, що практично кожний новий товар, технологія чи прогре-сивна форма менеджменту блискавично засвоюється в усьомусвіті. Аналогічно проявляється й інша закономірність – транснаціо-налізація світового господарства. Зараз уже ТНК присутні фактичноу всіх державах, на їх частку в кінці минулого століття припадалатретина світового експорту, основна частина вкладань прямихіноземних інвестицій та науково-технологічних розробок.

Серед особливостей участі в МЕВ окремих країн й разом з тимприкметних рис сучасного світового господарства можна відзна-чи-и таке явище, як високий та швидко зростаючий рівень відкри-тості національних економік. Така відкритість пов’язана з поглиб-ленням спеціалізації кожної держави в межах міжнародного поділупраці, наслідком чого є звуження виробничої структури до низкинайбільш ефективних галузей та видів продукції, а відтак – йнеобхідність розширити допуск іноземних постачальників на свій


33

внутрішній ринок засобів виробництва та предметів споживання.До цього треба ще додати зацікавленість у залученні зарубіжногокапіталу та іноземної робочої сили (при збереженні в обох випад-ках жорстких рекомендаційних норм щодо їхнього використання вкраїні), що підвищує динамізм національного економічного роз-витку.

Для системи МЕВ ХІХ століття була характерна відносна абонавіть абсолютна незалежність національних економік, яка посту-пово замінювалась посиленням їх всебічної взаємодії. Зараз наперший план висувається така риса світогосподарських процесів,як надзвичайно високий рівень взаємозалежності національнихекономік. Навіть США з їх домінуючим впливом на геоекономічніпараметри світу є залежними від імпорту енергоносіїв, надход-ження ззовні іноземного капіталу і багатьох новітніх технологій.

Процеси інтернаціоналізації, транснаціоналізації та глобалізаціїсприяють формуванню системної цілісності світового господарства.Нині воно являє собою складне системне утворення, всі частиниякого тісно пов’язані між собою, а перебій у розвитку якоїсь з цихчастин може катастрофічно вплинути на світову економічну рівно-вагу в цілому.

Якраз особливо прикметним явищем у світовій економіці остан-ніх десятиліть є відсутність всеохоплюючих криз глобального харак-теру, хоча й досі не вдалося уникнути таких криз секторального(наприклад, фінансова криза 1997–1998 років, яка почалася вПівденно-Східній Азії, а потім поширилася на ряд країн світу, незачепивши, зокрема, Україну та деякі інші держави) або регіональ-ного (падіння темпів приросту або навіть стагнація господарськогорозвитку в останні роки в Японії, США, частині країн ПівденноїАмерики та ін.) значення. Це є свідченням модернізації такої зако-номірності світової економіки, як циклічний характер її розвитку зтенденцією до його синхронізації (зближення циклів економіч-ного розвитку країн та регіонів). Позитивної модернізації світовогогосподарського циклу досягнуто завдяки посиленню регулятивноїролі як національних, так й міжнародних інституцій – СОТ, групиСвітового банку, інших міжнародних економічних організацій,інтеграційних союзів (ЄС, НАФТА, АСЕАН та інших), ТНК тощо,хоча деякі з них, зокрема, МВФ, за свою діяльність піддаютьсясправедливій критиці.


34

Відзнакою сучасного етапу є утворення інтернаціональнихсистем виробництва, послуг, науково-технічного та валютно-фінансового забезпечення економічної діяльності. Крім групиСвітового банку та МВФ до міжнародної мережі валютно-фінан-сового та кредитного забезпечення міжнародного співробітництваувійшли такі великі національні банки, як Chase Manhattan, MerrilLinch (США), Barclay's Bank, Midland Bank (Великобританія),Deutsche Bank, Dresdner Bank (ФРН), Nomura Bank (Японія) тощо.Зараз вже без систематичного отримання науково-технічних роз-робок з-за кордону неможливо забезпечити необхідний рівеньконкурентоспроможності виробів не тільки на зовнішньому, але йна внутрішньому ринку. Крім того, великі витрати на здійсненнятаких розробок викликали необхідність об'єднання фінансового тадослідницького потенціалів декількох країн, при цьому найбільшплідну систему інтернаціональних проектів створив Європейсь-кий Союз, наприклад програми ЕСПРІТ – Європейська стратегічнапрограма досліджень інформаційних технологій (European StrategicProgramme for Research in Information Technologies, ESPRIT);СПРІНТ – Стратегічна програма трансферу інновацій та технологій(Strategic Programme for Innovation and Technology Transfer, SPRINT);ЕУРЕКА – Агентство з координації науково-технологічних роз-робок в Європі (European Research Coordination Agency, EURECA) тадеякі інші проекти й спільні організації ЄС в сфері науково-дослідних робіт. В останні десятиріччя створилися необхідні транс-портні, комунікаційні та інформаційні умови для забезпечення увсесвітньому масштабі потреб у таких різних видах послуг, яктуризм, сервісне, рекламне і консалтингове обслуговування.

Особливо значний прогрес в інтернаціоналізації характернийдля транспортної складової світової економіки. На континенталь-них рівнях Європи та Північної Америки вже діють інтегрованісистеми трубопроводів, ліній електропостачання, залізниць, авто-перевезень; в основному вже сформовані міжконтинентальнісистеми морського та авіаційного транспорту, які обслуговуютьсяв єдиному ритмі конкуруючими фірмами різних країн. Практичноінтернаціональними або близькими до цього вже стали деякі видивиробництва (домінантним фактором впливу на останні виступаєкон'юнктура світового ринку).


35

Таким чином, якісною відмітністю міжнародної економікисучасного етапу порівняно з попередніми є суттєве підвищеннярівня інтегративності. Проявом цього є не лише утворення значноїкількості інтеграційних союзів. Не менше значення має загальнепосилення взаємозалежності та взаємодоповнення економічнихпотенціалів країн та регіонів на основі їх адаптації до спільнихпотреб партнерів в усьому світі. Не можна не рахуватися й з про-гресом у стандартизації та уніфікації глобальної технологічноїбази, коли кожний виріб, напівфабрикат чи деталь можуть бутивикористані за призначенням у різних країнах світу при їх спожи-ванні або для комплектації власного продукту.

Суттєві якісні зміни у світовій економіці пов'язані з резуль-татами науково-технічної революції, яка почалася в 70-х рокахминулого століття, але у широкому вимірі вплинула на міжнароднуекономічну систему в останні десятиріччя. Саме тоді почала фор-муватися постіндустріальна модель всесвітнього розвитку, булизакладені основи переходу до інформаційного суспільства з йогоприскоренням інформаційних технологій порівняно з динамікоюматеріального виробництва та інших сфер економічної діяльності.НТР веде до змін у якості робочої сили людини з переходом віддомінанти суто фізичних здібностей та набутого виробничо-про-фесійного досвіду до переважного значення її інтелектомісткихпараметрів. Найбільш успішно всі досягнення НТР поки що вико-ристовують економічно розвинуті держави, а така нерівномірністьведе до збільшення розриву в рівнях виробництва й забезпеченняжиттєвих потреб між цими країнами та значною кількістю біднихафриканських, азіатських та латиноамериканських держав.

Крім протиріч у розвитку світового господарства на зламі двохтисячоліть існують ще й інші складні явища, які дістали назву«глобальних проблем сучасності». До їх числа найчастіше відно-сяться такі, як:– демографічна проблема (загальний швидкий приріст чисельно-

сті людства із двома протилежними тенденціями – депопуляціїу переважній більшості країн із високим рівнем розвитку за ви-ключенням США і тих, що стимулюють підвищену імміграціюдо себе, та високим зростанням населення у найменш розвину-тих державах);


36

– світова продовольча проблема, пов'язана з нестачею продоволь-ства для 0,5 млрд. мешканців планети;

– паливно-сировинна проблема, суть якої полягає у швидкомузменшенні цих ресурсів унаслідок підвищеного рівня їх спожи-вання;

– світова екологічна проблема, пов'язана з різким погіршеннямприродного середовища внаслідок посилення технологічногонавантаження на нього.Як одну з «глобальних проблем» виділяють також високу частку

мілітарної сфери у світовому господарстві, що крім прямих про-явів військових конфліктів має негативний вплив на відволіканняресурсів від вирішення інших складних глобальних проблемсучасності.

XXI століття успадкувало ці складні проблеми від попередніхперіодів розвитку людства. Й саме на нього припадає необхідністьвикористання всіх можливостей сучасного економічного прогресу,об'єднання зусиль національних та інтернаціональних суб'єктівекономічної діяльності для швидкого вирішення загроз глобаль-ного характеру – без цього подальший прогрес людської цивіліза-ції стає неможливим.

1.5. Середовище розвитку міжнародних економічнихвідносин

Середовище міжнародних економічних відносин являє собоюсукупність зовнішніх стосовно суб'єктів їх здійснення умов функціо-нування таких відносин, включаючи політичні, правові, загальноеко-номічні, соціально-культурні, етнонаціональні та інфраструктурніумови. Вказані суб'єкти вимушені враховувати й пристосовуватисядо цих умов як на національному, так і регіональному (в межахміжнародних інтеграційних угрупувань) та інтернаціональному (вмежах світової економіки в цілому) рівнях. На кожному із зазна-чених рівнів практична діяльність таких суб'єктів відбувається підвпливом двох груп факторів: – безпосереднього впливу (наприклад, піднесення або падіння

кон'юнктури світової економіки, лібералізації або посиленнярегламентації національних правових норм);


37

– побічного впливу (покращання або погіршення стану політичнихвідносин між країнами, необхідність врахування етнонаціо-нальних традицій споживачів різних країн тощо). Наслідком таких впливів може бути покращення або погір-

шення стану економічної рівноваги на національному чи інтерна-ціональному рівнях, що здійснюватиме позитивний або негатив-ний вплив як на національну економічну безпеку, так і сукупнустабільність міжнародної економіки.

Політичні умови здійснення міжнародних економічних відносинпов'язані, насамперед, із рівнем політичної стабільності в окремихкраїнах, їх міждержавних союзах та світі в цілому. Так, у періоддругої світової війни цілісна система міждержавних економічнихзв'язків була повністю дестабілізована внаслідок цілковитогоприпинення взаємин між двома сторонами воєнного конфлікту, атакож докорінних змін у структурі цих зв'язків із переходом додомінування в них не мирної, а військової продукції. При політич-ній нестабільності в окремій країні доводиться враховувати підви-щені ризики відмови від оплати отриманих товарів, експропріаціїіноземної власності тощо.

Правове середовище та його зміни також суттєво впливають настабільність та розвиток міжнародних економічних відносин. Так,у «Плані дій ЄС – Україна» 2005 року було підкреслено, що навзаємне співробітництво негативно впливає незавершеність адап-тації окремих частин правової бази України до стандартів Євро-пейського Союзу – як безпосередньо стосовно зовнішньоеконо-мічної діяльності, так й опосередковано, зокрема, у сфері анти-монопольного, податкового, банківського законодавства.

Серед загальноекономічних умов першочергове значення маєрівень господарського потенціалу країни, у відповідності з якимвона має більші чи менші можливості включення до міжнародногоспівробітництва, а також забезпечує відповідні конкурентніпозиції на світовому ринку. До таких умов відноситься такожступінь зрілості ринкових відносин, що має виключне значеннядля України та інших держав, які перебувають на етапітрансформації своєї суспільно-економічної бази після відмови відкомандно-адміністративної моделі її функціонування.

1.5. Середовище розвитку міжнародних економічних відносин

38

Сукупність правових та економічних умов визначають системурегулювання міжнародних економічних відносин різного рівня(див. табл. 1.1).

Таблиця 1.1. Система регулювання міжнародних економічних відносин


Рівнірегулювання

Суб’єктирегулювання

Формирегулювання

Національний

Законодавча й виконавча влада – вищі посадові особи (президенти, монархи), парламенти, міністерства, відомства

Закони, постанови, укази, відомчі акти. Механізм зовнішньоеко -номічної та внутрішньої господарської діяльності

Двосторонній або багатостороннійміждержавний

Уповноважені органи законодавчої й виконавчої влади

Міждержавні й міжурядові угоди. Обопільна зовнішньоекономічна політика

Наднаціональнийабо наддержавний

Наддержав ні (наднаціональні) органи Інтеграційних союзів

Спільні правові акти інтеграційних союзів. Механізм економічних відносин між їх членами і“третіми” країнами

Міжнародний (інтернаціональний)галузевий

Транснаціональні Корпорації

Внутрішньокорпорацій ний механізм господарювання з його адаптацією до правових та економічних умов країн операцій

Регіональний

Національні або наднаціональні органи країн і союзів, розташованих у певному регіоні

Спільні правові акти суб’єктів. Узгоджена зовнішньоекономічна політика

Міжнародний (інтернаціональний)

Міжнародні Організації

Статути міжнародних організацій, рекомендації, рішення, декларації.Специфічні риси економічного механізму учасників у відповідності з добровільно прийнятими зобов’язаннями членів таких організацій

39

Значний вплив на особливості розвитку міжнародних економіч-них відносин здійснює також специфіка соціально-культурних умовокремих країн. Так, різниця в національних рівнях пенсійногозабезпечення безпосередньо впливає на обсяг та структуру спожи-вання імпортних товарів цією соціальною групою населення. Увідповідності із загальним культурним рівнем та особливостямисприйняття культурних цінностей існують значні коливання успоживанні іноземної друкованої та аудіовізуальної продукції,пріоритетів у використанні місцевих чи зарубіжних туристськихпослуг тощо. Аналогічним чином на міжнародні економічні відно-сини впливають й етнонаціональні особливості різних країн, увідповідності з якими в споживанні громадян можуть переважатимісцеві або імпортовані товари (наприклад, пиво вітчизняних чизарубіжних броварень), а деякі з них за релігійними або ідеоло-гічними заборонами зовсім не мають шансів потрапити ззовні навнутрішній ринок.

Першочергове значення для інтенсифікації інтернаціональногообміну має інфраструктурне середовище міжнародних економічнихвідносин. Без адекватного потребам цього обміну стану зв'язку,міжнародного транспорту, складського господарства, інформаційно-комунікаційної системи неможливо забезпечити нормальний роз-виток всіх форм економічної взаємодії між партнерами з різнихдержав. Враховуючи такі специфічні риси цієї інфраструктури, якособливо значний обсяг капіталовкладень на будівництво її об'єктівразом із тривалим строком їх окупності та неефективність ізольо-ваного нарощування національних інфраструктурних потужнос-тей, то доведення інфраструктури до необхідного рівня розвитку вмежах окремої держави, а також в континентальних, міжконтинен-тальних та глобальних вимірах вимагає особливо значних зусиль тапостійної координації на наднаціональному рівні. Вдалим прикла-дом цьому є спільна політика в інфраструктурній сфері Європей-ського Союзу. ЄС за декілька десятиліть створив раціональнофункціонуючу систему інфраструктури на заході Європи й про-довжує розвивати її у східному напрямі за програмами утвореннятранспортних коридорів, у яких також бере активну участь Україна.

Зазначене вище виступає як загальна зведена класифікаціяструктурних елементів середовища розвитку міжнародних еконо-


40

мічних відносин. В подальшому викладі найбільш важливі скла-дові цього середовища будуть охарактеризовані більш детально.

При розгляді середовища розвитку міжнародних економічнихвідносин ідеться, насамперед, про визначення відмінностей уфункціонуванні цих відносин на національному та інтернаціональномурівні. Саме світове господарство виступає як специфічне середо-вище функціонування міжнародних економічних відносин на від-міну від сукупності економічних відносин у межах національнихгосподарських комплексів. Різниця між відносинами в цих двохсферах господарської діяльності найбільш рельєфно проявлялася вСРСР та інших країнах так званого «соціалістичного табору» із їхдержавною монополією на зовнішньоекономічну діяльність, якавідривала національне економічне середовище від процесів татенденцій у світовому господарстві. В цих умовах рівень та співвід-ношення внутрішніх цін, показники якості та технічного рівняпродукції (нагадаємо хоч би про випуск машин та устаткуваннядля власних споживачів у «звичайному», а для світового ринку – в«експортному виконанні»), паритет національної грошової одиниці,національні стандарти та всі інші показники господарської діяль-ності встановлювалися державними органами без врахуваннявідповідних світових показників. Додержання цих показниківзастосовувалася лише при виході на світовий ринок товарів,послуг та капіталів із своєрідною «подвійною бухгалтерією»платежів та умов здійснення зовнішньоекономічних операцій длянаціональних та іноземних учасників. Така ізоляція національнихекономік командно-адміністративного типу стала одним з важли-вих факторів їх зростаючого відставання від передових державсвіту, неконкурентоздатності в межах світової співдружності.

Для країн з ринковим типом господарювання характерна,навпаки, тенденція до поступового відкриття національної еконо-міки щодо всього комплексу світогосподарських процесів. Самевикористання такої відкритості для раціонального сполученнявнутрішніх та зовнішніх конкурентних важелів дозволило США,країнам ЄС, Японії, новим індустріальним державам швидко ово-лодіти досягненнями НТР, використати можливості глобалізації таформування «інформаційного суспільства» і завдяки цьому зміц-нити свої позиції на світовому ринку.


41

Разом із тим, необхідно відзначити, що такий процес відкриттяне ліквідував існування певного, хоча й усе нижчого бар'єра міжнаціональними та світовою економіками. Як свідчить досвід Євро-пейського Союзу та менш просунутих інтеграційних об'єднань(НАФТА, Меркосур тощо), їх утворення лише пересуває цей бар'єріз національного на регіональний рівень. І в першому, і в другомувипадках застосовуються тарифні й нетарифні та інші регламента-ційні (стосовно допуску інвестицій, мігрантів тощо) засоби забезпе-чення тих особливих умов здійснення внутрішніх економічнихпроцесів, які найбільш повно відповідають об'єктивним параметрамрозвитку національного або інтегрованого господарського орга-нізму. Тим самим зберігається й різниця між характером та тенден-ціями розгортання економічних відносин у міжнародному та націо-нальному (відповідно – регіонально-інтегрованому) середовищі.

Що ж стосується самого середовища дії міжнародних економіч-них відносин, та на сучасній стадії «напіввідкритості» національ-них економік воно має специфічний подвійний характер. Однієюзі складових цього середовища є ті частини національних еконо-мік, які приймають участь у зовнішньоекономічній діяльності,тобто безпосередньо включені в міжнародні економічні відносинипо лінії експортно-імпортних операцій з товарами й послугами,міжнародного кредиту, трансферу технологій тощо. Тим самимзовнішньоекономічна діяльність є граничним явищем на стикуміжнародного та національного середовища функціонування еко-номічних відносин, що знаходяться під одночасним впливом тен-денцій розвитку, кон'юнктури, правових та інших регламента-ційних норм інтернаціонального та внутрішньодержавного рівня.

Другою складовою є суто інтернаціональна сфера – міждержавніекономічні відносини, економічні відносини між інтернаціональ-ними суб'єктами господарювання (ТНК, різними за своїми функ-ціями міжнародними економічними організаціями такими якСОТ, ОПЕК, МАГАТЕ тощо, наднаціональними фінансовимиінституціями – МВФ, групою Світового банку, ЄБРР та іншими)та національними державними економічними комплексами, атакож між самими зазначеними суб'єктами (між окремими ТНК,міжнародними організаціями тощо). Про механізм таких зв'язківйшлося вище при характеристиці сутності міжнародних економіч-них відносин як економічної категорії. Враховуючи це, зупини-


42

мося лише на специфічних рисах інтернаціонального середовищадії міжнародних економічних відносин.

Порівняно з національним середовищем функціонування внут-рішніх економічних відносин для зазначеного інтернаціональногосередовища характерний більш низький рівень регламентації про-цесів господарського життя. Якщо держава має можливість у межахвласних кордонів встановити повний правовий та економічнийконтроль за діяльністю всіх господарюючих суб'єктів, то в інтерна-ціональній сфері цього досягнути неможливо. Усі регламентаційнінорми в межах зазначеного середовища є результатом компромісуміж державами – учасниками їх прийняття, які поступаютьсячастиною своїх суверенних прав на користь цих спільних норм, алелише до певної межі, забезпечуючи позитивний баланс між пере-вагами та втратами від їх впливу на національну економіку.

На міжнародному рівні відсутній такий безроздільно доміну-ючий елемент організації економічної діяльності, яким у націо-нальних межах є держава. Тому економічні відносини між суб'єк-тами господарювання всередині окремих країн базуються наєдиних взаємопов'язаних між собою правилах, які встановленідержавою. При виході за кордон ці суб'єкти стикаються з великимрозмаїттям правових та економічних норм, якими користуютьсяпартнери з інших держав, інтеграційних об'єднань, міжнароднихорганізацій тощо.

Одна з особливостей інтернаціональної сфери – територіальната секторальна обмеженість регламентації міжнародних економіч-них відносин. У двосторонніх міждержавних відносинах це прояв-ляється в різниці умов взаємного співробітництва стосовно того чиіншого партнера (наприклад, включення або відсутність в угодах ізними принципу найбільшого сприяння, взаємного захисту інвес-тицій та інших). Міжнародні економічні організації регламенту-ють ці відносини лише для своїх членів (територіальний принципдля інтеграційних союзів) та в обмеженому секторі своєї діяльності(наприклад, ОПЕК – лише стосовно видобутку та продажу нафти,МАГАТЕ – атомної енергетики). Це повністю можна віднести й доорганізацій всесвітнього рівня – групи Світового банку (спеціалі-зація – надання кредитів, але лише власним членам), Світовоїорганізації торгівлі (регламентація торговельних та супроводжую-чих відносин країн – учасниць) тощо.


43

При всій взаємодії та взаємозалежності національного та інтер-національного середовища економічних відносин їх розвиток нацих двох рівнях не є жорстко пов'язаним стосовно синхронності тадинаміки, що є наслідком різної кон'юнктури на світовому ринкута ринках різних держав, неоднаковим ступенем їх включення досвітогосподарських процесів, особливостями участі в міжнарод-ному поділі праці. Так, у першій половині 90-х років більшістьпостсоціалістичних держав унаслідок докорінної зміни своїх госпо-дарських механізмів припустили різке падіння зовнішньоторго-вельного обороту, що повністю не співпадало з динамізмом того-часного розвитку світової торгівлі. Різниця у рівнях включення доміжнародної валютно-фінансової системи відбилася на відмін-ностях у впливі світової фінансової кризи 1998 року: Україна, якатоді ще була на початковій стадії такого включення, практично непостраждала від цієї кризи, тоді як її удар по значно більш інте-грованій у сферу світових фінансів Росії був одним із найтяжчихсеред інших країн.

На загальну ситуацію в інтернаціональному середовищі особ-ливо вагомий вплив здійснюють наймогутніші суб'єкти геополі-тики та геоекономіки – Велика Британія, ФРН, Франція, ЄС уцілому, Японія й особливо США, великі транснаціональні корпо-рації. Саме вони формують обличчя сучасних міжнародних еконо-мічних відносин, розповсюджуючи через них по всьому світудосягнення НТР та інформаційного суспільства, прогресивніформи організації господарської діяльності, підвищення рівнявзаємодії національних економік. Разом із тим, їх домінуючийвплив нерідко піддається критиці, як це сталося, наприклад, наконференції СОТ у м. Канкун у вересні 2003 р., де економічноменш розвинуті країни виступили проти різних наслідків участі вцій організації для себе та держав-лідерів світової економіки.

Поряд із визначенням різниці між інтернаціональним та націо-нальним середовищем міжнародних економічних відносин важ-ливе значення має також класифікація тих умов, в яких діютьсуб'єкти цих відносин. За своєю суттю ці умови є зовнішнім фономдля таких суб'єктів і виступають як сукупність правових, еконо-мічних, політичних, цивілізаційно-ментальних та інфраструктур-них факторів, що визначають конкретні межі діяльності учасниківміжнародних економічних відносин.


44

В кожній державі існує власна система правових норм здійс-нення зовнішньоекономічних операцій, яких повинні дотриму-ватися як національні (резиденти), так й іноземні (нерезиденти)суб'єкти господарювання на території даної країни. Крім законівта нормативних актів, які визначають їх права та обов'язки суто усфері відносин із світовим господарством (в Україні – закони «Прозовнішньоекономічну діяльність», «Про іноземні інвестиції» тощо),кожний з цих суб'єктів повинний дотримуватися національнихположень податкового, антимонопольного, трудового законодав-ства та інших правових норм, які поширюються також на зазначе-них господарюючих суб'єктів. Необхідно також враховувати від-мінності в самих концептуальних основах правового регулюваннягосподарської діяльності тих держав, де оперують ці суб'єкти.Найбільш поширеною у світі є концепція класифікації законів,яка передбачає цілісну, чітку та всеохоплюючу систему регламен-тації економіки, у тому числі й її зовнішніх зв'язків (найбільшдеталізовані кодекси законів існують у Франції, ФРН, основи такоїсистеми вже закладені в Україні). Натомість, у Великобританії,США, ряді країн Британської співдружності націй існує преце-дентне право, де долю конкретної господарської справи, у томучислі в зовнішньоекономічній сфері, вирішує суд, базуючись восновному на аналогічних судових висновках в минулому. У деяких,насамперед, мусульманських країнах переважає так зване теокра-тичне право, засноване на використанні релігійних постулатів. Вряді ж держав, в тому числі постсоціалістичних (Куба, ПівнічнаКорея, Туркменистан), ще залишилося жорстке державне регулю-вання господарської, особливо зовнішньоекономічної діяльності зпереважанням не стільки правових, скільки адміністративнихзасад роботи резидентів та нерезидентів. Унаслідок цього одна й таж іноземна фірма матиме зовсім відмінні правові умови своєїдіяльності стосовно партнерів із різних країн або на їх території.

Така ж різниця виникає й унаслідок перепадів в економічномурозвитку держав світу, а також пов'язаного з ним місця в міжна-родному поділі праці. Загальний обсяг імпорту товарів, послуг таінвестицій на душу населення до високорозвинутих учасниківОЕСР на порядки вищий порівняно навіть із країнами середньогоекономічного потенціалу. Внутрішній ринок держав індустріальноїта постіндустріальної стадії розвитку вимагає постачання ззовні


45

зовсім іншого, масового, не обмеженого асортименту товарів (на-приклад, виробів високих технологій, сировини) та послуг (все-світньої інформаційної мережі, туристських тощо), ніж такий саморинок аграрних країн, які вимушені витрачати невеликі валютнірезерви на промислові товари низької та середньої якості. Наведенавище спеціалізація країн та регіонів світу в межах міжнародногоподілу праці є також передумовою різниці структури їх взаємнихекспортно-імпортних зв'язків. В цілому всі ці відмінності виступа-ють як фактор зовнішнього економічного впливу на суб'єктів опе-рацій на світовому ринку, диктуючи вибір лише форм та напрямівсвоєї діяльності у відповідності із специфікою економічного потен-ціалу власної країни та конкретних потреб партнерів, які такожвизначаються особливістю таких само потенціалів їх держав.

У сфері міжнародних економічних зв'язків особливе значеннямає вплив політичного фактора на відносини між країнами. Полі-тичні мотиви обумовлюють встановлення преференційногорежиму економічного співробітництва між партнерами або, нав-паки, введення різного роду обмежень (ембарго, торговельнаблокада) на економічні зв'язки з окремими державами (наприклад,згідно рішень ООН стосовно Ірану). Утворення та розвиток інте-граційних об'єднань із їхніми особливо тісними економічнимивідносинами між учасниками також пов'язано з політичнимипередумовами – не випадково, що більшість членів ЄС є водночасучасниками НАТО. Характерно, що Польща, Угорщина та іншіпостсоціалістичні держави Центрально-Східної Європи почалисвій шлях до ЄС на початку 90-х років тільки після зміни своїхполітичних режимів. Менш вигідні умови економічних відносин ізпартнерами можуть бути пов'язані з політичними ризиками – цестосується деяких країн Латинської Америки, Африки та Азіївнаслідок нестабільності внутрішньої політичної ситуації з ви-никненням унаслідок цього небезпеки націоналізації чи конфіс-кації іноземної власності, розриву торговельних зв'язків тощо.

На відносини між партнерами суттєвий вплив мають цивіліза-ційно-ментальні особливості країн їх походження. Історичні тради-ції та специфіка національної культури накладають відбиток наповедінку партнерів по економічним зв'язкам, визначаючи рівеньвзаємної довіри, поступливості на переговорах, обов'язковостідотримання укладених ними угод тощо. Релігійні постулати ісламу


46

чи іудаїзму обмежують імпорт до відповідних країн деяких видівхарчування або напоїв. В багатьох країнах зберігаються родинно-кланова система бізнесу, що необхідно враховувати під час пере-говорів про торговельні та інші зовнішньоекономічні оборудки. Увідносинах із партнерами з мусульманських держав необхіднобрати до уваги, що, крім сучасних форм міжнародних розрахунків,вони використовують й своєрідну, засновану на традиціях ісламуформу довірчих розрахунків без реального транскордонного пере-міщення наявних чи віртуальних грошових коштів шляхом дору-чень виплат довіреним особам у різних країнах.

Географічна спрямованість та покраїнна інтенсивність міжна-родних економічних відносин значною мірою залежить від інфра-структурного фактора, тобто від рівня та структури забезпеченнязовнішньоекономічних зв'язків даної країни послугами міжнарод-ного транспорту та міжнародної інформаційно-комунікаційноїсистеми. Україна, наприклад, зберігає свої традиційні позиції утакому виді суходільного транспорту як трубопровідний, якийзабезпечує найбільш дешевий транзит газу та нафти з Росії таСередньої Азії до Європи, трансокеанський вантажообіг ЄС значнозріс після побудови на атлантичному узбережжі такого спільногооб'єкту, як Європорт, де зосереджена обробка морських експортно-імпортних операцій більшості європейських держав. Прокладенняв Європі швидкісних залізничних та автомобільних магістралейпозитивно вплинула на підвищення обсягів взаємної торгівлі нацьому континенті.

Якісно новим поштовхом для розгортання всесвітнього еконо-мічного співробітництва стало створення сучасної інформаційно-комунікаційної системи, яка базується на можливостях глобальноїмережи Інтернет, супутникового зв'язку тощо. Насамперед, цедало можливість посилити інформаційну забезпеченість суб'єктівміжнародних економічних відносин, які мають відомості про ситу-ацію та тенденції змін на ринках товарів, послуг, капіталу в усьомусвіті й до того ж у реальному часі. Тому, наприклад, експортер небуде надсилати свої товари до тих країн, внутрішній ринок якихуже перенасичений аналогічною продукцією. Інформація прокотирування на всіх основних біржах світу дає можливість перед-бачити короткострокову й довгострокову економічну кон'юнк-туру й здійснити упереджувальні заходи щодо пом'якшення її


47

негативних або використання сприятливих наслідків для розвиткувиробництва та зовнішньої торгівлі.

Особливе значення сучасні міжнародні комунікації мають длясистеми розрахунків між партнерами з різних держав. Замістьдовготривалого очікування необхідних документів по цим розра-хункам зараз можна миттєво отримати їх через відповідну комп'ю-терну мережу, що значно прискорило весь процес міжнародногообміну товарами та послугами.

Незважаючи на таку різницю в наслідках формування сучас-ного інтернаціонального середовища міжнародних економічнихвідносин, головною тенденцією цього процесу є посилення все-світньої спільноти їх суб'єктів різного рівня та сфер інтернаціо-нальної діяльності. Найважливішу роль у забезпеченні такої про-гресивної тенденції відіграють економічні структури ООН, Світоваорганізація торгівлі, міжнародні фінансові інституції та міжна-родні економічні організації різного профілю. Їх діяльність сприя-тиме подальшій регламентації всієї системи міжнародних еконо-мічних відносин, посиленню координації зусиль по підвищеннюрівня ефективності геоекономічної взаємодії, створенню в ХХІстолітті набагато більш раціонально функціонуючого міжнародногоекономічного середовища в інтересах усіх країн Земної кулі.

Питання і завдання для самоконтролю

1. Які структурні елементи можна віднести до національного танаднаціонального рівнів міжнародної економічної системи?

2. Чим відрізняються основні визначення категорії «Міжнароднаекономіка»?

3. Перерахуйте основні суб'єкти міжнародних економічних відно-син. В чому полягає відміна їх визначення в цьому посібникувід тих суб'єктів, що наводить Закон України «Про зовнішньо-економічну діяльність»?

4. Дайте визначення категорії «Міжнародний поділ праці». Якіінші формулювання щодо цієї категорії ви знайшли в додатковорекомендованих підручниках?

5. Які види та форми міжнародного поділу праці наводяться вцьому або в інших підручниках?


48

6. Виходячи з визначень територіальної спеціалізації у підруч-нику, наведіть інші приклади такої спеціалізації, зокрема, країнПівнічної Африки, членів інтеграційного об'єднання НАФТА,окремих країн Південно-Східної Азії.

7. Назвіть особливості головних етапів розвитку світового госпо-дарства.

8. Перерахуйте основні глобальні проблеми сучасності.9. Що можна віднести до складу закономірностей світового гос-

подарства?10.Охарактеризуйте особливості основних складових середовища

дії міжнародних економічних відносин.

Рекомендована література

1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения:Учебник. – М.: Юрист, 2001.

2. Киреев А.П. Международные отношения: Учебное пособие длявузов: В 2 ч. – М., 1999. – Ч. 1.

3. Кругман П.Р., Обстфельд М. Международная экономика.Теория и политика: Учебник / Пер. с англ. – М.: ЮНИТИ, 1997.

4. Международные экономические отношения: Учебник / Подред. В.Е. Рыбалкина, 3-е изд. – М.: ЮНИТИ, 2000.

5. Міжнародна економіка: Підручник / За ред. А.П. Румянцева –К.: Знання – Прес, 2003.

6. Новицький В.Є. Міжнародна економічна діяльність України:Підручник. – К.: КНЕУ, 2003.

7. Савельєв Є.В. Міжнародна економіка: Підручник. – Тернопіль:Економічна думка, 2001.

8. Світова економіка: Підручник / За заг. ред. А.С. Філіпенка. –К.: Либідь, 2000.

9. Хасбулатов Р.И. Мировая экономика: В 2 т. – М.: Экономика,2001. – Т. 1.

10.Krugman P.R., Obstfeld M. International Ekonomics. Theory andPolicy. – Illinois, Boston, London. 1991.

11.Kindleberger Ch. P. International Economics. – Illinois: R.D. Irwin,Inc., 1973.


49

Розділ 2. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ

2.1. Міжнародна торгівля як форма міжнароднихекономічних відносин

Міжнародна торгівля вважається однією з перших форм між-народних економічних відносин. Її зародження сягає у глибинусторіч, про що свідчать різноманітні археологічні знахідки таписьмена. Більш-менш сталого розвитку зовнішньоторговельнізв'язки починають набувати ще у стародавніх цивілізаціях. Після жпромислових революцій XVI–XVIII століть з появою великої ма-шинної індустрії зовнішня торгівля досягає значних масштабів інабуває характеру стійких міжнародних товарно-грошових відно-син. Вона стає основною і найбільш динамічною формою міжна-родних економічних відносин.

Міжнародна торгівля (world trade, international trade, world com-merce) – процес купівлі та продажу, який здійснюється між продав-цями, покупцями та посередниками в різних країнах. Це сфераміжнародних товарно-грошових відносин, яка охоплює сукупністьзовнішньої торгівлі всіх країн світу, тобто складається з їх експортута імпорту товарів (матеріальних цінностей) та послуг.

Таким чином, предметом міжнародної торгівлі виступають різ-номанітні товари та послуги, а її суб'єкти функціонують у різнихкраїнах. Ними можуть виступати держави, юридичні та фізичніособи, міждержавні та міжнародні організації.

Поряд із поняттям міжнародної торгівлі існує термін зовнішняторгівля – це торгівля між країнами, яка складається з вивезення(експорту) та ввезення (імпорту) товарів та послуг, тобто, це торгівлябудь-якої країни з іншими країнами.

50

Розділ 2. Міжнародна торгівля

Міжнародна торгівля є основною формою сучасних міжнарод-них економічних відносин, хоча деякі економісти вважають, щосьогодні вона відходить на другий план, поступаючись міжнароднійвиробничій діяльності та експорту капіталу. Разом із тим, сьогодніактивна участь країни у світовій торгівлі може надавати їй значнихпереваг, зокрема, дозволяє ефективніше використовувати наявні вкраїні ресурси, долучатися до світових досягнень науки й техніки,у більш стислі терміни здійснювати структурну перебудову своєїекономіки, а також повніше і різноманітніше задовольняти по-треби населення.

Розвиток міжнародної торгівлі безпосередньо пов'язаний іззакономірностями розвитку товарного виробництва. Зовнішняторгівля забезпечує постачання засобів виробництва та предметівспоживання на світовий ринок і являє собою опосередковану фор-му реалізації інших форм МЕВ. Наприклад, під впливом науково-технічної революції (НТР) виникли та інтенсивно розвиваютьсянові галузі та види виробництва (електроніка, генна інженеріятощо), а через світову торгівлю здійснюється обмін продуктамицих галузей між країнами. Потоки капіталу часто супроводжу-ються постачанням товарів та послуг на зарубіжні ринки; особливоце стосується створення спільних підприємств та здійсненняспільних інвестиційних проектів. Зовнішня торгівля є також важ-ливим каналом передачі науково-технічних знань та досягнень.Вона забезпечує обмін досвідом виробничого, управлінського таіншого характеру, супроводжує експорт капіталу й технологій тастворення міжнародних інтеграційних виробничих систем.

Міжнародна торгівля тісно пов'язана з поняттям світового ринку.Під світовим ринком у сучасній економічній літературі розуміютьсферу стійких товарно-грошових відносин між країнами, які по-в'язані між собою участю в міжнародному поділі праці. Зарод-ження світового ринку відноситься до ХVI–XVII століть, періодупочаткового нагромадження капіталу та розвитку мануфактурноговиробництва.

На той час провідні галузі промисловості в найбільш розвинутихкраїнах вже не могли нормально функціонувати без імпортних над-ходжень значної частини предметів праці та засобів виробництва,які або зовсім не вироблялися в країні, або вироблялися в недо-

51

2.1. Міжнародна торгівля як форма міжнародних економічних відносин

статній кількості. З іншого ж боку, внутрішній ринок був неспро-можним повністю поглинути випуск масових видів товарів великоїмашинної індустрії. Тому зовнішньоторговельні зв'язки набулизначного поширення та стали стабільнішими та тривалішими.

Розвиток світового ринку протягом майже всього ХІХ століттявідбувався в умовах вільної конкуренції, що створило можливостідля виходу на світовий ринок компаній з різних країн світу. Усвітову торгівлю були втягнуті не тільки метрополії, але й колонії.Роль сфери міжнародного обміну в системі міжнародних еко-номічних відносин у той період була особливо важливою, тому щовиробнича кооперація між підприємствами внаслідок особливос-тей міжнародного поділу праці не була ще сильно поширена, істабільні зв'язки між фірмами у сфері виробництва були розвинутидосить слабо. Існування універсальних, а не спеціалізованих під-приємств робило світовий ринок важливою сферою міжнародногообміну готовою продукцією.

На межі ХІХ–ХХ століть внаслідок формування світового капі-талістичного господарства, участі в міжнародній торгівлі практичновсіх незалежних та колоніальних держав, появі та розвитку міжна-родних монополій процес формування світового ринку як явищавсесвітнього характеру набуває завершення. В економіці кожноїкраїни чітко визначаються галузі, що працюють на експорт абосильно залежать від імпорту, створюються транснаціональні ком-панії, які здійснюють активну зовнішньоторговельну діяльність.Навіть ті галузі, які раніше мало були пов'язані із зовнішньоюторгівлею, відчувають вплив світового ринку. Наприклад, якщонаціональні фірми неспроможні забезпечити відповідні світовимякісні та цінові характеристики свого товару на внутрішньомуринку, то вони стають жертвами в конкурентній боротьбі з інозем-ними компаніями, які можуть постачати на місцеві ринки більшконкурентоспроможну продукцію.

Розвиток єдиного всесвітнього ринку був перерваний розколомсвітового господарства на два табори – капіталістичний та соціа-лістичний. Відповідно і світовий ринок був поділений на світовийкапіталістичний ринок, в якому основну роль грали країни зрозвинутою ринковою економікою, та світовий соціалістичнийринок, перш за все, ринок країн – членів Ради економічної взаємо-допомоги. Кожен із ринків розвивався за своїми принципами та

52

законами. Лише наприкінці ХХ століття, з розпадом соціалістич-ної системи, рух до єдиного всесвітнього ринку був відновлений.

В сучасній економічній літературі світовий ринок поділяють зточки зору географічної диференціації на двосторонні та регіо-нальні ринки. Двосторонніми є такі, які охоплюють торговельнівзаємовідносини між двома країнами та формуються на основіугод про співробітництво, свободу торгівлі тощо. Регіональні ринки– це ринки інтегрованих угрупувань таких, як Європейський союз(ЄС), Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), Асо-ціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), країни «Південногоконусу» (Меркосур) та інші.

За характером об'єкту обміну розрізняють світовий ринок това-рів та світовий ринок послуг, які, у свою чергу, мають власні скла-дові. До першого відносяться ринки паливно-сировинних, сільсь-когосподарських товарів, напівфабрикатів, готових промисловихтоварів виробничого та невиробничого характеру, включаючимашини та обладнання. Світовий ринок послуг охоплює сферуторгівлі ліцензіями та ноу-хау, ринок інжинірингових, орендних,туристичних та інших видів послуг.

До світового ринку відносяться також ринок капіталів, валют,робочої сили тощо. Однак найчастіше, говорячи про світовийринок, мають на увазі тільки світовий ринок товарів та послуг.

Світові ринки характеризуються рядом особливостей, середяких найважливішими є:– менший ступень монополізації ринку порівняно з національним

ринком (тобто ринком однієї країни), що обумовлюється біль-шою кількістю суб'єктів зовнішньоекономічних відносин;

– наявність світових цін, які мають множинний характер;– наявність бар'єрів неекономічного характеру на шляху перемі-

щення товарів та послуг між країнами;– міждержавний та наднаціональний рівні регулювання, тобто

існують міжнародні, регіональні організації та інтеграційніугрупування (наприклад, ГАТТ/СОТ, ЄС, НАФТА, ОПЕК), якіактивно впливають на регулювання світових ринків.Зовнішньоекономічна політика держав також значно впливає

на рух товарів, формування виробничих та збутових зв'язків міжсуб'єктами економічної діяльності, тоді як на національномуринку більшу вагу мають чисто економічні фактори.


53

Стан міжнародної торгівлі характеризують її показники, якізазвичай поділяють на показники масштабів, динаміки, структурита результативності. Групу показників масштабів складають вартісніта фізичні обсяги експорту, імпорту, реекспорту, реімпорту татоварообігу, які вимірюються в грошових або в натуральних чивідносних одиницях (наприклад, в доларах США, кілограмах, шту-ках, відсотках). Експорт – продаж іноземному контрагенту товару(надання послуг) із вивезенням його за кордон. Імпорт – при-дбання у іноземного контрагента товару (отримання послуг) ізввезенням його із-за кордону. Реекспорт – вивезення за кордонтоварів, раніше ввезених, але не перероблених у країні. Реімпорт –ввезення із-за кордону товарів, раніше вивезених, але не перероб-лених там. Товарообіг – сукупність експорту та імпорту. Світовийтоварообіг (обсяг міжнародної торгівлі) розраховується шляхомсумування тільки обсягів експорту (як правило, у доларах США тацінах FOB1) або імпорту (у цінах CIF, в результаті чого він пере-вищує вартість експорту приблизно на 10%).

Показники динаміки експорту, імпорту, товарообігу, тобто їхтемпи зростання та приросту формують іншу групу показниківміжнародної торгівлі. За ними можна відслідковувати тенденції,що складаються на тих чи інших ринках.

Показники структури характеризують експортні та імпортніпотоки товарів (послуг) за товарною чи регіональною спрямовані-стю.

Товарна структура – питома вага окремих товарних груп (гото-вих виробів, сировини, продовольчих товарів тощо) у загальнійструктурі експорту, імпорту, зовнішнього товарообігу. Наприклад,у загальному обсязі експорту України майже 40% припадає начорні та кольорові метали й вироби з них, понад 8% – на продукціюхімічної промисловості та пов'язаних із нею галузей. В загальномуж обсязі імпорту 38% – це продукція паливно-енергетичного ком-плексу, 16% – машини та устаткування.

Кожна країна має свою певну систему класифікації товарів. Вміжнародній статистиці традиційно використовують так звануГармонізовану систему опису та кодування товарів. Вона найчас-тіше є основою національних систем, які визначають товарну


1 Ціни FOB, CIF – див. підрозділ 2.6.

54


номенклатуру зовнішньої торгівлі. У товарній номенклатурі зов-нішньоекономічної діяльності класифікуються всі товари, щоможуть бути об'єктами міжнародної торгівлі. Наприклад, в Україніцифровий код Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяль-ності відображає основні відомості про товар та його місце уТоварній номенклатурі зовнішньоекономічної діяльності. Класи-фікаційні групування Товарної номенклатури зовнішньоекономіч-ної діяльності до шостого знаку цифрового коду уніфіковано зГармонізованою системою опису та кодування товарів. Товарнаноменклатура зовнішньоекономічної діяльності затверджуєтьсяКабінетом Міністрів України.

Географічна структура – питома вага окремих країн або групкраїн у загальній структурі експорту, імпорту, зовнішнього товаро-обігу. Наприклад, у географічній структурі експорту України най-вагоміше місце займають Росія та Німеччина. На них припадає18,0% та 6,0%, відповідно, від загального обсягу експортних поста-вок. У структурі імпорту України частка Росії становить понад41,0% загального обсягу, Німеччини – 9,3%, Туркменистану –6,9%, Польщі – 3,3%, Італії – 2,8%, США – 2,7%.

До показників результативності зовнішньої торгівлі відносятьсярізні складові платіжного балансу (сальдо торгового балансу, ба-лансу послуг, поточних операцій та ін.), експортні/імпортні квоти,показники зовнішньоторговельного обороту на душу населення,«умови торгівлі», тощо.

Торговий баланс – співвідношення експорту та імпорту на основіврахування платежів та надходжень у процесі зовнішньоторговогообміну. Сальдо торгового балансу може бути позитивним (експортбільшій за імпорт), від'ємним (імпорт перевищує експорт) абонульовим (експорт дорівнює імпорту). Аналогічно визначаєтьсясальдо балансу послуг та некомерційних операцій, який ще нази-вають балансом «невидимої торгівлі». До його статей, наприклад,відносяться державні безоплатні витрати, витрати на утриманнявійськових баз, дипломатичних та торгових представництв, при-ватні некомерційні перекази з-за кордону тощо. Торговий баланста баланс послуг і некомерційних операцій у сумі утворюютьбаланс поточних операцій, який є складовою загального платіжногобалансу та називається «поточний платіжний баланс».

55

Експортні та імпортні квоти визначають питому в а г уекспорту/імпорту у валовому внутрішньому продукті (ВВП) або унаціональному доході (НД). Аналогічним чином визначають іпитому вагу товарообігу в ВВП або НД. Наприклад, на початкуХХІ ст. у Голландії співвідношення між обсягом зовнішнього това-рообігу та національним доходом складало майже 100%, у Бельгії –понад 117%, тобто зовнішня торгівля грає провідну роль у цихкраїнах. Однак така залежність від зовнішньої торгівлі може мати інегативні наслідки, особливо коли країна не має диференційованоїгеографічної структури торгівлі і сильно залежить від одного абодекількох основних торгових партнерів (як, наприклад, енерго-залежність України від Росії). Тому більшість країн із розвинутоюринковою економікою, зокрема, держави Західної Європи, визна-чають для себе стратегічні пороги залежності, перш за все, від ім-порту з однієї країни. В середньому цей показник не перевищує 11%.

Обсяг експорту, імпорту, зовнішньоторговельного обороту надушу населення або одного зайнятого. Згідно з різноманітнимидослідженнями, вважається, що, якщо обсяг зовнішньої торгівліскладає понад 500 дол. США на одну особу, то зовнішня торгівляпочинає набувати провідного значення для розвитку національ-ного виробництва.

Так звані «умови торгівлі» – співвідношення темпів приростуекспортних та імпортних цін. Кількісно «умови торгівлі» можутьбути більші, менші або рівними одиниці. Якщо вони більше оди-ниці, то це сприятливо для країни, бо ціни на експорт зростаютьбільш швидкими темпами, ніж на імпортні товари, що веде доотримання позитивного ефекту від торгівлі.

2.2. Особливості міжнародної торгівлі в сучасних умовах

Незважаючи на те, що світова торгівля почала активно розви-ватися ще у XVIII та XIX століттях, найбільш високих темпів ростувона досягла у ХХ столітті, особливо після Другої світової війни.Причому у післявоєнний період і особливо в останні десятиліттяХХ століття темпи росту світової торгівлі значно перевищувалитемпи росту світового ВВП (див. діагр. 2.1), а сам міжнародний


56


обмін почав носити «вибуховий» характер. Так, середньорічнітемпи росту світового експорту складали у 50-і роки ХХ століття6%, у 60-і – 8,2%. За період з 1970 по 1990 рік вони зросли до 9%, в90-х дорівнювали 6%, а в 2001 р. внаслідок циклічного спаду тафінансової кризи стали від'ємними (-4%). Однак, вже в 2002 р.показники динаміки світової торгівлі знову почали зростати. Надумку експертів, дана тенденція буде зберігатися і надалі.

Діаграма 2.1.Динаміка ВВП та світової торгівлі, зміни в %

Примітка: за 2004 рік – оціночні дані.Джерело: складено за даними «WTO Report on Trade Development», «Statistical

Yearbook» та «Trade and Development Report (UNCTAD)» за різні роки.

Відповідно зростають і фізичні обсяги світової торгівлі. Якщо у1965 р. обсяг світової торгівлі товарами та послугами складав 172,0млрд. дол., у 1970 р. – 193,4 млрд. дол., у 1980 р. – 1,9 трлн. дол., у1990 р. – 3,3 трлн. дол., то наприкінці ХХ століття він перевищив 7трлн. доларів США (причому в 2000 р. 6,4 трлн. дол. становиласвітова торгівля товарами і 1,4 трлн. дол. – світова торгівля послу-гами). Незважаючи на спад у зовнішньоторговельної активності напочатку ХХІ століття, країнам досить швидко вдалося поновититемпи зростання. У 2003 р. обсяг світової торгівлі тільки товарамивже сягнув 7,3 трлн. дол., а експорт комерційних послуг зріс до 1,8трлн. доларів.

-4

-2

0

2

4

6

8

10

12

1984

1985

1986

1987

1988

1989

1990

1991

1992

1993

1994

1995

1996

1997

1998

1999

2000

2001

2002

2003

2004

% ВВП

Експорт

57

В минулому столітті відбулися істотні зміни в структурі світовоїторгівлі. Якщо у першій половині ХХ століття 2/3 світовоготоварообігу припадало на продовольчі товари, сировину й паливо,то наприкінці століття вони охоплювали не більше 1/4 товарообігу.Значно зросла частка торгівлі продукцією обробної промислово-сті, яка збільшилась з 1/3 до 3/4, причому більше 1/3 усієї світовоїторгівлі стало припадати на торгівлю машинами та обладнанням.Широкого поширення набула торгівля послугами. Частка послугкомерційного характеру в загальному обсязі міжнародної торгівлі в2003 р. досягла майже 20%.

Товарна структура світової торгівлі змінюється під впливомНТР, поглиблення міжнародного поділу праці та глобалізаціїсвітогосподарських процесів. Найбільшого значення у світовійторгівлі в сучасних умовах набула торгівля продукцією обробноїпромисловості. Особливо швидко зростає частка таких видів про-дукції, як машини, обладнання, устаткування, транспортні засоби,хімічна продукція, продукція наукомістких галузей промисловості.За період 1960–2002 рр. їх частка зросла з 28% до 50%.

Незважаючи на зменшення частки продукції видобувних галу-зей промисловості в загальному обсязі світової торгівлі, слід зазна-чити тенденцію до збільшення абсолютного споживання сиро-вини та енергоресурсів. Проте темпи росту торгівлі сировиноюпомітно відстають від загальних темпів росту світової торгівлі. Такевідставання обумовлюється появою товарів-замінників, більшекономічним використанням сировинних ресурсів, поглибленнямїх переробки та впровадженням енергозберігаючих технологій.

У сфері світової торгівлі продовольчими товарами відзнача-ється відносне зменшення попиту внаслідок того, що науково-технічний прогрес певною мірою сприяє поширенню виробництвасільськогосподарської продукції промислово розвинутими країна-ми, росту їх самозабезпечення продовольчими товарами. З іншогобоку, обмеженість фінансових ресурсів стримує зростання закупокпродовольчих товарів з боку країн, що розвиваються. Внаслідокцього світова торгівля продукцією сільського господарства розви-вається відносно невисокими темпами.

Основними постачальниками сировини, продукції сільськогогосподарства та порівняно простих виробів готової продукції на


58

світовий ринок поки що залишаються країни, що розвиваються.За даними ЮНКТАД1, в більш ніж 60 країнах, що розвиваються,продукція первинного сектору (видобувна промисловість, сільськегосподарство, лісівництво тощо) складає понад 50% в загальномуобсязі експорту товарів, а для деяких країнах сягає навіть 95%.

Промислово розвинуті країни практично цілком захопили ринокнаукомісткої продукції. Водночас інші держави, насамперед, «новііндустріальні країни», змогли досягти істотних змін у реструктури-зації свого експорту, підвищення в ньому частки готової продукції,промислових виробів, в тому числі машин і устаткування, що маєпозитивний вплив на розвиток їх економік.

Після Другої світової війни значно зріс обмін послугами науково-технічного, виробничого, комерційного, фінансово-кредитного таіншого характеру. Активна торгівля машинами та устаткуваннямпородила ряд нових послуг. Серед них – інжиніринг, лізинг, кон-салтинг, інформаційно-обчислювальні послуги, які сприяли зрос-танню обміну між країнами послугами науково-технічного, вироб-ничого, комунікаційного та фінансово-кредитного характеру.

Природно, що такі корінні зміни в товарній структурі світовоїторгівлі не могли не призвести до змін у географічній спрямо-ваності світової торгівлі та співвідношенні сил між окремимикраїнами та регіонами.

Аналіз географічної структури світової торгівлі свідчить продомінуючу роль країн із розвинутою ринковою економікою узовнішньоторгових операціях та посилення взаємної торгівлі міжними. Так, на початку третього тисячоліття на них припадає близько70% світового експорту. Основні товаропотоки здійснюються врамках «великої тріади»: США – Західна Європа – Японія. Слідзауважити, що на окремих етапах розвитку співвідношення силміж членами тріади змінювалось. В 2004 р. на США припадало8,9% світового товарного експорту та 16,1% – імпорту, на країниЗахідної Європи – понад 45,2% та 44,8%, Японію – 6,2% та 4,8%,відповідно (див. Діаграму 2.2).


1 ЮНКТАД – Конференція ООН з торгівлі та розвитку.

59

Діаграма 2.2.Найбільші країни-експортери та імпортери

за товарообігом, 2004 р. (% від світового обсягу товарообігу)

Джерело: International trade statistics 2005. WTO 2005.

Після Другої світової війни домінуюче положення США похит-нулось. Ряд західноєвропейських країн, зокрема, Німеччина, Ве-лика Британія, Франція значно збільшили обсяги свого експорту.Експорт Німеччини вже в 80-х роках наблизився до американ-ського, а в окремі роки навіть перевищував його. В той же періодзначний ривок у сфері міжнародної торгівлі зробила Японія.Наприкінці 80-х років вона вже стала лідером за показникамиконкурентоспроможності. До того ж, до списку держав із високимрівнем конкурентоспроможності увійшли нові індустріальні країни(НІК) Азії, зокрема, Сінгапур, Гонконг, Тайвань. Проте до сере-дини 90-х років США знову виходять на провідні позиції у світі запоказниками конкурентоспроможності. За ними впритул ідутьСінгапур, Гонконг, а також Японія.

В останні десятиліття особливо бурхливий ріст експорту демон-стрували НІК Азії (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур).Їх частка у світовому експорті в середині 90-х років становила 10,5%.Навіть, незважаючи на валютно-фінансову кризу, що охопила їхнаприкінці ХХ століття, темпи росту експорту азіатських «тигрів»залишаються високими.

Достатньо швидко розвивається економіка Китаю. Так, у 2004році його частка в світовому торговельному обігу становила 6,1%,у т.ч. імпорту – 6,6%, експорту – 5,9%.


38,2%

4,3%

4,9%

12,6%

8,7%5,4%

25,9%

60

Інші країни, що розвиваються, грають менш важливу роль усвітовій торгівлі, особливо у торгівлі промисловими товарами. Зодного боку, в експорті промислово розвинутих країн переважаєскладна техніка, тому більшість країн, що розвиваються, меншпривабливі для них як ринки збуту такої продукції. Складна тех-ніка часто буває не потрібна їм, тому що не вписується у сформо-ваний виробничий цикл або просто «не по кишені». З іншого боку,такі країни постачають на світовий ринок, перш за все, продукціювидобувних галузей та сільського господарства. Тому стан їх зов-нішньої торгівлі багато в чому залежить від динаміки світових цінна дану продукцію і чутливо реагує на кон'юнктуру того чи іншоготоварного ринку, особливо нафти та інших сировинних товарів.

Як і промислово розвинуті держави, країни, що розвиваються,більшою мірою також орієнтуються на ринки країн із розвинутоюринковою економікою. Однак помітною тенденцією сучасної між-народної торгівлі стає збільшення обсягів торгівлі між країнами,що розвиваються, особливо серед нових індустріальних країн.

В останнє десятиліття активізується зовнішня торгівля державіз перехідною економікою, однак дані країни все ще займаютьнепомітне місце у світовій торгівлі.

Зростання міжнародного товарообігу обумовлено різноманіт-ними чинниками, які мають природно-географічний, соціально-економічний або політичний характер. До них, наприклад, відно-сяться: наявність факторів виробництва; розмір території; кількістьнаселення; рівень економічного розвитку; історичні традиції; формиорганізації зовнішньоекономічних зв'язків тощо. Найсильніше жна стабільний та стійкий ріст міжнародної торгівлі в сучасних умо-вах впливають: розвиток міжнародного поділу праці та інтернаціо-налізація виробництва й обміну, глобалізація світової економіки,науково-технічна революція та прогрес, транснаціоналізація, роз-виток процесів торгово-економічної інтеграції, лібералізація між-народної торгівлі, посилення наднаціонального регулювання тощо.

Розвиток міжнародного поділу праці породжує, з одного боку,виникнення фірм, що випускають обмежену номенклатуру напів-фабрикатів, вузлів, деталей чи спеціалізуються на окремих стадіяхвиробництва, а з іншого – даний процес призводить до поглиб-лення інтернаціоналізації виробництва, об'єднання вузькоспеціа-лізованих підприємств у єдині міжнародні виробничі комплекси.


61

Це активізує міжнародну торгівлю між різними суб'єктами зовніш-ньоекономічної діяльності та сприяє зростанню обсягів торгівлі нетільки готовими виробами, але й напівфабрикатами. Наприклад,американська компанія Ford ще в 1994 р. була навіть змушенастворити міжнародний центр з координації діяльності своїх суб-підрядників, тому що для деяких моделей вона отримувала деталівід 700 різних виробників, розташованих по всьому світу.

В цьому ж напрямку діє і глобалізація економічних процесів,сприяючи подальшому поглибленню спеціалізації та міжнарод-ного поділу праці, стимулюючи зростання виробництва та обмінуне тільки на національному, але й на світовому рівні. В результатіглобалізації останніми роками особливо помітне зростання міжна-родної торгівлі послугами, в тому числі фінансовими, юридичними,управлінськими, інформаційними та іншими видами «невидимих»послуг, які перетворюються в основний фактор міжнародних тор-гових відносин.

НТР сприяє відновленню основного капіталу, створенню новихгалузей економіки, трансформації старих тощо. Завдяки досягнен-ням науково-технічного прогресу в ХХ столітті отримали широкогорозвитку хімія, електроніка, високомолекулярна нафтохімія, авто-та авіабудування, лазерна промисловість, комунікації та зв'язок,виробництво напівпровідників, космічні технології, а їх продукціястала важливим елементом міжнародного обміну. На думку вчених,у подальшому розвиток світової торгівлі багато в чому залежатимевід досягнень у галузі біотехнології, космічної індустрії, розвиткуінформаційних технологій та штучного інтелекту. Вже сьогоднітехнічний прогрес дав можливість різко скоротити транспортні такомунікаційні витрати, значно знизити витрати на обробку, збере-ження та використання інформації, що стимулює справжній бумміжнародної торгівлі інформаційними та іншими товарами тапослугами і навіть зменшує ціни на них. Так, сучасний комп'ютервартістю в 2 тис. дол. у багато разів потужніший, ніж комп'ютервартістю в 10 тис. дол. десять років тому.

Транснаціоналізація пов'язана з активною діяльністю трансна-ціональних корпорацій на світовому ринку. Транснаціональні кор-порації стали невід'ємною рисою ХХ століття, важливим елемен-том світового господарства. Сьогодні у світі функціонують 62 тис.ТНК, які мають майже 930 тис. підконтрольних підприємств. Що-


62

річний обіг останніх складає понад 10 трлн. дол. Практично всівеликі підприємства мають широку мережу філій або стратегічнихсоюзів, що забезпечує їм необхідний вплив і гнучкість на ринку. Вмежах міжнародних корпорацій за каналами внутрішньофірмовоїторгівлі здійснюється майже третина світової торгівлі. Ще третинасвітової торгівлі припадає на торгівлю між ТНК та незалежнимиекономічними суб'єктами і лише 30% – на міжнародну торгівлюміж компаніями, що не пов'язані з ТНК. Цікаво, що основна кіль-кість ТНК, які мають філії за кордоном, розміщує їх у спеціальнихекономічних зонах та орієнтує на виробництво експортної про-мислової продукції, що, безумовно, сприяє розвитку світової тор-гівлі між різними групами країн. До того ж, на внутрішньофірмовіканали припадає до 99% світової торгівлі науково-технічнимипродуктами. Основною формою передачі технологій у межах ТНКзалишається постачання філіям практично всієї необхідної доку-ментації зі штаб-квартири.

Розвиток процесів торгово-економічної інтеграції базується наусуненні регіональних бар'єрів, формуванні спільних ринків, ство-ренні зон вільної торгівлі тощо. Відомо, що економічна інтеграціяявляє собою широке міждержавне об'єднання, де між учасникамиінтеграції здійснюється більш глибокий поділ праці, більш інтен-сивний обмін товарами, послугами, капіталами, робочою силою.На таких засадах функціонує, наприклад, Європейський союз. Вйого межах установлюються пільги взаємної торгівлі, реалізуєтьсяєдина економічна політика, постійно зменшуються обмеження напересування товарів, капіталів, робочої сили. Багато інтеграційнихугрупувань, що функціонують на принципах вільних економічнихзон, існують в Африці, Азії, Латинській Америці, Близькому Сході.

Лібералізація міжнародної торгівлі передбачає перехід багатьохкраїн до такого режиму торгівлі, при якому скасовуються кількісніобмеження імпорту, зменшуються митні збори та інші обмеження.Лібералізація торгівлі та інших форм економічної діяльності спри-яла обмеженню політики протекціонізму та зробила світову тор-гівлю більш вільною. За даними Світового банку, в 90-ті роки країнисвіту спрямовували свою діяльність здебільшого на стимулюваннярозвитку зовнішньої торгівлі: істотно були зменшені тарифи,скасовані інші бар'єри в торгівлі товарами та послугами. Лібералі-зація зовнішньої політики охопила майже всі країни світу неза-


63

лежно від ступеня їх економічного розвитку. Особливо значнізрушення спостерігалися в країнах Латинської Америки, Африки,Азії, Східної Європи.

Посилення міждержавного регулювання міжнародної торгівлі,перш за все, в рамках ГАТТ/СОТ спрямоване на лібералізаціюторгівлі між країнами. За вісім раундів переговорів, що відбулися вмежах ГАТТ, країни-учасники зменшили розмір мита в середньомуна 70-80%. До ГАТТ/СОТ приєдналися деякі країни, що розвива-ються. Суттєво поширилася юрисдикція ГАТТ/СОТ: від регулю-вання торгівлі промисловими товарами до торгівлі продуктамисільського господарства та іншими товарами, які раніше не булипредметом міжнародних переговорів внаслідок існування значнихсуперечок між розвинутими країнами з приводу умов їх торгівлі насвітовому ринку. Найважливішим досягненням останнього Уруг-вайського раунду ГАТТ стало укладення угоди про торгівлю послу-гами та захист прав інтелектуальної власності у сфері торгівлі. Дотого ж, правила, що регулюють міжнародну торгівлю, стали меншсуперечливими, а по багатьом аспектам – більш чіткими. Усе ценаразі значно сприяє та й надалі сприятиме розвитку міжнародноїторгівлі між різними країнами світу.

Набуття колоніальними країнами у другій половині ХХ століттяполітичної незалежності, швидкий розвиток деяких із них, появатак званих «нових індустріальних країн» з моделлю економіки,орієнтованою на зовнішній ринок, призвели до трансформаціїсвітового господарства, і, як наслідок, також сприяли розвиткуторгових та інших економічних взаємовідносин між країнами.

2.3. Еволюція теорій міжнародної торгівлі

Розвиток торгових відносин між країнами та створення світовогоринку викликали потребу в теоретичному обґрунтуванні такогоявища як міжнародна торгівля. Перші спроби пояснити причиниміжнародної торгівлі та розробити рекомендації щодо зовнішньо-торговельної політики були здійснені ще в XV столітті європейсь-кими вченими. Саме тоді з'явилися перші концепції міжнародноїторгівлі, які отримали назву теорій меркантилізму.


64

Відрізняють ранній та пізній меркантилізм. Ранній меркантилізмвиник наприкінці XV століття та ґрунтувався на доктрині «грошо-вого балансу», тобто нагромадженні грошей внаслідок вивезеннятоварів при забороні або обмеженні вивозу грошей. Основнимиідеологами даного підходу були У. Стаффорд (Англія) та Г. Ска-руффі (Італія). Прихильники цієї концепції дотримувались погля-дів, згідно з якими державі слід продавати на зовнішньому ринкуякомога більше товарів, а купувати – якомога менше. При цьому вкраїні повинно накопичуватися золото, яке за тих часів ототожню-валось із багатством нації.

Теорія пізнього меркантилізму базувалась на доктрині «активноготорговельного балансу», який можна було забезпечити шляхомактивізації зовнішньої торгівлі при перевищенні доходів від екс-порту порівняно із витратами на імпорт, а також у результаті роз-витку посередницької торгівлі (перепродаж іноземних товарів,надання транспортних послуг, кредитів з метою одержання додат-кових надходжень від операцій на зовнішніх ринках). Державаповинна була обмежувати ввезення іноземних товарів шляхомпідвищення ставок мита. Вона також формулювала правила виве-зення вітчизняних товарів, використовуючи переважно фінансовіметоди заохочення. Засновниками даного підходу були Т. Мен вАнглії, А. Серра в Італії, А. Мокрет'єн у Франції.

Основи ж класичної теорії міжнародної торгівлі були закладенінаприкінці XVІІІ – початку ХІХ століття відомими англійськимиекономістами Адамом Смітом та Девідом Рікардо. А. Сміт сформу-лював теорію абсолютних переваг, а Д. Рікардо – теорію відноснихпереваг.

Основні положення теорії абсолютних переваг А. Сміт розкрив всвоїй роботі «Дослідження про природу та причини багатстванародів» (1776 р.). Полемізуючи з меркантилістами, він довів, щокраїни зацікавлені у вільній торгівлі, тому що можуть вигравати віднеї незалежно від того, чи є вони експортерами або імпортерами.Для держави може бути вигідною не лише продаж, але й купівлятоварів на зовнішньому ринку. На основі трудової теорії вартостібула також зроблена спроба визначити, які саме товари краще екс-портувати, а які – імпортувати. А. Сміт писав: «Якщо якась іноземнакраїна може постачати до нас певний товар за ціною дешевше, ніжми можемо виготовляти, то набагато краще купувати цей товар у


65

неї за певну частку продукту нашої власної виробничої праці, якає в тій галузі, де ми маємо певні переваги». Таким чином, згідно зпринципом абсолютних переваг державі доцільно спеціалізува-тися на виробництві таких товарів, з яких вона має найменшіпорівняно з іншими країнами витрати на виробництво. При цьомунеобхідною умовою для застосування теорії абсолютних переваг євільна торгівля.

В роботі «Початки політичної економії та оподаткування» (1817 р.)Д. Рікардо розвинув ідеї А. Сміта. Він доказав, що принцип абсо-лютних переваг є лише окремим випадком більш загального пра-вила, і обґрунтував теорію порівняльних переваг. Він писав, що«...навіть тоді, коли країна ні в чому не має абсолютних переваг,торгівля залишається вигідною для обох сторін». Д. Рікардо роз-глядав принцип порівняльних переваг як основу взаємовигідноїторгівлі та міжнародної спеціалізації країн. Як і в моделі абсолют-них переваг, в основі теорії порівняльних переваг була трудоватеорія вартості, а необхідною умовою товарообміну виступалавільна торгівля.

Теорія порівняльних переваг пояснює міжнародну торгівлю різ-ницею у відносних витратах, які мають країни у виробництві тихчи інших товарів. Водночас вона залишає поза увагою ключовепитання: чому виникає ця різниця між країнами? Прагнучи відпо-вісти на дане питання в 20–30-х роках ХХ століття шведські еконо-місти Елі Хекшер та його учень Бертіль Олін сформулювали новутеорію міжнародної торгівлі, яка базується на факторному підході.Ще у 30-х роках XIX століття Жан-Батист Сей обґрунтував теоріюфакторів виробництва, до яких він відносив такі чинники якпрацю, землю та капітал, що у сукупності визначають витрати ви-робництва. Подібний же поділ використовували і шведські еконо-місти. На їх думку, різниця між країнами у відносних витратах абоу формі кривих виробничих можливостей пояснюється, головнимчином, тим, що, по-перше, у виробництві різних товарів викорис-товується різне співвідношення між факторами виробництва, по-друге, не є однаковою відносна забезпеченість країн факторамивиробництва.

Згідно з теорією Хекшера-Оліна, країна об'єктивно буде орієн-туватися на вивезення тих товарів і послуг, для спеціалізації наяких у неї є порівняно кращі фактори виробництва, і навпаки – в


66

імпорті переважатимуть товари й послуги, які у даній країні від-носно дефіцитні. До того ж, експорт та імпорт за умови високоїміжнародної мобільності може бути зменшений переміщеннямсамих факторів виробництва (робочої сили або капіталу). Такимчином, найважливішою умовою раціонального обміну товарамиміж країнами є різниця у співвідношенні в них факторів вироб-ництва. Теорія Хекшера-Оліна успішно пояснює багато законо-мірностей, що спостерігаються у міжнародній торгівлі.

Разом із тим, вона має певні обмеження. Зокрема, в середині50-х років ХХ століття відомий американський економіст В. Леон-тьєв зробив спробу емпірично перевірити основні висновки теоріїХекшера-Оліна та дійшов до парадоксальних результатів. Він по-казав, що в американському експорті переважали відносно більшпрацемісткі товари, а в імпорті – капіталомісткі, тоді як у після-воєнний період капітал був відносно надлишковим факторомвиробництва. Численні спроби пояснити «парадокс Леонтьєва»дозволили розвити та збагатити теорію Хекшера-Оліна шляхомврахування інших обставин, які впливають на міжнародну спеціа-лізацію, включаючи неоднорідність факторів виробництва, значнуроль природних ресурсів, вплив зовнішньоторговельної політикитощо. Особливий вклад у розвиток теорії Хекшера-Оліна зробив у60-х роках П. Самуельсон, і з того часу дана концепція має назвутеорія Хекшера-Оліна-Самуельсона.

У структурі міжнародної торгівлі постійно відбуваються зміни,які не завжди піддаються вичерпному поясненню в рамках класич-них теорій торгівлі. Це стимулює як подальший розвиток існуючихтеорій, так і розробку альтернативних теоретичних концепцій.Бурхливий розвиток наукомістких, високотехнологічних галузейвиробництва і, відповідно, стрімке зростання міжнародного обмінуїх продукцією зумовили появу низки теорій неотехнологічногонапряму, характерною особливістю яких є спроба пояснення реа-лій і перспектив міжнародної торгівлі динамічними порівняль-ними перевагами, що виникають або створюються, використову-ються, а з часом зникають. З усього різноманіття неофакторних танеотехнологічних підходів та концепцій до міжнародної торгівліможна визначити декілька основних: модель наукомісткої спеціа-лізації; теорія технологічного розриву; теорія життєвого циклупродукту на світовому ринку; модель економії на масштабах ви-


67

робництва; концепція внутрішньогалузевої торгівлі, теорія конку-рентних переваг.

Модель наукомісткої спеціалізації обґрунтовує об'єктивністьспеціалізації індустріально розвинутих країн на виробництві таекспорті наукомістких і технологічно-складних товарів, а країни,що розвиваються, мають спеціалізуватися на виробництві та екс-порті переважно ресурсомістких товарів.

Теорія технологічного розриву пояснює торгівлю між країнамиіснуванням відмінностей у рівнях їх технологічного розвитку.Отже, прогресивні технології, якими володіє країна, створюютьунікальні нові товари та послуги, які й забезпечують країні пер-шість або суттєві переваги у пропозиції товарів на відповіднихтоварних і регіональних ринках. Реалізація на світовому ринкутехнологічних новинок дає змогу інвестування у нові дослідженняй розробки для забезпечення безперервності нововведень, що, усвою чергу, формує стабільну технологічну перевагу й відповіднуспеціалізацію країн.

Теорія життєвого циклу продукту на світовому ринку була розроб-лена Раймондом Верноном у 1966 р. і ґрунтується на теорії життє-вого циклу продукту, яка, у свою чергу, була запропонована напочатку 60-х років фахівцями Гарвардської школи бізнесу на чолі зТеодором Левіттом. Сутність цієї теорії полягає в тому, що один ітой же товар в один і той же час знаходиться в різних країнах нарізних стадіях свого життєвого циклу.

Згідно з моделлю економії на масштабах виробництва у країнах,які мають місткий внутрішній ринок, повинні розміщуватися таківиробництва, що забезпечують зростання економічного ефектупри збільшенні масштабу виробництва. Основним у цій моделі єприпущення, що розвинуті країни мають фактори виробництваприблизно в однакових пропорціях, а тому торгівля між нимидоцільна в тому разі, якщо вони спеціалізуються на виробництвітоварів різних галузей, що дозволяє знижувати витрати за рахунокмасового виробництва.

Концепція внутрішньогалузевої торгівлі орієнтована на дослід-ження та пояснення такої сучасної тенденції розвитку міжнародноїторгівлі, як внутрішньогалузева торгівля між країнами. Розвитокостанньої входить у пряму суперечність із постулатами моделейфакторонаділенності, а саме: країни торгують товарами, які вироб-


68

ляють за фактично однаковою інтенсивністю витрат факторів, а нетоварами, які є результатом використання надлишкових факторіввиробництва.

У 1961 р. шведський економіст Пітер Ліндерт висунув гіпотезу,що на обсяг і структуру торгівлі товарами обробної промисловості(а саме вони є основними у внутрішньогалузевій торгівлі) вплива-ють не витратні умови пропозиції, а умови й характер попиту,зумовлені приблизно однаковим рівнем ВВП на душу населення вкраїнах. У таких країнах споживачі мають порівняльні споживацькіпереваги, які може задовольняти продукція будь-якої з данихкраїн. Крім цієї основної умови, фахівцями визначені додатковіфактори, що впливають на розвиток двосторонньої внутрішньо-галузевої торгівлі: майже однаковий рівень доходу на душу насе-лення та ідентичність кривих попиту; порівнянність цін, факторіві витрат виробництва диференційованих продуктів, рівня тариф-них і нетарифних бар'єрів; майже однаковий рівень диференціаціїконкуруючих товарів; номінальна величина транспортних витрат.

Теорія конкурентних переваг з'явилася завдяки працям амери-канського економіста Майкла Портера, який обґрунтував її у 1991році. Він запропонував принципово новий підхід до аналізу роз-витку міжнародної торгівлі, суть якого полягає в тому, що значначастка світових товарних потоків пов'язана не з природними, а на-бутими перевагами, які формуються в ході конкурентної боротьби.Таким чином, на міжнародному ринку конкурують не країни, афірми. Тому, на думку М. Портера, необхідно усвідомити, як фірмастворює та утримує конкурентні переваги. Для успіху на міжнарод-ному ринку необхідне поєднання правильно обраної конкурентноїстратегії фірми з конкурентними перевагами країни. Згідно з Пор-тером детермінантами конкурентних переваг країн виступають:

1) параметри факторів виробництва (їх наявність, ієрархія,механізми та динаміка створення);

2) рівень попиту на внутрішньому ринку країни-базуванняфірми;

3) наявність у країни-базування галузей-постачальників абоінших галузей, що конкурентоспроможні на світовому ринку;

4) схожість національних моделей стратегії та структури фірмидо глобальних параметрів;


69

5) рівень внутрішньої конкуренції, який впливає на діяльністьфірми на зовнішньому ринку.

Таким чином, країни досягають успіху в тих або інших галузяхзавдяки тому, що середовище в них розвивається динамічніше іпрогресивніше, формуючи умови для створення та реалізації фір-мами власних конкурентних переваг як на внутрішньому, так і назовнішньому ринках.

2.4. Види міжнародної торгівлі

Існують різноманітні види або форми міжнародної торгівлі. Їхкласифікація за основними ознаками надана в таблиці 2.1.

Таблиця 2.1.Основні форми міжнародної торгівлі

Основними видами зовнішньоторговельних операцій є екс-портно-імпортні операції. Вони вважаються традиційними фор-мами міжнародної торгівлі товарами. При цьому під експортнимиопераціями розуміють діяльність, яка пов'язана з продажем тавивозом за кордон товарів для передачі їх у власність іноземномуконтрагентові; імпортні – діяльність по закупівлі та ввезеннюіноземних товарів для наступної реалізації їх на внутрішньомуринку своєї країни.


Ознаки класифікації формміжнародної торгівлі

Характер торговельних операцій

За предметом– торгівля товарами;– торгівля послугами;– торгівля результатами творчої діяльності

За специфікою взаємодіїсуб’єктів

– традиційна (звичайні експортно-імпортніоперації);

– зустрічна торгівля (товарообмінні та різнікомпенсаційні операції )

За специфікою регулювання

– торгівля за нормальних умов;– торгівля за умова найбільшого сприяння;– преференційна торгівля;– дискримінаційна торгівля

70

Різновидом експортно-імпортних операцій є реекспортні тареімпортні операції. До реекспортних відносяться операції, щопередбачають вивезення за кордон товару, який був раніше ввезе-ний у дану країну та не піддавався будь-якій переробці в ній. Реекс-портні операції можуть виникати в різноманітних ситуаціях, алечастіше всього їх використовують як складовий елемент у випадкуздійснення складних міжнародних торговельних угод або отри-мання прибутку за рахунок різниці в цінах. Наприклад, Україна ім-портує газ із Туркменистану, а потім реекспортує його в Румунію.

При здійсненні реекспортних операцій товар, як правило, непіддається переробці. Проте, можуть бути зроблені незначні опе-рації, які не змінюють основних характеристик товару: зміна упа-ковки, нанесення спеціального маркування тощо. Якщо вартістьдодаткових операцій з переробки товару перевищила половину(50%) його експортної ціни, то згідно міжнародній торговійпрактиці товар змінює найменування і не вважається реекспорт-ним, а операції з його продажу перетворюються в експортні.

Реімпортні операції пов'язані з ввезенням із-за кордону ранішевивезених вітчизняних товарів, які не були піддані там переробці.Ними, наприклад, можуть виступати товари, які не були продані нааукціоні, або товари, які були забраковані покупцем чи повернуті зконсигнаційного складу, або товари, які не знайшли споживачавнаслідок зміни ситуації на ринку тощо. Так, Україна вивозить закордон соняшникову нерафіновану олію при сприятливій кон'юнк-турі зовнішнього ринку та реімпортує її, коли ситуація змінюється.

Поряд із традиційними експортно-імпортними угодами існу-ють також різноманітні операції, які входять до поняття «зустрічнаторгівля» або «зустрічні операції». Зустрічна торгівля ґрунтується назустрічних зобов'язаннях експортерів та імпортерів щодо поставкитоварів. У міжнародній практиці існують різноманітні класифікаціїзустрічних операцій. Зокрема, експерти ООН виділяють три види:бартерні угоди, торгові компенсаційні угоди та промислові ком-пенсаційні угоди, а спеціалісти Організації економічного співро-бітництва та розвитку поділяють міжнародні зустрічні операції надві категорії – торгова компенсація та промислова компенсація.

Бартерні угоди – товарообмінні операції, які передбачаютьобмін одного товару на інший у визначених кількісних та якіснихпараметрах без розрахунків у валюті. Тому в бартерній угоді вка-


71

зується або кількість товарів, що постачаються, або сума, на якусторони зобов'язуються здійснити поставку. При визначенні вар-тості товарів, що взаємопостачаються, оцінка робиться на основісвітових цін із врахуванням витрат на рух товарів. Бартерні угодипередбачають практично одночасне постачання узгоджених това-рів у зазначені пункти призначення. Розрив між постачаннями неперевищує одного року.

Компенсаційні угоди (як і бартерні) також передбачають поставкутоварів на рівну вартість без розрахунків у валюті. Відмінність відбартерної угоди полягає в тому, що сторони узгоджують ціни натовари, що взаємопостачаються. Предметом таких угод, як правило,є не два товари, а декілька. Тому в результаті переговорів партнеривиробляють списки товарів, що взаємопостачаються, і які є невід'-ємною частиною компенсаційної угоди. На відміну від бартернихугод у прямих компенсаційних угодах може також передбачатисярізниця у неконвертованому грошовому сальдо, яка повинна бутивитрачена в країні кредитора. Такого роду угоди укладаються міжуніверсальними торговими фірмами, експортно-імпортними ком-паніями, оптовими й роздрібними торгівцями різних країн, яківиступають із широкою номенклатурою запропонованих товарів.

Існують також компенсаційні угоди на комерційної основі, до якихвідносяться короткострокові компенсаційні угоди, зустрічні за-купки, авансові закупки. В таких угодах постачання товару можебути частково оплачено товарами, а частково грошима. До того ж,участь у таких операціях можуть брати посередники (треті сторони).

Компенсаційні угоди можуть також бути на основі угод провиробничу кооперацію. В даному випадку передбачається, що по-стачання промислового обладнання та устаткування буде оплачу-ватиметься за рахунок зустрічних постачань товарів, вироблених задопомогою закупленого обладнання. Такі угоди можуть здійсню-ватися в різних формах та розрізняються в залежності від рівня тарозмірів поставок. До них, наприклад, відносяться угоди «пророзподіл продукції». Ці угоди передбачають оплату будівництвапідприємства постачанням виробленою на ньому продукції у вста-новленій пропорції. Зазвичай ця частка складає від 20 до 40%. Такіугоди одержали широкого поширення особливо у видобувній про-мисловості. Вони, наприклад, є основною формою залучення іно-земного капіталу в нафтову промисловість Росії.


72

Торгівля за кооперацією здійснюється не лише у формі компен-саційних угод. Вона базується на довгостроковій узгодженостібезпосередніх виробничих зв'язків між компаніями різних країн.Міжнародна кооперація виробництва є об'єктивним наслідкомйого спеціалізації і веде до підвищення зацікавленості сторін довстановлення тісної взаємодії один з одним. В таких умовах вироб-ник знає, хто з партнерів і в яких обсягах купуватиме його продук-цію. В останні десятиліття торгівля за кооперацією розширила своїмежі за рахунок співробітництва у таких сферах діяльності, якнауково-технічні досягнення та розробки, підготовка виробниц-тва, організація торгівлі та збуту тощо.

Поряд з угодами з купівлі-продажу товарів у сучасних умовахнабули значного поширення міжнародні операції у сфері послуг.Такі угоди в більшості випадків є самостійними та відокремле-ними від купівлі-продажу товарів. Виділяються дві групи угодкупівлі-продажу послуг: основні та обслуговуючі.

До основних угод купівлі-продажу послуг відносяться: угоди знадання виробничо-технічних послуг, орендні угоди, франчай-зинг, угоди з експорту та імпорту туристичних послуг, наданняконсультаційних послуг у сфері інформації та вдосконаленняуправління тощо. До послуг, що обслуговують рух товарів, можнавіднести операції з міжнародних перевезень вантажів, транспортно-експедиторські операції, операції зі збереження та страхуваннявантажів, з міжнародних розрахунків і ряд інших.

Виробничо-технічні послуги, що одержали в міжнародній прак-тиці назву інжинірингових, являють собою комплекс послуг комер-ційного характеру з підготування та забезпечення процесу вироб-ництва й реалізації продукції, обслуговування будівництва й екс-плуатації промислових, інфраструктурних, сільськогосподарськихта інших об'єктів.

Орендні угоди – здача у наймання товару іноземному контрагенту.Одна зі сторін угоди (орендодавець) надає іншій стороні (орен-дарю) предмет оренди в користування на встановлений термін завизначену винагороду. Найбільшого поширення в міжнароднійкомерційній практиці отримала довгострокова оренда, тобтолізинг. Об'єктами лізингу частіше усього є стандартне промисловеустаткування, авіаційні двигуни, судна, літаки, електронно-обчис-лювальні машини тощо. Зокрема, за лізинговими угодами здійс-


73

нюється поставка устаткування компанії Інтер-Телеком, продажавтомобілів Укрінмаш. На умовах лізингу планується реалізуватилітаки АН-70 та АН-140. З метою залучення інвестицій в еконо-міку України із застосуванням лізингових схем фінансування вУкраїні були навіть створенні спеціальні організації, такі, наприк-лад, як компанія ЗАТ «Укрдержлізинг».

Франчайзинг – угода, згідно з якою продавець (як правило, ве-лика компанія) надає покупцю (зазвичай дрібна фірма) можливістькористуватися його ім'ям і торговим знаком, постачає необхіднеустаткування, транспортні засоби тощо. Діючи на принципахфранчайзингу й сплачуючи частину прибутку, що складає, якправило, 2–10% обігу, покупець отримує фінансову й технічнудопомогу з боку компанії-продавця. На основі франчайзингу, на-приклад, будуються взаємовідносини фірми McDonald's із місце-вими компаніями.

Види туристичних послуг, що пропонуються на міжнародномуринку, досить різноманітні. Вони продаються або окремо на вибір,або в комплексі.

В останні роки широкого поширення набули такі бізнес-послу-ги, як консалтинг, проведення маркетингових досліджень, аудит,програмування, інформаційне забезпечення, аутсорсинг, тобтоперехід від підтримки інформаційних систем своїми власнимисилами до залучення зовнішніх компаній для здійснення такихоперацій. За окремими підрахунками, у Європі аутсорсингомкористуються майже 30–50% банків, в основному невеликі зарозмірами та розташовані в найбільш розвинутих країнах регіону.

Розширення торгівлі послугами та зростання потреб в них по-в'язано з дією різних чинників. Серед них суттєву роль грають: тіс-ний взаємозв'язок послуг із розвитком виробничих галузей; змінив структурі попиту, обумовлені зростанням доходів і споживаннятоварів та послуг; розвиток науки й техніки, особливо інформацій-них технологій, які призводять до появи нових видів послуг.

До групи зовнішньоторгових угод з купівлі-продажу результатівтворчої діяльності відносяться, перш за все, угоди з торгівлірезультатами науково-технічних досліджень та угоди з торгівліоб'єктами авторського права.

Операції з торгівлі науково-технічними знаннями пов'язані зобміном результатами виробничих, наукових досліджень і розро-


74

бок, що мають не тільки наукову, але й комерційну цінність. Това-рами тут виступають продукти інтелектуальної праці у форміпатентів, ліцензій, товарних знаків, промислових зразків, а такожтехнічні та інші знання та досвід, які надаються шляхом продажутехнічної документації, креслень, секретів виробництва, які не єпатентованими. Наприклад, окремі продукти, які були розробленів Інституті електрозварювання ім. Є.О. Патона, за ліцензійнимиугодами були успішно продані за кордон.

Зовнішньоторговельні операції з об'єктами авторського праваохоплюють сферу духовного життя й конкретизуються в операціяхз продажу й придбання прав на переклад і видання наукової тахудожньої літератури, постановку театральних спектаклів, виданнянот і виконання музичних творів, спільну постановку кінофільмів,прокат і обмін кінофільмами й телепрограмами тощо. Як прикладміжнародної торгівлі об'єктами авторського права можна назватипрокат польського фільму «Вогнем та мечем» в Україні або транс-лювання деяких російських програм на українському телебаченні.

Незалежно від виду зовнішньоторговельної угоди, всі вониповинні бути оформлені відповідним чином. Порядок підписаннята форма зовнішньоторговельної операції регулюються міжнарод-ним правом і внутрішнім законодавством країн. Відповідно доприйнятого на даний час порядку зовнішньоторговельні операціїповинні укладатися в письмовому вигляді.

2.5. Методи міжнародної торгівлі

Міжнародна торгівля здійснюється як напряму, так і через посе-редників. Торгівля напряму передбачає вільний безпосередній екс-порт та імпорт товарів між виробником та споживачем продукції(послуг). Така торгівля традиційно регулюється договірними доку-ментами і базується на використанні положень Конвенції ООН проДоговори міжнародної купівлі-продажу товарів, яка була прийнятау 1980 році. Незважаючи на ефективність прямих зв'язків між екс-портерами та імпортерами, більше половини міжнародного товар-ного обміну здійснюється за участю посередницьких організацій.

Посередники – це фізичні чи юридичні особи, які допомагаютьконтрагентам із різних країн укладати та здійснювати зовнішньо-


75

торговельні угоди. Посередники активно працюють у сфері пере-везень, зберігання, страхування, оренди, збуту товарів тощо. Допосередників відносяться брокери, дилери, комісіонери, консиг-натори, маклери, оптові покупці, торгові та промислові агенти.Порівняльна характеристика різних типів посередників наведена втаблиці 2.2. Основна мета залучення посередників – підвищенняефективності зовнішньоторговельних операцій.


Посередники Характеристика посередників

Агенти-представники

Їх завдання знайти покупця й продавця та забезпечити здійснення контракту. Вони, звичайно, займаються дослідженням ринку і не мають права підписувати угоди з третіми особами. За свою роботу вони отримають винагороду в розмірі від 2 до 5%.

Агенти-повірені

Діють на основі договору доручення. Відмінними рисами таких угод є: тимчасовий характер, територіальна обмеженість, більш широкі обов'язки, ніж у комісіонера. Агенти-повірені підписують угоди з третіми особами від імені і за рахунок довірителя.

Дистриб'ютори

Діють на основі дистриб'юторських угод. Ці угоди підпису -ються зазвичай на тривалий період (2 -5 років). Дистриб'ютори підписують угоди від свого імені і за свій рахунок, вони користуються бі льшою незалежністю у встановленні цін.

Комісіонери та консигнатори

Підписують угоди з третіми особами від свого імені, але за рахунок довірителя, і діють на обумовленій території та у погоджений період часу. Комісіонери працюють на договорах комісії, у яких обумов -люються мінімальні експортні ціни чи максимальні імпортні, визначається термін постачання, технічні та якісні характе -ристики товару, обговорюється відповдальність сторін, порядок і розмір виплати комісійних (як правило, 1 -4% від вартості угоди ). Консигнатори займаються прийомом товару на склад і нас -тупною його реалізацією. У договорі обумовлюються обсягитоварів, що зберігаються на складі, механізм їх поповнення й реалізації, термін консигнації, система розрахунків, спосіб консигнації, винаго рода та інші важливі положення.

Таблиця 2.2.Порівняльна характеристика різних типів посередників

Джерело: складено за матеріалами И.С. Гринько «Внешнеторговые сделки». Сумы:«Реал», 1994. С. 24-39.

76

В сучасних умовах широко використовуються також такі методиміжнародної торгівлі, що здійснюються за допомогою таких спе-цифічних посередників як біржі, аукціони та тендери. Набуваєпоширення й електронна торгівля.

В залежності від типу товару, яким торгують на міжнароднихбіржах, останні можна поділити на товарні, валютні та фондові. Веволюційному розвитку спочатку з'явилися товарні біржі, а потімстали формуватися валютні та фондові. Різновиди та принципифункціонування валютних та фондових бірж розглядаються віншому розділі, а в даному зупинимося лише на товарних біржах.

Товарна біржа являє собою постійно діючий оптовий ринокчистої конкуренції, на якому за певними правилами здійснюютьсяоперації з купівлі-продажу якісно однорідних та легко взаємозамін-них товарів, що мають сталі і чітко означені риси. Перші товарнібіржі з'явилися в Європі в XVI столітті. Сьогодні частка біржовоїторгівлі у загальних обсягах світовій торгівлі складає 15–20%.Найбільші міжнародні біржові центри розташовані в США, Англіїта Японії. Їхня доля у загальному обсязі біржової торгівлі складаєпонад 90%. Угоди на біржах здійснюються на стандартні партіїтоварів, які мають певні якісні характеристики для кожного сорту.Це дає можливість здійснювати на біржі операції не лише безогляду товару, але й взагалі укладати угоди на неіснуючий у даниймомент товар.

За характером операцій біржові угоди поділяють на спот, ф'ю-черсні, опціонні та комплексні. Операції спот – це угоди купівлі-продажу реального товару з невідкладною поставкою. Як правило,товар, що продається, знаходиться на одному зі складів біржі і пер-едається покупцеві одразу ж (до двох тижнів) після укладанняугоди. Ф'ючерсні операції – це угоди на товар із поставкою у май-бутньому. Якщо метою контракту є дійсне придбання або продажреального товару, тоді поставка товару буде здійснена в строк, обу-мовлений в угоді, і за ціною, зафіксованою на момент укладенняконтракту. Якщо ж ф'ючерсний контракт використовується якзасіб спекуляції на біржі, то його контрагенти можуть протягом діїданого контракту здійснити зворотні операції і, таким чином, за-крити свої позиції з прибутком чи збитком. Традиційно ф'ючерсніугоди укладаються на строк від 3 до 12 місяців, а інколи до двох та


77

більше років. Опціонні угоди – операції, які надають право накупівлю чи продаж товару протягом установленого періоду, вонине зобов'язують сторони поставляти або приймати товар, а лишеобумовлюють можливість використовувати це право при сприят-ливому розвитку цін на ринку. Комплексі угоди передбачають вико-ристання різних видів біржових операцій.

В залежності від мети здійснення біржової торгівлі можнавиділити операції з реальним товаром, операції хеджування таспекулятивні операції. Операції з реальним товаром передбачаютькупівлю-продаж реального товару на біржі, але в сучасній біржовійторгівлі вони займають невелику частку – до 1% всіх біржових опе-рацій. Дев'яносто дев'ять відсотків біржового обороту складаютьспекулятивні операції, тобто такі, які не передбачають придбанняабо продажу реального товару. Основна мета таких операцій – грана зміні цін у майбутньому на даний товар або на різниці цін нарізних ринках або на різних товарах тощо. Операції хеджуванняздійснюються для страхування контрагентів від можливих витрат увипадку зміни ринкових цін при укладанні угод на реальний товар.

Біржі мають універсальний чи спеціалізований характер узалежності від того, наскільки широкою номенклатурою товаріввони торгують. Для універсальних бірж характерна широка товарнаноменклатура, для спеціальних – вузька (в основному по групамтоварів). Серед провідних універсальних бірж – Чикагська, Лон-донська, Токійська, Сінгапурська товарні біржі. До спеціалізова-них можна віднести – Лондонську біржу металів, Нью-Йоркськуторгову біржу, Паризьку товарну біржу. Незважаючи на подібністьфункцій цих організацій, а також видів операцій та технік біржовоїторгівлі, серед міжнародних товарних бірж немає однакових. Різ-ниця обумовлена історією створення й розвитку бірж та діючимнаціональним законодавством.

Міжнародні аукціони являють собою спеціально організований,періодично діючий ринок, на якому здійснюються операції купівлі-продажу шляхом змагання між покупцями. В формі аукціонів здійс-нюється торгівля товарами, які мають індивідуальні властивості таособливості. Основні товари, які пропонуються та купуються наміжнародних аукціонах, – це чай, тютюн, квіти, овочі та фрукти,вироби з натурального хутра, риба, колекційні раритети та деякіінші.


78

Роль аукціонів у міжнародній торгівлі невелика. Історично таксклалося, що для кожного аукціонного товару є свої центриаукціонної торгівлі. Наприклад, для хутра це – Санкт-Петербург,Нью-Йорк, Монреаль, Лондон тощо. Організаторами товарнихаукціонів можуть бути окремі великі торгові компанії, спілки чиасоціації продавців або спеціальні брокерські аукціонні фірми.

Розрізняють декілька основних видів аукціонів: прямий, гол-ландський, аукціон своєї ціни, оптовий та зворотний. Прямийаукціон або як його ще називають «англійський» базується напідвищенні ціни. Він проходить гласним чи негласним способом.При гласному способі ведучий аукціону оголошує номер лота,називає початкову ціну і запитує: «Хто більше?» Щоразу покупціпідвищують ціну на величину, яка не нижче мінімальної надбавки,зазначеної у правилах проведення торгів. Якщо ніхто не хочебільше підвищувати ціну, головуючий тричі запитує «хто більше?»та ударяє молотком, підтверджуючи, що даний лот дістаєтьсяостанньому покупцю, який запропонував найвищу ціну за товар.При негласному способі аукціоніст піднімає ціну на певну вели-чину після одержання від покупця заздалегідь узгодженого знака,який свідчить про згоду підняти ціну. Як і в першому випадку товардістається тому, хто запропонував за нього найвищу ціну, а ім'япокупця зберігається в таємниці.

Голландський аукціон – це аукціон із пониженням ціни. Йогосуть полягає в тому, що спочатку аукціоніст установлюємаксимальну ціну на товар, а потім щоразу знижує її на певнувеличину. Ціна зменшується до моменту, коли хтось із покупців неперерве зниження, погодившись купити товар за зазначеноюціною. Таким чином, лот дістається покупцю, який першим скаже«так». Голландські аукціони часто проходять із використаннямелектронної системи голосування.

Аукціон своєї ціни є закритим типом торгів. Інколи його ще на-зивають дискримінаційним. Кожний з учасників виставляє лишеодну заявку і виграє тій, хто запропонував найвищу ціну.

Оптові аукціони – це такі аукціони, на яких продавець можевиставляти багато одиниць товару одночасно. Оптові аукціони по-діляють на аукціони «янкі» (своєї ціни) та голландські. На відмінувід аукціону «янкі», при якому кожний вигравший покупець пла-тить ту ціну, яку назвав, в голландському аукціоні всі покупці, які


79

виграють торги, платять лише мінімальну ціну з цін, що були визна-чені виграшними. Наприклад, продавець виставив на торги 5 ком-п'ютерів, 5 вигравших покупців зробили ставки на 1 комп'ютер кож-ний. Вища ціна становила 1200 дол., нижча з виграшних 980 дол. Впершому випадку кожний покупець заплатить ту ціну, яку вказав,а в другому – усі отримають комп'ютері за ціною 980 дол., незва-жаючи на те, що найвища ціна була 1200 доларів.

На зворотних аукціонах покупці виставляють замовлення татовари, які їм необхідні, а продавці змагаються, пропонуючикращу ціну чи умови.

Міжнародні торги (тендери) – це змагальна форма закупівлі то-вару, при якій покупець (замовник) оголошує конкурс для про-давців (постачальників) з різних країн на товар із визначенимитехніко-економічними характеристиками та/або умовами. Зарезультатами конкурсу визначається переможець – продавець,який запропонував найвигідніші цінові умови для покупця, із якимй укладається контракт. Тендери є поширеним засобом розмі-щення замовлень на будівництво промислових та інших об'єктів, напостачання машин та устаткування. Міжнародні торги викорис-товуються також для вибору іноземних партнерів при створенніспільних підприємств. Найчастіше такий метод закупок викорис-товують країни, що розвиваються, де існує високий ступінь втру-чання держави у сферу зовнішньої торгівлі. Організаторами торгівчасто виступають державні установи, муніципалітети, а інколи –великі приватні компанії. Використання тендерів як методу розмі-щення замовлень на імпорт товарів та послуг дозволяє покупцюздійснювати закупки більш ефективно порівняно з традиційнимспособом, одержувати економію коштів та часу при дотриманнігарантії якості, вигідних умов поставки та інших умов угоди.

В залежності від способу залучення учасників та гласностірезультатів торгів у сучасній міжнародній торгівлі використовуютьдва основних види тендерів: відкриті та закриті. Відкриті торгичасто називають публічними, тому що інформація про їх прове-дення публікується в засобах масової інформації, а до участі в нихдопускаються всі бажаючі. Відкриті торги є формою розміщеннязамовлень на відносно нескладне обладнання й послуги, які про-понуються багатьма компаніями. До участі в закритих торгахдопускається обмежене коло учасників. Запрошення на тендери


80

розсилаються безпосередньо найвідомішим постачальникам тапідрядчикам, які мають авторитет на міжнародному ринку. Закритіторги проводяться на поставки дорогого обладнання з високимитехнічними характеристиками та складні підрядні роботи, якіпотребують високої кваліфікації. Інколи виділяють також одиничніторги, суть яких полягає у тому, що замовник (покупець) зверта-ється по черзі до потенційних виконавців (продавців) і зупиня-ється на тому, чиї умови його найбільш влаштовують.

Електронна торгівля охоплює комерційні транзакції, що здійс-нюються за допомогою Інтернету, тобто передбачає продаж тапридбання товарів і послуг через всесвітню комп’ютерну мережу.Електронна торгівля є важливою складовою електронного бізнесу,який охоплює всі аспекти он-лайн операцій, включаючи окрімторгівлі, електронні коммунікації, маркетинг, рекламу, логістику,менеджмент запасів тощо.

Сфера електронного бізнесу постійно зростає, з’являються новіобласті його застосування, проте на сьогодні сформувалися дваосновних його сектора: оптова торгівля або торгівля між підпри-ємствами (business to business, В2В) та рознічна або торгівля дляіндивідуальних користувачив (business to customer, В2С). За розмі-рами сектор оптовий торгівлі значно більший, ніж рознічної тор-гівлі, на нього припадає понад 90% всіх он-лайн операцій. Водно-час, обидва напрями швидко зростають. Зокрема, у США у 2004 р.темпи росту В2В сектору склали майже 14%, В2С – 22%, тоді якзагальні темпи росту оптової торгівлі не перевищували 9%, арознічної торгівлі та послуг – 7%. За обсягами сектор он-лайноптовий торгівлі становив 1,8 трлн. дол., рознічної – 130 млрд. дол.

Як частина електронної торгівлі розвивається міжнароднаелектронна торгівля, але вона складає не велику частку в загаль-ному обсязі міжнародної торгівлі. Зокрема, за даними ForresterResearch, у 2000 році США експортували за допомогою Інтернетпродукції та послуг на суму 7,4 млрд. дол. (або 0,69% від загальногоекспорту країни) та імпортували – 16,2 млрд. дол. (1,12% відзагального імпорту країни), але за прогнозами очікується, що до2010 року дані показники зростуть у декілька десятків разів.

Сфера міжнародної електронної торгівлі охоплює он-лайнтранзакції, які ведуть до переміщення товарів чи послуг черезнаціональні кордони, тобто призводять до імпорту/експорту това-


81

рів та послуг. Наприклад, придбання книг через Amazon.com та їхпостачання в Україну; бронювання готелю через інтернет дляподорожі до Єгипту; покупка канадською компанією прав на он-лайн завантаження програмних продуктів, які розроблені україн-ською фірмою тощо.

Хоча міжнародна електронна торгівля забезпечує споживачівбагатьма вигодами, включаючи зручності здійснення транзакцій вбудь-який час, з будь-якого копьютера, підключенного до Інтер-нету, вона не гарантує повного захисту від електронних обманів,фальсифікацій, крадіжки, тому сьогодні вкладаються значні коштиу створення дієвої системи захисту он-лайн операцій. Робота ве-деться принаймні по чотирьох основних напрямах: захист спожи-вачів, захист даних та приватної інформації, безпека, методи пла-тежу. До того ж, на міжнародному рівні закладаються основи пра-вового регулювання даної сфери. Зокрема, в 1996 р. був прийнятийтиповий закон ЮНСІТРАЛ про електронну торгівлю, в 2005 р. –Конвенція ООН про використання електронних повідомлень уміжнародних договорах.

2.6. Ціноутворення у міжнародній торгівлі

В сучасній економічній літературі під світовими цінами розумі-ються ціни, за якими здійснюються експортні та імпортні операції,котрі достатньо повно характеризують стан міжнародної торгівліконкретним товаром, тобто, це ціни світових товарних ринків абокрупних комерційних експортно-імпортних угод, які укладаютьсяна ринках відповідного товару в основних центрах світової торгівліта здійснюються у вільноконвертованій валюті. Вони відобража-ють середньосвітові умови виробництва, реалізації та споживанняконкретних товарів.

Не всі ціни, за якими здійснюється світова торгівля, можна роз-глядати як світові. Зокрема, не є світовими ціни епізодичних, разо-вих (одиничних) зовнішньоторгових операцій. Не можна розглядатиціни, за якими здійснюються міжнародні товарообмінні операціїабо поставки товарів у рамках програм державної допомоги, яксвітові, тому що дані операції носять «зв'язаний» характер, і ціни втаких умовах можуть суттєво відхилятися від рівня цін угод, які


82

носять комерційний характер. Ціни, за якими здійснюється тор-гівля в межах замкнутих економічних угрупувань (навіть, якщотоварообіг значний за обсягом), також не можуть вважатися світо-вими. Ці ціни за рахунок субсидування з боку держави можутьсуттєво відрізнятися від цін інших крупних постачальників даноїпродукції на світовий ринок. Наприклад, це стосується цін насільськогосподарську продукцію в країнах ЄС.

Таким чином, на практиці світові ціни – це експортні ціни основ-них постачальників конкретного товару та імпортні ціни в найважли-віших центрах імпорту цього товару. Наприклад, на пшеницю світо-вими є експортні ціни Канади; нафту – експортні ціни країн-членів ОПЕК; пиломатеріали – експортні ціни Швеції; каучук –ціни Сінгапурської біржі; кольорові метали – ціни Лондонськоїбіржі кольорових металів; хутро – ціни Лондонського та Санкт-Петербурзького аукціонів; чай – ціни аукціонів у Калькутті,Коломбо, Лондоні. Якщо на сировинні товари світову ціну визна-чають основні країни-постачальники, то відносно готових виробіввирішальну роль грають провідні фірми, що випускають та експор-тують певні типи та види цих виробів.

Спеціалісти по різному пояснюють існування та формуваннясвітових цін. Зокрема, поборники класичної та неокласичної еко-номіки вважають, що міжнародна торгівля ведеться за цінами,рівень яких стихійно складається на зовнішніх ринках під впливомпопиту та пропозицій. З марксистської ж точки зору, в основі фор-мування світової ціни лежить так звана інтернаціональна вартість.

Інтернаціональна вартість товару визначається суспільно необ-хідним робочим часом, який потрібен для його виготовлення присередньосвітових суспільно нормальних умовах виробництва, тобтовикористання праці середньосвітової інтенсивності та продуктив-ності. Причому на світовому ринку більш продуктивна праця одно-часно є й більш інтенсивною внаслідок обмежених можливостейдля міграції капіталу. Суспільно необхідні в інтернаціональномумасштабі витрати праці складаються значною мірою під впливомумов виробництва в країнах – основних експортерах даного товаруна світовий ринок. На світовому ринку діє також тенденція доперетворення інтернаціональної вартості в інтернаціональну цінувиробництва на основі формування середньої норми прибутку накапітал унаслідок руху останнього та робочої сили з однієї країни


83

до іншої, а також спостерігається процес формування регіональноївартості при наявності відокремлених регіональних ринків.

На практиці формування світових цін складається під впливомбагатьох факторів. За характером, рівнем та ступенем впливу ціно-утворюючі фактори умовно можна поділити на три основні катего-рії: загальноекономічні, специфічні та регулюючі.

Загальноекономічні – це фактори, які діють незалежно від видупродукції та конкретних умов її виробництва й реалізації. До нихвідноситься економічний цикл, зміни в сукупному попиті та про-позиції, рівень інфляції тощо. Наприклад, у стадії депресії еконо-міки ціни, як правило, не підвищуються, та, навпаки, у стадії під-йому, у зв'язку з перевищенням попиту над пропозицією, цінизростають. До того ж, в залежності від виду товарів і товарних групдинаміка зміни цін відрізняється. При зміні кон'юнктури найбільшрізко й швидко змінюються ціни практично на усі види сировини;повільнішими є цінові зміни на напівфабрикати; ще менш зміню-ються ціни на продукцію машинобудівного комплексу. Наприклад,у 2000 р., коли ціни на енергетичні ресурси (перш за все, на нафту)різко зросли, а збільшення цін на товари первинного секторудосягло 15,3%, ціни на товари обробної промисловості змінилисянесуттєво – зоростання склало лише 3,7%.

Специфічні – фактори, що визначаються особливостями товару(його якісними характеристиками, умовами виробництва, реалі-зації та післяпродажного обслуговування) або типом ринку. До цієїгрупи входять фактори, що впливають на витрати виробництва тапродажу, зокрема, інтенсивність та продуктивність праці, впровад-ження досягнень науково-технічного прогресу, ступінь концентра-ції виробництва, рівень конкуренції, товари замінники, гарантії таумови сервісу, а також споживчі властивості: якість, надійність,зовнішній вигляд товару (упаковка), його престижність тощо.Відомо, наприклад, що в умовах НТР ціна в абсолютних одиницяхзростає практично для всіх груп товарів, однак із врахуванням такзваного «корисного ефекту» (наприклад, швидкості виготовленнятовару, його надійності та інших характеристик) відносна вартістьтовару, а отже, і його ціна для споживача знижується.

Регулюючі ж фактори пов'язані з впливом держави і міжнарод-них організацій на рівень цін. Державне регулювання внутрішніхцін, субсидування експорту, підтримка імпорту, проведення митно-


84

тарифної політики тощо – усе це врешті решт істотно впливає назовнішні ціни, причому тим більше, чим більша присутність ком-паній даної країни на світовому ринку. Прикладом може служитисільськогосподарська політика ЄС або США, де ефективно вико-ристовуються механізми індикативних (максимальних або міні-мальних) цін на ту чи іншу продукцію сільського господарства.

Важливою особливістю світових цін є їх множинність, тобтотаке положення, коли на товар однакової якості, при однаковихумовах постачання в одному і тому ж центрі міжнародної торгівлідіють різні ціни.

У світовій торгівлі множинність цін визначається багатьмафакторами: відмінностями у торговельній політиці як за типомринку, так і за категоріями покупців; валютною політикою країн тагруп держав; рівнем протекціонізму; відмінностями в методицівизначення рівня цін; державно-монополістичними заходами(торговельно-політичними та валютними), які здійснюютьсяурядовими організаціями, некомерційними та іншими спеціаль-ними органами, тощо. Ціни світового ринку можна систематизу-вати за різними ознаками (див. табл. 2.3).

Ціна купівлі/продажу (ціна продавця або покупця) – ціна закупкичи продажу товару, що диктується покупцем або продавцем товарута пов'язана з умовами поставки товару.

Експортні/імпортні ціни встановлюються відповідно експорте-ром або імпортером на товари та послуги, що вивозяться абоввозяться та є об'єктом зовнішньоторговельної угоди.

Ціни комерційних угод фіксуються в умовах контракту купівлі/продажу товарів. Ціни за кліринговими розрахунками – це ціни, вяких враховані умови та особливості клірингу. Ціни програм допо-моги – ціни, які враховують умови певних програм допомоги. Затрансфертними цінами здійснюються внутрішньофірмові та внут-рішньокорпораційні операції.

Оптові ціни – ціни, що встановлюються на товар при продажійого крупними партіями торговим та промисловим підприємст-вам. Роздрібні ж ціни встановлюються при продажі товару індиві-дуальному споживачу. В їхній основі лежать витрати виробництвата обігу товарів, прибуток підприємств та торгово-збутових органі-зацій, непрямі податки.


85

Ціни «вільного» ринку формуються залежно від умов конкуренціїта співвідношення між попитом і пропозицією. До них відно-сяться, наприклад, ціни аукціонів, торгів, бірж. На відміну від цін«вільного» ринку ціни «закритих» ринків формуються при певнихспецифічних відношеннях між продавцями та покупцями. Прицьому співвідношення, яке об'єктивно складається між попитом та


Ознаки систематизації цін

Види цін

За станом ринку– ціна продавця;– ціна покупця

За напрямком товарних потоків

– експортні;– імпортні

За умовами розрахунків

– ціни комерційних угод;– ціни клірингових розрахунків; – ціни програм допомоги;– трансфертні ціни

За характером реалізації– оптові; – роздрібні

За характером утворення– ціни “вільного” ринку; – ціни “закритого ринку”.

За ступенем фіксації

– тверді;– ковзні;– ковзаючі;– з наступною фіксацією

За повнотою урахування витрат

– ціна нетто;– ціна кінцевого споживання

За умовами поставки

– ціни за умовами поставки групи Е;– ціни за умовами поставки групи F;– ціни за умовами поставки групи C;– ціни за умовами поставки групи D

За рівнем інформаційної доступності

– ціни, що публікуються (довідкові, прейскурантні, біржові котировки, ціни аукціонів, ціни торгів, ціни фактичних угод, ціни пропозицій крупних фірм, статистичні ціни);

– закриті, розрахункові (індекси експортних/ імпортних цін, індекси внутрішніх оптових цін, середньостатистичні експортні/імпортні ціни)

Таблиця 2.3.Види цін міжнародної торгівлі

86

пропозицією на даний товар, суттєво не впливає на ціни. До цін«закритих» ринків можна віднести ціни внутрішньофірмової тор-гівлі, ціни всередині регіональних економічних угруповань та ціниспеціальних преференційних угод.

Тверді або фіксовані ціни встановлюються у момент підписанняконтракту та не підлягають змінам у ході його виконання. Ковзніціни – такі, що фіксуються при укладанні контракту і які надаліможуть бути переглянуті, якщо ринкова ціна даного товару на часйого постачання зміниться. Ковзаючі ціни – це ціни, які встанов-люються на момент виконання контракту шляхом перегляду базо-вої ціни з врахуванням змін у витратах виробництва, які відбулисяза період виконання контракту. Ціни з наступною фіксацією засто-совуються при поставках товарів, які мають тривалий термін виго-товлення, вартість яких залежить від їхньої якості, а також товарів,ціна на які змінюється під впливом кон'юнктурних коливань.

Ціни нетто – чисті ціни товару за місцем їх купівлі-продажу,тобто ціни, з яких виключені всі знижки та нарахування, що пов'я-зані з базовими умовами поставки. Ціни споживання – суми витратпокупця, які включають до себе витрати з придбання та вико-ристання (експлуатації) товарів.

Ціни зовнішньоекономічної угоди можуть також змінюватися взалежності від базових умов поставки. Базові умови поставки – цеспеціальні умови, за якими визначаються зобов'язання продавцята покупця з доставки товару та встановлюється момент виконанняпродавцем своїх зобов'язань із поставки товару, а також визнача-ється момент переходу відповідальності за товар та визначаєтьсямомент переходу ризику випадкової загибелі або ушкодженнятовару від продавця до покупця. Базові умови поставки розробля-ються Міжнародною торговою палатою та мають назву «Міжна-родні комерційні терміни» або скорочено – умови «Інкотермс».Вони періодично переглядаються й випускаються в новій редакції.Зараз діють умови «Інкотермс» 2000 року. Усі терміни поділені начотири групи (див. табл. 2.4).

До першої групи входить умова «з заводу-виробника», тобтоколи продавець надає товари покупцю безпосередньо у своїх при-міщеннях, тому ціна «з заводу» являє собою ціну на товар, який по-купець забирає зі складу продавця. Відповідно до термінів групи F


87

продавець зобов'язується надати товар у розпорядження перевіз-ника, якого наймає покупець. В дану групу входять умови FCA,FAS, FOB. Ціна FCA складається з прибутку та витрат, які несе про-давець до моменту передачі товару перевізнику. Ціна FAS включаєвартість товару та витрати продавця на доставку товару та йогорозміщення вздовж борта судна. В ціну FOB входять додатковівитрати продавця на розміщення товару на борту судна. Термінигрупи C свідчать про зобов'язання продавця укласти договір пере-везення, однак без прийняття на себе ризику випадкової загибелі чиушкодження товару або будь-яких додаткових витрат після відван-таження товару. Найпоширенішими умовами даної групи є CFR таCIF. Ціна CFR передбачає оплату продавцем також фрахту, а CIF –ще і страхування. Групу D формують терміни, згідно з якими про-давець несе всі витрати і приймає на себе всі ризики до моментудоставки товару в країну призначення. Наприклад, ціни DAF таDDP значно більші, ніж ціна «з заводу», тому що включає до себевитрати покупця на поставку товару до місця, вказаного покупцемз або без «очистки» товару для імпорту, тобто оплати митних зборівта податків і отримання необхідних документів для ввезення.

В залежності від рівня інформаційної доступності розрізняютьрозрахункові ціни та ціни, що публікуються. До цін, що публіку-


Група E EXW (ex-works) – “з заводу-виробника”

Група FFCA (free carrier) – “франко-перевізник”;FAS (free alongside ship) – “вільно уздовж борта судна”;FOB (free on board) – “вільно на борт судна”

Група C

CFR (cost and freight) – “вартість і фрахт ”;CIF (cost, insurance, freight) – “вартість, страхування, фрахт”;CPT (carriage paid to) – “перевезення сплачено до”;CIP (carriage and insurance paid to) – “перевезення та страхування

сплачені до”

Група D

DAF (delivered at frontier) – “поставлено на кордон”;DES (delivered ex ship) – “поставлено з судна”;DEQ (delivered at quay) – “поставлено на причал”;DDU (delivered duty unpaid) – “поставлено без оплати мита”DDP (delivered duty paid) – “поставлено з оплатою мита”

Таблиця 2.4.Терміни Інкотермс

88

ються, як правило, відносяться довідкові, прейскурантні ціни, бір-жові котировки, ціни аукціонів, торгів, фактичних угод (або кон-трактні ціни) і пропозиції крупних фірм, а також статистичні ціни.Довідкові (індикативі) ціни – публікуються в друкованих та елек-тронних виданнях. Їхнім джерелом є економічні, галузеві газети тажурнали, спеціальні бюлетені, фірмові каталоги та прейскуранти.Ціни міжнародних товарних аукціонів – це ціни, що складаються врезультаті торгів у заздалегідь обраних місцях публічного продажу(партії) товарів, які були попередньо оглянуті покупцем.

Біржові котировки на відміну від цін аукціонів являють собоюціни спеціально організованого, постійно діючого ринку масових,якісно однорідних, взаємозамінних товарів. Як правило, це цінина товари, торгівля якими проводиться на товарних біржах. В нашчас вони встановлюються майже на 50 видів сировинних товарів.Ціни аукціонів та біржові котировки відображають реальні угоди,а їхня публікація носить регулярний характер по мірі проведенняторговельних операцій.

Ціни торгів – це ціни, що існують при спеціалізованій форміторгівлі, яка основана на видачі замовлень на поставку товарів абоукладанні підрядів на виробництво певних робіт за заздалегідьоголошеними умовами. Відмінною рисою такої форми торгівлі єнаявність декількох продавців і одного покупця, який обираєнайвигіднішу пропозицію, в тому числі за ціною.

Ціни фактичних угод (контрактні ціни) відображають дійснийрівень цін на товар певної якості при відповідних умовах поставкита платежу. Вони, зазвичай, складають комерційну таємницю і, якправило, не публікуються, а з'являються в друкованих виданняхепізодично, лише за окремими операціями і без надання багатьохсуттєвих деталей зовнішньоторговельних угод.

Ціни пропозицій крупних фірм за суттю мають довідковий харак-тер, тому що в процесі торгування знижуються. Однак для багатьохтоварів, особливо машин та обладнання, ці ціни є єдиним джере-лом інформації про рівень світових цін на даному ринку.

Статистичні ціни – середня ціна товарної одиниці, яка визна-чається співвідношенням вартості експорту (імпорту) до обсягупродукції, що була закуплена (поставлена). Вони являють собоюстатистичний показник руху цін у світовій торгівлі, який розрахо-


89

вується на основі економічної інформації, що міститься в загаль-них національних та міжнародних статистичних довідниках.

В тих випадках, коли відсутня необхідна інформація, на під-ставі якої може бути здійсненне обґрунтування зовнішньоторго-вельної ціни конкретної угоди, застосовуються так звані розрахун-кові цінові показники. На практиці користуються декількома видамирозрахунково-цінових показників: індексами експортних та ім-портних цін, індексами внутрішніх оптових цін, середньостатис-тичними експортними та імпортними цінами.

Індекси експортних та імпортних цін публікуються статистич-ними відомствами різних країн та міжнародними економічнимиорганізаціями для широкого кола товарів і товарних груп. Індексицін – це відносні показники, які характеризують їх зміни за пев-ний період часу.

Поряд з індексами зовнішньоторговельних цін у практиціміжнародної торгівлі використовуються також індекси внутрішніхоптових цін, які регулярно публікуються офіційною статистикою.

Одним із різновидів розрахункових цінових показників є серед-ньостатистичні експортні та імпортні ціни. Вони розраховуютьсяна основі даних зовнішньоторговельної (митної) статистики:сумарна вартість товару ділиться на його кількість, в результатічого формуються показники «питомої вартості товару».

В цілому жоден з вищезгаданих показників не може бути визна-ний універсальним носієм усієї необхідної цінової інформації, якавідображає всі сторони процесу формування й змін цін світовогоринку, тому необхідно їх комплексне використання.

Ціни міжнародної торгівлі (особливо сировинними товарами танапівфабрикатами) регулярно публікуються в загальноекономічнійта галузевій статистиці різних країн, а також у виданнях міжнарод-них організацій, причому в останньому випадку інформація оброб-ляється й узагальнюється за єдиною методикою, що забезпечує їїпорівнянність у товарному, регіональному, та часовому аспектах.

Найвідомішими в цьому плані є цінові показники, які розрахо-вуються й публікуються Статистичним бюро ООН у щомісячнику«Monthly Bulletin of Statistics», щорічниках «Statistical Yearbook» та«Yearbook of International Trade Statistics»; ФАО (Продовольчою тасільськогосподарською організацією ООН) – «Monthly Bulletin of


90

Agricultural Economics and Statistics»; МВФ (Міжнародним валют-ним фондом) – «International Financial Statistics» та «InternationalFinancial Statistics Yearbook». В цих виданнях надаються в динаміціяк абсолютні рівні зовнішньоторговельних та внутрішніх оптовихцін розвинутих країн і країн, що розвиваються, основних учасницьміжнародної торгівлі мінеральною та сільськогосподарською сиро-виною й напівфабрикатами, так і ціни в основних центрах світовоїторгівлі окремими товарами (біржові котировки, ціни аукціонів), атакож їхні індекси.

Крім щорічних та щомісячних видань міжнародних економіч-них організацій інформацію про абсолютні рівні цін міжнародноїторгівлі сировинними товаром та напівфабрикатами, а також вну-трішніх оптових цін окремих країн можна отримати з регулярнихпублікацій галузевого характеру та знайти в Інтернеті.

2.7. Методи регулювання міжнароднихторгово-економічних відносин

Методи, що застосовують держави для регулювання міжнарод-ної торгівлі, можна поділити на тарифні, які базуються на викорис-танні митного тарифу, та нетарифні, до яких відносять, перш за все,квоти, ліцензії, субсидії, антидемпінгове мито, технічні бар'єри тощо.

Тарифні методи регулювання. Найпоширенішим видом обме-жень торгівлі є мито на імпорт. Воно являє собою державний збір,що стягується під контролем митних органів з іноземних товарів,які ввозяться в країну.

Існує два основних види мита: специфічне та адвальорне.Специфічне мито – це мито у вигляді фіксованої суми з одиницівиміру (ваги, площі, об'єму тощо). Адвальорне мито встановлю-ється як відсоток від митної вартості товару.

Ставки мита фіксуються у митному тарифі. У вузькому розу-мінні він являє собою перелік товарів, з яких стягується мито приїхньому ввезені до країни. Митний тариф систематизовано відпо-відно товарній номенклатури зовнішньоекономічної діяльності. Вширокому розумінні митний тариф розглядається як особливийінструмент зовнішньоторговельної політики і як конкретна ставкамита.


91

Традиційно митний тариф вводиться для обмеження імпорту зметою захисту вітчизняних виробників від іноземної конкуренції,але інколи держава йде на обмеження експорту. Введення митноготарифу на експорт має бути доцільним в тому випадку, коли цінана який-небудь продукт знаходиться під адміністративним кон-тролем держави та підтримується на рівні нижче світового шляхомвиплати відповідних субсидій виробникам. В даному випадку обме-ження експорту розглядається державою як необхідний засіб дляпідтримання достатнього рівня пропозиції даних товарів на внут-рішньому ринку та обмеження надлишкового експорту субсидова-ного продукту. Як правило, експортні тарифи використовуютьсякраїнами, що розвиваються, та державами з перехідною еконо-мікою. Промислово розвинуті країни використовують їх рідко, а уСША оподаткування експорту взагалі заборонено конституцією.

Митні тарифи є важливим інструментом зовнішньоторговель-ної політики держави, але їх роль в останні десятиліття поступовозменшувалася. В ході багатосторонніх переговорів у рамкахГАТТ/СОТ було досягнуто значне скорочення тарифних бар'єрів.Зокрема, протягом останнього десятиліття середньозваженийрівень імпортного тарифу зменшився в ЄС до 3,6%, США – 3,5%,Японії – 1,5%.

На відміну від тарифних заходів нетарифні методи регулюванняміжнародних торговельних потоків в сучасних умовах стають всебільш поширеними. За класифікаційною схемою, розробленоюсекретаріатом ГАТТ/СОТ, сьогодні у світі існує понад 800 видівнетарифних заходів. Найактивніше використовують нетарифніінструменти країни з розвинутою ринковою економікою.

Хоча не існує єдиної загальновизнаної класифікації нетариф-них заходів регулювання, їх умовно можна об'єднати в чотириосновні групи:

1) група заходів безпосереднього обмеження імпорту/експортуз метою захисту певних галузей національного виробництва;

2) група адміністративних формальностей та технічних проце-дур;

3) група заходів, спрямованих на стимулювання експорту танаціонального виробництва;

4) група інших супутніх заходів державного регулювання.

2.7. Методи регулювання міжнародних торгово-економічних відносин

92

Група заходів безпосереднього обмеження імпорту/експорту най-більш впливова. Понад 50% всіх заходів нетарифного регулюваннявідносяться до даної групи. Серед них найпоширенішими фор-мами нетарифного обмеження зовнішньої торгівлі є:– ліцензії й квоти; – «добровільне» обмеження експорту; – встановлення мінімальних імпортних цін; – імпортні депозити; – імпортні податки; – компенсаційне мито; – антидемпінгове мито тощо.

Ліцензування – це метод регулювання зовнішньоекономічноїдіяльності, який полягає у видачі повноважним органом дозволу(ліцензії) на здійснення протягом певного періоду зовнішньоеко-номічних операцій з товарами, що ліцензуються. Ліцензії буваютьздебільшого двох форм: індивідуальні та генеральні. Індивідуальна(разова) ліцензія – це, як правило, дозвіл на здійснення протягомобмеженого часу однієї зовнішньоторговельної угоди. Генеральна жліцензія дозволяє протягом визначеного терміну безперешкодноввозити/вивозити товари, що внесені у список ліцензуємих.

Квотування (контингентування) являє собою обмеження в кіль-кісному або вартісному вигляді обсягу продукції, яка дозволяєтьсядо ввозу в країну (імпортна квота) чи вивозу із країни (експортнаквота) за певний період. Як правило, квотування зовнішньої торгівліздійснюється шляхом її ліцензування, коли держава через уповно-важені органи видає ліцензії на імпорт чи експорт обмеженогообсягу продукції та одночасно забороняє неліцензійну торгівлю.

Від початку 70-х років ХХ століття широкого поширення отри-мала особлива форма кількісних обмежень імпорту – «добровільні»експортні обмеження (ДЕО), коли не країна-імпортер установлюєквоту, а країни-експортери самі беруть на себе зобов'язання зобмеження експорту в дану країну. В ході уругвайського раундупереговорів добровільні обмеження експорту були визнані неза-конними, але вони все ще існують на практиці. Сьогодні ДЕОназивають заходами «сірої зони». В рік створення СОТ існуваломайже 200 угод, які відносилися до такої категорії. Проблема поля-гає в тому, що угоди «сірої зони» важко виявити, вони не завжди


93

укладаються в письмовій формі і можуть існувати як мовчазнізгоди сторін.

Установлення мінімальних імпортних цін передбачає суворе до-тримання експортером того рівня цін, який встановлено країною-імпортером.

Імпортні депозити – це форма задатку, який імпортер повиненвнести у свій банк перед закупівлею іноземного товару.

Імпортні податки – це прикордонні податки які стягуються зтоварів при перетинанні митних кордонів країни. До них, наприк-лад, відносяться митні збори, пов'язані з оформленням митнихдокументів чи зі здійсненням митного контролю, сплата зборів заперевірку якості товару, торговельні, сезонні, екологічні, портові,аеродромні, статистичні збори, збори за здійснення фітосанітар-ного контролю тощо.

Компенсаційне мито застосовується у випадку, коли експортервикористовує державні субсидії з метою підвищення конкуренто-спроможності своїх товарів на світовому ринку. Отже, компенса-ційне миро накладається на імпорт тих товарів, під час виробниц-тва яких прямо або непрямо використовувалися субсидії, і такіімпортні товари завдають шкоду національним виробникам ана-логічних товарів.

Ситуація, коли експортер продає свій товар на зарубіжномуринку за ціною що нижче за нормальну, визнається демпінгом.Демпінг може здійснюватися як за рахунок власних ресурсів фірм-експортерів, так і за рахунок допомоги держави у вигляді експорт-них субсидій. В міжнародній практиці розрізняють три основнихформи демпінгу: постійний, спорадчий та навмисний. Постійнийдемпінг – це постійний експорт товарів за цінами нижче нормаль-них. Спорадчий демпінг – епізодичний продаж товару на зарубіжнихринках за заниженими цінами внаслідок його перевиробництва навнутрішньому ринку. Навмисний демпінг – це тимчасове навмиснезниження цін на експортні товари з метою проникнення на зару-біжні ринки чи витіснення конкурентів з них. Існують також іншіформи демпінгу, наприклад, взаємний чи зворотний, але вони неотримали широкого поширення в міжнародній комерційній прак-тиці. Якщо використання демпінгових цін призводить до збитківмісцевих виробників, і є прямий причинно-слідчий зв'язок між


94

цими явищами, то держави можуть вводити антидемпінгові заходи(перш за все, антидемпінгове мито), які інколи розглядаються якбар'єри у зовнішній торгівлі.

Найжорсткішою формою державного обмеження зовнішньоїторгівлі є економічні санкції, зокрема, торгове ембарго – заборонадержавою ввозу в певну країну або вивозу з неї товарів. Введенняембарго здійснюється, як правило, з політичних мотивів.

Другу групу нетарифних обмежень складають різноманітнізаходи адміністративного характеру та технічні процедури. Їх щеназивають методами прихованого протекціонізму. В дану групупопадають, наприклад, умови проведення митних процедур,встановлення технічних стандартів, санітарних норм, вимоги доупаковки та маркування, екологічні вимоги тощо. В цілому, адмі-ністративні формальності являють собою правила проведенняімпортних (експортних) операцій, які обмежують торгівлю міжкраїнами, наприклад, обов'язкове отримання ліцензій на здійс-нення зовнішньоекономічних операцій, використання міжнарод-них торгів при закупівлі обладнання тощо. Технічні бар'єри базу-ються на тому, що національні адміністративні, технічні та іншінорми і правила побудовані таким чином, щоб перешкоджати вве-зенню іноземних товарів, тобто вони спрямовані на дискриміна-цію імпортних товарів у порівнянні з вітчизняними. До технічнихбар'єрів відноситься, наприклад, встановлення специфічних ви-мог: стандартів якості, норм безпеки, санітарних обмежень, певнихвимог щодо упаковки й маркування тощо.

Третю групу заходів нетарифного регулювання формують заходи,спрямовані на стимулювання експорту та національного виробництва.Серед них провідну роль грають експортні субсидії. Вони є формоюстимулювання вітчизняних експортних галузей. Експортні суб-сидії – це пільги фінансового характеру, які надає держава експор-терам для розширення вивозу товарів за кордон. В результаті такихсубсидій експортери отримують можливість продавати товари назовнішньому ринку за ціною нижче, ніж на внутрішньому. Екс-портні субсидії можуть бути прямими (виплата дотацій виробникупри його виході на зовнішні ринки) та непрямі (шляхом пільговогооподаткування, кредитування, страхування тощо).

Четверту групу нетарифних заходів регулювання складаютьрізноманітні інструменти макроекономічного регулювання, які опосе-


95

редковано впливають на міжнародну торгівлю, наприклад, валютніобмеження, правила ввозу та вивозу капіталу, податкова політика,заходи організаційно-інформаційного забезпечення розвитку зов-нішньоекономічних відносин тощо.

Відповідно до правил ГАТТ/СОТ нетарифні обмеження заборо-няються, але зазвичай із загального правила є виключення чиспеціальні режими.

Незважаючи не те, що в абсолютній більшості випадків тарифніта нетарифні методи державного впливу на зовнішню торгівлюпризводять до чистих втрат добробуту суспільства, такі інстру-менти широко використовуються практично всіма країнами світу.

2.8. Міжнародні торгові організації

В умовах глобалізації світової економіки велике значення врегулюванні міжнародних торгових відносин має діяльність між-народних організацій. Серед них провідне місце належить:

1. Міжнародній торговій палаті.2. Конференції ООН з торгівлі та розвитку.3. ГАТТ/СОТ.Міжнародна торгова палата, МТП (International Chamber of

Commerce, ICC) – це неурядова міжнародна організація, яка об'єд-нує тисячі учасників (компаній, асоціацій, підприємців) з понад130 країн світу. Вона була заснована у 1919 році з основною метою,яка залишається незмінною протягом років – служити міжнарод-ному бізнесу шляхом сприяння розвитку торгівлі, інвестицій,вільного руху капіталів, відкриття ринків для товарів та послуг.Основні цілі МТП закріплені в Статуті організації і спрямовані наполіпшення економічних відносин між країнами, на встановленняділових контактів та взаєморозуміння.

Основними функціями МТП є такі:– встановлення правил та стандартів (наприклад, Правила інтер-

претації комерційних термінів – INCOTERMS; Єдині звичаї іпрактика документарних акредитивів – UCP 500; Уніфікованіправила з інкасо; Уніфіковані правила з договірних гарантій;Правила про Арбітражний суд, а також документи, що регулюютьпитання конкуренції, іноземних інвестицій, перевезень тощо);


96

– сприяння росту та процвітанню (зокрема, МТП надає рекомен-дації Світовій організації торгівлі; сприяє підтримці національ-них заходів, спрямованих на розвиток бізнесу; виступає основ-ним бізнес-партнером ООН та його спеціалізованих установ;бере участь у зустрічах країн «великої вісімки»; здійснює інфор-маційну підтримку з питань торгівлі, інвестицій та інших комер-ційних операцій);

– розповсюдження бізнес-досвіду та практики (дану функцію МТПздійснює шляхом обговорення на саммітах ООН питань стій-кого зростання, фінансування розвитку громадянського суспіль-ства; шляхом надання допомоги у залученні прямих іноземнихінвестицій для деяких найменш розвинутих країн світу; шляхомучасті у роботі таких інституцій, як Консультаційна рада з пи-тань інвестицій, Міжнародний конгрес, Нове партнерство длярозвитку Африки; шляхом міжнародних та регіональних кон-ференцій, публікацій та інших заходів розповсюдження інфор-мації);

– захист міжнародного бізнесу (МТП активно співпрацює з націо-нальними урядами та міжнародними організаціями, захищаючиінтереси підприємств усіх секторів економіки в кожній частинісвіту. Зокрема, при МТП функціонує Міжнародний арбітражнийсуд, Бюро зв'язку з ООН та її спеціалізованими установами).Рішення Міжнародної торгової палати носять рекомендацій-

ний та добровільний характер. Проте їх неухильно дотримуютьсячисленні учасники міжнародних угод. Виступаючи «законодав-цем» правил документарного оформлення торговельних операцій,МТП використовує свій досвід для розробки орієнтирів, що ви-значатимуть електронну торгівлю у ХХІ столітті, методи та заходиборотьби з комерційними злочинами тощо.

За своєю організаційною структурою МТП складається зі Сві-тової ради, Національних комітетів та груп, Виконавчої ради,Секретаріату, інших експертних комісій, підкомітетів, робочихгрупи тощо. Вищим законодавчим органом є Світова рада, яказбирається два рази на рік та визначає стратегію розвитку органі-зації. Національні комітети виступають представниками МТП увідповідних країнах і забезпечують поширення її політики та реко-мендацій у країнах-реципієнтах. Виконанням та імплементацією


97

рішень Світової ради займається Виконавча рада, яка складаєтьсяз 15–30 чоловік. Секретаріат виконує допоміжні адміністративніфункції та тісно співпрацює з національними комітетами приздійсненні робочих програм МТП.

Конференція ООН з торгівлі та розвитку, ЮНКТАД (UnitedNations Conference on Trade and Development, UNCTAD) є органомГенеральної асамблеї ООН, тому з юридичної точки зору її не можнарозглядати як міжнародну організацію, хоча вона має багато рис,притаманних ним. ЮНКТАД була створена 30 грудня 1964 року.Понад 190 країн світу є її членами.

Спочатку основними завданнями ЮНКТАД було сприяннярозвитку міжнародної торгівлі, встановлення, узгодження й запро-вадження відповідних принципів та політики, координація діяль-ності міждержавних утворень та регіональних економічних угрупу-вань у сфері міжнародної торгівлі, розширення інвестицій та мож-ливостей розвитку країн, що розвиваються, надання останнімдопомоги з метою їхньої інтеграції у світову економіку тощо. З 70-хроків коло діяльності ЮНКТАД починає суттєво розширюватисяза рахунок ускладнення завдань та функцій організації. Окрімрегулювання торговельних відносин ЮНКТАД сприяє розвиткурівноправного взаємовигідного співробітництва між державами,розробляє різноманітні рекомендації з питань економічного роз-витку, інвестицій, зменшення обмежувальної практики, політикиконкуренції, надає технічну допомогу країнам, що розвиваються,та державам з перехідною економікою тощо.

ЮНКТАД є універсальним форумом, призначеним для обгово-рення різних проблем міжнародних економічних відносин. Яквідмічається в документах ЮНКТАД, сьогодні її основними на-прямками діяльності є:– міжнародна торгівля;– інвестиції, підприємництво та технології;– глобалізація, взаємозалежність та розвиток;– інфраструктура для розвитку, ефективність торгівлі, розвиток

трудових ресурсів;– найменш розвинуті країни та острівні державі, що розвиваються;– технічна кооперація.

Вищими керівними органами ЮНКТАД є Конференція та Рада


98

з торгівлі та розвитку. Сесії Конференції проходять на рівні мініс-трів та глав урядів один раз у 4 роки. Протягом кожного року Радазбирається один раз на регулярне засідання та до трьох разів навиконавчі сесії. Рада здійснює керівництво в перервах між сесі-ями. Зокрема, вона здійснює підготовку чергових сесій, забезпечуєреалізацію рекомендацій, ухвалених на конференції. В її межахпрацюють три комісії: Комісія з торгівлі товарами, послугами тасировинними товарами, Комісія з інвестицій, технологій та зв'яза-них фінансових питань, Комісія з питань підприємств, сприяннябізнесу та розвитку. Робота комісій підтримується обговореннямиіз залученням спеціалізованих технічних експертів з певнихгалузей. Щорічно відбувається до десяти експертних засідань.

Серед допоміжних органів провідну роль відіграє Центр зміжнародної торгівлі, основною метою якого є надання допомогив збільшенні експорту країнам, що розвиваються. З 1994 р. органі-зація активно працює над створенням та підтримкою роботивсесвітньої мережі Центрів з питань торгівлі, яка об'єднує черезІнтернет торгові Центри світу. Для обслуговування Конференції таРади у межах Секретаріату ООН створений секретаріат ЮНКТАД.

Відмінною рисою цієї організації є те, що вся діяльність прово-диться у межах певних регіональних груп, а бюджет ЮНКТАД єскладовою частиною бюджету ООН. Держави-члени поділені на 4головні групи з врахуванням їх географічного положення та рівнясоціально-економічного розвитку.

Усі рішення ЮНКТАД мають рекомендаційний характер іоформлюються у вигляді резолюцій, заяв, висновків тощо. Підегідою ЮНКТАД розробляються багатосторонні угоди та конвен-ції. За роки існування організації відбулося 11 конференцій (див.табл. 2.5).

Генеральна угода з тарифів і торгівлі, ГАТТ (The General Agreementon Tariffs and Trade, GATT) була підписана в Женеві у жовтні 1947 р.і вступила в силу з 1 січня 1948 р. На початковому етапі її учасни-ками були 23 країни, а коли в 1994 р. вона була реформована уСвітову організацію торгівлі (СОТ), ряди її членів нараховуваливже 118 держав світу.

ГАТТ являла собою багатосторонню міжнародну організацію наоснові угоди, яка містила зведення правових норм, що регулювали


99


Рік Місце Основні питання/рішення

1. 1964 ЖеневаПрийнято принципи міжнародних торгових відносин та торгової політики, що сприяє розвитку

2. 1968 ДеліПрийнято рекомендації про впровадження загальної системи преференцій для країн, що розвиваються

3. 1972 СантьягоПрийнято рекомендації про розробку Хартії економічних прав та обов'язків держав

4. 1976 НайробіПрийнята резолюція про відмову від заходів економічного тиску

5. 1979 МанілаПрийнято документи щодо поширення міжнародної торгівлі та розвитку

6. 1983 Белград

Прийнято резолюції з питань сировини, торгової політики, фінансово -економічної допомоги країнам, що розвиваються, послаблення їхньої зовнішньої заборгованості

7. 1987 ЖеневаПрийнято рішення по широкому колу питань міжнародної торгівлі, зов нішньої заборгованості країн, розвитку найбідніших країн тощо

8. 1992 Картахена

Розглянуто різноманітні питання міжнародної торгівлі, перш за все, проблеми торгівлі сировинними товарами, та визначено факторів, що стримують розвиток торгівлі між країнами

9. 1996 Мідренд

Визначено основні заходи та цінності, які мають суттєве значення для розвитку міжнародних торговельних, інвестиційних та інших економічних відносин, реформовано міжурядовий механізм функціонування організації

10. 2000 Бангкок

Прийнято декл арації та план дій, в яких визначалися основні виклики ХХІ століття для розвитку економічних та торгових відносин між країнами та підтверджено основні принципи та напрями діяльності, спрямовані на забезпечення миру,

11. 2004 Сан Пауло

Розглянуто широкий спектр питань, перш за все, проблеми досвіду та перспективи країн, що розвиваються, в епоху глобалізації, визначено види національних та багатосторонніх заходів, необхідних для успішної інтеграції цих країн у світову економіку

Таблиця 2.5.Конференції ЮНКТАД

100

торговельні відносини між країнами-учасниками за різними на-прямами. Метою Генеральної угоди з тарифів і торгівлі було забез-печення необхідної правової основи на багатосторонньому рівнідля розвитку міжнародних торговельних відносин шляхом скасу-вання митних та інших торговельних обмежень, усунення всіхформ дискримінації у міжнародній торгівлі з метою підвищеннярівня життя, забезпечення повної зайнятості, підвищення реальнихдоходів населення та попиту, більш ефективного використаннясировини, зростання виробництва і торговельного обміну.

ГАТТ базувалася на принципах:– відсутності дискримінації у торгівлі;– режимі найбільшого сприяння;– здійсненні поступок на взаємної основі;– зниженні мита та нетарифних бар'єрів;– регулюванні міжнародної торгівлі на основі приватного права

тощо.Її основні функції включали:

– вплив на державну торговельну політику шляхом виробленняправил світової торгівлі;

– проведення переговорів з питань лібералізації торгівлі;– врегулювання суперечок.

Вищим органом виступали Конференції, оперативну діяльністьздійснювала Рада представників, робочими органами були: пос-тійно діючий Секретаріат та різноманітні комісії, комітети, під-комітети та робочі групи.

За період з 1947 по 1994 р. відбулося вісім торговельних раундівпереговорів, метою яких була подальша лібералізація світовоїторгівлі й усунення торговельних бар'єрів. Перші п'ять раундів восновному орієнтувалися на зменшення митних тарифів за прин-ципом «поступка за поступку». На шостому раунді (1964–1967) бувзмінений принцип ведення переговорів. Країни перейшли відвзаємних поступок до лінійного зменшення тарифів відразу на всітовари. На Токійському раунді (1973–1979) окрім тарифного регу-лювання здійснювалися переговори про усунення нетарифних об-межень, регулювання умов торгівлі за окремими групами товарівтощо. Восьмий (уругвайський) раунд переговорів став поворотнимв еволюції ГАТТ і не лише тому, що призвів до створення Світової


101

організації торгівлі, але й тому, що на ньому було прийнято багатодокументів, які регулюють різноманітні питання торгівлі товарамита послугами, захисту прав інтелектуальної власності тощо. Вцілому, переговори під егідою ГАТТ тільки в 60-х і 70-х роках ско-ротили митні бар'єри з 25–30 до 3–4%, допомогли збільшити втричіобсяги світової торгівлі за 70–80-ті роки і продовжити лібералі-зацію міжнародної торгівлі у 90-ті роки та на початку ХХІ століття.

Рішення про створення Світової організації торгівлі, СОТ (WorldTrade Organisation, WTO) було прийнято на Уругвайському раундіпереговорів, який проводився в рамках Генеральної угоди з тари-фів і торгівлі. Угода про створення СОТ вступила в силу з 1 січня1995 року.

СОТ є міжнародною міждержавною організацією. Водночасвона має певні особливості щодо членства. Членами СОТ можутьбути не лише держави, але й митні території з повною автономієюу здійсненні зовнішньоторгових відносин (наприклад, Тайвань,Палестина, ЄС).

СОТ не має правотворчих функцій, але вона регулює торгово-політичні відносини учасників організації у сфері міжнародноїторгівлі на основі пакета угод уругвайського раунду багатосторо-нніх торгових переговорів 1986–1994 років. Пакет угод складаєтьсяз декількох десятків багатосторонніх угод та інших правових доку-ментів, основним із яких є угода про заснування СОТ.

Фактично СОТ функціонує так само, як і ГАТТ, але при цьомуздійснює контроль більш широкого спектру торгових угод і маєвеликі повноваження у зв'язку з удосконаленням ряду процедурприйняття рішень. СОТ виконує такі основні функції:– є форумом багатосторонніх торгових переговорів з питань між-

народної торгівлі;– забезпечує функціонування механізму з розв'язання міждер-

жавних суперечок у сфері міжнародної торгівлі;– у виключних випадках приймає рішення щодо звільнення члена

СОТ від зобов'язань, які накладаються на нього в рамках СОТ; – здійснює тлумачення міжнародних торгових договорів системи

СОТ;– встановлює контроль за реалізацією міжнародних торгових дого-

ворів системи СОТ шляхом механізму огляду торгової політики.


102

Основними принципами й правилами СОТ є:– надання режиму найбільшого сприяння в торгівлі на недискри-

мінаційній основі;– взаємне надання національного режиму товарам і послугам іно-

земного походження;– регулювання торгівлі переважно тарифними методами;– відмова від використання кількісних обмежень; – розв'язання торгових суперечок шляхом консультацій і пере-

говорів.Усі країни – члени СОТ зобов'язуються виконувати близько 30

основних угод та інших юридично закріплених умов. Такимчином, СОТ являє собою своєрідний багатосторонній контракт(пакет угод), нормами й правилами якого регулюється понад 90%усієї світової торгівлі товарами й послугами.

За своєю структурою СОТ складається з:– Конференції міністрів (торгівлі, економіки тощо) країн-учас-

ниць – це вищий орган організації. Конференції проходять нерідше одного разу у два роки;

– Генеральної ради, що є виконавчим органом організації. Радаскладається з представників усіх членів СОТ. Її засідання прохо-дять у разі необхідності (зазвичай декілька разів на рік) на рівніпослів чи представників країн – членів СОТ. В межах Генераль-ної ради існують Рада з торгівлі товарами, Рада з торгівлі послу-гами, Рада з торгових аспектів прав інтелектуальної власності;

– Секретаріату, що являється адміністративним органом, покли-каним забезпечувати стабільну роботу організації. Цей постійнодіючий орган очолює генеральний директор. В Секретаріаті пра-цюють біля 500 осіб, які мають статус міжнародних чиновників.В межах Конференції міністрів та Генеральної ради створю-

ються різні комітети на постійній чи тимчасовій основі для роз-гляду спеціальних питань.

Зараз учасниками СОТ є майже 150 держави світу; майже 30країн ведуть переговори про приєднання, маючи статус спостері-гачів. У спостерігачах також є близько 50 міжнародних організа-цій, у тому числі МВФ, Група Світового банку, ОЕСР, різні підроз-діли ООН, регіональні угрупування, товарні організації тощо.


103

Процедура приєднання до СОТ досить складна й тривала – зай-має кілька років. На першому етапі в рамках спеціальних Робочихгруп відбувається детальне вивчення економічного механізму іторгово-політичного режиму країни, що приєднується. Потімпочинаються консультації і переговори (на двосторонньому рівні зусіма зацікавленими країнами – членами СОТ) про умови членствакраїни-здобувача у цій міжнародній організації. Насамперед, пере-говори стосуються «комерційно значимих» поступок, що країна,яка приєднується, буде готова надати членам СОТ при доступі наїї ринок. Замість того, країна, що приєднується, набуває права,якими володіють члени СОТ, що практично означає припинення їїдискримінації на зовнішніх ринках.

Відповідно до встановленої процедури результати двосторонніхпереговорів про взаємну лібералізацію доступу на ринки та умовиприєднання мають бути оформлені наступними офіційними доку-ментами:– доповіддю Робочої групи, у якій викладається весь пакет зобо-

в'язань, прийнятих на себе країною-кандидатом;– протоколом про приєднання, що юридично оформлює досяг-

нуту домовленість;– списком зобов'язань по тарифних знижках в області товарів і

сільського господарства;– списком специфічних зобов'язань для доступу на ринок послуг.

Зрештою висновки Робочої групи і всіх вищезгаданих доку-ментів виносяться на розгляд Генеральної ради організації. Якщо2/3 членів СОТ проголосують «за», заявник має право підписатипротокол і приєднатися до організації після ратифікації документапарламентом чи законодавчим органом країни (якщо це необхідно).

Україна є державою, питання про членство якої у СОТ знахо-диться «у роботі». Ще наприкінці 2002 р. Україна представилапакет відповідних документів до Секретаріату цієї організації.Надбання членства очікується у 2007–2008 році.


104

2.9. Україна на світовому ринку товарів та послуг

Досвід багатьох країн підтверджує те, що розвиток зовнішньоїторгівлі, зокрема, нарощування експорту країни на світовомуринку, є надзвичайно важливим фактором функціонування націо-нальної економіки. Тому невипадково після набуття незалежностіУкраїна стала проводити активну зовнішньоторгову політику, ви-користовуючи свій внутрішній потенціал. Поряд із кардинальнимизмінами, що відбулися після 1991 р. у геополітичному становищіУкраїни, особливості та закономірності сучасного стану трансфор-маційних процесів, які в ній відбуваються, істотно підвищуютьроль зовнішньоекономічних відносин в розвитку країни.

Аналіз динаміки, структури та географічної спрямованості зов-нішньої торгівлі України дозволяє виділити наступні її основніособливості:– зростання ролі зовнішньої торгівлі для економіки України;– нестабільність зовнішньої торгівлі та суттєві коливання сальдо

торгового балансу;– незбалансованість товарної структури;– недосконалість структури експорту та імпорту послуг;– низький рівень географічної диверсифікованості.

Частка зовнішнього товарообігу в ВВП становить понад 90%,що свідчить про суттєвий вплив зовнішньоторговельних зв'язківна економіку України. Зростає також кількість країн, з якимиУкраїна встановила та підтримує торговельні зв'язки. На початкуХХІ століття їх уже було понад 190. З іншого боку, частка зовніш-ньої торгівлі України у світовому експорті становить менш ніж0,5%, тобто за світовими масштабами Україна навіть близько непідходить до групи основних країн-експортерів.

За роки незалежності експорт та імпорт товарів в Україну тозростав, то зменшувався відповідно до змін, що відбувалися узовнішньому середовищі. Високі показники товарообігу були за-фіксовані в 1996 та 1997 роках, а наприкінці ХХ століття вонизменшилися до рівня 1993–94 років. З 2000 р. товарообіг зновупочав зростати. Зокрема, за даними Державного комітету статис-тики України, у 2005 р. загальний зовнішньоторговельний обігстановив уже 70,4 млрд. дол., що більше на 14% у порівнянні з


105

попереднім роком. Експорт збільшився порівняно з 2004 р. на 5%і дорівнював 34,3 млрд. дол., а імпорт – на 24,6% і становив 36,1млрд. дол. (див. табл. 2.6).

Таблиця 2.6. Зовнішня торгівля України в 1994-2005 рр., млн. дол. США

Джерело: Ukrainian Economic Trends, April 2001, UEPLAC; Державний комітетстатистики України, 1998-2006.

Товарна структура зовнішньої торгівлі України за роки неза-лежності майже не змінилася, як не змінився і перелік товарів, щозабезпечують валютні надходження в країну. Основними статтямиекспорту були та й залишаються чорні метали та вироби з них,машини, устаткування, інші механізми, продукція хімічної тапов'язаних із нею галузей промисловості, мінеральні продукти,засоби наземного транспорту; імпорту – мінеральні продукти (утому числі нафта, нафтопродукти, газ), машини, устаткування таінші механізми; продукція хімічної промисловості, засоби назем-ного транспорту, пластмаси, каучук (див. табл. 2.7).

Провідне місце в експорті продовжує займати продукція чорноїметалургії (більше 40%), що дає підстави говорити про певну моно-культурність, яка підвищує вразливість країни у сфері зовнішньо-економічних зв'язків. Експортний потенціал машинобудування таінших галузей обробної промисловості використовується лишенезначною мірою.


Період Експорт Імпорт Сальдо1994 13894 16469 -25751995 14244 16946 -27021996 15547 19843 -44961997 15418 19623 -42051998 13699 16283 -25841999 13189 12945 +2442000 15722 14943 +7792001 16265 15775 +4902002 17957 16977 +9802003 23080 23020 +592004 32672 28996 +36762005 34287 36141 -1854

106

Найбільшу питому вагу в імпорті має продукція паливно-енер-гетичного комплексу (майже 30%), що свідчить про значну залеж-ність країни від поставок енергоресурсів із-за кордону, особливоРосії.

Розміщення виробничих сил та товарна структура зовнішньоїторгівлі впливають на масштаби участі різних регіонів у зовнішньо-торгових відносинах країни. Понад 50% експорту та 50% імпортуприпадає лише на три основні регіони: Донецьку, Дніпропетров-ську області та м. Київ.

В 2002 р. 72,5% обороту припадало на транспортні послуги таподорожі; 7,8% – на різні ділові послуги; 3,6% – на послуги зв'язкуі зовсім незначна частка частка на фінансові, ділові, інформаційні,комп'ютерні, туристично-рекреаційні послуги, а також послуги,що пов'язані з патентами, ліцензіями, ноу-хау та іншими немате-ріальними активами, які в багатьох країнах забезпечують чималий


Експорт Імпорт

млн. дол.США

% до загального

обсягу

млн. дол.США

% до загального

обсягуРАЗОМ 34287 100 36141 100Готові харчові продукти 1292 3,8 1455 4,0Мінеральні продукти 4708 13,7 11568 32,0

в тому числі:паливо мінеральне, нафта та продукти її переробки

3345 9,8 10662 29,5

Продукція хімічної та пов'язаних із нею галузей промисловості

2990 8,7 3098 8,6

Текстиль та текстильні вироби 914 2,7 1406 3,9

Недорогоцінні метали та вироби з них

14047 41,0 2469 6,8

Машини та устаткування 2842 8,3 6342 17,6

Транспортні засоби та шляхове обладнання

1656 4,8 3220 8,9

Інші 5838 17,0 6583 18,2

Таблиця 2.7. Товарна структура зовнішньої торгівлі України за 2005 р.,

у млн. дол. та відсотках

Джерело: Державний комітет статистики України, 2006 р.

107

дохід. В наступні роки ситуація майже не змінилися, хоча у 2005 р.обсяг торгівлі послугами зріс на 23,6% порівняно з попереднімроком і становив понад 9 млрд. дол. (6,1 млрд. дол. – експорт, 2,9млрд. дол. – імпорт).

Розвиток співробітництва України з країнами ЄС, що гарантуєдоступ українським виробникам із їхньою традиційною продук-цією на європейські ринки, визначає взаємне застосування режимунайбільшого сприяння у торговельних відносинах тощо.

Серед інших важливих рис сучасної світової торгівлі Українивиділяються також: вимушена орієнтація України на країни СНД,що обумовлена столітніми історичними зв'язками і схожістю транс-формаційних процесів, які відбуваються в країнах колишньогоСРСР, і економічною зацікавленістю одна в одній; досить високийступінь залежності країни від імпорту; поступове зменшення сту-пеню бартеризації зовнішньоторговельних операцій та певна неви-значеність зовнішньоекономічної стратегії. Зокрема, незважаючина скорочення питомої ваги обсягів імпортованих товарів у ВВП,залежність від зовнішніх енергоресурсів залишається, що дає мож-ливість Росії, основному їхньому постачальнику до України, дик-тувати українській державі умови торгівлі даними видами товарівта інколи використовувати цю залежність у політичних цілях. Щостосується бартерних операцій, то з 1994 р. частка бартерних опе-рацій у зовнішній торгівлі України суттєво зменшилася й на кінець2004 р. становила близько 4%. Скорочення бартерних операційстало можливим внаслідок того, що за останні роки приймалисярізноманітні нормативні документи, спрямовані на обмеженнявикористання бартерних операцій у зовнішній торгівлі.

Невизначеність зовнішньоекономічної стратегії залишаєтьсяоднією з ключових проблем розвитку торговельних відносин Укра-їни. Після набуття незалежності та ліквідації державної монополіїзовнішньої торгівлі Україна обрала «градуалістську» стратегію роз-витку, в тому числі у сфері зовнішньоторговельних зв'язків. Вонадосить повільно здійснювала реформи в зовнішньоекономічномусекторі економіки, що дало можливість спеціалістам стверджу-вати, що Україна намагається зберегти стару систему управліннязовнішньоторговими процесами й активно використовує різно-манітні форми прямого контролю над експортом та імпортом,впроваджуючи надмірну протекціоністську політику.


108

Лише після 1994 р. урядом України був обраний курс на лібера-лізацію зовнішньої торгівлі. За оцінками німецької консалтин-гової групи з питань економіки, на початку Україні вдалося досягтивідчутних успіхів. До 1996 року було скасовано всі кількісні обме-ження експорту (наприклад, експортні квоти) та зменшені чис-ленні митні збори. Україна розпочала активну роботу в напрямкувирішення питання щодо приєднання до системи ГАТТ/СОТ.Однак, починаючи з 1996 року, в Україні було призупинено процеслібералізації торгівлі та здійснено чимало заходів у протилежномунапрямку. Останніми роками рівень митних зборів знову ставпомітно підвищуватися. Одночасно, імпорт та експорт суттєвообтяжуються заходами нетарифного характеру, причому цей тягардедалі зростає. Наприклад, імпортні товари часто підлягають склад-ним та дорогим процедурам стандартизації та сертифікації.

Усе це свідчить про те, що поки ще Україна чітко не визначи-лася зі своєю зовнішньоторговельною стратегією та не вирішилапитання: чи бути вільній торгівлі, чи протекціонізму? Разом із тим,існує точка зору, що принципи протекціонізму та вільної торгівлі взовнішньоекономічній сфері можуть гармонійно існувати разом,якщо в Україні буде створено ефективну систему стимулів, спря-мованих на ліквідацію розриву між експорто- та імпортоміскістюекономіки, оптимізацію структури зовнішньої торгівлі, підвищенняефективності зовнішньоторговельних контактів та зміцнення еко-номічної безпеки держави.

Для досягнення цього необхідно, перш за все, прагнути у сферізовнішньої торгівлі до:– географічної диверсифікації ринків збуту;– захисту внутрішнього ринку від надмірного вивозу недефіцит-

ної продукції;– розв'язання проблем, пов'язаних із продажем товарів на світо-

вому ринку за демпінговими цінами;– забезпечення більш високого рівня повернення валютної

виручки;– зменшення частки бартерних операцій;– диверсифікації джерел постачання продукції з метою змен-

шення ресурсної залежності від монопольних постачальників;


109

– приведення структури імпорту у відповідність із потребаминаціональної економіки;

– впровадження такого режиму у сфері зовнішньої торгівлі, якийбув би більш відкритим, прозорим та стабільним.Одночасно слід звернути увагу на те, що реформування зов-

нішнього сектора має відбуватися в межах реформування всієїструктури економіки країни, зокрема, – супроводжуватися вдос-коналенням відповідної інфраструктури зовнішньої торгівлі,системи її інформаційного забезпечення, створенням ефективноїбанківської та гнучкої кредитної системи, реалізацією заходів, якіб забезпечили здобуття статусу повноправного члена СОТ тощо.


1. Що таке міжнародна торгівля та які її особливості як формиМЕВ?

2. Які види світових ринків ви знаєте та в чому полягаютьособливості їх розвитку?

3. Які показники обсягів, структури, динаміки та результативностіміжнародної торгівлі ви можете назвати?

4. В чому полягають особливості розвитку міжнародної торгівлі всучасних умовах?

5. Які основні причини зростання міжнародного товарообігу?6. Які концепції та теорії міжнародної торгівлі ви знаєте?7. Охарактеризуйте основні види міжнародної торгівлі.8. Які основні методи міжнародної торгівлі ви знаєте?9. В чому полягають особливості ціноутворення на світових

ринках?10.Які основні види цін у міжнародній торгівлі ви знаєте?11.Які методи та інструменти регулювання міжнародних торгово-

економічних відносин ви можете назвати?12.Охарактеризуйте значення та механізм діяльності провідних

міжнародних торгових організацій.13.Які основні особливості участі України у процесах міжнародної

торгівлі ви можете виділити?


110


1. Гринько И.С. Внешнеторговые сделки. – Сумы: Реал, 1994.2. Звітний зовнішньоторговельний баланс України / Державний

комітет статистики України, Експрес-інформація від 18.02.2004.3. Зенкин И.В. Право Всемирной торговой организации. – М.:

Международные отношения, 2003.4. Киреев А. Международная экономика: движение товаров и

факторов производства. – М.: Международные отношения,1997.

5. Козак Ю.Г., Лук'яненко Д.Г., Макогон Ю.В. та ін. Міжнароднаекономіка: Навчальний посібник. – Одеса: Астропринт, 1998.

6. Міжнародні економічні відносини: Сучасні міжнародні еконо-мічні відносини: Підручник / А.С. Філіпенко та ін. – К.: Либідь,1992.

7. Основы внешнеэкономических знаний / под ред. И.П. Фамин-ского и др. – М.: Международные отношения, 1990.

8. Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. – К.: Логос,1999.

9. Холопов А.В. Теория международной торговли. – М.: Росспэн,2000.

10.Report on Trade Development, WTO, 2002.11.Ukrainian Economic Trends, April 2001.12.World Trade Report 2004. Exploring the Linkage Between the

Domestic Policy Environment and International Trade, WTO, 2004.


111

Розділ 3. МІЖНАРОДНІ ІНВЕСТИЦІЇ

3.1. Міжнародний рух капіталу: причини, сутність,сучасні особливості

У сучасному світовому господарстві міжнародний рух капіталудосяг надзвичайного динамізму. Світовий обсяг прямих іноземнихінвестицій становив у 2003 р. понад 8,2 трлн. дол., тоді як затрильйонну позначку він перевалив лише наприкінці 1980-х років.За останнє десятиліття щорічно через національні кордони перемі-щувалося 0,5-1,5 трлн. дол. портфельних інвестицій, потоки позикі кредитів теж становили не одну сотню мільярдів доларів. Багатодержав намагаються залучити у свою економіку іноземний капі-тал, оскільки, як свідчить досвід різних країн, він може сприятиекономічному зростанню і підвищенню добробуту населення.

Міжнародний рух капіталу являє собою переміщення через націо-нальні кордони вартості в товарній або грошовій формі з метою отри-мання підприємницького прибутку або одержання відсотків.

Традиційно капітал підрозділяють на підприємницький і позич-ковий. Вивіз підприємницького капіталу являє собою довгостроковізакордонні інвестиції, що ведуть до створення або придбання закордоном філій, дочірніх компаній, змішаних підприємств та іншихформ господарської діяльності. Рух позичкового капіталу виступаєу вигляді міжнародного кредиту, під яким розуміється позика угрошовій або товарній формі, надана кредитором однієї країнипозичальнику з іншої країни на умовах терміновості, повернення іплатності. В українській економічній літературі часто в окремукатегорію капіталу виділяють також іноземну допомогу, що нада-ється у вигляді грантів, технічної допомоги, безпроцентних позикменш розвинутим країнам з боку іноземних держав і міжнародних

112

Розділ 3. Міжнародні інвестиції

організацій. Це, мабуть, пов'язано зі значною роллю цього компо-ненту у загальних потоках іноземного капіталу, що надходить векономіку України.

У процесі вивозу капіталу беруть участь різноманітні інститу-ціональні одиниці: міжнародні організації, центральні і місцевіоргани державного управління, центральні і комерційні банки,підприємства, інші юридичні і фізичні особи. Безумовно, у вивозіпозичкового капіталу провідну роль грають транснаціональнібанки, державні органи і міжнародні організації, а от у вивозі під-приємницького капіталу в основному домінує приватний капіталміжнародних компаній.

Моніторинг міжнародного руху капіталу здійснюється за допо-могою низки показників, що можуть бути загальними або специ-фічними для кожної категорії капіталу. До загальних показниківвідносяться накопичені обсяги капіталу, показники їх динаміки(темпи росту і приросту) та структури. Показники обсягів, дина-міки і структури капіталу вимірюються у вартісному виразі, частішевсього у доларах США. За допомогою цих показників можна від-слідковувати загальні тенденції, що спостерігаються як на міжна-родному ринку капіталів, так і на його регіональних і національнихсегментах. У категорію специфічних можна віднести показникизовнішньої заборгованості.

На відміну від міжнародної торгівлі, що набула широкого по-ширення ще в докапіталістичну епоху, вивіз капіталу пов'язують зрозвитком капіталістичних відносин, формуванням великих під-приємств, нагромадженням значних обсягів капіталу і його від-носного надлишку. Саме ці чинники в перших теоріях міжнарод-ного руху капіталу розглядалися як основні, що пояснюютьміграцію капіталів між країнами. Капітал спрямовується туди, дебільш висока норма прибутку. Практично до початку ХХ століттятакий підхід домінував у науковій думці. Пізніше з'явилися новітеорії, що аналізували мінливий характер міграції капіталів івиявляли нові причини, які пояснюють його феномен.

Серед основних причин, які пояснювали і пояснюють вивізкапіталу за кордон і які часто згадуються в економічній літературі,можна виділити наступні:– відносний надлишок капіталу в країні-донорі (у сучасних умовах

вплив цього чинника значно зменшився);

113

– більш високі процентні ставки і рівень прибутку за кордоном упорівнянні з показниками внутрішнього ринку;

– обмеженість внутрішнього ринку або несприятливі умови для ефек-тивного використання підприємницького і позичкового капіталу(наприклад, нестача природних ресурсів, відставання попитувід пропозиції, посилення конкуренції, високий рівень витратвиробництва, низькі процентні ставки та інше);

– можливість обминути митні бар'єри (такий мотив часто пов'яза-ний з можливістю за допомогою вивозу капіталу проникнути назарубіжні перспективні ринки з метою роширення ринків збуту);

– прагнення компаній до географічної диверсифікації капіталовкла-день з метою зниження ризиків і підвищення конкурентоспромож-ності;

– можливість використання внутрішніх переваг володіння фірми(нових технологій, досвіду, знань тощо);

– використання сприятливих факторів дислокації в країнах, щозалучають іноземний капітал (наприклад, значна ємність ринку,наявність необхідних природних ресурсів, кваліфікованої і де-шевої робочої сили і фахівців, пільгове оподатковування, вико-ристання фінансових можливостей країн-реципієнтів, легкийдоступ до цінної інформації, невисокі витрати на охорону нав-колишнього середовища тощо);

– розвиток і підтримка конкурентних переваг через реалізаціювнутрішньофірмових цілей і завдань;

– реалізація різних ініціатив уряду і міжнародних організацій.Зміни, що постійно відбуваються у світовій економіці істотно

впливають на масштаби, форми і напрямки міжнародного рухукапіталу. В сучасних умовах міграція капіталів між країнами маєнаступні характерні риси:– зростають масштаби вивозу капіталу;– продовжується географічна диверсифікація потоків капіталу;– відбуваються зміни у галузевій структурі і динаміці руху капіталу;– підвищується роль держави і міжнародних організацій у вивозі

капіталу.Вивіз капіталу, незважаючи на його залежність від циклічного

розвитку економік, має тенденцію до зростання. Особливо активноця риса проявилася після Другої світової війни. Якщо в 1960 р.

3.1. Міжнародний рух капіталу: причини, сутність, сучасні особливості

114

загальний обсяг прямих іноземних інвестицій (ПІІ) становив68 млрд. дол., а в середині 1980-х – 2,5 трлн. дол., то в 2003 р., яквже відзначалося, він перевищував 8,2 трлн. доларів. До того ж,практично весь повоєнний період темпи росту ПІІ перевищувалитемпи росту світової торгівлі і виробництва, за винятком окремихроків. В епоху останнього інвестиційного бума темпи росту пря-мих іноземних інвестицій становили в середньому майже 30%.Разом із прямими інвестиціями активно зростали капіталовкла-дення в цінні папери зарубіжних компаній і держав.

За даними Міжнародного валютного фонду, тільки за період з1987 по 2000 рр. щорічний вивіз портфельних інвестицій виріс з121 млрд. дол. до 1,3 трлн. доларів. Обсяги приватного й державногопозичкового капіталу також різко зросли в абсолютних масшта-бах, проте їх динаміка дуже сильно пов'язана зі світовою фінансо-вою кон'юнктурою, і тому в окремі періоди спостерігалося нерозширення обсягів вивозу такого виду капіталу, а навпаки – йогозменшення й повернення до країн-донорів. Якщо на початку ХХстоліття країни-донори одержували від вивозу капіталу щорічно1,5–2 млрд. дол. прибутку, то в ХХІ столітті цей показник зріс до15–20 млрд. доларів.

Чималий вплив на повоєнне збільшення вивозу капіталу вчи-нили інтеграційні процеси, що активізувалися в даний період.Наприклад, зняття обмежень на рух капіталів, встановлене ще у50–60-х роках ХХ століття в Європейській економічній співдруж-ності та в Європейській асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), актив-зувало потоки капіталів у ті держави, де витрати виробництва булинижче. Зокрема, створення Європейського Економічного Співто-вариства (ЄЕС) призвело до збільшення експорту американськогой іншого капіталу в країни «Спільного ринку». Усередині інтегр-ційних угруповань (таких як НАФТА, АСЕАН, МЕРКОСУР, СНД)посилився внутрішньорегіональний рух капіталів. Водночас зрослазацікавленість інвесторів із третіх країн у капіталовкладеннях вкраїни, що входять до інтеграційних об'єднань.

На початку ХХ століття основні потоки як позичкового, так іпідприємницького капіталу переміщувалися з більш розвинутихкраїн у менш розвинуті. Наприклад, до 1914 р. світовий обсягіноземних інвестицій становив понад 40 млрд. доларів, із яких


115

третина припадала на прямі інвестиції, що концентрувалися восновному в країнах, що розвиваються, а основними інвесторамивиступали Велика Британія та ряд країн континентальної Європи.

У міру розвитку продуктивних сил і науково-технічного прогресувідбувалося становлення інших держав як провідних експортерівкапіталу, а також почала посилюватися міграція приватного капі-талу поміж країнами з ринковою економікою. Наприклад, у50–60-і роки ХХ століття США, вийшовши з найменшими втра-тами з Другої світової війни, виявилися фактично єдиною країною,здатною в значних обсягах вивозити капітал за кордон, причомуосновні потоки спрямовувалися на відбудову країн, що постраж-дали від війни.

Сорок–п'ятдесят років тому вивіз капіталу був однією з най-більш монополізованих сфер капіталістичного господарства.Зокрема, в 1960-х роках 90% всіх іноземних вкладень США здійс-нювали менше 500 найбільших корпорацій країни. Наприклад,компанія Ford Motors утримувала за кордоном 40% своїх активів, аобсяги продажів її зарубіжних філій у загальнокорпоративнихпоказниках становили понад 35%. Подібними масштабами зару-біжної діяльності могли похвалитися небагато фірм з інших країн ірегіонів світу.

Сьогодні ситуація цілком змінилася. Процеси росту й конвер-генції як серед країн із розвинутою ринковою економікою, так ісеред тих, що розвиваються, поступова лібералізація політикизовнішньої торгівлі та інвестицій і інші чинники призвели заостанні півстоліття до зростання кількості країн, що експортуютьй імпортують капітал, а також до диверсифікації форм і напрямківвивозу капіталу. Зокрема, потоки прямих іноземних інвестиційзосередилися в рамках тріади – ЄС, Японії і Північної Америки ікраїн, що прив'язані до них. За даними ЮНКТАД, у 2003 р. натріаду припадало 88% усіх вивезених капіталів. Найбільші обсягиінвестицій переміщувалися між США і ЄС. Японія активно виво-зила капітал в інші країни тріади, а після лібералізації і поступо-вого відкриття для іноземних інвесторів внутрішнього ринку у1990-х роках зросли потоки капіталовкладень і в цю країну.

Найбільш розвинуті з групи країн, що розвиваються, а саме –нові індустріальні країни (НІК), стали активно вивозити капітал у


116

сусідні держави і навіть у країни з розвинутою ринковою еконо-мікою. Так, за період з 1990 по 2004 рр. частка країн, що розвива-ються, у світовому вивозі прямих іноземних інвестицій складала5–10%, причому основна частина з них припадала на НІК Азії,Бразилію та Аргентину.

За оцінкою деяких експертів, частка країн із перехідною еконо-мікою у світових потоках капіталу незначна і становить менше 2%.Проте процеси залучення й вивозу капіталу поступово набираютьобороти. Основний обсяг капіталу надходить у найбільш розвинутікраїни регіону: Польщу, Чехію, Словаччину, Словенію, Росію,Румунію. Так, Польща за 1997–2003 рр. щорічно залучала в серед-ньому 6,2 млрд. дол. прямих інвестицій, а також позичок, кредитів,допомоги на декілька мільярдів доларів. Обсяги ж вивозу капіталубули значно нижче. Наприклад, для прямих інвестицій вонистановили трохи більше 100 млн. доларів.

Якщо раніше іноземний капітал спрямовувався, головним чи-ном, у видобувну промисловість, сільське господарство, торгівлюй банки, то тепер іноземні корпорації, прагнучи встановити свійконтроль над різними сферами обробної промисловості й послуг,спрямовують все зростаючу частину своїх закордонних капітало-вкладень у ці галузі. Зокрема, до Другої світової війни основноюсферою застосування іноземного капіталу була розробка сиро-винних ресурсів у колоніальних країнах і виробництво товаріввійськово-технічного характеру. З 60-х років ХХ століття сталоформувтися міжнародне інтегроване виробництво, в межах якогооб'єднуються всі стадії виробничо-збутового процесу. Як наслідокструктура вивозу капіталу стала диверсифікуватися.

В сучасних умовах все більша частина іноземного капіталу над-ходить до сфери нових технологій, зокрема у космічну індустрію,телекомунікаційні послуги, фармацевтику та інші галузі господар-ства, які динамічно розвиваються. У цілому, все більш привабли-вим з точки зору застосування іноземного капіталу стає секторпослуг. Зокрема, за період з 1999 по 2002 рр. у країнах з ринковоюекономікою частка прямих іноземних інвестицій, що надійшли усферу послуг, склала майже 70% у загальному обсязі капіталовкла-день, 20% інвестицій було залучено в обробну промисловість, аінша частина – у видобувну промисловість і сільське господарство.


117

Для країн, що розвиваються, подібні показники становили 57%,32% і 10%, відповідно.

Також необхідно відзначити, що в сучасному вивозі капіталу всебільшого значення набуває експорт патентів і ліцензій на новінауково-технічні відкриття, винаходи і новинки. Найбільшимиекспортерами та імпортерами патентів є США, Японія, Швейца-рія, Велика Британія, Нідерланди, Швеція, Німеччина. Провіднемісце належить Японії. Вкладення в науку й техніку є прибутко-вими, тому корпорації інвестують значні капітали як усерединікраїни, так і за її межами. Зростання експорту патентів і ліцензійпов'язано також із посиленням інтеграційних процесів і міжнарод-ним зрощенням капіталів.

Що стосується динаміки руху капіталу, то вона сильно пов'язаназ циклічними процесами розвитку світового господарства, націо-нальних економік і окремих галузей, а тому між цими процесамиспостерігається позитивна кореляція. У період росту економікизростають і капіталовкладення, причому в самих різних формах:нові інвестиції, реінвестування прибутків, кредити, вкладення вцінні папери тощо. Натомість у періоди уповільнення економічноїактивності обсяги надходжень іноземного капіталу скорочуються,за умови, що зарубіжні інвестори не мають певного стратегічногоінтересу, що підштовхує вкладати кошти в економіку держав-реципієнтів навіть у періоди спаду.

На початку ХХ століття в основних країнах-експортерах йімпортерах капіталу спостерігаються невисокі темпи економічногоросту, і як наслідок – знижуються обсяги вивозу капіталу. Про цейдеться в багатьох публікаціях МВФ, ЮНКТАД, Світового банкута інших джерелах. Проте внаслідок нерівномірності економічногорозвитку в окремих країнах спостерігається піднесення (наприк-лад, Китай, Росія) і тому іноземні капітали активно надходять у цірегіони.

Держави й міжнародні організації активно сприяють перемі-щенню капіталу через національні кордони, для чого вони викорис-товують різноманітні інструменти регулювання і контролю. Широ-кий розвиток сьогодні одержали державні гарантії приватних закор-донних капіталовкладень. У багатьох розвинутих країнах створеніспеціальні інститути, які займаються таким видом діяльності.


118

Навіть у рамках групи Світового банку ще у 1980-х роках було ство-рено спеціальне агентство з міжнародних інвестиційних гарантій.

Держава не тільки сприяє вивозу приватного капіталу, але йбезпосередньо виступає експортером фінансових ресурсів. Най-частіше державні кошти вивозяться у вигляді позичкового капі-талу з розвинутих держав до азіатських, африканських, латиноаме-риканських країн, що розвиваються, а протягом останнього деся-тиліття й до колишніх соціалістичних країн. Наприкінці 1960-хроків частка державних коштів становила майже 70% усіх фінан-сових коштів, які вивозилися з найбільш розвинутих країн світу вкраїни, що розвиваються. Державні інвестиції у вигляді позик іекономічної «допомоги» спрямовувалися на будівництво залізниць,розвиток інфраструктури і були розраховані на тривалі строки зменшою прибутковістю, ніж приватні вкладення.

На відміну від вивозу приватного капіталу, при експорті дер-жавних коштів або фондів міжнародних організацій отриманнявисоких прибутків не завжди є першочерговим завданням. Най-частіше розміщення державного капіталу за кордоном переслідуєполітичні цілі, здійснюється для створення сприятливого кліматудля наступного експорту приватного капіталу.

Внаслідок складного економічного становища, значного зов-нішнього боргу Україна практично не вивозить державний капіталв інші країни. Тим часом валютні надходження в Україну у виглядікредитів дуже великі та обчислюються в мільярдах доларів США.Зокрема, за оцінками експертів, тільки щорічні кредити станов-лять від 1 до 5 млрд. доларів. У зв'язку з приватизацією державноївласності й доступом іноземних компаній і осіб до даних процесів,а також у зв'язку зі створенням спільних підприємств та іншихвидів співробітництва з іноземними партнерами, зростає припливкапіталу в Україну у формі інвестицій.

3.2. Інвестиції в системі міжнародного руху капіталу

Інвестиції у перекладі з латині означають «вкладення», тобтоявляють собою вкладення капіталу з метою подальшого йогозбільшення. В системі міжнародного руху капіталу інвестиції віді-грають суттєву роль.


119

Закордонні інвестиції здійснюються в двох основних формах:прямих і портфельних капіталовкладень. Капіталовкладення взарубіжні підприємства, що забезпечують контроль над ними з бокуінвестора, називаються прямими іноземними інвестиціями. У міжна-родній статистиці до них зазвичай відносяться такі інвестиції, заяких у власності іноземного інвестора знаходиться не менше 25%акціонерного капіталу компанії. Їх часто поділяють на первиннікапіталовкладення (greenfield investments), які є інвестиціями в ново-створені підприємства, та інвестиції в існуючі підприємства, якіздійснюються через механізми злиття і поглинання.

Іноземні портфельні інвестиції – це вкладення капіталу в іноземніоблігації, акції зарубіжних підприємств та інші цінні папери з метоюодержання прибутку, а не встановлення контролю за господарськоюдіяльністю реципієнта. На міжнародному ринку випускаються таобертаються різни виді цінних паперів, які умовно можна поділитина:– акціонерні цінні папери (equity securities), до яких відносяться

прості й привілейовані акції; – боргові зобов'язання (debt securities), що охоплюють облігації,

прості векселя, боргові розписки; – інструменти грошового ринку (money market instruments), а саме

казначейські зобов'язання, інвестиційні, ощадні, депозитні сер-тифікати, банківські акцепти тощо;

– похідні цінні папери або, як їх ще називають, фінансові дери-вативи (financial derivatives), до складу яких належать форвардніта ф'ючерсні контракти, опціони, варанти, свопи тощо. Прямі й портфельні інвестиції відрізняються між собою за еконо-

мічним змістом, призначенням, ступенем контролю з боку інозем-ного інвестора й особливостями управління. Проте чітко визначеноїмежи між цими формами інвестування немає. В економічній літе-ратурі поки що не склалося єдиного методологічного підходу довизначення і кількісного виміру прямих та портфельних інвестицій.Наведений вище критерій прямих іноземних інвестицій (воло-діння 25% капіталу компанії) не завжди є достовірним показникомрозмежування прямих і портфельних інвестицій. Досить частоможна спостерігати ситуацію, коли й при меншій частці у власно-сті компанії іноземний інвестор може здійснювати управлінський


120

контроль і оперативне керування компанією. Тому низка міжна-родних організацій і окремі держави знижують цей рівень до 10%,а іноді й менш. Наприклад, за визначенням ОЕСР прямими інозем-ними інвестиціями вважаються такі, що дають іноземному інвес-торові можливість володіти 10% і менше відсотками акцій компаніїза умови достатності права участі в управлінні цим підприємством.

В Україні відповідно до Закону «Про оподатковування прибуткупідприємств» (від 1997 р.) під прямою інвестицією розуміють гос-подарську операцію, що передбачає внесення коштів або майна достатутного капіталу юридичної особи в обмін на корпоративніправа, емітовані цією юридичною особою. Безпосереднє внесеннябудь-яких цінностей на основі договору про інвестиції теж можерозглядатися як пряма інвестиція. Прямими є такі інвестиції, якіформують понад 10–15% капіталу фірми і надають право на участьу керуванні компанією. Що стосується портфельних інвестицій, топід ними розуміють такі господарські операції, які передбачаютьпридбання цінних паперів, деривативів та інших фінансових акти-вів на фондовому ринку. Відмінною рисою портфельних інвес-тицій є те, що інвестор не має права на участь в управлінні підпри-ємством, а одержує прибуток у вигляді дивідендів або відсотків відволодіння цінними паперами.

В інших країнах світу формальний поділ між прямими й порт-фельними інвестиціями також визначається певною відсотковоючасткою. Зокрема, в Австрії, Бельгії, Люксембурзі, США, Фінляндіїпрямими іноземними інвестиціями формально признаються будь-які вкладення, якщо вони перевищують 10% власності компанії, вІталії й Франції – 20%, у Німеччині, Новій Зеландії, Японії – 25%,Швеції – від 20 до 50%, в Іспанії 50%, у Нідерландах – 80%. Якбачимо, межу між прямими й портфельними інвестиціями доситьскладно визначити, і тому розподіл між зазначеними формамиінвестування є в значній мірі умовним.

Крім поділу інвестицій на прямі і портфельні існують й іншіваріанти їхньої класифікації. Зокрема, за об'єктами інвестуваннярозрізняють реальні й фінансові інвестиції; в залежності від строкуінвестування – короткострокові, середньострокові й довгостро-кові; за формою власності – приватні, державні, міжнароднихорганізацій, змішані.


121

Реальні інвестиції – це капіталовкладення в реальні матеріальній нематеріальні активи, зокрема, в основні фонди з довгим стро-ком амортизації, товарно-матеріальні запаси або придбання земліта іншої власності. Фінансові інвестиції – це вкладення у фінан-сові інструменти, переважно в цінні папери.

Короткострокові інвестиції – мають строк до 1 року, середньо-строкові – до 5–7 років, довгострокові – понад 5–7 років. Корот-кострокові інвестиції часто здійснюються у формі депозитнихвнесків на строк до року, придбання державних і корпоративнихоблігацій з терміном погашення до 1 року, а також у вигляді іншихфінансових активів. Середньо- і довгострокові інвестиції в основ-ному орієнтовані на вкладення в основне виробництво, інноваційнудіяльність, цінні папери зі строком погашення більше року.

Приватні інвестиції здійснюються фізичними і юридичнимиособами, що володіють власним капіталом. Державні інвестиції –це вкладення державних і місцевих органів влади, державних під-приємств із бюджетних фондів. Інвестиції міжнародних організаційвідбивають активність різних форм таких організацій. Змішаніформи інвестування припускають спільне використання як при-ватних, державних так і інших джерел фінансування.

Міжнародний інвестиційний ринок є важливою складовоюсвітового ринку. Він являє собою дуже складний механізм, щоформується в результаті взаємодії в інвестиційній сфері діяльностізначної кількості виробничих, комерційних, фінансових, інститу-ціональних, інформаційних та інших структур, Як економічнакатегорія міжнародний інвестиційний ринок являє собою сукупністьекономічних відносин, які складаються між вітчизняними та зарубіж-ними продавцями й споживачами інвестиційних товарів, послуг таінших об'єктів інвестування в усіх їхніх формах.

Прямі іноземні інвестиції здійснюються в основному трансна-ціональними корпораціями. Вони відіграють особливу роль середінших форм міжнародного руху капіталу. За своїми якісними харак-теристиками ПІІ відносяться до категорії реальних інвестицій. Якуже відзначалося вище, їх основна мета – одержати контроль надпідприємством, у яке інвестуються кошті, та мати можливістьздійснювати його ефективне управління. Такі інвестиції носятьдовгостроковий характер і можуть суттєво впливати на економічнийрозвиток як країн-реципієнтів, так і країн-донорів.


122

Для економіки країн, що залучають капітал, прямі іноземніінвестиції мають велике значення порівняно з кредитами абоіншими формами міжнародного руху капіталу. За допомогою ПІІкраїни мають можливість одержати доступ до зовнішніх джерелфінансування, до нових технологій, передового управлінськогодосвіду, одержати допомогу в організації і збуті продукції. Одно-часно такі інвестиції не збільшують зовнішній борг, а навпаки,сприяють одержанню коштів для погашення заборгованості.

Динаміка руху прямих іноземних інвестицій за останні десяти-ліття свідчить про посилення їх ролі у світовій економіці (див.табл. 3.1). Глобальний накопичений обсяг ПІІ становив у 2004 р.майже 8,9 трлн. доларів. За період з 1986 по 2000 рр. щорічні темпиросту в 3 рази перевищували валові капіталовкладення в основнийкапітал і були значно більшими за темпи росту світової торгівлі івиробництва. Така висока динаміка пояснюється суттєвими змі-нами, які відбувалися у сфері фінансів, і посиленням діяльностітранснаціональних компаній у світовому господарстві.

Таблиця 3.1.Динаміка прямих іноземних інвестицій, млрд. дол. США

Джерело: UNCTAD World Investment Report 1999, New York, Geneva 1999. UNCTADWorld Investment Report 2005, New York, Geneva 2005.

За своєю регіональною структурою основна маса ПІІ експорту-ється та імпортується в промислово розвинуті країни. Майже 90%світового накопиченого обсягу прямих іноземних інвестицій при-падає на ТНК розвинутих країн, причому понад 60% вивозиться


Регіони 1985 1990 1995 2000 2004

приплив інвестицій

Світ, всього 56,8 203,8 331,1 1271,0 648,1

Розвинуті країни 43,1 169,8 203,5 1005,0 380,0

Країни, що розвиваються 13,7 33,7 113,3 240,2 233,2

Країни Центральної та Східної Європи 0,02 0,3 14,3 25,4 34,9

відплив інвестицій

Світ, всього 56,7 222,1 355,3 1150,5 730,2

Розвинуті країни 52,5 204,3 305,8 1046,0 637,4

Країни, що розвиваються 4,2 17,8 49,0 99,5 83,2

Країни Центральної та Східної Європи - - 0,5 4,0 9,7

123

компаніями США, Франції, Великої Британії, Німеччини і Японії.В 2003 р. серед найбільш привабливих країн з точки зору припливуіноземних прямих інвестицій були Люксембург, Китай, Франція,Бельгія, США, Іспанія і Велика Британія.

Аналіз галузевої структури ПІІ дозволяє стверджувати, що біль-шість інвестиційних потоків спрямовується в обробну промисло-вість і сферу послуг, тоді як частка первинного сектора в загальномуобсязі ПІІ скорочується. Причому ступінь інтенсивності надход-ження інвестицій у різні галузі обробної промисловості неодна-кова. В останнє десятиліття найбільш успішно залучали іноземніінвестиції такі галузі, як інформаційні технології, телекомунікації,фармацевтика, космічна індустрія, машинобудування, галузібізнес-інфраструктури тощо.

З другої половини 90-х років ХХ століття особливо активізува-лося інвестування через механізми злиття і поглинань (mergers andacquisitions, M&A). За декілька років їх міжнародні обсяги переви-щили 1 трлн. дол., тоді як у 1991 р. вони складали менше 100 млрд.доларів. За оцінкою експертів, за період з 1995 по 2000 рр. гло-бальні темпи росту обсягів злиття і поглинань становили щорічнов середньому понад 140%.

Злиття і поглинання (ЗІП) – загальний термін, що використову-ється для опису корпоративних угод, які ведуть до концентрації іцентралізації капіталу. Під цим терміном часто розуміють різнома-нітні види реорганізації компаній, пов'язані зі змінами у власності.Незважаючи на універсальність цього терміну й використання векономічній літературі понять «злиття» і «поглинання» як синон-мів, між ними є деякі відмінності.

Злиття являє собою такий тип угоди, коли дві чи більше ком-паній об'єднуються й формують нову третю компанію, якій пере-даються майно, права та обов'язки компаній, що об'єднуються.При цьому компанії, що зливаються, припиняють своє існування,а їх акції обмінюються на акції новоствореної компанії.

Поглинання – тип об'єднання, коли одна або більше компанійприєднуються до іншої компанії, яка продовжує існувати післязлиття. Їй переходять майнові права й зобов'язання юридичнихосіб, що поглинаються, при цьому компанії, що купуються, абоприпиняють своє існування, або контролюються шляхом володінняконтрольним пакетом акцій, або достатньою часткою капіталу.


124

Транскордонні злиття і поглинання – відносно нове явище вміжнародних економічних відносинах. Їх динаміка має циклічнийхарактер. Не випадково ми стали свідками піднесення й падінняоперацій із злиття і поглинання на рубежі XX–XXI століть.

Остання хвиля характеризувалася деякими основними особли-востями. По-перше, це був період мегаоперацій. Угоди вартістюпонад 1 млрд. дол. стали досить поширеними. Наприклад, у США8 із 10 найбільших злиттів за всю історію існування країни припалосаме на даний період. Серед них угоди між Citicorp і TravelersGroup, AOL і Time Warner, Daimler-Benz і Chrysler Corp. Сім най-більших міжнародних злиттів і поглинань наведені в таблиці 3.2.

Таблиця 3.2.Найбільші злиття і поглинання (1998-2004 рр.)

Джерело: Завьялова Е.В., Этокова Е.В. Международные слияния и поглощения:опыт Запада. К.: Рант, 2002, с. 325; SDC Platinum, Thomson Financial 2005.

По-друге, у структурі ЗІП були відзначені ряд рис, відмінних відпопередніх хвиль злиття і поглинань: зростання частки злиття упротивагу поглинанням у вартісній структурі міжнародних ЗІП;ріст абсолютної вартості транскордонних операцій, що даютьпокупцю право контролю над компанією; як засіб фінансування восновному виступав обмін акціями, ніж платежі грошовими кош-тами або боргові інструменти; серед ЗІП переважали в основному


Компанія-покупецьКомпанія-продавець

Галузі

Вартість угоди

(млрд. дол.)

Рік

1. Vodafone Air Touch Mannesmann телекомунікації 202.8 2000

2. Royal Dutch PetroleumShell Transport & Trading

нафта та газ 74,3 2004

3. Vodafone GroupAir Touch Communication

телекомунікації 60,3 1999

4. British Petroleum Amoco нафта та газ 48,2 1998

5. France TelecomOrange-Mannesmann

телекомунікації 46,0 2000

6. Daimler-Benz Chryslerавтомоб. промисловість

40,5 1998

7. Vivendi Seagram телекомунікації 40.4 2000

125

дружні операції; злиття і поглинання більшою мірою носили гори-зонтальний і конгломератний характер, у той час як вертикальнихоперацій було значно менше.

По-третє, співвідношення між міжнародними злиттями та по-глинаннями і загальним обсягом потоків прямих іноземних інвес-тицій протягом 1990-х років збільшувалося. На початку десятиліттявоно складало лише 35%, а наприкінці вже досягло позначки 85%.

Незважаючи на нинішнє послаблення активності в сфері між-народних злиттів і поглинань, тенденції, закладені наприкінціминулого сторіччя, зберігатються. Щоправда, вони набуваютьнових рис. Наприклад, міжнародні угоди зі злиття і поглинанняпочинають носити переважно регіональний характер. Зростає кіль-кість внутрішньорегіональних угод у Європі, Північній і Латинсь-кій Америці, Азії, країнах СНД.

В сучасних умовах міжнародні портфельні інвестиції є розпо-всюдженою формою інвестування. Інтерес до них відновився ще у80-і роки ХХ століття й відтоді не вгасає. Постійно збільшуютьсяобсяги портфельних інвестицій, розширюється їх географічна таінституціональна структура. Наприклад, якщо до 1980 р. обсяг іно-земних цінних паперів у портфелях американських пенсійнихфондів не перевищував 1%, до в 1990-х роках він зріс до 5–6%.Країни Європи, Японія, Канада та інші держави світу активно роз-вивають і модернізують свої системи торгівлі цінними паперами.Зростає кількість міжнародних і глобальних інвестиційних фондіві вартість їх активів, розширюється практика емісії американськихі глобальних депозитарних розписок, збільшується кількість випад-ків реєстрації транснаціональними корпораціями своїх ціннихпаперів на зарубіжних ринках тощо. Усе це свідчить про активіза-цію руху міжнародних портфельних інвестицій.

За останні десятиліття, за даними Міжнародного валютногофонду, розміри потоків портфельних інвестицій стали значно пере-вищувати темпи росту прямих іноземних капіталовкладень (див.табл. 3.3). У сучасних умовах до портфельного інвестування крімінституційних інвесторів активними темпами залучаються приватніінвестори, які завдяки своїй чисельності і незначним обсягамоперацій роблять ринок більш ліквідним.


126

Таблиця 3.3.Щорічні прямі і портфельні інвестиції, млрд. дол.

Примітки: * – за 2004 р. сукупні дані для США, Канади, Японії, Великої Британії таєврозони; н/д – немає даних.

Джерело: IMF Balance of Payments Sdtatistics Yearbook, Washington, 2001; GlobalFinancial Stability Report, IMF, Sept. 2005.

Торгівля цінними паперами за участю приватних інвесторівстала можливою завдяки розвитку сучасних інтернет-технологій.Кількість компаній, що роблять ставку на приватного інвестора,постійно зростає. Зокрема, у Західній Європі кількість приватнихінвесторів за останні роки збільшилася у 4–5 разів. У США понад55% населення країни є учасниками фондового ринку або безпосе-редньо, або через інвестиційні фонди. Для порівняння в 1950-хроках цей показник становив 5%.

Як свідчить практика, міжнародні портфельні інвестиції більшліквідні, рухливі і чутливі до змін, що відбуваються на фінансовихринках, ніж прямі інвестиції. Портфельному інвестору однаково, вяке підприємство чи галузь вкладати кошти аби отримати прибу-ток при прийнятному рівні ризику. У будь-який момент портфель-ний інвестор може вилучити свій капітал значно швидше, ніж цеможе зробити інвестор, що вклав прямі інвестиції на зарубіжнихринках. Таким чином, стратегія портфельних інвесторів в основ-ному орієнтована на короткостроковий ефект, а не на довгостро-


1987 1990 2000 2004

пряміпорт-

фельніпрямі

порт-фельні

пряміпорт-

фельніпрямі

порт-фельні

Всьоговідплив 137 121 239 187 1191 1305 664 1074

приплив 127 134 206 189 1301 1561 549 1819Розвинуті країни*

відплив 134 123 228 170 1091 1209 603 894

приплив 113 125 175 155 1053 1460 299 1649Країни, що розвиваються

відплив 3 -2 10 17 100 94 61 180

приплив 14 1 32 20 248 87 250 170Міжнародні організації

відплив - 1 - 0 - 2 - н/д

приплив - 8 - 14 - 14 - н/д

127

кову перспективу. Їх основною метою є отримання суттєвих при-бутків за мінімізації ризиків.

Активізація діяльності на міжнародному ринку портфельнихінвестицій пов'язана з багатьма чинниками. Серед найбільш важ-ливих можна виділити: лібералізацію, дерегулювання і зростаннярізних сегментів фінансових ринків, введення багатьох фінансовихінновацій, технологічне перетворення ринку цінних паперів наоснові телекомунікаційних технологій, відновлення й модерніза-ція роботи провідних фондових бірж, використання стратегійдиверсифікації інституційними та індивідуальними інвесторами,зростання доступності інформації про зарубіжні ринки ціннихпаперів, уніфікація й стандартизація діяльності учасників фондо-вого ринку тощо.

Гранти, технічна допомога, пільгові кредити з боку міжнароднихорганізацій і держав складають важливу компоненту міжнарод-ного інвестиційного ринку. Широкого поширення одержала такзвана офіційна допомога розвитку. Протягом останнього десяти-ліття її щорічні обсяги становили в середньому 55 млрд. дол., а до2015 р. очікується, що вона досягне 175 млрд. дол., що втричі біль-ше, ніж зараз. Офіційна допомога розвитку надається на пільговихабо безоплатних умовах країнам, що розвиваються, для приско-рення їх соціально-економічного розвитку й складається з фінан-сової та технічної компоненти. Фінансова допомога включаєпозики, кредити, субсидії й дарунки. Технічна складається з наданнянауково-технічних знань, виробничого, збутового та управлінсь-кого досвіду тощо.

Допомога може надаватися на двосторонній та багатостороннійоснові, мати приватний або державний характер. Умови наданнядопомоги за державними каналами звичайно вигідніші, ніж допо-мога з приватних джерел. Ще більш пільгові умови надають міжна-родні організації. Провідну роль серед них відіграють Міжнароднийвалютний фонд і група Світового банку. Зокрема, у 2003 р. Світо-вим банком була надана допомога країнам, що розвиваються, урозмірі 18,5 млрд. дол. на реалізацію 240 проектів, у тому числі: – 2,3 млрд. дол. на проекти в області освіти;– 3,4 млрд. дол. на охорону здоров'я й проекти в галузі соціальних

послуг;


128

– 1,4 млрд. дол. у вигляді позик на збереження водних ресурсів;– 1,5 млрд. дол. на боротьбу зі СНІДом.

Кожна з організацій, що входять у групу Світового банку, зро-била свій внесок у розширення допомоги країнам, що розвива-ються. Наприклад, Міжнародний банк реконструкції і розвиткусхвалив 99 позик на загальну суму 11,2 млрд. дол. для 37 держав.Міжнародна асоціація розвитку виділила безпроцентних кредитів ігрантів для 55 країн на загальну суму 7,3 млрд. дол., найбільшачастка з яких надійшла в Африку та Південну Азію. Міжнароднафінансова корпорація здійснила понад 200 проектів на суму майже4 млрд. дол.

Міжнародний валютний фонд на постійній основі надає своїмчленам фінансову та іншу допомогу. У 2003 р. тільки технічну допо-могу було виділено 356 суб'єктам. Ключовими сферами такого ін-вестування є фінансова політика, монетарна політика, статистика.Кошти МВФ також активно спрямовуються на боротьбу з кри-зами, бідністю й заборгованістю.

Транснаціональні корпорації (ТНК) є основним суб'єктом госпо-дарської діяльності як в окремих країнах, так і у світовому госпо-дарстві в цілому. Хоча деякі компанії, які мали ознаки транснаціо-нальних, з'явилися ще в XVII столітті, початок інтенсивного зарод-ження й розвитку ТНК відноситься до другої третини XIX століття.Саме тоді почали активно розвиватися процеси концентрації капі-талу й виробництва, розширювалися торгові та фінансово-кредитнівідносини, що стимулювали створення міжнародних корпорацій.

Термін же «транснаціональні корпорації» з'явився значно пізні-ше (у 60-х роках ХХ століття). Крім нього в економічній літературідедалі ширше використовуються й інші поняття, наприклад, багато-національні, мультинаціональні, міжнародні, глобальні компанії,які частіше за все розглядалися як синоніми, хоча між ними, надумку окремих авторів, існують деякі відмінності.

Пропонуються різні критерії для визначення ТНК: масштаби йсфера діяльності, належність капіталу, інтернаціональність менедж-менту, глобальність стратегій та інше. Хоча й дотепер не вдалосясформулювати єдину загальноприйняту точку зору з даного питан-ня, поняття транснаціональні корпорації є поширеним у вітчизня-ній економічній літературі; на Заході ж такі компанії переважноназивають мультинаціональними.


129

В самому широкому розумінні транснаціональною вважаєтьсякорпорація, що володіє дочірніми підприємствами у двох та більшекраїнах світу незалежно від їх юридичної форми або сфери діяльно-сті, що має таку систему ухвалення рішення, яка дозволяє проводитиузгоджену політику і загальну стратегію з одного або декількохцентрів. При цьому дочірні компанії так пов'язані між собою черезвідносини власності або іншим шляхом, що кожна з них можезначно впливати на діяльність інших компаній (зокрема, матидоступ до їх знань і ресурсів) і розділяти відповідальність з ними. Удеяких визначеннях говориться також про те, що щорічний обсягпродажів ТНК повинен перевищувати 100 млн. дол. або більше25% діяльності компанії має здійснюватися за кордоном.

В останні роки більш популярним в офіційній літературі стаєспрощене визначення ТНК. Зокрема, у багатьох документахЮНКТАД використовується таке визначення: транснаціональнікорпорації – це акціонерні чи неакціонерні компанії, які складаютьсяз материнських компаній і їх закордонних афілійованих фірм. Мате-ринською компанією вважається підприємство, яке контролюєактиви інших суб'єктів господарської діяльності, розташованих узарубіжних країнах. Контроль здійснюється шляхом володінняпевною частиною капіталу. Закордонною афілійованою компа-нією називається акціонерне або неакціонерне підприємство, уякому інвестор, що є резидентом іншої країни, володіє такою час-тиною капіталу, що дозволяє йому мати довгостроковий інтерес вуправлінні даним підприємством.

В наш час транснаціональні корпорації перетворилися напотужні важелі економічного розвитку й добробуту окремих країні світового господарства в цілому. За даними ЮНКТАД, на початок2004 р. у світі існувало майже 62 тис. ТНК і 930 тис. їх дочірніхкомпаній. При цьому на території промислово розвинутих країнрозміщувалося понад 73% материнських компаній і 11% дочірніхкомпаній; у країнах, що розвиваються – 23% і майже 63%; уколишніх соціалістичних країнах – 3,7% і 26%, відповідно. Значнозріс рівень транснаціоналізації компаній1. У середньому для 100найбільших корпорацій світу він сягнув за 40%, а для деяких ком-


1 Рівень транснаціоналізації – це показник, який відображає питому вагу зарубіжнихактивів, обсягів продажів, числа працюючих в загальнокорпоративних показниках.

130

паній становив 80–90%. Наприклад, рівень транснаціоналізаціїкомпаній Nestle, ABB, British American Tobaco у 2001 р. наблизивсядо 95%, а для британсько-австралійської компанії Rio Tinto, що пра-цює в області видобувної промисловості, перевищив навіть 98%.

ТНК виступають основними і навпливовішими суб'єктами сві-тового господарства. Вони контролюють майже 50% світового про-мислового виробництва, понад 60% зовнішньої торгівлі; на нихприпадає 80% світової торгівлі патентами, ліцензіями, «ноу-хау».Під контролем ТНК знаходиться 90% світового ринку пшениці,кави, кукурудзи, лісоматеріалів, тютюну, залізної руди; 85% – ринкуміді і бокситів; 80% – чаю та олова; 75% – бананів, натуральногокаучуку й нафти. Великі корпоративні імперії досить могутні.Достатньо порівняти їх щорічні обсяги продажів з ВВП тих чиінших держав, щоб прийти до такого висновку (див. діаграму 3.1).

Діаграма 3.1.ВВП деяких держав і обсяги продажів ТНК, млрд. дол. США

Джерело: World Development Indicators Database, World Bank, August 2005; TheWorld's Largest Corporations, Fortune Global 500, 2005.

Ядро світового господарства складають 500–700 самих великихкорпорацій світу, які мають практично необмежену економічнувладу. При цьому в країнах з розвинутою ринковою економікою вкожній галузі звичайно домінують 2–3 супергіганти, що конкурують


AXA

General Electric

Toyota Motor

General Motors

Wal-Mart Stores

Норвегія

Фінляндія

Португалія

Аргентина

Сінгапур

0 50 100 150 200 250 300

млрд. дол.

131

між собою на міжнародних ринках. До числа найбільших корпора-цій світу за показником рівня прибутку в 2001 р. відносилися: Wal-Mart Stores, Exxon Mobil, General Motors, BP, Ford Motor тощо.

Посилення експансії ТНК пов'язано з дією багатьох чинників.Серед них можна виділити насамперед такі:– швидке поширення сучасних досягнень науково-технічного

прогресу;– конвергенція технологічних можливостей у багатьох сферах еко-

номіки, що обумовила структурні зміни і створила нові можли-вості для міжнародного підприємництва;

– поява нових ринків (насамперед, країн з перехідною економі-кою);

– поглиблення регіональних інтеграційних процесів і розширеннязон співробітництва між країнами;

– активізація процесів приватизації у різних країнах світу;– прискорення глобалізації фінансового сектора та інтеграція

фінансових ринків;– посилення глобальної конкуренції тощо.

На думку деяких економістів, сьогодні у світі немає сили, що мо-гла б протистояти транснаціональному капіталу. Вони вважають,що наслідком використання глобальних стратегій ТНК врешті-решт стає формування інтегрованої міжнародної виробничої йторгово-фінансової системи, у порівнянні з якою національні дер-жави виступають як другорядні величини.

Спільні підприємства (СП) – одна з форм спільного підприєм-ництва і міжнародної інвестиційної діяльності. Хоча в економічнійі правовій літературі відсутня термінологічна єдність щодо поняття«спільне підприємство», більшість спеціалістів сходяться на тому,що спільне підприємство – це форма співробітництва партнерів, щооб'єднують капітал для здійснення спільної виробничо-господарськоїдіяльності, управління й розподілу прибутку пропорційно вкладеномукапіталу.

Майже 20–30% іноземних філій ТНК створюються у форміспільних підприємств. Більшість з 500 найбільших компаній світуберуть участь у декількох СП міжнародного характеру. Для бага-тьох західних корпорацій СП є засобом виходу на нові ринки,подолання протекціоністських бар'єрів, прискорення науково-


132

технічного прогресу, зменшення ступеню ризику капіталомісткихпроектів виробництва нових продуктів, поліпшення доступу доджерел сировини й матеріалів тощо.

Виходячи з визначення, основними ознаками СП є:– наявність угоди або договору про довгострокове співробітництво;– об'єднання капіталів і їх оцінювання як внесків або вкладів

учасників;– наявність єдиних виробничих потужностей і колективів;– наявність єдиного органа управління, відносно незалежного від

керівних органів учасників;– повна господарська самостійність підприємства;– участь у прибутках і збитках згідно з розміром внеску або відпо-

відно до специфічних домовленостей.На відміну від інших форм спільного підприємництва СП мають

ряд переваг. По-перше, угоди носять довгостроковий і комплекс-ний характер. По-друге, партнери несуть спільну відповідальністьза ефективність діяльності підприємства. По-третє, при спільномуволодінні зменшується ступінь ризику для партнерів. І, нарешті,СП дають можливість більш адаптивного проникнення на зару-біжні ринки.

Причини створення спільних підприємств різноманітні. Умовноїх можна поділити на два рівні: загальні мотиви, що пов'язані зособливостями бізнес-клімату в країні-донорі й реципієнті, іспецифічні, що визначають мотивацію безпосередніх партнерів поСП. Зокрема, причиною створення СП можуть бути виробничо-економічні чинники (наприклад, зниження витрат і ризику пристворенні нових потужностей, придбання нових джерел сировиниабо виробничої бази, реалізація переваг дислокації, можливістьзапобігання циклічності й сезонності виробництва, розширеннядіючих виробничих потужностей тощо), маркетингові та іншімотиви.

Незалежно від мотивів, СП – це засіб досягнення ділових іекономічних цілей, які суттєво розширюють можливості кожногоучасника. Саме це є головною відмінною рисою та основноюперевагою такої форми співробітництва.

СП класифікують за різноманітним ознакам. – за способом організації розрізняють: кооперативні й договірні;


133

– за участю іноземного партнера: з меншою, паритетною, біль-шою часткою капіталу;

– за структурою учасників: державні, приватні, змішані підпри-ємства;

– за розмірами: дрібні, середні, великі, найбільші;– за ступеням самостійності: незалежні й залежні від компаній

засновників;– за сферою діяльності: промислові, сільськогосподарські, нау-

ково-дослідні, закупівельні, збутові, транспортні, туристичні,страхові, консультаційні, комплексні тощо.СП можуть створюватися в будь-якій формі та сфері діяльності,

якщо остання не підпадає під державні обмеження щодо іноземнихінвесторів. В цілому вони можуть займатися будь-якими видамидіяльності, які не заборонені законодавством країни-реципієнта.Деякі види діяльності, наприклад, страхування і банківська справа,потребують одержання ліцензій. Спільні підприємства можутьстворювати дочірні компанії, філії, представництва як на територіїдержави-реципієнта, так і за кордоном. І взагалі в правових систе-мах, що надають національний режим іноземним інвесторам, СПза участю іноземного партнера мають ті ж самі права та обов'язки,що і національні підприємства.

Спільні підприємства почали інтенсивніше розвиватися востанні 10–20 років. Найактивніше використовують цю формуспівробітництва країни Східної Європи та Китай. За короткий частут було створено понад 3,5 тис. СП. Створення спільних підпри-ємств з іноземними партнерами сприяли залученню іноземнихінвестицій, передового науково-технічного та управлінськогодосвіду, розвитку ринкових відносин у державах цих регіонів.

На міжнародному інвестиційному ринку досить активно діютьстратегічні альянси. Інвестиційні буми останніх десятиліть неми-нуче супроводжувалися сплеском формування й розвитку страте-гічних альянсів. Під стратегічним альянсом розуміють координаціюна довгостроковій основі виробничої й ринкової діяльності двох ібільше компаній. Якщо ці компанії знаходяться в різних країнах, тоальянс стає міжнародним. Традиційно угоди між компаніями простратегічні альянси є більш глибокими, ніж звичайні торгові опе-рації, але менш зв'язаними, ніж злиття і поглинання.


134

Поява і розвиток стратегічних альянсів обумовлена багатьмачинниками, серед яких особливо виділяються:– високий рівень динамічності й непередбачуваності ринку, що

сприяють створенню гнучких організаційних структур, спро-можних швидко та адекватно реагувати на зміни в зовнішньомусередовищі;

– обмеженість власних ресурсів (навіть у великих корпораціях)для здійснення стратегій глобалізації та інтеграції;

– орієнтація провідних фірм на основні бізнес-компетенції, щостворює передумови для кооперації між компаніями з різнома-нітними, але взаємодоповнюючими видами діяльності з метоюдосягнення більшої ефективності в межах альянсів.Цілі створення стратегічних альянсів можуть бути самими

різними. Якщо раніше основним мотивуючим чинником висту-пала можливість досягнення певних обсягів продажів на визначе-них ринках, то в наш час при створенні альянсів компанії ставлятьстратегічні цілі (наприклад, можливість просування на нові ринки,доступ до нових технологій, економія на масштабах виробництва,збуту, фінансування, подолання державних та інших бар'єрів).

Зазвичай стратегічні альянси формуються на основі двох основ-них типів угод: – функціональні угоди, що являють собою формальні угоди без

пайової участі партнерів або створення спільного підприємства.У рамках таких угод не формується нова організація, і співро-бітництво здійснюється за одним або декількома напрямамидіяльності (НДДКР, розвиток виробництва, удосконалення про-дукції, спільне використання технології тощо). Сторони пере-дають ресурси для ведення спільної діяльності, але не поділя-ють власності чи прибутків підприємства;

– угоди про участь в активах як із створенням нової організації(наприклад, спільного підприємства), так і без реєстрації юри-дичної особи (наприклад, взаємний обмін акціями). Останнім часом спостерігається тенденція до формування аль-

янсів на основі участі в капіталі та одночасному укладанні кількохфункціональних угод для використання взаємодоповнюючих кон-курентних переваг партнерів. Такі угоди були, наприклад, укладеніміж нафтовими компаніями Statoil (Норвегія), British Petroleum(Велика Британія), Chevron (США) і Total (Франція).


135

Самими активними в створенні стратегічних альянсів є амери-канські компанії, а серед галузей – важке машинобудування, вій-ськова та аерокосмічна індустрії, фармацевтична промисловість,авіаперевезення, автомобілебудування, комунікації, тобто сферависоких технологій. Кооперації у формі стратегічних альянсіввіддають перевагу і сучасні підприємства нафтогазового комплексу.

Стратегічні альянси мають тенденцію швидко з'являтися і зни-кати. Постійно відбувається перегрупування сил у різних галузях,а на зміну двостороннім угодам про співробітництво приходятьбагатосторонні. Вони, у свою чергу, ведуть до формування альян-сових мереж, учасниками яких виступають не тільки великі фірми,але й невеликі інноваційні компанії.

Активізація стратегічних альянсів призвела до появи різнома-нітних концепцій і моделей, що пояснюють даний феномен, ви-значають його основні риси та етапи формування. Зокрема, надумку професора Гарвардської школи бізнесу Р. Кантера, у страте-гічних альянсах зустрічаються п'ять основних етапів і форм інте-грації: 1) «стратегічна інтеграція» з постійним контактом між парт-нерами на рівні топ-менеджерів для вирішення стратегічних питань;2) «практична інтеграція», що базується на взаємодії менеджерівсередньої ланки з питань спільної діяльності; 3) «оперативна інте-грація», що забезпечує взаємний доступ звичайних працівників доспільних інформаційних ресурсів; 4) «міжособиста інтеграція», щовиявляється на рівні окремих осіб; 5) «культурна інтеграція», підякою розуміють взаємне прагнення знаходити шляхи для подо-лання розбіжностей у традиціях, мові тощо.

3.3. Форми й методи регулювання міжнародногоінвестування на національному і міжнародному рівнях

Зростаюча роль, яку сьогодні відіграє міжнародне інвестуванняі його основні суб'єкти у розвитку світового господарства, обумов-лює необхідність державного регулювання інвестиційних процесіві діяльності іноземних компаній. Перед урядами країн-реципієнтівпостають принаймні два питання: як ставитися до іноземногоінвестування та іноземних інвесторів, і яким заходам (адмініс-


136

тративним або економічним) віддати перевагу, щоб максимізуватипозитивний ефект від діяльності іноземних компаній.

Незважаючи на посилення конкуренції між країнами з приводузалучення іноземних інвестицій і все більшу уніфікацію правовихрежимів, що регулюють діяльність іноземних інвесторів у межахкраїн-реципієнтів, проблема регулювання інвестиційних процесів,як і раніше, актуальна й активно обговорюється в економічнійлітературі.

Водночас серед економістів немає єдиного підходу до питаньрегулювання й контролю за іноземними інвестиціями та діяльні-стю іноземних компаній. На думку прихильників ідеї економічноїсвободи, втручання держави у справи іноземних компаній можемати місце тільки у двох випадках. По-перше, коли діяльністьТНК загрожує здоровій конкуренції, як, наприклад, у випадкупридбання великим іноземним конкурентом провідної національ-ної фірми. По-друге, коли в країні походження іноземної компаніїобмежений доступ до ринку або коли ця країна практикує неспра-ведливі методи торгівлі й вкладення капіталу з точки зору міжна-родних правил. Послідовники інших шкіл вважають, що регулю-вання може здійснюватися й в інших випадках, якщо воно спрямо-вано на збільшення позитивного і зменшення негативного ефектувід діяльності іноземних інвесторів.

У своєму арсеналі країни-реципієнти мають безліч інструмен-тів, за допомогою яких держава може відслідковувати й контролю-вати міжнародну інвестиційну діяльність на своїй території. Дляцього використовуються як методи прямого адміністративногорегулювання, так і важелі економічного стимулювання та обме-ження. Перші регламентують правила припливу іноземного капі-талу, галузеві сфери його застосування, умови й засоби просуванняна ринок. До других зазвичай відносяться заходи фінансовоговпливу (податкові, інвестиційні та інші пільги або обмеження).Будь-який з наявних у розпорядженні держави засобів впливупрямо або опосередковано спрямований на регулювання мікро- тамакросередовища, у якому функціонують іноземні підприємства.

У цілому ж, усі засоби й методи регулювання іноземних інвес-тицій умовно можна класифікувати наступним чином:– за цілям регулювання: засоби стимулювання та обмежень;


137

– за об'єктами регулювання: засоби, що визначають умови пер-винного доступу іноземних інвестицій в економіку країни-реципієнта, і засоби, що регламентують діяльність вже створе-них підприємств з іноземними інвестиціями;

– за засобом впливу: безпосередня регламентація або методизагальноекономічного регулювання, які опосередковано впли-вають на процес іноземного інвестування;

– за характером регулювання: адміністративні та економічні;– за тривалістю дії: тимчасові й постійні.

Як свідчить світовий досвід, на початковому етапі просуванняіноземної компанії на ринок країни-реципієнта держава засто-совує переважно спеціальні заходи регламентації та регулюваннядіяльності іноземних інвесторів. Найпоширенішими з них є:– процедура одержання інвестиційного дозволу, ліцензії на право

здійснювати торгівлю цінними паперами та іншими інвести-ційними інструментами;

– заборона та обмеження на капіталовкладення у певні галузі гос-подарства, регіони, певні види цінних паперів й інвестиційніактиви;

– обмеження на частку іноземної участі в місцевому капіталі (востанні роки обов'язкова більшість або меншість у капіталі втра-тила важливість), а також на обсяги цінних паперів, що купу-ються;

– виробничі та інші вимоги, що висуваються до прямих і порт-фельних інвесторів. При наступній діяльності вже створених компаній з інозем-

ними інвестиціями спеціальні заходи до них застосовуються рідко.Тут регулювання й контроль за діяльністю ТНК здійснюються задопомогою заходів загальногосподарського регулювання: – встановлення порядку фінансування й репатріації капіталу; – податкова політика; – регламентація доступу до участі в приватизації; – контроль за злиттям і поглинанням та антитрестовське законо-

давство в цілому; – заходи спеціального стимулювання й контролю за діяльністю

ТНК.

3.3. Форми й методи регулювання міжнародного інвестування...

138

Незважаючи на широкий арсенал засобів, що мають державидля регулювання й контролю за інвестиційною та іншою діяль-ністю компаній з іноземними інвестиціями, в останні десятиліттяуряди багатьох країн стали проводити ліберальнішу політику щодоТНК, ніж у середині ХХ століття.

Для залучення іноземних інвестицій багато держав доситьактивно використовують такий механізм як вільні економічнізони. Крім цієї мети, створення вільних економічних зон пере-слідує й інші вигоди. Зокрема:– забезпечення повнішої зайнятості робочої сили як безпосеред-

ньо в економічній зоні, так і за її межами;– сприяння розвитку відсталих в економічному відношенні райо-

нів;– модернізація технологій і одержання нових ноу-хау;– навчання власних спеціалістів і робітників новим методам праці;– організація в економічних зонах таких виробництв, продукція

яких йшла б на експорт, не обмежуючи при цьому вже існуючіможливості місцевих підприємств, які діють на внутрішньомуринку тощо.Вільні економічні зони (ВЕЗ) – це обмежені території, у яких діють

пільгові економічні умови для іноземних і національних виробників.Перші задокументовані вільні зони з'явилися понад двох тисячроків тому. Ще в 166 р. до нашої ери торгова влада грецького дер-жави-острову Делос з метою сприяння торгівлі проголосила своюдержаву вільною зоною. Купці, що приїжджали на острів, звільня-лися від податків, митних зборів і виконання адміністративнихформальностей.

У середньовіччі в портових містах стали з'являтися вільні зонитипу «порто-франко», в яких продавці могли, наприклад, безмитноскладувати товари на період пошуку покупця. Рух товарів між«порто-франко» і іноземними державами здійснювався без митнихформальностей і сплати мита. При переміщенні ж товару усере-дину країни застосовувався звичайний митний режим. Такі зониіснували в Генуї, Гамбурзі, Бремені, Марселі, Венеції, Ліверпулі,Росії тощо. В ХІХ та ХХ століттях на зміну «порто-франко» сталиприходити вільні склади, вільні гавані, а також з'являтися іншітипи вільних зон.


139

Протягом тривалого часу вільним економічним зонам булапритаманна переважно комерційна діяльність. В економічнихзонах товари складувалися й піддавалися лише тим операціям, якібули спрямовані на забезпечення доброякісного збереження або жна поліпшення загального виду чи зовнішнього оформлення, щодозволяло підвищити їх якість. І тільки на початку 60-х років ХХстоліття була дозволена обробка товарів у вільних економічнихзонах. Звичайно при цьому здійснювалися операції, які певнимчином збільшували додану вартість товару.

Сьогодні існують різноманітні класифікації вільних економіч-них зон, серед яких найчастіше виділяють:– вільні торгові зони; – промислові зони;– банківські і страхові зони;– технологічні зони;– комплексні зони.

До категорії вільних торгових зон входять безмитні зони, вільніпорти, транзитні склади, безмитні склади, митні зони на окремихпідприємствах тощо. Економічною основою таких зон є скасуванняабо зниження мита, більш м'який експортно-імпортний контрольнад товаром, що потрапляє в зону і реекспортується з неї. Зони да-ного типу націлені переважно на перевалку та збереження вантажів.

Промислові зони базуються не лише на застосуванні пільговоготоргового й митного режимів, але й на пільгових режимах фінан-сування й оподаткування, у тому числі для іноземних компаній.Такі зони орієнтовані в основному на виробництво експортної абоімпортозамінюючої продукції, тому їх часто ще підрозділяють наекспортопромислові та імпортопромислові зони.

До банківських і страхових зон відносяться, насамперед, офшорніцентри або, як їх ще називають, – податкові гавані, а також тери-торії, де існує пільговий режим здійснення банківських і страховихоперацій (детальніше див. у Розділі 5).

Основу технологічних зон складають різноманітні технополіси ітехнопарки. Основна їх задача – забезпечувати на основі різнома-нітних пільг розробку та впровадження сучасних технологій задопомогою національних й іноземних компаній. Більше всьоготаких зон розташовано в Японії та США.


140

Комплексні зони створюються для рішення широкого колазавдань і частіше всього використовують елементи різних видівзон. До них, наприклад, можуть відноситься «відкриті» міста, рай-они з різними пільговими режимами.

Найбільшого поширення вільні економічні зони одержали вкраїнах, що розвиваються. За даними статистики в країнах, щорозвиваються, існує майже 400 економічних зон, в яких працюєпонад 3 млн. чоловік. У країнах, що розвиваються, створюютьсяпереважно експортопромислові та імпортозамінюючі зони, якірозраховані на залучення іноземного капіталу й технологій. Яскра-вим прикладом може служити велика промислова зона в Манаусі(Бразилія).

У країнах із розвинутою ринковою економікою переважно функ-ціонують зони, які базуються на зниженні або скасуванні мит,лібералізації експортно-імпортного контролю, а також зони, щоорієнтуються на пільгове переміщення капіталів і банківських опе-рацій. Найбільша кількість вільних зон створена в США (близько300). Крім найстарішої і найбільшої вільної економічної зони вНью-Йорку, вони організовані в Бостоні, Чикаго, Клівленді, Сан-Франциско, Сиєтлі та інших великих містах країни.

У практиці економічних зон за сучасних умов застосовуєтьсяширока гама пільг і стимулів для іноземних вкладників капіталу.Як правило, вони залежать від специфічних умов кожної еконо-мічної зони. Звичайно, крім скасування мита, передбачаються такіпільги: – скасування будь-якого оподатковування за умови експортування

товару, звільнення від інших податків, насамперед, на нерухомемайно, а також місцевих (обласних) податків, які існують у рядікраїн (наприклад, у Південній Кореї компанії, які створені увільній економічній зоні, у перші п'ять років цілком звільня-ються від податків, а в наступні три роки сплачують податки заставкою на 50% нижчою, ніж основна);

– скасування або зменшення прибуткового податку для осіб, щопрацюють у вільній економічній зоні;

– повне або часткове скасування податків з прибутку зональнихпідприємств на певний строк і в залежності від ряду умов.


141

В сучасних умовах посилюється потреба в координації йрозробці на міжнародному рівні єдиних підходів до розв'язаннятих чи інших проблем, пов'язаних із міжнародною інвестиційноюдіяльністю компаній. Наддержавне регулювання здійснюється якчерез двостороннє, так і багатостороннє співробітництво між дер-жавами, а також через механізми функціонування міжнароднихорганізацій і інтеграційних угруповань. Система наддержавногорегулювання має відносно фрагментарний характер і складаєтьсяіз сотень двосторонніх угод, декількох десятків документів міжна-родного й регіонального характеру. Діалектично доповнюючинаціональне регулювання, розробка й реалізація міжнароднихініціатив покликані створити міжнародне правове середовище, деб проблеми й розбіжності між окремими суб'єктами міжнароднихекономічних відносин розв'язувались б не шляхом конфронтації йтиску, а на основі партнерства, переговорів і співробітництва.

Перші спроби міжнародного регулювання питань іноземногоінвестування й діяльності ТНК починалися ще в 20-х роках ХХстоліття, проте значного поширення вони одержали лише післяДругої світової війни. Зокрема, у 1929 р. з ініціативи Ліги Наційвідбулася конференція з метою укладання багатосторонньої між-народної конвенції з питань поводження з іноземцями та їх влас-ністю. У 1947 р. як складова проекту Гаванської Хартії обговорюва-лася багатостороння угода про глобальні інвестиційні принципи.Проте ні по конвенції, ні по угоді так і не було досягнуто єдності.Водночас це були перші кроки на шляху подальшого розвиткубагатостороннього співробітництва у сфері іноземних інвестицій.

З 60-х років ХХ століття механізм двостороннього й багато-стороннього регулювання інвестиційних питань став розвиватисяактивніше. Основну роль у цьому процесі відіграли і дотепер віді-грають міжнародні організації, насамперед, ООН і її спеціалізованіустанови (МВФ, МБРР, ЮНКТАД). Суттєвий внесок у регулю-вання інвестиційних питань зробили Банк міжнародних розрахун-ків (БМР), ГАТТ/СОТ, провідні фондові біржі та інші учасникиміжнародного ринку капіталів. Зокрема, у рамках спеціалізованихструктур ООН (Комісії ООН з ТНК і Центру ООН з ТНК) понад 20років велася робота з установлення глобального режиму прямихіноземних інвестицій і діяльності ТНК. Розроблявся так званий


142

Кодекс поведінки ТНК – міжнародна угода, що була покликаназатвердити основні стандарти, принципи й напрями регулюванняпитань, пов'язаних з інвестиційною та іншою зарубіжною діяльні-стю ТНК, і дотримання нормам якої було б юридично обов'язко-вим. Хоча Кодекс поведінки так і не був ухвалений, і країнам невдалося на глобальному рівні досягти згоди, на міжнародномурівні все ж були вироблені єдині підходи до регулювання окремихнапрямів діяльності ТНК, в тому числі пов'язаних з їх інвестицій-ною активністю. Так, значних успіхів вдалося досягти у питанняхобмежувальної ділової практики, незаконних платежів тощо.

Банк міжнародних розрахунків, МВФ, МБРР та інші міжна-родні фінансові організації поряд з розробкою міжнародних домов-леностей щодо позичкового капіталу досить активно займаютьсярегулюванням питань руху підприємницького капіталу, насампе-ред, портфельних інвестицій. Так, БМР часто публікує звіти ідослідження щодо стану справ на ринку боргових зобов'язань іпохідних цінних паперів, визначає перспективи розвитку й між-народні правила їх функціонування.

У межах Світової організації торгівлі також ставилися питання,пов'язані з інвестиційною діяльністю. Зокрема, ще на уругвайсь-кому раунді переговорів був прийнятий цілий ряд документів, якіу більшій чи меншій мірі стосуються сфери регулювання іноземнихінвестицій і спрямовані на поліпшення інвестиційного клімату вусьому світі за рахунок лібералізації доступу до ринків і створеннянових можливостей для інвестицій і торгівлі. Виявлення та усу-нення інвестиційних заходів, які пов'язані з торгівлею та обмежу-ють (дестабілізують) її стало важливим кроком на шляху форму-вання ліберального міжнародного режиму щодо прямих іноземнихінвестицій і зовнішньоторговельних операцій.

Провідні фондові біржі, об'єднуючи свої ресурси, теж прагнутьдо уніфікації правил торгівлі на своїх площадках. Це, безумовно,робить певний внесок у розвиток міжнародної системи регулю-вання інвестиційної діяльності й розширює можливості учасниківринку щодо пошуку привабливих сфер застосування капіталу.

Плідна робота щодо регулювання міжнародного інвестуванняздійснюється в рамках Організації економічного співробітництва ірозвитку (ОЕСР). Ще в 1976 р. були ухвалені два базових доку-


143

менти: Кодекси лібералізації руху капіталу і поточних невидимихоперацій і Декларація про міжнародну інвестиційну діяльність і ТНК.В середині 90-х років до них додалася Багатостороння інвести-ційна угода.

Усі ці документи містять у собі важливі зобов'язання стосовнопоетапної лібералізації операцій, пов'язаних із прямими інозем-ними інвестиціями та поступовим вирівнюванням режиму, щонадається іноземним і національним інвесторам країнами-реципі-єнтами. Дані документи регулюють досить широке коло питань,які прямо або опосередковано стосуються інвестування. Зокрема,у кодекси включені положення, які визначають основні аспектиправа на створення підприємств, є положення щодо лібералізаціїрізних секторів сфери послуг, включаючи банківську справу йфінансові послуги.

Досить ефективними є системи регіонального регулюванняіноземних інвестицій і ТНК, які створюються в рамках інтеграцій-них угруповань чи регіональних організацій. Яскравим прикладомє діяльність Європейського союзу. Уже на початкових етапах інте-грації на порядок денний ставилося питання про необхідність кон-тролю за операціями ТНК. З огляду на всю складність і масштаб-ність завдань з регулювання іноземної підприємницької діяльності,ЄС пішов не шляхом розробки всеосяжного закону, а шляхом прий-няття послідовних взаємодоповнюючих директив і регламентів.

Спочатку доцільність використання наднаціональних заходівконтролю за ТНК була предметом гострих розбіжностей. Тільки в1970-х роках намітилися зрушення щодо прийняття конструктив-них заходів по даному питанню, і за відносно невеликий термінз'явилися важливі документи, що регулюють різні аспекти діяль-ності ТНК. Сьогодні практично склалася трьохвекторна системавпливу на іноземні компанії. Вона охоплює такі напрями:– гармонізація наднаціонального права компаній і розробка права

компаній ЄС;– формування єдиної політики в області конкуренції;– розробка спільної податкової політики.

Робота ЄС, спрямована на регулювання діяльності ТНК, про-довжується. Нове обличчя Європи і всього світового господарствапотребує додаткової розробки різноманітних документів як у вка-заних напрямах, так і в нових сферах.


144

Що стосується інших інтеграційних угруповань (насамперед, зкраїн, що розвиваються), то процес спільного регулювання інвес-тиційних питань на регіональному рівні поки ще не отримав суттє-вого розвитку. Тут, як і раніше, віддають перевагу двосторонньомурегулюванню окремих аспектів інвестиційної діяльності ТНК.

Необхідно відзначити, що, хоча документи міжнародного йрегіонального характеру є важливим інструментом регулюванняінвестиційних відносин, вони неспроможні замінити, а лише до-повнюють двосторонній підхід до формування загального наборустандартів стосовно питань регулювання міжнародного інвести-ційного бізнесу. Розвиток двостороннього співробітництва у сферііноземного інвестування обумовлюється цілою низкою обставин.Так, наприклад, країни з дуже високим рівнем ризику для здійс-нення капіталовкладень через двосторонні угоди прагнуть надатигарантії іноземним інвесторам і, таким чином, залучити іноземнийкапітал для використання в національних інтересах. Завдяки вико-ристанню механізмів запобігання подвійного оподатковуваннядержави можуть вирішувати різні проблеми, що виникають міжкраїною-реципієнтом і країною базування, у тому числі у питан-нях розподілу й вивозу прибутку.

Проте двосторонні інвестиційні угоди, як правило, не гаранту-ють абсолютного права іноземному інвестору на необмеженийдоступ до ринку країни-реципієнта. У більшості документів гово-риться, що інвестиції здійснюються відповідно до законодавствакраїн, що приймають капітал. Отже, зберігається прерогативакраїни-реципієнта на дозвіл або заборону дій інвестора на її тери-торії. Однак, в угодах часто підкреслюється, що сторони полег-шують здійснення інвестицій і містять стандартні положення проте, що обидві сторони створюють сприятливі умови для залученняіноземних інвестицій.

В цілому, останнє десятиліття характеризується досить актив-ними діями у сфері розробки єдиних підходів до регулюваннярізних аспектів міжнародної інвестиційної діяльності на дво- табагатосторонньому рівнях.


145

3.4.Україна у світових інвестиційних процесах

Діяльність іноземних компаній в Україні регламентується цілоюнизкою законів і підзаконних актів. Серед них особливо виділя-ються Господарський кодекс України (2003 р.), закони України«Про режим іноземного інвестування» (1996 р.), «Про захист еконо-мічної конкуренції» (2001 р.), «Про природні монополії» (2000 р.),«Про відновлення платоспроможності боржника чи визнання йогобанкрутом (1992 р.), «Про оподатковування прибутку підприємств»(1994 р.), «Про цінні папери і фондову біржу» (1991 р.), «Про мит-ний тариф України» (2001 р.) тощо.

Для іноземних компаній встановлений національний режимінвестиційної та іншої господарської діяльності. Національнийрежим означає «недискримінаційний режим» для іноземних інвес-торів по широкому колу параметрів, включаючи не тільки тарифи,податки, експортне регулювання, але й ціноутворення, постачанняпродукції, субсидії, допуск у ті або інші сфери економіки, до при-ватизації, до фондового ринку. Водночас в інтересах національноїбезпеки законами України можуть визначатися території, на якихдіяльність іноземних інвесторів чи підприємств з іноземнимиінвестиціями обмежується або забороняється.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді іноземноївалюти, що визнається НБУ конвертованою; валюти України;рухомого й нерухомого майна; цінних паперів; прав інтелектуаль-ної власності, а також інших цінностей відповідно до законодав-ства України. Основний обсяг іноземного капіталу надходить вУкраїну у вигляді прямих і портфельних інвестицій, а також іншихформ інвестування, включаючи позики й кредити.

Форми здійснення іноземних інвестицій можуть бути самимирізними, якщо вони не заборонені національним законодавством.До них відносяться як організація спільних підприємств, компанійіз 100% іноземною власністю, так і здійснення інвестицій без ство-рення юридичної особи, придбання майна та інших об'єктів влас-ності шляхом прямого його одержання або через цінні папери,придбання прав користування землею й використання природнихресурсів.


146

Для іноземних інвесторів передбачаються визначені гарантії.Це, насамперед, гарантії щодо примусових вилучень і незаконнихдій державних органів і гарантії вільної репатріації прибутку, дохо-дів й інших коштів в іноземній валюті, отриманих на законнихпідставах внаслідок здійснення іноземних капіталовкладень. Успеціальних економічних зонах і територіях пріоритетного розвиткудля іноземних підприємств існують преференційний податковий,фінансовий та інші режими.

З часу одержання незалежності уряд України намагається заці-кавити іноземних інвесторів вкладати кошти в розвиток народногогосподарства, тим більше, що щорічна потреба України в інозем-них інвестиціях оцінюється в кілька мільярдів доларів США.Щоправда вагомих результатів у цьому плані поки ще досягти невдалося. Обсяги надходжень іноземних інвестицій в українськуекономіку продовжують залишатися невисокими, навіть у порів-нянні з інвестиціями в інші країни з перехідною економікою.

Причин, за якими іноземні фірми не поспішають вкладатикошти в Україну, а віддають перевагу іншим регіонам (наприклад,країнам Східної Європи або Росії), досить багато. Серед них, на-самперед, виділяють: – часті зміни правил гри на ринку, які обумовлені нестабільністю,

недосконалістю й невизначеністю законодавства та державноїполітики;

– труднощі з одержанням певної інформації, необхідної інвесто-рам для організації бізнесу в Україні;

– значні витрати на вхід до українського ринку, які пов'язані звисоким рівнем корупції й бюрократизму;

– невідповідність між рівнем інвестиційних ризиків і прибутко-вості інвестицій;

– надмірний для легального бізнесу фіскальний тиск;– «тінізація» економіки, яка суттєво ускладнює співробітництво

ТНК із багатьма вітчизняними підприємствами тощо.Для здійснення капіталовкладень за кордоном ТНК шукають

країни з привабливим інвестиційним, загальноекономічним іполітичним кліматом. В Україні зовнішнє політико-економічне йзаконодавче середовище все ще далекі від досконалості.


147

Водночас, не дивлячись на труднощі, з якими зустрічаються іно-земні фірми, вони приходять на український ринок, пристосовую-чись до існуючих умов і створюючи «опорні точки» для здійсненнябізнесу в усьому східноєвропейському регіоні. Зростаючий взаємо-зв'язок сучасної світової економіки і загострення конкурентноїборотьби не дозволяють компаніям ігнорувати потенційні ринки,а Україна в цьому плані має певний потенціал.

Однією з основних форм інвестування з боку ТНК виступаютьпрямі іноземні інвестиції. Уперше інформацію про прямі іноземніінвестиції стали включати в офіційну статистику України в 1994році. С того часу постійно здійснюється моніторинг за потокамиПІІ. За даними Державного комітету статистики України, за періодз 1992 по 2005 рр. в Україну надійшло прямих іноземних інвестиційу розмірі майже 8,4 млрд. доларів США. Це – невисокий показникза світовими стандартами. Питома вага щорічного припливу пря-мих іноземних інвестицій в економіку України в загальних світо-вих потоках ПІІ складає менше 1%, а в розрахунку на душу насе-лення ледь сягає 100 доларів.

З прямими інвестиціями зв'язують такі позитивні моменти яквпровадження нових технологій, переоснащення виробництв та їхреструктуризація, насичення ринку необхідними товарами вироб-ничого й споживчого характеру, розширення товарного асорти-менту, залучення національних підприємств до нових методів ме-неджменту, управлінських знань, культури виробництва й веденнябізнесу. ПІІ сприяють також створенню додаткових робочих місць,розвитку дійсної конкуренції у монополізованих галузях, зростаннюдоходів державного й місцевих бюджетів, скороченню дефіцитуплатіжного балансу й дефіциту грошових ресурсів для фінансуванняпроцесів перебудови та розвитку економіки. Крім того, великіТНК підтримують державу в національних і міжнародних органі-заціях, сприяють її входженню у міжнародні економічні й політичніоб'єднання, тобто інтеграції України у світове господарство.

Аналіз залучених прямих іноземних інвестицій в Україну свід-чить про те, що найбільш активними на українському ринку ви-ступають інвестори з США, Кіпру, Великої Британії, Німеччини,Нідерландів і Росії. На них припадає майже 57% загального обсягуПІІ (див. табл. 3.4).


148

Таблиця 3.4. Прямі іноземні інвестиції в Україну за 1994-2004 рр., млн. дол. США

Джерело: Державний комітет статистики України, експрес-інформація за різні роки.

Серед змін, що відбулися в останні роки в структурі іноземнихінвестицій за країнами походження, привертають увагу декількамоментів:– скоротилася частка США (з 20 до 13,8 %) і особливо Німеччини

(з 21 до 7,6%). Проте, США продовжують займати перше місце заобсягами вкладених інвестицій (1153,7 млн. дол. на 1.01.2005 р.);

– Росія стала одним з провідних інвесторів в Україні; її частказросла з 3 до майже 6%;

– активізувався приплив інвестицій з офшорних зон – Кіпру(12,4%), Британських Віргінських островів (6,5%), Ліхтенштей-ну (1,9%). За деякими оцінками від 30 до 55% сукупних іно-земних капіталовкладень в Україну сформувалися на основілегалізованого вітчизняного капіталу, що був завезений черезофшорні компанії. Серед галузей української економіки найпривабливішими для

іноземних капіталовкладень виступають торгівля, харчова промис-ловість, фінансова й страхова діяльність, машинобудування й ме-талообробка, паливна промисловість. На них припадає майже 60%всіх іноземних інвестицій, що надходять в Україну (див. табл. 3.5).


Країнана

1.01.1995

на 1.01.1997

на 1.01.2001

на 1.01.2002

на 1.01.2003

на 1.01.2004

на 1.01.2005

США 96,6 263 635,8 730,9 898,0 1074,8 1153,7

Кіпр 28,5 86,1 372,6 478,0 602,6 779,2 1035,6

Велика Британія 33,8 100,3 299,4 420,4 510,5 686,1 895,9

Німеччина 101,3 166,5 237,9 249,5 312,1 441,4 631,6

Нідерланди 11,8 119,6 361,8 370,2 398,8 463,9 548,3

Віргінські острови (Брит.) 0,8 21,3 176,8 248,2 337,0 381,0 543,8

Російська Федерація 19,1 106,2 314,3 295,1 322,6 377,6 457,5

Швейцарія 21,3 49,7 169,3 193,1 272,7 319,5 411,3

Австрія 8,2 21,5 126,3 144,1 210,9 252,1 345,6

Інші країни світу 162,1 504,0 1171,3 1250,4 1473,8 1882,0 2330,6

Всього 483,5 1438,2 3865,5 4406,2 5339,0 6657,6 8353,9

149

Таблиця 3.5.Галузева структура прямих іноземних інвестицій в Україні


Помітна своєрідна прихильність іноземних інвесторів до окре-мих галузей. Американські ТНК орієнтуються в основному намашинобудування, сільське господарство, металургійну, харчовупромисловість, електроніку. Німецькі фірми віддають перевагухімічній промисловості, металургії, виробництву будівельнихматеріалів, зв'язку. Англійські компанії цікавлять видобувні галузі,енергетика, виробництво тари та упаковки. Російські компаніїдіють в усіх напрямках з переважним акцентом на базових галузях(паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування,металообробка), а також у сфері фінансів, сільському господарствій торгівлі.

Зокрема, протягом останніх років російська нафтова компаніяЛукойл придбала контрольний пакет акцій Одеського НПЗ, ство-рила СП разом із нафтохімічним заводом «Оріана» (м. Калуш).Тюменська нафтова компанія купила найбільший в Україні Лиси-чанський нафтопереробний завод. Холдинг «Російський алюміній»купив Миколаївський глиноземний завод, а «АвтоВАЗ-Інвест» –


на 1.01.1999 на 1.01.2001 на 1.01.2005 Галузі млн.

дол.%

млн. дол.

%млн. дол.

%

Оптова торгівля й посередництво у торгівлі

451,2 16,1 727,8 18,8 1389,3 16,6

Харчова промисловість 584,7 20,8 775,5 20,1 1123,7 13,5

Фінансова діяльність 196,7 7,0 248,1 6,4 687,5 8,2

Машинобудування 352,8 12,6 347,6 9,0 676,4 8,1

Транспорт і зв'язок 89,9 3,2 138,4 3,6 629,6 7,5Хімічна та нафтохімічна промисловість

123,1 4,4 137,8 3,6 471,9 5,6

Металургія та металообробка 76,7 2,7 150,1 3,9 425,4 5,1

Будівництво 111,6 4,0 125 3,2 246,9 3,0

Видобувна промисловість 78,7 2,8 227 5,9 173,0 2,1Охорона здоров'я та соціальна допомога

111,3 4,0 126,2 3,3 155,8 1,9

Інші галузі 634 22,4 862 22,2 2374,4 28,4

Загальний обсяг ПІІ 2810,7 100,0 3865,5 100,0 8353,9 100,0

150

Запорізький алюмінієвий комбінат. Галузевий розподіл прямихіноземних інвестицій свідчить, що діяльність більшості ТНК вУкраїні пов'язана з безпосереднім обслуговуванням внутрішньогоринку й видобутком ліквідних сировинних ресурсів.

Регіональна структура залучених із-за кордону капіталовкла-день іноземних компаній нерівномірна. Основний обсяг іноземнихінвестицій надходить у регіони з більш розвинутою інфраструкту-рою, де місцеві органи влади забезпечують активну підтримку іно-земним інвесторам у формі консультацій, поширення інформації,пошуку партнерів, розробки й реалізації інвестиційних проектів.Майже 40% інвестицій зосереджено в Києві та Київській області.Приплив капіталу саме в Київ пояснюється, насамперед, високимнауково-технічним потенціалом столиці, розвинутою інфраструк-турою, зосередженням органів державного управління, близькістьдо яких важлива для успішного ведення справ. На п'ять іншихлідерів – Дніпропетровську, Одеську, Донецьку, Запорізьку й Хар-ківську області – припадає понад 30% (див. табл. 3.6).

Таблиця 3.6.Розподіл прямих іноземних інвестицій по регіонах України



на 1.01.1995 на 1.01.1998 на 1.01.2001 на 1.01.2005Регіони України млн.

дол.%

млн. дол.

%млн. дол.

%млн. дол.

%

найбільш привабливі регіони

м. Київ і Київська обл.

135,0 27,9 821,7 39,8 1649,9 42,7 3195,6 38,2

Дніпропетровська обл.

43,4 9,0 153,8 7,5 186 4,8 778,6 9,3

Одеська обл. 59,6 12,3 126,2 6,1 207,6 5,4 507,3 6,1

Донецька обл. 60,7 12,6 111,8 5,4 305,3 7,9 493,6 5,9

найменш привабливі регіони

Запорізька обл. 8,4 1,7 50 2,4 221 5,7 489,6 5,9

Чернівецька обл. 3,4 0,7 9,2 0,4 8,9 0,2 24,4 0,3

Тернопільська обл. 8,7 1,8 20,7 1,0 21,4 0,6 37,2 0,4

Хмельницька обл. 4,6 1,0 11,3 0,5 15,6 0,4 66,5 0,8

Рівненська обл. 2,2 0,6 38,0 1,8 27,9 0,7 71,5 0,8

Вінницька обл. 0,4 0,1 12,5 0,6 22,6 0,6 65,8 0,8

Разом усі області 483,5 100,0 2063,6 100,0 3865,5 100,0 8353,9 100,0

151

За останні роки регіональна структура ПІІ істотно змінилася.По-перше, у загальних обсягах прямих інвестицій частка Києвазросла з 25% у 1995 р. до 32% у 2004 р., а Київської області – з 3%до 6%. По-друге, стала скорочуватися частка інших найбільш про-мислово розвинутих регіонів. Зокрема, частка Донецької областівпала з 13% до 6%, Одеської – з 12% до 6%, що призвело до змін урейтингу найбільш привабливих областей України. По-третє, деякіобласті залишили список лідерів, а деякі перетворилися навіть ваутсайдерів. І, нарешті, активна ротація мала місце в рейтингуменш привабливих для іноземних інвестицій регіонів України. У2001 р. на дев'ять регіонів припадало менш ніж 1% іноземнихінвестицій, у 2003 р. кількість таких областей скоротилося до семи.

Важливими каналами залучення іноземних інвестицій в Укра-їну є створення на її території спеціальних економічних зон (СЕЗ)та розвиток спільного підприємництва, але події останніх роківсвідчать про загострення проблем в даних сферах.

Не випадково у 2005 році відповідно до закону про державнийбюджет було введено мораторій на створення нових вільних еко-номічних зон (ВЕЗ) і територій пріоритетного розвитку (ТПР), атакож призупинено затвердження нових інвестиційних проектів удіючих спеціальних територіях. Основна причина такого кроку -невисока ефективність даних утворень.

За даними Кабінету Міністрів, на початок 2005 року в Українідіяло 11 ВЕЗ, а в 9 регіонах були визначені ТПР та введений спе-ціальний режим інвестиційної діяльності. За час існування ВЕЗ іТПР в них було залучено інвестицій лише на суму 2,1 млрд. дол. (зних 600 млн. дол. – іноземних), а затверджено понад 760 інвести-ційних проектів, загальною вартістю 6,7 млрд. дол. На територіїдеяких СЕЗ, наприклад, «Миколаїв», «Порто-франко», «Рені»,протягом певного часу після їх створення не було зареєстрованожодного інвестиційного проекту, тобто ці зони не розпочалифактичної діяльності. Надходження до бюджетів всіх рівнів зарахунок реалізації інвестиційних проектів в зонах зі спеціальнимрежимом діяльності теж незначні. У 2004 році було перерахованодо бюджетів приблизно 270 млн. гривень.

Хоча останнім часом почали з'являтися певні зрушення щодонарощування потужностей та збільшення обсягів виробництва


152

підприємств, які функціонують у СЕЗ і ТПР, вони ще недостатні,щоб говорити про наявність значимих практичних результатівдіяльності українських вільних економічних зон.

На початку ХХІ століття загострилися і проблеми навколофункціонування спільних підприємств (СП). З одного боку діяль-ність деяких з них виявилася недостатньо ефективною, з іншого –національне законодавство щодо СП залишається досить супереч-ливим, що веде до зловживань, як на рівні окремих підприємств,так і органів влади. Зокрема, відповідно до Закону України «Прорежим іноземного інвестування» від 1996 року за спільними під-приємствами закріплюється право на податкові і митні пільги танадаються їм гарантії від змін законодавства, тобто передбачаєтьсяможливість за вимогою іноземного інвестора застосувати до СПспеціальне законодавство, яке діяло на момент реєстрації інвес-тицій. Законом же «Про усунення дискримінації в оподаткуваннісуб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанняммайна та коштів вітчизняного походження» від 2000 року скасову-ється дія всіх гарантій для підприємств, створених при участііноземних інвесторів, незалежно від форм і часу внесення інвес-тицій, хоча на деякі підприємства, як, наприклад, АвтоЗАЗ-Деу,дане положення не поширюється. Таке подвійне відношення доСП приводить до збільшення судових конфліктів між спільнимипідприємствами і органами влади та руйнує імідж України на сві-тових ринках.

Разом з тим, держава зацікавлена в розвитку спільного підпри-ємництва, особливо у стратегічних галузях. Зокрема, у сфері видо-бутку і транспортування газу та нафти діють ряд підприємств заучастю російських партнерів; на рівні міністерств та корпораційобговорюються аналогічні проекти з Казахстаном; з Польщеюпідписана угода про створення СП для інтеграції української наф-топровідної системи Одеса-Броди в польську нафтопровідну сист-ему тощо. На сьогодні в Україні створена широка мережа СП ізпартнерами з різних країн, включаючи Німеччину, США, Польщу,Росію та інші держави, але пряме та непряме втручання владнихструктур в їхню діяльність та недосконалість політики і законодав-ства щодо спільного підприємництва обмежує використання по-тенційних можливостей, пов'язаних з функціонуванням спільнихпідприємств в Україні.


153


1. Що таке міжнародний рух капіталу та яке місце у системі між-народного бізнесу він займає?

2. Які основні причини вивозу капіталу?3. В чому відмінності між позичковим та підприємницьким капі-

талом?4. Які основні риси портфельних та прямих інвестицій?5. Чим характеризуються сучасна географічна структура інозем-

них інвестицій?6. Які основні особливості галузевої структури прямих іноземних

інвестицій?7. Дайте характеристику сучасного міжнародного ринку капіталів.

Які його основні риси?8. Дайте визначення транснаціональним корпораціям. Яку роль

вони грають у міжнародному інвестуванні?9. В чому переваги спільних підприємств над іншими формами

господарської діяльності?10.Які основні види стратегічних альянсів?11.Що таке вільні економічні зони, чому вони створюються та

яких видів бувають?12.Які існують основні форми та методи національного та наддер-

жавного регулювання міжнародного інвестування?13.Які особливості міжнародного інвестування в Україні?


1. Губський Б.В. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі.– К.: Наукова думка, 1998.

2. Експрес-доповіді Державного комітету статистики України проіноземні інвестиції за різні роки.

3. Завьялова Е.В., Этокова Е.В. Международные слияния ипоглощения: опыт Запада. – К: Рант, 2002.

4. Киреев А.А. Международная экономика: В 2-х ч. Учебноепособие для вузов. – М.: Международные отношения, 1997.

154

5. Линдерт П.Х. Экономика мирохозяйственных связей. Пер. сангл. – М.: Прогресс, 1992.

6. Международные валютно-кредитные и финансовые отноше-ния / Под ред. Л.Н. Красавиной. – М.: Финансы и статистика,2001.

7. Міжнародні економічні відносини: Сучасні міжнародні еконо-мічні відносини: Підручник для студентів економічних вузів іфакультетів / А.С. Філіпенко та ін. – К.: Либідь, 1997.

8. Міжнародні фінанси: Підручник / За ред. О.І. Рогача. – К.:Либідь, 2003.

9. Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. – К.: Логос,1999.

10.IMF Balance of Payments Statistics Yearbook, Washington, 2001 тааналогічні доклади за інші роки.

11.Kanter R. Collaborative Advantage. Boston, 1994.12.The World's Lagest Corporations, Fortune Global 500, 2002.13.World Development Indicators Database, World Bank, August 2002.14.World Investment Report 2004, UNCTAD, New York, Geneva 2004

та аналогічні доклади за інші роки.


155

Розділ 4. МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТ

4.1. Міжнародний кредит та його функції в сучаснійекономіці

Формою руху позичкового капіталу поміж країнами, якийвиступає як міжнародний купівельний та платіжний засіб, є між-народний кредит. Об'єктивною основою розвитку міжнародногокредиту є вихід виробництва за національні межі, посиленняінтернаціоналізації господарських зв'язків, міжнародне усуспіль-нення капіталу, спеціалізація і кооперування виробництва, розгор-тання науково-технічної революції. Глобалізація світогосподарсь-ких зв'язків і поглиблення міжнародного поділу праці обумовилизростання масштабів і диференціацію форм та строків міжнарод-ного кредиту.

Міжнародний кредит – це відносини, які складаються міжкредиторами і позичальниками різних країн в сфері міжнароднихекономічних відносин та виникають із приводу акумуляції і надання утимчасове користування грошово-матеріальних ресурсів. Суб'єктамицих відносин виступають приватні підприємства (банки, фірми),державні установи різних країн, міжнародні та регіональні валютно-кредитні й фінансові організації.

Джерелом міжнародного кредиту слугують тимчасово вивіль-нені з процесу відтворення грошові кошти підприємств, накопи-чення держави та приватного сектора, що мобілізовані банками.Об'єктивна потреба у міжнародному кредитуванні виникає напевних стадіях процесу виробництва у зв'язку з кругообігом ресур-сів у господарстві, особливостями національного виробництва іреалізації продукції, відмінностями у обсягах і строках зовнішньо-економічних угод, необхідністю одночасних капіталовкладень для

156

розширення виробництва. Міжнародний кредит у тісному зв'язкуз внутрішнім кредитом приймає участь у кругообігу капіталу,забезпечує безперервність і рентабельність процесу відтворення.

Опосередковуючи рух товарів, послуг і капіталів у зовнішньомуобороті, міжнародний кредит виконує ряд важливих функцій, яківідбивають специфіку руху позичкового капіталу в сфері міжна-родних економічних відносин, а саме:– оптимізує розподіл фінансових ресурсів поміж країнами для

забезпечення потреб розширеного відтворення. Через механізмміжнародного кредиту позичковий капітал спрямовується внайбільш прибуткові сфери виробництва, що сприяє підви-щенню віддачі на вкладений капітал та формуванню середньогоприбутку поміж підприємствами різних країн;

– дозволяє економити на витратах обігу в сфері міжнародних роз-рахунків завдяки заміні готівкового валютного обігу міжнарод-ними кредитними операціями, розвитку і прискоренню безго-тівкових розрахунків. Економія часу обігу позичкового капіталув міжнародних економічних відносинах відповідно збільшуєчас продуктивного функціонування капіталу;

– пришвидшує концентрацію та централізацію капіталу. Завдякизалученню іноземних кредитів інтенсифікується процес капіта-лізації, розширюються межі національного накопичення, зрос-тають підприємницькі капітали країни, що дає можливістьдосягти рівня виробництва, який перевищує виробничі можли-вості країни. Водночас активізується діяльність у сфері науковихдосліджень та стимулюється процес «розтікання» технологій, щосприяє формуванню інноваційних моделей розвитку та вирів-нюванню рівнів науково-технічного розвитку окремих країн;

– посилює монополістичні тенденції і перетворення індивідуальнихпідприємств у акціонерні товариства, сприяє створенню новихфірм. Наприклад, пільгові міжнародні кредити великимкомпаніям і обмежений доступ середніх і малих фірм до світо-вого ринку капіталів сприяють формуванню великих монопо-лістичних об'єднань. Таким чином, міжнародний позичковий капітал прискорює

розвиток продуктивних сил, слугує необхідною умовою та каталі-затором виробничого процесу, поліпшує ринкову інфраструктуру

Розділ 4. Міжнародний кредит

157

країни і підвищує рівень капіталізації, сприяє експорту товарів тапослуг, створює сприятливі умови для розширення приватнихіноземних інвестицій, забезпечує стабільність міжнародних роз-рахункових і валютних операцій, обумовлює розвиток міждержав-них господарських зв'язків.

Поряд з позитивними наслідками розвиток міжнародного кре-дитування має і негативний вияв: посилюється можливість виник-нення кризи перевиробництва та перегріву економіки, поглиб-лення вже існуючих економічних диспропорцій, оскільки кредитстимулює розвиток найприбутковіших галузей за рахунок меншпривабливих для іноземного капіталу, але важливих з точки зорустратегічних пріоритетів розвитку країни. В пошуках вищого при-бутку по кредитним каналам переміщуються так звані «гарячі»гроші, які посилюють нестабільність грошово-валютної сфери таекономіки в цілому. Світовий кредит виступає знаряддям конку-рентної боротьби окремих підприємств і країн за кращі ринкизбуту, джерела сировини, пріоритетні позиції в ключових сферахнауково-технічного прогресу, що загострює проблему нерівномір-ності розвитку окремих країн світу. Для закріплення економічних іполітичних позицій країн-кредиторів провідними банками країн,міжнародними і регіональними організаціями може проводитисяполітика кредитної дискримінації і кредитної блокади щодо певноїкраїни.

Кредитна дискримінація – це встановлення гірших умов отри-мання, використання чи погашення міжнародного кредиту для кон-кретних позичальників з метою здійснення на них економічного таполітичного тиску. Основні методи кредитної дискримінації:кредитні обмеження, підвищення процентних ставок, скороченнястроку чи пільгового періоду кредиту, вимоги щодо додатковогозабезпечення, безпідставне зменшення суми кредиту, обумовле-ність його надання в залежності від реалізації політичних та еко-номічних заходів.

Більш жорстким методом є кредитна блокада – відмова надаватикредити тій чи іншій країні. Як правило, кредитна блокада тіснопов'язана з економічною блокадою; іноді вона оформляється уря-довими розпорядженнями чи декретами, але частіше проводитьсянеофіційно у вигляді відмови надавати кредити з тих чи іншихпричин.

4.1. Міжнародний кредит та його функції в сучасній економіці

158

Принципи кредиту виражають його зв'язок із виробництвом, зекономічними законами ринку і дозволяють ефективніше вико-ристовувати кредит для вирішення поточних і стратегічних задачсуб'єктів ринку й держави: – зворотність і строковість, що забезпечує повернення кредиту у

визначені терміни; – платність відбиває дію закону вартості і слугує способом уста-

новлення диференційованих умов кредиту;– матеріальна забезпеченість, яка гарантує погашення кредиту.

При визначенні певних валютно-фінансових умов міжнародногокредиту кредитор виходить із кредитоспроможності позичальника(здатності ефективно використовувати кредити) і його платоспро-можності (здатності своєчасно розраховуватися за своїми зобов'я-заннями). Це дозволяє захистити міжнародний кредит від кредит-них, валютних та інших ризиків.

Важливою особливістю сучасних світогосподарських зв'язків єперетворення міжнародного ринку позичкових капіталів на цен-тральний елемент міжнародних економічних відносин. Інтерна-ціоналізація виробництва та капіталу, розширення сфери діяль-ності транснаціональних корпорацій вимагають не тільки вільногообміну однієї валюти на іншу, а й потребують відносно незалежнихвід національних систем потужних джерел міжнародного фінан-сування. Факторами розвитку ринку позичкових капіталів стали:– розвиток міжнародних економічних зв'язків на основі введення

конвертованості провідних валют наприкінці 50-х років мину-лого століття;

– потреба в гнучкому міжнародному валютно-кредитному меха-нізмі для обслуговування зовнішньоекономічної діяльності;

– лібералізація національного законодавства, що стимулює роз-міщення коштів банків та фірм за кордоном з метою отриманняприбутків;

– посилення концентрації та централізації банківського капіталу,розвиток кореспондентських відносин між банками розвинутихкраїн, поширення практики ведення поточних кореспондент-ських рахунків в іноземній валюті;

– розвиток інформаційних технологій та удосконалення засобівзв'язку, що дозволяє спрощувати й прискорювати контакти міжфінансовими ринками;


159

– циклічність розвитку світової економіки (наприклад, валютно-фінансова криза 1997-1998 рр. викликала спад світової еконо-міки, уповільнення темпів економічного розвитку і відповіднезменшення обсягів кредитів та більшу обережність у їх наданні);

– активізація на сучасному етапі структурної перебудови окремихекономік під впливом різних чинників, що потребує додатко-вих коштів;

– масштабне переміщення за межі розвинених держав низькотех-нологічних виробництв, наприклад, із США – до Мексики, зЯпонії – до країн Південно-Східної Азії, із Західної Європи –до Східної Європи. На сучасному етапі світовий кредитно-фінансовий ринок демон-

струє високі темпи розвитку: протягом 1990-х рр. обсяг міжнарод-них кредитних і фінансових операцій подвоївся і на початку ХХІстоліття досяг 30 трлн. дол. США, що майже дорівнює сукупномусвітовому ВВП. При цьому він не лише швидко зростає в абсолют-них розмірах, а й характеризується постійною зміною структурипотоків капіталу й удосконаленням механізмів їх надання. Сплескпопиту на приватні кредити з боку сектору інформаційних і ком-п'ютерних технологій і посилення ризиків в міжнародних кредит-них відносинах спонукало більшість великих банків, що спеціалі-зувалися на наданні міжнародних кредитів, переорієнтуватися зкредитних операцій на гарантійні та страхові, які нині займаютьтри чверті обсягу річних операцій. Серед важливих особливостейсучасного світового кредитного ринку слід відзначити також: від-сутність чітких просторово-часових меж, оскільки він функціонуєфактично безперервно; стандартне оформлення угод; застосуванняспрощених процедур укладання угод із використанням найсучас-ніших комп'ютерних та інформаційних технологій.

4.2. Форми міжнародного кредитування

Міжнародні фінансові ресурси – найпотужніше джерело зовніш-нього фінансування суб'єктів світового господарства, які маютьрізні можливості доступу до ринкових фінансових ресурсів. Між-народна репутація позичальника, його надійність, рівень еконо-

4.1. Міжнародний кредит та його функції в сучасній економіці

160

мічного розвитку і системні ризики країни, поява нових формсвітогосподарських зв'язків становлять об'єктивну основу розвиткурізноманітних форм міжнародного кредиту. Ці форми класифіку-ють за головними ознаками, які характеризують окремі стороникредитних відносин.

Залежно від того, хто виступає кредитором, розрізняють кре-дити приватні, урядові, кредити міжнародних і регіональнихорганізацій та змішані.

Приватні кредити надаються приватними фірмами та банками іможуть бути як довгостроковими (облігації, акції, використанняпатентів чи авторських прав тощо), так і короткостроковими.Фірмовим кредитом називається кредит, який надається підприєм-ством (фірмою) однієї країни підприємству (фірмі) іншої країни.Банківські кредити надаються банками чи іншими кредитнимиустановами. Брокерські кредити – це проміжна форма між фірмо-вими кредитами та банківськими. Брокери позичають кошти убанків, виступаючи при цьому у ролі посередників. У деякихвипадках брокери надають гарантії за кредитами експортерам таімпортерам.

Урядові кредити, що включають міжурядові та державні позики,надають урядові кредитні установи. Державні міжнародні кредити,як правило, готують підґрунтя для приватних інвестицій, оскількинадання кредиту тій чи іншій країні часто пов'язується з отри-манням відповідних пільг національними корпораціями країни-кредитора, концесій на розробку природних багатств у країні-позичальниці тощо.

Кредити міжнародних і регіональних організацій надаються черезМіжнародний валютний фонд (МВФ), структури Світового банку(СБ), Міжнародний або Європейський банки реконструкції ірозвитку (МБРР, ЄБРР), регіональні банки країн третього світу таінші кредитно-фінансові інститути.

Змішані кредити – це кредити, в яких беруть участь як приватнікомпанії, так і відповідні державні установи.

За цільовим призначенням і залежно від об'єктів кредитуванняміжнародні кредити поділяють на товарні або комерційні кредити;грошові або фінансові кредити; проміжні кредити.


161

Комерційні кредити – це первинна форма кредиту, де позичковаоперація об'єднана з купівлею – продажем товару, а рух позичко-вого капіталу – з рухом товарного капіталу. Строки цих кредитіврізні (як правило, в межах 2–7 років) і залежать від кон'юнктурисвітових ринків, виду товарів тощо. Найпоширенішим різновидомкомерційного кредиту є фірмовий кредит. Хоча комерційний кре-дит досить широко використовується в міжнародній торгівлі, вна-слідок обмежених фінансових можливостей ця форма кредитуванняпрактично не використовується при взаємних поставках інвести-ційних товарів, які призначаються для модернізації та рекон-струкції виробництва, оновлення його технологічної структури.

Фінансові кредити – це надання коштів у грошово-валютнійформі. Фінансові кредити не мають цільового призначення і мо-жуть використовуватися для прямих капіталовкладень, будівниц-тва інвестиційних об'єктів, купівлі цінних паперів, погашеннязовнішньої заборгованості, валютної інтервенції. Фінансовийкредит дозволяє придбати товари на будь-якому ринку, а значить,на максимально вигідних умовах.

Проміжні кредити спрямовані на обслуговування змішанихформ вивозу капіталу, товарів і послуг, наприклад, у вигляді вико-нання комплексу підрядних робіт.

Серед інших боргових інструментів особливу групу становлятьекспортні кредити. Іхньою специфічною рисою є зв'язаний харак-тер, що визначається наявністю так званого зв'язуючого застере-ження в кредитній угоді. Сутність застереження полягає в тому, щопозичальник повинен використовувати цей кредит винятково назазначені цілі, наприклад, на придбання товарів, вироблених україні-кредиторі. Необхідно зазначити, що механізм експортногокредитування створює умови для прихованого субсидування екс-порту і тому може розглядатися як метод стимулювання урядомнаціонального експортоорієнтованого виробництва.

Розширення зовнішньоторговельного обороту, необхідністьмобілізації значних сум на великі терміни зі значним ризиком вумовах прискорення НТП привели до посилення ролі банків у роз-витку міжнародних кредитних відносин. Кредитування банкамиекспортно-імпортних операцій здійснюється у вигляді позик підзаклад товарів, товарних документів, векселів, а також врахованих


162

тратт1. Банківські кредити порівняно з фірмовими мають низкупереваг: простішу схему отримання фінансових коштів і довшістроки надання (на 10–15 років) за ставками нижче ринкових.Однак банки можуть обмежити використання кредиту межамиданої країни і вимагати використання його на визначені цілі,наприклад, на купівлю товарів у фірм-партнерів. В цьому випадкубанківські кредити набувають ознак зв'язаного кредиту. Поступовобанківські кредити покупцю витісняють кредити продавцям.

За терміном користування міжнародні ринки пропонують пози-чальникам короткострокові кредити (від трьох місяців до одногороку), середньострокові (від одного року до п'яти, інколи до семи–восьми років) і довгострокові кредити (понад п'ять років)2.

Залежно від способу забезпечення кредити бувають забезпечені ібланкові. Забезпечені кредити – це кредити, формою забезпеченняяких є товари, товарно-розпорядчі документи, акредитиви, вистав-лені на користь експортерів, акцептовані експортерами тратти чивекселі, гарантовані третіми особами, гарантії промислових і торго-вельних компаній, банків тощо. Бланкові кредити не мають забез-печення, а надаються під зобов'язання фірми-партнера погаситикредит у визначений термін або при настанні певних умов.

За способом погашення кредити поділяються на пропорційні,коли погашення здійснюється рівними частками протягом установ-леного терміну, прогресивні – суми погашення наростають, регре-сивні – суми погашення поступово зменшуються й одночасні – по-гашення кредиту здійснюється у визначений строк повною сумою.

Важливим сегментом ринку позичкових капіталів є риноксередньо- та довгострокових єврокредитів. Євровалюта (eurocurren-cy) – це грошові кошти, отримані банком як внесок або позика клі-єнту у валюті, що відрізняється від офіційної валюти розташуваннябанку. Префікс «євро» свідчить про вихід національної валюти з-підконтролю національних валютних органів. Наприклад, перетво-рення долара у євродолар полягає в тому, що операції з євродола-


1 Тратта – документ, який складено за встановленою законом формою і який міститьнаказ кредитора (трассанта) позичальнику (трасату) щодо сплати в обумовленийтермін певної суми грошей названій у векселі третій особі або пред'явнику.

2 У деяких країнах термін середньострокових кредитів становить від одного до семироків, а термін довгострокових – понад 7 років.

163

рами не регламентуються США. Єврокредити характеризуютьсяспецифічними ознаками: сума кредиту від 100 до 500 млн. дол. США,термін від 10 місяців до 12 років; відсоток за такими позикамирегулярно переглядається на основі міжнародних процентних ста-вок (LIBOR – лондонської ставки пропозиції за міжбанківськимидепозитами, SIBOR – сінгапурської ставки пропозиції за міжбан-ківськими депозитами, американської «прайм рейт» (prime rate)1.Їх перевагою є швидкий доступ позичальника до коштів та можли-вість завчасного погашення боргу за умови виплати компенсації.

Найпростішою формою єврокредитів є надання кредиту за твер-дою фіксованою процентною ставкою на весь термін угоди (небільше 1 року) у повному обсязі. Середньо- і довгострокові кредитинадаються на умовах «стенд-бай» (stand-by)2 і поновлення (ролловерні).У першому випадку банк зобов'язаний надати позичальнику обу-мовлену суму на весь період використання, який поділяється на 3,6, 9, 12 місяців, за плаваючою процентною ставкою. Ролловернікредити надаються на різних умовах, серед яких: надання повноїсуми після укладання угоди, встановлення максимального лімітудля кожного проміжного періоду, фіксування дати перегляду про-центної ставки й обсягу позики, надання позичальнику права уразі необхідності отримувати кредити протягом установленоготерміну тощо.

Більше половини єврокредитів є синдикативними, оскільки на-даються банківськими синдикатами – групою від 2 до 30-40 бан-ків, що об'єднуються з метою спільного проведення банківськихоперацій і розподілу ризику у відповідності за часткою участі вугоді. Синдикативні кредити дістали швидкого розвитку за 70-тіроки минулого століття: місткість ринку синдикативних кредитівзросла з 4,7 млрд. дол. у 1970 р. до 76 млрд. дол. США у 1980 році.Ринок синдикативних кредитів продовжує зростати і на кінець1990-х років. досяг 1465,7 млрд. дол. США. Строки синдикативнихкредитів коливаються у межах 3-8 років; їх основною валютою є


1 Процентна ставка, за якою американські банки кредитують першокласниихпозичальників.

2 Stand-by – резервний, запасний. Кредит «стенд-бай» – це угода з кредитором, що увипадку необхідності певна сума грошових коштів буде надана в кредит протягомобумовленого періоду часу.

164

долар США. Вартість такого кредиту складається з процентнихплатежів, до яких додається величина спреду (spread)1 (залежно відкредитоспроможності позичальника від 0,5 до 2,5%), а також комі-сійної винагороди банкам та податкових платежів.

Синдикативні кредити мають низку переваг: вони дають змогурозподілити кредитні ризики між учасниками синдикату; дозволя-ють банкам незалежно від їх розмірів брати участь у кредитуваннівеликих проектів; розширюють межі кредитування, оскільки нада-ють позичальнику можливість отримати великий кредит, який неможе надати окремий кредитор. Прикладом найбільшого синдика-тивного кредиту є організація фінансування проекту «Євротунель»,який поєднав Велику Британію з Європою у 1993 році. Міжна-родний кредит спеціальній компанії, яка була відповідальною зареалізацію проекту, було надано банківським синдикатом на чолі зКреді Ліонне та чотирма іншими французькими й британськимибанками на умовах обмеженої відповідальності. Строк погашення(18 років) майже вдвічі перевищував загальноприйнятий для такихкредитів термін.

Розвиток сфери телекомунікації, виробництва комп'ютерногообладнання суттєво підвищив швидкість фінансових трансакцій ізменшив їх вартість. Поширення електронної торгівлі докоріннозмінило модель співпраці міжнародних банків із підприємствами,сприяло географічній експансії транснаціональних банків, ство-рило індустрію нових послуг. Інтернет являє собою альтернативнийканал, який ідеально підходить для торгівлі стандартизованимифінансовими продуктами й послугами. За оцінками Світовогобанку, вартість звичайної фінансової послуги в один долар змен-шується в Інтернет-мережі до 1–2 центів. Водночас, загострення вІнтернеті конкуренції через низькі вхідні бар'єри швидко зменшуєприбутки банків, вимагає постійних фінансових інновацій.

Асортимент фінансових послуг, що можуть надаватися черезІнтернет, дуже великий. Але найшвидше розвивається як пер-винна, так і вторинна торгівля цінним паперами, (особливо в Азії –BondsInAsia, Asiabondportal): якщо у 1997 р. у світі існувало лише 11


1 Різниця між процентними ставками залучення (bid) та розміщення (offer) називаєтьсяспредом. Ставка залучення – це ставка, під яку банк залучає ресурси на певний період.Ставка розміщення – ставка, за якою банк пропонує ресурси на певний період.

165

компаній, які пропонували цінні папери через Інтернет, то у 2000 р.тільки у США їх вже нараховувалось близько 70; у ЄС майже 40%інвесторів придбали свої акції через Інтернет; у Сінгапурі таГонконгу такі компанії як SAR, DebtDomain пропонують позики знаданням банківських послуг управління кредитним портфелем занабагато меншою ціною (якщо за участь у традиційній імпортнійоперації на суму 50000 дол. США, банк зазвичай вимагає від 1000до 1500 дол. США, то через Інтернет це обійдеться лише у 150 дол.США).

4.3. Лізинг, факторинг, форфейтинг

Лізинг (leasing, від leasе – здавати в оренду) – це особлива формаруху позичкового капіталу, який надається у формі кредиту з наступ-ним правом купівлі товару. Лізинг базується на положенні, що при-буток генерується використанням обладнання, а не володіннямним. Від традиційної оренди він відрізняється тим, що об'єкт угодивибирає лізингоотримувач, а не лізингодавець, який купує облад-нання за свій власний рахунок; строк лізингу менший від строкуфізичного зносу обладнання і наближається до строку податковоїамортизації (3-7 років); після закінчення строку дії контрактуклієнт може продовжити оренду за пільговою ставкою чи придбатиорендоване майно за залишковою вартістю. У ролі лізингодавцявиступають не комерційні банки, а спеціалізовані фінансові уста-нови – лізингові компанії.

В міжнародній практиці розрізняють короткостроковий лізингабо рентинг (до 1 року), середньостроковий (до 3 років) і довго-строковий (більше 3 років), який найчастіше використовується дляпромислового технологічного обладнання. Досить поширеним єфінансовий лізинг як різновид довгострокового кредитування, щоза своїми результатами відповідає продажу товарів у розстрочку.При цьому обладнання надається на термін, який близький абодорівнює строку амортизації з наступним викупом об'єкту по за-лишковій вартості у найбільш сприятливий для орендаря момент.Фінансовий лізинг використовується для придбання нових ідорогих машин і обладнання.


166

В залежності від особливостей організації відносин між лізинго-отримувачем і лізингодавцем виділяють прямий і непрямий лізинг.Прямий лізинг має місце у тому випадку, коли лізингодавцем ви-ступає виробник і власник обладнання, непрямий – коли орендаобладнання здійснюється через третіх осіб.

За методом кредитування відрізняють строковий (одноразоваоренда) і відновлюваний лізинг (договір лізингу поновлюється післязакінчення першого строку оренди). До видів лізингових угод від-носяться стандартний і зворотній лізинг. Стандартний лізингполягає в тому, що виробник обладнання продає його лізинговійфірмі, яка здає його в оренду; між виробником і користувачемобладнання немає правових відносин через договір про лізинг.Зворотній лізинг використовується у випадку гострої потреби вгрошах і є ефективним інструментом покращання фінансовогостану фірми: власник обладнання продає його лізинговій компа-нії, а потім орендує. В залежності від додаткових послуг лізинго-давця лізингоотримувачу розрізняють «мокрий лізинг» (технічнеобслуговування обладнання здійснюється лізингодавцем), «чистийлізинг» (обов'язки, пов'язані з експлуатацією обладнання, неселізингоотримувач), поновлюваний лізинг (періодична заміна орен-дованого обладнання більш новим і досконалим), вендор-лізинг(кооперація виробників при просуванні на ринок нового і доро-гого обладнання).

Лізинг має комплексний характер, тобто поєднує елементи тор-говельних, кредитних та інвестиційних операцій. В умовах інтер-націоналізації господарських зв'язків лізингові операції набулинових рис, а саме: збільшився їх обсяг, зросли як сфера викорис-тання, так і географічне поширення. Основна частина лізинговихугод сконцентрувалася у найбільш розвинутих країнах: США,Західній Європі та Японії (див. таблицю 4.1). Лізинг є потужнимджерелом фінансування особливо для малого й середнього бізнесуі в країнах, де ринок капіталу слабко розвинутий, а ресурси бан-ківського сектора – обмежені. Гнучкість та демократизм лізинго-вих операцій підвищують його привабливість для економічнихсуб'єктів, дозволять їм швидко реагувати на зміну ринковоїкон'юнктури і зберігати певний рівень самостійності у прийняттігосподарських рішень, відкривають широкий доступ до імпорт-


167

ного обладнання. Лізинг особливо важливий для країн із значноюзовнішньою заборгованістю й обмеженими валютними ресурсами,оскільки зобов'язання за лізингом згідно з міжнародною практикоюне включаються у обсяги міжнародної заборгованості країни. Якальтернатива банківському кредитуванню лізинг посилює конку-ренцію між банками і лізинговими компаніями, що сприяє зни-женню банківського відсотка й активізує інвестиційний процес.

Таблиця 4.1.Розвиток лізингу у деяких країнах

(% від обсягу приватних інвестицій)

Джерело: Lease Europe Repot, 2001.

Зважаючи на значний знос виробничого обладнання в Україні,високу кредитну ставку та обмеженість банківських ресурсів занеобхідності впровадження у виробництво новітніх досягненьнауки й техніки, підтримка розвитку лізингових операцій, форму-вання нормативно-законодавчої бази й створення ефективнихмеханізмів є важливим завданням державної політики.


РокиКраїни

1988 1990 2000США 32 32 32Великобританія 20 20 15Австралія 33 25 20Іспанія 26 28 6Швеція 27 15 14Ірландія 19 28 22Португалія 10 10 13Корея 13 16 23Індонезія 6 9 12Угорщина - 8 12

168

Факторинг (factoring, від fаctor – посередник) – міжнароднийкредит у формі купівлі спеціалізованою фінансовою компанією гро-шових вимог експортера до імпортера та їх інкасації1. Швидкий роз-виток факторингових компаній, починаючи з 60-х років ХХ сто-річчя, був обумовлений частими затримками платежів, зростаючоюпотребою експортерів у кредитуванні. Авансуючи експортерукошти до настання строку вимог, факторингова компанія фактичнокредитує його. Величина позики коливається в межах 70–90% відсуми рахунка-фактури в залежності від кредитоспроможностіклієнта. Залишкові 10–30% після вирахування відсотків за факто-ринговий кредит, який на 2–4% перевищує офіційну обліковуставку, і комісійні (0,5–2% від суми обороту клієнта) зараховуютьсяна блокований рахунок клієнта і слугують страховим запасом навипадок непередбачених ризиків. Після сплати боргу покупцем,компанія повертає ці кошти клієнту.

Незважаючи на досить високу вартість факторингового кредиту,експортери, особливо великі фірми, зацікавлені у його отриманні,оскільки він супроводжується додатковими кваліфікованимипослугами (обліково-контрольними, юридичними, інформацій-ними, консультативними тощо) факторингової компанії, яка воло-діє широкою інформацією про стан міжнародних ринків, бере насебе ризики неплатоспроможності клієнтів. Факторинг підвищуєкредитоспроможність фірми-експортера, сприяє прискореннюобігу капіталу, полегшує отримання банківського кредиту, дозво-ляє завчасно реалізувати боргові вимоги.

Форфейтинг (від французького « forfait» – в цілому, загальноюсумою) означає надання певних прав в обмін на готівковий платіж. Убанківській практиці – це купівля на повний строк на обумовле-них умовах векселів або інших боргових зобов'язань. Покупецьбере на себе комерційні ризики без права регресу (обороту) цихдокументів на продавця. Експортне форфейтування – це облік безправа регресу вимог експортера до іноземного імпортера на обу-мовлену суму. На відміну від традиційного обліку векселів фор-


1 Інкасо – це банківська операція, за допомогою якої банк за дорученням свого клієнта(експортера) отримує на основі розрахункових документів суму коштів, що йомуналежать, від платника (імпортера) за відвантажені йому товари чи надані послуги ізараховує ці кошти на рахунок клієнта експортера у себе в банку.

169

фейтування використовується при поставках обладнання навеликі суми (мінімальна сума – 250 тис. дол. США), з тривалоювідстрочкою платежу – від 6 місяців до 5–7 років, містить гарантіючи аваль1 надійного банку.

Форфейтування здійснюється кредитно-фінансовими устано-вами для мобілізації капіталів на вторинному ринку шляхом пере-обліку експортних векселів за фіксованою ставкою, яка індексу-ється на основі ЛІБОР або ставки певної країни (розмір дисконтузалежить від ризику неплатежу імпортера, валюти платежу, строкувекселя). Цей ринок отримав і відповідну назву – «а форфе». Йогоучасники (форфейт-інститути й банки) здійснюють угоди потелефону з наступним підтвердженням. Спочатку форфейтуваннявикористовувалося для першокласних експортних операцій і приспорудженні заводів «під ключ», а в сучасних умовах сферою йоговикористання є кредитування експорту обладнання, сировини,товарів широкого вжитку тощо.

Форфейтування як форма кредитування зовнішньої торгівлінадає експортеру ряд переваг: дострокове отримання готівкоюінвалютної виручки, покращання обігу ліквідності, звільнення віддебіторської заборгованості, страхування ризику неплатежів, еко-номія на управлінні борговими зобов'язаннями. Від лізингу фор-фейтування відрізняється простотою документального оформлення,відсутністю права регресу (recourse)2. На відміну від експортногофакторингу, який здійснюється для майбутніх угод, форфейту-вання використовується для погашення вже існуючих міжнарод-них зобов'язань, оформлених у вигляді векселів. Доповнюючитрадиційні методі кредитування зовнішньої торгівлі і державногострахування експортних кредиторів, форфейтування містить до-даткові ризики. Тому форфейт-інститути приділяють велику увагухеджуванню ризиків і віддають перевагу боржникам із достатньовисоким рейтингом на міжнародних ринках.


1 Аваль (гарантія платежу) – вексельне поручительство. 2 Право регресу або право обороту у вексельному обігу означає, що власник векселя

може вимагати від векселедавця сплати його суми чи просто повернути йоговекселедавцю.

170

4.4. Світовий фінансовий ринок, його функціональна,валютна та географічна структура

Основним функціональним простором руху зовнішніх позич-кових ресурсів є міжнародний ринок позичкових капіталів, якийявляє собою глобальну систему акумулювання вільних фінансовихресурсів та їх надання позичальникам із різних країн на принципахринкової конкуренції. Головними позикодавцями виступають про-мислово розвинуті країни та їхні агенти; водночас вони є голов-ними одержувачами міжнародних фінансових ресурсів. Історичносвітовий ринок капіталів виник на базі національних ринків позич-кових капіталів і розвивався на основі їхньої інтернаціоналізації.Формування сучасного ринку позичкових капіталів було завершенона початку ХХ сторіччя. В кінці 1950-х рр. виник євроринок якчастина світового ринку позичкових капіталів, де банки здійсню-ють депозитно-кредитні операції у євровалютах. Визначальноюрисою світового ринку позичкових капіталів є спрямування націо-нального позичкового капіталу за кордон у розпорядження інозем-ного банку або залучення іноземного капіталу. Класичні іноземніпозики базуються на принципі єдності місця й валюти позики(зазвичай, валюти кредитора). Розрізняють три основних взаємопо-в'язаних сектори світового ринку позичкових капіталів: грошовийринок, ринок капіталів та світовий фінансовий ринок, об'єктомугод на яких є капітал, який залучається з-за кордону або позича-ється юридичним особам і громадянам іноземних держав.

Грошовий ринок – це частина ринку позичкових капіталів, дездійснюється короткострокові депозитно-кредитні операції. Учасникиринку капіталів здійснюють фінансові операції терміном понад 1 рік;тут надаються середньо- і довгострокові іноземні кредити (насам-перед, єврокредити). Проте у сучасному світі це розмежуванняпоступово втрачає своє значення: на практиці відбувається постійнатрансформація короткострокових вкладень у середньо- і довго-строкові кредити (як правило, за допомогою державних та банків-ських гарантій).

Світовий фінансовий ринок – це частина ринку позичкових капі-талів, де здійснюється емісія, купівля та продаж цінних паперів, утому числі в євровалютах. Він включає ринок єврооблігацій, євро-


171

акцій, євровекселів та нових фінансових інструментів (фінансовихдеривативів, свопів, строкових контрактів за фінансовими інстру-ментами, опціонів тощо). На фінансовому ринку діють приватніфірми, банки, держави, що випускають цінні папери. На часткущорічної емісії-нетто на світовому фондовому ринку припадаємайже половина всіх джерел міжнародного кредитування й фінан-сування – 6050,9 млрд. дол. США у 2000 році).

Операції на світовому фінансовому ринку здійснюються у націо-нальних валютах провідних країн (резервних валютах), євровалю-тах та міжнародних валютних одиницях (наприклад, СПЗ1). З пли-ном часу відносна роль провідних валют на фінансовому ринку, щовизначає його валютну структуру, змінювалася. Так, у 1970–1980-іроки на ринку переважали єврооблігації та євроноти, деноміно-вані в доларах США, рідше – в японських єнах. У 1990-і рокизросла активність ринків єврооблігацій, деномінованих в іншихвалютах, зокрема, у марках ФРН, фунтах стерлінгів, канадськихдоларах та інших. Однак найзначніших структурних змін міжна-родний ринок боргових зобов'язань зазнав після введення євро:починаючи з 1999 р. абсолютно переважають емісії у двох валютах– доларах США та євро.

Роль, яку відіграє валюта на міжнародних ринках капіталу,значною мірою пов'язана з виконанням нею функції міжнарод-ного збереження вартості. Міжнародне збереження вартості маєдва аспекти – фінансовий та інвестиційний. Перший визначаєтьсятим, у яких валютах приватні особи, компанії та уряди здійснюютьфінансування, тобто в яких валютах вони здійснюють запозичення.Виконання валютою фінансової функції означає широке викорис-тання її для надання і погашення боргових зобов'язань. Другийаспект полягає у визначенні того, в якій валюті приватні особи,компанії та уряди інвестують своє багатство, тобто з яких валютскладаються їхні заощадження або інвестиційні портфелі. Цяфункція традиційно називається інвестиційною функцією валюти.

4.4. Світовий фінансовий ринок, його ... структура

1 СПЗ – спеціальні права запозичення, міжнародна валютна одиниця, що виступає якпрообраз світових кредитних грошей, не мають матеріальної форми у виглядібанкнот, емітуються МВФ і зараховуються на спеціальні рахунки країн та використо-вуються у формі безготівкових розрахунків. Їх умовна вартість обчислюється заметодом валютного кошика, що включає 4 валюти: долар США, євро, єну, фунтстерлінгів.

172

Інвестування в іноземні фінансові активи охоплює одночасно дватипи інвестицій: інвестиції у певні фінансові активи (акції чиоблігації) та інвестиції в іноземну валюту. Інвестиційна приваб-ливість валюти залежить як від традиційних циклічних факторів,таких як динаміка короткострокових процентних ставок та обмін-них курсів, так і від структурних факторів, пов'язаних із розвине-ністю ринків певних валют та динамікою цін на активи, деноміно-вані у цих валютах. Як правило, валюта країн із розвинутимифінансовими ринками привабливіша для зовнішніх інвесторів, щообумовлює здійснення операцій саме в цій валюті.

У сучасній валютній структурі міжнародного ринку борговихзобов'язань домінують долар США та євро. Долари США – най-ліквідніша та найпошириніша валюта на міжнародних ринках.Вона надає доступ до найбільшої національної інвестиційної базиу світі – фінансового ринку США, на якому сконцентровано 50%світових активів фондів спільного інвестування. Саме тому нацьому ринку представлена велика кількість фінансових інструмен-тів та емітентів із різними кредитними рейтингами, і близько 50%емісій цінних паперів нині деномінуються в доларах США.

Стрімке зростання обсягів емісій, деномінованих у євро, свід-чить про зростання довіри фінансової спільноти до нової валюти.Вагомими факторами є також, по-перше, посилення ролі європей-ських компаній, які для фінансування злиттів і поглинань еміту-вали боргові зобов'язання у євро. По-друге, інтеграція фінансовихринків країн єврозони, яка більшила ліквідність цих ринків і спри-яла зменшенню витрат на укладання угод із цінними паперами.По-третє, значне розширення інвестиційної бази в єврозоні.

Треба відрізняти єдину європейську валюту «євро» від єврова-лют. Євровалюта – це строковий депозит, що знаходиться в банках,розташованих за межами країни емісії даної валюти. Наприклад,американський долар, який знаходиться на депозиті в банку вЛондоні, навіть якщо це американський банк, називається євро-доларом. Уперше євровалюта виникла в 1950-і роки у зв'язку з тим,що радянські банки перевели свої доларові кошти в британські тафранцузькі банки для того, щоб захистити себе від ризику конфіс-кації цих коштів владою США. Нині обсяги операцій на ринкахєвровалют зростають з кожним роком, і євробанки діють більш


173

ефективно та з меншими витратами, ніж внутрішні банки через те,що євроринки не підвладні деяким національним правилам. Заостанні десятиріччя євровалютний ринок став одним із найголов-ніших центрів міжнародного фінансового посередництва.

Організаційною основою євроринку є євробанки та міжнароднібанківські консорціуми, які становлять його інституційну струк-туру. Транснаціональні банки (ТНБ) – це великі міжнародні кредитно-фінансові комплекси універсального типу, що мають за кордономрозгалужену мережу філіалів і здійснюють комплекс операцій в біль-шості країн у різних сферах і валютах. Монополізація світовогоринку позичкових капіталів дозволяє цим банкам диктувати своїумови меншим банкам завдяки централізованому керівництву,єдиній стратегії і тактиці.

Основний обсяг міжнародних трансакцій позичковими капіта-лами відбувається між розвинутими країнами; значно меншийобсяг позичкових капіталів спрямовується у країни, що розвива-ються (через валютні ризики, можливість дефолту, експропріаціїтощо). Якщо на межі 1990 року частка країн Азії, Латинської Аме-рики та Африки становила 33% світових зобов'язань, то у 1990-хроках – лише 11%. При цьому порівняно із серединою 1980-х рр.обсяг сукупних капітальних потоків майже в 6 разів перевищивобсяги чистих запозичень. Величезні суми надаються в позикунаціональними позичальниками, однак, чисті обсяги запозиче-ного капіталу залишаються відносно малими. Такі розбіжностіпояснюються існуванням значного обсягу спекулятивних потоківкапіталу, які переміщуються з метою отримання прибутків відрізниці процентних ставок з одночасним хеджуванням цих сум,що дозволяє оптимально розподіляти кредитні ризики поміжкраїнами й ефективно компенсувати початковий потік капіталів.

Що стосується еволюції географічної структури світового фінан-сового ринку, то історично першим світовим фінансовим центромбув Амстердам. Упродовж ХVIII–XIX ст. швидко зростала рольВеликої Британії, яка у 1820 році володіла 30% світових зобов'я-зань. До початку ХХ ст. Велика Британія була «світовим банкіром»:її частка в світових іноземних інвестиціях досягала 80%. Це обу-мовлювалося високим рівнем розвитку капіталізму у Великій Бри-танії, її широкими міжнародними зв'язками з іншими країнами,


174

відносною стійкістю фунта стерлінгів, розвиненою кредитноюсистемою країни. У ХХ ст. зміцнилися фінансові позиції США,хоча Лондон продовжував відігравати важливу роль у міжнароднихвалютних, кредитних і фінансових операціях. Позички Європі вперіод першої світової війни зробили Америку найбільшим кре-дитором, а Нью-Йорк став найвпливовішим фінансовим центром.Протягом 1914–1945 рр. глобальна економіка була частково зруй-нована: дві світові війни та Велика Депресія супроводжувалисьпосиленням тенденцій націоналізму. Міждержавне співробітниц-тво в цей період було блоковано, потоки капіталів – мінімальні, аінтернаціональні інвестиції жорстко контролювалися, що при-звело до несинхронного руху процентних ставок.

Спроби відродити світову економіку активізувалися у Бреттон-Вудську еру (1945–1971 роки). В цей період МВФ санкціонуваввикористання контролю за рухом капіталів як засобу запобіганнявалютній кризі. Однак у кінці 1960-х рр. обсяги капітальних пото-ків упали до мінімуму, що підірвало стабільність системи фіксова-них валютних курсів. У цей же час США втратили монопольнеположення провідного фінансового центру. Починають активнорозвиватися нові фінансові центри у Західній Європі та Японії. У1960–1990-і роки рух позичкових капіталів активізувався, оскількиу більшості промислово розвинених країн була проведена лібералі-зація національних кредитних, валютних і фінансових ринків.Пов'язані з цим процесом численні банкрутства та активна концен-трація банківського капіталу надали поштовху до розвитку фінан-сових інновацій, активізували процеси сек'юритизації. В 1990-іроки в умовах високої ринкової інтеграції значно підвищиласьмобільність капіталу поміж країнами, що призвело до загостренняконкуренції і максимального зближення відсоткових ставок наідентичні цінні папери у різних фінансових центрах.

Процес формування географічної структури світового ринку насучасному етапі є досить суперечливим: з одного боку, значеннянаціональних ринків у міжнародній міграції позичкових капіталівпоступово зменшується, що пов'язано зі швидким розвитком євро-ринків – резервуарів різноманітних коштів, що існують окремо віднаціональних грошових ринків. З іншого боку, на світовому ринкупозичкових капіталів утворилася низка нових міжнародних фінан-


175

сових центрів, де зосереджені великі банки і спеціалізовані кре-дитно-фінансові інститути та здійснюється великий обсяг фінан-сово-кредитних операцій.

Для ефективного функціонування фінансового центру необхід-ними передумовами виступають: високий рівень економічногорозвитку країни, де розміщується фінансовий центр; активнаучасть даної країни у світовій торгівлі; наявність дієздатного ринкукапіталів та ефективної банківської системи; лібералізація валют-ного й податкового законодавства; вигідне географічне положеннята політична стабільність у країні.

На сучасному етапі найбільшими фінансовими центрами єНью-Йорк, Лондон (у сфері депозитних та кредитних операцій),Цюрих, який сперечається з Лондоном за обсягом операцій із золо-том, Люксембург (який зосередив чверть усіх євровалютних креди-тів і спеціалізується на короткострокових та середньостроковихкредитних операціях), Франкфурт-на-Майні. Країни ЄС упродовж1990-х років у відповідності з «планом Делора» активно формувалиєдиний фінансовий простір шляхом відміни всіх валютних обме-жень. Останнім часом зростає роль Токіо – на відміну від США,які з 1985 р. є нетто-боржником, Японія виступає провідним кре-дитором світу (чисті позики іншим країнам як відсоток від ВВП уСША протягом 1999–2002 рр. зменшилися від 4,7 до 3,0%, тоді яку Японії вони зросли від 2,2 до 3,4%). Поява фінансових центрів напериферії світового господарства, таких як Багами, Сінгапур, Гон-конг, Панама, Бахрейн, обумовлена існуванням тут низьких подат-ків та малих операційних витрат, незначним державним втручан-ням, ліберальним валютним законодавством. Такі світові фінансовіцентри, де кредитні установи здійснюють операції переважно знерезидентами в іноземній для даної країни валюти, отрималиназву фінансових центрів «офф-шор» (off-shore)1. Вони слугуютьподатковим укриттям, оскільки операції в них не оподатковуютьсяі є вільними від валютних обмежень.


1 У центрах «офф-шор» кредитні установи здійснюють операції з нерезидентами віноземній для даної країни валюті; внутрішній ринок позичкових капіталів ізолю-ється від зовнішнього шляхом відокремлення рахунків резидентів від рахунків нере-зидентів, надання останнім податкових пільг, звільнення їх від валютного контролютощо. Таким чином, кредитні установи центру «офф-шор» лише користуються тери-торією країни для проведення операцій поза її межами, не приймаючи участі увнутрішній економічній діяльності.

176

4.5. Інвестиційний кредитний сектор(ринок цінних паперів) та його інструменти

Традиційно виділяють два види фінансових ринків: первинний івторинний. На первинному відбувається розміщення нових емі-сій, а вторинний ринок лише перерозподіляє фінансові вимоги,термін платежу за якими ще не настав, від одного кредитора доіншого. В сучасному світі цінні папери емітуються в трьох провід-них валютах світу: доларах США, евро та єнах. У 2001 р. майже50,5% сукупної емісії цінних паперів було номіновано в доларахСША, 30,3 % у євро, 7,3% у японських єнах.

На світовому ринку цінних паперів використовуються різно-манітні інструменти, зокрема, банківські казначейські й комер-ційні векселі, банківські акцепти, депозитні сертифікати, обліга-ції, акції. На євроринку широко поширені депозитні сертифікати– письмові свідоцтва банків про депонування грошових коштів,які підтверджують право вкладника на отримання внеску йвідсотків. Євробанки випускають депозитні сертифікати від 25 тис.дол. США і більше строком від 30 днів до 3–5 років і розміщуютьїх серед банків і приватних осіб. Хоча відсоток за депозитними сер-тифікатами нижчий порівняно з євродоларовими депозитами, їхлегше продати за готівку на вторинному ринку і, таким чином,вони стимулюють приплив вкладів у євробанки.

Протягом останнього десятиріччя ХХ ст. почали активно вико-ристовуватися різноманітні види міжнародних цінних паперів,послуги з гарантування емісій цінних паперів, нові фінансові ін-струменти євроринків (свопи, строкові контракти за фінансовимиінструментами, опціони тощо). Це дало можливість забезпечитибудь-яку тривалість позики – від 24 годин до нескінченності, атакож ефективно запобігати валютним і процентним ризикам укредитуванні. Ринок міжнародних облігацій являє собою одне знайпотужніших джерел середньо- і довгострокового інвестуванняу міжнародній сфері. Поняття «міжнародні облігації» охоплює двавиди облігацій – іноземні та єврооблігації, які відрізняються міжсобою. Міжнародні облігації – це спосіб боргового корпоративногой міждержавного фінансування шляхом продажу облігацій із се-реднім строком погашення 3–10 років під заклад корпоративного


177

або особистого майна. При цьому облігації можуть або простопогашатися з настанням терміну платежу, або трансформуватися уборг чи акції компанії.

На ринку міжнародних облігацій обертаються облігації з фіксо-ваним відсотком (займають близько 75% всього ринку), облігації зплаваючими процентними ставками, облігації зі змінним процен-том. До облігацій з фіксованою процентною ставкою належать зви-чайні облігації, процент по яких фіксується на момент випуску.Мультивалютні облігації передбачають нарахування відсотковихвиплат в одній валюті, а їх сплату – в іншій за визначеним курсом,що дозволяє проводити процентний арбітраж (interest arbitrage)1 надвох ринках. Процентні ставки за цими облігаціями зазвичайнизькі, а обмінний курс встановлюється на підставі майбутньогознецінення валют.

Облігації з плаваючою ставкою охоплюють облігації «міні-макс»(із встановленою максимальною й мінімальною межею коливанняпроцентних ставок), облігації FLIP-FLOP (в яких передбачена мож-ливість їхнього конвертування у три- або шестимісячні цінні папериу момент нарахування процентів), облігації з регульованими ставками(процентна ставка переглядається частіше, ніж за період між двомапроцентними виплатами), облігації з фіксованою верхньою межеювідсотку, що означає більший спред для інвестора, облігації з валют-ним купоном (де передбачена наявність варранту2 на придбанняцінних паперів у іншій валюті за заздалегідь установленим курсом).

Існують конвертовані облігації, які можна обміняти на акції ком-панії-позичальника через визначений період з метою отриманнябільш високого доходу; облігації з «нульовим» купоном, процент заякими не сплачується протягом певного періоду, але враховуєтьсяпри встановленні емісійного курсу (іноді вони надають позичаль-нику додаткові податкові пільги). Синтетичні фінансові документистворююся на основі декількох угод (наприклад, облігація з фіксо-ваною ставкою відсотку у поєднанні зі свопом із плаваючою став-кою стає синтетичним фінансовим документом із плаваючою про-центною ставкою).

4.5. Інвестиційний кредитний сектор (ринок цінних паперів) та його інструменти

1 Арбітраж – спекулятивне переміщення фінансових коштів з одного ринку на іншийз метою отримання прибутку за рахунок різниці у ставках процентів, валютних курсівабо цінах на товари.

2 Варрант (warrant) – валютний чи процентний опціон, строком більше одного року.

178

Іноземні облігації – це цінні папери у національній валюті, еміто-вані нерезидентом у національному фінансовому центрі. Їхні специ-фічні ознаки: емісія здійснюється нерезидентом; валюта емісії єіноземною для емітента; розміщення облігацій здійснюється наодному з національних ринків і гарантується банківським синди-катом. Іноземні облігації, як правило, мають великі строки пога-шення – від 20 до 30 років. На ринку іноземних облігацій основ-ними інвесторами є страхові компанії, ощадні банки та пенсійніфонди, тобто економічні агенти, які прагнуть до максимальногозниження ризиковості вкладень. Водночас доступ позичальниківна ринки іноземних облігацій є дещо складнішим порівняно з рин-ками єврооблігацій і регулюється законодавством країни-емітента.

Реалізація емітованих іноземних облігацій здійснюється задопомогою андеррайтингу (від англ. underwriting) – гарантованогорозміщення. Цей процес розпочинається з того, що позичальникразом із керуючим банком розглядають можливість продажу випу-щених облігацій з максимальним зиском, аналізуючи всі деталіемісії: строк і умови погашення, купонний дохід, можливість зав-часного відзиву. Відсоткові ставки за випуском орієнтуються нарівень національних ставок і залежать від валюти випуску: за обліга-ціями у стабільних валютах відсоткові ставки нижчі; за облігаціямиу нестабільних валютах – вищі, як компенсація за більший ризик.Загалом механізм андеррайтингу приватних боргових зобов'язаньдосить складний – він включає синдикат фірм на чолі з управляю-чою фірмою, банк-андерайтинг і групу фірм-продавців, відпові-дальних за маркетинг облігацій у різних країнах. Ще одним мож-ливим механізмом розміщення боргових зобов'язань є аукціон.

У США і Канаді практично всі облігації отримують рейтинг,який визначається приватними аналітичними компаніями(MOODY Investor Service, Standard and Poor's), які досліджуютьфінансові ринки. Найвищим рейтингом є ААА, нижчі рейтингиінвестиційного рівня – АА, А і ВВВ. Ще нижчий рейтинг означає,що облігації є високо спекулятивними. У сучасному світі емітен-тами іноземних облігаційних позик є тільки провідні індустріальнікраїни. У кожній з них зберігається специфічна назва випущенихоблігацій: наприклад, облігації, що розміщуються іноземнимифірмами у США, називаються янкі-облігаціями (Yankee Bonds), в


179

Японії – самурай-облігаціями (Samourai Bonds), у Великобританії –бульдог-облігаціями (Bulldog Bonds), в Іспанії – матадорами (mata-dors), у Швейцарії – шоколадними облігаціями (Chocolate Bonds).Основними країнами-емітентами іноземних облігацій є США,Японія і Швейцарія. Згалом цей сектор світового фінансовогоринку поступово зменшується на відміну від ринку єврооблігацій,який активно розвивається після запровадження урядом США у1963 р. спеціального податку (Interest Equalization Tax), що вирівнявставки відсотку для американських резидентів, які купували іно-земні цінні папери. Цей податок сприяв формуванню сталогопопиту на єврооблігації та переміщенню зарубіжних інвестицій наєвроринок (в 1970 р. його обсяги становили 3 млрд. дол. США, в1983 – 50 млрд. дол. США, 1996 – 275 млрд. дол. США, у 2003 р. –перевищили 1078,5 млрд. євро).

Ринок єврооблігацій – це важливе джерело фінансування серед-ньострокових і довгострокових інвестицій. Держава використовуєєврооблігаційні позики для покриття дефіциту бюджету й рефі-нансування попередніх позик. Емітентами єврооблігацій є транс-національні компанії, міжнародні фінансові інститути, урядикраїн, великі банки, що прагнуть залучити більший обсяг коштів,приймаючи на себе кредитні та валютні ризики. Забезпечуючидиверсифікацію фінансових активів, єврооблігації допомагаютьінвесторам у формуванні портфелів з мінімальним рівнем ризиків,підтримують мобільність капіталу і надають можливість залученнябільшого кола інвесторів та позичальників.

Єврооблігаційна позика має низку особливостей: емісія здійс-нюються банківським консорціумом або міжнародною організа-цією; вона розміщується одночасно на ринках декількох країн;єврооблігації купуються інвесторами різних країн на основікотирувань їх національних бірж. Емісія єврооблігацій у меншіймірі, ніж емісія іноземних облігацій, регулюється державою і непідпадає під дію національних правил проведення операцій зцінними паперами країни, валюта якої слугує валютою позики. Навідміну від звичайних облігацій відсоток за купоном не оподаткову-ється. Хоча єврооблігації здебільшого обертаються поза біржами,головною причиною їх біржової реєстрації є те, що більшостіінституційних інвесторів дозволяється купувати лише зареєстро-вані на біржах облігації.

4.5. Інвестиційний кредитний сектор (ринок цінних паперів) та його інструменти

180

Регулюється вторинний ринок єврооблігацій створеною у 1969 р.Асоціацією міжнародних дилерів з позик у складі 350 фінансовихзакладів із 18 країн, яка вирішує його організаційно-технічні проб-леми (найбільші вторинні ринки облігацій знаходяться в Люксем-бурзі, Лондоні, Франкфурті-на-Майні). Завдяки створенню між-народних автоматизованих систем міжбанківських розрахунків(Євро-кліринг і СЕДЕЛ) розсилка цінних паперів, що тривала 9місяців, була замінена записами на рахунках, що прискорило йспростило вторинну торгівлю єврооблігаціями.

Ринок єврооблігацій має специфічні риси, які зумовлюють йогопривабливість для інвесторів. Так, він не має конкретного геогра-фічного місцезнаходження, є фактично нерегульованим і мульти-валютним, тому позичальники мають змогу обрати як одну валюту,так і валютний кошик для випуску облігацій. Єврооблігації випус-каються на пред'явника, що забезпечує високий ступінь анонім-ності і надає інвесторові можливість отримати повну величинупоточного доходу та спекулятивний прибуток від зміни вартостіоблігацій. Відносно невеликі строки єврооблігацій є способоммінімізації ризику коливання процентних ставок.

4.6. Сек'юритизація кредитів

Відсутність на євроринку резервних вимог за депозитами йкредитами (за виключенням окремих країн) та ліміту процентнихставок сприяє неконтрольованому руху великих обсягів позичко-вого капіталу, збільшує спекулятивні операції. Глобальні кризовіявища початку 1970-х років (розпад Бреттон-Вудської валютноїсистеми, циклічна світова економічна криза 1973–1975 рр., виник-нення труднощів у обслуговуванні зовнішніх боргів країн, щорозвиваються) зумовили потребу в формуванні ринку послуг погарантіях емісії цінних паперів. Так виник механізм сек'юритизації(від англ. securities – цінні папери) – заміщення традиційних формбанківських кредитів емісією цінних паперів. Забезпеченням їхньоїемісії слугує пакет зобов'язань банківських клієнтів за отриманиминими кредитами. Банки, особливо міжнародні, віддають перевагуперепродажу (за винагороду) наданих ними кредитів іншим креди-


181

торам за нестачі ліквідних коштів, при значних ризиках і необхід-ності виконання банківських коефіцієнтів.

Послуги гарантованої емісії – це одні з перших фінансовихінновацій на євроринках. До них належить програма випускуєвронот, що виникла за ініціативою комерційних банків з метоюрівномірного розподілу ризиків ліквідності між учасниками син-дикату. Євроноти – це короткострокові боргові цінні папери, випу-щені на ринок зі скидкою від заявленої вартості та гарантованібанками. Вони забезпечують позичальнику більшу ліквідність,надають гарантії середньострокового фінансування, створюютьможливість отримання резервних кредитів. Ноти використову-ються невеликими фірмами як замінник банківських позик і длязменшення ризику гарантуються банківським синдикатом, якиймає викупити їх у разі кризи ліквідності.

Короткострокові комерційні векселі уперше з'явилися на євро-ринку на початку 1980-х рр. і швидко отримали визнання з бокуйого учасників. З 1984 р. розпочався випуск євровекселів строкомна 3-6 місяців із премією 0,25% до курсу євродоларових депозит-них сертифікатів, які давали можливість позичальникам залучативеликі суми на вигідні строки, не передбачали спеціального забез-печення. Емітентами середньострокових простих векселів є корпо-рації США, Австралії, Великобританії, Канади, Франції, Швеції,Японії. Вони мають високу ліквідність і нескладні у користуванні,випускаються з нульовим купоном або з плаваючими чи фіксова-ними ставками і на заздалегідь визначені строки (найчастіше 2 і 3роки).

Сплеск у поширенні фінансових інновацій, функцією яких єпередача чи нейтралізація ризиків, відбувся на початку 1980-х років.Для залучення нових клієнтів і збільшення прибутків учасникисвітового кредитно-фінансового ринку створили гібриди різнихфінансових інструментів, у тому числі боргових документів, гаран-тованих активами банків цінних паперів, інструментів хеджування.До них відносяться форвардні валютні контракти, свопи та опціони.Поступово сформувався ринок фінансових ф'ючерсів (futures)1,


1 Ф'ючерси – це операції купівлі-продажу з платежами у визначений за угодою строк покурсу, який було зафіксовано на момент укладання угоди.

182

фінансових опціонів (option)1 і свопів (swap)2. Поширеною сталапрактика укладання банками строкових угод щодо майбутніх від-соткових ставок з метою компенсації збитків від коливань про-центних ставок. Такі форвардні банківські угоди слугують альтер-нативою біржовим ф'ючерсним і опціонним угодам з фінансовими(кредитними) інструментами.

Фінансові деривативи (financial derivatives) – інструменти тор-гівлі фінансовим ризиком, ціни яких прив'язані до іншого фінан-сового чи реального активу. Операції з ними зосереджуються упровідних фінансових центрах і використовуються для страху-вання валютних і процентних ризиків учасників міжнароднихекономічних відносин. При цьому для отримання інформації тапереводу грошових коштів застосовуються найновіші комп'ютернітехнології. Спочатку вони не вписувалися у традиційну балансовубанківську систему обліку і враховувалися кожним банком окремоза своїми внутрішніми правилами. Однак із середини 1990-х років,коли щоденний обсяг торгівлі деривативами досяг 2 трлн. дол.США (у 2000 р. – вже 7,9 трлн. дол.), контроль за ринком дерива-тивів почав здійснюватися Банком міжнародних розрахунків.

Ринок фінансових інновацій динамічно розвивається: протя-гом 1997–2000 рр. обсяг ринку кредитних деривативів зріс у 5 разіві досяг 853 млрд. дол. США. Нового поштовху він отримав у 2000 р.у зв'язку з переоцінкою ризиків, пов'язаних з діяльністю компанійтелекомунікаційного сектора (на початку 2000 р. акції телекомуні-каційного сектора становили 29% світового обсягу корпоративнихборгових зобов'язань, при цьому 85% всіх випусків здійснювалосьу Європі). Але, після того, як у 2000 р. у США луснула «мильнабульбашка» акцій телекомунікаційних компаній, випуск борговихцінних паперів цим сектором економіки різко впав, натомістьпочав швидко зростати ринок кредитних деривативів, який за 2002 р.збільшився на 60%. Головна частина торгівлі кредитними дерива-тивами зосереджується у Лондоні та Нью-Йорку, а головнимиагентами виступають дилерські контори, комерційні та інвести-ційні банки.


1 Опціон – угода з премією, сплата якої дає право купити цінні папери (товар) завизначеною ціною протягом певного періоду часу.

2 Своп – тимчасова купівля з гарантією наступного продажу.

183

У результаті глобалізації посилюються можливості негативноговпливу на національну економіку з боку міжнародних фінансовихринків чи інших країн, міжнародні кредитно-фінансові операціїстають фактором нестабільності валютної й грошово-кредитноїсистем, національної економіки взагалі. Тому світовим співтова-риством постійно розробляються заходи щодо покращення прак-тики управління ризиками, контролю за виходом національнихпозичальників і кредиторів на світовий ринок капіталів і доступоміноземних позичальників на національні ринки. Для забезпеченняліквідності та платоспроможності іноземних філій банків у 1975 р.була підписана Базельська угода, оновлена в 1983 році. В рамкахцієї угоди на сучасному етапі продовжується активна робота унапрямі модернізації системи банківського управління. Наприк-лад, Базельським комітетом з банківського нагляду (Basel Committeeon Banking Supervision) була розроблена нова концепція управліннябанківським капіталом. Вона стала продовженням реформ, щорозпочалися в 1999 р. і мають завершитися до 2007 року. Розроб-лена програма базується на трьох основних заходах: стандартизаціїпідходів до визначення нормативів адекватності капіталу банків тааналізу й оцінки кредитних і операційних ризиків; посиленнінагляду за дотриманням нормативу мінімального регулятивногокапіталу; прозорості у застосуванні розроблених принципів.Поетапна реалізація програми дозволить досягти нової якості бан-ківських стратегій управління ризиками, яка краще відповідатимебанківській практиці і буде сфокусована на індивідуальних хара-ктеристиках ризику окремих інститутів, що сприятиме стабіль-ності міжнародної фінансової системи.

4.7. Міжнародні кредитно-фінансові інститутита їх діяльність

Міжнародні валютно-кредитні й фінансові відносини регулю-ються міжнародними кредитно-фінансовими організаціями, якіявляють собою форум для міжурядового обговорення та розробкирекомендацій щодо валютної та грошово-кредитної політики, за-безпечують збір інформації та публікують статистичні дані йрезультати науково-дослідних робіт за актуальними проблемами.


184

Міжнародні фінансові інститути мають за мету об'єднання зусильсвітового співтовариства з метою стабілізації міжнародних фінан-сів та світової економіки, здійснення міждержавного валютного йкредитно-фінансового регулювання, розробку й координаціюстратегії і тактики міжнародної валютно-фінансової політики. Допровідних міжнародних фінансових організацій відносяться, насам-перед, спеціалізовані інститути ООН – МВФ, група Всесвітньогобанку, СОТ. Неформальною організацією розвинутих держав єПаризький клуб країн-кредиторів (Paris Club), який займаєтьсяспостереженням за державною заборгованістю та проведенням ізкраїнами-боржниками багатосторонніх переговорів щодо проблемреструктуризації державних боргів (початок діяльності – 1956 р.).Його діяльність активізувалася у 1990-х рр. у зв'язку із загострен-ням проблеми заборгованості країн Східної Європи та Росії.Лондонський клуб кредиторів (London Club) – це консультаційнийкомітет найбільших приватних банків-кредиторів, засідання якогопроводяться у зв'язку з переговорами з урядами країн-боржниківщодо питань реструктуризації їх приватної заборгованості, що,зазвичай, проводяться одним із банків від імені й за дорученнямінших банків, які входять до консультаційної ради.

Причинами виникнення міжнародних фінансових інститутівстало посилення глобалізації господарського життя, агресивнийрозвиток ТНК і ТНБ, виникнення нових форм міждержавногорегулювання валютно-фінансових зв'язків, необхідність спільноговирішення проблеми нестабільності світової економіки, насам-перед, нестійкості світової валютної системи, ринків кредитів,цінних паперів, золота.

Міжнародний валютний фонд, МВФ (International MonetaryFund, IMF) створено з метою регулювання валютно-кредитнихвідносин держав-членів і надання їм фінансової допомоги длявирішення валютних проблем. Фонд має статус спеціалізованогозакладу ООН, діяльність якого набула універсального характеру, іслугує інституційною основою світової валютної системи. МВФбуло засновано відповідно до рішень Бреттон-Вудської конферен-ції (1944 р., а свою діяльність МВФ розпочав з 1 березня 1947 р.) У1959 р. членами Фонду були 49 держав, у 1970 р. – 116, у 1992 р. –157, нині – 182 держави. Функціонування МВФ регулюється


185

Статтями Угоди – документом, який виконує роль статуту. Основ-ними органами управління МВФ є Рада керуючих, Директорат(Виконавчий комітет), Тимчасовий комітет Ради керуючих таКомітет з розвитку. Вищий орган МВФ – Рада керуючих, засі-дання якої відбуваються раз на рік. Кожна країна представленаодним керівником (міністром фінансів або головою центральногобанку країни) і одним заступником.

Процес прийняття рішень у МВФ опосередковується черезмеханізм квот: кожна держава – член МВФ має свою квоту, розмірякої залежить від економічного потенціалу країни (25% сплачуєтьсярезервними активами, передусім СДР та вільно конвертованою ва-лютою, решта – національною). Рішення приймаються більшістюголосів, із деяких питань – більшістю у 70% або у 85% (наприклад,щодо перегляду квот). Тому визначення квоти має дуже великезначення, оскільки саме її розмір обумовлює кількість голосів, атакож дає право на призначення свого директора у Директорат абочленство у Тимчасовому комітеті.

Фінансові ресурси МВФ складаються із власних і залучених.Власні ресурси формуються з внесків країн-членів до статутногокапіталу. Джерелами залучених ресурсів МВФ є кредити країн-членів та кредитні лінії від урядів і банків, які відкриваються, по-чинаючи з 1960-х років, один раз на п'ять років. З 1982 р. часткузалучених коштів було обмежено 60% загального обсягу квот длянедопущення зміни характеру діяльності МВФ, який почав діятияк звичайний банк. Ресурси МВФ використовуються у відповідно-сті з певною політикою та за розробленими механізмами. Наданняфінансової допомоги Фондом має обумовлений характер – відкраїни, що звернулася за кредитом, вимагається виконання певноїстабілізаційної програми. Допомога надається поетапно, що даєзмогу Фонду контролювати ефективність її використання й дотри-мання країною відповідних вимог. У зв'язку з глобальними валютно-фінансовими кризами протягом 1990-х років, МВФ поряд із ство-ренням «додаткового резервного механізму» й «надзвичайних кре-дитних ліній» реалізував низку нововведень з метою фінансовоїпідтримки країн-членів, спрямування своїх зусиль як на недопу-щення кризи, так і на швидку ліквідацію наслідків у випадку її роз-гортання. Таким чином, посилюється значення МВФ як каталіза-

4.7. Міжнародні кредитно-фінансові інститути та їх діяльність

186

тора прямих іноземних інвестицій: завдяки інформаційним сигна-лам МВФ про свою позицію на ринку певної країни відповіднимчином коригуються стратегії приватних інвесторів та урядів.

МВФ підтримує тісні зв'язки з іншими міжнародними інститу-тами, насамперед, з групою Всесвітнього банку (World Bank Group).До групи Всесвітнього банку входять п'ять окремих фінансовихустанов: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) –головна складова групи, Міжнародна фінансова корпорація (МФК),Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Багатостороннє агентствопо гарантіях інвестицій (БАГІ), Міжнародний центр з урегулю-вання інвестиційних спорів (МЦІУС). Діяльність цих структурспрямована на стимулювання економічного розвитку країн-членівшляхом залучення ресурсів із розвинутих країн до таких, що роз-виваються, зменшення бідності й розвитку ринкових відносин українах із трансформаційними економіками.

Головна мета й обов'язок Міжнародного банку реконструкції тарозвитку, МБРР (International Bank for Reconstruction and Develop-ment, IBRD), який був заснований у 1944 р., – це фінансуванняекономічного розвитку через надання країнам-членам довгостро-кових позик та кредитів. Напрями діяльності МБРР окреслюютьсяколом таких програм, як: боротьба з бідністю та економічне управ-ління; соціальний розвиток й екологія; фінанси; розбудова при-ватного сектору; розвиток інфраструктури; розвиток людськогопотенціалу. Дії МБРР не завжди вільні від політичного забарв-лення; очолює його завжди американський громадянин і, незва-жаючи на високопрофесійну експертизу проектів, іноді останні єнеефективними, що викликає критику на адресу банку.

Міжнародна фінансова корпорація, МФК (International FinanceCorporation, IFC) створена у 1956 р. з метою стимулювання при-пливу приватних інвестицій у країни, що розвиваються. Членамиїї є 74 країни. МФК володіє ширшим арсеналом інструментів, ніжМБРР: вона не лише надає кредити, а й купує акції компаній зметою заохочення припливу коштів приватних інвесторів. ТомуМФК регулярно оновлює структуру портфеля акцій. Володіючивідносно обмеженими фінансовими ресурсами, МФК, проте,виступає потужним каталізатором інвестиційних процесів у меншрозвинутих країнах.


187

Міжнародна асоціація розвитку, МАР (International DevelopmentAssociation, IDA) заснована у 1960 р. і налічує 160 країн-членів.Цілями діяльності МАР є сприяння економічному розвитку, під-вищенню продуктивності праці та життєвого рівня країн. КредитиМАР надаються на строк від 35 до 40 років, пільговий період – 10років. Позики безпроцентні, здійснюється лише плата за адмініс-тративні витрати у розмірі 0,5% річних. Структура кредитів МАРмає яскраво виражену соціальну спрямованість. Більшість креди-тів спрямовується на на освіту, охорону здоров'я, сільське госпо-дарство й розвиток сільських районів. При цьому, якщо клієнтамиМБРР є країни із середнім рівнем доходу на душу населення, тоМАР – із низьким (у 1999 р. ця межа становила 925 дол. США.).

Багатостороннє агентство гарантії інвестицій, БАГІ (MultilateralInvestment Guarantee Agency, MIGA) створено у 1988 р. з метою сти-мулювання прямих інвестицій у країни, що розвиваються. До ньоговходять 134 країни. МАГІ страхує інвестиції від некомерційнихризиків (до останніх відносяться відміна конвертованості валюти,можливість експропріації майна інвестора, військові дії, політичнікатаклізми, невиконання контракту внаслідок урядового рішенняабо зміни законодавства). Для виконання поставлених задач МАГІорганізує зустрічі між бізнес-колами та урядовцями, надає інфор-маційні послуги і пропонує гарантії за інвестиціями, займаєтьсяконсультаціями урядів країн щодо розробки та реалізації політики,програм, процедур, які стосуються іноземних інвестицій.

Банк міжнародних розрахунків, БМР (Bank for InternationalSettlements, BIS) є найдавнішою організацією у структурі валютно-кредитних відносин. Його засновано у 1930 р. банками ВеликоїБританії, Франції, Італії, Німеччини, Бельгії, Японії та групоюамериканських банків на чолі з банкірським домом Моргана. БМРбув створений аби полегшити розрахунки репатріаційних платежівНімеччини та сплату її воєнних боргів. На сучасному етапі МБРвиконує такі дві основні функції, як сприяння співробітництвуміж центральними банками та створення сприятливих умов дляпроведення міжнародних фінансових операцій.

До регіональних банків відносяться Європейський банк рекон-струкції і розвитку, Азіатський банк розвитку, Африканський банкрозвитку, Міжамериканський банк розвитку тощо. Ці банки пере-

4.7. Міжнародні кредитно-фінансові інститути та їх діяльність

188

слідують схожі цілі, які відповідають потребам країн, що розвива-ються, і покликані здійснювати довгострокове кредитуваннярегіональних економічних програм, поглиблювати регіональнеспівробітництво та розробляти стратегію розвитку з урахуваннямрегіональної специфіки.

Європейський банк реконструкції і розвитку, ЄБРР (EuropeanBank for Reconstruction and Development, EBRD), який було створенона підставі Угоди про заснування від 29 травня 1990 р., є третьою зазначенням міжнародною фінансовою організацією, до якої входять60 країн, а також ЄС та Європейський інвестиційний банк. Головнезавдання ЄБРР – сприяти переходу європейських постсоціа-лістичних країн до відкритої ринково-орієнтованої економікишляхом розвитку приватної ініціативи. Для цього Уставом ЄБРРпередбачені наступні його функції: сприяння створенню й розши-ренню конкурентоспроможного приватного сектора, насамперед,малого та середнього підприємництва й мобілізація для цьогоіноземного та національного капіталів, здійснення інвестцій танадання технічної допомоги, стимулювання розвитку національнихринків капіталів, активне проведення програм у сфері екології.

4.8. Проблема зовнішньої заборгованості

Сучасна економіка має борговий характер, оскільки більшостікраїн не вистачає власних ресурсів для фінансування поточногобалансу, покриття дефіциту державного бюджету, проведення соці-ально-економічних реформ, виконання боргових зобов'язань. Відтаккраїни, що розвиваються, активно використовують зовнішнє фі-нансування, у тому числі, банківські позики та фінансову допо-могу міждержавних організацій (див. табл. 4.2). МВФ та інші між-народні донори можуть надати фінансову допомогу країні, якщовона має проблеми із стабільністю валюти, тривалим дефіцитомплатіжного балансу, не може сплатити за імпортовані товари тапослуги, а також повернути свій борг іншим країнам. Головна метазалучення офіційної міжнародної допомоги – це сприяння країніу переході на шлях сталого економічного зростання. Офіційнаміжнародна допомога країні здійснюється за допомогою викорис-тання таких інструментів, як кредити на реалізацію проектів


189

розвитку країни, експортні кредити, гранти на підтримку рефор-маторських дій уряду країни-реципієнта, позакредитні інстру-менти офіційної міжнародної допомоги.

Таблиця 4.2.Обсяги і динаміка зовнішнього фінансування країн,

що розвиваються, млрд. дол. США.

* прогноз.

Джерело: World Economic Outlook Public Debt in Emerging Markets / WORLD ECO-NOMIC AND FINANCIAL SURVEYS. – September 2005. – International Monetary Fund,Statistical Appendix, pp. 256 // http://www.imf.org/external/pubs/

Фінансові ресурси, отримані на комерційних умовах та у виглядіфінансової допомоги, є платними, що призводить до утвореннязовнішнього боргу. Зовнішній борг (external debt) – це сума зобов'я-зань країни перед зовнішніми кредиторами за непогашеними зовніш-німи позиками та несплаченими за них процентами. До 1970-х роківкраїни, що розвиваються, використовували кошти з офіційнихджерел, в яких переважали субсидії. Тому їх зовнішній борг зроставпомірними темпами. Тенденція до різкого збільшення обсягівзовнішньої заборгованості боргу виникла на початку 1980-х рр.


РокиВиди зовнішнього фінансування 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005

Чисте зовнішнє фінансування

423,7 296,4 250,3 242,9 178,0 202,5 269,3 453,6 394,5

Неборгові п отоки 261,6 183,7 187,9 183,8 176,8 166,0 175,3 242,1 250,9

капітальні трансф ерти 20,0 7,0 10,0 8,7 9,0 8,3 5,1 8,3 11,7

прямі іноземні інве стиції 241,6 176,7 177,9 175,1 167,8 157,7 170,2 233,8 239,1

Чисті зовнішні запозичення

162,1 112,7 62,4 59,0 1,2 36,5 94,0 211,5 143,6

позики від офіційних кредиторів, з них:

13,7 51,2 31,9 -9,3 20,2 19,3 3,2 10,4 3,5

МВФ 3,3 14,0 -2,4 -10,9 19,0 13,4 1,7 -14,7 -

банківські п озики 10,2 6,9 -17,6 -4,2 -6,6 -3,7 29,9 54,5 65,1

позики приватних кредиторів

138,1 54,5 48,1 72,6 -12,3 20,9 60,9 146,6 75,0

Сукупне зовнішнє фінансування

681,3 559,0 546,3 553,9 495,6 533,4 615,3 792,3 744,1

Сукупні зовнішні запозичення

419,7 375,3 358,5 370,1 318,8 367,4 440,0 550,3 493,2

190

через значне зростання дефіцитів платіжних балансів країн-імпор-терів та збільшення структурних диспропорцій у їхніх економіках(див. табл. 4. 3).

Таблиця 4.3.Зовнішній борг країн, що розвиваються,

1997-2005 рр., млрд. дол. США.

Джерело: World Economic Outlook Public Debt in Emerging Markets / WORLD ECO-NOMIC AND FINANCIAL SURVEYS. – September 2005. – International Monetary Fund,Statistical Appendix, pp.266 // http://www.imf.org/external/pubs/

Найбільшими боржниками в Латинській Америці є Бразилія,Мексика та Аргентина; в Азіатському регіоні – Китай, Індонезія,Таїланд, Філіппіни. На африканському континенті зберігаєтьсянапружена ситуація – 80% боргу всіх африканських країн припа-дає на найбідніші країни (на південь від Сахари).

Проблема вирішення зовнішньої заборгованості пройшла чо-тири етапи розвитку. На першому (1970-і роки) вважалося, що врозвинутих країнах акумульовано достатньо фінансових коштівдля їх надання менш розвинутим країнам, які зможуть ефективноїх використати й розрахуватися за зовнішніми боргами. На дру-гому етапі (1980-і роки) виявилося, що позики використовуютьсянеефективно, відсоткові ставки зависокі, терміни платежів швидкоскорочуються, і більшість країн-боржників знаходиться на межібанкрутства. Поступово склалася ситуація, коли платежі за бор-гами перевищували приплив нових кредитів та інвестицій. Тому


РокиКраїни та регіони

1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005

Всі 2343, 2549, 2590, 2511, 2536, 2605, 2836, 3035, 3181,

Африка 284,4 283,2 280,8 269,9 258,5 263,3 283,8 293,2 285,8

Центральна і Східна Європа

235,9 269,7 286,6 309,5 315,0 368,8 459,3 544,3 580,9

Співдружність Незалежних Держав

199,1 222,8 218,9 198,9 194,0 199,2 238,9 279,7 292,8

Країни Азії, що розвиваються,

659,6 695,9 693,0 656,7 663,8 665,1 696,7 746,0 834,0

Близький Схід 267,0 292,6 304,2 304,4 307,3 314,4 324,7 340,8 345,1

Західна півкуля 697,1 785,1 807,0 772,3 797,6 794,4 832,9 831,3 842,4

191

менш розвинені країни перетворилися у нетто-кредиторів розви-нутих країн. На центральний план висунулася проблема розробкимеханізмів забезпечення боргових платежів, які являли собоюсуміш засобів примушення та методів заохочення країн, що вико-нували свої зобов'язання.

На третьому етапі, наприкінці 1980-х років, основним механіз-мом вирішення боргової проблеми було визнано переніс строківплатежів або довгострокову реструктуризацію боргів. Теорія іпрактика засвідчили, що борг виступає негативним податком надержавні ресурси, пригнічує процес заощадження в країні. Наре-шті, на четвертому етапі, в середині 1990-х років, стало зрозумі-лим, що більшість країн-боржників ні за яких обставин не зможутьсплатити повний обсяг зовнішньої заборгованості, і єдиним вихо-дом є списання її значної частини. У зв'язку з цим теорії зовніш-нього боргу сконцентрувалися на механізмах та масштабах такогосписання. На початку ХХІ сторіччя проблема зовнішньої заборго-ваності залишається однією з найгостріших невирішених проблему міжнародній економіці.

Для аналізу рівня та динаміки зовнішнього боргу, здатностікраїни його обслуговувати Світовий банк використовує такі показ-ники, як відношення загальної суми зовнішнього боргу до експортутоварів і послуг або до ВВП, відношення платежів з обслугову-вання зовнішнього боргу до експорту товарів і послуг, міжнароднихрезервів до імпорту товарів і послуг та до загальної суми зовніш-нього боргу. При цьому в чисельнику, як правило, показується невесь зовнішній борг, а лише його державна та гарантована урядомчастка, яка оцінюється на основі концепції чистої дисконтованоївартості поточної вартості на визначену дату за поточною процент-ною ставкою. Ця методика дає можливість зіставити стан і дина-міку зовнішньої заборгованості різних країн (див. табл. 4.4).

Державні позики мають бути погашені. Однак, оскільки пози-чальником виступає незалежна держава, то ніяких механізмів при-мушення її до сплати відсотків не існує. Вважається, що стиму-лами, що спонукають країну розрахуватися за боргами, може бутилише загроза політичної конфронтації з країною-кредитором, якаможе конфіскувати активи країни-боржника на її території(будівлі, землю, судна в портах, депозити в банках), а також при-


192

пинення двосторонньої торгівлі, ембарго на поставку ключовихтоварів і надання приватних кредитів, припинення міжнародноїдопомоги. Оскільки ефективність таких конфронтаційних заходівє досить обмеженою, то більш оптимальний шлях до вирішеннязовнішньої заборгованості ґрунтується на ідеї кривої Лаффера.

Боргова крива Лаффера – це крива, що показує оптимальнийрівень заборгованості, який дозволяє країні-боржнику підтриму-вати достатні для кредиторів боргові платежі. Якщо розмір боргустає занадто великим, то країна може припинити боргові виплатита об'явити себе банкрутом, від чого постраждає і країна-кредитор.Тому, з точки зору кредиторів, доцільніше підтримувати плато-спроможність боржника на оптимальному рівні за допомогою різ-них заходів.

Таблиця 4.4.Ключові показники боргового навантаження країн,

що розвиваються (%, у середньому за 1999-2001 рр.)

Джерело: World Economic Outlook Public Debt in Emerging Markets / WORLD ECO-NOMIC AND FINANCIAL SURVEYS.– September 2003. – International Monetary Fund,Statistical Appendix, pp.241 // http://www.imf.org/external/pubs/


Країна

Від

но

ше

нн

яз

ов

ніш

нь

ого

бо

ргу

до

екс

по

рту

(ED

T/X

GS

)

Ди

ско

нто

ва

на

ва

рті

сть

зо

вн

ішн

ьо

гоб

ор

гу,

%в

іде

ксп

ор

ту

Об

ся

гз

ов

ніш

нь

ого

бо

ргу

,%

від

на

ціо

на

ль

но

год

охо

ду

Ди

ско

нто

ва

на

ва

рті

сть

зо

вн

ішн

ьо

гоб

ор

гу,

%в

ідн

ац

іон

ал

ьн

ого

до

ход

у

Бо

рго

віп

ла

те

жі,

%в

іде

ксп

ор

ту

Пр

оц

ен

тніп

ла

теж

і,%

від

екс

по

рту

Аргентина 375 409 50 55 67 30

Болівія 327 139 59 25 38 11Бразилія 337 354 43 45 81 24

Індонезія 205 198 99 96 23 9

Мексика 89 97 29 32 27 7Філіппіни 114 120 67 71 17 7Польща 129 123 39 37 32 5

Словаччина 79 77 56 55 19 5Туреччина 207 209 65 66 40 11Україна 66 59 39 35 12 3

193

Реструктуризація боргу – це узгоджені між кредитором і пози-чальником заходи, спрямовані на підтримку платоспроможностіпозичальників у середньо- і довгостроковій перспективі. Реструк-туризація зовнішнього боргу може здійснюватися на основі пере-носу платежів на пізніший термін порівняно з початковимидатами або скорочення суми боргу шляхом прямого списання,продажу боргу зі скидкою на вторинному ринку, конверсії у будь-які активи країни-боржника.

Рекапіталізація – обмін боргів на облігації країн-боржників чинадання нових кредитів із цільовим призначенням на сплату попе-редніх боргів. Найбільш відомим у цій групі заходів є планН. Брейді, у відповідності з яким країни, що розвиваються, можутьобміняти свої борги на облігації (Brady bonds), які б могли прода-валися за ринковою ціною на світовому фінансовому ринку.

Пробачення (списання) боргу використовується у виключнихвипадках на дво- і багатосторонній основі по відношенню до тихкран, які не можуть розрахуватися у середньостроковій перспек-тиві за будь-яких сприятливих обставин.

Підходи до вирішення проблеми зовнішньої заборгованостіузгоджуються в рамках Паризького клубу (офіційна заборгова-ність) і Лондонського клубу (банківські борги), які реалізуютьтехнічну сторону врегулювання, тоді як МВФ – пропонує системумакроекономічних заходів для врегулювання економіки. Реструк-туризація боргу використовується по відношенню до найменшрозвинутих країн із високим рівнем заборгованості та деяких країніз трансформаційною економікою. Криза платоспроможностівиявляється у відмові боржника дотримуватися графіку платежів імає низку негативних соціально-економічних наслідків.

4.9. Україна в міжнародних кредитних відносинах

У складних умовах трансформаційного періоду розвитку Укра-їни великі надії покладались на приплив зовнішніх ресурсів. Але, врезультаті співробітництва зі Світовими фінансовими організа-ціями Україна в повній мірі відчула наслідки застосування програмтрансформації, розроблених на основі положень монетаристської


194

теорії і Вашингтонського консенсусу (тріади «стабілізація – лібе-ралізація – приватизація»).

15 липня 1992 р. можна вважати днем народження державногоборгу незалежної України. В цей день Верховна Рада Українидозволила видавати державні гарантії за іноземними кредитами,залученими вітчизняними підприємствами. У підсумку на кінець2003 р. сума, виплачена держбюджетом протягом 1993–2003 роківіноземним кредиторам за зобов'язаннями українських підпри-ємств, перевищила 1,4 млрд. дол. США. При цьому з 1993 до липня2003 р. підприємства-боржники повернули в скарбницю лишеблизько 240 млн. дол. США (10% заборгованості).

В історії міжнародних кредитно-фінансових відносин Україниможна виділити три етапи. Перший етап (до 1994 р. включно),коли Україна була слабко інтегрована до світового ринку капіталіві ресурси надходили переважно за товарними експортно-кредит-ними лініями. У цей період найгострішим питанням було врегулю-вання кредитно-грошових відносин із Росією, яка оголосила себенаступником радянських боргів в обмін на ексклюзивні права назарубіжні активи СРСР (так звана «нульова угода» від 9 грудня1994 р., яка так і не була ратифікована українським парламентом).За цією угодою Україні належить 16,37% зовнішніх боргів і, відпо-відно, активів СРСР (12,1 млрд. дол. США, 7,8 млрд. перевіднихрублів, 42,1 тони золота і на 600 млрд. руб. нерухомості за кордо-ном та іншого майна1). Другий етап (1995–1997 рр.) – час швидкоїінтеграції до світового ринку капіталів і налагоджування контактівзі СФО, активної емісії державних боргових зобов'язань (ОВДП).Третій етап розпочався у 1998 р., коли після світової валютно-фінансової кризи перед Україною постала необхідність реструкту-ризації накопичених боргів.

Важливу роль у формуванні української економіки відігралоспівробітництво зі світовими фінансовими організаціями, які нелише позичали гроші, але й формували інвестиційний клімат кра-їни. З другої половини 1994 р. розпочалася активна співпраця зМВФ. Початкова квота України в цій організації була другою зарозміром (після Росії) і становила 665,0 млн. СДР. У відповідностіз переглядом квот у 1990–1992 рр. її розміри були збільшені до


1 На початок 1992 р. борг СРСР становив 93 млрд. дол. США, хоча через різні методикиоцінювання та секретність інформації точної цифри немає.

195

997,3 млн. СДР, а протягом 1998–1999 рр. – ще на 37,5% до 1372,0млн. СДР. Членство у МВФ надало Україні можливість користува-тися кредитами для фінансової підтримки економічних реформ іпокриття дефіциту платіжного балансу. Перший кредит у розмірі371 млн. дол. США було надано 26 жовтня 1994 р. як перший траншмеханізму фінансування системних перетворень. Другий транш –7 квітня 1995 р. у розмірі 1960 млн. дол. США. Чергові резервні кре-дити «стенд-бай» було надано 10 травня 1996 р. (877 млн. дол. США)і 25 серпня 1997 р. (542 млн. дол. США). Останній транш (2200 млн.дол. США) у рамках механізму розширеного фінансування булонадано 4 вересня 1998 року. В обмін на надані кредити МВФ вима-гав жорсткої макроекономічної та фінансової дисципліни. Посту-пово відносини України з МВФ охолоджувались, оскільки остан-нього не влаштовували темпи структурної перебудови країни. Узв'язку з цим перевід чергових траншів постійно відкладається.Наприклад, у 2003 р. головною причиною перенесення підписанняугоди про черговий транш «стенд-бай» експерти МВФ називаютьвідсутність позитивних зрушень у виплаті та адмініструванні ПДВ.

Світовий банк працює в Україні з 1992 р. За цей період булонадано 27 кредитів і 4 гранти за програмою Глобального економіч-ного розвитку на загальну суму 3,5 млрд. дол. США, а також про-ведено одну гарантійну операцію на суму 100 млн. дол. США. Спо-чатку в стосунках СБ та України був період невиправдного опти-мізму, потім – деякого непорозуміння з обох сторін (в Українівважали, що реформи йдуть надто важко, у СБ – що Україна рефор-мується недостатньо швидко). Проте в останні роки налагодиласядосить плідна співпраця: якщо раніше виконання Україною умовпроектів оцінювалось експертами СБ у 40%, то тепер – у 95%, істратегія співпраці розробляється вже не на три-, а на чотири-річний період. СБ розпочав підготовку нової Стратегії допомогиУкраїні на 2004–2007 рр.; за останні два роки було досягнуто про-грес на шляху виконання умов Програмної системної позики(ПСП). Першу ПСП у 250 млн. дол. США затверджено у вересні2001 р. і оперативно реалізовано, наступний кредит було наданочерез два роки – у липні 2003 року. Проекти СБ в Україні маютьвисоку віддачу, гарантоване повернення платежів і невеликий (2–3роки) термін окупності. Але, оскільки СБ не є комерційною орга-нізацією, то він не може надавати кредити понад передбаченої в


196

угоді суми, хоча іноді йде на поступки для країн, що швидко роз-виваються. Тому у разі необхідності Україна може звернутися доСБ із проханням підняти кредитну планку до 3–4 млрд. дол. США.

Упродовж десяти років діяльності ЄБРР в Україні ним булонадано коштів на загальну суму близько 1,3 млрд. євро, велика час-тина яких – проекти для приватного сектора. За цей період прак-тично всі кредити ЄБРР було ефективно використано, оскількидля кожного проекту, незалежно від того, де він реалізовується – удержавному чи приватному секторі – розробляється унікальнафінансова модель і здійснюється регулярний моніторинг викорис-тання наданих коштів. На сучасному етапі ЄБРР планує реалізу-вати низку інфраструктурних проектів у державному секторі.Наприклад, впровадження швидкісного руху поїздів на залізницяхУкраїни (120 млн. дол. США), що передбачає реконструкцію Бес-кидського тунелю; планується підписання другого автодорожньогопроекту та проекту реконструкції порту Іллічівськ. НайактивнішеЄБРР працює в секторі переробки сільгосппродуктів та у фінансо-вому секторі. ЄБРР планує й надалі нарощувати обсяги інвестиційв Україну, але інтенсивність цього процесу безпосередньо зале-жатиме від поліпшення інвестиційного клімату в Україні.

Крім кредитів міжнародних фінансових організацій основнимиінструментами залучення зовнішніх ресурсів стали також емісіїукраїнських єврооблігацій і облігацій внутрішньої державноїпозики (ОВДП), які активно купувались нерезидентами. Непроду-мана державна політика і валютно-фінансова криза 1998 рр. викли-кали труднощі у сплаті завеликих відсотків, що розвалило ринокОВДП. Протягом 2000–2001 рр. Україна була змушена провестиреструктуризацію зовнішнього боргу перед комерційними креди-торами, в процесі якої 99,9% зовнішніх комерційних боргів замі-нили єврооблігаціями на суму 1133,331 млн. дол. США. Реструкту-ризація боргу перед країнами – членами Паризького клубу креди-торів обсягом 580 млн. дол. США на 12 років із трирічнимпільговим періодом і погашенням 18 рівними частинами булазавершена тільки влітку 2002 року.

Протягом останніх років ситуація у сфері зовнішнього боргуУкраїни покращилася: відношення прямого зовнішнього боргу доВВП послідовно зменшується (1999-го – 37,1%, 2000-го – 25,5%,2001-го – 20,7%, 2002-го – 19,1%, 2003-го – 17,3%). Така ж тенден-


197

ція й у співвідношенні гарантованого зовнішнього боргу і ВВП: вінзменшився з 12,8% (у 1999 р.) до 4,3% (у 2003 р.) (довідково: без-печна межа відношення загального зовнішнього боргу до ВВП –50–60%). Показники стану зовнішньої заборгованості Українинаведені на Офіційному сайті Міністерства фінансів Україниwww.minfin.gov.ua.

За співвідношенням дисконтованих параметрів виплат і обслу-говування зовнішнього боргу з відповідними показниками екс-порту позиції економічної безпеки України доволі хисткі, а питомавага зовнішнього боргу у структурі видатків держбюджету на рівні10-15% багато в чому зумовлює інвестиційну пасивність держави уперіод економічного зростання. Це свідчить про значну фінансовузалежність України від іноземних кредиторів, а також про наяв-ність надзвичайно великих ризиків для державного бюджету у разізначної девальвації гривні щодо іноземних валют, що відчутновплине на витрати з обслуговування й погашення зовнішніх бор-гових зобов'язань. Відтак нагальним питанням є розробка й реалі-зація заходів, спрямованих на зменшення державного боргу.


1. Що таке міжнародний кредит?2. За якими ознаками класифікуються форми міжнародного

кредиту?3. Назвіть різницю між лізингом, факторингом і форфейтуванням.4. Охарактеризуйте структуру світового фінансового ринку. 5. Що таке світові фінансові центри і де вони розташовані?6. Яку роль відіграє Інтернет в обслуговуванні міжнародних

кредитних розрахунків?7. Які види цінних паперів обертаються на міжнародних фінансо-

вих ринках?8. Що таке синдикативний єврокредит?9. Назвіть причини і цілі створення міжнародних фінансових

інститутів.10.Проаналізуйте проблему міжнародної заборгованості України.


198


1. Дмитренко О. Історія державного боргу України // Галицькіконтракти. – 2003. – № 36. – С.10-14; Дарпiнянц В. Полюванняна долари // Галицькі контракти. – 2004. – № 1.

2. Киреев А.П. Международная экономика: В 2-х ч. Учебноепособие для вузов / – М.: Междунар. отношения, 2000. – Ч.ІІ:Международная макроэкономика: Открытая экономика имакроэкономическое программирование.

3. Международные валютно-кредитные и финансовые отноше-ния: Учебник / Под ред. Л. Н. Красавиной. – 2-е изд., перераб.и доп. – М.: Финансы и статистика, 2000.

4. Шемет Т.С. Міжнародні фінанси: Підручник / За заг. ред.А. А. Мазаракі. – К.: Київський національний торгово-еконо-мічний університетт, 2000.

5. Developments and trends in Mature Capital Markets // InternationalCapital Markets Developments, Prospects, and Key Policy Issues,WORLD ECONOMIC AND FINANCIAL SURVEYS. – August2001. – pp. 1-39. – Available from: <http://www.imf.org/external/pubs>.

6. ECB Monthly Bulletin, January 2004, pp. 1-176.7. G.Corsetti, B.Guimaraes, N.Roubini. International lending of last

resort and moral hazard: a model of IMF's catalytic finance // NBERWorking Paper Series WP 10125. – December 2003. – pp. 1-51. –Available from: <http://www.nber.org/papers/w10125>.

8. M.Feldstein. Aspects of Global economic integration: outlook for thefuture, NBER WP 7899. – pp.1-13.

9. M.Obstfeld, A.M.Taylor. Globalization and Capital Markets//NBERWorking Paper series, WP 8846. – рр.1-66. – Available from:<http://www.nber.org/papers/w8846>.


199

Розділ 5. МІЖНАРОДНА МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ

5.1. Поняття міжнародної міграції робочої силита класифікація міграційних процесів

В сучасних умовах глобалізації світової економіки рух факторіввиробництва набуває особливого значення і нечуваних ранішмасштабів. В тому числі це стосується робочої сили як вирішальноїскладової продуктивних сил не тільки світової економіки в цілому,але й кожної окремо взятої країни.

Міграція робочої сили (або трудова міграція) – це переміщення(переселення) працездатного населення за межі країни. Як еконо-мічна категорія міграція робочої сили є безпосереднім проявоміснування міжнародного ринку праці, що охоплює різноспрямо-вані потоки мігрантів, які перетинають національні кордони внас-лідок нерівного як кількісного, так і якісного розподілення світовихтрудових ресурсів. Таким чином, світовий ринок праці виступає якзагальна сукупність трудових ресурсів, що пропонуються та купу-ються в різних країнах на основі попиту й пропозиції.

Функціонування світового ринку праці по своїй суті істотновідрізняється від інших ринків (товарів, капіталів тощо). В першучергу, це обумовлено особливістю робочої сили як товару. Вонапродається лише у тимчасове використання, а продавець завждизалишає за собою право власності на неї. Крім того, її неможливонакопичувати, складувати так само легко, як товари або гроші. Зіншого боку, функціонування цього ринку значно більше обмежу-ється дією цілої низки об'єктивних та суб'єктивних факторів. Доперших, наприклад, можна віднести традиції та звички, що існу-ють у різних країнах світу. В Японії, в умовах довічного трудовогонайму, робітники дуже рідко змінюють місце роботи та проживання

200

навіть у межах своєї держави. Водночас, іноземці тут дуже важкоадаптуються до місцевих умов, культури тощо. Американці, навпа-ки, легко змінюють місце проживання та роботи, і процес адаптаціїіммігрантів у США легше, ніж у більшості інших країн.

Суб'єктивні фактори проявляються в існуванні національних іміжнародних нормативно-правових актів, які обмежують вільнепереміщення та найом робочої сили. Так, СРСР і більшість соціа-лістичних країн упродовж десятиліть були штучним чином прак-тично виключені з цивілізованих світових міграційних процесів.Але найголовнішим, що відрізняє сучасний світовий ринок трудо-вих ресурсів від інших, є те, що його суб'єктом виступає людина якіндивід, як, в першу чергу, власний володар своєї долі, а лише вдругу – як носій певної кількості розумових та фізичних здібнос-тей і можливостей.

Фахівці розрізняють «міграцію населення (людських ресурсів)» і«міграцію робочої сили (трудових ресурсів)». Перше поняття охоп-лює всіх осіб, що мігрують у пошуку нового місця проживання, адруге – тільки працездатних, точніше, економічно активну частинунаселення, яка мігрує з метою отримання роботи.

У сучасному світі людські і, зокрема, трудові ресурси розміщенінерівномірно, що призводить до виникнення надлишкової робо-чої сили в одних країнах та її нестачі в інших. Основними причи-нами такого явища є:– відлуння демографічного «вибуху» середини XX сторіччя. Навіть

сьогодні, незважаючи на численні і навіть жорсткі адміністра-тивні обмеження в деяких країнах, наприклад, в Китаї, а такожв Індії, Пакистані, Нігерії та інших країнах Західної Африки від-значаються дуже високі темпи приросту населення. Так, в Рес-публіці Малі наприкінці XX сторіччя на одну дорослу жінкуприпадало більше 6 дітей;

– кон'юнктурні ринкові коливання щодо продукції, яка є тради-ційно основною для деяких країн світу;

– скорочення виробництва і закриття підприємств видобувноїпромисловості, наприклад, вугільної внаслідок її економічноїзбитковості;

– тенденції науково-технічного прогресу, що призводить до ско-рочення робочих місць через механізацію, автоматизацію такомп'ютеризацію виробництва;

Розділ 5. Міжнародна міграція робочої сили

201

– кризові явища і різкий загальний спад виробництва в економіцібагатьох, зокрема, постсоціалістичних країн.Існує традиційне питання: чому високорозвинені, зокрема,

західноєвропейські країни, де рівень безробіття сьогодні постійноколивається від 4–5 до 10 відсотків і подекуди вище, які дуже опі-куються працевлаштуванням своїх громадян, регулярно залучаютьіноземну робочу силу? Серед кількох причин найголовнішими єдві: по-перше, в кожній країні існує чимало професій і спеціальнос-тей, які вважаються непрестижними для місцевих жителів, і навітьвисокі заробітки не можуть заохотити їх працювати, наприклад, назбиранні сміття, в системі асенізації міст тощо. Більш того, в кож-ній країні поняття престижності є традиційно своїм. Якщо у Фін-ляндії професія таксиста є вельми шанованою, то у сусідній Швеціїкорінні мешканці в якості таксиста є рідкістю. Ця ніша національ-ного ринку праці майже повністю заповнена іноземцями, насампе-ред, іранцями. У Норвегії, наприклад, з десяти покоївок в готелях,дев'ятеро – вихідці з Пакистану. По-друге, ринкова економікабудь-яких, навіть найпотужніших країн, розвивається нерівно-мірно: за економічними підйомами слідують спади виробництваяк в цілому, так і в окремих галузях. Під час різкого економічногозростання, припустимо, в будівництві, державі і приватним компа-ніям недоцільно витрачати великі кошти на підготовку своїхкаменярів, штукатурів тощо, виходячи з того, що за 2–3 роки післязавершення економічного підйому їх працевлаштування буде про-блематичним, і це може призвести до зростання соціальної напру-женості. Значно більш ефективним є тимчасове запрошення іно-земної робочої сили.

За своєю природою, змістом, причинам тощо міграційні процесинеоднорідні, тому їх вивчення потребує системної класифікації. Вузагальненому вигляді за основними ознаками міграцію можнапредставити наступним чином:

1. Причини (мотиви, фактори) міграції:– економічні (виробничі потреби, рівень життя, висока заробітна

плата тощо);– соціальні (шлюб, стан здоров'я, рекреація тощо);– політичні (переслідування за політичні погляди, незгода з полі-

тичним режимом);

5.1. Поняття міжнародної міграції робочої сили та класифікація міграційних процесів

202

– інші (форсмажорні обставини, зокрема війни, засухи, повені, атакож релігійні переконання, расові проблеми тощо).2. Просторовий характер міграції:

– внутрішня (усередині країни, а саме між селом і містом, міжмістами, регіонами);

– зовнішня (за межі країни).3. Часова ознака міграції:

– остаточна (виїзд назавжди);– тимчасова або ротаційна, в тому числі сезонна (наприклад, збір

врожаю);– маятникова (регулярні пересування з пункту постійного про-

живання до місця роботи. Наприклад, сьогодні за таким прин-ципом організована робота українських і російських шахтарівна норвезькому острові Шпіцберген).4. Напрямок руху мігрантів:

– еміграція (виїзд);– імміграція (в'їзд);– рееміграція (повернення мігрантів на батьківщину, інколи –

виїзд у третю країну).5. Законність перетинання кордонів:

– легальна;– нелегальна.

6. Організаційна ознака:– добровільна, в тому числі самодіяльна, і організована, наприк-

лад, робота за контрактом;– примусова (вивіз чорних рабів з Африки до Америки в період

1650–1850 рр., підневільна праця військовополонених і остар-байтерів на підприємствах Німеччини та інших країн понево-леної фашистами Європи під час другої світової війни).7. Якісний склад:

– робітники, в тому числі промислові, сільськогосподарські, атакож особи без певної професії або спеціальності;

– фахівці, в тому числі вищої кваліфікації;– представники ліберальних («вільних») професій (актори, музи-

канти, письменники, художники тощо).Кількісно міграційні процеси вимірюються за допомогою

системи показників. Основні з них: кількість емігрантів, що виїхали


203

з конкретної країни за певний проміжок часу; кількість іммігран-тів, що прибули до країни; співвідношення емігрантів й іммігрантів(міграційне сальдо, яке може бути позитивним, що свідчить пропривабливість країни або від'ємним, що вказує на надлишок робо-чої сили та непривабливість країни); кількість емігрантів (іммі-грантів) за професіями, спеціальностями, галузями, віком тощо;питома вага емігрантів у загальній чисельності зайнятих у країнівзагалі та в окремих галузях. У конкретних дослідженнях застосо-вується багато інших показників, наприклад, середня оплата(погодинна, місячна, річна) іммігрантів узагалі й у розрізі окремихгалузей та її співвідношення з оплатою праці резидентів, річнасума та питома вага приватних переказів емігрантів у платіжномубалансі країни тощо.

5.2. Історія, динаміка та сучасний стан міжнародноїміграції робочої сили

Міжнародна міграція робочої сили має багатовікову історію.Економічна могутність всіх стародавніх цивілізацій була створенапереважно за рахунок примусово переміщених великих мас людей,в першу чергу, рабів, з країн, загарблених і поневолених під часперманентних війн. Тобто найбільш характерною рисою міграціїдо початку епохи середньовіччя був її примусовий, поневільнийхарактер.

В середні віки в Європі найбільш популярною формою міграціїбула наймана військова служба. Впродовж тривалого часу монархіїФранції, Швеції, Польщі, Італії та деякі інші регулярно залучалина платну військову службу офіцерів і професійних солдат знімецьких князівств, Швейцарії.

Великі географічні відкриття суттєво стимулювали масові пере-міщення людей до нових, раніш невідомих європейцям регіонівсвіту. Весь період від кінця XV – початку XVI віків до другої половиниXIX віку сучасні історики часто називають «первісною» або «старою»міграцією. Цей етап має свої характерні риси. По-перше, це – чітковизначена спрямованість основних міграційних потоків. Першийз них пролягав із Старого Світу до Нового, тобто до Північної та

5.1. Поняття міжнародної міграції робочої сили та класифікація міграційних процесів

204

Південної Америки та Вест-Індії. Такі колоніальні держави якВелика Британія, Іспанія, Франція, Португалія експортували над-лишок робочої сили, що виникав через стрімке скорочення робо-чих місць, внаслідок становлення та бурхливого розвитку капіта-лізму в країнах Європи. Насамперед, це були ремісники та сільсько-господарські робітники. Крім того, значну частину мігрантівскладали військові, колоніальні чиновники з метрополій, священ-нослужителі, торговці, а також авантюристи всіх мастей.

Другий міграційний потік супроводжував і був, значною мірою,викликаний першим. Створення колоніальних імперій, знищеннямісцевого населення, зокрема, індіанців в Америці і, водночас,зростаючі виробничі потреби численних плантацій і рудниківобумовили примусовий вивіз рабів із країн Африки. За два століттядо Америки було насильницькі переміщено від 20 до 30 млн.людей, внаслідок чого загальне населення «чорного» континентускоротилося.

Поряд з основними міграційними потоками того часу, про якійшлося вище, існували й інші, що було обумовлено виробничимипотребами та іншими факторами. Так, до Росії ще за часи Петра Iбуло запрошено чимало іноземців, насамперед, із Голландії таНімеччини.

Під час правління Єлизавети в різні губернії продовжувалиприбувати німці, а за часи Катерини II – французи. В той самийперіод, в Херсонській губернії осіли також шведи, нащадки якихмешкають там і сьогодні.

Наступний етап масової міжнародної міграції, на думку більшостіфахівців, розпочався в 60-і роки XIX століття і тривав до другоїсвітової війни. Цей етап характеризувався зниженням кількостіемігрантів з Англії, Іспанії, Нідерландів, Португалії й зростанняміз таких країн, як Австро-Угорщина, Росія, Германія, Італія тадеяких інших. Саме тоді, наприкінці XIX століття, відбуваласямасова еміграція національних меншин (фінів, поляків, прибалтівта інших) і, зокрема, українців, із Росії до США та Канади. Більшетого, європейські емігранти почали опановувати Австралію, НовуЗеландію, Південну Африку та Аргентину.

Існує одна характерна риса цього етапу, що визначилася напочатку XX століття й яка досі притаманна міграції – зворотний


205

потік мігрантів із колоній до метрополій. Це було обумовлено, впершу чергу, революційними змінами у суспільному виробництві.Поява серійного, великосерійного та масового виробництва това-рів за потоковими принципами вимагала залучення малокваліфі-кованої робочої сили, особливо на трудомісткі, важкі та мало-оплачувані операції.

Більшовицька революція 1917 року в Росії і подальша грома-дянська війна призвели до масової еміграції солдат і офіцерів БілоїАрмії, інтелігенції, дворян, державних чиновників і промисловцівдо європейських країн, Туреччини, США, Китаю.

Друга світова війна – це масове насильницьке залучення робіт-ників з окупованих територій Росії, зокрема, з України, Білорусі, атакож із Польщі та деяких інших країн Європи на підприємстватретього рейха; це мільйони військовополонених у концтаборах;це аналогічні міграційні процеси на Далекому Сході під час япон-ської окупації; це депортація російських німців, кавказьких наро-дів і татар у СРСР; це післявоєнне повернення або неповерненняпримусово переміщених людей.

Сучасний етап міжнародної міграції розпочався після завершеннядругої світової війни. Загальними особливостями цього етапу є такі:масовість; виникнення конкретних більш менш стабільних центрівпривабливості; зростання кількості нелегальних мігрантів; поси-лення адміністративно-правового регулювання міграції у країнах-реципієнтах; зростання кількості мігрантів серед наукової інтелі-генції і творчої молоді, тобто «втрата інтелекту» («brain-drain», рос.«утечка мозгов»).

Щодо масовості, то за даними Міжнародної організації з мігра-ції (МОМ) зараз у різних країнах легально працює більше 35 млн.робітників-мігрантів (без утриманців).

На сьогоднішній день у світі утворилися такі вже традиційніцентри привабливості (притяжіння) робочої сили:

1. Західна Європа, де загальна кількість зайнятих іноземцівщорічно коливається в межах 4–7,5 млн. чоловік. Їх питома вага взагальній чисельності працюючих у деяких країнах становить:Люксембург – 33%; Швейцарія – 20%; Австрія – 9%; Бельгія – 9%;Німеччина – 8%; Франція – 8%; Нідерланди – 5%; Данія – 5%;Італія – 3%.

5.2. Історія, динаміка та сучасний стан міжнародної міграції робочої сили

206

2. США. Іноземці складають більше 7% від загальної чисельно-сті, причому 75% від загальної чисельності іноземців-резидентів,які народжені за межами США (близько 26 млн. осіб), мешкають усеми штатах: Каліфорнії, Нью-Йорку, Техасі, Флориді, Нью-Джерсі, Іллінойсі, Массачусетсі. До речі, в Каліфорнії вони ста-новлять 22% населення. Серед країн-експортерів робочої сили доСША слід назвати Мексику, на яку припадає 12% прибулих, атакож Китай, Філіппіни, В'єтнам, Індію, колишні республікиСРСР і Домініканську Республіку.

3. Нафтодобувні країни Близького Сходу. До цього регіону що-річно прибуває близько 4 млн. іноземців, в основному з Індії,Пакистану, Бангладеш, Філіппін та деяких інших країн. Питомавага іммігрантів у загальній чисельності зайнятих: Катар – 95%;Саудівська Аравія – 48%; Бахрейн – 46%; Оман 40%. ОАЕ – 37%.

4. Латинська Америка. Загальна чисельність прибулих дорівнює7–8,5 млн. осіб. Навіть і сьогодні, попри економічні негаразди,найбільш привабливою для іноземців є Аргентина. Серед іншихкраїн, з точки зору привабливості, можна також виділити Венесуелу.

5. Австралія. Інтерес іноземних громадян до цієї країни постійнозростає. Сьогодні одна чверть населення Австралії – іммігранти збільш ніж 100 країн світу.

6. Азіатсько-Тихоокеанський регіон. Головними країнами-реци-пієнтами виступають Південна Корея, Японія, Бруней, Гонконг,Малайзія, Сінгапур, Тайвань, в які прибувають вихідці з Китаю,Таїланду, Лаосу, В'єтнаму, Індії та Філіппін.

7. Африка. В Північній Африці центром притяжіння виступаєЛівія, що приймає, насамперед, єгиптян, а на півдні – Південно-Африканська республіка, яка притягує вихідців із Мозамбіку тадеяких інших сусідніх країн. Певну привабливість має такожНігерія, здебільшого для вихідців із Гани, Чаду та Беніну.

8. Незважаючи на суперечливі статистичні дані, вже можнастверджувати, що утворився новий центр притяжіння – Росія. Так,за деякими джерелами тільки на сході цієї країни чисельністьіммігрантів із Китаю вже досягла кількох мільйонів осіб.

Нелегальні мігранти складають все більш значну частину ново-прибулих до привабливих країн. Це явище – одна з найбільшсерйозних сучасних проблем у сфері міграційних процесів. Біль-


207

шість цивілізованих країн значно посилює боротьбу з нелегалами.Так, у Франції, наприклад, з початку 90-х років роботодавця, якийвикористовує працю нелегала, очікує тюремне ув'язнення, замістьштрафу, як це було раніше.

«Втрата інтелекту» є реальністю для багатьох країн світу. В прин-ципі неможливо спрощувати це явище і зводити його до простоїформули: таланти з бідних країн шукають багату домівку, де їм будекраще жити і працювати. Наведемо три приклади «втрати інте-лекту», відомі автору цього розділу з особистого досвіду. Молодийталановитий випускник Національної Школи Адміністрації 1990року в Бамако (Республіка Малі) отримує запрошення й грант нанавчання в одному з провідних Університетів Монреалю (Канада).Український вчений-фізик, доктор фізико-математичних наук 45років, у розквіті творчих сил, автор кількох фундаментальних тво-рів і винаходів, але працюючий у такій області теоретичної фізики,яка не фінансується і практично не розробляється нині в Україні,емігрує в 1999 році до Австралії, де в одному з університетів скон-центровані світові наукові сили, що працюють над проблемою,практичне значення якої буде неоцінним для людства через 40–50років. Фінський вчений віком 31 рік, фахівець в одній з галузейфундаментальної науки, професор Університету в м. Тампере, ціл-ком матеріально забезпечений виїжджає в 1998 році в США напостійне багаторічне проживання, оскільки у відносно маленькійФінляндії розвиваються, в першу чергу, прикладні науки, і вченийоб'єктивно не може реалізувати свій науковий потенціал.

Найголовнішим імпортером «умів» виступають провідні країниі, насамперед, США, де залучення й використання іноземногоінтелекту здійснюється на рівні державної політики. Численні дер-жавні і приватні фонди вишукують таланти в різних, і не тільки вбідних, країнах світу і пропонують гранти, стипендії, високу заро-бітну плату і навіть гарантовану натуралізацію в США. Про резуль-тат такої політики свідчать такі красномовні факти: за свідченнямамериканських фахівців, США, завдяки єврейській еміграції зСРСР, вдалося ліквідувати провал у деяких провідних галузяхфундаментальних наук, зокрема у математиці, що утворився в 60-х– на початку 70-х років. Упродовж останнього десятиріччя часткаіммігрантів першого покоління серед лауреатів Нобелівської


208

премії від США і членів Національної Академії Наук СШАколивалася в межах 20–33 відсотків.

Поряд із загальними особливостями, що притаманні міграцій-ним процесам від 1945 року по теперішній час, цей етап можна, усвою чергу, поділити на два періоди, які суттєво відрізняються міжсобою, а саме: 1945-1973 роки; 1974 рік – до сьогодення. Насампе-ред, це стосується європейських міграційних процесів.

Найбільш характерні риси періоду 1945–1973 років такі:– стрімке зростання прибулих у метрополії з колишніх колоній і

домініонів. Так, до 1970 року у Францію емігрували 600 тис. ал-жирців, 140 тис. марокканців, 90 тис. тунісців та сотні тисяч ізСенегалу, Малі, Того, Нігеру та багатьох інших країн. До Англії,наприклад, з 1946 року до 1959 рік прибуло тільки з Ірландії 350тисяч осіб;

– згаданий період – це час створення, становлення і ліквідації такзваної «системи гостьових робітників» («guestworker system»), якав найбільш класичному вигляді була впроваджена у Німеччині:Федеральний Офіс Праці здійснював організований набір (вер-бування) робочої сили, перевіряв виробничі навички робітників,здійснював медичні експертизи тощо. Підприємці компенсуваливсі фінансові витрати Федерального Офісу і використовувалиробітників у виробництві. Умови найму були юридично закріп-лені у двосторонніх угодах між ФРН та країнами-експортерами:спочатку з Італією, пізніше – з Грецією, Туреччиною, Марокко,Португалією, Тунісом і Югославією. Це сприяло масовому збіль-шенню числа мігрантів. У ФРН їх кількість становила: 1956 рік –95 тис. 1966 рік – 1 млн. 300 тис.; 1973 рік – 2 млн. 600 тис. осіб.Аналогічні явища спостерігалися і в інших країнах ЗахідноїЄвропи. Так, з 1950 до 1970 року кількість емігрантів у Франції,Великій Британії та Швейцарії зросла відповідно з 2 млн. 128тис. до 3 млн. 339 тис., з 1 млн. 573 тис. до 3 млн. 968 тис. і з 279тис. до 983 тисяч. Загострення соціально-економічних проблем,політичні та деякі інші чинники призвели до ліквідації «системигостьових робітників» в 1973 році;

– виникнення суверенних держав унаслідок краху колоніальної сис-теми зумовило появу зворотних потоків мігрантів, насамперед, ізчисла інтелігенції з метрополій до колишніх колоній і домі-ніонів;


209

– серед причин міграції цього періоду переважають економічні, щопов'язані з пошуком більш забезпеченого, заможного життя;

– диверсифікація потоків як за географічним походженням мігран-тів, так і країн-реципієнтів. На початок 70-х років у загальнійкількості іммігрантів поступово зростає доля прибулих з Аф-рики, Азії та Латинської Америки і відповідно знижується доляєвропейців.З початку 70-х років, особливо після 1973 року (ліквідація «сис-

теми гостьових робітників») у характері міграції відзначаютьсяпевні зміни, а саме:– поступово скорочується міграція робочої сили у Західну Європу й

збільшується у країни Північної та Південної Америки, Авст-ралії та деякі інші; відбувається одночасна трансформація країнПівденної Європи з еміграційних в імміграційні;

– стрімко зростає кількість іммігрантів у нафтодобувних країнахБлизького Сходу;

– посилюються масові потоки біженців унаслідок політичних,релігійних та різних форсмажорних обставин. Ще у 1956 роцієвропейці вперше від часів другої світової війни знов зіткну-лися з таким явищем як біженці з Угорщини, а у 1968 році – зЧехословаччини. 90-і роки минулого століття увійшли у історіюяк драматичні для громадян колишньої Югославії, Албанії, кур-дів, жителів Ефіопії та Еритреї, а на початку ХХІ ст. – Афгані-стану, Іраку та ряду інших країн;

– створюється нова геополітична ситуація в Європі, викликанаколапсом Радянського Союзу, появою нових незалежних країн,крахом комуністичних режимів у країнах Східної Європи іБалтії й утворення СНД призвели в 90-і роки до нової хвилімігрантів у різні країни світу, насамперед, до Західної Європи, атакож до США, Ізраїлю, Аргентини, Австралії, Канади та вдеякі інші;

– реалізується політики возз'єднання сімей, внаслідок чого численнічлени родин іммігрантів почали масово прибувати до країн-імпортерів робочої сили. Так, у структурі новоприбулих до СШАвпродовж останніх 10 років на долю родичів іммігрантів при-падає більше 70 відсотків.


210

Характерною ознакою новітньої міграції є той факт, що на зламіХХ-го та ХХІ-го століть з'являється група країн, які виступаютьодночасно і як донори, і як реципієнти іноземної робочої сили.Хоч прояви цього явища зустрічались і в попередні періоди, все жтаки окремі країни в конкретні історичні періоди виступали пере-важно як експортери або імпортери трудових ресурсів. Сьогодні ж,якщо багатьох громадян незалежних держав – колишніх республікРадянського Союзу приваблює, в силу різних обставин, життя таробота в країнах Західної Європи, то про влаштування в Росії або вУкраїні мріють десятки тисяч людей в Китаї, В'єтнамі, Афганістані,Іраці тощо. Такий висновок повністю підтверджує статистика. Так,якщо в 2004 році за межі України в пошуках більш забезпеченогожиття вибуло трохи більше 46 тис. осіб, то кількість прибулихсклала 38,5 тис. осіб.

5.3. Соціально-економічні наслідки міграції

Як соціально-економічне явище міграція має свої як позитивні,так і негативні наслідки. Це твердження стосується як експортерів,так і імпортерів робочої сили. В загальному вигляді ці наслідкипредставлені в таблиці 5.1. Більшість з них не потребує пояснень,але деякі варто прокоментувати та проілюструвати прикладами.

Так, для багатьох країн-експортерів приватні перекази є найго-ловнішою формою валютних надходжень. У 80-і роки XX століттяв Югославії щорічні сумарні надходження від емігрантів (приватніперекази плюс повернені накопичення) складали приблизно 7млрд. дол. США. Річна сума грошових переказів до десяти основнихкраїн-експортерів у 90-і роки XX століття перевищувала 1 млрд. дол.США, в тому числі: до Греції – 7–8; Португалії – 7–7,5; Єгипту –4–5; Мексики – 4–4,5; Індії – 3–4; Бразилії – 3–4; Мароко – 2,5.

Як свідчать національні статистичні органи країн-експортерів,при поверненні на батьківщину емігранти привозять накопиченняй речі довготривалого використання на суму, що в середньомудорівнює їх попереднім переказам.


211


Таблиця 5.1.Позитивні та негативні соціально-економічні наслідки

міграції робочої сили країн-експортерів і країн-імпортерів

Країни-експортери Країни-імпортери

По

зи

ти

вн

ін

ас

лі

дк

и

1. Знижується напруга на внутрішньому ринку праці завдяки експорту надлишкової робочої сили.

2. З’являється можливість створення високоприбуткової галузі з експорту робочої сили.

3. Зростають надходження до бюджету у вигляді податків з фірм-посередників.

4. Збільшуються валютні надход -ження до країни за рахунок приватних переказів емігрантів.

5. Зростає рівень життя і добробут залишених вдома членів сімей і утриманців мігрантів за рахунок переказів і речових відправл ень.

6. Збільшуються можливості приватного інвестування завдяки поверненню на батьківщину (після ротації) особистих коштів, засобів виробництва тощо мігрантів.

7. Підвищується техніко -економічний рівень виробництва внаслідок праці більш кваліфікованих емігрантів , що повертаються на батьківщину з розвинених країн.

8. В окремих випадках, якщо це передбачено двосторонніми угодами, держава може отримувати компенсацію за використання імпортованих трудових ресурсів.

1. Стимулюється розвиток виробництва внаслідок екстенсивног о збільшення робочої сили.

2. Зростає конкуренто -спроможність про дукції завдяки використанню більш дешевої праці іммігрантів.

3. Знижуються витрати на підготовку та перекваліфікацію власних кадрів, в тому числі вищої кваліфікації.

4. Заповнюються вакансії у непрестижних сферах і галузях економіки.

5. Під час криз знижується соціальна напруга за рахунок звільнення іммігрантів і заповнення вакансій робітниками -резидентами.

6. Зменшується бюджетне наван -таження завдяки економії коштів на пенсії та соціальні пільги.

7. Зростає продуктивність праці робітників і ефективність виробництва в цілому за рахунок конкуренції на ринку праці.

8. Покращується демографічна ситуація в “старіючих” країнах, а в деяких – і генофонд нації.

212

Таблиця 5.1 (продовження).

Враховуючи динаміку та тенденції на ринках праці країн-потенційних імпортерів, прогнозуючи зміни у попиті на окреміпрофесії та спеціальності, передбачливі бізнесмени країн – тради-ційних експортерів організують попередню фахову підготовкумайбутніх емігрантів, дають мінімальні мовні знання і забезпечу-ють цільове використання робітників за попередніми контрактамиз фірмами країн-імпортерів. В інших випадках емігранти післянавчання влаштовуються самостійно. Але в будь-якому разі вонизобов'язуються сплачувати частину своєї зарплати в іншій країніфірмі-організатору навчання і найму. У Південній Кореї емігранти,що працюють за кордоном і які пройшли попереднє навчання тапрофесійне тренування, мають сплачувати певний час як компен-сацію до 80% свого заробітку.

Щодо країн-імпортерів найбільшу вигоду їм приносить вико-ристання вже фахово підготованих кадрів. Так, економічний ефектвід використання одного інженера або вченого-гуманітарія стано-вить 200–250 тис. дол. США, а лікаря – сягає до 700 тис. дол. США.

Підсумовуючи наведене вище, можна зробити висновок, щоміграція населення і, в першу чергу, економічно-активної йогочастини, є об'єктивною закономірністю розвитку продуктивнихсил людства. Вона, крім того, сприяє покращенню глобальноїдемографічної ситуації, забезпечуючи приплив надлишкових (в


Країни-експортери Країни-імпортери

Не

га

ти

вн

ін

ас

лі

дк

и

1. Зменшуються можливості власного розвитку внаслідок відтоку кваліфікованих кадрів і фахівців (“втрата інтелекту“) до більш привабливих країн.

2. Знижується загальна конкуренто -спроможність на власному рин ку праці в результаті відтоку кваліфікованих, молодих кадрів.

3. Зменшуються надходження до бюджету як наслідок скорочення кількості потенційних платників податків.

1. Посилюється напруга на ринку праці щодо робітників -резидентів через найм більш дешевої іноземної робочої сили.

2. Зростають витрати на соціальний захист іммігрантів.

3. Здійснюється відтік за кордон валютних коштів у вигляді переказів іммігрантів.

4. Збільшується загроза загострення міжнаціональних, міжетнічних, міжконфесійних та інших соціальних проблем.

5. Погіршується криміногенна ситуація в країні.

213

окремих країнах) людських ресурсів до тих регіонів світу, де в нихє потреба. З гуманної, цивілізованої точки зору – це можливістьвільного вибору вільної людини, це реалізація її невід'ємногоправа на свободу щодо місця проживання, яка може обмежува-тися, крім окремих випадків (наприклад, обізнаність особи щододержавних таємниць) тільки двома обставинами, а саме: бажаннямособи емігрувати і готовністю тієї чи іншої країни його прийняти.

5.4. Світовий досвід адміністративно-правовогорегулювання міграції

Адміністративно-правове регулювання міграційних процесів єневід'ємною складовою політичного і юридичного забезпеченняфункціонування будь-якої країни як цілісної системи, що здійс-нює стратегію розвитку, виходячи зі своїх власних інтересів. Вод-ночас, кожна держава, яка свідомо вважає себе повноцінним чле-ном існуючої глобальної міжнародної спільноти, має враховуватизагально визнані норми та правила. Сфера людських відносин,включаючи еміграційні та імміграційні аспекти, є хіба що не най-важливішою в сучасному світі.

Звичайно проблемами трудової міграції опікуються такі дер-жавні установи як міністерство закордонних справ (в'їздні візи длямігрантів), міністерство юстиції (режим в'їзду) і міністерство праці(регламент використання іноземної робочої сили). Більшість країнздійснюють процедури, пов'язані з іммігрантами, на підставі вжепідписаних контрактів з роботодавцями. В окремих випадках по-трібна попередня санкція міністерства праці або іншого вповно-важеного органу. Є країни, де закони передбачають окрему згодуінших державних і недержавних структур, таких як міністерствовнутрішніх справ, галузеві профспілки тощо.

Для виконання комплексу процедур щодо залучення іноземноїробочої сили країни-реципієнти мають в своєму розпорядженнічисленні закони та підзаконні акти, у яких цілеспрямовано вико-ристовуються такі інструменти:

1. Квоти. Більшість країн, що приймають мігрантів, встановлю-ють кількісні обмеження для країни в цілому, а також для окремих


214

галузей, іноді – регіонів. Держава може визначати максимальнучастку прибулих, що працюватимуть на окремому підприємстві.Усе це може стосуватися як іммігрантів, що прибули до країни напостійне проживання, так і сезонних робітників. Кількісне квоту-вання є прикладом прямого адміністративного і доволі жорсткоговтручання держави в міграційні процеси.

2. Термінові обмеження. Більшість країн-реципієнтів у своємузаконодавстві встановлюють максимальні терміни перебування насвоїй території для таких категорій тимчасових мігрантів, як се-зонні робітники, студенти, стажери, фахівці тощо. Після завер-шення строку всі згадані категорії іноземців мають повернутися набатьківщину і знову в'їхати до приймаючої країни тільки черезчітко визначений період. Зазвичай це не стосується іммігрантів,які на законних підставах прибули до країни на постійне прожи-вання.

3. Географічні та національні пріоритети. Сучасна міграційнапрактика свідчить, що практично всі країни-реципієнти законо-давчо встановлюють географічну та національну структуру іммі-грації. Це здійснюється за допомогою квот на прибуття іммігрантівіз певних регіонів світу. Національні обмеження практично невстановлюються, але існують відпрацьовані схеми прибуття пере-селенців із числа представників національностей країн-реципієн-тів, які (або їх предки), раніше за різних причин покинули своюбатьківщину. Так, із Радянського Союзу, а потім – із країн СНД,сотні тисяч осіб виїхали і донині від'їжджають до Ізраїлю, Німеч-чини, Фінляндії, Греції та інших країн.

Щоб запобігти можливим обвинуваченням у дискримінації тазбалансувати чисельність осіб-мігрантів різних національностей зокремих регіонів світу, деякі країни, наприклад, США, встанов-люють географічні, найчастіше, регіональні квоти. Останні впро-ваджуються через лотереї, учасником яких може бути будь-якийбажаючий. Задля участі в лотереї США достатньо надіслати доНаціонального візового центру заяву за встановленим зразком.Жеребкування відбувається за допомогою комп'ютера методомпростої випадкової вибірки. Особи, визначені таким чином, маютьвиконати всі імміграційні формальності і сплатити держмито урозмірі 200 дол. США.


215

4. Фінансово-економічні обмеження. Ця група інструментів такожмає на меті скорочення чисельності іммігрантів. В деяких країнахкомпанії та фірми мають право залучати іноземну робочу силутільки після досягнення визначеного обсягу виробництва або про-дажу. Іноді передбачається, що особи, які залучають робітників-іноземців, мають вносити додаткові платежі до держбюджету.

Законодавство багатьох країн, включаючи США, надає замож-нім людям можливість імміграції, якщо вони інвестують кошти (увизначених обсягах) в країну або її пріоритетні регіони чи галузі,створюють певну кількість робочих місць тощо. Є країни, де іммі-гранти самі мають сплачувати витрати на оформлення імміграцій-них документів та/або працевлаштування.

5. Професійні та кваліфікаційні вимоги. Законодавство практичновсіх країн-реципієнтів передбачає жорсткі професіонально-квалі-фікаційні вимоги до іммігрантів. Обов'язковою умовою може бутиповна середня або професійно-технічна освіта, що має бути під-тверджено відповідними документами. Для фахівців рівень квалі-фікації також потребує документального підтвердження. Вимогоюможе також виступати стаж роботи за фахом (здебільшого 3–5років).

Додатково можуть також встановлюватися, як це вже зазна-чалось у пункті 1, професійні (галузеві) обмеження або пріоритети.

6. Обмеження особистого характеру. Зазвичай ці обмеженняохоплюють такі аспекти як:– стан здоров'я (відсутність певних захворювань, насамперед,

СНІДу, туберкульозу тощо, психічний стан, відсутність алко-гольної та наркотичної залежності);

– вік (здебільшого пріоритетним вважається вік від 20 до 40 років);– політичні та соціальні аспекти (участь у діяльності партій, сто-

сунки із законом. Переважна більшість країн не приймає осіб ізпрофашистськими поглядами, кримінальним минулим тачленів терористичних угруповань).7. Заборони. У законах та підзаконних актах більшості країн

містяться як прямі, так і приховані заборони на роботу іноземців.Прямі заборони вказують, які посади не можуть обіймати імміг-ранти (державна служба, роботи, пов'язані з державними та війсь-ковими таємницями тощо). Приховані заборони передбачають

5.4. Світовий досвід адміністративно-правового регулювання міграції

216

перелік галузей та спеціальностей, де мають працювати виключногромадяни країни.

Національне законодавство будь-якої держави встановлюєсанкції за порушення встановленого порядку імміграції. Це сто-сується як оформлення необхідних імміграційних документів, такі порушення режиму перебування (порядку працевлаштування,зміни місця проживання або спеціальності тощо).

Від початку дев'яностих років минулого століття в законодавствібагатьох країн, зокрема, західноєвропейських, суттєво збільшилосяпокарання за порушення імміграційного законодавства з бокуроботодавців: для останніх значно зросли суми штрафів та перед-бачається, як вже згадувалося вище, навіть тюремне ув'язнення.

Суттєвою складовою національної імміграційної політики будь-якої країни-реципієнта є заходи щодо стимулювання поверненняіммігрантів на батьківщину, тобто їх репатріація. По-перше, прак-тично всіма країнами передбачено законну можливість примусовоївисилки нелегальних мігрантів. По-друге, з початку 70-х років за-хідні країни впроваджують низку заходів економічного стимулю-вання ротації, тобто повернення мігрантів на батьківщину, а саме:– програми стимулювання рееміграції, за якими надається матері-

альна допомога бажаючим повернутися до своєї країни, опла-чується доставка багажу та проїзд мігранта і членів його родини.В деяких випадках гроші виплачуються реемігрантам як ком-пенсація витрат після фактичного повернення на батьківщину.Крім того, може встановлюватися максимальна оплата праці вперші 3-5 років з її подальшим зниженням. Особливо заохочу-ється тимчасова праця робочих-одинаків;

– програми професійної підготовки іммігрантів мають на меті фа-хово підготувати їх для подальшого працевлаштування в своїйкраїні;

– програми економічної допомоги країнам масової еміграції охоп-люють такі складові як державне фінансування країн-донорів зметою створення нових філіалів компаній країн-реципієнтів,спільних підприємств тощо, а також збільшення кількості робо-чих місць на вже діючих.На жаль, практика здійснення заходів щодо стимулювання ре-

еміграції свідчить про їхню низьку ефективність. Головна причина


217

цього явища полягає в тому, що країни масової еміграції сьогодніне зацікавлені у поверненні своїх емігрантів на батьківщину. Більштого, країни-донори часто створюють пільгові умови для емігран-тів, надаючи їм, наприклад, можливість отримувати високі про-центи на внески в іноземній валюті у вітчизняних банках.

Звичайно, в межах одного підрозділу неможливо навіть стислоохопити розмаїття підходів щодо вирішення конкретних проблемяк в розрізі окремих країн світу, так і за категоріями мігрантів.Кожна країна має свою історію, традиції, специфічні особливостівиробничих та соціальних відносин тощо. З іншого боку, мігранти– це не однорідна сукупність переселенців, а контингенти людей,що складаються з конкретних осіб, кожна з яких має певний юри-дичний статус. Серед них є іммігранти, що приїхали за контрактомабо в порядку організованого найму на постійну чи тимчасовуроботу та проживання, є прибулі за власною ініціативою і на свійрозсуд, є члени родин як непрацездатні, так і ті, що завтра будутьпретендувати на робочі місця, є біженці й ті, хто бажає отриматиполітичний притулок, є нелегали, яких очікують численні проб-леми із працевлаштуванням і натуралізацією. Кожна з цих катего-рій підпадає під дію норм як національного, так і міжнародногоправа. Взагалі регулювання міграційних процесів відбувається запринципами, притаманними будь-яким міжнародним відносинам.Перш за все, це стосується багаторівневого характеру регулю-вання, що починається вже на корпоративному рівні. Кожна дер-жавна або приватна фірма, компанія, концерн тощо в межах чин-ного зовнішнього правового поля мають власну стратегію і тактикузалучення та використання іноземної робочої сили щодо термінівпрацевлаштування, категорій працюючих тощо.

На національному рівні еміграційна й імміграційна політикапідпадає під дію державних нормативно-правових актів і адмініс-тративних рішень. Історично перші закони у цій царині були прий-няті в Англії у XVIII столітті, що було обумовлено початком загаль-ної промислової революції. Кваліфікованим робітникам було забо-ронено виїзд за межі країни. Це сприяло закріпленню за Англієюстатусу «світової майстерні». Сьогодні пакет національних актів,які регулюють міграційні процеси, є невід'ємною складовою зако-нодавства практично будь-якої держави.


218

Країни-імпортери робочої сили розробляють і впроваджуютьчітко окреслену власну імміграційну політику, в першу чергу, щодокількісного і якісного складу прибулих. Практично це означаєвстановлення щорічної імміграційної квоти та її розподілення запевними ознаками. Так, згідно з чинним законодавством США,імміграційна щорічна квота розподіляється, починаючи з 1995року, приблизно таким чином: 70-71% – родичі громадян США;19-20% – іммігранти, що залучаються до роботи (Employment-BasedInmigrants); 9-11% – інші категорії. Більш того, кожна категоріямає конкретні пріоритети. Наприклад, категорія «Іммігранти, щозалучаються до роботи», на яку з 1994 року припадає 140 тис. осіб,поділяється на п'ять преференцій:– перша (28,6%) – пріоритетні робітники, що мають: I підгрупа –

продемонстровані на національному чи міжнародному рівняхнадзвичайні здібності в науках, мистецтві, освіті, бізнесі, спорті.Більш того, ця підгрупа може навіть не мати роботодавця уСполучених Штатах Америки; II підгрупа першої преференції –викладачі й дослідники, які претендують на високі посади унавчальних і дослідницьких організаціях, III – керівники(управлінці) високого рівня. Останні дві підгрупи потребуютьроботодавців у США;

– друга преференція (28,6%) – професіонали з різних галузей, щоособисто заявляють, про свої надзвичайні здібності. Для цієїкатегорії представлення дипломів, сертифікатів, ліценцій тощо,виданих в інших країнах є недостатнім: необхідне підтверд-ження їхніх здібностей з боку роботодавців в США;

– третя преференція (38,6%) – кваліфіковані робітники, що мають2 роки стажу роботи за фахом, насамперед, виробничих профе-сій, а також професіонали та «інші робітники». Кваліфікованіробітники й професіонали потребують роботодавців в США. До«інших робітників» відносяться малокваліфіковані й ті, що немають певної професії. Їхня щорічна кількість суворо регламен-тується;

– четверта преференція (7,1%) – особливі іммігранти. Ця префе-ренція стосується релігійних діячів високого рангу, випускниківмедичних навчальних закладів, іноземних службовців амери-канських закордонних урядових установ;


219

– п'ята преференція (7,1%) – іноземні інвестори, а саме: 7 тисяч віздля інвесторів суми не менш 1 млн. дол. США у міське госпо-дарство; 3 тисячі віз для інвесторів не менше 500 тис. дол. США усільське господарство або у місцевості з високим рівнем безро-біття. Проте, величина інвестицій може бути збільшена до 3 млн.дол. США, якщо йдеться про регіони з високою зайнятістюнаселення.Наведені вищі дані наочно свідчать про цілеспрямовану й керо-

вану з боку держави політику, що здійснюється в межах національ-ного правового поля.

Наддержавний або наднаціональний рівень передбачає законо-творчу процедуру з боку наднаціональних органів міжнароднихполітично-економічних інтеграційних угрупувань, таких, як ЄСабо СНД. Так, параграф 52 Римського договору, що вступив у дію в1968 році, визначив єдині й обов'язкові для країн спільного ринкуправило пересування й працевлаштування для громадян спільноти.Асоційовані члени угрупувань, згідно з їхнім статусом, можуть при-єднуватися до таких угод або ухилятися від участі в їх виконанні.

Наступний рівень – міждержавний або міжнаціональний, наякому регулювання відбувається на підставі укладених двосторон-ніх або багатосторонніх договорів (угод). Прикладами першихможуть бути угоди між ФРН з одного боку та Італією, Грецією,Туреччиною і деякими іншими країнами з другого під час дії «guest-worker system». Прикладом багатосторонього договору є угода прорівноправність громадян Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії таІсландії в усіх питаннях найму на роботу (1955 р.) або Шенгенськаугода, яка встановила єдині візові правила для Бельгії, Німеччини,Італії, Люксембургу, Нідерландів, Португалії, Франції, а згодом іІталії, Греції та Австрії (1995 р.). Відповідно до останньої угоди з 1липня 1995 року була ліквідована система контролю на внутрішніхкордонах цих країн.

Міжнародний рівень регулювання включає розробку й прий-няття міжнародних конвенцій у сфері трудових відносин. Такадіяльність здійснюється, насамперед, Міжнародною організацієюпраці – МОП (International Labor Organization, ILO), яка є спеціалі-зованою й практично автономною структурою ООН, і налічує 170держав-членів. Саме цією організацією було ініційовано розробку


220

та ухвалення більше 350 документів (конвенцій і рекомендацій),що регламентують різні аспекти переміщення, працевлаштування,соціального захисту тощо різних категорій працюючих, в томучислі, мігрантів. Документи МОП мають рекомендаційний харак-тер, але їх виконання стає для держави обов'язковим у разі приєд-нання її до тієї чи іншої конвенції.

Серед інших міжнародних організацій, які залучені до процесурегламентації, досліджень або сприяють здійсненню різноманіт-них міжнародних соціальних програм у сфері глобальних міграцій-них процесів, слід відзначити такі:– Фонд Народонаселення ООН – ФН ООН (United Nations Popu-

lation Fund, UNPF), що має в своєму розпорядженні кошти, якічастково використовуються для субсидування національнихпрограм щодо міграції;

– Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури –ЮНЕСКО (United Nations Educatiomal, Scientific and CulturalOrganization, UNESCO), яка розробляє, в тому числі, документиу сфері освіти мігрантів та членів їх сімей;

– Всесвітня організація охорони здоров'я – ВООЗ (World HealthOrganization, WHO) як спеціалізована структура ООН, що роз-робляє спеціальні норми щодо здоров'я мігрантів. Ці норми ви-користовуються при опрацюванні документів МОП та іншимиміжнародними організаціями;

– Міжнародна організація з міграції – МОМ (International Organi-zation for Migration, IOM), яка розробляє довготермінові про-грами у сфері регулювання міграційних процесів, сприяє вирі-шенню національних міграційних проблем, а також займаєтьсяпитаннями переселення, працевлаштування та соціального за-хисту біженців;

– Управління Верховного комісара ООН у справах біженців – УВКБООН (United Nations High Commissioner for Refugees, UNHCR ),що вирішує питання захисту біженців, їх репатріації тощо;

– Система постійного нагляду за міграцією при ОЕСР – СОПЕМІ(Système d'observation permanente des migrations, SOPEMI), якакоординує діяльність національних імміграційних управлінь 29провідних розвинених країн світу.


221

На фоні глобальної лібералізації міграційних процесів окремікраїни в межах власної міграційної політики, застосовують різно-манітні законодавчо оформлені методи стимулювання або, нав-паки, стримування експорту або імпорту робочої сили.

Так, країни-експортери, які зацікавлені в подальшому зростаннікількості емігрантів, реалізують спеціальні програми з поперед-ньої фахової підготовки, сприяють укладанню контрактів з інозем-ними роботодавцями, ініціюють підписання двосторонніх догово-рів у соціальній сфері, ліцензують і контролюють діяльність фірм,що займаються наймом робочої сили. Водночас, деякі країниобмежують відтік кваліфікованих кадрів, фахівців, застосовуючисистему дозволів на еміграцію. Основними причинами, які можутьназавжди або на певний термін перешкодити виїзду за кордон,можуть бути, зокрема, причетність до державної таємниці, урядоваабо військова служба, обов'язковий термін роботи на батьківщиніпісля одержання освіти за державний кошт, лімітування з різнихпричин видачі закордонних паспортів.

Країни-імпортери, у свою чергу, також здійснюють політикустимулювання або стримування потоку іммігрантів. Ті з них, якіопікуються, насамперед, покращенням демографічної ситуації,розвитком нових територій та галузей економіки цікавляться більшза все станом здоров'я, віком, професійною підготовкою та бездо-ганним минулим прибулих. Такий підхід характерний сьогодні,наприклад, для Австралії. Інші країни, зокрема, Західної Європи,що відчувають значне імміграційне навантаження, віддають пере-ваги робітникам певних конкретних професій і спеціальностей,наприклад, програмістам, нафтовикам, будівельникам тощо.

5.5. Україна на світовому ринку праці

Упродовж своєї багатовікової історії Україна завжди була актив-ним суб'єктом міжнародних міграційних процесів. Численні війни,багаторазові зміни кордонів держав Східної Європи об'єктивнообумовлювали масові переміщення сотень тисяч людей, що про-живали на території сучасної України. Як і достатньо віддаленні віднас історичні події, (наприклад, знищення Катериною ІІ Запорізь-


222

кої Січі), так і драматичні перипетії минулого ХХ-го століття (двісвітові війни, більшовицька революція в Росії, сталінські депорта-ції, колапс СРСР) спричиняли міграційні хвилі, що досягали навітьтаких далеких від України континентів як Америка або Австралія.Українська діаспора (в перекладі з грецької – «розсіяння») наразіналічує більше 11 млн. осіб, в тому числі у: Росії – 4 млн. 300 тис.;США – 2 млн; Казахстані – 900 тис.; Канаді – 800 тис.; Молдові –600 тис.; Бразилії та Аргентині – по 400 тис.; Білорусі та Польщі –по 300 тис.; Узбекістані – 150 тис.; Киргизії та Румунії – по 100 тис.;Словаччині, Франції та Австралії – по 40 тис.; Великій Британії –35 тис.; Швеції, Бельгії, Данії та Нідерландах – приблизно по 5тисяч. Указані цифри охоплюють українців за походженням різнихпоколінь, які постійно проживають у вказаних країнах, і переважнабільшість яких є їх громадянами. Що ж стосується заробітчан –громадян України останньої хвилі, які сьогодні легально й неле-гально перебувають за кордоном, їх кількість за різними оцінкамиколивається в межах 3–10 млн. осіб (реальною, на наш погляд, єцифра у 5–6 млн.). Здебільшого вони знаходяться як у вже згада-них країнах Західної, Центральної та Східної Європи, так і в Чехії,Угорщині, Іспанії, Португалії, Італії та багатьох інших. Нещодавнов мас-медіа промайнули такі дані, що в сучасному світі в різнихкраїнах за межами України 20 млн. осіб ідентифікують себе якукраїнці.

Якщо розглянути нашу новітню історію від середини 80-х роківпо теперішній час, можна зробити певні узагальнення та висновки.По-перше, еміграцію з України можна розподілити на три періоди,які за кількісними та якісними показниками суттєво відрізняютьсяміж собою. Перший період розпочався під час «горбачёвской пере-стройки» та скінчився практично з набуттям Україною незалеж-ності. Характерною рисою того часу було те, що в західні країнивиїжджали здебільшого представники інтелектуальної та культур-ної еліти. Незважаючи на суперечливі статистичні дані щодо цієїеміграційної хвилі (від 30–40 до 100–120 тисяч), що взагалі свід-чить про відносно незначний кількісний індекс еміграції, втратиУкраїни в стратегічному плані розвитку нації дійсно величезні.

Другий період охоплює 1991–1995 роки. Йому притаманніемігранти з числа висококваліфікованих робітників та інженерно-


223

технічних працівників. Хоч і в даному випадку статистика не даєточної кількості емігрантів, за різними джерелами йдеться просотні тисяч осіб.

У третій хвилі, що розпочалася в середині 90-х років і триває йдотепер, переважають промислові робітники середньої кваліфіка-ції, будівельники та інші аналогічні категорії працівників, а такожлюди без професії та спеціальності, яких можна охарактеризуватифранцузьким виразом «prêt à tout», тобто «готовий на все». Іззагальної кількості вибулих за кордон у 2004 році (46182 особи),територіальними лідерами є Донецька область (більше 6 тис.),Республіка Крим (більше 4 тис.), Луганська, Харківська та Дніпро-петровська області (більше 3 тис. кожна). Варто додати, що, нажаль, серед тих, хто покинув батьківщину в цей період переважаємолодь, яка не бачила перспектив для себе вдома.

За даними зарубіжної преси найбільша кількість (близько одногомільйона осіб) українців працює сьогодні легально й нелегально вРосії, 500 тис. – в Італії, по 300 тис. – у Португалії та Німеччині,200 тис. – у Великій Британії, більш ніж по 150 тис. – у Франції таІспанії. Є цікаві дані щодо статевого розподілу заробітчан. Так, вІталії на долю жінок припадає близько 90% від загальної чисель-ності заробітчан з України, в той час як у Португалії та Іспаніїпрацюють переважно чоловіки (70–80%). Щодо віку, то як чоло-віки, так і жінки мають здебільшого 20–45 років, 80% з них знахо-дяться в шлюбі і мають дітей.

Взагалі основними чинниками, які спричиняли й спричиняютьсьогодні еміграційні хвилі в Україні, є такі:– комплекс економічних причин (несприятлива економічна ситу-

ація, низька заробітна плата, безробіття, закриття заводів тафабрик, конверсія оборонного комплексу тощо);

– страх за життя та здоров'я себе і рідних. За офіційними данимиДержкомстату України, за роки незалежності від нещасних ви-падків, отруєнь, травм, вбивств, самогубств тощо ми втратилибільше мільйона осіб, здебільшого, молодих у розквіті сил;

– лібералізація режиму виїзду громадян за кордон;– інтенсифікація зовнішньоекономічної діяльності, швидкий

розвиток міждержавних зв'язків, в тому числі гуманітарних.


224

По різному складаються долі наших співвітчизників на чужині.Предметом особливої уваги з боку держави безперечно мають бутиті, хто тимчасово покинув Україну здебільшого з метою покращеннясвого матеріального стану. На жаль, більшість з них, навіть з числалегально працевлаштованих, практично не мають ніякого соціаль-ного захисту в країнах, де перебувають. Основні причини такоїситуації:– відсутність ратифікації Україною низки конвенцій МОТ щодо

трудящих-мігрантів;– необізнаність наших громадян як з нормами міжнародного права,

так і з національними законодавчими базами країн-реципієнтів;– відсутність механізмів реалізації вже узгоджених, підписаних та

ратифікованих двосторонніх та багатосторонніх угод;Серед двосторонніх та багатосторонніх договорів щодо наших

громадян, які працюють у країнах СНД і, насамперед, у Росії можназазначити такі: Угода про гарантії прав громадян держав – учас-ниць СНД у галузі пенсійного забезпечення від 13.03.1992 року;Угода між урядами України та Росії про трудову діяльність та соці-альний захист громадян, працюючих за межами своїх держав від14.01.1993 року; Угода про порядок переказу та виплати пенсій від30.07.1996 року між урядами України і Росії; Угода про переказкоштів від 9.09.1996 року, укладена між державами – членамиСНД.

Серед країн Західної Європи доцільно окремо виділити Порту-галію, з якою укладено низку угод, що реально спроможні забезпе-чити соціальний захист українців-заробітчан.

Як відзначалося вище, Україна належить до числа країн, яківиступають одночасно і як донори, і як реципієнти робочої сили.Так, у 2004 році за даними Держкомстату України, в нашу державуофіційно прибуло 38567 осіб, що тільки на 7615 чоловік меншекількості вибулих.

Якщо розглянути якісний склад прибулих, то останній упро-довж 1991–2004 рр. майже стабільно складається з кількох категорій:

1. Громадяни інших держав, які (або їх предки) в різні часидобровільно покинули свої домівки в пошуках кращої долі і якізберегли національну свідомість, мову, культуру, тобто власнуідентичність, і з набуттям Україною незалежності повернулися на


225

батьківщину. Серед них є як такі, що натуралізувалися, так і ті, щозберегли підданство інших держав. Більшість осіб цієї категорії,кількість яких можна оцінити тисячами, є представниками світо-вої інтелектуальної еліти. Їх вплив на демократичні процеси вУкраїні є вельми потужним.

2. Громадяни інших держав – країн СНД, які на момент розпадуРадянського Союзу працювали за контрактами в районах з екс-тремальними умовами праці на територіях сучасної Росії, Казах-стану, Туркменістану тощо.

3. Особи різних національностей, що були в різні періоди і зарізних обставин вислані або організовано депортовані з України.Значну кількість серед них становлять кримські татари, які засталінським указом у 1944 р. були примусово виселені зі своєї істо-ричної батьківщини – Криму. На жаль, в умовах сучасних еконо-мічних негараздів матеріальна допомога татарам-репатріантам,яка передбачена з боку держави на законодавчому рівні, далеко неповністю задовольняє потреби прибулих репатріантів.

4. Вимушені переселенці з тих країн, де з різних причин скла-лися форс-мажорні обставини. Так, ще на початку 1992 р. Українаприйняла близько 60 тис. чоловік із Молдови з районів бойовихдій. Кілька тисяч прибуло також із Грузії, Вірменії, Таджикистанута інших країн, де відбувалися військові конфлікти та перевороти.

З 1996 р. на підставі Закону «Про біженців» (1993 р.) таким осо-бам надається статус біженця. За даними Держкомстату України заостанні 5 років їх кількість була стабільною і знаходилася на рівніблизько 3 тис. осіб, у тому числі по рокам: 2001 р. – 2961; 2002 р. –2983; 2003 р. – 2966; 2004 р. – 2877; 2005 р. – 2459. Більшість з нихстановлять люди працездатного віку; на долю останніх у 2005 р.,наприклад, припадало 71,5 %.

5. Нелегальні мігранти, які використовують Україну як тран-зитну державу на шляху до Західної Європи. На превеликий жаль,наші співвітчизники – мешканці прикордонних регіонів в умовахекономічної кризи і хронічного безробіття часто не просто сприя-ють, але й організують нелегальне транспортування мігрантів,отримуючи за кожного винагороду від кількох сотень до кількохтисяч доларів США. У свою чергу, це є фоном і чинником кримі-нальної торгівлі людьми, транзиту зброї, наркотиків. Усе це значно


226

погіршує і без того важку криміногенну ситуацію в державі. Більшетого, це впливає на санітарно-епідеміологічні аспекти безпекинації, адже багато з нелегалів є носіями дуже небезпечних захво-рювань, таких, як СНІД, малярія, туберкульоз тощо.

Завдяки зусиллям правоохоронних органів більшість мігрантів-нелегалів затримуються в Україні. Але невідпрацьованість механіз-мів депортації і постійна відсутність коштів для цього (висилкалише одного нелегалу обходиться державі від однієї тисячі доларівСША і вище), призводять до того, що мігранти роками знаходятьсяв Україні як дешева робоча сила для нечистоплотних бізнесменів,а нерідко й поповнюють ряди бомжів та злочинців.

6. Особи, які тимчасово легально працюють в Україні без спеці-ального дозволу. Цю нечисленну групу складають: представникизарубіжних компаній, насамперед, транспортних; працівники за-кордонних мас-медіа, акредитовані в Україні; працівники аварійно-рятувальних служб та деякі інші.

7. Особи, які легально прибувають в Україну для постійного аботимчасового проживання з метою працевлаштування або навчання.Серед них значну частину складають бізнесмени (у першу чергу,торговці), фахівці з різних галузей, викладачі (насамперед, мов-ники), студенти.

Усі перераховані категорії мігрантів, їх кількісна та якісна оцінка,сучасний стан та імміграційні тенденції наочно свідчать про склад-ність і суперечливість процесів, що відбуваються в цій сфері соці-ального й економічного життя держави. Паралельність дії як пози-тивних, так і негативних чинників впливу імміграції на життякраїни і, відповідно, її соціально-економічні наслідки вимагаютьїх адекватної оцінки та здійснення впливу з боку держави. Недо-оцінка тих чи інших аспектів імміграції може стати у майбутньомупричиною серйозних соціальних потрясінь, що красномовнопідтверджується трагічними подіями навіть у такій багатій на іммі-грантські традиції країні як Франція (початок листопада 2005 р.).

З метою суттєвого поліпшення ситуації щодо еміграції таімміграції та розробки подальшої ефективної політики в цій сферів нашій державі вважаємо за доцільне:– ратифікувати Конвенції Міжнародної Організації Праці «Про

трудящих-мігрантів» (1949 р.) та Конвенцію «Про зловживання


227

у сфері міграції та забезпечення трудящим-мігрантам рівнихможливостей» (1975 р.), де передбачені основні норми умовпраці, побутового та житлового забезпечення, транспортуваннята соціального страхування працівників;

– у консульських відділах у складі посольств України в державах,де тимчасово працює значна кількість наших громадян, ввестипосаду аташе з питань працевлаштування та соціального захисту;

– створити постійно діючу інформаційну мережу (телебачення,радію, преса, Інтернет) для ознайомлення як громадян України,так і іноземців з усім комплексом питань щодо міграції;

– привести до відповідності умовам сьогодення вже напрацьо-вану національну законодавчу базу як з огляду на власні пріо-ритети, так і відповідно до вимог сучасної цивілізованої мігра-ційної політики, прийнятої у більшості країн світу;

– посилити кримінальну відповідальність щодо осіб, що причетнідо нелегальної міграції, торгівлі людьми тощо;

– розробити квоти на в'їзд в Україну з метою працевлаштуваннядля різних категорій мігрантів;

– опрацювати питання щодо доцільності прийняття спеціальногозакону «Про міграцію»;

– удосконалити й врегулювати із зацікавленими країнами проце-дури примусової депортації нелегальних мігрантів;

– в Законі про Державний бюджет передбачати витрати, пов'язаніз реалізацією відповідних нормативно-правових актів про іммі-грацію.Входження України до глобального світового ринкового сере-

довища шляхом докорінної трансформації як внутрішніх, так ізовнішніх соціально-економічних відносин, передбачає її інтегра-цію до сучасного міжнародного ринку праці. Це вже відбуваєтьсясьогодні та реально впливає на різні сторони життя як мільйонівгромадян України, так і багатьох іноземців, і вимагає постійноїнаполегливої роботи по вдосконаленню еміграційної та іммігра-ційної політики держави.


228

Питання для самоконтролю

1. Поясніть різницю між поняттями «міграція населення» і «міг-рація робочої сили».

2. Назвіть та прокоментуйте основні ознаки класифікації мігра-ційних процесів.

3. Які показники використовуються для кількісної оцінки світо-вих міграційних процесів?

4. Назвіть основні історичні етапи міграції.5. В чому полягають особливості сучасного етапу міграції робочої

сили?6. Які основні центри притяжіння робочої сили ви знаєте?7. Охарактеризуйте основні соціально-економічні наслідки мігра-

ції робочої сили.8. Які інструменти використовуються у світовій практиці для

регулювання міграційних процесів?9. Які міжнародні організації опікуються питаннями, пов'язаними

з міграцією?10.Які основні чинники спричиняють сучасні еміграційні процеси

в Україні?11.З яких категорій складається сучасна імміграція в Україні?


1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения:Учебник / Е.Ф. Авдокушин. – М.: Юрист, 1999. – С. 368;Международная миграция рабочей силы. – С. 181-200; Интел-лектуальная эмиграция из России. – С. 198-200.

2. Адамчук В.В. Экономика труда: Учебник / В.В. Адамчук, Ю.П.Кокин, Р.А.Яковлев. – М.: Финстатинформ, 1999. – С. 431.Миграция населения. – С. 56-66.

3. Аметов Р.Ф. Сучасний стан облаштуванності репатріантів інапрямки соціально-економічного розвитку Кримського регі-ону України // Регіональна економіка. – 2002. – 4. – С. 108-115.

4. Анализ экономики: Страна, рынок, фирма: Учебник / Ред.В.Е. Рыбалкин. – М.: Междунар. отношения, 1999. Труд,занятость, миграция. – С. 99-113.


229

5. Гриценко Г., Соловьев Ю. Проблемы миграции рабочей силы встранах СНГ // Общество и экономика. – 2003. – №2. – С. 140-145.

6. Заклекта О., Шиманська О. Українська трудова еміграція:сутність форми та особливості сучасного етапу // Україна:аспекти праці. – 2004. – № 8. – С. 36-40.

7. Игнатов Г.Проблемы внешней трудовой миграции в Россию //Экономист. – 2004.-№2.-с.71-78.

8. Иноземцев В.Л. Иммиграция: новая проблема нового столетия(историко- социологический очерк) // Социол. исслед. – 2003.– № 4. – С. 64-72.

9. Котов В.И. «Утечка мозгов» сквозь призму миграционных про-цессов // Управление персоналом. – 2001. – № 10. – С.25-26.

10.Красинец Е. Тюрюконова Е. Интелектуальная миграция //Экономист. – 1999. – №3. – С. 56-65.

11.Малиновська О. Розширення ЄС і зони чинності Шенгенськоїугоди та міграційні процеси в Україні // Вісн. укр. акад. держ.упр. при Президентові України. – 2003. – № 1. – С. 475-483.

12.Матросова Л.М. Питання організації і регулювання трудовоїміграції на Україні // Регіональні перспективи. – 2000. – № 4. –С. 96-98.

13.Мельник С. Мотивація населення України до міждержавноїтрудової міграції // Україна: аспекти праці. – 2002. – №1. – С.42-46.

14.Надьон О. Нелегальна міграція: міжнародні та національніправові проблеми // Право України. – 2004. – № 6. – С. 13-17.

15.Новік В. Глобальні виміри міграції: Державне регулюванняеміграційних процесів в Україні // Віче. – 1999.- №5 (86). – С.17-25.

16.Олефір В. Протидія нелегальній міграції як форма забезпеченнягромадського порядку // Право України. – 2005. – №1. – С. 82-85.

17.Осанкин В. Суворова Н. Миграция как фактор формированиярегионального рынка труда // Человек и труд. – 2002. – № 6. –С. 82-83.

18.Топилин А.В. Малаха И.А. Сдвиги в занятости и миграциявысококвалифицированных научных кадров в России //Социол. исслед. – 2004. – №11. – С. 132-136.


230

19.Цапенко И. «Ренессанс» экономической миграции на Западе //Вопросы экономики. – 2002. – № 11. – С. 108-121.

20.Чорноус Г. Харламова Г. Прогнозування процесів міграції насе-лення в Україні //Банківська справа. – 2002. – № 4.

21.Україна у цифрах у 2004 році. – Державний комітет статистики.– С. 196-197.


231

Розділ 6. СВІТОВА ВАЛЮТНА СИСТЕМА

6.1. Види валютних систем, їх основні елементи

Посилення взаємозалежності країн в умовах глобалізації сві-тової економіки змінює характер взаємодії національних грошейоднієї країни з національними грошовими одиницями іншихкраїн. Розвиток світового ринку як підсистеми світового господар-ства, яка пов'язана з обміном товарами за межами національноїекономіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну,обумовлює перетворення грошей у валюту (національну, іноземнута міжнародну), яка забезпечує зв'язок і взаємодію національного йсвітового господарства. Міжнародні валютно-фінансові відносиниопосередковують міжнародні економічні відносини, при цьомувалютні відносини пов'язані з цілим комплексом специфічнихпроблем, які безпосередньо не відносяться до фінансування, томуїхні відносини виділяють в окрему систему.

Валютні відносини виникають з приводу функціонування і роз-витку валюти та опосередковують обмін результатами діяльності міжокремими суб'єктами міжнародної економіки: здійснення зовнішньоїторгівлі, економічного та науково-технічного співробітництва, наданняі отримання зовнішніх кредитів, реалізації угод з купівлі валюти таінших фінансових цінностей тощо.

Суб'єктами валютних відносин являються країни (в особі їхніхурядів, центральних та державних банків), міжнародні економічні,фінансово-кредитні організації, юридичні (комерційні банки, підпри-ємства – експортери та імпортери, біржі) і фізичні особи (брокери,туристи тощо).

Окремі елементи валютних відносин з'явились ще в античномусвіті (Древній Греції та Древньому Римі) у вигляді вексельної та

232

міняльної справи. Наступним етапом розвитку стали середньо-вікові «вексельні ярмарки» у Ліоні, Антверпені та інших торговихмістах Західної Європи. В епоху феодалізму почала розвиватисясистема міжнародних розрахунків через банки. З розвитком зов-нішньої торгівлі збільшувалась кількість видів грошових одиниць,що оберталися на світовому ринку. Коливання вартості валют підчас їхнього обміну викликало потребу у поступовому формуванніміжнародної валюти (евбейський талант срібла, наприклад, бувсвоєрідною міжнародною валютою Стародавньої Греції).

Розвиток валютних відносин та удосконалення їхньої функціо-нально-інституційної структури обумовлюється ускладненнямпродуктивних сил, розширенням світового ринку, поглибленнямміжнародного поділу праці, посиленням відкритості та взаємоза-лежності економік, формуванням світової системи господарюван-ня, інтернаціоналізацією та глобалізацією господарських зв'язків.

Існує як прямий, так і зворотній зв'язок між валютними відно-синами та суспільним відтворенням. З одного боку, об'єктивноюосновою валютних відносин є процес розширеного відтворення,який породжує міжнародний обмін товарами, капіталами, послу-гами. З іншого боку, валютні відносини являються вториннимищодо суспільного відтворення, хоча вони мають певну самостій-ність і впливають на нього. В системі національної економікивалютні відносини виступають складовою частиною грошово-кредитної сфери держави і впливають на стан державного бюджетута темпи економічного зростання країни. Це відбиває посиленнязалежності національного виробництва від зовнішніх факторів –світової кон'юнктури, розвитку торгівлі, руху капіталу, взаємногоруху провідних світових валют. Нестабільність у валютних відно-синах має суттєвий негативний вплив на стан відтворення і темпийого розвитку. Тому регулювання валютних відносин у відповід-ності зі структурою національного господарства набуває все біль-шого значення.

Валютна система (сurrency system) – це інституційно-функціо-нальна форма організації та регулювання валютних відносин країни,яка закріплена відповідними національними законодавчими нормамиіз врахуванням норм міжнародного права. Відрізняють національну,регіональну і світову валютні системи.

Розділ 6. Світова валютна система

233

Історично першими виникли національні валютні системи.Національна валютна система – це сукупність інструментів, заходівта національних установ, за допомогою яких реалізується визначенийпорядок грошових розрахунків конкретної держави з іншими країнами.Національна валютна система є складовою частиною грошовоїсистеми країни, але виходить за рамки національного господар-ства тому її особливості визначаються ступенем розвитку й станомяк національної економіки, так і зовнішніх зв'язків країни. Націо-нальна валютна система тісно пов'язана зі світовою валютноюсистемою. Проміжним елементом між національною та світовоювалютною системами є регіональні валютні системи, які обслуго-вують діяльність регіональних інтеграційних угруповань.

Регіональна валютна система – це валютна система, яка регулюєвикористання валют у певному економічному регіоні. Прикладомрегіональної валютної системи являється Європейський валютно-економічний союз.

Світова валютна система – це інституційно-функціональна формаорганізації міжнародних валютних відносин, яка склалася внаслідокеволюції світового господарства і юридично закріплена міждержав-ними домовленостями. Правову основу світової валютної системистановлять міжнародні угоди, двох- і багатосторонні договори таакти. Світова валютна система сформувалася та була офіційновизнана в другій половині ХІХ століття.

По суті, світова валютна система є механізмом, який пов'язуєнаціональні валютні системи в єдине світове господарство. Томусутність та механізм функціонування світової валютної системиможе або сприяти розширенню, або, натомість, обмежувати інтен-сивність міжнародних економічних відносин. Національні банки,що обслуговують зовнішньоекономічну діяльність, забезпечуютьвзаємодію між світовою та національними системами, яка прояв-ляється в міждержавному валютному регулюванні й координаціївалютних політик провідних країн.

Розвиток національної економіки та світового господарствапред'являють певні вимоги до валютної системи. Головним зав-данням світової валютної системи є ефективне опосередковуванняруху товарів, капіталів послуг та інших видів діяльності за допо-могою організації міжнародних розрахунків і платежів за експорт


234

та імпорт. Крім того, вона забезпечує міжнародний обмін достат-ньою кількістю ліквідних платіжних коштів, створює сприятливіумови для розвитку міжнародного поділу праці, забезпечує від-носну стабільність і еластичність пристосування валютної системидо змін умов світової економіки. При тому вона слугує інтересамкраїни, але не має суперечити інтересам її торговельних партнерів.Оскільки характер функціонування світової валютної системизалежить від структури світового господарства та системи інтересівпровідних країн, то постійні суперечності у розвитку світовоїекономіки та нові тенденції розвитку вимагають відповідної змінивалютної системи та її окремих елементів. У зв'язку з цим періо-дично відбувається криза світової валютної системи та виникаєнова валютна система зі специфічними елементами та структуроювзаємозв'язків між ними, яка адаптована до нових вимог і умов.

Елементи національної валютної системи можна розділити на трипідсистеми: – національна валюта та її характеристики (умови конвертовано-

сті національної валюти, паритет національної валюти, режимкурсу національної валюти, міжнародна ліквідність країни);

– режим функціонування національного валютного ринку (меха-нізм торгівлі валютою, регламентація та прядок використанняміжнародних кредитних засобів і валютних коштів всерединікраїни та у міжнародних розрахунках);

– інституційна складова національної валютної системи (наявністьвалютного контролю та режим валютних обмежень щодо рухукапіталів, сукупність міждержавних домовленостей, організаційта державних установ, що регулюють валютні відносини країни). Порівняльні характеристики елементів національної та світової

валютних систем надано в таблиці 6.1.Об'єктом валютних відносин та основним елементом національ-

ної валютної системи є «валюта». Валюта (від італ. valuta – ціна,вартість) – це грошова одиниця окремих країн, що використовуєтьсядля виміру величини вартості товару. У широкому розумінні – цебудь-який товар, що здатний виконувати грошові функції у між-державному просторі. У вузькому розумінні – це готівкова частинагрошової маси, яка циркулює у формі грошових банкнот і монет.Валюта – це не якийсь новий вид грошей, а особливий спосіб


235

функціонування національних грошей, коли вони обслуговуютьміжнародні торгові і кредитні угоди. В міжнародних розрахунках,як правило, використовується іноземна валюта – грошова одиницяінших країн. З нею тісно пов'язано поняття «девізу» як будь-якогоплатіжного засобу в іноземній валюті.

Різні види грошей за однакової купівельної спроможності мо-жуть мати різну корисність для користувачів. Корисність або здат-ність грошей задовольняти потреби учасників ринку залежить відїхньої ліквідності. Ліквідність – це можливість швидкої продажі чикупівлі валюти або фінансових активів у великих обсягах за міні-мальних витрат. На сучасному етапі синтезованим показникомліквідності являється різниця між курсом продажу та купівлі(спред). Для оцінки ліквідності тієї чи іншої валюти використову-


Таблиця 6.1.Основні елементи національної і світової валютних систем

Національна валютна система Світова валютна система

1. Національна валюта 1. Резервні валюти, міжнародні розрахункові валютні одиниці

2. Умови конвертованості національної валюти

2. Умови взаємної конвертованості валют

3. Паритет національної валюти 3. Уніфікований режим валютних паритетів

4. Режим курсу національної валюти 4. Регламентація режимів валютних курсів

5. Наявність чи відсутність валютнихобмежень, валютний контроль

5. Міждержавне регулювання валютних обмежень

6. Національне регулювання міжнародної валютної ліквідності країни

6. Міждержавне регулювання міжнародної валютної ліквідності

7. Регламентація використання міжнародних кредитних засобів обігу

7. Уніфікація правил використання міжнародних кредитних засобів обігу

8. Регламентація міжнародних розрахунків країни

8. Уніфікація форм м іжнародних розрахунків

9. Режим національного валют -ного ринку та ринку золота

9. Режим світових валютних ринків і ринків золота

10. Національні органи, які керують валютними відносинами країни та регулюють їх

10. Міжнародні організації, що здійснюють міждержавне валю тне регулювання

236

ється також показник обсягу операцій у даній валюті на товарних,фондових та валютних ринках, а також кількість валют, до яких цявалюта безпосередньо котирується. Таким чином, ліквідність валю-ти є одним із ключових факторів, який визначає її позиції у світі.

Якщо в замкненій країні циркулює одна грошова одиниця, їїкупівельна спроможність у кожний момент однакова для всіх опе-раторів ринку, а гроші однієї категорії (готівка, кошти на поточнихі строкових рахунках, державні цінні папери) мають однакову лік-відність. Однак, коли національні гроші виходять на зовнішній ри-нок і там порівнюються суб'єктами валютних відносин з валютамиінших країн, то різниця у здатності грошей виконувати свої функціїнабуває вирішального значення. Учасники товарно-грошових від-носин на сучасному етапі, коли існує декілька видів валют, цінуютьу них не лише можливість бути обміненими на товари та послуги,але й здатність бути зручним засобом обігу, платежу й мірою вар-тості. Зручність полягає у тому, що гроші виконують властиві їмфункції за мінімальних витрат коштів та часу.

Відтак під дією об'єктивних економічних законів, впливомзусиль учасників ринку скоротити витрати обігу і зробити грошімаксимально зручними останні пройшли розвиток від монет допаперових, а потім електронних грошей.

Така характеристика якості грошей як ліквідність знайшла своєзаконодавче оформлення у формі конвертованості валюти. Кон-вертованість валюти (англ. convertibility of currency від лат. conversio –перетворення) являє собою здатність резидентів і нерезидентів вільнобез обмежень обмінювати національну валюту на іноземну та вико-ристовувати іноземну валюту в угодах із реальними та фінансовимиактивами. Існує також поняття «товарної конвертованості» – здат-ності економіки генерувати достатню кількість товарів та послугдля задоволення попиту резидентів і нерезидентів, які здійснюютьплатежі як у національній, так і в іноземній валюті. Різниця міжступенями конвертованості валюти залежить від обмежень, якіуряд країни накладає на операції обміну валюти. Три можливихтипи конвертованості відповідають трьом можливим ступенямліквідності валюти – валюта може бути конвертована по поточнимопераціям, по капітальним операціям чи повністю конвертова-ною. Перехід від одного типу конвертованості до іншого відбиває


237

відповідні процеси, які відбуваються в економіці країни, її моне-тарній сфері, стані платіжного балансу, збалансованості держав-ного бюджету, темпах економічного зростання тощо.

Сутність поняття «конвертованість» валюти змінювалась про-тягом часу в залежності від економічних умов. Конвертованість, якїї розуміли в кінці ХІХ сторіччя, полягала в тому, що коженвласник паперових грошей міг обміняти їх без будь-яких обмеженьна певну кількість золота згідно паритету, який не мінявся протя-гом тривалого часу. Ця властивість, спільна для провідних валютсвіту, приводила до того, що будь-яка з них могла обмінюватись навсі інші, виходячи з вагового вмісту золота. Після Другої світовоївійни конвертованість основних валют була втрачена, торговельніугоди здійснювались на базі двосторонніх угод і тільки після 1958 р.країни відновили реальну конвертованість валют. На сучасномуетапі можливість обміну паперових грошей на золото, яка нада-валась колись будь-якому їх власнику, практично відсутня. У нині-шніх міжнародних валютно-фінансових відносинах конвертова-ність валют виступає компенсаційним механізмом, який дозволяєбанкам однієї країни перетворювати численні двосторонні пасивиабо борги у різних валютах в єдиний пасив або борг в однійрезервній валюті. Таким чином, конвертованість грошових оди-ниць є важливим елементом системи міжнародних розрахунків,адже вона дозволяє державі не займатися врегулюванням платіж-них балансів з кожною країною окремо, а піклуватись лише прозагальну рівновагу своїх зовнішніх вимог та зобов'язань.

На основі Бреттон-Вудських угод конвертованою вважаєтьсянаціональна валюта, яка відповідає трьом вимогам статті 8 УставуМВФ, а саме:– вільне застосування при розрахунках за поточними операціями

платіжного балансу;– відсутність валютних обмежень щодо використання резиден-

тами та нерезидентами;– вільне функціонування в якості інструменту руху капіталів між

країнами. Історично склалися такі види (режими) конвертованості:

– вільно конвертовані валюти, які без обмежень можуть обмінюва-тись на будь-які іноземні валюти. МВФ відніс до цієї категоріїдолар США, єну, фунт стерлінгів, а також німецьку марку, фран-


238

цузький франк (з 1999 р. – євро). Вільно конвертованими валю-тами вважаються валюти тих країн, де немає валютних обмеженьпо поточним операціям платіжного балансу;

– частково конвертовані валюти країн, де зберігаються валютніобмеження;

– неконвертовані валюти країн, де для резидентів та/або нерези-дентів обмін валют заборонений. Особливою категорією конвертованої національної валюти є

резервна (ключова) валюта (reserve currency; foreign exchange reserves;key currency), яка виконує функції міжнародного платіжного й резерв-ного засобу, слугує базою визначення валютного паритету і валютногокурсу для інших країн, широко використовується для здійсненнявалютних інтервенцій з метою регулювання курсу валют країн – учас-ниць світової валютної системи. У зв'язку з цим центральні банкинамагаються накопичувати й зберігати ці валюти в резервах цент-рального банку для здійснення міжнародних розрахунків. До такихвалют відносяться вільно конвертовані валюти, які мають стабіль-ний валютний курс. В рамках Бреттон-Вудської системи статусрезервної валюти був офіційно закріплений за доларом США іфунтом стерлінгів. В межах Ямайської валютної системи доларзберіг статус резервної валюти, в цій якості використовуваласьтакож німецька марка, яку в 1999 р. замінив євро та японська єна.

Об'єктивними передумовами для набуття статусу резервноївалюти являються такі як: наявність домінуючих позицій країни усвітовому виробництві, експорті товарів, послуг та русі капіталів;значна питома вага у світових золотовалютних резервах; існуваннярозвинутої мережі банківсько-кредитних установ, у тому числі – закордоном; організований та місткий ринок позичкових капіталів;лібералізовані валютні відносини; вільна конвертованість валюти,що забезпечує наявність попиту на неї з боку інших країн. Суб'єк-тивним фактором є активна зовнішня політика держави, у томучислі, валютна й кредитна.

Статус резервної валюти надає певних переваг країні-емітенту.Вона отримує можливість покривати дефіцит платіжного балансунаціональною валютою, підтримувати національних експортерівна світовому ринку. Разом із тим, висунення валюти на рольрезервної накладає певні зобов'язання на центральний банк тауряд країни. Вони повинні підтримувати стабільність обмінного


239

курсу, не використовувати девальвацію в якості інструмента стиму-лювання експорту, не вводити торговельні та валютні обмеження.

Під впливом дії закону нерівномірності економічного розвиткукраїн окремі резервні валюти періодично втрачають статус резерв-ної валюти. Наприклад, англійський фунт стерлінгів перестав бутирезервною валютою наприкінці 1960-х років. Із 1970-х років поси-лилась конкуренція за цей статус між доларом США, японськоюєною та німецькою маркою. На початку ХХІ сторіччя спостеріга-ється гостра боротьба між доларом та євро.

Сучасна світова валютна система базується на одній чи декіль-кох національних валютах провідних країн (у традиційній чи євро-валютній формах) та міжнародних валютних одиницях (СДР,ЕКЮ). Історично функція світових грошей стихійно закріпиласьза золотом. Завершення процесу демонетизації золота (втрати нимгрошових функцій) у рамках Ямайської валютної реформи (1976–1978 рр.), негативні наслідки використання нестабільних націо-нальних валют в якості світових грошей створили умови для вве-дення у валютну систему міжнародних валютних одиниць – СДР1

(Special Drawing Rights – спеціальні права запозичення), ЕКЮ (євро-пейської валютної одиниці, European currency unit). Останню в1999–2002 рр. замінив євро як прототип світових кредитних грошей,потрібних для обслуговування міжнародних економічних відносин.Ці нові форми світових грошей використовуються як умовниймасштаб для виміру міжнародних вимог та зобов'язань, встанов-лення валютного паритету й курсу, як міжнародний платіжний тарезервний засіб для безготівкових міжнародних розрахунків шля-хом записів на спеціальних рахунках країн (СДР – в МВФ, ЕКЮ –в Європейському фонді валютного співробітництва, а з 1994 р. – вЄвропейському валютному інституті Європейського Союзу).

СДР – це міжнародна розрахункова валютна одиниця, яка існує увигляді записів у бухгалтерських книгах на рахунках країн-учасницьсистеми СДР, МВФ та деяких міжнародних організацій і перебуваєтільки в безготівковому обігу. На сьогодні до складу цієї штучноївалюти входить чотири національні валюти, а саме: американсь-кий долар – з питомою вагою 44%, єдина європейська валюта


1 У вітчизняних джерлах часто використовується абревіатура «СПЗ», яка відповідаєперекладу – «спеціальні права запозичення».

240

(євро, англ. euro, euros – у Франції, euri – в Італії тощо в залежностівід лінгвістичних особливостей національної мови) – 31%, япон-ська єна – 14%, англійський фунт стерлінгів – 11%.

Що стосується міжнародних кредитних засобів обігу, то регла-ментація правил їх використання здійснюється у відповідності зуніфікованими міжнародними нормами. Регулювання міжнарод-ної валютної ліквідності зводиться до забезпеченості міжнароднихрозрахунків необхідними платіжними засобами і тісно пов'язано ізнакопиченням достатнього обсягу національних золотовалютнихрезервів. Порядок створення, регулювання й функціонування золо-товалютних резервів являє собою предмет міждержавного регулю-вання міжнародної валютної ліквідності. Міжнародна валютналіквідність – це здатність країни або групи країн забезпечувати своє-часне погашення своїх міжнародних зобов'язань прийнятними длякредитора платіжними засобами. З точки зору світового господарстваміжнародна валютна ліквідність означає сукупність джерел фінан-сування й кредитування світового платіжного обороту та залежитьвід забезпеченості світової економіки міжнародними резервнимиактивами. Для національної економіки країни міжнародна валютналіквідність використовується як показник платоспроможності.

Міжнародна валютна ліквідність включає чотири основнихкомпоненти: офіційні золоті й валютні резерви країни, рахунки вСДР і ЕКЮ, які з 1999 р. замінені євро, резервна позиція в МВФ(право країни-члена на автоматичне отримання кредиту й інозем-ної валюти у межах 25% її квоти).

Особливе місце в міжнародній валютній ліквідності посідаєзолото. Воно використовується як особливий засіб покриття між-народних зобов'язань країни шляхом продажу на ринку за необ-хідну суму іноземної валюти або передачі кредитору в якості залогупри отриманні міжнародних позик. Але останнім часом спостері-гається стійка тенденція до зменшення частки золота й підвищеннявалютної складової у загальній структурі міжнародних ліквіднихактивів.

Основну частину міжнародної валютної ліквідності становлятьофіційні золотовалютні резерви. Золотовалютні резерви – це запасизолота та іноземної валюти центрального банку і фінансових органівкраїни. До золотовалютних резервів відносяться запаси золота у


241

стандартних зливках й високоліквідні іноземні активи у вільноконвертованій валюті (валютні резерви). Крім того, до золотова-лютних резервів можуть бути включені дорогоцінні метали (пла-тина й срібло), якщо вони використовується у міжнародних своп-операціях або можуть бути використані як залог для отриманнявалюти в кредит. Високоліквідні кошти повинні бути розміщені вустановах, які згідно міжнародної класифікації віднесені до таких,що мають вищу категорію надійності.

Важливим завданням є диверсифікація валютних резервів, тобтовибір конкретних валют і встановлення оптимального співвідно-шення між ними з метою мінімізації валютних ризиків. Державніоргани вибирають фінансові інструменти для розміщення резерв-них валютних коштів із врахуванням їх прибутковості та ліквід-ності. Наприклад, структура золотовалютних резервів (ЗВР) Націо-нального банку України постійно вдосконалюється. Так, внаслідокзміцнення єдиної європейської валюти протягом 2002–2004 років,питома вага євро у ЗВР України була суттєво підвищена. Більшістьвалютних резервів Нацбанку України інвестована у високоліквіднікоротко- і середньострокові казначейські зобов'язання США таНімеччини (перш за все, у короткострокові казначейські облігаціїуряду США, так звані «Treasury Bills»). За необхідності ці папериможуть бути продані протягом одного–двох днів. Інша частинарозміщена у ліквідних та надліквідних інструментах у вигляді депо-зитів на умовах «овернайт» у першокласних закордонних банках.Головною проблемою лишається відсутність достатнього рівнякваліфікації фахівців для праці з такими паперами, і тому їхнякупівля проводиться у співпраці зі Світовим банком. При цьомупапери купуються за принципом «дзеркального портфеля», тобтофахівці НБУ купують ті ж самі папери, що і Світовий банк.

Власні валютні резерви становлять безумовну ліквідність. Неюцентральні банки розпоряджаються без обмежень. Запозиченіресурси становлять умовну ліквідність. До них відносяться кре-дити іноземних центральних і приватних банків, а також МВФ. Вокремих випадках використання запозичених коштів пов'язано звиконанням певних вимог кредитора (наприклад, реалізацієюстабілізаційних програм МВФ).


242

Міжнародна ліквідність виконує чотири функції: – являється засобом створення ліквідних резервів;– є страховим інструментом здійснення міжнародних розрахунків;– слугує основою для покриття дефіциту платіжного балансу;– виступає як засіб для проведення валютних інтервенцій.

Показником міжнародної валютної ліквідності зазвичай слугуєвідношення офіційних золотовалютних резервів до суми річноготоварного імпорту. Інформативність цього показника обмежена,оскільки він не враховує всі майбутні платежі, зокрема, за неко-мерційними послугами, а також рух капіталів і позичкових коштів.Критерієм достатності міжнародної ліквідності являється здат-ність окремих країн або регіонів своєчасно сплачувати свої борговізобов'язання. Ліквідні позиції країни-боржника характеризуютьсяпоказником співвідношення золотовалютних резервів і розмірузовнішнього боргу.

Ключовим елементом валютної системи є валютний курс.Валютний курс (exchange rate) – це ціна грошової одиниці однієїкраїни, виражена в іноземних грошових одиницях або міжнароднихвалютних одиницях. Якщо основні якісні характеристики кожноївалюти складаються в рамках національних господарств, то їхнєкількісне порівняння відбувається в процесі міжнародних еконо-мічних операцій. Зовні валютний курс виступає як коефіцієнтперерахунку однієї валюту в іншу і визначається співвідношеннямпопиту та пропозиції на ринку. Валютний курс необхідний дляобміну валют при торгівлі товарами та послугами, руху капіталів такредитів, для зіставлення вартісних показників різних країн, дляперіодичної переоцінки рахунків в іноземній валюті фірм, банків,урядів та фізичних осіб.

Валютний курс у більшості країн встановлюється централь-ними банками і виконує функції:– сприяння інтернаціоналізації грошових відносин;– стимулювання об'єднання та розвитку фінансових ринків;– зіставлення рівнів та структури цін, результатів виробничої

діяльності в різних країнах;– порівняння національної та інтернаціональної вартості товарів

і послуг на національних та світових ринках;– перерозподілу національного продукту поміж окремими краї-

нами.


243

Вартісною основою валютного курсу є купівельна спромож-ність валют, яка виражає середні національні рівні цін на товари,послуги, інвестиції. При монометалізмі (золотому або срібному)базою валютного курсу був монетний паритет – це співвідношеннягрошових одиниць різних країн за їх металевим вмістом (золотим абосрібним).

При золотому монометалізмі валютний курс спирався на золо-тий паритет і стихійно коливався навколо нього у межах золотихточок. Класичний механізм золотих точок діяв за двох умов: по-перше, вільна купівля–продаж золота та, по-друге, його вивіз унеобмеженій кількості. Межі коливань валютного курсу визнача-лись витратами, пов'язаними із транспортуванням золота за кордон(фрахт, страхування, втрата відсотків на капітал тощо) і фактичноне перевищували ±1% паритету. З відміною золотого стандартумеханізм золотих точок перестав діяти.

Золотий вміст валют слугував базою валютного курсу до сере-дини 1970-х років. Виміром співвідношення валют була офіційнаціна золота в кредитних грошах, яка поряд із товарними цінамивиступала показником знецінення національних валют. Поступовоу зв'язку з еволюцією товарного виробництва, грошової й валютноїсистем, відривом офіційно фіксованої державою ціни золота відйого вартості посилився штучний характер золотого паритету, ізолото було витіснено з обігу.

Після припинення розміну долара на золото по офіційній ціні в1971 р. в результаті Ямайської валютної реформи золотий вміст ізолоті паритети валют стали чисто номінальним поняттям. Західнікраїни офіційно відмовились від золотого паритету як основивалютного курсу. З відміною офіційних паритетів поняття монет-ного паритету теж втратило своє значення. В сучасних умовахвалютний курс базується на валютному паритеті – співвідношенніміж валютами, встановленому у законодавчому порядку.

У відповідності зі зміненим Уставом МВФ паритети валют мо-жуть встановлюватись в СДР або в інших міжнародних валютниходиницях. Новим явищем у середині 1970-х рр. стало введенняпаритетів на базі валютного кошика, що є методом зіставленнясередньозваженого курсу однієї валюти відносно визначеногонабору інших валют. Використання валютного кошика замість


244

долара США відбиває тенденцію переходу від доларового домультивалютного стандарту. Значною проблемою використаннявалютного кошика являється визначення його валютного складу,питомої ваги кожної валюти в кошику. Загалом із відміною золо-того паритету об'єктивна база вартості обмінних курсів, яка нада-вала їм стабільності, щезла. Проблема виміру взаємної цінностівалют ускладнилась, і пошук найбільш підходящих для цьогокритеріїв увійшов до числа постійних і складних проблем між-народної валютної політики.

В основі сучасного валютного курсу як ціни грошової одиницілежить цілий комплекс курсоутворюючих факторів. Ці факториможна поділити на дві групи:– фактори структурного характеру, які відображають стан еко-

номіки даної країни, а саме: показники економічного зростання,обсяги грошової маси в обігу, рівень інфляції, рівень обліковоїставки, стан і структура платіжного балансу країни, стан дефі-циту державного бюджету, платоспроможність країни та довірадо національної валюти на внутрішньому і зовнішньому рин-ках, обсяги внутрішніх та зовнішніх позик тощо;

– кон'юнктурні фактори, що постійно змінюються під впливомтенденцій внутрішнього та світового ринків, до яких відно-сяться: спекулятивні валютні операції, інфляційні та девальва-ційні очікування населення, зміни урядів, розвиненість фінан-сового ринку тощо. Багатофакторність валютного курсу відображає його зв'язки з

іншими економічними категоріями – вартістю, ціною, грошима,відсотком, платіжним балансом тощо. На практиці відбувається їхпостійне переплетіння і на перший план висуваються то одні, тоінші фактори. Серед найбільш вагомих факторів валютного курсутрадиційно виділяють такі, як:

1. Стан платіжного балансу. Активний платіжний баланс сприяєпідвищенню курсу національної валюти, тому що підвищуєтьсяпопит на неї з боку іноземних боржників. Пасивний платіжнийбаланс породжує тенденцію до зниження курсу національноївалюти, оскільки боржники продають її за іноземну валюту дляпогашення своїх зобов'язань.


245

2. Різниця процентних ставок у країнах. Вплив цього фактора наобмінний курс пояснюється двома чиниками. По-перше, змінапроцентних ставок у країні впливає на міжнародний рух капіталів,насамперед, короткострокових. Як правило, підвищення процент-них ставок стимулює приплив капіталів, а її зниження – відпливкапіталів за кордон. По-друге, при здійсненні валютно-фінансо-вих операцій банки приймають до уваги різницю процентнихставок на національному та світовому ринках.

3. Стан валютного ринку і спекулятивні операції. Валютні ринкидуже швидко реагують на зміни в економіці й політиці та на коли-вання курсових співвідношень. Тому вони підвладні валютнимспекуляціям і стихійному руху «гарячих» грошей. Якщо курс яко-їсь валюти матиме тенденцію до зниження, то фірми й банки про-даватимуть її за більш стійкі валюти, що ще більше послаблю-ватиме валюту.

4. Державна валютна політика. Співвідношення ринкового йдержавного регулювання валютного курсу суттєво впливає на йогодинаміку. Формування валютного курсу на ринку відбуваєтьсявідповідно до стану економіки, грошового обігу, фінансів, кредитуй ступня довіри до певної валюти. Державне регулювання валют-ного курсу спрямоване на його підвищення або зниження, вихо-дячи із завдань валютно-економічної політики.

5. Темпи інфляції. Співвідношення валют за їхньою купівельноюспроможністю, відбиваючи ідею закону вартості, слугує своєрід-ною віссю коливань валютного курсу. Чим вищі темпи інфляції вкраїні, тим нижчим стає обмінний курс її валюти, якщо не проти-діють інші фактори. Вплив цінової динаміки на валютний курсвідбивається у коливаннях реального валютного курсу.

Реальний валютний курс – це номінальний валютний курс,скоригований на відносний рівень цін двох країн. Реальний обміннийкурс виступає виміром знецінення або подорожчання валюти протисередньозваженого кошика валют. Індекс реального ефективногообмінного курсу (РЕОК) розраховується на базі даних зовнішньо-торговельних потоків із десятьма головними торговельнимипартнерами, сукупна частка яких у зовнішньоторговельному обігуперевищує 70%. Крім того, в деяких випадках РЕОК може розра-ховуватися окремо для кожної групи країн (наприклад, для Укра-


246

їни – відносно розвинутих країн Заходу або країн СНД). Формулиобчислення реального обмінного та реального ефективного обмін-ного курсу мають вигляд:

(6.1)

де: RER – реальний обмінний валютний курс; REER – реальний ефективний обмінний курс (РЕОК); Е – номінальний валютний курс національної валюти (обер-нене котирування: кількість національної валюти за одиницюіноземної); Рd та Рf – індекс цін всередині країни та за кордоном (в країні і);

wi – частка країни і в зовнішньоторговельному обороті.

Реальний ефективний обмінний курс широко використову-ється як основа для визначення міжнародної цінової конкуренто-спроможності країни1. У випадку зростання внутрішнього ціновогорівня купівельна спроможність валюти буде пропорційно скорочу-ватись, тому валюта девальвуватиме і навпаки. Якщо курс націо-нальної валюти буде зменшуватись повільніше, ніж це випливає ізспіввідношення цінових рівнів, то в економічній теорії така валютавважається переоціненою (завищений обмінний курс). У випадку,коли темпи номінальної девальвації випереджатимуть темпи внут-рішньої інфляції, валюта стає недооціненою (занижений обмін-ний курс). Така оцінка валютного курсу має важливе практичнезначення: занижений обмінний курс національної валюти явля-ється ефективним інструментом забезпечення цінової конкуренто-спроможності національних товарів порівняно з імпортнимианалогами та стимулювання експорту з країни. Яскравим прикла-дом заниження та завищення валютних курсів можна вважати від-носини між переціненою єною і заниженим доларом в 1995 році.

Теоретичним підґрунтям для визначення реального валютногокурсу слугує теорія паритету купівельної спроможності (ПКС).


( ),,

10

1

d

w

if

d

fP

PE

REERP

PERER

i

∑=

⋅

==

1 Розраховують як обернену величину до значення реального валютного курсу.

247

Паритет купівельної спроможності, ПКС (purchasing power parity,PPP) – це паритет двох валют за таким обмінним курсом, за якимвалюти мають однакову купівельну спроможність у власній країні.Абсолютна (статична) версія ПКС визначає обмінний курс якспіввідношення цінових рівнів двох країн і спирається на діюзакону єдиної ціни, згідно з яким кожен товар повинен мати одна-кову ціну всюди, де він продається. У відносній (динамічній) версіїПКС темпи зміни обмінного курсу мають відповідати різниці міжтемпами інфляції двох країн або, враховуючи монетаристськугіпотезу про залежність темпів інфляції від темпів зростання гро-шової маси, різниці між темпами приросту грошової маси у двохкраїнах (монетаристський варіант теорії ПКС).

Найпростішим прикладом розрахунку курсу ПКС є його систе-матичні розрахунки у журналі The Economist, що здійснюються нана базі вартості бутерброду Біг-мак (The Economist's Big Mac index).У січні 2004 р. найдешевшим Біг-мак був у Китаї і коштував 1,23долара США, тоді як в Америці його середня вартість становила2,8 долара. Це означає, що юань був недооцінений майже на 56%.Згідно з індексом Біг-мака євро було на 24% переоціненим щододолара США, а єна – на 12% недооцінена. В Україні Біг-мак кошту-вав 7,75 грн., або за обмінного курсу 5,31 грн. дол. США 1,32 долара.За законом єдиної ціни Біг-мак повинен був би коштувати 14,8гривні (14,8/2,8×5,31), недооцінка гривні за цим індексом стано-вила 47,33%. Переваги цього методу базуються на тому, що хочадля приготування Біг-мак використовуються різні продукти (м'ясо,хліб, огірки, сир тощо), але цей склад, як і технологія приготу-вання, ідентичні у всіх країнах. Співставлення цін Біг-мака здій-снюється на базі лише однієї валюти – долара США – і їхню дина-міку досить легко прослідкувати протягом доволі тривалого часу.

Найбільш достовірні розрахунки курсів ПКС здійснюються урамках Програми міжнародних порівнянь та програми європейсь-ких порівнянь, які реалізуються на основі надзвичайно широкоїкорзини товарів і послуг. При цьому враховуються не тільки внут-рішні ціни, а й якість товарів, які реалізуються на ринках тієї чиіншої країни. Склад корзини постійно оновлюється шляхом вклю-чення нових товарів, а для підвищення точності розрахунків залу-чається також інформація про тіньовий сектор економіки. Прак-


248

тична реалізація розрахунків курсів ПКС є досить складною,дорогою та тривалою процедурою.

Важливою складовою валютної системи є валютний режим.Протягом останнього сторіччя суттєво змінювались як теоретичніпогляди на передумови та ключові фактори вибору окремоговалютного режиму, так і практичні рекомендації щодо забезпе-чення його ефективного функціонування. На початку двадцятогосторіччя більшість провідних індустріальних країн дотримуваласьзолотого стандарту. Плаваючий валютний курс у цей період зали-шався для країн з нестійкою економікою та слабкою монетарноюдисципліною. На початку двадцять першого сторіччя склаласядіаметрально протилежна ситуація – практично всі розвинені ін-дустріальні країни використовують режим плаваючого валютногокурсу. Але, для інших країн на нинішньому етапі вибір валютнихрежимів набагато різноманітніший, ніж на початку сторіччя: крімвільного плавання і жорсткої прив'язки національної валюти існуєнизка проміжних режимів.

Сьогодні можлива така класифікація валютних режимів:A. Режими вільного плавання (floating corner):

1) вільне плавання (free floating);2) кероване плавання (managed floating).

B. Проміжні режими (intermediate regimes):3) валютний коридор (band);4) повзуча прив'язка (crawling peg);5) прив'язка до кошика валют (basket peg);6) керована прив'язка (adjustable peg).

C. Режими фіксованих валютних курсів (firm fixed corner):7) валютне бюро (currency boad);8) доларизація (євроізація) (dollarization or euroization);9) монетарний союз (monetary union).

За режиму вільно плаваючого валютного курсу останній встанов-люється як результат співвідношення попиту й пропозиції навалютному ринку. Інтервенції центрального банку практичновідсутні, що дає йому змогу сконцентрувати зусилля на підтримціцінової стабільності. За цього режиму центральний банк країнимає велику ступінь самостійності у проведенні незалежної моне-тарної політики.


249

За режиму керованого плавання центральний банк здійснюєвалютні інтервенції з метою згладжування надмірних коливаньвалютного курсу у відповідності зі станом платіжного балансу, рів-нем інфляції чи обсягом золотовалютних резервів. Використову-ються прямі інтервенції (купівля-продаж іноземної валюти) чинепрямі методи (інструменти дисконтної політики, валютне регу-лювання, валютні обмеження тощо). Така селективність у прове-денні валютних інтервенцій позбавляє економічних агентів мож-ливості отримати чіткі інформаційні сигнали щодо напряму й типумонетарної стратегії центрального банку та моменту здійсненняінтервенції, що дещо ускладнює завдання прогнозування дина-міки обмінного курсу. Виділяють також «жорстко кероване пла-вання», коли інтервенції центрального банку набувають форми дужежорсткого моніторингу рівня обмінного курсу, який утримуєтьсястабільним без чіткого визначення тренду валютної динаміки.

Проміжні режими можуть суттєво відрізнятися один від одного,оскільки базуються на різних параметрах. Наприклад, за режимуприв'язки валютного курсу – це швидкість коригування валютногокурсу відповідно до динаміки обмінного курсу валюти прив'язки;за режиму прив'язки до кошику валют – кількість валют та їхняпитома вага у складі кошика; за режиму регульованого плавання –величина зовнішнього чи внутрішнього «шоку» за якого валютнийпаритет буде змінено. За режиму валютного коридору в якості цен-трального паритету може бути використаний або рівень реальноговалютного курсу (таргетування Бергстена–Вільямсона (Bergsten–Williamson zone), або номінальний курс (таргетування Кругмана(Krugman-target).

Горизонтальний валютний коридор (horizontal band) надає мож-ливості валютному курсу вільно рухатися у дозволених межах (що-найменше ± 1%) відносно формально чи фактично фіксованогоцентрального значення. Центральний банк готовий захищати цейвалютний коридор за допомогою прямих чи непрямих інтервенцій.За цього режиму незалежність монетарної політики обмежена, алепевна дискретність валютної політики залишається і залежить відрозмірів валютного коридору.

До різновидів валютного коридору відносяться так звані «похилийраціональний» і «адаптивний валютний коридор» (forward crawling


250

bands and backward looking crawling bands). Гнучкість валютногокурсу за цього режиму є функцією від ширини коридору, але йогомежі можуть змінюватись симетрично або фіксовано навколо пов-зучого паритету чи поступово з асиметричним вибором прив'язки(у напрямі підвищення або зниження центрального паритету); прицьому центральний паритет може бути навіть попередньо не заяв-лений. Відмінність між адаптивним і раціональним валютнимикоридорами полягає в орієнтирах коригування центрального зна-чення валютного курсу. У першому випадку – це минулі темпиінфляції (або різниця між внутрішніми темпами інфляції і за кордо-ном у попередньому періоді), коли зміна валютного курсу пасивнослідує за темпами інфляції для утримання стабільним реальноговалютного курсу. У другому випадку – це очікувані темпи інфляції,коли валютний курс коригується відповідно до попередньо об'яв-лених значень та/або встановлюється нижче очікуваного інфля-ційного диференціалу, що дозволяє валютному курсу виконуватироль монетарного якоря.

За режиму прив'язки валютного курсу Центральний банк офі-ційно чи формально прив'язує обмінний курс своєї валюти докурсу іншої валюти чи до кошику валют, який формується з валютголовних торговельних партнерів, а їхня питома вага визначаєтьсявідповідно до географічної структури торгівлі товарами і послу-гами та капітальних потоків. Валютний курс може певною міроювідхиляться від визначеного значення (як правило, не більше, ніжна ±2% і не довше 3-х місяців). Центральний банк підтримує ва-лютний курс за допомогою прямих і непрямих інтервенцій. Гнуч-кість валютної політики хоча і обмежена, але центральний банкмає змогу виконувати свої основні функції і самостійно коригуватирівень валютного курсу.

За режиму повзучої прив'язки (раціональної чи адаптивної, англ.forward crawling pegs and backward looking crawling pegs) валютнийкурс також періодично корегується відповідно до динаміки однієївалюти чи кошику валют, або у відповідь на зміну певних кількіс-них індикаторів – інфляційного диференціалу щодо головнихторгових партнерів у попередньому періоді (адаптивна прив'язка),або – очікуваного інфляційного диференціалу (раціональна при-в'язка), різниці між офіційним валютним курсом і курсом на чор-


251

ному ринку тощо). Підтримка повзучої прив'язки вимагає таких жеінструментів монетарної політики, як і за режиму фіксованоговалютного курсу, насамперед, за умов попередньої об'яви значеньвалютного курсу, коли від Центрального банку очікуються регу-лярні інтервенції для виконання його зобов'язань. При цьомуінтервенції будуть меншими за адаптивної прив'язки через відсут-ність зобов'язань щодо визначеної девальвації.

За фіксації обмінного курсу національної грошової одиниці дорезервних валют (долара США, євро, єни) центральний банк абоуряд беруть на себе формальне зобов'язання продавати і купуватиіноземну валюту за фіксованим курсом. Це дає можливість вико-ристовувати валютний курс як номінальний якір для внутрішніхцін, спираючись на монетарну стабільність інших країн (так званий«імпорт цінової стабільності»). Активне проведення інтервенційцентральним банком вимагає достатнього рівня золотовалютнихрезервів. Іноді для підтримки фіксованого рівня валютного курсудодатково вводяться валютні квоти, валютні обмеження тощо.

Різновидом фіксованого режиму валютного курсу є валютнебюро – курс національної валюти жорстко прив'язується до резерв-ної валюти за умови повного забезпечення грошової маси в країнізолотовалютними резервами. При цьому обмежується виконанняцентральним банком його традиційних функцій (кредитора остан-ньої інстанції, здійснення монетарного контролю) і залишаєтьсядосить мало простору для проведення дискреційної монетарноїполітики.

Доларизація (євроізація) означає, що в даній країні долар (євро)функціонує як офіційний платіжний засіб. За цього режиму цен-тральний банк повністю позбавлений можливості проводити неза-лежну монетарну політику. Доларизація може розглядатися якнайжорсткіша форма фіксованого валютного режиму.

За утворення валютного союзу країни-члени відмовляються відконтролю національних банків над внутрішньою монетарноюполітикою, що дає підстави розглядати його як форму жорсткоїфіксації валютного курсу.

У реальному житті курсовий режим, який офіційно проголоше-ний, досить часто не відповідає фактичному режиму. Чинникомтакої ситуації може бути потреба у використанні валютного курсу


252

в якості якоря для інфляційних очікувань у трансформаційній еко-номіці; необхідність стабілізувати небажані коливання валютногокурсу (так званий «страх плавання» у доларизованих економіках,який спричиняється існуванням значного зовнішнього боргу, вар-тість якого у виразі іноземної валюти зростає внаслідок девальваціїнаціональної валюти); намагання уникнути значних економічнихвтрат у випадку раптової зміни валютного режиму. Разом із тим,існування таких розбіжностей між задекларованим і фактичнимвалютними режимами зменшує прозорість валютної політики вкраїнах і ускладнює економічний аналіз. Тому МВФ у 1999 р. пере-йшов до нової класифікаційної схеми країн, яка базується на фак-тично існуючих валютних режимах.

За класифікацією МВФ, яка останній раз була офіційно пред-ставлена на кінець 2001 р., 48 країн використовували жорстку фік-сацію валютних курсів: 12 з них є членами ЄМС, інші 36 – країни,що розвиваються або з трансформаційною економікою (8 «дола-ризованих» країн, 20 країн-членів монетарних союзів, 8 країн ізвалютним бюро). 98 країн були класифіковані МВФ як країни зпроміжними валютними режимами (29 з них використовуваликероване плавання, 10 – прив'язку до кошика валют і об'єднані вгрупу «регульованої прив'язки», 16 – валютний коридор, 43 класи-фіковані як країни з режимом керованого плавання без поперед-ньої об'яви валютних меж). Останні 40 країн були віднесені докраїн із вільно плаваючими валютами (9 розвинених індустріаль-них країн, 31 країна, що розвивається). Таким чином, за виклю-ченням розвинутих індустріалізованих країн, 36 країн жорсткофіксують обмінний курс національної грошової одиниці, 98 –мають проміжні валютні режими, 31 дотримуються вільно плаваю-чого валютного курсу (див. діагр. 6.1).

Розгляд еволюції курсової політики в Україні протягом 1992–2002 років свідчить, що за цей період Україна застосовувала майжевсі відомі режими валютних режимів. З грудня 1992 р. по серпень1993 р. діяв режим плаваючого валютного курсу: значення валют-ного курсу визначалося НБУ на підставі результатів торгів валют-ними цінностями на Українській міжбанківській валютній біржі(УМВБ). Однак, складні реалії української економіки (спад вироб-ництва, високі темпи внутрішньої інфляції, дефіцит платіжного


253

балансу, недостатній обсяг золотовалютних резервів, нерозвине-ність інституцій) зумовили вихід інфляційних та девальваційнихпроцесів з-під контролю НБУ. Із серпня 1993 р. по жовтень 1994 р.було запроваджено фіксований валютний курс, що стало причиноювідриву офіційного валютного курсу від ринкового з комплексомнегативних наслідків: втечі капіталу за кордон, зниженням ефек-тивності експорту, посиленням дисбалансів в економіці в умовахспаду виробництва та високих темпів інфляції (споживчі та оптовіціни зросли у 5,3 і 4,2 раза, відповідно). В результаті 1 жовтня 1994 р.Указом Президента України «Про вдосконалення валютного регу-лювання», знову запроваджувався режим плаваючого валютногокурсу, який наприкінці 1997 р. став регульованим – було встанов-лено валютний коридор, який передбачав зміну курсу у межах1,8–2,25 грн./дол. США. Чинником цієї чергової зміни валютногорежиму стало погіршення ситуації на світових ринках капіталу тамасовий вихід нерезидентів із ринку облігацій внутрішньої дер-


Åâîëþö³ÿ ðåæèì³â âàëþòíèõ êóðñ³â

0%

20%

40%

60%

80%

100%

1990 1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001

×àñ

òêà

óçà

ãàëüí

³éê³

ëüê

îñò

³êð

à¿í

ñâ³ò

ó

Ïëàâàþ÷èé âàëþòíèé êóðñÏðîì³æí³ ðåæèìèÆîðñòêà ïðèâ'ÿçêà

Діаграма 6.1.

Джерело: Bubula A., Otker-Robe I. The evolution of Exchange Rate Regimes Since 1990:Evidence from De Facto policies // IMF Working Paper WP/02/155. September 2002. pp.16-17.

254

жавної позики (ОВДП). Намагання підтримати стабільність валют-ного курсу й зберегти золотовалютні резерви країни за допомогоюадміністративних методів закінчилися валютно-фінансової кризоюта падінням обсягу міжнародних резервів до критичної межі. Підвпливом кризових подій у вересні 1998 р. межі валютного кори-дору було розширено й установлено на рівні 2,5–3,5 грн./дол. США,але втримати офіційний валютний курс гривні вдалося тільки долютого 1999 р. (нові межі зсунулися до 3,4–4,6 грн./дол. США).

В умовах певної стабілізації ситуації на внутрішньому валют-ному ринку України з 19 березня 1999 р. було встановлено новийпорядок визначення офіційного валютного курсу: за інформацієющодо обмінних курсів та обсягів торгів на міжбанківському валют-ному ринку. У жовтні 1999 р. валютний курс вийшов за межівалютного коридору та продовжував зростати, проте ніяких заяв збоку НБУ щодо нових меж валютного коридору або зміни режимукурсоутворення зроблено не було. Валютний курс гривні став пла-ваючим, що було офіційно підтверджено у лютому 2000 р. (спільназаява НБУ та КМУ від 21.02.2000 р. «Про курсову політику у 2000 р.).Фактично протягом останніх років НБУ підтримує прив'язку об-мінного курсу гривні до долара США.

6.2. Еволюція світової валютної системи

Історично першою світовою валютною системою була системазолотого стандарту (gold standard) або золотого монометалізму.Окремі елементи системи золотого монометалізму існували уВеликій Британії ще наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття,проте остаточно вона сформувалася й дістала юридичне закріп-лення на міжнародній конференції у Парижі у 1867 році. У Росіїцю систему було введено в 1895-1897 рр. в результаті грошовоїреформи, здійсненої тогочасним міністром фінансів графом Вітте.

Головні ознаки системи золотого стандарту:– функціонування золота як грошей; – фіксація золотого вмісту національних валют;– безпосередня конвертованість валют у золото; – наявність фіксованих валютних курсів на золотій основі.


255

У період дії золотомонетної форми золотого стандарту золотоперебувало в обігу у вигляді карбованих монет не лише на зовніш-ньому ринку, а й разом із розмінними паперовими грішми – навнутрішньому ринку. Це забезпечувало фактичну тотожність націо-нальної грошової та валютної систем. Їхня відмінність полягала втому, що на світовому ринку переважало золото як засіб платежу.

Країни, що дотримувалися золотого стандарту, мали забезпечу-вати жорстке співвідношення наявних запасів золота та грошовоїмаси в обігу, підтримувати рівновагу його експорту та імпорту. Задопомогою міграції золота підтримувалася рівновага платіжнихбалансів, що забезпечувало стабільність валютних відносин. Сис-темі золотого стандарту належала важлива роль у розвитку міжна-родних торговельно-економічних відносин, інтернаціоналізаціївиробництва. Вона забезпечувала універсальність світових грошей,їх повну конвертованість, стабільність купівельної спроможностіта валютних курсів, стабільність світових цін, а також автоматичне(внаслідок міграції золота) врівноваження платіжних балансівокремих держав.

Водночас система золотого стандарту мала низку недоліків. Вонабула занадто жорстка, недостатньо еластична, дорога, залежна відвидобутку монетарного золота. Найбільша її вада полягала в тому,що функціонування системи золотого стандарту перешкоджалопроведенню окремими державами власної незалежної валютно-грошової політики. Наприклад, безпосередньою реакцією на збіль-шення обсягів паперової емісії та інфляційне знецінення націо-нальних грошей був відплив золота за кордон і відповідне зменшен-ня золотого запасу, що обмежувало можливості цілеспрямованогодержавного втручання у сферу грошових і валютних відносин.

Недоліки системи золотого стандарту, з одного боку, і праг-нення урядів країн до валютно-фінансової стабільності, з іншого,обумовили перехід до модифікованої форми золотого стандарту –золотодевізного стандарту. Сутність золотодевізного стандартуполягала в тому, що поряд із золотом функцію міжнародних пла-тіжних засобів виконували валюти провідних індустріальних країн,зокрема, Великої Британії, Франції, Бельгії, Нідерландів. Платіжнізасоби в іноземній валюті, що використовувалися для міжнарод-них розрахунків, стали називати девізами.


256

Систему золотодевізного стандарту було офіційно закріпленорішенням міжнародної Генуезької конференції, що відбулася в1922 році. В той же час, і після укладення генуезької угоди грошовісистеми майже 30 країн Заходу продовжували функціонувати врежимі золотого стандарту.

Остаточний відхід від золотого стандарту відбувся у період«Великої депресії» (економічної кризи 1929–1933 рр.) і в першіпіслякризові роки: Велика Британія (у 1931 р.), США (у 1933 р.),Франція, Нідерланди, Швейцарія (у 1936 р.) відмовилися від внут-рішньої конвертованості паперових грошей у золото. Треба зазна-чити, що в період відмови від золотого стандарту забезпеченістьзолотом паперової маси трималася на дуже високому рівні: в 1929 р.вона становила у Великій Британії – 41%, Франції – 60%, США –майже 100%. В 1937 р. цей показник дорівнював відповідно 122%,74%, 230%. Це свідчить, що головним глибинним чинником скасу-вання системи золотого стандарту стала трансформація економіч-ної структури господарювання, що базувалася на ринкових само-регуляторах, в економічну систему, що регулювалася державою.Така трансформація відбулася на основі теоретичних рецептів,розроблених Дж. М. Кейнсом.

Бреттон-Вудська валютна система. Процес становлення новоївалютно-фінансової системи після другої світової війни був завер-шений в 1944 році в м. Бреттон-Вудс (США) і закріплений рішен-нями міжнародної валютно-фінансової конференції. Складовимипідписаного на конференції Заключного акту стали статути Міжна-родного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку рекон-струкції та розвитку.

Статут МВФ визначив основні принципи нової валютної сис-теми, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золотогостандарту її основу становила система золотовалютного стандарту,яка в подальшому трансформувалася в систему золотодоларовогостандарту. Бреттон-Вудська валютна система проіснувала майжедо середини 1970-х років.

Основні принципи Бреттон-Вудської системи полягали в на-ступному:– збереження ролі золота як загального еквівалента, платіжного

засоба та розрахункової одиниці в міжнародному обігу, хоча напрактиці зв'язок усіх валют із золотом був опосередкованим.


257

Серед валют країн, що входили до МВФ, тільки долар СШАзберігав зовнішню конвертованість у золото. Оскільки паритетимайже всіх валют було зафіксовано в МВФ у доларах США, зв'я-зок між ними здійснювався за такою схемою: «золото – долар –національні валюти». У цьому ланцюзі долар виступав як знакзолота, різновид світових грошей;

– використання принципу фіксованих валютних курсів, що малосуттєве значення для розвитку зовнішньої торгівлі. Офіційнокурси валют установлювалися шляхом визначення їхньогозолотого вмісту (масштабу цін) і, відповідно до цього, твердофіксувалися щодо долара (вони не могли відхилятися більше якна 1% в обидва боки);

– прирівнювання долара США до золота згідно з визначеним пари-тетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: золотий вмістдолара дорівнював 0,888 г, ціна однієї унції (31,1 г) золота – 35доларів;

– заборона вільної (приватної) купівлі–продажу золота. Торго-вельні операції із золотом могли здійснюватись лише централь-ними банками на основі фіксованої ціни. Контроль за додер-жанням цієї норми, спрямованої на забезпечення стабільностівалютної системи, було покладено на МВФ. У разі, коли та чиінша країна втрачала можливість утримувати курс своєї валютидо долара у визначених дозволених межах (±1%), вона моглавдатися до низки регламентованих дій. По-перше, використатичастину свого золотовалютного резерву для проведення стабі-лізаційних операцій на валютному ринку. По-друге, звернутисядо МВФ із проханням надати їй цільову позику. По-третє, про-вести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості(масштабу цін) грошової одиниці понад 10% могла здійсню-ватися лише за відповідною санкцією МВФ.Падіння Бреттон-Вудської системи було пов'язано з погіршен-

ням внутрішньої економічної ситуації у США та припиненнямконвертації долара в золото, зміною структури світової економіки(у кінці 1960-х – на початку 1970-х років сформувалося три центрисвітового економічного суперництва – США, Західна Європа таЯпонія), що породжувало необхідність створення нової більшефективної світової валютної системи.


258

Ямайська валютна система. Контури нової валютної системи,що функціонує й розвивається у світовій економіці до цього часу,визначила нарада представників країн – членів МВФ, яка відбу-лася в м. Кінгстоні (Ямайка) у січні 1976 року. Ямайська валютнасистема набрала сили після ратифікації Кінгсттонської угодидержавами-учасницями у квітні 1978 року. Визначальними прин-ципами Ямайської валютної системи стали наступні:– повна демонетизація золота у сфері валютних відносин. Кінгстон-

ською угодою було скасовано офіційний золотий паритет, офі-ційну ціну на золото, фіксацію масштабу цін (золотого вмісту)національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження уприватному використанні золота. Унаслідок цих дій золото пере-творилося у звичайний товар, ціна якого у паперових (кредит-них) грошах визначалося на ринку відповідно до співвідно-шення попиту та пропозиції. У Нью-Йорку, Чикаго, Токіо таінших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринкизолота. Тим часом центральні банки більшості країн залишилийого у своїх запасах. Тому, втративши статус світових грошей,золото залишається високоліквідним товаром, який завждиможна у разі необхідності продати за відповідну валюту;

– перетворення спеціальних прав запозичення (СПЗ) у головнийрезервний актив і міжнародний засіб розрахунків та платежу вякості альтернативи не лише золоту, а й долару як міжнароднимгрошам. Тож схема обміну валют набула такого вигляду: «СПЗ –національна валюта». В реальній практиці валютних відносинцілком витіснити долар з позицій ключової міжнародної валю-ти, як це передбачалося Кінгстонською угодою, не вдалося.Успіхи американської економіки сприяли зміцненню міжна-родних позицій долара і в нинішній валютній системі доларзалишається основою валютно-фінансового механізму. З оглядуна це можна зазначити, що Ямайська система функціонує запринципами не паперово-валютного (як це передбачалося уго-дою), а паперово-доларового валютного стандарту;

– запровадження плаваючих валютних курсів національних грошовиходиниць. Плаваючі валютні курси надають необхідної гнучкостівалютним відносинам, створюючи можливості для ефективноїреакції валютної системи на постійні зміни співвідношень вар-


259

тості національних валют. Водночас коливання валютних курсівпорушують стабільність торговельних відносин, породжуютьспекулятивні операції. У зв'язку цим Кінгстонською угодоюпередбачається збереження елементів регулювання валютнихкурсів шляхом здійснення відповідних операцій на валютномуринку. Ідеться, таким чином, про функціонування не простоплаваючих, а регульовано плаваючих валютних курсів;

– принцип поліцентризму, який полягає в тому, що з одного боку,Ямайська валютна система підпорядковується центральним ре-гуляторним діям (відповідно до статуту МВФ), з іншого, – маєдосить розвинуту мережу автономних (регіональних) валютнихструктур (угруповань).На нинішньому етапі формування інституційних структур та

принципів функціонування Ямайської валютної системи ще незавершено. Вона постійно змінюється, доповнюється та удоскона-люється відповідно до змін у міжнародних валютних відносинах.

Унікальною подією в новітній економічній історії Європи, щозабезпечує досягнення найвищого ступеню економічної інтегра-ції, стало впровадження єдиної валюти – євро.

Взагалі європейські валютні союзи мають тривалу історію: вонистворювались як у давні часи, так і за доби Середньовіччя. В сере-дині ХІХ ст. – першій чверті ХХ ст. в Європі існувало два класич-них типи валютних союзів:– перший тип – союзи, які виникли в результаті політичного об'єд-

нання (уніфікації) окремих невеликих суверенних держав унаціональну державу та делегування їй повноважень щодо про-ведення єдиної грошової політики (наприклад, Швейцарськаконфедерація (1848–1927), Італійське королівство (1861–1926),Німецький рейх (1871–1909);

– другий тип – союзи, які створились внаслідок централізації гро-шової політики незалежних національних держав (Німецько-Австрійський валютний союз (1857–1867), Латинський валютнийсоюз (1865–1927), Скандинавський валютний союз (1872–1931)). Характерною рисою для обох типів валютних союзів було те,

що в договорах про їх утворення не передбачалося формуваннянаднаціонального регуляторного органу у вигляді національногобанку або валютного інституту. Грошово-кредитна компетенція


260

делегувалась союзові, який мав знеособлений та неформальнийхарактер. Таким чином, рішення з грошової політики ухвалюва-лися окремими членами валютного союзу. Усі валютні союзидругого типу, які є прототипами Європейського валютного союзу,у свій час розпалися на противагу валютним союзам, які виниклив результаті політичного об'єднання.

Створенню Європейської валютної системи, ЄВС (EuropeanMonetary System, EMS) передував багатоетапний процес європей-ської валютно-фінансової інтеграції, який було започатковано щев перші повоєнні роки. Після розпаду Бреттон-Вудської валютноїсистеми у 1970 р. був підготовлений так званий «план Вернера»1,який передбачав створення протягом 15 років Європейськогоекономічного та валютного союзу. Цей проект не мав успіху черезнеготовність і небажання деяких країн частково відмовитись віднаціональних суверенітетів. З усієї програми, передбаченої «пла-ном Вернера» вдалося реалізувати лише два початкових пункти –звузити межі коливань валютних курсів (механізм «валютної змії»)і створити Європейський фонд валютного співробітництва.

«Валютна змія» – це неофіційна назва механізму спільногоплавання валют шести європейських країн, який був створений 24квітня 1972 року. Він базувався на двох головних принципах. По-перше, валюти країн-учасниць прив'язувалися одна до одної і немогли відхилятися більше, ніж на 1,125% у ту чи іншу сторону.Кожна країна мала право провести девальвацію чи ревальваціюсвоєї валюти і потім підтримувати в заданих межах новий валют-ний курс. По-друге, всі валюти прив'язувалися до долара США якнайсильнішої грошової одиниці і могли коливатися в діапазоні±2,25%2. Для утримання курсів у визначених межах вводивсямеханізм валютних інтервенцій: у випадку знецінення валютинаціональний центральний банк починав її купувати і навпаки.

Хоча механізм «валютної змії» дозволив упорядкувати рух ва-лютних курсів у європейському співтоваристві, але він не в повніймірі задовольняв потребу європейських країн у спільному валют-ному якорі. Тому за спільної ініціативи Франції та Німеччини в


1 П. Вернер – тодішній прем'єр-міністр та міністр фінансів Люксембурга.2 Правило відмінено з 19 березня 1973 р., оскільки Бреттон-Вудська система перестала

існувати і практично всі країни МВФ перейшли до плаваючих валютних курсів.

261

1979 р. було створено Європейську валютну систему, яка базува-лася на фіксованих, але регульованих валютних курсах.

Одним із важливих нововведень у межах ЄВС стало появаЄвропейської валютної одиниці (European currency unit, ECU). КурсЕКЮ визначався на основі кошика валют, до складу якого входилимарка ФРН, французький франк, фунт стерлінгів, італійська ліра,голландський гульден, бельгійський франк, датська крона, ірланд-ський фунт, люксембурзький франк, і переглядався лише один разна декілька років. Допустимі межі відхилень курсу тієї чи іншоїнаціональної валюти від ЕКЮ складали ±2,25% (для окремихвалют дозволялися відхилення до ±6,0%). Поступово ЕКЮ отри-мало риси світових грошей, виконуючи функції платіжного йрозрахункового засобу, а також резервної валюти. В цій одиницівівся бюджет ЄС і публікувалися статистичні дані, проводилисярозрахунки між фінансовими інститутами ЄС і країнами-членами,випускалися державні цінні папери.

Незважаючи на необхідність проведення періодичних коригу-вань валютних курсів (16 разів протягом 1979–1993 рр.) та значнівалютні коливання у 1992–1993 рр., запровадження Європейськоївалютної системи було вдалим кроком, який стабілізував валютнівідносини в Європі та створив передумови для майбутнього пере-ходу до Європейського валютного союзу, ЄВС (Economic andMonetary Union , EMU).

Важливим етапом розвитку європейської валютної інтеграціїстало прийняття в 1987 р. Єдиного Європейського акту. Він пе-редбачав формування розгалуженої інституційно-організаційноїструктури, лібералізацію руху капіталів та створення спільногоринку. З метою поглиблення європейської інтеграції в 1989 р. булоприйнято рішення про здійснення «плану Делора»1. На основіплану Делора було розроблено засади договору про Європейськийсоюз. Цей договір був підписаний у нідерландському місті Маас-трихт і набрав чинності з 1 листопада 1993 року. Важливою складо-вою реалізації Маастрихтського договору стало створення 1 січня1999 р. Європейського економічного та валютного союзу, цен-тральним елементом якого є Європейський валютний союз.


1 Ж. Делор – тодішній президент Європейської комісії.

262

Згідно Маастрихтського договору валютний союз мав бути реа-лізованим у три етапи. Протягом першого етапу (друга половина1990 р. – 1993 р.) було завершено формування єдиного внутріш-нього ринку, розроблені заходи, спрямовані на зближення низкимакроекономічних показників країн-членів, і проведена лібералі-зація руху капіталів всередині ЄС. Серед завдань другого етапу(1994–1998 рр.) слід виділити підготовку інституціональної, адмі-ністративної та юридичної бази валютного союзу. Для цього булирозроблені правила функціонування Європейської системи цен-тральних банків і методи координації економічної політики країн-членів. У травні 1998 р. був створений Європейський центральнийбанк, ЄЦБ (European Central Bank, ECB), і Європейська Радавизначила коло країн, які ввели євро з січня 1999 р. як безготівковувалюту.

Протягом третього етапу (1999–2002 рр.) країнами ЄС бувзапланований перехід до спільної економічної та грошово-кредитної політики, а також до єдиної валюти. З 1 січня 1999 р.11 держав ЄС (пізніше 12 – Греція набула членства з 1 січня 2001 р.)жорстко зафіксували курси своїх національних валют щодо євро іввели його у безготівковий обіг. Єдина валюта почала вико-ристовуватись для проведення банківських операцій, розміщеннядержавних цінних паперів і в операціях ЄСЦБ. Функції валютногорегулювання перейшли від національних центральних банків доЄЦБ. Але, функція карбування банкнот і монет залишилася унаціональних центральних банках, які володіють необхіднимтехнічним обладнанням. З 1 січня 2002 р. у дванадцяти країнахЄвросоюзу (Австрії, Бельгії, Німеччині, Голландії, Греції, Ірландії,Іспанії, Італії, Люксембурзі, Португалії, Фінляндії і Франції) роз-почався готівковий обіг банкнот і монет євро, а з 1 березня 2002 р.вона стала єдиним законним засобом платежу і повністю витісниланаціональні грошові знаки. Данія, Швеція та Велика Британіяутримуються від приєднання до ЄВС із політичних причин, алемають право в будь-який час вступити до нього.

Нові грошові знаки – це 7 видів купюр (5, 10, 20, 50, 100, 200 і500 євро), а також 8 номіналів монет (1, 2, 5, 10, 20, 50 євроцентів;1 і 2 євро). Банкнота в 500 євро майже в 4 рази більша за найкруп-нішу американську купюру – 100 доларів (існують банкноти в 200,


263

500, 1000 доларів, але вони використовуються лише в розрахункахміж банками). Купюри розрізняються лише буквами в номерах узалежності від країни, де вони надруковані. На відміну від них,монети мають загальний реверс, а на аверсі міститься специфічнедля кожної країни зображення. Єдиним обов'язковим елементомнаціональної сторони всіх монет є 12 зірок – по числу країн євро-зони – і 6 паралельних ліній – символ стабільності. Дизайн спіль-ного реверса розробив бельгійській дизайнер Люк Льюикс (LucLuycx). Його підпис – дві перехрещені літери L, що нагадуютьцифру 4. Не будучи офіційними членами Євросоюзу, свої монетивипустили також Ватикан, Монако і Сан-Марино. Ці монети кар-бовані в невеликих кількостях і швидше є об’єктом нумізматики,ніж засобом обігу. Як офіційна валюта євро функціонує також вАндоррі і на території Сербії і Чорногорії.

Об'єктивними чинниками створення та розвитку ЄВС є такітенденції у економічній та політичній сферах:– суттєва зміна умов, в яких розвивається Євросоюз, та якості

інтеграційних процесів: підвищення взаємозалежності країн,глобалізація фінансових ринків, зміна політичної ситуації у Європі.До 1993 р. практично завершилося формування єдиного ринкукраїн, який означає вільний рух товарів, послуг, робочої сили йкапіталів. Одним із нових явищ, яке суттєво посприяло еконо-мічній консолідації регіону, став розвиток інформаційних тех-нологій. Нині невдале географічне положення та віддаленістьвід ділових центів не заважає будь-якій країні приймати участьу міжнародному бізнесі. Наприклад, Ірландія та Фінляндія нетільки перестали бути окраїною Європи, але й увійшли в числонайбільш розвинутих країн у сфері наукоємних технологій;

– виникнення в соціально-економічній сфері таких довгострокових іважливих завдань, які практично неможливо вирішувати без вико-ристання колективних важелів;

– відокремлена економічна політика перестала відповідати потре-бам і можливостям суспільства. Серед позитивних наслідків створення Європейської валютної

системи слід виділити наступні: – вигідність одночасного проведення оздоровлення економіки й

фінансів країнами ЄС;


264

– дисциплінуючий ефект ЄВС, який полягає в тому, що в більшостікраїн уряди відкрито визнають, що політика жорсткої монетар-ної політики була з розумінням сприйнята населенням самезавдяки небажанню залишатися на краю інтеграційних процесів;

– поліпшення підприємницького клімату. Адже ЄВС активізує меха-нізми саморегуляції: заміна національних грошей на євро робитьціни прозорішими і тим самим посилює конкуренцію; єдністьринку дозволяє компаніям вільно оперувати на всьому європей-ському просторі, що сприяє досягненню оптимального обсягувиробництва, раціональному використанню ресурсів і полегшуєвихід на ринок нових фірм;

– підвищення передбачуваності та стабільності господарськоїкон'юнктури завдяки фіксованим курсам у поєднанні з низькимипроцентними ставками, що сприяє інтенсифікації інвестицій-ного процесу;

– зменшення витрат, які були пов'язані з існуванням множинностієвропейських валют. Наприклад, до 1999 р., проїхавши 15 країнЄС, можна було витратити більше половини початкової сумигрошей тільки на операції конвертування, якщо при перетинікордонів між країнами міняти валюту;

– набуття Євросоюзом можливостей суттєво зміцнити свої позиціїсвіті та набути стратегічних переваг. Якщо євро стане ключо-вою валютою, то ЄС позбавиться більшої частини витрат, пов'я-заних із курсовою нестійкістю у зовнішньоекономічних відно-синах, і залежності від економічної політики США. Таким чином, створення ЄВС повинно забезпечити Євросоюзу

досягнення таких двох стратегічних цілей, як приведення макро-економічної політики у відповідності із сучасними потребами йможливостями суспільства та забезпечення довгострокової гло-бальної перспективи розвитку, нарощування економічної та полі-тичної могутності ЄС.

Головну роль у забезпеченні економічної координації ЄВСвідіграє Рада міністрів економіки й фінансів ЄС (Рада ЕКОФІН)(Council of Economics and Finance Ministers of the EU, ECOFIN).Головним її робочим органом є Економічний і фінансовий комітет,ЕФК (Economics and Finance Committeе, EFC), який замінив діючийдо нього Валютний комітет. До комітету входять 34 члена – по 2 від


265

кожної країни (керівники міністерства фінансів і центральногобанку), представники Комісії і ЄЦБ. ЕФК слідкує за розвиткомекономічної й фінансової ситуації в країнах-членах і в Спільнотізагалом, регулярно представляє звіти Раді, доповідає про станфінансових взаємовідносин ЄС з третіми країнами та міжнарод-ними організаціями, а також бере участь у підготовці сесій Радиміністрів економіки й фінансів. Для вирішення специфічнихпитань, які стосуються лише учасників валютного союзу, створенододатковий орган – Рада зони євро, що включає міністрів фінансівкраїн валютного союзу. Рішення, що приймаються Радою зониєвро, не мають обов'язкової сили, однак, слугують базою длярішень Ради міністрів економіки й фінансів.

Що стосується структури ЄВС, то економічний та валютнийелементи ЄВС органічно взаємопов'язані і не можуть існуватиокремо. Наприклад, критерії конвергенції традиційно відносятьсядо економічної частини ЄВС. Вони, разом із тим, містять вимогищодо необхідності дворічної участі країни в механізмі обміннихкурсів ЄВС і використання уніфікованих правил незалежностінаціональних центральних банків. Взаємозв’язок економічного тавалютного елементів структури ЄВС представлений в таблиці 6.2.

Згідно статті 121 Маастрихтського договору право ввести євромають лише ті учасники ЄС, які виконують необхідні умови, такзвані «критерії конвергенції», а саме:– темпи інфляції не повинні перевищувати більш ніж на 1,5 від-

соткових пункти середній аналогічний показник у трьох краї-нах із найменшим зростанням цін;

– процентні ставки не повинні перевищувати більш, ніж на 2відсоткових пункти відповідний середній показник для трьохкраїн із найменшим зростанням цін;

– дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3% відВВП;

– державний борг не повинен перевищувати 60% від ВВП;– протягом двох років валюта не повинна девальвувати, і її обмін-

ний курс не повинен виходити за рамки коливань, встановле-них Європейською валютною системою.Крім того, до національного законодавства мають бути внесені

положення, які забороняють всі обмеження на рух капіталів і пла-


266


Таблиця 6.2.Функції, задачі та складові Європейського економічного

і валютного союзу

Джерело: Буторина О.В. Международные валюты: интеграция и конкуренция. М.:Издательский дом «Деловая литература», 2003. С. 49-50.

Загальна економічна політика Єдина валютна політика

Головне завдання Європейського центрального банку – підтримання стабільності цін

Основні елементи: Основні інструменти:

- операції на відкритому ринку;- процентна політика;- мінімальні резервні в имоги

Головні елементи валютної стратегії:

- вироблення загальних цілей і спрямованості економічного розвитку ЄС;

- система баг атостороннього моніторингу за господарською динамікою, національні програми стабілізації/конвергенції;

- критерії конвергенції, Пакт стабільності і росту;

- координація податкової політики

- кількісне визначення показника інфляції, який відповідає головні меті ЄЦБ;

- використання наступних засобів для досягнення цінової стабільності;

- контроль за обсягом грошової маси;

- прогноз і оцінка перспектив цінової динаміки

Повноваження Ради щодо координації економічної політики:

Інші складові валютної політики:

- контроль динаміки макроекономічних показників країн -членів. Моніторинг динаміки обмінних курсів;

- контроль стану держбюд жету;- моніторинг динамік номінальної і

реальної зарплати;- аналіз національних планів дій у

сфері зайнятості;- моніторинг структурних зрушень на

ринках робочої сили, товарів і послуг

- єдині вимоги до учасників Європейської системи центральних банків і активів , які використовуються в її операціях;

- Трансєвропейська автоматизована експрес-система валових розрахунків у режимі реального часу, ТАРГЕТ ( Trans-EuropeanAutomated Real-time GrossSettlement Express Transfer,TARGET);

- механізм обмінних курсів

267

тежів, а також забезпечують незалежність центрального банку йнадання йому статусу у відповідності з уставом ЄЦБ. Визначенітакі основні завдання ЄЦБ:– розробка та реалізація грошової політики;– проведення валютних операцій;– зберігання та управління офіційними валютними резервами

членів ЄВС;– сприяння безперешкодному функціонуванню платіжної системи;– підтримання дій компетентних органів щодо банківського

нагляду з розробки директив та здійснення наглядових функційза діяльністю кредитних установ та забезпечення стабільності.Для проведення спільної монетарної політики створена Євро-

пейська система центральних банків, ЄСЦБ (European System ofCentral Banks, ESCB), яка складається з Європейського централь-ного банку і національних центральних банків. Стратегія та ЄСЦБта ЄЦБ підпорядковується меті дотримання грошової стабільно-сті в Європі (режим таргетування інфляції): цінова стабільність уєвро зоні вважається досягнутою тоді, коли річне зростання цін укранах-членах, виражене через гармонізований індекс споживчихцін1, не перевищує 2% порівняно із попереднім роком.

Для підтримання цінової стабільності ЄЦБ використовуєкомбіновану стратегію грошової політики, яка має два напрями.Перший – регулювання грошової маси, річний орієнтир якої вста-новлено на рівні 4,5% на рік. Передумовами дотримання моне-тарного орієнтиру є щорічне зростання реального ВВП на 2–2,5%і щорічне уповільнення темпу зростання грошового агрегату на0,5–1%. Другий напрям – оцінка загального розвитку цін та ризи-ків їх стабільності в єврозоні. Ця оцінка здійснюється ЄЦБ шля-хом аналізу численних кон'юнктурних та фінансових індикаторів.


1 Гармонізований індекс споживчих цін (ГІСЦ) слугує для Ради управляючих ЄЦБінструментом оцінки цінової стабільності в євро зоні. Він був розроблений Євро-пейською комісією з тим, щоб виконати вимоги Маастрихтського договору щодорозробки індексу споживчих цін на порівняльній базі, яка б ураховувала відмінностів національних індексах. ГІСЦ євро зони складається з 77 компонентів, які упоряд-ковано у п'ять основних груп: перероблені продукти харчування – 13,4%, не перероб-лені продукти харчування – 9,0%, не енергетичні промислові вироби – 32,5%,енергетичні продукти – 8,8%, послуги – 36,3%.

268

Валютна політика ЄСЦБ проводиться за допомогою трьохосновних інструментів: операцій на відкритому ринку, щоденнихпозик і нормативу обов'язкових резервів. Усі рішення прийма-ються ЄЦБ, а використання вказаних інструментів відбувається надецентралізованій основі, тобто знаходиться у сфері впливунаціональних банків.

ЄВС у тому вигляді, в якому він створюється країнами ЄС, немає аналогів: створити колективну валюту і ввести її замість націо-нальних грошей поки ще не вдавалось нікому. Створивши ЄВС,країни Європи вперше перейшли до такої форми інтеграції, якадотепер розглядалася тільки як наукова абстракція. ЄВС – це вик-лючно складний, дорогий і ризикований проект. На нинішньомуетапі поки що неможливо визначити баланс прибутків та збитківцього проекту щодо окремих країн, регіонів, населення тощо.Життєздатність та подальший розвиток ЄВС залежить від того,яким чином будуть вирішуватись проблеми, що породжуються нимсамим, а саме: досягнення й підтримання реальної конвергенціїекономічних систем, збереження єдності ЄС, пошук балансу міжфедералізмом і національним суверенітетом, налагодження опера-ційних механізмів.

6.3. Валютний ринок, його сутність та структура

Валютний ринок є невід'ємною частиною фінансового ринкукраїни. У широкому розумінні валютний ринок (currency market) –це сфера економічних відносин, які виникають при здійсненні опе-рацій купівлі-продажу іноземної валюти, а також операцій щодо рухукапіталу іноземних інвесторів. З інституційної та організаційно-економічної точки зору, валютний ринок – це сукупність банків, ізяких виділяється центральний банк, валютних бірж, брокерськихфірм, страхових компаній, пенсійних фондів, спеціалізованихнебанківських фінансових інститутів (інвестиційних компаній,фінансових компаній, кредитних спілок тощо), корпорацій, насам-перед, ТНК, а також мережа сучасних засобів зв'язку між ними дляздійснення валютно-фінансових операцій. Таким чином, за своїмпризначенням і організаційною формою валютний ринок являєсобою сукупність спеціальних інститутів та механізмів, які у взає-


269

модії забезпечують можливість вільно продавати–купувати іно-земні валюти за національну за курсом, що складається на основіпопиту та пропозиції.

Головними функціями валютних ринків є такі:– забезпечення здійснення міжнародних розрахунків; – страхування валютних ризиків; – забезпечення кредитування в іноземній валюті; – диверсифікація валютних резервів банків, підприємств, держав; – отримання спекулятивного прибутку учасниками ринку; – вплив на державне регулювання національної економіки й

узгодження валютної політики на рівні світового господарства. За спеціалізацією валютні ринки можна підрозділити на:

– ринки процентних ставок на іноземні валюти;– ринки конверсійних операцій;– ринки окремих розрахункових одиниць.

За видами валютних операцій:– спот-ринки1;– форвард-ринки;– ф'ючерсні ринки;– своп-ринки.

За об'єктами торгівлі валютні ринки можуть мати такі сегменти:– форексний ринок, де торгують безготівковою валютою (форек-

сом). За безготівкового обороту необхідні платежі здійснюютьсяз одного рахунку на інший засобом бухгалтерських записів. Якправило, на внески в іноземній валюті нараховуються проценти;

– готівковий, банкнотний ринок, де валюта фізично рухається відпродавця до покупця. При цьому підвищуються витрати натранспортування, охорону, страхування, зберігання валюти (успеціальних сховищах).Ефективність праці валютного ринку залежить від низки фак-

торів, а саме: рівня його розвитку, структури та правил функціону-вання, які охоплюють нормативно-законодавчу базу щодо правилздійснення валютних операцій, визначення статусу торгівців, сту-пеня інформаційної прозорості на ринку, яка в сучасному світі вва-жається центральним елементом ринкової інфраструктури. Уряд іцентральний банк обирають торговий механізм поміж різними


1 Поточний валютний курс за професійною термінологією називається «спот»-курс.

270

типами в залежності від обраного напряму розвитку валютногоринку, рівня прозорості та необхідного контролю за учасникамиринку. При цьому велике значення має створення й впровадженняефективної сучасної електронної торгової системи. Крім офіцій-ного регулювання з боку уряду та центрального банку, валютнийринок зазнає впливу асоціацій професійних дилерів, які теж маютьправо встановлювати правила проведення валютних операцій.

У кранах, що розвиваються, існує велика кількість посередників(до них відносяться банки, бюро обміну іноземної валюти (foreignexchange bureaus), «обмінники» – в Україні, брокерські фірми таінші учасники ринку), але діє обмежена кількість великих банків.Додаткову конкуренцію банкам на валютному ринку забезпечуютьбюро обміну валюти, кількість яких у більшості країн із трансфор-маційною економікою перевищує кількість банків.

На валютних ринках країн, що розвиваються, найбільший обсягоперацій здійснюється з доларом США (USD), включаючи ті кра-їни, які увійшли до складу Євросоюзу (зокрема, Чехію, Словаччину,Польщу). Винятком є лише ті країни, які використовують режимприв'язки національної грошової одиниці до євро, – в цих країнахмайже 70% обороту валютного ринку номіновано у євро (Болгарія таЕстонія). Серед інших валют, які широко торгуються на валютнихринках менш розвинутих країн, можна назвати євро (EUR, euro),фунт стерлінгів (GBP, cable), єну (JPY), швейцарський франк(CHF), канадський долар (CAD) і австралійський долар (AUD).

Валютний ринок має три сегменти – біржовий, позабіржовийта готівковий, які тісно взаємопов'язані. Біржовий ринок діє згідноз формалізованими й твердо встановленими правилами: усі основніпараметри угод фіксуються офіційною статистикою, тому інфор-мація є достатньо повною й достовірною. На позабіржовому ринку,де поведінка учасників визначається їхньою взаємною домовлені-стю, умови угод є комерційною таємницею, і тому про діяльністьцього сегмента валютного ринку можна судити лише за експерт-ними оцінками. Ринок продажу готівки обслуговує готівковий обо-рот і суб'єктами цього ринку є фізичні та юридичні особи, які без-посередньо купують валюту в обмінних пунктах.

Роль валютних бірж у більшості провідних індустріальних країнна сучасному етапі є незначною. Але в трансформаційних еконо-


271

міках вони відіграють значну роль у стабілізації валютного ринку івиконують функції організації валютних торгів, мобілізації віль-них ресурсів, фіксації довідкових курсів валют. Біржа характеризу-ється централізацією та компактністю проведення операцій (зазви-чай, біржовий сегмент ринку не перевищує 10–20% від загальногообсягу операцій), технічною стандартизацією та юридичною уні-фікацією проведення операцій, високим ступенем інформаційноїпрозорості й можливістю укладати угоди за вигідним курсом, міні-мізацією валютних ризиків та наявністю гарантій здійснення роз-рахунків за укладеними угодами. Організованість і стандартизова-ність біржового ринку полягає у тому, що всі суб'єкти ринку працю-ють із стандартними угодами, які укладаються в одній торговійсистемі. Це забезпечує певний рівень надійності та захисту відфінансових збитків. Перевагою біржових ринків є їхня мінімальнаризиковість та мобільність, оскільки вони постійно розвиваютьсявідповідно до нових сучасних вимог, удосконалюють свої технологіїта механізми торгових систем, доповнюючи їх новими функціями.Разом із тим, створення ефективно функціонуючої валютної біржіпотребує значного періоду часу, фінансових коштів, зусиль такваліфікованих спеціалістів.

В деяких країнах існує аукціонна форма проведення торгівіноземною валютою. Чисто аукціонний механізм валютного ринкузустрічається рідко (менш ніж у 5% трансформаційних країн). Заіснування в країні такого типу організації валютного ринку, рівеньі мінливість обмінного курсу залежить від періодичності й правилпроведення аукціонів, умов і критеріїв допуску учасників. Як пра-вило, регулярне проведення валютних аукціонів (щоденно чи разна тиждень) забезпечує достатньо високу стабільність валютногоринку, але в деяких випадках може створювати «нависання» від-кладеного попиту чи пропозиції іноземної валюти у період міжаукціонними торгами, що викликає тимчасову проблему нестачіабо надлишку ліквідності. Таким чином, тривале використанняпрактики валютних аукціонів може привести до введення мно-жинності валютних курсів, виникнення «тіньового» валютногоринку та посилення валютних обмежень.

Міжбанківський валютний ринок поділяється на прямий і бро-керський. Банки здійснюють 85–95% сукупного обсягу валютних


272

угод на міжбанківському ринку поміж собою та з торгово-промис-ловими клієнтами. У відповідності з національним банківським чивалютним законодавством права банків здійснювати міжнародніоперації та валютні угоди обмежуються шляхом надання спеціаль-ного дозволу – ліцензії. Це може стосуватися проведення всіхвалютних операцій або тільки деяких із них, наприклад, валютнихугод із резидентами для банків в офшорних зонах.

Банки, що мають право на проведення валютних операцій, назива-ються уповноваженими, девізними чи валютними. Роль банку на ва-лютному ринку визначається низкою факторів – це розмір банку,його репутація, розвиток закордонної мережі філіалів, обсяг міжна-родних розрахунків, які здійснюються через банк, політика банку,ступінь розвитку телексного й телефонного зв'язку тощо. Най-більш впливовими, на які припадає найбільший обсяг валютнихоперацій, є транснаціональні банки (ТНБ): Сітібанк (Citibank),Чейз Манхеттен банк (Chase Manhattan Bank), Дойче банк (DeutscheBank), Дрезден банк (Dresdner Bank), Об'єднаний банк Швейцарії(Union Bank of Switzerland), Сумітомо банк (Sumitomo Bank), Міцу-бісі банк (Mitsubishi Bank) та інші. Ці банки укладають угоди надуже великі суми (100–500 млн. дол. США), тоді як стандартнаугода від 1 до 10 млн. дол. США вже має суттєвий вплив на станвалютного ринку і засвідчує впливовість банку на ринку. Маючизакордонні філії на найбільших валютних біржах, ТНБ отримуютьможливість цілодобово проводити валютні операції.

Важливою ланкою інституційної структури валютного ринку єброкерські фірми, які виконують посередницькі функції між про-давцями та покупцями валюти. У більшості трансформаційнихекономік валютний ринок є або чисто дилерським (57% країн), абокомбінацією дилерського та аукціонного типу організації валют-ного ринку (32% країн), і лише 11% країн віддають перевагу аукці-онному типу валютної торгівлі. Перевагами укладання угод черезброкерів є анонімність, безперервність процесу котирування, мож-ливість пропонувати власні ціни. Брокерські операції – це валютніоперації, які проводяться за допомогою певної ринкової структури(голосів брокерів, електронної брокерської мережі чи періодичнихвалютних аукціонів). Обсяги брокерських валютних операцій пос-тійно зростають і охоплюють вже майже третину валютних опера-


273

цій. Брокерські фірми беруть за посередництво комісію. В міжна-родній практиці прийнята система нарахування брокерської комісії,сума якої поділяється порівну між покупцем і продавцем валюти іне включається в котирування. Вона виплачується контрагентамибезпосередньо брокеру щомісячно. Провідне положення середброкерсько-дилерських фірм займають «Меррилл линч» (MerrillLynch Pierce & Smith), «І. Ф. Хаттон» (E. F. Hutton), «Голдман Сакс»(Goldman Sachs), «Морган Стенлі» (Morgan Stanley).

Серед співробітників, які працюють у валютних відділенняхброкерських фірм чи банків, виділяються дилери – спеціалісти зкупівлі-продажу валюти. В невеликих банках дилер одночасновиступає як експерт і як оператор управління валютними опера-ціями. Найбільш досвідчені дилери (головні) мають право здійсню-вати арбітражні спекулятивні операції у валютах1. Таким чином,дилери забезпечують ліквідність валютного ринку, абсорбуютьнадлишок чи нестачу пропозиції валюти завдяки коригуваннюкурсів пропозиції та попиту валюти відповідно до власної відкри-тої позиції2. Деякі дилери стають впливовими гравцями ринку(маркет-мейкерами) і відіграють центральну роль у визначеннівалютних курсів за режиму плаваючого валютного курсу.

Таким чином, у сучасному світі для клієнтів, що бажають купитичи продати валюту на валютному ринку, існує дві можливості: вониможуть звернутися до послуг банків та брокерів чи скористатисяелектронною брокерською системою, де сконцентрована інфор-мація щодо заявок на купівлю-продаж валюти. Електронні бро-керські системи почали активно розвиватися у другій половині1990-х років; вони досить інтенсивно використовуються для тор-гівлі парами валют (долар – євро, долар – єна тощо).

Використання електронних систем зв'язку і новітніх системтелекомунікації дозволяє ефективніше контролювати проведення


1 Валютний арбітраж (currency arbitrage) – особливий вид валютних угод, головна метаздіснення яких полягає у здобутті прибутку та уникненні можливих валютних збитківшляхом використання сприятливої кон'юнктури валютних ринків.

2 Співвідношення вимог та зобов'язань дилера чи банка в іноземній валюті визначаєйого валютну позицію. Якщо вони співпадають, валютна позиція вважаєтьсязакритою, в іншому випадку – відкритою. Відкрита валютна позиція є короткою,якщо пасиви і зобов'язання у проданій валюті перевищують активи і вимоги по ній, ідовгою, якщо активи і вимоги у купленій валюті перевищують пасиви та зобов'язання.

274

валютних операцій та зменшити розрахункові ризики. Автомати-зована обробка даних гарантує точність і своєчасність надходженнявалюти. Розвиток системи телекомунікація на базі СВІФТ (Societyfor Worldwide Interbank Financial Telecommunication, SWIFT) дозволяєшвидше і з меншими витратами укладати угоди, зокрема, швидкоотримувати підтвердження надходження валюти, що сприяє зрос-танню обсягів торгівлі на валютних ринках. Електронна системаРейтерс-дилінг (Reuters Dealing) дає можливість зацікавленим бан-кам, підключеними до цієї системи, моментально встановлюватиконтакти й укладати угоди. Поява електронних бірж у Чикаго,Франкфурті-на-Майні, Токіо, Сінгапурі тощо дозволяє не лишеотримувати всебічну інформацію про валютні курси і процентніставки на світових ринках, здійснювати операції на них, а й вестианалітичну роботу, прогнозувати динаміку валютних курсів.

Завдяки впровадженню електронних систем на світовому валют-ному ринку торги все більш децентралізуються, ведуться протягом24 годин на добу, і характеризуються великою швидкістю укладанняугод – середня тривалість дилерської позиції становить лише 20хвилин. Так, Японська біржа закривається тоді, коли відкрива-ється Франкфуртська, а робота Нью-Йоркської перекриває роботуФранкфуртської на дві години і закривається за дві години передвідкриттям Токійської біржі. При цьому, доклад агентства Рейтерсвідчить, що центральні банки різних країн виходять на ринок увизначені години: Банк Японії здійснює інтервенції о 4:00 заГринвічем (або о 13:00 у Токіо), Бундесбанк найчастіше виходить зінтервенціями о 11:30 за Гринвічем або о 12:30 у Франкфурті, ФРССША – о 15.00 за Гринвічем або о 10.00 у Нью-Йорку.

Наприкінці 1990-х років існуючі дилінгові системи («ReutersDealing 2000», «Telereuter», «Tenfore» тощо) були доповнені новимиелектронними брокерськими системами. У трансформаційних еко-номіках найчастіше використовуються такі електронні системи якРейтер-дилінг 2000-1 (Reuters Dealing 2000-1) та дилінгова система3000-спот (3000-Spot Dealing Matching system). Тільки валюти Мек-сики та Сінгапуру торгуються на EBS Spot Dealing System, де здебіль-шого проводяться електронні торги для головних пар провіднихсвітових валют. Останнім досягненням у сфері міжнародних розра-хунків стало введення в дію з 2002 р. клірингової системи CLS Bank


275

International (CLS), яка об'єднує 65 найбільших світових фінансовихінститутів. Валютні операцій через CLS здійснюються протягомодного дня в реальному часі на основі принципу платіж–проти–платежу (payment–versus–payment basic). Це означає, що підсумко-вий перевід іноземної валюти здійснюється тоді, коли завершенооперацію з національною валютою. CLS одночасно переводитькошти в електронному режимі тоді, коли співпадають отриманіінструкції від контрагентів щодо умов платежів. Здійснення опе-рацій у цій мережі дозволяє зменшити вартість укладання угодмайже на 90%.

Важливою характеристикою валютного ринку є рівень йогоінформаційної прозорості, а саме: доступність і якість інформації,механізм обробки її дилерами. Зазвичай, на централізованомуринку інформація про обсяги та курс, за яким укладалися угоди, єдоступною і регулярно публікується. Отримати ці данні можна якбезпосередньо на біржі, так і через електронну систему торгів.

Види операцій на валютних ринках. Валютно-фінансові відно-сини усередині будь-якої країни вимагають розрахунків тільки внаціональній валюті, що потрібно для захисту й забезпеченнянадійності її національної валюти. За цих умов відбувається обмініноземної валюти на національну.

Конверсійні операції (foreign exchange) – це угоди агентів валют-ного ринку щодо купівлі-продажу (конверсії) певних сум грошейоднієї країни на валюту іншої країни за погодженим курсом напевну дату.

Можна виділити такі цілі конверсійних операцій:– обмін валют при міжнародній торгівлі, здійснені туризму, інвес-

тицій;– спекулятивні операції;– хеджування валютних ризиків1.

Валютний ринок – це сукупність усіх конверсійних операцій,розрахунків і надання в позику іноземної валюти на певнихумовах. Поточні конверсійні операції становлять основну частинувалютних операцій (Foreign Exchange Operations, Forex або FX).


1 Хеджування (від англ. to hedge – відгороджуватися) – форма страхування цін чиприбутку.

276

Конверсійні операції поділяються на дві групи: – операції з негайною поставкою валюти або поточні конверсійні

операції;– термінові валютні конверсійні операції.

У свою чергу, операції з негайною поставкою валюти можуть поді-лятися на операції з датою валютування1 сьогодні (today або скоро-чено tod), завтра (tomorrow або скорочено tom) і датою валютуваннячерез два робочі банківські дні – операції на умовах «спот» (spot).

Термінові валюті операції поділяються на форварди, свопи,ф'ючерси, опціони, опціони на ф'ючерси. Основою цих операцій єбільш прості фінансові інструменти (конверсійні операції на умо-вах «спот»).

При здійснення угоди з негайною поставкою, яка має назву касова(готівкова) або «спот», іноземна валюта або інший актив постача-ються не пізніше ніж протягом двох наступних банківських днів із дняукладання угоди. Отже, термін виконання практично збігається змоментом виконання угоди. Різні дати валютування можуть бутипов'язані з інтересами клієнтів або з особливостями торгівлі націо-нальними валютами різних країн. Наприклад, конверсійні опера-ції з євро, англійським фунтом стерлінгів, швейцарським франкомдо гривні українські банки зазвичай проводять із датою валюту-вання «завтра», оскільки європейські банки починають працюватипрактично одночасно з українськими і їм потрібен час для опра-цювання платіжних документів.

При валютній угоді «спот», як правило, застосовується курсбанківського переказу. Курс готівкових угод публікується в котиру-вальних бюлетенях. Ці операції є найпоширенішими, їхня часткастановить більше ніж 50% обсягу валютних угод на міжбанківсь-кому ринку. За допомогою операцій «спот» банки забезпечуютьпотреби своїх клієнтів в іноземній валюті для міжнародних роз-рахунків, створюють можливості для швидкої міграції капіталів,здійснюють арбітражні та спекулятивні операції.

Серед характерних рис спот-ринку виділяються наступні:– виконання платежів протягом двох робочих банківських днів

(як правило) без нарахування процентів на суму валюти;


1 Дата валютування (value date) – строк постачання валюти.

277

– виконання угоди на базі електронної торгівлі з підтвердженнямелектронними повідомленнями (авізо) протягом наступногоробочого дня;

– використання обов'язкових курсів: якщо дилер великого банкуцікавиться котируванням іншого банку, то об'явлені котиру-вання є обов'язковими для виконання угоди з купівлі-продажу. Основними інструментами спот-ринку є електронний переказ

каналами системи СВІФТ, яка забезпечує цілодобовий доступ дошвидкісної мережі передачі міжбанківської інформації у стандарт-ній формі за високим ступенем контролю та захисту від несанкціо-нованого доступу.

Поточним конверсійним операціям відповідає обмінний курс«спот». Курси валют на спот-ринку є базовими для розрахунківкурсу всіх термінових угод – форвардів, свопів, ф'ючерсів, опціо-нів. Цей курс – основа основ, тому що при зміні курсу-cпот зміню-ється котирування угод із деривативами.

Котирування (currency quotation) – це процес установленнявалютного курсу. Котирування може бути прямим та непрямим(зворотнім). Пряме котирування визначає певну кількість національ-ної валюти за одиницю іноземної. У більшості країн курси іноземнихвалют виражаються в національній валюті. Так склалося історично,що практично всі валюти прирівнюються до долара США. Наприк-лад, котирування USD/UAН 5,05 означає, що 1 дол. США коштує5,05 української гривні. На ринках FOREX курси основних валютрозглядають як котирування валют до долара США, тобто доларСША є базовою валютою практично для всіх валют.

Котирування валют на спот-ринку здійснюється за курсом про-дажу базової валюти (курс купівлі валюти котирування) (ask (offer)rate, AR(OR)) і курсом купівлі базової валюти (курс продажу валютикотирування) (bid rate, BR). У котируванні сторона bid завждименша сторони ask (offer). Для зовнішньоторговельних контрактівдилерами застосовується середньоарифметична AR і BR.

Різниця між bid та ask (offer) називається спредом (spreаd). Спредє прибутком маркет-мейкера від проведених операцій з клієнтамиабо іншими банками. Спред може розглядатися як плата за послуги:маркет-мейкер купує завжди дешевше, а продає дорожче. На роз-мір спреду впливають статус контрагента й характер відносин між


278

контрагентами (стійкі й позитивні відносини між банками дозво-ляють зменшити спред), ринкова кон'юнктура, валюта та ліквід-ність ринку, сума угоди (чим вона більша – тим менший спред).

На більшості валютних ринків використовується процедуракотирування, яка має назву «фіксінг». Сутність її полягає у визна-ченні й реєстрації міжбанківського курсу шляхом послідовногозіставлення попиту та пропозиції по кожній валюті. Потім на ційоснові встановлюються курси продавця й покупця. Ці курсипублікуються в офіційних бюлетенях.

Непряме (зворотне) котирування визначає певну кількість інозем-ної валюти за одиницю національної валюти:

У непрямому котируванні долар США є валютою котирування,а інша валюта – базою котирування. Курс низки валют офіційновстановлюються до долара США у вигляді непрямого котирування.Це курс долара США до євро, англійського фунта стерлінгів, атакож до грошових одиниць країн – колишніх колоній ВеликоїБританії. Причини котирування фунта стерлінгів у вигляді базовоївалюти мають витоки з ролі англійського фунта стерлінгів як най-поширенішої у світі валюти часів Британської імперії, що обслуго-вувала величезну частину світового торговельного обороту.

Операції з валютами на ринку FOREX здійснюються не тільки здоларом США. Можна також проводити операції з євро протифунта стерлінгів, єни – проти австралійського долара тощо. Крос-курс (cross-rates) – це курс обміну між двома валютами крім долараСША. До числа найбільш активних міжнародних ринків конвер-сійних операцій щодо крос-курсів належать: фунт стерлінгів дояпонської єни, євро до японської єни, євро до швейцарськогофранка. В Україні ринок крос-курсів представлено всього кіль-кома валютами: англійський фунт до української гривні, карбова-нець Росії до української гривні, євро до української гривні.

Крос-курси – це вторинний показник. Вони розраховуютьсячерез основні курси валют відносно долара США. Тобто крос-курсгривні та євро розраховується, виходячи з поточних курсів гривніта євро відносно долара. Крос-курс може відрізнятися в залежності


.1

=

279

від того, котирування яких банків використовуються для розра-хунків. Існує виключення при розрахунках крос-курсу з фунтомстерлінгів, який завжди виступає базовою валютою.

Угоди на термін (currency transactions) – це угоди, за якимисторони домовляються про купівлю або продаж певного фінансовогоактиву у визначений угодою термін за ціною, зафіксованою намомент укладення.

Існує дві головні особливості фінансових операцій на термін:– наявність інтервалу у часі між моментами укладення та вико-

нання угоди;– фіксування ціни фінансового активу у момент укладення угоди,

хоча вона виконується через конкретний термін.Угоди з інвалютою на термін укладаються з метою конверсії

валют у комерційних цілях, страхування портфельних чи прямихкапіталовкладень за кордон та отримання спекулятивного прибуткуза рахунок курсової різниці.

Міжбанківські угоди на термін дістали назву форвардних. Фор-вардні операції існують тисячі років, але організований форвард-ний ринок з'явився лише у 1880-і роки у Відні, Берліні, Петербурзі.В сучасному світі форвардний валютний контракт є високоліквід-ним інструментом, яким оперують більшість великих банків тафінансових компаній.

Форвардний валютний контракт – це стандартний документ,який засвідчує зобов'язання особи придбати чи продати валютніцінності у визначений час та на визначених умовах у майбутньомуз фіксацією валютного курсу під час укладення контракту. В цихугодах використовуються два показника: поточний валютний курс«спот» та ставка по депозитам (найбільш розповсюдженою у сві-товій практиці є орієнтація на ставку за євро-кредитами EURIBORі ставку LIBOR). Таким чином, рівень ризику за форварднимиконтрактами обмежується величиною різниці між узгодженою законтрактом процентною ставкою і фактичною ставкою LIBOR таміж визначеним у контракті курсом валюти й фактичним ринко-вим курсом «спот» на дату виконання контракту.

Форвардну угоду характеризують такі особливості: – обмінний курс фіксується на момент укладення угоди, а валютні

кошти переходять до покупця через певний строк;


280

– використовуються різноманітні часові лаги – від 1 місяця до 1року, хоча традиційно вони не перевищують 3-х місяців;

– від моменту укладення угоди й до її закінчення по фінансовимрахункам економічних агентів ніяких операцій не проводиться;

– умовою форвардного контракту є обов'язковість його виконан-ня, відтак вони використовуються не для отримання спекуля-тивних прибутків, а укладаються для реальної купівлі або про-дажу валюти з метою страхування від негативного впливуколивання валютних курсів;

– форвардний контракт не є стандартним, адже він укладаєтьсяпоза біржею й контрагенти погоджують у ньому зручні для нихумови. В Україні у відповідності із прийнятими НБУ правилами ви-

пуску й обігу валютних деривативів метою форвардного валютногоконтракту є запобігання втрат (хеджування ризиків) за депозитамив іноземній валюті при зміні валютних курсів у майбутньому.

Широке використання отримали наступні види форварднихоперацій: – симетричні форварди – прийняття зобов'язань продати у визна-

чену дату в майбутньому іноземну валюту; водночас прийма-ються зобов'язання купівлі на цю ж дату такої ж суми іноземноївалюти;

– форвардні операції, які включають використання позичковоїоперації. Суть полягає в тому, що для виконання форвардногоконтракту на продаж економічний агент може надати позику нанеобхідну суму валюти із строком погашення, який співпадає ізстроком форварду. На момент платежу агент отримує позику звідсотками, яку використовує для погашення зобов'язань. Уцьому випадку агент може розраховувати не лише на нейтра-лізацію ризику, а й на отримання прибутку від позики.Головним інструментом форвардних операцій є форвардний

(«аутрайтний») курс валюти – договірна ціна валюти, що пов'язуєкурс «спот» на момент укладення угоди з процентною ставкою забанківськими депозитами в країні продавця й покупця. Загальне пра-вило для визначення форвардного курсу наступне: валюта країни,де процентні ставки вищі, буде продаватися на форвардному ринкуз дисконтом (надбавкою) по відношенню до валюти країни з ниж-


281

чими процентними ставками. І навпаки, валюта країни з більшнизькими процентними ставками буде продаватися з премією.Конкретні розрахунки проводяться за формулою:

(6.2)

де: F – форвардний курс валюти; Rd та Rf – ставки без ризику за депозитами в національній та

іноземній валюті;t – період вкладення коштів на депозит.

Обчислити величину форвардної премії можна за наступноюформулою:

(6.3)

де: F± – премія або дисконт;С – спот курс валюти;Rd і Rf – процентні ставки за депозитами в національній та

іноземній валюті;t – термін у днях.

Таким чином, форвардний валютний курс можна визначити,по-перше, як результат очікувань учасників поточного ринку від-носно майбутнього курсу «спот»; по-друге, на основі правила про-центного арбітражу, яке ґрунтується на існуванні конкретногозв'язку між форвардним та поточним валютними курсами: курс-форвард можна визначити на основі даного курсу «спот» та ставокпроцентів за депозитами в національній та іноземній валюті (див.6.2). Тож, за умови дотримання процентного паритету економіч-ний агент отримає однаковий фінансовий результат, як від купівліфорвардного валютного контракту, так і від купівлі валюти запоточною ціною для розрахунків у майбутньому.


,

3601

3601

tR

tR

F

f

d

+

+=

,100360 ⋅

⋅−⋅=±

t)RR(CF fd

282

Однією з найуспішніших і, в той же час, досить суперечливоюінновацією на валютно-фінансовому ринку стало запровадженняторгівлі ф'ючерсними контрактами. Першу біржу фінансовихф'ючерсних угод було відкрито в 1972 р. для здійснення торгівліф'ючерсними контрактами за іноземну валюту. У сучасному світіф'ючерси торгуються в Чикаго, Токіо, Сіднеї, в Новій Зеландії таще в декількох місцях.

Ф'ючерсний контракт – це стандартизований біржовий контр-акт на купівлю іноземної валюти за національну в установленийтермін у майбутньому за визначеним курсом. Ціну фінансовогоактиву, зафіксовану в контракті, називають ціною поставки. Від-криття короткої позиції означає, що учасник ринку продав ф'ю-черсний контракт, а відкриття довгої позиції – що учасник купивконтракт.

Головними користувачами ф'ючерсів іноземної валюти є комер-ційні банки, які використовують їх із метою отримання прибутківвід різниці валютних курсів на форвардних і ф'ючерсних ринках, атакож для хеджування. Широко використовують ф'ючерсні контр-акти імпортери й експортери продукції та послуг, які намагаютьсязахистити себе від втрат при конвертації заробленої іноземноївалюти в національну, чи хочуть запобігти передплаті у розрахун-ках за майбутні поставки. В останньому випадку торгівля ф'ючерс-ними контрактами відбувається на біржах, які виступають посе-редниками. Таким чином, за метою проведення ф'ючерси можнаподілити на спекулятивні і хеджингові. Спекулятивні ф'ючерсипередбачають, що учасник ринку одержить прибуток за рахунокочікуваної зміни цін на ф'ючерсний контракт.

Хоча ф'ючерсні та форвардні контракти й близькі за своєюекономічною суттю, але вони мають низку відмінностей: – найголовніша розбіжність полягає в можливості постійного над-

ходження грошових платежів на фінансовий рахунок власникаф'ючерса в ситуації постійного зростання курсу валюти-товару.Ці платежі можна одразу відкладати на депозит і отримуватидодаткові прибутки. Збитки в ситуації падіння валютного курсувласник ф'ючерса також повинен компенсувати грошима в тойсамий день. За форвардами цього не відбувається до дати вико-нання;


283

– ф'ючерсні операції здійснюються з обмеженим колом валют,таких як долар США, євро, єна, фунт та деякі інші;

– ф'ючерсний ринок доступний як для великих інвесторів, так ідля дрібних. Використання форварду невеликими фірмами об-межене їхніми фінансовими можливостями (мінімальна ціна дляукладання форвардного контракту становить 500000 дол. США);

– форвардні контракти є угодою між приватними особами, вонивідрізняються величиною та строками поставки, їх неможливопродати до закінчення строку угоди, тому вторинний ринок дляних практично відсутній. Натомість, ф'ючерсні контракти отри-мали широке розповсюдження саме через свою високу стандар-тизацію; вони торгуються на високоліквідному біржовому ринку,що підвищує їхню надійність і рівень страхування валютнихризиків;

– біржі, де відбуваються основні торги з ф'ючерсами, встановлю-ють обмеження денних коливань цін на ф'ючерси. Щодо фор-вардів таких лімітів немає;

– форвардний ринок є саморегулятивним, тому форвардні контр-акти регламентуються звичайними законами. Ф'ючерсна тор-гівля відбувається через клірингові палати відповідної ф'ючерс-ної біржі і регулюється спеціальними рішеннями агентств (уСША, наприклад, Комісії з торгівлі ф'ючерсами).Таким чином, саме через стандартизацію строків виконання та

отримання можливості за незначних початкових витрат на органі-зацію угоди (авансової маржі) оперувати великими сумами ф'ю-черси використовуються не лише для хеджування чи реальноговиконання, але й як інструмент для спекуляцій: якщо форвардніконтракти виконуються в 90% випадків, то ф'ючерси – лише у 5%.Відтак використання ф'ючерсних контрактів дозволяє економіч-ним агентами хеджувати валютний курс, а професійним торговцям– здійснювати успішні спекуляції, що в обох випадках веде дозниження ризиків на ринку.

Своєрідною формою термінової угоди двох сторін є опціон.Опціон – це контракт який дає його власнику право вибору часупоставки або платежу за визначеним курсом певної суми валюти, атакож передбачається можливість відмови від угоди, яка надаєтьсяопціонером своєму партнеру, причому обумовлюється не конкретна


284

дата виконання опціону, а лише період часу, протягом якого віндійсний.

Існують два різновиди прав, яких може набути покупець зале-жно від того, який опціон укладено: «колл» або «пут». Опціон«колл» (call) – контракт, що надає покупцеві опціону право купитистандартну кількість базового активу; продавець опціону зобов'яза-ний продати цей актив. Опціон «пут» (put) – це контракт, що надаєпокупцеві право продати стандартну кількість базового активу.

Ціна, яку платить покупець опціону його продавцеві за правовиконання опціонного контракту називається премією опціону.Ціна поставки фінансового активу має назву «виконавча» або«страйк»-ціна (strike price). Обсяги контрактів стандартизовані йдорівнюють половині стандартної партії ф'ючерсів за відповід-ними валютами. Найчастіше опціони надаються банками, якітаким чином страхують свою відкриту валютну позицію й захища-ють інвестиційний портфель, деномінований в іноземній валюті.При цьому вони отримують прибуток у вигляді знижки, якщокупують валюту, або надбавки, якщо її продають, що відіграє ролькомпенсації у випадку відмови покупця від виконання опціону.Опціони широко використовуються в ситуації невизначеностіточного часу й суми валютних надходжень, різких коливань валют-ного курсу, при публікації прейскурантів цін експортерами на своїтовари в іноземній валюті, у разі потреби забезпечення одночас-ного страхування від комерційних і валютних ризиків, в умовахнестійкої кон'юнктури ринку та недостатнього професіоналізмубізнесменів у трансформаційній економіці.

Як правило, опціони реально не виконуються, вони виступаютьлише як засіб страхування, який захищає покупця від ризикунегативної зміни валютного курсу і дає йому можливість отриматиприбуток, якщо валютний курс зміниться в позитивному для ньогонапрямі. Загальним правилом при визначенні доцільності здійс-нення опціонного контракту є зіставлення поточного валютногокурсу на день виконання опціону з ціною виконання. Якщо надень виконання опціону спот-курс нижчий за ціну виконання, товигідніше здійснити опціон «пут», і навпаки. Для прибуткової реалі-зації опціону «колл» має виконуватись наступна умова: страйк-курсмає бути меншим за поточний ринковий курс продажу валюти із


285

врахуванням сплати необхідної опціонної премії. Тож при укла-данні опціонних угод у вигіднішому становищі знаходиться поку-пець опціону, оскільки остаточне рішення про реалізацію опціонуприймає він. Максимальними витратами покупця на страхуваннявалютного ризику при використанні валютного опціону є вели-чина сплаченої премії, якщо курс не змінився, або різниця міжвалютним курсом виконання та поточним курсом проданої (куп-леної) валюти мінус премію.

Опціон як форма угод на термін надає інвесторам великі мож-ливості. Комбінуючи опціони різних видів, різні ціни виконання ідати завершення опціонів інвестор (хеджер, спекулянт) можепобудувати неординарні стратегії й дістати додатковий прибуток.

Валютні свопи набули поширення на початку 80-х років і ведутьсвоє походження від компенсаційних і паралельних банківськихпозик. Валютний своп (currency swap) – це обмін кредитними зобо-в'язаннями або контрактами на купівлю іноземної валюти занаціональну з її майбутнім зворотнім викупом в обумовлений час.Принципове значення при виконанні угоди свопу має різниця міжвалютним курсом продажу та купівлі, що має назву ставка свопу.

У світовій фінансовій практиці найбільш поширеним є прямийвалютний своп, який включає форвардну операцію: контрагентипродають один одному певну кількість валюти за поточним курсомі беруть на себе зобов'язання у визначену дату в майбутньомуздійснити зворотній процес купівлі-продажу цих валют по тому жкурсу. При цьому покупець, який купив валюту країни з більшвисокими ринковими ставками проценту, сплачує своєму контр-агенту погоджену процентну різницю. Таким чином, операція«своп» є комбінацією готівкової та термінової операцій.

Широко розповсюдженим є також класичний валютний своп –угода, в якій борг в одній валюті трансформується у борг в іншійвалюті, при цьому скорочуються витрати економічних суб'єктів нафінансування угод та обіг коштів. Валютний своп фінансовимиактивами дозволяє зробити обмін грошовими доходами від якого-небудь активу (наприклад, інвестицій), що має за мету як зниженнядовгострокового валютного ризику, так і підвищення дохідностіактивів. При здійсненні операцій своп клієнт економить на маржі(різниці між курсами продавця та покупця) за готівковою угодою.


286

Угоди своп, як правило, укладаються на термін від 2 до 10 років.В інвестиційному портфелі свопи використовуються як еле-

мент хеджування негативної зміни його валютної та процентноїструктури. Таким чином, свопи націлені на зменшення валютнихризиків через розподіл їх між учасниками угоди, дозволяють тим-часово розширити грошовий обіг у твердих валютах, використо-вуються для покриття банківських дефіцитів, у тому числі цен-трального банку. Операції своп зручні для банків у міжнароднихрозрахунках, кредитуванні клієнтів, диверсифікації валютнихрезервів, тому що вони не створюють відкритої позиції (купівляпокривається продажем), тимчасово забезпечують банки необхід-ним фінансовим активом без ризику, пов'язаного зі зміною цін(курсу) на цей актив.

Угоди своп у валютній торгівлі не слід плутати з власне свопами.Адже за свопів два партнери у встановлений момент обмінюютьсянаявними процентними зобов'язаннями (або вимогами), щоб ско-ристатися відносними ціновими перевагами. За чистого процент-ного свопу (interest rate swap) кредитні зобов'язання зі змінноюпроцентної ставки обмінюються на зобов'язання з постійною став-кою. При цьому не відбувається обміну капіталом. Валютні ж свопиі комбіновані процентно-валютні свопи передбачають обмін капі-талами.

6.4. Валютний ринок України

Формування валютного ринку в Україні розпочалося після про-голошення її незалежності. Складовою частиною економічнихреформ, спрямованих на перехід до ринкової економіки, сталоскасування державної монополії зовнішньої торгівлі і валютноїмонополії та децентралізація зовнішньоекономічної діяльностікраїни. Валютна реформа забезпечила перехід від адміністратив-ного розподілу валютних ресурсів державними органами доформування валютного ринку. З початку створення українськоговалютного ринку його специфіка полягала в тому, що він бувпредставлений, переважно, валютною біржею, яка функціонувалаяк структурний підрозділ НБУ. Однак із подальшим розвитком


287

ринку й збільшенням обсягу валютних операцій виникла потреба устворенні самостійного інституту, через який реалізовувалась бивалютна політика держави. У зв'язку з цим, в липні 1993 р. Кабіне-том Міністрів України була прийнята Постанова № 5 «Про Укра-їнську міжбанківську валютну біржу», в якій було визначено формидіяльності валютного біржового ринку в Україні. УМВБ була за-снована 40 комерційними банками України як закрите акціонернетовариство й у такому статусі функціонувала до березня 1999 року.

На валютному ринку України мали право діяти такі суб'єкти: – УМВБ, яка забезпечує організацію роботи щодо проведення

операцій уповноваженими банками з купівлі-продажу інозем-ної валюти;

– НБУ, який встановлює порядок проведення операцій з інозем-ною валютою на території України та вживає заходів щодо ста-білізації валюти;

– комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, щомають ліцензію НБУ на здійснення операцій з купівлі-продажуіноземних валют для своїх клієнтів. В Україні повноваження НБУ визначаються Законом України

«Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом КМУ «Про сис-тему валютного регулювання та валютного контролю». Основноюфункцією НБУ згідно Закону України «Про національний банкУкраїни» є забезпечення стабільності національної валюти, а дойого повноважень у сфері валютного регулювання у статті 44 від-несено:– видання нормативних актів щодо порядку проведення валют-

них операцій;– видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю за діяль-

ністю банків та інших установ, які мають ліцензію на здійсненняоперацій з валютними цінностями;

– встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків таінших установ, що здійснюють операції купівлі-продажу іно-земної валюти;

– забезпечення накопичення та зберігання золотовалютних резер-вів та здійснення операцій з ними та банківськими металами.Нормами вищезазначеного Закону передбачено, що НБУ здійс-

нює організацію валютного ринку в країні, проводить дисконтну


288

та девізну валютну політику, забезпечує управління золотовалют-ними резервами держави, визначає та регулює курс гривні,встановлює умови та порядок конвертації гривні на іноземнувалюту, регулює імпорт та експорт капіталу відповідно нормамчинного законодавства.

Введення режиму фіксованого валютного курсу обумовилоперехід до аукціонного типу організації валютного ринку, якийпроіснував майже рік (до осені 1994 р.): в листопаді 1993 р. післяприпинення торгів валютою на УМВБ тимчасово створенийтендерний комітет проводив продаж валюти за офіційним курсомзалежно від першочергових потреб держави; з весни 1994 р. про-водилися аукціони з продажу американського долара, німецькоїмарки і російського рубля. Скасування жорстко фіксованого курсугривні й перехід до політики регульованого курсу зробило аук-ціонну форму проведення торгів неефективною. Тому з жовтня1994 р. УМВБ поновила свою діяльність у попередньому режимі.

З розвитком банківської системи та у зв'язку з подальшоюлібералізацією валютної торгівлі у травні 1995 р. з'явився ще одинсегмент валютного ринку – міжбанківський ринок, де угоди укла-далися безпосередньо між уповноваженими банками. З появоюцього фінансового інституту структура українського валютногоринку повністю сформувалася, і валютна торгівля в Україні почалашвидко розвиватися. При цьому попит на валюту на біржовомуринку зменшився – його обсяги не перевищували 10% від обсягівміжбанківського ринку.

Таким чином, валютний ринок України складався з трьох вели-ких сегментів: біржового ринку, позабіржового або міжбанківсь-кого ринку та готівкового ринку, кожен із яких виконував своюспецифічну роль. Міжбанківський ринок обслуговував потребибанків щодо купівлі-продажу валюти за зовнішньоекономічнимиопераціями, при цьому міжбанківський курс не міг відхилятися відбіржового на 0,3%. Найбільші обсяги продажу валюти були у 1996–1997 р., коли значні надходження валюти від експорту й припливукороткострокового капіталу та інвестицій дозволили подвоїтивалютні резерви НБУ. Режим валютної торгівлі в Україні в цейперіод був досить ліберальним: розрахунки для зовнішньоеконо-мічних операцій проводилися без певних обмежень; норматив


289

обов'язкового продажу валюти був відмінений; банки на ринкумогли працювати власними коштами та від імені своїх клієнтів;валюта купувалася та продавалася не тільки для зовнішньоторго-вельних операцій. На ринок були також допущені нерезиденти, якіпрацювали через українські уповноважені банки.

Але, у період валютно-фінансової кризи у 1998 р. банки купуваливалюту на УМВБ у НБУ за одним курсом, а продавали на міжбан-ківському ринку за іншим, що призводило до невпинної деваль-вації валюти і виснаженню валютних резервів НБУ. В результатіпраця УМВБ була призупинена, і НБУ здійснив низку заходівантикризової спрямованості: жорстко обмежеив купівлю валютикомерційними банками на міжбанківському ринку; заборонивпроведення спекулятивних операцій (до нинішнього часу банкиможуть проводити операції з купівлі-продажу іноземної валютипершої групи Класифікатора іноземних валют Національногобанку України протягом торговельної сесії, яка триває не більшечотирьох годин на день, виставляючи при цьому заявки тільки накупівлю або тільки на продаж валюти); організував щоденнийнагляд і контроль за рухом коштів на транзитних валютних рахун-ках резидентів і продаж експортної валютної виручки на біржо-вому ринку. Це дозволило стабілізувати ситуацію на валютномуринку і забезпечити дієву контролюючу роль НБУ.

Водночас, посилення адміністративного регулювання валют-ного ринку обумовило виникнення негативних тенденцій, насам-перед, суттєво скоротилися його обсяги. Збільшення розриву міжтіньовим та офіційно встановленим курсами призвело до числен-них випадків приховування експортерами валютної виручки.Відтак частка валюти обов'язкового продажу на торгах УМВБ неперевищувала 35% від загальних обсягів, хоча до кризи обсягипродажу складалися тільки з обов'язкових платежів.

Відповідно проголошеному у лютому 2000 р. режиму вільноплаваючого валютного курсу гривні було змінено структуру валют-ного ринку та систему валютного регулювання. Нинішній порядокроботи міжбанківського ринку в Україні дуже нагадує роботу бір-жового ринку – офіційний валютний курс визначається як серед-ньозважена величина курсів комерційних банків (при цьому левовучастку заявок на купівлю-продаж банки закривають між своїми


290

клієнтами) і обсягів купівлі-продажу валюти на кінець дня. Балансдосягається за рахунок коригуючих інтервенцій НБУ, який вику-повує надлишок або продає валюту в ситуації перевищення попитуна неї над пропозицією; курс встановлюється на базі котируваньзалишків продажу або купівлі валюти. Нині міжбанківський ринокобслуговує лише потреби торгового балансу, тоді як проведеннясуто фінансових операцій жорстко контролюється з боку НБУ.

На сьогодні валютний ринок України регулюється численнимиположеннями НБУ, Декретом КМУ «Про систему валютного регу-лювання та валютного контролю», який було прийнято ще у 1993році. Новий Проект Закону «Про валютне регулювання» ще неприйнятий. Використання адміністративного контролю, з одногобоку, дозволяє НБУ забезпечувати стабільність функціонуванняринку, викуповувати надлишок валюти на ринку для наповненнявалютних резервів, оскільки тільки НБУ має право купувати різ-ницю між пропозицією й попитом валюти. Тим часом, постійнаприсутність НБУ на ринку, коли він фактично є найбільшим трей-дером, послаблює ринкові засади функціонування ринку.

Нині діюча структура валютного ринку, що була досить ефек-тивною в умовах кризи 1998–1999 рр., не відповідає потребі у роз-ширенні сфери дії ринкових механізмів у різних сферах економіч-ного життя. Макроекономічна й фінансова стабілізація протягом2002–2004 рр., позитивне сальдо платіжного балансу та результа-тивний стабільний надлишок іноземної валюти на ринку за умовмайже 100%-го продажу валютної виручки створюють передумовидля поступової лібералізації валютного ринку, зокрема переходу додекількох сегментів валютного ринку, скасування адміністратив-них норм управління ним. За збереження регулюючої ролі НБУ таспрямованості валютної політики на забезпечення прогнозовано-сті та передбачуваності динаміки національної грошової одиниці,необхідно відновити діяльність валютної біржі – УМВБ. Це поси-лить ринкові засади процесу курсоутворення і звільнить НБУ відвиконання функцій організатора валютної торгівлі.

Специфічною особливістю розвитку валютного регулювання у2004 р. стало домінування протилежних тенденцій у двох періодах:у першому півріччі 2004 р. надзвичайно великі обсяги надходженьіноземної валюти обумовлювали значний тиск на обмінний курс


291

гривні у напрямі його підвищення, що вимагало активного викупуНБУ валюти у золотовалютні резерви. Натомість у другому півріччі2004 р. для збереження валютно-фінансової стабільності в умовахдефіциту іноземної валюти Нацбанк був змушений здійснитимасові інтервенції готівкової валюти, безпосередньо втрутитися уфункціонування валютного ринку, застосувати низку заходіввалютного регулювання рестрикційної спрямованості.

Для недопущення девальвації обмінного курсу гривні та длязапобігання масовим спекуляціям комерційних банків згідно зПостановою НБУ № 462 від 29 вересня 2004 р. НБУ розпочав про-дажу комерційним банкам готівкової валюти для подальшої реалі-зації її населенню, при цьому не дозволялося відхилення готівко-вого курсу від офіційного більше, ніж на 2%. Усунення необхідностісплачувати 1,5%-ий збір до Пенсійного фонду та перекладаннявсіх витрат, пов'язаних із ввозом до України готівкової валюти наНацбанк (сплата комісій тощо), дозволило стабілізувати готівко-вий курс продажу валюти на рівні 5,4134 грн./дол. США.

У той же час були внесені зміни у нормативно-правову базу зметою підвищення прозорості та керованості готівкового валют-ного ринку. Зокрема, Постановою НБУ № 421 від 3 вересня 2004 р.«Про внесення змін в правила здійснення операцій на міжбанків-ському валютному ринку» посилено контроль за операціямикупівлі-продажу готівкової іноземної валюти. Банкам було дозво-лено проводити такі операції лише у межах, які встановлюютьсяНБУ, тоді як раніше банки могли продавати готівкову інвалюту іздійснювати обмін коштів у гривнях на інвалюту лише в межахзагального обсягу купленої інвалюти.

Крім того, Національний банк Постановою № 499 від 20 жовт-ня 2004 р. «Про внесення змін в правила здійснення операцій наміжбанківському валютному ринку» заборонив комерційним бан-кам купувати валюту на міжбанківському ринку з метою перепро-дажу її іншим банкам. Купити валюту дозволялося тільки длязабезпечення заявок клієнтів та власних потреб.

Відновлення стабільності на валютному ринку у 2005 р. дозво-лило НБУ відмінити більшість антикризових заходів. Разом із тим, упершому кварталі 2005 р. під тиском великого припливу іноземнихкапіталів НБУ не вдалося уникнути значних курсових стрибків.


292

Хоча ревальвація гривні в кінці квітня 2005 р. з 5,19 до 5,05 грн./дол.США, або на 2,7%, мала стримуючий вплив на потоки іноземнихкапіталів, суттєво послабила ревальваційні очікування іноземнихінвесторів і дозволила здешевшити критичний імпорт, існує низканегативних наслідків різких змін обмінного курсу і занадто швид-кої ревальвації гривні, а саме: масовий продаж іноземної валютинаселенням, вилучення доларових депозитів з банківської системи,знецінення депозитів суб'єктів господарювання в іноземній валю-ті, значні втрати експортерів і підвищення конкуренції національ-них виробників в галузях імпортозаміщення.

У 2005 р. був прийнятий пакет постанов НБУ, спрямованих напоступову лібералізацію й підвищення прозорості функціону-вання валютного ринку, серед яких: – скасування нормативу обов'язкового продажу валютної виручки

експортерів (Постанова НБУ від 31.03.2005 № 101, зареєстрованав Міністерстві юстиції України 5 квітня 2005 р. за № 359/10639);

– запровадження індикативних параметрів інтервенцій на між-банківському ринку;

– спрощення процедури торгів на міжбанківському валютномуринку, зокрема, банки отримали можливість протягом однієїсесії як купувати, так і продавати валюту, було дозволено фор-вардні операції за умови реального постачання активу та кон-вертація іноземних валют 1-ї групи класифікатора в іноземнівалюти 2-ї групи й навпаки, розширено часові межі торговихсесій («Правила проведення торгової сесії і здійснення окремихоперацій, пов'язаних з купівлею-продажем іноземних валют ібанківських металів», затверджені НБУ 10 серпня 2005 р. і за-реєстровані у Міністерстві юстиції 29 серпня 2005 року).НБУ й надалі провадитиме політику, спрямовану на виважену й

еволюційну лібералізацію валютного ринку.


293


1. Коли була вперше сформована світова валютна система, які їїструктурні принципи?

2. У чому виявляється зв'язок і відмінності основних елементівнаціональної та світової валютних систем?

3. Що таке демонетизація золота?4. Від яких факторів залежить динаміка валютного курсу?5. У чому полягають спільні риси й відмінності Бреттон-Вудської

та Ямайської валютних систем?6. Назвіть проблеми сучасної світової валютної системи. 7. Розкрийте особливості функціонування сучасних валютних

ринків.8. Які основні види валютних операцій проводяться на сучасних

валютних ринках?9. Як здійснюється пряме й зворотне котирування валют? Що

таке крос-курс? 10.Охарактеризуйте структуру українського валютного ринку.


1. Антонов В. А. Мировая валютная система и международныерасчеты. – М.: ТЕИС, 2000.

2. Бункина М. К., Семенов А. М. Основы валютных отношений.– М.: Юрайт, 1998.

3. Буторина О. В. Международные валюты: интеграция и конку-ренция. – М.: Деловая литература, 2003. – С. 49-50.

4. Кравченко Ю. Я. Рынок ценных бумаг: Курс лекций. – К.:ВИРА-Р, 2002.

5. Международные валютно-кредитные и финансовые отноше-ния: Учебник / Под ред. Л. Н. Красавиной. – 2-е изд., перераб.и доп. – М.: Финансы и статистика, 2000.

6. Міжнародні розрахунки та валютні операції: Навч. посібник /О. І. Береславська, О. М. Наконечний, М. Г. Пясецька та ін.; Зазаг. ред. М. І. Савлука. – К.: КНЕУ, 2002.

294

7. Міжнародні фінанси: Підручник / О. І. Рогач, А. С. Філіпенко,Т. С. Шемет та ін. – К.: Либідь, 2003.

8. Frankel J. Experience of and Lessons from Exchange rate Regimes inEmerging Economies // NBER Working paper August 2003. – JelNo F3. –р. 1-38.

9. Annual Report on Exchange Arrangements and Exchange Restric-tions // IMF World Economic Outlook (WEO), September 2002. –Available from: <http://www.imf.org/search97cgi/s97is_eng.dll/search97cgi/inetsrcheng.ini?action=FilterSearch&filter=spquery.hts&querytext=weorepts>.

10.Canales-Kriljenko J. Foreign Exchange Market Organization inSelected Developing and Transition Economies: Evidence from aSurvey // IMF Working Paper WP/04/04. – January 2004.- pp. 1-44.

11.Chеung Y.-W., Chinn M.D. Traders, Market Microstructure andExchange Rate Dynamics / NBER WP 7416. – Available from:<http:www.nber.org/papers/w7416>.

12.Madhavan A. Market Microstructure: a Survey. – 2000. – Availablefrom: <httр://www.shh.fi/cefa/downloads/module1/hedvall_ mad-havan.pdf>.


295

Розділ 7. МІЖНАРОДНІ РОЗРАХУНКИ

І ПЛАТІЖНИЙ БАЛАНС

7.1. Поняття міжнародних розрахунків

Основною ознакою сучасної світової економіки є взаємозв'язокта взаємообумовленість її учасників, кожен із яких має свої інте-реси. Цей взаємозв'язок досягається за допомогою спеціальнихтехнологій та інструментів. У процесі обслуговування міжнарод-них платежів застосовуються різноманітні інструменти, посеред-ники, технологічні та юридичні форми та канали зв'язку. Наявністьміжнародних платіжних систем із певними технологічними меха-нізмами обслуговування, які задовольняють потреби юридичнихта фізичних осіб у швидкому та безпечному переміщенню коштів,є однією з основних ознак ринкової економіки.

Міжнародні розрахунки – це система регулювання платежів погрошовим вимогам та зобов'язанням, які виникають внаслідок тор-гово-економічних та будь-яких інших відносин між фірмами, органі-заціями, урядами та громадянами різних країн.

Виходячи з особливої ролі, яку вони відіграють у реалізаціїзв'язків між державами, міжнародні розрахунки: – пов'язані з обміном однієї національної валюти на іншу та здійс-

нюються переважно у безготівковій формі шляхом відповіднихзаписів на банківських рахунках в уповноважених банках;

– забезпечують здійснення різного роду економічних та нееконо-мічних відносин із зарубіжними країнами у зовнішньоторго-вельній, туристичній, культурній, дипломатичній та інших сфе-рах і галузях економіки;

– регулюються національними законодавчими й нормативнимиактами, а також міжнародними банківськими правилами тазвичаями;

296

– виступають об'єктом уніфікації. Так, Комісія Організації Об'єд-наних націй з прав міжнародної торгівлі, ЮНСІТРАЛ (UnitedNations Commission on International Trade Law, UNCITRAL) здійс-нює уніфікацію вексельного законодавства, а Міжнародна тор-гова палата (International Chamber of Commerce, ICC), яка засно-вана в 1919 році, розробляє Міжнародні правила ІНКОТЕРМС(International Commercial Terms, INCOTERMS);

– мають документарний характер, тобто, вони здійснюються протифінансових та комерційних документів. До фінансових докумен-тів належать прості та перевідні векселі, чеки та платіжні роз-писки. До комерційних – рахунок-фактура, а також документи,що підтверджують відправку товарів (коносаменти, перевізнінакладні), страхові, сертифікати якості товарів тощо;

– здійснюються в різних валютах, тому вони пов'язані з купівлею-продажем іноземних валют і на ефективність їх проведеннявпливає динаміка валютних курсів.У практиці міжнародних розрахункових операцій велику роль

відіграють валютно-фінансові умови зовнішньоекономічного кон-тракту.

Міжнародні контракти купівлі-продажу свідчать про те, щоекспортер зобов'язується передати певний товар у власність імпор-теру, а останній – сплатити за товар у встановлений час. Цей доку-мент має певну форму та в залежності від умов проведення міжна-родної операції вимагає дотримання таких фінансових умов:– валютних (валюта ціни; валюта платежу; курс перерахунку

валюти у валюту платежу; застереження від валютного ризику);– фінансових (умови розрахунків, заходи проти необумовленої

затримки платежу; форми розрахунків; засоби розрахунків).Валюта ціни контракту – це та валюта, в якій здійснюється

сплата за поставлений за контрактом товар.Основні цінові аспекти, які відображаються в контракті:

– на які ціни орієнтуватися експортеру при встановленні цінипропозиції та імпортеру при визначенні доцільності закупки(рівень ціни);

– як співвідноситься ціна товару з витратами по перевезеннютовару покупцю (базис ціни);

– як зафіксувати ціну в контракті;

Розділ 7. Міжнародні розрахунки і платіжний баланс

297

– в якій валюті встановити ціну товару і в якій виконати платіж;– як уникнути валютних ризиків.

Валюта платежу – це та валюта, в якій здійснюються реальнірозрахунки за поставлений за контрактом товар. При цьому валютаплатежу може не співпадати з валютою ціни, що є засобом страху-вання від валютних ризиків. Тому від вибору валюти платежу тавалюти ціни контракту залежить ефективність зовнішньоеконо-мічної угоди.

У процесі виконання міжнародних розрахунків приймаютьучасть різні посередники, які застосовують різноманітні інстру-менти та канали зв'язку.

Основними учасниками міжнародних розрахунків є: експор-тери, імпортери, банки та кредитні установи, держави, міжнародніорганізації, фізичні особи.

Найбільша кількість розрахунків здійснюється через зареєстро-вані банки, які знаходяться в країні платежу, або через відділеннята філії іноземних банків у цій країні. З цією метою та для спро-щення виконання міжнародних фінансових операцій для своїхклієнтів банки різних країн світу встановлюють кореспондентськівідносини.

Під кореспондентськими відносинами в їх сучасному тлумаченнірозуміють стосунки, що опосередковують проведення між бан-ками взаємних операцій, які вони здійснюють за дорученням своїхклієнтів і від власного імені і включають форми, методи й умовиздійснення операцій та порядок їх проведення.

Як традиційна форма банківських зв'язків, вони використову-ються в основному при обслуговуванні зовнішньої торгівлі напідставі співробітництва між банками. Збільшення обсягів міжна-родних банківських операцій, розширення їх видів при одночас-ному збільшенні ризиків за подібними операціями, викликализміну традиційних поглядів на кореспондентські відносини. Якщораніше банки відводили кореспондентським відносинам друго-рядну суто технічну роль, то в даний час вони розглядаютьсябанками як один з інструментів зниження ризиків і, що найважли-віше, як джерело одержання додаткового прибутку.

Кореспондентські відносини можуть бути як односторонніми,так і взаємними. Банки-кореспонденти встановлюють такі від-


298

носини шляхом відкриття кореспондентських рахунків ЛОРО таНОСТРО.

Кореспондентський рахунок ЛОРО – це рахунок, який відкриваєбанк своєму банку-кореспонденту та за яким банк здійснює опе-рації списання й зарахування коштів згідно з чинним законодав-ством. У банку-кореспонденті цей рахунок є кореспондентськимрахунком НОСТРО.

Кореспондентський рахунок ЛОРО відкривається комерційнимбанком на підставі укладеного між ним та банком-кореспондентомдоговору про встановлення кореспондентських відносин за умовнадання правильно оформлених документів. При здійсненні пла-тежів за допомогою такого рахунку, банк надсилає у той же робо-чий день банку-кореспонденту повідомлення про платіж із рекві-зитами розрахункового документа. При списанні коштів з корес-пондентського рахунку ЛОРО за розрахунковими документамибанку-кореспонденту повідомлення може не надсилатися. Дляпідтвердження операцій. які здійснюються за кореспондентськимрахунком, банк надсилає банку-кореспонденту (у визначенийдоговором термін) виписку з кореспондентського рахунку. Якщо увизначений договором термін банк-кореспондент не надіслав за-уваження у письмовій формі щодо здійсненої операції, то випискавважається підтвердженою.

Рахунки ЛОРО, як правило, є прибутковими для банку, в якомуїх відкрито й де вони обслуговуються, оскільки дають можливістьзалучати податкові ресурси та отримувати доходи за здійсненнярозрахунків у вигляді комісійних. Крім того, наявність великоїкількості рахунків ЛОРО є вигідним для банку при виборі марш-руту та оптимізації проходження платежу.

Техніка здійснення обміну інформацією між банками-корес-пондентами може набувати як вільної форми так і здійснюватисячерез СВІФТ1.

Обмін інформацією у вільній формі проводиться через телекс,телетайп, телефон. Однак це дуже дорогі форми зв'язку, тому востанній час багато банків підключаються до СВІФТ. СВІФТ – неплатіжна система, оскільки вона не має механізмів розрахунків.Основним видом послуг цієї системи є обмін фінансових доручень


1 СВІФТ – спілка світових міжбанківських фінансових телекомунікацій, яка діє з 1977року (Society for Worldwide Interbank Financial Telecommunications, SWIFT).

299

через власну мережу. Функції мережі полягають у прийнятті, збері-ганні та відправці доручень банків, які являють собою команди попереводу платежів. Банками в усьому світі прийнято до викорис-тання 9 категорій банківських масивів, які обслуговують 158 типівстандартизованих повідомлень. Кожне повідомлення дозволяєідентифікувати відправника або отримувача та забезпечує гаран-тію того, що текст повідомлення не зазнає змін. Достовірністьінформації, яка передається через СВІФТ, забезпечується методомключів, які відомі тільки відправнику та отримувачу.

З метою полегшення управління міжбанківськими розрахун-ками, зниження їхнього ризику та зменшення потреби тримативеликі резерви в центральному банку, банки застосовують опера-цію клірингу.

Кліринг – це процедура періодичного взаємозаліку за зобов'я-заннями учасників розрахунків певної платіжної системи, щовключає процес отримання, сортування та розподіл розрахунковихдокументів кожного учасника розрахунків.

Валютний кліринг – угода між урядами двох країн про обов'яз-ковий взаємний залік міжнародних вимог і зобов'язань.

Основними відмінностями валютного клірингу від внутріш-нього міжбанківського клірингу є те, що при існуванні кліринговоїугоди між країнами-партнерами по зовнішньоекономічній угоді,банки обох країн не мають права відхилятися від розрахунків поклірингу.

Основними завданнями валютного клірингу є:– вирівнювання платіжного балансу без витрат золотовалютних

резервів;– застосування клірингу при отриманні пільгового кредиту від

контрагента, який має активний платіжний баланс;– застосування клірингу як дискримінаційного заходу щодо дії іншої

держави (наприклад, Велика Британія в 30-х роках ввела клі-ринг у відповідь на призупинення платежів Німеччини англій-ським кредиторам);

– безоплатне фінансування країною з активним платіжним балан-сом країни з пасивним платіжним балансом.В залежності від числа країн-учасниць кліринги бувають:

– односторонній;– двосторонній;


300

– багатосторонній. Участь у такому клірингу приймають три ібільше країн. Прикладом є Європейський платіжний союз,який функціонував з червня 1950 р. по грудень 1958 р. і в якомуприймало участь 17 країн Західної Європи. Він був створений заініціативою і за підтримкою США, які використовували союздля подолання валютних перешкод, які заважали просуваннюамериканського капіталу для розподілу допомоги за «планомМаршалла» і впливу долара на міжнародні розрахунки ЗахідноїЄвропи;

– міжнародний. Такі угоди поки що не створені, хоча їх проект буврозроблений Дж. М. Кейнсом ще в 1943 році під назвою –Проект Міжнародного клірингового союзу. Згідно останньому,міжнародні клірингові розрахунки передбачалися для взаєм-ного заліку вимог і зобов'язань, а також для міждержавного ва-лютного регулювання. Кейнс розглядав міжнародний клірингяк засіб подолання міждержавних протиріч. За обсягом операцій кліринг буває:

– повний, тобто кліринг на повну суму розрахунку;– кліринг, що охоплює 95% платіжного обороту;– частковий, що поширюється на певні операції.

Валютний кліринг має подвійний вплив на зовнішню торгівлю:– по-перше, він зменшує негативні наслідки валютних обмежень

і дає можливість експортерам використовувати валютну виручку;– по-друге, валютний кліринг впливає на зовнішньоторговельний

оборот з кожною країною окремо. Оскільки валютну виручку можна використовувати тільки в тій

країні, з якою існує клірингова угода, то для експортера валютнийкліринг є невигідним. З метою запобігання вільного використаннячастини валютної виручки, застосовують заниження контрактноїціни на товар у рахунку-фактурі.

В Україні порядок встановлення кореспондентських відносинрегламентується чинним законодавством України: законами Укра-їни «Про Національний банк України», «Про банки та банківськудіяльність», іншими законодавчими актами України та нормативно-правовими актами НБУ, зокрема, Інструкцією про міжбанківськірозрахунки в Україні, яка затверджена Постановою ПравлінняНБУ № 621 від 27.12.1999 року.


301

Інструкція про міжбанківські розрахунки в Україні визначаєшляхи, порядок та умови проведення міжбанківських розрахунківу грошовій одиниці України та в іноземних валютах за кореспон-дентськими рахунками банків-резидентів, відкритими в банківсь-ких установах України.

7.2. Форми міжнародних розрахунків та їх порівняльнахарактеристика

Міжнародна практика торгових відносин обрала декілька формрозрахунків, які відрізняються один від одного в залежності відрівня взаємної довіри між торговими партнерами, а також від тієїролі, яку має в кожному конкретному випадку відігравати банк урозрахунках між продавцем і покупцем. Особливістю розрахунків ізкраїнами з ринковою економікою є те, що в цих країнах розрахун-кові документи є інструментом, який полегшує практичне здійс-нення фінансування зовнішньоторговельних операцій. Це, з однієїсторони, призводить до виникнення широкого спектра форм роз-рахунків, а з іншої – потребує більшої ретельності у їх підготовці тапроведенні. На вибір тієї чи іншої форми розрахунків впливаютьтакі фактори як: вид товару; наявність кредитної угоди; плато-спроможність та репутація клієнтів зовнішньоекономічної угоди.

На сьогодні використовуються наступні форми міжнароднихрозрахунків (останні наведені в залежності від ступеня вигоди дляекспортера від найбільш вигідної до найменш вигідної):– авансовий платіж;– документарний акредитив;– документарне інкасо;– відкритий рахунок.

Крім того, використовуються розрахунки за допомогою вексе-лів, чеків та кредитних карток.

Розрахунки за допомогою авансового платежу – найбільш вигіднідля експортера. Оскільки сплата за товар здійснюється імпортеромдо його відвантаження, то така форма розрахунку по суті є креди-том експортеру. Згідно міжнародній практиці, авансові платежіскладають близько 30% від суми контракту. За дорученням експор-


302

тера його банк на суму авансового платежу видає на користь імпор-тера гарантію повернення отриманого авансу у випадку невико-нання умов контракту та непостачання товару. Авансом прийнятосплачувати за такі специфічні товари, як: дорогоцінні метали,зброя, ядерне паливо тощо.

Документарний акредитив, L/C (Letters of Credit) являє собоюзобов'язання банка сплатити бенефіціару за рахунок свого замов-ника певну суму в певній валюті, якщо бенефіціар надасть у сталийстрок документи, які вказані в акредитиві і відповідають йогоумовам. Отже, банк діє як посередник між покупцем і продавцем;через банк здійснюється платіж: проти надання відповідних акре-дитивних документів бенефіціар (отримувач грошей за акредити-вом) отримує від банку суму, яка передбачається в акредитиві впевній формі платежу. Завдяки акредитиву бенефіціар не залежитьбільше від платоспроможності покупця та його готовності спла-тити і відразу ж після відвантаження товару він може отриматиліквідні кошти (див. рис. 7.1).

Основною особливістю акредитивної форми розрахунків є те, щоїї здійснення підпорядковане Уніфікованим правилам і звичаям длядокументарних акредитивів та інкасо (ICC's Uniform Customs andPractice for Documentary Credits, UCP 500), які розробляються Між-народною торговою палатою, що вимагає виконання всіх умовакредитиву як від експортера та імпортера, так і від банку, а саме: – імпортер повинен у вказаний термін надати банку необхідний

пакет документів, які відповідають всім умовам акредитиву. Вцей пакет, як правило, включаються такі документи: рахунок-фактура, коносамент (при водних перевезеннях), дублікатзалізничної накладної. Страховий сертифікат також можевходити до складу цього пакету в залежності від базових умовпоставки (наприклад, при СІФ та СІП ).

– експортер повинен після відкриття акредитиву ретельноперевірити його умови.Таким чином, акредитив являє собою абстрактне боргове зобо-

в'язання, що здійснюється окремо від товарної операції. Тому пре-тензії імпортера до експортера (наприклад, щодо дефекту товару)можуть висуватися тільки поза банком.


303

Рис.7.1. Акредитивна форма розрахунків

Крім того, одним із ключових моментів проведення цієї формирозрахунку є визначення способу виконання та встановленняавізуючого й виконуючого банку. Акредитив вважається відкритимпісля того, як був зроблений бухгалтерський запис по рахунках івідправлено повідомлення по системі СВІФТ або телексу на адресуіноземного банку, причому дати цих двох документів повиннізбігатися. На адресу авізуючого іноземного банку по системіСВІФТ направляється заключне повідомлення з вказівкою номеруакредитиву, його повних умов, способу платежу за акредитив,місця виконання та місця закінчення строку дії акредитиву та ро-биться посилання на те, що акредитив підпорядкований UCP 500.

Спосіб виконання імпортного акредитива, так само, як і визна-чення авізуючого та виконуючого банків, встановлюється у від-повідності до інструкцій наказодавця акредитива та наявностібанків-кореспондентів банку-емітенту за кордоном.

7.2. Форми міжнародних розрахунків та їх порівняльна характеристика

Кредитний заклад імпортера –

відкриваючий банк

Кредитний заклад експортера –

авізуючий банк

4. Відкриття L/C

11. Документи

14. Платіж або перерахування коштів

13

.Д

еб

ету

ван

ня

10

.Пл

атіж

8.Д

оку

ме

нти

15. Документи Документи

6.А

візо

2.Д

ор

уче

нн

яН

аві

дкр

итт

яа

кре

ди

тиву

До

кум

ен

ти

1. Договір купівлі-продажу

3. Перевірка

12. Перевірка документів (імпортний акредитив)

5. Перевірка

9. Перевірка Документів (експортний акредитив)

Імпортер(замовник)

Експортер (бенефіціар)

Товар Товар

7. Відправка товару

304

Місце закінчення строку дії акредитива визначається в залеж-ності від місцезнаходження виконуючого банку. В тому випадку,коли виконуючим банком є банк-емітент, наприклад «Промін-вестбанк» у місті Києві, строк дії акредитиву закінчується в Києвій акредитив сплачується, відповідно, тільки після отримання таперевірки документів співробітником відділу імпортних акреди-тивів банку. При отриманні від іноземного банку документів івпевнившись у їх повній відповідності умовам акредитиву, банкздійснює оплату.

У практиці міжнародних розрахунків існує декілька видів акре-дитивів.

Відзивний акредитив. Такий акредитив у будь-який час можебути змінений або анульований банком-емітентом навіть безпопереднього повідомлення бенефіціара. Тому такий акредитив невигідний для експортера.

Безвідзивний акредитив. Усі акредитиви, які не називаютьсяоднозначно відзивними, являються безвідзивними. Вони не ство-рюють ніякого правового платіжного зобов'язання для банку. Тількитоді, коли банк-емітент або банк-кореспондент здійснили платіжпо документам, відзив акредитиву залишається без юридичноїсили. Такий акредитив надає бенефіціару високу ступінь впевне-ності, що його поставки або послуги будуть оплачені, як тільки вінвиконає умови акредитива, який у випадку, коли пред'явлені всінеобхідні документи і дотримані всі його умови, складає твердезобов'язання платежу банка-емітента. Для зміни або анулюванняумов акредитива при безвідзивному акредитиві потрібна згода якбенефіціара, так і відповідних банків.

Підтверджений акредитив. За умов такого акредитива експортерпоряд із безвідзивним зобов'язанням відкриваючого банку вимагаєдодатково зобов'язання ще одного банку в своїй країні. Розрізня-ють безвідзивний непідтверджений акредитив та безвідзивний під-тверджений акредитив. За умов безвідзивного непідтвердженогоакредитива банк-кореспондент лише авізує бенефіціару відкриттяакредитива. Тобто він не бере на себе ніякого зобов'язання платежуі, таким чином, не зобов'язаний його здійснювати на підставідокументів, що пред'явлені бенефіціаром. На противагу поперед-ньому, безвідзивний підтверджений акредитив – це фінансовий


305

документ, яким банк-кореспондент підтверджує бенефіціару своїзобов'язання здійснити платіж по документам, які відповідаютьакредитиву. Платіж, який здійснено за допомогою підтвердженогоакредитива, має величезні переваги для експортера, оскільки вінозначає сплату на час відправлення з практично відсутнім ризикомнеплатежу за умов дотримання експортером умов акредитива. Алецей метод є незручним для імпортера, оскільки від нього вима-гається значний аванс, який вноситься в банк для оформленняакредитива.

Покриті акредитиви. При відкритті таких акредитивів банк-емітент надає в розпорядження виконуючого банку валютні кошти(покриття) на суму акредитива на строк дії зобов'язань банка-емі-тента з умовою можливості їх використання для виплат по акреди-тиву ще до здійснення акредитива. Використання механізму по-криття призводить до фактичного заморожування коштів імпорте-ра на період від відкриття акредитива до виплати коштів по ньому.Покриття може надаватися шляхом кредитування сумою акреди-тива кореспондентського рахунку виконуючого банку в банку-емітенті або іншому банку; надання виконуючому банку правасписати всю суму акредитива з рахунку банка-емітента в моментотримання акредитива на виконання або відкриття банком-емі-тентом страхових депозитів, або депозитів у виконуючому банку. Всучасних умовах переважають непокриті акредитиви.

Переказний акредитив. За переказним акредитивом бенефіціарможе переказати права по акредитиву на іншого бенефіціара.Такий переказ може бути здійснено тільки один раз. При цьомуможуть бути змінені деякі умови акредитива: ім'я бенефіціара, ціната строки. Якщо акредитив допускає поставку товару частинами,то часткові переводи здійснюються до розміру акредитива одномуабо декільком субпостачальникам. На практиці такий акредитивздійснюється в тому випадку, коли експортер є не виробником, адилером, тобто він спочатку повинен купити товар у постачаль-ника, а потім продати його імпортеру.

Компенсаційний акредитив. Застосовується при реекспортнихопераціях і по компенсаційним угодам. Практичне використаннякомпенсаційного акредитива обмежується випадком, коли обидваучасники компенсаційної угоди виставляють один одному акреди-


306

тиви в одному і тому ж банку. Умови обох акредитивів повинніспівпадати за винятком цін і рахунку-фактури. Цей вид акредитивавідрізняється тим, що відкритий останнім покупцем на користьбезпосереднього продавця акредитив використовується останнім вякості забезпечення того акредитива, що він зобов'язаний від-крити на користь свого власного постачальника.

Акредитив з акцептом тратт. Бенефіціар може вимагати, щобпісля виконання умов по акредитиву тратта (Draft Bill of Exchange),яку він виставив на покупця, була повернена йому банком-емітен-том, що відкрив акредитив, або банком-кореспондентом, забезпе-чившим акцептом. Замість платежу виконується акцепт тратти(переказаного векселя). Акцептовану тратту бенефіціар може пере-дати своєму банку для платежу в день настання терміну або длядисконтування.

Акредитив з червоним застереженням. Суть такого акредитиваполягає в тому, що експортер може вимагати від банка-кореспон-дента аванс на обумовлену суму. Аванс сплачується за умов пись-мового зобов'язання бенефіціара пред'явити в строк супроводжу-ючі товар документи.

Револьверний (роловерний, поновлений) акредитив. Якщо покупецьвіддає розпорядження поставити замовлений товар певними час-тинами через певні проміжки часу (на підставі контракту про по-ставку товару партіями), то здійснення платежів може виконува-тися за допомогою револьверного акредитива, який покриваєвартість часткових поставок. Такі акредитиви відкриваються начастину вартості контракту на умовах відновлення початковоїсуми акредитива після його повного використання або післянадання кожного наступного комплекту документів. Певною пере-вагою таких акредитивів є те, що немає необхідності кожен развідкривати (поновлювати) новий акредитив.

Транзитний акредитив. Банк-емітент може вимагати від банка-посередника в одній країні підтвердити або авізувати акредитив накористь бенефіціара – резидента іншої країни. Такі акредитививідомі під назвою транзитних. Авізуючий банк може направити їхбезпосередньо експортеру або авізувати через обраного агента вйого країні. Якщо акредитив направлено напряму, то розрахунокбуде здійснено в банку-посереднику; якщо акредитив направлено


307

через агента, то він може бути виконаний по місцю перебуваннябенефіціара.

Акредитив «стенд-бай» (резервний акредитив). Акредитиви«стенд-бай» найбільш поширені в США. Акредитиви «стенд-бай»є інструментом, схожим на гарантії, які також регулюються Уні-фікованими правилами і звичаями документарних акредитивів. Якправило, такий акредитив використовується при торгівлі нафтоюза участю багатьох покупців та банків, що затримує надходженнядокументів кінцевому імпортеру.

Імпортний акредитив. Акредитиви по імпорту товарів та послугвідкриваються банками за дорученням імпортерів, які подають убанк заяву на відкриття акредитива. Імпортерові слід звернутиособливу увагу на те, що виконання імпортних акредитивів про-водиться тільки на умовах покриття. Це дуже актуально дляУкраїни, оскільки на інших умовах, враховуючи високий рівеньризику, іноземні банки з українськими партнерами не працюють.

При інкасовій формі розрахунків експортер після відвантаженнятовару передає оформлені у відповідності з умовами контрактудокументи, які свідчать про фактичне відвантаження товару здоданим до них інкасовим дорученням, яке містить інструкції длябанків-кореспондентів продавця та покупця. Банк експортера післяперевірки документів надсилає їх інкасуючому банку-кореспон-денту в країні імпортера, який, в свою чергу, повідомляє покупцяпро отриманий комплект документів і передає йому документипроти сплати вказаних в інкасовому дорученні сум валюти. Післяотримання повідомлення від банку імпортера про зарахування нарахунок продавця відповідної суми, банк-кореспондент продавцясплачує поставку продавцю. За своєю суттю, при інкасовій формірозрахунку банк продавця бере на себе зобов'язання отримати задорученням експортера платіж від покупця за поставку товарупроти передачі останньому товарних документів та перерахуватийого експортеру (див. рис. 7.2).

Таким чином, інкасова форма розрахунків по відношенню доакредитивної більш вигідна для імпортера ніж для експортера,тому що останній відвантажує товар без впевненості у тому, що вінбуде повністю оплачений у вказаний строк.


308

Рис.7.2. Інкасова форма розрахунку

Експортери нашої країни можуть використовувати інкасовуформу розрахунків у випадках, коли ця форма, що виходить зпринципів взаємності, практикується при взаємовигідній торгівліз їхніми іноземними контрагентами або передбачена міжурядо-вими та міжбанківськими угодами. Слід зауважити, що застосу-вання інкасової форми розрахунків не виключає права експортеравимагати від імпортера додаткових гарантій, які забезпечують йогоінтереси. Такими можуть бути гарантії першокласних банків, якіотримує покупець за свій рахунок та які зазначені в контракту.Іншим засобом забезпечення сплати платежів за інкасо може бутивнесення авансу покупцем.

Сплата інкасо та авансові платежі здійснюються через банків-ський переказ, який виконується за допомогою платіжного дору-чення, яке може бути виписане як у національній так і в іноземнійвалюті. Українські фірми, які розраховуються з іноземними партне-рами за куплений товар шляхом банківського переказу, складають


Кредитний заклад імпортера –

пред’являючий банк(банк-інкасатор)

Кредитний заклад експортера –

банк-ремітент

9. Взаєморозрахунок

5. Інкасове доручення та документи

7. Підтвердження доручення

7.П

од

анн

яД

оку

ме

нті

в

3.І

нка

сове

до

руч

ен

ня

тад

оку

ме

нти

10

.За

пи

св

кре

ди

тр

ахун

ку

8.П

латі

жА

бо

акц

еп

т

1. Договір купівлі-продажу

6. Обробка доручення

(імпортне інкасо)

4. Перевірка доручення

(експортне інкасо)

Імпортер(Трасат)

Експортер (замовник)

Товар Товар

11. Документи

309

заяву на переказ, в якій містяться інструкції для банку відносноумов сплати грошей.

В цьому документі переказувач указує:– повне найменування платника;– найменування банку платника;– номер банківського рахунку, який дебетується;– код валюти та сума платежу;– повне найменування бенефіціара і його рахунки;– найменування, номер і дата контракту, за яким проводиться

сплата;– особа, яка несе витрати по виконанню переказу (банківська

комісія);– призначення переказу.

Виставляючи платіжне доручення, банк повинен забезпечитигрошовими коштами свій рахунок у банку-кореспонденті, в якому(або через який) буде проведена сплата по банківському переказу,або отримати певний ліміт кредитування на випадок відсутностікоштів на рахунку.

В багатьох випадках, якщо в договорі немає спеціальних засте-режень, то враховується, що боржник своєчасно виконав платіж,якщо він у термін виписав платіжне доручення. Це означає, щозагальний строк виконання платіжного доручення йде за рахуноккредитора.

Платіжні доручення надсилаються банками за допомогою сис-теми СВІФТ. Розрахунки переказом використовуються при сплатіборгів по запозиченням та кредитам, наданні авансів, при врегулю-ванні рекламацій, поверненні надлишкових сум та інших операцій.

Сутність розрахунків по відкритому рахунку полягає в періодич-них платежах імпортера експортеру після отримання товару.Порядок розрахунків визначається за домовленістю партнерів. Якправило, це – періодичні платежі в обумовлені строки та міжсолідними партнерами, які мають довготривалі зв'язки.

Відкритий рахунок використовується також при розрахунках іззакордонними філіями транснаціональних корпорацій за експорт-ними поставками, експортером та брокерськими фірмами, екс-портером та фірмами з його участю в їх капіталі та за товари, яківідправляються на консигнацію для продажу зі складу.


310

Чек являє собою письмову безумовну пропозицію чекодавцяплатнику виконати платіж вказаної на чеку грошової суми пред'яв-нику готівкою або шляхом її переказу на рахунок власника чека убанку.

Форми чеків та їх обіг регламентуються національним законо-давством та нормами міжнародного права. Україна в якості дже-рела чекового права користується нормами Женевської конвенціїпро застосування чеків.

Для реалізації прав відповідного чеку, тримач чека повиненпред'явити його до сплати вказаному на чеку платнику в термін діїчека, визначеного відповідним чековим законодавством. Пред'яв-лення чека платнику до сплати може бути використано тримачемчека безпосередньо. Однак, на практиці в багатьох випадках три-мач чека віддає його у свій банк «на інкасо». Сплата чека прохо-дить за умов надання покриття із закордонного банку. Іноземнийбанк може сплачувати чеки двома способами:– негайне кредитування (кінцевий розрахунок здійснюється

після підтвердження чеків);– інкасування.

Найбільш вигідний для партнерів спосіб сплати чеків – негайнекредитування. Загальна сума, на яку представлені чеки, зарахову-ється на кореспондентський рахунок українського банку в іно-земному банку з датою валютування, попередньо обумовленоюміж банками. Сплачені чеки надаються іноземним банком чеко-давцю для сплати. Якщо чеки будуть повернені без сплати, токореспондентський рахунок українського банку в іноземномубанку буде дебетовано та зняті комісійні за обробку чеків.

Інкасування застосовується тоді, коли банк-платник піддаєсумніву спроможність сплати чека або можливість дебетуваннярахунку в випадку несплати чека. Чеки, які прийняті на інкасоповинні бути надані трасату для сплати і лише потім (після отри-мання оплати) кошти зараховуються на рахунок українськогобанку. За інкасування чеків знімається комісія відповідно з умо-вами, прийнятими між банками.

В Україні чеки не знайшли широкого застосування. Це пояс-нюється багатьма причинами, серед яких основною є недостат-ність розвитку технічної бази для виконання операцій з ними.


311

Одним із важливих розрахункових інструментів є вексель. Зайого допомогою оформляються кредитні відношення між експор-терами та банками, які їх обслуговують. При розрахунках по зовніш-ньоторговельним операціям застосовується простий та перевіднийвексель (тратта). Найбільш широко застосовується перевіднийвексель (тратта), який представляє собою безумовну пропозиціютрасанта (кредитора), адресовану трасату (боржнику), сплатититретій особі (ремітенту) в установлений строк вказану у векселісуму. Простий вексель (соло-вексель) – це боржникове зобов'язанняоднієї особи (векселедавця) сплатити вказану у векселі суму іншійособі (векселедержателю). При розрахунках на умовах комерцій-ного кредиту ця форма зустрічається не часто.

При здійсненні безготівкових розрахунків у міжнародній тор-гівлі України в банківський практиці більше використовуєтьсяперевідний вексель (тратта). Такий вексель складається продавцемі разом з іншими розрахунковими документами передається банкупокупця. Банк видає покупцю товаророзпорядчі документи тількипісля отримання розписки (акцепту) покупця на тратті. Вистав-лення тратт може бути передбачено як при акредитивній, так і приінкасовій формі розрахунків.

При акредитивній формі розрахунків тратта та її зміст є однієюз умов акредитива. Тратта виписується на банк, який відкриваєакредитив (якщо в акредитиві не міститься іншої вказівки).

При інкасовій формі розрахунків виставлення тратти передба-чається контрактом та виписується на імпортера. В інкасовомудорученні банку дається вказівка про те, що документи можутьбути передані імпортеру тільки після сплати наданої тратти (якщовона виписана зі строком «за пред'явленням») або її акцепту (якщотратта виписана на визначний строк).

До тратти повинен бути наданий весь комплект документів длятого, щоб не виникнуло таке положення, при якому є можливістьотримати товар за одним з екземплярів коносамента, який направ-лений з вантажем на адресу фірми або її експедитора. Для того,щоб тримач тратти у випадку її несплати з тих або інших причин незміг пред'явити її до оплати трасату, на траттах, виставлених нафірму, трасат робить позначку «без обороту на мене». Перевіднийвексель, в якому строк платежу не вказано, розцінюється як під-леглий сплаті за пред'явленням.


312

В тексті векселя може бути вказано місце платежу. Якщо цемісце не вказано, то перевідний вексель підлягає сплаті в місціперебування акцепту, а простий – в місці перебування векселе-давця. Вексель може бути виписаний у будь-якій валюті. Однак, якправило, він виписується у валюті країни, в якій повинен бутивиконаний платіж. Якщо валюта векселя й валюта платежу відріз-няються, то ризик знецінення валюти векселя несе векселедавець,а ризик, пов'язаний із знеціненням валюти платежу – платник.

В міжнародному платіжному обороті вексель виступає в якостіоборотного фінансового документа. Цей термін означає, що пере-дача векселя іншій особі виконується шляхом простого врученняабо за допомогою передаточного надпису (індосаменту).

Слід зауважити, що для широкого застосування векселів у роз-рахунках необхідна стабільність економічних відношень, високийрівень довіри суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, високийрівень розвитку вексельного права.

В Україні всі ці умови тільки починають формуватися, що нетільки стримує розвиток вексельного обігу, але й веде до викори-тання векселя для незаконних операцій.

Пластикова картка – це:– персоніфікований платіжний інструмент, який надає особі, що

нею користується, можливість безготівкової оплати товарівта/або послуг, а також отримання готівки у відділеннях (філіях)банків і банківських автоматах (банкоматах);

– інструмент безготівкових розрахунків і засіб отримання кре-диту, а також фінансовий інструмент, який дозволяє її власникууправляти своїм банківським рахунком напряму. Прийом карток до оплати та видача по них готівки здійсню-

ється тільки у підприємствах торгівлі/сервісу та банках, що вхо-дять у платіжну систему, яка обслуговує ці картки.

До складу платіжної системи входять:– точки обслуговування, які безпосередньо приймають картки;– банки-емітенти, які здійснюють випуск пластикових карток і

надають їх у розпорядження клієнтів. При цьому картки зали-шаються у власності банку, а клієнти одержують право їх вико-ристовувати;


313

– еквайзер-центри, які здійснюють первинну обробку запитів наавторизацію, яка супроводжує прийом картки до оплати абовидачи готівки. Банк-еквайзер завжди є банком-емітентом, алебанк-емітент не обов'язково є банком-еквайзером;

– процесінговий центр, який створює базу даних платіжної сис-теми. Тут зберігається інформація про ліміти держателів карток;

– розрахунковий (кліринговий) банк, який здійснює оперативнівзаєморозрахунки банків-членів системи, які для цього відкри-вають кореспондентські рахунки у розрахунковому банку.Здійснюючи розрахунки, володар пластикової картки обмеже-

ний одним або декількома лімітами. Характер лімітів та умови їхвикористання досить різноманітні, але їх можна звести до двохосновних сценаріїв:– володар дебетової картки мусить заздалегідь внести на свій бан-

ківський рахунок певну суму. ЇЇ розмір і визначає ліміт картки,тобто суму, якою може користуватися володар;

– володар кредитної картки, не вносячи в банк кошти заздалегідь,може отримувати кредит. У такому випадку клієнту встановлю-ється ліміт кредиту, в межах якого він має право використову-вати кошти. Кредит буває разовим або відновлювальним (ре-вольверним). Відновлення кредиту відбувається після погашеннявсієї заборгованості або її частини. При використанні кредит-ної картки авторизація здійснюється лише у випадку, коли сумаплатежу перевищує певну обумовлену величину. Слід зазначити,що, видаючи кредитну картку, банк-емітент може вимагати відклієнта надання гарантій повернення боргу. Форма гарантійвизначається індивідуально. Часто нею виступає страховий де-позит, розмір якого, як правило, перевищує ліміт кредиту.Види карток:

– сімейні, за якими право здійснення платежів у межах установле-ного ліміту надається членам сім'ї володаря картки;

– корпоративні, які використовуються компаніями та їх праців-никами.Ця форма розрахунків дуже активно використовується у світі з

60-х років минулого століття.Кредитна картка – це іменний грошовий документ, який надає

право володарю купувати товари та послуги з використанням без-готівкових розрахунків.


314

Для обробки інформації карток використовуються комп'ютер-ний, електронний та космічний види зв'язку. Комп'ютери банків тамагазинів підключаються через телефон до центральних комп'ю-терних систем, які здійснюють обробку інформації. З 1999 р. зпереходом до євро розрахунки з використанням багатовалютнихплатіжних інструментів Асоціації Europay International з логоти-пами «Maestro», «Eurocard-Master card» (єврочеки, кредитні картки)номінуються в європейській валюті. Це дозволяє порівнюватиціни на товари в різних країнах та конвертувати банківські рахункив євро.

7.3. Платіжний баланс, його структура та методологіяскладання

Функціонально платіжний баланс відіграє роль макроеконо-мічної моделі, яка систематично відображає економічні операції,здійснені між національною економікою та економіками іншихкраїн світу. Така модель складається з метою розробки та запро-вадження обґрунтованої курсової та зовнішньоекономічної полі-тики країни, аналізу й прогнозу стану товарного та фінансовогоринків, двосторонніх та багатосторонніх зіставлень, науковихдосліджень тощо. На підставі фактичних даних про стан платіж-ного балансу міжнародними фінансовими установами, зокрема,Міжнародним валютним фондом, приймаються рішення пронадання конкретним країнам фінансової допомоги для стабілізаціїплатіжного балансу та подолання його дефіциту.

Платіжний баланс – це статистичний звіт у якому в систематизо-ваному вигляді наведені сумарні дані про зовнішньоекономічні опе-рації між резидентами даної країни та резидентами інших країн(нерезидентами) за певний період. На підставі платіжного балансуздійснюється узагальнена оцінка економічного стану країни таефективності її світогосподарських зв'язків.

Розробка й складання платіжного балансу є обов'язковою умо-вою для всіх країн – членів Міжнародного валютного фонду йбазується на єдиній методології відповідно до стандартної класи-фікації компонентів і структури зведеної інформації. Тому, за фор-


315

мою складання платіжний баланс визначається як статистичнийзвіт, у якому в систематизованому вигляді наведені сумарні даніпро зовнішньоекономічні операції резидентів даної країни з рези-дентами інших країн (нерезидентами) за певний період. Методо-логія складання цього документа ґрунтується на міжнародномустандарті «Керівництво з платіжного балансу», який розробля-ється та публікується МВФ.

Платіжний баланс базується на принципах бухгалтерськогообліку: кожна економічна операція має подвійний запис – закредитом однієї статті та дебетом іншої. Це правило свідчить проте, що більшість економічних операцій за суттю є обміном еконо-мічними цінностями. У разі безоплатного надання економічнихцінностей (товарів, послуг або фінансових активів) для висвіт-лення цієї операції подвійним записом запроваджується особливастаття «Трансферти». Різниця між сумою за усіма кредитовимизаписами та сумою за усіма дебетовими записами, що відображаєчасові та вартісні розбіжності, називається «чисті помилки таупущення.» Ця різниця наводиться у відповідній балансовій статті.

Інформаційна база платіжного балансу формується в різнихкраїнах по різному: в деяких країнах використовують системуобліку операцій в іноземній валюті (країни Африки та ПівнічноїАмерики), в інших – систему збирання інформації на базі статис-тичних обстежень (Австралія, Велика Британія, Росія).

Визначення резидента (нерезидента) в теорії складання платіж-ного балансу не відрізняється від прийнятого у системі національ-них рахунків. Інституційна одиниця вважається одиницею-рези-дентом, якщо на економічній території даної країни вона функціо-нує більше одного року і має центр економічного інтересу, тобтоякщо інституційна одиниця веде господарську діяльність та еко-номічні операції у межах країни і має наміри продовжувати цюдіяльність.

Економічна територія – це географічна територія, що знаходитьсяпід юрисдикцією уряду даної країни, у межах якої вільно переміщу-ються робоча сила, товари та капітал. Економічна територія включаєповітряний простір, територіальні води і ту частину континенталь-ного шельфу, на яку країна має виключне право володіння, тери-торіальні анклави, що розташовані в інших країнах (території

7.3. Платіжний баланс, його структура та методологія складання

316

дипломатичних установ, військових баз тощо). Таким чином, доекономічної території країни не входять територіальні анклави, щовикористовуються урядами інших країн або міжнародними орга-нізаціями, які розташовані в географічних кордонах цієї країни.Економічна територія не обов'язково збігається з кордонами, яківизначені політично; вона складається з території, що адміністру-ється урядом конкретної країни.

Згідно методології МВФ, основні компоненти балансу групу-ються за двома рахунками: – рахунок поточних операцій,– рахунок операцій з капіталом і фінансовими операціями.

Рахунок поточних операцій включає всі операції з реальнимицінностями, які відбуваються між резидентами та нерезидентами,а також операції, які пов'язані з безоплатним наданням абоодержанням цінностей, які призначені для поточного викорис-тання.

Поточний рахунок складається з таких основних компонентів:товари; послуги; доходи; поточні трансферти.

Торговий баланс – це співвідношення вартості експорту таімпорту товарів. Сальдо торгового балансу дорівнює: товарнийекспорт мінус товарний імпорт.

Додатне сальдо поточного рахунку (активний баланс) засвідчуєте, що дана країна заробляє на зовнішніх ринках більше, ніж самавитрачає, а від'ємне сальдо – дана країна витрачає більше, ніжзаробляє сама на зовнішніх ринках. З точки зору врівноваженняплатіжного балансу, результат поточних операцій має бути фінан-сований рухом капіталу.

Економічне значення активу або пасиву торгового балансу вкожній певній країні залежить від її положення у світовому госпо-дарстві, характеру зв'язків з економічними партнерами та загаль-ної економічної політики. Для країн, що розвиваються, активнийторговий баланс є необхідним джерелом надходження валютнихкоштів для сплати міжнародних зобов'язань за іншими статтямиплатіжного балансу. Пасивний торговий баланс вважається неба-жаним та оцінюється як ознака слабкості зовнішньоекономічноїпозиції країни.


317

Облік ввезених та вивезених товарів здійснюється в різнихсистемах цін: експорт товарів – у цінах FOB а імпорт товарів – уцінах CIF. Експорт та імпорт товарів відображено в момент пере-ходу права власності від нерезидентів до резидентів (або навпаки)за ринковими цінами. У більшості випадків це означає, що дляоцінки операцій використовуються контрактні ціни або фактичніціни на час здійснення операцій.

Баланс послуг та некомерційних платежів включає в себе:– послуги, які мають якості нетоварного походження;– транспортні перевезення, експорт та імпорт ліцензій та патен-

тів;– торгівлю технологіями, зовнішньоторгові страхові операції та

інші.Структура балансу послуг складається зі статей, які відбивають

надходження за:– транспортними перевезеннями;– страхуванню;– електронним, телекосмічним, телеграфним, телефонним, пош-

товим та іншими видами зв'язку;– міжнародним туризмом;– обміном науково-дослідницьким та виробничим досвідом;– експертними послугами;– утриманням дипломатичних та торгових представництв за кор-

доном;– науково-культурним обміном інформацією;– рекламою тощо.

Стаття «Послуги» складається з трьох основних компонентів:транспорт, подорожі та інші послуги. Транспортні послуги вклю-чають перевезення пасажирів і вантажів, а також інші послуги, щовиконуються морським, повітряним та іншими видами транспорту.

Стаття «Подорожі» охоплює товари та послуги, які були при-дбані в країні подорожуючими, якщо тривалість їхнього перебу-вання в країні не перевищує одного року. Інші послуги охоплюютьпослуги зв'язку, будівництва, страхування, фінансові послуги,комп'ютерні й інформаційні послуги, роялті та ліцензійні платежі,інші ділові послуги, послуги приватним особам у сфері культури тавідпочинку, а також урядові послуги, що не включені до іншихкатегорій.


318

За прийнятими у світовій статистиці правилами до розділу«Послуги» входять виплати доходів за інвестиціями за кордон тапроцентів за міжнародними кредитами, хоча за економічною суттювони більше належать до руху капіталів.

За методикою МВФ окремою позицією виділяються односто-ронні перекази (трансферти). До них належать: державні операції(субсидії іншим країнам по лінії економічної та технічної допо-моги, державні пенсії тощо), приватні операції (грошові переказиіноземних робітників, спеціалістів, родичів на батьківщину). Транс-ферти характеризують некомпенсовану передачу країні матеріаль-них та фінансових цінностей із-за кордону і навпаки. Розрізняютьпоточні та капітальні трансфери. Поточні трансферти збільшуютьрівень доходу та споживання товарів і послуг країни-реципієнта ізменшують дохід та потенційні можливості країни-донора. Транс-ферти вважаються капітальними, якщо вони не є поточними. Доних належать: передача прав власності на основний капітал чианулювання боргу у разі, якщо жодна зі сторін не одержує в обмінніякого вартісного капіталу. Капітальні трансфери ведуть до змін вобсягах активів чи пасивів донора та реципієнта і відображаютьсяу рахунку операцій з капіталом.

Виділяються також операції, які належать до операцій послуг(надання військової допомоги іноземним державам та військовівитрати за кордоном).

Стаття «Доходи» відповідно до міжнародної практики, склада-ється з оплати праці найманих робітників, дивідендів від прямих тапортфельних інвестицій, відсотки від залученого капіталу та даніпро відсотки, що мають бути сплачені у звітному періоді. Доходивід інвестицій відображаються за методом нарахувань. Такимчином, йдеться не тільки про фактично сплачені відсотки, а й провиконання графіка відповідних платежів. Оплата праці найманихробітників включає заробітну плату й інші доходи, отримані нере-зидентами за роботу, виконану за кордоном (робітники прикор-донних районів, сезонні робітники, службовці міжнародних орга-нізацій тощо). Ця стаття дає уявлення про розміри реальних дохо-дів та витрат відповідно від наданого та залученого капіталу.

Статті «Послуги», «Доходи від інвестицій», «Односторонніперекази» називають «невидимими» операціями, тому що вони неналежать до експорту та імпорту товарів.


319

Рахунок операцій з капіталом відображає операції з активами тазобов'язаннями резидентів щодо нерезидентів, які класифіку-ються за функціональними ознаками: прямі інвестиції, портфельніінвестиції, інші інвестиції та резервні активи.

Для всіх позицій фінансового рахунку збільшення фінансовихактивів країни, що знаходяться за кордоном, та зменшення зобо-в'язань показуються як від'ємні значення, а зменшення активів тазбільшення зобов'язань – як позитивні значення.

Прямі інвестиції – це категорія міжнародної діяльності, якавідображає прагнення інституційної одиниці – резидента однієїкраїни справляти стійкий вплив на діяльність іншої країни.

Капітал у формі прямих інвестицій – це:– капітал, який вкладено прямим інвестором у зарубіжне підпри-

ємство;– капітал, отриманий прямим інвестором від участі у такому під-

приємстві.Облік прямих інвестицій здійснюється за принципом їх спря-

мованості, а саме – окремим рядком показуються інвестиції рези-дентів за кордон та інвестиції нерезидентів у внутрішню економіку.

До портфельних інвестицій належать цінні папери, які даютьправо на участь у капіталі та боргові цінні папери, за виняткомзареєстрованих у прямих інвестиціях та резервних активах.

Розрізняють такі операції з портфельного інвестування:– операції з цінними паперами, які не дають права участі у капіталі;– операції з борговими цінними паперами (з облігаціями та інши-

ми довгостроковими або безстроковими борговими зобов'язан-нями; інструментами грошового ринку);

– з похідними фінансовими інструментами.Інші інвестиції включають усі операції, що не відносяться до

прямих і портфельних інвестицій та резервних активів. Іншіінвестиції класифікуються за активами і пасивами, а також зачотирма типами інструментів: комерційні кредити, кредити, валютаі депозити, інші активи й інші пасиви.

Резервні активи відображають зміни в запасах монетарногозолота й валюти, які знаходяться під контролем центральногобанку. Ці зміни розраховуються як різниця залишків на початок ікінець звітного періоду з подальшою поправкою на курсову різ-


320

ницю. Резервні активи НБУ не включають валютні кошти, що зна-ходяться на депозитах у банках-резидентах.

Рахунок поточних операцій та рахунок операцій з капіталом іфінансовими інструментами, за винятком короткостроковогокапіталу і резервних активів, складають базовий баланс, а операціїз резервними активами – баланс офіційних розрахунків. Сальдобазового балансу – це сумарний результат поточного балансу йбалансу руху довгострокового капіталу. Значення сальдо базовогобалансу показує, якою мірою сальдо поточних операцій фінансу-ється довгостроковим капіталом.

Для аналізу платіжного балансу особливе значення мають трибаланси: баланс поточного рахунку, базовий баланс та баланс офі-ційних резервів. Дані баланси підраховуються шляхом підведенняпідсумків певних розділів платіжного балансу й підрахунку всіхзаписів, що знаходяться вище цього підсумку (чистий балансрахунку офіційних резервів дорівнює чистому балансові поточногорахунку й рахунку руху капіталу, але має протилежний знак). Длявідслідкування тенденцій даних балансів необхідно проаналізу-вати платіжний баланс країни протягом кількох періодів.

7.4. Структура платіжного балансу України

До 1993 року статистика міжнародних операцій України булапредставлена торговельним балансом, балансом фінансових ресур-сів та валютним планом країни.

17 вересня 1993 р. спеціальною Постановою Кабінету МіністрівУкраїни та Національного банку України відповідальність за скла-дання платіжного балансу на законодавчому рівні було покладенона Національний банк (Закон України «Про Національний банкУкраїни», Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валют-ного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 pоку), аспільною Постановою Національного банку й Кабінету МіністрівУкраїни № 517 від 17.03.2000 року «Про складання платіжногобалансу» встановлено порядок координації дій міністерств і ві-домств щодо формування інформаційної бази платіжного балансу.


321

Складання платіжного балансу базується на системі облікуоперацій з нерезидентами під егідою НБУ, яка доповнена данимистатистичних обстежень під егідою Державного комітету статис-тики України. За цією системою інформацію надають дві категоріїреспондентів:

1) банки, які декларують здійснені протягом кожного місяцяоперації з нерезидентами, що проведені за дорученням клієнтів тавід власного імені (форма № 1-ПБ);

2) підприємства та організації, які відкрили рахунки в інозем-них банках (форма № 2-ПБ).

Крім того, в Україні організовано замкнуту систему збору ін-формації. Це означає, що, крім дебетових та кредитових оборотівза кореспондентськими рахунками з розбивкою за операціями,уповноважені банки надають інформацію щодо залишків на цихрахунках на початок та кінець звітного періоду. Форми надаютьсяв оригінальній валюті за кожним рахунком ЛОРО та НОСТРО.Операції надаються в закодованому вигляді відповідно до стан-дартної класифікації Керівництва щодо складання платіжногобалансу МВФ (п'яте видання). Національний банк конвертує цідані в долари США за середньомісячним курсом.

Джерелом даних по зовнішній торгівлі товарами є інформаціяДержкомстату, яка базується на даних вантажних митних деклара-цій та на звітах підприємств про товари, які не проходять митнедекларування. Згідно до методології складання платіжного балансу,вартість як експорту, так і імпорту товарів формується за умовпоставки FOB (витрати на транспортування до митного кордонукраїни-експортера плюс вартість завантаження на борт транс-портного засобу). Але за методологією Держкомстату складанняторговельного балансу, імпорт формується за умов ціни CIF, томудля формування статті платіжного балансу «Імпорт товарів» іззагальної суми імпорту вилучається вартість перевезення та стра-хування.

Стаття «Послуги» складається з трьох основних компонентів:транспорт, подорожі та інші послуги. Транспортні послуги вклю-чають перевезення пасажирів і вантажів, а також інші послуги, щовиконуються морським, повітряним та іншими видами транспорту.Джерелом даних є банківські звіти та дані квартальної статистичної


322

звітності Держкомстату про експорт–імпорт послуг. Для оцінкивартості послуг фрахту використовуються дані щодо коригуваннявартості імпорту послуг до цін FOB. Стаття «Подорожі» охоплюєтовари та послуги, що були придбані приїжджими, якщо трива-лість їхнього перебування в країні не перевищує одного року. Дже-релами інформації для складання цієї статті є дані щоквартальноїстатистичної звітності щодо розрахунків за дорожніми чеками,картками міжнародних платіжних систем, витрат на відрядження,купівлю-продаж готівкової іноземної валюти фізичними особамитощо. Крім того, Національний банк здійснює оцінку надходженьта витрат від туризму на підставі інформації про чисельністьфізичних осіб, що перетинають митний кордон України, та сумукоштів в іноземній валюті, яку дозволено вивозити без митногооформлення. Інші послуги охоплюють послуги зв'язку, будівельні,страхові, фінансові, комп'ютерні та інформаційні послуги, роялтіта ліцензійні послуги, послуги реклами та маркетингу, наукові таконструкторські розробки, інші ділові послуги, а також урядовіпослуги, що не включені до інших категорій.

Стаття «Доходи» складається з оплати праці та доходів відінвестицій. Оплата праці включає заробітну плату та інші доходи,які отримані резидентами країни за роботу, виконану за межами їїекономічної території (це стосується мешканців прикордоннихрайонів, сезонних робітники, персоналу міжнародних організаційтощо). Доходи від інвестицій охоплюють надходження та сплатудоходів від прямих, портфельних та інших інвестицій, а також над-ходження від резервних активів. Для їх відображення використо-вують метод нарахувань. Цю статтю складають за даними банків-ської звітності в частині приватних переказів та грошових внесківорганів державного управління за інформацією Міністерства еко-номіки та з питань європейської інтеграції.

Стаття «Поточні трансфери» характеризує таку передачу мате-ріальних та фінансових цінностей резидентами від нерезидентів інавпаки, яка не передбачає компенсації у вигляді певного вартіс-ного еквіваленту. Цю статтю складають за даними банківської звіт-ності в частині приватних переказів, благодійної допомоги в гро-шовій формі, грошових внесків органів державного управління, атакож за інформацією Міністерства економіки та з питань євро-


323

пейської інтеграції – про одержану технічну допомогу й Держмит-служби – про обсяги гуманітарної допомоги у формі товарно-матеріальних цінностей.

У фінансовому рахунку відображаються всі операції, в резуль-таті яких відбувається перехід прав власності на зовнішні фінан-сові активи та вимоги країни, або, іншими словами, виникненнята погашення фінансових зобов'язань між резидентами та нерези-дентами. Фінансовий рахунок поділяється на дві класифікаційнігрупи, що охоплюють операції з фінансовими активами (активи)та операції з фінансовими зобов'язаннями (пасиви). Обидві групи,у свою чергу, поділяються на три категорії: прямі, портфельні таінші інвестиції. До складу активів відноситься також така кате-горія, як резервні активи. Джерелом інформації для обліку прямихінвестицій є щоквартальна звітність Держкомстату України за фор-мами № 10-ЗЕЗ, № 13-ЗЕЗ, а також банківська звітність про рухкоштів на кореспондентських рахунках та форма № 4-ПБ «Звіт проміждержавний рух капіталів у формі прямих інвестицій». Для роз-рахунку статті «Портфельні інвестиції» використовується інфор-мація Міністерства фінансів України щодо комерційних боргів,дані банківської звітності про рух коштів на кореспондентськихрахунках та показники щоквартальної форми звітності комерцій-них банків про міждержавний рух капіталів у формі портфельнихінвестицій (форма № 3-ПБ). У даній формі відбивається рух капі-талу як портфельних інвестицій за видами вкладень у цінні паперита за секторами економіки.

Моніторинг довгострокових кредитів здійснюється на підставіданих банківської звітності та матеріалів Міністерства фінансівУкраїни. Комерційні кредити включають зміну поточної заборго-ваності за експортно-імпортними операціями об'єктів господарю-вання, яка обчислюється на основі даних Держкомстату про кре-диторську та дебіторську заборгованість. Інші короткостроковізобов'язання відображають також прострочену заборгованістьперед нерезидентами за залученими кредитами, інші короткостро-кові активи – чисте збільшення готівкової іноземної валюти позабанківською системою.

Динаміка платіжного балансу України за 1999–2005 рокипредставлена в таблиці 7. 1.


324


2004

p.2005

p.С

татт

іпл

аті

жн

ого

ба

ла

нс

уІк

в.II

кв.

IIIкв

.ІV

кв.

Ікв

.II

кв.

IIIкв

.ІV

кв.

2004

p.2005

p.

РА

ХУ

НО

КП

ОТ

ОЧ

НИ

ХО

ПЕ

РА

ЦІЙ

1436

2337

2061

1075

1603

620

404

-96

6909

2531

БА

ЛА

НС

ТО

ВА

РІВ

ТА

ПО

СЛ

УГ

1066

1750

1523

639

1208

156

-96

-597

4978

671

ЕК

СП

ОР

ТТ

ОВ

АР

ІВТ

АП

ОС

ЛУ

Г8903

10458

10979

10951

10406

11060

11594

11318

41291

44378

ІМП

ОР

ТТ

ОВ

АР

ІВТ

АП

ОС

ЛУ

Г-7837

-8708

-9456-10312

-9198-10904

-11690

-11915

-36313

-43707

БА

ЛА

НС

ТО

ВА

РІВ

933

1552

774

482

1020

-236

-1131

-788

3741

-1135

ЕК

СП

ОР

ТТ

ОВ

АР

ІВ7317

8539

8512

9064

8531

8844

8462

9187

33432

35024

ІМП

ОР

ТТ

ОВ

АР

ІВ-6384

-6987

-7738

-8582

-7511

-9080

-9593

-9975

-29691

-36159

БА

ЛА

НС

ПО

СЛ

УГ

133

198

749

157

188

392

1035

191

1237

1806

ЕК

СП

ОР

ТП

ОС

ЛУ

Г1586

1919

2467

1887

1875

2216

3132

2131

7859

9354

ІМП

ОР

ТП

ОС

ЛУ

Г-1453

-1721

-18

-1730

-1687

-1824

-2097

-1940

-6622

-7548

ДО

ХО

ДИ

(сал

ьдо

)-105

-171

-182

-187

-231

-230

-245

-279

-645

-985

ПО

ТО

ЧН

ІТР

АН

СФ

ЕР

ТИ

(сал

ьдо

)475

758

720

623

6236

694

745

780

2576

2845

РА

ХУ

НО

КО

ПЕ

РА

ЦІЙ

ЗК

АП

ІТА

ЛО

МТ

АФ

ІНА

НС

ОВ

ИХ

ОП

ЕР

АЦ

ІЙ-313

-558

514

-3975

1195

886

921

5036

-4332

8038

РА

ХУ

НО

КО

ПЕ

РА

ЦІЙ

ЗК

АП

ІТА

ЛО

М1

24

0-6

-2-42

-15

7-65

ФІН

АН

СО

ВИ

ЙР

АХ

УН

ОК

-314

-560

510

-3975

1201

888

963

5051

-4339

8103

ПР

ЯМ

ІІН

ВЕ

СТ

ИЦ

ІЇ333

614

420

544

247

365

447

6474

1711

7533

ПО

РТ

ФЕ

ЛЬ

НІІ

НВ

ЕС

ТИ

ЦІЇ

449

149

1313

156

397

923

901347

2067

2757

Таб

лиця

7.1

. Д

ин

ам

іка

пл

аті

жн

ого

ба

ла

нс

у У

кра

їни

(а

на

літ

ич

на

фо

рм

а п

ре

дс

тав

ле

нн

я)

Мл

н.

до

л.

СШ

А

325


Дж

ерел

о: З

а да

ни

ми

Нац

іон

альн

ого

бан

ку У

краї

ни

ІНШ

ІІН

ВЕ

СТ

ИЦ

ІЇ-1096

-1323

-1223

-4475

557

-400

426

-2770

-8117

-2187

Се

ре

дн

ьос

тро

кові

тад

овг

ос

тро

кові

кре

ди

ти46

548

1286

1008

248

401

1723

1098

2888

3470

На

да

ніМ

ФО

іга

ра

нто

ва

ніУ

ряд

ом

-76

-87

376

716

-57

37258

-158

929

80

Не

гар

ан

тов

ан

і122

635

910

292

305

364

1465

1256

1959

3390

Ко

ро

тко

стр

око

ви

йка

піт

ал

-1142

-1871

-2509

-5483

309

-2721

-1297

-3868

-11005

-5657

По

ми

лки

тауп

уще

нн

я-20

29-71

24-132

30-122

376

-38

152

БА

ЛА

НС

1103

1808

2504

-2876

2666

1536

1203

5316

2539

10721

ФІН

АН

СУВ

АН

НЯ

-1103

-1808

-2504

2876

-2666

-1536

-1203

-5316

-2539

-10721

РЕ

ЗЕ

РВ

НІА

КТ

ИВ

И-1039

-1724

-2440

2977

-2600

-1434

-1140

-5251

-2226

-10425

Ви

кор

ис

тан

ня

кре

ди

тів

МВ

Ф(ч

ис

те)

-64

-84

-64

-101

-66

-102

-63

-65

-313

-296

Ви

кор

ист

ано

00

00

00

00

00

По

гаш

ен

о-64

-84

-64

-101

-66

-102

-63

-65

-313

-296

Ви

клю

чне

фін

ан

сув

ан

ня

00

00

00

00

00

326

Як видно з таблиці, протягом 2004–2005 років у платіжномубалансі України відбувалися наступні зміни.

У 2005 р. за даними НБУ сальдо поточного рахунку платіжногобалансу скоротилось порівняно з минулим роком у 2,7 рази та ста-новило 2,5 млрд. дол. США (3,1% до ВВП). Погіршення умов тор-гівлі, зменшення світового попиту зумовили значне перевищеннятемпів зростання імпорту товарів (21,8%) над експортом (4,8%),що призвело до формування від'ємного сальдо товарного балансу урозмірі 1,1 млрд. дол. США та різкого скорочення позитивногосальдо зовнішньоторговельного балансу (з 4,9 млрд. дол. США до0,8 млрд. дол. США). Характерною ознакою 2005 р. є суттєвеуповільнення темпів зростання експорту товарів. Вартісні обсягиекспорту у звітному періоді становили 35 млрд. дол. США та збіль-шились до попереднього року лише на 4,8% (у 2004 р. – на 40,8%).

Уповільнення темпів зростання експорту товарів у 2005 роцізначною мірою було зумовлено різким скороченням експорту про-дукції машинобудування. В цілому за рік експортні поставки заданою групою скоротилися на 18% (на 1 млрд. дол. США) порівняноз попереднім роком. З іншого боку, посилення конкуренції на сві-тових ринках сталі та металопродукції внаслідок потужної екс-пансії Китаю (виробництво чорних металів у Китаї зросло в 2005 р.на 24,6%, тоді як світове виробництво збільшилось всього на 5,9%)призвело до того, що починаючи з першого кварталу 2005 р. темпизростання експорту металургійної продукції уповільнювалися. Вцілому за 2005 р. експорт цієї групи товарів зріс лише на 7,6% (в2004 р. – на 53,5%). Зростання вартісних обсягів експорту відбу-лось за рахунок збереження високих цін на чорні метали у І пів-річчі 2005 р., тоді як фізичні обсяги експорту протягом року змен-шилися на 9%.

Незважаючи на погіршення світової кон'юнктури на ринкучорних металів, експорт виробів з них (труби та інше) в цілому за2005 р. зріс на 27,9% причому як за рахунок цін (на 14,5%), так іфізичних обсягів (на 11,7%).

Найбільш високими темпами у 2005 р. зростали поставки про-дукції АПК (на 24% порівняно з попереднім роком), головнимчином, за рахунок зростання вартісних обсягів експорту зернових,алкогольних та безалкогольних напоїв – у 1,6 рази, молочної


327

продукції – на 24% та відновлення у IV кварталі поставок насіннясоняшника та олії. Експорт зернових в минулому році зріс на63,9% виключно за рахунок зростання фізичних обсягів при ста-більних цінах. Такі високі темпи росту пояснюються також і низь-кою базою порівняння: неврожай 2003 р. обумовив низькі обсягиекспорту в І половині 2004 року.

Обсяги експорту мінеральних продуктів у 2005 р. зросли на 8%.Найдинамічніше зростали поставки залізорудної сировини таелектроенергії, вартісні обсяги експорту яких збільшилися у 1,5рази. Зменшення обсягів переробки нафти внаслідок зупинкидекількох українських НПЗ у поточному році призвело до скоро-чення фізичних обсягів експорту нафтопродуктів, тоді як вартісніобсяги експорту нафтопродуктів збільшилися на 21% за рахунокзростання цін. Починаючи з липня, було практично припиненопоставки природного газу на експорт.

У 2005 р. експортні поставки до країн СНД збільшилися на24%, їх частка у загальному експорті – з 27,1% до 32,1%. В томучислі, поставки до Росії зросли на 27,3%, її частка у загальномуекспорті збільшилася з 17,6% до 21,4%. Частка інших країн світудещо зменшилась і становила 67,9% проти 72,9% у 2004 році. Цезумовлено скороченням експорту до країн Америки на 28,1% такраїн ЄС-25 на 5,8%. Обсяги експорту до країн Африки, навпаки,збільшилися більш ніж на третину, до країн Азії – на 4,6%.

Політика Уряду, спрямована на збільшення реальних доходівнаселення та внутрішнього споживання, разом з активізацією дійпо боротьбі з контрабандою та зниженням митних тарифів, а такожукріплення реального ефективного валютного курсу з початкуроку на 15,9% стимулювали зростання у 2005 р. обсягів неенерге-тичного імпорту більш високими темпами, ніж у 2004 р. (30,7%проти 26,5%).

Близько 60% приросту імпорту було отримано за рахунок над-ходжень продукції машинобудівної та хімічної промисловості.Внаслідок залучення значних обсягів інвестицій в економіку Укра-їни в 2004 році та їх освоєння, імпорт машин та устаткування вцілому за рік зріс на 29,1% переважно за рахунок зростання ім-порту засобів наземного транспорту (на 34,6%) та машин і устат-кування (на 33,8%). Високі темпи росту були характерні і для всіх


328

інших груп та статей імпорту. Найвищими темпами у 2005 р. зрос-тали обсяги імпорту промислових товарів (на 54,3%) в основномуза рахунок збільшення офіційно зареєстрованого імпорту взуття (в6,9 рази) та одягу (в 3,4 рази). Зменшення ввізного мита на окремісільськогосподарські та продовольчі товари зумовили збільшенняобсягів імпорту продукції АПК в 2005 р. на 40,7%. Збільшеннявартісних обсягів імпорту продукції хімічної промисловості на37,2% відбувалося значною мірою завдяки зростанню фізичнихобсягів. Найбільш помітно збільшилися обсяги імпорту фармацев-тичних продуктів та пластмас і виробів з них, що також може пояс-нюватися дією Державної програми «Контрабанді – СТОП» тазниженням митних тарифів. Водночас у 2005 р. зафіксовано різкеуповільненням темпів приросту вартісних обсягів імпорту енерго-носіїв – з 30,9% в 2004 р. – до 2.9%. Така динаміка зумовлена змен-шенням поставок нафти в Україну на третину, природного газу –на 3,1%, при зростанні цін на нафту за рік в середньому на 42%.Кризова ситуація на паливному ринку у 2005 р. (різке скороченняпоставок нафти з Росії на нафтопереробні підприємства України тазупинка декількох з них, для переоснащення виробничого циклу)підштовхнула Уряд встановити нульові ставки митного тарифу тазмінити ставки акцизного збору на деякі види нафтопродуктів, щосприяло зростанню імпорту нафтопродуктів у 1,6 рази (фізичніобсяги). У географічному розподілі триває тенденція випередженнятемпів зростання обсягів імпорту з країн далекого зарубіжжя (32%)над імпортом з країн СНД (11,7%). Частка інших країн світу збіль-шилась з 49,8% до 54% від загального імпорту, в основному за раху-нок збільшення імпортних надходжень з країн Азії, які зросли у 1,8рази, та країн ЄС (на 27,7%).

Баланс послуг у 2005 р. зведено з позитивним сальдо в 1,8 млрд.дол. США, що у 1,5 рази більше рівня попереднього року. Експортпослуг збільшився на 19% та сягнув 9,2 млрд. дол. США переважноза рахунок зростання двох головних складових цієї статті: послуг зтранспортування – майже на 11% та послуг, що пов'язані з подоро-жуванням – на 22%. Найдинамічніше зростали обсяги послуг,наданих нерезидентам у галузі зв'язку (в 1,6 рази). Обсяги імпортупослуг у 2005 р. зросли на 14% порівняно з 2004 роком і становили7,6 млрд. дол. США. Витрати на транспортні послуги протягом


329

року збільшилися на 26%, їх частка в структурі імпорту послугзбільшилася до 27% (проти 24,6% у 2004 р.). Витрати резидентів напослуги з подорожування збільшилися майже на 14%, а частка такихпослуг в загальному імпорті послуг залишилася на рівні поперед-нього року – 37%. Найвищими темпами зростали обсяги імпортуфінансових послуг (в 2 рази), комп'ютерних та інформаційних тапослуг за статтею «роялті» та обсяги експорту/імпорту за статтею«Подорожі» .

Від'ємне сальдо балансу доходів за 2005 рік збільшилося до рівняпопереднього року в 1,5 рази і становило 985 млн. дол. США. Необ-хідність обслуговувати зростаючі обсяги залучень за приватнимисередньо- та довгостроковими кредитами, збільшення виплат диві-дендів іноземним інвесторам та зростання платежів Уряду за пря-мим та гарантованим боргом, були головною причиною зростанняобсягів виплат у 2005 р. в 1,7 раза. Показник нарахованих відсотківіз зовнішнього боргу відносно експорту товарів та послуг збіль-шився до 2,8% проти 1,8% у 2004 році. Водночас, зростання пере-казів в оплату праці наших громадян за кордоном в 1,6 раза, тазростання золотовалютних резервів зумовили збільшення надход-жень за доходами 2005 р. в 2 рази.

У 2005 р. збереглася тенденція до збільшення обсягів поточнихтрансфертів, баланс яких склався з позитивним сальдо у розмірі 2,8млрд. дол. США, що на 10,4% більше, ніж у 2004 році. Основнимчинником зростання було збільшення на 23,6% обсягів приватнихгрошових переказів, які складають 68,4% від загального обсягуотриманих трансфертів.

Визначальною рисою фінансового рахунку в 2005 р. став знач-ний притік валюти за такими статтями як прямі іноземні інвес-тиції, а також середньострокові та довгострокові негарантованікредити, при одночасному зменшенні відтоку капіталу. Цедозволило збільшити резервні активи до рівня, що забезпечуєфінансування імпорту товарів та послуг впродовж 4,9 місяця. В2005 році сальдо рахунку операцій з капіталом склалось від'ємниму розмірі 65 млн. дол. США, що зумовлено, головним чином,придбанням протягом другої половини року у нерезидентіввиключних прав на використання інтелектуальної власності (ноу-хау) на території України на суму 51 млн. дол. США.


330

Обсяги чистого притоку прямих іноземних інвестицій у 2005 роцісклали 7,5 млрд. дол. США, що у 4,4 раза перевищує показник 2004року. Зафіксовані рекордні обсяги чистого притоку прямих іно-земних інвестицій пояснюються, перш за все, надходженням кош-тів за приватизацію металургійного заводу «Криворіжсталь» ком-панією Mittal Steel у листопаді 2005 р. та продажем іноземномуінвесторові банку «Аваль».

Необхідно зазначити, що показник приросту прямих іноземнихінвестицій в економіку України у 2005 р. (7,8 млрд. дол. США) бувнайвищим за всю історію складання платіжного балансу Українита становив 81% від їх загального обсягу, накопиченого протягомостанніх 10 років.

Загальний обсяг накопичених прямих інвестицій в Україну за2005 р. зріс на 79,2% порівняно з початком року і становив 17,2млрд. дол. США, з них 16,4 млрд. дол. США – акціонерний капі-тал; 0,8 млрд. дол. США – кредити, надані прямими інвесторами.Інвестиції на душу населення, хоча і зросли порівняно з початкомроку на 80,5%, в цілому залишаються невисокими – всього 367дол. США на чоловіка.

У 2005 р. Україною було здійснено прямих інвестицій за кордонна суму 275 млн. дол. США (за 2004 р. – 4 млн. дол. США). Обсягичистого залучення неурядового сектору України за середньо- і дов-гостроковими кредитами та облігаціями за 2005 р. склали 4,8 млрд.дол. США (у 2004 р. – 3,2 млрд. дол. США). Слід відзначити, що 75%від загального обсягу залучених коштів (або 3,6 млрд. дол. США)надійшли у другій половині року. Обсяги чистого залученнясередньо- та довгострокових негарантованих кредитів становили 3,4млрд. дол. США (у 2004 р. – 2 млрд. дол. США). Запозичення заєврооблігаціями українських банків, корпорацій та муніципальнихорганів влади протягом 2005 р. склали 1,4 млрд. дол. США, що на21% вище, ніж у 2004 році. В 2005 р. Уряд України залучив на зовніш-ніх ринках 721 млн. дол. США шляхом розміщення ОЗДП (емісіявідбулась в жовтні), що на 379 млн. дол. США нижче ніж у 2004 р.

Коефіцієнт обслуговування довгострокового зовнішнього боргу(як співвідношення витрат на погашення основної суми боргу тавідсотків до експорту товарів та послуг) становив у звітному пері-оді 14,7%, що на 4% вище, ніж у 2004 році. Зростання даного показ-


331

ника спричинене тим, що темпи приросту обсягу експорту товарівта послуг значно відставали від темпів приросту обсягу витрат напогашення зовнішнього боргу (7,5 та 47,1 % відповідно).

Слід зазначити суттєве зростання у 2005 р. обсягів чистогозалучення короткострокових кредитів в економіку України – до 1,4млрд. дол. США (в 2004 р. вони становили 369 млн. дол. США).

За рахунок нових негарантованих запозичень зовнішній боргУкраїни зріс за 2005 р. на 26,6% і станом на 01.01.2006 р. складав38,8 млрд. дол. США, з них заборгованість банківського сектору –6,2 млрд. дол. США, реального сектору економіки – 18,9 млрд.дол. США.

За 2005 рік чиста купівля нерезидентами ОВДП та ОВДП-ПДВстановила близько 1 млрд. дол. США, з них більше 90% було куп-лено протягом січня – квітня 2005 р. (в 2004 р. чиста купівля нере-зидентами склала всього 407 млн. дол. США). Натомість починаючиз травня в зв'язку з проведеною ревальвацією гривні інтерес нере-зидентів до облігацій внутрішньої державної позики України значнозменшився, тому в цілому за травень–грудень чиста купівля стано-вила лише 15 млн. дол. США.

Ситуація у зовнішньому секторі економіки України у 2005 р.характеризувалася суттєвим зменшенням обсягів відтоку капіталуз країни. В цілому за рік обсяги відтоку капіталу оцінено у 3,5млрд. дол. США, що у 2 рази менше порівняно з 2004 р. (6,9 млрд.дол. США). Дані платіжного балансу свідчать про відсутність у2005 р. тенденції до перевищення обсягів платежів за імпорт това-рів над обсягами фактичного імпорту (у 2004 р. таке перевищення,пов'язане з використанням резидентами України зовнішньоеконо-мічних операцій, які передбачають імпорт товарів без їх ввезенняна митну територію України, оцінено в 4,8 млрд. дол. США).Водночас обсяги відтоку капіталу за операціями з вітчизнянимицінними паперами, що дають право на участь у капіталі, збіль-шилися майже у два рази.

Протягом 2005 р. спостерігалося суттєве зростання обсягіввибуття готівкової валюти з банківського сектору в інші секториекономіки України. Процес вибуття готівки з банківського секторурозпочався в ІІ кварталі 2005 р., найбільші обсяги відтоку булозафіксовано у IV кварталі 2004 р. (1,9 млрд. дол. США). В цілому за


332

рік відтік готівкової іноземної валюти з банківської системи доінших секторів економіки оцінюється у 3,3 млрд. дол. США.

Суттєвий притік середньо- та довгострокових кредитів та над-ходження коштів від приватизації Криворіжсталі дозволили збіль-шити резервні активи України в 2005 р. на 10,4 млрд. дол. США (за2004 рік – 2,2 млрд. дол. США). Обсяги резервних активів накінець грудня становили 19,4 млрд. дол. США, що дає змогу забез-печити фінансування імпорту товарів та послуг майбутнього пері-оду впродовж 4,9 місяця.

Відповідно рекомендаціям технічної місії з питань статистикиплатіжного балансу обсяги фіктивних операцій з акціями україн-ських підприємств, які здійснювалися з метою вивезення капіталу,за 2004 та 2005 рр. були перенесені зі статті «Портфельні інвестиції,вітчизняні цінні папери» до статті «Інші інвестиції, активи».

Таким чином, визначальною рисою платіжного балансу 2005 р.став значний притік валюти за статтями фінансового рахунку, якийкомпенсував скорочення позитивного сальдо поточного рахунку тадозволив вдвічі збільшити рівень резервних активів країни.


333


1. У чому полягають особливості міжнародних розрахунків?2. Назвіть основні форми розрахунків з точки зору їх переваг для

експортера та імпортера.3. Охарактеризуйте механізм здійснення міжнародних розрахун-

ків через кореспондентські рахунки банків.4. Вкажіть переваги акредитивної форми розрахунку для експор-

тера та імпортера. 5. Охарактеризуйте основні види акредитивів.6. В чому полягають особливості особливості інкасової форми

розрахунків.7. В чому полягають особливості проведення міжнародних розра-

хунків за допомогою чеків та векселів?8. Охарактеризуйте механізм складання платіжного балансу за

методологією МВФ.9. Назвіть основні компоненти платіжного балансу.

10.Поясніть структуру та вкажіть особливості складання платіж-ного балансу України.

11.Охарактеризуйте тенденції та динаміку платіжного балансуУкраїни протягом останніх років.


1. Боди Зви, Мертон Роберт. Финансы.: Пер. с англ.: Уч. Пос. –М.: Издательский дом «Вильямс», 2000.

2. Валютний ринок и валютное регулирование. Учебное пособиепод ред. И.Н. Платоновой. – М.: Изд-во БЕК, 1996.

3. Вэйтилингем Ромеш. Руководство по использованию финансо-вой информации Financial Times. – М.: Финанси и статистика,1999.

4. Киреев А. Международная экономика в двух частях. – М.:Международные отношения, 1999.

5. Колби Р., Мейерс Т. Энциклопедия технических индикаторов /Пер. с англ. – М.: ИД «Альпина», 1998.


334

6. Международные валютно-кредитные и финансовые отноше-ния. Под ред. Л.Н. Красавиной. – М.: Финансы и статистика,2000.

7. Максимо В. Энг, Френсис А. Лис, Лоуренс Дж. Мауер. Миро-вые финансы: Пер. с англ. – М.: ООО Издательская компания«Дека», 1998.

8. Мишкін Френсіс. Економіка грошей, банківської справи іфінансових ринків: Пер. з англ. – К.: Основи, 1998.

9. Міжнародні фінанси / За ред. д.е.н., проф. О. І. Рогача. – К.:Либідь, 2003.

10.Международные валютно-кредитные отношения: Конспектлекций). – М.: Изд-во «ПРИОР», 2002.


335

Розділ 8. МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ

8.1. Сутність міжнародної економічної інтеграціїяк відносин і як процесу

Міжнародна економічна інтеграція є результатом поглибленняміжнародного територіального поділу праці. На певному етапірозвитку цього процесу економічні стосунки між країнами світухарактеризуються вже не тільки торговельними, але й тіснимивиробничими, фінансовими та іншими зв'язками.

Економічна інтеграція – це процес зближення і поступового об'єд-нання національних економік шляхом утворення єдиного економічногопростору для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, робочоїсили через державні кордони. Національні економіки, спеціалізу-ючись на виготовленні певних товарів та наданні послуг, водночасдоповнюють одна одну в системі світового господарства. Словоінтеграція походить від латинського integratio – цілий; отже зміс-товно інтеграція веде до утворення цілісної економічної системи.

Економічна інтеграція представляє собою сучасну найрозвину-тішу форму інтернаціоналізації господарського життя, яка поча-лася ще за доби великого машинного виробництва і означала посту-повий вихід виробництва за межі окремої країни та формуванняйого міжнаціональних форм у рамках світового господарства. Здругої половини двадцятого століття окремі сектори світового гос-подарства починають помітно виділятися на його загальному фоні.Зв'язки між групами країн стають інтенсивнішими, набуваютькомплексного характеру, тобто охоплюють економіку, політику,культуру, соціальну та інші сфери. У надрах інтернаціоналізаціївизріла економічна інтеграція як якісно нова, вища її форма.Отже, інтеграція – явище об'єктивне, всесвітнього масштабу таіснує у вигляді конкретних форм співробітництва.

336

Цілями інтеграції виступають: – економія на масштабах, яка є закономірним наслідком спеціалі-

зації виробництва та, як результат, збільшення його обсягів,підвищення ефективності та зменшення витрат на одиницюпродукції;

– розширення фізичних обсягів ринків, можливостей збуту товарівта підвищення потенціалу виробничої діяльності підприємств;

– безперешкодний вільний рух товарів та чинників виробництва,що дозволяє знижувати непродуктивні трансакційні витрати, якізумовлюються виходом економічної діяльності за межі націо-нальних територій;

– створення для країн та суб'єктів підприємницької діяльностідодаткових конкурентних переваг у регіональному та світовомумасштабах, особливо зважаючи на загострення змагань щодотемпів економічного розвитку, боротьбу за сфери економічногота політичного впливу між окремими країнами та міждержав-ними утвореннями;

– створення сприятливих умов соціально-політичного розвитку,забезпечення національних інтересів, гарантування безпеки длякраїн в геостратегічному контексті;

– сприяння структурній перебудові економіки, що є особливоважливим для країн з перехідною економікою;

– підвищення рівня добробуту населення через приєднання добільшого та ефективнішого ринкового простору.Міжнародну економічну інтеграцію можна розглядати і як відно-

сини, і як процес. Економічна інтеграція як відносини представляєсвободу поведінки суб'єктів економічної діяльності, не утисненняїхніх інтересів на світовому, регіональних та національних ринках,відсутність дискримінації іноземних партнерів на ринках будь-якої з інтегрованих національних економік. Тобто держави повиннікеруватись у своїй міжнародній економічній діяльності концепцієювідкритої економіки, принципом фритрейдерства (вільної торгівлі).

Міжнародні інтеграційні відносини покликані створювати від-повідні організаційно-правові та фінансово-кредитні механізмивзаємодії суб'єкта інтеграції зі світовим співтовариством, сутністюі метою яких є:– створення максимально сприятливих умов для господарської

взаємодії з зовнішнім економічним середовищем (зокрема, заходи

Розділ 8. Міжнародна економічна інтеграція

337

щодо зближення, приведення у відповідність та уніфікації націо-нальних законодавчих актів з міжнародними у сфері зовніш-ньоекономічної діяльності, створення сприятливих митнихрежимів тощо);

– відповідность національних господарських структур світовим;– наявності могутнього експортоорієнтованого сектору виробниц-

тва, націленого на попит світового та регіонального ринків;– пошук і утримання певної ніші у міжнародному поділі праці, яка

відображає її міжнародний виробничий профіль;– забезпечення високого рівня участі в міжнародній виробничій,

науковій і технічній кооперації, обміні капіталами та робочоюсилою.Міжнародна економічна інтеграція як процес представляє собою

стирання відмінностей між економічними суб'єктами різних дер-жав. Цей процес відбувається у ході становлення та еволюції інтер-національного технологічного способу виробництва, створенняінтернаціонального капіталу. Поряд з інтернаціоналізацією при-ватного та колективного капіталу здійснюється інтернаціоналіза-ція державного капіталу (будівництво двома і більше державамивеликих спільних об'єктів економічної інфраструктури, освоєння івипуск складних типів сучасної техніки тощо). Переплетіння ізрощення цих форм інтернаціоналізації капіталу й зумовлюєвиникнення змішаних інтернаціональних форм економічноївласності, найрозвинутішою з яких є формування бюджетів над-національних органів, створення єдиної податкової, кредитної таінших систем. Нерозривна єдність процесів інтернаціоналізаціїтехнологічного способу виробництва та економічної власності –інтернаціоналізація суспільного способу виробництва. Він детер-мінує появу єдиних наднаціональних інститутів, що здійснюютьуніфікацію господарських механізмів багатьох країн.

Отже, міжнародна економічна інтеграція і як відносини, щохарактеризується взаємозалежністю елементів економічної систе-ми, і як процес, що являє собою стирання відмінностей між еконо-мічними суб'єктами різних держав, знаходяться у діалектичномувзаємозв'язку і взаємообумовленості, і сприяють всебічному роз-витку інтеграційних процесів, які охоплюють як базисні так і над-будовні їхні складові. До надбудовних належить уніфікація зако-

8.1. Сутність міжнародної економічної інтеграції як відносин і як процесу

338

нодавства багатьох країн, їхньої економічної політики. Базисніаспекти інтернаціоналізації господарського механізму в єдності зінтернаціоналізацією суспільного способу виробництва формуютьцілісну інтернаціональну економічну систему.

Економічна інтеграція виникає на вищому її ступені: відбува-ється поступова інтеграція соціальної, політичної, правової,духовної та інших підсистем суспільних відносин. Конкретнішепроцеси економічної інтеграції виявляються у зближенні й посту-повому об'єднанні процесу відтворення в окремих галузях народ-ного господарства, у кредитно-фінансовій, валютній, торговійсферах тощо.

8.2. Фактори, рівні та стадії регіональної економічноїінтеграції

На розвиток міжнародної економічної інтеграції впливає низкафакторів. Першим, найважливішим та найвпливовішим чинникомє сучасна науково-технічна революція. Якісні зміни в продуктивнихсилах, поява принципово нових засобів виробництва, технологій ізміни в цьому зв'язку самого характеру і структури виробництвазаходять у суперечність з обмеженістю національних ринків,наявністю різних міждержавних бар'єрів на шляху руху капіталів,товарів та послуг, робочої сили. Масштабність і принципово новийхарактер проблем сучасного всесвітнього соціально-економічногорозвитку роблять неможливим чи неефективним їхнє вирішенняокремими країнами, стає очевидною необхідність об'єднання різ-номанітних видів ресурсів.

Науково-технологічна революція вносить кардинальні зміни всистему сучасного виробництва. Активно тривають процеси йогоінтелектуалізації, дематеріалізації, мініатюризації. Інтелектуалі-зація вимагає зростання вимог до робочої сили, її професійно-кваліфікаційного рівня. Витрати на наукову інженерну працюсягають нині дві третини загальних витрат на виробництво товарів.

Дематеріалізація виробництва, його комп'ютеризація та інфор-матизація пов'язані зі зміною моделі економічного розвитку, зпереходом від екстенсивного до інтенсивного типу економічного


339

розвитку. Економіка «полегшується», зменшуються питомі витратисировини, матеріалів, енергії, інших ресурсів на виготовленняодиниці продукції.

Сучасним міжнародним виробничим системам характерна елек-тронізація, роботизація, комп'ютеризація, впровадження біотех-нологій.

Електронізація виробництва дає змогу значно вилучити безпо-середньо з його процесу робочу силу, веде до автоматизації техно-логій. Створюються банки даних про основні тенденції розвиткусвітової торгівлі, фінансів, руху цін на основні товари тощо. Задопомогою ЕОМ встановлюються тісні кореспондентські міжбан-ківські зв'язки, відбувається обмін даними про курси акцій наголовних фондових біржах і про ціни товарів на товарних біржахсвіту. В цій системі можна отримати інформацію про стан світовихгрошових ринків, курси валют, ціни на золото тощо.

Всебічне застосування комп'ютерної техніки, мікропроцесорів,біотехнологій, лазерної техніки, порошкової металургії, мембранноїтехнології, виробів із кераміки, матеріалів із заданими властивос-тями, застосування елементів космічного виробництва свідчатьпро початок нової ери суспільно-економічного розвитку – ноо-сферно-космічної цивілізації1.

Новий тип факторів виробництва, що формуються як всесвітні,називають біотехнологіями. Саме вони становлять ядро космічноїєдності світу, формують майбутню структуру світового господар-ства, сприяють глобальним та регіональним інтеграційний про-цесам.

Другим фактором розвитку міжнародної економічної інтеграціїє соціально-економічна однорідність національних господарств, щозближаються. Те, що міжнародна економічна інтеграція досягланайрозвинутіших форм у Західній Європі, пояснюється ідентич-

8.2. Фактори, рівні та стадії регіональної економічної інтеграції

1 Ноосферно-космічна цивілізація – сфера всепланетарної взаємодії природи і суспіль-ства, в якій головним визначальним чинником розвитку стає розумна людська діяль-ність. Зародившись на планеті, вона має тенденцію до постійного розширення, пере-творюючись на особливий структурний елемент космосу. На протилежність стихій-ного, хижацького відношення до природи, що призводить до погіршення навколиш-нього середовища, несе загрозу людству, – ноосферно-космічна цивілізація означаєорганізацію розумної діяльності людей, відповідає як нинішнім, так і майбутнім їхнімпотребам.

340

ністю економічних структур цих країн, приблизно однаковимрівнем розвитку продуктивних сил. Проте протягом всієї інтегра-ційної історії, ЄС багато зусиль докладав і нині докладає вирівню-ванню рівнів економічного і соціального розвитку держав-членів,адаптації нових країн, що приєднувалися до Євросоюзу, до інте-граційної системи співдружності. Так було і в 1973 р., коли до ЄСприєдналися Велика Британія, Данія та, особливо, Ірландія, адап-таційний процес якої до Союзу ще й досі не завершився. Еконо-мічна криза в середині 70-х років посилила розрив у рівнях еко-номічного розвитку та дезінтеграційні тенденції. А зі вступом доугруповання порівняно відсталої Греції (1981 р.) це проявилося щепомітніше. Приєднання до ЄС у 1986 р. Іспанії та Португалії загос-трило міждержавні диспропорції, що існували раніше. Ці країнивідставали за рівнем промислового розвитку та доходу на душунаселення (приблизно, половина середнього по ЄС), окрім того,надто великою була в них зайнятість населення у сільському гос-подарстві. За даними Євростату, в 1992 р. ВВП на душу населенняу 12 регіонах 15 країн ЄС був менший середнього по ЄС. Водночас,у 7 регіонах ЄС ВВП на душу населення був вище середнього рівняу 1,5 рази. І, насамкінець, приєднання до Союзу у 2004 р. десятицентральноєвропейських, балтійських та острівних середземно-морських країн значно порушило однорідність національнихгосподарств у всіх соціально-економічних і структурних аспектах івимагає великих зусиль щодо вирівнювання рівня їхнього еконо-мічного розвитку та адаптації до інтеграційних структур Союзу.

Третім фактором розвитку міжнародної економічної інтеграції єнаявність досить тривалого періоду та досвіду взаємного економіч-ного співробітництва групи країн. Інтеграція являє собою продов-ження господарської взаємодії країн, її новий стан, вищий рівеньекономічного співробітництва. Інтеграція виникає на основі і врезультаті поглиблення та розширення економічної взаємодії різ-них країн. Так, згідно плану Робера Шумана [12], 18 квітня 1951 р.шість країн – учасниць договору: Бельгія, Італія, Люксембург,Нідерланди, Німеччина та Франція підписали договір про ство-рення Європейського співтовариства з вугілля і сталі, яке за більшеніж 54 роки перетворилося на потужне регіональне економічнеугруповання, що об'єднує 25 країн Європейського континенту.


341

Для розвитку міжнародної економічної інтеграції взагалі таєвропейської зокрема важливе значення мають економіко-геогра-фічна близькість країн, наявність спільних кордонів. Це суттєвоінтенсифікує взаємні економічні зв'язки, знижує транспортнівитрати, створює умови для реалізації великих спільних проектівспівробітництва. Як правило, країни зі спільними історичними,культурними та іншими умовами розвитку більшою мірою тяжіютьдо економічної інтеграції.

Четвертим фактором розвитку міжнародної економічної інте-грації є суб'єктивний чинник, який полягає в цілеспрямованійдіяльності соціальних груп і класів, партій, законодавчих і вико-навчих органів країн щодо розвитку власне інтеграційних проце-сів. Ця діяльність, що відбиває об'єктивні економічні процеси, алеводночас впливає на них, може певною мірою сприяти розвитковіінтеграції або гальмувати її. Зокрема, розвиткові інтеграційнихпроцесів сприяє: ринкова уніфікація світового господарства; демо-кратичні тенденції розвитку людства; наявність та необхідністьвирішення глобальних проблем. Натомість, гальмуючими чинни-ками інтеграції виступають: традиційні конфлікти між країнами;світові релігії тощо.

Нині пріоритетом і, в певному сенсі, провідним чинникомукраїнської зовнішньополітичної стратегії та її головним векторомнаціональної зовнішньої політики є відносини з ЄвропейськимСоюзом. Зміст їх на нинішньому етапі полягає в пошуку адекват-ного алгоритму подальшої співпраці. Йдеться про вибір або послі-довність проходження трьох об'єктивно існуючих можливостей:повноцінне приєднання до ЄС з оформленням повноправногочленства; асоціативні відносини з певними обмеженнями інте-граційних устремлінь української сторони; встановлення договір-них двосторонніх відносин певного типу (можливо, навіть у чомусьпривілейованого) в рамках концепції «ширшої Європи», наприклад,у запропонованому європейцями форматі «особливого сусідства».

Щодо можливості узгодження європейського або так званогоєвразійського (або російського) та північноамериканського векто-рів української зовнішньої політики, то така можливість існує нетільки в теорії, а є нагальною щодо практичного застосування.Наразі завдання України полягає в тому, щоб врівноважити цівектори, віднайшовши для кожного з них відповідні місце і роль у


342

загальній системі національної зовнішньополітичної та зовніш-ньоекономічної стратегії.

Якщо максимально схематизувати ситуацію, то співвідношенняміж векторами виглядатиме наступним чином: європейська інте-грація – стратегічна мета і магістральний шлях розвитку України;співпраця із Росією та іншими країнами СНД – один з найважли-віших механізмів досягнення стратегічної мети1, передусім в еко-номічній та у сфері регіонального співробітництва; північноаме-риканський вектор – глобальний контекст процесу реалізаціїукраїнської стратегічної мети, поза межами якої досягнення на-вряд чи є можливим.

Процес міжнародної економічної інтеграції має два взаємопо-в'язаних рівні: мікро- та макрорівень.

На мікрорівні вирізняють горизонтальну та вертикальну інте-грацію. Горизонтальна інтеграція виникає в результаті злиття фірм,які виробляють подібні або однорідні товари з метою їх подальшоїреалізації через спільну систему розподілу та отримання при цьомудодаткового продукту. Така інтеграція супроводжується виробниц-твом за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються вкраїні базування. Вертикальна інтеграція передбачає об'єднанняфірм, які функціонують у різних виробничих циклах. Розрізняютьнаступні форми вертикальної інтеграції: – інтеграція «униз» (наприклад, приєднання заводу – виробника

сировини чи напівфабрикатів до компанії, яка веде головневиробництво);

– виробнича інтеграція «вгору» (наприклад, придбання сталели-варною компанією заводу, що виробляє металоконструкції);

– невиробнича інтеграція «вгору», що включає сфери розподілу.На певному етапі розвитку мікроінтеграції виникають транс-

національні корпорації (ТНК) – міжнародні за складом та харак-тером діяльності суб'єкти господарського життя, які функціонуютьна принципах корпоративної власності з акціонерною формоюуправління та розподілу прибутків на міжнародному рівні.Важливою рисою ТНК є реалізація єдиної послідовної стратегіїчерез один або декілька центрів прийняття господарських рішень.


1 Як варіант – створення зони вільної торгівлі в рамках ороганізації Єдиного еконо-мічного простору (ЄЕП) за участі України, Росії, Білорусії та Казахстану.

343

На рівні національних економік інтеграція розвивається на основіформування економічних об'єднань країн із тим або іншим ступе-нем узгодження їхньої національної політики. У процесі генезисута розвитку інтеграційні процеси регіонального типу проходятьтри стадії та набувають певних форм.

На першій стадії формуються різні торговельні спільності йекономічні союзи, коли головним каналом внутрішньої взаємодіїстає зовнішня торгівля. До них належать Європейська асоціаціявільної торгівлі, спільний ринок країн Західної Європи, Центрально-американський спільний ринок, Арабський спільний ринок таінші. Взаємодія відтворювальних процесів здійснюється в цих тор-гових спільнотах переважно через сферу обміну, налагодженнясталих торговельних контактів.

Торговельна спільнота держав ґрунтується головним чином назагальному і частковому міжнародному поділі праці, тобто колипереважає міжгалузева спеціалізація, і взаємодія відбувається пере-важно на макроекономічному рівні.

Друга стадія інтеграції передбачає не лише торговельний обмін,але й широке взаємодоповнення національних економік, коливони одна без одної практично не можуть розвиватися. На ційстадії закріплюються міжгалузева спеціалізація, частковий поділпраці. Водночас починає поширюватися внутрішньогалузева спе-ціалізація; поділ праці виходить за межі окремих підприємств іреалізується у міжнародному масштабі.

На третій стадії відбуваються глибока структурна взаємодіянаціональних економік, їх взаємопроникнення та взаємоперепле-тіння. Зовнішньоекономічний фактор стає складовою національ-ного процесу розширеного відтворення. Міжнародні коопераційнізв'язки ґрунтуються переважно на одиничному і частковому поділіпраці. Широко розвивається внутрішньогалузева подетельна (по-вузлова), постадійна (технологічна) спеціалізація виробництва.Досить виразно починають проявлятись елементи єдиної регіо-нальної відтворювальної системи, формуються регіональні еконо-мічні комплекси. Здійснюється процес подальшої адаптації націо-нальних економік, їх взаємопроникнення, зрощення окремихланок. Глибоко перетворюються національні господарські меха-нізми, створюються і закріплюються єдині норми і правила націо-нального характеру і змісту.


344

Теоретично обґрунтованими та практично апробованими єнаступні основні форми міжнародної економічної інтеграції: зонапреференційної торгівлі; зона (асоціація) вільної торгівлі; митнийсоюз; спільний ринок; економічний та політичний союзи.

Зона преференційної торгівлі являє собою зону з пільговим тор-говельним режимом, коли дві або кілька країн зменшують взаємнітарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів у торгівлі зіншими країнами. Найпоказовішим історичним прикладом такоїформи інтеграції є Преференційна система Британського Спів-товариства (1932 р.), що об'єднувала 48 держав.

У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельнийрежим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тари-фів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовимиприкладами є Європейська асоціація вільної торгівлі – ЄАВТ(1960 р.), Зона вільної торгівлі «США–Канада» (1988 р.), Північно-американська угода про вільну торгівлю – НАФТА (1994 р.).

Митний союз, так само як і зона вільної торгівлі, усуває бар'єрив торгівлі товарами серед країн-учасниць. Але, окрім цього, мит-ний союз передбачає спільну торговельну політику по відношеннюдо країн, що не входять до митного союзу. Звичайно це проявля-ється при прийнятті зовнішнього тарифу (мита), за допомогоюякого імпорт із країн, що не входять до митного союзу, обклада-ється однаковим митом при продажу товарів будь-якій країні –учасниці митного союзу. Доходи від тарифів потім розподіляютьсяміж учасниками митного союзу згідно з певними встановленимипропорціями. Такі угоди діяли в Європі: у Бенілюксі (з 1948 р.) таЄвропейському Союзу (з 1968 р.). Нині регіональні союзи у формімитних союзів діють на всіх континентах планети: МЕРКОСУР,Андський пакт, Митний Союз Центральної Африки, Асоціаціякраїн Південно-Східної Азії.

У межах спільного ринку, як і в митному союзі, немає торговель-них бар'єрів і діє спільна зовнішньоторговельна політика. Окрімтого, у спільному ринку мобільними є чинники виробництва міжкраїнами-учасницями. Усунені обмеження на імміграцію, емігра-цію та переливання капіталу через кордони. Тобто забезпечуєтьсявільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та робочої сили.Чинник мобільності дозволяє більш ефективно використовуватипрацю, капітал та технологію. Таким чином, у спільному ринку


345

починається інтеграція безпосередньо у сфері виробництва, щозмушує його суб'єктів щільно співпрацювати у грошовій, податко-вій політиці та в політиці зайнятості.

Але, окрім очевидних вигод функціонування спільного ринку,він має і негативні сторони. Так, підвищення продуктивності працікраїн – учасниць спільного ринку в цілому не завжди передбачаєоднакову вигоду для всіх країн, що до нього входять. Через цюобставину виникають труднощі у створенні спільного ринку врізних частинах земної кулі. Прикладом успішної політики спіль-ного ринку може слугувати Європейське Економічне Співтова-риство – ЄЕС (1958 р.).

Економічний союз вимагає не лише інтеграції у сфері зовнішньо-торговельної і виробничої діяльності, але й гармонізації (інтеграції)внутрішньої та зовнішньої економічної політики. Країни – учас-ниці економічного союзу, на доповнення до вільного переміщеннятоварів, послуг, чинників виробництва, повинні гармонізуватигрошово-кредитну політику, оподаткування та державні витрати. Вмежах економічного союзу функціонує єдина грошова одиниця.Прикладом таких союзів є Бенілюкс (з 1960 р.), Сполучені ШтатиАмерики, Радянський Союз (до 1991 р.), Європейський Союз (з1999 р.). На основі економічних створюються політичні союзи, вяких поряд з економічною забезпечується й політична інтеграція.

Економічна природа економічних угруповань та взаємовідно-сини між країнами, що їх утворюють, зумовлюють логіку і послі-довність у становленні та розвитку форм міжнародної регіональноїінтеграції.

При утворенні зон преференційної та вільної торгівлі, митнихсоюзів міждержавні відносини стосуються лише сфери обміну,тобто розвивається торговельна інтеграція. Глибші форми міждер-жавної координації створюють умови для інтеграції у сфері вироб-ництва.

Для створення економічного інтеграційного угруповання необ-хідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні таінфраструктурні умови. Із політико-правової точки зору, принци-пове значення мають сумісність політичних устроїв та основногозаконодавства країн, що інтегруються. Ключовими щодо еконо-мічних умов інтеграції є наступні критерії: рівень розвитку країн, їх


346

ресурсних та технологічних потенціалів; ступінь зрілості ринковихвідносин, зокрема національних ринків товарів, послуг, капіталівта праці; масштаби та перспективи розвитку економічних взаємо-зв'язків країн та інше. Важливе значення мають також інфраструк-турна та соціально-культурна сумісність.

Економічні інтеграційні угруповання можуть формуватися різ-ними шляхами. Певна регіональна економічна інтеграція має своїособливості. Так, інтеграційні процеси у Північній Америці,насамперед між США та Канадою, здійснювалися шляхом «знизу –вверх», тобто процесу поглиблення інтернаціоналізації та трансна-ціоналізації господарського життя через домовленості між краї-нами про створення зони вільної торгівлі, митного союзу абоспільного ринку передував досить тривалий період розвитку між-народних економічних зв'язків на рівні підприємців, фірм такорпорацій. Ці зв'язки активно підтримувалися на державномурівні, та водночас розроблялися та реалізовувалися широкомас-штабні двосторонні проекти.

Шлях європейської економічної інтеграції – інтеграція «зверху– вниз». Це коли з різних політичних та соціально-економічнихпричин створюється інтеграційне угруповання країн, які ще неповністю відповідають критеріям інтеграційної сумісності, але впроцесі подальшого регульованого та скоординованого на надна-ціональному рівні співробітництва досягають тієї чи іншої формиміжнародної економічної інтеграції. Економічна інтеграція в Єв-ропі розвивалася переважно через дво- та багатосторонні перего-вори та асоційовану участь окремих країн у діяльності вже існую-чого інтеграційного угруповання. Це саме можна сказати проМексику щодо формування та розвитку Північноамериканськоїугоди про вільну торгівлю (НАФТА).

Послідовний розвиток форм міжнародної регіональної еконо-мічної інтеграції забезпечує раціональне використання економіч-ного потенціалу країн, підвищує темпи їхнього розвитку. Водночас,вирішуються важливі питання соціальної політики шляхом об'єк-тивного зниження цін на основні товари і послуги, створеннянових робочих місць. У різних інтеграційних угрупованнях вироб-ляються і реалізуються механізми та інструменти забезпеченняколективної економічної безпеки.


347

Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції прита-манні певні особливості:– динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції взагалі,

зумовлений як дією об'єктивних чинників, так і «ланцюговою»реакцією країн світу на розвиток окремих інтеграційних угру-повань;

– нерівномірність розвитку та реалізації форм міжнародної еко-номічної інтеграції, спричинена проявами очевидних відмін-ностей економічного розвитку країн та регіонів світу;

– розвиток, поряд з інтеграційними, дезінтеграційних процесів,які мають глибокі корені в історичних, політичних, економіч-них і соціальних закономірностях світового розвитку.Останні можуть мати не лише локальний (провінція Квебек у

Канаді; Шотландія, Уельс, Північна Ірландія у Великій Британії;Корсика у Франції; Каталонія та Країна Басків в Іспанії), а й гло-бальний (розпад Радянського Союзу, Югославії, Ради економічноївзаємодопомоги) характер.

Логічним результатом розвитку транснаціоналізації та регіо-нальної міжнародної інтеграції стане світова (глобальна) інтеграція.

За умов динамічного розвитку транснаціоналізації (на основімікроінтеграції), утворення торговельних інтеграційних угруповань(зони преференційної та вільної торгівлі, митні союзи), національніекономіки вступають у стадію локальної інтернаціоналізації. Відпо-відно доповнюються і кількісні показники рівня інтернаціоналі-зації (кількість ТНК, масштаби та результати їхньої зарубіжноїдіяльності, ефективність участі у торговельних блоках тощо).

У стадії системної інтернаціоналізації перебувають нині країни,для яких характерні: превалююча роль ТНК у міжнароднійекономічній діяльності; взаємодія у межах зрілих інтеграційнихугруповань (спільний ринок, економічний союз). Для таких країнкількісні параметри інтернаціоналізації відбивають не стількивплив транснаціоналізації та регіональної інтеграції на стан таумови розвитку національних економік, скільки місце системновзаємопов'язаних економік у світогосподарській системі.

При цьому слід мати на увазі, що окремі національні економікиперебувають на різних стадіях інтернаціоналізації. Більше того,«тріада» світової економіки (США, ЄС, Японія) протягом останніх


348

трьох десятиліть включали як окремі, початково інтернаціоналі-зовані, так і локально, а потім системно інтернаціоналізованінаціональні економіки.

Зауважимо, що не лише потенційна економічна міць США таЯпонії, а й домінування транснаціоналізації в періоди їхньої зов-нішньоекономічної експансії поставило ці країни в тріаду сучасноїсвітогосподарської системи. За сукупністю об'єктивних і суб'єк-тивних причин західноєвропейські країни на певному стані свогорозвитку змогли поєднати можливості транснаціоналізації тарегіональної інтеграції. Тепер ЄС – єдиний приклад системноінтегрованих національних економік. США та Японія ж перейшлидо стадії локальної інтеграції.

Розвиток форм регіональної інтеграції (зона вільної торгівлі,митний союз, спільний ринок, економічний союз), в умовах пере-важно глобальної орієнтації ТНК, формує основу для переходуінтернаціоналізації до полісистемної стадії. Тріада світової еконо-міки, у структурі якої перебувають країни з різним рівнем інтерна-ціоналізації, трансформується у тріаду системно взаємопов'язанихнаціональних економік (НАФТА, АТЕС, ЄС).

Значення тріади в умовах розвитку полісистемної інтернаціона-лізації виявляється не лише у тому, що вона концентрує найбільшіза масштабами потоки товарів та капіталів, створює безпреце-дентне за розмірами і адекватне сучасним тенденціям міжнарод-ного поділу праці (особливо масштабного і динамічного розвиткувнутрішньогалузевого поділу праці) поле діяльності ТНК, а й увпливі «тріади» на всі інші економіки. Характерно, що цей впливпризводить, з одного боку, до включення національних економік увнутрішні ринки ТНК тріади, а з іншого – втягує їх у процеси сис-темної інтеграції. Отже, як на стадії регіональної, так і на стадіїглобальної інтернаціоналізації домінуючими залишаються взаємо-відносини «національна економіка – транснаціоналізація – регіо-нальна інтеграція».

Регіоналізм, з одного боку, посилюючи ринкову уніфікаціюрозвитку національних економік країн – учасниць інтеграційнихугруповань, прискорює процес глобалізації. Особливо це виявля-ється в умовах, коли регіональна економічна інтеграція набуваєрис «континентальної»: Американський континентальний ринок,


349

Азіатсько-Тихоокеанський континентальний ринок, Європейсь-кий континентальний ринок. З іншого боку, регіональні інтересиможуть відволікати країни від діяльності за багатостороннімизобов'язаннями, що виходять за межи інтеграційних угруповань, а«закритий» регіоналізм породжує протекціонізм щодо третіх країн(груп країн). Формуються умови для розвитку конкуренції міжокремими регіонами і континентами. Проте саме такого роду кон-куренція стає одним із ключових факторів подальшого розвиткурегіональної економічної інтеграції, а саме переходу до міжконти-нентальної інтеграції. Показовими у цьому плані є намаганнястворити зону вільної торгівлі між США та ЄС. Тобто регіоналі-зація і глобалізація, які, на перший погляд, є процесами проти-лежного напрямку, насправді не виключають, а доповнюють однеодного. На регіональному рівні конкретизуються, організаційноупорядковуються, моделюються інтеграційні процеси, які на гло-бальному рівні мають узагальнений характер. Поступово розши-рюючись, регіональні організації відпрацьовують механізм еконо-мічного співробітництва, який стає надбанням світової спільнотина глобальному рівні. Цей факт має відображення і в системі між-народних організацій. Так, Організація європейського економічногоспівробітництва, утворена у 1948 р. як регіональна організація, з1961 р. перетворилася на глобальну – Організацію економічногоспівробітництва і розвитку (ОЕСР), що сьогодні об'єднує 30 най-більш розвинених країн усіх континентів.

Отже, на зміну інтернаціоналізації та регіональній інтеграціїприйде глобальна (світова) економічна інтеграція. У перспективі,на етапі переходу від полісистемності до глобалізму об'єктивнозникне сама наука «міжнародні економічні відносини», теорії ін-тернаціоналізації в їх традиційному розумінні вичерпають себе,оскільки держави і національні економіки втратять функцію основ-ного структурного елементу світової економіки. Очевидно, люд-ство отримає «інтеграційне» знання, що дадуть нові науки, еле-менти яких формуються уже сьогодні: геополітика, геоекономіка,геосоціологія, глобальна політика і економіка, економічна текто-ніка тощо. Таке «інтеграційне» знання повною мірою сприятимеосмисленню нових умов життєдіяльності в цілісному світі.


350

8.3. Європейські інтеграційні процеси

Історично найбільш рельєфно інтеграційні процеси виявилисяв Західній Європі. Із самого початку вони були викликані необ-хідністю відбудови економіки країн цього регіону після другоїсвітової війни та встановлення тривалого миру між державамиконтиненту, особливо між Францією та Німеччиною, які в період з1870 по 1945 рр. були ворогами у трьох запеклих війнах. Інтегра-ційним настроям у Західній Європі сприяло також загостренняконфлікту між Сходом і Заходом, переростання його у «холодну»війну та пов'язана із цим поляризація в міжнародних відносинах.

У травні 1950 р. був розроблений план Робера Шумана, в основуякого було покладено створення Європейського об'єднання з вугілляі сталі, ЄОВС (European Coal and Steel Community, ECSC). У квітні1951 р. у Парижі договір був підписаний, а в серпні 1952 р. набравчинності. До об'єднання увійшли шість держав: Франція, ФРН,Італія та країни Бенілюксу. Метою створення цього інтеграційногоугруповання було сприяння економічному зближенню між краї-нами-учасницями, які увійшли до нього. У 1953 р. були скасованімитні обмеження в торгівлі залізом і брухтом, а дещо пізніше – істаллю. У 1980 р. в цих країнах введено контингентування екс-порту та імпорту. У 1985 р. скасовано державні субсидії сталеливар-ній промисловості. Таким чином, перший етап розвитку Європейсь-кого Союзу тривав з 1951 по 1957 р. (від Паризького до Римськогодоговору).

Другий етап пов'язаний з Римським договором (25 березня1957 р.) про створення Європейського економічного співтовариства,ЄЕС (European Economic Community, EEC) та Європейського співто-вариства з атомної енргії – Євроатома (European Atomic EnergyCommunity, EURATOM), який набрав чинності 1 січня 1958 р. Твор-цями ЄЕС та Євроатома стали ті ж самі 6 країн.

Мета ЄЕС (спільного ринку) – забезпечення постійного і збалан-сованого розвитку економік країн-учасниць, підвищення рівняжиття населення шляхом забезпечення свободи переміщеннякапіталів, товарів і робочої сили.

Мета Євроатома – розвивати ядерну енергетику в країнах, щопідписали договір. Це співтовариство дозволило побудувати низкуАЕС, проводити спільні дослідження в галузі ядерної енергетики.


351

Під час переговорів по Договорах про ЄЕС та Євроатом яскравопроявився аспект, що мав вирішальне значення в рамках загаль-ного процесу європейської інтеграції – здатність до пошуку ком-промісів та стратегія переговорів за принципом пакетних рішень(package deals). Завдяки останнім вдалося надати, здавалося б,навіть розбіжним інтересам конструктивного спрямування і поста-вити їх на службу загальноєвропейській інтеграції.

Третій етап пов'язаний з об'єднанням у 1967 р. трьох співтова-риств: Європейського об'єднання з вугілля та сталі, Європейськогоспівтовариства з атомної енергії та Європейського економічногоспівтовариства у триєдину інтеграційну організацію з офіційноюназвою назвою Європейські співтовариства або Європейське співто-вариство, ЄС (European Communities, European Communitiy, EC). Дойого складу спочатку увійшли 6 країн: Франція, ФРН, Італія,Бельгія, Нідерланди, Люксембург. У 1973 р. до нього приєдналисяВелика Британія, Данія, Ірландія, у 1981 р. – Греція, у 1986 р. –Іспанія та Португалія.

Цілями Європейського співтовариства було створення єдиноїЄвропи шляхом поступового злиття національних економік і роз-виток спільних інститутів, що досягалося за допомогою форму-вання спільного ринку на основі укладеного у 1968 р. митногосоюзу, спільної політики та створення європейської валютноїсистеми (березень 1979 р.) з метою формування «зони валютноїстабільності» в Європі. Механізми європейської валютної системи(ЄВС) ґрунтувалися на ЕКЮ – складній валютній одиниці, якарозраховувалася за певною формулою на базі всіх національнихвалют співтовариства. Зважування національних валют у кошикувідбувалося з урахуванням частки валового національного про-дукту і зовнішньоторговельного обороту країн-учасниць.

Злиттю національних економік сприяло і утворення єдиноговнутрішнього ринку (січень 1993 р.) у відповідності до Єдиногоєвропейського акту, підписаного в 1986 р. Прийнятий у 1987 роціакт мав на меті створити умови для перебудови господарськогомеханізму співтовариства. Найбільший крок у цьому напрямку –принципова домовленість про створення єдиного ринку 12 країн –членів ЄС до 1993 р. Водночас реалізація цього проекту, а такожінших напрямів інтеграційного співробітництва стикалася зі знач-ними проблемами, усунути які в Єдиному європейському акті не


352

вдалося. Зберігалися суттєві відмінності в митному законодавствіта адміністративних правилах, що істотно перешкоджали вільномупересуванню товарів, капіталу і робочої сили.

Четвертий етап пов'язаний із Маастрихтським договором (під-писаний 12-ма країнами ЄС 7 лютого 1992 р. і набув чинності 1 лис-топада 1993 р. після ратифікації його всіма країнами) і утвореннямЄвропейського Союзу, ЄС (European Union, EU). Після набуттячленства з 1 січня 1995 р. Австрії, Швеції та Фінляндії кількістьдержав-членів у Євросоюзі сягнула 15-ти.

Маастрихтською Угодою про Європейський Союз передбача-ються єдине європейське громадянство; економічний і валютнийсоюз; політичний союз. Угода започаткувала новий етап у процесістворення ще більш щільного союзу народів Європи, заснованогона досягненнях Європейського співтовариства.

Усунути проблеми і перешкоди на шляху інтеграції, реалізуватимету – створення єдиної Європи – потрібно було через створенняспільних інституцій ЄС. До головних з них належать ЄвропейськаКомісія, Європейська рада, Рада міністрів, Європейський парла-мент, Суд ЄС, Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів,Рахункова палата тощо.

Європейська Комісія (European Commission) – виконавчий органСоюзу. Вона забезпечує дотримання всіх положень Угоди проутворення ЄС всіма структурними підрозділами. Комісія готуєрекомендації щодо прийняття рішень з різних питань діяльностіСоюзу, бере участь у розробці найважливіших заходів, які здійс-нюють Рада і Парламент. Комісія також готує загальний щорічнийзвіт про діяльність ЄС.

Європейська Комісія складається з членів, які обираються запринципом їх загальної компетенції. Члени комісії при виконаннісвоїх обов'язків не повинні приймати інструкції від своїх урядів, неможуть займатися ще якою-небудь діяльністю поза Комісією.Очолює Комісію Голова, який обирається її членами, але йогокандидатура мусить бути затверджена Європейським парламен-том. У процесі своєї діяльності Комісія постійно консультується зРадою, рішення приймаються ними спільно.

Найголовніша функція Комісії полягає у забезпеченні сумлін-ного виконання державами-членами рішень Ради ЄС; щоб кон-куренція між ними була чесною і ніхто не отримав би «незаконні»


353

пільги – додаткові кредити, дотації тощо. Це стосується також іокремих фірм. Якщо вони ведуть нечесну конкурентну боротьбу,Комісія може прийняти рішення про їх покарання штрафом.

Європейська рада (European Council) (слід відрізняти від РадиЄвропи, Council of Europe) є вищим органом ЄС. Вона складається зкерівників держав або урядів та їх вищих зовнішньополітиянихфункціонерів, якими є міністри закордонних справ. Європейськарада дає Союзу необхідні імпульси для розвитку та визначає йогозагальні політичні орієнтири. Рада збирається двічі на рік дляобговорення найактуальніших питань діяльності Союзу. Вонанадає Європейському парламенту доповідь про хід кожного засі-дання і щорічний письмовий звіт про результати своєї діяльності.

Рада міністрів або Рада Європейського Союзу (Council ofMinisters, Council of the European Union, Council) – це політичнийорган, її членами є міністри країн-учасниць. У залежності відпитання, що розглядається на черговій сесії, члени Ради можутьбути представлені різними міністрами (закордонних справ, фінан-сів, екології тощо). Кількість голосів представників у Раді від кож-ної країни є неоднаковою і залежить від економічної, політичноїваги та інших критеріїв щодо кожної держави у Союзі.

Головами Ради виступають міністри закордонних справ, а змінаголовуючого відбувається кожні шість місяців. Голова визначаєпріоритетність питань, пропонує компромісні рішення.

Рада забезпечує координацію загальної економічної політикидержав-членів. Вона має повноваження приймати рішення з най-важливіших питань. У своїй роботі Рада спирається на Комітетпостійних представників (Permanent Representatives Committee,COREPER), до якого входять представники (по одному) від кожноїкраїни. Комітет відповідає за підготовку роботи Ради та виконуєзавдання, покладені на нього Радою.

Рада ЄС розробляє процедурні правила діяльності органів Союзу.Вона встановлює також розміри зарплати та нагород дляпосадових осіб Союзу.

Європейський парламент (European Parliament) складається зпредставників держав – членів ЄС, які обираються загальнимголосуванням. Кількість представників від кожної країни зале-жить від чисельності населення країни та її економічної потуж-ності. Представники обираються на п'ятирічний термін. У парла-


354

менті вони гуртуються не за країнами, а за партіями (соціалісти ізсоціалістами, ліберали з лібералами, християнські демократи зісвоїми однопартійцями із різних країн тощо).

Європейський парламент бере участь у процесі прийняття актівЄС, висловлюючи свою згоду або рекомендації. Згідно Маастрихт-ської угоди, він має також і законодавчі функції. Парламент має іконтрольні функції: він слідкує за порушенням правил та норміншими органами (Європейською радою, Комісією та ін.). Із цієюметою він може утворювати тимчасовий Комітет із розслідувань.

Європейський парламент розглядає скарги будь-якої фізичноїабо юридичної особи на утиснення своїх прав із боку інститутівСоюзу. Для цього від призначає омбудсмена1, який має повнова-ження приймати скарги.

Парламент проводить свої сесії один раз на рік. Засідання про-водить Голова Парламенту. Рішення приймаються абсолютноюбільшістю голосів. Європейський парламент обговорює на сесіїзвіт Комісії. Якщо члени парламенту не задоволені її діяльністю,вони можуть висловити їй недовіру; в такому разі члени Комісіїколективно йдуть у відставку.

Засідання парламенту відбуваються у Страсбурзі.Європейський Суд (European Court of Justice) забезпечує дотри-

мання законності при тлумаченні положень Угоди про ЄС. Вінскладається із суддів і генеральних адвокатів. Обов'язком гене-рального адвоката є представлення Суду мотивованого висновкущодо справи, яка розглядається. Судді та адвокати обираються ізчисла осіб, незалежність, компетенція і порядність яких не під-лягає сумніву. Вони призначаються на шість років. Судді обираютьпрезидента Суду строком на три роки.

Суд розглядає справи найчастіше за ініціативи Комісії. Держава-член, яка вважає, що її інтереси утиснено іншими членами абоорганами Союзу, надсилає спочатку скаргу до Комісії, а вже потімїї розглядає Суд. Якщо Суд вважає, що держава-порушник невиконала його постанови, то на неї покладається штраф, розмірякого визначає Комісія.

Суд розглядає законність актів, ухвалених Європейським парла-ментом, Радою, Комісією та Європейським центральним банком.


1 Омбудсмен – особа, уповноважена розглядати проблеми, пов'язані із захистом правлюдини.

355

Фізична або юридична особа може оскаржити в Суді дії будь-якої інстанції Союзу щодо неї.

Засідання Суду відбуваються в його головному офісі – містіЛюксембург.

Економічний та соціальний комітет (European Economic andSocial Committee, EESC) є консультативним, допоміжним органомЄС. Члени комітету розподіляються на три групи: підприємці;трудящі; представники різних інтересів (аграрії, ремісники, комер-санти, особи вільних професій, споживачі тощо).

Комітет представляє ініціативні думки різних прошарків сус-пільства та інформаційні доповіді, які після схвалення передаютьсядо інституцій Союзу. Він є дуже корисним інструментом конкрет-ного залучення соціо-професійних кіл до спільного європейськогобудівництва. Члени Комітету призначаються Радою на термін учотири роки. Вони є повністю незалежними у виконанні своїхобов'язків і діють тільки в інтересах співтовариства.

Комітет регіонів (Committee of the Regions, CoR) є представникоммісцевих та регіональних органів Ради в ЄС. Він, як і Економічнийта соціальний комітет, складається із членів, які призначаютьсяРадою від країн із такою самою квотою на чотири роки. Головнамета Комітету – забезпечити представництво регіональних та місце-вих спільнот у процесі прийняття рішень ЄС. Це стосується такихпитань, як регіональний розвиток, проектування трансєвропей-ських мереж, освіта, культура та охорона здоров'я та деяких інших.

Рахункова палата (European Court of Auditors) здійснює перевірки.Вона складається із членів, які у своїх країнах працювали в органахзовнішнього аудиту або мають відповідну кваліфікацію. Рахунковапалата перевіряє звіти про всі доходи і видатки співтовариства,надає Європейському парламенту та Раді ЄС документи щодоправильності ведення рахунків і законності всіх операцій.

Перевірка базується на бухгалтерській звітності. У державах-членах аудит здійснюється у контакті з національними аудиторсь-кими органами. Після закінчення кожного фінансового рокуРахункова палата готує щорічний звіт, який направляється іншимінститутам Співтовариства.

За роки існування ЄС Європейською Комісією розробленопонад 300 програм щодо усунення торгових бар'єрів. Громадяни


356

країн-учасниць отримали змогу пересуватись усередині співтова-риства без паспортів та віз (лише із національними посвідченнямиособи). Здійснюється взаємне визнання свідоцтв і дипломів проосвіту. Громадяни отримали право на постійне проживання в іншійкраїні. Проводиться спільна сільськогосподарська політика, майжебез перепон компанії роблять взаємні інвестиції. Загалом досяг-нуто свободи переміщення товарів, капіталів, послуг, робочої сили.Узгоджується єдина податкова та цінова політика.

Європейський Союз за свою історію пережив п'ять хвиль роз-ширення (у 1973, 1981, 1986, 1995 та 2004 роках), упродовж якихкількість його членів зросла із 6 до 25 країн. Останнє кількіснерозширення (01.05.2004 р.) стало найбільшим. До ЄС приєдналися10 країн: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Литва,Латвія, Естонія, Кіпр, Мальта. Населення Євросоюзу зросло на 74млн. чол. і становить нині 455 млн. громадян нової Європи. Ключо-вим пріоритетом Союзу стало вирівнювання рівня життя у країнах-членах, який дотепер суттєво відрізняється. З огляду на спільнезавдання зробити Європу континентом демократії, свободи, мирута процвітання Європейський Союз доводить, що він є привабли-вим, найбільшим і найуспішнішим прикладом регіональної еконо-мічної інтеграції у світі. Економічний ефект від реалізації про-грами подальшого розвитку європейської економічної інтеграції, вякій зберігається місце і для України, виявляється насамперед відекономії на масштабах виробництва, зниження витрат виробниц-тва, прискорення НТП, підвищення темпів економічного зрос-тання, поліпшення умов торгівлі.

Проте в історії розвитку Євросоюзу були суперечності і труд-нощі політичного та економічного характеру, які ледве не привелиЗахідну Європу до розколу. Суперництво Великої Британії з кон-тинентальними країнами Європи (насамперед, із Францією),боротьба за лідерство стали причиною появи конкуруючої щодоЄЕС інтеграційної спільноти – Європейської Асоціації Вільної Тор-гівлі, ЄАВТ (European Free Trade Association, EFTA). Вона утвориласяв 1960 р. у складі семи країн: Великої Британії, Данії, Норвегії,Португалії, Австрії, Швеції та Швейцарії. На відміну від ЄЕС, у ційорганізації передбачалось активне співробітництво лише у сферіміжнародної торгівлі, лібералізація якої вважалася головною метою.


357

Поступово вона стала розпадатися. Уже в 1973 р. Велика Британіята Данія вийшли з ЄАВТ і вступили до «Спільного ринку». Згодоморганізацію покинули Португалія, Швеція, Австрія, які сьогодні єчленами ЄС. Деякі країни, навпаки, увійшли до ЄАВТ. Нинішнійсклад ЄАВТ такий: Норвегія, Швейцарія, Ісландія, Ліхтенштейн.

Об'єктивний процес поглиблення європейської інтеграції сприявекономічному зближенню країн ЄС і ЄАВТ. Тому в 1991 р. міжобома організаціями було укладено угоду про утворення Європей-ського економічного простору. Згідно з нею, країни ЄАВТ маютьзначні пільги в торгівлі із країнами Союзу. Всі вони є асоційова-ними членами ЄС. Проте на інші сфери міжнародних економічнихвідносин пільги не поширюються.

Сучасна історія східноєвропейської інтеграції безпосередньопов'язана з утворенням і відносно тривалим функціонуваннямРади Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) – з 1949 по 1991 р. У різніроки РЕВ об'єднувала Албанію, Болгарію, Угорщину, В'єтнам,НДР, Кубу, Монголію, Польщу, Румунію, СРСР, Чехословаччину.

РЕВ являла собою форму інтеграції соціалістичних країн, протеїї цілі були ідентичні цілям інтеграції ринкових економік ЗахідноїЄвропи. РЕВ сподівалась отримати зиск від спеціалізації, економіївід зростання обсягів виробництва, планово-організованого пере-міщення праці, промислового співробітництва та обміну техноло-гіями. Разом із тим, домінуючими передумовами інтеграції висту-пали політичний та ідеологічний чинники.

Механізм економічного співробітництва в рамках РЕВ спи-рався на міжнародні угоди, які виконувалися за допомогою команд-них методів і були спрямовані на централізований обмін товарами.У РЕВ домінувала натуралізація товарообміну, що регулювалася наурядовому рівні, коли товари не продавались, а розподілялисядержпланами. Перевідний карбованець так і не набув якостей ко-лективної валюти і виконував функції лише розрахункової одиниці.

Перехід у двосторонніх відносинах, починаючи з 1991 р. на сві-тові ціни із введенням розрахунків у вільно конвертованій валютіспричинив різке скорочення товарообігу. Економічні зв'язки сталирозриватися. Широкий вихід на світові ринки був неможливий.Усе це зумовило спад економіки та закономірну ліквідацію цієїорганізації в червні 1991 року.


358

Після розпаду СРСР, у тому самому 1991 р., на його теренахбуло проголошено утворення нової спільноти – СпівдружностіНезалежних держав (СНД), яка об'єднала колишні радянські рес-публіки, окрім прибалтійських. СНД передбачає щільне співробіт-ництво в економічній, соціальній, політичній, культурній, еколо-гічній та правовій сферах.

Метою Співдружності в економічній сфері є формування спіль-ного економічного простору на базі ринкових відносин і вільногопереміщення товарів, послуг, капіталів та робочої сили. У межахСНД функціонує майже 90 міждержавних та інших органів, у 58 зних представлена Україна.

Найважливішими віхами в розвитку СНД можна назвати такі:– 22 січня 1993 р. нарада Голів держав СНД прийняла Статут Спів-

дружності, який визначив її функціональні та організаційніоснови. Делегація України (та деяких інших держав) не підпи-сала його, не погодившись із тими статтями документа, щостосувалися створення наднаціональних органів і порушували їїстатус як позаблокової держави;

– 24 вересня 1993 р. на спільному засіданні Голів держав та Голівурядів СНД було вирішено сформувати Економічний союз зметою активізації взаємного співробітництва у господарськійсфері. Україна ж заявила про свій намір співробітничати із еко-номічним співтовариством в якості його асоційованого члена;

– у грудні 1994 р. створено Міждержавний економічний комітет зметою посилення координації господарського співробітництвакраїн СНД;

– у жовтні 1994 р. Голови держав та Голови урядів Співдружностіпідписали Угоду про створення Платіжного союзу, який так і незапрацював.Згідно сформульованої у «Стратегічному курсі Росії з дер-

жавами – учасницями СНД» моделі «різношвидкісної інтеграції»,6 січня 1994 р. була укладена угода про Митний Союз РФ таБілорусі, до якої за два тижні приєднався Казахстан, у 1996 р. –Кіргізстан та у 1998 р. – Таджикистан. Ця угода передбачала уніфі-кацію законодавства членів цього союзу не лише в суто зовніш-ньоекономічній сфері (валютний та експортний контроль, ціноваполітика тощо), а й відносно «економічних умов господарювання»


359

загалом. Проте члени Митного Союзу не сприяли зближенню умовгосподарювання, а кардинальні відмінності в національних еконо-мічних механізмах не дали змоги створити однорідний митнийпростір, забезпечити якісне поглиблення інтеграції між учасни-ками угоди.

Спроба з 2000 р. створити на базі цих самих країн Євразійськеекономічне співтовариство (ЄВРАЗЕС) як самостійну організацію зісвоїми органами, принципами й цілями також позитивного резуль-тату не дала. Своєї мети – створення митного союзу та єдиногоекономічного простору – ЄВРАЗЕС не досягло.

Найбільш актуальним завданням розвитку інтеграційних про-цесів країн СНД є реалізація домовленостей щодо запровадженнярежиму вільної торгівлі. Практично всі регіональні економічніорганізації починалися із введення режиму вільної торгівлі набагатосторонній основі. Перспективи створення зони вільноїторгівлі обговорювалися в рамках СНД чимало разів. У 1994 р.було підписано Договір про утворення зони вільної торгівлі. УДекларації, що була прийнята на самміті держав – учасниць СНД2 квітня 1999 р. про основні напрямки розвитку СпівдружностіНезалежних Держав визначено, що створення зони вільноїторгівлі СНД є об'єктивною необхідністю з погляду формування уСпівдружності повноцінної ринкової інфраструктури, переходу довищих ступенів господарського співробітництва, розвитку вмайбутньому загального економічного простору, заснованого навільному переміщенні товарів, послуг, робочої сили та капіталів.

Проте, центр ваги діяльності СНД та її органів постійно зміщу-вався з економічних на політичні проблеми. Тому економічнаінтеграція у СНД й дотепер по суті знаходиться на стадії зони пре-ференційної торгівлі. Окрім того, в межах СНД створилося інте-граційне ядро на чолі з РФ, яке фактично розвалює наявні контуриколективного економічного механізму, що ставить під сумнів самеіснування Співдружності в майбутньому. Найбільш яскравим при-кладом цього є спроба утворити союзну державу Росії та Білорусі,угоду про яку було підписано 8 грудня 1999 р., а також утворенняінших локальних об'єднань із більш щільними зв'язками, наприк-лад ГУАМу (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) у 1997 році.Остання не є організацією в повному розумінні цього слова: вона


360

не має спеціальних керівних органів, статуту тощо. Проте її роль вінтеграційних процесах на просторі СНД є помітною через вико-нання своєї головної функції – утворення енергетичного коридоруАзія–Європа (газ Узбекистану, нафта Азербайджану).

Новим локальним інтеграційним утворенням на терені СНД єЄдиний економічний простір (ЄЕП). На відміну від СНД, що вигля-дає нині як фантом, ЄЕП дійсно може стати реальним економіч-ним угрупованням, в якому будуть реалізовані принципи зонивільної торгівлі без обмежень і вилучень. Держави-члени, а самеРосія, Білорусь, Казахстан та Україна, які восени 2000 р. підписалиугоду про створення ЄЕП, є давніми партнерами і сусідами. Спів-робітництво цих країн в економічній сфері сприятиме більшшвидкому й легкому процесу їхньої економічної глобалізації, май-бутнього входження до зони вільної торгівлі з Євросоюзом, вступудо СОТ.

Проте інтеграційні плани розвитку ЄЕП передбачають ство-рення на першому етапі лише зони вільної торгівлі. На другому ж– створення митного союзу і на третьому – завершенняформування ЄЕП, забезпечення свободи пересування послуг,товарів, капіталів, робочої сили. У перспективі передбачаєтьсяперехід до економічного союзу чотирьох держав із використаннямєдиної валюти. Україна, виступаючи за створення зони вільноїторгівлі без обмежень і вилучень, утримується від подальших інте-граційних кроків, які суперечать її нинішньому курсу на євро-пейську та євроатлантичну інтеграцію.

Формування локальних інтеграційних угруповань у межах СНДможе мати різні наслідки. З одного боку, такі інтеграційні процесиє небезпечними для цілісності СНД і, як уже зазначалося, длясамого її існування. З іншого боку, якщо буде доведена ефектив-ність цих угруповань, то вони можуть стати осередком зміцненняінтеграційного процесу СНД в цілому.

У 1992 р. Декларацією про Чорноморське економічне співробіт-ництво, ЧЕС (Organization of the Black Sea Economic Cooperation,BSEC) було проголошено створення регіонального економічногоугруповання країн басейну Чорного моря. До ЧЕС входять Азер-байджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова,Росія, Румунія, Сербія і Чорногорія (з квітня 2004 р.), Туреччина


361

та Україна. Основною метою ЧЕС є перетворення Чорного моря наморе миру, стабільності та процвітання. Цілями ЧЕС є: розвитокбагатостороннього та двостороннього співробітництва; поліпшенняумов для підприємницької діяльності; співробітництво у провід-них галузях економіки, зокрема створення спільної транспортноїсистеми; співробітництво щодо запобігання забрудненню Чорногоморя. У 1994 р. створено Чорноморський банк торгівлі та розвитку,ЧБТР (Тhe Black Sea Bank for Trade and Development, BSBTD) зметою сприяння економічному розвитку країн чорноморськогорегіону, який у 1999 р. (після офіційного заснування ЧЕС в 1998 р.)розпочав кредитування. Уставний капітал Банку складає 1 млрд.СДР. Квоти окремих країн складають: Росія, Грузія й Туреччина –по 16,5%; Україна, Болгарія й Румунія – по 13,5%; Азербайджан,Албанія, Вірменія і Молдова – по 2%.

Основними цілями банку є фінансування проектів інфраструк-тури, залучення інвестицій, співробітництво з міжнароднимифінансовими організаціями.

Серед інших інтеграційних угруповань Європи слід назватитакі: Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю, ЦЕФТА(Тhe Central European Free Trade Agreement, CEFTA), яка утворена в1993 р. у складі Болгарії, Польщі, Румунії, Словаччини, Словенії,Чехії та Угорщини, а також Рада держав Балтійського моря, РДБМ(Council of the Baltic Sea States, CBSS), утворена в 1992 р. у складі11 держав: Німеччина, Данія, Ісландія (з 1995 р.), Латвія, Литва,Норвегія, Польща, Росія, Фінляндія, Швеція, Естонія, а такожКомісії ЄС. Рада є координуючим органом країн балтійськогорегіону і покликана сприяти більш щільному регіональному спів-робітництву в економіці, насамперед, у галузях транспорту, зв'язку,туризму, охорони довкілля.

Європейський Союз являє собою потужне інтеграційне ядро,яке притягує до себе інші європейські країни. Тим самим створю-ється основа для формування загальноєвропейської економічноїінтеграції.

У підготовленій Єврокомісією так званій «Білій книзі» «На зоріХХІ століття» вказується на те, що кордони Європейського еко-номічного простору не обмежуються територіями країн Союзу, апростягаються аж до самого Уралу.


362

Найбільше за всю історію розширення 2004 р., коли до Євро-союзу приєдналося 10 нових держав, свідчить про високий рівеньзрілості цього угруповання та незворотність процесу інтеграції.Нині на ЄС припадає більше 40% світового експорту та 37% імпорту.

Наступними найвірогіднішими претендентами на вступ до ЄСнайближчим часом є Туреччина, Болгарія, Румунія, країни колиш-ньої Югославії. У подальшій перспективі членом Євросоюзу можестати і Україна.

Реальна загальноєвропейська економічна інтеграція відбувати-меться в міру формування політико-правових, економічних тасоціальних умов та передумов включення цих країн до Європейсь-кого Союзу. У 1993 р. у Копенгагені Голови держав та урядів ЄСзатвердили критерії, яким повинні будуть задовольняти європей-ські країни, перш ніж вони зможуть вступити до Союзу. До них,зокрема, відносяться: стабільні інститути, правова держава, гаран-тії прав людини і поважання меншин, функціонуюча ринковаекономіка, зацікавленість європейського бізнесу у співробітництвііз країнами-кандидатами, яка, у свою чергу, визначатиметься сту-пенем глибини та цілеспрямованості проведення в них соціально-економічних реформ.

Важливим кроком до загальноєвропейської інтеграції було, якуже зазначалося, утворення Європейського економічного просторуміж Європейським Союзом та Європейською асоціацією вільноїторгівлі. Угода про простір (1992 р.) передбачала вільний рух това-рів, послуг, капіталів і робочої сили, а також узгодження політикив галузях економіки, наукових досліджень, довкілля, в соціальнійсфері.

Особливий статус мають відносини ЄС із групою країн, щорозвиваються (69 держав). Ці відносини регулюються так званимиЛомейськими конвенціями (від м. Ломе, столиці Того). Вонинадають певні пільги цим країнам у торгівлі, а також передбачаютьспівробітництво у промисловості, сільському господарстві, сферіпослуг та соціальній сфері.


363

8.4. Північноамериканська економічна інтеграція

Інтенсивно розвиваються інтеграційні процеси в ПівнічнійАмериці. Початок їм поклала Угода про вільну торгівлю, підписанау вересні 1988 р. між США та Канадою. Протягом тривалого часу(1988-1992 рр.) інтеграційні процеси відбувалися тут переважно накорпоративному та галузевому рівні і не були пов'язані з міждер-жавним (наддержавним) регулюванням.

Наприкінці 80-х років починається серія консультацій і перего-ворів із приводу поглиблення та юридичного оформлення інтегра-ційних зв'язків між Мексикою та США. До цього переговорногопроцесу підключається Канада, і у вересні 1992 р. підписується три-стороння угода про створення Північноамериканської зони вільноїторгівлі, НАФТА (North American Free Trade Agreement, NAFTA).Згідно із цією угодою, із січня 1994 р. розпочато формуваннянайбільшого у світі ринку. Створення його передбачено завершитиу 2009 році.

НАФТА має великий природно-ресурсний, людський, вироб-ничий і фінансовий потенціал. Населення країн, що входять доорганізації, перевищує 375 млн. чоловік. Це утворює потенційноширокий ринок для товарів та інвестицій. Економічні відносиниміж країнами НАФТА стають більш інтенсивними. У США реалі-зується 20% експорту Канади і 70% – Мексики. У Канаді реалізу-ється 20% експорту США. Частка США становить 75% усіх інозем-них інвестицій у Канаді. Торговельний обіг лише між Канадою таСША набагато перевищує обсяг будь-якої двосторонньої торгівлі усвіті, а в майбутньому він зросте ще більше.

Зона вільної торгівлі трьох названих країн робить їх повністюнезалежними від зовнішніх поставок енергоресурсів. Виробникикожної із трьох країн отримують необмежений доступ до ринківдвох інших. Сільське господарство та промисловість Канади йМексики виграють від використання розроблених у США техно-логічних процесів. У свою чергу, ринки Мексики й Канади відкри-ваються для товарів і капіталів США. Американські фірми маютьбільш вільний доступ до багатих мінеральних ресурсів і деревиниКанади, до нафти Мексики. Дешева робоча сила в Мексиці сприяєпритоку сюди капіталу зі США та Канади. У той самий час, Мек-


364

сика отримує доступ на широкий споживчий ринок США для своєїпродукції легкої промисловості та сільськогосподарської продук-ції. Привабливим для мексиканців є ринок робочої сили у США.

В організаційному відношенні в НАФТА не утворено наднаціо-нальних структур, подібних до інших регіональних економічнихугруповань. Регулювання діяльності здійснюється переважно шля-хом двосторонніх переговорів між країнами-членами.

Створення північноамериканського спільного ринку відкриваєнові горизонти економічної взаємодії США та Канади із країнамиЛатинської Америки. На початковому етапі це відбувається череззв'язки Мексики, яка має режим вільної торгівлі з п'ятьма держа-вами Центральної Америки, а потім вибудується нова модель від-носин інших латиноамериканських країн із могутніми північнимисусідами.

Місце та роль Північної Америки в системі світогосподарськихзв'язків визначається цілою низкою чинників. У першу чергу, йдеть-ся про економічний та науково-технічний потенціал США, якібільше ніж століття не мають собі рівних в економічному змаганні,в технологічному розвитку, у здатності максимально ефективновикористовувати досягнення науково-технічного прогресу. Присут-ність США в будь-якому куточку Земної кулі, поширення їхніхінтересів на всі регіони світу є свідченням політичної, економічноїта військової могутності, що робить цю країну найбільшвпливовою силою сучасного світу.

Провідні позиції у світі посідають такі галузі економіки США,як автомобілебудування, авіакосмічна, телекомунікаційна, хімічна,електротехнічна, електронна. Країна створила найбільш ємний усвіті ринок машин і обладнання. На його частку припадає понад40% продукції машинобудування, яка реалізується в розвинутихкраїнах. Більше 150 промислових корпорацій входять до 500 най-більших за обсягом капіталу компаній світу. США залишаютьсянайбільшим у світі виробником продукції високих технологій, уних сконцентровано три чверті банків даних, що діють у розвине-них країнах. Могутній науково-технічний та економічний потен-ціал, високий рівень освіти та професійної підготовки американ-ців служить фактором сили для американських корпорацій в їхнійконкурентній боротьбі на світовому ринку.


365

Зазначені характеристики, а також унікальне географічне роз-ташування дають можливість США посідати важливі стратегічніпозиції в євроатлантичних структурах, активно співробітничати зЄвропейським Союзом. Такою ж активною є їхня участь в інтегра-ційних процесах, що відбуваються в Азіатсько-Тихоокеанськомута Південноамериканському регіонах. Країни Південної Америки,інтегруючись між собою, разом із США та НАФТА розробляютьплани утворення зони вільної торгівлі в межах обох Америк.Початок загальноамериканській інтеграції був покладений у грудні1994 р., коли лідери 34 країн Америки прийняли зобов'язання простворення всеамериканського торговельного ринку.

8.5. Економічна інтеграція в Латинській Америці

Міжамериканський банк розвитку зробив дослідження, з якогоможна виділити три моделі інтеграції в Латинській Америці: спіль-ний ринок; зона вільної торгівлі та модель часткових економічнихпреференцій (переваг, пільг, привілеїв).

Південноамериканський спільний ринок, МЕРКОСУР (ісп. Mer-cado Común del Sur, MERCOSUR) – утворений в 1995 р. на основіАсунського договору 1991 р. про формування зони вільної торгівліта митного союзу. До організації входять: Аргентина, Бразилія,Парагвай та Уругвай, Венесуела (з грудня 2005 р.), а в якості асоці-йованих членів — Чілі, Болівія, Колумбія, Еквадор і Перу. Часто цеоб'єднання називають Спільним ринком країн Південного конусу,від загальноприйнятої назви частини території Південної Америки,розташованої південніше 18° південної широти – «Південнийконус».

МЕРКОСУР являє собою потенційно потужний ринок у Латин-ській Америці. Він зосереджує 45% її населення (понад 200 млн.чол.), 50% сукупного ВВП, 40% прямих зарубіжних інвестицій,60% сукупного товарообігу та 33% обсягу зовнішньої торгівлі.

Досягнення головної мети – створення спільного ринку –країни-учасниці бачили через поетапне проходження зони вільноїторгівлі та митного союзу. Договір передбачав скасування всіхтарифних обмежень до початку 1995 року. Коли ж цього у призна-


366

чений термін не відбулося, строк було перенесено до 2000 року.Проте, ще й сьогодні є винятки за окремими групами товарів, наякі ще зберігаються митні податки. Не вдалося повністю узгодитий зовнішні тарифи щодо третіх країн, хоча спільні зовнішнітарифи охоплюють 85% товарних позицій.

Країни МЕРКОСУР прагнуть підійти ближче, ніж інші країни,що розвиваються, до формування субрегіонального торговельногоблоку. Однак вони змушені долати певні труднощі, які пов'язані зїх величезними зовнішніми боргами, високим рівнем інфляції та«закритістю» економік. Аргентина і Бразилія, а також Уругваймають більш відкриту економіку, тоді як в Парагваї ринкова еко-номіка знаходиться на початковій стадії розвитку.

Прикладом спільного ринку служить також Андська група (Анд-ський пакт або Картахенська угода) (Andean Group або AndeanCommon Market), яка створена в 1969 р. Болівією, Колумбією Перу,Чілі (вийшла з групи у 1976 р.), Еквадором, Венесуелою (з 1973 р.).Андська група передбачає більш щільну, ніж зона вільної торгівлі,інтеграцію: єдині зовнішні тарифи, обмеження припливу інозем-них інвестицій, інтеграційна політика в економічній та соціальнійсферах. Але регіональні політичні та економічні проблеми зава-дили Групі повною мірою скористатися перевагами інтеграції,оскільки менше 5% сукупного торговельного обігу країну-часницьприпадало на їх торгівлю одна з одною.

Такі саме, як і в Андської групи, завдання ставив перед собоюЦентральноамериканський спільний ринок, ЦАСР (Mercado ComúnCentroamericano, МССА), створений у 1960 р., який включає п'ятькраїн: Коста-Ріку, Сальвадор, Гватемалу, Гондурас, Нікарагуа. Спо-чатку йому вдалося усунути приблизно 80% торговельних обме-жень серед країн-учасниць. Проте серйозною причиною труднощівстало те, що зиски від інтеграції непропорційно переливалися добільш багатих і розвинутих країн-учасниць. Більше того, політичніпроблеми в зоні асоціації перешкоджали подальшому прогресу.

Головною метою Карибського співтовариства і Карибського спіль-ного ринку, KAPIKOM (Caribbean Community and Common Market,CARICOM), як виходить із його назви, є утворення спільногоринку, що передбачає єдиний зовнішній тариф, а також координа-цію зовнішньої політики, співробітництво в технічній, соціальній


367

та культурній галузях. КАРІКОМ створено в 1973 р. на змінуКарибській асоціації вільної торгівлі. До нього входять 14 держав:Антігуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Домінікан-ська Республіка, Гренада, Гайяна, Монсеррат, Сент-Кітс і Невіс,Сент-Люсія, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сурінам, Тринідад і Тобаго,Ямайка.

Незважаючи на амбіційну мету (утворення спільного ринку),інтеграційні процеси в КАРІКОМ йдуть повільно. Головна причинаполягає в тому, що економіки цих країн майже зовсім на доповню-ють одна одну. Основною галуззю для всіх країн регіону є туризм,а переважна частина зовнішньої торгівлі орієнтована на країни замежами регіону, головним чином на США та ЄС. У цих умовахКАРІКОМ шукає шляхи інтеграційного зближення з іншими орга-нізаціями Америки. У 1994 р. Конференція Голів урядів поставилапитання про перспективи вступу країн КАРІКОМ до організаціїНАФТА на засадах колективного члена, вона підтримує такожутворення зони вільної торгівлі в межах обох Америк.

Прикладами створення зон вільної торгівлі в Латинській Аме-риці слугували:– Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, ЛАВТ (Latin Ame-

rican Free Trade Association, LAFTA), яка була створена в 1960 р. іпроіснувала до 1980 року;

– Карибська асоціація вільної торгівлі, КАРАФТА (Caribbean FreeTrade Association, CARIFTA), що була створена в 1965 р. і проіс-нувала до 1973 року.Жодна із цих організацій не змогла ліквідувати торговельні

бар'єри та знизити митні стягнення, тому вони й перестали існу-вати як економічно-торговельні угруповання. Головною причиноюїх краху виявилося те, що країни-учасниці торгували більше зіСША, ніж між собою.

Модель часткових економічних преференцій найкраще ілюструєЛатиноамериканська асоціація інтеграції – ЛААІ або ЛАІ (AsociaciónLatinоamericana de Integración – ALADI або Latin American IntegrationAssociation – LAIA). У 1980 р. вона замінила Латиноамериканськуасоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ). ЛААІ включає 11 держав: Арген-тину, Болівію, Бразилію, Венесуелу, Колумбію, Мексику, Парагвай,Перу, Уругвай, Чілі, Еквадор.


368

До 1980 р. стало зрозуміло, що ЛАВТ, яка була її попередницею,не працює. Тільки 14% річного торговельного обігу припадало накраїни-члени. Переважна ж частина (86%) зовнішньої торгівліприпадала на розвинуті країни, перш за все, на США. Окрім того,швидка ліквідація внутрішніх торговельних тарифів виявилася накористь лише найпотужнішим країнам регіону, в першу чергу –Бразилії. У 1970-х роках деякі латиноамериканські політики відно-сили цю країну до числа «імперіалістичних держав». На практиціз'ясувалося, що програма знищення всіх тарифних і нетарифнихбар'єрів у торгівлі та просування країн-учасниць до спільного ринкує надто жорсткою й амбіційною. На противагу їй і була створенаЛААІ як набагато менш амбіційна та більш гнучка організація.Договір Монтевідео, за яким було утворено ЛААІ, передбачавактивізацію економічного співробітництва і розширення ринкудля товарів країн регіону. У такому формулюванні це означає утво-рення зони преференційної торгівлі. У довгостроковій перспек-тиві передбачалося поетапне і поступове утворення латиноамери-канського спільного ринку шляхом стимулювання утворення зониекономічних преференцій.

Особливістю ЛААІ є нестандартне відношення до економічнихстосунків із третіми країнами. На відміну від ЛАВТ, ця організаціяпрагне до якнайщільнішого співробітництва як з іншими латино-американськими державами, так і такими, що розташовані наінших континентах. Утворена регіональна тарифна преференціявідносно третіх країн. Статус спостерігачів при ЛААІ мають 15 кра-їн, серед них Іспанія, Італія, Росія, Китай, Швейцарія. До 1998 р.на країни – члени цієї організації припадало лише 10,7% їхньоготорговельного обігу, що свідчить про те, що далі зони преферен-ційної торгівлі ЛААІ не просунулась. Більше того, розробившигнучку систему регіональних пільгових митних зборів та деякі іншіформи економічного співробітництва, ЛААІ так і не запропону-вала графіка переходу до справжнього спільного ринку.

Більш амбіційною програмою регіональної економічної інте-грації є проект «Підприємництво для обох Америк», в якому плану-ється створення зони вільної торгівлі для всіх держав Північної таПівденної Америк. Можливість створення такого союзу обумов-лена наступними чинниками: по-перше, встановленням демокра-


369

тичної форми правління в усіх американських країнах; по-друге,поступовою заміною державного протекціонізму політикою лібе-ралізації імпорту та приватизації ресурсів; по-третє, бажанням таактивною інтеграційною політикою НАФТА і, насамперед, США.

8.6. Потенціал і особливості регіональної інтеграціїкраїн Азії

Азія являє собою величезний за територією простір і потужнийпотенціал, як у людських та природних ресурсах, так і в рівнях ітемпах виробництва. Якщо брати тільки Азію, то тут є: два еконо-мічних гіганти – Японія і Китай; нові індустріальні країни із швид-кими темпами розвитку – Республіка Корея, Сінгапур, Таїланд,Філіппіни; країни з потенційно високим внутрішнім ринком –Індія, Пакистан, Індонезія; країни розвитку – Росія, азіатські тазакавказькі республіки колишнього СРСР; нафтовидобувні країниПерської затоки, що мають не тільки нафту, але й контролюютьзначні валютні кошти.

Останнім часом до процесу інтеграції азіатських країн підклю-чилися неазіатські країни басейну Тихого океану – США, Австра-лія, Нова Зеландія, Канада, острівні держави океану. Таким чином,утворюється гігантський за територією та економічною потуж-ністю простір під назвою Азіатсько-Тихоокеанський регіон (АТР).

Про місце АТР в системі світової економічної інтеграції красн-омовно свідчать такі дані. На його частку припадає 60% світовогоВВП, 49% світової торгівлі, 40% населення, 46% прямих закор-донних інвестицій.

За оцінками МВФ, за 20 років сукупний ВВП країн АТР будеобчислюватися десятками трильйонів доларів, а вартісні показ-ники виробництва провідних країн регіону складатимуть: Китаю –до 20 трлн. дол., США – 13,5, Японії – 5, Індонезії – 4,3, ПівденноїКореї – 3,4, Таїланду – 2,4 трлн. доларів.

У 2003 р. сукупний приріст економіки регіону становив 5,7% –це значно більше від аналогічного показника інших регіонів світу.За розрахунками американської дослідницької корпорації РЕНД,до 2015 р. частка п'яти держав Азії: Китаю, Японії, Південної


370

Кореї, Індонезії, а також пов'язаної з АТР Індії у глобальному ВВПстановитиме 45%, тоді як США – 25 і ЄС – 15%.

Регіональна економічна інтеграція країн Азії має певні особли-вості. Перша з них полягає в тому, що азіатські країни контрастновідрізняються за величиною, кількістю населення, економічноюпотужністю, культурними та конфесійними особливостями. Навідміну від Європи, наприклад, яка є більш однорідною, це ство-рює додаткові перешкоди на шляху інтеграції. Незважаючи назусилля лідерів країн регіону, інтеграція тут не просунулась покищо далі зони вільної торгівлі.

По-друге, на інтеграційні процеси в Азії мають великий впливрозвинуті держави. Це зумовлено тим, що процес утворення регіо-нальних економічних угруповань, що розпочався невдовзі післязакінчення Другої світової війни, співпав із початком широкої де-колонізації країн регіону. Спочатку активну роль у цьому процесівідіграла Велика Британія, яка очолювала колись велику колоні-альну імперію і мала тут певні інтереси. Пізніше зацікавлення впроцесі лібералізації торгівлі та умов для інвестицій в цьому регіонівиявили США, Австралія, Нова Зеландія. Японія ж здавна вважалацей регіон сферою власних економічних та політичних інтересів.

Третя особливість обумовлюється надмірною залежністю країнрегіону від центрів світової економіки (США та ЄС) і недоскона-лістю валютно-фінансових інституцій, що об'єктивно гальмує їхніінтеграційні устремління.

Валютно-фінансова криза 1997–1998 рр., яка не тільки сталапотрясінням для економік Індонезії, Малайзії, Таїланду, ПівденноїКореї, але й викликала спад в економіці таких гігантів, як Японіята Китай, поставила під сумнів перспективи інтеграції. Падінняділової активності, відплив іноземного капіталу (тільки країниАСЕАН зазнали збитків у розмірі 400 млрд. дол.), гострий бюджет-ний дефіцит, високий рівень інфляції та безробіття – така цінаекономічної залежності країн регіону та недосконалості їхніхвалютно-фінансових систем. Після цього, у 2000 р. країни АСЕАН,Китай, Японія та Південна Корея домовилися про створення азіат-ського прототипу МВФ. Наступного року провідні країни АСЕАНуклали зі своїми азіатськими донорами серію двосторонніх угодпро взаємну конвертацію валют, що наблизило їх до створенняєдиної грошової одиниці та спільного ринку капіталів в Азії.


371

Четверта особливість пояснюється необхідністю подоланняпротиріч, викликаних такими трьома проблемами: по-перше, якпоєднати інтеграційні внутрішньорегіональні зв'язки із життєвоважливим співробітництвом із США; по-друге, як ув'язати іденти-фікацію азіатських народів із визнанням ключової ролі Японії врозвитку азіатського регіоналізму; по-третє, як поєднати тради-ційне прагнення азіатських країн до регіональної відособленості знеобхідністю участі у глобалізації.

Найбільшими діючими інтеграційними структурами в Азії єАСЕАН та АТЕС.

Асоціація держав Південно-Східної Азії, АСЕАН (Assocіation ofSouth East Asian Nations, ASEAN) заснована в 1967 р. і складаєтьсяіз 9 членів: Брунею, В'єтнаму, Індонезії, Камбоджі, Лаосу, Малайзії,Філіппін, Сінгапуру, Таїланду. У 1992 р. її учасники домовилисяпротягом 15 років створити зону вільної торгівлі. Модель інтегр-ації АСЕАН відрізняється від моделі північноамериканської тазахідноєвропейської, де інтегрування йшло від створення єдиногоринку до економічного, валютного і політичного союзу, що супро-воджувалося формуванням та зміцненням наднаціональних стру-ктур. В АСЕАН же інтеграційні процеси найбільш міцно охоплю-ють мікрорівень на основі діяльності ТНК. Значна частина їїзовнішньої торгівлі припадає на торгівлю між місцевими філіямияпонських, американських, канадських, а також тайванських іпівденнокорейських корпорацій. Так, в усіх країнах АСЕАН накомпанії з участю японського капіталу припадає 40–70% вироб-ництва радіоапаратури.

Особливістю АСЕАН є співробітництво з іншими країнами заієрархічним принципом (за ступенем значимості): визначаютьсяпартнери по діалогу, партнери по консультаціям та спостерігачі.

Партнери по діалогу – Австралія, Європейський Союз, Канада,Нова Зеландія, Республіка Корея, США, Японія. Партнери поконсультаціям – Росія та Китай. Спостерігачі – Мьянма і Папуа-Нова Гвінея.

Труднощі в процесі інтеграції викликані наявністю як країн здинамічною економікою (нових індустріальних країн – НІК):Таїланд, Сінгапур, Філіппіни, Індонезія, – так і країн, які тількивиходять з економічної кризи: Камбоджа, Лаос, В'єтнам. Для при-

8.6. Потенціал і особливості регіональної інтеграції країн Азії

372

скорення інтеграційних процесів розроблено спеціальний механізмзони вільної торгівлі, АФТА (ASEAN Free Trade Association, AFTA),згідно якого товари обкладатимуться митом за ставками, що неперевищують 5%. Спільними зусиллями розроблена також про-грама розвитку потенціалу басейну ріки Меконг, що має великезначення для розвитку економіки Лаосу, Камбоджі та В'єтнаму.

Найбільшим у світі за територією та населенням є інтеграційнеугруповання Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво,АТЕС (Asian-Pacific Economic Cooperation, APEC), яке утворене в1989 році. До його складу входять 22 держави: Австралія, Бруней,В'єтнам, Індонезія, Канада, Китай, Республіка Корея, Кірібаті,Малайзія, Мексика, Маршалові острови, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Перу, Росія, Сінгапур, США, Таїланд, Тайвань,Філіппіни, Чилі, Японія.

АТЕС має величезний потенціал людських і природних ресур-сів, потужну виробничу базу та контролює значну частину товар-ного й валютного ринків. Його частка (без Росії) у світовому ВВПстановить 60%, у світовій торгівлі – 40%, а в золотовалютнихрезервах – 80%. У країнах регіону проживає понад 2 млрд. чоловік.

АТЕС являє собою міждержавний форум, що має консультацій-ний характер. Головною метою організації є узгодження політикив галузі торгівлі та інвестицій, співробітництво в таких галузях, якенергетика, транспорт і телекомунікації, туризм, охорона довкілля.У 1993 р. в межах АТЕС утворено Комітет з торгівлі та інвестицій.Регулюванням підприємницької діяльності відає Тихоокеанськийділовий форум і робочі групи. Передбачається створення зонивільної торгівлі до 2020 року. Отже, нині АТЕС знаходиться лишена початковому рівні інтеграції.

Серед інших інтеграційних об'єднань Азії та Азіатсько-Тихо-океанського регіону слід назвати:– «План Коломбо» зі спільного економічного і соціального розвитку

в Азії й Тихому океані (The Colombo Plan for Cooperative Economicand Social Development in Asia and Pacific – Colombo Plan). Органі-зація утворена в 1951 р. і сполучає 26 держав Південної, Пів-денно-Східної, Східної Азії, а також США та Австралію. Метою«Плану Коломбо» є сприяння економічній та соціальній допо-мозі країнам-членам Азії й Тихого океану та координація на-дання технічної та фінансової допомоги цим країнам;


373

– Асоціацію регіонального співробітництва Південної Азії, СААРК(South Asian Association for Regional Cooperation, SAARC), якаутворена в 1985 р. і включає 7 країн регіону (Бангладеш, Бутан,Індію, Мальдиви, Непал, Пакистан, Шрі-Ланку).Інтеграційні зусилля арабських країн втілилися у створення в

1964 р. державами – членами Ліги арабських держав Ради араб-ської економічної єдності, РАЕЄ (Council of Arab Economic Unity,CAEU) у складі 12 країн: Єгипту, Іраку, Ірану, Йорданії, Ємену,Кувейту, Лівії, Мавританії, Об'єднаних Арабських Еміратів, Палес-тини, Сирії, Сомалі, Судану. Найбагатша арабська країна – Сау-дівська Аравія – до РАЕЄ не увійшла.

Головною метою Ради є досягнення арабської економічної єд-ності. Вона має бути реалізована через утворення спільного ринку,що передбачає вільний рух капіталу та людей, свободу торгівлі,ліквідацію перешкод економічній діяльності в територіальномупросторі арабського світу. Угоду про арабський спільний ринокпоки що підписали 7 країн: Єгипет, Ірак, Йорданія, Ємен, Лівія,Мавританія та Сирія.

Важливого значення на шляху інтеграції надається організаціїспільних арабських компаній, які вже діють у Йорданії, Сирії таІраку. Для координації діяльності країн-членів на галузевому рівніутворені спеціалізовані федерації та союзи: Арабський союз текс-тильної промисловості, Арабський союз з цементу і будівельнихматеріалів, Арабська федерація з цукру, Арабська федерація вироб-ників хімічних добрив, Арабська федерація машинобудування таінші.

8.7. Економічні взаємозв'язки країн Африки

Регіональні інтеграційні процеси розвиваються і на африкансь-кому континенті, котрий має свої географічні, демографічні, еко-номічні, екологічні та соціальні особливості. Економічний розви-ток регіону, де розташовано понад 50 держав з населенням понад500 млн. чоловік, відбувається неоднозначно. З одного боку, йдезростання африканської економіки, а з другого – набирає обертівпроцес деіндустріалізації африканських держав. Темпи зростанняобробної промисловості на континенті зменшилися з 8% у 60-і

8.6. Потенціал і особливості регіональної інтеграції країн Азії

374

роки до 3% у 90-і роки. В результаті частка продукції промислово-сті у ВВП скоротилася з 38% у 1980 р. до 34% у 2000 р., а у світовомувиробництві вона впала з 1,5% у 1975 р. до 0,3% у 2000 р., у світо-вому ж експорті з 3,1% на початок 60-х років до 2,1% на початку2000 р.. Тому Африканський континент упевнено утримує репута-цію «основної зони планетарної нестабільності». Тут зосередженабільшість (28) найбідніших держав планети. Третина держав кон-тиненту знаходиться у стані громадянських воєнних конфліктів,42% африканців злидарюють менше ніж на 1 дол. в день і, щобздолати хоча б 50-відсотковий рубіж бідності, країнам континентутреба набути ритму економічного зростання впродовж 2000-2015років у межах 6-8% на рік. Зовнішня торгівля орієнтована нарегіони за межами Африки, оскільки національні економіки прак-тично не доповнюють одна одну. Це гальмує розвиток інтеграції.

Найбільшою з африканських інтеграційних груп країн є Еконо-мічне співробітництво держав Західної Африки, EКОВАС (EconomicCommunity of West African States, ECOWAS), яке було утворено в1975 році. До складу організації входять 16 країн: Бенін, Буркіна-Фасо, Кот-д'Івуар, острови Зеленого мису (Кабо Ведре), Гамбія,Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Ліберія, Малі, Мавританія, Нігер, Нігерія,Сенегал, С'єра-Леоне, Того. Найпотужнішою та найперспективні-шою в економічному відношенні тут є Нігерія. А загалом у країнахугруповання проживає понад 180 млн. чол., ВВП становить понад63 млрд. дол., при 345,4 дол. на душу населення і частки світовогоекспорту в 0,6%.

Основні зусилля співтовариства спрямовані на ліквідацію внут-рішніх тарифів та встановлення єдиного зовнішнього тарифу, щоповинно перетворити ЕКОВАС на митний союз на зразок ЄС.Проте досягнення цієї мети бачиться надто проблематичним,оскільки в регіоні існують й інші види міждержавного співробіт-ництва, відсутня заінтересованість в успішній діяльності організа-ції та низький базовий рівень розвитку держав-членів.

В Африці існують також й інші інтеграційні утворення.Митний і економічний союз Центральної Африки, ЮДЕАК (Union

Douanière et Economique de l'Afrique Central, UDEAC) утворено в 1966році. До його складу входять шість країн зони колишнього фран-цузького франка: Габон, Камерун, Конго, Центрально-африканськареспубліка, Чад, Екваторіальна Гвінея.


375

Метою ЮДЕАК є підвищення умов життя народів шляхом зміц-нення співробітництва країн-членів через утворення спільногоринку, а далі – через інтеграцію в економічному і валютному союзі.

Співробітництво в торговельній та валютній сферах здійсню-ється загалом успішно. Запроваджено єдиний зовнішній тариф.Випускаються єдині платіжні кошти. Їх емісію здійснює Банкдержав Центральної Африки, ЮДЕАК контролює також Банкрозвитку держав Центральної Африки і Фонд солідарності.

Спільний ринок Східної та Південної Африки, КОМЕСА (CommonMarket for Eastern and Southern Africa, COMESA) утворено в 1994 р.Його попередником була Преференційна зона торгівлі державСхідної та Південної Африки. До складу КОМЕСА входять 20 дер-жав: Ангола, Бурунді, Заїр, Замбія, Зімбабве, Кенія, Коморськіострови, Лесото, Маврикій, Мадагаскар, Малаві, Мозамбік, Намі-бія, Руанда, Свазіленд, Судан, Танзанія, Уганда, Еритрея, Ефіопія.Більшість із них належать до найбідніших країн світу.

Головна мета КОМЕСА – формування спільного ринку та до2020 р. – валютного союзу; серед функцій угруповання особливаувага приділяється сприянню співробітництву у валютно-фінансо-вій сфері. Передбачається утворити платіжний союз, забезпечитивзаємну валютну конвертованість, вільний рух капіталу, а такожзапровадити спільну розрахункову валютну одиницю – ЕСАКУ(Eastern and Southern African Currency Unit, ESACU). Однією з цілейє сприяння інвестуванню. Зокрема укладено угоду про усуненняподвійного оподаткування.

Південноафриканське співтовариство розвитку, САДК (SouthernAfrican Development Community, SADC) було утворено в 1992 році.Воно включає 11 держав: Анголу, Ботсвану, Замбію, Зімбабве,Лесото, Малаві, Мозамбік, Намібію, Свазіленд, Танзанію, Півден-ноафриканську республіку (ПАР). У рівнях економічного розвиткуцих країн спостерігається значний перепад: ПАР, Замбія таЗімбабве входять до числа відносно розвинених країн Африки,тоді як Ангола, Мозамбік і Танзанія – до найбідніших.

Головною метою організації є економічне зростання та підви-щення добробуту населення країн регіону. Її досягнення передба-чається за рахунок самозабезпечення та взаємодоповнення націо-нальних економік. Конкретними цілями є лібералізація торгівлі,забезпечення вільного руху капіталу, робочої сили й технологій.

8.7. Економічні взаємозв'язки країн Африки

376

САДК у своїй діяльності орієнтується на співробітництво іззахідними країнами, на допомогу з їхнього боку. Основними доно-рами є Скандинавські країни (50% зовнішнього фінансування), атакож ЄС та США.

Для радикального вирішення проблем сучасної Африки, просу-вання інтеграційних процесів на континенті необхідною є кро-пітка, тривала робота та об'єднання зусиль, що дозволить вивестинароди континенту із «глухого куту історії», надасть їм можливістьзайняти гідне місце в сучасному світовому співтоваристві.

8.8. Україна у світових інтеграційних процесах

Одною з найскладніших проблем стратегії зовнішньоеконо-мічних відносин Україна як регіональної держави є вибір пріо-ритетів та напрямків економічної інтеграції. При цьому, визначе-ний для України головний пріоритет – інтеграція до структурЄвропейського Союзу – не знімає необхідність дотримання стра-тегічного балансу між європейським та іншими важливими векто-рами зовнішньоекономічного розвитку, і передусім віднаходженняправильного балансу стосовно геостратегічного трикутника«США–ЄС–Росія». Необхідно враховувати також геоекономічнуроль Японії як одного із трьох найпотужніших центрів економіч-ної сили, а також Китаю. У цілому, про участь України у світовихінтеграційних процесах свідчать дані динаміки географічної струк-тури експорту-імпорту товарів України за період 1996–2005 років(див. табл. 8.1).

Із таблиці видно, що питома вага зовнішньоторговельного обігуУкраїни із країнами СНД поступово зменшується, а збільшується– з іншими країнами, особливо із членами ЄС.

Для активного включення України до процесу міжнародної еко-номічної інтеграції необхідно забезпечити відповідні передумови.Суть їх зводиться до створення в Україні такої соціально-економіч-ної та політичної системи, яка була б сполучною з міжнароднимиінтеграційними системами. Відзначена сполучність досягається задопомогою становлення в Україні адекватних міжнародним інте-граційним угрупованням політико-правових, економічних, соці-ально-культурних та інфраструктурних відносин.


377

Таблиця 8.1.Динаміка географічної структури

експорту та імпорту товарів України (млн. дол.)

За даними Держкомстату України.

Як важливу передумову включення України в інтеграційні про-цеси можна виділити розвиток її двосторонніх та багатосторонніхвідносин з іншими державами.

Принципово значимою передумовою включення України в інте-граційні процеси є встановлення зв'язків між її господарюючимисуб'єктами та ТНК. Підключення наших підприємств до техно-логічного ланцюга, що діє в рамках ТНК, а також відкриття філійта дочірніх підприємств на території України є прямим шляхом досвітового інтернаціоналізованого виробництва.


Роки

Всь

ого

Кр

аїн

иС

НД

Інш

ікр

аїн

исв

іту

Євр

оп

а

Кр

аїн

иЄ

С

Азі

я

Аф

ри

ка

Ам

ер

ика

Авс

тра

лія

іО

кеа

нія

Не

визн

а-

чен

ікр

аїн

и

Експорт

1996 14400,8 7405,2 6995,6 3456,9 1596,9 2711,0 209,3 598,3 20,1 -1997 14231,9 5585,7 8646,2 3675,3 1757,1 3829,2 472,4 652,5 16,8 -1998 12637,4 4202,3 8435,1 3993,0 2119,3 2997,0 562,0 865,4 17,4 0,31999 11581,6 3252,2 8329,4 3790,2 2118,6 3183,8 617,1 692,4 45,1 -2000 14572,5 4497,5 10075,0 4680,2 2354,5 3437,9 731,5 1217,5 7,0 -2001 16264,7 4675,4 11589,3 5720,9 2976,5 3970,2 877,0 1011,9 7,4 -2002 17957,1 4377,4 13579,7 6515,8 3530,0 5067,7 1055,2 936,9 4,1 -2003 23080,2 6048,3 17031,9 9156,5 4561,2 5401,0 1250,4 1219,3 4,7 -2004 32672,3 8558,8 24113,5 11764,1 9779,1 8034,6 1758,0 2545,0 11,7 0,012005 34286,7 10739,7 23547,0 10892,7 9209,2 8403,5 2405,7 1831,2 13,7 0,3

Імпорт

1996 17603,4 11175,9 6427,5 4655,6 2769,0 668,8 141,5 931,0 24,3 -1997 17128,0 9879,4 7248,6 5451,6 3379,3 837,2 136,8 797,9 22,0 -1998 14675,6 7897,0 6778,6 4998,5 3170,5 879,1 118,7 755,5 20,9 5,21999 11846,1 6743,2 5102,9 3547,4 2398,9 756,7 157,8 588,4 27,2 25,42000 13956,0 8039,9 5916,1 4311,5 2881,2 832,0 136,4 581,4 54,7 0,12001 15775,1 8832,2 6942,9 4981,7 3422,0 970,8 198,5 740,9 51,0 -2002 16976,8 8968,2 8008,6 5751,1 4037,6 1171,6 177,3 856,7 51,5 0,42003 23020,8 11508,4 11512,4 8166,3 5800,7 1971,1 248,8 1072,3 53,4 0,52004 28996,0 14873,9 14122,2 9994,1 9441,0 2590,3 277,2 1202,6 57,4 0,02005 36141,1 17030,3 19110,8 12670,1 11873,9 4644,5 426,2 1265,6 104,0 0,5

378

Як необхідна інституційна передумова включення України досвітогосподарських зв'язків виступає її участь в роботі міжнарод-них економічних організацій, насамперед таких як ГАТТ/СОТ,МВФ, СБ, МОП та інших. Визначені передумови повинні висту-пати як вихідні у формуванні цілісної інтеграційної політикиУкраїни.

Стосовно успішної реалізації регіональної інтеграційної страте-гії, то, згідно з теорією міжнародної економічної інтеграції, необхід-ним є дотримання двох обов'язкових передумов: першої, яка поля-гає у близькості рівнів розвитку та інтернаціоналізації економікикраїн-партнерів; другої – у наявності високорозвинутих еконо-мічних зв'язків між суб'єктами економічної діяльності країн, щоінтегруються, інтенсивність яких усередині регіонального інтегра-ційного угруповання ще до початку інтеграційного процесу євищою за зв'язки з іншими країнами чи групами країн.

З огляду на зазначені передумови, нині в Україні існують певнітруднощі в реалізації європейського вектору економічної інтеграції.

По-перше, за рівнем ВВП на душу населення Україна значнопоступається країнам – членам Євросоюзу. Так, за розрахункамиІнституту світової економіки і міжнародних відносин НАН Укра-їни середній показник 15 країн ЄС (ЄС–15) до показника в Українівідноситься як 5:1, а 25 країн (ЄС–25) до українського показника– як 4:1. Нині відставання України від країн – членів ЄС за рівнемекономічного розвитку набагато перевищує ті порогові величини,які є допустимими для учасників інтеграційних об'єднань.

По-друге, для успішного розвитку міжнародного інтеграцій-ного процесу необхідно, щоб цей процес ґрунтувався, з одногобоку, на високому рівні інтернаціоналізації економічних процесів,а з іншого – на відповідних процесах пріоритетного розвиткувзаємних економічних зв'язків суб'єктів економічної діяльностікраїн, що інтегруються. Так, за підрахунками вчених того самогоінституту, середній показник обсягу експорту на душу населенняЄС–15 є у 20 разів більшим за аналогічний показник України, аЄС–25 – у 15 разів. Характерно, що високий рівень відкритостіекономіки (відношення обсягу зовнішньої торгівлі до ВВП) від-биває не зростаючу конкурентоспроможність українських товарів,а законсервовані структурні диспропорції (непомірну залежність


379

від імпорту енергоносіїв та вимушений експорт низькотехноло-гічної металургійної продукції, виробництво якої поглинає значнучастину «критичного» енергоімпорту).

По-третє, за найбільш інтегрованим показником – індексомлюдського розвитку, який включає всі параметри якості життя,починаючи від рівня добробуту населення та закінчуючи освітою,якістю медичної допомоги, демографічними проблемами, еколо-гією та, навіть, гендерним питанням, – Україна серед 180 країнсвіту посідає лише 70-е місце. Прогрес, щоправда, є: у 1997 р.страна посідала 95-е місце, у 1998 – 102-е, у 2002 – 75-е, у 2003 р. –70-е місце. Проте рівень погодинної зарплати в Україні у 22 ібільше разів менший за європейський, вищу освіту мають усього36% людей (у країнах – нових членах ЄС – 50%), раціонально хар-чується лише кожна 10-та людина. На лікування одного українцядержава виділяє лише 100 грн. на рік. Жінки отримують зарплатуна 30% меншу, ніж чоловіки, у нас відсутні ріки й озера із чистоюводою, а підприємства викидають щорічно по 86 кг шкідливихречовин на людину. В результаті тривалість життя є найнижчою уЄвропі. Не доживши до пенсії, у нас помирає третина чоловіків.

Поєднання цих характеристик робить проблематичним досяг-нення у близькій перспективі необхідних для інтеграції до ЄСрівнів інтернаціоналізації економіки та якості життя в Україні.

Стосовно другої передумови – наявності високорозвинутихекономічних зв'язків між суб'єктами економічної діяльності країн,що інтегруються, – то, за даними Євростату, в 2004 р. взаємна тор-гівля країн – членів ЄС становила 62,8% їх зовнішньої торгівлі. ДляУкраїни цей показник є на половину меншим. Експорт України доЄС–25 становить нині 35%, а імпорт – 32%. Для порівняння,український експорт до країн СНД складає 32%, а імпорт – 54%(це переважно енергоносії з Росії та Туркменістану).

Характерно, що у 1998–2000 рр., коли нинішні члени ЄС Польщата Угорщина були ще кандидатами на вступ, їхній експорт на 70%був зорієнтований на країни Євросоюзу.

Отже, виходячи з рівня соціально-економічного розвитку Укра-їни, її зовнішньоекономічних зв'язків із країнами – членами ЄС,беручи до уваги практику приєднання до Євросоюзу східноєвро-пейських країн та держав Балтії, враховуючи психологічну готов-


380

ність населення нашої країни до інтеграції (згідно даних Націо-нального інституту стратегічних досліджень, за вступ до ЄС висту-пають 39,4% населення України, менше третини українців хотіли ббачити свою державу членом ЄЕП) реального членства в ЄС миможемо набути через 10–15 років, «пропустивши вперед» цілунизку країн-сусідів. На думку західних аналітиків (ЄС та США),після закінчення запланованого на 2007 р. приєднання до ЄС Бол-гарії та Румунії, настане час Балканських держав: Хорватії, а потімАлбанії, Боснії і Герцеговини, Македонії, Сербії та Чорногорії. Угрудні 2004 р. було прийнято рішення про початок переговорів зТуреччиною на предмет її вступу до ЄС, на що вона давно чекає(40 років виповнилося після того, як вона подала заявку на приєд-нання до Союзу, і майже 50 – після її вступу до Ради Європи).Європа як спільнота, заснована на єдиних цінностях, може повер-нутися і в бік країн Середземномор'я, особливо Марокко, навітьякщо вони знаходяться формально поза географічними межамиЄвропи. І тільки після цього трудно буде відмовити у вступі до ЄСтаким європейським державам, як Україна, Білорусь, Молдова.Проте нам, українцям, слід керуватись ідеєю, що Європа – це негеографічне поняття, а союз, що ґрунтується на спільних ціннос-тях. Такі цінності слід напрацьовувати, а для цього потрібен час.

Після президентських виборів 2004 р. Європа, як і весь світ,по-новому, оцінюють євроатлантичні інтеграційні прагненняУкраїни. Знаковим стало звернення Європарламенту до Єврокомі-сії та Ради ЄС щодо надання Україні більш чіткої перспективистати членом цього об'єднання. Для набуття членства в ЄС Україніслід якісно прискорити виконання так званих «Копенгагенськихкритеріїв» (1993 року). Мова йде не тільки про формування сталоїдемократичної політичної системи, але й економічних критеріїв,таких як наявність ефективної ринкової економіки та високихсоціальних стандартів життя.

Водночас слід розуміти: ЄС об'єктивно зважає на той факт, щомайже 47 млн. громадян України становлять понад половину насе-лення (за винятком Польщі) тих 10 країн, які 1 травня 2004 рокувступили в ЄС. Тобто існує ризик «безкінечного» розширенняспільноти. Якщо ж Україну й буде прийнято, то дата «європейськоїреєстрації» навряд чи визначиться швидко. Адже в разі ратифікації25 країнами – членами першої спільної Конституції ЄС її поло-


381

ження наберуть чинності з 2006 року, а повністю органи влади ЄСбудуть сформовані лише 2009 року. Причому остаточно, за новимиправилами, вони почнуть працювати з 2014 року. Тоді може бути йподолано втому від розширення.

Відносини з ЄС набувають для України дедалі більшого геополі-тичного значення. Вони є своєрідною компенсацією за експортнівтрати машинобудівників і харчовиків на ринках СНД за рахунокпоставки продукції металургії.

Розглядаючи галузевий аспект співробітництва з ЄС, слід від-значити, що провідні позиції в українському експорті належатьметалопродукції (44% експорту), мінеральним продуктам і хімії(22%), тоді як на продукцію машинобудування припадає лише22%. Основними імпортерами української продукції є Німеччина,Італія, Угорщина, Польща.

Щодо загальної характеристики вітчизняного імпорту слід від-значити, що, як правило, ті самі країни, які належать до головнихімпортерів української продукції, є і провідними експортерами доУкраїни (див. діагр. 8.1). Це, зокрема, Німеччина, Польща, Італія,Велика Британія, Франція, Швейцарія. Найбільш важливимитоварними позиціями імпорту України із країн ЄС є нафтопро-дукти, лікарські засоби, легкові автомобілі, кам'яне вугілля, гербі-циди та інші товари.

Особливістю торгівлі послугами України з державами ЄС єлевова частка в загальному їх обсязі (85%) транспортних послуг,при цьому 60% з них припадає на транзит російських енергоносіїв,у той час як комп'ютерні послуги становлять менше 1% загальногообсягу. Тобто експорт послуг поки що нагадує вулицю з одно-стороннім рухом. Позиції імпорту послуг із країн ЄС за обсягамиможна розташувати в наступному порядку: транспортні (особливовантажні морські, залізничні та повітряні пасажирські переве-зення), послуги зв'язку, фінансові та страхові.

Розширення ЄС (2004 р.) в подальшій перспективі може якпозитивно, так і негативно вплинути на зовнішню торгівлю із кра-їнами цього економічного угруповання. Прямі та опосередкованівтрати вітчизняних експортерів на ринках нових членів ЄС можутьскласти 1 млрд. євро. Може зменшитись експорт металопродукціїта продукції машино-будування, легкої, переробної та харчовоїпромисловості до країн Центрально-Східної Європи і Балтії.


382

Діаграма 8.1. Основні країни-партнери України у зовнішній торгівлі (2004 р.)


Процес інтеграції нових десяти членів у внутрішній єдинийринок ЄС виявить певну кількість їхніх неконкурентоспроможнихпідприємств або таких, які матимуть значні труднощі, тому можнаочікувати збільшення кількості антидемпінгових розслідувань,спрямованих проти виробників з України.


а) в експорті товарів

51,0%

2,5%

2,8%

4,0%

4,5%

4,6%

5,3%

7,3%

17,6%

0% 10% 20% 30% 40% 50% 60%

Інші

Угорщина

Польща

Китай

США

Італія

Туреччина

Німеччина

Російська Федерація

б) в імпорті товарів

28,1%

2,4%

2,5%

2,6%

2,8%

3,3%

9,1%

9,3%

39,9%

0% 10% 20% 30% 40% 50% 60%

Інші

Китай

США

Велика Британія

Італія

Польща

Туркменистан

Німеччина

Російська Федерація

383

Залучення нових десяти країн – членів ЄС до внутрішньоінте-граційних процесів означатиме відносне скорочення зацікавлено-сті їх у ринках, що лежать за межами Союзу, в тому числі й україн-ському. Проте, з огляду на митний режим, розширення ЄС можемати загалом позитивні результати для України, адже митнийтариф Союзу є в основному нижчим порівняно з національнимитарифами нових країн, що приєдналися.

Що ж стосується наявних кількісних обмежень українськогоімпорту до ЄС, якщо вони й надалі зберігатимуться для певнихтоварів, то квоти будуть відповідним чином збільшені з урахуван-ням частки нових членів у торгівлі з Україною.

Надія на краще, на те, що не буде зведено якоїсь нової залізноїзавіси, яка розділятиме континент, закладена у схваленій ще у 2003 р.політиці сусідства для України та інших держав, що межують ізоб'єднаною Європою. На реалізацію цієї політики тільки на 2005–2006 роки виділено 255 млн. євро. У подальшому ця сума будесуттєво збільшена.

Позитивні та негативні наслідки розширення ЄС слід ретельновраховувати і скористатися можливостями для реалізації власної по-літики розвитку, спрямованої на інтеграцію у світове господарство.

Окрім головного пріоритету геополітичної та галузевої орієнта-ції України на об'єднаний ринок ЄС (ВВП якого становить близько10 трлн. дол. і складає 30% світової торгівлі), другим напрямкомгеостратегічного трикутника «США–ЄС–Росія», є Росія, СНД танове економічне угруповання Єдиний економічний простір (ЄЕП)у складі пострадянських країн: Росії, Білорусі, Казахстану іУкраїни (див. табл. 8.2).

Росія є нашим найближчим сусідом, проте вона становить най-серйозніший виклик для України. Незважаючи на те, що Росіяспізнала всю глибину кризи (як і всі пострадянські держави), що у2004 р. її ВВП був менший за ВВП Італії, на пострадянськомупросторі вона посідає вагоме місце. Серед країн СНД на Росіюприпадає 80% сукупного ВВП, 60% промислового та 50% сільсько-господарського виробництва, 44% сукупного зовнішньоторго-вельного обігу.

Перспектива Росії в геополітичному розкладі полягає у розбу-дові паливно-енергетичної транспортної світової мережі, в південно-


384


Експорт

1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005З країнами СНД, у т.ч.

7405,2 5585,7 4202,3 3252,2 4497,5 4675,4 4377,4 6048,3 8558,8 10739,7

Азербайджан 88,3 87,6 89,93 29,4 40,8 45,6 104,7 142,6 215,5 290,7Білорусь 722,5 825,5 548,0 345,7 272,1 244,3 261,2 340,4 550,8 892,0Вірменія 25,2 10,7 8,4 11,6 12,1 22,1 33,4 53,4 70,8 97,5Грузія 183,2 49,4 31,5 42,1 37,8 36,4 57,3 102,4 147,6 199,7Казахстан 90,9 93,7 89,7 48,3 76,8 117,4 199,6 306,9 622,9 668,0Кіргізстан 8,1 4,3 12,3 13,7 6,2 5,2 6,1 12,0 20,6 31,8Молдова 237,8 294,4 180,4 122,8 176,3 274,4 302,1 486,0 659,8 679,1Російська Федерація

5577,4 3723,0 2905,5 2396,4 3515,6 3679,5 3189,1 4311,4 5888,7 7495,8

Таджикистан 19,1 84,5 76,0 62,5 97,4 34,7 42,9 32,3 28,6 46,9Туркменистан 274,0 176,6 121,1 102,1 148,4 106,5 112,9 177,3 225,1 187,4Узбекистан 178,7 235,9 139,5 77,6 114,0 109,3 68,1 83,6 128,5 150,9

Імпорт

1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003 2004 2005З країнами СНД, у т.ч.

11175,9 9879,4 7897,0 6743,2 8039,9 8832,2 8968,2 11508,4 14873,9 17030,3

Азербайджан 30,8 47,0 27,7 33,8 23,8 8,2 5,3 8,4 9,0 27,8Білорусь 384,5 391,4 352,9 343,5 601,9 407,1 262,8 343,6 538,2 939,9Вірменія 4,0 8,1 4,5 1,8 3,4 10,6 7,4 6,2 8,1 13,2Грузія 3,8 7,7 7,8 6,0 10,3 11,2 15,8 40,1 18,4 41,0Казахстан 243,6 403,6 345,7 164,9 412,8 666,0 382,9 492,5 388,5 186,4Кіргізстан 9,6 8,7 10,6 7,5 2,4 2,6 4,3 4,3 5,0 5,7Молдова 72,6 73,8 51,1 24,8 35,3 64,3 56,2 56,8 67,2 84,2Російська Федерація

8616,6 7837,9 7064,3 5592,2 5824,9 5813,5 6317,1 8645,8 11811,8 12843,5

Таджикистан 8,4 2,5 1,4 0,4 0,9 1,6 2,9 4,0 6,6 5,3Туркменистан 1541,2 972,3 1,3 481,0 946,2 1654,1 1885,7 1746,2 1953,7 2678,1Узбекистан 60,8 126,4 29,7 87,3 178,0 193,0 27,8 160,5 67,4 205,3

Таблиця 8.2.Динаміка зовнішньої торгівлі України

з державами СНД (млн. дол.)


385

західному напрямку якої вагоме місце належить Україні. Упродовжнаступних 30 років Росія планує постачати 600 млрд. кубометрівгазу Китаю та 300 – Республіці Корея. Газ постачатиметься до Япо-нії та Туреччини. США, які є найбільшим імпортером нафти у світі(60% імпорту у 2003 р., 70% – у 2010 р.), готуються закупати 10%російської нафти. Американсько-російське нафтове партнерствомає забезпечити стабільне постачання російських енергоносіївнавіть у разі перерви в постачанні із Саудівської Аравії, Нігерії,Венесуели. У 2030 р. забезпечення внутрішніми газоресурсами ЄСзменшиться з 65 до 25%. За таких умов Росія перетвориться на го-ловного постачальника газу, що матиме далекосяжні геополітичнінаслідки для Європи. Ще серйознішими будуть наслідки дляУкраїни – враховуючи транзитну роль нашої держави та потужнінафто- й газотранспортні коридори, що належать Україні, та єфактором національної безпеки. Тобто торговельно-економічнізв'язки Росії та України зростатимуть (у 2003 р. український екс-порт до Росії становив 18,7%, а імпорт із Росії – 37,6% їхньогозагального обсягу). Із Росії Україна одержує переважну часткутоварів так званого критичного імпорту (насамперед, енергоносіївта комплектуючих для вітчизняного машинобудування), і лишеРосія (разом з іншими країнами СНД) у сучасних умовах спро-можна поглинути неконкурентоспроможні в інших регіонах світуукраїнські вироби.

Наступне за Російською Федерацією місце серед торговельнихпартнерів України посідає Туркменістан, частка якого в зовнішнійторгівлі є вкрай нестабільною (від 5 до 9%) залежно від можливос-тей сплати поставок туркменського газу (у 2003 р. імпорт Україниз Туркменістану становив 7,6%). Створення ЄЕП сприятиме роз-ширенню зв'язків із Білоруссю та Казахстаном. На частку ж торгівліУкраїни з іншими членами СНД припадає всього 13,7% торгівлі зцим регіоном.

Таким чином, у сучасних умовах економічна складова відносинУкраїна – Росія домінує на теренах СНД та ЄЕП. При цьому,входження України до ЄЕП розширює торговельні можливостіУкраїни, економіка якої носить відкритий характер, і більшеполовини ВВП реалізується на зовнішньому ринку. ЄЕП здатнийстворити високий рівень регіональної економічної інтеграції, зону


386

вільної торгівлі без вилучень і обмежень, сприяти швидкому табільш легкому входженню у процеси економічної глобалізації.При цьому участь України в ЄЕП повинна здійснюватися в межах,що відповідають Конституції України, Законам держави, її страте-гічному курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Відносини України з так званою групою ГУАМ (Грузія, Укра-їна, Азербайджан, Молдова), яка сформувалася у квітні 1999 р. уВашингтоні під час відзначення 50-річчя НАТО, повинні розвива-тися у напрямку набуття нашою державою лідерства серед членівцього транспортно-енергетичного коридору.

Інтеграція України в рамках Чорноморського економічногоспівробітництва (ЧЕС), до якого входять 11 країн із населенням у320 млн. чол., є своєрідним способом компенсувати втрачені мож-ливості розвивати спеціалізоване виробництво за більш бажанимидля себе векторами інтеграції та може стати чинником входженнядо європейського економічного простору та інтеграції до світовогогосподарства загалом.

Розвиваючи співробітництво із країнами ЧЕС, Україна запро-понувала створити єдиний інвестиційний простір і спільний ринокінвестиційних проектів. Розробляються плани створення зонивільної торгівлі з кінцевою метою входження до спільної еконо-мічної зони ЄС–ЧЕС.

Окрім країн СНД – членів цього угруповання, особливе зна-чення мають стосунки із Туреччиною як своєрідним плацдармомдля проникнення на ринки країн Близького Сходу. З України доТуреччини експортується переважно сільськогосподарська про-дукція та товари неглибокої переробки (соняшникове насіння,мінеральні добрива, металобрухт, прокат чорних металів). Окрімтого, Туреччина слугує транзитною територією для альтернатив-ного надходження до України нафтопродуктів, джерелом відноснодешевих і якісних товарів народного споживання та сировини длялегкої промисловості України. Економічні відносини із Грецієюмають пріоритетне значення для виходу України на ринки ЄС,розвитку співробітництва в басейні Середземного моря.

Важливого значення в поки що однополюсному світі набуваютьвідносини України із беззаперечним лідером цього світоустрою –Сполученими Штатами Америки. У США все виразніше просту-


387

пають риси імперії нового типу, що певною мірою нагадує Римськуімперію з її легіонами, розміщеними в різних частинах Земної кулі.Навколо США формується наднаціональна мегакоаліція країн, якісповідують ліберально-ринкову, демократичну філософію, а такожпідтримують США в їхній боротьбі зі світовим тероризмом. Яскра-вим прикладом нових стратегічних союзників США є близька донас Польща.

США, а також Канада як економічні лідери Нового світу висту-пають у ролі технологічних партнерів України. До того ж, СШАмають вагомий вплив у міжнародних організаціях, як торговельноїтак і валютно-фінансової спрямованості. При створенні зонивільної торгівлі між Північною та Південною Америками під егі-дою США, Україна матиме доступ до найбільшого ринку у світі(обсяг ВВП об'єднаної Америки становитиме 11 трлн. дол.).

Кинути виклик США та ЄС зможе лише Китай, який у 2025 р.має стати другою у світі економічною та воєнною силою та поста-вити у практичному плані питання про двополюсність світу. Із 1993по 2003 р. обсяги китайського експорту щорічно зростали на 17,3%,і вже у 2010 р. експорт з Китаю буде більшим за американський.

Україна плідно розвиває економічні відносини з Китаєм. Китайпосідає четверте місце після РФ, Німеччини та Італії в експортіукраїнських товарів та восьме – в імпорті китайських товарів доУкраїни (2003 рік). Україна експортує до Китаю продукцію важкої,хімічної, металургійної, авіакосмічної промисловості. Китай, якийпродовжує залишатися країною, що розвивається, з відносноювідсталістю у згаданих галузях промисловості, має технологічніпереваги в галузях легкої, текстильної промисловості, вирощу-ванні, зборі та переробці сільськогосподарської продукції, вироб-ництві обладнання для аграрно-промислового комплексу, імпортяких має пожвавити економіку України.

У перспективі, розвиток українсько-китайського співробітниц-тва ще більше розшириться. Цьому сприятиме низка об'єктивнихчинників. По-перше, взаємодоповнюваність економічних структуробох країн, що слугує об'єктивною основою успішного та стабіль-ного розвитку українсько-китайських торговельно-економічнихвідносин на тривалий час. По-друге, політика реформ та відкри-тості, яка в Китаї проводиться з кінця 70-х років, а в Україні – з


388

отриманням незалежності. Вона створює сприятливі внутрішніумови для розширення торговельно-економічних відносин. По-третє, переваги географічного місцеположення України та Китаю,які у стратегічному відношенні дають обом країнам гарний шансдля розвитку торговельно-економічних відносин.

Попри деякі проблеми і перешкоди в торговельно-економіч-ному співробітництві, у спільній виробничій діяльності та іншихсферах, це співробітництво є перспективним та неминучим і роз-виватиметься й надалі.

Із країн Індостану традиційним партнером України є Індія. Задопомогою українських проектних установ та промислових під-приємств у цій країні побудовано великі заводи та комбінати з чор-ної металургії, хімії, великого та транспортного машинобудуваннятощо. В останні роки українсько-індійські торговельні зв'язкизначно скоротилися, натомість розширились торгівля з Пакистаномчерез успішне виконання «танкового контракту» заводом ім. Ма-лишева у Харкові. Стрімке зростання населення цих країн, зодного боку, та орієнтація на скорочення критичного імпортупродовольства – з іншого, зумовлюють необхідність інтенсивногорозвитку сільського господарства. Нині на Індію припадає 10%, ана Пакистан – близько 7% українського експорту мінеральнихдобрив, і ця частка може бути істотно збільшена.

Одним із світових лідерів в інноваційному розвитку з величез-ним науково-технологічним потенціалом є Японія. Товарообіг міжЯпонією та Україною останніми роками має тенденцію до зрос-тання, проте ані його величина, ані структура не відповідають об'єк-тивним потребам. Серед головних статей експорту з України доЯпонії – феросплави та первинний алюміній. Надзвичайно малучастку становить високотехнологічна продукція. Це, зокрема, зва-рювальні та спецметалургійні технології, роботи з вирощуванняммонокристалів із наперед визначеними фізичними властивостямита проектування телекомунікаційних мереж, розробки з генноїінженерії.

Японія нині концентрує інтелектуальні, фінансові та іншіресурси на таких пріоритетних напрямках інноваційного розвитку,як: прикладна інформатика та обчислювальна техніка; робототех-ніка, точна механіка та інші прецизійні технології з використан-


389

ням комп'ютерних систем управління; матеріалознавство, біотех-нології, дослідження Світового океану та космічного просторутощо. Практично з усіх цих напрямів в Україні є певний потенціалі збереглися дієздатні наукові школи, які слід активно задіяти дляпоглиблення співробітництва з Японією.

Активна участь України в економічних процесах та швидкезростання економіки Кореї на початку 90-х років, відкритийхарактер їхніх економік – сприяли розвиткові українсько-корей-ських відносин.

Відносини України з типово аграрними державами з перехід-ною економікою та відносно низьким рівнем життя – В'єтнамомта Лаосом – можуть мати певні перспективи. По-перше, внаслідоксталих зв'язків з колишнім СРСР у В'єтнамі та Лаосі нагромади-лася значна кількість різноманітної техніки радянського вироб-ництва. Через численні економічні проблеми названі країни неможуть швидко замінити цю техніку, отже в них виникає потреба вїї технічному обслуговуванні, ремонті, забезпеченні запаснимичастинами та комплектуючими. Саме на цьому спеціалізувалисямашинобудівні підприємства України. По-друге, чинник великоївідстані, безумовно, впливає на розвиток економічних відносин.Проте сучасний розвиток транспортної інфраструктури та сервісуможе без ускладнень забезпечити доставку в Україну, наприклад,продукції легкої промисловості, морепродуктів, кави, горіхів тощоіз цих країн Південно-Східної Азії. По-третє, перспективним ізпогляду диверсифікації джерел енергопостачання може бутиучасть України в розробці покладів нафти та газу В'єтнаму.

Острівні країни Південно-Східної Азії (Сінгапур, Індонезія,Бруней), за експертними оцінками, у найближчій перспективі мо-жуть стати одними з експортерів нафти та природного газу. У них єсталі зв'язки з Європою та Америкою, але в деяких аспектах (екс-порт будівельних металевих конструкцій, транспортних засобів,військово-технічної продукції, участь у великих аерокосмічнихпроектах) можливе також їх співробітництво з Україною. Длянашої країни таке співробітництво становить інтерес з огляду надиверсифікацію джерел енергопостачання, особливо за умов ство-рення необхідної транспортної інфраструктури.


390

Важливою сферою вдосконалення зовнішньоекономічних зв'яз-ків України із країнами Азії є збільшення освітніх послуг з нашогобоку, зважаючи на те, що в Азії проживає 57% населення планети(в Європі – 19, в обох Америках – 13, а в Африці – 11%), переважначастина з них не має вищої освіти, значна частина – середньої, апевний відсоток взагалі є неписьменним. Потреби ж у високо-кваліфікованих фахівцях нині зростають.

Комплексне застосування економічних та адміністративнихзаходів здатне поліпшити торгово-економічне, науково-техноло-гічне та інші види співробітництва України із країнами Азії тавивести їх на якісно новий рівень.

Розвиваючи африканський вектор геоекономічної та галузевоїорієнтації України, слід мати на увазі особливості даного конти-ненту:– відсталість країн регіону, успадкована з колоніального минулого.

Нині на частку Африки припадає 11% населення Землі та лише5% світового виробництва;

– висока диференціація африканських країн, яка набула рис поля-ризації. На одному полюсі – індустріально-аграрний гігантАфрики – Південно-Африканська Республіка та група відносноблагополучних країн: Нігерія, Зімбабве, Гана, Кенія, Ботсвана,Сенегал, Габон, Уганда, які мають більш-менш розвинутийпромисловий сектор, що базується на гірничодобувній промис-ловості та переробці сільськогосподарської сировини. Наіншому полюсі – група найменш розвинутих держав: Ліберія,Республіка Малі, Ефіопія, Буркіна-Фасо, Сьєрра-Леоне, Чад,Республіка Конго, Сомалі, – які є фінансовими банкрутами зізруйнованою та криміналізованою економікою та з переважан-ням деструктивних процесів у політико-державній сфері;

– політична нестабільність. У 1960–2001 роках імовірність війн вафриканських країнах була значно вищою, ніж у ЛатинськійАмериці та Азії. Якщо зважити на тривалість війн та кількістькраїн, що були до них втягнуті, то виявиться, що 40% африкан-ських держав пережили хоча б одну війну, а 28% – дві та більше.Це втричі перевищує латиноамериканські показники та вдвічі –азіатські. Лише у внутрішньополітичному вимірі африканськихкраїн протягом 2001–2003 років відбулося два збройних перево-роти та мали місце 13 невдалих спроб їхнього здійснення;


391

– полігон суперництва провідних країн світу за унікальні природнібагатства: нафту, металургійну сировину, уран, алмази, покладизолота та інші цінні мінерали, а також – за умови ведення план-таційного господарства – великі обсяги продовольчих продук-тів, які є можливими завдяки сприятливим кліматичним умовам.Провідне місце серед експортерів капіталу в Африку належитьзахідноєвропейським ТНК, насамперед з Англії та Франції.Останнім часом гостру конкуренцію європейському капіталустворюють потужні корпорації США та Японії;

– регіональна та трансконтинентальна інтеграція країн континен-ту, яка має на меті, з одного боку, посилення позицій африкан-ських країн у стосунках із розвинутими світовими державами, аз іншого – розбудову цими країнами торговельного, кредитно-фінансового, техніко-економічного, соціально-полі-ичного такультурного співробітництва. Нині на африканському просторірозгортають свою роботу 14 регіональних економічних об'єднань.Від кінця 90-х років ХХ ст. динаміка товарообігу України із

країнами Африки стала зростати. При цьому слід зазначити, щобільше ніж на 80% товарообіг складається з українського експорту.

Основними споживачами українських товарів є Єгипет, питомавага якого становить більше третини усього українського експортудо цього континенту, Нігерія – 23,4%, Алжир – 19,5%, Марокко –8,4%, Туніс – 5%. Для ринків африканських країн характерні великаспоживча місткість та надзвичайно диференційований попит,який відповідає нашим пропозиціям – від найпростішої побутовоїпродукції до складної сучасної техніки. При цьому слід урахову-вати, що через порівняно низький рівень життя африканськенаселення об'єктивно орієнтоване на споживання дешевих товарівсередньої якості, потребу в яких можуть забезпечити вітчизняніпідприємства. Крім того, Україна має можливості експортувати вкраїни Африки машини, обладнання, транспортні засоби, ком-плексне обладнання для будівництва об'єктів, що споруджуютьсяза нашою допомогою, направляти висококваліфікованих спеціа-лістів у різних галузях економіки, будівництва, освіти.

У структурі імпорту слід виділити руди та алюмінієві концен-трати з Гвінеї, які становлять більше половини обсягу нашогоімпорту з Африки. Україна зацікавлена у імпорті африканського


392

глинозему (Ангола і Зімбабве). Отримуємо ми також какао, тютю-нову сировину, рис, каву тощо.

Африка має велике значення для розвитку шляхів морського йповітряного сполучення України з іншими континентами, і, усвою чергу, відчуває зростаючу потребу у вантажних авіаційнихміжконтинентальних та внутрішніх перевезеннях з допомогоюнаших літаків Ан-32, Ан-12. Авіаційні спеціалісти ПАР вважаютьнайрентабельнішим в умовах Південної Африки наш літак Ан-124(Руслан), який, як і інші літаки, можна (на правах лізингу) нада-вати у користування країнам півдня цього континенту. З країнамипівнічної частини Африканського континенту (країнами Арабсь-кого Магрибського союзу, до якого входять Марокко, Алжир,Туніс, Лівія, Мавританія) слід відновити і розвивати традиційнеспівробітництво, напрацьоване за часів колишнього СРСР. Семи-десятип'ятимільйонний ринок Магрибу є перспективним з точкизору наявності там ресурсів енергоносіїв (Алжир, Лівія), фосфатів(Марокко, Туніс), риби (Марокко, Мавританія).

Регіон становить інтерес для України з огляду на його потенціалвидобутку нафти та газу, а також перспективність економічногоспівробітництва, зокрема, в поставках української металургійноїта сільськогосподарської продукції. Можливе співробітництво і ввійськово-технічній та гуманітарній сфері, у галузі морського транс-порту та реконструкції об'єктів, збудованих з допомогою СРСР.

Із країнами Західної Африки відносини України менш плідні,ніж з кранами Північної Африки. Проте, з Гвінеї ми отримуємощорічно до 2 млн. т бокситів, які перероблюються на Миколаївсь-кому глиноземному заводі, та глинозему, з якого на Запорізькомуалюмінієвому заводі виготовляють алюміній. Наші ж підприємстваберуть участь у реконструкції та спільній експлуатації Національ-ної залізниці Гвінеї.

Розвиток відносин з Нігерією відкриває можливості диверсифі-кації джерел постачання енергоносіїв, участі українських підпри-ємств та організацій у завершенні будівництва металургійногокомбінату в м. Абуджі (аналог комбінату Криворіжсталь), співро-бітництво у військово-технічній сфері. Перспективною видаєтьсяспівпраця у розробці нігерійських родовищ золота й урану. Покищо з усіх корисних копалин цієї країни активно ведеться видобу-ток лише нафти, експорт якої дає країні 90% валютних надходжень.


393

Підприємці України могли б брати участь не тільки у створенніпідприємств з виробництва продукції для забезпечення потребсільського господарства Нігерії (добрив, комбікормів, малої тех-ніки тощо), але й підприємств із переробки продуктів тропічногоземлеробства для вивозу в країни СНД соків і консервантів ізманго, папайї, ананасів та інших фруктів, крохмалю і продукції зкасави, какао-бобів, олій тощо.

Проте, однією з головних перешкод розвитку українсько-афри-канського економічного співробітництва є відсутність розгалуженоїсистеми державних (дипломатичних, торговельних, фінансових)та неурядових (виробничих, комерційних, громадських) представ-ництв та установ. Тому перспектива розширення торговельно-економічної співпраці України з країнами Африки лежить уповному, або хоча б частковому вирішенні цього питання, а такожу дотриманні наступних принципів співробітництва: – комплексне дослідження ринку, вивчення споживчого попиту,

його стану та динаміки формування;– максимальна адаптація виробництва до запитів споживача; – формування споживчого попиту в потрібному для виробника

напрямі за допомогою відповідних технологій. Особливостями розвитку двохсторонніх відносин України з

країнами Латинської Америки та їхніми економічними угрупован-нями є наступні:

1. Україна співпрацює не стільки з економічними угрупован-нями цього континенту, скільки з такими його провіднимидержавами, як Бразилія, Аргентина, Мексика, на котрі припадає80% взаємного товарообігу. Це пояснюється тією обставиною, щоінтеграційні процеси в Латинській Америці знаходяться в основ-ному на початкових стадіях (створенні зон преференційної тавільної торгівлі). Певні позитивні результати, що були досягнуті урозвитку МЕРКОСУРу, Андської Співдружності, Економічноїспівдружності країн Карибського басейну, Центральноамерикан-ського спільного ринку потребують нового імпульсу розвитку івищого ступеня інтеграції.

2. На сьогодні регіон залишається сферою впливу, за яку змага-ються, перш за все, США, ЄС та транснаціональні корпорації.Саме вони встановлюють «правила гри», а місцеві уряди скоря-


394

ються їм, побоюючись втратити у разі непідкорення ті переваги,які нібито отримують, незважаючи на наслідки та втрати длянародів, які безупинно біднішають.

3. Латинська Америка у планетарному вимірі посідає незначнемісце за показниками економічного розвитку. Нині на країниЛатинської Америки та Карибського басейну (без урахуваннячастки Мексики) припадає 4,4% світового ВВП та 3,7% експорту,тим часом, одна тільки Мексика експортує 2,7%.

4. Географічна віддаленість країн Латиноамериканського кон-тиненту (10–14 тис. км), що породжує не тільки проблему транс-портного забезпечення взаємної торгівлі – авіаційного та морсь-кого, а й проблему визначення ціни на товари імпорту чи експорту,що ускладнює укладення навіть дуже вигідних контрактів. До тогож, виникає проблема термінів взаємних поставок, бо час – цетакож гроші.

Слід зазначити і такі чинники, що ускладнюють економічнеспівробітництво між Україною та Латинською Америкою, якнедостатні знання потенційних і реальних економічних можли-востей одне одного, різниця у системах цінностей та життєвоїорієнтації, менталітеті та звичках тощо.

Для створення сприятливих умов розвитку торговельно-еконо-мічних відносин України з державами Латинської Америки необ-хідно, по-перше, розробити науково обґрунтовану стратегію щодокраїн Латинської Америки, чітко налагоджений механізм реаліза-ції домовленостей і відносин з кожною латиноамериканськоюкраїною та перейти від одноразових угод до системи зв'язків. По-друге, організувати роботу в країнах регіону постійних торговельно-економічних представництв (місій), які б утримували на паритет-них засадах держава, промислово-фінансові та інші комерційніорганізації, зацікавлені у розвитку відносин з країнами регіону.По-третє, розробити механізм вивчення, акумуляції та реалізаціїзаявок і пропозицій українських та латиноамериканських контр-агентів. Увести у практику організацію виставок, презентацій,«круглих столів», інформаційне забезпечення укладених угод. По-четверте, створити в Україні та країнах Латинської Америки від-ділення комерційних банків та їхніх банківських кореспондентів,відкрити кореспондентські рахунки для полегшення взаємнихрозрахунків та розширення валютно-фінансових відносин.


395

З реалізацією цих заходів Україна зможе реально збільшитипродаж в країнах Латинської Америки продукції машинобуду-вання, автомобілебудування та забезпечити сервісне обслугову-вання проданої техніки, ремонт, постачання запчастин тощо.

В цілому ж Україні необхідно наполегливіше і конкретнішеспівпрацювати, як на міждержавному рівні, так і на рівні еконо-мічних угруповань з країнами Центральної Америки, карибськогобасейну, Амазонських, Андських країн та країн Південного КонусуЛатиноамериканського континенту, реалізуючи один із важливихнапрямків своєї геополітичної орієнтації.


1. У чому полягає сутність міжнародної економічної інтеграції:інтеграція як відносини і як процес?

2. Які чинники та особливості є характерними для нинішньогоетапу регіональної економічної інтеграції?

3. Визначить особливості розвитку європейських інтеграційнихугруповань (ЄС, СНД, ЄЕП, ОЧЕС, ГУУАМ та ін.) та перспек-тиви загальноєвропейської економічної інтеграції.

4. Охарактеризуйте інтеграційні процеси в Америці: північноаме-риканську угоду про вільну торгівлю (НАФТА) та Південнийспільний ринок (МЕРКОСУР).

5. В чому полягає відмінність інтеграційних процесів в Азії відєвропейських інтеграційних процесів?

6. У чому полягають інтеграційні зусилля арабських країн?7. Поясність вплив політичних та економічних чинників на інте-

граційні процеси в Африці.8. Визначить місце України у сучасних світових інтеграційних

процесах.9. Назвіть передумови інтеграції України у регіональний та світо-

вий економічний простір.10.Спрогнозуйте результати реалізації Україною основних напрям-

ків регіональної та світової геополітичної та галузевої орієнтації.


396


1. Гальчинський А. С. Нові можливості євроінтеграційної стратегіїУкраїни // Співпраця ЄС та України. Аналітичний щокварталь-ник. – 2003. – № 3. – С. 3-9.

2. Міжнародна економіка: Навчальний посібник / За ред. Ю. Г. Ко-зака, В. М. Новицького. – К.: Вид. «АртЕк», 2002.

3. Міжнародні організації: Навчальний посібник / За ред. Ю. Г. Ко-зака, В. В. Ковалевського. – К.: ЦУЛ, 2003.

4. Національні економіки в глобальному конкурентному середо-вищі / Ю. М. Пахомов, Д. Г. Лук'яненко, Б. В. Губський. – К.:Україна, 1997.

5. Новицький В. Є. Міжнародна економічна діяльність України:Підручник. – К.: КНЕУ, 2003.

6. Рашковський Є. Латинская Америка: в поисках собственнойсудьбы // Международная экономика и международные отно-шения. – 2003. – № 5. – С. 78-86.

7. Регіональна політика та механізми її реалізації / За ред. М.І.Долішнього. – К.: Наукова думка, 2003. – С. 118.

8. Робер Шуман. Заява про Союз в галузі гірничодобувної про-мисловості // 45 років боротьби за європейську конституцію.Документи за 1939–1984 рр. Від праць руху Опору до проектудоговору Європейського Парламенту / За ред. В. Ліпгенса. –Бонн, 1986. – С. 293-295.

9. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть /А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, А. С. Гальчинський та ін. – К.:Либідь, 2002.

10.Хав'єр Солана. Розширений Європейський Союз стане най-більшим і найуспішнішим прикладом регіональної інтеграції усвіті // Інформаційний бюлетень Представника ЄвропейськоїКомісії в Україні. – 2004. – Квітень–травень. – С. 4-5.

11.Чушков В.І. Регіональні інтеграційні стратегії постсоціалістич-них країн Європи: Монографія. – К.: ТОВ «Кадри», 2003.

12.Шергін С. Азіатсько-Тихоокеанська дилема // Дзеркало тижня.– 2004. – № 32. – С. 11.

13.Macario C. The pros and cons of the FTAA // ECLAC Notes. – Juli2001. – № 17. – P. 4-5.

14.Rogoff K., Reinart C. FDI to Africa: the role of price stability andcurrency instability. – Washington, 2002. – P. 7.


397

Розділ 9. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ЕКОНОМІЧНИЙ

РОЗВИТОК

9.1. Сутність процесу глобалізації

Глобалізація стала важливим реальним аспектом сучасної світо-вої системи, однією з найвпливовіших сил, що визначають подаль-ший хід розвитку нашої планети. Як геополітичний процес, воназачіпає всі сфери суспільного життя, включаючи економіку, полі-тику, соціальну сферу, культуру, екологію, безпеку тощо. Разом зтим, глобалізм – науковий напрям, що оформився на початку 90-хроків у «доктрину TFH» (Toffler, Fukuyama, Huntington) – йдетьсяпро трьох відомих дослідників: Олвіна Тофлера, Френсіса Фукуямуі Семюеля Хантінгтона, які незалежно один від одного, в різні часиспробували системно дослідити майбутнє людства. Сутність новоговчення пов'язана з апологетикою так званого «золотого мільярда».Інколи кажуть про «принцип 20/80», згідно якого 20% населенняземної кулі використовують 80% її ресурсів. Глобалізація міститьяк позитивні, так і негативні аспекти. Її позитивний вплив пов'яза-ний з ефектом конкуренції, до якої вона неминуче веде, а негатив-ний – з потенціальними конфліктами, які вона може викликати,хоча їх можна уникнути шляхом розвитку глобального співробіт-ництва на основі політичних угод або створення нових міжнарод-них інститутів. Під глобалізацією тут розуміється величезне збіль-шення масштабів світової торгівлі та інших процесів міжнарод-ного обміну в умовах дедалі відкритішої, інтегрованої світовоїекономіки, яка не визнає кордонів. Йдеться, отже, не тільки протрадиційну зовнішню торгівлю товарами і послугами, а й провалютні потоки, рух капіталу, обмін технологіями, інформацією таідеями, переміщення людей.

398

Протягом останніх десятиріч проявився і діє ряд чинників гло-балізації. Перший – це технологічний прогрес, що призвів до різ-кого скорочення транспортних і комунікаційних витрат, значногозниження витрат на опрацювання, зберігання і використанняінформації. Інформаційне обслуговування безпосередньо пов'я-зане з успіхами в інформатиці – створенням електронної пошти,Інтернету.

Другий чинник глобалізації – лібералізація торгівлі та інші формиекономічної лібералізації, що викликали обмеження політики про-текціонізму і зробили світову торгівлю більш вільною. У результатібули істотно знижені тарифи, усунуто багато інших бар'єрів у тор-гівлі товарами і послугами. Інші лібералізаційні заходи спричи-нили посилення руху капіталів та інших факторів виробництва.

Третім чинником глобалізації можна вважати значне розши-рення сфери діяльності компаній, що стало можливим у результатіяк технологічного прогресу, так і більш широких горизонтівуправління на основі нових засобів комунікації. Багато компаній,що орієнтувалися раніше виключно на місцеві ринки, розширилисвої виробничі та збутові можливості, вийшовши на весь націо-нальний та міжнародний ринки.

Подібні структурні зміни зміцнюють позиції компаній, збіль-шують прибуток, підвищують продуктивність, що дозволяє їмобирати джерела постачання сировини, відкривати виробництво йопановувати ринки в інших країнах, швидко пристосовуючись домінливих умов сьогодення. Практично всі великі підприємствамають у своєму розпорядженні мережу філій або укладають стра-тегічні союзи, які забезпечують їм необхідний вплив і гнучкість наринку. В межах подібних багатонаціональних корпорацій, ниніздійснюється майже третина світової торгівлі.

Слід звернути увагу на такий момент: з появою глобальних під-приємств міжнародні конфлікти значною мірою перемістилися здержавного на фірмовий рівень, і боротьба точиться не між краї-нами за територіальні володіння, а між фірмами за частку на світо-вому ринку. Деякі політики і дослідники не без підстав убачають утаких компаніях загрозу інституту державності. В будь-якому разізрозуміло, що багатонаціональні підприємства та інші структури –як приватні, так і державні – перетворилися на основних дійовихосіб глобальної економіки.

Розділ 9. Глобалізація та економічний розвиток

399

Як четвертий фактор глобалізації можна назвати досягненняодностайності в оцінці ринкової економіки і системи вільної торгівлі.Початок цьому був покладений оголошеною 1978 р. реформою вКитаї, за якою відбулися політичні та економічні перетворення вдержавах Центральної та Східної Європи і розпад СРСР. Цей про-цес призвів, як вважають фахівці, до ідеологічної конвергенції,тобто на зміну суперечностям між ринковою економікою Заходу ісоціалістичною економікою Сходу прийшла практично повнаєдність поглядів на ринкову систему господарства. Основнимрезультатом такої конвергенції стала орієнтація колишніх соціа-лістичних країн на ринкову економіку. Уряди цих країн й сили вміжнародних організаціях та країнах з розвиненою ринковою еко-номікою, що їх підтримали, сконцентрували свою увагу на трьохумовах переходу до ринку: стабілізації макроекономіки, лібераліза-ції цін і приватизації державних підприємств. При цьому, на жаль,недооцінювалася важливість формування ринкових інститутів,необхідність створення умов для розвитку конкуренції, ігнору-валася особлива роль уряду в сучасній змішаній економіці.

П'ята чинник полягає в особливостях культурного розвитку.Йдеться про тенденції формування «однорідних» засобів масовоїінформації, мистецтва, попкультури, повсюдного використанняанглійської мови як засобу загального спілкування. Частковочерез це деякі країни, особливо Франція і ряд інших європейськихдержав, розглядають глобалізацію як спробу США досягти куль-турної, економічної та політичної гегемонії. Вони вважають гло-балізацію по суті новою формою імперіалізму або новою стадієюкапіталізму в епоху електроніки. Інші бачать у глобалізації новуформу колоніалізму, за якої роль нової метрополії відіграютьСША, а її колоній – більшість інших країн, що постачають туди нетільки сировину, як це було раніше, а й обладнання, робочу силу,капітал та інші необхідні для виробничого процесу компоненти,залишаючись водночас частиною глобального ринку збуту.

Наприкінці ХХ ст. термін «глобалізація» став дуже популярним.Він використовується в дебатах з проблем управління у сферібагатостороннього співробітництва. Глобалізація розглядається, зодного боку, як важливе джерело нових можливостей, з іншого –як причина багатьох бід і навіть конфліктів всередині окремихдержав, а також між країнами (регіонами).


400

Коротко глобалізацію можна визначити як вищу стадію інтерна-ціоналізації. У більш широкому уявленні під нею потрібно розумітисукупність таких процесів і явищ, як транскордонні потоки товарів,послуг, капіталу, технологій, інформації та міждержавне переміщеннялюдей; переважання орієнтації на світовий ринок у торгівлі, інвесту-ванні та інших трансакціях (на рівні фірм); територіальній та інститу-ціональній інтеграції ринків. Характерною особливістю тут є між-народні потоки, які в умовах лібералізації майже або зовсім неконтролюються національними законодавствами. В основному, цепотоки капіталу та інформації.

Історичне коріння глобалізації сягає у процес інтернаціоналіза-ції, який з позицій окремих країн розвивається у двох напрямах –всередину і назовні. Розвиток усередину означає, що процес йдешляхом розширення використання іноземних товарів, капіталу,послуг, технологій, інформації у сфері внутрішнього споживанняпевної країни. Розвиток назовні характеризується переважанняморієнтації країн на світовий ринок і глобальною експансією фірм уторгівлі, інвестиціях та інших операціях. Головним наслідкомцього процесу, поряд із зростанням взаємозалежності держав, єпросторова та інституціональна інтеграція ринків.

Процес глобалізації економіки прискорився в останні десяти-річчя, коли різні ринки, зокрема – капіталу, технологій і товарів, апевною мірою і праці, ставали дедалі більш взаємопов'язаними таінтегрованими в багатошарову мережу ТНК. Ці досить впливові ідобре організовані утворення постійно прагнуть до формуваннянових зв'язків у виробництві, продуктових розробках, дизайні,товарній універсалізації та маркетингу. Вони постійно націлені наекспансію, прагнуть виходу на нові ринки, виступають за єдиніліберальні правила господарської гри, а також є важливим інстру-ментом глобалізації ринків шляхом розширення інформаційноїінфраструктури, яка прискорює укладання і знижує витрати гос-подарських операцій. Хоча певна кількість ТНК оперує в тради-ційному торговельному секторі, в цілому міжнародні фірми висту-пають за промислову реструктуризацію багатьох країн, що розви-ваються, шляхом створення нових галузей, зокрема автомобільної,нафтохімічної, машинобудівної, електронної та інших, і модерні-зації традиційних, включаючи текстильну і харчову.


401

У рамках процесу глобалізації склався комплекс відносин міжйого учасниками. Деякі з цих відносин мають інтеграційну спря-мованість, інші можуть призвести до дезінтеграції та розколу.Суперечливість самого процесу інтернаціоналізації і збереженнядійовими державних структур залишаються важливими джереламиконфліктів у сучасній світовій системі, попри численні спроби їхгармонізувати. Форми прояву і наслідки конфліктів, а такожзасоби і можливості їх розв'язання є різними в окремих групахкраїн. Відмінності визначаються характером взаємозв'язків у данійсистемі і рівнем розвитку відповідних країн, а також специфікоюїх соціальних, ідеологічних і культурних структур.

Основною сферою глобалізації є міжнародна економічна система(світова економіка), тобто глобальні виробництво, обмін і спожи-вання, що здійснюються підприємствами як на національному, так ісвітовому рівнях. Наприкінці ХХ ст. міжнародна економічна сис-тема перетворилася на складну структуру, що нараховує близько210 держав. Усі вони тією чи іншою мірою беруть участь у вироб-ництві сукупного продукту і намагаються будувати і регулюватисвої національні ринки.

Процес глобалізації проходить в умовах сильно поляризованої вплані економічної потужності та можливостей світової системи(табл. 9.1).

Таблиця 9.1.Співвідношення виробництва ВВП України

з окремими країнами світу

* За паритетом купівельної спроможностіДжерело: World Development Indicators. Washington: The World Bank, DC, 2004.


ВВП на душу населення Країни за регіонами та

інтеграцією дол. США∗ у порівнянні з Україною, рази

Світ 8760 1,4Розвинені країни 30970 4,9Країни ЄС 27840 4,4США 39710 6,3Люксембург 61220 9,7Німеччина 27950 4,4Росія 9620 1,5Україна 6250 1,0

402


Таке становище є потенційним джерелом ризиків, проблем іконфліктів. Кілька провідних країн контролюють значну частинувиробництва і споживання, навіть не вдаючись до політичного абоекономічного тиску. Їх внутрішні пріоритети і ціннісні орієнтиринакладають відбиток на всі найбільші сфери інтернаціоналізації.

Фінансовий блок – це найскладніший і найбільш розвинений уплані інтернаціоналізації процес, що є результатом поглибленняфінансових зв'язків країн, лібералізації цін та інвестиційних пото-ків, створення глобальних транснаціональних фінансових груп. Затемпами приросту обсяг позик на міжнародному ринку капіталу впопередні 10–15 років перевищив на 60% обсяг зовнішньої торгівліі на 130% валовий світовий продукт. Збільшується кількість міжна-родних організацій-інвесторів. У глобалізації фінансів часто вбача-ють причину зростання спекуляцій, відтягнення із спекулятивнимицілями капіталу від виробництва і створення нових робочих місць.

Процес фінансової глобалізації сконцентрований передусім утрьох основних центрах світової економіки – США, Західній Єв-ропі та Японії; фінансова ж спекуляція виходить далеко за межіцієї тріади. Глобальний оборот на ринку валют щодобово сягає0,9–1,1 трлн. дол. США. Приплив спекулятивного капіталу можене тільки перевищити потреби тієї чи іншої країни, а й дестабілі-зувати її становище.

Насправді є лише кілька прикладів справді глобальних фінан-сових операцій, що не піддавалися контролю зацікавлених країн.У світі налічується тільки 15–20 фінансових ринків, які реально єглобальними в тому значенні, що на них здійснюються великіоперації з облігаціями, акціями і валютою в міжнародному мас-штабі на фондових біржах, а також надається широка гама універ-сальних послуг. Лондон, наприклад, завоював міцну провіднупозицію у світі передусім завдяки фінансовій могутності та міжна-родним зв'язкам своїх інститутів, а також у результаті концентраціїконтролю над товарними, валютними, фондовими і страховимиринками.

Кількість глобальних фінансових груп є ще невеликою, але вонашвидко збільшується внаслідок злиття банків, страхових компа-ній, іпотечних кредитних установ, зростання інвестиційної актив-ності пенсійних фондів і фондів взаємної підтримки. Ці інститути

403

є основним засобом глобалізації на фінансовому ринку. Розподілактивів йде, головним чином, лінією інституціональних інвесто-рів, кількість яких постійно збільшується. У зв'язку зі зростаннямїх фондів і послабленням обмежень на інвестиції виникла новаспеціалізація діяльності – управління глобальним портфелем. Їїзавдання полягає в пошуку можливості вигідних капіталовкла-день, підвищенні їхньої віддачі, оптимальному розподілі ризиків.

На міжнародному рівні робилися численні спроби стабілізуватисвітові фінанси, знизити ризики країн, фірм, окремих осіб. З сере-дини 70-х років керівники міжнародних банків намагаються спіль-ними зусиллями створити глобальну мережу безпеки. В межахМВФ також здійснено кроки з розробки глобального механізмудля вирішення непередбачених ситуацій на фінансовому ринку.Втім, швидка глобалізація фінансів, як і раніше, залишається най-важливішою причиною вразливості світової економіки. Інтеграціяфінансових ринків підвищує ризик системних збоїв.

Очевидно, що потоки капіталів, що спостерігаються сьогодні усвіті, різко зросли протягом останніх п'ятнадцяти років. Іноземнийкапітал у формі портфельних інвестицій приховує в собі визначенузагрозу для національної економіки, тому що може зникнути зкраїни настільки ж швидко, як і з'явився. На це нарікають лідериряду країн у різних частинах світу, відзначаючи великі збиткивнаслідок відпливу притягнутого ззовні капіталу. У принципі – цевільний, нічим не зв'язаний капітал.

Разом із тим, якщо говорити про прямі іноземні інвестиції, то вцьому випадку вкладені гроші міцно прив'язані до місцевого гос-подарства, їхня ліквідність незначна, їх важко вилучити і повер-нути в країну інвестора. Що стосується інвестицій в цінні папери,то це, безсумнівно, більш вільна, рухлива форма капіталу. Протевласники цінних паперів у будь-якій країні, чи то Чеська Респуб-ліка, чи Малайзія, у принципі не хочуть, щоб їхній капітал бувцілком вільний. Вони хочуть зробити повноцінні вкладення навідносно тривалий термін, щоб дістати гарантований прибуток.Капітал і у формі цінних паперів не можна вважати цілком віль-ним. Тому посилання на те, що в результаті глобалізації виникнезагроза для макроекономічної політики через наявність великихмас «вільного» капіталу, навряд чи переконливі.


404

Треба, однак, визнати, що великомасштабні потоки капіталузобов'язують держави дотримуватись макрофінансової дисцип-ліни. Це означає, що якщо урядова політика, наприклад, занадторизикована чи недостатньо гнучка, загрожує стабільності націо-нальної валюти чи економіки в цілому, то доступ до міжнародногоринку капіталу може бути утруднений, що позбавить країнунеобхідних фінансових засобів. Це можна розглядати як формукритичного ставлення зовнішніх інвесторів до політики країни,що виражається у відмові надати їй необхідні фонди.

У цілому ж варто визнати, що глобальні капітальні потоки євеликою перевагою глобалізації, хоча і нав'язують країнам визна-чену дисципліну і правила гри. У той же час глобалізація фінан-сових ринків означатиме, що управлінські помилки великого«гравця» на світовому ринку здатні призвести до реальних втрат нелише відповідної організації чи країни, але й інших учасників,включаючи банківські системи цілих країн.

За умов глобальної економіки більшість держав (на відміну відпередових індустріально розвинутих країн) є безпорадними вборотьбі з внутрішніми наслідками коливань валютних курсів,спекулятивного руху капіталів та інших факторів нестабільності,пов'язаних з глобалізацією фінансів.

Нова технологічна революція є джерелом важливих структур-них та інституціональних зрушень у співвідношенні між вироб-ництвом і послугами, а також у відповідних секторах, що веде допринципових змін на світовій економічній карті.

В останні 15–20 років більшість індустріально розвинених країні невелика група країн, що розвиваються, змогли реалізувати про-цес технологічної трансформації. Найбільші зрушення сталися втехнології, виробництві, організації, джерелах постачання, квалі-фікації персоналу, зайнятості та моделях споживання, співвідно-шенні витрат і цін, ринкових позиціях, розміщенні виробничихпотужностей.

Глобалізація вимагає відповідного мислення, підходу до світу якдо єдиного цілого, що є вкрай необхідним для управління загаль-ними проблемами і постійного політичного діалогу з життєво важли-вих сфер загальної безпеки і співробітництва. Відсутність бажаннядо співпраці, зростання глобальної загрози, розвиток внутрішньої


405

та зовнішньої напруженості й конфліктних ситуацій можуть за-гальмувати і навіть повернути назад весь глобалізаційний процес.

Глобалізація справляє на економіку всіх країн великий вплив,який має багатоаспектний характер. Вона зачіпає виробництвотоварів і послуг, використання робочої сили, інвестиції у «фізич-ний» і людський капітал, технології та їх поширення з одних країнна інші. Все це, зрештою, відбивається на ефективності виробниц-тва, продуктивності праці та конкурентоспроможності.

Що ж в кінцевому підсумку являє собою глобалізація? Що вонанесе країнам світу – загрозу чи нові можливості? Напевно,прибічники глобалізації та їх опоненти ще довго сперечатимуться.Але вже сьогодні всі погоджуються з тим, що глобалізація – цеоб'єктивний процес й іншої альтернативи просто не існує. Джинглобалізації вирвався на волю і не варто намагатися знову загнатийого в пляшку. Спроби обмежити чи відтягнути на більш пізністроки ефект глобалізації призведуть лише до зменшення вигод віднеї та збільшення втрат.

Надзвичайно важко прогнозувати майбутнє і шляхи вирішенняосновних проблем, що стоять перед суспільством в цілому абобудь-якою конкретною державою. Сьогодні, коли світове співто-вариство перебуває на етапі глобалізації та процесів регіоналізації,що її супроводжують, ще складніше передбачити хід подій умайбутньому.

З розвитком глобалізації практично в усіх країнах відбувалосьпомітне покращення умов життя. Проте при цьому найбільш вра-жаючих успіхів досягли країни з розвиненою економікою і лишеневелика кількість країн, що розвиваються.

Збільшення розриву між доходами в країнах з високим рівнемдоходу та країнах з низьким рівнем доходу не може не викликатизанепокоєння. Глибоку тривогу викликає й те, що значна кількістьнаселення земної кулі перебуває за межею бідності. Проте було бпомилкою робити висновок, що причиною розриву є глобалізаціяабо, що відсутні можливості для виправлення такого стану. Нав-паки, країни з низьким рівнем доходу не змогли інтегруватися всвітову економіку так швидко, як і інші країни, частково черезобрану ними політику та частково через фактори, які не підда-ються контролю. Жодна країна, тим більше найбідніша, не може


406

дозволити собі залишатись в ізоляції від світової економіки. Кожнакраїна повинна прагнути до скорочення бідності. Міжнародне спів-товариство повинно намагатися допомогти (шляхом зміцненняміжнародної фінансової системи, за допомогою торгівлі тасприяння) найбіднішим країнам в їхніх зусиллях інтегруватися всвітову економіку, досягненню більш швидких темпів зростання таскороченню бідності. Саме таким шляхом можна буде забезпечитидоступ до благ глобалізації для всіх людей в усіх країнах.

З впевненістю можна сказати, що основні процеси, пов'язані зглобалізацією, продовжуватимуться і в найближчі десятиліття.Головними суб'єктами світової економіки ще більшою мірою, ніжсьогодні, будуть транснаціональні корпорації. Їх склад, структура,співвідношення економічної могутності безперервно змінювати-муться. Коло країн базування таких корпорацій буде, очевидно,розширятися, перш за все, за рахунок нових індустріальних країнпершого, другого, а, можливо, і третього ешелону. Безперервновідбуватимуться злиття та поглинання компаній різних країн, такщо кількість полінаціональних корпорацій збільшуватиметься. Втой же час не можна виключати і можливість розпаду транснаціо-нальних конгломератів, які надзвичайно розрослися, виділення зїхнього складу більш компактних дієздатних структур.

Зростаюча глобалізація економічного життя на рівні ТНК всебільше вимагатиме відповідної макроекономічної політики надержавному та міжнародному рівнях. Ця політика буде йти задвома напрямками: по-перше, шляхом подальшої регіоналізаціїсвітової економіки та, по-друге, шляхом розширення функцій тазакріплення універсальних міжнародних організацій.

Конкурентна боротьба між ТНК на світовій арені поєднувати-меться та переплітатиметься із суперництвом між регіональнимиоб'єднаннями. Загальною тенденцією для найбільш успішних угру-пувань стане поступове посилення їх наднаціонального характеру,розширення повноважень їх спільних міждержавних та наднаціо-нальних органів.

Логіка життя в умовах глобалізації неминуче вимагатиме роз-ширення та посилення міждержавного регулювання міжнародноїекономіки, узгодження правових норм, правил поведінки та, щонайважливіше, реального дотримання цих норм і правил. Глобалі-


407

зація об’єетивно призведе до обмеження прав суверенних держав іпередачі частини їхніх функцій в економічній сфері деяким між-народним або наднаціональним органам. В цьому аспекті створенняЄвропейського центрального банку та європейської валютної сис-теми з єдиною валютою можна розглядати як деякий прототипдалекого майбутнього для все більшого кола країн.

9.2. Глобальні проблеми сучасності

Глобальними проблемами називають ті, які мають загальнолюд-ський характер, зачіпають інтереси людства в цілому і кожної окремоїлюдини практично в будь-якій точці планети. Наприклад, загрозатермоядерної катастрофи, деградації природного середовища йекологічного самогубства людства, продовольча проблема, проб-леми боротьби з небезпечними для людства захворюваннями тощо.

Усі ці проблеми породжені роз'єднаністю людства, нерівномір-ністю його розвитку. Свідома засада ще не стала найважливішоюпередумовою розвитку людства як єдиного цілого. Негативнірезультати і наслідки неузгоджених, непродуманих дій країн,народів, окремих людей, нагромаджуючись у глобальних масшта-бах, стали могутнім об'єктивним фактором світового економіч-ного і соціального розвитку. Вони справляють дедалі істотнішийвплив на розвиток окремих країн і регіонів; їх вирішення перед-бачає об'єднання зусиль великої кількості держав і організацій наміжнародному рівні.

Всі глобальні проблеми сучасності можна звести до трьох основ-них груп. По-перше, проблеми економічної та політичної взаємодіїдержав: а) проблема запобігання світовій термоядерній катастрофіі створення сприятливих умов для соціального прогресу всіх країні народів; б) проблема подолання технологічної та економічноївідсталості країн, що розвиваються; в) встановлення нового між-народного порядку.

По-друге, проблеми взаємодії суспільства і природи: а) запобі-гання катастрофічному забрудненню навколишнього середовища;б) забезпечення людства необхідними природними ресурсами(сировиною, енергією, продовольством); в) освоєння Світовогоокеану і космічного простору.


408

По-третє, проблеми взаємовідносин людей і суспільства: а) проб-лема зростання народонаселення; б) проблема охорони і зміцненняздоров'я людей: в) проблеми освіти і культурного зростання.

Проблема демілітаризації людства – ключова глобальна проб-лема. Мілітаризм став «раковою пухлиною» людства. Воєнно-про-мисловий комплекс відтягує від творчих цілей величезні трудові,матеріальні та фінансові ресурси. Ядерні держави нагромадилитаку кількість розщеплюваних матеріалів, що їх вистачить длябагаторазового знищення усього живого на планеті. І нарешті,воєнні витрати – головна перешкода на шляху позитивного вирі-шення всіх глобальних проблем.

Справа не в тому, що в окремих регіонах виникають більш-менш масштабні воєнні конфлікти. Сьогодні майже всі країнисвіту є достатньо мілітаризованими, а деякі з них володіють ядер-ною зброєю або активно прагнуть заволодіти нею. І саме останняможе дістати застосування, хай навіть через фатальний збіг обста-вин, і тоді у третій світовій війні катастрофа усього людства буденеминучою.

Та й самі регіональні конфлікти (Близький Схід, Чечня, Даге-стан, Афганістан, Ірак тощо) є досить вибуховими за своїми наслід-ками і можуть, за певних обставин, призвести до поширення кон-фліктів на великі регіони. Світове співтовариство має тримативиключно всі регіональні конфлікти під своїм найсуворішим кон-тролем. Внутрішніми справами національних держав вони повиннібути лише доти, доки вирішення проблеми йтиме мирним і полі-тичним шляхом. Та як тільки виникне воєнний конфлікт, втручаннясвітового співтовариства має бути обов'язковим з тим, щоб цейконфлікт було локалізовано і погашено. Людство не таке багате,щоб кидати у полум'я війни свої і без того обмежені ресурси.

За умов «потепління» міжнародного клімату, скорочення гонкиозброєнь створюються політичні й економічні передумови зняттяпроблеми термоядерної катастрофи. Однак тішити себе успіхами вдемілітаризації людства не слід. По-перше, зберігаються протисто-яння окремих держав і небезпека локальних конфліктів і малихвоєн. По-друге, в умовах швидкого розвитку атомної енергетикизростає небезпека термоядерного катаклізму через безконтрольнерозповсюдження атомної зброї та її потрапляння до рук політич-них маніяків і терористів.


409

Проблема повної демілітаризації людства може бути вирішенатільки на основі усунення пригноблення і експлуатації одногонароду іншим, подолання економічної відсталості країн, що роз-виваються, і встановлення справедливого міжнародного економіч-ного порядку. Ця проблема є ключовою в справі переходу донового історичного типу природокористування, до коеволюційнихмеханізмів розвитку людства у гармонії з природою і самим собою.

Надзвичайно гострою є екологічна проблема збереження навко-ишнього середовища. За сучасний рівень цивілізації людство запла-тило високою індустріалізацією виробництва, яка у своєму зворот-ному впливі виявилася дуже агресивною щодо довкілля.

Поверхня Землі неймовірно засмічена виробничими відходами,у повітряному і водному басейнах знаходяться всі елементи таб-лиці Менделєєва. Зважаючи на те, що індустріальним способомвиробництва оволоділо лише півсотні країн, можна уявити, щобуде, коли інші країни досягнуть навіть сучасного індустріальногорівня. Адже поки що метал виробляється за дуже енерго- і мате-ріаломісткою технологією, яка чи не найбільш негативно впливаєна навколишнє середовище. Таким самим є виробництво цементу,хімічних матеріалів, важке машинобудування тощо.

Мало- і безвідхідні технології, що забезпечують більш-меншзбалансований розвиток виробництва і навколишнього середо-вища, ще тільки освоюються, насамперед високорозвинутимикраїнами. Країнам, що розвиваються, у цьому питанні потрібнаістотна допомога, до якої міжнародні організації та установи щенедостатньо готові.

Суть екологічної проблеми полягає в небезпечному для існу-вання людства порушенні рівноваги біосферних процесів. Відомо,що життя на Землі існує у формі біотичних круговоротів органічноїречовини, що ґрунтуються на взаємодії процесів синтезу і деструк-ції. Кожний вид організмів – ланка біотичного круговороту, про-цесу відтворення органічної речовини. Функцію синтезу в цьомупроцесі виконують зелені рослини, функцію деструкції – мікро-організми.

Людина на перших етапах своєї історії була природною ланкоюбіосфери і біотичного круговороту. Зміни, що вносилися нею вприроду, не справляли вирішального впливу на біосферу. Сьогодні


410

людина стала найбільшою планетарною силою. Досить сказати,що з надр Землі щороку видобувається близько 10 млрд. т кориснихкопалин, витрачається 3–4 млрд. т рослинної маси, викидається ватмосферу близько 10 млрд. т промислової вуглекислоти. У Світо-вий океан і річки скидається понад 5 млн. т нафти і нафтопродуктів.З кожним днем загострюється проблема питної води. Повітрянаатмосфера сучасного промислового міста являє собою суміш диму,отруйного випаровування і пилу. Зникає багато видів тварин і рос-лин. Велику рівновагу природи порушено до такої міри, що з'явивсяпохмурий прогноз про «екологічне самогубство людства». Дедалігучніше лунають голоси про необхідність відмовитися від будь-якого промислового втручання в природну рівновагу, зупинититехнічний прогрес. Однак вирішити екологічну проблему шляхомвідкидання людства до середньовічного стану – утопія. І не тількитому, що люди не відмовляться від досягнень технічного прогресу.Справа в тому, що зміни у біосфері, в тому числі й катастрофічні,відбувалися і відбуватимуться незалежно від людини. Отже, по-винно йтися не про повну слухняність природі, а про гармонізаціюприродних і соціальних процесів та докорінного перевлаштуваннявсієї системи суспільних відносин. Без цього неможливе розв'я-зання глобальних проблем, що входять до третьої групи.

Перша з них – це проблема народонаселення.На межі XX і XXI ст. чисельність населення планети переви-

щувала 6 млрд. чол. Загальна тенденція є такою, що населенняпланети неухильно зростає. Фахівці прогнозують, що у 2025 р.воно зросте до 8,5 млрд. чоловік.

Справа не тільки у тому, що в окремих регіонах планети густотанаселення сягає критичної межі. Не менш важливим є й те, щозростання добробуту населення не встигає за зростанням чисельно-сті. І хоча тут немає математичної пропорції, яку доводив Мальтус,але ця серйозна проблема існує.

Спроби окремих країн (Китай, Таїланд, Японія, Індонезія,Шрі-Ланка) вдатися до планування сім'ї в цілому виправдали себе.Але більшість країн, що розвиваються, поставилися до цих заходівнегативно, чим загострили актуальність проблеми народонасе-лення планети.

Експерти ООН, а також деякі дослідники вважають, що через200 років населення планети стабілізується. Але процес забезпе-


411

чення його нормальної життєдіяльності запізнюватиметься неменш як на 100 років. І важко передбачити ситуацію, як поведутьсебе регіони, де густота населення перейде критичну межу.

Проблему народонаселення не можна зводити тільки до відтво-рення населення і його статево-вікового складу. В першу чергу, тутйдеться про співвідношення процесів відтворення населення ісуспільних способів виробництва матеріальних благ. Діалектико-матеріалістична соціальна філософія відкидає мальтузіанську кон-цепцію зростання народонаселення, біологізаторський підхід допояснення його відтворення. Однак і в мальтузіанстві є, хоч інегативно виражена, здорова думка про необхідність для прогресусуспільства випереджального зростання виробництва благ повідношенню до зростання населення. Якщо виробництво матері-альних благ відстає від зростання населення, то матеріальне стано-вище людей погіршуватиметься. І навпаки, якщо приріст населенняскорочується, то це врешті-решт призводить до старіння насе-лення і скорочення виробництва матеріальних благ.

Наявне наприкінці XX ст. швидке зростання населення в країнахАзії, Африки і Латинської Америки пов'язане, передусім, із звіль-ненням цих країн від колоніального ярма та їх вступом у новийетап економічного розвитку. Новий «демографічний вибух» загос-трив проблеми, породжені стихійністю, нерівномірністю і антаго-ністичним характером розвитку людства. Все це виразилося в різ-кому погіршенні харчування, здоров'я і рівня освіти населення. Насором цивілізованого людства, більш як 500 млн. чол. (кожнийдесятий) день у день хронічно недоїдають, ведуть напівголоднеіснування, і це – переважно в країнах з найсприятливішими умо-вами для розвитку сільськогосподарського виробництва. Як показуєаналіз, проведений експертами ЮНЕСКО, причини голоду в цихкраїнах треба шукати в засиллі монокультур (бавовни, кави, какао,бананів тощо) і низькому рівні агротехніки. Абсолютна більшістьсімей, зайнятих на всіх континентах планети сільським господар-ством, досі обробляють землю за допомогою мотики і сохи

Друга глобальна проблема – продовольство. Вже нині 1/5 насе-лення планети хронічно недоспоживає. Ще 2/3 населення світуодержує продовольства, нижче за біологічну норму. Це, звичайно,є парадоксом для сучасного цивілізаційного розвитку людства.


412

Розвиток продуктивних сил дає можливість оволодівати косміч-ним простором, проникати в таємниці мікросвіту, але він поки щоне створив досить надійної продовольчої бази людям планети.

Сільське виробництво, яке має розв'язувати цю проблему, знач-ною мірою вже вичерпало свої екстенсивні фактори (розорано всіродючі землі) і сучасна специфіка його розвитку полягає у задіянніінтенсивних факторів (зрошування, хімізації, селекції і генної ін-женерії). Однак і вони, з одного боку, є не безмежними, а з іншого –не такими вже невинними, як здається на перший погляд. Йдетьсяпро те, що зрошування порушує водний баланс регіонів, викликаєерозію грунту; хімізація залишає в ньому значну кількість речовин,досить шкідливих для людини; генна інженерія інколи призводитьдо зовсім небажаних наслідків. Інакше кажучи, проблема продо-вольства навіть з боку розвитку продуктивних сил викликає сьо-годні чимало запитань, відповіді на які людству ще слід шукати.

У цієї проблеми є ще один бік, так би мовити, соціальний. Голодне завжди пов'язаний з відсутністю продовольства. Деякі дикта-торські режими вдавалися до геноциду свого народу, штучновикликали голод. Так було в Україні в 1932–1933 pp., коли штучнийголодомор забрав життя мільйонів селян. Такого жахливого явищалюдська історія ще не знала. Світове співтовариство просто зобо-в'язане ніде і ніколи такого не допускати.

Третя глобальна проблема – охорона здоров'я людини. Середнятривалість життя у світі – 65 років. Але існує чимало країн, де вонає меншою 50 років: Сьєрра-Леоне, Гамбія, Екваторіальна Гвінея,Чад, Сомалі тощо.

Звичайно, що на тривалість життя впливає і попередня проб-лема. Проте багато залежить і від медицини, яка ще не здатнаефективно протистояти багатьом хворобам. Особливо небезпеч-ними є інфекційні хвороби (чума, холера, віспа, дифтерія, малярія,грип, СНІД тощо). Скажімо, синдром набутого імунодефіциту(СНІД) – смертельна хвороба, яка уражає дорослу людину в серед-ньому протягом 8–10 років, почала стрімко прогресувати в Україні.За 1995–2000 роки кількість ВІЛ-інфікованих зросла в нашійкраїні у 3,9 раза, а хворих на СНІД – у 16,3(!) разів. За даними між-народної благодійної організації «Трансатлантичні партнери протиСНІДу» впродовж найближчих десяти років (2005-2014 рр.) в


413

Україні від цієї хвороби піде з життя близько 300 тис. осіб. Значнозбільшиться кількість дітей-сиріт, котрі втратять обох своїх батьківвнаслідок СНІДу: їх кількість за оптимістичним сценарієм складев 2014 році 23,1 тис. осіб проти 6,5 тис. у 2005 р., а за песимістич-ним – ця цифра через десять років сягне 37,5 тис. осіб.

Саме тому людство має винайти досить ефективні заходи протипоширення цієї хвороби і боротьби з нею медикаментознимиметодами. У цьому напрямі вже є певні успіхи, але вони були б щезначнішими, якби була тіснішою координація дій медиків світу.

Слід прийняти до уваги, що виробництво ліків – дуже витратнасправа, яка потребує найсучасніших техніки і технології, особливостерильних умов, високоякісної сировини тощо. На фундамен-тальну наукову медицину у людства бракує коштів і ресурсів. Тому,як це не прикро, світ перебуває лише на початку свого шляху доефективного співробітництва у галузі розвитку медицини та їїпрактичного застосування. Досить яскраві успіхи медицини вокремих країнах і на окремих напрямах все ж дають надію, щоспівробітництво набуде нових і дійових форм.

Гострою глобальною проблемою залишається проблема освіти,в тому числі і початкової. Кількість безграмотних на планеті нескорочується. Розв'язання цієї проблеми, як й інших, упирається вбідних країнах у нестачу матеріальних коштів для розвитку сис-теми освіти, і це тоді, коли у розвинутих країнах величезні ресурсипоглинає військово-промисловий комплекс. Для вивільнення івикористання цих ресурсів на благо людства необхідні новий сві-товий порядок, нове мислення, нова людина.

Характеризуючи проблему освіти, слід враховувати три найваж-ливіших обставини. По-перше, НТР шляхом автоматизації вироб-ництва, інтелектуалізації техніки докорінно змінює місце і рольлюдини у технологічному процесі. По-друге, НТР потребує такогопрацівника, який за рівнем свого інтелектуального розвитку і різ-нобічності здатний сформувати гідне людини штучне середовищеїї життєдіяльності (ноосферу). Потреба в людині універсальній,гармонійно розвиненій, творчо активній і соціально відповідаль-ній – не вигадка філософів. Становлення людини нової формаціївиступає як технологічна, екологічна й економічна необхідність.Без такої людини, яка б усі свої рішення і справи порівнювала з


414

інтересами і справами всього людства, суспільний прогрес немож-ливий. Отже, по-третє, люди повинні оволодіти новим мислен-ням, перейти до нового типу раціональності. Раціоналізація сус-пільства, однобічно орієнтована на зростання виробництва речейабо одержання прибутку, обертається ірраціональними катастро-фічними наслідками для людства в цілому і для кожного індивідаокремо. Така раціональність повинна бути замінена раціональністюгармонійного розвитку. Тільки гармонізація ставлення людини доприроди і до іншої людини, здійснена у планетарному масштабі, –запорука порятунку людства. Не сама по собі краса врятує світ, акраса, що стала ставленням людини до людини, внутрішнім дже-релом повноцінного творчого життя кожного.

Глобалізація з її глибокими економічними, технологічними ісоціальними перетвореннями безсумнівно вплине і на світовуекосистему. А це – типова проблема загальнолюдської безпеки.Досі провину за загальну шкоду навколишньому середовищу по-кладають на розвинуті країни, хоча основної шкоди вони завдаютьвсе ж собі.

Можна назвати кілька джерел майбутніх конфліктів, які можутьвиникнути у зв'язку з використанням екосистеми. Боротьба заводні ресурси, ймовірно, набиратиме форми гострих регіональнихконфліктів. Майбутнє тропічних лісів і наслідки їх вирублення вжестали предметом глибоких чвар між державами через розбіжності вінтересах і політичних цілях. У цілому світ уже не може собі дозво-лити бездумно витрачати ресурси, завдаючи непоправної шкодисередовищу проживання.

Крім того, країни, що розвиваються, не мають у своєму розпо-рядженні ефективних рішень щодо використання, наприклад,енергоресурсів, можливостей розробок альтернативних технологійна транспорті, в промисловості та сільському господарстві, якідозволили б уникнути ерозії ґрунтів, аридизації, марнотратноговикористання водних ресурсів тощо. Ці проблеми є важливими ідля промислово розвинутих країн, які у цьому зв'язку мають своїінтереси. Ув'язка взаємних інтересів при використанні природнихресурсів і збереження екологічного балансу – завдання, вирі-шення якого стане перевіркою здатності країн до співробітництва.Взаємний інтерес повинен взяти гору над міркуваннями конку-


415

рентної боротьби через такі глобальні наслідки, як потеплінняклімату, радіація, забруднення водного басейну тощо. Можливо,саме тут виникнуть гострі конфлікти.

Можна було б розкрити й інші проблеми, які мають глобальнийхарактер і потребують втручання світового співтовариства. Так, углобальну проблему переростає питання про захоронення ядернихвідходів і токсичних речовин або проблема вторгнення людини укосмічний простір. Але тут важливо усвідомити, що світове спів-товариство як цілісність має брати «під свою опіку» певні сфери інапрями діяльності суверенних держав та їх об'єднань. Глобаль-ність означає лише те, що певні проблеми людство має вирішуватиу своїй органічній єдності.

9.3. Нерівномірність розвитку регіонів та країн

Аналіз феномена «глобалізації» дозволяє зробити висновок, щосвітова економіка вступила в якісно новий етап свого розвитку,який пов'язаний, як наслідок, з упорядкуванням стратегій роз-витку національних економік. Справа не в тому, що виборюютьправо на існування моделі багатополюсного чи однополюсногосвіту. Буде в світі два лідера чи один – врешті-решт не так важливо.Більш суттєвим є те, в якому напрямку рухається світ: чи продов-жує він залишатися простою сукупністю національних економік,які вдаються до «силового тиску», щоб забезпечити своє лідерство,чи поступово світ втягується в період якісно нових взаємовідно-син, які формують цілісність світової співдружності.

Важливе те, що цей перехід здійснюється за вимогами еконо-мічного закону нерівномірного розвитку цивілізацій. Цей закон,на нашу думку, дає можливість повністю визначити потенціалкожної національної економіки. Для того, щоб інтегруватися в«єдине», потрібно розкрити і довести свій внутрішній потенціал дотакого стану суспільства з тим, щоб чітко визначалася платформаінтеграції. До Євросоюзу приймають не за побажаннями держав, ав тому випадку, коли буде доведено раціональність включенняданої країни в єдність. Модель, де кожна держава може бути при-сутня без будь-яких умов (хіба що платити внески) – це ООН. Всі


416

інші інтеграційній блоки у світовій співдружності будують свійсуспільний феномен за принципом доповнюваності (подібно допринципу доповнюваності Бора у фізиці). Будь-яка інтеграційнаєдність – це не благодійна суспільна громада. Інтеграційний про-цес тому і відбувається, що в єдності існують кращі можливостіпереборювати кризові явища економіки, ніж у окремих країн.

Закон нерівномірного розвитку цивілізацій, по-перше, фіксуєтой реальний стан, в якому перебувають національні економіки;по-друге, він спонукає національні економіки до включення«другого дихання», без якого неможлива мобілізація всіх внутрішніхпотенцій. І перше, і друге чітко доводять глобалізаційні процеси.

Розглянемо фактори, які викликають нерівномірність розвиткуцивілізацій.

Перший фактор у зв'язку з глобалізацією проявляється в тому,що її переваги, які зрозумілі людям, будуть, однак, розподілятисянерівномірно. У короткостроковій перспективі, як відомо, зміни вобробній промисловості, сфері послуг призводять до того, щогалузі, які отримують переваги від зовнішньої торгівлі, і галузі,пов'язані з експортом, відчувають більший приплив капіталу ікваліфікованої робочої сили. У той же час ряд галузей значнопрограє від глобалізаційних процесів, втрачаючи свої конкурентніпереваги через зростання відкритості ринку. Такі галузі змушенідокладати додаткових зусиль, щоб пристосуватися до господарсь-ких умов, які змінились не на їхню користь.

Це означає можливість відтоку капіталу й робочої сили з цихгалузей, що є головною причиною для вживання адаптаційнихзаходів, пов'язаних з дуже великими витратами. Адаптаційні заходизагрожують людям втратою роботи, необхідністю пошуку іншогоробочого місця, перекваліфікації, що призводить не лише до сімей-них проблем, але й вимагає великих соціальних витрат, причому вкороткий термін. В остаточному підсумку відбудеться перерозподілробочої сили, але спочатку соціальні витрати будуть дуже великі.

Другий фактор – це деіндустріалізація економіки, оскільки гло-бальна відкритість асоціюється зі зниженням зайнятості в оброб-них галузях.

Насправді, однак, цей процес не є наслідком глобалізації, хочаі відбувається паралельно з ним. Деіндустріалізація – нормальне


417

явище, породжуване технологічним прогресом і економічнимрозвитком. Дійсно, частка обробних галузей в економіці промис-лово розвинених країн різко знижується, але це зниження балан-сується швидким зростанням питомої ваги сфери послуг, вклю-чаючи фінансовий сектор.

У зв'язку з відносним зниженням зайнятості в обробних галузяхзагальна продуктивність праці залежатиме, в першу чергу, відсфери послуг, де традиційно низчий рівень продуктивності. Цеозначає, що якщо країна прагне збільшувати свій ВВП, вонаповинна використовувати всі можливості для підняття продуктив-ності в галузі послуг. Труднощі тут полягають у тому, що саме данасфера завжди відрізнялася осередком великої кількості робочоїсили. Тому, якщо країна дійсно має намір використовувати всіможливості для підвищення продуктивності в сфері послуг, будутьпотрібні заходи для дерегулювання і розвитку конкуренції, вклю-чаючи банківсько-фінансовий сектор.

На теперішній час даний процес уже почався, і це стосується нетільки змін в політиці зайнятості у вуглевидобувній, сталеливарнійі суднобудівній галузях промисловості. Сьогодні вже видно, якшвидко технології, що змінюються, призводять до дуже рухливихзмін у практиці контрактних послуг у фінансовому секторі. НаУолл-стриті, ймовірно, отримують вигоди з такої ситуації, однакпаралельно відбуваються і масові звільнення. Аналогічна ситуаціясклалася й у лондонському Сіті. Такі реалії адаптації, яка є необ-хідною для підвищення продуктивності в секторі послуг.

Третій фактор, який приховує в собі глобалізація, пов'язаний зпомітним збільшенням розриву в рівнях заробітної плати кваліфіко-ваних і менш кваліфікованих працівників, а також зі зростаннямбезробіття серед останніх. Сьогодні, однак, це аж ніяк не обов'яз-ково є наслідком інтенсифікації міжнародної торгівлі. Важливішоює та обставина, що підвищується попит на кваліфіковані кадри вгалузях і на підприємствах. Це викликано тим, що конкуренція збоку трудомістких товарів, випущених у країнах з низьким рівнемзаробітної плати і невисокою кваліфікацією працівників, спричи-няє зниження цін на аналогічну продукцію європейських фірм іскорочення їхніх прибутків. За подібних умов європейські компа-нії припиняють випуск збиткової продукції і переходять до вироб-

9.3. Нерівномірність розвитку регіонів та краї

418

ництва товарів, що вимагають використання висококваліфіко-ваного персоналу. У результаті робітники з низькою кваліфікацієюзалишаються непотрібними, їхні доходи падають.

На перший погляд може здатися, що така постановка питанняносить емоційне забарвлення, однак МВФ завжди надавав йомускоріше емпіричного характеру: чи дійсно ціни на трудомісткіімпортні товари, вироблені в країнах з некваліфікованою робочоюсилою, більш низькі порівняно з цінами на трудомісткі товари, щовиробляються з використанням кваліфікованішого персоналу?Емпірічні дані не можуть підтвердити це з великим ступенем віро-гідності. Ціни на промислові товари в індустріальних країнахнавряд чи змінювались настільки суттєво під впливом імпортноїпродукції. Зміни заробітної плати й рівня безробіття викликаютьсяпереважно не впливом торгівлі, а є результатом зрушень у струк-турі внутрішнього споживання, а також технологічних змін як усфері виробництва, так і в сфері послуг.

Тому розглянутий фактор, що несе глобалізація, має, очевидно,лише потенційний характер і аж ніяк не є невідворотним.

Четвертий фактор – переведення фірмами країн з високою варті-стю робочої сили частини своїх виробничих потужностей у країни знизькою оплатою праці. Експорт робочих місць може виявитисянебажаним для економіки ряду держав. Однак подібна загроза неявляється занадто небезпечною.

Робітники іноземних філій і робітники головної компанії не єсерйозними конкурентами, вони скоріше доповнюють одне одного.Якщо підприємство відкриває свою філію в іншій країні, це неозначає, що воно робить такий крок лише за свій рахунок і несеневиправдані втрати. Часто материнська компанія одержує мож-ливість збільшити випуск продукції за рахунок великих потужнос-тей своєї філії, а також скористатися іншими його перевагами.Подібні зв'язки є важливим елементом у відносинах нових парт-нерів. Тому «передислокація» потужностей в інші країни такожможе розглядатися лише як потенційна небезпека.

П'ятий фактор пов'язують з мобільністю робочої сили. Сьогоднібагато говориться про вільний обмін товарами, послугами і капіта-лом і значно менше – про свободу переміщення робочої сили.Негативні наслідки її вже давно визнавали як потенційну небез-


419

пеку, а сьогодні в багатьох країнах вона вважається цілком реаль-ною. Тому майже всі держави ввели ті чи інші форми контролю завільним переміщенням робочої сили, тим більше що воно можездійснюватися найрізноманітнішими способами.

Слід зазначити, що найбільш підготовлена і найцінніша робочасила відрізняється більшою мобільністю і здатна ефективнішевідшукати свою ринкову нішу. В умовах глобалізації всі країниспробують залучити талановитих фахівців і кваліфікованих пра-цівників, охоче надаючи їм візи і впускаючи на свій ринок. Виник-нення міжкраїнного перетікання робочої сили призведе до гло-бального підвищення продуктивності, оскільки буде досягнутийоптимум у розподілі трудових ресурсів. Це значний, але далеко ненайважливіший елемент у загальному процесі глобалізації.

Глобалізація справді відкриває найширші можливості для все-світнього розвитку, однак темпи її поширення нерівномірні. Про-цес інтеграції у світову економіку відбувається в деяких країнахшвидше, ніж в інших. У країнах, що зуміли досягти інтеграції,спостерігаються більш високі темпи зростання і скороченнябідності. Політика зовнішньої орієнтації принесла динамізм іпроцвітання значній частині Східної Азії, цілком перетворившицей регіон, який 40 років тому знаходився в числі найбідніших усвіті. У свою чергу, підвищення рівня життя створило можливостідля розвитку демократії і просування вперед у вирішенні такихекономічних питань, як захист навколишнього середовища іполіпшення умов праці.

На відміну від цього, для багатьох країн Латинської Америки йАфрики, що проводили в 70-і й 80-і роки ХХ ст. політику внутріш-ньої орієнтації, були характерні застій чи спад економіки, зростаннябідності і високі темпи інфляції, що стали нормою. У багатьохвипадках, особливо в Африці, проблеми збільшувалися через не-сприятливий розвиток зовнішніх умов. Після того, як ці країнизмінили свою політику, рівень їхніх доходів почав зростати. Вданий час відбувається процес трансформації цих країн. Необхідносприяти збереженню цієї тенденції, а не спробам переломити її, іце стане найкращим способом сприяння економічному зростанню,розвитку і скороченню бідності.

Кризи, що вибухнули в країнах з перехідною економікою у 90-і


420

роки ХХ століття, з усією очевидністю продемонстрували, щоможливості, які відкриває глобалізація, не застраховані від небез-пек, які пов'язані з нестійким рухом капіталу, а також із загрозоюсоціальної, економічної й екологічної деградації, яка породжу-ється бідністю. Це, однак, не є підставою для відмовлення віднаміченого курсу. Навпаки, усі зацікавлені сторони, як у країнах,що розвиваються, так і в країнах з розвинутою економікою, і,зрозуміло, інвестори, повинні відгукнутися на це готовністю доперегляду політики з метою побудови міцної економіки і надійноїсвітової фінансової системи, здатних забезпечити більш швидкезростання і скорочення бідності.

Як допомогти країнам, що розвиваються, особливо найбідні-шим, у подоланні відставання? Чи веде глобалізація до посиленнянерівності, чи вона може допомогти у викорінюванні бідності? І чиправда, що, інтегруючись у світову економіку, країни неминучевтрачають стабільність?

Аналіз подальшого розвитку глобалізаційних тенденцій показує,що йдеться про певне завершення сучасного циклу використаннята розповсюдження технологічних новацій, насамперед у сфері такзваних високих технологій (high tech). На тлі широкомасштабноїпропагандистської кампанії щодо «приголомшуючих перспектив»подальшого технологічного, та зумовленого ним суспільного, про-гресу все очевиднішим стає факт реального гальмування та навітьстагнації розвитку технологічної бази сучасної економіки. Про-тягом останніх 30 років відбувалося інтенсивне запровадженняпроривних науково-технічних та технологічних здобутків 1940-х –початку 1970-х років. Провідну, найбільш пріоритетну роль прицьому відігравали відповідні процеси в аерокосмічній (реактивнілітаки, ракетна техніка, штучні супутники Землі та орбітальністанції тощо), енергетичній (ядерна та інші нетрадиційні видиенергетики), інформаційно-комп'ютерній (мікропроцесори, мере-жеві технології, зокрема Інтернет, інтегровані телекомунікаційнісистеми) сферах. Разом із тим, це не супроводжувалося подальшимпродукуванням принципово нових науково-технічних рішень.Таким чином протягом достатньо тривалого періоду (близько 30років) тривали процеси засвоєння та фактичного вичерпання інно-ваційного потенціалу, що був нагромаджений у 40-х – початку 70-х


421

9.3. Нерівномірність розвитку регіонів та краї

роках минулого століття. Тут варто зазначити, що значні успіхибіотехнологій, досягнуті протягом 80–90-х років XX століття, покищо не стали потужним чинником суспільно-політичних процесів.Сьогодні саме ці елементи «вичерпаності» значною мірою і визна-чають загальний контекст подальшого перебігу глобалізаційнихтенденцій у достатньо окресленій перспективі.

Нині жодна країна світу не спроможна гарантувати свою без-пеку виключно власними силами. Діючі інституції у галузі безпекитакож не завжди здатні в критичних ситуаціях повною міроюреалізувати свій потенціал. У сучасному широкому розумінні без-пека має охоплювати не лише оборонні, а й соціально-політичнічинники, а саме: проблему захисту прав і свобод людини, демокра-тизацію і стабільність в окремих країнах та регіонах, забезпеченняумов для сталого розвитку тощо.

На початку ХХІ ст. створюється нова архітектура безпеки, голов-ним імперативом якої є партнерство і співробітництво. Усе це зму-шує міжнародну спільноту переглядати підходи до реагування накризи і протистояння новим загрозам, зокрема таким, як міжнарод-ний тероризм. У цьому контексті вересневі атаки терористів у 2001 р.на Сполучені Штати Америки, а також подальші теракти в Іспанії,на острові Балі, Йорданії тощо стали новим, дуже небезпечнимвикликом миру і стабільності, спричинивши перегляд усієї сис-теми міжнародних відносин, що будувалася протягом останньогодесятиліття. Набувають сили принципово нові світові тенденції.

Таким чином, закон нерівномірного розвитку цивілізацій про-стежується навіть в цих окремих фрагментах глобалізаційного роз-витку. В міру того, як окремі національні економіки наближати-муться до повного розкриття свого власного соціально-економіч-ного потенціалу, відповідного даній епосі, вони знаходитимутьдостатньо передумов для інтегрування в певну цілісність.

Аналіз динаміки розвитку 30 постсоціалістичних країн за період1990–2003 рр. (табл. 9.2) дозволяє виділити три наступні групи:1) країни, які ще не вийшли на рівень 1990 р. (Азербайджан, Вір-менія, Бєларусь, Грузія, Молдова, Таджикистан, Туркменистан,Узбекистан, Україна); 2) країни, що в цілому подолали спад вироб-ництва (Естонія, Латвія, Литва, Албанія, Болгарія, Боснія і Герце-говина, Македонія, Польща, Румунія, Словацька республіка).

422


Роки1990 2000 2003

Держава млн.дол. США

в %млн.дол. США

в % до 1990 р.

млн.дол. США

в % до 1990 р.

Азербайджан 9837 100 5267 53,5 8523 86,6Вірменія 4124 100 1914 46,4 3549 86,05

Бєларусь 35203 100 29950 85,0 22849 64,9

Грузія 12171 100 3029 24,9 5091 41,8Естонія 6760 100 4969 73,5 10808 159,8Казахстан 40304 100 18230 45,2 40743 101,1

Киргизстан 2951 100 1304 44,2 2205 74,7

Латвія 12490 100 7150 57,2 13629 109,1

Литва 13254 100 11314 85,4 22263 167,9Молдова 10567 100 1286 12,2 2595 24,5Російська Федерація 579068 100 251106 43,4 582395 100,5

Таджикистан 4339 100 991 22,9 2078 47,8

Туркменистан 8129 100 4404 54,2 6167 75,8Узбекистан 23673 100 7666 32,4 11960 50,5

Україна 91327 100 31791 34,8 65149 71,3

Албанія 2102 100 3752 178,5 7590 361,0Болгарія 20726 100 11995 57,9 24131 116,4Боснія і Герцеговина 4540 100 4394 96,8 8121 178,8

Македонія 4472 100 3573 80,0 5246 117,3

Польща 58976 100 157739 267,5 241833 410,0

Румунія 36299 100 36719 101,2 73167 201,5Словацька респуб ліка 15485 100 19121 123,5 41092 265,3Словенія 12673 100 18129 143,1 32182 260,0

Угорщина 33056 100 45633 138,0 99712 301,6

Хорватія 18156 100 19031 104,8 34200 188,3Чеська республіка 34880 100 50777 145,6 107047 306,9

В’єтнам 6472 100 31344 484,3 45210 698,5

Китай 354644 100 1079948 304,5 1649329 465,0Лаос 864 100 1709 197,6 2412 279,1Камбоджа 1115 100 3183 285,5 4597 412,3

Таблиця 9.2. Динаміка ВВП в колишніх соціалістичних країнах

та країнах «соціалістичної орієнтації»

Розраховано за: Страны и регионы 2004 г.: Статистический справочник Всемирногобанка / Пер. с англ. – М.: Весь Мир, 2003. – 240 с.

423

Щодо Росії та Казахстану, то в 2003 р. вони незначно (на 0,57 та 1,1відсотки відповідно) перевищили рівень 1990 р.; 3) південно-азій-ські країні, що найбільш стрімко розвиваються, а саме В'єтнам,Китай, Камбоджа, Лаос.

Лідером за темпами зростання є В'єтнам, ВВП якого за 13 роківзріс майже у 7 разів. Це підтверджує можливість реалізації стратегіїпрориву в соціально-економічному розвитку перехідної країни.«Лідером» за темпами падіння є Молдова, ВВП якої за цей жеперіод зменшився у 4 рази.

Сьогодні необхідно скоригувати загальну спрямованість транс-формаційного процесу, надати йому сучасних цивілізованих форм,знайти такі шляхи та механізми входження у світову економіку, якіб дали змогу максимально скористатися позитивними наслідкамиглобального розвитку і, водночас, мінімізували економічні йособливо соціальні труднощі, пов'язані з адаптацією національноїекономіки до закономірностей світової господарської системи.

Загальним і кінцевим результатами функціонування оптималь-ної структури національної економіки в умовах глобалізації єприріст національного багатства, обсягів прибуткових і потрібнихсуспільству товарів і послуг, найефективніше використання обме-жених людських і матеріальних ресурсів.


1. У чому полягає сутність глобалізації світової економіки?2. Дайте характеристику основних позитивних і негативних

наслідків глобалізації.3. Які існують, на думку більшості вчених, найбільш суттєві

чинники глобалізації? 4. Дайте загальну характеристику основних глобальних проблем

сучасності.5. Поясніть сутність фінансової глобалізації світової економіки.6. У чому проявляється нерівномірність розвитку регіонів і країн

світу?7. Дайте характеристику основних факторів, що спричиняють

нерівномірність розвитку регіонів і країн світу.


424

8. Як допомогти найбіднішим країнам подолати економічневідставання?

9. Чи веде глобалізація до посилення нерівномірності розвиткукраїн, чи вона може допомогти подоланню бідності?

10.У чому полягають основні характерні риси системи глобальноїбезпеки на початку ХХІ століття?


1. Бартенев С.А. Экономические теории и школы (история исовременность): Курс лекций. – М.: БЕК, 1996.

2. Бюлетень Національного банку України. – 1999. – № 6.3. Герст П., Томсон Г. Сумніви в глобалізації: Міжнародна еконо-

міка і можливості керування. – К.: К.І.С., 2002. 4. Глобалізація і націоналізм: взаємозалежність та протиріччя //

Історичні і політологічні дослідження. – 2003. – №1(13). – С.84-86.

5. Грани глобализации: Трудные вопросы современного развития.– М.: Альпина Паблишер, 2003.

6. Интрилигейтор М.Д. Глобализация как источник международ-ных конфликтов и обострения конкуренции // Проблемытеории и практики управления. – 1998. – № 6. – С. 38-43.

7. Кан Г., Браун У., Мартел Л. Следующие 200 лет. Сценарий дляАмерики и всего мира // США: экономика, политика, идеоло-гия. – 1995. – № 6.

8. Маслов С. Негативні наслідки глобалізації економіки // Еконо-міка. Фінанси. Право. – 2000. – № 8. – С. 13-18.

9. Осаволюк С. Чинники впливу глобалізації на стабільністьміжнародного фінансового ринку // Економіка України. –2003. – № 12. – С. 15-18.

10.Статистичний щорічник України за 2000 рік / ДержкомстатУкраїни. – К.: Техніка, 2001.

11.Тейт А.А. Глобализация – угроза или новые возможности дляЕвропы? // Проблемы теории и практики управления. – 1998. –№ 5. – С. 63-66.


425

12.Тоффлер О. Сдвиг власти: знание, богатство и насилие нарубеже XXI века. – М.: Новости, 1990.

13.Тоффлер О. Третья волна. – М.: Политиздат, 1987. 14.Фукуяма Ф. Социальный капитал и мировая экономика. –

Ростов/Дону: Перспектива, 1995.15.Хантингтон С. Если не цивилизации, то что? – М.: НИК, 1993. 16.Хасбулатов Р.И. Мировая экономика: В 2-х т. – М.: Экономика,

2001. 17.Шимаи М. Роль и влияние транснациональных корпораций в

глобальных сдвигах в конце ХХ столетия // Проблемы теории ипрактики управления. – 1999. – № 3. – С. 24-30.

18.Fukuyama F. Look at «The end of history?» / Kenneth M. Jensen,editor. Washington, D.C.: United States Institute of Peace, 1990. –ХІІІ, 95 p.

19.Kennedy P. M. The rise and fall of the great powers : economicchange and military conflict from 1500 to 2000. – 1st Vintage Booksed. – New York: Vintage Books, 1989. – XXV, 677 p.

20.Toffler A. Powershift, Wealth and Violence at the Edge the 21stCenture. – New York: Basic Books, 1990. – XXII, p. 586.

21.Toffler A. The Third Wave. – 12th print. – Toronto etc: BantamBooks, 1987. – XV, 537 p.


426


ГЛОСАРІЙ МІЖНАРОДНИХ АКРОНІМІВ І АБРЕВІАТУР*

AFTA – ASEAN Free Trade Association – зона вільної торгівлі АСЕАН(АФТА).

ALADI – Asociació n Latinоamericana de Integració n (ісп.) або LAIA – LatinAmerican Integration Association (англ.) – Латиноамериканська асоці-ація інтеграції (ЛААІ, ЛАІ).

Andean Group, Andean Common Market – Андська група (Андський пакт абоКартахенська угода).

APEC – Asian-Pacific Economic Cooperation – Азіатсько-Тихоокеанськеекономічне співробітництво (АТЕС).

ASEAN – Assocіation of South East Asian Nations – Асоціація державПівденно-Східної Азії (АСЕАН).

BIS – Bank for International Settlements – Банк міжнародних розрахунків(БМР).

BSBTD – Тhe Black Sea Bank for Trade and Development – Чорноморськийбанк торгівлі та розвитку (ЧБТР).

BSEC – Organization of the Black Sea Economic Cooperation – Чорномор-ське економічне співробітництво (ЧЕС).

CAEU – Council of Arab Economic Unity – Рада арабської економічноїєдності (РАЕЄ).

CARICOM – Caribbean Community and Common Market – Карибськеспівтовариство і Карибський спільний ринок (KAPIKOM).

CARIFTA – Caribbean Free Trade Association – Карибська асоціація вільноїторгівлі (КАРІФТА).

CBSS – Council of the Baltic Sea States – Рада держав Балтійського моря(РДБМ).

CEFTA – Central European Free Trade Agreement – Центральноєвропей-ська угода про вільну торгівлю (ЦЕФТА).

CLS – клірингова система CLS Bank International. COMESA – Common Market for Eastern and Southern Africa – Спільний

ринок Східної та Південної Африки (КОМЕСА).EBRD – European Bank for Reconstruction and Development – Європейсь-

кий банк реконструкції і розвитку (ЄБРР). ECB – European Central Bank – Європейський центральний банк (ЄЦБ).

* Глосарій складено провідним спеціалістом Національної академії управлінняСтрелковим Л.О.

427

ECOFIN – Council of Economics and Finance Ministers of the EU – Радаміністрів економіки й фінансів ЄС (Рада ЕКОФІН).

ECOWAS – Economic Community of West African States – Економічнеспівробітництво держав Західної Африки (EКОВАС).

ECSC – European Coal and Steel Community – Європейське об'єднання звугілля і сталі (ЄОВС).

ECU – European currency unit – Європейська валютна одиниця (ЕКЮ).EEA – European Economic Area – Європейський економічний простір (ЄЕП).EEC – European Economic Community – Європейське економічне спів-

товариство (ЄЕС).EFC – Economics and Finance Committeе – Економічний і фінансовий

комітет ЄС (ЕФК).EFTA – European Free Trade Association – Європейської Асоціації Вільної

Торгівлі (ЄАВТ). EMS – European Monetary System – Європейська валютна система (ЄВС). EMU – European Monetary Union – Європейський валютний союз (ЄВС).ESCB – European System of Central Banks – Європейська система цен-

тральних банків (ЄСЦБ). ESPRIT – European Strategic Programme for Research in Information

Technologies – Європейська стратегічна програма досліджень інфор-маційних технологій (ЕСПРІТ).

EU – European Union – Європейський Союз (ЄС). EURATOM – European Atomic Energy Community – Європейське спів-

товариство з атомної енргії (Євроатом).EURECA – European Research Coordination Agency – Агентство з коор-

динації науково-технологічних розробок в Європі (ЕУРЕКА). FAO – Food and Agriculture Organization – Продовольча та сільськогоспо-

дарська організація ООН (ФАО).FDI – Foreign Direct Investments – Прямі іноземні інвестиції (ПІІ). Forex, FX – Foreign Exchange Operations – Конверсійні операції (foreign

exchange) – угоди агентів валютного ринку щодо купівлі-продажу(конверсії) певних сум грошей однієї країни на валюту іншої країни запогодженим курсом на певну дату (ФОРЕКС).

GATT – The General Agreement on Tariffs and Trade – Генеральна угода зтарифів і торгівлі (ГАТТ).

IBRD – International Bank for Reconstruction and Development –Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР).

ICC – International Chamber of Commerce – Міжнародна торгова палата(МТП).

ICSID – International Center for Settlement of Investment Disputes –Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС).


428


IDA – International Development Association – Міжнародна асоціація роз-витку (МАР).

IFC – International Finance Corporation – Міжнародна фінансова корпо-рація (МФК).

ILO – International Labor Organization – Міжнародна організація праці(МОП).

IMF – International Monetary Fund – Міжнародний валютний фонд (МВФ). INCOTERMS – International Commercial Terms – Міжнародні правила

інтерпретації комерційних термінів (ІНКОТЕРМС).IOM – International Organization for Migration – Міжнародна організація

з міграції (МОМ).L/C (Letters of Credit) – документарний акредитив, являє собою зобов'я-

зання банка сплатити бенефіціару за рахунок свого замовника певнусуму в певній валюті, якщо бенефіціар надасть у сталий строк доку-менти, які вказані в акредитиві і відповідають його умовам.

LAFTA – Latin American Free Trade Association (англ.) або AsociaciónLatinoamericana de Libre Comercio (ісп.) – Латиноамериканська асо-ціація вільної торгівлі (ЛАВТ).

LIBOR – London Interbank Offered Rate – процент за міжбанківськимидепозитами в Лондоні (ЛІБОР).

MCCA – Mercado Común Centroamericano (ісп.) – Центральноамерикан-ський спільний ринок (ЦАСР).

MERCOSUR – Mercado Común del Sur (ісп.) – Південноамериканськийспільний ринок (МЕРКОСУР).

MIGA – Multilateral Investment Guarantee Agency – Багатостороннєагентство гарантії інвестицій (БАГІ).

M&A – Mergers and Acquisitions – злиття і поглинання. NAFTA – North American Free Trade Agreement – тристороння угода між

Мексикою, Канада та США про створення Північноамериканськоїзони вільної торгівлі (НАФТА).

OECD – Organisation for Economic Cooperation and Development –Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).

OPEC – Organization of the Petroleum Exporting Countries – Організаціякраїн експортерів нафти (ОПЕК).

PPP – purchasing power parity – паритет купівельної спроможності (ПКС) SAARC – South Asian Association for Regional Cooperation – Асоціація

регіонального співробітництва Південної Азії (СААРК). SADC – Southern African Development Community – Південноафрикан-

ське співтовариство (САДК). SDR – Special Drawing Rights – спеціальні права запозичення, розрахун-

кова одиниця на базі кошику валют, створена в рамках МВФ (СДР, СПЗ).

429


SOPEMI – Système d'observation permanente des migrations (фр.) – Системапостійного нагляду за міграцією при ОЕСР (СОПЕМІ).

SPRINT – Strategic Programme for Innovation and Technology Transfer –Стратегічна програма трансферу інновацій та технологій (СПРІНТ).

SWIFT – Society for Worldwide Interbank Financial Telecommunications –Спілка світових міжбанківських фінансових телекомунікацій (СВІФТ).

UCP 500 – ICC's Uniform Customs and Practice for Documentary Credits(Publication № 500) – Уніфіковані правила і звичаї для документарнихакредитивів МТП (Публікація № 500).

UDEAC – Union Douanière et Économique de l'Afrique Central (фр.) –Митний і економічний союз Центральної Африки (ЮДЕАК).

UN – United Nations – Організація Об'єднаних Націй (OOH).UNCITRAL – United Nations Commission on International Trade Law –

Комісія Організації Об'єднаних націй з прав міжнародної торгівлі(ЮНСІТРАЛ).

UNCTAD – United Nations Conference on Trade and Development –Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД).

UNESCO – United Nations Educational, Scientific and Cultural Organization– Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури(ЮНЕСКО).

UNHCR – United Nations High Commissioner for Refugees – УправлінняВерховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН).

UNPF – United Nations Population Fund – Фонд Народонаселення ООН(ФН ООН).

WHO – World Health Organization – Всесвітня організація охорони здо-ров'я (ВООЗ).

WTO – World Trade Organisation – Світова організація торгівлі (СОТ).

Андська група (Андський пакт або Картахенська угода) – субрегіональнеекономічне угруповання (Andean Group, Andean Common Market).

АСЕАН – Асоціація держав Південно-Східної Азії (ASEAN).АТЕС – Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (APEC).АФТА – зона вільної торгівлі АСЕАН (AFTA).БАГІ – Багатостороннє агентство гарантії інвестицій (MIGA).БМР – Банк міжнародних розрахунків (BIS). ВЕЗ – Вільні економічні зони. ВООЗ – Всесвітня організація охорони здоров'я (WHO).ГАТТ – Генеральна угода з тарифів і торгівлі (GATT). ГАТТ/СОТ – Генеральна угода з тарифів і торгівлі / Світова організація

торгівлі.ГУАМ – регіональне обєднання Грузії, України, Азербайджану, Молдови.

430


EКОВАС – Економічне співробітництво держав Західної Африки(ECOWAS).

ЕКЮ – Європейська валютна одиниця (ECU).ЕСПРІТ – Європейська стратегічна програма досліджень інформаційних

технологій (ESPRIT).ЕУРЕКА – Агентство з координації науково-технологічних розробок в

Європі (EURECA).ЕФК – Економічний і фінансовий комітет ЄС (EFC).ЄАВТ – Європейська Асоціація Вільної Торгівлі (EFTA).ЄБРР – Європейський банк реконструкції і розвитку (EBRD). Євроатом – Європейське співтовариство з атомної енргії (EURATOM). ЄВС – Європейський валютний союз (EMU).ЄВС – Європейська валютна система (EMS).ЄЕП – Європейський економічний простір (EEA). ЄЕП – Єдиний економічний простір. ЄЕС – Європейське економічне співтовариство (EEC). ЄОВС – Європейське об'єднання з вугілля і сталі (ECSC). ЄС – Європейський Союз (EU).ЄСЦБ – Європейська система центральних банків (ESCB).ЄЦБ – Європейський центральний банк (ECB).ІНКОТЕРМС – Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів

(INCOTERMS).КАРІФТА – Карибська асоціація вільної торгівлі (CARIFTA). KAPIKOM – Карибське співтовариство і Карибський спільний ринок

(CARICOM).КОМЕСА – Спільний ринок Східної та Південної Африки (COMESA). ЛААІ (ЛАІ) – Латиноамериканська асоціація інтеграції (ALADI, LAIA).ЛАВТ – Латиноамериканська асоціації вільної торгівлі (LAFTA).ЛІБОР – процент за міжбанківськими депозитами в Лондоні (LIBOR). МАР – Міжнародна асоціація розвитку (IDA). МБРР – Міжнародний банк реконструкції та розвитку (IBRD).МВФ – Міжнародний валютний фонд (IMF). МЕРКОСУР – Південноамериканськийий спільний ринок (MERCOSUR).МОМ – Міжнародна організація з міграції (IOM). МОП – Міжнародна організація праці (ILO). МТП – Міжнародна торгова палата (ICC). МФК – Міжнародна фінансова корпорація (IFC). МЦУІС – Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів

(ICSID).НАФТА – тристороння угода між Мексикою, Канадою та США про ство-

рення Північноамериканської зони вільної торгівлі (NAFTA).НІК – нові індустріальні країни.

431


ОЕСР – Організація економічного співробітництва та розвитку (OCED). OOH – United Nations – Організація Об'єднаних Націй (UN).ОПЕК – Організація країн-експортерів нафти (OPEC). ПІІ – прямі іноземні інвестиції (FDI).ПКС – паритет купівельної спроможності (PPP).Рада ЕКОФІН – Рада міністрів економіки й фінансів ЄС (ECOFIN).РАЕЄ – Рада арабської економічної єдності (CAEU).РДБМ – Рада держав Балтійського моря (CBSS).РЕВ – Рада Економічної Взаємодопомоги. РЕОК – Індекс реального ефективного обмінного курсу. СААРК – Асоціація регіонального співробітництва Південної Азії

(SAARC).САДК – Південноафриканське співтовариство (SADC).СВІФТ – Спілка світових міжбанківських фінансових телекомунікацій

(SWIFT).СДР (СПЗ) – спеціальні права запозичення, розрахункова одиниця на

базі кошику валют, створена в рамках МВФ (SDR).СНД – Співдружність Незалежних держав.СОПЕМІ – Система постійного нагляду за міграцією при ОЕСР (SOPEMI)СОТ – Світова організація торгівлі (WTO).СПРІНТ – Стратегічна програма трансферу інновацій та технологій

(SPRINT).ТНБ – Транснаціональні банки. ТНК – Транснаціональні корпорації. УВКБ ООН – Управління Верховного комісара ООН у справах біженців

(UNHCR).ФАО – Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (FAO).ФН ООН – Фонд Народонаселення ООН (UNPF).ФОРЕКС – Конверсійні операції (foreign exchange) – угоди агентів валют-

ного ринку щодо купівлі-продажу (конверсії) певних сум грошейоднієї країни на валюту іншої країни за погодженим курсом на певнудату (Forex, FX ).

ЦАСР – Центральноамериканський спільний ринок (MCCA).ЦЕФТА – Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю (CEFTA).ЧБТР – Чорноморський банк торгівлі та розвитку (BSBTD).ЧЕС – Чорноморське економічне співробітництво (BSEC).ЮДЕАК – Митний і економічний союз Центральної Африки (UDEAC).ЮНЕСКО – Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і

культури (UNESCO).ЮНКТАД – Конференція ООН з торгівлі та розвитку (UNCTAD).ЮНСІТРАЛ – Комісія Організації Об'єднаних націй з прав міжнародної

торгівлі (UNCITRAL).

Навчальне видання

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ

МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКАНАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК

Колектив авторів:

Сахаров Вадим Євгенович

Будкін Віктор Сергійович

Єрохін Сергій Аркадійович

Зав'ялова Олена Володимирівна

Белінська Яніна Василівна

Павлюк Олена Олександрівна

Мусієць Тетяна Вікторівна

Хахлюк Анатолій Миколайович

За загальною редакцією кандидата економічних наук, доцентапрофесора НАУ Сахарова В. Є.

Технічний редактор, макет, комп’ютерна верстка Стрелков Леонід Олександрович

ВНЗ «Національна академія управління»03151, Україна, м. Київ, вул. Вінницька, 10

Тел.: (044) 246-24-44 Факс: (044) 246-24-32

E-mail: [email protected]Інтернет: www.nam.kiev.ua

Підписано до друку 20.02.2007 р. Формат 60✕ 84/16. Папір офсетний. Гарнітура Newton. Друк офсетний.

Умовн. друк. арк. 25,11. Обл.-вид. арк. 23,54. Тираж 1000 прим. Зам. 3271.

Надруковано ТОВ «Задруга»м. Київ, вул. Фрунзе, 86

Documents

МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІКА - nam.kiev.ua · виник після розпаду соціалістичного табору, Радянського Союзу й групи