Микола Лазарович

IСТОРIЯ УКРАЇНИ

Навчальний посiбник

Тернопiль 1999

М.В.Лазарович Iсторiя України. Навчальний посiбник. – 2-ге видання, доповне-не, перероблене. – Тернопiль, 1999. – 147 С. У навчальному посiбнику подано тематику, плани, лiтературу та мето-дичнi поради до семiнарських занять з iсторiї України, перелік самостійних робіт для студентів стаціонару. Поданий фактичний матеріал осмислюється на основі найновіших здобутків історіографії. Автор-укладач: Лазарович Микола Васильович, кандидат iсторичних наук, доцент Вiдповiдальний Лановик Богдан Дмитрович, за випуск професор © Кафедра українознавства Тернопiльської академiї народного господарства. 1999. © Юрій Хомацький. Комп’ютерний макет. 1999.

ТЕМАТИКА СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

Тема 1.

НАЙДАВНІШІ ЧАСИ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

(2 год.)

План

1. Формування людського суспiльства. 2. Становлення i розвиток державотворчої традицiї на територiї Ук-

раїни: кiммерiйцi, скiфи, сармати, античнi мiста-держави Пiвнiчного Причорномор’я.

3. Стародавнi слов’яни. 4. Український народ – автохтон на своїй землi.

Реферати Трипiльська культура в iсторiї українського народу. Антська держава та її значення.

Список лiтератури

1. Брайчевський М. Антське царство. Конспект iсторiї України. Нова концепцiя // Старожитностi. – 1991. – № 5.

2. Брайчевський М. Скiфи. Конспект iсторiї України. Нова концепцiя// Там же. – №4. 3. Василенко Г. Велика Скiфiя. – К., 1991. 4. Василенко Г. Руси. –К.,1990. 5. Велика iсторiя України: У 2 т.Т.I / Зладив М. Голубець. – К., 1993. – C.11-61. 6. Влес-книга // Днiпро. – 1990. – № 4. 7. Грабовський С. , Cтавроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – С. 7-62. 8. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 9-48. 9. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 5-33.

10. Давня iсторiя України: У 2 кн. / Толочко П. (кер. авт. кол.), Козак Д., Крижицький С. та iн. – К., 1995.

11. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 32-46. 12. Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990. – С. 9-26. 13. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 7-12. 14. Залiзняк Л. Про козакiв, арiїв та їхню прабатькiвщину // Старожитностi. – 1992. – № 5. 15. Iгнатович Е. Україна – terra i№cog№ito. – К., 1992. 16. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I / Пiд ред.В.Смолiя. – К., 1995. – С. 5-39. 17. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 22-33. 18. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 6-

13. 19. Паїк В. «Велика Скитiя» – велика Сколотiя // Державнiсть. – 1992. – № 1-2. 20. Опис Скитiї Геродота // Л.Ч.К. – 1993. – № 7-9. 21. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.I. – К., 1992. – С. 13-85 22. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 17-32.

Методичнi поради 1. Висвiтлюючи перше питання, слiд дати коротку характеристи-ку основних етапiв формування людського суспiльства. Потрiбно за-значити, що на територiї сучасної України найдавнiшi люди з’явилися ще в перiод стародавнього кам’яного вiку (палеолiту) близько 1 млн. рокiв тому. Вони жили невеликими групами, що утворювали т.зв. пер-вiсне людське стадо, користувалися вогнем, вмiли застосовувати ка-мiння i дерев’янi палицi, а також виготовляти примiтивнi знаряддя працi (гостроконечники, рубила, скребла тощо). Основним заняттям первiсних людей було полювання на диких тварин та збиральництво. На сучаснiй територiї України виявлено чи-мало слiдiв їх дiяльностi: на Закарпаттi, Житомирщинi, Донбасi, в Криму. Близько 35000 рокiв тому на змiну пiтекантропу й неандертальцю, якi жили в ранньому палеолiтi, з’явився новий тип людини, що вже належав до сучасного фiзичного типу – «Homo sapie№s», або «людина розумна». В Європi його ще називають кроманьйонцем, за назвою гро-та Кроманьйон (Францiя), де вперше було знайдено 5 кiстякiв цього типу. Технiка виготовлення знарядь працi й господарство кро-маньйонцiв досягли вищого, нiж у неандертальцiв, ступеня розвитку. Вони виготовляли рiзноманiтнi знаряддя з каменю та кiстки, прикраси, статуетки, що нагадують людину, фiгури тварин. Основним джерелом добування їжi було полювання на великих тварин – мамонта, зубра,

бiзона, носорога, печерного ведмедя. Мисливська зброя стала доскона-лiшою – з’явилися дротики, гарпуни, списокидалки. У цю ж епоху склався родовий лад i вiдбулася племiнна орга-нiзацiя суспiльства. Рiд стає основною суспiльною ланкою i об’єднує родичiв по материнськiй лiнiї, що свiдчить про виникнення мат-рiархату. Вiн не означав головної ролi жiнки у виробничiй сферi, однак жiнка оберiгала вогонь, житло, дiтей. Виникли давнi форми релiгiйних вiрувань: анiмiзм – культ предкiв i шанування померлих; магiя – вiра в те, що заклинаннями та обрядами можна вплинути на хiд подiй; тотемiзм – вiра в спiльного для конкрет-ного колективу предка зi свiту тварин чи рослин; фетишизм – поклонiння предметам неживої природи. Кроманьйонцi продовжували споруджувати житла на зразок чуму чи яранги, а також землянки i напiвземлянки. В Українi їх залишки виявленi поблизу сiл Мезина на Чернiгiвщинi й Межирiччя на Ка-нiвщинi. Нових досягнень людське суспiльство здобуло в епоху середнього кам’яного вiку (мезолiту), який тривав з XII до VI тиС. до н.е. У ре-зультатi потеплiння складалися ландшафтно-географiчнi зони, близькi до сучасних. Змiнився рослинний i тваринний свiт. Вiдповiдно до цьо-го змiнювалися i умови життя людей, зокрема добування ними їжi, – що стало поштовхом до виготовлення складнiших знарядь працi. Були створенi вироби для обробки дерева – долото, сокира, тесло; новi зна-ряддя з кiстки та дерева (ножi, кинджали, списи) з крем’яними пласти-нами. Надзвичайно важливим досягненням цього часу є винайдення лу-ка i стрiли – першої «механiчної» зброї дистанцiйної дiї. Крiм мисливства одним iз основних занять стає рибальство. З’явилися рiзноманiтнi пристосування для ловлi риби, а також човни, видовбанi з цiльних стовбурiв дерев, та весла. На дану епоху припадає початок приручення диких тварин, на-самперед собаки, потiм – свинi. У межах країни виявлено сотнi мезолiтичних поселень i стiйбищ – бiля сiл Бiлолiсся, Гиржеве, Мирне на Одещинi, Осокорiвка в Надпо-рiжжi, в Криму. Завершальною стадiєю кам’яного вiку стала епоха неолiту (ново-го кам’яного вiку), котра тривала з VI по III тиС. до н.е. й характери-зувалася великими змiнами в економiцi. Поряд з традицiйними її фор-мами – мисливством, рибальством i збиральництвом – зароджуються й

поширюються новi – скотарство i землеробство. Процес переходу вiд присвоюючих форм господарювання до вiдтворюючих був якiсно но-вим етапом в iсторiї людства, який сучаснi вченi називають «не-олiтичною революцiєю». Для виготовлення знарядь працi продовжує використовуватися традицiйна сировина – камiнь, кiстка, рiг, дерево. Але з’являються новi методи їх обробки – крiм простого оббивання ще й пиляння, шлiфування та примiтивне свердлiння. Одним з важливих досягнень стає виготовлення глиняного посу-ду. Випалена на вогнi глина була першим штучним матерiалом, котрий створила людина. У соцiальному аспектi неолiтична епоха була часом розквiту ро-дового ладу. Основу виробничих вiдносин становила спiльна власнiсть роду на знаряддя та продукти працi. На сьогоднi в Українi в долинах Днiпра, Сiверського Дiнця, Пiвденного Бугу, Днiстра, Десни, Прип’ятi та iнших рiк виявлено близько 500 неолiтичних поселень. Якiсно новим перiодом розвитку первiсного суспiльства став мiдно-кам’яний вiк (енеолiт), який в межах України датується IV-III тиС. до н.е. У цей час з’являються першi металевi вироби – мiднi та золотi. Основним заняттям населення стають землеробство i скотарст-во. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, а вiдтак з’являється колiсний транспорт. Необхiдно наголосити, що серед енеолiтичних племен на територiї сучасної України провiдне мiсце посiдали хлiборобськi пле-мена Трипiльської культури. Поширена на територiї вiд пiвденно-схiдного Прикарпаття до Днiпра ця культура розвивалася протягом IV-III тиС. до н.е. Основою життєдiяльностi трипiльських племен було орне земле-робство, а також скотарство. Надзвичайно високий рiвень мали до-машнi виробництва й общиннi ремесла, особливо гончарство та мета-лообробка. За етнографiчними ознаками Трипiльська культура дуже близька й подiбна до української, проте повнiстю ототожнити їх наука не наважується. На змiну енеолiтичному вiковi прийшов бронзовий (II – поч.I тиС. до н.е.), характерною рисою якого було поширення виробiв з бронзи. У сучасних межах України бронзовий вiк характеризується передусiм швидким розвитком скотарства i землеробства, що сприяло

процесу видiлення скотарських племен з середовища землеробських. Це був перший великий суспiльний подiл працi. Розвиток скотарства, землеробства, ремесла та обмiну привiв до значних змiн у стародавньому суспiльствi. Головну роль в господарсь-кому життi стали вiдiгравати чоловiки. Внаслiдок цього утворилася патрiархальна органiзацiя суспiльства. Господарською основою стала патрiархальна сiм’я, що складалася з кiлькох поколiнь родичiв по батькiвськiй лiнiї. Освоєння виробництва залiза на поч. I тиС. до н.е. сприяло даль-шому розвитковi суспiльства. Завдяки поширенню рiзних ремесел та успiхам землеробства вiдбувся другий великий суспiльний подiл працi: ремесло вiдокремилося вiд землеробства. Посилилася майнова та соцiальна диференцiацiя суспiльства, створивши необхiднi переду-мови для виникнення станово-класових вiдносин та держави. 2. Приступаючи до розгляду другого питання, потрiбно звернути увагу, що початок раннього залiзного вiку на територiї України був пов’язаний з виникненням найдавнiших великих племiнних союзiв та рабовласницьких держав, появою перших писемних вiдомостей про пiвденну частину українських земель. На рубежi II-I тиС. до н.е. все степове Причорномор’я вiд Дону до Днiстра населяли найдавнiшi з вiдомих племен – кiммерiйцi. Їх ет-нiчнiсть остаточно не з’ясована. Проте бiльшiсть iсторикiв минулого й сучасностi вважають, що це були вихiдцi з Азiї. Провiдною галуззю в господарствi кiммерiйського суспiльства було кочове скотарство, яке давало змогу максимально використову-вати природнi ресурси займаних територiй. Значну роль в життi кiммерiйцiв вiдiгравала вiйна. Походи в країни Передньої й Малої Азiї вiдкривали перед ними широкi можливостi для здобуття нових продуктiв землеробства й ремесла. Вiйськово-полiтичне об’єднання кiммерiйцiв проiснувало до VII ст. до н.е. i розпалося пiд натиском скiфських племен. Скiфи – загальна назва основних племен Пiвнiчного Причорно-мор’я, що мешкали тут з VII по III ст. до н.е. Етнiчне походження скiфiв викликає також неоднозначнi припущення, проте бiльшiсть нау-ковцiв схиляється до думки, що вони пов’язанi з пiвнiчно-iранськими племенами. Ряд учених вважають скiфiв, насамперед скiфiв-орачiв прапредками українського народу. Вiд самого початку своєї появи в Криму та Надчорномор’ї скiфи вели активну войовничу полiтику супроти своїх сусiдiв. Їхнi успiхи у

воєнних дiях значною мiрою були зумовленi наявнiстю у них найдо-сконалiшої для тiєї доби зброї. Наприкiнцi VI ст. до н.е. в причорноморських степах формується могутнє державне об’єднання на чолi зi скiфами, до складу якого вхо-дили рiзнi за походженням народи. Це були першi паростки держав-ностi на територiї сучасної України. Скiфи створили високу мате-рiальну культуру. Вона увiбрала в себе досягнення мiсцевих племен, передових цивiлiзацiй Сходу, Кавказу i особливо Грецiї, а пiзнiше – i Риму. В свою чергу Скiфiя справляла iстотний вплив на економiку, суспiльний устрiй, матерiальну культуру, iдеологiю землеробського населення лiсостепової України. У III ст. до н.е.могутня колись Скiфiя занепадає й поступається своїм мiсцем новим прешельцям зi Сходу – войовничим сарматам (савроматам). Масове переселення кочових сарматських племен iз заволзьких степiв на територiю Пiвнiчного Причорномор’я починається з кiнця II ст. до н.е. На рубежi нашої ери вони повнiстю освоюють степи мiж Доном i Днiпром, iнодi проникаючи аж до Пiвденного Бугу та Дунаю. Основу господарства переважної бiльшостi сарматських племен ста-новило кочове скотарство. Частина населення займалася землеробством та ремеслом. Майже 600 рокiв сармати наводили жах на античний свiт, але у III ст. н.е. їхньому володарюванню в українських степах настав кiнець. Спершу нищiвного удару їм завдали готи – германськi племена, що просунулися з Пiвнiчного Заходу, а в другiй половинi IV ст. н.е. їх до-били гуни – новi кочiвники, що з’явилися у степовiй Українi. Починаючи з VII ст. до н.е., поряд iз скiфською експансiєю в Пiвнiчне Причорномор’я, в цих мiсцях розпочинається також грецька колонiзацiя. На вiдмiну вiд скiфiв, еллiни-колонiсти приходили неве-ликими загонами, вiдтворюючи на мiсцях свого розселення звичну для них систему поселень i господарювання. Такою господарчою i водно-час полiтичною системою був полiс – своєрiдна форма соцiально-економiчної та полiтичної органiзацiї суспiльства у виглядi мiста-держави. Греки заснували мiста Тiра на Днiстрi, Ольвiю на Бузi, Херсонес бiля нинiшнього Севастополя, Пантикапей на мiсцi сучасної Керчi та iн., перетворивши їх на центри торгiвлi та ремесел. З V ст. до н.е. з об’єднаних грецьких мiст на Таманському i Керчинському пiвостровах створено Боспорське царство з центром у Пантикапеї. Це були типовi

рабовласницькi держави, якi багатiли на торгiвлi рабами, хлiбом, ри-бою i т.iн. У III-IV ст. н.е. майже всi античнi держави Пiвнiчного Причорно-мор’я припинили своє iснування. У 270 р. вони зазнають поразки вiд готiв, а через 100 р. їх остаточно знищила навала гунiв. Давньогрецькi мiста-держави справили великий вплив на соцiально-економiчний, полiтичний, культурний розвиток не лише су-сiднiх з ними скiфiв, сарматiв та iн., а й бiльш вiддалених племен, у тому числi слов’янських. 3. Сучаснi українцi є однiєю з гiлок iсторичного слов’янства. Тому важливим є з’ясування процесу етногенезу слов’ян, їх розселен-ня тощо. Значна частина науковцiв схиляється до думки, що свої по-чатки слов’янський свiт бере ще у бронзовому i ранньозалiзному вiках (II-I тиС. до н.е.). Вперше про слов’ян-венедiв (венетiв) згадують римськi автори I-II ст. н.е. Плiнiй Старший, Тацит, Птолемей, а з VI ст. про них ширше говорять вiзантiйськi iсторики Йордан, Прокопiй Кеса-рiйський, Iоанн Ефеський та iн. Зокрема, Йордан повiдомляє, що вони походять вiд одного кореня i вiдомi пiд трьома назвами: венетiв, антiв i склавинiв. Тобто на рубежi нашої ери слов’яни сформувалися як са-мостiйна етнiчна спiльнота, що спiвiснувала в Європi з германцями, фракiйцями, сарматами, балтами, угрофiнами. В цей час, як видно з аналiзу писемних джерел, вони займали райони Вiсли, Днiстра, Прип’ятського Полiсся, сягали Верхнього Поднiпров’я. На початку н.е. завершився поділ слов’янської спільноти на дві групи: східну і західну. У 5-9 ст. частина слов’ян переселилась на Балканський півострів, де утворилась південнослов’янська група. Схiднi слов’яни, що жили на територiї сучасної України, вже у ІV ст. мали велике державне об’єднання антів (на думку М.Брайчевського, це об’єднання склалося протягом ІІ ст.), яке в період найвищого його піднесення займало лісостепову зону від Дону до Ру-мунії й далі на Балкани. У цiй державi панував демократичний лад. Прокопiй Кесарiйський писав, що слов’янами та антами не править хтось один, але здавна управляє ними народне зiбрання i всi справи, добрi чи лихi, вони вирiшують спiльно. За часiв загальної небезпеки вони обирали правителя, авторитет якого визнавав весь народ. Маючи досить сильну вiйськову органiзацiю, анти, яких М.Грушевський вва-жав предками українського народу, вели успiшнi вiйни зi своїми сусiдами. Зокрема, вони завдали поразки готам у IV ст. й часом навiть погрожували столицi Вiзантiї – Константинополю. Проiснувавши

близько кількох столiть, антська держава занепала у боротьбi з авара-ми. Протягом VII ст. схiднi слов’яни зосереджувалися на правому бе-резi Днiпра. Лiтопис «Повiсть временних лiт» дає такий огляд племен, що у VIII-IХ ст. проживали на територiї сучасної України: поляни за-селяли сучаснi Київщину i Канiвщину; древляни Схiдну Волинь; сiверяни – Днiпровське Лiвобережжя; уличi – Пiвденне Поднiпров’я i Побужжя; хорвати – Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) – Захiдну Волинь; тиверцi – над Днiстром. Племена на територiї сучасної України займалися землеробством, скотарством, полюванням, риболовством; у них були розвиненi ремес-ла – гончарство, ткацтво, обробка залiза. Вони вели жваву торгiвлю зi своїми сусiдами i дальшими країнами. Економiчною основою схiднослов’янського суспiльства була ро-дова власнiсть на землю, а кожна група населення входила до складу племенi. Водночас у VIII-IX ст. розвиток суспiльних вiдносин у слов’ян визначався змiцненням господарської самостiйностi малих сiмей, якi перетворювалися на головний виробничий осередок. Вiдносно високого рiвня розвитку досягли давнi слов’яни в iдеологiчнiй сферi. Вже в перших столiттях нової ери вони мали цiлiсну язичницьку мiфологiю й органiзованi форми культу. Провiдне мiсце в язичницькому пантеонi посiдали божества, пов’язанi з аграр-ним культом – Сварог, Даждьбог, Хорс, Велес та iн. Характерним для полiтичної органiзацiї схiдних слов’ян було утворення племiнних союзiв, якi в мiру свого змiцнення i консолiдацiї перетворювалися на об’єднання державного типу. До найбiльших раннiх племiнних об’єднань вiдносяться полянське з осередком у Києвi, дулiбське i волинянське на територiї пiзнiшої Волинської землi. Цi утворення стали важливим кроком на шляху до виникнення в IX ст. могутньої держави – Київської Русi. 4. Знайомлячись iз проблемою генезису українського народу, не-обхiдно усвiдомити, що це дискусiйне питання, що рiзнi iсторики да-ють на нього неоднозначну вiдповiдь. Однак серед усiєї рiзноманiтностi поглядiв на цю проблему в iсторичнiй лiтературi чiтко простежується три пiдходи. Перший – росiйський, великодержавно-шовiнiстичний, який за-початкували росiйськi дворянськi iсторики (В.Татiщев, М.Щербатов, М.Карамзiн, С. Соловйов). Cуть його – українського народу як такого не було i нема, а є «малороси» – складова частина росiйського народу.

Сьогоднi всiм очевидна абсурднiсть такого твердження, i тому нiхто, за винятком хiба що В.Жириновського та йому подiбних, не на-смiлюється пропагувати такi погляди. Другий пiдхiд – бере свій початок ще з періоду середньовіччя, ко-ли під впливом політичних чинників зародилася ідея про спільність походження росіян, українців і білорусів з єдиної давньоруської народ-ності, яку пізніше образно назвали «колискою братніх народів». Ця ідея відповідала великодержавним інтересам правлячих кіл і певних верств населення Російської імперії та Радянського Союзу і всіляко ними підтримувалася. За радянської доби власті перетворили цю кон-цепцію на панівну, всіляко її популяризували й пропагували. Новий напрям у розробці проблеми етногенезу українського на-роду започаткував наприкінці ХІХ ст. київський археолог Вікентій Хвойка. Досліджуючи пам’ятки Трипільської та наступних культур, вчений дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров’я з давніх давен. Це дало змогу висунути й розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів Трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців. Автохтоністом у дослідженні проблеми виступав і М.Грушевський. Він вбачав початки українства в літописних антських племенах і доводив відмінність історичного розвитку українців і росіян. Вченому належить заслуга наукового спростування теорії походження українців, росіян, білорусів з єдиної давньоруської народності. Дослiджуючи це питання, слiд також звернути увагу на те, що утворення держави на українських землях відбувалося паралельно з аналогічними процесами в Європі. Зокрема, в другій половині І тиС. на Заході утворилися Болгарське царство, держава Само (Великомо-равське князівство), а на Сході – Хазарський каганат (в при-каспійських степах). Вже в VІІ ст. праукраїнську державу – федерацію полян, західних сіверян й древлян – сучасники називали Руссю. Одно-часно зі зміцненням позицій київських князів федеративна форма правління еволюціонувала в самодержавну. Цей процес відбувався повільно, суперечливо, але неухильно. Наприкінці VІІІ – першій поло-вині ІХ ст. у Середньому Подніпров’ї утворилося стабільне прау-країнське державне об’єднання «Руська земля». (Окремі дослідники вважають, що арабські автори називали його Куявією, а сусідні –Артанією та Славією). Воно стало саме тим територiально-полiтичним i соцiальним ядром, навколо якого почала зростати давньоруська дер-жава – Київська Русь.

Тема 2.

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА IX-XIV СТОЛІТЬ

(2 год.)

План

1. Становлення централiзованої держави на чолi з Києвом. 2. Розквiт та занепад Київської Русi. 3. Галицько-Волинське князiвство.

Реферати Законотворча дiяльнiсть Ярослава Мудрого. Зовнiшня полiтика Київської Русi.

Список лiтератури 1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.I. / Зладив М. Голубець. – К., 1993. 2. Гарський А. Ще раз про роль норманiв у формуваннi Київської Русi // Український

історичний журнал. – 1994. – № 1. 3. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – С. 64-114. 4. Грушевський М. Звичайна схема «русскої» iсторiї й справа рацiонального укладу

iсторiї схiдного слов’янства // Вивiд прав України. – Львiв, 1992. 5. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – C. 49-138. 6. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 34-94. 7. Давня iсторiя України: У 2 кн. Кн. 2 / Толочко П. (кер. авт. кол.), Козак Д., Крижиць-

кий C. та iн. – К., 1995. 8. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 42-100. 9. Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990. – С. 27-89.

10. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 13-31. 11. Iванченко Р. Київська Русь: початки Української держави. – К., 1995. 12. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т.Т.I / пiд ред.В.Смолiя. – К., 1995. – С. 40-112. 13. Костомаров М. Iсторiя України в життєписях визначнiйших єї дiячiв. – К., 1991. – С.

1-159. 14. Крип’якевич I. Галицько-Волинське князiвство. – К., 1984. 15. Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська. – Львiв,

1992. – С. 3-132. 16. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 33-109. 17. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 14-

38. 18. Митрополит Iларiон. Дохристиянськi вiрування українського народу. – К., 1992. 19. Ортинський I. Хрищення, хрест та харизма України. – Рим – Мюнхен – Фрайбург,

1988. 20. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.I. – К., 1992. 21. Сахаров А. Дипломатия Древней Руси. – Москва, 1980. 22. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 29-68. 23. Толочко П. Iсторичнi портрети. – К., 1990. – С. 1-62.

Методичнi поради

1. Починаючи вивчення питання про становлення централiзованої держави на чолi з Києвом, необхiдно звернути увагу, що писемнi джерела, i в т.ч. «Повiсть временних лiт» лiтописця Несто-ра, засвiдчують першi кроки в даному напрямi з VI ст. Важливим мо-ментом у цьому процесi було заснування Києва, котрий не лише став осередком полiтичної консолiдацiї полянського мiжплемiнного союзу, а й швидко висунувся на позицiї головного полiтичного та соцiального центру схiдних слов’ян. Першим київським князем, згiдно з лiтописом, був Кий. Значним етапом у розвитку Давньоруської держави були VIII-IХ ст. Саме в цей час, за Нестором, у Середньому Поднiпров’ї склалося державне об’єднання Руська земля, до складу якого ввiйшли поляни, древляни, сiверяни. Дослiджуючи проблему походження Давньоруської держави, по-трiбно пам’ятати, що вона є одною з найзаплутанiших у вiтчизнянiй та свiтовiй iсторiографiї. З даного питання вже тривалий час ведеться гостра полемiка мiж двома таборами науковцiв – «норманiстами» та «антинорманiстами». Першi вважають, що як державнiсть, так i саму назву «Русь» на київськi землi принесли варяги – нормани, вихiдцi зi Скандинавiї, якi в добу появи Київської держави вели активну

вiйськову, торгову й полiтичну дiяльнiсть. Їхнi опоненти рiшуче запе-речують проти абсалютизацiї «варязького фактора» в становленнi державностi русiв i пiдкреслюють, що слово «Русь» є слов’янського походження i жодним чином не стосується варягiв. Серед українських «норманiстiв» слiд видiлити О.Єфименко, Д.Дорошенка, Є.Маланюка. Зокрема, Д.Дорошенко, полемiзуючи з «антинорманiстами», пише: «Розумiється, не можна заперечити, що деякi, може i всi, схiдно-слов’янськi племена мали свою державну ор-ганiзацiю iз своїми мiсцевими династiями на чолi. Слiди цих мiсцевих династiй задержалися подекуди аж до XII вiку. Але се була, видко, до-сить слабка органiзацiя i, як ми бачили, вона не могла охоронити деякi племена вiд залежностi од хазарiв. I ось появляються серед цих племен варяги, скидають мiсцевих князькiв, силою пiдбивають окремi племена пiд владу своїх конунгiв i сформовують одну велику державу, на чолi якої стоїть варяжська династiя Рурика». Є.Маланюк вважав, що «варяги» виконали щодо осiлого хлiборобського населення мiсiю збудника, прищепивши йому почуття «меча» й «держави». Проте бiльшiсть українських учених-iсторикiв, зокрема тих, хто створив славу цiй науцi,пiднявши її до висот свiтового рiвня, стояли все-таки на антинорманiстичних позицiях. Серед них – М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, Д.Багалiй та iн. Останнiм часом в iсторичнiй науцi також пожвавилися дискусiї навколо ще однiєї давньої проблеми: звiдкiля, з Пiвночi чи з Пiвдня, «пошла Руская земля» (держава). Очевидно, вони можуть бути ви-рiшенi лише на користь Пiвдня. Пiвденно-руськi землi у VIII-IX ст. на сто-двiстi рокiв випереджували в соцiально-економiчному та культур-ному розвитку пiвнiчнi. Цей факт, як i те, що первiсним терито-рiальним осередком Київської Русi було полянське племiнне княжiння, в основi своїй моноетнiчне, дали пiдстави М.Грушевському вважати Київську Русь давньоукраїнською князiвською державою, ототож-нюючи Україну з Руссю. Цiєї думки дотримуються i ряд сучасних iсторикiв. Щодо Росiйської (Московської) держави, то вона, на думку вiдомого росiйського дореволюцiйного iсторика В.Ключевського (в цьому його пiдтримує сучасний росiйський iсторик Н.Iльїна), бере свої коренi не з пiвденного, а з пiвнiчного ранньодержавного об’єднання з центром у Новгородi, а також на територiї межирiччя Волги – Оки, на-селення якого було неоднорiдним за своїм етнiчним складом. Це дер-

жавне утворення, яке виникло у пiвнiчнiй частинi схiднослов’янської ойкумени, становило собою союз трьох слов’янських (словени, кривичi i в’ятичi) та трьох фiнно-угорських (чудь, весь i мордва) пле-мен. Саме вони трохи пiзнiше утворили росiйський народ. Iснування Київської Русi як єдиної держави охоплює перiод з IX ст. по 30-тi роки XIIст. Полiтичною формою її була ранньофеодальна монархiя з елементами федералiзму. Територiя простягалася тодi вiд Балтики до Чорного моря i вiд Карпат до Волго-Окського межирiччя. Загалом же Давньоруська держава, видозмiнюючи свою форму, проiснувала до 40-х рокiв XIII ст. При висвiтленнi даного питання слiд також прослiдкувати процес складання державної територiї Київської Русi, консолiдацiї держави, змiцнення влади київського князя у землях племiнних княжiнь. Необ-хiдно розглянути соцiально-економiчний розвиток i зовнiшню полiтику Давньоруської держави в IX-Xст., вказати, якi питання вона вирiшувала; охарактеризувати дiяльнiсть перших київських князiв (Дiра і Аскольда, Олега, Iгоря, Ольги, Святослава). 2. Звертаючись до питання про розквiт Київської Русi, необхiдно вiдзначити, що процес складання державної територiї загалом завер-шився за князя Володимира (980-1015 рр.). В цей час визначилися кордони, що в цiлому збiгалися з етнiчними рубежами схiднослов’янської етнокультурної спiльностi. На сходi Київська Русь сягала межирiччя Оки й Волги, на заходi – Днiстра, Карпат, Захiдного Бугу, Нiману, Захiдної Двiни, на пiвночi – Чудського, Ладозького, Онезького озер, на пiвднi – Дону, Росi, Сули, Пiвденного Бугу. Важливе мiсце в процесi державної консолiдацiї посiдала ад-мiнiстративна реформа князя Володимира, яку вiн провiв бл. 988 р. Її наслiдком була замiна мiсцевих князiв своїми синами або посадника-ми. Було назавжди зламано сепаратизм племiнної верхiвки. Вiдтодi Київська Русь стає дiйсно об’єднаною державою. Доцiльно зазначити,що Київська Русь була ранньофеодальною державою з притаманною таким типам держав соцiально-становою структурою. На найвищому щаблi феодальної драбини знаходився князь, який у своїй дiяльностi спирався на воєвод i бояр. На нижньому щаблi – холопи, закупи, рядовичi. В серединi її – селяни-смерди, ре-мiсники, купцi. Державне правлiння хоча й було монархiчним, однак обмежувалося боярською радою i вiчем. Аналiзуючи дiяльнiсть князя Володимира, слiд також спинитися на його значному вкладi у змiцненнi рубежiв держави. Зокрема, напри-

кiнцi Х ст. була створена величезна за розмахом (вали простягалися майже на тисячу кiлометрiв), складна й розгалужена система валiв, фортець, укрiплених мiст, що мала захистити Русь вiд печенiгiв. У системi заходiв,спрямованих на змiцнення Київської Русi, важ-ливе мiсце посiдали релiгiйнi реформи Володимира. У 988 р. на Русi як офiцiйна державна релiгiя було запроваджено християнство. Роз-глядаючи його значення, треба пiдкреслити, що воно змiцнило автори-тет i владу князя, сприяло розбудовi держави. Київська Русь ввiйшла до кола християнських країн свiту, стали можливими рiвноправнi й плiднi взаємовiдносини мiж нею та Вiзантiєю, Нiмеччиною й iншими державами. Значний поштовх дала нова iдеологiя пiднесенню давньо-руської культури. Подальше пiднесення Київської держави вiдбулося за Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.), який, перемiгши в мiжусобнiй боротьбi з братами, став київським князем. Даючи характеристику його прав-лiнню, важливо вiдзначити, що саме в цей час завершилося бу-дiвництво Давньоруської держави i вона досягла апогею своєї могут-ностi. Було остаточно зламано мiсцевий сепаратизм, стабiлiзувалися державна територiя й кордони, вдосконалився державний апарат. По-люддя все бiльше змiнювалося м’якшими, передовiшими формами да-нини, що вiдповiдало прогресуючiй феодалiзацiї суспiльства. Бл.1037 р. князь виступив iнiцiатором проведення кодифiкацiйних робiт у Києвi, завдяки чому з’явився перший писемний збiрник норм давньо-руського права «Руська правда». В роки правлiння Ярослава iнтенсивно розвивалося землеробство i скотарство, ремесло i промис-ли, значно пожвавилася внутрiшня й мiжнародна торгiвля. З iм’ям Ярослава пов’язаний розквiт давньоруської культури, на-самперед книжностi. Київський лiтописець з гордiстю вiдзначав, що князь «до книг виявляв охоту, читаючи їх i вночi, i вдень». За це його прозвали Мудрим. Окремо варто зупинитися на зовнiшньополiтичнiй дiяльностi кня-зя Ярослава; розповiсти про його воєннi походи, охарактеризувати ди-пломатичнi вiдносини Київської Русi з iноземними країнами. Особливу увагу при пiдготовцi другого питання необхiдно при-дiлити проблемi феодальної роздрiбленостi, що охопила Русь у ХII-ХIII ст. Визначаючи причини цього явища, слiд пам’ятати, що вони випливали з самого характеру суспiльно-полiтичного та економiчного розвитку Київської Русi. Це був закономiрний процес, притаманний всiм державам середньовiчної Європи.

Водночас варто мати на увазi, що Давньоруська держава у сере-динi ХII ст. зовсiм не розпалася, як вважали ледве не всi iсторики ми-нулого. Змiнилася лише форма державного устрою. Вiдносно єдину й централiзовану монархiю змiнила монархiя федеративна. З середини ХII ст. Давньоруською державою спiльно керувало об’єднання найвп-ливовiших i найсильнiших князiв, що розв’язували питання внут-рiшньої i зовнiшньої полiтики на з’їздах – «снемах». Київ i дальше за-лишався стольним градом Русi. Роздрiбленiсть була iсторично суперечливим явищем. Одночасно з вiдцентровими дiяли, а то й перемагали їх часом сили доцентровi (особливо в перiод зовнiшньої небезпеки). I лише з ХIII ст. сепарати-стськi тенденцiї в Київськiй Русi починають перемагати. Серед причин, які привели до роздрібленості та занепаду Київської Русі були: 1. Прагнення окремих князівств до самостійності. 2. Неможливість контролювати з єдиного центру таку велику те-риторію як Київська Русь. 3. Відсутність чіткого принципу спадковості князівської влади – що вело до міжусобиць. 4. Постійні напади степовиків. 5. Перенесення світових торгових шляхів з України-Русі. Далi доцiльно показати наслiдки феодальної роздрiбленостi Русi, зупинитися на подiях, пов’язаних iз боротьбою проти монголо-татарської навали,пiдкреслити значення Давньоруської держави для українського народу. 3. Особливої уваги в розглядi процесiв державотворення в Ук-раїнi заслуговує епоха, яка припадає на ХIII – першу половину ХIV ст. Саме в цю добу Київська Русь розпалася остаточно на окремi кня-зiвства-удiли, а точнiше, на грунтi цих удiлiв постали самостiйнi дер-жавнi утворення, як-то: Галицько-Волинське, Полоцьке, Володимиро-Суздальське князiвства, Новгородська республiка та низка iнших, менш значних. Внаслiдок цього в iсторичнiй науцi тривалий час панувала думка, що колишня давньоруська державнiсть припинила своє iснування, а на її руїнах виникло – як наступник Київської Русi – Володимиро-Суздальське князiвство, а потiм i Московське царство. Проте видатний український iсторик М.Грушевський переконливо довiв, що безпосе-реднiм наступником державностi Київської Руси-України було Га-лицько-Волинське князiвство. Отже, українська державнiсть, сформу-

вавшись у княжу добу, продовжила своє iснування в дещо змiненому виглядi на галицько-волинських землях. Для вивчення даного питання потрiбно докладнiше зупинитися на основних етапах розвитку Галицького i Волинського князiвств та їх об’єднання в 1199 р. князем Романом Мстиславичем в одне Галиць-ко-Волинське князiвство, показати значення такого об’єднання. Поруч iз тим важливо вiдмiтити,що практично з самого початку iснування Галицько-Волинської держави Київ перебував у сферi її безпосереднь-ого впливу, нiби пiдтверджуючи наступнiсть української державотворчої традицiї. При висвiтленнi подiй,що сталися пiсля смертi князя Романа, тре-ба звернути увагу на деструктивну позицiю галицького боярства, яке всiма силами протидiяло спробам змiцнення князiвської влади та втя-гувало у внутрiшнi конфлiкти чужинцiв. Звертаючись до постатi князя Данила Романовича (1238-1264 рр.), слiд пiдкреслити, що це був визначний правитель, дипломат i пол-ководець, який проводив активну зовнiшню полiтику, сприяв еко-номiчному i культурному пiднесенню країни. Його заслуга полягала насамперед у тому, що вiн зумiв в умовах складного зовнiшнього ото-чення, монголо-татарської навали перетворити Галицько-Волинське князiвство, а згодом королiвство у мiцну й велику загальноукраїнську державу, з якою рахувалися на Заходi i на Сходi. До її складу входило майже все сучасне Правобережжя України, включаючи Київ. Готуючи питання, треба також з’ясувати основнi аспекти дiяльностi наступникiв короля Данила (Лева, Юрiя I, Андрiя i ЛеваII, Юрiя II Болеслава), розкрити причини занепаду Галицько-Волинської держави та його наслiдки, показати значення української державностi ХIII – першої половини ХIV ст.

Тема 3.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ

В УМОВАХ ІНОЗЕМНОЇ КОЛОНІЗАЦІЇ (середина ХIV – перша половина ХVII столiття)

(2 год.)

План 1. Литовсько-Руська держава: формування, устрiй, суспiльно-полi-

тичнi вiдносини. 2. Посилення польського наступу. Україна в складi Речi Посполитої. 3. Нацiонально-культурний рух. Братства.

Реферати Берестейська церковна унiя 1596 р.в iсторичнiй ретроспективi. Реформи П.Могили: причини i наслiдки.

Список лiтератури 1. Антонович В. Що принесла Українi унiя. – Чернiвцi, 1992. 2. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.I. / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 297-351; Т.2.

– С. 37-53. 3. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – С. 115-140. 4. Грушевський М. Духовна Україна (Збiрка творiв). – К., 1994. – С. 136-255. 5. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., – 1990. – С. 139-169, 188-200,

215-238. 6. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 94-151. 7. Грушевський М., Левицький О. Розвiдки про церковнi вiдносини на Українi-Руси

ХVI-XVIII вв. – Львiв, 1991. 8. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 101-147, 166-188, 222-225. 9. Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990. – С. 90-190. 10. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 32-38. 11. Iсаєвич Я. Україна давня i нова. – Львiв, 1996. – С. 50-62, 105-113, 173-182.

12. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 113-151. 13. Костомаров М. Iстория України в життєписях визначнiйших єї дiячiв. – К., 1991. – С.

160-234. 14. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 110-155. 15. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя Укрїни. – Тернопiль, 1995. – С. 39-

51, 56-60. 16. Митрополит Iларiон. Князь Констянтин Острозький i його культурна праця. – Б.м.,

1992. 17. Стрийковський М. Хронiка польська, литовська, жмудська i всiєї Русi // Дзвiн. –

1990. – №1-4. 18. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 69-96. 19. Україна i Польща в перiод феодалiзму: Зб. наукових праць. – К., 1991. 20. Яковенко Н. Здобутки i втрати Люблiнської унiї // Київська старовина. – 1993. – №3.

Методичнi поради 1. Починаючи вивчення даної теми, потрiбно вiдзначити, що у ХIV ст. українськi землi, роздрiбненi на окремi князiвства й ослабленi золотоординським iгом, пiдпали пiд владу кiлькох країн. Зокрема, в 1349 р. Польщею була захоплена Галичина. У 1351-1352 рр. мiж Польщею i Литвою тривала вiйна за Галицько-Волинську землю. За перемир’ям 1352 р. Галичина залишилася пiд владою Польщi, Волинь i Берестейська земля – пiд владою Литовської держави. Протягом 1370-1386 рр. Галичиною володiла вже Угорщина, а у 1387 р., за коро-ля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщi. Молдавсь-ке князiвство захопило Буковину. В 50-х рр. ХIV ст. розпочався наступ Литви на Приднiпров’я, що полегшувалося ослабленням Золотої Орди. У 1355-1356 рр. литовсь-кий князь Ольгерд завоював Чернiгово-Сiверщину, а в 1362 р. захопив i Київ, i всю Київщину. Пiсля того, як влiтку 1362 р. вiйсько Ольгерда на р. Синi Води (притоцi Пд.Бугу) розгромило татарськi вiйська, Київщина i Подiлля остаточно вiдiйшли до Литви. Ще ранiше, за князя Гедимiна, в першiй половинi ХIV ст., ли-товськi феодали захопили Берестейщину, а згодом i Пiнщину. У вiтчизнянiй iсторiографiї склалися рiзнi погляди й точки зору на характер литовської експансiї, природу та сутнiсть самої держави. Зок-рема, радянська iсторiографiя, виходячи головним чином iз росiйських нацiональних iнтересiв, розглядала литовську присутнiсть на ук-раїнських землях як прояв «колонiального загарбання» та «на-цiонального поневолення».

Значна ж бiльшiсть тих українських iсторикiв, що обстоювали на-цiональнi iнтереси українського народу як у дожовтневий, так i пiсляжовтневий час, включно до сьогоднiшнього дня, ставиться до проблем литовсько-українських взаємин з iнших позицiй. У їхнiх по-глядах i оцiнках литовцi змальовуються як визволителi колишнiх ук-раїнських князiвств з-пiд татарської Орди, що набагато, порiвняно з Московським князiвством, скоротило монголо-татарське iго на наших землях. Один iз сучасних iсторикiв, М.Брайчевський, пише: «Литовська держава ХIV-XVI ст.була спадкоємцем i продовжувачем традицiй Київської Русi. Основну частину територiї тої держави складали землi Русi-Бiлорусi та України... Cуспiльний лад Русi був перенесений сюди в майже недоторканому виглядi, а юридичнi норми Київської держави продовжували дiяти на литовських землях аж до ХVI ст.». Розкриваючи питання, необхiдно звернути увагу, що населення українських територiй не чинило опору литовським князям, оскiльки вони дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Литовський Статут – кодекс середньо-вiчного права Великого князiвства Литовського, як засвiдчує iсторико-правова наука, з’явився на пiдставi звичаєвих i писаних норм ук-раїнського права, тобто «Руської правди» та звичаєвого права,яке по-бутувало в традицiях українського народу ще з доби Київської Русi. Мiсцевi руськi феодали зберiгали свої володiння. Руська мова стала державною, нею велося все дiловодство, писали лiтературнi твори. Православна церква теж зберегла свої позицiї. Самi українськi землi перебували на становищi удiльних князiвств, очолюваних князями – членами литовського великокнязiвського роду. Саме тому М.Грушевський доводив, що Велике князiвство Литовське зберегло традицiї Київської Русi бiльшою мiрою, нiж Московщина. Завершуючи розгляд проблеми, доречно вiдмiтити, що, незва-жаючи на суттєвi суспiльно-полiтичнi змiни, якi сталися в Українi iз втратою державної незалежностi у ХIV ст., все таки на бiльшiй її тери-торiї аж до кiнця ХVI ст. зберiгався режим вiдносно автономного жит-тя, якому не загрожувала своїми асимiлятивними планами Литва. При-кметно, що офiцiйний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський i Руський». Тому то i саму державу цього часу ряд iсторикiв визначають як Литовсько-Руську. Звертаючись до Кревської унії, зазначте, що внутрішня не-стабільність в Литовсько-Руській державі в другій пол. ХІV ст., викли-

кана в значній мірі великим князем Ягайлом, який порушив принцип родового старшинства в успадкуванні престолу, та посилення агресив-них сусідів – Тевтонського ордена та Московського князівства – при-вели до кризи в суспільстві. У такій ситуації Ягайло змушений був шукати зовнішньої підтримки. У 1385 р. він уклав у м. Крево союз із Польщею – т. зв. Кревську унію, яка передбачала: 1. Об’єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла. 2. Ягайло ставав польським королдем, одночасно залишаючись великим князем Литовським. 3. Перехід у католицтво язичницького населення Литви. Підкресліть, що реалізація умов Кревської унії, яка почалася у 1386 р., зразу ж викликала сильну протидію, бо тягла за собою ліквідацію державного суверенітету Литви і перетворення залежних від неї земель Русі на об’єкт феодальної колонізації польською елітою, котрій належала провідна роль у новому утворенні. Литовська й ук-раїнська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й чес-толюбного кузена Ягайла князя Вітовта, котрий у 1392 р. змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством. Протягом майже двох століть після укладення Кревської унії зберігалася державна окремішність Литви та Польщі, які, незважаючи на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними організмами. 2. При висвiтленнi другого питання насамперед треба звернути увагу, що для полякiв захоплення українських земель не вiдбувалося так легко, як для литовцiв. Протягом понад двох десятилiть поляки у союзi з угорцями билися з литовцями, пiдтримуваними бiльшiстю ук-раїнцiв, за Галичину та Волинь. Проголосивши себе «щитом христи-янства», поляки, частково з переконання, а частково з метою заручитися пiдтримкою папи, зображали своє просування на схiд як хрестовий похiд проти язичникiв-литовцiв i схизматикiв-православних українцiв. Ставлення до некатоликiв як до людей морально й культурно неповноцiнних не несло в собi нiчого позитивного для майбутнiх польсько-українських взаємин. Спочатку поляки з обережнiстю впроваджували змiни серед ук-раїнського населення Галичини. За прикладом останнiх галицьких правителiв польський король Казимир називав цi землi «королiвством Руським». Поряд з латиною вживалася й руська мова, у краї й далi хо-дила своя монета. Однак з часом становище українцiв все бiльше

змiнювалося у гiрший бiк. Прослiдковуючи цi змiни,необхiдно проiлюструвати їх конкретними прикладами. Далi варто зупинитися на причинах укладання та змiстi Люблінської унії (1569 р.) Вона передбачала: 1. Об’єднання Польщі та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу – Річ Посполиту. 2. На чолі об’єднаної держави стояв монарх, який титулувався ко-ролем польським і великим князем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі і коронувався в Кракові. 3. Спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджу-валася єдина грошова одиниця. 4. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маю-чи окремі закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію. 5. Під юрисдикцію Польщі відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя, Волинь, Поділля, Брацлавщина та Київщина. 6. Українська шляхта зрівнювалася в правах з польською та ли-товською. З ухвалою Люблінської унії закінчилася литовсько-руська доба в історії України. Для українців це мало фатальнi наслiдки. Якщо до 1569 р. становище українських й бiлоруських земель у складi Литви було стерпним, то тепер ситуацiя докорiнно змiнилася – розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адмiнiстрацiї на права схiднослов’янського (православного) населення. Вiн охоплював на-самперед економiчну сферу, де уряд новоствореної Речi Посполитої всiляко пiдтримував магнатство, в руках якого навiть король зоставав-ся марiонеткою. Рiзко посилився гнiт нацiональний, релiгiйний та культурний. Як свiдчила доля Галичини, що першою потрапила пiд владу Польщi, з переходом українських земель вiд Литви до Польщi було поставлено пiд сумнiв саме iснування українцiв як окремої ет-нiчної спiльноти. Iсторик Н.Полонська-Василенко з цього приводу зазначала: «З половини ХVI ст. становище змiнюється. Окремi епiзодичнi випадки замiняє вже систематично пiдкреслюване презирство до українського народу, для якого вживається термiн «хлопи», а з того хлопська мова, хлопська вiра... Цю «хлопську» вiру ...поляки звуть «єретицькою», «схизматицькою» i в поняттях українця православна вiра iдентифiкується з українською народнiстю».

Необхiдно розкрити причини полонiзацiї української знатi, в ре-зультатi якої найбiльшi роди, як Вишневецькi, Синявськi, Корецькi, Заславськi, Сангушки та iншi – зреклися українства, рiдної мови, вiри; переходили до католицтва, засвоювали польську мову, польськi звичаї та побут. Для глибшого розумiння проблеми важливо детально висвiтлити тi соцiально-економiчнi процеси, якi вiдбувалися на українських зем-лях пiсля укладення Люблiнської унiї. Проаналiзувати еволюцiю аг-рарних вiдносин. Показати зв’язок мiж формуванням фiльваркової системи та посиленням феодально-крiпосницької експлуатацiї. 3. Важливо зазначити, що посилення польсько-католицької ек-спансiї в Українi, процес винародовлення української елiти викликали занепокоєння i опiр патрiотично налаштованої шляхти, серед замож-них кiл мiщанства, православного духовенства, поспiльства i особливо козацтва. Найбiльш яскравими проявами i водночас органiзацiйними осередками цього загальнонародного руху стали братства – релігійні та культурно-просвітницькі організації українських міщан, які виник-ли при церковних парафіях в Україні в ХV-ХVІІ ст. Великий авторитет мали братства у Львовi, Луцьку, Острозi. У 1615 р. постало Київське братство, яке одразу ж стало головним консолiдацiйним центром для всiєї України. Особливу увагу братства придiляли духовнiй сферi життя, слушно вважаючи, що моральному та iдейному чинниковi в тодiшньому про-тиборствi належить вирiшальна роль. Братчики розумiли, що без на-цiональної iнтелiгенцiї годi й думати про забезпечення своїх природ-них прав. Тому вони органiзовували навчальнi заклади, якi багато зро-били на нивi просвiтництва, пiдтримували книгодрукування. Необхiдно зупинитися на дiяльностi Київського училища, яке згодом перетворилося на славну Києво-Могилянську академiю, Львiвської та iнших братських шкiл. Говорячи про наслiдки дiяльностi братств, варто наголосити, що поширення шкiл i друку розбудило колись пасивних i консервативних українцiв. Сотнi вихованцiв шкiл, пройнятих духом нацiональних тра-дицiй, а також обiзнаних iз захiдноєвропейською наукою, ставали мандрiвними вчителями, розходилися по мiстах i селах у пошуках за-робiтку. Крiм сучасних знань, вони несли почуття власної гiдностi i непримиренностi. Замiсть того щоб переходити у польський католи-цизм, вони iз зростаючою рiшучiстю стали боронити релiгiйнi тра-дицiї, що вiдрiзняли їх вiд полякiв.

Поруч з братствами важливо з’ясувати й iншi форми нацiонально-культурного руху. Зокрема, зростала православна магнатсько-шляхетська опозицiя, яку очолював князь К.Острозький. Не шкодую-чи коштiв, вiн органiзовував у своєму маєтку на Волинi друкарню, якою керував славнозвiсний I.Федоров, заснував школи у Туровi, Во-лодимирi, вiдкрив так звану Острозьку академiю, що стала вогнищем нової освiти, нового шкiльництва, нового духовного життя. Водночас слiд звернути увагу на слова М.Грушевського, який, аналiзуючи меце-натство князя Острозького в справах православної вiри й української культури, писав: «Як би високо не цiнили ми значення острозького епiзоду, се все таки дуже мало – i супроти тих матерiальних засобiв, якими се магнатство розпоряджало, i супроти вимог i потреб сус-пiльностi». Далi потрiбно розглянути Брестську церковну унiю (1596 р.), роз-крити причини та показати її наслiдки для подальшої долi українського народу.

Тема 4.

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО

(2 год.)

План

1. Виникнення козацтва: причини та сутнiсть. 2. Запорiзька Сiч – вiльна козацька республiка. 3. Утворення реєстрового козацького вiйська.

Реферати

Байда Вишневецький в життi й легендах. Нацiонально-культурницька дiяльнiсть українського козацтва.

Список лiтератури 1. Антонович В. Про козацькi часи на Українi. – К., 1991. – C.41-99. 2. Апанович О. Розповiдi про запорозьких козакiв. – К., 1991. 3. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 5-36. 4. Володарi гетьманської булави: Iсторичнi портрети. – К., 1995. – С. 3-164. 5. Гетьмани України: Iсторичнi портрети. – К., 1991. – С. 7-32. 6. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994. 7. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – С. 141-163. 8. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 170-187, 201-214, 239-

295. 9. Грушевський М. Iсторiя української козаччини. Т.I. До року 1625 // Вiтчизна. 1989. –

№1-12. 10. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 152-177. 11. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 148-165, 188-232. 12. Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990. – С. 191-219. 13. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 38-42. 14. Кащенко А. Оповiдання про славне Вiйсько Запорiзьке низове. – Днiпропетровськ,

1991. 15. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 155-169. 16. Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська. – Львiв,

1992. – С. 170-198. 17. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 51-

56. 18. Мицик Ю., Плохiй С. , Стороженко I. Як козаки воювали. – Днiпропетровськ, 1990. 19. Наливайко Д. Козацька християнська республiка. – К., 1992. 20. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.I.-К., 1992. – С. 361-365, 437-455. 21. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 97-115. 22. Хотинська вiйна (1621 р.) / Г.Грабянка, С. Величко, Й.Мюллер та iн. – К., 1991. 23. Шерер Ж.-Б. Лiтопис Малоросiї, або iсторiя козакiв-запорожцiв... – К., 1994.

24. Яворницький Д. Iсторiя запорозьких козакiв: У 3 т. – К., 1990-1991.

Методичнi поради 1. Розглядаючи проблему козацтва, потрiбно пам’ятати, що вона – одна з центральних в iсторiї України доби середньовiччя, а тому зав-жди привертала увагу дослiдникiв. Польськi шляхетськi iсторики пов’язували появу козацтва з дiяльнiстю польських i українських маг-натiв. До такого трактування схилялися й тогочаснi iноземнi автори. Так, О.Гваньїнi твердив: магнати Лянцкоронськi, Вишневецькi, Ру-жинськi та iншi набирали козацькi загони, оголошували себе отамана-ми й «козакували» в Дикому полi. Прагнучи захистити право козацької старшини на дворянство, ук-раїнськi старшинськi iсторики-лiтописцi ХVII-ХVIII ст. намагалися довести, що козаки – це нащадки стародавнiх шляхетних воякiв, ли-царiв. Наприклад, Г.Грабянка писав: козаки «ще здавна були людьми вiйськового стану i бiльше вiдчували нахил до вправ з мечем а не до трудової повинностi». Дореволюцiйнi iсторики, письменники, поети розглядали козац-тво, його демократизм, прагнення до рiвностi як втiлення суспiльного iдеалу українського народу. Зокрема, такої позицiї дотримувалися А.Скальковський, В.Антонович, М.Костомаров, Д.Яворницький. По-новому пiдiйшов до оцiнки козацтва М.Грушевський. Розгля-даючи цю проблему в iсторичному розвитку, не заперечуючи демокра-тизму й безкласовостi козацтва, вiн трактував його на першому етапi iснування як руйнiвну, стихiйну силу, i лише згодом, на думку дос-лiдника, воно стало втiленням нацiональних прагнень українського народу, його державницьких змагань. «Козацтво на Українi, – наголо-шував М.Грушевський, – набуло широкого розвитку i, склавшись зрештою у певний суспiльний клас, в особливий iнститут, з побутово-го явища, по сутi руйнiвного, навiть антикультурного, стало представ-ником нацiональних iнтересiв свого народу i взяло на себе державне будiвництво України...». Росiйськi iсторики так званої «державницької» школи (С. Со-ловйов, К.Кавелiн та iн.), iдеалiзуючи роль держави в iсторiї Росiї, роз-глядали козацтво виключно як руйнiвну антиiсторичну силу. М.Петровський, В.Голобуцький та iншi радянськi iсторики, вка-зуючи на визначну роль козацтва в iсторiї українського народу, вва-жають, що воно виникло внаслiдок розвитку антифеодальної боротьби

ють, що воно виникло внаслiдок розвитку антифеодальної боротьби селянства i мiщан в Українi як форма протесту проти соцiального та нацiонально-релiгiйного гноблення. Нинi такий пiдхiд здається надто однобiчним. Вочевидь, слiд вба-чати у феноменi козацтва не лише продукт соцiальних i класових про-цесiв в Українi ХV-XVI ст., а й втiлення в ньому кращих нацiональних рис нашого народу, розглядати його як суспiльну силу, що стала твор-цем нової форми державностi в Українi, виступала оборонцем ук-раїнського народу вiд зовнiшнiх ворогiв. Водночас козацтво було най-бiльшим виразником прогресивних тенденцiй суспiльного розвитку. Козак – дрiбний власник i виробник, який стояв осторонь крiпосницької системи й був принципово ворожий їй, виступав соцiальним iдеалом для переважної маси українського населення, до якого були зверненi очi трударiв. Акцентуючи увагу на тому, що основна причина утворення козац-тва корiнилася в тих соцiально-полiтичних умовах, якi склалися на ук-раїнських землях у другiй половинi XV – ХVI ст., варто зупинитися на таких її аспектах як зростання визиску феодалiв та мiської верхiвки Польсько-Литовської держави, агресiя Османської iмперiї та Кримсь-кого ханства, «ухiдництво» та «добичництво», потреба колонiзацiї обезлюднених просторiв «дикого степу». Необхiдно також з’ясувати соцiальний склад козацтва, його устрiй та заняття на нових землях, охарактеризувати першi вiйськовi походи українських козакiв. 2. З’ясувавши головнi передумови виникнення та суть ук-раїнського козацтва, треба пiдкреслити, що рубiжним етапом у процесi становлення козацького устрою було створення Запорiзької Сiчi – громадсько-полiтичної i воєнної органiзацiї козакiв, яка склалася в по-низзi Днiпра за Днiпровими порогами наприкiнцi ХV – початку ХVI ст. М.Грушевський писав про неї: «Запорожжя було огнищем козацької сили, солiдарностi, органiзованостi». Характеризуючи Запорiзьку Сiч, слiд особливо наголосити: саме тут козацтво продовжило державницькi традицiї України, якi беруть свiй початок вiд Київської Русi, Галицько-Волинського королiвства, Литовсько-Руської держави. Воно створило свiй уряд, мiсцеву ад-мiнiстрацiю, вiйськовi сили, суд, дипломатичну службу, символiку тощо, контролюючи значну територiю Пiвденної України. За своїм ха-рактером Запорiзька Сiч була демократичною республiкою.

На Сiчi дiяв оригiнальний державний устрiй, який виключав узур-пацiю влади козацькою старшиною, передбачаючи виборнiсть всiх ор-ганiв i виконавцiв, забезпечуючи визначальну роль громади у ви-рiшеннi всiх важливих справ. Неперевершений знавець як iсторiї Запо-рiзької Сiчi, так i її внутрiшнього ладу Д.Яворницький зазначав: «В основi порядкiв запорозького устрою лежала община, громада, мир, товариство... Зовнiшнiм виявом цiєї общини була рада.., народне вiче. На цiй радi могли бути присутнiми всi без винятку сiчовi козаки, по-чинаючи вiд вiйськової старшини i кiнчаючи простою «сiромою», або простолюддям, «черню». Тут панувала повна рiвнiсть мiж всiма чле-нами общини; кожен користувався однаковим правом голосу, кожен мiг вiдкинути пропозицiї iншого i взамiн запропонувати власнi плани й мiркування; проте, коли рiшення було прийняте бiльшiстю голосiв на радi, воно ставало необхiдним i обов’язковим для всiх». Важливо показати, що, номiнально пiдвладна урядовi Речi Поспо-литої, Сiч далеко не завжди зважала на його волю i нерiдко виявляла самостiйнiсть у своїй внутрiшнiй i зовнiшнiй полiтицi. Вже наприкiнцi ХVI ст. вона починає вiдiгравати помiтну роль i в мiжнародних спра-вах. Зважаючи на запорозьке козацтво як на значну вiйськову та по-лiтичну силу, уряди Австрiї, Венецiї, Московщини, Туреччини, Мол-давiї, Трансiльванiї, Швецiї, Кримського ханства встановлюють з Сiччю зв’язки. Доречно зупинитися на вiйськово-полiтичнiй дiяльностi Запо-рiзької Сiчi, її збройних силах та бойових засобах, зазначивши, що вже на другу половину ХVI ст. Сiч мала чiтку вiйськову органiзацiю. Все запорiзьке вiйсько дiлилося на куренi. Курiнь – це i своєрiдна казарма, у якiй постiйно жили козаки, i адмiнiстративна одиниця у самiй Сiчi, i, водночас, завжди готовий до дiї бойовий пiдроздiл, з яких складалося вiйсько запорiзьких козакiв. Сам курiнь-казарма вмiщував 150-200 чо-ловiк, хоч загальна кiлькiсть приписаних тому чи iншому курiню мог-ла досягти 400-600 чоловiк. Бiльшiсть з них тiльки числилась за ним, проживаючи постiйно при своїх господарствах на територiї, що пiдпорядковувалася Запорiзькiй Сiчi, i з’являлися сюди за вимогою. Очолював цю вiйськову органiзацiю загальновиборний кошовий ота-ман. Крiм нього у керiвництво Коша входили також вибранi зборами усiх козакiв вiйськовий суддя, писар, курiннi отамани, хорунжий, бон-чужний та iн. У своїх грамотах i «листах» козаки титулували себе «Вiйськом Зопорозьким» або «Лицарством Вiйська Запорозького».

Сiчове вiйсько було своєрiдним лицарським орденом, що вимагав вiд своїх членiв особливої дисциплiни i сомопосвяти. «Вони дуже мiцнi тiлом, легко зносять спеку i холод, голод i спрагу; на вiйнi витривалi, вiдважнi, хоробрi i навiть легковажнi, бо не цiнять свого життя» – так дещо пiзнiше характеризує запорожцiв Г.Боплан, безпосереднiй свiдок тих подiй. Уся маса запорiзького низового товариства, середня чисельнiсть якого становила 10-12 тиС. чол., розподiлялася на три роди вiйськ: пiхоту, кiнноту, артилерiю. Сiч мала також свiй флот з великих човнiв-чайок або байдакiв. Необхiдно розповiсти про внутрiшнє життя Запорiзької Сiчi, її господарську дiяльнiсть та звичаї, охарактеризувати провiдних дiячiв. 3. В третьому питаннi слiд акцентувати увагу на тому, що поряд iз Запорiзьким вiйськом, яке репрезентувало собою збройнi сили Ук-раїни, польсько-шляхетським урядом було сформовано реєстрове ко-зацьке вiйсько. Серед литовських i польських феодалiв iдея про взят-тя частини козакiв на державну службу виникла на поч. ХVI ст. I вже тодi, крiм вiйськової мети, передбачалося «приборкання» козацтва, яке iгнорувало урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. Але здiйснити це вдалося лише в 1572 роцi, коли за наказом короля Сигиз-мунда-Августа 300 козакiв було прийнято на державну службу i запи-сано в окремий реєстр (список), вiд чого вони й дiстали назву «реєстрових козакiв.» Таким чином, запроваджуюючи реєстр, польський уряд здiйснював свою полiтику «приборкання козацтва». Але реєстр не ли-ше не розв’язав, а й загострив козацьку проблему для Речi Посполитої. Хоча уряд i прагнув лiквiдувати сувереннiсть українського козацтва, перевести його з категорiї численної соцiально-економiчної верстви з державними тенденцiями в суто вiйськову, проте був змушений збе-регти реєстровому вiйську елементи автономiї, а також легалiзувати й офiцiйно визнати козацьку вiйськову й полiтичну органiзацiю, яка склалася в результатi внутрiшнього розвитку козацтва. Для козакiв бу-ло встановлено власний «присуд», тобто виведено з-пiд юрисдикцiї мiсцевої адмiнiстрацiї та пiдпорядковано «старшому i суддi над усiма низовими козаками». Цей судовий iмунiтет поширювався не лише на тих козакiв якi перебували на королiвськiй службi, одержуючи вiдповiдну платню, а й на тих, що виходили з Низу «на волость» (дер-жавну територiю Речi Посполитої). Так абстрактна iдея козацької «вiльностi» набула конкретного змiсту i дiстала офiцiйну санкцiю, а

козацтво в адмiнiстративно-правовому вiдношеннi було вiддiлено вiд решти населення Речi Посполитої та почало оформлятися в окрему станову групу, яка iнтенсивно зростала в результатi «покозачення» се-лянства i мiщан. Потрiбно вiдмiтити, що, створюючи реєстр, уряд мав також на метi розколоти козацтво, протиставивши йому реєстровцiв, перетворе-них у польськi регулярнi частини, пiдлеглi польсько-шляхетському командуванню. Однак, як показало майбутнє, цi мрiї не збулися. Реєстрове козацтво, за винятком частини реєстрової вищої старшини, яка нерiдко йшла на угоду з польською шляхтою, спiвчувало свому народовi i часто виступало спiльно iз Запорiзьким Вiйськом проти соцiального i нацiонально-релiгiйного гноблення. Останнє варто проiлюструвати конкретними прикладами. Далi важливо розглянути завдання реєстрового козацтва, його ор-ганiзацiйну структуру, прослiдкувати змiни й обмеження в чисельному складi.

Тема 5.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ 1648 РОКУ.

УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ

(2 год.)

План 1. Причини та передумови нацiонально-визвольних змагань українцiв

пiд проводом Б.Хмельницького. 2. Початок Визвольної революцiї. Лiквiдацiя польсько-шляхетського

режиму в Українi. Становлення Української нацiональної держави.

3. Договiр мiж Україною i Московською державою (1654 р.) та його оцiнка в iсторичнiй лiтературi.

Реферати Богдан Хмельницький – видатний державний дiяч i полководець, фундатор Української держави. Битва пiд Батогом (1652 р.) та її наслiдки.

Список лiтератури 1. Антонович В. Про часи козацькi на Українi. – К., 1991. – С. 100-142. 2. Апанович О. Українсько-росiйський договiр 1654 р. Мiфи i реальнiсть. – К., 1994. 3. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 54-76. 4. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 296-325. 5. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 178-202. 6. Дорошенко Д. Нарис з iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 234-283. 7. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I / Пiд ред.В.Смолiя.-К., 1995. – С. 152-191. 8. Костомаров В. Iстория України в життєписях визначнiйших єї дiячiв. – К., 1991. – С.

315-356. 9. Крип’якевич I. Богдан Хмельницький. – Львiв, 1990. 10. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 170-186. 11. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, – 1995. – С.

63-76. 12. Липинський В. Україна на переломi... // У.I.Ж. – 1992. – №2, 4. 13. Мельничук Б., Юрчак Н. Шляхами Богдана Хмельницького на Тернопiльщинi. –

Тернопiль, 1991. 14. Мерiме П. Українськi козаки. Богдан Хмельницький. – Львiв, 1990. 15. Наливайко Д. Козацька християнська республiка .-К., 1992. – С. 186-281. 16. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 10-35. 17. Ролле Й. Жiнки при Чигиринському дворi. – К., 1994. 18. Свєшнiков I. Битва пiд Берестечком. – Львiв, 1993. 19. Статьи Богдана Хмельницкого. Первый договор между Украиной и Россией 21 мар-

та 1654 г. // Пам’ятки України. – 1991. – №2, 5; Вивiд прав України. – Львiв, 1991. – С. 18-41.

20. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 115-128. 21. Хоткевич Г. Два гетьмани. – К., 1991. – С. 5-62. 22. Шевальє П. Iсторiя вiйни козакiв проти Польщi. – К., 1993. 23. Яковлiв А. Договiр гетьмана Б.Хмельницького з Москвою року 1654 // Дзвiн. – 1991

р. – №4.

Методичнi поради

1. Висвiтлюючи перше питання, слiд спинитися на розкриттi тих iсторичних передумов та об’єктивних причин, що привели до На-цiонально-визвольної революції українського народу проти польсько-шляхетського режиму в Українi. Найголовнiшими з них були: 1) «Ординацiя» 1638 р., у результатi якої правлячi кола Речi По-сполитої обрали курс на обмеження прав, а в перспективi – на лiквiдацiю козацтва як стану українського суспiльства. Реєстрове вiйсько втратило давню самоуправу: на його чолi мав стояти не ви-борний гетьман, а польський комiсар; так само полковники мали бути зi шляхти i для їх охорони служила прибiчна гвардiя з найманцiв. Реєстр зменшено до 6000 чол., а решта мала повернутися в пiдданство до своїх панiв. Мiщанам i селянам заборонено зватися козаками i вiддавати своїх доньок замiж за козакiв. На Запорiжжя можливо було переходити лише за окремим дозволом. Так козаччина дiйшла до кри-тичного моменту – бути чи не бути. 2) Посилення експлуатацiї українського селянства внаслiдок стрiмкого поширення фiльварково-панщинної системи господарства, особливо в пiвденних i схiдних регiонах України. Сучасник зазначав: «Тутешнi селяни заслуговують на спiвчуття. Вони мусять працювати власноручно i зi своїми кiньми три днi на тиждень на користь свого пана... та виконувати тисячi iнших повинностей, яких би й не повиннi були робити, не кажучи про грошi, яких пани вiд них вимагають... Од-ним словом, селяни змушенi вiддавати своїм панам усе, що тi захо-чуть... Але i це ще не найважливiше, оскiльки пани мають необмежену владу не тiльки над їхнiм майном, а й над їхнiм життям; ось яка велика свобода польської шляхти (яка живе неначе в раю, а селяни нiби пере-бувають у чистилищi)». 3) Посилення нацiонально-релiгiйного гноблення українського народу. Польськi магнати, особливо пiсля Берестейської унiї (1596 р.), силою насаджували в Українi католицизм i унiатство, перешкоджали розвитку шкiл, освiти, української культури, утискували православних i їхню вiру, захоплювали й руйнували церкви та монастирi. Отже, антиукраїнська полiтика польських правлячих кiл призвела до загального незадоволення усiх верств українського суспiльства, якi стали рушiйними силами революцiї. 2. Друге питання доречно розпочати з характеристики особи Б.Хмельницького, який очолив визвольну боротьбу українського на-роду. Вiн походив iз сiм’ї дрiбної української шляхти. Був освiченою

людиною, закiнчив школу єзуїтiв. Знав кiлька мов. Деякий час служив у реєстровому козацькому вiйську, воював з турецько-татарськими ор-дами i пiсля битви пiд Цецорою (1620 р.) два роки перебував у полонi в Туреччинi. Повернувшись, Хмельницький займав посаду вiйськового писаря, потiм сотника Чигиринського полку, володiв невеликим маєтком – хутором Суботовим поблизу Чигирина (згодом маєток було розорено польською шляхтою, а над сiм’єю вчинено жорстоке насиль-ство). На запрошення французького уряду, разом з I.Сiрком i запо-рiзькими козаками, у 1646 р. брав участь у воєнних дiях на боцi Францiї проти iспанських Габсбургiв. На поч. 1648 р. Б.Хмельницького було обрано гетьманом Вiйська Запорозького. Слiд пiдкреслити, що визвольна боротьба була важкою i трива-лою. Основне її завдання полягало в поваленнi польсько-шляхетського режиму в Українi i утвореннi української нацiональної держави. В реа-лiзацiї цього завдання можна видiлити такi основнi етапи: Перший (лютий-вересень 1648 р.) – формувалася iдея автономiї для козацького регiону (центральна i пiвденна частина Київського воєводства) в складi Речi Посполитої. Гетьман Б.Хмельницький, як i бiльшiсть старшин i козакiв, в цей час продовжував вважати останню своєю батькiвщиною, а короля – її єдиним законним володарем. На-цiонально-полiтична свiдомiсть старшини й козацтва в цiлому обме-жувалася прагненням домогтися вiдновлення прав i вiльностей Вiйська Запорозького, що грунтувалися на козацькому традицiоналiзмi. Разом з тим гетьман уживав заходiв для розгортання визвольної боротьби й формування на мiсцях нацiональних органiв влади. Другий (вересень 1648 – серпень 1649 рр.) – завершується процес розроблення полiтичної програми, яка вперше в iсторiї української по-лiтичної думки передбачала створення незалежної держави в межах усiх етнографiчних земель України: По-перше, у розмовах з королiвськими комiсарами було чiтко за-свiдчене право українського народу на створення власної держави в етнiчних межах його проживання. В реалiзацiї цього Б.Хмельницький вiдтепер убачав основну мету своєї дiяльностi («виб’ю з лядської не-волi народ весь руський... тепер досить достатку в землi i князiвствi своїм по Львов, Холм i Галич. А ставши на Вiслi, скажу далi ляхам: сидiте, мовчiте, ляхи»). По-друге, було висловлено iдею незалежностi утвореної держави вiд влади польського короля («лядська земля згине, а Русь ще в цьому роцi панувати буде», «мi то бог дав, жем єсть єдиновладцем i само-

держцем руським»). Як пiдкреслював Б.Хмельницький у розмовi з Г.Унковським, «а нас Бог вiд них (Польщi i Литви) увiльнив – короля ми не обирали i не коронували, i хреста йому не цiлували. А вони до нас про це не писали i не присилали, i ми волею Божою цим вiд них стали вiльнi». По-третє, було сформульовано положення про соборнiсть Ук-раїнської держави. Як свiдчив учасник польського посольства М.М’ясковський, Б.Хмельницький неодноразово наголошував на своєму намiрi «вiдiрвати вiд ляхiв всю Русь i Україну», звiльнити «з лядської неволi... народ всiєї Русi». По-четверте, утворена Українська держава розглядалася як спад-коємиця Київської Русi. Пiд час переговорiв з Г.Унковським Б.Хмельницький вiдзначав можливiсть замирення з Рiччю Посполи-тою лише за умови визнання її урядом незалежностi козацької України в тих кордонах, що «володiли благочестивi великi князi». Третiй (серпень 1649 – травень 1652 рр.) – позначився переходом вiйськово-полiтичної iнiцiативи до польської сторони внаслiдок позицiї кримського хана, який був принциповим противником розгро-му Речi Посполитої й утворення незалежної Української держави. Вiн добре усвiдомлював, що її поява на пiвнiчних кордонах ханства по-кладе край найбiльшому джерелу наживи – постiйному грабуванню українських земель i торгiвлi ясиром. З огляду на це Iслам-Гiрей у боротьбi України з Польщею вирiшив проводити полiтику «рiвноваги сил», що вела до їх взаємного виснаження й давала можливiсть Криму вiдiгравати провiдну роль у Пiвденно-Схiднiй Європi. Ця позицiя кримської верхiвки таїла у собi смертельну небезпеку для справи ви-борення Україною незалежностi. Четвертий (травень 1652 – березень 1654 рр.) – Українська дер-жава виборола фактичну незалежнiсть. Було реорганiзовано ад-мiнiстративно-територiальний устрiй України. У цiлому завершився також процес творення iнституцiй Української держави як спадкоємицi княжої Русi, що було, за словами О.Оглоблiна, «найбiльшим полiтичним досягненням українського народу по довгих столiттях бездержавностi й нацiонального поневолення». Водночас ставало очевидним, що українське вiйсько, незважаючи на ряд гучних перемог над поляками, не може постiйно протистояти невгамовним намаганням шляхти вiдвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надiйної пiдтримки великої чужоземної держави. Шукаючи протекцiї в своїх намаганнях

зберегти завойоване пiд час Великого повстання, Україна як держава, її провiдники зупинилися нарештi на Москвi. Було укладено договiр, який за своїми формально-правовими ознаками скорiше нагадував акт про встановлення вiдносин номiнального васалiтету чи протекцiї, а за змiстом передбачав створення пiд верховенством корони Романових конфедерацiї проти зовнiшнього ворога. П’ятий (березень 1654 – липень 1657 рр.) – боротьба уряду Б.Хмельницького за возз’єднання захiдного регiону України з козаць-кою республiкою, спочатку (березень 1654 – травень 1656 рр.) в союзi з Московщиною, а пiзнiше (червень 1656 – липень 1657 рр.) в коалiцiї зi Швецiєю i Трансiльванiєю та її невадача. Детально прослiдковуючи основнi подiї нацiонально-визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського режиму, треба наголосити на однiй iз найважливiших її особливостей – тiсному взаємозв’язку з соцiальною боротьбою, що вiдiграла винятково важли-ву роль у становленнi соцiально-економiчного ладу Української дер-жави. 3. Звертаючись до Переяславо-Московського договору 1654 р., потрiбно насамперед зазначити, що вiн передбачав збереження за Ук-раїнською державою витворених форм правлiння (республiканської) й устрою iнституцiй полiтичної влади (унiтарного); територiї, суду й су-дочинства; армiї (у 60 тиС. козакiв); фiнансової системи; терито-рiально-адмiнiстративного устрою; нової моделi соцiально-економiчних вiдносин; повної незалежностi у проведеннi внутрiшньої полiтики. Її суверенiтет частково обмежувався: у сферi зов-нiшньополiтичної дiяльностi (вiдносинах iз Рiччю Посполитою i Пор-тою), а також зобов’язанням сплачувати певну суму данини до мос-ковської скарбницi. Договiр вже протягом тривалого часу являється предметом науко-вого зацiкавлення багатьох iсторикiв, юристiв, фахiвцiв державного права. Переважна бiльшiсть їх сходиться на тому, що вiн був недоско-налим, «сирим», дозволяв рiзнi тлумачення сторонами, якi його пiдписали. Разом з тим його слiд вважати i певним проявом диплома-тичної ментальностi, з одного боку, європейської, на якiй виховували-ся українськi полiтики i державнi провiдники, та азiатської, властивої московськiй дипломатiї. Загалом же широкий спектр рiзноманiтних оцiнок i характеристик договору, його форми i змiсту, а також його iсторичної i юридичної квалiфiкацiї, що мiстяться в працях дослiдникiв зводиться до кiлькох

основних тлумачень. На думку росiйського iсторика права В.Сергєєвича, договiр являв собою персональну унiю мiж Московщи-ною та Україною, за якою обидвi сторони мали спiльного монарха, зберiгаючи кожна свiй окремий уряд. Iнший фахiвець iз росiйського права М.Дьяконов доводив, що, погоджуючись на «особисте пiдкорення» царевi, українцi безумовно погоджувалися на поглинення їхнiх земель Московським царством, i тому цей договiр був «реальною унiєю». Такi iсторики, як росiянин В.Мякотiн та українцi М.Грушевський i А.Яковлiв, вважали, що Переяславо-Московський договiр був формою васальної залежностi, за якої сильнiша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українцiв), не втручаючись у її внутрiшнi справи; українцi ж зобов’язувалися сплачувати царевi по-датки, надавати вiйськову допомогу i т.д. Iнший український iсторик – В.Липинський – пропонує думку, що договiр 1654 р. був не чим iншим, як лише тимчасовим вiйськовим союзом мiж Московщиною та Україною. Радянськi iсторики в своїх працях обстоювали постулати, якi були сформульованi в спецiальнiй постановi ЦК КПРС («Тези до 300-рiччя возз’єднання України з Росiєю (1654-1954), схваленi ЦК КПРС») i вважалися єдиновiрними. В них, зокрема, зазначалося, що договiр 1654 р. став кульмiнацiйним моментом у вiковому прагненнi українцiв та росiян до возз’єднання i що возз’єднання цих двох народiв було основною метою повстання 1648 р. Одним з небагатьох iсторикiв радянських часiв, який виступив проти цiєї iдеологiчної фальшивки, був М.Брайчевський. Та як би не квалiфiкувати й не оцiнювати форму вiдносин, якi утворилися внаслiдок переяславських i московських переговорiв, на думку Д.Дорошенка, «не можна забувати одного: що обидвi сторони, й Москва, й Україна, кожна по-своєму розумiли суть цих вiдносин. Зго-дившись прийняти Україну «пiд велику царську руку», в Москвi з пер-ших же крокiв старалися обернути протекторат у iнкорпорацiю, вико-ристовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в звернен-нях гетьмана до московського уряду, щоб зреалiзувати якмога ширше свiй вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва рiзнi прояви суспiльного антагонiзму на Українi. Власне на цьому антагонiзмi й була побудована вся дальша полiтика Москви що-до України. З iншого боку, гетьман i старшина справдi дивилися на протекцiю московського царя, як лише на певну, може навiть i тимча-сову комбiнацiю, яка давала змогу нарештi покiнчити тяжку боротьбу за унезалежнення вiд Польщi...»

Розглядаючи значення Переяславо-Московського договору для України, необхiдно зазначити, що вiн, серед iншого, засвiдчував пра-вову форму її вiдокремлення вiд Речi Посполитої, був юридичним виз-нанням Української держави та її козацького устрою. Важливо також звернути увагу, що з укладанням договору 1654 р. Нацiонально-визвольна революцiя українського народу не припинилася. Далі слід проаналізувати події 1654-1657 рр., показати характер московської політики на українських землях в цей час, з’ясувати суть Віленського перемир’я між Московщиною і Польщею 1656 р. Особли-ву увагу зверніть на причини загострення відносин між Україною і Московщиною та пошуки першою нових союзників.

Тема 6.

КРИЗА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТОЛІТТЯ

(2 год.)

План 1. Гетьманування I.Виговського та Ю.Хмельницького. 2. Боротьба старшини за владу. П.Тетеря та I.Брюховецький. 3. Україна в останнiй перiод Нацiонально-визвольної революцiї.

Реферати Конотопська битва (1659 р.) в iсторiї українського народу. Життя i боротьба гетьмана П.Дорошенка.

Список лiтератури 1. Антонович В. Про козацькi часи на Українi. – К., 1991. – С. 143-153. 2. Брайчевський М. Конспект iсторiї України // Старожитностi. – 1991. – №11-12. 3. Будзиновський В. Нашi гетьмани. – Тернопiль, 1990. – С. 23-85.

4. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 77-103. 5. Володарi гетьманської булави: Iсторичнi портрети. – К., 1995. – С. 253-385. 6. Гетьмани України: Iсторичнi портрети. – К., 1991. – С. 45-93. 7. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського 8. державотворення. – К., 1995. – С. 181-198, 497-508. 9. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 326-366. 10. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 203-243. 11. Донцов Д. Iсторiя розвитку української державної iдеї. – К., 1991. – С. 9-18. 12. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 284-334. 13. Драгоманов М. Пропащий чаС. .. // У.I.Ж. – 1991. – №9. 14. Ефименко А. История украинского народа. – К., 1990. – С. 251-268. 15. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 47-50. 16. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 191-218. 17. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 186-204. 18. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 76-

87. 19. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 36-52. 20. Смолiй В., Степанков В. Переддень Руїни (1650-1670 рр.) // Київська старовина. –

1993. – №6. 21. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 128-144. 22. Яворницький Д. Iсторiя запорозьких козакiв. Т.3. – К., 1991.

Методичнi поради 1. Починаючи вивчення даної теми, потрiбно наголосити, що над-звичайно важким ударом для молодої Української держави стала смерть Б.Хмельницького. «Україна в найбiльш рiшучу хвилю, коли важилася вся її доля, стратила свого довголiтнього провiдника – оди-нокого чоловiка, котрий мiг покермувати нею...» – писав М.Грушевський. Ця смерть знаменувала собою завершення першого перiоду Нацiонально-визвольної вiйни, основним завоюванням якого стали утвердження Української держави, встановлення у нiй нової мо-делi соцiально-економiчних вiдносин i запровадження спадкоємностi гетьманської влади. При аналiзi полiтичної дiяльностi гетьмана I.Виговського слiд виходити iз тих умов, в яких опинилася Україна на середину XVII ст. Як зазначав iсторик М.Брайчевський, вже дуже скоро пiсля Переяс-лавської ради з’ясувалося, що московський уряд аж нiяк не збирається дотримуватися досягнутої угоди i схильний розглядати Україну як невiд’ємну частину Московської держави, на яку мають поширювати-ся всi її закони. I це було цiлком закономiрно. Надто рiзною була ситуацiя в Українi та в Московщинi i царський уряд побоювався, що тi

процеси,якi розгорнулися в козацькому краї, можуть перенестися на московськi землi. I справдi, порiвняння виглядає досить промовисто. Україна була республiкою демократичного взiрця, тим часом як Московщина де-монструвала приклад деспотичного єдиновладдя. Україна фактично лiквiдувала в себе феодальне землеволодiння, у Московiї воно стано-вило основу економiчної системи. Україна стояла на межi лiквiдацiї крiпацтва, Московська держава знала найбрутальнiшу форму того iнституту. Україна мала мiське самоврядування, у Московщинi нiчого подiбного не iснувало i т.i. Отож панiвнi верстви останньої з вiдразою ставилися до українських порядкiв, якi неминуче революцiонiзували народнi маси Московщини. Йдучи на союз iз Москвою, Б.Хмельницький розумiв, що на карту ставиться все, чого пощастило досягти цiною запеклої боротьби. Вiн покладав сподiвання на угоду, досягнуту 1654 р. Проте пiдступний ца-рат одразу взяв курс на послiдовно здiйснюване обмеження са-мостійності. Уже в першi роки пiсля Переяславської ради права Ук-раїни стали порушувати раз по раз. Тому то I.Виговський, ставши гетьманом, зосередився на пошуках противаги московським впливам в Українi. З цiєю метою вiн змiцнює зв’язки з Польщею. У вересні 1658 р. між Україною і Польщею було укладено Га-дяцький договір, який передбачав: 1. Україна в складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств під назвою Князівства Руського об’єднувалася з ко-ролівством Польським і Великим князівством Литовським персональ-ною унією, тобто особою спільного короля. 2. Найвища законодавча влада належала Національним зборам депутатів від усіх земель Князівствва Руського. 3. На чолі виконавчої влади мав стояти гетьман, який обирався пожиттєво і затверджувавсяся королем. 4. Князівство Руське мало мати свій суд, скарбницю, грошову одиницю, 40-тисячне військо, українське діловодство. 5. Перебування польських та литовських частин на українській території заборонялося, а при нагальній потребі вони підпорядковувалися українському гетьману. 6. Загальна свобода віри, слова, друку тощо. Далi треба зупинитися на загостреннi полiтичної i соцiальної бо-ротьби в українському суспiльствi та визначити роль Москви у нiй;

розповісти про Конотопську битву; вказати причини невдач полiтики I.Виговського. Підкресліть, що трагедія цієї, безперечно розумної людини, щиро-го українського патріота полягала в тому, що він знехтував здобутка-ми Національної революції й намагався створити шляхетську Україну на зразок шляхетської Польщі. Говорячи про гетьманування Ю.Хмельницького, важливо вiдзначити, що вже з самого початку його дiяльностi перед ним стояли надзвичайно складнi завдання: припинити громадянську вiйну, пом’якшити соцiальне напруження, покласти край як охлократичним поривам «чернi», так i олiгархiчнiй сваволi старшин. I, що найголов-нiше, – запобiгти загрозi територiального розпаду України на Лiвобережжя, Правобережжя та Запорiжжя, полiпшити функ-цiонування центральних i мiсцевих органiв влади, домогтися повного суверенiтету та об’єднання етнiчно-українських земель у межах дер-жави. Окрiм цього, новому гетьману доводилося дiяти у дуже складнiй ситуацiї. З одного боку, на Лiвобережжi перебували московськi вiйська, якi, поширюючи популiстськi гасла, користувалися пiдтримкою значної частини населення. За таких обставин ведення вiйни з Московiєю означало продовження громадянської вiйни. Тому потрiбно було шукати порозумiння. З другого – розрив договору з Рiччю Посполитою ставив Україну перед загрозою вiдновлення воєнних дiй з нею та Кримським ханством, у чому шансiв на перемогу не було. Тому уряд прийняв таке рiшення: дiяти обережно, граючи на суперечностях мiж Московiєю i Рiччю Посполитою. Як зазначав восе-ни 1659 р. А.Потоцький у листi до короля, козацька старшина вважала за найрозумнiше «не бути нi пiд королем, нi пiд царем, сподiваючись цього досягти, обманюючи i лякаючи короля царем, а царя – королем». Після свого обрання Юрій Хмельницький вирішив укласти новий договір з Московією. Для цього були вироблені т.зв. Жердовські статті, спрямовані на збереження суверенітету козацької України в її конфедеративному зв’язку з Московією. Вони передбачали включення до її складу північної Чернігівщини й частини Білорусії; заборону пе-ребування на її теренах московського війська і воєвод (за винятком Києва); вільне обрання гетьмана; право на зовнішньополітичну діяльність; присяги царя на умовах договору тощо. Однак, Москва, вдавшись до військового шантажу (за присутності біля Переяслава 40-тиС. царського війська), відхилила ці статті і до-моглася на скликаній у жовтні 1659 р. раді ухвалення нового Переяс-

лавського договору. Він складався з підроблених московським уря-дом умов договору 1654 р. (українська сторона їх на цей час втратила) та додаткових статей. Його зміст переносив характер українсько-московських відносин зі сфери конфедеративного союзу у площину обмеженої автономії України у складі Московії: 1. Заборонялися зносини з іноземними державами. 2. Україна позбавлялася права без царської згоди переобирати гетьмана. 3. Гетьман без козацької ради не міг призначати й звільняти пол-ковників та генеральну старшину, а також розпоряджатися військом без дозволу царя. 4. Для посилення контролю за діяльністю гетьманського уряду, в Україні значно збільшився контингент царських військ. Крім Києва, московські гарнізони з воєводами розташовувалися у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. 5. Передбачалася смертна кара для українців, які б відмовилися присягнути на вірність царю. 6. Київська митрополія підпорядковувалася московському патріарху та ін. Зрозуміло, що такий характер стосунків з Московією не міг не викликати глибокого розчарування й обурення серед козаків і стар-шин. Ситуація вимагала внесення серйозних змін до політичного кур-су. Але це виявилося далеко не простою справою. Юрко Хмельниць-кий прагнув блага своїй Вітчизні, хотів зберегти її незалежність, не допустити розколу козацької України. Однак, як зазначають iсторики В.Смолiй та В.Степанков, добре освiчений i не позбавлений гострого розуму юний гетьман не мав здiбностей нi полiтика, нi полководця. Емоцiйно не врiвноважений, слабкої волi, вiн не користувався автори-тетом серед старшин, не мiг твердо тримати кермо влади у своїх ру-ках, швидко став iграшкою в планах лiдерiв полiтичних угрупувань. Окремо слiд спинитися на аналiзi Чуднiвського (1660 р.) догово-ру, укладеного Ю.Хмельницьким, та його наслідки. Завершуючи висвiтлення питання, необхiдно наголосити, що на-слiдки подiй 1658-1663 рр. були трагiчними для України. По-перше, було породжено проблему територiальної цiлiсностi Української дер-жави. По-друге, витворено причину перманентної полiтичної бороть-би. По-третє, створено умови для реалiзацiї планiв Московiї i Речi Посполитої подiлити мiж собою Україну.

2. Приступаючи до розгляду другого питання, варто звернути увагу, що з середини 60-х рр. XVII ст. Україна стає ареною росiйсько-польського протистояння, що добре вiдчувається в тактицi гетьманiв i старшини, в поведiнцi яких усе бiльше проглядаються риси амбiтностi, егоїзму, iгнорування загальнонацiональних iнтересiв. Кiнець кiнцем це приводить до того, що на українських землях виникає мiжусобна бо-ротьба, з якої мають зиск лише сусiди. Україну було подiлено вздовж Днiпра на двi сфери впливу: польську – на Правобережнiй Українi та московську – на Лiвобережнiй, включно з Києвом. Турецька присут-нiсть вiдчувалася на пiвднi. Всi козацькi гетьмани у цей час залежали вiд пiдтримки тих чи iнших зовнiшнiх сил. Гетьманська влада послаб-лювалася безперервними внутрiшнiми сутичками, соцiальним напру-женням мiж козацькими низами i старшиною, що прагнула монопо-лiзувати полiтичну владу та нав’язувати їм трудовi повинностi. Але й серед козацької старшини, якою успiшно манiпулювали могутнi сусiди України, точилася внутрiшня боротьба, iнтриги, мотивованi вузькими особистими цiлями. Особливими майстрами соцiально-полiтичної iнтриги виявилися надалi московськi царi та їхнi емiсари. Щоб лiквiдувати суверенiтет України, вони пiдбурювали народнi маси про-ти козацької старшини, одночасно щедро роздаючи їй маєтностi та привiлеї в обмiн за зраду iнтересiв української державностi. Народ на-звав цей перiод (1663-1686 рр.) «Руїною». Пiсля того як Ю.Хмельницький зрiкся гетьманської влади, його наступниками стали П.Тетеря (1663-1665 рр.) – на Правобережнiй Ук-раїнi та I.Брюховецький (1663-1668 рр.) – на Лiвобержнiй. Характери-зуючи їх дiяльнiсть, слiд вiдмiтити, що обидва вони зажили недоброї слави чужинецьких поплiчникiв. Тетеря тримався чiтко пропольської орiєнтацiї, називаючи Україну польською «провiнцiєю», а короля її «природним i власним паном». Саме за допомогою полякiв йому вда-лося на якийсь час поширити свiй вплив i на Лiвобережжя, але не на-довго. На Лiвобережнiй Українi I.Брюховецький проводив вiдверто промосковську полiтику, пiдписавши у 1665 р. «московськi статтi», згiдно з якими всi податки, що збиралися в Українi, повиннi були йти до царського скарбу, а у всi найзначнiшi мiста призначалися царськi воєводи з вiйськом. За винятком козакiв, усе населення вiддавалося пiд адмiнiстративну та судову управу воєвод. Гетьманський уряд позбав-лявся права на зовнiшньополiтичну дiяльнiсть.

Пiдсумовуючи, необхiдно зупинитися на наслiдках мiжстаршинської боротьби для України та її народу. 3. Незважаючи на глибокi суспiльно-полiтичнi суперечностi в се-редовищi державної елiти з її орiєнтацiєю на рiзнi зовнiшнi сили й по-стiйне втручання останнiх у внутрiшнє життя України, обидва її ре-гiони зв’язували в один державний органiзм полiтичнi, етнокультурнi, конфесiйнi та iншi фактори. Ще не була втрачена перспектива об’єднання. Яскравим представником iдеї сильної, самостiйної, собор-ної України виступав обраний у серпнi 1665 р. гетьманом П.Дорошенко. Його дiяльнiсть розпочалася у дуже несприятливiй внутрiшнiй i зовнiшнiй обстановцi. Крiм того, що держава була розч-ленована на два гетьманства iз своїми урядами, вона виявилася також надзвичайно спустошеною. За приблизними пiдрахунками, на середи-ну 60-х рр. XVII ст. Правобережна Україна втратила 65-70% свого на-селення. На поч. 1667 р. зазнало iсторичних змiн мiжнародне становище України. Наприкiнцi сiчня укладається московсько-польський Андру-сiвський договiр. Вiн передбачав встановлення на 13,5 року пере-мир’я, закрiплення за Московщиною Сiверщини й Лiвобережної Ук-раїни i на два роки Києва, а за Рiччю Посполитою – земель Бiлорусi та Правобережної України. Запорiжжя потрапляло у спiльне володiння двох держав. Отже, договiр вiдображав компромiс мiж двома монар-хiями, що полягав у подiлi Української держави i мав надзвичайно трагiчнi наслiдки для iсторичної долi українського народу. Виникли незборимi труднощi на шляху консолiдацiї українських земель у ме-жах незалежної нацiональної держави. На тривалий час загальмувався й деформувався процес розвитку української нацiї, її етнiчної й по-лiтичної самосвiдомостi, мови, культури тощо. Цей договiр, на думку В.Смолiя та В.Степанкова, знаменував со-бою завершення другого перiоду Нацiонально-Визвольної вiйни, що характеризувався рiзким загостренням соцiально-полiтичної боротьби, яка вилилася в громадянську вiйну (започаткувавши, таким чином, процес Руїни Української держави) й призвела до подiлу козацької України на два гетьманства. Почався останнiй, третiй перiод На-цiонально-Визвольної вiйни. Основним його змiстом була вiдчайдушна боротьба уряду П.Дорошенка за возз’єднання Української держави та змiцнення її суверенiтету. Далi потрiбно прослiдкувати основнi етапи дiяльностi гетьмана П.Дорошенка та їх змiст, коротко спинитися на характеристицi таких

постатей, як П.Суховiй, Д.Многогрiшний, М.Ханенко, I.Самойлович, I.Сiрко, проаналiзувати угоди, укладенi українськими гетьманами та мiжнароднi договори, що стосувалися України, зокрема Бучацький (1672 р.), Бахчисарайський (1681 р.), про «Вiчний мир» (1686 р.). За-значте, що два останні акти закріплювали розкол України. Доцiльно також розповiсти про трагiчну долю Ю.Хмельницького, який намагав-ся з допомогою Туреччини утвердитися на Правобережнiй Українi. У висновках семiнару важливо пiдкреслити, що, незважаючи на характернi для суспiльно-полiтичного розвитку козацької України дру-гої половини 60 – середини 70-х рр. XVII ст. полiцентризм полiтичної влади i розчленованiсть ї територiї, все ж продовжувала iснувати єдина державна структура (гетьманат). Вона припинила своє iснування лише з лiквiдацiєю державних iнституцiй у Правобережнiй Українi, що у часi збiглося з падiнням гетьманства П.Дорошенка. Ця подiя була ос-таннiм актом Нацiонально-визвольної революцiї. Українському народу не судилося добитися створення в етнiчних межах свого проживання незалежної соборної держави. Вдалося лише зберегти державнi iнституцiї на теренi Лiвобережжя, яке на правах автономiї входило до складу Росiї.

Тема 7.

ПОЛІТИЧНИЙ ЛАД УКРАЇНИ В КІНЦІ XVII-XVIII СТОЛІТТЯХ

(2 год.)

План 1. Гетьманування I.Мазепи. Перша українська конституцiя. 2. Наступ Москви. Остаточна лiквiдацiя автономного устрою

України. 3. Суспiльно-полiтичне становище Запорiжжя, Слобожанщини, Пра-

вобережжя та Захiдної України.

Реферати Iван Мазепа, людина й iсторичний дiяч. Формування та боротьба карпатських опришкiв.

Список лiтератури 1. Антонович В. Про козацькi часи на Українi. – К., 1991. – С. 154-207. 2. Борщак I. Мазепа. Орлик. Войнаровський. – Львiв, 1991. 3. Борщак I., Мартель Р. Iван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана. – К., 1991. 4. Володарi гетьманської булави: Iсторичнi портрети. – К., 1995. – С. 385-554. 5. Гетьмани України: Iсторичнi портрети. – К., 1991. – С. 101-214. 6. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994. 7. Грабовецький В. Олекса Довбуш. – Львiв, 1994. 8. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – С. 199-250, 509-528. 9. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 367-476. 10. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 244-305. 11. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – C.334-495. 12. Єнсен А. Мазепа. – К., 1992. 13. Iван Мазепа i Москва. – К., 1994. 14. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 219-262. 15. Костомаров М. Iстория України в життєписях визначнiйших єї дiячiв. – К., 1991. – С.

452-493. 16. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 204-252. 17. Кулиняк Д. Соловецький в’язень. – К., 1991. 18. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 87-

104. 19. Рiзниченко В. Пилип Орлик. – К., 1918. 20. Сергiйчук В. Кого зрадив гетьман Мазепа. – К., 1991. 21. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 145-182. 22. Субтельний О. Мазепинцi. – К., 1994. 23. Угода та конституцiя Пилипа Орлика // Лiтературна Україна. – 1990. – 12 лип. 24. Хоткевич Г. Два гетьмани. – К., 1991. – С. 63-106. 25. Яворницький Д. Iсторiя запорiзьких козакiв. Т.З. – К., 1991.

Методичнi поради 1. При розкриттi даного питання слiд дати характеристику дер-жавного ладу Росiї за царювання Петра I, видiлити основнi тенденцiї розвитку системи державного управлiння i визначити, яке мiсце вiдводилося Українi владними структурами в життi держави. Далi до-

цiльно розкрити характернi риси гетьманського устрою в Українi та показати постiйне намагання царського уряду обмежити українську автономiю та владу гетьмана, проiлюструвавши це на «Глухiвських статтях» (1669 р.) Д.Многогрiшного, «Конотопських статтях» (1672 р.) I.Самойловича та «Коломацьких статтях» (1687 р.) I.Мазепи. Зокрема, останній договір обмежував і навіть у дечому ліквідовував самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику України: 1. Влада гетьмана зводилася до поліційних функцій стежити і сприяти виконанню численних царських заборон. Він позбавлявся права заміняти без царського дозволу вищу старшину, а старшина – скидати гетьмана. До того ж козацька старшина зобов’язувалася на-глядати і доносити на гетьмана царському уряду. 2. Заборонялися міждержавні відносини України. Листи й доку-менти від сусідніх держав наказувалося, не розпечатуючи, надсилати до Москви. 3. Українське військо, обмежене до 30 тиС. чол., зобов’язане було брати участь у військових експедиціях Московії. 4. В гетьманську столицю – Батурин – вводився московський стрілецький полк. 5. Українським купцям «под жорстоким наказанням» забороняло-ся торгувати в Московській державі, а також вести торгівлю з Кри-мом.Українці під загрозою смерті зобов’язувалися брати від царських вояків знецінені московські гроші. 6. Вперше законодавчо формулювалася вимога злиття ук-раїнського народу з російським: «Народ малороссийский всякими ме-ры и способы с Великороссийским соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить». Для досягнення цього рекомендувалося заохочувати змішані українсько-російські шлюби. Окремо треба спинитися на постатi I.Мазепи, який, ставши геть-маном, прагнув об’єднати в єдинiй державi всi українськi землi – Лiвобережжя, Правобережжя, Запорiжжя, Слобожанщину. Вiн пере-дбачав побудову в Українi станової держави захiдноєвропейського взiрця iз збереженням традицiйного козацького устрою. Реалiзовуючи свої задуми, гетьман дбав про формування аристократичної верхiвки українського суспiльства. З цiєю метою козацька старшина надiлялася значними землеволодiннями, одержувала новi права та привiлеї. Це викликало незадоволення у середовищi окремих суспiльних груп, ут-руднювало консолiдацiю українського суспiльства.

Важливо вказати, що гетьман Мазепа щиро дбав про розвиток культури в Українi, зокрема – науки й освiти: у 1694 р. Києво-Могилянська Колегiя була перетворена на Академiю, у 1700 р. засно-вано Чернiгiвський колегiум; сприяв розвитку лiтератури, в т.ч. пiдтримував творчiсть Д.Туптала, Ф.Прокоповича, С. Яворського, сам був автором кiлькох вiршiв, щедро фiнансував розвиток мистецтва, насамперед – архiтектури i малярства. За наказом Мазепи збудовано або вiдновлено ряд монументальних споруд у стилi українського баро-ко. У 1690 р. зведено нове примiщення Києво-Могилянської Колегiї, у 1698 р.- кафедральний собор у Переяславi, Богоявленську церкву Братського монастиря та дзвiницю собору св. Софiї у Києвi, до 1695 р. – обнесено новими мурами Києво-Печерську Лавру та iн. Багато цер-ков i монастирiв обдаровував гетьман iконами, книгами, дзвонами. Однiєю з головних засад першого етапу полiтики гетьмана Мазе-пи було пiдтримування добрих вiдносин з Москвою. Вiн активно до-помагав Петровi I у вiйнi проти туркiв та татар, був радником царя у польських питаннях. Завдяки таким контактам Москва погодилась на зайняття Правобережжя в 1704 р. козацьким вiйськом. Україна знову була об’єднана пiд владою одного гетьмана. Говорячи про причини виступу гетьмана Мазепи проти Петра I, необхiдно зазначити, що у першi роки Пiвнiчної вiйни (1700-1721 рр.) посилилося гноблення царським урядом Гетьманщини. Козацькi полки мали великi втрати в боях у Прибалтицi, Польщi, Саксонiї. Цивiльне українське населення повинно було утримувати московськi вiйська та працювати на спорудженнi вiйськових укрiплень. Реформи ПетраI за-грожували українськiй автономiї та незалежностi козацького вiйська вiд царської армiї. Пiд тиском незадоволеної старшини I.Мазепа почав сумнiватися у доцiльностi дальшого зверхництва Москви. Навеснi 1705 р. вiн розпочав таємнi переговори iз союзником Карла ХII поль-ським королем С. Лещинським.У квiтнi 1709 р. було укладено угоду мiж шведським королем Карлом ХII i гетьманом Мазепою, яка пере-дбачала вiдновлення державної незалежностi України в союзi зi Швецiєю. При розглядi наступних подiй та їх трагiчних наслiдкiв, аналiзi причин поразки українцiв доречним буде звернути увагу на слова вiдомого дослiдника I.Борщака: «Пiднiсши прапор революцiї свiдомо й сформулювавши її програму, Мазепа вiдсунув кiнець української автономiї на сiмдесят рокiв i кинув назавжди в українськi маси неза-лежницьку традицiю, скроплену кров’ю. А зв’язавши свiй задум iз мо-

гутньою тодi Швецiєю, водночас ворогом i Москви й Варшави, Мазепа кинув на цiлий свiт гасло, яке так генiально сформулював Вольтер: «Україна завжди прагнула бути вiльною.» Особливе мiсце у розглядi даного питання потрiбно придiлити висвiтленню «Конституцiї Орлика» («Пактiв i Конституцiї прав i вольностей Вiйська Зопорозького») – унiкального iсторичного доку-мента, який є не лише цiнною юридично-правовою пам’яткою, а й яс-кравим свiдченням сподiвань та прагнень українського суспiльства за тiєї трагiчної доби. Вона передбачала: 1. Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого панування. 2. Гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка зби-ралася тричі на рік і складалася з представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників (депутатів), які обиралися по одному від кожного полку, а також послів від Війська Запорізького. 3. Виборність усіх посадових осіб з наступним затвердженням їх гетьманом. 4. Недоторканість особи та відповідальність її тільки перед судом. 5. Встановлювався строгий розподіл між державною скарбницею і особистими коштами гетьмана. 6. Мала бути проведена ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасовані всі тягарі, накладені на простий народ. 7. Православ’я проголошувалося державною релігією, а також пе-редбачалася автокефалія української церкви при формальному підпорядкуванні константинопольському патріархові та ін. Якщо порiвняти iдеї, висловленi в орликовiй конституцiї, з тими iдеями, якi превалювали в сусiднiх државах,то можна належно оцiнити всю вагу цього документу. Україна, як одинокий острiв перебувала в океанi захiдних i схiдних монархiй, деспотiй, де полiтична елiта в кра-щому випадку схилялася до iдеї «освiченого абсалютизму». Лише Англiя, Нiдерланди та Швейцарiя на той час втiлювали принципи кон-ституцiоналiзму в полiтику й правову практику. Тому українська дер-жавнiсть виявилася сильною предусiм своїми iдеалами, якi випередили на столiття загальний суспiльно-полiтичний розвиток у схiдно-європейському регiонi. 2. Характеризуючи друге питання, необхiдно насамперед наголо-сити, що невдала спроба України добитися на початку XVIII ст. неза-лежностi була використана царизмом для повної лiквiдацiї її держав-

ностi. Полiтика Петра I супроти України в цй час пердбачала такi ос-новнi заходи: 1). Формально залишаючи попереднiй устрiй Гетьманщини, царський уряд старався фактично пiдпорядкувати собi всю владу в Українi, iгноруючи основнi права останньої, її гетьмана та уряд. Вiн штучно пiдiгрiвав антагонiстичнi протирiччя мiж гетьманом i полков-никами, старшиною i народом; призначав на важливi посади чужинцiв; пiдтримував тих українцiв, якi лояльно ставилися до його полiтики. Царська система пiдриву влади українського гетьмана яскраво вiдображена в листi князя Голiцина до канцлера Головкiна: «Задля нашої безпеки треба насамперед посiяти незгоду мiж полковниками i гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ поба-чить, що гетьман уже немає такої влади, як Мазепа, то, сподiваюсь, буде приходити з доносами... Треба, щоб в усiх полках були полков-ники, не згоднi з гетьманом; якщо мiж гетьманом i полковниками не буде згоди, то всi їхнi справи будуть нам вiдкритi». 2). Неймовiрно тяжким випробуванням стали примусовi канальнi роботи, спорудження фортифiкацiйних укрiплень, воєннi походи тощо. Козакiв i посполитих нерiдко «ганяли» до Петербурга, Астраханi, на Кавказ. Українцiв змушували воювати в Бiлорусi, Литвi, Лiфляндiї i Фiнляндiї за чужi їм iнтереси. До цього, як правило, залучались най-бiльш фiзично здоровi й економiчно забезпеченi рядовi козаки, селяни та мiщани. З них додому поверталися усього вiд 30 до 60%, а iншi вми-рали вiд нестерпних умов життя, епiдемiй, калiцтв i т.д. Така полiтика царату фактично вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десяткiв тисяч людей). 3). Руйнування України як самостiйного економiчного органiзму i поступове перетворення її в росiйську колонiю. Зокрема, дедалi час-тiше мiсцевим купцям i торговим людям заборонялося займатися тор-гiвлею з закордоном. Вводилась державна монополiя на багато то-варiв. Широко практикувалося перекуповування рiзноманiтних товарiв лише у росiйських купцiв, з чого останнi мали неабиякий зиск. Нерiдко центральною владою наперед визначались торги, ярмарки, а особливо порти в Росiї, де саме могли торгувати українцi. Отже, фак-тично була скасована вiльна українська торгiвля. Українську економiку дуже пiдривали постiйне перебування в Українi великої кiлькостi росiйських вiйськ (часом понад 10 тиС. чол.), якi утримувалися здебiльшого за рахунок простого люду, а також швидке зростання податкiв. Так тiльки з Лiвобережжя в царську скарб-

ницю1722 р. надiйшло 45.5 тиС. крб., 1723 р. – 85,9 тиС. , а вже 1724 – 241,3 тиС. крб. Однiєю з негативних економiчних санкцiй росiйського уряду було також збування на територiї українських земель «лихих» мiдних грошей, щоб срiбнi й золотi залишались по можливостi в обiгу в Росiї i зосереджувалися у державнiй скарбницi. 4). Обмеження української культури. Цiлеспрямовано звужувало-ся вживання нацiональної мови (особливо в офiцiйних установах, ве-ликих мiстах i т.д.), скоротився видрук українських книг, здобуття освiти було взято пiд нагляд дуже пiдозрiлої й неприязної до «iнородцiв» державної цензури. Українська церква пiдпала пiд знач-ний вплив московської патрiархiї, що не раз викликало невдоволення i протест не тiльки серед українського духовенства, а й широких кiл простих християн. 1721 р. навiть Святе письмо заборонялось передру-ковувати з давнiх книжок, виданих в Українi. Це дозволялося робити тiльки з «московських». Поза увагою не повинен пройти той факт, що полiтику Петра I щодо України продовжували всi наступнi самодержавнi iмператори Росiї, з бiльшою чи меншою жорстокiстю i фанатичною впертiстю. Далi слiд на конкретних прикладах прослiдкувати послiдовнiсть нищення росiйським урядом Гетьманщини та її устрою, вказати на йо-го причини та наслiдки, розкрити значення Гетьманщини для України. Окремо варто спинитися на характеристицi та аналiзi дiяльностi таких постатей, як I.Скоропадський, П.Полуботок, Д.Апостол, К.Розумовський. 3. Протягом свого iснування Гетьманщина охоплювала фактично тiльки частину України – Лiвобережжя. В той же час життя вирувало й на iнших українських територiях, розгляд яких є предметом даного питання. При вивченнi Запорiзької Сiчi потрiбно прослiдкувати основнi етапи її розвитку в другiй половинi XVII-XVIII ст., зупинитися на при-чинах зруйнування в 1709 р. та остаточної лiквiдацiї в 1775 р., показа-ти наслiдки полiтики царизму для подальшої долi запорiзького козац-тва. Особливу увагу слiд зосередити на iсторичному значеннi Запорiзької Сiчi. Ще одна українська земля, де iснував козацький устрiй – це Сло-бiдська Україна. Територiя Слобожанщини включала землi нинiшнiх Харкiвської, Сумської областей України та територiю нинiшнiх ро-сiйських Курської i Воронезької областей. Розповiдаючи про внут-рiшнє життя на цих землях, треба зазначити, що його автономнiсть бу-

ла знищена росiйським царатом в 1765 р. через тi ж причини, що й в Гетьманщинi та на Зопорiжжi. Звертаючись до Правобережної України (Волинь, Київщина та Подiлля), необхiдно пам’ятати, що хоча за мiжнародними договорами другої половини XVII ст. вона й потрапила пiд сферу впливу польсь-кого короля i турецького султана, влада кожного з монархiв була спочатку суто номiнальною. Незважаючи на те, що спроби українцiв до утвердження власної держави отримали вiдносну поразку на теренах Правобережжя, стереотипи визвольних змагань продовжували жити у свiдомостi елiти. Тому власне українська державнiсть проiснувала, з невеликою перервою, на теренах Київщини,окремих частин Подiлля i Волинi до 1714 р. Далi доцiльно висвiтлити подiї гайдамацького руху, його переду-мови, соцiальний склад учасникiв, охарактеризувати керiвникiв. Ана-лiзуючи мету та завдання гайдамаччини, важливо звернути увагу, що iдея об’єднання українських земель, розподiлених чужоземними дер-жавами, дедалi бiльше оволодiвала повсталими. Однак, брак по-лiтичної культури, вiра в «доброго царя», складнiсть геополiтичної ситуацiї поряд з iншими чинниками призвели до поразки народних прагнень. Характеризуючи становище захiдноукраїнських земель (Галичи-ни, Буковини та Закарпаття), треба вiдзначити, що вони протягом дов-гого часу залишалися без нiякої допомоги i власними силами мусили вести боротьбу проти завойовникiв. Завершуючи, доречно зупинитися на подiлах Речi Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.), в результатi яких українськi землi остаточно бу-ли розподiленi мiж двома iмперiями – Росiєю i Австрiєю.

Тема 8.

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

ПІД ГНІТОМ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В ХIХ СТОЛІТТІ

(2 год.)

План 1. Полiтика росiйського царизму на українських землях в I-й половинi

ХIХ ст. Початки нацiонального вiдродження. 2. Український нацiональний рух у 60-90-тi рр.

Реферати Роль Т.Шевченка в духовному вiдродженнi нацiї. Валуївський циркуляр (1863 р.) та Емський указ (1876 р.): два штрихи росiйського шовiнiзму в Українi.

Список лiтератури 1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 222-244.,

263-308. 2. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – С. 251-267, 270-276, 283-289, 529-544.

3. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 482-492, 499-501, 506-508, 516-519.

4. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 306-319, 331-344.

5. Донцов Д. Iсторiя розвитку української державної iдеї. – К., 1991. – С. 18-28. 6. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 496-525, 540-546. 7. Драгоманов М. Вибране. – К., 1991. 8. Жуковський А., Субтельний О. Нарис Iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 59-67. 9. Iванченко Р. Раби Києва не мовчали. – К., 1991. 10. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I / Пiд ред.В.Смолiя. – К., 1995. – С. 263-308. 11. Кирило-Мефодiївське товариство. Збiрник документiв у 3-х томох. – К., 1990. 12. Кондратюк К. Нариси iсторiї українського нацiонально-визвольного руху ХIХ сто-

лiття. – Тернопiль, 1993. 13. Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. 14. Крип’якевич I. Iсторiя Ураїни. – Львiв, 1990. – С. 253-280. 15. Кулiш П. Твори: В 2 т. – К., 1989. 16. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 120-

132, 147-159. 17. Лисяк-Рудницький I. Iсторичнi есе. В 2 т. Т.I. – К., 1994. 18. Нахлiк Є. Пантелеймон Кулiш.-К.,1989. 19. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 261-324. 20. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 183-192, 200-214, 244-263. 21. Федченко П. Михайло Драгоманов. – К., 1991. 22. Чубинський П. Ще не вмерла Україна. – К., 1991.

Методичнi поради 1. Розпочинаючи вивчення даної теми, слiд зазначити, що внас-лiдок остаточної лiквiдацiї автономiї Україна стала колонiєю Росiї. За цих умов українську нацiю було приречено, за висловом М.Брайчевського, на «поступове конання». Було втрачено суспiльну елiту, яка завжди виступає головним носiєм нацiональної iдеї. Ук-раїнська шляхта та старшина перетворилися в росiйське дворянство. Економiчна база була деформована, розхитана й поступово перетво-рювалася на придаток загальноiмперської економiки. Полiтична структура пiсля знищення Гетьманщини та Запорiзької Сiчi була вiдсутня. Україну позбавили власних збройних сил, здатних захищати її iнтереси; отож доля українського народу вирiшувалася не на Батькiвщинi, а в далекому й чужому Санкт-Петербурзi. Тривожнi процеси вiдбувалися i у сферi духовного життя. Куль-тура й освiта занепадали, особливо пiсля того, як Києво-Могилянську академiю 1810 року було перетворено на вузько-фаховий релiгiйний заклад – духовну академiю. Це неминуче вело до кiлькiсного обме-ження української iнтелiгенцiї i стало чи не найтяжчим ударом для на-

ня української iнтелiгенцiї i стало чи не найтяжчим ударом для на-цiональної справи. Посилилася офiцiйно здiйснювана русифiкацiя так званих Пiвденно-Захiдного краю (Київська, Волинська, Подiльська гу-бернiї), Малоросiї (Полтавська, Чернiгiвська, Харкiвська губернiї) та Новоросiї (Херсонська, Катеринославська, Таврiйська гебернiї). Ми-кола I утворив окремий комiтет, що мав завдання усунути на українських землях, особливо на Правобережжi, останки мiсцевої культури i зрусифiкувати їх. Тодi впроваджено росiйську урядову мо-ву в судах i зросiйщено всi школи. Знаряддям русифiкацiї стала також православна церква. Щоб придушити будь-якi спроби невдоволення, царат утримував в Українi велику армiю, що доходила ста тисяч. Однак, як писав М.Грушевський: «В часах найбiльшого, як здава-лося – останнього упадку українського життя, при кiнцi XVIII в. почи-нали вже поволi пробиватися першi паростки нового життя». Потрiбно наголосити, що нацiональне вiдродження почалося iз зацiкавлення ук-раїнської iнтелiгенцiї наприкiнцi XVIII – на початку ХIХ ст. на-цiональною iсторiєю, iсторiографiєю, етнографiєю, фольклором. Розу-мiючи принципове значення рiдної мови для формування нацiональної свiдомостi, українська iнтелiгенцiя намагалася полiпшити її стан. Важ-ливим здобутком пiд цим оглядом була публiкацiя у 1798 р. «Енеїди» I.Котляревського, який вперше ознайомив читача з лiтературною ук-раїнською мовою. Його послiдовниками були П.Гулак-Артемовський, Г.Квiтка-Основ’яненко, М.Костомаров та iн. Доречно, використовую-чи знання української лiтератури, дати загальну оцiнку їхнiм творам. Велике значення для пробудження нацiональної свiдомостi мали науковi працi М.Максимовича, I.Срезневського, професорiв Київського i Харкiвського унiверситетiв, та iн. Особливо в цьому контекстi варто видiлити «Iсторiю Русiв» – твiр, що з’явився на межi XVIII-XIX ст. i протягом кiлькох десятилiть таємно поширювався у середовищi українського дворянства. Анонiмний автор цього трактату доводив, що саме Україна, а не Росiя є прямою наступницею Київської Русi, що українцi є окремий вiд росiян народ зi своїми традицiями (передусiм без того рабства, що «в найвищiй мiрi панує серед мос-ковського люду»), а тому Україна має всi права на вiдновлення само-врядування. В «Iсторiї Русiв» провiдними мотивами також є опис славетної минувшини козацтва, апологетика правди, справедливостi, свободи, ствердження неможливостi для будь-якого уряду грунтувати свою дiяльнiсть на тиранiї та рабствi. Окремо треба спинитися на постатi Т.Шевченка – найвидатнiшої

особистостi у новiй iсторiї України, генiального поета, мислителя, пат-рiота. 1840 року вийшла його перша книжка вiршiв «Кобзар», що ста-ла нацiональною Бiблiєю українського народу в змаганнях до самови-значення, новiтнiм Катехезисом його нацiональної свiдомостi. Харак-теризуючи Т.Шевченка та його погляди, доцiльно звернути увагу на дiяльнiсть Кирило-Мефодiївського братства, що започаткувало по-лiтичне життя українцiв. Програмні ідеї братчиків були викладені у «Книзі Битія Українського Народу» («Закон Божий») і «Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М.Костомаров, та у «Записці», написаній В.Білозерським. Вони, зокрема, передбачали: 1. Створення демократичної федерації слов’янських народів, очо-люваної Україною, на принципах рівності і суверенності. 2. Майбутнє суспільство мало будуватися на засадах християнсь-кої моралі, шляхом здійснення ряду реформ. 3. Скасування самодержавства, кріпосного права та станів; вста-новлення демократичних прав і свобод для громадян. 4. Зрівняння у правах всіх слов’янських народів щодо їх національної мови, культури, освіти та ін. Зверніть увагу на питання про роль Т.Шевченка у дiяльностi брат-ства, про схожiсть i розбiжнiсть поглядiв та iдеалiв Кобзаря з по-лiтичними iдеалами товариства. Розглядаючи питання, потрiбно також розповiсти про мiсiю В.Капнiста до Берлiну в 1791 р., розкрити значення Харкiвського та Київського унiверситетiв у нацiонально-культурному розвитку ук-раїнського суспiльства, дати оцiнку дiяльностi масонських лож i таємних товариств, що iснували в Українi тощо. 2. При висвiтленнi другого питання треба звернути увагу на тi процеси, якi вiдбувалися в Українi у зв’язку iз проведенням у 60-тi ро-ки ХIХ ст. деяких реформ царського уряду. В цей час дещо зростає хвиля громадянської активностi. Повернувшись наприкiнцi 50-х рр. iз заслання, провiдники Кирило-Мефодiївського братства оселилися на постiйне мешкання в столицi Росiйської iмперiї – Санкт-Петербурзi. Тут вони продовжили нацiонально-визвольну пропагандистську дiяльнiсть, але вже не в полiтичному конспiративному, а в культурно-просвiтницькому легальному руслi. З метою поширення своїх поглядiв ця петербурзька група у 1861 р.з великими труднощами отримала дозвiл на публiкацiю першого в Росiйськiй iмперiї українського часо-пису, що отримав назву «Основа». Протягом свого короткого 22-

мiсячного iснування «Основа» виступила засобом спiлкування та бу-дителем нацiональної свiдомостi української iнтелiгенцiї, розкиданої по всiй iмперiї. В значнiй мiрi пiд її впливом в Києвi, Харковi, Полтавi, Чернiговi, Одесi лiберальна i демократична iнтелiгенцiя почала гурту-ватися у самодiяльнi напiв- чи цiлком нелегальнi органiзацiї, названi громадами. За нацiональним походженням у громадах переважали українцi, але були в них також росiяни, поляки, євреї тощо. Соцiальний стан i фахова належнiсть їх була строкатою – шляхтичi, дворяни, мiщани, чиновники, поповичi, селяни. Серед найактивнiших дiячiв громадiвського руху були В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, Т.Рильський, М.Лисенко, М.Старицький та iншi. Варто зазначити, що певних програм i статутiв, як правило, гро-мади не мали. Всiх їх єднала нацiональна українська iдея на демокра-тичному грунтi, натхненна вiра у можливiсть досягнення на-цiонального самовизначення, любов до рiдної землi i українського на-роду, гордiсть за багатi духовнi надбання. Громади займалися пере-важно проведенням культурно-освiтнiх заходiв. Чимало їх учасникiв брали участь у роботi недiльних шкiл, видавали українськi пiдручники, збирали i публiкували збiрки усної народної творчостi. За народницьку позицiю та орiєнтацiю на нацiональнi традицiї членiв громад називали «українофiлами». Аналiзуючи дiяльнiсть громад, важливо наголосити, що навiть ле-гальна культурно-освiтницька спрямованiсть їх насторожувала ро-сiйський царизм. З України в Петербург йшли доноси охранки, що громадiвцi прагнуть «здiйснення виплеканої ними думки про свободу Малоросiї» i, навчаючи простий народ грамоти, намагаються «посту-пово прищепити йому думки про колишню славу Малоросiї i переваги свободи». «Височайше» затверджена комiсiя у справi громадiвського руху дiйшла висновку, що його мета – «пiд виглядом поширення гра-моти – сiяти в народi антиурядовi iдеї». Як наслiдок, у липнi 1863 р. мiнiстр внутрiшнiх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про забо-рону українських наукових, релiгiйних i особливо педагогiчних пуб-лiкацiй. Навчання українською мовою визначалося ним як полiтична пропаганда, а тi, хто за це брався, звинувачувалися «у сепаратистських задумах, ворожих Росiї». Друкувати «малороссийским наречием» доз-волялося лише художнi твори. Валуєв заявив, що української мови «нiколи не було, нема i бути не може». Незабаром пiсля цього громади було розпущено, перестала видаватися «Основа», а ряд українських дiячiв заслали у вiддаленi частини iмперiї.

Далi доречно звернути увагу, що з послабленням реакцiї на по-чатку 70-х рр. український рух, очолюваний громадiвцями, знову вiдновлює свою дiяльнiсть. А.Антонович iз своїми колегами таємно утворюють «Стару громаду», названу так, щоб вiдрiзнити її старших i досвiдченiших членiв (їх нараховувалося близько 70) вiд нових гро-мад, що також з’являлися i складалися переважно iз студентiв. Однак i на цей раз антиукраїнськi заходи царського уряду не забарилися i були ще жорстокiшими у порiвняннi з 1863 р. У травнi 1876 р. Олександром II було пiдписано т.зв. Емський указ, який забороняв ввозити на тери-торiю Росiйської iмперiї з-за кордону українськi книги, українською мовою видавати оригiнальнi твори i робити переклади з iноземних мов, тексти для нот, театральнi вистави i публiчнi читання. Мiсцевiй адмiнiстрацiї наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бiблiотек були ви-лученi українськi книги українською мовою. Навiть з росiйськомовних текстiв цензори нещадно викреслювали слово «Україна», замiнюючи його принизливим – «Малоросiя». Коли ж київському цензору потра-пив до рук рукопис граматики української мови, вiн навiть без будь-якого перегляду наклав беззастережну резолюцiю: «Не можна дозво-ляти до друку граматику тiєї мови, яка приречена на небуття.» Окремо треба зупинитися на дiяльностi Географiчного товарист-ва, журналу «Киевская старина», товариства iм.Т.Шевченка, журналу «Громада» як центрiв української полiтичної думки. Слiд також пояс-нити розходження у поглядах українофiлiв i соцiалiстiв.

Тема 9.

ЗАХІДНА УКРАЇНА В СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ

(2 год.)

План 1. Розвиток захiдноукраїнських земель в кiнцi ХVIII-I-й половинi ХIХ

ст. Зростання нацiональної свiдомостi. 2. Революцiя 1848 р. та її вплив на розвиток краю. 3. Пiднесення суспiльно-полiтичного та нацiонального руху в 2-й по-

ловинi ХIХ ст.

Реферати I.Франко в суспiльно-полiтичному життi Галичини. Культурно-освiтнє товариство «Просвiта»: створення та дiяльнiсть.

Список лiтератури 1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 245-262, 280-

308. 2. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – C.267-270, 276-283. 3. Грицак Я. Молодi радикали в суспiльно-полiтичному життi Галичини // Записки

НТШ. ССХХII. – Львiв, 1991. – С. 71-110.

4. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 477-482, 493-506, 508-515.

5. Грушевский М. Очерк истории украинского народа. – К., 1990. – С. 320-330. 6. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 525-538, 550-552. 7. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 59-63, 67-

70. 8. Забужко О. Фiлософiя української iдеї та європейський контекст: франкiвський пе-

рiод. – К., 1993. 9. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.I. / Пiд ред.В.Смолiя. – К., 1995. – С. 308-349. 10. Кондратюк К. Нариси iсторiї українського нацiонально-визвольного руху ХIХ ст. –

Тернопiль, 1993. 11. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 280-294. 12. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 132-

141, 159-168. 13. Левицький К. Українськi полiтики Галичини. – Тернопiль, 1996. 14. Лисяк-Рудницький I. Iсторичнi есе. В 2 т. Т.I. – К., 1994. 15. Мороз В. Україна в ХХ ст. – Тернопiль, 1992. – С. 5-49. 16. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 324-339. 17. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 192-199, 214-224, 272-294. 18. Франко I. Ukraina irredenta // Вивiд прав України. – Львiв, 1991.

Методичнi поради 1. Розглядаючи перше питання, насамперед необхiдно вiдмiтити, що процеси, якi вiдбувалися в кiнцi XVIII – на початку ХIХ ст. на за-хiдноукраїнських землях у економiчнiй, полiтичнiй i соцiальнiй сфе-рах, сприяли вiдновленню там перерваної багатовiковим iноземним поневоленням традицiї самостiйного громадсько-культурного, а зго-дом i громадсько-полiтичного життя. Важливою передумовою на-цiонального вiдродження стало формування української нацiональної iнтелiгенцiї. Першi поколiння нової iнтелiгенцiї були майже виключно з середовища греко-католицького духовенства. Вона в результатi ре-форм та iнших заходiв австрiйського уряду наприкiнцi XVIII ст. (ство-рення релiгiйного фонду пiдтримки сiльських священникiв, заснування духовної семiнарiї для унiатiв у Вiднi 1774 р., вiдкриття греко-католицької духовної семiнарiї у Львовi 1783 р., створення при Львiвському унiверситетi, вiдкритому 1784 р., т.зв. Руського iнституту) здобула можливiсть полiпшення свого матерiального й освiтнього рiвня. Завдяки цьому чимало представникiв греко-католицького духовенства пiднялися до сприйняття нових iдейних вiянь доби. Саме з його рядiв як найбiльш освiченої суспiльної верстви вийшли першi будителi нацiональної свiдомостi захiдних українцiв.

Доречно зазначити, що перша хвиля нацiонального вiдродження в Галичинi була пов’язана з дiяльнiстю перемишлянського культурно-освiтнього осередка, що сформувався навколо єпископiв М.Левицького та I.Снiгурського у 20-30-х рр. ХIХ ст. До цього осе-редку входили I.Могильницький, I.Лаврiвський та iн. Учасники гуртка виявляли великий iнтерес до вiтчизняної iсторiї, до життя народу, його мови й усної творчостi, чимало зробили для пiднесення українського шкiльництва. I.Могильницький був автором першої в Галичинi «Гра-матики» української мови i наукового трактату «Вiдомiсть о руськiм язицi». В них вiн спростував хибнi в тi часи уявлення про український народ та його мову i аргументовано визначив його як один з реально iснуючих схiднослов’янських народiв з власною мовою, поширеною на всiх (схiдних i захiдних) українських землях. Поряд з перемишльським гуртком вивченням iсторiї рiдного краю, збиранням українських старожитностей займалися деякi пред-ставники духовенства у Львовi, Мукачевi та iн. Особливу увагу при висвiтленнi даного питання слiд зосередити на дiяльностi «Руської трiйцi» – громадсько-культурного об’єднання, куди входили студенти Львiвського унiверситету i одночасно вихованцi греко-католицької духовної семiнарiї – М.Шашкевич, I.Вагилевич, Я.Головацький. Вони глибоко переживали територiальну розчленованiсть України i щиро вболiвали над гiркою долею народу.Їх наснажували новi iдейнi вiяння (романтизм), приклад лiтературних сил Надднiпрянщини, поступи нацiонального вiдродження слов’янських народiв, а також нацiонально-визвольнi змагання полякiв. Важливо пiдкреслити, що засновники об’єднання, вбачаючи своє головне завдання в тому, щоб за допомогою друкованого слова та лiтературної творчостi рiдною мовою «пiдняти дух народний, про-свiтити народ», вiдкрити йому свiт, допомогти усвiдомити «гiднiсть свою i свою силу» i тим самим пiдтримати i продовжити на галицькiй землi справу, розпочату лiтературними дiячами Надднiпрянської Ук-раїни, пiдпорядкували вирiшенню цього завдання усю багатогранну, багато в чому першопрохiдницьку дiяльнiсть. Вони займалися зби-рацькою, дослiдницькою, видавничою й публiцистичною дiяльнiстю в сферi значного комплексу гуманiтарних дисциплiн (народознавства, фольклористики, мовознавства, пам’яткознавства, джерелознавства, археографiї, iсторiографiї, лiтературознавства), а також лiтературно-художньою та перекладацькою творчiстю. Новаторським пiдходом бу-ли позначенi їхнi виступи за утвердження нацiональної лiтератури жи-

вою розмовною мовою i створення цiєю мовою шкiльних пiдручникiв, проти латинiзацiї письменства, спроби впровадження рiдної мови в повсякденний вжиток iнтелiгенцiї, церковнi проповiдi, оспiвування в лiтературних творах патрiотизму, поетизацiя героїчних сторiнок на-цiональної iсторiї. Далi варто зупинитися на аналiзi лiтературної дiяльностi пред-ставникiв «Руської трiйцi», насамперед охарактеризувати їхнiй альма-нах «Русалка Днiстрова»; розповiсти про подальшу долю М.Шашкевича, I.Вагилевича, Я.Головацького. 2. Говорячи про європейську революцiю 1848-1849 рр., потрiбно пiдкреслити, що невiд’ємною складовою частиною її стали визвольнi рухи багатьох нацiонально-поневолених народiв Схiдної i Центральної Європи. Звiдси пiшла назва революцiї – «Весна народiв». Основним вогнищем українського нацiонального руху цього часу стала Схiдна Галичина. Його започаткувала група представникiв греко-католицького духовенства врученням губернатору Ф.Стадiону петицiї на iм’я iмператора вiд 19 квiтня 1848 р. В нiй говорилося про те, що русини (українцi) творять частину великого слов’янського народу, що вони – автохтони в Галичинi й мали колись державну самостiйнiсть, що вони цiнять свою народнiсть i хочуть її зберегти; петицiя прохала про заведення української мови в школах, щоб зрiвняно було духовен-ство всiх трьох обрядiв i забезпечено українцям доступ до всiх посад. При висвiтленнi дiяльностi Головної руської ради, заснованої 2 травня 1848 р. у Львовi, слiд особливо наголосити, що це була перша українська полiтична органiзацiя. Об’єднуючи представникiв свiтської iнтелiгенцiї та греко-католицького духовенства на чолi з єпископом Г.Яхимовичем, вона взяла на себе роль репрезентанта iнтересiв ук-раїнського населення Галичини перед центральним урядом i викону-вала її протягом 1848-1851 рр. Друкованим органом Головної руської ради стала «Зоря Галицька» – перша у Львовi газета українською мо-вою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. У вiдозвi до українського народу, опублiкованiй у першому номерi газети, Рада заявила: «Ми, русини галицькi, належимо до великого руського (тобто українського) народу, котрий одним говорить язиком i 15 млн. виносить, з котрого пiвтретя мiльйона землю Галицьку замешкує». То була перша в Гали-чинi офiцiйна заява про те, що надднiпрянськi i галицькi українцi – од-на нацiя. В умовах, коли польсько-шляхетськi кола заперечували саме iснування українцiв у Галичинi, така заява мала принципове значення.

Доречно вiдмiтити, що за iнiцiативою Головної руської ради за нацiональну символiку галицьких українцiв було прийнято синьо-жовтий прапор та герб iз зображенням золотого лева на синьому полi. Важливим завданням є з’ясування програмних вимог Головної руської ради. Головними з них були: скасування феодальних повинно-стей селян за викуп, гарантування селянської земельної власностi, пiднесення сiльського господарства, свобода промислової дiяльностi i торгiвлi, утворення промислових спiлок i кредитних установ, скасу-вання станової нерiвностi й встановлення рiвноправностi перед судом i законом, захист власностi i честi, полiпшення народної освiти, забез-печення вiльного нацiонального розвитку українського населення Схiдної Галичини. Рада висунула важливий полiтичний постулат: подiлити Галичину на двi окремi адмiнiстративнi одиницi – захiдну (польську) i схiдну (українську). Варто зазначити, що на мiсцях бо-ротьбу за реалiзацiю даної вимоги повели близько 50 мiсцевих руських рад, якi зiбрали серед населення понад 200 тиС. пiдписiв на її пiдтримку. Особливу увагу в даному питаннi необхiдно звернути на те, що за обсягом формульованих i вирiшуваних завдань український рух в Га-личинi набував характеру справдi нацiональної революцiї. Головна руська рада чимало зробила для роз’яснення нацiонально-полiтичних устремлiнь українцiв перед громадкiстю Австрiї й усiєї Європи. З цiєю метою вона вiдряджала делегацiю на Слов’янський з’їзд у Празi (чер-вень 1848 р.), зверталась з петицiями i заявами до Вiденського парла-менту, вiдозвами до чехiв i нiмцiв, надсилала численнi статтi до європейської преси. Завдяки цьому українське питання вперше при-вернуло до себе увагу широкої європейської громадськостi. Аналiзуючи українськi здобутки цього часу, також варто сказати, що правлячi кола Австрiї, iгноруючи бiльшiсть вимог українства, все ж погодилися на запровадження 1848 року навчання українською мовою в народних школах та викладання цiєї мови як обов’язкового предмету в гiмназiях. На початок 1849 р. вiдкрито кафедру української мови у Львiвському унiверситетi. Активiзувалося лiтературне та театральне життя. Згiдно з рiшенням з’їзду дiячiв української культури i науки (жовтень 1848 р.) у Львовi було засновано «Галицько-руську матицю» – культурно-освiтню органiзацiю, яка мала завданням видання попу-лярних книг для народу. До цього часу вiдноситься й створення,хоч i короткочасне, української вiйськової формацiї.

Окремо слiд зупинитися на скасуваннi панщини, iнших демокра-тичних реформах у суспiльному життi Австрiйської iмперiї; розповiсти про вплив революцiї на Пiвнiчну Буковину та Закарпаття. Поза увагою не повинен пройти i той факт, що пiднесення ук-раїнського нацiонального руху в Галичинi на полiтичний рiвень, ство-рення ним власних нацiонально-полiтичних i культурно-освiтнiх структур, висунення i поступова реалiзацiя програми нацiонального самоутвердження українцiв на територiї їх компактного проживання – у схiднiй частинi Галичини в межах конституцiйної Австрiйської мо-нархiї вороже зустрiли польськi громадськi кола. На цьому грунтi польсько-українськi вiдносини пiд час революцiї значно загострилися, набуваючи iнколи характеру мiжнацiонального конфлiкту. Навколо українського питання виникла гостра полемiка. Позицiю української демократiї в нiй репрезентував священник iз С. Ветлини на Лемкiвщинi В.Подолинський (1815-1876 рр.). У брошурi «Слово пе-рестороги», що друкувалася влiтку 1848 р. у Сяноку, вiн висунув пус-толат нацiональної незалежностi українцiв та полагодження українсько-польських вiдносин на демократичнiй i рiвноправнiй основi. «Так, ми – українцi, – заявляв вiн, – i вiримо твердо у воскресiння вiльної, незалежної України... Нiщо не може здержати нас вiд стремлiнь, загальних для цiлої Європи... Усi ми хочемо бути вiльними разом з iншими народами... Хочемо бути народом i будемо ним неодмiнно». Сформульований о.В.Подолинським iдеал нацiональної незалежностi українського народу та його бачення шляхiв досягнення цього iдеалу засвiдчили початок нового етапу в розвитку нацiонально-полiтичної iдеї в Галичинi (на цьому треба особливо наголосити), що йшла вiд «Руської трiйцi», етапу, який вiдповiдав рiвневi нацiонально-полiтичної думки в Надднiпрянськiй Українi, представленої концепцiєю Кирило-Мефодiївського братства. 3. Третє питання доречно розпочати iз аналiзу тих змiн, якi вiдбулися в Австрiйськiй iмперiї пiсля поразки революцiї, зазначивши, що 50-тi рр. ХIХ ст. в iсторiї суспiльно-полiтичного i культурного жит-тя захiдноукраїнських земель були, за висловом I.Франка, роками «плiснявої дрiмоти». Українську iнтелiгенцiю (переважно духовенство i чиновництво) вiдтiсняла полiтично i економiчно домiнуюча польська i угорська верхiвка. Бiльша частина українських патрiотiв, розчарована крахом своїх надiй на одержання полiтичної переваги в краї у 1848-1849 рр. за допомогою Габсбургiв, не вiдмовляючись вiд лояльностi щодо Австрiї, почала шукати пiдтримки в Росiї. Вiдходячи поступово

вiд iдеалу нацiонального руху, вона дедалi бiльше схиляється до кон-серватизму, солiдаризується з росiйськими слов’янофiлами в прагнен-нях до злиття роздрiбнених частин слов’янства в єдине полiтичне цiле пiд главенством царської Росiї, рiшуче обстоює тезу про «єдиний об-щеруський народ» i фактично стає на шлях нацiонального самозречен-ня. Представники цього табору, яких стали називати «старорусами», «твердими русинами», а згодом – «москвофiлами», або «русофiлами», тривалий час домiнували в суспiльному життi захiдноукраїнських зе-мель, вiдвертаючи значну частину української спiльноти вiд участi в реальнiй нацiонально-будiвничiй працi. Щедру фiнансову пiдтримку надавали їм офiцiйнi та деякi громадськi кола Росiї, спрямовуючи їх на протидiю українському руховi. Далi слiд звернути увагу, що за таких умов носiєм нацiональної iдеї i продовжувачем традицiй нацiонального руху в Галичинi висту-пило нове молоде поколiння iнтелiгенцiї – вчителi, письменники, жур-налiсти, юристи, студенти. Молода iнтелiгенцiя 60-х рр. започаткувала новий т.зв. народовський напрям нацiонального руху, що орiєнтувався на народ i стояв на грунтi нацiонального самоутверджен-ня та визнання нацiональної єдностi українцiв Галичини i Над-днiпрянщини. Великий стимулюючий вплив на нього мали прояви то-гочасного нацiонального життя в Надднiпрянськiй Українi – «Кобзар» Т.Шевченка, твори П.Кулiша, ж.»Основа», iншi українськi видання. Характеризуючи культурно-освiтню та економiчну дiяльнiсть на-родовцiв, треба наголосити, що незабаром вони почали вiдтiсняти на другий план москвофiлiв i на рубежi 70-80-х рр. поширили свою дiяльнiсть на полiтичну сферу. Початок їй поклало заснування по-лiтичних часописiв «Батькiвщина» (1879 р.) для селян i «Дiло» (1880 р.) для iнтелiгенцiї. Тодi ж почав виходити лiтературно-науковий жур-нал «Зоря» (1880 р.), який набув значення всеукраїнського органу. 1885 року народовцi заснували свiй керiвний полiтичний орган – На-родну раду на чолi з Ю.Романчуком. Вона оголосила себе спад-коємицею нацiональної програми Головної руської ради з 1848 р. i послiдовно домагалася автономiї для українських територiй у межах Австро-Угорщини. Варто пiдкреслити, що репрезентований народовцями на-цiональний рух у Галичинi мав чимале значення для Надднiпрянської України i для всiєї загальноукраїнської справи. В умовах бюрократич-них репресiй проти українства в Росiї Галичина, за словами М.Грушевського, незважаючи на тяжкi умови власного нацiонального

життя, прийняла на себе роль центру українського руху, духовного П’ємонту, свого роду «культурного арсеналу, де створювались i удо-сконалювалися засоби нацiонального, культурного i полiтико-суспiльного вiдродження українського народу». Надднiпрянськi пат-рiоти, позбавленi умов до працi у себе вдома, переносять свою дiяльнiсть до Галичини, в умови вiльнiшого конституцiйного життя. Водночас слiд сказати, що моральна i матерiальна пiдтримка над-днiпрянцiв (насамперед П.Кулiша, М.Драгоманова, М.Грушевського), їх особистий вплив, участь у галицьких виданнях сприяли зростанню нацiонального руху в краї, виходовi його за межi вузького про-вiнцiалiзму, на всеукраїнськi обшири. Зокрема, пiд впливом М.Драгоманова у Галичинi сформувалася цiла генерацiя молодої iнтелiгенцiї, яка в серединi 70-х рр. започаткувала радикальну течiю в нацiональному (народовському) русi на чолi з I.Франком, М.Павликом, О.Терлецьким i прагнула надати цьому руховi модерного європейського характеру. Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвiн», «Молот», «Свiт», органiзацiю народних вiч радикали покли-кали до полiтичної дiяльностi широкi народнi маси Галичини i Буко-вини. Окремо необхiдно спинитися на розглядi останнього десятилiття ХIХ ст., яке стало переломним у розвитку українського нацiонального руху. З виникненням у цей час у Галичинi українських полiтичних партiй нацiональна iдея виходить за рамки суто iнтелiгентського сере-довища i проникає вглиб суспiльства. Це створює умови для форму-вання масового нацiонального руху з сильним полiтичним забарвлен-ням. На iсторичну арену виходить нове, енергiйнiше й активнiше поколiння дiячiв, якi модернiзують українську полiтичну думку. Далi треба проаналiзувати програми та гасла головних українських партiй (РУРП, УНДП, УСДП), охарактеризувати їх лiдерiв та їхню полiтичну дiяльнiсть. При цьому варто звернути увагу, що на кiнець столiття вже всi провiднi захiдноукраїнськi полiтичнi партiї мали в своїх програмах положення про необхiднiсть об’єднання всiх українських земель в єдинiй незалежнiй Українськiй державi.

Тема 10.

УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

(2 год.)

План 1. Суспiльно-полiтичне становище Схiдної України в 1900-1914 рр. 2. Розвиток нацiонально-визвольного руху на захiдно-українських

землях. 3. Україна в Першiй свiтовiй вiйнi.

Реферати Виникнення та дiяльнiсть Української парламентської громади в I i II Державних думах. Українське сiчове стрiлецтво в боротьбi за державнiсть.

Список лiтератури

1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 307-322. 2. Вернадський В. Українське питання i росiйська громадськiсть // Вiтчизна. – 1988. –

№6. 3. Гордiєнко В. Українськi сiчовi стрiльцi. – Львiв, 1990. 4. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – С. 289-304. 5. Грицак Я. ...Дух, що тiло рве до бою... – Львiв, 1990. 6. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ столiття: Нариси полiтичної iсторiї. – К.,

1993. – С. 7-78. 7. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 546-556. 8. Думiн О. Iсторiя Легiону Українських Сiчових Стрiльцiв 1914-1918 // Дзвiн. – 1991.

– №9-12; 1992. – С. 1-12; 1993. – №1-6. 9. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 66-67, 69-

71. 10. Iсторiя сiчових стрiльцiв. – К., 1992. – С. 15-26. 11. Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералiтет українських визвольних змагань.

– Львiв, 1995. 12. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 192-

218. 13. Левицький К. Українськi полiтики Галичини. – Тернопiль, 1996. 14. Литвин М., Науменко К. Iсторiя галицького стрiлецтва. – Львiв, 1991. 15. Матейко Р., Мельничук Б. Воєнними дорогами синiв Галичини. – Тернопiль, 1991.

16. Мiхновський М. Самостiйна Україна // Вивiд прав України. – Львiв, 1991. – С. 78-83. 17. Мороз В. Україна в ХХ ст. – Тернопiль, 1992. – С. 50-81. 18. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 405-456. 19. Рiпецький С. Українське Сiчове Стрiлецтво. Визвольна iдея i збройний чин. – Львiв,

1995. 20. Самостiйна Україна: Збiрник програм українських полiтичних партiй початку ХХ ст.

– Тернопiль, 1991. 21. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 260-271, 296-300. 22. Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред.Б.Гнаткевича та iн. – Львiв, 1991.

Методичнi поради 1. Розглядаючи дану тему, треба зазначити, що початок ХХ ст. в Росiйськiй iмперiї позначився швидким зростанням соцiального на-пруження. Свiтова економiчна криза 1900-1903 рр., що охопила й царську Росiю, а також росiйсько-японська вiйна виявили неспромож-нiсть режиму, загострили всi труднощi суспiльного життя, посилили невдоволення серед широких кiл народу. Криза поглиблювалася ще й тим, що в нацiональних окраїнах iмперiї швидко зростав визвольний рух. Уряд, побоюючись сепаратистських настроїв в Українi, що по-сiдала одне з перших мiсць в економiчному потенцiалi Росiйської iмперiї, мобiлiзував усi реакцiйнi та консервативнi сили в державi для боротьби проти українського нацiонально-визвольного руху. Не ви-падково чорносотенний часопис «Кiєвлянин» дещо пiзнiше писав: «Український рух є для Росiї бiльш небезпечний, нiж усi iншi нацiональнi рухи взятi разом». При висвiтленнi подiй революцiї 1905 р. слiд звернути увагу, що iмперiю охоплює страйкова хвиля (восени 1905 р. страйкували 2 млн.робiтникiв, з них 120 тиС. – в Українi). Вiдбулися повстання в армiї, найзначнiше з яких сталося на Чорноморському флотi, на пан-цернику «Потьомкiн», де матроси (майже всi українцi) на чолi з Г.Вакулинчуком та О.Матюшенком зохопили корабель. Серед неба-гатьох офiцерiв, якi приєдналися до повстанцiв був О.Коваленко – член РУП. Розгорнувся широкий селянський рух. Окремо варто видiлити той факт, що на межi ХIХ-ХХ ст. куль-турно-освiтнiй рух «Громад» в Українi переростає у нацiонально-визвольний рух. Велику роль у цьому вiдiграли полiтичнi партiї, якi створюються в Українi. У 1897 р. виникає Українська загальна ор-ганiзацiя, до якої увiйшло близько 20 громад, значна кiлькiсть сту-дентських гурткiв i окремих дiячiв. У 1990 р. з iнiцiативи групи хар-

кiвських активiстiв культурницького i студентського руху постає Революцiйна українська партiя (РУП), фактичним манiфестом якої стала виголошена М.Мiхновським промова «Самостiйна Україна». У нiй виразно сформульованi iдеали українського самостiйництва на радикалiстських засадах, для яких характкрними є безкомпромiснiсть, рiшучiсть, глибоке усвiдомлення трагiчної долi народу, позбавленого свого iсторичного шляху розвитку, державницьких засад, i прагнення полiпшити цю долю нагальними полiтичними засобами. Проте не-вдовзi пiсля виникнення РУП зазнає розколу. У 1902 р. пiд впливом нацiоналiстичних настроїв М.Мiхновського вiд партiї вiдкололася не-велика група й заснувала Українську народну партiю (УНП), що вис-тупала за побудову самостiйної Української держави. Через 2 роки з РУП вийшла значна частина її членiв на чолi з М.Меленевським, яка намагалася перетворити партiю на автономну органiзацiю Росiйської соцiал-демократичної робiтничої партiї (РСДРП), що об’єднувала б всiх робiтникiв України, незалежно вiд нацiональної належностi. Ця група, названа «Спiлкою», приєдналася до росiйських соцiал-демократiв. Тi ж, хто лишився в РУП (Д.Антонович, В.Винниченко, С. Петлюра, М.Порш та iн.), перейменували її в 1905 р. на Українську соцiал-демократичну робiтничу партiю (УСДРП) й надалi намагали-ся поєднувати соцiалiстичнi iдеї з iдеєю нацiональної автономiї. 1904 року в Києвi було створено ще двi українськi нацiональнi партiї: Українську демократичну партiю (УДП) на чолi з по-мiркованими громадськими дiячами О.Лотоцьким i Є.Чикаленком та Українську радикальну партiю (УРП) на чолi з письменниками Б.Грiнченком та С. Єфремовим. Обидвi партiї – зовсiм нечисленнi за складом – стояли на лiберальних позицiях, обстоюючи встановлення в Росiйськiй iмперiї конституцiйної монархiї, яка б надала Українi право на автономiю. Оскiльки принципових програмних розходжень мiж партiями не було, вже наступного року вони злилися в Українську демократично-радикальну партiю (УДРП). Доцiльно розглянути дiяльнiсть iнших полiтичних партiй та об’єднань, якi дiяли в цей час в Українi, зокрема Товариства ук-раїнських поступовцiв. Воно органiзовувалося в 1908 р. i являло со-бою мiжпартiйний полiтичний блок українських лiберальних дiячiв, якi обстоювали конституцiйно-парламентський шлях боротьби за «ук-раїнську справу». Серед провiдникiв ТУП були: М.Грушевський, С. Єфремов, Д.Дорошенко та iн.

Далi потрiбно розповiсти про дiяльнiсть Української думської громади у I i II Державнiй думах, зупинитися на пiсляреволюцiйнiй реакцiї. Важливо пiдкреслити, що у 1910 р.були забороненi будь-якi українськi органiзацiї з огляду на те, що «об’єднання на iнтересах на-цiональних веде до збiльшення нацiонального вiдокремлення». Ще докладнiше це у 1911 р.пояснив мiнiстр внутрiшнiх справ i голова уря-ду Росiї П.Столипiн, заявивши, що «iсторичним завданням росiйської державностi є боротьба з рухом, у теперiшнi часи прозваним ук-раїнським, що мiстить у собi iдею вiдродження старої України ...на ав-тономних нацiонально-територiальних основах». I тому українцi цир-куляром для губернаторiв (1910 р.) оголошувались разом з iншими пригнобленими нацiями «iнородцями» i було заборонено їм створюва-ти будь-якi товариства, клуби, драматичнi гуртки, видавати газети рiдною мовою. 2. Готуючи вiдповiдь на друге питання, слiд пам’ятати, що за-хiдноукраїнськi землi були частиною Австро-Угорської iмперiї, де зав-дяки конституцiйному ладовi основнi права i свободи забезпечувалися набагато ширше, нiж у самодержавнiй Росiї. Тому український на-цiональний рух, починаючи з середини ХIХ ст. i до початку ХХ ст., набрав тут вiдчутної сили та розмаху. Українство краю завдяки власнiй школi, економiчним установам, пресi, вiчам, виборчiй агiтацiї, дiяльностi культурно-освiтнiх та полiтичних органiзацiй змiцнiло культурно й економiчно, поступово перетворюючись у реальну полiтичну силу. Галичина, в результатi напруженої працi кiлькох поколiнь галицько-українських громадських дiячiв та з iстотною iнтелектуальною i фiнансовою допомогою зi Схiдної України, стала тим середовищем, де генерувалась iдея нацiонального визволення та возз’єднання українських земель. Потрiбно звернути увагу, що з прискоренням полiтичного й на-цiонального розвитку українцiв їх i без того вже складнi взаємини з поляками погiршилися. Польсько-український конфлiкт на поч. ХХ ст., за словами О.Субтельного, iз боротьби мiж двома нацiональними елiтами вирiс у конфронтацiю мiж двома народами, що набирала за-грозливих масштабiв. Ще бiльше занепокоєння наростання нацiонального руху в Гали-чинi викликало в Росiї, яка, починаючи з середини ХIХ ст., з тривогою стежила за поступовим вiдродженням українства в Австро-Угорськiй iмперiї. Росiйськi урядовi кола усвiдомлювали, що всi заборони розом з iншими русифiкаторськими заходами в Схiднiй Українi будуть мар-

ними, поки частина українських земель перебуватиме поза сферою їх впливу. Спроби якщо не задушити, то хоча б дискредитувати ук-раїнську нацiональну iдею в Галичинi, якi Росiя робила протягом три-валого часу, не дали практичних результатiв. Галичина й надалi зали-шалася для росiйських шовiнiстiв «розсадником українського сепара-тизму», про що свiдчили як офiцiйнi декларацiї уряду Росiї, так i її пре-са. Тому дедалi очевиднiшим ставало, що росiйський уряд бачить єдиний засiб боротьби з «українським сепаратизмом» в анексiї За-хiдної України – доки розвиток нацiонального руху не набрав там та-ких розмiрiв i такої сили, коли вже жоднi репресiї його не спинять. З цiєю метою в Галичинi спiшно будували модерну мережу агентури, сюди спрямовували потужний струмiнь золотих рублiв, агiтацiйнi брошури i т.iн. Далi важливо прослiдкувати логiку дiй галицьких українцiв напе-редоднi I-ої свiтової вiйни. Необхiдно зазначити, що опинившись мiж двома силами – поляками i Росiйською iмперiєю – котрi не могли зми-ритись iз подальшим змiцненням українства, представники останнього змушенi були подбати хоч про якусь пiдтримку для себе. Така потреба особливо виникла на фонi загострення протирiч мiж провiдними країнами свiту, в т.ч. i мiж Австро-Угорщиною та Росiєю. Враховуючи це та усвiдомлюючи, що їх чекає у випадку росiйського завоювання Галичини, українцi краю зробили ставку на Австрiю. Було вирiшено, що при збройному конфлiктi мiж згаданими державами вони виступ-лять на боцi Австро-Угорщини. Водночас, розумiючи державно-полiтичнi суперечностi двох великих європейських коалiцiй, якi скла-лися на поч. ХХ ст., та їх можливi наслiдки, галицькi українцi, власне їх передовi кола усвiдомлювали, що для реальної пiдтримки своїх на-цiональних прагнень вони мали б виступити у майбутнiй вiйнi як ок-рема вiйськова сила. Основним завданням українцiв мали стати дома-гання визволення Великої України вiд росiйського поневолення i ство-рення з неї самостiйної держави та забезпечення вiльного розвитку ук-раїнства в межах Австро-Угорської iмперiї. Розглядаючи процес формування в Галичинi українського стрiлецького руху, треба зазначити, що перед I-ю свiтовою вiйною в краї вже нараховувалося 96 стрiлецьких товариств, що об’єднували 8200 чл., та 34 гуртки «Пласту» iз 1700 членами. Загальна ж кiлькiсть українських сiчово-сокiльських, стрiлецьких, спортивних товариств i пластових гурткiв у Австро-Угорщинi становила 2166, об’єднуючи 120177 чл. Важливо пiдкреслити, що значення стрiлецького руху поля-

гало насамперед у тому, що саме стрiлецтво протягом остан-нього ча-су перед вiйною чiтко й рiшуче пропагувало гасло самостiйної України як актуальну й безпосередню мету нацiонально-полiтичної боротьби українцiв. Другим значним здобутком стрiльцiв було те, що вони усвiдомили iдею збройної боротьби як необхiдного засобу осяг-нення державної незалежностi. I третiм їхнiм основним досягненням стала практична справа-вiйськове виховання та навчання молодi. Така позицiя була рiшучим поступом уперед у розвитку української полiтичної думки. Окремо варто спинитися на iнших аспектах нацiонально-культурного життя на захiдноукраїнських землях. 3. При аналiзi причин I-ї свiтової вiйни важливо зазначити, що у стратегiчних планах воюючих сторiн українськi землi займали iстотне мiсце. Росiя вiдкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та За-карпаття, щоб раз i назавжди покiнчити з «мазепинством» i сепаратиз-мом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької iмперiї хоча б Волинь i Подiлля. Нiмеччина мала на метi взяти пiд свiй про-текторат найбагатшу країну Європи, звiдки можна було б черпати її природнi багатства. Для України свiтова вiйна мала подвiйно трагiчний змiст. Єдиний народ не маючи власної держави, що захищала б його конкретнi iнтереси, опинився в 2-х конфронтуючих таборах. Величезна кiлькiсть українцiв (у росiйськiй армiї налiчувалося 3,5 млн. українських сол-датiв i 250 тиС. служили в австрiйському вiйську) боролися i вмирали за iмперiї, що не лише iгнорували їхнi нацiональнi iнтереси, але й ак-тивно намагалися, як, зокрема Росiя, знищити їхнiй нацiональний рух. Найгiршим було те, що українцiв – як учасникiв бойових дiй з обох бокiв – змушували вбивати один одного. Вiдслiдковуючи хiд воєнних дiй, необхiдно звернути увагу на жорстоке поводження обох воюючих сторiн з українським цивiльним населенням, яке росiяни звинувачували в «мазепинствi», а австро-угорське вiйсько – в «москвофiльствi». Слiд також охарактеризувати дiяльнiсть таких українських полiтичних iнституцiй, як Загальна Ук-раїнська Рада та Союз визволення України, показати їхнiй вплив на суспiльно-полiтичне життя українського суспiльства. Окремо варто спинитися на дiяльностi легiону Українських Сiчових Стрiльцiв, пiдкресливши, що його створення ознаменувало вiдновлення збройної боротьби за волю України. Незважаючи, що УСС, стаючи до боротьби, змушенi були змиритися з певною регла-

ментацiєю своїх дiй австрiйською владою, зокрема iз обмеженням ле-гiону до 2500 чоловiк, – це зовсiм не означало, що вони будуть вiдстоювати чужi їм iнтереси. Об’єднуючи кращi сили молодi, якi представляли практично всi суспiльнi верстви Галичини, стрiлецький легiон став втiленням передової полiтичної думки i виражав спо-дiвання нацiонально-свiдомої частини галицько-українського суспiльства на виборення Української держави. Першим доказом того, що з початку свого iснування УСС стояли на нацiональних позицiях, були їхнi спроби вiдмовитися приймати присягу на вiрнiсть габсбурзькiй династiї, якi хоч i не увiнчалися успiхом, зате чiтко озна-чили стрiлецькi прiоритети. Завершуючи розгляд питання,треба показати, якими були на-слiдки I-ї свiтової вiйни для України.

Тема 11.

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-1921 РОКІВ

(4 год.)

План

1. Початки державного вiдродження України. Центральна Рада та її Унiверсали.

2. Українська держава гетьмана П.Скоропадського. 3. Дiяльнiсть Директорiї УНР. 4. Нацiонально-визвольна боротьба на захiдноукраїнських землях. 5. Втрата української державностi: причини i наслiдки.

Реферати Крути: бiль i пам’ять. Акт злуки УНР i ЗУНР в iсторiї українського народу.

Список лiтератури 1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 322-383. 2. Винниченко В. Вiдродження нацiї: У 3 т. – К., 1990. 3. Гордiєнко В. Українська Галицька Армiя. – Львiв. 1991. 4. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – С. 306-345, 545-573. 5. Грушевський М. Новий перiод iсторiї України. – К., 1992. 6. Грушевський М. Спомини// Київ. – 1988. – №9-12; – 1989. – №8-11. 7. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.: Нариси полiтичної iсторiї. – К., 1993. –

С. 79-182. 8. Дорошенко Д. Iсторiя України 1917-1923 // Прапор. – 1990. – №11-12; Березiль. –

1991. – №1-2. 9. Iванис В. Симон Петлюра – Президент України. – Дрогобич, 1991. 10. Iсторiя сiчових стрiльцiв. – К., 1992. 11. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 3-143. 12. Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералiтет українських визвольних змагань.

– Львiв, 1992. 13. Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя українського вiйська. – Львiв,

1992. – С. 293-568, 579-592. 14. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 218-

264. 15. Махно Н. Воспоминания. – Москва, 1992. 16. Нагаєвський I. Iсторiя Української держави двадцятого столiття. – К., 1993. 17. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 457-555. 18. Романчук О. Ультиматум. – К., 1990. 19. Скоропадський П. Спомини. – К., 1992. 20. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 300-331. 21. Удовиченко О. Україна у вiйнi за державнiсть. – К., 1995. 22. Чайковський А. Чорнi рядки: Спогади комiсара ЗУНР // Дзвiн. – 1990. – №6. 23. Чотири Унiверасли. – К., 1990.

Методичнi поради

1. При вивченнi першого питання теми необхiдно передусiм вiдмiтити, що Лютнева демократична революцiя 1917 р., яка почалася у Петербурзi, привела до суттєвих змiн в Українi. Слiд з’ясувати дiяльнiсть комiсарiатiв Тимчасового уряду, Рад робiтничих, солдатсь-ких i селянських депутатiв та українських полiтичних партiй i гро-мадських органiзацiй, якi керувалися iдеєю визволення України з-пiд росiйського ярма, а також всеросiйських партiй, громадських об’єднань, якi дiяли в Українi i стояли на позицiях унiтарної центра-лiзованої держави. Усвiдомивши матерiал про утворення в Києвi Української Цен-тральної Ради з представникiв українських органiзацiй i українських полiтичних партiй, варто пам’ятати, що Українська Центральна Рада мала бути не лише центральним органом для об’єднання, а й найви-щою законодавчою i виконавчою владою в Українi аж до скликання українських Установчих зборiв. Важливо звернути увагу, що Цен-тральна Рада не вiдразу стала на шлях повної державної самостiйностi України, тому що спочатку деякi українськi полiтичнi дiячi задо-вiльнялися лише вимогою нацiонально-територiальної автономiї Ук-раїни в рамках росiйської федеративної республiки. Навеснi i влiтку 1917 р. у Києвi вiдбулися три великi з’їзди: Ук-раїнський Нацiональний конгрес, Селянський з’їзд i Вiйськовий з’їзд, якi перевибрали i доповнили склад Центральної Ради, проголосивши її «єдиним компетентним органом» у вирiшеннi всiх справ України. Вивчаючи хiд розвитку вiдносин Центральної Ради з росiйською владою, зокрема боротьби з Тимчасовим урядом за автономiю Ук-раїни, потрiбно розкрити змiст I i II Унiверсалiв, проаналізувати дiяльнiсть Генерального Секретарiату Української Центральної Ради. Слiд з’ясувати ставлення Центральної Ради до жовтневого зброй-ного перевороту в Петроградi, а також охарактеризувати змiст III Унiверсалу, в якому проголошено Українську Народну Республiку, «не оддiляючись вiд республiки Росiйської i зберiгаючи єднiсть її», та ряд важливих державних заходiв. Важливе мiсце повинно зайняти з’ясування вiдносин Центральної Ради з урядом Радянської Росiї, який вдався навiть до збройної боротьби проти України. Уважно вивчивши «Манiфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради» та ноту-вiдповiдь Генерального Секретарiату Рад-наркомовi, студенти мають глибше зрозумiти причини вiйни мiж Ук-раїною i Росiєю. При цьому поза увагою не повиннi пройти слова од-ного з бiльшовицьких вождiв Л.Троцького, якi вiн сказав дещо пiзнiше

своїм агiтаторам, вiдправляючи їх для пiдривної роботи в Україну: «...Пам’ятайте також, що так чи iнакше, а нам необхiдно повернути Україну Росiї. Без України немає Росiї. Без українського вугiлля, за-лiза, руди, хлiба, солi, Чорного моря Росiя iснувати не може...». Розглядаючи роботу I з’їзду Рад України, його рiшення, доцiльно звернути увагу на причини залишення бiльшовицькими делегатами його роботи в Києвi i їх переїзду до Харкова. Студенти повиннi з’ясувати, що собою являло проголошення т.зв. «українського ра-дянського уряду» та хто насправдi являвся натхненником цього акту, а також розглянути подiї в Українi в сiчнi 1918 р., якi привели до появи IV Унiверсалу Центральної Ради, що проголосив Україну «самостiйною вiд нiкого незалежною, вiльною, суверенною Державою Українського Народу» i закликав увесь народ звiльнити Україну вiд «большевикiв i инших напасникiв, якi розграблюють i руйнують наш край». Окремо треба спинитися на дiях вiйськ бiльшовицької Росiї в Ук-раїнi на початку 1918 р. Зокрема, М.Грушевський писав з цього при-воду: «Протягом 26 i 27 сiчня Київ був опорожнений i перейшов у руки большевикiв, прихожих i мiсцевих, якi вчинили з перших днiв ганебну рiзню, розстрiляючи всiх, хто мав посвiдчення українського правительства, всiх, кого можна було пiдозрювати на українця. Большевики хвалились, що в цi днi розстрiляли 5000 українцiв...». Сам бiльшовицький головокомандувач М.Муравйов про взяття Києва го-ворив так: «Ми йдемо з вогнем i мечем, встановлюємо радянську вла-ду:... Я зайняв мiсто, бив по палацах i церквах, по попах, по монахах, нiкому не давав пощади! 28 сiчня оборонська дума попросила пере-мир’я. У вiдповiдь я велiв бити хiмiчними задушливими газами. Сотнi генералiв, можливо, й тисячi були вбитi безпощадно. Так ми мстили. Ми були б у змозi втримати вибух помсти, але не треба було цього, бо наш лозунг – бути безпощадними». Подiбне дiялося й по iнших мiстах України. При розкриттi помилок Центральної Ради доречно зазначити, що серед iншого очевидною її слабкiстю вiд самого початку дiяльностi була вiдсутнiсть необхiдної уваги до економiчної складової державо-творення i вiдповiдних практичних дiй. Цi проблеми постiйно вiдкладалися «на потiм» – до вирiшення спочатку загальноро-сiйськими, а потiм українськими Установчими Зборами. А якщо їхнє вирiшення i декларувалося, то практичнi дiї в силу рiзних причин галь-мувалися на мiсцях. Крiм того, вважалося, – свiдомо чи несвiдомо, –

що економiчнi проблеми розв’яжуться самi собою з ростом на-цiональної свiдомостi, з органiзацiєю культурного життя української нацiї. Далі потрiбно придiлити увагу мирним переговорам у Брестi, зу-пинившись на аналiзi умов договору мiж делегацiями УНР та країн Четвертного союзу. При цьому варто зазначити, що укладання Брест-ського договору стало успiхом молодої непрофесiйної української ди-пломатiї та першим актом визнання України як незалежної держави у новiтнiй чаС. 2. Розглядаючи друге питання, насамперед з’ясуйте причини гетьманського перевороту у квiтнi 1918 р., зверніть увагу, що перiод правлiння П.Скоропадського був надзвичайно суперечливим i неод-нозначним. З одного боку, створювалася сильна i спочатку досить ефективна централiзована влада, було упорядковане законодавство, вiдновлена у правах власнiсть, розгорнулося будiвництво регулярної армiї та флоту, значними були успiхи у зовнiшньополiтичнiй сферi. Особливо вражають досягнення гетьманського уряду в галузi науки й освiти. Було видруковано кiлька мiльйонiв примiрникiв україномовних пiдручникiв для початкових шкiл; засновано близько 150 нових ук-раїнських гiмназiй, а бiльшiсть iснуючих шкiл українiзовано. У Києвi та Кам’янцi-Подiльському вiдкрилися українськi державнi унiверситети. Було також засновано Державний український архiв, Нацiональну галерею мистецтв, Український iсторичний музей та Ук-раїнську нацiональну бiблiотеку. В листопадi 1918 р. вiдбулося урочи-сте вiдкриття Української Академiї Наук. Так за якихось кiлька мiсяцiв Гетьманат, за словами О.Субтельного, мав на своєму рахунку такi здо-бутки у царинi культури, про якi мрiяли багато поколiнь iнтелiгенцiї. З iншого боку, iнституцiї, якi дiяли вiд iменi української держави, цю державу дискредитували, причому нерiдко дiяли цiлеспрямовано й органiзовано. Передусiм йдеться про армiйськi частини, командний склад яких у великiй мiрi складався з офiцерства росiйської царської армiї, налаштованого вiдверто антиукраїнськи, та мiсцевих органiв влади, якi знов-таки складалися з колишнього iмперського чиновниц-тва. Iснує чимало свiдчень того, наприклад, що офiцери, якi проводили в селах реквiзицiю збiжжя та iнших продуктiв (всупереч, до речi, за-декларованiй недоторканостi власностi) для потреб гетьманату i нiмецької окупацiйної влади, казали селянам: «Ви хотiли незалежної України? Вiд’єдналися вiд Росiї? Ось i маєте!». Пiд виглядом ук-раїнського вiйська нерiдко формувалися офiцерськi бiлогвардiйськi

частини, що лише чекали сприятливого часу для свого виступу. Бiльшiсть кабiнету мiнiстрiв складали члени росiйської партiї кадетiв, а мiсцевi старости були здебiльшого або помiщиками, або земськими урядниками. Далi слiд охарактеризувати дiяльнiсть гетьмана П.Скоропадського в останнiй перiод його правлiння, розповiсти про антигетьманське пов-стання, розкрити причини падiння гетьманату. 3. В третьому питаннi насамперед слiд охарактеризувати дiяльнiсть Директорiї, зокрема, розглянути умови, при яких вона була створена, та мету, яку перед собою ставила. При цьому треба зазначи-ти, що єдине, що згуртувало навколо Директорiї полiтичнi партiї, якi входили до Українського нацiонального союзу, i повстанськi селянськi загони – це iдея боротьби з гетьманським режимом. В iнших питаннях позицiї розбiгалися, часом у дiаметрально протилежних напрямах, то-му необхiдно було шукати компромiсiв, а це, своєю чергою, призводи-ло до безкiнечного з’ясування стосункiв мiж рiзними полiтичними те-чiями i навiть окремими дiячами. Розглядаючи вiдносини Директорiї з радянською владою та Ан-тантою, доцiльно звернути увагу, що за умов, якi склалися в кiнцi 1918 – на початку 1919 рр., Директорiя i провiднi полiтичнi сили України мали вирiшити, з ким їм бути: iз захiдною демократiєю проти бiльшовикiв чи з бiльшовиками проти Антанти. Самостiйного шляху, вочевидь, не iснувало. «Загальний стан вiйська, яке брало участь у протигетьманському повстаннi, не давав нiяких пiдстав вiрити в те, щоб Україна могла вдержатися власними силами без союзу з одною або другою iз зовнiшнiх сил,» – зазначав один iз чiльних дiячiв УНР – I.Мазепа. Пошуки орiєнтацiї розкололи українцiв на кiлька таборiв, i якщо в 1917 р. полiтичнi уподобання цiлком узгоджувалися з програ-мами окремих партiй, то наприкiнцi 1918 р. й особливо на початку 1919-го проблема орiєнтацiї остаточно розколола навiть провiднi ук-раїнськi партiї. При аналiзi ситуацiї, яка склалася в 1919 р., варто також вiдмiтити, що в цей час, за влучним визначенням О.Субтельного, Україну поглинув цiлковитий хаоС. У навiтнiй iсторiї Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархiї, такої запеклої громадянської боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шiсть рiзних армiй дiяли на її територiї: українська, бiльшовицька, бiла, Антанта, польська та анархiстська. Менше, нiж за рiк Київ п’ять разiв переходив iз рук у руки. Численнi

фронти роздiляли одне вiд одного мiста й цiлi регiони. Майже повнiстю порушився зв’язок iз зовнiшнiм свiтом. Знелюднiли голоднi мiста, а їхнi мешканцi в пошуках їжi подавалися на село. Села бук-вально забарикадовувалися вiд непрошених гостей. Тим часом рiзнi уряди, яким удавалося заволодiти Києвом, скеровували свою увагу та енергiю переважно на те, щоби вiдбити атаки ворогiв. Україна стала краєм, яким було легко заволодiти, але неможливо управляти. Далi потрiбно прослiдкувати хiд подiй на схiдноукраїнських зем-лях протягом першої половини 1919 р. Характеризуючи полiтику бiльшовикiв в цей час, слiд вiдзначити, що їх марiонетковий уряд, сформований переважно з росiян, євреїв та представникiв iнших неук-раїнських народiв, силкувався проводити в Українi полiтику, апробо-вану в умовах Росiї, без огляду на те, наскiльки вона вiдповiдала мiсцевим обставинам. Його росiйська орiєнтацiя з усiєю очевиднiстю проступала в акцiї, яку В.Ленiн назвав «хрестовим походом по хлiб». Окремо варто спинитися на характеристицi провiдних дiячiв Ди-ректорiї, зокрема С. Петлюри, В.Винниченка, а також такого явища як «отаманщина» та її ватажкiв (Н.Махно, М.Григор’єв, Д.Терпило (Зе-лений) та iн.). Аналiзуючи причини невдач Директорiї, доречно звернути увагу й на те, що селянство, яке становило бiльшiсть населення республiки, не зробило належних висновкiв з подiй 1917-1918 рр. у планi створення власної держави. В постановах рiзноманiтних з’їздiв воно начебто й пiдтримувало iдею української державностi, коли ж виникала необ-хiднiсть стати на її захист, виявило цiлковиту iндиферентнiсть. Анар-хiчний менталiтет українського селянина, доброго землероба й по-лiтичного неука, за словами iсторика В.Верстюка, брав гору над за-гальнонацiональними iнтересами. Ця риса далася взнаки восени 1918 – взимку 1919 р. Створивши на хвилi боротьби з режимом гетьмана кiлькасоттисячну армiю УНР, селяни-повстанцi з поваленням гетьма-нату почали розбiгатися по домiвках. Армiя УНР виявилася абсалютно небоєздатною проти бiльшовицьких вiйськ, легко пiддавалася їхнiй демагогiї. 4. Розкриваючи головнi передумови Листопадової нацiональної революцiї 1918 р. в Галичинi, варто вiдзначити, що її пiдготовка йшла в жорстокому протиборствi з поляками. Зазiхаючи на за-хiдноукраїнськi землi, польська сторона почала дiяти ще до остаточної поразки Центральних держав (якщо з українського боку на органiзацiю повстання було витрачено всього 9000 крон, то з польсь-

кого – 100 000 крон i 50 000 франкiв). 18 жовтня 1918 р. Польський нацiональний комiтет серед iншого заявив претензiї на Галичину, а вже 1 листопада до Львова мала прибути спецiальна комiсiя для пере-брання влади в краї. Проте ретельно опрацьований польський сценарiй оволодiння Львовом був перекреслений. У нiч на 1 листопада 1918 р. в головному мiстi Схiдної Галичини встановилася українська влада. Орiєнтуючись на австрофiльську поведiнку керiвництва Української Нацiональної Ради, такого мало хто чекав. Але цього разу справу органiзував Центральний Вiйськовий Комiтет, трансформований напередоднi повстання в Українську Генеральну Команду, де провiдну роль вiдiгравали Українськi Сiчовi Стрiльцi на чолi з сотником Д.Вiтовським. Останнiй, переконуючи тих, хто сумнiвався в можливостi оволодiти 200-тисячним Львовом при допомозi близько 1500 українських воякiв, напередоднi виступу заявив: «Мусимо заняти Львiв цiєї ночi. Наша честь вимагає, щоб ми першi взяли владу в нашiм краю, навiть хоч би прийшлося її завтра утратити». При висвiтленнi збройного виступу українцiв у Львовi в нiч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. треба пам’ятати, що це був не вiйськовий переворот, а загальне повстання. Його мета не обмежува-лася перебранням влади лише у Львовi. Визвольна революцiя вiдновила – пiсля майже 600-лiтньої перерви – нацiональну державнiсть на захiдноукраїнських землях. У вiдозвi вiд 1 листопада Українська Нацiональна Рада проголосила створення нацiональної держави на українських землях колишньої Австро-Угорщини. Її назву й територiальнi межi уточнив закон, ухвалений 13 листопада: «Держава... має назву Захiдноукраїнська Народна Республiка»; вона являє «українську суцiльну етнографiчну область... з українською частиною бувших австрiйських коронних країв Галичини з Володимирiєю i Буковиною та з українськими частями бувших угорських столиць (комiтатiв): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча i Мармарош». Закон утверджував державну самостiйнiсть ЗУНР. Далi необхiдно прослiдкувати основнi етапи нацiонального дер-жавотворення на захiдноукраїнських землях. При цьому особливу ува-гу слiд звернути на «Договiр про злуку» мiж ЗУНР i УНР в одну со-борну державу. Згiдно з прийнятою угодою 22 сiчня 1919 р. на Софiївському майданi в Києвi делегати ЗУНР урочисто обмiнялися з представниками УНР грамотами про злуку обох державних формувань в одне. В Унiверсалi Директорiї УНР з цiєї нагоди вiдзначалося: «...Од нинi во-єдино зливаються столiттями одiрванi одна вiд одної частини

єдиної України – Захiдно-Українська Народна Республiка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) i Надднiпрянська Велика Україна. Здiйснились вiковiчнi мрiї, якими жили i за якi умирали кращi сини України. Од нинi є одна незалежна Українська Народна Республiка. Од нинi народ Український, визволений могутнiм поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружнiми зусиллями всiх своїх синiв бу-дувати нероздiльну, самостiйну Державу Українську на благо i щастя всього її трудового люду.» Доречно наголосити, що, незважаючи на деяку декларативнiсть об’єднання УНР та ЗУНР в одну державу – бо в силу ряду обставин воно тодi так i не було доведено до логiчного завершення – день 22 сiчня 1919 р. назавжди залишиться в iсторiї українського народу як свято Соборностi України. Це був один iз найпрекраснiших моментiв нашої непростої, нерiдко навiть трагiчної iсторiї. Високий принцип соборностi своїх земель – найблагороднiший в свiтi iдеал, до якого прагне кожна нацiя. На довгому i тернистому шляху українського на-роду до цього iдеалу Злука УНР i ЗУНР – подiя великого iдейного i полiтичного значення. Окремо потрiбно спинитися на ходi українсько-польської вiйни, а також на характеристицi визвольних змагань на Буковинi, Закарпаттi та Волинi. Аналiзуючи причини невдач захiдних українцiв, важливо звернути увагу i на роль в цьому провiдних захiдних держав, якi не хо-тiли бачити Україну, чи то Схiдну, чи то Захiдну, а тим бiльше Собор-ну, своїм повноцiнним партнером. 5. Приступаючи до вивчення останнього питання теми, потрiбно пам’ятати, що в результатi невдач Української Галицької Армiї в бо-ротьбi з поляками вона змушена була 15 липня 1919 р. вiдступити за Збруч, де об’єдналася з вiйськом Директорiї, значно його пiдсиливши. На думку О.Субтельного, у вiйськовому вiдношеннi українцi ще нiколи не були такими мiцними. УГА налiчувала близько 50 тиС. воякiв. Серед усiх армiй, що воювали в Українi, – української, бiльшовицької, бiлої, – вона була чи не найбiльш дисциплiнованою й дiйовою. Внаслiдок щойно проведеної реорганiзацiї та появи кiлькох надзвичайно талановитих командувачiв сильнiшою стала й 35-тиС. армiя Директорiї. Крiм того з нею узгоджували свої операцiї 15-тисячнi партизанськi загони пiд проводом отаманiв Зеленого та Анге-ла. Таким чином українцi мали 100 тиС. загартованого в боях вiйська, що змушувало з собою рахуватися будь-якого супротивника. Далi варто прослiдкувати основнi подiї визвольних змагань ук-

раїнцiв в другiй половинi 1919-1921 рр. При цьому слiд звернути особ-ливу увагу на суть розбiжностей мiж галичанами й надднiпрянцями, показати як вони вплинули на результати спiльної боротьби. Окремо необхiдно спинитися на розглядi Варшавського договору (1920 р.) між УНР і Польщею. Він передбачав: 1. Визнання польським урядом незалежності Української Народ-ної Республіки та Директорії УНР на чолі з Головним Отаманом С. Петлюрою як верховної влади в державі. 2. Встановлення українсько-польського кордону, за яким Польща отримувала Галичину, Західну Волинь, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини. 3. Зобов’язання Польщі не укладати міжнародних угод, спрямова-них проти України. 4. Гарантування національно-культурних прав українського насе-лення в Польщі і польського – в Україні. Складовою частиною Варшавського договору була українсько-польська військова конвенція, яка передбачала початок спільних військових дій проти більшовиків на території України. Визначаючи наслідки Варшавської угоди, зазначте, що труднощі польсько-радянської війни 1920 р. змусили польський уряд укласти з радянською Росією Ризький мирний договір 1921 р., який фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР та ЗУНР. За останнім дого-вором Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які мали місце у Варшавській угоді, визнала УСРР і зобов’язалася заборо-нити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких ор-ганізацій, включно з урядом УНР. У висновках семiнару треба розкрити iсторичне значення ук-раїнських визвольних змагань 1917-1921 рр. та проаналiзувати причи-ни їх невдач. Доречно вiдзначити, що за всiєю серйознiстю внутрiшнiх недолiкiв українського нацiонального руху вирiшальними в його по-разцi стали зовнiшнi чинники. Що стосується захiдних українцiв, котрi за силою нацiонального руху не поступалися iншим схiдноєвропейським країнам, якi завоювали незалежнiсть, то їхня по-разка пояснювалася переважаючою силою полякiв. На Схiднiй ж Ук-раїнi шлях до незалежностi перетяла бiльшовицька Росiя, а не ук-раїнськi бiльшовики. Наприкiнцi 1920 р. один iз провiдних дiячiв ро-сiйського уряду Л.Троцький вiдкрито визнавав: «Радянська влада про-трималася на Українi до сих пiр (i протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комунiстiв i Червоної армiї». Про це ж

свiдчать i слова Х.Раковського, голови марiонеткового Раднаркому України, який цинiчно, але правдиво заявив, що боротьбу за Україну веде виключно росiйський пролетарiат в Українi i росiйська радянська влада.

Тема 12.

МІЖВОЄННА УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ

(2 год.)

План

1. Встановлення комунiстичного режиму в Українi. Створення СРСР. 2. Нацiональна полiтика бiльшовикiв на українських землях. 3. Україна в умовах великого терору.

Реферати

Трiумф i трагедiя Миколи Скрипника. Голодомор 1932-1933 рр.в Українi.

Список лiтератури 1. Бiлас I. Репресивно-каральна система в Українi. 1917-1953. Суспiльно-полiтичний та

iсторико-правовий аналiз: У 2 кн. – К., 1994. 2. Волкогонов Д. Трiумф i трагедiя: Полiтичний портрет Й.В.Сталiна: У 2 кн. – К.,

1989-1990. 3. Голод 1921-1923 рокiв в Українi: Збiрник документiв i матерiалiв. – К., 1993. 4. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – С. 346-376, 574-584. 5. Дашкевич Я. Україна i союзнi договори 1920 та 1922 рр. // Ровесник. – 1991. – №5. 6. Дзюба I. Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя? // Вiтчизна. – 1990. – №5, 7. 7. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 99-106. 8. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 144-256. 9. Касьянов Г., Даниленко В. Сталiнiзм i українська iнтелiгенцiя. – К., 1991. 10. Конквест Р. Жнива скорботи. – К., 1993. 11. Кульчицький С. Цiна «великого перелому». – К., 1991. 12. Курносов Ю. Духовне життя на Українi в 20-30 рр. // У.I.Ж. – 1990. – №1. 13. Курносов Ю. Суспiльно-полiтичне життя на Українi в 20-30 рр. // У.I.Ж. – 1989. –

№12. 14. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Історiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 284-

306, 310-317. 15. Лозицький В. Полiтика українiзацiї в 20-30 роках: iсторiя, проблеми, уроки // У.І.Ж.

– 1989. – №3. 16. Мельгунов С. Красный терор в Росии. – Москва, 1990. 17. Петров В. Дiячi української культури (1920-1940 рр.) – жертви бiльшовицького те-

рору. – К., 1992. 18. Соловей Д. Голгота України: московсько-бiльшовицький терор в УРСР мiж першою

i другою свiтовою вiйною. – Дрогобич, 1993. 19. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 332-368. 20. Хвильовий М. Україна чи Малоросiя? // Вiтчизна. – 1990. – №2.

Методичнi поради 1. Розкриваючи передумови встановлення бiльшовицького режи-му в Українi, важливо вказати, що його остаточну перемогу забезпе-чило не що iнше, як збройна сила Радянської Росiї. До осенi 1919 р. у Червонiй армiї було 1,5 млн. солдатiв, а весною 1920 р. – майже 3,5 млн. пiд командуванням 50 тиС. колишнiх царських офiцерiв, змуше-

них служити у бiльшовицькому вiйську. Таким чином, коли на почат-ку грудня 1919 р. бiльшовики з усiма своїми силами повернулися в Україну, їхня перемога була практично забезпеченою. Хоча i в таких умовах українцi чинили впертий опiр бiльшовицькiй навалi фактично до кiнця 1921 р. При з’ясуваннi сутi бiльшовизму доцiльно вiдмiтити, що на сьо-годнiшнiй день iснують найрiзноманiтнiшi його трактування. Зокрема, згiдно одному iз них, бiльшовизм розглядається як безпосереднє про-довження i посилення росiйської iмперської традицiї, з її нехтуванням персоною, особистiстю, пiдкоренням приватного життя колективному, общинному, з месiанськими спробами побудувати iдеальний лад на землi й ощасливити все людство, i передусiм – «братнi» слов’янськi народи. Реалiзацiя подiбної утопiї мала надзвичайно трагiчнi наслiдки для України та її народу. Далi слiд проаналiзувати бiльшовицьку полiтику «воєнного кому-нiзму», розiбратися у причинах замiни її непом, розкрити його суть та значення. Розглядаючи подiї, пов’язанi з голодом 1921-1923 рр. в Українi, необхiдно звернути увагу, що московський бiльшовицький уряд, який i сам немало спричинився своїми дiями до цього лиха, намагався вико-ристати його для своїх цiлей. Зокрема, в 1921 р. в Українi було вперше запроваджено терор голодом, через який бiльшовики, конфiскуючи злиденнi продовольчi запаси навiть у селян пiвденних губернiй, допо-магали природному катаклiзму справитись iз селянським повстансь-ким рухом, небезпiдставно вважаючи, що голод впорається з повстан-цями краще, нiж каральнi експедицiї. У зв’язку з цим варто зупинитися i на «суворо таємному» листi бiльшовицького вождя В.Ленiна, адресо-ваного В.Молотову для членiв полiтбюро ЦК РКП(б). В листi говори-лося: «...Саме тепер i тiльки тепер, коли в голодних мiсцевостях їдять людей i на дорогах валяються сотнi, якщо не тисячi трупiв, ми можемо (i тому повиннi) провести вилучення церковних цiнностей з самою скаженою i нещадною енергiєю i не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору... Всi мiркування вказують на те, що пiзнiше зробити це нам не вдасться, бо нiякий iнший момент, крiм вiдчайдушного голоду, не дасть нам такого настрою широких селянсь-ких мас, який би або забезпечив нам спiвчуття цих мас, або, в край-ньому випадку, забезпечив би нам нейтралiзацiю цих мас в тому розумiннi, що перемога в боротьбi з вилученням цiнностей залишиться безумовно i повнiстю на нашому боцi». Як видно, бiльшовицький ре-

жим iз самого початку iснування використовував терор як головний аргумент своєї полiтики. Загалом же, причинами голоду 1921-1923 рр., який, за приблиз-ними оцінками, коштував Україні до 1,5-2 млн жертв були: 1. Післявоєнна розруха. 2. Неврожай, викликаний посухою 1921 р. 3. Політика воєнного комунізму, насаджувана більшовиками. 4. Примусове вивезення українського хліба у голодуюче Повол-жжя, промислові центри Росії, насамперед в Москву і Петроград, та експорт його за кордон. 5. Використання московським урядом голоду як ефективного за-собу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні. При висвiтленнi питання про утворення СРСР доречно зауважи-ти, що його легiтимнiсть є сумнiвною, оскiльки всi рiшення приймали-ся партiйною верхiвкою, а про такi загальнодемократичнi механiзми, як опитування чи референдум, нiхто й не згадував. Крiм того, ряд дос-лiдникiв твердить, що навiть з точки зору радянського права при утво-реннi союзної держави було допущено серйознi порушення. Так, iсторик Я.Дашкевич, проаналiзувавши союзний договiр 1922 р., прий-шов до наступних висновкiв: 1). Радянський Союз як тоталiтарна дер-жава був утворений з допомогою брутальної сили, яка на самому по-чатку свого виникнення навiть не дбала про те, щоб своє терористичне iснування i правовий нiгiлiзм маскувати юридичними формулами. 2). Україна, нiбито приступаючи до союзного договору 1922 р. як окрема соцiалiстична держава, вже в цей час була в становищi колонiї, що бу-ло закрiплено де-юре два роки ранiше росiйсько-українським союзним договором 1920 р. 3). Так званий союзний договiр 1922 р. нiколи не вийшов поза стадiю проекту, який ще треба було доповнювати, обго-ворювати, затверджувати i вводити в дiю. Як мiжнародний акт вiн не був ратифiкований i нiколи не дiяв нi формально, нi фактично. 2. Опрацьовуючи друге питання семiнарського заняття, насампе-ред слiд звернути увагу на те, що деяка лiбералiзацiя полiтики бiльшовикiв у нацiональному питаннi в 20-х рр. була викликана не якимись сентиментальними поривами, а їх намаганнями укоренитися в нацiональних республiках (звiдси й назва полiтичного курсу – коре-нiзацiя). Щоб змiцнити свiй вплив у республiках, партiя повинна була розмовляти з населенням його мовою i створити власних апаратникiв з мiсцевих кадрiв. Та безсумнiвно, що коренiзацiя мала побiчний ефект

у виглядi стрiмкого розвитку пригнiчених до того нацiональних куль-тур. При з’ясуваннi сутi коренiзацiї в Українi треба видiлити два го-ловних її аспекти – українiзацiю i створення необхiдних полiтичних та економiчних умов для всебiчного розвитку нацiональних меншин, якi в той час проживали в республiцi. Важливо зазначити, що полiтика ко-ренiзацiї, за задумом її щирих прихильникiв, передбачала насамперед дерусифiкацiю полiтичного i громадського життя в Українi i мала при-вести до лiквiдацiї тривалої русифiкаторської полiтики царату та її на-слiдкiв. Варто також розiбратися, як здiйснювалася українiзацiя, що їй перешкоджало, якими були її першi здобутки. Доречно вiдмiтити, що 1923-1927 рр. кiлькiсть українцiв серед службовцiв державного апара-ту зросла з 35 до 54 %. На українську мову перейшло понад чверть iнститутiв i бiльше половини технiкумiв. Бiльша частина книжок, жур-налiв i газет стала видаватися українською мовою. З iнiцiативи М.Скрипника, який видавлював усе можливе з курсу на українiзацiю, нацiональна мова впроваджувалася навiть у школах командного скла-ду i в деяких червоноармiйських частинах. На Кубанi, де компактно проживали українцi, вiдкрилися українськi школи, видавалися українськi газети, працювало українське радiомовлення. Не менш на-полегливо здiйснювалася полiтика коренiзацiї в районах України, ком-пактно населених нацiональними меншинами. У жовтнi 1924 р. утво-рилася Молдавська автономна республiка. Було видiлено 13 нацiональних районiв, 954 сiльради, 100 мiстечкових рад. Працювали сотнi шкiл з нiмецькою, болгарською, єврейською, польською, та-тарською та iншими мовами навчання. Аналiзуючи причини згортання українiзацiї, необхiдно наголоси-ти, що середина 20-х рр. стала перiодом значних зрушень у менталiтетi українства, подоланнi наслiдкiв багатовiкової русифiкаторської по-лiтики. Вiдбувався процес розширення сфери дiї української мови, но-вого осмислення традицiй, нацiональних цiнностей. Полiтика ук-раїнiзацiї сприяла поверненню в Україну значної кiлькостi дiячiв куль-тури, якi з рiзних причин опинилися за кордоном. Все це призвело до зростання впливу нацiональної iдеї, що вже само по собi лякало центр. Процес українiзацiї, запроваджений бiльшовиками згори як тактика зближення з українським народом, зустрiвся з бурхливим процесом українського нацiонального ренесансу, що йшов знизу вгору, а тому керiвництво ним почало «вислизати» з рук партiйних органiзацiй. Це

особливо непокоїло Москву. Звiдси критика «крайнощiв в українiзацiї» на другiй сесiї ЦВК СРСР у квiтнi 1926 р., заяви Зiнов’єва про те, що українiзацiя «явно суперечить нашiй полiтицi, б’є по нашiй лiнiї щодо цього питання, помагає петлюрiвщинi». В цей же час наступ на українське вiдродження розпочав i Й.Сталiн, який у закликах М.Хвильового до подолання провiнцiалiзму української культури, звiльнення її вiд рабського наслiдування росiйських зразкiв, творчого засвоєння європейського досвiду побачив «небезпеку боротьби проти Москви взагалi, проти росiян узагалi, проти росiйської культури i її вищого досягнення – ленiнiзму». Далi варто також з’ясувати, що насправдi крилось за такими по-пулярними в 20-х рр. термiнами, як «хвильовiзм», «шумськiзм», «во-лобуєвщина». Слiд пiдкреслити, що засудження дiяльностi М.Хвильового, О.Шумського, М.Волобуєва та iнших українських дiячiв було тiльки початком наступу Москви на нацiональне вiдродження, iдеологiчною пiдготовкою до остаточної розправи з ук-раїнiзацiєю, яку мали довершити каральнi органи за дорученням партiї. Завершуючи розгляд даної проблеми, необхiдно зазначити, що зi змiцненням адмiнiстративно-командної системи, яка потребувала вкрай централiзованих структур, потреби нацiонального розвитку ук-раїнського народу iгнорувалися дедалi бiльше. Пiд приводом захисту загальнодержавних iнтересiв обмежувалася самостiйнiсть України, на-бирала сили тенденцiя до унiтаризму. Поступово розмивався закладе-ний в Конституцiї 1924 р. розподiл компетенцiй Союзу та республiки, суверенiтет якої ставав багато в чому формальним. Аналогiчнi процеси вiдбувалися i в нацiонально-культурнiй сферi. Наприкiнцi 30-х рр. в українських школах стало обов’язковим вивчення росiйської мови; бу-ло змiнено українську абетку, граматику i словник у напрямi набли-ження її до росiйської; взагалi вживання росiйської мови в Українi значно розширилося. Вже у 1935 р. Постишев зiзнався, що члени ко-мунiстичної партiї України почали деукраїнiзуватися i навiть переста-ли розмовляти українською мовою. Подiбнi змiни розгорталися i в пресi: якщо у 1931 р. українською мовою виходило 90% газет та 85% часописiв, то до 1940 р. цей показник упав вiдповiдно до 70 i 45. У лiтературi стало полiтичним принципом наголошувати, що всi видатнi українськi поети та письменники минулого розвивалися пiд благо-творним впливом Росiї. На разючу вiдмiну вiд кiнця 1920-х рр., коли властi пiдтримували українiзацiю в мiстах, у 30-х рр. вони енергiйно

пiдтримували українiзацiю в мiстах, у 30-х рр. вони енергiйно намага-лися поширити вплив росiйської культури навiть на селi. 3. При вивченнi цього питання слiд простежити вплив ад-мiнiстративно-командної системи на полiтичний розвиток України в 30-х рр. Доцiльно пiдкреслити, що на першому етапi наступу Сталiна проти потенцiйної опозицiї в Українi (реальний опiр йому був дуже слабким) основною мiшенню стала стара українська iнтелiгенцiя, особливо та, що була пов’язана з нацiональними урядами та не-бiльшовицькими партiями 1917-1921 рр., а також видатнi дiячi культу-ри i науки. ОДПУ, фабрикуючи «таємнi антирадянськi органiзацiї», за-стосовуючи фiзичний i психологiчний терор, змушувало своїх жертв визнавати своє членство в них на широко висвiтлюваних у пресi пока-зових процесах. У такий спосiб полiтична полiцiя виправдовувала по-карання засуджених, дискредитуючи всiх, хто подiяв їхнi погляди i го-туючи грунт до наступних арештiв. Зазначте, що вперше до цiєї практики в Українi вдалися в 1929-1930 рр., коли в належностi до таємної нацiоналiстичної органiзацiї пiд назвою «Cпiлка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провiдних вчених, письменникiв та iнших представникiв iнтелiгенцiї, включаючи С. Єфремова, В.Чехiвського, А.Нiковського, Й.Гермайзе, М.Слабченка, Г.Голоскевича, Л.Старицьку-Черняхiвську. «Виявленiй» органiзацiї приписувалася мета: за допомогою чужоземних держав, емiгрантських сил, пiдбурювання селянства проти колективiзацiї, вбивства Сталiна та його соратникiв, вiдокремити Україну вiд СРСР i утворити Українську самостiйну державу. Пiсля процесу СВУ, пiд час якого називалися iмена багатьох членiв Всеукраїнської Академiї наук, уряд увiв цензуру на її видання, став закривати найдiяльнiшi її секцiї i виганяти «буржуазних на-цiоналiстiв». У 1931 р. було розпущено iсторичну секцiю М.Грушевського, а самого вченого пiд приводом того, що вiн при-четний до ще однiєї таємної органiзацiї, вислали до Росiї, де вiн у 1934 р. помер при загадкових обставинах. Набагато суворiших переслiдувань зазнали багато його колег i майже всi учнi. Процес СВУ став також сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви. Звинуваченi у спiвпрацi з цiєю органiзацiєю, першоiєрархи церкви були змушенi скликати у сiчнi 1930 р. собор i саморозпуститися. Незабаром митрополита М.Борецького, десятки єпiскопiв та сотнi священникiв було заслано до таборiв.

Розкриваючи дане питання, студентам також треба добре засвоїти суть та причини так званого «великого перелому» 1929 р. Зокрема слiд уяснити, що в цей час соцiально-економiчнi перетворення сiльського господарства зводилися до сталiнської колективiзацiї, яка пов’язувалася з курсом на форсовану iндустрiалiзацiю, з позаеконо-мiчним примусом селянства, котре повинно було платити своєрiдну «данину» на розвиток промисловостi. Потрiбно проаналiзувати особливостi суцiльної колективiзацiї в Українi, полiтику розкуркулення, руйнiвний вплив бiльшовицького насильства на продуктивнi сили сiльського господарства. Так, щоб придушити опiр суцiльнiй колективiзацiї, заможних селян оголошува-ли «куркулями» i виселяли у райони Пiвночi, потiм почали виселяти середнякiв i навiть частину бiднякiв. Загалом за 1928-1931 рр. зникло 352 тиС. господарств, 200 тиС. з яких було експропрiйовано. З понад мiльйона українських селян, репресованих радянською владою на по-чатку 30-х рр., близько 850 тиС. депортували на Пiвнiч, де багато з них загинули. Визначаючи причини голодомору 1932-1933 рр. в Українi, необ-хiдно наголосити, що це була спланована акцiя комунiстичного режи-му проти українського селянства, яка повинна була лiквiдувати базу української нацiї i нацiонального вiдродження, протистояння радянськiй владi. Аналiз архiвних джерел переконливо засвiдчує той факт, що в українському селi мали мiсце всi елементи полiтики гено-циду. Такого висновку дотримуються i члени Мiжнародної комiсiї по розслiдуванню голоду в Українi (до її складу входили провiднi юристи свiту), яка працвала в 1988-1990 рр. Та й сам Сталiн визнавав, що за-гальний вврожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчiв не бракувало. Проте держава систематично конфiсковували бiльшу їх частину. Ігноруючи заклики i попередження українських представникiв влади, Сталiн пiдняв план заготiвлi зерна у 1932 р.на 44 %. Це рiшення i та жорстокiсть, з якою виконувалися його накази, прирекли мiльйони людей на смерть вiд голоду, який немож-ливо назвати iнакше, як штучний. Голод, що поширювався протягом 1932 р. набув найстрашнiшої сили на поч. 1933 р. Залишившись без хлiба, селяни їли мишей, па-цюкiв та горобцiв, кiсткову муку i кору дерев. Мали мiсце численнi випадки канiбалiзму. Але конфiскацiї збiжжя продовжувалися, незва-жаючи на те, що з голоду вимирали цiлi села. За вказiвкою Молотова, коли хлiба не було, забирали сухарi, картоплю, сало, солiння, тобто всi

запаси їжi. Намагаючись врятуватися, тисячi селян йшли до мiста, де весною скасували хлiбнi картки i можна було купити хлiб. Однак сiльським жителям хлiб продавати заборонялося. Селянам не дозволя-лося також найматися самостiйно на роботу на промисловi пiдприємства. Незважаючи на те, що шляхи, якi вели до мiста, були блокованi, тисячi сiльських жителiв пробивалися туди, але не знаходи-ли порятунку i вмирали прямо на вулицях. У Харковi, Одесi, Днiпропетровську, Полтавi, Києвi кожного ранку збирали i вивозили до братських могил померлих вiд голоду селян. Прагнучи врятувати вiд голодної смертi дiтей, селяни везли їх до мiста i залишали в уста-новах, лiкарнях, просто на вулицях. Загалом же, за пiдрахунками дослiдникiв вiд голоду 1932-1933 рр. в Українi загинуло вiд 5 до 9 млн.чол. Цим самим пiдривалася етнiчна основа становлення української нацiї – село, знищувався той проша-рок, вiд якого залежали процвiтання суспiльства, здатнiсть його до розвитку. Далi варто зупинитися на висвiтленнi масових репресiй, якi здiйснювалися в Українi протягом 30-х рр. Слiд пiдкреслити, що з особливою силою вони розгорiлися пiсля того як в сiчнi 1933 р. Сталiн призначив своїм особистим представником в Українi П.Постишева. Разом з ним прийшов новий голова ОДПУ В.Балицький i тисячi ро-сiйських функцiонерiв. Постишеву було доручено завершити колекти-вiзацiю без огляду на цiну, провести чистку в компартiї та припинити українiзацiю. По мiрi того, як набирало обертiв правлiння терору ново-го сталiнського посланця в Українi, страчувалися чи висилалися в та-бори тисячi представникiв нової української iнтелiгенцiї, що з’явилася у 20-тi рр. З 240 українських письменникiв тодi зникло 200, iз 85 вче-них-мовознавцiв лiквiдували 62. Оголошували шпигунами i заарешто-вували фiлософiв, художникiв, редакторiв. Деякi дiячi, не бажаючи зректися своїх поглядiв, накладали на себе руки, як це зробили М.Скрипник та М.Хвильовий. До сибiрських таборiв заслали навiть М.Яворського та його колег з iнституту марксизму-ленiнiзму, що роз-робляли марксистську iсторiю України. Закрили експерементальний театр Л.Курбаса «Березiль», а сам Курбас, як i М.Кулiш, також зникли у таборах. Прославленi на весь свiт фiльми О.Довженка зняли з прока-ту, а самого кiнорежисера змусили переїхати до Москви. Зазначте, що в 1933 р. знищення українських установ сягнуло апо-гею. Комiсарiати освiти, сiльського господарства, юстицiї, сiльськогосподарська академiя, редколегiї газет, лiтературних жур-

налiв, енциклопедiй, кiностудiї оголошувалися «гнiздами на-цiоналiстiв-контрреволюцiонерiв» i пiддавалися чисткам. Спираючись на фактологiчний матерiал, покажiть, що чистки були спрямованi не лише проти дiячiв культури, а й проти полiтичної верхiвки України. За звинуваченнями у нацiоналiзмi їх жертвами стали 15 тиС. вiдповiдальних працiвникiв. Ведучи мову про так звану «велику чистку» 1937-1938 рр., треба звернути увагу, що якщо репресiї на початку 1930-х рр. були в основ-ному спрямованi проти українцiв, то терор 1937-1938 рр. охопив весь Радянський Союз i мав на метi змести всiх реальних та уявних ворогiв Сталiна. В цей час репресувалися не лише керiвнi особи, але й рядовi робiтники, колгоспники, iнтелiгенцiя, вiйськовослужбовцi. Суспiльство все глибше опускалося у прiрву страху, вiдчаю, моральної деградацiї. За особистою вказiвкою Сталiна вiд iменi ЦК ВКП(б) за-арештованих пiддавали тортурам. Не витримуючи фiзичних мук, вони давали свiдчення i на себе, i на своїх знайомих. Так забезпечувався черговий приплив арештiв. Україна постраждала вiд цього «полювання на вiдьом» бiльше, нiж iншi регiони. Служiння Сталiну вiрою i правдою впродовж багать-ох рокiв не врятувало партiйно-державне керiвництво республiки. За-гинули майже всi члени ЦК КП(б)У та українського уряду. НКВС пла-нував знищити цiлi верстви населення, зокрема священникiв, колишнiх учасникiв антибiльшовицької боротьби, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичiв, iммiгрантiв з Галичини i ряд iнших. За даними iсторика А.Антонова-Овсiєнка, терор 1935-1941 рр. принiс 20 млн. жертв. Скiльки з них припадає на Україну, окрiм втрат вiд голо-домору 1932-1933 рр. та репресiй першої половини 30-х рр., iсторична наука остаточно ще не визначила. А.Авторханов, аналiзуючи у книзi «Iмперiя Кремля» на-цiональний склад жертв «великого терору» 30-х рр., зазначає: «Саме серед української ...iнтелiгенцiї жертв терору було в декiлька разiв бiльше, нiж у центральних областях Росiї». Навiть Л.Троцький, котрий свого часу не приховував негативного ставлення до українського на-роду, визнавав, що «нiде репресiї, чистки, придушення i всi iншi види бюрократичного хулiганства в цiлому не досягли таких страшних роз-мiрiв, як на Українi, у боротьбi з могутнiми прихованими силами в ук-раїнських масах, що прагнули бiльшої свободи й незалежностi». У висновках зазначте, якими були наслiдки комунiстичних ре-пресiй для подальшої долi українського народу.

Тема 13.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ

(2 год.)

План

1. Полiтика Польщi в Галичинi та на Волинi. 2. Нацiонально-визвольний рух на захiдноукраїнських землях.

Дiяльнiсть полiтичних партiй. 3. Становище українцiв Буковини та Закарпаття.

Реферати Органiзацiя Українських Нацiоналiстiв: iдея та дiяльнiсть. Життєвий шлях митрополита А.Шептицького.

Список лiтератури 1. Бандера С. Мiй життєпис // Державнiсть. – 1992. – №1.

2. Баган О. Нацiоналiзм i нацiоналiстичний рух. Iсторiя та iдеї. – Дрогобич, 1994. 3. Вегеш М. Августин Волошин i Карпатська Україна // Дзвiн. – 1991. – №3. 4. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – C.387-402. 5. Гренджi-Донський В. Пiд чоботом окупанта // Л.Ч.К. – 1991. – №5. 6. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ столiття: Нариси полiтичної iсторiї. – К.,

1993. – С. 204-220. 7. Донцов Д. Iсторiя розвитку української державної iдеї. – К., 1991. 8. Життя i смерть полковника Коновальця... – Львiв, 1993. 9. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 106-113. 10. Задоржний В., Вегеш М. Карпатська Україна у свiтлi нових документiв // Сучаснiсть.

– 1993. – №4. 11. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 256-280. 12. Кузьо Т. ОУН в Українi // Сучаснiсть. – 1992. – №12. 13. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 317-

322. 14. Мiрчук П. Степан Бандера. – Хмельницький, 1992. – С. 5-71. 15. ОУН-УПА // Державнiсть. – 1992. – №3. 16. Сливка О. Карпатська Україна... // Л.Ч.К. – 1993. – №7-9. 17. Субтельний О. Україна: iсторiя. – K., 1991. – C.369-392. 18. Таран С. Iнтегральний нацiоналiзм в iм’я iдеї // Березiль. – 1992. – №9-10. 19. Шафета П. Убивство мiнiстра Перацького // Дзвiн. – 1990. – №1-2.

Методичнi поради 1. Розпочинаючи розгляд даної теми, насамперед слiд зазначити, що близько 7 млн. українцiв, в основному колишнiх пiдданих габ-сбурзької монархiї, виявилися єдиною великою спiльнотою, що пiсля 1-ї свiтової вiйни не завоювала незалежностi. Зазнавши поразки у на-цiонально-визвольних змаганнях, бiльшiсть їх опинилися в складi Польщi, решта – Румунiї та Чехословаччини. У Польськiй державi ук-раїнцi складали двi групи, вiдмiнностi мiж якими навмисне роздмуху-валися варшавським урядом: греко-католики на Львiвщинi, Терно-пiльщинi й Станiславщинi та православнi на Захiднiй Волинi, Полiссi й Холмщинi. В Галичинi українцi ще з часiв Австро-Угорщини пройшли полiтичний вишкiл, були звичнi до дiяльностi в рiзних сферах грома-дянського суспiльства. Колишнi ж пiдданцi Росiйської iмперiї мали значно нижчий рiвень нацiональної свiдомостi та полiтичного розвит-ку. Аналiзуючи полiтику польського уряду на захiдноукраїнських землях, необхiдно зауважити, що її метою було придушення на-цiональних прагнень українцiв. Вони складали вагому частку всього

населення Польщi (навiть за безсумнiвно упередженими даними пере-пису 1931 р. – 15-16%) i польськi властi не наважувалися оголосити всiх їх «неукраїнцями». Тим настирливiшими i хитромудрiшими ви-глядали спроби всiма засобами роздiлити українську громаду й тери-торiю, де вона становила виразну бiльшiсть,- шляхом полiтичних аван-тюр, вдаючись до сумнiвних етнонаукових манiпуляцiй, намаганням внести розбрат у церковне життя, мiжконфесiйнi стосунки, ад-мiднiстративними кордонами. Зокрема Варшава вперто й послiдовно не бажала зносити штучнi перепони мiж Схiдною Галичиною та Во-линню – так званий «сокальський кордон», який вiдповiдав колишнь-ому державному мiж Австро-Угорщиною та Росiєю. Адмiнiстративне розмежування українських земель мало виправдати проведення сто-совно них рiзної полiтики, курс на їх протиставлення i роз’єднання. В цьому вбачались пiдвалини для продовження попередньої «федера-цiонiстської полiтики» щодо всiєї України. Схiдна Галичина деу-країнiзовувалася i назавжди вiдривалася вiд неї. На Волинi проводила-ся бiльш завуальована нацiональна полiтика з метою зробити її цен-тром тяжiння для українцiв з-за Збруча з перспективою створення там марiонеткової пропольської держави. Зазначте, що наступ на нацiональнi права українцiв був всеохоп-люючим. Вiд них вичищали урядовi установи, включаючи повiтовi. Для їх послаблення використовували аграрну реформу. На за-хiдноукраїнських землях розмiщувалися польськi колонiсти. Їм пере-давалися найкращi землi, майже чверть усiх, що пiдлягали розподiлу. Близько 200 тиС. господарств таких «осадникiв» мали змiцнити поль-ське панування на «кресах». Особлива увага придiлялась прикордоннiй смузi шириною вiд 30 до 50 миль. Пiд спецiальний прицiл було взято українську iнтелiгенцiю. Одра-зу ж розгорнулося масове переселення вчителiв iз Схiдної Галичини до Захiдної, а то й у центральнi райони Польщi. Iз приблизно 3 тиС. по-чаткових шкiл з українською мовою навчання у Схiднiй Галичинi й дещо бiльше нiж 500 – на Волинi, створених за часiв українських виз-вольних змагань, у 1929/ 30 навчальному роцi залишилося вiдповiдно 716 та 7. Та особливо запеклi зусилля спрямовувалися на те, щоб не допустити народження нових iнтелiгентських кадрiв. Адже їх джерело становила молодь, загартована у революцiйно-визвольнiй боротьбi та битвах з окупантами. Захопивши головне мiсто Схiдної Галичини, по-ляки одразу ж лiквiдували всi українськi кафедри Львiвського унiверситету, який за австрiйської влади мав двомовний i вiдповiдно

двонацiональний (польсько-український) статуС. Пiсля загарбання всiєї Схiдної Галичини було заявлено, що студентами унiверситету можуть бути лише тi, хто присягнув на вiрнiсть Польщi. Це залишало за його стiнами українську молодь. При висвiтленнi реакцiї українцiв на полiтику польського уряду треба звернути увагу, що вони в основному перебували в опозицiї до окупацiйного режиму, виражаючи це або легальними засобами, що не становили загрози для їхнього становища, або насильницькими рево-люцiйними методами, без огляду на наслiдки. Прихильники першого пiдходу, не вiдступаючи вiд своєї мети – рано чи пiзно об’єднати всiх українцiв у незалежнiй державi, зосередили зусилля на збереженнi тих здобуткiв, якi завоювали українцi пiд владою Австрiї, всупереч дис-кримiнацiйнiй полiтицi польської держави. Вони брали участь у поль-ськiй полiтичнiй системi через легальнi українськi партiї (правда, до певного часу подiбна дiяльнiсть ними iгнорувалася), перебудовували й поширювали кооперативний рух i намагалися захистити українське шкiльництво. Розвиваючи цей «органiчний сектор» українського сус-пiльства, «легальники» сподiвалися, що українцi будуть краще пiдготовленими до здобуття незалежностi, коли для цього виникне на-года. Ця конструктивна, хоч i буденна, дiяльнiсть приваблювала пер-важно стабiльнiшi елементи українського суспiльства, такi як члени передвоєнного «iстеблiшменту», священники, велика частина iнтелiгенцiї та заможних селян. Далi варто детальнiше зупинитися на розглядi дiяльностi ук-раїнського кооперативного руху, освiти, церкви, рiзноманiтних на-цiонально-культурних товариств та молодiжних органiзацiй, показати їхнi здобутки та перешкоди, якi їм чинилися польською владою. Поза увагою не повиннi залишитися питання пацифiкацiї (1930 р.) та iнших репресивних заходiв окупацiйного режиму проти українцiв. 2. При висвiтленнi другого питання важливо звернути увагу на те, що Польща попри свою дискримiнацiйну полiтику була державою, заснованою на конституцiйних засадах. Це означало, що, незважаючи на свiй статус другосортних громадян, українцi в Польщi були в кра-щому полiтичному становищi, нiж їх спiввiтчизники в СРСР, зокрема, вони мали можливiсть, хоч i обмежену, чинити опiр чи принаймнi протестувати проти державної полiтики. Слiд зазначити, що захiднi українцi мали близько 12 полiтичних партiй, якi охоплювали iдеологiчний спектр вiд крайнiх лiвих до крайнiх правих поглядiв та вiдображали дуже рiзноманiтнi полiтичнi традицiї.

Пiдкреслiть, що найбiльш численним та впливовим було УНДО – Українське Народно-Демократичне Об’єднання. Ця партiя утвори-лась у 1925 р. в результатi злиття Трудової партiї з рядом менших уг-рупувань i являлася спадкоємицею довоєнної Нацiонально-демократичної партiї. Розповiдаючи про її програму i тактику, вiдмiтьте, що ця, по сутi лiберальна партiя, виступала за конституцiйну демократiю та незалежнiсть України. Щоб пiдготувати українцiв до незалежностi, вона пiдтримувала полiтику «органiчного розвитку» та аграрних реформ. Вiдносно гнучка за своєю тактикою, ця партiя вда-лася до спроб нормалiзацiї українсько-польських взаємин. Але репресiї польського уряду, з одного боку, та екстремiзм українських нацiонал-радикалiв, з iншого, ускладнювали проведення центристської полiтики УНДО. Доречно також наголосити, що УНДО було партiєю за-хiдноукраїнського «iстеблiшменту», її члени контролювали багато ук-раїнських фiнансових, кооперативних та культурних закладiв, у т.ч. найвпливовiшу захiдноукраїнську газету «Дiло». До провiдних лiдерiв партiї належали Д.Левицький, В.Мудрий, С. Баран, О.Луцький, М.Рудницька, I.Кедрин. Говорячи про соцiалiстичнi тенденцiї в середовищi захiдних ук-раїнцiв, треба вiдзначити, що головним їхнiм виразником виступала Радикальна партiя – найстарiша з усiх українських партiй. Її програ-ма закликала до справедливого подiлу земель серед селян, обмеження приватної власностi та вiдокремлення церкви вiд держави. Але вона також пiдкреслювала, що цих цiлей не можна досягти доки не буде встановлена незалежна держава, котра об’єднає всiх українцiв. Тому в 20-30-х рр. радикали, як i ранiше, пiдтримували Захiдно-Українську Народну Республiку, виступаючи переконаними противниками СРСР i Польщi – цих головних ворогiв української незалежностi. Звернiть увагу на те, що зосередженi в Галичинi радикали вдалися до спроб поширити свiй вплив на Волинь, Полiсся та Холмщину, об’єднавшись у 1926 р. з меншою вiд них Українською партiєю соцiалiстiв-революцiонерiв, що дiяла на Волинi, й утворили разом Ук-раїнську соцiалiстичну радикальну партiю. Партiя обстоювала право нацiї на самовизначення i утворення на цiй основi незалежної соборної України. До найвiдомiших її лiдерiв належали такi ветерани, як Л.Бачинський та I.Макух. Знайомлячись iз дiяльнiстю Комунiстичної партiї Захiдної Ук-раїни (КПЗУ), слiд зауважити, що в її середовищi фактично не припи-

нялася фракцiйна боротьба та розколи, якi неабиякою мiрою визнача-лися постiйним тиском з боку вищих партiйних iнстанцiй.До них на-лежала компартiя Польщi,до складу котрої входила КПЗУ, КП(б)У, яка забезпечувала зв’язки КПЗУ з ВКП(б), врештi сама ВКП(б) i очо-люваний нею Комiнтерн. З кiнця 1920-х рр. почався занепад кому-нiстичного руху в Захiднiй Українi. Пiд впливом звiсток про колекти-вiзацiю, репресiї i голодомор 1932-1933 рр. та частина населення, що стояла на радянофiльських позицiях, вiдвернулася вiд комунiстiв. На-цiонально свiдомi елементи виходили з КПЗУ, чисельно в нiй стали переважати поляки i євреї (чисельнiсть партiї скоротилася з 4300 до 2600 членiв). КПЗУ поступово перетворювалася у партiю тота-лiтарного типу, яка не допускала плюралiзму думок у своїх рядах i по-борювала всi iншi полiтичнi сили. Своєю боротьбою проти українських партiй КПЗУ поставила себе за межi українського нацiонального руху. Фактично партiя стала слухняним знаряддям сталiнської полiтики в Захiднiй Українi, хоча це не врятувало її вiд репресiй та розпуску в 1938 р. Аналiзуючи програми та дiяльнiсть iнших партiй, доцiльно пiдкреслити, що вони були невеликими, слабкими й схилялися до спiвпрацi з польським урядом. Одна з них – Українська католицька партiя єпископа Г.Хомишина – безуспiшно намагалася мобiлiзувати прибiчникiв клерикального консерватизму. Москвофiли, що пережи-вали стрiмкий занепад, заснували Руську селянську та Руську аграрну партiї, якi в 1931 р. злилися в одну. Але й це не утримало багатьох їхнiх рядових членiв вiд переходу до українських партiй. Особливої уваги потребує розгляд питання про утворення, дiяльнiсть та iдейну програму Органiзацiї Українських На-цiоналiстiв (ОУН). Вона виникла у 1929 р. внаслiдок об’єднання Ук-раїнської Вiйськової Органiзацiї (на її дiяльностi слiд зупинитися де-тальнiше) та декiлькох студентських нацiоналiстичних гурткiв. Бiльшу частину її складала галицька молодь, а керiвництво забезпечував з-за кордону Провiд Українських Нацiоналiстiв (ПУН) на чолi з Є.Коновальцем. Згiдно з первiсними заявами, головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної нацiональної держави на всiй українськiй етнiчнiй територiї. Ця мета мала досягтися через на-цiональну революцiю та встановлення диктатури, яка би витiснила окупацiйну владу та запровадила уряд, що репрезентував би всi регiони та соцiальнi групи України. Економiка держави планувалася як поєднання приватної, нацiоналiзованої та кооперативної форм влас-

ностi. ОУН вiдкидала будь-який партiйний чи класовий подiл та пред-ставляла себе як домiнуючу силу українського суспiльного життя як вдома, так i за кордоном. Визначивши себе як рух, а не як партiя, ОУН засуджувала легальнi українськi партiї Галичини як колабора-цiонiстськi. Звинувачуючи соцiалiстичний та лiберальний табори у по-разцi української революцiї 1917-1921 рр., нацiоналiсти наголошували на важливостi формування сильної полiтичної елiти, нацiональної со-лiдарностi та опори на «свої власнi сили». Аналiзуючи методи дiяльностi ОУН, її iдеологiю та вплив у сус-пiльствi, важливо вiдзначити, що вона зформувала полiтичний свiтогляд цiлого поколiння захiдних українцiв. За приблизними пiдрахунками, напередоднi 2-ї свiтової вiйни ОУН налiчувала близько 20 тиС. чоловiк. Проте її впливи значно первищували кiлькiсть членiв. Властивий органiзацiйний дух самовiдданостi, що доходив до фана-тичної самопосвяти нацiональнiй справi, виявився надзвичайно при-вабливим для молодих людей. До речi, сталiнський режим був на-стiльки стурбований зростаючою потугою ОУН, що органiзував вбив-ство Є.Коновальця в Роттердамi у 1938 р. Далi слiд зупинитися на розколi, який стався в ОУН пiсля смертi Є.Коновальця, проаналiзувати його причини i наслiдки. При цьому до-речно зауважити, що розкол показав фундаментальнi розбiжностi мiж членами ОУН у Захiднiй Українi та членами ПУН, якi жили за кордо-ном. За боротьбою за владу стояли iдеологiчнi розбiжностi та розход-ження мiж поколiннями. Крайовi кадри, якi витримували головний тя-гар пiдпiльної боротьби, складалися з молодих людей, що прагнули до керiвництва та безкритично переймали авторитарнi iдеї та методи. Сильний вплив на їх свiтогляд мав Д.Донцов, iдеолог українського iнтегрального нацiоналiзму, який пропагував культ волi та сили. Старшi провiдники ОУН проявляли схильнiсть до бiльшого консерва-тизму. Пiдводячи пiдсумки, варто наголосити, що нацiональна не-рiвнiсть, труднощi соцiально-економiчного характеру, а також вра-жаюче посилення нацистської Нiмеччини та СРСР привели до розча-рування в демократiї i зростання полiтичного екстремiзму на за-хiдноукраїнських землях. Ця радикалiзацiя чим далi ширше охоплюва-ла не лише iнтелiгенцiю, а й селянство, в якому зростала самоповага, сподiвання на кращу долю, протест проти нацiональних утискiв та по-гiршення добробуту. Розчарованi безрезультатним намаганням завою-вати державнiсть чи самоврядування, захiднi українцi виявилися особ-

ливо чутливими до цих загальних тенденцiй. Незважаючи на широкий розвiй «органiчної роботи», було очевидно, що саме iнтегральний на-цiоналiзм ОУН став серед захiдних українцiв, i насамперед молодих, найдинамiчнiшим рухом. 3. Характеризуючи становище українства пiд владою Румунiї, треба наголосити, що жорстокий терор, яким супроводжувалося загар-бання Буковини в листопадi 1918 р., був «узаконений» введенням у сiчнi 1919 р. воєнного стану, що протримався до 1928 р. та був запро-ваджений знову наприкiнцi 30-х рр. Утiм i його оголошення, i скасу-вання мало змiнювали життя українцiв. Зухвалий курс на їх винаро-довлення та румунiзацiю фактично залишався тим самим. Проголо-сивши пiвмiльйона українцiв Буковини «зукраїнiзованими румунами» чи «громадянами румунського походження, що забули рiдну мову», Бухарест не гребував нiчим, щоб навернути їх у румунське «першо-родство». З 168 народних шкiл, якi iснували в Буковинi у 1918 р., майже двi третини стали румунськими в першi два роки окупацiї, а в 1924 р., вже не залишилося жодної чисто української. З такою ж невблаганнiстю проводилася румунiзацiя українських середнiх шкiл та гiмназiй, лiквiдовувалися українськi ремiсничi школи. Було цiлком румунiзовано й Чернiвецький унiверситет, хоча серед його студентiв на початку 20-х рр. лише 20% були румунами. На румунський взiрець змiнювалися українськi прiзвища. Звернiть увагу, що життя українського населення Бесарабiї та Си-гiтщини, що також перебували пiд окупацiєю Румунiї, було ще не-стерпнiшим, нiж в Буковинi. При висвiтленнi соцiально-економiчного, полiтичного та на-цiонально-культурного розвитку буковинських українцiв доречно по-рiвняти його зi становищем в Галичинi, вказати на спiльнi та вiдмiннi риси. Далi потрiбно прослiдкувати якi змiни вiдбувалися в Закарпаттi пiсля його входження до складу Чехословаччини. Вiдзначаючи демо-кратичнiсть та цивiлiзованiсть чехословацької влади, проаналiзуйте її полiтику щодо закарпатських українцiв, вкажiть на її позитивнi та не-гативнi риси. Поза увагою також не повинна залишитися проблема на-цiональної самобутностi населення Закарпаття та поведiнка централь-ного уряду в даному питаннi. Окремо слiд спинитися на передумовах створення та сутi Кар-патської України – автономної Української республiки у складi Че-хословаччини в 1938-1939 рр. i Української незалежної держави на За-

карпаттi в березнi 1939 р. Необхiдно вiдзначити, що пiсля проголо-шення незалежностi Карпатської України її парламент прийняв кон-ституцiю, яка визначила назву держави (Карпатська Україна), держав-ний устрiй (президентська республiка), державну мову (українська). Державними символами були визнанi синьо-жовтий стяг, гiмн «Ще не вмерла Україна» та герб – ведмiдь на лiвому червоному пiвполi й чо-тири синi та три жовтi смуги у правому пiвполi та тризуб з хрестом на середньому зубi. Президентом держави було обрано А.Волошина. Аналiзуючи причини, якi привели до втрати української держав-ностi в Закарпаттi, варто також звернути увагу на героїчний опiр Кар-патської Сiчi переважаючим силам угорських вiйськ, якi в нiч з 13 на 14 березня 1939 р., за пiдтримкою гiтлерiвської Нiмеччини, розпочали вiдкриту агресiю проти Карпатської України. Навiть польська преса, заслiплена ненавистю до всього українського, але вражена мужнiстю оборонцiв Карпатської України зазначала: «Мусимо, одначе, чесно сказати, що в контекстi останнiх подiй маємо бiльше пошани до ук-раїнцiв, нiж до чехiв i словакiв. Хоч би як там було i хоч би ким були отi «сiчовики», все ж таки тi люди не скавулiли, не склали зброї, але билися в найтяжчих полiтичних i стратегiчних умовах». До речi, напе-редоднi мадярської агресiї нiмецький консул передав А.Волошину те-леграму вiд А.Гiтлера, з вимогою щоб територiя краю була передана мадярам без опору. Президент Волошин дав гiдну вiдповiдь: «Хоч Карпатська Україна хоче жити в мирi зi своїми сусiдами, однак зi зброєю в руках виступить проти всiх, хто задумав би порушити її сво-боду та державнi кордони». Далi розкрийте iсторичне значення Карпатської України, пiдведiть пiдсумки питання.

Тема 14.

УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

ТА ПІСЛЯВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ (1939 – перша половина 50-х рокiв)

(2 год.)

План

1. Початок 2-ї свiтової вiйни i Україна. 2. Українськi землi в умовах окупацiї фашистською Нiмеччиною. Рух

Опору. 3. Звiльнення України вiд нiмецько-фашистських загарбникiв. Оста-

точне возз’єднання українських земель. 4. Труднощi пiслявоєнної вiдбудови в Українi. Нова хвиля масових

репресiй в другiй половинi 40-х – на початку 50-х рокiв.

Реферати Акт вiдновлення Української держави 30 червня 1941 р. та його iсторичне значення. Голод 1946-1947 рр. в Українi.

Список лiтератури 1. Бiлас I. Репресивно-каральна система в Українi. 1917-1953. Суспiльно-полiтичний та

iсторико-правовий аналiз: У 2 кн. – К., 1994. 2. Брицький П. Україна у другiй свiтовiй вiйнi (1939-1945 рр.). – Чернiвцi, 1995. 3. Бульба-Боровець Т. Армiя без держави. – Львiв, 1993. 4. Воронов I., Пилявець Ю. Голод 1946-1947 рр. – К., 1991. 5. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – С. 376-380, 403-418. 6. Гунчак Т. У мундирах ворога // Вiйсько України. – 1993. – №9. 7. Злочини комунiстичної Москви в Українi влiтi 1941 року. – Дрогобич, 1991. 8. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 281-

362. 9. Ковалюк В. Культорологiчнi та духовнi аспекти «радянизацiї» Захiдної України (ве-

ресень 1939 – червень 1941 рр.) // У.I.Ж. – 1993. – №2-3. 10. Коваль М. ОУН-УПА: мiж «третiм рейхом» i сталiнським тоталiтаризмом // У.I.Ж. –

1994. – №2-3. 11. Кожукало I. 1946-1947 роки: невiдомий голод. – К., 1990.

12. Косик В. Україна i Нiмеччина у другiй свiтовiй вiйнi. – Париж – Нью-Йорк – Львiв, 1993.

13. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 331-342.

14. Мiрчук П. Українська Повстанська Армiя. 1942-1952: Документи i матерiали. – Львiв, 1991.

15. ОУН i УПА у другiй свiтовiй вiйнi // У.I.Ж. – 1994. – №2-6; 1995. – №1-3. 16. Роєнко В. Друга свiтова вiйна (1939-1945 роки). – К., 1994. 17. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 392-430. 18. Суворов В. Ледокол. – Москва, 1994. 19. Суворов В. День М. – Москва, 1994. 20. Трубайчук А. Брудершафт двох диктаторiв. – К., 1993. 21. Унiверсал i платформа УГВР // Вивiд прав України.-Львiв, 1991. – С. 119-125. 22. Цiлком таємно... Секретнi документи Рейху про дiяльнiсть ОУН 1941-1944 рр. – Тер-

нопiль, 1992.

Методичнi поради 1. У першому питаннi насамперед слiд звернути увагу, що напе-редоднi 2-ї свiтової вiйни українськi землi входили до СРСР, Польщi, Угорщини i Румунiї. Тому українське питання було проблемою не тiльки української нацiї, а й одним з найважливiших у передвоєннiй європейськiй полiтицi. Поруч з вивченням становища українських земель перед вiйною важливо розкрити джерела i причини 2-ї свiтової вiйни, характер мiжнародних вiдносин у передвоєннi роки, можливiсть альтернатив-них шляхiв їх розвитку. Особливе мiсце в цьому питаннi треба вiдвести проблемам ра-дянсько-нiмецьких домовленостей, зокрема, пiдписаному 23 серпня 1939 р. пакту Рiббентропа-Молотова i секретним протоколам до ньо-го про розподiл сфер впливу в Схiднiй Європi мiж СРСР i Нiмеччиною. За цими домовленостями Сталiн дiставав змогу розши-рити територiальнi межi СРСР трохи не до кордонiв 1913 р. Саме те-риторiальний виграш, розподiл сфер впливу, поширення сталiнської диктатури на новi територiї i були основною метою радянсько-нiмецького пакту. Необхiдно зазначити, що безпосереднiм результатом пакту Рiббентропа-Молотова був початок 1 вересня 1939 р. агресiї Нiмеччини проти Польщi, яку пiдтримали її союзники Англiя i Францiя. Так вибухнула 2-а свiтова вiйна. Згiдно з пактом СРСР був поставлений у вкрай сумнiвне становище фактичного союзника воюю-

чої Нiмеччини. I це давало гiтлерiвському уряду пiдстави тиснути на радянське керiвництво з метою спонукати його до якнайшвидшого вступу у вiйну проти Польщi зi сходу. 17 вересня 1939 р. радянський уряд дав наказ вiйськам вступити на територiї Захiдної України та За-хiдної Бiлорусi, аби, як говорилося у його нотi, «взяти пiд свiй захист життя i майно населення Захiдної України та Захiдної Бiлорусiї». 22 вересня у Брест-Литовську на честь успiшного завершення польської кампанiї вiдбувся парад радянських i нiмецьких вiйськ. 28 вересня радянсько-нiмецький воєнно-полiтичний альянс, скрiплений сумiсними бойовими дiями проти майже беззахисної Польщi, був засвiдчений новим договором – про дружбу i кордон. До-цiльно наголосити, що протягом пiввiку самий факт укладання такого договору, як i його змiст, становив одну з найбiльших державних таємниць в СРСР. Для цього були пiдстави. Адже в очах прогресивної свiтової громадськостi Радянський Союз робив докорiнний поворот у своїй антифашистськiй зовнiшнiй полiтицi. Таку бiльш нiж сумнiвну переорiєнтацiю СРСР пiдтвердив Й.Сталiн, який заявив: «Дружба на-родiв Нiмеччини i Радянського Союзу, скрiплена кров’ю, має всi пiдстави бути довгою i мiцною». Ще вiдвертiше висловився нарком закордонних справ В.Молотов, проголосивши привселюдно, що «не тiльки безглуздо, а й злочинно вести таку вiйну, як вiйна за знищення гiтлеризму...» Новий договiр СРСР з Нiмеччиною, уточнюючи розмежувальну лiнiю мiж цими державами по територiї Польщi, формально пiдтверджував включення захiдноукраїнських та захiднобiлоруських земель до складу СРСР. Крiм того, створював умови для вирiшення проблеми Бессарабiї i Буковини, споконвiчних українських територiй, населених переважно українцями. Пiсля пред’явлення ультиматуму про повернення цих земель Румунiя у червнi 1940 р. задовольнила ра-дянську вимогу. Далi слiд детально зупинитися на висвiтленнi процесiв так званої «радянизацiї» у новоприєднаних Волинi, Галичинi, Буковинi i Бесса-рабiї. При цьому важливо зазначити, що деякi прогресивнi змiни, котрi розпочалися тут в цей час, були фактично знiвельованi подальшою ре-пресивною полiтикою радянського режиму. Утверджуючи радянськi цiностi , бiльшовики нещадно руйнували й без того слабкi культур-ницькi осередки й громадськi центри, мiсцевi традицiї українцiв, з якими були змушенi рахуватися навiть польськi колонiзатори. Водно-час розпочалися масовi репресiї проти «соцiально ворожих елементiв».

З осенi 1939 по осiнь 1940 р. у Захiднiй Українi було репресовано за полiтичними ознаками i депортовано до Сибiру без суду i слiдства, на-вiть без письмового звинувачення близько 10% населення. (В той же час тiльки у тюрмах «визволеної» Галичини було закатовано 50 тиС. полiтв’язнiв). Всього вислано, за неповними даними, 1 млн 173170 чо-ловiк. Доречно зауважити, що сучаснi iсторичнi джерела, наукова, ме-муарна i публiцистична лiтература дають можливiсть усунути допущенi в минулому перекручення, спроби замовчування чи кон’юнктурного тлумачення окремих фактiв, переосмислити i переоцiнити деякi події того часу. Зокрема, цiкаво ознайомитися iз дослiдженнями колишнього офiцера Державного розвiдувального управлiння СРСР В.Суворова (В.Резуна), котрий по-новому трактує подiї передвоєнного перiоду. 2. Аналiзуючи передумови нападу фашистської Нiмеччини на СРСР, необхiдно дати оцiнку прорахункам та злочиннiй полiтицi то-дiшнього радянського керiвництва, зокрема масовим репресiям в армiї. Слiд наголосити, що на ослаблення командного складу радянських Збройних сил звернув увагу сам Гiтлер, заявивши напередоднi вiйни на однiй з вiйськових нарад:»Червона армiя обезголовлена. 80% ко-мандних кадрiв знищено. Вона послаблена як нiколи. Це основний фактор мого рiшення. Потрiбно воювати доки кадри не виросли зно-ву». Розкривши причини невдач радянських вiйськ на початковому етапi вiйни, треба зазначити, що на той час iз 170 дивiзiй дiючої армiї на радянсько-нiмецькому фронтi боєздатнiсть зберiгали тiльки 70. Червона армiя втратила за першi три тижнi вiйни 850 тиС. чол., 3,5 тиС. лiтакiв, 6 тиС. танкiв, 9,5 тиС. гармат. До кiнця 1941 р. ворог окупував майже всю Україну. Вiдчайдушнi спроби затримати фашист-ське просування як правило зводилися нанiвець. Багато пiдроздiлiв i частин Червоної армiї потрапляли в оточення, втрачали зв’язки з ви-щим командуванням, сусiднiми частинами, далеко не всiм вдавалося з боями вирватися з оточення. Бiльшiсть гинула або потрапляла у воро-жий полон. За даними iсторика В.Козлова, в першi мiсяцi вiйни ра-дянськi втрати тiльки вбитими i полоненими становили близько 5 млн чол., втрати нiмцiв – трохи бiльше 250 тиС. Постає запитання: чи винна армiя в цих поразках? Вiдомий ук-раїнський дослiдник 2-ї свiтової вiйни М.Коваль дає однозначну вiдповідь: «Радянськi вiйська поставленi у неймовiрно скрутне стано-вище не тiльки переважаючими силами агресора, а й згубними прора-

хунками та помилками полiтичного керiвництва країни на чолi iз Ста-лiним, сатанинська воля якого паралiзувала здатнiсть i генералiв, i наркомiв, i партiйних секретарiв до самостiйних рiшень та вчинкiв, мужньо й до кiнця виконували свiй обов’язок, залишалися вiрними присязi. Стiкаючи кров’ю, завдаючи чималих ударiв по вороговi, вони трималися до останньго. На кiстках солдатiв-героїв i мученикiв 1941-1942 рр. створювалися передумови перелому в ходi вiйни». Важливо дати оцiнку нацистського окупацiйного режиму, звер-нувши увагу на його антиукраїнську спрямованiсть. Мета гiтлерiвських агресорiв полягала в тому, щоб терористичними, на-сильницькими методами пограбувати завойованi територiї, макси-мально очистивши їх вiд корiнного населення, а для решти запровади-ти систему жорстокої позаекономiчної експлуатацiї. У планах колонiзацiї визначалося: «Україна – найплодючiша область Європи. Її завдання – постачати продукти харчування та сировину новiй Європi. А жити на українськiй землi повиннi тiльки люди нiмецької арiйської кровi». Потрiбно було зовсiм небагато часу, щоб остаточно з’ясувалися цiлi Нiмеччини щодо України. На нарадi окупацiйних чиновникiв у Рiвному рейхскомiсар України Е.Кох сформулював їх так: «Мета нашої роботи – примусити українцiв працювати на Нiмеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повинна постачати те, чого немає у Нiмеччинi. Цю роботу слiд проводити, не рахуючись з витратами». На територiї України було знищено близько 3 млн. 200 тиС. мир-них жителiв. Тут виявлено майже 300 мiсць масових страт населення, 180 концтаборiв смертi, 50 гетто. До Нiмеччини вивезено близько 2 млн. 250 тиС. чол. В Українi готувався «життєвий простiр» для 25 мiльйонiв нiмецьких колонiстiв. Окремо потрiбно зупинитися на дiяльностi ОУН в роки вiйни. Характеризуючи її взаємовiдносини з нацистською Нiмеччиною, слiд вiдмiтити, що хоч вони мали спiльного ворога у виглядi кому-нiстичного режиму, однак їхнi цiлi були далеко не спiльними. З точки зору нiмцiв основна користь ОУН полягала в тому, щоб служити ди-версiйною силою для створення хаосу в радянському тилу. Зi свого боку нацiоналiсти, розчарованi полiтикою Гiтлера щодо Карпатської України, не мали намiру бути знаряддям для Берлiна; вони поставили собi за мету скористатися вiйною й поширити по всiй Українi власний вплив. Вiдтак кожна сторона прагнула використати iншу у своїх влас-них, часто протилежних,iнтересах. Подiбна тактика уже невдовзi при-

вела до конфлiкту. ОУН-Б (радикальне крило, очолюване С. Банде-рою) пiшла на вiдчайдушний крок, проголосивши 30 червня 1941 р. у щойно занятому нiмецькими вiйськами Львовi Акт вiдновлення Української держави, прем’єром якої став Я.Стецько, соратник С. Бан-дери. Йдучи на вкрай ризиковану гру, ОУН-Б розраховувала, що нiмецьке вiйськове командування скорiше погодиться з цим фактом як iз доконаним, нiж пiде на конфронтацiю з українцями з самого початку вторгнення. Однак подiбне не входило в плани нiмцiв. Помiчник дер-жавного секретаря Нiмеччини вимагав вiд С. Бандери оголосити Акт недiйсним. Проте останнiй вiдмовився зробити це, наголосивши, що, вiддаючи накази, «не спирався на жоднi нiмецькi органи влади й нi на жоднi угоди з нiмецькою владою, а тiльки на мандат, який мав вiд українцiв». У вiдповiдь гестапо 15 липня 1941 р. заарештувало С. Бан-деру та український уряд на чолi з Я.Стецьком, а також розпочало репресiї проти членiв ОУН. Це заставило нацiоналiстiв перейти в пiдпiлля та розпочати пiдготовку до вiдкриття нового фронту своєї бо-ротьби – цього разу проти Нiмеччини. У квiтнi 1942 р. на II конференцiї ОУН нацизм i бiльшовизм були оголошенi головними во-рогами України. Далi варто прослiдкувати розгортання антифашистської боротьби, яка охопила практично всю окуповану територiю України. При цьму слiд детальнiше розглянути передумови створення та дiяльнiсть Ук-раїнської Повстанської Армiї, похiдних груп ОУН, радянського парти-занського та пiдпiльного рухiв, показати, що було спiльного в їхнiй боротьбi, якою була їхня мета та що їх рiзнило. Поза увагою не повиннi залишитися питання про змiни в iдеологiї та дiяльностi ОУН (III надзвичайний великий збiр ОУН у серпнi 1943 р.), створення УГВР (червень 1944 р.), iдейну платформу та долю дивiзiї «СС – Га-личина». 3. У третьому питаннi студенти мають розповiсти про подiї за-вершального етапу 2-ї свiтової вiйни. Висвiтлення його необхiдно роз-почати з розгляду вiйськових операцiй, якi дали змогу чотирьом Ук-раїнським фронтам розгромити угрупування нiмецько-фашистських вiйськ «Пiвдень» i групу «А», звiльнити всю Україну. Зокрема, протя-гом кiнця лiта й осенi 1943 р. радянськi вiйська пiд командуванням I.Конєва, М.Ватутiна та Р.Малиновського зайняли Лiвобережжя i Дон-баС. 23 серпня в результатi запеклих боїв нiмцi вдруге й востаннє втратили Харкiв. На кiнець вересня 1943 р. Червона армiя вийшла до Днiпра. Центр бойових дiй перемiстився в район середньої течiї рiки.

Слiд наголосити, що в цей час почався кульмiнацiйний момент битви за Україну. Пiд безперервним вогнем артилерiї та ударами авiацiї про-тивника воїни змушенi були проводити переправу через цю найбiльшу на їхньому бойовому шляху водну перепону. На правий берег пливли хто як мiг: тримаючись за колоди, дошки, порожнi дiжки, ящики, плащ-намети, напхапнi соломою. На виручку прийшло населення приднiпровських сiл. Але тисячами солдати тонули в холоднiй осiннiй водi. Учасник форсування Днiпра письменник В.Астаф’єв згадував: «Двадцять п’ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березi три тисячi, максимум п’ять. Через п’ять-шiсть днiв усе це спливає. Уяв-ляєте?» 6 листопада Ватутiн вступив до Києва. У сiчнi 1944 р. пiсля ко-роткої перерви радянськi вiйська розпочали очищення вiд нiмцiв Пра-вобережжя i Криму. Успiшне здiйснення цiєї мети забезпечила важли-ва перемога пiд Корсунем-Шевченкiвським. У березнi-квiтнi 1944 р. були звiльненi обласнi центри – Херсон, Вiнниця, Проскурiв, Терно-пiль, Чернiвцi, Миколаїв, Одеса. 27 липня був звiльнений Львiв. У ве-реснi радянськi сили перетнули Карпати. Пiд час Карпато-Ужгородської операцiї закiнчилося звiльнення вiд фашистської оку-пацiї територiї України в її довоєнних кордонах. А на останнiй стадiї операцiї було очищено вiд вiйськ противника Ужгород. 28 жовтня 1944 р. завершилося звiльнення Закарпатської України. Потрiбно звернути увагу, що остання подiя створила умови для остаточного возз’єднання українських земель. У висновках треба показати джерела та значення перемоги над фашистською Нiмеччиною, розкрити роль i мiсце українського народу в її досягненнi, а також проаналiзувати втрати України у 2-й свiтовiй вiйнi. 4. При розглядi останнього питання теми слiд проаналiзувати труднощi, якi переживала Україна пiсля вiйни: об’єктивнi – збитки на-родному господарству, людськi втрати тощо i суб’єктивнi, пов’язанi з функцiонуванням командно-адмiнiстративної системи в умовах дикта-тури Сталiна. Охарактеризуйте складний процес вiдбудови промисловостi Ук-раїни, труднощi вiдновлення сiльського господарства, насильство у проведеннi колективiзацiї на захiдноукраїнських землях, узагальнiть пiдсумки цього процесу. Визначте причини голоду 1946-1947 рр. в Українi, його наслiдки. При цьому важливо зазначити, що в той час як в Українi за найскромнiшими офiцiйними пiдрахунками вiд голоду

померло не менше 800 тиС. людей СРСР експортував зерно, в першу чергу до країн «народної демократiї» – Болгарiї, Румунiї, Польщi, Че-хословаччини. «Радянський Союз врятував нас вiд голоду»,- зазначав президент Чехословаччини К.Готвальд. У квiтнi 1946 р. було пiдписано угоду про поставку Францiї 500 тиС. т. зерна. В цiлому екс-порт зернових iз СРСР тiльки 1946 р. склав 1.7 млн. т., що могло б ста-ти суттєвою допомогою голодуючим регiонам. При цьому поставки здiйснювались за цiнами нижче свiтових i переважно в кредит. Вiдзначте причини нової хвилi масових репресiй в Українi, зупи-нившись на таких її проявах, як численнi департацiї цiлих народiв та окремих суспiльних груп, переслiдування осiб, що перебували у фа-шистських таборах та на окупованiй ворогом територiї, лiквiдацiя гре-ко-католицької церкви, операцiя «Вiсла» тощо. Простежте, як комунiстичний режим гальмував розвиток науки, лiтератури, мистецтва, як посилювався натиск сталiнщини на ук-раїнську iнтелiгенцiю в кiнцi 40-х рокiв, зокрема, згадайте про кам-панiю цькування української елiти, органiзовану Л.Кагановичем. Звер-нiть увагу на постанови ЦК ВКП(б) 1946-1948 рр., пiд впливом яких ЦК КП(б)У ухвалив ряд своїх постанов, у яких розглядався стан справ в українськiй радянськiй лiтературi та мистецтвi. На основi постанови 1946 р. «Про перекручення i помилки у вис-вiтленнi iсторiї української лiтератури в «Нарисi iсторiї української лiтератури», «Про журнал сатири та гумору «Перець», «Про журнал «Вiтчизна», «Про репертуар драматичних та оперних театрiв i заходи щодо його полiпшення», «Про стан i заходи щодо полiпшення музич-ного мистецтва на Українi у зв’язку з постановою ЦК ВКП(б) «Про оперу «Большая дружба» В.Мураделi» простежте авторитарнiсть ду-мок i оцiнок як загального стану культури, мистецтва, iсторичної нау-ки в Українi, так i окремих творiв та їх авторiв, грубе i некомпетентне втручання партiйних органiв у дiяльнiсть творчої iнтелiгенцiї, запере-чення елементарних свобод. Розкрийте змiст дискусiй з питань фiлософiї, мовознавства, по-лiтичної економiї кiнця 40-х рокiв. Розкажiть про боротьбу Т.Лисенка проти вiдомих учених-генетикiв, про вплив «лисенкiвщини» на розви-ток цiєї науки в Українi. Окремо слiд зупинитися на розглядi боротьби УПА та УГВР про-ти комунiстичного тоталiтаризму. Вони протягом 1944-1945 рр. роз-ширювали свiй вплив у Галичинi та на Волинi, сподiваючись на ви-никнення вiдкритого конфлiкту мiж СРСР та захiдними демократiями.

Проте цi сподiвання не виправдалися. Сталiнський режим спрямував великi сили на придушення нацiонально-визвольної боротьби народiв СРСР. Найбiльшу небезпеку становив визвольний рух в окупованих у 1940 р. державах Балтiї та на захiдних землях України, оскiльки саме там народнi маси мали певний досвiд життя в умовах демократiї (хай i обмеженої внаслiдок iсторичних умов) та полiтичної самоорганiзацiї незалежницьких сил. Дайте оцiнку визвольних змагань на за-хiдноукраїнських землях у пiслявоєнний перiод, покажiть їх наслiдки. У висновках дайте загальну оцiнку суспiльно-полiтичної обста-новки в Українi в другiй половинi 40-х – на початку 50-х рокiв. Звер-нiть увагу на зростання в цей час критичних настроїв серед рiзних верств суспiльства. Зазначте, що iдеологiчна реакцiя, ескалацiя якої розгорнулася вiдразу пiсля закiнчення вiйни, значною мiрою вiдбила страх тодiшнього полiтичного режиму перед тими «бацилами» свобо-ди, якi могли перенести на радянський грунт воїни, що переможно пройшли країнами Європи.

Тема 15.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ТА ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ

В УКРАЇНІ В 1956-1985 РОКАХ

(2 год.)

План

1. Спроба здiйснення нової полiтики (середина 50-х – перша полови-на 60-х рр.). Культурницьке та полiтичне шiстдесятництво в УРСР.

2. Наростання кризових явищ у соцiально-економiчному, полiтичному i культурному життi (друга половина 60-х – середина 80-х рр.).

3. Дисидентський рух в Українi.

Реферати

Петро Шелест i Україна. Русифiкацiя в Українi: причини i наслiдки.

Список лiтератури 1. Аджубей А. Крушение илюзий. – Москва, 1991. 2. Баран В. Україна пiсля Сталiна. Нарис iсторiї 1953-1985 рр. – Львiв, 1992. 3. Бурлацкий Ф. Вожди и советники. – Москва, 1990. 4. Врублевский В. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. – К., 1993. 5. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – С. 382-386, 418-446. 6. Дзюба I. Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя? // Вiтчизна. – 1990, – №5-8. 7. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 135-151. 8. Зайцев Ю. Дисиденти: опозицiйний рух 60-80-х рр. // Сторiнки iсторiї України. –

Львiв, 1992. – С. 195-235. 9. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 352-407. 10. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. Тернопiль, 1995. – С. 343-

379. 11. Лук’яненко Л. Сповiдь у камерi смертникiв. – К., 1991. 12. Рубан В. На протилежному боцi добра // Київ. – 1992. – №1-3. 13. Савельев В. Чи був П.Ю.Шелест виразником «українського автономiзму»? // У.I.Ж. –

1992. – №4. 14. Стус В. З таборового зошита // Днiпро. – 1991. – №9. 15. Стус В. Феномен доби. – К., 1993. 16. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 431-460. 17. Чорновiл В. Правосуддя чи рецидиви терору? // Київ. – 1992. – №6-8. 18. Чорновiл В., Пенсон Б. Хронiка таборових буднiв. – К., 1991. 19. Шаповал Ю. М.С. Хрущов на Українi. – К., 1990. 20. Шелест П. Холодна вiдлига // Київ. – 1990. – №8.

Методичнi поради 1. При вивченнi даної теми необхiдно звернути увагу, що при-близно три десятилiття пiсля смертi Сталiна в iсторiї України можна умовно подiлити на два перiоди, якi мали суттєво вiдмiнний iсторичний змiст. Перший – це час «вiдлиги», коли була спроба част-ково реформувати тоталiтарну систему, перетворити її на бiльш життєздатний органiзм. Другий перiод став часом полiтичної та iдеологiчної реакцiї, прогресуючого занепаду й розкладу тоталiтарної системи. Україна, яка в цi часи, здавалося б, назавжди посiла мiсце

найпотужнiшої провiнцiї великої iмперiї, стала ареною цих подiй, що запрограмували її розвиток у наступнi часи. При пiдготовцi першого питання варто використати доповiдь М.Хрущова «Про культ особи i його наслiдки», а також постанову ЦК КПРС вiд 30 червня 1956 р. «Про подолання культу особи та його на-слiдкiв». Показати, яку реакцiю вони викликали в суспiльствi. Потрiбно пiдкреслити, що «вiдлига» була викликана не лише осо-бистим бажанням Хрущова чи збiгом обставин. Змiн вимагало життя. Захiдний свiт вступав в еру тотальної модернiзацiї, пов’язаної з роз-витком науково-технiчної революцiї. «Змагання двох систем» вимага-ло нових темпiв, нових iмпульсiв у розвитку радянського суспiльства, прискорення економiчного поступу, пiдвищення життєвого стандарту. В iнтересах самозбереження тоталiтарної системи було проведене ре-формування певних її компонентiв i структур, звiльнення вiд тягаря надцентралiзму, майже повної самоiзоляцiї та духовної скутостi. До цього, звичайно, додавалися суто суб’єктивнi прагнення частини пар-тiйно-державної бюрократiї, зацiкавленої в змiнах, якi б розширили сферу її компетенцiї за рахунок усунення вiд влади висуванцiв ста-лiнської епохи, амбiцiї технократiв, якi набирали силу завдяки свiтовим економiчним тенденцiям, нарештi – мiркування боротьби за владу мiж прибiчниками Хрущова та ортодоксальними сталiнiстами у «верхах». Зазначте, що парадокс ситуацiї полягав у тому, що процес викрит-тя «культу особи» вiдбувався цiлком за канонами системи, яку ретель-но будував сам Сталiн. Партiйно-бюрократична iєрархiя дiяла вправно, виконуючи вказiвки верхiв, зберiгалися всi старi iдеологiчнi шаблони. Розгорнулася «десталiнiзацiя по вертикалi»: автоматичне шаблонне за-судження «культу особи» всiма партiйними та iдеологiчними структу-рами. Преса друкувала вiдповiднi статтi й огляди, iсторики викривали злочини сталiнiзму фактами, знайденими у тимчасово вiдкритих ар-хiвах. При цьому слiд зауважити, що процес десталiнiзацiї суспiльного життя в Українi розгортався повiльнiше, нiж у центрi. Iз запiзненням стали з’являтися статтi у пресi в «дусi рiшень ХХ з’їзду». Тон i змiст критики були стриманiшими. Змiни торкалися переважно сфери куль-турного життя. В галузi iдеологiї та полiтики вони не виходили за межi вказiвок центру, були сповненi протирiч. Подiбна позицiя українського керiвництва була зумовлена традицiєю, що встановилася в умовах командно-адмiнiстративної системи – вбачати у будь-якому

критичному виступi на адресу центральних органiв влади вияв якщо не «буржуазного нацiоналiзму», то вже напевне «вiдхилення вiд генеральної лiнiї». Наголошуючи на обмеженостi та непослiдовностi процесiв деста-лiнiзацiї, звернiть увагу, що поза реабiлiтацiєю залишилися майже всi, хто був так чи iнакше пов’язаний iз звинуваченнями у «нацiоналiзмi». Та найкричущiшим парадоксом «вiдлиги» було те, що процес реа-бiлiтацiї жертв сталiнських репресiй супроводжувався новими по-лiтичними репресiями. В Українi тодi здебiльшого на закритих судо-вих засiданнях судили людей за «антирадянську нацiоналiстичну про-паганду» в Тернополi, Чернiвцях, Луцьку, Днiпропетровську, Рiвному, Луганську, Сумах тощо. Звинувачення, як правило, були фальси-фiкованi або перебiльшенi: судили за необережно сказане слово, збе-рiгання недозволеної лiтератури i т.д. Протягом 1954-1959 рр. в Ук-раїнi було притягнено до судової вiдповiдальностi i пiддано iншим формам переслiдувань за «антирадянську дiяльнiсть» близько 3,5 тиС. чол. Розкажiть про судилище над групою львiвських юристiв (Л.Лук’яненко, I.Кандиба, С. Вiрун та iн.), «викриття» у Львовi моло-дiжної пiдпiльної органiзацiї «Український нацiональний центр», ути-ски й переслiдування колишнiх учасникiв збройної боротьби ОУН-УПА. Далi доречно зупинитися на детальному розглядi суспiльно-полiтичного життя республiки. Особливу увагу слiд зосередити на вис-вiтленнi такого явища, як «шiстдесятництво», показати його мету, форми i методи дiяльностi, розкрити причини цькування «шiстдесятникiв» з боку офiцiйної влади. Аналiзуючи причини невдач реалiзацiї економiчної реформи, тре-ба зазначити, що реформа не пiшла вглиб, вона не зачiпала основ гос-подарського механiзму, не ставила питання про повний злам команд-но-адмiнiстративної системи, скасування централiзацiї. Партiйно-державне керiвництво вважало, що стабiльнi темпи економiчного рос-ту цiлком можна забезпечити за допомогою iснуючого господарського механiзму, не усвiдомивши, що його резерви вичерпалися. Поза увагою не повинне залишитися питання передачi 19 лютого 1954 р. Кримської областi зi складу РРФСР до складу УРСР. Таке рiшення аргументувалося спiльнiстю економiки, територiальною близькiстю й тiсними господарськими та культурними зв’язками мiж Кримом i Україною. Влаштована довкола цього галаслива кампанiя за-темнювала, по-перше, той факт, що Крим навряд чи можна вважати

«подарунком» Росiї, оскiльки iсторично вiн є батькiвщиною кримсь-ких татар, з якими так брутально обiйшовся сталiнський режим. По-друге, утримання Криму для України породжувало велику кiлькiсть матерiальних, а також i полiтико-iдеологiчних проблем, оскiльки бiльшiсть там становили росiяни. I це були не простi росiяни, а тi кого тоталiтарний режим «нагороджував» мiсцем поселення (колишнi пра-цiвники органiв безпеки, вiйськовi та iн.) i якi були завжди готовi вия-вити свою ворожiсть до всього українського (для них – «буржуазно-нацiоналiстичного»). Прослiдкуйте ретроспективно зв’язки України i Криму, починаючи з перших столiть нашої ери, зробiть вiдповiднi уза-гальнення. У висновках доречно вiдмiтити, що «вiдлига» торкнулася тiльки окремих сторiн життя радянського суспiльства. Змiни, що вiдбувалися, сприяли певному прогресивному розвитку України. Але непо-слiдовнiсть, суперечливiсть цих змiн зрештою призвели до того, що задуми iнiцiаторiв стали перетворюватися у свою протилежнiсть. До того ж межi «вiдлиги» були занадто вузькими, аби довести реформи до логiчного кiнця й докорiнним чином оздоровити суспiльство. 2. Приступаючи до розгляду другого питання семiнарського за-няття, доцiльно зазначити, що до 60-х рокiв типовою ознакою внут-рiшньої полiтики радянського режиму став крайнiй консерватизм. По-боюючись непередбачених i небажаних наслiдкiв змiн, старiюча бюро-кратична верхiвка СРСР схилялася до того, щоб зберегти – у дещо м’якшiй формi – ту систему, яку створив Сталiн. Реформи ж, якi за-проваджував М.Хрущов, ставали дедалi небезпечнiшими для цiєї сис-теми. Тому в результатi справжньої змови вiн був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна час-тина партiйної верхiвки на чолi з Л.Брєжнєвим i М.Сусловим. По-дальший хiд подiй в Українi, як завжди, був визначений поза її межа-ми. На змiну «вiдлизi» приходила реакцiя. Слiд наголосити, що чергова змiна курсу була фактично зразу ж продемонстрована арештами. Масштаб таких дiй в Українi знову був значно бiльшим, нiж деiнде в Союзi. В серпнi 1965 р. у декiлькох ук-раїнських мiстах були заарештованi близько трьох десяткiв чоловiк з кола «шiстдесятникiв», майже всi – представники iнтелiгенцiї. Бiльшiсть з них мали пряме або опосередковане вiдношення до виго-товлення й розповсюдження самвидаву. Мета акцiї була очевидною – придушити iнакомислення, яке набрало сили за часiв хрущовської «вiдлиги», залякати ту частину iнтелiгенцiї, яка ще наважувалася на

незгоду. Проти бiльшостi заарештованих було висунуто звинувачення в «антирадянськiй агiтацiї i пропагандi», i навеснi 1966 р. пiд час серiї судових процесiв 20 чоловiк були засудженi у Львовi, Києвi, Луцьку, Тернополi, Житомирi та Iвано-Франкiвську на рiзнi строки покарання. В результатi у таборах Мордовiї опинилися науковцi М. i Б. Горинi, М.Осадчий, iнститутськi викладачi В.Мороз та Д.Iващенко, художник П.Заливаха, iнженери О.Мартиненко, I.Русин та iн. Паралельно роз-горталася програма утискiв i переслiдувань тих, хто спiвчував заареш-тованим, їх однодумцiв. Звернiть увагу, що сплеск репресiй 1965-1966 рр. супроводжував-ся досить масштабним iдеологiчним поворотом. Газети заряснiли стат-тями, спрямованими проти «буржуазної iдеологiї» та «українського буржуазного нацiоналiзму». Пожорсткiшала цензура. ЦК КПУ ухвалив ряд таємних постанов, що стосувалися виправлення «iдеологiчних по-милок» у роботi деяких журналiв («Вiтчизна», «Жовтень» та iн.), кiностудiї iм. О.Довженка. Тривала прихована iдеологiчна чистка ре-дакцiй газет, журналiв, видавництв, iнститутiв гуманiтарного профiлю. Все це нагадувало сталiнськi iдеологiчнi чистки 40-50-х рокiв, хоча, зрозумiло, не могло зрiвнятися за масштабами та iнтенсивнiстю. Загалом же необхiдно пiдкреслити, що епоха, пов’язана з постат-тю Леонiда Брежнєва i пiзнiше названа «застоєм», характеризувалася надмiрною iдеологiзацiєю суспiльної свiдомостi, посиленням тота-лiтаристських тенденцiй в адмiнiстративно-державному управлiннi, боротьбою з iнакомисленням. Не випадково, що велика кагорта ста-лiнiстiв всерйоз розраховувала на реабiлiтацiю свого кумира. Власне, висловлюючись образно, насправдi вiдбувся «блiдий ренесанс» мину-лих рокiв. Пресинг стосувався в основному iдеологiї, культури, масової свiдомостi. Посилювалися процеси унiфiкацiї нацiонального життя. Офiцiйно було проголошено курс на прискорення «злиття нацiй». Документами КПРС та її республiканських загонiв в рiчницю 50-лiття створення СРСР декларувалося виникнення «нової iсторичної спiльностi людей – радянського народу». В адмiнiстративному поряд-ку обмежувалося функцiонування нацiональних мов в освiтнiй, урядовiй, науковiй, службовiй сферах суспiльного життя. Цi мови фак-тично були визнанi «неперспективними», а в суспiльнiй свiдомостi внаслiдок цього з’явився стереотип «непрестижних мов». Створилася така ситуацiя, коли саме вживання iнтелiгенцiєю української чи, при-пустимо, бiлоруської мови могло бути розцiнене як прояв «буржуазно-го нацiоналiзму».

Далi важливо прослiдкувати наростання кризових явищ в соцiально-економiчному, полiтичному i культурному життi суспiльства в другiй половинi 60-х – серединi 80-х рокiв, показати їх наслiдки для України. Окремо слiд зупинитися на аналiзi дiяльностi тодiшнього республiканського керiвництва, зокрема П.Шелеста та В.Щербицького, з’ясувати в якiй мiрi воно вiдстоювало iнтереси України перед московським центром. У висновках доречно звернути увагу, що до середини 80-х рокiв радянське суспiльство дедалi глибше втягувалося в тотальну соцiально-економiчну, полiтичну та iдеологiчну кризу. Загнивання «верхiв» i маразм державної iдеологiї були настiльки очевидними, що навiть серед вищих ешалонiв партiйно-державного керiвництва фор-мувалися ревiзiонiстсько-реформаторськi сили. У «низах» наростало невдоволення, зневiра й байдужiсть. Судорожнi спроби системи утри-мати хоча б поверхову стабiльнiсть зводилися або до суто адмiнiстративних заходiв (за часiв Ю.Андропова), або до iдеологiчних чаклувань i популiстських загравань (за часiв К.Черненка). В Українi цi процеси набували ще й суто провiнцiйного забарвлення й укорiнювалися глибше, нiж у центрi. Необхiднi були рiшучi змiни. 3. Аналiзуючи причини зародження дисидентського руху, слiд вiдзначити, що термiн «дисиденти» був занесений iз Заходу i вживався для визначення iнакодумцiв, якi в тiй чи iншiй формi вiдкрито вислов-лювали свої погляди, що не збiгалися з офiцiйною полiтикою. В Ук-раїнi головними центрами дисидентської активностi були Київ i Львiв. Вiдкритi прояви iнакомислення спостерiгалися також у Днiпропетровську, Луцьку, Iвано-Франкiвську, Одесi, Тернополi та iнших мiстах. Переважно там же розповсюджувався i самвидав. За пiдрахунками захiдних дослiдникiв, кiлькiсть людей, якi протягом 60-70-х рокiв були заангажованi у рiзних формах дисидентської дiяльностi, сягала майже тисячi чоловiк, у тому числi тих, хто прояв-ляв свiй нонконформiзм спорадично. Коло ж постiйних учасникiв руху опору в цей час було значно вужчим. Для того, щоб краще зрозумiти суть українського дисидентського руху доцiльно умовно його згрупувати за окремими напрямами. Так, течiю, близьку до iнтегрального нацiоналiзму Д.Донцова та iдеологiї ОУН, проте без крайнiх виявiв щодо насильства, репрезентував В.Мороз. За свою одержимiсть, культ сильної, здатної на жертовнiсть особи, безкомпромiсну боротьбу за чистоту нацiональної iдеї, за пова-лення командно-адмiнiстративної системи вiн здобув на Заходi велику

популярнiсть, але серед основної кагорти дисидентiв його радикальнi погляди не знаходили широкої пiдтримки. Другий напрямок, також безкомпромiсний, носив нацiонально-демократичний характер i мiстив прагнення до унезалежнення України. Представниками цього напрям-ку можна вважати таких дiячiв, як Л.Лук’яненко, В.Чорновiл, Б.i М.Горинi, Оксана Мешко та iн. Сюди ж можна вiднести i поета В.Стуса, письменника Г.Снегiрьова та критика Є.Сверстюка. Дисиден-ти з двох окреслених напрямкiв терпiли найжорстокiший тиск з боку офiцiйних структур аж до позасудових репресiй i довгострокових тер-мiнiв ув’язнення, бiльшiсть з яких сягала 10, а то й 20 рокiв. Серед цих напрямiв iснували, зрозумiла рiч, i нелегальнi групи, якi, проте, не ма-ли на метi збройну боротьбу чи щось подiбне. Третє рiчище дисидентства в Українi було спрямоване у загально-демократичний потiк «радянського дисидентства», яке стояло насам-перед в оборонi невiд’ємних прав людини. Серед українських репрезентантiв цього напрямку можна назвати генерала П.Григоренка, Л.Плюща, С. Глузмана, М.Мариновича. Наступним напрямком можна вважати «iнтелектуальне дисидент-ство», яке зосереджувалося переважно на нацiонально-культурних правах, обстоювало такi питання, як шкiльництво рiдною мовою, роз-виток української видавничої справи, наукової дiяльностi тощо. Серед його представникiв бачимо таких дiячiв, як I.Дзюба, I.Свiтличний, В.Лiсовий, Михайлина Коцюбинська, Зiновiя Франко. Самостiйний рiзновид дисидентства в Українi базувався на за-хистi релiгiйних прав вiруючих (Й.Терля, В.Романюк, I.Гель та iн.). Окрiм того, чималою була аудиторiя – «внутрiшнє дисидентство». Не у кожного вистачало мужностi на вiдкриту боротьбу. Але тисячi лю-дей з немалим ризиком передруковували, поширювали й осмислювали теоретичнi й публiцистичнi працi дисидентiв. Необхiдно пiдкреслити, що подiбний подiл є досить умовним, особливо, коли йдеться про конкретнi постатi, але все ж дає змогу пев-ною мiрою систематизувати напрямки пошукiв i здобуткiв на шляху нацiонально-визвольних змагань в УРСР. Далi важливо охарактеризувати основнi форми прояву ук-раїнського дисидентського руху (самвидав, органiзацiя таємних груп та органiзацiй, демонстрацiї протесту та iн.) та методи його приду-шення комунiстичним режимом (арешти, «психушки», провокацiї, ад-мiнiстративнi покарання тощо). Особливу увагу слiд придiлити вис-вiтленню дiяльностi Української Гельсiнської Групи.

Даючи оцiнку українському дисидентському руховi та розкри-ваючи його значення, наголосiть, що постання в Українi дисидентства свiдчило про вiдродження пiсля розгрому ОУН-УПА органiзованого українського руху опору.

Тема 16.

«ПЕРЕБУДОВА» І РОЗПАД СРСР

(2 год.)

План

1. Пошуки шляхiв модернiзацiї суспiльства. Суперечливiсть перебу-довних процесiв в Українi.

2. Початок українського нацiонального вiдродження. 3. Вiд Декларацiї про державний суверенiтет України до референдуму

про її незалежнiсть.

Реферати Українське студентство в боротьбi за державну незалежнiсть. Повернення української національної символiки.

Список лiтератури 1. Акт проголошення незалежностi України // Вiльне життя. – 1991. – 28 серп. 2. Бiлинський А. Загадка Михайла Горбачова // Україна. – 1992. – №25. 3. Гарань О. Вiд створення Руху до багатопартiйностi. – К., 1992. 4. Горбачов зробив свою справу..? // Молодь України. – 1991. – 20 серп. 5. Грабович О. Крах Радянського Союзу та незалежнiсть України: Культурологiчнi та

психологiчнi фактори // Сучаснiсть. – 1992. – №4 6. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – С. 446-458, 582-592. 7. Декларацiя про державний суверенiтет України. – К., 1990.

8. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 151-157. 9. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 408-428. 10. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 380-

387, 392-397, 399-403. 11. Литвин В. Полiтична арена України: Дiйовi особи та виконавцi. – К., 1994. 12. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Iсторiя української державностi. – Львiв, 1995. – С.

180-185, 199-200. 13. Останнi днi iмперiї... Першi роки надiї // Київськi вiдомостi. – 28 квiт., 4 трав. 14. Плачинда С. Україна в небезпецi // Лiтературна Україна. – 1991. – 14 березня. 15. Рубан В. Довга дорога до себе // Сучаснiсть. – 1992. – №1. 16. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 460-462, 490-496. 17. Указ Президiї Верховної Ради України «Про заборону дiяльностi Компартiї

України» // Голос України. – 1991. – 3 вер. 18. Україна багатопартiйна: Програмнi документи нових партiй. – К., 1991. 19. ЦК КПРС i ЦК КПУ причетнi до перевороту // Вiльне життя. – 1991. – 28 серп.

Методичнi поради 1. Розпочинаючи вивчення даної теми, потрiбно насамперед вiдзначити, що на середину 1980-х рр. криза в СРСР охопила всi сфери життя. Розладнана економiка хронiчно не забезпечувала потреб країни. Рiк у рiк падав рiвень життя населення. Зниження цiн на нафту i при-родний газ на мiжнародному ринку та агресiя в Афганiстані завдали нищiвного удару i без того критичному економiчному становi. Тоталь-ний контроль душив будь-якi прояви незалежної громадської та особи-стої думки. Зазнали руйнацiї суспiльнi вiдносини, мораль, процвiтали корупцiя, казнокрадство, органiзована злочиннiсть. СРСР опинився перед прiрвою. Ця критична ситуацiя i змусила нового (з березня 1985 р.) генерального секретаря ЦК КПРС М.Горбачова на квiтневому пар-тiйному пленумi 1985 р. оголосити про змiну економiчної, соцiальної та зовнiшньої полiтики. Був узятий курс на т.зв. «перебудову», «демо-кратизм» i «гласнiсть». Водночас, важливо звернути увагу, що, ведучи мову про «перебу-дову», її iнiцiатори мали на метi лише вдосконалення iснуючої систе-ми. Йшлося про лiбералiзацiю в межах «оновленого соцiалiзму», про «повернення до ленiнських норм» i т.iн. Тому з часом поняття «пере-будова» поступово втратило свiй змiст через притаманнi їй утопiчнi риси. При висвiтленнi перебудовних процесiв в Українi слiд пiдкреслити, що певний час тут не спостерiгалося будь-яких змiн, ос-кiльки вiльна думка в Українi була винищена значно ретельнiше, нiж у

Москвi, та й iдеологiчний вiддiл ЦК КПУ вкупi з вiдповiдними служ-бами КДБ працювали бiльш цiлеспрямовано. У той час як на союзному рiвнi вiдбулися важливi змiни у складi вищого керiвництва, першим секретарем ЦК КПУ аж до осенi 1989 р. залишався одiозний В.Щербицький (Горбачов боявся швидко змiнювати ситуацiю в Ук-раїнi, яка була надто важливою для СРСР у цiлому). Вiдтак у першi роки «пербудови» гласнiсть, проголошена в Москвi, мало змiнила об-личчя республiканської преси, не кажучи вже про якiсь iстотнi зру-шення. Зазначте, що першу велику хвилю критики iснуючої системи в Українi викликало широке невдоволення урядовим трактуванням чор-нобильської катастрофи, що стала для українцiв нацiональною тра-гедiєю. Особливе обурення було спрямоване проти злочинної безпеч-ностi, з якою московськi бюрократи та їхнi колеги у Києвi приймали рiшення, що завдали непоправної шкоди населенню України. Посту-пово iз загостреним почуттям критицизму українцi зосередились i на iнших вадах суспiльного життя. 2. При висвiтленнi другого питання звернiть увагу, що роль пер-шопрохiдцiв у захистi української культури, навколишнього середо-вища, лiквiдацiї так званих «бiлих плям» iсторiї вiдiграла Спiлка пись-менникiв України та її центральний друкований орган «Лiтературна Україна». Широкий розголос мали виступи О.Гончара, Р.Братуня, I.Дзюби, I.Драча, В.Яворiвського, Б.Олiйника та багатьох iнших. По-чали вертатися в українську лiтературу твори В.Винниченка, представ-никiв «розстрiляного вiдродження», зокрема М.Хвильового, М.Кулiша, М.Зерова, iсторичнi працi М.Грушевського, М.Костомарова та iнших, забороненi твори I.Дзюби «Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя?», М.Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», ре-пресованих у роки «застою» В.Стуса, Є.Сверстюка, подружжя Калинцiв та iнших. Поступово стала вiдкриватися правда про такi сторiнки української iсторiї ХХ ст., як Центральна Рада, голодомор 1932-1933 рр., сталiнськi репресiї, ОУН-УПА; розгорнулася дискусiя про нацiональну символiку. Все це вело до розвiнчування радянських iдеологiчних штампiв. Аналiзуючи суспiльно-полiтичний розвиток республiки наприкiнцi 80-х рокiв, зазначте, що в цей час стрiмко зростала полiтизацiя населення, вiдбулися першi масовi мiтинги, демонстрацiї, на яких звучала вимога глибоких демократичних перетворень. Ство-рювалися полiтичнi клуби, просвiтницькi українознавчi органiзацiї

(1987 р. у Львовi – «Товариство Лева», 1988 р. у Києвi – українознавчий клуб «Спадщина» та Студентське об’єднання «Грома-да»). Їх дiяльнiсть одразу ж виходить за межi суто просвiтницької i набуває полiтизованого характеру. Восени 1987 р. у Києвi виник Український культурологiчний клуб, який гостро критикував iснуючу систему, нацiональну полiтику центру. Наприкiнцi 1987 р. виходить з ув’язнення й повертається вУкраїну ряд вiдомих правозахисникiв, зок-рема В.Чорновiл, М.Горинь, М.Горбаль (у сiчнi 1989 р. – Л.Лук’яненко, який мав 26-рiчний «стаж» полiтв’язня); вiдновлюється дiяльнiсть УГГ (створеної ще 1976 р.), видання «Українського вiсника». На початку 1989 р. створено Товариство Української мови iм. Т.Шевченка – першої широкомасштабної органiзацiї в республiцi, що перебувала поза партiйним контролем. Того ж року було засноване iсторико-просвiтницьке товариство «Меморiал», вiдновлено Наукове Товариство iм. Т.Шевченка, вiдбувся установчий з’їзд екологiчної асоцiацiї «Зелений свiт». Окремо слiд зупинитися на створеннi Народного Руху України за перебудову, який став першим масовим полiтичним об’єднанням рес-публiки. Його поява вiдображала об’єктивну необхiднiсть еконо-мiчного i полiтичного реформування суспiльства, нацiонального вiдродження України. В лютому 1989 р. г. «Лiтературна Україна» опублiкувала проект програми НРУ, розроблений iнiцiативною гру-пою, до якої увiйшли представники Спiлки письменникiв України та Iнституту лiтератури iм.Т.Шевченка АН УРСР. А вже у вереснi того ж року вiдбувся Установчий з’їзд Народного Руху, головою якого обра-но I.Драча. Цей широкий суспiльно-полiтичний рух об’єднав рiзнi по-лiтичнi сили: вiд комунiстiв-реформаторiв до членiв Української Гель-сiнської Спiлки (колишньої УГГ) та iнших органiзацiй, що виступали з позицiй антикомунiзму. Поза увагою не повинен залишитися процес формування в Українi полiтичних партiй; важливо охарактеризувати програмнi до-кументи, тактику, показати їхнє мiсце в суспiльно-полiтичному життi. Зокрема, у березнi 1990 р. на базi УГС створено Українську республiканську партiю (голова – Л.Лук’яненко). У наступнi мiсяцi вiдбулися установчi з’їзди Української християнсько-демократичної партiї (лiдер – В.Сiчко), Української селянсько-демократичної партiї (С. Плачинда, В.Щербина та iн.), Соцiал-демократичної партiї України (А.Павлишин, А.Носенко) та ряду iнших. У вереснi 1990 р. створено Партiю зелених України, очолену Ю.Щербаком, яка виступала за збе-

реження природи, культурної та iсторичної спадщини українського народу. Наприкiнцi того ж року оформилась Демократична партiя Ук-раїни (голова – Ю.Бадзьо) та Партiя демократичного вiдродження Ук-раїни (спiвголови – В.Гриньов, О.Ємець, В.Фiленко). Далi доцiльно прослiдкувати основнi подiї суспiльно-полiтичного розвитку України кiнця 80-х перщої половини 90-х рокiв, зокрема шахтарський страйк 1989 р., вiдставку В.Щербицького, «живий лан-цюг» мiж Київом та Львовом в сiчнi 1990 р., парламентськi вибори. Зазначте, що в ходi передвиборної кампанiї до Верховної Ради УРСР демократичнi сили республiки згуртувалися в Демократичний блок. Вiн виступав за реальний суверенiтет України, багатопартiйнiсть i по-лiтичний плюралiзм, рiвноправнiсть i рiзноманiтнiсть форм власностi, нацiональне вiдродження українського народу, за необхiднiсть прий-няття нової Конституцiї України, легалiзацiя УГКЦ та УАПЦ. Проана-лiзуйте результати виборiв, покажiть їх вплив на суспiльство. Звернiть увагу, що з обранням нового парламенту, вiн почав перебирати на себе всю полiтичну владу в Українi, яка досi належала ЦК КПУ. 3. Розглядаючи передумови прийняття Декларацiї про держав-ний суверенiтет, слiд вiдмiтити, що цьому сприяли прийняття Декла-рацiї про державний суверенiтет Росiї, розгубленiсть депутатiв-комунiстiв через вiдставку В.Iвашка, постiйнi багатотисячнi мiтинги, що супроводжували роботу Верховної Ради, та шахтарський страйк, пiд час якого вимагалися департизацiя пiдприємств, нацiоналiзацiя майна КПРС, вiдставка союзного уряду М.Рижкова. При аналiзi Декларацiї звернiть увагу, що вона стала першим рiшучим кроком на шляху до повної нацiонально-державної незалеж-ностi. В своїй преамбулi цей документ проголосив «верховенство, са-мостiйнiсть, повноту i неподiльнiсть влади Республiки в межах її тери-торiї та незалежнiсть i рiвноправнiсть у зовнiшнiх зносинах». Це ство-рило по сутi основу для республiканської законотворчостi, незалеж-ностi вiд союзного законодавства. Далi важливо зупинитися на причинах та наслiдках студентського голодування в жовтнi 1990 р., розкрити суть загальносоюзного рефе-рендуму 17 березня 1991 р. та показати особливостi його проведення в Українi, дати оцiнку сепаратистським тенденцiям в окремих регiонах України та їх iнiцiаторам. При розглядi так званого «новоогарьовсько-го процесу» слiд з’ясувати, яким було вiдношення до нього в Українi серед рiзних суспiльно-полiтичних сил.

Особливу увагу необхiдно придiлити Акту проголошення неза-лежностi України вiд 24 серпня 1991 р. Назвiть причини, що спону-кали до прийняття цього доленосного документа, розкажiть про ре-акцiю на нього союзних органiв та свiтової громадськостi. Пояснiть, чим була викликана заборона дiяльностi КПУ. Аналiзуючи пiдсумки Всеукраїнського референдуму на пiдтвердження Акта проголошення незалежностi України вiд 1 грудня 1991 р., треба зазначити, що вони засвiдчили прагнення українського народу до державної незалежностi, його бажання бути господарем на власнiй землi. Результати голосування «Так, пiдтверджую» 28,8 млн голосiв, або 90,32% вiд загальної кiлькостi населення, яке взяло участь у голосуваннi, гiдно увiнчують тисячолiтню iсторiю державотворення в Українi, знаменують її повноправне входження до свiтового спiвтовариства.

Тема 17.

СТАНОВЛЕННЯ

НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

(2 год.)

План

1. Утвердження нацiональної державностi. 2. Проблеми соцiально-економiчного та полiтичного реформування

українського суспiльства. 3. Дiяльнiсть України на мiжнароднiй аренi.

Реферати Конституцiя України – основний закон незалежної держави. Українсько-російські взаємини: декларації і реалії.

Список лiтератури 1. Аппатов С. , Дубовик В. Американськi вченi про незалежнiсть України (1989-1992

рр.) // У.I.Ж. – 1995. – №2. 2. Бутейко А. Україна не банкрут // Голос України. – 1994. – 5 жовт. 3. Воєнна доктрина України // Голос України. – 1993. – 29 жовт. 4. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – С. 459-484. 5. Грищенко К. Современные ориентиры внешней политики Украины // Зеркало неде-

ли. – 1995. – 28 окт. 6. Iсторiя України в особах: ХIХ-ХХ ст. – К., 1995. – С. 463-477. 7. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 429-466. 8. Конституцiя України. – К., 1996. 9. Король В. Iсторiя України. – К., 1995. – С. 215-225. 10. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 387-

392, 397-399, 403-407. 11. Литвин В. Полiтична арена України: Дiйовi особи та виконавцi. – К., 1994. 12. Литвин В., Слюсаренко А. На полiтичнiй аренi України (90-тi роки). Роздуми

iсторикiв // У.I.Ж. – 1994. – №1-3 13. Нагайло Б. Як формувалося в Українi ставлення до ядерної зброї // Сучаснiсть. –

1993. – №10. 14. Рудич Ф. Формування полiтичних структур в сучаснiй Українi: полiтологiчний

аналiз // У.I.Ж. – 1994. – №2-3.

Методичннi поради

1. Приступаючи до вивчення даної теми, доцiльно вiдмiтити, що реакцiя свiтового спiвтовариства на результати всенародного референ-думу була надзвичайно дружною: за грудень 1991 р. незалежнiсть Ук-раїни визнали 68 держав. На другий день пiсля референдуму про виз-нання нової держави оголосили Канада i Польща, 3 грудня – Угорщи-на, 4 грудня – Латвiя i Литва. 5 грудня до них приєдналися одразу 5 країн – Аргентина, Болгарiя, Болiвiя, Росiя i Хорватiя. 25 грудня про визнання української державностi заявили США. Впродовж 1992 р. Україну визнали ще 64 держави свiту. Необхiдно пiдкреслити, що бiльш нiж переконливi результати ре-ферендуму на пiдтримку Акту про незалежнiсть України i обрання Президентом Л.Кравчука – одного iз провiдникiв незалежницького курсу – пiдштовхнули процес демонтажу СРСР. Складнiсть ситуацiї полягала в тому, що ще дiяли загальносоюзнi структури влади i Пре-зидент Горбачов, який вiдчайдушно намагався протидiяти розпаду Ра-дянського Союзу. I хоча пiсля поразки серпневого путчу ГКЧП вiдверто iмперськi сили перебували в оборонi, не виключеною була можливiсть вiйськового заколоту з метою збереження єдиної радянсь-кої держави. В цей перiод оплотом iмперських сил стали офiцерськi збори в частинах Радянської армiї, й iснувала небезпека того, що по-лiтична влада перейде до рук шовiнiстичного i прокомунiстичного ге-нералiтету. Щоб запобiгти розвитковi полiтичного процесу в цьому напрямку, слiд було дiяти оперативно i рiшуче. На якусь мить полiтичнi iнтереси противникiв iмперського центру Л.Кравчука, Б.Єльцина i С. Шушке-вича спiвпали. Виходом iз складної полiтичної ситуацiї могла бути лише багатостороння домовленiсть лiдерiв суверенних республiк про швидкий, але керований демонтаж владних i силових iмперських структур. Тим бiльше, що для цього iснувала вiдповiдна правова база у виглядi декларацiй про суверенiтет, схвалений вищими законодавчими органами союзних республiк, а що стосується України – ще й резуль-татiв загальнонародного референдуму. За таких обставин лiдери трьох республiк, якi свого часу були спiвзасновниками СРСР (четверта – Закавказька федерацiя – вже давно не iснувала), прийняли легiтимне i полiтично виважене рiшення – роз-пустити СРСР, створивши натомiсть Спiвдружнiсть Незалежних

Держав – СНД. Це вiдбулося 7 грудня 1991 р. в Бiловезькiй Пущi (Бiлорусь). За кiлька днiв угоду ратифiкували парламенти 3-х країн – України, Росiї та Бiлорусi. Наголосiть, що таким чином було консти-туйовано факт зникнення СРСР з iсторичної арени, що вiдкрило суве-ренним республiкам шлях до повноцiнного державотворення. Важливо прослiдкувати подальший розвиток СНД, показати рiзницю в стратегiї України i Росiї щодо майбутнього цього об’єднання. Якщо Росiя, яка дедалi активнiше стає на шлях фактично-го, неоiмперiалiзму, зробила ставку на змiцнення структур СНД, на-дання їм можливостi безпосередньо впливати на перебiг подiй у дер-жавах – членах спiвдружностi, то Україна, навпаки, обстоювала суто консультативний характер органiв СНД та їхнiх рiшень. Наша держава вважала СНД мiжнародним механiзмом, який доповнював i координу-вав процес формування якiсно нових двостороннiх вiдносин з неза-лежними державами, утвореними на територiї СРСР. З її точки зору, цей механiзм мав на метi передусiм сприяння бiльш успiшному розв’язанню пекучих проблем, що виникли внаслiдок розпаду СРСР. Таку ж позицiю Україна вiдстоює й зараз. Далi варто зупинитися на iнших аспектах нацiонального державо-творення, зокрема, формуваннi дипломатичної структури, будiвництвi українських Збройних сил, прийняттi законiв «Про громадянство Ук-раїни», «Про державний кордон», утвердженнi державної символiки тощо. 2. Говорячи про проблеми, якi постали перед молодою Ук-раїнською державою з самого початку її iснування, важливо зазначити, що український народ, тривалий час перебуваючи в колонiальному становищi, втратив колишнi демократичнi iнститути iтрадицiї само-врядування, а тому змушений в процесi державотворення спиратися на реалiї, успадкованi вiд iмперсько-тоталiтарних структур, як в еконо-мiцi, так i в полiтицi. Ознаками останнiх була економiчна неструктуро-ванiсть українського суспiльства i, вiдповiдно, вiдсутнiсть розвиненої полiтичної структури. Держапарат, чиновництво України значною мiрою стали уособленням консервативної сили, яка готова швидше повернутися в минуле нiж рухати реформи вперед. Звернiть увагу, що в умовах вiдсутностi цiлiсної концепцiї пере-ходу вiд тоталiтарного до демократичного суспiльства багато прийнятих в Українi законiв виявилися вiдiрваними вiд життя i належним чином не спрацювали. У пострадянському просторi створилася унiкальна соцiально-економiчна ситуацiя, до якої не пiдходив весь нагромаджений людством досвiд реформ. Просуватися

ний людством досвiд реформ. Просуватися вперед можна було лише методом проб i помилок, пристосовуючи законодавство не стiльки до тривалої перспективи, скiльки до пекучих проблем сьогодення. До то-го ж у колишнiх союзних республiках чiтко проявилася цiлком зрозумiла закономiрнiсть: радикалiзм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуацiя в Українi, зокрема, була кращою, нiж в Росiї, особливо щодо продо-вольчого постачання населення. Вiдповiдно серед української полiтичної елiти переважали настрої на користь якомога повiльнiшого просування в реформах. Небезпека такого пiдходу виявилася не вiдразу, а в результатi – i радикальнi змiни почалися значно пiзнiше. Прслiдкуйте хiд економiчних реформ в Українi пiсля обрання Прези-дентом Л.Кучми, вкажiть на перешкоди в їх реалiзацiї. Далi варто проаналiзувати полiтичнi змiни, якi вiдбулися в ук-раїнському суспiльствi за роки незалежностi, показати причини дост-рокових перевиборiв Верховної Ради та Президента України в 1994 р., розкрити суть протирiч мiж законодавчою та виконавчою гiлками вла-ди. Поза увагою не повинно залишитися питання мiжконфесiйних вiдносин в державi та проблем їх вирiшення. Окремо слiд зупинитися на ходi конституцiйного процесу в Ук-раїнi. Основну увагу при цьому треба зосередити на розглядi нової Конституцiї нашої країни, з’ясувати її основнi положення, дати їх оцiнку та пiдкреслити значення прийняття нового основного закону. 3. Ставши незалежною державою, Україна опинилася перед не-обхiднiстю визначити свої геополiтичнi прiоритети. Перед нею по-стала альтернатива: або залишитися сателiтом Росiї, або ж заявити про свою захiдну орiєнтацiю. Перший варiант означав, що Україна прире-чена, як i ранiше, лишатися об’єктом геополiтики, другий вiдкривав можливiсть входження до свiтового спiвтовариства в якостi суб’єкта геополiтики. Як показує практика прiоритетним став другий варiант. Необхiдно усвiдомити, що поза свiтовими глобальними i ре-гiональними процесами становлення полiтично стабiльної, демокра-тичної, економiчно процвiтаючої України – просто неможливо. Посту-пове повне включення в європейськi i свiтовi мiжнароднi полiтичнi, економiчнi, гуманiтарнi й iншi процеси, розвиток України як надiйної ланки в будiвництвi нової всесвiтньої системи мiжнародних вiдносин, нової європейської архiтектури безпеки є, за словами заступника мiнiстра закордонних справ України К.Грищенка, одним iз першочер-гових завдань зовнiшньополiтичного курсу нашої молодої держави.

Тому природнiми є активiзацiя дiяльностi України в рамках ООН i ОБСЄ, входження в Раду Європи, спрямування зусиль на поглиблення спiвробiтництва з ЄС, НАТО i ЗЄС, участь в пiдписаннi Пакту ста-бiльностi в Європi, пiдключення до механiзмiв регiонального i субре-гiонального спiвробiтництва i т. iн. Прослiдкуйте конкретнi кроки в даному напрямку, дайте їх оцiнку. Аналiзуючи рiзноманiтнi аспекти зовнiшньополiтичної дiяльностi України (участь у миротворчих силах ООН, ядерне роззброєння, рiшення про закриття Чорнобильської АЕС i т.д.), слiд звернути увагу i на питання кордонiв. Зазначте, що поряд iз необхiднiстю делiмiтацiї, демаркацiї та вiдповiдного облаштування своїх кордонiв з колишнiми радянськими республiками Україна зiткнулася з проблемою терито-рiальних претензiй до неї з боку окремих держав, зокрема Росiї та Ру-мунiї. Причому ряд полiтичних сил всерединi цих країн закликає на-вiть до перегляду пiслявоєнного територiального статус-кво в Європi i Гельсiнcьких домовленостей, тобто самих основ системи сьогод-нiшньої європейської стабiльностi i безпеки. Зупинiться детальнiше на данiй проблемi, охарактеризуйте вiдношення до неї свiтового спiвтовариства. При висвiтленнi українсько-росiйських взаємин важливо наго-лосити, що налагодження збалансованого i дiйсно партнерського спiвробiтництва з Росiєю, при одночаснiй ефективнiй протидiї будь-яким посяганням на свою незалежнiсть є для України завданням особ-ливого значення. Однак, до цих пiр значна частина представникiв мос-ковської полiтичної елiти не змогла позбавитися вiд iмперського мис-лення i демонструє неготовнiсть сприймати новi незалежнi держави, в т.ч. i Україну, як рiвноправних партнерiв. У вiдповiдностi з її «рецеп-тами», час вiд часу проголошується готовнiсть втручатися у внутрiшнi справи iнших пострадянських республiк (в окремих з них погрози вже реалiзувалися на практицi), силою захищати на їх територiї так зване «русскоязычное население» i т.iн. Далi доцiльно зупинитися на таких вузлових моментах українсько-росiйських вiдносин, як територiальнi претензiї Росiї, базування Чорноморського флоту, поставки енерго-носiїв та розрахункiв за них, вiдношення до СНД тощо. У висновках пiдкреслiть, що у будiвництвi своїх зовнiшнiх вiдносин Україна керується певними принципами. Базовими серед них є органiзацiя зовнiшньополiтичної дiяльностi в повнiй вiдповiдностi з загальновизнаними нормами мiжнародного права i її направленнiсть на забезпечення мiжнародної пiдтримки процесу реформ, насамперед

економiчних, активна полiтика на принципах без’ядерностi i позабло-ковостi, яка дозволяє Українi приймати участь у вирiшеннi основних глобальних i регiональних проблем сучасностi та iнiцiювати новi пiдходи до їх розв’язання, прагматизм i багатовекторнiсть в налагод-женнi i розвитку мiжнародних контактiв.

САМОСТIЙНА РОБОТА СТУДЕНТIВ

Тема 1.

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ-РУСI

(4 год.)

Питання для самостiйного вивчення

1. Культура дохристиянської Русi. 2. Запровадження християнства i його вплив на розвиток культури. 3. Матерiальна культура. Будiвництво, архiтектура. 4. Духовна культура. Освiта, наука, мистецтво.

Список лiтератури

1. Брайчевський М. Утвердження християнства на Русi.-К., 1988. 2. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релiгiйних поглядах та вiруваннях.

– К., 1992. 3. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.1 / Зладив М. Голубець.-К., 1993. – С. 98-115, 254-

297. 4. Возняк М. Iсторiя української лiтератури: У 2 кн. Кн.1.-Львiв, 1992.

5. Голубенко П. Україна i Росiя у свiтлi культурних взаємин. – К., 1993. 6. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990.-С. 36-45, 76-82, 131-138. 7. Давня iсторiя України: У 2 кн. Кн.2 / Толочко П., Козак Д., Моця О. та iн. – К., 1995.

– С. 54-69, 159-180. 8. Iларiон, митрополит. Дохристиянськi вiрування українського народу. – К., 1991. 9. Iсторiя української культури / Пiд заг.ред. I.Крип’якевича. – К., 1994. 10. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 98-109. 11. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України-Тернопiль, 1995. – С. 33-38. 12. Маланюк Є. Нариси з iсторiї нашої культури. – К., 1992. 13. Огiєнко I. Українська культура. – К., 1991. 14. Українцi: народнi вiрування, повiр’я, демонологiя. – К., 1991. 15. Українська культура: Лекцiї за редакцiєю Д.Антоновича. – К., 1993.

Тема 2.

БОРОТЬБА УКРАЇНИ-РУСI

З МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОЮ НАВАЛОЮ

(4 год.)

Питання для самостiйного вивчення

1. Першi завойовницькi походи монголо-татар. Битва на р.Калцi. 2. Навала Батия та завоювання монголо-татарами українських земель.

Героїчний опiр України-Русi. 3. Українськi землi пiд iгом Золотої Орди. Боротьба проти загарб-

никiв.

Список лiтератури

1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.1 / Зладив М.Голубець. – К., 1993.- С. 217-219, 221-222, 224-229, 318-319.

2. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 117-131. 3. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 90-103. 4. Iсторiя України: Курс лекцiй: У 2 кн. Кн.1 – Вiнайдавнiших часiв до кiнця Х1Х сто-

лiття / Мельник Л., Гуржiй О., Демченко М. та iн. – К., 1991. – С. 64-65, 69-75. 5. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.1 / Пiд ред.В.Смолiя. – К., 1995. – С. 92-93,

101-105. 6. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 69-70, 8-79, 114-115 7. Кучкин В. Русь под игом: как это было? – Москва, 1991.

8. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 27-30.

9. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.1. – К., 1992. – С. 183-191. 10. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 48-50, 66-68.

Тема 3.

ЗБРОЙНА БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ПРОТИ IНОЗЕМНОГО ПОНЕВОЛЕННЯ

(ДРУГА ПОЛОВИНА ХVI – СЕРЕДИНА ХVII СТОЛIТТЯ)

(4 год.)

Питання для самостiйного вивчення

1. Українське козацтво в боротьбi з турецько-татарською експансiєю. П.Сагайдачний.

2. Народнi виступи проти Речi Посполитої пiд проводом К.Косинського та С. Наливайка.

3. Козацько-селянськi повстання першої половини ХVII ст.

Список лiтератури

1. Антонович В. Про козацькi часи на Українi. – К., 1991. – С. 51-99. 2. Апанович О. Розповiдi про запорiзьких козакiв. – К., 1991. 3. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.1 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 5-36. 4. Володарi гетьманської булави: Iсторичнi портрети. – К., 1995. 5. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994. 6. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К.,1990. – С. 175-179, 206-215, 239-

259, 267-295. 7. Кащенко А. Оповiдання про славне Вiйсько Запорозьке низове. – Днiпропетровськ,

1991.

8. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 155-169. 9. Крохмалюк Ю. Воєнний шлях Сагайдачного на Москву 1618 р. – Львiв, б.р. 10. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 51-

56. 11. Мельник Л. Герої народних повстань. – К., 1990. 12. Мицик Ю., Плохiй С. , Стороженко I. Як козаки воювали. – Днiпропетровськ, 1990. –

С. 161-216. 13. Мишко Д. Северин Наливайко. – К., 1962. 14. Наливайко Д. Козацька християнська республiка... – К., 1992. 15. Сергiйчук В. Морськi походи запорожцiв. – К., 1992. 16. Хотинська вiйна. – К., 1991. 17. Яворницький Д. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний. – Днiпропетровськ, 1991. 18. Яворницький Д. Iсторiя запорозьких козакiв: У 3 т. – К., 1990-1991.

Тема 4.

УСТРIЙ, СВIТОГЛЯД ТА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ

(4год.)

Питання для самостiйного вивчення

1. Полiтичний лад України в другiй половинi XVII-XVIII ст. 2. Свiтогляд українського громадянства. 3. Культура України в часи Козацької держави.

Список лiтератури

1. Апанович О. Культура козацтва // Українська культура. – 1991. – № 1. 2. Бiлецький П. Українське мистецтво другої половини XVII-XVIII ст. – К., 1981. 3. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 149-221. 4. Возняк М. Iсторiя української лiтератури: У 2 кн. – Львiв, 1992-1994. 5. Голубенко П. Україна i Росiя у свiтлi культурних взаємин. – К., 1993. – С. 126-140. 6. Грушевський М. Iлюстрована iсторiя України. – К., 1990. – С. 415-432. 7. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. – С. 344-365. 8. Iсторiя української культури / Пiд заг.ред. I.Крип’якевича. – К., 1994. 9. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 233-252. 10. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 104-

119. 11. Маланюк Є. Нариси з iсторiї нашої культури. – К., 1992.

12. Огiєнко I. Українська культура. – К., 1991. 13. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 152-178, 192-

240. 14. Українська культура: Лекцiї за редакцiєю Д.Антоновича. – К., 1993. 15. Хижняк З. Києво-Могилянська Академiя. – К., 1981.

Тема 5.

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

В ХIХ ст.

(4 год.)

Питання для самостiйного вивчення

1. Розвиток освiти, науки, лiтератури. Культурно-освiтнi установи. 2. Становлення професiйного українського театру. Музичне життя. 3. Образотворче мистецтво й архiтектура.

Список лiтератури

1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 383-392. 2. Возняк М. Iсторiя української лiтератури: У 2 кн. Кн.2. – Львiв, 1994. 3. Голубенко П. Україна i Росiя у свiтлi культурних взаємин. – К., 1993. 4. Iсторiя Русiв. – К., 1991. 5. Iсторiя української культури / Пiд заг.ред. I.Крип’якевича. – К., 1994. 6. Крип’якевич I. Iсторiя України. – Львiв, 1990. – С. 260-264, 266-267, 272-276, 280-

285. 7. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 141-

147, 168-180. 8. Маланюк Є. Нариси з iсторiї нашої культури. – К., 1992.

9. Огiєнко I. Українська культура. – К., 1991. 10. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 351-383. 11. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 203-212, 216-217, 266-271, 284-288. 12. Українська культура: Лекцiї за редакцiєю Д.Антоновича. – К., 1993. 13. Шип Н. Интеллигенция на Украине (ХIХ в.). – К., 1991.

Тема 6.

УТВОРЕННЯ I ДIЯЛЬНIСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛIТИЧНИХ ПАРТIЙ

(КIНЕЦЬ ХIХ – ПЕРША ТРЕТИНА ХХ СТОЛIТТЯ)

(4 год.)

Питання для самостiйного вивчення

1. Зародження українських партiй та їх вплив на пiднесення сус-пiльно-полiтичного руху в Українi в кiн. Х1Х – на поч. ХХ ст.

2. Полiтичнi партiї в українських нацiонально-визвольних змаганнях 1917-1921 рр.

3. Становище українських партiй в 1920-30-х рр.

Список лiтератури

1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 295-296, 303-305.

2. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-рення. – К., 1995. – С. 281-283, 289-301, 387-402.

3. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ столiття: Нариси полiтичної iсторiї. – К., 1993.

4. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.1 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 293-297, 338-341.

5. Кондратюк К. Нариси iсторiї українського нацiонально-визвольного руху ХIХ сто-лiття. – Тернопiль, 1993.

6. Кухта Б. З iсторiї української полiтичної думки. – К., 1994. 7. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 166-

168, 194-196, 198-199. 8. Малик Я., Вол Б.,Чуприна В. Iсторiя української державностi – Львiв, 1995, – С. 66-

77. 9. Мороз В. Україна в ХХ ст. – Тернопiль, 1992. – С. 35-49. 10. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. Т.2. – К., 1992. – С. 417-420, 435-

439. 11. Самостiйна Україна. Збiрник програм українських полiтичних партiй початку ХХ

столiття. – Тернопiль, 1991. 12. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 259-266, 288-289, 376-378, 381-386.

Тема 7.

УКРАЇНСЬКI СIЧОВI СТРIЛЬЦI

(4 год.)

Питання для самостiйного вивчення

1. Створення легiону УСС. 2. Бойовий шлях стрiлецтва. 3. Нацiонально-полiтична та культурно-просвiтня дiяльнiсть УСС.

Список лiтератури

1. Велика iсторiя України: У 2 т. Т.2 / Зладив М.Голубець. – К., 1993. – С. 312-317. 2. Гордiєнко В. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – Львiв, 1990. 3. Думiн О. Iсторiя Легiону Українських Сiчових Стрiльцiв 1914-1918 // Дзвiн. – 1991.

– №9-12; 1992. – №:1-12; 1993. – №1-6. 4. Коритко Р. Командант легiону // Л.Ч.К. – 1991. – №4. 5. Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Iсторiя Українського вiйська. – Львiв,

1992. – С. 293-356, 446-450. 6. Купчинський Р. Заметiль: У 3 кн. – Львiв, 1991. 7. Литвин М., Науменко К. Українськi Сiчовi Стрiльцi. – К., 1992. 8. Матейко Р., Мельничук Б. Шляхами стрiлецької слави... – Тернопiль, 1995. 9. Рiпецький С. Українське Сiчове Стрiлецтво. Визвольна iдея i збройний чин. – Львiв,

1995.

10. Українськi Сiчовi Стрiльцi 1914-1920 / За ред. Б.Гнаткевича. – Львiв, 1991. 11. Ходак I. Дмитро Вiтовський – провiдник листопадового чину// Л.Ч.К. – 1991. – №2. 12. Ходак I. Залiзний командант України // Л.Ч.К. – 1991. – №3.

Тема 8.

УКРАЇНА У ВIЙНI З ФАШИЗМОМ

(4 год.)

Питання для самостiйного вивчення

1. Боротьба українцiв у складi Червоної армiї 2. Українська Повстанська Армiя: змагання на два фронти. 3. Дiяльнiсть радянських партизан в Українi.

Список лiтератури

1. Брицький П. Україна у другiй свiтовiй вiйнi (1939-1945 рр.). – Чернiвцi, 1995. 2. Бульба-Боровець Т. Армiя без держави. – Львiв, 1993. 3. Гунчак Т. У мундирах ворога // Вiйсько України. – 1993. – №9. 4. Iсторiя України: нове бачення: У 2т. Т.2 / Пiд ред. С. Смолiя. – К., 1995. – С. 281-328. 5. Коваль М. ОУН-УПА: мiж «третiм рейхом» i сталiнським тоталiтаризмом // У.I.Ж. –

1994. – №2-3. 6. Коваль М. 1941-1945 роки. Україна // У.I.Ж. – 1991. – №6. 7. Косик В. Україна i Нiмеччина у другiй свiтовiй вiйнi. – Париж – Нью-Йорк – Львiв,

1993. 8. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 335-

342.

9. Мiрчук П. Українська Повстанська Армiя. 1942-1952: Документи i матерiали. – Львiв, 1991.

10. ОУН i УПА у другiй свiтовiй вiйнi // У.I.Ж. – 1994. – №2-6; 1995. – №1-3. 11. Роєнко В. Друга свiтова вiйна (1939-1945 роки). – К., 1994. 12. Советская Украина в годы Великой Отечественной войны. 1941-1945 гг.: Документы

и материалы: В 3 т. – К., 1985. 13. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 392-418. 14. Унiверсал i платформа УГВР // Вивiд прав України. – Львiв, 1991. – С. 119-125. 15. Цiлком таємно... Секретнi документи Рейху про дiяльнiсть ОУН 1941-1944 рр. – Тер-

нопiль, 1992.

Тема 9.

УКРАЇНА НА ШЛЯХУ ДО УТВЕРДЖЕННЯ ДЕР-ЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТI

(4 год.)

Питання для самостiйного вивчення

1. Декларацiя про державний суверенiтет України. 2. Акт проголошення незалежностi України та його пiдтвердження на

Всеукраїнському референдумi 1 грудня 1991 р. 3. Конституцiя України – основний закон незалежної держави.

Список лiтератури

1. Акт проголошення незалежностi України // Вiльне життя. – 1991. – 28 серп. 2. Воєнна доктрина України // Голос України. – 1993. – 29 жовт. 3. Грабович О. Крах Радянського Союзу та незалежнiсть України: Культурологiчнi та

психологiчнi фактори // Сучаснiсть. – 1992. – №4. 4. Грабовський С. , Ставроянi С. , Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотво-

рення. – К., 1995. – С. 459-486.

5. Грищенко К. Современные ориентиры внешней политик Украины // Зеркало недели. – 1995. – 28 окт.

6. Декларацiя про державний суверенiтет України. – К., 1990. 7. Iсторiя України: нове бачення: У 2т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолія. – К., 1995. – С. 429-466. 8. Конституцiя України. – К., 1996. 9. Король В. Iсторiя України. – К., 1995. – С. 215-225. 10. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 380-

407. 11. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Iсторiя української державностi. – Львiв, 1995. – С.

180-185, 199-200.

Тема 10.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ХХ СТОЛIТТЯ

(4 год.)

Питання для самостiйного вивчення

1. Розвиток культури в першiй чвертi ХХ ст. 2. Здобутки i втрати української культури 20-30-х рокiв. 3. Культурне життя в 1940-90-тi роки.

Список лiтератури

1. Голубенко П. Україна i Росiя у свiтлi культурних взаємин. – К., 1993. – С. 373-446 2. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 202-210,

244-250, 354-362, 368-378, 394-405, 458-466. 3. Iсторiя української культури / Пiд заг.ред. I.Крип’якевича. – К., 1994. 4. Касьянов Г., Даниленко В. Сталiнiзм i українськ iнтелiгенцiя. – К., 1991. 5. Король В. Iсторiя України. – К., 1995. – С. 119-121, 146-151, 185-188, 195-198, 207-

210, 221-225.

6. Курносов Ю. Духовне життя на Українi в 20-30-х роках // У.I.Ж. – 1990. – №1. 7. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопiль, 1995. – С. 265-

283, 307-317, 352-358, 393-399. 8. Петров В. Дiячi української культури (1920-1940 рр.) – жертви бiльшовицького те-

рору. – К., 1992. 9. Стус В. Феномен доби. – К., 1993. 10. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 342-350, 379-381, 450-453. 11. Українська культура: Лекцiї за редакцiєю Д.Антоновича. – К., 1993.

Тема 11.

ЕМIГРАЦIЯ УКРАЇНЦIВ

ЗА КОРДОН

(5 год.)

Питання для самостiйного вивчення

1. Українська емiграцїя та її причини. 2. Особливостi розселення, умови життя та працi. 3. Суспiльно-полiтичне i культурне життя української дiаспори.

Список лiтератури

1. Будь здорова, землице. – К., 1991. 2. Буркут I., Малиновська О. Українцi в Югославiї // Трибуна. – 1991. – №7. 3. Євтух В., Ковальчук О. Українськi канадцi... // Трибуна. – 1991. – №4. 4. Заставний Ф. Українська дiаспора. – Львiв, 1991. 5. Зарубiжнi українцi: Довiдник. – К., 1991.

6. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Під ред. В.Смолія. – К,. 1995. – С. 467-493. 7. Iсторiя української емiграцiї / Укл. Зубалій О., Лановик Б., Траф’як М., Жук Г. – К.,

1992. 8. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. – Тернопіль, 1995. – С. 181-

191, 322-340, 407-423. 9. Лановик Б. ... Сумнi отi i радiснi дороги // Тернопіль. – 1991. – №2 10. Лепша I. Емiграцiя причини i наслiдки // Наука і суспільство. – 1989. – №8. 11. Пилипiв I. Русини з Воєводини: З iсторiї емiграцiї українцiв у Юголавiю // Наука і

суспільство. – 1990. – №6. 12. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 463-489. 13. Трощинський В. Українськi поселенцi у Францiї та Великобританiї // Трибуна. –

1991. – №6. 14. Українцi в зарубiжному свiтi. – К., 1991.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛIТЕРАТУРА З КУРСУ «IСТОРIЇ УКРАЇНИ»

1. Аркас М. Iсторiя України-Русi. – К., 1990. 2. Багалiй Д.I. Iсторiя Слобiдської України. – Харкiв, 1990. 3. Гунчак ТараС. Україна: перша половина ХХ ст. Нариси полiтичної

iсторiї. – К., 1993. 4. Грушевський Михайло. Iсторiя України-Руси. В одинадцяти томах,

дванадцяти книгах. – К.: Наукова думка. 1991... . 5. Грушевський М.С. Iлюстрована iсторiя України. – К., Львiв, 1913. 6. Грушевський М.С. Iсторiя України. – К., 1991. 7. Дорошенко Д. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1991. 8. Єфименко О. Iсторiя України та її народу. – К., 1992. 9. Iванченко Р. Україна вiд Кия до Кравчука. – К., 1992. 10. Iсторiя України в запитаннях та вiдповiдях. Вип.1. – К., 1988;

Вип.2. – К., 1990; Вип.3. – К., 1991. 11. Коваль М., Кульчицький С. , Курносов Ю. Iсторiя України. – Львiв,

1990. 12. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Iсторiя України. –

Тернопiль, 1995.

13. Полонська-Василенко Н. Iсторiя України: У 2 т. – К., Либiдь, 1993. 14. Субтельний О. Україна: Iсторiя. – К., 1993.

ЗМIСТ ТЕМАТИКА СЕМIНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ Тема 1. Найдавнiшi часи в iсторiї України Тема 2. Українська держава IX-XIV столiть Тема 3. Українськi землi в умовах iноземної колонiзацiї (се-

редина XIV – половина XVII столiття

Тема 4. Українське козацтво Тема 5. Нацiонально-визвольна революцiя українського на-

роду 1648 року. Утворення Української нацiональної держави

Тема 6. Криза української державностi в другiй половинi XVII столiття

Тема 7. Полiтичний лад України в кiнцi XVII-XVIII столiттях Тема 8. Суспiльно-полiтичне становище українського народу

пiд гнiтом Росiйської iмперiї в ХIХ столiттi

Тема 9. Захiдна Україна в складi Автро-Угорщини Тема 10. Україна на початку ХХ столiття Тема 11. Українська нацiональна революцiя 1917-1921 рокiв Тема 12. Мiжвоєнна Україна пiд владою тоталiтарної системи Тема 13. Захiдноукраїнськi землi мiж двома свiтовими

вiйнами

Тема 14. Україна в роки Другої свiтової вiйни та пiслявоєнної вiдбудови (1939 – перша половина 50-х рокiв)

Тема 15. Соцiально-економiчнi та полiтичнi процеси в Українi в 1956-1985 роках

Тема 16. «Перебудова» i розпад СРСР Тема 17. Становлення незалежної України САМОСТIЙНА РОБОТА СТУДЕНТIВ Тема 1. Культура України-Русі

Тема 2. Боротьба України-Русi з монголо-татарською нава-лою

Тема 3. Збройна боротьба українського народу проти iноземного поневолення (друга половина XVI – се-редина XVII столiття)

Тема 4. Устрiй, свiтогляд та культура Української козацької держави

Тема 5. Розвиток української культури в ХIХ столiттi Тема 6. Утворення i дiяльнiсть українських полiтичних

партiй (кiнець ХIХ – перша третина ХХ столiття)

Тема 7. Українськi Сiчовi Стрiльці Тема 8. Україна у вiйнi з фашизмом Тема 9. Україна на шляху до утвердження державної неза-

лежності

Тема 10. Українська культура ХХ столiття Тема 11. Емiграцiя українцiв за кордоном РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА з курсу «Історія України»

Навчальне видання

Історія України

видання 2-ге, доповнене, перероблене

Автор-укладач: М.В.Лазарович

Віддруковано з готових діапозитивів в МП «Тайп»