uabs.sumdu.edu.ua · УДК 336.71(477) Засновник і видавець Державний вищий навчальний заклад “Українська академія

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД “УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ”

ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Збірник наукових праць

Заснований у 1999 р.

Випуск 40

СУМИ ДВНЗ “УАБС НБУ”

2014

УДК 336.71(477)

Засновник і видавець Державний вищий навчальний заклад

“Українська академія банківської справи Національного банку України”. Свідоцтво про держреєстрацію КВ № 20631-10431 ПР від 15.01.2014

Рекомендовано до друку вченою радою ДВНЗ “Українська академія

банківської справи Національного банку України”, протокол № 1 від 01.09.2014

Редакційна колегія збірника: І. І. Д’яконова, д-р екон. наук, проф.

(головний редактор); Т. Г. Савченко, д-р екон. наук, доц. (заступник головного редактора);

І. О. Школьник, д-р екон. наук, проф.; С. В. Лєонов, д-р екон. наук, проф.;

О. В. Козьменко, д-р екон. наук, проф.; Т. А. Васильєва, д-р екон. наук, проф.; Ф. О. Журавка, д-р екон. наук, проф.; М. І. Макаренко, д-р екон. наук, проф.; Є. О. Балацький, д-р екон. наук, доц.; Ю. С. Конопліна, канд. екон. наук, доц.; О. Л. Пластун, канд. екон. наук, доц.; В. Ю. Дудченко, канд. екон. наук, доц.

(відповідальний секретар)

До збірника увійшли статті, що висвітлюють питання розвитку вітчи-зняної банківської системи. Окремі праці присвячені методологічним, ор-ганізаційним і нормативно-правовим аспектам функціонування національної банківської системи на сучасному етапі.

Збірник розрахований на фахівців і науковців банківської та фінансової систем, керівників і спеціалістів підприємств усіх форм власності, аспірантів і студентів навчальних закладів.

УДК 336.71(477)

Адреса редакції: ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”,

вул. Петропавлівська, 57, м. Суми, 40000, Україна, тел.: 0(542) 66-50-89, факс: 0(542) 66-51-14,

е-mail: [email protected]

© ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, 2014

ЗМІСТ Д’яконова І. І., Сіренко Ю. В. МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЇ БАНКІВ УКРАЇНИ В УМОВАХ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ ....................................... 5

Макаренко М. І. РИЗИКИ ПОСТКРИЗОВОЇ НОРМАЛІЗАЦІЇ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ ....... 12

Савченко Т. Г., Закутняя А. О. РОЗВИТОК КОМУНІКАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНФЛЯЦІЙНОГО ТАРГЕТУВАННЯ ......................... 19

Ткаченко Н. В. ВЕКТОРИ ПОБУДОВИ ПЕНСІЙНИХ СИСТЕМ У КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ......................................................................... 32

Бондаренко А. Ф., Красюк Н. В. ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК МАРКЕТИНГОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКУ ТА ЙОГО ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ ................................................................... 43

Бухтіарова А. Г. АНАЛІЗ СИСТЕМИ СТРАХУВАННЯ ВКЛАДІВ В УКРАЇНІ ............................................. 53

Вантух Т. З. ОПТИМІЗАЦІЯ МЕХАНІЗМУ ОПОДАТКУВАННЯ ДОХОДІВ З ДЕПОЗИТІВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ ....................................................................................... 65

Верхуша Н. П. МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ СТРАТЕГІЧНИМ РИЗИКОМ БАНКУ ................................................................................. 76

Гнатів О. А. ФІНАНСОВИЙ РИНОК УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН І НАПРЯМИ РОЗВИТКУ .................................................................... 82

Дмитриев Е. Е. МЕЖДУНАРОДНАЯ ФИНАНСОВАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ В КОНТЕКСТЕ ГЛОБАЛИЗАЦИИ ..................................................................................... 90

Дудченко В. Ю. ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ТА СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ ................................................................................. 99

Єріс Л. М. ЕФЕКТИВНІСТЬ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЯК РЕЗУЛЬТАТ ЯКІСНОГО УПРАВЛІННЯ ГРОШОВИМИ ПОТОКАМИ .................... 109

Колдовський А. В. РОЗКРИТТЯ ІНФОРМАЦІЇ У ФІНАНСОВІЙ ЗВІТНОСТІ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ ........................................................................... 116

Конопліна Ю. С. СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ .................................................................................... 125

Коріньок Я. О. ЦІЛЬОВА СПРЯМОВАНІСТЬ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ В КОНТЕКСТІ ФІНАНСОВОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ............................................................... 138

Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України

4

Кочума І. Ю. СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ ЯК ЧИННИК ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ ..................................................... 146

Кузнєцов А. М. СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ БАНКУ В СУЧАСНИХ УМОВАХ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ....................................... 155

Лук’янська О. В. СТРАТЕГІЧНИЙ АСПЕКТ ФОРМУВАННЯ ВАРТОСТІ БАНКІВ ................................... 162

Любенко А. М. ПІДХОДИ ДО ПЛАНУВАННЯ ТА ПІДГОТОВКИ ДО ПРОВЕДЕННЯ КОНТРОЛЬНИХ ЗАХОДІВ З УРАХУВАННЯМ УНІФІКАЦІЇ ТА СТАНДАРТИЗАЦІЇ .................................................. 172

Малахов В. А. ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ ЗАСОБАМИ НЕПРЯМОГО ОПОДАТКУВАННЯ .............. 182

Москаленко О. В., Піскунов Р. О. ЕЛЕМЕНТИ ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ В СИСТЕМІ ОБЛІКОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БАНКУ .................................................. 192

Нагайчук Н. Г. СУЧАСНИЙ СТАН І ТЕНДЕНЦІЇ БІРЖОВОЇ ТОРГІВЛІ НА ФОНДОВОМУ РИНКУ УКРАЇНИ ............................................................................... 200

Назаренко Л. В. ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ ПОНЯТТЯ “ФОНДОВИЙ РИНОК” .................................... 211

Павловська Є. О. ТЕНДЕНЦІЇ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО БОРГУ ТА СТАН БОРГОВОЇ СТІЙКОСТІ УКРАЇНИ ................................................................... 218

Петрушенко Ю. М., Воронцова А. С. ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ: ВІТЧИЗНЯНИЙ І ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ....................................................................... 226

Рябушка Л. Б., Сюркало Б. І. ІНСТИТУЦІЙНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ ................................................................................... 234

Серпенінова Ю. С., Алтинцева О. С. ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ ПРОГРАМНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ ............ 252

Сокол С. В.

ЗМІШАНЕ СТРАХУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ РИЗИКІВ: ДЕРЖАВА ТА АГРАРНИЙ СТРАХОВИЙ ПУЛ .............................................................. 260

Цікановська Н. А. НАУКОВА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПРИНЦИПІВ ДІЯЛЬНОСТІ НЕДЕРЖАВНИХ ПЕНСІЙНИХ ФОНДІВ ......................................................................... 266

Чала Ю. В. СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ ЯК ОСНОВА ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ ЕКОНОМІКИ ...................... 275

Збірник наукових праць. 2014. Випуск 40

5

УДК 330.131.7

І. І. Д’яконова, д-р екон. наук, проф., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”;©

Ю. В. Сіренко, канд. техн. наук., Сумський державний університет

МЕТОДИЧНІ ПІДХОДИ ДО ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЇ БАНКІВ УКРАЇНИ В УМОВАХ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ У статті обґрунтовано доцільність урахування невизначеності при форму-

ванні стратегії банків. Авторами зазначено, що кожен рівень невизначеності при виявленні та оцінці можливих варіантів стратегії банку потребує застосування спеціальних аналітичних інструментів.

Ключові слова: операційне середовище функціонування банку, стратегія банку, невизначеність, ідентифікація та аналіз рівня невизначеності.

Постановка проблеми. Невизначеність середовища є невід’єм-ною характеристикою ринкової економіки. У найбільш загальному ви-гляді її визначають як можливість виникнення непередбачуваних фак-торів, під впливом яких економічні агенти мають переглянути цілі діяльності на ринку та стратегії їх досягнення, що супроводжується зростанням ризиків і додатковими витратами.

Наразі динамічність операційного середовища функціонування ба-нків України є значною і детермінується незадовільною макроекономіч-ною ситуацією в країні, посиленою загрозами політичного та соціально-го середовищ. Уперше за часів кризи 2008–2009 рр., за даними аналітич-ного звіту Національного банку України, сформованого на основі опитування підприємств у ІІІ кварталі 2014 року, респонденти очікують зниження всіх показників ділової активності в наступні 12 місяців, зок-рема скорочення інвестицій, зменшення обсягів реалізації виробленої продукції та кількості працівників. Респонденти також очікують зрос-тання споживчих цін і девальвацію національної валюти. Такі прогнози обумовили зниження індексу ділових очікувань до рівня 93,2 % [6].

В умовах відсутності політичної, соціальної, правової, економічної стабільності стійкі негативні ділові очікування багаторазово підсилю-ють вплив невизначеності на діяльність банків України. Це обов’язково має враховуватись при визначенні цілей діяльності банків на ринку та стратегій їх досягнення, інакше значно зросте рівень стратегічного ри-зику та виникне загроза втрати фінансової стійкості банку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Фундаментальні дос-лідження стратегічного менеджменту, що формують наукове підґрунтя

© І. І. Д’яконова, Ю. В. Сіренко, 2014


6

для розробки банківської політики та стратегій, здійснені І. Ансоф-фом, М. Бором, Т. Васильєвою, В. Вовк, І. Волошком, О. Добровольс-ким, О. Кириченком, С. Козьменком, С. Лєоновим, І. Парасій-Вергунен-ко, Л. Примосткою, П. Роузом, А. Томпсоном, Дж. Сінкі, З. Шерш-ньовою та ін. Узагальнивши їх напрацювання, з’ясовано, що питання врахування невизначеності при формуванні стратегічних планів діяль-ності банків практично не розглядалися.

Проблемам невизначеності та зумовленого нею ризику, їх впливу на діяльність економічних агентів, методам математичного моделюван-ня невизначеності присвячені дослідження зарубіжних і вітчизняних на-уковців, зокрема: В. Вітлінського, О. Горбенка, Д. Давидова, С. Ілляше-нка, Л. Мельника, О. Макарюка, В. Момота, Ф. Найта, В. Пономаренка, О. Половцева, С. Рамазанова, Д. Ревенка, Л. Соколової, Д. Шендела, Е. Юрія та ін.

Незважаючи на значну наукову базу, сформовану зазначеними вище та іншими науковцями, цілий ряд проблем залишається невирі-шеним і вимагає поглибленого дослідження. Зокрема відсутнє єдине розуміння поняття невизначеності та її основних різновидів у контексті діяльності банків, несформоване наукове підґрунтя до оцінювання її впливу на формування та реалізацію банківської політики та стратегій.

Метою статті є формування методичного забезпечення врахуван-ня невизначеності при формуванні стратегії банку.

Виклад основного матеріалу. Стратегія банку – це концептуальна основа його діяльності, що визначає цілі та завдання, які повинні досяга-тись у плановому періоді, і формалізує інструментарій їх досягнення.

Відповідно до принципів корпоративного управління необхідність дотримання яких визначена і в методичних рекомендаціях щодо вдоско-налення корпоративного управління в банках України, “Спостережна рада визначає стратегію банку”, відповідно до якої “…банк здійснюва-тиме свою діяльність, враховуючи інтереси акціонерів і вкладників” [5].

Розробка стратегії банку повинна відбуватись відповідно до сфор-мованої технології як певної формалізованої сукупності заходів, реалі-зація яких дозволить обґрунтувати цілі та завдання, що повинні досяга-тись у плановому періоді, і визначити інструментарій їх досягнення.

На підготовчому етапі здійснюється комплексний і багатофактор-ний аналіз операційного середовища, конкурентних сил, а також внут-рішніх ресурсів банку та зміни переваг споживачів банківських продук-тів і послуг. Його метою є виділення ключових факторів, що сприя-ють/перешкоджають реалізації стратегії банку із застосуванням інструментарію глобального стратегічного аналізу та економіко-математичного моделювання, зокрема аналізу ринкових трендів.


7

На формування та можливість реалізації стратегії банків України чинить значний вплив невизначеність операційного середовища, тому обов’язковим, на нашу думку, є формування прогнозу щодо зміни її рівня з подальшою розробкою комплексу заходів, спрямованих на усунення або локалізацію її впливу.

Невизначеність операційного середовища має різні рівні та зрос-тає зі збільшенням динамічності (визначається темпом і частотою змін параметрів операційного середовища) або ж з ускладненням його умов (визначається кількістю та характеристиками елементів, з якими стикається економічний агент, і складністю управлінських впливів, що дозволяють компенсувати вплив операційного середовища).

Банки апріорі функціонують в умовах складного середовища, оскільки взаємодіють зі значною кількістю економічних агентів, що мають різноманітні та несхожі характеристики, зокрема клієнтів-фізичних і юридичних осіб, контрагентів, конкурентів, власників, ор-ганів державного управління, банківського регулювання та контролю.

У загальному вигляді технологія аналізу невизначеності при фор-муванні стратегії банку наведена на рисунку 1.

Рисунок 1 – Технологія аналізу невизначеності при формуванні стратегії банку

Високий рівень визначеності

Формування одного сценарію майбутнього стану операційного

середовища функціонування банку

Так

Майбутній стан операційного середовища функціонування банку має кілька дискретних сценаріїв

розвитку подій, до того ж невідомо, який зі сценаріїв буде реалізований

Середній рівень визначеності

Ні

Майбутній стан операційного середовища функціонування банку має спектр можливих сценаріїв,

де діапазон показників, що його характеризують, залежить від різноманітних значень відомих

ключових змінних Середній рівень невизначеності

Використання стохастичних моделей, що дозволяють визначити

прогнозні показники

Потрібна оцінка ймовірності реалізації кожного зі сценаріїв,

для цього можуть бути використані аналіз рішень, моделі оцінки

варіантів, теорія ігор, статистичні моделі

Застосовується сценарний аналіз. Вибір базового сценарію

здійснюється на основі індикаторів раннього попередження

для визначення тенденцій, що склалися в операційному

середовищі функціонування банку. Доцільним є застосування інтервальних моделей

У майбутньому стані операційного середовища функціонування банку

не можливо виділити навіть діапазону змін ключових

показників, оскільки неможливо виділити всі значимі змінні, які можуть вплинути на майбутній

розвиток подій

Високий рівень невизначеності

Доцільно використовувати методи аналогії та розпізнання образів, нелінійні динамічні моделі,

нечіткі моделі

Ні

Ні

Так

Так

Так


8

Характеристика моделей, що доцільно використовувати для оцін-ки невизначеності операційного середовища, при розробці стратегії банку наведена в таблиці 1.

Таблиця 1 – Характеристика моделей, що можуть

використовуватися для оцінки невизначеності операційного середовища, при розробці стратегії банку

Назва Характеристика Переваги

Стохастичні

відображають зв’язки між вимірними величинами (залежність ендогенних змінних від низки інших ендогенних змінних і/чи екзогенних змінних), до того ж хоча б деякі з цих зв’язків мають імовірнісний характер і/чи хоча б деякі з величин є випадковими. Зв’язки формалізуються як рівняння, нерівності чи умови оптимізації функцій ендогенних змінних

ураховують випадковість і невизначеність, що притаманні динамічним економічним процесам і системам, що дозволяють більш адекватно описати існуючі складні економічні явища та процеси

Статистичні

належать до класу математичних моделей, виражаються у формі рівнянь, функцій, алгоритмів; при їх розв’язанні поєднуються логіко-алгебраїчні та ймовірнісні методи; є абстрактними схемами відношень між величинами, що характеризують властивості реального процесу

встановлюють відповідність між сукупністю фактів і гіпотезами, імітують механізм формування закономірностей

Інтервальні

передбачають знання тільки діапазонів (інтервалів) зміни невідомих параметрів, до того ж статистичні функції розподілу значень параметрів всередині своїх інтервалів вважаються невідомими, тому невідома повністю і модель, на базі якої належить приймати ті чи інші раціональні рішення

застосовуються за умов високого рівня невизначеності, обмеженої можливості спостережень і вимірювань, динамічності та нестаціонарності економічних процесів, що ускладнюють знаходження статистичних оцінок параметрів

Нечіткі

передбачають кількісний опис слабоформалізованих задач у випадку, коли інформація про параметри явища, що досліджується, задається експертом на природній мові (зокрема виражена вербально) з використанням “нечітких” з точки зору класичної математики термінів

дають можливість розв’язання слабоформалізованих економічних задач і задач, що містять якісні оцінки та експертні дані

Джерело: складено автором на основі [1; 2]. Зважаючи на вищезазначене, вважаємо, що при формуванні стра-

тегії банку необхідно ідентифікувати рівень невизначеності, за якого передбачається приймати стратегічні рішення щодо цілей діяльності банку в плановому періоді та засобів їх досягнення. Ідентифікація рів-ня невизначеності дозволить обрати відповідний аналітичний інстру-ментарій, а отримані дані слугуватимуть основою для визначення оп-тимальної стратегії банку.


9

Формування стратегії банку має здійснюватися з урахуванням його внутрішнього потенціалу, що є основою компенсації негативного впливу невизначеності операційного середовища. Це передбачає оцін-ку наявних у банка ресурсів і спроможності менеджерів цілеспрямо-вано створювати, розширювати і модифікувати їх відповідно до змін умов операційного середовища.

Головним результатом такої оцінки є визначення достатності вну-трішнього потенціалу банку з точки зору можливості компенсації нега-тивного впливу операційного середовища шляхом зміни стратегічних планів діяльності, зокрема за умов коригування ключових цільових по-казників діяльності; зменшення планових показників прибутковості; капіталізації банків за рахунок коштів власників або реструктуризації шляхом злиття або приєднання; відмови від здійснення діяльності на сегментах ринку банківських послуг з найвищим рівнем невизначенос-ті; активізації маркетингових заходів банку щодо забезпечення лояль-ності клієнтів до бренду; зниження конкурентного тиску та стабілізації попиту.

У результаті аналізу операційного середовища, зокрема рівня йо-го невизначеності, внутрішнього потенціалу банку, а також ринкових трендів, визначаються цілі стратегії банку, які нами запропоновано розподіляти на візіонарні (визначають загальне бачення банку в дов-гостроковій перспективі, спрямоване на максимізацію його ринкової вартості) та стратегічні (система довгострокових цілей діяльності бан-ку, досягнення яких забезпечує реалізацію візіонарних цілей).

На основі сформованої системи цілей з урахуванням результатів стратегічного аналізу, зокрема оцінки рівня невизначеності операцій-ного середовища, здійснюється вибір виду стратегії банку. Єдиного підходу до формування стратегій банків та їх структуризації не сфор-мовано. У науковій літературі виділяють такі варіанти класифікації стратегій [3; 4; 7–9]:

• за конкурентною перевагою на ринку: стратегії диференціації, цінового лідерства, фокусування;

• за джерелом конкурентної переваги: стратегії максимізації ри-нкової частки, диференціювання продуктового ряду, ринку (ринкової ніші) та росту;

• за конкурентною позицією та можливостями щодо поліпшення цих позицій: стратегії банків-лідерів; банків із сильною позиці-єю; банків, які мають сприятливу позицію; банків, які мають задовільну позицію; банків, які мають незадовільну позицію;


10

• за співвідношенням рівня дохідності та ризику банківської ді-яльності: консервативна, агресивна та поміркована стратегії;

• за типом конкурентної боротьби: наступальна, оборонна та комбінована стратегії.

При формуванні стратегії банку обов’язково слід сформувати си-стему критеріїв її ефективності, які є індивідуалізованими для кожно-го банку з урахуванням стану операційного середовища та рівня його невизначеності. Вважаємо, що для цього доцільно використовувати систему збалансованих показників (Balanced Score Card) у постановці завдань і вимірюванні ефективності діяльності банку в контексті реа-лізації його стратегії.

У межах третього етапу здійснюється розробка заходів щодо до-сягнення візіонарних і стратегічних цілей банку та їх безпосередня реалізація, оцінка досягнення цілей стратегії банку та в разі потреби її коригування.

Висновки. Стратегія банку – це концептуальна основа його дія-льності, що визначає цілі та завдання, які повинні досягатись у плано-вому періоді, і формалізує інструментарій їх досягнення. За результа-тами проведеного дослідження вважаємо, що невід’ємною складовою технології формування стратегії банку є врахування невизначеності з використанням відповідного аналітичного інструментарію. На основі аналізу рівня невизначеності менеджери банку отримують можливість створювати стратегію за найбільш вигідним для нього сценарієм, ада-птуватись до найбільш імовірних майбутніх подій.

Список літератури 1. Єріна А. М. Статистичне моделювання та прогнозування : навч. посібник. – К. :

КНЕУ, 2001. – 170 с. 2. Ковальчук В. М. Основні підходи до оцінки невизначеності в економічних си-

стемах // Наукові записки. Серія “Економіка”. – 2010. – Вип.13. – С. 438–445. 3. Козьменко С. М. Стратегічний менеджмент банку : навчальний посібник /

С. М. Козьменко, Ф. І. Шпиг, І. В. Волошко. – Суми : ВТД “Університетська книга”, 2003. – 734 c.

4. Коробов Ю. И. Теория банковской конкуренции / Ю. И. Коробов. – Саратов, 1996. – 147 с.

5. Методичні рекомендації щодо вдосконалення корпоративного управління в банках України [Електронний ресурс] : методичні рекомендації, затверджені Постановою Правління Національного банку України від 28.03.2007 № 98. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/category?cat_id= 51512. – Назва з домашньої сторінки Інтернету.

6. Монетарний огляд за І півріччя 2014 року [Електронний ресурс]. – Режим дос-тупу : http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/category?cat_id=51512. – Назва з домашньої сторінки Інтернету.


11

7. Портер Майкл Э. Конкуренция / Майкл Э. Портер. – пер. с англ. : уч. пос. – М. : Издательский дом “Вильямс”, 2005. – 608 с.

8. Тарануха Ю. В. Конкуренция и конкурентные стратегии / Ю. В. Тарануха. – М. : Дело и сервис, 2008. – 272 с.

9. Управління конкурентоспроможністю підприємства : підручник / Ю. Б. Іва-нов, М. О. Кизим, О. М. Тищенко [та ін.]. – Х. : ВД “ІНЖЕК”, 2010. – 320 с.

Отримано 10.12.2014

Summary The paper substantiates the expediency address uncertainty in the

formation of the bank’s strategy. Authors determined that each level of un-certainty in the identification and assessment of possible options for the bank’s strategy requires the use of specific analytical tools.

Keywords: the operating environment of the bank, the bank’s strategy, the uncertainty, the identification and analysis of the level of uncertainty.


12

УДК 336.7:330.131.7

М. І. Макаренко, д-р екон. наук, проф., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”©

РИЗИКИ ПОСТКРИЗОВОЇ НОРМАЛІЗАЦІЇ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ

Стаття розкриває об’єктивні передумови переходу центральних банків роз-винених країн від адаптивної грошово-кредитної політики до політики нормаліза-ції. Розглянуто систему ризиків для глобального фінансового ринку та національ-них банківських систем, що можуть виникнути в процесі підвищення базових про-центних ставок і стерилізації ринку боргових інструментів центральних банків.

Ключові слова: грошово-кредитна політика, політика нормалізації, адапти-вна грошово-кредитна політика, кількісне пом’якшення.

Постановка проблеми. Економічне відновлення після глибокої затяжної кризи здебільшого має тривалий характер, коли періоди впе-вненого піднесення змінюються повільною динамікою зростання еко-номіки. За таких умов перед провідниками економічної політики з не-відворотністю постає проблема зміни вектора грошово-кредитного регулювання, переорієнтації його з посилено стимулювального варіа-нта до помірно стимулювального, якраз характерного для фази еконо-мічного пожвавлення з можливими рецидивами підвищеної інфляції та відкатами в динаміці реального сектору. Разом з перебудовою рин-кових механізмів відповідно до фази ділового циклу об’єктивно від-бувається адаптація грошово-кредитного регулювання ринкових про-цесів, пристосування банківської системи до реалій підвищених базо-вих ставок і скорочення ліквідності. При цьому виникають специфічні ризики, пов’язані з ускладненням умов кредитування, дестимулюван-ня реальних інвестицій і функціонування господарської системи в умовах наростання дефіциту вільних коштів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика скасу-вання надзвичайних заходів антикризового монетарного регулювання економіки обговорюється в експертних колах, а також фігурує в прес-релізах центральних банків розвинених країн. Особливо гостро це пи-тання постало у США після оприлюднення макроекономічних показ-ників розвитку країни у 2013 р., а згодом у другому кварталі 2014 р., де позитивні результати відновлювального зростання актуалізували не-обхідність нормалізації грошово-кредитної політики. Проте погіршення умов розвитку глобальної економіки у третьому кварталі 2014 р., викли-кані військовим конфліктом на сході України, накладеними на Росію санкціями і, як наслідок, уповільненням посткризових відновлювальних © М. І. Макаренко, 2014


13

процесів на теренах усієї Європи, дещо відтермінувало питання приско-реної нормалізації грошово-кредитної політики. У результаті дискусії щодо переходу від Адаптивного Варіанта до Політики Нормалізації набули латентної форми і перемістились у вузько фахове середовище.

Обережність монетарної влади щодо зміни вектора грошово-кредитної політики цілком зрозуміла і продиктована непередбачувані-стю наслідків, якими може завершитися недостатньо зважена нормалі-зація грошово-кредитного регулювання. Відтак системного підходу потребує всебічний аналіз сукупності ризиків висхідній макроеконо-мічній динаміці з причини можливого посилення грошово-кредитних рестрикцій і поширення їх обмежувальної дії через механізм монетар-ної трансмісії на реальний сектор.

Метою статті є ідентифікація ризиків, пов’язаних з посиленням рестрикційного характеру грошово-кредитної політики центральних банків провідних країн для розвитку глобального фінансового ринку та національних банківських систем.

Виклад основного матеріалу. Грошово-кредитна політика пері-оду останньої кризи та перших посткризових років характеризувалася безпрецедентними заходами монетарної підтримки фінансового секто-ру та реальної економіки шляхом надання центральними банками знач-них обсягів ліквідності з метою пом’якшення ланцюгового ефекту на-ростання комерційних боргів і відповідної низки банкрутств підпри-ємств і банків через притаманну фазі спаду гостру дефіцитність вільних коштів та повальну неплатоспроможність суб’єктів господарювання. Через це яскраво виражена експансійна грошово-кредитна політика, спрямована на пристосування ринків до кризових умов функціонуван-ня, отримала назву адаптивної.

Великі обсяги емітованої ліквідності та спрямована на здешев-лення кредитів дисконтна політика центральних банків спричинили неухильне зниження ринкових процентних ставок на національних і міжнародних грошових ринках до рівнів, близьких до нуля. Причому реальні процентні ставки, обчислені з урахуванням фактичної чи очіку-ваної інфляції, виявилися взагалі від’ємними, що є досить унікальним явищем у практиці антикризового монетарного регулювання. Проте, як показує досвід, значну позитивну роль у подоланні кризи зазначені за-ходи все ж таки відіграли, і після кількох хвиль реставрації турбулент-них процесів глобальна економіка стала на шлях відновлення економі-чного зростання.

Програми кількісного пом’якшення під час гострої фази кризи лі-квідності були запроваджені центральними банками основних розви-нених країн світу.


14

У США проводилася так звана адаптивна грошово-кредитна полі-тика, яка супроводжувалася неухильним зниженням ставки федераль-них фондів майже до нуля та наданням Федеральною резервною систе-мою додаткових коштів на рекапіталізацію фінансово-кредитних уста-нов шляхом реалізації програми широкомасштабного викупу активів.

У зоні євро діяла система надзвичайної підтримки ліквідності (emergency liquidity assistance – ELA), за якою надавалося рефінансуван-ня проблемним установам з метою уникнути резонансних банкрутств системоутворюючих фінансово-кредитних інституцій, що могло підірва-ти стабільність розвитку національних і європейської економіки.

Банк Англії спеціально запровадив програму кількісного пом’як-шення, спрямовану на вирішення проблеми насичення банківської сис-теми та економіки в цілому ліквідними коштами. Упродовж березня 2009 – січня 2010 р. Банком Англії проводилися найактивніші операції з купівлі активів у формі державних цінних паперів, яких було придба-но в цей час на суму 200 млрд фунтів стерлінгів [3].

Довгий час борючись із проблемою дефляції, у квітні 2013 р. Банк Японії ухвалив дворічну програму кількісного пом’якшення, спрямо-вану на “розігрівання” інфляційних очікувань шляхом подвоєння моне-тарної бази до 270 трлн єн, що на 50 % більше номінального ВВП краї-ни [4].

У результаті запроваджених заходів антикризового ліквідного на-сичення грошовий ринок виявився значно переповненим надлишко-вою ліквідністю та адаптованим до низьких процентних ставок. Однак стабілізаційні процеси в реальному секторі потребують переходу до стану, характерного фазі пожвавлення економіки з помірними процен-тними ставками і зростаючим кредитним портфелем банків. Адже, якщо трапиться невдовзі нова хвиля кризового спаду, у регуляторів грошового ринку виявиться вичерпаним процентний важіль заохочен-ня банківського кредитування – знижені процентні ставки. Відтак ба-нківські системи розвинених країн, що широко використовували у прак-тиці антикризового регулювання монетарне кількісне пом’якшення, по-стали перед кількома непростими проблемами періоду посткризового ренесансу. По-перше, скільки часу безболісно для економіки можна залишати на низькому рівні ринкові процентні ставки без ризику оста-точно потрапити в “пастку ліквідності”? По-друге, якщо все-таки не-забаром доведеться підвищувати ставки, то якими методами це краще зробити – поступово абсорбувати ліквідність на міжбанківському ри-нку чи задіяти дисконтну політику центрального банку? По-третє, якими виявляться короткострокові та довгострокові наслідки перехо-ду до природної середньострокової грошово-кредитної політики?


15

Комплекс заходів центральних банків на подолання кризового синд-рому, вихід довгострокових процентних ставок на помірний рівень і досягнення природного стану іншими макроекономічними показника-ми отримав у фаховому середовищі назву “політики нормалізації” [2].

Стосовно першої проблеми слід зауважити, що, очевидно, часо-вою точкою спонукання монетарної влади до згортання засобів кількі-сного пом’якшення періоду кризи слугуватимуть сигнали про підви-щення темпів зростання реального ВВП, скорочення безробіття та зростання інфляційних очікувань господарських суб’єктів. Зокрема економіка США впритул наблизилася до природного рівня безробіття (6 %) та цільового показника інфляції (2 %), що невдовзі змусить ФРС підвищувати ставку федеральних фондів. В аналогічній ситуації пере-буває і британська економіка. У Японії програма кількісного та якіс-ного монетарного пом’якшення діятиме до 2015 року [4]. Внаслідок значної фрагментованості фінансового ринку, глибоких боргових про-блем Європейська система центральних банків змушена продовжити період адаптивної грошово-кредитної політики до 2018 року [1]. Про-те найближчими роками інфляції попиту не очікується, тобто достат-ніх підстав для антиінфляційної стримувальної політики поки що не-має. Підвищені процентні ставки внутрішнього ринку можуть також знадобитися для зміцнення курсу національної валюти. Однак для до-лара США таке завдання останнім часом неактуальне, оскільки основ-ний конкурент – євро – і так девальвує під негативним впливом війсь-ково-політичної нестабільності на сході України та запроваджених санкцій проти Росії.

У контексті нормалізації ліквідності слід зазначити, що найкра-щим виходом було б поступове зв’язування тих обсягів ліквідних ко-штів, які з надлишком утримуються в банківських системах. Поліп-шення умов кредитування, поява нових банківських продуктів з приваб-ливими умовами для клієнтів, пожвавлення попиту з боку населення та бізнесу на кредитні ресурси – усе це здатне без втручання центра-льного банку перевести вільну ліквідність у прибутковий актив бан-ківських установ.

Аналізуючи третю з виділених проблем, треба підкреслити, що серед ризиків, породжених подорожчанням грошових ресурсів, різко негативний вплив на стабілізацію економіки матимуть такі.

По-перше, за час активної фіскальної та монетарної підтримки державою реального і фінансового секторів надзвичайно зріс держав-ний борг (табл. 1).


16

Таблиця 1 – Динаміка боргу центрального уряду розвинених країн (% до ВВП)

Країна 2008 2009 2010 2011 2012

Єврозона 55,7 69,3 74,5 75,4 81,1

Японія 153,1 166,8 174,8 189,5 196,5

Великобританія 56,5 71,7 85,2 99,6 103,2

США 64,0 76,3 85,6 90,1 93,8

Джерело: [5]. Підвищення процентних ставок робить обслуговування боргів

важким тягарем для державного бюджету. При цьому цілком можливе зниження кредитних рейтингів за суверенними боргами багатьох кра-їн, оскільки заходи фіскальної консолідації, спрямовані на зниження державної заборгованості, ще не скоро дадуть відчутні результати.

По-друге, зростання короткострокових, а згодом і довгостроко-вих процентних ставок у споживчому секторі загрожує перетворитися на збільшення частки проблемних кредитів у портфелях банків (табл. 2), оскільки чимало споживчих та іпотечних кредитів укладено з пла-ваючою ставкою, залежною від загальних макроекономічних і моне-тарних умов.

Таблиця 2 – Частка проблемних кредитів у кредитному

портфелі банків, %

Країна 2008 2009 2010 2011 2012 2013

Єврозона 2,7 4,7 5,3 5,8 6,45 7,3

Японія 1,4 2,5 2,5 2,4 2,4 2,3

Великобританія 1,6 3,5 4,0 4,0 3,7 –

США 3,0 5,0 4,4 3,8 3,3 3,2

Джерело: [5]. По-третє, підвищені процентні ставки в поєднанні з “фіскальним

голодом” здатні загальмувати тільки-но проявлену схильність до по-долання кризи та відновлення позитивної макроекономічної динаміки в реальному секторі. Як відомо, підвищені ставки у банківському сек-торі стримують інвестиційну активність бізнесу, оскільки частина ін-вестиційних проектів при цьому втрачає прибутковість. За умов неви-сокої динаміки інвестицій в основний капітал (табл. 3) їх темпи мо-жуть ще скоротитися.


17

Таблиця 3 – Темпи приросту валового нагромадження основного капіталу, %

Країна 2008 2009 2010 2011 2012 2013

Єврозона –1,4 –12,9 –0,4 1,5 –3,9 –3,0

Японія –4,1 –10,6 –0,2 1,4 3,4 –

Великобританія –6,9 –16,7 2,8 –2,4 0,8 –0,8

США –4,8 –13,1 1,1 3,4 5,5 –

Джерело: [5]. По-четверте, у деяких країнах економічне пожвавлення не приве-

ло до однозначного поліпшення цінової ситуації з чітко окресленим відходом від дефляційних процесів. Особливо згадана проблема була характерною для останніх півтора десятиліть розвитку японської еко-номіки (табл. 4). Підвищення процентних ставок за таких умов може розвернути вектор цінової динаміки в бік дефляції.

Таблиця 4 – Зміна індексу споживчих цін, %

Країна 2008 2009 2010 2011 2012 2013

Єврозона 4,1 0,4 1,5 3,3 2,5 1,4

Японія 1,4 –1,3 –0,7 –0,3 0,0 0,4

Великобританія 3,6 2,2 3,3 4,5 2,8 2,6

США 3,8 –0,4 1,6 3,2 2,1 1,5

Джерело: [5]. Зазначена система ризиків при нормалізації грошово-кредитної

політики ставить завдання перед центральними банками розвинених країн поетапного та всебічно зваженого згортання програм кількісно-го пом’якшення часів гострої фази кризи та переходу монетарної по-літики в режим помірного середньострокового регулювання грошово-кредитного ринку.

Висновки. Для України, як і низки інших країн з ринками, що формуються, поряд з іншими викликами основним стає ризик подо-рожчання позикових коштів на міжнародних фінансових ринках. Ни-нішня гостра нестача валютних ресурсів через непокриту дефіцитність платіжного балансу рано чи пізно змусить суб’єктів банківського та реального секторів, а також уряд робити позики, насамперед, на євро-пейському фінансовому ринку. Звичайно, ключову роль у визначенні ціни позикових коштів відіграватиме рейтинг компаній і суверенний


18

рейтинг країни, що визначається незалежними рейтинговими агенція-ми. Проте підвищення ставки LIBOR, яка тривалий час перебувала на рівні, нижчому за 1 %, стане невідворотним чинником збільшення ва-ртості позикових коштів міжнародного фінансового ринку. У резуль-таті це ускладнить рефінансування зовнішнього комерційного та дер-жавного боргу і стримуватиме розширення зовнішнього кредитування національних суб’єктів господарювання.

Список літератури 1. Annual Report, 2013 [Electronic recourse] / European Central Bank, Eurosystem :

ECB. – 2014. – Access mode : http://www.ecb.europa.eu/pub/pdf/annrep/ ar2013en.pdf.

2. Monetary Policy Report, July 15, 2014 [Electronic recourse] / Board of Governors of the Federal Reserve System : FRB. – 2014. – Access mode : http://www.federalreserve.gov/monetarypolicy/.../20140715_mprfullreport.pdf.

3. Quantitative Easing – injecting money into the economy [Electronic recourse] / Bank of England, Monetary Policy Committee : BOE. – 2009. – Access mode : http://www.bankofengland.co.uk/education/Documents/resources/.../qe2.pdf

4. Statement on Monetary Policy, September 4, 2014 [Electronic recourse] / Bank of Ja-pan : BOJ. – 2014. – Access mode : https://www.boj.or.jp/en/mopo/mpmsche_minu/ ...2014/g140904.pdf.

5. World Development Indicators, 8 October, 2014 [Electronic recourse] / World Bank : WB. – 2014. – Access mode : http://databank.worldbank.org/data/views/ variableselection/selectvariables.aspx?source=World-Development-Indicators.


Summary The paper reveals the objective conditions of transition of central

banks developed countries from adaptive monetary policy to policy nor-malization. Considered the systemic risks to global financial markets and national banking systems, that may arise as the increase in basic interest rates and sterilization of debt instruments central banks market.

Keywords: monetary policy, the policy normalization, adaptive mone-tary policy, quantitative easing.


19

УДК: 336.711(477):005.57

Т. Г. Савченко, д-р екон. наук, доц., А. О. Закутняя, аспірантка©

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

РОЗВИТОК КОМУНІКАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНФЛЯЦІЙНОГО ТАРГЕТУВАННЯ

У статті проведено дослідження комунікаційної політики Національного банку України в контексті переходу до режиму інфляційного таргетування, а та-кож запропоновано основні напрямки її подальшого вдосконалення.

Ключові слова: комунікаційна політика, інфляційне таргетування, Націона-льний банк України.

Постановка проблеми. Відповідно до Меморандуму, підписано-го між Україною та МВФ (далі – Меморандум) [35], у другій половині 2014 року активізувалися процеси реформування діяльності Націона-льного банку України (далі – НБУ), що пов’язано з необхідністю фор-мування передумов для переходу всередині 2015 р. до інфляційного таргетування. Реалізація цієї монетарної стратегії ґрунтується на ого-лошенні цільових орієнтирів з інфляції та зобов’язанні центрального банку досягти визначених цілей. Таким чином, досягнення інфляцій-них цілей стає основним критерієм оцінки ефективності діяльності регулятора. Як наслідок, інфляційні звіти центрального банку та інші канали комунікації з громадськістю з проблем регулювання інфляцій-них процесів стають основою звітності регулятора та важливими ін-струментами управління інфляційними очікуваннями. У цьому кон-тексті постає проблема докорінного реформування стратегії та такти-ки комунікаційної політики НБУ.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Комунікаційна полі-тика НБУ, як проблема для наукового дослідження, почала розгляда-тись у вітчизняних дослідженнях лише в останні роки. Серед останніх досліджень слід виділити дисертаційні роботи Т. В. Щербини та К. М. Жулінської. Так, Т. В. Щербина розглянула політику централь-ного банку у сфері комунікацій у розрізі заходів щодо підвищення ре-зультативності застосування процентного каналу [26]. К. М. Жулінська робить акцент на комунікаційній стратегії НБУ як ключовому інстру-менті для подальшого вдосконалення монетарної політики [1]. Дослі-дженню загальних підходів центральних банків розвинутих країн до формування комунікаційних стратегій та оцінці її ефективності прис-вячено статтю О. В. Костюк, де подано рекомендації щодо формування

© Т. Г. Савченко, А. О. Закутняя, 2014


20

засад комунікаційної стратегії НБУ на етапі переходу до інфляційного таргетування [4].

У закордонних наукових джерелах проблема формування ефек-тивних каналів комунікації центрального банку та транспарентності монетарної політики вивчається досить широко. Зокрема варто назва-ти праці Н. Егбуна (N. Egbuna) [29], О. Ісінга (O. Issing) [33], Т. Карлайла (T. Carlyle) [27] та А. Гутіреса (A. Gutierrez) [31].

Загалом науковці одностайні у визнанні ключової ролі вдоскона-лення комунікаційної стратегії НБУ для підвищення ефективності мо-нетарної політики. Однак потребують подальшого вивчення практичні організаційно-методичні проблеми реформування комунікаційної стратегії НБУ в умовах впровадження інфляційного таргетування. Зо-крема доцільно більш ґрунтовно дослідити питання формування клю-чових елементів комунікаційної політики центрального банку.

Мета статті полягає у проведенні емпіричного аналізу комуніка-ційної політики Національного банку України в контексті переходу до режиму інфляційного таргетування.

Виклад основного матеріалу. Відповідно до Закону України “Про Національний банк України”, основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Для її виконання центральний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, − цінової стабільності [24].

В умовах поточної політико-економічної кризи для вирішення ма-кроекономічних проблем і досягнення фінансової стабільності, окрім традиційних інструментів монетарної політики НБУ, необхідно засто-совувати нетрадиційні засоби монетарного регулювання, зокрема ін-струментарій комунікаційної політики. Розроблення ефективної сис-теми комунікацій центрального банку дасть змогу економічним аген-там розуміти монетарну стратегію НБУ та позитивно вплине на рівень їхньої довіри до дій монетарного регулятора. Питання транспарентно-сті актуалізується у зв’язку з зобов’язанням уряду України (відповідно до Меморандуму, підписаного між Україною та МВФ [35]) здійсню-вати підготовку до переходу на інфляційне таргетування.

Науковець О. І. Петрик у своєму досліджені розглядає обов’язкові кроки, які слід здійснити центральному банку під час переходу до ре-жиму інфляційного таргетування, серед яких окремо виділяє етап по-силення транспарентності та якості комунікації центрального банку з бізнесом і громадськістю [23]. Це, передусім, пояснюється тим, що прозорість є основною передумовою посилення підзвітності регулято-ра та істотно впливає на формування інфляційних очікувань. Порівня-но з початком 1990-х рр., усі центральні банки стали більш прозорими, але результати дослідження П. Гераатса (P. Geraats) [30] та Н. Дінсера


21

(N. Dincer) [28] свідчать про те, що найвищий рівень транспарентності був саме в тих регуляторів, які перейшли до режиму таргетування ін-фляції. У розглянутій ними вибірці зі 100 центральних банків най-більш прозорими були Резервний банк Нової Зеландії, Банк Швеції, Банк Англії, Чеський національний банк, Банк Канади.

Науковець О. Ісінг (O. Issing) зазначає, що, як складова відповіда-льності центрального банку, транспарентність повинна досягатися не за рахунок надання максимальної кількості інформації, що насправді може провокувати неадекватну реакцію ринку, а завдяки вивіреній якості са-мої інформації, інструментів і засобів її подання для громадськості [33].

У цьому контексті актуалізується дотримання “Кодексу належної практики по забезпеченню прозорості у грошово-кредитній і фінансо-вій політиці” (далі – Кодекс), розробленого МВФ [2]. Згідно з Кодек-сом, необхідність забезпечення прозорості у грошово-кредитній полі-тиці заснована на двох основних передумовах. По-перше, ефектив-ність монетарної політики може бути підвищена, якщо її цілі та інструменти відомі громадськості, а органи державного управління можуть взяти на себе зобов’язання щодо їх досягнення. По-друге, на-лежне управління вимагає підзвітності центральних банків і фінансо-вих агентств. У контексті інфляційного таргетування в Кодексі зазна-чається, що у законодавстві повинні чітко прописуватись обов’язки центрального банку та його незалежність. Також грошовий регулятор має чітко та своєчасно оголошувати інформацію щодо зміни цільових орієнтирів інфляції та пояснення причин відхилення від цільового орі-єнтиру. Отже, забезпечення ефективної системи комунікацій центра-льного банку є першочерговим завданням при здійсненні переходу до режиму інфляційного таргетування [2].

На сьогодні в Україні вже реалізуються заходи щодо реформу-вання центрального банку та системи монетарної політики, основними компонентами яких є:

• нова структура монетарної політики (посилення політичної та операційної незалежності НБУ, розроблення та використання НБУ власних прогнозних показників інфляції, а не показників уряду);

• робота з впровадження ринкових інструментів управління та контролю відсоткової ставки;

• застосування нової стратегії; • зміни в структурі НБУ [25]. Першим кроком у реформуванні банківської системи України в

контексті переходу до режиму інфляційного таргетування стала орга-нізаційна трансформація НБУ (рис. 1).


22

Рисунок 1 – Влив основних напрямків організаційної

трансформації НБУ на рівень транспарентності монетарної політики [5]

2. Впорядкування оргструктури НБУ: прийняття рішень на основі комітетів і побудова аналітичної системи та системи звітності

Мета – підвищення інституційної спроможності НБУ як регулятора та спрощення як організації

Трансформація регуляторної функції, концентрація на ключових напрямках: монетарна політика; нагляд; фінансова стабільність; грошовий обіг

Організаційна трансформація

1. Визначення зовнішніх меж функцій НБУ та відмова від невластивих функцій

3. Скорочення ієрархічності структури до чотирьох рівнів дозволить оптимізувати та спростити процес кооперації/комунікації між підрозділами банку

4. Запровадження дивізіоналізації

5. Концентрація функцій на рівні Центрального апарату

6. Оптимізація чисельності персоналу

7. Реінжиніринг процесів для посилення основних функцій і спрощення управління

Рада НБУ

Голова НБУ

Заступник Голови

Аудиторський комітет

Аудит

Правління

Комітет з монетарної політики

Комітет з фінансової стабільності

КУАП Підкомітет ринкових

операцій

Комітет з управління

Підкомітети за напрямками (кадрової політики, управління

змінами, ІТ тощо)

Пруденційний нагляд

Монетарна стабільність

Ринкові операції

Розрахункові операції

Фінансово-адміністративні

операції ПІДВИ

ЩЕН

НЯ

РІВНЯ

ТРА

НСПАР

ЕНТН

ОСТІ

НАЦ

ІОНАЛ

ЬНОГО

БАН

КУ УКР

АЇНИ


23

Її основними напрямками є: симпліфікація управлінської струк-тури; оптимізація територіальних управлінь; організаційні та кадрові питання; управління витратами; автоматизація; виділення ключових управлінських функцій [5]. У результаті систематизації та аналізу ор-ганізаційних змін у контексті побудови комунікаційної стратегії (рис. 1) зроблено висновок, що заходи з реорганізації управлінської струк-тури Національного банку сприятимуть спрощенню механізму плану-вання, прийняття та оголошення рішень регулятором. Отже, інформа-ція буде більш прозорою та зрозумілою для суспільства.

Підвищення рівня прозорості діяльності Національного банку та-кож передбачено “Основними засадами грошово-кредитної політики на 2015 рік” [18]. У цьому документі детально пояснюються мотиви та дії Національного банку у сфері регулювання грошово-кредитного ринку, яке повинно відбуватися як одразу після прийняття відповід-них рішень (прес-релізи, відеозвернення, брифінги тощо), так і в уза-гальненому вигляді – в офіційних аналітичних та прогнозних докуме-нтах, які регулярно публікуватимуться на сторінках офіційного Інтер-нет-представництва Національного банку України [5].

Розглядаючи процес формування комунікаційної політики НБУ пропонуємо акцентувати увагу на трьох основних її складових: гене-раторах інформації, комунікаційних каналах і цільових групах корис-тувачів інформації (рис. 2).

Рисунок 2 – Основні елементи комунікаційної політики НБУ [15]

Комунікаційна політика НБУ

Генератори інформації

Голова НБУ

Правління НБУ

Керівники департаментів

Експерти зі зв’язків із ЗМІ

Автори та редактори матеріалів

Комунікаційні канали Цільові групи користувачів інформації

Органи державного управління

Комерційні банки

ЗМІ

Громадські об’єднання

Бізнес-групи, підприємства

Міжнародні організації

Аналітичні організації

Наукові, освітні установи

Прес-центр

Прес-релізи

Публікації ЗМІ

Лінія довіри

Прийом громадян

Періодичні видання НБУ

Законодавчі акти

Річний звіт НБУ

Бюлетень НБУ

Вісник НБУПлатіжний баланс

і зовнішній борг України

Веб-сайт, телевізійні канали

Публікація рішень щодо змін у

монетарній політиці

Інфляційний звіт

Спеціалісти за напрямками


24

Першим блоком комунікаційної політики НБУ є сукупність під-розділів і працівників НБУ, які готують, узгоджують та допускають до публікації інформацію про цілі, напрями, методи й інструменти моне-тарної політики. До чинників, які впливають на процес підготовки ін-формації для оприлюднення, на нашу думку, належать:

• оперативність повідомлення (оперативна підготовка та публі-кація інформації підвищує її цінність для користувачів);

• важливість теми (наприклад, комунікації щодо монетарної по-літики вимагають більше часу й узгодження з вищим керівни-цтвом);

• цільова аудиторія (повідомлення для пересічного населення відрізняється від того, що спрямоване на наукову аудиторію;

• наявність додаткового навантаження на співробітників (кризо-ва ситуація або важливий запит ЗМІ можуть вимагати приско-реного перегляду матеріалу керівництвом).

З рисунка 2 можна зробити висновок про наявність широкого спектру каналів для комунікації НБУ. Проте в контексті переходу до інфляційного таргетування особливої актуальності набуває форму-вання регулярних і спеціальних інформаційних матеріалів щодо моне-тарної політики. У результаті аналізу досвіду центральних банків, які використовують режим таргетування інфляції, нами зроблено висно-вок, що більшість центральних банків публікують інформацію про: основні принципи та цілі грошово-кредитної політики; порядок ви-значення цільового рівня інфляції; пояснення причин відхилення від цільових показників; механізм прогнозування показників інфляції; порядок ухвалення рішень у межах реалізації грошово-кредитної по-літики; експліцитне правило монетарної політики [34]. Основні від-мінності в комунікаційних стратегіях різних центральних банків поля-гають в обсязі інформації, що розкривається (табл. 1).

У результаті аналізу даних таблиці 1 можна зробити висновок, що основним засобом комунікації центральних банків, які здійснюють інфляційне таргетування, є Інфляційний звіт (усі 10 центральних бан-ків, обраних нами для дослідження, публікують його). Звіт, як прави-ло, містить оцінку економічної ситуації, прогнози зміни інфляції та інших макроекономічних показників. Нерідко наводиться опис голов-них ризиків, які впливають на прогнозні значення та альтернативні сценарії розвитку ситуації на грошово-кредитному ринку. Крім того в Інфляційному звіті наводиться обґрунтування останніх рішень у сфері монетарної політики.

Таблиця

1 – Порядок

розкриття інформації

щодо монетарної

політики

центральними

банкам

и,

які застосовують

реж

им

інфляційного таргетування

Країна

Парла

ментське

слухання

Пуб

лікація рішення

щод

о мон

етар

ної пол

ітики у ЗМ

І Про

токоли

засіда

нь

Резуль

тати

голо

сува

ння

Інфля

ційн

ий

звіт

Періоди

чність

звітув

ання

Канада

Ра

з на

півроку

Прес-конф

еренція,

прес-реліз

–

Дані

відсутні

+ Щокварталу

Чехія

– Прес-конф

еренція,

прес-реліз

+

через

8 днів

+

+Щокварталу

Австралія

Раз на

півроку

Повідом

лення у ЗМ

І+

через

14 днів

Дані

відсутні


Ісландія

Ра

з на

півроку

Прес-конф

еренція,

прес-реліз

+ Співвідношення

голосів


Нова Зеландія

Ра

з на

квартал

Прес-конф

еренція,

прес-реліз

–

Дані

відсутні


Ізраїль

Раз на

півроку

Прес-конф

еренція

+ через

14 днів

Співвідношення

голосів

+ Дв

ічі на рік

Норвегія

+

Прес-конф

еренція,

прес-реліз

–Да

ні відсутні

+ Тричі на рік

Швеція

Раз на

півроку

Прес-конф

еренція

+через

14 днів

++

Тричі на рік

Великобританія

Тричі на рік

Прес-конф

еренція,

прес-реліз

+

через

14 днів

++

Щокварталу

Польщ

а –

Прес-конф

еренція,

прес-реліз

+через

14 днів

++

Щокварталу

Джерело:

складено авторами на

основі [

7; 9

–11;

14;

16–

19; 2

2].


25

Проблеми і перспективи розвитку банківської системи Україн

26

Ще одна важлива публікація – протоколи засідання відповідних колективних органів регуляторів, які мають повноваження щодо при-йняття ключових рішень у сфері монетарної політики. Як видно з таб-лиці 1, сім з десяти центральних банків публікують дані протоколи (зазвичай через два тижні після відповідного засідання).

Щодо розкриття інформації про результати голосування на засі-даннях відповідних колективних органів центробанків, найбільша прозорість спостерігається в Європі: чотири європейські банки публі-кують результати поіменного голосування: Чехії, Польщі, Швеції та Великобританії. Ісландія та Ізраїль надають інформацію про співвід-ношення голосів без зазначення персональних даних. Оскільки відо-мості про голосування містять важливу для ринку інформацію, доці-льно публікувати їх, коли оголошується рішення про процентну став-ку, а не пізніше – коли публікуються протоколи.

Усі центральні банки, які здійснюють інфляційне таргетування, публікують рішення у сфері грошово-кредитної політики відразу після проведення засідання, а також випускають прес-реліз або повідомлен-ня для друку. Крім того дев’ять центральних банків проводять прес-конференції для роз’яснення прийнятих рішень.

Враховуючи реалії сьогодення, слід звернути увагу на присут-ність НБУ в мережі Інтернет. Нами було здійснено огляд активності центральних банків розвинених країн світу в мережі Інтернет і виді-лено основні інструменти комунікації з користувачами (табл. 2).

Таблиця 2 – Аналіз використання сучасних Інтернет-

комунікацій центральними банками провідних країн світу та НБУ

Країна

Twitt

er

YouT

ube

Face

book

Flic

kr

Link

edIn

RSS

E-m

ail

Відео

Ауд

іо

Функція

sha

re

Моб

іл. в

ерсія

Чат

Франція + – – + – + + – – – + –

Канада + + – + – + + + – + – –

Велика Британія

+ + – + – + + + + + – –

Бельгія + + – + – + + – – – + –

Швеція + + – – – + – + – + – +

США + + + – + + + + – – + –

Єврозона + + – – – + + + – – – –

Україна – + + – – + + + – – – –

Джерело: складено авторами на основі [7; 8; 10; 12; 13; 15; 19; 21].


27

Так, найбільш популярним серед інструментів комунікації є RSS-передплата, що надає користувачам можливість оперативно отримува-ти інформацію про оновлення даних на веб-сайті банку. Досить роз-повсюдженим сервісом є надання відвідувачам сайтів центральних банків можливості ділитись інформацією з іншими користувачами со-ціальних мереж (функція “share”). Крім того практично всі провідні центральні банки (Канади, Англії, Швеції, США, Єврозони) наразі ро-зміщують на сайтах відео з виступами своїх представників, а в деяких випадках також аудіофайли [7; 10; 13; 19; 21].

Мобільні версії сайтів поки що розвинені досить слабо, як і дода-тки для смартфонів (поки що є тільки у ФРС США та центральних ба-нках Бельгії та Франції). Найоригінальніший спосіб комунікації, на нашу думку, використовує Банк Швеції, який створив чат для спілку-вання відвідувачів сайту з керівництвом банку [19].

Найбільш популярною соціальною мережею серед центральних банків нині є Тwitter. Деякі центральні банки на сьогодні мають навіть кілька акаунтів. Це пов’язано з тим, що деякі центральні банки ведуть записи у Тwitter декількома мовами (наприклад, Банк Канади) [10]. Найбільш активним учасником соціальної мережі серед центральних банків є Банк Франції, що публікує в середньому 9,6 твітів на день [12].

На другому місці за популярністю – розміщення роликів у YouTube. Цей канал комунікації використовується, насамперед, для інформування суспільства про виступи представників центральних ба-нків. Банки ФРС США також зареєстровані у Facebook і LinkedIn [21], а європейські центральні банки порівняно частіше використовують соці-альну мережу Flickr для розміщення фотоматеріалів (див табл. 2).

Порівняно з іншими центральними банками НБУ дещо відстає в аспекті використання сучасних методів комунікації з користувачами, у більшості випадків обмежуючись розміщенням інформації на офі-ційному сайті в мережі Інтернет [15]. Поступальне вдосконалення фу-нкціонального наповнення, дизайну, структури та розміщення матері-алів на сайті НБУ свідчать про певне підвищення транспаретності дія-льності НБУ. Розділ “Запитання та відповіді” містить інформацію з питань, з якими часто звертаються представники громадськості до НБУ. На сайті також є можливість проводити опитування та анкету-вання в режимі реального часу. Для представників ЗМІ створено роз-діл “Прес-центр”, який містить: прес- і відео-релізи; публікації в засо-бах масової інформації; контакти Управління організації інформацій-ної роботи та зв’язків із громадськістю. З нових інструментів комунікацій з користувачами НБУ поки що реалізував тільки можли-вість RSS-передплати на новини, а також зареєстрований у мережі Fa-cebook.


28

Важливо зазначити, що НБУ реалізується амбіційний проект – ТОВ “Банківське телебачення” [20], перший і єдиний телеканал в Україні, який має доступ до унікальних джерел фінансової інформації, а також можливість отримувати коментарі високопосадовців Націона-льного банку за цілою низкою подій і явищ не тільки на фінансовому ринку, а й у всіх галузях життєдіяльності країни. Однак цей проект скоро може бути закритий у зв’язку з економією державних витрат.

Актуальним питанням у сфері комунікаційної політики НБУ є структурування цільових аудиторій комунікації (див. рис. 2). На нашу думку, найбільш широкий спектр цільових аудиторій подається в до-кументі “Комунікаційна політика зі статистики” [3]. І хоча йдеться про цільові аудиторії в поширенні статистичної інформації, Національний банк у процесі формування стратегії комунікацій може орієнтуватися на цей перелік як на найбільш повний і обґрунтований. На сьогодні зо-внішня комунікація НБУ організована за цільовим принципом. Однак відсутність чітко визначеного переліку цільових груп зовнішніх корис-тувачів інформації та відповідних технологій передавання інформації цим групам знижує можливості інформаційного впливу Національного банку України.

Висновки. Необхідною умовою успішної реалізації грошово-кредитної політики НБУ та забезпечення довіри громадськості до дій регулятора є ефективна комунікаційна політика, яка повинна спрямо-вуватися на забезпечення достатнього рівня транспарентності діяль-ності центробанку та ґрунтуватися на якісній системі економічного аналізу та прогнозування. Першим кроком у реформуванні банківсь-кої системи України, у контексті переходу до режиму інфляційного таргетування, стала організаційна трансформація НБУ, яка безпосере-дньо впливає на рівень транспарентності монетарної політики.

У контексті переходу до режиму інфляційного таргетування нами було запропоновано основні напрямки подальшого вдосконалення комунікаційної політики НБУ. Так, у результаті аналізу порядку розк-риття інформації щодо монетарної політики та цільових рівнів інфля-ції центральними банками, що застосовують режим інфляційного тар-гетування, можна зробити висновок, що необхідним є використання всіх можливих комунікаційних каналів. Зокрема, аналітичні матеріали та звіти, розміщенні на офіційному сайті в мережі Інтернет, будуть більш зрозумілими у разі їх доповнення публічними виступами чи прес-конференціями.

До інших напрямків удосконалення комунікаційної політики НБУ можна віднести: активізацію використання соціальних мереж та інших каналів Інтернет-комунікацій. Інтенсифікація використання електронних каналів комунікації дозволяє прискорити передання


29

інформації до цільових груп користувачів у зручний для них спосіб. Ці заходи також дозволяють підвищити впливовість центрального ба-нку в Інтернет-середовищі, яке багатьма фахівцями розглядається як найбільш перспективна сфера для подальшого інноваційного розвитку банківської діяльності.

Список літератури 1. Жулінська К. М. Ефективність дії грошово-кредитного механізму на економічну

динаміку : автореф. дис. … канд. екон. наук : 08.00.08 / Жулінська Катерина Ми-колаївна. – Суми, 2012. – 22 с.

2. Кодекс надлежащей практики по обеспечению прозрачности в денежно-кредитной и финансовой политике [Электронный ресурс] / Международный ва-лютный фонд. – Режим доступа : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_950.

3. Комунікаційна політика Національного банку України щодо збирання та поши-рення статистичної інформації та публікацій (рекомендації) [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/doccatalog/document? id=120198.

4. Костюк О. Проблеми монетарної комунікації у контексті перспектив реалізації інфляційного таргетування / О. Костюк // Вісник НБУ. – 2009. – № 2. – С. 20–27.

5. Організаційна трансформація НБУ: основні напрями реформ [Електронний ре-сурс] / Національний банк України. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/ doccatalog/document?id=12955031.

6. Організаційна трансформація НБУ: основні напрями реформи [Електронний ре-сурс] / Національний банк України. – Режим доступу : http://bank.gov.ua/ doccatalog/document?id=12955031.

7. Офіційний сайт Банку Англії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bankofengland.co.uk/Pages/home.aspx.

8. Офіційний сайт Банку Бельгії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bnb.be/pub/Home.htm?l=en.

9. Офіційний сайт Банку Ізраїлю [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.boi.org.il/en.

10. Офіційний сайт Банку Канади [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bankofcanada.ca/.

11. Офіційний сайт Банку Норвегії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.norges-bank.no.

12. Офіційний сайт Банку Франції [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://www.banque-france.fr/en/home.html.

13. Офіційний сайт Європейського центрального банку [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу : https://www.ecb.europa.eu.

14. Офіційний сайт Національного банку Польщі [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.nbp. en.

15. Офіційний сайт Національного банку України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua.

16. Офіційний сайт Національного банку Чехії [Електронний ресурс]. – Режим дос-тупу : http://www.cnb.cz/en.

17. Офіційний сайт Резервного банку Австралії [Електронний ресурс]. – Режим дос-тупу : http://www.rba.gov.au.


30

18. Офіційний сайт Резервного банку Нової Зеландії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.rbnz.govt.nz.

19. Офіційний сайт Ріскбанку Швеції [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.riksbank.se/en/.

20. Офіційний сайт телеканалу БТБ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://btbtv.com.ua.

21. Офіційний сайт Федеральної резервної системи США [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.federalreserve.gov.

22. Офіційний сайт Центрального Банку Ісландії [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cb.is.

23. Петрик О. І. Перспективні напрямки розвитку інфляційного таргетування / О. І. Петрик // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України. – 2009. – С. 15–25.

24. Про Національний банк України [Електронний ресурс] : закон України від 20.05.99 № 679-XIV. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 679-14.

25. Про основні засади грошово-кредитної політики на 2015 рік [Електронний ре-сурс] : рішення Ради Національного банку України від 11.09.2014 № 28. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/vr028500-14.

26. Щербина Т. В. Передавальний механізм грошово-кредитної політики у відкритій економіці : автореф. дис. … канд. екон. наук : 08.00.08 / Щербина Тетяна Воло-димирівна. – Суми, 2011. – 20 с.

27. Carlyle T. Central banks adopting social media at different paces, finds CBJ study [Electronic resource] / T. Carlyle // Central Banking Journal. – 2013. – Access mode : http://www.centralbanking.com/central-banking-journal/feature/2266650/central-banks-adopting-social-media-at-different-paces-finds-cbj-study.

28. Dincer N. Central Bank Transparency: Where, Why, and with What Effects? [Electron-ic resource] / N. Dincer, B. Eichengreen // National Bureau of Economic Research. – 2007. – Access mode : http://www.nber.org/papers/w13003.pdf? new_window=1.

29. Egbuna, Eunice N. An empirical analysis of the transparency of monetary policy in the West African Monetary Zone [Electronic resource] / Eunice N. Egbuna // International Journal of Economics, Commerce and Management. – 2014. – № 11. – Access mode : http://ijecm.co.uk/wp-content/uploads/2014/11/21128.pdf.

30. Geraats P. Trends in Monetary Policy Transparency [Electronic resource] / P. Geraats // CESifo Working Paper, 2009. – Access mode : https://ideas.repec.org/p/ces/ ceswps/_2584.html.

31. Gutiérrez A. La experiencia del Banco de México en la comunicación en Internet [Electronic resource] / A. Gutiérrez // XV Meeting of Central Bank Communication. – 2012. – Access mode : http://www.cemla.org/actividades/2012/2012-07-comunicacion/ 2012-07-comunicacion-05.pdf.

32. Issing O. The eurosystem: Transparent and accountable, or “Willem in Euroland” [Electronic resource] / O. Issing // Journal of Common Market Studies. – № 37(3). – P. 503–519. – Access mode : http://www.cepr.org/PRESS/Willem.htm.

33. Issing O. Communication, Transparency, Accountability: Monetary Policy in the Twenty-First Century [Electronic resource] / O. Issing // Federal Reserve Bank of St. Louis Review. – 2005. – № 2. – Access mode : https://research.stlouisfed.org/ publications/review/05/03/part1/Issing.pdf.


31

34. King M. Monetary Policy: Practice Ahead of theory [Electronic resource] / M. King // Bank of England. – Access mode : http://www.bankofengland.co.uk/ archive/Documents/historicpubs/speeches/2005/speech245.pdf.

35. Ukraine: letter of intentand memorandum of economic and financial policies Kyiv, April/August 22/18, 2014 [Electronic resource] – Access mode : http://www.slideshare.net/AndrewGelston/imf-letter-of-intent-memorandum-of-economic-and-financial-policies-and-technical-memorandum-of-understanding-aug-18http://www.imf.org/External/NP/LOI/2014/UKR/042214.pdf.


Summary Communication policy of the National Bank of Ukraine in the context

of transition to inflation targeting was analyzed in this article. Main direc-tions of further improvement of the communication policy of the National Bank of Ukraine were also investigated.

Keywords: communication policy, inflation targeting, National Bank of Ukraine.


32

УДК 368.914

Н. В. Ткаченко, д-р екон. наук, проф., Черкаський інститут банківської справи Університету банківської справи НБУ©

ВЕКТОРИ ПОБУДОВИ ПЕНСІЙНИХ СИСТЕМ У КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

У статті розглянуто особливості та структурність побудови пенсійних систем країн ЄС та на цій підставі обґрунтовано значущість накопичувальної компоненти в підвищенні фінансової стійкості сучасних пенсійних систем перед несприятливими демографічними змінами.

Ключові слова: пенсійна система, пенсійні виплати, рівні пенсійної системи, обов’язкове державне пенсійне страхування, пенсійний фонд.

Постановка проблеми. Глобальний процес старіння населення ставить безліч питань, що стосуються головних економічних і полі-тичних змінних. Розподільча пенсійна система зовсім не пристосована для того, щоб відповісти на подібні демографічні зміни. Більшість країн ЄС поставили перед проблемами довгострокового виживання пенсійної системи і стійкості державних фінансів. Стандартним мето-дом вирішення цих проблем є скорочення рівня державних пенсій і зростання недержавних. Країни активно здійснюють пенсійні реформи, спрямовані на зміцнення накопичувальних пенсійних систем у напрям-ках стимулювання їх як професійних, а також спонукання до індивіду-ального накопичення коштів щодо забезпечення у старості тощо.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання організації побудови та необхідності реформування пенсійних систем розгляда-ються в працях багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників. Так, на важливість міжнародного досвіду при побудові вітчизняної пенсійної системи акцентується увага в роботах В. М. Бєлоусова [1], І. С. Бонда-рука [2], О. М. Пищуліної [3], А. П. Шевчука [4], Г. Л. Яшник [5] та ін. Враховуючи, що умови функціонування пенсійних систем постійно змінюються, ця проблема залишається актуальною та потребує пода-льшого дослідження.

Метою статті є дослідження особливостей побудови пенсійних систем країн ЄС, визначення їх складових елементів і формулювання основних засад щодо підвищення стійкості сучасних пенсійних сис-тем перед несприятливими демографічними змінами.

Виклад основного матеріалу. Зниження народжуваності, зрос-тання тривалості життя та збільшення мобільності робочої сили приз-вели до зростання демографічної залежності пенсійних систем. Згідно © Н. В. Ткаченко, 2014


33

з прогнозом до 2060 р. коефіцієнт демографічної залежності таких кра-їн ЄС, як Греція, Люксембург, Болгарія, Латвія, Польща, Румунія, Сло-венія, Словаччина, Угорщина, перевищить 100 %. Отже, чисельність пенсіонерів у цих країнах перевищить чисельність платників страхових внесків. Проте в окремих країнах, таких як Данія, Ірландія та Нідерлан-ди, ситуація залишиться сприятливою – співвідношення пенсіонерів і платників страхових внесків залишиться в межах 1:2 (табл. 1).

Таблиця 1 – Прогноз коефіцієнта демографічної залежності

пенсійних систем окремих країн ЄС у період до 2060 р., %

Країна 2007 2010 2020 2030 2040 2050 2060 Відхилення (+, –),

2007 до 2060 р.

Болгарія 78 74 76 84 96 114 122 44

Естонія 56 55 57 64 70 81 88 32

Латвія 48 45 47 57 66 82 91 43

Литва 62 61 66 80 91 108 123 61

Польща 65 56 58 65 77 95 107 42

Румунія 93 86 80 87 102 118 122 29

Словаччина 50 48 48 59 72 89 102 52

Словенія 59 61 70 85 103 115 118 59

Угорщина 76 74 74 79 90 100 107 31

Чехія 56 55 60 65 74 87 94 38

Примітка. Коефіцієнт демографічної залежності дорівнює чисельності на-селення віком від 65 років і старше щодо чисельності населення віком від 15 до 64 років.

Джерело: [1]. Одним із макроекономічних наслідків старіння населення стане

значне зростання обсягів пенсійних виплат (табл. 2). Найбільше спів-відношення пенсійних виплат до ВВП у 2010 р. становить в Італії (14,0 %), Австрії (12,7 %), Польщі (11,9 %), Греції (11,6 %), найменше – в Литві (5,1 %), Ірландії (5,5 %), Латвії (6,6 %). Протягом 2010–2060 рр. пенсійні витрати зростуть більше, ніж на 10 % в Греції, Кіпрі, Люксембурзі, у межах від 5 до 10% – в Ірландії, Мальті, Іспанії, Руму-нії, Словенії. У більшості країн-членів ЄС зростання пенсійних виплат не перевищить 5 % і лише в таких країнах, як Данія, Швеція, Латвія, Італія, Естонія, питома вага пенсійних виплат залишиться на рівні 2010 р. або зменшиться.


34

Таблиця 2 – Прогноз частки пенсійних виплат у ВВП в окремих країнах ЄС у період до 2060 р., %

Країна 2007 2010 2020 2030 2040 2050 2060 Відхилення (+, –),

2007 до 2060 р.

Болгарія 8,3 9,1 8,4 8,6 9,5 10,8 11,3 3,0

Естонія 5,6 6,4 5,9 5,6 5,4 5,3 4,9 –0,7

Латвія 5,4 5,1 5,2 5,9 6,1 5,8 5,1 –0,4

Литва 6,8 6,5 6,9 8,2 9,1 10,4 11,4 4,6

Польща 11,6 10,8 9,7 9,4 9,2 9,1 8,8 –2,8

Румунія 6,6 8,4 8,8 10,4 12,6 14,8 15,8 9,2

Словаччина 6,8 6,6 6,3 7,3 8,3 9,4 10,2 3,4

Словенія 9,9 10,1 11,1 13,3 16,1 18,2 18,6 8,8

Угорщина 10,9 11,3 11,0 11,0 12,2 13,2 13,8 3,0

Чехія 7,8 7,1 6,9 7,1 8,4 10,2 11,0 3,3

Джерело: [1]. З метою запобігання негативним наслідкам для державних фінан-

сів, усі країни розпочали реформування пенсійних систем. Оскільки в різних країнах ця тенденція проявляється неоднаково, то вони знахо-дяться на різних етапах пенсійної реформи, проте загальним напря-мом, характерним для всіх країн, є зменшення ролі розподільчого рів-ня пенсійної системи в пенсійному забезпеченні громадян і посилення ролі накопичувального пенсійного страхування (рис. 1).

Усі країни ЄС мають розподільчий рівень пенсійної системи, що гарантує мінімальний розмір пенсії.

Країни з системою базової пенсії (flat-rate system) забезпечують виплату пенсії однакового розміру всім громадянам пенсійного віку в державі, незалежно від розміру доходу та суми сплачених внесків на соціальне забезпечення протягом трудового життя (Данія, Нідерлан-ди) та залежно від сплачених внесків на соціальне страхування, але не менше мінімальної (Ірландія та Великобританія).

Північні та західні європейські держави (Великобританія, Ірландія, Нідерланди, Данія) мають розвинене професійне пенсійне страхування.

Усі інші країни ЄС становлять групу країн із системами, в яких розмір пенсії пов’язаний з доходами та сплаченими страховими внес-ками в минулому (earning-related systems), проте встановлено мініма-льний розмір пенсії. До цієї групи належать також країни з державни-ми умовно-накопичувальними системами з встановленими розмірами внесків.


35

Рисунок 1 – Складові пенсійних систем країн ЄС [2]

Такі держави, як Бельгія, Кіпр, Фінляндія, Франція, Ірландія, Люк-

сембург, Нідерланди, Польща, Португалія, Іспанія, Швеція, у складі першого рівня впровадили резервний демографічний фонд. В окремих державах, таких як Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Угорщина, Поль-ща, Румунія, Словенія, Швеція, запроваджене держане обов’язкове на-копичувальне пенсійне страхування.

У багатьох країнах ЄС існує практика професійного пенсійного за-безпечення, яке може бути добровільним або обов’язковим. У таких кра-їнах, як Бельгія, Данія, Кіпр, Португалія, Нідерланди, Швеція, Німеччи-на, запроваджене обов’язкове професійне пенсійне страхування, яке здійснюється роботодавцем на підставі положень колективного догово-ру. Залежно від галузевої приналежності в різних країнах умови цього виду страхування можуть або варіюватися, або залишатися однаковими.

І рівень пенсійної системи

ІІ рівень пенсійної системи

ІІІ рівень пенсійної системи

Пов’язане з заробітком, перерозподільне пенсійне страхування (earning-related

pensions) – усі інші країни ЄС

Умовно-накопичувальне пенсійне страхування (notion):

Австрія, Швеція

Базові пенсії (flat-rate pensions) у чотирьох країнах ЄС: Великобританія, Данія, Ірландія, Нідерланди

Умовно-накопичувальні резервні фонди: Бельгія,

Нідерланди

Обов’язкові накопичувальні пенсійні фонди під приватним управлінням у 10 країнах ЄС: Болгарія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Словенія, Швеція,

Данія, Румунія, Польща

Обов’язкові професійні пенсійні фонди: Бельгія, Данія, Кіпр, Португалія, Нідерланди, Швеція,

Німеччина, Болгарія, Польща

Добровільні індивідуальні пенсійні заощадження – усі країни ЄС

Добровільні професійні пенсійні фонди: Бельгія, Болгарія, Кіпр, Німеччина, Іспанія, Франція, Італія

Демографічні резервні фонди в 11 країнах ЄС: Бельгія, Кіпр, Фінляндія, Франція, Ірландія,

Люксембург, Нідерланди, Польща, Португалія, Іспанія, Швеція


36

У Бельгії, Болгарії, Кіпрі, Німеччині, Іспанії, Франції, Італії профе-сійне пенсійне страхування є для роботодавця справою добровільною.

Професійне пенсійне страхування може здійснюватися за двосто-ронніми договорами між роботодавцем і працівником або односто-ронньо роботодавцем, як, наприклад, в Австрії, Німеччині, Греції, Франції, Ірландії, Фінляндії, Великобританії. Варто зазначити, що до-даткова можливість підключитися до пенсійної схеми одного робото-давця існує в Ірландії та Великій Британії.

Крім того, всі ці країни також мають систему добровільного пен-сійного страхування, яке здійснюється власне зацікавленою людиною.

Розглянемо більш детально особливості систем пенсійного забез-печення Німеччини та Великобританії.

Пенсійна система Німеччини складається з трьох рівнів, кожний з яких має свою специфіку фінансування. Перший рівень – обов’язкове державне пенсійне страхування, яке містить пенсійне забезпечення державних службовців (федеральний рівень) і пенсійне забезпечення працівників (рівень земель). Отримання внесків і виплата пенсій здій-снюється з використанням єдиної системи персоніфікованого обліку.

Другий рівень – виробниче страхування, яке засноване на тому, що підприємство доручає банку, страховому товариству або фонду накопичувати внески, які перераховуються роботодавцем у розмірі обумовленої з працівником частини заробітної плати.

Третій рівень – приватне забезпечення старості, що передбачає внесення працівником коштів за самого себе на формування майбут-ньої пенсії.

Обов’язкове державне пенсійне страхування (Gesetzliche Renten-versicherung) охоплює всіх найманих працівників приватного та дер-жавного секторів економіки, крім самозайнятих. Пенсійний вік для чоловіків становить 65 років, для жінок і безробітних громадян – 60 років, а для тих, хто має трудовий стаж більше 35 років – 63 роки. Но-рма заміщення доходу після виходу на пенсію для громадян, які ма-ють трудовий стаж 45 років досягає 70 % [3].

Пенсійні виплати в державній розподільчій системі звільнені від оподаткування. Пенсійний фонд Німеччини відокремлений від Дер-жавного бюджету, хоча щорічно отримує з нього субсидії. Ставка вне-сків на обов’язкове державне пенсійне страхування становить 19,5 % заробітної плати, які сплачуються в рівних частинах роботодавцем і працівником. Адміністрування державного пенсійного страхування здійснює Федеральний пенсійний офіс.

Розвитку другого та третього рівнів системи пенсійного забезпечен-ня Німеччини сприяла парадигматична пенсійна реформа 2001 р. – так


37

звана реформа Рієстера. В її основу були покладені закони, розроблені міністром праці Вальтером Рієстером, які набрали чинності з 1 січня 2002 р., а саме: Закон про додаткові пенсійні заощадження від 16 лютого 2001 р. та Закон про пенсійні заощадження від 11 травня 2001 р.

Метою такої реформи Рієстера була, по-перше, стабілізація ставки страхових внесків, яка до державної розподільчої системи повинна за-лишитися нижчою 20 % до 2020 р. та 22 % до 2030 р. У разі виникнен-ня дефіциту фінансових ресурсів нестача коштів покриватиметься за рахунок коштів Державного бюджету; по-друге, забезпечення довго-строкової стабільності рівня пенсійних виплат. Норма заміщення пенсі-єю заробітку скорочуватиметься з поточного рівня 70 % до 67–68 % у 2030 р. у зв’язку із зміною формули індексації пенсійних виплат [4].

У Німеччині існує п’ять форм професійного пенсійного страху-вання: пенсійні плани, що фінансуються за методом “бухгалтерського резерву” (“book reserves”); взаємні фонди; пенсійні каси – страхові компанії, які здійснюють діяльність лише з пенсійного страхування; контракти зі страхування життя (пряме страхування); пенсійні фонди.

Якщо пенсійні фонди в Німеччині були запроваджені з 1 січня 2002 р., то всі інші форми професійного пенсійного страхування – від-повідно до Закону 1974 р. про професійні пенсії. Характерні риси кожної форми професійного пенсійного страхування узагальнено в таблиці 3.

Таблиця 3 – Характерні риси професійного пенсійного

страхування в Німеччині

Характерні риси

Форми розміщення капіталу

Пряме пенсійне

зобов’язання

Взаємний фонд

Пряме пенсійне

страхування

Пенсійна каса

Пенсійний фонд

Оподаткування внесків

звільнені пільгове

Оподаткування виплат

оподатковуються

Інвестування внутрішнє зовнішнє

Інвестиційні правила

не встановлені згідно з Законом

про страховий нагляд не встановлені

Додаткові гарантії

участь у фонді пенсійного страхування (PSV)

відсутній участь у фонді пенсійного страхування

Державний нагляд

відсутній Федеральна адміністрація страхування

Джерело: [3].


38

До реформи 2001 р. найбільш поширеними схемами професійно-го пенсійного страхування були схеми “бухгалтерського резерву”, оскільки їх використання дозволяло компанії зменшувати доходи, що підлягають оподаткуванню та використовувати пенсійні резерви для реінвестицій у компанію. Законодавство не встановлювало жодних вимог до рівня виплат і формування резерву пенсійних активів, дер-жава не здійснювала нагляду за цим видом пенсійного страхування.

Законодавством Німеччини передбачена можливість вкладати до 4 % заробітної плати в добровільні професійні та індивідуальні пенсій-ні схеми. Держава підтримує розвиток добровільного пенсійного стра-хування у формі контрактів зі страхування життя (прямого страхуван-ня), пенсійних кас і пенсійних фондів шляхом надання прямих субсидій і податкових пільг. До того ж професійний пенсійний план повинен бу-ти сертифікований Федеральною адміністрацією з фінансових ринків. Прямі субсидії надаються працівникам з низькими заробітками за умо-ви, що такий працівник буде перераховувати до професійної пенсійної схеми встановлений відсоток із заробітної плати. Якщо перерахована сума не досягне встановленого розміру, індивідуальний накопичуваль-ний рахунок працівника буде поповнений з Державного бюджету на суму коштів, яких не вистачає.

Стосовно страхових внесків до професійних пенсійних фондів, то їх сплачують як роботодавці, так і працівники. Внески роботодавців повністю звільнені від оподаткування та стосуються операційних ви-трат. Пенсійний фонд зобов’язаний гарантувати, що сума накопичень на момент початку виплат буде не меншою, ніж номінальна вартість сплачених страхових внесків. Схеми пенсійних фондів повинні бути перестраховані в Асоціації компаній з пенсійного страхування.

Індивідуальні пенсійні плани працівників (третій рівень пенсій-ної системи) можуть містити: контракти зі страхування життя в стра-хових компаніях; накопичувальні рахунки в банках; контракти взає-мних фондів.

Варто відмітити, що найскладнішою за своєю організацією, регу-люванням і набором можливостей для інвестицій, які надаються май-бутнім пенсіонерам, є пенсійна система Великобританії. Ця система базується на високому рівні добробуту населення. Згідно з результа-тами досліджень Єврокомісії Великобританія – єдина країна в Захід-ній Європі, чия пенсійна система в сучасному вигляді залишиться платоспроможною навіть до кінця цього століття.

Система пенсійного забезпечення Великобританії складається з трьох рівнів: перший рівень – обов’язкова державна розподільча система з фіксованим розміром виплат; другий рівень – обов’язкова додаткова


39

державна розподільча система, пов’язана із заробітком або “позаконт-рактні” професійні, персональні пенсії та пенсії співвласника; третій рівень – добровільні додаткові приватні пенсійні схеми (рис. 2).

Рисунок 2 – Структура пенсійної системи Великобританії [5] Система пенсійних виплат фіксованого розміру першого рівня

була запроваджена Актом державного страхування 1946 р. і відома як Базова державна пенсія (Basic State Pension). Пенсійні внески до цієї системи можуть сплачувати працівники, які отримують заробіток, що перевищує встановлений мінімальний розмір.

За рахунок внесків на державне страхування фінансується не ли-ше виплата пенсій, але і виплати на випадок безробіття, материнства, інвалідності, вдівства тощо. Збір внесків на державне страхування та ведення індивідуальних рахунків здійснює Офіс внесків державного страхування, який є підрозділом Податкової Служби.

Державний пенсійний вік у Великобританії становить 65 років для чоловіків і 60 років для жінок. У період до 2020 р. передбачається поступове підвищення пенсійного віку для жінок до 65 років.

З 6 квітня 2002 р. уряд Великобританії реформував Державну, пов’язану з заробітком, пенсійну схему, утворивши на її основі про-граму, яка називається Державна друга пенсія (State Second Pension).

Перший рівень

Базова державна пенсія

Гарантія мінімального доходу

Другий рівень

Професійні пенсії

Персональні пенсії

Пенсії співвласника

Державна, пов’язаназ доходом, пенсійна схема, замінена

Державною другою пенсією

у контракті поза контрактом

Третій рівень

Додаткові добровільні внески

Додаткові добровільні внески

Інші приватні заощадження (страхування життя,

банківські депозити та ін.)


40

Метою цієї реформи було підвищення розмірів додаткової державної пенсії для працівників з низькими та середніми заробітками шляхом зміни порядку розрахунку розміру пенсії.

За бажанням працівника другий компонент державної пенсії мо-же бути переданий до приватної пенсійної програми – програми, за-снованої “поза контрактом”. Це може бути: професійна пенсійна схе-ма; пенсія співвласника; персональна пенсійна схема.

Існують такі типи позаконтрактних професійних пенсійних схем: • позаконтрактні схеми, пов’язані із заробітком (contracted-out

salary-related schemes) – пенсійні схеми з визначеним розміром виплат;

• позаконтрактні схеми так званої “купівлі грошей” (contracted-out money purchase schemes) – пенсійні схеми з визначеним ро-зміром внесків;

• позаконтрактні змішані схеми виплат (contracted-out mixed benefit schemes).

Якщо позаконтрактна схема відповідає встановленим вимогам, то податкова служба видає роботодавцю свідоцтво про реєстрацію такої професійної пенсійної програми. Працівники, які вступили до профе-сійної пенсійної схеми поза контрактом, і роботодавці, які її заснува-ли, мають знижки зі ставки за внесками на державне страхування. Крім того, працівники та роботодавці можуть сплачувати до профе-сійної пенсійної схеми добровільні додаткові пенсійні внески.

Більшість професійних пенсійних схем у Великобританії засно-вані як траст фонди. Державний нагляд і контроль за професійними пенсійними схемами здійснює Адміністрація з регулювання профе-сійних пенсій. Для громадян також функціонує Пенсійна консульта-тивна служба та Посередник зі скарг працівників щодо пенсійних пи-тань, який і розглядає ці скарги.

Функції адміністратора професійної пенсійної схеми виконують довірчі управляючі, які призначають актуарія, ревізора та уповнова-женого менеджера з управління активами. Менеджером з управління активами може бути компанія з інвестиційного менеджменту, банк або страхова компанія. Державний нагляд і контроль за діяльністю яких здійснює Адміністрація з фінансових послуг.

Активи професійних пенсійних схем розміщуються згідно з помі-ркованими принципами інвестування. Встановлена межа на самоінвес-тування компанією, яка заснувала пенсійний траст, становить 5 % від розміру активів. Для того, щоб забезпечити виплату компенсацій учас-никам пенсійної схеми у випадку, якщо активів пенсійного трасту ви-явиться недостатньо для виплати пенсії, засновано Схему компенсації


41

інвесторів. Адміністрування компенсаційної схеми здійснює Адмініс-трація з пенсійних компенсацій.

Ефективним напрямком функціонування системи пенсійного за-безпечення Великобританії є створення персональних пенсійних схем і пенсій співвласників. Так, персональні пенсійні схеми – це схеми, в яких працівник бере участь самостійно без участі роботодавця. Пер-сональні пенсійні схеми поза контрактом можуть бути таких типів: персональні пенсійні схеми та колективні.

Водночас пенсії співвласника – це пенсійні схеми, що пропону-ються роботодавцями працівникам, які не мають можливості вступити до професійної пенсійної схеми або розмір їх заробітку не дозволяє їм цього зробити, зокрема вступити до дорогої персональної пенсійної схеми. Страхові внески до персональних пенсійних схем і пенсій спів-власника не оподатковуються.

Засновниками персональних пенсійних схем і пенсій співвласни-ка можуть бути страхові компанії, інвестиційні компанії, банки, буді-вельні товариства тощо.

Згідно з “Пенсійним Білем” від 12.02.2004 для захисту учасників приватних пенсійних схем з визначеним розміром виплат створені га-рантійний фонд – Фонд пенсійного захисту та додатковий регулюю-чий орган – Регулятор пенсій, який здійснює нагляд і контроль за на-копичувальними схемами з високим ризиком шахрайства, неналежно-го управління та некомпетентного адміністрування.

Отже, відмінна особливість англійської пенсійної системи поля-гає в тому, що держава не є монополістом у галузі пенсійного забез-печення. Завдання держави – надання лише базової частини пенсії. Проте додаткова частина пенсії може фінансуватись з різних джерел, зокрема з державного страхового фонду за рахунок професійних фон-дів або індивідуальних цільових накопичень.

Висновки. Отже, досвід країн ЄС свідчить про те, що попередити поглиблення кризи пенсійної системи і створити передумови для еко-номічного зростання можна лише через поетапний перехід від всеза-гальної розподільчої системи до змішаної системи пенсійного забез-печення, в якій значну роль відіграватимуть накопичувальні механіз-ми фінансування пенсій. Формування значних пенсійних накопичень дозволятиме знижувати фінансову залежність пенсійної системи від співвідношення чисельності між особами працездатного віку і пенсіо-нерами, тим самим суттєво підвищуючи її стійкість перед несприят-ливими демографічними змінами.

Очевидно, що формування та повноцінне функціонування в Укра-їні трирівневої пенсійної системи суттєво розширить можливості для підвищення добробуту людей пенсійного віку та створить підґрунтя


42

для економічного зростання країни. До того ж надзвичайно важливу роль буде відігравати накопичувальний компонент, який допоможе кожному зрозуміти важливість власних зусиль, спрямованих на допо-внення обов’язкових державних виплат, привернення більшої уваги до значущості власних внесків працівників у забезпечення належного пенсійного доходу.

Список літератури 1. Бєлоусов В. М. Підходи та моделі системи пенсійного забезпечення: міжнарод-

ний досвід для України / В. М. Бєлоусов // Держава та регіони. Серія: Державне управління. – 2013. – № 2 (42) – С. 37–42.

2. Бондарук І. С. Зарубіжний досвід організації систем пенсійного забезпечення / І. С. Бондарук // Формування ринкових відносин в Україні: збірник наукових праць НДЕІ. – 2009. – Випуск 4 (95). – С. 166–169.

3. Криза розподільчої пенсійної системи в Україні та напрями диверсифікації “пенсійного портфеля” : аналіт. доп. / О. М. Пищуліна, О. П. Коваль, А. М. Ав-чухова. – К. : НІСД, 2010. – 104 с.

4. Шевчук А. П. Організація пенсійного забезпечення в ЄС: досвід для України [Електронний ресурс] / А. П. Шевчук // Демократичне врядування. Науковий вісник : електрон. наук. фах. вид. – 2012. – Вип. 9. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua/j-pdf/DeVr_2012_9_15.pdf.

5. Яшник Г. Л. Зарубіжний досвід реформування системи пенсійного забезпе-чення / Г. Л. Яшник // Державне управління: теорія та практ. – 2011. – № 1. – С. 237–245.

6. Ageing Report: economic and budgetary projections for the EU27 (2008-2060). – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/ economy_finance/ publications/publication14992_en.pdf.

7. The need for an EU-25 pension terminology model. – European Federation for Re-tirement Provision, 2006. – 15 p. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.efrp.org/ Publications/EFRPLibrary.aspx.

8. Börsch-Supan A. The German Public Pension System: How it Was, How it Will Be / A. Börsch-Supan, C. B. Wilke. – Mannheim : Mannheim University, Department of Economics, Mannheim Research Institute for the Economics of Aging, 2003. – 56 p.

9. Schröder U. Pension reform 2001 – Germany on the way to a durable pension sys-tem / U. Schröder // Deutsche Bank Research. – 2001. – 1 August. – Р. 3–15.

10. Whitehouse E. Pension Systems in 15 Countries Compared: The Value of Entitle-ments. Discussion Paper 02/04 / Whitehouse E. – London : UNSW, Centre for Pen-sions and Superannuation, 2002. – 86 p.


Summary In the article it is discussed the features and structure of construction

of pension systems in the EU and, on this basis, it was proved the im-portance of the funded component of pension systems in improving their financial sustainability to modern unfavourable demographic changes.

Keywords: pension system, pension payments, pillar, mandatory pen-sion insurance, the pension fund.


43

УДК 336.71-021.387:339.138

А. Ф. Бондаренко, канд. екон. наук, доц.,© Н. В. Красюк, студентка

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”

ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК МАРКЕТИНГОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКУ ТА ЙОГО ФІНАНСОВОЇ СТІЙКОСТІ

У статті розглянуто маркетингову діяльність банку як інструмент за-безпечення його фінансової стійкості. Висвітлено власне бачення щодо окресле-ної проблематики та запропоновано механізм взаємодії маркетингової політи-ки банку та його фінансової стійкості.

Ключові слова: фінансова стійкість, маркетингова політика, імідж банку, економічна криза, маркетинговий інструментарій, банківський маркетинг.

Постановка проблеми. У сучасних умовах одним із головних завдань розвитку економіки є підвищення ефективності банківської діяльності, заняття стійких позицій банківськими установами на вну-трішньому і міжнародному ринках. Досягнення цього є неможливим без забезпечення відповідної стійкості фінансової сфери національ-ної економіки загалом і банківської системи зокрема. Рівень фінан-сової стійкості банківської системи в країні визначає ступінь пере-розподільних процесів у суспільстві, ефективність використання фі-нансових ресурсів, ділову та інвестиційну привабливість держави. Тому оцінка фінансової стійкості та шляхи її підвищення є першоче-рговим завданням наукових пошуків у банківській сфері. А оскільки поняття фінансової стійкості банківської системи невіддільне від по-няття фінансової стійкості окремого банку, визначення останньої є предметом детального дослідження.

У сучасних умовах глобалізації та активного розвитку ринкової економіки головним завданням будь-якого суб’єкта господарювання на ринку, зокрема банку, вкрай необхідно орієнтуватись не лише на короткострокову, а й на довгострокову перспективу, досягнення якої неможливе без впровадження ефективної системи менеджменту та маркетингу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У сучасній економі-чній науці вже зібраний чималий як світовий, так і вітчизняний дос-від аналізу фінансової стійкості підприємств і банківських установ зокрема, а також чинників та інструментів впливу на них. Так, дослі-дженню цієї проблематики присвячені праці М. Аушева, А. Камуза, Л. Гіляровської, Ю. Масленчекова, В. Жилова, Ж. Довганя та ін.

© А. Ф. Бондаренко, Н. В. Красюк, 2014


44

Стосовно зарубіжного досвіду, то досить цікавою є праця німецьких вчених Обста та Хінтнера “Гроші, банківська справа та ринки акти-вів”, у якій глибоко досліджено та проаналізовано діяльність банків-ської системи і роль маркетингу в ній. Заслуговує на увагу сьогодні питання банківського маркетингу, що зумовлено динамічністю та мінливістю економічного середовища. Дослідження з цієї теми було здійснено такими вченими, як В. Васильєв, І. Попов, І. Лютий, А. Бо-ндаренко, І. Мороз та інші. Сучасні фінансові та економічні пробле-ми, що стали наслідком світової фінансової кризи породили чимало досліджень у цьому напрямку. Зокрема дослідженням банківського ма-ркетингу в умовах кризи та взагалі впливу кризи на стійкість банківсь-кої системи займалися О. Циганов, Т. Бабенко, Т. Черненко, М. Білоус, О. Охріменко, О. Лукаревська та інші.

Забезпечення фінансової стійкості банку є складним та актуаль-ним питанням, проте розглядають його більше з точки зору дотримання відповідних економічних нормативів. До того ж на маркетингову дія-льність як одного з інструментів забезпечення фінансової стійкості ба-нку мало звертають увагу.

Мета статті полягає в дослідженні взаємозв’язку маркетингової діяльності банку та його фінансової стійкості.

Виклад основного матеріалу. Фінансова стійкість банку – це стан фінансів суб’єкта фінансово-господарської діяльності, що хара-ктеризується конкретним набором показників [10].

Поняття стійкості базується на можливості системи швидко по-вертатися в стабільний стан. Вона є однією з основних динамічних характеристик системи управління, що виражається в її здатності фун-кціонувати в умовах постійного впливу зовнішніх і внутрішніх факто-рів [3].

Як і на будь-яке інше явище, на фінансову стійкість банку пос-тійно впливає ряд зовнішніх і внутрішніх чинників (рис. 1).

Як свідчать дані рисунка 1, маркетингова діяльність є досить важливою для забезпечення фінансової стійкості банку, оскільки во-на є одним із інструментів забезпечення його фінансової стійкості, якщо є одним із факторів як зовнішнього, так і внутрішнього впливу.


45

Рисунок 1 – Фактори впливу на фінансову стійкість банківської

системи (складено авторами на основі [2; 5; 9–10]) Безумовно, основою стійкості банківської системи є її капітал,

ресурси, а точніше, їх склад, структура та обсяг. Але, як відомо, банк – це специфічна установа, головною відмінністю якої є те, що вона пра-цює не з власними коштами, а з залученими, позиковими. Отже, важ-ливим для банку є не тільки збут банківських послуг, а й залучення коштів до банківської установи. Саме тому маркетинг присутній і ва-жливий на кожному етапі банківської діяльності.

Систему маркетингу в банку можна розглядати з різних сторін. Насамперед це одна з управлінських функцій банку, що покликана сприяти збуту банківських продуктів і послуг шляхом організації ви-вчення ринку, проведення рекламної та цінової політики. Ці завдання

Фактори впливу на фінансову стійкість БС

Зовнішні фактори (екзогенні) Внутрішні фактори (ендогенні)

Загальноекономічні: - склад обсягу національного доходу; - стан платіжного балансу; - довіра громадян до фінансово-кредитної системи країни;

- дієвість законодавчої бази; - ступінь розвиненості банківської зовнішньої інфраструктури

Ринкові фактори: - стан валютного ринку; - рівень інфляції; - обсяги відпливу капіталу закордон; - інвестиційний клімат; - стан грошового ринку; - політика НБУ (процентна, кредитна, валютна)

Інші фактори: - політична нестабільність; - демографічні коливання; - стихійні лиха

Організаційні фактори: - якість менеджменту – грамотний розподіл праці;

- стратегії банку; - ефективний банківський маркетинг; - здатність до інновацій, змін; - внутрішня структура управління та контролю

Економічні фактори: - достатність капіталу; - якість активів та пасивів; - рентабельність і ліквідність; - платоспроможність

Технологічні фактори: - рівень технічної оснащеності; - впровадження сучасних банківських технологій


46

маркетингу реалізуються на рівні середньої ланки управління банком – відділу маркетингу.

Маркетинг у банку має й іншу сторону, що пов’язана з розроб-кою його стратегії розвитку. З одного боку, маркетинг – це комплекс взаємопов’язаних елементів, що визначає правила роботи на ринку та містить у собі такі елементи:

• дослідження ринку; • організація збуту; • система просування товарів на ринок (реклама, РR, стимулюю-чі заходи);

• цінова політика; • розробка нових продуктів; • управління маркетингом. З іншого боку, маркетинг – це концепція управління банком, яка є

протилежністю попереднього тлумачення та базується на принципах: • орієнтація на споживача; • прибуток як основа діяльності; • координація зусиль всіх служб і підрозділів банку з погляду на

поставлену мету [4]. Кожна з цих характеристик є важливою і необхідною складовою

для забезпечення ефективної банківської діяльності та забезпечення фінансової стійкості банку. Варто зазначити, що маркетингова діяль-ність важлива не лише, а точніше, не скільки у стабільні економічні періоди, а й у періоди криз та інших негараздів, оскільки маркетинг є ефективним інструментом підтримки та забезпечення фінансової стій-кості банків в умовах високої невизначеності. Відбувається це за ра-хунок використання суто маркетингових, часто лише аналітичних ме-тодів оцінки ринку та ризиків, виявлення потреб та можливостей кліє-нтів і проведення на цій основі ефективної маркетингової політики.

Ці твердження яскраво демонструє той факт, що під час фінансо-во-економічної кризи 2008 року банки України активно використову-вали інструменти маркетингу для підвищення рівня конкурентоспро-можності та підтримки стійкості банківської системи. У цей період витрати банків на маркетинг і рекламу подекуди збільшилися у 1,5–2 рази (рис. 2).


47

Рисунок 2 – Взаємозв’язок економічної ситуації та витрат банків на маркетинг і рекламу [6–8]

Зазначені банки, як відомо є лідерами на ринку банківських пос-

луг і змогли навіть у період кризи 2008 року залишитися фінансово стійкими та не втратити своїх лідируючих позицій.

Таблиця 1 – Витрати банків на маркетинг і рекламу за 2008–

2013 рр., млн грн.

Банки 2008 2009 2010 2011 2012 2013

Приватбанк 61 233 90 232 46 417 49 215 63 289 68 886

Укрексімбанк 11 524 17 610 18 577 13 664 16 869 14 043

Ощадбанк 1 855 3 973 2 558 2 718 11 110 16 429

До того ж, як видно з рисунка 2, починаючи з 2010 року витрати

банків на маркетинг і рекламу збільшуються, що пояснюється поси-ленням конкурентного середовища на ринку банківських продуктів та послуг і нестабільною економічною, соціальною, політичною ситуаці-ями. З аналізованих банків найменші витрати на маркетинг та рекламу несе “Ощадбанк”. Це пов’язано з тим, що цей банк є державним і де-якою мірою в нього є переваги над іншими банками, що дає йому мо-жливість розвиватися і без особливих маркетингових зусиль. Однак, навіть цей банк, зважаючи на складність і динамічність зовнішнього

0

10 000

20 000

30 000

40 000

50 000

60 000

70 000

80 000

90 000

100 000

2008 2009 2010 2011 2012 2013

Тис.

грн

Рік

Приватбанк Укрексімбанк Ощадбанк


48

середовища, на сьогодні активно проводить рекламні кампанії з ме-тою залучення та утримання своїх клієнтів.

Варто зазначити, що маркетингову діяльність важливо проводити на всіх етапах і періодах розвитку економіки. До того ж у періоди економічної та фінансової кризи для банківської діяльності важливо не нехтувати інструментами маркетингу з метою зменшення своїх ви-трат. Оскільки в майбутньому це може відобразитися на репутації ба-нку, його пізнаваності, втрати довіри клієнтів банку, а відповідно, не-гативно вплинути на його прибуток і фінансову стійкість [1]. У періо-ди економічної стабільності банку потрібно намагатися нарощувати якомога більший потенціал, працювати на завоювання ринку та зрос-тання довіри до нього з боку реальних і потенційних клієнтів, саме через інструменти маркетингу.

Використання банком інструментів маркетингу – це не просто їх забаганка, а обґрунтована необхідність, особливо актуальним це є для українських банків. Зважаючи на велику кількість банків в Україні та подальшу тенденцію до їх зростання в поєднанні з низькою довірою населення до банків, відсутністю зворотних зв’язків банку з клієнта-ми, створюється негативна ситуація для досягнення, забезпечення та підтримки фінансової стійкості окремого банку [4].

Фінансова стійкість банку – це комплексне поняття, яке досяга-ється за рахунок багатьох показників, що в сукупності забезпечувати-муть здатність банку вчасно і в повному обсязі виконувати свої зо-бов’язання, а також отримувати прибуток.

Характеристиками та складовими елементами фінансової стійко-сті є не лише визначені конкретні фінансові показники, а й такі скла-дові, як імідж банку та довіра клієнтів до нього, що забезпечують фі-нансову стійкість у довгостроковому періоді. А формування цих скла-дових, моніторинг і контроль за ними ведеться лише інструментами маркетингу банку. Звичайно, основою вказаних характеристик є капі-тал банку, його ресурси в поєднанні з ефективністю сервісного обслу-говування та мобільністю, проте вони також багато в чому завдячують маркетинговій політиці. Це яскраво підтверджується, якщо розглянути механізм взаємодії маркетингової політики банку та його фінансової стійкості (рис. 3).


49

Рисунок 3 – Механізм взаємодії маркетингової політики банку та його фінансової стійкості (розроблено авторами самостійно)

Кожен банк розпочинає свою діяльність із формування ресурсів,

які діляться на власні та залучені. Власні ресурси не залежать від зов-нішніх і внутрішніх факторів, більшість із них закріплені законодавст-вом і повинні бути внесені власниками банку із власних коштів. Залу-чені ж ресурси – це інша справа, для того, щоб їх отримати, потрібно провести значну попередню роботу, в якій не обійтися без маркетингу. Оскільки залучені ресурси є по суті сировиною, з якої вироблятиметься банківський продукт, її потрібно придбати на вигідних умовах, а щоб це здійснити вдало, розробляється маркетингова політика з елемента-ми комплексу маркетингу. Комплекс маркетингу на цьому етапі міс-тить: продукт (розроблення товарного ряду, тобто видів та умов, на-приклад, депозитних продуктів з урахуванням цільового сегмента); ціну (встановлення гнучкої та розумної процентної політики з урахуван-ням товарного ряду та цільового сегмента); місце (наявність і мережа філій, відділень з урахуванням стратегії територіального розміщення); просування (розробка маркетингової стратегії просування банківських

Банк

Місце Ціна Продукт

Залучення ресурсів Розміщення ресурсів

Продукт

Імідж банку

Прибуток/збиток

Фінансова стійкість банку

Ціна Місце ПросуванняПросування

Товарний

ряд

Цільовий сегмент

Відсоткова

політика

Інфраструктура

Канали залучення

Реклам

а

Відсоткова

політи

ка

Реклам

а

Товарний

ряд

Цільові

сегме

нти

Інфраструктура

Канали

збуту


50

продуктів і послуг, проведення рекламної кампанії, інші способи заціка-влення та залучення клієнтів). Від доцільності та досконалості прове-деної політики на цьому етапі буде залежати обсяг та якість залучення ресурсів до банку.

Потім залучені ресурси банк позиціонує через реалізацію банків-ських продуктів і послуг шляхом проведення активних банківських операцій. На цьому етапі досить важливою є маркетингова політика, від неї залежатиме: клієнтський склад, обсяг і рівень якості розміще-них ресурсів, строковість, вигідність для банку та інші характеристи-ки, від яких буде залежати дохід банку [7]. Досить важливою є також рекламна кампанія, яка повинна бути направлена на залучення якомо-га більшої кількості клієнтів банку, враховуючи його цільові стратегії розвитку, тобто на кого розраховані банківські продукти і послуги, на яких умовах відбуватиметься їх розміщення, на чому ставитимуться акценти тощо.

Від результатів проведення такої політики, в решті-решт буде за-лежати імідж банку, його прибуток і, як наслідок, фінансова стійкість. Звичайно, остаточний фінансовий та нефінансовий результат (імідж банку, довіра клієнтів до нього) не може залежати лише від переліче-них факторів з боку маркетингової діяльності, оскільки ця модель є занадто спрощеною. Остаточний результат буде залежати як від зов-нішніх умов, що не підвладні банківському управлінню, так і від вну-трішніх (немаркетингових) чинників, зокрема таких, як: технологічне оснащення та розвиток технологій, маркетинг, структура управління та контролю, корпоративні етичні норми та кодекси тощо. Проте най-впливовішою, на нашу думку, залишається все ж таки маркетингова політика. Однак, використання маркетингових інструментів більше є нематеріальним активом, який, окрім значних витрат, потребує також вмілого та вчасного використання, оскільки одні й ті ж інструменти в різні моменти часу можуть мати різний ефект.

З результатів проведеного дослідження на прикладі ПриватБанку можна сказати, що зв’язок між витратами банку на маркетинг і рекла-му та його прибутком не досить сильний, проте є значним (27 % коре-ляції прибутку банку пояснюється варіацією його витрат на маркетинг і рекламу). Рівняння регресії залежності прибутку банку від його ви-трат на рекламу має відповідний вигляд:

y = 1 171,8 + 0,003 x. (1)


51

З рівняння залежності випливає, що зі збільшенням витрат банку на маркетинг і рекламу на 1 тис. грн. прибуток ПриватБанку збільшу-ється на 3,1 тис. грн.

Зважаючи на те, що на сьогодні в українському банківському біз-несі існує чимало проблем, які є результатом недостатності чи неефе-ктивності маркетингових зусиль, необхідною умовою залишається збільшення витрат банків на маркетинг. До того ж орієнтуватися бан-кам потрібно саме на клієнтів, вивченні їх побажань і проблем щодо покращення розуміння сегменту та задоволення його потреб. Беручи до уваги світовий досвід, вітчизняні банки за допомогою використан-ня елементів комплексу маркетингу повинні домогтися такого їх сприйняття суспільством, як персонального порадника, партнера та кредитора, який завжди поруч і діє в інтересах своїх клієнтів. Саме тоді, на нашу думку, буде забезпечене стійке та стабільне функціону-вання окремо взятих банків та банківської системи країни в цілому. На жаль, на сьогоднішній момент в Україні банки сприймаються лише як установи, що діють на ринку в своїх інтересах для отримання максима-льних прибутків, не враховуючи потреби і можливості клієнтів. Це, звичайно, негативно відображається на рівні довіри суспільства до цих установ та обсягах користування банківськими послугами, що не може не позначитися, у свою чергу, на рівні фінансової стійкості банків.

Висновки. Маркетингова діяльність банку та його фінансова стій-кість є тісно пов’язаними між собою аспектами. Маркетингова політика банку є одним з головних інструментів досягнення ним успіху в сучас-ному динамічному ринковому середовищі. Виходячи з вищесказаного, стає очевидною необхідність застосування маркетингу в банківському бізнесі для забезпечення стійкості банківської системи в цілому.

Список літератури 1. Бондаренко А. Ф. Розвиток інноваційного маркетингу в банківській сфері

України [Електронний ресурс] / А. Ф. Бондаренко, В. П. Гордієнко, Ю. В. Пого-товка. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pprbsu/ 2012_34/34_01_08.pdf.

2. Власко О. О. Систематизація чинників впливу на фінансову стійкість комерцій-них банків [Електронний ресурс] / О. О. Власко. – Режим доступу : http://www.rusnauka.com/6_PNI_2011/Economics/1_79858.doc.htm.

3. Камуз А. О. Стійкість банківської системи України як неодмінна умова її конку-рентоздатності / А. О. Камуз // Збірник наукових праць Національного універси-тету державної податкової служби України. – 2009. – № 1.

4. Козьменко С. М. Маркетинг банківських інновацій [Електронний ресурс] / С. М. Козьменко, Т. А. Васильєва, С. В. Лєонов. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/Portal/Soc_gum/MiMI/2011_1/1_1.pdf.

5. Кушнір К. О. Поняття стійкості комерційних банків та її динамічні характери-стики / К. О. Кушнір // Інвестиції: практика та досвід. – 2008. – № 20. – С. 37–41.


52

6. Офіційний сайт Ощадбанку [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.oschadnybank.com/ua/about/reporting/.

7. Офіційний сайт ПриватБанку [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://privatbank.ua/about/finansovaja-otchetnost/.

8. Офіційний сайт Укрексімбанку [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.eximb.com/ukr/about/report/2013/.

9. Парасій-Вергуненко І. М. Стратегічний аналіз у банках: теорія, методологія, практика : монографія / І. М. Парасій-Вергуненко. – К. : КНЕУ, 2007.

10. Ткачовa А. В. Теоретичні аспекти інформаційного забезпечення аналізу фінансо-во-економічної стійкості банку [Електронний ресурс] / А. В. Ткачова. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Uproz/2012_2/u1202tka.pdf.


Summary The article develops the marketing activities of the bank as an instru-

ment of providence of itʼs financial stability, deals with itʼs own vision of the problems and outlines the mechanism of interaction between marketing policy of the bank and itʼs financial stability.

Keywords: financial stability, marketing policy, image, economic cri-sis, marketing tools, bank marketing.


53

УДК [368:336.717.3](477)

А. Г. Бухтіарова, аспірантка ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”©

АНАЛІЗ СИСТЕМИ СТРАХУВАННЯ ВКЛАДІВ В УКРАЇНІ

У статті автором здійснено ґрунтовний аналіз української системи стра-хування вкладів протягом років її функціонування. Проведено оцінку основних по-казників діяльності українського Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Про-аналізовано відповідність розміру гарантованої суми відшкодування вкладу в Україні до світових стандартів. Акцентовано увагу на потенційних загрозах, з якими може зіткнутися українська система страхування вкладів.

Ключові слова: депозит, банківський вклад, страхування вкладів, система страхування вкладів, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

Постановка проблеми. На сучасному етапі розвитку української економіки одним із найважливіших завдань, які постають перед на-шою країною, є покращення ситуації на ринку банківських вкладів, адже саме грошові кошти населення відіграють вирішальну роль у ді-яльності будь-якого окремо взятого комерційного банку та банківсь-кого сектору в цілому. Грошові кошти, розміщені у формі банківських вкладів, дозволяють збільшити ресурсну базу і розширити інвестицій-ні можливості даного сектору економіки. Саме тому для нашої країни вкрай важливим постає питання налагодження процесів трансформа-ції вільних фінансових ресурсів фізичних осіб у банківські вклади. Ці процеси відповідно до світової практики розвитку і функціонуван-ня систем страхування вкладів повинні ґрунтуватися на змістовному аналізі та оцінці існуючої в країні системи страхування вкладів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Останнім часом пи-танням дослідження української системи страхування вкладів присвя-чено праці багатьох українських науковців, а саме роботи: С. Аржеві-тіна, С. Безвух, С. Волосович, С. Козьменка, І. Михайловської, Т. Сав-ченка, Ю. Серпенінової, В. Тринчук, І. Школьник та інших.

Заслуговує на увагу той факт, що за останні роки банківський се-ктор України зазнав великих змін. Проте в більшості досліджень, що стосуються вітчизняної системи страхування вкладів, питання аналізу та оцінки основних показників діяльності Фонду гарантування вкладів фізичних осіб залишаються малодослідженими.

Метою статті є аналіз та оцінка основних показників діяльності системи страхування вкладів в Україні та її відповідність світовим стандартам. © А. Г. Бухтіарова, 2014


54

Виклад основного матеріалу. Загальновідомим є той факт, що інтереси держави і вкладників у стійкому, стабільному і прозорому функціонуванні окремого банку і банківської системи збігаються. Так, однією з головних складових стабільності діяльності банків, поряд з економічними умовами, є добре продумана система страхування вкладів у поєднанні з ефективним банківським наглядом, прозорою системою звітності та налагодженою нормативно-правовою базою.

Наша держава стала однією з перших країн пострадянського та-бору, яка запровадила систему страхування вкладів. В Україні Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) був створений у вересні 1998 р., підґрунтям для цієї події став Указ Президента “Про заходи щодо захисту прав фізичних осіб – вкладників комерційних банків” [6]. Цим нормативно-правовим актом було затверджено Положення “Про порядок створення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, форму-вання та використання його коштів”. Цим же Указом було встановлено, що у випадку неповернення вкладу фізичній особі в комерційному бан-ку, державою гарантується відшкодування за вкладом, зокрема відсот-ки у розмірі вкладу, але не більше 500 гривень. Але Закон “Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб” [8], який визначав основні прин-ципи функціонування Фонду гарантування вкладів фізичних осіб і сфе-ру його взаємовідносин з Верховною Радою України, Національним Банком України, а також окреслив процедуру виплати відшкодування вкладникам банків було прийнято тільки у вересні 2001 року.

Лише через 10 років, у лютому 2012 року Верховною Радою України було ухвалено Закон України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” [7]. Цим Законом було розширено повнова-ження ФГВФО, зокрема була впроваджена процедура виведення не-платоспроможних банків з ринку шляхом введення тимчасової адміні-страції та ліквідації неплатоспроможних банків. Також цим Законом було окреслено умови, при настанні яких комерційний банк може бу-ти віднесено до категорії проблемних і неплатоспроможних банків.

В Україні Фонд гарантування вкладів фізичних осіб є незалежним державним інститутом – некомерційною організацією, який має право випускати обов’язкові для банків нормативні документи у формі ін-струкцій, вказівок і правил, а також стандарти. Згідно з українським законодавством керівними органами ФГВФО є адміністративна рада та виконавча дирекція, а місією діяльності фонду є забезпечення захи-сту прав і законних інтересів вкладників банків і сприяння стабільнос-ті банківської системи України. Основним завданням Фонду є забез-печення функціонування системи страхування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку.


55

На кожному етапі розвитку національної системи страхування вкладів Національний банк України і Фонд докладали зусилля для за-хисту інтересів вкладників і кредиторів банків.

Проаналізувавши дані щодо динаміки учасників Фонду гаранту-вання вкладів фізичних осіб за період з 01.01.2001 до 01.07.2014 рр. (табл. 1), варто відмітити, що чітко простежується тенденція до збіль-шення банків – учасників Фонду. Так, якщо в 2001 році кількість бан-ків – учасників Фонду гарантування вкладів фізичних осіб становила 134 учасника, то станом на 1 липня 2014 року їх кількість збільшилася до 172 учасників. У 2010 році кількість банків у Фонді була найбіль-шою і становила 184 банки, проте вже в 2011 році їх кількість скоро-тилася до 175 [5].

Кількість тимчасових учасників фонду постійно змінюється, так у 2001–2003 рр., 2009 та 2013 р. Фонд узагалі не мав тимчасових уча-сників. Найбільша кількість тимчасових учасників ФГВФО була у 2011 році – 12 банків (табл. 1).

Таблиця 1 – Банки – учасники Фонду гарантування вкладів

фізичних осіб (зміна кількості за період з 01.01.2001 до 01.07.2014)

Дата Кількість банків Учасники Тимчасові учасники

01.01.2001 134 134 –

01.01.2002 135 135 –

01.01.2003 152 152 –

01.01.2004 153 148 5

01.01.2005 160 153 7

01.01.2006 163 157 6

01.01.2007 166 163 3

01.01.2008 172 170 2

01.01.2009 183 183 –

01.01.2010 184 172 12

01.01.2011 175 170 5

01.01.2012 175 170 5

01.01.2013 174 174 –

01.01.2014 178 178 –

01.07.2014 172 163 9

У таблиці 2 наведено дані про вклади фізичних осіб у банках –

учасниках ФГВФО протягом минулих років.


56

Таблиця 2 – Дані про вклади фізичних осіб у банках – учасниках Фонду гарантування вкладів фізичних осіб

Дата Сума вкладів фізичних

осіб, млрд грн. Кількість вкладників,

млн осіб Середній розмір вкладу, грн.

01.01.2001 5,6 5,4 1 046

01.01.2002 9,3 4,8 1 915

01.01.2003 16,6 7,0 2 376

01.01.2004 29,2 10,5 2 780

01.01.2005 38,4 15,0 2 559

01.01.2006 67,9 18,6 3 656

01.01.2007 100,4 24,2 4 143

01.01.2008 155,2 29,6 5 243

01.01.2009 204,9 34,5 5 935

01.01.2010 198,0 31,6 6 273

01.01.2011 254,2 32,6 7 802

01.01.2012 282,6 35,0 8 072

01.01.2013 338,5 44,4 7 619

01.01.2014 402,6 47,4 8 486

01.07.2014 371,6 45,4 8 188

Отже, можемо відзначити, що за період 2001–2014 рр. спостері-

галося значне зростання суми вкладів фізичних осіб в українських ба-нках – учасниках національної системи страхування вкладів. Так, у 2001 році сума вкладів фізичних осіб становила лише 5,6 млрд грн. Проте вже протягом наступних 2 років ця сума збільшилася практич-но в 2 рази і досягла рівня 9,3 млрд. грн. у 2002 році. На нашу думку, це передусім пов’язано з прийняттям Закону України “Про Фонд га-рантування вкладів фізичних осіб” [8], який став основним законодав-чим актом, що визначав межі діяльності ФГВФО і регулював націона-льну систему страхування вкладів у цілому. Ще одне збільшення об-сягів вкладів спостерігалося в 2007–2009 рр., так у 2007 році ця сума становила 100,4 млрд грн., а у 2009 році збільшилась удвічі і сягнула рівня 204,9 млрд грн. На початку 2014 року цей показник становив 402,6 млрд грн., станом на 01.07.2014 сума вкладів фізичних осіб у банках – учасниках ФГВФО становила 371,6 млрд грн.


57

Що стосується кількості вкладників, то за весь аналізований пе-ріод їх кількість зросла практично в 9 разів – з 5,4 млн осіб у 2001 році до 45,4 млн осіб станом на 01.07.2014. Ця тенденція вказує на пода-льше зростання ролі банків на вітчизняному ринку фінансових послуг.

Рисунок 1 – Динаміка змін середнього розміру вкладу в банках –

учасниках Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, грн. Ще одним важливим показником діяльності системи страхування

вкладів є середній розмір вкладу (рис. 1), у 2001 році він становив 1 046 грн., а вже в 2003 році цей показник досягнув рівня 2 376 грн., що практично в чотири рази більше за показник 2000 року. У 2008 р. середній розмір вкладу становив 5 243 грн., а в 2010 році – 6 273 грн. У 2013 році цей показник продемонстрував загальну тенденцію до зниження і становив 7 619 грн., що на 453 грн. менше за показник 2012 року. Проте, незважаючи на незначні коливання, на початку 2014 року середній розмір вкладу становить 8 486 грн. Станом на 01.07.2014 цей показник знизився до 8 188 грн.

Гарантована сума відшкодування завжди була важливим інстру-ментом у зміцненні довіри вкладників до банківської системи, саме тому в Україні за період діяльності Фонду гарантування вкладів фізи-чних осіб розмір страхової виплати постійно збільшувався з 500 гри-вень у 1998 році до 200 тисяч гривень, починаючи з 2012 року і до те-перішнього часу (рис. 2).

1 046

1 9152 376

2 7802 559

3 6564 143

5 2435 935

6 273

7 802 7 6198 486 8188

0

1 000

2 000

3 000

4 000

5 000

6 000

7 000

8 000

9 000

Серед

ній ро

змір

вклад

у, грн

.

Дата


58

Рисунок 2 – Динаміка зростання гарантованої суми

відшкодування коштів за вкладами Відповідно зі світовою практикою щодо ефективної роботи системи

страхування вкладів розмір страхового відшкодування встановлюється виходячи з розміру ВВП країни на душу населення. Найчастіше розмір страхового відшкодування встановлюється в межах двохкратного розмі-ру ВВП на душу населення. Проте в більшості європейських країн суму захищеного вкладу визначають на рівні трьохкратного розміру ВВП на душу населення [9]. Співвідношення розміру гарантованої суми вкладу до ВВП на душу населення в Україні наведено в таблиці 3.

Таблиця 3 – Співвідношення розміру гарантованої суми

вкладу до ВВП на душу населення в Україні

Дата ВВП

на душу населення, грн.

Гарантована сума вкладу, грн.

Співвідношення розміру гарантованої суми вкладу до ВВП

на душу населення, %

01.01.2001 3 441 500 14,53

01.01.2002 4 210 1 200 28,50

01.01.2003 4 685 1 500 32,02

01.01.2004 5 591 2 000 35,77

01.01.2005 7 273 3 000 41,25

01.01.2006 9 372 5 000 53,35

01.01.2007 11 630 15 000 128,98

500 1200 1500 2000 3000 5000 8000 150002500050000

150000

200000

0

50 000

100 000

150 000

200 000

250 000Ро

змір

гара

нтов

аної

сум

и, грн

Дата


59

Продовження таблиці 3

Рік ВВП

на душу населення, грн.

Гарантована сума вкладу, грн.

Співвідношення розміру гарантованої суми вкладу до ВВП

на душу населення, %

01.01.2008 15 496 50 000 322,66

01.01.2009 20 495 150 000 731,89

01.01.2010 19 832 150 000 756,35

01.01.2011 23 600 150 000 635,59

01.01.2012 28 488 150 000 526,54

01.01.2013 30 953 200 000 646,14

01.01.2014 31 984 200 000 625,31

01.07.2014 27 798 200 000 719,47

Джерело: [3–5]. В Україні розмір гарантованої суми відшкодування зріс з 14,53 %

від розміру ВВП станом на 01.01.2001 року до 7,2-кратного розміру станом на 01.07.2014.

Ця тенденція свідчить про те, що розмір гарантованої суми пове-рнення вкладу в Україні не лише відповідає європейським стандартам, а й значною мірою перевищує їх. Проте ми вважаємо, що достатність цього показника не може свідчити про надійність діючої в Україні си-стеми страхування вкладів.

Досить інформативним і пріоритетним при прийнятті рішення про розмір гарантованої суми вкладів є процент покриття кількості вкладників. Так, протягом 2014 року, за даними Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, цей показник знаходився на рівні 99,3–99,4 %, що свідчить про те, що лише 0,6–0,7 % вкладів від їх загальної кілько-сті не покриваються гарантованою Фондом сумою в 200 тис. грн.

Динаміка виплат гарантованої суми відшкодування вкладникам ліквідованих банків у 2001–2013 рр. наведена на рисунку 2.


60

Рисунок 3 – Динаміка виплат гарантованої суми відшкодування

вкладникам банків За даними Фонду гарантування вкладів фізичних осіб протягом

2002–2013 рр. найбільший обсяг виплат Фонд здійснював у 2010 році – 2 293,7 млн грн., проте вже в 2011 році обсяг виплат скоротився майже в 12 разів і становив 191,2 млн грн. Значний обсяг виплат у 2010 році по-яснюється впливом світової фінансової кризи 2008–2009 рр., яка мала суттєвий вплив на економіку України. Проте позитивні тенде-нції 2011 року свідчать про те, що національна система страхування вкладів змогла впоратися з покладеними на неї обов’язками і здійсни-ти всі необхідні виплати. У 2012 році обсяги виплат відшкодувань знову зросли і сягнули рівня 532,1 млн грн.

Протягом першого півріччя 2014 року Фонд здійснював випла-ти вкладникам 17 банків загальною кількістю 49 802 осіб на суму 3 204,9 млн. грн., що становить близько 35 % від загальної суми ви-плат протягом років його діяльності. Ця ситуація свідчить про значне погіршення становища українських банків і українського банківського сектору в цілому.

Перелік банків, яким здійснювалися або здійснюються виплати Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, наведено в таблиці 4.

33 3 7 4 20 147 106266

1 054

2 294

191

1 186

3 205

0,0

500,0

1 000,0

1 500,0

2 000,0

2 500,0

3 000,0

3 500,0Вип

лати

відшкоду

вань

, млн

. грн

.

Дата


61

Таблиця 4 – Банки, яким здійснювалися виплати Фондом гарантування вкладів фізичних осіб за роками ліквідації та запровадження тимчасової адміністрації

Рік Установа

ФГВФО здійснював виплати

2001 АК АПБ “Україна”

КАБ “Слов’янський”

2003 АТ “Наш Банк” (ІV*)

АКБ “ОЛБанк” (ІV)

2004 АБ “АЛЛОНЖ” (ІV)

АКБ “Росток Банк” (ІV)

2005 АКБ “Прем’єрбанк” (ІV)

2006

ТОВ “Київський унiверсальний банк” (ІV)

АКБ “Iнтерконтинентбанк” (ІV)

ВАТ АКБ “Гарант” (ІV)

2008 ВАТ “Європейський банк розвитку та заощаджень” (ІV)

КБ “Українська фінансова група” (ІV)

2009

АКБ “Східно-Європейський банк” (ІV)

АБ “Банк регіонального розвитку” (ІV)

ВАТ “АКБ “Національний стандарт” (ІV)

АКБ “Європейський” (III)

ВАТ АКБ “Одеса-Банк” (ІV)

ВАТ КБ “Причорномор’я” (ІV)

2010

ПАТ АБ “Синтез” (ІV)

ПАТ “Земельний Банк” (ІV)

ВАТ КБ “Іпобанк” (ІV)

ВАТ “Селянський комерційний банк “Дністер” (ІV)

АТ Банк “БІГ Енергія” (ІV)

АКБ “Трансбанк” (ІV)

ТОВ КБ “Арма” (ІV)

ТОВ “Український промисловий банк” (III)

2011 ПАТ “КБ “Володимирський” (ІV)

ТОВ “Діалогбанк” (ІV)

ФГВФО здійснює виплати

2013

АТ “Банк “Таврика” (III)

АТ “Ерде Банк” (ІV)

ПАТ “АКБ “Базис” (ІV)

ПАТ “Інноваційно-промисловий банк” (ІV)

ПАТ “Банк “Столиця” (ІV)

ПАТ “КБ “Соцком Банк” (ІV)


62


Рік Установа

2014

ПАТ “КБ “УФС” (ІV)

АТ “Банк Золоті Ворота” (ІV)

АТ “Єврогазбанк” (III)

АТ “Фінростбанк” (ІV)

ПАТ “Старокиївський Банк” (ІV)

ПАТ “АКБ Банк” (ІV)

ПАТ “Західінкомбанк” (ІV)

ПАТ “КБ “Південкомбанк” (II)

ПАТ “КБ “Промекономбанк” (ІV)

ПАТ КБ “Інтербанк” (ІV)

ПАТ “Банк Форум” (II)

АТ Банк “Меркурій” (ІV)

АТ “Брокбізнесбанк” (II)

ПАТ “Реал Банк” (III)

ПАТ “Комерційний Банк “Даніель” (ІV)

Введена тимчасова адміністрація

2014

ПАТ “Банк Камбіо” (ІV)

ПАТ “ВБР” (II)

ПАТ “БГ Банк” (ІV)

ПАТ “Легбанк” (ІV)

ПАТ “ВіЕйБі Банк” (II)

ПАТ “Міський Комерційний Банк” (III)

ПАТ “Меліор БАНК” (ІV)

ПАТ “Інтеркредитбанк” (ІV)

ПАТ “КБ “Аксіома” (ІV)

ПАТ “Прайм-Банк” (ІV)

АБ “Порто-Франко” (ІV)

Банк “Демарк” (ІV)

АТ “КБ “Експобанк” (ІV)

ПАТ “Грін БАНК” (ІV)

ПАТ “Актабанк” (III)

ПАТ “КБ “Актив-Банк” (III)

ПАТ “Терра Банк” (III)

Джерело: складено автором на основі [4–5].


63

Отже, проаналізувавши дані щодо комерційних банків, яким здій-снювалися виплати з ФГВФО до 2013 року, ми можемо зробити висно-вок, що практично всі зазначені банки належали до ІV групи банків за встановленою Національним банком України класифікацією комерцій-них банків. За своєю суттю це невеликі комерційні банки з невеликими обсягами вкладів фізичних осіб. Проте в 2014 році одні з найбільших банків України АТ “Брокбізнесбанк”, ПАТ “Банк Форум”, ПАТ “КБ “Південкомбанк”, які належали до ІІ групи банків, спочатку було від-несені до категорії неплатоспроможних, а потім розпочато процедуру їх ліквідації. У свою чергу, у ПАТ “ВіЕйБі Банк” і ПАТ “Всеукраїнсь-кий банк розвитку”, які належали до ІІ групи банків, а також ПАТ “Ак-табанк”, ПАТ “КБ “Актив-Банк”, ПАТ “Терра Банк”, що входять до ІІІ групи, введено в дію Тимчасову адміністрацію. Ця ситуація більше вказує на значну потенційну загрозу стабільності національної системи страхування вкладів і банківського сектору в цілому.

Висновки. Акцентуючи свою увагу на тому, що переважна біль-шість українських науковців у своїх дослідженнях відносять українсь-кий фінансовий ринок до банкоцентричної (континентальної) моделі, відповідно до якої комерційні банки постають у ролі головних фінан-сових посередників, а кредити банків, у свою чергу, відіграють роль головного джерела з розширеного відтворення реального сектору еко-номіки України. Розширення та постійне удосконалення національної системи страхування вкладів має стати одним із головних напрямків роботи як українських науковців, так і представників основних фінан-сових інститутів України.

Проаналізовані нами дані щодо фінансових ресурсів ФГВФО та ос-новних показників його діяльності вказують на потенційні загрози, які можуть мати місце у випадку банкрутства одного з крупних українських банків, які належать до І групи або декількох банків з ІІ або ІІІ групи, що можна спостерігати протягом першого півріччя 2014 року. З впевнені-стю можна стверджувати, що у випадку подальшого погіршення ситу-ації на банківському ринку, наявних фінансових ресурсів ФГВФО бу-де не достатньо для повного здійснення виплат вкладникам банків, що значною мірою негативно вплине на український ринок банківських послуг.

Список літератури 1. Аржевітін С. Чому і як слід реформувати систему гарантування вкладів? //

Вісник Національного банку України. – 2010. – № 11. – С. 3–7. 2. Михайловська І. М. Формування системи захисту банківських вкладів фізич-

них осіб та суб’єктів господарювання в Україні / І. М. Михайловська, С. В. Безвух. – Хмельницкий : [ХНУ], 2013. – 174 с.


64

3. Офіційний сайт Державної служби статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.ukrstat.gov.ua.

4. Офіційний сайт Національного банку України [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.bank.gov.ua .

5. Офіційний сайт Фонду гарантування вкладів фізичних осіб України [Електрон-ний ресурс]. – Режим доступу : www.fg.org.ua .

6. Про заходи щодо захисту прав фізичних осіб – вкладників комерційних банків : указ Президента від 10.09.1998 № 996/98 [Електронний ресурс] // Офіційний портал верховної ради України. – 1998. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/996/98.

7. Про систему гарантування вкладів фізичних осіб: Закон України від 23.02.2012 р. № 4452-VI [Електронний ресурс] // Офіційний портал верховної ради України. – 2012. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua /laws/show/4452-17.

8. Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб: Закон України від 20.09.2001 р. № 2740-ІІI [Електронний ресурс] // Офіційний портал верховної ради України. – 2001. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/ laws/show/2740-14.

9. Guidance for developing effective deposit insurance systems. – Basel, Switzerland: Fi-nancial Stability Forum, 2001.


Summary In the article author makes detailed analysis of the Ukrainian deposit

insurance system during the years of its functioning. Author evaluates the main performance indicators of the Ukrainian Deposit Guarantee Fund. At-tention is focused on the size of guaranteed amount of deposits in Ukraine compared to the size of GDP per capita into compliance with European practice.

Keywords: deposit, bank deposit, deposit insurance, deposit insurance system, Deposit Guarantee Fund.


65

УДК 336.221:336.717.3

Т. З. Вантух, аспірантка Університету банківської справи НБУ©

ОПТИМІЗАЦІЯ МЕХАНІЗМУ ОПОДАТКУВАННЯ ДОХОДІВ З ДЕПОЗИТІВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

У статті проведено порівняльну характеристику законодавчих ініціатив щодо запровадження механізму оподаткування доходів з депозитів фізичних осіб, визначено напрями його вдосконалення та здійснено оцінку впливу нововведень на банківську систему. Досліджується практика оподаткування процентних дохо-дів у зарубіжних країнах.

Ключові слова: механізм оподаткування, банк, депозит, доходи з депозитів, податок.

Постановка проблеми. Згідно з Законом України від 04.07.2014 “Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо пасивних доходів” [10], змінився по-рядок оподаткування доходів фізичних осіб, нарахованих у вигляді процентів на поточний або депозитний (вкладний) банківський рахунок (надалі – оподаткування доходів з депозитів фізичних осіб). Слід зазна-чити, що введення механізму оподаткування пасивних доходів фізич-них осіб у вигляді відсотків, зокрема доходів від розміщення коштів на депозитних рахунках в умовах поглиблення економічної нестабільності у період, коли держава намагається убезпечитись від непрогнозованих наслідків ослаблення банківської системи через сповільнення темпів зростання економіки, банкрутства окремих банків і, як наслідок, масо-вий відплив депозитів може стати передумовою подальшого зниження рівня довіри вкладників і збільшення обсягів коштів, вилучених з бан-ків. Необхідність оптимізації механізму оподаткування доходів з депо-зитів фізичних осіб з метою мінімізації негативного впливу на банків-ську систему, забезпечення фіскального ефекту, дотримання прав гро-мадян, забезпечення справедливості в оподаткуванні та відповідності нормам інших законодавчих актів спонукали до проведення цього дос-лідження.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Окремі питання оподат-кування доходів з депозитів фізичних осіб були предметом дослідження вітчизняних учених, економістів і фінансових аналітиків, серед яких: С. Арбузов, М. Бадид, М. Безнощенко, Т. Єфименко, М. Кондратенко, С. Манжос, А. Олексієв, В. Рядінська, Є. Сігало, Ю. Сколотяний, О. Соколова, О. Тимченко, О. Швагер, Н. Яценко та ін. Окрім цього відсутність адаптованих до сучасних умов теоретичних обґрунтувань

© Т. З. Вантух, 2014


66

оптимізації механізму оподаткування доходів у вигляді процентів з депозитів фізичних осіб зумовлює необхідність критичного аналізу існуючих законодавчих норм і формування пропозицій, щодо їх вдосконалення.

Мета статті – критичний аналіз механізму оподаткування дохо-дів з депозитів фізичних осіб і визначення напрямів його оптимізації.

Виклад основного матеріалу. Варто зазначити, що питання опо-даткування доходів з депозитів у податковому праві України підніма-лось вже давно, викликало безліч суперечок, схвальних і негативних відгуків експертів. Вперше ініціатива введення податку з депозитів бу-ла запроваджена Законом України “Про оподаткування доходів фізич-них осіб” № 889-ІУ від 22 травня 2003 року [12], проте через недоско-налість норм, що встановлювали правовий механізм, таке оподаткуван-ня носило атрибутивний характер і на практиці зазначені норми не застосовувалися. У Податковому кодексі України [7], що набув чинно-сті в 2010 році, також був закріплений механізм оподаткування доходів з депозитів фізичних осіб за ставкою 5 %, проте норми набували чинності з 1 січня 2015 року. Таке відтермінування пояснювалось недосконалістю запровадженого в ПКУ правового механізму оподаткування, яке праг-нули усунути шляхом пошуку оптимального співвідношення публічних інтересів наповнення бюджету та приватних інтересів банків і вкладни-ків [13; c. 246].

В умовах, коли на сході країни відбуваються бойові дії, а реальний сектор економіки там практично не функціонує, відбувається значне скорочення податкових надходжень (за даними Державної фіскальної служби у січні–вересні 2014 року платники податків Луганської та До-нецької областей недоплатили до бюджету 4,4 млрд грн. податків у зв`язку з воєнними діями), а непередбачувані витрати продовжують зростати (за підрахунками експертів кожен день бойових дій коштує країні близько 80 млн грн.), виникає необхідність вирішення нагальних питань акумуляції додаткових надходжень до бюджету, очевидно, що це становить головний орієнтир сучасної податкової політики.

Оподаткування доходів у формі процентів за розміщення коштів на депозит становитиме не найбільш ефективне джерело бюджетних надходжень, зважаючи на його обсяги, проте одне із найбільш масшта-бних за кількістю осіб, яких ці зміни стосуватимуться. Згідно з даними звітності Національного банку України 180 банків станом на 01.01.2014 року обслуговували 74,4 млн клієнтів, з них 72,2 млн фізичних осіб (96,5 % усіх рахунків), серед них 95,6 млн поточних рахунків і 16,3 млн депозитних рахунків [2]. З урахуванням чисельності населення (згідно з даними Держслужби статистики України станом на 01.01.2014 року, це


67

45, 465 млн чоловік [6]), виходить, що на кожного українця припадало чотири рахунки.

27 березня 2014 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 1166-18 “Про запобігання фінансової катастрофи та ство-рення передумов для економічного зростання в Україні” [11], що мав набирати чинності з 1 липня 2014 року, яким запроваджувався новий порядок оподаткування доходів фізичних осіб від платежів за викорис-тання коштів, залучених у депозит. Проте законодавчі норми не встиг-ли набрати чинності, як 4 липня 2014 року був прийнятий Закон Украї-ни “Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких ін-ших законодавчих актів України щодо пасивних доходів” [10], який скасовував норми вищезгаданого акту, в частині оподаткування дохо-дів з депозитів фізичних осіб. Порівняльна характеристика механізму оподаткування доходів, нарахованих у вигляді процентів, на депозити фізичних осіб, згідно з нормами Податкового кодексу України в редак-ції від 2 грудня 2010 року, у редакції законів № 1166-18 від 27 березня 2014 р. і № 1588-18 від 4 липня 2014 р. наведена в таблиці 1.

Таблиця

1 – Порівняльна характеристика механізму оподаткування доходів з депозитів фізичних

осіб

згідно з нормам

и Законів

України

№ 1

166-

18 і

1588

-18

У редакції ЗУ

“П

ро запоб

іганн

я фінансово

ї катастро

фи та

створ

ення

передумов

для

еконо

мічно

го

зростання в Україні”


“П

ро внесення зм

ін до По

датков

ого

кодексу України та

деяких інших

законо

давчих

актів

України

щод

о пасивн

их доход

ів”

Характеристика

пр

ийнятих но

вовв

едень

Рекомендації щ

одо вд

осконалення

діючого

механізму

Порядок

обчислення та

сплати податку

Податок

сплачується

фізи

чною

особою

сам

остій

но за результатами

подання річної

податкової декларації.

Податкові

агенти у встановленом

у порядку здійснюють

податковий

розрахунок

сум

доходу у вигляді

процентів

, нарахованих

(сплачених

) на

користь фізи

чної

особи

та

передають

дані органам

податкової

служби

Податкові

агенти

(банки

, кредитні

спілки

) сам

остій

но утрим

ують

і перераховую

ть до держ

бюдж

ету

загальну

суму податку із загальної

суми

відсоткі в

, нарахованих

за

податковий місяць

на суми

банківських вкладних

або

поточних

рахунків

. Доходи на

суми рахунків

обкладаю

ться

банком під час

їх

нарахування

та сплачуються

щом

ісяця

до держ

бюдж

ету

Позитивні

риси:

Дл

я власників

банківських рахунків

порядок

сплати

податку

істотно спрощується

, оскіл

ьки само

стійно

декларувати

і сплачувати

його не

доведеться.

До того

ж

у звіт ності банку,

з ме

тою

збереж

ення

банківської таємн

иці, буде

відобража

тися

дохід

і утрима

ний з н

ього

податок

загальною

сумою

, проте

не

відображ

атим

уть відомо

сті, які дозволять

ідентифікувати

платника податків

. Відповідає

практиці більш

ості європейських

країн;

є найпростіш

ою для

платника та

має

низькі операційні

витрати

для

податкової

систем

и.

Негативні

риси:

Потребує додаткових

витрат

(як ч

асу,

так і

кошті в

) для

коме

рційних банків

на

доопрацю

вання програмн

ого забезпечення

, необхід

ності залучення

додаткового

персоналу,

оскільки істотно

збільш

иться

обсяг операцій,

які проводить банківське

програмн

е забезпечення

Для заспокоєння гром

адськості щ

одо

збереж

ення

їх власних

заощ

адже

нь

доцільно

провести ма

сову

роз

’яснювальну

роботу

щодо несуттєвості

(стосовно

незначної ставки оподаткування)

зазначених

податкових зобов’язань

вкладників

від

введення податку


68

Продовж

ення

таблиці

1


“П

ро запоб

іганн


ї катастро

фи та

створ

ення

передумов

для

еконо

мічно

го



“Про

внесення зм

ін до По

датков

ого



законо

давчих

актів

України

щод

о пасивн

их доход

ів”


пр

ийнятих но

вовв

едень


одо вд


діючого

механізму

Ставка оподаткування

Прогресивна

шкала

оподаткування

залежн

о від розміру сукупного

річного доходу

у вигляді

процентів

за

депозитами

здійснюється за

ставкою

: 15

%, якщ

о отрима

ний дохід

(база

оподаткування звітного податкового

року

) не перевищив

204

прожи

ткових

мінімуми

(а в

201

4 році

– це

248

472

грн.

); 20

%, якщ

о сума

доходу сягає

від

204 до

396

прожи

ткових

мінімумів

(від

248

472

грн.

до

482

328 грн.

); 25

%, у

разі отрим

ання

пасивного

доходу

понад

396

прожи

ткових

мінімумів ставка

Ставка податку становить

15 %

бази


Позитивні

риси:

Ба

нкіри вваж

ають

, що введення

єдиної

ставки


виклю

чає вибірковий

підхід

і спокусу для ма

хінацій

, бо за

прогресивної

шкали

вкладники

з ма

лими

сума

ми не підпадали під оподаткування,

а великі

– нама

галися

б його уникнути

. Негативні

риси:

Пересічні

вкладки

вважа

ють

, що не

справедливим

є оподаткування

всіх

сум

доходів з депозиті в

, адж

е і в

цьому

випадку

в замо

жних

гром

адян

буде більше

можл

ивостей щодо уникнення сплати

податку.

Така

норма

сприятиме

виведенню

капіталу

за

кордон

, зберіганню

поза банківською

систем

ою та міститим

е значні

дем

отивую

чі

фактори

для


, які продовжують

знімати кошти

з депозитів

Доцільно

звільнити від оподатковування

проценти

, отрим

ані від

строкових

вкладів

розміщених

на терм

ін більш

е одного

року

без права дострокового

розірвання

договору

. Це збереж

е довгостроковий

фінансовий ресурс

населення

для

кредитування

та зр

остання економ

іки

України.

Звільнити від оподаткування:

кошти

, розміщені на рахунках

та

призначені

для

фінансування благодійніх

проектів

, рахунки

, на які надходять

благодійні

кошти

; відсотки

за депозитами

, вигодонабувачам

и яких

є нерезиденти

(відповідає

міжн

ародній практиці


),

з ме

тою

підвищення

привабливості

національної

банківської системи

для


з інших

країн

(наприклад

, у

банківській

системі

Латвії створені гарні

умови для інозем

них гром

адян

і депозити

нерезидентів

, зокрема

, починаю

чи

з 20

11 року,

становлять більше

40 %

, а в

Україні цей

показник станом на

31.

07.2

014

становить близько

7 %

коштів

, залучених

депозити

від

фізи

чних

осіб

)


69

Продовж

ення

таблиці

1


“П

ро запоб

іганн


ї катастро

фи та

створ

ення

передумов

для

еконо

мічно

го



“Про

внесення зм

ін до По

датков

ого



законо

давчих

актів

України

щод

о пасивн

их доход

ів”


пр

ийнятих но

вовв

едень


одо вд


діючого

механізму

Податкові

пільги

Доходи

від

процентів

: що нараховані

на цінні папери,

ем

ітовані

Міністерством фінансів

України;

на

банківські рахунки,

за якими

на


чних

осіб

здійснюються

лише передбачені законом

соціальні

виплати;

сума

платежів за

використання

коштів

, залучених

у депозит

, що не

перевищує

на рік 1

7 прож

иткових

мінімумів для працездатної

особи

, встановлених

законом на

1 січн

я звітного податкового року

(2

0 70

6 грн.

)

Доходи

від

процентів

: за

вкладам

и, нараховані з

1 липня

до

1 серпня

2014

року;

нараховані

на цінні папери,

емітовані

Міністерством фінансів

України

; на

банківські рахунки,

за якими

на


чних

осіб

здійснюються

лише передбачені законом

соціальні

виплати

Позитивні

риси:

Скасована

мож

ливість фізи

чних

осіб

ухилятися від оподаткування шляхом

покладення

коштів

на депозит у різні

фінансові

ус танови в різних

містах

чи

областях

України

на суми

, які ме

нші за

встановлений

неоподатковуваний

мінімум

. Негативні

риси:

Оскільки оподаткуванню

підлягають

відсотки

, що нараховані

післ

я 1 серпня

, незалежн

о від дати

розміщення

вкладу,

вкладникам

, у яких нарахування відсотків

за

депозитам

и відбувається

наприкінці

терм

іну,

доведеться заплатити податок

за весь період

дії депозитного договору

Джерело:

складено автором

за даними

[7; 1

0–13

].


70

Проблеми і перспективи розвитку банківської системи Україн

71

Варто звернути увагу на норми Закону, що викликали чи не най-більше суперечок, зокрема скасування неоподатковуваного мінімуму та прогресивного оподаткування, які повинні забезпечити зниження податкового навантаження для малозабезпечених верств населення, а з іншого – його поступове підвищення для заможних громадян. Дис-кусії з цього питання продовжуються. Так, з метою вдосконалення “податкової реформи” було внесено Урядовий законопроект “Про внесення змін до Податкового кодексу та деяких інших Законів Укра-їни” зареєстрований 15.09.2014 р. за № 5079 [9], який передбачав по-вернення до прогресивної шкали оподаткування пасивних доходів громадян на такому рівні: до 500 тисяч грн. на рік – ставка 15 %; від 500 тисяч грн. до 1 млн на рік – ставка 20 %; понад 1 млн грн. на рік – ставка 25 %. До того ж банки зобов’язувались виконувати функції по-даткових агентів та утримувати при кожному нарахуванні податок, проте механізм адміністрування не був визначений. На засіданні Вер-ховної Ради 16 вересня 2014 року цей законопроект не отримав доста-тньої підтримки депутатів, а лише викликав обурення в громадськості, бо суперечить Угоді про асоціацію України та Євросоюзу і збільшує податковий тиск на бізнес і населення.

Думки експертів щодо впливу нововведень оподаткування дохо-дів з депозитів фізичних осіб на банківську систему розділились. При-хильники наполягають, що проценти за депозитами, як і дивіденди, проценти по облігаціях та інших цінних паперах є однією з форм до-ходу від капіталу, а отже, вони підлягають оподаткуванню як і будь-які інші доходи [1]. Проте реалізація заходів, передбачених Законом, сприятиме удосконаленню адміністрування податків, дотриманню принципу справедливості в оподаткуванні. Згідно з пояснювальною запискою до законопроекту передбачалось, що реалізація запропоно-ваних норм надасть можливість отримати в 2014 році додаткові над-ходження до зведеного бюджету України на суму близько 4,6 млрд гривень, а за підсумками 2015 року залучити близько 10,2 млрд гри-вень [8]. Зважаючи, що в 2013 році банківська система виплатила на-селенню близько 60 млрд грн. відсоткового доходу, то при ставці по-датку 15 % додаткове наповнення бюджету й справді становитиме близько 9 млрд грн. Враховуючи, що на сьогодні обсяг строкових де-позитів фізичних осіб становить 329 млрд грн. (за даними НБУ на серпень 2014 р.) [5], а інтегральна середньозважена ставка за строко-вими депозитами становить 15,9 % річних, щомісячні надходження до Держбюджету від податку на процентні доходи фізичних осіб можуть перевищити півмільярда гривень. Однак, це можливо лише за умови припинення відтоку депозитів з банківської системи та збереження їх поточної вартості.


72

На нашу думку, встановлення досить незначної ставки оподатку-вання, збереження банківської таємниці, обмежені альтернативні мо-жливості для інвестування під 20–25 % річних з меншим податковим навантаженням, а також непоширення гарантій Фонду гарантування вкладів на такі фінансові установи (за умови стабілізації ситуації в країні та роз’яснення норм Закону для громадськості) не повинно про-вокувати подальші вилучення коштів вкладниками. Наприклад, вра-ховуючи, що на початок вересня середня прибутковість за річними гривневими депозитами за даними індексу UIRD становила близько 20 % при 15 % податку податкове зобов’язання клієнта становитиме 3 % депозитної ставки, а вкладник отримає за вкладом 17 % річних. Тобто, з депозиту на суму 1 тис. грн. за такої ставки щомісячний дохід вкладника до введення податку становив 16,44 грн., а з урахуванням сплати податку він становитиме 13,99 грн. на місяць. Проте оподатку-вання за встановленою ставкою ненабагато знизить теперішню прибу-тковість депозитів, у національній валюті близько це трьох відсотко-вих пунктів, в іноземній – на один. Отже, ефективні ставки для вклад-ників, як і раніше, залишатимуться досить привабливими.

Аналізуючи зарубіжний дослід, бачимо, що використання депо-зитів – популярний метод наповнення бюджету в багатьох країнах під час криз державних фінансів. Наприклад, з 1 липня 2005 року по-чала діяти Директива Ради ЄС “Про оподаткування доходу із заоща-джень у формі виплати процентів”, згідно з якою у разі відмови іден-тифікації отримувача – фізичної особи процентного доходу передба-чалось утримання податку з джерела за ставкою 15 % (20 % – з 1 липня 2008 р. та 35 % – з 1 липня 2011 р.). Механізм Директиви поширювався на 27 країн – членів ЄС [14, с. 2]. Під час глобальної фінансової кризи 2008–2010 рр. оподаткування доходів з депозитів було запроваджено і в інших країнах, зокрема з початку 2010 р. – у Латвії був на рівні 10 %, в Угорщині – 20 %. Загалом в Європі ставка оподаткування доходів від депозитів фізичних осіб в середньому становить 25–30 %.

Детальніше розмір ставок оподаткування банківських вкладів у зарубіжних країнах наведено в таблиці 2. Слід зазначити, що прийнят-тя зазначеного податку у більшості випадків не знайшло підтримки в населення. Зокрема на Кіпрі в 2013 році, коли для запобігання дефол-ту було збільшено ставку податку на доходи фізичних осіб від депози-тів вдвічі – з 15 до 30 % [1], це викликало хвилю протестів і панічне зняття коштів з банківських рахунків, і замість того, щоб запобігти фінансовій кризі, стало заходом, що сприяв її поширенню. Світовий досвід доводить, що оподаткування доходів з депозитів фізичних осіб,


73

є ефективним засобом поповнення бюджету в країнах зі стабільною економікою, проте введення такого податку в країнах з перехідною економікою може мати значний негативний вплив на банківську сис-тему [13, с. 251].

Таблиця 2 – Зарубіжний досвід оподаткування доходів з

депозитів фізичних осіб

Країни Ставка податку, % Країни Ставка податку, %

Австрія 25 Латвія, Литва, Казахстан

10

Болгарія 8 Молдова 0–18

Великобританія, Угорщина, Польща

20 Португалія, Італія, Фінляндія, Канада

27–29

Данія 38–59 Німеччина 0–45

Іспанія 24–43 Нідерланди 30

Ірландія 41 США 10–35

Туреччина 15–35 Швеція 0–57

Чеська Республіка, Японія

15 Франція 5,5–40

Джерело: складено автором за даними: [1; 3; 4; 13]. Враховуючи практику інших країн, потрібно зауважити, що всі

доходи, що мають ознаки прибутковості, незалежно від джерела їх походження, повинні оподатковуватися. Такий механізм є більш раці-ональним, ніж встановлення занадто високих податкових норм для одних доходів і звільнення від оподаткування інших. Проте, вдоско-налюючи вітчизняну систему оподаткування процентних доходів фі-зичних осіб, потрібно намагатися оптимально поєднувати іноземний досвід з власними практичними здобутками.

Як наголошують експерти, введення податку на доходи з депози-тів фізичних осіб в умовах нестабільності фінансового ринку може мати незначний фіскальний ефект порівняно з потенційними втратами для економіки, а також несе в собі додаткові загрози для банківської системи загалом [4, с.158]. Через події грудня 2013 – квітня 2014 ро-ків, вітчизняні вкладники вилучили з банків 20,1 млрд грн. з депозит-них рахунків (майже вдвічі більше, ніж під час кризи 2008 року), а за-провадження оподаткування доходів з депозитів фізичних осіб не сприяє поверненню довіри вкладників і коштів у банківську систему.


74

Висновки. Провівши порівняльну характеристику механізму оподаткування доходів з депозитів фізичних осіб, зазначимо, що За-кон України № 1588-18 містить низку позитивних змін, що мають спростити механізм адміністрування податкових надходжень за про-центними доходами, порядок сплати податку для фізичних осіб і збе-реження банківської таємниці при поданні банками звітів до фіскаль-ної служби. Прихильником оподаткування процентних доходів за де-позитами фізичних осіб є Державна фіскальна служба України, яка керується принципом, що всі доходи повинні бути предметом оподат-кування. Однак проблема необхідності стягнення такого податку пов’язана з тим, що він може мати занадто малий фіскальний ефект порівняно з потенційними втратами для банківської системи. В умо-вах відтоку депозитів з банківської системи, який і досі триває, вар-тість пасивів для банків може зрости, що, у свою чергу, сприятиме збільшенню сукупного збитку банківського сектору, який перевищив 10 млрд грн. з початку поточного року.

Слід відзначити, що значні суперечки викликали скасування мі-німальних сум, які були розміщені на банківських рахунках, що не підлягали оподаткуванню, та скасування прогресивної шкали оподат-кування. Отже, пропозиції щодо запровадження останньої продовжу-ють надходити в Урядових законопроектах, тому механізм оподатку-вання процентних доходів фізичних осіб перебуває на етапі станов-лення та потребує подальшого вдосконалення.

На нашу думку, в умовах зменшення відтоку депозитних коштів, вдосконалення законодавчих норм і роз’яснення для населення еко-номічної доцільності негативні наслідки для банківської системи бу-дуть компенсовані додатковими надходженнями до бюджету, сприя-тимуть досягненню кращих результатів у фіскальній сфері та ство-ренню сприятливих умов подолання кризових явищ у банківській системі.

Список літератури 1. Демчак Р. Антикризовий податок [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://blogs.lb.ua/ruslan_demchak/260963_antikrizoviy_podatok.html. 2. Державна служба статистики України [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.ukrstat.gov.ua/. 3. Інформаційний портал [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.banki.ua. 4. Манжос С. Формування депозитної політики банків в умовах трансформації віт-

чизняної системи оподаткування / С. Манжос, О. Дахно // II Економічний простір. – 2013. – № 75. – С. 150–162.

5. Офіційний сайт НБУ [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=66320.


75

6. Офіційний сайт український кредитно-банківський союз [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://kbs.org.ua/index.php?get=14&id=7695.

7. Податковий кодекс України : Закон України від 2 грудня 2010 року № 2755-1 // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 13–17. – Ст. 112.

8. Пояснювальна записка до проекту Закону України “Про внесення змін до Подат-кового кодексу України щодо оподаткування доходів від капіталу” [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1? pf3511=51368.

9. Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законів України (щодо податкової реформи) (№ 5079 від 15.09.2014 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=52180.

10. Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодав-чих актів України щодо пасивних доходів : Закон України від 4 липня 2014 року № 1588-18 // Відомості Верховної Ради. – 2011. – № 13–17. – Ст. 112.

11. Про запобігання фінансової катастрофи та створення економічного зростання в Україні : Закон України від 27 березня 2014 року № 1166-18 // Відомості Верхов-ної Ради України. – 2011. – № 13–17. – Ст. 112.

12. Про оподаткування доходів фізичних осіб : Закон України від 22 травня 2003 року № 889-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 37. – Ст. 308.

13. Рядінська В. О. Оподаткування доходів фізичних осіб від платежів за викори-стання коштів, залучених у депозит як захід запобігання фінансовій катастрофі та створення передумов для економічного зростання в Україні / В. О. Рядінська // Порівняльно-аналітичне право – електронне наукове фахове видання юридично-го факультету ДВНЗ “Ужгородський національний університет”. – 2014. – № 2. – С. 246–253.

14. Швагер О. А. До питання механізму включення податку на пасивні доходи до складу податкових надходжень державного бюджету [Електронний ресурс] / О. А. Швагер. – Режим доступу : lib.uabs.edu.ua/library/P_Visnik/Numbers/ 2_7_2012/07_02_10.pdf.


Summary Іn the article examined the comparative description of legislative

initiatives of mechanism of taxation of income from retail deposits and the directions of its improvement, and assesses the impact this innovations in the banking system. Researched practice of interest taxation of deposits in foreign countries.

Keywords: mechanism of taxation, bank, deposit, income from deposits, tax.


76

УДК 330.131.7

Н. П. Верхуша, канд. екон. наук, Національний банк України©

МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ УПРАВЛІННЯ СТРАТЕГІЧНИМ РИЗИКОМ БАНКУ У статті визначено сукупність елементів процесу управління стратегічним

ризиком банку, охарактеризовані принципи організації управління стратегічним ризиком. Автором досліджені етапи управління стратегічним ризиком банку, на-прями та заходи його мінімізації. У статті запропоновано авторську систему управління стратегічним ризиком банку.

Ключові слова: стратегічний ризик банку, управління стратегічним ризиком банку, ідентифікація стратегічного ризику банку, моніторинг і контроль страте-гічного ризику банку.

Постановка проблеми. Операційне середовище функціонування банків України є складним. На їх діяльність впливає значна кількість політичних, соціальних, економічних факторів, що переважно мають деструктивний і малопрогнозований характер.

Будь-які зміни в операційному середовищі функціонування бан-ків генерують стратегічні ризик-фактори, що є системною невизначе-ністю як сукупного результату динаміки соціальних, політичних, еко-номічних та інших факторів і які визначаються тим, що при розробці банківської політики та стратегій можуть виникати помилки, які пря-мо чи опосередковано можуть призвести до погіршення фінансового стану банку та підвищення рівня банківських ризиків.

Вплив стратегічних ризик-факторів проявляється в реалізації стратегічного ризику банку – ризику виникнення втрат у результаті помилок, допущених при прийнятті рішень, що визначають банківсь-ку політику та стратегії, які полягають у неврахуванні чи недостат-ньому врахуванні можливих небезпек, пов’язаних з ними; неправиль-ному чи недостатньо обґрунтованому визначенні перспективних на-прямків діяльності; відсутності чи забезпеченні в неповному обсязі необхідних ресурсів (фінансових, матеріально-технічних, трудових) і організаційних заходів, які повинні забачити досягнення стратегічних цілей діяльності банку на ринку.

Саме тому дослідження питання підвищення якості управління стратегічним ризиком банку набуває особливого значення, що зумов-лює актуальність теми статті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У вітчизняній науковій літературі значна увага приділяється підвищенню якості стратегічного

© Н. П. Верхуша, 2014


77

управління банком. Фундаментальні дослідження стратегічного банків-ського менеджменту здійснені В. Вовк, І. Волошком, С. Козьменком, В. Коваленко, Т. Смовженко та ін. Узагальнивши їх напрацювання, ви-значено, що питання методичного та організаційного забезпечення управління стратегічним ризиком банку не розглядаються.

Дослідженню ризик-менеджменту банку присвячені численні ро-боти провідних вітчизняних вчених (В. Вітлінського, І. Волошина, В. Кочеткова, М. Лапусти, Л. Примостки, Л. Романенко, М. Савлука), але питання управління стратегічним ризиком банку ними також не вивчаються. Серед російських науковців, що вивчали питання управ-ління стратегічним ризиком банку, слід виділити роботи О. Недосєкі-на, Ю. Полянського та Н. Тисячнікової.

Серед відомих західних фахівців банківського ризик-менеджменту варто відзначити роботи Дж. Бессіса, А. Васічека, М. Онга, Х. ван Грюніга, П. Роуза, Дж. Сінкі, К. Хорчера, Г. Шроека та багатьох інших.

Віддаючи належне вченим, які досліджують теорію і методологію банківського ризик-менеджменту в цілому та управління стратегічним ризиком зокрема, зазначимо, що методика системного аналізу, оцінки та інструментарій управління ним потребують подальших досліджень. До того ж не виокремлено місце стратегічного ризику в загальній сис-темі банківських ризиків, відсутні комплексні розробки щодо його оцінки, мінімізації та моніторингу.

Метою статті є дослідження сукупності елементів процесу управ-ління стратегічним ризиком банку та розробка на основі цього системи управління ним.

Виклад основного матеріалу. Стратегічний ризик – це наявний або потенційний ризик для надходжень і капіталу, який виникає через неправильні управлінські рішення, неналежну реалізацію прийнятих рішень і неадекватне реагування на зміни в бізнес-середовищі. Цей ризик виникає внаслідок несумісності стратегічних цілей банку; біз-нес-стратегій, розроблених для досягнення цих цілей; ресурсів, задія-них для досягнення цих цілей, та якості їх реалізації [2].

Відмінністю стратегічного ризику від інших видів банківських ризиків (наприклад, кредитного, валютного або юридичного ризику, ризику втрати ділової репутації тощо) є потенційна можливість поне-сення банком фінансових втрат унаслідок недосконалості управління банком або неправильно визначених ним стратегічних цілей і завдань.

Загальними принципами організації управління стратегічним ри-зиком є:

• встановлення порядку ідентифікації, оцінки та визначення прийнятного рівня стратегічного ризику;

• розробка технології моніторингу стратегічного ризику;


78

• прийняття заходів з підтримки стратегічного ризику на прийн-ятному рівні, зокрема контроль і (або) мінімізація його рівня;

• встановлення порядку інформування та звітування Спостере-жній раді, правлінню та колегіальним органам, виконавчому підрозділу з ризик-менеджменту, підрозділам і працівникам банку з питань управління стратегічним ризиком;

• розподіл повноважень і відповідальності між Спостережною радою, правлінням і колегіальними органами, виконавчим під-розділом з ризик-менеджменту, підрозділам і працівникам ба-нку щодо реалізації основних принципів управління стратегіч-ним ризиком банку;

• забезпечення контролю за ефективністю управління стратегіч-ним ризиком банку.

Організація ризик-менеджменту передбачає поетапний розгляд управління стратегічним ризиком банку. Обов’язковим при цьому є наявність циклічності, де кожен з етапів нерозривно пов’язаний з ін-шими як функціонально, так і організаційно.

Етапи управління стратегічним ризиком банку наведені на рисунку 1.

Рисунок 1 – Етапи управління стратегічним ризиком банку

Вплив зовніш

нього середовища

Система управління стратегічним ризиком банку

2. Ідентифікація ризику

Коор

динація пр

оцесів

упр

авлінн

я стра

тегіч

ним

ри

зиком

Збір та обробка інформації

Виявлення факторів ризику

3. Оцінка стратегічного ризику банку

4. Вибір рішень про управлінський вплив і метод мінімізації стратегічного ризику банку

5. Контроль і моніторинг стратегічного ризику банку

Оцінка масштабу наслідків реалізації стратегічного ризику банку

1. Визначення цілей і формування завдань системи управління стратегічним ризиком у системі ризик-менеджменту банку


79

Управління стратегічним ризиком має забезпечувати реалізацію та-ких цілей:

• мінімізація ймовірності вибору банком неефективної стратегії (як загальної стратегії розвитку, так і окремих стратегічних рі-шень), що не враховує внутрішні умови функціонування банку та стан операційного середовища, реалізація якої може мати не-гативні фінансові (втрати чистого прибутку та власного капіта-лу) та нефінансові (втрати ділової репутації, його позицій на ри-нку) наслідки;

• підвищення ефективності банківської діяльності за рахунок під-вищення якості стратегічного планування, аналізу та контролю.

Основними завданнями системи управління стратегічним ризиком банку є:

• побудова ефективної моделі стратегічного управління банком, що відповідає вимогам і рекомендаціям регулюючих органів, внутрішнім умовам функціонування банку та стану операційно-го середовища;

• формування загальнобанківської системи інформаційного забез-печення та документообігу, що забезпечує своєчасне, повне і до-стовірне отримання інформації особами, яким така інформація необхідна для прийняття рішень у сфері стратегічного плану-вання та контролю;

• формування організаційного забезпечення стратегічного управ-ління банком, що забезпечує визначення стратегічних цілей ді-яльності банку та формування ефективних стратегій їх досяг-нення.

Основне завдання наступного етапу управління стратегічним ризи-ком банку полягає у виявленні причин його виникнення та створенні умов для тих етапів управління, на яких здійснюється безпосередньо йо-го оцінка і вибір рішень про управлінський вплив.

До факторів виникнення стратегічного ризику банку належать: • помилки, допущені при прийнятті рішень, що визначають стра-

тегію діяльності та розвитку банку (на сучасному етапі функціо-нування банків України найбільш вагомим фактором вважаємо недостатнє врахування можливих небезпек, генерованих опера-ційним середовищем, які можуть загрожувати їх діяльності);

• неправильне або недостатньо обґрунтоване визначення перспек-тивних напрямків діяльності, в яких банк може досягти переваги перед конкурентами без загрози втрати фінансової стійкості;

• повна або часткова відсутність відповідних організаційних за-ходів, управлінських рішень і ресурсів усіх видів, які можуть забезпечити досягнення стратегічних цілей діяльності банку.


80

Очевидно, що етап ідентифікації стратегічного ризику дозволяє прогнозувати його рівень при можливих комбінаціях різних факторів, дає у майбутньому можливість проаналізувати і порівняти варіанти управління й обрати оптимальні з них за визначеними критеріями.

Рівень стратегічного ризику банку визначається як достовірно оці-нені дані про помилки, які стосуються визначення стратегічних задач розвитку банку, або будь-яку іншої інформації про зміну стратегії його розвитку. В якості фактору ризику доцільно приймати ймовірність реа-лізації негативного стратегічного рішення всупереч інтересам банку.

Мінімізація стратегічного ризику банку складається з: 1) системи заходів щодо недопущення виникнення факторів

стратегічного ризику. Винятково важливу роль у цьому проце-сі відіграє стратегічне планування, у межах реалізації якого група стратегічного планування здійснює: • розробку та/або коригування місії банку; • збір та обробку важливої для стратегічного планування ін-

формації; • проведення (актуалізацію) SWOT-аналізу банку; • розробку переліку стратегічних заходів (стратегій); • деталізацію стратегій до конкретних заходів і дій, їх узго-

дження за строками і підрозділами; • коригування організаційної структури шляхом створення

тимчасових робочих груп (штабів) з реалізації визначених стратегій або шляхом внесення змін у штатний розклад, по-ложення про підрозділи і в посадові інструкції;

• прийняття відповідних оперативних заходів і коригування стратегічного плану в разі потреби;

2) системи заходів щодо обмеження рівня стратегічного ризику шляхом розробки, моніторингу та регулювання стратегічних лімітів банку, що є обмеженням з інвестування активів і залу-ченням фінансових ресурсів, які забезпечують обмеження ри-зиків банку за різними напрямами діяльності в розмірі власних коштів, виділених для цих цілей [1]. Процедура балансування між можливими ризиками та наявними в банку ресурсами шляхом встановлення стратегічних лімітів, на нашу думку, є ключовою для мінімізації стратегічного ризику.

Враховуючи вплив стратегічного ризику, менеджмент банків не по-винен розглядати розроблені політику та стратегії, формалізовані в стра-тегічних планах і лімітах як статичне керівництво до дії. Вкрай важли-вим і необхідним є ефективний його контроль, зокрема проведення пос-тійного моніторингу політичної, економічної, соціальної ситуації в


81

країні та регіонах з метою можливого коригування, оперативної зміни запланованих показників.

Метою контролю стратегічного ризику банку, в найбільш загаль-ному вигляді, є недопущення тривалого погіршення одного та/або кі-лькох параметрів управління ним.

Взаємодія підрозділів у контексті мінімізації стратегічного ризи-ку здійснюється в рамках їх функцій, функціональних обов’язків, по-садових інструкцій і роллю в процесі управління діяльністю банку.

Відповідальність за розробку і впровадження принципів управлін-ня стратегічним ризиком покладається на Спостережну раду відповідно до її повноважень, визначених статутом і внутрішніми положеннями банку. Крім неї, до підрозділів, які входять у систему управління стра-тегічним ризиком, належать: колегіальні виконавчі органи (Правління, Комітети тощо); виконавчий підрозділ з ризик-менеджменту, служба внутрішнього контролю, служба внутрішнього аудиту.

Висновки. Отже, управління стратегічним ризиком банку є про-цесом, що послідовно проходить такі етапи: визначення цілей і фор-мування завдань системи управління стратегічним ризиком банку, ідентифікація ризику, оцінка ризику, вибір рішень щодо управлінсь-кого впливу, моніторинг і контроль ризику.

Кожен із перерахованих етапів виконує визначені завдання та функції, у своїй сукупності формуючи методологію управління стра-тегічним ризиком банку.

Список літератури 1. Система стратегических лимитов как инструмент управления совокупным фи-

нансовым риском коммерческого банка [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.hse.ru/data/2011/10/27/1269575182/shevchenko_19.10.11.pdf.

2. Щодо організації та функціонування систем ризик-менеджменту в банках України : методичні рекомендації, схвалені Постановою Правління НБУ від 02.08.2004 № 361 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon.nau.ua/ doc/?uid=1045.5945.1&nobreak=1.


Summary The set of elements of strategic risk management process of the bank

is defined; the principles of strategic risk management are described in the article. Stages of strategic risk management of the bank, directions and measures to minimize investigated by the author. Author’s strategic risk management system of the bank proposed in this paper.

Keywords: strategic risk of the bank, the bank’s strategic risk man-agement, identification of strategic risk of the bank, monitoring and con-trolling strategic risk bank.


82

УДК 336.76(477)

О. А. Гнатів, Львівський інститут банківської справи Університету банківської справи НБУ©

ФІНАНСОВИЙ РИНОК УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН І НАПРЯМИ РОЗВИТКУ

У статті проаналізовано реальний стан розвитку фінансового ринку в Україні, а також фінансову політику щодо управління ним. Визначено проблемні аспекти фінансового ринку при його функціонування в мінливих умовах. Охарак-теризовано окремі показники діяльності фінансового ринку та визначено ключові проблеми в його функціонуванні, окреслено тенденції розвитку фінансового ринку в найближчій перспективі.

Ключові слова: фінансовий ринок, ринок банківських послуг, кредитний ри-нок, фондовий ринок, неорганізований ринок, фінансова політика.

Постановка проблеми. На початку ХXІ століття процес інтегра-ції національних економік у світове господарство досяг найвищої ста-дії розвитку – стадії глобалізації. Процес глобалізації, що виявляється в розмиванні меж між національними ринками, сприяв трансформації світової економіки в глобальну економіку, яка інтегрує воєдино всі національні ринки і сприяє уніфікації процесу їх функціонування.

Аналіз показників ключових секторів глобальної економіки за останні півстоліття виявив тенденцію динамічного розвитку сектору фінансових послуг на тлі інших секторів світової економіки.

Сучасна криза поставила перед світовим співтовариством питан-ня про подальші шляхи розвитку світового фінансового ринку і мож-ливості створення антикризових механізмів: використовувані раніше методи регулювання фінансового ринку втратили свою актуальність і потребують переосмислення.

Розвиток фінансових інновацій, прагнення учасників ринку до отримання максимального прибутку, швидкий розвиток інфраструк-турних елементів ринку призводить до постійної появи все більш но-вих, складно структурованих фінансових інструментів. До того ж роз-роблені правила і норми, що закріплюють допустимі межі їх викорис-тання, застарівають дуже швидко.

Як правило, у процесі криз спостерігається посилення заходів на-гляду та контролю, посилення протекціонізму з боку держави, а в пе-ріод економічного підйому ці заходи, як правило, лібералізуються. Однак, така практика є малоефективною в силу того, що регулювання

© О. А. Гнатів, 2014


83

світового фінансового ринку має на увазі не тільки процес розробки правил і рекомендацій регуляторами ринку, але і порядок їх взаємодії.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика функці-онування світового фінансового ринку у вітчизняній і зарубіжній еко-номічній літературі розроблялась такими економістами, як П. Кругман [11], Дж. Сакс [12], Дж. Стігліц [13], Я. Міркін [2] і Б. Рубцов [6–7], З. Луцишин [1], В. Опарін [4], О. Ромашко [5].

Аналіз опублікованих з досліджуваної тематики праць показав, що світовий фінансовий ринок, його структура, учасники, етапи, про-блеми та перспективи розвитку досліджені досить повно і широко. Разом з тим, незважаючи на наявність значної кількості досліджень, які стосуються функціонування світового фінансового ринку, зазначе-ні проблеми в країнах з трансформаційною економікою вивчені поки що недостатньо, зокрема і в Україні, де фінансовий ринок у своєму розвитку є доволі мінливим і нестабільним.

Метою статті є оцінка реального стану розвитку фінансового ринку в Україні, аналіз фінансової політики управління ним та окрес-лення тенденції його розвитку в найближчій перспективі.

Виклад основного матеріалу. Процеси та тенденції, що супрово-джують розвиток світового фінансового ринку, ставлять перед фінансо-вою системою України кардинально нові завдання і проблеми. На сього-дні український фінансовий ринок можна позиціонувати як банкоцент-рований ринок, оскільки основну масу операцій на цьому ринку здійснюють банки. Одним із важливих завдань на сучасному етапі є за-безпечення внутрішніх передумов для створення стабільного і конкуре-нтоспроможного національного фінансового ринку, який би забезпечу-вав фінансову безпеку держави в умовах глобалізації.

Варто відзначити, що деякі складові фінансового ринку в Україні розвинуті добре (кредитний ринок), а інші перебувають тільки в стадії розвитку (фондовий ринок). Банківський сектор є найбільшою части-ною фінансового ринку України з активами, які становлять майже 90 % активів усіх фінансових посередників. Протягом останніх п’яти років банківський сектор за розмірами активів значно збільшився (рис. 1).

Основною зміною в структурі активів банківської системи в 2013 році стало збільшення частки кредитів в економіку. Незважаючи на високу вартість кредитних ресурсів українських банків, у 2013 році їм вдалося збільшити як обсяг кредитування, так і якість кредитного портфеля.


84

Рисунок 1 – Динаміка обсягів кредитів та зобов’язань банків України, млн грн. (побудовано автором за даними НБУ)

Так, за даними НБУ, загальний обсяг кредитів, наданих українсь-

кими банками юридичним і фізичним особам з початку 2013 року до 31 грудня, виріс майже на 95 млрд грн., або на 12,3 %. Виросла також і частка депозитів у зобов’язаннях банків на 13,3 %.

Варто відзначити, що чільне місце в структурі всього фінансово-го ринку посідає саме фондовий ринок, а його недостатня розвине-ність не дає змогу розвиватись повною мірою іншим складовим фі-нансового ринку та всьому фінансовому ринку зокрема.

У країнах із ринковою економікою фондовий ринок заведено вва-жати головним індикатором економічного стану в країні. Фондовий ри-нок є невід’ємним механізмом функціонування ринкової економіки. Фу-нкціональну роль, яку повинен виконувати фондовий ринок у довго-строковій перспективі, а також сприяти підвищенню темпів приросту національного продукту та в цілому поліпшувати добробут населення. Але вітчизняні вчені вказують, що рівень капіталізації в Україні не мож-на розцінювати індикатором ступеня розвитку фондового ринку, оскіль-ки він практично ніяк не пов’язаний з ефективністю функціонування ре-ального сектору економіки, а відображає особливості протікання проце-сів перерозподілу власності [7, c. 13]. Проте в країнах, де відбувається встановлення ринкових відносин, фондовий ринок потребує державного втручання та стимулювання в розвитку. Звідси випливає необхідність

0

200 000

400 000

600 000

800 000

1 000 000

1 200 000

2009 2010 2011 2012 2013

Кредити, надані банками в економіку України, млн. грн.

Зобов'язання банків України, млн. грн.


85

формування фінансової політики держави в напрямку формування та регулювання фондового ринку.

Ринок цінних паперів, як сукупність його учасників і правовідно-син між ними щодо розміщення, обігу та обліку цінних паперів, у віт-чизняному векторі розвивався досить кволо як на сучасному етапі, так і в докризовий період. Недосконалість нормативно-правової бази, від-сутність уніфікованих стандартів корпоративного управління, недос-коналість заходів щодо захисту прав інвесторів та акціонерів, нероз-винена фінансова та фондова інфраструктура, непрозорість і неповно-та наведеної інформації про функціонування підприємства – все це є перепонами на шляху активного розвитку вітчизняного фондового ринку. Зазначимо, що в сучасних складних політичних та економічних умовах функціонування національної економіки, актуалізуються пи-тання посилення дій щодо розвитку фондового ринку та фінансового ринку загалом, що призводить до потреби формування відповідної державної фінансової політики з управління і розвитку фондового ри-нку в Україні.

Виходячи з ключового завдання фондового ринку, яке полягає в перерозподілі вільних фінансових ресурсів в інвестиційно-привабливі напрями та забезпечення розвиваючих галузей економіки, достатнім обсягом фінансових ресурсів можна сформувати основні завдання по-будови державної фінансової політики розвитку фондового ринку:

• удосконалення законодавства у сфері регулювання фондового ринку;

• консолідація біржової системи фондового ринку; • підвищення вимог до професійних учасників фондового ринку

та якості послуг, які ними надаються; • створення ефективної системи клірингу та розрахунків за до-

говорами фондового ринку; • здійснення фондовими біржами постійного моніторингу бір-

жових торгів і встановлення відповідальності за справедливе ціноутворення із забезпеченням довготермінового збереження інформації про біржові торги і протидії маніпулюванню;

• встановлення мінімальних вимог щодо капіталізації фондової біржі, необхідної для використання нею досконалого техноло-гічного забезпечення та фінансування розвитку;

• уніфікації вимог до електронних торговельних систем фондо-вих бірж щодо електронного документообігу та форматів до-кументів.

Окреслені завдання лежать у площині інституційного забезпечен-ня формування фінансової політики регулювання фондового ринку.


86

Однак без створення належних інституційних умов функціонування фондового ринку він і надалі буде слугувати інструментом перерозпо-ділу власності, а не реальним інструментом наповнення фінансовими ресурсами діяльності підприємств.

Так, аналізуючи активність діяльності фондового ринку як клю-чового інтегруючого елементу ринку капіталів і його сегментів, мож-на виокремити такі його характерні тенденції:

• низька ліквідність обігу вітчизняних цінних паперів; • недостатнє нормативне регулювання базових аспектів функці-

онування ринку; • низька частка біржового сегменту в структурі всього фінансо-

вого ринку; • обмежена кількість ліквідних фінансових інструментів для

формування активів інституціональних інвесторів [3, с. 113].

Таблиця 1 – Обсяг виконаних біржових контрактів з цінними паперами в 2011–2013 роках помісячно, млн грн.

Період 2011 2012 2013

Січень 14 069,45 13 952,22 26 694,49

Лютий 18 956,70 14 561,24 24 795,52

Березень 23 569,27 15 711,17 33 867,43

Квітень 23 600,53 14 829,38 37 265,89

Травень 18 356,86 14 458,18 33 370,56

Червень 15 084,58 25 691,71 35 767,15

Липень 23 248,18 21 007,66 54 877,45

Серпень 26 090,82 26 972,97 63 197,52

Вересень 20 059,53 17 531,10 41 113,30

Жовтень 17 842,63 24 865,24 31 537,08

Листопад 16 579,16 40 080,61 44 691,21

Грудень 18 382,36 34 602,01 47 457,25

Усього 235 840,07 264 263,50 474 634,86

Джерело: складено автором за даними НКЦПФР (http://www.nssmc.gov.ua/). Протягом січня – грудня 2013 року порівняно з даними аналогіч-

ного періоду 2012 року обсяг виконаних біржових контрактів з цінни-ми паперами на організаторах торгівлі збільшився вдвічі (або на 210,96 млрд грн.) (січень – грудень 2012 року – 263,67 млрд грн.).


87

Протягом 2011 року порівняно з даними аналогічного періоду 2010 року обсяг біржових контрактів (договорів) з цінними паперами на організаторах торгівлі збільшився майже удвічі (або на 104,55 млрд грн.) (2010 рік – 131,29 млрд грн.).

В Україні обсяг виконаних біржових контрактів у I кварталі 2014 р. зріс на 41,7 % – до 381,4 млрд грн., а обсяг виконаних договорів тор-говцями цінними паперами на неорганізованому ринку в I кварталі 2014 р. зріс на 41,7 % – до 381,4 млрд грн. За аналогічний період 2013 р. цей показник становив 269,08 млрд грн.

Найбільший обсяг договорів у І кварталі 2014 р. серед усіх фінан-сових інструментів було зафіксовано з ощадними сертифікатами на су-му 134,9 млрд грн. (бо за перші три місяці 2013 р. – на 20,6 млрд грн.). Також значний обсяг операцій було здійснено з інвестиційними серти-фікатами – 120,1 млрд грн. (наприклад, у I кварталі минулого року – 55,35 млрд грн.). Крім того, досить значним обсягом характеризувалися угоди з акціями, їх було виконано на суму 60,4 млрд грн., коли за такий самий період 2013 р. цей показник становив 30,4 млрд грн.

У цілому фінансова політика формування та регулювання фондо-вого ринку в Україні повинна бути створенням організаційно-правових і фінансово-економічних умов для розвитку фондового рин-ку, тобто створення умов, що забезпечують у повному обсязі вико-нання фондовим ринком покладених на нього функцій. А головним завданням регулювання є вирішення протиріч та узгодження інтересів усіх його суб’єктів за допомогою прямої державної участі у фондово-му процесі, спрямованої на подолання структурних деформацій і не-прямого регулювання фінансових потоків.

Участь держави в розвитку фондового ринку дозволить створити ефективний механізм контролю й управління, а також умов для інвес-тицій коштів недержавних пенсійних фондів та інших організацій. Державні гроші так само можуть бути інвестовані в акції вітчизняних підприємств.

Основними інструментами та важелями щодо розв’язання існую-чої ситуації з розвитком ринку цінних паперів і фінансового ринку загалом мають бути:

• валютне регулювання через гармонізацію із законодавством інших країн для активізації залучення іноземних портфельних інвестицій;

• законодавче та нормативно-правове регулювання із позиції лі-бералізації та оптимізації;


88

• податкове стимулювання шляхом створення податкових пре-ференцій інвесторам, які готові активно інвестувати у вітчиз-няну економіку;

• побудова системної політики щодо пропаганди та популяриза-ції вітчизняного фондового ринку.

Одним з головних питань розвитку фінансового ринку в Україні є функціонування неорганізованого ринку. Його перевага над організо-ваним досить негативно впливає на стан розвитку останнього. У ре-зультаті чого неможливо отримати правдиву інформацію про стани емітента, привабливість цінного папера, що надалі сприяло б вигідно-му розміщенню цінних паперів у ту чи іншу галузь промисловості. Це призводить до зниження ефективності фінансового ринку, а також сприяє збільшенню ризику для інвестора. Тобто, можна сказати, що неорганізована торгівля не дає можливості реально оцінити обсяг реа-лізації цінних паперів і попит на них.

Навіть діючі в законодавстві України нормативні документи, які регулюють діяльність суб’єктів фінансового ринку, не вирішують пи-тання функціонування неорганізованого ринку та прозорості біржової торгівлі. Тому на сьогодні існує думка про обмеження діяльності на неорганізованому ринку, тобто введення заборони на операції з цін-ними паперами, які здійснюються за межами організованого ринку. Що стосується прозорості фінансового ринку, то без належної інфор-мації втрачається його ефективність. З метою створення повної та до-ступної інформаційної бази необхідно привести вітчизняне законодав-ство відповідно до міжнародних стандартів розкриття інформації, а також впровадити комплексну систему збору інформації про учасни-ків фінансового ринку.

Висновки. Сучасний етап розвитку фінансового ринку та його складових є вкрай складним, динамічним і важкопрогнозованим. Од-нак, саме такий період є найбільш сприятливим для впровадження ін-новаційних, а часом і радикальних заходів щодо реформування всього фінансового ринку. Досить є зрозумілим, що на фінансовому ринку та фондовому зокрема необхідно впроваджувати кардинально нові фі-нансові інструменти та методи управління.

Необхідно створити такі умови у фінансовому секторі, які забез-печать інвестування приватного сектору з таких джерел, як кредити надійних банків, добре розвинений фондовий ринок, венчурний капі-тал та інші фінансові інструменти, а для цього необхідно побудувати прозору державну фінансову політику в напрямку регулювання фі-нансового ринку із поданням чітких і зрозумілих інструментів, меха-нізмів регулювання, а також забезпеченням відповідного рівня захис-ту прав інвесторів та акціонерів.


89

Список літератури 1. Луцишин З. Сучасна світова фінансова архітектоніка: тенденції та суперечності

розвитку в умовах глобалізації / З. Луцишин // Економічний Часопис-XXI. – 2005.– № 5–6. – С. 27–36.

2. Миркина Я. Рынок ценных бумаг России: воздействие фундаментальных факто-ров, прогноз и политика развития / Я. Миркина. – М. : Альпина Паблишер, 2002. – 360 с.

3. Новий курс: реформи в Україні 2010–2015. Національна доповідь / за заг. ред. В. М. Гейця [та ін.]. – К. : НВЦ НБУВ, 2010. – 232 с.

4. Опарін В. М. Фінансовий потенціал України: методологічні засади визначення, кількісні параметри та напрями його нарощування // Фінансова політика та по-датково-бюджетні важелі реалізації / В. М. Опарін, С. С. Шумська / за ред. А. І. Даниленко. – Том 1. – К. : Фенікс, 2008. – С. 77–98.

5. Ромашко О. Ю. Регулювання міжнародних фондових ринків : навч. посібник / О. Ю. Ромашко. – К. : КНЕУ, 2000. – 240 с.

6. Рубцов Б. Б. Мировой фондовий ринок: объемы и динамика / Б. Б. Рубцов // Портфельный инвестор. – 2008.– № 2. – С. 114–117.

7. Рубцов Б. Б. Тенденции развития мировой экономики и фондовый рынок Рос-сии / Б. Б. Рубцов // Рынок ценных бумаг. – 2000. – № 12. – С. 14–16.

8. Шарнопольська О. М. Механізм інтеграції України у світовий фондовий ринок : автореф. дис. канд. екон. наук : спец. 08.05.01 / О. М. Шарнопольська. – Донецьк, 2005. – 20 с.

9. Bank for International Settlements / 78-th Annual Report / Basel // www.bis.org. 10. Greenspan A. Statement by Alan Greenspan, Chairman, Board of Governors of the

Federal Reserve System, before the Committee onBanking and Financial Services, US House of Representatives, February 11, 1999 // Federal Reserve Bulletin. – 1999. – April.

11. Krugman P. The Return of Depression Economics. – Cambridge, MIT Press, 1998. 12. Sachs J., Tornell A., Velasco A. Financial crises in emerging markets: the lessons from

1995. Working paper 5576. – Cambridge. MA: NBER. – October, 2002. 13. Stiglitz J. Globalization and its discontents. – New York: W.W. Norton., 2002.


Summary The current state of the financial market of Ukraine and financial poli-

cy towards managing it is analyzed in the article. The problematic aspects of the financial market when it’s functioning in a changing environment are identified. Characteristic of some indicators of financial market is given and the key problems in its functioning are identified. The trends of the de-velopment of the financial market of Ukraine in the nearest future are out-lined.

Keywords: financial market, banking services, credit market, stock market, unorganized market, financial policy.


90

УДК 339.7-027.45:339.97

Е. Е. Дмитриев, ГВУЗ “Украинская академия банковского дела НБУ”©

МЕЖДУНАРОДНАЯ ФИНАНСОВАЯ БЕЗОПАСНОСТЬ В КОНТЕКСТЕ ГЛОБАЛИЗАЦИИ

В статье рассмотрены теоретические основы построения системной де-композиции понятия международной финансовой безопасности в условиях глоба-лизации мировой экономики. Определены основные задачи для обеспечения меж-дународной финансовой безопасности. Рассмотрены основные угрозы для меж-дународной финансовой безопасности на современном посткризисном этапе развития стран мира.

Ключевые слова: глобализация, международная финансовая безопасность, угрозы, стабильность, экономическое развитие.

Постановка проблемы. С позиции сегодняшнего дня можно кон-статировать, что в структуре экономической безопасности значитель-ное место занимает безопасность финансово-кредитной сферы или фи-нансовая безопасность, поскольку ни одна экономическая система или субъект экономики не может существовать без финансов. Таким обра-зом, поддержка максимального или оптимального уровня финансовой безопасности является важной задачей для государства и общества в целом, поскольку затрагивает все уровни экономических отношений и влияет как на общую макроэкономическую ситуацию в стране, так и на отдельные отрасли, предпринимательский сектор, сектор домашних хозяйств. Особенно остро проблема обеспечения финансовой безопас-ности ощущается в периоды экономических кризисов.

Анализ последних исследований и публикаций. Исследованию вопросов обеспечения финансовой безопасности страны посвятили свои работы украинские авторы: А. И. Барановский, И. Ф. Бинько, И. А. Бланк, З. С. Варналий, О. Д. Василик, А. С. Власюк, С. Б. Ворон-цов, В. М. Геец, В. П. Горбулин, В. И. Грушко, Б. В. Губский, Н. Н. Ер-мошенко. Однако сегодня остается нерешенным ряд вопросов концепту-ализации модели международной финансовой безопасности, системной оценки угроз ее нарушения, странового и регионального ранжирования глобальной экономики в зависимости от безопасного уровня функцио-нирования финансовой системы.

Целью статьи является исследование теоретических основ пост-роения системы международной финансовой безопасности и разрабо-тка декомпозиции внутренней структуры международной финансовой безопасности в условиях глобализации. © Е. Е. Дмитриев, 2014


91

Изложение основного материала. На глобальном уровне между-народная финансовая безопасность является базисом не только для под-держания международной экономической безопасности, но и для буду-щего роста всей мировой экономики. Это связано в первую очередь с тем, что процессы глобализации и интернационализации протекают не-равномерно на разных рынках. Сейчас невозможно говорить о сущест-вовании полномасштабной глобальной экономики, поскольку трансгра-ничное движение капиталов, людских ресурсов и конечных продуктов имеет часто односторонний нерегулярный характер, поэтому взаимосвя-занность стран находится на достаточно низком уровне при рассмотре-нии связей не в абсолютных, а в относительных величинах к мировому ВВП [2]. Напротив, глобализация финансового сектора находится на до-статочно высоком уровне. Поэтому некоторые исследователи утверж-дают, что ведущая роль в процессах, связанных с экономической глоба-лизацией, принадлежит именно финансовым рынкам [5].

В 1996 году в экономическом коммюнике Лионской встречи на высшем уровне глав стран “Большой восьмерки” отмечалось, что гло-бализация финансовых рынков может привести к новым рискам не-стабильности, а так же требует от всех стран проведения разумной экономической политики и структурных реформ, что в свою очередь приведет к сокращению внешних дисбалансов, будет способствовать международной финансовой стабильности [6].

Инвесторы формируют свои портфели из финансовых активов не одной, а многих стран, а фирмы, ведущие свои операции в одной стране, могут осуществлять фондирование в другой. Происходит ускоренное формирование наднациональных рынков капитала, валют, ценных бумаг, и все это играет важнейшую роль движущей силы гло-бализационных процессов. МВФ определяет финансовую глобализа-цию как “степень связи стран через взаимное трансграничное владе-ние финансовыми активами”. Финансовая глобализация де-факто представляет собой отношение абсолютной суммы внешних активов и пассивов страны (или группы стран) к ее (их) суммарному ВВП. Ана-логичный показатель – отношение суммы экспорта и импорта к ВВП – применяется при характеристике “торговой открытости” стран [3].

Таким образом, обеспечение международной экономической без-опасности невозможно без соблюдения индикаторов ее финансовой составляющей.

Отметим, что сегодня исследователями не сформирован единый подход к трактовке понятия международная финансовая безопас-ность. С одной стороны, она трактуется как состояние межгосударст-венных финансовых отношений, при которых существуют надежные


92

материальные и правовые гарантии защиты финансовых отношений каждого государства от неправомерного применения финансового во-здействия со стороны других субъектов международного права [1]. С другой стороны, под международной финансовой безопасностью по-нимают комплекс международных условий сосуществования, догово-ренностей и институциональных структур, при которых каждое госу-дарство – член мирового сообщества, имеет возможность выбирать, осуществлять свою стратегию социального, экономического и финан-сового развития, не испытывая внешнего давления, рассчитывая на невмешательство, взаимопонимание и взаимовыгодное сотрудничест-во со стороны других государств [1].

Следующий подход к рассмотрению сущности понятия “междуна-родная финансовая безопасность” предусматривает его определение как состояния мировой экономики и финансовой системы, при котором обе-спечивается взаимовыгодное сотрудничество государств в решении на-циональных и международных (глобальных) проблем хозяйствования, свободный выбор и реализация ими своей стратегии социально-эконо-мического развития и участия в международном разделении труда [1].

Однако, по нашему мнению, такие подходы к определению между-народной финансовой безопасности не отражают в полной мере сущ-ность и структуру данного феномена. Международная финансовая безо-пасность должна рассматриваться с нескольких точек зрения:

1) через призму международных экономических отношений, как взаимосвязанная система следующих элементов: • внешнеэкономическая и финансовая безопасность отдель-

ной национальной экономики; • финансовая безопасность крупных экономико-правовых

групп и союзов (Европейский Союз, таможенный союз Рос-сии, Белоруссии и Казахстана);

• финансовая безопасность как ответ на основные современ-ные тенденции и угрозы на мировом глобальном уровне;

2) через обеспечение мировой финансовой стабильности, поско-льку только стабильная международная финансовая система эффективно распределяет ресурсы, оценивает и управляет фи-нансовыми рисками, поддерживает занятость на уровне, близ-ком к естественному, а также управляет движением цен на ре-альные и финансовые активы, чтобы не допустить дестабили-зации финансовых и реальных рынков.

Финансовая система стабильна, когда она нивелирует финансо-вые дисбалансы, возникающие эндогенно или как результат внешних шоков. Стабильная глобальная финансовая система предотвращает кризисные явления в реальном секторе экономики через механизмы


93

адаптации и саморегулирования в ответ на деструктивные воздейст-вия как эндогенного, так и экзогенного характера. Следовательно, фи-нансовая стабильность имеет первостепенное значение для экономи-ческого роста, так как большинство операций в реальном секторе эко-номики осуществляется через финансовую систему.

Основываясь на вышесказанном, стоит отметить, что междунаро-дная финансовая безопасность достигается не только за счет финансо-вой стабильности – необходимого, однако не достаточного условия, – но и через экономический рост. Поступательное экономическое раз-витие невозможно без обеспечения финансовой безопасности. В пе-риоды обострения нестабильности и наращивания финансовой опас-ности банковские институты неохотно инвестируют в проекты и кре-дитуют уже существующие предприятия и фирмы, тем самым тормозя экономический рост. Так же и инвесторы, по причине минимизации своих рисков, могут выводить инвестиции из страны, тем самым вы-зывая еще большие кризисные явления. Таким образом, без обеспече-ния эффективной системы финансовой безопасности в экономике мо-гут наблюдаться такие явления, как бегство капиталов, уменьшение инвестирования, рост недоверия населения к отечественной банковс-кой и финансовой системе и, как результат, рост процентных ставок, инфляция и в конечном счете стагнация экономики.

Исходя из вышесказанного, под международной финансовой без-опасностью будем понимать такое состояние финансовой системы на уровне национальной экономики, региональных интеграционных об-разований и глобального уровня, которые обеспечивает стабильность финансовых рынков через эффективное распределение финансовых ресурсов, свободное движение капиталов, способствует экономичес-кому росту и обеспечивает защиту от эндогенных и экзогенных угроз.

Поскольку система международной финансовой безопасности охватывает все сферы международных финансовых отношений, то, по нашему мнению, основными ее составляющими, которые изображены на рисунке 1, являются:

1) долговая безопасность – это состояние защищенности мировой экономики от угроз, связанных с возникновением проблемных долгов и проявляющихся через рискованный уровень внешней и внутренней задолженности национальных экономик, включая стоимость ее обслуживания и эффективность использования заимствований, а также оптимальное соотношение между ее видами, что в итоге позволяет сохранять устойчивость между-народной финансовой системы к эндогенным и экзогенным ри-скам и угрозам, обеспечивать независимость и суверенитет на-циональных экономик и сохранять возможность уплаты долга


94

без их потери, одновременно поддерживая необходимый уро-вень платежеспособности и кредитного рейтинга стран;

2) бюджетная безопасность – это состояние обеспечения платеже-способности стран-участниц международных экономических отношений на основе баланса доходов и расходов государст-венных и местных бюджетов и эффективного использования бюджетных средств для противодействия экономическим кри-зисам, обеспечения развития экономики страны и, как следст-вие, глобального экономического роста;

3) валютная безопасность – это такое состояние мировой валют-ной системы и мировых валютных рынков, которое создает оп-тимальные условия для эволюционного развития национальных экономик через эффективный процесс экспорта и импорта то-варов и услуг, обеспечивает беспрепятственное движение инве-стиций между странами и интеграцию национальных экономик в мировую экономическую систему, а также максимально ней-трализует негативные воздействия различного происхождения;

4) инвестиционная безопасность – такое состояние международ-ного инвестиционного рынка, которое обеспечивает аккумули-рование, распределение и перераспределение инвестиционных ресурсов между странами и регионами и из-за уменьшения асимметрии информации противодействует таким угрозам, как паника инвесторов, финансовое инфицирование и др .;

5) денежно-кредитная безопасность – это такое состояние дене-жно-кредитных систем национальных экономик и интеграци-онных объединений, которому присущи стабильность денеж-ной единицы, доступность кредитных ресурсов, в том числе на мировых рынках, и уровень инфляции, обеспечивающий гло-бальный экономический рост и повышение реальных доходов населения;

6) безопасность банковского сектора – это такое состояние наци-ональных банковских систем и систем межгосударственных объединений, при котором обеспечивается перераспределение финансовых ресурсов через взаимодействие банковских инс-титутов и рынков, банковская система эффективно выполняет свои посреднические функции и обладает достаточным уров-нем ликвидности для обеспечения экономического роста и за-щищенности мировой финансовой системы от реальных и по-тенциальных угроз;

7) безопасность фондового рынка – это оптимальный объем капи-тализации международного рынка (учитывая представленные на нем ценные бумаги, их структуру и уровень ликвидности),


95

способный обеспечить устойчивое финансовое состояние эми-тентов, владельцев, покупателей, организаторов торговли, тор-говцев, институтов совместного инвестирования, посредников (брокеров), консультантов, регистраторов, депозитариев, храни-телей и мировой экономики в целом, позволяя противодейство-вать избыточному отклонению цен от естественного уровня и “надуванию фондовых пузырей”;

8) безопасность страхового рынка – это такой уровень развития мирового страхового рынка, который обеспечивает страховые компании финансовыми ресурсами в объеме, достаточном для покрытия возможных убытков и полного расчета по обязате-льствам.

Рисунок 1 – Декомпозиция структуры

международной финансовой безопасности Система международной финансовой безопасности призвана за-

щитить участников мировых финансово-экономических отношений от трех типов угроз:

1. Стихийное или кризисное ухудшение условий мирового эко-номического развития.

2. Нежелательные последствия финансовых решений, которые были приняты без согласования между странами.

3. Сознательная финансово-экономическая агрессия со стороны других государств или межгосударственных объединений.

Исходя из этого, можно определить основные задачи по обеспе-чению международной финансовой безопасности.

Во-первых, поддержание стабильности мирового хозяйства в целом и глобальной финансовой системы в частности, создание условий, спо-собствующих росту производства и социальной сферы, в ограничении

Международная монетарная безопасность

Безопасность международного банковского сектора

Безопасность фондового рынка

Безопасность международного страхового рынка

Международная долговая

безопасность

Международная валютная

безопасность

Бюджетная безопасность участников

МЭО

Международна инвестиционная безопасность

Международная финансовая безопасность


96

стихийных колебаний на глобальном рынке, недопущении их перерас-тания в глобальные экономические кризисы, ликвидации последствий кризисов.

По мнению некоторых исследователей [4], выполнение такой за-дачи осложняется в связи с тем, что на глобальном рынке сочетаются два явления – принципиальная неустойчивость рыночного механизма и анархическая по природе структура международной системы, основан-ная на национальном (государственном) суверенитете. Если в пределах отдельных государств сбои рыночного механизма (провалы рынка) компенсируются государством, то в масштабах планеты такая возмож-ность отсутствует. Поскольку сфера юрисдикции каждого государства ограничена ее пределами, государства не способны целенаправленно влиять на глобальные экономические процессы. Более того, индивиду-альные действия государств вступают в противоречие друг с другом, а глобальные процессы вторгаются в пределы национальных экономик.

Во-вторых, выработка той или иной формы согласованного или совместного принятия решений в финансовой сфере.

В-третьих, создание условий для предотвращения международных финансово-экономических конфликтов.

Учитывая вышесказанное, к основным современным угрозам МФБ необходимо отнести:

• возможное возникновение повторной волны мирового финан-сового кризиса;

• неконтролируемое разрастание пирамиды суверенных долгов; • углубление проблем финансовой системы Европейского Союза

(ухудшение состояния суверенных долгов стран-участниц, не-возможность проведения самостоятельной валютной и денеж-но-кредитной политики);

• высокую волатильность финансовых рынков и ее обострение при неблагоприятном стечении обстоятельств;

• значительную неопределенность информации относительно со-стояния отдельных сфер мировой финансовой системы, ее не-прозрачность, существование значительного временного лага, после которого появляется объективная информация о состоя-нии рынков, т.е. наличие асимметрии информации;

• проблему с вектором курсовых колебаний доллара США (про-должится ли существующая тенденция динамики курса долла-ра по отношению к другим мировым валютам или направле-ние движения изменится, какова ожидаемая скорость межкур-сового сдвига);

• динамику цен на нефть, металлы и акции (формируется ли “пу-зырь” на рынке в секторе упомянутых активов);


97

• проблему кредитного сжатия в банковских системах отдельных стран;

• “репрессированные” финансовые системы и риски ручного управления ими;

• проблему ухудшения кредитных рейтингов развитых стран и стран с формирующимися рынками;

• проблему нехватки ликвидности в банковских системах и рост процентных ставок по мере выхода стран из кризиса.

В контексте последнего положения становится очевидным, что од-ним из необходимых условий обеспечения международной финансовой безопасности является безопасность банковской системы как на уровне отдельных государств, так и на уровне надгосударственных экономиче-ских объединений, на уровне всей мировой экономики. Состояние за-щищенности банковской системы и возможность выполнять ею свои функции в первую очередь зависит от уровня и методов управления ли-квидностью. А поскольку банковские учреждения обслуживают все сферы экономики и, в частности, финансовую систему, являясь канала-ми перераспределения денежных фондов, то от уровня ликвидности и платежеспособности зависит состояние всех звеньев национальных фи-нансовых систем, а следовательно, и мировой финансовой системы.

Как отмечалось в декларации встречи лидеров стран G20, прохо-дившей в июне 2012 года в Мексике, здоровые банки, способные кре-дитовать бизнес и население, крайне важны для глобального оживле-ния [7]. Однако проведение банками операций по кредитованию нево-зможно без поддержания ими оптимального уровня ликвидности. Итак, становится понятным, что ликвидность банковских систем яв-ляется одной из базовых составляющих международной финансовой безопасности не только из-за ее влияния на безопасность банковской системы, но и на другие составляющие международных финансов и реальный сектор мировой экономики.

Выводы. Таким образом, международная финансовая безопас-ность является ключевым компонентом системы экономической безо-пасности любой из стран мира. Особую роль данный факт приобретает в свете глобализационной динамики мировой экономики.

Международная финансовая безопасность является сложной сис-темной категорией, которая в свою декомпозицию включает подсис-темы международной долговой, бюджетной, валютной, инвестицион-ной, денежно-кредитной безопасности, безопасности банковского сек-тора и фондового рынка.

Современные теоретические подходы к определению сущности международной финансовой безопасности должны учитывать факт ие-рархической структуры финансовой системы мировой экономики,


98

а именно, существования национального уровня, уровня региональных интеграционных образований и глобального уровня, а так же требова-ния обеспечения не только стабильности финансовых рынков, а и воз-можности общего экономического развития стран мира. Результатом анализа теоретических подходов к определению сущности междунаро-дной финансовой безопасности стала разработка собственного понятия как состояния финансовой системы на уровне национальной экономи-ки, региональных интеграционных образований и глобальном уровне, которое обеспечивает стабильность финансовых рынков через эффек-тивное распределение финансовых ресурсов, свободное движение ка-питалов, способствующее экономическому росту, избеганию эндоген-ных и экзогенных угроз.

Список литературы 1. Белошапко Ю. Н. Проблемы развития концепций международного финансового

права [Электронный ресурс] / Ю. Н. Белошапко. – Режим доступа : http://www.sworld.com.ua/index.php/ru/legal-and-political-science-411/criminal-law-and-criminology-411/10931-411-0065.

2. Гемават П. Мир 3.0. Глобальная интеграция без барьеров / П. Гемават. – М. : Альпина Паблишер, 2013. – 416 с.

3. Исследовательская группа МВФ о финансовой глобализации // БИКИ. – 2007. – № 129. – С. 4–6.

4. Проблеми міжнародних відносин : зб. наук. праць / наук. ред. Б. Канцелярук та ін. – К. : КиМУ, 2012. – Вип. 5. – 451 с.

5. Сорос Дж. Кризис мирового капитализма / Дж. Сорос. – М. : Изд-во Прогресс, 1999. – 262 с.

6. Economic Communiqué: Making a Success of Globalization for the Benefit of All [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.g8.utoronto.ca/summit/ 1996lyon/communique.html.

7. G20. Los Cabos. June 2012 [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.g20.utoronto.ca/summits/2012loscabos.html.

Получено 22.12.2014

Summary The theoretical basis for building the system decomposition of the in-

ternational financial security concept in a globalizing world economy is described in this article. The main tasks for the international financial secu-rity are defined in this article. The main threats to the international financial security in today’s post-crisis stage of development of countries are consid-ered in this article.

Keywords: globalization, international financial security, threats, sta-bility, economic development.


99

УДК 336.71(477)

В. Ю. Дудченко, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”©

ЕТАПИ ФОРМУВАННЯ ТА СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ У статті розглянуто етапи формування банківської системи України, вио-

кремлено проблеми та специфічні риси функціонування вітчизняних банків. Авто-ром узагальнено проблеми розвитку банківської системи України, здійснено ана-ліз її сучасного стану. У статті детально досліджено особливості структури та перспективи розвитку вітчизняної банківської системи.

Ключові слова: банківська система, фінансово-економічна криза, банківсь-кий продукт, регулювання, ризик.

Постановка проблеми. На сьогодні банки України діють в умо-вах підвищеного ризикування ринкового середовища, що ставить під-вищені вимоги до забезпечення та підтримки їх фінансової стійкості, вибору раціонального варіанта розміщення ресурсів, оцінки та контро-лю ризиків, вимагає створення відповідних засад ефективного і науко-во обґрунтованого механізму регулювання його структурних складо-вих, потребує застосування комплексного підходу до розробки систем-них заходів організації банківської діяльності. Основними чинниками несприятливої кон’юнктури є погіршення умов торгівлі внаслідок вза-ємного запровадження обмежувальних заходів у торгівлі з Російською Федерацією, загостренням ситуації на сході України, зменшенням об-сягів торгівлі та діяльності малого і середнього бізнесу, виведенням із господарського обігу великої кількості промислових підприємств. От-же, актуальним є дослідження етапів формування та проблем сучасного розвитку банківської системи України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивченню та дослі-дженню особливостей розвитку банківської системи України присвя-чені роботи багатьох вітчизняних науковців. Так, характеристику ос-новних етапів розвитку банківської системи України залежно від еко-номічних процесів, що відбуваються всередині країни та становлення системи банківського регулювання здійснює І. Д’яконова [1], пробле-ми реформування банківської системи України досліджував О. Коло-дізєв [3], перспективи розвитку діяльності банків України розглядав Ю. Колобов [2], основи механізму регулювання банківської діяльності на сучасному етапі досліджує Л. Простебі [4].

© В. Ю. Дудченко, 2014


100

Мета статті. Дослідити етапи формування, виявити проблеми ро-звитку та обґрунтувати перспективи функціонування банківської сис-теми України.

Виклад основного матеріалу. Банківська система України роз-вивалась досить динамічно і була орієнтована на забезпечення безпе-ребійного грошового обігу капіталу; надання можливостей отримання необхідного фінансування підприємствами, державою, приватними особами; створення сприятливих умов вкладення коштів із метою на-громадження заощаджень у національній економіці. З метою дослі-дження проблем розвитку банківської системи України було сформо-вано періодизацію її формування та функціонування, досліджені осо-бливості розвитку її структурних елементів. Основні характеристики етапів становлення та розвитку вітчизняної банківської системи наве-дено в таблиці 1.

Таблиця 1 – Основні характеристики етапів становлення та

розвитку банківської системи України

Період Основні риси етапів становлення та розвитку

вітчизняної банківської системи

1988–1990 рр. Створення прототипу системи українських комерційних банків у складі банківської системи СРСР

1991 – І півріччя 1992 р.

Перереєстрація українських комерційних банків і початок формування банківської системи України як незалежної держави

II півріччя 1992 р. – 1993

Формування банківської системи України на етапі становлення економічного та політичного суверенітету

1994–1996 рр. Розвиток банківської системи на першому етапі реалізації курсу економічних реформ монетарними методами

1997–1999 рр.

Реформування банківської системи в умовах поглиблення фінансово-економічної кризи, поступового переходу до поєднання монетарних методів управління економікою із заходами щодо її структурного реформування

2000 – І півріччя 2008 р.

Розвиток банківської системи в умовах реструктуризації економіки, падіння дохідності банківських операцій, укрупнення та консолідація капіталу банків

II півріччя 2008 р. – сьогодення

Розвиток банківської системи під впливом світової фінансово-економічної кризи в умовах девальвації національної валюти, скорочення виробництва, експорту, дефіциту платіжного балансу та державного бюджету. Посткризове відновлення господарства. Закриття банків, вихід з ринку банків зі 100 % іноземним капіталом з причин внутрішньої економічної та соціальної кризи в Україні, погіршення макроекономічних показників розвитку

Джерело: складено автором.


101

Проаналізуємо більш детально структуровані етапи становлення та розвитку банківської системи України.

Перший етап характеризується створенням фундаментальної бази системи українських комерційних банків у складі банківської системи СРСР. Становлення банків відбувалось шляхом створення установ ри-нкового типу поряд з існуванням державних банків колишнього СРСР. Контори, управління та відділення всесоюзних банків, що належали державі, виконували на даному етапі переважно адміністративно-контрольні функції (Держбанк СРСР) та були зосереджені на фінансо-во-кредитному обслуговуванні державних підприємств і організацій (Промбудбанк, Агропромбанк, Житлосоцбанк, Ощадбанк, Зовнішеко-номбанк). До особливих рис зазначеного періоду формування банківсь-кої системи України належать:

• залежність українських державних банків від всесоюзної фі-нансової бюрократії;

• початок утворення кооперативних банків як суто українських банківських установ.

На початку другого етапу було прийнято Закон України “Про ба-нки і банківську діяльність”, відповідно до положень якого закріплю-валося створення автономної дворівневої банківської системи та На-ціонального банку України як центрального банку держави. До особ-ливих рис другого етапу формування банківської системи України належать:

• перереєстрація та реорганізація банків; • формування банківських установ в умовах нестабільної еко-

номічної ситуації. Третій етап характеризується процесами акціонування державних

банків і реформуванням системи планування банківської діяльності, основні ознаки якої полягали: здійснення планування на основі досяг-нутих показників минулого року; використання прогнозування напря-мів розвитку ринку банківських продуктів, спричинене передбачува-ним розвитком ринків реальних товарів; формування планів на довго-строкову перспективу; формування планів з урахуванням впливу зовнішніх факторів з причини відкритості банку як системи; спрямова-ність плану як на поточну, так і на майбутню прибутковість. До особ-ливих рис третього етапу розвитку банківської системи України нале-жать:

• утворення нових комерційних банків за використання приват-ного капіталу;

• створення значної кількості невеликих банків, орієнтованих на отримання надприбутків на тлі гіперінфляційних процесів в економіці.


102

Четвертий етап відрізнявся уповільненням інфляційних процесів, активізацією регулюючих інструментів Національним банком України. До особливих рис четвертого етапу розвитку банківської системи Укра-їни належать:

• зниження рівня банківського менеджменту; • банкрутство банків; • скорочення розміру активів банків; • стагнація банківської діяльності; • розбіжність у концентрації банківського капіталу. П’ятий етап характеризувався наявністю внутрішньої банківської

кризи та фінансової кризи, пов’язаної із знеціненням національної ва-люти стосовно інших валют, відтоком портфельних інвестицій нерези-дентів, кризою на ринку внутрішніх державних запозичень. До особли-вих рис п’ятого етапу розвитку банківської системи України належать:

• функціонування банків в умовах трансформаційного спаду ви-робництва;

• отримання більшістю банків збитків з причини проведення урядом конверсії короткострокових облігацій внутрішньої державної позики і заморожування частини активів;

• обмеження можливості отримання прибутків від здійснення валютних операцій у зв’язку із запровадженням Національним банком України режиму обов’язкового продажу експортерами 50 % своєї валютної виручки.

Шостий етап розвитку банківської системи України характеризу-вався активізацією глобалізаційних процесів, запровадженням новітніх методів регулювання банківської діяльності, адаптацією банківського законодавства до стандартів і вимог Європейського Союзу. До особли-вих рис шостого етапу розвитку банківської системи України належать:

• організаційне зміцнення банківської системи; • поява та активізація діяльності на ринку банківських послуг

банків з іноземним капіталом; • зростання коштів на рахунках фізичних та юридичних осіб; • розширення ресурсної бази банківської системи; • підвищення рівня монетизації економіки; • розширення сфери банківських послуг; • забезпечення стабільності банківського сектору. На початку сьомого етапу розвиток банківської системи України

відбувався на тлі розгортання та дії світової фінансово-економічної кризи, що супроводжувалася скороченням обсягів промислового виробництва, рівня ВВП, зменшення ресурсного потенціалу банків,


103

зростання інфляції, зменшенням довіри до банківського сектору, ко-ливанням валютного курсу. До особливих рис розвитку банківської системи України в період дії світової фінансово-економічної кризи на-лежать:

• орієнтація системи менеджменту банків на зменшення частки проблемних кредитів;

• впровадження заходів Національним банком України щодо пі-дтримки банківської стабільності та захисту прав вкладників;

• значне зменшення обсягів депозитів населення. Отже, до початку сучасного, посткризового етапу функціонуван-

ня банківська система України як ключова частина грошово-кредитної системи країни не стала ефективним механізмом створення сприятли-вого середовища для мобілізації та вільного переливання капіталів, нагромадження коштів щодо структурної перебудови економіки, роз-витку підприємництва.

Охарактеризуємо детально сучасний етап розвитку банківської системи України з метою аналізу стану, виявлення наявних проблем і формування перспектив її розвитку.

Світова фінансово-економічна криза та перші роки посткризового відновлення вітчизняної економіки черговий раз поставили питання скорочення кількості банків в Україні, їх укрупнення, оптимізацію дія-льності, дефіцитності інших кредитно-фінансових інститутів та нероз-виненості фінансового та фондового ринків. Станом на 01.01.2014, за даними НБУ в Україні, нараховувалося 180 банків, упродовж зазначе-ного року регулятором була впроваджена стратегія на виведення з ри-нку неплатоспроможних банків за рахунок поступового збільшення мінімального розміру статутного капіталу до рівня 500 млн грн. (Пос-танова НБУ № 464 від 06.08.2014) (табл. 2).

Таблиця 2 – Загальні показники, що характеризують

структуру банківської системи України

Назва показника 2009 2010 2011 2012 2013 2014 2014

Кількість банків, які мають банківську ліцензію:з них з іноземним капіталом,зокрема зі 100 % іноземним капіталом

184 182 176 176 176 180 168

53 51 55 53 53 49 51

17 18 20 22 22 19 19

Частка іноземного капіталу у статутному капіталі банків, %

36,7 35,8 40,6 41,9 39,5 34,0 32,1

Джерело: складено автором за даними Національного банку України (http://www.bank.gov.ua).


104

Дані таблиці 2 дозволяють виокремити такі особливості стану та інституційної структури банківської системи України:

• зменшення частки іноземного капіталу в статутному капіталі банків у першому півріччі 2014 року;

• скорочення кількості банків зі 100 % іноземним капіталом з 22 до 19 установ, зокрема вихід з українського ринку австрій-ської фінансової групи Erste Group у зв’язку з продажем 100 % акцій українського дочірнього банку АТ “Ерсте Банк”, згор-тання діяльності шведського банку ПАТ “Сведбанк” і кіпр-ського банку ПАТ “АСТРА БАНК”).

На рисунку 1 наведена структура та показники активів банків України в динаміці змін з січня 2009 року до жовтня 2014 року.

Рисунок 2 – Структура та показники активів банків України

(побудовано автором за даними Національного банку України (http://www.bank.gov.ua))

0

200 000

400 000

600 000

800 000

1 000 000

1 200 000

Готівкові кошти та банківські метали

Кошти в Національному банку України

Кореспондентські рахунки, що відкриті в інших банках

Кредити надані

Вкладення в цінні папери

Резерви за активними операціями банків


105

Аналіз наведених даних дозволяє виокремити такі характеристи-ки стану та структури активів банків України:

1) тенденція до зростання активів за рахунок девальвації націо-нальної валюти протягом останнього року;

2) збільшення інвестованих коштів банків у цінні папери, зокрема: • ОВДП – з причини наявної можливості використання цього

інструменту для отримання кредитів рефінансування від НБУ;

• валютні ОВДП – з метою використання цього інструменту як каналу розміщення валютних ресурсів;

• ОВДП і валютні ОВДП – у зв’язку з можливістю викорис-тання цих інструментів для формування обов’язкових резе-рвів банків на спеціальних рахунках НБУ;

• ощадні сертифікати НБУ – з метою вирішення проблеми надлишкової ліквідності.

На рисунку 3 наведена структура та показники пасивів банків України в динаміці змін з січня 2008 р. до січня 2014 року.

0

200 000

400 000

600 000

800 000

1 000 000

1 200 000

1 400 000

Капітал статутний капітал

Зобов'язання банків кошти суб'єктів господарювання

кошти фізичних осіб


106

Рисунок 3 – Структура та показники пасивів банків України (побудовано автором за даними Національного банку України

(http://www.bank.gov.ua)) Аналіз наведених даних дозволяє виокремити такі характеристи-

ки стану та структури пасивів банків України: 1) зростання сукупного обсягу зобов’язань банків України; 2) зростання обсягів залучених коштів від фізичних осіб, що зумо-

влено високими відсотковими ставками за строковими коштами; 3) збільшення власного капіталу банків; Отже, можна зазначити, що якість ресурсної бази та активів бан-

ків України є досить низькою, що посилює їх чутливість до кризових і посткризових проявів, послаблює стан операційного середовища.

Дані таблиці 3 відображають динаміку зміни результатів діяльно-сті банків України з січня 2009 р. до жовтня 2014 року.

Таблиця 3 – Показники результатів діяльності банків України

Назва показника

01.0

1. 2

009

01.0

1. 2

010

01.0

1. 2

011

01.0

1. 2

012

01.0

1. 2

013

01.0

1. 2

014

01.1

0. 2

014

Достатність (адекватність) регулятивного капіталу (Н2), % (min значення 10 %)

14,01 18,08 20,83 18,90 18,06 18,26 15,96

Доходи 122 580 142 995 136 848 142 778 150 449 168 888 157 877

Витрати 115 276 181 445 149 875 150 486 145 550 167 452 168 512

Рентабельність активів, %

1,03 –4,38 –1,45 –0,76 0,45 0,12 –1,09

Рентабельність капіталу, %

8,51 –32,52 –10,19 –5,27 3,03 0,81 –7,92

Джерело: складено автором за даними Національного банку України (http://www.bank.gov.ua).

Зазначимо, що весь досліджуваний період характеризується ви-

конанням нормативу достатності регулятивного капіталу, що підтвер-джує наявність можливості поглинання збитків від погіршення якості активів.

Наведені показники результатів діяльності банків Україні пока-зують її незадовільний стан у кризовий період 2010–2012 рр. і наявні такі тенденції:


107

• збиток банківського сектору в 2010–2012 роках, що поясню-ється зниженням дохідної бази, погіршенням показників операційної ефективності, значними втратами на формування резервів за активними операціями у зв’язку з існуванням знач-ної частки проблемних активів;

• позитивний стан показників рентабельності активів і капіталу у 2013 році.

Таблиця 4 – Індикатори фінансової стійкості банків України, %

Показник 2009 2010 2011 2012 2013 ІІ квартал

2014 р.

Співвідношення регулятивного капіталу до зважених за ризиком активів

18,1 20,8 18,9 18,1 18,3 15,9

Співвідношення регулятивного капіталу першого рівня до зважених за ризиком активів

14,2 15,1 14,0 13,8 13,9 11,7

Співвідношення кредитів і позик, що не обслуговуються, за вирахуванням створених резервів, до капіталу

32,0 29,2 25,8 36,0 30,7 47,0

Співвідношення кредитів і позик, що не обслуговуються, до сукупних валових кредитів та позик

13,7 15,3 14,7 16,5 12,9 14,6

Норма прибутку на активи -4,5 -1,4 -0,6 0,5 0,2 0,0

Норма прибутку на власний капітал -32,8 -9,8 -4,2 3,2 1,7 0,3

Відношення прибутку за процентами до валового доходу

66,8 66,0 63,1 64,1 58,6 51,2

Відношення непроцентних видатків до валового доходу

61,6 61,9 68,3 61,4 65,9 53,0

Відношення ліквідних активів до сукупних активів (коефіцієнт ліквідних активів)

11,5 18,8 18,7 22,2 20,6 21,9

Відношення ліквідних активів до короткострокових зобов’язань

35,9 91,2 94,7 90,3 89,1 85,2

Відношення чистої відкритої валютної позиції до капіталу

28,5 21,6 8,4 2,5 6,9 14,6

Джерело: складено автором за даними Міжнародного валютного фонду (http://www.imf.org).

Аналіз індикаторів фінансової стійкості банків України, що наве-

дені в таблиці 4, підтверджує наявність прийнятних показників лікві-дності та достатності капіталізації банківського сектору.


108

Висновки. Отже, на сьогодні актуальною є проблема реструктури-зації проблемних активів банків України, продовження процесів реорга-нізації та ліквідації неплатоспроможних установ, подовження подальшої капіталізації банків. У довгостроковій перспективі реформування ба-нківського сектору має бути направлене на зниження вартості капі-талу для вітчизняних суб’єктів, забезпечення стійкого економічного розвитку.

Список літератури 1. Д’яконова І. І. Адаптивність банківської системи та її прояв у динаміці економіч-

ного розвитку України / І. І. Д’яконова // Вісник Сумського державного універ-ситету. Серія “Економіка”. – 2011. – № 4. – С. 118–126.

2. Колобов Ю. В. Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України / Ю. В. Колобов // Вісник університету банківської справи Національного банку України. – 2011. – № 3 (12). – С. 163–169.

3. Колодізєв О. Становлення банківської системи України: минуле, світовий досвід, проблеми реформування / О. Колодізєв // Банківська справа. – 2000. – № 2. – С. 26–31.

4. Простебі Л. І. Проблеми розвитку банківської системи України та механізм регулювання її діяльності / Л. І. Простебі // Вісник Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова. – 2013. – Т. 18. – Вип. 2/1. – С. 109–112.


Summary The stages of the banking system of Ukraine are considered, problems

and specific features of the functioning of domestic banks were singled out in the article. The problems of the banking system of Ukraine generalized analysis of the current state exercised. The features of the structure and pro-spects of development of the banking system are investigated in this paper.

Keywords: banking system, financial and economic crisis, the banking product, regulatory risk.


109

УДК 336.717.18

Л. М. Єріс, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”©

ЕФЕКТИВНІСТЬ БАНКІВСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЯК РЕЗУЛЬТАТ ЯКІСНОГО УПРАВЛІННЯ

ГРОШОВИМИ ПОТОКАМИ У статті охарактеризовано вплив якісного управління грошовими потока-

ми банків на ефективність банківської діяльності в цілому. Проведено аналіз ос-новних показників результатів діяльності банківської системи України та зроб-лені висновки, які стверджують, що ефективність банків у загальному значенні характеризує їх здатність своєчасно створювати грошові потоки та якісно управляти ними.

Ключові слова: ефективність, банк, якість,грошові потоки, прибутковість.

Постановка проблеми. Дуалістична природа банків, а саме не лише їхнє посередництво в переміщенні грошових потоків від про-давців до покупців, а й функціонування як підприємницьких структур з метою максимізації прибутку, зумовлює особливе значення економі-чної ефективності їхньої діяльності. У сучасних умовах ефективність функціонування банків стає необхідним фактором існування на ринку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню поняття економічної ефективності присвячено праці зарубіжних та вітчизняних вчених, серед яких: М. А. Болюх, Г. І. Башнянин, В. І. Осипов, С. Ф. По-кропивний, а також низка зарубіжних: Е. Росс, К. Фіпс, Х. Лібенштейн, С. М. Шефрін, Т. С. Хачатуров. Проблемам управління грошовими по-токами банків присвятили свої роботи українські вчені: І. А. Бланк, О. В.Васюренко, Л. М. Алексєєнко, Д. В. Олексіч, А. В. Дзюблюк. Не-зважаючи на це, залишається актуальним питання впливу якісного управління грошовими потоками на ефективну банківську діяльність.

Постановка проблеми. Фінансовий сектор відіграє ключову роль у розподілі грошових потоків в економіці. Ефективність банків як один із найважливіших фінансових посередників має суттєвий вплив на економічну діяльність, значимість її проявляється як на мак-ро-, так і мікрорівні. Метою статті є визначення впливу якісного управління грошовими потоками банків на ефективну діяльність бан-ківської системи в цілому.

Виклад основного матеріалу. Економічна категорія “ефективність банків” постійно знаходиться в розвитку, а її зміст змінюється та ускла-днюється. За результатами вивчення праць українських і зарубіжних

© Л. М. Єріс, 2014


110

економістів, присвячених дослідженню “ефективності банківської дія-льності”, підходи до з’ясування сутності цього поняття можна узагаль-нити до двох основних визначень:

1) співвідношення витрат ресурсів і результатів, отриманих від їх використання (effectiveness);

2) соціально-економічна категорія, яка визначає вплив способів організації діяльності учасників на рівень досягнутих ними ре-зультатів, тобто відповідність отриманих результатів постав-леним цілям (efficiency).

Вітчизняні науковці Н. В. Маслак та А. В. Буряк стверджують, що у межах макроекономічного підходу ефективність банків як фінан-сових посередників можна визначити як “…здатність банків акуму-лювати фінансові ресурси в конкурентному середовищі та забезпечу-вати максимальну віддачу розміщених ресурсів з точки зору економі-чного зростання країни” [7, с. 85].

Отже, ефективність банків у загальному значенні характеризує їх здатність своєчасного та стабільного створення грошових потоків та управління ними.

Як визначає О. А. Кириченко, грошовий потік банку – це “… суку-пність розподілених у часі надходжень і виплат грошових коштів, що генеруються його фінансовою діяльністю” [5]. Перевагою цього визна-чення є розмежування науковцем грошового потоку з точки зору надхо-джень і виплат.

В. М. Коваль досліджує економічну сутність грошових потоків банку і стверджує, що “…фінансові ресурси, які надходять до банку у вигляді вхідного грошового потоку з макросередовища і мають визна-чені групові ознаки, в процесі функціонування банку проходять пов-ний життєвий цикл, трансформуються з категорії в категорію, з групи в групу, змінюють напрямок руху і виходять з банку в макросередо-вище в іншій формі. Тому грошові потоки є відображенням зовнішніх фінансових ресурсів через призму операцій комерційного банку. Ви-ходячи з цього, будь-яка банківська операція складається з одного або групи грошових потоків” [6].

Отже, ефективність банківської діяльності безпосередньо зале-жить від якісного управління її грошовими потоками.

Базуючись на твердженні, що якісне управління грошовими по-токами залежить від часових меж, зазначимо, що ефективність банків-ської діяльності здійснює вплив на фінансову позицію банку на ринку в короткостроковому та довгостроковому періодах:

• у короткостроковому періоді ефективність банківської діяльно-сті означає здатність адекватно управляти наявними грошовими


111

потоками з метою максимізації прибутку, зокрема зниження ефективності в умовах конкуренції призводить до втрати поте-нційного прибутку та зниження фінансової стійкості на ринку;

• у довгостроковому періоді ефективність банківської діяльності означає здатність забезпечити трансформацію заощаджень економічних агентів в інвестиції з найменшими трансакційни-ми витратами, що також впливає на конкурентні позиції банку на ринку.

Крім того, зважаючи на специфіку діяльності банків та з огляду на те, що банківська сфера є складною динамічною системою, функціону-вання і розвиток якої супроводжується значними ризиками, варто за-значити, що найприйнятнішим для оцінки ефективності банківської діяльності є цілісний системний підхід, яким передбачається розгляд поняття “ефективність” як складного системного явища у потрійному вимірі “прибутковість – ризикованість – надійність” [10, с. 128].

Отже, критеріями ефективності банківської діяльності повинні бути як безпосередньо фінансові результати його діяльності (дохід і прибуток), так і результативність (рентабельність), а також вся сукуп-ність показників фінансового стану (стійкість, ліквідність, платоспро-можність), досягнутих банком з урахуванням їх ціннісного або цільо-вого значення як для самого банку, так і для соціально-економічного середовища його діяльності [1, с. 190].

У результаті дослідження можна зробити висновок, що сукупність критеріїв треба розглядати як систему і комплексну характеристику, яка відображає відповідність результатів діяльності банку як суб’єкта госпо-дарювання поставленим цілям на кожному часовому інтервалі його фу-нкціонування, і в цьому аспекті тільки досягнення всіх, а не декількох, критеріїв дозволить говорити про економічну ефективність банківської діяльності як якісного управління його грошовими потоками.

Отже, зазначимо, що ефективність такої складної діяльності, як банківська, є інтегральною характеристикою і не може бути подана одним чи кількома автономними показниками.

Багато сучасних авторів трактують ефективність банківської дія-льності лише зa допомогою показників прибутковості та доходності [1; 3; 4; 8; 9]. У сучасних умовах таке однобічне тлумачення неприй-нятне, необхідно застосовувати системний, комплексний підхід.

Головним показником результативності діяльності банку є отри-мання прибутку. Кількісний і якісний аналіз прибутковості прово-диться з метою з’ясування фінансової стійкості банку та оцінки ефек-тивності його роботи за певний звітний період.


112

З метою оцінювання ефективності банківської діяльності прове-демо детальний аналіз основних показників результатів діяльності ба-нківської системи України. Згідно з аналітичними даними за підсум-ками першого півріччя 2014 року фінансовий результат банківської системи України був позитивним і становив 1 250 млн грн. [2].

Таблиця 1 – Основні показники результатів діяльності

банківської системи України за 01.07.2012 – 01.07.2014 (млн грн.)

Показник Станом на

01.07.2012 01.07.2013 01.07.2014

Чистий процентний дохід 25 317 23 231 28 289

Чистий комісійний дохід 8 339 9 484 10 536

Результат від торговельних операцій 1 396 1 238 8 821

Чистий операційний дохід від основної діяльності 35 052 33 953 47 646

Чистий інший операційних дохід –5 324 –2 398 –930

Чистий операційних дохід 29 728 31 555 46 716

Інший дохід 931 1 946 2 528

Загальний адміністративні витрати 17 629 18 858 21 510

Відрахування в резерви 11 563 12 549 27 225

Податок на прибуток –91 913 –741

Фінансовий результат поточного року 1 558 1 181 1 250

Коефіцієнт ефективності діяльності, % 136,60 144,35 179,75

Загальні адмін. витрати/валовий дохід, % 24,56 24,03 20,81

ROA, % 0,29 0,21 0,19

ROE, % 1,98 1,36 1,37

Джерело: [2]. За даними таблиці 1 можна зробити висновки, що позитивний ре-

зультат банківської системи України за підсумками 1 півріччя 2014 року зумовлений у першу чергу ліквідацією значної частини проблемних банків, що, у свою чергу, слугувало причиною від’ємного результату всієї банківської системи України. Станом на 1 липня 2014 року чис-тий операційних дохід від основної діяльності становить 47 646 млн грн. (зокрема чистий процентний дохід – 28 289 млн грн.). Співвідно-шення чистого операційного доходу від основної діяльності до адміні-стративних та інших операційних витрат є прийнятим і наразі стано-вить 179,75 %. На 01.07.2014 року співвідношення адміністративно-


113

господарських витрат до валових доходів становить 20,81 %, що на 3,75 п. п. менше, ніж на 01.07.2012.

Отже, незважаючи на зменшення чистих грошових потоків бан-ків, банківські системи України на 01.07.2014 рік отримали прибуток. Сьогодні скорочення фінансової діяльності є загальною тенденцією практично для всього банківського сектору, особливо для іноземних банків і банків з іноземним капіталом. Це обумовлено наслідками фі-нансової кризи, а також негативними прогнозними тенденціями на наступні 2–3 роки.

Результатом якісного управління грошовими потоками із загаль-ного розміру фінансового результату прибуткових банків 4,97 млрд грн. (3/4 прибутку) припадає на 10 найприбутковіших банків, про що свідчать дані, наведені у таблиці 2.

Таблиця 2 – Прибуткові банки України станом на 01.07.2014

(млн грн.)

№ пор.

Назва установи Сума прибутку

1 ВТБ Банк 1 026 120

2 Промінвестбанк 874 621

3 СітіБанк 803 625

4 Креді Агріголь Банк 472 860

5 ПриватБанк 387 230

6 Інг Банк Україна 358 669

7 Ощадбаднк 340 010

8 БМ Банк 299 600

9 ПУМБ 213 402

10 Дельта Банк 192 863

Джерело: [2]. Слід зазначити, що на формування грошових потоків банку знач-

ний вплив має ефективність банківського менеджменту, що передбачає досягнення цілей діяльності банку за умови раціонального використан-ня наявних ресурсів без загрози втрати фінансової стійкості банку. У сучасних умовах ефективний банківський менеджмент означає [5]:

• орієнтацію банку на попит і потреби ринку, на запити клієнтів й організацію таких банківських продуктів, які користуються попитом і можуть дати банку запланований прибуток;


114

• постійне прагнення до підвищення ефективності банківської діяльності з метою зменшення витрат і одержання оптималь-них результатів;

• коригування цілей, завдань і програм банку залежно від кон’юнктури ринку.

Слід звернути увагу на те, що в умовах нестабільної економіки набуває важливого значення ефективність ризик-менеджменту та визначення прийнятного рівня ризику для банку в сучасних умовах, зростає необхідність розвитку банківського бізнесу. Враховуючи ризикований характер банківської діяльності, слід відмітити, що саме якісне проведення оцінки або аналізу ризиків, які супроводжують діяльність банку, буде значно впливати на формування грошових потоків банку, а також на ефективність банківської діяльності.

Висновки. Узагальнюючи результати проведеного дослідження, слід зазначити, що в сучасних умовах нестабільної економіки виникає потреба в формуванні ефективної системи управління грошовими по-токами банку, яка забезпечує не тільки стійкість банківської установи зокрема, а і банківської системи в цілому в конкурентний період часу, дає можливість до подальшого розвитку, досягнення фінансового ус-піху на довгострокову перспективу.

Список літератури 1. Аналіз банківської діяльності : підручник [Електронний ресурс] / А. М. Гера-

симович, М. Д. Алексеєнко, І. М. Парасій-Вергуненко та ін.; за ред. А. М. Ге-расимовича. – К. : КНЕУ, 2004. – 599 с. – Режим доступу : http://studentbooks.com.ua/content/view/304/54/.

2. Аналітичний огляд банківської системи України за 1 піврічч 2014 року [Елек-тронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.rurik.com.ua/documents/ research/bank_system_2_kv_2014.pdf.

3. Вовчак О. Д. Кредит і банківська справа : підручник [Електронний ресурс] / О. Д Вовчак, Н. М. Рущишин, Т. Я. Андрейків. – К. : Знання, 2008. – 564 с. – Режим доступу : http://pidruchniki.ws/14350120/bankivska_sprava/kredit_ i_bankivska_sprava_-_vovchak_od.

4. Герасименко С. С. Статистика : Підручник [Електронний ресурс] / за наук. ред. д-ра екон. наук С. С. Герасименка. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К. : КНЕУ, 2000. – 467 с. – Режим доступу : http://lection.com.ua/statistics/stat/otsinki-efektivnosti-bankivskoyi-diyalnosti-statistika.

5. Кириченко О. Банківський менеджмент : навчальний посібник / О. Кириченко, І. Гиленко, А. Ятченко. – К. : Основи, 1999. – 671 c.

6. Коваль В. М. Грошові потоки в механізмі функціонування комерційного бан-ку / В. М. Коваль // Вісник Української академії банківської справи. – 2000. – № 1 (8). – С. 48–50.

7. Маслак Н. Г. Методические подходы к оценке эффективности деятельности бан-ка [Электронный ресурс] / Н. Г. Маслак, А. В. Буряк // Бизнес Информ. – 2009. – № 12 (2). – C. 187–191. – Режим доступа : http://dspace.uabs.edu.ua/ bitstream/123456789/2301/1/Buriak_001.pdf.


115

8. Парасій-Вергуненко І. М. Аналіз банківської діяльності : навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц [Електронний ресурс] / І. М. Парасій-Вергуненко. – К. : КНЕУ, 2003. – 347 с. – Режим доступу : http://library.if.ua/books/59.html.

9. Примостка Л. О. Аналіз банківської діяльності: сучасні концепції, методи та мо-делі : монографія [Електронний ресурс] / Л. О. Примостка. – К. : КНЕУ, 2002. – 316 с. – Режим доступу : http://buklib.net/index.php?option=com_jbook&catid=126.

10. Рибалка О. О. Удосконалення сутності поняття “ефективність банківського бізнесу” [Електронний ресурс] / О. О. Рибалка // Культура народов Причерномо-рья. – 2007. – № 109. – С. 126–128. – Режим доступу : http://dspace.uabs. edu.ua/bitstream/123456789/6691/1/Rybalka.pdf.


Summary The article characterizes the influence of the qualitative management

of bank cash flows on the efficiency of a banking activity on the whole. The main indices of results of the Ukrainian banking system activity were analyzed. The article concluded that the efficiency of banks in general characterizes their ability to create cash flows in proper time and to qualita-tively manage them.

Keywords: efficiency, bank, quality, cash flow, profitability.


116

УДК 657:631.16

А. В. Колдовський, канд. екон. наук, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”©

РОЗКРИТТЯ ІНФОРМАЦІЇ У ФІНАНСОВІЙ ЗВІТНОСТІ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВИРІШЕННЯ У статті розглянуто проблеми розкриття інформації у фінансовій звітно-

сті, а також запропоновано концептуальні шляхи вирішення розкриття інфор-мації у фінансовій сфері. Слід підкреслити, що існуючі заходи впливу за недосто-вірну звітність, яка завдає шкоди інтересам вкладників і кредиторів банку, не зовсім ефективні. У сучасних умовах нестабільної економіки запропоновані у статті заходи впливу на подання фінансової звітності зменшать проблеми розк-риття інформації у фінансових звітах і дадуть підґрунтя для подання достовір-ної та якісної інформації банками України.

Ключові слова: фінансова звітність, система раннього попередження, розк-риття інформації, банк.

Постановка проблеми. Для належного функціонування банківсь-кої системи України, а також її складових – комерційних банків, необ-хідним є наявність правдивої об’єктивної інформації про фінансовий стан і стан матеріальних і фінансових ресурсів. Викривлення звітності банків, а також навмисне приховування фактичної фінансової ситуації в банку починає набирати масового характеру, що є негативним яви-щем. З досвіду інших країн подання неправдивої та недостовірної ін-формації до органів нагляду є об’єктом особливого контролю, а також передбачає жорсткі санкції за викривлену інформацію. На нашу думку, в Україні відсутня належна система контролю за банками щодо прозо-рості та якості подання фінансової звітності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У науковій літературі достатня увага приділяється дослідженню розкриття інформації у фінан-совій звітності. Удосконалення інформаційного забезпечення процесів управління на основі фінансової звітності завжди було та й залишається одним із головних і пріоритетних напрямків наукових досліджень.

Методологічним і практичним проблемам формування фінансо-вої звітності присвячені праці таких вітчизняних вчених, як Ф. Ф. Бу-тинець, Ю. А. Верига, С. Ф. Голов, В. М. Добровський та ін. [2–4; 5].

Наукові підходи до формування фінансової звітності, обґрунту-вання сутності та взаємозв’язку елементів фінансової звітності, прин-ципи її формування висвітлено в працях зарубіжних вчених: Л. А. Бе-рнстайна, М. Ф. Ван Бреда, М. І. Кутера, В. Ф. Палія, Я. В. Соколова, Е. С. Хендріксена та ін. [1; 6; 8–10].

© А. В. Колдовський, 2014


117

Попри наявність значної кількості запропонованих пропозицій з удосконалення та, враховуючи подальші процеси глобалізації та інтег-рації облікових систем, можна стверджувати, що на сьогодні відсутня цілісна концепція формування фінансової звітності, що обмежує її якість і прозорість.

Метою статті є визначення проблемних аспектів і концептуаль-них шляхів вирішення розкриття інформації у фінансовій звітності як джерела інформації для ефективного управління.

Виклад основного матеріалу. За Базельським документом “Осно-вні принципи ефективного банківського нагляду”, а саме принципом 20, ефективна система банківського нагляду повинна складатись з певних форм виїзного та безвиїзного нагляду.

Безвиїзний (документальний) контроль полягає в тому, що вивча-ється інформація звітності, яку подали банки. В Україні діяльність цього контролю спрямована на реагування виявлених потенційних проблем у будь-якому напрямі діяльності банків, шляхом своєчасного попередження керівництва банку, а також запропонування шляхів ви-рішення тієї чи іншої проблеми.

Виїзний банківський нагляд дає можливість фахівцям оцінити достовірність поданої інформації у звітності, отримати повну інфор-мацію про діяльність банку та підтвердити звітність або зобов’язати виправити недостовірну.

Тому основна мета безвиїзного контролю може бути не досягну-та, оскільки дані статистичної та фінансової звітності, що подаються до Національного банку України, можуть бути викривленими.

Потрібно розуміти, що прозора та якісна інформація є основою для прийняття правильних рішень, а також дає можливість передбачи-ти негативні події, знижуючи імовірність їх виникнення. Недостатній рівень розкриття узагальнюючої банківської інформації стає причи-ною недосконалої діагностики проблемності банків.

Хотілося б зазначити, що важливим світовим надбанням органів банківського нагляду є “Система раннього попередження” (СРП), що базується на результатах аналізу звітності банків. Мета системи ранньо-го попередження полягає в тому, що проблеми в банку виявляються зав-часно в найбільш ранні строки.

Запровадження СРП передбачає використання ряду індикаторів, які дають змогу органам банківського нагляду обчислити ймовірність фінансових проблем, а також банкрутства протягом вставленого періо-ду [7]. Органи банківського нагляду на основі значень тих чи інших індикаторів, що характеризують ризики подій у банку, вживають захо-ди щодо уникнення фінансових проблем або банкрутства за певний


118

період часу. Отже, дієвість СРП більшою мірою залежить від достовір-ності наданої банківської звітності.

Хотілося б зазначити, що особливо гостро постала проблема по-дання й оприлюднення викривленої інформації банками під час розгор-тання світової кризи. Причини цього були різні: недосконале корпора-тивне управління, особливо щодо внутрішнього контролю, розкриття інформації та прозорості, а також недосконалий нагляд за фінансовою системою.

Банки зменшують реальний розмір простроченої заборгованості за кредитними операціями, збільшуючи обсяг активів. На рисунку 1 наве-дені основні ознаки викривлення звітності банками.

Ознакою недостовірної інформації також може бути різниця між показниками станом на кінець року, коли звітність потребує підтвер-дження зовнішніми аудиторами та розміщується в мережі Інтернет для ознайомлення користувачами, та показниками банків протягом року.

В Україні фінансова звітність банку повинна перевірятися щоріч-но аудиторською фірмою. Аудиторську перевірку банку повинен здій-снювати аудитор, що має сертифікат НБУ на аудиторську перевірку банківських установ.

Згідно з нормами Положення про порядок подання банками до Національного банку України звіту аудитора за результатами щорічної перевірки фінансової звітності, затвердженого Постановою Правління НБУ № 389, аудиторська фірма зобов’язана письмово повідомити На-ціональний банк України про виявлені під час проведення аудиту ви-кривлення показників фінансової звітності, порушення та недоліки в роботі банку, що можуть призвести до його неплатоспроможності, зок-рема значних втрат регулятивного капіталу.

Рисунок 1 – Ознаки викривлення звітності банками

Ознаки викривлення банківської інформації

Приховання проблем кредитування

пов’язаних сторін

Неадекватна пролонгація кредитів, перекредитування

Фіктивне роздування капіталу і махінації з цінними паперами

Розрив між показниками звітності, складеної за національними вимогами та МСФЗ


119

Згідно з Законом України “Про банки і банківську діяльність” НБУ зобов’язаний прийняти рішення про віднесення банку до катего-рії проблемних за умови порушення ним вимог законодавства щодо порядку подання та/або оприлюднення звітності, зокрема такої, що подається Національному банку України, та/або у разі оприлюднення недостовірної звітності, що призвело до суттєвого викривлення показ-ників фінансового стану банку.

У ст. 19 Закону України “Про аудиторську діяльність” зазнача-ються такі обов’язки аудитора та аудиторських фірм:

• повідомляти власників, уповноважених осіб, замовників про виявлені під час проведення аудиту недоліки ведення бухгал-терського обліку та складання фінансової звітності;

• зберігати в таємниці інформацію, отриману при проведенні аудиту та виконанні інших аудиторських послуг, не розго-лошувати відомості, що становлять предмет комерційної та-ємниці, і не використовувати їх у своїх інтересах або інте-ресах третіх осіб.

Як бачимо, вимог до інформування вимог аудитора регулятора у випадку виявлення викривленої, недостовірної звітності відповідно до цього нормативного акту немає.

Положенням про застосування заходів впливу за порушення бан-ківського законодавства, затвердженого постановою НБУ № 346 від 17 серпня 2012 р., можливими заходами з боку Національного банку до банків, які подають недостовірну звітність, є:

• підвищення резервів на покриття можливих збитків за креди-тами, обмеження або зупинення проведення операцій з висо-ким рівнем ризику;

• тимчасове усунення посадових осіб від займаної посади і штрафи.

Відповідальність за шахрайство передбачена ст. 190 Криміналь-ного кодексу України. Такі дії потрібно розцінювати як кримінальний злочин лише після проведення слідчих дій органами прокуратури. Проте механізм взаємодії НБУ як наглядового органу та слідчих орга-нів в Україні відсутній. Доречним було б розробити та впровадити цей механізм у дію.

На сьогоднішній день вважаємо, особливо гостро постає питання розкриття інформації у фінансовій звітності. Оскільки зазвичай фінан-сова звітність не повною мірою розкриває фактичний фінансовий стан, тобто можна сказати “прикрашає” його. Причинами подання ви-кривленої інформації може бути приховання реального фінансового


120

стану безпосередньо керівництвом банку. Управлінський персонал намагається приховати негативні результати діяльності від зовнішніх користувачів звітності.

Також на якість розкриття інформації в поточній фінансовій звітно-сті можуть впливати помилки минулих років. Наприклад, несуттєві ви-кривлення можуть повторюватися протягом декількох років, зрештою вони накопичуються і призводять до істотного спотворення звітності.

Тому, якщо в поточному періоді виявляється суттєва помилка, то необхідно визначити, який ефект вона має в цілісності з подібними помилками попередніх періодів.

Значення порогу суттєвості банк має визначати самостійно з точ-ки зору професійного судження, що може враховувати рекомендації Листа МФУ “Про суттєвість у бухгалтерському обліку і звітності”, в якому встановлено поріг суттєвості для окремих об’єктів.

Для визначання порогу суттєвості об’єктів обліку, що належать до активів, зобов’язань чи власного капіталу банку, беруть величину в 5 % від підсумку всіх активів, усіх зобов’язань чи власного капіталу відповідно.

Для визначення порогу суттєвості окремих видів доходів і витрат беруть величину, що дорівнює 2 % чистого прибутку (збитку) банку.

Для інших операцій поріг суттєвості доцільно визначати в межах від 1 до 10 % з урахуванням обсягів діяльності банку, характеру впли-ву об’єкту обліку на економічні рішення користувачів та інших якіс-них чинників, які можуть впливати на визначення порогу суттєвості.

Порогом суттєвості для визнання оренди фінансовою строк орен-ди беруть за величину, що становить 75 % строку корисного викорис-тання об’єкта оренди.

Порогом суттєвості з ціллю відображення переоцінки чи змен-шення корисності об’єктів обліку рекомендовано беруть величину, що дорівнює 1 % від чистого прибутку (збитку) банку, або величину, що дорівнює різниці в 10 % між залишковою та справедливою вартістю об’єктів обліку.

На думку іноземних і вітчизняних фахівців, рівень суттєвості як в аудиті, так і при розкритті інформації в обліку звітності доречно вста-новлювати на рівні 5 %.

На нашу думку, встановлений для всіх банків однаковий відсоток суттєвості не може відображати реальний стан справ у тій частині, що стосується достовірності ведення обліку в банку. Це можна пояснити тим, що в різних банках різні обороти за рік, тому доречно відсоток суттєвості розраховувати.


121

Вважаємо, що формула, яку наводить Н. Л. Шкіря, є об’єктивною і надасть можливості уникнути викривлення інформації у фінансовій звітності:соток суттєвості відсоток суттєвості відсоток суттєвості

2 1Т

РВ

= ⋅ + (1)

де Р – відсоток суттєвості; Т – грошовий оборот за звітний період; В – підсумок балансу на кінець звітного періоду. Неякісний рівень розкриття та викривлення узагальненої банківсь-

кої інформації не дають змоги здійснити ранню діагностику проблем-ності банків, що вимагає розвитку механізмів контролю за банками щодо правдивості та якості подання фінансової звітності, а також удо-сконалення практичних механізмів реалізації заходів впливу з боку на-глядових органів до банків-порушників зазначених вище вимог.

Незважаючи на прийняття нового положення про застосування заходів впливу за порушення банківського законодавства, змін щодо заходів впливу з боку Національного банку до банків, що подають не-достовірну звітність, не відбулося. Слід зауважити, що існуючі заходи впливу за недостовірну звітність, яка завдає шкоди інтересам вклад-ників і кредиторів банку, не зовсім ефективні. З метою підвищення ефективності та якості наглядового процесу регулятор може посилити вимоги до якості звітності, зокрема шляхом можливості відкликання банківської ліцензії за таке порушення.

У рамках чинної системи, функції регуляторів з боку держави (Національний банк України, Державна комісія з цінних паперів і фо-ндового ринку, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг) зосереджені, у першу чергу, на дотриманні внутрішніх ін-струкцій і постанов. До того ж, на нашу думку, регуляторам бракує фахової експертизи з МСФЗ, що негативно впливає на якість складан-ня фінансової звітності підприємств України.

На сьогоднішній день в Україні немає державної установи, яка б фахово опікувалася питанням якості фінансової звітності. Тому про-понуємо сконцентрувати основні обов’язки щодо контролю за якістю фінансової звітності навколо Міністерства фінансів України як голов-ного регулятора та контролера з боку держави.

Система контролю якості передбачатиме суспільний контроль за зразками США та ЄС. На рисунку 2 зображена схема контролю якості фінансової звітності.


122

Рисунок 2 – Схема контролю якості фінансової звітності

Отже, ми пропонуємо: 1) передання Міністерству фінансів усіх основних повноважень

щодо регулювання якості фінансової звітності; 2) створення комісії з контролю за якістю складання звітності

при Міністерстві фінансів з досвідчених професіоналів галузі; 3) створення функції фінансового моніторингу за європейськими

зразками; 4) впровадження сучасної системи сертифікації та моніторингу

зовнішніх аудиторів; 5) посилення відповідальності за недотримання вимог стандартів

фінансової звітності; 6) впровадження органу громадського контролю (контроль і не-

допущення тіньових схем, зокрема і на вищому рівні); 7) вихід банків України на світову арену. Також, зважаючи на те, що введення кримінальної відповідально-

сті до керівників банку, які надають неякісну інформацію, є неодно-значним, можна запропонувати, що є більш дієвим, позбавлення їх права займатися банківською діяльністю протягом певного періоду.

Міністерство фінансів України

Фінансова звітність банків

Комісія з контролю якості при Міністерстві фінансів

Комісія з фінансового моніторингу

Аудиторська палата України

Зовнішні аудитори


123

Висновки. Основними причинами подання неякісної звітності можуть бути помилки й умисне приховування справжньої фінансової ситуації в банку безпосередньо керівництвом. Отже, управлінський персонал банку намагається приховати негативні результати діяльнос-ті від акціонерів, клієнтів, органів банківського нагляду.

Недостатній рівень розкриття та викривлення узагальненої бан-ківської інформації унеможливлюють ранню діагностику проблемнос-ті банків, що вимагає розвитку механізмів контролю за банками щодо прозорості та якості подання фінансової звітності, а також удоскона-лення практичних механізмів реалізації заходів впливу з боку нагля-дових органів до банків-порушників зазначених вище вимог.

Узагальнюючи результати проведеного дослідження, слід зазна-чити, що в сучасних умовах нестабільної економіки, запропоновані заходи впливу на подання фінансової звітності зменшать проблеми розкриття інформації у фінансових звітах і дадуть підґрунтя для по-дання достовірної та якісної інформації банками України.

Список літератури 1. Бернстайн Л. А. Анализ финансовой отчетности: теория, практика и интер-

претация / Л. А. Бернстайн; пер. с англ. – М. : Финансы и статистика, 1996. – 624 с.

2. Бухгалтерський фінансовий облік: підручник для студентів спеціальності “Облік і аудит” вищих навчальних закладів / Ф. Ф. Бутинець та ін.; під заг. ред. і з передм. Ф. Ф. Бутинця. – 8-ме вид., доп. і перероб. – Житомир : ПП “Рута”, 2009. – 912 с.

3. Верига Ю. А. Звітність підприємств : навчальний посібник / Ю. А. Верига, З. М. Левченко, І. Д. Ватуля. – К. : Центр учбової літератури, 2008. – 776 с.

4. Голов С. Ф. Фінансовий облік : підручник / С. Ф. Голов, В. М. Костюченко, І. Ю. Кравченко та ін. – К. : Лібра, 2005. – 976 с.

5. Добровський В. М. Звітність підприємств : навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / В. М. Добровський. – К. : КНЕУ, 2001. – 195 с.

6. Кутер М. И. Теория бухгалтерского учета : учебник / М. И. Кутер. – М. : Финан-сы и статистика, 2007. – 592 с.

7. Міжнародні стандарти фінансової звітності [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу : http:// minfin.gov.ua.

8. Палий В. Ф. Теория бухгалтерского учета: современные проблемы / В. Ф. Па-лий. – М. : Бухгалтерский учет, 2007. – 84 с.

9. Соколов Я. В. Основы теории бухгалтерского учета : монография / Я. В. Со-колов. – М. : Финансы и статистика, 2003. – 496 с.

10. Хендриксен Э. С. Теория бухгалтерского учета / Э. С. Хендриксен, М. Ф. Ван Бреда ; под ред. проф. Я. В. Соколова, пер. с англ. – М. : Финансы и статистика, 2000. – 576 с.



124

Summary The paper deals with the problem of disclosure in the financial state-

ments and conceptual solutions to disclosures in the financial sector are proposed. It should be emphasized that existing sanctions for false state-ments that harm the interests of depositors and creditors of the bank are not efficient enough. In today’s unstable economy proposed sanctions on fi-nancial statement presentation will reduce problems in the financial state-ments disclosures and will give the basis for providing accurate and quality information by Ukrainian banks.

Keywords: financial statements, system of early warning, disclosures, bank.


125

УДК 351.84

Ю. С. Конопліна, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ «Українська академія банківської справи НБУ»©

СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ У статті автор визначає роль різних стадій розвитку соціального страху-

вання у процесі формування системи соціального страхування в її сучасному розу-мінні. Автор розглядає ті функції соціального страхування, які сприяють відтво-ренню трудових ресурсів. Досліджено також можливі шляхи подальшого рефор-мування соціального страхування.

Ключові слова: соціальне страхування, пенсійна система, пенсійна реформа, соціальна сфера.

Постановка проблеми. Соціальне страхування є одним із най-більш прогресивних суспільних інститутів, формування та функціону-вання яких визначені розвитком соціальної сфери. Належний рівень відтворення трудових ресурсів у країні являє собою необхідну умову економічного зростання. В Україні відтворення трудових ресурсів ускладнено несприятливими демографічними тенденціями та фінан-сово-економічною кризою. У таких умовах важливо ефективно вико-ристовувати потенціал соціального страхування щодо відтворення трудових ресурсів. Загальносвітовою тенденцією є подальше рефор-мування соціального страхування з метою його адаптації до сучасних економічних реалій, зокрема до можливостей соціальної відповідаль-ності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У науковій літературі з питань соціального страхування досить чітко простежується певна нерівномірність висвітлення проблем розвитку соціального страхування. Ступінь виконання завдань соціального страхування широко аналізу-ється в сучасній науковій літературі. Зокрема більше уваги приділя-ється різноманітним проблемним аспектам функціонування пенсійної системи. Так, досліджуються дискусійні питання стосовно кількості рівнів системи пенсійного забезпечення, обговорюються резерви ак-тивізації ролі недержавних пенсійних фондів як вагомих інституціо-нальних інвесторів на вітчизняному фінансовому ринку, можливості вдосконалення методології нарахування зборів на загальноо-бов’язкове державне пенсійне страхування [1–11]. Однак такому ва-жливому завданню соціального страхування, як сприяння відтворенню трудових ресурсів у країні та поширення соціальної відповідальності,

© Ю. С. Конопліна, 2014


126

приділяється недостатньо уваги, особливо в контексті загальних тен-денцій розвитку соціального страхування.

Мета статті. При підготовці цієї публікації автором було сфор-мульовано такі цілі: 1) визначити завдання та функції соціальної від-повідальності в контексті соціального страхування; 2) визначити фун-кції соціального страхування, що сприяють відтворенню трудових ре-сурсів; 3) охарактеризувати особливості кожного з видів соціального страхування щодо сприяння відтворенню трудових ресурсів.

Виклад основного матеріалу. Питання соціальної відповідаль-ності роботодавця вже протягом тривалого часу залишається в числі актуальних. Переважно дискусія триває стосовно можливостей вбудо-вування концепції соціальної відповідальності у функціонування суб’єкта господарювання, однак висловлюються й думки стосовно не-обхідності відмови від принципу пріоритетності отримання прибутку як основи функціонування комерційних суб’єктів господарювання, тобто докорінної зміни основ функціонування. Зокрема Д. Верба у своїй роботі «Теоретичні основи дослідження соціальної відповідаль-ності роботодавця» до соціальної відповідальності відносить лише ті заходи, які засновані саме на відмові роботодавця від даного принци-пу, а саме: «Поки цільовою функцією діяльності підприємця залиша-ється максимізація прибутку (у коротко- чи довгостроковому періоді), усі зміни параметрів праці (незалежно від того, спрямовані вони на поліпшення чи погіршення умов найманих працівників) є лише засо-бами реалізації економічного інтересу роботодавця». Однак, на наш погляд, з такою позицією не можна погодитися, оскільки протилеж-ність інтересів двох основних сторін соціального партнерства (робо-тодавців і найманих працівників) не повинна вирішуватися за рахунок лише однієї зі сторін, поступ у цьому напрямку має здійснюватися на паритетній основі. Тому неприйнятно вимагати докорінних змін основ функціонування суб’єкта господарювання як умови визнання його стратегії у сфері соціальної відповідальності.

У цьому контексті інтерес викликає пошук проявів соціально від-повідальної поведінки роботодавця у функціонуванні системи соціаль-ного страхування. Можливими є три гіпотези щодо результатів порів-няння інституту соціальної відповідальності роботодавця та інституту соціального страхування: взаємодоповнення, дублювання, різна спря-мованість зазначених двох інститутів. На наш погляд, гіпотеза про різ-ну спрямованість зазначених інститутів є неправильною. На нашу ду-мку, розглянуті інститути є однаково спрямованими, а саме спрямова-ними на пом’якшення конфлікту інтересів роботодавців і найманих працівників. Різниця полягає в методологічних основах досягнення цієї мети. По-перше, інститут соціальної відповідальності роботодавця


127

заснований на засадах добровільності, на противагу цьому інститут со-ціального страхування заснований на загальнообов’язкових засадах. По-друге, фінансовою основою соціальної відповідальності роботодав-ця є добровільно створювані ним резервні фонди, з яких покриваються витрати на реалізацію обраної роботодавцем стратегії соціальної відпо-відальності. При цьому фінансовою основою системи соціального страхування є мережа фондів, що функціонують на страхових засадах і наповнюються за рахунок обов’язкових страхових внесків роботодав-ців і найманих працівників. По-третє, форми соціальної відповідаль-ності роботодавця не є чітко визначеними (наприклад, заходи, здійс-нювані роботодавцем для реалізації власної стратегії соціальної відпо-відальності, жодним чином не регламентуються і визначаються за вибором роботодавця). Водночас форми функціонування системи соці-ального страхування є чітко визначеними. Як наслідок, сфера соціаль-ного страхування є більш доступною для оцінювання процесу та ре-зультатів власного функціонування, ніж сфера соціальної відповідаль-ності. Дві наступні гіпотези (взаємодоповнення, дублювання) засновані на визнанні факту однакової спрямованості зазначених інститутів і єд-ності мети та завдань, а різниця полягає лише в позитивній чи негати-вній оцінці такого стану речей. За умови позитивної оцінки обираєть-ся гіпотеза взаємодоповнення, інакше – гіпотеза дублювання. Однако-ва спрямованість розглянутих інститутів має позитивну оцінку, оскільки чим більше уваги приділяється пом’якшенню закладених у трудові відносини протиріч, тим більше підстав очікувати на підви-щення економічної ефективності взаємодії як з точки зору роботодав-ця, так і з погляду найманого працівника.

Соціальна сфера уявляється перспективним об’єктом досліджен-ня, оскільки з подальшим розвитком суспільства коло завдань соціа-льної сфери та вимоги до якості їх виконання дедалі зростатимуть. Соціальна сфера забезпечує розвиток людського капіталу, інвестуван-ня в соціальну сферу за своєю сутністю є інвестуванням у людський капітал. Цим визначається зростаюча роль соціальної сфери в сучас-ному суспільстві та її пріоритетне значення при можливому переході суспільства на наступну стадію суспільно-економічного розвитку.

Понятійний апарат у наукових дослідженнях з проблематики со-ціального страхування, як і загалом у соціальній сфері, не є остаточно сформованим, що не в останню чергу пов’язано зі швидкими темпами змін зовнішнього середовища функціонування соціальної сфери. З ме-тою досягнення єдності трактування основних положень даної роботи необхідно уточнити визначення окремих понять. У наукових колах питання про склад і характерні ознаки об’єктів соціальної сфери, а та-кож і саме визначення поняття “соціальна сфера” досі залишаються


128

спірними. На наш погляд, економіка поділяється на три основні сфе-ри: соціальну, невиробничу та виробничу. У науковій літературі соці-альна та невиробнича сфери нерідко поєднуються в одне ціле і розг-лядаються в сукупності (тобто одну з цих сфер вважають складовою іншої сфери) або взагалі трактуються як поняття повністю ідентичні. Наш погляд на цю проблему принципово відрізняється від наведених вище, адже ми вважаємо, що соціальна та невиробнича сфери таким же чином незалежні одна від іншої, як невиробнича сфера та виробни-ча, і такою ж мірою суттєво одна від іншої відрізняються. Зазначені відмінності потребують поглибленого дослідження.

Найбільш чітко відокремленою від інших сфер суспільного роз-витку є виробнича сфера, її самостійний характер практично не ви-кликає сумнівів. Виробнича сфера економіки являє собою сукупність суб’єктів господарювання, результатом діяльності яких є виробництво матеріальних благ. Виробнича сфера підкоряється законам ринку, що забезпечують ефективність її функціонування. Для виробничої сфери обов’язковою є платність реалізації результатів діяльності споживачам, у цій сфері переважають недержавні форми власності, основними дже-релами фінансування для виробничої сфери є кошти суб’єктів господа-рювання.

Певною мірою дискусійними на сьогодні є характеристики неви-робничої сфери, оскільки особливо вагому роль у житті суспільства да-на сфера почала відігравати відносно недавно. Невиробнича сфера еко-номіки – це сукупність суб’єктів господарювання, результатом діяль-ності яких є виробництво нематеріальних благ, тобто надання послуг. Невиробнича сфера також підкоряється законам ринку, що забезпечу-ють ефективність її функціонування. Платність реалізації результатів діяльності споживачам теж є обов’язковою умовою її функціонування, у невиробничій сфері переважають недержавні форми власності, а джерелами фінансування її функціонування переважно є кошти суб’єктів господарювання.

Найбільш важливою з точки зору розвитку суспільства є соціаль-на сфера, її відокремлений характер і базові параметри потребують поглибленого дослідження. Соціальна сфера – сукупність суб’єктів, що квазібезоплатно надають населенню країни послуги в галузі охо-рони здоров’я, освіти, соціального захисту, забезпечують виконання державних соціальних гарантій, перебувають у власності держави та фінансуються за рахунок державних коштів. Надання послуг у соціа-льній сфері є квазібезоплатним, оскільки в момент надання послуги громадянин за неї не сплачує, однак саме надання будь-якої послуги в соціальній сфері стає можливим за рахунок коштів платників податків, і в тому числі цього громадянина. Функціонування соціальної сфери не


129

підкоряється законам ринку. Ефективність її функціонування досягаєть-ся за рахунок раціонального державного управління соціальною сфе-рою. Управління соціальною сферою здійснюється інструментами зако-нотворення та оподаткування. Законотворення забезпечує запроваджен-ня нових і видозмінення вже існуючих соціальних норм та гарантій, які виконуються за рахунок коштів, акумульованих за допомогою оподат-кування.

Доцільність поглибленого дослідження соціальної сфери в сучас-них умовах додатково підсилюється тим, що саме соціальною сферою було породжено функціонування такого специфічного суспільного інституту, як інститут соціального страхування. Взагалі перші ознаки зародження соціальної сфери економіки зафіксовані в середні століт-тя. Основним суб’єктом соціальної сфери середніх століть була церква як могутній соціальний інститут того часу, за рахунок коштів якого здійснювалася мінімальна соціальна допомога найбільш нужденним особам. Імпульсом для виникнення цієї початкової стадії формування соціальної сфери слугувала християнська мораль. Джерелами фінан-сування соціальної сфери того часу були кошти, що акумулювалися церквою як суспільним інститутом.

Розвиток соціального страхування в цілому та соціального стра-хування зокрема неможливо розглядати відокремлено від базових і найбільш впливових суспільних тенденцій. Зокрема урбанізація та ін-дустріалізація, що високими темпами здійснювались у період підси-лення буржуазії як суспільного класу, слугували каталізатором фор-мування соціальної сфери в сучасному розумінні, адже саме в цей час класові протиріччя вкрай загострилися. Саме до цього періоду відно-ситься поява об’єктів соціальної сфери, фінансування яких здійснюва-лося на основі благодійності напряму великими промисловцями без участі держави. З’являються перші вимоги надання мінімальних соці-альних гарантій робітникам, що включали в себе соціальне страхуван-ня та пенсійне забезпечення. Основними суб’єктами соціальної сфери на цьому етапі її розвитку були саме благодійники, однак імпульсом для виникнення цієї стадії формування соціальної сфери слугувало дотримання комерційних інтересів великих промисловців, які в такий спосіб намагалися запобігти великим фінансовим втратам від страйків та позитивно вплинути на працездатність робітників і рівень продук-тивності їхньої праці. Джерелами фінансування соціальної сфери на цьому етапі її розвитку були кошти благодійників.

Однак з часом суспільством було усвідомлено необхідність вирі-шення комплексу соціально-економічних проблем саме на державному рівні, що обумовило перехід до заключної стадії формування соціальної сфери в її сучасному вигляді. Поява державних соціальних гарантій була


130

покладена в основу такого поняття, як “соціальна держава”. На заключ-ній стадії формування соціальної сфери основним суб’єктом її функціо-нування постає саме держава. Рушійними силами формування соціаль-ної сфери на цій стадії стали суспільні інтереси, а джерелами її фінансу-вання – податкові надходження та інші державні кошти. На сучасному етапі розвитку основною фінансовою проблемою в соціальній сфері є проблема підвищення ефективності функціонування пенсійної систе-ми, яку можна поділити на дві складові: проблема подолання руйнів-ного впливу на пенсійну систему такої демографічної тенденції, як старіння населення, та проблема усунення внутрішніх недоліків пен-сійної системи, що знижують ефективність її функціонування. Слід зазначити, що подальша розбудова накопичувального компонента пе-нсійної системи України надасть можливість усунути більшість при-таманних солідарній системі внутрішніх недоліків та економічних не-безпек, а саме: 1) витіснення робочої сили у сферу тіньової економіки; 2) заниження заробітної плати; 3) достроковий вихід на пенсію; 4) не-раціональне використання ресурсів державного бюджету.

Солідарна пенсійна система фінансується за рахунок податків, що у зв’язку зі старінням населення підвищуються та здійснюють тиск на ринок праці, знижуючи рівень зайнятості. Високий податок на за-робітну плату, який майже не впливає на розмір пенсії, витісняє робо-чу силу у сферу тіньової економіки, де вона використовується менш продуктивно у зв’язку з обмеженням доступу суб’єктів тіньової еко-номіки на ринок капіталу та продукції. Офіційні роботодавці зовсім не зацікавлені у зростанні абсолютної величини внеску на пенсійне за-безпечення і внаслідок цього намагаються якомога довше стримувати зростання рівня заробітної плати, навіть у ситуаціях, коли продуктив-ність праці підвищується. Як правило, у солідарній системі передба-чається достроковий вихід на пенсію з незначною або зовсім без втра-ти у розмірі пенсією, що для політиків є дуже привабливим, адже дає змогу приховати безробіття та надати пільги окремим прошаркам на-селення, але зводить нанівець фінансову базу системи і скорочує при-сутність на ринку робочої сили досвідчених кадрів.

При солідарній системі пенсійного забезпечення виникає поступо-ве перевищення витрат пенсійної системи над надходженнями, що при-зводить до дефіциту бюджету пенсійного фонду, який згодом трансфо-рмується в державний борг. Таким чином, кошти держбюджету, які мо-гли б бути використані на підготовку нових висококваліфікованих фахівців зі спеціальностей, що користуються попитом на ринку робочої сили, шляхом інвестування в освіту, витрачаються на пенсії. Солідар-на система пенсійного забезпечення не виправдовує себе з загально-економічної точки зору, призводить до зниження обсягу національних


131

заощаджень, забезпечує занадто низьку норму прибутку за умов дер-жавного управління активами пенсійної системи, виключно негативно впливає на стан ринку праці та рівень заробітної плати. Не виключе-ною також є можливість дефіцитного фінансування витрат на виплати пенсій, вірогідним наслідком якого є інфляція. Крім неефективності солідарної пенсійної системи з економічної точки зору можна виділи-ти також і подані нижче проблеми її соціальної несправедливості. За-звичай внески до пенсійного фонду здійснюються шляхом оподатку-вання доходів лише у вигляді заробітної плати, до того ж, за майже не залежними від рівня заробітної плати, однаковими для всіх ставками.

Подальша розбудова накопичувальної складової пенсійної систе-ми в Україні повинна привести до прямих позитивних наслідків для функціонування вітчизняної пенсійної системи. По-перше, залежність величини пенсії від здійснених внесків, що її вимагає накопичувальна пенсійна система, має зменшити викривлення на ринку праці (витіс-нення робочої сили у сферу тіньової економіки), адже наймані праців-ники припиняють розглядати внески до пенсійного фонду як додатко-вий податок. По-друге, заощаджені внески та отриманий за їх рахунок інвестиційний дохід перетворюються на пенсійний дохід шляхом ану-їтету або поступового зняття з рахунку. Це означає, що наймані пра-цівники зацікавлені виходити на пенсію якомога пізніше для того, щоб отримувати більшу пенсію. Як наслідок, пенсійний вік збільшу-ється автоматично, без втручання держави. Таким чином, кількість досвідчених кадрів, що є присутніми на ринку праці, не зменшується. По-третє, пенсійні фонди, управління якими здійснюють суб’єкти не-державного сектору, розміщують капітал з огляду на економічні, а не політичні міркування, таким чином підвищуючи норму прибутку як для самого фонду, так і для економіки в цілому, здійснюють диверси-фіковане інвестування, підтримують розвиток фінансового сектору шляхом формування платоспроможного попиту на нові фінансові ін-струменти та інститути, що одночасно веде до створення нових робо-чих місць, а отже і підвищує зайнятість.

Непрямі позитивні наслідки розвитку недержавних пенсійних фондів для української економіки полягають у такому: 1) політична стабілізація через поліпшення рівня життя пенсіонерів у майбутньому; 2) недержавні пенсійні фонди є значними інституціональними інвес-торами на фінансовому ринку; 3) недержавні пенсійні фонди внаслі-док певних обмежень інвестиційної діяльності найчастіше є мінорита-ріями, тобто зацікавлені лише у стабільності емітента та зростанні ку-рсової вартості цінних паперів (не впливають на управління емітентом, не проводять політику, спрямовану на руйнацію або пог-линання емітента).


132

Накопичувальна система характеризується значними можливос-тями досягнення соціальної справедливості, а саме: 1) сприяє досяг-ненню справедливості в широкому розумінні, адже її функціонування стимулює економічне зростання, що є найкращим засобом підвищен-ня доходу малозабезпечених прошарків населення; 2) надає можли-вість особам із низьким доходом отримати доступ до інвестування на ринку капіталу, а значить і можливість отримати високий прибуток; 3) запровадження накопичувальної системи усуває пільги у вигляді дострокового виходу на пенсію та переваги, що їх надає встановлення заробітної плати залежно від вислуги років; 4) накопичувальна систе-ма значно знижує перерозподіл ресурсів між поколіннями; 5) функці-онування державного компонента пенсійної системи має на меті за-хист груп населення з низькими доходами, таким чином забезпечуючи більшу справедливість, ніж традиційна система, за якої робітники з високою заробітною платою до того ж отримували і більш високу пе-нсію, а перерозподілу на користь малозабезпечених осіб пенсійного віку не було.

Однак накопичувальний компонент пенсійної системи може при-зводити і до виникнення певних проблем. Накопичувальна система, якою керують суб’єкти недержавного сектору економіки, має адмініс-тративні витрати на більш високому рівні, ніж централізована систе-ма. Централізована система не несе витрат ринкового характеру та ви-користовує ефект масштабу для зниження величини витрат у розраху-нку на одного учасника. Якщо адміністратор пенсійного фонду для компенсації витрат на обслуговування кожного рахунку визначає фік-совану, однакову для всіх плату, учасники з низькими внесками отри-мують значне викривлення в розмірі чистого прибутку. Фіксована плата, беручи до уваги те, що вона відповідає реальним витратам на обслуговування кожного рахунку (ведення обліку, надсилання пові-домлень), не є дискримінацією, однак вона все ж таки більш обтяжли-ва для людей з низькою заробітною платою, ніж для людей з високою. До того ж індивідуальне накопичення внесків є більш дорогим, ніж групове накопичення (наприклад, групові страхові договори в США).

Вагомий внесок у підвищення ефективності функціонування ві-тчизняної пенсійної системи має здійснити належне державне регу-лювання діяльності недержавних пенсійних фондів. Регулювання ді-яльності пенсійних фондів повинно здійснюватись у розумних межах і переслідувати цілі захисту інтересів громадян. Воно спрямоване на забезпечення фінансової стійкості недержавних пенсійних фондів і багато в чому є ідентичним до вимог, що висуваються до стійкості ба-нків і страхових компаній. Прийнята в країні методологія регулюван-ня діяльності недержавних пенсійних фондів є основним фактором,


133

що визначає рамки діяльності таких фондів. Є два підходи до регу-лювання накопичувальної пенсійної системи: м’яке регулювання, за-сноване на принципі “раціональної поведінки”, і жорстке регулюван-ня. Основні принципи м’якого регулювання: 1) виключно добровіль-на або принаймні змішана добровільна та обов’язкова участь у пенсійній системі; 2) високий ступінь індивідуального вибору; 3) ві-дсутність необхідності отримання фінансовими інститутами спеціа-льних дозволів на провадження діяльності у сфері пенсійного забез-печення; 4) можливість для робітника одночасно накопичувати кошти на декількох персональних рахунках; 5) можливість для роботодавця управляти одночасно декількома пенсійними фондами при індивідуа-льному виборі інвестиційного фонду; 6) відсутність обмежень у здійс-ненні диференційованої цінової політики та використанні різних ста-вок дисконту; 7) можливість встановлювати будь-який вид оплати пос-луг пенсійного фонду (плата може стягуватися за входження у фонд, за припинення участі у фонді, на покриття витрат з обслуговування раху-нків або встановлюватися залежно від величини активів); 8) перенесен-ня принципу “раціональної поведінки” в галузь інвестицій без деталі-зованих інвестиційних обмежень; 9) можливість інвестувати в іноземні цінні папери; 10) відсутність вимог до мінімальної прибутковості та державних гарантій за винятком гарантій від шахрайства. На противагу вищезазначеному жорсткий підхід передбачає: 1) обов’язковий харак-тер участі в системі пенсійного забезпечення всіх працюючих членів суспільства; 2) незначний індивідуальний вибір (наприклад, при заміні адміністратора пенсійного фонду); 3) необхідність отримання спеціа-льного дозволу на провадження діяльності у сфері пенсійного забез-печення; 4) дозвіл робітнику вносити кошти лише на один рахунок; 5) дозвіл роботодавцю створювати не більше одного пенсійного фон-ду; 6) уніфіковане ціноутворення; 7) регулювання видів плати, що стя-гується (але не її розмірів); 8) деталізовані правила інвестування (з обмеженням максимальних розмірів інвестування в будь-який один інструмент з метою запобігання концентрації ризику); 9) заборона або законодавче обмеження інвестування в іноземні активи; 10) необхід-ність дотримання мінімальних нормативів рентабельності та надання державних гарантій на випадок непередбачуваного зниження рентабе-льності.

Країни з добре розвинутим ринком капіталу і традиціями існуван-ня добровільних, створених на базі виробничих компаній, пенсійних систем можуть використовувати більш м’який режим регулювання. Для підтвердження ефективності принципу так званої раціональної по-ведінки в цих країнах існують навчальні програми стосовно відповіда-льності за управління майном учасників пенсійної системи, а також


134

створюються і розвиваються тренінгові системи для забезпечення не-обхідного розуміння та контролю за ризиками. Навіть у разі застосу-вання в цих кранах обов’язкового пенсійного страхування особи, які не погоджуються на це за ідеологічними або будь-якими іншими мір-куваннями, можуть бути звільнені від участі в системі пенсійного за-безпечення. Аналогічно, якщо використовуються обмеження інвести-цій і мінімальні нормативи рентабельності, робітникам, які не бажа-ють скористатися перевагами державних гарантій захисту, може бути дозволено інвестувати кошти у фонди, що регулюються державою меншою мірою.

На противагу вищезазначеному в країнах із недостатньо розвину-тим ринком капіталу і відсутністю історичного досвіду та практики функціонування недержавних пенсійних фондів більш прийнятним є жорсткий підхід до регулювання системи пенсійного забезпечення. Однак і в цих країнах у міру накопичення досвіду та зрілості приват-ними пенсійними фондами та їх робітниками доцільно, у перспективі, перейти до м’якого регулювання.

За будь-яких умов держава повинна вимагати від недержавних пе-нсійних фондів розділення активів, резервування капіталу на мінімаль-ному рівні, інтенсивного інформаційного висвітлення самими фондами своєї діяльності, а також розвивати та постійно вдосконалювати систе-му ефективного державного контролю за діяльністю недержавних пен-сійних фондів. З загальноекономічної точки зору виправданим є покла-дення частини обов’язків щодо створення приватної накопичувальної пенсійної системи на роботодавців, однак такому підходу притаманні і певні недоліки. Однією зі слабких сторін обов’язкового створення фон-дів роботодавцями є дефіцит у державних органів необхідної інформа-ції та змістовних відомостей відносно інвестиційної діяльності та ефек-тивності функціонування таких фондів.

Жорстке регулювання необхідне для забезпечення простоти та прозорості пенсійної реформи, для завоювання суспільної довіри, для забезпечення необхідного захисту інтересів громадян і для запобіган-ня провалу реформи. Пенсійна системи України, перебуваючи в про-цесі трансформаційних перетворень, повинна регулюватися з боку держави на основі жорсткого регулювання, адже це створить підґрун-тя для подальшої успішної реалізації пенсійної реформи та надасть можливість врахувати особливості сучасного розвитку вітчизняної економіки.

Перспективним напрямком удосконалення сучасної пенсійної системи України є запровадження та поширення професійних пен-сійних систем. Загальні фінансово-економічні та соціальні переваги запровадження професійних пенсійних систем є такими: 1) створення


135

професійних пенсійних систем на базі недержавних пенсійних фондів – важливий чинник кадрової політики; 2) роботодавець припиняє пере-рахування обов’язкових страхових внесків до професійної пенсійної системи у разі забезпечення нормальних (оптимальних) або допусти-мих умов праці на робочих місцях зі шкідливими та важкими умовами праці, що має бути підтвердженим результатами атестації робочих місць (стимул до поліпшення умов праці); 3) усунення несправедливос-ті перерозподілу фінансових ресурсів на користь пільгових категорій населення в рамках солідарної системи. Перешкоди на шляху запро-вадження професійних пенсійних систем: 1) недостатні фінансові мо-жливості підприємств; 2) недовіра до фінансових посередників узагалі і до недержавних пенсійних фондів зокрема; 3) імовірність зниження конкурентоспроможності підприємства.

На основі викладеного вище можна сформулювати такі напрями вдосконалення пенсійної системи України: 1) подальше перенесення основного навантаження щодо пенсійного забезпечення громадян з солідарного компонента пенсійної системи на недержавний накопичу-вальний компонент пенсійної системи України з огляду на пріоритет розвитку саме недержавних пенсійних фондів; 2) підтримання протя-гом найближчих десяти років жорсткого підходу в державному регу-люванні діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні з одноча-сною інтенсивною подальшою розбудовою вітчизняного ринку капіта-лу з метою створення передумов для переходу до м’якого державного регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів у перспективі; 3) розвиток і вдосконалення законодавчої та методичної бази функціо-нування вітчизняних професійних пенсійних систем і корпоративних пенсійних програм.

Висновки. З плином часу в характеристиках певних елементів соціального страхування як інституту, що виник у рамках соціальної сфери, відбуваються зміни базових характеристик. Необхідно зазначити, що в сучасних умовах трансформації пенсійна система України перестає належати виключно до соціальної сфери економіки (у її розумінні, наве-деному в цій статті), як це було за часів існування суто солідарної пен-сійної системи. На сучасному етапі формування до пенсійної системи України входять як компоненти, що належать до невиробничої сфери економіки, а саме до тієї її частини, яку можна назвати сферою фінан-сових послуг (наприклад, недержавні пенсійні фонди), так і компоне-нти, що належать до соціальної сфери (Пенсійний фонд України). Та-ка ситуація узгоджується з тенденціями звуження соціальної сфери, однак без втрат для рівня соціальної захищеності населення, тобто не за рахунок зниження соціальних норм і гарантій, а за рахунок перене-сення тягаря практичного вирішення поставлених соціальних завдань


136

з державних структур на суб’єкти недержавного сектору, які здатні вирішувати такі завдання з мінімальними питомими витратами, одно-часно задовольняючи власні економічні інтереси. До того ж подальше перенесення навантаження щодо підвищення економічної ефективно-сті та соціальної справедливості пенсійної системи України на недер-жавні пенсійні фонди є єдиним можливим шляхом подолання такої загрози для функціонування пенсійної системи взагалі, як тенденція до старіння населення. Протягом найближчої декади, враховуючи су-часні фінансово-економічні та соціальні особливості України, необ-хідно буде проводити жорстке державне регулювання діяльності не-державних пенсійних фондів з перспективою переходу до м’якого державного регулювання в цій сфері за умов достатньої розвиненості вітчизняного ринку капіталу. Найбільш перспективним для умов України на сучасному етапі розвитку є стимулювання запровадження корпоративних пенсійних програм, що дозволить вирішити цілий комплекс фінансово-економічних і соціальних проблем як пенсійної системи, так і конкретних роботодавців. Однак формування механіз-мів стимулювання розвитку корпоративних пенсійних програм в Україні являє собою окреме наукове завдання і розглядається нами як один із напрямків подальших наукових розробок у сфері вдоскона-лення вітчизняної пенсійної системи. Певний гібридний характер пен-сійної системи, який пояснюється наявністю третього недержавного її рівня, визначає додаткові особливості ролі та характеру пенсійної сис-теми у складі системи соціального страхування й обумовлює специфі-ку подальшого реформування системи соціального страхування.

Список літератури 1. Білоусов В. Огляд зарубіжного досвіду в сфері реформування системи пенсійно-

го забезпечення. Перспективи для України / В. Білоусов // Україна: аспекти праці. – 2004. – № 3. – С. 39–46.

2. Закревський В. Система загальнообов’язкового державного соціального страхування в Україні. Проблеми та шляхи розвитку / В. Закревський // Україна: аспекти праці. – 2004. – № 5. – С. 27–35.

3. Куліков Ю. Окремі соціальні аспекти впровадження пенсійної реформи / Ю. Куліков, Н. Михайленко // Україна: аспекти праці. – 2004. – № 8. – С. 29–32.

4. Надточій Б. Соціальне страхування чи соціальне забезпечення? Погляд з позицій системи прав, установ та принципів / Б. Надточій // Україна: аспекти праці. – 2003. – № 1. – С. 31–35.

5. Надточій Б. Три удари по пенсійній реформі – що робити далі? / Б. Надточій // Україна: аспекти праці. – 2005. – № 6. – С. 8–13.

6. Парнюк В. Про необхідність зміни методологічного підходу до нарахування зборів до пенсійного та соціальних фондів / В. Парнюк // Економіка України. – 2006. – № 4. – С. 16–22.

7. Ричік Л. Пенсійна реформа та її фінансові наслідки / Л. Ричік // Україна: аспекти праці. – 2004. – № 5. – С. 19–27.


137

8. Сандлер Д. Проблеми і перспективи становлення сучасної системи пенсійного забезпечення в Російській Федерації та Україні / Д. Сандлер // Україна: аспекти праці. – 2005. – № 7. – С. 10–14.

9. Стожок Л. Напрями вдосконалення системи державного пенсійного страхування в Україні / Л. Стожок // Україна: аспекти праці. – 2006. – № 1. – С. 3–19.

10. Ткаченко Л. Пенсійна реформа в Україні: крок уперед, два кроки назад / Л. Тка-ченко // Україна: аспекти праці. – 2005. – № 8. – С. 13–19.

11. Федоренко А. Правові, економічні та організаційні передумови забезпечення ефективного управління пенсійними активами / А. Федоренко // Україна: аспекти праці. – 2003. – № 1. – С. 25–31.


Summary In this paper the author determines the role of different stages of social

sphere development in the process of forming social insurance system in its modern understanding. The author examines those functions of social in-surance which favor labor force recovery. The author also investigates the possible ways of further social insurance reforming.

Keywords: social insurance, pension system, pension reform, social sphere.


138

УДК : 336.74-021.387

Я. О. Коріньок, аспірантка ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”©

ЦІЛЬОВА СПРЯМОВАНІСТЬ ГРОШОВО-КРЕДИТНОЇ ПОЛІТИКИ В КОНТЕКСТІ ФІНАНСОВОЇ

СТАБІЛЬНОСТІ Стаття присвячена дослідженню впливу монетарної політики на фінансову

стабільність. Зокрема проаналізовано вплив зміни центральними банками процен-тних ставок на кредитний цикл і вартість активів. Досліджено основні фактори, що здійснюють стримуючий ефект на трансмісійний механізм монетарної полі-тики. Розглянуто підходи до ролі монетарної політики в системі забезпечення фі-нансової стабільності.

Ключові слова: монетарна політика, фінансова стабільність, процентна ста-вка, фінансові дисбаланси, фінансовий цикл, ціна активів.

Постановка проблеми. Загальновідоме розуміння грошово-кредитної політики зводить її роль лише до підтримання стабільності національної грошової одиниці та стійкого економічного зростання шляхом визначення умов, що впливають на попит та пропозицію гро-шового ринку. В останні десятиліття таргетування інфляції було ефек-тивним інструментом підтримання не лише цінової, а й фінансової стабільності. Саме тому в докризовий період домінувала думка, що цінова та фінансова стабільність перебувають у прямій залежності, тобто шляхом підтримання засобами монетарної політики низького рівня інфляції забезпечується й фінансова стабільність. Проте глоба-льна фінансова криза продемонструвала, що це твердження є помил-ковим, а зростання дисбалансів, що формують загрозу кризи всієї фі-нансової системи, може відбуватися й в умовах стабільного економіч-ного зростання та низького рівня інфляції. Тож, у посткризовий період надзвичайно актуальним є питання перегляду центральними банками грошово-кредитної політики в напрямку забезпечення фінансової ста-більності та створення заходів з попередження накопичення фінансо-вих дисбалансів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. На сьогодні, зазначе-на тематика мало досліджена вітчизняними науковцями. Тож у даній статті проаналізовано переважно дослідження зарубіжних вчених, зо-крема таких, як К. Боріо, Є. Філардо, В. Вайт, Б. Бернанке, Ф. Смітс, І. Герхард.

© Я. О. Коріньок, 2014


139

Мета статті полягає в дослідженні впливу грошово-кредитної по-літики на фінансовий сектор економіки, зокрема шляхом використання інструмента процентних ставок.

Виклад основного матеріалу. В останні роки питання розширен-ня мандату центральних банків і включення до його основних цілей забезпечення фінансової стабільності набуває дедалі більшої актуаль-ності. Звичайно, фінансова стабільність є прямим об’єктом впливу мак-ропруденційної політики. Проте її неможливо досягти без взаємоузго-дження з іншими складовими загальної економічної політики держави, зокрема з грошово-кредитною політикою. Тож у своєму дослідженні ми розглянемо монетарну політику як непрямий інструмент впливу на фінансову стабільність.

Використання монетарною політикою макроекономічних інстру-ментів, таких як регулювання короткострокових процентних ставок, не лише забезпечує функціонування режиму інфляційного таргетування, а й створює потенціал для фінансової стабільності [5, с. 8]. Так, зміна процентних ставок впливає не лише на сукупний попит і пропозицію на грошовому ринку, а й на кредитний цикл, шляхом впливу на досту-пність кредиту та умови кредитування, ціни активів, вимоги до забез-печення, схильність до ризику, вартість фінансового посередництва [11, с. 236; 12, с. 12–13; 14, с. 19–20]. Схематично вплив грошово-кредитної політики на фінансову стабільність зображений на рисун-ку 1. Розглянемо більш детально вплив низьких процентних ставок і їх підвищення на фінансовий сектор економіки.

Довгий період низьких процентних ставок призводить до розши-рення банками своїх балансів, скорочення вимог до позичальників і пошуку високих прибутків, незважаючи на високі ризики [10, с. 52]. Зниження процентних ставок завжди супроводжується експансією лік-відності, яка призводить до швидкого росту вартості активів, спричи-нюючи дисбаланси. Тобто не збільшення вартості активів призводить до збільшення обсягів кредитування, а експансія кредиту стимулює ін-фляцію вартості активів [1, с. 284].

Зростання процентних ставок може стимулювати банки до прийн-яття більшого ризику, з метою отримання більшого доходу, шляхом скорочення вимог до позичальника. Особливо це характерно для пе-редкризового періоду, коли конкуренція обмежує вплив облікової став-ки на ставки по кредитах комерційних банків [16, с. 23–24]. Жорстка монетарна політика також завжди впливатиме на зниження вартості активів, що є ефективним інструментом у попередженні роздування цінових бульбашок.


140

Рисунок 1 – Механізм впливу грошово-кредитної політики на фінансову стабільність

Підвищення процентних ставок сприяє притоку іноземного капі-

талу та підвищує попит на національну валюту, у результаті чого зро-стає курсова вартість національної грошової одиниці [7, с. 4].

Тобто, з наведеного вище, можна зробити висновок, що грошово-кредитна політика може не лише мати стабілізуючий вплив на фінан-совий сектор, але й стимулювати фінансових посередників до більш ризикованої поведінки та нарощення системного ризику.

Практика багатьох країн показує, що в період економічного буму, який супроводжується зростанням фінансових дисбалансів, найбільш ефективною буде жорстка монетарна політика. Вибір режиму монета-рної політики під час економічного спаду є більш спірним питанням, хоча все ж частіше використовується політика “дешевих грошей” [8].

Характерною особливістю глобальної фінансової кризи 2007–2008 рр. стало те, що за відносної цінової стабільності та сталого рос-ту виробництва відбувалося нарощування цінових бульбашок. Зважа-ючи на те, що макропруденційні інструменти, зокрема LVR, мають обмежений вплив на інфляцію ціни (знецінення) активів і кредитний цикл, то допомога грошово-кредитної політики може бути ефектив-ним засобом у досягненні цілі фінансової стабільності.

Проаналізувавши ряд наукових робіт, можемо стверджувати, що трансмісійний механізм грошово-кредитної політики в рамках впливу на фінансову стабільність є доволі нечітким і менш явним, ніж на ці-нову стабільність. Оскільки сила його впливу та характер, стабілізую-чий чи дестабілізуючий, залежатимуть головним чином від зовнішніх чинників і від фінансового циклу.

Монетарна політика Процентна ставка Цінова стабільність

Фінансова стабільність

Процентні ставки по кредитах Ціна активів

Кредитний спред Гарантійне забезпечення Ризиковане кредитування


141

По-перше, самі по собі монетарні інструменти будуть малоефек-тивними в тих випадках, коли дестабілізація фінансової системи ви-никає з причин, не пов’язаних із ліквідністю, чи коли зміна вартості активів відбувається проти інфляційного (фінансового) циклу.

По-друге, грошово-кредитна політика впливає на всю економіку, і намагання направити її на конкретний перегрітий сектор економіки чи попередження формуванню бульбашки активів вимагатимуть знач-ної зміни процентних ставок, що може призвести до негативних нас-лідків в інших сегментах, а також призвести до зменшення виробниц-тва, зростання безробіття в цілому.

По-третє, якщо є доступ до дешевого капіталу за кордоном, вплив від зростання процентних ставок може бути меншим, ніж передбача-лося.

По-четверте, значна зміна премії за ризик під час економічних шоків може зменшити або повністю нівелювати вплив процентних ставок на зростання кредитування та вартість активів [9].

До того ж, у країнах з відкритою економікою, грошово-кредитна політика матиме менший вплив на довгострокові ставки та ціни на акти-ви, тоді як вплив на валютний курс буде значним. Високі процентні ста-вки можуть спонукати приплив капіталу та запозичення в іноземній ва-люті, що і прослідковувалось у Східній Європі напередодні кризи. Коли ж під час економічного спаду центральні банки знизили ставки, це приз-вело до погіршення валютного курсу разом з усіма негативними наслід-ками [15, с. 1 099–1 101].

Довгострокова глобальна фінансова інтеграція послабила внутрі-шній монетарний контроль. Колишній голова ФРС Бен Бернанке стве-рджував, що глобальне перенасичення заощадженнями знижує довго-строкові процентні ставки в розвинених країнах, послаблюючи їх зв’язок з короткостроковими ставками та вплив на ціни активів [4]. Цей ефект обмежує потенційну роль монетарної політики в забезпеченні фінансової стабільності.

На сьогодні питання доцільності посилення ролі грошово-кредитної політики в забезпеченні фінансової стабільності під час кредитних бумів і бумів активів набуває все більшої актуальності серед вчених та політи-ків усього світу. Так, сформувалися два протилежні погляди на це пи-тання, які описуються двома англійськими дієсловами – “lean or clean” (схилитися чи очистити). Тобто, чи повинна монетарна політика вжити необхідних заходів для протистояння ціновим бульбашкам до виник-нення кризи, чи лише очистити економіку після того, як бульбашка лоп-не, тобто подолати наслідки [2].

Перший підхід (“сlean”) був домінуючим до глобальної фінансо-вої кризи. Відповідно до цієї точки зору грошово-кредитна політика


142

не повинна реагувати на кредитні буми та буми активів, за винятком випадків, коли вони можуть впливати на інфляцію. Цей підхід перед-бачає, що у разі збою фінансового циклу грошово-кредитна політика зможе “очистити” реальний сектор економіки, а її посилення призведе лише до неприйнятних витрат для економіки в цілому. А в період еко-номічного спаду мікро- та макропруденційні інструменти самостійно можуть ефективно обмежити ступінь вразливості фінансової системи.

Цей підхід в економіці отримав назву “Правило Грінспена”, що звучить таким чином: “Центральний банк не повинен реагувати в період роздування бульбашок”. Тобто відповідно до цього правила центральні банки не повинні вживати жодних заходів до моменту настання систем-ної кризи ліквідності, після чого зниження ставок разом із вливанням ліквідності повинно нормалізувати фінансову систему, зокрема діяль-ність фінансових посередників [13, с. 63–64; 17].

Звичайно, грошово-кредитна політика була найбільш ефективним інструментом у подоланні макроекономічних імпульсів, викликаних вибухом іпотечної кризи у 2007 р. Більшість центральних банків роз-винутих країн знизили облікову ставку до майже нульового рівня з метою відновлення економіки. Цей інструмент разом із нетрадицій-ними заходами грошово-кредитної політики, безумовно, допоміг за-побігти глобальній депресії. Зрозуміло, що без застосування зазначе-них інструментів ситуація була б набагато гіршою. Однак глибина па-діння економіки змусила замислитися про те, що обрана стратегія, за якої фінансовій бульбашці дають можливість розростатися, а конкре-тні заходи вживаються лише для того, щоб подолати її наслідки, не є ефективною та життєздатною [3]. Таким чином, виникає необхідність створення заходів із попередження накопичення фінансових дисбала-нсів, які в результаті можуть призвести до системної кризи.

Другий же підхід (“lean”) набув актуальності після глобальної фінансової кризи, що пояснюється такими причинами:

1) політики були здивовані тим, що за стійкої стабільності цін, росту виробництва та зваженої фіскальної політики можуть виникнути настільки великі фінансові бульбашки;

2) збитки, яких зазнала економіка внаслідок глобальної фінансо-вої кризи, виявилися набагато більшими, ніж очікувалося.

Даний підхід передбачає, що монетарна політика повинна мати у своєму арсеналі інструменти, що здійснюватимуть регулювання та стримуючий ефект на утворення фінансових бульбашок. Передбачаєть-ся, що використання таких інструментів повинно бути узгодженим від-повідно до довгострокової цінової стабільності. При цьому підвищення процентних ставок може бути ефективним інструментом для регулю-вання кредитних бумів з мінімальними витратами для економіки.


143

Цей підхід розглядає мікро- та макропруденційні інструменти як такі, що недостатні для стримування ризиків фінансової системи самостійно.

До основоположників даного підходу можна віднести таких вче-них, як К. Боріо, Є. Філардо, В. Вайти, праці яких ми дослідили. В ос-нові робіт цих авторів – твердження, яке суперечить більшості макрое-кономічних учень, а саме: низька та стабільна інфляція не є гарантом забезпечення фінансової стабільності, а, навпаки, призводить до неста-більності. Середовище за низького рівня інфляції та мінімізація коли-вань ділового циклу сприяють створенню атмосфери фінансової стабі-льності та безпеки, що, у свою чергу, заохочує зниження процентних ставок. Зрештою це призводить до появи феномена “пошуку дохіднос-ті”, тобто ситуації, за якої фінансові посередники конкурують за раху-нок пошуку ризикованого доходу. Така поведінка може призвести до погіршення ліквідності, платоспроможності та підвищення вразливості фінансових посередників у разі настання шоків.

Таблиця 1 – Види грошово-кредитної політики в забезпеченні

фінансової стабільності

Вид “Clean” “Lean”

Монетарна політика Фінансова стабільність не є ціллю монетарної політики. Обмежений вплив на сферу кредитування та прийняття ризиків. Не має у своєму арсеналі інструментів для регулювання дисбалансів ринку активів

Фінансова стабільність є другорядною ціллю монетарної політики. Взаємодія з макропруденційною політикою. Уповільнення росту ціни активів відповідно до довгострокової цінової стабільності

Макропруденційна політика

Більш цілеспрямована та ефективна за грошово-кредитну політику для регулювання фінансової стабільності.

Є недостатньо ефективною для регулювання системних диспропорцій ринку активів

Взаємодія Чіткий розподіл завдань і політичних рішень

Тісна взаємодія політик, що вимагає їх координації

Дослідження науковців у сфері цього питання продовжуються та

набувають дедалі більшої актуальності. Проте варто зазначити, що другий підхід на сьогодні є домінуючим. Зокрема дослідження Банку міжнародних розрахунків вказує на те, що монетарна політика завжди повинна реагувати на фінансові дисбаланси [6, с. 37–38]. З цього при-воду виникає консенсус, що фінансова стабільність повинна бути дру-горядною ціллю монетарної політики, але лише в тому разі, коли вона узгоджена з головною метою – ціновою стабільністю [18, с. 24].


144

Висновки. Глобальна фінансова криза змусила центральні банки переглянути монетарну політику з метою попередження в подальшо-му роздування фінансових бульбашок. Проте, якщо грошово-кредитна політика буде занадто довгий період переадресованою від своєї голо-вної цілі – цінової стабільності, та значно від неї відхилятися, то існує ризик втрати довіри до неї та прозорості. Це може призвести до змен-шення довгострокової ефективності монетарної політики в досягненні своєї головної цілі – цінової стабільності.

Монетарна політика при застосуванні режиму таргетування ін-фляції повинна враховувати характер та силу впливу трансмісійного механізму на фінансову стабільність і намагатися координувати його таким чином, щоб здійснювати стабілізуючий вплив на фінансовий ринок чи, принаймні, не стимулювати зростання фінансових дисбала-нсів, які можуть підірвати фінансову стабільність. Тобто центральним банкам необхідно все-таки включити фінансову стабільність до цілей монетарної політки, проте лише як другорядну і лише тоді, коли вона узгоджена з головною метою.

У свою чергу фінансова стабільність повинна залишатися пріори-тетним об’єктом регулювання макропруденційної політики, яка з ме-тою максимальної ефективності повинна тісно взаємодіяти з монетар-ною політикою, що вимагає їх прозорості.

Список літератури 1. Козюк В. Теоретические проблемы взаимосвязи между монетарной политикой и

финансовой нестабильностью / В. Козюк, И. Чирак // Журнал европейской эко-номики. – 2013. – Т. 12, № 3. – 273–289 c.

2. Петрова Д. Масааки Ширакава: предотвратить кризис или преодолеть послед-ствия [Электронный ресурс] / Д. Петрова. – Режим доступа : http://financial-rating.ru/news/theme-of-the-day/2316/.

3. Стейн Д. До, после и посередине [Электронный ресурс] / Д. Стейн // Бюллетень “FEDSPEAK”. – 2013. – Режим доступа : http://www.fedspeak.ru/131018-Stein%20-%20Lean%20clean%20and%20in-between.htm.

4. Bernanke B. The Global Savings Glut and the U.S. Current Account Deficit [E-sourse] / B. Bernanke // Speech at the Federal Reserve Board of Governors. – 2005. – March. – Access mode : http://www.federalreserve.gov/boarddocs/speeches/2005/200503102/.

5. Blanchard O. Rethinking macroeconomic policy / O. Blanchard, G. Dell’Ariccia, P. Mauro // IMF Staff Position Note. – 2010. – February. – 18 p.

6. Borio C. Asset prices, financial and monetary stability: Exploring the nexus / С. Borio, Р. Lowe // BIS Working Paper. – 2002. – No. 114. – 47 p.

7. Bruno V. Bank for Int’l Settlements, Capital Flows and the Risk-Taking Chan-nel of Monetary Policy / V. Bruno, H. Song Shin // Working Paper. – 2012. – No. 400. – 31 p.

8. Claessens S. The Interaction of monetary and Macro-prudential Policies / S. Claessens // IMF Working Paper. – 2013 – 35 p.


145

9. Donald L. Kohn, Monetary Policy and Asset Prices Revisited [E-sourse] / L. Donald // Speech at the Cato Institute’s 26th Annual Monetary Policy Conference. – Washington, D.C. – 2008. – November. – Access mode : http://www.federalreserve.gov/ newsevents/speech/kohn20081119a.htm.

10. Emmanuel F. Collective Moral Hazard, Maturity Mismatch and Systemic Bailouts / F. Emmanuel, J. Tirole // The American Economic Review. – 2012. – No. 102(1) – 60 p.

11. Franklin A. Bubbles and Crises / A. Franklin, D. Gale // Economic Journal 110. – 2000. – 460 p.

12. Gerhard I. Financial Stability and Monetary Policy: A Framework / I. Gerhard // CE-Sifo Working Paper Series. –2007. – No. 1971. – 22 p.

13. Goodfriend M. How the World Achieved Consensus on Monetary Policy / М. Goodfriend // Journal of Economic Perspectives, American Economic Associ-ation. – 2007. – Vol. 21(4). – 47–68 р.

14. Goodhart C. Foreclosures, Monetary Policy and Financial Stability / C. Goodhart // Materials of Conference Proceedings of the 10th International Academic Conference on Economic and Social Development. – Moscow, 2009. – 20 p.

15. Heath D. International coordination of macroprudential and monetary policy / D. Heath // Georgetown Journal of International Low. – 2014. – 1093 – 1 136 p.

16. Merrouche O. What Caused the Global Financial Crisis? Evidence on the Drivers of Financial Imbalances 1999–2007 / O. Merrouche, E. Nier // IMF Working Paper. – 2010. – No. WP/10/265. – 64 p.

17. Monetary Stability, Financial Stability and the Business Cycle: Five Views // BIS Pa-pers. – No. 18. – 2003. – 41 р.

18. Smets F. Financial stability and monetary policy: How closely interlinked? / F. Smets // Riksbank Quarterly Economic Review. – 2013. – 33 p.


Summary The article investigates the impact of monetary policy on financial

stability. In particular, the impact of interest rates’ changes by central banks to credit cycle and asset value was analyzed. Main factors that perform a moderating effect on the transmission mechanism of monetary policy were investigated. The approaches to the role of monetary policy in financial stability ensuring were considered.

Keywords: monetary policy, financial stability, interest rate, financial imbalances, financial cycle, asset prices.


146

УДК 334. 331

І. Ю. Кочума, канд. екон. наук, доц., Черкаський інститут банківської справи Університету банківської справи НБУ ©

СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ ЯК ЧИННИК ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ВИКОРИСТАННЯ

ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ У статті розкривається сутність соціального капіталу як економічної ка-

тегорії, аналізуються основні його види та напрями впливу на рівень ефективно-сті використання економічного потенціалу на усіх рівнях і надаються практичні рекомендації щодо здійснення державної політики у сфері розширеного відтво-рення та реалізації позитивного соціального капіталу в Україні.

Ключові слова: соціальний капітал, ефективність, соціальні мережі, цінності, норми, довіра.

Постановка проблеми. Наростання кризових явищ в України в умовах геополітичного протистояння з Російською Федерацією та за-вдання прискореного входження України до Європейського співтова-риства особливо актуалізували проблему пошуку шляхів підвищення ефективності використання економічних ресурсів на усіх рівнях, що має стати глибинним змістом майбутніх реформ. У зв’язку з цим осо-бливого значення набуває пошук шляхів формування та примноження позитивного соціального капіталу українського суспільства.

Досвід розвинених країн свідчить про те, що ті країни, які приділя-ють чільну увагу його розширеному відтворенню, досягають більш ви-сокого рівня реалізації людського потенціалу та задоволення суспільних потреб у розрахунку на одиницю затрат економічних ресурсів. В еконо-мічній літературі все частіше знаходить визнання той факт, що людські відносини, мережі, організації здійснюють величезний вплив на темпи економічного зростання, якість життя та перспективи людського розвит-ку, є важливою складовою глобальної конкурентоспроможності.

Відповідно особливого значення набувають завдання наукового дослідження соціального капіталу, зокрема в аспекті визначення його сутності, місця серед факторів ефективності та сталого розвитку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичні основи дослідження соціального капіталу закладені в роботах П. Бурдьє, Дж. Коулмена, Р. Патнема і знайшли подальший розвиток у дослі-дженнях Р. Барта, В. Бейкера, П.Вілсона, Дж. Вулкока, Н. Лінна, А. Портеса, М. Шиффа, Ф. Фукуями і багатьох інших зарубіжних ав-торів.

© І. Ю. Кочума, 2014


147

Різні аспекти дослідження соціального капіталу також висвітлені в роботах таких українських науковців, як С. Бандур, А. Бова, М. Го-рожанкіна, О. Грішнова, В. Онікієнко, Е. Рєзнікова, Л. Стрельникова, А. Чемерис, М. Шіхіpєв та інші.

Проте визначення ролі соціального капіталу в підвищенні ефек-тивності використання економічного потенціалу як на рівні окремої організації, так і на рівні регіону чи країни в цілому поки ще не знай-шли належного відображення в зарубіжних і українських досліджен-нях з економіки.

Мета статті. Розкриття сутності соціального капіталу як еконо-мічної категорії на усіх рівнях, визначення його ролі в забезпеченні ефективного використання ресурсів, розробка рекомендацій щодо вдосконалення державної політики у сфері його формування і викори-стання.

Виклад основного матеріалу. Незважаючи на величезний інте-рес до феномену соціального капіталу з боку представників багатьох соціальних наук (від філософії до демографії), його дефініція поки ще не знайшла свого остаточного тлумачення в науковій літературі. Бі-льше того спостерігається широкий діапазон підходів до розуміння сутності та значення соціального капіталу з боку як вітчизняних, так і зарубіжних вчених.

Слід зазначити, що вперше категорія “соціальний капітал” була використана Л. Дж. Ханіфаном у 1916 році для позначення тих “зна-чимих обставин, які впливають на повсякденне життя кожного”, до яких він відносив “людські почуття братства, симпатії один до одного і вміння налагоджувати соціальні відносини”. До того ж Л. Ханіфан зазначав, що нагромадження соціального капіталу сприятиме покра-щенню умов життя всього суспільства [2].

Інший соціолог – Френсіс Фукуяма визначав соціальний капітал як “підтверджені соціальні норми, які сприяють співробітництву між двома або більшою кількістю індивідуумів”. Він вважав, що його ная-вність – необхідна умова сучасної економіки і стабільності лібераль-ної демократії, а також, що його побудова є завданням для “другого покоління” економічних реформ [7].

Перший системний аналіз феномену соціального капіталу здійс-нив П’єр Бурдьє. До того ж під соціальним капіталом він вважав “су-купність існуючих або потенційних ресурсів, пов’язаних з входжен-ням у міцні мережі, або більш-менш інституціоналізовані відносини взаємних зобов’язань і визнання” [4]. Проте соціальний капітал, у його розумінні, є не стільки засобом отримання економічних вигод, скільки проявом економічних і соціальних умов суспільного розвитку.


148

Дж. С. Коулмен розширив зміст категорії “соціальний капітал”, створивши передумови для її застосування як ефективного інструмен-та дослідження в економіці та інших сферах науки і практики. На його думку, соціальний капітал – це ресурс, який виникає і знаходиться в якісних соціальних взаєминах, які підтримуються індивідами, еконо-мічними агентами в соціальних мережах [5].

Гарі Беккер підкреслював, що соціальний і людський капітали здатні до взаємовпливу. Так, знання, технічні навички людини та її заробітна плата залежать від фізичного і соціального капіталів. Але вкладення в людський капітал дозволяє скорегувати вплив інших форм капіталу [3].

Світовий Банк також дає своє визначення соціального капіталу: “Соціальний капітал – це інститути, відносини і норми, які формують кількісно та якісно соціальні взаємодії в суспільстві … Соціальний капітал – це не просто сума інститутів, які підтримують суспільство, це клей, який тримає його разом” [8].

Популярність концепції соціального капіталу обумовлена широ-ким спектром явищ і процесів, які можна пояснити з її допомогою. Значення соціального капіталу доведено в повсякденній практиці ба-гатьма емпіричними дослідженнями.

У терміні “соціальний капітал” слово “соціальний” означає, що він втілений у мережі зв’язків між людьми та їх групами, а слово “ка-пітал” – можливості отримання конкурентних переваг і доходу від йо-го використання. На відміну від фізичного і людського капіталу, вті-лених відповідно в знаряддях праці і продуктивних людських якостях, соціальний капітал існує в таких елементах громадської організації, як соціальні мережі, соціальні норми і довіра, що створюють умови для координації та кооперації заради взаємної вигоди. У свою чергу це підвищує ефективність використання матеріальних і трудових ресур-сів і сприяє реалізації економічного потенціалу як на мікро-, так і мак-рорівнях.

Це пов’язано з тим, що соціальний капітал сприяє мобілізації ре-сурсів, доступних через особисті та ділові мережі (інформація, ідеї, ділові можливості, фінансовий капітал, влада і вплив, емоційна підт-римка, репутація, довіра і співпраця), хоча і не зводиться безпосеред-ньо до них. Можна сказати, що подібно до економічного капіталу, со-ціальний капітал можна обмінювати на ці ресурси, вигідно використо-вувати в різних ситуаціях і примножувати за рахунок участі в соціальних зв’язках. В основі соціального капіталу лежить концепт довіри – феномен, який сприяє упорядкуванню соціального життя, ле-гітимації соціальних відносин [6, с. 282].


149

Як і інші форми капіталу, соціальний потребує інвестицій і пе-редбачає відповідну віддачу у вигляді зростання фінансових і матеріа-льних активів, зниженні транзакційних витрат і рівня ризику. Але у випадку з соціальним капіталом, ці інвестиції здійснюються безпосе-редньо в соціальні відносини між людьми. Здійснюються вони не тільки у формі матеріальних і фінансових, а й у формі витрат культу-рних ресурсів, вільного часу тощо, і не обов’язково мають на меті створення соціального капіталу, а часто переслідують зовсім інші цілі. У цьому сенсі формування соціального капіталу можна розглядати як позитивні екстерналії інвестицій в інші види капіталу, у першу чергу, в людський (наприклад, в освіту).

Оскільки соціальні мережі є досить стійкими характеристиками су-спільства, соціальний капітал може накопичуватися протягом тривалого часу. У такому випадку можна говорити про “запас” соціального капіта-лу. Ще П. Бурдьє звернув увагу, що соціальний капітал (у його інтерпре-тації), як і капітал у класичному розумінні цього поняття, може також передаватися не лише від одного носія до іншого, а навіть у спадок. На-приклад, авторитетний учений мимоволі наділяє частиною свого соціа-льного капіталу своїх аспірантів і співробітників, дитина впливових ба-тьків успадковує “корисні” знайомства і зв’язки та вміння їх підтриму-вати і використовувати.

Проте, як зазначав Дж. С. Коулмен, особливістю соціального ка-піталу є його “невловимість” порівняно з іншими формами капіталу. У той час, як фінансовий капітал зосереджений на банківських рахун-ках, фізичний – на підприємствах, а людський виражається в певних навичках і знаннях, придбаних індивідом, то соціальний капітал є притаманним соціальній структурі взаємодій. Це ресурс, який його власник повинен постійно співвідносити зі своїм оточенням, реалізу-ється лише у випадку існування цього оточення [5].

Соціальний капітал відповідає більшості характеристик економі-чного капіталу, а саме: обмеженості, здатності до накопичення, конве-ртованості, здатності до самозростання, а також передачі, принаймні, на рівні міжорганізаційних відносин. Але на відміну від інших форм капіталу соціальний капітал не вичерпується в процесі його реалізації, а, навпаки, втрачається в разі його слабкого використання або розриву відносин. Соціальний капітал не є фіксованим або інертним ресурсом, він постійно змінюється і трансформується під впливом практики вза-ємин.

Значення соціального капіталу в економічній системі визначаєть-ся тим, що він дозволяє найбільш ефективно використовувати інші види капіталу, а іноді і компенсувати їх відсутність. Він є своєрідним


150

доповненням, каталізатором інших форм капіталу, полегшує їх фор-мування і сприяє більш ефективній реалізації.

Наявність соціального капіталу полегшує індивіду, групі та орга-нізації доступ до нових знань і навичок, і, навпаки, обмежений доступ до соціальних зв’язків, соціальна ізоляція або замкнутість окремих індивідів або груп можуть перешкоджати створенню і використанню ними людського капіталу або інших його форм.

У теоретико-методологічному аспекті слід розмежовувати рівні аналізу соціального капіталу, враховуючи при цьому їх взаємозв’язок.

Так, на рівні організації соціальний капітал можна визначити як нематеріальний актив, який створюється організацією через систему соціальних відносин на внутрішньоорганізаційному, міжорганізацій-ному й організаційно-інституціональному рівнях і який здійснює си-нергетичний вплив на результати її діяльності завдяки здатності мобі-лізовувати ресурси та знижувати витрати.

До того ж організація постає в ролі колективного носія певного соціального капіталу. Соціальний капітал організації підвищує її рин-кову вартість, ефективність її діяльності через привілейований доступ до ресурсів і ринків збуту, меншу плинність кадрів, велику організо-ваність дій завдяки стабільності та взаєморозумінню між її членами. Його використання дозволяє швидше одержати інформацію, знайти фінансову, політичну і суспільну підтримку для своїх проектів. Так, компанії, що мають позитивну кредитну історію, стосунки з банками або окремими їх співробітниками, засновані на довірі, мають легший доступ до кредитних ресурсів.

Крім того, отримуючи доступ (по неформальних каналах) до ін-формації про конкурентів, фірми отримують змогу використовувати їх напрацювання і досвід, тим самим перетворюючи свій соціальний ка-пітал у додаткову організаційну перевагу. Все частіше сила впливу соціальних мереж і відносин використовується для запуску на ринок нових продуктів і підвищення довіри до бренду.

Соціальний капітал також впливає на ефективне функціонування та успіх стратегічних альянсів. Так, стратегічні бізнес-партнери часто знаходять один одного саме завдяки громадським і діловим контак-там. Вміле оперування соціальним капіталом також дає змогу вико-навчому менеджменту перешкоджати спробам злиття і поглинання з боку конкурентів. Добре розвинена мережа зв’язків фірми є запору-кою її конкурентоспроможності та розвитку, оскільки будь-який коле-ктив, група працівників, всередині якої існує повна надійність та аб-солютна довіра, здатна зробити багато більше порівняно з групою, яка не має таких якостей, а отже діє більш ефективно [1].


151

Соціальний капітал мобілізує внутрішні та зовнішні ресурси ор-ганізації, роблячи їх доступними завдяки діловим або особистим ме-режам окремих членів колективу. Без соціального капіталу, налаго-джених зв’язків компанії з ближнім і дальнім середовищем ці ресурси залишилися б незадіяними або задіяними не повністю.

Можна сказати, що соціальний капітал на макрорівні постає сво-єрідним акселератором, що підвищує ефективність використання ін-ших ресурсів, збільшуючи новостворену вартість і знижуючи витрати, прискорюючи інноваційні процеси. А отже, є фактором більш ефекти-вної реалізації економічного потенціалу.

На макрорівні соціальний капітал можна визначити як сукупність норм, традицій, цінностей і довіри, що через систему специфічних структурних форм та інститутів визначає характер суспільної взаємо-дії. На рівні суспільства соціальний капітал сприяє розвитку демокра-тії, людського розвитку та досягненню суспільного добробуту і, у свою чергу, є їх породженням.

Складовими соціального капіталу нації є економічні, соціальні, правові інститути, які формуються під впливом традицій, норм і цін-ностей. Він об’єднує такі важливі, безумовно, але важко вимірювані чинники, як рівень розвиненості громадянського суспільства, норм поведінки та громадських традицій (громадянського менталітету), ін-формаційних каналів, умов соціальної злагоди тощо.

Проте слід враховувати, що соціальний капітал є біполярним, тобто він може мати не тільки позитивні, але і негативні для суспільс-тва прояви. У зв’язку з цим розрізняють позитивний і негативний со-ціальний капітал.

Це пов’язано з тим, що взаємини між людьми, які виникають у певних групах, можуть набувати проявів кооперації з аморальними, а то і злочинними намірами, спрямовуватися на перешкоджання досту-пу до ресурсів, зокрема інформаційних, для представників інших груп, обмеженні особистої свободи тощо. Наслідком браку позитивного со-ціального капіталу в Україні є поширення ряду негативних явищ, на-самперед в економічній сфері, що відбуваються через недовіру, кору-пцію, нездатність співпрацювати заради загального блага.

Позитивний соціальний капітал створює в країні сприятливий клімат для підприємницької діяльності, зменшує інвестиційний ризик, тим самим підвищуючи ефективність економічної діяльності та ство-рюючи умови для сталого розвитку, завдяки збереженню добрих тра-дицій, полегшенню передавання інформації, зниженню витрат на примус і контроль. Ефективність соціально-економічного розвитку зростає через підвищення координації дій, стимулювання розвитку кооперації та взаємодії.


152

Держава має обмежені можливості щодо формування більшості форм соціального капіталу. Водночас вона може створювати відпові-дне інституційне середовище для його формування. Тому її політика в цьому напрямку має містити в політичній сфері: розвиток демократи-чних інститутів і забезпечення свобод громадян, здійснення держав-ного управління на принципах відкритості та прозорості, залучення громадськості до формування та реалізації державної політики.

В економічній сфері формуванню позитивного соціального капі-талу сприяє підвищення добробуту суспільства, побудова партнерсь-ких відносин у бізнесі, впровадження корпоративної етики і соціаль-ної відповідальності. Соціальний капітал виникає в процесі реалізації послідовної соціальної політики, що забезпечує розвиток соціальних інститутів і відповідних інвестицій у розвиток людини і суспільства. У духовній і культурній сферах держава повинна докладати зусилля з формування в громадян демократичного світогляду (шляхом дотри-мання громадянських свобод, шанобливого ставлення до національ-них традицій, прищеплення моральних цінностей).

Особливого значення набуває також розвиток демократичних свобод і місцевого самоврядування. Держава, що не надає своїм гро-мадянам чи окремим спільнотам громадян широкого кола свобод у прийнятті рішень, тим самим перешкоджає формуванню позитивного соціального капіталу. Члени суспільства, потрапляючи в залежність від апарату державного управління, втрачають здатність до спонтан-ної взаємодії щодо суспільного блага. Навпаки, виникає негативний соціальний капітал, коли взаємозв’язки набувають вигляду вертикалі, тобто “економічний суб’єкт – чиновник, що розподіляє ресурси” і який використовується для отримання неправомірного виняткового доступу до цих ресурсів і реалізації різноманітних корупційних схем.

Особлива увага з боку держави повинна приділятись розвитку системи освіти як важливої сфері накопичення соціального капіталу та формуванню його якісних параметрів. Адже саме освіта не лише забезпечує розширене відтворення людського капіталу, але й сприяє розвитку і вдосконаленню соціальних правил і норм, що впливають на формування соціального капіталу, сприяє встановленню мережі зв’язків і довіри, що будуть використовуватись споживачами освітніх послуг протягом усього життя та через формування певних цінностей і норм поведінки сприятиме формуванню позитивного соціального капіталу.

Висновки. Отже, соціальний капітал є особливою формою ка-піталу, яка має спільні та відмінні риси з іншими його формами. До загальних рис належать: обмеженість, здатність до накопичення, конвертованість, здатність до самозростання, а також до передання.


153

У цьому вигляді поряд з людським та інтелектуальним капіталом со-ціальний капітал є повноцінним економічним ресурсом, складовою економічного потенціалу як на мікро-, так і на макрорівнях.

Подібно до інших форм капіталу формування соціального капіта-лу вимагає інвестицій і генерує додаткову матеріальну та фінансову вигоду, зменшення транзакційних витрат і ризиків за рахунок кращого доступу індивіда, групи людей або організації до інформації, знань, послуг, матеріальних благ, кращої співпраці, узгодження спільних дій, емоційної підтримки тощо.

Соціальний капітал є продуктивним, сприяє створенню додатко-вої вартості за рахунок зниження витрат, підвищення ефективності використання інших форм економічних ресурсів, високого рівня за-безпечення соціально-економічних потреб.

З іншого боку, соціальний капітал має ряд специфічних характе-ристик, що визначають його особливе місце серед інших форм капіта-лу і дають підстави говорити про його двоїсту природу як ресурсу і як чинника, що сприяє їх більш повній реалізації ресурсів за рахунок створення умов для координації діяльності та кооперації економічних суб’єктів на всіх рівнях.

Соціальний капітал існує в таких елементах громадської органі-зації, як соціальні мережі, соціальні норми та довіра. На відміну від інших економічних ресурсів він не вичерпується в процесі його вико-ристання, а навпаки, втрачається в разі його слабкого використання і є актуальним лише в конкретних часових і територіальних рамках.

У теоретико-методологічному аспекті слід розмежовувати рівні аналізу соціального капіталу, до того ж враховуючи їх взаємозв’язок. На рівні організації соціальний капітал постає в ролі нематеріального активу, створюваного організацією через систему соціальних відносин на внутрішньоорганізаційному, міжорганізаційному та організаційно-інституціональному рівнях.

На макрорівні соціальний капітал можна визначити як сукупність норм, традицій, цінностей і довіри, що через систему специфічних структурних форм та інститутів визначають характер суспільної взає-модії. Низький рівень соціального капіталу в Україні пов’язаний з широким розповсюдженням негативних його форм, які проявляються в корупції, організованій злочинності тощо. Негативний соціальний капітал збільшує витрати економічних суб’єктів на усіх рівнях і зни-жує ефективність економіки.

Формування позитивного соціального капіталу в нашому суспі-льстві слід розглядати як один з основних факторів економічних і со-ціальних реформ, важливий напрям на шляху до цивілізованого демо-кратичного європейського суспільства і високорозвиненої соціально-


154

орієнтованої економіки. Держава зобов’язана здійснювати комплексну і послідовну політику щодо формування та відтворення позитивного соціального капіталу.

Подальше дослідження соціального капіталу передбачає: визна-чення об’єкта його капіталізації та механізмів формування, створення адекватної методики та системи показників його виміру, а також роз-робку рекомендацій щодо створення ефективної системи управління ним на всіх рівнях.

Список літератури 1. Грішнова О. А. Соціальний капітал у системі економічних ресурсів /

О. А. Грішнова, І. Ю. Кочума // Соціоекономіка : зб. наук. пр. – НАН України, Ін-т економіки промисловості. – Донецьк. – 2011. – С. 38–49.

2. Шадрин А. Трансформация экономических и социально-политических институ-тов в условиях перехода к информационному обществу [Електронний ресурс] / Шадрин А. – Режим доступу : http://rvles.ieie.nsc.ru:8101/parinov/arteml.htm.

3. Becker G. S. Human capital: theoretical and empirical analysis, with special reference to education. – N.Y. : University of Chicago Press. – 1964. – Р. 257–298.

4. Bourdieu P. The forms of capital / P. Bourdieu // Handbook of Theory and Research for the Sociology of Education. – N.Y., 1985. – P. 16–29.

5. Coleman, James S. Social Capital in the Creation of Human Capital // The American Journal of Sociology. – 1988. – P. 94–95.

6. Fisher I. The Nature of Capital and Income. – New York, 1930. – 253 р. 7. Fukuyama F. Social capital and the global economy [Electronic resourse] // Foreign

Affairs. – 1995. – № 74. – Режим доступу : http://www.foreignaffairs.com/articles/ 51402/francis-fukuyama/social-capital-and-the-global-economy-a-redrawn-map-of-the-world.

8. Social Capital, Growth and Poverty: A Survey of Cross-Country Evidence”, Social Capital Initiative, Working Paper. – 1999. – No. 7 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://siteresources. worldbank.org.


Summary The article discovers the essence of social capital as an economic cat-

egory, analyzes the main types and areas of impact on the efficiency of the economic potential at all levels; and it provides practical recommendations on the implementation of the state policy in the field of expanded reproduc-tion and implementation of the positive social capital in Ukraine.

Keywords: social capital, effectiveness, social networks, values, norms, trust.


155

УДК 336.71:005.95/.96 (477)

А. М. Кузнєцов, Публічне акціонерне товариство “ФІНБАНК”©

СТРАТЕГІЧНЕ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ БАНКУ В СУЧАСНИХ УМОВАХ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ

УКРАЇНИ У статті визначено сучасні стратегії управління розвитку банком і доведено

їх взаємозв’язок зі стратегіями управління його персоналом. Обґрунтовано виок-ремлення стратегій: оптимізації кадрового потенціалу, стратегії розвитку тру-дових ресурсів, антикризової та мотиваційної стратегій розвитку банківського персоналу. Визначено причини неефективного використання стратегій розвитку банківського персоналу, запропоновано рекомендації щодо їх удосконалення.

Ключові слова: банк, стратегія, персонал, мотивація, компетенція, оптимі-зація, людський ресурс, управління.

Постановка проблеми. Сучасні економічні умови розвитку бан-ківської діяльності в Україні характеризуються значним зменшенням обсягів наданих послуг, що змушує банки переглянути структуру своїх витрат і, як наслідок, скорочувати персонал і витрати на його управлін-ня. Зазначені проблеми, на наш погляд, свідчать про необхідність роз-робки та впровадження стратегічного управління банком і його персо-налом. Стратегії розвитку необхідно формувати з урахуванням неви-значеності, вони повинні бути максимально гнучкими та передбачати можливість реалізації банківських ризиків. Тому актуальним є впро-вадження засад стратегічного управління, нових підходів до регулю-вання діяльності банків, норм і методів захисту від фінансових ризи-ків та стратегій мотивації працівників банків.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Сучасні наукові теорії стратегічного управління персоналом висвітлені в зарубіжних і вітчи-зняних літературних джерелах. Теоретичним засадам формування стратегій управління персоналом банку присвячені роботи О. Любунь, М. Денисенко, М. Бублій, О. Грищенко, Т. Білорус. Однак проблемам формування та використання стратегій розвитку персоналу банку приділяється недостатньо уваги. Враховуючи те, що в сучасних умо-вах економічної нестабільності виникає необхідність вирішення дов-гострокових завдань управління процесами формування якісного бан-ківського кадрового потенціалу, з’являться потреба в розробленні за-сад стратегічного управління персоналом банку.

Метою статті є визначення сутності сучасних стратегій управління розвитком банку та обґрунтування їх взаємозв’язків з кадровими страте-гіями управління персоналом. © А. М. Кузнєцов, 2014


156

Виклад основного матеріалу. У вітчизняній і зарубіжній літера-турі існують різні підходи до визначення стратегічного управління з урахуванням специфіки діяльності банку. Під терміном “стратегічне управління діяльністю банку” О. Любунь та М. Денисенко розуміють певний вид управлінської діяльності, спрямований на формування ба-жаного економічного стану конкретного об’єкта в розглянутій сфері, досяжного в довгостроковій (але доступній для огляду) перспективі та такого, що допускає істотну (значущу) зміну якісних характеристик його розвитку, що має необоротні чи довгострокові наслідки [4, с. 204].

Слід відзначити, що найповніше процеси формування банківських стратегій розглянуті в класичній роботі Дж. Синки-молодшого, де вони висвітлені у рамках теорії банківської фірми. Однак автор не приділяв достатньої уваги стратегіям управління банківським персоналом [5].

У науковій праці М. Бублій узагальнює особливості процесів ор-ганізації управління персоналом у банківській сфері, але в запропоно-ваній системі управління не виокремлює стратегічний рівень [2, с. 135].

Науковець О. Грищенко обґрунтовує необхідність стратегічного управління інвестиційною діяльністю банків, водночас серед одинад-цяти складових комплексної системи стратегій управління відсутня така важлива, на наш погляд, складова, як кадрова стратегія [3].

У монографії “Стратегічне управління кадровим потенціалом пі-дприємств” Т. Білорус пропонує методичні рекомендації щодо форму-вання концепції управління кадровим потенціалом, але види кадрових стратегій та їх залежність від загальної стратегії розвитку автором не-достатньо обґрунтовані [1, с. 26].

Зазначене впливає на розвиток стратегій управління процесами формування банківського кадрового потенціалу та стратегій його мо-тивації, але сучасні дослідники даного напрямку стратегічного плану-вання й управління персоналом банку приділяють цьому питанню не-виправдано мало уваги.

Перші ознаки потреби в стратегічному управлінні персоналом від-значені в 1960-х роках. Необхідність виділення стратегічного плануван-ня й управління персоналом як окремої сфери управлінської діяльності усвідомили і вперше реалізували на початку 1970-х років керівники під-приємств ряду країн, насамперед США. У 1979 р. опубліковано повну теорію стратегії розвитку фірми, складовою якої була стратегія розвитку її персоналу. Надалі стратегії розвитку персоналу та розробка мотивацій і методів оцінки результатів діяльності працівників стали звичайними для американських і західноєвропейських банків.

Узагальнення аналізу результатів теоретичних досліджень стратегічного управління персоналом дає змогу зробити висновок, що існують певні проблеми в розвитку сучасної теорії та практики


157

використання стратегій розвитку банківських людських ресурсів, які зумовлені такими обставинами:

• радикальним чином змінились економічні, інформаційні, техно-логічні, політичні та соціальні умови, за яких здійснюється дія-льність банків і їх працівників;

• значно ускладнилися банківські операції, засоби надання банків-ських продуктів і послуг, умови взаємодії персоналу банків з клієнтами та суб’єктами зовнішнього та внутрішнього фінансо-вих ринків, які диктують необхідність у постійній перепідготов-ці та підвищенні кваліфікації персоналу банку;

• виникли та розвиваються принципово нові соціально-економічні явища, такі, як фінансова глобалізація, транснаціональний бан-ківський бізнес, фінансова інтеграція, що потребують нових знань і компетенцій персоналу банків.

Загалом стратегічне управління персоналом полягає в інтеграції стратегії розвитку основних напрямків банківської діяльності та кадро-вої стратегії, яка потребує використання специфічних прийомів і мето-дів здобуття професійних знань, навичок і компетенцій працівниками банків, що забезпечують досягнення довгострокових цілей банку.

Отже, стратегічне управління персоналом банку є в сучасних умовах необхідною складовою стратегії розвитку банку, оскільки ускладнення банківської діяльності та постійні зміни вимог до знань і навичок банківських працівників передбачають використання страте-гічних засад управління (рис. 1).

Рисунок 1 – Інтеграція стратегій управління розвитком банків та їх персоналу

МІСІЯ БАНКУ

Стратегії управл

іння

розви

тком

банку

(стратегія

інно

ваційн

ого ро

звитку

, стратегія

дин

амічно

го зро

стання

, стратегія

при

бутков

ості

, антикризов

ого упра

вління

тощ

о)

Стратегічний рівень

кадрової політи

ки банку

Стратегії оптимізації банківського персоналу

Стратегії розвитку трудових ресурсів

Антикризові стратегії управління персоналом

Мотиваційні стратегії банківського персоналу

Стратегії управл

іння

перс

онал

ом банку

Система стратегічних цілей Система цілей трудової мотивації


158

Загальну стратегію розвитку банку розробляють на засадах місії та реалізують для всієї банківської установи як цілісного комплексу на тривалий період, і вона, зазвичай, не передбачає встановлення чіт-ких часових меж. Стратегія стосується концептуальних, важливих для банку напрямів діяльності, а її розроблення починається з визначення системи його стратегічних цілей.

Стратегічне управління персоналом банку повинно починати фо-рмуватися з розробки системи трудової мотивації та передбачати дов-гострокове планування діяльності та контроль за виконанням планів. Таке управління ґрунтоване, як правило, на завданнях, що окреслю-ють для банку збори акціонерів та топ-менеджери.

Розглянемо взаємозв’язки стратегій розвитку банку та стратегій управління трудовими ресурсами. Існують інноваційно-корпоративна стратегія розвитку банку, стратегії динамічного зростання та прибут-ковості, антикризова стратегія тощо.

У разі використання банком інноваційно-корпоративної стратегії розвитку основним напрямкам його діяльності притаманні операції з високим ступенем фінансових ризиків, що пов’язано з активним впро-вадженням новітніх банківських продуктів та інформаційних техноло-гій. Для реалізації цієї стратегії працівники банку повинні бути ініціа-тивними, контактними, новаторами, готовими приймати раціональні управлінські рішення та ризикувати, не боятися відповідальності.

Стратегія динамічного зростання характеризується меншим сту-пенем фінансових ризиків. Керівництвом банку постійно зіставляють-ся поточні цілі розвитку банку та цілі, що пов’язані зі створенням за-сад для його майбутнього зростання. Управлінські рішення та управ-лінські процедури фіксуються письмово, оскільки вони є необхідними для більш суворого контролю та створюють організаційне й економі-чне підґрунтя для подальшого розвитку банку. Працівники повинні бути організаційно закріпленими за окремими бізнес-процесами, про-блемно орієнтованими, володіти гнучкістю в умовах, що змінюються, та працювати в тісній співпраці з іншими.

Стратегія прибутковості відрізняється тим, що основною метою діяльності банку є збереження рівня прибутку, що вже існує. Банки зменшують витрати, у тому числі і на зарплату персоналу; можливе припинення найму нових працівників. Управлінські рішення прийма-ються на засадах розробленої системи процедурних правил, мотивація працівників здійснюється з урахуванням критерію ефективності. Від-бір і розставляння кадрів надзвичайно жорсткі, а винагороди ґрунту-ються на конкретних досягненнях, старшинстві та внутрішньобанків-ських уявленнях про справедливість.


159

Антикризова стратегія розвитку банку потребує коригування мі-сії та систем стратегічних цілей і мотивації. Основними завданнями стратегії є збереження конкурентоспроможності на ринку, для чого здійснюється продаж неякісних активів, приймаються раціональні рі-шення з усунення можливостей збитків, у майбутньому – скорочення кількості працівників банку. Особлива потреба в наборі персоналу в таких умовах розвитку відсутня, оплата працівників заснована на за-слугах, росте повільно, без додаткових стимулів і бонусів. Професійне навчання обмежене, використовується тільки у разі потреби.

З огляду на аналіз впливу особливостей перерахованих вище стратегій розвитку банків на їх кадрову політику можна виділити такі основні стратегії розвитку персоналу банків:

• стратегія оптимізації банківського персоналу банку – пасивна стратегія, яка характеризується орієнтацією на скорочення кі-лькості працівників, зменшення витрат на соціальні програми та навчання персоналу. Вона використовується при ліквіда-ційній бізнес-стратегії або при інноваційно-корпоративному управлінському підході до управління банком;

• стратегія розвитку трудових ресурсів – активна стратегія, що здійснюється в рамках інноваційної корпоративної стратегії. Вона відрізняється інвестиційним підходом до управління людськими ресурсами як ключовим і конкурентоспроможним ресурсом. Крім інноваційно-корпоративної стратегії розвитку банку ця кадрова стратегія застосовується при стратегіях при-бутковості та динамічного зростання;

• антикризова стратегія управління трудовими ресурсами. Ця стратегія спрямована, по-перше, на попередження (профілак-тику) кризових ситуацій, а по-друге, на вжиття заходів щодо їх ліквідації. Вона є актуальною для багатьох сучасних вітчизня-них банків, які постійно зазнають симптомів критичних і кри-зових ситуацій;

• мотиваційні стратегії розвитку банківського персоналу є уні-версальними, оскільки притаманні всім охарактеризованим вище стратегіям управління персоналом банків.

Основою розроблення стратегій управління персоналом банку є аналіз перспектив розвитку банку при визначених припущеннях про зміни навколишнього середовища, що стосуються демографічних і соціальних змін. Важливим елементом цього аналізу є визначення по-зиції банку в конкурентній боротьбі за якісне обслуговування клієнтів на ринках збуту своїх послуг і продуктів.

У сучасних умовах пріоритетними серед стратегічних цілей діяль-ності банківських установ України визнано розроблення антикризових


160

заходів: нових стандартів управління та норм регулювання, нових ме-тодик щодо визначення системного ризику тощо.

Крім організаційних стратегій розробляються функціональні кад-рові стратегії: забезпечення трудовими ресурсами, управління ефек-тивністю, розвитку трудових відносин і формування прихильності, управління змінами, винагородами тощо. Отже, стратегічне управлін-ня банківським персоналом – це сукупність управлінських рішень і дій, а також намірів і планів банку щодо вдосконалення трудових від-носин у середньостроковій і довгостроковій перспективах.

Логічно завершальним етапом процесу стратегічного управління персоналом банку є реалізація, оцінка та контроль виконання страте-гічного плану, що забезпечують стійкий зворотний зв’язок між поста-вленими цілями і процесом їх практичного досягнення, визначення причин відхилень і здійснення можливого їх коригування.

Як свідчать результати проведеного автором дослідження проце-сів використання банками міста Одеси стратегій розвитку персоналу, часто розроблені стратегії не втілюються в діяльність банків або вико-ристовуються тільки їх окремі елементи. До основних об’єктивних і суб’єктивних причин такого стану слід віднести:

• неузгодженість цілей корпоративної стратегії розвитку банку з цілями стратегії розвитку трудових ресурсів, що призводить до недооцінки впливу персоналу на якісне та своєчасне вико-нання завдань власників банку; крім того, виникає слабкий зворотний зв’язок у процесі контролю за виконанням персона-лом поставлених довгострокових цілей і завдань;

• протиставлення кількісного та якісного підходів до організації стратегічного управління, коли менеджери банків розглядають стратегічне планування розвитку трудових ресурсів як якусь окрему методику визначення потреб у персоналі. Але в сучас-них умовах, як було доведено вище, необхідне використання комплексного підходу до управління на засадах інтеграції стратегій розвитку основних напрямків банківської діяльності та кадрових стратегій;

• необ’єктивність оцінки впливу зовнішнього середовища на ро-звиток банку та поверховий аналіз внутрішніх можливостей реалізації завдань, що призводить до постановки нереальних цілей, досягнення яких не підкріплюється ні фінансовими, ні матеріальними, ні трудовими ресурсами;

• професійна некомпетентність менеджерів кадрових служб, що ускладнює процес розроблення, реалізації та контролю за ви-конанням стратегічних завдань розвитку персоналу банку.


161

Висновки. У сучасних умовах невизначеності економічних і со-ціальних процесів в Україні діяльність банків повинна ґрунтуватися на засадах стратегічного управління їх розвитку. Протягом останніх десятиліть відбувалися зміни у визначенні стратегічного значення для розвитку банків матеріальних, фінансових і трудових ресурсів. Прове-дене дослідження свідчить про те, що дедалі більш активну провідну роль сьогодні відіграють трудові ресурси, оскільки саме їм притаманні найбільші резерви підвищення ефективності функціонування банків. При формуванні засад стратегічного управління персоналом банку необхідно враховувати завдання: постійного досягнення працівниками певних навичок, компетенції та рівня кваліфікації; створення умов для раціонального виконання персоналом функцій і професійних обов’язків; підтримки оптимальної взаємодії між власниками банку, топ-менеджерами банку та виконавцями банківських операцій.

Список літератури 1. Білорус Т. В. Стратегічне управління кадровим потенціалом підприємства : мо-

нографія / Т. В. Білорус. – Ірпінь : НАДПСУ, 2007. – 174 с. 2. Бублій М. П. Управління персоналом як процес створення та вдосконалення

структурних елементів системи управління банківською установою / М. П. Буб-лій // Теорія та практика державного управління. – 2013. – Вип. 4. – С. 132–139.

3. Грищенко О. С. Формування комплексної системи стратегічного управління ін-вестиційною діяльністю банків / О. С. Грищенко // ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ. – 2009. – № 628. – С. 61.

4. Любунь О. С. Бізнес-планування у банку : навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / О. С. Любунь, М. П. Денисенко. – К. : Атіка, 2006. – 288 с.

5. Синки Дж. Финансовый менеджмент в коммерческом банке и в индустрии фи-нансовых услуг / Джозеф Синки-мл. ; пер. с англ. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2007. – 1 018 с.


Summary The article outlines current management strategy of the bank and

brought their relationship with management strategies of its staff. Ground-ed separation strategies: optimization of human resources, workforce de-velopment strategies, crisis and motivational strategies of banking person-nel. The reasons of inefficient use of bank staff development strategies, provide recommendations for improvement.

Keywords: bank, strategy, staff, motivation, competence, optimiza-tion, human resource, management.


162

УДК 336.71:330.13

О. В. Лук’янська, канд. екон. наук, Львівський інститут банківської справи Університету банківської справи НБУ©

СТРАТЕГІЧНИЙ АСПЕКТ ФОРМУВАННЯ ВАРТОСТІ БАНКІВ

У статті досліджено процес формування вартості банків і проаналізовано теоретико-методичні засади формування вартості банків, виокремлено основні ета-пи цього процесу. Обґрунтовано шляхи зростання вартості банків у сучасних умовах розвитку банківської системи України.

Ключові слова: вартість банку, стратегія, корпоративне управління, тран-спарентність, вартісне мислення, нематеріальні активи.

Постановка проблеми. Важливою передумовою зміцнення та ус-пішного розвитку банківської системи є впровадження вартісно орієн-тованого управління, що враховує інтереси власників, інвесторів, вкла-дників і працівників в ефективному функціонуванні банків. Спільною узгодженою метою всіх зацікавлених осіб є максимізація вартості бан-ків. Під час прийняття управлінських рішень пріоритетним критерієм ефективності менеджменту банку є показник згенерованої вартості, у якому виражені як очікувані доходи від володіння його акціями, так і можливі ризики інвестування коштів. Результати оцінювання вартості банків є ринковими сигналами та індикаторами попередження негатив-них тенденцій, що можуть відображати загрози у їх діяльності. Зрос-тання зацікавленості вітчизняних та іноземних інвесторів, акціонерів-власників у формуванні вартості банків України обумовлюють актуа-льність цієї проблематики.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вагомий внесок у роз-виток питань формування вартості банку зробили українські науковці З. Васильченко, І. Івасів, В. Кочетков, Д. Олексіч, Н. Ткачук, О. Чуб, Н. Шульга. У працях З. Васильченко розкрито оцінювання вартості ба-нківського бізнесу в процесах здійснення угод злиття та поглинання банків. І. Івасів досліджував теоретичні аспекти вартісно орієнтованого управління банком. Д. Олексіч зробив вагомий внесок у вивчення ме-тодичних засад оцінки вартості банківського бізнесу.

Проте, незважаючи на значну кількість праць у цій науковій сфе-рі, питання сучасного підходу стратегічного управління вартістю бан-ків поки що залишається невирішеним.

© О. В. Лук’янська, 2014


163

Метою статті є дослідження стратегічного аспекту та етапів фо-рмування вартості банків України, а також обґрунтування шляхів її зростання. Істотні економічні трансформації сучасного глобального економічного середовища вимагають уточнення підходів до стратегі-чного управління формуванням вартості банків.

Виклад основного матеріалу. Процес формування вартості пе-редбачає сукупність взаємопов’язаних у певних соціальних та еконо-мічних формах наявних і потенційних ресурсів, які під дією факторів внутрішнього та зовнішнього середовища, з урахуванням фактора ча-су, можуть бути використані банком для реалізації вартісно орієнто-ваної стратегії. Такий підхід визначає складовими формування варто-сті не лише реальні ресурси, але й потенційні можливості. Проте вар-то зазначити, що потенційні ресурси можуть бути перетворені на реальні лише за наявності певних умов, які слід враховувати при ви-значенні потенційної вартості банку. Комплекс заходів щодо форму-вання бажаної величини вартості буде ефективним тоді, коли матиме системний характер і буде підпорядкований стратегічній вартісно орі-єнтованій меті.

Процес формування вартості банку передбачає використання її методологічного інструментарію (методів, прийомів, способів і систе-ми показників) для оцінки вартості банку та здійснення подальшого впливу на неї. Цілеспрямоване управління генеруючими та руйнівни-ми факторами дозволяє змінювати вартість банку.

Стратегічний підхід до формування вартості банків передбачає дослідження, за якого процеси формування вартості розглядаються як сукупність елементів, які тісно пов’язані між собою. Такий підхід до розуміння формування вартості банків обумовив необхідність виок-ремлення ряду етапів.

Процес формування вартості розуміють як об’єднання вартісного мислення й управлінських процесів і систем, необхідних для перекла-ду цього мислення на мову конкретних дій. Однієї з цих складових явно недостатньо для успіху. Тільки в сукупності вони можуть прине-сти помітний і стійкий позитивний результат. Особливістю вартісного мислення є те, що основною метою діяльності персоналу банку є до-сягнення планових показників, що сприяють зростанню вартості, та узгоджена політика оперативного, тактичного та стратегічного рівнів управління, яка спрямована на досягнення вартісно-орієнтованої стра-тегії банку. На кожному кроці формування вартості банком викону-ються певні заходи задля досягнення загальновизначеної мети.

Побудова вартісно орієнтованої стратегії зумовлена необхідністю досягнення цілей, що визначені власниками та керівництвом банку,


164

а також є спільним узгодженим орієнтиром для власників, керівницт-ва, працівників та інвесторів. На основі визначення цілей відбувається планування формування вартості банків. Чітка політика у сфері фор-мування вартості сприяє досягненню поставленої стратегії. Основною вартісно орієнтованою стратегією, як зазначає більшість економістів, є максимізація вартості. Проте ми вважаємо, що стратегія банку по-винна базуватися на досягненні певного оптимуму в кожному окре-мому випадку. Адже постійне переслідування акціонерами та власни-ками банку мети – зростання вартості – може зумовити “надування вартості” шляхом “надування” вартості певних показників банку (ка-пітал).

Після узгодження завдань і цілей формування вартості банків слі-дує наступний етап – етап діагностики величини вартості банку, що передбачає оцінювання її фактичної та потенційної величин.

Набір факторів формування вартості для кожного банку може бу-ти особливим. Для визначення найбільш значущих факторів, що впли-вають на генерування і руйнування вартості, та обґрунтування загаль-ного підходу щодо їх вибору вважаємо доцільним використовувати узагальнені моделі, що побудовані нами в попередніх дослідженнях [1, с. 155–161].

Наступний етап формування вартості банку – розроблення страте-гії подальшого його розвитку на основі визначеного обсягу вартісного потенціалу банку. Для реалізації ефективного процесу формування ва-ртості необхідно забезпечити відповідний ресурсний потенціал, кіль-кість і якість якого відповідала б потребам суб’єктів, які здійснюють управління формуванням вартості банку.

Персонал банку повинен забезпечувати найефективніше викорис-тання ресурсів банку, використовувати нерозкриті резерви і спрямову-вати свої зусилля на поліпшення ключових факторів, що формують ва-ртість. Вартісна оцінка й аналіз факторів вартості дозволять у процесі вартісно-орієнтованого управління обґрунтувати управлінські рішення при купівлі окремого пакета акцій, оцінюванні ефективності роботи менеджменту, результативності діяльності банку, аналізі його інвести-ційної привабливості.

Ресурсним забезпеченням підвищення вартості банку є стратегіч-ні та операційні заходи для зростання внутрішнього потенціалу. Стра-тегічні заходи спрямовані на підвищення вартості банку в довгостро-ковому періоді, тоді як операційні заходи – на підвищення операцій-ної ефективності.

Підвищення вартості банку за рахунок фінансового інжинірин-гу передбачає оптимізацію структури капіталу банку. Визначається


165

поточна структура капіталу банку, вартість кожної складової джерел фінансування банку, визначаються оптимальні показники фінансової автономії та залежності; на базі проведеного аналізу визначається оп-тимальна структура капіталу. Відповідно до обраної структури ухва-люються рішення щодо необхідності залучення додаткового боргового чи власного капіталу. Такі заходи сприяють підвищенню вартості бан-ку, адже мінімізують поточні витрати банку на капітал, а також змен-шують значення ставки дисконтування.

Оскільки вартість матеріальних активів невисока, то потрібно ви-користовувати нові джерела зростання вартості банків – їхні нематеріа-льні активи. Практика зарубіжного бізнесу в останні десятиліття пока-зує, що у структурі вартості сучасних банків дедалі більшу частку за-ймають нематеріальні активи, а саме: клієнтела, репутація, стратегічні відносини з партнерами, бренд, знання ринку та інші, які дозволяють максимізувати вартість банків. Правильне управління нематеріальними активами підвищить інвестиційну привабливість банку в цілому, що дозволить йому залучати інвестиції вже для поновлення матеріальних активів.

Реалізація стратегії формування вартості передбачає виконання необхідних управлінських дій і рішень, які впливають на діяльність структурних підрозділів. Метою цього етапу формування є досягнення ключових показників вартості банку. Результатом виконання управлін-ських дій є відповідні зміни у функціонуванні банку, орієнтовані на створення вартості.

Побудова будь-якої моделі прогнозування ринкової вартості бан-ків тісно пов’язана з проблемами системного характеру, які породжу-ються зовнішнім середовищем та умовами функціонування ринку все-редині країни. Одним із базових понять, яке об’єднує в собі численні фактори, що характеризують ефективність національного ринку, є кор-поративне управління. Проте визначення впливу якості корпоративного управління на вартість банку майже не підлягає математичному опи-санню [5, с. 41]. Здебільшого аналітики здатні оцінити вже наявний рі-вень корпоративного управління за попередніми ознаками, у майбут-ньому зміни якості залишаються непередбачуваними.

Якість корпоративного управління є важливим фактором, який формує вартість банку. Однак загальний рівень корпоративного управ-ління в банках нашої країни поки що залишається невисоким. Саме то-му потрібно вдосконалювати розподіл повноважень між органами управління банком, а також розв’язувати проблеми з недостатнім захи-стом прав акціонерів і недостатньою відкритістю інформації про діяль-ність банку. Основним джерелом інформації про банки в Україні є річні


166

звіти, хоч їх поки що не можна порівняти щодо обсягу і повноти інфо-рмації з аналогічними документами банків розвинутих країн [9, c. 50–52]. Такий стан заважає об’єктивній оцінці зацікавленими особами фі-нансового становища банків і не сприяє залученню інвестицій і зрос-танню вартості.

Д. Даймон і Р. Вереші довели, що розкриття фірмою інформації сприяє підвищенню її вартості, збільшує ліквідність цінних паперів і знижує вартість залученого капіталу [5, с. 225]. Зрештою, у вересні 1998 року Базельським комітетом з банківського нагляду було ухвале-но документ під назвою “Підвищення транспарентності банків”, у яко-му сформульовано вимоги до публічної відкритості банків, які рекоме-ндовані до використання національним органам банківського нагляду [5, с. 226]. Проте інвестори банку не мають змоги реально оцінити якість кредитного портфеля банку, а саме якість є одним із найбільш значущих факторів вартості. Саме тому потрібно забезпечити об’єктивність відображення даних у звітній інформації, що підлягає оприлюдненню.

Отже, відкритість і достовірність інформації в управлінні банку відіграє важливу роль, надаючи можливість запобігти зловживанням з боку менеджменту, а також зменшує асиметрію інформації для інвес-торів і вкладників. Розкриття інформації, таким чином, сприяє підви-щенню ефективності корпоративного управління в банку. Керівники банків мають усвідомити важливість оприлюднення інформації як важ-ливого чинника, що привертає увагу потенційних інвесторів. Для бан-ків це особливо важливо, оскільки у структурі його пасивів основна частка припадає на залучені кошти. Транспарентність інформації до-зволяє перемогти в конкурентній боротьбі за ці ресурси. Транспарентні банки мають можливість створювати додаткову вартість для власників за рахунок підвищення попиту на акції з боку інвесторів.

Процес формування вартості банку передбачає поліпшення стра-тегічних і тактичних управлінських рішень за рахунок концентрації за-гальних зусиль власників, менеджерів і персоналу на ключових факто-рах вартості, а також за рахунок вартісного мислення й управлінських процесів і систем, необхідних для трансформації такого мислення в конкретні дії.

Проте також варто зазначити, що українська статистика не дає змоги забезпечити інформацією про індикатори економічних циклів розвитку національної економіки, що значною мірою збільшує трудо-місткість і знижує ефективність аналітичної роботи оцінювання та фо-рмування вартості банків. Адже без аналізу макроекономічних індика-торів та ідентифікації фази економічного циклу розроблення стратегії формування вартості залишається без фундаментальної основи.


167

Після отримання певного результату необхідно оцінити досяг-нення стратегічної мети діяльності банку в результаті реалізації ком-плексу заходів щодо використання вартісного потенціалу.

На основі визначення основних етапів формування вартості про-понуємо стратегічний підхід до формування вартості банку. Авторсь-ке бачення основ побудови такого підходу до етапів формування вар-тості банку подано на рисунку 1.

Аналіз ефективності формування вартості банку передбачає [4]: • порівняння планових балансових показників, що впливають на

вартість банку, з фактичними; • зіставлення запланованої величини вартості банку з досягну-

тою; • зіставлення витрат щодо реалізації підходу та реального при-

росту вартості. Удосконалений підхід до формування вартості банків передбачає

функціонування підсистем, що відповідають етапам формування варто-сті. Ключовими факторами зростання вартості на рівні оперативного менеджменту банку є такі показники: якість активів і обсяги кредитів, балансовий капітал та адекватність капіталу, фінансовий результат і обсяг депозитів. Ці показники є корисним інструментом для оператив-ного контролю за формуванням вартості банку. Розвинений автором стратегічний підхід до формування вартості передбачає, що успішне та ефективне управління формуванням вартістю можливе за умови узго-дженості функціонування його складових.

Розроблений нами агрегований підхід до формування вартості банків дозволяє розкрити особливості формування вартості банків, що кардинально відрізняється від процесу формування вартості певного продукту.

Формування вартості банку повинне орієнтуватися на довгостроко-ву перспективу з урахуванням стратегічної мети діяльності банку. Таким чином, стратегічний підхід до формування вартості банку показав, що це системний, плановий, динамічний і комплексний процес [5; 6; 8].


168

Рисунок 1 – Етапи формування вартості банку (складено автором)

ОЦІНКА

РЕ

ЗУЛЬТА

ТУ Оцінка результату

– порівняння планових балансових показників, що впливають на ВБ, з фактичними;

– зіставлення запланованої величини ВБ з досягнутою; – зіставлення витрат щодо реалізації підходу та реального приросту вартості

МОТИВАЦІЯ ПЕРСОНАЛУ – заохочення участю працівників у структурі власності – матеріальне стимулювання працівників від створення вартості

Визначення вартісно орієнтованої стратегії банку

Встановлення бажаної величини ВБ Визначення планових показників діяльності банку

ОЦІНЮВАННЯ

ПЕР

СПЕК

ТИВНОЇ В

Б

Вплив факторів внут

рішнього середовища

Інтегральна оцінка ВБ

Потенційно можлива (перспективна) ВБ (характеризує сукупність нерозкритих резервів ФВБ та визначається на основі прогнозованих фінансових показників)

ВСТА

НОВЛЕН

НЯ

ОРІЄНТИ

РІВ

ФВБ

Визначення специфіки ФВБ

Аналіз і вибір найбільш значимих балансових

показників, що впливають на ФВБ

Вибір адекватного інструментарію оцінки ВБ

в рамках вартісно орієнтованого підходу

управління

Аналіз стратегічного аспекту ФВБ: – ринковий потенціал; – ризик-менеджмент банку; – фінансова та нематеріальна складові

Формалізація максимально можливої ВБ

внутрішній потенціал зовнішні перетворення зменшення витрат на капітал

Внутрішня ВБ (характеризує вартість на дату оцінки та визначається на основі фінансового стану банку)

Стратегія ФВБ

досягнута

Стратегія ФВБ

не досягнута

Стратегічна мета діяльності банку

Вплив факторів зовнішнього середовища

Реалізація комплексу організаційно-управлінських заходів щодо створення нової вартості


169

Головним спонукальним мотивом для прийняття рішень з боку ба-нку-покупця є прагнення одержати позитивні синергетичні ефекти кон-солідації вартості. Збільшення вартості в таких випадках можна досяг-нути шляхом зниження витрат за рахунок економії на масштабах – ско-рочення типових підрозділів (маркетинговий, господарський відділи, оптимізація управлінського складу – задля уникнення дублюючих фу-нкцій); доступ до дешевших і більших за розміром ресурсів – за раху-нок об’єднання типових фінансових ресурсів двох фінансових установ; збільшення прибутку шляхом збільшення пропозиції продуктового ряду, диверсифікація ризиків, що притаманні банківській діяльності, а також за рахунок зростання капіталу, підвищення якості й ефективності управ-ління.

Внутрішня вартість є результатом правильно обраної стратегії та високоякісного оперативного виконання вдалих рішень менеджменту. На рисунку 2 схематично зображено вплив оперативного та стратегіч-ного менеджменту на ринкову вартість банку.

Рисунок 2 – Вплив оперативного та стратегічного менеджменту на ринкову вартість банку (складено автором)

На нашу думку, показник вартості банку потрібно розглядати як

найважливіший інтегральний показник, який адекватно відображає економічну ефективність банку, його фінансову успішність, конкуре-нтоспроможність і перспективи майбутньої діяльності, формується під впливом факторів зовнішнього та внутрішнього середовища. Зростан-ня вартості банку є критерієм ефективності для всіх зацікавлених осіб.

Висновки. Упровадження системи формування вартості в управ-ління діяльністю вітчизняних банків ефективним інструментом підви-щення рівня їхньої інвестиційної привабливості, поліпшення показників ефективності діяльності та збільшення загального показника вартості

РІВЕНЬ СТРАТЕГІЧНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ

Внутрішня вартість Ринкова вартість Премія очікування

Рівень оперативного менеджменту


170

банку, дозволяє планувати та фактично реалізовувати заходи зі зміни вартості банку. Використання такої системи дозволяє підвищити кон-курентоздатність банку, досягнути провідних позицій на ринку бан-ківських послуг.

Згідно з проведеним дослідженням формування вартості банків виокремлено й обґрунтовано основні напрями підвищення вартості ба-нку задля забезпечення довгострокового та прибуткового функціону-вання банку. Формування вартості банків передбачає комплекс взаємо-пов’язаних заходів, спрямованих на:

• прийняття та реалізацію ефективної стратегії банків, удоско-налення корпоративного управління;

• підвищення ефективності системи ризик-менеджменту, забез-печення високої якості управління активами і пасивами; здійс-нення ефективного управління витратами, розширення можли-востей залучення банком додаткового капіталу, забезпечення високих темпів зростання обсягів результативних показників діяльності банку;

• удосконалення управління відносинами з клієнтами та підви-щення дієвості контролю за якістю банківського обслуговуван-ня клієнтів;

• розвиток мережі філій і відділень, реорганізацію бізнес-процесів банку, активне використання аутсорсингу в системі управління витратами банку.

Виокремлені заходи впливу на фактори внутрішнього середови-ща допоможуть менеджментові банків впливати на майбутню динамі-ку вартості банку.

Показник вартості банку доцільно розглядати як найважливіший інтегральний індикатор, який адекватно відображає економічну ефек-тивність банку, його фінансову успішність, конкурентоспроможність, перспективи майбутньої діяльності та формується під впливом факто-рів зовнішнього і внутрішнього середовища. Зростання вартості банку є критерієм ефективності для всіх зацікавлених осіб.

Список літератури 1. Гнатишак О. В. Вплив фінансових факторів на зростання вартості комерційного

банку / О. В. Гнатишак // Регіональна економіка. – 2012. – № 1. – С. 155–161. 2. Дослідження корпоративного управління в банківському секторі України //

Міжнародна фінансова корпорація, США. – 2004. 3. Івасів І. Б. Управління вартістю банку : монографія / І. Б. Івасів. – К. : КНЕУ,

2008. – 288 с. 4. Лук’янська О. Формування вартості банків України : автореф. дис. ... канд. екон.

наук : 08.00.08 / Ольга Володимирівна Лук’янська. – Львів, 2014 . – 20 с.


171

5. Сотніков А. В. Еволюція концепції вартісно-орієнтованого управління / А. В. Сотніков // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Менеджмент та підприємництво в Україні: етапи становлення і проблеми ро-звитку. – 2011. – № 714. – С. 252–257.

6. Управління вартістю банку : монографія / [Н. П. Шульга, О. А. Слободяник, В. М. Глубокий та ін.] ; за ред. Н. П. Шульги ; Київ. нац. торг.-екон. ун-т. – К. : КНТЕУ, 2013. – 391 с.

7. Шапран Н. Якість корпоративного управління та інформаційна відкритість ак-ціонерного товариства: вплив на ринкову вартість його акцій / Н. Шапран // Ри-нок цінних паперів України. – 2005. – № 9/10. – С. 41–47.

8. Шульга Н. П. Методичні засади оцінки вартості банку на основі дохідного під-ходу / Н. П. Шульга, О. А. Слободяник // Фінанси України. – 2007. – № 6 – С. 105–114.

9. Luk’yanska O. Improving of the system of banks’ cost formation of Ukraine / O. Luk’yanska // Management and Development of Financial Systems in Eastern Eu-ropean Countries. Current State and Problems. – Cracow, 2013. – Vol. 3. – P. 203–209.


Summary The paper investigates the formation of banks. Analysis of theoretical

and methodological basis of formation of banks made it possible to distin-guish the main stages of this process, the implementation of which will help influence the value of the bank on the basis of its strategic objectives, to justify the choice of an appropriate strategy for the bank and complex organizational and management measures of support. The ways of growth of banks in modern conditions of Ukraine’s banking system.

Keywords: cost of bank strategy, corporate governance, transparency, intangible assets.


172

УДК 657.6:006.32

А. М. Любенко, канд. екон. наук, доц., Львівський інститут банківської справи Університету банківської справи НБУ©

ПІДХОДИ ДО ПЛАНУВАННЯ ТА ПІДГОТОВКИ ДО ПРОВЕДЕННЯ КОНТРОЛЬНИХ ЗАХОДІВ

З УРАХУВАННЯМ УНІФІКАЦІЇ ТА СТАНДАРТИЗАЦІЇ У статті обґрунтовано важливість стандартизації основних аспектів здій-

снення державного фінансового контролю. Автором запропоновані підходи щодо уніфікації та стандартизації підготовчого етапу та планування проведення конт-рольних заходів. У свою чергу запровадження системної стандартизації контролю за державними фінансами сприятиме підвищенню ефективності у витрачанні ко-штів і досягненні цілей, які ставилися при плануванні бюджетних витрат.

Ключові слова: стандарти контролю, державний фінансовий контроль, планування та підготовка до проведення контрольних заходів.

Постановка проблеми. На сьогодні Україна інтегрована у світо-ве економічне та правове співтовариство і очевидно, що створена сис-тема контролю повинна відповідати положенням Лімської декларації про керівні принципи контролю, прийнятої ще в 1977 році IX конгре-сом Міжнародної організації вищих органів фінансового контролю (ІНТОСАІ, англ. – INTOSAI) [7].

Крім того Декларація ХХ Конгресу ІНТОСАІ також закликає всіх членів Міжнародної організації вищих органів фінансового контролю використовувати стандарти ІНТОСАІ як довідковий матеріал при роз-робленні власних стандартів [5].

З огляду на це система державних контрольних органів повинна бу-ти структурно та методологічно єдиною, функціонально визначеною, з чітко прописаними правами, які охоплюють усю сукупність бюджетних ресурсів, що забезпечують функціонування економіки. Це дозволить, з одного боку, виключити зайве дублювання, оптимізувати державні ви-трати на забезпечення функціонування контрольних органів і, з іншого боку, істотно підвищить їх ефективність.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Методичні та організа-ційні підходи щодо планування, організації проведення, документування порушень, оформлення та узагальнення результатів фінансового конт-ролю розглядалися рядом вітчизняних науковців, зокрема Є. В. Мнихом, І. К. Дрозд, С. В. Бардашом, О. А. Шевчуком, Л. В. Гуцаленко, В. А. Де-рієм, І. Б. Стефанюком, В. С. Рудницьким та іншими. Водночас питання

© А. М. Любенко, 2014


173

уніфікації та стандартизації планування та підготовки до проведення ко-нтрольних заходів не досліджувались.

Мета статті полягає в розробці методичних і організаційних під-ходів до здійснення уніфікації та стандартизації планування і підгото-вки до проведення контрольних заходів з урахуванням міжнародної практики та діючих стандартів ІНТОСАІ.

Виклад основного матеріалу. Метою уніфікації та стандартиза-ції процесу планування і підготовки до проведення контрольних захо-дів є встановлення процедур підготовки до проведення контрольного заходу, включеного до плану роботи контрольного органу. Цей нор-мативний документ повинен містити завдання та призначення даного стандарту, якими визначено суть:

• змісту процесу підготовки контрольного заходу; • структури програми контрольного заходу; • структури робочого плану проведення контрольного заходу. Особливості підготовки контрольних заходів, здійснюваних у ра-

мках попереднього контролю, аудиту ефективності використання дер-жавних коштів регламентуються також іншими, що не суперечать да-ному Стандарту, нормативними документами, затвердженими контро-льним органом.

Положення та вимоги цього Стандарту є обов’язковими для дотри-мання співробітниками контрольного органу, а також залученими до проведення контрольного заходу зовнішніми фахівцями (експертами).

Другим елементом стандарту є зміст процесу підготовки контроль-ного заходу, який розкриває основні етапи всього контрольного процесу. Організація контрольного заходу містить у собі такі етапи: підготовчий етап контрольного заходу; основний етап контрольного заходу; заключ-ний етап контрольного заходу.

Підготовка контрольного заходу, включеного до плану роботи контрольного органу, є початковим етапом його проведення і полягає у виконанні ряду послідовних дій і процедур з підготовки програми даного контрольного заходу та робочого плану здійснення контроль-ного заходу.

У стандарті зазначається, що на підготовчому етапі контрольного заходу здійснюється попереднє вивчення його предмета й об’єктів, за підсумками якого визначаються цілі, завдання, методи проведення конт-рольного заходу, критерії оцінки ефективності при проведенні аудиту ефективності, а також розглядаються інші питання, безпосередньо пов’язані з підготовкою до проведення контрольних дій на об’єктах кон-трольного заходу.


174

Процес підготовки контрольного заходу організує посадова особа контрольного органу, відповідальна за його проведення.

У контрольному заході не мають права брати участь співробітники контрольного органу, що перебувають у близьких родинних стосунках з керівництвом об’єкта контролю. Обов’язок співробітників контроль-ного органу, що залучаються до контрольного заходу, – заявити про наявність таких зв’язків. Забороняється залучати до участі в контроль-ному заході співробітника контрольного органу, якщо він у тому періо-ді, що перевіряється, був штатним співробітником об’єкта контрольно-го заходу або якщо попередній контрольний захід проводився ним же.

У разі, якщо на об’єкті контролю планується перевірка відомос-тей, що становлять державну таємницю, у контрольному заході по-винні брати участь співробітники контрольного органу, що мають оформлений в установленому порядку допуск до державної таємниці.

Тривалість підготовки до проведення контрольного заходу у ста-ндарті можна і не конкретизувати стосовно календарних чи робочих днів перевірки, проте слід вказати, що тривалість визначається залеж-но від терміну проведення контрольного заходу, встановленого пла-ном роботи контрольного органу, особливостей діяльності суб’єкта (об’єктів) контролю, масштабів і складності контролю, можливостей отримання необхідної інформації та професійного досвіду інспекторів, залучених до його проведення.

Наступним елементом, описаним у стандарті, є попереднє ви-вчення об’єктів контролю. Попереднє вивчення проводиться за допо-могою збору інформації для отримання відомостей про предмет і об’єкт контрольного заходу в обсязі, достатньому для підготовки про-грами проведення контрольного заходу. Співробітниками контрольно-го органу отримання інформації про об’єкти контрольного заходу здійснюється шляхом аналізу:

• нормативних правових актів, що мають значення для цілей да-ного контрольного заходу;

• цілей і завдань діяльності об’єкта контролю; • організаційно-правової форми, організаційної структури, ві-

домчої підпорядкованості об’єкта контролю; • обсягів і структури бюджетного фінансування; • використання об’єктом контролю державної власності; • фінансово-економічних показників і результатів діяльності; • стану бухгалтерського (бюджетного) обліку та звітності; • внутрішніх і зовнішніх факторів, що впливають на роботу

об’єкта контролю; • інших джерел інформації.


175

Отримання інформації про предмет і об’єкти контрольного заходу для їх попереднього вивчення може здійснюватися через направлення запитів контрольного органу керівникам об’єктів контрольного заходу, органів державної влади та іншим суб’єктам.

Необхідна інформація про об’єкти контролю може бути отримана на основі офіційної статистичної звітності, що публікується органом державної статистики, результатів попередніх контрольних заходів у даній сфері або на даному об’єкті, бюджетної звітності, поданої до контрольного органу тощо.

У процесі ознайомлення з отриманою інформацією, по можливо-сті, проводяться зустрічі та співбесіди з керівництвом установ і підп-риємств, що перевіряються, консультації з вищими відомствами, неза-лежними організаціями та фахівцями, які можуть дати важливу інфо-рмацію про діяльність об’єктів контролю.

Отримані дані про об’єкт контролю використовуються для визна-чення цілей і питань програми контрольного заходу, методики прове-дення перевірки, складу інспекторів контрольного органу, необхідних для виконання контрольного заходу.

У ході аналізу інформації про діяльність об’єктів контролю поса-дова особа контрольного органу, відповідальна за проведення контро-льного заходу, оцінює достовірність отриманої інформації і викорис-товує результати цієї оцінки при складанні та виконанні програми ко-нтрольного заходу.

У разі сумніву в достовірності отриманих відомостей про об’єкт контрольного заходу вказана посадова особа зобов’язана в програмі проведення контрольного заходу передбачити процедури повторної перевірки отриманих відомостей.

Якщо в процесі попереднього вивчення предмета й об’єктів конт-рольного заходу виявлено обставини, що вказують на недоцільність його проведення, визначають необхідність зміни термінів проведення контрольного заходу або перешкоджають його проведенню, інспектор (ревізор) контрольного органу, відповідальний за даний контрольний захід, вносить на розгляд у встановленому в порядку відповідні обґрун-товані пропозиції про зміну теми контрольного заходу, переліку об’єктів контрольного заходу, термінів його проведення або виключен-ня даного контрольного заходу з плану роботи контрольного органу.

Наступним елементом стандарту є визначення цілей контрольно-го заходу.

У процесі попереднього вивчення предмета й об’єктів контроль-ного заходу необхідно визначити цілі контрольного заходу. При ви-значенні цілей контрольного заходу слід виходити з того, що повинно


176

бути досягнуто в результаті його проведення. Контрольний захід може мати одну або кілька цілей залежно від того, які аспекти діяльності об’єктів контролю з формування або використання державних коштів є предметом даного контрольного заходу.

Як було зазначено вище, підготовка до проведення контрольного заходу повинна відповідати меті, а те, як її досягати, описано стандар-том ISSAI 1200 “Загальні цілі незалежного аудитора та проведення аудиту відповідно до міжнародних стандартів аудиту” [6]. Мета поля-гає в підвищенні ступеня довіри передбачуваних користувачів аудитор-ської звітності. Це досягається за рахунок вираження думки аудитором про те, що фінансові операції відображені у звітності відповідно до чинного законодавства, а сама звітність підготовлена, в усіх суттєвих аспектах, відповідно до концептуальної основи та стандартів обліку в державному секторі. Забезпечення якості процесів для досягнення мети слід передбачати на початку перевірки. Відповідно до п. 64 Стандарту ISSAI 1000 відсутній окремий стандарт з контролю якості для ревізій-ної роботи, але деякі рекомендації містяться в загальних стандартах. Вони не чітко визначають обов’язки індивідуального державного ауди-тора для контролю якості, але дозволяють зосередитися на загальній відповідальності вищого керівництва контрольної установи забезпечи-ти якість контролю. Це здійснюється через вимогу керівника впровади-ти процедури контролю якості для всіх контрольних заходів.

В аудиторських фірмах приватного сектору партнери зазвичай несуть індивідуальну відповідальність за результати аудиту. Для ви-щих органів фінансового контролю, таких як Рахункова палата, ви-значається спільна відповідальність, загалом за всю діяльність. Зовні-шній контроль якості здійснюється, як правило, наглядовими органа-ми один раз на три роки.

Вищі органи фінансового контролю можуть розробити політику та процедури для сприяння дотриманню суті цієї вимоги (наприклад, шляхом ротації керівних ревізорів, встановлення персональної відпо-відальності за результатами аудиторського заходу, що вимагає конт-ролю якості виконання угоди створеною в контрольному органі комі-сією).

Формулювання цілей у програмі контрольного заходу повинні бути конкретними та чіткими, щоб за підсумками контрольного захо-ду можна було зробити відповідні висновки про їх досягнення.

По кожній цілі контрольного заходу визначається перелік питань, які необхідно перевірити, вивчити і проаналізувати в ході проведення контрольного заходу. Зміст питань контрольного заходу повинен ви-ражати дії, які необхідно виконати для досягнення поставленої мети.


177

Кількість питань по кожній цілі має бути порівняно невеликим, але вони повинні бути істотними та важливими для її реалізації.

При проведенні аудиту ефективності використання державних коштів для кожної мети контрольного заходу визначаються критерії оцінки ефективності в порядку, встановленому, наприклад, відповід-ним стандартом державного фінансового контролю “Проведення ау-диту ефективності використання державних коштів”.

Вибір методики проведення перевірки, як п’ятий елемент станда-рту, повинен не лише спрямувати контролерів (ревізорів) на вірний вибір методичного забезпечення перевірки, але й зазначити, що необ-хідно оцінювати і ризики, властиві даному підконтрольному об’єкту.

Для проведення контрольного заходу необхідно вибрати відпові-дну методику проведення перевірки з огляду на цілі та питання конт-рольного заходу та оцінені ризики. Методика перевірки являє собою комплекс методів (способів, прийомів) і процедур збору фактичних даних, отримання та аналізу інформації, які будуть застосовуватися для формування доказів згідно з поставленими цілями та питаннями контрольного заходу й оціненими ризиками об’єкта контролю.

При виборі методики проведення перевірки слід використовувати методичні основи проведення контрольного заходу, які наводяться у відповідному стандарті державного фінансового контролю, напри-клад, “Проведення контрольних заходів. Загальні правила”.

Підготовка програми контрольного заходу є наступною складо-вою стандарту. За результатами попереднього вивчення предмета та об’єктів контрольного заходу готується програма проведення контро-льного заходу (далі – програма). Підготовку програми організовує ін-спектор (ревізор) контрольного органу, призначений керівником кон-трольного заходу. Програма підписується керівником підрозділу кон-трольного органу (за його відсутності – інспектором, призначеним керівником контрольного заходу) і вноситься на затвердження керів-нику контрольного органу, за його відсутності – заступнику керівни-ка, не пізніше трьох робочих днів до початку контрольного заходу. Приклад оформлення програми також доцільно навести в додатку до стандарту. У разі проведення контрольного заходу за участю двох і більше аудиторських напрямків підготовку програми організовує ін-спектор, призначений керівником контрольного органу зі складу кері-вництва підрозділів.

Інспектори контрольного органу з питань, що входять до їх ком-петенції, подають особі контрольного органу, відповідальній за про-ведення контрольного заходу, свої пропозиції за єдиною програмою контрольного заходу. На основі узагальнення зазначених пропозицій


178

інспектором (ревізором) контрольного органу, якому доручені органі-зація контрольного заходу та узагальнення результатів контрольного заходу, розробляється єдина програма контрольного заходу, яка під-писується всіма членами групи, що беруть участь у здійсненні конт-рольного заходу, і направляється на затвердження керівнику контро-льного органу не пізніше трьох робочих днів до початку контрольного заходу.

Під час розробки програми слід мати на увазі, що від якості її складання залежать результати проведення контрольного заходу в ці-лому. Програма повинна бути чіткою, зрозумілою та логічною, а та-кож ефективною з точки зору співвідношення можливих результатів контрольного заходу та витрат на його проведення.

Найменування контрольного заходу в програмі вказується від-повідно до плану роботи контрольного органу, або відповідно до до-кументів, що стали підставою для призначення контрольного заходу (у разі проведення перевірок спільно (паралельно) з правоохоронни-ми органами).

Стандартом регулюються обов’язкові структурні частини про-грами:

• підстава для проведення контрольного заходу; • предмет контролю; • перелік об’єктів контрольного заходу; • цілі контрольного заходу та питання перевірки (за потреби – із

зазначенням методів проведення перевірки в короткому ви-кладі);

• ревізійний період діяльності об’єктів контролю; • строки початку та закінчення проведення контрольного заходу

на об’єктах; • склад відповідальних виконавців; • термін подання звіту про результати контрольного заходу на

розгляд і затвердження керівництвом контрольного органу. У процесі проведення контрольного заходу зміст програми може

змінюватися. Усі суттєві зміни програми вносяться в ході проведення контрольного заходу (що стосуються цілей, питань і об’єктів), розгля-даються та затверджуються керівником контрольного органу у формі службової записки.

Після складання програми готується робочий план проведення контрольного заходу.

Стандартом визначено обов’язковість цих двох документів. До про-грами проведення контрольного заходу додається робочий план прове-дення контрольного заходу (далі – робочий план), який є невід’ємною


179

частиною програми. Підготовка робочого плану є заключною проце-дурою підготовки контрольного заходу. Робочий план розробляється керівником групи перевірки, або за його дорученням інспектором, призначеним керівником контрольного заходу, на основі програми проведення контрольного заходу та являє собою детальний перелік контрольних процедур (змісту роботи), необхідних для практичної реалізації програми.

Робочий план містить розподіл конкретних завдань з виконання програми проведення контрольного заходу між учасниками контроль-ного заходу із зазначенням змісту робіт (процедур) і термінів їх вико-нання. Робочий план не повинен містити відомостей, що становлять державну таємницю. Типова форма робочого плану наводиться в до-датку до стандарту.

Робочий план повинен бути логічним продовженням програми проведення контрольного заходу. Зміст робочого плану залежить від специфіки діяльності об’єктів контролю, а також масштабу, складнос-ті й особливостей методів проведення перевірки.

Терміни проведення контрольних процедур, зазначені в робочому плані, визначаються в межах терміну початку та закінчення проведен-ня контрольного заходу, зазначеного в програмі.

У разі, коли в одному контрольному заході беруть участь інспек-тори з різних контрольних напрямків, готується єдиний робочий план проведення контрольного заходу, що охоплює питання, які входять до компетенції двох і більше департаментів контрольного органу. За пот-реби для підготовки єдиного робочого плану проведення контрольно-го заходу можуть бути притягнуті інспектори інших підрозділів конт-рольного органу для участі в контрольному заході.

Робочий план підписується інспектором, призначеним керівни-ком контрольного заходу, і затверджується керівником підрозділу ко-нтрольного органу, відповідального за проведення контрольного за-ходу. Керівник контрольного заходу доводить робочий план до відома всіх його учасників під розпис.

Виконання робочого плану контролюється керівником контроль-ного заходу і (або) керівником підрозділу, відповідальним за прове-дення контрольного заходу.

У процесі проведення контрольного заходу робочий план може змінюватися. Зміни робочого плану не повинні призводити до зміни затвердженої в установленому порядку програми проведення контро-льного заходу.

Власне, питання організації контрольного заходу описано в стандарті наступною частиною. Призначення контрольного заходу


180

оформлюється дорученням на проведення контрольного заходу (да-лі – доручення), яке підписується керівником контрольного органу. У дорученні зазначається: підстава для проведення контрольного заходу, персональний склад перевіряючих, у тому числі керівник контрольного заходу, тема контрольного заходу, об’єкт контрольного заходу (на-йменування об’єкта аудиту), що перевірявся, і термін проведення конт-рольного заходу.

Підготовка доручення здійснюється керівником підрозділу, від-повідальним за проведення контрольного заходу, або, за його дору-ченням, інспектором – керівником контрольного заходу.

До початку основного етапу контрольного заходу керівником підрозділу, відповідальним за проведення контрольного заходу, або інспектором, призначеним керівником контрольного заходу, за потре-би, проводиться нарада інспекторів, які беруть у ньому участь з метою з’ясувати, наскільки учасники контрольного заходу підготовлені до проведення контрольного заходу, розуміють свої обов’язки та проце-дури, які їм належить виконувати, а також обговорити проблеми, які можуть виникати при проведенні контрольного заходу.

До початку основного етапу контрольного заходу керівникам об’єктів контрольного заходу можуть бути направлені:

• перелік документів, які посадові особи об’єкта контрольного заходу повинні підготувати для подання учасникам контроль-ного заходу;

• перелік питань, які необхідно вирішити до початку проведення контрольного заходу на об’єкті;

• спеціально розроблені для даного контрольного заходу форми, необхідні для систематизації інформації, що подається.

Інспектування полягає в документальній і фактичній перевірці пе-вного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльно-сті об’єкта контролю і проводиться у формі ревізії, яка повинна забез-печувати виявлення фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб. Згідно з Планом контрольно-ревізійної роботи органів ДФІ та розроб-леною Програмою ревізії проводиться перевірка ризикових операцій.

Планова ревізія індивідуально відібраного об’єкта проводиться за всіма сукупними показниками фінансово-господарської діяльності пі-дконтрольної установи та організації.

Висновки. Отже, впровадження стандартів та уніфікованих про-цедур під час підготовки до проведення контрольного заходу дозволяє забезпечити інтереси суспільства, встановивши такі норми, які підт-римують авторитет контрольного органу, високу якість контрольної


181

діяльності, надавати гарантії та забезпечувати контроль якості діяль-ності. Впровадження норм у практику контролю в Україні сприятиме зближенню національних і міжнародних стандартів, тим самим під-вищуючи якість і однорідність практики в усьому світі та зміцнення довіри населення до професії державного контролера-аудитора.

Список літератури 1. Дрозд І. К. Контроль економічних систем : монографія / І. К. Дрозд. – К. : Імекс-

ЛТД, 2004. – С. 196. 2. Свірко С. В. Бюджетний кодекс України як базовий елемент нормативного за-

безпечення вітчизняного бюджетного обліку / С. В. Свірко //Незалежний ауди-тор. – № 3. – 2013. – С. 25–35.

3. Слободяник Ю. Б. Формування системи державного аудиту в Україні : моно-графія / Ю. Б. Слободяник. – Суми : ФОП Наталуха А. С., 2014. – С. 209.

4. Чумакова І. Ю. Державний фінансовий контроль : підручник / І. Ю. Чумакова, Н. В. Шульга. – К. : КНЕУ, 2013. – С. 35.

5. Mexico Declaration on SAI Independence [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.issai.org/media/12922/issai_10_e.pdf.

6. Overall Objectives of the Independent Auditor and the Conduct of an Audit in Accord-ance with International Standards on Auditing [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.issai.org/media/13088/issai_1200_e_.pdf.

7. The Lima Declaration [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.issai.org/media/12901/issai_1_e.pdf.


Summary The article presents the importance of standardizing key aspects of

government financial control. The author proposed approaches to unifica-tion and standardization of the beginning stage of planning and control measures. Implementation of standardization system control of public fi-nances will improve efficiency in spending and achieve goals that were set when planning budget expenditures.

Keywords: control standards, government financial control, planning and beginning stage of control activities.


182

УДК 336.226:351.84

В. А. Малахов, канд. екон. наук, доц., Харківський інститут банківської справи Університету банківської справи НБУ©

ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ

ЗАСОБАМИ НЕПРЯМОГО ОПОДАТКУВАННЯ Досліджено особливості та проблеми формування податкових інструмен-

тів регулювання соціального розвитку. Обґрунтовано напрямки підвищення ефе-ктивності та особливості здійснення державного регулювання соціальних проце-сів засобами непрямого оподаткування. Визначено систему факторів впливу на ефективність державного регулювання соціальних процесів, проведено їх апріор-не ранжування.

Ключові слова: державне регулювання, соціальні процеси, податкові ін-струменти, непряме оподаткування.

Постановка проблеми. У ринковій економіці важливе значення, крім процесів ринкового саморегулювання, мають непрямі методи втручання держави в економіку. Серед основних інструментів держа-вного регулювання ринкової економіки значне місце посідають подат-ки. За допомогою податкової політики держава може впливати на процеси як на макро-, так і на мікроекономічному рівнях, визначати темпи економічного розвитку на майбутнє. Існує низка основних по-датків, які отримали загальносвітове визнання, хоча механізм їх спла-ти може істотно відрізнятись у конкретних країнах, також відмінними є особливості їх застосування на різних фазах розвитку економіки. До них належать прямі та непрямі податки. Непряме оподаткування в по-датковій системі України представлене у вигляду таких податків, як ПДВ, акцизний податок і мито.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанням непрямого оподаткування присвячено багато наукових праць відомих учених-економістів, таких як Дж. Кейнс, Дж. Мілль, У. Петті, А. Шеффле. У ві-тчизняній науковій літературі приділяється значна увага вдосконаленню податкової системи України, зокрема питанням непрямого оподаткуван-ня та його впливу на соціально-економічний розвиток держави. Це мож-на побачити в наукових розробках В. Андрієнка, В. Андрущенка, Т. Бон-даренка, О. Данілова, Т. Єфименко, О. Жукевич, Ю. Іванова, А. Кри-соватого, І. Лютого, В. Макаренка, В. Мельник та інших. Проте далі зі змінами економічних відносин виникають нові проблеми, що вимага-ють вдосконалених підходів до процесу забезпечення ефективного

© В. А. Малахов, 2014


183

державного регулювання соціального розвитку. На сьогодні в науковій літературі не вистачає комплексного аналізу податкової складової впли-ву держави на соціальні процеси в Україні з урахуванням специфіки не-прямого оподаткування в сучасних умовах.

Метою статті є визначення особливостей здійснення та забезпе-чення ефективності державного регулювання соціальних процесів за-собами непрямого оподаткування.

Виклад основного матеріалу. Як свідчить досвід, істотне місце у податковій системі та, як наслідок, у бюджетній системі посідають непрямі податки. З огляду на це проблеми їх впливу на економічні процеси та використання як економічного стимулу набувають особли-вого значення. Від побудови системи непрямого оподаткування зале-жить не тільки виконання нею фіскальної функції, але і стимулювання розвитку економіки країни. Непрямі податки крім значного фіскаль-ного потенціалу мають і вагомий регулюючий вплив.

Для характеристики ролі податкової політики в системі держав-ного регулювання, а також розуміння, яким чином держава може впливати на економічні та соціальні процеси, треба розглянути деякі поняття, насемперед – термін “регулювання економіки”.

Ринковому механізму властиві самоорганізація та саморегулю-вання. Але, незважаючи на це, ефективне функціонування економіки, а тим більше соціально орієнтованої економіки, неможливе без втру-чання держави в регулювання економічних і соціальних процесів на рівні суспільства, регіонів та суб’єктів господарювання [4, с. 62].

Термін “регулювання” у визначенні Великого тлумачного слов-ника розглядається як дія і має два визначення [2, с. 770]:

• “впорядковувати що-небудь, керувати чимось, підкоряючи йо-го відповідним правилам, певній системі”;

• домагатися нормальної роботи машини, установки, механізму тощо, забезпечуючи злагоджену роботу складових частин, де-талей”.

Поняття державного регулювання економіки в Економічній ен-циклопедії має таке визначення: “сукупність форм та методів цілесп-рямованого впливу державних установ і організацій на розвиток сус-пільного способу виробництва (у тому числі продуктивних сил, техні-ко-економічних, організаційно-економічних та соціально-економічних відносин) для його стабілізації та пристосування до умов, що зміню-ються” [3, с. 173].

Державне регулювання економіки – це система заходів законодав-чого, виконавчого і контрольного характеру зі стабілізації та пристосо-вування економіки до умов, що змінюються. Виділяють економічні й адміністративні методи державного регулювання. У сучасних умовах


184

переважають економічні методи, серед яких у першу чергу виділяють бюджетно-податкову політику. Бюджетна політика реалізується через визначення оптимальних співвідношень між доходами та витратами держави. Ефективність бюджетної політики багато в чому залежить від податкової політики. Держава через рівень оподаткування, порядок об-числення податкової бази та системи податкових пільг і обмежень ви-значає величину доходів державного бюджету та спрямовує ділову ак-тивність господарюючих суб’єктів і окремих громадян у відповідність із встановленими цілями соціально-економічного розвитку країни [5, с. 163]. Податкове регулювання є окремим проявом податкової політики, що регулює економічні процеси в суспільстві [6, с. 66]. А податкова по-літика як складова частина державної політики є цілеспрямованими дія-ми з формування та реалізації заходів і рішень у податковій сфері, які сприяють управлінню процесом оподаткування в країні.

Реалізуючи фіскальну функцію податків, держава за допомогою податкової політики формує джерела фінансування суспільно необ-хідних витрат, а також забезпечує створення необхідних передумов для перебудови національної економіки та її зростання. Податкове ре-гулювання в контексті непрямого оподаткування як процес базується на використанні регулюючої функції непрямих податків заради отри-мання певних соціальних наслідків.

Зважаючи на складність досягнення та оцінювання результатив-ності державного регулювання саме соціального розвитку, на основі положень Податкового кодексу України доцільним є більш докладно визначити напрями впливу основних непрямих податків на певні соці-альні процеси (рис. 1). Оскільки мито справляється тільки при пере-тинанні кордону України, а отже воно має надто вузьке спрямування щодо розвитку соціальних процесів, у даній роботі основний акцент було зроблено на ПДВ та акцизний податок, які мають розгалужений податковий інструментарій у цьому контексті.

Регулююча функція ПДВ, з огляду на його основні елементи, за-галом проявляється в такому:

• через застосування пільг держава підтримує експорт; • порогова величина реєстрації платником податку, при викори-

станні якої можна регулювати податкове навантаження на останніх;

• інструменти податку, пов’язані з його обчисленням, напри-клад, бюджетне відшкодування, яке при правильному механі-змі його використання є регулятором зовнішньоекономічної діяльності;

• податковий період, змінюючи який можна стимулювати еко-номічну активність підприємств.


185

Рисунок 1 – Напрями державного регулювання соціальних процесів засобами основних непрямих податків

Що стосується акцизного податку, то він є важливим інструмен-

том податкового регулювання соціальних процесів у державі через стимулювання або стримування обігу підакцизних товарів. Його регу-лююча функція проявляється в обмеженні обсягів споживання това-рів, шкідливих для здоров’я (алкогольні напої, тютюнові вироби) та навколишнього середовища (нафтопродукти, транспортні засоби), і, таким чином, сприяє виконанню державних програм охорони здоров’я та захисту навколишнього середовища.

Як бачимо, основні непрямі податки в державному регулюванні соціального розвитку, а саме ПДВ та акцизний податок, мають суттє-вий перелік напрямів впливу на окремі соціальні процеси, при чому спостерігається як специфічний перелік об’єктів регулювання, так і зага-льний (наприклад, у сфері охорони здоров’я, захисту навколишнього

Напрями

впливу регулю

ючої ф

ункції основних

непрями

х податків

Акцизний податок

ПДВ

Підтримка окремих галузей народного господарства та підприємств інвалідів

Охорона здоров’я

Захист навколишнього середовища та збереження природних ресурсів

Підтримка розвитку інтелектуальної власності та інвестиційних проектів

Підтримка інноваційної діяльності

Підтримка виробництва соціально значущих товарів та певних послуг

Підтримка вітчизняного виробника

Регулювання обсягів імпорту, експорту, виробництва та споживання підакцизних товарів

Стимулювання використання альтернативних джерел енергії

Регулювання рентабельності підакцизної продукції


186

середовища та збереження природних ресурсів). Переважно таке регу-лювання регламентовано через такі елементи податків, як пільги, пе-релік складу платників, принципи встановлення та розмір податкових ставок.

У сучасних умовах розвитку держави, що характеризуються кри-зовими явищами, складностями міжнародних зв’язків і недостатнім рі-внем та якістю життя населення, вкрай важливою є висока обґрунтова-ність заходів щодо регулювання соціальних процесів через податкову систему. Складність також полягає в доцільності узгодженого коригу-вання основних положень як державної соціальної політики, так і пода-ткової політики. Зазвичай основні труднощі, що виникають у процесі пошуку та вибору управлінських рішень у рамках державного регулю-вання соціальних процесів через непряме оподаткування, обумовлені, перш за все, недостатньо високою якістю та неповнотою наявної інфо-рмації. У зв’язку з чим виникає потреба в застосуванні методів аналізу, які засновані не на статистичних даних, а тих, що використовують су-дження керівників, учених, фахівців. Вони дозволяють хоча б частково компенсувати брак інформації, повніше використовувати індивідуаль-ний і колективний досвід, врахувати думки фахівців.

З метою визначення системи факторів впливу на ефективність дер-жавного регулювання соціальних процесів засобами непрямого оподат-кування було проведене їх апріорне ранжирування на основі пріоритет-ності в сучасних умовах:

1) система податкових інструментів, яка спрямована на стиму-лювання розвитку бізнесу (X1);

2) сталість нормативно-правової бази у сфері оподаткування (X2); 3) економічні взаємовідносини держави з іншими країнами сві-

ту (X3); 4) галузева структура народногосподарського комплексу (X4); 5) рівень добробуту населення (X5); 6) рівень податкової культури (X6); 7) витрати на адміністрування податків (X7); 8) фаза циклу розвитку економіки країни (X8); 9) рівень податкового контролю (X9);

10) якість обслуговування платників податків (X10); 11) складність механізму обчислення податків (X11). Кожному респонденту було запропоновано заповнити анкету й оці-

нити наведені фактори залежно від їх пріоритетності в сучасних умовах у контексті забезпечення ефективного державного регулювання соціаль-них процесів в Україні через непрямі податки оцінкою від 1 до 11 балів, причому найбільш впливовому фактору присвоюється бал 1.


187

Фактор, який, на думку опитуваних респондентів, найбільше впли-ває на досліджуваний показник, має найменшу суму рангів, а фактор, що найменше впливає – найбільшу суму рангів. Гістограма розподілу сум рангів впливу відібраних факторів на досліджуване явище, базуючись на отриманих сумах рангів по строках, наведена на рисунку 2.

Рисунок 2 – Розподіл сум рангів впливу відібраних факторів

на ефективність державного регулювання соціальних процесів засобами непрямого оподаткування

Отримані результати перевірено за коефіцієнтом конкордації (W),

розрахункове значення якого становило 0,645. Оскільки W > 0, то іс-нує деякий збіг думок респондентів (на рівні 64,5 %). Оцінимо значу-щість коефіцієнта конкордації за критерієм Пірсона (χ2), який підпо-рядковується χ2 розподілу з числом ступенів вільності n – 1 [1, с. 6].

χ2теоретичне (129,09) > χ2

табличне (18,31), значить, нульову гіпотезу про випадковість у збігу думок опитуваних експертів можна відкинути. Тобто з імовірністю 95 % можна стверджувати, що узгодженість ду-мок респондентів є невипадковою.

Отже, можна проаналізувати результати виконаного апріорного ранжирування факторів, що впливають на ефективність державного регулювання соціальних процесів засобами непрямого оподаткування. Спираючись на данні побудованої гістограми розподілу сум рангів, можна виділити три групи факторів: фактори найбільшого, середнього та найменшого впливу на досліджуваний показник.

До факторів із ступенем найбільшого впливу належать: система податкових інструментів, яка спрямована на стимулювання розвитку бізнесу; складність механізму обчислення податків; сталість нормати-вно-правової бази у сфері оподаткування.

0

50

100

150

200

250

Х1 Х11 Х2 Х9 Х7 Х6 Х10 Х8 Х5 Х3 Х4

Значення

факторів

Фактори


188

До факторів із середнім ступенем впливу відносяться: рівень по-даткового контролю; витрати на адміністрування податків; рівень по-даткової культури; якість обслуговування платників податків; фаза циклу економіки країни.

До групи факторів із ступенем найменшого впливу увійшли: рі-вень добробуту населення; економічні взаємовідносини держави з ін-шими країнами світу; галузева структура народногосподарського ком-плексу.

Враховуючи мету дослідження, доцільно з’ясувати зв’язок отри-маної пріоритетності факторів зі сферою непрямих податків, які, як уже зазначалося, мають переважну кількість вбудованих інструментів регулювання саме соціальної сфери.

Отже, якщо мова йде про систему податкових інструментів, спря-мованих на стимулювання розвитку бізнесу, то прикладом може бути диференціація ставок єдиного податку залежно від включення до його суми ПДВ (йдеться про третю та четверту групи спрощенців). Також загальне зниження податкового навантаження (за рахунок зниження податкової ставки чи наявності певної системи податкових пільг) з непрямих податків дозволяє збільшити суму обігових коштів підпри-ємства.

Щодо складності механізму обчислення податків, то цей фактор стосується як прямих, так і непрямих податків, оскільки впливає на витрати часу на сплату податків і суми штрафних санкцій у разі не-правильного застосування встановленого порядку визначення подат-кового зобов’язання. Особливе значення при цьому мають прозорість і легкість розрахунків відповідних податкових наслідків зовнішньоеко-номічних операцій (ПДВ, акцизний податок, мито), зокрема в рамках певних інтеграційних угод (ВТО, ЄС, Митний союз).

Також, як показав аналіз, суттєвий вплив на ефективність держа-вного регулювання соціальних процесів засобами непрямого оподат-кування чинить сталість нормативно-правової бази у сфері оподатку-вання. Це можна пояснити необхідністю забезпечення прогнозованос-ті наслідків від справляння непрямих податків у фінансовому плануванні як на макро-, так і на мікрорівнях. Необґрунтовані та часті зміни саме цих податків значно впливатимуть на можливості регулю-вання попиту, ціноутворення та платоспроможності внаслідок подат-кових вилучень.

Саме від цих факторів залежатиме обсяг податкових надходжень і ступінь навантаження на платників податків та населення в цілому, що у свою чергу, зокрема через вплив на добробут, є складовою соці-ального розвитку держави.


189

Основні проблеми та рекомендації щодо посилення дієвості дер-жавного регулювання у сфері забезпечення ефективної соціальної по-літики з використанням засобів непрямого оподаткування наведено в таблиці 1.

Таблиця 1 – Напрямки підвищення ефективності державного

регулювання розвитку соціальних процесів засобами непрямого оподаткування

Проблема Заходи щодо підвищення ефективності застосування непрямого оподаткування

Характер впливу на соціальні процеси

1. Недостатня фіскальна ефективність непрямого оподаткування

Боротьба з необґрунтованим розширенням податкового кредиту з ПДВ

Посилення контролю податкового обліку непрямих податків, що в цілому приведе до збільшення податкових надходжень до державного бюджету, а отже до збільшення можливостей фінансування соціальних програм за рахунок державних коштів

Оптимізація процесів відшкодування ПДВ

Боротьба зі значним обсягом тіньового обороту: збільшення рівня оперативного обміну інформацією щодо зовнішньоекономічних операцій; усунення прогалин у законодавстві; удосконалення механізму маркування підакцизних товарів; розширення повноважень відповідних контролюючих органів щодо контролю підакцизних товарів у оптовій і роздрібній мережах

2. Регресивність ПДВ стосовно доходів населення

Запровадження диференційованих ставок податку для різних груп товарів (соціально значущих, товарів розкоші, інших), що забезпечить відновлення принципу нейтральності ПДВ

Зменшення податкового тягаря для громадян з низьким рівнем доходів

Максимальне розширення бази оподаткування ПДВ за рахунок ліквідації більшості галузевих і територіальних пільг при одночасному зниженні ставки ПДВ

3. Проблеми відшкодування ПДВ

Встановлення низки вимог щодо права на податковий кредит (запровадження інституту ділової цілі та понижувального коефіцієнта для відшкодування ПДВ експортерам сировини та низькотехнологічної продукції)

Стимулювання переробки сировини та виробництва продукції на території України, що приведе до збільшення робочих місць. Своєчасне відшкодування ПДВ дозволить використовувати ці суми для інвестування в розвиток підприємства

Зобов’язання уряду безумовно й оперативно відшкодовувати підтверджений обсяг ПДВ

Введення зворотного механізму оподаткування ПДВ


190


Проблема Заходи щодо підвищення ефективності застосування непрямого оподаткування

Характер впливу на соціальні процеси

4. Значні витрати на адміністрування

Збільшення термінів складання та подання звітності, а також сплати непрямих податків

Зменшення витрат на адміністрування. Посилення контролю за дотриманням податкового законодавства

5. Підтримка підприємств та організацій інвалідів

Введення режиму оподаткування ПДВ, аналогічного до режиму оподаткування сільськогосподарських виробників

Стимулювання розширення кількості робочих місць для людей з обмеженими фізичними можливостями

6. Наближення українського законодавства до вимог ЄС

Адаптація українського акцизного законодавства до директив ЄС

Покращення іміджу України серед інших країн. Збільшення закордонних інвестицій

7. Відсутність єдиного підходу до оцінки ефективності державного регулювання соціальних процесів з урахуванням специфіки непрямого оподаткування

Вдосконалення організаційного забезпечення оцінки впливу непрямих податків на соціально-економічний розвиток держави: узгодження державної соціальної та податкової політики; обґрунтування цілей державного регулювання; виявлення основних факторів впливу з урахуванням специфіки непрямих податків; закріплення переліку показників та критеріїв для оцінки такої ефективності

Результатом буде аналіз визначених показників, розробка певної послідовності дій для проведення оцінки ефективності чинної політики та висновки щодо її поточного стану

Висновки. Таким чином, непрямі податки є досить ефективним

інструментом державного регулювання споживання окремих груп то-варів, інфляційних процесів, вирішення окремих питань соціального характеру.

Здійснення запропонованих заходів забезпечить виконання прин-ципу соціальної справедливості оподаткування, а також збільшення податкових надходжень до бюджету, що слугуватиме основою фінан-сової стабільності держави, для здійснення ним заходів щодо соціаль-ного розвитку України.

Список літератури 1. Априорное ранжирование факторов [Электронный ресурс] : методические указа-

ния. – Режим доступа : http://pnu.edu.ru/media/filer_public/2013/02/06/apriornoe-renjirovanie.pdf.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К. : Ірпінь ; ВТФ “Перун”, 2004. – 1 440 с.


191

3. Економічна енциклопедія : у трьох томах. Т. 1 / відп. ред. С. В. Мочерний. – К. : Вид. центр “Академія”, 2005. – 864 с.

4. Іванов Ю. Б. Проблеми розвитку податкової політики та оподаткування : моно-графія / Ю. Б. Іванов. – Харків : ВД “Інжек”, 2007. – 448 с.

5. Маліков В. В. Державне регулювання економіки: форми і методи / В. В. Маліков // Управління розвитком. – 2011. – № 10 (107). – С. 162–164.

6. Соціальні аспекти податкової політики : монографія / [Ю. Б. Іванов, О. М. Ти-щенко, О. В. Грачов та ін.] ; за заг. ред. докт. екон. наук, професора Ю. Б. Івано-ва. – Харків : Вид. ХНЕУ, 2011. – 304 с.


Summary The features and problems of the formation of tax instruments regulat-

ing social development. Grounded directions efficiency and features of state regulation of social processes by means of indirect taxation. The sys-tem factors influencing the effectiveness of state regulation of social pro-cesses, conducted their a priori ranking.

Keywords: government regulation, social processes, tools tax, indirect taxation.


192

УДК: 336.717.16:65.012.32

О. В. Москаленко, канд. екон. наук, доц., Р. О. Піскунов, канд. екон. наук, доц.,

Харківський інститут банківської справи Університету банківської справи НБУ©

ЕЛЕМЕНТИ ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ В СИСТЕМІ ОБЛІКОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БАНКУ

У статті на основі уточнення терміна “система облікового забезпечення банку” визначено основні елементи та якісні характеристики цієї системи. Про-аналізовано основні функції управління та визначено їх місце в системі облікового забезпечення банку, розглянуто вплив облікової інформації на якість і фінансову стабільність системи.

Ключові слова: функції управління, облікове забезпечення, банк, система.

Постановка проблеми. Слабка формалізація економічних про-цесів на тлі нечіткого розмежування окремих понять не тільки приз-водить до термінологічної плутанини, але й ускладнює вирішення ці-лого ряду управлінських завдань. Тому управління банківською дія-льністю доцільно розглядати, розпочинаючи з побудови системи облікового забезпечення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Необхідно зазначити, що розробка стабільної системи обліку банківської діяльності була предметом серйозних наукових досліджень. Окремі аспекти зазначе-ної проблеми подані в роботах багатьох зарубіжних учених, серед яких М. М. Бердар, В. Н. Гладунський, В. О. Лукін та інші.

Наголошуючи на теоретичній і практичній цінності вказаних до-сліджень, відзначимо, що певне коло теоретичних і методичних пи-тань з обраної проблематики все ж таки потребує подальшого розвит-ку. Це стосується уточнення терміна “система облікового забезпечен-ня”, розуміння банку як відкритої соціально-економічної системи, впливу основних функцій системи облікового забезпечення на якість і фінансову стабільність системи.

Метою статті є дослідження елементів теорії управління та ви-значення їх впливу на систему облікового забезпечення банку.

Виклад основного матеріалу. Останніми роками в Україні в те-орії та практиці бухгалтерського обліку дуже важливо розглядати предмет дослідження з позиції системного підходу. Так і ми в дослі-дженні розглядатимемо банк як відкриту соціально-економічну сис-тему, що являє собою сукупність взаємопов’язаних елементів, зокрема кадрів, структури, завдань, технологій, інформації, орієнтованих на © О. В. Москаленко, Р. О. Піскунов, 2014


193

досягнення певних цілей. Управління такою системою – це єдність двох підсистем: керуючої та керованої. Керуюча підсистема (суб’єкт управління) – людина або група людей, які здійснюють управлінський вплив на керовану підсистему (об’єкт управління) спеціалізованими технічними засобами (обчислювальною технікою, створенням і опра-цюванням документів, засобами зв’язку та ін.). Об’єкт управління – це єдність технічного (обладнання, сировина, технологія тощо) та соціа-льного (люди) елементів організації обліку. Завдання об’єкта управ-ління – організація передумов для створення та розвитку всередині банку основних функцій стратегічного, тактичного та фінансового менеджменту.

Розглядаючи об’єкт управління в системі облікового забезпечен-ня банку, зазначимо, що це сукупність взаємопов’язаних елементів, зокрема: методологічне, методичне, технічне забезпечення та облікова інформація про якість і кількість ресурсів, що забезпечують доцільну працю людям у процесі банківської діяльності, а також структурні одиниці, що дозволяють локалізувати витрати і доходи за місцями їх виникнення або центрами відповідальності.

Керована підсистема облікового забезпечення банку складається з двох підсистем: безпосередньо керованої та побічно керованої. Без-посередньо керована підсистема містить у собі облікову інформацію про взаємодії банку з контрагентом. Входом у цю підсистему є облі-кова інформація про ресурси, необхідні для розробки та просування послуг банку на ринку, а виходом – результат у формі довгостроко-вих, взаємовигідних партнерських відносин із контрагентом банку (залучені та запозичені ресурси) тощо. Побічно керована підсистема містить у собі дві частини облікової інформації: інформацію безпосе-реднього контрагента банку та підсистему, що впливає на ці взаємини і містить у собі ті елементи облікової інформації, які впливають як на вибір банку, так і на його діяльність.

Від суб’єкта до об’єкта управління надходить потік облікової інформації, яка містить дані про стан керованої підсистеми, вико-нання раніше отриманих команд і реакцію на ці команди. На систему управління впливає також і навколишнє середовище – через входи та виходи системи. На входи системи подається облікова інформація про матеріальні, трудові та фінансові ресурси, зафіксована в первин-них документах. Після обробки в бухгалтерії ця інформація перетво-рюється на показники звітності [8]. У свою чергу кожна система впливає на навколишнє середовище, подаючи на виходи інформацію та продукт функціонування системи (банківські продукти, послуги, фінанси та ін.).


194

Аналізуючи різні джерела [1–7; 10–16], зазначимо, що автори розмежовують гносеологічний і онтологічний аспекти цієї категорії. У гносеологічному аспекті поняття “система” розглядається як ін-струмент пізнання сутності систем. Наприклад, І. Кант розумів під системою єдність різних знань, об’єднаних однією ідеєю [7]. У дос-лідженні [13] зазначено, що Г. Гегель характеризував систему як логічний процес пізнання, який розвивається і є цілісною органіч-ною системою, що охоплює низку ступенів і моментів. В онтологіч-ному аспекті під поняттям “система” розглядається сукупність еле-ментів і зв’язків між ними, що існують незалежно від свідомості людей [4, с. 12].

Загальна теорія систем була сформована в 30-ті роки ΧΧ століття, її запропонував Л. Берталанфі. Вона є основною при визначенні у сло-вниках [2; 3; 5; 6; 10–12; 14; 15]. Основна її ідея – визнання ізоморфіз-му законів, які управляють функціонуванням системних об’єктів (ідея наявності загальних закономірностей при взаємодії великої, але не-скінченної кількості фізичних, біологічних і соціальних об’єктів). За-лежно від джерел це трактування доповнюється визначенням про вза-ємопов’язані елементи, оскільки, за Г. Гегелем, різні елементи систе-ми перебувають у взаємодії через свою властивість. Наближене до такого формулювання визначення А. Холла та Р. Фейжина, згідно з яким система є множиною об’єктів разом із відносинами між об’єктами та їхніми атрибутами [6, с. 361]. У цьому визначенні понят-тя “елемент” необґрунтовано замінено на поняття “об’єкт”, оскільки воно не однопорядкове з дефініцією “система”. Визначення повинно ґрунтуватися на розумінні того, що, крім елементів системи, можуть виникати зв’язки між деякими комплексами елементів, які утворюють підсистему. При об’єднані цих елементів підсистема сприяє виконан-ню цілісної програми розвитку системи. У складних системах, до яких належить і облікова, у межах підсистеми виділяють не лише елементи, а й компоненти. Наприклад, у межах підсистеми облікового забезпе-чення банку такі елементи, як облік кредитних, депозитних, інвести-ційних, розрахунково-касових та інших операцій, складаються з пев-ної кількості компонентів. Крім того елементи та підсистеми пов’язані не лише між собою, а й із зовнішнім середовищем.

Узагальнюючи тлумачення поняття “система облікового забезпе-чення”, її можна визначити як сукупність взаємопов’язаних елементів, що дозволяють здійснювати суцільне, безперервне вимірювання, на-копичення та реєстрацію даних про діяльність банку з метою прийн-яття управлінських рішень. Метою системи облікового забезпечення є розробка методів, принципів і техніки перетворення інформації про


195

діяльність підприємства, зафіксованої в первинних документах, що дозволяють найбільш точно та швидко отримати показники звітності для задоволення запитів внутрішніх і зовнішніх користувачів.

З огляду на те, що головною метою ведення обліку є прийняття управлінських рішень щодо подальшої діяльності банківської устано-ви, раціональна система облікового забезпечення має буди спрямова-на на забезпечення виконання основних функцій управління.

Отже, під управлінням цією системою будемо розуміти цілесп-рямовані, доцільні дії, спрямовані на узгодження взаємопов’язаних із середовищем і один з одним елементів, підсистем, компонентів і хара-ктерних їм властивостей, для збереження працездатності системи (або переведення з одного стану в інший відповідно до визначених цілей управління). Під непрацездатністю системи розуміється порушення її нормального функціонування, яке полягає в тому, що реалізується хо-ча б одна з таких подій: не виконується процес обміну обліковою ін-формацією через утрачену послідовність зв’язків елементів у системі; не досягається мета протягом передбаченого часу; не зберігаються ви-значені параметри, властивості, характеристики системи облікового забезпечення або окремих її елементів. Таким чином, мета управління системою – збереження її стабільності при переході з одного стану в інший відповідно до визначених цілей.

Під фінансовою стабільністю системи в роботі [16, с. 18] мається на увазі така ситуація, у якій система здатна задовільно виконувати три ключові функції одночасно.

По-перше, фінансова система ефективно та безупинно сприяє мі-жчасовому розподілу облікової інформації про ресурси від власників заощаджень до інвесторів і розподілу економічних ресурсів загалом.

По-друге, фінансові ризики на перспективу визначаються й оціню-ються з прийнятною точністю, а також відносно добре управляються.

По-третє, облікова система перебуває в такому стані, що без на-пруги, якщо не безупинно, може абсорбувати фінансові та реальні економічні непередбачувані події або шоки.

Розуміння системних принципів дає можливість розглядати регу-лятивні інструменти ресурсного забезпечення банку для визначення інтегративної властивості системи облікового забезпечення та розро-бити рекомендації зі збереження умов коливання результативності функціонування в межах основних параметрів стійкості банку.

У словнику [6, с. 731] зазначено, що управління – це вплив на процес, об’єкт чи систему для збереження їхньої стійкості (надійнос-ті) або переведення з одного стану в інший відповідно до визначених цілей. Підтверджує тісний зв’язок понять “стійкість” і “надійність”


196

робота [11, с. 203], де під надійністю в економіці розуміється стійкість економічного, фінансового суб’єкта, наприклад банку, до політичних потрясінь і помилок, прорахунків партнерів. У Великій економічній енциклопедії [15, с. 394] надійність розглядається як одна з характе-ристик стійкості економічного суб’єкта.

У контексті цього дослідження під надійністю будемо розуміти (як і в роботі [2, с. 609]) властивість системи виконувати покладені на неї функції впродовж заданого проміжку часу за певних умов експлу-атації. Це дасть можливість розглядати надійність системи як поєд-нання таких якісних ознак: одинична (безвідмовність, довговічність зберігання) та комплексна (здатність системи досягати поставленої мети). Під стійкістю будемо розуміти якість системи, що дозволяє ви-тримувати зміни параметрів зовнішнього середовища, відмінні від ро-зрахункових. Систему можна назвати стійкою, якщо вона у змозі впо-ратися з варіаціями (іноді непередбаченими) в операційному середо-вищі з мінімальним збитком, зміною або втратою функціональності.

У цій же роботі [2, с. 1 286] під управлінням мається на увазі процес планування, організації, мотивації та контролю, потрібний для того, щоб сформулювати і досягти цілей організації. Натомість у Ве-ликій економічній енциклопедії під управлінням розуміються цілесп-рямовані, доцільні дії, звернені на узгодження думок людей і суміс-ність їхньої діяльності [15, с. 690]. У Фінансово-економічному слов-нику під управлінням розглядається свідомий цілеспрямований вплив з боку органів управління на людей чи економічні об’єкти, здійснюва-ний із метою скерувати їхні дії та отримати бажаний результат [14, с. 930].

Таким чином, управління – це узгоджені дії суб’єктів управління на процес, об’єкт чи систему, що вимагають певних вольових зусиль і передбачають вибір необхідних дій, їхнє комбінування, визначення послідовності, корегування за проміжними результатами для збере-ження стійкості при переведенні з одного стану в інший відповідно до визначених цілей. Отже, при загрозі стійкості за умов відхилення від заданих завдань у процесі переведення системи з одного стану в ін-ший (відповідно до намічених цілей) виникає ризик управління, який можна віднести до складу бухгалтерського ризику, оскільки управлін-ські рішення приймаються на основі результатів функціонування сис-теми облікового забезпечення банку.

У Великому економічному словнику під функцією управління розуміється процес управління, що складається з чотирьох взаємоза-лежних функцій: планування, організації, мотивації та контролю [2, с. 1 286]. Це визначення не в повному обсязі відповідає меті нашого


197

дослідження з багатьох причин: по-перше, ставить під сумнів діаду “функція” та “процес”; по-друге, не відповідає на питання сутності та змісту управлінської діяльності; по-третє, має забезпечувати ефектив-ну реакцію керуючої системи (суб’єкта управління) на будь-які зміни керованої системи (об’єкта управління). Натомість цей термін з’являється і в Економічній енциклопедії, де під функцією управління розглядається особливий вид діяльності, що відображає напрями або стадії цілеспрямованого впливу на зв’язки та відносини між людьми у процесі банківської діяльності [6, с. 856]. Це визначення повніше, але чомусь у тій самій енциклопедії [6, с. 731] термін “управління” розу-міється не тільки у процесі виробництва.

Отже, система облікового забезпечення банку надійна, якщо вона надійно виконує такі покладені на неї функції: планування, організація, координування, стимулювання, контроль і регулювання. Функція пла-нування полягає в розробленні планів, які окреслюють послідовність здійснення затвердженої на певний період програми дій (розвитку) конкретного об’єкта (явища, предмета тощо) із зазначенням її мети, змісту, обсягів, методів і засобів, зокрема фінансових, а також термінів виконання. Суть функції організації – у координації дій окремих еле-ментів системи для досягнення взаємної відповідності функціонування її частин [11, с. 234]. У роботі [1, с. 157] поєднані накопичувальна та розподільна функції фінансів, що забезпечують збалансованість вхід-них і вихідних грошових потоків для підтримання відповідної плато-спроможності. Функція координування забезпечує розподіл управлін-ської праці, узгодженість роботи всіх ланок системи облікового забез-печення банку й окремих спеціалістів та функціональних виконавців для злагодженої роботи всього колективу [6, с. 856]. Різниця між функ-ціями організації та координації полягає в тому, що функцією організа-ції є сукупність дій, які зумовлюють об’єднання елементів, частин у ціле, функція координації ж використовується для узгодження дій різ-них частин системи, що управляється. Необхідність організації визна-чається внутрішньою структурованістю елементів системи облікового забезпечення та наявністю в них адаптивної властивості один до одного і здатністю чинити опір їх поєднанню. Ступінь організованості системи визначається мірою поєднання її елементів. Необхідність же координа-ції полягає в узгодженні управлінських і виробничих процесів. Управ-лінська координація – це взаємоузгодження діяльності виконавців і підрозділів банку. Координація виробнича передбачає розробку планів обробки матеріальних потоків у виробництві та за його межами. Функ-ція стимулювання – зацікавлення учасників виробництва в результатах своєї праці, управління розподілом матеріальних та інших цінностей


198

залежно від кількості та якості затраченої роботи [6, с. 856]. Такий ро-зподіл неможливий без наступних функції системи облікового забезпе-чення: контролю та регулювання. Функція контролю – це система спо-стережень і перевірки відповідності процесу функціонування керовано-го об’єкта прийнятим управлінським рішенням, виявлення результатів управлінських впливів на керований об’єкт [2, с. 466]. Функція регулю-вання забезпечує функціонування керованих процесів у межах, заданих планом, програмою та регламентом параметрів [6, с. 856]. Тобто регу-лювання – це процес впливу, спрямований на впорядковування відхи-лення фактичних результатів від запланованих. За допомогою цієї фу-нкції досягаються необхідний стан упорядкованої системи облікового забезпечення банку та її стійкість у межах заданих параметрів. Вона передбачає координацію відповідно до вжитих заходів. Отже, функція регулювання, з одного боку, встановлює необхідну для роботи взає-модію складових елементів системи облікового забезпечення і таким чином упорядковує її, підвищує надійність і на цій основі зменшує її фінансовий ризик. З іншого – ця функція необхідна для отримання потрібних показників звітності [9, с. 353].

Висновки. Узагальнення теоретичних досліджень, визначень і підходів до тлумачення основних елементів теорії управління в сис-темі облікового забезпечення банку дозволило визначити місце функ-цій управління в цій системі, розглянути вплив облікової інформації на якість і фінансову стабільність, уточнити термін “система обліко-вого забезпечення банку”, визначити основні елементи, якісні харак-теристики цієї системи.

Список літератури 1. Бердар М. М. Системний підхід до визначення основних елементів управління

фінансовими потоками підприємства / М. М. Бердар // Теоретичні та прикладні питання економіки : зб. наук. пр. − К. : Вид.-поліграф. центр “Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка”, 2009. − Вип. 20. − С. 154–160.

2. Большой экономический словарь / под ред. А. Н. Азрилияна. − М. : Ин-т новой экономики, 2008. − 1 472 с.

3. Борисов А. Б. Большой энциклопедический словарь / А. Б. Борисов. – М. : Книж-ный мир, 2005. – 896 с.

4. Гладунський В. Н. Системний підхід до розроблення і прийняття управлінського рішення (логіко-педагогічні аспекти) : монографія / В. Н. Гладунський. – К. : УБС НБУ, 2011. – 207 с.

5. Економічна енциклопедія : у 3 т. Т. 1 / [редкол. : В. І. Теремко (кер. пр.), Б. Г. Гаврилишин (голова), С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін.]. – К. : Видав. центр “Академія”, 2000. − 864 с.

6. Економічна енциклопедія : у 3 т. Т. 3 / [редкол. : В. І. Теремко (кер. пр.), Б. Г. Гаврилишин (голова), С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін.]. – К. : Вид. центр “Академія”, 2002. − 952 с.


199

7. Кант И. Критика чистого разума / И. Кант ; [пер. с нем. Н. Лосского ; сверен и отред. Ц. Г. Арзаканяном, М. И. Иткиным]. − М. : Мысль, 1994. − 591, [1] с.

8. Лукин В. А. Системный подход к исследованию учётных проблем / В. А. Лукин, Е. В. Москаленко // Бизнес Информ. – Харків, 2014. – № 7. – С. 235–240.

9. Пискунов Р. А. Усовершенствование анализа функций управления финансовыми рисками / Р. А. Пискунов // Возможности и проблемы экономического разви-тия региона : сб. мат. Междунар. науч.-практ. конф. (Невинномыск, 28 нояб. 2008 г.). – Невинномыск : НГГТИ, 2009. – С. 349–354.

10. Советский энциклопедический словарь / под ред. А. М. Прохорова. – М. : Сов. Энциклопедия, 1989. − 1 632 с.

11. Современный экономический словарь / [уклад. Б. А. Райзберг и др.]. – М. : ИНФРА-М, 1999. − 479 с.

12. Словарь иностранных слов : свыше 21 000 слов / под ред. В. В. Бурцева, Н. М. Семенова. − М. : Рус. Язык ; Медиа, 2003. − 817, [1] c.

13. Труфанов С. Н. Грамматика разума / С. Н. Труфанов. − Самара : Гегель-фонд, 2003. − 624 с.

14. Фінансово-економічний словник / уклад. : А. Г. Загородній, Г. Л. Вознюк. − К. : Знання, 2007. − 1 072 с.

15. Экономическая энциклопедия. − М. : Эксмо, 2007. − 816 с. 16. Schinasi G. J. Defining Financial Stability / G. J. Schinasi ; International Monetary

Fund // IMF Working Paper. – 2004. – № 187. – P. 17–23.


Summary In the article main elements and qualitative characteristics of this sys-

tem based on the specification of the term “accounting support system of bank” are designated. The main management functions are analyzed and their place in accounting support system of bank is defined, the influence of accounting information on the quality and stability of the financial system is examined.

Keywords: management functions, accounting support, bank, system.


200

УДК 336.76

Н. Г. Нагайчук, канд. екон. наук, доц., Черкаський інститут банківської справи Університету банківської справи НБУ©

СУЧАСНИЙ СТАН І ТЕНДЕНЦІЇ БІРЖОВОЇ ТОРГІВЛІ НА ФОНДОВОМУ РИНКУ УКРАЇНИ

У статті проаналізовано сучасний стан фондового ринку України, дослі-джено основні показники розвитку біржової торгівлі фондовими цінностями. Визначено проблеми біржової торгівлі на фондовому ринку України та запропо-новано шляхи їх вирішення, обґрунтовано тенденції розвитку діяльності фондо-вих бірж на сучасному етапі.

Ключові слова: фондовий ринок, фондова біржа, цінні папери, біржові тор-ги, державне регулювання біржової діяльності.

Постановка проблеми. Умовою економічного розвитку будь-якої країни, суб’єктів підприємництва є безперервний процес залучення, розподілу та перерозподілу ресурсів. Сучасний етап розвитку світової економіки характеризується визначальною роллю фінансового ринку і зростанням вагомості ринку цінних паперів. Оскільки, з одного боку, розвиток торгівлі на фондовому ринку створює можливості для мобілі-зації фінансових ресурсів і появи множини нових привабливих інстру-ментів інвестування заощаджень, з іншого – фондові ринки для багатьох компаній є привабливим джерелом фондування власного бізнесу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Актуальність цього питання зумовлена і тим, що, оскільки фондовий ринок у цілому та біржова діяльність зокрема є об’єктами державного регулювання, ви-никає необхідність чіткого визначення їх стану, виявлення проблем і тенденції процесів, які відбуваються на них. Дослідженню питань ста-ну та тенденцій розвитку фондового ринку присвячені праці українсь-ких і зарубіжних науковців, таких як В. Базилевич, О. Барановський, З. Варналій, В. Корнєєв, З. Лапішко, І. Лютий, В. Міщенко, О. Моз-говий, С. Науменкова, В. Шелудько, І. Школьник, Ф. Ален, В. Берг, Дж. Долан, К. Форбс, У. Шарп та інші.

Кожен із науковців торкався певного аспекту функціонування ринку цінних паперів, використовуючи при цьому власний науково-методичний підхід. Питанням організації та провадження біржових торгів фондовими цінностями присвячені роботи таких вчених, як М. Алексєєв, Т. Берднікова, Н. Берзон, В. Булатов, В. Галанов, О. Дег-тярьова, А. Елдер, Р. Колбі, Е. Найман, У. О’Ніл, Д. Сорос, Р. Тьюлз та інші. © Н. Г. Нагайчук, 2014


201

Високо оцінюючи внесок дослідників у розвиток цієї проблема-тики, слід відзначити, що, на нашу думку, ще недостатньо дослідже-ними залишаються питання впливу державного регулювання на зміну обсягів і структури операцій з фондовими цінностями.

Метою статті є дослідження сучасного стану фондового ринку України, проведення аналізу основних показників біржової торгівлі фондовими цінностями, окреслення проблем і встановлення тенденції в діяльності вітчизняних фондових бірж.

Виклад основного матеріалу. Рівень розвитку фондового ринку є важливим індикатором конкурентоспроможності економіки будь-якої країни, у тому числі й України. Однією зі складових, що вплива-ють на показник Індексу глобальної конкурентоспроможності країни (розраховується Всесвітнім економічним форумом), є комплекс пока-зників розвиненості фінансового ринку. За результатами дослідження 2012–2013 рр., у якому взяли участь 144 країни світу, у рейтингу країн за значенням Індексу глобальної конкурентоспроможності Україна посідає лише 73 місце. Серед складових, що стримують розвиток кон-курентоспроможності України, Всесвітній економічний форум відзна-чив такі: доступність фінансових послуг – 113-те місце; можли-вість/легкість залучення капіталу на внутрішньому ринку акцій – 129-те місце; регулювання фондових бірж – 124-те місце [3].

За інформацією регулятора – Національної комісії з цінних папе-рів та фондового ринку – система вітчизняного фондового ринку представлена значною кількістю його професійних учасників.

Так, станом на 31.12.2013 кількість ліцензій, виданих Комісією професійним учасникам фондового ринку на провадження професій-ної діяльності, становила 1 228, у тому числі: 554 ліцензії на прова-дження діяльності з торгівлі цінними паперами; 319 – на провадження депозитарної діяльності депозитарних установ; 344 – на провадження діяльності з управління активами інвестиційних інвесторів; 10 – на провадження діяльності з організації торгівлі на ринку цінних паперів; 1 ліцензія на провадження клірингової діяльності [1].

За 2013 рік обсяг залучених інвестицій в економіку України за допомогою інструментів фондового ринку становив 144,38 млрд грн. Порівняно з аналогічним періодом 2012 р. він зріс на 37,43 млрд грн.

У 2013 році більшість показників фондового ринку продемонстру-вали позитивну динаміку, так, обсяг торгів на ринку цінних паперів ста-новив 1 676,97 млрд грн. (рис. 1), тоді як у 2012 р. цей показник дорів-нював 2 530,87 млрд грн. Зниження обсягу торгів у 2013 р. відбулося за рахунок зменшення операцій із цінними паперами на позабіржовому ри-нку до 1 213,54 млрд грн. внаслідок запровадження з 1 січня 2013 року


202

особливого податку на операції з відчуження цінних паперів і опера-цій з деривативами.

Водночас темпи зростання фондового ринку у 2013 р. були випе-реджаючими порівняно з ВВП, зокрема обсяг торгів на ринку цінних паперів перевищив цей показник на 222 млрд грн. (рис. 1).

1 067,26

1 537,79

2 171,10

2 530,87

1 676,97

913,351 082,57

1 316,60 1 408,89 1 454,93

0

500

1 000

1 500

2 000

2 500

3 000

2009 2010 2011 2012 2013

обсяг торгів, млрд. грн. ВВП, млрд. грн.

Рисунок 1 – Порівняльні дані обсягів торгів на ринку цінних паперів і ВВП, млрд грн. [1]

Головним індикатором розвитку фондового ринку та фінансової

системи країни є частка капіталізації лістингових компаній у ВВП країни. В Україні цей показник протягом 2009–2012 рр. демонстрував стійку тенденцію до зростання і у 2012 році становив 19,7 %. Для по-рівняння, у наших найближчих сусідів Польщі та Росії – 36,3 % та 43,4 % відповідно. Для економічно розвинених країн цей показник пе-ревищує 100 % (США – 114,9 %, Великобританія – 122,2 %).

Протягом аналізованого періоду 2009–2013 рр. спостерігаємо під-вищення активності біржового сегмента фондового ринку (рис. 2). За підсумками 2013 р. обсяг виконаних біржових контрактів із цінними паперами на організаторах торгівлі збільшився удвічі і становив 463,43 млрд грн., тоді як у 2012 році цей показник становив 263,67 млрд грн. (рис. 3). Водночас спостерігається і збільшення частки біржо-вого ринку в загальному обсязі торгів на ринку цінних паперів.

В Україні продовжується поступальний рух до формування пов-ноцінної ринкової економіки, що вимагає створення активної ринкової інфраструктури. Побудова довершеної інфраструктури фінансового ринку в сучасних умовах неможлива без існування ефективно діючого


203

механізму для проведення операцій із цінними паперами. За твер-дженням З. Лапішко, інфраструктура ринку та його елементи, серед яких чільне місце належить ринку цінних паперів, – це динамічна сис-тема, завдання та функції якої постійно видозмінюються, удоскона-люються, уточнюються [2]. Однак основні функції, які виконує інфра-структура ринку цінних паперів, є сталими, при цьому авторка виділяє такі: посередницьку, яка реалізується шляхом створення умов для вза-ємодії емітентів фондових цінностей та інвесторів; організаційну – створення умов для організації торгівлі фондовими цінностями; техні-чну – технічне забезпечення проведення операцій з фондовими цінно-стями та інформаційну, яка полягає у створені відкритого інформа-ційного простору для діяльності ринку.

36,01 131,29 235,44 263,67 463,434,5

10,74 13,16 12,59

27,69

0

5

10

15

20

25

30

0

100

200

300

400

500

2009 2010 2011 2012 2013

Обсяг виконаних біржових контрактів з цінними паперами на організаторах торгівлі, млрд. грн.Частка біржового ринку в загальному обсязі торгів на ринку цінних паперів, %

Рисунок 2 – Обсяг виконаних біржових контрактів і частка

біржового ринку в загальному обсязі торгів на ринку цінних паперів у 2009–2013 рр. [1]

Важливим елементом інфраструктури ринку цінних паперів, як се-

гмента фінансового, є фондові біржі, основні функції яких полягають в організації операцій з купівлі-продажу цінних паперів і їх деривати-вів. Тому оцінка обсягів здійснюваних на фондових біржах операцій є важливим показником розвитку національної економіки будь-якої країни. Особливо важливим це питання є в контексті функціонування


204

економіки ринкового типу, оскільки дозволяє виявити основні потре-би учасників ринку та ступінь їх задоволеності.

Фондовий ринок поділяється на первинний і вторинний, які, у свою чергу, пропонують множину способів купівлі та продажу цінних паперів, основним з яких є торгівля цінними паперами на фондовій біржі.

При цьому слід відзначити, що фондові біржі лише створюють умови, необхідні для здійснення торгівельних угод із цінними папе-рами, обслуговують ці угоди, допомагають зустрітися продавцям і по-купцям, надають приміщення, консультаційні та арбітражні послуги, технічне обслуговування та забезпечують усім для того, щоб ці опера-ції відбулися.

У сучасному тлумаченні фондова біржа – це місце зустрічі про-давців і покупців цінних паперів, місце, де їхня ціна визначаться попи-том і пропозицією на них, а процес купівлі-продажу регулюється пра-вилами та положеннями, тобто мова йде про організований ринок цін-них паперів. Фондова біржа є регулятором фінансового ринку, який певним чином організований і є постійно діючим, тобто ринком, на якому відбуваються купівля та продаж цінних паперів, а також інших фінансових інструментів.

Історично біржова торгівля виникла кілька сторіч тому у формі організованих ринків оптової торгівлі товарами (ярмарки, караванна торгівля). Поява фондових бірж, як організованих торговельних май-данчиків, стала відкриттям для міжнародних фінансових відносин. Ре-волюційність полягала в розв’язанні проблеми ліквідності капіталу, тобто фондові біржі виникають з появою акціонерного капіталу. За-вдяки розвитку біржової торгівлі інвестиції в акції набули майже та-кого ліквідного характеру, як і готівкові гроші. Біржова торгівля відрі-зняється від неорганізованих торгів наявністю публічності та відкри-тості, а також гарантуванням виконання угод. Висока надійність біржових торгів зумовлена тим, що фондова біржа визначає правила допуску до торгів, правила лістингу, а також правила проведення са-мих торгів.

З розвитком комп’ютерних та інтернет-технологій торгівля на бі-ржах переходить у віртуальне середовище і може бути доступною для будь-кого. Така доступність має низку як переваг, так і недоліків. Ос-новними перевагами відкритості (доступності) фондових бірж є: збі-льшення обсягу акумульованих вільних грошових коштів і, відповід-но, збільшення стійкості фондової біржі до різких коливань; підви-щення ліквідності інструментів, торгівля якими відбувається на біржі; підвищення фінансової грамотності населення, оскільки для торгівлі


205

на фондових біржах особа повинна володіти певними мінімальними уявленнями про функціонування фондової біржі; збільшення обсягу доступного капіталу знижує вартість його залучення для підприємств.

Серед недоліків слід відзначити: зростання кількості некваліфі-кованих трейдерів; перехід на алгоритмічні методи торгівлі, що міс-тить ризик запрограмованих помилок, які програма (робот) повторю-ватиме до того часу, поки помилка не буде виправлена.

Поширення системи алгоритмічної торгівлі з використанням спе-ціальних програм збільшує навантаження на торговельні системи і змушує фондові біржі встановлювати обмеження на такі операції.

Організований фондовий ринок в Україні представлений фондови-ми біржами. Станом на 01.01.2014 в Україні ліцензію на провадження діяльності з організації торгівлі мали 10 фондових бірж, а саме: Київська міжнародна фондова біржа, Придніпровська фондова біржа, Східно-Європейська фондова біржа, Українська біржа, Українська міжбанківсь-ка валютна біржа, Українська міжнародна фондова біржа, Українська фондова біржа, Фондова біржа “ІННЕКС”, Фондова біржа “Перспекти-ва”, Фондова біржа “ПФТС”.

Загальний обсяг торгів на українських фондових майданчиках по-стійно зростає. Так, у 2009 році обсяг торгів становив 36,01 млрд грн., що дорівнює близько 4,5 % ВВП, а у 2013 році – вже 463,43 млрд грн., що становить 31,85 % [1] (рис. 3).

На організаційно оформленому ринку у 2011–2013 рр. спостері-галася консолідація торгівлі цінними паперами. Так, у 2011 р. близько 98 % біржових контрактів (договорів) зосереджено на трьох фондових біржах: ПрАТ ФБ “ПФТС”, ПАТФБ “Перспектива” та ПАТ “Україн-ська біржа” (табл. 1).

Окрім того дві фондові біржі навіть збільшили свою частку в за-гальному обсязі торгів на біржовому фондовому ринку: ПАТ “Фондо-ва біржа “Перспектива” – з 27,91 % у 2010 р. до 33,58 % у 2011 р., ПАТ “Українська біржа” – з 20,95 % у 2010 р. до 26,96 % у 2011 році. При цьому частка обсягів торгів на ПАТ “КМФБ”, ПрАТ “УМФБ” та ПрАТ “УМВБ” у 2011 році зменшилася до 0,88 %, 0,46 %, 0,001 % ві-дповідно.

У 2012 році близько 98,25 % біржових контрактів (договорів) з цінними паперами було зосереджено на трьох фондових біржах: “Пе-рспектива” (55,21 %), “ПФТС” (33,93 %) та “Українська біржа” (9,11 %).


206

36,01 131,29 235,44 263,67 463,43

913,35

1 082,57

1 316,60

1 408,89

1 454,93

3,94

12,13

17,88 18,71

31,85

0,00

5,00

10,00

15,00

20,00

25,00

30,00

35,00

0

200

400

600

800

1 000

1 200

1 400

1 600

2009 2010 2011 2012 2013Обсяг виконаних біржових контрактів з цінними паперами на організаторах торгівлі, млрд. грн.ВВП, млрд. грн.

Рисунок 3 – Частка обсягів торгів на фондових майданчиках

у ВВП, % [1] Упродовж 2013 року на біржовому ринку ситуація зазнала суттє-

вих змін – близько 91,01 % біржових контрактів із цінними паперами було зосереджено на двох фондових біржах: “Перспектива” (67,23 %) та “ПФТС” (23,78 %) (табл. 1) [1].

Таблиця 1 – Обсяг і частка біржових контрактів (договорів)

з цінними паперами на організаторах торгівлі у 2011–2013 рр.

Організатор торгівлі

2011 2012 2013

Обсяг торгів, млн грн.

Частка, % Обсяг торгів, млн грн.

Частка, %


Частка, %

ІННЕКС 32,3 0,01 10,01 0,004 220,78 0,05

КМФБ 2081,08 0,88 2 127,64 0,81 11 791,51 2,54

ПФТС 88 850,18 37,74 89 463,95 33,93 110 225,46 23,78

ПФБ 245,23 0,10 649,75 0,25 13 090,14 2,82

ПЕРСПЕКТИВА 79 070,31 33,58 145 563,96 55,21 311 585,67 67,23


207


Організатор торгівлі

2011 2012 2013


Частка, % Обсяг торгів, млн грн.

Частка, %


Частка, %

СЄФБ 199,61 0,08 356,67 0,14 1 081,52 0,23

УФБ 396,37 0,17 434,40 0,16 3 333,83 0,72

УМВБ 1 083,56 0,46 51,48 0,02 1,49 0,0003

УМФБ 2,39 0,001 989,99 0,37 1 210,71 0,26

УБ 63 478,41 26,96 24 023,66 9,11 10 890,31 2,35

Разом 235 439,42 100,00 263 671,51 100 463 431,42 100,00

Джерело: [1]. З поданих даних бачимо, що існує група фондових бірж, частка

яких у загальному обсязі торгів протягом останніх трьох років становить менше 1 % (Фондова біржа “ІННЕКС”, Київська міжнародна фондова біржа, Придніпровська фондова біржа, Східно-Європейська фондова біржа, Українська фондова біржа, Українська міжнародна фондова бір-жа), а їх сумарна частка коливається від 1,7 % у 2011 та 2012 роках до 8,97 % у 2013 році.

Протягом аналізованого періоду стрімко зростає частка операцій з державними облігаціями, що зумовлено значними запозиченнями уряду на ринку цінних паперів. У 2009 році їх частка становила всього 9,28 %, однак у 2013 р. частка зросла більш ніж у 4,6 раза – до 43,02 % (табл. 2).

Таблиця 2 – Обсяг і структура проведених торгів з видами

цінних паперів за 2009–2013 рр., млн грн.

Показник

Станом на 31.12.2009





млрд грн.

% млрд грн.

% млрд грн.

% млрд грн.

% млрд грн.

%

Акції 470,73 44,1 565,25 36,76 636,07 29,29 591,86 23,39 171,10 10,20

Корпоративні облігації

81,13 7,6 69,50 4,52 103,70 4,78 124,89 4,93 98,87 5,90

Муніципальні облігації

0,66 0,06 0,50 0,03 1,67 0,08 7,48 0,30 3,60 0,21

Державні облігації

98,99 9,28 354,12 23,03 855,55 39,40 1 217,06 48,09 721,47 43,02


208


Показник






млрд грн.

% млрд грн.

% млрд грн.

% млрд грн.

% млрд грн.

%

Похідні (деривативи)

0,10 0,01 3,75 0,24 23,99 1,10 24,91 0,98 18,01 1,07

Інвестиційні сертифікати

76,31 7,15 115,49 7,51 114,42 5,27 137,74 5,44 496,50 29,61

Інші фінансові інструменти (ощадні (депозитні) сертифікати, заставні цінні папери, іпотечні цінні папери, казначейські зобов`язання)

339,36 31,8 441,77 28,73 435,72 20,06 426,92 16,87 167,42 9,98

Обсяг виконаних біржових контрактів з цінними паперами на організаторах торгівлі

36,01 3,37 131,29 8,54 235,44 10,84 263,67 10,42 463,43 27,63

Обсяг торгів на ринку цінних паперів

1 067,26 100 1 537,79 100 2 171,1 99,97 2 530,87 100 1 676,97 100

Джерело: [1]. Вагомою протягом усього аналізованого періоду залишається і

частка інших фінансових інструментів (ощадні (депозитні) сертифіка-ти, заставні цінні папери, іпотечні цінні папери, казначейські зо-бов`язання) – 31,8 % у 2009 році, 28,7 % у 2010 р., 20,06 % у 2011 р., 16,87 % у 2012 р., однак у 2013 році відзначаємо зменшення майже удвічі – до 9,98 %.

Так, у загальній структурі торгів цінними паперами у 2009 році переважають операції з акціями – 44,11 %, серед них на біржовий ри-нок припадає всього 2,88 % від загального обсягу торгів.

Протягом наступних років спостерігаємо стійку тенденцію до зменшення питомої ваги торгів акціями – з 36,76 % у 2010 р. до


209

10,20 % у 2013 році. Водночас збільшується обсяг операцій з акціями, проведених на біржовому ринку, – з 7,74 % у 2010 р., з певним спа-данням до 3,64 % у 2012 р., до 26,25 % у 2013 році. Концентрація обі-гу цінних паперів на фондових біржах має важливе значення для фон-дового ринку, зокрема для поліпшення його прозорості, ліквідності, інвестиційної діяльності, дозволить збільшити кількість угод, що у свою чергу сприятиме зростанню фіскальних надходжень до бюджету.

Проведене дослідження дає підстави стверджувати, що вітчизня-ний фондовий ринок уже сформувався. Значні темпи його зростання були відзначені у період з 2001 по 2011 рік, а у структурі торгів пере-важали пайові цінні папери. Однак починаючи з 2009 року спостеріга-ємо стрибкоподібне зростання загального обсягу торгів на українсь-ких фондових майданчиках. За період 2009–2013 рр. обсяг торгів зріс майже у 13 разів і становив 31,85 % ВВП. Водночас відбулося змі-щення акцентів у сторону торгівлі борговими цінностями. Також від-значаємо домінування неорганізованого ринку, хоча частка торгів на організованому ринку поступово зростає, що є наслідком законотвор-чих ініціатив держави в цій царині.

Висновки. За своїм розвитком фондовий ринок України більше тяжіє до континентальної моделі розвитку, характерної для країн Єв-ропи (Франція, Німеччина), де визначальна роль у залученні інвести-цій відводиться борговим інструментам. Крім того українська модель фондового ринку є набагато ближчою до “континентальної” ще з ура-хуванням того факту, що частка банків у фінансуванні економіки є значною за майже невідчутної ролі домогосподарств.

З’ясовано, що для України характерною є проблема незначного за обсягами фондового ринку, який при цьому є ризиковим і низькорен-табельним, а вартість входження на нього та підтримання необхідних нормативів є надмірними і не покриваються надходження від прова-дження професійної діяльності.

Виявлені диспропорції в розвитку вітчизняного фондового ринку потребують відповідного “коригування” в частині стимулювання пере-міщення торгів із неорганізованого ринку на організований, створення сприятливих умов для входження зовнішніх інвесторів, задіяння меха-нізму корпоративного контролю на ринку пайових інструментів, усу-нення причин, що обмежують інвестиційну привабливість вторинного ринку, тощо. Розв’язання хоча б частини перелічених проблем сприя-тиме формуванню цивілізованого ринку цінних паперів, який стане ре-альним механізмом постачання (переливу) фінансових ресурсів в еко-номіку країни.


210

Список літератури 1. Аналітичні дані щодо розвитку фондового ринку [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://www.nssmc.gov.ua/fund/analytics. 2. Лапішко З. Я. Завдання і функції інфраструктури ринку цінних паперів /

З. Я. Лапішко // Фінансово-кредитна діяльність: проблеми теорії та практики. – Харків, 2009. – Вип. 2(7). – С. 180–185.

3. Місце України за Глобальним індексом конкурентоспроможності у 2012–2013 рр. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www.uintei.kiev.ua.

4. Положення про функціонування фондової біржі [Електронний ресурс] : затвер-джене Рішенням ДКЦПФР 19.12.06 № 1542. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua.

5. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства про цінні папери [Електронний ресурс] : закон України. – Режим доступу : http:// http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/5042-17.

6. Про цінні папери та фондовий ринок : закон України від 23.02.2006 № 3480-IV, із зм. і доп. // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 31. – Ст. 268.


Summary The current state of the stock market in Ukraine analyzed in the paper,

the main indicators of stock exchange trading values are explored in the article. The problems of trading in the stock market of Ukraine by the arti-cle and solutions are proposed and trends of stock markets at present are justified.

Keywords: stock market, stock exchange, securities, stock trades, government regulation of exchange activity.


211

УДК: 336.761

Л. В. Назаренко, аспірантка ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”©

ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ ПОНЯТТЯ “ФОНДОВИЙ РИНОК”

У статті здійснено аналіз поняття “фондовий ринок”. На підставі синтезу тлумачення поняття виділено найбільш поширені підходи, які використовуються в науковій літературі, та сформовано на цій основі власну точку зору. Розглянуто проблему тотожності понять “ринок цінних паперів” і “фондовий ринок”, визна-чено сферу їх застосування. Проведено дослідження смислового наповнення цих понять та основних характерних особливостей, які є ключовими і покладені в їх основу.

Ключові слова: фонд, фондовий ринок, ринок цінних паперів, ринок капіталу, фінансовий ринок.

Постановка проблеми. Фондовий ринок будь-якої країни є ва-гомим і необхідним елементом її економіки, який безпосередньо впливає на розвиток держави та її суб’єктів. Аналіз стану фондового ринку в Україні та світі в цілому є найбільш значущим питанням для ефективного функціонування фінансової системи, особливо якщо вра-ховувати сучасний стан фінансових інститутів в умовах кризи.

Вивчення цього питання, вважаємо, необхідно розпочати з визна-чення сутності самого поняття “фондовий ринок”, оскільки сьогодні у вітчизняній і зарубіжній літературі немає чіткого й однозначного ви-значення поняття, тому це стало причиною його різнопланового за-стосування.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженням питан-ня тотожності понять “ринок цінних паперів” і “фондовий ринок” за-ймалися як зарубіжні, так і вітчизняні науковці. Серед них О. А. Прис-тупко, Л. М. Панова, О. М. Мозговий, О. М. Буренін, В. О. Галанов та інші. В економічній літературі розмежовують ці два поняття, однак однозначного підходу немає, тому ця проблема вимагає додаткового дослідження.

Метою статті є з’ясування сутності поняття “фондовий ринок” і формування власної точки зору на підставі аналізу економічної думки різних авторів з цього питання, дослідження особливостей діяльності та причин ототожнення з іншими ринками.

© Л. В. Назаренко, 2014


212

Виклад основного матеріалу. Фондовий ринок є невід’ємним і важливим елементом фінансової системи ринкової економіки. Слід зазначити, що ми зіткнулися з проблемою неоднозначного трактуван-ня та розуміння поняття “фондовий ринок” вченими, проте його акти-вно використовують у засобах масової інформації, науковій літерату-рі, програмах соціально-економічного розвитку тощо. Однак ця про-блематика і до цього часу не втратила своєї актуальності з точки зору теоретичного розгляду та практичного втілення в життя через відпові-дні зміни в літературі та законодавстві.

Словом “фонд” широко користуються для визначення різних за змістом економічних понять, але найчастіше – для визначення суми грошових або матеріальних цінностей, що мають цільове призначення (основні й оборотні фонди, фонд заробітної плати, фонд розвитку ви-робництва, фонд накопичення, амортизаційний фонд, пенсійний фонд тощо). Так само називають і сукупність цінних паперів.

М. Батунін проаналізував поняття “фонд” із морфологічної та економічної точок зору. Першочергово воно було еквівалентом понят-тю “первинний капітал”, тобто субстанція, яка ще не приносила дохід, але вже була цінністю.

Слово “фонд” (латинське “fundus”, французьке “fond”), по-перше, означає – запаси, ресурси, нагромадження, капітал, по-друге – кошти чи матеріальні цінності, нагромаджувані з певною метою [7].

Понад триста років тому цей термін запозичила економіка. Спо-чатку його застосовували як назву капіталу, що має певне (цільове) призначення. Наприклад, в Англії фондові капітали (funds) спрямову-валися спочатку на погашення державних позик, а пізніше використо-вувалися на утримування урядових установ. У Німеччині в ХІХ ст. термін “фонди” набув нового значення: так стали називати білети державних позик, облігації і взагалі папери, що дають постійний від-сотковий дохід. Російська дореволюційна література теж давала ви-значення “фондам” – це переважно державні боргові зобов’язання. Передумовою створення фондового ринку є розбіжність потреб у фі-нансових ресурсах у господарюючих суб’єктів з наявністю джерел їх задоволення.

Деякі автори вважають, що поняття фондового ринку, яке зустрі-чається у вітчизняній економічній літературі, може вживатись у ши-рокому та вузькому сенсі.


213

Таблиця 1 – Науково-методичні підходи до визначення сутності поняття “фондовий ринок”

№ пор. Автор Визначення

Функціональний підхід

1 Кравченко Ю. Я. Фондовий ринок (ринок цінних паперів) – система економічних

відносин із приводу випуску й обігу цінних паперів між його учасниками

2 Гриньова В. М. Фондовий ринок являє собою сукупність відносин цивільно-

правового характеру, які опосередковують рух капіталів у формі цінних паперів

3 Шкварчук Л. О. Фондовий ринок – це система економіко-правових відносин, пов’язаних з випуском та обігом цінних паперів

4 Шелудько В. М. Фондовий ринок є системою економічних і правових відносин, пов’язаних із випуском та обігом цінних паперів

5 Видяпіна В. І. Фондовий ринок – це система економічних відносин між тим,

хто випускає і продає цінні папери, і тим хто їх купує і стає їх власником

Складовий (сегментний) підхід

6 Оскольський В. В. Фондовий ринок (ринок цінних паперів) – це частина ринку капіталів, де здійснюється купівля-продаж цінних паперів

7 Кондрашихін А. Б. Рожманов В. Г. Пепа Т. В.

Фондовий ринок – сегмент фінансового ринку, на якому обертаються фінансові активи у формі цінних паперів і їх похідних (деривативи, ф’ючерси, опціони) з переважною часткою останніх

8

Ананішнов В. В. Фондовий ринок – складова частина фінансового ринку (ФР у вузькому розумінні) – організований ринок цінних паперів. Це ринок реально існуючого капіталу (грошового та позичкового) і на макрорівні є регулятором економічних процесів, які стихійно протікають у національному господарстві

9 Янчинська Т. М. Фондовий ринок (ринок цінних паперів) – частина ринку капіталів, де здійснюються емісія, купівля та продаж цінних паперів

Підхід з руху фінансових ресурсів

10 Кушлін В. І. Фондовий ринок – один з основних механізмів акумулювання заощаджень і їх трансформації в інвестиції

11 Загородній А. Г. Фондовий ринок акумулює грошові заощадження юридичних осіб

і громадян та спрямовує їх на виробниче і невиробниче вкладання капіталів

Джерело: складено автором на основі [1; 3–6; 9; 12]. Проведене дослідження щодо визначення сутності поняття “фон-

довий ринок” дозволяє стверджувати, що його складна природа має різноманітні прояви і дає можливість аналізувати його з різних пози-цій. Досліджуючи наведені в таблиці 1 визначення, можна зробити


214

висновок про те, що “фондовий ринок” у різних наукових працях роз-глядається за такими підходами:

• система механізмів, за допомогою яких встановлюються від-повідні правові та економічні взаємовідносини між тим, хто випускає і продає цінні папери, і тим хто їх купує і стає їх вла-сником, або характеризується як обмін, організований за зако-нами товарного виробництва та обігу товару, у ролі якого ви-ступають цінні папери (Ю. Я. Кравченко, В. М. Гринькова, Л. О. Шкварчук, В. М. Шелудько, В. І. Видяпіна);

• частина ринку капіталів або фінансового ринку (В. В. Ана-нішнов, Т. М. Янчинська, А. Б. Кондрашихін, В. Г. Рожманов, Т. В. Пепа, В. В. Оскольський);

• система акумулювання та трансформації заощаджень (юриди-чних осіб і громадян), капіталу для інвестицій і врегулювання економічних процесів (А. Г. Загородній, В. І. Кушлін).

На основі проведеного дослідження автором пропонується розг-лядати поняття “фондовий ринок” як складний механізм, за допомо-гою якого встановлюються економічні та правові взаємовідносини і який зводить разом продавців і покупців цінних паперів – емітентів та інвесторів між собою з метою акумулювання та перерозподілу тимча-сово вільних коштів для досягнення макроекономічних і мікроеконо-мічних цілей.

Однак, досліджуючи це поняття, ми зіткнулися з проблемою співвідношення понять “фондовий ринок” і “ринок цінних паперів”. Багато авторів схильні не проводити чітких відмінностей між фондо-вим ринком та ринком цінних паперів і використовувати ці поняття як синоніми або обмежуватися вибором одного з зазначених понять. Це стосується і законодавчої бази щодо функціонування ринку цінних паперів. Так, згідно зі ст. 2 закону України “Про цінні папери та фон-довий ринок” фондовий ринок і ринок цінних паперів є тотожними поняттями: “Фондовий ринок (ринок цінних паперів) – сукупність учасників фондового ринку та правовідносин між ними щодо розмі-щення, обігу та обліку цінних паперів і похідних (деривативів)” [11]. Хочемо зазначити, що законодавчі акти багатьох пострадянських кра-їн, а також деяка юридична література також ототожнюють ці два по-няття, хоча по суті йдеться тільки про одне з них. Це ще пояснюється тим, що фондовий ринок, як і ринок цінних паперів, покликаний брати участь в організації процесу розміщення ресурсів, спостерігаються ключові перетини, а саме: за об’єктом обігу, інструментами, функція-ми, тому більшість авторів не вбачають чітких відмінностей між по-няттями.


215

Деякі економісти пояснюють одночасне вживання двох понять як тотожних тим, що “фондовий ринок” є перекладним, а “ринок цінних паперів” – вітчизняним терміном, тому сталої відмінності між цими поняттями в нашій країні поки що немає. Використання кожного ви-значення залежить також від різноманітних факторів, які впливали на його авторів, теоретичних знань, практичного досвіду та сфери, у якій вони провадили власну діяльність.

Проте фондовий ринок відрізняється від ринку цінних паперів: • укладанням угод на систематичній основі, а не хаотично або

одноразово; • здійснюються переважно угоди купівлі-продажу цінних папе-

рів на відміну від інших юридично допустимих; • цінні папери виконують роль інструментів збільшення капіта-

лу, а не інструментів процесу його обігу; • включенням угод із цінними паперами, які приносять чистий

дохід (акції, облігації); • створенням гнучкого механізму мобілізації та перерозподілу

вільних коштів для забезпечення фінансування витрат підпри-ємств і організацій.

• фондовий ринок покликаний вирішувати питання формування фондів (капіталу певних економічних суб’єктів), яке функціо-нально вирішується за допомогою обмеженого кола фінансо-вих інструментів і технологій [2].

Таким чином, ринок цінних паперів є, безумовно, ширшим за фо-ндовий ринок. Основними інструментами фондового ринку є цінні папери різних видів, типів, які формують свої сегменти: грошового ринку, ринку цінних паперів, ринку капіталів, фондового ринку; як правило, це середньострокові та довгострокові цінні папери. Водночас ринок цінних паперів є ширшим за своїм економічним змістом, ніж фондовий ринок, і містить у собі, крім короткострокових цінних папе-рів, середньострокові та довгострокові, які є основними інструмента-ми фондового ринку [10]. Але хочемо зауважити, що значення фондо-вого ринку, безумовно, величезне, адже у сучасній ринковій економіці ефективний фондовий ринок розглядається як головне національне надбання. Він відіграє суттєву і постійно зростаючу роль в економіці промислово розвинутих країн.

Висновки. Питанню сутності терміна “фондовий ринок” присвя-чено значну кількість досліджень і праць, як результат – його сутність у різних дослідженнях може значно відрізнятись, акцентуючи увагу на його різних аспектах. Таким чином, сучасні поняття фондового ринку та ринку цінних паперів мають значні спільні риси, проте скасувати


216

будь-яке з них без втрати якості опису процесів неможливо. Єдність сутності цих понять задається єдністю базових функцій і наявністю єди-ного об’єкта обігу – грошових ресурсів. Відмінності понять пов’язані з існуванням різних інституційних форм, спрямованих на організацію цього обігу, різних форм трансформації грошових ресурсів, фінансових інструментів. Аналіз праць і досліджень щодо сутності поняття “фондо-вий ринок” дозволив нам визначити основні характерні особливості, які є ключовими і покладаються в основу визначення поняття різними нау-ковцями та дослідниками, і сформулювати власне визначення цієї дефі-ніції. На основі проведених досліджень можна стверджувати, що понят-тя “фондовий ринок” і “ринок цінних паперів” не можуть використову-ватися як синоніми.

Список літератури 1. Архієреєв С. І. Курс економічної теорії : навчальний посібник / за ред. С. І. Ар-

хієреєва, Н. Б. Решетняк. – Харків : НТУ “ХПІ”, 2007. – 331 с. 2. Галенко Н. О. Міжнародний фондовий ринок в контексті глобальної фінансової

системи: специфіка взаємодії [Електронний ресурс] / Н. О. Галенко. – Режим до-ступу : http://perspektyva.dp.ua/files/articles/04.03.2013.pdf.

3. Государственное регулирование рыночной экономики : учебник / под ред. В. И. Кушлина. – 2-е издание, дополненное и переработанное. – М. : Издатель-ство РГАС, 2005. – 825 с.

4. Гринькова В. М. Проблеми розвитку інвестиційної діяльності / В. М. Гринькова, В. О. Корда, Т. І. Лепейко. – Харків : ХДЕУ, 2002. – 254 с.

5. Загородній А. Г. Фінансовоекономічний словник / А. Г. Загородній, Г. Л. Воз-нюк. – К. : Знання, 2007. – 1 072 с.

6. Кравченко Ю. Я. Рынок ценных бумаг в вопросах и ответах : учеб. пособ. для студ. экон. вузов / Ю. Я. Кравенко. – 2-е изд., перераб. и доп. – К. : Ника-Центр, 2005.—536 с.

7. Нікончук В. В. Формування фондового ринку: економічні аспекти еволюції та інституційної динаміки [Електронний ресурс] / В. В. Нікончук. – Режим досту-пу : http://www.vestnikdnu.com.ua/archive/201262/32-37.pdf.

8. Шкварчук Л. О. Фінансовий ринок в системі економічних відносин [Електрон-ний ресурс] / Л. О. Шкварчук. – Режим доступу : http://pidruchniki.com/ 19650323/finansi/finansoviy_rinok.

9. Янчинська Т. М. Фондовий ринок та його розвиток в Україні [Електронний ре-сурс] / Т. М. Янчинська. – Режим доступу : http://libfor.com/index.php? newsid=2158.

10. Еш С. М. Фінансовий ринок : навч. посіб. / С. М. Еш. – К. : Центр учбової літера-тури, 2009. – 528 с.

11. Про цінні папери та фондовий ринок : закон України від 23.02.2006 № 3480-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 31. – C. 1 126–1 153.

12. Оскольський В. В. Ринок цінних паперів в Україні: проблеми функціонування і розвитку / В. В. Оскольський. – К. : КСУ, 1996. – 122 с.



217

Summary The article analyzes the definition of “stock market” based on the

synthesis of interpretation of selected most common approaches used in the literature and formed the basis for this point of view. We consider the problem of identity concepts of “securities market” and “stock market”, defined their scope. A study of the semantic content of these concepts and the basic characteristics that are critical and are the basis of these two concepts.

Keywords: the securities market, the stock market, the capital market, the financial market.


218

УДК 336.27(477)

Є. О. Павловська, ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”©

ТЕНДЕНЦІЇ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО БОРГУ ТА СТАН БОРГОВОЇ СТІЙКОСТІ УКРАЇНИ

У роботі досліджується оцінка стійкості державного боргу, яка відображає здатність країни виконувати основні зобов’язання з погашення та обслуговування позикових фінансових ресурсів. Аналізується динаміка формування та структура державного боргу. Виявлено основні тенденції структурних змін зовнішнього і внутрішнього боргу. Проведено аналіз державного боргу за допомогою показників, які могли б визначити критичний рівень державного боргу для економіки України.

Ключові слова: державний борг, боргова стійкість, боргова політика, крити-чний рівень державного боргу.

Постановка проблеми. Державні запозичення в сучасних умовах господарювання є органічною складовою фінансових систем більшос-ті країн світу, інструментом реалізації економічної стратегії та важе-лем державного регулювання. Практично не існує у світі жодної краї-ни, яка використовує тільки власні фінансові ресурси і при цьому про-водить ефективну соціально-економічну політику. Державний борг є адекватним і природним явищем для фінансового господарства будь-якої держави. Однак активне залучення українським урядом фінансо-вих ресурсів на кредитній основі призводить до нестримно загрозли-вого зростання державного боргу.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Таку проблему, як фо-рмування та нарощування державного боргу, у своїх дослідженнях ви-вчали зарубіжні та вітчизняні вчені: Т. Богдан [1], Т. Бондарук [2], А. Васильченко [3]. Так, наприклад, Д. С. Мілль, вважав, що державний борг – основна причина криз, тому що його використання у величезних масштабах веде до підвищення цін і, як наслідок, до торгових криз [5].

Метою статті є виявлення тенденцій динаміки державного боргу та аналіз стану боргової стійкості України.

Виклад основного матеріалу. Тривалий час економіка України перебуває в стані фінансової нестабільності та дуже чутлива до негати-вних тенденцій світової економіки. Завжди присутній ризик погіршен-ня макроекономічної ситуації, що відповідним чином позначається на показниках боргової стійкості. Існує ризик того, що Україна може поз-бутись одного з найважливіших чинників фінансової стабільності – Ре-зервного фонду. Ефективності боргової політики України можна досяг-ти за умови, що темпи розвитку національної економіки збільшаться, © Є. О. Павловська, 2014


219

буде присутня відносна стабільність курсу гривні та поступово змен-шуватимуться темпи інфляції.

У 2008 році процес економічного зростання було перервано. Про це свідчить аналіз показників за 2008–2009 рр., по-перше, темпи зрос-тання ВВП знизилися на –35,2 %, а, по-друге, індекс споживчих цін на товари та послуги також зменшився на –9,3 %. У 2012 р. зниження ВВП не відбулося, навпаки, цей показник збільшився на 0,2 % за раху-нок розширення внутрішнього попиту. У четвертому кварталі 2012 ро-ку відбулося зниження номінального ВВП, тоді як реальний ВВП ще в третьому кварталі знизився на 1,3 %, а в четвертому – на 2,5 % [7]. Ро-змір реального валового внутрішнього продукту України у 2013 році порівняно з 2012 р. збільшився на 43,69 млрд грн. (табл. 1).

Таблиця 1 – Основні макроекономічні показники розвитку

України

Показник Рік

2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013

Розмір ВВП, млрд грн.

345,1 441,45 544,15 720,73 948,06 913,35 1 082,57 1 302,08 1 411,24 1 454,93

Темпи зростання ВВП, %

29,08 27,91 23,26 32,45 31,54 –3,66 18,52 20,27 8,38 3,09

Індекс споживчих цін на товари та послуги (до попереднього року, %)

109,0 113,50 109,10 112,80 125,20 115,90 109,40 108,00 100,60 99,70

Курс гривні до долара США

5,3 5,05 5,05 5,05 6,87 7,98 7,93 7,98 7,99 7,99

Дефіцит державного бюджету, млрд грн.

10,26 7,95 3,78 9,84 12,5 31,5 64,27 23,56 53,45 64,71

Офіційні резервні активи, млрд дол. США

9,71 19,39 22,36 32,48 31,54 27,29 34,58 31,79 24,55 20,42

Джерело: сформовано автором за даними Офіційного інтернет-представництва Національного банку України, Міністерства фінансів України та Державної служби статистики України [6–8].


220

При фінансуванні дефіциту бюджету зростають державні борги. З 2008–2013 рр. відмінною особливістю є те, що державний борг зрос-тає за рахунок внутрішнього боргу при зниженні зовнішнього. Протя-гом 2004–2013 рр. загальна сума державного боргу зросла більш ніж у шість разів – з 85,57 млрд грн. до 584,37 млрд грн. [8].

Економіка України розвивається меншими темпами, ніж зростання державного боргу. Так, з 2007–2013 рр. спостерігається тенденція зрос-тання більш ніж у три рази показника відношення сукупного державно-го боргу до ВВП з 12,31 % до 40,16 %.

У структурі державного боргу здебільшого завжди переважав зов-нішній борг над внутрішнім. У 2004–2007 рр. спостерігається певна стабільність у структурі державного боргу, причому на зовнішній борг припадає в середньому близько 72 %, а на внутрішній – приблизно 43 %, а в 2009–2012 рр. мала місце стабілізація структури державного боргу на новому рівні: у середньому близько 56 % становить зовнішній державний борг і, відповідно, у середньому близько 44 % внутрішнього боргу (рис. 1).

Рисунок 1 – Структура та динаміка державного боргу України Не можна вважати основною причиною загострення боргових

проблем лише високі темпи приросту боргу, тому що наявна інша проблема – несприятливі зміни у структурі державного боргу. З 2008 року постійну тенденцію до зростання має частка емісійних позик у структурі державного внутрішнього боргу, а також частка гарантова-них зобов’язань у структурі загального боргу.

32,2 30,325

85

34,2 40,1 43,9 45,2 47,753,5

67,8 69,7 75

7565,8 59,9 56,1 54,8 52,3 46,5

-20

0

20

40

60

80

100

0%

20%

40%

60%

80%

100%

2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013

%

РікВнутрішній державний борг, %Зовнішній державний борг, %Приріст державного боргу, %


221

Заборгованість уряду за ОВДП у 2009 р. порівняно з попереднім роком зросла на 54,1 млрд грн. і становила 87,6 млрд грн. А у 2013 році цей показник сягнув до 252,5 млрд грн. (табл. 2). Загрозливе та стрім-ке зростання державного боргу призводить лише до посилення ризи-ків гіперінфляції, до збереження високих відсоткових ставок, і в ре-зультаті – процес інвестиційного відновлення та перехід до сталого економічного зростання стає майже неможливим.

Таблиця 2 – Склад і структура державного боргу України

Складові елементи

державного боргу України

Рік

2009 2010 2011 2012 2013

млрд грн.

% млрд грн.

% млрд грн.

% млрд грн.

% млрд грн.

%

Казначейські зобов’язання

0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0 1,6 0,3

ОВДП 87,6 38,6 138,4 42,8 158,3 44,3 187,3 46,9 252,5 52,6

Заборгованість перед НБУ

3,4 1,5 3,3 1,0 3,2 0,9 3,0 0,8 2,9 0,6

Позики МФО 67,8 29,9 83,1 25,7 84,3 23,6 80,1 20,1 61,9 12,9

Комерційні позики

0,0 0,0 15,9 4,9 16,0 4,5 0,0 0,0 0,0 0,0

ОЗДП 40,2 17,7 56,5 17,5 69,7 19,5 – – 138,9 28,9

Позики закордонним органам управління

12,5 5,5 11,3 3,5 10,7 3,0 9,1 2,3 7,3 1,5

Інші 15,4 6,8 15,1 4,7 15,1 4,2 119,7 30,0 15,2 3,2

Разом 227,0 100,0 323,4 100,0 357,3 100,0 399,2 100,0 480,2 100,0

Джерело: сформовано автором за даними Міністерства фінансів України [http://www.minfin.gov.ua/].

Національне законодавство сприяє зростанню державного боргу.

Економіка України вже балансує на межі боргової стійкості, оскільки урядовий борговий портфель слабкий, і вразливість до впливу макро-економічних шоків є високою.

Ліміт сукупного державного боргу, який зазначений у Бюджет-ному кодексі України, повинен бути на рівні 40 % ВВП. Таке знижен-ня рівня необхідне для створення міцної фінансової системи, за умо-ви, що можливий ризик дії зовнішніх шоків, а також забезпечення


222

відповідного рівня державного боргу економічному потенціалу Украї-ни обслуговувати і погашати боргові зобов’язання.

Фахівці МВФ дотримуються думки, що для країн із середнім і низьким рівнями доходів “точкою відсікання”, яка відповідає серед-ньому рівню боргового навантаження у рік, що передував року виник-нення боргової кризи, є рівень 43 % від ВВП [10]. Слід звернути увагу на таку ситуацію. За останні 30 років різними країнами було оголоше-но 35 % дефолтів, з рівнем державного боргу, що не перевищував 40 % ВВП, а 55 % дефолтів було оголошено країнами з рівнем до 60 % ВВП. Положенням Меморандуму про співробітництво з МВФ визна-чається, що до 2015 року в Україні рівень загального державного бор-гу не повинен перевищувати 35 % від ВВП [4].

Події 2008 року свідчать лише про те, що економіки країн з низь-ким ступенем боргової стійкості потерпають найбільше від світової фінансової кризи. Боргова стійкість – це здатність держави виконува-ти зобов’язання за державним боргом своєчасно і в повному обсязі без суттєвого накопичення заборгованості, застосування реструктуризації чи списання боргу одночасним підтриманням прийнятного рівня еко-номічного зростання [9].

Аналіз боргової стійкості здійснюється за допомогою системи показників. Такий показник, як витрати з обслуговування та погашен-ня державного боргу, є досить важливим, оскільки при досягненні йо-го критичного рівня влада віддаватиме перевагу виконанню своїх фу-нкцій у суспільстві, а не погашенню державного боргу. Це призводить до реструктуризації або до звернення до міжнародних фінансових ор-ганізацій по допомогу.

Показник боргового навантаження держави відображає відно-шення платежів з обслуговування та погашення державного боргу до доходів державного бюджету. Якщо в докризовий період відбувалося зниження обсягів платежів, то вже у 2009 році внаслідок впливу сві-тової кризи бюджетні витрати на погашення й обслуговування держа-ного боргу зросли і становили 4,33 % ВВП, коли у 2008 р. – 0,98 % ВВП.

Окрім зазначених показників використовуються й такі: показник відношення державного боргу до ВВП, показник відношення обслуго-вування та погашення державного боргу до номінального ВВП, від-ношення обсягів зовнішнього боргу до обсягів експорту.

Боргова стійкість України у період з 2004–2013 рр. майже не пе-ретинала критичний рівень і відповідно перебувала поза небезпечни-ми зонами (табл. 3).


223

Таблиця 3 – Показники боргової стійкості України за 2004–2013 рр., %

Показник Рік

2004 2005 2006 2007 2008 2009 2010 2011 2012 2013

Відношення державного боргу до ВВП

19,7 14,3 12,1 9,89 13,8 24,9 29,9 27,43 28,3 40,2

Відношення державного боргу до доходів державного бюджету

96,9 59,9 49,5 43 56,4 108 134 113,6 115 142

Відношення видатків на обслуговування державного боргу до доходів державного бюджету

4,4 2,95 2,33 2,02 1,63 4,31 6,2 7,35 6,99 9,34

Відношення видатків на обслуговування державного боргу до ВВП

0,89 0,7 0,57 0,46 0,39 0,99 1,38 1,78 1,71 2,18

Відношення державного внутрішнього боргу до ВВП

6,34 4,34 3,05 2,47 4,71 9,97 13,1 12,4 13,1 18,2

Відношення державного зовнішнього боргу до ВВП

13,4 9,96 9,1 7,42 9,07 14,9 16,8 15,04 14,8 15,4

Відношення державного зовнішнього боргу до річного обсягу експорту товарів і послуг

21,1 19,6 19,5 16,6 14,6 31,4 33,1 27,62 29 32,7

Джерело: сформовано автором за даними Міністерства фінансів України [http://www.minfin.gov.ua/].

Водночас не можна засвідчити, що показники боргової стійкості

перебувають на безпечному рівні, оскільки динаміка обсягу держав-ного боргу та видатків на його обслуговування має постійну тенден-цію до зростання. При цьому слід враховувати прояв системних ри-зиків в економіці, а саме: можливість погіршення макроекономічної ситуації, зменшення обсягів і якості золотовалютних резервів Націо-нального банку України. Так, наприклад, останнім часом офіційні резервні активи, до яких входять резерви в іноземній валюті, золото та спеціальні права запозичення, зазнали значного скорочення. Так, у 2013 році цей показник становив 20,42 млрд дол. США, а у 2007 р. – 32,48 млрд дол. США. У 2011 році продаж іноземної валюти Націо-нальним банком України на суму 13,7 млрд дол. США призвів до


224

скорочення міжнародних резервів [6]. Ключовими джерелами попов-нення резервів є: купівля іноземної валюти на міжбанківському ва-лютному ринку; надходження до державного казначейства України коштів від розміщення ОВДП. Забезпечення ефективного співвідно-шення рівнів дохідності, ліквідності та захищеності – це основна ме-та управління міжнародними резервами.

Слід зазначити, що зростання обсягів державного боргу саме по собі не є проблемою. Проблемою є питання, на які саме цілі буде ви-користано кошти, які держава отримує в борг. Важливо, щоб ці кошти використовувалися як інвестиції в масштабні загальнодержавні проек-ти і, як наслідок, стимулювали створення додаткових робочих місць і сприяли поступовому виходу з кризової ситуації.

Висновки. Державний борг необхідно оцінювати з точки зору позитивного впливу на економічний розвиток. Коли дохідність проек-тів (у які було інвестовано запозичені кошти) перевищує за кредитами рівень відсоткової ставки, то тільки в цьому разі проявляється позити-вна роль і вплив державних позик. У разі витрачання цих коштів на споживчі цілі позитивний вплив матиме зовнішнє фінансування лише на етапі нетто-залучення позик.

Список літератури 1. Богдан Т. Боргова піраміда та її наслідки [Електронний ресурс] / Т. Богдан. – Ре-

жим доступу : http://gazeta.dt.ua/finances/borgova-piramida-ta-yiyi-naslidki.html. 2. Бондарук Т. Г. Зовнішній державний борг України та механізм його обслуго-

вування / Т. Г. Бондарук // Фінанси України. – 2001. – № 5. – С. 94–102. 3. Васильченко А. Державний борг невпинно зростає / А. Васильченко // Еко-

номіст. – 1997. – № 1. – С. 34–35. 4. Меморандум про економічну та фінансову політику [Електронний ресурс]. – Ре-

жим доступу : http://bank.gov.ua/publication/other/Memorandum.pdf. 5. Милль Д. С. Основы политической экономии / Д. С. Милль. – М. : Прогресс,

1980. – Т. 2. 6. Офіційне інтернет-представництво Національного банку України [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://www.bank.gov.ua/control/uk/index. 7. Офіційний сайт Державної служби статистики України [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://ukrstat.gov.ua/. 8. Офіційний сайт Міністерства фінансів України [Електронний ресурс]. – Режим

доступу : http://www.minfin.gov.ua/. 9. Сергієнко О. В. Побудова концепції визначення специфічних показників, які вка-

зують на критичний стан державного боргу саме для економіки України [Елек-тронний ресурс] / О. В. Сергієнко. – Режим доступу : http://molodyvcheny. in.ua/files/journal/2014/9/15.pdf.

10. Debt Sustainability in Low – Income Countries: Proposal for an Operational Frame-work and Policy Implications / International Monetary Fund and International Devel-opment Association. – February 3, 2004.



225

Summary In work the assessment of stability of a public debt which reflects abil-

ity of the country to fulfill the main obligations for repayment and service of loan financial resources is investigated. Dynamics of formation and structure of a public debt is analyzed. The main tendencies of structural changes of an external and internal debt are revealed. In article the analysis of a public debt by means of indicators which could determine the critical level of a public debt for economy of Ukraine is carried out.

Keywords: public debt, debt stability, debt policy, critical level of a public debt.


226

УДК 336.143.2:352

Ю. М. Петрушенко, канд. екон. наук, доц., А. С. Воронцова, аспірантка

ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”©

ДЖЕРЕЛА ФОРМУВАННЯ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ: ВІТЧИЗНЯНИЙ І ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД

Досліджено основні особливості формування місцевих бюджетів в Україні та охарактеризовано місцеві податки і збори як складові місцевого бюджету. На основі аналізу джерел формування місцевих бюджетів країн Східної Європи (на прикладі Польщі, Болгарії, Угорщини) зроблено висновки щодо необхідності вдос-коналення системи місцевих бюджетів в Україні.

Ключові слова: місцеві бюджети, власні доходи, місцеві податки та збори, фінансова автономія, місцеве самоврядування.

Постановка проблеми. У сучасних умовах розвитку України пи-тання децентралізації влади постає як ключове завдання держави та передумова для подальшої європейської інтеграції. Накопичений дос-від неефективного управління органами місцевого самоврядування не може сприяти подальшому розвитку місцевих громад.

Місцеві бюджети, як основні фінансові плани та правові акти мі-сцевих органів влади, посідають важливе місце в управлінні економі-кою держави та сприяють суспільному розвитку окремих регіонів.

Місцеві податки та збори є складовими дохідної частини місце-вих бюджетів, що покликані відповідати інтересам органів місцевого самоврядування. Як свідчить практика економічно розвинених країн, місцеві податки та збори повинні становити принаймні 30 %. Але від-повідно до законодавства України, місцеві податки та збори не є осно-вним джерелом місцевих бюджетів, що негативно впливає на розвиток місцевої інфраструктури та якість надання послуг населенню.

Саме тому створення ефективного механізму системи формування та функціонування місцевих бюджетів України є актуальним питанням.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженням особ-ливостей формування місцевих бюджетів займалося багато вітчизня-них науковців. Зокрема В. Л. Андрущенко [1] та Т. Г. Бондарук [2] до-сліджували особливості місцевого оподаткування зарубіжних країн, О. М. Бориславська [3] розглядала питання щодо особливості децент-ралізації місцевих органів влади, К. М. Владимиров [6] та Н. І. Власюк [7] розробляли основні положення щодо формування місцевих бю-джетів в Україні, Т. Е. Городецька [8] та І. С. Лабузова [11] приділяли особливу увагу питанням реформування податкової системи України, зокрема в частині місцевих податків і зборів. © Ю. М. Петрушенко, А. С. Воронцова, 2014


227

Метою статті є розробка пропозицій з удосконалення системи формування місцевих бюджетів в Україні на основі аналізу сучасної системи та зарубіжного досвіду.

Виклад основного матеріалу. Ефективна робота органів місцевого самоврядування, що опікуються соціально-економічним розвитком те-риторіальних громад, багато в чому залежить від раціонального форму-вання місцевих бюджетів як на державному, так і на місцевому рівнях.

На сьогодні в економічній літературі прийнято виділяти три ос-новні моделі організації місцевого самоврядування [6; 7], які у свою чергу впливають на місцеві фінанси:

• англосаксонська (Великобританія, США, Канада) – характери-зується високим рівнем автономії, що проявляється в особли-востях формування місцевих бюджетів, застосуванні принци-пу виборності, контролю з боку громади, “дії в межах наданих повноважень”;

• континентальна (Бельгія, Іспанія, Італія, Франція, країни Ла-тинської Америки, Близького Сходу) – характеризується об-меженою автономією на місцевому рівні, знаходженням міс-цевого самоврядування на найнижчий ланці в ієрархії системи управління, наявним контролем з боку держави;

• змішана (Австрія, Німеччина, Японія) – характеризується по-єднанням елементів англосаксонської та континентальної мо-делей у розподілі повноважень і відповідальності між держав-ною та місцевою ланкою управління.

Деякі науковці пропонують також розглядати повноваження міс-цевих органів влади по осі “північ – південь”. Тобто для скандинавсь-ких країн характерним є високий ступінь автономії місцевого самов-рядування, а для країн південної Європи – низький [7].

Зазначимо, що Україну можна віднести до континентальної моделі організації місцевого самоврядування. Ратифікація Європейської хартії “Про місцеве самоврядування”, що була здійснена в 1997 році, зумови-ла взяття державою зобов’язань міжнародних стандартів організації та функціонування місцевого самоврядування. Відповідно до дев’ятої статті цього акта, “місцева влада має право в рамках національної еко-номічної політики на свої власні адекватні фінансові ресурси, якими вона може вільно розпоряджатись в межах своїх повноважень…” [9]. Тобто місцеві органи влади мають повноваження встановлювати в ме-жах закону розмір місцевих податків і зборів як частини фінансових ресурсів місцевих бюджетів, формувати власні фінансові ресурси.

На рисунку 1 наведена схема рівнів бюджетної системи, що скла-дена відповідно до норм Бюджетного кодексу України.


228

Рисунок 1 – Структура рівнів бюджетної системи України

Джерела формування дохідної частини місцевих бюджетів, склад яких регулюється Бюджетним кодексом України, наведені на рисунку 2.

Рисунок 2 – Джерела формування дохідної частини місцевих бюджетів України

Розглянемо структуру доходів місцевих бюджетів України за січень-червень 2014 року, що наведена на рисунку 3. Найбільшу питому вагу в дохідній частині місцевих бюджетів становлять податок на доходи фізичних осіб (61 %) і неподаткові надходження (13,4 %). У свою чер-гу найменшу частку займають цільові фонди (0,3 %) та доходи від операцій з капіталом (1,2 %).

Зупинимося більш детально на податкових надходженнях, а саме на місцевих податках і зборах. Відповідно до Податкового кодексу

Бюджетна система України

Державний бюджет

Місцеві бюджети

Бюджет АРК

Обласні бюджети

Районні бюджети

Бюджети районів у містах

Бюджети місцевого

самоврядування

Доходи місцевих бюджетів

Податкові надходження Неподаткові надходження

Загальнодержавні та місцеві податки і збори

(обов’язкові платежі)

– доходи від власності та підприємницької діяльності;

– адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційної господарської діяльності;

– інші неподаткові надходження

Трансферти

Кошти, одержані від інших органів державної влади, АРК, органів місцевого

самоврядування, інших держав або міжнародних організацій

на безоплатній і безповоротній основ

Доходи від операцій із капіталом


229

України, до місцевих належать податки та збори, що встановлені від-повідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов’язковими до сплати на території відповідних територіальних громад [12]. До місцевих податків і зборів належать:

• податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; • єдиний податок; • збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності; • збір за місця для паркування транспортних засобів; • туристичний збір [12].

Рисунок 3 – Структура доходів місцевих бюджетів України за січень – червень 2014 р. (побудовано авторами за даними Інституту бюджету та соціально-економічних досліджень [5])

Причому податок на нерухоме майно, відмінне від земельної діля-

нки, єдиний податок і збір за провадження деяких видів підприємниць-кої діяльності є обов’язковими для встановлення місцевими радами. Решта зборів встановлюються в межах повноважень місцевих рад.

Слід звернути увагу на те, що відповідно до Податкового кодексу України місцевим органам самоврядування забороняється самостійно встановлювати власні податки та збори. Це зумовлює відсутність:

• фінансової автономії на місцевому рівні; • мотивації органів місцевого самоврядування в якісному обслу-

говуванні населення; • конкуренції між різними територіальними громадами, що при-

зводить до “консервування” влади. Тобто місцеві податки та збори не є основним фінансовим джере-

лом органів місцевого самоврядування. Пропонуємо розглянути зміну частки місцевих податків і зборів у

доходах зведеного, державного та місцевих бюджетів України за пері-од з 2010 року по січень – червень 2014 року (без урахування міжбю-джетних трансфертів), що наведені в таблиці 1.

7,8 4,212,1

61

1,213,4 0,3

Місцеві податки і збориІнші податкові надходження Плата за землюПодаток на доходи фізичних осібДоходи від операцій з капіталомНеподаткові надходженняЦільові фонди


230

Таблиця 1 – Зміна доходів зведеного, державного та місцевих бюджетів України (з 2010 р. по червень 2014 р.)*

Показник Рік, млрд грн. Середній темп

приросту, % 2010 2011 2012 2013 2014

Доходи зведеного бюджету 145,3 177,8 208,8 211,1 224,5 11,5

Доходи державного бюджету 108,9 138,0 162,3 161,9 174,9 12,6

Доходи місцевих бюджетів 36,4 39,8 46,5 49,2 49,6 8,0

Місцеві податки та збори 0,4 1,3 2,2 3,5 3,9 76,7

Частка місцевих податків і зборів у доходах місцевих бюджетів, % 1,1 3,3 4,7 7,1 7,8 –

* Без урахування міжбюджетних трансфертів. Джерело: побудовано авторами за даними Інституту бюджету та соціально-

економічних досліджень [5]. Аналізуючи дані, наведені в таблиці 1, можна зробити висновок,

що у середньому за досліджуваний період спостерігається збільшення доходів різних рівнів бюджетів. Так, доходи зведеного бюджету в се-редньому зросли на 11,5 %, доходи державного бюджету – на 12,6 %, а доходи місцевого бюджету – на 8 %. Сплачені місцеві податки та збори в середньому зросли на 76,7 %. Частка місцевих податків і збо-рів у доходах місцевого бюджету за аналізований період також зрос-тала. Якщо у 2010 році їх частка дорівнювала лише 1,1 %, то у 2014 р. місцеві податки та збори становили 7,8%.

З огляду на наведені статистичні дані можна зробити висновок, що місцеві податки та збори не відіграють значної фіскальної ролі в наповненні місцевих бюджетів. Це є свідченням критичного стану фі-нансування на місцевому рівні.

З метою розробки пропозицій з удосконалення системи місцевих фінансів у фінансовій системі України проведено дослідження струк-тури та особливостей формування місцевих бюджетів країн Східної Європи, які схожі за адміністративним устроєм, географічними та де-мографічними ознаками, зокрема досвід Республіки Польща, Республі-ки Болгарія та Угорщини.

Проведений аналіз доходів місцевих бюджетів досліджуваних країн дозволив виокремити схожі їх джерела:

• власні доходи; • загальна субвенція; • цільові дотації з державного бюджету; • іноземні ресурси, що не підлягають поверненню; • ресурси з ЄС; • інші ресурси, визначені конкретними правовими нормами.


231

Визначимо особливості структури та механізму функціонування місцевих фінансів по кожній з досліджуваних країн окремо.

На нашу думку, основною особливістю Польщі є вдала реформа місцевого самоврядування. На сьогодні в Польщі існує три рівні систе-ми самоврядування: гміна – повіт – воєводство, які є незалежними один від одного. Місцевий бюджет країни складається з податкових надхо-джень (непрямі податки, акцизи, особистий прибутковий податок, кор-поративний податок на прибуток) і неподаткових надходжень.

Основні джерела власних доходів різних рівнів у Польщі наведені в таблиці 2.

Таблиця 2 – Основні джерела власних доходів різних рівнів

місцевого самоврядування Польщі

Рівень Основні джерела власних доходів

Бюджети воєводств

• доходи від комунального майна; • надходження від бюджетних установ, комунальних підприємств, допоміжних

господарств; • надходження від грошових стягнень, штрафів; • нараховані відсотки за несвоєчасне перерахування платежів; • спадщина, дарунки; • відсотки від позик, наданих органами місцевого самоврядування, якщо інше не

передбачено законом; • відсотки на ресурси, що перебувають на банківських рахунках органів

місцевого самоврядування; • дотації з бюджетів суб’єктів місцевого самоврядування

Бюджети гмін

• оподаткування нерухомості; • сільськогосподарський податок; • лісовий податок; • оподаткування транспортних засобів; • оподаткування фізичних осіб; • податок з власників собак; • оподаткування спадщини та дарування; • оподаткування цивільно-правових угод; • гербовий збір; • торговий збір; • адміністративний збір; • місцевий збір; • експлуатаційний збір

Бюджети повітів

• надходження від зборів, що становлять доходи повіту та стягуються на підставі окремих приписів;

• 25 % надходжень від розпорядження майном держави

Джерело: [3].


232

Місцевий бюджет Болгарії складається з двох рівнів – громад і округів. До повноважень місцевого самоврядування належить стягу-вання податків на нерухомість, спадок, дарування тощо.

В Угорщині можна виділити два рівні місцевої влади – муніципа-літети та графства. Головні доходи надходять до місцевих бюджетів з таких джерел:

• місцеві податки та збори, які встановлюють муніципалітети (у межах, визначених законодавством);

• дивіденди та прибутки від власної діяльності, рента комуналь-ної власності тощо;

• виконання обов’язків відповідно до спеціального закону; • отримання трансфертів; • пропорційні надходження фінансів для захисту довкілля та за-

хисту пам’яток, що знаходяться на території муніципалітету; • доходи від продажу мисливських ліцензій на своїй території

[10]. Основними видами місцевих податків в Угорщині є податок на

власність, комунальний податок і місцеві бізнесові податки. Отже, світовий досвід країн Східної Європи свідчить про вдалі

результати реформ місцевого самоврядування, що полягають переду-сім у наданні автономії місцевим органам влади та розширення влас-них доходів.

Висновки. Як система функціонування місцевого самовряду-вання, так і система формування місцевих бюджетів в Україні є не-досконалими. Ці дві проблеми взаємопов’язані: без реформування адміністративного устрою неможливо досягти ефективності функ-ціонування системи місцевих бюджетів. На основі досвіду ринкової трансформації країн Східної Європи виявлено необхідність прове-дення реформи місцевого самоврядування. Ключовим моментом ці-єї реформи має стати забезпечення самодостатності місцевих бю-джетів. Фінансова спроможність територіальних громад є важливим критерієм виокремлення нових територіальних одиниць у ході про-ведення адміністративно-територіальної реформи. Територіальна громада повинна бути спроможною акумулювати необхідні кошти не тільки для забезпечення життєдіяльності, але і для власного роз-витку. Надання автономії місцевим органам влади у формуванні та використанні місцевих бюджетів, зокрема в частині самостійності щодо визначення місцевих податків і зборів та інших власних дохо-дів, є одним із ключових і найнеобхідніших завдань, що потребують нагального вирішення.


233

Список літератури 1. Андрущенко В. Л. Податкові системи зарубіжних країн : навч. посібник /

В. Л. Андрущенко, О. Д. Данілов. – К. : Комп’ютер прес, 2004. – 300 с. – ISBN 978-966-364-846-0.

2. Бондарук Т. Г. Зарубіжний досвід використання місцевих податків / Т. Г. Бондарук // Формування ринкових відносин в Україні – 2008. – № 5(84). – С. 42–46.

3. Бориславська О. М. Децентралізація публічної влади: досвід європейських країн та перспективи України / [О. М. Бориславська, І. Б. Заверуха, А. М. Школик та ін.] ; Центр політико-правових реформ. – К. : Москаленко О. М., 2012. – 212 с.

4. Бюджетний кодекс України від 08.07.2010 № 2456-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2456-17.

5. Бюджетний моніторинг: Аналіз виконання бюджету за січень – червень 2014 ро-ку / В. В. Зубенко, І. В. Самчинська, А. Ю. Рудик та ін. ; ІБСЕД, Проект “Зміцнення місцевої фінансової ініціативи (ЗМФІ-II) впровадження”, USAID. – К., 2014. – 76 c.

6. Владимиров К. М. Місцеві фінанси : навч. посібник / К. М. Владимиров, Н. І. Чуйко, О. Ф. Рогальський. – Херсон : Олді-плюс, 2006. – 352 с. – ISBN 966-8447-32-8.

7. Власюк Н. І. Місцеві фінанси : навч. посібник / Н. І. Власюк, Т. В. Мединська, М. І. Мельник ; Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України. – К. : Алерта, 2011. – 328 с. – ISBN 978-617-566-065-2.

8. Городецька Т. Е. Проблеми та шляхи реформування системи місцевого оподат-кування в Україні / Т. Е. Городецька // Вісник економіки транспорту і промисло-вості – 2010. – № 31. – С. 83.

9. Європейська хартія місцевого самоврядування [Електронний ресурс] : хартія Ра-ди Європи від 15.10.85 – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/994_036.

10. Кириленко О. П. Місцеві фінанси : навч. посібник / О. П. Кириленко. – Терно-піль : Карт-бланш, 2004. – 192 с. – ISBN 966-346-211-6.

11. Лабузова І. С. Удосконалення адміністрування місцевих податків та зборів / І. С. Лабузова // Управління розвитком. – 2013. – № 21. – С. 105–107.

12. Податковий кодекс України від 02.12.2010 № 2755-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2755-17/paran210#n210.


Summary The author researches the main features of local budgets in Ukraine

and characterizes local taxes and fees as part of the local budget. The con-clusions regarding the need to improve the system of local budgets in Ukraine are made on the bases of analysis of the sources of local budgets in Eastern Europe (for example, Poland, Bulgaria, Hungary).

Keywords: local budgets, own revenues, local taxes and fees, financial autonomy.


234

УДК 338.246.025.2:351.863

Л. Б. Рябушка, канд. екон. наук, доц., Б. І. Сюркало, канд. екон. наук, доц.,


ІНСТИТУЦІЙНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ

СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ У статті досліджено вплив державного регулювання через законотворчу ді-

яльність державних органів на стійкість фінансової системи України, захист еко-номічної конкуренції та обмеження монополізму, розвиток ринкової інфраструк-тури, формування системи оподаткування, проведення інноваційно-інвестиційної політики.

Ключові слова: фінансово-економічна безпека, стійкість фінансової системи, фінансовий менеджмент, інституційне регулювання безпеки, фінансова безпека суб’єктів господарювання.

Постановка проблеми. Перехід України до ринкових відносин в економіці обумовив створення власної системи інституційного середо-вища та визначення нормативно-правової бази в регулюванні діяльності суб’єктів господарювання. Зокрема дедалі більшого значення у функці-онуванні суб’єктів господарювання почала набувати надійність системи фінансово-економічної безпеки підприємства. Суб’єкти господарюван-ня, що провадять діяльність на умовах комерційного розрахунку, макси-мізуючи сферу свого впливу на ринку, іноді переступають межу закону, вдаючись до різних маніпуляцій (на кшталт промислового шпигунства, рейдерства, фінансових афер, підкупів, інтриг і послуг злочинних еле-ментів), чим завдають значної шкоди своїм конкурентам. Тому особливе місце в системі регулювання фінансово-економічної безпеки суб’єктів господарювання посідає держава. Через спеціально створену інститу-ційну систему – органи регулювання, міністерства, відомства, установи, організації – держава здійснює постійний вплив на економічну поведін-ку кожного суб’єкта господарювання.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанням впливу дер-жавного регулювання на забезпечення фінансової безпеки суб’єктів гос-подарювання приділили увагу у своїх працях такі вітчизняні науковці, як О. І. Барановський, К. С. Горячева, Л. І. Донець, М. М. Єрмоленко, З. С. Варналій, Н. В. Ващенко, Т. Ю. Загорельська, О. М. Марченко, І. П. Мойсеєнко, Р. С. Папехін, В. Ф. Піхоцький, А. І. Сухоруков та інші. Віддаючи належне наявним науковим доробкам, слід, однак, зауважити, що не достатньо дослідженими залишаються питання іманентного впливу © Л. Б. Рябушка, Б. І. Сюркало, 2014


235

інституційного регулювання фінансово-економічної безпеки саме суб’єктів господарювання. Окрім того спостерігається низький рівень правової обізнаності та дисципліни суб’єктів господарювання, що при невизначеності стратегічного вектора країни призводить до дисбалансу та виникненню загроз. Така ситуація потребує дієвого нормативно-правового забезпечення економічних процесів, що обумовлює перспек-тивність подальших досліджень у цій сфері.

Мета статті – визначення іманентного впливу інституційного ре-гулювання фінансово-економічної безпеки суб’єктів господарювання.

Виклад основного матеріалу. Інституційне регулювання захи-щеності підприємств від небезпек і загроз здійснюється шляхом при-йняття законодавчих актів, нормативних документів, правил, інструк-цій, рекомендацій, проведення різнопланових контрольних перевірок, застосування санкцій, заохочень та інших заходів.

Роль державних органів у формуванні захищеності суб’єктів гос-подарювання від різноманітних загроз їхній фінансово-економічній безпеці насамперед полягає в:

• формуванні правової захищеності підприємництва (захист при-ватної власності, правове врегулювання господарських відносин тощо) та майнової безпеки;

• запобіганні утворенню монополій і зловживанню монопольним становищем;

• боротьбі з недобросовісною конкуренцією; • контролі цін (ринкова безпека); • нормативно-правовому регулюванні охорони інтелектуальної

власності та захисту комерційної таємниці (інтелектуальна та інформаційна безпека);

• забезпеченні стабільності національної грошової одиниці, ефек-тивного функціонування фінансових ринків: кредитного, фондо-вого, страхового та інших;

• запобіганні спекуляціям на ринку цінних паперів; захисті прав інвесторів, регламентації процедур банкрутства; відновленні платоспроможності та санації, державній фінансовій підтримці підприємництва тощо (фінансова безпека);

• державній підтримці експорту; • захисті національного товаровиробника від іноземної конкурен-

ції; запобіганні коливанню валютних курсів (безпека зовнішньо-економічної діяльності);

• контролі якості освітніх послуг, зокрема у вищій освіті, норма-тивно-правовому забезпеченні трудової діяльності (кадрова без-пека) [1].


236

Правову основу державного регулювання фінансово-економічної безпеки підприємств формують: Конституція України, кодекси України (Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Податковий кодекс України, Кримінальний кодекс України); Закони України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкру-том” станом на 11.08.2013, “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” станом на 11.10.2013, “Про захист від недобросовіс-ної конкуренції” станом на 13.01.2009, “Про інвестиційну діяльність” станом на 09.11.2013, “Про інформацію” станом на 10.08.2012, “Про страхування” станом на 11.08.2013, “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” станом на 23.10.2013, “Про за-побігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних зло-чинним шляхом, або фінансуванню тероризму” станом на 04.07.2013; укази Президента України, постанови Верховної Ради України, постано-ви та декрети Кабінету Міністрів України, постанови НБУ, внутрішньо-господарські нормативні акти суб’єктів господарювання. Ієрархія ін-ституційного регулювання фінансово-економічної безпеки суб’єктів господарювання подана на рисунку 1.

Рисунок 1 – Ієрархія інституційного регулювання фінансово-економічної безпеки суб’єктів господарювання

Конституція України – єдиний нормативно-правовий акт в Укра-

їні, який має найвищий рівень юридичної сили, є головним законом держави і суспільства, регламентує найважливіші та найзагальніші суспільні відносини, приймається і змінюється за спеціально визначе-ною законодавством процедурою, має особливу систему державних гарантій. Конституція України – це основне джерело не лише консти-туційного права, а й вітчизняного права загалом [1].

1 рівень Конституція України

2 рівень Кодекси

3 рівень Закони та законодавчі акти

4 рівень Відомчі нормативні акти

5 рівень Внутрішньогосподарські нормативні акти суб’єктів господарювання


237

Цивільним кодексом України регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівно-сті, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Господарський кодекс України визначає основні засади господа-рювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та провадження господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний пере-лік податків і зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адмініс-трування, платників податків і зборів, їх права та обов’язки, компетен-цію контролюючих органів, повноваження й обов’язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідаль-ність за порушення податкового законодавства.

Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забез-печення охорони прав і свобод людини та громадянина, власності, гро-мадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру та безпеки людства, а також запобігання злочинам.

Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” регулює провадження у справах про ба-нкрутство, має пріоритет перед іншими законодавчими актами України в регулюванні відносин, пов’язаних з банкрутством суб’єктів підприє-мницької діяльності, за винятком випадків, передбачених цим Законом.

Закон України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” визначає правові засади здійснення державного регулю-вання ринку цінних паперів і державного контролю за випуском та обігом цінних паперів і їх похідних в Україні.

Закон України “Про захист від недобросовісної конкуренції”, за-стосовується до відносин, у яких беруть участь суб’єкти господарю-вання у зв’язку з недобросовісною конкуренцією, зокрема у разі вчи-нення ними дій за межами України, якщо ці дії мають чи можуть мати негативний вплив на конкуренцію на її території, якщо інше не вста-новлено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Закон України “Про інвестиційну діяльність” визначає загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на те-риторії України. Він спрямований на забезпечення рівного захисту прав, інтересів і майна суб’єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також на ефективне інвестування економіки


238

України, розвитку міжнародного економічного співробітництва та ін-теграції.

Закон України “Про інформацію” регулює відносини щодо ство-рення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони та захисту інформації.

Закон України “Про страхування” регулює відносини у сфері страхування і спрямований на створення ринку страхових послуг, по-силення страхового захисту майнових інтересів підприємств, установ, організацій і фізичних осіб.

Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення регулятивних і наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг. Метою цього За-кону є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності та розвитку кон-курентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове за-безпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

Закон України “Про запобігання та протидію легалізації (відми-ванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню те-роризму” спрямований на захист прав і законних інтересів громадян, суспільства та держави шляхом визначення правового механізму про-тидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та забезпечення формування загально-державної багатоджерельної аналітичної інформації, що дає змогу правоохоронним органам України та іноземних держав виявляти, пе-ревіряти і розслідувати злочини, пов’язані з відмиванням коштів та іншими незаконними фінансовими операціями.

Усі органи державного фінансового контролю в Україні доцільно розмежувати на:

• органи загальної компетенції, які здійснюють контроль щодо досить широкого кола об’єктів і питань відповідно до сфер своєї діяльності. Такими органами, зокрема, є: Рахункова па-лата, Державна фінансова інспекція України, контрольні орга-ни, створені при державних адміністраціях, органи державно-го фінансового контролю, що виконують окремі функції фі-нансового контролю, тощо;

• органи державного фінансового контролю галузевої компете-нції (здійснюють контроль у конкретних галузях). Здебільшо-го це органи державного фінансового контролю у складі мініс-терств, відомств та інших органів державної влади й управлін-ня, що здійснюють державний фінансовий контроль у певних


239

галузях чи видах діяльності (Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, Національний банк України тощо);

• органи державного фінансового контролю міжгалузевої ком-петенції контролюють певні сфери фінансово-господарської діяльності об’єктів контролю незалежно від їх галузевої при-належності (Міністерство доходів та зборів України, Державна казначейська служба України, Державний митний комітет України, інші державні комітети та комісії тощо);

• органи державного фінансового контролю спеціальної компе-тенції здійснюють контроль незалежно від галузевої принале-жності об’єктів контролю, але їхній контроль має вузьке спря-мування (наприклад, Фонд державного майна України).

Державне регулювання господарської діяльності підприємств може бути прямим або адміністративним (законодавчі та нормативно-правові акти, державний контроль тощо) та непрямим економічним (мотивує шляхом матеріальної зацікавленості і проявляться в таких формах, як оподаткування, цінова політика, фінансово-кредитна полі-тика, пільги, санкції тощо).

Пряме державне регулювання діяльності підприємств здійсню-ється через механізми:

• державної реєстрації підприємств; • державного контролю якості продукції; • обов’язкового дотримання підприємством трудового та соціа-

льного законодавства України; • антимонопольного контролю за діяльністю підприємств; • державного контролю за цінами; • регламентації розрахунків зі споживачами; • контролю за дотриманням державного порядку ведення бухга-

лтерського обліку та статистичної звітності тощо. Непряме регулювання діяльності підприємств може здійснюва-

тись у таких формах: • розміщення державних замовлень на виробництво (реалізацію)

продукції з гарантованим фінансовим і матеріально-технічним забезпеченням;

• введення системи державного регулювання розмірів фонду оплати праці, спрямованої на підтримку суспільно необхідних пропорцій між продуктивністю праці та її оплатою;

• диференціація ставок податків за окремими видами діяльності підприємств і введення системи податкових пільг;

• встановлення можливості прискореної амортизації основних фондів підприємств з метою стимулювання їх інвестиційної


240

діяльності, активнішого використання досягнень науково-технічного прогресу;

• стимулювання розвитку малих підприємств шляхом надання пільг при оподаткуванні, отриманні державних кредитів, ство-ренні фондів сприяння розвитку малих підприємств;

• регулювання експортно-імпортних і бартерних операцій підпри-ємств через механізм ліцензування, квотування, митного та ва-лютного законодавства з метою захисту споживчого ринку України та його підприємств або стимулювання попиту на про-дукти національного виробництва.

Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного та соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання го-сподарської діяльності (рис. 2).

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання є:

• державне замовлення; • ліцензування, патентування та квотування; • сертифікація та стандартизація; • застосування нормативів і лімітів; • регулювання цін і тарифів; • надання інвестиційних, податкових та інших пільг; • надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій і субсидій. Серед основних суб’єктів державного регулювання фінансово-

економічної безпеки підприємств є: Президент України, Верховна Ра-да України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів Украї-ни, Міністерство доходів та зборів України, Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна казначейська служба України, Антимонопольний комітет України, Державна фінансова інспекція України, Аудиторська палата України, Національний банк України.

Так, Президент України, як глава держави та гарант Конституції України, у якій закріплені основні права та свободи українських грома-дян, наділений чималою владою у сфері державного регулювання фі-нансово-економічної безпеки підприємств. Президент України підпи-сує прийняті Верховною Радою України закони, має право вето щодо них, створює в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України, спеціальні дорадчі органи та служби, установи, організації, призначає та звільняє різного рангу та категорії державних службовців.


241

Рисунок 2 – Вплив інституційного регулювання фінансово-економічної безпеки суб’єктів господарювання

Верховна Рада України, як найвищий орган законодавчої влади, ух-

валює закони, зокрема з фінансових питань, затверджує Державний бю-джет України та здійснює контроль за його виконанням в особі Рахунко-вої палати, визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики у сфері фінансів.

Кабінет Міністрів України, як найвищий орган виконавчої вла-ди, забезпечує проведення фінансової, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці та зайнятості населення, соціаль-ного захисту, освіти, науки, культури, охорони природи, екологічної

Основні напрями інституціонального

регулювання

Методи й інстументи інституціонального

регулювання

Об’єкти управління фінансовою безпекою

суб’єкта господарювання

Захист економічної конкуренції

Податкові ставки та пільги, цінова політика,

державні контракти і замовлення, захист

від зовнішньої конкуренції

Прибуток

Регулювання фінансового

ринку Фінансові ресурси

Формування вільних

економічних зон

Державні дотації, пільгове кредитування, грошово-кредитна політика НБУ

Фінансова стійкість і платоспроможність

Формування та розвиток

інфраструктури

Державне регулювання грошового обігу та форм розрахунків, правове

регулювання виконання господарських договорів, державне регулювання

банкрутства

Реальні та фінансові інвестиції

Проведення інвестиційної політики

Фінансові ризики

Формування системи


Державне регулювання інвестиційної діяльності, ринку цінних паперів

Інвестиційні ризики

Державна фінансова політика

Державне регулювання страхової діяльності, страхового ринку

Операційні ризики


242

безпеки і природокористування, складає та подає на розгляд Державний бюджет України та забезпечує його виконання.

Міністерство фінансів України, як головний орган у системі центральних органів виконавчої влади України з фінансових питань, через нормативно-правове регулювання формує та забезпечує реаліза-цію державної політики у сферах:

• фінансів, бюджету, податків, митної справи; • державного фінансового контролю, казначейського обслуго-

вування бюджетних коштів; • бухгалтерського обліку; • випуску та проведення лотерей; • організації та контролю за виготовленням цінних паперів, до-

кументів суворої звітності; • видобутку, виробництва, використання та зберігання дорого-

цінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного камін-ня органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, їх обігу та обліку;

• запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, оде-ржаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму.

Міністерство доходів і зборів України – це новостворене мініс-терство, яке утворене 24 грудня 2012 року. Міністерство є правонаступ-ником Державної податкової служби України та Державної митної слу-жби України. У складі міністерства та його територіальних органів утворюються і діють підрозділи податкової міліції. Основним завданням новоствореного Міністерства доходів і зборів є не контроль, а надання послуг підприємствам, бізнесу та фізичним особам. Основними завдан-нями Міністерства доходів і зборів України є забезпечення формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині ад-міністрування податків і зборів, митних платежів та реалізація єдиної державної податкової, державної митної політики, а також боротьба з правопорушеннями під час застосування податкового та митного зако-нодавства, здійснення в межах своїх повноважень контролю за надхо-дженням до бюджетів та державних цільових фондів податків і зборів та інших платежів; забезпечення формування та реалізація державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкого-льних напоїв і тютюнових виробів; забезпечення формування та реалі-зація державної політики з адміністрування єдиного внеску, а також бо-ротьба з правопорушеннями при застосуванні законодавства з питань сплати єдиного внеску; забезпечення формування та реалізація держав-ної політики у сфері контролю за своєчасністю здійснення розрахунків в іноземній валюті в установлений законом строк, дотриманням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги), а також за


243

наявністю ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону, торгових патентів.

Міністерство внутрішніх справ України є центральним органом виконавчої влади України, діяльність якого спрямовується і коорди-нується Кабінетом Міністрів України. МВС України є головним (про-відним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та реалізації державної політики у сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства та держави від проти-правних посягань, ведення боротьби зі злочинністю, охорони громад-ського порядку, забезпечення громадської безпеки, безпеки дорож-нього руху, охорони та оборони особливо важливих державних об’єктів.

Основними завданнями МВС України є: • організація та координація діяльності органів внутрішніх

справ щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів суспіль-ства та держави від протиправних посягань, охорони громад-ського порядку і забезпечення громадської безпеки;

• участь у розробленні та реалізації державної політики щодо боротьби зі злочинністю;

• забезпечення запобігання злочинам, їх припинення, розкриття та розслідування, розшуку осіб, які вчинили злочини, вжиття заходів з усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень;

• організація охорони та оборони внутрішніми військами особ-ливо важливих державних об’єктів;

• забезпечення реалізації державної політики з питань грома-дянства;

• забезпечення проведення паспортної, реєстраційної та мігра-ційної роботи;

• організація роботи, пов’язаної з забезпеченням безпеки доро-жнього руху;

• здійснення на договірних засадах охорони майна всіх форм власності;

• визначення основних напрямів удосконалення роботи органів внутрішніх справ, надання їм організаційно-методичної та практичної допомоги; забезпечення додержання законності в діяльності осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ, працівників і військовослужбовців системи Міністерства;

• підготовка органів внутрішніх справ і внутрішніх військ для інтеграції України до Європейського Союзу.


244

Служба безпеки України – державний правоохоронний орган спеці-ального призначення, який забезпечує державну безпеку України. За-вдання Служби безпеки України визначені Законом України “Про Слу-жбу безпеки України”. Серед них – захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного, оборонного потенціалу України, законних інтересів дер-жави та прав громадян від розвідувальної діяльності іноземних спецс-лужб, підривних посягань з боку окремих організацій і осіб. Викону-ється робота щодо запобігання, виявлення та розкриття злочинів про-ти миру та безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління, економіки та інших проти-правних дій, які безпосередньо становлять загрозу життєво важливим інтересам України.

Основним орієнтиром для Служби безпеки України є захист інте-ресів українського народу, національних і загальнолюдських цінностей. Оскільки поняття “безпека” охоплює широке коло питань для кожної держави. Окрім захисту територіальної цілісності, недоторканності ко-рдонів, військових, економічних і політичних чинників йдеться про ко-лективну безпеку всього регіону, здатність держав спільно протистояти новим викликам і загрозам: розповсюдженню зброї масового знищен-ня, наркотиків, міжнародному тероризму, організованій злочинності, нелегальній міграції, екологічним лихам.

Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку (далі – НКЦПФР) є державним колегіальним органом, що здійснює державне регулювання ринку цінних паперів в Україні. НКЦПФР підпорядкована Президенту України та підзвітна Верховній Раді України. НКЦПФР за-безпечує реалізацію єдиної державної політики щодо цінних паперів і функціонування фондового ринку в Україні, а також здійснення право-вого регулювання відносин, що виникають на ринку цінних паперів, за-хист інтересів громадян України та держави, запобігання зловживанням і порушенням на фондовому ринку, координацію діяльності міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади у цій сфері. Діяльність НКЦПФР спрямована на всебічне сприяння розвитку укра-їнського ринку цінних паперів як одного з найважливіших сегментів вітчизняної економіки.

Основними завданнями НКЦПФР з регулювання фінансово-еконо-мічної безпеки підприємства є:

• формування та забезпечення реалізації єдиної державної полі-тики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів і їх похідних в Україні;

• сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до між-народних стандартів;


245

• координація діяльності державних органів з питань функціону-вання в Україні ринку цінних паперів і їх похідних;

• здійснення національного регулювання та контролю за випус-ком і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, а також у сфері спільного інвестування;

• захист прав інвесторів шляхом застосування заходів із запобі-гання та припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства в межах своїх повноважень;

• сприяння розвитку ринку цінних паперів; • узагальнення практики застосування законодавства України з

питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розробка про-позицій щодо їх удосконалення.

Державна казначейська служба України – центральний орган вико-навчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабіне-том Міністрів України через Міністра фінансів України. Казначейство України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сфері казначейського обслуговуван-ня бюджетних коштів. Казначейство України є учасником системи елек-тронних платежів Національного банку України.

Основними завданнями Казначейства України є: внесення пропо-зицій щодо формування державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів; реалізація державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Казначейство України з метою організації своєї діяльності: • забезпечує в межах повноважень здійснення заходів щодо запо-

бігання корупції та контроль за їх здійсненням в апараті Казна-чейства України, його територіальних органах, на підприємст-вах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління;

• здійснює добір кадрів до апарату Казначейства України та на ке-рівні посади в його територіальних органах, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управлін-ня, формує кадровий резерв на відповідні посади, організовує роботу з підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників апарату Казначейства України та його територіаль-них органів;

• контролює діяльність територіальних органів Казначейства України;

• організовує планово-фінансову роботу в апараті Казначейства України, його територіальних органах, на підприємствах, в


246

установах та організаціях, що належать до сфери його управ-ління, здійснює контроль за використанням фінансових і мате-ріальних ресурсів, забезпечує організацію та вдосконалення бухгалтерського обліку;

• організовує розгляд звернень громадян з питань, пов’язаних з діяльністю Казначейства України, його територіальних орга-нів і підрозділів, підприємств, установ, організацій, що нале-жать до сфери його управління;

• забезпечує в межах повноважень реалізацію державної політи-ки стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням в апараті Казначейства України;

• забезпечує в межах своїх повноважень виконання завдань мо-білізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави;

• організовує ведення діловодства та архіву в апараті Казначей-ства України відповідно до встановлених правил.

Антимонопольний комітет України є державним органом зі спе-ціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності. Антимонопольний комітет України відповідно до статті 3 Закону України “Про Антимо-нопольний комітет України” виконує такі завдання:

• здійснює державний контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів господарювання перед законом і пріоритету прав споживачів, запобігає, виявляє та припиняє порушення зако-нодавства про захист економічної конкуренції;

• здійснює контроль за концентрацією, узгоджує дії суб’єктів господарювання та регулює ціни (тарифи) на товари, що виро-бляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій;

• сприяє розвитку добросовісної конкуренції; • здійснює методичне забезпечення застосування законодавства

про захист економічної конкуренції; • здійсню контроль щодо створення конкурентного середовища

та захисту конкуренції у сфері державних закупівель. Державна фінансова інспекція України є центральним органом

виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Ка-бінетом Міністрів України через Міністра фінансів України, входить до системи органів виконавчої влади. Основними завданнями Держ-фінінспекції України є реалізація державної політики у сфері держав-ного фінансового контролю, а також внесення пропозицій щодо її фор-мування.


247

Державна служба фінансового моніторингу є центральним орга-ном виконавчої влади зі спеціальним статусом з питань фінансового моніторингу. На Держфінмоніторинг України покладаються такі ос-новні завдання:

• збирання, оброблення та аналіз інформації про фінансові опе-рації, що підлягають фінансовому моніторингу, інші фінансові операції або інформація, що може бути пов’язана з підозрою в легалізації (відмиванні) доходів, одержаних злочинним шля-хом, або фінансуванні тероризму;

• встановлення принципів опрацювання одержаної від суб’єктів первинного фінансового моніторингу інформації про операції, що підлягають фінансовому моніторингу, та критерії аналізу таких операцій; забезпечення реалізації державної політики у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) дохо-дів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню терори-зму;

• створення та забезпечення функціонування єдиної державної інформаційної системи у сфері запобігання та протидії легалі-зації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму.

Відповідно до міжнародних стандартів Державна служба фінан-сового моніторингу України не є ні правоохоронним, ні контролюю-чим органом, а функціонує у взаємодії з фінансовим сектором і право-охоронними органами.

Аудиторська палата України (далі – АПУ) функціонує як незале-жний орган. АПУ формується на паритетних засадах шляхом делегу-вання до її складу аудиторів і представників державних органів. Ау-диторська палата України виконує такі завдання:

• здійснює сертифікацію осіб, які мають намір займатися ауди-торською діяльністю;

• затверджує стандарти аудиту; • затверджує програми підготовки аудиторів і за погодженням з

Національним банком України програми підготовки аудито-рів, які здійснюватимуть аудит банків;

• веде Реєстр аудиторських фірм та аудиторів; • здійснює контроль за дотриманням аудиторськими фірмами та

аудиторами вимог Закону України “Про аудиторську діяль-ність”, стандартів аудиту, норм професійної етики аудиторів;

• здійснює заходи з забезпечення незалежності аудиторів під час проведення ними аудиторських перевірок та організації контролю за якістю аудиторських послуг;


248

• регулює взаємовідносини між аудиторами (аудиторськими фі-рмами) в процесі провадження аудиторської діяльності та у разі потреби застосовує до них стягнення;

• виконує інші повноваження, передбачені Законом України “Про аудиторську діяльність” і Статутом АПУ.

Національний банк України (НБУ) – центральний банк України, особливий центральний орган державного управління. Основною фун-кцією НБУ є забезпечення стабільності національної грошової одиниці. На її виконання Національний банк повинен виходити з пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі. Національний банк у межах своїх повноважень сприяє стабільності банківської сис-теми за умови, що це не перешкоджає досягненню цілі цінової стабіль-ності. Національний банк також сприяє додержанню стійких темпів економічного зростання та підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України за умови, що це не перешкоджає досягненню ціно-вої стабільності та стабільності банківської системи.

В Україні державне регулювання фінансово-економічної безпеки підприємства здійснюється шляхом імперативного та диспозитивного методів впливу. Імперативний метод державного регулювання харак-теризується загальними заборонами, обмеженістю вибору поведінки та можливістю діяти лише таким чином, як цього вимагає закон. Дис-позитивний метод залишає за суб’єктом, на якого направлене таке ре-гулювання, право вибору власної поведінки, тобто диспозитивний ме-тод має рекомендаційний характер і не є обов’язковим для виконання.

Державне регулювання фінансово-економічною безпекою підп-риємства направлене перш за все на:

• інформаційне забезпечення фінансово-економічної безпеки пі-дприємств через затвердження національних стандартів бухга-лтерського обліку та фінансової звітності підприємств; безпе-ку грошового обігу та форм розрахунків; безпеку кредитних операцій; валютне регулювання; регулювання інвестиційних операцій; страхування; процедуру банкротства та санації підп-риємств;

• захист комерційної таємниці та інтелектуальної власності; • форми та методи конкурентної боротьби; Таким чином, на сьогодні в Україні налічується велика кіль-

кість державних органів, які впливають або безпосередньо регулю-ють фінансово-економічну безпеку підприємств. Кожен з цих органів застосовує свої методи впливу, видає власні нормативно-правові акти, застосовує санкції, надає певні заохочення залежно від сфери діяль-ності державного органу, установи, організації. Однак трапляються


249

випадки прогалин у законодавстві України, неефективності, двозна-чності норм у сфері регулювання фінансово-економічної безпеки пі-дприємств. Автор роботи [2] доцільно зазначає, що з метою вдоско-налення нормативно-правової бази державного фінансового контро-лю необхідно:

• розробити та затвердити програму законотворчої діяльності з удосконалення бюджетного законодавства у сфері державного фінансового контролю, визначивши в ній конкретні терміни розробки та прийняття законів, інших законодавчих актів, встановити терміни її реалізації та постійний контроль за вико-нанням;

• прийняти Закон України “Про державний контроль за дотри-манням бюджетного законодавства і відповідальність за бю-джетні правопорушення”, який повинен регулювати відносини у сфері здійснення державного контролю за дотриманням бю-джетного законодавства, визначати органи, покликані здійсню-вати такий контроль, їх повноваження, перелік бюджетних по-рушень залежно від стадії бюджетного процесу; порядок при-йняття рішень щодо таких порушень; основні процедури накладання стягнень і вжиття санкцій до порушників бюджет-ного законодавства;

• прийняти в новій редакції, з урахуванням накопиченого досвіду роботи Рахункової палати та інших організацій, Закон України “Про Рахункову палату”, спрямований на встановлення в Украї-ні дієвого контролю за формуванням і використанням держав-них фінансових, матеріальних та інших ресурсів, державної вла-сності (майнових активів і пасивів держави) та досягнення його відповідності Лімській декларації керівних принципів фінансо-вого контролю;

• провести парламентські слухання з обговорення актуальних і загальних проблем організації ефективного державного фінан-сового контролю в Україні та визначення напрямів і термінів їх розв’язання;

• внести пропозицію до Міністерства фінансів України щодо не-обхідності запровадження Порядку доведення до бюджетних установ, виконавців різних державних програм паспортів, де чітко б визначався кінцевий результат та інші умови ефектив-ного використання бюджетних коштів;

• розробити методику оцінки ефективності контрольно-переві-рочної діяльності та забезпечити її використання у практичній роботі.


250

Під час формування цілісної нормативно-правової бази держав-ного фінансового контролю в Україні слід вирішити такі завдання:

• визначити понятійний апарат державного фінансового конт-ролю;

• розробити методологію державного фінансового контролю (цілі, завдання, принципи тощо) та провадити цю діяльність на наукових засадах;

• визначити (сформувати) організаційну структуру всієї системи державного фінансового контролю; органи нормативно-правового регулювання державного фінансового контролю, їхні права й обов’язки; суб’єкти права державного фінансово-го контролю; предмет, відносини регулювання, цілі та завдан-ня системи нормативно-правових актів державного фінансово-го контролю; основні джерела права державного фінансового контролю (нормативно-правові акти) та рівні нормативно-правового регулювання; порядок побудови системи норматив-но-правових актів державного фінансового контролю, її струк-туру (частини, розділи, підрозділи тощо, їх розташування в певній послідовності) та зміст;

• розробити порядок систематизації нормативно-правових актів державного фінансового контролю;

• узгодити основні напрями взаємодії правових актів державно-го фінансового контролю з актами інших підгалузей (сфер) фінансового права, а також з іншими галузями права.

Досконале законодавство України з державного регулювання фі-нансово-економічної безпеки підприємств, чіткий розподіл контроль-них функцій серед державних контролюючих органів, з чіткою регла-ментацією та послідовністю дій стосовно проведення контрольних перевірок і застосування санкцій – це запорука високого рівня фінан-сово-економічної безпеки підприємств і, як результат, процвітання національної економіки в цілому [2].

Висновки. Підводячи підсумок, зауважимо, що законотворча ді-яльність державних органів направлена на забезпечення легітимності підприємницької діяльності, захист економічної конкуренції та обме-ження монополізму, розвиток ринкової інфраструктури, формування системи оподаткування, проведення інноваційно-інвестиційної полі-тики і безпосередньо відображається на умовах ведення бізнесу підп-риємствами України. Саме державне регулювання значною мірою спричиняє підвищення або зниження рівня фінансово-економічної безпеки суб’єктів господарювання.


251

Список літератури 1. Мойсеєнко І. П. Управління фінансово-економічною безпекою підприємства :

навчальний посібник / І. П. Мойсеєнко, О. М. Марченко. – Львів, 2011. – 380 с. 2. Піхоцький В. Ф. Удосконалення і розвиток Державного фінансового контролю

та аудиту за надходженням коштів Державного бюджету України та їх викори-стання [Електронний ресурс] / В. Ф. Піхоцький // Фінанси України. – 2007. – № 3. – Режим доступу : http://www.ac-rada.gov.ua/control/main/uk/publish/article/ 1005456;jsessionid=11D6F79E1635722A58D5CCA1DA316DAA.


Summary In the paper the effect of government regulation through state legislative

activity on the stability of the financial system of Ukraine, protection of economic competition and restriction of monopoly, development of market infrastructure, forming a system of taxation of innovation and investment policies.

Keywords: financial and economic security, stability of the financial system, financial management, institutional safety regulation, financial safety management subjects.


252

УДК 657.421.3

Ю. С. Серпенінова, канд. екон. наук, О. С. Алтинцева, студентка


ІНВЕНТАРИЗАЦІЯ ПРОГРАМНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НА ПІДПРИЄМСТВІ

У статті проаналізовано порядок проведення інвентаризації програмного забезпечення як специфічного об’єкта обліку на підприємстві. Виявлено основні проблемні аспекти, що виникають під час проведення інвентаризації програмного забезпечення. З метою усунення виявлених недоліків запропоновано шляхи вдоско-налення інвентаризації програмного забезпечення у розрізі завдань інвентариза-ції, а також поетапну методику інвентаризації програмного забезпечення.

Ключові слова: програмне забезпечення, інвентаризація, інформатизація, активи, технології.

Постановка проблеми. Сучасний стан розвитку як окремо взятої країни, так і світової економіки характеризується стрімким збільшен-ням значення та ролі інформатизації. Як наслідок можна простежити збільшення частки нематеріальних активів у структурі активів вітчиз-няних підприємств. Втім, спостерігається порушення у структурі рин-ку інформаційно-комп’ютерних технологій, потребує доопрацювання законодавча база, надаються викривлені статистичні дані про програ-мне забезпечення (далі – ПЗ), що є головним елементом ринку інфор-маційних технологій. Чітка невизначеність методологічних положень і принципів бухгалтерського обліку та контролю господарських опера-цій з ПЗ призводить до надання неправдивої інформації та сприяє не-ефективному контролю за їх використанням. У таких умовах особли-вого значення набуває чітко організований процес контролю за прави-льністю та правомірністю використання ПЗ, що зумовлює потребу в проведенні інвентаризації ПЗ. Таким чином, дослідження практичних і методичних засад організації інвентаризації ПЗ є досить актуальним.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання інвентариза-ції нематеріальних активів досліджували у своїх працях такі вітчизня-ні вчені, як О. Л. Біляченко, М. І. Бабіч, Н. В. Винниченко, О. В. Кан-таєва, О. Б. Нікітюк, Л. Й. Юрківська та інші. Так, О. Л. Біляченко у своїх працях [1–3] провела ґрунтовний аналіз облікових аспектів інве-нтаризації ПЗ. О. Л. Біляченко та Л. Й. Юрківська [4] здійснили також аналіз контролю ПЗ як функції управління інформаційно-комп’ю-терними технологіями. О. В. Кантаєва та М. І. Бабіч [6] акцентували увагу на контролі ефективності використання нематеріальних активів

© Ю. С. Серпенінова, О. С. Алтинцева, 2014


253

для прийняття управлінських рішень. Н. В. Винниченко [5] розглядала проблеми внутрішнього контролю нематеріальних активів на підпри-ємстві. О. Б. Нікітюк [7] запропонував стратегії управління інтелекту-альною власністю в розрізі тих нематеріальних активів, які є на підп-риємстві.

Мета статті – аналіз проблемних аспектів організації та методи-ки проведення інвентаризації ПЗ, а також розробка пропозицій щодо їх удосконалення.

Виклад основного матеріалу. Високий рівень розвитку інфор-маційно-комп’ютерних технологій надзвичайно спростив процедури ведення бухгалтерського обліку та контролю на підприємствах. Наяв-ність сучасного ПЗ в установах і організаціях дозволяє за короткий проміжок часу зареєструвати велику кількість господарських операцій і належним чином їх оформити у паперовому вигляді. Але виникають питання контролю під час проведення інвентаризації ПЗ, у зв’язку з нечіткою регламентацією певних положень законодавчих актів. Крім того виникає потреба в посиленні контролю за використанням ПЗ суб’єктами господарювання, про що свідчить високий рівень непра-вомірного застосування ПЗ (табл. 1).

Таблиця 1 – Неліцензійне використання програмного

забезпечення у 2013 році

Регіон Комерційна вартість,

млрд дол. США %

Азіатсько-Тихоокеанський регіон 21 62 % (+2 % до 2011)

Північна Америка 10,9 19 % (без змін з 2011)

Західна Європа 12,8 29 % (–3 % з 2011)

Україна 0,272 35–40 %

Джерело: [11]. Для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та

фінансової звітності підприємства зобов’язані проводити інвентаризацію активів і зобов’язань, під час якої перевіряються та документально підт-верджуються їх наявність, стан і оцінка [7]. Професійне, систематичне проведення інвентаризації надасть можливість визначити і проаналізу-вати фактичну наявність цінностей на підприємстві, оцінити вартість, відображати в обліку.

Основні положення проведення інвентаризації підприємств, уста-нов, організацій і, відповідно, оформлення отриманих результатів вста-новлено Інструкцією по інвентаризації основних засобів, нематеріальних


254

активів, товарно-матеріальних цінностей, грошових коштів і документів та розрахунків (далі Інструкція № 69). Але цей нормативний документ не є досконалим, він не враховує специфіки правового режиму застосу-вання ПЗ, яке останнім часом набуло широкого застосування на підпри-ємствах, особливо неліцензійного, у зв’язку зі значними матеріальними затратами на його придбання. Крім того, необхідно звернути увагу на те, що Інструкція № 69 втрачає чинність і починаючи з 1 січня 2015 року набуває чинності Положення про інвентаризацію активів та зобов’язань, затверджене наказом Міністерства фінансів України від 02.09.2014 № 879. Цими нормативно-правовими актами встановлюються завдання інвентаризації, які стосовно ПЗ, на нашу думку, варто доповнити з ура-хуванням специфіки ПЗ (рис. 1).

Рисунок 1 – Запропоновані шляхи вдосконалення інвентаризації

ПЗ у розрізі завдань інвентаризації

Виявлення фактичної наявності нематеріальних активів

Встановлення лишку або нестачі активів шляхом зіставлення фактичної наявності з даними

бухгалтерського обліку

Перевірка дотримання умов і порядку збереження

нематеріальних активів, а також правил їх утримання

та експлуатації

Наявність нематеріальних активів, що не використовуються

Визначення чітких прав власності на ПЗ, перевірка матеріальних носіїв даного об’єкта. Для реалізації цього завдання варто враховувати, що потрібен

спеціаліст не тільки з документації, але й з матеріальних носіїв, на яких може зберігатися ПЗ

Зважаючи на недосконалість бухгалтерського обліку ПЗ, потрібно зауважити, що інформація

за цими об’єктами обліку може відображатися не тільки на рахунку 12 “Нематеріальні активи”, але й на рахунках 10, 28 і рахунках 9 класу

Більшою мірою виявлення ПЗ, яке частково втратило свою первісну якість, можливе лише їх розробниками, а встановлення об’єктів,

які не використовуються підприємством, залежить від технічних характеристик програми,

що не завжди передбачають таку функцію

Слід також перевіряти умови зберігання ПЗ під час проведення інвентаризації,

правил утримання та експлуатації матеріального носія, адже пошкодження носія веде до втрати

активу. Слід також перевіряти документи, що підтверджують право власності

Залучення експерта-оцінювача для оцінки реальної вартості ПЗ

Виявлення активів, які не відповідають критеріям визнання

Завдання інвентаризації Запропоновані напрями вдосконалення

інвентаризації ПЗ


255

Таким чином, існує ряд завдань і недоліків стосовно вирішення цих завдань під час проведення інвентаризації. З огляду на це методи-ка інвентаризації ПЗ повинна проводитись у кілька стадій (рис. 2).

На першій стадії керівник підприємства приймає відповідне рі-шення про проведення інвентаризації, визначає об’єкт (ПЗ), відпові-дальних осіб і терміни проведення перевірки. Також по підприємству видається наказ про проведення інвентаризації, скликається інвента-ризаційна комісія (до складу інвентаризаційної комісії забороняється входити матеріально-відповідальним особам). Отже, цей етап містить у собі тільки організаційні питання.

Рисунок 2 – Порядок проведення інвентаризації ПЗ

На підготовчій стадії важливим є визнання об’єкта бухгалтерського обліку як об’єкта інвентаризації (рис. 3). Нематеріальним активом, об’єктом бухгалтерського обліку, є авторське право, тобто документаль-не засвідчення права власності та розпоряджання підприємством ПЗ. Щоб розпочати інвентаризацію, потрібно отримати від матеріально від-повідальних осіб розписки про повну готовність об’єктів до фактичної перевірки.

Стадії проведення інвентаризації ПЗ

Характеристика Документальне оформлення

Відповідальні особи

І. Організаційна стадія

ІІ. Підготовча стадія

ІІІ. Технологічна стадія

ІV. Результативна стадія

Вибір об’єктів інвентаризації, створення інвентаризаційної комісії

Перевірка стану та наявності об’єктів

нематеріальних активів

Наказ про проведення

інвентаризації, інструктажі

Керівник

Розписки від МВО, звіти та документи про рух активів

Інвентаризаційні описи

Порівняльні відомості

Пред’явлення повноважень на проведення інвентаризації

Визначення кінцевого результату інвентаризації, відображення в обліку

Члени інвентаризаційної

комісії

Члени інвентаризаційної

комісії

Керівник, члени комісії, головний

бухгалтер


256

При інвентаризації ПЗ, крім загальних норм проведення інвентари-зації, необхідно звернути увагу на наявність документів, згідно з якими оформлене придбане ПЗ, і документів, що описують сам об’єкт, які були підставою для оприбуткування (ліцензійний договір, авторський договір, патент).

Рисунок 3 – Об’єкти інвентаризації ПЗ [4]

Надзвичайно важливим аспектом діяльності інвентаризаційної ко-місії є перевірка реальності вартості зарахованого на баланс ПЗ. Тому слід також враховувати те, що оцінити вартість ПЗ можна тільки за ная-вності в складі комісії або взагалі на підприємстві працівника, який во-лодіє спеціальними знаннями, професійними навичками, або кваліфіка-ційного експерта-оцінювача.

Третя, технологічна, стадія містить у собі перевірку наявності та стану ПЗ, оцінку, а також складання інвентаризаційних описів.

На заключній стадії – результативній, інвентаризаційна комісія відображає отримані результати в бухгалтерському обліку та оформ-лює документально, аналізує їх і розробляє рекомендації щодо усу-нення виявлених недоліків. Відображення в бухгалтерському обліку отриманих результатів інвентаризації ПЗ можливе в декількох варіан-тах (рис. 4).

Об’єкти інвентаризації програмного забезпечення

Об’єкт інвентаризації за фактичними даними

Об’єкти інвентаризації з огляду на дані бухгалтерського обліку

ПЗ Авторське право та суміжні з ним права

Право на комп’ютерні програми

Право власності

право користування

право володіння

право розпорядження

Місце перевірки

комп’ютери

Інтернет

дискети, диски, флешки

паперові носії, на яких за допомогою літер і символів описано алгоритм

програми


257

Рисунок 4 – Відображення в бухгалтерському обліку результатів інвентаризації ПЗ

Висновки. Таким чином, інвентаризація є одним із найголовні-

ших завдань у діяльності підприємства, яке ставить за мету економіч-ний ріст з використанням комп’ютерних програм і водночас уникнен-ня загроз з боку неліцензійного їх використання.

У ході дослідження нами було виявлено ряд проблем, які вини-кають під час проведення інвентаризації ПЗ:

• відсутність спеціальних форм документів з інвентаризації ПЗ. Наявність таких форм дозволила б спростити процедури про-ведення інвентаризації;

• відсутність спеціальної класифікації ПЗ у законодавчих актах. Застосування такої класифікації дозволило б розділити ПЗ за ціною, статусом і метою використання;

• проблеми оцінки ПЗ, що пов’язані зі складністю визначення вар-тості ПЗ, створеного власними силами (потреба виокремлення затрат на етапах дослідження та розробки), а також потребою

Результати проведеної інвентаризації ПЗ

Лишки Норма Нестача

Не оприбутковане ПЗ та документи, що засвідчують право власності

Відображаються на рахунках бухгалтерського обліку, як неоприбуткований нематеріальний актив

Підтвердження даних бухгалтерського обліку, не відображається

на рахунках

Застарілі або відсутні документи,

що засвідчують право власності ПЗ

Відшкодовується за рахунок винної особи

Виявлена винна особа

Не виявлена винна особа

Списується на витрати періоду

Відсутність ПЗ на підприємстві за наявності

документів, що засвідчують право власності

Проводиться знищення документів, які були виявлені

під час інвентаризації, та списання з рахунків, на яких ведеться їх облік: Дт947, 949 Кт12,15,10,11, рахунки 9 класу


258

залучення експертів-оцінювачів для встановлення справедли-вої вартості об’єкта інтелектуальної власності;

• відсутність єдиної методики відображення в обліку результа-тів інвентаризації, що пов’язано зі специфікою ПЗ як об’єкта обліку. Для цього необхідно враховувати, що ПЗ може відо-бражатися не лише у складі нематеріальних активів, але й на рахунках 10, 28 та рахунках 9-го класу.

Список літератури 1. Біляченко О. Л. Аналіз дисертацій з проблем програмного забезпечення: актуа-

льні напрями дослідження / О. Л. Біляченко // Вісник Житомирського державно-го технологічного університету. – Житомир : ЖДТУ, 2010. – № 2 (52). – С. 62–71. – (Серія: Економічні науки).

2. Біляченко О. Л. Застосування інформаційно-комп’ютерних технологій в процесі проведення інвентаризації програмного забезпечення / О. Л. Біляченко // Про-блеми теорії та методології бухгалтерського обліку, контролю і аналізу : міжна-родний збірник наукових праць [відповідальний редактор д-р екон. наук, проф. Ф. Ф. Бутинець]. – Житомир : ЖДТУ, 2010. Випуск 2 (17). – С. 6–15. – (Серія: Бухгалтерський облік, контроль і аналіз).

3. Біляченко О. Л. Інвентаризація програмного забезпечення: теорія і методика / О. Л. Біляченко // Вісник Житомирського державного технологічного універ-ситету. – Житомир : ЖДТУ, 2010. – № 1 (51). – С. 23–28. – (Серія: Економічні науки).

4. Біляченко О. Л. Контроль програмного забезпечення як функція управління ін-формаційно-комп’ютерними технологіями / О. Л. Біляченко, Л. Й. Юрківська // Проблеми теорії та методології бухгалтерського обліку, контролю і аналізу. – Житомир : ЖДТУ, 2011. – Випуск 2 (20). – С. 486–490. – (Серія: Бухгалтерський облік, контроль і аналіз).

5. Винниченко Н. В. Проблеми внутрішнього контролю нематеріальних активів [Електронний ресурс] / Н. В. Винниченко. – Режим доступу : http://www.economy.nayka.com.ua/?op=1&z=1666.

6. Кантаєва О. В. Контроль ефективності використання нематеріальних активів для прийняття управлінських рішень [Електронний ресурс] / О. В. Кантаєва, М. І. Бабіч. – Режим доступу : http://eztuir.ztu.edu.ua/68/1/177.pdf.

7. Никитюк О. Б. Стратегии управления интеллектуальной собственностью: нема-териальные активы в компаниях (предприятиях) с оценкой стоимости амортиза-ции [Электронный ресурс] / О. Б. Никитюк. – Режим доступа : http://www.kpi.kharkov.ua/archive.pdf.

8. Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні [Електронний ре-сурс] : закон України № 996-ХІУ від 16.07.99 – Режим доступу : http://zakon4. rada.gov.ua/laws/show/996-14.

9. Про затвердження Положення про інвентаризацію активів та зобов’язань” [Елек-тронний ресурс] : наказ Міністерства фінансів України від 02.09.2014 № 879. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1365-14.


259

10. Про затвердження Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 “Нема-теріальні активи” [Електронний ресурс] : наказ Міністерства фінансів України від 18.10.99 № 242. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ z0750-99.

11. Seventh Annual BSA and IDC Global Software Piracy Study [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://eztuir.ztu.edu.ua/538/1/486.pdf.


Summary The article analyzes the inventory of the software, as a specific object of

accounting at the enterprise. The main problematic aspects arising from the conduct inventory software is analyzed. To improve identified deficiencies it is suggested improvement the software inventory by inventory tasks, step-by-step methodology for software inventory.

Keywords: software, inventory, informatization, assets, technology.


260

УДК 368: 336

С. В. Сокол, канд. екон. наук, доц., Харківський національний університет

будівництва та архітектури©

ЗМІШАНЕ СТРАХУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ РИЗИКІВ:

ДЕРЖАВА ТА АГРАРНИЙ СТРАХОВИЙ ПУЛ У статті розкрито теоретичні підходи до визначення головних складових

розвитку агрострахування в Україні та наголошено на застосуванні ефективних механізмів захисту сільгоспвиробників від агроризиків.

Ключові слова: страхова компанія, агрострахування, аграрний страховий пул, агровиробники, страхування сільськогосподарської продукції, державна підтримка агробізнесу, агроризики, сільгоспвиробники.

Постановка проблеми. З кожним роком, залежно від погіршення погодних умов, дедалі більше зростає потреба у страхуванні врожаю сільськогосподарської продукції. Щоб убезпечити врожаї від знищен-ня, виробники страхують посіви від різноманітних ризиків, таких як смерч, повінь, град, засуха, підтоплення тощо. Ця тема є дуже актуаль-ною, оскільки сільськогосподарське виробництво – одне з найбільш ризикованих видів підприємницької діяльності, а частка сільськогоспо-дарської продукції у ВВП України збільшується з кожним роком [4].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивченню та дослі-дженню особливостей розвитку агрострахування в Україні присвяче-ні роботи багатьох вітчизняних науковців. Так, характеристику осно-вних етапів розвитку ринку агрострахування в Україні наводить О. М. Калашніков, аналіз стану і тенденцій розвитку сільськогосподар-ського страхування здійснює С. А. Навроцький, дослідження ефекти-вності діяльності сільськогосподарських підприємств на сучасному етапі та оцінку перспективи їхнього розвитку проводять А. В. Череп і Р. В. Шамрін.

Мета статті – розкриття теоретичних підходів до визначення складових розвитку агрострахування в Україні та розробка практич-них рекомендацій із застосування ефективних механізмів захисту сільгоспвиробників від агроризиків.

Виклад основного матеріалу. Сучасний агросектор демонструє ак-тивний розвиток і збільшує обсяги виробництва, незважаючи на еко-номічну та фінансову кризу протягом останніх років. Після створення зони вільної торгівлі з ЄС (ЗВТ) і скасування мораторію на вільний

© С. В. Сокол, 2014


261

продаж сільськогосподарської землі буде створена сприятлива ситуація для додаткового фінансування аграрних підприємств, що повинно, у свою чергу, позитивно впливати на значне зростання виробництва сільськогосподарської продукції в Україні [7].

На сьогодні багато фермерів не страхують посів із тієї простої причини, що не мають достатньої інформації про цю послугу, про конкретні види страхування. Крім того, у зв’язку з набранням чиннос-ті Закону України «Про особливості страхування сільськогосподарсь-кої продукції з державною підтримкою» лише 1 липня 2012 року, тільки декілька страхових компаній мають ліцензію на цей вид стра-хування. Зазначимо, що один із важливих моментів у законі – ство-рення аграрного страхового пулу-організації, яка являтиме собою спі-втовариство страхових компаній, що отримали необхідну ліцензію. Тепер тільки компанії – учасники аграрного страхового пулу зможуть надавати аграріям страхові послуги. Також Закон вводить чітко рег-ламентовані страхові продукти, до яких застосовуватимуться стандар-тні умови договорів [1].

Сільськогосподарське страхування є одним з найефективніших за-собів управління ризиками в аграрній сфері виробництва. Воно дозво-ляє найбільш повно поєднувати інтереси учасників ринку страхування та держави як сторони, першочерговим завданням якої є забезпечення продовольчої безпеки, стабільного розвитку сільськогосподарського підприємництва, зростання добробуту селян і їх соціального захисту.

Як підрахували експерти, загалом обсяг ринку страхування сіль-ськогосподарської продукції в Україні становить близько 85,8 млрд гривень. У державній програмі зацікавлені всі учасники процесу. Як зазначив президент Української аграрної конфедерації Леонід Козаче-нко, за підсумками минулого маркетингового року (з липня 2011 до червня 2012 р.) втрати через несприятливі погодні умови становили близько 20 млрд грн. Згідно з дослідженням Міжнародної фінансової корпорації (IFC), яке здійснювалося за підтримки Канадського агентс-тва з міжнародного розвитку, восени 2009 року в Україні було укла-дено 467 угод страхування озимих культур, найчастіше пшениці, яч-меню, жита, рапсу – як від цілковитої, так і від часткової загибелі по-сівів. У держбюджеті на 2012 рік на субсидування страхування аграрних культур закладено 70 млн грн., у 2013 р. пропонувалося ви-ділити на ці потреби 150 млн грн., у 2014 р. – 240 млн грн. У разі пот-реби ця сума могла бути збільшена на 30–50 млн гривень [2].

Таким чином, система страхування сільськогосподарської про-дукції здатна значно ефективніше забезпечувати відшкодування сіль-госпвиробникам, ніж це робить держава своїми прямими виплатами з резервного фонду. На сьогодні ліцензію на право страхування


262

сільськогосподарської продукції отримали Українська аграрна стра-хова компанія, страхові компанії "Брокбізнес", "Страхові гарантії" та "Домінанта". За словами керівника програми IFC "Розвиток агростра-хування та агрофінансування в Україні" Гарі Роше, ці чотири страхові компанії можуть починати процес створення Аграрного страхового пулу, затвердити статут і призначити керівництво [2].

Державна підтримка агробізнесу, як високоризикованого бізнесу, не є українським ноу-хау. У більшості розвинених країн світу щорічно виділяють великі кошти на підтримку цього сектору економіки, крім того іноземними урядами створюються сприятливі умови для того, щоб аграрії змогли отримати компенсацію на випадок неврожаю від страхових компаній. Проведені дослідження світового досвіду в галузі страхування сільськогосподарського виробництва свідчать про функ-ціонування в багатьох країнах національних систем страхування агра-рних ринків. Наприклад, у США функціонує Федеральна програма страхування врожаю, яка включає оплату з федерального бюджету 60 % страхових премій і контролює перестрахування. Як результат, за-страховано 70 % сільськогосподарських культур. У Канаді Державна програма страхування аграрних ризиків передбачає забезпечення рів-ня доходів фермерів не нижче 70 % від рівня за останні три роки і ко-нтролює перестрахування (застраховано 60 % культур). У Польщі держава забезпечує функціонування Страхового гарантійного фонду для здійснення 100 % виплат страхового відшкодування за договора-ми обов'язкового страхування відповідальності осіб, зайнятих у сіль-ському господарстві. В Іспанії фермерам надають субсидії для сплати страхових премій і контролюється перестрахування; допомогу страхо-викам у здійсненні страхування аграрних ринків надає Страховий аг-рарний пул (застраховано 80 % культур). У більшості країн Європи (Італія, Франція, Німеччина, Австрія) держава бере мінімальну участь в аграрному страхуванні, контролюючи лише діяльність приватних страхових компаній у цьому секторі ринку страхових послуг. Найефе-ктивнішим при страхуванні аграрних ризиків є поєднання переваг американської та європейської моделей страхування. Прикладом цьо-го є Іспанія [5].

В Україні агрострахуванням охоплено лише 3–5 % посівів сільсь-когосподарських культур. Торік держава не виділила жодної копійки на підтримку агрострахування, хоча раніше така практика існувала. Субсидіювання страхових внесків селян розпочалося у 2005 р., коли в держбюджеті на це заклали 50 млн грн. Тоді держава платила за сіль-госпвиробників половину страхового внеску. Тільки-но виплати з держбюджету припинилися, відразу скоротились і застраховані площі посіву [6].


263

Для того, щоб досягти рівня показників іноземних страхових ком-паній, необхідно розробити нову ефективну систему страхування сіль-ськогосподарських ризиків за підтримки держави з одного боку, а з ін-шого – розвивати діяльність аграрного страхового пулу та розширюва-ти чисельність його учасників. Основними принципами страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою є:

• підтримка стабільності фінансового становища та кредито-спроможності сільськогосподарських товаровиробників у разі загибелі (знищення, втрати), пошкодження застрахованого майна внаслідок несприятливих природно-кліматичних умов чи інших несприятливих подій, визначених у стандартних догово-рах страхування;

• обов’язковість укладення договору страхування сільськогос-подарської продукції з державною підтримкою як умови при наданні сільськогосподарським товаровиробникам окремих видів державної підтримки та дотацій, визначених Кабінетом Міністрів України;

• рівна доступність до державної підтримки сільськогосподарсь-ких товаровиробників незалежно від їх організаційно-правової форми;

• забезпечення відшкодування збитку, завданого сільгоспвироб-никам внаслідок настання страхових подій, у розмірі, порядку та на умовах, встановлених цим Законом;

• виконання зобов’язань України у сфері міжнародної торгівлі [3]. Підсумовуючи вищесказане, можна підкреслити той факт, що

страхова програма була розроблена з урахуванням усіх особливостей географічного розміщення та кліматичних умов України. Один з важ-ливих моментів у Законі – створення аграрного страхового пулу-організації, яка являтиме собою співтовариство страхових компаній, що отримали необхідну ліцензію.

До функцій пулу потрібно включити стандартизацію роботи страховиків за субсидованими продуктами, затвердження єдиних та-рифів і правил роботи. При цьому систематичне порушення терміну виплати страхового відшкодування повинно стати підставою для ви-ключення страховика з пулу. Також Законом потрібно вводити чітко регламентовані страхові продукти, до яких будуть застосовуватися стандартні умови договорів [8].

Висновки. Аналізуючи приклади щодо страхування страхових по-сівів, можна зробити висновок, що агрострахування зменшує ризик втрати прибутку від непередбачуваних факторів, але цей вид страхуван-ня є вигідним для страхувальника, але не дуже вигідним для страховика, оскільки страховик несе більші збитки від цього виду страхування, аніж


264

страхувальник. Це може призвести до банкрутства страхових компа-ній і нездатності аграрного страхового пулу виплатити всі платежі за збитками.

Міжнародний досвід і економічні розрахунки, подані вище, пока-зують, що передумовою для подальшого розвитку аграрного страху-вання є зменшення вартості страхових премій, але з умовою забезпе-чення перестрахування страхових ризиків державою. На противагу здійсненню прямих виплат такий підхід до організації державної підт-римки дозволяє задіяти ринкові механізми для досягнення суспільних цілей. Це буде найбільш раціональним рішенням. Якщо витрати стра-хових компаній на виплати страхових ризиків поділити раціонально з державою, причому якщо навіть більшу частину витрат візьме на себе страховик (наприклад, 60/40 % виплат), то буде набагато легше випла-тити фермерам їхні збитки та стимулювати на подальший розвиток агросектору, з підтримкою, з одного боку, страховиків, а з іншого – агробізнесу.

Саме тому необхідність подальшого розвитку нової системи суб-сидіювання агрострахування є значимою подією. Завдяки об’єднанням зусиль держави та страхових компанії аграрний сектор може розвива-тися дедалі більшими темпами. Це вагомий інструмент для покращення фінансового становища сільськогосподарського виробника з погляду його кредитоспроможності. Оскільки агровиробник зможе утримувати і контролювати свої витрати та доходи з посівів і своєчасно виплачу-вати кредит, то кредитори нададуть більшу перевагу саме цьому агро-виробнику, аніж тому, який при будь-якому настанні стихійних або погодних ризиків залишиться без доходу.

Для успішного та стабільного розвитку сільськогосподарського страхування необхідно вжити ряд заходів для вдосконалення інститу-ційного, законодавчого та регуляторного поля, а саме:

• розробити ефективний фінансовий механізм управління, роз-поділу й акумулювання коштів, що виділяються державою на агрострахування;

• розробити програму з постійного андерайтингового монітори-нгу сільськогосподарських ризиків;

• розробити методику визначення єдиних страхових і перестра-хових тарифів на підставі актуальних актуарних розрахунків.

Результатом запропонованого підходу розвитку є зростання стабі-льності сільськогосподарського виробництва та доходів сільського на-селення. Це є однією з передумов стабільного економічного зростання країни. Запропоновані рекомендації до розробки страхових тарифів страхування сільськогосподарської продукції дозволять агровиробнику


265

отримати надійний страховий захист за доступною вартістю страху-вання, а державі – розвивати сільське господарство, адже без страху-вання надто ризиковано інвестувати в новітні технології аграрного ви-робництва. Розвиток аграрного страхування є необхідною ланкою роз-витку аграрного сектору країни та фінансових установ.

Список літератури 1. Ассоциация товаропроизводителей АПК [Электронный ресурс]. – Режим до-

ступа : http://www.ukragro.org/component/content/article/5/491-zakonproagrostra hyvannia.html.

2. Господдержка никак не взойдет // Коммерсантъ Украина. – 2012. – № 160 (1650). – С. 15–18.

3. Калашніков О. М. Розвиток ринку агрострахування в Україні / О. М. Ка-лашніков // Економіка АПК. – 2012. – № 1. – С. 54–57.

4. Навроцький С. А. Стан та тенденції розвитку сільськогос-подарського страхування / С. А. Навроцький // Наука й економіка. – 2012. – № 1(25). – С. 61–68.

5. Перспективы развития агрострахования в Украине // Аграрные новости. – 2012. – № 25. – С. 5–6.

6. Поташній Ю. Незастрахований урожай / Ю. Поташній // Віче. – 2010. – № 21. – С. 7–9.

7. Потенціал сільськогосподарського ринку України [Елект-ронний ресурс]. – Ре-жим доступу : http://ukrselko.com/market-potential/.

8. Череп А. В. Аналіз сучасного стану ефективності діяльності сільськогосподарсь-ких підприємств /А. В. Череп, Р. В. Шамрін // Агросвіт. – 2012. – № 5. – С. 11–12.


Summary The article exposes the theoretical approaches to the determination of

main constituents of development of agrarian insurance in Ukraine and draws attention to application of effective mechanisms of defense of agricultural businessmen.

Keywords: insurance company, agrarian insurance, agrarian insurance pool, agricultural businessmen, insurances of agricultural produce, state support of agribusiness, agricultural risks.


266

УДК 368.914

Н. А. Цікановська, канд. екон. наук, Черкаський інститут банківської справи Університету банківської справи НБУ©

НАУКОВА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПРИНЦИПІВ ДІЯЛЬНОСТІ НЕДЕРЖАВНИХ ПЕНСІЙНИХ ФОНДІВ

Критично проаналізовано підходи вчених до визначення принципів діяльності недержавних пенсійних фондів. Аргументовано, що такі принципи мають бути доповнені принципами убезпеченості, гласності та спадковості. Втілення удоско-наленого переліку принципів у діяльність фондів сприятиме реалізації їх соціально-економічного призначення.

Ключові слова: недержавні пенсійні фонди, принципи діяльності, соціально-економічне призначення.

Постановка проблеми. Недержавні пенсійні фонди (далі – НПФ) є особливими фінансовими інститутами, спеціально створеними для цілей пенсійного забезпечення. НПФ пропонують громадянам реалі-зацію власної стратегії матеріального забезпечення на пенсії, що до-зволить задовольнити індивідуальні запити та очікування працюючих громадян щодо рівня матеріального забезпечення по закінченні трудо-вої діяльності. Водночас НПФ постають у ролі специфічних інститутів фінансового посередництва, які акумулюють заощадження широких верств населення для здійснення довгострокових інвестицій. Незва-жаючи на соціально-економічну значимість діяльності НПФ, фонди не набули широкого розповсюдження на вітчизняному фінансовому рин-ку. Те, що НПФ не реалізують свого призначення повною мірою, озна-чає, що принципи, на яких базується їх діяльність, не знаходять свого практичного втілення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Принципи діяльності НПФ розглядали у своїх працях окремі вітчизняні та зарубіжні дослі-дники, серед яких варто відзначити І. Ахтарієва, О. Неліпович, О. Пи-сарєва, А. Таликову, О. Туманову та інших. Незважаючи на значний науковий доробок вчених, запропоновані ними підходи не дозволяють повною мірою скласти уявлення про принципи діяльності НПФ, що обумовлює необхідність подальших досліджень у цьому напрямі.

Метою статті є проведення критичного аналізу положень законо-давства та підходів вчених щодо визначення принципів діяльності НПФ і на цій підставі формування удосконаленого їх переліку, максимально повне втілення якого сприятиме реалізації соціально-економічного при-значення фондів. © Н. А. Цікановська, 2014


267

Виклад основного матеріалу. Поняття “принцип” походить від латинського “principium” (засада, першооснова, основа), яке означає “найзагальніші, вихідні положення, засоби, правила, що пояснюють природу й соціальну сутність явища, його спрямованість і найсуттє-віші властивості” [3, c. 365]. У редакції В. Даля принцип – це “наукове чи моральне начало, основа, правило, від якого не відступають, а та-кож основне, вихідне положення будь-якої теорії, вчення, науки, тоб-то вихідна першооснова, основне положення, вихідний пункт, перед-умова будь-якої теорії, концепції” [2, c. 431].

Законом України “Про недержавне пенсійне забезпечення” [7] пе-редбачено 15 принципів недержавного пенсійного забезпечення, а саме:

1) законодавче визначення умов недержавного пенсійного забез-печення;

2) зацікавленість фізичних осіб у недержавному пенсійному за-безпеченні;

3) добровільність створення пенсійних фондів юридичними, фі-зичними особами та їхніми об’єднаннями;

4) добровільна участь фізичних осіб і вибір виду пенсійної ви-плати;

5) добровільність прийняття роботодавцем рішення про здійс-нення пенсійних внесків на користь своїх працівників;

6) економічна зацікавленість роботодавця у здійсненні пенсійних внесків на користь своїх працівників;

7) неможливість необґрунтованої відмови роботодавця від здійс-нення пенсійних внесків, якщо роботодавець розпочав здійс-нення таких пенсійних внесків;

8) рівноправність усіх учасників, які беруть участь в одній пен-сійній схемі;

9) розмежування та відокремлення активів пенсійного фонду від активів його засновників і роботодавців – платників пенсійно-го фонду, адміністратора, компаній з управління активами, страхових організацій;

10) визначення розміру пенсійної виплати залежно від суми пен-сійних коштів, облікованих на індивідуальному пенсійному рахунку учасника;

11) гарантування фізичним особам реалізації прав, наданих законом; 12) цільове та ефективне використання пенсійних коштів; 13) державне регулювання розміру тарифів на послуги; 14) відповідальність суб’єктів за порушення норм закону; 15) державне регулювання та нагляду. Зважаючи на те, що діяльність НПФ в Україні регламентується

Законом України [7], принципи недержавного пенсійного забезпечення,


268

визначені цим законом, вважаємо базовими принципами діяльності вітчизняних НПФ. Водночас деякі з наведених принципів, на нашу думку, можна поєднати. Наприклад, принципи добровільності ство-рення пенсійних фондів юридичними та фізичними особами, доброві-льної участі фізичних осіб і вибору виду пенсійної виплати, а також добровільності прийняття роботодавцем рішення про здійснення пен-сійних внесків на користь своїх працівників, пропонуємо поєднати в один принцип – принцип добровільності. Також можна поєднати в один принцип заінтересованість фізичних осіб у недержавному пен-сійному забезпеченні та економічній заінтересованості роботодавця щодо здійснення пенсійних внесків на користь своїх працівників. У принцип регульованості можуть бути поєднані принципи державно-го регулювання розміру тарифів на послуги та державного регулю-вання діяльності з недержавного пенсійного забезпечення і нагляду за його здійсненням.

Цікавим є підхід до визначення принципів діяльності НПФ, ви-кладений у Законі Угорщини “Про приватну пенсію та недержавні пе-нсійні фонди” [8]. Зокрема цим законом закріплено такі принципи:

• самоврядування, коли фундаментальні рішення, пов’язані з НПФ, приймають члени НПФ;

• самостійності вибору НПФ, який означає, що стосується чле-нів НПФ не повинно бути проявів дискримінації за релігійни-ми, расовими, етнічними, політичними, віковими або статеви-ми ознаками;

• взаємності, який полягає в тому, що члени НПФ спільними зу-силлями накопичують кошти, потрібні для забезпечення ви-плати пенсійних допомог і функціонування НПФ;

• права власності, за яким кошти, внесені до НПФ кожним із йо-го членів, є їхньою приватною власністю, яка може бути успа-дкована або на одержання якої може бути призначений бене-фіціарій;

• гарантування виконання зобов’язань перед членами НПФ як самим НПФ, так і Гарантійним фондом НПФ, а також центра-льним бюджетом на умовах, передбачених законом;

• закритості економіки, тобто націленості діяльності НПФ виня-тково на забезпечення виплат пенсійних допомог;

• безпечного ведення економічної діяльності НПФ; • обережності, який означає, що особи, які провадять діяльність

від імені НПФ, повинні бути максимально ретельними в інте-ресах членів НПФ;


269

• гласності та захисту прав на одержання інформації про діяль-ність НПФ;

• порівнянності показників діяльності НПФ, що сприяє реаліза-ції принципу самостійності вибору НПФ.

Відзначимо, що окремі принципи діяльності угорських НПФ схожі з принципами, оговореними українським законодавством. Так, принцип самостійності вибору НПФ (розтлумачується як відсутність дискримінації членів фондів) [8] можна зіставити з принципом рівно-правності учасників [7]. Подібними є також принцип гарантованості (виконання зобов’язань перед членами НПФ) [8] та дещо ширший за змістом принцип гарантування фізичним особам реалізації прав, нада-них законом [7]. Натомість принципом, який відображає особливості угорського законодавства з діяльності НПФ, є принцип самовряду-вання, відповідно до якого всі фундаментальні рішення, пов’язані з фондом, приймаються членами фонду. В Україні такі рішення прий-маються органами управління НПФ, до яких належать Рада фонду та збори засновників фонду.

Також вважаємо недоцільним розмежування принципів безпеч-ності (ведення економічної діяльності НПФ) та обережності (особи, які провадять діяльність від імені НПФ, повинні бути максимально ретельними в інтересах членів фонду), оскільки безпечність, на нашу думку, містить у собі обережність ведення діяльності фонду.

До того ж принципи безпечності, приватної власності на внесені кошти та гласності, які відсутні у вітчизняному законодавстві, є до-сить важливими, оскільки вони сприяють реалізації прав громадян на недержавне пенсійне забезпечення, тому такі принципи повинні бути враховані в діяльності НПФ.

Відповідно до рекомендацій Організації економічного співробіт-ництва та розвитку щодо управління НПФ діяльність НПФ повинна спиратися на принципи внутрішнього контролю, розкриття інформа-ції, відшкодування збитків учасників або бенефіціаріїв НПФ, заохо-чення прийняття оптимальних рішень з управління НПФ, а також сво-єчасного та належного виконання цих рішень, прозорості діяльності; регулярного аналізу та оцінки показників роботи НПФ [9].

З нашої точки зору, принцип розкриття інформації можна поєд-нати з принципом прозорості діяльності фонду, оскільки прозорість діяльності неможлива без інформаційної прозорості, тобто без розк-риття інформації про діяльність фонду. Уточнення також потребує принцип відшкодування збитків учасників або бенефіціаріїв НПФ. Вважаємо, що такі збитки повинні відшкодовуватись у разі, якщо во-ни були отримані з вини суб’єктів управління НПФ, наприклад, у разі


270

порушення ними норм законодавства з шахрайським умислом або че-рез некомпетентність.

Науковець І. Ахтарієв [1] переконаний, що діяльності НПФ влас-тиві такі принципи, як:

• відсутність гарантованості, обов’язковості та пропорційності пенсійного забезпечення через НПФ;

• інваріантність (самостійність) діяльності бенефіціаріїв, який полягає в можливості самостійного розпорядження коштами в процесі розміщення їх на свій розсуд, що обумовлено договір-ною основою відносин вкладника і учасника НПФ;

• доступність недержавного пенсійного забезпечення через НПФ для всіх громадян, зокрема тих, які не мають трудового доходу.

Стосовно принципу договірної основи відносин, запропонованого дослідником, зауважимо, що відносини з недержавного пенсійного за-безпечення, у першу чергу, ґрунтуються на нормах законодавства, оскільки істотні умови пенсійного договору (контракту), як правило, ретельно прописуються у відповідному законі.

Близьким за змістом, але водночас оригінальним є подання прин-ципів діяльності НПФ А. Таликовою [10]. За її міркуваннями, такими принципами є:

• самоокупність, під яким дослідниця розуміє необхідність ви-плати пенсій тільки за рахунок власного майна НПФ;

• фінансова незалежність, тобто НПФ має фінансові зобов’язання лише перед клієнтами, тобто вкладниками й учасниками НПФ;

• повна відповідальність, коли НПФ одноосібно відповідає за збереження пенсійних активів.

Вважаємо, що самоокупність є однією з умов фінансової незале-жності НПФ, тож розмежування відповідних двох принципів вважає-мо недоцільним. До того ж переліки принципів запропонованих як А. Таликовою, так і І. Ахтарієвим, вважаємо досить обмеженими, та-кими, що потребують розширення та доповнення.

В економічній літературі також триває дискусія стосовно наявно-сті страхового принципу в діяльності НПФ. Так, О. Туманова вважає, що “фонди страхових компаній чи недержавних пенсійних фондів фо-рмуються на колективних принципах внесками страхувальників чи учасників, що дає змогу віднести ці фонди до страхових” [11, c. 19].

Досить плутану позицію займає О. Писарєв, який зазначає, що “за своєю сутністю НПФ є ощадними інститутами. Проте виплату пенсій на визначений строк слід розглядати як результат спеціального стра-хування, при якому баланс внесків і виплат пенсій визначається за страховими принципами” [6, c. 2].


271

На думку О. Неліпович, НПФ можуть пропонувати як ощадні, так і страхові або змішані ощадно-страхові пенсійні схеми. Ощадні схеми НПФ відрізняються тим, що в таких схемах не враховуються ймовір-ності дожиття кожного учасника фонду, передбачається успадкування накопичень, відсутня солідарність учасників у забезпеченні виплат, обумовлюється конкретний термін виплат. Натомість страховим схе-мам притаманні виплата пенсій з урахуванням імовірностей дожиття застрахованих осіб, солідарність учасників, немає успадкування нако-пичень [4, c. 59].

На нашу думку, наявність чи відсутність страхового принципу в діяльності НПФ обумовлюється положеннями національного законо-давства. Так, відповідно до Закону України “Про недержавне забезпе-чення” [7] НПФ можуть виплачувати лише пенсії на визначений строк або одноразові пенсійні виплати. До того ж розмір таких виплат ви-значається, виходячи з обсягу накопичених, на індивідуальному пен-сійному рахунку коштів і кількості пенсійних виплат протягом визна-ченого періоду. У разі, якщо при виході на пенсію учасник НПФ ба-жає отримувати довічну пенсію, то накопичені кошти повинні бути переведені з НПФ до страхової компанії для придбання довічного ану-їтету. На підставі цього можна зробити висновок, що в Україні НПФ не використовують страховий принцип у своїй діяльності.

Натомість згідно із Законом Російської Федерації “Про недержа-вні пенсійні фонди” [4] НПФ є особливою організаційно-правовою формою некомерційної організації соціального забезпечення, винят-ковими видами діяльності якої є діяльність із недержавного пенсійно-го забезпечення, діяльність як страховика з обов’язкового пенсійного страхування та діяльність як страховика з професійного пенсійного страхування. Отже, у Російській Федерації НПФ можуть використову-вати страховий принцип у своїй діяльності.

Отже, в економічній літературі висвітлюються різносторонні по-гляди вчених-економістів на перелік принципів функціонування НПФ, які доповнюють один одного. На нашу думку, кожний з наведених пі-дходів має право на існування.

На основі узагальнення результатів критичного аналізу положень законодавства та підходів вчених щодо визначення принципів діяль-ності НПФ пропонуємо власний перелік таких принципів, наведений на рисунку 1.


272

Рисунок 1 – Принципи діяльності НПФ

Принципи діяльності НПФ

рівноправності

відокремленості

залежності

ефективності

відповідальності

регульованості

вкладників, учасників НПФ

використання коштів НПФ

активів НПФ від активів адміністратора, компанії з управління активами, банку-зберігача

розміру пенсійних виплат з НПФ від обсягу пенсійних накопичень на індивідуальному пенсійному рахунку

за порушення норм законодавства з недержавного пенсійного забезпечення

діяльності НПФ органами державного нагляду

неприбутковості розподіл прибутків (збитків) фонду винятково між учасниками НПФ

спадковості

убезпеченості

пенсійних накопичень у НПФ

фінансових інтересів учасників НПФ

відкритість інформації про фінансовий стан НПФ і результати його діяльності

гласності

добровільності

заінтересованості

створення НПФ, участі фізичних та юридичних осіб у НПФ

фізичних осіб і роботодавців в участі у НПФ

законності законодавчого визначення умов недержавного пенсійного забезпечення

незворотності неможливість необґрунтованої відмови роботодавця від здійснення пенсійних внесків

гарантованості реалізації наданих законом прав фізичним особам


273

Запропонований перелік принципів діяльності НПФ, по-перше, враховує принципи, визначені Законом України “Про недержавне пе-нсійне забезпечення” [7], по-друге, додатково включає принципи не-прибутковості, убезпеченості, гласності та спадковості. Запропонова-ний перелік не є вичерпаним, у ньому відображені найбільш важливі, засадничі принципи діяльності фондів. Дотримання таких принципів у практичній діяльності НПФ дозволить реалізувати соціально-економічне призначення фондів.

Висновки. У результаті систематизації принципів діяльності НПФ, висвітлених у положеннях законодавства та економічній літера-турі (законності, заінтересованості, добровільності, незворотності, рів-ноправності, відокремленості, залежності, гарантованості, ефективнос-ті, регульованості, відповідальності, неприбутковості), аргументовано, що вони мають бути доповнені принципами убезпеченості, гласності та спадковості.

У наш час важливим завданням держави є створення передумов для максимально повної та ефективної реалізації принципів, закладе-них в основу діяльності НПФ. Для подальшого розвитку НПФ необ-хідне вдосконалення законодавчої бази, яка регулює їхню діяльність, у напрямах підвищення зацікавленості працівників і роботодавців до участі в НПФ, зокрема за рахунок проведення гнучкої податкової по-літики щодо бізнесу, підвищення ефективності державного нагляду, зокрема при реєстрації, ліцензуванні та контролі за поточною діяльні-стю НПФ, забезпечення належного рівня захисту пенсійних накопи-чень і поліпшення інформаційної відкритості результатів діяльності цих фінансових інститутів.

Список літератури 1. Ахтариев И. А. Управление финансовыми активами негосударственного пенси-

онного фонда : автореф. дис. канд. экон. наук : 08.00.10 / И. А. Ахтариев ; Уфим-ский госуд. авиац. техн. ун-т. – Екатеринбург, 2008. – 23 с.

2. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка / В. Даль. – М. : Гос. изд-во иностранных и национальных словарей, 1955. – Т. 3. – 877 с.

3. Краткий этимологический словарь русского языка / под ред. С. Г. Бархударова. – М. : Учпедгиз, 1981. – 404 с.

4. Неліпович О. В. Пенсійні схеми з участю недержавних пенсійних фондів у країнах з ринковою економікою / О. В. Неліпович // Вісник Хмельницького національного університету. – 2009. – № 2. – T. 1. – С. 58–62.

5. О негосударственных пенсионных фондах : Федеральный закон от 7 мая 1998 г. № 75-ФЗ, с изменениями.

6. Писарєв О. Г. Настав час ґрунтовно взятися за пенсійне страхування / О. Г. Пи-сарєв // Україна-business. – 1999. – № 42–43. – с. 2.

7. Про недержавне пенсійне забезпечення : Закон України від 09.07.2003 № 1057-IV, зі змінами.


274

8. Про приватну пенсію та про недержавні пенсійні фонди : Закон Угорщини № LXXXII від 1997 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://pension.kiev.ua/files/HungarianPPF_u_Zh.pdf.

9. Рекомендації ОЕСР щодо управління пенсійними фондами [Електронний ре-сурс]. – С. 15. – Режим доступу : http://www.pension.kiev.ua/ files/oecd_guid_ pf_govern_ua.pdf.

10. Талыкова А. И. Негосударственные пенсионные фонды в России: закономерно-сти развития и совершенствование управления: автореф. дис. канд. экон. наук : 08.00.10 / А. И. Талыкова ; Госуд. ун-т упр-ния. – М., 2010 – 22 с.

11. Туманова О. А. Особливості діяльності з недержавного пенсійного страхування в Україні / О. А. Туманова // Фінанси, банки, інвестиції: науковий вісник. – 2010. – № 1. – С. 17–20.


Summary In the article it is critically analyzed approaches of scientists to

definition of the principles of non-state pension funds. It is argued that these principles should be supplemented by such principles as safety, transparency and continuity. The introduction of such principles to the activities of the funds will contribute to the realization of socio-economic objectives of the funds.

Keywords: pension funds, principles, social and economic purposes.


275

УДК 330.341.1:005.35

Ю. В. Чала, канд. екон. наук, доц., ДВНЗ “Українська академія банківської справи НБУ”©

СОЦІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ ЯК ОСНОВА ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

СУЧАСНОЇ ЕКОНОМІКИ Розглянуто сутність корпоративної соціальної відповідальності підприємств

та її складових. Досліджено зарубіжний досвід сфер прояву корпоративної соціаль-ної відповідальності бізнесу, визначена специфіка реалізації програм корпоративної соціальної відповідальності в Україні та шляхів удосконалення системи соціальної відповідальності в Україні.

Ключові слова: соціальна відповідальність, корпоративна соціальна відповіда-льність, конкурентоспроможність, переваги соціальної відповідальності для бізнесу, соціально відповідальний бізнес.

Постановка проблеми. Основою ефективної ринкової економіки та демократичного суспільства є безперервний діалог між урядом, біз-несом і громадським суспільством. Соціальна відповідальність бізнесу є одним із ключових факторів для побудови такого діалогу. Ступінь розвитку соціальної відповідальності бізнесу відображає рівень парт-нерства між компаніями, урядовими структурами та головними дійо-вими особами громадянського суспільства щодо вирішення соціаль-них проблем і прискоренню розвитку суспільства.

Проблема соціальної відповідальності (СВ) бізнесу останнім ча-сом набуває все більшої актуальності. В усьому світі як великі транс-національні компанії, так і невеликі місцеві бізнеси переосмислюють своє функціонування та формулюють нові стратегії, що дозволили б їм краще реагувати на потреби споживачів, партнерів, суспільства та довкілля. Принципи соціальної відповідальності стають однією зі складових успішної стратегії, що зміцнює імідж і репутацію компанії, приваблює клієнтів та утримує найкращих працівників.

Для українського бізнесу ця проблематика є новою і, відповідно, недостатньо розробленою як у теоретичному, так і в прикладному ас-пектах. З огляду на це актуальним є дослідження зарубіжного досвіду сфер прояву корпоративної соціальної відповідальності бізнесу, ви-значення специфіки реалізації програм СВ в Україні та шляхів удо-сконалення системи СВ в Україні.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання корпоративної соціальної відповідальності розглядаються в роботах таких зарубіжних і вітчизняних учених, як Г. Боуєн [7], К. Девіс [9], Д. Свансон [17],

© Ю. В. Чала, 2014


276

Р. Акермман [5], Д. Вуд [18], Г. Арас [6], С. Ли [12], П. Мін-Донг [14], С. Сеті [16], М. Шварц [15], А. Керролл [8], Кім [11], Лінк [13], В. Фредерік [10], Ю. Благов [1].

Мета статті. З’ясувати сутність поняття соціальна відповідаль-ність, визначити її складові. Використовуючи здійснений аналіз зару-біжного досвіду, запропонувати напрями удосконалення системи со-ціальної відповідальності в Україні.

Виклад основного матеріалу. Соціальна відповідальність не є новим терміном в теорії бізнесу. Ця концепція була розроблена в 1960–1970 рр. в економічно розвинених країнах і з того часу неодно-разово піддавалась обговоренню та критиці. Існує декілька визначень поняття “соціальна відповідальність” залежно від джерела похо-дження, виходячи з того, що компанії у всьому світі розробляють власну політику корпоративної соціальної відповідальності.

Термін “соціальна відповідальність” може тлумачитися як: 1) зобов’язання організації функціонувати як економічно, соціа-

льно та екологічно свідома компанія; 2) зобов’язання для розвитку бізнесу з метою впливу на суспіль-

ство в позитивному ключі; 3) баланс інтересів усіх зацікавлених сторін; 4) участь у різних видах діяльності та використання ресурсів без

шахрайств; 5) становлення соціальних та екологічних проблем частиною

процесу отримання прибутку. Соціальна відповідальність є сферою діяльності, яка спрямована

на поліпшення добробуту всіх зацікавлених сторін: співробітників, суспільства, навколишнього середовища, акціонерів. Це більше, ніж просто дотримання закону, в межах визначених зобов’язань. Іншими словами, СВ – це філософія поведінки та концепція сталого розвитку, збереження ресурсів для майбутніх поколінь, що заснована на таких принципах:

• виробництво якісної продукції та послуг для споживачів; • створення робочих місць, інвестиції в розвиток виробництва і

в людський потенціал; • неухильне виконання вимог законодавства: податкового, тру-

дового, екологічного та інших; • цілісність і взаємовигідність відносин усіх зацікавлених сторін; • ефективне бізнес-управління, орієнтоване на примноження

прибутків разом з підвищенням конкурентоспроможності в ін-тересах акціонерів;


277

• урахування суспільних очікувань і загальноприйнятих етичних норм у діловій практиці;

• розвиток суспільства через партнерські програми та проекти соціального розвитку.

Основними причинами, які мотивують різні підприємства зверта-ти особливу увагу на питання соціальної відповідальності, є:

• глобалізація та пов’язане з цим збільшення конкуренції; • збільшення розмірів і впливу компаній; • зміцнення механізмів державного регулювання; • “війна за таланти” – конкурс для талановитих кадрів; • підвищення громадянської активності; • підвищення ролі нематеріальних активів (брендів). Міжнародна організація стандартизації розробила міжнародний

стандарт для КСВ ISO 26000. Ним визначаються вказівки для керів-ництва про те, як підприємства та організації можуть працювати соці-ально відповідальним чином, що розуміють як дії в рамках етичних норм з метою внеску в здоров’я і благополуччя суспільства.

ISO 26000:2010 – це скоріше рекомендації, а не вимоги. Вони до-помагають визначити суть соціальної відповідальності в реалізації компаніями принципів ефективних дій та ілюструють передовий дос-від у галузі соціальної відповідальності в глобальному масштабі. Вони спрямовані на всі типи організацій, незалежно від їх діяльності, розмі-ру та місця розташування.

Усі соціально відповідальні компанії можуть підтримувати свої позиції шляхом випуску нефінансових “стійких” звітів – це організа-ційний звіт, який містить детальну інформацію про економічні, еколо-гічні, соціальні та управлінські показники компанії.

“Стійкість” звітності – це не просто сукупність зібраних даних, а також спосіб розширити й удосконалити прихильність організації до сталого розвитку таким чином, що може бути продемонстровано як внутрішніми, так і зовнішніми зацікавленими сторонами.

Впровадження та розвиток системи корпоративної соціальної ві-дповідальності в організації – це багатоступеневий процес, який пот-ребуватиме цілеспрямованих і зважених дій з боку компанії. Фунда-ментальний принцип КСВ – суворе дотримання законодавства. Тому перший крок для компаній, які наслідують цю політику, – проаналізу-вати свою діяльність і довести їх до 100 % відповідності законодавст-ву. Це основний і практично найважчий рівень КСВ.

Наступним кроком є поступове розширення соціальної відповіда-льності на основі добровільних ініціатив (поза законом) для вирішен-ня соціальних та економічних проблем, поліпшення екологічного се-редовища, покращення якості продукції, сприяння інноваціям тощо.


278

На початкових етапах формування КСВ системи такі добровільні ініціативи, як правила, – рідкісні та непов’язані з досягненням страте-гічних цілей, їх ще називають функціональними етапами. Поступово система КСВ пронизує всю діяльність компанії, стає її філософією і, як результат, стає частиною корпоративного управління і довгостро-кових стратегій.

Остання і найбільш важлива стадія розвитку КСВ передбачає ак-тивні дії компанії, спрямовані на сприяння КСВ всередині бізнес-спільноти: бізнес-партнерів, постачальників, професійних асоціацій, колег по бізнесу. Як результат, компанія працює не тільки над влас-ною КСВ, а й стає постачальником ідей КСВ для бізнесу.

Створення надійної та ефективної системи КСВ дозволяє компані-ям не тільки внести позитивний внесок у соціальне благополуччя та еко-логічну стійкість, але й сприяє підвищенню продуктивності та стійкості бізнесу.

Найбільш значний ефект від впровадження КСВ відображається на зростанні нематеріальних активів, репутації та укріпленні бренду.

Прямим доказом позитивного впливу КСВ на ефективність бізне-су є те, що більшість найбільших корпорацій у світі в той же час за-ймають лідируючі позиції в галузі КСВ.

Останні дослідження Reputation Institute показали такий список топ-10 компаній з найкращою репутацією КСВ [4]:

1. Microsoft. 2. Google. 3. The Walt Disney Company. 4. BMW. 5. Apple. 6. Daimler (Mercedes – Benz). 7. Volkswagen. 8. Sony. 9. Colgate- Palmolive. 10. Lego Group. Відстежити прямий зв’язок між КСВ і фінансовими показниками

досить важко, але не зважаючи на це такі спроби часто робляться. У той же час експерти дійшли висновку, що корпоративна безвідповіда-льність з високою ймовірністю може завдати шкоди фінансовим пока-зникам.

Розглянемо докладніше інші переваги КСВ для бізнесу. 1. Репутація. Поліпшення корпоративного іміджу є найбільш оче-

видним результатом діяльності компаній у сфері КСВ. Це сприяє зростанню нематеріальних активів соціально відповідальних


279

компаній, збільшує цінність їх бренду і створює довіру, яка по-зитивно впливає на рівень продажів, якість взаємодії з діловими партнерами.

2. Гарні відносини з партнерами. Побудова діалогу з партнерами допомагає компаніям з’ясувати, як повинна проявлятися соці-альна відповідальність. У результаті компанії створюють по-зитивне середовище, яке сприятиме ефективності бізнесу за рахунок розуміння та підтримки з боку широкого кола заціка-влених сторін. Отже, бізнес перетворюється на постачальника позитивних змін та інновацій у своїй основній діяльності.

3. Підвищення лояльності персоналу. Створення привабливих умов праці, можливості для професійного та кар’єрного зрос-тання, а також створення корпоративної культури, заснованої на спільних цінностях, дозволяє компанії залучати й утриму-вати кваліфікованих працівників. Останні західні дослідження показують, що працівники, які мають змогу обирати серед рі-вних кандидатів-роботодавців, хочуть працювати в соціально відповідальних компаніях.

4. Економія ресурсів. Впровадження технологій з більш високою продуктивністю та ефективність використання ресурсів ство-рює додаткові можливості для економії енергії, води та інших ресурсів, а також зменшення кількості відходів виробництва. До того ж існує позитивна кореляція між зростанням продук-тивності праці та CSR .

5. Залучення інвестицій і вихід на міжнародні ринки. При визна-ченні інвестиційної привабливості компаній на зарубіжних фондових ринках часто інвестори звертають увагу на ефектив-ність співпраці у сфері КСВ.

6. Підвищення ефективності управління та мінімізації нефінан-сових ризиків. Інтеграція екологічних і соціальних аспектів у прийнятті рішень дозволяє компанії розширити горизонти планування і розглянути більш широкий спектр ризиків і мож-ливостей, що створює умови для сталого довгострокового роз-витку бізнесу.

Соціальна відповідальність може не тільки позитивно впливати на бізнес, а й послаблювати його. Розглянемо докладніше недоліки КСВ.

1. Роль прибутку. Однією з особливостей КСВ є намір створити умови, за яких компанії визнаватимуть обов’язки зацікавлених сторін (клієнтів, громадян, співробітників, постачальників) поза


280

акціонерів. Поки прихильники КСВ піклуються про створення таких відносин з метою довгострокової вигоди, акціонери часто не наважуються інвестувати в те, що не створює очевидні фінан-сові вигоди.

2. Конкурентні недоліки. Один з найбільш поширених аргумен-тів компаній при відмові від політики КСВ є недолік, зумовле-ний компаніями, які не підтримують її, іншими словами, якщо компанія А вкладає частину ресурсів, щоб піклуватися про своїх громад і навколишнє середовище, а компанією B – ні, компанія B зберігає свої ресурси, зокрема гроші, для інших напрямів розвитку бізнесом. Отже, без суворого дотримання політики всією галуззю деякі компанії стверджують, що вони не можуть відставати, направляючи гроші в програми КСВ.

3. Втрата фокусу. Основним акцентом на початку КСВ був під-вищений інтерес у прийнятті клієнтом одного з головних за-вдань бізнес-операцій. Вважалось, що подальше утримання клієнтів і лояльність є ключем до довгострокового успіху в бі-знесі. Критики КСВ стверджують, що керівні принципи роз-ширили ці рамки. Давид Фогель наголошує у своїй статті “СSR Doesn’t Pay” для Forbes, що багато компаній, які дотри-муються принципів КСВ, зробити це більше від страху, а не тому, що вони вважають, що це добре для довгострокової ефе-ктивності бізнесу. Він додає, що більшість компаній повністю згодні, що турбота про клієнтів це досить добре в довгостро-ковій перспективі, але те, що це дуже дорого, є аргументом проти.

4. Тривалий вплив. Як довго КСВ залишиться важливим питан-ням? Це турбує багатьох критиків КСВ. КСВ існує вже більше 50 років, але її популярність як одного з основних елементів бізнесу підвищилась лише в ХХІ столітті через зростанням ус-відомлення етичних проблем у бізнесі та збереження екологі-чних стандартів.

Минув той час, коли призначенням ведення бізнесу була тільки максимізація прибутку. У світі зростає хвилювання з приводу погір-шення стану навколишнього середовища, люди починають вимагати, щоб підприємства приймати корпоративну соціальну відповідальність більш серйозно ніж коли-небудь!

Ведення бізнесу більше не інтерпретується як праця за максимізаці-єю прибутку. Сформувались нові тенденції, які вимагають від бізнесу прогнозованості та інноваційності з метою пошуку нової екологічної та


281

ефективної продукції та технології її виготовлення. Ці елементи поліп-шення бренду дозволять компаніям слідувати тенденціям ринку і в бага-тьох випадках залишатися попереду конкурентів.

За словами фахівців, компанії зі списку World’s Most Ethical (WME) 2011 – це компанії, які отримали 30 % і більше прибутку, що свідчить про зв’язок між успіхом бізнесу і соціальною відповідальністю.

У цей список входять такі відомі компанії, як Unilever і Puma, які в минулому році провели такі компанії:

1. Unilever опоблікував список проблем і бажань споживачів і залучив їх придумати ідеї для вирішення. Цей онлайновий дискусійний форум нібито отримав більше 1 000 ідей. З них Unilever вирішив впровадити від 6–7 відсотків.

2. Puma оголосила про нову колекцію “InCycle” біорозпаданих кросівок і сорочок, а також про переробку курток і рюкзаків.

Інвестори вже не розглядають зелений сектор як сумнівну галузь інвестування. Пріоритетними стають сфери енергоефективності, аль-тернативної енергетики, зелених мобільних технологій, управління ланцюгами постачання й інфраструктури, а також технології підтрим-ки малого сільського господарства. Ця тенденція розвитку бізнесу особливо посилився в 2012 році та буде зростати й надалі [3].

Експерти прогнозують, що основними майбутніми тенденціями розвитку КСВ будуть такі:

• галопуюча глобалізація; • тріумф (чи тиранія) прозорості; • залучення співробітників; • співпраця між компаніями для досягнення цілей КСВ; • “зелений рух” як вплив на вибір покупців; • права людини – невідповідність – втрата співробітників; • збільшення насилля і кількості конкурентів. Досвід зарубіжних країн є цінним лише в тому випадку, якщо нама-

гатися його впровадити в українських компаніях. Розглянемо особливо-сті впровадження політики КСВ в Україні на прикладі ДТEК. ДТЕК – найбільша приватна eнeргeтична компанія України, яка займається ви-добутком і збагаченням вугілля, а також гeнeрацією та постачання eлeктроeнeргії.

Концeпція розвитку ДТEК пeрeдбачає побудову eнeргeтичної ком-панії, яка зв’язує Україну та Євросоюз в єдиний ланцюжок з виробницт-ва та продажу eлeктроeнeргії, використовуючи пeрeваги вeртикальної інтeграції, найкращу управлінську eкспeртизу, досвід розвитку вугіль-них підприємств зі складними гeологічними умовами й унікальнe гeографічнe розташування України.


282

ДТEК прагнe відповідати найкращим світовим стандартам і при-діляє вeлику увагу корпоративній соціальній відповідальності. Веден-ня бізнесу компанії ґрунтується на таких принципах:

1. Якіcне задоволення потреб cпоживачів продукції. Дійсна “еле-ктроенергія для побутових споживачів”, завдяки якій людям тепер не потрібно стояти в чергах і витрачати свій час на поїз-дку до абонентської ділянки, відкрито дистанційний доступ до особових рахунків за допомогою власних комп’ютерів і глоба-льної мережі Інтернет. Завдяки цій послузі клієнти компанії можуть отримати повний контроль над інформацією щодо особового рахунку, зокрема над платежами, рахунками, спо-живанням протягом року, показаннями, актами порушень, ак-тами звірки та багато іншого.

2. Бездоганне дотримання законодавства. Кодекс етики і ділової поведінки ДТЕК містить сформульовані та систематизовані принципи поведінки, яких повинні дотримуватися всі співро-бітники ДТЕК, реалізує практичні заходи для забезпечення прозорості бізнесу, зокрема в 2010 р. створення Департаменту з комплаєнс менеджменту; 2011 р. прийнята комплаєнс полі-тика; впроваджена та працює лінія довіри СКМ.

3. Забезпечення безпеки праці та інвестування в розвиток людсь-кого потенціалу. Управління системою безпеки праці є осно-вою для прийняття заходів із забезпечення ефективності та без-пеки виробництва. Комітети зі здоров’я, безпеки та захисту на-вколишнього середовища були створені в рамках Наглядової ради та Правління ДТЕК. Виробничі процеси видобутку вугілля та виробництва електроенергії пройшли сертифікаційний аудит і підтвердили відповідність своєї робочої системи управління безпекою стандарту OHSAS 18001:2007. Сертифікаційний аудит проводився міжнародним агентством Moody ’s International і пі-дтвердив успішну інтеграцію вимог стандарту у виробничі про-цеси видобутку і збагачення вугілля, енергогенерації та збуту.

4. Турбота про навколишнє середовище. Збереження екологічно-го балансу є невід’ємною частиною успішного ведення бізнесу ДТЕК. Компанія активно працює над поліпшенням екологіч-ної обстановки в регіонах присутності та збереженням навко-лишнього середовища для майбутніх поколінь. У ДТЕК функ-ціонує єдина система управління охорони навколишнього се-редовища згідно з вимогами міжнародного стандарту ISO 14001:2004.


283

5. Внеcок у розвиток міcцевих громад, зокрема шляхом cтворення взаємовигідних соціальних партнерств у регіонах приcутноcті підприємств ДТЕК. ДТЕК будує відносини з місцевими грома-дами, ґрунтуючись на принципі взаємовигідного співробітниц-тва, залучаючи представників місцевих органів влади і мешка-нців до розробки соціальних програм та оцінки їх результатив-ності. Ці принципи викладені в Декларації соціального партнерства, прийнятої Компанією в 2008 році: кошти спрямо-вуються на вирішення соціальних проблем і/або підтримку вра-зливих соціальних груп, реалізацію інфраструктурних проектів соціального характеру; ДТЕК не спонсорує проекти політичної або релігійної спрямованості; благоотримувачі надають звіт-ність, яка дозволяє ДТЕК контролювати цільове використання коштів.

6. Відкритість і прозорість, розвиток соціальної звітності. Кор-поративна соціальна відповідальність Компанії має публічний характер. Це проявляється у прозорості реалізованих нею со-ціальних проектів. Компанія взяла на себе зобов’язання випу-скати соціальні звіти з періодичністю раз на два роки.

У 2008 році ДТЕК випустив перший соціальний звіт – “Енергія лі-дера: соціальний вимір”. У 2010 році опубліковано другий нефінансо-вий звіт компанії в галузі сталого розвитку ДТЕК за 2008–2009 роки – “Розумна енергія: соціальний вимір сталого бізнесу”.

Cиcтемно працюючи в цих напрямках, ДТЕК прагне будувати свою роботу відповідно до міжнародних стандартів КCВ, залишаю-чись відповідальним роботодавцем і соціальним інвестором, а також сприяти соціально-економічному розвитку регіонів приcутноcті, не підміняючи при цьому функції державних органів.

Висновки. Соціальна відповідальність компанії сьогодні – це ос-новний чинник формування корпоративної стратегії, що є сферою дія-льності корпоративних стрyктyр, яка пов’язана з добровільно узятими на себе соціальними зобов’язаннями щодо зацікавлених груп і суспі-льства в цілому. Ця концепція активно розвивається у всьому світі в різних формах і проявах, але не набула ще достатнього поширення в Україні. Зважаючи на успішний досвід, визначили ряд правил, якими повинні керуватися українські компанії при формуванні корпоратив-ної стратегії, яка б дозволили підвищити конкурентоспроможність компаній:

• включати стратегічні заходи КСВ у стратегію корпоративного розвитку, започаткувавши стандарти звітності y своїй програ-мі соціально відповідального ставлення підприємства в майбу-тньому з yрахyванням принципів соціальної відповідальності;


284

• впроваджувати політику відповідального ставлення організації до своїх найманих працівників;

• створити спеціалізовані підрозділи, компетенцією яких було б управління КСВ, впровадити принципи корпоративної соціа-льної відповідальності в діяльність органів державної влади і місцевого самоврядування;

• збільшити бюджети організацій на заходи з КСВ. Для того, щоб розробити ефективну бізнес-стратегію з урахуван-

ням соціальної відповідальності, керівництву компанії необхідно кон-кретизувати перелік соціальних та екологічних проблем, які відчуває їх бізнес. Слід визначити коло зацікавлених осіб, зокрема партнерів, які можуть підтримати соціальні ініціативи компанії на будь-якому етапі. На основі соціального діалогу можливо виявити не лише перс-пективних учасників реалізації соціальних програм, але й невідомі ра-ніше джерела додаткових ресурсів. Документально оформлені пропо-зиції соціальних ініціатив допоможуть розкрити нові перспективи в розвитку бізнесу.

Не слід забувати про постійний моніторинг, оцінювання рівня КСВ і звітування компанії. Останнє постає ефективним засобом ко-мунiкацiї iз суспільством, є передумовою виходу на мiжнароднi ринки капіталу, сприяє розвитку персоналу та просуванню товарів i послуг.

Корпоративна соціальна вiдповiдальнiсть в Україні поряд з при-ватною власністю, правовими гарантіями, дієвою системою управлін-ня, самоврядними та ринковими інститутами може стати базою для формування соціально орієнтованої ринкової економіки. Але ринкова економіка не породжує добробуту автоматично, а лише може сприяти розвитку. Для розбудови КСВ на всіх рівнях економіки країни необ-хідно формувати нові ефективні механізми.

Список літератури 1. Благов Ю. Е. Корпоративная социальная ответственность: еволюция концепции /

Ю. Е. Благов ; Высш. шк. менеджмента СПбГУ. – 2-е изд. – СПб : Высш. шк. ме-неджмента, 2011.

2. Корпоративная социальная ответственность. Новая философия бизнеса: учебное пособие [Электронный ресурс] / Внешэкономбанк. – Режим доступа : http://www.veb.ru/common/upload/files/veb/kso/ksobook2011.pdf.

3. Мохин Т. Топ10 тенденций в области КСО на 2012 [Электронный ресурс] / Т. Мохин // Журнал Forbs. – Режим доступа : http://www.forbes.com/sites/ forbesleadershipforum/2012/01/18/the-top-10-trends-in-csr-for-2012/ – Forbs.

4. Смис Ж. Компании с лучшей КСО репутацией [Электронный ресурс] / Журнал Forbs. – Режим доступа : http://www.forbes.com/sites/jacquelynsmith/2012/12/10/ the-companies-with-the-best-csr-reputations/. – Forbs.

5. Ackerman R. W. How companies respond to social demands / R. W. Ackerman // Har-vard Business Review. – Vol. 51 (4). – Р. 88–89.


285

6. Aras G. Managing corporate performance: Investigating the relationship between cor-porate social responsibility and financial performance in emerging markets / G. Aras, A. Aybars, O. Kutlu // International Journal of Productivity and Performance Manage-ment. – 2010. – Vol. 59. – № 3. – Р. 229–254.

7. Bowen H. Social responsibilities of the businessman [Электронный ресурс] / H. Bowen // Harper & Row. – N.Y Режим доступа : http://www.csrquest.net/ default.aspx?articleID=13126&heading=The%204CR%20Framework.

8. Carroll A. B. Managing ethically with global stakeholders: A present and future chal-lenge / A. B. Carroll // Academy of Management Executive. – Vol. 18 (2). – Р. 118.

9. Davis K. Understanding the social responsibility puzzle: what does the businessman owe to society / K. Davis // Business Horizons. – Vol. 10 (4). – Р. 46–47.

10. Frederick W. C. From CSR-1 to CSR-2: the maturing of business-and-society thought / W. C. Frederick // Business and Society. – Vol. 33 (2). – Р. 150–164.

11. Kim J.-W. Assessing the long-term financial performance of ethical companies / J.-W. Kim // Journal of Targeting, Measurement and Analysis for Marketing. – 2010. – Vol. 18. – № 3–4. – Р. 199–208.

12. Lee S. Do socially responsible activities help hotels and casinos achieve their financial goals? / S. Lee, S.–Y. Park // International Journal of Management. – 2009. – Vol. 28. – Р. 105–112.

13. Ling C.-H. The impact of corporate social responsibility on financial performance: Evidence from business in Taiwan / C.-H. Ling, H.-L. Yang, D.-Y. Liou // Technology in Society. – 2009. – Vol. 31. – № 1. – Р. 56–63.

14. Ming-Dong P. L. 2008. A review of the theories of corporate social responsibility: its evolutionary path and the road ahead / P. L. Ming-Dong // International Journal of Management Reviews. – Vol. 10 (1). – Р. 69.

15. Schwartz M. Corporate social responsibility: a three-domain approach / M. Schwartz, A. Carroll // Business Ethics Quarterly. – Vol. 13 (4). – P. 503–530.

16. Sethi S. P. Dimensions of corporate social performance an analytical framework / S. P Sethi // California Management Review. – Vol. 17 (3). – Р. 58–64.

17. Swanson D. L. Addressing a theoretical problem by reorienting the corporate social performance model. Academy of Management Review 20(1) – P. 43–64.

18. Wood D. J. Corporate social performance revisited / D. J. Wood // Academy of Man-agement Review 16 (4) – P. 693–695.


Summary The article examines the nature of corporate social responsibility of

companies and their components. Special attention is paid to international experience of spheres of corporate social responsibility, defined the specif-ic implementation of corporate social responsibility programs in Ukraine and ways of improving corporate social responsibility in Ukraine.

Keywords: social responsibility, corporate social responsibility, the competitiveness of the benefits of corporate social responsibility for busi-ness, socially responsible business.

Наукове видання

ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Збірник наукових праць

Випуск 40

Редактори Н. М. Середа А. О. Карпенко

Верстальник Ю. М. Хижняк

Відповідальність за фактичні помилки, достовірність інформації та точність викладених фактів несуть автори. Статті опубліковані мовою оригіналу. Усі права застережено. Посилання на матеріали збірника обов’язкові.

Збірник наукових праць затверджено постановою президії ВАК України від 10.02.2010 № 1-05/1 як наукове фахове видання України

Підписано до друку 30.12.2014. Формат 60х90/16. Обл.-вид. арк. 15,79. Ум. друк. арк. 18,00. Папір офсетний.

Гарнітура Times. Тираж 300 пр. Вид. № 1408

Видавець і виготовлювач Державний вищий навчальний заклад

“Українська академія банківської справи Національного банку України”, вул. Петропавлівська, 57, м. Суми, 40000, Україна, тел. 0(542) 66-51-27 Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців, виготівників

і розповсюджувачів видавничої продукції: серія ДК № 4694 від 19.03.2014

ДО ВІДОМА АВТОРІВ

Державний вищий навчальний заклад “Українська академія банківської справи Національного банку України” видає збірник наукових праць “Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України”, що визнаний ВАК Украї-ни як наукове фахове видання з економіки.

Редакційна колегія запрошує до співпраці авторів і звертає увагу, що статті, надіслані для публікації у збірнику, повинні бути оформлені згідно з вимогами п. 3 постанови Президії ВАК України № 7-05/1 від 15.01.2003 “Про підвищення вимог до фахових видань, внесених до переліків ВАК України”, ДСТУ 7152:2010 та ДСТУ ГОСТ 7.1-2006, ДСТУ ГОСТ 7.80:2007.

Вимоги до оформлення рукопису наукової статті До друку приймаються статті українською або російською мовами, які ра-

ніше не публікувалися та не були передані для публікації в інші видання (у тому числі електронні). Тематика статті повинна відповідати напряму досліджень “Економічні науки”. До редакції наукові статті подаються текстовим файлом елек-тронною поштою.

Наукова стаття повинна мати такі структурні частини (з дотриманням вказаної послідовності):

1) індекс Універсальної десяткової класифікації (УДК); 2) відомості про автора (-ів) (прізвище, ініціали, вчене звання і вчений ступінь, місце роботи, населений пункт);

3) стислий заголовок; 4) анотацію мовою оригіналу (300–400 знаків з пробілами); 5) ключові слова мовою оригіналу (3–5 слів); 6) текст статті, який містить обов’язкові елементи: постановка проблеми; аналіз останніх досліджень і публікацій; не вирішені раніше частини проблеми; мета статті; виклад основного матеріалу; висновки;

7) список використаної літератури, складений згідно з ДСТУ ГОСТ 7.1-2006, ДСТУ ГОСТ 7.80:2007 і розміщений у кінці статті в алфавітному порядку (не менше 6 найменувань). На всі першоджерела повинні бути зроблені посилання у тексті. Порядковий номер першоджерела проставляється у квадратних дужках. Першоджерела подаються мовою оригіналу. Посилання на неопубліковані роботи не допускаються;

8) анотацію українською мовою для публікацій іншими мовами, крім української (300–400 знаків з пробілами);

9) анотацію (Summary) англійською мовою (300–400 знаків з пробілами), а також ключові слова англійською мовою (3–5 слів).

Окремим файлом надаються повні відомості про автора (-ів), оформлені таким чином: повністю (мовою оригіналу статті) прізвище, ім’я та по батькові, нау-ковий ступінь, вчене звання, посада, місце роботи, поштова адреса для надси-лання примірника збірника, контактна інформація (мобільний телефон та e-mail).

Окремим файлом у графічному форматі надається відсканована рецензія наукового керівника чи іншого науковця, який має ступінь доктора економічних наук, засвідчена підписом і печаткою (тільки для авторів, які не мають наукового ступеня).

Обсяг статті – не менше 0,4 обліково-видавничого аркуша (тобто не менше 16 000 знаків з пробілами) та не більше 1 обліково-видавничого аркуша (тобто не більше 40 000 знаків з пробілами).

Міжрядковий інтервал – 1,5. Кегль (розмір) шрифту – 14 пт. Параметри сторінки (поля): зверху, знизу, справа – 20,0 мм; зліва – 30,0 мм.

Файл готується за допомогою текстового редактора Microsoft Word. У файлі не використовуються стилі тексту, сторінки не нумеруються. Слова

друкуються без переносів. Шрифт – Times New Roman. Всі нетекстові об’єкти створюються за допомогою вбудованих засобів

Microsoft Word: формули – редактора Microsoft Equation (меню: Вставка / Об’єкт / Microsoft Equation), діаграми та графіки – Майстра діаграм (меню: Вставка / Ри-сунок / Діаграма), структурні схеми – інструментів панелі рисування.

Допускається: для формул – редактор Myth Type, для діаграм і графіків – Microsoft Excel (з параметром вставки Діаграма).

Весь графічний матеріал повинен бути мінімальним за обсягом, чорно-білого кольору, заповнення виконуються штрихуванням. Відповідальність за науково-методичний рівень статей, обґрунтованість висновків, достовірність фактів несуть автори. Публікація матеріалів здійснюється мовою оригіналу. Редколегія залишає за собою право редагування поданих матеріалів. Дотримання авторами викладених вимог прискорить публікацію надісланих матеріалів.

Редакційна колегія