Usi_lit_prof_Posibnuk_11-k_2-s_Kosogova.indd

Українська література за межами України

УРОК№ 65

ЄВГЕН МАЛАНЮК. ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ПОЕТА Й ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦЯ, ЯСКРАВОГО ПРЕДСТАВНИКА «ПРАЗЬКОЇ ШКОЛИ». РОЛЬ ПОЕТА-ПАТРІОТА В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ («СТИЛЕТ ЧИ СТИЛОС?..»), МАЙСТЕРНЕ ВИКОРИСТАННЯ АНТИТЕЗИ У ТВОРІ

Мета: поглибити вивчене про літературу української діаспори; ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом поета й літературознавця, яскравого представника «Празької школи» Євгена Маланюка; розвивати вміння аналізувати поезії; виховувати зацікавленість творчим доробком письменника.

Обладнання: портрет письменника, книжкова виставка його творів. Теорія літератури: антитеза (повторення).

Тип уроку: комбінований.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

II. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ, МЕТИ УРОКУ.

МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Слово вчителя

— Похований Євген Маланюк на нью-джерському цвинтарі Баунд Брук, котрий американські українці називають «нашим Пантеоном». Надгробок на могилі зведено за проектом сина Є. Маланюка Богдана.

Помер письменник 16 лютого 1968 р. від серцевого нападу в малій самотній кімнаті на Флашінґу в Нью-Йорку. Його знайшли

мертвого на підлозі. У його кишені лежав квиток до опери на вечір того дня, коли він помер. До труни великого поета-мислителя покладено примірник збірника «Український інженер» з текстом його останньої публічної промови. Її було виголошено під час святкування 50-річного ювілею української самостійності.

Нелегкою була доля Є. Маланюка. Від яких же витоків і до яких висот прямував він упродовж життя? Спробуємо зрозуміти це сьогодні.

ІІІ.СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1. Виступи учнів із повідомленнями про життєвий і творчий шлях

письменника. (Звернути увагу на те, які обставини вплинули

на формування Є. Маланюка як письменника, патріота.)

1- й учень. Народився Євген Филимонович Маланюк 1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897 року в Архангороді Херсонської губернії (тепер містечко Новоархангельськ Кіровоградської області) в родині інтелігентів, які любили рідне слово й шанували національні святині. У їхньому старому, мурованому зі степового каменю домі жилося «на дві хати» — дідову і батькову. У першій хаті панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів. У другій — атмосфера «українського інтелігента», не спокушеного ані далеким Петербургом, ані навіть близькою Одесою.

Батько Є. Маланюка Филимон Васильович працював учителем, а згодом повіреним у містечковому суді, захоплювався просвітницькою діяльністю, був режисером аматорських театральних постановок, співав у церковному хорі, друкувався в часописах, виступав ініціатором відкриття гімназії. Родина нарікала на нього за таку його «кар’єру» (він був людиною «без определенных занятий», як було занотовано в реєстрах поліції), але саме батько заклав основи інтелектуального й світоглядового розвитку Євгена.

2- й учень. Перші свої уроки малий Євген здобув удома, потім навчався в Архангородській початковій школі. Як і його молодші брати, Онисим та Сергій, він відзначався блискучими знаннями. Але лише найстарший із синів — Євген — продовжив здобувати освіту в Єлисаветградському земському реальному училищі. Навчання в підготовчому класі хлопець завершив із відмінними результатами і згодом був звільнений від оплати, що полегшило долю малозабезпеченої сім’ї. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства. Незважаючи на те, що профіль навчального закладу був інженерний, учнів спонукали до систематичного читання художньої літератури. При училищі діяли також рисувальні класи, у яких навчали малювання, креслення, ліплення орнаменту з глини і воску.

Восьмирічне перебування в стінах закладу (1906-1914), з яким у різні часи пов’язали свої долі Євген Чикаленко, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Юрій Яновський, Гнат Юра та інші відомі діячі, значно розширило світогляд Маланюка, пробудило в ньому творчі здібності, любов до літератури, живопису, театру. У 13 років хлопчина починає віршувати.

Після закінчення Єлисаветградського земського реального училища 1914 року Є. Маланюк вирішує продовжити навчання в Петербурзькому політехнічному інституті, проте на перешкоді стає Перша світова війна. Восени того самого року юнак стає курсантом Київської військової школи, яку закінчує в січні 1916 р. Серед курсантів 90 % становили етнічні українці. Упродовж кількох місяців юнак служить у чині прапорщика в 39-му піхотному запасному батальйоні на території Володимирської губернії, а з серпня 1916 р. у званні молодшого офіцера перебуває в 4-й роті 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті, потім потрапляє до 2-ї кулеметної роти.

3- й учень. 1917 рік приніс Є. Маланюкові чимало гострих вражень, потрясінь і втрат. Ганебні поразки, бунти на фронті, солдатські самосуди над командирами призвели до того, що офіцери почали масово покидати армію. Маланюк залишається, бо, як пише Л. Куценко, «сумління та почуття обов’язку й офіцерської честі змусили бути поручника зі своїм підрозділом». Демобілізувавшись із російської армії, Маланюк вступає до української. Про цей період сам письменник пише так: «Я вирушив до серця України, до Києва. Виїзд мій попередило встановлення гетьманської влади. .Тоді слово «Гетьман» було для мене синонімом слави, міці, багатства й сили Української держави. Правда, через якихось півроку слово «Гетьман» було заплямоване і позолота з його злізла. Боляче, гірко, тяжко було розпрощатися з сонячною мрією на довший час, але тоді — тоді була весна й сонце, і воскресіння». Отже, Маланюк розчарувався в політиці Скоропадського, який став маріонеткою в руках німецьких окупантів.

Він служив у чині старшини в Генеральному Штабі України. Пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською Армією УНР. Болісно сприймає молодий офіцер поступовий занепад УНР.

Громадянська війна поставила братів Маланюків по різні боки барикад. Коли Євген був бійцем УНР, його молодший брат Сергій встановлював більшовицьку владу в рідному місті. Євген попередив дружину брата про можливість фізичної розправи над Сергієм. Переховуючись у полі пізньої осені, Сергій застудився і захворів на туберкульоз. На знак подяки за те, що Євген врятував його, «.свою доньку більшовик Сергій нарік Євгенією на честь старшого брата-петлюрівця». Коли доньці виповнився рік, Сергій помер.

У Генеральному штабі Української армії Маланюк обіймав високу посаду, познайомився із Василем Тютюнником, який після антигетьманського перевороту став генералом і командуючим Українською армією. Є. Маланюк став його ад’ютантом. Генерал і помер від тифу на його руках.

4- й учень. Місцем глибокого переосмислення долі України та власного життя стали для Є. Маланюка табори для інтернованих у Каліші, у яких він пробув три роки. Але саме тут він починає серйозно займатися літературною творчістю. Спочатку була публіцистика, яка вирізнялася філософським осмисленням дійсності, у ній проглядалася виразна концепція власного світогляду письменника. Потім з-під пера почали з’являтися й поезії.

Є. Маланюк пише багато, разом зі своїми друзями Юрієм Дарага- ном, Миколою Чирським, Максимом Гривою (Загривним) видає гектографічним способом журнал «Веселка» (1922-1923), у якому й сам починає друкуватися. До редакційної колегії «Веселки» спершу входили Ф. Крушинський, І. Зубенко, А. Коршнівський, М. Селегій,

А.Падолист і Є. Маланюк, але вже у другому році свого існування «Веселка» цілковито перейшла до рук Є. Маланюка і М. Селегія. Був це тяжкий і для духової праці не дуже сприятливий час, але «Веселка» переборювала всі труднощі й перешкоди, стаючи і тут тим духовим центром, що гуртував навколо себе ідейне українське вояцтво. Інтерновані вояки заснували аматорський театр, чоловічий хор, навіть балетні курси; влаштовували різні культурно-освітні акції. Але й таке насичене мистецьке й громадське життя не применшувало туги за Україною. Є. Маланюк прагнув зрозуміти, що привело до поразки УНР, до цього поневіряння в чужих краях. Ці розмірковування просилися на папір у вигляді щемливих, гірких і часто жорстких поетичних рядків. Серйозно про свій талант Є. Маланюк заявив у книзі «Озимина», яка вийшла в 1923 р. і вміщувала доробок трьох авторів — Є. Маланюка, М. Осики, М. Селегія.

5- й учень. Після того як табори інтернованих восени 1923 року були розформовані, Є. Маланюк переїздить до Чехо-Словаччини, де в Подєбрадах навчається в Українській господарській академії на інженера-гідротехніка. Свій талант поета він піддає нелегкому випробуванню: «Я ґвалтую себе на інженера, і це мені дуже дорого коштує», «в час, коли наростали строфи,— бухала по голові математика і дерев’янів». Деякий час письменник входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацював у журналі цієї організації «Державна нація». Є. Маланюкові пощастило навчатися у відомих професорів-співвітчизників Івана Шовгенева, Євгена Чикаленка, Сергія Шелухіна. Він брав участь у численних літературно-мистецьких вечорах, дискусіях, що влаштовувались у Подєбрадах, Празі, де потоваришував з Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем, Оленою Телігою, Олексою Стефановичем, Оксаною Лятуринською, Михайлом Мухіним. Знайомство з поетесою Наталею Лівицькою-Холодною переросло в кохання, яке дуже змучило Євгена, ледь не довівши до самогубства.

Перша збірка поета «Стилет і стилос» з’явилася 1925 року. Її вихід став неабиякою подією і в житті автора, і в тогочасному літературно-мистецькому процесі, викликавши неоднозначну реакцію: від цілковитого несприйняття до надзвичайного захоплення. Цією книгою, як і наступною — «Гербарій» (Гамбург, 1926), Мала- нюк ствердив свої позиції поета-націєтворця, яким він не зрадить до самої смерті. Молодше покоління представників діаспори приваблювали войовничий дух збірки; звернення до державницької і визвольної атрибутики у вигляді «заліза наших когорт» та «свяченого ножа», розміркування над долею сучасного мистецтва, покликаного слугувати високим ідеалам. Старші ж, схильні до поміркованості та нескінченних оплакувань недолі України, були просто шоковані різким тоном письменника, його зневажливими оцінками земляків-малоросів і звинуваченнями на їхню адресу, що ніяк не доростуть до рівня нації.

1925 року в Подєбрадах Є. Маланюк познайомився зі студенткою медицини Зоєю Равич із Полтавщини і невдовзі одружився з нею (заручини відбулися 5 липня, а вінчання 12 серпня в церкві святого Миколая у Празі). Але подружнє життя пари не склалося через матеріальні негаразди. Євген, закінчивши академію, подався на заробітки. Із 1928 р. Маланюк працює у Варшаві за своїм фахом.

А Зоя залишилася навчатись у Празі. У Польщі Маланюка поглинула не лише праця заради заробітку, а й літературна творчість та участь в угрупованні «Танк». 1929 року подружжя розлучилося. Пізніше Зоя написала про Є. Маланюка чудові спогади.

6- й учень. На варшавський період припадає вихід у світ наступних книг поета: «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадонна» (Львів, 1934), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939), «Вибрані поезії» (Львів; Краків, 1943). Значно пожвавлюється публіцистична і наукова діяльність Є. Маланюка, з’являються десятки статей, нарисів, есе, у яких він осмислює набутки вітчизняної і світової культури (Т. Шевченко, М. Гоголь, П. Куліш, Я. Щоголев, Г. Чупринка,

І.Бунін, М. Бажан, С. Гординський, В. Ґренджа-Донський, Зореслав та ін.). Публікуються переклади з інших літератур (Шарль Бодлер, Йозеф Сватоплук Махар, Микола Гумільов).

У Варшаві доля звела Є. Маланюка зі співробітницею чеського посольства Богумілою Савицькою, що стала його другою дружиною. Тридцятитрирічний письменник нарешті знайшов спокій родинного життя в складних умовах еміграційного побуту в Польщі, і рядки:

Ще сяє день. Ще високо блакить,

Далеко ще до вечора, єдина.

Мої обійми сильні і палкі,

І прийде час — ти подаруєш сина,—

цілком і повністю передають і суто особисті, й земні бажання та емоції автора.

Збірка «Земна Мадонна» і син поета Богдан з’явилися на світ одночасно в 1934 р.

Дружина, син, родинне життя надзвичайно багато важили у житті поета-вигнанця. Але цей єдиний прихисток зруйнувала війна.

Із наближенням фронту до Варшави Маланюки вирішили залишити Польщу. Першою переїхала до невеличкого села Кунштату в Моравії Богуміла із сином. Євген підробляє, де може: вчителем у Варшавській православній семінарії, перекладачем текстів до кінохронік, часто живе надголодь. Приєднався він до сім’ї весною 1945 року.

Коли ж у травні радянські війська зайняли сусіднє із Куншта- том село, то пізно увечері до Маланюків завітав місцевий поліцейський і розповів, що радянська військова комендатура має списки російських та українських емігрантів, які підлягають негайному арешту. У тих списках значиться і прізвище поета Євгена Маланю- ка, отже, йому потрібно терміново залишити Кунштат.

Рідня з дружиною поспіхом зібрали письменника в дорогу. Часу на роздуми практично не залишалося, оскільки щомиті до поселення могли увійти війська. На найнятому ріднею авто Євген Маланюк уночі відбув до найближчої залізничної станції, а звідтіля до Праги і далі. Через той поспіх та хворобу сина дружина не змогла залишити Кунштат.

Для Є. Маланюка розпочався другий період блукань. Із травня 1945 року листування було єдиним способом спілкуванням родини. Спершу були листи із Регенсбурга (ФРН). Майже чотири довгих роки Маланюк жив у таборах. У таборових школах міста Регенсбурга він вчителював. Навколо нього знову збирається коло літературно обдарованої молоді з нової хвилі української еміграції — Леонід Лиман, Олег Зуєвський, Леонід Полтава.

Поет бере участь у створенні письменницької організації СТІНА (Художній український рух), що упродовж 1945-1949 років працювала в Німеччині і стала цікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні. На кінець сорокових люди дедалі частіше покидали табори: дехто від’їжджав до Латинської Америки, дехто в Австралію, проте більшість прагнула потрапити до США. 1949 року відпливав у свою третю еміграцію і Євген Маланюк.

7- й учень. Після переїзду до Америки розпочинається другий період творчості поета.

Маланюк поселяється на околиці Нью-Йорка: спочатку працює фізично, потім — у проекторному бюро, де й трудився до виходу на пенсію 1962 р. 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово». За океаном з’являються друком його збірки «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»; окремим виданням виходить поема «П ’ята симфонія» (1954), що уславлює діяльність борців за українську державність — В. Тютюнника, В. Сінклера, А. Мельника,

В.Сальського, М. Безручка, О. Удовиченка, Є. Коновальця, В. Пет- ріва та інших. Євген Маланюк продовжує працювати і в галузі публіцистики, літературонавства. Широкий резонанс мали видання: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Малоросійство» (1959), «Ілюстрісімус Домінус Мазепа — тло і постать» (1960), «Книга спостережень» у двох томах (1962; 1966).

Інколи поет збирав для родини якісь гроші, надсилав чотири посилки в рік. Робив це щоразу під іншим прізвищем, аби не зашкодити синові. Мати всіляко підтримувала в сім’ї культ батька, проте теж намагалася зробити все, щоб тінь батька-емігранта не лягла на сина.

1962 року письменник ризикнув відвідати соціалістичну Польщу. Ще у США, в посольстві Польщі, йому було заявлено, що вони не відповідають за нього у Варшаві. І все ж письменник вирішив відвідати місто, з яким було пов’язано стільки років життя.

Поет приїздить до Варшави, туди ж прибуває до своєї рідної сестри його дружина. Таким чином, двоє вже літніх людей без жодних перешкод зустрічаються у великому місті. Мріяли перехитрити спецслужби, та дарма. «За обома, татом і мамою,— розповідає у листах Богдан Маланюк,— стежила таємна поліція у Варшаві, а потім у Секочині (16 км від Варшави), де тітка мала свій будиночок. Вони туди втекли, але незабаром і за будинком у лісі вже також стежили два-три агенти, так що вони вночі задвірками через поле й болото вернулися до Варшави й сховалися ще в одних знайомих. Під час відльоту літака на Нью-Йорк тато прийшов у останню хвилину, і знайомі обступили його так, щоб його не змогли затримати, коли він виходитиме на аеродромне поле. Мама вернулася до Праги розхвильована, але дуже щаслива. Невдовзі по тому її допитувала держбезпека у Празі; 1963 року вона померла».

Це було його останнє побачення з Варшавою, з багатьма спогадами про минуле.

У лютому 1968 року письменника не стало. Уже після його смерті в мюнхенському видавництві «Сучасність» з’явилася впорядкована ним самим збірка поезій «Перстень і посох» (1972), що стала лебединою піснею поета.

2. Бесіда за змістом учнівських виступів

· Де і в якій сім’ї народився Є. Маланюк?

· Де навчався майбутній письменник?

· На які періоди поділяють творчість Є. Маланюка? Які ви знаєте збірки поета?

· Що стало причиною еміграції письменника до Америки?

· Якою збіркою Маланюк ствердив свої позиції поета-націєтворця, яким він не зрадить до самої смерті?

· Чи був письменник щасливий в особистому житті?

· Які обставини вплинули на формування Є. Маланюка як письменника, патріота?

3. Підготовка до сприйняття змісту поезії «Стилет чи стилос?»

— Перша збірка Є. Маланюка називається «Стилет і стилос». Стилет (італ. stilletto, від лат. stilus — «паличка для письма», «гострий стрижень») — колюча холодна зброя, кинджал італійського походження з прямою хрестовиною та тонким і вузьким клинком, у класичному варіанті не має ріжучої кромки (леза). Перетин клинка може бути круглим, овальним, трьох- (найчастіше) або чотиригранним з долами і ребрами жорсткості або плоскими гранями, леза зазвичай відсутні. Невеликий розмір стилета дозволяв приховано носити його під одягом або маскувати в різних предметах, через що той був популярний у найманих вбивць і змовників, а також у жінок. У військовій справі стилет використовувався в якості додаткової зброї або зброї самозахисту проти ворога, одягненого в зброю.

«Стилосом» у Давній Греції називали також і інструмент для письма. Це була невелика паличка. Один кінець стилоса був загострений, а інший — сплющений. Стилосом писали на дощечках, покритих воском. Світлий віск покривав темну дощечку, і якщо його дряпали гострим кінцем стилоса, залишався добре видимий слід. Написане було легко стерти. Для цього слід було тільки пригладити віск сплющеним, як лопаточка, іншим кінцем стилоса.

І в назві збірки ці символи не протиставляються один одному, бо для поета вони поки що рівнозначні:

Ось: розуму уважний стилос.

І серця вогневий стилет.

Тема ролі поезії та поета традиційна. Звернувшись до неї, Є. Маланюк засвідчив, що продовжуватиме традиції Т. Шевченка, П. Ку- ліша, І. Франка, Лесі Українки, які відзначали суспільну важливість поезії.

Письменник усвідомлює, що трагедія України спричинена її колоніальним статусом, втратою державної незалежності та національної свободи, а внаслідок усього — і особистої гідності та національної самосвідомості, духовного багатства нації. Крізь усе життя автор пронесе провідну ідею відродження держави через відродження історії.

У збірці викладена світоглядна концепція Євгена Маланюка, який прагнув словом перевиховати малороса, щоб увесь світ побачив справжнього українця.

Адже українець, на переконання поета, з одного боку: Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,

Макітру хилить виключно по вітру,

Міркує шлунком і хропе гуртом.

А з іншого:

Внук кремезного чумака.

Січовика блідий праправнук,

Я закохавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну.

Уся збірка — це життєва програма Євгена Маланюка. У ній поет підкреслює, що боротьба не припинялася, вона продовжується, а зброєю стає слово.

Збагнеш оце, чим серце билось.

Яких цей зір нагледів меж,

Чому стилетом був мій стилос,

І стилосом бував стилет.

4. Виразне читання поезії «Стилет чи стилос?»

учителем чи заздалегідь підготовленим учнем

Стилет чи стилос? — не збагнув. Двояко Вагаються трагічні терези.

Не кинувши у глиб надійний якор,

Пливу й пливу повз береги краси.

Там дивний ліс зітхає ароматом І ввесь дзвенить од гімнів п’яних птиць Співа трава, ніким ще не зім’ята,

І вабить сном солодких таємниць,

Там зачарують гіпнотичні кобри Під пестощі золототілих дів.

А тут — жаха набряклий вітром обрій:

Привабить, зрадить і віддасть воді.

Та тільки тут веселий галас бою —

Розгоном бур і божевіллям хвиль Безмежжя! Зачарований тобою,

Пливу в тебе! В твій п’яний синій хміль!

5. Робота над змістом поезії. Евристична бесіда

· Що ми можемо сказати про ліричного героя цього твору? Які інтонації наявні в останній строфі поезії? (Ліричний герой поезії, а з ним і сам автор, вийшовши на поетичне поле, бачить перед собою два шляхи: на одному поклоніння красі, яка «вабить сном солодких таємниць», а на другому — безмежні простори і «галас бою». І він розмірковує над принадами і спокусами мистецького шляху з оспівуванням краси природи і кохання. Та рішуче жене від себе цю думку, обирає замість стилосу стилет, щоб заглибитись у земні проблеми — збудити в народі, який залишився там, на втраченій батьківщині, бажання стати нацією.

Слово «безмежжя», вжите автором у останній строфі, однаково стосується як «берегів краси», так і «набряклого вітром обрію». Ліричний герой хоча й схиляється на користь стилосу, але він усвідомлює, що реалії українського життя такі, що митець мусить виховувати свою націю, мусить боротися за свою державу, проте не забувати, що насамперед він все-таки митець і не може не помічати краси.

Отже, ліричний герой органічно поєднує у своїй душі два, на перший погляд, несумісні, світи, які, не втрачаючи своїх конкретних характеристик, взаємозбагачуються в новій якості.)

· Яку роль, на вашу думку, виконує в назві твору сполучник «чи»? (Сполучник «чи» у назві твору виконує неабияку смислову роль, вказуючи на певну нерішучість ліричного героя перед неминучим вибором. Тому символ терезів як втілення долі поета за такої невизначеності завбачає трагічні наслідки вагання, зумовлює потребу подолання подвійної ситуації («Двояко Вагаються трагічні терези».)

· Яку стилістичну фігуру використовує автор у поезії для висловлення свого погляду на проблему? (Як уже зазначалося, ліричний герой твору розмірковує, чому надати перевагу — боротьбі, дії, силі чи прекрасному, поезії. Він має вирішити, що стане визначальним у його творчості — служіння красі чи громадським інтересам? Щоб зіставити, порівняти ці поняття та визначитися, автор застосовує антитезу: «береги краси», «пестощі» — «набряклий вітром обрій»; «дивний ліс», гімни «п’яних птиць», сон «солодких таємниць» — «веселий галас бою — Розгоном бур і божевіллям хвиль».)

· Розкрийте символічний зміст образів стилета та стилоса. (Стилет є символом свідомого вибору жертовної боротьби за ідеали народу. Стилос — це уособлення мистецтва з його витонченою гармонією, музикою людських почуттів та магією добра і краси. Цим твором, як і всією збіркою, Є. Маланюк ніби проголосив, що він змінив меч вояка за державність України (стилет) на перо (стилос). Але мирний стилос у його руках стає стилетом, зброєю в боротьбі за державність України. Стилет і стилос, зброя й перо, сила і краса зливаються в своєму образі, символізують боротьбу за ідеали народу, свідомий вибір і жертовне служіння красі й правді.)

· Визначте характерні ознаки стилю цієї поезії. (Використання експресивної й емоційної лексики, динамічної ритміки, схвильована інтонація, оригінальне римування.)

6. Захист власної думки

— Чи переконані ви, що ліричний герой поезії зробив свій вибір назавжди?

!V. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ Й УЗАГАЛЬНЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ

Інтерактивна вправа «Мікрофон»

«Моє речення про Євгена Маланюка».

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

· Повторити матеріал уроку. Укласти хронологічну таблицю життя і творчості письменника.

· За бажанням учнів. Для тих, то хоче більше дізнатися про особистість та творчий доробок письменника. Робота над проектом «Випуск газети, присвяченої життю і творчості письменника».

· Підготувати аргументовану відповідь на питання: «Чи візьмете ви в бібліотеці книжки Є. Маланюка?»

VI. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ УРОКУ. РЕФЛЕКСІЯ

Закінчити речення.

· Мені хочеться вірити, що .

· Я ніколи не буду ...

· Я замислився над ...

УРОК№66

ОБРАЗ УКРАЇНИ У ТВОРАХ Є. МАЛАНЮКА. ФІЛОСОФСЬКІ МОТИВИ В ПОЕЗІЇ «ІСТОТНЕ». ЗЕМНЕ БУТТЯ В КОСМІЧНОМУ ВИМІРІ. ОРИГІНАЛЬНІСТЬ МЕТАФОР І ПОРІВНЯНЬ. ТУГА ЗА РІДНИМ КРАЄМ, МОТИВИ САМОТНОСТІ («ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ»). ХУДОЖНЯ МАЙСТЕРНІСТЬ ВІРШІВ Є. МАЛАНЮКА, ОРИГІНАЛЬНІСТЬ ФОРМИ, ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОГО СТИЛЮ

Мета: проаналізувати поезії Є. Маланюка «Знаю — медом сонця, ой Ладо...», «Під чужим небом», «Істотне», «Земна мадонна»; визначити, у чому полягає їхня художня майстерність, вказати на оригінальність форми та особливості поетичного стилю; розвивати навички самостійної роботи, вміння узагальнювати, співставляти, порівнювати; на прикладі життя і творчості письменника виховувати патріотичні почуття, усвідомлення їхньої щирості і безпосередності.

Обладнання: тексти поезій, портрет письменника.

Теорія літератури: особливості поетичного стилю (повторення).

Тип уроку: комбінований.

ПЕРЕБІГ УРОКУ

I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

II. ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ, МЕТИ УРОКУ.

МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Слово вчителя

— Для української літератури характерною є тенденція символізації постатей письменників. Так, Шевченка називають Великим

Кобзарем, Лесю Українку — дочкою Прометея, І. Франка — Великим Каменярем. Не оминула ця доля й Євгена Маланюка, якого величають «імператором залізних строф», «трибуном» української державності.

С.Гординський про Маланюка говорив, що він є «поет, який не тільки доторкав історико-політичні проблеми, він поет, що не тільки тривожився минулим і сучасним народу, але й шукав у своїх історіософічних концепціях істотне в долі народу, бачив помилки і проріхи минулого та ставав їх суддею»

Дмитро Павличко зазначив, що Маланюка читати страшно, що поезія його невмируща, бо поєднує два погляди на українську націю — негативний і позитивний, викривальний і звеличувальний. Отже, ознайомимося із деякими творами із доробку письменника і винесемо власний погляд на письменника та його спадщину.

ІІІ.АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

1. Перевірка домашнього завдання

2. Хронологічний диктант

1. 2 лютого 1897 року . (народився Є. Маланюк у родині українських просвітянських діячів у Новоархангельську на Херсонщині (тепер Кіровоградська область).

2. 1914 р. ... (закінчив Єлисаветградське реальне училище і вступив до Петербурзького політехнічного інституту. З початком Першої світової війни подає документи до Київської військової школи, після закінчення якої йде на фронт).

3. 1917 -1920 рр. ... (бере активну участь у визвольних змаганнях, воює за незалежність України у війську Симона Петлюри).

4. 1920 р. ... (разом із рештками армії УНР емігрує з Польщі. Перебуває в таборі інтернованих у Каліші).

5. 1925 р. ... (виходить друком перша збірка «Стилет і стилос»).

6. 1926 р. ... (друкує збірку «Гербарій»).

7. 1928 р. ... (закінчує Українську господарську академію в чеському місті Подєбради працює інженером у Варшаві).

8. 1944 р. ... (емігрує до Західної Німеччини).

9. 1949 р. ... (поет назавжди виїздить до США, де працює інженером і продовжує літературну діяльність).

10. 1964 р. ... (виходить остання за життя митця збірка «Серпень»).

11. 16 лютого 1968 р. ... (помер від серцевого нападу у своєму самотньому помешканні в м. Нью-Йорк).

12. 1972 р. ... (вийшла остання збірка Є. Маланюка «Перстень і посох»).

!V. СПРИЙНЯТТЯ ТА ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ 1. Слово вчителя

— Сорок вісім років Євген Маланюк провів у вимушеній еміграції, жив поза межами Батьківщини. Але все своє життя він присвятив служінню рідному народові. І його поезія — яскраве підтвердження цьому.

2. Виразне читання поезії «Знаю — медом сонця, ой Ладо»

Знаю — медом сонця, ой Ладо В твоїм древнім тілі — весна.

О моя степова Елладо,

Ти й тепер антично — ясна.

А між нами простір — гураганом.

Хоч вдихнуть, хоч узріть тебе де б.

Половецьким хижацьким ханом Полонив тебе синій степ.

Десь там квітнеш вишневим цвітом,

Десь зітхаєш в веснянім часу,

А мені ти — блакитним містом В золотім полудневім меду.

А мені ти — фата-моргана На пісках емігрантських Сахар —

Ти, красо землі несказанна,

Нам немудрим — даремний дар!

3. Словникова робота

Еллада (грецьк. ЕХХад, родовий відмінок ЕЛМдод) — самоназва Греції грецькою мовою. В історичних творах та художній літературі означає Давню Грецію. Давня Греція, або Еллада, вважається колискою європейської цивілізації, зразком досконалої краси, взірцем високої етики. Отже, нічого дивного немає в тому, що Є. Маланюк уподібнив Україну, яка належить до Європи, до Еллади. Адже земля, крізь яку здавна пролягав шлях «із варягів у греки», завжди вражала чужоземців природною артистичністю, пісенністю, естетичним чуттям та моральними чеснотами.

Фата-моргана (італ.) — вид міражу, за якого зображення наземних предметів (озера, гори, дерева тощо), що лежать за горизонтом, здебільшого спотворені та швидко змінюються; марево.

Лада — богиня кохання й шлюбу, мати Богів, старша Рожаниця, Богиня світової гармонії, покровителька пологів, жінок, дітей, шлюбу, любові, жіночих справ, врожаю, родючості. Жіноче втілення Рода, дружина Сварога. Усі Богині — це її уособлення та прояви.

Свято Великої Лади відзначається з піснями цілий місяць — від 25 травня до 25 червня.

Чоловіча пара Лади — Ладо (Дід Ладо) згадується у Велесовій Книзі як Бог.

4. Бесіда за змістом твору

· Яким перед вами постав ліричний герой твору? (Твір має яскраво виражений автобіографічний характер. Тому ліричний герой і автор твору сприймаються як одна особа. Поезія передає емоції, настрої й почуття людини, яка залишила Батьківщину — Україну, але ні на мить не забула про неї. Ліричний герой твору переживає болюче почуття вимушеної розлуки, про що пише так зворушливо:

А мені ти — фата-моргана На пісках емігрантських Сахар —

Ти, красо землі несказанна,

Нам немудрим — даремний дар!

У цих словах звучить і гордість за Вітчизну, за її красу, її героїчну історію, і розпач людини, яка пізно зрозуміла, що в житті кожного значить рідна земля, і усвідомлення того, що вже нічого змінити не можна.)

· Які образи вірша, на вашу думку, є архетипними? Чому? (Степу, богині Лади. Образ степу проходить через усю творчість Є. Маланюка. Як зазначає літературознавець Л. Куценко, « ...степ у поета — це та призма, крізь яку він бачить увесь спектр буття України». Степ — «символ прокляття України», антонім до волі, «дикий степ, який поглинає творчу енергію людини», «як поле бою, де здобувалася багатовікова звитяга українського народу». У поезії «Знаю — медом сонця, ой Ладо» Є. Маланюк образ степу розглядає через призму історіософського дискурсу. Тут степ — ландшафт, степ — слава, степ — територія, степ — ворог, степ — прокляття. Саме безмежжя степу, його стихія асоціюється в поета з малою батьківщиною і породжує ностальгію, наштовхує на роздуми про історичне буття України, стосовно чого він вибудовує своєрідну історіософську концепцію, важливим елементом якої є Еллада. (Див. тлумачення слова «Еллада»). У творенні свого образу України-Еллади Євген Маланюк виходить із конкретних історичних та географічних реалій, бо саме Україна — це місце трагічної зустрічі Заходу та Сходу, цією обставиною зумовлене те, що вона тривалий час лишалася суб’єктом, а не об’єктом історичного процесу. Це, можливо, й стало причиною того, що українець здатний швидше до ліричної рефлексії, пасивного споглядання навколишньої дійсності, а не до адекватної вольової реакції на зовнішню загрозу. За допомогою образу степу письменник поєднує античний та національний світи.

Згадуючи Ладу, відому в грецькому варіанті як Лето, в латинському — як Латона, рівнозначну Ладі — праукраїнській великій богині весни та подружньої злагоди, Є. Маланюк вказує на історичну тяглість української дійсності від сивої давнини до сьогодення, закарбовану в національних архетипах, дарма що вона щоразу нищилася «гураганом» половецької, більшовицької чи будь-якої іншої орди. Україна завжди була для поета непорушною у своїй суті, постаючи в історичних формах та барвах: то «вишневим цвітом», то «...блакитним мітом (тобто міфом) В золотім полудневім меду».

Образ Лади символізує історичну пам’ять українців та їхню духовність.)

· Чому, на вашу думку, письменник називає Батьківщину «антично-ясною»? (Називаючи Батьківщину «антично-ясною», поет мав на увазі благотворний вплив на неї еллінського світу. Для нього Україна була невід’ємною частиною чорноморського та середземноморського природного і духовного середовища, безпосередньо причетною до античної культури.)

· Як Є. Маланюк сприймає Україну? (Є. Маланюк болісно переживав вимушену розлуку з Батьківщиною, що властиво всім емігрантам, сприймав її вже у вигляді «фата-моргани», недосяжного міражу, що ввижався хіба що блукальцям у пустелі. Відтак з’явилася гіркотна метафора «На пісках емігрантських Сахар», навіяна, очевидно, безпросвітними буднями у ка- ліських таборах інтернованих вояків, розташованих серед пісків. Тут Є. Маланюк змушений був уперше відчути дошкульний подих вигнання, але не втратив віри повернення до втраченого раю («Нам немудрим — даремний дар!»), до України.)

Д Це цікаво

У низці поезій Є. Маланюка весни-літа 1925 р. лексема мед залучена до формування образу рідної землі, що постає в буянні весняного цвіту.

СИМВОЛІКА КОЛЬОРІВ Синій — символ вірності, довір’я і безконечності. Він настільки серйозний, що аж холодний. Його сторона світу — Захід, бо там Сонце припиняє бути спекотним; пора року — осінь, бо саме вона припиняє «ненависну» червону спеку; пора доби — вечір, коли

синьо-сиві тумани вистуджують нагріту упродовж дня землю; а напрям — назад, до неквапливого спокою.

Блакитний — символізує справедливість, лояльність, добру славу, добре походження — світ душі:

Золотий — є символом-синонімом до слів багатий, щасливий, рідний, дорогий, коштовний, сонячний.

5. Самостійне прочитання поезії «Під чужим небом»

Текст 1

Чужі: й земля, і небо тут, і люди,

І місяця золотосрібний ріг.

Життя давно, як божевільне, блудить По манівцях заплутаних доріг.

Десь кревний край кона в останній муці,

Дикун над ним заносить ятаган,

А він скажений біль терпить, як Муцій,

І крапле кров росою з чорних ран.

Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить Безглузда путь і хто остереже?

Чужа земля, чужі похмурі люди —

Й саме життя, здається, вже чуже.

Текст 2

Не треба ні паризьких бруків,

Ні Праги вулиць прастарих:

Все сняться матернії руки,

Стара солома рідних стріх.

Все сниться гук весни і вітер,

Веселий вітер світлих літ.

А тут — молюсь, убогий митар,

Шукаю Твій вогненний слід.

Hi! He знайти. Ніхто не знає.

Ніхто не чув твоїх плачів.

Біля всесвітнього Сінаю,

Як завше — золото й мечі.

Текст 3

Десь сіре поле в чорних круках,

Що пророкують: «Кари! Кар!»

А я тут, на чужинних бруках,

Чужий — несу чужий тягар.

А я на полум’ї розлуки Назавше спалюю роки,

І сниться степ Твій, сняться луки І на узгір’ях — вітряки.

Там свист херсонського простору.

Там вітер з кришталевих хвиль!

А тут: в вікні опустиш штору —

І п’єш, самотній, смертний біль.

Текст 4

Несу отут страшний свій іспит І знаю, що життя мине.

І мати, сидячи на призьбі,

Вже не вичікують мене.

Давно Євгена поминає За упокій старенький піп,

За весною весна минає Під запашне зітхання лип.

Все далі висиха Синюха,

Й линя її весела синь,

А вітер заголосить глухо І пролітає вдалечінь.

Сиріє стріха під дощами,

Вже хата стала нетривка,

І мати слухають ночами Бронхітне гавкання Бровка.

Текст 5

По яких ще дорогах шукати причинної долі? Перекотиполем блукати в яких степах?

Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю,

Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.

Заховала перекупка-пам’ять всі сни глибоко,

Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,

Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій Після чарки отрути влітає сонячний чміль.

І ось все забуваю, і все зникає в сутінні.

Постає лише рівний профіль і зоряний зір,

Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння:

Всі принади Твоєї страшної краси.

1920-1924 рр.

6. Словникова робота

Муцій — Гай Муцій Сцевола прославився тим, що, за легендою, намагався убити Ларса Порсену, царя етруського міста Клузія, який узяв в осаду Рим 509 р. до н. е. Сцевола пробрався в шатро Пор- сени, але помилився й убив царського писаря, що був одягнений дорожче й красивіше, ніж цар. Сцеволу схопили, і тоді він оголосив

Порсені, що є лише одним із 300 римських юнаків, що поклялися ціною свого життя убити Порсену. Коли герою почали погрожувати тортурами й смертю якщо він не розкриє всіх подробиць цього задуму, то Сцевола простягнув праву руку в разведений на вівтарі вогонь і тримав її там, доки вона не обвуглилася. Відвага римлянина так вразила Порсену, що його відпустили, й Порсена заключив з Римом мир. За втрату правої руки Муція прозвали «Сцевола» (лат. scaevola — «шульга»).

Ятаган (тур. yatagan) — різновид клинкової колючо-рублячо- ріжучої зброї, поширеної в турецькому війську. Це загострений металевий, трохи вигнутий клинок без хрестовини і гарди. Відмінною ознакою клинка є те, що лезо розташовано на ввігнутому боці. Руків’я має специфічну форму, що виявляється у розташуванні в її нижній та верхній частині розширень (вушка на горі), що виступають по боках

Ятаганами зокрема, були озброєні гвардійські підрозділи османів-яничари. Вони потрапляли до запорожців як трофеї після вдалих походів. За часів Задунайської Січі ятагани набули більшого поширення серед задунайських запорожців, що перебували на військовій службі у турецьких султанів.

Сінай — гора на Близькому Сході, яка згадується в Старому Заповіті Біблії як місце, де Бог вручив Мойсею кам’яні таблиці з десятьма заповідями. Про реальне розташування гори існує декілька версій. За однією з них гора розташована на півдні Синайського півострова в Єгипті. За іншою — це погаслий вулкан на півночі Аравійського півострова. У той час на території Палестини на вершинах майже кожної гори розміщувались жертівники та приносились жертви, всі ці гори вважались священними. Тому будь-яка з багатьох священних гір могла бути біблійною горою Сінай або Хорив (Хореб).

7. Бесіда за змістом твору

· Яке враження склалося у вас від вірша? Якими почуттями він пройнятий?

· Які життєві події спонукали поета до написання твору? Як це вплинуло на творення всієї образної системи поезії?

· Яку роль автор відводить собі у цьому світі? Який наскрізний образ проходить через увесь твір?

· Яке питання ставить собі ліричний герой? А чи знаходить на нього відповідь?

· Які географічні назви використовує автор? З якою метою?

· Знайдіть у поезії найяскравіші, на вашу думку, протиставлення і поясніть їхній смисл.

▼ Знайдіть у тексті епітети та порівняння. У чому їхня незвичність?

Матеріал для вчителя

Упродовж багатьох років бездержавності сотні талановитих українців змушені були творити за межами Батьківщини. Одні з них асимілювалися й приносили славу тій країні, де їм випало жити, інші — ідентифікували себе лише із землею, де народилися, і намагалися якомога більше зробити для пробудження національної свідомості українців, і в такий спосіб наближали час здобуття незалежності. До останніх належав Євген Маланюк — особистість неординарна як у літературному, так і націєтворчому процесі. Ліричний герой Маланюка, розчавлений, знищений самотністю, «пустельними і легкими днями», хоче заспокоїти своє серце. «Та як же? — питає він. «Научи мене кров’ю твоїх молитов»,— звертається він до Батьківщини.

«Хто пережив страшну операцію розриву з живим тілом Батьківщини,— писав Є. Маланюк,— хто відчував пекучий брак Батьківщини, як вічно роз’ятрену рану, хто задихався в чужому повітрі, у чужому підсонні, під чужим небом., той зрозуміє психологічний стан емігранта».

У поезіях письменника поряд ідуть образи покори й самоти. Як переконався поет, самота як екзистенційна ситуація людського буття є найважчою: її «навчитись важче, ніж покори». Саме туга за Батьківщиною стала першопричиною ностальгійних мотивів поета.

Поезія «Під чужим небом» (1920-1924) яскраво описує стан душі поета у вигнанні. Україна стає для поета-емігранта раною, болем, святістю, прокляттям. Ліричному героєві вірша Є. Маланюка, якого доля закинула далеко на чужину, самотньо, тоскно без рідної Херсонщини, батьківської хати, привіту рідних та близьких. («Чужі: й земля, і небо тут, і люди.»). Йому часто сниться рідна хата, пригадуються степ і Синюха. А ще «матернії руки». (Як відомо, мати поета померла тридцятитрьох в 1913 року, коли Євгенові було шістнадцять років). Спогади ятрять серце, але повороту немає.

Вірш складається з п’яти частин, кожна з них має свій ритмомелодійний малюнок відповідно до змісту і настрою героя (від теплих спогадів до відчаю, підкріпленого алкоголем).

Шукаючи «свою» Україну, поет-емігрант творить ідеалізований образ Вітчизни. Він не знаходить собі місця у «тому» житті («Чому ж я тут?..»). І ця туга за Батьківщиною пройнята такою любов’ю й ліричністю, що не можна без хвилювання читати рядки:

Не треба ні паризьких бруків,

Ні Праги вулиць прастарих:

Все сняться матернії руки,

Стара солома рідних стріх.

«Світогляд поетів-емігрантів,— говорить у передмові до антології «Координати» І. Фізер,— був перевантажений неймовірною трагедією їхнього народу. Втрачена батьківщина і майже травматична туга за нею в творчості цих поетів-емігрантів є фактором великого значення .Україна для цих поетів була реальнішою дійсністю, ніж дійсність, в якій вони жили на еміграції».

Євген Маланюк через такий традиційний прийом, як сон, малює зорові образи, що зринають у його пам’яті: «материні руки», «стара солома рідних стріх», «синя Синюха», «верби над плесом», та слухові: «гомін дубів», шум вітру, гуки весни. Це сприяє підсиленню ностальгійного звучання поезії.

Ліричного героя не зачаровують ні заморські дива, ні комфорт цивілізації, адже душа рветься до «прадідівських дубів», прабатьківських стріх. Так яскраво й зримо свої відчуття могла передати тільки людина, яка нестямно любить свою Батьківщину і не може змиритися з думкою, що вона втрачена навіки. Серце ліричного героя, а одночасно й поета, наповнюється ностальгійним щемом за рідною землею, бо на «чужинних бруках» він ще глибше зрозумів усю її красу і велич.

У поезії використано яскраві, часто оригінальні епітети, деякі з них з метафоричним значенням: «матернії руки», «веселий вітер», «стара солома рідних стріх», «вільний вітер», «цвинтарно-мертвий спокій», «місяця золотосрібний ріг», ліричний герой — «убогий митар», день на чужині — «пустельний» та ін.

Метафори: «Із сльозами моїми змішаю питво», «заховала пере- купка-пам’ять всі сни глибоко», «після чарки отрути влітає сонячний чміль».

Оксиморон: «принади Твоєї страшної краси».

Образ перекотиполя («Перекотиполем блукати в яких степах?») символізує долю емігранта, людини, що відірвана від свого коріння, і яку несе нещадний вітер.

Особливе смислове навантаження має образ вітру. Це і вітер туги за Батьківщиною, що віє на рідній землі Херсонщини, «заголосить глухо» пролітаючи над Синюхою. Він єдиний залишається незмінним на землі, що стала тепер чужою:

Сниться синя Синюха і верби над плесом,

Вольний вітер Херсонщини, вітер-дудар

Це і «вітри історі» («Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю, Від зруйнованих міст розвіває горілий пах»), що несуть зміни, боротьбу, нагадують про давнє і незабутнє. Надалі вітер переростає у інформативну одиницю, що набуває значення часу: («Все сниться гук весни і вітер, Веселий вітер світлих літ»).

Вірш експресивний, емоційно насичений. Про це свідчать речення, різні за метою висловлювання, зокрема, окличні, питальні.

Тема твору: змальовування любові до рідного краю, болючих спогадів і туги за втраченою Батьківщиною.

8. Робота в парах. Самостійний аналіз поезії. Ознайомлення зі змістом поезії «Істотне»

Діла ростуть у невмолимі черги.

Громадиться цеглинами життя.

Як рух, як пруг, як вічний вир енергій

Триває й визначається буття.

Співа блакить крізь готику риштовань.

Дзвенить цемент крізь дужу плоть будов.

І все ж таки: в началі було — Слово!

І все ж таки: начальний дух — Любов!

І в серці, і в колекторах моторів

Пульсує і іскрить одне і те ж —

Від хаосу до космосу просторів.

Від атома до голубих безмеж.

15. Х.1928

9. Словникова робота

Істотний -а, -е.— 1. Який становить сутність або стосується сутності чого-небудь; дуже важливий, значний, вагомий; 2. заст. дійсний, реальний, справжній.

Орієнтовний зміст виконання роботи

У поезії «Істотне» звучать філософські мотиви, автор порушує філософські проблеми загальнолюдського значення. І насамперед питання про призначення людини на землі, сенсу її земного буття. Часто за повсякденними справами, коли «діла ростуть у невмолимі черги», людина не знаходить часу, щоб замислюється над тим, що ж у житті є вагомішим, головнішим, істотним. Тим, без чого не може існувати ні особистість, ні людське суспільство. Ліричний герой твору, на відміну від більшості, осягнув суть буття: «І все ж таки: в началі було — Слово! І все ж таки: начальний дух — Любов!» Він упевнений, що хоча розум людини і здатен проникнути в глибини від атома до безмежного космосу, та все ж головними в її серці будуть вічні цінності — любов і добро. Саме ці два поняття, на переконання автора, сприяють утвердженню в людині невичерпної сили, життєдайної й справедливої, що керує всім на світі — «від хаосу до космосу просторів, від атома до голубих безмеж».

Художні засоби: Одним із засобів образотворення у вірші є контраст, протиставлення: хаос — космос (безпорядки — влада), атом — голубе безмежжя.

Найулюбленіший засіб образності Маланюка — оригінальні порівняння та метафори.

Порівняння: «Як рух, як пруг, як вічний вир енергій / Триває й визначається буття».

Крім порівнянь з частками як і мов, Маланюк використовує відмінкові порівняння «Громадиться цеглинами життя»

Метафори: «Співа блакить крізь готику риштовань./Дзвенить цемент крізь дужу плоть будов», «І в серці, і в колекторах моторів / Пульсує і іскрить одне і те ж».

Епітети: невмолимі черги, голубих безмеж, начальний дух.

Тавтологія: І все ж таки: в началі було — Слово! /І все ж таки: начальний дух — Любов!

Анафора: І все ж таки: в началі було — Слово!

І все ж таки: начальний дух — Любов!

Ці влучні тропи збагачують мову поета оригінальними образами і допомагають передати особливості його світосприймання та світовідчуття, надають поетичним малюнкам естетичної краси.

Поезія є яскравим зразком силабо-тонічного віршування. Написана вона п’ятистопним ямбом з цезурою після другої стопи:

Співа блакить // крізь готику риштовань,

Дзвенить цемент // крізь дужу плоть будов.

І все ж таки // в началі було — Слово!

І все ж таки, // начальний дух — Любов!

10. Слово вчителя

— 1934 року вийшла друком збірка поезій Є. Маланюка «Земна Мадонна», яка засвідчила, що він є також і майстром інтимної лірики. У багатьох поезіях автор звертався до коханої жінки із виявом своїх ніжних почуттів. У збірці вміщений і вірш із однойменною назвою, присвятив його письменник дружині.

11. Виразне читання поезії «Земна Мадонна»

Як іонійськая колона,

Рожевіє дівочий сніг,

Ховаючи опуклість лона В лілеях рук, в лілеях ніг.

Єдина! Не ображу зором Двійник Мадонни на землі.

Ось пурпуром Цітери — сором І на щоках, і на чолі,

І б’ється кров в блакитних веснах,

Як птах під вітром весняним.

В яких готичних кантиленах Навіки виспівати гимн!

Там — Приснодівою — Мадонна,

Тут, на землі, зорієш — ти,

Що в пурпуровій мушлі лона Ховаєш перлу чистоти.

12. Словникова робота

Іонійськая колона — колони іонічного стилю ошатні і стрункі. Кожна колона має свою основу — базу. Середня частина капітелі нагадує подушку з закрученими в спіраль кутами, так званими волютами.

Іонійський стиль — один із двох архітектурних стилів, утверджених греками. Іонійці — одне з трьох племен, що населяли Давню Грецію. За переказами, іоняни — арійське плем’я, що прийшло зі Сходу, з Індії або з Іранського нагір’я, і принесло із собою ідеї суспільного пристрою, моралі і таємні знання. Санскритське слово «ioni» означає «пластичність, м’якість, мінливість». Іонійський стиль характеризується м’якістю, мальовничістю, емоційністю, витонченістю, різноманітністю декоративних деталей. У найдавніших Елевсинських Містеріях іонічний, жіночний, пластичний початок протиставлявся активному, чоловічому.

Цітера — ранкова зоря; Венера.

Кантилена — 1. Старовинна французька лірико-епічна народна пісня. 2. Плавна наспівна мелодія; наспівність музичного виконання.

13. Бесіда за змістом поезії

· Які враження у вас склалися від вірша?

· Якими почуттями пройнята поезія?

· Яким перед вами постав автор цих рядків? Що нового ви дізналися про письменника?

· Якими виражальними засобами користується письменник, щоб

підкреслити естетичну красу створеного ним образу жінки?

Д Матеріал для вчителя

Є. Маланюк у своїй поезії оспівує жіночу красу, чистоту, порівнює її з небесною красою Мадонни. Яскравими мазками художника й скульптора поет ліпить образ коханої жінки. Улюблені виражальні засоби Є. Маланюка — своєрідні метафори, наприклад, «рожевіє дівочий сніг», «ту