WEB Magazyn (Ukr.)

HISTORY OF POLAND AND UKRAINE / 3

GŁOS POLONII

Свідоцтво про реєстраціюСерія ЖТ № 171/548 Р видане 09.10.2012 r.Головним управлінням юсти-ції в Житомирській області

Засновник і видавець:ПП Іщук Н.В.

Адреса редакції: вул. Монтана 38-А,10029 Житомир, УКРАЇНАТел.: +38 097 793 30 81www.zszpol.blogspot.com e-mail: [email protected]

Головний редактор:Володимир ІщукТел.: +38 098 53 222 43www.slopol.blogspot.com e-mail: [email protected]

Колектив редакції:Ганна ДенисевичТел.: +38 097 496 08 08e-mail: [email protected]

Коректор:Наталія Шумлянська+38 096 565 79 44e-mail: [email protected]

Верстка, макет, дизайн:Гусаркін ДмитроТел.: +380675278012 e-mail: [email protected]

Обкладинка:Портрет словацького фото-художника Яна Варкули (Jan Varchola) «Полководець» («The Lord of Sadmier»)

Друкарня:ТОВ "РІА БЛІЦ" м. Біла Церква, ул. Гагаріна, 5Тираж: 500 екземлярівЦіна договірна. Частина ти-ражу розповсюджується без-коштовно

Редакція не повертає неза-мовлені тексти та фотогра-фії, а також залишає за со-бою право редагування і ско-рочення надісланих матеріа-лів. Редакція відповідає тіль-ки на окремі вибрані листи. Редакція не несе відповідаль-ність за зміст статей, ого-лошень та реклам. Копіюван-ня і поширення редакційних матеріалів із посиланням на журнал заохочується.

Утравні 1997 року Польщею й Укра-їною був прийня-

тий документ «До порозу-міння і єднання». 16 лип-ня 2003 року Президен-ти Польщі й України при-йняли Спільну заяву «Про примирення – в 60-ту річ-ницю трагічних подій на Волині». Впорядкування цвинтаря Орлят у Львові та вшанування пам’яті жертв Гути Пеняцької (28 лютого 2009 року), стали яскра-вими спалахами польсько-українського примирення і порозуміння. Зрештою, на початку лютого 2011 пре-зиденти України і Польщі визнали, що спільна істо-рія нас більше об'єднує, а не роз'єднує. Але, нажаль, усе це залишається на рів-ні красивих декларацій… Ці символічні докумен-ти започаткували процес зближення на офіційно-му і дипломатичному рів-нях, але масова свідомість більшості польського та українського суспільства й досі перебуває у поло-ні імперських стереоти-пів та міфів. Відтак у сві-домості значної частини політиків і суспільств на-

ших країн домінують хиб-ні і викривлені установки щодо спільного польсько-українського минулого. І це є вагомою проблемою… «Забути минуле, озна-чає примиритися із його поверненням», - цей влуч-ний вираз Уїнстона Чер-чілля чудово відображає загрози, пов’язані із умис-ним викривленням історич-ної правди, фокусуванням уваги лише на трагічних сторінках та цілковитому ігноруванні спільних пере-мог і здобутків. Це правда, що поль-сько - українські відно-сини колись були хрес-томатійним прикладом етно-конфесійного кон-флікту, а рани нанесе-ні громадській свідомос-ті внаслідок його рециди-ву (маємо на увазі Волин-ські події часів Другої сві-тової війни) не загоїлися й досі. Але варто пам’ятати, що полум’я цього конфлік-ту не згасне доти, доки тлі-ють осередки нетолерант-ності і суб’єктивізму. За «сприятливих» обставин і при зовнішній «допомозі» може вистачити лише од-нієї іскринки… Щоб уникнути таких рецидивів у майбутньо-му необхідно вчасно зупи-нитися і тверезо розібра-тися у глибинних причи-нах конфлікту, усе перео-смислити й проаналізува-ти, а також домогтися від сторін щирого покаяння за помилки і злочини минуло-го. А головне дати собі від-повідь на запитання, кому було вигідно повсякчас-не поглиблення цього кон-флікту? Хто найбільше від нього скористався? Макіавелістським прин-ципом «розділяй і пануй»

деякі зовнішні сили не гре-бують й сьогодні. В мину-лому вони й поготів не відмовляли собі у задово-ленні підлити олії у вогонь польсько - українського протистояння. Відтак, іс-нують вагомі підозри, що саме вони його й спрово-кували. До яких жахли-вих і трагічних наслідків призводила така підла по-літика відомо усім, хто ці-кавиться об’єктивною іс-торією… Водночас постає за-питання, хіба в польсько-українських відносинах не було нічого світлого й позитивного? Хіба не було спільних здобутків і перемог? Хіба не було масштабних проектів, ре-алізація яких могла б за-побігти багатьом трагеді-ям? Якщо стежити за ін-формаційним простором України, то складається враження, що всіх україн-ців змушують дивитися на польсько-українські сто-сунки очами мешканців Волині та Галичини, але ж є досвід інших регіонів. Зокрема, Житомирщи-на є особливим регіоном, де у ХХ столітті українці та поляки зберегли більш-менш мирні відносини. Ще з ХІХ століття тут були надзвичайно активни-ми польські діячі, які про-пагували діалог культур, примирення і порозумін-ня, ідеї братерства та рів-ності. У процесі польсько-українського примирен-ня і порозуміння необхід-но популяризувати саме позитивний досвід співіс-нування. Саме така історі-ософська канва сприяти-ме справжньому порозу-мінню і зближенню наших братніх народів.

СЛОВО РЕДАКТОРА

Подивімося правді в очіЗабути минуле, означає примиритися із його поверненням

(Уїнстон Черчіль)

Володимир Іщук, головний редактор журналу «Голос Полонії»

4 / HISTORY OF POLAND AND UKRAINE

GŁOS POLONII


GŁOS POLONIIЗМІСТ

СЛОВО РЕДАКТОРАПодивімося правді в очі

Польський і український народи ма-

ють позбутися тягарів історичної

пам’яті.

АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю

Пізнайте правду, і правда зробить вас вільнимиНащадки польської шляхти підніма-

ють знамена із гаслом «Бог! Честь! Ві-

тчизна!» й оголошують духовну війну

осередкам невігластва, нетолерант-

ності та брехні.

ІМПРЕЗИ

Презентація – Книжка єд-нає народи.«Союз польської шляхти» подарував

житомирській школі № 36 книжки

польських авторів і альбом «Україна і

Польща: єдність зброї крізь віки».

В Житомирі відкрито вистав-ку «Рівні з рівними».Виставка присвячена Гадяцькій унії

1658 року.

ТЕМА НОМЕРУ

«Рівні з рівними». Річ Посполи-та трьох народів

Історія – Це вчителька життяНастав час зірвати чорну пов’язку із

очей, бо, як мовить Святе Письмо:

«коли сліпий веде сліпого, то вони оби-

два падають в яму».

Європейський проект ХVII століттяУ 1658 році Україна могла стати ор-

ганічною складовою європейського

правового і культурного простору.

Юрій Немирич – істинний європеєцьКонверсія Немирича була зенітом

утвердження Козацької держави.

Гадяцька угода 1658 рокуГадяцьку угоду можна порівняти із

Конституцією Пилипа Орлика.

Незгода руйнуєПрез незгоду всі пропали.

Самі себе звоювали

ЕпілогПісля невдалої спроби впровадити у

життя ідеї Гадяцького трактату історія

України та Польщі розгорталася за тра-

гічним сценарієм.

ІСТОРИЧНА ПРАВДА

Розділяй і пануй. Річ Поспо-лита: стереотипи українськіВпродовж останніх двохсот років іс-

торичні міфи міцно укорінилися в сві-

домості українців.

Корінь проблеми – в шкіль-ному підручнику

Український міф будувався на анти-

польській основі.

Шляхта та ідеї української незалежностіБоротьба за українську незалежність під час

громадянської війни стала для цих людей чи-

мось на зразок психологічної компенсації.

Золота доба Русі (України). Як українці жили під владою

польських королів В домах найбідніших міщан можна

було зустріти шовкові тканини і пря-

ності, які в Європі чи Московії були до-

ступні лише аристократам.

ГЕОПОЛІТИКА

Єжи Ґедройць: «Без вільної України немає вільної Польщі»

Прометей ДухуСхідна політика Ґедройця полягала в на-

ступному: якнайкращі стосунки з Росі-

єю, та за однієї умови – аби не ціною не-

залежності й життєвих інтересів України.

Паризька «Культура». Де-кларація в українській справіУ нашій декларації ми передусім наголо-

шуємо на українцях як найбільшій у рам-

ках СССР поневоленій нації, а також на-

ції, що найнаполегливіше – поряд з литов-

цями – прагне вибороти собі незалежне

державне буття.

4...

6...

7...

8...

9...

10...

11...

13...

14...

18...

20...

22...

22...

23...

12...

1...

АНОНС

ЗА НАШУ І ВАШУ СВОБОДУ!В наступному номері: 150 річниця Січневого Повстання проти царизму

Другий випуск нашо-го часопису буде присвячено геро-

ям національно-визвольної боротьби. 22 січня відбу-деться 150 річниця Січ-невого Повстання 1863-64 років, у якому актив-ну участь брали наші зем-ляки - мешканці Житомир-щини. Зокрема, Едмунт Ру-жицький, Апполо Коже-ньовський, Зигмунт Пад-левський, Ярослав Домб-ровський, Зигмунт Сера-ковський, Ганна Пустовой-това та багато інших наших земляків. Усі вони були яскрави-ми представниками давніх шляхетських родів Пер-шої Речі Посполитої. Тому вони, як справжні лицарі, із почуттям особистої від-повідальності, кинулися у вир боротьби за свобо-ду і незалежність... Вони нічого не боялися і не ду-мали про наслідки. Бог, Честь, Вітчизна - цінності за які вони готові були від-дати свої життя. В ситуації майже безнадійній вони боролися за свою і нашу свободу... І, зрештою, ви-грали, адже самодержав-на імперія врешті-решт розвалилася, а поляки, ли-товці, українці та інші на-роди, в кінцевому рахун-ку, отримали свободу. Ми будемо берегти пам’ять про воїнів Січне-вого Повстання і нагаду-вати суспільству про їх-ній жертовний героїзм. Це наша історія.


GŁOS POLONII


GŁOS POLONIIАКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю

- Розкажіть, будь-ласка, про свою організа-цію.

Наталія Костецька-Іщук (голова організації): - Кожна людина має свій шлях до розумін-ня правди. Наш кон-такт з об’єктивною історією відбув-ся через вивчення власних родоводів. Цей процес погли-

бив розуміння влас-ної ідентичності і дозво-

лив більш об’єктивно та об’ємно поглянути на іс-торію нашого краю. Невдовзі, внаслідок ді-алогу і дискусії з однодум-цями повстала ініціативна група, яка вирішила ство-рити громадську організа-цію, яка б об’єднувала на-щадків польської шляхти Житомирщини. Наша організація нази-вається «Союз польської шляхти». Офіційно вона була зареєстрована 2 груд-ня 2010 року. Взагалі ж наша ініціативна група ще з 2008 року цікавиться іс-торією Речі Посполитої та романтикою шляхетського епосу нашої землі. Ядром нашого Союзу є група нащадків польської шляхти. Оскільки біль-шість членів нашої організа-ції мають предків польсько-го шляхетського походжен-ня через рід батька або ма-тері. Хочу звернути увагу на

те, що ми не є організацією, члени якої вважають себе власне дворянами, оскіль-ки деколи мають стосунок до шляхти через родовід ма-тері, а не батька. Відтак, ми зосереджуємо увагу, пе-редусім, на тому, що має-мо предків польського шля-хетського походження, а не на тому, що ми самі є влас-не шляхтою. Більше того, двері нашої організації від-криті для всіх молодих поля-ків і тих, хто бажає вивчати і популяризувати польську мову, культуру і національ-ні традиції.

ЦИТАТА: «ПРАВДИВА ІСТОРІя бУЛА ВИ-КРИВЛЕНА ЧЕРЕЗ ІДЕОЛОГІЮ»

- Чим ваша організація відрізняється від інших польських національно-культурних товариств на Житомирщині? Володимир Іщук-Жолкевський (прес-аташе організації): - Від початку діяльнос-ті «Союзу польської шляхти» поставив собі за мету орга-нізувати публічну дискусію, в результаті якої має бути нейтралізовані викривле-ні історичні стереотипи, які сварять поляків і українців. Нажаль, правдива іс-торія була викривлена че-рез ідеологію. Багато ро-ків польська шляхта була об’єктом ідеологічної ві-

йни. Впродовж останніх двохсот років були ство-рені суб’єктивні стереоти-пи, які нівелюють історичну пам'ять. Часи перебуван-ня Правобережжя у Вели-кому князівстві Литовсько-му і Речі Посполитій в укра-їнських підручниках історії нерідко інтерпретуються як «темні віки гноблення укра-їнців литовськими і поль-ськими феодалами». В ре-зультаті українська історич-на пам'ять є далекою від єв-ропейської толерантності. Ми хочемо змінити фальшиві стереотипи і бу-демо прагнути до популя-ризації історичної правди. Адже, на наше глибоке пе-реконання, польська шлях-та була не гіршою будь-яких еліт тогочасних євро-пейських держав. Відтак ми хочемо нага-дати суспільству про вели-кий внесок шляхти поль-ського походження в роз-виток культури, освіти та економіки нашого краю. Ми хочемо, щоб польська і українська молодь пізна-ла правду про історію сво-їх предків. Саме правду, а не суб’єктивну, однобічну і емоційну пропаганду. І що ви робите для реа-лізації своєї мети? Володимир Іщук-Жолкевський (прес-аташе організації): - Звертаємося із про-позиціями до влади і ор-

Наталія Костецька-Іщук, голова «Союзу польської шляхти»

Житомирщини.

АКТУАЛЬНЕ ІНТЕРВ’Ю

Пізнайте правду, і правда зробить вас вільнимиганів місцевого самовря-дування, публікуємо стат-ті, беремо участь в теле-передачах, створили низ-ку Інтернет-сторінок, про-водимо презентації, дарує-мо дітям книжки польських класиків і видання про спільні полько-українські перемоги, організуємо ви-ставки присвячені спільній польсько-українській істо-рії. Підтримуємо контакти із науковцями, готуємо науко-ві конференції, круглі сто-ли та семінари за участі сту-дентів та журналістів.

ЦИТАТА: «ДЛя НАС є НЕПРИйНяТНОЮ бУДЬ-яКА КСЕНО-фОбІя».

- На які прошарки сус-пільства спрямована ваша діяльність? З яки-ми суспільними групами ви хотіли б працюва-ти у першу чергу? Наталія Костецька-Іщук: - Ми молодіжна організація. Тому на-шими головними ці-льовими групами є студенти і творча мо-лодь. Молоді люди, за-звичай, інакше див-ляться на світ і краще

сприймають прогресив-ні ідеї. Вони не обтяжені суб’єктивізмом історичних міфів, стереотипів і пропа-ганди. Це ідеальне серед-овище для популяризації цінностей польсько - укра-їнського примирення, по-розуміння і зближення. Інші цільові групи, які нас цікавлять – це науковці, громадські ді-ячі, політики, журналіс-ти і митці. За їхньою до-помогою ми хочемо сі-яти мудре, добре, вічне – високі ідеали духо-вності і християнської моралі. Популяризува-ти рівні і приязні сто-сунки між різними наці-ональними та етнічни-ми групами: поляками, українцями, росіянами, євреями… Для нас є не-прийнятною будь-яка ксенофобія. Зокрема,

ми не сприй-маємо ви-

к р и в л е н у і с т о р и ч -ну про-п а г а н д у, яка розді-

ляє та сва-рить поля-

ків і україн-ців.

- До чого ви, як громад-ська організація, прагне-те у першу чергу, про що ви мрієте? Володимир Іщук-Жолкевський (прес-аташе організації): - Прагнемо розбирати ті перешкоди і барикади, які розділяють поляків і укра-їнців. Мріємо про те, щоб усі суб’єктивні стереоти-пи минулого знайшли своє місце в музеї історичної брехні та маніпуляцій. Хочемо, щоб країни колишньої Речі Посполи-тої відкинули врешті тя-гар ворожнечі накинутої їм ззовні. Прагнемо, щоб вільні і незалежні Польща, Україна, Білорусь і Литва розвивали дружні і рівно-правні міжнародні відно-сини в регіоні. Зрештою, український народ праг-не вступити до Європей-ського Союзу, де немає місця ненависті й нетоле-рантності. Ми живемо в унікально-му європейському регіо-ні. Де перетинаються різні культури і цивілізації. Саме на Житомирщині проживає найбільша польська група на Україні. Багато є зміша-них польсько-українських родин. Деякі поляки по-вною мірою зберегли наці-ональну і культурну іден-тичність, інші пам’ятають про своє польське похо-дження на рівні збережен-ня віри і традицій, а хтось

тільки пам’ятає, що є по-ляком згідно національ-

ного походження своїх предків. Але усі вони, без винятків, потре-бують більше ін-формації щодо мови,

культури і національ-них традицій.

Відтак, культивуван-ня пошани до своїх пред-ків, популяризація ідеї по-

глибленого дослідження родоводів, вивчення ма-теринської мови, культу-ри, традицій та духовнос-ті – мають стати неодмін-ними атрибутами вихован-ня свідомої, вільної, гідної і культурної людини. Люди-ни, котра стане опорою то-лерантного європейського суспільства. Суспільства, позбавленого рабської психології, нетерпимості й ненависті.

ЦИТАТА: «СУСПІЛЬ-СТВО ВРАжЕНЕ ІС-ТОРИЧНОЮ АМНЕ-ЗІєЮ ДЕГРАДУє. ЛЮДИНА, яКА ЗА-бУВАє МОВУ І ДУ-хОВНІСТЬ СВОїх ПРЕДКІВ ВТРАЧАє ДУшУ»...

Наталія Костецька-Іщук (голова організації): Ті, хто забувають істо-рію, культуру і традиції сво-їх предків, розривають три-єдиний зв'язок минулого, сьогодення і майбутнього, втрачають власне коріння і здатність до самостійно-го мислення. Для віртуозів маніпуляції свідомістю такі люди стають легкою здо-биччю й без зайвих зусиль перетворюються на слухня-них і безголових рабів. Народ, який втрачає істо-ричну пам’ять, приречений на забуття. Суспільство вра-жене історичною амнезією деградує. Людина, яка забу-ває мову і духовність своїх предків втрачає душу... Тому «Cоюз польської шляхти» в Житомирі підні-має знамена із гаслом «Бог, честь, Вітчизна!» і оголошує духовну війну осередкам невігластва, нетолерант-ності та брехні! «Пізнайте правду, - закликає Господь Ісус, - і правда зробить вас вільними»…

Володимир Іщук-Жолкевський, головний редактор журналу «Голос Полонії».


GŁOS POLONII


GŁOS POLONIIІМПРЕЗИ

Презентація – Книжка єднає народи

24лютого жито-мирський облас-ний «Союз поль-

ської шляхти», спільно із жи-томирською загальноосвіт-ньою середньою школою № 36, провів акцію «Книжка єд-нає народи». У акції брали участь дирек-тор, викладачі польської мови і учні школи, а також керівники молодіжної громадської органі-зації «Союз польської шляхти», які передали в дар шкільній бі-бліотеці низку книжок. Зокре-ма, класиків польської дитячої літератури, перекладених на українську мову. Завдяки "Союзу польської шляхти" бібліотечний фонд школи поповнився чудово ілю-строваним альбомом «Украї-на і Польща: єдність зброї крізь віки». Книжкою, яка фоку-сує увагу читачів на спільних польсько-українських перемо-гах в обороні Європи. Альбом руйнує викривлені міфи і сте-реотипи про «одвічну ворожне-чу» та акцентує увагу читачів на

бойовому братерстві поляків і українців. Електронним додат-ком до цієї книжки стала CD-колекція «Перша ілюстрована енциклопедія битв за Європу «Українсько-польське братер-ство зброї. Спільні перемоги в обороні Європи». Із книжки та CD-колекції, юні читачі дізнаються про польсько-українське братер-ство зброї у битвах під Хо-тином (1621 та 1676 роках), Віднем (1683 році) і Варша-вою (1920 році), а також про миротворчу місію спільно-го польсько-українського ба-тальйону в Косово (2000 – 2007 років). Шкільній бібліотеці також були подаровані добре ілю-стровані українські перекла-ди польської літератури: книж-ки Генріха Сенкевича ("По-топ", "Хрестоносці" і "Пан Во-лодийовський"), Адама Міцке-вича (Збіркі вибраних творів і "Пан Тадеуш"), Анджея Сап-ковського (Сага о Рейневане "Божі воїни" і "Світло вічне"),

8 томів фантастики Станісла-ва Лема. А також книжечки для молодших діточок, презен-товані видавництвом "Грані-Т". Зокрема, твори Юліана Тувіма («Пташине радіо») і серію кни-жок Ґжеґожа Касдепке («При-годи детектива Ниточки»), а та-кож поезії варшавського свя-щеника Яна Твардовського («Гербарій» та «Ще одна молит-ва»). Ян Твардовський надзви-чайно зворушливо пише про-сту й неймовірно ніжну пое-зію про любов – до зеленої тра-ви під ногами, до квіток та всьо-го живого довкола. Він звер-тає увагу на літній дощ і осін-нє листя, на холодний струмок і ягоди на узліссі. І в усьому цьо-му Божому творінні він бачить досконалість і любов Творця. Поезії Твардовського ніжно й ненав’язливо навчають дитину любові та вчать цінувати оточу-юче середовище, подароване людям Всевишнім. Учасники заходу, діти і ви-кладачі, отримали подарунки.

Ми прагнемо поширювати історичну правду, ідеї прими-рення і порозуміння, ідеали то-лерантності й міжнаціональ-ної згоди. І ми вирішили пере-дати в дар бібліотечному фон-ду вашої школи альбом ви-давництва «Грані-Т» - «Україна і Польща: єдність зброї крізь віки», де увага читачів фоку-сується на спільних польсько-українських перемогах в обо-роні Європи. Ця книжка руй-нує викривлені міфи і стерео-типи про «одвічну ворожнечу» та акцентує увагу читачів на бойовому братерстві поляків і українців. Ми хочемо, щоб українські діти за допомогою книжок ді-зналися правду про історію польсько-українських відно-син, отримали доступ до аль-тернативної інформації. До-ступ до загальнолюдських християнських цінностей, іде-алів терпимості та європей-ської толерантності. Ми живемо в унікальному європейському місті й регіоні. Тут перетинаються різні куль-тури і цивілізації. Наш край за визначенням має бути зраз-ком толерантності, міжнаціо-нальної згоди й взаєморозу-міння… Давайте знімемо з очей ви-кривлені окуляри, які спотво-рюють дійсність. Реальність набагато цікавіша, яскравіша і різнобарвніша ніж чорно-білі історичні міфи і неправдива пропаганда.

Наталія Іщук-Костецька, голова «Союзу польської шляхти»:

Михайло Дзінгілевський, маршалок сеймику «Союзу польської шляхти» Житомирщини.

ІМПРЕЗИ

В Житомирі відкрито виставку «Рівні з рівними»

26червня 2012 року в

Польському Домі Жи-

томира відкрито ви-

ставку «Рівні з рівними», яка при-

свячена Гадяцькій унії 1658 року.

Її презентувала голова ЖОМГО

«Союз польської шляхти» Наталія

Костецька-Іщук.

У презентації взяли участь по-

чесні гості – консул Республіки

Польської у Вінниці Войцех Мро-

зовські, доктор історичних наук

Іван Ярмошик, кандидат історич-

них наук Петро Натикач та спонсор

проекту Валерій Михальський.

Виставка покликана спонука-

ти сучасників замислитись над на-

слідками. Наслідками, до яких при-

водить незгода у виборі стратегіч-

ного вектору молодої країни.

Організаторів та учасників захо-

ду привітав консул Республіки Поль-

ської у Вінниці Войцех Мрозовскі.

Він відзначив, що дуже важливо на-

гадувати суспільству сторінки істо-

рії, які не розділяють, а єднають поль-

ський та український народи.

Представники Житомирсько-

го державного університету імені

І. Франка доктор історичних наук

Іван Ярмошик та кандидат істо-

ричних наук Петро Натикач роз-

повіли про видатних житомирян –

Івана Виговського та Юрія Неми-

рича, які в 1658 – 59 роках реа-

лізували чудовий і перспективний

проект перетворення Речі Поспо-

литої на державу трьох вільних і

рівних народів. Науковці подя-

кували організаторам виставки

за те, що майже із забуття підні-

маються цікаві сторінки історії та

такі видатні історичні персонажі

як Юрій Немирич.

По завершенні офіційної час-

тини заходу організатори, учас-

ники і гості презентації отрима-

ли можливість більш докладно по-

знайомитися з матеріалами вистав-

ки. Згодом, під живий акомпане-

мент фортепіано, гостей почасту-

вали напоями та тортом (у вигляді

серця, прикрашеного польською

та українською символікою).

Зліва на право: канд. істор. наук Петро Натикач, доктор істор. Наук Іван Ярмошик, аспірант кафедри історії та правознавства ЖДУ ім.І. Франка Юлія Новицька, віце-консул Республіки Польської у Вінниці Войцех Мрозовські,

голова «Союзу польської шляхти» Житомирщини, Наталія Костецька-Іщук, спонсор проекту Валерій Михальський, член сеймику «Союзу польської шляхти» Вячеслав Дзінгілевський, а також Алла та Тетяна Костецькі.

Виставкубулопрезентованосамезаразневипадково.Укра-їнаіПольщаспільнопроводятьЄвро-2012.ОбидвікраїнисталицентромувагидлявсієїЄвропи.Центром європейськогофутбо-лу.Ісамеуцейчасвартонага-дуватисуспільствупросторінкиспільноїісторії.Історії,якаєднаєпольськийтаукраїнськийнаро-ди.Історії,творцямиякоїбулийнашіземляки-житомиряни. Ми хочемо нагадати провитоки української держав-ницької ідеї та чудовий євро-пейський проект ХVII століт-тя.ЙогоавторомбувЮрійНе-мирич – шляхтич, народже-

нийуЧерняхові,біляЖитоми-ра.Виставка«Рівнізрівними»розповідаєпроГадяцькуугоду1658року. Хочунагадатицитатупрофе-сораВаршавськогоуніверсите-туТересиХинчевської-Геннель: -«Якбицевідбулося20роківраніше,товзагалінебулобпо-встанняХмельницького». За такої умови у повстаннідійснонебулобипотреби.Адже,згідно з угодою, Україна маластати окремим князівством ускладірівнихівільнихкраїнРечіПосполитої. Конфедерації віль-нихнародів,якамогластатисе-редньовічним прообразом су-

часного Європейського союзу.Але, нажаль, тоді історія пішлазаіншимсценарієм… Причина – зовнішнійвплив та відсутність єдностісуспільства. Згода будує, не-згода руйнує. Треба визнати,щовідсутністьзгодиусуспіль-стві змарнували чудовий єв-ропейськийшансдляУкраїнитаПольщіуХVIIстолітті... Нажаль,дляУкраїницяпро-блемазалишаєтьсяактуальноюдонині.Адже,Українаісьогодніперебуває на роздоріжжі. Досінеможевизначитисяізважли-вим геополітичним і цивіліза-ційнимвибором.Неможедійти

згодищодовибору–ЄвропачиЄвразія… Іценетількиукраїн-ська проблема, це стосуєтьсястабільностіібезпекиусієїЄвро-пи.Тому,нашавиставкасьогод-нієнадзвичайноактуальною. Якказалидавніримляни«іс-торія є вчитеькою життя», але,нажаль,миєїїпоганимиучня-ми...Аджеповсякчасповторює-мостаріпомилки.Незамислю-ючисьпронаслідки… Виставкапокликанаспону-кати сучасників замислитисьнад наслідками. Наслідками,до яких приводить незгода увиборі стратегічного векторумолодоїкраїни...

Наталія КостецьКа-іщуК:


GŁOS POLONII


GŁOS POLONIIІСТОРІя єДНАє НАРОДИ

Історія - це вчителька життя

Давня латинська приказка каже, що «Історія – це

вчителька життя»… На Україні певні сили докла-дають максимум зусиль, щоб ми із цією «вчитель-кою» не познаймились. Якось римський імпе-ратор Юлій Цезар, підко-ривши черговий народ, сказав своїм воєначаль-никам: «Ви думаєте, що ми завоювали їх, коли за-йняли їх землі своїми ле-гіонами? Ні! ми завоюємо їх тоді, коли будемо писа-ти за них їхню історію». «Історію пишуть ті, хто вішає героїв» - цими словами починається фільм Мела Гібсона «Хо-робре серце». Влучний вислів відомого режисе-ра відображає проблему навмисного спотворення історичної правди сила-ми, які прагнуть панува-ти за принципом «розді-ляй та володарюй»… Історію України та Житомира у ХІХ століт-

ті писали на замовлен-ня тих, хто придушував польський та український н а ц і о н а л ь н о -в и з в о л ь н і рухи. Тих, чиї попередни-ки організували вбивство Юрія Немирича. Тих, хто

переслідував Івана Мазе-пу та Андрія Войнаров-ського. Тих, хто вішав Зигмунта Сераковсько-го, переслідував Яросла-ва Домбровського, Ган-ну Пустовойтову та ба-

гатьох інших польських і українських героїв. Мета цієї «історії» – розсвари-ти і розділити братні на-роди і нав’язати деспо-тичне домінування тре-тьої сили. «Чужими руками легко жар загрібати». Розпалю-вання ворожнечі між поля-ками та українцями, впро-довж останніх двохсот ро-ків, було головним інстру-ментом імперської політи-ки на східноєвропейсько-му напрямкові. Політи-ки, яка не раз призводила до значних трагедій поль-ського і українського на-родів. Але настав час зі-рвати чорну пов’язку із очей, бо, як мовить Святе Письмо: «коли сліпий веде сліпого, то вони обидва падають в яму».

Історія єднає народи. Понад 400 років, від Кревської унії 1385 р. і Люблінської унії 1569 р. до другого поділу Речі Посполитої в 1793 році Житомир і Правобережна Україна перебували під владою польських королів.

Коли сліпий веде сліпого, то вони обидва падають в яму. Настав час зірвати полуду з очей

ІСТОРІя єДНАє НАРОДИ

Європейський проект XVII століття«Рівні з рівними». Україна і Річ Посполита трьох народів

У1658 році в Гадячі була підпи-сана угода, яка перетворюва-ла Річ Посполиту на фе-

дерацію трьох народів – Ко-ролівства Польського, Вели-кого князівства Литовського і Великого князівства Русь-кого. Автором цього проекту був Юрій Немирич – шляхтич, народжений у Черняхові біля Житомира. Прецедент створення Велико-го князівства Руського у 1658 році був чудовим європейським проектом для України. Його вті-лення могло призвести до ство-рення ранньомодерної укра-їнської державності, яка мо-гла стати органічною складо-вою європейського правово-го і культурного простору. І хоча Велике князівство Руське проіснувало лише пів року, його ідея стала доро-говказом і запалила вогонь у серцях наступних по-колінь україн-ців…

Портрет словацького фотохудожника Яна Варкули (Jan Varchola) «Полководець»

(«The Lord of Sadmier»)


GŁOS POLONII


GŁOS POLONII

Юрій Немирич – істинний європеєць

Благородний шляхтич, потужний магнат, людина із блискучою

європейською освітою, до-вірена особа короля, вірту-озний дипломат, шведський генерал, козацький полков-ник і, зрештою, канцлер Ве-ликого князівства Руського Юрій Немирич був правою рукою гетьмана Івана Ви-говського, у часи коли доля подарувала українцям пер-ший шанс створити власну державу в союзі із освічени-

ми й прогресивними євро-пейськими народами… Наталія Яковенко, проф. Києво-Могилянської академії: «Оточення Виговського на цей момент виглядало імпозантно. Окрім Богданової перевіре-ної старшини до гетьманської столиці за кілька тижнів перед смертю Хмельницького пере-селилася людина, яку без пе-ребільшення можна віднести до найяскравіших постатей цієї доби, багатої на масштабні фігури. Юрій Немирич (1612-1659) походив зі старовинної панської родини Київщини і належав до найбагатших арис-тократів Речі Посполитої. Охрещений у протестант-ському віросповіданні, до яко-го навернувся його батько, Немирич замолоду отримав блискучу освіту спершу в со-циніанській академії у поль-

ському Ракові, а далі в універ-ситетах Лейдена, Амстерда-ма, Оксфорда й Кембріджа. Завершуючи навчання в Сорбонні, юнак видав у Па-рижі латинською мовою влас-ний твір під назвою «Розвід-ка про Московитську війну», присвячений порівняльному аналізу політичного устрою Московського царства і Речі Посполитої. (…) Конверсія Немирича була зенітом утвердження Козаць-кої держави, а союз двох таких досвідчених у політиці мужів, як Немирич і Виговський, під-силений продемонстрованою в Корсуні єдністю старшини, обіцяв сприятливі перспек-тиви на майбутнє». Перебуваючи в Гол-ландії та Швейцарії, Немирич був враже-ний толерантними єв-

ропейськими суспільствами, де були забезпечені громадян-ські права та релігійні свобо-ди. Звідси його стійка прихиль-ність до республіканської фор-ми правління та федеративно-го устрою держави у формі де-мократичного союзу респу-блік. Немирич прагнув запро-вадити подібну форму правлін-ня в Україні, тому категорич-

но не сприймав орієнтації на самодержав-ну і деспотич-

ну Москву.


Клямри – герб Юрія Немирича.

Середньовічний прообраз Європейського Союзу – Річ Посполита трьох народів: Корони Польської, Великого князівства Литовського і Князівства Руського.

Гадяцька угода 1658 року

16вересня 1658 року, під Гадячем на Пол-тавщині, зібрала-

ся Козацька рада. Святково вбрана старшина зі своїми клейнодами – сотники і пол-ковники Війська Запорізького – слухали запальну промову по-сланця польського короля. Казимир Бенєвський, ди-пломат Речі Посполитої: «Ми прийшли просити вас з’єднатися, щоб у купі рятува-ти Батьківщину, в купі славу здо-бувати… Ви вже покуштували й польського, й московського (піс-ля 1653 року) урядів, покушту-вали волі й неволі. Колись казали: «Лихі ляхи», а тепер певно скаже-те: «А москаль ще гірший!»… Що принадило люд укра-їнський до ярма московського? Віра? Неправда! У вас віра грець-ка, а у Москви – московська. Мос-калі так вірять, як їм цар скаже. І держить Москва вас, козаків, тільки поки нас, поляків, вашою кров’ю завоює. А потім загонить вас аж до Білоозера, а Україну за-селять московськими холопами… То в нас з вами спільна справа, ви – нас, а ми – вас рятуватимемо». Козаки схвально сприйня-ли промову польського посла і,

після обговорення, представники кожного полку підписали проект угоди, згідно із яким Україна, під назвою Великого князівства Русь-кого, поряд із Королівством Поль-ським і Великим князівством Ли-товським, стала третім рівноправ-ним суб’єктом Речі Посполитої. Згідно із Гадяцькою угодою до складу Великого князівства Русь-кого увійшли київське, брацлав-ське і чернігівське воєводства. Влада мала поділятися на гіл-ки. Вищим законодавчим орга-ном мали стати Національні Збо-ри. Виконавчу гілку влади очолю-вав гетьман, який обирався дові-чно і мав затверджуватися коро-лем. Вводилися державні посади канцлера, маршалка та підскар-бія. Судова влада належала Ви-щому Судовому Трибуналові. Українська мова отримува-ла статус офіційної. Планувало-

ся створення монетного двору для карбування власної грошо-вої одиниці. Мала бути створена окрема шістдесятитисячна армія. Гарантувалися усі привілеї та пра-ва козаків. Щороку 100 козаків, з подання гетьмана, мали отриму-вати шляхетський титул. Забезпечувалася релігійна свобода. Віруючі різних конфесій отримували однакові права. Київ-ський православний митрополит разом із п’ятьма православними єпископами отримували місця у спільному сенаті Речі Посполитої. Угода передбачала створен-ня двох університетів. Крім того князівство мало право заснувати

православ-ну

академію, мережу середніх на-вчальних закладів – колегіумів та необмежену кількість початкових шкіл. В князівстві забезпечувала-ся свобода слова та мала бути за-снована низка друкарень. Тереса Хинчевська-Геннель, професор Варшав-ського університету: «Це (Ве-лике князівство Руське – прим.) мала бути абсолютно само-стійна складова Речі Посполи-тої. Козаки поверталися до дер-жавного організму Речі Поспо-литої як «вільні до вільних, рів-ні до рівних». Нагадую, ці слова з Гадяцької унії, бо вони відкли-калися до слів Люблінської унії 1569 року. (…) Якби це відбу-лося 20 років раніше, то взага-лі не було б повстання Хмель-

ницького». А професор Санкт - Петербурзько-

го університету Тетяна Таірова-Яковлева дає

влучну і чудову оцінку цьому договору. За її слова-

ми: «Гадяцьку угоду можна по-рівняти лише із Конституцією Пилипа Орлика».


Король Ян ІІ Казимир Ваза (Сучасний малюнок І. Мішкєвіча).

Іоанн Виговський (поч.XVIIст.-1664) (Портрет невідомого художника до 1664 р) Гетьман Війська Запорізького (1657-1659)


GŁOS POLONII


GŁOS POLONII

Незгода руйнуєЦілком зрозуміло, що

цей проект суперечив геостратегічним пла-

нам Москви, яка одразу, за до-помогою своїх агентів, спро-вокувала внутрішні конфлік-ти між козацькою старшиною і голотою. Це закінчилося за-колотом полтавського полков-ника Мартина Пушкаря і кошо-вого Якова Барабаша, який у травні 1658 року був придуше-ний Виговським. Стало зрозуміло, що Мо-сква, сіючи розбрат, розпочала таємну війну на знищення укра-їнської автономії руками самих українців. І така підступність надзвичайно обурювала пере-важну більшість старшини.

Тим часом, 21 квітня 1658 року, стотисячне московське військо взяло в облогу Коно-топ. Спроби взяти місто штур-мом провалилися. Натомість, 29 червня 1659 року, москові-ти були вщент розбиті війська-ми і союзниками Виговського і Немирича. Коли звістка про цю поразку дійшла до Москви місто охопив розпач і паніка. С. М. Соловйов, історик, професор Московського уні-верситету: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі по-ходи 1654 і 1655 років, заги-нув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле та-кого блискучого війська. У жа-

лібній одежі вийшов цар Олек-сій Михайлович до народу й жах охопив Москву. (…) Після взят-тя стількох міст, після взяття сто-лиці литовської царське міс-то затремтіло за власну безпе-ку: у серпні за государевим ука-зом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами час-то був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, прожитками наповнювали Мо-скву, і ходила чутка, що государ виїзжає за Волгу, за Ярославль». Але, чого не вдалося чужин-цям, те доконали свої. Незважа-ючи на блискучі перемоги і при-вабливі перспективи, Москві таки вдалося посіяти розбрат. Сваволя, амбіції, заздрість і не-згода зруйнували всі прогресив-ні й перспективні проекти. У розпалі Конотопської ві-йни, лівобережні полковники, знову наважилися кинути ви-клик гетьману. Заколот очолив полковник Тимофій Цюцюра. А форпостами бунту стали міста Ромни, Гадяч, Лохвиця і Полтава. Таким чином у гетьмана виявив-ся ворог в тилу.

Крім того, прикра звістка із Варшави про те, що Сейм урізав текст Гадяцької уго-ди розчарувала навіть деяких соратників Виговського. Се-ред невдоволених був навіть наближений до гетьмана пол-ковник Іван Богун. Розгубле-ність, хаос і розбрат охопили Україну. Найдошкульнішим ударом стала диверсія вчинена отама-ном Іваном Сірком. Адже, го-ловними союзниками українців у Конотопській війні були тата-ри із улусів Ногайської Орди. Сірко вдарив у безборонний тил союзників Виговського. Відтак, після Конотопського тріумфу, хан із гетьманом му-сили залишити основний театр бойових дій і повернути на пів-день, щоб рятувати мирне на-селення союзників. Користаючись моментом, лідер промосковської п’ятої колони Тиміш Цюцюра, разом із полковниками Якимом Сом-ком і Василем Золотаренком вдарили по нечисельних за-гонах, залишених Виговським для оборони Чернігівщини.


1658 р., […]. – Грамота Московського царя Олексія Михайловича до козаків м. Острогозька. (ЦДІАК України, ф. 1789, оп. 1, спр. 1, арк. 1).

Конотопська битва

Запорожець (Картина Антіна Монастирського ХІХ ст.).

Під час цих подій, на по-чатку серпня 1659 року, в од-ному із локальних боїв із зако-лотниками був убитий Юрій Немирич..., витончена, арис-тократична і освічена люди-на, яка могла змінити хід істо-рії України та Східної Європи. Ігор Гирич, кандидат істо-ричних наук: «З його смертю

взагалі пов’язують невдачу Ви-говського. Теж така смерть до-сить була символічна. Він за-гинув від рук українців. Голота його зарізала. Можна сказати, що з кін-цем Немирича почалося за-кінчення низки тих арис-тократів, які пішли на бік Хмельницького і підтрима-

ли повстання, в надії ство-рити ситуацію без орієнтації на Росію. Власне, ця людина орієнтувалася на Європу». Тереса Хинчевська-Геннель, професор Варшав-ського університету: «Доля була жорстокою та парадок-сальною до творців цього чу-дового проекту. Кажу чудо-вий проект, бо якби Гадяцька унія була реалізована, тоб-то Річ Посполита Трьох на-родів, а саме Королівство польське, Литва і Руське князівство, то на мою дум-ку історія Польщі та України була б зовсім іншою».

Майже через сорок років після цих карколомних подій, політичний наступник Вигов-ського і Немирича напише у сво-їй Думі такі слова:Іван Мазепа, гетьман Лівобе-

режної України

«…Не маш любви, не маш згодиОд Жовтої взявши Води,През незгоду всі пропали.Самі себе звоювали…».

Ці слова лаконічно харак-теризують трагедію Велико-го князівства Руського і, за-галом, Речі Посполитої трьох народів.

Епілог Через сто років слова Кази-

мира Бенєвського справдили-

ся. Російська імператриця Кате-

рина ІІ, використавши козаків

під час завоювання Кримського

Ханства, гідним чином їм віддя-

чила... Вона підступно розігнала

Запорізьку Січ, а останнього ко-

шового Петра Калнишевського

замурувала та замордувала в

Соловецькому острозі.

Згодом, указом Катерини ІІ на

Україні було запроваджене тоталь-

не кріпацьке рабство небачених

до того масштабів (селяни на відмі-

ну від панщини, кілька днів на тиж-

день, як було за Польщі, ставали

повною власністю поміщиків).

У зговорі із Австрією та Прус-

сією, Росія розділила ослаблену

міжусобицями й війнами Річ По-

сполиту. Почалася темна доба

рабства і деспотії на теренах усієї

Східної Європи…

Далі історія пішла за трагіч-

ним сценарієм…

Кріпацтво, придушення націо-

нально - визвольних змагань, ру-

сифікація, жорстокі репресії, кол-

госпне рабство небачених в істо-

рії масштабів (робота без їжі на

трудодні), голодомори, Геноцид

1932-33 років, Катинь 1940 року і

сталінський тоталітаризм – усе це

наслідки вибору тих, хто завадив

Виговському і Немиричу втілити в

життя проект створення Великого

князівства Руського у федератив-

ному союзі республік Речі Поспо-

литої в 1658-59 роках…


Запорожці (Картина Іллі Репіна 1880 – 1891 рр.).

(Артур Орленов, 2008 рік).

ЗАПОРОжЦІ ПИшУТЬ ЛИСТА ТУРЕЦЬОМУ СУЛТАНУ. ІВАН СІРКО – ОДНА ІЗ ЦЕНТРАЛЬНИх фІГУР ЦЬОГО ПОЛОТНА. РОСІяНИ ЛЮбЛяТЬ ЦЕй СЮжЕТ, АДжЕ ДИ-ВЕРСІя СІРКА ВРяТУВАЛА МОСКВУ ВІД ОСТАТОЧНОї ПОРАЗКИ В КОНОТОПСЬКІй ВІйНІ 1659 РОКУ.


GŁOS POLONII


GŁOS POLONII

Розділяй і пануй.Річ Посполита двох народів: стереотипи українські

Погляди на Першу Річ Посполиту, або, як її іноді іменують, Річ

Посполиту двох народів у Польщі та Україні помітно відрізняються. Якщо для по-ляків Перша Річ Посполи-та є предметом національ-ної гордості, то українцями ця держава розглядається як чужа і ворожа. Певно, немає сенсу з’ясовувати, чий погляд більше відповідає історич-ній істині. Тут якраз має-мо дві національні «прав-ди», які не співпадають між собою. Як і одна, так і дру-га сторона витворили щодо Першої Речі Посполитої певні міфи, стереотипи. Ми не будемо вести мову про стереотипи польські, зупи-

нимося лише на стереоти-пах українських. Звісно, ці стереотипи є негативними. І сформу-валися вони в конкретних історичних умовах. На ці умови й хочемо звернути спочатку увагу. Одним із перших і голо-вних чинників формування в українців негативних сте-реотипів щодо Речі Поспо-литої були війни між цією державою та українськи-ми козаками. Вони форму-вали в українців уявлення про Річ Посполиту як про ворога, що знайшло відо-браження в козацьких лі-тописах кінця ХVІІ – ХVІІІ ст. При цьому Річ Посполи-та трактувалася як ворожа для українців Польща.

ІНфОРМАЦІйНА ВІйНА Посилення негативу в сте-реотипах українців щодо Пер-шої Речі Посполитої відбуло-ся в ХІХ ст. Певним чином цьо-му сприяли польські повстання 1830-1831 рр. та 1863-1864 р. Після повстання 1830-1831 рр. російська влада, бажаючи відвернути укра-їнське населення від со-юзу з поляками, вдалася до цілої низки захо-дів. На той час припа-дає лікві-дація на Во-лині уніатської церкви й насаджен-ня російського варі-анту православ’я. Та-

кож було значно обмежено ді-яльність католицької церкви на Правобережній Україні. Ліквідовувалися польські освітні інституції, наприклад, Вища Волинська гімназія (Кре-менецький ліцей). Як альтер-

натива Кре-

ІСТОРИчНА ПРАВДА

Створена у 1569 році в результаті союзного договору в місті Любліні, Перша Річ Посполита проіснувала до 1795 року. (Картина Яна Матейка «Люблінська унія», 1869 рік.).

менецькому ліцею влада ство-рила Імператорський універ-ситет ім. Святого Володимира в Києві, який мав стати опло-том російськості. При Київ-ському генерал-губернаторові була заснована археографічна комісія, котра мала на меті збір різноманітних матеріалів, пе-редусім документів, які б дово-дили руськість Правобережної України. Звісно, не варто під-давати сумніву величезні нау-кові напрацювання даної комі-сії. Однак об’єктивний аналіз її діяльності засвідчує відповід-ну ідеологічну орієнтацію даної наукової інституції.

ЛІТЕРАТУРНИй фРОНТ

У цей період з’являються художні твори антипольсько-го характеру. Зокрема, до них можна віднести окремі вірші О. Пушкіна – «Клеветникам Рос-сии» та інші. Тоді ж були опу-бліковані твори М.Гоголя, в яких зустрічаємо чимало ан-типольських моментів. Серед них виділяється повість «Тарас Бульба», перший варіант якої побачив світ у 1835 року. Незважаю-чи на вели-кі худож-ні досто-

їнства творів М.Гоголя, все ж варто пам’ятати, що письмен-ник фінансувався царською владою і так чи інакше викону-вав її замовлення. У своїх опо-віданнях та повістях він ство-рив украй непривабливі обра-зи поляків, котрі були представ-лені як закляті вороги українців. І хоча твори М.Гоголя є надто мі-фологізовані (зокрема, це сто-сується «Тараса Бульби»), вони справили величезний вплив на формування новочасної укра-їнської національної свідомос-ті. Міфологічні одкровення від М.Гоголя сприймалися як «прав-да». А Тарас Бульба трактував-ся ледь не як історичний персо-наж, вартий наслідування.

МІфОТВОРЧИй фРОНТ

Також російська вла-да (до речі, як і пізніше радян-ська) доклалася до творення міфу про Богдана Хмельниць-кого як визволителя україн-ців із польської неволі. Пока-зово, що незадовго після по-встання 1864 р., у 1888 р., у Києві був відкритий пам’ятник Б.Хмельницькому, котрий став своєрідною візиткою Києва.

Завдяки різноманітним ро-сійським пропагандист-

ським зусиллям україн-

ське козацтво почало тракту-ватися як антипольська сила, що вела війни проти польської Речі Посполитої. Хоча на-справді таке стереотипне уяв-лення не зовсім відповідало дійсності. Звісно, антипольські на-строї, а, відповідно, й негатив-не ставлення до Першої Речі Посполитої в українсько-

му суспільстві спеціально на-саджувалися не лише росія-нами й російською пропаган-дою. Цьому сприяли й численні польсько-українські конфлік-ти другої половини ХІХ – пер-шої половини ХХ століть. Так, після «весни народів» 1848-1849 рр. аж до початку ХХ ст. спостерігалося загострен-ня конфліктів між поляками та


Пам’ятник Богдану Хмельницькому на Софійській площі в Києві (1888 рік).

На фото кадри із фільму Володимира Бортка «Тарас Бульба», знятого за однойменною повістю Миколи Гоголя.

ІМПЕРСЬКА (ПІЗНІшЕ РАДяНСЬКА) ВЛАДА СТВО-РИЛА МІф «ПРО хМЕЛЬНИЦЬКОГО яК ВИЗВОЛИ-ТЕЛя УКРАїНЦІВ ІЗ ПОЛЬСЬКОї НЕВОЛІ». фАКТ, щО хМЕЛЬНИЦЬКИй бУВ ПОЛЬСЬКИМ шЛяхТИ-ЧЕМ ІГНОРУВАВСя. ІГНОРУВАЛОСя й ТЕ, щО йОГО ПРОТИВНИК яРЕМА ВИшНЕВЕЦЬКИй бУВ РУСЬ-КИМ КНяЗЕМ, НАщАДКОМ РЮРИКОВИЧІВ ТА ГЕ-ДИМІНОВИЧІВ (РЕД.).


GŁOS POLONII


GŁOS POLONII

українцями в Галичині, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. Імперська влада, керуючись принципом «розділяй і владарюй», від-дала управління цієї провін-ції полякам, котрі ігнорува-ли українські національні ін-тереси й здійснювали поло-нізаційну політику. Це поро-джувало відповідну реакцію з боку українців, формувало в їхньому середовищі антиполь-ські настрої.

ІСТОРИЧНИй фРОНТ Не слід забувати, що саме Га-личина у другій половині ХІХ ст. стала своєрідним «українським П’ємонтом». Сюди, зазнаючи пе-реслідувань з боку російської влади, перенесли свою діяль-ність наддніпрянські українці, за-снувавши низку національно-культурних інституцій. На Гали-чині в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. жив історик Михайло Гру-шевський, котрого сприйма-ли як своєрідного національно-

го лідера українців. Незважаю-чи на його прагнення до наукової об’єктивності, він критично ста-вився до діянь польської політич-ної еліти. У своїй багатотомній «Історії України-Руси», а також у популярних виданнях, напри-клад, «Історії України» (для шкіл), історик негативно висловлював-ся про Люблінську унію 1569 р., а діяльність Речі Посполитої на українських землях трактував як польську експансію [1]. М.Грушевський в українській національно орієнтованій історі-ографії сприймався як великий авторитет. Тому його погляди, зо-крема, і на Першу Річ Посполиту,

отримали значне поширення. Посиленню антипольських настроїв в українському сус-пільстві сприяли воєнні конфлік-ти між поляками й українцями в 1918-1920 рр., політика полоні-зації щодо українського населен-ня в Другій Речі Посполитій між-воєнного періоду, а також ре-пресії проти українських патріо-тів з боку влади цієї держави. На жаль, ні польській, ні українській політичним елітам не вистачило мудрості знайти по-розуміння між собою. Хоча, в

принципі, воно було можливим і в кінцевому рахунку пішло б на користь обох народів. Продо-вженням цих непорозумінь ста-ли збройні конфлікти між укра-їнцями й поляками під час Другої світової війни і в перші роки піс-ля неї. Найбільш резонансні ви-яви цих конфліктів – «волинська трагедія» 1943 р., нищення укра-їнського населення польськи-ми збройними формуваннями на Холмщині, акція «Вісла» тощо.

ПРОПОЛІСКУВАННя МОЗКІВ

Антипольські настрої в укра-їнському суспільстві культиву-

вала й радянська пропаганда як у міжвоєнний, так і післявоєн-ний період. На інтелектуально-елітарному рівні це забезпечува-лося виданнями різноманітної на-укової літератури, передусім іс-торичного характеру, де і поляки, і Перша Річ Посполита представ-лялися в негативному світлі. Для широких верств населення про-понувався спрощений варіант інтерпретації минулого з допомо-гою історичної художньої літера-тури. Принаймні в радянські часи з’явилося чимало різноманітних

27 липня 1834 року замість польського Кременецького ліцею, було відкрито російський Імператорський університет імені Святого Володимира в Києві.

Кременецький ліцей – центр польської освіти на Правобережжі. У 1833 році цар Микола I видав наказ про його ліквідацію.

ПОВІСТЬ «ТАРАС бУЛЬбА» фОРМУВАЛА НА-ЦІОНАЛЬНИй ЕПОС УКРАїНЦІВ НА АНТИПОЛЬ-СЬКІй ОСНОВІ. ПОДІбНІ ТВОРИ МАЛИ ВІДВЕР-ТАТИ УКРАїНЦІВ ВІД єВРОПЕйСЬКОГО ВЕКТО-РУ. РОСІйСЬКА ВЛАДА ДОСІ КОРИСТУєТЬСя ЦИМИ ІНСТРУМЕНТАМИ. фІЛЬМ «ТАРАС бУЛЬ-бА» СТВОРЕНО ЗА ПІДТРИМКИ МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ РОСІйСЬКОї фЕДЕРАЦІї. ПРЕМ’єРА В УКРАїНІ ВІДбУЛАСя В 2009 РОЦІ. НАПЕРЕ-ДОДНІ ПРЕЗИДЕНТСЬКИх ВИбОРІВ. ВАРТО ПО-МІРКУВАТИ ЧИ ВИПАДКОВО? (РЕД.).

За задумом польського просвітника Тадеуша Чацького, ліцей у Кременці мав стати навчальним закладом універ-ситетського рівня — «Волинськими Афінами». Для цього у Варшаві була придбана особиста бібліотека останього польського короля Станіслава Августа Понятовського. В подальшому бібліотека постійно поповнювалася; до 1831 року в ній нараховувалося 34 378 томів. Тадеуш Чацький багато зробив, щоб залучити у ліцей ви-датних викладачів з Кракова, Вільно, Варшави, Відня. Се-ред них — Йоахим Лелевель — значний польський вче-ний та громадський діяч, Олександр Міцкевич — брат пое-та Адама Міцкевича, Євзебіуш Словацький — батько іншо-го польського поета Юліуша Словацького та ін. З Австрії приїхав професор ботаніки та зоології В. Бессер, дійсний член Віденської Академії мистецтв К. Канєвський. Учнями ліцею здебільшого були діти дрібної шляхти та міщан (поляки, українці, євреї). Найбідніші мали пра-во розраховувати на стипендію. Серед вихованців ліцею були літератори М. Гуславський, Т. Олізаровський, Т. Па-дура та ін. У 1833 році за участь студентів ліцею в повстанні 1831 року за наказом російського царя Миколи I ліцей було лік-відовано. Бібліотеку, нумізматичний кабінет, колекцію картин, гравюр та скульптур було конфісковано і переда-но новоствореному імператорському університету Свя-того Володимира в Києві. Рослини з ботанічного саду теж було перевезено до Києва. Навіть рослини з ботанічного саду вивезли до Києва.


КремеНецьКий ліцей

художньо-літературних творів, де оспівувалася українська ко-заччина, котра, в свою чергу, по-давалася в «гоголівському трак-туванні» як антипольська сила. У радянські часи продовжу-валася героїзація Б. Хмельниць-кого як визволителя українсько-го народу від влади польської Речі Посполитої. У СРСР був зня-тий кінофільм «Богдан Хмель-ницький», заснований орден Бог-дана Хмельницького. Активна ге-роїзація цього діяча розгорнула-ся під час святкування 300-ліття з часу Переяславської ради. Однак радянська влада в піс-лявоєнний період не допускала екстреми в антипольських трак-туваннях української історії. Це було пов’язано з тим, що в той час «народна Польща» виступала союзником СРСР. Зрозуміло, на даний чинник мала зважати ра-дянська пропаганда.

ТРАВМИ ІСТОРИЧНОї ПАМ’яТІ

За часів незалежної Украї-ни відбулася кардинальна змі-на польсько-українських відно-син. Польща, незважаючи на де-які польсько-українські непоро-зуміння, які часто мають ідеоло-гічний характер (наприклад, пи-тання «волинської трагедії», кла-довища «орлят» у Львові), зали-шається надійним союзником України, своєрідним «адвокатом» нашої держави в Євросоюзі та НАТО. Тим не менше, старі сте-реотипи українців щодо поляків, так і поляків щодо українців про-довжують жити, особливо це стосується представників стар-шого покоління. Зберігаються, звісно, старі стереотипи українців щодо Пер-шої Речі Посполитої. Не можна сказати, що вони є безпідстав-ними. Є в них (і немала) доля правди. Однак ці стереотипи примітивізують реальність, про-понують однобічний погляд на історичні події. Можна виділи-ти кілька таких відносно стійких стереотипів.

СТЕРЕОТИП ПЕРшИй

Річ Посполита сприймаєть-ся як польська держава, а не як держава «двох народів» – поль-

ського та литовського. Принай-мні Україна в цій державі, в ліп-шому випадку, розглядаєть-ся як «третій зайвий» [2], а то й взагалі як об’єкт національного, соціального та релігійного гно-блення, викликаного експансі-єю поляків. Правда, не треба думати, що такий погляд був абсолют-но домінуючим. Ще на зорі на-

укової української історіогра-фії були спроби утвердити по-гляд, що Перша Річ Посполита – це держава навіть не двох, а трьох народів. І третім народом виступав народ руський, влас-не, українці. Такий підхід про-стежується у відомій пам’ятці «Історія русів» [3]. До речі, він набув деякого поширення й у польській літературі в середи-ні ХІХ ст., коли поляки виношу-вали плани спільної боротьби з українцями проти російського самодержавства. Деякі польські автори утверджували думку, що Річ Посполита – це спадщина «трьох народів». Однак дана теза ні в Польщі, ні тим більше в Укра-їні не стала домінуючою.

СТЕРЕОТИП ДРУГИй Річ Посполита в українській літературі часто представля-ється як агресивна держава ім-перського типу, котра загарба-ла Україну й перетворила її в свою колонію. Наприклад, та-кий стереотип чітко простежу-ється в навчальному посібнику для вищих шкіл М.С.Пасічника «Історія України: державниць-

кі процеси, розвиток культу-ри та політичні перспективи» (2006 р.). У ньому 1340-1569 роки представлені як період польсько-литовської колоні-зації, а час після Люблінської унії, коли українські землі вхо-дили до складу Речі Посполи-тої, як період «боротьби про-ти польсько-шляхетського по-неволення» [4]. Подібні підходи зустрічаємо в інших підручни-ках, посібниках та науковій лі-тературі.

СТЕРЕОТИП ТРЕТІй

Річ Посполита представля-ється як деспотична держава, де існував жорстокий соціаль-ний гніт селян з боку польських

чи полонізованих феодалів. Особливо активно цей стерео-тип культивувався радянською літературою. На жаль, сучасні українські історики недалеко ві-дійшли від таких трактувань. Їх можна часто зустріти в підруч-никах та навчальних посібниках з історії України. З таким підхо-дом зустрічаємося в навчально-му посібнику В.Ю.Короля «Істо-рія України» (2005 р.) [5], деяких інших виданнях.

СТЕРЕОТИП ЧЕТВЕРТИй

Річ Посполита розглядаєть-ся як держава, де панувала ре-лігійна нетерпимість, переду-сім по відношенню до право-славних. У багатьох україн-ських виданнях, які стосують-ся перебування українських земель у складі Речі Посполи-тої, спеціально робиться ак-цент на тому, що православ-ні зазнавали переслідувань з боку католиків. Як акт релігій-ної нетерпимості трактується Берестейська унія 1596 р. Саме цей стереотип видаєть-ся найменш відповідним реалі-ям. Звісно, Річ Посполита, якщо підходити за сучасними мірка-ми, аж ніяк не була зразком то-лерантності. Але, з іншого боку, в ХУІ-ХУІІ ст., коли в Європі велися криваві релігійні війни, вона ви-глядала як оаза віротерпимості. Нова політична й культурна ситуація в Україні вимагають пев-ного переосмислення поглядів на Першу Річ Посполиту, відходу від односторонньої оцінки та старих ідеологічних штампів. Є споді-вання, що таке переосмислення відбудеться. Тим більше, що дея-кі тенденції в цьому плані вже є.

Проф. Кралюк Петро Михайлович,

НУ «Острозька академія»

1. Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т.ІУ. – С.414-415; його ж. Історія України (для шкіл). – К., 1994. – С.89.

2. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУІІІ сто-ліття. – К., 1997. – С.119-176.

3. История русов. – М., 1846. – С.7.4. Пасічник М.С. Історія України:

державницькі процеси, розвиток куль-тури та політичні перспективи. – К., 2006. – С.108-148.

5. Король В.Ю. Історія України. – К., 2005. – С.74-75.

http://www.anvsu.org.ua/index.files/Articles/Kraluk14.htm

Вернигора (Картина Яна Матейка).



GŁOS POLONII


GŁOS POLONII

— Пані Наталю, історія України (та й уся світова іс-торія) настільки захараще-на стереотипами і міфами, що дуже важко об'єктивно сприймати конкретні по-дії, досліджуючи історичне минуле. Звідки беруться ті стереотипи і як з ними бо-ротися? — Якщо до коріння історич-ної міфотворчості докопатися, то головна проблема — в шкіль-ному підручнику, а саме в тому образі, який навіюється дитині тоді, коли вона сприймає все як істину, бо ще не здатна до кри-тичного аналізу. Недаремно Бісмарк піс-ля франко-прусської війни 1870—1871 рр. зауважив, що її виграла не так прусська ар-мія, як прусський учитель іс-торії. Тому що історія, створе-на в академічному середовищі на базі свідчень сучасників, які теж сприймали події крізь при-зму певних стереотипів, про-стує далі в маси через школи й нескінченну мультиплікацію — на художньому полотні, у беле-тристичному чи популярному тексті... І потроху викладене пе-ретворюється на «істину»: усі ві-рять, що було саме так. Велика частка стереотипів і міфів сформувалася в XIX ст., на

яке припадає бурхливий спалах націєтворення. А на чому тво-ряться нації? На відокремлен-ні себе від інших: треба провес-ти межу й показати, які ми були герої або які ми були нещас-ні. Націєтворчий фермент мав об'єднати людей певної групи і переконати, що ми спільного роду, однієї крові, ми на цій (на-шій!) території споконвіку ха-зяї, а десь поруч живе злий за-гарбник, який спить і бачить, як би нашу землю завоювати. Це

стандартний набір для форму-вання національного міфу, без якого не створити нації. Відповідна процедура осмислення того, що відбува-лося в XVII ст., коли точилися війни між Річчю Посполитою і козацькими силами, була ви-користана для українського націєтворення. То була найя-скравіша, героїчна сторінка на-шої історії. І український націо-нальний міф будувався як суто антипольський. При цьому він знать не знав, що таке Київська Русь, ніколи не претендував на неї (це ми нині починаємо по-вертати її собі) і досить індифе-рентно ставився до російської присутності в Україні. Якщо український міф бу-дувався на антипольській осно-ві, то польський — на антиро-сійській. Наприкінці XVIII ст. Річ Посполита була поділена її «до-брими сусідами» на три частини, причому Російська імперія дуже сильно розхитала її впродовж цього століття, а головним ініці-атором розподілу була Катери-на II. Держава перестала існува-

ти. Спогади про неї ятрили сер-це поляків і призводили до цілої низки повстань. Мала бути оця складова: вони забрали у нас наше. «Нам відводилася роль не головного ворога, але роль чужого» — Яку саме роль, на вашу думку, відводив українцям польський міф? — Хоча ідентичність поль-ська будувалася як антиросій-ська, але спиралася вона на власне славне минуле, а най-славніші сторінки в нього було вписано, знову ж таки, упро-довж XVII ст. «Наше все» для Польщі у XIX ст. при спору-дженні цього міфу — це війни з козаками, це війни з татарами на українській території і це так званий Потоп (шведський на-ступ 1655 р., війна, що трива-ла до 1657-го). Усі ці події зна-йшли дуже яскравих майстрів слова, насамперед Сенкевича — автора добре знаної трилогії, присвяченої оцим сюжетам, на яких формувався й міцнів поль-ський національний міф. Якщо

Професор Києво-Могилянської академії Наталія Яковенко.

Шкільний підручник з історії насаджує у свідомість українців антипольський міф (Н.Яковенко).


остаточно розставити всі акцен-ти, нам у цьому міфові відведе-но роль не головного ворога, але того чужого, який підштовхнув до катастрофи польської. У XX ст. і далі обидва міфи — польський і український — функціонують специфічно. З польського боку частіше луна-ють заклики до братерства, з українського — набагато рідше. Тому що в Польщі шкільний під-ручник з історії почали переро-бляти, підручник для вищих на-вчальних закладів і дослідниць-ку літературу вже радикально змінили. Тоді як в Україні шкіль-ний підручник залишився по суті таким, яким був десь наприкінці XIX ст., і вузівська історія така сама агресивна. Ну а дослід-ницькою продукцією мало хто, окрім фахівців, цікавиться. Між ким вбила клин Берес-тейська унія? — З багатьох причин складно об'єктивно оціни-ти значення певних істо-ричних подій. У «Нарисі з іс-торії України» ви зазначає-те, що Люблінська унія 1569 р. спричинила консолідацій-ні процеси. Утім вона асоці-юється з початком конфе-

сійного розколу на наших те-ренах, який призвів до унії Бе-рестейської й до створення греко-католицької церкви. У чому ж тоді позитив? — Люблінська унія сфор-мувала умови для об'єднання українців, які мешкали на різ-них територіях. До того одна половина теперішньої України була в одній державі, друга — в іншій, а відтак уся її територія увійшла до складу Польсько-го королівства — однієї зі скла-дових Речі Посполитої як фе-деративної держави. Що ж до конфесій, то в період укладан-ня унії спостерігався неймовір-ний розгул протестантських течій; тоді людина три-чотири рази за життя могла віру зміни-ти, шукаючи, де їй краще. — Але ж ви не стане-те заперечувати, що підпи-сана пізніше у Бересті релі-гійна унія аж ніяк не сприя-ла консолідації суспільства, а навпаки — стала «точкою розводу» українців і поляків, вбивши клин між двома на-родами? — Насправді вона вби-ла клин між українцями — і українцями. До чого тут по-

ляки? Це теж стереотип, за-кладений шкільними підруч-никами. Хоча частина з них уже призвичаїлась до дум-ки, що уніат — це не лайка. А

деякі вузівські і до думки, що єзуїт — також не лайка. Ієрархи тодішньої поль-ської католицької церкви зага-лом дуже неприхильно стави-лися до ідеї унії. З тодішніх като-лицьких єпископів її схвалювали лише київський і волинський. А з-поміж чернечих орденів като-лицької церкви унію дуже обе-режно підтримали єзуїти — да-леко не відразу і далеко не всі. Отже, Берестейська унія вбила клин між тими українця-ми, які визнали нову церкву — поєднання з Римом, — і тими, хто не визнав. Вони між собою, зви-чайно, дуже чубилися... Але це сприяло виведенню спільноти української з напівсонного ста-ну. То був сильний інтелектуаль-ний вибух, який став початком нової української нації.

Розмовляла Олена Вавілова, «2000», 12.VI.2009

Корінь проблеми – в шкільному підручникуІнгредієнти «стандартного набору»

Кадр із фільму Володимира Бортка «Тарас Бульба», 2007 рік.

Красномовний кадр за участю Богдана Ступки із фільму Володимира Бортка «Тарас Бульба».



GŁOS POLONII


GŁOS POLONII

Історія шляхти після розді-лів Речі посполитої є цікавим і мало дослідженим питанням.

Колись блискучий правлячий стан величезної держави, в яку входили, крім власне польських земель, величезні литовські, біло-руські та українські терени, на-чебто непомітно зійшов з історич-ної арени і розчинився у небутті. В результаті І і ІІ поділів Речі Посполитої більше 240 000 ква-дратних кілометрів Правобе-режної України (Волинь, Поділля та Київщина) увійшло у склад Російської імперії. На цих територіях прожи-вала значна кількість шляхтичів. Якщо в більшості західноєвро-пейських країн чисельність дво-рянства зазвичай не перевищува-ла 1,5 – 2% від усього населення, то в речі Посполитій питома вага шляхти доходила, по різним оцін-кам, до 10 – 15, а в деяких місце-востях до 20% усього населення. Зрозуміло, такі великі маси при-вілейованого населення не могли підтримувати однаково високий майновий ценз і рівень життя. На цих землях спочатку ХІХ століття, а можливо, й раніше прижилися іронічно-образливі для шляхти, але, ймовірно, видумані в її ж се-редовищі терміни «шляхетський плебс» і «гербова голота». Після появи Наполеона на польських землях французь-ка влада зацікавилася цим пи-танням. В одному із рапор-тів, підготовлених Талейраном в 1807 році, можна знайти до-кладне описання соціально-економічного положення т.з. безземельної шляхти (szlachta bezrolna). Автор рапорту пише (в цій та інших цитатах – мій пе-ревід з польського. – Е.С.): «Се-ред безземельної шляхти зустрі-чаються такі нужденні, які за-грузли в злиднях, що неможливо їх відрізнити від селянства. Різ-ниця тільки в тому, що вони на-зиваються шляхтою».

Варто зауважити, що про-цес збіднення значних прошар-ків шляхти почався набагато ра-ніше ХІХ століття. Сильний удар по достатку шляхетського гос-подарства завдали ще в XVII сто-літті Хмельниччина і наступні козацько-селянські повстання. Усе це призводило до збіднення і декласації шляхти, тобто до втра-ти нею економічних можливостей для політичного панування. Однак, незважаючи ні на що, шляхетський прошарок корис-тувався в Речі Посполитій макси-мальними «привілеями» та «вольно-стями»: він зберігав монополію на політичне життя в масштабах дер-жави, вибирав і скидав королів на свій розсуд, вільно змінював місце проживання, мав свої суди, шлях-тичі не підлягали тілесним карам. А найбільш дивною для нас, жите-лів ХХІ століття, є свобода не пла-тити податки і право на збройне повстання (рокош). Недивно, що люди, які звикли до такої вольниці, навіть після падіння своєї держави прагнули і під новими володарями зберегти старі привілеї (зауважи-мо, що це їм доволі довго вдавало-ся, принаймні в Росії та Австрії). Російський генерал Торма-сов в 1806 році доповідав Сенато-ві, що «шляхетський плебс» в його

губернії не займав ні де постійного місця проживання, не платив по-датки, «не обирав будь-якої певної життєвої позиції (тобто роду за-нять, професії – Є.С.)

ДЕМОГРАфІЧНА СКЛАДОВА

Існувала безліч категорій шляхти: шляхта родова, філь-варочна, чиншева, околична, служебна, затинна, була на-віть «шляхта татарська» (на-щадки татар, які перейшли на польську службу) та багато інших її різновидів. В результаті, скільки ж було на землях Правобережної Укра-їни шляхтичів? Книга Данієля Бовуа приваблює тим, що, на відміну від праць більшості до-морощених істориків, оперує не міфами про аріїв-українців, а цифрами і таблицями. Я порівняв дані Бовуа із за-гальною кількістю населення вка-заних адміністративних одиниць на той час і отримав, що процент шляхти порою доходив до 68% (!) від загальної кількості населення. І це на «корінних» українських зем-лях, «більш корінних» яких і бути не може… Лише Київ (вірніше, повіт Київ, тобто сільські райони поза містом) був винятком.

Така критична маса потен-ційних і реальних носіїв вольни-ці, титулованої голоти, не могла надто довго уживатися з бюро-кратичним апаратом імперії, і цей апарат придумав… «машину для перемелювання шляхти».

«МАшИНА ДЛя ПЕ-РЕМЕЛЮВАННя шЛяхТИ».

Одним із найважливіших ін-струментів в Російській імперії для ліквідації шляхти як стану ста-ли так звані «верифікації», або пе-ревірки шляхетства. Тих, хто не міг пред’явити жодних письмових документів, які підтверджували шляхетство, російська влада при-мусово записувала до інших про-шарків суспільства, наприклад в число селян чи міщан, примушу-вали працювати і сплачувати по-датки. Цей процес на Волині на-звали «полюванням на фальши-ву шляхту». Там, на Волині, «реві-зії титулів» підлягали, згідно одно-го з документів 1840 року, 92 114 осіб, а на Київщині – 50 329. Наприкінці 1833 року орга-ни шляхетського самоуправлін-ня (т.з. zgromadzenia szlachecki, на російську можно переклас-ти як «шляхетские собрания», «шляхетские сборы») під тиском

Польський прометей (Картина Горація Вернета). Алегорія поразки в Листопадовому повстанні 1831 року.


уряду вимушені були погодити-ся на «декласацію», тобто на по-збавлення шляхетських прав 72 тисяч осіб. Пізніше, в 1834 – 1839 рр., кількість примусово «декласованих» в трьох губер-ніях (Волинська, Київська, По-дільська) склало 93 139 осіб. Ще одним інструментом лікві-дації шляхти став «терор культур-ний», тобто зменшення кількості польських шкіл і газет. «Найбільш суворою мірою, - пише Бовуа, - була повна ліквідація після 1831 року мережі польської шкільної освіти, яку було засновано Комі-сією національної освіти і чудово розвивалося в період 1803-1824 років». Це привело шляхту до «смерті суспільно-культурної».

ПРИМУСОВЕ РОЗСЕ-ЛЕННя ПО УКРАїНІ

Шляхта час від часу повстава-ла проти російської влади. Поль-ські історики зазвичай розгля-дають ці повстання як відповідь шляхти на утиски і образи, які вчи-няла російська влада. Російські іс-торики акцентують увагу на тому, що російська влада чинила репре-сії у відповідь, а польські повстан-ня вважають причиною, а не на-слідком таких репресій. Що б там не було, в якості міри, яка повинна була переломи-ти спротив шляхти, імперська вла-

да користувалася примусовим пе-реселенням занадто буйних шлях-тичів в інші місцевості, правда, в основному в межах України. Цікава історія, яку розповів Бовуа, що трапилася із корсун-ською шляхтою «З березня по травень 1804 року на Київщині розгорілися події, які свідчили про продовження традиції прихиль-ників брутального вирішення шляхетського питання… В Кор-суні, де в 1841 році народився національний український поет Тарас Шевченко, проживало 800 «чоловічих душ», які під час пере-пису 1795 року записали в плат-ників податків, і вони з того часу безупинно протестували… Меш-канці Корсуня не тільки не відмо-вилися від своїх шляхетських ам-біцій, але й зайняли позицію ще більш войовничу. Військовий гу-бернатор вдався до способу, який в ХІХ столітті нерідко буде використовуватися: він визвав сотню донських козаків…». В той же час цивільний губер-натор, таємний радник Панкра-тьєв, наказав «розпорошити непо-кірний елемент по іншим селам се-ред українського хлопства (тобто селянства – Є.С.)», «щоб вибили собі дурниці із голови». Подібні переселення непокір-них із села в село, ймовірно, не-рідко використовувалися росій-

ською владою. Впродовж деся-тиліть вони привели до розселен-ня сотень тисяч шляхтичів по усій Україні, часом досить далеко від місць їхнього компактного про-живання. Польська шляхта як со-ціальна спільнота і політична еліта суспільства Правобережної Укра-їни перестала існувати. «Історія знає небагато прикладів акцій, за допомогою яких ліквідувався сус-пільний уклад із таким розмахом… за допомогою машини бюрокра-тичної та поліцейської. Це одві-чна сила Росії: здатність знищува-ти людей без їхньої фізичної лікві-дації», - підводить риску Бовуа.

СУбЛІМАЦІя ВТРАЧЕ-НОї ПОЛЬСЬКОСТІ

Захоплююча і статистично переконлива панорама грандіоз-ної політичної катастрофи, яку пережила польська еліта, яка за-лишилася без своєї держави після її розділів, примушує замислитися над іншим питанням, яке виходить за рамки книги Бовуа. А чи зникла безслідно поль-ська шляхта на Україні? Чи ж була кінцевою її «культурно-суспільна смерть»? Відповіддю буде і «так», і «ні». В природі та суспільстві ні-чого не зникає безслідно. Так ста-лося із польською шляхтою: при-мусово позбавлена титулів, запи-сана в число платників податків,

«розпорошена» серед селянсько-го населення України, залишив-шись без шкіл і газет, вона все ж збереглася як сукупність фізично існуючих особистостей, які пере-дали своїм нащадкам той ген об-рази і гніву, що вкоренився в їхній колективній пам’яті. Колективна свідомість со-тень тисяч декласованих шляхти-чів та їхніх нащадків проявилася у вигляді чисельних артефактів культурного і літературного жит-тя, характеризувалася стійкою і чітко визначеною системою по-глядів і дій, а краще сказати, по-чуттів їхніх носіїв. Одним із цим смутних і майже ірраціональних почуттів було стійке неприйняття Москви і «москаля», неприйняття усього російського… Можливо, саме декласована шляхта сформувала те орієнтоване на протест середовище в україн-ському селі (передавши його укра-їнському селянству), яка і призве-ла до вибуху насилля, феномену петлюрівщини та іншої більш дріб-ної отаманщини на Україні в 1918 – 1921 роках. Боротьба за укра-їнську незалежність під час грома-дянської війни стала для цих лю-дей чимось на зразок психологіч-ної компенсації і, навіть, реваншем за приниження в минулому свого роду, помстою Росії і царизмові.

Євген Ситник

Шляхта та ідеї української незалежності

Finis Poloniae (Картина Дітриха Монтена). Розбиті відділи польських повстанців переходять кордон із Прусією.

Польський прометей (Картина Горація Вернета). Алегорія поразки в Листопадово-му повстанні 1831 року



GŁOS POLONII


GŁOS POLONIIІСТОРИчНА ПРАВДА

Як жили українці під рукою польського короля між Кревською і Люблінською уніями

Українська національ-на пам'ять відзначаєть-ся тотальною амнезі-

єю. Впродовж останніх двох-сот років українцям цілеспря-мовано промивали мізкі. Історія часів перебування українських земель у складі Великого кня-зівства Литовського та Речі По-сполитої у навчальних програ-мах та популярній літературі, зазвичай, згадується плачами про, начебто, «гноблення укра-їнців литовськими та польськи-ми феодалами». З огляду на це, ми виріши-ли зробити низку нарисів, які розвінчають неправдиві стере-отипи про гноблення та упослі-дженість українців у складі Ве-ликого князівства Литовсько-го і Речі Посполитої. Отже, щоб зняти викривлені імперськими міфами окуляри, давайте по-дивимося, як, насправді, жило-ся мешканцям Волині, Поділля і Київщини у часи литовсько-польського «гноблення і загар-бання». Спробуємо в думках перенестися у ті далекі часи…

«Звичайно, господарство тодішнього землероба, - пише історик Олександра Єфименко, - ми повинні уявляти собі дуже великим і, так би мовити, само-достатнім; досить згадати на який різноманітний базис воно опиралося. Описання дворища і його додатків, тобто належним до нього угідь, змальовує перед нами відверто утопічну, із су-часної точки зору, картину віль-ного господарювання на роз-горнутих землях, де, крім пашні і сінокосів, є й гаї, і ставки, і мли-ни, і пасіки, і руди. (…) Їжа доставлялася у достат-ку оточуючою, ще не виснаже-ною природою, і по відношен-ню до харчового матеріалу, зви-чайно, в ті часи було набага-то менше відмінностей вищого класу від нижчого, заможного від бідного, ніж це спостеріга-ється тепер. Якщо пан Никодим Янович, великий посол від Литовського государя к Московському отри-мував щоденно в якості «стації» від населення на своє подорож-

нє харчування яловицю, 4 гуса-ка, 10 курей, окрім хліба та ін-ших «дрібних кухонних речей»,

ушат меду і бочку пива, то й 15 московських в’язнів (полоне-них), які сиділи у Бересті, все ж таки мали на прохарчування на тиждень по два барани, по дві ковриги хліба на людину, по 10 головажень солі і по бочці пива. Одним словом, м'ясо до-машнього скота і диких тварин, птиця домашня і дика, риба до-ставляли однаково матеріал для столу і великого князя, і просто селянина. Але торгівля позна-йомила заможних людей із при-правами, які відрізняли звичай-ний стіл від вишуканого. При-прави ці вживалися у величез-них кількостях: серед них пе-рець по своїй поширеності вва-жався майже загальновизна-ним знаряддям обміну», - пише Олександра Єфименко. Бурхлива міжнародна тор-гівля, центром якої залишав-ся Київ, познайомила людей із різними вишуканими східними виробами і якісними німецьки-

Київ - у часи раннього середньовіччя одне із

Від часів Кревської унії 1385 року до другого поділу Речі Посполитої у 1793 році Правобережжя Дніпра було під монаршою рукою

польських королів. Картина Войцеха Герсона «Кейстут та Вітовт ув’язнені Ягайлом». Накладка: копія Кревської угоди 1385 року.


Золота доба Русі (України)

ми товарами, звичайно, що міц-ні господарники із простолю-ду мали можливість придбан-ня цих речей. Тогочасний ман-дрівник Михалон Литвин пи-сав про це так: «В Києві мені самому траплялося бачити, як шовк продається дешевше ніж льон у Вільно, а перець дешев-ше солі». За його словами в до-мах найбідніших міщан можна було зустріти шовкові тканини і пряності, які в Європі чи Мос-ковії були доступні лише арис-тократам. Все це було свідчен-ням неабиякого достатку і бла-гополуччя в якому жило тодіш-нє українського населення. «Західна торгівля, - продо-вжує Єфименко, - призвичаї-ла людей до німецького сукна: не тільки шляхтич, але й замож-ний український простолю-дин не задовольнявся домотка-ним, а вимагав «лунського сук-на»; південна торгівля пошири-ла повсюди шовк і шовкові тка-

нини. Якими б хорошими не були витримані меди і домашні вина, але в той же час німецьке пиво вже тоді почало прокла-дати собі дорогу в ужиток пів-денноруської людини; про за-

кордонні ж вина і мови немає: вони йшли в достатку із захо-ду та півдня, не будучи витісне-ними своїм місцевим, земським або горілим, вином, незважаю-чи на його низьку ціну. (…) Надто багато було прива-бливого в цій чарівній Україні, про ґрунт якої найбільш досвід-чені люди свого часу говорили, що тут навіть не варто сіяти ко-жен рік: посій раз, а потім паш-ня буде сама собою обсіювати-ся і давати врожай без засіван-ня. Величезна кількість дикого звіра відповідала багатству рос-линності». Польський сучасник, істо-рик і географ Матеуш Мехов-ський, який жив в 1456 – 1523 роках, у книзі «Трактат про дві Сарматії» так описував багат-ства і природні ресурси Украї-ни в часи литовсько-польської доби: «Зубрів, диких коней і оленів така безліч, що полю-ють на них тільки заради шкі-ри, а м'ясо залишають; на ланей та кабанів й уваги не звертають. Диких кіз в такій кількості пере-бігає зимою зі степу в ліси, що кожний селянин може їх що-річно набити скільки завгод-

но. По берегам річок величезна кількість жител бобрів. Птахів стільки, що навесні хлопці на-повнюють човни яйцями диких качок, гусей, журавлів та лебе-дів. Собак годують м’ясом дико-го звіра. Ріки рясніють нечува-ною кількістю осетрів та іншої великої риби, які йдуть із моря вгору у прісні води; так напо-внюється ріка рибою, що спис кинутий у воду, затримується і стирчить, як вбитий у землю». За словами істориків, ці описання не є перебільшення-ми. Наприклад, та ж Єфименко пише: «Це та багато чого іншо-го свідчать сучасники, які варті довіри, про тодішню розкіш ви-робничих сил української тери-торії; підтверджуються ці свід-чення й непрямими свідоцтва-ми точних документів, принай-мні відносно тих предметів, які мали офіційний обіг, таких як, мед і худоба. У цьому відношен-ні Україна була буквально кра-їною, текучого меду і молока». Отже, якось не вкладаються ці описання в імперські міфоло-геми про «нещасних українців, гноблених литовськими і поль-ськими феодалами».

найбільш процвітаючих міст Європи.

Господарство тодішнього землероба ми повинні уявляти собі дуже великим і самодостатнім. Описання дворища і належних до нього угідь, змальовує відверто утопічну, із сучасної точки зору, картину вільного господарювання на широких землях, де, крім пашні і сінокосів, є й гаї, і ставки, і

млини, і пасіки, і руди (Олександра Ефименко, видатний російський історик).


GŁOS POLONII


GŁOS POLONII

Прометей духу


Єжи Ґедройць: «Без вільної

Мабуть, це рідкіс-ний випадок у світо-вій історії, коли лю-

дина, яка живе в еміграції, да-леко від рідного краю, при-звела до радикальної зміни у міжнаціональних взаєми-нах: від ворожнечі до співп-раці. Йдеться про постать і ді-яльність Єжи Гедройця — ви-давця і редактора польсько-го журналу «Культура», що ви-ходив у Парижі. Нащадок ста-ровинного, спольщеного про-тягом століть, княжого литов-ського роду, він народився пе-ред першою світовою війною у Мінську, де його батько був лікарем. Із демократичних пе-реконань Гедройць-старший зрікся титулу князя. Моло-дий Гедройць пішов тим самим шляхом. Став справжнім де-мократом, але зберіг усі при-кмети аристократа: незвичай-ну культуру поведінки у взає-минах зі співробітниками, чем-ність, такт, але водночас і не-обхідну дистанцію, яка не до-

пускала простацьких манер. У нашій п’ятдесятилітній співп-раці, не зважаючи на всі від-мінності в поглядах на різні стратегічні й тактичні пробле-ми боротьби з комунізмом і на-ціоналізмом, ніколи не доходи-ло до гострих суперечок і кон-фліктних ситуацій. Ми познайомились на бер-лінському «Конгресі свободи культури» у 1950 році, коли група західних і східноєвро-пейських інтелектуалів вирі-шила підняти боротьбу про-ти комуністичного наступу під проводом Іллі Еренбур-га та його західних компатрі-отів — на платформі антифа-шистської боротьби за мир. Згадаймо: у міжнародній полі-тиці йшла «холодна війна», яка поклала кінець колишньому альянсу Сполучених Штатів і Великої Британії з Радянським Союзом на основі рішень кон-ференцій у Тегерані, Ялті та Потсдамі. Сталін власноруч-но знищив ті угоди блокадою

Берліна 1948 року і фактично розподілом Німеччини та на-сильними методами компартій у країнах Центрально-Східної Європи і на Балканах. Наша — демократичних антикомуністів — ситуація була складною, бо більшість західних інтелектуалів симпа-тизувала Москві. Але Берлін-ський конгрес культури змо-білізував американських і за-хідноєвропейських інтелек-туалів та їхніх друзів, вихідців зі Східної Європи, до протидії. До тих зовсім нових структур долучились поляки з журналу «Культура» під проводом Єжи Гедройця. Він уже мав вели-кий досвід видавця та редак-тора. Опинившись 1918 року у Варшаві, став прихильни-ком Пілсудського та його кон-цепції майбутньої федерації Польщі з Україною, Білору-сією і Литвою. У 1920 р. зго-лосився на фронт проти біль-шовицької навали, яка під проводом Тухачевського і Бу-дьонного йшла з гаслами «Да-йош Варшаву! Дайош Бер-лін!». Польща війну виграла, але Пілсудський свою кон-цепцію програв. Під тиском Франції на Збручі з’явився перший в істо-рії «санітарний кордон», себ-то почалося повне відокрем-лення від Радянської України. Єжи Гедройць намагався вря-тувати ситуацію. Після універ-ситетських студій (а він слу-хав, серед інших, і лекції укра-їнського історика Мирона Кордуби) створив незалеж-

ний двотижневик «Бунт Моло-дих», довкола якого зосереди-лась група невдоволених полі-тикою влади діячів і журналіс-тів, яка відмовляла українцям у Галичині, на Волині і Холм-щині в автономії і реалізува-ла курс на асиміляцію. Дру-

Богдан ОСАДЧУК (Берлін): Публіцист, політолог, про-фесор з новітньої історії Вільного університету в Берлі-ні. Кілька статей Богдана Осадчука на тему євроінтеграції та українсько-німецьких стосунків вийшли в «Україні мо-лодій» у 2000—2003 рр. У часи роботи в «Нойє Цюрхер цайтунг» у 60-ті генсек Микита Хрущов за одну з гострих «буржуазно-націоналістичних» публікацій Осадчука ви-магав у посла Швейцарії звільнити журналіста. На що, ка-жуть, посол відповів, що в його країні простіше звільнити його, посла, аніж журналіста. Нобелівський лауреат у га-лузі літератури Чеслав Мілош писав: «Завдяки йому (Осад-чукові) та Гедройцю Польща однією з перших серед євро-пейських країн визнала незалежність України».

АВТОР

Єжи Гедройць (1906 - 2000 рр.). Поль-ський публіцист і громадський діяч, за-сновник і головний редактор культового

часопису «Культура» (Париж).


України немає вільної Польщі»

гим завданням Гедройця і його співробітників було поши-рювати інформацію про події в Радянській Україні. Згодом двотижневик «Бунт молодих» став тижневиком «Політика», а Гедройц залучив до співпра-ці також українських авторів: редактора львівського «Діла» Івана Кедрина-Рудницького (дядька історика Івана Лися-ка- Рудницького), поета Євге-на Маланюка, молодого жур-наліста з Холмщини Геннадія Которовича (дядька сучасно-го київського музиканта Бо-годара Которовича) — як пар-ламентарного кореспонден-та, одного з найкращих жур-

налістів того часу. У 1940 році «Політика» мала стати щоден-ником, щоби поширити вплив на польське суспільство. Наступ Гітлера і Сталі-на у вересні 1939 року зла-мав ті плани і змусив Гедройця піти на еміграцію, спершу до Румунії, згодом на Близький Схід і до Італії, а по війні осіс-ти у Франції. Там у місцевості Мезон Ляфітт побіч Парижа у 1947 році почав виходити те-пер уже легендарний журнал «Культура», завданням якого було вести ідеологічну війну проти комуністичного понево-лення і шукати шляхів до по-розуміння зі східними сусіда-ми Польщі. А це останнє було нелегкою справою. Друга світова війна, най-більш жорстока і нелюдська в історії збройних змагань, по-глибила польсько-українську ворожнечу, незважаючи на те, що українські солда-ти у польській армії і так зва-ні «контрактові» офіцери — ко-лишні петлюрівці — чесно во-ювали у вересні 1939 року. Але спроби українців під ні-мецькою окупацією здобу-ти хоч би скромну автономію у громадському, культурно-му і церковному житті в рам-ках системи Українських До-помогових Комітетів, зустрі-

У цій декларації, яку ми сьо-годні публікуємо і яку вважає-мо дальшим важливим кроком уперед у співпраці еміґрантів зі Сходу, аналізу подібностей і відмінностей між російським імперіялізмом минулого сто-річчя і сучасним совєтським імперіялізмом був би завдан-ням другорядним, ба навіть та-ким, що затемнює суть спра-ви. Бо суттю цією є сам імпе-ріялізм, незалежно від того, в якій формі він виявляється, якою мотивацією чи маскою послуговується, за яких істо-ричних обставин діє. Не можна не згадати тут і кривд, що їх заподіяв Україні багатовіковий польський імпе-ріялізм. Незалежно від форм, цілей і передумов, імперіялізм чинить подвійне зло – і поне-воленим народам, його жерт-вам, і імперським націям. Водночас не можна заплю-щувати очі й на одну підставо-ву різницю: на противагу цар-ській Росії, Совєтський Союз є сьогодні останньою колоні-яльною імперією у світі, і ра-ніше чи пізніше загальний рух національного визволення му-сить завдати удару і його анах-ронічному існуванню. В імперській структу-рі СССР є два ступені підле-глості - статус “обмежено-го суверенітету” в так зва-них “народних демократіях Центрально-Східньої Европи” і статус цілковитої несуверен-ности в інкорпорованих союз-них республіках. Поляки, чехи чи угорці мають незрівнянно більше можливостей для збе-реження своєї національної та культурної тожсамости, ніж українці, білоруси, балтійські чи мусульманські народи. Перші підпадають під про-цеси совєтизації – але ще не русифікації. Других совєти-зують, і то з кожним роком ін-

тенсивніше. Проте долі і тих, і тих тісно переплетені: не буде по-справжньому вільних по-ляків, чехів чи угорців без віль-них українців, білорусів чи ли-товців. І, зрештою, без вільних росіян. Без росіян, вільних від імперських амбіцій, росіян, які розвивають своє національне життя, поважаючи право на самовизначення інших націй. У нашій деклярації ми пе-редусім наголошуємо на укра-їнцях як найбільшій у рамках СССР поневоленій нації, а та-кож нації, що найнаполегливі-ше – поряд з литовцями – праг-не вибороти собі незалежне державне буття. Протягом неповних деся-ти років хрущовської відлиги в Україні піднесли голови нащад-ки “розстріляного відроджен-ня”, намагаючись бодай част-ково відбудувати те, що було знищене за часів Сталіна. Потім настали й тривають по сьогод-ні брежнєвські погроми. Однак ніщо не вказує на те, що Укра-їна капітулювала. Навпаки, це українські патріоти найгусті-ше заселяють в’язниці й лаґеря, спротив в Україні став синоні-мом національного спротиву в імперії. (...) Андрєй Амальрік, Владі-мір Буковський, Збіґнєв Бир-ський, Юзеф Чапський, Єжи Ґедройц, головний редактор місячника “Культура”, На-талія Ґорбанєвська, Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський, Юзеф Лободовський, Владімір Мак-сімов, редактор квартальни-ка “Континент”, Тибор Мераї, головний редактор “Irodalmi Ujsag”, угорського літератур-ного часопису, Домінік Мо-равський, Віктор Нєкрасов, Александер Смоляр, Павел Ті-ґрід, редактор квартальника “Svedectvi”Журнал “Культура”, ч. 5, 1977 (під

редагуванням Єжи Ґедройця)

ДЕКЛАРАЦІя В УКРАїНСЬКІй СПРАВІ

Ще в сімдесятих роках ХХ століття Гедройць визначив пріоритети польської Східної політики та ставлення демократичної Польщі до України.

Гедроць хотів бачив Польщу і Україну членами єдиної європейської сім’ї.


GŁOS POLONII


GŁOS POLONII

ли з боку поляків гостре за-судження, оскільки вони ста-вилися до таких спроб як до нібито зради дотеперішньої спільної держави. Проявом та-кого ставлення було вбивство напочатку 1941 року на Холм-щині у селі Великі Верещі вчи-теля Михайла Остапяка, а по-тім уже кривавий потік брато-вбивчої боротьби покотився по всій Західній Україні і під кі-нець війни сягнув апогею в ан-типольській «етнічній чистці» на Волині. Після того здавало-ся, що між поляками та україн-цями вже ніколи не буде миру. Проти такого песиміз-му підняв ініціативу редак-тор «Культури» Єжи Гедройць, хоча для багатьох його сучас-ників спроба замирення вида-валась безнадійною. На рід-них землях в умовах комуніс-тичного тоталітаризму діалог був неможливий, а в двох ді-аспорах панував дух проти-стояння. Причиною були не так історичні обтяження, як наслідки регіонального похо-дження серед більшості бі-женців. Польська еміграція складалася переважно з лю-дей, які перед війною жили у Галичині та на Волині, а у роки радянської влади поміж 1939 і 1941 рр. були депортовані на Колиму і до Середньої Азії. Їх звільнено після нападу Гітлера

на Радянський Союз на осно-ві угоди між Кремлем і поль-ським екзильним урядом гене-рала Владислава Сікорсько-го і покликано до армії під ко-мандою генерала Владисла-ва Андерса, донедавна в’язня Луб’янки (згодом одруже-ного з депортованою україн-кою зі Львова). Польська ар-мія, зорганізована на терито-рії СРСР, одержала дозвіл від Сталіна (з огляду на Англію та США) на вихід до Ірану, а згодом на Близький Схід, де вона воювала проти нім-ців у Північній Африці, а по-тім в Італії. Здемобілізована у Великій Британії, вона за-лишилась на острові і стала фундаментом для екзильного уряду Польщі. Вибух «холод-ної війни» викликав серед тих поляків надії на справжню «гарячу», себто третю світову війну, і на відбудову Польщі у старих кордонах. Популяр-ним серед них було тоді гас-ло: «Одна бомба атомова — і ми вернемось до Львова». Але і більшість української еміграції складалася з вихід-ців із західно-українських зе-мель. Перша хвиля пішла на Захід уже у 1939 р. після «ви-зволення», друга у 1944 му — внаслідок наступу Червоної армії. Для жителів централь-них, а особливо східних регі-

онів України не було, з огляду на віддаль, а можливо й мен-тальність, таких можливостей для втечі. Біженці з тих регі-онів були у меншості, і їх до-сить іронічно називали «схід-няками». Саме та меншість, вільна від антипольських комплексів виявилась згодом найбільш вартісним і розум-ним елементом української діаспори. Але західноукраїн-ська більшість, як і її польська антитеза, також мріяла про третю світову війну, сподіва-ючись на об’єднання «визво-леної» України із втраченими регіонами Холмщини, Посян-ня і Лемківщини. Ми, себто Гедройць з його прихильниками (а їх було не-багато), і українські «реалітет-ники», як автор цих рядків, мій друг Іван Лисяк-Рудницький, Борис Левицький, Іван Коше-лівець, Михайло Воскобійни-ков та Іван Багряний, дотри-мувалися позиції, що третя сві-

това війна була б загрозою для самого існування Польщі та України. Нашим девізом була психологічна або ідеологіч-на війна з імперією в ім’я ево-люційного процесу від тоталі-таризму до демократії без ві-йни і проливу крові. Ми були переконані, що ми ту бороть-бу виграємо. Це був не волюн-таризм чи віртуальний роман-тизм. Ми виходили з докорін-ного знання тоталітарної сис-теми, її внутрішніх слабкос-тей, нездатності до модерніза-ції і реформування. І хоч наші західні друзі комунізму й були переконані в тривкості й здат-ності до трансформації систе-ми, а нас поблажливо назива-ли «лицарями холодної війни», ми свою справу робили непо-хитно. А вона стала легшою, коли американці відійшли від доктрини «визволення» і пере-йшли до політичного й еконо-мічного змагання. В обох діаспорах надії на


Єжи Гедройць

З ініціативи і коштом Єжи Ґедройця у Бібліотеці «Куль-тури» з’явилася друком антологія української літератури 1917–1933 років «Розстріляне відродження». Її на замов-лення Ґедройця підготував Юрій Лавріненко. «Розстріля-не відродження» як пропозиція назви книжки вперше про-звучала у листі Ґедройця до Лавріненка від 13 серпня 1958 року: «Щодо назви. Чи не було би, може, добре дати як за-гальну назву: „Розстріляне відродження. Антологія 1917–1933 etc.“ Назва тоді звучала би ефектно». Ґедройць коштом редакції розіслав примірники антології до Спілки Письменників у Києві та до українських радянських журналів. Він використовував кожну, легальну й нелегальну, можливість аби переправити книгу «за залізну завісу». Термін Ґедройця «розстріляне відродження» набув зна-чного поширення в українському публічному вживан-ні. Сама антологія справила значний вплив на формуван-ня українського шістдесятництва. У 1969 році у Бібліоте-ці «Культури» з’явилася друга українська антологія — «дис-идентська» — яку на замовлення Ґедройця впорядкував Іван Кошелівець: «Україна 1956–1968».

УКРАїНСЬКИй ВЕКТОР «КУЛЬТУРИ»

третю світову війну розвія-лись. Настала фрустрація, а деякі кола крайніх націоналіс-тів почали шукати спонсорів у Чанкайші на Тайвані або в ге-нералісимуса Франко в Іспа-нії. Але польсько-українське протистояння у діаспорі збе-реглося. А зі сходу надходили вістки про глибоку кризу «зрі-лого соціалізму» і моральну та матеріальну корупцію періоду брежнєвщини. У Польщі зрос-тало загальне невдоволення і вибухали страйки та заколо-ти. Треба було шукати сміли-вих концепцій, щоби близь-кий, як на нашу думку, упа-док імперії нас не заскочив і не призвів до нових вибухів вза-ємної ворожнечі. У такій ситу-ації Єжи Гедройць вирішив ки-нути радикальне гасло поєд-нання поляків із білорусами, литвинами і українцями, про-голошенням відмови від пре-тензій на Вільнюс, Гродно та Львів, причому Львів у психо-

логії поляків мав ключову по-зицію. Коли у політичних ко-лах польської еміграції розі-йшлися чутки про приготу-вання акту зречення, до Ге-дройця почали приходити різ-ні політичні блоки демокра-тичного напряму — бо з інши-ми він не підтримував стосун-ків — і благати, щоб він цьо-го не робив, бо його вб’ють польські шовіністи, вб’ють, а читачі «Культури» відвернуть-ся від журналу і він пропаде. А твердий литвин-поляк ви-слухував мовчки ті заклинан-ня, посміхався, курив папіро-си, а наприкінці спокійним то-ном мовив: «Дорогі панове, ду-маю, що Ви помиляєтесь. Я Вам глибоко вдячний за пере-стороги, але Ви побачите, що вони помилкові». Незабаром «Культура» проголосила програму резиг-нації з колишніх східних зе-мель Польщі ціною поєднання і співпраці з білорусами, лит-

винами і українцями. Поль-ська діаспора була шокова-на, але, крім гучних протестів, нічого не сталося. Відійшло трохи передплатників «Куль-тури», але не надто багато. Вирівняли їх українці, які заці-кавилися журналом. Україн-ська еміграція сприйняла за-яву з обережним недовір’ям. Але число наших друзів поча-ло зростати і захопило помір-ковані націоналістичні кола з груп «Пролог» та «Український Самостійник». Але ті зміни були в цен-трі нашої уваги. Ми чека-ли відгомону на «сході», у нас дома, хоч проникнення кор-донів і поліційних бар’єрів не було легким. Допомагали нам настрої морального розкла-ду польських комуністів. Гір-ше було з доступом на Укра-їну, тому що в Києві не було західних дипломатичних мі-сій, через які можна було б передавати матеріали. Ряту-вало нас радіо: американські радіостанції у Мюнхені, поль-ське «Радіо Вільної Європи» під керівництвом колишньо-го підпільника Яна Новака-Єзьоранського, який з окупо-ваної Варшави робив рейди

до Лондона, і українська ра-діостанція «Свобода» давнього галицького демократа Михай-ла Демковича-Добрянського. Вони систематично передава-ли статті та дискусії з «Культу-ри» в ефір. Ефект у Польщі був феноменальний, в Україні зна-чно слабший. Вирішальним для май-бутнього був успіх у Поль-щі. На тлі системної ідеоло-гічної кризи марксизму і всієї фальші польсько-радянської дружби ідеї «Культури» по-чали притягати щораз біль-ше прихильників, особливо серед молоді. А коли у 1980 р. вибухнула масова опози-ція «Солідарність», порозумін-ня з Україною стало на чолі завдань на майбутнє. Після упадку комуністичного режи-му, нова демократична влада перейняла програму «Культу-ри». Здійснилася мрія Єжи Ге-дройця, іменем якого буде на-званий ініційований мною Єв-ропейський колегіум поль-ських та українських універ-ситетів у Любліні. Шкода, що й українська влада ще не усвідомила заслуг Гедройця і не назвала площі або вулиці в Києві його іменем.


у своєму кабінеті.

Навіть у часи Холодної війни і Залізної завіси Гедройць бачив за східним кордоном Польщі Україну, Литву та Білорусь.


GŁOS POLONII


GŁOS POLONII

Свідоцтво про реєстраціюСерія ЖТ № 171/548 Р видане 09.10.2012 r.Головним управлінням юсти-ції в Житомирській області

Засновник і видавець:ПП Іщук Н.В.

Адреса редакції: вул. Монтана 38-А,10029 Житомир, УКРАЇНАТел.: +38 097 793 30 81www.zszpol.blogspot.com e-mail: [email protected]

Головний редактор:Володимир ІщукТел.: +38 098 53 222 43www.slopol.blogspot.com e-mail: [email protected]

Колектив редакції:Ганна ДенисевичТел.: +38 097 496 08 08e-mail: [email protected]

Коректор:Наталія Шумлянська+38 096 565 79 44e-mail: [email protected]

Верстка, макет, дизайн:Гусаркін ДмитроТел.: +380675278012 e-mail: [email protected]

Обкладинка:Портрет словацького фото-художника Яна Варкули (Jan Varchola) «Полководець» («The Lord of Sadmier»)

Друкарня:ТОВ "РІА БЛІЦ" м. Біла Церква, ул. Гагаріна, 5Тираж: 500 екземлярівЦіна договірна. Частина ти-ражу розповсюджується без-коштовно

Редакція не повертає неза-мовлені тексти та фотогра-фії, а також залишає за со-бою право редагування і ско-рочення надісланих матеріа-лів. Редакція відповідає тіль-ки на окремі вибрані листи. Редакція не несе відповідаль-ність за зміст статей, ого-лошень та реклам. Копіюван-ня і поширення редакційних матеріалів із посиланням на журнал заохочується.

Звернення Правління СПУ до поляків України В2013роцінаУкраїнізапланованопроведенняпереписунасе-лення.Відтогояккожнийзнасзадекларуєсвоюнаціональність,буде залежатинаціональнаполітикаукраїнської держави, сто-совновідродженняпольськоїосвітиікультуринаУкраїні. Не важливо, що сьогод-ні ти ще не дуже добре роз-мовляєш на польській мові. Найважливіше, що ти маєш польське серце. Не слухай тих, хто намовляє тебе, що ти не поляк. Ти Поляк!!! Треба дбати про те, щоб і наші діти та онуки пам’ятали звідки наш рід. Пам’ятали також про те, що відроджуючи і розви-ваючи власну національну культуру, тим самим роз-виваємо багатонаціональ-ну культуру України. Тому під час перепису на-селення твердо і з гордістю скажи:

Я Полька! Я Поляк! Ми Поляки!Якщо не ти, то хто? Якщо не зараз, то коли?Нехай допоможе на Бог!

Член Головного правлінняСоюзу Поляків України

Густав Яблонський

НАВЧАЙСЯ В ЛЮБЛІНІwww.study.lublin.eu

ПРО ЛЮБЛІН Люблін – є східною бра-мою Європейського Сою-зу і найбільшим місто пра-вобережжя Вісли. Це міс-то древнє своєю історією і молоде людьми, які в ньо-му живуть. В ньому перети-нається історична пам'ять і перспектива майбуття. Лю-блін був і залишається мос-том між Заходом і Сходом, між Минулим і Майбутнім.

Головною перевагою Любліна є люди з їхнім ви-соким інтелектуальним по-тенціалом. Люблін є най-більшим у східній Поль-щі студентським містом, в якому щорічно навчаються 90 тисяч студентів. Біль-ше 20 відсотків мешканців Любліна мають вищу осві-ту. Щорічно 20 тисяч ви-пускників залишають стіни люблінських вузів. В місті

діють кілька десятків дер-жавних і приватних вищих навчальних закладів. В їх числі п’ять університетів.

ЧОМУ ВАРТО ВЧИ-ТИСЯ В ЛЮБЛІНІ:

• Молоде,академічнемісто(більше 90 000 студентів);• Вигідне географічне роз-ташування біля кордонів України;• Найбільший академічнийосередок на східному березі Вісли;• Простий процес зараху-вання на навчання;• Курси з вивчення поль-ської мови;• Вартістьнавчаннянижчаніж в Україні.


GŁOS POLONII

Documents

WEB Magazyn (Ukr.)