Хмельницький інститут соціальних технологій Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

Управління освіти і науки Хмельницької обласної державної адміністрації Хмельницький міський центр соціальної допомоги молоді

Сучасне українське студентство: проблеми та

ціннісні орієнтації

Тези доповідей V Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів та молодих вчених

(23 березня 2011 року)

м. Хмельницький

2

Редакційна колегія: Чайковський М.Є., к.пед.н., доцент, ректор ХІСТ

Університету «Україна»; Галімов А.В., д.пед.н., професор, проректор з наукової роботи; Березинець В.В., к.філос.н., перший проректор з навчально-виховної роботи; Сметанський М.І., д.пед.н., професор, завідувач кафедри соціальної роботи, Будник С.М., к.психол.н., старший науковий співробітник, завідувач відділу наукової роботи, Новікова О.А., старший викладач кафедри психології.

Сучасне українське студентство: проблеми та ціннісні орієнтації / Тези

доповідей V Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів та молодих вчених. – Хмельницький: ХІСТ Університету «Україна», 2011. – 362 с.

Збірник тез підготовлено за доповідями учасників науково-практичної

конференції «Сучасне українське студентство: проблеми та ціннісні орієнтації». У матеріалах збірника висвітлено актуальні проблеми навчання, виховання, професійної та соціально-психологічної адаптації, шляхи вирішення соціально-економічних питань, які стоять перед молодою людиною сьогодення.

3

ЗМІСТ Передмова ………………………………………………..…………………….. 12

Секція I. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ МОЛОДІ

Басс Л.Ю. Проблема азартної залежності молоді у сучасному

суспільстві ……………………………………………….. 14

Болюх Д.П. Особливості осіб схильних до самогубства …………… 17 Борщ О.О. Профілактика адективної поведінки серед молоді як

соціально-педагогічна проблема ……………………….. 20

Василишина О.Р. Соціально-психологічні проблеми молоді. Проблема

насилля …………………………………………………… 23

Вербицька В.О. Проблема пасивності студента у навчальній

діяльності ………………………………………………… 26

Грудзицька І.Ю. Поведінкові та індивідуальні особливості студентів …. 28 Гужелєва Г.В. Вплив символдраматичних сеансів на психічний стан

психосоматичних пацієнтів студентського віку ………. 31

Дячук І.В. Психологічні особливості організації стосунків у

студентській групі ……………………………………….. 34

Заїка О.П. Превенцiя гемблiнгу в студентському середовищі …… 37 Загорійчук А.О. Психологічні особливості самореалізації особистості

студента в органах студентського самоврядування …... 40

Заремський О.О. Сучасні проблеми студентської молоді ………………... 42 Іванова М.В. Сучасні соціально-психологічні проблеми сучасної

молоді …………………………………………………….. 44

Ігнатовська Н.С. Життєвий успіх очима молоді ………………………….. 46 Ілюк Л.І. Тютюнова адикція як соціально-психологічна

проблема сучасної молоді ………………………………. 49

4

Єжонкова Т.А. Прояв лідерства молодшого школяра у навчально-виховному процесі ……………………………………….

51

Колісник С.А. Використання методу проектів у роботі з молодшими

школярами ……………………………………………….. 54

Колосовська О.Ю. Причини суїцидальної поведінки ………………………. 56 Крисько В.Л. Ейджизм та його особливості в Україні ……………….. 58 Кутей А.А. Особистісні якості, професійні знання та вміння як

визначальні чинники професіоналізму майбутньогофахівця-психолога ……………………………………….

61

Лащук К.О. Проблема комунікації в соціальній мережі

«VKONTAKTE» …………………………………………. 64

Лисюк І.В. Проблема комунікації підлітків з вчителями ………….. 66 Лукіянчук Я.І. Соціально-педагогічні технології профілактики

наркоманії серед підлітків ………………………………. 69

Мазур М.В. Соціально-психологічні проблеми сучасної молодої

сім’ї ……………………………………………………….. 72

Матвійчук О.М. Формування комунікативних якостей у майбутніх

маркетологів в процесі навчання у вищомунавчальному закладі ……………………………………..

75

Нейрос А.М. Щодо проблеми розповсюдженості куріння серед

студентів – першокурсників ………………………...….. 78

Мішаріна М.Ю. Ефективність застосування тренінгових технологій в

контексті формування психологічної готовностісоціального працівника ………………………………….

80

Осика О.В. Психологічні особливості емоційного інтелекту ……… 82 Осійчук В.М. Аутоагресивна поведінка молоді ………………………. 85 Підгородецька А.В. Компоненти психологічної готовності дитини до

школи: складові успішного навчання ………………….. 89

Панчук Н.В. Специфіка соціальної роботи з молодою сім’єю ……… 92

5

Письменна Л.Б. Психологічні особливості «дітей-вулиці» ……………... 95 Полюк С.П. Особливості творчої діяльності ………………………… 99 Романюк О.П. Проблеми сексуальної просвіти школярів …………….. 102 Руда А.П. Безробіття як проблема сучасної молоді ………………. 105 Скоропадська А.О., Дзьобіна К.В.

Розповсюдженість вживання алкоголю серед студентів– майбутніх психологів ………………………………….

108

Сунгович І.М. Проблеми працевлаштування молодих людей

в Україні ………………………………………………….. 110

Ткаченко Р.Ю. Соціально-психологічні проблеми сучасної молоді …... 113 Харук Т.Я. Проблеми соціальної підтримки та соціального захисту

дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківськогопіклування ………………………………………………...

115

Чумак Н. Діти індиго, як феномен сучасного суспільства ………. 118 Шаваріна О.П. Особливості суб’єктивного благополуччя молоді …….. 121 Шаховал О.В. Мотиви ранніх сексуальних зв’язків у підлітків ………. 124 Шинкарук М.Є. Профілактика суїцидальних тенденцій в підлітків ……. 126 Ярема О.О. Фандрейзинг, як перспективна передумова розвитку

волонтерства серед студентської молоді ………………. 130

Секція II. ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ ЯК ГРОМАДЯНИНА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Груба А.О. Роль правового виховання у формуванні правової

культури молоді як громадянина європейськоїдержави …………………………………………………...

133

Конопелько О.М. Сучасні перспективи громадянського становлення

молоді …………………………………………………….. 136

6

Купчаківська Т.Р. Проблеми правового виховання молоді ……………….. 138 Лещук Л.М. Самоуправство у Стародавньому Римі ……………...…. 141 Лещук Л.М. Роль правотлумачної функції Конституційного суду

України та її межі ………………………………………... 144

Окуневський І.Ю. Розвиток юридичної освіти в сучасних умовах ……….. 147 Садовник О.І. Проблеми працевлаштування молоді ………………….. 150 Штогрин Л.Ю. Погляди філософів середньовічної Європи щодо права

людини на самозахист …………………………………... 152

Штогрин Л.Ю. Правова модель реалізації конституційного принципу

надання безоплатної правової допомоги ………………. 156

Секція III. МОЛОДЬ ЗА ЗДОРОВУ НАЦІЮ

Вознюк О.Ю. Організація сучасних форм оздоровлення молоді за

допомогою занять пілатесом …………………………… 160

Войтов В.М. Вплив рухової активності на здоров’я нації …………… 162 Дідик Б.Р. Особливості джоггінгу, як стимулювання адаптаційних

процесів організму ………………………………………. 164

Іпатенко Н.В. Комплексна реабілітація дітей з міопією ……………… 166 Кондратюк О.А. Проблеми реабілітації та профілактики сколіотичної

хвороби у підлітковому віці …………………………….. 169

Ланкович А.О. Порушення зору у дітей дошкільного віку як соціальна

проблема …………………………………………………. 172

Лиса Т.А. Виявлення патології гастродуоденальної зони

шлунково-кишкового тракту у хворихреабілітаційного центру …………………………………

175

Матковська Т.В. Оздоровча аеробіка, як спосіб покращення життя

сучасної молоді та розвитку належних цінніснихорієнтацій …………………………………………………

178

Мельник В. Психофізичне тренування і здоров’я студентів ……….. 180

7

Нагорна І.С. Ожиріння як соціальна проблема сучасної молоді ……. 182 Павленко І.А. Розподіл хворих з остеохондрозом хребта

поперекового відділу з урахуванням неврологічнихпроявів у основній та контрольній групі ……………….

185

Павленко П.Ю. Молодь за здорову націю ……………………………….. 188 Радішевський В.М. Сучасні аспекти формування здорового способу життя

молоді …………………………………………………….. 190

Ракитянський С.О. Проблеми реабілітації дітей-сиріт та дітей,

позбавлених батьківської опіки ………………………… 193

Савчук О.І. Вплив панкратіону на формування ціннісних

орієнтацій молоді ХХІ ст. ………………………………. 197

Тарташник А.І. Особливості впливу оздоровчого плавання на

функціональний потенціал людини ……………………. 198

Харченко І.В. Дослідження внутрішньої картини хвороби (ВКХ) у

дітей з важкими захворюваннями ……………………… 200

Чередніченко О.В. Особливості фізичного здоров'я молоді та її вплив на

психічний стан …………………………………………... 203

Секція IV. ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ:

ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Бєльська Я.В. Трансформація інтелектуальної власності в інноваційний продукт ……………………………………

208

Берба А. Теоретико-методологічні засади і практика організації

фінансів інтегрованих корпоративних утворень вУкраїні …………………………………………………….

211

Бик С.М. Проблеми капіталізації банківської системи ………….. 214 Бородатенко В.І. Міжнародний кредит у світовій валютно-фінансовій

системі ……………………………………………………. 216

Вельський В. Фінанси банку: теорія, методологія, управління ……… 219

8

Гайбура Л.А. Місцеві фінанси як фінансово-правова категорія та

об’єкт фінансового контролю …………………………... 222

Головатюк А.М. Організаційно-економічний механізм стратегічного

управління персоналом підприємства …………………. 224

Голуб А.С. Сутність собівартості продукції та кошторису

виробництва ……………………………………………… 227

Гук В.С. Сучасні проблеми ринку: воєнна сфера ……………….. 231 Гульчук А.Б. Управління грошовими потоками підприємства ……… 234 Дащук І.О. Пенсійна реформа в Україні ……………………………. 236 Дащук І.О. Основні засади організації фінансів суб’єктів

економіки ………………………………………………… 243

Дейбук А.І. Теоретичні основи механізму фінансування

інноваційного розвитку підприємств …………………... 245

Дейбук А.І. Інтелектуальна власність в господарській діяльності … 248 Дерепа Т.М. Теоретико-методологічні основи антикризового

управління фінансами підприємства …………………… 250

Долуман М.Д. Механізми управління основним капіталом

промислового підприємства ……………………………. 253

Кирилюк В.В. Проблеми становлення інноваційної моделі розвитку

України …………………………………………………… 256

Кондрашова А.В. Роль економічного аналізу у підвищенні ефективності

діяльності підприємства ………………………………… 259

Кондрашова А.В. Функціонування фінансів неприбуткових

організацій ……………………………………………….. 262

Куліковський А. Теоретичні основи інвестиційної діяльності

комерційних банків на ринку цінних паперів …………. 264

Лошак С.В. Теоретичні основи системи управління

конкурентоспроможністю підприємства ………………. 266

9

Луценко О.В. Ринок медичного страхування: стан та тенденції

розвитку ………………………………………………….. 270

Миколайчук Д.Л. Система стратегічного управління персоналом

підприємства …………………………………………….. 276

Моцна О. Основні засади організації фінансів суб’єктів сфери

виробництва суспільних благ …………………………... 279

Осадчук О.І. Єдиний соціальний внесок з 2011 року ………………... 282 Осадчук О.І. Організаційно-правові засади діяльності суб’єктів, що

здійснюють фінансовий контроль у сфері місцевихфінансів …………………………………………………...

287

Похило А. Маркетинг відносин в управлінні підприємствами

готельного господарства ………………………………... 290

Пулик В.С. Конкурентоспроможність управлінського персоналу

підприємства …………………………………………….. 293

Рожко Т.О. Деякі проблеми обліку та аналізу основних засобів

підприємства, шляхи їх вирішення в умовах сучасноїекономіки …………………………………………………

296

Романюк А.І. Ринок автострахування: стан та тенденції розвитку в

Україні ……………………………………………………. 298

Середа А.С. Удосконалення планування у стратегічному

управління розвитком підприємства …………………… 304

Середа С.С. Теоретичні засади формування фінансових ресурсів

місцевих органів влади ………………………………….. 307

Стахова Л.П. Механізм індивідуалізованого управління персоналом

підприємства …………………………………………….. 309

Урванцева А.В. Інвестиційні аспекти участі України в

євроінтеграційних процесах ……………………………. 312

Фурик М.В. Поняття фінансового контролю щодо місцевихфінансів …………………...………………………………

315

10

Чернилевський Р.Л. Теоретичні основи формування мотивації трудової

діяльності ………………………………………………… 317

Чистілін Є.С. Менеджмент персоналу організації у системі

антикризового управління ………………………………. 320

Шевчук А.В. Теоретичні аспекти формування системи управління

грошовими потоками підприємства ……………………. 323

Шевчук Є.В. Діагностика операційного ризику ……………………… 325 Секція V. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА СОЦІОКУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Балашова С.В. Корпоративна культура майбутнього офіцера-

прикордонника …………………………………………... 329

Балашов Р.В., Михальов Д.О.

Сучасні проблеми інформаційного суспільства: воєннасфера ………………………………………………………

332

Герасимова Р.С. Неповні сім’ї – соціальна проблема сучасності ……….. 335 Городнюк Ю.О. Схід і Захід: ментальні аспекти ………………………… 338 Гуцалюк Ю.О. Проблематика культури спілкування соціальних

взаємовідносин в системі: викладач – студент ………... 340

Камонгар Г.Н. Читабельність як ознака якості журналістського тексту

(на прикладі університетської газети «Київський політехнік») ………………………………………………

342

Куртяк З.М. Роль вербальних та невербальних засобів у розв’язанні

екзистенційних проблем ………………………………… 345

Кутько О.О. Вплив сімейних конфліктів на формування

агресивності у розвитку особистості дошкільника …… 348

Оробчук О.С. Компетентнісний підхід в підготовці професійно

мобільних фахівців ……………………………………… 351

Петров Г.Р. Політична культура сучасної молоді …………………... 353

11

Рау Н.А. Сексуальна просвіта і виховання підлітків та

юнацтва …………………………………………………... 357

Рудніцька К.В. Формування мовної компетентності фахівців

економічного профілю ………………………………….. 360

12

ПЕРЕДМОВА

В історії людства питанням молоді завжди приділялась значна увага. Сьогодні в Україні проблеми молоді є болючими і не повною мірою вирішеними, як вимагає цього Основний закон держави.

Вплив світових культурно-інтеграційних процесів спричинив певні зміни світогляду, ціннісних орієнтацій, соціального самопочуття, загалом способу життя молоді. Ці зміни проявляються майже в усіх сферах життя. Вони справляють як позитивний, так і негативний вплив, викликають суперечливі наслідки. В сучасному суспільстві можна побачити тенденцію до падіння цінності людського життя, нехтування традиційними моральними цінностями, знецінення сім’ї, нації, почуття гідності, честі, патріотизму, дружби та терпимості до іншої думки.

Сучасна молодіжна політика зорієнтована, передусім, на забезпечення рівності прав та обов’язків, соціальної перспективи молоді, її соціальний захист, розв’язання соціально-економічних проблем, створення для юнаків та дівчат необхідних стартових можливостей для влаштування їх у життя, адаптації в ньому; підтримка і стимулювання основних суспільно-корисних ініціатив молоді, її організацій, рухів; активної участі молоді, молодіжних організацій і об’єднань у здійсненні державних і громадських справ, розв’язанні своїх проблем.

Відсутність гідних ідеалів або їх непереконливість в очах сучасної молодої людини поглиблює проблему формування гуманістичних орієнтацій, серед яких – вибір морального ідеалу, формування гуманістичної спрямованості особистості, почуття громадянства. Особливе місце у цьому процесі займає студентська молодь, яка є основою майбутнього середнього класу суспільства, кваліфікованими фахівцями та інтелігентними людьми, успішним майбутнім нації.

Процес освіти для студентів повинен стати як причетність його до всього проблемного, що є в суспільстві. А діяльність освітніх закладів повинна бути інтегрованою з діяльністю інших суспільних інституцій в цьому напрямку. Одним з основних завдань ВНЗ вбачаємо у формуванні мотивації на ефективний соціально-психологічний і фізичний розвиток, вихованні національної самосвідомості.

Вища освіта є завершальним етапом конституйованих форм навчання. Такою самою вона має виступати і в контексті реалізації культуротворчої функції, формуванні культурно-національної людини, яка повинна орієнтуватися в специфіці українського культурного поля, в історії, традиціях, установлених способах поведінки українства. Молода людина зобов’язана знати основи інтелектуальних, наукових, в цілому духовних досягнень нашого народу в контексті цивілізаційного поступу. Таким чином, буде формуватися не просто представник українського народу, а й носій певної культури, транслятор українського з усіма його достоїнствами і проблемними рисами.

13

Секція I. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ МОЛОДІ

14

ПРОБЛЕМА АЗАРТНОЇ ЗАЛЕЖНОСТІ МОЛОДІ У СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Л.Ю. Басс

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ПС-21 Науковий керівник: викладач А.П. Фрадинська

На сьогоднішній день багато батьків зіштовхнулися із дуже серйозною

проблемою, пов’язаною із хворобливим вабленням їх нащадків до ігрових автоматів. Це захоплення не вважається таким шкідливим, як, наприклад, вживання алкоголю чи наркотиків, але наслідки можуть бути не менш фатальними. Звісно, не кожен, кому подобаються азартні ігри на гроші, автоматично потрапляє в залежність, але з багатьма це все ж таки трапляється. В окремих країнах ігроманія вважається навіть серйозною хворобою, і таких хворих лікують. Однак краще боротися не з наслідками, а з причинами цієї проблеми. Але, на жаль, інколи ці наслідки бувають несумісні з життям.

Відомо, що до спеціалізованих лікарень люди з хворобливою схильністю до азартних ігор потрапляють відтоді, як в країні почав активно розвиватися гральний бізнес. Здебільшого такі пацієнти – це чоловіки віком до 30 років, але часто є й підлітки, яких на прийом до лікаря батьки приводять за руку. Частіше випадки, коли підлітки крадуть значну суму грошей, а програвши їх, потім намагаються власноруч піти з життя [1].

Проблема тут не в гральному бізнесі, а в тому, що він не до кінця регламентований. Цивілізовані гральні фірми пропонують встановити необхідні рамки, з метою якісного виконання всіх вимоги. Вони перші зацікавлені працювати в рамках. Окрім цього, проблема також існує в гральному бізнесі примітивної, низької форми організації. В дорогі казино ходять ті люди, що і мають туди ходити, та цього не можна засуджувати, вони задовольняють свої потреби. Абсурдно казати, що треба знищити гральний бізнес. А от домовитися і встановити рамки, найменш шкідливі для суспільства, треба обов’язково. Бо є ж азарт, є бажання, є природа...

Патологічна схильність до азартних ігор – це хвороба, така сама, як шизофренія, депресія чи алкоголізм. Вилікувати патологічну схильність до азартних ігор може лише компетентний фахівець. Азарт – це енергетична субстанція, яка рухає людину в тому чи іншому напрямку. Він присутній у будь-якому поведінковому явищі, що спрямоване на досягнення результату. Якщо нам вдається щось робити, і потім люди із задоволенням сприймають це, то в нас з’являється щоразу більший стимул до роботи, а азарт робить цей процес енергетично й емоційно зарядженим. Це є природним процесом, в якому залучені допамінові та сератонінові механізми мозку. Наші емоційні відчуття – хімічно обґрунтовані: той же допамін стимулює відчуття закоханості, піднесення, радості. Те саме відбувається і в ігрових переживаннях особистості:

15

викид допаміну, і потім його щоденний дефіцит людина знову доповнює дією – грою [2]. Азарт існує в кожної людини, бо вона має змогу переживати момент задоволення. Однак у деяких це переростає в психологічну залежність, а в інших людей – ні. Розвиток людини, особливо в ранньому періоді, призводить до незадоволення тих чи інших емоційних потреб. Черства мати, надміру жорсткий тато чи пуританське дитинство – внаслідок цього дитина пізніше мусить знайти емоції, яких вона не відчувала, але які біологічно в ній існують. І тоді вже доросла людина шукає та знаходить ці емоції у грі [3].

Проблема формування азартності розглядалась у психологічній науці з різних наукових підходів. Серед них нейробіологічна теорія, що пов’язує азарт і геймблінг (схильність до гри) із біологічними змінами у мозкові людини. Біологічно доведено, що в мозку є біологічна субстанція допамін. Якщо вона подразнюється, виникає момент задоволення.

Згідно з психодинамічною теорією азартна гра – це спосіб заміщення тієї частини особистості, якої не вистачає. Особистість, що розвивалася в емоційному голоді, запозичує в азартній грі ті відчуття та переживання, яких не здатна переживати в реальності.

За І. Павловим, у його теорії нейропластичності, нервова система, як і всі інші, здатна пристосовуватися до навколишніх умов, тобто ми можемо змінити перебіг нервових імпульсів у мозку за допомогою зовнішніх впливів [5].

Разом із проблемою формування азартної залежності особистості до ігор, існує також проблема розпізнавання її симптомів та ознак. За допомогою енцефалографії дослідники встановили, що в ігромана відбуваються такі зміни в мозку, як у хворого на епілепсію. Ігроманія – важко виліковна хвороба, яка за симптоматикою мало відрізняється від інших адикцій, проте може виявитися навіть небезпечнішою. На відміну від людей із нарко- чи алкозалежністю, ігромани часто схожі із цілком нормальними, здоровими людьми, та їх важко помітити серед натовпу, тим більш, що багато із них виглядають досить пристойно, мають хороші роботи, хоча насправді це не так. Ігромани вважають себе вільними у виборі розваг, але під час гри, коли очі засліплює блиск яскравих мигалок та ілюмінацій, якими обладнані вітрини гральних залів та «однорукі бандити», їх примарна свобода закінчується,

Одразу постає ще одне важливе питання, що пов’язане із попередженням проблеми формування ігрової залежності. З особливою обережністю треба ставитися до розваг з азартними іграми тим, хто, за твердженням психологів, перебуває в групі ризику. Це люди, які у підлітковому віці конфліктували з батьками чи втратили їх, яких змалку не навчили обережно ставитися до грошей, хто відчув на собі неадекватний стиль поведінки батьків [4].

На нашу думку, дозволяти людині грати в азартні ігри потрібно не з 18 років, а з 21-го, як на Заході. Саме в 21 рік, за медичними ознаками, завершується формування усіх структур особистості, і людина стає справді повнолітньою.

Окрім цього, повинні бути ще й якісь обмеження на встановлення самих автоматів, для того щоб вони менш були доступними. Адже у таких гральних

16

закладах усе психологічно підібрано: всередині завжди затемнено, немає годинників, крізь вікна не проникає денне світло, працюють вони здебільшого цілодобово. Людина там ніби випадає з реального життя. Тому так легко піддатися впливу азартної гри.

Основних причин розвитку епідемії ігроманії є дві: • особисте оточення хворого; • ненормованість грального бізнесу. Тому, для того, щоб вирішити проблему формування ігрової залежності в

особистості, існує необхідність в наступних комплексних заходах, а саме, обов’язковому зверненні аддикта до компетентного фахівця, що у в змозі допомогти подолати залежність, визначивши основну причину її формування, а у разі необхідності, допомогти змінити оточення. А на рівні держави чи принаймні локальної влади вирішити питання із стандартизацією ігрового підприємництва [4].

Патологічна пристрасть до азартних ігор пояснюється неправильною роботою мозку З метою ефективного лікування ігрової залежності аддикта, фахівці найбільш схильні обирати психологічні тренінги. Проте більш ефективним є комплексний підхід до лікування ігрової залежності – разом із психологічними тренінгами застосування психофармакологічних засобів. наприклад, препарат "Налтрексон" (naltrexone), який використовувався для лікування залежності від наркотиків, показав в ході клінічних досліджень, що він значно (на 75%) зменшує стан азарту і відповідну поведінку в патологічних гравців. З антидепресантів віддають перевагу Фаворіну [3].

Але, на жаль, вчені і лікарі, маючи різноманітні новітні розробки і досягнення в області лікування патологічної азартної залежності, не зможуть допомогти аддиктові остаточно позбутися руйнівної звички, поки він сам не усвідомить необхідність кваліфікованої допомоги з боку фахівців. Найбільша помилка – вмовляти його відмовитися від гри: це не дає жодного ефекту. Натомість необхідно запропонувати людині заміну тих яскравих емоцій, які вона отримує під час гри, адже, за даними медиків, фізіологічним чинником виникнення ігроманії є нестача в організмі людини діофаміну – речовини, що передає у мозок відчуття задоволення. Тому таким людям доводиться постійно шукати стимулів для вироблення цієї речовини [2].

Таким чином, ігроманія – це прогресуюча хвороба, яку неможливо повністю вилікувати. На певний період у людини може виникнути ремісія (період, коли людина незалежна від цієї пристрасті), довготривалість якої може бути різноманітною (від декількох місяців до всього наступного життя). Гра – це захист від своїх внутрішніх переживань. З людини, яка має антисоціальну агресію, завжди вийде чудовий хірург, а самотня людина стає прекрасним митцем. Із гравців виходять дуже добрі бізнесмени, оскільки вони знаходять азарт у цій доволі нудній справі.

17

Література: 1. Белинская Е.Н., Жичкина А.М. Современные исследования виртуальной

коммуникации: проблемы, гипотезы, результаты / Е.Н. Белинская, А.М. Жичкина. – М., 2000. – 165 с.

2. Короленко Ц.П.,. Дмитриева Н.В. Личностные расстройства / Ц.П. Короленко, Н.В. Дмитриева. – П., 2010. – 400 с.

3. Менделевич В.Д. , «Психология зависимой личности» / В.Д. Менделевич. - СПб.: Речь, 2004. – 240 с.

4. Сельчонок К.В. Психология зависимости / сост. К.В. Сельчонок. – Минск: Харвест, 2008. – 592 с.

5. Шеперд Г. Нейробиология / Г. Шеперд. – М., 1987. – 368 с. ОСОБЛИВОСТІ ОСІБ СХИЛЬНИХ ДО САМОГУБСТВА

Д.П. Болюх

Хмельницький національний університет, гуманітарно-педагогічний факультет, група ПП-07-1

Науковий керівник: ст.викладач О.Б. Ігумнова

Актуальність теми. У наш час дуже важкою і болючою темою є самогубство. Головною причиною його є егоцентризм та агресія оточення, що породжує втрату життєвого смислу, зневіру у змінах на краще, втому від нескінченної низки проблем та руйнівних для психіки стресів. Україна ввійшла до групи країн із високим рівнем суїцидальної активності. В порівняльному аналізі – ця причина смерті є найпоширенішою після природної смерті, смерті від новоутворень та смерті від зовнішніх причин. Тому актуальним є не тільки вивчення причин, мотивів суїциду, особистісних особливостей суїцидентів, але і способів його попередження і запобігання.

Мета дослідження: виявити психологічні особливості впливу тривожності, ригідності та екстравертованості на суїцидальну поведінку.

Мета роботи передбачає розв'язання наступних завдань: здійснити теоретичний аналіз науково-психологічних поглядів на проблему суїциду; визначити рівні вираженості тривожності, ригідності та екстравертованості; визначити рівні вираженості факторів суїцидального ризику; виявити вплив психологічних особливостей на рівень суїцидального ризику.

Виклад основного матеріалу. Суїцид – навмисне самоушкодження із смертельним фіналом. Самогубство є складною формою поведінки, на яку впливають психологічні, соціальні, ідейно-філософські, біологічні, геокосмічні та інші чинники. Ключовими чинниками, що призводять до самогубства, вважають психологічні, оскільки суїцид є явищем психологічним. Усі інші чинники діють через емоційні переживання, мотивацію людини.

18

На самогубство людина зважується в особливих, іноді екстремальних ситуаціях, коли вона доходить висновку про бажання піти з життя і здійснити відповідний акт. Руйнівні ситуативні впливи формують у психіці особи конфлікт, стрижнем якого є неможливість задоволення значущих для неї потреб. Конфлікт, що не розв‘язується, а наростає, трансформується у життєву кризу – тривалий і глибокий внутрішній конфлікт, що знецінює сенс життя, світоглядні цінності [1].

Свідомість людей з антивітальними тенденціями, за спостереженнями Н. Бугайової, характеризують неадекватний рівень самооцінки; егоцентризм; автоагресія; гіперболізоване почуття вини, невпевненість у собі; усвідомлення власної малоцінності; утрудненість вольових зусиль при прийнятті рішень.

Суїцидальність пов'язана також з екстраверсією, інтроверсією, нейротизмом. Серед чоловіків-суїцидентів переважають стабільні інтроверти, дещо менше нестабільних екстравертів. Ще менше серед чоловіків, що вчинили суїцидальні спроби, нестабільних інтровертів і стабільних екстравертів. Серед жінок-суїциденток переважають нестабільні екстраверти; менше – стабільних і нестабільних інтровертів, найменше – стабільних екстравертів. Загалом найвищий відсоток суїцидентів серед нестабільних екстравертів, дещо менше – серед стабільних інтровертів, найменше – серед стабільних екстравертів [2, c. 64-66].

Основними видами профілактики суїцидальності є суїцидальна превенція – запобігання суїциду, яке полягає у здатності визначити небезпеку реалізації суїцидальних дій на ранніх стадіях формування суїцидогенезу; суїцидальна інтервенція – психіатричне або психотерапевтичне втручання (психологічна корекція), спрямована на купірування (усунення певних проявів у клінічній картині) автоагресивних проявів і запобігання самознищенню; психотерапевтична корекція суїцидальної активності, до якої належать кризова психотерапія, когнітивна психотерапія, аксіологічна корекція, та традиційні методи психотерапії: раціональний, сугестивний, гештальттерапію, психоаналіз, психосинтез, клієнт-центрований [3, c. 270-352].

Результати досліджень. Дослідження було проведено серед студентів 3-го курсу спеціальності практична психологія Хмельницького національного університету. Вибірка склала 30 студентів. Для дослідження було використано опитувальник суїцидального ризику (модифікація Т.Н. Разуваєвої), та методика самооцінки тривожності, ригідності і екстравертованості (по Д. Моудслі).

За допомогою методики самооцінки рівня тривожності, ригідності, екстравертованості (по Д. Моудслі) ми виявляли рівень вираженості тривожності, ригідності та екстравертованості.

При використанні методики самооцінки тривожності, ригідності, екстравертованості було виявлено у 13,33% студентів середній рівень тривожності, у 86,67% респондентів – високий рівень тривожності, який може проявлятись як відчуття неконкретної, невизначеної загрози, нечітке почуття небезпеки; очікування небезпеки, що насувається.

19

33,33% опитаних мають низький рівень ригідності, 66,67% – середній рівень, для якого характерна складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього потребують обставини.

6,67% досліджуваних мають низький рівень екстравертованості, 93,33% – середній, тобто такі студенти характеризуються спрямованістю реакцій та діяльності особистості назовні, на інших.

За допомогою опитувальника суїцидального ризику (модифікація Т.Н. Разуваєвої) ми досліджували вираженість певних факторів суїцидального ризику. Ця методика дозволяє виявити рівень сформованості суїцидальних намірів з метою попередження серйозних спроб самогубства. При інтерпретації результатів за опитувальником суїцидального ризику аналізувались рівні вираженості субшкальних діагностичних концептів.

Було виявлено, що в 40% респондентів яскраво виражена афективність, домінування емоцій над інтелектуальним контролем в оцінці ситуації, у 40% наявна неспроможність, тобто негативна концепція власної особистості, злам культурних бар‘єрів, культ самогубства та пошук виправдовувань суїцидальної поведінки характерний для 40% опитуваних та у 66,7% студентів виражений соціальний песимізм, тобто сприйняття світу як ворожого, що не відповідає уявленням про нормальні або задовільні для людини відносини з оточуючими. Демонстративність, тобто бажання привернути увагу оточуючих до своїх нещасть, домогтися співчуття і розуміння проявляється у 20% досліджуваних, у 13,3% виражена унікальність – сприйняття себе, ситуації, і, можливо, власного життя в цілому як явища виключного, не схожого на інші, і виключні варіанти виходу, зокрема, суїцид, 13,3% респондентам притаманний максималізм, тобто поширення на всі сфери життя змісту локального конфлікту в якійсь одній життєвої сфері, неможливість компенсації, афективна фіксація на невдачах, 20% характерна часова перспектива – неможливість конструктивного планування майбутнього. Проте при вираженості цих показників останній показник може зняти глобальний суїцидальний ризик, це антисуїцидальний фактор. Це глибоке розуміння почуття відповідальності за близьких, почуття обов'язку. Це уявлення про гріховність самогубства, антиестетичність його, боязнь болю і фізичних страждань. Цей показник виражений в 53,3% досліджуваних, що вказує на відсутність ризику суідидальної спроби.

Осіб, в який спостерігався низький антисуїцидальний фактор та високі результати з більшості діагностичних шкал опитувальника суїцидального ризику було віднесено до так званої групи ризику. В таких осіб відзначалося висока неспроможність, соціальний песимізм та злам культурних бар‘єрів, інші показники, такі як афективність, демонстративність, унікальність, максималізм та часова перспектива не були яскраво виражені.

Висновки До вчинення самогубства можуть призвести психологічні, соціальні,

економічні, ідейно-філософські, біологічні та інші причини. Але ключовими є саме психологічні причини, адже суїцид є явищем психологічним.

20

Результати проведених досліджень вказують на те, що в досліджуваних відмічається вираженість чинників суїцидальної поведінки і особистісних особливостей, що сприяють здійсненню самогубства. В респондентів відмічаються висока тривожність, а також виражена неспроможність - негативна концепція власної особистості, соціальний песимізм – сприйняття світу як ворожого, що не відповідає уявленням про нормальні або задовільні для людини відносини з оточуючими, злам культурних бар‘єрів – культ самогубства та пошук виправдовувань суїцидальної поведінки.

Проте в більшості досліджуваних виражений антисуїцидальний фактор, який дає підстави зробити висновок про відсутність ризику вчинення самогубства в цих досліджуваних. Але залишається і значний відсоток тих, в кого ця ознака не виражена, тому для цих людей доцільно було б застосувати профілактичні і корекційні заходи.

Література:

1. Каплан Г.И., Сэдок Б.Дж. Клиническая психиатрия в 2 т. Т. 1. Гл. 10. Расстройства настроения – М.: Медицина, 1994. – С. 323-324.

2. Психологія суїциду: Посібник / За ред. В.П. Москальця. – К.: Академвидав, 2004. – 288 с.

3. Гроллман Э. Суицид: превенция, интервенция, поственция // Суицидология: прошлое и настоящее: Проблема самоубийства в трудах философов, социологов, психотерапевтов и художественных текстах / Составитель А.Н. Моховиков. – М.: Когито-Центр, 2001. – С. 270-352.

ПРОФІЛАКТИКА АДЕКТИВНОЇ ПОВЕДІНКИ СЕРЕД МОЛОДІ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА

О.О. Борщ

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група СР-51 Науковий керівник: ст. викладач М.В. Бурдаш

Соціально-економічні, політичні, культурні зміни в різних сферах

українського суспільства зумовили виникнення специфічної соціальної реальності, яка характеризується явищами матеріального та соціального розшарування сімей, соціального сирітства, насильства, уживання алкоголю та інших наркотичних речовин значною кількістю членів суспільства, серед яких вагому частку займають неповнолітні.

На сучасному етапі розвитку та становлення українського суспільства особливе занепокоєння викликають поширення адективної поведінки в

21

молодіжному середовищі, зниження віку, з якого починають вживати наркотичні засоби та психотропні речовини [1].

Термін «адиктивна поведінка» (англ. аddiction – пагубна звичка) був запропонований американським дослідником В. Міллером (1984 р.) та поширений для використання у вітчизняній наркологічній практиці

С. Кулаковим (1989) і А. Лічко (1991) щодо означення зловживань індивідом наркотичними речовинами ще до сформованості в нього психофізичної залежності. Адиктивна поведінка є однією з форм девіантної поведінки – поведінки, яка відрізняється від загальновизначеної норми психічного здоров’я, права, культури чи моралі.

Аналіз психолого-педагогічної та соціальної літератури дозволяє визначити чинники, що сприяють виникненню адиктивної поведінки: неспроможність у навчанні (27%), алкоголізм батька (22%), жорстоке поводження з підлітком у сім’ї (19 %), постійні конфлікти між батьками (17%), емоційне відчуження з боку матері (17%) [2].

Процес становлення особистості дитини залежить від впливу різноманітних позитивних та негативних чинників. Уживання психоактивних речовин (далі – ПАР) у дитячому та молодіжному середовищі негативно відображається на особистості: ускладнює якісне навчання, спортивну та трудову діяльність, деформує психіку, порушує соціальні зв’язки, знижує загальний інтелектуальний та духовний рівень.

Уживання ПАР неповнолітніми в Україні набуло значного поширення та являє серйозну небезпеку для подальшого розвитку нашого суспільства, тому профілактика цього явища належить до найбільш пріоритетних соціально-педагогічних проблем.

За даними опитування, проведеного у 2010 році Центром здорового способу життя Державного інституту розвитку сім’ї та молоді, питома вага таких чинників ризику для здоров’я, як куріння, уживання алкоголю та вживання наркотиків для людей у віці від 10 до 22 років складають разом 44%.

У 1996 році Національна програма «Діти України» констатувала, що серед підлітків та молоді поширюється куріння, алкоголізм, наркоманія, токсикоманія, венеричні захворювання, посилюється загроза епідемії СНІДу.

На жаль, через багато років ситуація в країні не змінилась: Міжгалузева Комплексна Програма «Здоров’я нації» на 2002—2011 роки відзначає неефективність державної політики щодо формування здорового способу життя, де профілактика вживання ПАР – це один з напрямків.

Досить тривожним є факт, що з року в рік збільшується число неповнолітніх з різними проявами адективної поведінки. Широкомасштабна профілактична робота з підлітками, яка проводиться в Україні останнім часом, на жаль, не принесла відчутних результатів. Однією із причин цього є те, що в більшості випадків ця робота систематично не ведеться в загальноосвітніх закладах і, в основному, носить епізодичний характер.

В останні роки в Україні почали впроваджуватися профілактичні програми за методом «рівний-рівному», ефективність яких перевірена в інших країнах.

22

Реалізація їх в умовах школи, безперечно, не може відбутися без активної роботи в цьому напрямі соціального педагога, оскільки інформація, отримана в процесі соціальної діагностики, дасть йому можливість відібрати та підготувати потрібних для підлітків інструкторів-однолітків. Спільно з соціальним педагогом, вони зможуть сформувати позитивне ставлення ровесників до здорового способу життя.

Питання профілактичної роботи з підлітками розглядали О.Є. Личко, В.С. Бітінський, В.М. Оржеховська, Н.Ю. Максимова, О.І. Пилипенко, І.П. Фіцула, В.П. Лютий, О.Г. Кирилова, А.Г. Макеєва та ін.

На сьогодні багато вчених займаються розробкою питань профілактики наркоманії в Україні. Серед них: спеціалісти Українського науково-методичного центру практичної психології та соціальної роботи (О. Коструб, О. Вінда, І. Сомовата та ін.), Інституту психології ім. Г. Костюка АПН України (Н. Максимова, С. Толстоухова), Українського державного центру соціальних служб для молоді (З. Зайцева, Г. Рашковський та ін.), Українського інституту соціальних досліджень (О. Баларієва та О. Яременко), а також спеціалісти інститутів, університетів, організацій, установ, які займаються проблемами здорового способу життя в дітей, підлітків та молоді (Б. Лазаренко, І. Пінчук, А. Мазаєв та ін.) [3].

Отже, профілактика адиктивної поведінки серед молоді повинна бути системною, комплексною і включати роботу з різними цільовими групами: учні, студенти, педагоги, батьки та референтне оточення молоді у сфері дозвілля.

Основні завдання профілактичної роботи: сприяти усвідомленню та засвоєнню дітьми загальнолюдських цінностей; навчити дітей методів вирішення життєвих проблем, подолання стресу та

зняття напруження без уживання ПАР; інформувати дітей про психоемоційні, фізіологічні, соматичні та соціальні

наслідки вживання ПАР; формувати у дітей психосоціальні та психогігієнічні навички прийняття

рішень, ефективного спілкування, критичного мислення, опору негативному впливу однолітків, управління емоціями, у тому числі – у стані стресу;

довести до усвідомлення дітей переваги відмови від уживання ПАР; сформувати настанову на ведення здорового способу життя; підняти самооцінку дітей.

Література: 1. Капська А.Й., Безпалько О.В, Вайнола Р.Х. Актуальні проблеми соціально-

педагогічної роботи. – К.,2002. 2. Максимова Н.Ю. Психологія адиктивної поведінки : Навч. посібник. – К.: ВПЦ

«Київський університет», 2002. – 308 с. 3. Максимова Н.Ю., Толстоухова С.В. Соціально-психологічні аспекти профілактики

адиктивної поведінки підлітків та молоді. – К., 2000.

23

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ МОЛОДІ. ПРОБЛЕМА НАСИЛЛЯ

О.Р. Василишина

Національна академія Державної прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького, 513 група Науковий керівник: к.пед.н, доцент С.М. Морозов

Тисячолітня історія існування людства засвідчила неспростовну, об'єктивну

істину – майбутнє має тільки той народ і держава, які пов'язують своє буття і завтрашній день з молоддю, з наступним, прийдешнім поколінням. Можна шанувати молодь, пишатися нею, критикувати і навіть засуджувати її дії і вчинки, не поділяти життєву позицію, проте абсолютно неможливо не прислухатися до думок молодих людей, до їхніх поглядів, не брати до уваги особливості ідеалів, інтересів, запитів і потреб юнаків і дівчат, до їхніх ціннісних орієнтацій і навіть нетерпимості, безапеляційності, радикалізму. За будь-яких обставин і в будь-які часи ситуація стосовно молоді і в молодіжному середовищі утворювалася саме у такий спосіб. Мабуть, найстабільнішими, найдосконалішими і найдемократичнішими є ті суспільства, де різні покоління людей, - незалежно від їхніх принципових відмінностей і навіть суперечностей, - можуть свідомо зробити крок назустріч одне одному, здатні співпрацювати та дбати про взаємну самореалізацію. Така ситуація може статися лише за умови, якщо молоде покоління відповідним чином сформоване і підготовлене до життя.

Однією з актуальних проблем, які стоять перед сучасним українським суспільством, є подолання і профілактика будь-яких проявів насильства щодо дітей і молоді. Слід зазначити, що ця проблема лише стає предметом широкого громадського й наукового обговорення в Україні. Незважаючи на нестачу даних щодо масштабів насильства у сім'ї в його різноманітних формах, тієї інформації, що є вже достатньо для того, щоб привернути до цього явища широку увагу. Оскільки випадки насильства у сім'ї в офіційних статистичних джерелах зазвичай не виділяють в окрему категорію і вони складають вагому долю латентної (прихованої) злочинності, то скласти уяву про справжні масштаби різноманітних видів насильства у сім'ї дуже важко.

У Всесвітній організації охорони здоров'я вважають, що Україна посідає 5 місце в Європі за рівнем насильства серед молоді. Так за даними Всесвітньої організації охорони здоров‘я, виглядає статистика рівня насильства. Лідером є російська молодь. У цій країні найбільше вбивств. За основу дослідження взято кількість смертей молодих людей від ножових поранень та інших травм, завданих однолітками. Загалом від насильства у Європі щодня гине 40 молодих людей у віці від 10 до 29 років, або 15 тисяч на рік. 4 із 10 смертей – це вбивства за допомогою ножа. Кількість молодих людей, що зазнає травм і потрапляє до лікарні із пораненнями, у багато разів більша, кажуть у Всесвітній організації охорони здоров’я. В організації переконані, що більшості цих смертей можна

24

було б уникнути, якби у суспільстві активніше запобігали насильству серед молоді.

Одним із основних джерел домашнього насильства є пережитки патріархальної свідомості в сучасному світі. В патріархальному суспільстві повністю домінували чоловіки, які були зобов'язані забезпечити сім'ю всіма необхідними ресурсами для життя, а також захищати її від будь-якої зовнішньої загрози. При цьому жінки і діти були зовсім безправними і повністю підкорялися чоловіку. Влада чоловіків підтримувалась шляхом жорстокого насильства. Культурна традиція, яка підтримувалась релігією, не просто виправдовувала насильство в сім'ї, але і робила його обов'язковим елементом життя. У наш час існують чисельні стереотипи, успадковані від патріархального суспільства, які у суспільній свідомості виправдовують насильство. Достатньо згадати відоме прислів'я «Б’є – значить любить» або розповсюджену думку про те, що жінки самі провокують насильство над ними, не виконуючи законних вимог чоловіка. В основу цих стереотипів покладено уявлення про другорядну роль жінки.

Об'єктивно сприяє збереження домашнього насильства і економічна нерівність між чоловіками і жінками. У країнах з ринковою економікою, в тому числі і в найдемократичніших країнах, більшість власності знаходиться в руках чоловіків. Подібна ситуація склалась і в Україні. Нерівною є і оплата праці. До цього слід додати, що рівень безробіття серед жінок є значно вищим, ніж серед чоловіків. Ця економічна нерівність робить жінку залежною від чоловіків, що об'єктивно сприяє домашньому насильству.

Одним із джерел поширення насильства фахівці називають необмежений доступ дітей і молоді до мережі Інтернет і телебачення. Кажуть, що алкоголь, наркотики і низький рівень життя стають основною причиною злочинів. Згідно із даними ВООЗ, проведеного у 40 країнах світу, українські діти усіх вікових категорій вживають алкоголю більше, ніж у будь-якій іншій країні світу. Лише одна цифра досліджень: щотижня алкогольні напої вживає майже п‘ята частина 11-річних дітей. Витоки насильства не можна зводити лише до алкоголю, наркотиків та телебачення – існує кілька причин [1].

Агресія та насильство – це системні явища, які не мають однієї-єдиної причини. Так само як,наприклад,злочинність - вона не має єдиного кореня. Агресія людини має більше десяти чинників.

По-перше, це особистісні чинники: особливості характеру та світогляду людини, ціннісні орієнтації, стиль життя людини і стиль взаємин з однолітками або дорослими. Також існує науково доведений факт, що існує зв’язок між рівнем агресивності та рівнем тривожності.

По-друге, це чинники, які ми називаємо соціальними або соціально-психологічними. Це вплив сім’ї, вплив однолітків або інших близьких людей, безумовно, вплив ЗМІ та комп’ютерів. Зараз західні та вітчизняні науковці активно працюють над проблемою впливу комп’ютерних ігор.

Зараз дійсно багато говорять про те, що потрібно заборонити показ насильства у певні години на телебаченні, обмежити агресивні комп’ютерні

25

ігри. Але чи можна одними іграми чи телевізором пояснити таку високу статистику насильства?

Насильство було завжди: у первісні часи, античні, середньовічні. Але воно пов’язане з різними чинниками. І якщо ми будемо вважати, що насильство – це лише комп’ютерні ігри й телебачення або лише економічні негаразди, то це, звісно, буде помилкою. Тобто, вирішуємо одну проблему, але залишається багато інших чинників.

Одні дослідники вважають, що дійсно існує прямий причинно-наслідковий зв’язок між переглядом сцен насильства на телебаченні та зростанням кількості агресивних проявів. Інші дослідники теж думають, що такий зв’язок є, але він дещо інший. Після перегляду сцен насильства, з одного боку, зменшується кількість агресивних проявів – відбувається свого роду катарсис. Але з іншого боку, багато людей стають толерантними, терпимими до проявів агресії, вони починають вважати, що агресія – це норма. Якщо з ранку до вечора телебачення показує ці сцени і жорстокість, то людина, зокрема підліток, починає вважати, що світ дійсно такий, і його треба таким приймати. Тобто, когось побити або вбити – це з одного боку, погано, але з іншого боку – ну що ж зробиш…

За результатами соціологічного дослідження на тему «Підлітки і насильство» виявилось,що 72 відсотки опитаних вважають насильство проблемою, актуальною для сучасного українського суспільства. На думку підлітків, найбільшу небезпеку для особистості становить насилля старших дітей над молодшими. Варто замислитись і над наступним: 20 відсотків тінейджерів хоч раз самі ставали ініціаторами кривдження інших. Свідками насильства над іншими були 36 відсотків опитаних. Майже половині доводилось самим зазнавати насильства (52 відсотки дівчат і 32 відсотки юнаків). І лише 4 відсотки не були ні свідками, ні учасниками, ні жертвами кривдження. До того ж 12 відсотків підростаючого покоління вважають фізичне насильство в середовищі ровесників не чим іншим, як «школою життя»; майже чверть – проявом деградації молодих людей, а більшість – 42 відсотки трактують це явище,як перший крок до протиправних дій та злочину; ще 14 відсотків - просто як, поширене в молодіжному середовищі явище [2].

Для того, щоб запобігти проявам кривдження дітей потрібно вживати певних заходів. Наприклад, введення у навчальних закладах спеціальних предметів «конфлікти і спілкування», «статеве виховання», «права дитини та підлітка»,створення центрів для допомоги молодим людям, котрі зазнали насильства; активізація діяльності психологів, педагогів, соцпрацівників, журналістів щодо розв’язання молодіжних проблем; посилення взаємодії школи і церкви, співпраці батьків та педагогів.

Література:

1. Л. Максимович, Л. Гук. Проблема насильства: стратегія запобігання, перспективи подолання.

2. Соціологічне дослідження на тему «Підлітки і насильство»

26

ПРОБЛЕМА ПАСИВНОСТІ СТУДЕНТА У НАВЧАЛЬНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

В.О. Вербицька

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ПС-41 Науковий керівник: викладач С.М. Кондратюк

Початок навчання в університеті – це досить складний і багатогранний

процес адаптації в житті кожного студента, до якого входить активне пристосування до нових умов життя, включення в кардинально новий вид діяльності, пристосування до нового соціального середовища.

У перші роки навчання, спроможність проявляти активність, долати труднощі під час навчання, віднаходити своє місце у студентському колективі є вирішальним чинником вдалого розвитку особистості, а в майбутньому – фахівця з вищою освітою.

Актуальність вивчення закономірностей формування мотивації учіння визначається необхідністю підвищення внутрішньої (пізнавальної) мотивації першокурсників (котрі спонукалися до вступу у ВНЗ переважно під впливом зовнішніх факторів), а також випускників, у яких, порівняно з першим курсом, відбувається певне зниження мотивації учіння.

Класичний закон Йеркса-Додсона встановив залежність активності людини, її ефективної діяльності від сили мотивації. За цим законом, чим вища сила мотивації, тим вища результативність діяльності [2].

Мотив може характеризуватися не лише кількісно (слабкий або сильний), але й якісно. Виділяють мотиви внутрішні та зовнішні. Якщо для студента має значення діяльність як така (наприклад, задовольняється пізнавальна потреба в процесі навчання), то говорять про внутрішню мотивацію. Якщо значення мають інші потреби (наприклад, потреба соціального престижу, одержання похвали, уникнення покарання і т.п.), то говорять про зовнішні мотиви. До зовнішніх мотивів відносять також стимули, об’єктивні умови середовища, в якому перебуває людина.

Мотивація учіння може бути позитивною, негативною, нейтральною або поєднувати ці сторони.

Позитивні мотиви – це бажання вчитися, отримати гарну оцінку (мотиви успіху, досягнення).

Негативні мотиви – не уміння навчатись, недисциплінованість (мотиви уникнення, захисту).

Нейтральні мотиви, які не вказують суттєвого впливу на процес навчання. Наприклад, з великим задоволенням студент відвідує спортивну секцію, ця задача може не впливати ні позитивно, ні негативно на хід навчального процесу [1].

27

Серед головних труднощів, з якими стикаються першокурсники, психологи виділяють наступні:

• негативні переживання, обумовлені виходом зі шкільного колективу; • невизначена мотивація вибору професії, недостатня психологічна

готовність до неї; • відсутність навичок самостійної роботи, невміння конспектувати,

працювати з науковою літературою, словниками, каталогами тощо; • невміння здійснювати психологічну саморегуляцію поведінки і

діяльності, що посилюється відсутністю щоденного контролю з боку викладачів; • пошук оптимального режиму праці та відпочинку в нових умовах,

налагодження побуту та самообслуговування, особливо при переході з домашніх умов до гуртожитку;

• невміння працювати з підручниками та конспектувати матеріал [3]. Студентам потрібно виробити нове відношення до навчання (на відміну від

шкільного), де основним виступає сам процес руху думки, а не лише результат навчальної діяльності (оцінки).

Студент, приходячи на нове місце навчання, хотів би проявити себе і повний інтерес до своєї нової діяльності. Крім того, викладачі зацікавлені в тому, щоб студенти творчо і з наснагою відносилися до своїх обов'язків. Однак у силу ряду чинників, у тому числі таких як ступеня особистої відповідальності, відношень із викладачем у студента може наступити розчарування у своїй діяльності. Це як правило буває викликано суб'єктивними (розгубленість, відсутність інтересу та мотивації, розчарування, відчуття безсилля), так і об'єктивними (відсутність психологічної й організаційної підтримки; надмірна сухість і нестача уваги керівника до запитів студента; відсутність зворотного зв'язку, тобто незнання викладачем результатів своєї праці; некоректність оцінки студента викладачем) причинами.

Ці чинники викликають у студента почуття приниженості. Підривається почуття гордості, впевненості в собі, у стабільності свого положення і можливості подальшого навчання.

Виділяють шість стадій процесу втрати інтересу до праці: розгубленість, подразнення, підсвідомі надії, розчарування, втрата готовності до співпраці, заключна.

Незадоволення навчальних потреб гальмує появу і розвиток інших потреб, часто прояв пасивності або зміну спрямованості студента.

Таким чином, одержання нового місця навчання, а так само зміна звичних умов діяльності стимулює студента, викликає в ньому бажання проявити себе з кращої сторони. Не отримавши можливості відчути себе необхідним, самостійним, якому довіряють і якого шанують, він розчаровується у своєму навчанні і пасивно відноситься до нього.

Література:

1. Волков К.Н. Психологи о педагогических проблемах. – М., 1981 2. Грабовська Т. Формування позитивної мотивації діяльності особистості / Т.

28

Грабовська, О. Киричук / Рідна школа. – К., 2002. – № 4. – С. 12-14. 3. Педагогика и психология высшей школы : Учеб. пос. / [Отв. ред. М.В. Буланова-Топоркова]. – 2-е изд., доп. и перераб. – Ростов н/Д: Изд-во Феникс, 2002. – 544 с. ПОВЕДІНКОВІ ТА ІНДИВІДУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ

СТУДЕНТІВ

І.Ю. Грудзицька Хмельницький національний університет,

гуманітарно-педагогічний факультет, група ПП-07-1 Науковий керівник: ст. викладач О.Б. Ігумнова

Актуальність теми. З моменту народження людина стикається не тільки з

природними і соціальними труднощами, а й постійно переживає індивідуальні життєві події, які вимагають від неї адаптивних і гнучких способів подолання. При цьому, люди завжди прагнуть до того, щоб впоратися із труднощами найбільш ефективним чином. А вивчення поведінки людини в складних повсякденних ситуаціях стало як ніколи актуальним. Від того, наскільки ефективно кожна окрема людина вирішує несприятливі життєві ситуації та створює сприятливі, залежить соціальне, психологічне та психосоматичне благополуччя як окремої людини, так і суспільства в цілому. Будучи істотою соціальною, свідомою і самостійною, особистість здатна вирішувати внутрішні і зовнішні конфлікти, боротися з тривогою і напругою не тільки автоматично (несвідомо), але також керуючись спеціально сформульованої програмою. Для позначення свідомих зусиль особистості, які здійснюються в ситуації психологічної загрози, використовується поняття копінг-поведінки, або усвідомленого подолання зі стресом. У широкому сенсі слова coping включає всі види взаємодії суб'єкта з завданнями зовнішнього або внутрішнього характеру - спроби оволодіти або пом'якшити, звикнути або ухилитися від вимог проблемної ситуації. Копінг – це те, що робить людина, щоб справитися зі стресом [1].

Аналіз джерельної бази. Проблема психологічного подолання стресів, криз в особистісній та професійній сферах широко представлені у зарубіжній психології у роботах Л. Мьорфі, Р. Лазаруса, С. Фолкмена, Е. Хейма, Дж. Паркера. З початку 90-х років дослідження копінг-поведінки стає сферою наукових інтересів і вітчизняних вчених: Ф.Є. Василюка, Н.А. Сироти, Н.Ф. Михайлової, Т.Л. Крюкової та ін.

Мета дослідження – виявлення впливу індивідуально-типологічних особливостей на вибір копінг-стратегій.

У результаті теоретичних та експериментальних досліджень було показано, що для подолання негативних психічних станів, таких як тривога, фрустрація,

29

агресія та інші, кожна людина використовує власні стратегії (копінг-стратегії) на основі наявного в неї особистісного досвіду і психологічних резервів (особистісні ресурси або копінг-ресурси). Копінг – це процес, який весь час змінюється, оскільки особистість і середовище утворюють нерозривний, динамічний взаємозв'язок і надають один на одного взаємний вплив. Копінг – це поведінкові і когнітивні зусилля, застосовувані індивідами, щоб впоратися із взаємовідносинами людина-середовище. Головне завдання coping – забезпечення та підтримання благополуччя людини, фізичного і психічного здоров'я та задоволеності соціальними відносинами. У теорії копінг-поведінки, заснованої на роботах когнітивних психологів Р. Лазаруса і С. Фолькмана, виділяються базисні копінг-стратегії: "вирішення проблем", "пошук соціальної підтримки" та "уникання".

Копінг-стратегія вирішення проблеми – це активна поведінкова стратегія, яка відображає здатність людини визначати проблему і знаходити альтернативні рішення, ефективно справлятися зі стресовими ситуаціями, тим самим сприяючи збереженню як психічного, так і фізичного здоров'я. Це стратегія, при якій людина прагне використовувати всі наявні в неї особистісні ресурси для пошуку можливих способів ефективного вирішення проблеми.

Копінг-стратегія пошуку соціальної підтримки дозволяє за допомогою актуальних когнітивних, емоційних і поведінкових відповідей успішно впоратися зі стресовою ситуацією. Це поведінкова стратегія, при якій людина для ефективного вирішення проблеми звертається за допомогою і підтримкою до навколишнього середовища: сім'ї, друзів. Ця стратегія буває дуже потрібно і дієво в ситуації гострого горя, оскільки наодинці з нещастям залишатися досить складно. Однак, якщо ця стратегія використовується дуже часто – це свідчить про невміння вирішувати проблеми і про деяку інфантильність.

Стратегія уникнення – стратегія, при якій людина прагне уникнути контакту з оточуючою дійсністю, піти від вирішення проблем. Людина може використовувати пасивні способи уникнення, наприклад, відхід у хворобу або вживання алкоголю, наркотиків, може зовсім "піти від вирішення проблем", використавши активний спосіб уникнення – суїцид. Стратегія уникнення спрямована на подолання або зниження дистресу людиною, яка перебуває на нижчому рівні розвитку. Використання цієї стратегії зумовлене недостатністю розвитку особистісно-середовищних копінг-ресурсів і навичок активного вирішення проблем. Активне використання індивідом копінг-стратегії уникнення можна розглядати як переважання в поведінці мотивації уникнення невдачі над мотивацією досягнення успіху, а також як сигнал про можливі внутрішньоособистісні конфлікти [2].

Реакція людини на негативну травмуючу ситуацію також залежить від її індивідуально-типологічних рис, зокрема від екстравертованості, інтровертованості та емоційної стабільності.

Результати досліджень. Дослідження було проведено серед студентів 3-го курсу спеціальності практична психологія Хмельницького національного університету. Вибірка склала 30 студентів. Для дослідження було використано:

30

опитувальник Г. Айзенка для діагностики рівня екстраверсії-інтроверсії, емоційної стійкості та методику «Індикатор копінг-стратегій» Д. Амірхана.

На першому етапі дослідження ми виявляли рівень емоційної стійкості та екстравертованості-інтровертованості за допомогою методики Г. Айзенка. Серед досліджуваних переважають екстраверти, які склали 66% досліджуваних та 34% інтровертів відповідно. Емоційно стійкими виявились 45% респондентів та емоційна нестійкість притаманна 55%.

На другому етапі нашого дослідження ми виявляли особливості використання копінг-стратегій в стресових ситуаціях в залежності від індивідуально-типологічних особливостей за допомогою методики «Індикатор копінг-стратегій» Д. Амірхана. Так, 71% екстравертів, спрямовані на вирішення проблем, їм властиві ініціативність, сконцентрованість на результатах, гнучка поведінка, і 29% надають перевагу пошуку соціальної підтримки, адже екстраверти отримують стимул до існування від зовнішнього світу.

Серед інтровертів лише половина досліджуваних, тобто 50%, спрямовані на вирішення проблем, 34% використовують стратегії уникнення проблем, а 16% схильні до пошуку соціальної підтримки. Це пояснюється тим, що інтровертам властива сконцентрованість на своєму внутрішньому світі, їм притаманна поведінка, пов’язана із власними роздумами і переживаннями. Їм тяжко пристосуватися до нових умов і нових людей [3].

Проаналізувавши отримані дані, можна зробити висновки про те, що емоційно стійким людям характерні копінг-стратегії вирішення проблеми, що свідчить про їхню ситуативну спрямованість, вони характеризуються зрілістю, гарною адаптацією, відсутністю великої напруги та занепокоєння, а також схильні до лідерства та комунікативності. Емоційно нестійкі обрали копінг-стратегію уникнення проблеми, що є показником поганої адаптації, розсіяності уваги, присутності депресивних реакцій, нестійкості поведінки у стресових ситуаціях. Також вони майже не спрямовані на пошук соціальної підтримки, тобто у них присутня нерівність в контактах з людьми, невпевненість у собі, схильність до роздратування, мінливість настрою та інтересів.

Висновки. Психологічне подолання здійснює важливу функцію регуляції емоційних станів людини. Завдяки копінг-стратегіям людина бере себе в руки, відчуваючи готовність щось змінити у власному житті, з чогось почати шлях вперед [1]. Копінг – це процес, який весь час змінюється, оскільки особистість і середовище утворюють нерозривний, динамічний взаємозв'язок і створюють один на одного взаємний вплив. Реакції індивіда на стресову ситуацію прямим чином залежать від її індивідуально-типологічних особливостей, про що свідчать результати наших досліджень. Як ми бачимо, люди з різними типологічними особливостями використовують різні копінг-стратегії, що і свідчить про відмінність поведінкових реакцій в однакових стресових ситуаціях.

Варто відмітити, що найбільш ефективним є використання всіх трьох поведінкових стратегій, залежно від ситуації. В деяких випадках людина може самостійно впоратися з труднощами, в інших їй необхідна підтримка близьких,

31

у третіх вона просто може уникнути зіткнення з проблемною ситуацією, наперед подумавши про її негативні наслідки.

Література:

1. Либина А.В. Совладающий интеллект: человек в сложнойй жизненной ситуации / А.В. Либина. – М.: Ексмо, 2008. – 400 с.

2. Ялтонский В.М, Сирота Н.А. Клиническая психология совладающего поведения: от века двадцатого в век двадцать первый. Глава в коллективной могографии «Психология совладающего поведения». – М.: ИПРАН, 2008.

3. Айзенк Г.Ю. Структура личности. – СПб.: Ювента. М.: КСП, 1999. – 464 с.

ВПЛИВ СИМВОЛДРАМАТИЧНИХ СЕАНСІВ НА ПСИХІЧНИЙ СТАН ПСИХОСОМАТИЧНИХ ПАЦІЄНТІВ

СТУДЕНТСЬКОГО ВІКУ

Г.В. Гужелєва Миколаївський міжрегіональний інститут розвитку людини

Університету ”Україна”, факультет соціальних та інформаційних технологій, група Пс 61-10

Науковій керівник: к.мист., доцент Л.Л. Васильєва

Для сучасної психологічної науки вивчення закономірностей і формування психосоматичних захворювань є сьогодні надзвичайно актуальною проблемою, на думку більшості дослідників [1, 2, 3].

Термін "психосоматика" був введений в науковий ужиток 180 років тому німецьким лікарем Хейнротом. Ми називаємо які-небудь хворобливі прояви психосоматичними тільки в тому випадку, якщо нам вдається встановити пряму залежність виникнення цих симптомів від відповідних психоемоційних чинників, якихось конкретних подій [4, 5].

Психосоматичні розлади – порушення функцій органів і систем, обумовлені психогенними порушеннями, - займають все більше місце в захворюваності населення, складаючи, за даними деяких дослідників, від 10 до 40% з числа тих, що звертаються за медичною допомогою. При цьому часто наголошується недостатня ефективність зазвичай вживаного симптоматичного лікування, що приводить до ускладнення і хронізації психосоматичних розладів.[ 6,7,8]

Велике значення, разом з медичним, має також соціальний аспект проблеми – виражений вплив психосоматичних розладів, що дезадаптує, з частими загостреннями і госпіталізаціями, а іноді і ранньою інвалідизацією [5, 9, 10].

До теперішнього часу цій проблемі присвячена велика кількість робіт, в основному, зарубіжних дослідників, послідовників З.Фрейда, що вивчали психогенні соматичні розлади у дітей, виходячи з основних положень

32

психоаналізу, і як лікування тих, що рекомендували тільки психотерапевтичну дію.

Метою статті є дослідження психічних станів у психосоматичних пацієнтів в динаміці застосування символдраматических сеансів.

Об'єктом вивчення є психічні стани у психосоматичних пацієнтів. Предметом – символдрама, як метод психотерапії.

Ми припускаємо, що застосування симовлдраматичних сеансів сприятливо впливає на психічний стан і самопочуття психосоматичних пацієнтів.

Для досягнення мети і підтвердження гіпотези необхідно вирішити наступні завдання:

1. Вивчити особистісні і психоемоційні особливості людей з психосоматичною патологією, розглянуті в психологічній і медичній літературі.

2. Дослідити психічні стани і самопочуття психосоматичних хворих. 3. Дослідити залежності застосування символдраматичних сеансів на

психічний стан і самопочуття психосоматичних пацієнтів. У сучасній вітчизняній медицині визнаною є позиція А.Б. Смульовіча, який

вважає, що психосоматичні розлади - група хворобливих станів, соматичної патології, що виявляються формуванням загальних симптомокомплексів – соматизированных психічних порушень, психічних розладів, що відображають реакцію на соматичне захворювання.

Частота психосоматичних розладів достатньо висока і коливається у населення від 15 до 50%, а в загальномедичній практиці - від 30 до 57%.

Психосоматична патологія різних органів і систем у людей є емоційними порушеннями, що клінічно виявляються в різному ступені вираженості вегетативно-вісцелярних і афектних розладах.

Представленість афектних і соматичних проявів в клінічній картині психосоматичних розладів в цілому підпорядкована принципу зворотної залежності вираженості симптоматики – при значних соматичних розладах депресивні прояви відходять на другий план, а при більш виражених депресивних розладах менш помітні соматичні.

Метод символдрами, відомий ще під назвою Кататимно-імагінативна психотерапія, можна розглядати з позиції форми, відповідаючи на питання як? Цьому питанню присвячений ряд публікацій Я.Л. Обухова.

При знайомстві з основними правилами методики звертає увагу їх достатньо жорстка регламентація. Детально розписуються дії психотерапевта, аж до реплік, інтонацій і хронометрії.

Символдраматичний підхід відрізняється від класичного психоаналітичного тим, що при символдрамі терапевт звертається за допомогою того, що К.Г. Юнг називав фантазуючим мисленням, до структур психіки оперуючи образами, емоціями, символами. З позицій уявлень про міжполушарну асиметрію, це, перш за все, структури правої, аналогової півкулі, діяльність якої не пов'язана прямо з уявленнями про час і простір. Непрямим підтвердженням цього служать звичайні помилки в суб'єктивному сприйнятті часу при завершенні сеансу, а також умовне відношення до уявних переміщень в образі. Під час сеансу ми

33

пропонуємо протагоністу вдягатися в образи, що представляються ним, в слова, що стимулює активізацію міжполушарних взаємодій і є, по суті, трансцендентною функцією.

Завдяки метафоричному вираженню в образах внутрішніх конфліктів в символдрамі зазвичай зменшується опір з боку Я, пов'язаний з принципом реальності. Виходячи з вищевикладеного, логічним представляється висновок про необхідність украй стримано відноситися до всякого роду тлумачення символіки образів і малюнків в контексті психотерапії.

В ході дослідження психічних станів: ситуативної тривожності, особистісної тривожності, самопочуття, активності, настрою і депресії у студентів були розділені на дві групи.

За допомогою методики Спілбергера нам вдалося визначити рівні тривожності у першої і другої групи, зіставити результати і виявити відмінності. За допомогою методики САН ми визначили самопочуття, активність у студентів. І достовірно виявили залежність показників САН.

По даним, отриманих за допомогою визначення рівня депресії ми також виявили відмінності між результатами до проведення символдрами і після неї.

Отримані дані були піддані математичній обробці (критерій Лапласа і t-критерий Ст'юдента), що дозволило нам науково обґрунтувати вплив символдраматичних сеансів на психічний стан, оскільки результати в двох групах вийшли різні.

За допомогою статистичної обробки експериментальних даних ми безпосередньо перевірили і довели підтвердження своєї гіпотези.

Таким чином, можна стверджувати, що символдраматичні сеанси сприятливо впливають на психічний стан психосоматичних пацієнтів: знижують рівень тривожності і рівень депресії, підвищують рівень самопочуття, активності, настрою, - це підтверджує гіпотезу, висунуту на спочатку дослідження.

Таким чином, символдрама може успішно використовуватися при лікуванні нав'язливих станів. Позитивний ефект психотерапії зв'язаний, серед іншого, з тим, що відколовся від свідомості, тобто витиснений матеріал “повертається” в символічній формі в образну свідомість. [3, 11, 12].Тим самим припиняється нав'язливе повторення як захисний механізм проти витисненого.

Література:

1. Вассерман Л.И. Методы нейропсихологической диагностики. – СПб., 1997. 2. Глейтман Г.А., Фридлунд А., Райсберг Д. Основы психологии. – СПб., 2001 3. Психологический словар / Под ред. В.П. Зинченко, Б.Г. Мещерякова. – М., 1996 4. Клиническая психология / Под ред. Карвасарского В.Д. – СПб., 2002 5. Майзель И.Е., Симсон Т.П. Проблема психосоматики. – М.: Просвещение, 1928. 6. Вальдман А.В. Психосоматика. – М.: Просвещение, 1972. 7. Павлов И.П. Полное собрание трудов. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1951. 8. Фрейд З. О клиническом психоанализе. Избранные сочинения. – М.: Медицина,

1991 9. Юнг К.Г. Психологические типы. – М., 1923

34

10. Юнг К.Г. Психология бессознательного. Собрание сочинений. – М.: Канон, 1994.

11. Лебединский В.В. Нарушение психического развития у детей. – М., 1985. 12. Лёйнер Х. Кататимное переживание образов. – М.: Эйдос, 1996.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОРГАНІЗАЦІЇ СТОСУНКІВ У СТУДЕНТСЬКІЙ ГРУПІ

І.В. Дячук

Хмельницький національний університет, гуманітарно-педагогічний факультет, група УМ-06-1 Науковий керівник: к.психол.н., доц. О.В. Кульшова

Все своє життя людина знаходиться у певному соціальному оточені. Для

студентів важливим соціальним оточенням є групи в яких вони навчаються. Одним з показників характеристики студентської групи є міжособистісні стосунки між її членами.

Термін „студент” має латинське походження і в перекладі українською мовою означає людину, що старанно працює, навчається, тобто оволодіває знаннями. Завдяки спільному виду діяльності – навчанню, спільному характеру праці студенти утворюють певну соціально-професійну групу, провідною функцією якої є набуття відповідних знань та умінь в галузі обраної професії, навичок самостійної творчої діяльності [1]. Важливим аспектом життєдіяльності групи є міжособистісні стосунки у групі. Ці стосунки неминуче виникають між членами колективу на ґрунті їхнього спілкування та взаємодії у процесі реалізації завдань, на виконання яких спрямовуються їхні зусилля. Цілі діяльності, їх мотиви, організація дій співучасників визначають характер стосунків, що складаються [2].

Мета статті – виявити та проаналізувати психологічні особливості міжособистісних стосунків в студентській групі.

Студентська група як різновид соціальної організації може розвиватися від своїх найпростіших форм – дифузної, або номінальної, до найвищої – колективу. В кожній студентській групі такий розвиток проходить свій неповторний шлях. Але, на жаль, не кожна з них досягає при цьому рівня згуртованого колективу. Оскільки кожна студентська група у той чи інший момент знаходиться на певному рівні свого розвитку, розглянемо критерії, за якими визначають рівень її соціальної зрілості. А. Лутошкін та Л. Уманський пропонують для цього використовувати такі показники, як: організаційна єдність, психологічна єдність, підготовленість групи, моральна спрямованість. Організаційна єдність групи полягає у її здатності до ділового об'єднання для розв'язання загальногрупових практичних завдань. Психологічна єдність – це

35

загальний настрій, тон групи, який створює ефект захищеності для кожного її члена. Підготовленість групи включає в себе досвід спільної діяльності, який накопичила група, набуті нею уміння діяти усім разом. Моральна спрямованість це коли студентська група може бути згуртованою, підготовленою до спільної діяльності, зосереджувати зусилля на доланні труднощів [1].

Ефективним інструментом оперативного вивчення міжособистісних стосунків в групі є методика діагностики міжособистісних стосунків Т. Лірі [3], яка призначена для визначення міжособистісних стосунків у групах. За допомогою даної методики виявляється відповідний тип ставлень членів групи одне до одного. Під час вивчення міжособистісних стосунків ми визначаємо два фактори: домінування – підлеглість, дружелюбність – агресивність. Для основних соціальних орієнтацій Т. Лірі розробив умовну схему кола, розділеного на сектори. В цьому колі по горизонтальним і вертикальним вісям позначені чотири орієнтації: домінування – підлеглість, дружелюбність – агресивність. Ці дві вісі утворюють систему координат. В свою чергу, ці сектори розділені ще на вісім, які характеризують ці стосунки більш детальніше. Схема Т. Лірі заснована на припущеннях, що чим ближче результати наближаються до центра кола, то тим сильніший взаємозв’язок цих двох координат.

Ми досліджували психологічні особливості міжособистісних стосунків у студентській групі спеціальності “Українська мова і література, англійська мова та зарубіжна література” другого курсу. У дослідженні взяли участь 21 студент групи.

Аналіз результатів дослідження складається з двох частин. У першій частині ми аналізували два основних фактори: домінування – підлеглість, дружелюбність – агресивність. За результатами дослідження виявлено, що у групі кількість студентів у яких переважає домінування – дружелюбність і домінування – агресивність – однакова (по 8 осіб – 38,1 %), це свідчить про те, що в групі стабільний стан у відносинах і не виникають конфлікти між студентами цієї групи із-за будь якого непорозуміння. Студенти доповнюють один одного: агресивність – дружелюбним станом, або навпаки, чим і підтримується стабільний баланс відносин у групі. Але є 4-ри особи (19 %), які знайшли своє місце у секторі між підпорядкуванням і агресивністю. Це негативний аспект міжособистісних стосунків цієї групи, але він незначний. Ці студенти можуть проявляти свою агресивність, але вона швидко зникає, оскільки таких осіб невелика кількість і вони підпорядковуються сильнішим членам своєї групи. Також один з обстежуваних входить до сектора дружелюбність і підлеглість, що свідчить про те, що з цим студентом не може бути непорозумінь як і з членами групи, так і з викладацьким складом.

У другій частині аналізу результатів дослідження ми звернули увагу на більш детальну представленість результатів за вісьмома типами ставлень до оточуючих.

До I – авторитарного – типу належать 42,9% студентів, які мають ознаки диктатора, владолюбиві, з деспотичним характером. Це тип сильної особистості, яка може бути лідером у всіх видах діяльності. 38,4% студентів, які енергійні,

36

успішні у справах, компетентні, наполягають на увазі інших до себе. Є також 19% студентів, які впевнені в собі, відповідальні, але без лідерських задатків. У II – егоїстичному – типі немає студентів, які були б повними егоїстами і намагались бути вищими над усіма, самозакохані, які б перекладали проблеми на інших. Студенти цієї групи схильні орієнтуватись лише на себе, але не відмовляються допомогти іншим членам своєї групи. III – агресивний –тип характеризується відсутністю в цій групі жорстоких і ворожих студентів. Вони вимогливі, як до самих себе так і до інших членів групи, прямолінійні, що дозволяє їм при виникненні будь-якої проблеми вирішити її в той же момент, без замовчувань про розбіжності у поглядах, щоб в подальшому ще раз не призвести до виникнення нового конфлікту. У студентській групі, в якій проводилось дослідження IV – підозрілий – тип відношень до оточуючих характерний для 2-х студентів (9,5%), які схильні у всьому вагатись, злопам’ятні. Також присутні 42,9% скептичних, трохи підозрілих осіб, решта студентів (47,6%) критикують все що відноситься до соціальних явищ. У групі V-го – підлеглого –типу студентів немає, які були б дуже покірними, слабовольні, прагнули б знайти опору у когось іншого. 57,1% складають ті студенти, які поступливі, можуть підпорядковуватись за ради дотримання стабільності міжособистісних відносин у групі. До VI – залежного – типу належать 85,7% студентів, які довірливі, приймають допомогу і поради. 14,3% студентів складають ті, які вміють проявляти незадоволення але й прислухаються до думок інших. У VII-му – дружелюбному – типі нам вдалось дослідити, що 38% студентів цієї групи схильні до співпраці, у будь який момент прагнуть бути у згоді з іншими. Решта – 62% – привітні, мають механізм витіснення і подавлення, але ним не користуються. 33% студентів VIII-го – альтруїстичного типу – дуже відповідальні, прагнуть допомогти, можуть пожертвувати своїми інтересами за ради групи. 67% складають студенти, які делікатні, м’які, вміють підбадьорювати та безкорисливі.

Таким чином, отриманні результати дослідження психологічних особливостей міжособистісних стосунків в студентській групі дають можливість стверджувати, що дана група лише починає розвиватися і є "групою-кооперацією". Студентська група, яка знаходиться на цьому рівні розвитку, характеризується сформованою організаційною структурою, досить високим рівнем співробітництва студентів, міжособистісні відносини в ній мають як діловий характер, так і особистісний [1]. Міжособистісні стосунки є найбільш значущими для особистості. Неофіційність, особиста значущість, емоційна насиченість становлять основу для впливу міжособистісних стосунків на особистість [4].

У групі не виявлено студентів схильних до повного егоїзму і це дає змогу їм бути більш альтруїстичними, що є позитивною стороною у міжособистісних стосунках групи. Відсутність агресивності свідчить про те, що у групі переважають дружні стосунки, що є перспективним для навчальної та особистісної діяльності студентів. Високий відсоток авторитарних типів студентів групи свідчить про те, що у будь який момент група не залишиться без

37

лідера. Студенти цієї групи відповідальні особи, як в навчанні, так і в міжособистісних стосунках, це свідчить про високий психологічний, моральний та розумовий рівень студентів групи.

Література:

1. Винославська О.В. Психологічні особливості студентської групи // Практична психологія та соціальна робота – 2005. – № 7. – С. 65-70

2. Максименко С.Д. Загальна психологія: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 272 с.

3. Психологические тесты. Ахмеджанов Э.Р. – М.: Библиография, 1995. 4. Трофімов Ю.Л., Рибалка В.В., Гончарук П.А. Психологія: Підручник // за ред.

Ю.Л. Трофімова. – 2-ге вид., стереотип. – К.: Либідь, 2000. – 558 с.

ПРЕВЕНЦIЯ ГЕМБЛIНГУ В СТУДЕНТСЬКОМУ СЕРЕДОВИЩI

О.П. Заїка

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соцiально-гуманiтарний факультет, група СР-31 Науковий керівник: викладач О.О. Корабльова

Превенцiя – (вiд лат. praeventio – попереджую) – попередження,

профiлактика. Наприклад, в правознавствi превентивними мiрами називають профiлактичнi мiри i iншi, направленi на попередження злочинiв i iнших правопорушень.

Видiляють такi види превенцiї: 13. Групова превенцiя – попередження скоєння правопорушень iншими особами; наприклад, покарання однієї особи стримує iнших суб'єктiв вiд

скоєння подiбних вчинкiв. 14. Iндивiдуальна превенцiя – попередження скоєння правопорушень тiєю

ж особою (самим правопорушником), яка стримується в майбутньому вiд подiбної поведiнки.

Гемблiнг – патологiчна схильнiсть до азартних iгор, яка заключається в частих повторних епiзодах участi в азартних iграх, якi домiнують в життi людини i ведуть до зниження соцiальних, професiональних, матерiальних i сiмейних цiнностей [1].

За останнiй час проблема азартних iгор набула виключно важливого значення в зв'язку з розповсюдженням iгрових автоматiв, вiдкриттям великої кiлькостi казино. Всi вони красиво оформленi, що сприяє посиленню

38

сугестивного ефекту легкої можливостi виграти за короткий час. Так, ще в 1970-х роках ХХ столiття в Англiї виникла проблема низького вiдвiдування кiнотеатрiв, що призвело до необхiдностi закриття їх, за рахунок зростання популярностi залiв iгрових автоматiв.

У зв'язку з багатьма дослiдженнями азартнi iгри вважають серйозною проблемою, яка представляє загрозу бiльшiй частинi населення, в першу чергу молодi, пiдлiткам. Проблема в тому, що в процесi гри в бiльшостi випадкiв виникає розрядка органiзму, зняття емоцiйної напруги, i гра розглядається як приємне дозвiлля. На основi цього механiзму поступово вiдбувається розвиток залежностi. Разом з тим в лiтературi не втихають суперечки – являється iгрова залежнiсть адикцiєю чи в бiльшiй мiрi однiєю з форм обсесивно-компульсивного розладу.

Говорячи про психологiчнi особливостi проблемних гравцiв – пiдлiткiв, бiльшiсть дослiджень вказують на втрату контролю за власною поведiнкою. Хоча хворобливий потяг до азартних iгор частiше спостерігається у хлопцiв, у дiвчат ця адикцiя приймає бiльш важкi форми. Кожний третiй патологiчний гравець – жiнка. Так в порiвняльному дослiдженнi 70 проблемних гравцiв-чоловiкiв i 70 гравцiв-жiнок показало розвиток адикцiї в жiнок по стадiях: соцiально - iгрова залежнiсть, iнтенсивна iгрова залежнiсть, проблемна iгрова залежнiсть. Статевi розбiжностi мiж жiнкою i чоловiком заключається також в тому, що iгрова залежнiсть у жiнок частiше виявляється в депресивному розладi, а в чоловiкiв у вигляді адикцій. Потрібно відмітити, що особи, які залежні від ігор порівняно часто зловживають алкоголем і іншими психоактивними речовинами, тобто включаються в комбіновані форми адиктивної поведінки. В студентському середовищі наслідком гемблінгу є типові труднощі в навчанні, міжособистісних відносинах, порушені трудової дисципліни.

Існують фактори які направляють до ігрової залежності: невірне виховання в сім`ї; участь в іграх батьків; потяг до гри з дитинства; переоцінка значення матеріальних цінностей; заздрість до більш заможних однолітків; переконаність в тому, що все можна вирішити за допомогою грошей. Американський дослідник А. Пастарнак в свою чергу фактором ризику

вважає: відсутність сімейного статусу; депресію; різні варіанти хімічної адикції. За даними психологів, саме в період юнацтва найбільше можливості

«заволодіння» іграми молоді. По-перше людина ще повністю не розуміє всієї складності цієї залежності, хоче мати легкі гроші за мало витрачені сили, вбачає відпочинок в грі.

Хоча сьогодні більшість гральних закладів зачинено, але всеодно дякі з них працююють, що не перешкоджає подальшому «зараженню» нашої молоді.

39

Сьогодні діють перші зрушення з вирішення проблеми ігрової залежності. Здійснюється така робота, як психотерапія адиктивної поведінки, яка повинна бути націлена на формування адекватної самооцінки, підвищення самосвідомості, посилення контролю над імпульсами, збільшення стабільності міжособистісних відносин і соціальну адаптацію, а у випадках виникнення залежності в дітей раннього віку у створенні сприятливих умов для задоволення їх потеб. У деяких випадках психокорекційний вплив варто націлювати не на усунення існуючої залежності як такої, а на зміну соціально неприйнятної адикції й заміні її на більш прийнятну.

Виділення ранніх типів залежностей дозволить розширити погляд на проблеми адиктивних проявів дитячого віку, розглянуті в даній статті. Зміщення меж профілактики адиктивної поведінки до початкового, раннього й дошкільного періодів допоможе знизити ймовірність виникнення неврозів і деяких типів залежностей як на ранніх етапах онтогенезу, так й у пізніших періодах.

Прогнозування формування й розвитку адиктивної поведінки на провідних етапах онтогенезу буде сприяти розробці програм, спрямованих на своєчасне виявлення, корекцію й превенцію залежностей, що мають нехімічне і хімічне походження.

До найважливіших видів технологій соціальної роботи з гемблінгом відносять: соціальну діагностику, соціальну профілактику, соціальну реабілітацію, соціальну корекцію, соціальну терапію. Вони орієнтують на цілісний підхід до людини, врахування його інтересів, потреб, ціннисних орієнтацій, на створення суспільних умов, які сприяють мобілізації потенціалу внутрішніх сил особистості для вирішення проблем і труднощів.

Важко переоцінити значення технологій соціального захисту, соціальної допомоги, соціальної підтримки. Завдяки їм здійснюється адресна допомога перш за все тим, хто потребує нагальної допомоги і найменш захищених верств населення, які опинилися в важкій життєвій ситуації.

Література:

1. Гемблінг [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.armadaboard.com/forum30.html.

40

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ СТУДЕНТА В ОРГАНАХ СТУДЕНТСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ

А.О. Загорійчук

Хмельницький національний університет, гуманітарно-педагогічний факультет, група ФАМ-08-1 Науковий керівник: к.психол.н., доц. О.В. Кульшова

Актуальність. Особистість характеризують розумність, відповідальність,

свобода (здатність до автономної діяльності), особиста гідність, індивідуальність. Де і коли відбувається самореалізація студента, як представника активного життя ВНЗ? Яким має бути оточення та що впливає на формування цих якостей? Безумовно, кожна людина обирає свій шлях, за яким прояв власної особистості стає максимально результативним. Більшість молоді обирає для цього вищий навчальний заклад, де знаходить себе в органах самоврядування.

Мета статті – висвітлити психологічні особливості самореалізації особистості студента в органах студентського самоврядування.

Цю проблему також досліджували В.С. Ларцев, Б.Г. Нагорний, Д.Я. Райгородський.

Одним із найяскравіших виявів особистості є її індивідуальність – своєрідне, неповторне сполучення таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам’яті, мислення, мовлення, почуттів, волі), особливості її мотиваційної сфери [1, c. 87].

Мотив – це реальне спонукання, яке змушує людину діяти в певній ситуації, за певних життєвих обставин. Поширеними мотивами людської активності є інтереси. Інтерес – це стійке, вибіркове, емоційно забарвлене прагнення особистості до життєво важливих об’єктів. Інтереси виникають на основі потреб, але не зводяться до них [1, c. 90].

Вищий навчальний заклад – це місце, де пробуджується жага до конкуренції. Перший крок до народження особистості, який закладений мотивом, підкріплений конкуренцією, є виділення свого “Я” з-поміж інших. На розвиток особистості впливає весь уклад суспільного життя, досягнення науки і техніки, обсяг інформації, що надходить через кінофільми, радіопередачі, телебачення книги й газети. Тому неможливо обмежитись лише навчанням. Навчальний заклад в цьому допомагає, адже різноманітні гуртки, курси, активне студентство, конкурси, акції залучають до роботи тих, хто шукає себе.

Робота органів студентського самоврядування безпосередньо направлена як на активну працю на користь ВНЗ, так і в напрямку дозвілля, яку студент має можливість організувати колективною працею.

41

Під час дослідження даної теми було проведено анкетування серед представників органів студентського самоврядування, в якому взяли участь 60 опитуваних, з яких 42 – представники жіночої статі, а 18 – чоловічої статі. Студенти віком від 18 до 22 років, навчаються на різних спеціальностях, тому анкета не обмежувалась критеріями для опитування студентів. Питання розроблялись таким чином, що респондент мав можливість висловити свою власну думку на поставлене запитання. Метою анкетування було визначення, безпосередньо у студентів (представників органів самоврядування) Хмельницького національного університету, причин, за якими вони працюють в даних органах, як вони потрапили до самоврядування та що їм дає робота такого виду.

За результатами ми прийшли до висновку, що всіх опитуваних об’єднує одна мета – стати кращими, отримати досвід колективної праці та самореалізація ідей, планів тощо. 30% представників органів студентського самоврядування прийшли до даних організацій самостійно, 45% за рекомендаціями друзів, 25% нині проходить стажування, яке допоможе їм визначитись з майбутнім напрямком роботи. 67% стверджують, що робота в Студентській Раді та Профкомі робить їх вищими над іншими студентами, тому що вони володіють більшою інформацією, яку дізнаються першими, мають безпосередній вплив на зміни, що відбуваються в навчальному плані закладу, є організаторами акцій,свят, вечорів, фестивалів. 10% зазначили, що “влада”, яку має студент під час роботи в органах самоврядування підсвідомо робить її ще більшою, що може негативно вплинути на рейтинг в навчанні або відвідуванні пар (лекцій), тому що студент відчуває, що за ним є команда і не інтенсивне відношення до навчання компенсується роботою в Профкому чи Студентській Раді. 23% помітили, що робота в органах самоврядування стимулює до навчання і покращення своїх результатів, тому що прокидається бажання стати прикладом для інших.

Чому ж студенти свій вільний час присвячують роботі в органах самоврядування? 92% з опитуваних зізнались, що знайшли однодумців, друзів та цікавих у спілкуванні людей саме в такому колі студентів, тому вільний час не витрачається лише на роботу, а і на дискусії, розмови з особистостями. 8% зізнались, що їм цікавіше обговорити порядок денний, ніж вчити предмет. 28% працюють в органах самоврядування понад 2 роки, тому є вчителями і прикладами для інших.

72% з опитуваних вважають, що робота в органах самоврядування допоможе їм загартувати власний характер, позбутися лінощів та підкреслити своє “Я”.

Варто зазначити, що попри стереотипи про сучасну молодь, є такі студенти, яку шукають себе не в алкогольних напоях чи палінні, клубах та комп’ютерах, а в роботі для студентства і свого ВНЗ, а найголовніше – вони знаходять те, що шукають. Студенти добровільно обирають сферу роботи, вони не є “ляльками в руках Карабаса”, тому їх не тримають насильно, не обіцяють надзвичайно багато, а дають можливість спробувати працювати. Головне бажання і терпіння,

42

адже робота в органах самоврядування – це колектив лідерів, індивідуальностей, де є можливість зайняти своє місце.

Розвиток особистості має вигляд саморуху, викликаного суперечностями, які виникають у діяльності індивіда і зумовлюють його переходи на більш високий рівень життя – рівень особистості [2, с. 155]. Таким чином, вищий навчальний заклад, безпосередньо органи студентського самоврядування, створює необхідні умови, в яких особа стикається х перешкодами та суперечностями, як в колективі, так і в навчанні, долає їх та отримує безцінний досвід та стимул роботи над собою.

Висновки. Органи студентського самоврядування – це безкоштовний спосіб отримати безцінний досвід спілкування, організації та роботи для студентів. Це можливість оточити себе однодумцями, реалізувати свої плани, вирішувати питання колективно і знати, що тобі допоможуть. Це час, який вкладений в продуктивну працю, адже кожен бачить свої результати. Студент приходить до цього самостійно, тому він точно знає, що хоче отримати і чим поділитись. Студентське самоврядування – це шанс відчути себе потрібним і значущим, що необхідно кожній людині для того, щоб вона мала бажання творити.

Література:

1. Загальна психологія : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / [В.О. Зайчук, В.В. Клименко, С.Д. Максименко, В.О. Соловієнко] – К.: Форум, 2000. – 543 с.

2. М’ясоїд П.А. Загальна психологія [навч.посіб.] / М’ясоїд П.А. – К.: Вища школа, 2001. – 487 с.

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ

О.О. Заремський

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ПР-32 Науковий керівник: викладач Н.М. Михальська

Молодь – соціально-демографічна група, відокремлена на основі сукупності

вікових характеристик і особливостей соціального стану. Чи не найбільшу групу молоді формують студенти. Студент (синонім – слухач) – особа, яка в установленому порядку

зарахована до вищого навчального закладу та навчається за денною (очною), вечірньою або заочною, дистанційною формами навчання з метою здобуття певних освітнього й освітньо-кваліфікаційного рівнів.

43

У студента, як і у кожної людини, є певні проблеми. Розглянемо найбільш важливі та основні, на думку студентів проблеми.

Рейтинг значимих проблем сформуємо шляхом відображення наступною класифікацією [1]:

1. Висока вартість навчання (29%). В середньому ціни в Україні на навчання за один рік доволі не маленькі і становлять від 5 тис. грн. до 40 тис. грн.

2. Необхідність поєднувати роботу із навчанням (22%). У зв’язку з високими цінами на продукти на навчання і на інше потрібне студенту, студентам приходиться працювати на доволі нелегких роботах. Тому, держава повинна розробити стратегію розвитку і працевлаштування для студентів. Перш за все було б добре, щоб при вузах створювалися певні організації для студентів метою яких було б надання роботи для студентів.

3. Перенавантаження навчальними заняттями (18%). У наш час студенти багатьох вузів вчаться «цілодобово» так як дуже багато занять і завантаженість студентів є повною. Слід було б передивитися програму навчання студентів, зробити її збалансовану.

4. Низький розмір стипендії (16%), можна сказати що стипендія менша за прожитковий мінімум це не стипендія.

5. Незручний графік навчальних занять (14%), також має місце в Україні таке явище як у студентів є перша пара, третя пара і сьома пара. Наприклад якщо брати столицю, то гуртожитки знаходяться далеко від самого ВНЗ і поки ти приїхав в гуртожиток то вже потрібно їхати назад.

6. Незацікавленість викладачів (12%), проявляється коли студент приходить за знаннями, а на лекціях отримує певний набір слів які потім вдома потрібно розбирати і розуміти. Буває що викладачі не зацікавлені щоб пояснити предмет так як потрібно.

7. Незадовільне ставлення адміністрації ВНЗ до студентів (9%), полягає у ігнорування керівництвом ВНЗ проблем які мають місце у їхньому навчальному закладі.

8. Скорочення кількості годин з окремих дисциплін (8%), саме це трапляється коли керівництво вважає що предмет студенту не дуже потрібен, а насправді він крайнє необхідний студенту.

9. Незадовільний стан аудиторій (7%), в аудиторіях холодно, чи не відкриваються вікна, чи немає достатньо місця для студентів погане освітлення і т.п.

10. Невідповідність знань, які здобуваються у ВНЗ, вимогам ринку (5%), в деяких випадках даються знання які вже застаріли і ринку вже не потрібні.

Для першого і п'ятого курсів значимість проблем виявилась різною. Студенти першого курсу частіше відзначають, що їх турбує незацікавленість у навчальному процесі викладачів. Другокурсники відзначають такі "вузькі місця", як висока вартість навчання, незадовільний стан навчальних аудиторій, скорочення кількості годин з окремих дисциплін. Серед студентів – третьокурсників більша частка тих, у кого занепокоєння викликає висока

44

вартість навчання, перенавантаження навчальними заняттями. На перенавантаження навчальними заняттями також вказують і четвертокурсники.

Для студентів п'ятого курсу значимими проблемами більшою мірою є необхідність поєднання навчання і роботи, невідповідність знань, отримуваних у ВНЗ, вимогам ринку, низький розмір стипендії, погана організація навчального процесу і скорочення кількості годин з окремих дисциплін.

• 60% студентів не шкодують про свій вибір ВНЗ і спеціальності. Така думка більше поширена серед студентів першого та третього курсів;

• 11% вибрали б той самий ВНЗ, але іншу спеціальність; • 11% респондентів при можливості змінили б вибір на користь іншого

вузу та іншої спеціальності. Найчастіше, це - студенти четвертого і п'ятого курсів;

• 4% правильно вибрали спеціальність, але ВНЗ при цьому б вони поміняли. У п'ятикурсників цю думку поділяють 12%;

• 3% взагалі б не пішли навчатися до ВНЗ [2, с.70]. Таким чином, на основі вищезазначених основних проблем, які існують у

студентів, держава повинна дбати про своє майбутнє а майбутнє починається саме з нас зі студентів.

Література:

1. Иванова В.М. Исследование проблем молодежи // Статистический центр – №5 – К.: ЦУЛ, 2010. – С. 25-27.

2. Шумейко С.Т. Молодь за майбутнє / За ред. С.Т. Шумейко. – К., Наукова думка. – 2009. – 120 с.

СУЧАСНІ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ

СУЧАСНОЇ МОЛОДІ

М.В. Іванова Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія,

факультет початкового навчання, 5 курс

Ціннісні орієнтації – це важливі елементи структури особистості. Вони реалізуються у спрямованості інтересів і потреб особистості на певну ієрархію життєвих цінностей, у схильності надавати перевагу одним цінностям і заперечувати інші. У спілкуванні та взаємодії орієнтації тісно пов’язані з пізнавальними та вольовими особливостями комунікативного процесу, де утворюють змістовий аспект спрямованості особистості і виражають її готовність, внутрішню основу ставлення до дійсності [2].

Основою формування світогляду сучасних студентів є соціальні цінності – узагальнені уявлення про мету і норми поведінки. Ціннісні орієнтації

45

студентства формуються в процесі соціалізації під час засвоєння нових знань та соціально-психологічного досвіду і виявляються у цілях, інтересах, переконаннях, спілкуванні і діяльності особистості. Реалізуються вони у процесі життєдіяльності та підтверджуються або відкидаються життєвим досвідом. На основі індивідуального досвіду, що є адекватною чи не адекватною умовою соціального середовища, конкретні ціннісні орієнтації або набувають особистісного сенсу, або витісняються як такі, що не забезпечують успішного функціонування особистості в соціумі.

Зміни в суспільстві певним чином відображаються у свідомості молоді, зумовлюючи зміни в системі їх ціннісних орієнтацій [4].

Чинники, які опосередковують вплив соціального середовища на формування і трансформацію ціннісних орієнтацій студентів, досить різноманітні. Це – соціально-психологічний клімат у студентській групі, до якої належить конкретна особа; родинне оточення з його традиціями; релігійні переконання та комплекс інших умов, що впливають на особистість, та інше [5].

Зміна ціннісних орієнтацій є досить болісним процесом, знання його закономірностей може сприяти виявленню особливостей впливу на молоду особистість суспільних інститутів з метою послаблення її емоційних стресів та запобігання можливій соціальній напруженості.

Як правило, сформувавши свою ціннісну картину світу, людина зберігає її незмінною впродовж усього життя. Формується вона переважно на етапі соціалізації індивіда, що передує періоду зрілості [1].

Надалі система цінностей людини змінюється лише в кризові періоди. Це стосується здебільшого структури цінностей і відображає зміни пріоритетів, внаслідок чого одні цінності стають більш значущими, інші – поступаються їм місцем. У суспільствах, що трансформуються , ця система не спрацьовує , оскільки суттєві зрушення у суспільній системі цінностей породжують для більшості людей нагальну потребу сприйняти нові орієнтири, перебудувати особистісну систему цінностей. При цьому в масовій свідомості відбувається заміна монолітної системи цінностей на плюралістичну, коли різні категорії людей вибудовують свою ціннісну ієрархію на різних базових позиціях.

Це безпосередньо стосується і студентства, яке намагається досягти взаєморозуміння у стосунках, керуючись принципами терпимості [3].

Нині процес соціалізації молоді ускладнюється переоцінкою традицій, норм і цінностей. Якщо раніше молодь спиралася на досвід попередніх поколінь, то тепер їй доводиться творити новий соціальний досвід, покладаючись переважно на себе, що значною мірою зумовлює суперечливі тенденції у її свідомості та поведінці. У студентському середовищі це засвідчують різноманітні моделі самореалізації. Для багатьох студентів основними цінностями є «знайти себе в житті», «бути людиною», «досягти матеріального достатку» тощо.

Література:

1. Бреусенко А.А. Динамика ценностно-смысловой сферы личности в условиях экзистенциального кризиса : дис. … канд. психол. наук. : 19.00.01. – К., 2000. – 198 с.

46

2. Льюіс К. Психологія особистості. – М., 2003 р. 3. Маєвська Н.А. Психологічні ознаки культури українців на сучасному етапі

розвитку суспільства : автореф. дис. ... канд. псих. наук. : 19.00.07. – К., 2005. – 3261к, 05. 4. Пов’якель Н.І. Саморегуляція професійного мислення : психологічні механізми

та передумови // Психологія на перетині тисячоліть. / Збірник наукових праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України. – Гнозис, 1998.

5. Шевчук М.В. Психологічні механізми трансформацій ціннісних орієнтацій студентської молоді : автореф. дис. ... канд. психол. наук. : 11.00.01. – К., – 20 с.

ЖИТТЄВИЙ УСПІХ ОЧИМА МОЛОДІ

Н.С. Ігнатовська Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ПС-41 Науковий керівник: ст. викладач О.А. Новікова

Як живе сучасна молодь? Що зараз для неї важливо? Чого вона прагне?

Саме такі питання постають перед сучасними психологами, соціологами, публіцистами, які займаються вивченням життя молодого покоління. От і я, хоч і являю собою представника студентства, хочу для себе розібратися в питанні, як саме молодь розуміє поняття «життєвого успіху», які завдання, мотиви вона ставить перед собою.

Однією із ідеологем сучасного суспільства виступає ідея досягнення, яка передбачає розширення меж життєвого вибору в прагненні до життєвого успіху. Особливо це стосується молоді, яка виступає соціальним індикатором суспільних змін і орієнтована не скільки на стратегію виживання, скільки на цінності досягнення успіху.

Сучасні соціально-економічні процеси та умови конкуренції вимагають від молодої людини уміння пристосовуватися до нових реалій та досягати успіху як у професійній діяльності, так і в повсякденні. Здатність ставити перед собою реальні цілі, мобілізовувати свої сили і можливості для їх досягнення, та здобуття успіху стає необмінною складовою життєдіяльності молоді в сучасному соціумі [1, 3].

В слові «успіх» ховається багато чудових речей. Успіх – це процвітання: хороший дім, широкі можливості для проведення відпустки і подорожей, фінансова стабільність та ін. Успіх – це свобода: свобода від занепокоєння, страху, невдач і почуття невдоволеності. Успіх – це повага до себе, це щастя і задоволення життям, це можливість зробити як можна більше для тих, хто залежить від нас. Успіх – це ціль життя! [4].

У науковій літературі «успіх» розглядається зазвичай, як позитивний результат роботи, діяльності, значні досягнення, перемога. Успіх, можна

47

вважати й оптимальне співвідношення між очікуванням оточення молодої людини та результатом її діяльності.

З психологічної точки зору успіх – це переживання стану радості, задоволення від того, що результат до якого молода людина прагнула у своїй діяльності, або збігся з її надіями, очікуваннями, або перевершив їх. На базі цього стану можуть сформуватися стійкі почуття задоволення, формуються нові, більш сильні мотиви діяльності, змінюється рівень самооцінки, самоповаги [3].

Успіх в житті пов'язаний, головним чином, з фізичним світом – це особисті і професіональні успіхи на роботі, в сім’ї, в суспільній діяльності, в бажаннях, цілях і амбіціях.

Що ж тоді означає поняття «життєвий успіх» для молоді? Для одних життєвий успіх полягає насамперед у матеріальному добробуті. Для інших – зовсім в іншому. Вони захоплені своєю роботою і знаходять душевний спокій у зовсім інших цінностях. І це теж свого роду “життєвий успіх”.

Для однієї категорії молоді поняття «життєвий успіх» нерозривно пов’язаний з процесами соціального становлення, самовизначення, утвердження свого місця і ролі в суспільстві. Для них характерним є цілеспрямованість і прагнення не лише до матеріальних благ, а й до духовних. Успіх для них також, пов'язаний з кар’єрним ростом, створенням сім’ї, набуттям високого соціального статусу.

Чимало молодих людей ще не визначилася у житті, вони немовби просто „пливуть за течією“, не виявляючи ні великої активності, ні повної пасивності.

Проте є і байдужа група молоді, для яких життєвий успіх майже невідоме поняття, і тому вони навіть не знають до чого їм прагнути, що і є однією з головною проблем їх життєдіяльності в майбутньому. Однак за гуманістичною спрямованістю нашого суспільства – всі мають право на шанс досягти успіху в житті [2].

Однією з важливих умов життєвого успіху є те, на що мотивована молода людина, і в якій галузі вона хоче і може досягти успіху, оскільки, мотивація спонукає людину до активної діяльності, що є досить вагомим у досягненні життєвого успіху.

Отже, на основі проведеного нами опитування мотивації у молоді (за пірамідою Маслоу [9]), об’єктом якого стали студенти ХІСТ Університету «Україна», за спеціальністю психологія, соціальна робота і здоров’я людини, перших і старших курсів (48 респондентів), ми визначили, що найважливіші мотиви такі як: самоповага і самозадоволення (50%), самореалізація (31,3%), менш значущі такі мотиви як: затребуваність, приналежність до суспільства(17%), безпека, надійність (14,6%).

Аналіз результатів показав, що здебільшого для студентської молоді важливими є мотиви самоповаги (а саме почуття власної гідності) і самозадоволення (50%), тобто це прагнення до визнання, репутація, соціальний статус, задоволення своїх потреб, цілей і бажань.

Значну роль відіграє також те, на що спрямована і мотивована молода людина: чи вона спрямована на успіх, чи на невдачу [7]. За результатами

48

дослідження, з’ясувалося, що близько 54,2% респондентів - мотивовані на успіх, 43,7% - мають не чітко виражений полюс мотивації, тобто є певна тенденція мотивації на успіх (23%), або тенденція мотивації на невдачу (6,25%), 2,1% – мотивовані на невдачу.

Слід наголосити, що почуття успіху й невдачі, як і всі інші почуття, не виникає раптово, а тривалий час формується. В основі мотивації на успіх лежить надія на успіх, і потреба в досягненні успіху. Така молодь впевнена у собі, активна, наполеглива, ініціативна. При мотивації на неуспіх лежить ідея уникнення і ідея негативного очікування. Починаючи справу, молода людина вже наперед боїться невдачі, думає про шляхи уникнення, а не про способи досягнення успіху.

Проте не слід визначати невдачу, як абсолютно негативне явище, оскільки невдача – це результат накопичення неправильного образу думок і неправильних рішень. Невдача – це ніщо інше, як ряд помилок в судженнях, повторюваних кожного дня, крім того кожна «помилка» наближає молоду людину до можливого успіху, оскільки успіх – це рух від невдачі до невдачі без втрати ентузіазму [5, 7].

Життєвий успіх – це велика боротьба за виживання, тріумф. Проте він не приходить сам, за нього слід боротися, затрачати для цього фізичні, нервові і морально-психічні зусилля. Успіх приходить до тих, хто його здобув і досяг, оскільки ми самі є творцями свого щастя. У кожного з нас має бути завзятість, наполегливість, тверда воля, неухильне прагнення до мети, а головне – бажання досягти чогось у житті [6, 8].

Отже, для того щоб, досягти життєвого успіху, слід вірити у себе, у свої сили, можливості. Для успішної молодої людини кожен малий успіх є сходинкою до наступного, більшого. Варто намагатися частіше згадувати минулий успіх, і головне пам’ятати почуття, яке було пережите нами при цьому. Це створює певну «атмосферу успіху», «звичку успіху». Варто усвідомлювати свої позитивні і негативні властивості, багато займатися саморозвитком, самовдосконаленням, і пам’ятати – «У що ти віриш, того й досягнеш» [8].

Література:

1. Бевзенко Л. Життєвий успіх, цінності, стилі життя / Л. Бевзенко // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2007. №4. – С. 132-151.

2. Браян Трейси. 21 секрет успеха миллионеров / Б.Трейси // пер. с англ. К. Смирнова; худ.оформ.фирми «Колибри», 2001 – 52 с.

3. Городняк І. Сучасні типи особистостей щодо досягнення успіху / I. Городняк // Соціальна психологія. – 2008. №6. – С. 43-48

4. Дэвид Дж. Шварц. Искусство мыслить масштабно / Д. Дж. Шварц // Изд.: «Попурри», 2007 г. – 304 с.

5. Зиг Зиглар. На Самой Вершине. / З. Зиглар // Изд.: «Попурри», 2001 г. – 496 с. 6. Козлов Н.И. Формула успеха, или Философия жизни эффективного человека /

Н.И. Козлов – М.: АСТ-ПРЕСС, 2002. – 304 с. 7. Райгородский Д.Я. Практическая психодіагностика : Методики и тесты /

Д.Я Райгородский // Издательство: Бахрах – М.:, 2004 г. – 672 с.

49

8. Уніят С. Секрети твого успіху / С. Уніят – Тернопіль, 1998. – 80 с. 9. Пишо Пьер. Психологическое тестирование // пер. с фран. – 16-е изд. – СПб.:

Питер, 2004. – 160 с.

ТЮТЮНОВА АДИКЦІЯ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА СУЧАСНОЇ МОЛОДІ

Л.І. Ілюк

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група СР-11 Науковий керівник: викладач О.О. Корабльова

Куріння і молодь – дуже серйозна проблема, і проблема не тільки медична,

але і соціальна. Тоді як в Європі і в Америці все більше і більше розповсюджується прихильність здоровому способу життя, у нас помітна абсолютно протилежна тенденція. І це положення не можна змінити, не знаючи причин явища і не маючи даних про його характер і поширеність [1].

Проведене нами дослідження серед студентів соціальної сфери показало, що тютюнова адикція є проблемою 25 % респондентів.

Куріння – один зі основних чинників ризику, які сприяють розвиткові хронічних захворювань бронхолегеневої системи. Шкідливі речовини тютюнового диму і зовнішнього повітря та бактерії не видаляються назовні, а осідають в бронхах. Розвиваються запальні процеси, внаслідок яких зменшується прохідність бронхів і порушується нормальне дихання. Ті, хто курять, у 10-30 разів більше ризикують захворіти будь-якими респіраторними захворюваннями, ніж ті, хто не курять. Смертність серед курців, котрі страждають хронічним бронхітом, вища в 21 раз [2].

Куріння є чинником ризику виникнення хвороб печінки, підшлункової залози, шлунку та кишківника. Доведено, що куріння призводить до розвитку гастриту. Виразки шлунку та дванадцятипалої кишки. Ці захворювання у курців зустрічаються на 60% частіше, ніж у людей, котрі перебувають в аналогічних умовах, але не курять.

Внаслідок гальмування скоротливої та рухливої функції шлунку і кишківника у курців зникає апетит, погіршується травлення, виникають розлади.

Під впливом куріння знижується насиченість крові киснем і розвивається кисневе голодування, від якого передусім страждає головний мозок.

Внаслідок куріння в організмі руйнується значна кількість аскорбінової кислоти – вітаміну С. Встановлено, що одна викурена цигарка позбавляє організм 25 мг аскорбінової кислоти.

50

Нестача аскорбінової кислоти згубно діє і на стан нервової системи: підвищується стомлюваність, погіршується пам’ять. Звичайна швидкість реакції людини на подразнення становить 0,5 секунди. При курінні вона подовжується до 1 секунди, тобто вдвічі.

Скажімо, у водія автомашини збільшується вдвічі час гальмування. При швидкості 60 км на годину за цей час машина пройде зайвих 8 м, це може спричинити катастрофу, загибель людей. Уповільнена реакція воротаря-хокеїста коштуватиме команді кількох пропущених шайб. Уповільнена реакція в тенісі – це пропущені м’ячі. Людина з поганою реакцією не може грати у футбол.

Тютюн негативно впливає не тільки на швидкість, а й на чіткість реакції. Під впливом нікотину погіршується гострота зору. Куріння знижує м’язову силу, заважає нормально працювати, старить людину.

Нікотин – одна з найнебезпечніших отрут рослинного походження. Птахи (горобці, голуби) гинуть, якщо до їх дзьоба всього лише піднести скляну паличку, змочену нікотином. Кролик гине від 1/4 краплі нікотину, собака – від 1/2 краплі. Для людини смертельна доза нікотину складає від 50 до 100 міліграм, або 2-3 краплі. Саме така доза поступає щодня в кров після викурювання 20-25 сигарет (у одній сигареті міститься приблизно 6-8 міліграм нікотину, з яких 3-4 міліграм потрапляє в кров). Протягом 30 років курець викурює приблизно 20000 сигарет, або 160 кг тютюну, поглинаючи в середньому 800 г нікотину. Систематичне поглинання невеликих, не смертельних доз нікотину викликає звичку, пристрасть до куріння. Нікотин включається в процеси обміну, що відбуваються в організмі людини, і стає необхідним. Діти, що живуть в забруднених тютюновим димом приміщеннях, частіше і більше страждають на захворювання органів дихання. У дітей батьків, що палять, протягом першого року життя збільшується частота бронхітів і пневмонії і підвищується ризик розвитку серйозних захворювань. Тютюновий дим затримує сонячні ультрафіолетові промені, які важливі для дитини, що росте, впливають на обмін речовин, погіршують засвоюваність цукру і руйнують вітамін С, необхідний дитині в період зростання. У віці 5-9 років у дитини порушується функція легенів. У дітей, матері яких палили під час вагітності, є схильність до припадків. Вони значно частіше хворіють епілепсією. Діти, що народилися від матерів, що палять, відстають від своїх однолітків в розумовому розвитку. Українськими і зарубіжними ученими встановлено, що алергизуючою дією володіє нікотин і сухі частинки тютюнового диму.

Література:

1. Андреєва Т. Куріння та здоров’я майбутніх дітей – К., 2003. – 60 с. 2. Журнал “Медицина світу” – Червень, 2000, том VIII, 6.

51

ПРОЯВ ЛІДЕРСТВА МОЛОДШОГО ШКОЛЯРА У НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНОМУ ПРОЦЕСІ

Т.А. Єжонкова

Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія, факультет початкового навчання, 5 курс

Науковий керівник: викладач С.І. Тафінцева

У сучасному суспільстві інтерес до проблематики лідерства істотно зростає, як у наукових колах, так і серед педагогічної громадськості. Це обумовлено, з одного боку, тим, що розгляд процесів міжособистісної взаємодії з позицій гуманістичної психології посилив інтерес до кожної окремої особистості, її місця і ролі в цій взаємодії. Лідерські якості притаманні кожній людині, а як вони розвиваються та реалізуються залежить в більшості від середовища та людей в якому вона знаходиться і спілкується. Проблема лідера і лідерства в учнівському колективі – одна з найгостріших, найактуальніших у виховній системі школи. Лідери – це діти, які природним чином організовують своїх однолітків, сприяють утвердженню соціально значущих цінностей.

Актуальність цієї проблеми зумовлена новими аспектами формуваннями суб’єкта у Концепції виховання дітей та молоді у національній системі освіти. У законах України «Про освіту», «Про загальну середню освіту» одним із принципів є розвиток лідерських якостей у молодших школярів, завдяки яким учень повинен бути прикладом для своїх однолітків, від зовнішнього вигляду до вміння захопити справою, словом, зміцнювати сили колективу.

Проаналізувавши праці О. Анісімова, В. Колпакова, І. Маргулян, В. Татенка, Н. Селіванової та інших дослідників, ми з’ясували, що в молодшому шкільному віці не ведуть мови про лідерські якості, а говорять про прояв лідерства як цілісне явище, що притаманне цій віковій категорії. Лідерство молодшого школяра – це соціально-психологічний прояв особистості в колективі чи групі, побудований на впливі особистого авторитету дитини на поведінку їх членів [2; 4].

Проаналізувавши наукові дослідження з означеної проблеми, ми з’ясували, що прояв лідерства у молодшому шкільному віці науковці трактують з різних позицій (табл. 1) [1; 3].

Проте, під час пошукової роботи ми з’ясували, що тлумачення прояву лідерства різними науковцями не включають гендерний аспект. Хоча із наведеного рисунку бачимо, що риси фемінності або маскулінності закладені у світогляді, і це, безперечно, впливатиме на особливості поведінки, діяльності і зокрема прояву лідерства [1].

52

Таблиця 1 Прояв лідерства у молодшому шкільному віці

Лідерство як центр групових процесів

Активна роль лідера. Лідер-особистість у центрі групової активності, визнаний усіма.

Лідерство як виявлення особистісних рис

Лідерство – односторонній процес впливу.

Лідерство як мистецтво досягнення згоди

Виділяється моральний аспект лідерства.

Лідерство як діяльність та поведінка

Опис лідерства через поняття “діяльність” і “поведінка”.

Лідерство як інструмент досягнення мети та результату

Засіб інтеграції інших групових ролей для досягнення єдності дій та отримання результату.

Лідерство як взаємодія Лідерство виростає із активного процесу взаємодії та існує там, де підтримується іншими членами групи.

Лідерство як умінняпереконувати

Лідерство як форма переконання, власний інструмент досягнення очікувань.

Лідерство як здійснення впливу

Вплив лідера на послідовників, яким відводиться пасивна роль.

Лідерство як відношення влади

Здібність одного індивіда домінувати над іншими, заставляти їх робити те, що корисно для групи. Має формальний статус.

Лідерство як диференціація ролей

Кожен член групи займає певне місце у системі соціальних статусів.

Лідерство як ініціація Лідерство у процесі структурованих взаємовідносин між членами групи та їх діяльністю.

Базою дослідження було обрано НВО № 1 м. Хмельницького, були обрані

учні 4 класів: 27 хлопчиків та 26 дівчаток. Безпосередньо ми використовували такі методи дослідження як спостереження, соціометрія, анкетування, тестування та інше. Базуючись на дослідження Євгена Семеновича Жарікова, ми визначили рівні прояву лідерства: Низький рівень – свідчить про слабкий прояв лідерства. Характерними ознаками цього рівня є: слабка сила волі, погане пристосування до нових умов, низький рівень самокритичності, швидке відмовлення від цілі, якщо по дорозі до неї стоять перепони. Такі діти майже ніколи не стають лідерами. Середній рівень – свідчить про середній прояв лідерства. Характерними ознаками цього рівня є: достатня стійкість до нових умов, самокритичність, але не завжди, часткова незалежність, надійність, але не в критичних ситуаціях. Такі учні мають потенціал щоб стати лідером, але не завжди цього досягають. Високий рівень – свідчить про яскравий прояв лідерства. Характерними ознаками цього рівня є: сильна сила волі, самокритичність, надійність, самостійність, ініціативність, для досягнення своєї

53

мети йдуть через всі перепони і труднощі, легке пристосування до будь - яких умов. Такі діти народжені бути лідерами.

Також у результаті нашого дослідження були отримані додаткові дані. Був проаналізований рівень прояву лідерства у хлопців та дівчат, виявилось, що лідерські якості більше виражені у хлопців, ніж у дівчат, схильність до диктату у цій вибірці присутня лише у хлопців. Проте відмінність є досить незначною. Тобто, можна припустити, що хлопці та дівчата не в однаковій мірі проявляють лідерські якості і ця характеристика залежить від ґендеру.

Отримані нами дані показують відмінності у прояві лідерства у хлопців та дівчат молодшого шкільного віку. Високий рівень прояву лідерства спостерігається у 33,33% хлопців та 15,38% дівчат; середній рівень лідерства виявлений у 48,15% хлопців та 53,85% дівчат. Низький рівень проявився лише у 18,52% хлопців та 30,77% дівчат.

Таблиця 2 Рівні прояву лідерства у молодших школярів

Рівні прояву лідерства Стать Низький Середній Високий

Хлопці (27) 5 18,52% 13 48,15% 9 33,33% Дівчата (26) 8 30,77% 14 53,85% 4 15,38%

В 4-тих класах було проведено соціометрію. Учні записали своє прізвище

на окремому листочку паперу, а нижче поставили число I й записали відповідь на питання: «Кого б ви зі свого класу запросили до себе на день народження?». Після того, як учні записали прізвище учня зі свого класу їм запропонували записати ще одне прізвище учня зі свого класу. Після виконання цих завдань запропоновано учням записати цифру II і відповісти на питання: «Якби вашого класного керівника звільнили з роботи кого б ви зі свого класу направили до директора як адвоката на її захист?”. Переконавшись, що учні записали прізвище учня-«адвоката» пропонували їм записати ще одне прізвище другого учня. Після виконання цих завдань учні записують цифру III і аналогічно відповідають на питання: «З ким вам у вашому класі найпростіше, най легше спілкуватися?». Зміст даних питань спрямована на виявлення емоційного, ділового і комутативного лідерів класу. Листочки з відповідями учні здають і вони становлять матеріал для подальшої обробки.

Результати проведення соціометрії, підтвердили статус учнів із високим, середнім, низьким проявом лідерства за даними тестових методик.

Отже, саме суспільство, починаючи із початкової ланки освіти, закладає в дитину основи її соціальної поведінки, домінуючі риси маскулінності чи фемінності. Головним завданням початкової школи повинно стати формування практичних умінь, навичок та здійснення успішної соціалізації учнів, тому мають бути у наявності сприятлива егалітарна атмосфера у шкільному колективі: діалогічне, проблемне, інтерактивне навчання; сформованість конструктивної комунікації з представником протилежної статі; готовність до

54

виконання рівноцінних ролей; прагнення до спільної діяльності; розвиненість андрогенних рис особистості тощо.

Література:

1. Берн Ш. Гендерная психология / Шон Берн. – СПБ.: прайм – ЕВРО-ЗНАК, 2001. – 321с.

2. Денисова О.І. Модуль «як стати лідером» (Програма Міністерства освіти і науки України) / О.І.Денисова, Г.Г.Довганич. – К., 1998. – 28с.

3. Зюман Л.В. Школа лідерів / Людмила Володимирівна Зюман // Психолог. – 2008. – №7-8 – С.35.

4. Колпаков В. Лидерство – фактор общественного развития / В.Колпаков, О.Анисимов // Персонал. – 2005. – №9. – С.66-73.

ВИКОРИСТАННЯ МЕТОДУ ПРОЕКТІВ У РОБОТІ З

МОЛОДШИМИ ШКОЛЯРАМИ

С.А. Колісник Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія

Науковий керівник: викладач Б.С. Крищук

Використання методу проектів – це нагальна потреба нашого часу. Метод проектів засвідчує повну узгодженість навчання з життям, з інтересами учнів, він ставить учня у становище дорослої людини. Важливість методу проектів для розвитку самостійності учнів, їх мислення, формування дослідницьких навичок і спонукали до вибору теми наукової роботи.

Теоретичне зародження методу проектів відбулося наприкінці XIX століття у США. У період між 1900 та 1915 рр. Дж. Дьюї та його послідовники В.X. Кілпатрик, Е. Коллінгс, Е. Паркхерст розробили та обґрунтували дидактичні основи впровадження методу. З 1929 по 1932 рр. метод проектів широко застосовувався у шкільній практиці, зокрема і в Україні. Сьогодні його широко застосовують у навчальних закладах США, Великобританії, Німеччини, Нідерландів та ін., а з 90-х рр. минулого століття – і в школах України.

Метод проектів – це педагогічна технологія, яка включає в себе комплекс пошукових, дослідницьких, графічних та інших видів робіт, виконаних з метою практичного або теоретичного розв’язання заданої проблеми.

Типологія навчальних проектів залежить від цілей і завдань навчання, отже, визначається кількома параметрами: за домінуючою діяльністю, за предметно-змістовим наповненням, за характером координації, за характером контактів, за кількістю учасників, за тривалістю.

Виконання проекту має певні етапи: постановка мети, планування роботи, виконання, перевірки результатів.

55

При анкетуванні вчителі звернули увагу на ряд специфічних особливостей використання методу проектів, серед яких те, що проектне навчання забирає набагато більше часу, ніж класичне класно-урочне, але це компенсується отриманими результатами.

Учитель при плануванні на навчальний рік має виділити провідну тему чи декілька тем, які будуть винесені на проектування.

Врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів є необхідною умовою при використанні методу проектів, оскільки вікові та індивідуальні особливості учнів впливають на тематику проектів, способи їх реалізації, взагалі на конкретні результати виконання того чи іншого проекту.

Варто зауважити, що найскладніше самостійно розподіляти обов’язки. У контексті проблеми врахування вікових та індивідуальних особливостей

учнів ми запропонувала тематику навчальних проектів у початкових класах (з розподілом за класами та темами), яка наведена у роботі на с. 20-21.

Пошук раціонального поєднання теоретичних знань та їх практичного застосування для вирішення конкретних проблем зробив цей метод популярним. Його широко застосовують у навчальних закладах США, Великобританії, Німеччини, Нідерландів та ін., а з 90-х рр. ХХ століття – і в школах України.

Активне включення учнів у зміст тих або інших проектів дає можливість засвоїти нові способи людської діяльності в соціокультурному середовищі.

Аналіз сучасного стану використання методу проектів показав, що значна кількість учителів мають недостатні знання методичних аспектів застосування методу проектів; окремі вчителі взагалі погано усвідомлюють сутність методу проектів; багато хто пов’язує проектну діяльність з обов’язковістю створення в кінцевому результаті веб-сайту або мультимедійної презентації.

Отже, вищезазначене дає змогу стверджувати, що використання методу проектів робить учнів активними учасниками навчального процесу, дозволяє мати свій власний погляд на інформацію, визначати мету й завдання і шукати їх розв’язання, дає змогу учням вчитися на власному досвіді й досвіді інших у конкретних справах, і безперечно, підвищує ефективність здобуття учнями знань, формування у них умінь та навичок, а також загальний розвиток особистості учня.

Література:

1. Башинська Т. Проектувальна діяльність – основа взаємодії учителя та учнів / Т. Башинська // Початкова школа. – 2003. – № 6–7. – С. 26–28.

2. Додусенко Н.О. Проектна діяльність у початковій школі / Додусенко Н. О., Нетужилова І.В. – Х. : Основа, 2010. – 223 с. – (Б-ка журн. „Початкове навчання та виховання”; Вип. 4 (76)).

3. Ісаєва Г. Метод проектів – ефективна технологія навчання [Електронний ресурс] / Г. Ісаєва. – Режим доступу : http://www.osvita.ua/school/technol/1415/05.10.2005.

4. Онопрієнко О. Метод проектів у початковій школі / Онопрієнко О., Кондратюк О. – К. : Шкільний світ, 2007. – 128 с.

5. Соценко Г. Метод проектів: сутність, вимоги до використання, етапи роботи / Соценко Г., Стребна О. // Початкова освіта. – 2006. – № 40. – С. 22–27.

56

ПРИЧИНИ СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

О.Ю. Колосовська Національна академія державної прикордонної

служби України ім. Б.Хмельницького, 512 група Науковий керівник: к.психол.н. В.В. Демський

«…Так, я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні…»

Багатьом потрібно взяти ці слова за девіз, адже варто жити і насолоджуватись життям, переживати складні і щасливі моменти і ні в якому разі не вдаватися до самогубства з будь-яких причини.

Життя людини. Що приховується в цьому понятті, що воно має на увазі? Що сприяло виникнення життя на Землі? Як виник рід людський?

З тисячоліття свого існування людство так і не змогло відповісти на ці та багато інших питань, але завжди знаходили пояснення тим чи іншим явищам , які їх спіткали, які вони спостерігали. Найбільш повною та доказовою виявилась теорія божественного походження людства. Мати життя – це велика радість. Отримавши цей дорогоцінний дар, ми розуміємо, що він прекрасний і складний. Життя включає в себе радість і печаль, воно вимагає ставитись до себе з великою відповідальністю. Не дивлячись на всі сучасні досягнення, неможливо досягнути усієї глибини її проявів.

Суїцид як спосіб кардинального розв’язання проблем відомий з давніх давен. Його феномен в різні епохи то суворо переслідувався, то ледве не возвеличувався, цікавим історичним фактом є академія Клеопатри в Єгипті під назвою «Сінопатенуменон», у якій збирались бажаючі позбавити себе життя. Взагалі відомо, що це хвороблива функція діяльності головного мозку. Протягом тривалого часу сформулювалось чітке визначення. Суїцид – це акт самогубства або спроби самогубства, який здійснюється у стані сильного душевного розладу або під впливом якогось сильного психічного захворювання.

Фахівці налічують велику кількість чинників, проблем, що мають відношення до суїцидальних спроб. Основними причинами суїцидальної поведінки людини є:

нерозділене кохання; страх перед майбутнім; самотність; конфлікти з батьками та друзями. У період студентського віку особливу увагу слід приділити кризам, які

пов’язані з навчанням, вони класифікуються в залежності від віку студента і курсу на якому він навчається.

57

Великою трагедією є самогубство дітей, які ще навіть не встигли сформуватися як особистості і з різних причин вдаються до суїциду.

Кожна людина має свою думку щодо суїциду в залежності від покоління(старше,покоління середнього віку, молодь) відношення значно різниться.

З метою корекції та профілактики суїцидальних дій на перший план висуваються завдання своєчасної діагностики. Достовірно визначити, чи будуть скоєнні суїцидні дії людини, практично не можливо, але суїцидні наміри можливо виявити під час спілкування з людиною, воно супроводжується такими словами: «Я не можу цього витримати», «Я не хочу більше жити».

У наш час дуже актуальною, важкою і болючою темою є самогубство(або суїцид). Кількість випадків самогубства серед підлітків у всьому світі зростає, і Україна - не виняток. Якщо людина серйозно замислилась над самогубством , то зазвичай про це можна здогадатися за характерними ознаками причини які можна ліквідувати, а в деяких випадках попередити. Кожен може зробити свій внесок для профілактики суїциду вислуховуючи, ставитись з уважністю до людини, підкреслюючи тимчасовий характер проблеми, обговорюючи проблеми.

Життя є даром від Бога. Але, безумовно, інколи воно здається більш тягарем, аніж даром. Головною причиною цього є егоцентризм та агресія оточення, що породжує втрату життєвого смислу, зневіру у змінах на краще, втому від нескінченної низки проблем та руйнівних для психіки стресів.

У своїй науковій роботі я намагалась зосередити увагу на такому антисоціальному вчинку особистості як самогубство, зокрема суїцидальній поведінці людини.

Слід зазначити, що негативна оцінка суїциду, яка панувала протягом усієї історії цивілізації, не змогла запобігти зростанню кількості актів самознищення. Ні церковний осуд, ні жорстке запобігання суїциду в епоху Пізнього Середньовіччя – жодна найжорстокіша міра покарання не змогла припинити поширення цього “чорного феномена”.

Всебічне вивчення феномена суїциду допоможе розробити нові методи попередження та корекції суїцидальної поведінки. Саме тому поряд із сучасними методами досліджень в суїцидології мають велике значення попередні дослідження цієї проблематики. Можна сказати, що думки про самогубство зникнуть, якщо людина приходить до розуміння існування інших прийнятних поглядів на життєві обставини, змінює ставлення до неможливого, справляється з гіркою пілюлею сорому та провини, а в цьому можуть допомогти вчителі, викладачі, батьки та друзі.

58

ЕЙДЖИЗМ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ В УКРАЇНІ

В.Л. Крисько Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група СР-31 Науковий керівник: викладач О.О. Корабльова

Ейджизм – це дискримінація людей за віком. Форми ейджизму: едалтизм – нанесення образи молодій людині за віковим критерієм, при якій

акцент робиться на молодості особи; джейнизм – надання переваги людям у віці в порівняно з молодими

особами; едалтоцентризм – перебільшений егоцентризм дорослого населення; педофобія – страх дітей; ефебофія – страх людей молодого віку; герентофобія – страх людей похилого віку [1]. Найчастіше ейджизм проявляє себе в оточенні, що може відобразитися на

безпечній життєдіяльності її членів. Традиційно вважають, що жертвами ейджизму є в першу чергу люди похилого віку. За оцінками експертів, від 133 до 275 мільйонів людей у світі щорічно стають свідками ейджизму.

Старіння населення – найбільш характерне демографічне явище сучасної епохи. Зниження рівня відтворення населення в поєднанні зі збільшенням абсолютної чисельності людей старшого віку зробило процес демографічного старіння практично незворотним, а різке зниження народжуваності в 90-ті роки ще прискорило цей процес.

Як і в усьому світі, демографічна ситуація в Україні набуває тенденції до збільшення відсотку людей похилого віку, що пов’язано з подовженням середньої тривалості життя. Україна належить до найбільш демографічно проблемних країн світу. За статистикою, в Україні кожний четвертий житель – пенсіонер за віком, а кожний п’ятий подолав 50-річний бар’єр. За відсотком людей 65 років і старше у структурі населення Україна посідає 11 місце у світі. З 1950 року кількість людей 60 років і старше в Україні збільшилася вдвічі, а до 2050 року їхня кількість потроїться. Також частка населення віком 80 років і старше порівняно з 1950 роком збільшиться з 1,3% до 7,5%.

За нашими спостереженнями негативне ставлення до представників періоду пізньої дорослості може проявлятися у вигляді пасивної або агресивної взаємодії оточуючих зі старими людьми. Діапазон цієї взаємодії може коливатися від байдужого або зневажливого ставлення мікросоціальних груп або окремих її членів до осіб літнього й похилого віку до непрямого або прямого насильства над ними.

Під непрямим проявом ейджизму ми розуміємо: обмеження юридичних, трудових і цивільних прав людей похилого віку;

59

1) порушення припустимих меж у фармакотерапії (наприклад, перевищення доз седативних або знеболюючих засобів, безконтрольне призначення препаратів без урахування їхньої доцільності й індивідуальних протипоказань для старих людей (антидепресантів, транквілізаторів, снодійних або інших психофармацевтичних засобів); перевищення строків тривалості прийому лікарських препаратів; несвоєчасний прийом ліків або відмова в них хворому та ін.);

2) халатне відношення при догляді за старими людьми, яке здатне спричинити фізичні або психічні травми (відсутність профілактики пролежнів, порушення гігієнічних норм утримування, психологічна й соціальна ізоляція (відмова в повноцінному спілкуванні, необхідних прогулянках, створення інформаційного вакууму та ін.);

3) порушення режиму харчування (відсутність збалансованого харчування з урахуванням потреб старого організму (вітамінів, клітковини, білків, необхідної кількості рідини, пропуск своєчасного прийому їжі та ін.)

4) пасивне ставлення до процесу хвороби або вмирання (небажання вживати необхідних заходів для порятунку здоров'я або життя старої людини).

До прямих проявів ейджизму ми відносимо: 1)соціальну агресію (неповажне ставлення в суспільстві до старих людей,

скоєння образливих, хуліганських дій стосовно них й ін.); 2)психологічний терор (дезінформація, залякування, образи, знущання,

підбурювання до суїциду); 3)економічне насильство (позбавлення фінансової волі, скоєння

кримінальних дій (фінансовий шантаж, вимагання, злодійство), трудова експлуатація);

4)насильницьку ізоляцію (соціальну, фізичну, психологічну та інформаційну ізоляцію);

5) позбавлення можливості реалізації гігієнічних вимог і потреб; 6) позбавлення відпочинку або сну; 7) позбавлення їжі або води; 8)застосування прямої фізичної сили (жорстоке ставлення, позбавлення

рухів (зв'язування), сексуальне насильство, заподіяння навмисних тілесних ушкоджень);

9)відмова в необхідному лікуванні, позбавлення медичної допомоги (пасивна евтаназія);

10) вбивство [2]. Нами було проведено опитування в студентському середовищі, у якому

взяли участь 30 осіб. Отримані дані свідчать про превалювання негативного ставлення до старості в нашому суспільстві. На нашу думку, негативне ставлення в соціумі до старшого покоління, яке представляє третій і четвертий вік, не тільки свідчить про недостатній рівень культури, але й, чинить деструктивний психологічний вплив на осіб літнього й похилого віку, які є часткою кожного суспільства. Це не тільки перешкоджає повноцінному проходженню ними адаптації в період пізньої дорослості, але й, при певних

60

негативних складових (наприклад, хвороба, самотність та ін.), навпаки, сприяє соціально-психологічній дезадаптації особистості в старості.

Щодо типологій ейджизму, то виділяють ейджизм індивідуальний і колективний; явний і неявний (прихований); реальний і уявний; одноразовий, багаторазовий, що триває протягом років і т.п. Ейджизм може мати такі форми: психологічне, фізичне, економічне та сексуальне насильство. Часто ейджизм виявляється як комбінація фізичної, сексуальної або емоційної образи. Кожний з цих видів ейджизму може однаково приносити біль, і неможливо розділити його силу за ступенем дії.

Що стосується законодавчих аспектів превенції ейджизму, то принцип рівності людей проголошувався ще у роботах грецьких філософів. Але як окрема категорія «людські права» (тобто права, які належать людині від народження) виникла у часи Просвітництва, тобто у 18-му сторіччі. Кроками до утвердження людських прав як окремої категорії права стали хартії, які ще не урівнювали у правах всіх людей, але утверджували свободи, належні певним категоріям за соціальним чи релігійним статусом.

У Всесвітній Декларації Людських Прав, прийнятій і проголошеній Організацією Об'єднаних Націй у 1948 році, першою статтею стверджується: «Всі людські істоти народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах».

Перейдемо до категорій і документів, які тим чи іншим чином пов'язані з забороною дискримінації. Одним з найважливіших, фундаментальних принципів у галузі людських прав є принцип рівності, яка визнається загальним правом людських істот. Рівність передбачає відсутність дискримінації, і принципи рівності і відсутності дискримінації є взаємодоповнюючими. Так, рівність перед законом означає, що до однакових фактів має бути однакове ставлення, а відсутність дискримінації означає, що будь-яке розрізнення чи диференціювання забороняються без належного і об'єктивного виправдання. Для запобігання поширення та розвитку ейджизму в Україні, прийнято Закон «Про запобігання дискримінації щодо осіб літнього і похилого віку в Україні», який гарантує особам літнього і похилого віку захист від дискримінації та рівні з іншими громадянами можливості в усіх сферах державного і суспільного життя.

Отже, ейджизм масштабна проблема, яка має місце в сучасному соціумі. Статус людей похилого віку дещо знизився, що проявляється в першу чергу в байдужому ставленні молоді до людей похилого віку. Інша ситуація спостерігається в зарубіжних, високорозвинених країнах де для людей похилого віку створені всі умови для їх повноцінного розвитку та самореалізації.

Література:

1. Дискримінація за віком [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/

2. Nelson T. (Ed.) Ageism: Stereotyping and Prejudice against Older Persons. – MIT Press, 2002.

61

ОСОБИСТІСНІ ЯКОСТІ, ПРОФЕСІЙНІ ЗНАННЯ ТА ВМІННЯ ЯК ВИЗНАЧАЛЬНІ ЧИННИКИ ПРОФЕСІОНАЛІЗМУ МАЙБУТНЬОГО

ФАХІВЦЯ-ПСИХОЛОГА

А.А. Кутей Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ПС-51

Науковий керівник: к.психол.н., с.н.с. С.М. Будник

Професія психолога є однією з найактуальніших професій сьогодення. У нашій країні проблема підготовки психологів найбільшу актуальність набула останнім часом, оскільки заявились предметні сфери, де знадобилась допомога кваліфікованих фахівців-психологів.

Будь-який студент, який обрав шлях психолога, вступаючи до ВНЗ ще розмито розуміє особливості, вимоги, які несе у собі обрана професія. Як показують спеціальні дослідження і практика, уявлення більшості студентів-першокурсників психологічних факультетів про психологію та майбутню професійну діяльність часто мають у своїй основі різноманітні міфи. Ці міфи про професію психолога не виникають звісно на пустому місці, вони ґрунтуються на побутових думках, чутках, відомостях з телепередач і псевдопсихологічних книжок [4, с. 220].

Міф перший: часто вважається, що психологія – це наука, яка все знає про людину, її душу, а психолог-професіонал, котрий володіє цією наукою «бачить людей наскрізь». Психолог така ж людина як і всі, звісно він багато чого насправді може бачити у людській душі краще, ніж ті, хто психологією не займається, бо він про це спеціально роздумує, це досліджує і з цим працює.

Міф другий: психолог – це людина, що від природи наділена особливими здібностями до спілкування з іншими людьми, добре їх розуміє. Справді задатки відіграють важливу роль, про те говорити, про природні основи здібностей до ефективного спілкування і співпереживання (емпатії) щонайменше непросто, щоб не сказати, що важко. Інша річ, що психологу справді важливо володіти певними здібностями до спілкування, розуміння інших та ін..

Міф третій: психолог – це людина, яка вміє керувати поведінкою, відчуттями, думками інших, спеціально цього навчена та володіє відповідними психологічними техніками. Дійсно психолог володіє різними способами впливу на поведінку інших. У психології були напрацьовані певні способи, що дозволяють створити ситуацію довіри і доброзичливості, запобігання конфліктів між людьми.

Міф четвертий: психолог – людина, котра досконало знає саму себе та володіє собою за будь-яких обставин, у складних чи надзвичайних ситуаціях. Знати себе «до кінця» неможливо. Але психолог повинен знати власні

62

прагнення, цінності, можливості тощо, щоб у роботі з іншою людиною не розв’язувати свої неусвідомлені особистісні проблеми, а саме допомагати іншому (клієнтові), тобто він мусить бути гармонійною, цілісною особистістю. Що ж до оволодіння собою у будь-якій ситуації – це вже зі сфери надлюдського, хоча у психології дійсно розробляються різні методи саморегуляції поведінки, володіючи якими людина у складних ситуаціях справді поводиться впевненіше.

Міф п’ятий: психолог – мудрець, котрий знає про життя більше за інших, і його місія – вказувати на істинний шлях порадами і повчанням людям, які страждають чи збилися на життєвому шляху. Психолог – не священик і не має права говорити від імені Божого. Він не має права нав’язувати свій шлях і своє світобачення, бо воно може бути помилковим, а може лише допомогти іншому побачити власне Я і знайти вихід зі складної життєвої ситуації.

Професія психолога належить до класифікацій професій у системі «людина-людина». Головний зміст праці у даній професійній сфері складає уміння активно взаємодіяти з людьми, спілкуватись. Психолог – це більше ніж професія. Професія психолога це покликання. І хоча існують певні вимоги до професії, а саме по-перше, щоб стати справжнім професіоналом, потрібно завершити ВНЗ. На сьогоднішній день на території України функціонує багато факультетів і відділень психології.

Освітня програма підготовки фахівця складається з дисциплін державного компонента дисциплін на вибір студента, а також факультативних дисциплін. Згідно з новим державним стандартом до числа обов’язкових для вивчення загально професійних дисциплін для студентів психологів входять: вступ до спеціальності; загальний психологічний практикум; історія психології; зоопсихологія; порівняльна психологія; вікова психологія; педагогічна психологія; соціальна психологія; психологія праці; клінічна психологія; загальна психологія; експериментальна психологія; психогенетика; психологія особистості; психодіагностика; методологічні основи психології; математичні методи у психології; спеціальна психологія; психофізіологія; методика викладання психології та ін.. Також освітня програма підготовки фахівця передбачає вивчення студентом циклів загальних гуманітарних і соціально-економічних дисциплін; циклу загальних математичних і природничо-наукових дисциплін, циклу дисциплін спеціалізації; факультативи.

Держстандарт висуває вимоги до професійної підготовки фахівця: на основі здобутих теоретичних знань, навичок дослідницької роботи та інформаційного пошуку вміти орієнтуватись у сучасних наукових концепціях, грамотно ставити та розв’язувати дослідницькі і практичні завдання; брати участь у практичній прикладній діяльності, володіти основними методами психодіагностики, психокорекції і психологічного консультування; володіти комплексом знань і методикою викладання психології у ВНЗ [4, с.222].

По-друге особистість психолога відіграє важливу роль у його професійній діяльності, адже щоб бути справжнім професіоналом у цій справі потрібні не тільки знання, а й певні особистісні якості. Адже професія психолога за своєю

63

суттю зорієнтована на допомогу іншим людям у розв’язанні їхніх найскладніших душевних та життєвих проблем.

Вимоги щодо особистості фахівця-психолога охоплюють емоційну, інтелектуальну, спонукальну сфери, психічні процеси, характерологічні, морально-естетичні аспекти. Професія психолога потребує таких властивостей особистості, які забезпечували б успішну взаємодію з людьми. Це зокрема (гармонійність, цілісність розвитку особистості (духовні та моральні цінності, цілісність і гармонійність Я-концепції, розвинута особистісна рефлексія, адекватна самооцінка, сензитивність та емпатійність взаємодії з іншими людьми, автентичність, врівноваженість, багата уява, інтуїція, високий рівень інтелекту, толерантність до фрустрації, відсутність внутрішніх конфліктів, які зумовлюють спотворене сприйняття іншої людини, конгруентність, об’єктивність, гнучкість та ін. [1-5].

Психолог не народжується психологом, він ним стає, тому всі якості, здібності, схильності до цієї професії можна розвинути. Щоб стати справжнім професіоналам потрібно постійно розвиватись, поповнювати кошик своїх знань, умінь та навичок. Сучасному фахівцеві-психологу – і науковцеві, і практику, і студенту-психологу слід постійно стежити за новинками у психології, і не тільки стежити, а й активно самому пропонувати свої ідеї, впроваджувати їх у реальність, ділитись своїм досвідом і знаннями з іншими, друкуватись у різних виданнях та ін.. Підвищити рівень своєї підготовки, особливо у сфері практичної психології, можна зараз у межах різних недержавних психологічних організацій, на численних тренінгах і конференціях, семінарах, психологічних школах.

Професія психолога – це спосіб життя, тому потрібно бути унікальним і бути самим собою у здійснені своєї роботи

Література:

1. Психологія: вступ до спеціальності : Навчальний посібник / В.Й. Бочелюк, В.В. Зарицька – К. : Центр учбової літератури. – 2007. – 288 с.

2. Дуткевич Т.В., Савицька О.В. Практична психологія: Вступ до спеціальності. 2-е вид. Навч. посіб. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – 256 с.

3. Основи практичної психології / В.В. Панок, Т. Титаренко, Н. Чепелєва та ін.: Підручник. – 3-тє вид., стереотип. – К. : Либідь. – 2006. – 356 с.

4. Савчин М.В., Гаврик З.С. вступ до спеціальності: психолог, практичний психолог:Навчальний посібник. – Івано-Франківськ : Місто НВ. – 2007. – 400 с.

5. Практична психологія : Введення у професію: Навч. посібник. 2-е вид. – К. : Каравела. – 2010. – 232 с.

64

ПРОБЛЕМА КОМУНІКАЦІЇ В СОЦІАЛЬНІЙ МЕРЕЖІ «VKONTAKTE»

К.О. Лащук

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група СР-11 Науковий керівник: викладач І.О. Яворська

Проблема живого спілкування є дуже загостреною у наш час. З розвитком

нових технологій людство все більше і більше надає пріоритети спілкуванню по електронних пристроях. Таке спілкування не дає можливості проявити, виразити, свої емоції, стани, почуття. Все це призводить до того, що людина як особистість немає змоги реалізуватися, а це в свою чергу призводить не тільки до самотності але й до залежності у такому спілкуванні. Розглядаючи одну із соціальних мереж можна з острахом заявити, що та кількість людей, яка там зареєстрована є на 64,8% – людьми залежними від цієї мережі. Відповідно, оцінка, розгляд та досліджування проблем в цій мережі є актуальною для сучасності.

Перебування в соціальній мережі є неможливим без спілкування та передання інформації. Отже, кожен з цих процесів повинен мати своє пояснення.

Спілкування – це багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який передбачає обмін інформацією, певну тактику і стратегію взаємодії, сприймання і розуміння суб’єктами спілкування один одного [1].

У процесі спілкування виділяють три взаємопов’язані аспекти – комунікативний, інтерактивний і перцептивний [2; 3; 4].

Комунікативний аспект – характеризує спілкування як діалог за допомогою мовних і немовних засобів.

Інтерактивний аспект – характеризує спілкування як кооперацію або ж конкуренцію;спілкування як взаємодія шляхом зараження, навіювання, переконання, наслідування.

Перцептивний аспект – характеризує спілкування як ідентифікацію і рефлексію. Спілкування і каузальна атрибуція, настановлення, ефекти ореолу, стерео типізації, атракції (симпатія, дружба, кохання).

Розглядаючи кожен з цих аспектів ми бачимо психологічне пояснення спілкуванню.

Звичайно перебування в мережі викликає ще велику низку психологічних порушень та станів збудження. Одними з них є: ейфорія, дистимія, дисфорія, фрустрація, фобія, стрес, тривога, ажитація, афективний застій, алекситимія тощо. Кожен з цих станів несе загрозу для життя [5].

Статистичні дані вказують на те, що майже кожен третій зареєстрований, а загалом їх є більше 182154666 зареєстрованих осіб, підпадає під цей психологічний вплив. Кількість зареєстрованих щодня збільшується, що вказує

65

на певну залежність та тягу до електронного спілкування. Так, як за реєстрацією ніхто не слідкує то ми можемо побачити, що загалом вік в мережі є необмеженим, це загалом від 4 до 86 років. Також є необмеженою кількість друзів що зайвий раз вказує на те, що інформація одне про одного є недостовірною.

Важливу роль також відіграє статус, який залежить від кількості переданої інформації. Чим більша кількість інформації про користувача мережі тим популярнішим є абонент.

Разом з тим кількість переданої інформації одне одному несе за собою інколи непередбачувані наслідки, зокрема це суїцидальні вчинки, неврозні захворювання, неконтрольовану роздратованість та шизофренію.

Загальна кількість часу у мережі також необмежена. За достовірними даними це приблизно 20 годин. При наявності постійного доступу до мережі у дітей цей час становить – 1-12 годин, у підлітків – 1-14 годин, у дорослих – 2-20 годин на день. Ще зареєстровані випадки коли кількість перебування у мережі перевищувала більше 100 годин.

Більшість абонентів контакту є учасниками запропонованих ігор, що також є проявом залежності.

Так сам процес комунікації – це розвиток на основі потреби у спілкуванні, бажання ділитись думками та переживаннями, почуттями симпатії та поваги, вдячності.

Спілкування реально включене не лише в спільну діяльність, а й у процеси формування людських спільностей.

Не тільки спілкування, але й прояв емоцій та людських здібностей одне одному допомагають збагаченню енергією людського життя. Вплив зовнішнього середовища часто викликає світоглядно – моральні стани, що збуджують людину до життя.

Опираючись на той фактор, що всесвітньо відома мережа є загрозою для суспільства, ми можемо оцінити та конкретизувати проблеми, які вона спричиняє. Невміння висловити та вислухати думку кожного – це головна причина всіх побічних ефектів.

Література:

1. М'ясоїд П.А. Загальна психологія – К.: «Вища школа», 2000 р. – 210 с. 2. Андреева Г.М. Социальная психология. – Изд-во. Москва, 1988 г. – 432 с. 3. Андреева Г.М. Социальная психология. – М.: Аспект-Пресс, 1997 г. – 376 с. 4. Парыгин Б.Д. Основы соціально-психологической теории. – М.: Мысль, 1971 г. –

С. 174-345. 5. Копець Л. В. Психологія особистості. – 2-ге видання, К., 2008 р. – С. 222-223.

66

ПРОБЛЕМА КОМУНІКАЦІЇ ПІДЛІТКІВ З ВЧИТЕЛЯМИ

І.В. Лисюк Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ПС-51 Науковий керівник: к.психол.н. Р.П. Попелюшко

Потреба в спілкуванні являється суто людською потребою, яка будується на

фундаментальній основі прагнення людей до спілкування і співпраці. Мотиви, які обслуговують її, можуть бути взаємовиключними і взаємодоповнюючими, від егоїстично-маніпулятивних до альтруїстично-безкорисних. Зав’язуючи стосунки з іншими, людина може прагнути до того, щоб домінувати, справляти враження, підтримувати імідж дружелюбної і добросовісної людини.

Комунікація – (від латинського communico – спілкуюсь з ким-небудь) це різновид взаємодії між певними суб’єктами (передавач, реципієнт), за посередництвом певного об’єкта [1, с. 58].

Комунікація охоплює більше, ніж обмін словами. Вся поведінка передає якесь повідомлення, а тому є формою спілкування. У спілкуванні людина краще пізнає інших і саму себе, формується як особистість, одержує знання про навколишній світ, засвоює соціальні, моральні, культурні цінності суспільства. Цей процес має багато аспектів і триває все життя.

Хоча спілкування стало предметом інтенсивних розробок останніх десятиліть, воно не є новою проблемою для вітчизняної психології. Дослідження в цій царині ведуть свою історію від В.М. Бехтерєва, В.Н. М’ясищева, Б.Г. Ананьєва до Г.М. Андреєвої, О.О. Бодальова, П.П. Петровської, Т.С. Яценко та інших науковців, які розробляють проблеми спілкування сьогодні.

Підлітковий вік – це один з найважливіших етапів життя людини. В ньому багато джерел і починань всього подальшого становлення особистості. Вік цей нестабільний, ранимий, важкий і виявляється, що він більше, ніж інші періоди життя, залежить від реальностей довкілля [2, с. 151].

Підлітковий вік охоплює періоди від 11-12 до 14-15 років, що відповідає середньому шкільному вікові, тобто 5-9 класам школи. У цей період в особистості дитини відбуваються складні і суперечливі зміни, на підставі чого його ще називають важким, критичним, перехідним. Така оцінка зумовлена багатьма якісними змінами, нерідко пов’язані з докорінним ламанням попередніх позицій, особливостей активності, інтересів і стосунків дитини. Відбуваються вони за порівняно короткий час, здебільшого бувають несподіваними і надають процесові розвитку стрибкоподібного, бурхливого характеру. Майже завжди ці зміни супроводжуються появою у підлітка суб’єктивних труднощів. Ускладнюється і його виховання, скільки підліток не підкоряється ефективним щодо молодших школяра впливам дорослих, у різних формах проявляє непослух, опір і протест. Ця особливість проявляється в

67

фізичному, розумовому, моральному, соціальному та духовному розвитку особистості.

Підліток, як правило, не погоджується на характерні для дитинства нерівноправні стосунки, оскільки вони не відповідають їх уявленням про власну дорослість та самостійність. Вони вимагають поваги до власної особистості та людської гідності, довіри та самостійності, тобто істотно обмежують права дорослого та розширяють свої власні [3, с. 79].

Характер взаємин з учителями і суб’єктивне ставлення до них змінюються протягом середнього шкільного віку. З роками підлітків все більше хвилюють особистісні та професійні якості педагога. При цьому професійні якості педагогів у цілому задовольняють підлітків, а особистісні не завжди. Невдоволеність особистісними якостями педагогів сприймаються ними частіше всього як проблема «справедливості» вчителя. Помітно, що з віком складається ситуація нарощування потреби в особистісному спілкуванні підлітків з педагогами і неможливість її задовольнити.

На початку підліткового віку між вчителями та учнями виникають певні суперечності. Якщо у дорослих зберігається ставлення до підлітка як до дитини, то, з одного боку, це гальмує розвиток соціальної дорослості підлітка, а з іншого – вступає у суперечність з уявленнями підлітка щодо ступеня власної дорослості. Саме це протиріччя є джерелом конфліктів і труднощів у стосунках дорослого і підлітка. Конфлікти виникають через розбіжності їх уявлень про ступінь самостійності підлітка.

Виділяють також певні особливості міжособистісного спілкування педагога і учня. Серед цих особливостей варто зазначити, спочатку причини упередженого ставлення педагога до підлітка чи старшокласника. Упередженість недопустима у педагогічному спілкуванні. Вона є наслідком особливої психологічної установки вчителя, учасником якої часто бував він сам.

Наведемо декілька причин такої установки [4, с. 143]: 1. Неправдиві стереотипи до сприйняття людини за зовнішніми даними.

Скажімо, цей – в окулярах, значить розумний, цей – спортсмен з вигляду, значить не розумний і т.д. Установка на зовнішність часто стає причиною помилок, що з рештою, відображаються у педагогічному прорахунку.

2. Приписування достоїнств чи недоліків людині, виходячи лиш з її соціального статусу. У цьому випадку учень або студент опиняється не в кращому становищі: їх соціальний статус менший від нашого.

3. Суб’єктивізм, штампи, трафарети, попередня інформація, яку педагог отримує про учня, студента. Слідуючи за ними педагог стає на неправильний шлях педагогічного спілкування або взагалі виявляється за його межами. Необхідно перевірити будь-яку інформацію і переоцінити попередні установки, щоб пізнати реальну людину, її плюси і мінуси і будувати спілкування опираючись на плюси , усвідомлюючи, кожна людина в чомусь є кращою за інших, в тому числі кращою тебе самого.

Одним з головних механізмів розуміння людьми один одного є емпатія. Особлива роль емоційних зв’язків в становленні особистості та побудові

68

міжособистісних відносин підкреслюється в багатьох роботах різних напрямів. Саме співпереживання, емпатія дозволяє співрозмовникам вступати в глибоке, емоційно насичене спілкування і тому може бути найкращою основою особистісного контакту в діалозі (М.М. Бахтін, Є.А. Ножин, Т.А. Флоренська).

В педагогічному аспекті науковці розглядають емпатію як особистісну якість вчителя, що забезпечує продуктивність його професійної діяльності (В.А. Кан-Калік, В.С. Каспіна, Е.А. Клімов, А.Г. Ковальов), з одного боку, та як різновид педагогічних здібностей – з іншого (Ф.Н. Гоноболін, Н.І. Гуткіна, Н.В. Кузьміна). «Причини виникнення конфліктних ситуацій між вчителями та учнями підліткового віку» – висвітлюється загальний напрям експериментального дослідження, обґрунтовується доцільність використання застосованих методичних прийомів констатуючого та формуючого експериментів.

Одним із чинників, який дозволяє конструктивно розв’язувати конфліктні ситуації, є розуміння вчителем особистості учня, що виявляється у пізнанні особистості з урахуванням даних наукової психології, відображенні стійких інтегральних властивостей особистості, а не тільки перехідних її станів; виявленні провідних цілей та мотивів поведінки; встановленні зв’язків між вчинками та особистістю учня в цілому; об’єктивності суджень; вмінні бачити приховані резерви розвитку учня; проектувати подальший розвиток його особистості.

Таким чином, кожен вчитель повинен пам’ятати, що його учень – це індивідуум, який потребує уваги, розуміння, взаємоповаги, допомоги у здійсненні того чи іншого вчинку, в усвідомленні своєї сутності та сутності життя.

Література:

1. Волянська О.В. Соціальна психологія : навч. посіб. / О.В. Волянська, А.М. Ніколаєвська – К. : Знання, 2008. – 275 с. – (Вища освіта 21 сталіття)

2. Вікова та педагогічна психологія : навч. посіб. / [О.В. Скрипченко, Л.В. Долинська, З.В. Огороднійчук та ін.]. – 2-ге вид. – К. : Каравела, 2008. – 400 с.

3. Заброцький М.М. Вікова психологія : навч. посіб. / М.М. Заброцький – К. : МАУП, 1998. – 92 с.

4. Цимбалюк І.М. Психологія спілкування : навч. посіб. / І.М. Цимбалюк – К. : Вид-во «Професіонал», 2004. – 304 с.

69

СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ ПРОФІЛАКТИКИ НАРКОМАНІЇ СЕРЕД ПІДЛІТКІВ

Я.І. Лукіянчук

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група СР-31 Науковий керівник: викладач О.О. Корабльова

Етимологічно термін «наркоманія» пов'язаний з поняттям «наркотик» (від

грец. narkotikos – заколисливий). Однак термінологічна невизначеність виникає відразу ж, як тільки мова заходить про препарати, що не відносяться до групи опію, тому що серед засобів, віднесених до наркотиків, лише опіати й ноксирон мають снотворний вплив. Інші ж препарати по своїй фармакологічній активності є психостимуляторами. Нині термін «наркотична речовина» (наркотик) застосовується стосовно тих отрут або речовин, які здатні викликати при їхньому вживанні снотворну, болезаспокійливу або збудливу дію. Аналіз медичної літератури дозволяє дати визначення наркоманії як групи захворювань, які викликані систематичним вживанням наркотиків і проявляються синдромом зміненої реактивності, психічною й фізичною залежністю, а також деякими іншими психосоматичними й соціальними особливостями. У традиційній наркології наркоманія розглядається як невиліковна хвороба, з більш-менш тривалими ремісіями.

Проблеми, пов'язані з вживанням наркотиків, стали сьогодні загрозливим викликом українській нації і держави. Особливо гостро в сучасному суспільстві постала проблема наркоманії, яка перетворилася на проблему всіх верств населення, починаючи з людей, що живуть за межею бідності та закінчуючи заможними людьми.

Відносно нашої країни ця проблема є особливо актуальною, що пов'язано з недостатньо високою культурою суспільства, а також із певними світоглядними уявленнями людей стосовно наркотиків, із стереотипами громадської думки щодо ставлення до споживачів цих речовин. Вирішення цієї проблеми залежить від позиції всього людства і ступеня усвідомлення важливості її кожною людиною. Особливо це стосується молоді, розуміння нею своєї відповідальності за майбутнє Вітчизни, здоров'я нації, формування духовних цінностей, усвідомлення визначальної ролі здорового способу життя та формування індивідуальної поведінки кожної молодої людини на цих засадах.

На сучасному етапі проблему зловживання психоактивними речовинами необхідно розглядати, перш за все, як проблему особистості, акцентувати увагу на профілактиці, яка дає можливість зберегти фізичне і духовне здоров'я. Епідемія наркоманії в Україні набуває все більшого розмаху: за даними експертів нині кількість споживачів психоактивних речовин сягає понад 500 тисяч осіб переважно молодого віку. У світі нині немає жодної країни, яка б могла доказово заявити, що їй вдалося подолати це зло. На жаль, не становить

70

винятку й Україна. Людина не народжується наркоманом. Що ж штовхає її на перший крок зближення з наркотиками? Звідки беруться в суспільстві наркомани і токсикомани? Багато соціологів, психологів, лікарів намагаються дати відповіді на ці запитання. Однак однозначної відповіді немає. Причини наркоманії, шляхи і механізми їх поширення складні і різноманітні.

Лікування наркоманії в більшості випадків не приносить успіху. Застосовувані в спеціалізованих клініках методики лише при активній позиції самого хворого. Але й у таких випадках після одужання частими є рецидиви. Також були марними всі зусилля по боротьбі з виробництвом і збутом наркотиків.

Боротьба з наркоманією ведеться, передусім, на законодавчому рівні – практично в усіх країнах передбачені жорсткі кримінальні санкції за виробництво і розповсюдження наркотичних речовин.

З метою перевірки ефективності тренінгових методів в профілактиці наркоманії серед підлітків нами здійснено комплексну роботу:

1. Проведено експериментальну діагностику підлітків щодо схильності вживання учнів 6-8 класів наркотичних речовин, НВК № 2 у кількості 200 осіб.

2. Проведено тренінг профілактики вживання наркотичних речовин. 3. Проведено повторну діагностику схильності учнів до вживання

наркотичних речовин. За результатами виявлення схильності до вживання наркотичних речовин

отримано наступні результати (табл.1). Таблиця 1

Експериментальна діагностика рівня схильності учнів до вживання наркотичних речовин

Рівень схильності учнів до вживання наркотичних речовин

Відсоток учнів

Низький 10% Високий 57% Середній 33%

Після діагностики було проведено тренінг з профілактики вживання

наркотичних речовин. У проведенні тренінгового заняття прийняло участь 25 учнів.

З метою перевірки ефективності тренінгової програми проведено контрольну діагностику схильності учнів до вживання наркотичних речовин (табл. 2).

71

Таблиця 2 Контрольна діагностика рівня схильності учнів

до вживання наркотичних речовин Рівень схильності учнів до вживання наркотичних

речовин Відсоток учнів

Високий 30% Середній 33% Низький 37%

З метою визначення ефективності тренінгової програми здійснено порівняльний аналіз контрольних і експериментальних показників діагностики (рис. 1).

0

10

20

30

40

50

60

Низький рівень Середній рівень Високий рвень

Результати експерементальної діагностики

Результати контрольної діагностики

Рис. 1. Порівняльний аналіз результатів експериментальної та контрольної діагностики рівнів схильності учнів до наркотичної залежності

В результаті порівняльного аналізу можна зробити висновок, що після

проведення тренінгової програми зріс відсоток учнів з низьким рівнем схильності до вживання наркотичних речовин і зменшився відсоток учнів з високим рівнем схильності до вживання наркотичних речовин, що свідчить про високу ефективність використання тренінгових методів з метою профілактики наркоманії в учнівському середовищі.

72

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ МОЛОДОЇ СІМ’Ї

М.В. Мазур

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група СР-31 Науковий керівник: викладач О.О. Корабльова

Сім'я – це одна з найважливіших форм організації життя людей, яка має

фундаментальне значення як для індивіда, особистості, так і для суспільства. Сім'я – це така спільність людей, яка спирається на шлюбний союз, на родинні зв'язки, на різноманітні відносини між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми, між самими дітьми, між іншими членами сім'ї, які живуть разом і спільно ведуть господарство.

Сім'я дає змогу задовольнити значну частину фізичних і духовних потреб людини. Це найбільш надійний духовний притулок особи. Англійці кажуть: "Мій дім – моя фортеця". Сім'я, дім – це коло особистісно значимих людей, де кожного з нас чекають, люблять, готові зрозуміти і допомогти, де є однодумці, друзі, де панують взаємоповага, взаємна моральна і правова відповідальність. Це певна сукупність людей, які живуть одне для одного, які віддають своє життя одне одному і життя яких не просто спільне, а значною мірою єдине. Чоловік і дружина живуть одним життям. Діти – це істотна частина життя матері і батька. Життя матері і батька – це істотна частка життя дітей. Причому і матеріального, і економічного, і духовного [1].

Згідно з Законом України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», молода сім'я – це подружжя, в якому вік чоловіка та дружини не перевищує 35 років, або неповна сім'я, в якій мати (батько) віком до 35 років.

Результати наукових досліджень, досвід роботи в психологічній консультації з питань шлюбу і сім’ї м. Хмельницького, самостійні дослідження дозволили виділити і описати сучасні тенденції у функціонуванні української сім’ї [2]:

- все більшого розвитку набуває неповна і позашлюбна сім’я; - багато чоловіків і жінок свідомо не вступають у шлюб, а задоволення

потреби в коханні пов’язують із пошуком сексуального партнера, а не створенням сім’ї;

- дошлюбна поведінка молоді характеризується активними сексуальними пробами на фоні недостатньої психосексуальної обізнаності;

- зростає кількість молодих сімей (до 39%), основним мотивом укладання шлюбів яких було “народження дитини”. За нашими даними значна доля таких сімей (до 31%) розпадається протягом трьох років;

- серед мотивів вступу в шлюб у молоді домінують раціональний і матеріальний розрахунок;

73

- у дошлюбній поведінці молодих людей спостерігається неадекватно завищені вимоги до особистості партнера і до шлюбу в цілому (частіше у жінок), що веде до відмови від створення сім’ї і самоактуалізації особистості в професійній діяльності;

- протилежність мотивів, цілей, функціонально-рольових позицій, особистісних характеристик молодого подружжя все більше ускладнює адаптації до шлюбу, зменшує гнучкість і толерантність партнерів, скорочує тривалість адаптивного періоду молодої сім’ї, наближає їх до розлучення;

- “хвороба сім’ї” понижує її психотерапевтичну функцію і здатність самостійно долати труднощі і переборювати кризові періоди;

- сучасна сім’я характеризується дезінтегрованістю і незахищеністю її членів перед зовнішніми факторами;

- аналізуючи якісні показники сімей, відмічено, що середню молоду сучасну сім’ю відрізняє: закритість, консервативність, дисгармонійність, корпоративність у відносинах;

- погіршуються батьківсько-дитячі відносини; - значна частина молоді орієнтована на повторний шлюб і позашлюбні

зв’язки (у випадку, якщо шлюб невдалий). Виділяють найбільш значущі соціально-психологічні проблеми сучасної

молодої сім’ї: однією з найважливіших проблем на сьогодні є проблема житла. Особливо важко знайти вихід із цієї ситуації сучасній молоді. Саме цей осередок суспільства не має високих заробітків, але всіма силами прагне заощадити на купівлю омріяної квартири; також проблеми матеріального забезпечення; складності в адаптації до сімейного життя, та інші [3].

Якщо ви бажаєте, щоб ваша сім’я була щаслива, пам’ятаєте: для того, щоб створити сім’ю потрібен один день, а зміцнити і добудувати її – все життя.

Ось, до прикладу, довгоочікуване весілля залишилось у вашій пам’яті та на фотографіях, ви кожного ранку просинаєтесь поряд з коханою людиною, а на безіменному пальці красується новенька обручка, - всі наявні ознаки того, що ваше сімейне життя почалося.

Спочатку вас переповнюють почуття ніжності та ейфорії, яка незабаром пройде, а на зміну їй прийде реальність, тобто ви побачите партнера у всій його красі. Тут головне не розчаровуватися, а прийняти його таким, яким він є, тому що, погодьтеся, ніхто не ідеальний.

У сімейному житті неможливо обійтися без делікатності, тактовності, щирості та повазі один до одного. Про те, що не подобається або приносить дискомфорт, краще обговорити з партнером, а не замикатися в собі і тихо накопичувати злість. Щира та відверта розмова завжди краща за вперте мовчання.

Важливим є вчасно зрозуміти, що ви тепер одна сім’я, а не опозиційні сторони, ви знаходитесь з одного боку барикад, які створює саме життя. Перевчити за своїм баченням дорослу людину, яка має власні сталі погляди на життя і сформоване «я», практично неможливо. Так, ви тепер багато речей робите разом, але це не означає залежність одне від одного, це – доповнення

74

один одного. Ви особистості, яким потрібно мати і свій власний простір для реалізації мрій, бажань, просто бути собою. Так створюється гармонія в сім’ї: ви одне ціле, але водночас кожен є особистістю.

Тому запам’ятайте такі поради [5]: Порада 1. ПРИКЛАДІТЬ ВСІХ ЗУСИЛЬ, ЩОБ НЕ РОЗПОЧАТИ

КОНФЛІКТ. Посваритися з коханою людиною дуже просто і причин для цього можна

знайти велику кількість. Вартує тільки звернути увагу на звички партнера, які нам не подобаються. Але нетерпимість до звичок іншого свідчить про те, що власні ми вважаємо добрими і про наше бажання за будь-яку ціну змусити партнера змінити свої. Змиріться з ними або щиро поговоріть про те, що вас найбільше нервує.

Навіть, якщо ви впевнені у тому, що праві, можливо, в деяких випадках, краще промовчати, ніж дати можливість конфлікту спалахнути між вами.

Порада 2. ЗАВЖДИ ВРАХОВУЙТЕ НАСТРІЙ ПАРТНЕРА. Труднощі на роботі, нестача грошей, проблеми зі здоров’ям можуть

спричинити конфлікти між вами. Але в будь-якому разі, поставте себе на місце коханої людини, погляньте на ситуацію її очима. Можливо, з точки зору партнера, він чинить правильно. Такий підхід часто допомагає уникнути сварок.

Порада 3. ВЛАШТУЙТЕ СОБІ ГЕНЕРАЛЬНЕ ПРИБИРАННЯ. Незадоволення собою, невпевненість в собі робить людину дратівливою.

Тоді вона нехотячи (а можливо і бажаючи цього) починає прискіпливо поводитися з партнером. В цьому випадку краще зупинитися поки не пізно і спочатку розібратися із собою.

Порада 4. МИРИТИСЯ ПОТРІБНО ВМІТИ. Навіть, якщо ви цього не хочете і стараєтесь уникнути, сварки та конфлікти

іноді трапляються. Така наша природа і в них теж є позитивний момент: так виходить з нас негативна енергія і частково нам стає легше. Та після сварок часто просинається наше сумління і жаль, що потрібно було стриматися. Не виніть себе, просто протягніть руку перемир’я: обніміть свою половинку, поцілуйте, і не думайте хто перший розпочав все це і хто винен в цьому. Тому, що не можна знайти когось одного абсолютно винного, завжди винні обоє. Забудьте про свою гордість. Вона, звичайно, важлива, але краще попросити пробачення, ніж втратити сім’ю, якщо вона для вас хоч щось значить. Зробити перший крок – це не прояв слабкості, це мудрість, розуміння якої приходить з часом.

Порада 5. ЗВИНУВАЧУВАТИ ЛЕГШЕ ЗА ВСЕ. Що таке докір? Це низька оцінка тому, для кого він був призначений. І

докоряти найкраще вміють близькі та рідні люди, тому що знають про нас найбільше. Той, хто звинувачує, думає, що справедливо говорить, хоча тут справедливістю, навіть, і не пахне. Звинувачення однієї сторони породжують взаємні звинувачення, і потім цілу гору несправедливих докорів пам’ять уже не може стерти, навіть, якщо й помиритесь. Так накопичується образа. Хочете докоряти – краще похваліть. Користі більше, і самооцінка, і настрій

75

підвищаться. У довгому та щасливому сімейному житті повністю уникнути сварок не вдасться, але в силах кожного зменшити їх кількість.

Щоб створити сім’ю потрібен один день, а зміцнити і добудувати – все життя. Звичайно, це щоденна праця, але вона варта цього. Людина не може повністю реалізувати себе, як особистість, без сім’ї, дітей. З нею іноді важко, але весело, а без неї легко, та, незважаючи на це, завжди буде відчутна в душі пустота, яку неможливо нічим іншим заповнити, крім сім’ї.

Бережіть свою молоду родину. Повірте, кожне, вкладене в неї зусилля, не пропаде марно. Наступить така хвилина, коли від вас можуть відвернутися усі, а сім’я залишиться і підтримає, зрозуміє, не зрадить.

Література:

1. Гребенников И.В. Основы семейной жизни / И.В. Гребенников. – М.: Просвещение, 1991. – 81 с.

2. Андреева Т.В. Социальная психология семейных отношений / Т.В. Андреева. – СПб.: Изд-во – СПбГУ, 1998. – 93 с.

3. Сысенко В.А. Молодежь вступает в брак / В.А. Сысенко. – М., 1988. – 33 с. 4.Зацепин В.И. Семья. Социально-психологические и этические проблемы /

В.И. Зацепин, Л.М. Бручинская, И.К. Гавриленко – К.: Политиздат Украины, 1990. – 44 с. 5.Цикл «Молода сім’я». Випуск IV. Підготовка молоді до сімейного життя. – К.:

УДССМ, 1999. – 87 с. ФОРМУВАННЯ КОМУНІКАТИВНИХ ЯКОСТЕЙ У

МАЙБУТНІХ МАРКЕТОЛОГІВ В ПРОЦЕСІ НАВЧАННЯ У ВИЩОМУ НАВЧАЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ

О.М. Матвійчук

Хмельницький кооперативний коледж Хмельницького кооперативного

торговельно-економічного інституту група МД-922

В сучасному світі високих технологій та інформації, коли з технічної

сторони практично все можливо й доступно, компетентні, ініціативні та мотивовані працівники є найціннішими ресурсами будь-якої організації. Дуже важливим є те, який колектив втілює стратегії організації в життя, на скільки установа зацікавлена в розвитку творчого потенціалу та ініціативи своїх працівників.

Саме тому в умовах становлення та розвитку економічної та соціальної сфери за період незалежності України роль професійної комунікативної компетентності майбутніх фахівців постійно зростає. Кожен студент має усвідомлювати, що обрана професія увібрала в себе як загальнолюдські духовні

76

цінності і норми поведінки, так і професійні знання і норми взаємодії з різними категоріями населення в різних мікросередовищах. У той же час позитивне сприйняття студентами навчального матеріалу визначається позицією викладача, яка особливо виразно простежується у процесі комунікативної взаємодії.

Спілкування – складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що породжується потребами спільної діяльності і що включає обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини [1].

Розрізняють два види спілкування: вербальне і невербальне. Спілкування, здійснюване за допомогою слів, називається вербальним (від лат. – словесний). При невербальному спілкуванні засобом передачі інформації є невербальні (несловесні) знаки (пози, жести, міміка, інтонації, погляди, територіальне розташування і т.д.).

На сучасному етапі розвитку психологічної науки сформовано декілька підходів до вивчення комунікативних якостей особистості: інформаційно-комунікативний, інтеракційний, гносеологічний, аксіологічний, нормативний, соціально-практичний. У спеціальних дослідженнях зазначається, що представники професій типу «людина-людина» – педагоги, вихователі, юристи, менеджери по роботі з персоналом, маркетологи та ін. – в силу своєї специфіки повинні проходити подвійну підготовку, тобто бути компетентними у своїй галузі та підготовленими до ефективного ділового спілкування. Ґрунтовні наукові пошуки в цьому плані здійснено В. Барком, І. Зязюном, О. Ігнатович, Н. Коломінським, О. Морозовим, Н. Ничкало, В. Рибалкою, В. Семиченко, С. Сисоєвою, З. Становських, Л. Хомич, Т. Яценко та ін.

Під професійними комунікативними якостями представника професій типу «людина-людина» розуміється сукупність індивідуальних особливостей особистості спеціаліста, які впливають на ефективність професійної діяльності, відповідають за встановлення продуктивної взаємодії суб'єктів професійного простору та визначаються стійкістю (а не ситуативністю актуалізації), суттєвістю, кінцевістю (тобто їх не можна розкласти на інші властивості), й спостережливістю (рівень їх розвитку може бути продіагностований, досліджений) [2].

З огляду на освітньо-кваліфікаційну характеристику підготовки бакалаврів спеціальності 6.050100 – «Маркетинг», комунікативні якості відповідають за продуктивність процесу взаємодії суб'єктів, і залежно від своїх виробничих функцій, що реалізують дані характеристики особистості професіонала-маркетолога в комунікативній діяльності, можуть бути віднесені до таких підгруп:

організаційні (ведення переговорів з питань маркетингу, укладення комерційних угод, організація роботи виставок, ярмарок та інших заходів закупівельно-торгової комунікативної діяльності);

консультаційні (дослідження стану кон’юнктури ринків та прогнозування її розвитку, укладання угод на отримання послуг підприємством, організація

77

інформаційних та ділових зустрічей, а також поїздок для обміну досвідом з проблем маркетингової та підприємницької діяльності);

здійснення ефективного ділового спілкування (складення професійних текстів та документів, підготовка публічних виступів, застосування адекватних форм ведення дискусії, обговорення проблем загальнонаукового та професійно орієнтованого характеру для досягнення порозуміння зі співрозмовниками, ведення ділового листування, виконання аналітичного опрацювання іншомовних джерел для одержання інформації, потрібної для розв’язання певних завдань професійно-виробничої діяльності).

Комунікативність є однією з обов’язкових складових особистості майбутнього маркетолога. З огляду на це, нами було проведено дослідження комунікативності студентів Хмельницького кооперативного коледжу Хмельницького кооперативного торгівельно-економічного інституту спеціальності «Маркетинг». У дослідженні прийняло участь 36 студентів 2-го курсу коледжу.

Для діагностики рівня комунікативного ставлення досліджуваних була обрана Методика діагностики комунікативного ставлення В.Бойко, що виявляє ознаки негативного ставлення, такі як:

прихована жорстокість у відношеннях до людей та в судженнях про них; відкрита жорстокість по відношенню до людей; обґрунтований негативізм в судженнях про людей; буркотіння; негативний особистий досвід спілкування з оточуючими. Вирахувавши сумарний бал ми визначили, що лише 8,3% студентів мають

позитивне комунікативне ставлення, а 92,7% студентів – негативне ставлення до оточуючих у спілкуванні, що свідчить про наявність вираженої негативної комунікативної установки, яка, ймовірно, несприятливо позначається на самопочутті партнерів. Можливо у студентів виходить присипляти свідомість учасників спільної діяльності, але на підсвідомому рівні вони обов'язково відчувають дискомфорт. Саме в таких випадках про людину говорять «чомусь вона насторожує», «у неї цеглина за пазухою», «м'яко стелить, так жорстко спати».

На основі аналізу психолого-педагогічної літератури, з’ясовано, що комунікативна компетентність має декілька джерел розвитку: трансляція комунікативних умінь у процесі міжособистісної взаємодії з іншими людьми (наприклад в процесі професійної діяльності), оволодіння культурною спадщиною, спостереження за поведінкою інших людей і аналіз актів комунікації, програвання в уяві комунікативних ситуацій. Розвиток комунікативної компетентності в процесі соціально-психологічного тренінгу можливий з погляду двох підходів: спрямованість на знаходження багатої різноманітної палітри спілкування та подолання труднощів, що можуть виникати у процесі спілкування. Подібні труднощі можна визначити як базові труднощі спілкування [3].

78

За результатами дослідження було розроблено програму розвитку комунікативності студентів – майбутніх маркетологів, в яку входить проведення тематичних виховних годин та тренінг як інтерактивний метод навчання, що в найкращій мірі сприятиме формуванню комунікативної компетентності студентів.

Даний вид тренінгу забезпечує усвідомлення особами своїх власних установок у комунікативній сфері, а також вироблення більш продуктивних моделей пізнання особистості партнерів по спілкуванню, освоєння певного рівня особистісної рефлексії та розвиток рефлексивного ставлення до себе як до суб'єктів професійного спілкування.

Література:

1. Бороздина Г.В. Психология делового общения: Учеб пособие. – М.: ИНФРА-М, 1999. – С. 8-16.

2. Федотюк Т.І. Психологічні особливості становлення емпатії як елементу комунікативної компетентності практичного психолога: Автореф. дис. канд. психол. наук. – Київ. – 1999. – 19 с.

3. Толстолужська Л.Г. Тренінг-курс ефективної взаємодії як метод розвитку професійної мотивації студентів // Практична психологія та соціальна робота. – 2001. – № 7. – С. 5-9.

ЩОДО ПРОБЛЕМИ РОЗПОВСЮДЖЕНОСТІ КУРІННЯ

СЕРЕД СТУДЕНТІВ – ПЕРШОКУРСНИКІВ

А.М. Нейрос Хмельницький національний університет,

гуманітарно-педагогічний факультет, група ПП-09-2 Науковий керівник: к.мед.н., доцент В.О. Кабашнюк

При всьому величезному обсязі антиреклам і законів, молодь продовжує

травити себе і оточуючих нікотином. Метою дослідження було зібрання інформації про поведінкові орієнтації

студентів стосовно тютюнопаління та її аналіз. Об’єктом дослідження: були студенти I-го курсу спеціальності “Практична

психологія” ХНУ. Ця вікова група (17-18 років) опинилась перед проблемами, що пов’язані з фізичними та емоційними змінами, з періодом життя, припадаючим на юнацьку кризу, коли вони починають приймати важливі для себе самостійні рішення для подальшого “дорослого” життя.

Всього було опитано 48 студентів (13 юнаків і 35 дівчат). Методом отримання інформації було анонімне анкетування. За результатами дослідження студенти поділились на такі категорії курців: 1) Ті, хто ніколи не курив ( жодної цигарки).

79

2) Ті, хто пробував курити, але тільки один раз. 3) Ті, хто курив більше ніж один раз, але припинив це робити назавжди. 4) Експериментатори, які зараз курять час від часу, але менше ніж

кожного тижня. 5) Регулярні курці, що курять принаймні 1 раз на тиждень. 6) Щоденні курці. З’ясовано, що серед юнаків частка тих, хто ніколи не курив склала 23%, та

сама частка пробувала один раз. Ті, хто припинили курити-38%, регулярних курців-15,5%. Серед дівчаток 37% ніколи не курили, 5,5% пробували тютюновий виріб лише раз у житті, 17% – повністю припинили паління, 20% – експериментатори, що курять щотижня, 5,5% регулярні курці, така ж кількість і щоденних курців.

Протягом останніх 30 днів курили 51,4% дівчат та 77% юнаків. Згідно анонімного анкетування дівчата надавали перевагу цигаркам таких

марок як: «Гламур», «Мураті», «Кіс», «Парламент», а хлопці – «Мальборо», «Честер», «Кент», «Кіс».

Хлопці зазначили, що почали палити у віці 13 років і раніше (у половині випадків), дівчата ж, а саме 54,5%, почали з 14-16 років.

100% хлопців зазначили, що починали палити з цікавості, серед дівчат-більша половина з цікавості, третина вважали, що цим «заспокоювали нервову систему», і один випадок, коли дівчина спробувала через те, що була під впливом алкогольного сп’яніння.

Більшість опитаних відмітила, що після спалювання цигарки, вони відчували запаморочення. В анкетах звернули увагу на те, що знайомі студентів також палять, а саме: друзі, товариші, знайомі, які добре знають що куріння є шкідливим для здоров’я.

Всі хлопці повідомили, що їхні батьки поінформовані та знають, що сини палять, а от дівчата, навпаки, вважають, що це варто приховувати і батьки про вчинки доньок не дізнаються.

Також частина хлопців та переважна більшість дівчат зазначили, що хотіли б кинути курити, якби це було легко зробити.

Висновки: 1. Вживання тютюну поширене серед студентів-майбутніх практичних

психологів 1 курсу. 2. Палити юнаки починають у підлітковий період, а дівчата у період ранньої

дорослості. 3. До куріння спонукає цікавість та бажання «заспокоїти нервову систему». 4. Профілактику куріння необхідно починати не пізніше одинадцятирічного

віку.

80

ЕФЕКТИВНІСТЬ ЗАСТОСУВАННЯ ТРЕНІНГОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ В КОНТЕКСТІ ФОРМУВАННЯ

ПСИХОЛОГІЧНОЇ ГОТОВНОСТІ СОЦІАЛЬНОГО ПРАЦІВНИКА

М.Ю. Мішаріна

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група СР-11 Науковий керівник: викладач О.О. Корабльова

Тренінг – це сукупність психотерапевтичних, психокорекційних і навчальних

методів, які направлені на розвиток навичок самопізнання і саморегуляції, спілкування і особистісної взаємодії, комунікативних та професійних вмінь [1].

Тренінгова робота може виступати як надійний засіб самопізнання особистості майбутніх соціальних працівників.

Психологічна готовність – це виявлення суті властивостей і стану особистості. Готовність – це не тільки властивість чи ознака окремої особистості, а концентрований показник діяльності суті особи, міра її професійних здібностей.

Психологічна готовність включає в себе з однієї сторони запас професійних знань, умінь і навичок; з іншої – риси особистості: переконання, педагогічні здібності, інтереси, професійна пам'ять, мислення, увага, педагогічна спрямованість думки, працездатність, емоційність, моральний потенціал особистості, що забезпечать успішне виконання професійних функцій.

Суть психологічної готовності: моральні та психологічні якості і можливості особистості; відношення свідомості і поведінки, суб'єктивності і об'єктивності свідомості. Зміст психологічної готовності складають інтегральні характеристики особистості, що включають в себе інтелектуальні, емоційні і вольові властивості, професійно-моральні переконання, потреби, звички, знання, вміння і навички, педагогічні здібності.

Основною умовою ефективності тренінгових занять, крім стійкої позитивної мотивації її учасників, є поєднання тренінгової роботи зі спеціально організованою учбовою діяльністю студентів.

Задля перевірки ефективності тренінгу в психологічній підготовці соціальних працівників нами було досліджено професійно-важливі якості до проходження тренінгу психологічної готовності соціального працівника і після відвідування тренінгових занять.

З метою перевірки впливу тренінгу готовності соціальних працівників на формування особистих якостей соціального працівника проведено дослідження окремих якостей, які є важливими для особистості спеціаліста даної професії, що передбачало первинну і контрольну діагностику.

Розглянемо динаміку зміни рівня емпатії у студентів 1 курсу (табл. 1).

81

Поняття “емпатія” введене в психологію Е. Тітченером, який об’єднав філософські ідеї про симпатію з теоріями “вчувствования” Е. Кліффорда та Т. Ліпса.

Таблиця 1. Порівняльний аналіз зміни рівня емпатії у студентів 1 курсу Рівень емпатії До тренінгу Після тренінгу

Високий 8 (40%) 12 (60%) Середній 4 (20%) 5 (25%) Низький 2 (10%) 3 (15%)

Аналіз даних показує зростання високого і середнього рівня емпатії після

проведення тренінгу. Розглянемо динаміку зміни рівня толерантності (табл. 2).

Таблиця 2. Порівняльний аналіз зміни рівня толерантності у студентів 1 курсу

Рівень толерантності До тренінгу Після тренінгу Високий 6 (30%) 10 (50%) Середній 5 (25%) 9 (45%) Низький 7 (35%) 2 ( 10%)

Із таблиці (табл. 2) також бачимо підвищення толерантності у студентів

після проходження тренінгу. Високий рівень толерантності до тренінгу мали 30% студентів, тоді як після тренінгу 50%, середній рівень до тренінгу – 25% та після тренінгу 45%, низький рівень до тренінгу – 35%, та після тренінгу – 10%.

Розглянемо динаміку зміни рівня щирості (табл. 3). Таблиця 3.

Порівняльний аналіз зміни рівня щирості у студентів 1 курсу Рівень щирості До тренінгу Після тренінгу

Високий 6 (30%) 12 (60%) Середній 8 (40%) 9 (45%) Низький 2 (10%) 3 (15%)

Дані (табл. 3) свідчать, що високий рівень щирості до тренінгу мали 30%

студентів та після тренінгу – 60%; середній рівень до тренінгу – 40% та після тренінгу – 45%, низький рівень до тренінгу – 10% та після тренінгу – 15%, що говорить про підвищення рівня щирості студентів після проходження тренінгу.

Дослідження ролі тренінгу в психологічній готовності соціальних працівників дає змогу зробити висновок, що тренінг відіграє значну роль в підвищенні психологічної готовності соціального працівника, зокрема за результатами констатуючого і формуючого експериментів зрозуміло, що тренінг став каталізуючим фактором зростання професійно-важливих якостей соціального працівника. Саме тренінги дозволять студентам підвищувати

82

психологічну готовність, вдосконалювати свої професійні вміння. Необхідність включення студентів у тренінгову роботу пов’язана ще й з тим, що вони в своїй майбутній професії повинні використовувати тренінги для вирішення професійних завдань.

Отже, можна стверджувати що тренінг відіграє велику роль в професійній підготовці соціальних працівників.

Література:

1. И. Вачков. Основы технологии группового тренинга. – М.: Изд-во «Ось-89», 1999. – 126 с.

2. Н. Хрящева. Психогимнастика в тренинге. – Изд-ва: Речь, Институт Тренинга, 2006. – С. 34-35.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ЕМОЦІЙНОГО

ІНТЕЛЕКТУ

О.В. Осика Хмельницький національний університет,

гуманітарно-педагогічний факультет, група ПП-07-1 Науковий керівник: ст.викладач О.Б. Ігумнова

Актуальність. Двадцяте століття залишило в минулому переконання в

тому, що розумові здібності людини грають першочергову роль у здатності людини досягати успіхів у кар'єрі. На думку фахівців, вирішальну роль у досягненні успіху грає не IQ, а так званий емоційний інтелект, тобто здатність людини розбиратися у своїх і чужих емоціях, а також контролювати їх. Випущені в світ тисячі книг і статей, багато шанованих консалтингових компаній проводять тренінги з розвитку емоційного інтелекту, однак професійна психологічна спільнота все ще не може прийти до єдиного визначення цього явища.

Дослідженням проблеми емоційного інтелекту займались такі зарубіжні вчені: Л. Гарднер, Д. Гоулман, Р. Бар-Он, Р. Робертс, М. Джералд, З. Моше, та вітчизняні: Люсин Д., Бурлачук Л., Андреєва І. та ін.

Мета дослідження: виявити психологічні особливості впливу емпатії та мотивації на емоційний інтелект.

Мета роботи передбачає розв'язання наступних завдань: здійснити теоретичний аналіз науково-психологічних поглядів на проблему емоційного інтелекту; виявити рівні розвитку емоційного інтелекту; дослідити вплив мотивації на формування емоційного інтелекту; визначити вплив емпатії на емоційний інтелект.

83

Міркувати про важливість емоцій у житті людини вчені почали ближче до кінця XX століття, коли криза раціонального мислення стала відчуватися найбільш гостро. Вперше термін «емоційний інтелект» був згаданий в 1990 році в однойменній публікації П. Салоуейя. За його висновками раніше інтелект вважався абсолютним благом, у той час як емоції були відсунуті на другий план, тепер же людство усвідомило важливість обох явищ. Гармонійним поєднанням двох факторів і є емоційний інтелект. Поняття емоційного інтелекту вийшло з поняття соціального інтелекту, яке розроблялося такими авторами, як Е. Торндайк, Р. Гілфорд, Г. Айзенк. «Традиційний коефіцієнт інтелекту, чи IQ, показує можливості людини оперувати інформацією, логічними правилами, схемами і т. д. Для успіху в житті цього явно недостатньо. Потрібно як мінімум ще розуміти почуття, емоції як свої, так і інших людей, керувати ними. Тому дослідники звернулися до так званого емоційного інтелекту – EQ », - говорить Л.Бурлачук [1].

Можливість кількісно вимірювати емоційний інтелект дозволила вченим оцінювати, наскільки ця якість впливає на досягнення людини. Більшість досліджень доводять, що еквалайзер – один із ключових факторів успіху. Добре розвинений емоційний інтелект дозволяє добиратися до вершин бізнесу, менеджменту і політики. У структурі EQ виділяють п'ять основних компонентів: самосвідомість, самоконтроль, мотивацію, вміння ставити себе на місце іншого (емпатію) і навички взаємодії з людьми.

Самосвідомість – основа емоційного інтелекту. Люди з високорозвиненою самосвідомістю добре знають про свої слабкості і мають достатньо сміливості, щоб не соромитися говорити про них. Гарним прикладом може послужити ситуація з біоритмами. Той, хто усвідомлює, що він більш ефективний у другій половині дня, буде докладати максимум зусиль, щоб спланувати свій робочий день з урахуванням цієї особливості. Таким чином, усвідомлення своїх слабких сторін призводить до більш високої особистої ефективності.

Самоконтроль є наслідком високорозвиненої самосвідомості. Той, хто добре знає і розуміє себе, може керувати своїми емоціями й імпульсами. В ідеалі людина з високим рівнем самоконтролю може не тільки контролювати свої емоції, а й направити їх енергію в позитивне русло. Емоції супроводжують нас всюди, і абсолютно позбутися від їх проявів неможливо, та й не потрібно. Набагато краще навчитися використовувати силу емоцій у своїх цілях.

Мотивація або, швидше, самомотивація – це здатність зберігати прагнення досягти поставленої мети навіть без впливу зовнішніх стимулів. Висока мотивація до діяльності як реакція на ті чи інші заохочення з боку роботодавця характеризує абсолютну більшість людей. А от здатність наполегливо йти до поставленої мети, долаючи перешкоди і знаходячи нові шляхи і способи діяти задля досягнення цієї мети, а не заради обіцяної нагороди, зустрічається набагато рідше. За статистичними даними, близько 20% людей здатні до самомотивації і вимагають лише невеликого поштовху ззовні для збереження продуктивності діяльності. Самомотивацію, як і інші компоненти емоційного інтелекту, можна розвивати.

84

Уміння ставити себе на місце іншого (емпатії). Це вміння необхідне, щоб добре розуміти, які почуття та емоції ваші дії можуть викликати в іншої людини. І це вміння крім певних здібностей, безсумнівно, вимагає щирого бажання зрозуміти іншу людину, поставити себе на її місце.

Цікавий той факт, що когнітивний інтелект (IQ) досягає граничних значень в одних джерелах в 17 років, в інших – 20-25 років, але в будь-якому випадку велику частину життя він залишається постійним, а до старості знижується. У той час як емоційний інтелект (EQ) можна збільшувати в будь-якому віці. Таким чином, розвиваючи свій емоційний інтелект, ми можемо розвивати свій інтелект в цілому [2].

Що ж до впливу статевих відмінностей, з'ясувалося, що ні суто чоловічий, ні суто жіночий характер не сприяє високому еквалайзеру. Найкращий варіант – це андрогінність, тобто поєднання якостей обох статей, як стверджує І. Андрєєва.

Ентузіазм щодо EQ пояснюється потребою знайти здібності, які видаються необхідними для ефективної професійної діяльності, що вимагає хорошої емоційної регуляції, емпатії, управління мотивацією.

За мету дослідження було покладено виявити наявність зв'язку між рівнем емоційного інтелекту і такими властивостями особистості як емпатія та мотивація до успіху, так як саме ці складові розкривають емоційну і раціональну сторону самого поняття «емоційний інтелект».

Дослідження було проведено серед студентів III курсу спеціальності практична психологія ХНУ.

Згідно результатів «Методики емоційного інтелекту» Манойлової М.О., за шкалою розуміння власних емоцій і почуттів у більшості опитаних (50%) середній рівень розуміння власних емоцій і почуттів; за шкалою управління власними емоціями у 70% – високий рівень; за шкалою розуміння емоцій інших у 70% опитаних середній рівень; за шкалою управління емоціями інших у 33% опитаних низький рівень розвитку критерію і у 33% високий рівень.

Згідно результатів методики «Дослідження мотивації досягнення», у 70% досліджуваних переважає мотивація на досягнення успіху, що свідчить про прийняття ними активної позиції в житті, готовність йти на виправданий ризик заради досягнення своїх цілей, у 30% опитаних – мотивація на уникнення невдач, в них наявних постійний страх провалу, через що неприємності таких людей просто переслідують, вони віддають перевагу малому чи навпаки – занадто великому ризику, де невдача не загрожує престижу.

Згідно результатів дослідження методики «Опитувальник для діагностики здатності до емпатії» А. Мехрабієна та Н. Епштейна, у 10% опитаних високий рівень емпатії – це означає, що у них є постійне, глибоке і точне розуміння іншої людини, уявне відтворення її переживань, відчуття їх як власних, глибокий такт, що полегшує усвідомлення людиною своїх проблем і прийняття правильних рішень без всякого нав'язування своєї думки або своїх інтересів, у 30 % – низький рівень розвитку емпатії, що говорить про сліпоту до почуттів і емоцій

85

інших людей і у 60% досліджуваних наявний середній рівень розвитку емпатії, тому у них епізодичне розуміння емоцій інших людей, залежно від ситуації.

Висновки. Згідно результатів нашого дослідження, людина, якій притаманний високий рівень емоційного інтелекту, є чутливою до проблем і невдач інших людей, вона чудово розуміє свій внутрішній стан і знаходить ефективні методи впливу на врівноваження своїх і чужих емоцій, почуттів; така особистість є впевненою в собі і, йдучи на виправданий ризик, спрямована на досягнення успіху, через що досягає значних успіхів у професійній сфері, а завдяки високому вмінню емпатії, тобто, здатності поставити себе на місце іншого, відчути емоційний стан і допомогти іншому, такі люди чудово знаходять спільну мову і досягають гармонії в особистому житті.

Література:

1. Бурлачук Л.Ф. Психодіагностика: підручник для вузів. Вид-во «Пітер-прес». – 2009. – С. 350

2. Эмоциональный интеллект: проблемы теории, измерения и применения на практике // Психология: Журнал Высшей Школы Экономики. – 2004. - Т. 1. - № 4. – С. 3-24.

АУТОАГРЕСИВНА ПОВЕДІНКА МОЛОДІ

В.М. Осійчук Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ПС-21

Науковий керівник: заступник завідувача кафедри М.В. Деркач

Актуальність роботи зумовлена тим, що останнім часом масового характеру набувають прояви несуїцидальної аутоагресивної поведінки, коли людина не ставить собі за мету покінчити життя самогубством, але її поведінка спрямована на саморуйнування. Така поведінка досить поширена серед сучасної молоді, це – алкоголізм, наркоманія, тютюнопаління, невиправданий ризик та ін.

Згідно з прогнозом Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я (ВООЗ) на 2020 рік, майже 1 530 000 людей на планеті покінчать із собою й ще в 10-20 разів більше здійснять спроби самогубства. Це в середньому три добровільні смерті та реалізація тридцяти суїцидальних спроб кожну хвилину. Такі показники відображають як величезний масштаб проблеми аутоагресивної поведінки (АП), так і її серйозність. Щороку тільки у нашій країні за власним бажанням йдуть з життя 14,5 тис. осіб. Матеріали ВООЗ та інші дані свідчать про значне зростання рівня АП за останні десятиріччя в усіх розвинутих країнах світу, враховуючи Україну. Одним з найнебезпечніших аспектів зростання рівня АП серед населення є виражена тенденція до збільшення суїцидальних спроб та

86

інших еквівалентних форм саморуйнівної активності. Постійне зростання рівня суїцидальної активності спонукало формування національних програм з превенції АП у різних країнах світу. В Україні такі заходи відповідають нагальній потребі у розв’язанні широкого кола означених питань на державному рівні та визначають основні напрями науково-дослідної діяльності у суїцидології.

Соціально-психологічні передумови формування аутоагресивної поведінки молоді, якими є: стан дезадаптації, зумовлений деформацією смисложиттєвих орієнтацій та дисгармонійною міжособистісною взаємодією, що є наслідком несформованості такої стратегії спілкування, як співпраця. Схильність до ризикових вчинків та порушення механізму соціально-психологічної адаптації особистості обмежують можливості самореалізації і є однією з передумов формування несуїцидальних форм аутоагресивної поведінки молоді. Визначено, що схильність до аутоагресії корелює з такими особистісними характеристиками, як самозакоханість, незалежність, егоцентричність, підвищений рівень домагань та покірність, надмірна конформність і чуйність. Міжособистісна взаємодія молоді груп соціального ризику ускладнюється такими психологічними рисами особистості, як підвищена образливість, дратівливість, імпульсивна ворожість у разі виникнення протидії та критики власних дій [2].

Динаміка соціально-економічної ситуації спричиняє суттєвий патоморфоз клінічних проявів різних психопатологічних порушень, враховуючи й АП. За минулі півстоліття, протягом яких АП перетворилась на одну з найактуальніших проблем психіатрії, суттєво змінилися конкретні форми аутоагресивної активності, її прояви та соціально-психологічні предиктори, а також психічні розлади, що сполучаються з саморуйнівною поведінкою.

Останніми роками значущим й загрозливим соціально-демографічним проявом АП є помітне зростання серед самогубців частки чоловіків працездатного віку та різке «омолодження» АД – як самогубств та суїцидальних спроб, так і інших еквівалентних форм саморуйнівної поведінки.

До найпоширеніших предикторів АП відносять низку психологічних й соціальних чинників: різні варіанти міжособистісних конфліктів у родині та з найближчим оточенням, відсутність адекватної самореалізації, різні особистісні девіації, а також соціальну невлаштованість, а саме відсутність роботи, погане матеріальне становище, низький рівень соціального контактування.

На цей час до основних пошукових напрямів у суїцидології можна віднести клініко-психопатологічні, нейробіологічні та епідеміологічні дослідження. Така широка палітра сфери досліджень обумовлена багатофакторністю природи АП. Клінічні та нейробіологічні дослідження у суїцидології дозволяють вирішити конкретні прикладні питання діагностики та терапія АП. До ефективних методів лікування АП відносяться психофармакологічна терапія і різні види психотерапії [1].

Водночас постійне зростання рівня АП свідчить про численність невирішених проблем у клінічній суїцидології. Вірогідно, найбільш складною з

87

них є відсутність об’єктивованих критеріїв оцінки ймовірності формування та рецидивування АП, які надали б можливість розробляти й застосовувати цілеспрямовані, патогенетично обумовлені, ефективні методи лікування АП. Це завдання розв’язується як за допомогою визначення точних дефініцій окремих проявів АП, так і завдяки ретельному клініко-феноменологічному дослідженню патогенетичних механізмів її розвитку.

Для вирішення даних аспектів клінічної суїцидології розроблялися теоретичні моделі аутоагресивної. Подібні роботи є поки що поодинокими, хоч необхідність вивчення патогенезу аутоагресивної поведінки з метою розробки прицільних методів терапії та профілактики аутоагресивної активності не викликає сумнівів.

Вищенаведене підкреслює актуальність та доцільність дослідження патогенетичних механізмів суїцидогенезу і клініко-типологічних аспектів діагностики різних форм, типів АП, а також можливості й ефективності застосування комплексних методів її діагностичного аналізу й лікування з урахуванням клініко-феноменологічних особливостей аутоагресивних проявів, психологічних і соціально-демографічних предикторів аутоагрессивной активності при наявності найбільш суїцидогенних психопатологічних розладів.

В Україні за останнє десятиріччя спостерігається зростання аутоагресивної активності в різних її проявах, зокрема у такому життєво небезпечному як суїцидальна поведінка. Саме тому аутоагресія в сучасній науці та практиці розглядається як гостра медико-соціальна та соціально-психологічна проблема, що постійно перебуває у полі зору фахівців різних галузей: соціологів, юристів, медиків, психіатрів, психологів, педагогів. Проблема аутоагресії розглядається переважно в рамках клініко-психологічних досліджень. Аутоагресивною поведінкою вважається багатокомпонентна реакція індивіда на дію оточення. Дослідники зосереджують увагу здебільшого на вивченні мотиваційної основи такої поведінки. Існують підходи, за якими аутоагресія розглядається як природжена інстинктивна риса індивіда чи специфічна форма інстинкту самозбереження. Представники ж соціологічної теорії стверджують, що причиною аутоагресивних думок і дій є ізольованість людини від соціального середовища.

В умовах трансформації українського суспільства молода людина з характерними для неї емоційною нестійкістю, імпульсивністю дедалі частіше потрапляє у кризові ситуації, що супроводжуються депресивними переживаннями. Перешкоди, які стають на заваді досягненню життєвих цілей, реалізації мрій і видаються непереборними, змушують юнака боротися, шукати вихід, переосмислювати сенс буття. Саме в юнацькому віці загострюється проблема пошуку сенсу життя, зростає невпевненість у собі, виникають інтимні, особистісні та міжособистісні негаразди, які часто вирішуються шляхом зведення рахунків з життям.

У період становлення моральних цінностей та норм поведінки юнак опиняється в умовах, коли задоволення потреби в самовизначенні супроводжується підвищеною емоційною чутливістю. Через це аутоагресивна

88

поведінка частіше спрямована на знищення себе як індивіда внаслідок зруйнованих соціальних зв'язків з оточенням, а отже, перетворюється на специфічний негативний засіб самоствердження. Подібними формами самоствердження є ризиковані вчинки, наприклад, захоплення ризикованими видами спорту, туризму, участь у ризикованій діяльності, зловживання наркотичними речовинами. При використанні цих засобів самоствердження цінність людського буття ніби підвищується, підкріплюється гострими відчуттями, грою з небезпекою. За припущенням Н. Фербоу та Е. Шейдмана, люди, що демонструють таку поведінку як алкоголізм, схильність до невиправданого ризику та ін., свідомо наближають власну смерть і схильні до саморуйнівної поведінки. Е. Дюркгейм розглядає поведінку людини, яка свідомо наражається на небезпеку, прагне до ризику, до переживання екстремальних ситуацій, чітко усвідомлюючи ступінь імовірності смертельного кінця, як вид зародкового самогубства. Такі вчинки, за його твердженням, мають аналогічну мотиваційну структуру, тому що пов’язані зі смертельним ризиком.

Спираючись на існуючі критерії ризику виникнення аутоагресивної поведінки, зазначимо, що, крім особистісних факторів слід враховувати також показники здоров'я юнака, які є сильним психотравмуючим фактором: захворювання опорно-рухового апарату, травми, які призвели до інвалідизації, захворювання на СНІД та ін. Так, дослідження особливостей формування аутоагресивної поведінки серед людей, що опинилися в об’єктивно важких умовах (невиліковна хвороба, стан після фізичних травм та ін.), вказує на те, що у таких випадках думки про смерть інколи можуть мати позитивне значення. Найскладніше цей стан переживає молода людина, для якої втрата свободи, неможливість нормально функціонувати примушує її обмежувати соціальну взаємодію, а іноді навіть припиняти важливі стосунки. Перебуваючи у соціально-дезадаптивному стані, юнак готовий прийняти смерть як полегшення, звільнення від хвороби. Результати численних закордонних досліджень з цієї проблематики свідчать про те, що на перший план у юнаків-інвалідів виступають соціальні та емоційні труднощі в комунікації та взаємодії з близьким оточенням [1].

Незважаючи на широке висвітлення різних аспектів аутоагресивної поведінки молоді, деякі питання вивчено недостатньо. Залишаються поза увагою соціально-психологічні особливості несуїцидальних форм аутоагресивної поведінки молоді, а саме: вивчення соціально-психологічних передумов аутоагресії юнаків, які займаються ризикованими видами спорту, та юнаків з обмеженою дієздатністю.

Література: 1. Руководство по аддиктологии / Под ред. В.Ф. Менделевича. – СПб.: Речь, 2007.

– 768 с. 2. Психология зависимости: Хрестоматія / Сост. К.В. Сельченюк. – Минск:

Харвест, 2007. – 592 с.

89

КОМПОНЕНТИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ГОТОВНОСТІ ДИТИНИ ДО ШКОЛИ: СКЛАДОВІ УСПІШНОГО НАВЧАННЯ

А.В. Підгородецька

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ПС-31 Науковий керівник: ст. викладач О.А. Новікова

На сучасному етапі переходу закладів освіти на навчання дітей з

шестирічного віку особливого значення набуває забезпечення їхньої готовності до школи. За даними психолого-педагогічної науки, успішне навчання в школі можливе лише за умови, що на момент вступу дитина набула відповідного особистісного, інтелектуального та фізичного розвитку.

Інтелектуальна готовність дитини до шкільного навчання, за А.С. Виготським, залежить не стільки від обсягу знань, скільки від рівня розвитку мислення. Отже, основний показник готовності дітей до навчання в школі – рівень розвитку в них наочно-образного і словесно-логічного мислення [1].

Розв'язання багатьох інтелектуальних завдань під час шкільного навчання потребує образного мислення учня, яке формується й розвивається на основі засвоєних ним узагальнених знань про предмети, явища та події навколишнього світу. Важливо, щоб батьки й педагоги заздалегідь подбали про те, щоб дитина набула високого рівня узагальнення та абстракції. З цією метою нові поняття слід подавати за допомогою моделей та схем, які в доступній дошкільнятам формі розкривають приховані якості та зв'язки між об'єктами довкілля, виявлення яких становить для дітей найбільші труднощі. У такий спосіб у дитини формуються тісно пов'язані між собою плани відображення: план реальних об'єктів і план їхніх моделей.

Шкільне навчання будується на засвоєнні словесно сформульованих правил. Щоб вільно оперувати ними, дитина повинна мати добре розвинуте словесно-логічне мислення, яке базується на наочно-образному мисленні і є його природним продовженням.

Наголосимо, що моделювати логічні відношення краще на знайомому дітям матеріалі, спираючись на знання, здобуті ними під час занять з різних розділів програми та в повсякденному житті. Перед початком моделювання доцільно з'ясувати, чи добре вихованцям знані предмети та явища, які слугуватимуть матеріалом для моделювання, чи, може їхні знання треба збагатити. В останньому разі радимо провести одне-два заняття, на яких запропонувати дітям слова зі спільної родової групи (наприклад: тигр, лев, жирафа, вовк), а потім потренуватися з ними позначати подібні поняття одним узагальнюючим словом чи словосполученням («дикі тварини»). Можна поставити і протилежне завдання: від родового поняття до видових (яких саме диких тварин ви знаєте?) [2].

90

Процеси мислення і мовлення нерозривно пов'язані між собою. Рівень оволодіння мовленням – показник розумових здібностей і загального психічного стану дитини. Отже, це важлива складова готовності ЇЇ до шкільного навчання. Добре розвинуте мовлення передбачає вміння послідовно і зрозуміло для інших описувати предмет, картину, подію, передавати хід своїх думок, пояснювати те чи інше явище, логічно розмірковувати на задану тему.

Як показали дослідження, мовлення дітей, що йдуть до школи, розвинуто недостатньо. Діти іноді використовують слова, не усвідомлюючи їх значення, що заважає їм опанувати більш високий рівень образного мовлення. Дуже важливо подбати про збагачення та розширення словника дошкільнят, учити їх вживати епітети, порівняння, метафори, антоніми, синоніми. Цьому сприяє ознайомлення дітей з творами художньої літератури. Художні твори слід добирати у такий спосіб, щоб вони розкривали дітям різні грані дійсності: ознайомлювали з явищами живої і неживої природи, сферою людських взаємин, особистих переживань, світом мистецтва.

Особистісна готовність дитини до школи – дуже важливий компонент психічного розвитку малюка. Вона проявляється у ставленні дошкільняти до навчання, вчителя , самого себе. Вступаючи до школи, дитина має бути готовою до зміни ігрової діяльності на навчальну, до нових взаємин з дорослими та систематичної інтелектуальної праці.

Важливою умовою готовності дитини до постійної праці є вміння підпорядковувати власні дії виконанню навчального завдання. Причиною неуспішного навчання маленьких учнів частіше буває недостатній вольовий розвиток, ніж недостатній інтелектуальний розвиток або фізична слабкість. Дитині зі слабкою волею важко дотримуватися вимог шкільного життя, їй складно опанувати свої емоції та бажання. Вона керується переважно найближчими метою та завданням.

Провідний чинник вольового потенціалу дитини – спілкування з однолітками та дорослими. Соціально значуща для дитини особа є взірцем, який впливає на її поведінку. Орієнтуючись на позитивний зразок, дитина здатна докладати певних зусиль, проявляти стриманість.

Наприкінці дошкільного віку у стосунках дитини з вихователем домінує особистісна форма спілкування: дитина вже свідомо керує своєю поведінкою і здатна відповідати за власні вчинки. Дошкільник, який досяг цієї форми спілкування, засвоює особливу позицію у взаєминах з дорослими — позицію учня, яка передбачає виконання дій, спрямованих на реалізацію навчального завдання, навіть тоді, коли ці дії є непривабливими для дитини. Успішність навчання в школі великою мірою залежить від здатності учня сприймати умовність навчальної ситуації, підтримувати рольові стосунки «учитель – учень».

Якщо рівень довільності низький, дитина неспроможна усвідомити навчальне завдання в його специфічному значенні. У такому разі вона сприймає запитання до неї як привід до побутового спілкування, часто не називає вчителя на ім'я та по батькові (вживає, наприклад, звертання тьотя), може раптово

91

перервати хід уроку зауваженнями, що не стосуються теми заняття. Механізм підпорядкування правилам формується у групових іграх, в ході яких здійснюється двобічна форма контролю: діти добровільно стають носіями певних умовностей і вимог та стежать за їх виконанням [3].

Друга складова особистісної готовності – вміння дитини будувати стосунки з однолітками. Процес навчання у школі має колективний характер, що передбачає взаємодію та співпрацю всіх його учасників. Тому особливого значення для дитини набуває засвоєння правил поведінки у товаристві однолітків. Оволодіння цими правилами забезпечує гуманістичну спрямованість особистості, уміння співвідносити власні інтереси з інтересами інших людей, установлювати з однолітками партнерські стосунки. Ці якості теж розвиваються у процесі гри, де дитина на практиці засвоює норми моральної поведінки.

Діти, які не опанували правила спілкування з однолітками, не вміють з повагою ставитися до інших: вислуховувати відповіді однокласників, радіти їхнім успіхам, співчувати в разі невдачі. Такі діти часто дуже конфліктні, заздрісні, нерідко агресивні. Усе це гальмує їхню адаптацію до нових соціальних умов, входження у дитячий колектив. Отже, дуже важливим моментом особистісного розвитку дитини є знання норм спілкування та розуміння їхньої необхідності.

Третьою складовою особистісної готовності до школи є розвиток самосвідомості, тобто розуміння дитиною того, що вона собою являє, які здібності має, як до неї ставляться інші люди. Найяскравіше самосвідомість проявляється в самооцінці – у тому, як дитина оцінює свої успіхи та невдачі, свої якості та можливості. Найчастіше в дошкільнят самооцінка завищена, що зумовлюється специфікою віку. Проте в деяких дошкільнят вона може бути заниженою, що може спричинити неуспішність навчання у школі, оскільки викликає страх зазнати невдачу, почуття постійної тривоги. З метою самозахисту дитина може відмовитися відповідати, працювати, мотивуючи свої дії так: «Я не знаю, як почати, що сказати» [4].

Розвиток у дитини впевненості в собі, становлення почуття особистої гідності досягаються створенням для неї «ситуації успіху»: педагог власною поведінкою має показувати дошкільняті, що розуміє його, радіє успіхам і співчуває невдачам свого вихованця.

Отже, важливу роль у підготовці дитини до школи безумовно відіграє навчальна діяльність. Причому навчання старших дошкільнят найефективніше тоді, коли педагог застосовує методи дошкільної, а не шкільної освіти, коли заняття не перетворюється на урок, а будується з урахуванням вікових особливостей дитини на ігрових прийомах. Шестирічні діти, які розпочинають навчання у школі, потребують особливої уваги та захисту з боку дорослих. Адже різка зміна позицій, середовища, перехід дитини на довільну саморегуляцію, емоційна нестійкість щодо оцінних впливів, фізичні навантаження потребують перебудови всіх її психічних процесів. Особистісно-орієнтована модель виховання, за якої враховуються вікові та індивідуальні особливості дитини, допоможе педагогові встановити з маленьким учнем оптимальні партнерські

92

стосунки, налагодити атмосферу емоційної довіри та розкутості. Саме такий підхід забезпечить умови для повноцінного розвитку особистості дошкільника, гарантує йому всебічну психологічну захищеність і сприятиме успішній діяльності дитини в майбутньому.

Література:

1. Заброцький М. Основи вікової психології – Тернопіль. Навчальна книга –Богдан. – 2005 – 237 с.

2. Вебер Р. Психологія дошкільника – СПб.,2009 – 351 с. 3. .Палуди М. Дитяча психологія – 2009 – 186 с. 4. Реан А.А. Психологія дитинства : підруч. – 2007 – 261 с.

СПЕЦИФІКА СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З МОЛОДОЮ СІМ’ЄЮ

Н.В. Панчук

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група СР-31 Науковий керівник: викладач О.О. Корабльова

Сім’я, особливо молода, в сучасних умовах не завжди виходить з складних

життєвих ситуацій. Молода сім’я особливо потребує допомоги із сторони. Таку допомогу може надати служба соціальної допомоги і соціальний працівник.

Відповідно до чинного законодавства, сім’я є первинним та основним осередком суспільства. Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.

Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства [1].

Молода сім’я – подружжя, в якому вік чоловіка та дружини не перевищує 35 років, або неповна сім’я, в якій мати (батько) віком до 35 років [2].

Труднощі молодої сім’ї – це комплекс психологічних, соціологічних, матеріально-побутових, економічних, медичних, юридичних проблем. Вибір життєвого шляху, придбання професії, підвищення кваліфікації, пошук улюбленої роботи тощо – все це загальна спрямованість сучасної молоді.

Соціальний працівник розглядає молоду сім’ю як цілісне соціальне, психологічне і духовне утворення. Молода сім’я проходить кризовий період в

93

своєму розвитку у зв’язку з ухваленням жінкою і чоловіком нових соціальних ролей, відповідальності за дитину, нових обов’язків, зміною відносин усередині сім’ї і сім’ї з суспільством. У такі моменти багато сімей потребують кваліфікованої соціальної та психологічної допомоги.

Одна із значних проблем, з якими стикається сучасна молода сім’я –недостатня можливість якісно виконувати свої функції. Незайнятість значної частини молоді у сфері суспільного виробництва, нестабільність заробітків, незабезпеченість молодих сімей житлом і відсутність чітких перспектив для його отримання спричиняє складності внутрішньосімейних відносин, зростання кількості конфліктів, негативно позначається на якості сімейного виховання. Цьому сприяє також непідготовленість молодих людей до вступу в шлюб. У зв’язку із цим актуальною для нашого суспільства є проблема соціального захисту, підтримки молодої сім’ї, надання їй соціально-психологічної, медико-юридичної допомоги і підтримки.

Завдання соціальних служб для молоді – практичне розв’язання питань стабілізації молодої сім’ї, підготовки молоді до шлюбу; профілактики сімейної дисгармонії, сімейного неблагополуччя; підготовки молодих батьків до виконання батьківських обов’язків; реалізації рекреативних потреб сучасної молодої сім’ї.

Мета допомоги – раціональна організація внутрішньосімейного спілкування, раціональної життєдіяльності та відпочинку молодої сім’ї; спілкування членів сім’ї з оточуючим середовищем; навчання раціонального розв’язання та подолання складних сімейних колізій, конфліктів, зняття стресів.

Напрямками соціальної роботи з молодою сім’єю є: 1. Підготовка молоді до вступу в шлюб. 2. Робота з молодими сім’ями по стабілізації сімейних взаємостосунків та

допомога батькам у вихованні дітей. 3. Сімейна психотерапія. 4. Робота «Телефону Довіри» з молоддю, яка збирається брати шлюб,

молодими сім’ями і тими, хто збирається розлучитись. Зміст роботи з молодою сім’єю ССМ реалізують за допомогою таких

форм і методів: 1. Діагностично-методична робота; 2. Профілактично-корекційна робота; 3. Культурно-організаційна робота [3]. Соціальна робота з молодою сім’єю зосереджена на таких проблемах, як:

адаптація подружжя до сімейного життя, вироблення спільної моделі сімейного життя, відокремлення від батьківських сімей, розподіл соціальних ролей і оволодіння різними функціями сім’ї.

Мета роботи: інформування, консультування, переконання, приклад, представництво, заохочення, вправи.

Напрямками роботи з даною категорією клієнтів є: формування гендерної рівності в сім’ї, запобігання насильству в сім’ї, просвіта з прав і обов’язків

94

членів сім’ї та молодої сім’ї у суспільстві, запобігання сімейних конфліктів, планування сім’ї, допомога у працевлаштуванні.

Форми роботи: ярмарки професій, курси, тренінги, семінари, лекції, передачі з проблем молодої сім’ї на ТБ, радіо, консультпункти, виїзні консультації, вечори запитань і відповідей, громадські приймальні, спеціальні телефонні лінії, розповсюдження буклетів, брошур, презентації соціальних програм для молоді і молодої сім’ї, школи і клуби молодої сім’ї тощо [4].

Правова освіта, охорона здоров’я, інформування про соціальне забезпечення молоді орієнтація та вироблення установок на цінності сім’ї та сімейного способу життя, відтворення населення, виховання здорового покоління майбутніх громадян – такі завдання продовжують реалізовуватися фахівцями Школи молодої сім’ї, яка функціонує в рамках діяльності Хмельницького міського центру допомоги молоді.

Школа молодої сім’ї (ШМС) постійно працює з двома основними категоріями відвідувачів відділу реєстрації актів цивільного стану: нареченими, що готуються до одруження, та тими молодими людьми, що вирішили розірвати шлюб.

ШМС щотижня пропонує такі послуги [5]: юридична секція: консультації; лекції; круглі столи молодим громадянам,

які прагнуть добре розумітися в питаннях шлюбно-сімейного законодавства України;

психолого-педагогічна секція: тренінги; анонімні консультації; психодіагностику та психокорекцію; інформаційні видання з проблем сім’ї; соціологічні дослідження; тематичні вечори молодіжного сімейного дозвілля для молоді, що готується до шлюбу, кризових та проблемних сімей, осіб, які мають особистісні проблеми, знаходяться в скрутних життєвих ситуаціях;

медична секція: дошлюбне медичне обстеження; рекомендації спеціалістів Центру здоров’я, Центру планування сім’ї, генетичної консультації нареченим, які прагнуть вести здоровий спосіб життя, яким небайдуже здоров’я власне та майбутніх дітей.

Таким чином сформована структура роботи з молодою сім’єю в цілому відповідає нормам, проте перед суспільством стоїть завданням щодо зміцнення молодої сім’ї, поліпшення її матеріального, морального і духовного стану, надання їй соціально-психологічної допомоги та ін.

Література:

1. Сімейний кодекс України: Кодекс України від 10 січня 2002 року, № 2947-III. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.

2. Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні: закон України № 2998-XII від 5 лютого 1993 року – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.

3. Соціальна робота з молодою сім’єю. Збірник теоретичних та методичних матеріалів для працівників соціальних служб для молоді України. Цикл «Молода сім’я», частина 1. – Київ, 1997. – 27 с.

95

4. Соціально-педагогічна робота з неблагополучною сім’єю: Навчальний посібник / І.М. Трубавіна. – К.: ДЦССМ, 2003. – 132 с.

5. Узагальнення про роботу Школи молодої сім’ї відділу реєстрації актів цивільного стану по місту Хмельницькому Хмельницького міськрайонного управління юстиції за 1-ше півріччя 2010 року.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ «ДІТЕЙ-ВУЛИЦІ»

Л.Б. Письменна

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ПС-31 Науковий керівник: заст. завідувача кафедри М.В. Деркач

За останні роки кількість дітей, які більшу частину часу, в тому числі й

нічного, перебувають на вулиці, набула значного масштабу. З’явилася нова категорія дітей, яких звично називають «діти-вулиці». У державних закладах про них говорять як про безпритульних соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки.

В Україні спостерігається катастрофічне збільшення кількості дітей, позбавлених батьківського піклування. Із 80 тисяч дітей-сиріт позбавлених батьківської опіки, лише близько 7% – біологічні, тобто реально не мають батьків. Решта – діти, котрі стали сиротами при живих батьках. Частина таких дітей іде жити на «вулицю», і вулиця стає для них домівкою [1].

Діти, які виховуються поза сім’єю, – це та категорія, яка внаслідок несприятливих умов життя найменш захищена від негативних впливів і потребує соціально-педагогічної і психологічної підтримки.

За визначенням Дитячого Фонду Організації Об’єднаних Націй до «дітей вулиці» належать:

− діти, які не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

− діти, які підтримують контакт з сім’єю, але через перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля (сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня , а іноді й ночі на вулиці (бездоглядні);

− діти – вихованці будинків інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

До «дітей – вулиці» в Україні слід віднести наступні групи неповнолітніх [2]:

96

− діти, які не мають постійного місця проживання через втрату батьків, асоціальну поведінку дорослих у сім’ї; діти, котрих вигнали з дому батьки;

− діти, які мають визначене місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці більшу частину дня, а іноді й ночі, в результаті неспроможності батьків або опікунів (родичів, бабусь, дідусів) матеріально забезпечувати їх; наявності психічних захворювань у батьків, байдужого ставлення останніх до виховання дітей;

− діти, позбавлені систематичної батьківської турботи; − діти-втікачі з навчально-виховних закладів, діти, яких не влаштовують

умови й виховання у цих закладах, які зазнали психологічного, фізичного або сексуального насилля у закладах інтернатного типу або притулках;

− діти, які за своїми психологічними ознаками схильні до постійного перебування на вулиці;

− діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.

Починаючи з 1997 року, в Україні проводиться низка досліджень визначення основних характеристик «дітей-вулиці», з’ясування їх стилю життя й потреб :

− більшість «дітей-вулиці» – діти підліткового віку; − хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток; − більшість підлітків виховується у багатодітних сім’ях; − надто часто «діти-вулиці» проживають у нетипових для України сім’ях:

без батьків або тільки без матері чи без батька; − серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освідченні люди, які

мають постійну роботу; − значна частина «дітей-вулиці» мають проблеми з найближчими

родичами; − значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до такого

статусу має низьке матеріальне становище сім’ї; − значна частина «дітей-вулиці» заробляють гроші самостійно, причому

дуже часто «робота» дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіжка, жебракування, надання сексуальних послуг та ін.;

− «діти-вулиці» часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровесників і дорослих на вулиці та вдома;

− діти нерегулярно харчуються, часто голодують; − «діти-вулиці» вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, палять

цигарки. Серед найголовніших чинників, що призвели до виходу дітей на вулицю,

можна виділити такі [3]: − небажання батьків виконувати свої батьківські обов’язки; − вживання батьками алкогольних та наркотичних речовин; − несприятливе оточення однолітків та старших товаришів; − особливості характеру конкретної дитини; − залучення дітей то тіньового бізнесу або до криміналу;

97

− позбавлення обох батьків батьківських прав; − перебування одного з батьків у в’язниці. Також серед причин виникнення такого явища, як дитяча бездоглядність та

безпритульність, є: перехід до ринкових відносин, безробіття, зростання цін на товари першої необхідності, зокрема дитячі, отже, й погіршення матеріального становища значної частини населення; нівелювання поняття сім’ї як соціального інституту, зниження відповідальності батьків за виховання дітей; загострення конфліктів між батьками і дітьми. Варто відзначити, що причини поширення соціального сирітства, безпритульності та бездоглядності дітей не можна розглядати як незалежні фактори, вони взаємопов’язані. Так, через відсутність дієвих механізмів підтримки державою сімей із дітьми соціально – економічні негаразди ставлять ці родини за межу бідності.

Нині українська дитина беззахисна перед жорстокими реаліями дорослого світу, що брутально вривається в її життя, калічить душу й тіло. Сучасні діти – прагматичні, змушені дбати про хліб насущний. Серед працюючих дітей з асоціальних сімей багато залучених до найнебезпечніших й найгірших форм праці, зокрема таких, як сексуальні послуги, торгівля наркотиками. Поширено також жебракування й крадіжки.

За свідченням експертів, діти-вулиці найчастіше скоюють такі асоціативні вчинки і правопорушення:

− жебракування; − вживання алкогольних напоїв у громадських місцях; − вживання психоактивних речовин ( токсикоманія, наркоманія); − проїзд у громадському транспорті без оплати; − хуліганство, групове порушення громадського порядку; − крадіжки ( від дрібних до квартирних); − пограбування; − проституція. Багаторічний досвід свідчить, що бездомні з раннього дитинства

відчувають жорстоке ставлення до себе, живуть окремо від близьких людей, під впливом несприятливого соціального оточення. Це не може не позначитися на їхньому фізичному, психічному, емоційному стані. Вчені відзначають, що у значної частини дітей, які виховуються в умовах відсутності або обмеження батьківської опіки,розвиваються специфічні типи поведінки [2]:

1.«Пригнічений тип» – характеризується пасивністю, апатичністю, зовні це нагадує психічне захворювання.

2. «Гіперактивний тип» – характеризується легкістю входження в контакт, чіткими тенденціями демонстративної поведінки з яскраво вираженим інтересом до оточення; таку поведінку діти сприймають як гру.

3. «Добре пристосовані діти» – компенсаторна поведінка, що розвивається у відповідь на нереалізованість соціальних потреб. Для таких дітей характерна неможливість насичення їжею, сексуальними зв’язками, часті й аутичні тенденції.

98

Дослідження підтверджують, що безпритульним та бездоглядним дітям потрібні спеціальні умови виховання, їм протипоказано перебування у великому дитячому колективі, для них найкраще особистісно-орієнтоване спілкування.

Психологи пропонують такі етапи соціалізації дітей, які не мають достатньої батьківської опіки.

Перший етап – вирішення соціальних і юридичних питань – вилучення дітей із несприятливих умов життя, ослаблення дії патологічних факторів соціального оточення.

Другий етап – проведення психодіагностики, розробка і реалізація програми психотерапії, психолого-педагогічної корекції.

Третій етап – відтворення і компенсація соціальних зв’язків дитини та здійснення соціально – психологічного моніторингу її стану.

Взаємини дорослих і дітей є не тільки засобом підтримки їхніх контактів,а і своєрідним, досить дієвим методом виховання – виховання спілкуванням. Це відбувається тому, що саме у спілкуванні з дорослими дітьми найчастіше засвоюють (а точніше, закріплюють) свої майбутні моделі поведінки. Деформація функції сім’ї виявляється у відчуженні батьків і дітей. Бездоглядні та безпритульні діти – це, насамперед, жертви сімейного устрою. Кожна неблагополучна сім’я породжує неблагополучне дитинство.

В умовах неблагополучної сім’ї дитина набуває негативного життєвого досвіду, практики асоціальної та аморальної поведінки, недоброзичливості до людей. Окрім цього, проблемою є руйнування у свідомості молодих людей цінності батьківства. Психологічні дослідження свідчать, що небажана дитина ще до народження становить «групу ризику», в її підсвідомості «програмуються» різноманітні ускладнення розвитку.

Отже, однією з головних причин бездоглядності і безпритульності дітей є криза сім’ї: слабшає її авторитет і виховний потенціал, руйнуються традиційні моральні норми, втрачаються фундаментальні людські цінності, зростає кількість дітей постраждалих від жорстокості батьків, психічного і сексуального насильства, занедбаних, виснажених, знедолених. Ставлення бездоглядних чи безпритульних дітей до батьків є суперечливим: з одного боку, дитина і далі їх любить, а з іншого – постійне відчуття невдачі, марності своїх сподівань на відповідне ставлення батьків викликає болісні переживання. Це тримає дитину у постійному напруженні, що і призводить до негативних наслідків.

Таким чином, найголовніше у роботі з «дітьми-вулиці» – повернути дітям відчуття безпеки та відновити довіру до суспільства, створивши всі необхідні умови для виховання та розвитку, оточивши їх атмосферою особливої уваги і турботи. Скільки ж має пережити дитина, щоб обрати вулицю своєю домівкою! За лускою грубості, невихованості, зухвальства у переважної більшості бездоглядних і безпритульних дітей прихована вразлива душа, яка вірить у справедливість, у романтику пошуку щастя, душа, яка сподівається на диво. Адже вони – діти, і борються за право жити, навіть якщо для цього доводиться стати в опозицію до вимог, традицій і моральності соціуму.

99

Література: 1. Соціальна робота: технологічний аспект : навч. посіб. / За ред. проф. А.Й.

Капської. – К.: Центр навчальн85 2. ої літератури, 2004. – 352 с. 3. Зінченко А. Безпритульність як соціальне явище (до історії розв’язання проблеми).

// Соціальна політика і соціальна робота. – № 1-2. – 1998. 4. Теорії і методи соціальної роботи : підручник [для студентів вищих навчальних

закладів] / За ред. Т.В. Семигіної, І.І. Миговича. – К.: Академвидав, 2005.

ОСОБЛИВОСТІ ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

С.П. Полюк Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ПС-51

Науковий керівник: к.психол.н., с.н.с. С.М. Будник

Універсальність людини як соціальної істоти, полягає у безмежних можливостях прояву її здібностей і творчості. Не існує таких сфер життєдіяльності особистості, де був би неможливим творчий процес.

Варто зазначити, що, на думку Семенова І.М., Степанова С.Ю., творчість – це діяльність, у результаті якої створюються нові матеріальні й духовні цінності [1, с. 484]. Ставлення до творчості в різні епохи змінювалося радикально. У Древньому Римі в книзі цінувався лише матеріал і праця палітурника, а автор був безправний – не переслідувалися ні плагіат, ні підробки. У середні віка, як і значно пізніше, творець був прирівняний до ремісника, а якщо він прагнув виявляти творчу самостійність, то вона ніяк не заохочувалася. Творець мав заробляти на життя іншим шляхом: Спіноза шліфував лінзи, а видатний М. Ломоносов цінувався за утилітарну продукцію – придворні оди і створення святкових феєрверків [2].

Л. Виготський відзначав, що творчою діяльністю ми називаємо всяку таку діяльність людини, що створює щось нове, байдуже, чи буде це створена творчою діяльністю яка-небудь річ зовнішнього світу, чи продукт розуму або почуття, що живе і виявляється тільки в самій людині [3].

Не можна не відзначити теоретичну потребу у визначенні найбільш загальних понять, які б узагальнювали та відображали суперечливі моменти в структурі творчості. До таких понять з повним правом можна зарахувати «репродуктивне» і «продуктивне». У науковій літературі виділені основні характеристики цих понять: репродуктивне – це відтворення досягнутих результатів; продуктивне – синонім творчого, це характеристика плідності, результативності, це відображення поступовості, новоутворень в розвиткові

100

думки, предметі діяльності. У результаті «репродуктивне» і «продуктивне» відбивають суперечливу природу людської діяльності – відтворення і зміну [4].

Аналіз праць із психологічних проблем творчості приводить нас до висновку, що творчу діяльність не можна звести лише до логіки чи тільки до інтуїції, це складний процес стрибків і взаємних переходів інтуїтивних і формалізованих компонентів мислення. Причому, цей процес обумовлений не лише змістом завдання, але і формами організації діяльності особистості, її активністю й ініціативою.

І якщо в цілому питання співвіднесення дискурсивних та інтуїтивних елементів у творчій діяльності вирішується нині більш-менш однозначно, то при розгляді суб’єктно-особистісного механізму творчості виникає ряд труднощів. Це знайшло відображення навіть у тому, якими поняттями користуються вчені під час пояснення механізму творчості – стрибок, трамплін, натхнення, фантазія й ін. [5].

У психології мислення робляться спроби опису суб’єктно-особистісного механізму творчості. Ближче за інших до розв’язання даної проблеми у психологічній науці підійшли прихильники теорії поетапного формування розумових дій, оскільки вони намагаються розглянути механізм творчості з точки зору можливостей його побудови [6].

Відзначимо ще одну, на наш погляд, суттєву обставину: підходи до дослідження проблем творчого мислення ґрунтовно розроблені лише у сфері індивідуального мислення. Сучасні ж дослідження творчого мислення, крім вивчення індивідуального мислення, включають вивчення мислення в діалозі і групову творчість. І якщо в першому випадку звертається увага на систему продуктивних процесів як на психологічний еквівалент творчості; у другому – дає можливість виявити малодосліджені ланки творчого акту – породження проблем і рефлексивні механізми пошуку й обґрунтування рішень; третьому – сконцентрувати увагу на організації групових форм творчості, поставити питання міжособистісної творчої взаємодії [7].

Загальновідомо, що особливістю сучасної праці взагалі є її колективний характер. Так, у соціальній психології колективна творчість є тим конкретним матеріалом, на якому досліджуються закони функціонування й етапи становлення творчих колективів як малих груп. Колективна творчість постає об’єктом для вивчення рольових позицій, стилів керівництва, типів конфлікту і т.п. [8].

У теперішній час є очевидним зв’язок творчої праці особистості і творчої праці усього колективу. Спільна творча розробка тієї чи іншої теми стимулює новаторство. І якщо спочатку особистість не створює нового, вона вчиться прийомам і методам дослідження, пізнає радість участі в спільній творчій праці.

Враховуючи цю думку, можна стверджувати, що індивідуальна творча праця не лише співвідноситься з працею колективу, але і залежить від його оцінок. Проблема найчастіше розв’язується творчим колективом, який має певну структуру, а саме: «генератор ідей» – «критики» – «комунікатори».

101

Творча діяльність і творче мислення розглядаються психологами як ціле і частина, тому що творча діяльність містить у собі, окрім мислення, й інші психологічні явища: мотиви, емоції, пам’ять, волю, здібності.

Сучасна психологія виділяє низку граней творчого процесу: постановка питання, що вимагає відповіді, тобто вміння бачити проблему та сформулювати її; мобілізація необхідних знань для формулювання попередньої гіпотези, для визначення шляхів і способів вирішення завдання; спеціальні спостереження, експерименти та їхнє узагальнення у вигляді висновків і гіпотез, оформлення думок, що виникають у вигляді математичних, графічних структур; та чи інша перевірка спеціальної цінності продукту творчості [9].

Творчість вчені традиційно визначають як форму діяльності людини, спрямовану на створення якісно нових для неї цінностей, що мають суспільне значення, тобто цінностей, важливих для формування особистості, як суспільного суб’єкта, отже, творчість може бути і як «відкриття для інших» і як «відкриття для себе» [10].

Література:

1. Семёнов И.Н., Степанов С.Ю. Продуктивность личностного компонента мышления при дискурсивном решении задач // Вопр. психологии. – 1979. – № 6. – С. 109-114.

2. Дружинин В.Н. Психология общих способностей – СПб.: Издательство «Питер», 1999. – С. 159.: Серия «Мастера психологии».

3. Виготський Л.С. Воображение и творчество в детском возрасте. Психологический очерк. – 2-е издание. – М.: Просвещение, 1967. – 94 с.

4. Роменець В.А. Психологія творчості : Навч. посібник. – 2-ге вид., доп. – К.: Либідь, 2001. – 288 с.

5. Научное творчество: Сб.статей / Под ред. С.Р. Микулинского и М.Г. Ярошевского. – М.: Наука, 1969. – 446 с.

6. Эсаулов А.Ф. Активизация учебно-познавательной деятельности студентов. – М.: Высшая школа, 1982. – 223 с.

7. Матюшкин А.М. Основные направления исследования мышления и творчества // Психол. журнал – 1984. – № 1. – С. 9-17.

8. Руденский Е.В. Социальная психология/ Курс лекций. – М.: ИНФРА-М., 1997. – 224 с.

9. Клименко В.В. Механізми розвитку творчості // Обдарована дитина. – 2003. - № 1. – С. 2-11.

10. Машбиц Е.Н. Психологические основы управления учебной деятельностью. – К.: Вища школа, 1987. – 155 с.

102

ПРОБЛЕМИ СЕКСУАЛЬНОЇ ПРОСВІТИ ШКОЛЯРІВ

О.П. Романюк Хмельницький національний університет,

гуманітарно-педагогічний факультет, група ПП-42 Науковий керівник: З.О. Антонова

Актуальність теми Сексуальна просвіта є досить важливим аспектом

виховання дитини, адже в нашому суспільстві існує проблема: позашлюбної ранньої вагітності, венеричних хвороб, СНІДу. Гостро стоїть проблема виявлення цих захворювань, оскільки часто вони без симптомів, мають невизначений інкубаційний період. Не існує і вакцин проти ХПСШ, тому логічно направити всі зусилля на профілактику захворювань, адже краще попередити хворобу, ніж її лікувати.

Превалює Україна в Європі по кількості абортів, у тому числі серед дівчат 10-14 років. Офіційні дані МОЗ України свідчать, що за останні 5 років число абортів серед зазначеної категорії виросло з 47,4% до 94,0%. Проте, зараз спостерігається зниження за цим показником. Аборти та ускладнення від них спричиняють зростання материнської смертності та безпліддя.

Проблеми статевого виховання ускладнюються ще й байдужістю батьків. Згідно з результатами досліджень, проведених центрами соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді 19,7% батьків взагалі не говорять з дітьми про проблеми статевого розвитку, сексуальної поведінки та сімейних відносин, 8% – батьків вважають це непотрібним або не знають, як це робити.

Значний ріст захворюваності на венеричні хвороби, що має місце в державі, становить істотну загрозу для здоров’я майбутніх поколінь та генофонду народу України. Успішна боротьба з венеричними хворобами можлива лише за умови скоординованих спільних дій правоохоронних органів, закладів охорони здоров’я, освіти та інших зацікавлених у цьому осіб. Практика показує, що правові аспекти боротьби з венеричними хворобами використовуються ще не в повній мірі, не завжди правильно і своєчасно.

Тривалий період інформація про статеві стосунки розцінювалась як шкідлива для підростаючого покоління. Праці радянських педагогів з проблем сексуального виховання тривалий період зводились до проповіді творчої активності і спортивних занять як „замінників” статевої поведінки.

Дуже важливо спростувати хибні уявлення дітей про секс і тим самим застерегти дитину від помилок, а себе – від великих переживань.

Цитуючи думку відомого гуманіста Мультатулі, З. Фрейд у статті „Статева освіта дітей” писав: „На мій погляд, деякі речі оповиті надто глибокою таємницею. Звісно, добре, щоб фантазії дітей залишались цнотливими, однак їх чистоту неможливо зберегти за допомогою неуцтва. Навпаки, я вважаю, що приховування істини тільки сприяє тому, щоб хлопчик чи дівчинка стануть будувати власні здогадки. Цікавість змусить їх вивідувати інформацію про речі,

103

які не викликали б особливого інтересу, якби про них говорили відкрито й спокійно”.

Тому ми вважаємо, що статева просвіта дітей та юнацтва є важливим компонентом сексуальної соціалізації особистості. Метою статевої просвіти є розвиток статевої свідомості дитини, її поінформованості, обізнаності щодо питань етики та психології статевої поведінки, готовності людини до створення сім’ї та виконання родинних ролей – подружніх, батьківських, сімейних.

Сексуальна освіта охоплює весь спектр наукової інформації, культуру і сукупність знань, які потрібні, щоб бути повноцінним чоловіком чи жінкою. Вона включає знання, що стосуються сексуальної фізіології і репродукції й того, що відносять до навичок у сфері сексу: формалізованих чи таких, що передаються усно.

Ми погоджуємось з тим, що завдання статевої просвіти необхідно визначити таким чином: озброєння учнів комплексом знань про анатомію та фізіологію людини, її гормональну і статеву системи; формування правильної реакції на певні фізіологічні зміни в період статевого дозрівання; ознайомлення підлітків з природою менструацій і полюцій, їх фізіологічним значенням та запобігання неадекватних реакцій з їх боку на ці особливості розвитку; інформування школярів про різні темпи статевого дозрівання, прискорення, затримки та відхилення в психосексуальному розвитку представників різної статі; ознайомлення учнівської молоді зі статевими відмінностями та розмноженням у природі і людському суспільстві, використання при цьому наукової термінології (яйцеклітина, сперматозоїд, запліднення тощо); ознайомлення школярів з небажаними наслідкам ранніх статевих контактів, венеричними захворюваннями та СНІДом, генетичними хворобами, шляхами їх профілактики; розвінчування сексуальних міфів, що побутують у молодіжному середовищі, а також проституції як явища; формування в школярів еротичного словника, інтимної мови, вміння вільно висловлювати те, що відчуваєш до коханої людини; готовності до відвертої розмови; розвиток поміркованого інтересу до еротичної літератури.

Зміст сексуальної освіти носить, природно, інтегративний характер, тобто включає в себе етичні, психологічні, правові, фізіологічні, гігієнічні, педагогічні та інші аспекти статевої поведінки. Система сексолого-педагогічних знань, зорієнтована на загальнолюдські цінності, становить певний логічний взаємозв’язок різних знань, діапазон яких розширюється разом з віком, індивідуальним досвідом дитини.

Як зазначають фахівці зміст сексуальної просвіти має ґрунтуватись на таких принципах:

– об’єктивність, правдивість, науковість у висвітленні всього спектру питань, пов’язаних з репродуктивною функцією людини, інтимними стосунками; роз’яснення складних для розуміння питань має випливати з усталених законів природи і суспільства і бути з ними в гармонії;

– будь-яка інформація та методика її висвітлення має спрямовуватись на формування позитивного ставлення до проблем людської сексуальності, культу

104

сім’ї, особистого щастя – як невід’ємних від почуттів дружби, кохання, піклування про ближнього;

– адресність сексуальної просвіти передбачає доступність інформації з огляду на вікові можливості дітей, врахування вихователями індивідуальних і соціальних умов їхнього розвитку, набутого досвіду;

– сексуальний плюралізм, який передбачає толерантність до широкого діапазону вибору і відмову від спроб нав’язати свій вибір іншим;

– випереджуючий, хоча й не сексуально стимулюючий характер; – співпраці сім’ї, школи та інших інституцій; – суб’єкт-об’єктну спрямованість навчання й виховання; – індивідуальний та диференційований підхід; – врахування національних традицій української ментальності; – недопущення сексуальної стимуляції поведінки дитини. Нехтування цим

принципом засобами масової інформації, зокрема теле- і відеоекраном, призвели до багатьох збочень у сексуальній поведінці сучасних підлітків і юнацтва;

– природність поведінки дорослих. Діти часто не усвідомлюють зв’язку між обговорюваним питанням і еротикою, але їм добре передається афектація дорослих;

– авторитетність джерела сексуальної просвіти; – послідовність, системність статевої просвіти дітей та юнацтва передбачає

наступність у передачі знань, у здійсненні навчально-виховної роботи, необхідної для засвоєння певного обсягу інформації;

– врахування гендерних особливостей школярів. Отже, сексуальна просвіта має проводитись постійно, послідовно і

систематично; з вибором змісту і форм відповідно до віку та рівня розвитку дітей; у контексті всієї навчально-виховної роботи; за потребою вихованців – як у відповідь на питання учнів, так і за власною ініціативою вихователів; як роздільно – за статевою належністю, так і спільно для обох статей.

Рання сексуальна просвіта має не лише профілактичне значення, але й дає свої плоди, коли діти підростуть. Як свідчать результати досліджень багатьох вчених, підлітки і молодь, з якими вдома говорили відкрито, проявляють значно меншу сексуальну активність і не вступають у сумнівні стосунки. Крім того, у повсякденному житті вони почувають себе впевненішими і щасливішими.

Література:

1. Колбановский В.Н. О половом воспитании подрастающего поколения // Советская педагогика. – 1964. – № 3. – С. 27-32.

2. Кравець В.П. Теорія і практика дошлюбної підготовки молоді. – К.: Київська правда, 2000. – 688 с.

3. Кон И.С. Сексуальная культура в России: клубничка на березке. – М., 1997. – 300 с.

4. Электронный словарь гендерных терминов – www.owl.ru/gender/index

105

БЕЗРОБІТТЯ ЯК ПРОБЛЕМА СУЧАСНОЇ МОЛОДІ

А.П. Руда Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група СР-31 Науковий керівник: викладач О.О. Корабльова

Безробіття – це соціально-економічне явище, за якого частина

працездатного населення не може знайти роботу, стає відносно надлишковою, поповнюючи резервну армію праці. Серед безлічі факторів і обставин, що обумовлюють майбутнє будь-якої держави, найвпливовішими можна вважати ті, які безпосередньо пов’язані із зайнятістю молоді. Жодні політичні, технологічні, соціальні чи економічні завдання не можуть бути реалізовані у довготривалій перспективі без залучення трудового потенціалу молодого покоління, яке завжди виступає носієм найпрогресивнішого людського капіталу, сформованого в системі освіти, сімейного виховання та суспільної взаємодії. Необхідно пам’ятати, що неефективне управління зайнятістю молоді протягом більш-менш тривалого періоду, може призвести до загальної соціально-економічної та суспільно-політичної кризи у недалекому майбутньому, коли саме від цього прошарку працездатних осіб буде залежати і трудове виховання прийдешніх поколінь, і забезпечення життєдіяльності непрацюючого населення [3].

Проблеми безробіття молоді та відсутність можливості працевлаштуватися після закінчення вишу – такими питання переймаються не лише випускники навчальних закладів, а й представники центрів зайнятості, громадських організацій та освітяни. Соціологи стверджують, що третина усіх безробітних в країні – молодь. Більшість молодих людей шукає кращої долі за кордоном, або працює неофіційно.

Інтерактивною виставою молоді актори представили типову проблему молоді – безробіття. За сценарієм вони закінчують ВНЗ і починають шукати роботу. Саме тут випускники зіштовхуються з різними перепонами, які дехто долає за допомогою знайомств, а інші потерпають від безвиході. У цій ситуації важливо володіти правовою обізнаністю – кажуть спеціалісти. Втім сучасні студенти і молодь не цікавляться такими знаннями.

Процес пошуку і влаштування на роботу хвилює не лише випускників вишів стверджує кандидат педагогічних наук Світлана Коляденко. За її словами, нині виникає проблема і вторинної зайнятості, оскільки на 3-му курсі більшості студентам необхідно працювати, аби хоча б частково утримувати себе.

Допоки виші працевлаштовують випускників на державне замовлення, левова частка молодих спеціалістів шукають роботу. За минулий рік до обласного Центру зайнятості звернулось понад 10 тисяч молодих людей.

Нині за словами фахівців Центру зайнятості в області користуються попитом робочі спеціальності. А куди подітися молодим економістам, юристам та фінансистам спеціалісти не кажуть.

106

Проблема працевлаштування молоді полягає сьогодні не стільки у відсутності робочих місць, як у нездатності держави, роботодавців та самих молодих спеціалістів знайти спільну мову. Роботодавці, зазвичай, бажають відразу мати відданого суперпрофесіонала, який був би готовий працювати за середню зарплату 12 годин на день без вихідних. Натомість молоді невіддані несуперпрофесіонали, насмілимось припустити, бажають здебільшого протилежного. Збалансувати цей очевидний конфлікт інтересів мала б насамперед держава, представники якої не втомлюються проголошувати, що молоді – її, держави, майбутнє. Звідси постає доконечна необхідність напрацювання ефективної державної політики щодо працевлаштування молоді. Особливо з огляду на ті негативні тенденції, які потягом тривалого часу спостерігаються в економіці України. Понад те, загострення проблеми молодіжного безробіття тягне за собою цілу низку соціальних небезпек для суспільства загалом. При цьому масштаб та глибина останніх перебувають мало не у геометричній прогресії до кількості молодих осіб, які втратили або не можуть знайти роботу [4].

Звісно, у держави є багато інструментів, за допомогою яких вона може регулювати ринок праці. Перш за все – це створення таких економічних умов, які б заохочували роботодавців брати на роботу молодих і недосвідчених. Держава повинна матеріально заохочувати роботодавців, які надають «перше робоче місце» випускникам навчальних закладів різних рівнів акредитації. Добре було б передбачити податкові пільги для господарств, підприємств, організацій і установ, які забезпечували б роботою студентську та учнівську молодь у вільний від навчання час. Щоб випускники навчальних закладів після закінчення навчання мали роботу, необхідно завчасно забронювати необхідну кількість робочих місць на підприємствах, в установах і організаціях.

На жаль, насправді у нашій економіці все навпаки. Щоб переконатися у цьому, достатньо переглянути газети з оголошеннями про вакансії. З їх змісту однозначно випливає: на ринку праці маємо непогамовний попит на представників робітничих професій та некваліфіковану робочу силу. Така перспектива приваблює не всіх, або ж – як крайній варіант. У будь-якому випадку мусимо констатувати: ринок праці вельми пожвавився. А тому орієнтуватися у ньому тільки за допомогою газет – це вчорашній день. Тим паче, що у держави є такий інструмент соціально-правового захисту молоді як мережа Центрів зайнятості та Молодіжна біржа праці головна мета яких – створення та постійне поповнення інформаційного банку даних про наявні робочі вакансії для молоді на підприємствах різних форм власності, установах та організаціях.

Наскільки ефективно виконують роботу служби зайнятості ми не в змозі сказати. Однак, серед невеликого кола молодих людей, яких ми опитали, були і такі, хто звертався за допомогою до її представництв, але таких, кому б там справді допомогли – не було. Зрештою, про всяк випадок нагадаємо, що згідно з чинним законодавством служба зайнятості повинна сприяти працевлаштуванню, тобто безоплатно надавати інформацію про вільні робочі місця та посади, про наявність яких своєю чергою їх повинні повідомляти різні підприємства та

107

установи. Ця служба скеровує безробітних на нові місця праці, надає послуги з професійної орієнтації та перенавчання, організовує оплачувані громадські та сезонні роботи. Крім того надає додаткові гарантії з працевлаштування тим громадянам, котрі потребують додаткових соціальних гарантій, у тому числі дітям-сиротам, дітям, які позбавлені батьківського піклування та молоді, яка закінчила навчання в Спеціальних школах чи Професійно технічних училищах (СШ, ПТУ) або звільнилася з армії – для них бронюється близько 5% від загальної кількості робочих місць за робітничими професіями на підприємствах, установах і організаціях незалежно від форм власності; виплачується допомога з безробіття. Все це не виключає самостійного пошуку роботи шляхом безпосереднього звернення до роботодавця, а також прийняття громадян на роботу підприємствами поза службою зайнятості [1].

Словом, молоді спеціалісти – випускники різних навчальних закладів часто не можуть знайти застосування своїм знанням та енергії. З іншого боку, вимоги роботодавців до майбутніх робітників щороку стають усе жорстокішими. До переліку стандартних вимог на сьогодні входить не лише обов’язковість відмінного навчання, а й досконале знання комп’ютера та принаймні однієї іноземної мови.

Щороку навчальні заклади випускають близько 25 тисяч спеціалістів, 4 тисячі з яких перебувають на обліку в центрах зайнятості. Однак, кількість безробітної молоді швидко зростає. Популярними серед молоді стають технічні спеціальності, що свідчить про соціальну мобільність самої молоді. Про усвідомлення власної відповідальності за своє життя.

У світі рівень безробіття серед молоді досяг рекордного рівня. Як зокрема повідомляється в доповіді Міжнародної організації праці (МОП), У першому кварталі 2009 року рівень безробіття серед європейської молоді у віці від 15 до 24 років зріс до рівня у 18,3%. Цей показник є значно вищим за загальноєвропейський рівень безробіття в усіх 27 країнах ЄС, який за аналогічний період становив 8,2% [5].

Як повідомлялося раніше, у Євросоюзі в травні 2010 року безробіття становило 10%, залишившись колишнім порівняно з переглянутим квітневим значенням.

Таким чином, пріоритетними для зменшення рівня безробіття мають стати такі кроки задля забезпечення задовільного рівня зайнятості молоді:

активно сприяти підвищенню ефективності реалізації державної молодіжної політики щодо зайнятості;

передбачати у проекті Державного бюджету України та місцевих бюджетах видатки на розвиток і реалізацію молодіжних програм зайнятості, у тому числі з урахуванням процедур кредитування, субвентування, спрощення оподаткування роботодавців, що забезпечують молодь робочими місцями;

розвивати інтелектуально-інноваційний потенціал молоді відповідно до тенденцій на ринку праці з одночасною мінімізацією показника зовнішньої трудової міграції української молоді;

108

залучати молодь до розробки та реалізації концептуальних положень соціального партнерства;

гарантувати умови для розвитку підприємницької діяльності молоді, а також сфери вторинної зайнятості.

Враховуючи вищевикладене, зазначимо, що вивчення молодіжної зайнятості має становити інтерес не лише окремих науковців, але й управлінців різних рівнів владної піраміди. Запропоновані механізми, що характеризуватимуться науковою новизною, теоретичним та прикладним значенням, повинні віднайти практичне застосування, що сприятиме, з одного боку, забезпеченню гідного рівня зайнятості молоді, а з іншого – оптимізації.

Література:

1. Бородін Є.І. Історія формування державної молодіжної політики в Україні (1991–2004 рр.) : монографія / Є.І. Бородін. – Д.: Герда, 2006. – 472с.

2. Про Загальнодержавну програму підтримки молоді на 2004–2008 роки: Закон України № 1281-IV від 18.11.2003 р.

3. Мерлян Л. Молодежная занятость – резервы рынка труда в Украине? / Менеджер по персоналу. – 2008. – № 5. – С. 56-60. – Библиогр.: с. 60.

4. Державна служба зайнятості «ТРУД» [Електронний ресурс] – Режим доступу: www.trud.gov.ua. 

5. Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні: Закон України № 2998-XII від 05.02.1993 р.

РОЗПОВСЮДЖЕНІСТЬ ВЖИВАННЯ АЛКОГОЛЮ СЕРЕД СТУДЕНТІВ – МАЙБУТНІХ ПСИХОЛОГІВ

А.О. Скоропадська

К.В. Дзьобіна Хмельницький національний університет,

гуманітарно-педагогічний факультет, група ПП-09-2 Науковий керівник: к.мед.н., доцент В.О. Кабашнюк

З літературних джерел відомо, що на організм молодої людини алкоголь діє

сильніше і небезпечніше, ніж на дорослого [1, 2]. Адже в цьому віці утверджується і посилюється розвиток всіх життєво важливих органів і систем.

Метою нашого дослідження стало зібрання інформації про поведінкові орієнтації студентів стосовно вживання алкоголю та її аналіз.

Об’єктом дослідження стали студенти І-го курсу спеціальності «Практична психологія» ХНУ. Ця вікова група опинилась перед проблемами, що пов’язані з фізичними та емоційними змінами, з перехідним періодом життя, коли вони починають самостійно приймати важливі рішення для подальшого життя.

109

Всього було опитано 57 студентів (15 хлопців та 42 дівчини). Методом отримання інформації було анкетування шляхом самозаповнення опитувальника із збереженням анонімності та конфіденційності відповідей.

За даними досліджень 100% студентів вживало алкогольні напої. Серед них пробували один раз 7%, вживали час від часу 89,4%, регулярно вживали 7%. Рівень поширеності вживання алкогольних напоїв протягом останніх 12 місяців складав 19%, протягом останнього місяця – 56%, протягом останнього тижня – 15%.

Найбільш популярними у молодіжному середовищі напоями є вино (43,8%), пиво (36,8%) та слабоалкогольні напої (24,6%), у меншій мірі – міцні алкогольні напої (5,2%).

Починаючи вживати алкоголь, молоді люди ризикують потрапити в алкогольну залежність, нанести шкоду своєму здоров’ю та своїй особистості. Вживання алкогольних напоїв може привести до виникнення соматичних, психологічних і соціальних проблем. Вагомими чинниками, що сприяють популяризації вживання алкоголю були друзі (77,2%), доступність алкогольних напоїв, родинне коло (22,8%), реклама (3,5%).

Вивчення першого досвіду вживання алкогольних напоїв свідчить, що до десятирічного віку включно алкогольні напої спробували 60% хлопців та 16,7% дівчат.

У 96,8% це були слабоалкогольні напої: найчастіше пиво (в 11 випадках), слабоалкогольні напої: Ром-кола, коктейлі (в 10 випадках), вино, шампанське (в 9 випадках).

З 11 до 14 років – 33,3% хлопців та 50% дівчат в переважній більшості вживали слабоалкогольні напої.

Згідно з опитуванням, міцні алкогольні напої (лікер, горілка, коньяк) наші респонденти переважно почали вживати у віці 15-17 років (50% дівчат та 50% хлопців).

Серед причин вживання алкоголю у опитаних на першому місці був приклад друзів – у юнаків 80%, у дівчат 76,2%. Друге місце посіло родинне коло – у юнаків 20%, у дівчат 23,8%.

Стан алкогольного сп’яніння один раз відмітили 26,7% юнаків та 28,6% дівчат, багато разів 53,3% юнаків та 45,2% дівчат.

Протягом останніх 30 днів вино та шампанське вживали 25 чоловік, пиво – 21 чоловік, слабоалкогольні напої – 14 чоловік. Найчастіше це відбувалось в клубах (25 випадків), в кафе (23), у друзів (21), вдома (13), на вулиці (12 випадків).

Всі респонденти відмітили, що алкогольні напої вживають їхні друзі. Серед негативних наслідків вживання алкоголю переважають серйозні

проблеми з батьками. Висновки: 1. Різні алкогольні напої користуються різною популярністю серед

студентів. Лідерами є вино й шампанське, на 2-му місті – пиво; на 3-му –

110

слабоалкогольні напої; значно менше та рідше студенти вживали міцні алкогольні напої.

2. Існує певний прошарок студентів, що вживали алкогольні напої час від часу – 80,7%, регулярно вживали – 7,0%

3. В стані алкогольного сп’яніння перебувала переважна більшість опитаних (і дівчата, і хлопці).

4. Серед негативних наслідків вживання алкоголю переважали серйозні проблеми з батьками, участь у бійках, прогули, незахищені статеві стосунки.

5. Доцільно запровадити у школах системно-профілактичну роботу стосовно шкоди алкоголю і починати її з 4-5 класу. Профілактичну роботу необхідно підтримувати протягом усього навчання у школі та ВНЗ.

Література:

1. Касминина Т.В. Влияние алкоголя на организм подростка. – М., Просвещение, 1989.

2. Рязанцев В.А. Соціально-психологічні і медичні проблеми п’янства і алкоголізму. – К., Здоров’я, 1991.

ПРОБЛЕМИ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ МОЛОДИХ

ЛЮДЕЙ В УКРАЇНІ

І.М. Сунгович Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група СР-51

Науковий керівник: старший викладач О.М. Данченко

Проблема зайнятості молоді є особливо гострою у порівнянні з іншими віковими верствами населення. Для молодих людей працевлаштування – це засіб самореалізації, застосування отриманої середньої або вищої освіти, фінансової і матеріальної незалежності, один з важливих чинників формування благополучної сім’ї і народження дітей.

Однак на ринку праці молодь має менше можливостей внаслідок відсутності практичного досвіду трудової діяльності. Тому рівень безробіття серед молоді становить більш як 20%, що майже удвічі перевищує рівень безробіття серед усього населення (12%) [1, с. 155].

Визначення поняття безробітна молодь в Україні не представлене у доступній довідковій літературі, підручниках та у законодавстві. Тому ми пропонуємо власне: безробітна молодь в Україні – це соціально-демографічна група працездатних громадян, віком 16-28 років, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших, передбачених чинним законодавством доходів і

111

зареєстровані у Державній службі зайнятості, як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи.

За ринкових умов господарювання реальною альтернативою безробіттю є опора молодої особи на відповідальне ставлення до отримання освіти, на самозайнятість, на розвиток підприємницьких ініціатив. Процеси адаптації молоді до ринкових умов об’єктивно змушують молодих людей брати участь у підприємництві, різних формах дрібного бізнесу. Проте сучасна економічна база підприємництва досить вузька, що пов’язано з економічною ситуацією в країні, браком необхідних економічних знань, зі складністю організаційних питань під час створення підприємства, відсутністю стартового капіталу, надійних зв’язків у сфері бізнесу, несприятливими умовами оподаткування тощо.

І хоча ринкові відносини в умовах правової демократичної держави об’єктивно надають молоді найбільші перспективи щодо вільного вибору професії, місця проживання, характеру і місця докладання праці, сьогодні молоді громадяни – це найменш конкурентоспроможна категорія на ринку праці. Адже для того, щоб отримати роботу дуже часто потрібно мати не лише професійні навички, але й кількарічний досвід. Учорашні випускники навчальних закладів такого досвіду, як правило, не мають. Виходячи на пошуки першої роботи, вони стикаються з тим, що необхідно в жорсткій конкуренції доводити свою здатність ефективно використовувати на практиці набуті за роки навчання знання. Звичайно, конкуренція є основною рушійною силою ринкової економіки, але в даному випадку йдеться не про конкуренцію між професіоналами, а значною мірою штучні перепони, які чекають молодих спеціалістів на ринку праці. Тому держава повинна стати активним учасником формування цивілізованого ринку праці. Важливим чинником цього є забезпеченням роботою за фахом випускників навчальних закладів [2, с. 12].

Отримання роботи за фахом відразу після здобуття освіти є важливим елементом соціалізації молоді. До того ж, це допоможе подолати прірву, яка сьогодні відокремлює молодь і державу. Молодій людині з одного боку треба дати відчути, що держава не байдужа до неї, з іншого – що вона потрібна суспільству. Якщо цього не станеться, значна частина молодих українців фактично опиниться поза соціумом. Отже, залучення молоді до роботи є необхідною передумовою консолідації суспільства.

Для працевлаштування зазначених категорій громадян місцеві державні адміністрації, виконавчі органи рад бронюють за поданням центрів зайнятості на підприємствах, установах, організаціях незалежно від форми власності з чисельністю понад 20 чоловік до 5% загальної кількості робочих місць.

У випадку відмови у прийнятті на роботу громадян з числа категорії тих, хто потребує соціального захисту і нездатний конкурувати на ринку праці, у межах встановленої броні з підприємств, установ і організацій державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову у 50-кратному розмірі неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Кошти спрямовуються до місцевих фондів сприяння зайнятості. І хоча законодавством визначено права і гарантії зайнятості для соціально вразливих верств населення, реальний досвід

112

свідчить про існування певних обмежень в економічній та політичній діяльності жінок, молоді, інвалідів. Законодавство, що існує в Україні, створює лише певне правове середовище, передумови для рівноправності, але не забезпечує її, і саме тому для більшості соціальне вразливих категорій населення адаптація до ринкових змін у економіці проходить надто важко, оскільки через складні і різноманітні соціальні функції (наприклад, навантаження материнством) є менш конкурентноздатними на ринку праці. Сучасні кризові реалії спричинили зменшення їх можливостей щодо зайнятості за наймом, підприємницької діяльності, професійного та кар’єрного зростання, обумовили посилення дискримінації у оплаті праці й умовах працевлаштування.

На нашу думку, формування ефективної молодіжної політики у сфері зайнятості необхідно здійснювати шляхом послідовного процесу, що охоплює:

– доповнення до чинного законодавства щодо зайнятості молоді на основі прийняття міжнародних правових трудових стандартів;

– створення єдиного органу державного й суспільного менеджменту зайнятості молоді, що мусить поєднувати представників провідних молодіжних організацій і здійснювати свою діяльність як на національному, так і на міжнародному рівнях;

– створення у межах єдиного молодіжного органу комітетів з основними напрямами діяльності щодо забезпечення рівних можливостей праці для молодих чоловіків і жінок; підготовки до трудової діяльності; створення робочих місць; розвитку підприємництва;

– розроблення кожним комітетом комплексу заходів щодо основних напрямів діяльності з обліком загальнонаціональної й регіональної ситуації у сфері зайнятості молоді.

Література:

1. Маршавин Ю. Как улучшить работу центров занятости? // Персонал. – № 7. –2001. – С. 41-47.

2. Покрищук В. Мотиваційна поведінка безробітної молоді в Україні // Україна: аспекти праці. – 2005. - № 8. – С. 7-12.

113

СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОЇ МОЛОДІ

Р.Ю. Ткаченко

Національна академія державної прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького, 432 група

Науковий керівник: к.психол.н., доцент С.А. Чистяков

У сучасній Україні склалось протиріччя між суспільною потребою у здоровій, освіченій, вихованій, культурній молоді і реальним погіршенням її загального стану. Значній частині молоді притаманна проблемна поведінка, яка заважає її самоздійсненню та адекватному включенню у суспільне життя.

Певною методологічною проблемою є соціально-психологічне визначення категорії “проблемна молодь” та її окремих видів, дослідження їх характерних особливостей та ступеню проблемності з метою розробки ефективних засобів корекції та профілактики проблемної поведінки. Проблемною слід вважати молодь, яка порушує загально визнані соціальні норми поведінки [1].

Ядро проблемної, щодо дотримання соціальних норм поведінки у суспільстві, молоді складають молоді люди уражені серйозними негативними явищами, такими як криміногенна поведінка, ураження наркоманією, алкоголізмом, інфекціями, що передаються статевим шляхом, ВІЛ-інфекцією. До периферії проблемної молоді слід віднести тих, хто експериментує з алкоголем і наркотиками, і в наслідок цього, схильний порушувати громадський порядок, вести безладне статеве життя [2].

Так наприклад, за офіційною державною статистикою, загальна кількість підлітків та молоді від 14 до 28, років становить біля 10855 тис. чол. Кількість підлітків та молоді від 14 до 28 років уражених негативними явищами, складає більше 1220 тис. чол., що становить більше ніж 11 % від загальної їх кількості. Наркохворі нараховують понад 755 тис чол., ВІЛ-інфіковані – 111 тис. чол.. Разом вони складають 7,3 % від загального числа підлітків та молоді. Багато молодих людей, які скоїли злочин є наркозалежними, хворі на ВІЛ-інфекцію [3].

На нашу думку, дану тематику можна відокремити одну від одної. У наш час соціально-психологічні проблеми є глобальними. Ці питання можна розглядати окремо в кожній проблемі – чи то в психологічній, чи то в соціальній є свій твердий фундамент, який міцно закріпився за нинішньою молоддю. Наша влада та суспільство не помічають або навіть не беруть до уваги які саме проблеми поглинають масово молодих дівчат на юнаків. Це – соціальна незахищеність. Молодь повинна турбуватись про своє майбутнє – жити самостійно, згуртовано, обмірковано. Така проблема як безробіття тягне за собою зниження рівня життя більшої частини населення нашої держави. Уряд не має можливості надати робоче місце молодій людині, яка після закінчення навчання хоче працювати, створити свою міцну сім`ю та надати їй добре забезпечення. На нашу думку, це є найважливіша проблема разом із проблемою великої плати за навчання у вищих навчальних закладах.

114

Щодо психологічних проблем – це те, що батьки не мають часу на виховання своїх дітей через те, що вони весь час працюють. Дитина виховується самостійно за допомогою телебачення яке майже все спотворене, комп`ютерів, які забивають уяву та сприяють сприйняттю жорстокості та насильства, також вулиця, де дитина може робити все, що вона хоче, але не може знати чи не потягне вона чи її батьки за це певну відповідальність. І найголовніше – це життя яке може бути обірве неправильним сприйняттям образи, насильства, відсутністю підтримки з боку батьків, друзів, рідних.

Соціальні та психологічні проблеми потрібно починати вирішувати з самого себе з відношенням до своїх рідних, друзів и найголовніше батьків.

Соціально-економічні, політичні, культурні зміни в різних сферах українського суспільства зумовили виникнення специфічної соціальної реальності, яка характеризується явищами матеріального та соціального розшарування сімей, соціального сирітства, насильства, уживання алкоголю та інших наркотичних речовин значною кількістю членів суспільства, серед яких вагому частку займають неповнолітні.

Державна політика щодо соціально-правового захисту дітей повинна бути спрямована на формування науково-теоретичних та методичних підходів до забезпечення повноцінного розвитку, захисту прав та інтересів підростаючого покоління, удосконалення нормативно-правової бази, поліпшення матеріально технічного становища суб’єктів соціально-педагогічної діяльності.

Література:

1. Максимова Н.Ю., Толстоухова С.В. Соціально-психологічний аспект профілактики адиктивної поведінки підлітків та молоді. – К.,2000. – 200 с.

2. Нове покоління незалежної України (1991 – 2001 роки). Щорічна доповідь Президентові України, Верховній раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні (за підсумками 2001 року). – К., 2002.: Державний інститут проблем сім‘ї та молоді / Заг. ред. О. Балакірєвої і О. Яременка. – К.: УІСД, 2001. – 210 с.

3. Інформаційний вісник “Проблеми ВІЛ-інфекції, наркоманії та ІПСШ в Україні” / Науковий ред. Лазоренко Б.П. – К., 2004. – 40 с.

115

ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОЇ ПІДТРИМКИ ТА СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДІТЕЙ-СИРІТ ТА ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ

Т.Я. Харук

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група СР-61 Науковий керівник: к.психол.н. Н.В. Волинець

Сьогодні в Україні існує розгалужена система влаштування дітей-сиріт, яка

передбачає як передачу дитини до сім’ї, так і до державних закладів. Безпосередньою метою цих закладів є виховання дітей, позбавлених батьківського піклування та захист їх особистих та майнових прав.

Соціально-економічна криза 90-х років була причиною зростання кількості дітей, позбавлених батьківського піклування – соціальних сиріт, а також появи великої кількості безпритульних дітей.

Протягом останніх років зберігається тенденція до збільшення чисельності дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що становить на сьогодні вже понад 103542 дитини [1, с. 483].

Зростання кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування зумовлене впливом багатьох факторів, серед яких найбільш значущим є соціальний – алкоголізм, наркоманія, асоціальна поведінка майбутніх батьків) [2, с. 4]. Серед інших причин соціального сирітства в сучасних соціально-економічних умовах – є ув’язнення батьків, позашлюбне народження дитини, стан морально-психологічного клімату в сім’ї тощо.

За даними Держкомстату у 2009 році в Україні функціонувало: 78 шкіл-інтернатів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, 27 спеціальних шкіл-інтернатів, 114 дитячих будинків, 48 будинків дитини та 55 будинків-інтернатів [3, с. 95].

За даними 2008 року Державної соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді, переважна кількість випускників інтернатних закладів навчається (77%): 49% стали студентами професійно-технічних училищ, 21% навчаються в ліцеях/коледжах, лише 7% стали студентами вищих навчальних закладів ІІІ–IV рівнів акредитації. Влаштувались на роботу по закінченню перебування в інтернатному закладі 5%, незайнятими залишилось лише 3% випускників. У Волинській, Житомирській, Харківській областях всі випускники навчаються або працюють. Найбільша кількість працюючих випускників у Донецькій області: з 520 випускників інтернатних закладів 101 працює (19%) [4, с. 100].

Центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді спрямовують свою діяльність на підготовку до самостійного життя дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування також сприяють вирішенню житлових проблем (оформлення необхідних документів, відновлення житла, постановка на квартирний облік, реєстрація), пошуку роботи, влаштування на навчання,

116

відновлення втрачених документів тощо. Вирішення житлових проблем дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування є однією із найскладніших проблем сьогодення.

Так, у 2009 році була надана: допомога дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, при досягненні повноліття (Ладижинська міська рада Вінницької області); щомісячна матеріальна допомога дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, які навчаються у вищих навчальних закладах І-ІV рівня акредитації та професійних навчальних закладах, (Могилів-Подільська районна рада Вінницької області, Донецька обласна рада); грошова допомога дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, які закінчують 9 та 11 класи загальноосвітніх шкіл міста (виконком Вінницької міської ради); 100 грошова допомога дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, які будуть зараховані до 1 класу загальноосвітніх шкіл (Вінницька міська рада); фінансова допомога на придбання квартир, погашення боргів, кошти на ремонт житлових приміщень, що належать дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування (районні, міські, сільські ради АР Крим; міські ради Хмельницької області) [3, с. 98].

Соціальна підтримка та соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування потребує вдосконалення. Аналіз життєдіяльності сімейних форм виховання свідчить, що ця форма реабілітації та соціалізації дітей, які з тих чи інших причин залишились без батьків, необхідна і прогресивна, оскільки виховання в сім’ї є одним з найбільш важливих і значущих чинників формування людської особистості. Саме тому, влаштування дитини на виховання в сім’ю набуває пріоритетного значення.

Проте, на жаль, у нашій державі спостерігається тенденція до збільшення кількості дітей, над якими немає можливості встановити опіку, усиновити їх або направити на виховання у дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю. Це зумовлено як соціально-економічними, так і психологічними чинниками. Отже, основною формою влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування залишиться державна система інтернатного виховання.

Саме тому на сучасному етапі гостро постала проблема реформування усталеної в Україні системи державної опіки над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування.

Про необхідність цих змін свідчать проблеми, що виникають у вихованців інтернатів при влаштуванні у дорослому житті, які пов’язані з одночасною дією двох чинників: особливостями процесу соціалізації особистості вихованців школи-інтернату в умовах «закритої» освітньо-виховної системи та специфікою розвитку дитини поза родиною.

На жаль, діти-сироти і діти, які залишилися без батьківської опіки позбавлені тісного спілкування з дорослими і, у першу чергу, з близькими, які б передали їм свій життєвий досвід. Більшості цих дітей не забезпечено головного

117

права – права жити в сім’ї як в основному осередку суспільства, одержуючи гарний рівень освіти і виховання [5, с. 11].

Разом з тим, усім дітям-сиротам притаманна симптоматика психічної депривації у формі деприваційного синдрому. Термін «депривація» означає позбавлення чи обмеження можливостей для задоволення життєво важливих потреб [6, с. 33].

Формування особистості дитини в державному інтернатному закладі відбувається в умовах сімейної депривацїї. Діти, які залишилися без піклування батьків, з раннього дитинства позбавлені важливого етапу формування первинного соціального досвіду в родині, унаслідок чого процес подальшої соціалізації дитини-сироти має деструктивний характер [7, с. 42].

Негативний вплив сімейної депривації на розвиток особистості дитини зумовлює вимогу реформування системи сучасних навчально-виховних закладів інтернатного тилу шляхом впровадження в реальну практику гуманістичної, особистісно-ціннісної моделі виховання.

Слід зазначити, що виховання дитини в умовах сімейної депривації і «закритого» навчального закладу призводить до її соціальної депривації.

Аналіз досліджень формування особистості вихованців інтернатів дозволяє з’ясувати прояви соціальної депривації, перш за все, у міжособистісних стосунках дітей з однолітками (самоствердження, комплекс «Ми», суперництво); з дорослими (рентні відносини; дорослий сприймається як обслуга); з особами протилежної статі (ранні сексуальні стосунки, викривлені сексуальні уподобання, невміння налагоджувати сімейні взаємини); у майбутньому (очікування рентних відносин; недовіра до людей, світу в цілому; невдячність, заздрісність, очікування неприємностей з боку оточуючих); проекція власного життєвого досвіду на своїх дітей.

Суттєвим моментом у розвитку особистості дітей-сиріт та дітей, які залишились без піклування батьків, є невпевненість у собі, неусвідомлення цінності своєї особистості, відсутність життєвої перспективи. В більшості випадків у цих дітей формується комплекс безнадійності, особистісної безпорадності, і їм досить важко визначити сенс і мету свого існування, відчути себе комусь потрібним. Зменшення кількості дітей у навчальному закладі надасть можливість наблизити умови виховання до сімейних, що сприятиме соціальній адаптації вихованців.

Тому, що умови проживання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в інтернатних закладах призводять до: браку значущих і неперервних стосунків прив’язаності та любові; недостатній вияв позитивних соціально-рольових орієнтирів; почуття соціальної відчуженості, нехтування соціумом; емоційну вразливість і потребу постійної опіки з боку дорослих; підвищену агресивність, нівелювання виявів здорової особистості; відставання у когнітивному та соціальному розвитку особистості дитини; брак стимулу до активної пізнавальної діяльності; «комплекс неповноцінності»; неприйняття соціального оточення поза інтернатом, неуспішну соціалізацію у майбутньому.

118

Причини, через які діти позбуваються можливості виховуватися в рідній сім’ї, бувають досить різними, але наслідки цього однозначні й соціально-травматичні – втрата дитиною життєво необхідного сімейного оточення, відмежованість вихованця державного закладу від соціального життя.

Отже, діти-сироти залишаються однією з найбільш соціально занедбаних і найменш психологічно захищених спільнот нашої країни, а сирітське середовище акумулює в собі найскладніші проблеми психологічного, соціального становлення особистості чоловіка та жінки, звуженість соціального оточення в інтернатних закладах, брак соціально-адекватних моделей статеворольової поведінки, недостатня психолого-педагогічна підготовка.

Література:

1. Статистичний щорічник України за 2008 рік / За редакцією О.Г. Осауленка. – К. : ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», 2009. – 566 с.

2. Тесленко В. Система соціальної адаптації та реабілітації дітей сиріт і дітей з обмеженими можливостями / В. Тесленко // Освіта України. – 2007. – № 1-2. – С. 4-5.

3. Забезпечення рівних можливостей та прав дітей в умовах зростання ризиків бідності населення. Державна доповідь про становище дітей в Україні за підсумками 2009 р. / М-во України у справах сім’ї, молоді та спорту, Держ. департамент з усиновлення та захисту прав дітей, Держ. ін-т розвитку сім’ї та молоді/ А.Г. Зінченко, Т.Ф. Алєксєєнко, С.Ю. Аксьонова та ін. – К.: Бланк-Прес, 2010. – 152 с.

4. Державна тематична доповідь про становище дітей в Україні за підсумками 2008 року «Реалізація права дитини на виховання в сім’ї». – К., 2009. – 209 с.

5. Волкова В. Підготовка до самостійного життя дітей-сиріт / В. Волкова // Соціальний педагог. – 2010. – № 1. – С. 11-27.

6. Мушинський В. Психологічні особливості дітей, які виховуються поза сім’єю / В. Мушинський // Соціальний педагог. – 2009. – № 2. – С. 33-37.

7. Артюшкіна Л.М. Специфіка професійної діяльності соціального педагога загальноосвітньої школи-інтернату для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського / Л.М. Артюшкіна, А.О. Поляничко // Практична психологія та соціальна робота. – 2004. – № 2. – С. 42-47.

ДІТИ ІНДИГО, ЯК ФЕНОМЕН СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА

Н. Чумак

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група СР-21 Науковий керівник: викладач О.О. Корабльова

Діти індиго – термін, введений екстрасенсом Ненсі Енн Тепп для

позначення обдарованих дітей, які, на її думку, мають ауру кольору індиго.

119

Широку популярність термін отримав в кінці 1990-х завдяки згадках в джерелах, що мають відношення до руху «нью-ейдж» [1].

Дітям індиго приписують безліч різних властивостей, починаючи від високого рівня інтелекту та закінчуючи телепатичними здібностями. Стверджується також, що «діти індиго» представляють собою «нову расу людей».

Діти індиго – це люди, які від народження мають особливі здібності, наприклад, можуть бачити енергетичне поле людини, так звану ауру, володіють даром передбачення, їм дуже легко даються іноземні мови, вони надзвичайно талановиті – співають, малюють, пишуть вірші, танцюють, підбирають мелодії на музичних інструментах та багато всього іншого. Більше того, люди, які вірять у те, що діти індиго справді існують, а не є новітнім міфом сучасного світу, кажуть, що в деяких з цих дітей змінено генний код. При цьому діти зі зміненим кодом мають імунітет проти раку, СНІДу та інших важких та практично невиліковних на сьогодні хвороб.

Про особливості сучасних дошкільнят і молодших школярів багато можуть розказати їх педагоги. Насамперед, дитині необхідно надати можливість якомога частіше діяти самостійно. Здійснюючи опосередкований вплив на мотиваційну та вольову сферу дошкільника, вихователь здатен сформувати у нього основи цілісної системи знань про оточуючий світ у всьому багатстві взаємозв’язків та залежностей. При цьому, враховуючи вік і характер мислення дитини (наочно-дійове, наочно-образне), доцільно використовувати для навчання повсякденні реальні ситуації, гру, казку, а не організовувати навчання у вигляді шкільних уроків. Пам’ятаючи про те, що саме ці діти творитимуть майбутнє людства, очевидно слід подбати про можливості якомога більшої гуманізації їх взаємин з оточуючим світом, формування довіри до нього на основі почуття захищеності, яке може дати лише батьківська любов і взаєморозуміння. Багато в чому сучасні діти мудріші за нас. Вони мають свою місію в цьому світі і ми повинні надати їм всі можливості для самореалізації.

На думку багатьох дослідників, зараз 90% дітей молодше 10-12 років належать до групи Індиго. Раніше такий феномен не залучав загальної уваги, тому що вважався дуже дивним для сучасної психології, але тепер про нього все більше говорять і вивчають, тому наведемо найзагальніші моделі поведінки, характерні для таких дітей.

Вони: не сумніваються у своїй значимості (у зв’язку з цим часто поводяться

зарозуміло), іноді повідомляють батькам «хто вони є»; не мають абсолютних авторитетів; не вважають за потрібне пояснювати свої вчинки і визнають тільки свободу

вибору; взагалі не роблять деяких речей, наприклад, не виносять стояння в черзі; губляться, коли пригнічують їх творчу думку, намагаючись «втиснути» в

консервативні рамки;

120

часто бачать свій (найкращий) спосіб зробити щось, але їх далеко не завжди розуміють, думають, що це порушення правил, небажання жити «як належить»;

якщо їм в руки рано «попався» комп’ютер, в 3-4 роки вони розуміють його так, як не можуть і інші дорослі у 60 років (така рання комп’ютеризація часто призводить до того, що індиго душевно стають холодніше – у вчинках керуючись більше головою, ніж серцем);

іноді здаються некомунікабельними, особливо якщо поруч немає їм подібних, можуть замикатися в собі, відчуваючи, що їх ніхто не розуміє;

не реагують на зауваження, звинувачення в порушенні дисципліни; не соромляться, даючи зрозуміти, в чому відчувають потребу; часто це діти, яким поставлений діагноз: дефіцит уваги, гіперактивність,

пов’язана з дефіцитом уваги. Діти-індиго поділяються на чотири типи, у кожного з яких є своя життєва

програма: гуманісти, концептуалісти, художники і ті, що живуть у всіх вимірах. Гуманісти: Вони служать масам і мають намір працювати з людьми: це майбутні лікарі,

юристи, учителі, моряки, бізнесмени і політики. Вони гіперактивні, комунікабельні і здатні розмовляти з ким завгодно, як завгодно довго, у дуже дружній манері. У них дуже стійкі переконання.

Концептуалісти: Цей тип Індиго занурений у свої прожекти набагато більше, ніж всі інші. Це

майбутні інженери, архітектори, дизайнери, астронавти, пілоти і військові. Вони не бувають неповороткими і звичайно добре складені. Вони хочуть керувати, і найчастіше об'єктом керування стають їхні власні матері, якщо це хлопчики. А якщо дівчинки, то під керуванням у них звичайно виявляються батьки. Цей тип Індиго має схильність до пагубних звичок, особливо до наркотиків у підлітковому віці. Батьки повинні спостерігати за їхнім поводженням досить пильно, і, коли вони починають ховати речі або говорити що-небудь начебто «Не заходь в мою кімнату», не завадило б з'ясувати, що вони ховають.

Художники: Ці діти набагато більш чуттєві, чим представники інших категорій Індиго.

Звичайно вони легкої статури, хоч і не завжди. Вони занурені в різного роду мистецтва. Вони схильні до творчості, це майбутні вчителі і художники. До якої би сфери людської діяльності вони ні звернулися, вони завжди зберігають творчий підхід. Індиго-художник може працювати одночасно з п'ятьма або шістьма різними інструментами, а, досягши підліткового віку, він вибирає один з них і стає майстром в обраній області.

Живучі у всіх вимірах: Це четвертий тип Дітей Індиго. Вони крупніші, ніж інші Індиго. Коли їм

виповнюється рік або два, ви вже не можете їм нічого сказати. Вони відповідають вам: «Я знаю. Я можу зробити це сам. Залиш мене». Це ті люди, що несуть у світ нові філософії і нові релігії. Вони можуть бути задирами і забіяками, тому що вони значно крупніше і тому що не вміють пристосовуватися, як інші три типи Індиго.

121

Психологи пропонують батькам більше слухати власну дитину, розпитувати про її уявлення про світ, навіть якщо дитинка ще зовсім маленька – тим несподіванішими і цікавішими можуть виявитися її відповіді. Обов'язково треба розвивати здібності дитини, адже існує теорія, згідно з якою кожен від народження має прекрасні здібності – і до малювання, і до мов, і до музики, лише не в усіх ці здібності розвинули. У більшості вони так і залишилися у зародковому стані. А той, кому пощастило розвинути хоча б частину, став відомим та успішним.

Література:

1. Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи (Модульний курс дистанційного навчання) / А.Й. Капська, О.В. Безпалько, Р.Х. Вайнола / Загальна редакція А.Й. Капської. – К., 2002.

ОСОБЛИВОСТІ СУБ’ЄКТИВНОГО БЛАГОПОЛУЧЧЯ

МОЛОДІ

О.П. Шаваріна Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ПС-21 Науковий керівник: викладач А. П. Фрадинська

На сьогоднішній день дискредитація ряду колишніх цінностей суспільства і

складний процес побудови нових орієнтирів відображається на тих особистісних прагненнях, що з’являються у кожної окремої людини, а також їх означеності, життєтворчому потенціалі. Усе соціальне буття людини спрямоване на перспективи, які знаходяться у майбутньому. Людина переживає себе як проект, тим самим моделюючи майбутнє. Тому існує необхідність дослідження особистісних прагнень в умовах нашого суспільства, що шукає шляхи свого розвитку, ціннісні ідеали, нові соціальні моделі. Дослідження молоді, що увійшла до різних груп, виокремлиних за рівнем суб’єктивного благополуччя та продуктивності прагнень, показало, що рівень продуктивності прагнень знаходиться в позитивному зв’язку з рівнем суб’єктивного благополуччя.

Особистісні прагнення відображають те, що особистість хоче отримати від життя, ту задоволеність життям, яку можна очікувати від майбутнього. Важливими детермінантами задоволеності є такі характеристики прагнень як часова регуляція, реалістичність, оптимістичність, узгодженість. Переживання суб’єктивного благополуччя є однією з провідних умов повноцінного функціонування особистості в суспільстві, однією з причин і наслідків як самоактуалізації, так і адаптації до навколишнього середовища. Феномен

122

особистісних прагнень має складну структуру, функціональне навантаження компонентів якої по-різному впливає на переживання суб’єктивного благополуччя. Проблема суб’єктивного благополуччя стала предметом спеціального дослідження лише в останні десятиріччя, оскільки існує потреба у визначенні підґрунтя для внутрішньої рівноваги особистості [1].

Прагнення, як складова часової перспективи, у суб’єктивно благополучних молодих людей пов’язані з теперішнім часом, що відображає міру їх реалістичності, врахування ресурсів, містять баланс поведінкових, більш специфічних цілей і рефлексивних, особистісно значущих задач, елементи творчості і самотрансценденції, інтраперсональний зміст, а також спостерігається баланс сфер їх втілення і позитивна емоційна зарядженість.

Суб’єктивно благополучна особистість у своїх прагненнях знаходить рівновагу між задоволенням власних потреб та потреб суспільства, підтримує баланс між внутрішніми механізмами функціонування та умовами середовища, соціально-психологічного простору. Можна побачити, з одного боку, важливість включеності людини в життя соціуму, певної соціальної компетентності і спрямованості на соціальні норми, а з іншого, необхідність орієнтації на власні інтереси і особистісне зростання.

Гендерний аналіз виявив, що для чоловіків найбільш продуктивною є невизначена перспектива майбутнього, в якій окреслені найважливіші здобутки та шляхи їх досягнення, перспектива, логічно пов’язана з подіями в теперішньому і спрямована на самореалізацію передусім у великому суспільному світі, а для жінок – близька перспектива, яка спирається на вже існуючі ресурси і спрямована на конкретні та реальні досягнення у особистому і професійному житті [2].

Психологи звернули увагу на феномен благополуччя тільки після багаторічного дослідження стресів, криз і травм, в контексті яких вивчалась і особистість. Погляд гуманістичної психології на здорову особистість став позитивним зрушенням не лише у вивченні суб’єктивного благополуччя, а й особистості в цілому.

Огляд літератури засвідчує, що питання суб’єктивного благополуччя досліджувалося переважно зарубіжними вченими. У їхніх розвідках висвітлюються питання структури суб’єктивного благополуччя, впливу життєвих цілей на суб’єктивне благополуччя, гендерних особливостей у переживанні суб’єктивного благополуччя. Вітчизняна психологія до цієї проблематики звернулась зовсім недавно. Теоретичні розробки здійснювалися щодо емоційного ставлення до свого життя, що є одним з провідних компонентів суб’єктивного благополуччя.

Близьким, але не тотожним поняттю суб’єктивного благополуччя особистості вважається поняття щастя, оптимізму, задоволення життям. Перелічені феномени включають в себе позитивну оцінку свого життя.

Віковий аспект переживання суб’єктивного благополуччя є важливим з точки зору формування індивідуальної свідомості та самосвідомості, стабілізації ціннісно-мотиваційних структур, які до молодого віку проходять етапи

123

активного становлення. Життєві проекти як прояв ускладнення форм і змісту внутрішньої психічної діяльності починають вибудовуватися ще в юнацькому віці. Але стабілізація ролі, місця і механізмів особистісних прагнень особистості відбувається саме у віці від 20 до 30 років.

Одним з найважливіших завдань у вивченні благополуччя є виокремлення і розмежування основних чинників, які визначають стани психологічного благополуччя, систематизація, виявлення їх співвідносної значущості. Індивідуально-типологічні особливості особистості, суб’єктивна активність, мотиваційно-потребова сфера, середовище, в якому вона живе, є взаємопов’язаними факторами в переживанні суб’єктивного благополуччя.

Однак більшість дослідників концентрується на одному з перелічених аспектів. Ми прагнемо виокремити і врахувати перелічені чинники, але увагу концентруємо на прагненнях як суб’єктній детермінанті досягнення благополуччя [3].

Іноді суб’єктивне благополуччя ототожнюють і з психічним здоров’ям людини. Але такий підхід є помилковим, оскільки психічно хвора людина може бути як незадоволеною, так і абсолютно задоволеною своїм життям. Звісно, можна говорити про можливе погане психічне здоров’я людини, яка протягом довгого періоду часу, наприклад, перебувала у депресії. Але однозначно визначити той рівень суб’єктивного благополуччя чи самопочуття, який би погіршував психічне здоров’я, досить складно, оскільки у кожного існує свій поріг сприйняття негативних життєвих обставин. На цьому наголошував Лукас у своїй теорії (set point theory), згідно з якою у кожного індивіда генетично закладено певний рівень щастя, який може лише в незначній мірі змінюватися у залежності від життєвих обставин. Тому суб’єктивне благополуччя не має піддаватися впливу таких факторів як прибуток, здоров’я, освіта тощо [4].

Отже, особистість має балансувати між задоволенням власних потреб і потреб суспільства; вона повинна підтримувати рівновагу між внутрішніми механізмами функціонування та умовами середовища, соціально-психологічного простору. Можна побачити, з одного боку, важливість включеності людини в життя соціуму, певної соціальної компетентності і спрямованості на соціальні норми, а з іншого – необхідність орієнтації на власні інтереси та особистісне зростання. Отже, прагнення утворюють баланс між адаптацією як пристосуванням до вимог соціуму і самореалізацією як втіленням свого потенціалу, максимально ефективним використанням людиною всієї сукупності своїх сил, здібностей, навичок і інших ресурсів в своїй індивідуально неповторній ситуації. Саме від цього балансу і залежить те, чи почуває людина себе благополучною, чи ні. Від можливостей реалізації своїх прагнень і від їх змістових характеристик як діяльнісного компонента життєвого світу особистості, а не від умов життя здебільшого залежить переживання благополуччя.

124

Література: 1. Куликов Л.В. Субъективное благополучие личности // Ананьевские чтения. –

СПб., 1997. – с.162-164. 2. Психология жизненного успеха. Опыт социально-психологического анализа

преодоления критических ситуаций // Отв. ред. Н.И. Соболева, Л.В. Сохань, Е.И. Головаха. – Киев, Инст-т соц. НАН Украины, 1995. – 150 с.

3. Ральникова И.А. Жизненные перспективы личности: психологический контекст. – Барнаул: Изд-во Алт. рос. – 2002. – 151 с.

4. Эммонс Р. Психология высших устремлений: мотивация и духовность личности / Пер. с англ.: под ред. Д.А. Леонтьева. – М.: Смысл, 2004. – 416 с.

МОТИВИ РАННІХ СЕКСУАЛЬНИХ ЗВ’ЯЗКІВ У ПІДЛІТКІВ

О.В. Шаховал Хмельницький національний університет,

гуманітарно-педагогічний факультет, група ПП-42 Науковий керівник: З.О. Антонова

В нове тисячоліття людство входить з багатьма проблемами, які виникають

внаслідок досить раннього статевого життя молоді, підвищенням її сексуальної активності, що часто пов’язане із зростанням венеричних захворювань, небажаною вагітністю, поширенням СНІДу тощо.

Сексуальність підлітка носить дисгармонійний характер. Між його емоційно-психологічним і відповідним фізичним розвитком існують суперечності. Підліток, як правило, охоплений бажаннями, фантазіями і мріями сексуального характеру.

Останні соціологічні дослідження показали, що більшість молодих людей сьогодні вважають нормальним мати 10 партнерів до шлюбу. Так думають 64% юнаків і 54% дівчат зі всіх опитаних. Вони не бачать нічого поганого в тім, що дівчина втрачає невинність до 15 років.

Ось як вважає більшість молодих людей сьогодні: "Я не погоджуюся із твердженням, що повинно бути строге утримання від сексу до шлюбу. Я не прихильник розбещеності, ні в якому разі! Однак коли людина довідується все лише в першу шлюбну ніч, це веде до численних поламаних доль. Як, утім, і безладне статеве життя. В усьому повинна бути золота середина, у тому числі й у цьому".

Та існує й інша позиція: "Один раз мене використовували, і цього досить. Чоловіки дивляться на нас, як на старі автомобілі, на яких можна вчитися їздити. Коли ж вони думають, що стали вже гарними водіями, то шукають собі іншу машину. Особисто я вирішила не спати ні з ким до шлюбу. Випадковий секс – це підробка".

Наведемо кілька хибних думок, якими керуються молоді люди вступаючи в інтимні відносини до шлюбу:

125

1. Статевий потяг заклала в нас природа, тож придушувати його протиприродно;

2. Утримання від сексу шкодить здоров'ю; 3. Досвід інтимних відносин до шлюбу дозволяє згодом уникнути помилок

у виборі коханої людини і досягти гармонії в шлюбі. У сучасному світі існує безліч помилкових понять, які ще жодного разу не

виявилися правдивими тільки через те, що їм вірили багато людей. Наведемо деякі з них:

1. Секс створює атмосферу довіри; 2. Рано розпочаті сексуальні стосунки відіграють позитивну роль; 3. Випадковий секс приносить розраду й дає свободу; 4. Якщо ти вільно не висловлюєш свою сексуальність, ти або хворий, або

забитий; 5. Врешті-решт, ми живемо у 21-му столітті; 6. Чому я повинен чекати, якщо вже зараз мені випадає нагода. Як ми бачимо, що про сексуальне життя дорослих у підлітків складається

хибна думка, вони явно перебільшують значення сексу в житті дорослих. Хоча треба розуміти, що наявність інтересу до сексуального життя – ще не привід почати його. Дівчина, навіть дуже розвинена фізично, в 13 років залишається підлітком. У неї не сформовані ні ендокринна, ні репродуктивна системи. Практикуючі лікарі, акушери і гінекологи краще за всіх знають наслідки ранніх сексуальних відносин, незапланованих вагітностей, кількість яких серед неповнолітніх постійно зростає.

Рання вагітність – це сильний стрес, який у подальшому позначиться і на психологічному стані, і на сексуальних відносинах. Це і страх перед батьками (як їм про це сказати?), і страх залишитися одній, і нерозділене кохання, якщо хлопець залишається в стороні від її проблем, і невідомість перед майбутнім. Якщо дівчинка зробила аборт – однозначно будуть психологічні проблеми, які треба вирішувати за допомогою досвідченого психолога. Дівчина підсвідомо буде боятися того, що після аборту вагітність може ніколи не настати – і це, звичайно ж, теж буде впливати на її сексуальну поведінку. Статистика стверджує, що 25% жінок після першого аборту мають труднощі із зачаттям. Не менше переживань і у тих, які бояться ще раз завагітніти від ненадійного чоловіки. Ні про яке задоволення в ліжку тут не може йти мови.

Вчені виділяють такі фактори, що впливають на сексуальну поведінку підлітка:

- норми культури суспільства; - питання соціального контролю; - юридичні норми у вигляді віку сексуальної згоди; - авторитет більшості; - думка однолітків; - їх сексуальна орієнтація; - статеве виховання та ін.

126

Отже, можна сказати, що початок статевого життя, який в середньому припадає на старший підлітковий (юнацький) вік, підносить психосексуальний розвиток особистості на новий етап. На «генітальній» стадії розвитку сексуальна поведінка значно випереджає особистісний розвиток хлопчиків та дівчаток. Сексуальне експериментування, не підкріплене психологічною та соціальною зрілістю, що виявляється в умінні передбачувати наслідки статевих контактів, брати на себе відповідальність, призводить до внутрішніх конфліктів та руйнації міжособистісних контактів, перетворюючись на фактор ризику.

Коли сексуальні стосунки починаються своєчасно, вони можуть слугувати особистісному розвиткові, як і доросла сексуальність. Тілесне задоволення може підсилювати близькість, відображаючи взаємне кохання і підкріплювати нестійкі Я-образи обох партнерів. «Вірний момент» настає тоді, коли індивід відчуває, що секс не підірве його розвитку. Для хлопчиків в цьому менше ризику, чим для дівчат, хоча для багатьох ця подія може бути вкрай небезпечною.

Література:

1. Каденко О.А., Антонова З.О. Ранні сексуальні зв’язки у підлітків, причини і наслідки // Медична психологія. – 2009. – Том 4- №4 (16). – С. 80-83.

2. Колбановский В.Н. О половом воспитании подрастающего поколения // Советская педагогика. – 1964. – № 3. – С. 27-32.

3. Говорун Т.В., Кікінежді О.М. Стать та сексуальність: психологічний ракурс : Навч. посіб. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 1999. – 384 с.

ПРОФІЛАКТИКА СУЇЦИДАЛЬНИХ ТЕНДЕНЦІЙ

У ПІДЛІТКІВ

М.Є. Шинкарук Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ПС-61 Науковий керівник: к.психол.н. Н.В. Волинець

Багато людей у кризові періоди життя обмірковують самогубство і

здійснюють свої наміри. Згідно з даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) на початку 50-х років XX ст. з’явилася тенденція до збільшення кількості самогубств. Щорічно від них гине приблизно 600 тис. осіб. Це більше, ніж від убивств у мирний час. Загальна кількість смертей унаслідок самогубства у світі перевищує сумарну кількість смертей від тифу, дизентерії, скарлатини, дифтерії, коклюшу, менінгококової інфекції, поліомієліту, кору, малярії, бронхіту та ревматизму. Тому для багатьох країн світу суїцид став однією з гострих соціальних проблем, зокрема ця проблема є надзвичайно

127

актуальною і для України, так як вона ввійшла до групи країн із високим рівнем суїцидальної активності населення.

Свідоме самогубство притаманне лише людині і не може вважатися продуктом новітньої цивілізації. Відомо, що в доісторичні часи, коли тільки почали утворюватись великі общинно-родові союзи, самогубство носило соціальну функцію і допомагало виживати роду і племені в цілому. Одне із перших відомих в історії людства самогубства – самогубства дітей і дорослих у первісних племенах в голодні роки.

Серйозну увагу до проблеми самогубства неповнолітніх почали виявляти на межі XIX–XX ст., зосереджуючись на її психопатологічних, психологічних, моральних, педагогічних аспектах. Видатний російський фізіолог, лікар, психолог Володимир Бехтєрев (1857-1927) на основі досліджень стверджував, що більшість дитячих самогубств пов’язана не з психічними захворюваннями, а з недоліками морального виховання. Відомий український психіатр Іван Сікорський (1842–1919) пов’язував суїциди учнів з морально-етичними чинниками.

Питанням суїциду присвячені роботи таких відомих вчених як: Е. Фромм, Е. Дюркгейм, М. Бердяєв, Ф. Ніцше, В. Франкл, А. Камю, З. Фройд, К. Менінг, Дж. Хіллмен, Карен Хорні, Л.І. Постовалова, С. Рубінштейн, А.Г. Амбрумова.

Попри активний пошук ефективних способів профілактики самогубств дітей і підлітків, показники суїцидів неповнолітніх зростали. Наприклад, рівень самогубств підлітків, дітей у багатьох європейських країнах, Австралії, США, Канаді з 1950 по 1994 р. зріс утричі. У Росії протягом 1997-1999 pp. 10 тис. дітей пішли з життя шляхом самогубства.

Суїцид серед підлітків і молоді є актуальною проблемою сьогодення в Україні. Згідно статистичним даним останніми роками збільшилась кількість суїцидів серед дітей 5–14 років. Надзвичайно високий рівень самогубств відзначається серед підлітків та учнівської молоді. Зарубіжними фахівцями відзначається, що у віці до 13 років суїцидальні спроби рідкісні, а починаючи з 14-15 років суїцидальна активність різко зростає, досягаючи максимуму в 16-19 років. За даними О.Є. Лічко, лише 5% суїцидальних спроб у підлітковому віці припадають на психози, 20-30% – психопатії, а все інше – так звані «підліткові кризи» [2, с. 64].

З метою розкриття даної проблеми було проведене дослідження на базі Славутської ЗОШ І-ІІІ ступеня № 6. У дослідженні брали участь 80 учнів 9-11 класів.

У ході дослідження використовувалися такі методики: методика визначення рівня депресії В.А. Жмурового, шкала депресії [4], адаптована Т.І. Балашовою [3], методика виявлення суїцидального ризику в дітей [5], опитувальник суїцидальної поведінки Т.В. Вашека [1], спрямований на визначення суїцидальних тенденцій у підлітків.

Згідно з отриманими результатами ми можемо зробити наступний висновок – яскраво виражених суїцидальних тенденцій у підлітків не спостерігалось, проте чверть респондентів (22,5%) мають суїцидальні фантазії і ці прояви

128

потребують корекції на ранніх етапах виявлення, адже в разі несприятливих впливів вони можуть перейти до більш складної форми і тоді проведення корекції буде більш складним і тривалим процесом.

З метою покращення зниження показників суїцидальної поведінки підлітків нами був розроблений тренінг психокорекції суїцидальної поведінки підлітків мета якого: розвиток найактуальнішої сфери підлітка – спілкування з однолітками та на розвиток емоційної сфери і навиків конструктивних проявів емоцій.

Нижче подано результати порівняльного аналізу.

Методика визначення рівня депресії

До експерименту Після експерименту

Рівень депресії Кількість балів Кількість

учнів %

відношення Кількість учнів

% відношення

депресія відсутня або незначна 1-9 20 50% 26 65%

депресія мінімальна 10-24 9 22,5% 7 17,5%

депресія легка 25-44 7 17,5% 5 12,5%

депресія помірна 45-67 2 5% 2 5%

депресія виражена 68-87 2 5% - 0%

Методика «Шкала депресії»

До експерименту Після експерименту Рівень депресії

Кількість балів

Кількість учнів

% відношення

Кількість учнів

% відношення

стан без депресії 20-49 58 72,5% 70 87,5%

легка депресія 50-59 14 17,5% 8 10% субдепресивний

стан 60-69 6 7,5% 2 2,5%

істинний депресивний стан більше 70 2 2,5% - 0%

129

Виявлення суїцидального ризику в дітей До експерименту Після експерименту Ступінь

суїцидального ризику

Кількістьбалів

Кількість учнів

% відношення

Кількість учнів

% відношення

ризик суїцидальної поведінки не високий

менше 7 50 62,5% 74 92,5%

потрібна особлива увага 7-8 30 37,5% 6 7,5%

потрібне формування

антисуїцидальних чинників

Понад 8 - 0% - 0%

Опитувальник суїцидальної поведінки Т.В. Вашек

До експерименту Після експерименту Етапи розгортання суїцидальної поведінки

Кількість балів Кількість

підлітків %

відношенняКількість підлітків

% відношення

відсутність суїцидальних тенденцій менше 10 20 50% 32 80%

антивітальні переживання 10-11 11 27,5% 8 20%

суїцидальні фантазії 12-14 9 22,5% - 0%

Результати отримані в ході експериментального дослідження свідчать про

ефективність тренінгової програми як методу корекції суїцидальних тенденцій. Спілкування з однолітками та емоції що при цьому виникають відіграють важливу роль у самосприйнятті підлітка, а тому розвиток цих двох сфер сприяє покращенню антисуїцидальних чинників та підвищує адаптивність особистості то тих умов в яких він перебуває.

Література:

1. Вашек Т.В. Профілактика самогубств серед підлітків: методика для вимірювання суїцидальної поведінки / Т.В. Вашек // Практична психологія та соціальна робота. – 2005 – №4 – с. 53-57.

2. Вашек Т.В. Рання діагностика та профілактика суїцидальної поведінки у підлітковому віці / Т.В. Вашек // Практична психологія та соціальна робота. – 2006 – №6 – с. 64-66.

130

3. Психологические тесты / Под ред. А.А. Карелина : в 2 т. – М.: Гуманитарный изд. Центр ВЛАДОС, 2002. Т.1.

4. Райгородский Д.А. Практическая психодиагностика. Методики и тесты : Учебное пособие / Д.А. Райгородский – Самара: Издательский Дом «Бахрам – М», 2002. – 672 с.

5. Рибалко, Валентин. Психологічна профілактика суїцидальних тенденцій проблемної особистості / В. Рибалко. – К. : Шк. світ, 2009. – 128 с.

ФАНДРЕЙЗИНГ, ЯК ПЕРСПЕКТИВНА ПЕРЕДУМОВА

РОЗВИТКУ ВОЛОНТЕРСТВА СЕРЕД СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ

О.О. Ярема

Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія Науковий керівник: викладач Н.А. Сівак

На етапі творення незалежної української держави гостро постають питання

духовного й культурного розвитку суспільства, що несуть у собі не лише позитивні, а й негативні тенденції, до яких можна віднести стрімке розшарування українського суспільства. Зміни в України в останні роки призвели до сильного погіршення населення, тому потреба у ефективній роботі системи соціального захисту постає перед нами як ніколи.

Одним із напрямків соціальної допомоги є участь добровольців у здійснені цілого ряду соціальних послуг для тих, хто їх потребує. Іншими словами – волонтерська робота. Волонтерська діяльність є соціально-педагогічним явищем, оскільки її розглядають як систему взаємовідносин між людьми, добровільне надання соціальної та соціально-педагогічної допомоги людині людиною.

А хто ж такий волонтер? Яка його участь в організації доброчинності? ". Волонтер - це людина, яка добровільно, не переслідуючи корисливих цілей, займається діяльністю на користь суспільства, не отримуючи за це грошової винагороди.. Волонтери працюють в школах, лікарнях, бібліотеках, таборах з біженцями, при захисті навколишнього середовища - всюди. Волонтери відіграють різносторонню роль в розвитку та добробуті країни. Одним із напрямків волонтерської діяльності є фандрейзинг.

Що ж таке фандрейзинг? Фандрейзинг – калька з англійської, що дослівно означає «знаходження засобів» (fund – кошти, засоби, фінансування; raise – збір, віднайдення). Становлення фандрейзингу як виду професійної діяльності пов’язане з розвитком третього сектора і зростанням кількості неприбуткових організацій, які реалізують неприбуткові знову-таки проекти .Фандрейзинг може бути внутрішнім і зовнішнім; внутрішній фандрейзинг здійснюють самі члени

131

організації (загальноосвітнього закладу, наприклад); для здійснення ж зовнішнього фандрейзингу запрошують спеціаліста-консультанта чи експерта.

Якщо благодійність – це добровільна та безкорисна допомога тим, хто її потребує, то фандрейзинг слід розглядати як дію, спрямовану на залучення цієї допомоги для тих, хто її потребує. У цьому, власне, і полягає зв’язок між благодійністю і фандрейзингом у контексті суспільних відносин.

Традиція доброчинності, яка протягом століть була важливою складовою суспільного життя на українських землях, сьогодні є актуальною як у науковому плані, так і в практичному застосуванні, що спонукає постійно звертатися до її історичного досвіду.

Усе очевиднішим стає той факт, що не лише сума знань, а їх синтез, умінь, навичок і професійно-етичних якостей є важливим показником ґрунтовно і різнобічно підготовленого спеціаліста. Тому волонтерську діяльність студентів ми розглядаємо як одну із складових фахової підготовки спеціаліста будь-якої галузі .

Згідно з метою підготовки фахівців для соціальної сфери у галузі педагогіки нами були визначені наступні завдання, що стосувалися однієї із складових підготовки: волонтерської діяльності студентської молоді, а саме:

1) виявити організаційно-педагогічні умови в університеті для формування професійних умінь та навичок майбутніх педагогів; 2) показати можливості залучення студентської молоді до волонтерської діяльності через створення Центру соціальних ініціатив та волонтерства як певного структурного громадського об’єднання в умовах вищого навчального закладу (ВНЗ) при Хмельницькій гуманітарно-педагогічні академії; 3) показати можливі напрями діяльності Центру соціальних ініціатив та волонтерства; узагальнити та популяризувати форми роботи волонтерського об’єднання не тільки в академії, а і в інших громадах; впровадити в практику організації волонтерської роботи програму залучення та навчання добровільних помічників через студентську студраду академії.

В житті факультету волонтерська діяльність є невід’ємною частиною громадської роботи студента. Але широко розмаху волонтерська діяльність на факультеті набула зовсім недавно – 2 роки тому.

Література:

1. Азарова Т.В. Теорія та методика корпоративного спонсорства / Т.В. Азарова, Л.К. Абрамов. — Кіровоград : ЦПТІ, 2001. — 98 с.

2. Аксенова Ю. Фандрайзинг для развития / Ю. Аксенова, А. Вербицкий, П. Гамольский — М. : Оникс, 2000. — 112 с.

3. Безпалько О.В. Соціальна робота в громаді : навч. посіб. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 176 с.

4. Благотворительность в России – www.miloserd.ru 5. Бех І.Д. Виховання особистості: У 2 кн. Кн. 2: Особистісно орієнтований підхід:

науково-практичні засади : навч. – метод. посіб. – К.: Либідь, 2003. – 344 с. 6. Василенко К. Волонтер - це стан душі // Волонтер//2001, №10.

132

Секція II. ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ ЯК ГРОМАДЯНИНА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

133

РОЛЬ ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ У ФОРМУВАННІ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ МОЛОДІ ЯК ГРОМАДЯНИНА

ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

А.О. Груба Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ПР-22

Науковий керівник: викладач О.О. Доценко

Правове виховання членів людської спільноти, адаптація їх до реальної правової дійсності – це ті визначальні чинники, які формували і формують цивілізаційний розвиток людства. Аналітичний розгляд цих чинників належить до серйозних, фундаментальних і, безперечно, актуальних проблем.

У наш час деколи надто недосконалою й надмірно спрощеною виглядає система правового виховання молоді в Україні. Нерідко спостерігається схильність до абсолютизації його прикладного характеру, до примітивної конкретизації завдань. Проте, правове виховання – досить складна, багаторівнева система і, водночас, – надзвичайно важлива правова проблема. Стан чинної системи правового виховання молоді є певною мірою підтвердженням цього.

Аналіз структури і динаміки злочинності, інших правопорушень в цілому дає підставу стверджувати, що стан правового виховання молоді на нинішньому етапі розвитку нашої держави ще далекий від бажаного.

Молодь – соціально-демографічна група, відокремлена на основі сукупності вікових характеристик і особливостей соціального стану. Молодість як певна визначена фаза, етап життєвого циклу біологічно універсальна, але її конкретні вікові рамки, пов'язаний з нею соціальний статус і соціально-психологічні особливості мають соціально-історичну природу і залежать від суспільного ладу, культури та властивих даному суспільству закономірностей соціалізації.

Важливими умовами демократичного суспільства є громадянська освіченість, компетентність, виховання поваги до прав людини, толерантності, вміння знаходити компроміс. Необхідно, щоб громадяни знали свої права та обов'язки, дотримувались закону, мислили критично і незалежно.

Правове виховання є формувальним чинником правової дійсності в Україні. Його зміст і результативність зумовлені тим, що воно здійснюється в особливих умовах, а саме: по-перше, в період затяжної трансформації тоталітарного суспільства в демократичне громадянське суспільство, що супроводжується не лише економічними і політичними, а й духовними і правовими кризами; по-друге, спричинення перебудовою самого змісту свідомості не лише молоді, а й тих, хто її виховує; по-третє, високим відсотком протиправної поведінки молодих людей в суспільстві; по-четверте, неспроможністю правовиховної системи адекватно реагувати як на зміни стилю і форм поведінки молоді, так і

134

на зміни правових норм щодо прав, свобод, обов’язків й обмежень молодих людей [1, с. 257].

Правове виховання має надзвичайно важливе значення для реалізації конституційного принципу „людина є найвищою соціальною цінністю”, для формування громадянського суспільства та побудови правової держави, що прямує до європейського співтовариства. Все це зумовило неабиякий інтерес до проблеми правового виховання таких наук, як педагогіка, психологія, соціологія та ін.

Правове виховання – це процес, який у різні періоди історії має свою специфіку, оскільки пов’язаний з культурою суспільства як матеріальною, так і духовною. Воно зорієнтоване, насамперед, на оволодіння особистістю необхідним рівнем правових знань, навичок і вмінь, усвідомленням правової системи держави, на формування стійких правових ідеалів, переконань, цінностей та ін.

Одним з пріоритетів стратегічного розвитку України визнано інтеграцію нашої держави в Європейське співтовариство. За перспективною Програмою розвитку, яка розрахована на десять років, Україна має узгодити та наблизити свої правові інституції до стандартів країн ЄС та зробити їх відповідними загальноєвропейським вимогам.

Для практичної реалізації стратегічного курсу України на європейську інтеграцію необхідно поширювати у суспільстві просвітницьку правову діяльність, створити відповідні освітні проекти і програми, які підготують молодь до повноцінного існування в європейському просторі.

Зміст правової освіти вважається одним з основних засобів цілеспрямованого навчання, він має базуватись на основних цінностях та ідеях європейського демократичного суспільства: (права людини, рівність, мир, соціальна справедливість демократія, свободи, безпека громадян, взаємозалежність, плюралізм, культурна різноманітність, відкритість, відповідальність, партнерство, повага до оточуючого середовища).

Правове виховання молоді європейської держави має ґрунтуватись на принципах гуманізму, демократизму, верховенства права, комплексного підходу до вирішення завдань правовиховання, координації й диференціації правовиховної роботи, поєднання науковості, доступності, поступальності, реалістичності, що забезпечує ефективність правовиховного процесу. Дотримання зазначених принципів покликане забезпечити органічну взаємодію правового виховання з політичним, моральним, трудовим, патріотичним вихованням, одержання молоддю суми знань в галузі права й розвиток необхідної правової орієнтації й культури, формування переконаності в необхідності й доцільності законів, свідоме їхнє використання як найважливішої передумови зміцнення законності й правопорядку.

Соціально-правова активність молоді – це ознака і критерій ефективності правового виховання й водночас найважливіший елемент правового виховання. До нього відносяться рівень засвоєння правових знань, перетворення їх на стійкі переконання законослухняності, формування активної життєвої позиції, в тому

135

числі профілактики правопорушень, подолання явищ і наслідків правового нігілізму. Зміст правового виховання визначається особливостями права, як соціокультурного, регулюючого явища, постає в його суспільних функціях і зростаючому значенні організації управління суспільством.

Правове виховання розглядається в широкому та вузькому розумінні. У широкому значенні воно розуміється як загальний процес впливу на свідомість та волю особи, в тому числі вплив соціально-економічного устрою життя, політико-правового регулювання, ідеологічної діяльності, правової системи, моральної атмосфери. У вузькому значенні правове виховання трактується як специфічно організована й цілеспрямована діяльність з формування правової свідомості та правової культури [2, с. 141].

За сучасних умов формування правової культури, свідомості та активності суб’єкта права система правового виховання потребує вдосконалення, і має бути не лише такою, що задовольняє мотивації до активності та створює умови для участі студента в правовому житті, а й водночас забезпечує індивіда необхідним обсягом знань і навичок активної правової діяльності, формування правової духовності, здатності до розуміння правової дійсності та самовизначення в ній на підставі адекватного ставлення до правових реалій.

Існуючий рівень правовиховної роботи зі студентами, зміст юридичної освіти ще не відповідає вимогам часу. Основними недоліками є недостатнє науково-практичне насичення правової освіти, відсутність тісного взаємозв’язку між її основними етапами та ланками, недостатня правова інформація студентів, слабкий зв’язок освіти з суспільною практикою, невміння деяких викладачів сформувати в студентів усвідомлення необхідності правового самовиховання [3, c. 14].

Водночас, незважаючи на широке коло наукових праць із зазначених та інших напрямів правовиховних процесів, багато з них потребують подальшого наукового дослідження, особливо в контексті трансформаційних процесів українського суспільства та реформування вищої школи України. Існує потреба в дослідженні проблеми правової духовності, сутності правової культури як компоненту духовної культури особистості. Зазначені чинники є вирішальними для формування у молоді особистісних цінностей, розуміння труднощів поєднання правової рівності, свободи і відповідальності, правомірної поведінки, подальшого вдосконалення критеріїв і показників ефективності правового виховання.

Література:

1. Штангрет М.Й. Філософське обґрунтування методів та засобів правового виховання курсантів у демократичній державі // Молода Українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне майбутнє демократичної правової держави Україна. Зб. наук. праць. – Львів: ВЦ Львівського інституту внутрішніх справ при НАВС України, 2001. – С. 256-270.

2. Дьоміна О.С Демократизація державного (політичного) режиму в Україні і формування демократичної правової культури: проблеми взаємовпливу // Нова парадигма. Журнал наукових праць. – Вип. 45. – К., 2005. – С. 140-147.

136

3. Дьоміна О.С. Формування правової культури студентської молоді в умовах сучасного українського суспільства : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень» / О.С. Дьоміна; НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2007. – 17 с.

СУЧАСНІ ПЕРСПЕКТИВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО СТАНОВЛЕННЯ МОЛОДІ

О.М. Конопелько

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ПР- 41 Науковий керівник: старший викладач О.В. Ткачук

В Україні на сучасному етапі під соціальним становленням молоді

розуміють кількісні та якісні зміни цієї демографічної групи. Молодь як соціально-демографічна група охоплює такі вікові межі: неповнолітні (від 14 до 18 років), повнолітні (віком до 28 років). За даними Держстандарту України на 1 січня 2010 р. кількість молоді віком від 14 до 28 років трохи перевищує 11 млн. осіб, що становить 22,3 % загальної кількості постійного населення країни. Молодь переживає стан сімейної та позасімейної соціалізації, інтерналізації норм і цінностей, творення соціальних і професійних очікувань, ролей і статусу у процесі спеціального соціального забезпечення, допомоги, обслуговування й іншого соціального захисту.

Проблеми, що виникають у процесі соціалізації молоді, у сучасному соціумі поділяють на дві групи.

1. Соціальні молодіжні проблеми: визначення ролі та місця молоді в сучасному суспільстві; формування ціннісних орієнтирів та їх моральних пріоритетів; становище на ринку праці; забезпечення молоді певного освітнього рівня; політичні орієнтації та електоральна поведінка молоді.

2. Особистісні проблеми молоді: пошуки сенсу життя; професійне самовизначення; кохання; створення власної сім'ї; взаємостосунки з дорослими та однолітками; здоров'я молодих людей [1, с. 48].

Визначимо деякі напрями молодіжної політики у світі як провідного компонента соціалізаційного процесу. Огляд документів (наприклад, "Конвенція про права дитини", "Концепція виховання європейської громадянськості"), які приймає міжнародне співтовариство, свідчить про загострення та кризовий стан соціального процесу, що зумовлює визначення духовних цінностей сучасного суспільства. Формування громадянськості як інтегрованої ціннісної орієнтації стає провідним завданням молодіжного соціалізаційного процесу.

137

Громадянськість розглядається як ієрархічна структура, до складу якої входять такі рівні формування цінностей: національний — його завданням є формування громадянина держави; регіональний — формування громадянина певної регіональної спільноти (наприклад, громадянина Європи); глобальний (загальнолюдський) – формування громадянина світу [2, с. 51].

Розглянемо національний рівень ідеї громадянськості. Наприклад, в умовах українського державотворення провідним завданням національного виховання є формування таких цінностей, як патріотизм, гуманізм, толерантність, совість, честь, любов, дружба, працелюбність, а також цінностей, які пов'язані з належністю до народу (спільність мови, способу мислення, географічних умов, релігійних вірувань, традицій, звичаїв, освіти, мистецтва, літератури тощо).

З метою утворення нової європейської громадянськості експерти Ради Європи дійшли висновку, що вона має спільні риси, незважаючи на специфічні особливості, характерні для кожної з країн. Спільність стосується трьох провідних складових: знань, цінностей і практичних навичок.

Найбільш важливими знаннями, необхідними для повноцінного життя як в умовах демократичної держави, так і в умовах єдиної Європи, були названі: функціонування демократії та її інститутів; політичні, юридичні та фінансові аспекти життя держави, регіону; громадянські права, свободи та обов'язки у визначенні державних і міжнародних документів; розуміння поняття "демократичне громадянство" у суспільстві, в якому живуть громадяни; європейський (міжнародний) контекст демократичного громадянства [3; 71].

До спільних важливих цінностей громадянського виховання зараховано: рівноправність кожного людського життя; повага до себе та інших; свобода; солідарність; етнічна, расова, політична, культурна та релігійна толерантність; взаєморозуміння; громадянська мужність.

Кожному громадянину Європи необхідні такі навички: розв'язувати конфлікти у неагресивній формі; аргументувати та захищати власну думку; інтерпретувати аргументи іншого; розуміти і приймати відмінні погляди; робити вибір, піддавати моральному аналізу альтернативні позиції; нести спільну відповідальність; розвивати конструктивні стосунки з іншими людьми; вміти критично осмислювати, порівнювати позиції та істини [4; 55].

Отже, особистість для реалізації цієї цінності повинна: прагнути пізнати власний характер, його сильні та слабкі сторони; розвивати почуття самосвідомості; зрозуміти сенс життя, своє призначення в ньому, замислюватись як його прожити; прагнути жити згідно із загальноприйнятими моральними нормами; з відповідальністю використовувати свої права і привілеї; набувати знань і мудрості протягом життя; нести відповідальність за своє життя у межах своїх можливостей.

Взаємини з іншими людьми як цінність представлено таким чином: ми цінуємо інших людей незалежно від того, що вони мають чи можуть зробити для нас; ми цінуємо ці стосунки як такі, що мають важливе значення для нашого розвитку та блага суспільства.

138

Керуючись зазначеною вище цінністю у взаєминах, потрібно: поважати гідність всіх людей; давати зрозуміти, що їх цінують; викликати лояльність, довіру, щирість; співпрацювати з іншими; підтримувати інших; поважати довіру, життя, приватність, власність; намагатися розв'язувати проблеми мирним шляхом.

Ставлення до суспільства визначається так: ми цінуємо правду, права людини, закон, справедливість, колективні зусилля для спільного блага; особливо цінуємо сім'ю як джерело любові і підтримки для всіх її членів, як основу суспільства, в якому люди турбуються одне про одного.

Література:

1. Басова Н.В. Педагогика и практическая психология. — Ростов на Дону: Феникс, 2009. — 416 с.

2. Бондарчук Е.Л., Бондарчук Л.И. Основы психологии и педагогики. — К.: МАУП, 2009. — 168 с.

3. Волкова Н.П. Педагогіка. — К.: Академія, 2001. — 576 с. 4. Юридическая соціологія : Учебник. / За ред. Осиповой Н.П. - К.:"Ін Юре", 2008. –

368 с.

ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ МОЛОДІ

Т.Р. Купчаківська Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ПР-51

Науковий керівник: викладач Л.В. Івасішена

Правове виховання членів людської спільноти, адаптація їх до реальної правової дійсності – це ті визначальні чинники, які формували і формують цивілізаційний розвиток людства. Аналітичний розгляд цих чинників належить до серйозних, фундаментальних і, безперечно, актуальних проблем.

У наш час деколи надто недосконалою й надмірно спрощеною виглядає система правового виховання молоді в Україні. Нерідко спостерігається схильність до абсолютизації його прикладного характеру, до примітивної конкретизації завдань. Проте, правове виховання – досить складна, багаторівнева система і, водночас, – надзвичайно важлива філософсько-правова проблема. Тому будь-які спроби дати просту відповідь на питання про природу правового виховання неминуче приречені на невдачу. Стан чинної системи правового виховання молоді є певною мірою підтвердженням цього. Аналіз структури і динаміки злочинності, інших правопорушень в цілому дає підставу стверджувати, що стан правового виховання молоді на нинішньому етапі розвитку нашої держави ще далекий від бажаного.

139

В розуміння правової культури особистості, входить не тільки знання права, розуміння суті і обсягу правових норм, бажання і здатність дотримуватись норм закону, добровільно дотримуватись його вимог, але і особливі правові установки по відношенню до ідеї правової держави, до права, інститутів і цінностей, які воно охороняє. Це також і рівень інформованості про правові проблеми суспільства, про права, свободи і обов’язки людини перед іншими людьми, суспільством. Державна незалежність, яку здобула Україна, перехід від тоталітарного режиму до демократизму, процес національного відродження потребують і відповідного виховання громадянина нової держави, який би добре знав основи правової культури, дотримувався правових законів. Тим більше, що в сучасних умовах спостерігається спад виробництва та пов’язане з ним зростання безробіття, занепад моралі, недоступно високі ціни багатьох форм дозвілля, скорочення кількості спортивних клубів, шкіл, гуртків, молодіжних таборів, майже відверта пропаганда порнографії, жорстокості й насильства, розпад системи державних і громадських інститутів, що зумовлює активізацію правовиховної роботи серед молоді, зокрема студентів. Питання про правову освіту студентської молоді актуальне у зв’язку з необхідністю виховання громадян у дусі активної участі у формуванні правової держави і законослухняності, забезпечення студентів правовою інформацією щодо чинного законодавства й практики його застосування, профілактики правопорушень, які скоюються на ґрунті правового нігілізму, цинізму та аморальності; формування правової культури європейського типу, яка дасть можливість громадянам інтегруватись у європейський і світовий правовий простір для реалізації своїх приватних та публічних інтересів. На підвищення правосвідомості й правової культури громадян спрямована „Програма правової освіти населення України”, яка затверджена Кабінетом Міністрів України 29 травня 1995 року за номером № 336. Але заходи щодо практичної роботи з реалізації цієї програми не дали відчутних результатів. Головний напрям діяльності вищих навчальних закладів в активізації правового виховання студентів – підвищення правової культури молоді [1, с. 19]. У реалізації правового виховання неоцінена роль викладачів, які повинні вміло поєднувати теоретичне вивчення законів з їх практичним застосуванням, упроваджуючи інноваційні форми та методи роботи зі студентами: ділові й рольові виступи, бліц-турніри, диспути, КВК, створення і розв’язування проблемних ситуацій, організація тематичних мікро груп, інтерв’ювання досвідчених юристів, добір нормативно-правових документів до тем, аналіз матеріалів преси тощо. Крім тематичних уроків та бесід, олімпіад з правознавства, у вищих навчальних закладах важливо проводити наукові конференції, семінари, диспути, тематичні вечори, „круглі столи”. Важливу роль у правовій пропаганді відіграють кабінети правознавства. В них зібрана відповідна література, функціонують тематичні стенди, наприклад: „Нове в законодавстві”, „Вивчаємо право”, „Право і ринкові відносини”. Інформаційному забезпеченню викладання правознавства сприяє видання методичної літератури. Недоліками правовиховної роботи в вищих навчальних закладах є перевага словесних форм: бесід, лекцій, вечорів запитань

140

і відповідей. У сучасних умовах студентам більше імпонують диспути, рольові ігри, „судові процеси”. В деяких вищих навчальних закладах розігруються моделі засідання Ради Безпеки ООН, Європейського парламенту і т.п. Необхідно при організації виховних заходів дотримуватися їх актуальності, вчасного ознайомлення з новими юридичними документами, уникати формалізму, примітивізму. Вдосконалення правового виховання студентів вимагає розуміння педагогами цієї роботи, систематичного підвищення ними рівня своєї педмайстерності, використання сучасних наукових досягнень, поширення й упровадження передового педагогічного досвіду [2, с. 36].

Правове виховання повинно складатися так, щоб молоді люди члени суспільства переносили центр уваги не на заучування правових вимог, а на їх застосування у навчальній, трудовій, сімейно-побутовій, громадській діяльності. Права неповнолітніх та молодих людей повинні розглядатися в органічному поєднанні з їх обов’язками. Зловживання правом, розуміння деякими молодими людьми свого пільгового становища у суспільстві прямо протирічить закону.

Завдання правового виховання полягає в тому, щоб виробити у молодих людей переконання, що недоліки виховання, організації дозвілля, економічна безвихідь не виправдовують людину, яка обрала протиправний варіант діяльності, що за будь-яких умов правопорушник несе особисту відповідальність перед суспільством і зобов’язаний спокутувати свою вину.

Подальший розвиток і вдосконалення правовиховної діяльності з молодими членами суспільства передбачає і фактичне вивчення стану їх правової свідомості, включаючи суспільну і групову думку окремих контингентів і об’єднань стосовно закону, практики його застосування, ефективності боротьби з правопорушеннями, діяльності правоохоронних органів. Все це буде сприяти підвищенню правового виховання молоді, протидії антисуспільним поглядам і звичкам серед даного вікового контингенту [3, с. 48].

У теорії і методиці правового виховання виділяють троїсту ієрархію цілей: формування системи правових знань (найближча мета); формування правового переконання; формування мотивів і звичок, правомірного, соціально активної поведінки (кінцева мета) Виділяючи правове виховання в якості напрямку і форми виховної роботи в рамках вирішення єдиних комплексних завдань, визначають такий об’єм, структуру та зміст правового виховання, які покликані сформувати такі якості у молодої людини: знання місця права в суспільстві, його значення, напрямків правового регулювання, принципів цього регулювання; знання норм та інститутів різних галузей права в межах, необхідних для побутової, учбової, трудової, суспільної діяльності; навики застосування права в конкретних ситуаціях, комплексні характеристики варіантів вчинків не тільки як правильних чи неправильних, поганих чи хороших, але й законних і незаконних; відношення до права як високої соціальної цінності, носію ідеї справедливості; відношення до правозастосовної практики як до забезпечення життя закону; внутрішня готовність до дотримання правових принципів і конкретних вимог правомірної поведінки; готовність сприяти правомірній поведінці інших осіб [4, с. 63].

141

Правове виховання є важливим регулятором поведінки, важливим каналом засвоєння колективного досвіду суспільства. Підліток, юнак, наділені достатньою правовою культурою, можуть у певній ситуації намітити і реалізувати правильну лінію поведінки, незважаючи на недостатній життєвий досвід. Отже, вимога знати, поважати і виконувати закони належить до числа першочергових у вихованні молоді, для того щоб перетворити повагу до права, закону в особисте переконання кожного молодого члена суспільства.

Література:

1. Іванчук В. Формування громадянської культури учнівської та студентської молоді в процесі навчання // Шлях освіти. – 2000. – № 2. – 128 с.

2. Бистрицький І.М. Психолого-педагогічні аспекти перспективних систем та технологій навчання: погляд в майбутнє. – Одеса, 1994. – 196 с.

3. Татаринцева Е.В. Правовое воспитание. - М.: Высш. шк., 1990. – 328 с. 4. Головченко В.В. Эффективность правового воспитания. Понятие, критерии,

методика измерения. – К.: Наукова думка, 1985. – 264 с.

САМОУПРАВСТВО У СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ

Л.М. Лещук Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», cоціально-гуманітарний факультет, група ПР-32

Науковий керівник: викладач Л.Л. Стецюк

Суттєвий внесок у розвиток юридичних уявлень про права людини зроблено було, зокрема, завдяки дослідженням права Стародавнього Риму, норми якого є безцінним джерелом напрацювань римських юристів, що значною мірою базувалися на звичаєвому праві.

Звичаями стародавні римляни керувалися переважно у додержавний період, коли в Римі ще не існувало спеціального органу для захисту порушених прав (державного суду).

Згодом на зміну звичаям прийшло самоуправство, або поєдинок, за допомогою якого особа захищала свої права, цілковито покладаючись на власні сили [1, с. 333], залучаючи на допомогу членів своєї родини, близьких родичів тощо. Правий був той, хто переміг у сутичці, оскільки згідно зі звичаями вважалося, що боги дали йому силу для перемоги у боротьбі за справедливість. Над переможеним вчиняли розправу. Скривджений чинив із кривдником так, як вважав за потрібне, керуючись власним відчуттям справедливості, через що кривдник міг зазнати більшої шкоди, ніж завдав сам. Це зумовило потребу в створенні контрольованого процесу розправи. Формулюється принцип таліона,

142

за яким скривджений міг вимагати жертву, рівноцінну понесеній ним втраті. Цей принцип і поклав початок визначенню меж самоуправства.

З часом звичаї лягли в основу законів. Випадки саморозправи за законом були звичайним явищем. Так, наприклад, договір займу, засобом забезпечення якого були „м’ясо і кров” боржника (самозаклад, нексум), дозволяв продати боржника в рабство або вбити, якщо він не поверне борги вчасно. Особливою жорстокістю відрізнялася норма Законів ХІІ таблиць, якою передбачено випадок неплатоспроможності боржника перед кількома кредиторами одночасно. Згідно з нею, кредитори в такому випадку мали право розрубати боржника на частини, пропорційні сумі його заборгованості перед кожним з кредиторів [2, с. 116]. Також було дозволено захоплення речі боржника з метою забезпечення боргу. Цей вид самоуправства здійснювався наступним чином: кредитор, вимовляючи певні урочисті слова в присутності свідків, захоплював якусь річ боржника і утримував її в себе для задоволення своєї вимоги [3, с. 259-267]. Наприклад, солдатам, з метою забезпечення платні, дозволялося стягувати заставу з тієї особи, яка зобов’язана до виплати в разі, якщо трибун, що завідував касою, цієї платні не платив. Так само вони могли захоплювати речі на забезпечення тих грошей, на які потрібно придбати коня та ячмінь для нього [3, с. 267].

Поступово законодавство зазнавало змін, спрямованих на подальше обмеження самоуправства. Так, боржникам, що не повернули вчасно борг, надається строк, зі спливом якого кредитор, оголосивши про неповернення боржником боргу, міг покласти на нього руку, яку боржник не мав права скинути, відвести до себе додому, зв’язати і закувати його [3, с. 263].

Згодом держава, в міру свого зміцнення, поступово перебирала на себе функцію захисту прав та інтересів своїх громадян, відтак приватна розправа почала відходити в минуле, оскільки коли зміцніла державна влада починає звертати більшу увагу на внутрішній устрій держави, ворожнеча приватних осіб, їх сімей та родів з приводу усіляких образ починає визнаватися нею явищем небажаним [4, с. 69]. З’являються певні процедурні правила, що обмежують самоуправство. Так, якщо раніше на спробу помсти з боку кредитора боржник міг відповісти власною силою і відбити її, то тепер замість цього, не завжди вірного порядку, встановлюється стягнення, гарантоване державою. Правда, це стягнення спочатку було тим-таки самоуправством, але це самоуправство уже проходить перед очима державної влади, яка убезпечує кредитора від опору з боку боржника, а останнього від ексцесів з боку кредитора [4, с. 384]. Наприклад, щоб захистити боржника на випадок неправомірних дій кредитора, Закони ХІІ таблиць встановлювали певні обмеження самоуправних дій останнього. Наприклад, власнику заборонялося відбирати належну йому колоду або жердину, що використовуються іншою людиною для зведення будівлі або для посадки виноградника [2, с. 119]. Обмежуючи в такий спосіб дії власника, закон водночас надавав йому позов у подвійному розмірі вартості цих матеріалів проти особи, яка їх використовувала.

Саме в римському праві дослідники знаходять витоки права притримання. Так, одним із найбільш поширених випадків застосування притримання було

143

правовідношення, в якому особа отримувала право не віддавати власнику річ до задоволення вимоги про відшкодування здійснених на неї витрат або понесених через цю річ збитків [5, с. 128]. Також притримання досить часто застосовувалося в сімейних відносинах, коли чоловік отримував право притримати частину посагу дружини в разі її смерті або при розлученні. Частка притримання встановлювалася законом залежно від різноманітних обставин, таких як утримання дітей, подарунки і втрати, яких зазнав чоловік у зв’язку з забраними дружиною речами, аморальна поведінка дружини, покращення посагу тощо [1, с. 110].

Далі державна влада поступово починає забороняти самоуправство. Проте перехід від приватної розправи до вирішення спорів державним судом був тривалим і пройшов декілька стадій. Так, на певному етапі суспільного розвитку встановлюється певний порядок застосування насильства до кривдника (правила „око за око”, „зуб за зуб”). Наприклад, в Законах ХІІ таблиць містилася така норма, за якою, якщо хтось спричинить членоушкодження і не примириться із потерпілим, то йому самому спричиняли те ж саме [6, с. 44]. Так Законами ХІІ таблиць була закріплена приватна розправа за принципом таліона.

Наступним етапом переходу до державного суду було встановлення системи викупів як добровільних, так і обов’язкових. В Законах ХІІ таблиць містилося чимало норм, що встановлювали викуп за образу, наприклад, якщо хтось рукою або палицею перебив кістку вільній людині, він мав сплатити штраф у 300 ассів, якщо рабу-150 ассів [6, с. 44]. З часом, нарешті, спори, незалежно від їх характеру, переходять на розгляд державного суду. Відтепер захист прав та інтересів громадян стає справою держави, а приватна розправа повністю припиняється. Проте із загального правила були два виключення:

1) можна було самоуправно знищувати споруди, які насильно або таємно були збудовані на ділянці землі, що належить тій особі, яка застосувала таке самоуправство;

2) самоуправство дозволялося, якщо в разі бездіяльності суб’єкту права загрожувала непоправна шкода (наприклад, кредитору дозволялося наздогнати боржника, що намагається втекти з грошима, і силою примусити його віддати борг) [7, с. 208-209].

Отже, самоуправство, яке за римським правом полягало у відновленні особою свого права власними силами після його порушення, із зміцненням держави зазнавало все більших обмежень, доки, за винятком окремих випадків, його не було заборонено. Але певні його залишки можна спостерігати і в сучасних правовідносинах, наприклад, право притримання кредитором речі боржника.

Література:

1. Пухан Иво, Поленак-Акимовская Мирьяна. Римское право (базовый учебник) / Под ред. Проф. В.А. Томсинова. – М.: изд-во Зерцало, 1999. – 577 с.

2. Законы ХІІ таблиц / Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. Древность и Средние века. – М.: Зерцало. 2001. – 456 с.

144

3. Гай. Институции / Пер. с латинского Ф.Дадынского / Под ред.. В.А. Савельева, Л.Л. Кофанова. – М.: Юристъ, 1997. – 502 с.

4. Покровский И.А. История Римского права. – СПб.: Издательско-торговый дом Летний сад, 1998. – 491 с.

5. Сарбаш С.В. Право удержания как способ обеспечения исполнения обязательств (исторический аспект) // Вестник Высшего Арбитражного суда РФ. – 1997. – №9. – С.128-130.

6. Подопригора А.А. Основы римского гражданского права : Учеб. пособие. – К.: Вища школа, 1990. – 344 с.

7. Хвостов В.М. Система римского права. – М., 1996. – 308 с.

РОЛЬ ПРАВОТЛУМАЧНОЇ ФУНКЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ ТА ЇЇ МЕЖІ

Л.М. Лещук

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

cоціально-гуманітарний факультет, група ПР-32 Науковий керівник: викладач А.А. Якименко

У сучасних умовах інтенсивність динаміки українського законодавства

постійно зростає. Реалізація цього правового матеріалу потребує передусім усвідомлення змісту норм права, що містяться у прийнятих актах. Забезпечення правильного застосування норм права, утвердження законності у всіх сферах суспільних відносин є актуальним завданням державно-правового розвитку в умовах розбудови в Україні демократичної, соціально орієнтованої, правової держави. Без глибокого розуміння змісту норм права неможлива їх ефективна реалізація, систематизація, розроблення і прийняття нових соціально адекватних норм. Якою б оптимальною не була існуюча система права, вона не може попередити протиріччя між нормами, які звуться колізіями у праві. Саме функція тлумачення є одним із способів вирішення колізій.

Офіційна інтерпретація Конституції та законів України сьогодні зростає до рівня особливої сфери належного та неналежного правозастосування. І це виділяє Конституційний Суд як спеціальний орган держави конституційної юрисдикції в механізмі охорони Конституції і правореалізації, здатний реально впливати на правовідносини у державі та суспільстві. При тлумаченні Конституції і законів України Конституційний Суд України не може змінювати їх норми. Його завдання полягає лише у роз’ясненні, інтерпретації відповідних положень. Це правова аксіома. Разом з цим Конституційний Суд України, опираючись на закон, використовуючи механізми тлумачення і аналогії може заповнити те, що залишилось за межами закону чи іншого правового акту. У даному випадку суд, констатуючи волю законодавця з даного кола питань,

145

вимушений або застосувати схожу норму (аналогію закону), або при вирішенні справи виходити із загальних принципів законодавства (аналогія права). Тим самим рішеннями Конституційного Суду нерідко фактично створюються нові норми, що заповнюють прогалини Конституції України, але випливають з її політико-правової логіки [1].

Складність офіційного тлумачення Конституції України та законів України полягає в тому, що Конституція України була прийнята в результаті взаємних поступок, компромісних положень. До того ж, значна частина норм Конституції України сформульована досить абстрактно і загально, у багатьох випадках з використанням оціночних понять. При прийнятті Конституції України згладжувалися і зближувалися різні теоретичні підходи до тих чи інших проблем, їм надавалось загальне забарвлення, однаково прийняте для різних політичних сил. Для забезпечення конституційної законності, ефективності реалізації положень Конституції України, необхідно їх інтерпретувати в конкретні приписи з тим, щоб на практиці втілювалося однозначне їх розуміння.

Проблема функціональних меж діяльності Конституційного Суду України безпосередньо пов’язана з питанням, хто має тлумачити Конституцію та закони України, якою є юридична сила рішень Конституційного Суду України, чи може Конституційний Суд України переглядати свою позицію, чи може він сам себе “самообмежити” тощо. Зазначені питання мають не тільки суто теоретичне, а і практичне значення, оскільки це пов’язано і з можливістю

втручання Конституційного Суду України в межі компетенції інших владних структур [2].

Завдання єдиного органу конституційної юрисдикції – не модифікувати за допомогою своїх рішень (висновків) норми Конституції України і законів України, а виявляти їх реальний зміст, не “виправляти” конституційні приписи, а тільки тлумачити їх.

Межі тлумачення Конституції України мають бути чітко визначені для діяльності Конституційного Суду України, оскільки порушення їх призводить до вкрай негативних наслідків, серед яких: порушення принципу поділу влади; порушення статусу Конституційного Суду України, який визначається Конституцією й законами, а отже, порушення Конституції України й законів; дискредитація Конституційного Суду України як вищого конституційного арбітра; невідповідність такого тлумачення до тієї ролі, яку воно дійсно має відігравати, тощо.

Межа тлумачення Конституції України визначається природою судового органу конституційного контролю, що не дозволяє йому втручатися у сферу дії законодавчої й виконавчої влад. Насамперед це означає, що Суд не може підміняти законодавця у створенні нормативного матеріалу, крім випадку, передбаченого Конституцією (ст. 150) і Законом (ст. 3) щодо видання актів, які регулюють внутрішню роботу Конституційного Суду України. При цьому порушення Конституції України стає особливо вірогідним, оскільки в основі інтерпретації згаданих понять можуть лежати не правові а політичні критерії.

146

Тому конституційне тлумачення можна назвати мистецтвом чи процесом відкриття змісту писаного документа – конституції. Адже сам термін «інтерпретація» означає «посередництво», а у випадку інтерпретації конституційних положень – посередництво між текстом та реальністю як існуючою (позитивною), так і ідеальною, тобто такою, що уявляється та є потенційним результатом втілення ідеалів класичного конституціоналізму та конституційних принципів (наприклад, органічна характеристика принципу верховенства права) [3].

Акти Конституційного Суду України лише впорядковують конкретні правовідносини між визначеними суб’єктами згідно з установчою волею першоджерела влади – народу [4]. Рішення і висновки Конституційного Суду України про нормативне тлумачення – це інтерпретаційні акти. Інтерпретаційний акт має нормативний зміст, але не є нормативно-правовим актом, оскільки містить норми-роз’яснення. Головною функцією останніх не є встановлення нових норм права або відміна чи зміна тих, що діють. Такої функції, такої якості висновки Конституційного Суду України про нормативне тлумачення не мають.

Проте детальний аналіз усієї нормативної бази, що стосується діяльності Конституційного Суду України, залишає відкритими досить багато питань, пов’язаних із функціонуванням інституту тлумачення Конституції в Україні. У даний момент не існує нормативного визначення поняття «тлумачення Конституції України». Такі кардинальні питання тлумачення, як цілі тлумачення Конституції України, способи, види та методи, також не знайшли відображення в законодавстві. Тому, зважаючи на повноваження Конституційного Суду України приймати акти, які регламентують його роботу, у його силах прийняти збірку «правила тлумачення», в якій знайшли б своє відображення ці питання. Тим більше, що існує заділ у цій сфері у вигляді рішень Конституційного Суду України, а також окремих думок суддів, де деякі з поставлених питань докладно аналізувались.

Отже, Конституційний Суд України – єдиний орган конституційної юрисдикції і єдиний орган тлумачення Конституції. Оскільки, норми Конституції України є нормами прямої дії, то їх тлумачення має велике значення для функціонування українського правосуддя. Проведений аналіз інтерпретаційної діяльності свідчить про подальше посилення ролі органу конституційної юрисдикції в системі державної влади в Україні, в тому числі і завдяки його правотлумачної діяльності. Однак, дане питання не врегульоване на достатньому рівні законодавчо, тому виникають різного роду проблеми під час виконання Конституційним Судом України своїх функцій. Для подальшого удосконалення функціонування органу конституційної юрисдикції необхідно прийняти правила тлумачення, а також передбачити її межі.

Література:

1. Тесленко М.В. Конституційна юрисдикція в Україні : навч. посібник / М.В. Тесленко – К., 2003. – С. 37.

147

2. Тодика Ю. Питання меж тлумачення Конституційним Судом Конституції та законів України // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 4 (27). – С. 33.

3. Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції : К., Український центр правничих студій. – 2001. – С. 45.

4. Митюков М.А. Конституционное правосудие в странах СНГ и Балтии. – М., 2002. – С. 165.

РОЗВИТОК ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ В СУЧАСНИХ УМОВАХ

І.Ю. Окуневський

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ПР-51 Науковий керівник: викладач В.В. Нагорна

Україні потрібна професійна, кваліфікована вища юридична освіта. Як у

державної, так і у приватної форми юридичної освіти повинні бути досягнуті єдині стандарти, які забезпечують можливість випуску професіоналів, кваліфікованих юристів, які зможуть прийняти виклики сьогодення.

Кардинальні зміни, що спричиняють потребу у розвитку правосвідомості майбутніх юристів, диктують необхідність оновлення системи підготовки та визначають широку потребу у наданні правової освіти новому поколінню, удосконалення системи освіти у вищих навчальних закладах, які готують майбутніх фахівців – юристів. Науково-технічний поступ ставить нові соціальні та правові орієнтири в системі вищої освіти та диктує нові вимоги, які допоможуть у становленні особистості [1, с. 35].

Основними стратегічними напрямками роботи вищої школи визначаються шляхи удосконалення професійної підготовки, яка поєднує в собі високий професіоналізм із соціально психологічними якостями правосвідомого фахівця і патріота, здатного вирішувати наукові і правові проблеми сучасності.

Концептуальний розвиток юридичної освіти існує в контексті Конституції України, Закону України «Про вищу освіту», Програми розвитку юридичної освіти, інших законодавчих актів, що забезпечують утвердження верховенства права, надійного захисту прав людини і громадянина, впровадження цивілізованих форм суспільного життя [2, с. 128].

Відбулася якісна зміна соціальній значущості юриспруденції. Юридична професія стала однією з найбільш престижних. Разом з тим кроки з реформування юридичної сфери в державі обмежуються областю законодавства і перебудовою юридичної практики. Ефективність реформування як в правовій сфері, так і в масштабах всього суспільства безпосередньо залежить від рівня

148

кваліфікації юридичного апарату держави. Сьогодні насиченість країни юристами недостатня. Їх підготовка здійснюється в основному для правоохоронних органів, де зосереджена переважна більшість юридичних кадрів.

Разом з тим в органах державної влади і управління, у сфері економіки багато посад, що вимагають правової підготовки, заміщаються фахівцями без юридичної освіти. Та і в системі правоохоронних органів фахівців з вищою юридичною освітою замало.

Складне положення з фахівцями середньої ланки в судах (судовиконавці, завканцеляріямі, секретарі судів і секретарі судових засідань). У органах запису актів цивільного стану близько 50% співробітників не мають спеціальної освіти.

Принципові зміни в діяльності державного апарату, правовому регулюванні у сфері економіки, фінансів, торгівлі, перехід суспільства до соціально орієнтованої ринкової економіки вимагають якісних змін в ідеології і методиці підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації. Отже, сьогодні абсолютно чітко повинна бути окреслена модель фахівця-юриста і, як її складові, модель особи і модель підготовки. Модель фахівця повинна відповідати вимогам до професіоналів – юристів майбутнього.

Система вищої юридичної освіти сьогодні складна і взаємодіє з політичними, економічними, культурними і соціальними системами. У цих умовах вища юридична освіта не може бути пасивною, а повинна істотно і динамічно впливати на навколишнє середовище, формуючи цивілізоване демократичне правове поле [3, с. 157].

Основними принципами вищої юридичної освіти повинні бути: вища юридична освіта повинна сприяти становленню культу злагоди і миру

в суспільстві; доступ до вищої юридичної освіти всіх, хто для цього має необхідні

здібності, мотивацію, а також адекватну підготовку на всіх етапах професійної юридичної діяльності впродовж всього життя;

призначення вищої юридичної освіти в тому, щоб надавати не тільки фундаментальні і професійні знання, але перш за все виховувати законослухняного громадянина демократичної держави;

вища юридична освіта повинна використовувати різні форми роботи для того, щоб задовольняти правові потреби громадян.

Нерівномірний розподіл вищих учбових закладів по ліцензованому об’єму, породжує певні соціальні проблеми, оскільки для молоді різних регіонів створюються нерівні можливості для здобування вищої юридичної освіти. Сьогодні необхідно при плануванні враховувати матеріальне положення рядової сім’ї, яка поки не має фінансової можливості відправити випускника школи на навчання у віддалену область, місто [4, с. 243].

Разом з тим не всі вищі учбові заклади, що особливо непрофільні, такі, що отримали ліцензію на право підготовки юристів, забезпечують їх якість на рівні державних вимог.

149

Кардинальне оновлення змісту освіти ще значно відстає від глобальних тенденцій розвитку суспільства, від потреб формування вільної особи в умовах демократизації суспільства.

На цьому етапі потрібна система трансформації змісту вищої юридичної освіти на основі наукової обґрунтованої програми, яка передбачала б створення механізму безперервного оновлення змісту.

Тільки через зміст вищої юридичної освіти і якість навчання можна досягти цих цілей.

Для поліпшення юридичної освіти в умовах адаптації законодавства України до міжнародних і європейських стандартів необхідно:

- завершити розробку і впровадження державних стандартів вищої юридичної освіти з одночасним впровадженням системи державного контролю за рівнем професійної підготовки юристів;

- розробити і затвердити перелік посад, які можуть займати випускники вищих учбових закладів з юридичною освітою відповідно до освітньо-кваліфікаційного рівня;

- передбачити нові спеціалізації в юридичних учбових закладах з урахуванням сучасних видів юридичної практики;

- розвивати міжнародні зв’язки в юридичній освіті, пов’язані з розробкою учбових програм і інших компонентів освіти, направлених на інтеграцію юридичної освіти в світовий освітній простір [4, с. 185].

Враховуючи вищезазначене, слід постійно працювати над виробленням ефективної стратегії навчальної та виховної роботи в навчальних закладах всіх рівнів, а також брати активну участь у розробці та втіленні в життя відповідних державних програм і заходів щодо їх реалізації. Адже, юридична освіта повинна сприяти підготовки людей високої моралі, здатних до творчої праці, формуванню здорового способу життя, етичному, політичному, громадському, правовому вихованню студентської молоді.

Література:

1. Гусарєв С.Д., Карпов О.М. Юридична деонтологія : навч. посібник. - Київ, 2001. –156 с.

2. Матеріали семінару “Проблеми вищої юридичної освіти в Україні”. – Київ, 2003. –145 с.

3. Яземський І.М. Система юридичної освіти. – К., 2000. – 289 с. 4. Коваленко С.І. Характеристика вищої юридичної освіти України. – К., 2003. –

378 с.

150

ПРОБЛЕМИ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ МОЛОДІ

О.І. Садовник Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ПР-22 Науковий керівник: ст. викладач Л.О. Стецюк

Права та свободи громадян визнані Конституцією України від 28 червня

1996 р. найвищою цінністю, а їх реалізація є головним напрямом і змістом діяльності демократичної держави. Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. У п. 2 ст. 43 Конституції України наголошено на тому, що держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. В Україні заборонено будь-яку дискримінацію у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей. Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом [1]. Усі перелічені гарантії повною мірою стосуються молоді, що створює для них реальну можливість користуватися всією сукупністю трудових прав. Що ж до прав у галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці, то молодь користується додатковими пільгами.

Проблема зайнятості молоді в Україні хоч і пов'язана із загальною ситуацією у сфері зайнятості, але має свої специфічні ознаки, що потребують прийняття конкретних рішень. Слід зауважити, що поняття «молодь» в законодавстві трактується по-різному. Так, згідно зі ст. 197 Кодексу законів про працю України, працездатною молоддю вважаються громадяни України віком від 15 до 28 років [2]. Відповідно до Закону України «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні», молоддю визнаються громадяни України віком від 14 до 35 років [3].

Важливою проблемою зайнятості молоді є відмова роботодавця в наданні першого робочого місця. Молоді люди, які бажають працевлаштуватися, як правило, не мають досвіду роботи, наявність якого є найбільш поширеним аргументом для відмови. З іншого боку, можна пояснити бажання роботодавця отримати досвідченого і кваліфікованого фахівця, адже прийнявши на роботу особу, що не має досвіду, роботодавець має забезпечити отримання робітником необхідних у майбутньому навичок та вмінь, а це може бути пов'язане з певним ризиком (наприклад, ризик заподіяння збитків підприємству внаслідок псування обладнання значної вартості через брак досвіду молодих працівників).

Наступною проблемою є відсутність «нещодавнього» досвіду роботи. Це значить, що існуючий досвід та кваліфікація можуть виявитися «застарілими». А

151

це може призвести до втрати впевненості молодою людиною при працевлаштуванні і, як наслідок, стати перешкодою для отримання роботи. Подолати таку перешкоду тим складніше, чим тривалішою була перерва в роботі. Таким чином, молоді люди часто опиняються в ситуації, коли їх не беруть на роботу, оскільки вони не мають досвіду; в той же час вони не можуть набути цього досвіду, оскільки вони ніколи не працювали.

Не менш важлива проблема в секторі вторинної зайнятості полягає в частковій (неповній) зайнятості, тобто такій зайнятості, де існують умови неповного робочого часу вимушеного характеру. Значна кількість молодих людей є частково зайнятими; при цьому вони працюють менше часу, ніж вони того бажали.

Високий рівень часткової зайнятості дозволяє зробити висновок про те, що молоді люди погоджуються на такі умови праці, які не відповідають вимогам правових норм, тому що вони розглядають роботу як тимчасову і не впевнені в майбутньому.

Слід підкреслити, що останнім часом набуло широкого використання укладення короткострокових трудових договорів із молодими працівниками. Це є ще одним чинником погіршення становища молоді на ринку праці.

Окремо слід визначити проблему працевлаштування молоді в сільській місцевості. Причиною даної проблеми є економічний спад, що призводить до виникнення труднощів щодо збереження робочих місць у традиційних сільськогосподарських секторах.

Дієвою формою підтримки молодіжної зайнятості є працевлаштування молодих безробітних громадян шляхом надання роботодавцю дотацій за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Це повинно стимулювати роботодавців узяти молоду людину, яка згодом зможе закріпитися на виробництві і стати по-справжньому кваліфікованим фахівцем. З метою забезпечення додаткових гарантій зайнятості молоді було прийнято Закон України «Про забезпечення молоді, що отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю», що набув чинності з 1 січня 2008 р.

Для реалізації даного закону затверджена Постанова Кабінету Міністрів України від 19 березня 2008 р. № 223 «Деякі питання надання роботодавцям дотації для забезпечення молоді першим робочим місцем», де визначений перелік професій і спеціальностей, за якими роботодавцю може надаватися дотація у разі забезпечення молоді першим робочим місцем. Зокрема це такі спеціальності: маляр, електрогазозварювальник, слюсар-ремонтник, фрезерувальник, токар, тракторист-машиніст сільськогосподарського ви-робництва, інженер. Серед випускників більшість становлять молоді люди, що навчалися за такими напрямами, як освіта, медицина, економіка, правознавство.

На нашу думку, рішенням деяких із перелічених проблем могло б стати впровадження та стимулювання державних програм «Молодіжне підприємництво», створення окремих соціальних пакетів, в основу яких входило

152

б надання пільгових державних кредитів на придбання житла, надання одноразової допомоги при переїзді на постійне місце проживання в сільську місцевість.

Немає сумніву, що впровадження та розвиток таких програм державою і всебічне сприяння їм є важливим заходом у поліпшенні зайнятості молоді. Допомога молодим людям правильно почати свою трудову діяльність сприяє забезпеченню їх успішного руху на шляху до гідної праці. Чим більше часу витрачається для того, щоб стати на цей шлях, тим складнішою стає ця проблема, особливо якщо такий шлях взагалі відсутній.

Тому досить важливо, щоб надалі законодавство про працю молоді розвивалось і враховувало ті вимоги, які ставлять різноманітні трудові процеси щодо несформованого організму молодого робітника. Отже, захисту трудових прав необхідно приділяти більше уваги, бо це є однією з головних передумов стабільного демократичного розвитку нашого суспільства на шляху євроінтеграції.

Література:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971р : станом на 03.02.2011 р. // Відомості Верховної Ради, 1971, додаток до N 50, ст. 375.

3. Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні : закон України від 5 лютого 1993 p. № 2998-ХП // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 16. – Ст. 167.

4.Ярошенко О.М. Проблеми та перспективи правового регулювання зайнятості та праці молоді / О.М. Ярошенко // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – № 4. – С. 205.

5. Щотова Ю.М. Правове регулювання працевлаштування молоді в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.05 «Трудове право; право трудового забезпечення» / Ю. М. Щотова. – X., 2006. – 19 с.

ПОГЛЯДИ ФІЛОСОФІВ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ

ЩОДО ПРАВА ЛЮДИНИ НА САМОЗАХИСТ

Л.Ю. Штогрин Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ПР-32

Науковий керівник: викладач Л.Л. Стецюк

Соціально-політичні й економічні перетворення, що відбуваються в наш час на Україні, викликають серйозне загострення соціальних конфліктів і

153

міжособистісних протиріч у суспільстві. В сучасних умовах об'єктивного скорочення соціальних гарантій особистості найбільш гостро позначилася проблема забезпечення прав і свобод людини і громадянина, загроза яким здатна підірвати сформовані підвалини суспільства. Усі ці фактори визначають необхідність подальшого розвитку інституту захисту прав і свобод людини та громадянина, і, зокрема, такої його складової, як самозахист.

Найдавнішою і, певною мірою, традиційною формою захисту цивільних прав є самозахист [1, с. 110], що не припиняє свого розвитку і в наші дні, оскільки оперативністю механізму забезпечення прав і свобод людини і громадянина напряму визначається його дієвість. Своїм корінням самозахист сягає найдавніших часів, зокрема й епохи середньовіччя.

Європейське середньовіччя, яке охопило майже десять століть, в якості мети виховання проголосило формування покірності, байдужого ставлення до життєвих проблем, беззаперечного підкорення релігії. Ніякої активності і тим більше самостійності. Відданість церкві та сліпа віра у божественне начало – ось у чому основа захищеності людини від усіх негараздів. Така установка вкладалася у свідомість усіма можливими засобами та методами. Вважалося, що сама про себе людина може не турбуватися – усе зробить церква. Як писав Ж. Кальвін (1509-1564), якщо люди вірять, що єдиний спосіб чогось досягти полягає в Божому благословенні, без якого їх спіткають злидні та лихо, то вони повинні не прагнути багатства та почестей занадто пристрасно, покладаючись на свій розум, завзятість чи покровительство людей або випадку. Навпаки, вони зобов’язані завжди уповати на Бога, щоб під його проводом посісти те становище, яке йому угодне [2, с. 294].

Проте такі думки поділяли не всі. Так, значний внесок у концепцію природних прав людини зробило вчення Ф. Аквінського про природний закон, який зобов’язує усіх людей прагнути до самозбереження та продовження роду, шукати істину та істинного Бога, поважати гідність кожної людини [3, с. 60].

Право самозахисту у своїй роботі “Про право війни та миру” дослідив Г. Гроций. Самозахист він відносить до стану війни. На його думку, існують такі різновиди війни, як війна публічна та війна приватна. До підстав приватної війни він відносить такі, як самозахист, повернення майна та покарання. На його думку, що право самозахисту виникає не з правопорушення іншої особи, а з природи особи, яка здійснює захист від такого посягання. Самозахист можна застосовувати як для збереження тілесної цілісності організму (пошкодження, особливо ж однієї з головних частин тіла являє собою серйозне лихо і може майже рівнятися позбавленню життя; до того ж слід додати, що майже невідомо, чи не спричинить воно за собою небезпеки для життя), так і для захисту майна. Також він визначає такі умови самозахисту, як застосування його тільки проти особи, яка нападає та наявність безсумнівної небезпеки [4, с. 186-191].

Розділяючи погляди Г. Гроция, Д. Локк у другій главі своєї роботи “Про державу” обґрунтовує думку про те, що природним станом людей є стан рівності, який підпорядковується природному закону. Він вважає, що будь-яка людина, яка хоче бути рівною та незалежною, не повинна турбувати свого

154

ближнього в його житті, здоров’ї та власності. Заради захисту природного закону, який охороняє людський рід, кожен має право покарати порушника цього закону. Також Д. Локк визначає, що людина має захищатися за природними законами самозбереження і тому може вбити нападника як дикого звіра, оскільки основними з усіх прав, які є у кожної людини, є право на життя, право на свободу і право на власність, саме у їх захисті і полягає суть прав людини [5, с. 94-95].

Представники школи І. Канта вважали, що усілякий протизаконний напад знищує в нападникові право, порушення якого необхідне для підтримки власних прав, тобто право захисту. Водночас вони висловлювали думку про те, що у будь-якій державі громадяни переносять своє право захисту на державу, тому самозахист може мати місце тільки у тому разі, коли громадська влада не може надати захисту. Але згодом, завдяки подальшому розвитку філософсько-правової думки, переважна більшість вчених відмовилася від такої точки зору [6, с. 205].

Видатний філософ Т. Гоббс, хоча і обстоював підкорення індивіда абсолютній владі держави, одночасно визнавав за ним право на повстання тоді, коли суверен, всупереч природним законам, забороняє захищатися від ворогів, оскільки захист власного життя спирається на вищий закон – закон самозбереження [7, с. 268].

Про провідну роль самозахисту в охороні прав людини та життєдіяльності суспільства писав Р. Ієринг. Він вважав обов’язком особи по відношенню до самої себе чинити опір зухвалому беззаконню, що зачіпає саму особистість, тобто такому порушенню права, яке носить характер особистої образи, зневаги до права. На його думку, такий опір – це обов’язок по відношенню до суспільства, необхідна умова для існування права [8, с. 16]. Також він наголошує, що у випадку, коли відкрито порушують і зневажають право людини, а вона цього не відчуває, мова вже йде не просто про об’єкт цього права, а про особистість такої людини: хто в такому становищі не відчуває прагнення захищати себе та своє право – той уже людина безнадійна [8, с. 3].

Видатний правозахисник дореволюційної Росії А. Коні зазначав, що в силу прагнення до самозбереження людина намагається уникнути небезпеки й вживає всі заходи до її відбиття. Вона має на це право, яке повинне розглядатися як природжене [9, с. 1].

Аналогічний підхід можна зустріти і в сучасних роботах, присвячених цій темі. Так, М. Кауфман стверджує, що право на необхідну оборону – це природне, дане кожному громадянинові право. Його природність полягає в тому, що воно не створюється державою, але визнається та санкціонується нею [10, с. 5]. Дійсно, в основі оборонних дій лежить притаманний кожному індивідові інстинкт самозбереження, тому наявність якої-небудь заборони на такі дії, сполученої навіть із найсуворішими санкціями, буде зовсім безглузде: у будь-якій ситуації людина прагнутиме огородити себе від небезпеки.

Отже, самозахист має глибоке історичне та філософське коріння. В наш час наявні проблеми із забезпеченням прав і свобод людини і громадянина в умовах

155

недотримання соціальних гарантій захисту прав і свобод змушують суб’єктів правовідносин до здійснення самозахисту, оскільки держава не може забезпечити безпеку громадян лише силами правоохоронних органів. Тому, взявши курс на розширення прав і свобод людини, закріплених у Конституції, а також підвищення ролі особистості в суспільному житті, законодавець визнає необхідність формування в особистості активної життєвої позиції, що обумовлює актуальність застосування більш гнучких засобів захисту прав і свобод людини і громадянина, а саме: збільшення ролі уповноважуючих норм у механізмі правового регулювання суспільних відносин, що виникають у зв'язку з загрозою заподіяння шкоди охоронюваним законом цінностям. До таких засобів відноситься й право на самозахист, що ґрунтується на принципі: „усе, що не заборонено – те дозволено”, і яке виступає свого роду панацеєю особистої недоторканності як самої особи, так і належних їй прав і свобод в сучасному суспільстві.

Література:

1. Римське право (Інституції). – Харків: Одіссей, 2000. – 453 с. 2. История политических и правовых учений. Ч. 1: Зарубежная политико-правовая

мысль: Хрестоматія / Сост. В.В. Ячевский. – Воронеж, 2000. – 494 с. 3. Нерсесянц В.С. Права человека в истории политико-правовой мысли // Права

человека: Учеб. для вузов / Отв. ред. Е.А. Лукашена. – М., 1998. – 560 с. 4. Гуго Гроций. О праве войны и мира. – М.: Ладомир, 1994. – 509 с. 5. Світова класична думка про державу і право: Навч. Посібник / Є.Ф. Безродний та

ін. – К.: Юрінком. Інтер, 1999. – 498 с. 6. Таганцев Н.С. Курс русского уголовного права. Часть общая: В 3 кн. – М., 1874.

– Кн.1. – 421 с. 7. История политических и правовых учений: Учебник для вузов / Под общ. ред.

В.С. Нерсесянца. – М., 1997. – 568 с. 8. Иеринг Р. Борьба за право. – М., 1991. – 396 с. 9. Кони А.Ф. О праве необходимой обороны. – М., 1866. – 279 с. 10. Кауфман М.А. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – М., 1998.

– 366 с.

156

ПРАВОВА МОДЕЛЬ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРИНЦИПУ НАДАННЯ БЕЗОПЛАТНОЇ

ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ

Л.Ю. Штогрин Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ПР-32

Науковий керівник: викладач А.А. Якименко

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. При цьому, у розділі II Основного Закону України закріплено не лише основні права і свободи людини і громадянина, а й передбачено відповідні конституційно-правові гарантії їх дотримання та захисту. При цьому ключовою гарантією конституційних прав та свобод особи є забезпечення кожному судового захисту його прав і свобод, у тому числі гарантування звернення до суду безпосередньо на підставі Конституції України, та надання при цьому можливості використання будь-яких інших не заборонених законом засобів захисту своїх прав і свобод від порушень і протиправних посягань. Важливу роль у забезпеченні реалізації, захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина в Україні як демократичній, правовій державі відведено праву особи на правову допомогу. Це право є одним із конституційних, невід’ємних прав людини і має загальний характер.

На сьогоднішній день актуальною є проблема реалізації конституційного принципу надання безкоштовної правової допомоги.

Так, згідно з ст. 59 Конституції України, кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Закріплення цієї норми в Конституції України є гарантією утвердження законності, однак принцип надання безоплатної правової допомоги потребує розробки ефективного механізму його реалізації, так як у своєму існуючому вигляді, як показує практика, він є декларацією на майбуття.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства, витрати, пов’язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом.

Відповідно до ст. 84 Цивільного процесуального кодексу України, витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.

В іноземній практиці вже сформувалась практика надання безоплатної правової допомоги громадськими організаціями, рухами, адвокатськими

157

групами, які фінансуються за державні кошти або ж діють на волонтерських засадах.

В правовій літературі на пояснення порядку реалізації принципу надання безоплатної правової допомоги автори найчастіше вказують на нагальну необхідність прийняття Закону України «Про правову допомогу», в якому, власне, буде визначено порядок надання вказаного виду соціальної допомоги, а поки що норма прямої дії Конституції України є «мертвою».

Державні службовці також посилаються на неможливість реалізації вказаного принципу через відсутність механізму його реалізації.

Як відомо, згідно з ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права [1].

Конвенція спрямована на те, щоб гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, здійсненні на практиці й ефективні.

Варто зазначити, що у справах де необхідна безоплатна правова допомога, така правова допомога повинна бути ефективною, а формальне призначення юриста саме по собі не є достатнім для забезпечення права. Для встановлення Судом порушення п.3 ст. 6 Конвенції не вимагається доказу того, що неефективність дій адвоката спричинила збитки для заявника («Артико протии Італії») [2].

У затвердженій Президентом України Концепції формування системи безоплатної правової допомоги в Україні наголошено на незадовільному стані надання безоплатної правової допомоги в Україні і про невідповідність основним європейським вимогам забезпечення доступу особи до правосуддя [3].

На сьогоднішній день, коли правовідносини у державі все більше ускладнюються в процесі активного нормотворення. Для переважної більшості людей є проблемою реалізувати свої права чи не допустити своїми діями порушень прав інших. Пропонується створення територіальних колегій юристів, основу яких складатимуть молоді спеціалісти випускники юридичних факультетів вищих навчальних закладів України, які працюватимуть під керівництвом юристів зі стажем роботи в сфері права не менше 10 років.

Держава закріпила в Конституції право особи на правову допомогу, а відтак взяла на себе обов’язок та відповідальність за виконання норми ст. 59 Конституції України. Поняття «правова допомога», згідно з тлумаченням Конституційного Суду України, має бути безоплатною, за виключенням ситуації, коли особа самостійно, за власним бажанням внесе певну плату, так як обов’язкова плата за правову допомогу є порушенням принципу рівності всіх людей встановленого в ст. 21 Конституції України [4].

В будь-якому випадку, незалежно від політичної кон’юнктури та процесу розробки проекту нової конституції, ситуація залишатиметься актуальною у зв’язку із необхідністю приведення національного законодавства до вимог Ради Європи та Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

158

Отже, для встановлення ефективного механізму реалізації принципу надання безкоштовної правової допомоги потрібно:

1. Розробити законопроект «Про надання безоплатної правової допомоги» з урахуванням наведених в статті засад та принципових положень;

2. Розробити та затвердити Порядок прийняття на роботу в колегію юристів з надання безоплатної правової допомоги;

3. Розробити та затвердити Положення про Комісію з питань надання безоплатної правової допомоги;

4. Доручити Міністерству фінансів України розробити кошторис витрат необхідних для виконання Закону;

5. Звернутись до територіальних громад з пропозицією про часткове фінансове забезпечення виконання Закону;

6. Для забезпечення виконання Закону, внести окрему статтю до проекту Закону України «Про державний бюджет на 2011рік», яка б регулювала видатки.

Література:

1. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 30. – С. 260.

2. Клименко О. Право на безоплатну правову допомогу: європейські стандарти та українські реалії / О. Клименко // Право України. – К.: 2008. – №10. – С. 29.

3 Указ Президента України «Про Концепцію формування системи безоплатної правової допомоги в Україні» від 09 червня 2006 року № 509/2006.

4. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) від 30 вересня 2009 року, справа № 1-23-2009.

159

Секція III. МОЛОДЬ ЗА ЗДОРОВУ НАЦІЮ

160

ОРГАНІЗАЦІЯ СУЧАСНИХ ФОРМ ОЗДОРОВЛЕННЯ МОЛОДІ ЗА ДОПОМОГОЮ ЗАНЯТЬ ПІЛАТЕСОМ

О.Ю. Вознюк

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ЗЛ- 31 Науковий керівник: заст. завідувача кафедри Л.С. Кравчук

Пілатес – це унікальна система управління тілом, спрямована на зміцнення і

підтримання у тонусі м'язів, поліпшення постави, розвиток гнучкості, почуття рівноваги, на єднання тіла і розуму (система "РОЗУМНЕ ТІЛО"). Засновник методу управління тілом Джозеф Пілатес після першої світової війни почав займатися реабілітацією ранених, а вже в 1926 році він відкриває першу офіційну Студію Пілатесу в Нью-Йорку. Зараз система вправ «пілатес» розвивається найшвидше із подібних систем і має найбільше в світі прихильників. Наприклад, у США лише за чотири роки, кількість прихильників пілатесу зросла із 1.7 мільйонів у 2000 році до 10.5 мільйона у 2004 [1].

Однак перед тим, як на світ народилася сама система, пілатесу довелося піднімати на ноги поранених солдатів Першої світової війни за допомогою спеціальних вправ на лікарняних ліжках , обладнаних ременями і пружинами, які, власне кажучи, стали прототипами сучасних тренажерів-реформерів. Пізніше, переїхавши до Америки, Джозеф допомагав відомим спортсменам і акторам відновлювати фізичну форму після отриманих травм. Навіть вже у свої неповні дев'яносто він зізнавався, що розроблена ним методика дозволила йому практично не хворіти і не приймати ліків на протязі всього життя і мати успіх у жінки до глибокої старості [2].

Прийнято вважати, що пілатес поєднує дві практики оздоровлення – східну і західну. Це не випадково, оскільки основа пілатесу це збірка різних вправ зі східних традиційних шкіл і, зокрема, з йоги, однак їх виконання відбувається в статико-динамічному режимі, що дуже ефективно для зміцнення м'язів [3].

Для людей, які мають проблеми з хребтом, пілатес виявиться особливо корисним, і на цьому ґрунтуються численні медичні дослідження. Ця ж система здатна нормалізувати обмін речовин, діяльність серця і судин, дихальних шляхів і нервової системи. Вже через кілька занять людина здатна відчути себе зовсім по-іншому: життєвий тонус підвищується, а тіло стає слухняним і гнучким, легшою стає хода, поліпшуються постава і координація рухів, ну і найголовніше – "ідуть" зайві кілограми. Суть підходу Пілатеса, виражена в його восьми принципах [2], продовжує залишатися основою кожної вправи.

1. Релаксація – це точка відліку кожного початківця. Навчіться виявляти зони небажаної напруги й позбуватися від них - це необхідна умова, інакше м'язи знову й знову будуть займатися не своєю справою, а Ви так і не зумієте вирватися із цього порочного кола.

2. Концентрація.

161

Пілатес – це система вправ для тіла й розуму, яка тренує обидві складові Вашого «я». Пілатес вимагає постійного усвідомлення того, що відбувається у Вашому тілі, постійного зосередження на кожному русі. Це розвиває у Вас кінестетичне почуття, почуття тіла, усвідомлення того, яке місце в просторі займає кожна частина Вашого тіла й що вона робить. Хоча деякі рухи згодом стають автоматичними, однаково потрібно концентруватися на них, тому що завжди є більш високий рівень самосвідомості, до якого варто прагнути.

3. Вирівнювання. Наступний крок – виробити правильну поставу. Постійно нагадуючи

своєму тілу, як воно повинне стояти, сидіти або лежати, і правильно рухатись. Це дуже важливо для відновлення м'язового балансу.

Правильне взаємне положення й корекції різних частин тіла в ході вправ є критично важливим фактором безпеки й зовсім необхідно для відновлення м'язового балансу.

4. Дихання дозволяє збільшити обсяг внутрішнього простору, допомагає розробляти міжреберні м'язи, які сприяють більшій рухливості верхньої частини тулуба. Для пілатесу важливий не тільки тип дихання, але і його темп. Всі вправи пілатесу розраховані на те, що правильне дихання стимулює мобілізацію потрібних м'язів.

5. Центрування. Останні медичні дослідження свідчать, що найкраща стабілізація корпусу

досягається, якщо мобілізувати м'язи тазового дна, а потім м'язи нижньої частини живота (застебніться й підтягніться). Підтягуючи нагору м'язи тазового дна, а потім низ живота до спини, немов закриваєте якусь внутрішню блискавку.

6. Координація – це процес навчання, який стане відмінним тренінгом для розуму й тіла, оскільки він стимулює двостороннє «спілкування» між мозком і м'язами. Осмислено й точно повторюючи правильні рухи, ми можемо поступово зробити їх досконало природними для свого тіла.

7. Плавність рухів. Суть пілатесу полягає в правильному, граціозному й керованому виконанні

зовсім природних рухів. Рухи виконуються повільно. Це дає Вам можливість перевіряти правильність вибудовування частин тіла й концентруватися на тому, щоб необхідну роботу виконували належні м'язи.

8. Витривалість досягається поступовим збільшенням інтенсивності тренувань. Всі вправи пілатеса націлені на підвищення ефективності роботи дихальної, лімфатичної й серцево-судинної систем.

Пілатес допомагає Вам знайти відмінну фізичну форму для занять обраним видом спорту або іншої діяльності й забезпечує роботу необхідних м'язів під час бігу, плавання або гри в теніс. Пілатес допомагає адаптувати ваше тіло до занять фізичною діяльністю, а також відновити баланс після них.

Отже, завдяки пілатесу досягається підвищення гнучкості, збільшення сили м'язів і підвищення їхнього тонусу, поліпшення роботи дихальної системи, поліпшення роботи лімфатичної системи, зменшення вмісту токсинів в організмі, зміцнення серцево-судинної системи, поліпшення постави, зміцнення

162

м'язів сідниць і стегон, рук і плечей, усунення болю в області спини, зміцнення імунної системи, збільшення щільності кісток, профілактика тугорухливості у суглобах, зниження кількості травм і поліпшення показників для спортсменів.

Література:

1. Линн Робинсон, Гордон Томсон. Управление телом по методу пилатеса. – Мн.: ООО «Попури», 2003. – 128 с.

2. Денис Остин. Пилатес для вас. – Мн.: ООО «Попури», 2004. – 320 с. 3 Раевский Р.Т., Канишевский С.М., Попичко А.Ф., Лапко В.Г. Здоровье

студенчиской молодежи и пути его формирования в системе образования // Здоров’я і освіта: проблеми та перспективи: Матеріали ІІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Донецьк: ДонНУ, 2004. – С. 351-357.

ВПЛИВ РУХОВОЇ АКТИВНОСТІ НА ЗДОРОВ’Я НАЦІЇ

В.М. Войтов

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ФР-51 Науковий керівник: викладач В.М. Матвійчик

Сучасна демографічна ситуація в Україні, зростання рівня захворюваності

населення, відставання українців за показниками тривалості життя порівняно з населенням провідних країн світу зумовлюють необхідність першочергового вирішення проблем зміцнення здоров’я людини як найвищої соціальної цінності. За таких умов особливу роль відіграє формування здорового способу життя, важливим чинником якого є рухова активність [1].

Із позицій гуманізації процесу залучення населення до рухової активності під функціями системи спорту для всіх, на нашу думку, доцільно визнавати об'єктивно присутні можливості цієї системи, що стосуються впливу на людину для формування та задоволення її інтересу до рухової активності. Функції системи спорту для всіх реалізуються не самі по собі, а лише шляхом відповідної активної діяльності людини.

Оздоровчі функції системи спорту для всіх об'єднують компенсаційну, профілактичну, розвиваючу функції, а також функцію відновлення працездатності [2].

Компенсаційна функція системи спорту для всіх полягає в недопущенні дефіциту рухової активності, що виникає в умовах сучасного життя та викликає негативні наслідки для організму людини.

Рухова активність – життєва необхідність людини, без неї вона не може зберегти своє здоров'я та позбавляється можливості досягати успіхів у різних видах життєдіяльності. Підтвердження цьому знаходимо ще в стародавнього

163

грецького філософа Аристотеля, який стверджував: "Ніщо так не виснажує та не руйнує людину, як тривала фізична бездіяльність".

Обмеження рухової активності суперечить біологічним законам розвитку людини. Відомо, що понад 80 % маси тіла людини становлять скелет та м'язи – її руховий апарат, а отже, основною функцією тіла людини є рух [3].

Разом із цим, як зазначають Е.Г. Булич та І.В. Муравов, із середини XIX ст. до сьогодні частка м'язової діяльності в енергетичному балансі людства, тобто у всіх потоках енергії, яка використовується людьми на виробництві та в побуті, скоротилась більше ніж у 180 разів.

Негативний вплив гіпокінезії на організм людини має закономірний характер. Передовсім порушується енергетичний обмін речовин (ожиріння, спотворення метаболізму в тканинах), знижується стимулюючий вплив м'язової діяльності на роботу основних функціональних систем організму – серцево-судинної та дихальної.

Спостерігається зниження опірності організму до негативного впливу окремих чинників зовнішнього середовища.

Внаслідок гіпокінезії знижується фізична працездатність, погіршується координація рухів, зменшуються фізіологічні резерви систем, обсяг м'язової маси, знижується тонус м'язів. Недостатній рівень розвитку мускулатури призводить до порушень статури та деформації опорно-рухового апарату. Гіпокінезія впливає і на кісткову тканину. Зменшуються її маса та щільність, відмічається підвищене виділення мінеральних речовин, передусім кальцію, спостерігається порушення процесу утворення фосфорних і калієвих структур. Особливо значні зміни відбуваються в серцево-судинній системі – частішають серцеві скорочення, зменшується загальна кількість крові, скорочується ємність судинного русла, вповільнюється швидкість загального току крові. Систолічний тиск крові знижується, а діастолічний – підвищується. Серце людини, яка веде малорухомий спосіб життя, не витримує навіть невеликих фізичних навантажень, не маючи можливості реагувати на них за рахунок сили міокарда, тобто збільшення систолічного викиду, воно зазвичай реагує на навантаження надмірно високою частотою скорочень.

Від малорухомого способу життя страждає система травлення: вона стає в'ялою, оскільки знижується активність секреторної та рухової функції шлунка. Такий спосіб життя підвищує схильність до розвитку виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки. Під впливом гіпокінезії у складі мікрофлори кишечнику починають переважати форми, що посилюють гнилісні процеси, що поступово призводять до самоотруєння та передчасного старіння організму [2].

На рівні внутрішньоклітинного обміну гіпокінезія викликає зниження відтворення білкових структур: порушуються процеси транскрипції і трансляції (зняття генетичної програми та її реалізації в біосинтезі). Під час гіпокінезії знижується імунологічна активність, а також стійкість організму до перегрівання, охолодження, нестачі кисню.

Отже, в організмі людини практично нема жодної системи, яка не зазнавала б негативних наслідків від дії гіпокінезії. Обмеженість рухової активності

164

небезпечна також і тим, що спочатку людина не тільки не помічає жодної небезпеки для здоров'я, а й суб'єктивно навіть відчуває певний "комфорт". Проте під впливом гіпокінезії з'являються незначні функціональні розлади, які відтак трансформуються у стійкі прояви захворювань.

Спеціальні дослідження, проведені в Данії, показали, що перехід від малорухомого способу життя до активного у віці від 30 до 80 років призвів до очікуваної тривалості життя на 2,8-7,8 року у чоловіків та на 4,6-7,3 року у жінок залежно від рівня зростання активності. Фізично пасивні люди можуть розраховувати прожити без серйозних захворювань на 8-10 років менше, ніж фізично активні.

Компенсувати зазначені порушення в організмі людини можна шляхом залучення її до рухової активності. Власне в цьому і полягає функціональна роль системи спорту для всіх. Важливо забезпечити оптимальний рівень рухової активності кожної людини залежно від її віку, статі, рівня фізичного розвитку та підготовленості.

Література:

1 Беляв В.С. Здоровье, экология, спорт. – М., 1995. 2 Величковский Б.Т., Кирпичев В.И., Суравегина И.Т. Здоровье человека и

окружающая среда. – М., 1997. 3 М.В.Дутчак. Спорт для всіх в Україні. Київ. / Олімпійська література. М., 2009. ОСОБЛИВОСТІ ДЖОГГІНГУ, ЯК СТИМУЛЮВАННЯ

АДАПТАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ ОРГАНІЗМУ

Б.Р. Дідик Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ЗЛ-31 Науковий керівник: викладач В.М. Матвійчук

"Наші рухи відображають наше мислення. Наше мислення відображає наш

спосіб життя. Наш спосіб життя відображає світ, який ми самі створюємо. Це значить, що те, як ми рухаємося, впливає і завжди буде впливати на наш стиль життя" – цей девіз послідовників будо кону (нова спортивна течія в Голівуді). Джоггінг (оздоровчий біг) є найбільш простим і доступним видом фізичних вправ, а тому й самим масовим [1].

За підрахунками, біг як оздоровчий засіб використовують більше 100 млн. людей середнього й літнього віку нашої планети. Згідно з офіційними даними, у нашій країні зареєстровано 5207 клубів аматорів бігу, у яких займається 385 тис. аматорів бігу; самостійно бігаючих налічується 2 млн. осіб [2].

165

Джоггінг показаний практично усім від дітей до людей похилого віку, так як він позитивно впливає на стан серцево-судинної системи, дихальної та нервової системи за рахунок покращення загального кровообігу та покращення метаболічних процесів організму. Сприяє підвищенню імунітету. Під час джоггінгу в крові підвищується вміст імуноглобулінів, еритроцитів та лімфоцитів. Пробіжка надає можливість позбутися зайвих кілограмів, зростає активація жирового обміну, в результаті чого активно спалюються жири. Окрім активації ліпідного обміну, в нормалізації ваги відіграє роль і додаткова витрата калорій, і пригнічення почуття голоду, і оптимізація вуглеводного обміну та функції печінки. Заняття бігом допомагає зняти негативні емоції та витратити надлишок адреналіну, який накопичується в крові за день. Завдяки тому, що саме цей вид спорту стимулює вироблення ендорфінів, він допомагає покращити настрій та зняти стрес [3].

Тому джоггінг, як засіб адаптивної фізичної займає одне з провідних місць у реабілітаційному процесі та сприяє повноцінному фізичному розвитку, підвищенню рухової активності, відновленню й удосконаленню психофізичних і емоційно-вольових здібностей особистості [4].

Необхідно мати на увазі, що оздоровчий біг сприятливо впливає на організм людини лише в поєднанні з іншими факторами: раціональним харчуванням, водними і гігієнічними процедурами, достатнім відпочинком, вмінням регулювати свій психоемоційний стан. Дуже своєчасною буде відмова від шкідливих звичок.

Література:

1. Выдрин В.М. Проблема непрофессионального фізкультурного образования и пути ее решения. Сб. Физическая культура и спорт, 1992.

2. Донской А.А. Законы движений в спорте.- М.: Фізкультура и спорт,1996. 3. Культура физического здоровья / Н.А. Агадчанян, В.А. Ананьєв, Ю.А. Андреев и

др. // Основы валеологии. В трех книгах / Под общей ред. акад. В.П. Петленко. Книга вторая. – К.: Олимпийская литература, 1999. – С. 3-102.

4. Разумов А.Н., Пономаренко В.А., Пискунов В.А. Здоровье здорового человека (основы восстановительной медицины). – М.: Медицина, 1996. – 415 с.

166

КОМПЛЕКСНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ДІТЕЙ З МІОПІЄЮ

Н.В. Іпатенко Миколаївський міжрегіональний інститут розвитку людини

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, VІ курс,

спеціальність “Фізична реабілітація” Науковий керівник: к.мед.н. О.В. Тузова

Для сприйняття інформації про стан навколишнього зовнішнього світу

служать складні і досконалі нервові прилади – органи почуттів. До них відносяться й очі.

Завдяки зору людина розрізняє дрібні деталі предметів і самі предмети, правильно визначає їхнє місце розташування в просторі, сприймає найбагатшу гаму колірних відтінків. Зір дозволяє нам займатися кваліфікованою виробничою працею, читати, писати, малювати, дивитися кінофільми, спектаклі та інші видовищні заходи. Втрата зору – велике нещастя.

У нормальному оці чітке зображення віддалених предметів можливе при повному розслабленні акомодаційного механізму. Але в багатьох людей внаслідок збільшення поздовжньої вісі ока або перенапруження війкового м'яза паралельні промені від предметів фокусуються перед сітківкою, тому зображення предмета розпливається. Це порушення нормального заломлення (рефракції) променів називають короткозорістю.

Кожен рік медичні огляди учнів, студентів показують постійне збільшення осіб, які страждають на міопію. Значною мірою це викликано великим зоровим навантаженням, недостатньою руховою активністю, порушенням гігієнічних умов праці та побуту в шкільному віці.

Тому належний рівень забезпечення оптимальних специфічних умов навчання і виховання дитини з порушенням зору, її подальшої соціально-трудової реабілітації та інтеграції в суспільство є важливим завданням системи освіти і вважаються критеріями оцінки його цивілізованості й гуманності.

За останні роки поглибилась зацікавленість щодо фізичного виховання дітей з різними особливими вадами. Створюється програмно-методичне забезпечення занять з фізичної культури, виконаний ряд фундаментальних і практично-орієнтованих досліджень, спрямованих на покращення фізичного стану. Велике значення у профілактиці і лікуванні порушень зору має комплекс фізіотерапевтичних заходів, які поряд із медикаментозною терапією сприяють швидшому і якіснішому відновленню порушених функцій організму

Фізичні вправи підвищують тонус організму, розвивають точність і чіткість рухів, силу і спритність, виховують волю, сприяють кращій орієнтації в просторі. Все це важливо для людей з послабленим зором. Крім того, фізичні вправи можуть запобігати короткозорості й затримувати прогресування її, благотворно впливати на зниження стомлюваності та підвищення працездатності школярів, на гостроту зору, стійкість ясного бачення та

167

швидкість зорово-моторних реакцій. Вчені та медики вважають, що заняття фізичною працею та фізичними вправами сприяють попередженню розвитку короткозорості. Фізичні вправи потрібні й корисні короткозорим за будь-якого стану органа зору. Треба лише вирішити, як та які вправи виконувати, щоб не завдати шкоди зору.

Таким чином можна сказати, що короткозорість можна вилікувати. Але розпочинати лікування потрібно з того моменту коли Ви зрозуміли що у Вас погіршився зір і Ви знаєте що це короткозорість. Хоча таке лікування є дуже довгим, але не несе за собою майже ніяких наслідків і є безпечним і навіть корисним як для очей, так і для організму в цілому. На сьогодні існує величезна кількість методик з лікування короткозорості. Можна сказати, що короткозорість вилікувати можна, але все одно краще свої очі берегти.

Як показують дослідження, заняття з фізичного виховання засновані на викладеному методичному підході справляють виражений позитивний ефект. Диференційоване фізичне навантаження школярів різних медичних груп призводить до підвищення їх загальної працездатності, зміцнення скелетної мускулатури, зменшення ступеню міопії або припинення її прогресування.

Наш сучасний світ насичений новими технологіями та завантажений техногенними забрудненнями. Створює несприятливі умови для нормального функціонування зорового аналізатора. Можуть виникати різного роду захворювання, які можуть виникати з різних причин та мати різні наслідки. Найбільш поширеною хворобою є короткозорість. Хвороби органів зору виникають у різному віці і з роками можуть прогресувати, а також хворі можуть з віком мати нормальний зір, якщо у ранньому віці були вжиті заходи лікування та профілактики. Захворювання зорового аналізатора і зниження центральної гостроти зору обмежує дитину в повноцінному розвитку, а отже є причиною його відставання або відхилення від норми. Тому реабілітація повинна носити корекційно-лікувальний характер впливу на організм даної групи дітей.

З початком навчання у дітей молодшого шкільного віку змінюється провідний вид діяльності та руховий режим, що призводить до більш напруженої роботи основні системи організму в порівнянні з дошкільним періодом. Тому необхідно індивідуально підбирати навантаження під час занять, чергуючи їх з адекватним відпочинком. Одним зі шляхів залучення дошкільнят в активне соціальне життя і професійну діяльність, створення сприятливих умов для їх фізичної, психологічної і соціальної реабілітації є фізкультурно-оздоровча і спортивна діяльність. Створення можливостей для занять фізичною культурою вселяє в дитину оптимізм, сприяє загальному розвитку дитини. Саме фізкультура і спорт у силу впливу, що активно діють на організм, на підвищення рівня фізичної підготовки, розширення кола спілкування, стимуляції "духу змагання" розглядається як оздоровче середовище. У фізичному вихованні дітей повинні широко використовуватися всі засоби системи фізичного виховання.

Оскільки діти з вадами зору часто обирають для себе оптимальне положення тіла під час читання, письма тощо, яке зазвичай є неправильним, то це, в свою чергу, призводить до різних порушень постави і захворювань ОРА.

168

Отже корекція даних порушень у слабозорих дітей молодшого шкільного віку є актуальним аспектом в роботі з такими дітьми. Досить важливими корекційними заняттями є ігри. Дані види занять досить ефективні в дошкільному віці. Ігри в руховій терапії можна використовувати самостійно або в поєднанні з різними ритмічними, логоритмічними, музично-ритмічними комплексами. Ігри вносять розмаїтість і емоційність у лікувальні процедури. Ігровий метод у вигляді лікувальної процедури знаходить усе більше застосування в дитячій практиці.

В організації навчання та реабілітації дітей з вадами зору в умовах спецшкіл необхідно дотримуватись певного режиму у проведенні занять з ЛФК та інших методів фізичної реабілітації, які в тижневому циклі повинні послідовно чергуватись з уроками фізичного виховання. На даних заняттях, в першу чергу, повинні враховуватись дані медичного діагнозу і прогнозу, а також протипокази до застосування фізичних навантажень при різних порушеннях органу зору і функцій зорового аналізатора.

Велике значення для контролю за станом здоров'я має самоспостереження, самоконтроль. Одним з важливих показників такого контролю є суб'єктивні відчуття. Якщо ви з задоволенням виконуєте вправи, відчуваючи при цьому, за словами Г.П. Павлова, “м'язову радість”, бадьорість і приплив енергії, якщо у вас зберігається хороший апетит, особливо вранці, і сон у вас глибокий і міцний, значить фізичні вправи впливають на вас благотворно.

З метою покращення зору застосовується ряд апаратів, що використовують повітряні хвилі, як засіб масажної дії. Цей вид масажу отримав назву пневмомасажу або вакуумного масажу і рядом дослідників була відмічена його висока терапевтична ефективність при лікуванні різних захворювань, в т. ч. міопії.

Квантова офтальмотерапія – якісно новий напрямок в офтальмології і медицині, заснована на біоритмічній дії на орган зору квантів світла енергією низької інтенсивності, відповідної різним довжинам хвиль.

Механізм стимулюючої дії низькоенергетичного лазерного випромінювання, за даними ряду дослідників може бути представлений таким чином: енергія кванта червоного когерентного світла (1,96 ЕВ) дуже мала для руйнування енергетичних зв'язків молекули (більше 40 ЕВ), одночасно достатня для збудження електрона.

Механізм дії ультразвуку в даний час вивчений достатньо повно. Умовно в ньому розрізняють дію механічного, теплового і фізико-хімічного чинників, які визначають первинні ефекти, що виникають у тканинах.

В результаті численних досліджень виявлено, що струм, який модулюється короткими періодами, надає анальгезуючу дію, сприяє зменшенню набряку і розсмоктуванню крововиливів, інфільтратів і помутнінь склоподібного тіла.

Лікування проводять постійними магнітними полями (ПМП), змінними (ПЕМП) і рідше імпульсними (ІММП).

В очній практиці застосовують оліготермічні і атермічні дози УВЧ-терапії.

169

Література: 1. Восстановление и профилактика зрения у детей и взрослых. – М.: ЗАО,

Центрполиграф, 2004. – 223 с. 2. Иллюстрированный атлас анатомии человека. Полное описание

жизнедеятельности тела человека (перевод с английского) / Питер Абрахамс – М.: ЗАО “БММ”, 2003. – 256 с.

3. Е.А. Совершенствование физического состояния человека. – К.: Здоров'я, 2008. – 168 с.

4. Пирогова Е.А., Иващенко Л.Я., Стропко Н.П. Влияние физических упражнений на работоспособность и здоровье человека. – К.: Здоров'я, 2006. – 251 с.

5. Попов С.Н. Физическая реабилитация. Изд. 3-е – Ростов-на-Дону. Феникс, 2005, – 608 с.

6. Реабілітація хворих засобами лікувальної фізкультури. – Луцьк: Видавництво “Волинська обласна друкарня”, 2003. – 310 с.

7. Ремажевська В.М., Раніцький Ю.М. Лікувальна фізкультура при порушеннях опорно-рухового апарату у дітей з вадами зору. – Львів: 2004. – 92 с.

8. Рецепти очищення і лікування при захворюванні очей. – Дніпропетровськ: РВВ ДДК / упорядник Є. П. Шевчук. – 2004. – 64 с. (рос. мовою).

9. Ростомашвили Л.Н. Адаптивное физическое воспитание. Авторская программа по лечебной физической культуре для детей с тяжелой зрительной патологией (начальня школа). Учеб.-метод.пособ. – М., 2002. – 42 с.

10. Санин М.Р. Анатомия и физиология человека (с возрастными особенностями детского организма). 5-е издание, переработанное. – М.: Издательский центр “Академия”, 2005 г. – 384 с., ил.

11. Семенов Э.В. Физиология и анатомия – М., 2002 г. – 480 с. 12. Сермієв Б.В. Фізичне виховання дітей з порушенням зору. – К.: Здоров'я, 2002. –

112 с. ПРОБЛЕМИ РЕАБІЛІТАЦІЇ ТА ПРОФІЛАКТИКИ

СКОЛІОТИЧНОЇ ХВОРОБИ У ПІДЛІТКОВОМУ ВІЦІ

О.А. Кондратюк Миколаївський міжрегіональний інститут розвитку людини

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФР – 61-06

Науковий керівник: д.мед.н. А.О. Авраменко

У нових умовах розвитку України як молодої незалежної держави значна увага надається одній із найбільш актуальних проблем сучасності – фізичній реабілітації дітей з різними вадами, одною з яких є сколіотична хвороба [1].

170

Аналіз останніх досліджень і публікацій, а також вивчення і осмислення практичного досвіду організації фізичної і соціальної реабілітації дітей зі сколіозом в умовах діяльності реабілітаційних центрів переконують нас у тому, що питання етіології, патогенезу, лікування і профілактики даного порушення хребта залишаються одними з найскладніших і актуальних проблем не тільки сучасної медицини, але і фізичної реабілітації, теорії і методики фізичного виховання, яким приділяється значна увага як у фундаментальних дослідженнях українських і зарубіжних авторів, так і в діяльності лікарняно-педагогічного персоналу спеціалізованих центрів по розв’язанню конкретних практичних завдань [1, 2, 3].

Складність проблеми на думку багатьох авторитетних науковців, практиків полягає насамперед у багатофакторності розуміння причин виникнення сколіозу та вибору найбільш ефективних засобів і форм його лікування і реабілітації. В наслідок існування різних точок зору по цьому питанню, зазначається необхідність передивитись застарілі погляди на причини виникнення та механізм розвитку сколіозу. Існують цікаві теорії щодо природи виникнення причин, які обумовлюють прояви порушень опорно-рухового апарату [4, 5]. Так поряд з давно відомими традиційними поглядами і версіями щодо причин виникнення і розвитку сколіозу (активний ріст скелету випереджає ріст і розвиток м’язів тулуба”; статичний фактор “укороченої” кінцівки; загальні прояви гіподинамії та ін.) набувають вагомої потреби в осмислюванні й розумінні питання про наявність факту асиметрії напруги або перенапруги м’язів у стані так званого неоптимального рухового стереотипу; проявів неврологічних симптомів (нервово-трофічні і нервово-м’язові порушення спинального походження, які визначають асиметрію росту хребців і розвиток бокових викривлень хребта та деякі інші) [6, 7]. Це визначає необхідність пошуку і впровадження більш інформативних методик якісної оцінки ступеня викривлення хребта у порівнянні з існуючими традиційними, що дає можливість більш раннього діагностування та прогнозування темпів динаміки сколіозу, а значить можливості забезпечувати диференційований підхід до призначення індивідуального комплексу лікувальних і реабілітаційних заходів. Існують також неоднозначні думки і підходи щодо призначення у різному поєднанні засобів лікувальної і фізичної реабілітації відповідно до стадії сколіотичного викривлення та періоду залучення дітей до активного процесу відновлення [4, 8, 9].

Останнім часом з’являються достатньо обґрунтовані думки про те, що спеціалісти, які у своїх призначеннях до лікування акцентують увагу на ортопедичному режимі (звільнення від занять фізичною культурою і спортом, запобігання вправ у висах і розтягуванні, ЛФК тільки у положенні лежачи) сприяють не поліпшенню процесу лікування і реабілітації, а уповільнюють його. Рекомендація про звільнення від занять фізичною культурою майже автоматично після діагнозу на сколіоз має сенс тільки в рідких випадках в період вираженого прогресування патологічного викривлення. У більшості випадків, спеціалісту слід брати на себе більшу відповідальність і

171

рекомендувати не тільки звичайний спосіб життя, але і суттєве підвищення рівня фізичного розвитку і рухової підготовленості. Бо не повинно бути сумніву в тому, що недостатня розвиненість м’язової системи, різке зниження рівня та негаразди у загальному стані здоров’я є одними з головних причин виникаючого дисбалансу хребта. Вважається, що майже ніяких обмежень у рухах, заняттях фізичними вправами, танцями, рухливими іграми для дітей з початковими ступенями сколіозу не повинно бути. Слід вважати на те, що найчастіше мова йдеться не про хворобу, а тільки про надмірні викривлення хребта. Більше того, бажані заняття не тільки фізкультурою, але і цілеспрямовано елементами доступних видів спорту. Так, вчені з Німеччини, спираючись у своїх висновках на результати тривалих спостережень за різними групами школярів, відмічають, що “…сколіоз розвивається не тому, що займаються спортом, а незважаючи на такі заняття” [4].

Багаторічний досвід вітчизняної і зарубіжної роботи з дітьми, які мають порушення опорно-рухового апарату, захворювання на сколіоз, засвідчує, що засоби фізичного виховання для означеного контингенту є одним із найбільш дієвих методів фізичної реабілітації. В наш час, розробляючи стратегію боротьби з болями у спині, лікарі часто звертають свою увагу не тільки на медикаментозне і хірургічне лікування, але і на правильне харчування, фізичну активність і застосування нетрадиційних методів лікування [10].

У зв’язку з цим, у сучасній теорії і практиці фізичної реабілітації існують достатньо велика кількість думок і підходів щодо визначення і добору найбільш ефективних засобів профілактики, лікування і реабілітації осіб з вадами опорно-рухового апарату. Сколіоз набагато простіше запобігати, ніж лікувати, а значить профілактичні заходи слід проводити протягом всього періоду активного розвитку організму дитини. Так, класичним алгоритмом лікування сколіозу вважається реалізація трьох взаємопов'язаних компонентів: мобілізація викривленого відділу хребта, корекція деформації, стабілізація хребта у положенні досягнутої корекції. Основним, найбільш складним і недостатньо обґрунтованим практичним завданням, розв’язання якого визначає ефективність лікування в цілому, є не мобілізація і корекція викривлення, а стабілізація хребта у скорегованому положенні за допомогою призначення комплексу консервативних засобів насамперед на засадах підвищення функціонального стану опорно-рухового апарату [11].

Таким чином, на основі аналізу й узагальнення даних літературних джерел та практичного досвіду, представляється важливим подальше вивчення й обґрунтування ще недостатньо вирішених питань, які стосуються ефективності поєднання тої значної різноманітності заходів медичного, ортопедичного, психолого-педагогічного і соціального впливів. Достатньо вагомими у цьому комплексі заходів, на наш погляд, повинні займати розробленні в останній час новітні підходи у поєднанні з загально відомими і традиційними, особливо на ранніх стадіях розвитку сколіозу.

Література:

172

1. Быкова В.П. Организация учебно-воспитательного и оздоровительного процессов в общеобразовательной санаторной школе-интернате для детей больных сколиозом: дис… канд. пед. наук / В.П. Быкова. – Новосибирск, 2005. – 263 с.

2. Зінов’єв О. Роль теорії функціональних систем у фізичній реабілітації / О. Зінов’єв // Молода спортивна наука України: Зб. наук. пр. з галузі фізичної культури і спорту. – Вип.7:У 3-х т. – Львів: НВФ “Українські технології”, 2004. – Т.1. – С. 338-342.

3. Штеренгерц О.Ю. Реабілітація хворих сколіозом / О.Ю. Штеренгерц // Реабілітація: Мат. між. наук. конф. – Одеса, 2008. – С. 42-45.

4. Ишал В. Физиология, асимметрии, фронтальные нарушения осанки, сколиоз и сколиотическая болезнь / В. Ишал // Ортопедия, травматология протезирование. – 2000. – № 5. – С. 33-37.

5. Луценко Н.Г. Влияние элементов дыхательной гимнастики йогов на состояние сердечно-сосудистой системы у девочек 7-9 лет со сколиозом 1 степени / Н.Г. Луценко // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту: Зб. наук. пр. під ред. Єрмакова С.С. – Харків: ХДАДМ (ХХПІ), 2002. – № 10. – С. 70-77.

6. Консервативне лікування сколіоза / В.Я. Фищенко, В.А. Уляшенко, Н.Н. Вовк та ін. – К.: УНІТІ – Атлант, 2004. – 187 с.

7. Медична реабілітація / За ред. В.А. Епифанова. – М.: МЕДпресс-інформ, 2005. – С. 161-236.

8. Консервативне лікування сколіозу / В.Я. Фіщенко, В.А. Улещенко, М.М.Вовк та ін. К. – 2009. – 188 с.

9. Вейн А.М. Мануальная медицина./ А.М. Вейн, М.Я. Авруцкий – М., 2007. – С. 107-114.

10. Физическая реабилитация // Учебник для академий и институтов физической культуры / под ред. С.Н. Попова. – Ростов на Дону: Феникс, 1999. – 605 с.

11. Горяна Г.А. Ваша постава. / Г.А. Горяна – К., 2005. – 48 с.

ПОРУШЕННЯ ЗОРУ У ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ ЯК СОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМА

А.О. Ланкович

Миколаївський міжрегіональний інститут розвитку людини Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ФР-5 Науковий керівник: д.мед.н. А.О. Авраменко

Соціальні та екологічні чинники, труднощі в організації медичного

обслуговування призвели до зростання майже всіх видів захворювань і скорочення тривалості життя населення України, зниження показників фізичного розвитку, зменшення кількості дітей з проявами акселерації в розвитку, зростання інвалідності, зокрема дитячої. Однією з проблем є поширення серед дітей дошкільного віку патології, пов’язаної з порушенням зору.

173

Зір є одним з найголовніших аналізаторів організму, що забезпечує одержання найбільш повної динамічної інформації (колір, форма, віддаленість) про навколишній світ. У процесі тривалої еволюції зір диференціювався як «складний багатоступінчастий процес, що включає отримання зображення в оці, виділення найбільш важливої інформації з нього, передачу цієї інформації в мозок, інтерпретацію зображення, виділення важливих ділянок об’єкта. Наведення ока за допомогою моторних систем на ці ділянки та отримання різкого їх зображення, поєднання зображень двох очей в єдиний зоровий образ, пізнання образу шляхом зіставлення з запасом, що є в пам’яті, локалізація об’єкта та його деталей у просторі». У процесі онтогенезу накопичується зорова інформація, ускладнюється, диференціюється, гармонійно пов’язується з функціями пам’яті, уявленнями, мовою і мисленням [1].

Проблема здоров’я дітей дошкільного віку з порушенням зору досліджувалася багатьма науковцями [1-5]. Доведено, що однією з важливих складових охорони здоров’я є своєчасне виявлення відхилень з метою найбільш ефективної організації оздоровчих і профілактичних заходів. При патології зору в дошкільників є наявним цілий комплекс рухових порушень, що зумовлені зниженням гостроти зору, порушенням бінокулярності, рухових функцій ока, поля зору і т.ін. [1]. Захворювання очей, що приводять до розладу зору, можуть бути вродженими та придбаними. До вродженої патології органа зору можуть призвести негативні впливи на плід у період вагітності ряду факторів, серед яких хронічні захворювання, вірусні інфекції, хвороби обміну, зловживання алкоголем, гормональними і снодійними препаратами, резус-несумісність матері і плоду, гіповітаміноз, іонізуюча радіація і т.д. Встановлено, що око зародка людини особливо чутливий до різних пошкоджуючих факторів в період 3 - 7-й тижнів вагітності [6]. Ураження зору у дітей може бути пов'язане з родовою травмою. Нерідкі аномалії розвитку органу зору у недоношених дітей. Серед причин, що приводять до слабозорості, велике значення має спадковість. Спадкові дефекти зору зустрічаються як ізольовано, так і в поєднанні з вродженими змінами з боку інших органів і систем. Причиною придбаних очних хвороб, що призводять до слабозорості, є гострі і хронічні інфекції, алергічні захворювання і травми органа зору [6].

На першому місці серед причин, що викликають ослаблення зору у дітей, є аномалії рефракції (відхилення заломлюючої сили оптичної системи ока від норми): короткозорість (міопія), далекозорість (гіперметропія), а також амбліопія.

Короткозорість (міопія) - один з видів клінічної рефракції ока, яка пов'язана з посиленням заломлюючої здатності або зі збільшенням поздовжньої осі ока. У зв'язку з цим зображення фокусується попереду сітківки. Першою ознакою міопії є такий стан, коли людина добре бачить предмети, розташовані поблизу, і погано віддалені від нього. Основним механізмом розвитку міопії є порушення акомодації - властивість очей міняти заломлення для забезпечення чіткого бачення по-різному віддалених предметів. Основою розвитку міопії на думку

174

багатьох авторів є тривала напруга (спазм) акомодації під впливом зорової роботи на близькій відстані, а міопія, є фіксацією, закріпленням спазму.

Багатьма авторами вказується на зв'язок міопії з тривалим зоровим навантаженням, а також на вплив нераціонального режиму занять та відпочинку, що нерідко викликає зорові розлади [7, 8]. Аналіз режиму дня дітей показує, що за обсягом часу, розумові зорові навантаження (заняття, перегляд кіно - телепередач, творчі ігри за столом, малювання і т.д.), значно переважають над фізичними (ранкова зарядка, заняття фізкультурою, прогулянки з рухливими іграми ).До несприятливих умов зорової роботи відноситься і недостатнє освітлення. Так, при освітленості менше 75 люксів, виявлено 9,1% дітей, що страждають міопією, а при освітленості більш 150 люксів – 6,9%. Недостатність зорової функції веде до виникнення вторинних порушень в поставі, робочій позі, координації і точності рухів, почуття ритму [3, 9, 10].

Термін «амбліопія» означає такі форми ураження зору, які не мають видимої анатомічної або рефракційної основи. Найбільш частою причиною амбліопії у дітей буває косоокість, або страбізм, - не паралельність оптичних осей ока, при цьому в 80-90% випадків косоокості спостерігається різний ступінь зниження зору, тобто, поява амбліопії. Вважається, що здійснення корекції амбліопії можливо при правильно організованій корекційно-педагогічної роботи з використанням спеціальних оптичних та технічних засобів корекції і компенсації, а також вправ і дидактичних завдань, що стимулюють діяльність сітківки ока для підвищення гостроти зору [7].

Таким чином, розуміння структури зорового дефекту дозволяє організувати не тільки відповідну медичну допомогу, але правильно здійснювати психолого-педагогічну корекційну роботу. Як відомо, зоровий дефект обумовлює в цілому весь хід психічного розвитку дитини, тому необхідна спеціальна медико-психолого-педагогічна допомога, що дозволяє заповнити недостатність зорової інформації і нормалізувати формування особистості дитини [4, 11, 12].

У профілактиці порушення зору та його відновлені важливу роль відводять ЛФК, лікувально-корекційним вправам, плеотічному лікуванню, масажу, фізіотерапії, що вимагає адекватної методики їх застосування. Зокрема, перспективними є вдосконалення методики вправ для розвитку фізичних якостей, що забезпечують гармонійність фізичного розвитку дітей дошкільного віку з вадами зору. Важливе значення в цьому аспекті має розробка спеціальних адаптованих рухливих ігор та ігрових вправ для корекції порушених функцій зору з патологією зору [4, 11,13].

Таким чином, фізична реабілітація дітей, які мають захворювання зору, дуже актуальна сьогодні і нажаль не втратить своєї актуальності в майбутньому.

Література:

1. Сековець Л.С. Корекційна робота в процесі фізичного виховання дітей дошкільного віку з монокулярним зором / Л.С. Сековець. – Н. Новгород: НГЦ, 2000. – 143 с.

175

2. Вавіна Л.С. Навчання та реабілітація дітей і молоді з порушеннями зору /Л.С. Вавіна, Т.А. Жук // Дефектологія. – 1997. – № 3. – С. 39-41.

3. Земцова М.І. Діти з глибокими порушеннями зору / М.І Земцова, А.І. Каплан, М.С Певзнер. – М.: Медицина, 1967. – 250 с.

4. Сермеєв Б.В. Метод визначення оптимальних фізичних навантажень для дітей з порушеннями зору основаних на контролі за станом зорових функцій / Б.В. Сермеєв, Є.Н. Кузнєцов. – Горький: 1978. – 238 c.

5. Шеремет Б.Г. Теоретичні і практичні основи сучасних педагогічних технологій і реабілітації школярів з глибокими порушеннями зору/ Б.Г. Шеремет // Матеріали міжнародного конгресу по проблемам соціальної та психолого-педагогічної реабілітації інвалідів – Тюмень: 1996. – С. 6-8.

6. Ковалевський Є.І. Профілактика слабозорості і сліпоти у дітей / Є.І. Ковалевський. – М.: Медицина, 1998. – 98 с.

7. Аветисов Е.С. Фізкультура при короткозорості / Е.С. Аветисов, Є.І. Лівадо, Ю.А. Курпан. – М.: Советский спорт, 1993. – 80 с.

8. Бунін А.Я. Гемодинаміка ока та методи її дослідження / А.Я. Бунін. – М.: Медицина, 1971. – 196 с.

9. Акімова А.К. Рухова активність і морфофункціональні особливості дітей з патологією органа зору / А.К. Акімова, В.А. Зубов // [В кн. : Фізична культура в оздоровчих групах]. – Мінськ, 1973. – С. 94-96.

10. Афанас'єв В.Ф. Дослідження рухової функції у дітей з різною гостротою зору / В.Ф. Афанас'єв // Матеріали 6 науч. сесії з дефектології. – М., 1971. – С. 27-28.

11. Аветисов Е.С. Керівництво з дитячої офтальмології / Е.С. Аветисов, Е.І. Ковалевский, А.В. Хватова. – М.: Медицина, 1987. – 496 с.

12. Азарян Р.Н. Фізичне виховання сліпих і слабозорих школярів в режимі дня / Р.Н. Азарян, А.А. Арутюнян, В.М. Налбандян. – М.: ВОС, 1987. – 115 с.

13. Кузнецов Є.М. Вплив індивідуально дозованого фізичного навантаження на стійкість акомодації ока у слабозорих дітей / Є.М. Кузнецов // Тез. Докл. 4 Всесоюз. пед. Читань. – М.: 1976. – С. 148-149.

ВИЯВЛЕННЯ ПАТОЛОГІЇ ГАСТРОДУОДЕНАЛЬНОЇ ЗОНИ ШЛУНКОВО-КИШКОВОГО ТРАКТУ У ХВОРИХ

РЕАБІЛІТАЦІЙНОГО ЦЕНТРУ

Т.А. Лиса Миколаївський міжрегіональний інститут розвитку людини

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФР – 61-06

Науковий керівник: д.мед.н. А.О. Авраменко

Ерозивно-виразкове ураження гастродуоденальної зони (ЕВУГДЗ) – широко розповсюджена патологія [1]. Виразкова хвороба (ВХ) – одне з найбільш розповсюджених захворювань серед працездатного населення и

176

складає близько 20-30% усіх захворювань шлунково-кишкового тракту (ШКТ) [2], які, у свою чергу, займають третє місце за розповсюдженням у світі після захворювань серцево-судинної системи і онкологічних захворювань [3]. Даною патологією у наш час у різних країнах протягом життя страждає від 3 до 20 % усього дорослого населення [4, 5], а у 15 – 30 % хворих на ВХ протягом 5-10 років захворювання виникають різні ускладнення, які потребують хірургічного втручання [6, 7]. В останньому десятиріччі у загальній структурі патології травної системи (140 на 1000 дитячого населення) відмічено підвищення розповсюдження виразкової хвороби дванадцятипалої кишки (ВХ ДПК) серед дітей у 2 – 2,5 рази (у 40-60% серед дорослих хворих захворювання розпочинається у дитячому віці), а також збільшення частоти її рецидивів та різних ускладнень [8, 9].

За останні роки відбулися суттєві зміни у поглядах на етіологію даного захворювання у зв’язку з відкриттям у 1983 р. австралійськими вченими Б. Маршаллом і Дж. Уоренном Helicobacter pylori (HP), з’ясування її ролі в етіології та патогенезі хронічного гастриту (ХГ) типу В і наступної трансформації цього процесу у ВХШ та ВХ ДПК [1]. Щодо патогенетичних міркувань про ВХ, то за останні 45 років вони не зазнали суттєвих змін. В основі механізму її розвитку розглядаються порушення рівноваги поміж чинниками «агресії» (кислотно-пептичний чинник, жовч та панкреатичний сік (наслідок дуоденогастрального рефлюксу), порушення моторно-евакуаційної функції шлунка, гелікобактерна контамінація слизової оболонки шлунка (СОШ) та чинниками «захисту» СОШ і СОДПК (анатомічний бар’єр, який складається із клітин поверхневого епітелію, базальних мембран та системи мікроциркуляції СО, а також шлункове слизоутворення, активна секреція гідрокарбонатів, регенеративно-трофічні процеси у СО, простагландини, місцеві імунні механізми) («ваги» Шея (1961 р.) [10]. Однак у 2007 році була висунута нова теорія – теорія лужного ураження слизової шлунку та дванадцятипалої кишки гідроксідом амонію («їдкого лужного плювка»).Однією з умов, яка призводить до підвищення концентрації гідроксіду амонію, є підвищення внутрішньо шлункового тиску [1].

В умовах реабілітаційного центру велика кількість пацієнтів проходять курси лікувального масажу внаслідок захворювань хребта (остеохондрозу, сколіозу) та захворювань органів черевної порожнини, під час якого теж підвищується внутрішньошлунковий тиск. Враховуючи наявність латентної форми ХГ типу В постає питання про своєчасне виявлення даного типу гастриту у фазі загострення [1].

Матеріали та методи. У досліджені за власним бажанням взяла участь 79 хворих: 66 осіб з діагнозом: остеохондроз хребта, 13 осіб з діагнозом: сколіоз. Середній вік становив 54,1 ± 1,23 роки. Осіб чоловічої статі було 41 (51,9%), жіночої – 38 (48,1%).

Усім хворим було проведено комплексне обстеження, яке включало рН-метрію за методикою Чорнобрового В.М. [11], езофагогастродуоденоскопію (ЕГДС), подвійне тестування на НР-інфекцію (уреазний тест і мікроскопування

177

забарвлених за Гімзою мазків-відбитків) з 4-х топографічних зон шлунку (антральний відділ та тіло шлунку у середній третині по великій та малій кривині) за розробленою нами методикою, яка дозволяє не тільки підтвердити наявність НР-інфекції, але й визначити форму НР (активні чи неактивні), її концентрацію та топографію розселення на слизовій шлунку [12]. Також проводилися патоморфологічні дослідження слизової шлунку за загальноприйнятою методикою (біопсійний матеріал слизової – з тих же топографічних зон шлунку) [13].

Порядок дослідження: після опитування хворого спочатку проводилась рН-метрія, потім – ЕГДС, під час якої проводилася позональна біопсія з метою отримання матеріалу для проведення тестування на НР-інфекцію і патоморфологічних досліджень. Дослідження проводились уранці, через 12 – 14 годин після останнього прийму їжі, натщесерце на базі ендоскопічного кабінету реабілітаційного центру «Rea+ Med» (м. Миколаїв).

Результати дослідження. При опитуванні було з’ясовано, що підтвердженою патологією шлунково-кишкового тракту раніш страждали 37 (46,8%) осіб, у 28 (35,4%) осіб періодично з’являлась згага, у 14 (17,8%) осіб ніяких патологічних прояв не було.

При проведенні рН-метрії були виявлені наступні рівні кислотності: гіперацидність виразна – у 17-х хворих (21,5%), гіперацидність помірна – у 10-х хворих (12,7%), нормацидність – у 21-х хворих (26,6%), гіпоацидність помірна – у 18-х хворих (22,8%), гіпоацидність виразна – у 13-ти хворих (16,4%).

При проведенні ЕГДС була підтверджена наявність запального процесу на слизовій шлунку, у 2-х (2,5%) хворих було виявлено виразку цибулини дванадцятипалої кишки в активній стадії і стадії неповної епітелізації.

При проведенні патоморфологічних досліджень слизової шлунку в 100% випадків у хворих було підтверджено наявність хронічного запального процесу різного ступеню виразності. При проведенні подвійного тестування на НР-інфекцію наявність НР в активній формі було підтверджено в усіх хворих в 100% випадків. Ступінь обсіменіння слизової шлунку НР-інфекцією коливався від (+) до (+++) у різних топографічних зонах. Високій рівень – (+++) – було виявлено у 62 -х (78,5%) осіб, причому у 7-ми (8,9%) осіб, у яких не було ніяких патологічних прояв і які вважали себе здоровими.

Отримані дані ще раз підтверджують існування латентної форми хронічного гастриту типу В, що становить загрозу швидкого виразкоутворення у ситуації, коли хворий проходить масаж. При наявності патологічних прояв чи підтвердженої вже патології шлунково-кишкового тракту в анамнезі хворі повинні бути обстежені і при необхідності – проліковані до початку проведення курсу лікувального масажу.

Література:

1. Авраменко А.А. Язвенная болезнь (очерки клинической патофизиологии) / А.А. Авраменко, А.И. Гоженко, В.С. Гойдык – Одесса, ООО «РА «АРТ-В», 2008. – 304 с.

178

2. Калугіна С.М. Вивчення профілактичного противиразкового ефекту калефлону при підгострих виразках шлунка в експерименті / С.М. Калугіна, І.Г. Купновицька, І.Я. Юрків // Галицький лікарський вісник. – 2004. – Т. 4, № 2. – С. 42-44.

3. Нейко Є. М. Патологія кишечника та підшлункової залози – актуальна проблема сучасної гастроентерології / Є.М. Нейко, І.М. Шевчук, В.Я. Каменський // Галицький лікарський вісник. – 2004. – Т.11, № 3. – С. 5-9.

4. Кирика Н. В. Эффективность различных схем антихеликобактерной терапии при язвенной болезни двенадцатиперстной кишки / Н.В. Кирика, Н.И. Бодруг, И.В. Буторов// Терапевтический архив. – 2004. - № 2. – С. 18-21.

5. Лабезник Л.Б. Потребность в медицинской помощи после оперативних вмешательств на желудке и желчном пузыре (обзор литературы и собственные наблюдения) / Л.Б. Лабезник, М.И. Копанева, Т.Б. Ежова // Терапевтический архив. – 2004. - № 2. – С. 83-87.

6. Ефименко Н.А. Кровотечение из хронических гастродуоденальных язв: современные взгляды и перспективы лечения / Н.А. Ефименко, М.В. Лысенко, В.Л. Асташов // Хирургия. – 2004. - № 3. – С. 56-60.

7. Особенности хирургической тактики при язвенных гастродуоденальных кровотечениях у больных пожилого и старческого возраста / А.П. Михайлов, А.М. Данилов, А.Н. Напалков [и др.] // Вестник хирургии. – 2005. – Т. 1, № 6. – С. 74-77.

8. Алгоритм современной диагностики и лечения хеликобактерной инфекции у детей с заболеваниями верхних отделов пищеварительного тракта / П.Л. Щербаков, Е.Е. Вартапетова, В.А. Филин [и др.] // Педиатрия. – 2003. - № 6. – С.86 – 90.

9. Гнусаев С.Ф. Особенности хронических гастродуоденитов, сопровождающихся моторными нарушениями верхних отделов пищеварительного тракта у детей / С.Ф. Гнусаев, И.И. Иванова, Ю.С. Апенченко // Педиатрия. – 2004. - № 6. – С.8-14.

10. Бойко В.В. Некоторые аспекты хирургической доктрины при язвенной болезни желудка / В.В. Бойко // Клінічна хірургія. – 2001. - № 6. – С. 19-24.

11. Чернобровый В.Н. Клиническое применение индикатора кислотности желудка (методические рекомендации)/ В.Н. Чернобровый - Винница,1991. – С.3-12.

12. Патент на корисну модель 17723 Украина, UA МПК А61В1/00 Спосіб діагностики хронічного гастриту типу В, а також виразкової хвороби та раку шлунка, асоційованих з гелікобактерною інфекцією / А.О. Авраменко. – № u 200603422; Заявл. 29.03.06; Опубл. 16.10.06, Бюл. № 10. – 4 с.

13. Меркулов Г.А. Курс патологогистологической техники / Г.А. Меркулов – издательство «Медицина» Ленинградское отделение, 1969. – 423 с.

ОЗДОРОВЧА АЕРОБІКА, ЯК СПОСІБ ПОКРАЩЕННЯ

ЖИТТЯ СУЧАСНОЇ МОЛОДІ ТА РОЗВИТКУ НАЛЕЖНИХ ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ

Т.В. Матковська

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ЗЛ-31

179

Науковий керівник: заст. завідувача кафедри Л.С. Кравчук

Спосіб життя сучасної молоді призводить до погіршення здоров'я та зниження загальної фізичної активності. Відмічається низький рівень фізичної підготовленості, збільшення маси тіла і зниження працездатності. Це призводить до пошуку нових форм оздоровлення, що передбачає проведення занять із включенням широкого кола заходів, покликаних збільшити загальний обсяг фізичного навантаження і зацікавленість молоді у фізичному вдосконаленні [1].

Саме заняття оздоровчою аеробікою спрямовані на підтримку оптимального рівня розвитку фізичних якостей та поліпшення здоров'я молоді, профілактику «захворювань цивілізації», «вікових» захворювань. В оздоровчій аеробіці використовуються колективні й індивідуальні форми занять. Цілеспрямовано здійснюється добір найефективніших засобів і методів впливу на ті системи організму, від яких насамперед залежить здоров'я людини.

Оздоровча аеробіка належить до кондиційно-профілактичного напрямку тренування і є одним із найяскравіших засобів організації сучасного оздоровлення молоді. Заняття аеробікою відкривають можливості для цілеспрямованого впливу на всі системи організму людини за допомогою спеціальних вправ різної інтенсивності і тривалості, які виконуються під музичний супровід [2].

Система занять супроводжується елементами сучасних стилів танцю (хіп-хоп, диско, латина, танець живота), із застосуванням степ-платформ, релаксаційних м'ячів, гантелей, під сучасну музику. Це викликає позитивні емоції в молоді [3].

Досвід роботи з групою молоді, впродовж 2009-2010 pp. на базі спортивного комплексу «Амріта» м. Хмельницького дав можливість практичного підтвердження ефективності саме цієї форми оздоровлення. Застосування програми із оздоровчої аеробіки, яка включає застосування різних сучасних напрямків аеробіки впродовж однієї години три рази на тиждень, привело до позитивних фізичних та функціональних змін у молоді. Так, у 55% досліджуваних відбулося зниження маси тіла; за допомогою показників антропометрії відбулося поліпшення статури у 68%; поліпшення самопочуття у 88%; у комплексній оцінці фізичних якостей відбулося поліпшення у 71%; показники ЧСС та AT перебували в межах норми у 82%.

Це свідчить, що саме заняття оздоровчою аеробікою забезпечують ефективну організацію вільного часу і дозвілля, естетичного та фізичного розвитку, корекції фігури, з рештою, досягнення життєвого успіху, а також відкривають можливості для спілкування молоді в процесі систематичних занять, що сприяє поширенню та реалізації ідеї здорового способу життя.

Отже, організація сучасних форм оздоровлення дає змогу набути багатьох позитивних змін в організмі з урахуванням індивідуальних особливостей і стану здоров'я молоді.

Література:

180

1. Бурбо Люси. Кардиоаэробика : Изд-во Феникс, 2005. 2. Шестаков М.П., Мякиченко Е.Б. Аэробика: Теория и методика проведения

занятий : Изд-во ТВТ Давидион, 2004. – 304 с. 3. Аэробика дома / Авт. сост. Е.А. Яных, В.А. Захаркина. – М.: АСТ; Донецк:

Сталкер, 2006. – С. 4-11. ПСИХОФІЗИЧНЕ ТРЕНУВАННЯ І ЗДОРОВ’Я СТУДЕНТІВ

В. Мельник

Хмельницький інститут соціальних технологій Університет «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ЗЛ-11 Науковий керівник: к.і.н. Б.С. Кузіна

Вітчизняна медична наука має в своєму арсеналі методи самовиховання які

сприяють зростанню духовних і фізичних сил людини. До таких методів належить психофізичне тренування як одна з форм профілактичної і лікувальної фізкультури, психофізичне тренування це науково обґрунтована система куди входять орієнтуючі формули само настрою людини, методи психотерапії,фізичні вправи, масаж.

Психофізичне тренування має виключне значення для молодих людей, особливо для студентів, а також учнів коледжів та випускників 11-х класів середніх шкіл. На нашу думку саме ці категорії молоді які страждають від фізичної та нервово емоційного перенапруження, перевтоми організму. Як показують спостереження, психофізичне тренування дає змогу не тільки на певний час зменшити нервове напруження, а й дати молодій людині відпочити, відновити духовні і фізичні сили.

Хороший результат для приведення в дію резервних сил молодого організму дає методика такого тренування заслуженого діяча охорони здоров’я Литви Кароліса Дінейкі. Для студентів, особливо студентів випускних курсів. Найбільш придатним є урок який називається «ранкове оновлення резервних сил молодого організму».

Вправа №1 «Пробудження мозку» Після нічного сну молода людина подумки 10-20 разів промовляє

орієнтуючу формулу. Нервові процеси мого організму урівноважуються. Кожна клітина тіла

набирає сили, серце б’ється ритмічно,дихається легко(пауза).- Я відпочиваю, мої сили відновлюються. Відбувається пробудження мозку. Я відчуваю радість буття. Я потягуюсь і повільно розплющую очі. (пауза)

Вправа №2 «Пробудження м’язів» Щоб пробудити м’язи і сприяти венозному відтоку крові, треба лежачи

потягнутись усім тілом. З початку напружуючи м’язи рук, а потім ніг. Згодом на (видиху) розслабити їх одночасно відчуваючи приємну легкість (3-4 рази) після цього не глибоко вдихнути,напружуючи діафрагму (4 рази)після відпочинку швидко виконати 5-7 присідань і посидіти на стільці.

181

Вправа №3 «Зміна напруження і розслаблення м’язів» Сидячи на стільці, виконати гармонійно вдих і з напруженням діафрагми.

Під час вдиху одночасно напружте м’язи рук і ніг. Згодом різке розслаблення їх (4 рази). Студентам старшокурсникам треба виконувати цю вправу кілька разів на день.

Вправа №4 «Дія на хребет» Лежачи на спині зігнути ноги в колінах і підняти їх над собою,рухайте

тазом ліворуч праворуч. Дихати повільно (8-10 разів)із прискоренням. Ця вправа сприяє регуляції діяльності внутрішніх органів, кишок, і збереження гнучкості хребта. Нормалізує дію нервових сплетінь (при остеохондрозі протипоказано)

Вправа №5 «Само масаж голови і шиї» Сидячи на стільці трохи відхилити голову назад, розтерти повільно лоба і

волосисту частину голови кінчиками пальців по колу не менше 2-х разів, після цього почати розтирати шкіру лоба від середньої лінії штрихами в обидва боки, а волосисту колами по всі поверхні. Промасувати потилицю і шию. (5-8 разів)

Вправа №6 «Поза лева» З метою позитивної дії на голосові зв’язки рекомендується прийняти таку

позу: стати колінами на ковбик, і опустити тіло на ступні ніг. Після цього широко розкрити рота висунути язик намагаючись його кінчиком доторкнутись до підборіддя (4 рази)

Вправа №7 «Активізація венозного кровотоку» Лежачи на спині із зігнутими ногами, часто дихати животом таким чином,

щоб під час вдиху живіт випинався, а під час видиху втягувався.(10 разів). Потім ноги підняти вгору, спочатку переміно , допомагаючи руками(3 рази) Згодом підняті догори ноги потримати так 10-20 секунд.

Вправа №8 «Підготовка до робочого дня» Після виконання вправ спокійно полежати (3-5 хв.) при цьому промовити

орієнтуючу формулу: --- Я чудово відпочив. Мої сили відновились. Голова. Легка. Серце б’ється

спокійно, ритмічно. Я відчуваю силу у кожному м’язі. Я спокійний, бадьорий, урівноважений.

Після виконання вправ слід витерти тіло рушником і переходити до водних процедур і сніданку.

Психофізичне тренування, наведене в статі перевірене на практиці студентами 1-2 курсів Університету «Україна» і показало хороші результати. Особливо доречною вона буде в період великих навантажень під час навчального семестру, на зимовій та весняно-літній екзаменаційних сесіях, а також як профілактика у повсякденному житті.

Література:

1. Кароліс Дінейка. Рух, дихання, психофізичне тренування. – К.: Здоров’я, 1984. 2. Т. Васильєв. Начала хатха йоги. – М.: Прометей, 1990. 3. Бєлая. Н. А Лечебная физкультура и массаж.—М.: Советский спорт, 2004. 4. Физическая реабилитация / под ред. С.М. Попова. – Ростов на Дону.: Феникс, 1999.

182

5. Мухін. І. В Фізична реабілітація. – К.: Олімпійська література, 2004. 6. Милюкова І, В; Євдокимова Г. А Лічебная гимнастика. – М.: Ескімо, 2004. 7. Такуиро Н.. Шиацу японская терапия. – К.: Высшая школа, 1989.

ОЖИРІННЯ ЯК СОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМА СУЧАСНОЇ МОЛОДІ

І.С. Нагорна

Миколаївський міжрегіональний інститут розвитку людини Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ФР – 61-06 Науковий керівник: д.мед.н. А.О. Авраменко

Ожиріння – найпоширеніша проблема людства. Під ожирінням треба

розуміти хронічне захворювання обміну речовин, яке проявляється у вигляді надмірного розвитку жирової тканини, прогресує при природній течії і має певне коло ускладнень, а також супроводжується серйозними соціальними й психологічними проблемами й торкається людей всіх вікових і соціально-економічних груп [1, 2]. Ожиріння – одна з найскладніших медико-соціальних проблем сучасності. Широке розповсюдження, тісний зв'язок із способом життя і надзвичайно висока смертність від його наслідків вимагають об'єднання зусиль лікарів різних спеціальностей, а також органів охорони здоров'я з метою своєчасного виявлення та здійснення широкомасштабних профілактичних і лікувальних заходів.

На сьогоднішній день ожиріння – загальна проблема охорони здоров’я: по оцінках експертів у світі ожирінням страждають близько 300 мільйонів чоловік і близько 1,7 млрд. мають надмірну вагу [3]. В економічно розвинутих країнах майже 50% населення має надмірну масу тіла, при цьому у 30% з них спостерігається ожиріння. У багатьох країнах світу за останні 10 років захворюваність на ожиріння збільшилася в середньому вдвічі. Серед дорослого населення США число осіб з ожирінням зростає на 8% кожних 10 років. За прогнозами дослідників, якщо ожиріння зростатиме такими ж темпами, то до 2230 р. все населення США буде мати надмірну вагу. Серед працездатного населення України ожиріння виявляють в 26% випадків, а надмірну масу тіла має більше 40% всього населення країни [4].

Відзначається збільшення кількості осіб із ожирінням серед дитячого населення. Значимість проблеми ожиріння визначається загрозою інвалідизації пацієнтів молодого віку і зменшенням загальної тривалості життя в зв'язку з розвитком тяжких супутніх захворювань [5, 6]. Ймовірність їхнього розвитку зростає зі збільшенням маси тіла. Ризик розвитку супутніх захворювань визначають також особливості відкладення жирової тканини. Найбільш

183

несприятливим для здоров'я вважається абдомінальний тип ожиріння, яке поєднується з комплексом гормональних і метаболічних порушень [1].

Ожиріння входить до складу метаболічного синдрому (МС) - симптомокомплексу поєднаних між собою патологічних станів (інсулінорезистентності, порушення вуглеводного і ліпідного обміну, артеріальної гіпертензії) (у англомовній літературі як синонім зустрічається термін «синдром Х») [1, 6, 7, 8]. Синдром не вважається окремим діагнозом або нозологічною формою, однак має важливе значення для прогнозу та терапії основного захворювання. Поширеність МС у наш час настільки велика, що говорять об епідемії даного симптомокомплекса: він зустрічається у середньому в 20-35%, а у хворих після 60 років сягає 48-50%; в розвинених країнах – у 26 % дитячого населення [7, 9, 10 ]. Лише в США це спричиняє понад 300 тис передчасних смертей та більше 90 млрд. доларів прямих витрат на охорону здоров’я щорічно [11]. R. De Fronzo порівняв цей стан з айсбергом: на його поверхні лежать клінічні прояви – цукровий діабет (ЦД), ішемічна хвороба серця (ІХС), артеріальна гіпертензія (АГ), ожиріння, які зазвичай і потрапляють у поле зору лікарів, а в основі – комплекс метаболічних розладів, зумовлених інсулінорезистентністю – станом, що передує розвитку хвороби.

Вже доказано, що АГ у поєднанні з ожирінням в 100% випадків передує розвитку порушень коронарного кровообігу. За даними Фрамінгемського дослідження, у 70% чоловіків і 60% жінок підвищений артеріальний тиск (АТ) співпадає з ожирінням: на кожні 4,5 кг маси тіла систолічний АТ підвищується на 4,5 мм рт.ст. Згідно з даними ВООЗ, у Європі налічується 40-60 млн. хворих з інсулінорезистентним синдромом, які мають високий ризик розвитку цукрового діабету 2-го типу [12]. Поєднання ЦД з АГ істотно збільшує ризик розвитку ускладнень. Підвищення систолічного АТ на кожні 10 мм рт.ст. у хворих на ЦД збільшує ймовірність їх виникнення на 20 % [13].

До хвороб, що супроводжують ожиріння, окрім ЦД 2 типу, АГ, дисліпідемії відноситься і атеросклероз і пов'язані з ним захворювання, синдром нічного апное, гіперурикемія, гломерулосклероз, подагра, репродуктивна дисфункція, жовчокам'яна хвороба, остеоартрити, онкологічні захворювання (у жінок - рак ендометрію, шийки матки, яєчників, молочних залоз, у чоловіків – рак простати; рак прямої кишки в осіб обох статей), варикозне розширення вен нижніх кінцівок, геморой [6, 14-18].

Причиною ожиріння прийнято вважати неправильне харчування і переїдання, малорухливий спосіб життя, сімейний уклад, спадковість, деякі ендокринні захворювання. При частому переїданні сповільнюється процес шлункового і кишкового травлення. Переїдання викликає додаткову навантаження на серце, що в деяких випадках провокує розвиток аритмій, нападів стенокардії, АГ. Звичка до швидкої їжі – фастфуду, завжди супроводжується поганим пережовування і швидким проковтуванням їжі, що істотно сповільнює процес перетравлювання і насичення, що призводить до вживання набагато більшої кількості їжі, ніж необхідно. Поширеною причиною переїдання є перегодовування дітей у ранньому віці, коли рідні змушують

184

дитину з'їдати непомірний об'єм їжі або привчають до переїдання. У літньому віці переїдання призводить до поганого самопочуття, зайвої ваги, атеросклерозу з усіма наслідками, що випливають з цього наслідками. Тому періодично слід аналізувати свій спосіб життя і характер харчування відповідно до віку та фізичним навантаженням, зменшуючи кількість тваринної їжі, збільшуючи обсяг рослинної [1].

Література:

1.Рапопорт С.И. Проблема ожирения в клинике внутренних болезней / С.И. Рапопорт, А.Ю. Лобода // Клиническая медицина. – 2008. - № 11. – С.15-22.

2. Мельниченко Г.А. Ожирение в практике эндокринолога / Г.А. Мельниченко // Русский медицинский журнал. – 2001. - № 2. – С. 82.

3. Новые технологии в комплексном лечении осложнённых форм ожирения у детей и подростков / А.П. Аверьянов, Н.В. Болотова, Ю.А. Зотова и др.// Педиатрия. – 2006. - № 4. – С.45-49.

4. Выбор метода хирургического лечения ожирения / М.П. Захараш, А.Ю. Иоффе, Р.Н. Абу Шамсия, Т.В. Тарасюк // Харьківська хірургічна школа. – 2009. - № 4.1(36). – С. 198-200.

5. Особенности психологического статуса детей и подростков с ожирением и метаболическим синдромом / В.В. Бекезин, Л.В. Козлова, О.В. Пересецкая, В.М. Олейникова // Педиатрия. – 2008. - № 5, Т. 87. – С. 30-36.

6. Нарушения функционального состояния сердечно-сосудистой системы и метаболизма у детей с ожирением / О.А. Дианов, С.Ф. Гнусаев, Д.А. Иванов и др. // Педиатрия. – 2007. - № 3,Т.86. – С. 32-34.

7. Роль свободных и эстерифицированных жирных кислот при формировании метаболического синдрома / Т.П. Новгородцева, Ю.К. Караман, М.В. Антонюк, Н.В. Жукова // Клиническая медицина. – 2009. - № 5. – С.33-37.

8. Хворостінка В.М. Патогенетичні аспекти жирової дистрофії печінки при цукровому діабеті / В.М. Хворостинка, О.В. Лавриненко, Л.В. Журавльова // Сучасна гастроентерологія. – 2009. - № 3(47). – С. 91-97.

9. Баллюзек М.Ф. Роль мелатонина в развитии метаболического синдрома / М.Ф. Баллюзек,Т.Н.Грипенко, Т.В. Кветная //Клиническая медицина.–2009.-№ 6.–С.26 – 31.

10. Поляков В.К. Нормативы индекса массы тела и обхвата талии: их роль в диагностике ожирения у детей школьного возраста / В.К. Поляков, А.П. Аверьянов, Н.В. Болотова // Педиатрия. – 2009. - № 6,Т.88 – С. 17-20.

11. Толстанов О.К. Антропометрія та комп’терна органометрія за променевими методами візуалізації в діагностиці метаболічного синдрому / О.К. Толстанов // Врачебное дело. – 2009. - № 7-8. – С. 56-61.

12.Хуцишвили М.Б.Немедикаментозные методы лечения метаболического синдрома / М.Б. Хуцишвили, С.И. Рапопорт // Клиническая медицина. – 2009. - № 10. – С. 4-9.

13. Кашперська В.Я. Клініко-епідеміологічні особливості поєднання артеріальної гіпертензії та ожиріння у хворих на цукровий діабет / В.Я. Кашперська // Клінічна ендокринологія та ендокринна хірургія. – 2009. - №3 (28). – С. 11-15.

14. Фадеенко Г.Д. Роль ожирения как компонента метаболического синдрома в возникновении и прогрессировании неалкогольной жировой болезни печени / Г.Д. Фадеенко, К.А. Просоленко, Е.В. Колесникова// Сучасна гастроентерологія. – 2008. - № 2(40). – С. 4-10.

185

15. Болотова Н.В. Клинико-гормональные нарушения у девочек с ожирением и пути их коррекции / Н.В. Болотова, С.В. Лазебникова, Г.В. Чичёва // Педиатрия. – 2009. - №5.Т.88. – С. 63-68.

16. Тимошина И.В. Влияние ожирения на формирование акушерских осложнений / И.В. Тимошина, Л.М. Комиссарова, В.А. Бурлев // Акушерство и гинекология. – 2009. - № 6. – С. 3-5.

17. Краснова Е.А. Нефрологические аспекты проблемы ожирения / Е.А. Краснова, С.В. Моисеев, В.В. Фомин // Клиническая медицина. – 2005. - № 4. – С. 9-14.

18. Роль ожирения в развитии остеоартроза и сопутствующих заболевания / Л.Н. Денисов, В.А. Насонова, Г.Г. Корешков, Н.Г. Кашеварова // Терапевтический архив. – 2010. - № 10. – С. 34-37.

РОЗПОДІЛ ХВОРИХ З ОСТЕОХОНДРОЗОМ ХРЕБТА

ПОПЕРЕКОВОГО ВІДДІЛУ З УРАХУВАННЯМ НЕВРОЛОГІЧНИХ ПРОЯВІВ У ОСНОВНІЙ ТА

КОНТРОЛЬНІЙ ГРУПІ

І.А. Павленко Миколаївський міжрегіональний інститут розвитку людини

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФР – 61-10

Науковий керівник: д.мед.н. А.О. Авраменко

Хвороби хребта посідають перше місце за розповсюдженістю серед населення земної кулі. Серед них однією з найбільш поширених патологій є остеохондроз хребта [1, 2]. Питома вага його виявів серед усіх захворювань периферійної нервової системи складає від 67% до 95% [3].

Частота популяції остеохондрозу хребта за даними деяких авторів складає 7,16%. Остеохондроз хребта виявляється у кожного четвертого що працює, і є причиною тривалої втрати працездатності у 20 – 45% хворих; серед причин первинної інвалідності опорно-рухової системи займає перше місце і складає 41,1% [ 4, 5, 6, 7 ].

В останні роки гостро встає питання про використання технічних засобів розвантаження хребта під дією власної ваги тіла у поєднанні з лікувальною гімнастикою при дискогенній патології [4, 7, 8, 9]. У цьому зв’язку накопичений значний практичний досвід роботи за даним напрямом з використанням спеціально розробленого гімнастичного приладу – профілактора [8]. Проте до теперішнього часу багато питань, які стосуються поєднаного використання малоамплітудних вправ на профілакторі Євмінова, все ще не мають оптимального вирішення і потребують додаткового вивчення. У зв'язку з цим представляється актуальним розробка та обґрунтування методики фізичної реабілітації хворих поперековим

186

остеохондрозом з урахуванням ефекту одночасного виконання малоамплітудних вправ одночасно з розвантаженням хребта, що і стало приводом для проведення нашої роботи

Матеріали та методи. У досліджені взяла участь 81 особа з діагнозом остеохондроз поперекового відділу хребта. З них основна група складалася з 56 осіб віком 51,2 ± 14,3 роки. Осіб чоловічої статі було 16 (28,57%), жіночої – 40 (71,42%). Контрольну групу склали 25 осіб віком 54,8 ±12,7, з них чоловіків було 5 (20%), жінок – 20 (80%).

Для підтвердження однорідності контингенту хворих основної та контрольної груп до початку відновлювального лікування всім пацієнтам проводилось детальне ортопедичне і неврологічне обстеження за загальноприйнятою методикою. Дослідження проводилися на базі реабілітаційного центру «Rea+ Med» (м. Миколаїв).

Остеохондроз поперекового відділу хребта був діагностований у всіх хворих. У більшості досліджуваних спостерігалась люмбоішіалгія з м'язово-тонічними проявами – 26 осіб і люмбалгія – 25 осіб, що склало 32,1% і 30,9% відповідно. У 22 осіб (27, 2%) була відмічена люмбоішіалгія з вегето-судинними проявами. Корінцевий синдром спостерігався у 11 пацієнтів (13,6%). В найменшій кількості були діагностовані люмбоішіалгія з нейро-дистрофічними проявами – 3 особи і люмбаго – 2 особи, що склало 3,7% та 2,5% відповідно. Розподіл хворих з урахуванням неврологічних проявів представлено на рис.1.

Рис. 1. Розподіл хворих з урахуванням неврологічних проявів На початковому етапі відновлювального лікування, разом із лікарем,

проводився аналіз перебігу хвороби, в ході якого було відмічено, що у 30 пацієнтів (37%) перебіг захворювання носив гострий характер, у 43 (53,1%) – підгострий і у

0%

5%

10%

15%

20%

25%

30%

35%

люмбоішіалгія змязово-тонічнимипроявами

люмбалгія

люмбоішіалгія звегето-судинимипроявами

корінцевийсиндром

люмбоішіалгія знейро-дистрофічнимипроявамилюмбаго

187

8 (9,9%) осіб спостерігався хронічний період перебігу захворювання. При госпіталізації всі хворі (100%) скаржились на біль різної локалізації,

прояви якої реєструвались за допомогою візуально-аналогової шкали (ВАШ) за показниками п’яти визначених пунктів: біль у поперековому відділі, у куприку, у сідницях, у правій чи лівій нижніх кінцівках.

Найбільша кількість скарг була відмічена на больові відчуття у поперековому відділі хребта – 79 осіб (97,5%), де прояви болю склали 56,35±2,14%. Про наявність м'язово-тонічних больових симптомів свідчив позитивний симптом Лассега, який був виявлений у 50 хворих (61,73%), при чому кут підйому правої ноги склав в середньому 68,6±12.98°, лівої –69,45±12,45°.

З метою порівняння на початковому етапі дослідження у 17 хворих визначався нами симптом Лассега на підлозі і на профілакторі Євмінова. При аналізі отриманих даних виявилося, що немає вірогідності розходжень (р>0,05) при виконанні даного тесту на підлозі і на профілакторі. Це дало можливість використовувати пробу Лассега в нестандартних умовах (лежачи на профілакторі Євмінова), що полегшувало проведення дослідження, не спотворювало результат і не змінювало вірогідність даного дослідження а також підтверджувало однорідності контингенту хворих основної та контрольної груп до початку відновлювального лікування.

Література:

1. Жулёв Н.М. Остеохондроз позвоночника: Руководство для врачей. / Н.М. Жулёв, Ю.Д. Бадзгарадзе, С.Н. Жулёв; СПб.: Издательство "Лань", 2001. – 592 с.

2. Юрик О.Є. Неврологічні прояви остеохондрозу: патогенез, клініка, лікування. / О.Є. Юрик; Київ, “Здоров’я”, 2001. – 340 с.

3. Девятова М.В. Поясничный остеохондроз: роль физических упражнений в лечении его начальных проявлений / М.В. Девятова, Н.С. Карлова // Адаптивная физическая культура - № 3 - 4, 2000. – С.52-54.

4. Бондарь И. Новый подход в физической реабилитации при остеохондрозе позвоночника // Тези міжнародної науково-методичної конференції: Фізична реабілітація як напрям підготовки спеціалістів. – Київ: НУФВСУ, 2003. – С. 23-24.

5. Епифанов В.А. Остеохондроз позвоночника (диагностика, лечение, профилактика) / В.А. Епифанов, А.В. Епифанов; М.: МЕД пресс-информ, 2004. – 272 с.

6. Сударушкина И.А. Боль в спине. / И.А. Сударушкина; СПб.: Питер, 2001. – 192 с. 7. Лазарев І.А. Кинезотерапія на похилій площині у разі неврологічних проявів

остеохондрозу поперекового відділу хребта / І.А. Лазарев // Украiнський медичний часопис. - №2 (28) - III/IV 2002. – С. 41-46.

8. Кульченко І.А. Малоамплітудні вправи на профілакторі Євмінова – ефективний засіб в реабілітації хворих на поперековий остеохондроз // Молода спортивна наука України: Зб. наук. праць з галузі фізичної культури та спорту. – Львів: ЛДІФК, 2003. – С. 294-298.

9. Кульченко І.А. Ефективність застосування програми фізичної реабілітації хворих на поперековий остеохондроз з використанням малоамплітудних вправ на профілакторі Євмінова / І.А. Кульченко // Спортивна медицина. – № 1-2. – 2004. – С. 68-69.

188

МОЛОДЬ ЗА ЗДОРОВУ НАЦІЮ

П.Ю. Павленко Національна академія державної прикордонної

служби України ім. Б.Хмельницького, 432 група Науковий керівник: к.психол.н., доцент С.А. Чистяков

Здоров’я – це нічого, але все без здоров’я – ніщо". Такий афоризм дійшов

до нас ще з давніх часів, і він не потребує коментарів. Здорова людина – це така людина, яка життєрадісно й охоче виконує обов’язки, покладені на неї життям, і повністю реалізує свої фізичні й розумові здібності.

Від чого ж залежить наше здоров’я? Наше здоров’я залежить від таких основних чинників: Спадковості – на 20 %, Рівня медицини – на 10 %, Екології – на 20 %, Способу життя – на 50 %. Спосіб життя – це той чинник здоров’я, який майже цілком залежить від

нашої поведінки. Так що половина здоров’я залежить від тебе, тому своє здоров’я можна поліпшувати або псувати.

Основними складовими здорового способу життя є: Фізкультура. Здорове харчування. Правильний режим навчання та

відпочинку. Загартовування. А такі чинники як вживання алкоголю, тютюнопаління, уживання

наркотиків псують наше здоров’я, а також можуть призвести до летальних випадків.

Алкоголь шкідливий для мозку. Більш ніж 30 % алкоголю затримується у нервових клітинах головного мозку. Внаслідок одного сильного сп’яніння гине до 20 тис. клітин головного мозку. Алкоголь викликає залежність: психологічну і фізіологічну.

Руйнівним чином діє алкоголь і на внутрішні органи. Страждає від його дії шлунок, печінка, серце і судини, нирки, залози внутрішньої секреції.

Чим молодший організм, тим більш руйнівна дія алкоголю. Відомі випадки отруєння підлітків незначними, з точки зору дорослих, дозами алкоголю.

Родовід алкоголіка – здебільшого дуже сумна історія. Є таке поняття – закон трьох поколінь. У його основу покладено

дослідження французького психіатра Морреля, який вивчав деградацію поколінь

189

алкоголіків і дійшов висновку, що до четвертого покоління алкоголіків потенціал їхнього родоводу вичерпується. Рід закінчується.

Необхідно згадати і про такий вид алкогольного ураження, як алкогольний плід (дитина народжена жінкою-алкоголічкою). Лише близько 15 % дітей, народжених від батьків – п’яниць, розвиваються нормально психічно і фізично. Четверо з п’яти так чи інакше виявляються неповноцінними. У 100 % випадків у дітей, які народилися після 6-8 років пияцтва батька, а тим більше матері, визначається розумова неповноцінність.

Не забуваймо, що неповноцінні діти стануть дорослими і самі матимуть дітей. А це – реальна і страшна загроза генофонду нації.

Чим найбільше небезпечні наркотики? Вони безпосередньо змінюють свідомість людини і руйнують її пам’ять,

інтелект, пригнічують відчуття та емоції, а також викликають сильну психологічну та фізіологічну залежність. Вживання наркотиків внутрішньовенно є небезпечним через високу ймовірність ВІЛ - інфікування.

Наркотики викликають залежність. Навіть одноразове їх уживання може призвести до наркотичної залежності. У підлітків вона розвивається набагато швидше, ніж у дорослих. Відомі випадки, коли перше знайомство з наркотиками закінчувалось смертю.

У жінок, які вживають наркотики під час вагітності, здебільшого народжуються мертві або дефективні діти. Ось деякі з дефектів у дітей наркоманів: клишоногість, відсутність кінцівок, розщеплене піднебіння, нерозвиненість внутрішніх органів.

Розвиваючись, наркотична залежність послідовно проходить кілька стадій - соціальну, психологічну, фізіологічну. Соціальна залежність – людина ще не вживає наркотичні речовини, але потрапила у середовище тих, хто їх уживає. Вона приймає стиль поведінки, ставлення до наркотичних речовин і зовнішні атрибути групи. Неодмінною умовою цієї стадії є наявність групи, де вживають ті чи інші наркотичні речовини. Психологічна залежність – людина починає вживати наркотичні речовини з метою відчути певні емоції. Психологічна залежність може сформуватися навіть після одного – двох прийомів наркотичних речовин. Фізіологічна залежність – наступає після того, як організм включає наркотики у процес обміну речовин.

Це – непереборна фізична потреба, яка виникає в результаті постійного або періодичного вживання наркотиків. В цьому випадку різке припинення вживання наркотиків викликає фізичний розлад різного ступеня тяжкості, який називають абстинентним синдромом або синдромом позбавлення (відміни). На цій стадії людина потребує лікування.

Чим приваблює паління ? Паління асоціюється з дорослістю, компанією друзів, цікавою бесідою,

приємною обстановкою. Але вчені з’ясували, що курці проводять дозвілля нудніше і отримують від нього менше задоволення, ніж некурці.

Одна з головних причин паління у юнаків – прагнення до самовираження, утвердження власної самостійності «дорослості».

190

Тютюн викликає таку саму залежність, як і «важкі» наркотики – героїн та кокаїн. 85% курців хочуть кинути палити, але вдається зробити це лише 10-15 % з них.

Паління уражує верхні дихальні шляхи та легені. Подразнення слизових оболонок починається вже в ротовій порожнині. Тютюновий дим також руйнує емаль зубів, призводить до запалення слинних залоз. У тютюні дуже багато канцерогенних речовин, які спричинюють онкологічні захворювання. Паління провокує також серцево-судинні захворювання. Нервова система, кров, органи травлення також страждають при попаданні в організм продуктів горіння тютюну.

У жінок, які палять, порушується нормальна діяльність статевих органів, що сприяє розвитку безпліддя. Якщо палить вагітна жінка, в неї народжується дуже слабка дитина зі зниженою вагою, з порушеннями нервової системи, що може проявитися не відразу, а з плином часу. Великої шкоди курці завдають не тільки собі, а й усім тим, хто їх оточує (пасивні курці). Вдихаючи тютюновий дим у прокуреному приміщенні, пасивний курець зазнає такого ж впливу компонентів тютюну, що й сусід, який палить, часто з тими ж руйнівними наслідками для здоров’я. Спираючись на попередню інформацію, зауважимо: зруйнувати значно легше, ніж створити. Дуже важливо зберегти те, що маємо. Від нас самих залежить, що ми оберемо – шлях до здоров’я чи навпаки – шлях від здоров’я.

Література:

1. Олена Шевчук. Основи здоров’я. – К.: Видавництво «шкільний світ», 2007. – 112 с.

2. Навроцькі Г. Це треба знати всім : навч. посіб. – К.: Дошкільник. 1998. – 224 с. 3. Шевчук О.А. Валеологія. Розробки уроків для 5-7 класів : метод. посіб. для

вчителів та учнів. – Рівне.: Ліста, 2001. – 200 с. 4. Ящук Г.Ф., Барна Л.С., Фука М.М. Інтегрований предмет «Основи здоров’я». СУЧАСНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО

СПОСОБУ ЖИТТЯ МОЛОДІ

В.М. Радішевський Луцький інститут розвитку людини Університету «Україна»,

факультет соціально-рекреаційних технологій та реабілітації, група Фр-1.1 Науковий керівник: к.філос.н. І.Л. Ковальчук

Формування стійких соціально-психологічних настанов молоді на здоровий

спосіб життя відповідає інтересам сучасного суспільства, яке турбується про збереження, підтримку та відновлення здоров’я нації, усвідомлюючи на

191

державному рівні величезну значущість профілактики. Реалізація даного завдання сприятиме значною мірою підвищенню особистісної відповідальності за власне здоров’я, що є природним фундаментом професійної самореалізації, стійких сімейних стосунків, життєвого успіху, суб’єктивної задоволеності життям.

В Законі України «Про фізичну культуру і спорт» визначено, що фізичне виховання у вищих навчальних закладах становить органічну частину загального виховання, покликану забезпечувати розвиток фізичних, морально-вольових, розумових здібностей та професійно-прикладних навичок [1].

На превеликий жаль, переважна більшість учнів та студентів не ведуть здоровий спосіб життя. Система освіти і виховання в Україні, яка діє, не формує у населення відповідної мотивації до здорового способу життя. Школа орієнтована, в основному, на вивчення оточуючого світу і не веде систематичної роботи щодо формування звичок здорового способу життя учнів, не використовує при цьому багатий національний досвід і традиції. В результаті – незадовільний стан здоров'я у 91% школярів.

Пріоритетність проблеми здоров'я молоді зумовлена різким погіршенням стану їхнього фізичного, психічного, розумового розвитку і працездатності. Необхідно зазначити, що зростання захворюваності пояснюється не лише впливом різних негативних чинників, а й недостатньою увагою до питань здорового способу життя дітей і дорослих. Адже стан здоров'я і творчі можливості людини, як особистості, на 50-70% залежать не від сприятливого зовнішнього середовища, а від неї самої, від рівня розвитку і стилю життя, культури здоров'я [2].

Студентська молодь не дотримується здорового способу життя перш за все тому, що не володіє достатніми знаннями і навичками з даного питання. В сім'ї, побуті, навчальних закладах, трудових колективах відсутні подібні добрі традиції, необхідні умови для цього, а найголовніше, що в масштабах країни немає істинного запиту на здорових людей.

Можливі різні шляхи запобігання проблемі. Так, в Америці з кінця 70-х років ХХ ст. розвивається психологія здоров’я як нова галузь, що вивчає взаємодію біологічних, психологічних і соціальних чинників, що впливають на здоров’я та хворобу. Там сьогодні кожний десятий психолог займається здоров’ям, що дає значний економічний ефект. За 20 років існування профілактичних оздоровчих програм у США тривалість життя збільшилася на 12 років, а смертність від серцевих захворювань скоротилась на 40% [3].

Соціально-економічні, екологічні, психологічні проблеми на даному етапі розвитку українського суспільства не сприяють зміцненню та покращенню здоров’я сучасної людини. Зазначимо, що крім здорових та хворих людей є ще група людей, які мають певні передхворобні стани. Так, психологи свідчать, що від 30 до 50 відсотків пацієнти поліклінік є здоровими людьми, яким потрібні консультації психолога. Тому, крім підвищення санітарної культури, проведення оздоровчих заходів та пропаганди принципів здорового способу життя щодо даної категорії людей, особливо молоді, необхідно налагодити психологічну

192

роботу по формуванню ставлення до здоров’я як до цінності, що займає пріоритетні позиції в ціннісній ієрархії.

На різних відрізках часу життя ставлення людини до свого життя дуже змінюється. Спосіб життя визначається культурою суспільства та особистості і лише на 10-15% залежить від медицини [4]. Щодо молодих людей, то профілактика здорового способу життя є для них неактуальною в силу наявності достатнього його ресурсу, що дозволяє юнакам та дівчатам перевантажуватись, ризикувати, не помічати власних шкідливих звичок заради професійного здоров’я, швидких заробітків, кар’єри тощо.

Для буденної свідомості здоров’я визначається, насамперед, як відсутність захворювання. Проте змістом здоров’я є не лише і не тільки певний фізіологічний стан, але крім цього і сукупність психічних (особистісних) та соціальних чинників. Фізичне здоров’я передбачає хороше самопочуття, наявність енергії, працездатність та відсутність симптомів захворювань. Соціальне здоров’я залежить від відповідності особистісного та професійного самовизначення, задоволення сімейним та соціальним статусом, гнучкості життєвих стратегій та їх відповідності соціокультурній ситуації (економічним, соціальним очікуванням). Щодо особистісного здоров’я, то на нього найбільше впливають комунікативні, адаптивні та прогностичні характеристики людини. Це і відкритість новому досвіду, здатність пристосовуватись до нових умов, вміння встановлювати конструктивні відносини з людьми, запобігати конфліктам, здатність ставити життєві цілі та знаходити шляхи їх реалізації.

З метою ширшого запровадження здорового способу життя серед молоді, й за участю молоді, в усьому суспільстві потрібно, перш за все, пропагувати позитивні зразки його реалізації. Водночас необхідно максимальною мірою ускладнити тиражування негативних зразків соціальної поведінки.

Переважання в особистості настанов на нездоровий спосіб життя є одним із показників загальної життєвої некомпетентності, оскільки наявність такої установки суттєво знижує ймовірність професійного зростання, швидких кар’єрних пересувань, досягнення життєвого успіху. Такі соціально-психологічні настанови як послаблення позитивних та посилення негативних сторін дійсності, несвідоме викривлення вражень у негативний бік сприяють перебільшенню негативних очікувань і песимістичних прогнозів щодо власної діяльності, значущих стосунків, розв’язання конфліктів, а також свого статусу в групі тощо [5]. Молодь, що веде нездоровий спосіб життя, нерідко має дисгармонійну особистісну структуру. Це відхилення виникає під впливом несприятливих обставин кризових життєвих ситуацій, неконструктивних життєвих виборів. В результаті неадекватного відтворення власних статево-вікових, індивідуально-психологічних та інших властивостей дисгармонійна особистість сприймає відповідно і навколишню дійсність крізь фільтри внутрішньо-особистісних відхилень, що поглиблює невідповідність соціальним очікуванням та ускладнює подальшу гармонізацію, посилює соціально-психологічну дезадаптацію.

193

Однією з причин, чому настанови на здоровий спосіб життя виявляються для молоді не такими ефективними, як хотілося б, є сприйняття здоров’я як цінності, але дуже абстрактної, такої, що не має відношення до повсякденних звичок молодої особи, стилю її життя. З цього приводу можна згадати слова А. Шопенгауера про те, що молоді люди, як правило, не цінують трьох речей, якими володіють: молодістю, свободою і здоров’ям до того часу, поки не втратять [6].

Таким чином, формуванню свідомих і неусвідомлюваних соціальних настанов на відтворення здорового способу життя сприяє засвоєння відповідних соціальних зразків поведінки та інтеріоризація їх як особистої цінності. Серед шляхів ефективного впливу можна назвати орієнтацію на позитивні зразки, активізацію здатності до відповідальних життєвих виборів та вміння формувати реалістичні життєві перспективи, розвиток самосвідомості. Важливу роль тут відіграє розвиток адаптивних, комунікативних, креативних та прогностичних характеристик людини, наявність яких швидше формує установки на здоровий спосіб життя. Цінним є також аспект життя молодої людини, пов’язаний із рівнем активності, здатністю до повноцінного виконання соціальних функцій, участю у соціальній діяльності. Реалізація цих шляхів значною мірою залежить від здатності молодої людини до самоусвідомлення та рефлексії з приводу своїх можливостей, усвідомлення власних соціально-психологічних настанов, їх регуляції та коригування.

Література:

1. Борейко Н.Ю. Історичний аналіз системи професійно-прикладної фізичної підготовки студентів / Н.Ю. Борейко // Педагогіка, психологія та мед.-біол. пробл. фіз. виховання і спорту. – 2006. – N 9. – С. 33.

2. Крамар В.У. Здоровий спосіб життя / В.У. Крамар // Педагогіка, психологія та мед.-біол. пробл. фіз. виховання і спорту. – 2002. – N 22. – С. 18.

3. Психология здоровья // Под ред. Г.С. Никифорова. – СПб, 2003. – С. 236. 4. К проблеме валеопедагогики в связи с реформированием системы высшего

медицинского образования / Н.Д. Чухриенко, О.Е. Козлова, И.В. Василевская // Культура народов Причерноморья. – 2004. – N56, Т.2. – С. 198.

5. Психология личности : словарь-справочник // Под ред. П.П. Горностая, Т.М. Титаренко. – К.: Наук. думка, 2001. – С. 128.

6. Таранов П. С. Анатомия мудрости: 120 философов: у 2 т. / П.С. Таранов. – Симферополь: Реноме, 1997. – Т. 2. – С. 499-517.

ПРОБЛЕМИ РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ-СИРІТ ТА ДІТЕЙ,

ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОЇ ОПІКИ

С.О. Ракитянський Миколаївський міжрегіональний інститут розвитку людини

194

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФР – 51-10

Науковий керівник: доцент А.М. Мірян

На сучасному етапі в нашій державі розвиток соціального сирітства - прогресуюча хвороба суспільства. Діти-сироти є однією з найбільш знедолених категорій населення, вони за своє коротке життя вже встигли зазнати багато горя: смерть батьків або, взагалі, їх відсутність, життя в антисоціальних умовах, голод і холод, вулиця, сумнівні компанії. Звісно, це не може не залишити відбитку на психіці дитини, і інколи виникають і психосоматичні реакції, що зумовлюють розвиток фізичних немощів. І з кожним роком таких дітей в Україні стає все більше і більше.

Протягом останніх років зберігається тенденція до збільшення чисельності дітей-сиріт, що становить на сьогодні вже понад 97,6 тис. осіб (у 2005 році їх налічувалося 52,4 тис.). І лише 3% – це діти, у яких померли батьки, решта – так звані «соціальні сироти», особлива соціально-демографічна група дітей, які внаслідок соціальних, економічних та морально-психологічних причин зосталися сиротами при живих батьках. Усталена в Україні система державної опіки над дітьми-сиротами та дітьми, які залишились без батьківського піклування існує більше 80-ти років і структурована таким чином, щоб дитина була доглянута з часу народження до віку набуття повноліття державними установами, завданням яких є утримання, виховання, надання професійних навичок [1].

Нині в Україні нараховуються тисячі державних закладів, в яких виховують дітей-сиріт: дитячі будинки та школи-інтернати в системі Міністерства освіти і науки України, соціальні притулки в системі Міністерства праці та соціальної політики України, будинки дитини, які належать до Міністерства охорони здоров'я України. Одним з головних завдань цих закладів є створення для їх мешканців психологічно комфортного середовища й умов, наближених до домашніх.

Враховуючи це, державна система виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, вже давно потребує нових та ефективних рішень, навіть радикальних змін виховання дітей в умовах закладів інтернатного типу. У зв'язку з цим значної уваги потребують дослідження факторів виховання і навчання, що впливають на здоров'я й особистісні якості цієї категорії дітей. Не менш важливим напрямом роботи з дітьми, що позбавлені батьківської опіки, котрий може оптимізувати процес їх соціальної адаптації та особистісного розвитку, є психокорекція та психосоціальний супровід, тому що ці діти постійно знаходяться під впливом стресу [2].

Стреси виконують значну роль у сучасному житті. Вони впливають на поведінку людини, його працездатність, здоров'я, взаємостосунки з оточуючими і в сім’ї. Сьогодні від стресу не захищений ніхто, навіть діти. Стрес вони переживають з різних причин: одні з них пов'язані з віковим періодом, інші з відносинами в сім'ї, не говорячи вже про дітей, які залишилися без батьків [3, 4].

195

Ми зробили порівняльний аналіз рівня переборювання стресових ситуацій дітьми з повних сімей і дітьми-сиротами. За допомогою методики стрес-співволодіючої поведінки ми з'ясували, як діти справляються з проблемами, труднощами і неприємностями в їхньому житті. За всіма шкалами цієї методики ми отримали вірогідні відмінності результатів дітей-сиріт і дітей з сімей як в 12-13 років (табл. 1), так і в 15-16 років (табл. 2).

Таблиця 1

Показники стрес-співволодіючої поведінки підлітків-сиріт (експериментальна група) та підлітків з сімей (контрольна група) 12-13 років (в балах) (n1=n2=20)

Контрольна група

Експериментальна група

Оцінка імовірності

Шкали

М 1 ± m1 М 2 ± m2 і Р Дівчата 25,6±3,2 12,7±2,9 2,96 р<0,01 Вирішення

проблем Юнаки 26,7±2,8 13,3±2,4 3,61 р<0,001 Дівчата 29,9±3,7 11,1±3,2 3,85 р<0,001 Пошук

соціальної підтримки Юнаки 30,1±4,1 10,5±2,9 3,89 р<0,001

Дівчата 17,5±2,0 24,8±1,9 2,65 р<0,05 Уникнення

Юнаки 12,6±2,0 21,4±2,3 2,79 р<0,05

Таблиця 2 Показники стрес-співволодіючої поведінки підлітків-сиріт (експериментальна група) та підлітків з сімей (контрольна група) 15-16 років (в балах) (n1=n2=20)

Контрольна група

Експериментальна група

Оцінка імовірності

Шкали

М 1 ± m1 М 2 ± m2 і Р Дівчата 26,1±2,8 13,3±2,9 3,22 р<0,01 Вирішення

проблем Юнаки 28,4±2,6 14,2±2,3 4,07 р<0,001 Дівчата 32,1±4,0 12,1±3,2 3,90 р<0,001 Пошук

соціальної підтримки Юнаки 31,4±4,3 11,3±2,9 3,92 р<0,001

Дівчата 18,3±1,8 25,2±1,3 3,03 р<0,01 Уникнення

Юнаки 13,7±1,5 19,5±1,0 3,23 р<0,01

Виявлено, що дані, отримані за шкалою «вирішення проблем» у дітей-сиріт як в 12-13, так і 15-16 років в два рази менші, ніж у їх однолітків з сімей: в 12-13 років - у дівчат (і=2,96; р<0,01), у хлопців (і=3,61; р<0,01); в 15-16 років у дівчат (і=3,22; р<0,01), у юнаків (і=4,07; р<0,001). Це свідчить про те що діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, вирішують свої проблеми важче за дітей з сімей.

196

За шкалою «пошук соціальної підтримки» ми отримали результати дітей-сиріт майже в 3 рази менші. Так, в 12-13 років – дівчата (і=3,85; р<0,001), хлопці (і=3,89; р<0,001); в 15-16 років – дівчата (і=3,90; р<0,001), хлопці (і=3,92; р<0,001). Діти-сироти на відміну від дітей з сімей більш розраховують на свої можливості і не очікують на чиюсь підтримку, хоча більш, ніж їх однолітки з сімей, потребують цього.

Результати визначення показників стрес-співволодіючої поведінки за шкалою «уникнення» у дітей-сиріт та дітей з сімей також мають достовірні розбіжності: в 12-13 років – дівчата (і=2,65; р<0,05), хлопці (і=2,78; р<0,05); в 15-16 років – дівчата (і=3,03; р<0,01), хлопці (і=3,23; р<0,01). Так, діти-сироти в стресових ситуаціях використовують поведінку, яку можна визначити як стратегію виникнення або відхилення.

Кореляційна залежність тестування стрес-співволодіючої поведінки відносно соціально-психологічної адаптації у дівчат 15-16 років, які виховуються в своїх сім'ях, в повній мірі визначається вирішенням проблем з домінуванням (і=0,64) та конфліктом з іншими (і=0,62). Поряд з цим, вони не шукають соціальної підтримки, оскільки їх життя супроводжує емоційний комфорт (і=0,53) з присутністю зовнішнього локусу контролю (і=0,55).

Дівчата-сироти цього ж віку уникають рішення проблем і потребують пошуку соціальної підтримки (і=0,68). Крім цього, дівчата-сироти уникають рішення проблем, що пов'язано з залежністю від умов їх життєдіяльності (і=0,59) та станом зовнішнього локусу контролю (і =0,55).

Юнаки з сімей, як і дівчата такого ж соціального положення, рішення своїх проблем пов'язують з домінуванням стійкого положення в суспільстві (і=0,65). В той же час, уникнення вирішення проблем пов'язано з емоційним комфортом (і=0,59) та внутрішнім локусом контролю (і=0,55).

У юнаків-сиріт відхід від рішення проблем тісно пов'язаний з пошуком соціальної підтримки (і=0,64), а утікання від рішення проблем виникає через соціальний дискомфорт (і=0,62).

Таким чином, дорослі повинні навчити дітей справлятися зі стресом; вони не повинні залишати дітей наодинці з їх проблемами, оскільки діти, особливо сиріти, які не одержують підтримки дорослих емоційно ізольовані і невпевнені в собі, не можуть справитися із стресовою ситуацією і до кінця її подолати.

Література:

1. Личко А.Е. Подростковая психиатрия / А.Е. Личко. – СПб.: Медицина, 2005. – 416 с.

2. Футерко В. Проблеми сиріт очами громади / В.Футерко. – Івано-Франківськ: Місто НВ. 2004. – 100 с.

3. Черепанова Е.М. Психологический стресс. Помоги себе и ребёнку / Е.М. Черепанова. – М.: 1996. – 286 с.

4. Крет Я.В. Крітерії діагностики психофізичного розвитку дітей і підлітків у системі корекційної роботи / Я.В. Крет. – Запоріжжя : ЗДУ, 2003. – 92 с.

197

ВПЛИВ ПАНКРАТІОНУ НА ФОРМУВАННЯ ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ МОЛОДІ ХХІ ст.

О.І. Савчук

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ЗЛ-31 Науковий керівник: викладач В.М. Матвійчук

Бойові мистецтва існують стільки, скільки існує людство. Стародавні

джерела свідчать про існування певних прийомів і захистів від нападу ще в далекому минулому. На одній з древньоєгипетських пірамід знайдено біля чотирьохсот малюнків, які відображали прийоми боротьби. У міру розвитку людства способи боротьби постійно удосконалювалися, згодом сформувавшись в єдиноборства [1].

Слово "панкратіон" походить від назви одного з видів єдиноборств, уперше включеного до програми Олімпійських ігор Древньої Греції в 648 році до н. е. Складається з двох слів „пан” і „кратос”, що в перекладі з грецької мови означає абсолютна влада того, хто переміг, або абсолютна перемога. Панкратіон, мабуть, найоригінальніше і найважче із змагань древніх Олімпійських ігор. Сутність цього виду спорту полягала в проведенні двобою двох неозброєних атлетів із застосуванням прийомів боротьби, ударів руками і ногами, болючих і задушливих захоплень. Борці не використовували ніякого захисного спорядження. Переможці в панкратіоні ставали національними героями [2].

До наших днів панкратіон дожив у вигляді різноманітних кондифіційованих чи неструктурованих систем прикладного рукопашного бою. Але це не просто бій, а мистецтво і, перш за все, спорт для справжніх чоловіків. Без перебільшення можна сказати, що панкратіон – це універсальний вид спорту, що поєднує в собі всі види єдиноборств. При занятті панкратіоном забезпечується органічний взаємозв'язок між фізичним вихованням, масовим спортом та спортом вищих досягнень. Спортивні клуби забезпечують на заняттях панкратіоном поетапну систему: етап початкової, попередньої та базової спортивної підготовки, яка спрямована на підвищення фізичного розвитку, освоєння та вдосконалення відповідної техніки бою, з метою подальшої поглибленої підготовки. Важливим акцентом занять панкратіоном є формування моральних якостей людини, стабілізації психіки, що дає можливість контролювати свої емоції, розвиває концентрацію та вольові якості, впливає на міжособистісні відносини. Цей вид спорту здатний максимально підвищити

198

рухову активність, фізичний розвиток, здоров’я та самопочуття сучасного покоління [3].

Виходячи з цього, основним завданням спортивного клубу з панкратіону є організація, і вміння переконати суспільство, що заняття панкратіоном необхідне для кожної молодої особи. Необхідно знати, що панкратіон сприяє досягненню фізичної та духовної досконалості людини, виявленню резервних можливостей організму, формуванню патріотичних почуттів у громадян та позитивного міжнародного іміджу держави. Метою панкратіону є створення умов для забезпечення оптимальної рухової активності кожної людини, досягнення нею достатнього рівня фізичної та функціональної підготовленості, сприяння соціальному, біологічному та психічному благополуччю, поліпшенню стану здоров'я, профілактиці захворювань, забезпечення творчого довголіття, організації змістовного дозвілля, запобігання антигромадським проявам [4].

Література:

1. Андриевский А.В, Свистунов С.П. Боевые и спортивные единоборства мира. 2. Боевые и спортивные единоборства (справочник) / [Трас А.Е. и др.]; под об. ред.

А.Е. Траса – Минск.: Харвест, 2002. – 638 с. 3. Белов А. Русский кулак или как бились наши предки // Спортивная жизнь России.

– 1990. 4. Пидмурняк А. Невосточные единоборства. – Хмельницкий.: «Подолье», 2005.

ОСОБЛИВОСТІ ВПЛИВУ ОЗДОРОВЧОГО ПЛАВАННЯ НА ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЛЮДИНИ

А.І. Тарташник

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ЗЛ-41 Науковий керівник: заст. завідувача кафедри Л.С. Кравчук

У даний час перед нашою державою достатньо гостро стоять проблеми

здоров'я підростаючого покоління, виховання у дітей потреби в здоровому способі життя, здоровому дозвіллі. Ці проблеми неодноразово обговорювалися громадськістю, фахівцями різних сфер діяльності, засобами масової інформації. Не оспорюючи комплексність і варіативність рішення даної проблематики, на нашу думку все-таки пріоритети повинні бути за засобами фізичної культури і спорту [1].

Серед інших масових видів спорту на наш погляд, тільки плавання поєднує можливість гармонійного розвитку організму, яскраво виражену оздоровчу

199

спрямованість, важливе прикладне значення, емоційну привабливість водного середовища.

Плавання – унікальний вид спорту, корисний як для дорослих, так і для дітей. Плавання дозволяє не тільки зміцнити здоров'я, а й покращити зовнішній вигляд. Воно позитивно впливає на основні показники фізичного розвитку людини: ріст, вагу, зміцнення серцево-судинної й нервової системи, розвиток дихального апарату та м'язової системи. Плавання також є прекрасним засобом профілактики та виправлення порушень постави, сколіозів, плоскостопості [2].

Психологами встановлено, що заняття плаванням розвивають такі риси особистості, як цілеспрямованість, наполегливість, самостійність, рішучість, сміливість, дисциплінованість, уміння співпрацювати в колективі. Саме тому плавання сприятливо впливає не тільки на фізичний розвиток людини, а й на формування її особистості.

Згідно з даними Американської асоціації водного фітнесу (USWFA), не тільки плавання, а й водні вправи мають низку переваг, а саме: сприяють підвищенню витривалості та гнучкості, оптимізують м'язовий баланс, роблять фігуру стрункою та граціозною, активізують кровообіг, застосовуються як реабілітаційна терапія при м'язових і суглобових травмах, служать прекрасним засобом зняття напруги, підвищують працездатність.

Плавання є унікальним видом фізичних вправ і відноситься до найбільш масових видів спорту, як в нашій країні, так і за кордоном [2].

Специфічні особливості плавання пов'язані з руховою активністю у водному середовищі. При цьому організм людини піддається подвійному впливу: з одного боку на нього впливають фізичні вправи, з іншого водне середовище. Ці особливості так само обумовлені і фізичними властивостями води: її щільністю, в'язкістю, тиском, температурою, теплоємністю. До того ж при заняттях плаванням тіло людини знаходиться в горизонтальному положенні.

Витрата енергії при плаванні на різні дистанції залежить від їх довжини і потужності роботи. На дистанціях 100 – 1500 м він складає в середньому від 100 до 500 к/кал.

Тиск води перешкоджає виконанню вдиху, а при видиху у воду доводиться долати її опір, що призводить до підвищеного навантаження на дихальну мускулатуру. При плаванні виробляється новий автоматизм дихання, який характеризується зменшенням тривалості дихального циклу, збільшенням частоти і хвилинного об'єму дихання. Механізм позитивної дії плавання на органи дихання полягає в активному тренуванні дихальної мускулатури, збільшенні рухливості грудної клітки, легеневої вентиляції, життєвої місткості легенів, споживання кисню кров'ю. Крім того, плавання із затримкою дихання, пірнання, занурення під воду тренують стійкість до гіпоксії [3].

Плавання також сприятливо впливає на серцево-судинну систему. Горизонтальне положення тіла, а також циклічні рухи, пов'язані з роботою м'язів, тиск води на капілярне русло, глибоке діафрагмальне дихання – все це сприяє притоку крові до серця і в цілому істотно полегшує його роботу. В

200

результаті занять плаванням знижується систолічний тиск, підвищується еластичність судин, збільшується ударний об'єм серця.

У тих, що систематично займаються плаванням наголошується фізіологічне уповільнення пульсу до 60 і менш ударів на хвилину. При цьому серцевий м'яз працює потужно і економно [3].

Таким чином, в результаті занять плаванням в серцево-судинній системі відбуваються позитивні зміни (у вигляді посилення скоротливої здатності м'язової стінки судин і поліпшення роботи серця), які ведуть до швидшого транспортування крові, насиченої киснем, до периферичних ділянок тіла і внутрішніх органів, що сприяє активізації загального обміну речовин.

Література:

1. Агаджанян Н.А., Марачев А.Г., Бобков Г.А. Экологическая физиология человека. – М., 1998.

2. Гриненко М.Ф. Целебная сила движений. – М., 1991. – № 4. 3. Фомин Н.А., Вавилов Ю.Н. Физиологические основы двигательной деятельности.

– М., 1991. ДОСЛІДЖЕННЯ ВНУТРІШНЬОЇ КАРТИНИ ХВОРОБИ

(ВКХ) У ДІТЕЙ З ВАЖКИМИ ЗАХВОРЮВАННЯМИ

І.В. Харченко Миколаївський міжрегіональний інститут розвитку людини

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет

Науковий керівник: д.мед.н. А.О. Авраменко

Знання психології хворого, його особистісних особливостей і можливостей підвищує ефективність медичної та психологічної допомоги. Цій проблемі приділялась велика увага на різних етапах розвитку клінічної медицини [1-4].

Успіхи в лікуванні дозволили подовжити життя дітей і дорослих, домогтися одужання хворих з різною раніше невиліковною патологією. При цьому хворих, членів їх сімей, а також лікарів у більшій мірі, ніж раніше, залучає стресова ситуація, пов’язана з хворобою та лікуванням. Головним завданням всіх, хто бере участь в обслуговуванні цих хворих є підтримка максимально якісного рівня життя в умовах хвороби з важким перебігом і несприятливим прогнозом [5, 6]. У зв’язку з цим все наполегливіше висуваються вимоги підвищення ролі психологічної підтримки, психічної адаптації та реабілітації в комплексному лікуванні важких соматичних захворювань у дітей.

201

Лікарня обставина, відрив від родини, сама хвороба, що протікає важко, виступають чинниками, які змінюють особистість, формують своєрідну реакцію на хворобу, що виражається у виникненні симптомів і синдромів, що заважають ефективному обстеженню та лікуванню [7-9]. Останні роки до роботи з такими хворими стали залучатися психологи і соціологи і у меншій мірі – дитячі психіатри. Ці фахівці залучаються до роботи в основному в такі кризові періоди, як постановка діагнозу, рецидив хвороби або загроза смерті, а також при явній психологічній декомпенсації у дитини або батьків. Однак у напрузі хворий і його сім’я знаходяться весь період хвороби, а не тільки в період криз.

Безперечно, що найважливішим завданням психологів і психіатрів при роботі з дітьми, що страждають важкими захворюваннями, є вивчення реакції на хворобу, особливостей поведінки, уявлення про прогноз хвороби, можливості смерті. Р.А. Лурія сформулював поняття «внутрішня картина хвороби» (ВКХ) [10]. Під нею він розумів відчуття хворого, його самопочуття і знання про причини і сутності хвороби; він представляв її у вигляді величезного внутрішнього світу хворого, який складається з вельми складних сполучень сприйняття, емоцій і конфліктів. Основні складові ВКХ у дітей: емоційне реагування на хворобу, ставлення до лікування, поведінка хворих дітей, стосунки з батьками, ставлення до школи, тема смерті в переживаннях дітей. ВКХ впливає на прояви захворювання і його плин, на стосунки в родині, на успішність, на загальний психічний та психологічний стан дитини, будучи нерідко причиною душевних конфліктів, що приводять іноді до невротичних нашарувань, які приєднуються до соматичного захворювання [11].

Дослідження показали, що одночасно з ВКХ створюється інша, протилежна модель – внутрішня картина здоров’я (ВКЗ), яка є своєрідним еталоном здорової людини або здорового органу або частини тіла і т.д. [12].

Нами були проведені дослідження з вивчення ВКХ у дітей з важкими захворюваннями (різні форми гострого лейкозу). Для контролю використовувалась внутрішня картина здоров’я у групи практично здорових дітей. За основу при описі ВКХ у хворих ми взяли схему, запропоновану Д.Н. Ісаєвим [11]. Результати порівняльної соціально-психологічної діагностики важкохворих та здорових дітей ми систематизували за наступними показниками: внутрішня картина хвороби та здоров’я, емоційне реагування на хворобу, відношення до лікування, поведінка під час лікування, відносини з батьками та відношення до школи, відношення до значимих понять, особистісні реакції на хворобу. Отримані результати досліджень відображено у таблиці 1.

При аналізі отриманих результатів було з’ясовано, що у багатьох дітей реагування на хворобу починалися з моменту госпіталізації. Порівняльний аналіз показав, що ставлення до госпіталізації за своєю значимістю було однаково як у здорових, так і у хворих дітей. У вільній бесіді хворі повідомляли, що при надходженні до лікарні «було страшно», «сумно», «хотілося плакати». Діти молодше 10 років не диференціювали своє ставлення до госпіталізації, просто говорили, що «дуже, дуже хочеться додому». Слід зазначити, що негативні емоції у хворих з кожною наступною госпіталізацією посилювалися,

202

травматизація, пов’язана з повторними надходженнями до лікарні, була більш глибокою і тривалою. Більшість дітей розуміли, що метою надходження в стаціонар є лікування, але при непоганому самопочутті діти старшого віку вважали, що можна лікуватися вдома. Ставлення до проблем здоров’я, хвороби, лікування, уявлення про майбутнє у хворих відрізнялося підвищеною в порівнянні зі здоровими дітьми особистісної значимості.

Таблиця 1.

Хворі Здорові Компоненти ВКХ і ВКЗ Оцінка М (х) ±

м Оцінка М (х) ± м

Достовірність відмінностей Р<

Уявлення про здоров’я

0,45 ± 0,07 0,11 ± 0,02 0,001

Уявлення про хворобу

1,09 ± 0,09 0,55 ± 0,04 0,001

Відношення до хвороби

2,70 ± 0,12 1,97 ± 0,06 0,001

Відношення до лікування

1,04 ± 0,07 0,37 ± 0,04 0,001

Уявлення про майбутнє

1,03 ± 0,10 0,09 ± 0,02 0,001

Відношення сім’ї до хвороби

1,35 ± 0,09 0,14 ± 0,03 0,001

Відношення до госпіталізації

1,67 ± 0,11 1,67 ± 0,07 Недостовірно

Сумарна оцінка

9,37 ± 0,29 4,92 ± 0,15 0,001

Примітка: діапазон оцінки – чим вище цифровий показник, тим більш психотравмуючим є компонент для обстежуваних.

Література:

1. Боткин С.П. Курс клиники внутренних болезней и клинические лекции.Т.1. / С.П. Боткин –М.: Медгиз, 2000. – 364 с.

2. Гиляровский В.А. Взаимоотношение соматического и психического в клинике соматогений / В.А. Гиляровский// Проблемы кортиковисцеральной патологии. М., 2009. – С. 201-206.

3. Мудров И.Я. Избранные произведения / И.Я. Мудров. - М.: Медгиз, 2009. – 296 с. 4. Ушаков Г.К. Пограничные нервно-психические расстройства: 2-е изд. /

Г.К. Ушаков. – М.: Медицина, 2007. – 304 с. 5. Герасименко В.П. Роль санаторно-курортного лечения и реабилитации

онкологических больных / В.П. Герасименко, М.Д. Пайкин // Реабилитация онкологических больных /Под.ред. В.П. Герасименко.- М.:Медицина, 2003. – С. 76-90.

6. Герасименко В.П. Психологические и деонтологические аспекты реабилитации онкологических больных / В.П. Герасименко, А.Ш. Тхостов // Реабилитация онкологических больных/ Под.ред. В.П. Герасименко. – М.: Медицина, 2008. – С. 33-46.

203

7. Дурнов Л.А. Проблемы детской онкологии / Л.А. Дурнов// Педиатрия. – 2007. – № 11. – С. 9-12.

8. Дурнов Л.А. Опыт работы детской онкологической клиники по психотерапии больного / Л.А. Дурнов, В.Е. Рожнов, В.Н. Соленов // Педиатрия. – 2009. - № 4. – С. 56-57.

9. Камарли З.П. Внегоспитальная помощь детям со злокачественными опухолями / З.П. Камарли, Л.Г. Рязанова, Г.Е. Заева // Педиатрия. – 2007. - № 11. – С. 67-71.

10. Лурия Р.А. Внутренняя картина болезни и ятрогенные заболевания: 4-е изд. / Р.А. Лурия. - М.: Медицина, 2007. – 112 с.

11. Исаев Д.Н. Психосоматическая медицина детского возраста. СПб.: Специальная литература, 2006. – 454 с.

12 Каган В.Е. Внутренняя картина здоровья и соматические заболевания у детей // Неврозы у детей и подростков: Тез.докл.Всесоюз.конф. М., 2006. – С. 74-75.

ОСОБЛИВОСТІ ФІЗИЧНОГО ЗДОРОВ'Я МОЛОДІ ТА ЇЇ

ВПЛИВ НА ПСИХІЧНИЙ СТАН

О.В. Чередніченко Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ПС-21 Науковий керівник: ст. викладач О.А. Новікова

Стан здоров'я населення обумовлює щастя і довголіття як окремої людини,

так і процвітання всієї нації. Однак за останні роки у стані здоров'я населення України спостерігається стійка тенденція до погіршення. Ситуація ускладнюється одночасним погіршенням психічного стану здоров'я населення країни, зростає кількість психопатичних особистостей, а психічно нормальні люди стають хворими за тієї причини, що не знають дієвих механізмів збереження, зміцнення і відновлення психічного здоров'я в умовах постійних фізичних та інтелектуальних перевантажень, стресів, соціальних негараздів.

Психічне здоров'я – стан інтелектуально-емоційної сфери, основу якого складає відчуття душевного комфорту, яке забезпечує адекватну поведінкову реакцію. Такий стан обумовлений як біологічними, так і соціальними потребами, а також можливостями їх задоволення [1].

Сучасна наука, яка базується на працях видатних вчених І. Сєченова, І. Павлова, А. Ухтомського, В. Бехтерєва та їх учнів, підтвердила єдність соматичного і психічного в людині. Фізичне здоров'я і психічний стан нерозривні і взаємопов'язані. Народна мудрість висловила це у прислів'ї: «у здоровому тілі – здоровий дух». При цьому під "здоровим духом" звичайно мають на увазі здатність людини до повноцінної трудової діяльності, творчої активності. Матеріальною основою психіки людини є нервова система, яка

204

включає декілька взаємопов'язаних систем. Нервова система виступає регулятором, який забезпечує взаємопов'язану реакцію морфологічних і фізіологічних систем організму у відповідь на зовнішні впливи і зміни у функціонуванні окремих органів. Вона забезпечує, таким чином, спільну діяльність усіх систем організму і взаємодію з середовищем [2].

Особливий інтерес щодо цього являють собою емоції, оскільки вони мають велике значення для підтримання психічного здоров'я. Емоції служать біологічною системою пристосування організму людини до умов соціального середовища. Виявляються емоції у нашому ставленні до тих чи інших процесів чи явищ, які ми сприймаємо. При цьому емоції можуть бути позитивними – приємними, або негативними – неприємними. Розрізняють емоції вищі, такі, як естетичні, етичні, творчі, або нижчі, пов'язані з потребами організму у воді, їжі, продовженні роду тощо.

Позитивні і негативні емоції супроводжують нас у всіх сферах життя. У побуті, під час навчання, на виробництві наша діяльність супроводжується емоціями, які відображають ставлення до цієї діяльності. Сила прояву емоцій, їх спрямованість і вплив на психіку людини індивідуальні. Одні й ті ж явища викликають у людей різні емоції. Те, що одному приносить радість, може бути неприємне іншому. Але загальним є те, що негативні емоції пригнічують психіку, притлумлюють творчу активність, знижують працездатність. Як відомо, емоції формуються підкорковими відділами мозку участю вегетативної нервової системи, тому свідомість не завжди може подолати пригнічуючу дію негативних емоцій, бо вони пов'язані з фізіологічними процесами в організмі, які не контролюються корою мозку. В результаті тривалого впливу негативних емоцій можливе захворювання нервової системи – невроз і різні тілесні захворювання.[

Як відомо, спосіб життя людини є фактором, який обумовлює 51% її здоров'я. Спосіб життя – це звички, зафіксовані роками життя. Спосіб життя – це друга натура. Він залежить від установок, характеру, позицій свідомості. Він не випадковий, а витікає з джерел Я та з світогляду індивіда. Яка людина, такий і спосіб її життя [2].

Сучасна людина грамотна та інформована про те, що корисно і що шкідливо для її здоров'я, навіть занадто інформована про всілякі хвороби і засоби лікування, але зовсім не освічена в питанні, як бути здоровим. Одних лише знань про елементи здорової поведінки мало – потрібна переконаність, відданість і все нові й нові досягнення, а досягнутим потрібно вважати лише те, що увійшло в культуру, побут, звичку.

Спосіб життя – біосоціальна категорія, яка інтегрує уявлення про певний тип життя людини і характеризується її трудовою діяльністю, побутом, формою задоволення матеріальних і духовних потреб, правилами індивідуальної і соціальної поведінки. Іншими словами спосіб життя – це "обличчя" індивіда і в той же час відображення рівня суспільного прогресу [3].

Спосіб життя людини значною мірою обумовлений соціальними та екологічними умовами, але в той же час він залежить від мотивів діяльності людини, від особливостей її психіки і функціональних можливостей організму.

205

Цим, зокрема, пояснюється реальна різноманітність варіантів способу життя різних людей. Спосіб життя включає три категорії: рівень життя, якість життя і стиль життя.

Рівень життя – це передусім економічна категорія, яка відображає міру задоволення матеріальних, духовних і культурних потреб людини.

Якість життя – це ступінь комфорту в задоволенні людських потреб (переважно соціальна категорія).

Стиль життя характеризує поведінкові особливості життя людини, тобто ту модель, яка відображає психологію і психофізіологію особистості (соціально-психологічна категорія). Якщо спробувати оцінити роль кожної з категорій способу життя у формуванні індивідуального здоров'я, то можна відзначити, що перші дві еквіпотенціальні, тому що мають суспільний характер. Звідси зрозуміло, що здоров'я людини буде залежати насамперед від стилю життя, який більшою мірою має персоніфікований характер і визначається історичними і національними традиціями (менталітет), а також особистісними нахилами.

Найбільш повно взаємозв'язок між способом життя і здоров'ям виражається в понятті "здоровий спосіб життя" (ЗСЖ). Здоровий спосіб життя об'єднує все, що сприяє виконанню людиною професійних, громадських і побутових функцій в оптимальних для здоров'я умовах і виражає зорієнтованість діяльності особистості у напрямку формування, збереження і зміцнення свого здоров'я.

ЗСЖ – це такий стиль існування, при якому, через застосування певних методів впливу на організм і його оточення, рівень життєздатності організму стає оптимальним, знаходить вияв постійне вдосконалення і використання потенціалу організму без завдання йому шкоди, причому активність організму і його можливості зберігаються до самої старості [4].

Як бачимо, визначення досить широке і передбачає не тільки існування організму людини на оптимальному рівні, а й можливість формувати внутрішній резерв здоров'я, який буде потрібен для його нормальної життєдіяльності при можливій зміні середовища або раптового виникнення екстремальних умов для адаптації.

Продовжуючи роздуми про спосіб життя людини як фактор, що обумовлює її здоров'я, відзначимо, що спосіб життя – це режим, ритм і темп життя, особливості роботи, відпочинку, спілкування.

Спосіб життя не змінюють без серйозних до того причин. Його змінюють тільки в тому випадку, якщо він приводить до хвороби. Але набагато важче щось змінити, краще формувати з дитинства такі норми поведінки, такий спосіб життя, який вів би до здоров'я.

Плануючи свій спосіб життя, намагаючись зробити його валеогенним (здоровотворчим), людина повинна узгоджувати його зі своєю натурою, з природними ритмами, усвідомленим відношенням до всього, що відбувається у ній самій і навколо неї. Зазначимо це як першу умову формування здорового способу життя.

Виходячи з порад спеціалістів із проблем формування ЗСЖ, сформулюємо другу умову: висока рухова активність без примусу. Навіть 30 хв. щоденної

206

фізичної активності підвищують життєздатність, підсилюють компенсаторні можливості організму, збільшують його захисні сили. Це може бути і оздоровчий біг, і велотуризм, і гімнастичні вправи, і прогулянки на лижах, і плавання. Але слід пам'ятати, що ефективність оздоровчих заходів залежить від індивідуального вибору і дозування навантажень, які можуть завдати шкоди здоров'ю, особливо коли мова йде про немолодий вік і не дуже здорову людину [5].

Третя умова полягає у збалансованому харчуванні. Організація такого харчування передбачає прийом великої кількості овочів, фруктів і клітковини, зменшення у раціоні тваринних жирів, борошняного і солодкого, а при надмірній вазі і повну відмову від них. Поєднання малої рухливості з переїданням веде до надлишкової маси і передчасного руйнування організму.

Відмова від шкідливих звичок може бути четвертою умовою формування основ ЗСЖ. Багато людей витрачають своє здоров'я задарма, не задумуючись про наслідки. Однією з найбільш розповсюджених звичок є куріння. За даними вчених, третина онкологічних захворювань безпосередньо пов'язана з курінням. Вживання алкоголю, наркотичних речовин також є величезною перепоною на шляху до здоров'я людини, часом призводить до повної його втрати [3].

П'ятою умовою можна назвати сприятливий психологічний клімат у мікро- і макросоціальному оточенні. Реалізація цієї умови передбачає створення в сім'ї, робочому колективі (мікросоціальне оточення), в суспільстві (макросоціальне оточення) відносин між людьми, в яких домінує чуйність, великодушність, співчуття, милосердя, доброзичливість, привітність, повага, порядність, інтелігентність і ряд інших якостей, які б створювали позитивний психологічний настрій у кожної людини.

Крім перерахованих умов можна назвати і такі сильні оздоровчі впливи, як загартовування, харчові "вихідні" і "голодування", лікувальний масаж та ін.

Література:

1. Бабин І.І., Царенко А.В., Черняк В.М., Яцук Г.Ф. Пізнай себе : матеріали до курсу "Валеологія". – Тернопіль: ТДПІУО, ТОШО, 2002. – 232 с.

2. Булич Е.Г., Муравов І.В. Валеологія. Теоретичні основи валеології : навч. посіб. – К.: ІЗМН, 1997.

3. Язловецький В.С., Поярков В.О., Івасюта Ю.М. Формування валеологічних знань та навичок здоров’я в учнів на уроках фізкультури. – Кіровоград, 1995. – 150 с.

4. Физическая культура и здоровье / Под ред. В.В.Пономаревой. – М.: ГОУ ВУНМЦ, 2001. – 352 с.

5. Доскин В.А., Куинджи Н.Н. Биологические ритмы растущего организма. – М.: Медицина, 1987.

207

Секція IV. ІННОВАЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

208

ТРАНСФОРМАЦІЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ В ІННОВАЦІЙНИЙ ПРОДУКТ

Я.В. Бєльська

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ФН-41 Науковий керівник: ст. викладач О.В. Неклюєнко

Світовий досвід економічного розвитку свідчить, що на сучасному етапі

інноваційним технологіям немає альтернативи. На межі ХХ та ХХІ ст. в світовій економіці прискорились зміни в

промисловості – в технологіях, структурі, масштабі, територіальному розміщенні та організації виробництва, а також у взаємозв’язку цих факторів.

Інновації – це новостворені (засновані) і вдосконалені конкурентоздатні технології, продукти або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного та іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і/або/ соціальної сфери [1].

Інноваційна діяльність – це діяльність, спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок, і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг.

Сьогодні головними факторами розвитку будь-якої господарської системи є інноваційні, тобто ті інноваційні компоненти, які в комплексі можуть перетворити виробничу сферу, оновлюючи виробничий апарат, готуючи і спонукаючи людей ефективно її використовувати.

Інноваційний процес – це послідовність дій на створення ідей можливого нововведення, маркетинг інновацій виробництво, продаж і поширень цього нововведення, оцінка ефективності інновацій [2].

Відмітимо, що інформаційними джерелами при створенні нових продуктів, технологій, техніки можуть бути [2]:

інформація від клієнтів, у тому числі за допомогою вивчення їх думки і спеціальних опитувань;

інформація, отримана з періодичних видань, відвідувань ярмарок, виставок, конференцій;

інформація, отримана при здійсненні порівняльного аналізу продукції, технології і методів роботи конкурентів (з використанням прийомів бенчмаркетинга);

надходження раціоналізаторських пропозицій, в тому числі шляхом організації “гуртків якості”, груп “мозкової атаки”;

інформація, отримана при вивченні причин браку та рекламацій; інформація, яка з’являється при “випадкових” ідеях тощо.

З метою визначення оптимального строку використання обладнання, технологій чи визначення оптимального часу для оновлення продукції або впровадження принципово нової, керівництво підприємств повинно вивчати

209

життєвий цикл продукції. При цьому, слід правильно передбачити його динаміку і тривалість.

Життєвий цикл нововведень призводить до появи інноваційного продукту або інноваційної продукції, на всіх його стадіях, до яких належать [2]:

♦ нові результати досліджень - ідеї та відкриття, винаходи та інновації, які захищені патентами;

♦ нові проекти та розробки; ♦ нові товари (продукція, технології); ♦ нові знання про те, як впровадити, опанувати та використати нові

твори ("ноу-хау"); ♦ нові послуги, нові способи передачі товарів та послуг. Результатом такого виду нововведень є інноваційний продукт чи

інноваційна продукція, які мають відповідну відмінність, яка пов’язана зі сферами діяльності та видами інноваційного проектування.

Інноваційний продукт – це результат науково-дослідної і/або/ дослідно-конструкторської розробки, що відповідає вимогам до інноваційної діяльності.

Інноваційна продукція – це нові конкурентоздатні товари чи послуги, що відповідають вимогам до інноваційної діяльності.

Трансформація науково-технічних розробок в інноваційний продукт, придатний для виробництва і ринку, є найважчим етапом у ланцюгу, що зв’язує науку зі споживачем. Це пов’язано з тим, що розроблювачі погано розуміють домінанти ринку, потреби споживача, у них немає досвіду технологічного підприємництва [3].

Трансформація інтелектуальної власності через інноваційний процес з метою досягнення результату інноваційної діяльності не може не враховувати такі складові інноваційного процесу, до яких віднесено:

– етапи інноваційного проектування; – етапи інвестиційної підтримки. При розгляді більш детальної структури інноваційного процесу виділяють

перелік таких етапів: 1) Вибір варіанту створення нового виробу або нової продукції (на основі

діючої моделі, розробки принципово нового виробу або нової продукції); 2) Генерація і відбір найбільш вдалих ідей створення нового виробу або

нової продукції; 3) Фільтрація (відбір) ідей - виключення непідходящих для подальшого

розгляду; 4) Кінцевий вибір ідеї; 5) Етап НДДКР і створення конструкторського прототипу; 6) Продукції для дослідження в ринкових умовах; 7) Реалізація більш масштабних планів: модифікація виробів та їх

дрібносерійне виробництво або модифікація продукції та її невелике виробництво, освоєння ринку та його сегментів; визнання, що ідея була помилковою; припинення виробництва;

210

8) Зустрічне рішення про випуск нового виробу та його серійне чи його масове виробництво або виробництво нової продукції у великих розмірах.

Передінвестиційна стадія інноваційного проектування включає розробку техніко-економічного обґрунтування (ТЕО) інвестицій в інноваційну діяльність. Цей документ є основним, що обґрунтовує доцільність та ефективність інвестицій до інноваційного проекту, що розглядається.

Початкова стадія дозволяє здійснити розробку бізнес-плану інноваційної діяльності. Бізнес-план інноваційної діяльності – це основний документ, що дозволяє здійснити оцінку та обґрунтувати інноваційний проект.

Бізнес-план інноваційної діяльності дозволяє здійснити оцінку можливостей інноваційного проекту на прикінцевій стадії, визначити доходи та витрати, здатність самофінансування, розрахувати потік реальних коштів, проаналізувати окупність інноваційного проекту та повну окупність кредитних коштів, що залучаються.

Інноваційний проект, який охоплює стадію інноваційної діяльності підприємства як частину загального інноваційного процесу, а саме: організацію нового виробництва (мале, велике); випуск нової продукції; організацію сервісної підтримки нової продукції – є підприємницьким.

Інноваційний проект, який охоплює стадію інноваційної діяльності науково-дослідних, дослідно-конструкторських установ як частину загального інноваційного процесу, а саме: пошук і розробка ідей (фундаментальні і пошукові науково-дослідні роботи, відкриття, задуми, пропозиції); здійснення НДДКР (створення дослідного зразка, діючого прототипу, тобто демонстрація реалізації ідей); проведення цілеспрямованої науково-дослідної роботи, розробка технологічного процесу та його матеріального забезпечення – є науково-дослідним.

Таким чином, розкриваючи трансформацію інтелектуальної власності в інноваційний продукт, як результат інноваційної діяльності в інноваційному процесі, ставилась мета узагальнити сучасний погляд на це питання та висловити авторське бачення моделювання цього складного і науково-дискусійного питання в Інтелектуальній економіці.

Література:

1. Про інноваційну діяльність. Закон України № 40-IV від 04.07.2002 р. // Інтелектуальна власність, № 10, 2002. – с. 35-42.

2. Оберемчук В.Ф. Маркетинг инновационной деятельности // Стратегія економічного розвитку України. – Наук. зб. – Вип. 1 / Головний редактор О.П. Степанов – К.; КНЕУ 2002. – с. 191-197.

3. Зінов В. Проблеми комерціалізації результатів досліджень і розробок // Інтелектуальна власність, № 3, 2000. – с. 35-42.

211

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ І ПРАКТИКА ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСІВ ІНТЕГРОВАНИХ КОРПОРАТИВНИХ УТВОРЕНЬ В УКРАЇНІ

А. Берба

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ФН-31 Науковий керівник: викладач І.В. Піхур

Відзначаючи переваги корпоративної організації господарської діяльності,

котра дає змогу моделювати міжфірмові відносини, використовуючи при цьому властивості такого об’єднання підприємств, у роботі з’ясовано, що їх національні форми більше характерні довірчим управлінням майном учасників і виконанням окремих їх функцій, які переходять до холдингових принципів управління їх діяльністю і за сутнісними ознаками відмінні від організаційних форм (корпорацій), передбачених нормами доктрини торгового права, що застосовують у розвинутих країнах. В Україні згадані об’єднання є групою самостійних суб’єктів господарювання, що проводять спільну діяльність на засадах консолідації активів для досягнення загальної мети. В цьому і полягає з теоретичної й практичної точок зору відмінність об’єднаних підприємницьких структур на засадах відносин партнерства від індивідуальних, хоч і великих акціонерних товариств.

Динаміка створення дочірніх підприємств та філій у промисловості виразно підтверджує активність реорганізаційних процесів, насамперед в державному секторі промисловості. Головною причиною цього є, як правило, незадовільний фінансовий стан у згаданих об’єднаннях, які передбачають здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на: реорганізацію (зокрема шляхом їх поділу з переходом боргових зобов’язань до юридичної особи, що не підлягає санації); зміну форми власності, управління, організаційно-правової форми з метою сприяння фінансовому оздоровленню суб’єкта господарювання і задоволенню вимог кредиторів.

Водночас встановлено, що найпроблемнішими є державні холдингові об’єднання, в яких господарська та фінансова діяльність залишається несповна ринковою. Як і раніше, потребу таких об’єднань в оборотних коштах забезпечують за допомогою трансфертних цін, давальницьких схем і товарних кредитів. Недосконалість норм корпоративного законодавства також деструктивно впливає на фінансовий стан холдингів. Це стосується насамперед можливостей безконтрольного продажу пакетів акцій державних підприємств приватним структурам та фізичним особам, незважаючи на наявність стратегічних інвесторів, збиткової діяльності впродовж останніх років і нераціонального використання фінансових результатів.

212

На згадані процеси не мають змоги впливати ні материнські підприємства, ні ФДМУ, який представляє інтереси держави. Шляхом вирішення цієї проблеми вбачаємо передачу Урядом України своїх прав з управління державними активами від ФДМ у розпорядження спеціальної державної компанії (установи), діяльність якої була б пов’язана з управлінням державними корпоративними правами та прийняттям рішень щодо розподілу державних коштів на користь найприбутковіших проектів чи у галузі, що перебувають на стадії розвитку і потребують підтримки.

Холдингові об’єднання формуються за двома напрямками. Одним із них є активна реорганізація, насамперед державних акціонерних товариств, а також злиття й приєднання недержавних підприємств до фінансово потужних корпорацій у сфері суспільного виробництва, котрі відбуваються під впливом внутрішніх та зовнішніх чинників і зазвичай позбавлені юридичних ознак холдингових компаній. Другий напрямок – створення холдингів у процесі акціонування й приватизації великих державних підприємств та виробничих і науково-виробничих об’єднань за постановами Уряду України, які є основою державного сектору економіки. Однак, незалежно від способу створення холдингових об’єднань підприємств, їх діяльність регульована єдиним корпоративним законодавством, яке, що підтверджує практика, не є досконалим і дає змогу застосовувати “недружні” форми приєднання учасників до холдингу, надмірно обмежувати права учасників; нераціонально використовувати майно його учасників, у т. ч. державне тощо.

Відповідно до результатів аналізу корпоративного законодавства і його застосування на практиці у дисертації аргументовано пропозиції, що мають забезпечити рівноправний контроль над об’єднанням, коли жодна сторона не може домінувати над іншою і підвищити господарсько-фінансову ефективність холдингів. До таких пропозицій відносимо: а) установлення справедливих пропорцій обміну корпоративних прав акціонерних товариств при їх злитті чи приєднанні з метою розрахунку часток в об’єднаному статутному капіталі, базованому на вартості чистих активів підприємств, визначених відповідно до вимог законодавства; б) розширення прав дочірнього підприємства на збереження ним свого майнового статусу і, відповідно, інтересів акціонерів при погашенні материнським підприємством заборгованості кредиторам шляхом продажу майна, що належить учасникам холдингу, а також при реорганізації або ліквідації холдингу; в) відображення придбаних пакетів акцій (менше 20–25% або пакетів акцій, що перевищує блокувальний і наближається до контрольного) у складі фінансових інвестицій за умови, коли материнське підприємство безперервно володіє кваліфікаційним пакетом акцій упродовж кількох років; г) проведення холдингом дивідендної політики без перекладання в односторонньому порядку відповідальності на дочірні підприємства за виплату гарантованих дивідендів на привілейовані акції.

Вважаємо, що прийняття законодавцем згаданих пропозицій не тільки позитивно вплине на управління корпоративними правами і формування корпоративної культури в Україні, а й посилить фінансову стійкість й

213

незалежність учасників об’єднань підприємств, створених на холдингових засадах.

У сучасному світі домінують інтегровані об’єднання підприємств з менш детермінованою структурою, ніж корпорації, яка дає змогу акумулювати фінансові ресурси для здійснення інвестицій і контролю та управління капіталами в інтересах усієї структури, щоб кожний із її учасників зміцнював позиції на ринку. Характерною рисою фінансово-промислової групи є інтеграція учасників не лише через консолідацію фінансових ресурсів і капіталів, а й завдяки загальній управлінській, ціновій, технічній, інноваційній і кадровій політиці та, як свідчить міжнародний досвід, державній підтримці.

На основі дослідження основних переваг та недоліків економіко-правового забезпечення створення і організації діяльності фінансово-промислових груп (в Україні – промислово-фінансових груп) і практики їх функціонування в роботі аргументовано пропозиції, що повинні лягти в основу стратегії розвитку цього типу інтеграційних об’єднань у найближчі роки [1, c. 87]:

а) усунення надмірного адміністрування у формуванні промислово-фінансових груп, що передбачає їх створення лише відповідно до державних програм і терміну їх дії, затверджених законами або постановами Верховної Ради України й Кабінету Міністрів України, та не стимулює стратегічних інвесторів до реалізації широкомасштабних проектів, базованих на ринкових засадах;

б) спрощення процедури залучення учасників промислово-фінансової групи та виходу з неї, що обмежує можливості вільної реорганізації групи та переливу капіталу в інші галузі економіки. Йдеться про збереження промислово-фінансової групи (генеральної угоди про спільну діяльність) у випадку виходу з неї учасників;

в) запровадження в промислово-фінансовій групі механізму консолідації капіталу, що дозволяв би взаємне володіння акціями учасників групи як однієї із форм захисту акціонерного капіталу групи; створення умов для об’єднання учасників групи на основі довготермінових фінансових зв’язків (касові та обліково-фінансові: розрахунки з клієнтами, виплата дивідендів за акціями і відсотків за облігаціями, податкові й інші платежі тощо);

г) перегляд статусу кредитно-фінансових установ (кредитних установ, страхових та інвестиційних компаній) як учасників фінансово-економічного блоку промислово-фінансової групи, котрі мають на меті, як правило, лише отримання доступу до користування частиною інвестованих у групу фінансових ресурсів заради отримання прибутків. З метою підвищення ефективності фінансово-економічного блоку групи слід переглянути форми участі в її діяльності фінансово-кредитних установ. Ця участь має базуватися не на володінні активами, а на участі у фінансових результатах промислово-фінансової групи.

Література:

1. Зятковський І.В. Фінанси промислових підприємств. – Тернопіль, 2004. – 176 с.

214

ПРОБЛЕМИ КАПІТАЛІЗАЦІЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ

С.М. Бик Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФН-41 Науковий керівник: ст. викладач О.В. Неклюєнко

В умовах фінансової кризи, однією з проблем вітчизняної банківської системи є

підтримка її стабільності й надійності, завдяки чому банки можуть виконувати свої функції із забезпечення економіки достатньою кількістю фінансових ресурсів. Зміна ринкової кон'юнктури ставить під загрозу не лише прибутковість діяльності банків, а й узагалі їх функціонування. Основними причинами припинення діяльності банків є їх неспроможність нейтралізувати існуючі в банківському секторі ризики, а також відповідати за своїми зобов'язаннями, що обумовлено недостатністю ресурсної бази фінансово-кредитних установ.

Розвиток української економіки й сучасний характер фінансових відносин України з іншими державами залежать від багатьох чинників, зокрема капіталізації й концентрації капіталу банківської системи. Безперервний процес фінансової глобалізації та лібералізація режиму міжнародного руху капіталу, посилення конкуренції в банківській сфері й розвиток банківських інновацій призвели до прискорення процесів капіталізації й концентрації. Консолідація банківського капіталу стала визначальним явищем як світової, так і української економіки.

Питання капіталізації й концентрації капіталу банківської системи завжди привертали увагу економістів, котрі досліджують проблеми підвищення ефективності функціонування банківської сфери. Значний внесок у аналіз проблем підвищення капіталізації банківської системи зробили такі зарубіжні й вітчизняні науковці, як О.О. Деревко, С.М. Козьменко, Ю.Є. Копченко, О.А. Лисенко, С.А. Маричев, Г.Г. Мелик'ян, В.І. Міщенко, П.С. Роуз, А.Л. Свечкіна, Т.С. Смовженко, М.І. Сухов, Н.С. Тян, О.І. Хомич, Н.М. Шелудько та ін. [1-9].

Проблема капіталізації банківської системи постає і при визначенні співвідношення окремих складових банківського капіталу. У зв'язку з цим зазначимо, що одним із шляхів збільшення основного капіталу може бути проведення додаткових емісій акцій та реінвестування дивідендів. Хоча систематичне спрямування прибутку на поповнення капіталу знижує привабливість банківських акцій для потенційних інвесторів. Отже, доцільно розглянути питання щодо запровадження певних пільгових умов для оподаткування частки прибутку, яка спрямовується на збільшення банківського капіталу [1].

Окремої уваги потребує додатковий капітал тобто залучення коштів на умовах субординованого боргу в аспекті внесення максимального розміру депозиту однією фізичною особою, а також використання банківських облігацій. Ситуація щодо субординованого боргу, що склалася, може поліпшитися з формуванням повноцінної інфраструктури вітчизняного фондового ринку, лібералізацією режиму операцій із

215

банківськими облігаціями як із привабливим об'єктом для вкладання коштів, спроможними конкурувати з депозитами й іншими фондовими інструментами.

В умовах нинішньої кризової ситуації в банківській системі України Національний банк на період до 01.01.2011 дозволив банкам при визначенні регулятивного капіталу, зокрема:

ураховувати до розрахунку регулятивного капіталу субординований борг, наданий у іноземній валюті, за курсом на звітну дату;

укладати додаткові договори щодо продовження терміну дії договорів стосовно коштів, залучених на умовах субординованого боргу;

установити максимальне значення процентної ставки за залученими коштами на умовах субординованого боргу в іноземній валюті не вище за 12-місячними міжбанківськими депозитами плюс 12 % річних;

тим, які здійснюють діяльність менше одного року, залучати кошти на умовах субординованого боргу відповідно до вимог розділу НІ Інструкції № 368 (постанова Правління Національного банку України "Про окремі питання діяльності банків" від 05.02.2009 № 49) [2].

За нестабільної ситуації на фінансовому ринку нарощування капіталізації банків за рахунок надання коштів на умовах субординованого боргу визначилося як ключовий інструмент для іноземних власників. На початок 2010 року субординований борг було залучено 104-ма банками, а його обсяг становив 30,92 млрд. грн, або 4 % зобов'язань банківської системи на відповідну дату. Можливість збільшення регулятивного капіталу за рахунок субординованого боргу у валюті залучення дає змогу власникам банківських установ частково хеджувати валютні ризики й ризики країн, що неможливо досягти при збільшенні капіталу першого рівня [3].

Таким чином, використання методики визначення рівня капіталізації банківської установи дасть змогу банкам діагностувати проблеми формування капіталу на ранніх стадіях, що допоможе в подальшому уникнути серйозніших проблем із капіталом, якістю управління активами й фінансовою безпекою банків. При цьому зазначимо: залежно від того, до якої групи належить банк, він повинен застосовувати певний інструментарій щодо збільшення капіталу, що є темою подальших досліджень.

Література:

1. Деревко О. Шляхи підвищення рівня капіталізації банківського сектору // Банківська справа. – 2008. – № 1. – С. 76-83.

2. Козьменко С.М. та ін. Стратегічний менеджмент банку: Навч. посібник / С.М. Козьменко, Ф.І. Шпиг, І.В. Волошко. – Суми: Університетська книга, 2003. – 734 с.

3. Копченко Ю.Е. Капитализация банков и ее регулирование // Финансы и кредит. – 2008. – № 20. – С. 2-8.

4. Лисенко О.А. Методичні основи розрахунку та розподілу власного капіталу найбільшими банками світу // Формування ринкових відносин в Україні. – 2003. – № 11. – С. 28-35.

5. Маричев СА. Капитализация российской банковской системи; проблеми и перспективи роста // Деньги и кредит. – 2004. – № I I . – С. 44-51;

6. Меликьян Г.Г. Актуальные вопросы капитализации, устойчивости и конкурентоспособности российского банковского сектора // Деньги и кредит. – 2007. – № 7.

216

– С. 10-15. 7. Міщенко В., Набок Р. Роль іноземного капіталу в банківському секторі країни //

Вісник Національного банку України. – 2005. – № 10. – С. 33-88. 8. Роуз П.С. Банковский менеджмент: Пер. с англ. – 2-е изд. – М.: Дело Лтд, 1995. –

768 с. 9. Свечкіна А.Л., Хомич О.І. Капіталізація як визначальний чинник ефективного

функціонування вітчизняного банківського сектору // Фондовий ринок. – 2009. – № 20. – С. 12-18.

МІЖНАРОДНИЙ КРЕДИТ У СВІТОВІЙ ВАЛЮТНО-

ФІНАНСОВІЙ СИСТЕМІ

В.І. Бородатенко Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФН-41

Науковий керівник: викладач Є.В. Геделевич

Міжнародний кредит став невід’ємною складовою процесів фінансової глобалізації та інтеграції національних фінансових систем країн світу, які набули поширення у 1990-ті роки минулого століття. Глобалізації світової валютно-фінансової системи в останнє десятиріччя сприяли такі чинники: зниження витрат на поширення і обробку інформації, які розширювали можливості для застосування різноманітних фінансових інструментів у міжнародних операціях; лібералізація національних фінансових систем і пом’якшення обмежень на операції рахунку капіталів у країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою; збільшення торговельних потоків між країнами, які супроводжувалися інтенсифікацією кредитування зовнішньоторговельних операцій.

Чимало авторів зауважує, що фінансова глобалізація позитивно впливає на економічне зростання через примноження внутрішніх заощаджень, зниження вартості капіталу, трансфер технологій з розвиненіших країн та розвиток національних фінансових інститутів [1]. В умовах фінансової глобалізації кількість фінансових альтернатив для підприємств і банків – реципієнтів іноземного капіталу зростає, а вартість залучення капіталу знижується, розширюється база потенційних інвесторів та підвищується ліквідність фінансових інструментів.

С. Шмуклер аргументує положення про те, що основним здобутком фінансової глобалізації слід вважати розвиток національних фінансових систем країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою. По-перше, фінансова глобалізація створює умови для залучення значних обсягів міжнародних капіталів та підвищення якості позикового капіталу у межах

217

національної економіки. По-друге, фінансова глобалізація дає поштовх становленню адекватної фінансової інфраструктури, зменшуючи таким чином гостроту проблем асиметричності інформації.

Отже, гіпотетично фінансова глобалізація має вагомі позитивні ефекти і є одним із чинників прискорення динамізму економічного розвитку. Проте емпіричні дослідження, які проводилися для визначення результатів фінансової глобалізації, не дали однозначних результатів [2].

Відсутність чітко визначеного позитивного впливу міжнародного кредитування на темпи економічного зростання у довгостроковому періоді є відображенням того факту, що поряд із здобутками фінансова інтеграція несе із собою низку втрат, які значною мірою зводять їх нанівець. Загальновизнаним негативним аспектом фінансової глобалізації є посилення макроекономічної волатильності. Фінансова глобалізація підвищує чутливість економік країн, що розвиваються, та перехідних економік до дії зовнішніх шоків. У таких умовах ризики фінансової інтеграції тісно пов’язані з можливістю настання фінансових криз.

Фахівці Світового банку зазначають, що посилення частоти і глибини фінансових криз в умовах фінансової глобалізації відбувається під дією таких чинників [3]:

• недосконалостей міжнародного ринку капіталів, які породжують стадну поведінку інвесторів, спекулятивні атаки, нераціональні дії, «мильні бульбашки» та ін. Проблеми, пов’язані з асиметричністю інформації, у деяких випадках запускають у дію механізми розгортання фінансових криз навіть у країнах зі здоровим макроекономічним середовищем. Так, якщо інвестори вважають обмінний курс нестійким, вони вдаються до спекулятивних атак на валюту і провокують виникнення криз платіжного балансу навіть за відсутності будь-яких економічних передумов;

• покладання на зовнішні чинники розвитку, зокрема надмірне залучення іноземного капіталу, що породжує фінансові труднощі й економічний спад у разі зміни настроїв іноземних інвесторів. Відомо, що глобальні економічні чинники великою мірою визначають обсяги припливу іноземних капіталів до країн, що розвиваються. Особливо вагомий вплив має динаміка світових відсоткових ставок. Циклічний розвиток економік розвинених країн та схильність до диверсифікації фінансових інструментів у головних фінансових центрах також є детермінантами надходження позикового капіталу до менш розвинених країн;

• «ефекту зараження» в умовах нерегульованого руху приватних капіталів між країнами. Паніка і стадна поведінка інвесторів є своєрідними механізмами трансмісії фінансових шоків між ринками окремих країн. В основі стадної поведінки інвесторів лежить проблема асиметричності інформації: недоступність інформації чи дорожнеча її отримання робить інвесторів схильними до формування цінових очікувань на основі реакції інших учасників ринку. Тому виникнення фінансових потрясінь на одній частині планети майже

218

миттєво перекидається до іншої – на фінансові ринки країн зі схожими соціально-економічними умовами.

Отже, теоретично фінансова глобалізація може справляти стимулюючий вплив на економічний розвиток, проте це положення у багатьох випадках не підтверджується на практиці. Досвід свідчить про те, що досягненню переваг фінансової інтеграції сприяють дієві ринкові інститути, ефективна регуляторна система та здорове макроекономічне середовище. Проте навіть за наявності макроекономічної стабільності і дієвої системи регулювання країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою наражаються на небезпеку фінансових потрясінь, породжуваних недосконалими механізмами світових фінансових ринків.

Іноземний приватний капітал до країн з низьким рівнем доходів надходить у незначних обсягах, а найбідніші країни світу взагалі позбавлені доступу до зовнішнього приватного фінансування. Такий стан речей зумовлено низьким рівнем платоспроможності зазначеної групи країн в очах потенційних інвесторів. Країни з низьким рівнем доходів є переважно реципієнтами офіційних позик, в результаті чого частка боргу офіційним двостороннім і багатостороннім кредиторам у загальній сумі зовнішнього боргу цих країн становить 78%. А країни із середнім рівнем доходів більшою мірою покладаються на приватні джерела зовнішнього фінансування, тому частка офіційного боргу у загальній сумі зовнішньої заборгованості цих країн становить лише 44%.

Внаслідок пільгового характеру офіційних позик бідні країни світу спрямовують меншу частину надходжень від експорту на погашення і обслуговування зовнішнього боргу (12%) порівняно з країнами із середнім рівнем доходів (18%). Водночас рівень зовнішньоборгового навантаження у термінах валового національного доходу і надходжень від експорту у країнах із низьким рівнем доходів є вищим – 40 % і 148 % відповідно порівняно з 38 % і 99 % у країнах із середнім рівнем доходів.

Розширення операцій міжнародного кредитування у рамках приватного сектору мало своїм безпосереднім результатом посилення інвестиційної спрямованості зовнішніх позик. Проте, з другого боку, зростання ролі приватних запозичень вело до підвищення вразливості національних фінансових систем, до дії зовнішніх шоків та призводило до плачевних наслідків за відсутності зваженої системи пруденційного регулювання і цілковитого зняття обмежень на рух міжнародних капіталів. Швидке накопичення зовнішніх боргів приватними позичальниками було одним із чинників посилення нестабільності світової валютно-фінансової системи.

На нашу думку, в Україні забезпечення керованістю зовнішньоборгових процесів потребує: накопичення достатнього обсягу міжнародних валютних резервів; зменшення обсягів залучення зовнішніх комерційних позик державою; посилення пруденційного нагляду над банківськими установами України; встановлення жорсткіших вимог до формування резервів банків під кредитні ризики за операціями в іноземній валюті; створення дієвої системи

219

рефінансування НБУ довгострокових кредитів комерційних банків; поширення нормативів обов’язкового резервування на кошти, залучені українськими банками від іноземних.

Література:

1. Prasad E., Rogoff K., Wei S., Kose A. Effects of Financial Globalization on Developing Countries: Some Empirical Evidence // International Monetary Fund, March 2003. – http://www.imf.org.

2. Schmukkr S. Financial Globalization: Gain and Pain for Developing Countries. – http://worldbank.org/rescarch/bios/sclimukler/.

3. Edison H., Klein M., Ricci L., Slok T. Capital Account Liberalization and Economic Performance: Survey and Synthesis // IMF Working Paper. – 2002. – № 145.

ФІНАНСИ БАНКУ: ТЕОРІЯ, МЕТОДОЛОГІЯ, УПРАВЛІННЯ

В. Вельський

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ФН-51 Науковий керівник: викладач І.В. Піхур

Характерними рисами сучасності є посилення диспропорцій у розвитку

світового фінансового ринку, що зумовило виникнення кризових явищ на макро- та мікрорівнях глобальної і національної економік, дестабілізацію у розвитку фінансових і банківських систем. Водночас особливого значення набувають необхідність розв’язання проблем регулювання волатильності фінансових потоків до системних змін кон’юнктури ринків та розроблення сукупності заходів підвищення ефективності управління фінансовими ресурсами банків.

Системність такого розгляду зумовлена саме формуванням і розміщенням фінансових ресурсів у банківських установах, що багато в чому визначає можливість протидії фінансово-економічній кризі та підтримці антикризових заходів у рамках реалізації стабілізаційної економічної політики в Україні. Критерії та пріоритети оцінки стану фінансових потоків в банку мають характеризуватися збалансованістю та наявністю дієвих механізмів регулювання та саморегулювання, що створює умови для підтримки його фінансової стійкості й забезпечення сталих процесів формування фінансів банку.

На сучасному етапі розвитку економічної думки у фінансовій площині здійснюють багато наукових досліджень, метою яких є розгляд та встановлення взаємозв’язків між тими процесами, що відбуваються на фінансовому ринку та з’ясування місця й ролі у них банківських установ.

220

Під фінансами банку, науковці розуміють сукупність його відносин з власниками, клієнтами, інвесторами, фінансовими інститутами, центральним банком та державою, що виникають у процесі формування, регулювання, розподілу і використання фінансових ресурсів банку з метою своєчасного виконання фінансових зобов’язань й отримання прибутку.

Аналіз наукових джерел показав, що науковці виділяють фінанси банку як окреме економічне поняття у зв’язку з: впливом процесів економічної інтеграції та глобалізації на розвиток фінансової системи держави, що потребує відповідного теоретичного підґрунтя, оскільки ускладнюються та розширюються фінансові відносини, в яких банки з кожним роком відіграють дедалі вагомішу роль; необхідністю визначення змісту і взаємозв’язків економічної категорії як наслідку взаємодії конкретних умов, місця й часу з урахуванням економічних та соціально-політичних чинників і завдань розвитку суспільних відносин; трансформацією сутності сучасного банку та суттєвими змінами у взаєминах банків з іншими суб’єктами фінансового ринку; новий прояв властивостей інтегрованість, змінність, консолідованість фінансових дефініцій залежно від змін у відносинах між об’єктами та суб’єктами фінансової системи; необхідністю приймати певні рішення з окремих питань (бюджету, банківської діяльності, функціонування різних сегментів фінансового ринку) з врахуванням їх наслідків для усієї фінансової системи, тому що фінанси – це єдиний цілісний механізм, в якому всі елементи взаємозв’язані [1, c. 190].

Аналіз наукових джерел, дав нам змогу розглядати функції фінансів банку на двох рівнях: загальні та специфічні. До загальних віднесено функції, які властиві фінансовим відносинам всіх суб’єктів господарювання (формування фінансових ресурсів у процесі діяльності; розподіл та використання фінансових ресурсів для забезпечення операційної, фінансової та інвестиційної діяльності; контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів). До специфічних функцій фінансів банку відносять: забезпечення руху фінансових потоків, підтримки заданої структури капіталу, інформаційної, консолідуючої та соціальної.

До основних принципів фінансів банку автором віднесено: загальні (господарська самостійність, самофінансування, матеріальної зацікавленості та відповідальності) та специфічні (підвищення прозорості результатів фінансової діяльності, саморегулювання, забезпечення фінансовими резервами) [1, c. 192].

Під банківськими ресурсами, науковці розглядають сукупність запасів грошових коштів та джерел їх поповнення, що використовує банк для створення фінансових, матеріальних, інформаційних, технологічних, трудових та соціально-кадрових ресурсів. Фінансові ресурси банку ними трактуються як сукупність усіх грошових потоків, що є в його розпорядженні у певний період, використовують у розробленні й реалізації банківських продуктів і послуг, зберігають трансформаційну властивість і створюють умови для прибуткової діяльності.

Аналіз підходів науковців до визначення сутності та специфіки фінансової діяльності банків дав змогу нам дійти висновку, що її необхідно розглядати на

221

двох рівнях. На першому рівні – це фінансова діяльність у вузькому розумінні, яка охоплює комплекс завдань із формування фінансового результату діяльності банку, визначенню прибутку та обсягів податків, розрахунку основних фінансових показників, що характеризують ефективність діяльності банку. На другому рівні – фінансова діяльність банку у широкому розумінні, що є комплексним поняттям і має три складові: здійснення банківських операцій, формування та використання фінансових ресурсів, визначення й аналіз фінансових результатів. Під фінансовою діяльністю банку необхідно розуміти всі заходи та операції, пов’язані з акумуляцією власного, залученого і позичкового капіталів, їх використанням, примноженням (зростанням вартості) та своєчасним поверненням.

Фінансова система є явищем об’єктивним, а специфіка організації, складові структури, кількість сфер і ланок фінансової системи залежать від рівня економічного розвитку держави, учасників організації руху фінансових потоків та добробуту населення.

Фінансовий ринок за допомогою основних посередників – банків – у процесі перерозподілу фінансових ресурсів здійснює функції, які не може виконати жодна складова фінансової системи; при цьому фінансовий ринок значно впливає на її ефективність, усталеність та еластичність. Цей ринок виник як наслідок потреби в додатковій формі мобілізації коштів для фінансового забезпечення розвитку економіки держави. Досконалий фінансовий ринок – це ринок, який може точно й своєчасно зафіксувати попит та пропозицію фінансових ресурсів і з найменшими витратами звести за допомогою посередників одних із одними постачальників і споживачів фінансового капіталу. Визначено, що на структуру та специфіку фінансового ринку в сучасних умовах активно впливають процеси фінансової інтеграції та глобалізації.

Зазначено, що однією з головних проблем, які вирішують сучасні банки, є проблема ліквідності. Ліквідність банку прямо залежить від ліквідності активів його клієнтів, оскільки від можливостей позичальника продати за ринковою ціною товар, який виготовлено за рахунок отриманих позичок банку, залежить своєчасне повернення кредитних ресурсів.

На наш погляд, з урахуванням сучасних умов розвитку національних банківських систем та впливу на них процесів світової фінансової глобалізації, виникає необхідність вивчення окремого рівня банківської ліквідності – міжнародної, суть якої полягає у здатності банків мобілізувати міжнародні фінансові потоки з метою задоволення потреб світового і національного фінансових ринків в інвестуванні, кредитуванні розвитку економіки та компенсації можливого відтоку депозитів.

Література:

1. Кузнєцова Л.В. Роль банків у розвитку інвестиційної діяльності в Україні / Л.В. Кузнєцова, О.П. Русєва // Вісник соціально-економічних досліджень: Зб. наук. праць / Одеський держ. екон. ун-т. – О., 2001. – Вип. 9. – С. 190-193.

222

МІСЦЕВІ ФІНАНСИ ЯК ФІНАНСОВО-ПРАВОВА

КАТЕГОРІЯ ТА ОБ’ЄКТ ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ

Л.А. Гайбура Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФН-51

Науковий керівник: викладач І.В. Піхур

Стратегічним завданням регіональної політики нашої держави є підвищення конкурентоспроможності регіонів, забезпечення їх сталого розвитку, високої продуктивності виробництва та зайнятості населення. Саме місцеві фінанси, як складова частина фінансової системи, відображають стан економіки регіону. Звідси необхідність створення правових, економічних та організаційних умов для своєчасного їх формування, розподілу, використання та здійснення контролю за ефективним, доцільним та економним управлінням ними.

У Концепції розвитку державного внутрішнього фінансового контролю на період до 2015 року зазначається, що підвищення ефективності використання державних фінансів, яке має вирішальне значення для економічного розвитку України та суспільного добробуту, а також виконання завдань, передбачених планом дій Україна – ЄС, можна досягти, зокрема, шляхом системного вдосконалення діяльності органів державного і комунального сектора, підвищення рівня культури державного управління. Від того, наскільки ефективно здійснюється контроль за місцевими фінансами, залежить і стан фінансової дисципліни у сфері державних фінансів. У зв’язку з цим зростає роль такого контролю, а відповідно і значення всієї системи фінансового контролю у державі.

Вітчизняна законодавча база з питань регулювання контрольної діяльності недостатньо сформована. Відсутність Концепції реформування та розвитку фінансового контролю, нормативно-правового акта, що визначав би основні поняття, загальні правові й організаційні засади його організації та здійснення в Україні, не сприяє належному проведенню і фінансового контролю місцевих фінансів. Створення дієвого механізму фінансового контролю в сфері місцевих фінансів, пошук шляхів вдосконалення його правового регулювання неможливі без наукового вивчення проблеми.

Аналіз літературних джерел дозволив констатувати, що серед науковців не існує єдиного підходу щодо визнання їхнього існування та визначення. Вказані елементи також не тлумачаться чинним законодавством. Звідси і невизначеність віднесення місцевих фінансів – до об’єкта чи предмета фінансового контролю. Це призводить до проблем в організації та здійсненні фінансового контролю

223

взагалі та щодо місцевих фінансів зокрема. Вважаємо, що об’єктом фінансового контролю є фінанси (державні та місцеві), а предметом – їхні складові.

Уперше поняття “місцеві фінанси” було визначено у Положенні про місцеві фінанси 1926 року. В подальшому цей термін не набув законодавчого закріплення в нормативно-правових актах, але наявний у міжнародних документах, зокрема в Модельному законі про загальні принципи організації місцевих фінансів. Вчені його трактують по-різному, використовуючи при цьому такі категорії, як “грошові кошти”, “грошові фонди органів місцевого самоврядування”, “грошові та інші фінансові ресурси”, “фінансові ресурси” тощо. З урахуванням позицій науковців дисертантом сформульовано поняття місцевих фінансів як фінансово-правової категорії.

Відсутність нормативного визначення місцевих фінансів зумовило і виділення різних їх складових. Зосередження уваги на складових місцевих фінансів як предметі контролю дозволило зробити певні висновки та запропонувати зміни до чинного законодавства, що сприятиме ефективності їх контролю. У статті 2 Бюджетного кодексу України визначаються основні терміни, йдеться і про місцеві бюджети, однак не дається їхня дефініція, а лише перераховуються види. Отже, ця норма потребує уточнення. У Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” невиправдано ототожнюються поняття “бюджет місцевого самоврядування” і “місцевий бюджет”, які мають різний зміст; нечітко виписані види об’єктів, які перебувають у комунальній власності, оскільки вживаються терміни “інші кошти”, “інше майно”. Це ускладнює процедуру контролю так званих “інших коштів”. Потребує уточнення і поняття “комунальні кошти”, що міститься у Порядку проведення органами державної контрольно-ревізійної служби державного фінансового аудиту діяльності суб’єктів господарювання. На наш погляд, такий термін вживати недоцільно. Враховуючи положення Європейської Хартії місцевого самоврядування, які вказують як на фінансову, так і матеріальну самостійність органів місцевого самоврядування при здійсненні своїх повноважень, та положення щодо фінансового вирівнювання (стаття 9), у статті 142 Конституції України слід передбачити, у яких випадках держава зобов’язана брати участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування і фінансово підтримувати місцеве самоврядування, а в яких – може брати участь. Окремі чинні нормативно-правові акти суперечать статті 13 Бюджетного кодексу України, бо містять норми про існування позабюджетних фондів (Закон України “Про приватизацію державного житлового фонду”, Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища,” Декрет Кабінету Міністрів “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”), отже потребують внесення змін. Підтримуємо позицію О.Музики про необхідність розробки Порядку створення та використання фондів коштів органів місцевого самоврядування, його наявність сприятиме і належному проведенню контролю за формуванням фондів та ефективним і цільовим використанням їхніх коштів. Запозичення є одним із джерел формування доходів місцевих бюджетів, отже процедура їх здійснення має чітко визначатися законодавством. Необхідно розробити Порядок

224

здійснення запозичень органами місцевого самоврядування – це сприятиме і належному проведенню контролю за цим процесом [1].

На наш погляд, від чіткості визначення складових місцевих фінансів у законодавстві залежить їх формування, а відповідно і виконання в подальшому завдань і функцій органами місцевого самоврядування, здійснення фінансового контролю щодо них. Отже, з метою створення належної правової бази функціонування місцевих фінансів, правильного застосування контролюючими суб’єктами форм та методів необхідно розробити законопроект “Про місцеві фінанси в Україні”, в якому слід дати тлумачення поняття “місцеві фінанси”, вказати їхні складові тощо.

Література:

1. Коваленко А.А. Місцеві фінанси як фінансово-правова категорія та об’єкт фінансового контролю / А.А.Коваленко // Форум права. – 2008. – № 3. – С. 213-223 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv/gov.ua/e-journals/FP/2008-3/08kaaofk.pdf

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА

А.М. Головатюк

Хмельницький інститут МАУП, факультет денних форм навчання, група СУЕП-51

Науковий керівник: викладач А.В. Піхур

Динамічний розвиток економіки України, високі темпи змін зовнішнього середовища та посилення конкуренції обумовлюють зростання ролі та значення персоналу як фактора підвищення конкурентоспроможності. Для вітчизняних підприємств проблема формування персоналу, який би відповідав сучасним вимогам, був зацікавлений у зростанні продуктивності праці та досягненні цілей, є надзвичайно актуальною. Успішно протистояти впливу негативних факторів оточення і поліпшувати ринкове становище дозволяє стратегія розвитку підприємства та взаємопов’язана з нею кадрова стратегія. У зв’язку з цим виникає необхідність формування механізму стратегічного управління персоналом промислових підприємств, адекватного ринковим перетворенням.

Науково обґрунтована комплексна стратегія управління персоналом має стати основою при вирішенні всіх кадрових питань: відбору відповідної чисельності працівників необхідного рівня кваліфікації та освіти, їх адаптації та кар’єрного зростання, оцінки, стимулювання, мотивації та розвитку.

225

Методичні основи управління персоналом закладено в роботах Ф. Герцберга, П. Друкера, А. Маслоу, Е. Мейо, М. Мескона, Д. Макгрегора, Ф.Тейлора. Вагомий внесок у розробку теоретичних і практичних засад підвищення ефективності роботи персоналу зробили вітчизняні вчені та фахівці країн СНД: Д. Богиня, Г. Дмитренко, В. Дятлов, О. Єськов, О. Єгоршин, О. Кібанов, Є. Маслов, О. Новікова, В. Співак, В. Травін, Е. Уткін, Ф. Хміль, Г. Щокін.

Незважаючи на широкий спектр досліджень, деякі аспекти стратегічного управління персоналом потребують подальшої розробки та органічного інтегрування в загальну стратегію розвитку підприємства.

Головною продуктивною силою будь-якого суспільства є персонал, який у ринковій економіці стає стратегічним фактором успіху підприємств.

Кардинальні зміни уявлень про роль персоналу в діяльності підприємств проявляються у розвитку таких процесів та понять, що їх відображають, як “робоча сила”, “трудові ресурси”, “працездатне населення”, “людські ресурси”, “трудовий потенціал”, “персонал”. Узагальнення теоретичних положень уможливило визначення персоналу як сукупності всіх зайнятих на підприємстві працівників, які беруть участь у господарській діяльності та вирішальною мірою визначають конкурентоспроможність підприємства.

Аналіз еволюційного розвитку науки управління персоналом та порівняльна характеристика особливостей управління персоналом в Україні до і після реформ 90-х років, досвід розвинутих країн світу дозволили зробити такі висновки:

- головною конкурентною перевагою є персонал, і витрати на нього слід розглядати як статтю інвестицій, а не статтю витрат;

- управління персоналом розглядається як стратегічна функція; - перехід від поточного внутрішньофірмового планування до

довготривалого, а потім стратегічного управління обумовлений прискоренням темпів науково-технічного та соціально-економічного розвитку, посиленням елементів невизначеності та непередбачуваності зовнішнього середовища.

На наш погляд, стратегія управління персоналом – це цільова комплексна програма (план) ефективного використання людських ресурсів для досягнення стратегічних цілей підприємства та набуття конкурентних переваг в умовах нестабільного зовнішнього середовища. Її елементами є: мета діяльності та система планування підприємства, економічні показники результативності та досягнення цілей, ставлення вищого керівництва та організаційна структура служб управління персоналом, критерії ефективності системи управління персоналом та взаємозв’язок із зовнішнім середовищем.

Побудова гнучкого та адаптивного механізму стратегічного управління персоналом ґрунтується на загальній економічній стратегії підприємства, використанні найбільш оптимальних технологій та методів роботи з персоналом [1, c. 20].

Стратегія управління персоналом на відміну від управління іншими економічними ресурсами потребує особливих методів і технологій формування,

226

оцінки, мотивації та розвитку персоналу, що цілеспрямовано мотивують робітників до високопродуктивної праці та забезпечення конкурентних переваг.

Організаційно-економічний механізм стратегічного управління персоналом націлений на досягнення таких результатів [2, c. 176]:

- формування персоналу необхідного професіонально-кваліфікаційного рівня за умов оптимізації витрат;

- підвищення ефективності використання персоналу; - стабілізація колективу на основі врахування інтересів працівників і

працедавців, формування та управління корпоративною культурою; - формування більш високого рівня мотивації високопродуктивної праці; - підвищення внутрішньої та зовнішньої привабливості підприємства як

працедавця. Вирішення даних завдань можливе за рахунок переходу до нової концепції

управління персоналом, яка розглядає персонал як головний здобуток організації.

Зарубіжний та вітчизняний досвід у сфері стратегічного управління персоналом дозволяє сформулювати умови його ефективності:

- урахування специфічних особливостей галузі та конкретного підприємства;

- адаптивність до змін внутрішнього та зовнішнього середовища підприємства;

- комплексний характер системи управління персоналом; - відповідність стратегії управління персоналом концепції стратегічного

розвитку підприємства; - забезпечення необхідного рівня стабільності ключових елементів системи

управління персоналом; - забезпечення багатопланового впливу на об’єкт управління: використання

максимально широкої номенклатури адміністративних та економічних методів. Підприємства з високим рівнем стратегічного потенціалу переходять до

розробки стратегії управління персоналом, помірний рівень потребує проведення роботи стосовно кожного напряму діяльності за такими рекомендаціями:

- підвищення ефективності управління діяльністю Е(УД): корегування місії підприємства відповідно до прийнятих стратегічних цілей; розробка концепції стратегічного розвитку підприємства, плану заходів із зазначенням відповідальних за їх упровадження; делегування прав та відповідальності з оперативного управління середній ланці менеджменту та посилення відповідальності вищого керівництва за процес прийняття стратегічних рішень;

- підвищення ефективності управління персоналом Е(УП): створення служби управління персоналом та надання їй функцій внутрішньофірмового паблік рілейшнз (PR – зв’язки з громадськістю); розробка корпоративних стандартів стимулювання праці кожного виконавця з урахуванням його внеску щодо успішного досягнення місії; інформування персоналу про поставлені

227

задачі та контрольні показники, про плани керівництва та мотиви управлінських рішень; розробка ефективної системи оцінки та розвитку персоналу;

- підвищення ефективності управління маркетингом Е(УМ): визначення конкурентних переваг та слабких сторін підприємства; планування діяльності з урахуванням конкурентоспроможності; формування маркетингової стратегії та заходів щодо реалізації плану маркетингу; реструктуризація відділу маркетингу.

Отже, стратегічний план управління персоналом є чіткою системою дій та прийомів роботи з персоналом, спрямованих на підвищення ефективності та конкурентоспроможності підприємства.

Література:

1. Булеев И.П., Синельник В.В. Проблемы управления персоналом на предприятии // Проблемы повышения эффективности функционирования предприятий различных форм собственности: Сб. науч. тр. / НАН Украины. Ин-т экономики пром-сти. – Донецк, 2003. – С. 19-25.

2. Синельник В.В. Маркетинг в управлении персоналом // Проблемы повышения эффективности функционирования предприятий различных форм собственности: Сб. науч. тр.: В 3 т. / НАН Украины. Ин-т экономики пром-сти. – Донецк, 2004.– Т.3. – С. 173-178.

СУТНІСТЬ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ ТА КОШТОРИСУ ВИРОБНИЦТВА

А.С. Голуб

Хмельницький економічний університет, економічний факультет, група ЕП-3.1

Науковий керівник: викладач Л.В. Волянська

Собівартість продукції – це виражені в грошовій формі сукупні витрати на підготовку і випуск продукції (робіт, послуг). Собівартість характеризує ефективність усього процесу виробництва на підприємстві, оскільки в ній відображаються рівень організації виробничого процесу, технічний рівень, продуктивність праці та ін. Чим краще працює підприємство, ефективніше використовує виробничі ресурси, тим нижча собівартість продукції (робіт, послуг).

При обчисленні собівартості важливе значення має склад витрат, які до неї входять. Собівартість повинна включати до свого складу витрати необхідної праці, тобто витрати, що забезпечують процес відтворення всіх факторів виробництва (предметів і засобів праці, робочої сили і природних ресурсів), і не включати витрат додаткової праці, що відшкодовуються за рахунок прибутку.

228

Згідно з зазначеним до собівартості продукції (робіт, послуг) входять витрати на підготовку, освоєння та обслуговування виробництва, охорону праці й безпеку праці, оплату праці та підготовку кадрів, інші витрати [3, с. 266-267].

Витрати на підготовку та освоєння виробництва включають витрати на виготовлення нових видів продукції в період їх освоєння, і витрати, пов'язані з освоєнням нових виробничих цехів, технологічних ліній, удосконаленням технології й організації виробництва.

Обслуговування виробництва містить витрати на забезпечення підприємств сировиною, матеріалами, паливом, енергією, водою, інструментами, іншими засобами та предметами праці. До цієї групи належать витрати, пов'язані з раціоналізацією та винахідництвом, амортизаційні відрахування на відновлення основних фондів, витрати на здійснення технологічного контролю за виробничими процесами та якістю продукції (робіт, послуг).

Охорона праці та техніка безпеки потребують витрат на створення необхідних санітарно-гігієнічних умов праці; на охорону та протипожежну безпеку, підтримання чистоти та порядку на підприємстві, обладнання кімнат відпочинку і прийому їжі; витрати, пов'язані з охороною навколишнього природного середовища.

До витрат на оплату праці та підготовку кадрів входять виплати працівникам, які беруть безпосередню участь у виготовленні продукції (наданні послуг), витрати пов'язані з найманням робочої сили та підготовкою кадрів для підприємства.

До інших витрат відносять відрахування на соціальні заходи, плату за оренду тощо.

Слід зауважити, що з різних причин на практиці немає повної відповідності між справжніми витратами на виробництво та собівартістю продукції. Так, наприклад, до собівартості включаються витрати на оплату часу працівникам, які залучаються для виконання державних або громадських обов'язків, якщо ці обов'язки виконуються в робочий час; оплата працівникам-донорам днів обстеження, здавання крові та відпочинку та ін. Разом з тим до собівартості не входять загальногосподарські (адміністративні) витрати та витрати на збут продукції (робіт, послуг) [3, с. 267].

Залежно від часу розрахунку розрізняють: планову собівартість, яку визначають перед початком планового періоду на основі прогресивних норм витрат ресурсів та цін на ресурси, що склались на момент складання плану; фактичну собівартість, яка відображає фактичні витрати на виробництво продукції за даними бухгалтерського обліку; нормативну собівартість, що відбиває витрати на виробництво та реалізацію продукції, розраховані на основі поточних норм витрат ресурсів; кошторисну собівартість, яка характеризує витрати на окремий виріб або замовлення, що виконується в разовому порядку.

Залежно від обсягу витрат, що входять до собівартості, розрізняють технологічну, цехову, виробничу собівартість [3, с. 268].

Технологічна собівартість включає витрати, пов'язані з технологічним процесом виготовлення продукції. Цехова собівартість охоплює витрати цехів

229

на виготовлення продукції. Виробнича собівартість – це витрати підприємства, пов'язані з процесом виробництва продукції. Фактично виробнича собівартість збігається з цеховою собівартістю.

За тривалістю розрахункового періоду розрізняють собівартість місячну, квартальну, річну, а також індивідуальну собівартість і середньо-галузеву. Індивідуальна собівартість відбиває витрати на виготовленім продукції в умовах окремого конкретного підприємства, середньо-галузева – відображає витрати на виготовлення однотипної продукції в середньому по галузі.

Середньо-галузева собівартість визначається за формулою [3, с. 268]:

∑∑==

=n

ii

n

iii NNCC

11

/ср. (1)

де Сср – середньо-галузева собівартість, грн.; Сі – собівартість певного виду продукції на і-му підприємстві, грн.; Nі – кількість виготовленої продукції на г-му підприємстві, од.; п – кількість підприємств у галузі, що виготовляють даний вид продукції. Індивідуальна собівартість використовується для планування, аналізу та

порівняння витрат виробництва окремих підприємств, середньо-галузева – головним чином для ціноутворення.

Слід розрізняти собівартість продукції (робіт, послуг) і кошторис виробництва. Кошторис виробництва – це витрати підприємства, пов'язані з його основною діяльністю за певний період незалежно від того, відносяться вони на собівартість чи ні. Таким чином, кошторис виробництва і собівартість загального випуску продукції не збігаються [2].

Витрати, що входять до кошторису виробництва, класифікуються за економічними елементами [1]:

1) матеріальні витрати; 2) витрати на оплату праці; 3) відрахування на соціальні заходи; 4) амортизація основних фондів і матеріальних активів; 5) інші витрати, пов'язані з основною діяльністю. Таке групування для всіх підприємств промисловості є ідентичним. До

складу елемента "Матеріальні витрати" включається вартість витрачених матеріалів (крім продукту власного виробництва) [1]:

– сировини й основних матеріалів; – купованих напівфабрикатів та комплектуючих виробів; – палива й енергії; – будівельних матеріалів; – запасних частин; – тари і тарних матеріалів; – допоміжних та інших матеріалів.

230

Із витрат на матеріальні ресурси, що входять до кошторису, вираховується вартість зворотних відходів.

Зворотні відходи – це залишки сировини, матеріалів, напівфабрикатів, теплоносіїв та інших видів матеріальних ресурсів, що виникли у процесі виробництва продукції (робіт, послуг). Вони втрачають повністю або частково свої споживчі властивості початкового ресурсу й у зв'язку з цим використовуються з підвищеними витратами продукції або зовсім не використовуються за прямим призначенням. До зворотних відходів не належать: залишки матеріальних ресурсів, які відповідно до встановленої технології передаються в інші цехи, підрозділи як повноцінний матеріал для виробництва інших видів продукції (робіт, послуг) [4].

До складу елемента "Витрати на оплату праці" входять: – виплати заробітної плати за окладами й тарифами; – премії та заохочення; – компенсаційні виплати; – оплата відпусток; – оплата іншого невідпрацьованого часу; – інші витрати на оплату праці. До складу елемента "Відрахування на соціальні заходи" включається: – відрахування на пенсійне забезпечення; – відрахування на соціальне страхування; – страхові внески на випадок безробіття; – відрахування на індивідуальне страхування персоналу підприємства; – відрахування на інші соціальні заходи. До складу елемента "Амортизація" входить сума нарахованої амортизації: – основних ресурсів; – нематеріальних активів; – інших необоротних матеріальних активів (спеціальні інструменти та

пристосування, тимчасові споруди та природні ресурси, інвентарна тара). До складу елемента "Інші витрати", пов'язані з основною діяльністю,

включають витрати, що не ввійшли до складу перелічених вище елементів, зокрема:

– витрати на відрядження; – на послуги зв'язку; – виплати матеріальної допомоги; – плата за розрахунково-касове обслуговування тощо [3, с. 270]. Порядок розроблення кошторису виробництва може бути різним, залежно

від розміру підприємства, стану його інформаційної бази та стадії планування.

231

На стадії прогнозування величини витрат кошторис виробництва можна складати коригуванням фактичних витрат за минулий період.

Література:

1. Бондар І.Ю. Пахомов В.Г. Управління витратами виробництва та собівартістю продукції. – К.: Державний торгово-економічний інститут, 2000. – 371 с.

2. Загальна економіка: Підручник / За ред. І.Ф. Радіонової. – К.: Знання, 1995. – 234 с.

3. Покропивний С.Ф., Колот В.М. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність. – К.: КНЕУ, 1998. – 352 с.

4. Шандова Н.В. Використання собівартості для прийняття управлінських рішень // Фінанси України. – 2003.– № 2. – С. 20.

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ РИНКУ: ВОЄННА СФЕРА

В.С. Гук

Національна академія Державної прикордонної служби України імені Б. Хмельницького, 221НГ

Науковий керівник: к.пед.н., доцент Ю.В. Балашова

Сучасна армія змушена займатися “самоїдством” – 80% усіх коштів, виділених для ЗСУ, витрачається безпосередньо на утримання особового складу [1, с. 24-25]. Наприклад, у розвинених державах світу цей показник не перевищує 45-50%.

Керівництво Міноборони намагається шукати інших джерел фінансування й по-новому підходити до джерел наявних. Оскільки значною мірою темпи реформ і скорочень потребуватимуть додаткових ресурсів.

Шлях перший – приватизація оборонних підприємств, тобто з 209 підприємств, які перебувають у підпорядкуванні Міноборони, залишиться 19 стратегічно важливих і 10 казенних [2, с. 5].

Шлях другий – активізація взаємодії Міноборони з держпосередниками, які реалізовують майно й озброєння з військових арсеналів і допомагають оборонному відомству.

З одного боку, жорстка статистика стверджувала, що левова частка з-понад двох сотень об’єктів господарювання військового відомства просто виживає. Без державного оборонного замовлення вони так і не змогли досягти показників, які забезпечили б їм рентабельність. Середня завантаженість їхніх виробничих потужностей на протязі останніх років становила 20-25%, знос основних фондів – понад 53%. Проте, кількість військових підприємств неухильно продовжує зростати. Серед останніх прикладів – поява нового підприємства військового

232

відомства – Київського ремонтного заводу “Радіан” на базі частини цілком безпорадної в господарському плані Дарницької ремонтної бази.

Під час узгодження в Міністерство економіки проекту закону “Про перелік підприємств Міністерства оборони України, що не підлягають приватизації”, до спочатку наявних 30 казенних заводів додалося ще понад 50 підприємств і організацій. Серед них – лісництва, воєнторги, заклади продовольчої служби, комбінати побутового обслуговування, УНРи, підприємства КЕУ.

Підприємства, пройшовши відповідні бар’єри в Міністерстві економіки, Антимонопольному комітеті, Фонді держмайна, Міністерстві фінансів та Кабміні, до законодавчого рішення в свій час так і не дотягли. Причому одне з питань традиційно стосувалося реальної оцінки таких підприємств під час їх приватизації. І включення, наприклад, вартості землі, на якій вони розміщені, у загальну вартість чого військові рахувати не хотіли, обмежившись лише категоріями боєздатності.

Наприклад, коли йшлося про Київський авторемонтний завод, стверджувалося, що його приватизація не підірве обороноздатності України. Оскільки ремонтом озброєнь під дахом Міноборони займаються 54 заводи, а після його приватизації залишиться ще 10 авторемонтних державних підприємств.

Важливим є те, що в умовах ринку мають залишитися тільки ті підприємства, в котрих справи йдуть успішно.

Наприклад, Київський ремонтно-механічний завод протягом кількох років експортував спец. послуг уже більш як на 100 млн. дол. – причому іноземним замовникам. Конотопський “Авіакон” практично постійно був завантажений замовленнями з ремонту вертольотів для країн Чорного континенту.

Отже, очевидною є необхідність зміни ряду законодавчих актів, серед яких Закон України “Про правовий режим майна Збройних сил України”, “Про передачу об’єктів права державної і комунальної власності”, а також постанови Кабміну “Про затвердження порядку вилучення та передачі військового майна Збройних сил України”, “Про порядок відчуження й реалізації військового майна Збройних сил України” і “Про затвердження методики визначення залишкової вартості майна Збройних сил України та інших військових формувань” [3].

Багато спостерігачів вважають, що перспективним є створення у ЗСУ єдиної холдингової компанії або корпорації. Структуровану за родами військ. У такому разі, скажімо, 14 авіаремонтних заводів були б об’єднані в корпорацію “А”, главою якої став би менеджер, а не воєначальник. За таким само принципом було б реорганізовано й інші підприємства госпрозрахункового холдингу. А на вершині піраміди вони повинні замикатися на заступника військового міністра. З тим, щоб частина прибутку від експортних замовлень передавалася військовому відомству.

У сучасних ринкових умовах без приватизації заводів Міністерство оборони не обійдеться. Втім, військові фахівці розробили альтернативну версію. Йдеться про те, що, поруч із прямою реалізацією частини заводів, військове відомство

233

решту може віддати під дах інших державних власників. Ними можуть стати спецекспортери, які претендують на участь у держоборонзамовленні. Точніше, на отримання нової ролі при його реалізації – ролі власників контрактів із усіма можливими наслідками.

Проте сьогодні підприємства військового відомства намагаються різними шляхами уникати договірних зобов’язань із Міністерством оборони. Адже борги деяких підприємств уже налічують мільйони. Тому, оскільки є госпрозрахунковими одиницями, вони зі значно більшою зацікавленістю ремонтують іноземну військову техніку, ніж озброєння української армії.

Є випадки, коли на території України іноземні фірми готові розмістити виробництво засобів зв’язку – за умови, якщо Українська держава наважиться як заставу за кредит оформити виробничі потужності одного з ремонтних заводів Міноборони. Адже, нові станції зв’язку можна буде спільно постачати не лише у ЗСУ, а й низці іноземних армій – з урахуванням того факту, що вартість робочої сили при виробництві таких станцій буде значно нижчою, ніж у їхніх країнах на аналогічному виробництві.

Важливим є те, що у спецекспортерів сьогодні є оборотні гроші, які можна інвестувати в ті напрями, де торговці зброєю почуватимуться господарями. Інакше значна частина грошей просто піде в бюджет у вигляді податку.

На тлі хронічного недофінансування армії у торговців зброєю, як зазначають вони самі, відбулася суттєва трансформація мислення. Якщо в середині 90-х успіхом можна було вважати знайдення на ринку лазівки для збуту техніки, байдуже – нової чи старої, то нині хітом вважається уже таке вкладання грошей, при якому розвивається виробництво і відкриваються ринки. Причому, особливо актуальним став внутрішній ринок, без якого розвиток оборонно-промислової сфери видається туманним.

Отже, приклади українського досвіду вже є: одне з підприємств – спецекспортерів випускає хоч і ліцензійний, але вітчизняний вертоліт. Таким чином, молодим військовим фахівцям доведеться враховувати ринкові реалії та активно залучатися у процес трансформації ринкової системи.

Література: 1. Володимир Ткач. Туман реформ // Галицькі контракти, 2004. – №12. 2. Валентин Бадрак. Збройове ядро України – 2003 // Дзеркало Тижня, 2004. – №4. 3. Ю.В. Балашова, С.О. Казьмірчук, В.Т. Довбеус. Актуальні проблеми економічної

діяльності у воєнній сфері : навч. посіб. – Хмельницький: Видавництво Національної академії Державної прикордонної служби України імені Б. Хмельницького, 2005. – 96 с.

234

УПРАВЛІННЯ ГРОШОВИМИ ПОТОКАМИ ПІДПРИЄМСТВА

А.Б. Гульчук

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету«Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ФН-41 Науковий керівник: викладач А.А. Романюк

В усіх сферах економічного життя, що протікає між учасниками

суспільного виробництва, на всіх рівнях і у всіх формах господарювання,усі сфери економічних відносин обслуговуються специфічним товаром, яким є гроші. Це рухливий товар, що циркулює між суб’єктами господарських відносин, змінює своїх власників і являє собою постійний процес.

Грошові потоки через банки є системою живлення економічного механізму країни. У банках концентруються, а потім спрямовуються в економіку фінансові ресурси. Вони слугують своєрідним фільтром, який перерозподіляє грошові потоки у галузі та регіони, що мають найбільший потенціал росту і значимість для економіки і народу країни.

Незалежно від сфери економічних відносин, від виду діяльності, грошові кошти є найціннішими активами, що перебувають в постійному русі і забезпечують всі види діяльності – операційну, інвестиційну, фінансову; забезпечують життєздатність як на рівні підприємства так і на загально державному рівні [1, с. 34].

Роль і значення грошових потоків для функціонування підприємства, постійні швидкі зміни в економічному просторі на тлі світової фінансової кризи, та необхідність адаптації та пристосування до нових умов господарювання визначають потребу постійного дослідження і глибокого аналізу грошових потоків, удосконалення методів і процесу управління ними з метою їх ефективного використання. Це і стало передумовою написання цієї статті. Дослідження грошових потоків знайшли своє відображення в працях зарубіжних науковців: Е. Нікхбахт, Т. Райс, Дж. К.Ван Хорн, Л.Н. Павлова, Г.В. Савицька; вітчизняних вчених: Ф.Ф. Бутинець, Г.Г. Кірейцев, Л.О. Лігоненко, А.М. Поддерьогін, О.О. Терещенко, В.В. Ясишена та ін.

Як кожна сукупність взаємопов’язаних елементів, система управління грошовими потоками має свої об’єкт і суб’єкт. Якщо об’єктом в ній виступають грошові потоки підприємства, пов’язані здійсненням різноманітних господарських та фінансових операцій, то суб’єктом є фінансова служба, склад та чисельність якої залежить від розміру, організаційної структури

235

підприємства, кількість операцій, напрямів та видів діяльності. Так, на малих підприємствах головний бухгалтер часто зосереджує функції керівників фінансового та планового відділів; на середніх – виділяються бухгалтерія, відділ фінансового планування та оперативного управління; на великих підприємствах структура фінансової служби суттєво розширюється – під загальним керівництвом фінансового директора знаходяться бухгалтерія, відділ фінансового та оперативного планування, аналітичний.

Прибуток сьогодні – гроші завтра, гроші сьогодні – прибуток завтра. Фінансовий результат формується не з наявності чи відсутності платіжних засобів, а завдяки їх циркуляції в обігу. Звідси, ефективне управління та глибокий аналіз грошових потоків з метою їх прогнозування – це передумова успішної діяльності підприємства. Сучасні банки пропонують для ефективного управління грошовими потоками скористатись групою банківських продуктів Cash management – це комплекс традиційних та інноваційних продуктів управління грошовими потоками як одного підприємства, так і величезної бізнес групи, які дозволяють чітко та якісно організувати та контролювати грошові потоки і позбавлять копіткої роботи з підготовки і оформлення документів та інше [2, с. 225].

«Cash management» надає такі переваги: своєчасне та коректне виконання платежів з використанням локальних та

міжнародних платіжних систем; можливість оптимізувати процентні доходи та витрати компанії; ефективне управління витратами компанії за рахунок прозорої та

конкурентної тарифної політики; застосування стандартних міжнародних форматів передачі інформації та

здійснення розрахунків; оперативне управління готівковими коштами компанії; використання сучасних технологій в управлінні грошовими коштами

компанії (електронні канали передачі інформації та моніторингу за станом рахунків – системи «Клієнт-банк» та «Інтернет-банкінг»).

Сьогодні в процесі планування та управління грошовими потоками використовується достатньо велика система прийомів та методів, без яких досягнення позитивних результатів неможливе. До основних методів можна віднести наступні: техніко-економічні розрахунки, економіко-статистичні, порівняння, балансовий метод, факторний аналіз.

Управління рухом грошових коштів є одним із першочергових завдань тому, що керівники підприємств щодня стикаються з прогнозуванням і управлінням грошовими потоками. Вони вирішують як уберегти гроші від інфляції, як забезпечити нормальну поточну діяльність, підтримати репутацію підприємства як надійного фінансового партнера. Але при цьому необхідно уникати надлишкових грошей, бо їх можна використати для короткострокових укладень, що в подальшому призведе до отримання додаткового доходу [3, с. 37].

236

Для збільшення грошових коштів доцільним для підприємств є періодичне здійснення економічного аналізу грошових надходжень за періодами (кварталами, роками), що дає можливість, бачити реальну картину стану грошових надходжень, виявити причини негараздів та недоліків і на основі цього розробляти шляхи їх усунення та резерви збільшення грошових надходжень.

Отже, для того щоб збільшити грошові кошти доцільно: оптимізувати виробничі процеси; забезпечити раціоналізацію використання ресурсного потенціалу

підприємства; віднаходити оптимальні шляхи зменшення собівартості продукції без

впливу на якість продукції; розробляти та ефективно реалізовувати нові виробничі проекти; виробити ефективну амортизаційну політику підприємства; забезпечувати умови для підвищення кваліфікації фінансових менеджерів; використовувати новітні методи планування прибуток. Таким чином, послідовний аналіз грошових потоків, ефективне управління

ними, добре підготовлене прогнозування потоку грошових коштів допоможе спланувати очікуваний потік грошей в часі. Це дозволить вчасно знайти нестачі і вжити заходів, запобігти кризі потоку грошових коштів.

Література:

1. Бланк И.А. Управление финансовой стабилизацией предприятия. – К.: Ника Центр, Эльга, 2003. – 496 с.

2.Ван Хорн Дж. К. Основы управления финансами: Пер. с англ. / Гл. ред. Серии, – 347с.

3.Грилицька А. Математичні моделі оптимізації грошових залишків та аналіз руху грошових коштів // Економіст. – 2009. – № 9. – С.50-53.

ПЕНСІЙНА РЕФОРМА В УКРАЇНІ

І.О. Дащук Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФН-51

Науковий керівник: к.екон.н С.А. Дражниця

За роки незалежності України у системі пенсійного забезпечення було накопичено досить багато проблем, які сьогодні впливають на соціально-економічну ситуацію в країні. Досвід минулих років продемонстрував, що існуюча в Україні солідарна пенсійна система негативно позначилася на соціальній справедливості пенсіонерів, що проявилось у великій розбіжності у

237

розмірі пенсій: від досить великих для окремої категорії пенсіонерів до мінімальних для усіх інших громадян. Крім того, пенсія не відповідає трудовим внескам, занадто розгалужена система пільг на одержання спеціальних пенсій тощо.

Необхідність реформування системи пенсійного забезпечення викликано низкою об'єктивних факторів: економічних, демографічних, соціально-політичних. Сьогодні ця проблема особливо актуальна в багатьох країнах світу, незалежно від рівня економічного розвитку, що обумовлено старінням населення, зміною його вікової структури, ускладненням економічної ситуації. Але розв'язувати її потрібно ретельно зваживши всі фактори та можливості як держави, так і її громадян. При цьому необхідно враховувати національні традиції та менталітет людей. Також, як свідчить міжнародний досвід, у країнах із перехідною економікою подібні реформи вкрай необхідні для адаптації пенсійної системи та функціонування адміністративних органів до ринкової економіки.

Виходячи з вищезазначених проблем, можна сказати, що реформування системи пенсійного забезпечення в Україні є надзвичайно актуальним.

Пенсійна реформа викликає значний інтерес серед великого кола науковців. Проблеми функціонування системи пенсійного забезпечення широко досліджуються в роботах Н. Борецької, І. Гнибіденка, Б. Зайчука, П. Іжевського, Е. Лібанової, А. Нечая, В. Новікова, М. Папієва, Т. Сальникова, В. Яценка та ін. Незважаючи на те, що питання пенсійного забезпечення вивчалося багатьма вітчизняними і зарубіжними вченими, ця складна тема потребує подальшого опрацювання.

Метою статті є аналіз стану запровадження пенсійної реформи в Україні та опрацювання напрямів його поліпшення.

Пенсійна реформа, яку розробляє і намагається забезпечувати життя український уряд, є однією з небагатьох ініціатив влади нашої країни, яка отримала підтримку міжнародного співтовариства. Автори вважають пенсійну реформу гостро необхідною. За їх словами, надто великі витрати на пенсії змушували попередні уряди підтримувати високі розміри внесків. Однак, великі внески спонукали роботодавців і найманих працівників приховувати реальний розмір зарплат, внаслідок чого розширювалася тіньова економіка [3].

ПРОГРАМА ЕКОНОМІЧНИХ РЕФОРМ 2010-2014 рр. передбачає три етапи пенсійного реформування. На першому етапі (до кінця 2011 р.) передбачається введення фіксованого розміру пенсійного внеску для підприємців-спрощенців, обмежити розмір максимальних пенсій.

На другому етапі (до кінця 2012 р.) планується створити стимули для того, щоб громадяни після досягнення пенсійного віку продовжували працювати, а також збільшити мінімальний термін страхового стажу для отримання пенсії за віком, скасувати необґрунтовані пільги з дострокового виходу на пенсію, почати поступове вирівнювання пенсійний вік жінок і чоловіків, поступовий перерозподіл ставки внеску на пенсійне страхування від роботодавця на працівника. Також передбачено підвищити нагляд за накопичувальними

238

пенсійними фондами, ввести накопичувальну систему державного пенсійного страхування.

До кінця третього етапу (до кінця 2014 р.) заплановано диверсифікувати схеми приватного пенсійного страхування, ввести програми спільного інвестування і т.д.

Для покращення рівня пенсійного забезпечення, уряд України взяв курс на пенсійне реформування і розробив проект Закону України "Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи".

Законопроектом пропонується [2]: - визначити механізм запровадження накопичувальної системи

загальнообов’язкового державного пенсійного страхування передбачивши розпочати перерахування страхових внесків з року, в якому буде забезпечено бездефіцитність бюджету Пенсійного фонду України;

- учасниками ІІ рівня визначити осіб, яким на дату запровадження системи виповнилося не більше 35 років;

- розмір страхового внеску на дату впровадження системи встановити у розмірі 2 % із подальшим його щорічним підвищенням на один відсоток до 7 %;

- адміністрування страхових внесків накопичувальної системи здійснювати через Пенсійний фонд України. Учасники ІІ рівня матимуть право обирати недержавні пенсійні фонди, в яких накопичуватимуться їх пенсійні кошти, через 2 роки після запровадження сплати страхових внесків до накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування;

- встановити максимальний розмір пенсії на рівні 12 розмірів прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність;

- підвищити рівень пенсійного забезпечення працівників бюджетної сфери, передбачивши виплату їм одноразової грошової допомоги при виході на пенсію у розмірі 10 призначених місячних пенсій;

- здійснювати виплату спеціальних пенсій в період роботи в розмірах, визначених за нормами Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”;

- здійснювати виплату спеціальних пенсій особам, які мають право дострокового виходу на пенсію, лише при досягненні загальновстановленого пенсійного віку;

- збільшити період для врахування виплат (крім посадових окладів, надбавок за класні чини, вислугу років), що включаються в заробіток для обчислення спеціальних пенсій, до 60 календарних місяців;

- підвищити мінімально необхідний страховий стаж для одержання пенсії за віком з 5 до 15 років;

- проводити підвищення надбавки за понаднормовий стаж та доплати до прожиткового мінімуму при збільшенні прожиткового мінімуму працюючим пенсіонерам тільки після звільнення з роботи;

- підвищити нормативну тривалість страхового стажу для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі з 20 років для жінок та 25 років для чоловіків, до, відповідно, 30 та 35 років для новопризначених пенсій;

239

- установити, що розмір середньої заробітної плати, яка враховується для призначення пенсії, визначається за три календарні роки, що передують року звернення за призначенням пенсії, а перерахунок пенсії проводиться із середньої заробітної плати, з якої призначено пенсію;

- проводити перерахунки пенсій працюючим пенсіонерам, які отримують пенсію за вислугу років, тільки після досягнення пенсійного віку;

- призначення пенсій проводити із заробітку лише за даними персоніфікованого обліку;

- змінити базу розрахунку надбавки за понаднормовий стаж для новопризначених пенсій;

- поступово підвищити пенсійний вік для жінок з 55 до 60 років, щорічно збільшуючи його на 6 місяців кожного року, починаючи з 1 лютого 2011 року, для чоловіків, що працюють на державній службі, – до 62 років з 2013 року;

- поступово підвищити вік для жінок, для одержання державної соціальної допомоги з 58 до 63 років;

- поступово збільшити необхідну вислугу для призначення пенсії за вислугу років військовослужбовцям та деяким іншим особам, запровадивши при цьому її календарне обчислення;

- виключати з періоду, за який враховується заробітна плата (дохід) для обчислення пенсії, періоди, коли особи підлягають загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню.

Одне з найбільш дискусійних питань, які необхідно вирішити в рамках пенсійної реформи в Україні, - це питання, коли люди можуть виходити на пенсію.

Пенсійний вік для жінок все-таки вирішили підвищувати. Згідно з документом, за нинішніми правилами, тобто в 55 років, зможуть вийти на пенсію жінки, народжені до 31 січня 1956 року. Після цього кожні півроку пенсійний вік буде підвищуватися на півроку.

Крім того, поступово збираються підвищувати вік для жінок, які, не маючи права на пенсію, отримують державну соціальну допомогу, - з 58 до 63 років. При цьому підвищення віку буде відбуватися за тим же графіком - раз на півроку, що і пенсійний вік для жінок. Графік підвищення буде розрахований на 5 років, як і в попередньому випадку.

Порівняння пенсійного віку з іншими країнами наведено у таблиці (табл. 1). Також, на думку авторів, важливе значення має вік виходу на пенсію для

накопичувальної системи. Як показують розрахунки (табл. 2), за 40-річного обмеження віку кількість учасників другого рівня вже у перший рік становитиме понад 9 млн. осіб, або 55,9% загальної кількості платників пенсійних внесків, і до 2031 р. всі платники внесків будуть учасниками другого рівня.

240

Таблиця 1 Пенсійний вік у Західних країнах

КРАЇНИ ПОТОЧНИЙ ПЕНСІЙНИЙ ВІК ЗАПРОПОНОВАНА ЗМІНА

Корея 60 65 до 2013 року

Чеська Республіка 62 65 до 2030 року

Японія 62 65 до 2013 року

Угорщина 62 69 до 2050 року

Ізраїль 65 67 до 2015 року

Данія 65 67 до 2027 року

Німеччина 65 67 до 2029 року

Нідерланди 65 67 до 2011 року

Велика Британія 65 68 до 2046 року

Сполучені Штати 66 67 до 2027 року

Якщо допускати до участі у другому рівні покоління, що тільки починає

свою трудову діяльність (осіб віком до 20 років), у перший рік функціонування кількість учасників становитиме лише 179 тис. осіб (1,1% загальної кількості платників пенсійних внесків) і навіть до 2050 р. не всі платники будуть включені в другий рівень. Це пояснюється масовим характером вищої освіти та непоширеністю зайнятості студентської молоді. Навіть за умови 25-річного порогу участі лише 1,8 млн. осіб (11,4% загальної кількості платників пенсійних внесків) будуть залучені до другого рівня у перший рік. Відповідно, відсувається також час одержання перших пенсій з другого рівня, що має полегшити становище солідарної системи.

За 30-річного вікового порогу учасниками другого рівня в перший рік стануть 4,3 млн. осіб, або 26,8% загальної кількості платників пенсійних внесків, за 35-річного – відповідно 6,7 млн. осіб та 41,4%.

Таким чином можна сказати, що неможливо вже більше відтягувати – все одно у певний момент у найближчому майбутньому Верховній Раді прийдеться прийняти той факт, що треба підвищувати пенсійний вік. Якщо ми зараз почнемо це робити, ми зможемо поступово підвищити пенсійний вік, а це означає більш плавний перехідний період. Відкладання підвищення пенсійного

241

віку на довгий час означає, що робити це прийдеться за більш короткий термін, а це в свою чергу означає більш суворий перехідний період [4].

Таблиця 2 Кількість учасників накопичувальної системи залежно від віку

На погляд авторів, найбільше від запропонованої урядом пенсійної

реформи постраждають жінки, військовослужбовці, окремі групи громадян пенсійного віку та держслужбовці, а виграють – високооплачувані посадовці та ті, хто вже вийшов на пенсію.

Найбільше від нової пенсійної реформи постраждає 5 категорій громадян: жінки віком 55 років; військовослужбовці, які на момент запровадження реформи матимуть вислугу 20 років, але не встигнуть вийти на пенсію; громадяни, які на момент запровадження реформи досягли пенсійного віку, але не мають можливості підвищити свій пенсійний стаж до необхідних 15 років; громадяни, які не мають пенсійного стажу, достатнього для отримання повної пенсії, та пенсіонери, які працюють у статусі держслужбовців або прирівняні до цього статусу.

При цьому від реформи виграють лише дві категорії населення. Ті, хто встиг вийти на пенсію до запровадження реформи, та колишні високопосадовці, які отримують від 10 до 40 тис. грн. пенсії.

Виходячи із вищесказаного, можна назвати такі негативні сторони проекту Закону України "Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи":

- зростання пенсійного віку для жінок є негативним в умовах економічної кризи та переважанні пропозиції над попитом робочої сили, що призведе до зменшення рівня зайнятості та відповідного зростання реального безробіття (близько 0.8% щороку);

- встановлення максимального розміру пенсій на рівні 12 мінімальних прожиткових мінімумів є завищеним та призведе до значної диференціації розмірів пенсій і зростання частки пенсіонерів, що проживають за "межею малозабезпеченості";

242

- зростання нормативного стажу роботи на 10 років та запровадження нового порядку нарахування пенсії за віком у мінімальному розмірі є недопустимим в умовах низької тривалості життя та збільшення реального рівня безробіття і призведе до зниження рівня пенсійного забезпечення;

- впровадження солідарної системи фінансування пенсійних виплат призведе до зростання заборгованості перед Пенсійним фондом (поточний період терміном 1 рік) та різкого зростання дефіциту Пенсійного фонду (стратегічний період терміном більше 10 років);

- проект Закону не об'єднує всі норми права, що регулюють виплати пенсій за рахунок державного бюджету;

- зростання податкового тиску на фонд оплати праці призведе до подальшої «тонізації» заробітної плати та зменшення попиту на діяльність недержавних пенсійних фондів; - не передбачено диференціацію пенсійного забезпечення для працівників, що виконують роботу в шкідливих і особливо важких умовах праці або на роботах, що дають право на пенсію за вислугу років, через професійні та корпоративні фонди;

- не узгодженим є питання можливості застрахованих осіб, старших 35 років, за особистим бажанням брати участь у накопичувальній системі пенсійного страхування;

- необґрунтованим є використання для розрахунку розміру пенсії середньої заробітної плати (доходу) в середньому на одну застраховану особу в цілому по Україні, що не враховує територіальних та особистих показників оплати праці.

Висновки. Враховуючи викладене, можна дійти висновку, що, незважаючи на досить складний соціально-економічний стан в Україні, завдяки змінам, які відбулися і відбудуться у недалекому майбутньому в сфері пенсійного забезпечення, з'явилася можливість підвищення реального рівня соціального захисту населення. Крім того, будь-яка реформа не буде успішною без ефективної співпраці між гілками влади та органами місцевого самоврядування. Величезне значення, також мають зв’язки з громадськістю, організаціями, політичними партіями.

Отже, основною метою пенсійної реформи має стати забезпечення доходів та соціальних стандартів, гарантованих громадянам України Конституцією і Законами України.

Література:

1. Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 9 липня 2003 року № 1058-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2003.– № 49–51.– Ст. 376.

2.Проект Закону України "Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи".

3. Сташків Б.І. Теорія права соціального забезпечення. – К.: Знання, 2005. – 405 с. 4. О. Максимчук. Пенсійна реформа: зацікавлені всі // Вісник Пенсійного фонду

України. – 2010. – №1. – С. 19-21.

243

ОСНОВНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСІВ СУБ’ЄКТІВ ЕКОНОМІКИ

І.О. Дащук

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ФН-51 Науковий керівник: викладач І.В. Піхур

Нинішній період становлення в Україні ринкової економіки, коли

відбуваються інтенсивні процеси перебудови наявних і зародження нових політико-економічних управлінських функцій держави та формування основних засад соціально орієнтованої економіки, зумовлює необхідність дослідження проблем економічної діяльності суспільства. Інституційні перетворення та розвиток підприємництва в державі потребують глибокого вивчення фінансів суб’єктів господарювання, обґрунтування їх адекватної новітнім світовим реаліям діяльності у сферах виробництва матеріальних і суспільних благ.

Недосконалість підходів до організації фінансів суб’єктів господарювання та їх об’єднань у реальному секторі економіки не дає змоги суб’єктам підприємницької діяльності працювати так ефективно, щоб це відповідало реальним потребам економічного розвитку суспільства. Нині економічний порядок в Україні не сприяє сприйняттю основних засад ринкової економіки суб’єктами сфери виробництва суспільних благ, насамперед державних організацій і установ й обмежує активну економічну діяльність об’єднань громадян – важливої інституції у розбудові громадянського суспільства. Усе це актуалізує проблему фінансової діяльності суб’єктів господарювання як важливого чинника економічного розвитку.

У вітчизняній і зарубіжній літературі згадана проблема не обґрунтована комплексно. Вчені-економісти та фінансисти, розробляючи наукові напрямки, здебільшого надають перевагу дослідженням державних фінансів або фінансів суб’єктів підприємницької діяльності й меншою мірою – комплексному підходу до організації фінансів суб’єктів господарювання в різних сферах діяльності суспільства як рівнозначних агентів економічної системи.

Незважаючи на наявність грошей, товарно-грошових відносин, державного устрою, потрібно було пройти кілька етапів історичного розвитку фінансів, щоб їх суть органічно пов’язувалась із частиною економічних (розподільчих) відносин у суспільстві: виникнення загальнодержавного фонду грошових ресурсів – бюджету; системне формування і використання бюджету, тобто виникнення законодавчо закріпленої системи державних доходів і витрат відповідного складу й структури; період домінування в доходах бюджету податків, які сплачували, передусім, суб’єкти підприємницької діяльності у грошовій формі, та спрямовування їх на збільшення витрат держави на соціальні

244

заходи й економіку, що стали ефективним знаряддям реалізації державної політики щодо життєдіяльності суспільства.

Тому визнання підприємницьких структур суб’єктами фінансових відносин є об’єктивним і закономірним, оскільки воно обумовлене: суспільним поділом праці; товарно-грошовими відносинами; різними формами власності; наявністю держави й необхідністю виконання нею своїх функцій; дією економічних законів розвитку суспільства.

Поглибленню доводів об’єктивності фінансів на мікрорівні (суб’єктів фінансових відносин) сприяло використання основних засад трансакційної теорії й теорії контрактних настанов, які дали змогу чітко окреслити коло фінансових відносин і мотивів виникнення суб’єктів господарювання в різних сферах економіки, оскільки ці теорії базовані на визнанні суб’єктів господарювання не як ізольованих індивідуальних економічних одиниць, а таких, що діють у межах соціальних і економічних інститутів та пов’язують їх функціонування з витратами на економічний обмін. Тобто, для суб’єктів господарської діяльності вони пов’язані із зацікавленістю засновників у кінцевих результатах діяльності – досягнення економічного інтересу, який проявляється у фінансовому (прибутку), майновому або іншому вираженні (суспільна чи приватна корисність).

У дослідженні фінансів як системної соціально-економічної категорії в роботі розкрито її об’єктивну здатність набувати нових властивостей, нових якісних характеристик, які не властиві окремим елементам, що її утворюють. В основі таких змін згаданої системи – як об’єктивні умови (рівень розвитку економічної діяльності суспільства), так і суб’єктивні процеси (вдосконалення економічного порядку), викликані перманентним розвитком суспільства й вдосконаленням його економічної діяльності. Звідси і виникає потреба у розкритті якісних змін у цій економічній категорії, яку реалізують шляхом виявлення функцій, що відображають її сутнісні ознаки, наприклад введення у практику, крім традиційних розподільчих відносин у вигляді податків, зборів і платежів, відносин, що виникають у процесі формування державних цільових фондів соціального призначення; управління корпоративними правами у державному і змішаному секторах економіки, організації взаємовідносин із бюджетом суб’єктів господарювання, що виробляють суспільні блага тощо [1, c. 376].

Говорячи про розкриття згаданих змін у фінансах, маємо на увазі не усталену думку вчених-економістів у розумінні практичної діяльності держави, пов’язаної з введенням чи відміною конкретних видів податків і платежів, зміною форм використання фінансових ресурсів, а зі зміною або наповненням новим змістом функцій держави, що впливають на формування фінансових відносин. Тобто, ті зміни, що проявляються у функціях фінансів і відображають сутність фінансів як соціально-економічної категорії. Водночас це означає, що фінанси виконують певне коло функцій, які відповідають економічній моделі суспільства, згідно з етапами її становлення.

Викладене підтверджене практикою. Держава через відповідні інститути не тільки поліпшує соціальний захист населення, виробляє сучасні підходи до

245

організації державного підприємництва, а й приводить розподільчі процеси у відповідність до сучасної стратегії розвитку суспільства – розбудови соціально орієнтованої економіки [1, c. 378].

В умовах формування ринкових відносин, внаслідок інерційності у розвитку національної економічної думки, у т.ч. фінансової, теоретичні засади організації державних фінансів та фінансів суб’єктів економіки потребують розвитку. Його, на нашу думку, необхідно спрямовувати на: установлення відповідності поняття фінансів суб’єктів господарювання у підприємницькій сфері (підприємств, господарських товариств та їх об’єднань; індивідуальних підприємців), яке визнає вітчизняна фінансова школа, і розумінням їх сутності, характерним для країн із ринковою економікою; обґрунтування природи фінансів суб’єктів економіки в державному секторі, котрі створили органи державної влади та місцевого самоврядування (бюджетні установи й організації, засновані на підставі закону чи в межах повноважень державних органів) з метою адаптації їх діяльності до ринкового середовища; уточнення природи фінансів громадських утворень, що не належать до згаданих, представлених організаціями, які утворюються за власною ініціативою громадян, незалежною від волі органів влади чи посадових осіб.

На основі викладеного слід зазначити, що дослідження природи суб’єктів господарювання є не лише теоретичним з’ясуванням основних мотивів їх виникнення, а й не позбавлене практичного сенсу, оскільки дає змогу приймати більш обґрунтовані й виважені рішення щодо організації фінансів, згаданих суб’єктів залежно від сфери їх діяльності, що важливо для національної економіки в умовах утвердження ринкових відносин.

Література:

1. Зятковський І.В. Вплив економічної діяльності суспільства на формування якісних змін у фінансах як суспільно-економічної категорії // Економіка: проблеми теорії та практики: 3б. наук. пр. Вип. 197: В 5 тт. Т. II. – Дніпропетровськ, ДНУ, 2004. – С. 375-380.

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МЕХАНІЗМУ ФІНАНСУВАННЯ

ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВ

А.І. Дейбук Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФН-31

Науковий керівник: викладач І.В. Піхур

246

В теорії і практиці діяльності підприємств виникнення і розв’язок проблем економічного розвитку ініціювалося і вирішувалося інноваціями. Реалізація інновацій має подвійну функціональність – на рівні підприємства, забезпечуючи його розвиток і в розвитку економічного середовища. Актуалізація проблематики інноваційного розвитку в загальному контексті і у обраному напрямку дослідження обумовлена з одного боку об’єктивним явищем – циклічним характером економічного розвитку та загальною в цьому контексті постановкою наукової задачі – проблеми передбачення реалізації інноваційних проектів підприємств.

Проблема механізму фінансування інноваційного розвитку підприємств розглядається науковцями з позицій зазначених напрямків розвитку економічної думки, розв’язуючи, відповідно питання оптимізації інноваційної діяльності та створення для підприємств умов їх інноваційного розвитку, але не всі задачі розв’язано. Насамперед це стосується відсутності ефективного механізму формування і реалізації фондів фінансових ресурсів в інноваційному розвитку підприємства. Залишається не розв’язаною проблема дефіциту фінансових ресурсів на етапі впровадження інновацій на підприємствах, викликаного циклічністю економічних процесів та характером виробництва. Існуючі механізми фінансування переважно враховують параметри інвестиційної моделі, ігноруючи специфіку динаміки інноваційних процесів на підприємствах

Актуальність проблеми фінансування інноваційного розвитку підприємств обумовлена зростаючою функціональністю інновацій в розвиткові економічних систем будь-якого рівня структурованості, розв’язок якої у постановці наукової задачі може мати перспективу у напрямку уніфікації теоретичних підходів у визначенні сутності інновацій та інноваційного розвитку, створення статико-динамічної інноваційної моделі підприємства, та поглиблення на цій основі досліджень щодо удосконалення механізму фінансування інноваційного розвитку підприємств.

В сфері промислових інновацій реалізуються циклічні взаємозалежності динаміки натуральних (матеріальних) і якісних показників стану підприємства. Капітальні інновації забезпечують приріст капіталу, технологічні, управлінські, маркетингові, продуктові інновації – екстенсивний приріст технологій, розширення структури організації та асортименту продукції підприємства – такі зміни стають інноваціями за умови нарощування підприємством обсягу компетенцій виробничих сил, сконцентрованих в результаті інноваційної діяльності в конкурентних перевагах та комерційної реалізації їх як інноваційного продукту в економічному обороті на високотехнологічних ринках.

На цій основі особливістю підприємств виділено функціональну єдність трансформаційного змісту, де ініціалізація технологічних інновацій, вмотивовує підприємство до значного оновлення матеріально-технічної бази виробництва, що в комплексі всіх змін в діяльності підприємство сконцентровано в інноваційній продукції підприємства [1, c. 236].

247

Продуктові інновації, як метод інноваційного відтворення трансформується у результат відтворення конкурентних переваг із концентрацією фірмових компетенцій в продукції підприємства. В наслідок порушення циклічності вказаних взаємозалежностей розриваються взаємозв’язки процесів виробництва та НДДКР, унеможливлюючи використання синергії продуктивності праці в сфері створення продукції та виробничої науки. Втрата взаємозв’язків відтворювальних процесів, і, як наслідок, втрата конкурентних переваг організації як найсуттєвішої характеристики інноваційного розвитку, є причиною технологічних розривів підприємства, де виробництво є просто діяльність, наявні ресурси не функціональні і не продуктивні.

Продукування інновації зосереджується безпосередньо у виробничому процесі, екстраполюється у сферу відтворення вартостей, внаслідок чого відбувається уніфікація виробничої та інноваційної діяльності, що на практиці реалізується в об’єктивній необхідності проведення НДДКР, удосконалень, відсутності часового лагу дифузії інновацій, підвищення ризиків економічної безпеки підприємства. Це зобов’язало розглядати інновації не як вид діяльності, а як суть виробництва засобів виробництва.

На наш погляд, інновації – це продуковані в межах організації, реалізовані в економічному обороті конкурентні переваги, втілені (сконцентровані) в комерціалізованому продукті у вигляді технологій, ліцензій, патентів, товарах тощо, а інноваційний розвиток – безперервне відтворення конкурентних переваг, що характеризується приростом фірмових компетенцій та перетворення їх товар у вигляді досвіду, технологій, ліцензій, патентів, методів та моделей, послуг, продукції тощо з метою комерційної реалізації (впровадження, використання) в економічному обороті.

На наш погляд, реалізація інноваційного розвитку, задається динамікою реалізації інноваційних факторів, має подвійну циклічну природу і носить лінійний характер. Інноваційний розвиток в часі визначається тенденцією виробництва інноваційної продукції і хронологічно становить 7 і більше років. Тенденції динаміки виробництва інноваційної продукції визначаються певною сталою послідовністю реалізації інноваційного фактору росту капіталу і технологічного фактору, функціональна залежність реалізації яких має вид лінійної функції.

Література:

1. Мельник О.Г. Сутність інвестицій і методика їх оцінки // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: економіка. – № 18 – 2005. – С. 235-238.

248

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ В ГОСПОДАРСЬКІЙ

ДІЯЛЬНОСТІ А.І. Дейбук

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ФН-31 Науковий керівник: викладач А.А. Романюк

Головною метою дослідження трансформації системи бухгалтерського

обліку стало забезпечення більш об'єктивного відображення фінансового стану і результатів діяльності суб'єктів господарювання, а також доступу усіх зацікавлених інформацією користувачів.

Питання теорії та методології бухгалтерського обліку інтелектуального капіталу знайшли відображення у працях вітчизняних вчених: О.Б. Бутніка, В.М. Гейця, Г.Г. Кірейцева, П.П. Крайнєва, Н.М. Малюги, В.В. Сопка, А.А. Чухна, І.Й. Яремка; вчених Росії: А.М. Козирєва, М.Ю. Медведєва; вчених інших зарубіжних країн: Д. Андріссена, Е. Брукінг, Ю. Даума, Д. Добії, М. Добії, Л. Едвінсона, Б. Лева, К.Е. Свейбі.

Дослідження окремих аспектів бухгалтерського відображення інтелектуального капіталу здійснено у кандидатських дисертаціях науковцями: М.Ю. Манухіною (1997 р.), Сунь Лінь (2001 р.), Я.Л. Установою (2002 р.), М.В. Дишкантом (2003 р.), Н.В. Генераловою (2003 р.), В.Б. Гурко (2005 р.), С.В. Шульгою (2006р.).

З позиції бухгалтерського обліку інтелектуальна власність, яка прийнята на баланс, набуває статусу нематеріальних активів і оцінюється за сумою витрат, пов'язаних зі створенням, придбанням та доведенням до стану, у якому вони придатні для використання за призначенням [1, с. 20].

Нематеріальні активи як об'єкт бухгалтерського обліку та фінансової звітності в умовах трансформованого бухгалтерського обліку повинні відповідати сьогодні таким ознакам [2, с. 12]:

1. Об'єкт не повинен мати грошової форми за всіма її еквівалентами; 2. Об'єкт не повинен мати матеріальної форми; 3. Об'єкт не повинен бути дебіторською заборгованістю; 4. Об'єкт повинен мати термін використання більше одного року (або

одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік); 5. Об'єкт може бути відокремлений від підприємства (крім гудвілу, який

не може бути відокремлений від підприємства); 6. Повинно існувати імовірне одержання майбутніх економічних вигод,

249

пов'язаних з використанням об'єкта; 7. Може бути достовірно визначена вартість об'єкта. Нематеріальний актив, отриманий в результаті розробки, слід відображати в

балансі за умов, що підприємство має: − намір, технічну можливість та ресурси для доведення нематеріального

активу до стану, у якому він придатний для реалізації або використання; − можливість отримання майбутніх економічних вигод від реалізації або

використання нематеріального активу; − інформацію для достовірного визначення витрат, пов'язаних з

розробкою нематеріального активу [3, с. 120]. Торгівля ліцензіями — це здійснення торгових угод, за якими продавець

(ліцензіар) надає покупцю (ліцензіату) дозвіл або право (ліцензію) на використання нематеріального активу (предмета ліцензії) на умовах, передбачених ліцензійним договором, а також на здійснення операцій на вторинному ринку нематеріальних активів [4, с. 110].

Одиницею обліку нематеріальних активів, які використовуються в господарській діяльності, є окремий інвентарний об’єкт, що відповідає певним ознакам визначення об'єкта бухгалтерського обліку та фінансової звітності. Інвентарним об'єктом визначається також предмет ліцензії, який придбаний за ліцензійним договором на передачу прав використання нематеріальних активів, оцінений у грошовій формі [5, с. 16].

Витрати, що здійснюються для підтримання об'єкта в придатному для використання стані та одержання первісно визначеного розміру майбутніх економічних вигод від його використання, включаються до складу витрат звітного періоду [6, с. 34].

Головною умовою для здійснення операції з інтелектуальною власністю стає присутність її на активному ринку, якому притаманні такі умови:

− предмети, що продаються та купуються на цьому ринку, є однорідними; − у будь-який час можна знайти зацікавлених продавців і покупців; − інформація про ринкові ціни є загальнодоступною [6, с. 200]. Таким чином, використання інтелектуальної власності як нематеріальних

активів у господарській діяльності підприємств та відображення в бухгалтерському обліку операцій по використанню таких об'єктів дозволяє:

- документально підтверджувати довгострокові майнові права на підставі їх обліку на балансі підприємства;

- здійснювати амортизацію нематеріальних активів у встановленому порядку залежно від терміну їх корисного використання, що дозволяє отримати амортизаційні фонди для подальшого оновлення нематеріальних активів;

- отримувати додатковий прибуток від передачі прав використання об'єктів інтелектуальної власності, а також забезпечувати обґрунтоване регулювання цін на інноваційну продукцію підприємства;

- сплачувати фізичним та юридичним особам авторську винагороду у

250

вигляді роялті; - здійснювати комерційні операції у вигляді застави, обміну на надійні

активи, реалізації тощо, з метою отримання доходів і залучення відповідних кредитних ресурсів;

- оновлювати технічний стан виробництва і технології шляхом впровадження інтелектуального капіталу в господарський оборот підприємств;

- здійснювати корпоративні (трансакційні) операції шляхом внесення до статутних фондів інших підприємств (господарських товариств) власного інтелектуального продукту, що дозволяє додатково залучити фінансові ресурси і отримати відповідні корпоративні права з метою впливу на діяльність господарських товариств [7, с. 120].

Література:

1. Александрова В.П., Щедріна Т.І. Трансфер науково-технічної продукції // Стратегія економічного розвитку України: Наук. Зб.-Вип. 7 / Голов. ред. О.П. Степанов. – К.: КНЕУ, 2001. – С. 148-163.

2. Андрощук Г. Інноваційна діяльність в Україні: економічний механізм стимулювання // Інтелектуальна власність. – 2000, № 12. – С. 23-30.

3. Бутнік-Сіверський О. Інтелектуальний капітал: теоретичний аспект // Теорія і практика інтелектуальної власності – 2006 р. №1 – С. 17-29.

4. Жаров В.О. Інтелектуальна власність в Україні: правові аспекти набуття, здійснення та захисту прав. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. – 188 с.

5. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / Г.Н. Климко, В.П. Нестеренко, Л.О. Каніщенко. – К.: Вища школа, 1994.

6. Охорона промислової власності в Україні: Монографія / За редакцією О.Д. Святоцького, В.П. Петрова. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 1999.-400 с.

7. Практичний посібник з оподаткування нематеріальних активів / За редакцією Бутніка-Сіверського. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000. – 348 с.

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ ФІНАНСАМИ ПІДПРИЄМСТВА

Т.М. Дерепа

Хмельницький інститут МАУП, факультет денних форм навчання, група БФ-41,

Науковий керівник: викладач А.В. Піхур

Фундаментальні засади фінансово-господарської діяльності підприємств на нинішньому етапі розвитку світової економіки зазнають докорінних змін. Домінуючий вплив на трансформацію фінансових відносин на мікрорівні справляють важелі нової „інформаційно-інноваційної економіки” та процеси

251

глобалізації. Оскільки рівень фінансових ризиків, яких зазнають суб’єкти господарювання, сьогодні є значно вищим, ніж раніше, характерною рисою сучасного етапу розвитку економічних відносин є стрімке зростання кількості фінансово неспроможних підприємств.

Актуальність теми дослідження обумовлена відсутністю належного теоретичного, методичного та законодавчого забезпечення антикризового управління, а також необхідністю проведення системних досліджень з питань формування цілісної наукової парадигми антикризового управління фінансами підприємств; визначення функціональних та інституційних особливостей антикризового фінансового менеджменту; діагностики банкрутства; удосконалення політики держави в галузі оздоровлення реального сектору економіки, що сприятиме підвищенню фінансової безпеки як окремих вітчизняних підприємств, так і економіки в цілому.

На сьогодні практично всі інститути „старої економіки” відчувають трансформаційний тиск з боку „нової економіки”. Практика свідчить, що лише підприємства, які своєчасно адаптувалися до вимог „нової економіки”, з успіхом використовують шанси, яких вона надає, і на цій основі підтримують достатній рівень конкурентоспроможності. Інші господарські структури перебувають у стані перманентної фінансової кризи. Серед підприємств, проти яких порушуються справи про банкрутство, значна частка таких, що мають достатній потенціал розвитку. Своєчасне застосування антикризових заходів дало б змогу таким суб’єктам господарювання уникнути фінансової кризи та банкрутства. Таким чином, адекватною реакцією на підвищені вимоги до управління фінансами підприємств є запровадження антикризового фінансового менеджменту, який можна вважати продуктом нової „інформаційно-інноваційної економіки”. У процесі організації антикризового управління слід враховувати характерні особливості управління фінансами підприємств в умовах „нової економіки” [1, c. 76]:

- функціонування повноцінної системи ризик-менеджменту, що уможливлює регулярне відстеження та прогнозування зовнішніх і внутрішніх ризиків фінансово-господарської діяльності;

- використання емпірично-статистичних методів прогнозування та аналізу фінансово-господарської інформації;

- наявність дієвої системи фінансового контролінгу та внутрішнього аудиту; - впровадження інтегрованої системи оперативного бюджетування та

стратегічного планування; - орієнтація управлінського процесу на створення доданої вартості за

рахунок інтенсифікації впровадження інновацій; - відкритість та симетричний розподіл фінансово-економічної інформації. Брак достатніх інституційних та функціональних передумов для

ефективного антикризового менеджменту значною мірою пояснюється відсутністю цілісної наукової парадигми як концептуальної схеми ідентифікації та вирішення науково-практичних проблем з оптимізації фінансових рішень і вдосконалення фінансових відносин у рамках антикризового управління. Як

252

теоретичний фундамент для оптимізації фінансових рішень та вдосконалення зазначених відносин в роботі розглядаються окремі висновки, гіпотези та концепції представників загальновизнаних у світі „фінансових шкіл”: класичної; неокласичної та неоінституційної. Так, для дослідження механізму антикризового фінансового управління слід використовувати екзогенний спосіб дослідження, характерний для класичної і неокласичної теорії та ендогенний, властивий концепціям неоінституційної теорії.

Підприємствам, які перебувають у кризі, рекомендується використовувати принцип синхронності прийняття рішень щодо формування та використання фінансових ресурсів, який відстоюється неоінституційною теорією, а також дотримання правил фінансування та певних співвідношень при формуванні окремих позицій активів та пасивів (класична теорія). Для побудови системи ризик-менеджменту, профілактики фінансової кризи, планування антикризових заходів практичне значення мають висновки та рекомендації неокласичних концепцій щодо механізмів диверсифікації, оцінки ризиків, застосування критерію NPV, визначення ставки дисконтування.

Ключовим елементом теоретичної парадигми антикризового управління фінансами, на наш погляд, є науково обґрунтовані механізми вирішення проблеми інформаційної асиметрії та агентських витрат, які ускладнюють процес прийняття рішення щодо фінансового оздоровлення підприємств. Природу конфліктів інтересів між учасниками фінансових відносин, на наш погляд, можна пояснити прагненням окремих суб’єктів отримати „інформаційну ренту”, недосконалістю законодавчого забезпечення, ефектом так званого „принципу лимона”. Головний тип агентських витрат, зумовлених конфліктом інтересів, пов’язаний з витісненням з ринку чесних учасників тими, які надають недостовірну інформацію. Стосовно нашого дослідження мова йде про санаційноспроможні підприємства та так звані „підприємства-лимони”. Вчення Акерлофа набуло подальшого розвитку у проведеному в дисертації дослідженні причинно-наслідкових зв’язків між асиметричним розподілом інформації, принципал-агент конфліктами, незначною кількістю рішень щодо санації та фактичною відсутністю ринку послуг з антикризового управління підприємствами в Україні [1, c. 89].

Практичне значення теоретичних напрацювань полягає у можливості розроблення на їх основі конкретних методик, схем та прийомів управління фінансами. У роботі визначено концептуальні шляхи нейтралізації конфліктів інтересів, які виникають між суб’єктами фінансово-економічних відносин:

- розвиток інституцій, які дозволяють зменшити асиметричний розподіл інформації між принципалом та агентом, зокрема інституцій внутрішнього та санаційного аудиту;

- удосконалення договорів, які регулюють відносини між принципалом та агентом, у тому числі на основі врахування в них преференцій агента, встановлення чітких критеріїв оцінки його діяльності та системи стимулювання;

- запровадження сучасних методик діагностики фінансової кризи та планування антикризових заходів;

253

- удосконалення законодавчого регулювання санації та банкрутства підприємств;

- впровадження адекватних інструментів зменшення інформаційної асиметрії: системи подання сигналів, фільтрування, самоселекція, стимулювання, моніторинг та контроль.

Для досягнення цільових значень окремих параметрів керованої підсистеми, суб’єкти антикризового менеджменту здійснюють вплив на об’єкт управління через застосування відповідного фінансового механізму.

Суб’єкти антикризового фінансового менеджменту (керуюча підсистема) – це фізичні чи юридичні особи, які за рішенням відповідних органів уповноважені здійснювати комплекс робіт з антикризового управління фінансами підприємства. Об’єктом антикризового фінансового менеджменту (керована підсистема) є сукупність усіх фінансово-економічних ризиків, активи, капітал, фінансові потоки та вартість підприємства, що перебуває у режимі антикризового управління. Вирішення проблеми інформаційної асиметрії між суб’єктами фінансово-економічних відносин, перевірка достовірності антикризових планів та контроль за керуючою підсистемою є завданням внутрішнього та санаційного аудиту. На наш погляд, цілі антикризового управління, відповідний фінансовий механізм мають бути сформовані таким чином, щоб забезпечити максимальний компроміс між окремими групами інтересів, що мають відношення до підприємства (власники, кредитори, постачальники, клієнти, держава, персонал).

Література:

1. Терещенко О.О. Антикризове фінансове управління на підприємстві: Монографія. – К., КНЕУ, 2004. – 268 с.

МЕХАНІЗМИ УПРАВЛІННЯ ОСНОВНИМ КАПІТАЛОМ

ПРОМИСЛОВОГО ПІДПРИЄМСТВА

М.Д. Долуман Хмельницький інститут МАУП,

факультет денних форм навчання, група БФ-41, Науковий керівник: викладач А.В. Піхур

Основний капітал є головною складовою сукупного капіталу і потребує у

сучасних умовах вирішення проблеми формування оптимальних структурних пропорцій, що забезпечують життєздатність підприємства. Ріст обсягів основного капіталу носив переважно екстенсивний характер. Останні роки відбувалося безперервне нарощування обсягів основних виробничих фондів, в разі чого їх обсяг виріс у 1,7 рази. При цьому в промисловості темпи росту

254

фізичного обсягу були вище, ніж в економіці в цілому. Сталось також стрімке зниження частки нового обладнання. У теперішній час рівень зносу активної частки основного капіталу складає близько 70 %. Середній термін служби устаткування у промисловості перевищує у 2,5 разів нормативний.

В останні роки виявилася інвестиційна та технологічна відсталість більшості промислових підприємств, згортання державних і власних вкладень у модернізацію основних виробничих фондів, освоєння нових виробів. На даний момент багато підприємств знаходяться в ситуації, коли капітальний ремонт не може врятувати положення, оскільки потрібні капіталовкладення в нове обладнання. Потрібно більш ефективно використовувати резерви, поширювати можливості технічного переоснащення та модернізації виробництва за рахунок внутрішніх джерел.

Актуальності набуває необхідність розробки ефективних механізмів управління основним капіталом підприємства з метою створення конкурентоздатної продукції і формування підприємства з високою ринковою вартістю. Актуальність теми визначається також розвитком інвестиційних процесів в Україні з метою впровадження сучасних виробничих технологій, методів управління, створення нових робочих місць. Розробка механізмів управління основним капіталом потребує структурної збалансованості фінансових і виробничих ресурсів з урахуванням пріоритетних напрямків їхнього розміщення.

Після періоду економічного спаду, а також загострення соціально-економічних проблем задача виходу на траєкторію стійкого економічного росту здобуває першорядне і життєво важливе значення.

Економічна політика повинна бути спрямована на зміну галузевої структури економіки, її модернізацію, підвищення частки галузей з високим ступенем доданої вартості. Звідси випливає необхідність значного відновлення основного капіталу. В даний час важливою є задача загального відновлення активної частини основних виробничих фондів, якісної зміни технологічного рівня виробництва, підвищення його ефективності.

При високих темпах введення нових фондів, зберігалися низькі темпи ліквідації устаткування. Велика частина запровадженого основного капіталу направлялася не на заміну застарілого устаткування, а на збільшення їхнього загального обсягу. При цьому накопичувався вантаж проблем, пов’язаних з перебуванням у складі основних виробничих фондів значної частки застарілого устаткування, а також їхньою низькою ефективністю, збільшенням витрат на експлуатацію і ремонт.

Категорія капіталу в економічній науці є фундаментальною, яка визначає багато умов ефективного функціонування підприємства. Як об’єктові управління основному капіталові властиві такі сутнісні характеристики: фактори виробництва, ліквідності і ризику; приналежність до інвестиційного ресурсу; накопичена цінність, джерело доходу, тимчасова перевага й ін. Будучи частиною капіталу, залученого підприємством у якості позаобігових активів основний капітал має наступні особливості: прийнятний ризик у процесі

255

операційної діяльності; здатність генерувати стабільний прибуток відповідно до кон’юнктури ринку; припустимий рівень захисту від інфляції; великі резерви розширення операційної діяльності в період підйому кон’юнктури товарного ринку; прийнятний рівень втрат запасів товарно-матеріальних цінностей при збереженні [1, c. 176].

Особливостями формування основного капіталу з позицій тимчасової переваги є: взаємозв’язок альтернатив вибору варіантів капіталу з можливостями споживання в майбутньому; кількісна оцінка споживчих благ майбутнього і поточного періодів у вигляді “норми тимчасової переваги”; індивідуальний характер норми тимчасової переваги; зв’язок тривалості довжини життєвого циклу основного капіталу з нормою тимчасової переваги; ріст граничної норми тимчасової переваги зі збільшенням періоду використання основного капіталу; критерій оптимальності: граничний доход капіталу не менше граничної норми тимчасової переваги.

Методами управління основним капіталом є: стійкий ріст підприємства, ліквідність, середня вартість, фінансовий леверідж, дисконтування. Методологічними принципами концепції є: інтегрованість з загальною системою управління підприємством; комплексний характер формування управлінських рішень; динамізм управління; орієнтація на стратегічні цілі розвитку; варіантність вибору управлінських рішень. Ці принципи поєднані з загальними принципами управління: системність, адаптивність, цілісність, оптимальність, надійність, гнучкість, ефективність, управляємість, координація, науковість.

Управління капіталом базується на ідеї інтегрованого підходу, якому властива системна цілісність, що поєднує різнорідні складові процесу формування капіталу. Новизна концепції полягає у всебічному і комплексному розгляді питань процесів виробництва і споживання, що є основою при стратегічному плануванні і прогнозуванні.

При побудові стратегії основних виробничих фондів брати до уваги [2, c. 118]:

1. Стратегія управління основним капіталом повинна бути пов’язана з загальною стратегією розвитку підприємства і макроекономічних змін ринку.

2. Стратегія управління технічним обслуговуванням і ремонтом повинна бути орієнтована на оптимізацію виробничих ресурсів, забезпечуючи їхнє раціональне використання відповідно до довгострокової стратегії управління основними фондами підприємства.

3. Стратегія управління експлуатаційною готовністю устаткування повинна бути орієнтована на максимізацію безперервної роботи діючих потужностей для забезпечення виконання встановленої програми випуску продукції.

4. Необхідна стратегія інтеграції інформаційних потоків щодо виробництва продукції, технічного обслуговування фондів та інших напрямків управління виробництвом, у формі корпоративної інформаційно-керуючої системи масштабу підприємства для реалізації таких бізнес концепцій як “оптимальне виробництво”, “точно в термін”, “безперервне підвищення якості”.

256

В управлінні основним капіталом передовими практиками є: запобіжне техніч’ютерне управління обслуговуванням устаткування; фінансова оптимізація та інші.

Отже, задачею управління основним капіталом підприємства є забезпечення максимальної відповідності технічного рівня виробництва вимогам ринку. Для її вирішення необхідно постійно аналізувати процеси морального і фізичного зносу виробничого устаткування; виявляти відповідність існуючих і необхідних параметрів стратегічного потенціалу підприємства; визначати потреби підприємства в забезпеченості його прогресивними засобами технологічного оснащення; розробляти цільові програми технічного переозброєння і реконструкції виробництва і забезпечувати їхнє виконання.

Література:

1. Бывшев Р.А. Механизмы управления основным капиталом предприятия // Модели управления в рыночной экономике / Сб.науч.ст. под общ. ред. Ю.Г. Лысенко : Донецк: ДонНУ, 2004. – С. 171-177.

2. Ковалевский С.В., Бывшев Р.А. Решение задачи управления основными фондами с применением нейросетевых моделей / Нейросетевые технологии и их применение : Сборник трудов международной научной конференции “Нейросетевые технологии и их применение 2002-2003”. – Краматорск : ДГМА, 2003. – С. 116-120.

ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ ІННОВАЦІЙНОЇ МОДЕЛІ

РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

В.В. Кирилюк Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», економіко-правовий факультет, група ФН-41

Науковий керівник: к.геогр.н. І.Є.Журба

Процес адміністративно-територіального реформування повинен бути наповнений сукупністю глибоких якісних перетворень в усіх сферах суспільного життя – соціальній, економічній, політичній, духовній. Головна мета цих перетворень полягає у комплексному поліпшенні рівня добробуту населення, підвищення якості, забезпеченні привабливого і безпечного середовища його життєдіяльності. Формування виваженої політики регіонального розвитку можливе лише на основі поєднання ринкових та адміністративних регуляторів управління через поступове удосконалення правової бази державного устрою, шляхом прийняття відповідних законодавчих актів в існуючій системі державного управління для її поступової трансформації [1, с. 38].

Найважливішими завданнями даного періоду мають бути: – соціальна переорієнтація розвитку економічного регіону;

257

– забезпечення прискореного економічного зростання; – утвердження інноваційної моделі розвитку. Політика соціально-економічного розвитку регіонів спрямована вирішення

завдань, пов’язаних із задоволенням потреб населення як регіону, так і країни в цілому [1, с. 66]. Соціальна переорієнтація економіки передбачає забезпечення надійних передумов реалізації прав і свобод громадян у всіх їх виявах, подолання бідності, обмеження загрозливої диференціації доходів населення, підвищення рівня життя населення, утвердження середнього класу.

Одним із основних шляхів стабілізації економіки України, забезпечення випуску високоякісної продукції, конкурентної як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках, є розвиток інноваційної діяльності. Утвердження інноваційної моделі розвитку регіону забезпечить підвищення конкурентоспроможності продукції вітчизняного товаровиробника.

Україна може посісти належне місце в світі за умови опанування інноваційного шляху розвитку, підвалини якого мають бути закладні в процесі структурної перебудови економіки. Тільки таким чином можна змінити сировинний вектор розвитку економічних процесів, що нині стихійно формується. Відтак основою стратегічного курсу України, його базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі структурної перебудови та економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави. Інтелектуальний та науково-технічний потенціал її регіонів дає підстави на це розраховувати [2, с. 3].

Формування інноваційної моделі регіонального розвитку залежить від наявності та ефективності використання інноваційного потенціалу регіону. Саме цей шлях, як єдиний вірний для зміцнення конкурентоспроможності економіки, має стати одним з визначальних завдань органів виконавчої влади. Досягти цього можна лише за умови визнання базовим пріоритетом створення умов, які забезпечили б максимальну віддачу наявного науково-технічного потенціалу.

Для активізації інноваційної діяльності в Україні необхідно забезпечити всі умови для інтеграції науки та виробництва, об’єднання промислового, банківського і торговельного капіталу у структури, здатні продукувати високотехнологічні, конкурентоспроможні товари. Значну увагу необхідно приділити розвитку в Україні інноваційної інфраструктури. Перш за все розширенню можливостей науково-технічного потенціалу країни.

Як свідчать результати проведених досліджень, до основних чинників, що стримують розвиток науково-технічного потенціалу, належать:

– домінування галузей з низьким рівнем обробки сировини та матеріалів, недостатній потенціал інноваційної активності;

– неадекватність систем організації виробництва і рівня менеджменту завданням інноваційного розвитку;

– високий ступінь зношеності основних фондів; – нерозвиненість інноваційної інфраструктури;

258

– неплатоспроможність споживачів, які мають потребу у високотехнологічній продукції;

– низький рівень інвестування як державними, так і недержавними фінансовими установами;

– відсутність механізму комерціалізації результатів завершених науково-технічних розробок та передачі їх до сфери виробництва.

Для забезпечення ефективної реалізації інноваційного потенціалу регіону необхідні:

– активізація процесів інтеграції науки та виробництва; – об’єднання промислового, банківського і торговельного капіталу у

структури, здатні продукувати високотехнологічні, конкурентоспроможні товари та послуги;

– розвиток інноваційної інфраструктури, зокрема створення регіонального центру передачі новітніх технологій, інноваційних структур, які сприяли б розвитку технологічно пов’язаних між собою підприємств, наукових установ, фінансових інституцій, адміністративних органів;

– перетворення технологічних розробок та винаходів у комерціалізований продукт, тобто поглинання їх ринком з метою отримання прибутку;

– створення гарантійних фондів, які страхували б кредити, надані комерційними банками для реалізації інноваційних проектів;

– підготовка кадрів у сфері менеджменту інноваційної діяльності. Отже стратегія становлення інноваційної моделі розвитку України

передбачає здійснення конкретних заходів поетапно. На першому етапі (2004-2005 рр.) формуються передумови переходу до

інноваційної моделі розвитку, а саме передбачаються: розвиток інфраструктури інноваційної діяльності для здійснення фінансової, інформаційної, консалтингової, маркетингової та інших видів підтримки інноваційних проектів; створення інноваційного центру передачі технологій; передбачення коштів у бюджеті на підтримку інноваційної діяльності; запровадження системи атестації спеціалістів у сфері інноваційної діяльності.

Другий етап (2006-2009 рр.) передбачає створення виробництв, що реалізують новітні технологічні уклади, і вихід на внутрішній та зовнішній ринки з наукомісткою продукцією. Увага має приділятися, насамперед, розвитку технологій, що мають високий комерційний потенціал. Це створить можливість їх використання і продажу у вигляді як кінцевого продукту, так і проміжної технологічної інформації.

В свою чергу третій етап (2010-2015 рр.) – це закріплення позитивних тенденцій в інноваційному розвитку. Мається на увазі створення інституційних та науково-технічних передумов кардинального технологічного оновлення виробництва та збільшення частки сучасної високотехнологічної, конкурентоспроможної на світовому рівні продукції, яка вироблятиметься на підприємствах нашої держави.

259

Література: 1. Павлов В.І. Політика регіонального розвитку в умовах ринкової трансформації

(теоретико-методологічні аспекти та механізми реалізації). – Луцьк: Надстир’я, 2000. – 580 с.

2. Павлов В.І., Корецький Ю.М. Інноваційний потенціал регіону: діагностика та реалізація: Монографія / Ред. кол.: Долішній М.І. (відп. ред.), Юрій С.І., Панчишин В.Г. – Луцьк: Надстир’я, 2004. – 244 с.

РОЛЬ ЕКОНОМІЧНОГО АНАЛІЗУ У ПІДВИЩЕННІ ЕФЕКТИВНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

А.В. Кондрашова

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ФН-31 Науковий керівник: викладач А.А. Романюк

Питання економічного аналізу відіграють важливу роль при оцінці

ефективності господарської діяльності та пошуку шляхів її підвищення. Будь-яка підприємницька діяльність потребує постійного контролю за своїм розвитком, аналізу процесів під дію яких потрапляє підприємство в сучасних умовах господарювання. Це, передусім, пов'язано із зміною економічних умов, в яких працює підприємство, кон'юнктури ринку, податкового законодавства тощо. Суть проблеми полягає в тому, що більшість підприємців, які зіткнулися з перешкодами, не задумуються над необхідністю та важливістю саме економічного аналізу своєї діяльності, а тому взагалі його не здійснюють. На підприємствах відсутні кваліфіковані економісти, які могли б ефективно здійснювати аналіз основних показників діяльності підприємства і своєчасно розробляти можливі шляхи виходу з кризових ситуацій.

На сьогодні проблемами ролі економічного аналізу займається велика кількість економістів та науковців: Івахненко В.М., Мец В.О., Павленко А.Ф., Мних Є.В., Захарченко В.І. та інші. Всі вони приділяють значну увагу теоретичному підходу до вирішення проблем, з якими може зіткнутися підприємство, здійснюють розробку методології економічного аналізу та її практичне втілення.

Метою дослідження є визначення ролі економічного аналізу в сучасних умовах господарювання, що склалися в Україні, визначення способів і шляхів протидії кризовим явищам на підприємстві.

260

Трансформаційні процеси найбільшою мірою торкнулися економічних перетворень. Проте ринкова трансформація національної економіки відбувається непослідовно, суперечливо, часто деформовано з низки об'єктивних і суб'єктивних причин. Основною з них є, з одного боку, відсутність аналогів досвіду переходу до ринку за таких стартових умов, що були в Україні, а з іншого – особливий менталітет, який визначає суспільний розвиток країни. Це призвело до того, що жодна з моделей ринкового реформування за світовим досвідом, жодна урядова програма прискореного переходу до ринку в Україні повною мірою не реалізовані [1, с. 55].

Економічний аналіз необхідний на всіх етапах підприємницької діяльності: від задумів і формування підприємства до реалізації кожного етапу його функціонування, дотримуючись принципів етапності самого аналізу.

Мета виробництва, підприємницької діяльності, управління полягає у дотриманні і забезпеченні якості життя працівників та їхніх сімей за рахунок встановлення попиту та задоволення потреб ринку, збільшення обсягів виробництва і підвищення ефективності [2, с. 91].

В аналітичній роботі повинні ширше застосовуватися спеціальні методи і прийоми організаційного діагнозу, аналізу інформаційних потоків, вивчення конкретних виробничих і психологічних ситуацій, кореляція якісних ознак та ін. У зарубіжній практиці в аналітичній роботі широко використовується метод виявлення сильних і слабких сторін (SWOT), запропонований американським професором Майклом Портером.

Економічний аналіз переважно спрямовується на інформаційне моделювання економічних ситуацій за вимогами багатокритеріальної оптимізації, багатоваріантного пошуку на альтернативній основі для забезпечення високої маневреності економічної системи у досягненні кінцевої мети її функціонування. Виділяючи цільові спрямування сучасного економічного аналізу у прикладному аспекті пріоритетною слід визнати систему аналітичного забезпечення стратегічного та тактичного управління. Саме інтеграція досягнення тактичних цілей і реалізація стратегічної мети не лише змінює критерії оцінки, а і відносну цінність аналітичної діагностики та пошуку. Оцінка перспективних змін за стратегічними намірами може створити інформаційне поле вибору ефективних сценаріїв економічного поступу при зміні кон'юнктури зовнішнього середовища та мінімізувати ризик неуспіху інвестування, структурної перебудови, маркетингової позиції тощо. Оперативний моніторинг спрямовується не лише на оцінку відхилень у реалізації стратегічних завдань, а і на якісне маневрування ресурсами та капіталом для досягнення максимальної вигоди чи мінімізації втрат. На підприємствах та інших організаціях і фірмах економічний аналіз повинен проводитись не менше одного разу на рік і в установленому вигляді, результати аналізу повинні доповнювати звіти підприємства (об'єкти аналізу), підготовлені для податкової інспекції та органів статистики. В цих компетентних інспекціях повинна звірятися достовірність і об'єктивність аналізу. Фірми, які не забезпечили об'єктивного вивчення своєї діяльності, повинні припиняти свою

261

роботу [3, с. 150]. Підсумовуючи викладене, необхідно зауважити, що економічний аналіз як основний чинник підвищення ефективності діяльності підприємства має великий вплив на результативність підприємницької діяльності і сприяє досягненню ЇЇ основної мети – одержанню прибутку. Таким чином, досягнення процесу управління підприємством дозволяє стверджувати, що аналіз є не тільки складовою інших функцій, але і самостійною функцією, від результатів здійснення якої залежить ефективність роботи підприємства.

Об'єктом економічного аналізу господарської діяльності є підприємство, об'єднання, окрема галузь, регіон, національна економіка в цілому. На діяльність підприємства впливає ряд факторів як зовнішнього, так і внутрішнього характеру, основними з яких є:

Зовнішні чинники – це забезпеченість виробничими ресурсами (матеріальними, трудовими, технологічними системами), політична стабільність, ефективність системи державного регулювання економічних процесів, наявність та ефективна реалізація відповідної національної програми тощо. Саме ці чинники на сьогодні гальмують економічний прогрес в Україні, стримують ділову активність підприємств.

Внутрішні чинники – це раціональність організаційно-управлінської структури підприємства, висока конкурентоспроможність технологій виробництва, високий рівень організації та культури виробництва, раціональна виробничо-збутова політика, ефективність виробничо-фінансового менеджменту та ін. [3, с. 59].

Вплив цих та інших факторів, а також оцінка тієї кризової ситуації в економіці України, потребують розробки ефективних антикризових заходів, що забезпечать не просто виживання підприємства, а його стійкий фінансово-економічний розвиток. Цей процес потребує проведення комплексного аналізу як економічних показників, так і окремих сфер і напрямів діяльності підприємства:

1) маркетинговий аналіз; 2) аналіз стратегії господарюючого суб'єкта; 3) аналіз і оцінка еластичності змін економічних показників в

обґрунтуванні стратегії й тактики бізнесу; 4) альтернативна основа аналітичного пошуку; 5) визначення й оцінка ризику підприємництва [3, с. 57] .Під час

проведення економічного аналізу основну увагу необхідно приділяти пошуку резервів підвищення ефективності діяльності підприємства шляхом більш детального аналізу основних показників виробничої діяльності.

В ситуації, що склалася сьогодні в Україні, роль економічного аналізу значно зростає, особливо в умовах виникнення кризових явищ на підприємстві, коли саме завдяки проведенню комплексного економічного аналізу вдається визначити причини кризи та розробити і обґрунтувати можливі шляхи виходу з криз.

Таким чином, сучасний економічний аналіз дає можливість запроваджувати на підприємстві системи комп'ютерного аналізу основних показників діяльності

262

підприємства, але недоліком є те, що в Україні така практика проведення економічного аналізу не знайшла широкого розповсюдження.

Література:

1. Захарченко В.І. Економічний аналіз процесів ринкової трансформації багатостадійних промислово-територіальних систем // Актуальні проблеми економіки. – 2006. – № 6. – С. 3-11.

2.Мних Є.В. Сучасний економічний аналіз: питання методології та організації // Бухгалтерський облік та аудит. – 2008. – № 1. – С. 55-61.

3.Цигилик І.І. Економічний аналіз – основний чинник підвищення ефективності підприємницької діяльності // Актуальні проблеми економіки. – 2006. – № 7. – С. 90-96.

ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСІВ НЕПРИБУТКОВИХ

ОРГАНІЗАЦІЙ

А.В. Кондрашова Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФН-31

Науковий керівник: викладач І.В. Піхур

Розвиток інституту неприбуткових організацій у ринковому середовищі можна пояснити як виключними вимогами забезпечення суспільного розвитку, так і альтернативними формами розподілу капіталу в соціальній сфері. Активізація процесу децентралізації державних фінансів в умовах ринкової економіки актуалізує розробку довгострокової концепції розвитку неприбуткових організацій. В межах цієї концепції першочергове значення має досягнення одностайності у визначенні поняття „неприбуткова організація”. Науковцями встановлено, що це поняття характеризується функціональними ознаками: добровільності, автономності, урегульованості, неприбутковості, суспільної корисності та транспарентності. На підставі виділених ознак нами пропонується визначити неприбуткову організацію як непідприємницьку організацію, діяльність якої спрямована на задоволення суспільних потреб, що визначає специфіку її економічної активності та оподаткування.

Завдання ефективного функціонування фінансів неприбуткових організацій потребують попереднього визначення поняття „фінанси неприбуткових організацій”. На підставі розгляду сучасних підходів до його змісту фінанси неприбуткових організацій пропонується визначити як систему економічних відносин щодо формування, розподілу й використання фінансових ресурсів неприбутковими організаціями для забезпечення виконання визначених ними суспільно значимих цілей.

263

Функціонування фінансів неприбуткових організацій обумовлюється певними особливостями суспільно-економічного розвитку: продовженням процесу децентралізації державних фінансів, визнанням соціального капіталу чинником економічного виробництва, зростанням міжнародного обігу капіталу, створенням додаткової потреби у соціальному захисті, прискореним розвитком інформаційних потоків тощо. Вплив цих особливостей об’єктивує необхідність пошуку нових форм і механізмів функціонування фінансів неприбуткових організацій, які б адекватно сприяли подоланню стримуючих факторів їх розвитку і реалізації потенційно можливих переваг.

У результаті вивчення економічної літератури виявлено відсутність єдиного класифікаційного підходу до аналізу фінансової діяльності неприбуткових організацій. На основі цього дослідження нами запропонована класифікація неприбуткових організацій як суб’єкта фінансових відносин за наступними основними ознаками: форми підпорядкування, власності, фінансування, організаційно-правові форми, види діяльності, територіальний статус. Така класифікація дозволяє перейти від схематичного обліку неприбуткових організацій до аналізу їх діяльності.

Функціонування фінансів неприбуткових організацій значною мірою обумовлено правовою базою. Критичний аналіз змін правового поля діяльності неприбуткових організацій показав позитивні сторони цього процесу: законодавче оформлення НПО як самостійного суб’єкта господарських відносин; правове закріплення релятивності аспектів фінансової діяльності НПО загальним принципам їх організації; поступова легітимізація діяльності НПО на умовах самоокупності та відмова від уявної дієвості податкових пільг; акцентування на розширенні внутрішнього і зовнішнього інвестування НПО.

Найбільш слабкою ланкою фінансової діяльності неприбуткових організацій є організація їх фінансового управління. Оцінка результативності управління фінансами неприбуткових організацій має базуватись на таких основних методологічних принципах: врахування особливостей створення і функціонування цих організацій; співвіднесення з принципами оцінки результативності їх господарської діяльності; здійснення її на основі економічних критеріїв; узгодження з головною метою цього управління; вираження у відповідній системі оціночних показників.

Дослідження регіональних аспектів функціонування фінансів неприбуткових організацій виявило наступні їх особливості, які слід враховувати при розробці форм і механізмів фінансової взаємодії на місцевому рівні: диференційованість за територіальною ознакою (транскордонне співробітництво, досягнення локальних цілей), за схемами організації фінансових відносин (нова інтегрована структура, партнерські угоди, фінансова підтримка проектів), за координуючими структурами цього процесу. Найбільш врегульованим механізмом фінансування громадських організацій на регіональному рівні встановлено грантову допомогу, а найбільш ефективними підходами до організації грантової діяльності – конкурси грантів, довгострокову підтримку інституційного розвитку організацій, інвестиційний підхід [1, c. 26].

264

Аналіз структури фінансових ресурсів неприбуткових організацій дає підстави вважати, що їх склад значною мірою обумовлений умовами оподаткування. В ході дослідження змін податкового регулювання неприбуткової діяльності зроблено висновок щодо неефективності механізмів їх практичної реалізації.

З метою комплексного реформування фінансів неприбуткових організацій в Україні на основі використання здобутків світової економічної науки і практики держава як головний суб’єкт впливу на фінансові процеси в країні має здійснити низку заходів [1, c. 29]:

- у сфері структурної організації: інституційне оформлення діяльності неприбуткових організацій; організацію фандрайзингу на системній основі; забезпечення ефективності процесу децентралізації соціальних функцій держави;

- у податковій сфері: легалізацію прибуткових операцій неприбуткових організацій; досягнення соціальної спрямованості податкових пільг; удосконалення механізмів сплати податків у напряму їх адміністративної спрощеності; створення стимулів для благодійності на довготривалій основі; забезпечення економічної мотивації для застосування інноваційних механізмів в оподаткуванні;

- у сфері міжнародних фінансових відносин: створення мережі національних благодійних фондів; законодавче сприяння міжнародній фінансовій інтеграції; активізація фінансування з міжнародних приватних фондів;

- у сфері інформаційної політики: формування динамічної інформаційної інфраструктури, конкурентного інформаційного сектора діяльності неприбуткових організацій.

Література:

1. Позняк О.В. Управління фінансами неприбуткових організацій // Науковий вісник Національної академії ДПС України. – 2004. – № 3 (25). – С. 25-32.

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ НА РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

А. Куліковський

Хмельницький інститут МАУП, факультет денних форм навчання, група ББС-41

Науковий керівник: викладач А.В. Піхур

Для забезпечення економічного зростання країни пріоритетним завданням економічної політики є нарощення обсягів інвестицій та покращення їх

265

структури. У ситуації, коли незначною є частка підприємств, що мають ресурси для здійснення інвестицій, а бюджет має переважно соціальну спрямованість, інвестиціями можуть виступати кошти, що обертаються на фінансових ринках. Невід’ємними учасниками інвестиційного процесу сьогодні є комерційні банки, які посідають вагоме місце в усіх сегментах інвестиційного ринку. Фінансування інвестицій у реальний сектор національної економіки через ринок цінних паперів і залучення на ці цілі вітчизняних капіталів через активну участь у даному процесі банків повинно забезпечити сталий економічний розвиток України. Отже, розвиток фондового ринку як невід’ємної частини фінансового ринку та активізація діяльності комерційних банків на ньому набувають важливого значення для подальшого економічного розвитку України.

Разом з тим, останнім часом відбувається посилення конкуренції як між самими банками, так і з боку небанківських фінансових структур. За умов посилення конкуренції банки повинні докладати додаткових зусиль для підвищення ефективності своєї діяльності, розширення клієнтської бази. Зазначене зумовлює необхідність диверсифікації діяльності банків за рахунок надання широкого спектру послуг та впровадження нових форм бізнесу. Перспективним напрямом для комерційних банків має стати інвестиційна діяльність на ринку цінних паперів: безпосередня діяльність банків як інвесторів та діяльність по обслуговуванню інвестиційного процесу.

У результаті узагальнення існуючих визначень інвестицій, науковці виокремлювали два підходи щодо їх трактування: вузький та розширений. Прихильники першого підходу обмежено трактували інвестиції, розглядаючи як інвестиції лише одну з їх форм (зокрема вчені радянського періоду під інвестиціями розуміли лише капітальні вкладення). На сьогодні все більше науковців, зокрема М. Денисенко, Р. Комарницька, Б. Луців, Т. Майорова, А. Пересада, схиляється до розширеного трактування інвестицій, яке не обмежує форми інвестування, об’єкти інвестиційної діяльності, термін інвестиційних вкладень та акцентує увагу на обов’язковості досягнення позитивного результату [1, c. 370].

На наш погляд, інвестиції – це кошти, цінні папери, рухоме та нерухоме майно, майнові права, інтелектуальні цінності та інші цінності, що вкладаються в різні об’єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку чи досягнення інших визначених цільових установок. Визначення банківських інвестицій є похідним від визначення інвестицій.

Оскільки банки можуть брати участь в інвестиційному процесі здійснюючи власні інвестиції й обслуговуючи інвестиційні потреби клієнтів, то інвестиційна діяльність банку включає діяльність банку як інвестора та як посередника при реалізації інвестицій клієнтів. У свою чергу, діяльність банку як інвестора полягає в здійсненні ним власних інвестицій для досягнення певних визначених інвестиційних цілей (тобто відбуваються інвестиційні вкладення банку). Діяльність банку як посередника при інвестуванні на ринку цінних паперів включає андерайтинг, брокерську, дилерську та довірчу діяльність. При цьому процес реалізації інвестицій (особливо клієнтських) супроводжується

266

інвестиційними послугами банків, зокрема послугами консультаційно-інформаційного характеру, кліринговими та депозитарними.

Науковцями виділено сукупність можливих ризиків інвестиційної діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів та поділено її, в залежності від факторів, які спричиняють виникнення ризиків, на чотири групи: ризики, спричинені проведенням політики країни (економічної, соціальної тощо) та стихійними явищами; ризики, спричинені змінами ситуації на ринку; ризики, викликані діяльністю контрагентів банку (в основному емітентів цінних паперів); ризики, що виникають у результаті діяльності самого банку, прийняття працівниками управлінських рішень. Виокремлено ризики, які можна зменшити за рахунок диверсифікації, для банків, що проводять діяльність на всій території України, купують цінні папери, прив’язані до різної валюти та різних галузей економіки.

Формування портфеля цінних паперів є важливою складовою інвестиційної діяльності банку, яка надає йому можливість вирішення низки специфічних інвестиційних завдань.

Завданням інвестиційної діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів є не лише досягнення запланованого результату для самого банку, а й створення позитивного ефекту для всієї економіки, через забезпечення довгостроковими інвестиційними та інноваційними ресурсами господарюючих суб’єктів.

Література:

1. Приказюк Н.В. Інвестиційна діяльність комерційних банків на іпотечному ринку // Теоретичні та прикладні питання економіки / Збірник наукових праць. – К., 2005. – Вип. 7. – С. 369-376.

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЮ ПІДПРИЄМСТВА

С.В. Лошак

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ФН-41 Науковий керівник: викладач Є.В. Геделевич

Проблема підвищення рівня конкурентоспроможності вітчизняної

продукції в умовах подальшого розвитку економіки пов’язана, насамперед, з розробкою системи управління конкурентоспроможністю. Завоювання та утримання конкурентних переваг – ключові фактори успіху підприємства в

267

конкурентній боротьбі. Особливої гостроти ця проблема досягає в умовах посилення інтенсивності конкуренції на окремих ринках, де від виробників продукції потрібно постійно відслідковувати зміни попиту, вартості сировинних ресурсів, а питання рентабельності активів прямо залежить від ступеня використання новітніх підходів у сфері стратегічного маркетингу [1].

Формування конкурентних відносин сприяє створенню розвиненого, цивілізованого ринку, що включає сферу виробництва й товарообміну. Завдяки активному інтересу до проблем підвищення конкурентоспроможності суб’єктів господарювання, що виник внаслідок розвитку ринкових відносин, з’явилася велика кількість розробок, спрямованих на вирішення цієї проблеми.

Дослідженню питань, пов’язаних з управлінням конкурентоспроможністю підприємств і використанням показників конкурентоспроможності для підтримки прийняття управлінських рішень присвячені роботи вітчизняних і закордонних авторів. Свій внесок у розвиток цієї тематики внесли П. Браунінг, В.Т. Денісова, М. Портер, Дж. Робінсон, А. Сміт, Ф. Хайєк, Е. Чемберлен, Й. Шумпетер. Аналіз різних аспектів конкурентних відносин у перехідній економіці, зокрема, визначенню рівня монополізму на окремих ринках, становленню конкурентних відносин в окремих галузях економіки, захисту від недобросовісної конкуренції, аналізу антимонопольного законодавства, присвячені праці вітчизняних економістів. Серед них можна виділити роботи А. Гальчинського, В. Геєця, І. Головача, І. Дахно, С. Мочерного, Ю. Пахомова, М. Якубовського та деяких інших спеціалістів. Однак, незважаючи на наявність певного наукового доробку, в сучасній вітчизняній економічній науці приділяється незначна увага формуванню механізму управління конкурентоспроможністю підприємства [2].

Незважаючи на значні досягнення в теорії й практиці управління конкурентоспроможністю підприємства, є ряд проблем, які залишаються предметом дискусій і обговорень вчених-економістів. Так, у більшості наукових праць вітчизняних і закордонних учених використовується універсальний підхід при розгляді ролі конкурентних переваг підприємства в процесах збільшення присутності на ринку, з урахуванням посилення інтенсивності галузевої конкуренції. При цьому недостатньо систематизовані поняття й методологія для вивчення рівня конкурентоспроможності підприємства як найважливішого інструмента посилення позицій підприємства в конкурентній боротьбі, неповністю дослідженні питання розробки й практичного використання кількісного підходу для оцінки результатів управління конкурентними перевагами.

Аналіз наукових джерел показав, що управління конкурентоспроможністю підприємства являє собою певний аспект менеджменту підприємства, спрямованого на формування, розвиток та реалізацію конкурентних переваг та забезпечення життєздатності підприємства як суб’єкта економічної конкуренції. Іншими словами управління конкурентоспроможністю підприємства слід розуміти як сукупність важелів і способів впливу на сфери створення й реалізації конкурентоспроможних товарів, цілі і відповідальність суб’єктів

268

господарювання, що реалізуються за допомогою сукупності управлінських засобів.

Сучасна концепція управління конкурентоспроможністю підприємства ґрунтується на використанні базових положень науки управління, відповідно до яких основними елементами системи управління є мета, об’єкт і суб’єкт, методологія та принципи, процес та функції управління.

Метою управління конкурентоспроможністю підприємства є забезпечення життєздатності та сталого функціонування підприємства за будь-яких економічних, політичних, соціальних та інших змін у його зовнішньому середовищі.

Об’єктом управління конкурентоспроможністю підприємства є рівень конкурентоспроможності, необхідний і достатній для забезпечення життєздатності підприємства як суб’єкта економічної конкуренції.

Суб’єктами управління конкурентоспроможністю підприємства є певне коло осіб, що реалізують його (управління) мету [2]:

1) власник підприємства, який за будь-яких умов має брати безпосередню участь у формуванні стратегічних цілей та завдань підприємства, пов’язаних з економічними інтересами та фінансовими можливостями власника;

2) вищий управлінський персонал підприємства (директор, заступники директора та керівники тих підрозділів підприємства, що формують ланцюг цінностей підприємства);

3) лінійні менеджери операційних підрозділів підприємства, які є відповідальними за ефективну реалізацію планів дій по забезпеченню належного рівня конкурентоспроможності;

4) менеджери-економісти консалтингових фірм, що залучаються на підприємство на платній основі для розробки та реалізації стратегії підвищення конкурентоспроможності;

5) державні та відомчі управлінські структури та органи, повноваження яких визначаються відповідними нормативними документами.

Методологічною основою управління конкурентоспроможністю підприємства є концептуальні положення сучасної економічної та управлінської теорії, зокрема – ключові положення теорії ринку, теорії конкуренції та конкурентних переваг, концепції стратегічного управління, сучасної управлінської парадигми, а також базові принципи та прикладні інструменти, напрацьовані в рамках сучасних управлінських підходів, зокрема – процесного, системного, ситуаційного.

З позиції процесного підходу управління конкурентоспроможністю підприємства являє собою процес реалізації певної сукупності управлінських функцій – цілепокладання, планування, організовування, мотивування та контролювання діяльності з формування конкурентних переваг та забезпечення життєдіяльності підприємства як суб’єкта економічної діяльності. Реалізація функцій управління конкурентоспроможністю підприємства у їх взаємозв’язку формує цикл управління конкурентоспроможністю [3, c. 38].

269

Процес управління конкурентоспроможністю підприємства включає такі дії: моніторинг конкурентного середовища та оцінювання конкурентної ситуації в галузі та на ринку; діагностування конкурентоспроможності підприємства та його основних суперників; конкурентне позиціонування підприємства; розроблення концепції та стратегії управління конкурентоспроможністю підприємства; реалізацію конкурентної стратегії підприємства.

Система управління конкурентоспроможністю великого підприємства, принципова блок-схема організаційно-економічного механізму являє собою специфічну багатофункціональну та багатокомпонентну систему, що складається з комплексу взаємопов’язаних блоків, що відчувають на собі вплив зовнішніх та внутрішніх чинників і створюють певну цілісність. Структуру системи управління конкурентоспроможністю формують вісім програмно-цільових комплексних блоків, які відображують необхідні дії, конкретні організаційні, економічні, техніко-технологічні заходи у їх взаємозв’язку та взаємозалежності.

Таким чином, принципова блок-схема організаційно-економічного механізму системи управління конкурентоспроможністю машинобудівного підприємства являє собою сукупність підсистем, що відображують агреговані комплекси дій з підвищення конкурентних можливостей підприємства. Через складність та багатоаспектність проблеми конкурентоспроможності загальна блок-схема не відображує з високим ступенем деталізації всієї гами організаційно-економічних та технічних методів та способів розв’язку задачі підвищення конкурентоспроможності підприємства.

Отже, конкурентоспроможність виступає, як соціально-економічна категорія, тобто це спроможність, вміння досягати законним шляхом найвищих економічних та соціальних переваг. Структура конкурентоспроможності являє собою інтегральне поняття, в якому відображається виробничий, технологічний, експортний потенціал національної економіки.

Література:

1. Теслюк Н.П. Стратегії підприємства по досягненню конкурентних переваг / Економіка. Фінанси. Право. – 2005. – № 11. – С. 17-20.

2. Шепіцен А. Оцінка конкурентоспроможності підприємства // Фінанси України. – 2003. – № 8. – С. 66-73.

3. Ізмайлова К.В. Фінансовий аналіз : Навч. посіб. – 2-ге вид., стереотип. – К.: МАУП, 2001. – 152 с.

270

РИНОК МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ: СТАН ТА

ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

О.В. Луценко Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФН-21

Науковий керівник: професор В.С. Бастричев

Актуальність дослідження. Від соціалістичного періоду своєї історії Україна успадкувала складну і малоефективну систему охорони здоров'я, розвиток якої базувався переважно на екстенсивних засадах.

Соціально-політична криза в Україні призвела і до кризи в системі охорони здоров'я та погіршення якості медичного обслуговування населення. Так, у складеному вперше за історію Всесвітньої організації охорони здоров'я рейтингу національних систем охорони здоров'я Україна посіла 79 місце з 191 країни світу. Слабою втіхою може бути те, що США займають 37 сходинку, а Росії відведено 130 місце.

Отже, охорона здоров’я на Україні знаходиться в критичному стані. Для виходу із такого становища потрібні гроші. Світовий досвід свідчить, що одним із основних джерел фінансування може бути страхування, але на шляху процесу динамічного розвитку ринку медичного страхування в Україні існують ряд невирішених проблеми.

Кілька варіантів проекту закону України “ Про обов’язкове медичне страхування “ знаходяться на розгляді у Верховній Раді, але на шляху їх прийняття та впровадження лежить багато дискусійних питань, які вимагають обговорення та знаходження оптимальних рішень для умов розвитку національної економіки та суспільства, що і визначає актуальність теми статті [2].

Аналіз останніх досліджень та публікації. Медичне страхування ознаменоване цілою низкою досліджень та публікацій. А саме, це праці таких фахівців як М. Клімов, Н. Андріїшина, Е. Писанець, Є. Поліщук, М. Мних та інших вчених, якими розглянуто необхідність та особливості медичного страхування в Україні, а також проблеми та можливі шляхи їх вирішення.

Метою статті є аналіз історії створення медичного страхування в Україні, огляд світового досвіду його розвитку, визначення чинників, які впливають на його динаміку та опрацювання рекомендацій щодо його поліпшення.

Виклад основного матеріалу. Вітчизняне медичне страхування зародилося на Півдні України наприкінці 80-х – початку 90-х років XIX ст.

На той час прогресивна частина підприємців Одеси почала страхувати своїх робітників від шкоди їх здоров'ю на виробництві у приватних загально страхових товариствах. Страхування було найбільш прийнятним для

271

підприємств середнього класу. Для малих підприємств воно було занадто відчутним у фінансовому плані, а для великих – вигідніше було виплатити потерпілому компенсацію за окремий нещасний випадок, ніж платити страхові внески за всіх працюючих. Для середніх підприємств навіть один нещасний випадок із тяжкими наслідками призводив до великих витрат власника виробництва.

Згодом страхування поширилося на всі промислові центри Херсонської губернії – Миколаїв, Херсон, Єлізаветград.

У 1896 p. роботодавцями-страхувальниками губернії було сплачено компаніям-страховикам внески на суму, що становила 1,9% загального заробітку застрахованих робітників.

Відповідальними за створення і діяльність страхових організацій були роботодавці. Внески від нещасних випадків повністю складалися з відрахувань роботодавців, і суми їх залежали від ступеня небезпечності робіт[1].

Попри недоліки та недосконалість, становлення і діяльність медичного страхування в роки Першої Світової війни виявилися настільки ефективними, що передача в липні 1917 р. лікарняним касам лікувальної справи застрахованих і дозвіл на об'єднання кас в галузеві і загальноміські

каси мали великий ефект [2]. На початку 90-х років XX століття в Україні почали виникати певні форми

добровільного медичного страхування. Всі загальнострахові компанії почали займатися медичним страхуванням в різних обсягах. Протягом останніх років почало стихійно виникати добровільне страхування в некомерційній формі – так звані лікарняні каси.

Так, за даними Міністерства охорони здоров'я України у 2000 р. медична допомога була надана майже 300 тис. добровільно застрахованим, при цьому надходження за їх лікування від комерційних компаній в декілька разів перевищують суми, зібрані лікарняними касами. В той же час, вага вказаних коштів дуже мала щоб кардинально вплинути на рівень фінансування охорони здоров’я.

Слід зауважити, що нагромаджений багаторічний світовий досвід у галузі медичного страхування свідчить про високу ефективність різних моделей та систем медичного страхування та страхування здоров’я. До теперішнього часу визначаються три основні види фінансування охорони здоров’я: державне, через обов’язкове та добровільне медичне страхування та змішана форма. Але, зазначимо, що ці види у відокремленому вигляді практично не використовуються ні в одній державі,або в деяких державах вони займають домінуюче положення.

Однією з перших країн, де було запроваджено медичне страхування, являється Німеччина. Основним принципом німецької системи медичного страхування являється те, що уряд не бере на себе відповідальність за фінансування охорони здоров’я.

В Німеччині діє децентралізована система медичного страхування. Ним займається біля 1200 страхових кас (страхових фондів) побудованих по

272

професійному принципу (шахтарі, фермери, моряки та ін.), по територіальному принципу та ерзац каси. Територіальні страхові каси беруть на себе страхування тих категорій, що не охоплені страхуванням на підприємствах. Всі три різновиди кас входять у систему керованого державою медичного страхування .

Головна функція уряду по відношенню до медичного страхування – забезпечення відповідності діяльності страхових кас нормам закону.

У зв’язку з цим держава надає медичному страхуванню обов’язковий характер та визначає його головні умови – базові ставки страхових внесків, схему фінансування та організації медичної допомоги, приймає участь у формуванні цін на медичні послуги, надає недержавним органам – страховим компаніям та асоціаціям лікарів значні функції в управлінні системою з наданням їм прав представляти інтереси застрахованих та інтереси медичних працівників [3].

У Франції медичне страхування було введено в 1910 році спочатку у вигляді фондів взаємодопомоги, а починаючи з 1928 року ці фонди були перетворені в страхові компанії. В теперішній час у Франції існує єдина ієрархія страхових кас, діє вертикальна система медичного страхування.

В Нідерландах медичне страхування зародилось в 1901 році і на той час являло собою декілька сотень товариств взаємодопомоги та страхових компаній. В 1940 році почалось введення керованого медичного страхування, яке вимагало введення стандартизації в створенні системи медичного страхування у зв’язку з чим більшість невеликих компаній з’єднались в більш великі страхові фонди. До 1990 року 60% населення Нідерландів знаходилось в системі регульованого страхування. Більш як 30% населення були застраховані у приватних страхових компаніях.

Реформи, проведені на початку 90-х років, відомі під назвою «план Деккера», замінили напрацьовані фрагментарні страхові програми на універсальну систему обов’язкового медичного страхування. Уведена єдина для всіх категорій населення ставка страхового внеску, розрахована як відсоток від фонду прибутку і не відображає індивідуальні ризики. Зібрані на цій основі кошти акумулюються в страховому фонді і потім повертаються страховику, якого вибрав клієнт.

Один із найвисоких у світі життєвих рівнів має Швеція. У Швеції страхові закони по медичному страхуванню були видані в 1898 році. Всезагальне обов’язкове медичне страхування було введено в 1955 році. Воно обіймало всіх громадян у віці до 16 років. Національна система соціального страхування – загальна й обов’язкова для всього населення країни.

Управління всією системою виконується 26 регіональними бюро соціального страхування. Управління їх діяльністю виконує Національна Рада соціального страхування.

Однією з особливостей шведської системи страхування являється передача застрахованими до страховиків своїх юридичних прав по питанням медичного страхування .

273

У Великобританії використовується система бюджетного фінансування охорони здоров’я, що обумовлює його державний характер із великим ступенем централізації управління.

Фінансовою основою Національної системи охорони здоров’я є надходження від податків, які складають 90% бюджету охорони здоров’я. Тільки 7,5% бюджету формується за рахунок внесків роботодавців. Таким чином, Національна система охорони здоров’я практично існує за рахунок коштів.

У США існує система медичного страхування, що базується на сполученні центрального страхового фонду із сіткою місцевих незалежних страхових організацій. Кошти акумулюються в центральному фонді, що не несе адміністративних функцій, а потім розділяється страховим організаціям на основі законодавчо затвердженої форми розрахунків. Ця система діє в США в частині програм «Медікер» та «Медікейт».

Наявність роботи не гарантує отримання медичної страховки. Найбільш широко медичним страхуванням охоплені робітники промисловості. Таким чином, у США медичне страхування тісно пов’язане із трудовою діяльністю. Економіка медичного обслуговування в США - парадоксальне об’єднання недоліків та надмірностей. США витрачують на охорону здоров’я 11,5% валового прибутку – більш ніж будь-яка інша країна в світі.

В Австралії основу системи медичного страхування складає програма «Медікер», згідно з якою всьому населенню сплачується 85% вартості різних медичних послу, окрім стоматологічної, оптикометричної та швидкої допомоги. Фінансування виконується за рахунок страхових внесків в розмірі 1% заробітної плати. Малозабезпеченим медичну допомогу надають безкоштовно в державних медичних закладах. Добровільне медичне страхування мало розвинуте та надає додаткові послуги.

Отже, виходячи з вищенаведеного огляду можливо зробити лише один висновок, що альтернативи медичному страхуванню не має. Медичне страхування – це єдиний шлях виходу охорони здоров’я України з глибокої економічної й соціальної кризи.

Хочеться мати надію, що Україна, при запровадженні страхової медицини, нової системи надання медичної допомоги, введення платної медицини та системи оплати за надані послуги перейме саме позитивний світовий досвід та врахує ті помилки, через які пройшли інші країни.

Слід зазначити, що медичне страхування, яке провадиться в обов’язковій формі, набуває рис соціального страхування, оскільки порядок його проведення визначається державним законодавством. Обов’язкова форма страхування координується державними структурами. Страхові платежі, сплачувані громадянами та юридичними особами, мають форму податку. Обов’язкове медичне страхування перебуває під жорстким контролем держави і характеризується безприбутковістю.

Обов’язкове медичне страхування базується на таких принципах: загальності, державності, некомерційності. Принцип загальності полягає в тому,

274

що всі громадяни незалежно від статі, віку, стану здоров’я, місця проживання, рівня особистого доходу мають право на одержання медичних послуг. Принцип державності означає, що кошти обов’язкового медичного страхування – це державна власність. Держава забезпечує сталість системи обов’язкового медичного страхування і є безпосереднім страхувальником для непрацюючої частини населення (наприклад, пенсіонерів). Некомерційний характер обов’язкового медичного страхування базується на тому, що його здійснення і прибуток – це несумісні речі.

За умовами обов’язкового медичного страхування роботодавці мають відрахувати від своїх доходів страхові внески. Ці кошти формують страховий фонд, яким керує держава. Частина цього фонду може створюватись і за рахунок внесків, які отримуються із заробітної плати працюючих. Частина кожної зі сторін залежить від конкретних економічних умов.

В основу проведення обов’язкового медичного страхування закладаються програми обов’язкового медичного обслуговування. Ці програми визначають обсяги й умови надання медичної та лікувальної допомоги населенню. Програма охоплює мінімально необхідний перелік медичних послуг, гарантованих кожному громадянину, який має право ними користуватися [4].

Головне призначення страхової медичної організації в системі обов’язкового медичного страхування полягає в тому, щоб при оплаті рахунків медичних установ контролювати якість наданих медичних послуг і їх відповідність медико-економічним стандартам.

Медичні установи здійснюють свою діяльність на підставі договору зі страховими медичними організаціями, який передбачає обов’язок медичної установи надавати застрахованому контингенту медичну допомогу певного обсягу та якості в конкретні строки.

Обов’язкове медичне страхування охоплює практично все населення і задовольняє першочергові потреби, але воно не може охопити весь обсяг ризиків. Тому незадоволений страховий інтерес реалізується організацією добровільного медичного страхування [5].

Обов’язкове медичне страхування має такі переваги, як цільовий характер, незалежність коштів від держави та відокремленість від інших державних коштів. Обсяг відрахувань на обов’язкове медичне страхування не має прямого впливу на обсяг медичних послуг, що надаються. Проте обов’язкове медичне страхування має певні недоліки: можливість ухиляння платників від відрахувань, підвищення вартості робочої сили і пов’язане із цим зниження конкурентоспроможності економіки держави, залежність від темпів економічного розвитку, необхідність створення відповідних регуляторних органів, а також недостатня економічна база, оскільки як правило, відрахування здійснюються тільки з фонду заробітної плати, не зачіпаючи інші джерела: інвестиції, тощо.

Загальнообов’язкове медичне соціальне страхування, підвищення кваліфікації й відповідальності медиків і пацієнтів спроможні сколихнути і оздоровити нашу систему охорони здоров’я. І потрібно врахувати такі фактори:

275

відсутність методологічної підтримки, системи контролю, підготовлених спеціалістів тощо призведе до певних труднощів.

Слід зазначити, що ОМС до теперішнього часу так і не введено в Україні, у Верховній Раді знаходиться 4 законопроекту цього такого закону. Розвиток цієї справи покаже час.

Висновок. Нагромаджений багаторічний світовий досвід у галузі медичного страхування свідчить про високу ефективність окремих систем медичного страхування. Медичне страхування - це єдиний шлях виходу охорони здоров’я України з глибокої економічної й соціальної кризи.

Отже, для поліпшення функціонування системи охорони здоров’я та її складової медичного страхування, на погляд авторів, необхідно:

- визначити на державному рівні основні варіанти систем фінансування сфери національної охорони здоров’я;

- пряма участь держави в становленні системи загальнообов’язкового медичного страхування;

- законодавче забезпечення становлення і захисту національного страхового ринку в галузі охорони здоров'я;

- створення системи пільг для роботодавців, щодо їх стимулювання в медичному страхуванні своїх робітників;

- розширення рекламної компанії, щодо необхідності участі громадян в добровільному медичному страхуванні з метою отримання біль високого рівня захисту особистого здоров’я;

- захист прав споживачів медичних послуг, що надаються за програмами загальнообов'язкового медичного страхування;

- визначення на конкурсній основі лікувально-профілактичних закладів недержавної форми масності, що будуть залучатися до проведення страхових програм з використанням державних засобів;

- здійснювати перевірки дотримання страховиками законодавства України про загальнообов'язкове медичне страхування і вірогідність звітності, що подається ними;

- захист здорової конкуренції на страховому ринку в галузі охорони здоров'я, запобігання і припинення монополізму;

- наявність прозорих тарифів , щодо якості та вартості медичних послуг; - оплата наданої медичної має бути тісно пов’язана з кількістю та якістю

медичних послуг. Таким чином, державна політика повинна базуватися на новій парадигмі

системи охорони здоров'я, в центрі якої перебуває не лікарня, а людина з її потребами з охорони здоров'я та медичної допомоги. Потрібна перебудова економіки охорони здоров'я і вона повинна починатися з укріплення фінансової основи галузі, із зміни загальної схеми фінансування, що передбачає обов'язковий перехід від бюджетної системи фінансування до змішаної бюджетно-страхової системи, що фінансується при активній участі підприємств, установ, організацій різних форм власності з елементами добровільного медичного страхування населення.

276

Література: 1. Страхування: Підручник / Керівник авт. колективу і наук, ред. С. С. Осадець. –

Вид. 2-ге, перероб. і доп. – К.: КНЕУ, 2002. Режим доступу: http://www.readbookz.com/books/15.html

2. Історія страхування: Підручник / С. К. Реверчук, Т. В. Сива, С. І. Кубів, О. Д. Вовчак; За ред. С. К. Реверчука. – К.: Знання, 2005. – 213 с.

3. Система охорони здоров’я та соціального страхування в Німеччині. Режим доступу: http://forinsurer.com/public/03/04/17/1047

4. Яковлева Т. Соціально-правові передумови запровадження обов’язкового медичного страхування / Т.Яковлева // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – №11. – С.71-74.

5. Лівак П. Перспективи впровадження загальнообов’язкового медичного страхування в Україні/ П.Лівак, О.Рогова//Підприємництво, господарство і право. – 2008. – №1. – С.62-66.

СИСТЕМА СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА

Д.Л. Миколайчук

Хмельницький інститут МАУП, факультет денних форм навчання, група СУЕП-51

Науковий керівник: викладач А.В. Піхур

Формування системи стратегічного управління персоналом припускає внесення суттєвих змін до цілей, функцій та організаційної структури існуючої системи управління персоналом. У зв’язку з цим у дисертаційній роботі пропонується створення групи стратегічного управління персоналом, структурно підпорядкованої вищому керівництву організації. Особливості та можливості формування даного підрозділу визначаються масштабом та характером діяльності підприємства, функціями кадрової служби. Створення групи стратегічного управління сприяє вирішенню стратегічних планів та має деякі переваги: гнучкість, ефективне використання персоналу та підвищення його професіоналізму, можливість ротації кадрів шляхом залучення фахівців до участі в роботі над кількома проектами, розвиток мотивації та концентрація зусиль на реалізації стратегії.

Група стратегічного управління персоналом доповнює структуру на базі програмно-цільової форми управління діяльністю, до якої належать матрична та проектна структури. Їх використання дозволяє максимально органічно адаптувати структуру підприємства до цілей його створення, розвитку та

277

конкретних умов нестабільного зовнішнього середовища. До складу групи входять: координатор групи, фахівці організації та зовнішні консультанти.

Виходячи з цілей стратегічного управління, нами визначено функції проектної групи (табл. 1) [1, c. 153].

Таблиця 1 Основні функції проектної групи стратегічного управління персоналом

Функції Склад та зміст функції

1. Моніторинг зовнішнього середовища

1.1. Аналіз та перспективи розвитку економіки, технологій та законодавства.

1.2. Структура і стан ринку праці та мобільність робочої сили. 1.3. Джерела та засоби покриття потреби в персоналі. 1.4. Кадрова політика підприємств-конкурентів.

2. Аналіз внутрішнього потенціалу підприємства

2.1. Структура персоналу: кваліфікаційна, статевовікова, освітня та за досвідом праці.

2.2. Аналіз та прогнозування внутрішньої потреби організації в персоналі.

2.3. Організаційна структура: формальна ієрархія та неформальні структурні групи.

2.4. Організація праці: аналіз робочих місць, розстановка персоналу.

2.5. Аналіз організаційної культури та соціально-психологічного клімату.

2.6. Аналіз мотиваційних установок та задоволеності працею. 2.7. Аналіз фінансових, матеріальних та соціальних обмежень.

3. Розробка стратегії управління персоналом

3.1. Формування персоналу. 3.1.1. Визначення джерел і засобів залучення персоналу в

організацію. 3.1.2. Відбір та адаптація працівників. 3.2. Винагородження персоналу. 3.2.1. Управління мотивацією трудової поведінки. 3.2.2. Удосконалення системи матеріального та морального

стимулювання персоналу. 3.2.3. Формування та розвиток корпоративної культури: місія,

моральні цінності, символи та норми поведінки. 3.3.Оцінка персоналу. 3.3.1. Вибір методів оцінки та атестації. 3.3.2. Процедура оцінки та атестації. 3.4. Розвиток персоналу. 3.4.1. Складання плану, програми і бюджету підготовки та

підвищення кваліфікації. 3.4.2. Розробка планів кар’єри та функціонування кадрового

резерву.

4. Створення та підтримка привабливості підприємства як працедавця

4.1. Розробка концепції зв’язку з громадськістю, зовнішній PR: інтерв’ю та публікації у ЗМІ, популяризація підприємства на ринку праці.

4.2. Внутрішній PR: ставлення до персоналу як до внутрішнього клієнта, випуск корпоративної газети, інформаційного листа, активного Інтернет-сайту.

278

Основу комплексної оцінки управлінської праці становлять економічні,

соціальні та організаційні показники та їх вагові коефіцієнти, які є кількісним вимірником досягнення кінцевих результатів виробництва та управління. Вони визначаються методом експертних оцінок, шляхом ранжування показників із присвоєнням їм питомої ваги у частках одиниці. Група експертів складається з лінійних керівників вищої та середньої ланки і начальників планових відділів підприємства. Комплексний показник ефективності стратегічного управління персоналом (П, у балах) розраховується за формулою [1, c. 156]:

∑

∑=

=

=n

i

n

i

Bi

ПіП

1

1 , (1)

де n – кількість окремих показників ефективності; Пi – значення і-го окремого показника ефективності стратегічного

управління персоналом, бали; Ві – ваговий коефіцієнт і-го окремого показника, частки. Для визначення показників ефективності системи стратегічного управління

персоналом науковці пропонують такі: балансовий прибуток, обсяг товарної продукції, продуктивність праці, фонд оплати праці, середньорічна заробітна плата одного працівника, плинність персоналу, задоволеність працею, рівномірність навантаження персоналу, рівень трудової дисципліни, якість праці персоналу.

Оцінка підсумкового значення показників ефективності роботи персоналу здійснюється за комплексним показником: якщо він менше 95 балів, то персонал працює незадовільно; якщо він знаходиться в діапазоні від 95 до 100 балів, то персонал працює задовільно, але має резерви з продуктивності та якості роботи; якщо від 100 до 105 балів, то загальна оцінка роботи персоналу є доброю; якщо більше 105 балів, то загальна оцінка роботи персоналу є відмінною.

Зростаюча роль персоналу в системі управління підприємством сприяє не тільки появі нових можливостей, але і виникненню опору змінам, здійсненню стратегічного управління, бо більшості людей властиве прагнення до стабільності. Для успішної реалізації кадрової стратегії визначено етапи управління опортунізмом персоналу:

- підготовка та підтримка змін – формування сприятливого психологічного клімату, заснованого на підтримці змін з боку вищого керівництва та лідерів колективу;

- мотивація змін – доведення реальної ситуації до кожного працівника, використання “сценарію катастрофи”, створення внутрішніх комунікаційних каналів та системи винагородження за підтримку змін;

- ефективний контроль за реалізацією стратегії управління персоналом – формування чіткої уяви відносно майбутнього стану підприємства

279

на засадах плану еволюційного розвитку та доведення його до свідомості всього персоналу, формування системи зворотного зв’язку.

Таким чином, визначені елементи організаційно-економічного механізму стратегічного управління персоналом дозволяють сформувати персонал, здатний своєчасно адаптуватися до вирішення стратегічних завдань та надати конкурентні переваги підприємству.

Література: 1. Синельник В.В. Особенности организационно-методического подхода к

формированию механизма стратегического управления персоналом // Экономические проблемы и перспективы стабилизации экономики Украины: Сб. науч. тр. / НАН Украины. Ин-т экономики пром-сти, КЭГИ. – Донецк, 2007. – С. 153-159.

ОСНОВНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСІВ СУБ’ЄКТІВ СФЕРИ ВИРОБНИЦТВА СУСПІЛЬНИХ БЛАГ

О. Моцна

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ФН-51 Науковий керівник: викладач І.В. Піхур

Нині в Україні, на відміну від розвинутих країн, де постають проблеми

усвідомлення впливу поступових інституційних змін на загальне функціонування економіки, важливою є перебудова її інституційної основи з метою переспрямування стимулів для повернення до продуктивної діяльності підприємств не тільки сфери матеріального виробництва, а й сфери виробництва суспільних благ.

Дослідження основних засад державного регулювання як системи законодавчих, виконавчих та контролюючих заходів, яке держава здійснює для цілеспрямованого впливу на поведінку учасників ринкових відносин у сфері суспільного виробництва і для регулювання соціально-економічного розвитку, дало змогу зробити висновок, що у суспільстві, орієнтованому на розбудову соціально ринкової економіки, його потрібно пов’язувати з організовуванням діяльності суб’єктів економіки у сферах, що забезпечують зростання конкурентоспроможності держави, показниками чого є розбудова громадянського демократичного суспільства, насамперед наявність ефективного державного сектору економіки, громадських організацій і сфер, де формується здоровий інтелектуальний капітал нації.

Поняття державного впливу на економічні процеси та розбудову ринкової інфраструктури місткіше за державне регулювання і є діалектичною єдністю державного регулювання й державного підприємництва у розумінні діяльності

280

держави як економічного суб’єкта і, відповідно, його впливу на режим функціонування ринкового механізму в сфері виробництва як матеріальних, так і суспільних благ, шляхом організації діяльності немаркетизованих суб’єктів економіки державної (комунальної) форми власності.

На основі дослідження ролі й значення державного впливу на розбудову соціально орієнтованої економіки зазначено, що нині її засади мають сприймати суб’єкти не тільки підприємницької діяльності різних форм власності, а й з виробництва суспільних благ, функція поточного управління в яких теж відділена від владної, котрі, як правило, відрізняються від підприємницьких трансформованою ознакою суб’єкта господарювання, що відображає мету його діяльності – отримання прибутку – можливістю не вести підприємницьку діяльність і, відповідно, не розподіляти прибутки між засновниками й працівниками. При цьому аргументовано підходи, за якими визначають доцільність адаптації до ринкових умов державних установ і організацій [1, c. 11]:

- сприйняття ринкових умов меншою мірою має стосуватися утримуваних за рахунок бюджетних коштів органів виконавчої влади, які впливають на економічні процеси, надаючи безоплатні й платні адміністративні послуги суб’єктам ринкової економіки. Кошти від надання послуг такими органами влади не зараховують на спеціальні реєстраційні рахунки для їх використання згідно з відповідними кошторисами, а перераховують до бюджетів відповідного рівня. Такий підхід до врегулювання системи платних послуг органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування позитивно впливатиме у частині визначення критеріїв платності, розмірів цін, тарифів, переліків платних послуг органів влади, що мають швидше фіскальний характер і впливають на підвищення вартості процедур ведення бізнесу в Україні;

- доцільність ширшого сприйняття ринкових умов для установ, які утримують за рахунок бюджетних коштів та доходів від надання послуг, що зараховуються на власні рахунки, і які самостійно використовують їх на статутні потреби. Такий підхід до фінансового забезпечення згаданих установ сприятиме його поліпшенню, що дасть змогу забезпечити населення належним рівнем соціальних послуг, не нижчим за державні мiнiмальні соціальні стандарти.

У бюджетній сфері існують такі системи фінансування суб’єктів сфери виробництва суспільних послуг:

а) установ і організацій, які утримують лише за рахунок коштів бюджетів різних рівнів;

б) установ і організацій, які утримують за рахунок бюджетних коштів і надходжень від платних послуг населенню та підприємствам (установам), а також доходів від унітарних комерційних підприємств, котрі вони створили;

г) недержавних організацій, діяльність яких забезпечують надходженням коштів від платних послуг різним категоріям споживачів.

На наш погляд, нині визріли умови для відмови від реалізації досягнення ідеалістичної “соціальної” мети на основі “м’якої” бюджетної політики, за якої

281

державні та комунальні установи завжди можуть розраховувати на фінансове забезпечення діяльності у повному обсязі. Це означає, що в умовах соціально спрямованої ринкової економіки доцільнішою моделлю функціонування бюджетних установ є та, яка органічно поєднує відшкодування витрат таких установ із бюджетів усіх рівнів і з надходжень від платних послуг. Позитивним у застосуванні згаданої моделі забезпечення життєдіяльності бюджетних установ є не тільки зменшення тягаря на державний та місцеві бюджети, а й те, що вона могла б надати імпульс досягненню стимулюючого ефекту соціальних ґарантій для громадян.

Відповідно до цього, науковцями аргументовано пропозиції щодо реорганізації бюджетного сектору з метою його адаптації до ринкових умов [1, c. 13]:

- структурування мережі організацій і установ відповідно до обсягів їх фінансування тільки за рахунок бюджетних коштів із метою виділення тих, для яких доцільно зберігати нинішню організаційно-правову форму “організація”;

- перегляд організаційно-правової форми суб’єктів бюджетної сфери – “організація”, які надають безоплатні й платні послуги і виконують господарські операції з метою отримання доходу, для визнання їх самодостатніми суспільними суб’єктами господарювання, тобто такими, де не діє принцип “бюджетозаміщення”. Основним в організації фінансової діяльності згаданих суб’єктів господарювання має стати поєднання бюджетного фінансування частки майна, що належить органам виконавчої влади та/або органам місцевого самоврядування, і надходження коштів від надання платних послуг та сформованого на їх основі майна, що належить членам його колективу;

- вироблення для самодостатніх суспільних суб’єктів господарювання механізму економічної діяльності, який має передбачати: а) збереження обмеженого кола пасивних доходів (бюджетні кошти, гранти, благодійні внески, дивіденди, відсотки); б) можливість делегувати надання окремих послуг недержавним суб’єктам господарювання, базована на принципі аутсорсингу, або здійснювати таку діяльність на квазі-НКО чи підприємстві, власником або учасником якого є самодостатній суспільний суб’єкт господарювання;

- застосування механізму контролю органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за діяльністю комерційних суб’єктів господарювання, що діють у сфері задоволення суспільних інтересів з метою контролю за збереженням і розвитком інфраструктури виробництва суспільних благ та їх доступністю для усіх верств населення. Ефективність механізму контролю органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування за діяльністю згаданих комерційних суб’єктів господарювання може забезпечити широке застосування аутсорсингових угод, а також участь у формуванні статутного капіталу, в розмірах коштів, виділених на підтримку виробництва суспільних благ.

Література:

282

1. Зятковський І.В. Проблеми розподілу фінансового результату підприємств між суб’єктами його володіння та розпорядження // Матеріали наукової конференції професорсько-викладацького складу: Зб. проблеми фінансової теорії та практики в постстабілізаційний період. – Тернопіль: ТДЕУ, 2006, – С. 11-13.

ЄДИНИЙ СОЦІАЛЬНИЙ ВНЕСОК З 2011 РОКУ

О.І. Осадчук Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФН-51

Науковий керівник: професор В.С. Бастричев

Актуальність дослідження. Діючі закони, що регулюють пенсійну систему та систему соціального страхування в Україні будуть діяти у частинах, що не суперечить закону про єдиний соціальний внесок. Закон України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування” № 2464-VI, 08.07.2010 який нещодавно вступив в силу має ряд своїх переваг які на сьогоднішній день є актуальним розглянути та дослідити.

Аналіз останніх публікацій. Сучасна економічна думка нагромадила великий досвід наукового опрацювання реформ пенсійної системи та підвищення ефективності функціонування соціального страхування шляхом ведення єдиного соціального внеску. Тому слід відмітити що цим питанням займалися ряд вчених такі як Є.О. Максимчук, Б.І. Сташків, О. Макарова, Е. Лібанова, М. Бойко, В. Новіков, М. Шаповал. Але на практичному шляху втілення в Україні ефективної системи ведення єдиного соціального внеску виникають труднощі. Тому це й спонукає до вибору відповідної теми статті.

Метою статті є коротко розглянути правила та проблеми нарахування єдиного соціального внеску, ставки соціального внеску, порядок його сплати, який орган буде ним займатися, та хто його повинен сплачувати.

Мабуть всі вже чули про те, що відбулися кардинальні зміни у системі державного пенсійного та соціального страхування. З нового року значно спростилася система адміністрування внесків до пенсійного фонду та фондів соціального страхування. Замість чотирьох платежів до Пенсійного фонду, Фонду соціального страхування на випадок безробіття, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та Фонду соціального страхування від нещасного випадку є один – єдиний соціальний внесок. Введення єдиного соціального внеску принесло багато переваг для роботодавців та підприємців. Адже не треба уже реєструватися у чотирьох державних установах, не треба сплачувати внески до цих установ чотири рази, не треба подавати чотири різних звіти, не треба стояти чотири різних черги для того, щоб здати ці самі звіти. Замість цього є один єдиний платіж – єдиний соціальний внесок.

Автор стверджує що єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування – консолідований страховий внесок, збір якого

283

здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Обліком платників єдиного внеску, забезпеченням збору та веденням обліку страхових коштів, контролем за повнотою та своєчасністю їх сплати, веденням Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування буде займатися Пенсійний фонд України. Єдиний соціальний внесок буде сплачуватися саме на його рахунки. Потім ці суми будуть розподілятися серед фондів соціального страхування.

Для роботодавців ставки встановлюються відповідно до класів професійного ризику виробництва, до яких віднесено платників єдиного внеску, з урахуванням видів їх економічної діяльності. Класів професійного ризику виробництва наведено 67 та відповідна ставка внеску становить від 36,76% для першого класу до 49,7% для 67 класу професійного ризику виробництва. Слід звернути увагу, що для цивільно-правових договорів передбачена єдина ставка соціального внеску – 34,7%.

Для працівників які працюють на підприємствах, у фізичних осіб - підприємцях або у фізичних осіб, що забезпечують себе роботою самостійно на умовах трудового договору встановлюється ставка єдиного соціального внеску 3,6%.

Фізичні особи, що виконують роботи за цивільно-правовими договорами сплачуватимуть єдиний соціальний внесок за ставкою 2,6%.

Державні службовці сплачуватимуть внесок за ставкою 6,1%. Для підприємців на загальній системі оподаткування та спрощенців

встановлена однакова ставка внеску, що дорівнює 34,7% бази оподаткування. Для підприємців на загальній системі оподаткування базою оподаткування

є сума доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та сума доходу, що розподіляється між членами сім'ї фізичних осіб – підприємців, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за кожну особу за місяць, у якому отримано дохід (прибуток).

Для підприємців на спрощеній системі оподаткування базою оподаткування є сума, що визначається такими платниками самостійно для себе та членів сім'ї, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за кожну особу [1].

Максимальна величина бази нарахування єдиного внеску дорівнює п'ятнадцяти розмірам прожиткового мінімуму працездатних осіб.

284

Мінімальний страховий внесок визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом.

Отже, якщо на перше січня 2011 року мінімальна заробітна плата буде становити 922 грн. то мінімальний розмір єдиного соціального внеску буде становити 922 * 34,7% = 319,93 грн.

Якщо прожитковий мінімум на перше січня 2011 року буде становити 922 грн., то максимальна величина бази нарахування єдиного внеску буде становити 922 * 15 = 13 830 грн. Відповідно максимальний розмір єдиного соціального внеску становитиме 13 830 * 34,7% = 4 799,01 грн.

Єдиний соціальний внесок повинен бути сплачений не пізніше 20 числа місяця наступного за звітним. Роботодавці повинні сплачувати єдиний внесок під час кожної виплати заробітної плати. Сплата єдиного внеску відбувається шляхом перерахування коштів на відповідний банківський рахунок.

На погляд автора до основних нових положень прийнятого Закону належать:

− розмір ЄСВ = сумі внесків до всіх фондів; − адміністратором ЄСВ призначається Пенсійний фонд, інші фонди не

розпускаються і отримують кошти від ПФУ в пропорціях, які встановлені Законом;

− запроваджується посвідчення застрахованої особи (п.8, ст.1 Закону) (термін впровадження посвідчень – протягом трьох років з дня набрання чинності законом, тобто до 01.01.2014р);

− фізичні особи-підприємці на спрощеній системі оподаткування є платниками ЄСВ за найманих працівників та за себе (аналогічно умовам внесків до пенсійного фонду – не менше розміру збору з мінімальної зарплати, але не більше максимального оподатковуваного внесками розміру (15 мінімальних зарплат));

− платниками внеску також є - особи, які забезпечують себе роботою самостійно – займаються незалежною професійною діяльністю, а саме науковою, літературною, артистичною, художньою, освітньою або викладацькою, а також медичною, юридичною практикою, в тому числі адвокатською, нотаріальною діяльністю, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід безпосередньо від цієї діяльності, за умови, що такі особи не є найманими працівниками чи підприємцями;

− визначено, що “Єдиний внесок не входить до системи оподаткування. Податкове законодавство не регулює порядок нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску“;

− термін сплати внеску – до 20 числа місяця, наступного за звітним місяцем;

− передбачено, що “За наявності у платника єдиного внеску одночасно із зобов’язаннями із сплати єдиного внеску зобов’язань із сплати податків, інших обов’язкових платежів, передбачених законом, або зобов’язань перед іншими

285

кредиторами зобов’язання із сплати єдиного внеску виконуються в першу чергу і мають пріоритет перед усіма іншими зобов’язаннями, крім зобов’язань з виплати заробітної плати (доходу). ” (п.12, ст.9);

− статтею 10 Закону передбачено можливість сплати ЄСВ на добровільних засадах;

− Пенсійний фонд має право проводити не частіше ніж один раз на календарний рік планову, а у випадках, передбачених законом, – позапланову перевірку на підприємствах, в установах і організаціях, у фізичних осіб – підприємців. Планові та позапланові перевірки проводяться у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України за погодженням із сторонами соціального діалогу [2].

Слід зазначити, що Законом встановлюються такі штрафні санкції (п.11 ст. 25):

− у разі ухилення від взяття на облік або несвоєчасного подання заяви про взяття на облік платниками єдиного внеску, на яких не поширюється дія Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” (755-15), накладається штраф у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

− за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску накладається штраф у розмірі 10 відсотків своєчасно не сплачених сум;

− за донарахування територіальним органом Пенсійного фонду або платником своєчасно не нарахованого єдиного внеску накладається штраф у розмірі 5 відсотків зазначеної суми за кожний повний або неповний базовий звітний період, за який донараховано таку суму, але не більш як 50 % суми донарахованого єдиного внеску;

− за неподання, несвоєчасне подання, подання не за встановленою формою звітності, передбаченої цим Законом, територіальним органом Пенсійного фонду накладається штраф у розмірі десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

− за неналежне ведення бухгалтерської документації, на підставі якої нараховується єдиний внесок, накладається штраф у розмірі від восьми до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

− за несплату, неповну сплату або несвоєчасну сплату суми єдиного внеску одночасно з видачею сум виплат, на які нараховується єдиний внесок (авансових платежів), накладається штраф у розмірі 10 % таких несплачених або несвоєчасно сплачених сум.

У разі оскарження платником єдиного внеску вимоги про сплату недоїмки нарахування пені зупиняється з дня подання скарги до територіального органу Пенсійного фонду або позову до суду.

Рішення органів ПФУ про сплату внеску (пені, штрафів) мають статус виконавчих документів.

286

Строк давності щодо нарахування, застосування та стягнення сум недоїмки, штрафів та нарахованої пені не застосовується. (п.16 ст. 25).

Перереєстрація платників страхових внесків та застрахованих осіб не здійснюється. Державний реєстр загальнообов’язкового державного соціального страхування формується на базі системи персоніфікованого обліку внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування.

Перехідними положеннями Закону вносяться численні зміни до інших законодавчих актів, в тому числі і до кримінального кодексу.

Автор говорить що цей закон чітко вказує, що приватні підприємці, які перейшли на спрощену систему оподаткування, є платниками єдиного внеску. При цьому виплати в два фонди – на пенсійне страхування і до Фонду страхування на випадок безробіття – є для них обов'язковими, а ще в два фонди – соціального страхування та від нещасного випадку на виробництві – добровільними.

Єдиний соціальний внесок для "спрощенців" встановлено в розмірі 34,7 %. Майже 96 % внеску йдуть до Пенсійного фонду, а трохи більше 4 % – до Фонду страхування на випадок безробіття.

Захоче людина додатково застрахуватися ще й у Фонді соцстраху (наприклад, щоб отримувати оплату лікарняних) – внесок збільшиться до 36,6 %.

Ну а застрахувавшись у всіх чотирьох фондах (не тільки в двох обов'язкових - пенсійне і зайнятості, але ще й у Фонді соцстраху та від нещасного випадку на виробництві), приватний підприємець стане платити внесок у розмірі 38,11 %.

Чи сплачує підприємець на загальній системі ЄСВ за той період, коли він не отримував доходу?

Закон № 2464 закріпив обов’язок підприємців сплачувати єдиний соціальний внесок у розмірі, не меншому ніж мінімальний щомісячно.

Але давайте звернемо увагу на п. 2 ст. 7 Закону № 2464: для підприємців, що знаходяться на загальній системі оподаткування, сума єдиного соцвнеску обчислюється від суми доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та на суму доходу, що розподіляється між членами сім’ї фізичних осіб – підприємців, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності. Отже, у Законі чітко зазначена умова отримання доходу.

Відповідаючи на питання, чи треба сплачувати ЄСВ у розмірі, не меншому ніж мінімальний підприємцю на загальній системі, якщо він не отримав доходу за місяць, продовжимо цитування п. 2 ст. 7 Закону № 2464: при цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за кожну особу за місяць, у якому отримано дохід [3].

Тобто, в даному випадку мінімальний соцвнесок має бути сплачений тільки в тому разі, якщо дохід підприємець отримував.

Висновок. Введення єдиного соціального внеску значно полегшує життя роботодавцям та підприємцям у частині адміністрування нарахування та сплати

287

внесків на пенсійне та соціальне страхування. Проте, якщо звернути увагу на ставки, які встановлюються, наприклад, для підприємців на спрощеній системі оподаткування, то знову збільшується сума, яку підприємець повинен сплачувати щомісяця.

Література:

1. Закон України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування” №2464-VI, 08.07.2010

2. Сташків Б.І. Теорія права соціального забезпечення. – К.: Знання, 2005. – 405 с. 3. Максимчук Є.О. Підвищення ефективності функціонування соціального

страхування шляхом введення єдиного соціального внеску // Наукові праці НДФІ. – 2009. – №14(45). – С. 102-110.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ, ЩО ЗДІЙСНЮЮТЬ ФІНАНСОВИЙ КОНТРОЛЬ У СФЕРІ МІСЦЕВИХ ФІНАНСІВ

О.І. Осадчук

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ФН-51 Науковий керівник: викладач І.В. Піхур

У міжнародних документах (Лімській декларації, Декларації про загальні

принципи незалежності діяльності вищих органів фінансового контролю держав-учасниць СНД) йдеться про те, що Вищі контрольні органи здійснюють фінансовий контроль щодо окремих різновидів місцевих фінансів. У Законі України “Про Рахункову палату” не виділено окремою статтею повноваження Рахункової палати щодо контролю місцевих фінансів чи будь-яких їхніх складових, але із змісту його норм зрозуміло, що такий контроль здійснюється шляхом проведення перевірки, ревізії та аудиту ефективності. Аналіз практики діяльності Рахункової палати дозволив констатувати, що контролюються саме міжбюджетні трансферти, зокрема субсидії. Важливу роль під час проведення такого контролю відіграють її територіальні представництва. У Положенні про територіальне управління Рахункової палати зазначається, що однією із функцій Управління є здійснення контролю за використанням міжбюджетних трансфертів, які надаються з Державного бюджету України місцевим бюджетам, та аналіз міжбюджетних відносин. Органам місцевого самоврядування можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади, фінансування яких

288

здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету окремих загальнодержавних податків, а також передачі в комунальну власність чи в користування органів місцевого самоврядування відповідних об’єктів державної власності. Зазначене вказує на необхідність визначення в окремій статті Закону України “Про Рахункову палату” повноважень Рахункової палати щодо місцевих фінансів.

Положенням про Міністерство фінансів України визначено завдання Мінфіну, які прямо чи опосередковано стосуються місцевих фінансів (місцевих бюджетів, міжбюджетних трансфертів, місцевих запозичень). Реалізуючи контрольні функції у галузі місцевих фінансів, цей державний орган, як зазначається у пункті 5 вказаного Положення, має право одержувати від органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування інформацію, документи і матеріали та інше. Вважаємо, що слід уточнити, які саме відомості, матеріали, дані та документи мають надавати вказані суб’єкти Мінфіну.

Мінфін отримує інформацію від центральних і місцевих органів виконавчої влади, розпорядників бюджетних коштів про стан здійснення внутрішнього фінансового контролю і внутрішнього аудиту. Оскільки такий контроль стосується всіх місцевих фінансів, то можна констатувати, що Мінфін має право, хоч і не безпосередньо, перевіряти ефективність управління різними їх видами. Вважаємо за необхідне уточнити у законодавстві, яку саме інформацію щодо внутрішнього фінансового контролю і внутрішнього аудиту зазначені суб’єкти повинні йому надавати.

Науковцями пропонується в п. 6 Положення про Міністерство фінансів України вказати, що Мінфін у процесі виконання покладених на нього завдань взаємодіє з органами місцевого самоврядування. Оскільки Бюджетний кодекс України є основним нормативно-правовим актом, що стосується бюджетного процесу, то в ньому доцільно більш чітко виписати повноваження Мінфіну по контролю за дотриманням бюджетного законодавства щодо місцевих бюджетів.

Аналіз чинного законодавства дозволив розкрити завдання, зміст функцій фінансових управлінь місцевих держадміністрацій у сфері місцевих фінансів та констатувати, що вони конкретизовані лише щодо місцевих бюджетів, стосовно ж інших видів місцевих фінансів визначені нечітко. Потребують уточнення методи контролю, які використовують фінансові управління щодо комунальної власності, слід вказати і на необхідність проведення моніторингу її управління та застосування моніторингу для пошуку додаткових джерел фінансових ресурсів [1, c. 53].

Під час здійснення фінансового контролю щодо мобілізації фінансових ресурсів і формування дохідної частини бюджетів визначальне місце посідають органи державної податкової служби України (далі органи ДПС України), які більше уваги приділяють контролю саме державних фінансів. Ефективності місцевого фінансового контролю сприятиме чітке визначення у Законі України “Про державну податкову службу в Україні” повноважень органів ДПС щодо перевірки сплати місцевих податків і зборів, а також тих загальнодержавних податків, які зараховуються до місцевих бюджетів, особливо зборів до місцевих

289

фондів. Вказується на наявність неузгодженості окремої термінології, що використовується у згаданому законі та документах, які визначають правовий статус складових елементів органів ДПС. Так, у статті 2 Закону, що перераховує права органів ДПС, використовується термін “неподаткові доходи”, а у Положеннях, що встановлюють особливості діяльності органів ДПС (Положенні про Державну податкову адміністрацію України; Положенні про державну податкову адміністрацію в Автономній Республіці Крим, області, місті Києві та Севастополі; Положенні про державну податкову інспекцію в місті з районним поділом (крім міст Києва та Севастополя)), вживається термін “неподаткові платежі”. Таку колізію слід усунути.

Дослівне тлумачення норм Положення про Державне казначейство України щодо завдань Державного казначейства України дає підстави зробити висновок про те, що центральний апарат здійснює казначейське обслуговування як державного, так і місцевих бюджетів. З іншого боку, наявна стаття 78 Бюджетного кодексу України, у якій зазначено, що казначейське обслуговування місцевих бюджетів здійснюється його територіальними органами. Не зовсім чітке формулювання відповідної норми у зазначеному Положенні не сприяє правильному розумінню його завдань та функцій, а відповідно і здійсненню фінансового контролю, отже потребує уточнення.

З метою дотримання принципу незалежності при здійсненні місцевого фінансового контролю науковцями пропонується змінити порядок призначення окремих посадових осіб територіальних органів Державного казначейства України.

Аналіз законодавства, що визначає повноваження органів Державного казначейства України по контролю місцевих бюджетів, дозволив виявити його недоліки та запропонувати внесення змін. Зокрема, слід уточнити у статті 112 Бюджетного кодексу України функції цього органу щодо місцевих бюджетів. Науковцями пропонується в окремому нормативному акті детально визначити повноваження управлінь (відділень) у районах, містах та в районах у містах, що є відокремленими структурними підрозділами Головного управління Державного казначейства України в АРК, областях, містах Києві та Севастополі – це сприятиме ефективності проведення ними контролю.

Ознайомлення з міжнародними документами, зокрема з Модельним законом про загальні принципи організації місцевих фінансів, дозволило науковцям запропонувати надати більше самостійності органам місцевого самоврядування, зокрема права укладати угоди з територіальними органами Державного казначейства для обслуговування виконання місцевих бюджетів. У перспективі, коли органи місцевого самоврядування матимуть достатні фінансові ресурси, можливе створення ними, за рахунок коштів місцевого бюджету, муніципальних казначейств.

Література:

1. Коваленко А.А. Органи місцевого самоврядування як суб’єкти бюджетного контролю / А.А. Коваленко // Регіональні аспекти розвитку в умовах європейського

290

вибору / Матеріали ІІ міжнародної науково-практичної конференції 19 – 21 вересня 2008 р. – Сімферополь: видавничий дім Кримського інституту бізнесу, 2008. – С. 49-52.

МАРКЕТИНГ ВІДНОСИН В УПРАВЛІННІ ПІДПРИЄМСТВАМИ ГОТЕЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА

А. Похило

Хмельницький інститут МАУП, факультет денних форм навчання, група СПД-51

Науковий керівник: викладач А.В. Піхур

На сучасному етапі розвитку світового господарства виник ряд економічних тенденцій, які спричинили кардинальні зміни у взаємодії маркетингу та управління. У готельному господарстві ці зміни виявились особливо гостро. Відбулися перехід від стандартизації обслуговування до задоволення індивідуальних запитів, переорієнтування з суцільного ринку на поділ по цільових пріоритетних сегментах, зміни конкурентної боротьби на взаємодію у формі стратегічних альянсів. В управлінських процесах, поряд з делегуванням частини повноважень та функцій вищих ланок менеджменту підприємств готельного господарства до нижчих, великого значення набули творчий потенціал та ініціатива працівників.

Зміна підходів до ринкової сегментації, індивідуалізація окремих послуг, встановлення комунікаційної взаємодії з окремими споживачами вимагають принципово нових підходів до управління підприємствами готельного господарства. Пріоритетного значення набуває необхідність наукового пошуку дієвого інструментарію управління відносинами зі споживачами (CRM) та іншими суб‘єктами ринку.

Особливості маркетингу у сфері послуг та управління підприємством на основі маркетингу відносин досліджувались у працях зарубіжних науковців, таких як Т. Амблер, Н. Вудкок, П. Гембл, Я.Х. Гордон, К. Грьонрус, Дж.Р. Еванс, П. Дойль, Ф. Котлер, Ж.-Ж. Ламбен, М. Портер та ін. Значну увагу приділено цим питанням у фундаментальних дослідженнях російських та вітчизняних науковців – Г.Л. Азоєва, Г.Л. Багієва, А.В. Войчака, Л.О. Іванової, С.В. Мельниченко, І.В. Немчина, Є.В. Песоцької, Т.О. Примак, Л.Ф. Романенко, Н.Д. Свірідової, Т.І. Ткаченко, Л.М. Шульгіної та ін. Незважаючи на значний доробок науковців з окресленої проблематики, недостатньо вивченими, дискусійними залишаються питання щодо методичних підходів до дослідження процесів інтеграції маркетингу відносин в управління підприємствами готельного господарства.

291

Необхідність удосконалення теоретичних і методичних основ управління підприємствами готельного господарства на основі маркетингу відносин, їх практична значущість обумовили актуальність обраної теми.

Враховуючи суперечливість підходів до поняття ролі маркетингу в управлінні підприємством, відсутність загальноприйнятих підходів до розуміння сутності маркетингу відносин та ґрунтуючись на проведеному аналізі еволюції теоретичних підходів до маркетингу в цілому та маркетингу відносин, нами сформовано поняття об‘єкта маркетингу, яким є відносини – процес взаємодії між виробником готельних послуг та іншими суб‘єктами ринку, що засновано на взаєморозумінні, довірі та прагненні обох сторін розвивати та підтримувати взаємовигідну співпрацю. Маркетинг відносин нами визначено як філософію учасників ринкових взаємодій, спрямованих на встановлення, підтримку і розвиток конкурентоспроможних та прибуткових партнерських відносин на основі взаємної вигоди сторін, що беруть участь у процесі створення ланцюга вартості підприємства готельного господарства та приносять користь суспільству.

Специфіка маркетингу відносин як концептуальної основи управління підприємствами готельного господарства полягає у встановленні тісних відносин з найбільш вагомими цільовими групами; забезпеченні високого ступеня задоволеності споживачів та їх лояльності; підвищенні рентабельності взаємодії з партнерами та споживачами; зміні підходів до ринкової сегментації; індивідуальному підході до послуги; скороченні часових проміжків проведення досліджень ринків та споживачів [1, c. 196].

На наш погляд, варто впроваджувати маркетинг відносин в усі функціональні підсистеми підприємств готельного господарства: управління маркетингом, управління персоналом, управління відносинами зі споживачами, управління відносинами з партнерами, що дасть можливість створити цілісну систему управління підприємством та ефективно контролювати вплив кожного учасника ланцюга вартості на задоволення споживача протягом всього життєвого циклу відносин щодо надання готельних послуг.

На основі проведеного аналізу, нами запропоновано модель формування лояльності споживачів готельних послуг (рис. 1), за якою розрізняється якість на рівні епізодів та на рівні відносин; об’єднуються задоволення та цінність, які отримує споживач із поняттям якості; враховується як змінний фактор поведінка споживачів; включаються стандарти якості, притаманні іншим моделям.

Застосування моделі в практичній діяльності надасть змогу керівникам побудувати корпоративну систему управління підприємств, спрямовану на досягнення стійких фінансових результатів, з урахуванням інтересів усіх зацікавлених осіб – споживачів, персоналу, акціонерів, постачальників, суспільства [1, c. 200].

На наш погляд, одним з інструментів оцінки ефективності впровадження маркетингу відносин у систему управління підприємством є динаміка інтелектуального капіталу підприємства.

292

фактори, які порівнює споживач

Рис.1. Модель формування лояльності споживачів готельних послуг

На підприємствах готельного господарства України рідко зустрічаються

комплексні системи впровадження маркетингу відносин. Відсутність на підприємствах готельного господарства інструментарію діагностики взаємозв’язку основних показників діяльності із задоволеністю споживачів, на наш погляд, звужує можливості підприємств щодо оцінювання рівня якості відносин та обслуговування.

Література:

1. Ладиченко К.І. Маркетинг відносин – новий підхід до управління підприємствами готельного господарства / К.І. Ладиченко, С.В. Мельниченко // Вісник Дон. ін-ту турист. бізнесу. – 2004. – № 8. – С. 196-202.

Окремий епізод взаємодії з готелем

Відносини

Цінність епізоду для споживача

Витрати споживача

Якість обслуговування

Фактичноотримане

б

Стандартиобслуговування

Зв’язки

Імідж

Поведінка споживача / лояльність

Досвід відносин з готелем

Комплекс маркетингу

стандарти надання послуг у галузі (міжнародні, державні,

конкурентів)

Зовнішнє середовище

Цінність відносин

Якість відносин

Витрати споживача

Задоволеність

Очікування споживача

293

КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНІСТЬ УПРАВЛІНСЬКОГО

ПЕРСОНАЛУ ПІДПРИЄМСТВА

В.С. Пулик Хмельницький інститут МАУП,

факультет денних форм навчання, група СУЕП-51 Науковий керівник: викладач А.В. Піхур

Стримуючим фактором на шляху позитивної трансформації у ринковій економіці є

орієнтація на застарілі методи управління. Звичні фактори перемоги у конкурентній боротьбі недостатні, окрім них, на сьогоднішній день важливого значення набуває вплив персоналу, без злагодженої роботи якого ефективність використання інших ресурсів різко знижується. Координація роботи підприємства – це безпосередній обов’язок менеджерів вищої та середньої ланок управління. Специфіка та сутність функцій, а також ступінь їхнього впливу на життєздатність всього підприємства підкреслюють значення управлінського персоналу та підвищують важливість вивчення питань, пов’язаних з його діяльністю.

Персонал – це ресурс, яким необхідно грамотно управляти, він вимагає об'єктивної зваженої оцінки. Значення інституту оцінки підтверджується увагою теоретиків та практиків менеджменту, що знайшло відображення в їх роботах. Серед тих, хто зробив найбільший внесок в розробку теорії оцінки, можна назвати такі видатні вітчизняні та закордонні імена: Амоша О.І., Багрова І.В., Богиня Д.П., Булєєв І.П., Гарєєв К.Г., Герцберг Ф., Данюк В.М., Довбня С.Б., Долішній М.І., Ігумнов Б.М., Кларк Д., Кейнс Д., МакГрегор Д., Маркс К., Маслоу А., Мейо Е., Оуен Р., Петенко І.В., Портер Л., Решетілова Т.Б., Саллі В.І., Семенча І.Є., Шевцова О.Й., Цимбалюк С.О. та ін.

Серед “маловивчених” залишаються питання, пов’язані із формуванням комплексного підходу, який дозволяє розглянути ринковий аспект механізму оцінки з точки зору здатності управлінської команди приймати конкурентоспроможні управлінські рішення, які дозволяють підприємству ефективно використовувати наявні ресурси. Особливе значення зазначені питання мають для умов вугільної галузі, враховуючи її специфіку та стратегічне значення для економіки країни. Таким чином стан розробки оцінки управлінського персоналу, а також її вплив на інші не менш важливі проблеми, з якими стикається підприємство у процесі свого функціонування, вказують на теоретичне та практичне значення виділеної проблеми, а також обумовлює актуальність теми дослідження.

Якість системи управління визначається цілісністю та стабільністю діяльності управлінців, їх готовністю та здатністю працювати в команді для досягнення загальної мети діяльності підприємства, то оцінюванню підлягає управлінська команда, як група людей, що координує функціонування системи – підприємства [1, c. 678].

На основі систематизації існуючих підходів та результатів дослідження встановлено, що для оцінки ефективності діяльності управлінського персоналу доцільно обрати такий показник, який дозволить оцінити не лише виключно виконання безпосередніх обов’язків

294

в процесі управління, але й надасть можливість визначити вплив управлінської діяльності на ринкову позицію підприємства. Такий підхід дозволяє обрати показник конкурентоспроможності як такий, що повною мірою відповідає вимогам оцінки, оскільки існує залежність між конкурентоспроможністю управлінського персоналу та конкурентоспроможністю підприємства, що сприяє побудові дієвої системи управління конкурентоспроможністю управлінського персоналу та здійсненню цілеспрямованого впливу на ефективність використання ресурсів підприємства та підвищення ефективності його діяльності.

В результаті наукових досліджень виявлено, що термін “конкурентоспроможність управлінського персоналу” належить до категорії маловивчених, проте існує безпосередній об’єктивний зв’язок між цією категорією та такими поняттями як “конкурентоспроможність підприємства” та “конкурентоспроможність товару”, тому розвиток понятійного апарату доцільно проводити на базі цих більш досліджених категорій.

На наш погляд, принциповим при визначення конкурентоспроможності управлінського персоналу є виокремлення впливу кожної з виділених змінних, оскільки, на відміну від попередників, запропонований підхід ґрунтується на розумінні конкурентоспроможності як реалізованих якостей та компетенцій, тобто базовим є окреме обчислення рівнів потенціалу та мотивації. Це дає змогу визначити, чи можна розглядати управлінський персонал підприємства в якості бази для формування довгострокових конкурентних переваг та резерву підвищення ефективності діяльності підприємства.

Сучасні підходи до розуміння конкурентоспроможності управлінського персоналу ґрунтуються на врахуванні того, що вона є вирішальним фактором, який формує конкурентоспроможність підприємства та товару; а також здатності конкурувати на ринку праці та реалізовувати свій потенціал на конкретному підприємстві. При цьому не враховується можливість неповної та неефективної реалізації наявного потенціалу саме для досягнення цілей підприємства. У зв’язку з цим актуальною є розробка ефективного механізму визначення конкурентоспроможності управлінського персоналу, який ґрунтується на оптимальному врахуванні ключових параметрів, що дозволить подолати визначені недоліки існуючих підходів. Забезпечення підвищення ефективності використання управлінського персоналу потребує створення гнучкого механізму управління його конкурентоспроможністю на основі синтезу, оновлення, модернізації обґрунтованих та впроваджених моделей та інструментів управління, які б враховували дію визначених ключових чинників, що впливають на формування конкурентоспроможності управлінського персоналу підприємства [2, c. 344].

Еволюційний розвиток методичних підходів до оцінки ефективності управлінської діяльності, на наш погляд, здійснювався під впливом лібералізації економіки, ринкових перетворень, розширення можливостей використання в процесі дослідження експертних, якісних, бальних, психологічних та економіко-математичних методів і пройшов етапи спостереження за використанням людських ресурсів, нормування і контролю виконання нормативів розумової праці, оптимізації управлінської праці, пошуку джерел підвищення її ефективності.

Основним напрямом сучасного етапу розвитку теорії управління ефективністю управлінської праці є поглиблення розуміння її сутності, встановлення об’єктивних

295

залежностей між працею управлінців та кінцевим результатом діяльності підприємства, його місцем на ринку, що залежить від показника його конкурентоспроможності.

На основі узагальнення теоретичних засад та практичного досвіду, встановлено, що складові оцінки конкурентоспроможності підприємства доцільно класифікувати за такими ознаками: рівень мотивації – за основними потребами, які управлінський персонал прагне задовольнити в процесі роботи на підприємстві; рівень потенціалу – за ключовими якостями та компетенціями, що необхідні робітникам управління для якісного виконання професійних обов’язків.

На наш погляд, поведінка управлінців найбільшим чином формується під впливом наступних груп факторів мотивації та потенціалу (їх конкретне наповнення також корегується під впливом специфіки діяльності підприємств вугільної галузі України): в межах мотивації виділено матеріальну, соціальну та професійну групи факторів; потенціал формується під дією особистісних якостей (інтелектуальних, вольових, морально-емоційних), біографічних характеристик та ключових компетенцій (менеджерської, професійної та комунікативної). Це розширює можливості аналізу у визначенні шляхів підвищення ефективності використання управлінського персоналу підприємства.

Сучасний стан теорії та практики менеджменту персоналу не містить достатньо науково обґрунтованих та практично апробованих кількісних характеристик, які дозволили б у повній мірі оцінити конкурентоспроможність управлінського персоналу, що не сприяє покращенню використання людського ресурсу підприємства з точки зору поточного та стратегічного управління.

Література: 1. Грошелева Е.Г. Конкурентоспособность управленческого персонала как

эффективный элемент управления предприятием // Економіка: проблеми теорії та практики: Зб. наук. праць. – Вип.213: В 6 т. – Т. 3. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2006. – С. 677-684.

2. Усатенко О.В., Грошелева О.Г. Оцінка конкурентоспроможності управлінського персоналу промислових підприємств // Держава та регіони. Серія: Економіка та підприємництво. – Гуманітарний університет “Запорізький інститут державного та муніципального управління”, 2007. – №1. – С. 343-347.

296

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ОБЛІКУ ТА АНАЛІЗУ ОСНОВНИХ ЗАСОБІВ ПІДПРИЄМСТВА, ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ В

УМОВАХ СУЧАСНОЇ ЕКОНОМІКИ

Т.О. Рожко Миколаївський міжрегіональний інститут розвитку людини

Університету «Україна», факультет економіки та підприємництва, група ОА–52-06

Науковий керівник: д.е.н., проф. В.Д. Пантелєєв

Ринкова економіка стимулює підприємства до впровадження нової техніки та технологій, розширює можливості щодо використання нових фінансових інструментів та механізмів, проте на практиці виникає проблема щодо реальності їх застосування. Перш за все це обумовлено повною відсутністю або нестачею власних обігових коштів, низькою ліквідністю активів, застарілою матеріально-технічною базою, на утримання якої витрати перевищують наявні прибутки, та, звичайно, недосконалою законодавчою базою, що в тій чи іншій мірі регламентує діяльність підприємств. Саме тому особливо актуальними є дослідження проблемних питань обліку та аналізу основних засобів підприємств і напрямків його удосконалення.

Вагомий внесок у розробку теоретичних основ та методологічних підходів до проблеми аналізу та обліку основних засобів зробили провідні вітчизняні вчені-економісти, такі як – М. Зюкова, О. Коломієць, І. Павлюк, М. Бондар, В. Костенко та інші. Однак, результати дослідження літературних джерел дозволяють стверджувати, що методика обліку основних засобів містить низку проблем, які потребують конкретизації і уточнення.

Вивчення теоретичних положень, опублікованих праць вітчизняних і зарубіжних вчених свідчать, що облік та аналіз основних засобів в останній час дещо ускладнився, а ряд проблем негативно впливають на процес управління виробництвом, знижуючи ефективність використання основних засобів. До кола таких проблем можна віднести: різні підходи до термінології та визначення сутності основних засобів у фінансовому обліку й системі оподаткування, принципів їх оцінки; проблеми вдосконалення системи амортизації; проблеми підвищення інформативності первинних документів з обліку основних засобів; проблема інформаційного забезпечення управління матеріально-технічною базою, що представлено на підприємстві системою обліку, аналізу, аудиторського контролю; проблеми аналізу ефективності використання основних засобів і можливості її прогнозування; проблеми оцінки основних засобів тощо [2].

Основними проблемами, що виникають в процесі оцінки за справедливою вартістю основних засобів, є:

1. На сьогодні відсутні методичні основи обґрунтованого визначення вихідної оцінки основних засобів, що є досить важливим.

297

2. Використання поняття «справедлива вартість» в П(С)БО, оскільки ринкові ціни не можна назвати справедливими, так як вони не можуть бути одночасно справедливими для двох учасників ринку – продавця і покупця.

3. При виборі об’єктивного методу оцінки основних засобів необхідно мати на увазі, що не існує такої оцінки, яка б задовольняла вимоги всіх без винятку користувачів фінансової звітності [3].

Відповідно дискусійність багатьох теоретичних положень, практична значимість обліку та аналізу основних засобів, недостатній рівень їх дослідження з погляду сучасних потреб управління вимагає подальшого їх удосконалення.

Варто звернути увагу на зміни, насамперед, у частині підвищення оперативності та ефективності аналізу основних засобів підприємств, що вимагає вирішення таких завдань: дослідження сутності основних засобів, їх складу, класифікації в різних галузях економічної науки; узагальнення та систематизації класифікації основних засобів; дослідження діючої методики нарахування амортизації й обліку зносу основних засобів; аналіз діючої організації та методики обліку основних засобів, впливу на них змін податкової політики та виявлення шляхів її вдосконалення; удосконалення методики аналізу матеріально-технічної бази підприємства; розроблення рекомендацій з удосконалення методики контролю ефективності використання основних засобів із застосуванням інформаційних систем і технологій [5].

Всі ці проблеми є дуже актуальними на сьогодні. Тож треба з розвитком економіки проводити удосконалення обліку основних засобів.

Для вирішення поставлених завдань варто здійснити такі дії: – удосконалити методику обліку надходження основних засобів у системі

аналітичних рахунків, що дозволить спростити систему бухгалтерських записів; – розробити бухгалтерську модель економічного механізму амортизації, що

сприятиме вирішенню проблем фінансового, внутрішньогосподарського обліку амортизаційних процесів та їх податкового аспекту;

– удосконалити методику обліку витрат на ремонти основних засобів, що підвищить ефективність управління витратами;

– розробити моделі залежності експлуатаційних витрат від віку устаткування, яка дозволить визначити доцільність проведення ремонту основних засобів [4, 5].

Реалізація вищенаведених дій дасть змогу удосконалити організацію та методику обліку та аналізу основних засобів, підвищити їх інформативність і прогнозувати ефективність їх використання на підприємстві.

Література:

15. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби», затв. Наказом МФУ від 27.04.2000 р. № 92, із змінами та доповненнями.

16. Зюкова М.М. Облік основних засобів: проблемні питання // Регіональні перспективи. – 2003. – № 9-10. – С. 59-61.

17. Костенко В.В. Удосконалення обліку основних фондів – необхідність здійснення процесу відтворення // Статистика України. – 2005. – № 1. – С. 73.

298

18. Павлюк І. Кореспонденція рахунків як основа для організації та ведення раціонального бухгалтерського обліку основних засобів // Бух. облік і аудит. – 2006. – №9. – С.18-24.

19. Богацька Н.М. Аналіз основних засобів підприємства // Економіка. – 2004. – № 7. – С. 35. РИНОК АВТОСТРАХУВАННЯ: СТАН ТА ТЕНДЕНЦІЇ

РОЗВИТКУ В УКРАЇНІ

А.І. Романюк Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФН-21

Науковий керівник: професор В.С. Бастричев

Актуальність теми дослідження. Вивчення світового досвіду показує, що в галузях де є об’єкти підвищеної небезпеки, у більшості розвинутих держав законодавством передбачається проведення страхування, як в обов’язковій так, і добровільній формах. Аналіз таких об’єктів показує, що в першу чергу ця вимога торкається галузі де є повітряний та наземний транспорт. Так, за даними транспортної статистики, автомобіль - най аварійніший вид транспорту, він в 100 разів небезпечнiший, ніж авіаційний та залізничний, але зате найзручніший та доступний.

В Україні щорічно трапляється 150-200 тис. ДТП в яких гине 5-7 тис. чоловік, поранення отримують 45-55 тис. людей. При чому розмір майнових збитків становить 1,2 – 1,5 млрд. грн., і мова про збитки які нанесені життю, здоров’ю та працездатності людей не йдеться. Аналогічна картина відслідковується на водному, повітряному транспорті, а також при перевезені багажів. В той же час, не всі власники (орендатори та інші) транспортних засобів спроможні відшкодувати заподіяну шкоду, від цього потерпають громадяни, юридичні особи та суспільство в цілому. Тому як реальні гарантії щодо відшкодування збитків (шкоди), що перевірено світовим досвідом, визнана система майнового, особистого та страхування відповідальності транспортних засобів. В той же час, в рішенні цього завдання є ряд невирішених питань, які вимагають обговорення і тому тема статті є актуальною.

Теоретичні засади розвитку страхового ринку розглядалися в трудах багатьох вчених та практиків таких як Осадець С.С., Юрій І., Заруба О.Д., Таркуцяк А.О., Залетів О.М., Шумелда Я. та ін. Але стан розробки проблеми втілення в Україні транспортного страхування вимагає доопрацювання з урахуванням змін в економіці, світогляду пересічного громадянина, змін в зовнішньої політиці України та інших чинників.

299

Метою статті є аналіз ринку авто страхування та визначення чинників, які впливають на його розвиток та опрацювання рекомендацій, щодо його поліпшення.

Страхування автотранспортних ризиків пов'язане з глибокими економічними і соціальними змінами, що відбуваються в суспільстві в зв'язку з масовою автомобілізацією, зростанням парку автомобілів і інтенсивності дорожнього руху, а також величезними матеріальними втратами в результаті дорожньо-транспортних пригод (ДТП).

За 2009 рік збитки, нанесені народному господарству України в результаті ДТП досягли колосальних розмірів – 11,8 млрд. грн., або 4,5% ВВП, в т.ч. пов’язаних із загибеллю людей – 1,3 млрд. грн., травмуванням – 9,9 млрд. грн.

Динаміку нанесення збитків народному господарству України у результаті ДТП за 2002-2009 роки, а також питому вагу страхування у відшкодуванні збитків представлено у таблиці 1.

За найскромнішими підрахунками, з 11,8 млн. грн. збитків, нанесених народному господарству нашої держави внаслідок ДТП у 2007 році, за рахунок механізмів страхування відшкодовано 204,7 млн. грн., що аналогічно 1,73%. І це у випадку, коли полісами ОСЦВ володіє незначна частка водіїв (35%).

Таблиця 1. Доля страхування у відшкодуванні збитків народному господарству,

отриманих внаслідок ДТП у 2004-2009 рр. Збитки народному господарству в результаті

ДТП, млн. грн.

Рік

Страхове

відшкодування, млн. грн.

Доля страхування у відшкодуванні

збитків, % всього в т.ч.

з вини водіїв в т.ч. з вини пішоходів

2004 28,5 0,34 8 321,3 6 704,1 1 617,2 2005 38,5 0,49 7 891,1 6 363,7 1 527,4 2006 62,8 0,74 8 467,9 6 857,4 1 610,5 2007 81,5 0,96 8 445,4 6 805,2 1 640,2 2008 119,8 1,18 10 112,7 8 303,4 1 809,3 2009 204,7 1,73 11 821,8 9 913,2 1 908,6 Всього 535,8 0,97 55 060,2 44 947 10113,2

З кожним роком кількість ДТП, пов’язаних із ними збитків, матеріальних та

людських втрат зростає. Враховуючи нестачу в бюджеті необхідних коштів, витрати за збитками в результаті ДТП лягають на плечі населення і підприємств. При цьому не варто виключати несподіваний характер збитків та істотний, в деяких випадках, їх розмір, що часто неабияк погіршує фінансове становище винного. В той же час, слід зазначити, що суми страхових платежів при страхуванні від нещасних випадків ( в тому числі і на транспорті) в 2009 році склала 330,7 млн. грн., що на 119,1 млн. грн. більше ніж у 2006 році,темп приросту склав 56,1%. В цілому цей вид страхування має позитивну динаміку розвитку.

300

Зазначимо, що аналіз даних основних показників аварійності на наземному транспорті свідчить про те, що рівень травматизму внаслідок дорожньо-транспортних пригод в Україні залишається украй високим (таблиця 2). Це, в свою чергу, створює додаткову соціальну напругу в суспільстві і потребує вишукування бюджетних коштів на усунення наслідків ДТП.

Таблиця 2. Динаміка ДТП на шляхах України за 2003-2008 рр.

Потерпіло в ДТП, чол. Рік

Кількість ДТП,

шт. аварій

в т.ч. зі смертельними наслідками, шт. аварій всього в т.ч. загинуло в т.ч. поранено

2003 34 554 4 734 43 546 5 269 38 277 2004 33 339 4 717 41 821 5 185 36 636 2005 34 541 5 350 44 180 5 984 38 196 2006 34 488 5 426 43 898 5 982 37 916 2007 42 409 6 990 54 607 7 149 47 458 2008 45 593 6 789 60 604 6 966 53 638 Всього 224 924 34 006 288 656 36 535 252 121

Слід зауважити, що в Україні біля 14 мільйонів одиниць автотранспорту, і

щорічно відбувається більше ніж 100 тисяч ДТП. Однак, після посилення відповідальності за порушення правил дорожнього руху в 2008 році значно зменшилась кількість ДТП, в тому числі зі смертельними випадками. Так, за січень-лютий 2010 року кількість ДТП із постраждалими зменшилась на 38,1% в порівнянні з аналогічним періодом минулого року. Кількість загиблих в ДТП зменшилась на 42%, кількість травмованих учасників дорожнього руху – на 40%.

Світове суспільство, однак, виробило універсальний засіб по відшкодуванню особистої і майнової шкоди фізичним і юридичним особам, постраждалим на автомобільних дорогах, - автострахування, що покриває ризики збитків не тільки учасників транспортного процесу від несприятливих для них обставин, але і третіх осіб, які випадково стали жертвами ДТП.

Страхування в цілому і автострахування, як його складова частина, є інфраструктурою, яка сприяє підвищенню ефективності всіх сфер підприємницької діяльності [1].

Специфічність страхування, як економічної категорії, обумовлюється трьома основними ознаками: випадковим характером настання руйнівної події, надзвичайністю нанесеного збитку (шкоди) в натуральному і грошовому відношенні та об’єктивною необхідністю попередження і подолання наслідків вказаної події і відшкодування матеріальних чи інших втрат.

Страхування має такі характерні риси, які виділяють його з інших економічних категорій:

наявність двох сторін: страховика і страхувальника;

301

цільове призначення створюваних грошових фондів та їх витрати лише на покриття втрат в завчасно обумовлених випадках;

замкнутість перерозподільних відносин між учасниками страхування; часовий і міжтериторіальний розподіл ресурсів; еквівалентність відносин, тобто поверненість платежів, оскільки вони

призначені для виплат спільноти страхувальників [2]. В автострахуванні до об'єктів страхування відносять: страхування

"автокаско", страхування цивільної відповідальності; страхування від всіх ризиків; страхування експортно-імпортних вантажів; страхування вантажів при перевезеннях в внутрішніх повідомленнях; страхування від нещасних випадків при ДТП.

Страхування "Автокаско" – це страховий захист від будь-яких збитків, що можуть виникнути в результаті пошкодження, повної загибелі або втрати автотранспортного засобу або окремих його частин при настанні обмовлених в страховому полісі випадків. Страхування "автокаско" звичайно проводиться в добровільній формі і їм можуть бути охоплені всі види транспортних засобів, які знаходяться в експлуатації, а саме - вантажні і спеціальні автомобілі, тягачі і автобуси, легкові автомобілі і причепи до них, трактори, мотоцикли і т. п

В автострахуванні використовується декілька різновидів договорів страхування, що передбачаються різноманітні обсяги страхового покриття можливих ризиків, від повного до часткового страхування "автокаско". При повному страхуванні "автокаско" володарю транспортного засобу надається страховий захист від збитків, що виникли в результаті пошкодження об'єкту, що застраховано внаслідок аварії, зіткнення з будь-яким іншим предметом, пожежі, самозаймання, вибуху, дії непереборної сили або стихійного лиха, крадіжки, інших протиправних дій третіх осіб і т.д., за винятком збитків, що мають експлуатаційний характер.

При страхуванні автотранспортних засобів на умовах часткового "автокаско" страхове покриття надається звичайно в наступних випадках: пожежа, вибух двигуна, протиправне викрадення, пошкодження транспортного засобу при викраденні, бій скла, стихійне лихо і т.п.

Договір на повне і часткове страхування "автокаско" може заключатись на необмежений час, а страховий поліс бути дійсним до тих пір, доки одна з сторін не розірве договір або він не втратить своєї сили, наприклад, із-за несплати страхового внеску або в випадку, коли договір дійсний на території країни, а володар автомобіля від'їхав за її межі.

Слід зазначити, що світовий досвід, про велике значення страхування авто як майна, страхування КАСКО. Так, найбільша британська страхова компанія NORWICH UNION розпочала випробування системи страхування автомобілів, в якій сам автомобіль пересилає в комп'ютер страховика інформацію, необхідну для розрахунку тарифу. Протягом 2005-2007 років п'ять тисяч англійських автомобілів були оснащені експериментальною системою, що включала “чорний ящик”, систему супутникової навігації ОРS і модуль стільникового зв'язку. Така система записує деякі дані про переміщення автомобіля, а саме: як часто

302

власник його використовує, яка середня і максимальна швидкість, тривалість і дальність поїздок, і навіть - по яких дорогах людина їздить. Ці дані автомобіль автоматично пересилає в центральний комп'ютер компанії страховика.

У США в 2008 р. було викрадено близько 1,3 млн. автомобілів (тобто машину в США викрадають приблизно кожні 25 секунд). Тому поліція США з метою зниження рівня автокрадіжок почала активно впроваджувати електронні пастки, що зможуть піймати крадіїв автотранспорту. За викраденим авто можна буде стежити і керувати дистанційно, зокрема зненацька заглушити двигун або заблокувати двері. Проте заслуговує на увагу те, що підтримали проект американські страхові компанії і навіть виділили кошти на придбання поліцейськими подібних машин-пасток.

Вітчизняні страхові компанії найчастіше пропонують комбіноване страхування, коли страхується не тільки транспортний засіб, але й відповідальність автовласника, додаткове встаткування, багаж, що перебуває в транспортному засобі й причепі (крім антикваріату, дорогоцінних металів, документів, цінних паперів і т.п.), життя й здоров'я водія й пасажирів.

При страхуванні багажу страхове покриття не поширюється на антикварні й унікальні предмети, вироби з дорогоцінних металів, дорогоцінних, напівкоштовних і виробних (кольорових) каменів, предмети релігійного культу, колекції, картини, рукописи, грошові знаки, цінні папери, документи й фотознімки, а також на предмети, не приналежному страхувальникові й членам його сім'ї, або призначені для продажу у зв'язку із заняттям підприємницькою діяльністю (якщо інше не застережено в додаткових умовах при укладанні договору).

Існують дві форми відшкодування збитку по каско. Перша - виконання ремонтних робіт на станції техобслуговування, що належить страхової компанії або пов'язаної з нею договором. Друга форма відшкодування - грошова компенсація. Розмір нанесеного страхувальникові збитку й сума страхового відшкодування визначаються на підставі страхового акту й прикладених до нього документів (органів міліції, ДАІ, пожежного нагляду, слідчих, судових органів, медичних установ і ін.), а при частковому ушкодженні засобу транспорту, крім цього, - на підставі кошторису на ремонт (відновлення), складеної представником страховика, запрошеним фахівцем або відповідним підприємством з ремонту (станцією технічного обслуговування й т.п.). Кошторис складається на підставі діючих на день страхового випадку прейскурантів роздрібних цін на запасні частини, деталі й приналежності до транспортних засобів і прейскурантів цін на ремонтні роботи.

Страхове відшкодування виплачується в розмірі нанесеного збитку, але не вище страхової суми, установленої в договорі страхування.

Вартість залишків установлюється з урахуванням їх зношування й знецінення в результаті даного страхового випадку. Під знищенням засобу транспорту розуміється його повна загибель (конструктивна й фактична). Звичайно вона приймається за таку, якщо вартість відбудовного ремонту засобу транспорту (включаючи вартість транспортування до місця ремонту) становить

303

не менш 75% страхової суми або дійсної вартості транспортного засобу на момент укладання договору [4].

Є одна маленька хитрість, яку застосовують страховики в КАСКО, – це франшиза. З її допомогою страховик захищає себе від надмірних виплат. Недосвідчений клієнт страхової компанії, як правило, не звертає особливої уваги на розмір франшизи. Його більше турбує вартість страховки. Але коли з машиною щось трапляється, виявляється, що страхова компанія не має наміру платити в повному обсязі, страхове відшкодування не дотягує до розміру збитку на 5%, 10%, а іноді й 30%, і підставою для цього є договір, котрий автовласник уважно читав і власноручно підписав.

Франшизна ставка може бути єдиною для всього страхового поліса КАСКО, але найчастіше за все встановлюється окремо для кожного з видів ризику. Як правило, найвищі франшизні ставки виставляються за ризиком «крадіжка». З урахуванням нашої дійсності, це найпоширеніший і найбільш збитковий ризик як для страхової компанії, так і для її клієнтів [5].

Висновок. Таким чином, в цілому можна зробити висновок, що розвиток ринку автострахування на Україні поліпшиться при проведені наступним заходів по таким основним напрямам:

удосконалення нормативно-правової бази регулювання ринку автострахування (створення результативної системи штрафів за порушення правил дорожнього руху та відсутність поліса цивільної відповідальності; опрацювання в законодавчо-нормативному порядку спрощених процедур визначення учасника дорожнього руху, відповідального за ДТП; порядку розрахунку матеріального збитку; проведення страховиками компенсаційних виплат один за одного та інше);

підвищення свідомості українських водіїв про необхідність придбання полюсів КАСКО, КАРГО, ОСЦВ та добровільного страхування від нещасних випадків на транспорті, відповідальності за перевезення вантажів та ін.;

розвитку професійності страхових компаній, якості їх сервісу при наданні послуг в транспортній галузі

розробку та впровадження новітніх страхових продуктів на рівні країн ЄС в галузі автотранспортного страхування;

розширення каналів збуту страхових продуктів та виростання новітніх інформаційних технологій;

підвищення довіри та чесніших відносин між страхувальником та страховиком;

створення Єдиного інформаційного банку про ДТП, страхові випадки по КАСКО, КАРГО, ОСЦВ та ін. ризики в транспортній галузі, для удосконалення ефективності боротьби з проявами шахрайства на ринку автострахування.

Література:

1. Базилевич В.Д. Страховий ринок України. – К.: Товариство «Знання», КОО. – 2008. – 374 с.

304

2. Вовчак О.Д. Страхування: Навчальний посібник, 2-ге видання, виправлене. – Львів: Новий світ – 2006.

3. Голошевич І. Страхування автомобіля: облікові аспекти// Бухгалтерія. – 2007. 4. Ніконович А. Страховий ринок України: проблеми та шляхи вирішення //

Економіст – 2006. – № 1. – C. 41-44. 5. Яворська Т.В. Страхові послуги: навч. посіб. – К.: Знання, 2008.

УДОСКОНАЛЕННЯ ПЛАНУВАННЯ У СТРАТЕГІЧНОМУ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ПІДПРИЄМСТВА

А.С. Середа

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ФН-31 Науковий керівник: викладач А.А. Романюк

Динамічний розвиток ринкових процесів в Україні значно підвищує роль

наукового обґрунтування розвитку підприємства, і важливе значення у цьому процесі посідає використання теорії стратегічного планування. Постійна мінливість ринкового середовища зумовила необхідність застосування стратегічного підходу до системи господарювання на підприємстві.

На сьогодні вчені створили цілісну систему стратегічного планування, найбільш істотними з наукових досліджень є праці В. Бабича, Д. Богина, В. Єфремова, О. Віханського, І. Лукінова, Л. Мельника, В. Пономаренка, С. Попова, А. Яковлєва та ін.

Незважаючи на досягнення закордонних та вітчизняних вчених актуальними залишаються дослідження, пов'язані із уточненням сутності стратегічного управління, інформаційним забезпеченням системи стратегічного планування, а також вдосконалення планування у стратегічному управлінні розвитком підприємства.

Стратегічне управління являє собою одну з підсистем менеджменту організацій, що виконує велику кількість завдань стосовно стратегічного аналізу, розроблення, реалізації і контролю реалізації стратегії організації. Предмет стратегічного управління базисні процеси в організації і за її межами, вишукування і нарощування стратегічного потенціалу організації [6, с. 38].

Стратегічне планування – процес здійснення сукупності систематизованих та взаємно узгоджених робіт із визначення довгострокових (на певний період) цілей та напрямів діяльності підприємства [7, с. 312].

До основних проблем побудови ефективної системи стратегічного планування на підприємстві належать:

305

• орієнтація на короткострокові результати діяльності, нерозвиненість стратегічного управління, відсутність системного контролю за відповідністю результатів поточної діяльності підприємства його стратегічним цілям;

• практично повна відсутність роботи на ринку, не розробленість методично-аналітичної бази для аналізу ринку;

• нерозвиненість корпоративного управління, розбіжності в інтересах власників, управлінського персоналу та колективу [8, с. 312].

Необхідність стратегічного планування на підприємстві зумовлена такими умовами:

• керівництво підприємства заохочує мислити перспективно, що сприяє підвищенню ефективності стратегічного управління розвитком підприємства;

• забезпечує більш чітку координацію дій організації, що покращує організаційно-економічний механізм діяльності підприємства;

• веде до встановлення показників для подальшого контролю, що значно покращує основні показники фінансово-господарської діяльності підприємства;

• змушує підприємства чіткіше визначати свої завдання та основні установки діяльності;

• робить організацію більш підготовленою до ринкових змін, що значно зменшує ризики діяльності та дає змогу сформулювати стратегії розвитку підприємства з врахуванням як і внутрішніх, так і зовнішніх чинників впливу.

При стратегічному плануванні на основі поставлених цілей визначаються обсяги і структура продуктово-асортиментної програми підприємства, а також структура і обсяги ресурсів (потенціалу), необхідних для виробництва і реалізації продукції. Стратегічне управління безпосередньо пов'язане з діяльністю підприємства у так званому довгостроковому періоді, оскільки зміна потенціалу передбачає планування розміру підприємства, структури виробництва, виробничої потужності, структури капіталу, а також організаційної структури, юридичної форми і системи управління підприємством у цілому. Основна мета стратегічного планування полягає у створенні потенціалу для виживання підприємства в умовах динамічної зміни зовнішнього середовища. Внаслідок такого планування підприємство ставить перспективні цілі й розробляє шляхи їх досягнення [8, с. 314].

Необхідною умовою здійснення ефективного планування на підприємстві є проведення попереднього прогнозування, зокрема довгострокового прогнозування основних тенденцій в економіці та основних напрямів розвитку галузі, прогнозування основних результатів фундаментальних науково-дослідних робіт, прогнозування потреби у продукції підприємства, прогнозування доступності ресурсів, прогнозування розвитку діяльності підприємства. Таким чином, ефективне прогнозування зміни зовнішнього та внутрішнього середовища підприємства сприяє підвищенню ефективності стратегічного планування розвитку його діяльності.

Прогнозування розвитку (стану) підприємства або організації – це наукове обґрунтування можливих кількісних та якісних змін його (її) стану (рівня

306

розвитку в цілому, окремих напрямків діяльності) в майбутньому, а також альтернативних способів і строків досягнення очікуваного стану [7, с. 303].

У сучасних ринкових умовах господарювання робочим інструментом планування є бізнес-план, що відображає процес функціонування підприємства та основні показники його діяльності, а також показує можливі шляхи досягнення стратегічних цілей розвитку діяльності підприємства. Якісно розроблений бізнес-план є передумовою ефективного стратегічного управління, сприяє розвитку діяльності підприємства та покращенню основних показників його діяльності, а також необхідний для розроблення стратегічних планів розвитку підприємства.

Розроблення стратегії розвитку підприємства повинна опиратися на такі принципи стратегічного управління:

• орієнтація на довгострокові глобальні цілі підприємства як господарчої системи та економічні інтереси його власників;

• багатоваріантність можливих напрямків розвитку, яка обумовлена динамічністю зовнішнього середовища діяльності підприємства;

• безперервність розроблення стратегії, постійна адаптація змін у внутрішньому та зовнішньому середовищі;

• комплексність розроблення стратегії, узгодженість стратегічних рішень за окремими напрямками діяльності підприємства, видами ресурсів, функціями [3, с. 53].

Таким чином з метою вдосконалення та підвищення ефективності стратегічного управління, формування стратегії розвитком підприємства (у динаміці з урахуванням впливу чинників внутрішнього та зовнішнього середовища) має охоплювати такі основні складові:

1. Усвідомлення місії підприємства, яка є глобальною метою діяльності підприємства та визначає основний напрям стратегічного розвитку підприємства. Оцінка загального періоду формування стратегії, головною умовою якого є передбачуваність розвитку економіки в цілому та кон'юнктури споживчого ринку в тому числі.

2. Визначення стану зовнішнього середовища та ступеня його впливу на діяльність підприємства. Формування ефективних форм взаємодії із зовнішнім середовищем та взаємозв'язків у внутрішньому середовищі підприємства. Оцінка сильних і слабких аспектів діяльності підприємства, що визначає можливості реалізації внутрішнього потенціалу підприємства і спрямована, насамперед, на виявлення рівня його конкурентоспроможності.

Література:

1. Міщенко А.П. Стратегічне управління : Навч. пос. – К.: Центр навч. 2004. – 336 с.

2. Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного. вид. 2-ге, перероб. та доп. – К.: КНЕУ, 2001. – 528 с.

3. Шваб Л.І. Економіка підприємства. – К.: Каравела, 2005. – 568 с. 4. Мазаракі А.А. та ін. Економіка торговельного підприємства. Підручник для вузів.

/ Під ред. проф. Н.М. Ушакової. – К.: Хрещатик, 1999. – 800 с.

307

5. Шолох Ю.М. Стратегічне планування розвитку прикордонного регіону (на прикладі Закарпатської області) // Регіональна економіка. – 2007, № 2. – С. 131-138.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВИХ

РЕСУРСІВ МІСЦЕВИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ

С.С. Середа Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФН-51

Науковий керівник: викладач І.В. Піхур

Сучасний етап розвитку економіки України характеризується динамічними змінами, які охопили усі сфери суспільного життя, у тому числі й систему органів місцевої влади. Проголошені принципи бюджетної децентралізації та автономності органів місцевої влади для втілення у життя вимагають належного наукового обґрунтування подальших реформ у цій сфері.

При визнанні державою права місцевих органів влади на їх організаційну та фінансову автономію постає проблема відповідного фінансового забезпечення, необхідного для здійснення місцевих програм економічного розвитку. А відтак виникає проблема обґрунтування економічного змісту фінансових ресурсів місцевих органів влади, визначення їх ролі в суспільному житті, дослідження складу місцевих фінансів, удосконалення механізму формування і використання фінансових ресурсів місцевих органів влади.

Місцеві фінанси – це система мобілізації, акумуляції та використання вартостей у грошовій формі, які надходять від населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці, підприємств, держави і використовуються для забезпечення економічного розвитку відповідної території та забезпечення задоволення соціально-культурних потреб її населення. Місцеві фінанси проявляються у двох значеннях – економічному, що полягає у створенні умов для розвитку ділової активності на відповідній території, і соціальному, який реалізується через найрізноманітніші відносини між учасниками виробничої і невиробничої сфери з одного боку, та підприємствами і державою – з іншого.

На сьогодні в Україні місцеві фінанси переважно представлені місцевими бюджетами. Однак у даний час місцеві бюджети мають недостатню доходну базу, тому не здатні самостійно фінансувати всі повноваження місцевих органів влади. Зважаючи на те, що діяльність місцевих органів влади сприяє підвищенню соціально-економічної стабільності в державі, виникає необхідність у розбудові ефективної системи їх фінансового забезпечення. Сутність фінансового забезпечення місцевих органів влади визначено нами як сукупність

308

заходів щодо акумуляції, розподілу та використання фінансових ресурсів з метою створення умов, що сприяють нормальному здійсненню економічних процесів на відповідній території, реалізації запланованих соціальних програм та запобіганню і усуненню порушень при використанні фінансових ресурсів.

Фінансові ресурси місцевих органів влади можна визначити як фонди коштів, що створюються і використовуються на соціальний і економічний розвиток регіонів. Джерела фінансування потреб місцевих органів влади різноманітні. За фіскальним і соціально-економічним значенням з-поміж них виділяються доходи місцевого бюджету, позики, фінансові ресурси комунальних підприємств, фінансові ресурси населення, інвестиції, цільове фінансування регіональних програм з Державного бюджету, позабюджетні фонди і міжбюджетні трансферти. Важливу роль у розбудові фінансового забезпечення місцевих органів влади відіграє нарощування і реалізація фінансового потенціалу місцевих органів влади. Перспективним джерелом формування фінансового потенціалу місцевих органів влади можуть стати внутрішні інвестиції. Проте для активізації таких процесів мають бути створені належні умови з боку держави. Активізація інвестиційних процесів на відповідній території дасть змогу підвищити підприємницьку активність та збільшити чисельність зайнятих, що дозволить зменшити видатки місцевих органів влади на соціальний захист завдяки зростанню життєвого рівня населення відповідної території. Крім того, збільшення кількості підприємств та числа зайнятих сприятимуть розширенню податкової бази відповідної території, що може позитивно відобразитися на податкових надходженнях до місцевих бюджетів [1, c. 25].

Вагому роль у формуванні фінансового потенціалу місцевих органів влади можуть відігравати іноземні інвестиції.

Важливою складовою формування фінансового потенціалу місцевих органів влади може стати діяльність комунальних підприємств. Відповідно до чинного законодавства комунальні підприємства працюють у тому ж правовому полі, що й інші суб’єкти господарювання, крім того, вони можуть мати певні преференції щодо підприємств інших форм власності. Це пов’язано з тим, що місцеві органи влади можуть встановлювати пільги для комунальних підприємств щодо сплати місцевих податків і зборів, надавати їм для здійснення своєї діяльності привабливі земельні ділянки, фінансову допомогу тощо. Однак є ряд факторів, які суттєво знижують ефективність функціонування комунальних підприємств. Згідно з даними Держкомстату, близько 60 % комунальних підприємств працюють у низькорентабельних або нерентабельних галузях. У рентабельних галузях, таких як оптова і роздрібна торгівля, готельний і ресторанний бізнес, працює близько 15 % комунальних підприємств.

На наш погляд, необхідно задіяти важелі, які б стимулювали місцеві органи влади розвивати рентабельні види діяльності. Одним з таких важелів може бути пільгове оподаткування прибутку на початкових етапах становлення підприємства, в подальшому ж 100 % надходжень прибутку від діяльності комунальних підприємств має надходити до місцевого бюджету.

309

Однією з альтернатив зміцнення фінансової бази місцевих органів влади є розвиток малого підприємництва. З одного боку, розвиток малого підприємництва розширює наявну базу оподаткування в регіоні, з іншого – сприяє збільшенню кількості зайнятих, зменшенню рівня безробіття та скороченню видаткової частини місцевих бюджетів на соціальний захист. У цілому в Україні спостерігається позитивна динаміка кількості малих підприємств [1, c. 26].

Результати аналізу засвідчили, що на сьогодні місцеві органи влади не можуть мати повної фінансової незалежності, саме тому виникає потреба у їх додатковому фінансуванні, яке здійснюється за рахунок системи трансфертів. Трансфертна політика по-різному впливає на окремі показники соціально-економічного розвитку. Між обсягами міжбюджетних трансфертів і динамікою ВВП, доходами на душу населення і обсягами промислового виробництва існує обернений зв’язок.

Це свідчить про недостатню ефективність використання отриманих дотацій на місцях. На нашу думку, така ситуація пов’язана з тим, що, по-перше, місцеві органи влади не несуть суворої відповідальності за неефективне використання отриманих фінансових ресурсів; по-друге, відсутні стимули до економічного розвитку підвідомчих територій, оскільки розрив між доходами і видатками, який утворився внаслідок недостатнього обсягу власних надходжень, буде покрито за рахунок трансфертів з вищого бюджету. Таким чином, центральною проблемою міжбюджетного фінансування на сьогодні є відсутність дієвих важелів, які б стимулювали місцеві органи влади до розвитку власних джерел формування фінансових ресурсів.

Література:

1. Панасюк Л.В. До питання про формування джерел фінансового забезпечення виконання функцій органами місцевої влади / Л.В. Панасюк // Економіка і держава. – 2008. – № 2. – С. 24-26.

МЕХАНІЗМ ІНДИВІДУАЛІЗОВАНОГО УПРАВЛІННЯ

ПЕРСОНАЛОМ ПІДПРИЄМСТВА

Л.П. Стахова Хмельницький інститут МАУП,

факультет денних форм навчання, група СУЕП-51 Науковий керівник: викладач А.В. Піхур

Ефективна система управління персоналом в умовах ринкового

господарювання суттєво впливає на забезпечення конкурентоспроможності підприємств та створення конкурентних переваг за рахунок раціонального

310

використання інтелектуальних ресурсів і трудового потенціалу працівників. Незважаючи на значну кількість та накопичений досвід наукових розробок вітчизняних і зарубіжних вчених щодо удосконалення форм і методів кадрового менеджменту, більшість українських підприємств через брак висококваліфікованого управлінського персоналу та недостатньо гнучку і застарілу концепцію кадрової політики не встигає реагувати на швидкі зміни ситуації на ринку праці, нові вимоги до мобільної переорієнтації власного інтелектуального потенціалу, впровадження сучасних технологій кадрової роботи, як одного з дієвих виробничих процесів.

Основними напрямками наукових досліджень з проблем кадрового менеджменту поряд з розвитком систем корпоративного управління та формування організаційної культури є поглиблене вивчення індивідуальних якостей особистості, типології трудової поведінки персоналу, розвитку його інтелектуального потенціалу, самоменеджменту та своєчасного найбільш ефективного використання можливостей кожного працівника.

Широке коло питань, пов’язаних з дослідженням індивідуальних характеристик особистості, пошуком дієвих методів управління потенціалом персоналу відображено у раніше згаданих працях відомих зарубіжних та вітчизняних авторів.

На сьогодні немає єдиного підходу щодо розгляду як змісту поняття “особистість працівника”, так і складу її елементів. Розглядаються тільки її окремі складові (трудовий потенціал, трудова поведінка тощо), і відповідно визначаються резерви використання окремих складових особистості працівника, а не потенціалу особистості працівника в цілому.

З метою визначення загальної поведінки працівника нами запропоновано класифікувати мотиватори поведінки працівника за функціональною ознакою, а саме: загальні, специфічні та варіативні регулятори. Такий підхід, на наш погляд, найбільше відповідає завданням цільового впливу на поведінку працівника, оскільки кожна з функціональних сфер існує не відокремлено, а в тісному взаємозв’язку з іншими сферами, вони “накладаються” одна на одну, формуючи тим самим поведінку працівника організації.

У процесі управління персоналом поведінка працівника зазнає кардинальних змін: вона регулюється під впливом технологічного процесу, зовнішнього середовища, соціальних факторів, регуляторних форм організації і т.д.

На наш погляд, особистість працівника – це сукупність унікальних індивідуалізованих складових його внутрішнього світу і трудового середовища, які можуть якісно впливати на параметри функціонування підприємства при їх ефективному використанні.

Особистість працівника формується у конкретних умовах зовнішнього середовища, під впливом певних факторів та чинників. У такому контексті у роботі визначено наступні аспекти усвідомлення працівником власної особистості: потреби і ціннісні орієнтації, техніка особистої роботи; перцептивні уміння, тобто здатність сприймати оточення без суб’єктивних перекручувань,

311

без прояву стійких упереджень у ставленні до тих або інших проблем, особистостей, соціальних груп; готовність сприймати нове в зовнішньому середовищі; можливості в розумінні норм і цінностей інших соціальних груп і культур; почуття і психічні настрої у зв’язку з впливом факторів зовнішнього середовища; способи персоналізації зовнішнього середовища; рівень економічної культури, що виявляється стосовно елементів оточення.

Фактори та умови формування і реалізації індивідуальних та професійних характеристик особистості досить різні як за своїм внутрішнім характером, так і за впливом, який вони справляють на потенціал підприємства. З урахуванням умов макро- та мікросередовища, а також впливу зовнішніх факторів на індивідуальні та професійні характеристики особистості, стає можливим не тільки прогнозування змін в ефективності роботи працівника, а й розробка необхідних заходів з метою коригування такого впливу для досягнення поставлених перед підприємством цілей [1, c. 66].

На наш погляд, процес управління трудовою поведінкою може включати кілька стадій та етапів, основними з яких є формування, використання і розвиток. Формування трудової поведінки має за мету виявлення стратегічних можливостей та ресурсів, які здатні підвищити конкурентоздатність підприємства завдяки виявленню резервів особистості кожного працівника. Використання трудової поведінки особистості дозволяє залучувати у роботу ресурси, виявлені під час першого етапу. Розвиток трудової поведінки забезпечує нарощування потенціалу особистості за рахунок невикористаних резервів, якісну зміну параметрів функціонування підприємства. Розвиток трудової поведінки можливий одразу після закінчення першого етапу або ж на етапі використання.

На наш погляд, ефективна система управління персоналом повинна відповідати таким вимогам, як забезпечувати ефективність використання потенціалу працівників та відповідність керуючих імпульсів поставленій меті; визначати міру використання потенціалу особистості та комплекс заходів з розвитку навичок або набуття нових; вивчати індивідуальні характеристики особистості з метою досягнення необхідного рівня задоволеності працею. Відповідно до зазначених вимог з’являється можливість побудувати таку систему управління, яка забезпечить виконання поставленого перед нею завдання – підвищення ефективності праці, використання наявних та створення нових резервів потенціалу персоналу.

Отже, розвиток будь-якої організації пов’язаний з її інтелектуальним потенціалом, реалізація якого здійснюється через науково обґрунтовану систему управління персоналом в процесах організаційних змін. Базисом ефективної системи управління персоналом є орієнтація на індивідуальні характеристики особистості та трудового потенціалу людини.

312

Література: 1. Антоненко К.В. Роль особистості в процесі управління персоналом // Проблеми

підвищення ефективності інфраструктури. Збірник наукових праць. – Випуск 10. – Київ: НАУ, 2003. – C. 64-69.

ІНВЕСТИЦІЙНІ АСПЕКТИ УЧАСТІ УКРАЇНИ В ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСАХ

А.В. Урванцева

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету "Україна",

соціально-гуманітарний факультет, група ФН-41 Науковий керівник: к.геогр.н. І.Є. Журба

Актуальність теми. Українсько-європейська тематика лягла в основу

наукових досліджень на авторських публікацій таких науковців, як Оксана Пахловська, Вацлав Гавел, Дені де Ружмон, Мілан Кундера, Клаус Бахманн, Даніель Кон-Бендіт – за кордоном, Ліна Костенко, Володимир Шкляр, Тарас Петрів, Володимир Здоровега, Стефанія Андрусів, Ярослава Прихода – в Україні.

Виклад основного матеріалу. 1) Важливою передумовою інтенсифікації їх відносин з Європейським

Союзом було посилення зацікавленості західноєвропейських фірм, концернів, банківських установ в господарських операціях на терені цих держав. Важливою складовою частиною яких було суттєве розширення обсягів та сфер вкладання іноземного капіталу в її економіку.

2) Великий приплив капіталу з ЄС став не лише основою перебудови економіки держав регіон за європейськими зразками, але й забезпечив тісні взаємини між партнерами із Заходу й Центру Європи, що в кінцевому підсумку стало передумовою вирішенням проблеми ЦСЄ до Європейського Союзу.

3) На початок 2005 року загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в українську економіку становив всього 8353,9 млн. дол. Або 177 дол. на одну особу проти 1000 – 2000 тис. дол. в окремих центральноєвропейських країнах [1].

4) Вихід ЄС на західні кордони України не вплинув на посилення зацікавленості в інвестуванні до української економіки нових членів цього інтеграційного об'єднання, в т. ч. у країн – сусідів нашої держави.

5) Рівень вкладень в економіку України інших таких держав коливається від 25 – 30 млн. дол. у інших країнах ЦСЄ при особливо низькому порівняно із потенційними можливостями обсягу надходжень ПII з Чеської Республіки (46,3

313

млн.дол.). При цьому Латвія, Литва та Словаччина в 2004 році навіть скоротили присутність своїх капіталів в українській економіці.

6) Зниження інвестиційної привабливості України внаслідок дій попереднього уряду формально не вплинуло на динаміку надходжень ПII з регіону ЄС, обсяг яких за перше півріччя 2005 року зріс на 228,2 млн. дол., але цей приріст практично повністю був забезпечений зростанням іноінвестицій лише з однієї країни – Кіпру.

7) Фактично, 2005 рік характеризується стагнацією інвестиційного співробітництва України із Європейським Союзом, що не може не вплинути в негативному сенсі на вирішення таких першочергових проблем взаємовідносин, як отримання Україною статусу асоціації з ЄС та утворення між ними зони вільної торгівлі.

8) Невирішеною проблемою у взаємних відносинах є присутність українського капіталу в країнах ЄС. Це стосується загального невизначеного обсягу експорту ПII до цього регіону, який становив 44, 2 млн. дол. на 1 січня 2005 року (0,95% від зворотного обсягу інвестиційних надходжень з ЄС до України).

9) Основна частина зарубіжних інвестицій до цього часу надходила у невиробничі сфери господарської діяльності, або до значно менш пріоритетних з точки зору національного розвитку галузей. Перші місця у вкладанні капіталу займають оптова торгівля і посередництво в торгівлі, або харчова промисловість та перероблення сільгосппродуктів.

10) Наведене вище є свідченням пасивної політики щодо залучення іноінвестицій – фактичним ініціатором їх вкладень виступають зарубіжні інвестори, які головним чином обирають найбільш вигідні лише для себе сфери вкладання капіталу – товаропровідну мережу для імпорту товарів, виробництво тютюну чи кондвиробів з їх швидким оборотом фондів, вторгнення в ще слабку фінансову сферу тощо [2].

11) Пасивно – галузеве ставлення до іноземних інвестицій необхідно замінити активною селективною політикою використання можливостей використання можливостей сполучення галузевого та регіонального підходу до імпорту зарубіжного капіталу. Найважливішою передумовою для цього може стати адміністративна реформа, якщо вона дійсно забезпечуватиме якісний прорив у посиленні прав місцевих органів влади, в т. ч й у фінансово – господарській сфері.

12) Наближення адміністративного керівництва до первинних господарських ланок може також вирішити такі важливі задачі сучасного етапу функціонування національної економіки, як фінансова підтримка переходу на інноваційний шлях розвитку та масштабне розширення малого і середнього бізнесу у виробничій сфері [3].

13) Пріоритети Західного регіону у відносинах з ЄС полягають саме в посиленні й стимулюванні на державному та місцевому рівнях політиці створення коопераційних ланцюгів з європейськими партнерами. Це пов’язане з рядом особливостей економіки областей зазначеного регіону.

314

14) Невеликі відстані від зарубіжних партнерів дозволяють включити до коопераційних зв’язків підприємства малого і середнього бізнесу, які особливо потерпають від витрат на транспортування при невеликих обсягах товарообороту.

15) Для розвитку взаємних зв’язків із партнерами ЄС важливе значення матиме й залучення ПII до інших сфер господарського життя, але становлення виробничої кооперації із зарубіжними партнерами на базі спільного інвестування є домінантним напрямом вирішення проблем розвитку Західного регіону України, загального зростання інвестиційної привабливості депресивних територій, перетворення їх в найбільш активну зону безпосередніх контактів з Європейським Союзом [5].

16) Пріоритетним напрямом євро інтеграційної діяльності виступає інтенсифікації та більш гнучке використання можливостей транскордонного співробітництва з сусідніми державами, яке набуває якісно нового змісту та значення в зв’язку із безпосереднім виходом ЄС у 2004 році на західний кордон України.

17) Розвитку транскордонного співробітництва з досить детальним обґрунтуванням можливих учасників формування його капіталу, до яких бажано додати також Європейський банк реконструкції і розвитку, що можливе у випадку надання запропонованому банку статусу комерційної установи.

18) Акумуляція міжнародних, державних та регіональних коштів в цьому банку дозволить сконцентрувати їх витрати на найбільш важливих об’єктах розвитку транскордонного співробітництва, стимулювати на селективній основі цілеспрямовану політику посилення координації господарської діяльності по обидва боки нового кордону Європейського Союзу [6].

Висновки. Україна є наріжним каменем, що єднає Схід із Заходом. Європейська інтеграція для України є “не входженням, а поверненням до Європи, оскільки Україна завжди була і є невідривною частиною цього континенту” Європейськість України — це цивілізованість, культурність, індивідуалізм, почуття здорового націоналізму. Європейськість — це самодостатність. Орієнтація на Європу означає, що Україна прагне стати часткою Європи не лише географічно, а й психологічно, що можливо лише за умови, якщо Україна сама відчує себе такою, а українці себе, відповідно, європейцями.

Відтак має рацію С. Вовканич, який вважає: “Не творімо собі кумира ні зі Сходу, ні із Заходу, а пильнуймо національні інтереси, розраховуймо на свої ресурси та власний потенціал. Міркуймо над тим, що робити, аби позбутися грабель — як національного знаку, — вже неодноразово хитро розставлених на наших історичних шляхах. Нам не треба прорубувати вікна в Європу: ми в Європі”

Курс на європейську інтеграцію є природним наслідком здобуття Україною державної незалежності. Він викристалізовується з багатовікової історії нашого народу, його ментальності та етнічних коренів і стосується передусім європейської самоідентифікації українського народу. Отже, процес

315

“європеїзації” України потрібно активно використовувати і поглиблювати (при цьому не вважати його панацеєю від усіх бід!). Входження в Європу, зокрема в Європейський Союз — це, перш за все, ефективна економічна співпраця з країнами континенту на паритетних умовах. Якщо ця співпраця буде успішною, політична вага України в Європі зросте.

Література:

1. Інвестиції зовнішньоекономічної діяльності у 2004 році / Держкомстат України. Експрес – доповідь. 2005 р. – 15 лютого. –№45.

2. Колосова Г., Шарко М. сучасні проблеми функціонування й детермінанти інноваційного механізму регіонального розвитку// Регіональна економіка. – 2005. – №1.

3. Statistical Yearbook of Hungary. KSH. Budapest. 2004. 4. Spatial Dimension of Socio – Economic Transformation Processes in Central and

Eastern Europe on the Turn of the 20 – th Centry. Rzeszow. 2001. Vol.1. P.172; Vol. 2. P. 97. 5. Spatial Dimensions etc. 6. Регіональна економіка. 2005. – №2 .

ПОНЯТТЯ ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ ЩОДО МІСЦЕВИХ ФІНАНСІВ

М.В. Фурик

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ФН-51 Науковий керівник: викладач І.В. Піхур

Аналіз наукової літератури дає підстави констатувати, що серед науковців

немає одностайності щодо назви та визначення такого контролю. Вчені вживають різну термінологію: “місцевий контроль”, “комунальний контроль”, “муніципальний контроль”, “загальномісцевий контроль”, у більшості випадків вважаючи, що цей контроль стосується саме місцевих бюджетів. Чинне законодавство нашої держави взагалі не містить таких термінів. Якщо в основу поділу фінансового контролю покласти об’єкт контролю, тобто фінанси, які є державними і місцевими, то відповідно можна підтримати думку про існування державного фінансового контролю, який здійснюється стосовно державних фінансів, і місцевого фінансового контролю – в сфері місцевих фінансів. Зазначене дозволило сформулювати поняття місцевого фінансового контролю, визначити його мету та завдання.

Урахування підходів вчених до виділення різних видів фінансового контролю сприяло визначенню видів і місцевого фінансового контролю. В основу поділу покладено такі критерії: предмет контролю; контролюючий суб’єкт; підконтрольний суб’єкт; місце проведення; ступінь обов’язковості;

316

характер контрольних заходів; особливості інформаційного забезпечення або джерело інформації, що використовується; особливості фінансування контролюючих суб’єктів та його джерела; сфера здійснення.

Відзначається, що стосовно місцевих фінансів також може здійснюватися й аудит – як державний, так і незалежний. Тому, враховуючи зарубіжний досвід, зокрема Російської Федерації, та розвиток аудиту в Україні, пропонується Бюджетний кодекс України доповнити статтею “Внутрішній фінансовий аудит”, в якій визначити поняття внутрішнього фінансового аудиту та особливості проведення – це сприятиме його ефективності та дієвості як щодо місцевих, так і щодо державних фінансів [1, c. 68].

Важливе значення для організації та здійснення місцевого фінансового контролю мають принципи, що визначаються його особливостями. Наголошується, що в Лімській декларації керівних принципів контролю йдеться про громадські фінансові ресурси, отже принципи, які описані в ній, властиві і місцевому фінансовому контролю. Дисертант підтримує російський переклад зазначеного документа, бо український переклад – “Лімська декларація керівних принципів аудиту державних фінансів”, недостатньо точно відображає його сутність. З такої назви документа зрозуміло, що він стосується не фінансового контролю в широкому розумінні, а лише аудиту, і саме державних фінансів. Зосередження уваги на поглядах учених, що визначають принципи фінансового контролю, дозволило виділити принципи місцевого фінансового контролю. Оскільки принцип відповідальності має важливе значення, пропонується визначити у нормативних актах відповідальність органів місцевого самоврядування за несвоєчасне прийняття місцевого бюджету, неточність його нормативів тощо. Але особливу увагу слід звернути на встановлення відповідальності третіх осіб, які не є учасниками контрольного процесу, однак від прийняття рішення якими залежить виконання принципу невідворотності покарання за вчинене правопорушення.

Законодавством не визначені форми фінансового контролю, тому вчені виділяють їх на власний розсуд, називаючи навіть видами. Підтримуючи запропоновані більшістю науковців форми фінансового контролю (попередній, поточний, наступний) та використовуючи зарубіжний досвід, пропонуємо закріпити їх у Бюджетному кодексі України. У роботі охарактеризовано і форми аудиту: попередній та аудит за фактом.

На наш погляд, методологія місцевого фінансового контролю включає в себе як методи контролю, так і їх специфічний різновид – аудиторські процедури. Поділяється думка, що метод – це спосіб (прийом), який застосовується при здійсненні контрольних функцій відповідними суб'єктами. Відповідно аудиторська процедура – це специфічний прийом, порядок дій аудиторів під час проведення аудиту. Чинне законодавство не розмежовує ці поняття, а отже й особливості методів фінансового контролю та аудиторських процедур. Звідси і неоднозначність у підходах до тлумачення їх ученими.

Підвищенню ефективності місцевого фінансового контролю, його розвитку сприятиме виділення критеріїв поділу на види. Місцевий фінансовий контроль

317

поділяється залежно від: предмета контролю (проводиться щодо місцевих бюджетів, місцевих фондів коштів, місцевих позик, цінних паперів, лотерей, що належать органам місцевого самоврядування тощо); контролюючого суб’єкта (державний, недержавний, самоврядний); підконтрольного суб’єкта (такий, що здійснюється відносно юридичних осіб (підприємств, установ і організацій, що беруть участь у формуванні, розподілі і використанні місцевих фінансів) та органів місцевого самоврядування як основних їх розпорядників); місця проведення (виїзний, невиїзний); ступеня обов’язковості (обов’язковий, ініціативний); характеру контрольних заходів (плановий та позаплановий); особливостей інформаційного забезпечення або джерела інформації, що використовується (фактичний, документальний, автоматизований (електронний)); особливостей фінансування контролюючих суб’єктів та його джерел (бюджетний (проводиться за рахунок коштів бюджетів різних рівнів), госпрозрахунковий (проводиться внутрішніми службами самих підконтрольних суб’єктів) та змішаний (здійснюється різними контролюючими суб’єктами і відповідно фінансується з різних джерел); сфери здійснення (внутрішній, зовнішній, зовнішньо-внутрішній).

Література:

1. Коваленко А.А. Поняття та види фінансового контролю щодо місцевих фінансів / А.А.Коваленко // Актуальні проблеми юридичної науки: Збірник тез міжнародної наукової конференції “Сьомі осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 28-29 листопада 2008 року): У 4-х частинах. – Частина друга. – Хмельницький: Видавництво Хмельницького університету управління та права, 2008. – С. 68-69.

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ МОТИВАЦІЇ

ТРУДОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Р.Л. Чернилевський Хмельницький інститут МАУП,

факультет денних форм навчання, група СУЕП-51 Науковий керівник: викладач А.В. Піхур

Головною умовою сталого і ефективного функціонування економіки країни є

постійне вдосконалення діючих систем управління підприємствами на базі використання сучасних досягнень менеджменту і підприємництва. Особливу роль в менеджменті відіграють принципи, методи та способи мотивування праці, які виступають ведучим організаційно-економічним інструментом управління трудовою діяльністю працівників підприємств. У зв’язку з цим важливого значення набуває вирішення як теоретичних, так і практичних проблем управління трудовою діяльністю персоналу шляхом застосування нових соціально-економічних методів

318

мотивації праці, що надали б змогу підвищити зацікавленість робітників продуктивно і якісно працювати на підприємствах різних галузей економіки.

Аналіз теоретичних робіт, а також діючої практики менеджменту показують, що на даний час визначився підхід лише до вирішення деяких проблем мотивації праці, як важливої функції управління підприємствами. Науковці та практики приділяють особливої уваги способам активізації трудової діяльності, що ґрунтуються на дослідженнях мотивації не лише організаційно-економічного процесу, але і враховують її економіко-психологічні складові. Слід зазначити, що мотивація трудової діяльності є багатовимірним процесом, який потребує системних досліджень щодо комплексного підходу до формування мотиваційного впливу на трудову поведінку працівників. Крім того, у науковій літературі і дослідженнях недостатньо висвітлені питання з залучення працівників до участі в прибутках, удосконалення системи винагород, а також потребують подальшого розвитку нові методичні підходи до оцінки ефективності мотиваційної діяльності тощо. Серед теоретичних досліджень бракує робіт, в яких розроблені сучасні підходи до формування мотиваційного механізму трудової діяльності персоналу на підприємствах.

Аналіз теоретичних робіт, а також діючої практики менеджменту показують, що на даний час визначився підхід лише до вирішення деяких проблем мотивації праці, як важливої функції управління підприємствами. Науковці та практики приділяють особливої уваги способам активізації трудової діяльності, що ґрунтуються на дослідженнях мотивації не лише організаційно-економічного процесу, але і враховують її економіко-психологічні складові. Слід зазначити, що мотивація трудової діяльності є багатовимірним процесом, який потребує системних досліджень щодо комплексного підходу до формування мотиваційного впливу на трудову поведінку працівників. Крім того, у науковій літературі і дослідженнях недостатньо висвітлені питання з залучення працівників до участі в прибутках, удосконалення системи винагород, а також потребують подальшого розвитку нові методичні підходи до оцінки ефективності мотиваційної діяльності тощо. Серед теоретичних досліджень бракує робіт, в яких розроблені сучасні підходи до формування мотиваційного механізму трудової діяльності персоналу на підприємствах.

Дослідження сучасних підходів до активізації праці дозволили встановити, що необхідно розрізняти: мотивацію як співвідношення ієрархічних систем внутрішніх спонук до трудової діяльності, і мотивування як цілеспрямовану управлінську діяльність, що направлена на формування відповідних мотивів у працівників.

Найбільш обґрунтованим і таким, що підкреслює різницю сутності процесу мотивації, є визначення наступних понять і категорій: „мотиваційний потенціал працівника” та „мотиваційні ресурси підприємства”. Мотиваційний потенціал працівника розглядається як економічна категорія, що визначає результативність трудової діяльності і включає її потенціал та сукупність мотивів і цілей, які характеризують механізм активізації, тобто процес формування і реалізації мотивів працівників, які відображається у кінцевих результатах труда. Мотиваційні ресурси

319

підприємств представляють собою сукупність методів, засобів і управлінських рішень, що направлені на закріплення позитивної трудової поведінки або випереджено впливають на процеси формування і активізацію відповідних мотивів у працівників з метою найбільш ефективного досягнення цілей підприємств і задоволення їх потреб [1, c. 118].

Аналіз наукових джерел, показав, що у період переходу до інформаційного суспільства головну роль починають відігравати знання, інтелект та інновації, що впливають на якісну трансформацію форм і методів мотивації.

Велика кількість підходів до мотивації праці – змістовні і процесуальні теорії, теорія управління “по цілях”, „поля” та ін., ускладнюють вибір саме того з них, котрий відповідає цілям конкретного підприємства та сучасним умовам господарювання. Формування системи мотивації трудової діяльності об’єктивно вимагає застосування ситуаційних моделей. Для вітчизняних підприємств важливого значення набуває висновок зі змістовних теорій – в першу чергу, повинні бути задоволені потреби нижчих рівнів такі як фізіологічні, безпеки та захисту.

Слід зазначити, що базою розробки сучасних систем мотивації на підприємствах має бути теорія справедливості. В умовах, коли підприємства не можуть виплачувати працівникам достатню винагороду за кінцеві результати роботи, значущість відносної справедливості постійно підвищується. Для підприємств, що мають стійку стратегією до соціально-економічного розвитку і формують новий підхід до взаємозалежних ієрархічних цілей (включаючи цілі конкретних працівників і оцінку їх виконання), рекомендується система мотивації, що базується на управлінні “по цілях”. Використовуючи теорії „поля”, які обґрунтовують особливості поведінки людей в процесі мотивації, необхідно створити і підсистему впливу комплексу взаємопов’язаних стимулів для одночасного заохочування до праці робітників різних поведінкових типів.

Подальше наближення ринкової економіки до інформаційної вимагає необхідності пошуку більш прийнятних механізмів мотивації трудової діяльності, адекватних новим умовам формування зовнішнього середовища. Це підтверджується і досвідом високорозвинених країн, в яких на зміну класичним мотиваційним теоріям поступово „прийшли” теорії трудової мотивації інноваційного типу – „якості трудового життя”, „збагачення змісту праці”, „гуманізації праці” та ін. Їх сутність полягає в спрямованості на реалізацію не тільки освітнього, а й творчого потенціалу працівників, надання їм можливостей щодо більшої свободи вибору – „автономії” у праці, участь в процесі управління виробництвом тощо [1, c. 128].

Таким чином, в результаті аналізу та виконаних узагальнень сучасних теорій встановлено, що об’єктивно, відповідно до розвитку продуктивних сил суспільного виробництва, мотиви діяльності персоналу все більш зміщуються в сферу високих моральних і соціально-економічних потреб, що призводить до трансформації форм, методів і засобів мотивування праці. Спонукання до високопродуктивної роботи може бути забезпечено за рахунок створення комплексної системи мотивування трудової діяльності, в основі якої – демократизація трудових відносин, участь

320

найманих працівників в управлінні підприємствами, прибутках і власності. Ефективне використання трудових ресурсів забезпечується знаннями, вмінням і талантом менеджерів організовувати роботу „в команді”, синергетичний ефект якої визначається успішним розв’язанням виникаючих соціально-економічних протиріч між цілями працівників і підприємств, що потребує розробки нових методичних підходів до удосконалення діючих систем мотивації персоналу на основі попереднього моніторингу мотиваційної структури працівників.

Література:

1. Бойко Е.В. Мотивация труда как важнейший элемент хозяйственного и управленческого механизма предприятия // Модели управления в рыночной экономике. – Донецк: ДНУ, 2003. – С. 116-135.

МЕНЕДЖМЕНТ ПЕРСОНАЛУ ОРГАНІЗАЦІЇ У СИСТЕМІ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ

Є.С. Чистілін

Хмельницький інститут МАУП, факультет денних форм навчання, група СУЕП-51

Науковий керівник: викладач А.В. Піхур

Зміна головних принципів функціонування економіки України створила велику потребу в нових управлінських знаннях, інтерес до управління підприємством. Реакцією на цю потребу стала поява значного числа спочатку перекладених, а пізніше вітчизняних книг з різних питань управління підприємством, діючим в умовах ринкової економіки – маркетингу, фінансів, бухгалтерського обліку. Існує достатньо широкий вибір книг з менеджменту персоналу, тому що управління людьми є основою ефективного управління будь-якої компанії. Без мотивованих і кваліфікованих співробітників жодна організація не в змозі створити добре працюючі системи маркетингу, продажу, фінансів або бухгалтерського обліку. Менеджмент персоналу особливо важливий у сучасних умовах глобальної конкуренції і стрімкого науково-технічного прогресу, коли продукти, технології, операційні методи і навіть організаційні структури старіють з нечуваною швидкістю, а знання та навички співробітників компанії стають головним джерелом тривалого розквіту будь-якої компанії.

Проблемам менеджменту персоналу організації присвячена велика кількість наукових досліджень вітчизняних і зарубіжних вчених. Хоча тема управління персоналом розроблена досить глибоко, ціла низка принципових аспектів цього напрямку поки що не знайшла послідовного вирішення в системі антикризового управління.

321

Слід враховувати ще й те, що кожний новий етап розвитку економіки підприємства повинен мати якісно новий рівень менеджменту персоналу. Ось чому актуальність дослідження зазначених проблем має як наукове, так і практичне значення.

Ринок робочої сили може так само, як і інші ринкові умови, сильно вплинути на здійснення задуманих ідей щодо ведення своєї справи. Робоча сила у всіх значеннях, що вкладаються в це поняття, є одним з найважливіших ресурсів підприємства і не тільки й не стільки з точки зору формування уявлення про витрати на оплату праці, скільки завдяки впливу так званого “людського фактору” на багато рішень стосовно перспектив проведення бізнесу.

Змінювати ситуацію на ринку праці у потрібному напрямку, тобто регулювати його, можна, впливаючи на окремі фактори. Ця мета може бути досягнута завдяки спрямованому впливу на ринковий механізм, що здійснюється через сукупність взаємопов’язаних заходів економічного, правового, організаційного характеру, покликаних змінити ситуацію на ринку праці, забезпечити нормальне його функціонування, зняти чи запобігти виникненню соціальної напруги.

Цілеспрямоване регулювання процесів на ринку праці вимагає внесення відповідних коригувань у законодавчі акти, в інвестиційну, цінову, фінансово-кредитну, демографічну і соціальну політику, врахування регіональних особливостей розвитку суспільного виробництва. Отже, регулювання ринку праці – це взаємозв’язана робота держави (уряду), територіальних органів управління, об’єднання підприємців та керівництва підприємств.

Удосконалення практики підбору і розстановки кадрів, стимулювання їхньої праці, просування працівників, підвищення їхньої кваліфікації пов’язано з об'єктивною, побудованою на науковій основі діловою оцінкою працівників. Оцінка працівника являє собою процедуру, яка проводиться з метою виявлення ступеня відповідності особистих якостей працівника, кількісних і якісних результатів його діяльності певним вимогам.

На наш погляд, завданнями ділової оцінки працівника, яка полягає у виявленні його трудового потенціалу, ступеня використання цього потенціалу, відповідності працівника посаді, яку він обіймає, або його готовності зайняти конкретну посаду, у тому, щоб охарактеризувати ефективність його трудової діяльності, а отже, і цінність працівника для підприємства.

На результатах ділової оцінки кадрів базується вирішення таких управлінських проблем [1, c. 166]:

- підбір кадрів; - визначення ступеня відповідності посаді, яку обіймають; - поліпшення використання кадрів; - з'ясування внеску працівників у результати праці; - просування працівників, необхідність підвищення кваліфікації; - поліпшення структури апарату управління; - удосконалення управління.

322

Вибір методів оцінки персоналу для кожної конкретної організації є унікальним завданням, вирішити яке може тільки керівництво самої організації. При виборі системи оцінки необхідно звернути особливу увагу на її відповідність іншим системам управління персоналом – компенсації, планування кар’єри, професійного навчання, щоб добитися ефекту і уникнути конфліктів.

Основи концепції управління персоналом організації на сьогодні складають зростаюча роль особистості працівника, знання його мотиваційних установок, вміння їх формувати та направляти відповідно до завдань, що стоять перед організацією.

Отже, перед управлінням персоналом треба проводити детальний аналіз кадрового потенціалу, потреб організації та тенденцій розвитку ринку праці.

Безпосередньо процес управління персоналом здійснюється вже на основі отриманої інформації. При цьому слід відзначити, що зростає роль стратегічного управління персоналом, яке включає в себе розвиток соціальної інфраструктури, розробку організаційних структур, розвиток засобів стимулювання та компенсацій та ін. Також слід зазначити, що оперативне управління персоналом повинно здійснюватися з урахуванням стратегічного та виробничих планів організації.

Методами управління персоналом, на наш погляд, називають засоби впливу на колективи окремих працівників з метою здійснення, координації їхньої діяльності у процесі виробництва.

У 90-ті роки в теорії управління організаціями відбувається зміна загальної парадигми управління. Персонал починає розглядатися як основний ресурс фірми, який визначає, у першу чергу, успіх діяльності всієї організації. Одночасно посилюється увага до стратегічних питань управління діяльністю організацій.

На наш погляд, сутність стратегічного менеджменту персоналу полягає в управлінні, яке спирається на людський потенціал як на основу організації, орієнтує виробничу діяльність на запит споживача, здійснює гнучке регулювання і своєчасні зміни в організації, які відповідають вимогам оточення та допомагають добитися конкурентних переваг, що в сукупності дозволяє організації виживати та досягати своєї мети у довгостроковій перспективі.

Література:

1. Жильченкова В.В. Управление персоналом кризисного предприятия // Вестник Донецкого университета. Серия В. Экономика и право. – 1999. – №2. – С.164-168.

323

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ УПРАВЛІННЯ ГРОШОВИМИ ПОТОКАМИ

ПІДПРИЄМСТВА

А.В. Шевчук Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФН-41

Науковий керівник: викладач А.А. Романюк

Серед головних проблем української економіки значна кількість економістів науковців та практиків виділяють дефіцит грошових коштів підприємств, у тому числі комунального господарства, що значно обмежує можливості їх поточної та інвестиційної діяльності. Основним із напрямів подолання дефіциту грошових коштів є формування ефективної системи управління грошовими потоками, яка б забезпечувала досягнення тактичних і стратегічних цілей діяльності підприємства.

У процесі купівлі-продажу товарів, надання послуг, а також виконання різного роду зобов'язань у грошовій формі відбуваються різноманітні розрахунки та платежі . Платежі також здійснюються за розподілу й перерозподілу грошових коштів. Сукупність усіх платежів створює грошовий потік.

Грошовий потік – це виявлення сутності грошей у русі. Він охоплює процеси розподілу й обміну. На обсяг і структуру грошового потоку на підприємств справляють вплив стадії виробництва та споживання. Тривалий виробничий процес, який потребує збільшення виробничих запасів, призводить до збільшення платежів, пов'язаних з їх придбанням. Особливе місце займає грошовий потік у процесі реалізації продукції.

На даний час, досліджувальне питання, нажаль, ще недостатньо висвітлене в науковій і навчально-практичній економічній літературі. Серед праць авторів, які досліджують дану категорію фінансового менеджменту, спостерігається різноманітність підходів та тлумачень, тому потреба в уточнені та коригуванні її сутності є актуальною. О.М. Губачова виділяє дві позиції у визначенні грошових потоків [1, с. 133]. Прихильники однієї них, а саме В.В. Бочаров, І.А. Бланк, Н.Н. Хахонома визначали грошові потоки як різницю між отриманими і виплаченими підприємством грошовими коштами підприємства [2, с. 98].

Грошовий потік на кожному підприємстві пов'язаний з такими напрямками: - забезпечення процесу виробництва ( закупівля сировини, матеріалів,

комплектуючих, виплата заробітної плати); - реалізація продукції (робіт, послуг), тобто відшкодування витрат і

формування доходів; - сплата податків, обов'язкових відрахувань та зборів; - забезпечення спільної діяльності підприємств;

324

- отримання і погашення кредитів і сплата відсотків за кредит кредитним установам.

Таке групування пов'язане з різною економічною сутністю названих розрахунків, документооборотом, видами й методами фінансового та банківського контролю.

Від правильної організації грошових розрахунків у цілому залежить оперативність їх здійснення, а відтак і фінансовий стан суб'єктів господарювання.

З точки зору управління грошові кошти є дуже мобільним активом який може так швидко змінюватися, що планові показники навіть на великий період часу можуть вже не відповідати реальному стану справ, а якщо додати ще й фактор швидко змінюваного зовнішнього середовища, то стає очевидним, що в процесі контролю варто здійснювати поточне коригування окремих показників фінансових прогнозів та системи бюджетів підприємства.

Основною метою прогнозування та планування має бути розробка плану «руху», тобто, надходжень та видатків грошових засобів підприємства в розрізі окремих складових його господарської діяльності, який би гарантував постійну платоспроможність. Це передбачає проведення оптимізації середнього залишку грошових активів підприємств та вибір ефективних форм його регулювання. Досить доречним є метод коригування потоку майбутніх платежів, що полягає в змінах строків платежів при попередній домовленості з контрагентами [3, с. 67].

Ефективним у напрямку збільшення грошових потоків підприємства може стати організація гнучкої системи стратегічного управління, яка забезпечить раціональний розподіл грошових ресурсів за усіма виробничо-господарськими потоками з конкретно визначеним та прогнозованим каналом грошових надходжень. За допомогою такого управління зводиться до мінімуму невизначеність ринкового середовища та його негативні наслідки для суб'єкта господарювання.

Таким чином, управління грошовими потоками в цілому є важливим елементом фінансової політики підприємства, воно наскрізь охоплює всю систему управління підприємства. Важливість та значення управління грошовими потоками важко переоцінити, адже ві його якості та ефективності залежить не тільки його стійкість в конкретний період часу, а й можливість подальшого розвитку, досягнення фінансового успіху на довгострокову перспективу.

Література:

1. Губачова О.М. Економіка і регіон. – 2005. – № 5. – С. 114. 2. Ван Хорн Дж. К. Фінансы и статистика, 2002. – 800 с. 3. Поддэрьогін А.М. Фінансовий менеджмент. – К.:КНЕУ, 2005. – 536 с.

325

ДІАГНОСТИКА ОПЕРАЦІЙНОГО РИЗИКУ

Є.В. Шевчук Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФН-21

Науковий керівник: викладач Є.В. Геделевич

Термін «діагностика» уперше з’явився в медицині. Під цим терміном розумівся метод спеціального дослідження людини з метою встановлення медичного висновку про стан його здоров’я, і при виявленні відхилень визначення виду хвороби і причин її появи. Грецькою мовою термін «діагноз» означає «точно розпізнати, досліджувати, скласти думку». У медицині діагностування є частиною циклу лікувального процесу.

Широке застосування методи діагностики знайшли і в техніці, а також і в економіці. Якщо провести аналогію між медициною, технікою і економікою, то основні етапи діагностичного методу багато в чому схожі.

Так, економічна діагностика виявляє ознаки «захворювання» економіки підприємства, вид і ступінь важкості економічної хвороби, причини її появи.

Як і у медицині й техніці, в економіці важливе значення має раннє виявлення ознак економічної хвороби, розпізнавання причин, які її викликали. Чим точніше буде встановлений «діагноз», тим ефективніше буде і «лікування».

Отже, економічна діагностика передбачає визначення суті та особливостей проблеми підприємства на основі всеохоплюючого аналізу, застосовуючи певний набір принципів та методів його проведення.

Економічна діагностика близька до економічного аналізу, але це не одне і те саме. Поняття економічної діагностики є ширшим, оскільки воно включає в себе економічний аналіз, а також передбачає визначення положення досліджуваного об’єкта на ринку своєї продукції, оцінку його конкурентоспроможності, тобто розглядає будь-яку економічну організацію і в зовнішньому середовищі. Аналіз визначає кількісне значення параметрів, виявляє відхилення різних параметрів від норми, плану тощо. Діагностика – це агрегований висновок про стан досліджуваного об’єкту, який робиться на основі різноманітної аналітичної інформації, її синтезу і зіставлення. Тому проведення економічного діагностування передбачає встановлення комплексу екзогенних та ендогенних чинників, що визначають ситуацію з об’єктом дослідження [1].

Економічна діагностика підприємства – це аналіз і оцінка економічних показників роботи підприємства на основі вивчення окремих результатів й іншої інформації з метою виявлення можливих перспектив розвитку підприємства і наслідків поточних управлінських рішень. В результаті діагностики формуються висновки щодо необхідності прийняття певних рішень [1, c. 11].

Підприємницька діяльність завжди пов’язана з ризиком. Як правило, найбільший прибуток приносять операції з підвищеним рівнем ризику. Але,

326

водночас, зі збільшенням рівня ризику зростає загроза втрати фінансової стійкості.

Ризик є невід’ємним атрибутом фінансово-господарської діяльності підприємств і потребує значної уваги з боку фінансових менеджерів (підприємців). Існування певного рівня ризику операцій зовсім не означає, що від них треба відмовитися. Адже відмова буде рівнозначною втраті очікуваних доходів і прибутків. В усьому потрібна міра і зваженість фінансових рішень [2].

Доцільність прийняття конкретного управлінського рішення, в основі якого передбачено певний ступінь ризику, може бути визначена шляхом його аналізу та оцінки. Це означає, що для ефективного управління необхідно не тільки знати про можливий підприємницький ризик і зробити його якісний аналіз, але і необхідно оцінити його, визначити його ступінь.

Основна частина аналізу та оцінки ризику базується на теорії імовірності – систематичному статистичному методі визначення ймовірності того, що якась майбутня подія відбудеться. Як правило, така ймовірність виражається у процентах. Під час оцінки виробляються певні критерії ризику, які дозволяють ранжувати альтернативні події залежно від ступеня ризику.

Призначення діагностики ризику – дати потенційним партнерам необхідні дані, переконатись у цьому самому для прийняття рішень стосовно доцільності участі у певній економічній діяльності (проекті) і передбачити заходи захисту від можливих збитків [1, c. 328].

Діагностику ризику доцільно проводити за декількома основними напрямками, наявність яких обумовлена [1, c. 329]:

– специфічними особливостями безпосередньо суб’єкта підприємницької діяльності;

– особливостями мінливого зовнішнього середовища, в якому функціонує підприємство.

У загальному вигляді можна сформулювати такі принципи діагностики ризику [1, c. 329]:

– величини втрат від різних видів ризику не залежні між собою; – реалізація певного виду ризику не обов’язково збільшує або знижує

імовірність виникнення іншого виду ризику (за винятком ризику форс-мажорних обставин);

– максимально можливі втрати у випадку реалізації конкретного ризику не повинні перевищувати фінансових можливостей підприємства.

Звичайно, від можливих втрат у ринковому середовищі ніхто не застрахований. Але це не свідчить про те, що з метою повного уникнення втрат потрібно проводити лише консервативну політику. Важливо не просто боятися ризиків у ринковій діяльності, а вчасно аналізувати причини небажаного розвитку подій, враховувати попередній негативний досвід, постійно коригувати систему оперативних дій з позицій максимізації результату.

Для упередження ризику, в першу чергу, слід визначити його ступінь: допустимий – загроза втрати більшої частини прибутку; критичний – загроза

327

втрати усього прибутку; абсолютний (катастрофічний) – загроза банкрутства підприємства і втрати всього майна (економічна катастрофа).

Під «ризиком» розуміють ступінь невизначеності результату управлінського рішення або господарської операції. J.P. Morgan визначає ризик як ступінь невизначеності одержання майбутніх чистих доходів [2].

Ризики набувають такого доленосного характеру тому що підприємство позбавлене необхідного обсягу інформації про фактори, які впливають на фінансові результати торгового підприємства. Існує багато видів ризиків. Одним із них є операційний ризик. Операційні ризики можуть призвести до отримання збитків від основної діяльності підприємства. Вони є наслідком прорахунків у виробничій сфері, постачанні та збутовій політиці.

Вимірювання операційного ризику базується на проведенні операційного аналізу та визначенні операційного важеля, точки беззбитковості і запасу фінансової міцності.

Виробничий (операційний) леверидж – це потенційна можливість впливати на валовий прибуток шляхом зміни структури собівартості й об’єму випуску продукції. Дія операційного важеля (левериджа) виявляється в тому, що будь-яка зміна виторгу від продажу продукції завжди породжує значну зміну прибутку. Цей ефект обумовлений різним ступенем впливу динаміки постійних і змінних витрат на формування фінансових результатів при зміні об’єму виробництва. Чим вище рівень постійних витрат, тим більше сила впливу операційного важеля. Сила впливу операційного важеля інформує про рівень підприємницького ризику [3, c. 109-114].

Отже, за левериджем, що є чутливим показником змін, можна провести діагностику підприємства не лише для поточного контролю, але й для стратегічного розвитку підприємства (економічної організації).

Згідно вищесказаного можна зробити висновок про те, що актуальність теми полягає у вдосконаленні діяльності підприємства в отриманні прибутку на основі діагностики операційного ризику.

Література:

1. Косянчук Т.Ф., Лук’янова В.В., Майорова Н.І., Швид В.В. Економічна діагностика : Навчальний посібник / За заг. ред. Т.Ф. Косянчук – Львів: Новий Світ – 2000, 2007. – 452 с.

2. Вітлінський В.В., Великоіваненко Г.І. Ризикологія в економіці та підприємництві: Монографія. – К.: КНЕУ, 2004. – 480 с.

3. Рясних Є.Г. Основи фінансового менеджменту. – К.: Академвидав, 2010. – 336 с. (Серія «Альма-матер»).

328

Секція V. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА СОЦІОКУЛЬТУРНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

329

КОРПОРАТИВНА КУЛЬТУРА МАЙБУТНЬОГО

ОФІЦЕРА-ПРИКОРДОННИКА

С.В. Балашова Національна академія Державної прикордонної

служби України імені Б. Хмельницького, 343 НГ Науковий керівник: к.пед.н., доцент Ю.В. Балашова

У сучасному світі проблеми корпоративної культури молодих фахівців

значно актуалізуються. Цьому сприяють ринкові перетворення українського суспільства, переоцінка пріоритетів розвитку організацій, відомств, підприємств, потреби формування нового світогляду.

Аналізу наукових концептів корпоративного середовища, корпоративних цінностей, корпоративної та організаційної культури, їх порівняльній характеристиці, присвячені дослідження науковців пострадянського простору О. Еськова, Є. Капітонова, Г. Зінченко, О. Капітонова, А. Ногінської, Т. Персикової [1-4].

Результати аналізу нормативно-правових документів, що регламентують діяльність ДПСУ, свідчать про зростання вимог як до загального рівня культури офіцерів-прикордонників, так і корпоративної культури зокрема. Вирішення проблеми формування корпоративної культури тісно пов’язане з впровадженням відомчих стандартів культури прикордонної служби, прикордонного контролю, новими вимогами прикордонного відомства щодо культури професійного спілкування, зовнішнього вигляду прикордонників, якості виконання завдань прикордонної служби.

Аналіз досвіду багатьох успішних західних та вітчизняних відомчих структур, організацій, корпорацій, підприємств свідчить про те, що дотримання принципів корпоративної культури дозволяє значно підвищити ефективність виконання завдань, оптимізувати умови професійної діяльності, максимально раціонально використовувати людські та матеріальні ресурси. Все це повною мірою стосується і Державної прикордонної служби України. Сформована корпоративна культура майбутніх офіцерів-прикордонників є важливою передумовою успішної діяльності ДПСУ.

Державна прикордонна служба України є правоохоронним органом спеціального призначення [5]. Основними функціями Державної прикордонної служби України є:

охорона державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах з метою недопущення незаконної зміни проходження його лінії, забезпечення дотримання режиму державного кордону та прикордонного режиму;

330

здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна, а також виявлення і припинення випадків незаконного їх переміщення;

охорона суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні та контроль за реалізацією прав і виконанням зобов’язань у цій зоні інших держав, українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, міжнародних організацій;

ведення розвідувальної, інформаційно-аналітичної та оперативно-розшукової діяльності для забезпечення захисту державного кордону України згідно із законами України «Про розвідувальні органи України» та «Про оперативно-розшукову діяльність»;

участь у боротьбі з організованою злочинністю та протидія незаконній міграції на державному кордоні України й у межах контрольованих прикордонних районів;

участь у здійсненні державної охорони місць постійного і тимчасового перебування Президента України та посадових осіб, визначених у Законі України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб»;

охорона закордонних дипломатичних установ України; координація діяльності військових формувань та відповідних

правоохоронних органів, пов’язаної із захистом державного кордону України, а також діяльності державних органів, що здійснюють різні види контролю при перетинанні державного кордону України або беруть участь у забезпеченні режиму державного кордону, прикордонного режиму та режиму в пунктах пропуску через державний кордон України [5].

Свої функції Державна прикордонна служба України виконує не ізольовано, а у взаємодії як з іншими правоохоронними органами, так і іншими державними установами, трудовими колективами, об’єднаннями громадян.

Правовими засадами діяльності Державної прикордонної служби України є Конституція та закони України, перш за все «Про Державну прикордонну службу України» [5] та «Про державний кордон України» [6], акти Президента України та Кабінету Міністрів України, міжнародні договори, угоди з прикордонних питань, директиви, накази Адміністрації Державної прикордонної служби та регіональних управлінь, Статут Державної прикордонної служби з охорони державного кордону України [7], а також статути Збройних сил України [8].

Усі елементи корпоративного середовища ДПСУ взаємопов’язані й кожен з них має особливості, які необхідно враховувати у процесі формування корпоративної культури майбутніх офіцерів-прикордонників.

Результати аналізу, дали змогу виявити особливі проблеми формування корпоративної культури майбутніх офіцерів-прикордонників: недостатній ступінь усвідомлення випускниками Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького (НАДПСУ) ролі корпоративної ідеології для успішного функціонування прикордонного

331

відомства. Так, наприклад, результати аналізу відгуків на випускників НАДПСУ свідчать, що їм бракує усвідомлення цінності прикордонної служби як умови розкриття особистісного потенціалу (17,3 %), самоідентифікації себе як носія корпоративних цінностей (13,4 %), усвідомлення значення спільних цінностей (14,5 %). Значна кількість респондентів (45,2 %) у відповідях опосередковано вказала на наявність негативної корпоративної культури: низьку адаптацію до корпоративних вимог (11,2 %); неможливість творчої самореалізації й саморозвитку (23,7 %); недостатню партнерську взаємодію (10,3 %) [9].

Отже, подолання зазначених суперечностей, впровадження дієвого корпоративного інструментарію для досягнення цієї мети в сучасних умовах, формування духу корпоративізму у майбутніх офіцерів-прикордонників, сприятиме підвищенню престижності служби в ДПСУ.

Література: 1. Еськов А.Л. Корпоративная культура : Теория и практика / А.Л. Еськов – К. :

Науковий світ, 2004. – 66 с. 2. Капитонов Э.А., Зинченко Г.П., Капитонов А.Э. Корпоративная культура : Теория

и практика / Капитонов Э.А., Зинченко Г.П., Капитонов А.Э. – М. : Альфа-Пресс, 2005. – 351 с.

3. Основи корпоративної культури в галузі виноробства : навчальний посібник / А.О. Ногінська. – Одеса, 2011. – 160 с.

4. Персикова Т.Н. Межкультурная коммуникация и корпоративная культура : учеб. пособие для студ. вузов / Персикова Т.Н. – М. : Логос, 2002. – 224 с.

5. Про Державну прикордонну службу України [Електронний ресурс] : Закон України від 4 берез. 2003 р. № 661-ІV // Комп’ютерна інформаційно-правова система «Ліга». – Адреса в системі «Інтернет» : www. liga. net.

6. Про державний кордон України [Електронний ресурс] : Закон України від 4 листоп. 1991 р. № 1777-ХІІ // Комп’ютерна інформаційно-правова система «Ліга». – Адреса в системі «Інтернет» : www. liga. net.

7. Статут Державної прикордонної служби з охорони державного кордону України. В 3 ч. Ч. 3. Прикордонна застава. – Хмельницький : Вид-во Нац. акад. Держ. прикордон. служби України ім. Б. Хмельницького, 2004. – 179 с.

8. Статути Збройних Сил України. − К. : Атіка, 2006. − 432 с. 9. Балашова Ю.В. Формування корпоративної культури майбутніх офіцерів-

прикордонників: перспективний аналіз / Ю.В. Балашова // Вісник Національної академії Державної прикордонної служби України [Електронний ресурс] : електрон. наук. фах. вид. − 2010. − Вип. 2. Режим доступу:http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/Vnadps/2010_2/10buvppa.pdf − Заголовок з екрана.

332

СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА: ВОЄННА СФЕРА

Р.В. Балашов (341НГ)

Д.О. Михальов (232 НГ) Національна академія Державної прикордонної

служби України імені Б. Хмельницького Науковий керівник: к.пед.н., доцент Ю.В. Балашова

Формування сучасного військового спеціаліста неможливе без вивчення

воєнної економіки та досвіду як минулих воєн, так і сучасних військових конфліктів. Тенденції розвитку воєнної та економічної сфер інформаційного суспільства спонукають до переосмислення колишніх досягнень і суперечностей, сьогоденних реалій. У час становлення нових стандартів та відносин життєдіяльності в усіх сферах нашої держави неабиякого значення для військових спеціалістів набуває володіння економічним інструментарієм у воєнній сфері [1, с. 3].

Все більша кількість економістів називають постіндустріальне суспільство – інформаційним, тобто значення інформаційного компонента дедалі зростає від чого в подальшому прямо залежить індустрія майбутнього. Цікаву думку має американський експерт Ф. Коен, який стверджує, що десять хакерів зі ста тисячами доларів можуть протягом декількох тижнів завдати серйозної шкоди американський інфосфері, аж до її паралізації. Двадцять хакерів з одним мільйоном доларів протягом двох тижнів можуть поставити США на коліна. А сотні хакерів і тридцяти мільйонів доларів досить для руйнування всієї інформаційної структури США.

За даними світової статистики, з 1970 по 1980 роки в усьому світі було здійснено 1814 терористичних актів, за період з 1980 по 1986 роки їх число практично подоїлося, і тільки в одному 1988 році фахівці нарахували 856 терористичних актів. За статистикою державного департаменту США, сьогодні у світі відбувається від 320 до 620 терористичних актів. Географія тероризму просто вражає, на жодному континенті планети людина не почуває себе в безпеці [2, с. 309].

Однією з особливостей сучасного тероризму є те, що його сфера дії простирається не тільки на певні території, але прогнозуються космічні, інформаційні загрози, які набувають всесвітнього характеру вже зараз. Світова спільнота зіштовхується з проблемою поширення засобів масового знищення. Адже не має гарантій, що новостворені зразки зброї не опиняться у терористів. Наприклад, як тільки Альфред Нобель в 1867 році запатентував динаміт, то вже 1880 роках динаміт став невід’ємним компонентом серед засобів збройного насильства терористів [2, с. 309-341].

У сучасній західній літературі існує понад 100 визначень тероризму. Тероризм, як явище складне і динамічне, торкається низки психологічних, історичних, технологічних, соціальних, політичних, економічних проблем.

333

Американський дослідник Б. Джекнкінс визначає тероризм, як акцію пов’язану з застосуванням насильства, причому насильство спрямоване в основному проти цивільних об’єктів, проте мотиви можуть мати політичний характер з метою залучення максимуму суспільної уваги. В цілому, під тероризмом у широкому змісті слова розуміємо певне соціальне явище, що засноване на погрозі використання чи безпосередньому використанні насильства у вигляді терористичного акту з метою нагнітання атмосфери страху і безвихідності в суспільстві в ім’я досягнення цілей суб’єктів терористичної діяльності.

Вчені пропонують розрізняти тероризм за засобами, які використовуються у ході терористичних актів. Адже, саме біологічний, хімічний, ядерний тероризм може у майбутньому стати серйозною загрозою. Наприклад, ядерний тероризм припускає використання в якості зброї радіоактивних матеріалів. За свідченням Івана Іванова, заступника директора болгарської АЕС у місті Козлодуї, Усама бен Ладен у квітні 2001 року виявляв цікавість до придбання урану-235, що міститься у відходах АЕС і використовується винятково для виготовлення ядерного заряду “гарматного” типу. У 2001 році офіційний представник Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) Девід Кід стверджував, що протягом семи років у Саддама Хусейна ядерними розробками займалися десять тисяч чоловік, в них було вкладено 7 млрд. дол., але атомна зброя так і не була створена. До речі, у 1975 році американський студент на основі публікацій зібрав діючу схему найпростішого ядерного пристрою, що, за висновками експертів, при наявності “начинки” міг працювати [2, с. 309-341].

Також, пропонується розрізняти терористичні акти за середовищем здійснення, а саме наземний, морський, повітряний, космічний тероризм. Наприклад, події 11 вересня 2001 року в США показали, що імовірність руйнування АЕС за допомогою літальних засобів дуже велика. Уявляється, терористи спланували і те, який літак завдасть удару по тому чи іншому будинку. У північний хмарочос урізався “Боїнг-737” (вага спорядженого літака – 28 тонн, максимальна злітні вага – 53 тонни), у південний хмарочос і Пентагон – “Боїнг-767” (вага спорядженого літака – 81 тонна, максимальна златна вага – 136 тонн). Інженер-будівельник будинків-веж Лес Робертсон заявляв, що його споруди були розраховані так, щоби витримати удар найбільшого на той час (1972 рік) “Боїнга-707”, який важив 150 тонн. Наприклад, захист українських АЕС, розрахований на падіння літака вагою біля 10 тонн, а сучасні аеробуси важать значно більше.

Економічна система на сучасному етапі свого розвитку надзвичайно чутливо реагує на будь-які військові конфлікти, зміни у воєнній сфері, тому проблема тероризму стає все більш загрозливою.

Наприклад, після терактів 2001 року у Нью-Йорку продажі зменшилися на 50% – це дані Американської дослідницької групи, яка в перші вихідні після трагедії опитала 5 тисяч споживачів і 65 великих американських компаній, що займаються роздрібною торгівлею і зазнають величезних збитків [3, с. 26].

Цікавим є той факт, що зниження рівня витрат споживачів у США вдарило по всім країнам світу. Адже, американське суспільство споживає чверть

334

світового валового продукту, зменшення споживчих витрат знизило його виробництво. Зниження витрат споживачів США веде до згортання виробництв, скорочення робочих місць, збільшення безробіття, зменшення надходжень до держбюджетів. Причому зміна споживчих пріоритетів спричинить зміни у світовій економіці, що завжди супроводжувалося уповільненням темпів економічного розвитку.

Серед перших банкрутів терактів 2001 року опинилися авіаперевізники. Важкими були наслідки трагедії для бізнес-сфер, що залежать від подорожей, реклами, роздрібного продажу. Яскравий приклад – корпорація Walt Disney, практично весь бізнес якої базується саме на цьому. Вартість активів Walt Disney у 2001 році впала загалом майже на 40%. Товари, що мали найбільший попит у пересічних американців після 11 вересня – хліб, вода, американські прапори, консерви, електричні лампочки, протигази, зброя і боєприпаси, дров’яні губки, бензин [4, с. 26].

Серед тих, хто найбільше потерпів від наслідків теракту – фінансові компанії, що займали велику частину площ Всесвітнього торговельного центру і зазнали втрат, які відновити неможливо, – людські життя. Були втрачені величезні обсяги життєво важливої інформації – юридичних документів і баз даних.

З огляду на величезну небезпечність тероризму для господарства будь-якої країни, очевидною є потреба підвищення ступеня безпеки економічної системи, яка повинна ґрунтуватися на принципах: законності, пріоритетності заходів попередження тероризму, комплексного застосування правових, політичних, соціально-економічних заходів.

Література:

1. Ю.В. Балашова, С.О. Казьмірчук, В.Т. Довбеус Актуальні проблеми економічної діяльності у воєнній сфері : Навчальний посібник. – Хмельницький: Видавництво Національної академії Державної прикордонної служби України імені Б. Хмельницького, 2005. – 96 с.

2. Актуальні проблеми воєнної політології : підручник для слухачів вищих військових навчальних закладів Збройних Сил України, у яких здійснюється підготовка військових фахівців оперативно-тактичного рівня / За заг. ред. В.Ф. Смолянюка. – 1-е, – Вінниця: Нова книга, 2002 р. – 344 с.

3. Олена Качуренко Шопінг, на якому тримався світ // Галицькі контракти, 2001. – №39.

4. Юрій Сколотяний Передчуття рецесії // Галицькі контракти, 2001. – №40.

335

НЕПОВНІ СІМ’Ї – СОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМА СУЧАСНОСТІ

Р.С. Герасимова Миколаївський міжрегіональний інститут розвитку людини

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ФР – 52-10

Науковий керівник: доцент А.М. Мірян

Неповна сім’я як соціально-педагогічна проблема, зокрема, система роботи з дітьми та підлітками з неповних сімей вимагають прискіпливої уваги збоку соціальних педагогів та соціальних реабілітологів, психологів. Основними причинами актуалізації зазначеної проблеми є, насамперед, негативні тенденції сьогодення, які пов’язані з бездуховністю, економічною нестабільністю, несприятливою соціальною ситуацією, розпадом інституту сім’ї. По-друге, діти з неповних сімей надані більш самим собі, оскільки самотні батьки витрачають, зазвичай, більше часу для створення матеріального добробуту сім’ї, і тим самим існує ризик потрапляння цих дітей у різні неформальні угрупування, які далеко не завжди орієнтовані на загальнолюдські цінності.

Проблема неповних сімей – це проблема XX ст., яка характерна не лише для радянського та пострадянського простору, а й для багатьох країн світу. До цього часу розлучення було явищем рідкісним, нетиповим та нестандартним; дозвіл, з дуже великим небажанням, давала Церква, яка була регулятором морально-суспільних відносин. Народження дитини поза шлюбом різко засуджувалось соціумом. Існував лише один різновид неповної сім’ї – напівсирітська, тут уже відбувалась подія, яка не залежить від волі людини і яку виправити неможливо [1, 2].

З XX ст. поняття «розлучення» міцно увійшло у наше життя, що породила проблему неповної сім’ї у світовому масштабі. Проблема неповної сім’ї актуальна не лише для України та країн пострадянського простору, а й для розвинутих країн Західного світу. Так, у Росії, де зростання кількості неповних материнських сімей викликає занепокоєння уряду, проводиться широкомасштабне економічне, соціологічне та психологічне вивчення неповних сімей. Статистика свідчить, що лише за 2007 – 2009 рр. більш 1 млн. російських дітей залишились в неповних сім’ях через розлучення батьків; на 14 неповних материнських сімей припадає лише одна батьківська. До речі, Росія неухильно посідає друге місце за кількістю розлучень після США. У 2010 р. кількість розлучень у коефіцієнті на 1000 населення склала: США – 4.7, в Білорусі – 4.3, РФ – 4.2, в Україні – 4, в Естонії – 3.1, в Литві та Чехії – 2.9, у Фінляндії – 2.7, в Латвії – 2.6, в Греції – 0.9, в Узбекистані – 0.8, Азербайджані та Македонії – 0.7, Вірменії, Грузії, Таджикистані – 0.4. В азійських пострадянських країнах найменший коефіцієнт розлучень при більш гострому соціально-економічному становищі [3, 4].

Кількість материнських сімей швидко зростає: в 1980 р. у Росії позашлюбні народження складали 10,6% від загальної кількості народжень, то в 2007 р. –

336

25,33%, в 2008 р. – 26,95%, в 2009р. – 27,93%. За статистикою, на 2009 р. у РФ 62 % дітей виховується в монобатьківських сім’ях, у тому числі 47% – матерями одиночками.

Ця проблема хвилює і країни з досить стабільним соціально-економічним становищем, отже справа не в загальній бідності населення, а,ймовірно, у зміні атитюдів, переоцінці духовних цінностей та моральних орієнтирів.

У США де фактично інститут сім’ї зруйнований, майже 50% сімей проходять через процедуру розлучення; з періоду з 1970 по 2000рр. кількість самотніх матерів збільшилась з 3 млн. до 10 млн. За цей же період часу кількість батьків-одинаків також збільшилось з 393 тис. до 2 млн. Ініціаторами розлучення у США у двох третинах випадків виступають жінки. В Ірландії кількість неповних сімей збільшилась з 5,7% у 1981 р. до 7,9% у 1991р. У Великій Британії в 2000 р. кількість неповних сімей вперше перевищила 25%, що свідчить про велике збільшення числа матерів, які ніколи не були одружені, та кількість розлучень за останні 30 років. У Франції з кінця 1970-х рр. по 1997 р. кількість неповних сімей збільшилась понад 50%; позашлюбні народження складають 32%. У Німеччині з 1977 по 1997 рр. кількість неповних сімей збільшилась вдвічі і майже всі неповні сім’ї очолює мати. Після 1970 р. кожний четвертий створений шлюб та кожний третій, створений після 1980 р., розпадаються. За даними Європейського Союзу, кількість дітей, народжених поза шлюбом в 2008 р., досягає 3,3%, тоді як в 1980 р. їх кількість складала лише 1,1% [5, 6].

В Україні неповні сім’ї складають 24% від загальної кількості сімей. Найбільша їх кількість із загальної вибірки неповних сімей припадає на м. Севастополь – 16%, Тернопільську обл.. – 14,5%, м. Київ – 13,9%, Харківську обл. – 13,3%, Закарпатську обл.. – 13%, АР Крим – 12%. Більше неповних сімей мешкає у містах.

Проблема неповних сімей є актуальною для нашої цивілізації, втім у західних країнах, на відміну від пострадянських країн, розвинута культура «благополучного розлучення», сенс якої в тому, що розлучені батьки продовжують зберігати стосунки між собою та з дітьми. Йдеться про так звану «бінуклеарну родину», коли розлучені батьки утворюють свої домашні господарства, але продовжують перебувати у союзі з метою взаємодії з дітьми. Формування культури розлучення на нашому терені дозволить знизити деструктивний психофізіологічний вплив розлучення на членів сім’ї, насамперед, дітей [5, 6].

Найбільший відсоток в Україні складають дітей з розлучених сімей: їх понад третина і переважно вони проживають з матір’ю. Це можна пояснити українським законодавством, згідно з яким пріоритет стосовно дитини до 10 років має мати, після зазначеного вікового цензу дитина має право вибору і самостійно вирішує з ким із батьків вона бажає проживати. Але можуть бути винятки: нормативно-правові документи передбачають втручання фахівців (соціального педагога, соціального реабілітолога, соціального працівника,

337

психолога) у випадках, коли мати асоціальна, визнана у судовому порядку недієздатною або непрацездатною [7].

Діти з напівсирітських сімей у нашій країні складають приблизно 11% (з вибірки неповних сімей), в найгіршому становищі перебувають діти, позбавлені материнської турботи. При сучасному рівні смертності кожна п’ята дитина ще до повноліття може стати сиротою, при цьому вірогідність смерті батька дорівнюється 15,3%, матері – 3,2%, обох батьків – 0,6%. При цьому не може вражати рівень смертності чоловіків, який ще у 1998 році в чотири рази перебільшив рівень жіночої смертності.

Позашлюбні сім’ї в Україні складають 17% (з вибірки неповних сімей). Загальносвітова тенденція збільшення кількості позашлюбних сімей як факт потребує прискіпливої уваги фахівців. На жаль, в Україні відсутній як такий реєстр неповних сімей, ведеться реєстр розлучень, смертності, позашлюбних народжень сиріт тощо, але все це фіксується окремо і не зводиться у загальні дані. Соціально-реабілітаційна та психолого-педагогічна робота з підлітками неповних сімей як з окремою категорією фактично не ведеться. Неповна сім’я більшістю дослідників розглядається як різновид неблагополучної сім’ї, відповідно, робота з нею розглядається у контексті роботи з неблагополучними сім’ями [8, 9].

Таким чином, неповні сім’ї залишаються соціальною проблемою нашої сучасності і потребують пильної уваги з боку держави.

Література:

1. Бодалев А.А. О формировании отношений в семье / А.А. Бодалев // Советская педагогика. – 2001 г. – №8. – С. 39-44.

2. Сахань Л.В. Життєва компетентність особистості / Л.В. Сахань, І.Г. Єрмаков, П.М. Несен. – К.: Богдана, 2003. – 520 с.

3. Антонов А.И. Социология семьи / А.И. Антонов, В.М. Медников. – М.: МГУ, 2006. – 303 с.

4. Аронс К. Развод: крах или новая жизнь / К. Аронс. – М.:Мирт, 2005. – 280 с. 5. Адлер А. Наука жить / А. Адлер. – К.: Port-royal, 2007. – 236 с. 6. Алєксєєнко Т.Ф. Формування соціально-рольової позиції дітей в умовах повної та

неповної сучасної сім’ї / Т.Ф. Алєксєєнко // Виховання в школі. – 2002. – № 6. – С. 26-28. 7. Буянов М.И. Воспитание детей в неполной семье / М.И. Буянов. – М., 2000. – 310

с. 8. Берн Е. Игры, в которые играют люди. Люди, которые играют в игры / Е. Берн. –

М.: Рипол классик, 2004. – 415 с. 9. Буянов М.И. Ребёнок из неблагополучной семьи: Записки детского психиатра /

М.И. Буянов. – М.: Просвещение, 2008. – 208 с.

338

СХІД І ЗАХІД: МЕНТАЛЬНІ АСПЕКТИ

Ю.О. Городнюк Національна академія Державної прикордонної

служби України імені Б. Хмельницького, 343 НГ Науковий керівник: д.пед.н., доцент О.В. Діденко

Чи може бути для народу шкідливою й навіть небезпечною його історія? Зрозуміло, може, і неминуче стане такою при спробі забути її. Малодушно

відгородившись від неї непробивним панциром неісторичних міфів і фантазій. У психологічній історії народів, так само як і в духовному житті окремої

людини, ніщо, одного разу виникнувши, не зникає, все якимось чином зберігається й за певних умов може знову випливти на поверхню. Минуле, репресоване й загнане в глибини народної підсвідомості, стає причиною неврозів, набуваючи характеру неконтрольованих, руйнівних сил, здатних довести до божевілля цілий народ. В історичній свідомості сучасного українця оселилися одразу два таких небезпечних віруси: ідея імперської великодержавності та провінціалізм у специфічно українській формі народницького хуторянства. Українська ментальність – це українська історія, звичаї, традиції [1].

Річ Посполита не була ідеальним місцем для життя, але це була інша цивілізація, ніж Московське царство. Люди довгий час жили поза межами Росії та Радянського Союзу. Безумовно, коли йдеться про політичну традицію, то для українців не менш важливим було також їхнє перебування у складі міжвоєнної Польщі та, особливо, конституційної Габсбурзької монархії. Проте все це стосується лише західної частини краю, в той час, як Перша Річ Посполита – це той цивілізаційний чинник, що був спільним і для заходу, і для центру.

Під цим оглядом протистояння “двох країн”, про яке часто й здебільшого спрощено пишуть коментатори, є своєрідним зіткненням цивілізацій і то зовсім не православної та католицької, а радше – православної російської та православної європеїзованої. Християнство лише на перший погляд може вважатися спільним знаменником цих двох цивілізацій – адже від часу розпаду Київської Русі воно виявилося вмонтованим в абсолютно різні політичні системи: орієнтальну деспотію золотоординського типу на сході та окцидентальну шляхетську республіку на заході.

Відповідно різною виявилася роль православної церкви на цих теренах: у Московії закономірно переважила традиція візантійського цезаропапізму з відповідним одержавленням церкви та подальшим утвердженням у ній автаркізму, догматизму й нутряної ворожості до всякої “західної вченості”. В бездержавній Русі-Україні церква не мала владного покровительства, тож розраховувала лиш на підтримку суспільства. Була змушеною протистояти католицизмові та протестантизму ідеологічними засобами – не ізолюючись від “католицької вченості”, а навпаки – всіляко її засвоюючи. Православні були в католицькій Речі Посполитій меншиною, у певному сенсі, “протестантами”. Це формувало цілком

339

інший етнос їхніх взаємин із владою, ніж у Московії, де Бог і Цар, світська влада й духовна зливалися у єдиний тоталітарний абсолют.

Південь і Схід ніколи не жили поза межами СРСР чи Росії, їм важко ментально емансипуватися від тієї держави. Велике дослідження цієї лінії провів завідувач соціально-політичних процесів Інституту соціології НАН України Олександр Вишняк. За його словами, достатньо порівняти карту, за якою нині розмежовують Україну на дві частини із кордонами ХІІ століття, щоб зробити висновок: “Там такий же неофіційний кордон між Руссю і половецькими степами. А на картах XIV-XV століть – між Великим князівством і татарським ханством” [2].

Культурні й політичні зрушення в Україні в середині ХХ ст. можна зрозуміти лише в контексті існування української ідентичності, яка була спільною для всіх українських земель, яка дозволила Заходу та Сходу спільно досягти незалежності та уникнути внутрішніх антагонізмів – етнічних, релігійних і регіональних. Проте проблеми національної ідентичності та єдності залишаються і вони тісно пов’язані з комуністичною спадщиною. Отже, чимало проблем сучасної України безпосередньо пов’язані з радянською системою, її суспільними інститутами та цінностями. Саме ставлення до них розділяє українців сьогодні.

Упродовж десятиліть радянська система політично ототожнювалася з Росією. Без України та Білорусі Росії було б надзвичайно важко знайти баланс у взаєминах з 60-мільйонним “мусульманським блоком” колишнього Радянського Союзу як з політико-економічних, так і з демографічних та психологічних причин. Визнання незалежності України дозволило Росії уникнути застосування масштабного насильства, без якого повернути Україну неможливо. Дружні, рівноправні відносини з Україною та країнами Середньої Азії дозволили Росії не лише зберегти статус великої світової держави, а й розв’язати проблеми, успадковані від комуністичної епохи.

Упродовж останніх років поширюється піар-концепція “двох Україн” – Західної та Східної, що теж не сприяє вирішенню наших проблем та колізій. Як відомо, Україна лежить у геополітичному просторі між Європою та Росією, на кордоні європейсько-атлантичної та євразійської цивілізацій.

Отож, сьогодні маємо в єдиній державі дві України: одну зорієнтовану на європейські цінності, свободу, людину та її приватний простір, другу – базовану на вартостях іншого змісту, примату держави. Маємо дві соціокультурні парадигми, два ментальних коди, співіснування яких проблематичне. Але цією дорогою варто йти, адже вона наближає до суспільної злагоди.

Література:

1. Чугуєнко М. Україна, яка шокує. – Х., 2005. – С. 5. 2. Вишняк О. Українознавство. – К., 2000. – С. 198.

340

ПРОБЛЕМАТИКА КУЛЬТУРИ СПІЛКУВАННЯ В СИСТЕМІ: ВИКЛАДАЧ – СТУДЕНТ

Ю.О. Гуцалюк

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ПР-11 Науковий керівник: к.іст.н. О.С. Симчишин

Існує багато професій, що безпосередньо стосуються людини, але серед них

професії лікаря, юриста, педагога – це професії, які безпосередньо впливають на життя людини.

Вищий навчальний заклад – одна з ланок до самовдосконалення кожної особистості. На мою думку, у вищих навчальних закладах, особливо в теперішніх умовах існує проблема культури спілкування викладача і студента.

Спілкування – це невід’ємна і дуже важлива сторона людського існування. Педагогічне спілкування – це професійне спілкування викладача та студента. На етапі спілкування необхідно вміння підтримувати ініціативу студентів організовувати діалогічне спілкування.

Моральна культура спілкування, як складова загальнолюдської культури. «Особистості людей не входять у цей світ готовими,а є продуктом культури

і обставин, як і спадковості». («Ілюзія безсмертя» К. Ламонт) Там де є спілкування, є виховання, тобто формування людини як

особистості. «Навчання – це не механічна передача знань. Це надзвичайно складні

людські взаємини» (В.О. Сухомлинський) М.І Пирогов вважав, що одне з головних місць у навчальному процесі - це

взаємини між викладачем та студентом. Між «представниками» в навчальному процесі повинні складатися стосунки

співробітництва, головну роль в яких головну роль повинні зіграти «представники освідченні та зрілі».

Викладач великій кількості своїх вихованців дає змогу не лише багато чого дізнатися, а й відчути особливу емоцію пізнання науки.

У формуванні майбутньої професійної майстерності у студентів необхідний тісний зв'язок теорії, методики і педагогічної техніки.

Історія науки знає багато прикладів, коли видатні вчення були і блискучими лекторами, М.В. Ломоносов, Д.І. Менделєєв, О.Ю. Шмідт. На жаль, не всім педагогічний талант дається від народження, але у будь-якому випадку його необхідно розвивати.

Відносини викладача і студента, як в першу чергу людей мають будуватися на основі формули: «повага плюс самовдосконалення розділити на людські якості».

Стосунки в системі «викладач – студент» є тією психологічною цариною, де вперше розвивається особисте самоствердження майбутнього фахівця.

341

Лекції у студентському житті становлять лише момент, але цього досить для того, щоб залишити в їх пам'яті глибокий слід.

Творча реалізація викладача ніколи не залишається безслідною. Щоб досягти довершеності викладачеві потрібно постійно не лише вивчати

свій предмет, його історію, філософію, а й вдосконалювати техніку свого викладання.

Сучасну молодь, у тому числі і студентство, не можна звинувачувати у негативному розвитку їхньої культури, першим хто формує культуру люди є суспільство.

З реальної соціально-економічної ситуації, що нині склалася в Україні, випливає адекватне соціальне замовлення закладам освіти, яке виявляється в необхідності формуванні і розвитку творчої особистості студента, як активного громадянина своєї держави.

Вміння керувати своїм психічним станом, педагогічно активно і емоційно відкрито виявляти своє ставлення до предмета і студентів є однією з ознак технічної культури викладача.

Ефективність творчого розвитку студента залежить від професійної майстерності викладача, його готовності до формування і розвитку творчої особистості дитини.

Сучасний світ доволі жорстокий у виборі пріоритетів для молоді, на даному етапі суспільних відносин головним є економічні можливості людини, а не культура, мистецтво, духовність.

Студентський вік є періодом найбільш інтенсивного соціального формування людини,це період пошуку, самоствердження і реалізації.

В усій цій роботі еталоном знання і поведінки має бути педагог, вимоги до якого дуже високі, адже тільки сильних характер може сформувати інший характер.

Студент є найнижчою ланкою в системі вищих навчальних закладів, але це не надає викладачам права на зневажливе ставлення до них.

Звертання викладача до студента на «Ви» - це ще не показник поваги. У вищих навчальних закладах немає групи студентів, є лише студенти,

окремі люди, кожен зі своїми особливостями, які просто формують цю групу. Тобто не група, а студенти!

Повага – найголовніший пункт поліпшення культури спілкування. Викладач має бути не просто знавцем свого предмета, а в першу чергу

людиною. І студент, і викладач мають розвивати свою мову, аби спілкування між

ними було гідним їхнього статусу у суспільстві. Не зрозумілими залишаються методи викладачів, які вимагаючи до себе

поваги від студентів, не надають цього їм. Професія актора і викладача являються подібними. І в тій, і в іншій

діяльності є участь живої людини у процесі сприйняття іншою людиною (для актора – глядачі, слухачі, для викладача – студенти).

342

Найбільшою і найголовнішою проблемою у культурі спілкування викладача і студента – є невідповідність особливостей суспільства в якому вони виховувалися.

Найголовнішим кредом кожного з нас має бути: «Ми живемо серед людей!» Орієнтація на демократичні цінності в університеті – це не лише просто

гасло. Це стиль життя, в основі якого не лише гарантія рівного доступу до вже створеної адміністрацією матеріальної та соціальної структури, а й право кожного стати ініціатором чогось такого чого ці стіни ніколи не бачили!

Ми на даному етапі розвитку нашого суспільства повинні звертати увагу на проблематику спілкування і не тільки між викладачем і студентом, а просто між людьми.

Шляхи вирішення проблем спілкування різноманітні, однак немає чітко продиктованих. Кожен з нас має обирати свій шлях самовдосконалення.

Викладачеві необхідно самовдосконалюватися, не тільки в плані вивчення свого предмета, а й розуміння студента, як людини, яка окрім духовного збагачення має розвиватися і духовно.

Студент, не має права забувати, що він окрім прав має ще й обов'язки, яких ніхто не відміняв і яких він повинен дотримуватися.

Повага, розуміння, співчуття – ось прямий шлях до вирішення проблем і не тільки культури спілкування.

ЧИТАБЕЛЬНІСТЬ ЯК ОЗНАКА ЯКОСТІ ЖУРНАЛІСТСЬКОГО ТЕКСТУ

(на прикладі університетської газети «Київський політехнік»)

Г.Н. Камонгар

Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут»,

Видавничо-поліграфічний інститут, група СР-72 Науковий керівник: д.пед.н. Г.В. Оникович

Читабельність (доступність, ясність, зрозумілість) ─ важлива ознака тексту. Особливої ваги набуває проблема читабельності, коли йдеться про тексти

ЗМІ, які мають про складне розповідати простою, популярною мовою. Не випадково російський критик Сергій Чупринін у книзі «Життя за поняттями» протиставив дві частини читацької публіки: «кваліфіковану читацьку меншість» і «некваліфіковану читацьку більшість» [1, с. 347].

343

Понад те, мотиви читання аудиторії публіцистичних текстів нерідко просто рекреативні: це прагнення відволіктися від буденщини, життєвих проблем, знайти емоційну розрядку, подеколи просто «згаяти час» [2].

За Р. Флешем, І. Оборнєвою, З. Партико, складність тексту зводиться до правила: чим більше букв у словах і слів у реченнях, тим текст складніший, і навпаки.

Такий суто кількісний підхід до визначення читабельності тексту є занадто поверхневим або ж принаймні потребує уточнення: не всі довгі речення є нечитабельними. Якщо, наприклад, їх «багатослівність» зумовлена кількістю однорідних членів — такі структури не є складними. Натомість складно сприймати нагромадження різнопланової інформації, складні речення з кількома підрядними, з’єднаними паралельним зв’язком, структури з «розірваними» (відокремленнями) складовими тощо.

Довжину слів також можна вважати показником складності хіба що ззовні. Із прочитанням ці слова не обов’язково виявляться складними.

Сприйняття тексту ускладнює використання в реченні кількох підрядних, з’єднаних паралельним зв’язком. Сама підрядність уже свідчить про несамостійність складових речення (від однієї частини речення до іншої можна ставити запитання), що, безумовно, ускладнює сприйняття. Якщо ж запитання ставиться не від одного слова, а від різних — у голові потрібно тримати їх усіх. Часто буває надто складно простежити за трьома такими зв’язками. Про 4 і більше зв’язки — годі й говорити. А й таке спостерігаємо в мові ЗМІ: «Ті, хто буває у 7 корпусі, вже звикли, що четвертий поверх, де знаходиться фізико-математичний факультет, час від часу набуває дуже святкового вигляду» [3].

Та й справа не тільки у складності відстеження зв’язків, а й в утрудненні сприйняття змісту речення через нагромадження різнопланової інформації. В ідеалі одне речення має дорівнювати одній думці.

Особливо нечитабельними є складні речення з підрядними означальними, у яких вжито сполучне слово «що» (а не «який», «яка», «яке», «які»,.. чи «котрий», «котра», «котре», «котрі»,..). Адже сполучник «що», на відміну від «який», не виражає граматичних категорій (число, рід) означуваного слова.

Проаналізуємо таке речення: «Вчора, о 16-й годин 38 хвилин, в Києві, у вантажного автомобіля з напівпричепом під керуванням мешканця Київської області, 1963 р. н., що рухався по проспекту Червонозоряному, з боку вул. А. Головка у напрямку пл. Московської, на спуску перед перехрестям пр. Червонозоряний — вул. Кайсарова відмовила гальмівна система». Цей приклад — складне речення з одним підрядним. Попри те нечитабельність його очевидна. Тому варто говорити не лише про кількість підрядних речень, а й про кількість зв’язків (запитань, які можна поставити) між складовими речення. Так, вищезазначене речення таких зв’язків містить чимало: о котрій? — о 16-й годин 38 хвилин, де? — в Києві, у чого? — у автомобіля, якого? — вантажного, якого? — з напівпричепом,.. Понад те, у зазначеному реченні чимало різнопланової

344

інформації, яку не погано було б розбити на щонайменше 3 – 4 речення. Крім того, у зазначеному реченні вжито складне для сприйняття сполучне слово «що», яке не вказує ні на рід означуваного іменника, ні на його число.

Ще приклади речень із завеликою кількістю синтаксичних зв’язків: «У складі творчого колективу студентів кафедри біотехніки та інженерії ФБТ вона стала у 2005 році призером ІІ конкурсу «Інтелект молодих – на службу столиці» за проект «Крісло-комфорт», а також призером V конкурсу науково-технічних проектів молодих учених під девізом «Інтелектуальний потенціал молодих учених – місту Києву» за проект «Операційна мобільного базування». [4, с. 2]; «За 8 діб на орбіті спільний екіпаж виконав велику програму наукових досліджень, яка включала 22 експерименти, зокрема, вирощування кристалів напівпровідників і тростинного цукру в умовах невагомості, космічна фотозйомка багатозональною фотоапаратурою МКФ-6М з метою дослідження динамічних процесів на поверхні Землі, в океані і атмосфері на Кубі та її околицях.» [5, с. 3].

Вживання кількох іменників у родовому відмінку поспіль також значно ускладнює сприйняття: «Інноваційний проект із зазначеним науковим дослідженням формується з метою реалізації інноваційної моделі розвитку системи водопостачання в Україні, створення, використання високоефективного обладнання та технологій, що дозволяють ефективно вирішити проблеми водозабезпечення промисловості, енергетики та населення якісною водою, раціонального споживання (…).» [6, с. 2]; «В період з 10 по 31 березня 2010 року дирекція Наукового парку провела (…) обговорення можливостей впровадження інноваційних компонентів в навчально-науковий процес нашого університету.» [6, с. 2], Київський політехнік, 7 жовтня, № 30, 2010 р. 06.11.2010], «(…) Очищення води дозволить (…) знизити енергоємність (…) за рахунок Ч води.» [6, с. 2]; «(…) Запропонована технологія очищення води передбачає підтримку реалізації комплексу заходів (…).» [6, с. 2]. У цих і подібних реченнях часто спостерігаємо нечитабельні слова на -ння: «обговорення можливостей впровадження», «водозабезпечення (…), раціонального споживання» [6, с. 2] тощо.

Віддаленість взаємопов’язаних складових речення (зумовлена наявністю відокремлень у середині словосполучення чи простого речення у межах складного), безумовно, ускладнює текст. Це трапляється коли в тексті подають інформацію важливу та менш важливу замість того, щоб подати два речення: «А головне — з озвученою, зокрема Валентином Гафтом, Юрієм Яковлєвим, Зіновієм Гердтом, Ріной Зєльоной, Львом Дуровим та багатьма іншими акторами, хто брав участь у передачах “Літературна година” і “Театр перед мікрофоном”, класичною літературою».

З огляду на відверту нечитабельність проаналізованих текстів університетського видання «Київський політехнік», можна зробити висновок, що якість сучасної «студентської» періодики залишає бажати кращого. Такі матеріали складно назвати засобами масової комунікації, адже комунікації як

345

такої не відбувається, «наукова» мова робить журналістські тексти монологічними, спрямованими до себе, а отже — непотрібними.

Література:

1. Чупринин С. Жизнь по понятиям / Сергей Чупринин. — М.: Время, 2007. — 768 с.

2. Гудков Л., Дубин Б., Страда В. Литература и общество: введение в социологию литературы / Лев Гудков, Борис Дубин, Витторио Страда. – М.: РГГУ, 1998

3. http://www.ntu-kpi.kiev.ua/taxonomy/term/134?page=1. — Перше квітня на ФМФ. — 09.11.2010.

4. Київський політехнік. — Ковалець Ольга Яківна. Знайшла долю у КПІ. — 7 жовтня 2010. — № 30.

5. Київський політехнік. — Зустріч у музеї [Олександр Сергійович Болтенко. — 30 вересня 2010 — № 29.

6. Київський політехнік. — Реалізується інноваційний проект [за програмою «Питна вода України» на 2006 – 2020 рр.] — 7 жовтня. — № 29.

РОЛЬ ВЕРБАЛЬНИХ ТА НЕВЕРБАЛЬНИХ ЗАСОБІВ У

РОЗВ’ЯЗАННІ ЕКЗИСТЕНЦІЙНИХ ПРОБЛЕМ

З.М. Куртяк Луцький інститут розвитку людини

Університету «Україна», факультет соціально-рекреаційних технологій та реабілітації,

група Ср-1.1 Науковий керівник: к.філос.н. І.Л. Ковальчук

Трагічний досвід ХХ ст. продемонстрував з усією очевидністю втрату

зв’язку людини з глибинними основами буття. Пануючі дискурсивні техніки – спадок філософії Нового часу – призвели до руйнування у людини відчуття єдності зі світом, вкорінення в буття. Домінування діяльнісного активізму призвело до акцентування уваги на умови життя і водночас втрати інтересу до власної буттєвості. Переважаючими модусами життєсприйняття сучасної людини мислителі Київської світоглядно-антропологічної школи називають «богополишеність» та «новостійну свідомість», які яскраво засвідчують відчуження людини від досвіду буття [1].

Світогляд попередніх епох забезпечував достатньо ефективне вирішення фундаментальних світоглядних проблем (свободи, смерті, самотності тощо), екзистенційними означити які є всі підстави. В попередні епохи людина знаходилась під впливом певних ідеологічних конструктів, підтримуваних мегаспільнотою і репрезентованих у певні міфологеми та ідеологеми, які, власне, і давали їй міцний фундамент у житті, коли вона стикалася з проблемами

346

екзистенційного характеру. Початок ХІХ ст. ознаменувався першими симптомами світоглядного неблагополуччя. В сучасному суспільстві воно загострюється і звучить через низку питань, а саме: чому сучасна людина, особливо молодь, є нестійкою, вразливою до екзистенційних проблем, погано адаптована до різного характеру суспільних змін, бурхливо на них реагує (соціофобія, ізоляціонізм, розчинення в масі тощо)?

Ряд соціально-гуманітарних дисциплін, які викладаються в освітніх закладах, покликаний розвивати вміння розв’язувати подібного роду проблеми; сприяти індивіду у формуванні цілісного уявлення про себе, у самовизначенні стосовно соціуму; розширювати проблемне поле світогляду філософсько-людинознавчими пошуками; теоретично осягати коло питань з метою їх практичного застосування – від сутності людини, її відношення до царини природи та до основи всіх речей до закономірностей її біологічного, психічного, духовно-культурного й соціального розвитку.

Сьогодні молоде покоління вивчає у закладах освіти численні навчальні предмети, але на запитання «Що є людина?», «Яке її місце на Землі?», «В чому полягає цілісність людини?», «Яке призначення власного життя?» відповісти не можуть ні молоді люди, ні ті, хто їх навчає. Зазначена ситуація має дуже серйозні наслідки як для українського суспільства, так і для планети в цілому.

По-перше, свідомість більшості населення Землі, зокрема громадян українського суспільства, спрямована на отримання матеріальних благ. По-друге, сучасне людство у власній активності стало непередбачуваним. І це стає небезпечним, бо воно має у своєму арсеналі надзвичайно міцний енергетичний потенціал, проникає до найпотаємніших глибин природи матерії. По-третє, ситуація сьогодення – це ситуація переломного етапу в історії українського суспільства. Саме вона й визначає певні особливості в житті суспільства і кожної людини зокрема: значущим стає незначуще, різко зростає міра невизначеності норм та цінностей, до краю загострюється боротьба старого з новим. Індивід відчуває відокремленість від світу, беззахисність; актуалізуються проблеми його внутрішнього стану (переживання невдоволеності своїм існуванням, несвободи, залежності від фатуму, відчуття безсилля, що є найбільшим психотравмуючим фактором, який «сприяє» деформації свідомості, деградації людського, розвитку загальної патології).

Звісно, знання є основою цілого ряду блоку гуманітарних та соціальних дисциплін. Але ці знання – узагальнені. Потреба не в тому, щоб їх завчити чи запам’ятати. Їх необхідно зрозуміти та осмислити, тобто пов’язати з уже відомим матеріалом та знаннями, власним досвідом, виробити до них своє ставлення. А це потребує роздумів, вироблення висновків.

Для формулювання свого знання та взаємозв’язку між собою люди користуються мовою. Відомий англійський письменник ХХ ст. О. Хакслі стверджує, що кожен індивідуум одночасно є утриманцем і жертвою лінгвістичної традиції, в якій народився, оскільки: з однієї сторони, мова дає допуск людині до зібрання записів про переживання і досвід інших людей, але з іншої, – мова укріплює віру людини в те, що редуковане знання являється

347

єдиним знанням, і тому збиває з толку її відчуття реальності настільки, що людина схильна приймати поняття за даність, а слова – за дійсні речі [2].

Життя сучасної людини в умовах науково-технічного прогресу монотонне і насичене подіями зовнішнього характеру. Тому прагнення до втечі, прагнення перемогти саму себе хоча б на мить були і є основоположними потребами душі. В різні періоди у цьому відношенні дієвими поставали мистецтво, релігія, карнавали, танці, ораторство тощо. Для приватного часткового використання завжди існували природні модифікатори свідомості (наркотичні засоби); сьогодні людина винайшла ще й синтетичні. Це свідчить про те, що всі винаходи, які з’являються в результаті НТП, не здатні вгамувати спрагу людини щодо глибин людського буття, таємничості буття загалом [3].

Парадокс: зростає армія алкоголіків, курців, наркоманів, незважаючи на тотальне інформування населення про їх шкідливість для здоров’я і життя. Дана ситуація має пояснення – таким чином людське «я» втікає від рутини і буденності, метушні і шалено швидкого темпу життя.

Проблеми, викликані алкоголем, наркотиками, не можуть бути вирішені простою забороною. Єдина розумна політика – запропонувати інваріантні, корисні для людини засоби в надії схилити її до заміни шкідливих звичок на нові, менш шкідливі. Пропоновані засоби за своєю природою в сучасному суспільстві альтернативні: соціальні, технологічні, релігійні, психологічні, спортивні тощо. Але потреба в модифікаторах свідомості залишається. Людина прагне переживати змінені стани свідомості, які їй привідкривають завісу таємничості буття, якої в умовах сучасного суспільства вона не знаходить.

За допомогою мови та інших символічних систем людина піднялась над тваринним світом. Але так же легко людина може стати жертвою цих систем. Тому вона має навчитися ефективно управляти словами. Також потрібно зберегти і посилити свою здатність дивитися на світ безпосередньо, а не через сукупність понять, які спотворюють буттєвий факт в подобу родового ярлика чи пояснювальної абстракції.

Вся освіта переважно вербальна і тому їй не вдається досягти цілісного результату – формування не лише спеціаліста, але насамперед становлення Людини. Гештальтпсихологи розробили методи розширення діапазону і збільшення гостроти людського сприйняття. Але ці методи практично широкому загалу невідомі і майже не використовуються [4].

Невербальні гуманітарні науки, мистецтво безпосереднього знання про дані факти нашого буття майже повністю ігноруються. Але основне, чого потребує кожна людина, – це стати більш здатною до сприйняття, більше дізнатися про внутрішню і зовнішню реальність, стати менш схильною до захворювань фізичних, які стають частішими через лікування психічних проблем, вміло управляти своєю нервовою системою тощо – досягається далеко не лише за допомогою вербального просвітництва, але значною мірою і невербального.

Систематичні розмірковування – це те, без чого людина не може обійтися. Але безсумнівно, не може вона обійтися, якщо хоче залишитися здоровою, і без безпосереднього сприйняття – внутрішнього і зовнішнього світів, в яких вона

348

народжена та перебуває. Безпосереднє сприйняття відбувається найбільше завдяки духовним практикам, суть яких в тому, що людина реалізує в ній деяке своє іманентне, їй властиве устремління до інобуття. Духовна практика актуалізує такі практичні дії: розототожнення людини з її логічною, дискурсивною субперсоналією, з її особистістю; вивільнення суб’єктивності з пригніченого становища, з-під руйнівного тиску підсвідомості; кристалізація справжнього «Я» [5].

Таким чином, необхідність залучення духовних практик в освітній процес, у життя людини загалом продиктована їх практичною і культурною значимістю: протягом століть вони були і залишаються суттєвим елементом національної самосвідомості й соціальної психології народу. Духовні практики переслідують одну і ту ж ціль – осягнення засад буття людини; надають людині можливість осягнення єдності як мікро- і макрокосмосу, так і внутрішньої єдності, само-цілісності та само-довершеності.

Література:

1. Філософська антропологія в контексті сучасної епохи / М.О. Булатов, В.П. Загороднюк, К.С. Малеєв, Л.А. Солонько. – К.: «Стилос», 2001. – С. 200.

2. Хаксли О. Двери восприятия. Рай и ад: Трактаты / О. Хаксли; пер. с англ. С. Хренова. – СПб.: Издательский Дом «Азбука-классика», 2007. – С. 54.

3. Там же. – С. 55. 4. Беннетт Джон Г. Духовная психология: из предисловия / Г. Джон Беннетт //

YOГA. – 2006. – №6. – С. 48-51. 5. Філософська антропологія в контексті сучасної епохи / М.О. Булатов,

В.П. Загороднюк, К.С. Малеєв, Л.А. Солонько. – К.: «Стилос», 2001. – С. 237. ВПЛИВ СІМЕЙНИХ КОНФЛІКТІВ НА ФОРМУВАННЯ

АГРЕСИВНОСТІ У РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ ДОШКІЛЬНИКА

О.О. Кутько

Хмельницький національний університет, гуманітарно-педагогічний факультет, група СП-07-1

Науковий керівник: к.психол.н. Р.П. Попелюшко

Сім’я – найдавніший і унікальний інститут людської взаємодії. Унікальність сім’ї полягає в тому, що існує тісний союз декількох людей (чоловіка, дружини, дітей, а також батьки чоловіка чи дружини, за умови їх спільного проживання) який пов’язує моральні обов’язки. В цьому союзі люди прагнуть провести як можна більше часу у радісній взаємодії. Проте сім’я постійно знаходиться в процесі розвитку, в результаті цього виникають певні

349

непередбачені ситуації. Членам сім’ї необхідно на них певним чином реагувати. На поведінку членів сім’ї в різних ситуаціях має суттєвий вплив темперамент, характер і особистісні якості особи. Недивно, що в кожній сім’ї між її членами обов’язково виникають різного роду сутички, суперечки, кризи – тобто конфлікти. Сімейні конфлікти існують стільки, скільки існує сім’я. Сімейний конфлікт розглядається як спосіб вираження і вирішення протиріч, які лежать в основі розвитку дуже складної системи під назвою «сім’я» [2].

У конфліктних родинах дуже часто невдоволення батьків одне одним виливається на дитину. Часом маленька дитина відчуває провину за ці конфлікти, боїться стати їх причиною. Дитина може не говорити про це батькам, особливо, якщо вони не звертають на неї уваги – все це може порушувати сон дитини, їй снитимуться жахи, тощо, що в свою чергу призводить до виникнення у дитини агресивної поведінки.

Дошкільне дитинство – короткий, але важливий період ствердження особистості. В ці роки дитина отримує початкові знання про навколишній світ, у неї починає формуватися певне відношення до людей, до праці, виробляються навички і звички правильної поведінки, складається характер.

Різні соціально-психологічні умови виховання дітей дошкільного віку по-різному впливають на формування їхньої поведінкової сфери. Характер такого впливу обумовлює як зміни, так і взаємодію в певному колі ознак психологічних особливостей, які формують поведінку.

Останнім часом в суспільстві збільшується кількість людей, які застосовують неприйнятну для соціуму манеру поводження, девіантну поведінку, застосовують агресію. Разом з тим, ми так мало замислюємось над тим, звідки все це береться, де першопричина того результату, за яким ми спостерігаємо зараз. Нам не слід занадто заглиблюватися, адже відповідь надзвичайно проста, і криється вона у нашому дитинстві - в якому середовищі ми виросли, як нас виховували , що ми бачили, що слугувало нам прикладом [3].

Дитяча агресивність – нормальне явище, яке пов'язане з психологічними особливостями кожного віку. Але батькам, для того, щоб агресивність не стала стійкою рисою характеру, треба розбиратися, що відбувається з дитиною, чому вона стала агресивною.

В першу чергу на розвиток агресивності впливає сім'я. Якщо в сім'ї, особливо зі сторони матері, дитині не вистачає уваги, любові та турботи, вона буде різними засобами намагатися отримати або компенсувати це. Причому, гарні вчинки дитини батьки сприймають як належне, а на агресивні вчинки реагують швидко і емоційно. І хоча це емоції гніву, образи і роздратування, але все ж таки емоції, яких так не вистачає дитині. Навіть, якщо дитина буде покарана, їй буде боляче і образливо, але вона привернула (хоч і не свідомо) до себе увагу дорослих. Так батьки підсвідомо поступово самі закріплюють негативну поведінку дітей.

Агресія батьків викликає агресію в дітях. Так само на розвиток агресивності впливає те, що батьки часто заохочують і схвалюють таку поведінку сина або дочки.

350

Причина дитячої агресивності залежить від сімейної ситуації. Прикладом

цього може слугувати агресивна поведінка членів сім'ї в повсякденних життєвих ситуаціях: крики, лайка, хамство, приниження одне одного, взаємні докори і образи.

Психологи вважають, що дитина проявляє агресивність у повсякденному житті у кілька разів частіше там, де агресію дорослих вона бачила щодня, і де вона стала нормою її життя. Що не призводить ні до чого доброго і непослідовність батьків у навчанні дітей правилам і нормам поведінки. У дітей не формується моральний стрижень поведінки: сьогодні батькам зручно говорити одне й вони нав'язують цю лінію поведінки дітям, завтра їм зручно говорити інше, і це інше теж нав'язується. Це призводить до розгубленості, страх, агресії проти батьків та інших людей. У вихованні можна виділити два важливих фактори, які позитивно чи негативно впливають на формування дитячої агресивності: розташування і неприйняття. Подоланню агресивності дитини допомагає розташування, що використовує у своєму арсеналі уміння слухати, теплоту спілкування, добре слово, лагідний погляд. Неприйняття, навпаки, стимулює дитячу агресивність. Воно характеризується байдужістю, усуненням від спілкування, нетерпимістю і владністю, ворожістю до факту існування дитини [1].

Отже, ми можемо констатувати, що сім’я є головним фактором формування у дитини агресивної поведінки, адже вона є прикладом для манери поводження, яку дитина сприймає як за норму, не залежно від того є вона прийнятною – чи ні, оскільки іншої манери поведінки дитина не знає.

Література: 1. Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание. – М; Прогресс, 1996. - 422 с. 2. Свирська Л., Петрова Н. Взаємодія дорослих із дітьми раннього віку. – К.: Ред.

загальнопед. газ., 2004. – 128 с. 3. Родинне виховання: Школа і сім’я – виховуємо разом. – К.: Вид. Дім „Шкільний

світ”, 2007. – 104 с.

351

КОМПЕТЕНТНІСНИЙ ПІДХІД В ПІДГОТОВЦІ ПРОФЕСІЙНО МОБІЛЬНИХ ФАХІВЦІВ

О.С. Оробчук

Хмельницький інститут соціальних технологій Університету «Україна»,

соціально-гуманітарний факультет, група ПР-41 Науковий керівник: ст. викладач О.В. Ткачук

Радянська система освіти, орієнтована на академічні норми, ставила перед

собою завдання підготовки фахівців для масового стабільного виробництва з рідко змінною технологією і постійною номенклатурою продукції, що випускалася. Сьогодні ситуація змінилася: виробництво стає гнучким, воно вимагає іншого фахівця, здатного проявляти академічну мобільність, соціальну і професійну компетентність [1, с. 7-8].

Підхід до освіти з позиції якості дозволить вирішити ряд актуальних завдань сучасності: створити модель професійної освіти, близької до загальноєвропейської системи; забезпечити багаторівневу підготовку конкурентноздатних, компетентних фахівців, що вільно володіють своєю професією і здатних до соціальної та професійної мобільності.

Рекрутінгова компанія «Агентство контакт» провела дослідження професійних якостей випускників 2008-2009 років і отримала наступні результати: академічна підготовка випускників погано орієнтована на практичне застосування; випускники мають слабке уявлення про корпоративну культуру; відсутні навики роботи в колективі, ділового спілкування, ведення переговорів; недостатній рівень мовної підготовки; не сформовано уявлення про особливості європейського бізнес-середовища; немає навиків пошуку інформації про ринок праці, способи працевлаштування і побудови кар'єри; вимоги і амбіції не відповідають рівню підготовки [3].

Розробкою компетентністного підходу займаються вчені-педагоги В.І. Байденко, І.А. Зимова, Е.Ф. Зєєр, Л.І. Іванова, Г.І. Ібрагимова, В.А. Кальней, Н.В. Кузьміна, О.В. Пометун, А.К. Марков, В.Д. Шадріков, Ю.Г. Татур, А.В. Хуторський, І.С. Якиманська та ін.

На думку вітчизняних вчених-педагогів, компетентністний підхід є удосконаленням всієї освітньої системи учбового закладу, направленої на освоєння опанування студентами культури, накопиченої людством, формування професійних знань, умінь, навиків, творчих здібностей, способів діяльності, особливостей саморозвитку, здібності професійного самовдосконалення крізь усе життя. У вузькому змісті компетентність включає знання, уміння, навички, а також способи їхньої реалізації в професійній діяльності, спілкуванні і саморозвитку особистості [4, с. 90]. Відсутність повноцінних зв'язків професійної освіти з науково-дослідницькою і практичною діяльністю приводить до того, що зміст освіти і освітні технології стають все менш адекватними сучасним вимогам і завданням забезпечення

352

конкурентоспроможності української освіти на світовому ринку освітніх послуг [2].

Технологія компетентнісного підходу – це структурована, цілеспрямована діяльність висококомпетентного педагогічного колективу по проектуванню і організації учбової і виховної діяльності, направлена на підвищення якості учбового процесу (рис. 1). Відповідно її характеризуватимуть наступні параметри: проектування мети освіти , логіки і дозування учбових дисциплін, різних видів практик; діагностика етапів реалізації учбового процесу; визначення інструментальності всіх етапів і видів діяльності в рамках освітнього процесу; корекційні заходи за результатами освітньої діяльності.

Рис. 1. Технологія компетентнісного підходу

Компетентнісна модель викладача (професійно й особистісно значимі компетентності та компетенції)

Компетентнісна модель студента-випускника, типологічні групи (професійно й особистісно значимі компетентності та компетенції)

Педагогічні умови

Дидактичне забезпечення навчальних дисциплін Виховна система

Критерії оцінки (показники)

Планування, організація, реалізація, контроль, аналіз, стимулювання, удосконалення навчального процесу, зворотній зв’язок

353

Реалізація запропонованої технології дозволяє створити систему освітніх заходів, направлених на підготовку компетентних і професійно мобільних фахівців-випускників. Технологія компетентнісного підходу, орієнтована на результат освіти компетентністну модель випускника, що дозволяє в рамках внутрішніх процесів визначити критерії і норми успішності освітньої діяльності.

Запропонована технологія має основні внутрішні складові – дидактичну і виховну системи, що спираються на єдині завдання, принципи, методи, форми організації навчання і виховання, а також способи взаємодії викладача і студента, направлені на формування компетентного, мобільного, соціально адаптивного, конкурентноздатного фахівця-випускника, що має попит на вітчизняному і зарубіжному ринках праці.

Література:

1. Реформа розвитку вищої освіти: Програмний документ ЮНЕСКО, 1995. – С. 7-8. 2. На шляху до Європейського простору вищої освіти: відповіді на виклики

глобалізації / Комюніке Конференції Міністрів європейських країн, відповідальних за сферу вищої освіти, м. Лондон, 16-19 травня 2007 року // London Communique "Towards the European Higher Education Area: responding to challenges in a globalised world" The Bologna Process 2020 - The European Higher Education Area in the new decade (Communique of the Conference of European Ministers Responsible for Higher Education, Leuven and Louvain-la-Neuve, 28-29 April 2009) : http://www.mon.gov.ua/education/higher/

3. http://udo.ru/analysis/11 4.Якименко А.А. Психологічні особливості формування правової свідомості

студентської молоді / А.А. Якименко // Збірник наукових праць Хмельницького інституту соціальних технологій Університету “Україна”: зб. наук. праць / За заг. ред. М.Є. Чайковського. — Хмельницький: ХІСТ, 2009. — С. 90.

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА СУЧАСНОЇ МОЛОДІ

Г.Р. Петров Національна академія державної прикордонної

служби України ім. Б. Хмельницького, 234 група Науковий керівник: к.психол.н., доцент С.А. Чистяков

Політична культура України має посткомуністичний, пострадянський,

постколоніальний характер. Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією. Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Це доводить зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили.

354

Особливості політичної культури в умовах сучасної України: - заідеологізованість мислення, непримиренність будь-яких нетрадиційних

поглядів; - низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави; - правовий нігілізм; - нерозвиненість громадянських позицій; - недостатньо розвинутий індивідуалізм; - підданські відносини до будь-якого центру реальної влади. В руслі даного питання варто згадати і про формування політичної

культури сучасної української молоді. Значення молоді у поступальному розвитку людської спільноти важко

переоцінити. За будь-яких часів, ледве людство стало усвідомлювати себе творцем власного буття, його найкращі сподівання неодмінно пов’язувалися з молоддю, прийдешніми поколіннями.

Не є у цьому виключенням і наше сьогодення, коли не можна не рахуватися з молоддю, з її потенціалом, ідеалами, інтересами, сподіваннями, з її радикалізмом і нетерпимістю до всього оманливого і хибного, з її відвертістю та прямотою. В цілому проблеми молоді в українському суспільстві мають три тісно пов’язані аспекти:

- що суспільство може дати молоді? Йдеться не лише про певні пільги, а й про умови розвитку, становлення, соціалізації, формування активної життєвої позиції молоді;

- що сама молодь може і повинна дати суспільству? Йдеться про активну діяльність молоді в усіх сферах державотворення;

- як найповніше, найефективніше використати молодіжний потенціал? Тут все залежить від дій конкретних суб’єктів молодіжної політики: держави, політичних партій, об’єднань тощо.

Саме поняття "політична культура молоді", як і більш загальне поняття "політична культура", сьогодні вживається в досить абстрактних, а подекуди й суперечливих і не зрозумілих для масової свідомості значеннях. Стосовно формування політичної культури молоді є низка протиріч. Самодіяльність молоді, пов’язана з її ініціативою, створенням певних громадських об´єднань, досить часто наштовхується на деяку її запрограмованість у державних закладах освіти, культури, армійських колективах. Певну ідеологічну спрямованість мають і багато засобів масової інформації. Отже, логічно постає питання про деполітизацію, деідеологізацію, деконфесіолізацію виховного впливу на молодь. Тобто молодь має отримувати об’єктивну інформацію плюралістичного характеру [1].

Проте, спроби деполітизації студентської та учнівської молоді, скеровування їх лише на одержання професійних знань, навичок і вмінь призводить інколи до спаду політичної, громадської активності молодих людей.

Проте, поглиблення кризи, труднощі економічних перетворень в країні впливають на характер і спрямованість цінностей, соціально політичних орієнтацій молоді, рівень і форми її активності.

355

На сучасному етапі розрізняють наступні аспекти формування політичної культури молоді:

родина, де відбувається ідентифікація політичних поглядів з батьками; школа (середня, професійна, вища), де зважаючи на рекомбінантне

відтворення навчального матеріалу, молоді люди позбавляються активності, творчості, пошуку і, відповідно, прослідковуються прояви песимізму, апатії, роздратування;

молодіжні громадські та політичні організації, але участю в них охоплено дуже малий відсоток молодих людей;

засоби масової інформації (мас-медіа), які виходячи з даних соціологічного опитування, проведеного у нашому вузі, відіграють також важливу роль.

Як свідчать результати дослідження у молодіжному середовищі спостерігається зацікавленість політичним життям в Україні та світі. Жоден із студентів не визнав, що зовсім не цікавиться проблемами політики. Понад третину(37%) намагаються бути в курсі справ політичних подій. Серед опитаних студентів майже кожен дев’ятий цікавиться політикою лише в тому разі, коли це стосується його особисто. Ситуативне відношення до політики притаманне третині (34%) студентів. Цікавляться і беруть активну участь в політичному житті країни 18% опитаних [2].

Взагалі не орієнтуються в ідейно-політичних напрямках всього 5% респондентів.

Про рівень політичної культури студентів деякою мірою свідчить їх ставлення до політичних партій, громадських, молодіжних об’єднань, бажання увійти до складу таких об’єднань. Опитування студентів засвідчило, що членами молодіжних громадських організацій є 16 % респондентів, громадських рухів 9 %. Байдужість та відсутність будь-якого інтересу до особистої участі в будь-яких громадських, політичних об’єднаннях виявили 8 %. У молодіжному середовищі спостерігається також низький рівень інформованості та байдужість до існування та діяльності молодіжних громадських об’єднань. Більшість з них молоді просто не відомі.

Важливу роль у формуванні політичної культури сучасної молоді відіграє національний менталітет, який і формує особливості українського політикуму. Найбільш вираженими ознаками ментальності є:

- кардоцентричність (сентименталізм, емпатія, чуттєвість); - анархічний індивідуалізм (прагнення до особистої свободи без належного

стремління до державності); - перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом. Дослідження, що проводилися Інститутом соціальної та політичної

психології АПН України, довели, що сучасна українська молодь досить егоцентрична. Оскільки цінності особистісного порядку в неї явно переважають, теоретично вона цілком бачить себе в контексті ринкових відносин. Переважаючим мотивом її ділової активності є матеріальне благополуччя. Не випадково 56 % школярів та 54 % студентів вважають, що найважливішим у майбутньому для них є матеріальна забезпеченість. Водночас спостерігається

356

цікава для теоретико-методичного аналізу і досить драматична для державного та педагогічного процесу ситуація. Лише 4 % студентів та 4 % школярів пов’язують своє майбутнє з Україною.

Мабуть, зрозумілими є бажання молодої людини бути матеріально забезпеченою. Але як поєднати це із нагальною потребою виховання у молоді якостей свідомого громадянина? Такий досвід сьогодні активно обговорюється в науці.

Сьогодні для молодих людей в Україні, здавалося б, відкривається все більше можливостей задовольняти свої інтереси та потреби, але одночасно ускладнюються й умови для такої самореалізації. Складний і суперечливий процес переходу до ринку призвів до того, що маємо сьогодні такі проблеми, як зниження зайнятості молоді, зростання безробіття, підвищення професійної кваліфікації, соціального захисту окремих соціальних груп, в т.ч. і молодих людей, спостерігаються міграційні процеси серед них [3].

Важливо спрямувати молодь на пошук власного найоптимальнішого для неї самої шляху розвитку, забезпечити цей процес таким чином, щоб він мав тенденцію до самозакріплення і самопідтримки.

За підсумками різноманітних досліджень, проведених останніми роками, абсолютна більшість молодих людей (близько 80 %) підтримувала дії, спрямовані на побудову незалежної, самостійної Української держави.

Отож, молодіжна політика тієї чи іншої держави має бути складовою загальної цілісної концепції розвитку того чи іншого суспільства. А політична культура в демократичному суспільстві повинна спрямовуватися на виховання молоді, яке неодмінно має опиратися на українські традиції, ментальність, історію, без яких неможливе формування політичної культури молодих громадян.

Література: 1. Бебик В.М., Головатий М.Ф., Ребкало В.А. Політична культура сучасної молоді.

– К.: УНДШМ, 1996. 2. .Черниш Н. Й. Суспільна свідомість молоді. – Львів: Світ, 1990. 3. Головатий М.Ф., Цибульних В.С. Проблеми молодіжної політики // Філософ і

соціол. думка. – 1992. – № 4.

357

СЕКСУАЛЬНА ПРОСВІТА І ВИХОВАННЯ ПІДЛІТКІВ

ТА ЮНАЦТВА

Н.А. Рау Хмельницький інститут соціальних технологій

Університету «Україна», соціально-гуманітарний факультет, група ПС-31

Науковий керівник: ст. викладач І.А. Галатир

У наш час постає важливим питанням сексуальна просвіта підлітків та юнаків. Адже на сьогоднішній день підвищились випадки девіантної поведінки. Сексуальність, переставши бути забороненою, вже не пов'язана з девіантною поведінкою (виняток становлять вуличні зграї). Внаслідок зміни батьківських установок, підліткова сексуальність стає прийнятним сюжетом внутрішньо-сімейного спілкування, а толерантне ставлення дорослих спонукає юнаків та дівчат брати на себе більшу відповідальність за наслідки своїх вчинків.

Власне сексуальна поведінка у різних людей проявляється по-різному. На це впливають певні соціальні чинники: релігія, соціальне походження, рівень освіти та виховання [1].

Віруючі юнаки, а особливо дівчата, пізніше інших вступають у сексуальні відносини. Проте їх моральні установки і реальна поведінка часто-густо не збігаються: молоді люди думають і говорять одне, а чинять інакше, норми молодіжної субкультури переважують вплив сімейного та церковного виховання.

Сільська молодь та молоді робітники починають сексуальне життя раніше. В даному середовищі сексуальна мораль завжди була менш суворою, а соціальний контроль за молоддю слабшим.

Молоді люди, які отримують університетську освіту, починають статеве життя пізніше тих, чия освіта обмежується середньою школою. Цьому сприяють різні фактори. По-перше: більш тривала соціальна і матеріальна залежність студентів від батьків відтягує момент сексуального дорослішання; по-друге: інше співвідношення культурних та моральних цінностей, орієнтація на професійну кар'єру.

Статева просвіта дітей та юнацтва є важливим компонентом сексуальної соціалізації особистості. Метою статевої просвіти є розвиток статевої свідомості дитини, її поінформованість, обізнаність щодо питань етики та психології статевої поведінки, готовності людини до створення сім’ї та виконання родинних ролей – подружніх, батьківських, сімейних [2].

Необхідно сексуально просвічувати дітей починаючи з дошкільного віку. Для розуміння тонкощів сексуальної культури потрібні знання про закономірності становлення сексуальної свідомості обох статей, що проходить чотири основних стадії: понятійну, романтичну, сексуальну та стадію зрілої статевої свідомості. У понятійній стадії відбувається формування примітивних

358

елементарних категорій: дитина усвідомлює, що вона має конкретну стать (ідентифікація статі). Упродовж романтичної стадії проясняється яскравий емоційний компонент. Це знаходить відображення у різноманітних еротичних фантазіях дитини. Для сексуальної стадії характерне бурхливе пробудження статевого інстинкту. Саме з цим нерідко пов’язані глибокі душевні переживання юнаків і дівчат, страждання та навіть кризові явища.

Шкільний компонент змісту статевої освіти передбачає розширення наукових знань про фізіологію та анатомію розвитку організму, про дію статевих гормонів на сексуальні інтереси, потяги, переживання людини. Доцільно звертати увагу на такі питання: зміни, викликані статевим розвитком; поняття про статеві ролі; культуру і гігієну тіла; уявлення про гормональні системи чоловічого і жіночого організмів; вміння адекватно оцінювати свій фізичний розвиток та психологічні проблеми дозрівання.

Дефіцит сексуального виховання, набуття досвіду підлітками перших відчуттів сексуального збудження і розрядки породжують чимало драматичних проблем статевого самовизначення. Пропаганда сексолого-гігієнічних, психологічних знань – необхідна умова формування майбутнього сім’янина. Вся інформація сексуального характеру стає актуальною. Старшим підліткам необхідно знати психологічні, моральні, медичні аспекти статевого життя, особливості чоловічої і жіночої сексуальності, володіти інформацією про сексуальні збочення та захворювання, а також про відповідальність за статеві злочини [3].

Сексуальна освіта охоплює весь спектр наукової інформації, культуру і сукупність знань, які потрібні, щоб бути повноцінним чоловіком чи жінкою. Завданнями статевої просвіти має бути наступне:

• інформування школярів про різні темпи статевого дозрівання, прискорення, затримки та відхилення в психосексуальному розвитку представників різної статі;

• ознайомлення школярів з небажаними наслідкам ранніх статевих контактів, венеричними захворюваннями та СНІДом, генетичними хворобами, шляхами їх профілактики;

• спростування сексуальних міфів, що побутують у молодіжному середовищі, а також проституції як явища;

• формування в школярів етичного словника інтимної мови, вміння вільно висловлювати те, що відчуваєш до коханої людини;

• готовності до відвертої розмови; • розвиток поміркованого інтересу до еротичної літератури. Зміст сексуальної просвіти ґрунтується на таких принципах: – об’єктивність, правдивість, науковість у висвітленні всього спектру

питань, пов’язаних з репродуктивною функцією людини, інтимними стосунками;

– роз’яснення складних для розуміння питань має випливати з усталених законів природи і суспільства;

359

– будь-яка інформація та методика її висвітлення має спрямовуватись на формування позитивного ставлення до проблем людської сексуальності, культу сім’ї, особистого щастя – як невід’ємних від почуттів дружби, кохання, піклування про ближнього;

– адресність сексуальної просвіти передбачає доступність інформації з огляду на вікові можливості дітей, врахування вихователями індивідуальних і соціальних умов їхнього розвитку, набутого досвіду;

– випереджуючий, хоча й не сексуально стимулюючий характер; – співпраці сім’ї, школи та інших інституцій; – суб’єкт-об’єктну спрямованість навчання й виховання; – недопущення сексуальної стимуляції поведінки дитини. Нехтування

цим принципом засобами масової інформації, зокрема теле- і відеоекраном, призвели до багатьох збочень у сексуальній поведінці сучасних підлітків і юнацтва;

– природність поведінки дорослих. Діти часто не усвідомлюють зв’язку між обговорюваним питанням і еротикою, ідентифікуючи себе з дорослими [4].

Молодь не повинна думати, що статева система потрібна лише для розмноження. Деякі прояви людської діяльності залежать багато в чому від роботи статевої системи. Маючи інформацію і грамотно нею користуючись, можна контролювати власні емоції, вчинки, слова і навіть думки, розуміти мотиви дій інших людей, не підкорюватись стихії, керувати своєю поведінкою та відповідати за неї.

Література:

1. Діденко С.В. Психологія сексуальності та сексуальних стосунків: Навчальний посібник. – К.: Арістей, 2003. – 312 с.

2. Хубер Д. Теория гендерной стратификации // Антология гендерной теории. – Минск: Пропилен, 2000. – 427 с.

3. Кравець В. П. Теорія і практика дошлюбної підготовки молоді. – К.: Київська правда, 2000. – 688 с.

4. Зайцев А.Г., Зайцев Г.К. Педагогика счастья (Валеология семьи). – СПб: Союз, 2002. – 320 с.

360

ФОРМУВАННЯ МОВНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ ФАХІВЦІВ ЕКОНОМІЧНОГО ПРОФІЛЮ

К.В. Рудніцька

Хмельницький національний університет, викладач кафедри романо-германських мов

Науковий керівник: к.пед.н., доцент Ю.В. Балашова Національна академія Державної прикордонної

служби України імені Б. Хмельницького

На сучасному етапі євроінтеграційних процесів України, суспільство ставить нові вимоги до професійної підготовки кадрів. В останні роки на ринку праці спостерігається загострення боротьби між роботодавцями за талант та інтелект працівника. Відповідно до реалій сьогодення система освіти має забезпечити підготовку висококваліфікованих фахівців, зокрема економічного профілю, здатних здійснювати економічні реформи. Відповідно до Закону “Про вищу освіту”, Національної доктрини розвитку освіти, Державного стандарту вищої освіти, Загальноєвропейських рекомендацій з мовної освіти (ЗЄР), концепцій мовної освіти пріоритетним завданням вищої школи в Україні є підготовка компетентного спеціаліста – мовної особистості [1]. Процес мовної підготовки фахівця економічного профілю передбачає високий рівень сформованості мовної компетентності, що підвищує його конкурентоспроможність, мобільність на ринку праці та здатність налагоджувати ділові контакти з партнерами.

Термін “мовна компетентність” фахівця – одне з найуживаніших нових понять, що з’явилися в педагогічній науці і педагогічній практиці нашої країни за останні роки. Сьогодні відмічається неухильно зростаюча активність щодо досліджень з даної теми, тому що уведення кожного нового терміна потребує наукового обґрунтування, уточнення, розробки. Проте в українському науковому просторі поки що недостатньо теоретичних напрацювань, присвячених даній проблемі. В нашій статті ми ставимо за мету дослідити тлумачення поняття мовної компетентності науковцями та проаналізувати підходи до вивчення та формування мовної компетентності фахівця у вітчизняній і зарубіжній літературі.

Поняття мовної компетентності прийшло до нас із зарубіжних країн, де його широко досліджують уже понад п’ятнадцять років. В останні роки питанням мовної компетентності активно зацікавились і в нашій країні, особливо після приєднання України до Болонського процесу. Сучасні педагоги стверджують, що саме компетентність і компетенція є “ідеальними інструментами Болонського процесу” [2].

Вперше орієнтовану на компетенції освіту (освіту, що базується на компетенціях: Competence-based education – CBE) було запропоновано М. Хомським у 1965 році у Масачусетському університеті. Поняття “компетенція” використовувалось стосовно теорії мови, трансформаційної

361

граматики [3, с. 74]. Більшість своїх іде й М. Хомський пов’язував із традиціями “Граматики універсальної й раціональної”, створеної в 1660 р. в абатстві Пор-Рояль Клодом Лансело й Арно. Н. Хомський виділяє два поняття: мовна здатність (competence) і мовна активність (performance). Під мовною здатністю мається на увазі потенційне знання мови, під мовною активністю – процеси, що відбуваються під час реалізації цієї здатності в мовній діяльності. Школа М. Хомського досліджує мовну здатність людини на прикладах граматичного конструювання, запозичених зі структурального мовознавства. Ядром мовної компетентності є здатність людини до утворення простого речення, а мовна компетентність – це знання граматики мови, і це знання є природженим для людини, тобто мовець інтуїтивно, несвідомо будує нові речення, і відповідно, розуміє нові, яких він ніколи раніше не чув, якщо вони відповідають граматичним правилам побудови речень даної мови [4].

У сімдесяті роки XX ст. науковцями було експериментально доведено, що рівня досконалого користування мовою не можна досягти лише заучуванням зразків і знанням правил формального маніпулювання її одиницями, оскільки це не розкриває механізмів опановуваної мови, а відтак не забезпечує шляхів до реальної і спонтанної комунікації.

Л. Бахман наводить детальну класифікацію мовної компетентності, до якої включає два підкласи: організаційну та прагматичну компетентності, які в свою чергу, теж мають розгалужену структуру [5].

На основі вищевикладеного аналізу літературних джерел, ми продемонстрували, що сутність поняття мовної компетентності фахівців науковці трактують по-різному, в залежності від поставленої мети дослідження. Ми з’ясували, що мовна компетентність фахівця розглядається переважно: як сукупність умінь, навичок, якостей та певних особливостей спеціаліста; як невід’ємний та складовий компонент іншої компетентності. Привертає увагу той факт, що більшість дослідників сьогодні відводять головну роль саме іноземній мові у формуванні мовної компетентності фахівців різних профілів.

Отже, результати аналізу сучасних наукових робіт, присвячених проблемі формування мовної компетентності, свідчать про складність цього явища та багатозначність його розумінь. Найбільшого поширення набуло визначення мовної компетентності фахівця як сукупності мовних знань, умінь і навичок, необхідних для ефективної професійної діяльності. Проте, за нашими спостереженнями, серед учених немає однозначного погляду на зміст та структуру даного поняття через його системність та інтегративність. Тому перспективи подальших досліджень зумовлені необхідністю теоретичної розробки, визначення рівнів та критеріїв розвитку мовної компетентності фахівців, зокрема фахівців економічного профілю.

Література:

1. Ганніченко Тетяна Анатоліївна. Формування комунікативної компетенції майбутніх економістів засобами дидактичної гри у процесі мовної освіти: автореф. дис. ... канд. пед. наук: 13.00.02 / Херсонський держ. ун-т. — Херсон, 2009. – 21 с.

362

2. Мирошникова О.Х. Формирование профессионально-языковых компетентностей в системе естественнонаучного образования на основе технологии языкового портфеля : дис. … канд. пед. наук : 13.00.08/ О.Х. Мирошникова. – Ростов-на-Дону, 2008. – 195 с.

3. Тушко К.Ю. Педагогічні умови формування економічної компетентності майбутніх офіцерів-прикордонників у процесі фахової підготовки : дис. ... канд. наук : 13.00.04 – 2009.

4. Хомский Н. Язык и мышление / Пер. с англ.; под ред. В.В. Раскина. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1972. – 122 с.

5. Bachman, Lyle F - Fundamental Considerations in Language Testing1990 / Sixth impression, 2003. Oxford: Oxford University Press, 2003. – 420 p.