Світ.л ра і культура .посібник

Світова літератураі культура

(навчальний посібник для абітурієнтів)

За редакцією професора О. Мішукова

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

Херсон – 2004

Рекомендовано до друку вченою радою Херсонського державного університету (протокол № 4 від 03.03.2003) та науково-методичною радою Херсонського державного університету (протокол № 2 від 12.02.2003).

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для абітурієнтів (протокол № 14/18.2–2614 від 10.12.2004).

Автори: Мішуков О., голова авторського колективу, заслужений діяч мистецтв України, доктор філологічних наук, професор;Ільїнська Н., кандидат педагогічних наук, доцент;Кузнєцов С., ст. викладач;Литвиненко Л., кандидат філологічних наук, доцент;Нев’ярович Н., кандидат педагогічних наук, доцент;Хома Т., кандидат філологічних наук, доцент.

Авторський колектив посібника – викладачі та науковці кафедри історії світової літератури та культури Інституту іноземної філології Херсонського державного університету.

Рецензенти: Фрізман Л., доктор філологічних наук, професор;Смєлова А., доктор мистецтвознавства, професор;Чумаченко Г., доктор філологічних наук, професор.

Світова література і культура: Навчальний посібник для абітурієнтів / За ред. проф. О. В. Мішукова. – Херсон: Видавництво ХДУ, 2004. – 252 с.

Видається за сприяння Херсонського обласного відділення Асоціації культурологів України.

ІSBN 966-8249-41-0ХДУ, 2004

2

Зміст

ПРОГРАМА ІЗ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ (О. МІШУКОВ, ПРОФЕСОР).....................................................................................6

ПРОГРАМА ІЗ СВІТОВОЇ ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ (О. МІШУКОВ, ПРОФЕСОР)..................................................................9

ТВОРЧІСТЬ ГОМЕРА (С. КУЗНЄЦОВ, СТАРШИЙ ВИКЛАДАЧ).........................................................................................................14

КУЛЬТУРА ІТАЛІЙСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ (О. МІШУКОВ, ПРОФЕСОР) ..................................................................................19

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТВОРЧОСТІ ВІЛЬЯМА ШЕКСПІРА (О. МІШУКОВ, ПРОФЕСОР)..........................................................31

ЙОГАНН ВОЛЬФГАНГ ГЕТЕ (Т. ХОМА, ДОЦЕНТ).....................34

МОЛЬЄР (Т. ХОМА, ДОЦЕНТ)......................................................38

ФРІДРІХ ШІЛЛЕР (Т. ХОМА, ДОЦЕНТ).......................................41

ДЖОРДЖ ГОРДОН БАЙРОН (Т. ХОМА, ДОЦЕНТ)....................48

ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН (Т. ХОМА, ДОЦЕНТ)........52

ВАСИЛЬ АНДРІЙОВИЧ ЖУКОВСЬКИЙ (Т. ХОМА, ДОЦЕНТ)...55

АДАМ МІЦКЕВИЧ (Т. ХОМА, ДОЦЕНТ).......................................58

ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ ПУШКІН (Т. ХОМА, ДОЦЕНТ)........62

МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ (Т. ХОМА, ДОЦЕНТ)...........66

ЕДГАР ПО (Т. ХОМА, ДОЦЕНТ)...................................................69

ВІКТОР ГЮГО (Т. ХОМА, ДОЦЕНТ).............................................72

3

МИХАЙЛО ЮРІЙОВИЧ ЛЕРМОНТОВ (Т. ХОМА, ДОЦЕНТ)......75

ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ (Л. ЛИТВИНЕНКО, ДОЦЕНТ)................80

ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАК (Л. ЛИТВИНЕНКО, ДОЦЕНТ)..................85

ПРОСПЕР МЕРІМЕ (Л. ЛИТВИНЕНКО, ДОЦЕНТ)......................90

ГЮСТАВ ФЛОБЕР (Л. ЛИТВИНЕНКО, ДОЦЕНТ).......................95

ЧАРЛЬЗ ДІККЕНС (Л. ЛИТВИНЕНКО, ДОЦЕНТ)......................101

МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ НЕКРАСОВ (Л. ЛИТВИНЕНКО, ДОЦЕНТ).......................................................................................106

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ ТУРГЕНЄВ (Л. ЛИТВИНЕНКО, ДОЦЕНТ) 112

ФЕДІР МИХАЙЛОВИЧ ДОСТОЄВСЬКИЙ (Л. ЛИТВИНЕНКО, ДОЦЕНТ).......................................................................................118

ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ ТОЛСТОЙ (Л. ЛИТВИНЕНКО, ДОЦЕНТ).......................................................................................................123

МИХАЙЛО ЄВГРАФОВИЧ САЛТИКОВ-ЩЕДРІН (Л. ЛИТВИНЕНКО, ДОЦЕНТ)......................................................127

АНТОН ПАВЛОВИЧ ЧЕХОВ (Л. ЛИТВИНЕНКО, ДОЦЕНТ).....132

ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ БУНІН (Н. ІЛЬЇНСЬКА, ДОЦЕНТ)..........138

ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ БЛОК (Н. ІЛЬЇНСЬКА, ДОЦЕНТ).......................................................................................143

ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ КУПРІН (Н. ІЛЬЇНСЬКА, ДОЦЕНТ)..148

ГЕНРІК ІБСЕН (Н. ІЛЬЇНСЬКА, ДОЦЕНТ)..................................152

ГІ ДЕ МОПАССАН (Н. ІЛЬЇНСЬКА, ДОЦЕНТ)...........................157

4

ДЖОРДЖ БЕРНАРД ШОУ (Н. ІЛЬЇНСЬКА, ДОЦЕНТ)..............162

О. ГЕНРІ (ВІЛЬЯМ СІДНЕЙ ПОРТЕР) (Н. ІЛЬЇНСЬКА, ДОЦЕНТ).......................................................................................167

МОРІС МЕТЕРЛІНК (Н. ІЛЬЇНСЬКА, ДОЦЕНТ).........................172

ДЖЕК ЛОНДОН (Н. ІЛЬЇНСЬКА, ДОЦЕНТ)...............................177

ГЕРБЕРТ ДЖОРДЖ УЕЛЛС (Н. НЕВ'ЯРОВИЧ, ДОЦЕНТ).......182

СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ ЄСЕНІН (Н. НЕВ'ЯРОВИЧ, ДОЦЕНТ).......................................................................................187

АННА АНДРІЇВНА АХМАТОВА (Н. НЕВ'ЯРОВИЧ, ДОЦЕНТ). 193

МАРИНА ІВАНІВНА ЦВЄТАЄВА (Н. НЕВ'ЯРОВИЧ, ДОЦЕНТ).......................................................................................................199

АНТУАН ДЕ СЕНТ- ЕКЗЮПЕРІ (Н. НЕВ'ЯРОВИЧ, ДОЦЕНТ)..205

МИХАЙЛО ОПАНАСОВИЧ БУЛГАКОВ (Н. НЕВ'ЯРОВИЧ, ДОЦЕНТ).......................................................................................213

МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ ЗОЩЕНКО (Н. НЕВ'ЯРОВИЧ, ДОЦЕНТ).......................................................................................218

ЕРІХ МАРІЯ РЕМАРК (Н. НЕВ'ЯРОВИЧ, ДОЦЕНТ).................224

ЕРНЕСТ МІЛЛЕР ХЕМІНГУЕЙ (Н. НЕВ'ЯРОВИЧ, ДОЦЕНТ). . .229

ДЖОН СТЕЙНБЕК (Н. НЕВ'ЯРОВИЧ, ДОЦЕНТ)......................235

ДЖОН ХОЙЄР АПДАЙК (Н. НЕВ'ЯРОВИЧ, ДОЦЕНТ).............240

ГАБРІЕЛЬ ГАРСІА МАРКЕС (Н. Нев'ярович, доцент)...............246

5

ПРОГРАМА ІЗ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Антична література

Гомер. "Іліада". "Одіссея" (за вибором).Есхіл. "Закутий Прометей" (або інші твори античних

драматургів за вибором).Вергілій. "Енеїда".

Література доби Середньовіччя

Героїчний епос доби Середньовіччя ("Пісня про Роланда". "Робін Гуд". "Слово о полку Ігоревім" (за вибором).

Література доби Відродження

Данте Аліг'єрі. "Божественна комедія".Петрарка Ф. Сонети (за вибором).Сервантес М. "Премудрий ідальго Дон Кіхот з

Ламанчі" (фрагменти за вибором).Шекспір В. Сонети (за вибором). "Ромео і

Джульєтта". "Гамлет" (за вибором).

Література доби Просвітництва

Мольєр Ж. Б. "Міщанин-шляхтич" (або інші твори за вибором).

Шіллер Ф. Балади. "Брати-розбійники". "Підступність і кохання" (за вибором).

Гете Й.В. "Фауст" (фрагменти за вибором).

Література першої половини ХІХ ст.

Байрон Дж. "Паломництво Чайльд Гарольда".Гофман Е. "Малюк Цахес на прізвисько Ціннобер".Міцкевич А. Балади (за вибором).Гюго В. "Собор Паризької Богоматері" (фрагменти за

вибором).

6

Жуковський В. Балади (за вибором).Пушкін О. Лірика. "Євгеній Онєгін".Лермонтов М. Лірика. "Герой нашого часу".Гоголь М. "Мертві душі". "Сорочинський ярмарок".

"Тарас Бульба".По Е. "Золотий жук". "Окуляри". "Вкрадений лист"

(та інші твори за вибором).

Література другої половини ХІХ ст.

Стендаль. "Червоне і чорне" (фрагменти за вибором).Бальзак О. "Гобсек". "Батько Горіо" (за вибором).Флобер Г. "Пані Боварі".Меріме П. Новели (за вибором).Діккенс Ч. "Пригоди Олівера Твіста".Тургенєв І. "Рудін". "Батьки і діти" (за вибором).Некрасов М. Лірика.Достоєвський Ф. "Злочин і кара".Толстой Л. "Війна і мир".Салтиков-Щедрін М. "Історія одного міста". Казки (2

–3 за вибором).Чехов А. Оповідання (2 – 3 за вибором). "Вишневий

сад". "Чайка" (за вибором).

Література кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Гі де Мопассан. "Пишка". "Мадмуазель Фіфі" (та інші твори за вибором).

Генрі О. Новели (за вибором).Ібсен Г. "Ляльковий дім".Шоу Б. "Пігмаліон".Метерлінк М. "Синій птах".Лондон Джек. "Мартін Іден". Оповідання (за

вибором).Уеллс Г. "Невидимець". "Машина часу" (та інші

твори за вибором).Блок О. Лірика. Цикл "На полі Куликовому" (та інші).

7

Купрін О. "Гранатовий браслет". "Олеся" (за вибором).

Бунін І. Лірика. "Легке дихання". "Пан із Сан-Франциско" (за вибором).

Література ХХ ст.

Єсенін С. Лірика.Цвєтаєва М. Лірика.Ахматова А. Лірика. "Реквієм".Булгаков М. "Майстер і Маргарита". Оповідання (за

вибором).Сент-Екзюпері А. "Маленький принц". "Планета

людей".Ремарк Е.М. "Три товариші" (фрагменти з роману).Хемінгуей Е. "Старий і море" (та інші твори за

вибором).Зощенко М. Оповідання (за вибором).2 – 3 твори сучасної зарубіжної літератури (за

вибором): Дж. Апдайк, Гарсіа Маркес, Дж. Стейнбек та інші.

8

ПРОГРАМА ІЗ СВІТОВОЇ ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ

І. УКРАЇНСЬКА ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА

1. Давня Україна – Русь

Побут і вірування стародавнього населення.Трипільська культура. Античні міста – держави.Культура і вірування східних слов'ян.Запровадження християнства на Русі.Культура Київської Русі. Діяльність Кирила та

Мефодія. "Повість минулих літ" – перший східнослов'янський літопис. Видатна пам'ятка давньоукраїнської літератури – "Слово о полку Ігоревім". Культурні досягнення князівств у ХІ–ХІІ ст.

2. Запорізька Січ – Козацька Республіка

Виникнення козацтва та Запорізької Січі.Побут, звичаї, символіка козаків. Розвиток

української мови в литовсько-польську добу.Книгодрукування, літописи, фольклор, освіта.Виникнення Києво-Могилянської колегії.Театр, архітектура ХVІ–ХVІІ ст. Народні думи.

"Хмельницький та Барабаш" або "Дума про Марусю Богуславку".

Козацькі літописи. Образ Богдана Хмельницького в українській культурі.

3. Україна в ХVІІІ столітті

Гетьманування І. Мазепи. Культурний розвиток у першій половині ХVІІІ ст.

9

Заселення та розвиток Південної України. Заснування Херсона, Миколаєва й Одеси. Реакційна політика царизму щодо української культури. Освіта, книговидавнича справа. Літописи С. Величка, Г. Грабянки, Самовидця.

Музика Д. Бортнянського та А. Везеля. Народний побут та живопис. Твори Г. Сковороди: "Алфавіт", "Усякому місту звичай і права", "Бджола і Шершень" (за вибором абітурієнта).

4. Українська культура ХІХ століття

Вплив декабристів на формування національної свідомості.

Початок українознавства. Роль товариств першої половини ХІХ ст. у національно-визвольному русі слов'ян та їх культури. Перші українські газети. Відкриття університетів у Харкові, Києві, Одесі. Досягнення науки: М. Костомаров, М. Максимович, І. Срезневський, М. Остроградський. Творчість І. Котляревського: поема "Енеїда". Творчість Т. Шевченка – основоположника нової української мови та літератури: "Причинна", "Думи мої, думи", "Назар Стодоля". Зародження української опери: С. Гулак-Артемовський.

Становлення національного театру в другій половині ХІХ ст. М. Кропивницький, М. Заньковецька, М. Садовсь-кий і перша українська професійна трупа. М. Лисенко і розвиток української музики. І. Рєпін та образотворче мистецтво. І. Карпенко-Карий: драма "Хазяїн". Леся Українка: "Лісова пісня". М. Старицький: "За двома зайцями".

5. Українська культура ХХ століття

Розвиток освіти та науки на початку ХХ ст. Діяльність М. Грушевського, Д. Багалія, Д. Яворницького.

10

Перший український стаціонарний театр. Лірика К. Стеценка та М. Леонтовича.

Політика більшовиків у галузі культури. "Курс на українізацію". Творчі організації. Ліквідація неписьменності дорослих. Масові репресії щодо інтелігенції. Трагічна доля української літератури та мистецтва в 30-ті роки. Гоніння на церкву, нищення культурних пам'яток. Творчість П. Тичини та М. Рильського. Поезія В. Сосюри. Творчість В. Винниченка: "Федько-халамидник". Драма М. Куліша "97" та комедія "Мина Мазайло".

Тема другої світової війни в художній культурі 40–90 років. "Жданівщина" в Україні. Утиски вчених і літераторів.

Діяльність "шістдесятників" у літературі та мистецтві. Творчість Остапа Вишні, А. Малишка, О. Довженка ("Зачарована Десна" або "Україна в огні"). О. Гончар: "Собор" або "Тронка". П. Загребельний: "Диво" або "Я, Богдан". Драма О. Коломійця "Дикий Ангел". Творчість В. Стуса, В. Симоненка, І. Драча, Д. Павличка, Л. Костенко. Херсонські поети М. Братан та А. Кичинський, художник В. Чуприна та А. Платонов.

Роль літератури та мистецтва в оновленні суспільства. Відродження української національної культури. Закон України "Про мови". Стан культури на сучасному етапі розбудови незалежної України.

ІІ. ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

1. Доба Давнини, Середньовіччя, Просвітництва

Гомер. "Іліада".Ф. Петрарка . Сонети.Данте Аліг'єрі. "Божественна комедія".

11

М. Сервантес. "Премудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі".

В. Шекспір. "Гамлет" або "Ромео і Джульєтта".Ж.-Б. Мольєр. "Міщанин-шляхтич" або "Тартюф".Ф. Шіллер "Брати-розбійники" або "Підступність і

кохання".

2. Література ХІХ століття

В. Гюго. "Собор Паризької Богоматері".О. Пушкін. "Євгеній Онєгін".М. Гоголь. "Мертві душі" або "Тарас Бульба".О. Бальзак . "Гобсек" або "Батько Горіо".І. Тургенєв. "Батьки і діти".Ф. Достоєвський . "Злочин і кара".А. Чехов. "Вишневий сад" або "Чайка".Г. Ібсен. "Ляльковий дім".Б. Шоу."Пігмаліон".М. Метерлінк. "Синій птах".

3. Література ХХ століття

Дж. Лондон. "Мартін Іден".О. Блок. Лірика.С. Єсенін. Лірика.М. Цвєтаєва. Лірика.А. Ахматова. Лірика. Поема "Реквієм".М. Булгаков. "Майстер і Маргарита".А. Сент-Екзюпері "Маленький принц" або "Планета

людей".М. Зощенко. Оповідання.Е. Хемінгуей. "Старий і море".

12

ІІІ. ФРАГМЕНТИ З ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРІВ ДЛЯ ВИРАЗНОГО ЧИТАННЯ НАПАМ'ЯТЬ

(з елементами акторської майстерності)

І. Котляревський. "Енеїда" (за вибором).Т. Шевченко (вірш за вибором).Леся Українка. "Лісова пісня" або М. Старицький. "За

двома зайцями" (за вибором).А. Малишко. "Пісня про рушник" або П. Тичина чи

В. Сосюра (за вибором).І. Драч або Л. Костенко (за вибором).В. Шекспір. "Гамлет" (за вибором).О. Пушкін. "Євгеній Онєгін" (за вибором).О. Блок або А. Ахматова, або С. Єсенін, або

М. Цвєтаєва (за вибором).

13


ТВОРЧІСТЬ ГОМЕРА

ГОМЕР (Homeros) — легендарний грецький поет, автор "Іліади" і "Одіссеї", двох великих епопей, що відкривають історію європейської літератури. Про життя Гомера в нас немає ніяких відомостей, а збережені життєписи та "біографічні" замітки є більш пізніми за походженням і часто переплетені з легендою. Місцем його народження називають ряд міст і островів – Аргос, Афіни, Іос, Ітака, Кіми, Кнос, Колофон, Мікени, Пілос, Родос, Смірна, Хіос та ін. Міфологічним є його родовід – у числі предків Гомера називають співаків Мусея й Орфея. У біографіях повідомляється, що він осліп (слово "гомер" на еолійському діалекті значить "сліпий"), був натхненний Музами на створення пісень, блукав по Греції, брав участь в поетичних змаганнях, а помер на острові Іос, де показували його могилу.

Відповідно до традиції, Гомер не знав грамоти, і поеми його аж до VI ст. до н.е. виконувалися усно. Афінський тиран Пісістрат, прагнучи підняти значення Афін як загальноеллінського культурного та релігійного центру, вжив ряд заходів, у число яких увійшло і створення спеціальної комісії з редагування і запису "Іліади" і "Одіссеї" – адже до VI ст. до н.е. Гомер був для всіх греків найбільшим авторитетом у поезії, моралі, релігії, філософії.

З XVIII ст. у науці йде дискусія як щодо авторства, так і щодо історії створення "Іліади" і "Одіссеї". Хоча саме ці твори дають нам незрівнянно більше, ніж міркування про те, хто ж врешті-решт був Гомер. Гомерівські поеми можна назвати "фундаментом" усієї світової літератури і, більш того, – науки про літературу. Справа не тільки в хронології. Ідеї, теми, характери, особливості композиції

14


гомерівських творів увійшли в літературний побут на довгі віки.

Сюжетна основа "Іліади" і "Одіссеї" – це відгуки відомостей, що дійшли до Гомера, про Троянську війну (ХІІ ст. до н.е.). Це подія, що знаменувала один з найдавніших етапів боротьби між народами Азії та Європи, була ґрунтовно перероблена міфологічною свідомістю тодішніх людей і стала невичерпним джерелом міфів, переказів, сказань. Основа поетики Гомера – гекзаметр (шестимірник) або, говорячи інакше, шестистопний дактиль.

"Іліада" розповідає тільки про останній, десятий рік війни, а точніше – про події 51 дня облоги Трої.

Розглянемо основну сюжетну лінію "Іліади". Дія "Іліади" відбувається наприкінці дев'ятого року облоги Трої (інша назва міста – Іліос, Іліон, звідси і заголовок поеми). Події відбуваються протягом декількох десятків днів. Картини попередніх років війни не раз згадуються у мові героїв, збільшуючи часову довжину фабули. Обмеження безпосередньої розповіді про події такого короткого періоду служить для того, аби зробити більш яскравими події, що вирішили як результат війни, так і долю її головного героя. Відповідно до першої фрази вступу, "Іліада" є оповіддю про гнів Ахілла. Розгніваний принижуючим його рішенням верховного вождя Агамемнона, Ахілл відмовляється від подальшої участі у війні. Він повертається на поле бою лише тоді, коли його друг Патрокл знаходить смерть від руки Гектора, непохитного захисника Трої, старшого сина царя Пріама. Ахілл примиряється з Агамемноном і, помстившись за друга, вбиває Гектора в двобої і безчестить його тіло. Однак, зрештою, він віддає тіло Пріаму, коли старий цар Трої сам приходить в стан греків, прямо в намет убивці своїх синів. Пріам і Ахілл, вороги, дивляться один на

15


одного без ненависті, як люди, об'єднані однією долею, що прирікає всіх людей на біль. Поряд із сюжетом про гнів Ахілла, Гомер описав чотири бої під Троєю, присвячуючи свою увагу діям окремих героїв. Гомер представив також огляд ахейських і троянських військ (знаменитий список кораблів і перелік троянців у другій пісні — можливо, найбільш ранній частині епопеї) і наказав Єлені показувати Пріаму зі стін Трої найвидатніших грецьких вождів. І те й інше (а також багато інших епізодів) не відповідає десятому року боротьби під Троєю. Утім, як і численні ремінісценції з попередніх років війни, висловлення і передчуття, що відносяться до майбутніх подій, – усе це спрямовано до однієї мети: об'єднання поеми про гнів Ахілла з історією захоплення Іліона, що автору "Іліади" вдалося воістину майстерно.

Особливо цікава друга поема "троянського циклу" – "Одіссея", яку можна назвати енциклопедією давньогрецьких міфів і сказань. Якщо головним героєм "Іліади" є непереможний воїн, який ставить честь і славу вище життя, у "Одіссеї" ідеал принципово міняється. Її героя, Одіссея, відрізняє, насамперед, спритність, уміння знайти вихід з будь-якої ситуації. Тут ми потрапляємо в інший світ, уже не в світ військових подвигів, а у світ купецьких подорожей, що характеризує епоху грецької колонізації.

Змістом "Одіссеї" є повернення героїв із Троянської війни. Оповідь починається на десятому році блукань головного героя. Гнів Посейдона дотепер не дозволяв герою повернутися на рідну Ітаку, де хозяйнують женихи, котрі суперничають через руку його дружини Пенелопи. Юний син Одіссея Телемах їде в пошуках звісток про батька. Тим часом Одіссей, якого утримувала його до тієї пори при собі німфа Каліпсо, досягає напівлегендарної країни феаків. Там у своїй довгій і надзвичайно барвистій

16


оповіді він описує власні пригоди з моменту відплиття з-під Трої (серед іншого — подорож у світ мертвих). Феаки відвозять його на Ітаку. Під видом жебрака він повертається у свій палац, посвячує Телемаха в план знищення женихів і, скориставшись змаганням у стрільбі з лука, вбиває їх. Легендарні елементи оповіді про морські мандрівки, що існували довгий час у фольклорній традиції, спогади про стародавні часи і їх звичаї, "новелістичний" мотив чоловіка, що повертається додому в останній момент, коли дому загрожує небезпека, а також інтереси і уявлення сучасної Гомеру епохи колонізації були використані для викладу і розвитку троянського міфу.

Гротескно зображуються в Гомера його олімпійські боги. Поет схиляється перед ними, усіляко їх ідеалізує, втілюючи в їхніх образах силу Долі, міць природних стихій і своє уявлення про фізичну вроду людини.

"Іліада" і "Одіссея" мають безліч загальних рис як у композиції, так і в ідеологічній спрямованості. Характерними є організація сюжету навколо центрального образу; невелика часова довжина оповіді; побудова фабули незалежно від хронологічної послідовності подій; посвята пропорційних за обсягом відрізків тексту важливим для розвитку дії моментам; контрастність сцен, які йдуть одна за одною; розвиток фабули шляхом створення складних ситуацій, що сповільнюють розвиток дії, а потім блискуча розв’язка цих ситуацій; насиченість першої частини дії епізодичними мотивами й інтенсифікація основної лінії наприкінці її розвитку; зіткнення головних конфронтуючих сил тільки наприкінці розповіді (Ахілл — Гектор, Одіссей — женехи); використання метафор, порівнянь. В епічній картині світу Гомер зафіксував найважливіші моменти людського буття, усе багатство реальності, в якій живе людина. Важливим елементом цієї реальності є боги; вони постійно присутні у світі людей,

17


впливають на їхні вчинки і долі. Хоча вони і безсмертні, але своєю поведінкою і переживаннями нагадують людей, і уподібнення це підносить і ніби освячує все, що властиво людині. Гуманізація міфів є відмінною рисою епопей Гомера: він підкреслює важливість переживань окремої людини, збуджує співчуття до страждання і слабкості, пробуджує повагу до праці, не приймає жорстокості і помсти, звеличує життя і драматизує смерть (прославляючи, однак, смерть за вітчизну).

Вплив Гомера на світову культуру величезний. Він був авторитетом для античних філософів і залишається джерелом для вивчення світогляду древніх греків. За його текстами історики вивчають "гомерівську Грецію", тобто побут і звичаї, соціальну організацію і матеріальну культуру докласичної Еллади. Він надихав античних скульпторів (Фідія, Поліклета, Лісіппа та ін.) на створення образів, які служать каноном краси і досконалості людського тіла.

Головна цінність гомерівського епосу в тім, що він не являє собою ні історичний документ, ні виклад канонічних міфів. Мабуть, насамперед, саме казкове (але не примітивно-повчальне) зробило поеми надзвичайно зрілими художніми творами, забарвленими індивідуальним авторським талантом. Тому їх можна не тільки вивчати з наукового погляду, але й читати як повноцінну літературу, без знижок на "дитинство людства".

18

Культура доби Відродження

КУЛЬТУРА ІТАЛІЙСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Розвиток архітектури італійського Відродження

1. Відродження як новий художній світогляд:• формування буржуазно-особистісних ідеалів;• професійне мистецтво як ідеальне оформлення світського способу життя;• формування європейських націй і національної художньої культури;• сприйняття Італії як спадкоємиці "великого Риму".

2. Основні риси архітектури італійського Відродження:• зміна готичних вертикальних архітектурних композицій горизонтальними;• культивування відчуття статичності за рахунок "нашарування" один на один поверхів;• "повернення" в архітектуру (після готики) стіни як необхідного конструктивного елементу;• чіткість і раціональність планів, фасадів і інтер'єрів ренесансних будинків;• квадрат, прямокутник, куб і куля як основні геометричні фігури в архітектурі Відродження.

3. Рясне використання будівельного розчину в будівництві:• для скріплення рядів стінної кладки;• у вигляді гладкої штукатурки;• у вигляді декоративного сграффіто-продряпаних декількох (часто кольорових) шарів штукатурки;• для імітації русту – грубо обтесаних каменів, з яких складають перший поверх;• для створення статку ліпних прикрас (спочатку білих, потім тонованих і золотих).

4. Три основні періоди архітектури італійського Відродження:

• I період: 1420–1500-і роки: провідний архітектор Ф. Брунеллескі, центр — Флоренція;

19


• II період: 1500-і роки – середина XVI століття: провідний архітектор Д. Браманте, центр — Рим;• III період — друга половина XVI століття: провідний архітектор Мікеланджело Буонаротті, центр — Рим.

5. Будівля Виховного будинку у Флоренції (Ф. Брунеллескі) — перша ренесансна будівля. Її цивільний, а не церковний характер. Горизонтальна композиція фасаду з легкою аркадою на колонах — найбільш популярний прийом в архітектурі Відродження.

• Спорудження Ф. Брунеллескі купола собору Санта Марія дель Фьоре (Флоренція) як відродження давньоримського будівництвосклепіння (перекриття 8-гранного обсягу барабана з діаметром 42 метри). Купол собору св. Петра, спроектований Мікеланджело.• Остаточне складання типу міського палаццо наприкінці XV століття:• оборонні функції палаццо;• простота композиції, створеної могутньою рустовкою стін і чітким членуванням будівлі по горизонталі карнизами;• створення замкнутого світу навколо внутрішнього двору палаццо.• Остаточне відродження ордерної системи в конструкції (А. Палладіо) і в пластичному оформленні стін (Мікеланджело).• Тісний взаємозв'язок конструкції з тектонікою в центричних будівлях італійського Відродження ("Темпьєтто" Д. Браманте, "Вілла-ротонда" А. Палладіо).• Упорядкування ренесансного міста:• створення симетричних площ і цілих поселень;• активне свідоме внесення кольору в міську композицію;

20


• організація площ і вулиць шляхом зв'язування фасадів розташованих на них будівель (вулиця Уффіці у Флоренції, площа Сан-Марко у Венеції).• Поява безлічі проектів ідеальних міст і навіть реальне будівництво деяких з них (Пальма Нуово за проектом В. Скамоцці).• Формування наприкінці XVI століття двох основних архітектурних шкіл:• римська школа (основа майбутньої архітектури бароко) — тісне переплетення скульптурної та архітектурної пластики (Мікеланджело, Віньола); • венеціанська школа (основа майбутньої архітектури класицизму) — відродження не тільки античних ордерних форм, але й типів античних будівель (Сансовіно, Палладіо).

Європейська картина. Її особливості і побудова

1. Виникнення картини як особливого типу зображення в Італії на початку XV століття.2. Основні відмінності картини від ікони:

• звертання ікони до внутрішнього світу віруючого, а картини – до ока;• символізм ікони і розповідний стиль картини;• переваги вертикальної композиції в іконі та горизонтально-глибинної в картині;• ікона як завіса, що відокремлює світи, і картина як вікно, що з'єднує світи;• символічний характер зображення на іконі та ілюзорність зображення на картині.

3. Шари традиційної картини:• основа (дерево, полотно, мідна дошка);• ґрунт для вирівнювання поверхні і захисту основи (білий левкас, червоно-коричневий болюс). Виражальні можливості ґрунту:

21


• барвистий шар чи барвисті шари (відображення світла від барвистих шарів різної глибини — внутрішнє і зовнішнє світло в картині);• захисний шар (лаки й оліфи).

4. Типи фарб (за зв’язуючою речовиною) і їх основні мальовничі властивості:

• пастель (багатство зовнішнього світла, матова поверхня, м'яка лінія). Розквіт пастелі в XVIII і в другій половині XIX століття. Майстри пастелі (Шарден, Ренуар, Дега);• акварель (прозорість шарів, свіжість і поверховість враження);• енкаустика — восковий живопис. Розквіт енкаустики в Древній Греції;• темпера й олійна фарба. Прозорість барвистих шарів. Проблема "старіння картини".

5. Три способи накладення фарби на основу:• зафарбування локальними кольорами замкнутих контурів (народна культура, живопис XX століття);• накладання шарів фарби один на інший так, щоб нижні шари просвічували крізь верхні — лесировка (живопис Нового часу до кінця XIX століття);• накладання фарби дрібними мазками для того, щоб вони зливалися воєдино лише в сприйнятті глядача (імпресіоністи).

6. Формат картини (горизонтальний, вертикальний, круглий) і його виражальні можливості:

• Функції картинної рами — замикає простір картини і відмежовує його від площини стіни.

Живопис раннього Відродження

1. Тісний зв'язок живопису раннього Відродження з архітектурним простором.

22


2. Готичні традиції, у надрах яких формувався живопис раннього Відродження:

• фреска як техніка монументального живопису;• заміна шпалер, що покривали стіни готичних храмів, мальовничими композиціями ("килимовий стінопис");• випадкове додавання кожної наступної мальовничої композиції до вже існуючих;• підпорядкування людських фігур у стінописі орнаментальним візерункам;• посилення враження від архітектурних форм засобами розпису ("архітектурні" розписи);• використання реальних архітектурних мотивів у мальовничому образі;• фрескова техніка al secco "по сухому".

3. Творчість Джотто – "ґрунт, на якому виросло все європейське мистецтво нового часу":

• фрескова техніка Джотто "buon fresco";• поява ілюзії глибини у фресках Джотто;• чітка розчленованість фрескового циклу на яруси, окремі клейма та міцний тематичний зв'язок між ними;• єдність композиції, але в межах однієї сцени.

4. Поступове формування основних принципів європейської картини в XV столітті (кватроченто):

• поява в XV столітті окремої, композиційно замкнутої, фрескової композиції, розрахованої на чітко фіксоване положення глядача;• винахід основ лінійної перспективи як прагнення пізнати і виміряти простір. Часте протиріччя реального архітектурного простору й ілюзорної перспективи фрески;• "Трійця" Мазаччо як еталон монументального мальовничого панно раннього Відродження (ілюзія глибини за допомогою правильно побудованої

23


перспективи, пірамідальна композиція як передача ідеї сходження від земного до божественного);• остаточне усунення функції розпису як прикраси стіни у творчості Філіппіно Ліппі — відокремлення процесу "проживання" архітектури від процесу споглядання живопису;• поява нових тем у живописі раннього Відродження (античні міфи, портрети) як відображення пильної уваги до "земного життя";• активне зростання ролі контурного малюнка у творчості С. Боттічеллі.

Творчість Рафаеля

1. Народження Рафаеля в родині художника Джованні Санті. Навчання професії в батька і робота з ним у якості підмайстра. Часте зображення мадонн у роботах Д. Санті. 2. Навчання в Пьєтро Ваннуччі (Перуджино):

• поняття композиції як гармонійного сполучення частин цілого;• принцип спрощення композиції і побудова картин за геометричною схемою в майстерні Перуджино;• основні композиційні фігури, що застосовувалися в живописі Відродження (на прикладах полотен Рафаеля):• хрест ("Сон лицаря"); • трикутник ("Заручення Марії");• коло чи овал ("Мадонна Конестабіле");• чуйність Перуджино до настрою ландшафту й архітектури, тісний зв'язок з ними фігур персонажів.

3. Флорентійський період у творчості Рафаеля ("Період мадонн");

• підмальовок (малюнок вугіллям на ґрунті) як початковий етап і конструктивна основа мальовничого полотна;

24


• вироблення графічної чіткості і гармонійності в лініях картини;• принцип урівноваженості мас у композиції картини;• урівноваженість мас на картинах Рафаеля;• статична та динамічна композиція в живописі;• пошуки Рафаелем прийомів динамізації композиції ("Положення в труну") і протиріччя динамічної композиції з квадратним форматом полотна;• "тондо" як найбільш урівноважений і гармонійний формат полотен в епоху Відродження.

4. Римський період творчості Рафаеля. Робота на замовлення пап у Сікстинській капелі Ватикану (фреска "Афінська школа"). Вирішення тут специфічних задач руху образотворчого простору:

• стрімке розширення образотворчого простору вширину і всередину;• подолання "недоторканості" переднього плану образотворчого простору;• рух всього ілюзорного простору назустріч глядачеві разом із Платоном і Аристотелем (точкою сходження).

5. Виявлення внутрішнього світу персонажа в портретах і зіставлення його з зовнішнім виглядом ("Портрет кардинала", "Портрет графа Бальтасаре Кастільйоне", "Донна Велата"). 6. Робота над "Сікстинською мадонною" за замовленням монастиря св. Сикста в Пьяченце:

• ідея жертовного принесення божественного сина зі світу абсолютного світла в земний світ;• вертикально-глибинна композиція картини;• реальність світу глядача ("вітер, що дує зі світу глядача");• замкнутість композиції (фігури ангеляток на передньому плані);• символіка колірного рішення полотна.

25


Леонардо да Вінчі

1. Навчання Леонардо да Вінчі в майстерні А. Верроккіо та перші самостійні роботи.Використання руху фігур для вираження "пристрастей душі".2. Наукова розробка Леонардо да Вінчі теорії живопису для викладання в Міланській академії мистецтв; висування мистецтва перспективи як засобу створення на площині ілюзії простору на перше місце в навчанні. 3. Уточнення принципів лінійної перспективи:

• зменшення масштабу предметів по мірі їхнього віддалення від глядача;• збереження відношення висоти предметів до їхньої ширини на будь-якій відстані від глядача; • скорочення ліній глибини предметів по мірі їх віддалення від глядача;• перетинання рівнобіжних ліній, що йдуть у глибину картини, в одній точці на обрії, яка називається "точкою сходу";• "пряма перспектива" як один із варіантів лінійної перспективи з точкою сходження в центрі композиції.

4. Відкриття Леонардо да Вінчі законів тональної та повітряної перспективи:

• закон тональної перспективи: предмети, по мірі їхнього віддалення від глядача, здобувають усе більше "холодний" (синюватий) тон;• закон повітряної (світлової) перспектив: по мірі віддалення предметів від глядача їх контури усе більше розпливаються.

5. Визначення картинної "лінії обрію" як місця геометричного і тонального злиття лінії землі і лінії неба.

Вивчення в майстерні Леонардо особливостей людини та її рухів:

26


• вікових особливостей людських облич і зміни рис обличчя, відповідно до емоційного стану. Спроби передати різне сприйняття події різними людьми ("Поклоніння волхвів");• анатомії людини (метод "анатомічних штудій" у вихованні художника). "Святий Ієронім" — синтез вивчення анатомії і руху людини;• переосмислення горизонтально-симетричної композиції картин раннього Відродження і спроба побудувати значеннєву композицію ("Таємна вечеря");• принцип природного емоційного зв'язку між персонажами картини в мадоннах Леонардо ("свята співбесіда");• введення в мистецтво естетики потворного ("карикатури");• відмова від зображення природи як тла і наділення її багатозначним змістом ("Мадонна в скелях", "Джоконда").

6. Картини "Свята Анна", "Іоанн Хреститель" і "Мона Ліза" ("Джоконда") як філософський підсумок творчості Леонардо да Вінчі. Вираження леонардівського уявлення про світ у посмішці, "повної іронії і розуму, що показує усвідомлення границь доступного людському розуму".

Творчість Мікеланджело

1. Багатогранність таланту Мікеланджело (скульптор, живописець, архітектор, поет). Скульптурне, об'ємно-пластичне дарування як провідне в його творчості.

• Знайомство в юності з античними скульптурами, роботами Джотто, Донателло, Мазаччо.• Виявлення уже в юнацьких роботах основних художніх рис стилю Мікеланджело: монументальності і пластичної моці, внутрішньої напруженості і драматизму образів.

27


2. Принципово новий метод роботи Мікеланджело з кам'яною брилою ("метод ванни") і необхідність ясного внутрішнього бачення майбутнього твору, створення цим методом. 3. Освоєння Мікеланджело нових типів руху у скульптурі:

• перебільшений, часто спіральний, рух, що виявляє глибокий душевний конфлікт ("Перемога");• рух, що зароджується, як передача раптово народженого внутрішнього прагнення ("Мойсей", "Давид");• затриманий, придушений рух, що веде зовнішній вплив у внутрішній світ ("Сковані раби" для гробниці папи Юлія II).Виявлення в скульптурі боротьби волі з внутрішніми

підсвідомими імпульсами (скульптури-алегорії для капели Медічі у Флоренції).4. Робота Мікеланджело над розписом Сікстинської капели у Ватикані:

• урочистість і гімність цілісної композиції фрески;• старозавітні сюжети розпису;• чіткість пластичного ліплення фігур;• напружена виразність малюнка; • переваги в барвистій гамі приглушених вишуканих кольорів;• міркування про марність людського життя у фресці "Страшний суд".

5. Відхід від скульптури й живопису в пізній період і звернення до архітектури. Основні риси архітектурного стилю Мікеланджело:

• підвищена пластичність, динамізм і напруженість мас;• часте використання рельєфного оформлення стін;

28


• свідома організація сприйняття глядачем світлотіні в архітектурі за допомогою пілястр, об'ємних карнизів, віконних лиштв і порталів;• сполучення в одному будинку барокових динамічних і класично строгих інтер'єрів (бібліотека Лауренціана);• створення першого ренесансного єдиного містобудівного ансамблю (площа Капітолія).• З'єднання глибокої думки, трагічної емоції і невеликої форми в мадригалах і сонетах Мікеланджело.

Високий Ренесанс у Венеції

1. Розташування міста на архіпелазі, що нараховує більше ста островів.

• Собор Святого Марка — символ міста і центр громадського життя. Площа Святого Марка.

2. Природа Венеції і пошуки художниками особливого колориту.3. Поява у Венеції олійних фарб за рецептом Я. ван Ейка. Використання Джамбелліно сполучення олії і темпери для одержання більш глибокого і насиченого колориту.4. Остаточне звільнення масляного живопису від традицій темпери і фрески (Джорджоне, Тиціан).

• Різноманіття таланту Тиціана Вечелліо:• свіжість, прозорість фарб Тиціана;• сміливе пластичне ліплення форми;• умілі прозорі лессіровки, що не ховають підмальовка і місцями оголюють фактуру полотна;• використання прийому "косої перспективи" (різко зміщена від центру композиції точка сходу);• сміливе використання можливостей вертикального формату ("Піднесення");• становлення історичної композиції ("Битва під Кадоре");

29


• життєво-повнокровне трактування міфологічних і релігійних сюжетів ("Даная", " Марія Магдаліна, яка кається");• тонкий психологізм у портретному живописі.• З'єднання точності малюнка Мікеланджело з колоритом Тиціана у творчості Тінторетто (Якопо Робусті).

Музика Відродження

1. Розмаїтість (varietas) і гармонійне сполучення різноманітних елементів як основа музичних композицій Відродження.

• Поява нового середовища побутування музики (міський слухач, аматорське музичення).

2. Середньовічне compositio — складання твору з готових канонічних елементів і відроджене inventio — винахід досконало нового добутку. 3. Гільом де Машо і плин "ars nova" ("нове мистецтво", XIV століття) — активний взаємовплив канонічних церковних і народно-пісенних музичних елементів. 4. Французька хорова пісня (shanson) як найпопулярніший жанр професійної музики в XV – XVI століттях. К. Жанекен і його образотворчі хорові полотна.5. Різмаїття видів пісень в італійській музиці: каччія ("мисливська пісня"), балада (танцювальна пісня), фротолла (міська "пісня юрби"), віланелла (селянська пісня).

• Мадригал — вершина хорової пісенності Відродження.

30


ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТВОРЧОСТІ ВІЛЬЯМА ШЕКСПІРА

(1564–1616)

Англія на рубежі XVI—XVII ст. знаходилася в стані роздвоєності між минулим і майбутнім. Буржуазні відносини, що прийшли на зміну феодальним у багатьох країнах Західної Європи, становили новий зміст сучасної В. Шекспіру епохи.

У XVI ст. Англія стає однією з наймогутніших держав світу. Почуття національної гідності проймає ті поеми й історичні драми В. Шекспіра, де показано зміцнення англійської держави.

В. Шекспір народився в 1564 році, 23 квітня, у маленькому англійському містечку Стредфорді-на-Ейвоні, що нараховує близько 2000 жителів. Мати письменника Мері Арден належала до збіднілого дворянському роду, становище і заняття якого визначалися невеликим земельним наділом. Це були фермери, скоріше, просто поміщики. Батько драматурга Джон Шекспір походив із селян, але в Стредфорді займався торгівлею зерном, вовною, конями, м'ясом. Його обирали на ряд дуже почесних посад у міському керуванні. У 1565 р. він стає олдерменом (главою міської ради), а в 1571 р. — мером міста. Наприкінці 80-х років XVI ст. Джон Шекспір розорився, але труднощі і неприємності не зломили його, він завжди залишався веселою і життєрадісною людиною.

У батьків В. Шекспіра була велика сім’я — чотири дочки і чотири сини, деякі з них померли у ранньому дитинстві.

Про освіту, отриману В. Шекспіром, немає ніяких достовірних відомостей. Вважається, що майбутній драматург учився в Стредфордській граматичній школі, де

31


викладали англійську, латинську, грецьку мови, знайомили з Біблією. Учні граматичної школи читали Вергілія, Цицерона, Горація, Плавта, Теренція, Сенеку.

У 1582 р. В. Шекспір женився на Анні Хетуей, яка була старша від нього на вісім років. Незабаром у молодої пари народилася дочка, і ще через кілька років близнюки – Гамлет і Джудит.

Що робив і де знаходився Шекспір з 1585 по 1590 роки — невідомо. Таємницею залишається й інше — у 1592 році В. Шекспір був уже популярним лондонським драматургом, а в 1593 р. його драми ставилися в трупі Бербеджа.

За перше десятиліття своєї творчості (90-і роки XVІ ст.) Шекспір написав велику частину своїх творів (20 з 37). У 1599 р. королівська трупа Бербеджа побудувала новий театр "Глобус" у Лондоні, актор і автор В. Шекспір став одним з головних пайовиків цього підприємства. Наприкінці 90-х років XVI ст. авторитет В. Шекспіра був загальноприйнятим, незабаром він одержує дворянський титул.

Великий англійський драматург епохи Відродження у своїх творах прославляє чесну дружбу і піднесене кохання ("Ромео і Джульєтта"), висміює мрійливий індивідуалізм ("Марні зусилля любові"). Його ідеалом стає людина, здатна осягнути таємницю світобудови ("Гамлет"). Не просто споглядання, а енергійна боротьба за інтереси єдиної, сильної держави ("Генріх IV") становлять життєвий шлях його героїв. Шекспір відкидав нетерпимість пуритан ("Дванадцята ніч") і не міг без ненависті говорити про феодальне свавілля ("Річард III", "Тімон Афінський").

В. Шекспір створив біля тисячі художніх образів, і в кожнім із них — частка його душі, не випадково п'єси

32


називають найбільш правильною автобіографією Шекспіра.

Дослідники умовно виділяють такі періоди творчості великого драматурга.

Перший період (1590 – 1600 рр.) — час надій, окриленості, спроби сил у всіх жанрах, гучного успіху і слави. У другий період творчості (1601 – 1608 рр.) він пише, крім декількох комедій, трагедії "Гамлет", "Отелло", "Король Лір". А в 1609 році наступила нова зміна інтонацій (третій період: 1609 – 1612 рр.), у п'єсах зазвучала віра в майбутнє, особливо в драмі "Буря".

На рубежі XVI і XVII століть В. Шекспір переживає глибоку драму. Багато хто з його друзів і прихильників постраждали в результаті розгрому одноденного заколоту графа Ессекса проти Єлизавети I. Але просвітління в його творчості все-таки намічається наприкінці життя. Він утопічно вірить у кінцеву перемогу добра, гуманних начал у людині.

У 1612 р. літературно-театральна діяльність Шекспіра припиняється. Він більше не пише і не виступає на сцені, а їде з Лондона у свій рідний Стредфорд, де й помирає 23 квітня 1616 року у 52-річному віці.

33


ЙОГАНН ВОЛЬФГАНГ ГЕТЕ

(17491832)

Гете народився у Франкфурті-на-Майні в забезпеченій родині доктора права. Вчився у Лейпцизькому і Страсбурзькому університетах, знав п'ять мов.

В історії німецької і світової літератури небагато знайдеться письменників, чиє життя і творчість здивували б нащадків.

Творчість Гете, що віддалене від нас на два століття, зовсім неможливо зрозуміти поза історичними умовами Німеччини XVIII століття — епохи Просвітництва. У знаменитій статті "Відповідь на питання: що таке Просвітництво?" німецький філософ Іммануїл Кант стверджував: "Просвітництво — це вихід людини зі стану свого неповноліття". Усе життя Гете можна розглядати як "вихід" з цього стану. Иоганн Вольфганг був великим вченим в області природничих наук (оптика, біологія), займався державною діяльністю, був главою кабінету міністрів, сприяв розвитку економіки, фінансування, промисловості та науки.

Гете був одним із найбільш освічених, обдарованих і різнобічних людей свого часу; особистістю багатогранною: прозаїком, драматургом, поетом, політичним діячем, філософом, філологом, природознавцем. Його творча спадщина велика і різноманітна. У світову літературу він увійшов як творець безсмертного творіння.

"Бурхливий геній", заговоривши про безмежні можливості людини, захищав ідею побудови гуманного людського суспільства ("народ вільний на землі вільній"), утверджував моральні цінності, що сприяють

34


самосвідомості людської особистості (велич людини в подоланні власних помилок). Прихильник літературного руху "Бурі і натиску", Гете відкидав класицистичні норми, що сковують творчу індивідуальність письменника, відстоював ідеї національної своєрідності літератури і свободи творчості:

Свободу смелую приняв себе в закон,Всезрящей мыслию над миром он носился,И в мире все постигнул он —И ничему не покорился.У цих чотирьох рядках, написаних В. Жуковським,

який був у дружніх стосунках з Гете, дана дуже чітка характеристика життєвого кредо німецького письменника.

Трагедія у віршах "Фауст" (частина І — 1808, частина II — 1831) — величніший витвір Гете, над яким він працював усе життя. Можна назвати доктора Фауста одним із супутників Гете на шляху до розуміння істини. Споконвічна тяга людства до знань завжди поєднана з трагічними помилками й оманами, можливо, тому драматичну поему Гете часто називають трагедією, трагедією пізнання. В основі твору лежить легенда про славнозвісного чарівника і чорнокнижника Іоганна Фауста, який у своїй невтримній допитливості вийшов за межі дозволеного пізнання, і за це його забирає диявол. Легенди і перекази фаустовського циклу (ХV — XVI ст.) зводилися, по суті, до одного питання — про дозволені границі людського пізнання. Народні книги ніби попереджали: грішно прагнути осягти все, що дано знати одному лише Богу.

"Фауст" — філософський твір, у якому автор намагається розв'язати основні питання буття: сенс життя, поняття щастя, кохання, сили людського духу. Якщо в першій частині трагедії автор розповідає про почуттєві спокуси людини, то в другій частині Гете вед мову про

35


Фауста — мудреця, який практично перетворює в життя свої ідеї.

Твір починається з "Прологу на небі", де укладається договір-суперечка Бога і Мефістофеля. ("Простите! Увидите воочью. У вас я сумасброда отобью, немного взявши в выучку свою"). Але Господь спокійно і велично дає на те повноваження, не погоджуючись дійсно на парі, — він не сумнівається, що Мефістофель буде осоромлений, і саме це буде розплатою його за програш. "Ты проиграл наверняка. Чутьем, по собственной охоте. Он. вырвется из тупика", — говорить Бог про Фауста. Суперечка Господа і Мефістофеля — суперечка двох поглядів, двох філософій. Перший — заснований на вірі в людину, у її творче начало, другий проповідує невір'я в силу людського розуму.

Ідея суперечки носить філософський зміст: що перемагає в житті добро чи зло, творення чи руйнування, віра в торжество піднесеного чи низинного в людині.

Мефістофель – гідний супротивник Фауста. Він мудрий. Адже це йому належить фраза "Суха теория, мой друг, а древо жизни пышно зеленеет", — звернена проти схоластики в науці. Вагнер, книжковий черв’як, не приймає судження Мефістофеля, тоді як Фауст не тільки прагне пізнати світ, але й змінити життя на Землі.

Фауст йде до людей. Він переживає пристрасті звичайних людей, ніщо людське йому не чужо (любов Маргарити (Гретхен), смерть її брата Валентина і матері). Знаменна сцена прощання Фауста і Гретхен. Він пропонує їй тікати, врятуватися від в'язниці і страти, але вона відмовляється. Маргарита сподівається не на фізичний порятунок, а на духовний. Душу грішниці врятован, вона потрапляє до раю торжеству Мефістофеля прийшов кінець.

Душу Фауста теж заберуть ангели. Так, він промовив магічні слова: "Остановись, мгновенье, ты

36


прекрасно!", які стали фатальними. Фауст вмирає глибоким старцем. Так, він помилявся, але він діяв, мислив, і кохав.

Вірою в людину і великою вимогливістю до нього перейняті рядки останнього монолога Фауста:

Лиш тот, кем бой за жизнь изведан,Жизнь и свободу заслужил.

37


МОЛЬЄР

(1622–1673)

Мольєр народився в родині буржуа. Його батько був придворним шпалерником і декоратором при дворі французького короля і мав звання королівського камердинера. Схильності до сімейної професії Жан-Батіст не відчував. Батько знаменитого драматурга бачив у ньому майбутнього адвоката. Та й сам Жан, одержавши вчений ступінь юриста, служив при дворі Людовика XIII, однак доля розпорядилася інакше.

Мольєр — (театральний псевдонім Жана-Батіста Поклена) — класик французької драматургії, що створив "блискучі" комедії "Тартюф", "Дон Жуан", "Мізантроп", "Скупий", "Міщанин-шляхтич", "Удаваний хворий" і спеціальну школу театрального мистецтва Франції епохи класицизму. Герої його творів, будучи носіями людських пороків, повно і точно відображали епоху, у якій жив і творив Мольєр. Святенництво, лицемірство, підозрілість, тупість, легкодумство, чванство, дворянська пиха і жадібність буржуа — все це і багато чого іншого стало предметом критики, іронічної і гіркої, завжди глибокої і людської за суттю. Глибокий демократизм його п'єс, художня досконалість ідей зробили твори Жана Батіста найпопулярнішими в комедійному репертуарі світового мистецтва. Протягом XIX століття у Французькій Академії було встановлено погруддя Мольєра з написом: "Для слави його нічого не потрібно, але для нашої слави він потрібний". Не тільки п'єси, але й саме життя Мольєра стали предметом художнього осмислення. Михайло Булгаков створив біографічний роман "Життя пана де

38


Мольєра", у якому розповідає про життя цієї дивовижної людини і про смерть великого актора. Останньою п'єсою Жана Поклена стане п'єса "Удаваний хворий", що висміює страх перед неминучою смертю. Глядачі, які були присутні на виставі 17 лютого 1673 р., стверджували, що ніколи ще Мольєр не грав так добре, як у той день, що став останнім у його житті.

Він закінчив життя так само, як і почав. Він жагуче любив театр і, організувавши невелику трупу, створив "Блискучий театр". Перша спроба була невдалою, театр розпався, Мольєр разом зі своїми друзями вступає в трупу бродячих комедіантів і мандрує по Франції 13 років. Це була дуже важка, але життєво важлива школа, в якій учився актор.

Талант драматурга відкрився в Мольєрі якось відразу. Сучасний репертуар не задовольняв глядача, потрібний був новий. Спочатку це були веселі, одноактні, відчайдушні фарси, а потім уже класицистичні комедії, де драматург, режисер і художній керівник — одна і та ж особа.

У 1658 році трупа Мольєра виступає в Парижі перед королівським двором. Молодий король Людовик XIV опікується драматургом. Французький глядач називає мольєрівську трупу "бру-га-га" за веселий сміх, що постійно супроводжує спектакль. Але невтримна веселість зникає, коли на сцені з'являються "Тартюф" (п'єса була заборонена, а церква вимагала публічного спалення як п'єси, так і автора), "Мізантроп", у якому філософські і моральні проблеми доведені до абсурду. За останні шість років Мольєр створює "буржуазні комедії", однією з них є "Міщанин-шляхтич".

Комедія написана з дотриманням правил класицизму. Єдине, що порушує автор: єдність дії. У комедії виведено три сюжетні лінії: Журден і Дорімена,

39


Клеонт і Люсіль, Ковьєль і Ніколь. Ніколь — служниця в будинку Журдена – за нормативними правилами класицизму повинна була зображувати чесність, однак Мольєр наділяє її зовсім іншою якістю. Разом із всіма персонажами вона обдурює "бідного багатія" Журдена.

Пан Журден, у якого водяться гроші, зажадав зрівнятися в усьому з панами з вищого світу. Він наймає вчителів, щоб стати розумнішим. Однак, як не намагається Журден уподібнитися аристократам в одязі, в манерах, у спробі завести коханку, — всякий раз він виглядає смішним і безглуздим. До речі, і французькій аристократії теж дісталося в комедії. Граф Дорант і маркіза Дорімена ставляться до честолюбного Журдена, як до "дійної корови". На перший погляд, безневинна п'єса, яка написана на прохання короля тільки для того, щоб висміяти турецького посла, перетворюється на суспільну комедію, де сучасні звичаї висміяні з такою легкістю, що навіть і не помічаєш, що глузуєш сам із себе. Уся комедія — низка смішних сцен: "навчання" Журдена, Журден і кравці, присвячення Журдена в "мамамуші". У комедії, як прийнято, любовний сюжет (Клеонт і Люсіль — дочка Журдена) закінчується благополучно. Але єдиний персонаж, що не залишає глядача байдужим, – це наївний і старанний, смішний Журден. Так, він єдиний, хто в комедії говорить про освіту, про знання, про необхідність учитися.

Мольєр написав одну з смішних п'єс, де вдосталь познущався з французької помпезності й буржуа, яке зароджувалося. Насмішник нажив ворогів. У документах про смерть значиться, що помер Жан-Батіст Поклен, шпалерник і придворний камердинер, але людство шанує шляхетну людину, талановитого актора і великого драматурга Мольєра.

40


ФРІДРІХ ШІЛЛЕР

(17591805)

Ф. Шіллер народився в родині військового фельдшера. Закінчив військову школу і служив лікарем у полку. Однак з дитинства мріяв статі священиком. Читання художньої літератури ще там, у в'язниці, як називав Фрідріх військову школу, відродило "дух високих прагнень". Боротьбі за звільнену людину німецький письменник присвятив свою творчість.

„Сила чарівності Шіллера була великою — вона охоплює всіх, хто спілкувався з ним”, — такими словами характеризує свого друга Гете.

В. Бєлінський виділяв такі сильні сторони Шіллера: гуманізм, волелюбність, ненависть до шовінізму, до всього того, що характеризувало феодально-абсолютистський, суспільний лад того часу.

Творчість Шіллера зіграла велику роль у духовному житті декількох поколінь. Він мріяв про таке історичне майбутнє, при якому соціальний прогрес по'єднувався б з розвитком освіти народу, справжньою свободою і людяністю. Ідеї великого генія про гуманність, демократію, свободу особистості, національну незалежність народів, про волю, мир і дружбу між народами співзвучні нашій епосі. Творчість великого німецького поета продовжує залишатися діючим знаряддям прогресу.

Ідеї Шіллера знайшли подальший розвиток в українській літературно-критичній і художній свідомості початку і середини XIX століття.

В українській критиці того часу існувала думка, що розвитку нової української літератури повинні сприяти

41


переклади статей і праць західноєвропейських письменників і мислителів. Так, газета "Харківський щотижневик" надрукувала в перекладі на російську мову статтю Шіллера "Про призначення ліричного віршування".

Художня спадщина Шіллера впливала на розвиток української літературної творчості. Його оцінюють як майстра художнього слова, що відкрив нові невідомі обрії для європейської словесності, у тому числі й для української літератури. М. Коцюбинський бачив прямий зв'язок між творчістю Шіллера і художніми відкриттями Шевченка.

Не раз звертався до німецького поета і П. Куліш. Він чимало сприяв популяризації творчості Шіллера серед читацьких кіл, перекладів його ліричні вірші і балади, працював над перекладом драми "Вільгельм Телль".

Письменники західної України перенесли на український ґрунт чимало художніх принципів, характерних для німецької літератури, зокрема тих, що складалися у творчості Шіллера. Ю. Федькович починав свої художні шукання як німецькомовний письменник, що успадкував кращі традиції Гердера, Гете і Шіллера.

Творча спадщина видатного німецького просвітителя не обійшла стороною українську літературу, справивши на неї далеко не однозначний вплив, привносячи в художній процес України нові можливості в пізнанні людини і світу. Природно, що інтерес до Шіллера не згасає в українській естетичній і художній думці протягом тривалого часу. Ще І. Франко з захопленням писав про Шіллера як про художника, якого виділяє "вогненний гуманізм і людяність".

Перша драма Шіллера "Розбійники" створювалася в останні місяці його перебування в академії Калсшуле. Він писав її уривками, здебільшого вночі. Поштовхом до написання послужило прочитане у 1777 році оповідання

42


Даніеля Шубарта, поета, публіциста і композитора, про двох ворогуючих між собою братів і про замах одного з них на життя батька, якого рятує інший брат. Цією сюжетною канвою і скористався Шіллер, але тенденції її були розвинуті на новій основі. Драматург увів у сюжет розбійників, показавши їх людьми поза законом, які, проте, діють справедливо; глибше в порівнянні з розповіддю Шубарта вирішено в "Розбійниках" багато психологічних проблем.

Драма носить яскраво виражений бунтарський антифеодальний характер. Її епіграф "На тиранів!" недвозначно вказував на ідейну спрямованість твору. Характерний і епіграф "Чого не зціляють ліки, зціляє залізо; чого не зціляє залізо, зціляє вогонь". Ці слова звучали як заклик удатися до "революційної хірургії", до хірургії мечем та вогнем, оскільки хвороба суспільства не піддається іншим способам лікування.

Шіллер створив п'єсу, повну динаміки, бурхливих пристрастей, яскравих образів, напружених ситуацій.

Драма "Розбійники" складається з п'яти дій, п'ятнадцяти сцен. На першій сторінці її Шіллер поставив слова: "Місце дії — Німеччина". Цим він прямо говорив, що зло, яке викривається в п'єсі, відбувається не в будь-якій віддаленій країні (куди з остраху переслідувань звичайно переносили дію багато його сучасників), а шаленіє на німецькій землі. У перших же сценах виникає гострий драматичний конфлікт. Експозиція і зав'язка дії дані Шіллером одночасно. Франц Моор умишляє зле проти свого брата Карла, домагаючись того, щоб батько прокляв його і відмовив йому в спадщині. Карл Моор бачить у цьому новий прояв несправедливості, що взагалі панує у світі, і якщо раніше він тільки обурювався фактом існування зла, те тепер повстає проти всього суспільного порядку, — він стає ватажком розбійницької зграї. У той

43


час, коли один брат, Франц, пішов шляхом злочину заради своїх егоїстичних цілей, інший брат, Карл, також став на злочинний шлях, керуючись не жагою особистої помсти, а бажанням здійснити соціальну відплату стосовно до всіх гнобителів. Ворожнеча братів ускладнюється їхнім суперництвом через кохання до прекрасної Амалії, яка любить Карла, незважаючи на всі наклепи Франца, котрий прагне завоювати її прихильність. Франц у своїй злочинності доходить до того, що хоче вморити батька голодом. Події, які стрімко розвиваються, завершуються фіналом, у якому гинуть Франц, Амалія, старий Моор, а Карл відрікається від свого бунту.

У драмі дві головні бійові особи: Карл Моор і Франц Моор. Перший — уособлення добра, другий — уособлення зла, що характерно для просвітницької літератури XVIII століття.

Позитивний герой Карл на початку п'єси з'являється перед нами як студент університету, людина світлого розуму і нестримної енергії. Його улюблений письменник — Плутарх, відомий автор історичних біографій людей античності. Але в реальному житті Карл не бачить можливості здійснити героїчні вчинки: "Яскрава іскра Прометея згасла". Його гнітить те, що всюди панує фальш і заздрість, гноблення бідняків, і що люди плазують у бруді перед сильними світу цього. Він вважає, що потрібно знищувати існуючі закони феодального суспільства, які псують усе чесне, правдиве. У нього шляхетні наміри, і розбійництво осмислюється ним як форма боротьби проти соціальної несправедливості. Карл нещадно мстить за зневагу прав особистості, мстить сильним світу цього за обман і знущання над народом.

З такими волелюбними громадянськими і республіканськими ідеалами Карл міг би бути народним трибуном і борцем за волю й демократію, але в німецьких

44


умовах того часу він повинен був стати на свій шлях. У Карла немає чіткої політичної програми, він вкрай смутно і невиразно представляє ті шляхи, якими людство прийде до справедливого суспільного устрою. Ця слабкість позиції героя пояснювалась політичною нерозвиненістю Німеччини. Карл – "бурхливий геній", у цілому постає як ідеаліст, який вірить у моральне удосконалювання особистості.

Шляхетному гуманістові Карлу протистоїть сповнений презирства до гідності і призначення людини його молодший брат Франц Моор. Це представник панівної верхівки феодально-абсолютистського суспільства, яка губить все чесне, природне, правдиве і жорстоко експлуатує народ. Франц себелюбивий, усі його дії спрямовані на досягнення егоїстичних цілей.

В основі драматургічної структури "Розбійників" лежить принцип антитези, що поширюється і на другорядних персонажів.

Усі герої Шіллера енергійно сперечаються, їхня мова насичена метафоричними зворотами, порівняннями. Мова цієї п’єси — жива, багата інтонаціями, що не уникає брутальних слів і виразів, які характеризують зображуване середовище. Такий стиль, емоційно схвильований і багатобарвний, якнайкраще передає бунтівні настрої поета і передової молоді епохи Просвітництва і ввійде пізніше в поетику романтизму.

Крім того, вислови героїв "Розбійників" ґрунтуються найчастіше на біблійних сюжетах: історія Іакова і його дванадцяти синів, легенда про міста Содом і Гоморра, легенда про Іуду Іскаріота. Мова дійових осіб насичена відомостями з міфології. Так, наприклад, згадуються титан Прометей, який захищає людський рід від недоброзичливих богів; Геракл, легендарний герой

45


древньої Греції, ідеал мужності і сили; Мегера, одна з Ериній, богинь прокльону, помсти і кари.

На гіперболізації характерів, згущенні барв, патетичному красномовстві великою мірою тримається трагічне напруження драми "Розбійники", що знаходить живий відгук у сучасників і забезпечує їй довге сценічне життя.

У Росії творчість Шіллера стала відома завдяки російському романтику В. Жуковському, саме він був головним посередником між німецьким поетом і російським читачем.

Шіллер створює свої балади, тим самим випереджаючи романтизм у західноєвропейському мистецтві. Демократичність жанру балади, звернення до фольклору, динамічна оповідь про події захоплювали читача, будили інтерес до читання, сприяли формуванню художнього смаку.

Балади "Рукавичка", "Кубок", "Рицар Тогенбург", "Івікові журавли" виходили з загальної думки, яка нерідко була сформульована як повчальний висновок.

Балада "Рукавичка" спрямована проти лицарства. Нерозумно демонструвати кохання до прекрасної дами, жертвуючи власним життям в ім'я примхи. У баладі зображений король, оточений придворними "перед своїм звіринцем ". Змах рукою — і на арену виходять тигр і лев, ще змах — і виступають "два барса дружною четою". З балкона падає жіноча рукавичка і світська красуня "c лицемерною и колкою улыбкой" звертається до шанувальника.

Когда меня, мой рыцарь верный,Ты любишь так, как говоришь,Ты мне перчатку возвратишь.

46


Безстрашний Делорж „к дверям идет и возвращается с перчаткой”. Усі в захопленні, однак відбулося непередбачене:

Но, холодно приняв привет ее очей,В лицо перчатку ейОн бросил и сказал: „Не требую награды”.

У "Івікових журавлях" використана легенда про давньогрецького поета (2-а половина VI ст. до н. е.), вбитого розбійниками. У баладі зграя журавлів — свідків злочину — виявляє істинних убивць співака.

У "Кубку" (переклад В. Жуковського балади Шіллера "Водолаз") автор звертається до середньовічної епохи. Цар спонукає оточуючих відшукати кубок на дні морської безодні. Тому, хто його знайде „он и будет наградой победной”. Відгукнувся на заклик царя лише "паж молодой...". Чудова за експресивністю сцена боротьби героя з норовливим морем. "Молодий паж" став переможцем. Але примха царя повторюється. І знову призначено лицарю спуститися на дно морське. Він кидається в морську безодню, побачивши в очах дочки царя визнання його подвигу, але повернутися йому вже не судилося.

Балади Шіллера передають не стільки події, скільки переживання. Внутрішній світ багатий і різноманітний у відчуттях, як саме життя.

47


ДЖОРДЖ ГОРДОН БАЙРОН

(17881824)

Лорд Байрон — представник знатного роду, у десять років успадкував титул лорда. Вважав себе більше політиком, ніж поетом. Характеристика Й. Гете "Лорд Байрон надміру емпіричний" – говорить про змістовність його поезії.

В історії літератури особистість Дж. Байрона зіграла значну роль. Явище "байронізму" у доб романтизму пережила вся європейська духовна культура. Особистість Байрона стала символом сучасності, що вимагає втілення в кожній національній літературі.

З'явився великий і могутній геній, жагучий поет розчарування, туги і скорботи, прокльонів і розпачі. Байронічний герой спричинив створення нового жанру – ліро-епічної поеми.

Емпіризм Байрона проявився саме в тому, що він прожив дивне романтичне життя, йому не потрібний був вимисел у житті, не потрібно було вигадувати почуття і події. Він жив у цьому житті сам, вважаючи при цьому, що сучасна дійсність бліда і не гідна зображення в літературі, але особистість людська настільки багата, внутрішній світ її настільки широкий і різноманітний, що достойний епічноїї оповіді — так виникла байронічна ліро-епічна поема. Дуже рано до нього прийшло усвідомлення соціальної несправедливості. Задумуючись над проблемами сьогодення, він шукав відповіді у творах просвітителів. Однак просвітительські ідеї не пояснювали причин недосконалості сучасного суспільства, і протиріччя

48


виражалися в поезії почуттям незадоволеності й песимізму.

Закінчивши в 1809 році університет, Байрон вирушає в подорож по Європі. Відчуваючи живе невдоволення суспільним англійським життям і не знаючи шляхів боротьби з ним, він сподівався в подорожі знайти душевну рівновагу.

Обраний ним маршрут надзвичайно показовий для настроїв та інтересів молодого поета. Він їде до Португалії, потім перетинає Іспанію, відвідує острів Мальту й Албанію, звідти направляється в Грецію і Малу Азію. Повернувшись знову до Греції, взимку 1811 року він відправляється назад. У країнах, які відвідав поет, зароджувався національно-визвольний рух, починалася боротьба за буржуазно-демократичну революцію. Байрон зіткнувся віч-на-віч із французькою інтервенцією в Іспанії, з поневоленням у Греції, з деспотизмом у Туреччині, побачив, як народ Іспанії боровся проти іноземних загарбників. Він дуже критично оцінив політику уряду Великобританії на Піренеях, де англійська армія брала участь у війні проти Наполеона.

Так, дійсно, Байронові не потрібний був вимисел для своїх творів. Побачене і пережите він показав у романтичній поемі "Паломництво Чайльд-Гарольда". Саме паломництво, а не подорож. Герой і автор поеми вирушають у далекі краї з метою знайти душевний спокій, вивчити історичний досвід життя інших народів. "Чайльд-Гарольд" — поема своєрідного жанру. В основі її лежить ліричний щоденник автора. Твір складається з чотирьох частин-пісень.

У першій пісні автор захоплюється героїзмом іспанського народу. Екзотичний південь вражає наших

49


героїв. Байрон захоплений не тільки залитими сонцем пейзажами, але й героїчною історією, древньою й сучасною. "Романтики воскресла країна, Іспанія!" — із захопленням вимовляє автор.

Джерела вільнодумства і героїки поет знаходить у національному колориті: в іспанських піснях, у кориді, у кипінні пристрастей. "Так ось який іспанець!" Але де ж герой Чайльд-Гарольд?

Чайльд-Гарольд — типовий романтичний образ великої узагальнюючої сили. Він відчуває найбільше розчарування у навколишній дійсності, безпросвітну зневіру, втому і пересичення. Конфлікт його з реальністю непримиренний. Він стоїть осторонь від життя, усвідомлює себе жертвою долі. У своїй самотності й у своєму сумі він не шукає і не хоче нічиєї підтримки та співчуття, замикається в гордій самітності.

Автора і героя зближує незадоволення світом; але якщо герой бачить один засіб — втечу, навіть від самого себе, то Байрон, оглядаючи сучасний світ поглядом політика, мріє про його перебудову.

У другій пісні головне місце відведено Греції — колисці людства. Автор не може зрозуміти, де ділася колишня велич цієї незвичайної країни. Чимало строф поеми присвячено зображенню природи. Велична краса гір і моря протиставляється потворності і злиденності сучасного громадського життя.

…Встает луна. Какая ночь, мой бог!Средь волн дрожит дорожка золотая....Ночь... Море спит. О, как в подобный часМы ждем любви, как верим, что любимы.…Лежать у волн, сидеть на крутизне,

50


Уйти в безбрежность, в дикие просторы……Нет, одиноким быть не может тот,Чей дух с природою один язык найдет.

В останніх двох піснях утілюється лірична сила байронівського таланту, де автор остаточно і цілком постає головною дійовою особою поеми.

Автобіографізм творчості Байрона позначився й у наступній його творчості. "Дон Жуан", як відзначають критики, — поема, у якій виразився епос сучасного життя. Манірність англійського суспільства, світська мораль привели Байрона до сімейного розриву. Образом Дон Жуана автор хотів показати природність людських почуттів. Природа все одно візьме верх над системою виховання — з одного боку, з іншого — Байрон хотів викрити "мішуру почуттів", якими колись жив, оспівуючи їх, завоював всеєвропейську славу романтика. "Дон Жуан" можна назвати "романом у віршах", де автор приходить до реалістичного осмислення "пристрастей і почуттів людських". Зрозуміти дійсність значить побачити її в розвитку висновок, який вінчає шлях романтичної думки, що веде за межі романтизму. Емпіризм байронівської творчості привів його до подібного висновку.

51


ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН

(17761822)

Гофман народився в Кенігсберзі (нинішній Калінінград) в бюргерській родині. Закінчив Кенігсберзький університет за курсом права. Служив у Познані, Плоцьку, Варшаві. У своєму імені Ернст Теодор Вільгельм змінив третю частину на Амадей на честь свого улюбленого композитора Моцарта.

В історії культури особистість Гофмана представлена талантами музиканта, художника, поета, а його творчість є реальним втіленням синтезу романтичного мистецтва. Він був людиною універсального обдарування, грав на різних інструментах і складав музику. Улюбленим і досконалим видом мистецтва для нього була музика. Він був оригінальним художником, що створював театральні декорації. Гофман сам ілюстрував свої твори, у його шаржованих малюнках завжди виявлялася схильність до гумору і жарту. Улюбленим художником Гофмана був французький карикатурист Жан Калло, знаменитий своїми гротескними малюнками, де реальність виступала у фантастичному вигляді.

У літературній творчості Гофмана головний герой – зазвичай музикант, людина високих моральних поривів, страж мистецтва, який тонко відчуває навколишню дійсність. Для Гофмана, як і для всіх німецьких романтиків, головне не світ, у якому живе митець, а світ, що живе в душі митця.

Гофманівська творчість різноманітна у жанровому відношенні: він писав новели, казки, романи, був одним із основоположників детективного жанру.

52


Романтична іронія, властива всім європейським романтикам, у Гофмана наповнена трагічним звучанням (поєднання комічного і трагічного).

Творчою заслугою письменника Гофмана є вигадливе поєднання елементів реальності з фантастичною грою авторської уяви — фантасмагорія. Фантастика була для Гофмана засобом розуміння умов життя. У творах Гофмана нерідко зустрічається роздвоєння персонажів. Гофман був першим серед письменників ХІХ століття, хто відкрив подвійність людської натури.

Уміння письменника "зображувати дійсність у всій її істинності і страчувати отруйним сарказмом філістерство" проявилося в казковій новелі "Крихітка Цахес". Любовний сюжет, наявність чарівних помічників, загадковість головного героя — все це елементи казки. Незвичайність головного героя і сюжетного оповідання —ознаки літературної новели.

У казці цілком зберігається двомірність Гофмана, двоплановість новели розкривається в протиставленні світу поетичної мрії, казкової країни Джинністан, світові реальної повсякденності. Головний герой — студент Бальтазар. Він поет, його інтуїція допомагає йому бачити людей такими, якими вони є насправді. У потворному негіднику і кар'єристі він бачить політичного тирана і деспота. Крихітка Цахес на прізвисько Ціннобер — це те потворне явище сучасної німецької дійсності, на яку спрямована сатира письменника. Події відбуваються в одному з дрібних князівств. Спадкоємець померлого князя юний Пафнутій вирішив ввести в країні просвіту, щоб хоч якось виділитися. Абсурдність цієї реформи полягала в наступному: "Вырубить леса, сделать реку судоходной, насадить акации, научить юношество распевать на два голоса утренние и вечерние молитвы и привить оспу коровам". Тут відчувається явна іронія Гофмана по

53


відношенню до епохи Просвітництва, яка віджила своє. Раціоналізм і прагматизм створили обивателя, владою і багатством наділені тепер люди нікчемні. Позитивна програма Гофмана – у торжестві поетичного світу Бальтазара і Проспера Альпануса не тільки над злом в особі Цахеса, але і взагалі над світом повсякденним і прозаїчним. Мабуть тому Бальтазар і тікає з лекцій професора, що вони нудні і відірвані від життя. Казка закінчується як і належить казці. Кандида і Бальтазар обов'язково одружаться, але Гофман не ідеалізує образ нареченої, оскільки бачить у ній риси тільки писаної красуні – не більше. Автор із задоволенням розвінчує помилкових кумирів і приводить читача до думки, що цінноберів створює юрба, суспільство, яке не здатне ні до творчості, ні до краси.

Цікавими є образи чарівників, яких виганяють із князівства Пафнутія. Обивателю не потрібні інакомислячі, творчий дар яких не підвладний законослухняному чиновнику. Інакомислячим у Німеччині був і Гофман, чарівний дар якого зробив його "дивовижним, великим генієм".

54


ВАСИЛЬ АНДРІЙОВИЧ ЖУКОВСЬКИЙ

(17831852)

В. Жуковський — уродженець Тульської губернії; помер у Баден-Бадені. Служив при дворі Миколи I, зіграв значну роль у долі засланих декабристів, допоміг О. Пушкіну, М. Гоголю, О. Герценові та Т. Шевченко. Вважав, що повинен підняти, створити свою душу і зробити все, що можна, для інших.

У Третьяковській галереї знаходиться портрет В. Жуковського, написаний у 1816 році його знаменитим сучасником Орестом Кіпренським. Усе в цьому портреті підпорядковано розкриттю внутрішнього світу поета-романтика, автора елегій та балад.

В. Бєлінський "подвиг Жуковського бачив у тому, що він увів у російську поезію романтизм". Його поезія відкрила в російській літературі "серце" і "душу". Послідовник М. Карамзіна, В. Жуковський розглядав "чутливість" як відчуття, як перший момент духовного життя, що пробуджується. "Думка, що стала переживанням", глибоке почуття, що вмістило міркування про життя і долю людини — саме в цьому і полягало новаторство Жуковського. Варто сказати про моральну природу його поезії, про етичну спрямованість його творів, що, власне, і визначило специфіку художнього методу Жуковського.

Его стихов пленительная сладостьПройдет веков завистливую даль.И, внемля им, вздохнет о славе младость,Утешится безмолвная печаль,И резвая задумается радость,

55


так визначає значення свого вчителя О. Пушкін. Кожен у поезії Жуковського знайде найтонші переживання душі, відкриє для себе найбагатший внутрішній світ людини.

В. Жуковський — перекладач, причому вільний. Його вільний переклад міг змагатися з оригіналом. Він перекладав Ф. Шіллера, Й.В. Гете, Т. Грея, Дж. Байрона, Г. Бюргера та багатьох інших. У літературному суспільстві "Арзамас" він — беззмінний секретар. Під кожним протоколом він підписувався одним словом "Светлана".

В. Жуковський був людиною свого часу, і його творчість найкраще характеризує розвиток російської класичної літератури початку XIX століття. "Літературний Колумб Русі", перший поет нового часу створює елегії, байки, прозу, балади, казки, що викликає роздратування в послідовників класицизму. В. Жуковський створює 39 балад і одержує прізвисько "Светлана", на честь однієї з найбільш самобутніх, найсвітліших балад поета. Сюжет "Светлани" багато в чому нагадує сюжет "Людмилы" (переклад "Ленора" Г. Бюргера) — однієї з перших балад Жуковського. Балада створювалася в період Вітчизняної війни 1812 року. Як і в романтичній оді "Певец во стане русских воинов", так і в баладі "Светлана" Жуковський приводить читача до дуже цікавої думки: героїка і перемога у війні 1812 року не стільки пов'язані з обов'язком перед Вітчизною, зі стратегією і тактикою великих полководців, скільки з природністю кохання — кожного воїна дома чекала кохана, саме до неї прагнув він усією душею. Оригінальність "Светлани" пояснюється ще й тим, що в ній оживає "переказ про глибоку давнину". Стихія народного життя, фольклор стають для Жуковського джерелом високої поезії, що не простили йому епігони класицизму.

56


Раз в крещенский вечерокДевушки гадали:За ворота башмачок,Сняв с ноги, бросали.

Пізно ввечері, сидячи перед дзеркалом, Світлана мріє про далекого нареченого і непомітно засинає. Уві сні їй приходиться пережити те ж саме, що сталося з Людмилою, — вона бачить мертвого нареченого. Прокидається Світлана вранці. За вікном відкривається сонячний морозний пейзаж, дзенькає дзвіночок, сани зупиняються біля воріт, і на ґанок піднімається статний гість — не мертвий, а живий наречений Світлани. Усе похмуре і фантастичне залишається увісні, щаслива зустріч двох закоханих відбувається в дійсності.

Баладний світ у Жуковського складається з двох половинок: добра і зла. Автор намагається проникнути в складну діалектику добра і зла. Ідеал непереможної моральної чистоти завжди протистоїть "жорстокому століттю". У баладі "Ивиковы журавли" саме птахи вказують на справжніх убивць мандрівного співака. У перекладі балади Гете "Лесной царь" дитина в Жуковського вмирає від хвороби (природна смерть), у Гете — від лісового царя (чи не диявол з хвостом). В. Жуковський добріший, як відзначає М. Цвєтаєва, до читачів. І доброта лежить в основі естетики романтизму. Без В. Жуковського російська література не мала б О. Пушкіна. Остаточна перемога романтизму відноситься до 1820 року вихід у світ "Руслана и Людмилы". Жуковський був вражений твором Пушкіна і на подяку подарував йому свій портрет з написом "Переможцеві учню від переможеного вчителя". Це і є шляхетність генія.

57


АДАМ МІЦКЕВИЧ

(17981855)

Адам Міцкевич народився на хуторі Заосьє біля Новогрудка (нинішня Білорусь), вчився у Віленському університеті (Вільнюс), п'ять років прожив у Росії (Москва, Петербург, Одеса, Крим), значну частину життя – за кордоном, похований у Парижі. І тільки через 30 років останки великого поета були перевезені в Польщу і поховані в ніші древнього замка Вавель у Кракові, неподалік від ніші Тадеуша Костюшко.

"Пан Тадеуш" — найвизначнішій твір А. Міцкевича, пройнятий прагненням поета розбудити у своїх співвітчизників патріотичні почуття, об'єднати і відродити рідну країну. Поема ця залишилася живою і донині, читаючи її, народ "вчиться говорити і мислити по-польськи". Національно-визвольний рух, зображений у поемі, є класичним зразком національної епопеї. Образом пана Тадеуша автор показав своїм сучасникам приклад беззавітного служіння Вітчизні, єднання сил для боротьби за її волю.

Боротьба —це слово, яким найкоротше і найвірніше можна схарактеризувати життя і творчість Міцкевича. Він був митцем дивної пильності і найтоншого слуху, незрівнянної сили слова. Волелюбні настрої, боротьба за утвердження національного мистецтва визначили романтичний характер творчості найбільшого польського поета. Інтерес романтиків до життя народу тісно переплітається з інтересом до минулого своєї країни. Творчість Міцкевича не була в цьому значенні винятком. Із досліджень поета з історії рідного міста Новогрудка

58


виникла "литовська повість" у віршах "Гражина". У літературознавстві її зараховують до поеми, навіть балади. Сюжет твору пов'язаний з дійсними історичними подіями — героїчною боротьбою литовського народу в XII—XIV ст. за свою незалежність від тевтонського ордена хрестоносців. Князь Литавор, щоб заволодіти містом Лідою, готовий затіяти братовбивчу війну проти Вітольда і ввійти в змову з найлютішими ворогами Вітчизни — тевтонськими рицарями. Раднику Литавора Римвиду не вдається відговорити князя, і тоді Римвид, "вірний батьківщині своїй", відкриває Гражині підступний задум її чоловіка. Образ Гражини складний, у її душі вступає в протиборство обов’язок дружини і обов’язок патріотки, перемагає друге. Соромлива жінка і покірна дружина перетворюється у відважного воїна, ціною власного життя одержує перемогу над ворогом. У поемі проглядалося романтичне сполучення протилежних начал, можливість глибокого внутрішнього перелому (красуня-дружина перетворювалася в безстрашну войовницю, гордий князь — у безутішного коханого, який зійшов на похоронне вогнище). Сюжет поеми чітко концентрувався навколо однієї події і разом з тим будувався так, щоб домогтися стрімкого розвитку дії і створити атмосферу романтичної загадковості. Новизна поеми відчувалася в переплетенні елементів ліричної та епічної оповіді. Авторська позиція виражена в образі Римвида, мудрої і старої людини, що закликає до єднання і згуртування народу.

Демократизм творчості А. Міцкевича позначився, насамперед, у баладах, героями яких є прості люди, судженнях цих людей про основи людської моралі, їх протесті проти несправедливості, їх шляхетних почуттях і волелюбних прагненнях.

У баладі "Свитязь" знайшли яскраве відображення патріотичні почуття, ідея жертовності в ім'я Батьківщини.

59


В основі сюжету — легенда про затоплене місто, народні перекази і повір'я про свитязянок, про перетворення дівчат на квіти. Але фантастика в цій баладі набула реального сенсу. Місто виявилося затопленим з волі жінок, які захищали його, щоб воно не дісталося ворогам. Дівчата перетворилися в чудодійні квіти, від дотику яких ворог умирав.

"Білий колір безгріховності своєї" зберігають квіти, "не образить їх прийшлий лиходій дотиком мерзенним". Дотик обіцяє смерть.

Як у слов'янському фольклорі державна зрада зображувалася як подружня невірність, так і в баладах Міцкевича зрада Вітчизні зображувалася як зрадництво.

У баладі "Свитязянка" юний стрілець дає вічну обітницю в коханні лісовій діві, але дивовижна діва зваблює юнака.

Вмиг позабыты душой омраченнойКлятвы пред девою лесною;К гибели мчится стрелок, ослепленныйНовой взамен красотою.

Кохання у баладника Міцкевича – це не тільки радість, але й насамперед страждання, така природа цього почуття. Балада "Рибка" являє собою зворушливу оповідь про долю селянської дівчини, спокушеної і кинутої поміщиком.

Христя перетворюється на рибку, вона не змогла перенести зраду коханого. У баладі відображена і соціальна нерівність:

Пан обманывал, что любит,Лгал, что сделает женою,Кристю нынче он погубит —Под венец идет с княжною.

60


Але Бог справедливий. Пан і пані перетворюються на кам'яну брилу. На березі залишається слуга з дитиною на руках. Подібний сюжет знаходимо і у творчості Т. Шевченка ("Катерина").

Балади Міцкевича стали значним кроком до демократизації поезії, що стала доступною, зрозумілою і близькою тим широким колам народу, до яких звертав своє поетичне слово А. Міцкевич.

61


ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ ПУШКІН

(17991837)

О. Пушкін – представник найдавнішого роду бояр, народився в сім'ї відставного майора С. Л. Пушкіна. По материнській лінії російський поет – правнук А. Ганнібала, можливо, тому в Ефіопії стоїть пам'ятник О. Пушкіну з написом "Національний поет". Дійсно, поезія охоплює весь всесвіт і зрозуміла тунгусу, калмику, фіну і "гордому внуку славян". "Прострелено сонце" – так відгукнувся О. Кольцов на смерть О. Пушкіна, і псковська земля прийняла його у свої обійми.

Значення пушкінської творчості виражено в поетичному заповіті Пушкіна:

И долго буду тем обязан я народу,Что чувства добрые я лирой пробуждал,Что в свой жестокий век прославил я свободуИ милость к падшим призывал.

Велич російського поета полягає в постановці і вирішенні морально-етичних проблем людства, у громадянській спрямованості його творчості.

Поява Пушкіна в літературному розвитку ознаменована перемогою романтизму і утвердженням реалізму. О. Пушкін — "начало начал в російській літературі". Найтонші переживання людської душі, "правда" почуття, піднесені пориви людського духу, приземлені і побутові замальовки — усе змішалося в природній і творчій єдності.

62


До основних мотивів лірики Пушкіна слід віднести цикли його поетичних віршів: вільнолюбна, громадянська, патріотична лірика ("К Чаадаеву", ода "Вольность", "Свободы сеятель пустынный", "Два чувства..."), філософська ("К морю", "Вакханическая песня", "Вновь я посетил"), пейзажна лірика ("Осень", "Зимний вечер", "Зимнее утро"), інтимна ("Я вас любил", "Я помню чудное мгновенье") та інші. Художня досконалість лірики поета виявляється в природності, простоті, ясності і точності образів.

Найвамогішим віршем про поета і поезію у вітчизняній пушкініані прийнято вважати "Пророк" (1826). І це дійсно так. Сюжет вірша підказаний Старим завітом – книгою пророка Ісайї. Біблійна легенда допомагає Пушкіну зрозуміти його власне призначення. Він – земна людина. Але постійна "духовная жажда" робить його винятковим, саме він почув "Бога глас". Стан "духовной жажды" спричинив собою переродження. Ліричному герою являється шестикрилий серафим. І дотик шостим крилом є вирішальним. Коли "зеницы вещии", коли слух тонкий, язик – "жало мудрыя змеи", серце – "уголь, пылающий огнем" – тоді настає проясніння, що полягає в поетичному даруванні. Поетичний дар – це дар Божий –такого висновку доходить О. Пушкін. І тому поет прислухається до Творця. Він несе світу слово вічних істин – і в цьому його призначення.

"Я помню чудное мгновенье" – шедевр інтимної лірики поета. Чим є кохання – сенсом життя чи натхненням? Невичерпне джерело всього живого на землі для О. Пушкіна – це кохання, воно будить і облагороджує душу людини, воно допомагає пережити важкі хвилини життя. Кохання – складне людське почуття, воно різнолике, як саме життя. У вірші "Я вас любил" зображена ціла гама переживань: безмовно, безнадійно, тремтливо,

63


ніжно, щиро. І ці "чувства добрые", пробуджені змінюють поета, збагачують людську натуру і створюють світ.

"Евгений Онегин" роман у віршах, ліро-епічний твір. Епічна стихія роману визначається широтою охоплення зображення російської дійсності. В. Бєлінський називав роман "енциклопедією російського життя". Лірична стихія втілена в образі самого автора, "доброго приятеля" головного героя — Євгенія Онєгіна.

Роману притаманна дзеркальність сюжетних ходів. Любов Тетяни і її лист-визнання відображають закоханість Онєгіна і його жагуче послання.

Композиційно роман складається з трьох частин, по три глави в кожній.

Частина I Частина II Частина IIIГлави: Глави: Глави:

1. Хандра

2. Поэт3. Бары

шня

4. Деревня5. Именины6. Поединок

7. Москва8. Путешествие

Онегина9. Большой свет

Щирий реалізм проявився в тім, що за приватними долями людей зображена уся Росія: духовне життя дворянства, світське життя аристократичного суспільства, побутове життя помісного дворянства і російського народу, національний світогляд. Усі події і явища громадського життя подані з позиції народної оцінки.

Образи Євгенія Онєгіна, Володимира Лєнського і Тетяни Ларіної зображені в порівняльному аналізі різних культур: Онєгін — російський європеєць, Лєнський — "полурусский сосед", Тетяна — уособлення російської культури, вихована на "преданьях старины глубокой", хоча "с французскою книжкою в руках".

64


Євгеній Онєгін, за словами І.О. Гончарова, історико-літературний тип, художній образ, що відобразив у собі всі явища російського життя: співвіднесеність російської традиції і західноєвропейського впливу, старого, консервативного, і нового, породженого енергією французької революції та прогресивним явищем дворянського енциклопедизму. Образ головного героя поданий у причинно-наслідковому зв'язку. Євгеній Онєгін продукт часу, середовища, який носить в собі його пороки, і в той же час неабияка особистість. Спустошеність душі, розчарування, егоїзм і егоцентризм головного героя О. Пушкін лікує коханням, яке здатне відродити людську натуру.

Лєнський "с душою прямо геттингенской,... поклонник Канта и поэт" — романтик. З ним відбувається "звичайна історія": перетворення романтичної натури в обивателя: романтичний індивідуалізм, зіштовхнувшись з жорстокою дійсністю, терпить крах.

Образ Тетяни Ларіної — "прекрасный идеал". Щиросердне здоров'я Тетяни – від няньки "Филиппьевны седой". Простота, природність, щирість, рішучість, почуття обов’язку, цілісність натури набувають у жіночому образі національних рис.

Усім ходом оповіді роману О. С. Пушкін приводить нас до вирішення філософських і моральних проблем, твердить про неможливість справжнього щастя без високої мети.

65


МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ

(18091852)

М. Гоголь народився в сім'ї поміщика на Полтавщині. Початкову освіту одержав удома, потім у Полтавському повітовому училищі та у Ніжинській гімназії "вищих наук". Світ українського побуту сформував світогляд і художній смак М. Гоголя. Життя провінційного юнака в столичному Петербурзі визначило головну тему його творчості – змертвіння людської душі. У літературознавстві М. Гоголя визнано королем сміху, можливо, за іронєю долі дата його народження – 1 квітня.

"Я прийшов у цей світ, щоб боротись зі злом, і допоможе мені в цьому Бог", — так визначив своє призначення М. Гоголь. Уся його творчість була спрямована на зображення негативних сторін російської дійсності та людських пороків. Зображуючи їх, письменник хотів бачити людство чистішим і кращим. Не поетизація світу дійсного, а іронія, сатира, гротеск — особливості художнього стилю письменника — змусили читача подивитися на себе в дзеркало і прийти до висновку: "На зеркало неча пенять, коли рожа крива".

М. Гоголь народився на Україні. Глибоким ліризмом прийнятий його збірник повістей "Вечера на хуторе близ Диканьки". Молоді, красиві парубки і дівчата які пашать щирим здоров’ям, визначають основну ідею збірника.

Усе в світі пережито: і чорти, і відьми, і чаклуни, тому що основна живлюща сила — у коханні. Невипадково збірник відкривається повістю "Сорочинская ярмарка".

66


Повість "Шинель" з циклу петербурзьких повістей – інша. Згубною силою тут є не фантастичні образи, а фантасмагоричний світ соціальної нерівності. "Маленька людина" Акакій Акакієвич – жалюгідний і нещасливий. Убогість життя формує його філософію. Повість пронизана гуманістичним пафосом: "значна особа" у відповіді перед Богом за принижених і ображених, і недотримання цього закону веде до відплати.

Сюжет комедії "Ревизор" заснований на страху. Усі дійові особи бояться викриття. Ситуація "Хлестаков —Городничий" викликає сміх — єдина чесна, шляхетна дійова особа в комедії. Кар'єризм, підлабузництво, низькопоклонство, неуцтво, шахрайство, неправда, обман, хвастощі, бажання здаватися краще, ніж ти є насправді, — ось те зло, що заважає нормальним людським відносинам у суспільстві.

"Мертвые души" — "головна книга", як сам визначив М. Гоголь, у його творчості. За задумом автора, книга повинна була складатися з двох томів. У першому автор збирався показати процес омертвіння людської душі, у другому — процес відродження. Але другого тому в письменника не вийшло, сам факт свідчить про те, що відродження суспільства в історії Росії ще не відбулося. У центрі сюжету твору – Павло Іванович Чичиков, колезький асесор, херсонський поміщик. Поєднання двох видів діяльності характеризує економіку Росії, коли дворянство історично віджило своє, а нові економічні, буржуазні відносини тільки починають зароджуватися.

На першій стадії цих відносин вимальовуються такі види діяльності, як спекуляція, користолюбство, обдурювання. "Надул, батенька, надул", — такий принцип збагачення Чичикова.

У літературознавстві існує точка зору про те, що М. Гоголь пародіює О. Пушкіна. Дійсно, дворянська Росія

67


1820-х років зображена в "Евгении Онегине"; у "Мертвых душах" — у 30-і роки XIX століття. Але стиль зображення різний: у першому випадку поетизація, у другому сатиричне зображення. На питання самого письменника "Русь, кудаже несешься ты?" відповіді однозначної не надійшло. Росія знаходиться в постійному русі, прагненні і не дає відповіді. М. Гоголь розумів, что поміщецько-кріпосний уклад, економіка кріпосного права історично віджили своє, а нові, буржуазні відшения, на яких заснована економіка Заходу, тільки проникають у Росію. І це явище одержало в М. Гоголя художнє вираження — чичиковщина. Але і цей шлях відкидав письменник. Для Росії чистоган не прийнятний. Єдине, що бачить М. Гоголь в чичиковщині — це енергетика виживання. Поміщицька Росія в різних формах її прояву (Манілов, Коробочка, Ноздрьов, Собакевич, Плюшкін) уже мертва. Прагнення до збагачення також не принесе позитивних результатів, тому що воно засновано не на творенні, а на руйнуванні людської особистості. Мертва душа нації повинна відродитися. І це відродження письменник бачить у талановитому й одночасно забитому народі.

"Мертвые души" В. Бєлінський визначив як жанр ліро-епічної поеми. Широка панорама життя губернської, столичної, сільської Росії переплітається з глибоким болем М. Гоголя за долю народу і країни. Страждання письменника засновано на любові до рідної Батьківщини.

Майстерність письменника-сатирика виразилась у досконалості художньої деталі, за допомогою якої гоголівські герої виявилися яскравими узагальненнями явищ російської дійсності.

68


ЕДГАР ПО

(18091849)

Едгар По народився в акторській сім'ї. Рано став сиротою, але був усиновлений багатим комерсантом. Учився в університеті, але не закінчив. Схильність до літературних занять позбавила Е. По матеріальної підтримки названого батька. Злидарське існування, безладне особисте життя привели до тривалої хвороби. Бездушшя оточуючих людей і байдужість суспільства до долі таланта обірвали творчість Едгара По в момент її розквіту.

Зміст творчої спадщини Едгара По можна виразити його власними словами: „Я родом із тих, хто відзначений силою фантазії і полум’яністю пристрасті". В історію американської літератури Едгар По ввійшов як поет, новеліст і критик. Його по праву вважають зачинателем детективного жанру, наукової фантастики, "страшного оповідання", а також предтечею поезії символізму. Він є класиком „короткого оповідання".

Прозова спадщина Едгара По — біля сімдесяти оповідань і повістей — невелика, але на диво різноманітна за стилем і тематикою. Справедливо оцінив творчість Едгара По Ф. Достоєвський, відзначаючи, що він „страшный писатель — именно страшный, хотя с большим талантом. Его произведения нельзя прямо причислить к фантастическим; если он и фантастичен, то, так сказать, внешним образом... Эдгар По только допускает внешнюю возможность неестественного события, и, допустив это событие, во всем остальном совершенно верен действительности".

69


Ця незвичайність повістування робить оповідання Едгара По новелами, в яких усі подробиці представленого образу чи події дійсно можливі і відбуваються в житті.

Усі новели По можна класифікувати за тематичним принципом: психологічні, науково-фантастичні і детективні.

Краса рятує все живе. Свої „страшні оповідання" Едгар По називав логічними. Головний герой досліджує таємницю шляхом міркування.

Детективні новели принесли письменнику світове визнання. Герой-сищик розмотує клубок загадок методом раціонального аналізу. Щоб читачу було легше стежити за процесом розслідування, автор уводить менш кмітливого напарника, який веде розповідь. Детектив пояснює йому в подробицях хід своїх думок (ця традиція укоріниться в детективній літературі: у парі будуть працювати Шерлок Холмс і доктор Ватсон, Еркюль Пуаро і полковник Гастінгс).

У "Золотий жук" Вільям Легран майстерно розшифровує складну криптограму (тайнопис), за допомогою якої пірат Кідд указав місце, де заховані скарби.

В оповіданні "Вбивство на вулиці Морг" сищик-аматор Дюпен знаходить рішення, у пошуках якого безрезультатно б'ються кращі уми паризької поліції. Дар аналізу служить джерелом інтелектуальної насолоди. Злочин, про факт якого говориться на початку оповідання, показання свідків, логіка міркувань і висновок сищика, коментар оповідача і, як підсумок, встановлення особи злочинця, — весь цей ланцюг чітко продуманих елементів і складає детективне оповідання. Дюпен — центральний герой — цікава особистість. Він аристократ, який одержав солідну освіту, любить книги, багато читає. Заняття сищика приваблює його як джерело естетичної насолоди.

70


Найтонша інтуїція, сміливість припущення, яскравість уяви забезпечують успіх. Дюпен, сидячи в кабінеті, логікою міркування виявляє вбивцю. Для художнього стилю письменника характерні простота й лаконізм. Автор активізує думку читача, зосереджує його увагу на участі в рослідування.

Психологічна новела "Падіння дому Ашера" присвячена історії виродження і загибелі членів знатної родини. Родерік Ашер і його сестра Маделейн — хворі люди. Герої знаходяться на грані божевілля, їхня чутливість у сприйнятті світу доведена до краю. Страх сковує головного героя, його переслідують кошмари, дивні видіння. Мотив загибелі стародавнього аристократичного роду здобуває в цій новелі елегійне звучання.

Слід сказати про художню манеру американського письменника. Едгар По дуже простий і лаконічний у використанні художніх засобів. Ніщо не відволікає уваги читача, мобілізується його думка. У такий спосіб Едгар По прагне до єдності, до реалізації принципу гармонії.

71


ВІКТОР ГЮГО

(18051855)

Віктор Гюго – син наполеонівського генерала, глава прогресивних романтиків, пер Франції, великий гуманіст, один із учасників і правдивих істориків бурхливих і стрімких подій XIX століття. Шлях Гюго-поета, драматурга, прозаїка, теоретика романтизму і суспільного діяча охоплює більш, ніж півстоліття, і дотепер надихає на справедливі і розумні справи. Його мистецтво насичене такими думками, що вічно хвилюють душу людини і манять серце.

Віктор Гюго був переконаний у величезному виховному значенні літератури, прагнув до того, щоб його твори про народ, про його долі були також творами для народу, для освіти і повчання. Письменник свідомо звертається до минулого: розкриваючи світ історичних подій, він прагнув захопити уяву читача, виховати його свідомість і з минулого винести уроки для сьогодення і майбутнього. Будь-який історичний роман французького прозаїка заснований на ідеї справедливості та вищої моральності.

Так, у "Знедолених" суперечка між Жаном Вальжаном і Жавером набуває філософського значення: перемагає не юридичний закон, якому служив Жавер, а моральний — ідея перемоги добра і справедливості.

Не стільки зміні історичних епох, скільки процесу становлення людської свідомості присвячений роман "Собор Паризької Богоматері" (1831).

Людська душа, що звільняється від середньовічної моралі і прагне до відродження, — така головна думка

72


першого значного твору В. Гюго. "Собор..." — твір, що відображає минуле крізь призму поглядів письменника-гуманіста XIX століття, який прагнув підкреслити ті особливості минулого, котрі повчальні для сучасності. В основі роману — історичні події XV століття у Франції, епоха переходу від середніх віків до Відродження. В основі сюжету — мелодраматична історія циганки Есмеральди. Історія пробудження і загибелі кохання розгортається на тлі середньовічного Парижа. Символом середньовіччя є сам собор. Слід сказати, що всі образи роману символічні. Клод Фролло уособлює середньовіччя, Есмеральда — Відродження, Квазимодо — сам процес переходу: за зовнішнім потворним виглядом дзвонаря криється ангельська душа.

Кохання облагороджує Квазимодо, для Клода воно згубне, тому що він не здатний відчувати щире земне людське почуття.

Саме в соборі — цитаделі середньовіччя — панує сум'яття Жах і страх відчуває служитель вівтаря перед світлом, яке випромінює друкарський верстат Гуттенберга. Фролло заявляє: "Книга вб'є будівлю." Церковна кафедра, усне слово і слово рукописне били тривогу в страху перед друкованим словом. Історична специфіка епохи передана саме в описі побуту, у своєрідності звичаїв, традицій, обрядів, забобонів.

Колись цільне життя, зосереджене в соборі і довкола нього, тепер перетворилось на камінь, чужий сучасній епосі. Однак саме тому собор постає не тільки як архітектурна споруда, але і як середньовічний епос, книга, у якій зберігся скороплинущий час.

"Собор Паризької Богоматері" — твір романтичний за стилем і методом.

У романі є і перебільшення, і контрасти, і велика кількість виняткових, мелодраматичних положень.

73


Сутність образу розкривається не стільки на основі розвитку характеру, скільки в протиставленні його іншому контрастному образу.

Але внутрішня логіка романтичного мистецтва приводить Гюго до того, що взаємовідношення між різко контрастними героями здобувають винятковий, перебільшений характер, який сприяє виникненню тих ефектів, що прийнято називати мелодраматичними. Так, Есмеральда у своїй красі й легкості протиставлена похмурому фанатику Клоду Фролло, з одного боку, і потворному Квазимодо — з іншого. Контраст поглиблюється, коли справа доходить до взаємин, до самої дії: Фролло, перейнятий богословською вченістю, відчужений від світу, від плоті, виявляється одержимим шаленою, тваринною пристрастю до Есмеральди, а забитий, потворний Квазимодо весь осяяний безкорисливою і відданою закоханістю в неї. На тому ж контрасті засновані і взаємини між Есмеральдою і Фебом. Тільки протиставлені тут не фізично прекрасне і фізично потворне, а прекрасне і потворне душевного світу героїв: глибина кохання, ніжність і тонкість почуттів у Есмеральди — і убогість, вульгарність фатуватого дворянина Феба.

Фінал роману нагадує кінець трагедії Шекспіра "Ромео і Джульєтта": тіло Есмеральди кинуте в підземелля, туди пробирається Квазімодо і вмирає, обіймаючи її. Герої Гюго, як і герої Шекспіра, гинуть, але епоха гуманізму, що виправдовує земні людські почуття і засуджує аскетизм, на думку автора, невблаганно наближається.

74


МИХАЙЛО ЮРІЙОВИЧ ЛЕРМОНТОВ

(1814–1841)

М. Лермонтов народився в Москві. По батьківській лінії він є нащадком шотландського роду Георга Лермонта, по материнській – столипінського. Вихованням поета займалась бабуся Є. Арсеньєва. Позбавлений материнської і батьківської любові, він у світі був самотнім мандрівником. Тому так часто в його поезії зустрічається "выхожу один я на дорогу", "один, как прежде". Коротке лермонтовське життя обірвалося в 1841 р., він був убитий на дуелі. Похований у родовому маєтку Тархани, Пензенської губернії.

Сама назва твору "Герой нашего времени" відразу ж визначає тему розповіді: "герой" і "час". Мета визначена в передмові до "Журнала Печорина" – розкрити "история души человеческой". Дослідження проводять "добрий малий" Максим Максимич ("Бэла"), психолог-аналітик сам автор ("Максим Максимыч"), самопізнанням власної душі займається Печорін, намагаючись з'ясувати – "зачем я жил? для какой цели яродился?..." ("Тамань", "Княжна Мэри", "Фаталист").

Пізнання особистості – психологічний аспект роману, але герой живе у часі конкретно-історичному, епосі лихоліття, "миколаївської реакції", що наступила після 14 грудня 1825 року, – так виникає соціальний аспект дослідження душі як продукта суспільства.

Печорін намагається пояснити собі сенс власного призначення, поняття щастя, визначити свої життєві принципи, дійти до істини – що й становить філософську канву твору.

75


Отже, перед нами соціально-психологічний, філософський роман-роздум про сучасника "нашего времени" М. Лермонтова.

Слід звернути увагу на жанрову форму оповіді. Твір складається з п'яти самостійних повістей, об'єднаних головним героєм. Як відзначав В. Бєлінський, "нет, это не собрание повестей и рассказов — это роман, в котором один герой и одна основная идея, художественно развитая", це "система повестей".

Наступний етап роботи над романом – осмислення сюжету і композиції твору. Як було згадано вище, ціль усієї "системы повестей" – розкриття характеру головного героя. Як же сама композиція "працює на образ"?

Місце дії роману – Кавказ. Чому? М. Лермонтов добре знав життя і побут горців; Кавказ був місцем заслання неблагонадійних людей Росії; літературна традиція романтизму: герой у незвичайному для себе середовищі.

Послідовність викладу подій навмисне порушена. Герой доведений до розпачу, він метається в пошуках сенсу життя.

У героя немає мети в житті, тому і немає послідовного викладу подій. Композиційний прийом спрямований на розгадування характеру Печоріна, забезпечуючи постійний інтерес читача до головного образу, Лермонтов створює загадку, "таємниче обличчя", акцентуючи увагу на дивацтві Печоріна. Але тільки щоденник-сповідь головного героя розкриває таємницю цієї неабиякої особистості.

Другорядні персонажі висвітлюють відтінки характеру головного героя. Портрет, складений із пороків усього покоління, у романі переконливий і заснований на порівняльний характеристиці (Казбич, Азамат, сліпий

76


хлопчик, Грушницький, Вернер, Максим Максимич, Бела, кнзівна Мері, Віра). Печорін, стикаючись з іншими життями, виявляє себе як руйнівне начало: загинула Бела, загинув Грушницький, залишився на березі сліпий хлопчик зовсім один, нещаслива Віра, трагічно завершується кохання князівни Мері, пригнічений Максим Максимич. З ким би не зустрічався Печорін, він нікому не приніс радість спілкування і щастя. Дійсно, якийсь демон у людському обличчі. Демон за своєю природою сіє у світі зло і сумнів. Сам він намагається шляхом духовного переродження (любов Демона до Тамари) відродитися до добра. Подібне відбувається з Печоріним. Наведена нижче цитата переконує нас у цьому: "Когда я увидел Бэлу в своем доме, когда в первый раз, держа ее на коленях, целовал ее черные локоны, я, глупец, подумал, что она ангел, посланный мне сострадальной судьбой...". Слід зауважити, что саме любовні колізії роману дозволили Лермонтову порушити питання про моральну відповідальність особистості за свої вчинки.

Але трагедія Печоріна саме і полягає в тім, що душа його "зіпсована світом", і змінити він уже нічого не може.

Печорін – велике соціальне узагальнення, герой одного з тих романів,

В которых отразился век,И современный человекИзображен довольно верно.С его болезненной душой,Себялюбивой и сухой,Мечтанью преданный безмерно,С его озлобленным умом,Кишащим в действии пустом.Так народжується поняття історико-

літературного типу. І якщо Онєгін – породження 20-х років XIX століття, – пори райдужних надій, то Печорін –

77


продукт епохи краху ідеалів, що пережив песимізм, розпач, що знаходиться в стані безвір'я.

Поведінка головного героя психологічно виправдана. Мотивація вчинків Печоріна очевидна: він не боїться смерті, але, як потопаючий хапається за соломину, так і він ганяється за життям, щоб чимось наситити, наповнити себе.

Чому? Відповідь знаходимо одну: мотивація вчинків – у безвір'ї, у цьому і трагізм печорінської долі, це розуміє і сам герой.

Читач приходить до думки про те, що безвір'я – ось філософське джерело страждань Печоріна, що виявився "розумною непотрібністю, зайвою людиною". Цим і пояснюється поведінка героя:

"если я причина нечастий других, то и сам не менее несчастлив";

"я стал читать, учиться — науки также надоели; я видел что ни слава, ни счастье от них не зависит нисколько; потому что самые счастливые люди — невежды, а слава — удача". (А "ловчить" аристократу Печоріну не з руки.);

"во мне душа испорчена светом, воображение беспокойное, серце ненасытное".

Лермонтовський герой "так само дуже гідний жалю". Суспільство не мало потреби в розумній і талановитій людині і зробило її індивідуалістом, егоїстом і егоцентристом. Печорін зайнятий тільки собою, своїми внутрішніми переживаннями і відчуттями.

"Счастье для него – это насыщенная гордость", у дружбі – "всегда один раб другого", "да и какое мне дело до радостей и бедствий человеческих" – такий індивідуалістичний кодекс Печоріна. Світ зосередився на самому собі, і герой страждає від власного егоїзму. Єдине позитивне, що можна винести з індивідуалізму Печоріна, –

78


це небажання стати юрбою. Грушницький став, підлість для аристократа принизлива. Дуель Печоріна і Грушницького висвітлює шляхетність героя роману.

"Гіркі ліки, яскраві істини" – пожива для розуму не занадто приємна. Герой мужній, хоча б тому, что виставляє напоказ свої пороки, він не кокетує, він щиро переживає трагедію своєї душі, він має дійсне знання людської природи. По В. Бєлінському, "осознание своей греховности есть первий шаг к спасению", до якого приходиш через страждання. "Душа Печорина — не каменистая почва, но засохшая от зноя пламенной жизни земля". Так, дійсно, „она произрастит из себя пышные, роскошные цветы”. Якими б не були мізерними й аморальними вчинки Печоріна, його "демонізм", у них є гордість переконання. Він не принижує свої принципи лицемірством і відступництвом, він завжди готовий відповідати за них перед усім світом. Для нього життя – дійсний пошук істини, що складає духовний досвід людства. Історією своєї душі з нещадною відвертістю і граничною щирістю він указав шлях до істини.

79


ФРЕДЕРІК СТЕНДАЛЬ

(справжнє ім’я – Анрі Марі Бейль)

(1783 – 1842)

Ф. Стендаль народився в Греноблі, на півдні Франції, жив у добу великих потрясінь та змін у житті Франції (Велика Французька революція; Реставрація; революція 1830 р.). На формування особистості письменника відчутний вплив справили ідеї Просвітництва, зокрема Жан Жака Руссо і Вольтера.

Закінчивши школу, Стендаль їде в Париж, в чині офіцера наполеонівської армії бере участь у військових діях у Німеччині, в Австрії, у поході на Росію. Завершилась його військова кар'єра вже після падіння Наполеона. Коли до влади повернулися Бурбони, Стендаль переїздить до Італії, де сходиться з політичним рухом карбонаріїв, знайомиться з Байроном. Після революції 1830 р. знов вступає на державну службу – французьким консулом у центральній Італії. Смерть його навесні 1842 року настала від апоплексичного удару.

Письменник виріс і сформувався як особистість в умовах революції, тому йому була огидною затхла доба Реставрації.

Особливості методу Cтендаля. Свої погляди на літературу Стендаль виклав у трактаті "Расін і Шекспір" (1823 – 1825 рр.). Історія мистецтва, на думку Стендаля, – вічна зміна класицизму і романтизму. Расін був прапором класицистів, Шекспір – романтиків. Cтендаль вважав себе романтиком, хоча його творчим методом був реалізм.

Особливості психологізму. Cтендаль – один із

80


найкращих письменників-психологів у світовій літературі. Пророчими для його творчості стали його ж слова про те, що ХІХ століття буде відрізнятися від усіх попередніх віків точним і полум'яним зображенням людського серця. Письменник прагнув точно "прочитати" свою добу, але не стільки в її безпосередньо предметному ("зовнішньому") – об’єктивному вигляді, скільки пропущеному через свідомість, психіку, почуття, емоції, тобто через внутрішній світ сучасної йому людини.

Роман "Червоне і чорне" (1830 рік). Задум роману виник ще в 1827 році, а надрукував його письменник лише після падіння режиму Реставрації (у ході липневої революції 1830 р.).

Ідейний пафос роману. Реставрація, за Cтендалем, вбиває в людині бажання діяти, енергію або направляє їх почуття в річище неприхованого користолюбства. Письменник був упевнений, що сучасне суспільство несумісне зі щастям.

Сюжетно-композиційні особливості твору. Жанр. Фабула роману заснована на реальних подіях, пов'язаних із судовою справою Антуана Берте. У романі йдеться про трагічну долю талановитого плебея у Франції доби Реставрації. У сюжеті роману відтворені типові риси цілої доби в головних закономірностях її історичного розвитку. Хронікально-лінійна композиція роману організується біографією основного героя Жульєна Сореля.

Сюжет побудований на історії духовного життя героя, становленні його характеру, який представлений у складній та драматичній взаємодії з соціальним середовищем. Сюжет рухає не інтрига, а дія, яка перенесена в душу і розум Жульєна, котрий весь час суворо аналізує ситуацію і себе в ній, перед тим як наважитися на вчинок, який визначає подальший розвиток подій. Тому особливо важливі у творі внутрішні монологи

81


героя. Точне і проникливе зображення людського серця визначає поетику "Червоного і чорного" як соціально-психологічного роману.

Зміст назви. Проблематика. Назва роману має символічне значення. Червоне символізує революцію, чорне – колір реакції. Але цим не вичерпується визначення символічного змісту роману. Він може бути пов'язаний і з вибором кар’єри головним героєм. Якби він жив у часи Імперії, то був би військовим (червоне). Але в добу Реставрації вигідніше бути священиком, звідси – чорне. Підзаголовок роману – "Хроніка ХІХ століття" – визначає одну з проблем роману – історично точне відтворення картини суспільного життя Франції доби Реставрації. Друга проблема – трагічна доля талановитого юнака в умовах Реставрації.

Система образів. У романі представлені основні соціальні прошарки: аристократія (маєток де Ла Моля); провінційне дворянство (будинок де Реналя); вищі і середні прошарки духовенства (єпископ Агдський, преподобні отці Безансонської семінарії, абат Шелан); буржуазія (Вально), дрібні підприємці (друг героя Фуке), селяни (родина Сорелей). Основні процеси, які відбуваються в цих прошарках: 1) деградація дворянства; 2) зростання буржуазії; 3) влада грошей.

Мер Вер'єра де Реналь готовий на будь-які витрати заради того, щоб його не зарізали слуги, якщо повториться революція. Його суперник Вально доводить, що на зміну старій аристократії приходить буржуазія, яка все більше набирає силу. Вально нажив свій капітал шахрайством і підлістю. Це дуже цинічна людина, у якої немає ні честі, ні совісті. Але саме він кінець кінцем стає першою людиною Вер'єра, одержує титул барона і права головного судді, який і засуджує Жульєна на смертнуї кару.

82


У світі, який оточує Жульєна, жагою збагачення охоплений не тільки Вально. Cтендаль показав, що "обуржуазюватися суспільство почало задовго до липневої революції". Маркіз де Ла Моль вдало грає на біржі, де Реналь володіє цвяховим заводом і скупає землі, навіть старий Сорель, який за гроші уступив свого сина меру Вер’єра, радіє передсмертному заповіту Жульєна. Клерикальний світ письменник малює як ідеальне релігійне виправдання соціальної несправедливості, лицемірства морального пригноблення, яке існує в суспільстві.

Образ Жульєна Сореля. Соціальна загостреність узагальнень у романі підкреслює трагедію долі головного героя. В образі Жульєна Сореля Стендаль "моделював" історичну дійсність. Син теслі, Жульєн не одержав систематичної освіти, але був кращим учнем місцевого священика, багато думав, читав. Талановитий плебей, він увібрав найважливіші риси свого народу, розбудженого до життя Великою французькою революцією: відвагу, енергію, чесність, твердість духу, непохитність у досягненні мети. Він завжди (в особняку де Реналя, в домі Вально, у паризькому палаці де Ла Моля, у залі засідань вер'єрського суду) лишається людиною свого класу. Він мріє досягти слави і місця під сонцем завдяки власному таланту, енергії (його надихає приклад Наполеона, теж вихідця з третього стану). Але Сорель живе в іншу добу. У період Реставрації зробити достойну кар'єру прямим і чесним шляхом неможливо.

Протирічне поєднання в натурі Жульєна плебейського, революційного, незалежного та шляхетного з честолюбством, яке веде його на шлях лицемірства, помсту і злочин, утворює основу складного характеру героя. Протиборство цих антагоністичних рис визначають внутрішній драматизм Жульєна.

83


Шлях угору, який він проходить в романі, це шлях втрати ним кращих людських якостей. Коли Жульєн досягає мети, стає віконтом де Ля Верней та зятем маркіза, з'ясовується, що гра не варта свічок. Перспектива такого щастя не може задовольнити героя. Причина тому – жива душа, яка збереглася в Сореля, попри на всі насильства над нею. Він пережив сильне потрясіння, коли стріляв у Луїзу де Реналь, яку палко кохав. Пережите, подібно катарсису давньогрецької трагедії, морально просвітлює героя, очищає його від пороків суспільства.

На гільйотину Сореля відправляють не за постріл, а за те, що він, плебей, осмілився обуритися соціальною несправедливістю і повстати проти своєї жалюгідної долі.

Жіночі образи. Луїза де Реналь утілює моральний ідеал Стендаля. Образ Матильди – честолюбний ідеал Жульєна.

Стендаль – чудовий аналітик людської душі. Толстой захоплювався талантом Стендаля–психолога і вважав себе його учнем.

З теорії літератури

Сюжет – перебіг дії та послідовність її розвитку, що служить у творі формою розгортання й конкретизації його фабули.

Фабула – перебіг подій, а сюжет – розповідь про них.

84


ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАК

(1799 – 1850)

Бальзак – оригінальний письменник, філософ, який порушував у своїх творах складні питання людського буття. "Король романістів" – так назвав його Стендаль. У романах Бальзака втілені такі характерні риси реалізму, як намагання наблизитися до реалій життя, відтворити типові характери за типових обставин, соціальність.

За своїми політичними поглядами Бальзак був легітимістом, тобто прихильником монархії. Свої надії на майбутнє він пов'язував із законною монархією, а не з Липневою, яка прийшла до влади в особі Луї Філіпа внаслідок революції 1830 р. Захоплення легітимізмом не заважали письменникові об'єктивно оцінювати це явище. Бальзак був оригінальним мислителем. Він намагався наблизити мистецтво до життя. Роль письменника, на його думку, подібна до ролі державного діяча. "Письменник повиннен бути вчителем людей", – пише Бальзак у передмові до "Людської комедії". Дійсно, на противагу штучній моралі і лицемірним законам суспільства, він завжди прагнув невигаданих почуттів, сильних пристрастей, справжнього життя.

У 1834 році Бальзак вирішив об’єднати все, що було ним написано в один твір "Людська комедія". У 1841 році остаточно утверджується назва твору. У Данте в "Божественній комедії" об’єктом художнього зображення

85


був потойбічний світ; Бальзак став літописцем сучасного йому світу в усіх його виявах. Підхід письменника до зображення світу був критичним. За Бальзаком, істориком у його творі мало стати саме суспільство, собі ж він відвів лише роль його секретаря. "Людська комедія" – це драматизована історія Франції першої третини XIX ст., це епос негероїчної доби. "Людська комедія" мала містити 144 твори, з яких Бальзак встиг написати 96.

Структура твору. Складається твір з трьох великих частин: "Етюди про звичаї", "Філософські етюди", "Аналітичні етюди".

"Етюди про звичаї" поділяються спочатку на три, а потім на шість циклів: сцени приватного, паризького, провінційного, політичного, воєнного і селянського життя.Кожна культура, епоха давала свій зразок епопеї. "Людська комедія" Бальзака – один із різновидів епопеї XIX ст., це великий і складний цикл романів з різноманітною тематикою, який не має аналогів у світовій літературі. У "Людській комедії" майже дві тисячі персонажів. У цьому безмежному морі існує своя система. Можна простежити еволюцію персонажів і навіть скласти їх біографію. Бальзак хотів написати твір з найширшою проблематикою, який охоплював би три форми буття: "…чоловіків, жінок і речі", тобто людей і матеріальне втілення їхнього мислення, – зобразити людину і її життя.

Тематика твору: 1) тема грошей, збагачення, впливу багатства на людське життя; 2) проблема становлення молодої людини, яка приїхала до Парижа з порожніми кишенями, але з великим бажанням завоювати столицю; 3) проблема втрачених ілюзій.

Характерною особливістю художньої структури є те, що кожен твір постає як складова частина цілого. Єдність романів забезпечується не лише спільним предметом зображення (французьке суспільство), а й

86


внутрішніми зв'язками. Щоб закріпити їх, письменник використовує винайдений ним композиційний засіб – "перехідні персонажі".

"Батько Горіо" (1835 р.) належить до циклу "Етюди про звичаї". Задуманий роман у 1830 р. У ньому йдеться про сімейний пансіон Воке, про те, що старий батько Горіо позбавляє себе всього заради своїх доньок Анастазі де Ресто та Дельфіни Нюсінжен, і врешті помирає в самоті. Ховає його Растіньяк. У романі автор застосовує принцип поліцентричності та "техніку перехідних персонажів".

Тематика твору. Провідне місце в романі посідає тема надмірної батьківської любові, яка належить до розряду вічних тем. Невипадково з-поміж імен багатьох персонажів роману Бальзак обрав для його назви саме ім'я Горіо. Тільки перед смертю Горіо зрозумів, що доньки любили не його, а гроші, які отримували від нього. Таким чином, тема батьківської відданості в романі тісно переплітається з іншою – темою грошей. Під впливом багатства руйнуються сімейні зв'язки. Письменник простежує згубну владу золота на прикладі багатьох персонажів і, зокрема, Растіньяка. На початку роману – це чесний юнак, який приїхав у Париж вивчати право. Швидко він зрозумів, що в Парижі високі моральні цінності нічого не варті. Він прагне потрапити у вищі кола. Вотрен переконує його, що своєю чесністю він нічого не досягне, а віконтеса де Босеан радить знайти багату коханку. Поховавши батька Горіо, Растіньяк кидає виклик Парижу. Тепер він за будь-яку ціну прагне досягти своєї мети.

Сюжетно-композиційні особливості твору. Система образів. Задум багатотемного твору вимагав від художника відповідної ускладненої структури. У ньому багато сюжетних ліній, які переплітаються. На початку

87


роману – це сімейний пансіон пані Воке. У 1819 р. тут випадково зустрілися колишній макаронник Горіо, стара діва Мішоно, дідуган Пуаре, мадемуазель Вікторина Тайфер, батько якої мав підстави не визнавати дочки, "студент" Ежен Растіньяк і Вотрен. Кожен з них має свою передісторію і свою таємницю. Роман розпочинається з довгої експозиції, детальних описів зовнішності героїв та інтер'єру.

Помітну роль у композиції роману відіграє прийом контрасту. Протягом усього твору відчувається протиставлення "верху" і "низу". "Низ" – це пансіон Воке, де жила біднота; "верх" – великосвітські салони Сен-Жерменського передмістя. За допомогою образів Растіньяка, Вотрена та інших героїв авторові вдається поєднати ці "світи". Справжнім учителем для Растіньяка стає життя, у якому мораль каторжника Вотрена і віконтеси де Босеан не дуже відрізняються.

"Батько Горіо" – яскравий приклад поліцентричності бальзаківського роману. Виходячи з однієї "точки" – пансіону Воке, сюжетні лінії роману розходяться в різні боки, перетинаються, створюючи нові сюжетні вузли. У кожного героя своя доля. Пуаре і Мішоно переходять до іншого пансіону. Колишній каторжник Жак Коллен знову опинився у в'язниці. Вікторина Тайфер після смерті брата повертається в дім багатого батька-банкіра. Горіо помирає, так і не зрозумівши, що за гроші любові не купиш.

Композиція роману драматична. Манера оповіді максимально об’єктивована, події відібрані в їх вершинних проявах. Образ батька Горіо так само вічний, як і образ Короля Ліра. Тільки на відміну від В. Шекспіра, Бальзак змалював людину своєї епохи – буржуазної.

Бальзак і Україна. Письменник двічі відвідав Україну (у 1847 — 1848 і 1848 — 1850 рр.). Листуючись з

88


Е. Ганською та перебуваючи в її маєтку, він цікавився життям українських селян. Українські враження знайшли відображення в романі "Селяни" (1848 р.). Творчість Бальзака на Україні стала відомою в останній третині ХІХ ст. Творчістю письменника захоплювались українські письменники другої половини ХІХ – початку ХХ століття від Марка Вовчка до М. Коцюбинського.

З 1989 року виходить 10-томне видання творів Бальзака українською мовою, у підготовці якого взяли участь перекладачі В. Шовкун, Д. Паламарчук, І. Сидоренко, Т. Воронович.


Епопея – значний за обсягом монументальний твір епічного змісту, у якому широко і всебічно відтворено епохальний перелом у житті цілого народу (часом, багатьох народів), відображені події, що мають вирішальне значення для багатьох поколінь.

Тема – коло життєвих явищ, відображених у творі в зв'язку з певною проблемою, що служить предметом авторського осмислення та оцінки. Тема – узагальнена основа змісту художнього твору, те, про що в цілому йдеться в ньому.

89


ПРОСПЕР МЕРІМЕ

(1803 –1870)

Драматург, новеліст, історик, етнограф і романіст, Проспер Меріме народився 28 вересня 1803 р. у Парижі. Його батько був художником. Мистецьки обдарованою була і мати письменника. У 1823 році закінчив правознавчий факультет, але юриспруденція цікавила його мало. За світоглядом близький ідеям Просвітництва. Протягом усього життя Меріме був аналітиком. Байдуже сприймав усі революції у Франції, свідком яких був, суспільні проблеми майже не відбилися в його творчості. Замість цього він сконцентрував свою увагу на вивченні мистецтва, духовної культури, історії та літератури.Протягом 40 – 50 років написав низку праць з історії Стародавнього Риму, Росії та України (зокрема, трактати про історію запорізького козацтва та про Богдана Хмельницького), статті про іспанську та російську літератури, перекладав Пушкіна і Гоголя. У 1844 році його було обрано членом Французької академії наук, а потім академії написів.

Творчість Меріме збігається з періодом взаємодії в літературі романтизму та реалізму. З одного боку, письменник залишається в колі ідей, тем та образів романтизму, з іншого – дивиться на них з відстані та підриває романтичний світогляд зсередини.

Новела була улюбленою формою творчості Меріме.Етапи розвитку. Жанрове розмаїття новелістики.У 1833 р. Меріме опублікував книгу "Мозаїка".

Найбільш відомі новели були створені в період з 1834 по

90


1845 роки. Для з'ясування жанрової специфіки новел Меріме і особливостей психологічного аналізу в його новелістиці умовно можна виділити два типи творів: 1) "екзотичні" новели ("Таманго", 1829; "Матео Фальконе", 1829; "Кармен", 1845); 2) новели соціально-психологічні ("Арсена Гійо", 1844; "Венера Ільська", 1837). У новелі "Коломба" (1844) органічно поєднується екзотична і соціально-аналітична традиція.

Загальні тенденції в розвитку новели: постійне поглиблення психологічного плану в оповіді, поступове зниження екзотичної теми і ролі місцевого колориту, розширення сучасної тематики, яке потребувало художнього втілення внутрішнього світу людини. Таким чином, становлення Меріме-новеліста йшло через романтизм до реалізму.

"Екзотичні" новели свідчать про прихильність письменника до романтичної естетики: 1) місце дії – периферія Європи; 2) у новелах значущий місцевий колорит, сюжет будується як відтворення драматично наростаючої конфліктної дії – звідси лаконічність цих новел. Вони трагічні за своєю проблематикою, відтвореним конфліктом, засобом його розв'язання. Трагічний зміст новел у значній мірі обумовлений характерами людей – натур цільних, ініціативних, твердих у своїх моральних принципах. Матео вбиває свого єдиного сина Фортунато, який зрадив честь сім’ї, роду ("Матео Фальконе"). Кармен гине від ножа Хосе Наварро, кохання якого вона не прийняла ("Кармен"), свободолюбивий, гордий негритянський ватажок Таманго втрачає свободу, батьківщину, кохану жінку і гине в неволі ("Таманго"). Моральна цільність та безкомпромісність героїв роблять їх романтичними характерами.

"Кармен"(1845 р.). Всесвітня слава цього твору почалася в 1875 році, коли Ж. Бізе поставив однойменну

91


оперу, яка з тріумфом продовжує своє життя на всіх оперних сценах світу.

Задум. Історія створення. Задум новели виник під час подорожі Меріме до Іспанії в 1830 році. Там він зустрів прототип жіночого образу – циганку Карменсіту. Перш ніж розпочати твір, письменник здійснив велику дослідницьку роботу. Він вивчав наукові праці про циган, мову цього народу. Усі ці зусилля мали на меті забезпечити правдивість "місцевого колориту" та іспанського характеру, який зображений у новелі. У цьому виявляється подвійне ставлення Меріме до романтичних тем – він не відмовляється від них, але критично їх перевіряє.

Проблематика: 1) вільне кохання, що підкоряється лише власним законам; 2) руйнівна дія буржуазної цивілізації на людей самобутньої і давньої культури, в душах яких збереглося почуття гордої незалежності і здатність до самовідданої пристрасті.

Сюжетно-композиційні особливості. Структура оповіді в новелі ускладнює її композиційну і сюжетну побудову – це оповідь в оповіді. Така складна структура твору пов'язана з наміром письменника поглиблено пізнати людину в цілому, а не тільки її характер. Француз, фахівець давньої історії, зустрічає колишнього солдата, а тепер розбійника Хосе Марію, який розповідає йому про свою пристрасть і ревнощі до циганки Кармен. Меріме використовує прийом контрасту: на фоні симпатичного, але стриманого і цілком зануреного в себе вченого особливо виразна сила почуття і темпераменту Хосе і Кармен.

Коли Хосе вперше побачив Кармен, він був єфрейтором і сподівався стати офіцером. Він змушений був супроводжувати красуню циганку до в'язниці, тому що вона полоснула ножем іншу робітницю тютюнової фабрики. Кармен тікає з-під варти. До в'язниці потрапляє

92


закоханий Хосе. Його понизили в званні до простого солдата. Хосе стає рабом пристрасті. Кармен грається його почуттями. Через неї Хосе побився з поручиком свого полку, а це означало, що його військова кар'єра була остаточно зіпсована. Він стає контрабандистом. У Кармен новий коханець – пікадор Лукас. Усе закінчується трагічно. Хосе вбиває її ножем та віддає себе в руки правосуддя.

Своєрідність методу. Романтичне і реалістичне в новелі. На рівні сюжету – це типовий романтичний твір. Від романтизму – вибір персонажів ("цільні", природні люди, що нехтують мораллю), "місцевий колорит", тобто екзотика (дія відбувається в Іспанії) і незвичайні події.

Схожість новели з творами романтизму суто зовнішня, бо в ній головне не сюжет, а те, як він розробляється і викладається. На цьому рівні виявляється скептичне ставлення Меріме до загальноприйнятих тем, образів та прийомів романтизму: немає нічого піднесеного в образі Кармен, що добре усвідомлює і Хосе, який навіть у розпалі пристрасті об'єктивно бачить недоліки і вади своєї коханої.

На думку оповідача, треба не захоплюватися, а шукати причини вчинків героїв у їхній психології та середовищі й оточенні, що сформували їхні характери. Таку саму функцію виконує і рамкова організація оповіді. Твір починається сповіддю оповідача і закінчується (IV розділ) невеличким науковим екскурсом в етнічну історію циган.

Розлогість "дослідницької" частини новели не випадкова: історія Кармен і Хосе занурена в реалістичний опис країни, історії народу, його звичаїв.

Романтична історія одержує глибоко реалістичне обґрунтування. Новела виявила великий талант Меріме-психолога, який так переконливо, з такою силою і

93


пристрастю і водночас без перебільшення, без мелодраматичних ефектів й штучного пафосу зміг розповісти про вічну драму кохання.


Новела – невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.

Художній (творчий) метод – це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного відтворення світу. Саме поняття "метод" позначає спосіб пізнання, поняття "художнього методу" – спосіб образного пізнання дійсності.

Реалізм – літературний метод, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ.

94


ГЮСТАВ ФЛОБЕР

(1821 – 1880)

Народився 12 грудня 1821 р. у Руані. Після закінчення ліцею вивчав право в Парижі. Після смерті батька повертається в маєток Круассе. Юриспруденція його цікавила мало. З Круассе виїздив до Парижа або мандрував до Корсики, Ісландії, Італії, Греції або ж на місце давнього Карфагену в Алжир і Туніс.

Флобер сприймав свій час як "перехідний". Закономірний фінал цього переходу – падіння Луї Бонапарта, поразка у франко-пруській війні (1870), Паризька комуна й утвердження Третьої республіки. Усе це все більше поглиблювало песимізм Флобера. Він – письменник аналітичний та асоціальний; революційні рухи та події, свідком яких він був, не сприймав.

Свою головну мету вбачає в тому, щоб захистити інтереси духовності, відгородити літературу від руйнівної влади буржуазності. Його образ "вежі із слонової кості" підвищує художника над господарями життя – буржуа. Але таке бажане затворництво в піднебессі не вдається Флоберові: "цвяхи чобіт" тягнули його на землю.

Естетика Флобера. Творчість Флобера – зв'язуюча ланка між бальзаківським етапом реалізму першої половини ХІХ століття й етапом "натуралізму", який у другій половині ХІХ століття був представлений Е. Золя і його школою. Письменник відчував себе ворогом буржуазності, причому слово "буржуа" у його сприйнятті

95


позбавлене класового змісту. Для нього "буржуа" – це символічна назва усього жадібного, егоїстичного, бездуховного, вульгарного і низькопробного. Усьому цьому письменник протиставляв високе, тобто мистецтво. Йому був близьким поетичний символ романтика Альфреда де Віньї – "вежа із слонової кості". Для Флобера цей символ – антитеза буденності, визнання високої ролі мистецтва. Але його цікавило і реальне життя, яке він досліджує у творчості зрілого періоду. Літературними авторитетами для Флобера були В. Шекспір і О. Бальзак.

Флобер ішов власним шляхом у літературі, відмінним від О. Бальзака і Ф. Стендаля, виробляв свою естетику. Усе в художньому творі, на його думку, залежить від стилю, якому він приділяв головну увагу. Мистецтво для письменника було не втечею від життя, а засобом творчого діалогу з ним. "Об'єктивний стиль" (або метод), як називають його літературознавці, розроблений Флобером, став одним із провідних принципів його реалізму, а пізніше був прийнятий іншими французькими письменниками (Гі де Мопассаном, Емілем Золя, натуралістами). Об'єктивізм, за Флобером, – це відсутність автора у творі. Флобер застосовував прийом психологічного аналізу героїв через світ речей, які їх оточують. Письменник намагається створити нову літературу, що базується на науковому мисленні. Він прагнув встановити зв'язок між психологічною та фізичною природою людини, показати фізіологічну основу пристрастей, глибокий психологізм життя як героя, так і суспільства.

"Пані Боварі". Історія створення роману. Розпочав роботу над романом восени 1851 р. Критики назвали твір одним з найбільших досягнень реалізму в літературі. Ще в 1838 році з'явилася його повість

96


"Пристрасть і доброчинність", у сюжеті якої відчувається задум "Пані Боварі".

Уперше роман було надруковано в журналі "Ревю де Парі" у 1856 р. Готуючись до роботи над "Пані Боварі", Флобер планує створити дещо нове. Повільність роботи над романом він пояснює складністю сюжету, працею над стилем.

Тематика твору. Основна тема твору визначена самим письменником у підзаголовку роману: "Провінційні звичаї".

Флобер досліджує життя Франції середини ХІХ століття: деградацію людської душі, катастрофічну інфляцію культурних цінностей, мистецтва, науки, політики, релігії, побуту, їх провінціалізацією. Велику увагу автор приділяє проблемі обумовленості характеру героя навколишнім середовищем. Теми кохання, втрачених ілюзій висвітлюються інакше, ніж у Cтендаля та Бальзака. Флобер розвінчує жіночі ілюзії і засуджує явище, яке критики пізніше назвали "боварізмом" (намагання уявити себе іншим, ніж є насправді). Страждають на цю хворобу майже всі герої роману, але саме Еммі найбільшою мірою властиве жити вигаданим життям.

Сюжет, композиція, жанр, особливості психологізму. За жанром "Пані Боварі" – реалістичний, соціально-психологічний роман. Психологізм Флобера виявляється в його умінні точно передавати словами ледь відчутні душевні імпульси, рух пристрастей. Усі вчинки героїв глибоко мотивовані. Сам автор називав свій твір аналітичним, а сучасники порівнювали його перо зі скальпелем. Сюжет роману простий: жінка виходить заміж за чоловіка-посередність, розчаровується в ньому і накладає на себе руки. Флобер збагатив цей сюжет чисельними проблемами. У його розвитку велику роль відіграють внутрішні моменти – рух думок, почуттів,

97


переживань героїні. Основу конфлікту твору становить протиставлення реального життя і мрії. Композиція роману продумана, має чіткий план; в основі її лежить біографічний принцип – опис життя Емми. Композиційно роман поділяється на три частини: у першій йдеться про знайомство Шарля з дочкою фермера Еммою Руо. Основним місцем дії в першій частині є провінційне містечко Тост, куди Шарль після весілля привозить свою другу дружину Емму. Незабаром Емма зрозуміла, що Шарль не відповідає тим ідеалам, про які читала Емма, перебуваючи в монастирській школі. Найважливіша подія для Емми в цій частині – відвідання балу в замку Воб'єссар.

Дія другої частини роману відбувається в Йонвілі. Народження дитини мало відволікло Емму від "мрій". Закоханість Емми в службовця Леона, а потім у цинічного Рудольфа свідчить про те, що вона продовжує жити в ілюзорному світі, не помічаючи, що її "книжковий ідеал" не має нічого спільного з дійсністю. Автор не висловлює відкрито своє ставлення до подій, але інколи це йому вдається зробити за допомогою композиційних засобів (сцена сільськогосподарської виставки). Кохання до Рудольфа закінчується для Емми нервовим зривом. Друга частина книги завершується зустріччю Емми з Леоном у руанській опері, куди вивіз її Шарль.

Детальному опису їх "кохання" присвячена третя (остання) частина роману. Це історія подальшого падіння Емми, її нової матеріальної залежності від нотаріуса Лере. Зупиняється Емма, коли сім'я доходить до повного фінансового краху. Емма обрала смерть від отрути як єдиний вихід для себе. Її смерть від миш'яку дуже прозаїчна. Це враження буденності підсилюється картиною "похмурого гротеску" – похорону, на якому біля труни заснули аптекар і священик.

98


Смерть Емми нічого не змінила в житті провінційного міста. Аптекар Оме процвітає, Леон одружився, Рудольф завів нову коханку. Шарль, який справді кохав Емму, помирає від туги за нею. Важка і майбутня доля Берти.

Флобер використовує нові форми і засоби розкриття "непомітного", зовні "нецікавого сюжету". Кожна з трьох частин твору містить історію загибелі однієї з трьох великих ілюзій Емми. Песимістичним є фінал роману, де автор з гіркою іронією констатує тріумф світу духовної плісняви.

Система образів роману. Предметом зображення в романі стає одна з провінцій країни, але для письменника вся Франція – провінція, утілення загального зубожіння і деградації. Подано повний набір типів, характерних для того часу: лікар, аптекар, крамар, нотаріус, власник сільського готелю, священик. Жодної яскравої особистості. Гроші репрезентує хитрий і хижий Лере, церкву – обмежений і жалюгідний отець Бурнізьєн, інтелігенцію – нікчемний Шарль Боварі, всевладну вульгарність і лицемірство – аптекар Оме. Флоберові належить відомий вислів "Емма Боварі – це я". Автор поділяє її ставлення до вульгарного світу і карає не її страждальницьку душу, а той міщанський ідеал, який вона вигадала.

Особливості методу і стилю. Велику увагу Флобер приділяв формі твору. Його девіз – витонченість і краса. Характерна ознака його методу – стислість.

Роман написаний за всіма ознаками об'єктивізму: у ньому немає авторських реплік, роздумів, відкритого коментування вчинків героїв. Флобер – визначний майстер стилю та психологічного аналізу. Він збагатив романну "техніку" новими засобами художнього зображення людського характеру.

99



Психологізм – художнє зображення внутрішнього світу персонажів, їхніх думок, переживань, бажань, розкриття складності та суперечливості духовних процесів, свідомого та підсвідомого, яскраво індивідуального та неповторного.

100


ЧАРЛЬЗ ДІККЕНС

(1812 – 1870)

Чарльз Діккенс увійшов у літературу як художник-реаліст, майстер тонкого психологічного аналізу, широкої соціальної типізації, життєрадісного гумору і нищівної сатири. Романи письменника стали художніми символами Англії вікторіанської доби. Народився письменник 7 лютого 1812 року на півдні Англії в родині чиновника морського відомства. Від батька, який любив музику, театр, Діккенс успадкував це захоплення. Систематичної освіти не одержав. У 1823 році сім'я, рятуючись від кредиторів, переїхала до Лондона, де Чарльз став робітником на фабриці вакси. Це була найтяжча пора його життя. Не випадково тема важкого дитинства стає однією з провідних у його творчості. У 40-ві роки утверджується думка Діккенса про те, що суспільство можна змінити шляхом перевиховання людей. Викриваючи ганебні закони суспільства, митець своїм словом і активною громадською позицією намагався змінити жорстокі порядки.

Особливості світогляду, творчої манери письменника. Багато особливостей письменницької манери Діккенса пояснюються обставинами його духовного росту.

1. Насамперед, це органічна єдність з англійським народом, з найбіднішими верствами населення.

2. Творчість письменника – яскравий приклад англійського реалізму і відзначається глибоким соціальним

101


аналізом навколишньої дійсності.3. Шляхи вирішення життєвих і соціальних проблем

письменник шукає в морально-етичній площині (риси світогляду: християнське милосердя, культ затишку, уміння тішитися малим, оптимізм, стійкість і навіть жахи й упередженість – усе це пов'язане з народним духом).

4. Гумор, який має в письменника свою специфіку.5. Діккенс мав два великі таланти: вміння писати

смішно та зображувати жахливе.Роман "Пригоди Олівера Твіста" (1838). Історія

створення. Роман був написаний під впливом вражень від "Закону про бідних" (1834). За цим законом безробітних розлучали із сім'ями силоміць, забирали до спеціальних притулків т. зв. "робітних домів". Трагедія мешканців цих гуртожитків, особливо дітей, вразила Діккенса. Він збирався написати модернізований "шахрайський роман", у якому б злодії виявилися "благородними героями". Але на цей задум наклалася соціально-викривальна ідея і з'явився не зовсім звичайний пригодницький роман.

Проблематика та ідейний пафос роману.1. Проблема становлення особистості. Історія молодої

людини.2. Показ страшних умов життя мешканців „робітних

домів”, зокрема, трагедії дітей, які потрапили до цих будинків-в'язниць. Письменник засуджує чиновників, які керують такими закладами, їх жадобу до грошей.

3. Тема лондонського "дна", злочинного світу (побут злодіїв, їхні звичаї, жорстокі та аморальні). На цьому тлі автор утверджує ідею добра і справедливості, висвітлює віру в краще майбутнє.

Сюжетно-композиційні особливості. В основі сюжету – історія знедоленого хлопчика Олівера Твіста, який народився в робітному домі, після смерті матері пройшов тяжку школу знущань, а потім опинився на "дні"

102


Лондона – у жахливих нетрях столиці. Він потрапляє до ватаги злодіїв на чолі з Фейджином. Добрий містер Браунлоу рятує хлопчика. Але ватага знову викрадає його і примушує брати участь у злочинах. Олівера було поранено в будинку місіс Мейлі, яка з жахом бачить, що злочинець – маленький хлопчик. Вона та її названа дочка виліковують хлопчика.

Ще одна група його пригод пов'язана зі спадщиною, якою родич Олівера Монкс незаконно хоче скористатися. Повія Ненсі, з якою Олівер познайомився у ватазі Фейджина, відвідує Розу Мейлі і допомагає розкрити правду, за що злодій Білл Сайкс убиває її. Істину встановлює містер Браунлоу.

Роман завершується щасливо: Олівер отримує спадщину, з'ясовується, що Роза Мейлі є його тіткою, містер Браунлоу всиновлює Олівера. А Фейджина карають на смерть.

У романі відображені християнські погляди письменника: він вірив у переможну силу добра.

Добро і зло – два композиційні центри в романі. Якщо добро в "Олівері Твісті" постає піднесено ідеальним, то зло хиже, маніакальне і не має раціонального пояснення. Монксу недостатньо просто вбити Олівера, а треба розбестити його серце. Світло і темрява, прекрасне й огидне стикаються в романі і становлять романтичні контрасти. Добро обов'язково мусить перемогти – ось надія, яка живить уяву письменника.

Особливості роману – в поєднанні реалістичних та нереалістичних рис.

Саме з цих причин соціальні конфлікти врешті-решт усуваються і поступаються місцем ідилічному щасливому завершенню. Щирість, жаль до людей, намір жертвувати собою задля них — це якості, заради яких тільки й варто жити. Вони є або їх немає, незалежно від того, на якій

103


соціальній сходинці перебуває людина. Але без них життя втрачає сенс.

Важливою особливістю композиції та стилю роману є численні авторські коментарі з роздумами про театр і літературу, про діючі закони тощо. Вони мають різне стилістичне забарвлення і містять гумористичні, іронічні, а то й саркастичні елементи. Письменник майстерно використовує засіб "контрастного монтажу" (несподіване чергування сцен і швидка зміна часу й місця дії), а також лірико-гуманістичну тональність, що найбільшою мірою відповідає його задуму.

Система образів. Герої чітко поділяються на "добрих" і "злих". До добрих в "Олівері Твісті" належать містер Браунлоу, місіс Мейлі, Роз Мейлі, лікар Лосберн. Втіленням зла є підступний Монкс та члени злодійської зграї Фейджина.

Жанр роману. Це "роман виховання", але водночас – перший роман гостро критичного спрямування в англійській літературі XIX століття.

Діккенс створив у своїх романах великий уявний світ, у якому вікторіанська Англія впізнала себе. Життя всіх прошарків населення Лондона знайшло в цьому світі яскраве відображення. Але водночас Діккенс – великий мрійник-романтик і в житті, і у творчості. Він вірив, що за допомогою проповіді добра, правди і краси можна зробити світ кращим.


Гумор – різновид комічного відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах, доброзичлива насмішка.

Сатира – 1) різновид комічного, який полягає в гострому осміянні негативного; 2) особливий спосіб

104


художнього відображення дійсності, який змальовує її як алогічне, потворне, неспроможне явище.

Образ-тип – образ-персонаж, який концентрує в собі риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної групи людей або нації, залишаючись яскраво індивідуальним або неповторним.

105


МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ НЕКРАСОВ

(1821–1878)Некрасов – народний поет не тільки тому,

що він говорив про народ, але й тому, що ним говорив народ. Звідси всі особливості його поетичного світу: герої, теми, образи, ритми.

Народився 10 грудня 1821 р. (за новим стилем) в українському містечку Немирові. Там служив його батько. Незабаром він вийшов у відставку, і родина переїхала у свій ярославський маєток, сіло Грешнево. Багато чого з того, що буде змістом творчості Некрасова, пройшло через досвід юного поета, і насамперед – людські муки. Страждання дворових, селян, бурлаків зливалися з відчуттям страждання найближчої людини – матері, людини великої душі, високої культури, що багато терпіла від самодура-чоловіка і рано померла. Загальне страждання сприймалося як особисте, народжуючи ненависть до його джерела – кріпосного права та його носіїв. Ненависть волала до боротьби.

М. О. Некрасов – новий тип письменника. Талант його надзвичайно багатогранний. Це – поет, обдарований могутнім талантом, журналіст, публіцист, літературний критик, видавець, який протягом трьох десятиліть був редактором демократичних журналів "Современник" і "Отечественные записки".

До середини ХІХ століття в російській поезії сформувалися дві школи: "чистого мистецтва" і "некрасівська школа" демократичної поезії.

Реалізм Некрасова – якісно новий ступінь у розвитку російської поезії. Він продовжив і творчо розвинув традиції кращих російських поетів, збагатив їх новим конкретно-історичним

106


змістом, додав до їхніх художніх завоювань свою індивідуальну, неповторну художню систему.

Естетика Некрасова.В основі її – утвердження моральних принципів: 1) мета і сенс життя – любов (у широкому розумінні);2) людина створена бути опорою іншому, тому що їй

самій потрібна опора.Поезія 40 – 50-х років: мотиви, образи, художнє

новаторство.Творча діяльність поета продовжувалася біля сорока

років. Уже в ранній період з достатньою визначеністю вимальовуються контури некрасівського поетичного світу:

1) це світ соціальних протиріч, світ трудівників, незаможних і пригноблених, з їхніми нагальними потребами й інтересами;

2) світ убогості, самітності, затхлої сирості та пронизливого вітру.

Сюжети його віршів – історії неблагополучні: 1) смерть дитини; 2) нерівний шлюб; 3) проводи рекрутів.

"Еду ли ночью по улице темной" (1847) – один із найдраматичніших творів поета, присвячений протиріччям великого міста. У ньому розкривається повсякденна драма бідняків, типова для столиці: від голоду вмирає дитина, і для того, щоб заробити їй на труну безутішна мати йде на вулицю торгувати собою. "В дороге" (1845). Ідейно-художня значимість вірша визначається сполученням 3-х аспектів: 1) ідеологічного; 2) морально-психологічного; 3) естетичного.

Поетичне відкриття Некрасова – у зображенні характеру мужика. У вірші розповідається про трагічну історію селянської дівчини, вихованої в панській родині, яка за примхою пана віддана в мужицьку родину, на власну загибель і на горе своєму чоловіку – селянину. Селянин представлений у новій якості, як людина зі своєю

107


власною долею, зі своїм індивідуальним нещастям, що не вкладається в пісню про загальне лихо рекрутського набору чи розлуки. Загальні долі народу виражені як приватний варіант, особиста доля.

У 1856 році виходить перша книга віршів Некрасова, яка мала успіх, небачений з часів Пушкіна. Збірник цей набув значення маніфесту нового напрямку російської поезії. У збірник увійшли вірші: "Псовая охота", "Блажен незлобивый поэт", "Размышления у парадного подъезда" та ін.

Проблематика й особливості композиції. Книга має чіткий план, внутрішнє співвідношення розділів. Збірник 1856 р. будується так: 1) один розділ являв собою щось на зразок поеми про народ; 2) окремо Некрасов надрукував у книжці поему "Саша"; 3) велике місце в збірнику зайняла інтимна лірика (за силою і драматизмом людських почуттів, втілених у любовній ліриці, Некрасов був найбільшим поетом у світовій літературі). У поезії Некрасова створюється щось на кшталт психологічного ліричного роману, що утворить групу віршів так званого "панаєвського циклу". Вірші цього циклу мають автобіографічну основу (тривалий і часом болісний роман Некрасова з А. Я. Панаєвою).

"Поэт и гражданин" — один з найглибших творів російської поезії про співвідношення громадянськості і мистецтва. Вірш побудований у формі діалога-спору Поета і Громадянина, за образом якого вгадувалися вчителі та друзі поета, великі громадяни Росії – Бєлінський, Чернишевський. Некрасов вустами Громадянина стверджує нову концепцію мистецтва, нове розуміння ролі і значення поезії в житті людини і суспільства. Основне положення некрасівської естетичної концепції: вимога соціальної дієвості поезії і громадської ролі поета в

108


суспільному житті. Сама доба вимагала від сучасників активної громадянської діяльності.

"Тяжкий крест достался ей на долю". Цей некрасівський вірш "панаєвського" циклу Чернишевський назвав кращим ліричним твором російською мовою. Вірш – один із найбільш трагічних у Некрасова, — вірш високого ладу, що визначений перш за все дивною єдністю основного образу, який осіняє весь вірш, — образу хреста. Він відповідає високості страждання й остаточній перед ликом смерті розмові, яка наближається.

"Прости". Цей вірш – істинно пушкінський акорд, яким закінчується історія нелегкого кохання, що проходило в боротьбі.

"Размышления у парадного подъезда" (1858). Проблематика. Сюжетно-композиційні особливості, художнє новаторство. Композиція складна. Вірш нагадує поему. У центрі її — народ. В образах мужиків, які підійшли до під'їзду великого начальника, символізоване російське селянство в цілому. Якщо спочатку до під'їзду під'їжджало ціле місто холопське, то тепер до нього підійшла ціла країна, селянська. Реальні прикмети: засмаглі обличчя і руки, хрест на шиї — один на всіх, "крест на шее и кровь на ногах" – остання прикмета, що збирає всю групу в один образ і додає образу майже символічну узагальненість страждання і подвижництва. Моральність втілена в релігійну форму. У Некрасова немає "чистої релігії", вона в нього скоріше синонім національних рис: подвижництва, самовідданості, здатності до високого страждання і соціального протесту.

Новаторський характер поезії Некрасова полягав у наступному: 1) він першим звернувся до соціально-конкретного зображення народу; 2) показав специфічні особливості життя і побуту російського селянства як соціальної категорії; 3) його поезії властива соціальна

109


визначеність створюваних характерів; соціальна обумовленість емоційних переживань, втілених у ліриці.

У вірші три частини, три композиційні вузли: 1) опис драматичних сцен біля парадного під'їзду; 2) викривальний, спрямований проти власників цих хоромів; 3) скорботно-ліричний: роздуми про минуле, сьогодення і майбутнє російського народу. При відносній своїй самостійності частини спаяні між собою єдиною поетичною думкою. Авторське "Я" відіграє надзвичайно важливу роль у загальній структурі вірша. Ця соціальна активність авторської позиції, що знаходить вираження в тенденційності твору, була характерною для реалізму Некрасова.

У 60-і роки Некрасов пише цикл віршів, присвячених історичній ролі революційних діячів. Він створює новий жанр віршованих біографій-нарисів про героїв обов’язку. Бєлінському присвячені: поема "В. Г. Белинский"; вірші "В больнице", "Русскому писателю", "Памяти приятеля". Риси Чернишевського відображені у вірші "Пророк", Добролюбова – "Памяти Добролюбова". Пам'яті Шевченка присвячений вірш "На смерть Шевченко". За словами самого поета, він піклувався в цьому циклі не стільки про вірність фактам, скільки намагався виразити ідеал суспільного діяча. Народна самосвідомість ще не дозріла для того, щоб усвідомити свою роль – рушійної сили прийдешньої бурі; тому доля тих, хто віддає своє життя боротьбі за щастя народу, неминуче виявляється трагічною. Вірші циклу повні високої патетики, насичені християнською образністю, революційною спрямованістю, романтичним пафосом, високою громадянськістю.

110



Нарис – малий художньо-публіцистичний жанр, у якому автор зображує реальні події і факти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, з якими був знайомий письменник.

Поема – це великий віршований твір, у якому відображені важливі проблеми минулого, сьогодення і майбутнього. У поемі зливаються воєдино епічні (події, сюжети, характери) і ліричні елементи (ліричні відступи, ліричні герої).

111


ІВАН СЕРГІЙОВИЧ ТУРГЕНЄВ

(1818–1883)

Тургенєв-художник наділений особливим почуттям часу, його невблаганної стрімкої хіди. Коли письменнику виповнилося вісім років, відбулося повстання декабристів. У силу незвичайності своєї долі, велику частину життя він провів у Парижі і був очевидцем французької революції 1848 р., Паризької комуни. Його творчість припадає на останні десятиліття кріпацтва в Росії і перші десятиліття капіталізму в ній. Письменник був свідком кризи дворянської революційності 20 – 30 р., боротьби лібералів з демократами 60-х років ХІХ ст. Позиції Тургенєва в дуже непростих умовах його часу можна визначити так: ліберал з демократичними симпатіями. Письменник був переконаний у тім, що в його час необхідно уловити сучасність у її перехідних образах, особливо чуйний він був до того, що було "напередодні", тільки носилося в повітрі.

Тургенєв був переконаний, що повсякденне життя в країні роблять чесні вчинки поміщиків, а колесо історії рухають люди ідеї, що "битися хочуть". В умовах дисгармонійного століття соціальних потрясінь і революційних катаклізмів письменник намагався утримати у своїй творчості естетичний ідеал пушкінського гармонійного світовідчуття.

Роман "Отцы и дети" (1862). Проблематика. Трагічний характер конфлікту. Задум роману виник у 1860 році, а опублікований він був у лютневому номері "Русского вестника" за 1862 рік.

Російська класична література завжди вивіряла стійкість і міцність соціальних устоїв суспільства сім’єю і

112


сімейними стосунками. Починаючи роман із зображення сімейного конфлікту між батьком і сином Кірсановими, Тургенєв іде далі до зіткнення суспільного характеру. Але сімейна тема в романі надає соціальному конфлікту особливого гуманістичного забарвлення.

Конфлікт роману в сімейних сферах не замикається, але трагічна глибина його вивіряється порушенням "сімейності" у зв'язках між поколіннями, між протилежними суспільними течіями. Протиріччя зайшли так далеко, що торкнулися основ буття.

Проблеми: 1) родини; 2) народної селянської Росії; 3) героя часу. Тургенєв спробував створити тип "нової" людини, який тільки зароджувався в російському суспільстві.

В основу конфлікту Тургенєв кладе класичну колізію античної трагедії.

Сюжет і композиція роману. Роман побудований на антитезі. Велику роль у ньому відіграють суперечки героїв, конфлікти між персонажами, напружені діалоги. Сюжет будується на з'єднанні прямої і послідовної розповіді з життєписами основних героїв.

У центрі оповіді – фігура Базарова. Усі сюжетні лінії тягнуться до нього. З двадцяти восьми глав роману він не з'являвся тільки в двох. Умирає Базаров, і кінчається роман. Система дійових осіб вибудована так, що у стосунках з Базаровим розкривається їхня суть і вносяться нові штрихи в характер головного героя: Базаров – Павло Петрович, Базаров – Аркадій, Базаров – Одинцова, Базаров – батьки, Базаров – Ситніков і Кукшина; Базаров –мужики в його власному селі, Базаров – Фенєчка. Тургенєв протиставляє Базарову не будь-яких героїв, а саме життя.

З тринадцятої глави в романі назріває поворот: непримиренні протиріччя виявляються з усією гостротою в характері героя. Конфлікт твору із зовнішнього (Базаров і

113


Павло Петрович) переводиться у внутрішній план, у душу Базарова. В другій частині роману Тургенєв ще раз проводить Базарова по тому колу, яким він пройшов: Мар’їно (Кірсанови), Нікольське (Одинцова), батьківський дім, але тепер ми не впізнаємо колишнього Базарова: згасають його спори, догоряє нещасливе кохання. Друге коло життєвих мандрів героя супроводжують останні розриви: із сімейством Кірсанових, з Фенєчкою, з Аркадієм і Катею, з Одинцовою і, нарешті, фатальний для Базарова розрив з мужиком.

Система образів. "Табір дітей". Євгеній Базаров. Характер Базарова виявляє широка панорама провінцій-ного життя, що розгорнута в перших розділах: натягнуті відносини між панами і слугами; "ферма" братів Кірсанових, хвацькі мужики в кожухах нарозхрист. Світ представлено на грані соціальної катастрофи; на тлі неспокійного моря народного життя і з'являється в романі фігура Базарова. У базаровському складі розуму виявляються типові сторони російського народного характеру – схильність до рідкої критичної самооцінки. У запальності йому здається, що за допомогою природничих наук можна легко розв'язати всі питання, що стосуються складних проблем громадського життя, мистецтва, філософії.

Базаров єдиний представляє табір "дітей" у романі. Це спроба автора створити образ героя часу, революціонера. Сам Тургенєв писав, що якщо про Базарова написано "нігіліст", слід читати "революціонер".

Базаров заперечує: 1) державний лад, але нічого не пропонує натомість; 2) дуже суперечливе його ставлення до народу. У Мар’їно до нього прихильно ставляться Фенєчка й інші селяни, для мужиків у своєму маєтку – він пан. Дуже характерна його заява про те, що йому байдуже, яка хата буде в мужика через десять років, якщо з нього на

114


той час "лопух рости буде"; 3) любов, музику, живопис. Тургенєв не знав, як поводяться Базарови з іншими Базаровими (за світоглядом він був ближче до "батьків" – ліберально-консервативного дворянства). В образі героя йому здавалась фігура могутня, суперечлива, яка коренями своїми іде в складну епоху 60-х років. Не знаючи, як поводитися з героєм, Тургенєв убиває його. Є щось символічне в тім, що сміливий "анатом" і "фізіолог" російського життя губить себе при розтині трупа мужика. Проте, перспектив розвитку особистості Базарова письменник не знає. Помираючий Базаров простий і людяний: відпала потреба приховувати свій "романтизм". Він думає не про себе, а про своїх батьків, готуючи їх до жахливого кінця. Майже по-пушкінські прощається герой з коханою, і говорить він мовою поета: "Дуньте на умирающую лампаду, и пусть она погаснет". Кохання до жінки, любов сина до батька і матері зливаються у свідомості вмираючого Базарова з любов'ю до Батьківщини, таємничої Росії, що залишилася до кінця не розгаданою для Базарова.

Заключна сцена роману – опис сільського цвинтаря: серед російського запустіння, серед розтоптаних хрестів і розорених могил з'являється ще одна, "которую не топчет животное: одни птицы садятся на ней и поют на заре". Герой всиновлений народною Росією, що пам'ятає про нього, підтверджуючи високий зміст прожитого ним життя. Дві великі любові освячують могилу Базарова – батьківська і народна. Квіти на його могилі свідчать не тільки про бунтівне серце, яке упокоїлось під ними, але й про те, що ніколи з лиця землі не зникнуть люди типу Базарова, тому що вони "битися хочуть", і якщо зникнуть з лиця землі такі люди, переконаний Тургенєв, – нехай закриється книга історії, — у ній нічого буде читати.

115


Табір "батьків". В образах Павла Петровича і Миколи Петровича Кірсанових представлені дві тенденції в розвитку російського дворянства середини ХІХ століття.

1. Павло Петрович – консерватор, який рішуче не визнає нових віянь у країні. Це дворянин печорінського складу, але часи змінилися, і він уже далеко не Печорін. Свій гордовитий аристократизм він протиставляє вже сформованій у країні дієздатній силі – демократизму. Трагедія Павла Петровича – у духовній несумісності з народом. Дуже показовими в цьому відношенні є його стосунки з Фенєчкою. Павло Петрович кохає її, а вона боїться і тікає від нього. Наприкінці роману Павло Петрович їде в Дрезден, цілком віддається своєму аристократизму і джентльменству, але жити йому, за словами Тургенєва, важко, значно важче, ніж він думає.

2. Микола Петрович репрезентує тих дворян, які намагалися, залишаючись у душі кріпосниками, пристосувати своє господарство до нового капіталістичного ладу. На відміну від свого брата — він міцний хазяїн. Але вже з першої появи в романі герой представлений у зневажливо-поблажливому плані. Домагається цього Тургенєв за допомогою зменшено-пестливих суфіксів, що супроводжують кожну появу Миколи Петровича: кругленький, рум’яненький, хроменький пан. Але, незважаючи на всі зусилля господаря, його господарство "скрипить, як незмазаний віз".

Таким чином, обидві тенденції в розвитку дворянства приречені. До середини ХІХ століття воно більше не могло знаходитися ні біля духовного, ні біля економічного "керма" російської нації.

116



Антитеза (протиставлення) – стилістична фігура, що створюється порівнянням слів або словосполучень.

Конфлікт – зіткнення, боротьба, на яких побудовано розвиток сюжету в художньому творі.

Композиція – побудова художнього твору, певна система засобів розкриття, організації образів, їх зв'язків і відношень, що характеризують життєвий процес, показаний у творі.

117


ФЕДІР МИХАЙЛОВИЧ ДОСТОЄВСЬКИЙ

(1821 – 1881)

Народився в 1821 р. у Москві. Коли майбутньому письменнику було 16 років, умерла мати, а незабаром і батько. У 1843 р. закінчив Головне військово-інженерне училище.

Основні етапи становлення світогляду: 1) 40-і роки ХІХ століття – близький до оточення Бєлінського, хоча не розділяє його ідеї атеїзму і революції; 2) захоплення ідеями соціалістів-утопістів Заходу в гуртку Петрашевського; 3) 1849 р. — сім років каторги, з якої повернувся переконаний: "Смирись, гордый человек".

Достоєвський був "почвенником". Програма викладена в журналах "Время" (1860) і "Эпоха". Девіз цього напрямку – відновлення зв'язку духовного і громадського життя Росії із споконвічними народними витоками, з національним "ґрунтом".

Уся творчість пройнята любов'ю до людини і болем за неї. Тонкий психолог, Достоєвський показав складність людської душі, що являє собою поле споконвічного двобою: добра і зла, божественного і диявольського.

Достоєвський модифікував жанр соціального роману, який у цей час був розповсюджений у європейській літературі.

Філософський характер реалістичних романів Достоєвського. В особистості Достоєвського з'єдналися сила геніального психолога, глибина мислителя і пристрасність публіциста. Він – творець психологічного

118


роману, в якому стикаються ідеї, світогляди. Художній світ письменника справедливо уподібнюють космосу.

Основи його реалістичної творчості — коло людських страждань, трагедія приниженої й ображеної людини. Геніально володіючи мистецтвом психологічного аналізу, письменник показав, як приниження людської гідності руйнує душу, роздвоює свідомість, у результаті чого, з одного боку, виникає відчуття власної нікчемності, а з іншого боку — потреба протесту.

"Преступление и наказание" (1866). Історія створення. Сюжетно-композиційні особливості. Роман написаний у 60-і роки ХІХ століття. Це був важливий, перехідний час в історії Росії. Невдача в Кримській війні, масові селянські рухи по всій країні, скасування кріпацтва (1861) – усе це свідчило про те, что на порядок денний було поставлене питання про зміну суспільно-економічної формації.

Роман був написаний після каторги, коли Достоєвський уже сформувався як письменник і як особистість.

Сюжет. В основу сюжету Достоєвський поклав гуманістичну ідею "відновлення загиблої людини", задавленої гнітом обставин. Сюжет – це рух свідомості героя від злочину до покарання, від бунту до смиренності. Воскресіння Раскольникова до нового життя, сказано в епілозі, стане предметом нової повісті, яку Достоєвський не написав.

Композиція твору побудована на прямих і підсвідомих діалогах героя роману з його антиподами – Разуміхіним, Порфирієм Петровичем, Сонею Мармеладовою і "двійниками" – Лужиним, Лебезятниковим, Свидри-гайловим. "Діалоги" персонажів визначили поліфонію роману. Кульмінаційний центр роману – читання Сонею і Раскольниковим Євангелія (легенди про воскресіння Лазаря). Дві відкинуті світом людини, дві "парії"

119


суспільства: убивця і блудниця схиляються над сторінками вічної книги і знаходять віру в те, що вони зможуть воскреснути для кращого життя. З композиційною структурою роману пов'язані сни (Раскольникова, Свидригайлова), образ Петербурга, природні явища – спека, гроза. Так, спека супроводжує кошмар злочину героя, гроза – самогубство Свидригайлова і рішення Раскольникова піти в поліцейську дільницю повинитися.

Проблематика. Система образів. Спрямованість роману етико-релігійна. Він наповнений проповіддю християнської покірливості, закликом до смиренності. У романі приведені в систему православні погляди Достоєвського. Утіленням цієї системи є образ Соні Мармеладової. Соня – носителька тих моральних ідеалів, які письменник вважав найбільш близькими народу. Це підкреслено зближенням образу Соні з образом Лізавети.

Антипод Соні в романі – Раскольников. Цей образ утілює, за Достоєвським, той тип молодих людей, що зневажають усе людське, усе божеське. Письменник показує, як узяли гору в цій людині пристрасті над лагідністю, як метався він, шукаючи виходу цим пристрастям і, нарешті, знайшов його в злочині – убивстві старої лихварки Олени Іванівни.

Поставивши в центр роману долі двох знедолених людей, Достоєвський зміг з'єднати воєдино вічні проблеми людської моральності і найбільш пекучі соціальні проблеми сучасності: долі принижених й ображених, убогих і бездомних, життя великого міста, побачене крізь сльози автора, падіння жінки внаслідок голоду. Важливе місце в романі займає і філософська проблема "надлюдини", що викладена в "теорії" Раскольникова і яка терпить крах у романі.

Раскольників здійснює убивство за двома причинами: 1) бідність; 2) ідея стати ‘‘володарем’’ долі, надлюдиною,

120


якій усе дозволено. Внутрішньому світу Раскольникова властива роздвоєність. Символичне його прізвище – Раскольников. Він відчуває велику любов до людей, заради них готовий порушити моральні устої, переступивши через кров.

Проблема ''надлюдини'', крах ''теорії'' Раскольникова визначили основу ідейного змісту роману. За теорією Раскольникова людство поділяється на дві частини: ''тварей дрожащих'' і володарів, тих, котрим усе дозволено. Для Раскольникова злочин – проба, хоча сам він зауважує, що на убивство "не своїми ногами йшов" і що, якби він убив тільки тому, що був голодний, тепер був би щасливий. Філософське обґрунтування теорії Раскольникова, викладеної в статті, аналізує Порфирій Петрович, що розвінчує "наполеонівську" ідею статті. "Теорія" терпить крах. Після злочину Раскольников почуває себе ще гірше. Навіть мати і сестра Дуня стають йому чужими. Кров на руках і голос совісті доводять його до найстрашнішого стану – повної відокремленості від людей. Але й на каторзі Раскольников не відмовляється від своєї теорії.

"Двійники" Раскольникова – Лужин, Свидригайлов. Вони називаються двійниками тому, что в їхній свідомості й діях закладені негативні, антигуманні сторони "теорії".

Образ Петербурга – один з основних у творі. Він представлений у трьох аспектах: пейзажні замальовки; вуличні сцени; опис інтер'єрів.

Жанр роману. Це роман нового типу в російській та у світовій літературі. У ньому є елементи детективного, сімейно-побутового, соціально-психологічного романів. Він побудований так, що кожен герой, кожен голос повноцінний і несе свою правду. Геніальний автор цього хору Достоєвський чує всі голоси. Це – поліфонічний, ідеологічний роман, у якому рішення особистих питань

121


героїв стягується в один вузол з обговоренням найважливіших філософських, соціальних і морально-психологічних питань часу.

Реалізм Достоєвського – нове слово в літературі. В його основі пошук ідеалу, сенсу існування. Сам письменник назвав свій реалізм фантастичним. Це визначення він пояснював індивідуальним баченням світу, його явищ: те, що звичайно сприймалося як щось незвичайне, фантастичне, він бачив звичайним, природним, життєвим, і навпаки. Основний пафос творчості: утвердження гуманістичних і християнських ідеалів.


Поліфонія – багатоголосся, засноване на одночасному гармонійному єднанні і розвитку самостійних, мелодійних ліній.

122


ЛЕВ МИКОЛАЙОВИЧ ТОЛСТОЙ

(1828 – 1910)

Життєвий і творчий шлях Толстого був органічно пов'язаний з епохою, і сам носив епохальний характер. Його шлях – це історія в особистісному її вираженні. Толстой зробив глибинну перебудову літератури і всієї художньої свідомості в цілому. Як вчитель і мудрий пророк, що намагався знайти істину в особистому і громадському житті, він усе суще оцінював з позицій вічності.

Толстой прагнув до простоти і правди у своїй душі й у навколишній дійсності, тому його життєвий шлях – це складний духовний пошук тих божественних істин, без яких не може існувати ні людина, ні людство.

Пошук істини почався в його житті з 16 років. У цей час він залишає університет, повертається в Ясну Поляну. Багато думає, читає, займається самоосвітою, а головне – прагне виконати свої обов'язки поміщика: намагається поліпшити життя своїх селян, ілюзорно вірячи в можливість примирити їхні інтереси з інтересами поміщиків.

Особливості художнього методу. Толстой – представник реалістичного напрямку в літературі ХІХ століття, але його реалізм особливий, котрий не просто відображає визначіні моменти дійсності, але й дає їм філософське трактування, показує глибинний зв'язок минулого, сьогодення і майбутнього. Невипадково письменника називають філософом. У своїх творах Толстой піднімає вічні проблеми добра і зла, життя і

123


смерті, любові і ненависті. Зображуючи сучасні події, він прагне усвідомити, куди рухається історія взагалі, як співвідносяться індивідуальне і суспільне. Він порушує питання, що вимагають рішення наодинці зі своєю совістю, перед Богом.

Толстой – найбільший художник-психолог. Найбільш істотні риси його таланту: глибоке знання таємних рухів психічного життя і безпосередня чистота морального почуття.

Толстой першим у російській і світовій літературі зумів показати "діалектику людської душі" у всій глибині.

"Война и мир" (1863 – 1869). Історія створення. Творча історія роману є досить тривалою. У 1856 році Толстой задумав написати роман "Декабристы" про повернення після тридцятирічної каторги декабриста Лобазова. Оцінити подвиг цієї людини можна було лише за умови показу самої події (1825 рік). Потім дія переміщається до 1812 року, тому що саме війна 1812 року стала першоджерелом створення таємних декабристських товариств. Якщо ж перемога Росії в 1812 році не була випадковістю, — вважав Толстой, — а крилася в характері російського народу і війська, це повинно було проявитися ще в 1805—1807 роках, коли Росія воювала з Наполеоном у союзі з Австрією і Пруссією на їхній території.

Час дії в романі: 1805 — 1820 роки.Місце дії: не тільки Росія, але й вся Європа.Історична основа роману. У творі показано три

етапи боротьби Росії з бонапартистською Францією: у першому томі зображені події 1805 року; у другому томі мова йде про перебування російських військ у Пруссії в 1806—1807 рр.; третій і четвертий том присвячені Вітчизняній війні 1812 р. у Росії.

Проблематика. У "Войне и мире" піднімаються найважливіші проблеми, характерні для усього ХІХ

124


століття, тому що в подіях 1805 – 1820 років Толстой шукає відповідь і на питання 1825 року (повстання декабристів), 1830 – 1840 рр. (духовна і соціальна криза суспільства), 1861 року (скасування кріпосного права). З'єднання історичного минулого із сучасністю дає змогу письменнику зробити певні узагальнення відносно майбутнього.

У романі дві теми: 1) тема війни; 2) тема миру (не стан між боями, а життя Росії в першій чверті ХІХ століття). Пацифіст Толстой заперечує війну і стверджує ідею миру.

Жанр. Толстой назвав свій твір книгою. Роман-епопея як жанрова форма роману став художнім відкриттям Толстого. Це твір, що розповідає про життя нації в переломний момент історії.

Сюжетно-композиційні особливості. У романі можна виділити два композиційні плани: 1) історичний, що розкриває тему війни; 2) побутовий план, що розкриває тему життя у мирі. Крім того, у романі дуже багато відступів філософського й історичного змісту.

Образна система. Основні етапи духовних шукань Андрія Болконського: 1) війна 1805—1807 рр. (мрії про славу, про свій Тулон); поранення під Аустерлицем, полон, повна переоцінка цінностей; 2) життя в Богучарові: смерть дружини, бажання відійти від справ і присвятити себе вихованню сина; 3) повертає його до життя Пьєр, який повернувся зі своїх маєтків, упевнений в тім, що полегшив долю селян, потім – зустріч в Отрадному з Наташею Ростовою і кохання до неї; 4) зрада Наташі; війна 1812 року, на яку Андрій іде захищати Батьківщину.

Основні етапи духовних пошуків Пьєра Безухова: 1) незаконнонароджений син петербурзького вельможі одержує після його смерті велику спадщину, цілком віддається світським захопленням; 2) одруження з Елен;

125


3) масонство (прагнення до самовдосконалення Безухов пов'язує з надією на удосконалення всіх людей); 4) кохання до Наташі змінює його; 5) 1812 р. – їде на поле Бородинської битви; залишається в Москві, щоб убити Наполеона; 6) полон: зустріч з Платоном Каратаєвим, пізнання народної правди; 7) щасливий шлюб з Наташею; 8) в епілозі Толстой описує риси майбутнього декабриста.

Критерії, що визначають характеристики образів у романі: 1. Ставлення до народу, до рідної землі. 2. Моральний стан героїв, тобто духовне життя чи духовна смерть.

Персонажі роману поділяються за принципом контрасту: 1. Герої, що втілюють принципи добра, правди, патріотизму (Андрій Болконський, Пьєр Безухов, Наташа Ростова, князівна Мар’я). 2. Герої, що духовно мертві і протистоять народу (сатирично представлені гості салону Шерер, родина Курагіних, Борис Друбецькой, Берг). Толстой розвінчує державну адміністрацію: Растопчин, Аракчеєв.

Історичні образи: Кутузов – дійсно народний полководець. У його образі письменник втілив власні історико-філософські погляди. Наполеон представлений у романі в "зниженому" виді. Це пов'язано з переконанням Толстого в тім, що народ, а не особистість, є рушійною силою історії.


Характер – образ людини з яскраво вираженими індивідуальними рисами, що намальовані автором з великою повнотою і визначеністю.

126


МИХАЙЛО ЄВГРАФОВИЧ

САЛТИКОВ-ЩЕДРІН

(1826 – 1889)

Багатогранна діяльність М. Є. Салтикова-Щедріна як письменника-сатирика, публіциста і літературного критика, редактора (разом з М. О. Некрасовим) "Отечественных записок" була одним з яскравих явищ літератури і російського громадського життя другої половини ХІХ століття. "Я люблю Россию до боли сердечно" — у цьому гарячому і скорботному вислові письменника виражається пафос його художньої творчості. По силі художнього обдарування це сатирик загальнолюдського значення. Його покликанням була політична сатира, соціальним ідеалом – суспільство вільних, рівноправних, щасливих людей.

"История одного города" (1869–1870). Твір написаний після реформи. Нова епоха самовиявлялася, усвідомлювала себе в російській історії.

Жанр. Як Толстой "Войну и мир", так і Салтиков-Щедрін називає свій головний твір 70-х років просто книгою. Твір оригінальний за жанром, за стилем, за системою образів. Він являє собою обробку літопису Глуповського літописця – архіваріуса з 1731 по 1826 рр. (від часів царювання Анни Іоаннівни до воцаріння Миколи І). Але сам Щедрін говорив про те, що у своєму творі він не історію висміює, а відомий порядок речей. Пройдені етапи історії не цікавили Салтикова-Щедріна як самостійна тема. Минуле входило в його твір тією мірою, якою воно допомагало усвідомити сучасне положення

127


суспільства. "История одного города" – це політична сатира на сучасність. Це сатира на російське самодержавство, на урядову владу, де царі і міністри представлені в образах градоначальників, а встановлений ними порядок у країні представлений в образі міста Глупова.

Проблематика: 1) народ і влада; 2) зловживання і деспотизм влади; 3) дурість володарів; 4) доля народу.

"Глуповство" однаковою мірою притаманне і градоначальникам, і народу Глупова. " История одного города " – двостороння сатира: на самодержавство і на пасивність, довготерпіння народу. Міра сатиричного покарання була різною: стосовно самодержавства сатира носила характер нещадного і повного заперечення; стосовно народу метою її було виправлення звичаїв, політична освіта.

Система образів. У "Историю одного города" увійшли 22 градоначальники: Брудастий ("Органчик"), Фердищенко, Бородавкін, Негодяєв, Беневоленський, Прищ, Грустилов, Угрюм-Бурчеєв та інші. Кожен з градоначальників містить у собі найбільш істотні риси самодержавства. Не випадково багато хто з них мають реальних прототипів: Грустилов — Олександр І; Угрюм-Бурчеєв —Микола І.

Місто Глупов — сучасна Салтикову-Щедріну Росія в мініатюрі.

Стиль. У реалістичному творі використані риси фантастики і гротеску. Зразок використання гротеску – образ Брудастого ("Органчика"). Образ цей дуже показовий і в плані його ставлення до народу, і як самодержця. У голові в Органчика був установлений механізм (органчик), що виконував тільки дві п'єси: "не потерплю" і "разорю". Причому цього було достатньо. У Глупові був повний порядок. Примітивної форми

128


правління окриком, страхом було досить. У такій манері панувати – систематично не розмовляти, а кричати, – різноманітності в гриманнях зовсім не потрібно. Органчику і не потребував ніяких інших моментів мозкової діяльності. Салтиков-Щедрін узагальнює цю форму правління Органчика як типовий спосіб взаємин між владою і народом.

Коли мова йде про градоначальників, Щедрін безсуперечно відкидає їхнє право уціліти в якому б то не було вигляді. Самій системі градоначальства треба було, за Щедріним, зникнути назавжди. Населенню ж Глупова, думав художник, настав час засоромитися своєї рабської покірності, безглуздої і згубної своєю несамостійністю і, таким чином, перестати бути глуповцями, почати нове, не-глупівське життя.

"Сказки". Книга "Сказок" створюється Щедріним у 80-і роки. У 1883—1886 роках було написано 28 казок із загальної кількості 32. Нестримна фантастика в казковому світі Щедріна пронизана реальним "духом часу" і виражає його.

Проблематика і художня своєрідність: 1) сатира на урядові верхи самодержавства і на експлуататорські класи ("Медведь на воеводстве", "Орел-меценат", "Дикий помещик"); 2) викриття поведінки і психології обивательськи настроєної інтелігенції ("Премудрый пискарь"); 3) зображення життя народних мас у царській Росії ("Коняга"); 4) викриття моралі власників-хижаків і пропаганда соціалістичного ідеалу та нової моральності ("Карась-идеалист").

"Медведь на воеводстве". Як і у всіх казках, тут використана алегорія. Ця казка – гостра політична сатира на урядову систему самодержавства. Автор закликає до повалення монархічного принципу державного ладу. Висміюються цар, міністри, губернатори; помітні ознаки

129


памфлету на уряд Олександра ІІІ (образ лева). В образах трьох Топтигіних осміюється монархія як антинародна, деспотична державна форма. Висновок: причина народних нещасть полягає не в зловживанні принципом влади, а у самому принципі. Порятунок – не в заміні злих Топтигіних добрими, а в усуненні воєвод Топтигіних узагалі, тобто в повалені самодержавства.

"Орел-меценат". Щедрін висміює діяльність царизму на ниві освіти. Заводячи освічену двірню, Орел-меценат визначає їй призначення: вона мене втішати буде, а я її в страху тримати стану. Коли хтось із двірні насмілювався навчати грамоті самого Орла, він відповідав на це розправою і погромом. На тім і закінчувалося золоте століття освіти. Основний пафос казки виражений у заключних рядках: "орлы для просвещения вредны". Щедрін затаврував холопство в науці, показав, що монархічний лад узагалі ворожий освіті і допускає її лише в тих межах, що необхідні для обслуговування паразитичних верхів.

"Самоотверженный заяц". Казка спрямована одночасно і проти вовчих звичок поневолювачів, і проти сліпої покірності їхніх жертв. Заєць пробігав повз вовче лігвище і не зупинився на його грізний поклик. За це вовк посадив Зайця під кущ і звелів чекати, поки він зголодніє і розтерзає його. Головна риса психології Зайця – не боягузтво. Основне мотивування його поводження (на відміну від премудрого піскаря) висловлене так: "Не могу, волк не велел". Заєць звик підкорятисятися, він раб покірності. В образі самовідданого Зайця Щедрін узагальнив виховану століттями класового гніту різновид рабської психології, у якій покора пересилює інстинкт самозбереження. Звичайно заєць – боягузливий, у Щедріна – самовідданий. Самовіддане боягузтво! Уже в одному цьому заголовному вислові сатирик проникливо осягнув

130


суперечливість підневільної особистості, зіпсованість людських якостей у суспільстві, заснованому на насильстві.


Гротеск – фантастичне перебільшення, яке показує явища реального життя у вигадливій, неймовірній формі, що дозволяє розкрити їхню сутність.

Алегорія – конкретне зображення предмета чи явища дійсності, що заміняє абстрактне поняття чи думку. Зелена гілка в руках людини, наприклад, здавна була алегоричним зображенням миру.

Памфлет – художньо-публіцистичний твір, який у гостро сатиричній формі викриває злободенні явища громадського життя.

Фантастика (здатність уявляти) – світ вигадливих уявлень і образів, породжених уявою на основі засвоєних раніше факторів реального життя.

131


АНТОН ПАВЛОВИЧ ЧЕХОВ

(1860 – 1904)

Становлення художнього таланту Чехова протікало в період глухих часів 80-х років XIX століття, коли відбувався драматично хворобливий перелом у світогляді російської інтелігенції. Він відчував, як ніхто інший, вичерпаність тих форм життя, що домінували до кінця XIX століття в старій Росії, і був, як ніхто інший, вільний від цих "футлярних" форм життя. Він болісно шукав ідеал, гармонію життя і не знаходив його в атмосфері міщанської вульгарності, "теорії малих справ", "малої користі", що оточували його в житті.

У той же час, чим пильніше вдивлявся Чехов у застигле в самовдоволенні і байдужому відчуженні життя, тим гостріше він почував перші поштовхи нового життя, що пробивалося; він не знав, яким воно буде конкретно, але був переконаний, що людині треба не три аршини землі, не садиба, а вся земна куля, де на просторі вона змогла би виявити себе, особливості свого вільного духу.

Уже в перших своїх творів Чехов заявив про себе як про повноправного і талановитого спадкоємця великих традицій російської літератури. У маленьких оповіданнях він навчився передавати все життя людини, маленьке оповідання він зумів підняти до висоти епічного твору. Він став творцем нового жанру літератури – маленького оповідання, що вбирало в себе повість і роман. З перших років свого творчого життя Чехов прагнув осягнути високу науку людинознавства. У цій науці він (після Толстого) не

132


знав собі рівних, тому що займався нею з захватом усе життя.

Проблематика й особливості творчого методу. Ненормальною виявляється сама норма життєвих відносин, а не її порушення – наскрізна тема у творчості письменника.

Страшним є нестрашне – інше вираження тієї ж чеховської теми. Страшні не життєві трагедії, життєві ідилії. Страшне життя, що зовсім не міняється, у якому нічого не відбувається.

Нереальне – реальне. "Непорозуміння", "помилка", "логічна невідповідність", що доходить до фантастики, – ось що розкривається Чехову в повсякденному житті, якщо до нього підходити як до плутанини всіх дрібниць, з яких виткані людські відношення. Соціальна сатира, психологічні мініатюри – основні жанри творчого методу Чехова. Гумор раннього Чехова був далеко не безневинним і переростав у сатиру на найбільш типові явища буржуазного укладу життя.

Традиції і художнє новаторство у творчості Чехова - новеліста. Тематика творів. Дотримання традицій Гоголя і Салтикова-Щедріна:

1. Критичне зображення ліберальної інтелігенції, що холопствує перед сильними світу цього.

2. "Маска". Описано інтелігентне товариство, що зібралося на бал-маскарад. Усі обурені потворним поводженням п'яної людини, яка розташувалась у читальні пити вино з "мамзелями". Редактор Жестяков навіть викликає чергового старшину, а потім поліцмейстера, щоб утихомирити бешкетника. Але коли під маскою виявляється місцевий мільйонер Ніл Іванович П’ятигоров, поводження присутніх різко міняється. Знаменні заключні слова поліцейського Євстрата Спиридоновича: "Негодяй, подлый человек, но ведь

133


благодетель!... Нельзя!..." Авторське холодне презирство до всього описаного за силою не поступається Щедрінському

3. Показ збідніння дворянства і зростаючої сили сільських кулаків-хижаків ("Добродетельный кабатчик", "Кулачье гнездо"). З Щедріним Чехова також зближує манера викладу: а) епічна об'єктивність викладу; б) однаковий герой оповідання: оповідач виступає як негативний герой, представник обивательського міщанського середовища.

Наслідуючи традиції Гоголя, Чехов багато своїх оповыдань присвячував темі дрібного чиновника. Але, на відміну від Гоголя, ці чиновники показані ним не співчутливо, а в сатиричному осміянні добровільного холуйства і самознищення чиновницького середовища.

"Смерть чиновника". Щоб розкрити комізм того, що відбувається, Чехов використовує прийом перебільшення. Чиновник Черв'яков випадково чхнув на лисину статського радника Бризжалова. Своїми неодноразовими і невмілими (від страху) вибаченнями чиновник викликає гнів генерала і, не будучи спроможним винести цього, вмирає. Використовуючи гіперболізацію, Чехов підкреслює контрастність причини і наслідку (чиновник чхнув – чиновник помер). Це смерть не Людини, а чинуші, раба.

"Толстый и тонкий". Розповідається про випадкову зустріч на вокзалі двох друзів дитинства. Незначний чиновник ("тонкий") Порфирій як тільки довідався, що його старий товариш по гімназії Міша дослужився до таємного радника і має 2 зірки, починає йому догоджати. Ця неповага до себе їдко осміюється письменником.

Художні засоби розкриття характерів. Чехов був неперевершеним майстром художньої деталі, портретних характеристик. Портрет сприяє розкриттю соціального стану героїв. "Товстий" тільки що пообідав на вокзалі, і

134


губи його лисніли як спілі вишні. Пахло від нього хересом і флердоранжем. 2 деталі в портреті – лискучі губи, запах вина і дорогих парфумів – закінчений образ самовдоволеного вельможі. "Тонкий" же тільки що вийшов з вагона. "Пахло от него ветчиной и кофейной гущей".

4. Критика самодержавно-поліцейського режиму пролунала в оповіданнях "Хамелеон", "Унтер Пришибеев", "Орден".

У своїх оповыданнях Чехов об'єктивно намалював картину соціального життя сучасної йому епохи, відтворив її атмосферу. У цьому позначилися сила і відмінна риса його реалізму.

Художнє новаторство Чехова-драматурга.1. Чехов усвідомив неефективність старих

прийомів традиційної драматургії. Він будував свій театр – театр алегорій, натяків, півтонів, настрою, зсередини підриваючи традиційні форми.

2. До Чехова дія п'єси повинна була бути динамічною, будуватися на зіткненні характерів. Конфлікт у п'єсах Чехова носить принципово новий характер: людина і середовище.

3. Особлива природа конфлікту дозволяє знайти в чеховських творах внутрішню і зовнішню дії, внутрішній і зовнішній сюжети. Головним є не зовнішній сюжет, розроблений досить традиційно, а внутрішній, котрий В. Немирович-Данченко назвав "другим планом" чи "підводною течією".

4. У п'єсах Чехова немає зовні вираженого протиборства сторін і зіткнення характерів. Конфлікт людини з часом неминучий, тут рівні усі – і переможці, і переможені.

5. Чехов руйнує наскрізну дію (ключова подія), що організовує сюжетну єдність класичної російської і західноєвропейської драми. Із зникненням її сюжетні лінії

135


окремих героїв у п'єсах Чехова децентралізуються. Драма при цьому не розпадається, а збирається на основі іншої, внутрішньої єдності. Долі героїв, при їхньому зовнішньому розходженні і при всій їхній сюжетній самостійності, "римуються", перегукуються одна з одною. З безлічі різних життів, що розвиваються паралельно, з безлічі голосів різних героїв виростає єдина "хорова" доля, формується загальний для всіх настрій. Тому можна говорити про "поліфонічність" чеховських драм.

6. Пафос дії в п'єсах Чехова змінюється пафосом роздуму.

Проблематика. Система образів. "Вишневый сад" (1904). У п'єсі показана історична зміна соціальних укладів. На перший погляд, у ній представлено класичне розміщення соціальних сил у російському суспільстві і позначена перспектива боротьби між ними: дворянство, яке відживає своє, (Раневська і Гаєв), буржуазія, яка піднімається і тріумфує (Лопахін), нове життя (Петя Трофімов, Аня). Однак центральна, на перший погляд, подія – боротьба за вишневий сад – позбавлена того значення, яке відвела б йому класична драма.

Конфлікт, заснований на соціальній боротьбі, у п'єсі приглушений. Лопахін, російський буржуа, позбавлений хижацького хисту й агресивності у ставленні до дворян Раневської і Гаєва. Суть конфлікту не в економічному банкрутстві Раневської і Гаєва (у них був варіант порятунку – продаж вишневого саду). Герої від нього відмовляються тому, що драма їхнього існування більш глибока, ніж розорення, глибока настільки, що грошима її не поправиш, і життя, яке загасає в героях, не повернеш.

Купівля вишневого саду Лопахіним теж не усуває більш глибокого конфлікту цієї людини зі світом. Радість Лопахіна короткочасна, вона швидко змінюється почуттям зневіри і смутку.

136


Приховане, але головне джерело драматизму в п'єсі полягає не в боротьбі за вишневий сад, а в суб'єктивному невдоволенні життям, однаковою мірою, хоча і по-різному, пережитому всіма героями "Вишневого сада". Це життя йде нелегко і нескладно, нікому не приносить воно ні радості, ні відчуття щастя. Це життя нещасливе не тільки для основних героїв, але й для Шарлоти, самотньої і нікому не потрібної зі своїми фокусами, і для Єпіходова з його постійними невдачами, і для Симеонова-Пищика з його вічним нестатком грошей.

Драма життя полягає в розладі найбільш істотних, кореневих його основ. У самопочутті чеховських героїв – відчуття якоїсь приреченості.

Композиція. Символічна кільцева композиція, яка пов'язана з мотивом запізнення спочатку до приходу, а потім і до відходу потяга. Напередодні змін, що насуваються, перемога Лопахіна, як і поразка Раневської, умовна. Лопахин розуміє, що його замінять нові люди, це буде наступний крок історії, про який говорить Трофімов. Він не втілює майбутнього, але відчуває його прихід. До цього майбутнього ще далеко. Рубають прекрасний сад, у заколоченому будинку забули Фірса. Краса, людяність ще не тріумфують у цьому світі, не зжиті в ньому і людські трагедії. Але відчуття трагічної незмінності життя в останній п'єсі Чехова уже немає.


Оповідання – невеликий за обсягом епічний жанр художньої літератури.

Гіпербола (перебільшення) – словесний зворот, у якому ознаки описуваного предмета подано в перебільшеному виді з метою звернути на них особливу увагу читача.

137


ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ БУНІН

(1870 – 1953)Іван Олексійович Бунін — поет і прозаїк,

тричі лауреат Пушкінської премії Академії наук (уперше – за збірник віршів "Листопад", 1901 р.). У 1933 році першим з російських письменників відзначений Нобелівською премією. "Архаїст — новатор", часто званий останнім російським письменником-класиком, І. Бунін став першим російським поетом і прозаїком ХХ століття. У оповіданнях і повістях він показав (часом з ностальгічним настроєм) збідніння дворянських садиб ("Антоновские яблоки", 1900 р.), жорстокий вигляд села ("Деревня", 1910 р., "Суходол", 1911 р.), згубне забуття моральних основ життя ("Господин из Сан-Франциско", 1915 р.). Різке неприйняття Жовтневої революції відбито в щоденниковій книзі "Окаянные дни" (1925 р.). В автобіографічному романі "Жизнь Арсеньева" (1930 р.) — відтворення минулого Росії, дитинства і юності письменника. Трагічність людського існування — лейтмотив новел про кохання ("Митина любовь", 1925 р.; книга "Темные аллеи", 1943 р.). Перекладач віршів Т. Шевченка, "Песни о Гайавате" Г. Лонгфелло (1896 р.).

Теми й образи лірики Буніна. Тема краси природи. У нескінченному круговороті часу, у радісному відновленні природи І. Бунін черпає барви для своїх віршів. Улюблена пора року — рання осінь. Пейзажі відрізняються конкретністю і точністю, глибоким знанням навколишнього світу. Утверджується вічність природи як

138


джерела гармонії, краси і любові (поема "Листопад", "Густой, зеленый ельник у дороги", "Степь"). Тема рідної природи тісно переплітається з образом Батьківщини.

Тема батьківщини. Ставлення до Росії в Буніна неоднозначне: у ранній ліриці з нею пов'язане елегійне прощання з помісним життям російського дворянства, поетизація садибного побуту і станових традицій ("Дедушка в молодости", "Родина"). Поет мужньо говорить про рідну країну, злиденну, голодну, милу. До теми батьківщини, зображення краси російської природи він звертається й в еміграції. У пізніх віршах звучить біль і туга за Росією, непоправна її втрата.

Мотиви смерті, самітності в ліриці І. Бунина стають предметом філософського узагальнення ("Как хороша, как одинока жизнь", "Настанет день — исчезну я"). Мотив смерті поєднується з загостреним почуттям життя, оскільки звільнення від страху смерті поет бачить у спроможності злитися з природою, відчути зв'язок століть.

Тема культури розширює діапазон бунінської лірики. Наслідуючи пушкінську традицію, прагнучи вловити "вічні" закони розвитку цивілізацій і передати індивідуальний вигляд далеких епох, він воскрешає образи древнього Сходу, античної Греції, раннього християнства ("Каин", "Эсхил", "Магомет в изгнании", "Гефсиманский сад"). Особливе місце займає українська тема. У 1900 році І. Бунін перевів початок "Заповiту" і "Закувала зозуленька" Т. Шевченка, який назавжди залишився для нього "найталановитішим і найблагорозумнішим серед людей". Бунін захоплювався поезією Кобзаря, її високою художністю, особливо відзначаючи простоту і ліризм.

Тема кохання в ліриці І. Буніна відображає новий погляд на світ і долю людини – погляд вільний від ілюзій, точний і твердий. Вона трагедійна, у ній і виклик, і протест проти недосконалості світу в самих його основах. Це

139


виявляється у образі ліричного героя, далекого від прекраснодушності і захопленості, який уникає будь якого позерства ("Одиночество", "И ветер, и дождик, и мгла").

"Господин из Сан-Франциско" (1915). Тема твору. На прикладі долі пана із Сан-Франциско показане безцільно прожите життя, зовні респектабельне, внутрішньо порожнє і незначне. Однак це верхній шар твору. Розповідь про крах "хазяїна життя" переростає в міркування про складну взаємодію в людському житті соціального і природного світу, про його велич і непідвладність людській волі, про непізнаваність вічності і таємниць буття. За жанром оповідання тяжіє до притчі.

Сюжетна організація твору. Багатий американець — імені його ніхто не запам’ятав, який до 58 років існував, кінець кінцем приступає до життя. Він улаштовує для себе і сім’ї дворічну розкішну подорож. Для цього був обраний знаменитий пароплав "Атлантида", свого роду модель людського суспільства з нижчими поверхами для робітників і верхніми — для багатих людей.

Експозицію складає детальний опис маршруту подорожі, костюмів, плотських радощів, розваг пана із Сан-Франциско й інших багатих пасажирів. Непорушний порядок, у якому все продумано до дрібниць, вводить у розповідь мотив штучності, автоматизму цивілізованого існування. Але, незважаючи на впевненість у непорушності заведеного порядку, весь твір пронизаний передчуттям катастрофи, символом якої є океан. Чудово продуманий план, у якому немає місця випадкам, починає руйнуватися. Невдоволення мільйонера, яке зростає, і нездійсненність його чекань відповідає зав'язці і розвитку дії. У пошуках сонця пан відправляється з Неаполя на Капрі. Автор знову надзвичайно докладно, немов бажаючи віддалити трагічну хвилину, описує переїзд, панораму острова, повідомляє деталі готельного сервісу, одягу

140


мільйонера, що готується до обіду. І знову нагнітається атмосфера туги, страшної самітності, передчуття катастрофи. Вона створюється за допомогою авторського погляду, котрий виражається в символічних образах, підтексті, в описі неясних містичних імпульсів у свідомості персонажів. Особливе місце займає деталь: автор з іронією перелічує елементи одягу мільйонера, що готується до обіду, "точно к венцу". Серед них найзначніша подробиця — боротьба старого пана із шийною запонкою, що позбавила його останніх сил, а також звукова деталь — що загуділа, "точно в языческом храме второй гонг". Вона створює враження урочистості і начебто готує до кульмінаційної сцени.

Кульмінація оповідання – раптова смерть пана із Сан-Франциско саме в той момент, коли він особливо гостро жадає задоволень. Упевненою ходою "володаря життя", він йде назустріч долі. Розв'язка цілком передбачена: тіло багатого небіжчика в чорному трюмі корабля "Атлантида" відправляється додому. Вульгарний американець уперше викликає жаль. Автор показує загальне лицемірство, глузливе ставлення до чужої трагедії як з боку багатих, так і простих людей (покоївки, лакей Луїджи).

Особливості композиції. Оповідання побудоване за принципом кільцевої композиції. У фіналі все начебто повторюється, але стає більш значним мотив крихкості і нікчемності людського життя, що подібне шкаралупці корабля на штормовій хвилі океану. Пароплав "Атлантида" повертається до Америки, на ньому, як і раніше, панує істерична веселість, так само томно кружляє в танці "закохана" пара, безтурботні самовпевнені пасажири. У завиванні хуртовини вони не чують "похоронной мессы", не бачать "траурного от серебристой пены, беснующегося океана", величезного "как утес", Диявола, що стежить за

141


кораблем. Вони навіть не знають, що в трюмі ховають труп, а закохана пара найнята за гроші. Усе в цьому світі ілюзія: і слава, і кохання, і багатство.

Образи-символи: символічна назва корабля – "Атлантида" (напівлегендарний острів, що опустився на дно океана); океану, що символізує світ як безодню, вир; "дрянной пароходишко", що перевозив мільйонера на Капрі і назад, асоціюється з човном Харона як "засобом" переходу до іншого світу; чорнота острова з червоними вогниками — нагадування про пекло.

142


ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСАНДРОВИЧ БЛОК

(1880 – 1921)Олександр Олександрович Блок — російський

поет-символіст, ще за життя став класиком літератури і значною мірою визначив шлях її подальшого розвитку. Поезію ХХ століття неможливо уявити без Блока — з його вільним, сміливим даром, світлим і одночасно трагічним світовідчуттям людини на межі двох століть, з його причетності до долі Росії і Всесвіту. Шлях О. Блока — автора "Стихов о Прекрасной Даме" і революційної поеми "Двенадцать" – це безупинний рух до світла й істини. Йому ніколи не зраджує "безстрашна щирість" в оцінці самого себе і подій. Творча спадщина О. Блока відрізняється жанровим розмаїттям: це книги віршів (1898—1916), поеми "Возмездие" (1908—1913), "Соловьиный сад" (1915), п'єси "Балаганчик" (1906), "Роза и крест" (1916), статті "Интеллигенция и революция" (1918), "Крушение гуманизма".

Структура "трилогии вочеловечения" О. Блока. Лірика О. Блока — явище унікальне в російській поетичній культурі. При всьому розмаїтті її проблематики, відмінності ранніх віршів від подальшої творчості, вона виступає як єдине ціле, як один розгорнутий в просторі і в часі твір, як відображення пройденого поетом шляху. На цю особливість вказував і сам О. Блок, назвавши свою лірику "трилогией вочеловечения" і автобіографічним "романом в стихах". При підготовці першого видання тритомника (1911—1912) О. Блок поклав в основу загальні принципи "автобіографічної трилогії", що не зазнавали

143


істотних змін при наступних виданнях. Структура трилогії відбиває внутрішню логіку творчого росту поета і "присвячена одному колу почуттів і думок", якому він "відданий". Тут мова йтиме про останнє видання (1918–1921).

У перший том лірики (1898—1903) увійшли три цикли: "Ante lucem" ("До света"), "Стихи о Прекрасной Даме", "Распутье". " Стихи о Прекрасной Даме " займають у ньому центральне місце.

Тема кохання — основна в збірнику — розробляється під впливом ідей В. Соловйова. Містичне поклоніння Вічній жіночості, Світовій душі, що, втілившись у реальний образ земної жінки, через духовне відновлення врятує світ від катастрофи, збігається в О. Блока з конкретними почуттями до Л. Д. Менделєєвої — нареченій, а пізніше дружині поета ("Предчувствую Тебя…", "Вхожу я в темный храм", "Я, отрок, зажигаю свечи").

Ліричний герой О. Блока. Ідея двох світів, що протиставляє скорботне — тут і прекрасне — там, святість піднесених неземних ідеалів, розрив із сірим навколишнім життям, культ краси, індивідуалізм, сповідальність складають риси ліричного героя ранньої поезії О. Блока.

Символістська поетика збірника: єдиний ліричний сюжет; наскрізні мотиви, символи (обрій у вогні, Таємнича Діва, Царівна Сама, лучезарність, туманний ранок, загадки і сни); музично-пісенний лад; метафоричність мови; тяжіння до звукової і колірної виразності.

Лірика другого тому (1904–1908, основні цикли "Город", "Снежная маска", "Фаина") відбиває істотні зміни блоківського світосприйняття. Події першої російської революції, що вплинули на поета, оголили стихійну катастрофічну природу буття.

144


Провідні теми і мотиви: прощання з Прекрасною Дамою і мріями юності ("Ты в поля отошла без возврата"); тема міста як вмістилища людських пороків, злості і хаосу ("Сытые", "Митинг", "На чердаке"); тема Батьківщини і нерозривного зв’язку з нею поета ("Осенняя воля", "Русь"); тема розчарування, смерті, збідніння звичаїв ("Незнакомка", "Холодный день", "Окна во двор"); тема прийняття життя у всіх її проявах, чекання змін ("О, весна без конца и без края…") Найвідоміший вірш цього періоду "Незнакомка" (1906). У ньому дані два світи. Перший – реальний, у якому існують вульгарність, п'яні вигуки, жіночий вереск. Другий — світ мрії у вигляді прекрасної Незнайомки, побачити яку доступно лише поету. Однак її появу можна прийняти і за плід його п'яної уяви. За цією мрією — душевний біль ліричного героя за зганьблену красу. Гра слів: "истина в вине" (збіг відмінкової форми слів "вино" — напій і "вина" — стан душі) дозволяє припустити не тільки гірко-іронічну кінцівку, але й пробудження свідомості ліричного героя.

Ліричний герой набуває нових рис: він переноситься в конкретні життєві обставини, солідарний з тими, хто виступає на захист пригноблених, тужить про Красу, досконалість і гармонію, однак через подолання душевної туги, трагізму відбувається відродження свідомості ліричного героя, його відповідальність за те, що відбувається ("вочеловечение").

Особливості поетики: з'являються образи заметілі, вітру, пожежі, бурі, червоної примари як відображення стихії народної вольниці. На зміну Прекрасній Дамі приходить таємнича Незнайомка, потім Сніжна маска, циганка Фаїна. Фольклорні образи чортенят, чаклунів, світ природних істот уособлюють земне буття. Підсилюється іронія як світосприймання.

145


Третій том лірики (1907—1916: основні цикли "Страшный мир", "Возмездие", "Ямбы", "На поле Куликовом", "Родина").

Основні теми: тема "страшного світу" як наскрізна в ліриці поета; викриття буржуазної дійсності і її згубного впливу на душу людини, її ідеали і почуття; мотиви демонізму ("Унижение", "На островах", "В ресторане"); тема Росії, що стає провідною у творчості О. Блока (цикли "Родина", "На поле Куликовом", поема "Соловьиный сад").

Образ Росії в ліриці О. Блока. Тема Росії – наскрізна в ліриці О. Блока. "Цій темі я свідомо і безповоротно присвячую життя", —зізнавався поет. Ці слова О. Блока знаменні: йому, який довго переймався тільки собою, своєю винятковістю, даною йому і походженням, і великим талантом, відкрилася вітчизна. Цикл "Родина" і "На поле Куликовом" — найвище поетичне досягнення поета.

У темі Росії зливається весь потік ліричних тем і мотивів поезії Блока. Образ батьківщини асоціюється з образом дружини, яка тужить, нареченої, матері. У знаменитому вірші "Россия" звучить ніжна, віддана, повна щемливої туги любов до злиденної батьківщини та її сірих хат, які він любить і в горі, і в радості. Міркуючи про складний історичний шлях Росії (образ шляху — головний у циклі "Родина"), автор звертається до XIV століття, до Куликовської битви, у якій він бачив містичний зміст, тому що цій битві покровительствовала сама Богоматір ("Ты сошла, в одежде, свет струящей"). Поява цього образу символічна: споконвіку росіян відрізняла єдина віра в Заступницю і Рятівницю, з одного боку, і в Русь, її героїчний дух — з іншого. Четвертий і п'ятий вірші циклу "На поле Куликовом" — пророче віщування "высоких и мятежных дней", суворих хмар над Росією, майбутньої пожежі. Саме в цій битві, що ознаменувала падіння

146


трьохсотрічного монголо-татарського ярма, Блок вбачає символічну подію "російської історії", якій "судилося повернення" і розгадка якої попереду. Уособленням великого майбутнього Росії є символічний образ степової кобилиці, що летить "сквозь кровь и пыль".


Ліричний герой – друге ліричне "Я" поета, форма відображення його почуттів, думок, настроїв. Не ототожнюючись з автором, він концентрує в собі морально-естетичний досвід покоління, нації, людства.

147


ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ КУПРІН

(1870 – 1938)Олександр Іванович Купрін – російський

письменник, який творив на межі епох, продовжуючи кращі традиції реалістичного мистецтва ХІХ століття. Його сучасники справедливо відзначали, що він далекий від суворого толстовства, похмурості психологічних безодень Достоєвського, вересаєвської замисленості, андріївської пристрасті до нерозв'язних питань і горьковської революційності. У своїх кращих творах — романах "Молох" (1896), "Поединок" (1905), повістях і оповіданнях "Олеся" (1898), "Гамбринус" (1907), "Гранатовый браслет" (1911), циклі нарисів "Листригоны" (1907–1911) – О. Купрін проспівав гімн життю: коханню, природі, поезії, цінності людської особистості, пошуку, "природній людині", яка не зіпсована цивілізацією. Герой Купріна ввійшов у літературу як правдолюбець, романтик, сильний своєю натхненністю, бунтар проти вульгарності і нелюдяності.

Історія створення повісті О. Купріна "Олеся" (1898). Повість "Олеся" носить автобіографічний характер. У ній відбиті враження автора від перебування в одному із глухих сіл Волинської губернії навесні та влітку 1897 року. Письменник зібрав багатий матеріал, що задумав реалізувати в серії поліських оповідань. Перше називалось "Лесная глушь", другим твором цього циклу повинна була стати повість "Олеся". Однак цикл не був довершений, а з повісті автор виключив вступ: читання своєї "повестушки"

148


літнім Іваном Трохимовичем. У його повісті описується не зовсім звичайний епізод з життя героя, "в котором главную роль играла настоящая полесская колдунья". Відкинувши цей вступ, автор наблизив повість до сучасності, внаслідок чого твір набув програмного характеру.

Авторський задум. Протягом усієї своєї творчості О. Купрін мріяв про створення сильного, натхненного, морально чистого героя, який живе творчим життям. Глибоко усвідомлюючи недосконалість навколишнього світу, автор починає підозрювати, що цивілізація не дає можливості для його поява. Пошуки ідеалу приводять автора до "природної людини". Уперше вони відбилися в повісті "Олеся".

Тема твору — натхненний гімн високому щастю взаємного кохання, світлій "казці", незважаючи на трагічний її кінець.

Проблематика повісті: взаємини інтелігенції і народу; темрява, озлобленість, рабське неуцтво селянства; протиставлення природного і гармонічного життя в природі умовностям цивілізації; несумісність вільного буття з тупою обмеженістю селянської громади; краса і поетичність духовного світу "природної людини" і спустошеність внутрішнього світу людини цивілізації.

Сюжетно-композиційна організація повісті. В основі сюжету повісті — антитеза. Автор протиставляє героїню (хоча і під різними знаками) інтелігентові Івану Трохимовичу, поліським селянам і навіть рідній бабусі Олесі — Мануйлисі. На думку О. Купріна, тільки життя в природі, близьке спілкування з її гармонічним світом здатне виховати і зберегти людську душу незамутненою. У порівнянні з Олесею у всіх персонажів так чи інакше виявляється недосконалість і навіть глибока ущербність натури.

149


Особливості композиції. Образи повісті. Експозиція (гл. І—ІІ). Розповідь ведеться від першої особи. Оповідач — письменник-початківець, який приїхав у поліську глухомань спостерігати побут і традиції народу. Автор детально описує убогість сільського життя, замкненість, дикість і неуцтво поліських селян, їх рабську затурканість. З розповіді Ярмоли оповідач дізнається "о настоящих живых полесских ведьмах", яких колись за злі справи вигнали із села. Представлена в експозиції картина звичаїв поліських селян має безпосереднє відношення до трагічного завершення історії кохання людини цивілізації Івана Трохимовича і "чаклунки" Олесі.

Зав'язка (гл. IV). Перша зустріч Івана Трохимовича з "лесной сказкой" — Олесею відбулася взимку, коли він, заблукавши на полюванні, попадає "в избушку на курьих ножках". Раптова поява дівчини, легкої і вільної у рухах, упевненої і гордої, "оригинальную красоту которой... нельзя позабыть,… но трудно описать", запали в душу герою.

Розвиток дії (гл. V — XI). Любов спалахує навесні, разом із пробудженням природи, від якої Олеся невіддільна. За час розлуки почуття героїв дозріли і наповнилися. Якщо в першу зустріч Івані Трохимович був уражений зовнішньою красою Олесі, то тепер він відкриває багатство її внутрішнього світу, самобутнього і глибокого. В Олесі напрочуд гармонійно сполучалися протиріччя: наївність із владністю, жіночність з гордою незалежністю, відсутність освіти з уродженою делікатністю і розумом. Олеся — дитя природи, їй зрозумілі й близькі заповітні таємниці навколишнього світу. Виявляючи творчий характер Олесі, автор доторкнувся до таємничих проявів людської психіки, мудрості тисячолітнього досвіду. Герой повісті щиро і глибоко кохає Олесю, але він болісно усвідомлює

150


неможливість щастя. Розуміє це й Олеся. Не бажаючи заподіяти коханому шкоди, вона відрікається від нього. Так тема розділеного кохання змінюється темою недосяжності щастя.

Кульмінація (гл.ХП). Самосуд перебродських селян над Олесею — найстрашніша і найтрагічніша сцена повісті. Пересиливши страх перед церквою заради коханого, Олеся уже в храмі відчула ворожнечу і ненависть селян. Автор показує жорстокість селянок, передає їх "грубые насмешки, крепкие слова, ругательства, сопровождаемые хохотом…" Розлютована жіноча юрба накидається на Олесю з кулаками і галасом: "Дегтем ее вымазать, стерву".

Розв'язка (гл.ХШ — ХІV). Казкова атмосфера повісті не зникає навіть після трагічної розв'язки. Зле й нікчемне не може перемогти світле і справжнє кохання. Нитка червоного намиста, що залишає Олеся на віконній рамі — остання данина її щедрого серця, пам'ять про ніжне кохання, яке було зруйновано жорстоким життям. Ця деталь додає композиційної і ідейної завершеності твору.


Антитеза (протиріччя) — різко виражене протиставлення понять чи явищ.

151


ГЕНРІК ІБСЕН

(1828—1906)Генрік Ібсен — норвезький (і ширше —

скандинавський) письменник, автор філософсько-символічних драматичних поем "Бранд" і "Пер Гюнт", творець "нової драми", який визначив розвиток світової драматургії ХХ ст. В острокритичних соціально-психологічних драмах "Ляльковий дім" (1879), "Привиди" (1881) він показує глибоку невідповідність між благопристойною видимістю і внутрішньою порочністю зображуваної дійсності і закликає до надання максимальної свободи особистості. У "драмі ідей" Г. Ібсена посилюється роль дискусії, підтексту, психологічного аналізу, деталей і символів, у ній з'являються неоромантичні тенденції. Творчість Г. Ібсена знайшла відображення в українській літературі і культурі. Про його п'єси писали І. Франко, Леся Українка. На українській сцені драми Г. Ібсена йдуть з початку ХХ століття. У 1918 р. "Молодий театр" Леся Курбаса поставив п'єсу "Ворог народу" за назвою "Доктор Штокман".

Драма Г. Ібсена "Ляльковий дім". Жанр п'єси — соціально-психологічна драма. Тема: духовне пробудження людини, її прагнення

до вільного прояву себе як особистості. Проблематика драми: проблема моральної

відповідальності людини за свій вибір і за інших людей; "втрати ілюзій" під впливом обставин; істинних і фальшивих ідеалів і цінностей; проблема жіночої емансипації.

152


Конфлікт: соціальний — зіткнення природних людських прагнень з нелюдськими, застиглими догмами суспільства; сюжетний — таємниця і "кримінальний" учинок Нори як несвідомий виклик буржуазному життєустрою, його законам; психологічний – "пробудження" і духовна боротьба Нори, її бажання по-справжньому розібратися в житті, усвідомити себе як особистість.

Особливості композиції. П'єса має аналітичну композицію, що означає послідовне розкриття внутрішнього неблагополуччя і трагізму, які таяться під зовні пристойною оболонкою. Так поступово осягається внутрішня суть сімейного життя Хельмерів, на перший погляд, щасливого, але заснованого на неправді й егоїзмі.

Передісторія п'єси: головна героїня Нора, щоб позичити гроші, які необхідні для лікування чоловіка Торвальда Хельмера, підробила підпис свого батька. Протягом 8 років вона зберігає цю таємницю, поступово виплачуючи борг лихварю Нільсу Крогстаду.

Експозиція: переддень Різдва, у будинку горить ялинка, панує радість: Хельмер призначений директором Акціонерного банку, що значно поліпшує добробут родини. Нора весела, безтурботна й щаслива.

Зав'язка: поява Христини (давньої подруги Нори), а потім Нільса Крогстада у Хельмерів. Христина за допомогою Нори одержує роботу в банку, а Крогстад з вини Торвальда її втрачає. Під загрозою викриття Крогстад вимагає, щоб Нора вплинула на чоловіка. Дія п'єси розгортається протягом 3-х днів.

Розвиток дії. Перший день Різдва. Конфлікт поступово наростає. Крогстад шантажує Нору, вона намагається знайти вихід, але всі проти неї. Самозакоханий, гордий власною чесністю і непідкупністю, Хельмер не піддається умовлянням Нори. Шляхетність

153


Нори не дозволяє їй просити грошей у доктора Ранка, оскільки він освідчується їй в коханні. Щоб врятувати сім’ю, чоловіка від ганьби (адже якщо підробка відкриється, чесному імені Хельмера буде заподіяна непоправна втрата), Нора починає думати про самогубство. Ідеалізуючи чоловіка, вона сподівається на диво (цей мотив ще раз зазвучить у 3-й дії в дискусії між подружжями) і рахує, скільки годин їй залишилося жити. Розпач Нори автор передає в сцені тарантели, яку вона танцює на грані істерики. Її психологічний стан, на відміну від зайнятого собою Хельмера, помічає доктор Ранк.

"Ідеальному" подружньому життю, яке зображене на початку п'єси, приходить кінець: Хельмер одержує листа Крогстада. "Маскарадні костюми" зняті (деталь з підтекстом), і вперше за 8 років чоловік і дружина по-новому побачили й оцінили одне одного. Виявляється, клятва Хельмера віддати життя заради Нори – порожні слова. Відразу ж зникає принциповість і непідкупність "зразкового чиновника", як тільки він дізнається, що його кар'єрі і репутації загрожує небезпека. "Шляхетний" Хельмер перетворюється в слабкого лицеміра, що цілком залежить від суспільної думки. Коли ж Крогстад під впливом змін у своєму житті повертає боргове зобов'язання Нори, Хельмер робить широкий жест: "Я простив тебе, Норо". Але вона не має потреби в "прощені". Героїня розуміє, що 8 років жила с чужою людиною, яка у важки хвилини думала про власне благополуччя".

Кульмінація. Вперше внутрішнє життя Нори пробивається назовні після різдвяного балу і другого листа Крогстада. Це кульмінація драми. Нора показує себе самодостатньою особистістю, сильною жінкою, здатною на самостійні рішучі дії. Наступний діалог Нори з Хельмером підводить до розуміння конфлікту і розв'язки інтриги. Виникає ідейна дискусія, під час якої Нора

154


наголошує на своїх правах. Героїня заявляє про своє право самостійно мислити, а не приймати усе на віру, робити вибір, а не жити за чиїмись правилами, вільно висловлювати свої погляди, а не залежати від чужих думок. Вона відкрито говорить про небажання підкорятися загальноприйнятим законам та істинам, у справедливості яких сумнівається.

Відкритий фінал. Старі догми повалені, однак парадоксальність ситуації в тім, що їхнім носієм є найближча Норі людина — її чоловік. Нора більше не вірить у "диво". Щоб знайти себе і "стати особистістю", вона залишає будинок і дітей. Але що чекає її попереду? Г. Ібсен трохи підняв завісу над майбутнім Нори, показавши шлях Христини. Але у Нори зовсім не такий характер, як у її шкільної подруги, та й задачі набагато ширші. Фінал п'єси не вирішує конфлікту. Вирішення конфлікту, тобто результат боротьби Нори з догмами суспільства, можливий лише поза рамками твору. За словами Ібсена, читач повинен сам дійти до цього фіналу шляхом творчості. Ця риса поетики "нової драми" називається "відкритим фіналом".

Символіка драми. Головний символ — "ляльковий дім" (слова Нори про те, що вона була лялькою, якою грали), підтримується рядом ігрових ситуацій (гра Нори з дітьми, історія з мигдалевим печивом, тарантела), символічними реаліями й епізодами (різдвяна ялинка, яка відбиває настрій героїні, візитна картка доктора Ранка з чорним хрестом – знак прощання навіки).


Соціально-психологічна драма — твір, у якому відображається зіткнення внутрішніх поривань героя з соціальними обставинами, глибоко розкривається

155


психологія персонажів, їхні вчинки, думки і почуття, що свідчать про стан суспільних відношень і про їх вплив на духовний світ людини.

Підтекст — схований, внутрішній зміст висловлення.

156


ГІ ДЕ МОПАССАН

(1850 – 1893)Гі де Мопассан — французький письменник

— реаліст ХІХ ст. В історію літератури ввійшов насамперед як новеліст, творець власного типу новели. Їх написано близько 300. Найбільш відомі збірники: "Заклад Тельє" (1881), "Мадмуазель Фіфі" (1882), "Дядечко Мілен" (1883), "Міс Гарріет" (1884). Тематична і структурна складність мопассанівської новели, її філософська глибина і художня досконалість викликали захоплені відгуки Г. Флобера, І. Тургенєва, А. Чехова. Романи Мопассана "Любий друже" (1885), "Пьєр і Жан" (1888), продовжуючи тематику новел, містять властиві творчості письменника тверезість і гостроту соціального аналізу, різке неприйняття гендлярства, обману і з лицемірства, що призводять до деградації особистості і втрати духовності.

Тема франко-пруської війни в новелістиці Мопассана. Франко-пруська війна (1870—1871), у якій Франція зазнала поразки, займає значне місце в житті і творчості Гі де Мопассана. Війна розорила сім’ю письменника. Будучи її учасником, він на власному досвіді пізнав військові тяготи і поневіряння, швидко позбувшись романтичних ілюзій і шовіністичних захоплень. У Мопассана склалася народна точка зору на те, що відбувається: щоб припинилися війни, треба змусити уряди відповідати за пролиту кров. Ця думка лягла в основу серйозної і важливої у новелістиці письменника теми франко-пруської війни. Їй присвячено близько 20 новел ("Мадмуазель Фіфі", "Два приятелі", "Полонені",

157


"Стара Соваж", "Дядечка Мілон"), серед яких найзнаменитіша— "Пампушка".

Історія створення новели "Пампушка". До десятилітньої річниці франко-пруської війни — події болючої для національного самолюбства — письменники Франції вирішили випустити збірник оповідань, щоб, за словами Мопассана, показати "правдиву картину війни, очищену від шовінізму і фальшивого ентузіазму". У 1880 році збірник "Меданські вечори" побачив світ. Кращою в ньому була новела Мопассана "Пампушка ".

Тема твору: зображення патріотизму простих людей і байдужості вищих станів французького суспільства до долі батьківщини в період франко-пруської війни.

Проблематика. У новелі піднімаються такі проблеми, як прагнення міської і сільської буржуазії нажитися на нещастях батьківщини; розвінчання показного героїзму і бездарності французьких воєначальників; критика прогнилих основ Другої імперії, а саме: суспільства, церкви, моралі; протест проти приниження особистості; проблема відповідальності правлячих кіл за воєнну бойню.

Сюжет новели. В основі сюжету — незначний епізод тилового життя. Група французьких буржуа їде окупованою пруською армією територією. В одному селищі їхній диліжанс затримує пруський офіцер, який претендує на послуги мадемуазель Елізабет Руссе на прізвисько Пампушка. Спонукувана патріотизмом, дівчина в благородному обуренні відмовляється, і всі її підтримують. Але поступово з'ясовується, що інакше ніхто з них далі не поїде, і тоді складається змова, щоб переконати Пампушку погодитися. Дами знаходять "вишукані звороти для непристойностей", граф говорить про вдячність, і навіть черниця запевняє, что ніякий

158


учинок не може прогнівати Господа, якщо наміри доброчинні. Наприкінці, добившись свого, пасажири дивляться на Пампушку з презирством, відкинувши її, як брудну ганчірку.

Образи новели. Невелике суспільство диліжанса відбиває, з одного боку, соціальну модель буржуазної Франції, з іншого боку — нагадує Ноєв ковчег: "кожної тварі по парі". У традиціях критичного реалізму автор обґрунтовує характери персонажів їхнім соціальним станом, вдаючись до відкритої іронії. Ось виноторговець Луазо з дружиною — страшенний шахрай і крутій. Він і зараз наживається на лихах війни; фабрикант Карре-Ламадон — продажний політик, а його гарненька дружина служить приємною втіхою для гарнізонних офіцерів з пристойних родин; аристократи граф і графиня де Бревіль, дворянська пиха яких покоїться на подружній невірності жінок їхнього роду. Граф упивається "природною подібністю"до короля Генріха ІV, а графиня горда тим, що має славу колишньої коханки одного із синів Луї-Філіппа. У характеристиці "побратимів по багатству" Мопассан виділяє такі загальні риси, як ощадливість, продажність, аморальність і цинізм. Це "пристойне товариство" доповнюється двома лицемірними черницями і республіканцем Корнюде, що вже більше двадцяти років бореться за демократію в пивних закладах.

Представникам "могутніх верств суспільства" протиставляється продажна жінка на прізвисько Пампушка. Посміюючись над її зовнішністю (маленька, пухленька), наївною довірливістю, автор наділяє її такими позитивними якостями, як доброта, самопожертва, патріотизм. Їй єдиній серед компанії людей впливових, вірних релігії притаманне почуття достоїнства і національної гордості, і їх, на відміну від "порядних" попутників, вона не продає. Намічена в експозиції тема

159


народної війни одержує трагікомічне продовження в протесті повії, що не бажає продаватися ворогові. Осуд війни звучить і в словах старої дружини трактирника про те, що це мерзота – убивати людей, за те, що вони пруссаки чи англійци, поляки чи французи. Краще перебіти всіх королів, що заварюють війни заради потіхи.

Особливості композиції. Вражає майстерність композиції новели, простої і детально продуманої. Експозиція — епічна картина навали, безладного відступу французької армії. Це фон, на якому розгортається історія подорожі. Далі розповідь складається з трьох взаємно урівноважених частин: епізод з їжею — змушена затримка на постоялому дворі; другий епізод з їжею, але з протилежним знаком. Кульмінація — протест Пампушки проти домагань офіцера. Таке дзеркальне розташування частин максимально загострює сатиричне звучання новели і показує трагедію Пампушки — голодної, приниженої, ображеної в кращих почуттях "пристойними мерзотниками".

У новелі "Мадмуазель Фіфі" Мопассан знову повертається до теми патріотичного пориву жінки легкої поведінки, яка убила пруського офіцера за те, що в її присутності він образив Францію. Героїня новели на ім'я Рашель позбавлена якостей, що знижують її образ, якими автор наділив Пампушку. Вона смілива, рішуча і спритна. Встромивши ніж у горло офіцеру — варвару і жорстокому психопату на прізвисько "мадмуазель Фіфі" — Рашель жбурнула стілець під ноги його товариша і вискочила у вікно. Пошуки ні до чого не привели, тому що дівчину сховав на дзвіниці священик. В очах Мопассана Рашель здійснила подвиг. Характерна в цьому відношенні і кінцівка новели: з дому розпусти Рашель узяв патріот, який оцинив її героичний вчинок, а потім, покохавши дівчину, одружився.

160



Новела – малий прозовий жанр, порівнянний з оповіданням, який відрізняється від нього гострим, динамічним, нерідко парадоксальним сюжетом, відсутністю описовості і композиційною строгістю. Основні жанрові ознаки новели: лаконізм, простота, однолінійність сюжету, обмежена кількість персонажів.

161


ДЖОРДЖ БЕРНАРД ШОУ

(1856—1950)Бернард Шоу — найвидатніший англійський

драматург із часів В. Шекспіра, реформатор, який вплинув на розвиток театру ХХ століття. Творець нового театру "ідей", "драми-дискусії", продовжувач традицій інтелектуального мистецтва Г. Ібсена, про що заявлено в книзі "Сутність ібсенізму" (1891). У цілому Б. Шоу написано 47 п'єс. Найбільш відомі: "Пігмаліон" (1913), "Дім, де розбиваються серця" (1919), "Візок з яблуками" (1929). У 1925 році після гучного успіху трагедії "Свята Іоанна" (1923) про Жанну д’Арк стає лауреатом Нобелівської премії.

Новаторство Б. Шоу. Англійський драматург створює новий тип інтелектуальної драми, в основі якої – не стільки цікавий сюжет, скільки гострі зіткнення ідей, боротьба протилежних позицій у вирішенні морально-соціальних проблем. Сам автор їх називає "драми-дискусії". Новаторські принципи драматургії Б. Шоу відображені в одній з найпопулярніших п'єс "Пігмаліон".

Міфологічна основа п'єси "Пігмаліон". У давньогрецькій міфології Пігмаліон — легендарний цар Кіпру, який цурався жінок і жив самотньо. У своїй самоті він зробив статую прекрасної жінки і закохався в неї. Пігмаліон звернувся з благанням до Афродіти, щоб вона оживила його творіння. Зворушена такою любов'ю, богиня виконала прохання. Галатея,яка ожила стала дружиною Пігмаліона і народила йому дочку.

Відштовхуючись від відомого міфу, Б. Шоу створює полемічно загострену п'єсу, в основі сюжету якої —

162


парадоксальне, іронічне переосмислення давньогрецької історії про Пігмаліона і Галатею і про велику силу їхнього кохання. П'єса Шоу не про кохання, на чому автор неодноразово наполягає в післямові, у численних коментарях до її сценічних постановок.

Тема п'єси — процес відновлення людської душі, духовного пробудження особистості, розвитку її морального й інтелектуального потенціалу під впливом творчості. Жанр п'єси – соціальна комедія, у центрі якої поставлені проблеми великого суспільного значення.

Проблематика п'єси. Соціальна: критика станових забобонів і умовностей буржуазного суспільства; утвердження творчих сил, потенційних можливостей людей з народу й обмеженість їх реалізації навіть найбільш яскравими представниками; проблема руйнівного впливу бідності на особистість; тверезий погляд на положення простих людей, осуд люмпенської психології як споживчого підходу до життя. Моральна: проблема відповідальності вченого за наслідки експерименту, неприпустимість експерименту над людиною; глузування над буржуазною мораллю і цінностями. Проблеми науки: значення мови як найважливішого фактора в розумовому і духовному розвитку особистості.

Конфлікт п'єси: ідейне зіткнення двох різних життєвих позицій, виразниками яких є професор Генрі Хіггінс і колишня квіткарка Еліза Дуліттл.

Сюжетно-композиційна організація п'єси. Розвиток сюжету визначає парі професора фонетики Хіггінса з ученим-індологом полковником Пікерінгом. За півроку професор Хіггінс береться перетворити вульгарну квіткарку Елізу Дуліттл у "герцогиню", оскільки, на думку професора, їх відрізняє лише достаток, добрі манери, поведінка і мова.

163


Особливості композиції. Комедія "Пігмаліон" має композиційну структуру драми-дискусії. У ній виділяються такі елементи: зав'язка (дія I і ІІ) — розвиток дії (дія III і IV) — дискусія (дія V).

Зав'язка п'єси. У ній відбувається представлення і знайомство основних дійових осіб: професора Хіггінса, полковника Пікерінга, вуличної торговки квітами Елізи Дуліттл і сімейства збіднілих англійських аристократів. Еліза Дуліттл брудно одягнена, говорить мовою англійських "низів" — кокні, її торгівля більше схожа на жебрацтво. Однак вона не позбавлена почуття власної гідності. Дівчина зуміла зберегти у злиднях моральні поняття, тверезий погляд на життя. Самоповага, природна обдарованість, уявлення Елізи про краще життя, в якому треба бути чистим, де правильно говорять, не животіють в убогості, стали визначальними для її подальшого перетворення у витончену й одночасно сильну жінку. Еліза прагне піднестися над життєвими обставинами. Вона міркує, що якщо дивак-вчений навчить її говорити правильною мовою, то це допоможе їй підвищити соціальний статус — поступити продавщицею в квіткову крамницю. Реаліями життя викликана її "ділова розмова" і візит "у повному параді" до професора фонетики, що взявся перетворити вульгарну замазуру на світську даму. В образі професора Хіггінса автор представляє тип ученого, який цілком поринув у свою науку. Експеримент із Елізою цікавий йому сам по собі. Попервах дівчина служить лише "піддослідним матеріалом", і він байдужий до її внутрішнього світу, та це не є проявом снобізму. Він також грубий і гордовитий і у ставленні до світських дам. Хіггінс позбавлений станових забобонів, мислить широко і вільно.

Розвиток дії. Процес навчання Елізи безпосередньо не показаний. Можна простежити лише його поетапні результати: це сцена в салоні міссіс Хіггінс і сцена нічної

164


розмови Елізи з Хіггінсом після тріумфального завершення експерименту. Хіггінс і його талановита учениця докладають чимало зусиль, виявляючи завидну впертість для досягнення мети. Еліза вбирає все краще, що дає їй сприятливе середовище, однак, за словами Хіггінса, йому вже треба думати не тільки, як дівчина говорить, але й про те, що вона говорить. На цій невідповідності форми і змісту тримається комізм сцени в салоні міссіс Хіггінс. Розмовляючи про погоду, Еліза збивається на дикторський тон, а потім і зовсім на звичному жаргоні розповідає історію з особистого "життя в народі". Салонні інтонації і бездоганна вимова колишньої квіткарки поєднуються з вульгарною лексикою лондонських нетрів.

Сцена нічної розмови Хіггінса і Елізи – кульмінація комедії. У ній відображений головний результат експерименту — вулична торговка не тільки навчилася говорити і набула світських манер, вона усвідомлює себе особистістю. Парадокс ситуації в тім, что Еліза — Галатея "бунтує" проти свого творця, проти тієї пасивної ролі "матеріалу для експерименту", що він їй відводить. Вона дає урок своєму вчителю, але він, як показує драматург, засвоює його набагато гірше учениці. Порівнюючи Хіггінса і Елізу, автор підкреслює багатство її натури, незалежний характер, показуючи, що свідома обмеженість професора сугубо науковими інтересами позбавляє його людяності.

Дискусія і відкритий фінал. Суттю дискусії є ідейний конфлікт між Елізою і Хіггінсом. Ставши в результаті виховання і розвитку природних задатків гордою і сильною жінкою, Еліза жадає від Хіггінса визнання за нею цих якостей. Хіггінс, який однаково байдуже ставиться і до леді, і до квіткарки, пропонує дівчині свій ідеал — активне і вільне від пристрастей життя. Ці позиції несумісні, характери героїв однаково

165


сильні і навряд чи один з них уступить іншому. От чому неможлива "щаслива розв'язка" у взаєминах Хіггінса- Пігмаліона і Елізи-Галатеї. Дискусія продовжується і тоді, коли закінчується п'єса.


Парадокс — вислів чи судження, що суперечить загальноприйнятій думці чи (на перший погляд) здоровому глузду, відрізняється оригінальністю, дотепністю, зухвалістю.

166


О. ГЕНРІ (ВІЛЬЯМ СІДНЕЙ ПОРТЕР)

(1862—1910)О.` Генрі – американський письменник,

майстер короткої оповіді. Письменник – гуморист, чуйний до реалій життя Америки того часу, він створює власний романтичний міф про "маленьку людину". Літературна спадщина О. Генрі включає 273 новели й один роман "Королі і капуста". Ретельно виписані, перейняті любов'ю до "маленького американця", його новели відрізняються цікавим сюжетом і парадоксальною розв'язкою. О. Генрі –- добрий талант. У своїх коротких і динамічних творах він дарує віру в добро і людяність.

"Маленька людина" — герой новелістики О. Генрі. Новела — воістину національний жанр американської літератури. Значний внесок у його пожвавлення наприкінці ХІХ — початку ХХ століття вніс письменник О. Генрі. Він твердо і назавжди віддав свої симпатії "маленькій людині" Америки. Герої його оповідань – клерки і продавщиці, бурлаки і невизнані художники, поети й акторки, ковбої і фермери, авантюристи і біржові маклери. Їхні життєві ситуації описані захоплююче і співчутливо. За словами письменника, найбільша книга — це повсякденне життя, в якому уважний погляд виявляє романтичне і повсякденне, смішне і сумне. Життя — не трагедія і не комедія, у ній вигадливо змішалося і те, й інше. Це визначило гуманістичну і демократичну природу творчості О. Генрі. Традиційно новели письменника поділяють на декілька циклів.

167


Цикли новел О. Генрі. Нью-йоркський цикл (близько 150 новел, збірники "Чотири мільйони", "Палаючий світильник", "Голос великого міста"). Його тема – життя величезного чотирьохмільйонного міста Нью-Йорк. У ньому автор знаходить своїх героїв, починаючи від бурлак і закінчуючи королями біржі, банкірами і промисловцями. Однак не зображення правлячих класів переймається О. Генрі. Численну групу його персонажів складає дрібний служивий люд цього міста – спрута. Про скарби душ цих "маленьких людей", задавлених злиднями, – його зворушливі розповіді ("Пурпурне плаття", "Останній лист", "Персики", "З любові до мистецтва").

Зразок таких новел – "Дарунки волхвів". Герої новели — молоде подружжя Джим і Делла Діллінгхем — змушені через відсутність засобів існування тулитися в мебльованій кімнаті. У переддень Різдва Деллі, яка любить свого чоловіка, дуже хочеться зробити йому подарунок. Але в будинку залишилося біля 2-х доларів, за які можна купити лише небагато продуктів. Делла обстригає своє прекрасне довге волосся, а на виручені гроші робить подарунок Джимові — купує платиновий ланцюжок для годинника. Джим дарує Деллі черепахові гребні, дуже дорогі і красиві, які тепер їй зовсім не потрібні. Виявляється, він купив їй подарунок на гроші, які виручив від продажу свого годинника. Однак Джим і Делла не сумують і залишають подарунки до кращих часів. Кожний з героїв жертвує найдорожчим в ім'я кохання.

Другий цикл новел О. Генрі містить близько 100 творів (збірник "Серце Заходу"). Бездуховній атмосфері буржуазного суспільства протиставляється життя людей прерій, романтизований ідеал американського Заходу. Це тема другого циклу новел О. Генрі. У збірнику "Серце Заходу" О. Генрі зібрав написані в різний час оповідання

168


про прерії та ковбоїв. Загальний тон "техаських" чи "ковбойських" новел О. Генрі визначається романтикою життя, вільною, як степ, де людина почуває себе незалежною від гніту капіталістичного міста. Люди тут сповнені сили, енергії, мужності. Вони керуються простими людськими почуттями – любові, дружби, честі. Тут приносить успіх не стільки спритність, діловитість, скільки працьовитість і цілеспрямованість. Звичайно, на всіх "техаських" оповіданнях є наліт ідеалізації, але їхнім героям автор дає можливість одержати притулок, знайти друзів і почати нове життя .

До новел цього типу відносяться "Найвище зречення", "Відродження Каліоппи", "Зникнення Чорного Орла", "Викуп", "Санаторій на ранчо", "Серце і хрест". Яскраві і самобутні їхні персонажі. Випробувавши безліч негод, люди переборюють хитросплетіння долі і виявляються зрештою її обранцями. Так, герой новели "Найвище зречення", бурлака на прізвисько Кучерявий, попадає в Техас. Це п'яниця, який потрапив на дно життя не без допомоги цивілізації. Сп'янілий, викинутий із салуна барменом, він мандрує в степ і попадає на заїжджий двір. Там він забирається у візок і миттєво засинає. У такий спосіб він попадає на ранчо. Ковбої, спочатку беззлобно жартуючи над Кучерявим, приймають його згодом у своє братство. Колишній бурлака кидає пити і поступово набуває людського вигляду. Так жалюгідний ізгой Кучерявий стає позитивною людиною, та ще й знаходить загубленого в дитинстві батька. Сентиментально-казковий фінал — це ще одна особливість новелістики О. Генрі.

Третя група новел — це розповіді про південь США, батьківщину письменника (таких новел 28). У них представлені персонажі з різних прошарків суспільства, що створюють свого роду "гумористичну енциклопедію" американського життя. Особливе місце серед них займає

169


тип "шляхетного шахрая". Він репрезентований переважно в образах Джеффа Пітерса та Едді Таккерса, а також в інших персонажах ("Подружнє життя як точна наука", "Вождь червоношкірих", "Звертання Джиммі Валентайна", "Джефф Пітерс як персональний магніт").

Авторське ставлення до типу "шляхетного шахрая" характеризується подвійністю. З одного боку, Джефф і подібні йому — нахабні шахраї. З іншого боку, вони простодушні й довірливі. Шукачі легкої наживи самі досить часто попадають у скрутне становище. Саме така парадоксальна ситуація виникає в знаменитій новелі "Вождь червоношкірих", де викрадачі платять викуп батькові украденого хлопчика, що зробив їхнє життя нестерпним. "Шляхетного шахрая" відрізняє від міщан чудове почуття гумору та іронічне ставлення до "священних" цінностей буржуазного суспільства.

Художня своєрідність новел О. Генрі. Письменник зробив значний внесок у розвиток жанру американської новели. Це перш за все реалістичний опис життя великого міста, побуту і психології "маленької людини". Різноманітні жанри його творів: новела – сатира, новела – анекдот, новела – гротеск, новела – пародія, новела пригодницька, романтична новела.

Своєрідна композиція новел, що стала художнім відкриттям письменника. Її основний принцип – парадокс, розгадка якого припадає на фінал твору. О. Генрі часто використовує принцип подвійного повороту. У новелі дві кінцівки: перша виявляється помилковою, зате друга все розставляє по місцях. Несподіваний фінал, як правило, виявляє протиріччя між реальним і бажаним.

Оповідач у новелах належить до того ж середовища, що і персонаж, але його відмінність — у глибокому іронічному погляді на життя.

170


Основні прийоми розкриття характеру — діалог, м'яка іронія, гумор, пародія. Мова оповідань — розмовна, з використанням книжкової і біблійної лексики.


Іронія — спосіб передачі гумору та сатири, тонке приховане глузування, коли слово чи вислів здобуває в контексті мовлення сенс, протилежний буквальному або той, що заперечує його. Створює різні відтінки сміху — лукавого, жартівливого, зневажливого, осудливого, саркастичного.

171


МОРІС МЕТЕРЛІНК

(1862—1949)Моріс Метерлінк — бельгійський поет,

драматург, автор трактатів з питань філософії та естетики, теоретик і практик символістської драми, творець "статичного театру", "театру смерті". Сучасники називали його "бельгійським Шекспіром". Лауреат Нобелівської премії (1911). Творчій діяльності віддав 40 років. Писав вірші, прозу, п'єси, деякі з них залишилися невиданими, його перу належать 16 томів есе, однак він пережив свою славу, залишившись автором п'єс "Сліпі" (1890), "Чудо Святого Антонія" (1903), "Синій птах" (1908). Особливим успіхом твори користувалися в постановці Московського художнього театру.

"Синій птах" М. Метерлінка: жанр, сюжетно- композиційні особливості, символічний зміст ситуацій і образів.

Жанр твору. "Синій птах" — одна з найвідоміших п'єс М. Метерлінка – належить до жанру феєрії. Ознаками цього жанру є: химерно-казковий сюжет; фольклорні та міфологічні образи; умовність простору і часу; символістичність ситуацій і образів; ліризм; узагальнюючий зміст; наявність яскравих сценічних ефектів. П'єса "Синій птах" цілком відповідає законам цього жанру.

Сюжетно-композиційні особливості драми — феєрії. В основі сюжету — казкова подорож дітей бідного дроворуба в пошуках Синього птаха, який принесе здоров'я і щастя хворій дівчинці — онучці феї Берюліне. Фольклорний мотив пошуків цілющого зілля дає автору

172


змогу провести своїх героїв — дівчинку Мітіль і хлопчика Тільтіля — через багато випробувань, що допоможуть їм відкрити вічні цінності і сенс життя, а саме: за Синім птахом (символом щастя) не потрібно ходити далеко, щастя поруч. Однак його потрібно побачити в реальному повсякденному житті — у батьківській любові, у турботі про ближніх, милосерді і безкорисливості. Образ Синього птаха багатозначний. Він також символізує пошуки істини, пізнання таємниць природи. Це споконвічне прагнення людства вимагає мужності, оскільки природа не хоче віддавати свої таємниці, а істину не можна відкрити раз і назавжди – вона нескінченна. У такий спосіб фантастично-казковий сюжет, властивий жанру феєрії, наповнюється філософським змістом. Автор зображує блукання людської душі у Всесвіті, її зустріч з добром і злом у пошуках істини і гармонії.

Реальне і фантастичне. Образи п'єси. У сюжеті п'єси переплітаються між собою два пласти — реальний і фантастичний. Реальне життя в сім’ї дроворуба, обстановка в їхній бідній, але не убогій хатині, час, коли відбувається дія – ніч напередодні Різдва. Різдв’яний мотив — чекання чуда і народження людини — так само одержує реальне втілення. Діти після фантастичної подорожі уві сні прокинулися мудрими і щасливими, оскільки здійснилося чудо народження в них душі. Згадаємо, на початку п'єси Тільтіль на запитання феї Берюліне, чому він не хоче розставатися зі своєю горлицею, відповідає: "Тому що вона — моя". Тепер, після довгих пошуків, випробувань, труднощів і поневірянь, що випали на їхню долю на цьому нелегкому шляху, він готовий відразу і безкорисливо її віддати. Милосердя і любов до ближнього — умова цього чуда.

Фантастичний план сюжету, крім подорожі, містить у собі персонажів, які розділяють з дітьми їхне

173


повсякденне існування, а тепер оживають. Це Хліб, Молоко, Вода, Кішка і Пес, їхня казковість підкреслюється традиційними характерами й описом костюмів. Однак і вони символізують сили добра і зла. Пес Тіло виступає в ролі вірного Санчо Панси. Хліб залежно від обставин допомагає або шкодить дітям. Кішка — втілення зрадництва і підступництва, уособлює ворожі людині демонічні сили, разом з Ніччю вона охороняє таємниці Буття. Скориставшись довірливістю дітей, Кішка приводить їх у ліс на вірну загибель від дерев і тварин, що страждають від "жорстокості і дивовижної несправедливості людини". У такій алегоричній формі автор стверджує, что природа несхоче розстається з таємницями Буття, і людина може їх відкрити лише шляхом гармонійної взаємодії з нею.

Композиція драми-феєрії також підпорядкована розкриттю її філософського змісту. П'єса складається з п'яти дій, дванадцяти картин, що є досить самостійними епізодами. Ці картини об'єднані між собою авторською ідеєю і наскрізними персонажами, відбивають етапи духовного розвитку дітей – майбутнього людства. Зустрічі з алегоричними персонажами в символічних ситуаціях, кожний з яких несе свою мораль, збагачує досвід і виховує душу Тільтіля і Мітіль. Так, у Країні Спогадів (дія 2, картина 3) серед померлих родичів вони усвідомлюють благородну потребу поважати до пам'ять предків. У садах Блаженств (дія 4, картина 9) діти дізнаються про різні цінності в людському житті. Одні Блаженства уособлюють плотські насолоди, убогі радості — це "гладкі земні Блаженства" (бути багатим, віддаватися лінощам, надмірностям у їжі й питві, багато спати, бути пихатим і т. ін.). Їм протистоять інші Блаженства (тобто цінності). У порівнянні з першими вони непомітні і навіть сірого кольору (наприклад, Блаженство любити батьків). Але

174


саме Блаженство чистих Радощів, Безневинних Думок, Зимового Вогнища, Блаженство милуватися красою природи і — найголовніше — відчувати Материнську любов наповняють життя людей високим змістом і духовністю. Зустріч дітей з Материнською любов'ю є психологічною кульмінацією п'єси. Таким чином, в алегоричних і символічних образах п'єси стверджуються моральні цінності: перевага добра над злом, духовності над ситою вульгарністю, чеснот над пороком. Ці істини відкриваються дітям і створюють духовний світ Тільтіль і Мітіль.

Умовність простору і часу. Царство Майбутнього — заключний етап у подорожі дітей. Його головна дійова особа — Час — бородатий старий з косою і пісочним годинником. Зовнішність персонажа, його характер і функція традиційні — він невблаганний, байдужий до сліз і умовлянь, строго дотримується порядку. У такий спосіб автором стверджується думка про покірність людини часу і долі, але поряд із цим він переконаний у високому покликанні людей: "На землю голіруч не пускать". Час у феєрії представлено не тільки в алегоричному образі, але й в інших проявах: у його конкретному прояві (дія п'єси – вечір напередодні Різдва, одна ніч – час сну); у властивому жанру умовному вимірі. Цей потік часу виходить за межі життєвого досвіду дітей. Так, подорож за Синім птахом відбувається уві сні. Час сну і сновидіння не збігається. Наприкінці п'єси на це вказано: пройшла і "тільки одна ніч", і цілий рік.

Драму-феєрію М. Метерлінка можна порівняти з п'єсами Лесі Українки ("Лісова пісня"), яка також зверталась до цього жанру.

175



Символ — (греч. symbolon — "умовний знак", "натяк") – предметний або словесний знак, що опосередковано виражає суть певного явища. Відрізняється узагальненістю, багатозначністю, таємним змістом; обумовлений типом культури і контекстом.

Символізм — напрямок у європейській літературі кінця ХІХ — початку ХХ століття, пройнятий містицизмом, прагненням осягти вищі цінності за допомогою символів, іносказань, узагальнень. Символісти вважають мистецтво особливою магічною силою, здатною оновити життя.

Алегорія — зображення абстрактного поняття в конкретному образі.

176


ДЖЕК ЛОНДОН

(1876—1916)Творчість Джека Лондона, продовжуючи

гуманістичні традиції американської літератури, відкриває її нові сторінки. Його діяльність охоплює всього 17 років, протягом яких створено понад 50 творів різних жанрів. Серед них найбільш відомі: романи "Мартін Іден" (1909), "Морський вовк" (1904), "Залізна п'ята" (1908), "Місячна долина" (1913); анімалістичні повісті "Заклик предків" (1903), "Біле ікло" (1906); книга нарисів "Подорож на "Снарку", "Північні оповідання". Усі вони відображають безпосередній життєвий досвід автора і містять елементи автобіографізму.

"Північні оповідання" Дж. Лондона. Цикл "Північні оповідання" — умовна назва ранніх творів Джека Лондона, з якими він входить у світову літературу. Об'єднані єдиною тематикою, вони складають свого роду героїчний епос американської Півночі, що розповідає про "золоту лихоманку", про важкі будні Клондайка, про красу і гармонію природи, про життєві драми людей. Між 1900 і 1912 роком Дж. Лондон друкує декілька їх збірників: "Син вовка" — перший з них, останні — "Смог Белью" і "Смог і маля".

Тематика "Північних оповідань": тема боротьби сильної особистості зі стихією, утвердження моральних якостей людей, їхньої взаємодопомоги, дружби, людяності ("Біла тиша", "Північна Одіссея", "Любов до життя", "На сороковій милі"); тема згубного впливу грошей на душу людини, романтичне протиставлення природи і цивілізації ("Людина зі шрамом", "Тисяча дюжин", "У далекому краї",

177


"Джис – Ук"); тема згубного впливу "копальневої цивілізації", пов'язаного з насадженням пороків і деградацією особистості ("На кінці веселки", "Те, чого не можна забути"); тема трагічної долі індіанців, зображення їхньої самобутньої культури, протиставлення шляхетності і мужності індіанців хижацтву "білих вовків" ("Ліга старих", "Велика загадка", "Мужність жінки").

Особливості героя. Герої північних оповідань – золотошукачі, бродяги, мисливці, авантюристи, аборигени Аляски — індіанці й ескімоси. Справедливим є твердження про те, що для героїв Дж. Лондона неможливий традиційний розподіл на позитивних і негативних. Навіть ті, котрих жене на Північ золота лихоманка, повинні мати мужність, рішучість, сміливість, щоб зануритися в Білу Тишу. Тому людське перемагає зле. Позитивний герой письменника — це людина, яка зосереджує у собі фізичну і духовну силу, здатна до самовідданої дружби і любові, великодушна і безкорислива, смілива і цілеспрямована. Таким героєм, "наскрізним" персонажем північних розповідей є Мелмют Кід ("На сороковій милі", "За тих, хто в дорозі!", "Північна Одіссея"). Письменник багатосторонньо зображує цей характер. Кід здатний протистояти беззаконню влади, узяти на себе турботу про вдову і сина друга, виступити мудрим порадником і помічником, сміливим і розважливим, показавши при цьому моральність і глибоке знання життя. Це неоромантичний герой.

Своєрідність творчого методу Дж. Лондона. Поєднання романтичного і реалістичного визначає своєрідність північних оповідань. Риси реалізму — у детальному зображенні життя і побуту; у змалюванні соціальних умов життя; у реалістичній оцінці ситуацій; у правдивості розповіді. Риси романтизму: екзотична обстановка; виняткові ситуації життя на Півночі;

178


утвердження неоромантичного ідеалу — активної сильної особистості, здатної втілити бажане в дійсне.

Трагедія Мартіна Ідена як особистості і художника. Тема і проблематика роману. "Мартін Іден" (1909) — найбільш зрілий твір Дж. Лондона. Його тема — доля письменника з народу, що прийшов до трагічного розчарування в сучасній цивілізації.

Проблематика твору: розвінчання зовнішньої культури буржуазії, за якою ховається її убогість і лицемірство; протиставлення ситості буржуазного світу життю простих людей, сповненого праці й простоти; проблема взаємин художника і суспільства; викриття буржуазного світу, у якому все є предметом купівлі-продажу: талант, успіх, кохання; співчуття до людей з народу, що зуміли зберегти кращі моральні якості.

Елементи автобіографізму. У якійсь мірі роман автобіографічний. Але подібність — не в загальних епізодах з життя Дж. Лондона і його персонажа. Головний момент автобіографічності — спільність долі, шукань і прагнень його героя.

Шлях Мартіна Ідена до успіху. Роман охоплює невеликий проміжок часу. Усього за 5—6 років головний герой проходить шлях від простого моряка до успішного письменника, а потім до трагічної загибелі. Його етапи відбивають процес духовного становлення творчої особистості з народу. Дія роману розгортається в декількох планах: особистому (кохання Мартіна до Рут Морз); соціальному (боротьба за місце в суспільстві); психологічному (осмислення сенсу життя); естетичному (погляди на суть мистецтва).

Випадково познайомившись з Рут, Мартін бере собі за мету завоювати її кохання. Мріючи про письменницький успіх, він сподівається, що, знайшовши славу й гроші, одержить і Рут. Однак його чекає розчарування: Рут та її

179


буржуазна сім’я не приймають ідеалізм Мартіна і не вірять у його успіх. Не схвалюючи його потягу до творчості, Рут намагається наставити його на "шлях істинний", тобто зробити з нього ще одного містера Батлера. Але й Мартін, ближче знайомлячись зі світом Морзів, виявляє духовну ущербність "вищого класу", обмеженість Рут, яку він "переріс" у духовному й інтелектуальному плані. Та й кохав він якусь ідеальну Рут, створену його уявою. На шляху до успіху талановитий письменник із народу розстається з іще однією ілюзією – щодо цінності письменницької праці і причин успіху. Тепер, коли друкують усе, що він пропонує, і платять великі гроші, він робить страшне відкриття: звеличують не його самого, а когось іншого, ними ж вигадану людину, і навіть не людину, а його багатство і славу. Безжалісна логіка підводить його до думки, що Мартін Іден — знаменитий письменник — усього лише "привид, вигадка черні". Успіх виявився не заслуженим плодом завзятої праці, а подарунком фортуни. Довгоочікувана слава не втішила переможця: занадто дорого він за неї заплатив. Приходить розчарування в пізнанні і в творчості, позбавлені смислу спроби повернутися в колишнє життя – адже далеко відійшов Мартін Іден від звичайних інтересів і потреб робочого люду. Залишається одне лише мистецтво, але й тут Мартін відчуває творчу кризу.

Трагедія Мартіна Ідена. У чому причина трагедії письменника: у розчаруванні в людях? у відриві від реальності? у розплаті за тверезий розрахунок: "Спершу заробіток, а вже потім шедеври"? Автор не дає однозначної відповіді. Нереальною виявляється і спроба героя піти від себе, оселившись на Таїті вдалині від цивілізації. Мартін Іден — герой-індивідуаліст. Зумівши піднятися над своїм соціальним оточенням, ставши "господарем долі", він зазнав моральної поразки: його творчий успіх і багатство

180


не принесли йому очікуваної радості. У романі показаний один із варіантів "американської трагедії", що стала центральною темою в американській літературі ХХ століття — трагедія творчої особистості.


Неоромантизм — стильова течія модернізму, основною рисою якої є спроба перебороти розлад між мрією і дійсністю (що характерно для романтизму) завдяки активній сильній особистості, котра здатна втілити бажане в дійсність.

181


ГЕРБЕРТ ДЖОРДЖ УЕЛЛС

(1866 – 1946)Герберт Уеллс – англійський письменник,

автор соціально-фантастичних та побутових романів, оповідань, наукових робіт з літературознавства, історії, біології. Центральне місце в його творчості посіло питання про шляхи розвитку науково-технічного прогресу та його вплив на долю людства. Продовжуючи традиції Дж. Свіфта та Ж. Верна, видатний фантаст моделював та досліджував суспільство майбутнього. Серед його найвідоміших творів романи "Машина часу" (1895), "Острів доктора Моро" (1896), "Невидимець" (1897), "Війна світів" (1898), "Перші люди на Місяці" (1901).

Герберт Уеллс народився в містечку Бромлі, неподалік від Лондона, у родині дрібного торговця. Закінчивши школу, працював у магазині, аптеці, проте доля крамаря його не вабить, ним володіє жага знань і прагнення присвятитися науці. Успішно склавши іспити, він отримує посаду помічника вчителя, а згодом стає студентом-стипендіатом Імперіал-коледжу Лондонського університету. У колі його інтересів – найновітніші гіпотези та теорії природознавчих наук, він працює в лабораторії славетного вченого-фізіолога Гакслі.

Під час тривалої перерви у заняттях (через хворобу) Уеллс прилучився до великої літератури і відкрив для себе Кітса, Шеллі, Гейне, Платона, Спенсера, праці утопістів. Він і сам починає писати. Вже перша повість "Аргонавти хроносу" (1888) визначила основні теми майбутніх романів, що майже щорічно виходили з кінця 90-х років

182


ХІХ століття, — "Машина часу" (1895), "Острів доктора Моро" (1896), "Невидимець" (1897), "Війна світів" (1898), "Коли прокинеться той, хто спить" (1899), "Перші люди на Місяці" (1901), "Їжа богів" (1904), "Війна у повітрі" (1908). У фантастичній формі Уеллс досліджує сміливі наукові ідеї, випробовує зухвалі відкриття, ставить вражаючі експерименти.

Проте не зліт наукової фантазії цікавить письменника, а фатальні зміни в долі людства за умов науково-технічного прогресу. Г. Уеллс у своїй творчості засобами наукової фантастики досліджує глибокі соціально-філософські та моральні питання, а саме: чи веде науково-технічний прогрес до прогресу в духовних та соціальних сферах життя людини; де та межа, за якою вчений може перетворитися на злочинця; як поведеться морально недосконала людина з безмежною владою, наданою їй науковим відкриттям.

Роман "Невидимець", в основу якого покладені дійсні наукові гіпотези щодо переломлення світла, звертається до теми наукового відкриття та його наслідків у житті винахідника та суспільства. Письменник порушує у творі ряд актуальних проблем: моральної відповідальності вченого за свій винахід; трагічної самотності науковця; обивательського ставлення до наукового відкриття; знехтування гуманістичних принципів громадянського суспільства тощо.

Головний герой роману — молодий науковець Гріффін, який винайшов спосіб знебарвлювати біологічну тканину аж до її повної невидимості. Талановитий науковець-дослідник, попри матеріальні нестатки, самотужки здійснює сміливий експеримент: робить невидимою спочатку кішку, а потім, уникаючи переслідування, і сам стає невидимкою.

183


Невидимість спокушає його спочатку до дрібних правопорушень, а згодом – до великих злочинів. Гріффін мріє утворити "царство терору" й утримувати під своєю владою весь світ. Надзвичайне відкриття його веде до повного зруйнування моральних засад та духовних цінностей: він доводить до самогубства збанкрутілого батька, безжалісно поводиться з людьми, жорстоко "бавиться" з мешканцями міста, тероризує п'яничку Томаса Марвелла. Ніщо не зупиняє Гріффіна, бо світ його навчив бути жорстоким та егоїстичним, а суспільство – дбати лише про себе.

Проте у дивного відкриття є і непередбачений бік – невидимість залишає Гріффіна безпомічним і самотнім: голодний і холодний, він вештається містом, шукаючи безпечного притулку; по залишених слідах його можуть вистежити; йому вкрай бракує помічника.

Кульмінаційним моментом твору є звернення за допомогою до колеги-вченого доктора Кемпа, колишнього університетського знайомого Гріффіна. Від його рішення залежить доля дивного і небезпечного відкриття. У разі згоди відкривається шлях до необмеженої злочинної влади. Відмова ж веде до поразки Гріффіна та знищення його наукового винаходу. Доктор Кемп був вражений його відкриттям, але допомагати в здійсненні злочинних намірів не схотів. Навпаки, він організував пошуки невидимця.

Виклик суспільству, кинутий Гріффіном, обернувся війною суспільства проти вченого. Переслідування "добропорядними громадянами" незрозумілого і небезпечного невидимця перетворилося на жорстоке і захоплююче полювання на людину, у якому відкрилася агресивність та бездушність переслідувачів. Громадськість згуртувалася для переслідування інакомислячого вченого, наче загнаного звіра. Автор поволі змінює інтонаційні акценти від осуду — до співчуття, відповідно до того, як

184


зростає агресивне ставлення громадян до людини-невидимки. У кінці твору автор глибоко сумує через трагічну долю його героя.

В останніх епізодах роману читач бачить не амбіційного вченого, а закатовану жертву суспільного злочину. У такому двобої між неординарною особистістю науковця та ворожою обмеженістю обивателів виявляються застарілі моральні "хвороби" суспільства, розкриваються гострі проблеми сучасного світу.

У романі "Машина часу" Г. Уеллс звертається до проблеми майбутнього людства. Автор задається питаннями: що очікує рід людський, людину як "вид", у неосяжному майбутньому; до чого призведуть наслідки сучасних моральних і соціальних вад, у які трагічні картини розгорнуться тенденції сучасної експлуатації людини людиною, яку загрозу приховує класове розшарування суспільства. Ці питання і визначають проблематику твору.

Час дії в романі — дев'ятсоте тисячоліття нашої ери. Винахідник "машини часу" здійснює переліт з теперішнього часу до майбутнього. Очікуючи побачити людей майбутнього щасливими і прекрасними, розумними і благородними, він знаходить зовсім інше. Люди майбуття виродилися у дві кволі гілки древа людського роду; вони поділилися на два ворожих табори – елоїв та морлоків.

Елої живуть на поверхні землі, насолоджуючись її красою та розважаючись іграми. Морлоки важко працюють під землею, аби забезпечувати елоїв. Вони вже не схожі на людей: нещадна праця спотворила їхній фізичний вигляд, очі пристосувалися бачити в темряві, бездушне ставлення перетворило їх на мавпоподібних істот, що вночі полюють на своїх господарів. Проте й елої не виглядають справжніми нащадками роду людського: вони перетворилися на беззахисних і недоумкуватих істот,

185


що наївно тішаться з життя, немов діти, і цілковито залежать від морлоків. Протиріччя між тими, хто працює, і тими, хто живе за рахунок праці інших, доведене до трагічного краю.

Г. Уеллс використовує оригінальні художні засоби, серед яких — прийом "машини часу", що надає можливість перетинати час в прямому та зворотному напрямках, ускладнюючи композицію твору та моделюючи образи майбуття. Письменник використовує прийом фантастики, аби дослідити сучасні соціальні проблеми в їхній логічній завершеності в майбутньому. Поєднуючи наукові та фантастичні ідеї, автор створює сатиричну пародію на сучасне суспільство. Прагнення застерегти суспільство від морального і фізичного занепаду людства є провідною ідеєю твору.


Наукова фантастика — галузь художньої літератури, яка набула широкої популярності у ХХ ст. Твори наукової фантастики відбили намагання письменників (К.-А. Потер, Р. Шекли, Р. Д. Бредбері, С. Лем, А. і Б. Стругацькі та ін.) осмислити загальні тенденції розвитку цивілізації, показати вплив наукових досягнень на життя людини. Основний художній прийом – розумовий експеримент. Жанрові форми: роман-антиутопія, прогностичний роман, фантастична притча, соціально-утопічний роман та ін.

Сатира — особливий спосіб художнього відображення дійсності, який полягає в гострому осміянні негативного.

186


СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ ЄСЕНІН

(1895—1925)Сергій Олександрович Єсенін — російський

поет, співець російської природи, людина бурхливої і сумної долі, автор задушевних і музичних віршів, багато з яких і тепер звучать як романси — "Отговорила роща золотая", "Не жалею, не зову, не плачу", "Письмо к женщине".

Сергій Єсенін родом із селянської сім’ї, дитячі й юнацькі роки провів серед рідної рязанської природи. Вірші почав писати рано під сприятливим впливом своєї бабусі, що зуміла передати онукові всю красу народної усної і пісенної мови. Поетичну палітру він освоював у живому спілкуванні з природою і "народом-язикотворцем", для якого барвиста образність була не прийомом, а самою сутністю мислення; світ бачився йому як "омут розовых туманов", "осеннее золото лип", "дярный мак заката". Тема зворушливо-прекрасної російської природи назавжди ввійшла в поезію С. Єсеніна.

Про джерела своєї творчості поет написав у "Автобиографии": незгладиме враження залишили "слепцы, странствующие по селам", які співали "духовные стихи о прекрасном рае, о Лазаре, о Миколе и о женихе, светлом госте из града неведомого". Патріархально-релігійні мотиви, відлуння переказів глибокої старовини дивним передзвоном відгукнулися в поезії С. Єсеніна (зб. "Радуница", 1916).

Після закінчення Костянтинівського земського чотирирічного училища і, пізніше, церковно-вчительської школи в Спас-Клепиках Сергій Єсенін, мріючи стати поетом, подався до Москви (1912), де став членом Суриковського музично-літературного гуртка, що

187


об’єднував письменників-початківців з робітників і селян. У стінах народного університету Шанявського він одержував основи гуманітарної освіти, слухав лекції про західноєвропейську літературу, про російських письменників, на університетських поетичних вечорах читав свої вірші, за оцінкою О. Блока, "свіжі, чисті, голосні":

Гой ты, Русь, моя родная,Хаты — в ризах образа...Не видать конца и края –Только синь сосет глаза. ("Гой ты, Русь, моя родная", 1914).

Переїхавши до Петербурга (1915), С. Єсенін знайомиться з багатьма поетами "срібної доби" (О. Блоком, Г. Івановим, З. Гіппіус, Д. Мережковським та ін.), стає популярним у літературних салонах, багато працює й активно друкується в столичних журналах. Його величали "народним златоцвітом" за дивну здатність усе "перетворювати в золото поезії". Тоді ж було відзначено, що для поезії Єсеніна "нема нічого дорожчого за почуття Батьківщини". Сам поет підкреслював: "Обратите внимание, что у меня почти совсем нет любовных мотивов... Моя лирика жива одной большой любовью, любовью к Родине. Чувство Родины — основное в моем творчестве".

Темі Батьківщини присвячені кращі твори поета: "Край ты мой заброшеный", "Край любимый! Сердцу снятся...", "Русь". Рідний край бачиться поету то веселим із жвавою косовицею, з "громкой песней на лугу"; то нарядною і світлою "страной березового ситца"; то лагідною стороною, де "приютились к вербам сиротливо / Избы деревень". Поет із щемливою ніжністю згадує життя російського села з його"хилыми хижинами", "бороздами милыми", "несметными думами" народу.

188


Край любимый! Сердцу снятсяСкирды солнца в водах лонных.Я хотел бы затерятьсяВ зеленях твоих стозвонных. (" Край любимый! Сердцу снятся", 1914).

Особливості поетики С. Єсеніна виявляються в генетичному спорідненні його лірики з російським фольклором: там, у глибинах народної свідомості, він знаходив джерело живого поетичного образу. В основі його поетики – жива метафора, що наділяє рисами народного характеру світ навколишньої природи: "плачут глухари", "дремлет ряд плакучих ив", "месяц рогом облако бодает", "проплясал, проплакал дождь весенний". І, навпаки, у кожнім прояві народного життя присутня природа, стихія буття. Уся система образів заснована на почутті єдності людини і природи. Поетичний словник Єсеніна збагачений споконвічними народними словами й зворотами, авторськими неологізмами.

Ліричний герой Єсеніна — молодий поет, "вечно странструющий странник", в душі якого уживаються дві Росії — "земна" і "небесна", що крокує в майбутнє і загубилася в патріархальному минулому. Трагічна роздвоєність його душі відлунює щемливими нотками у віршах, сумно-пісенною інтонацією його любовних звірнень своєму краю. Мотив залишеної рідної домівки – провідний у ліриці Єсеніна:

Да! Тепер решено. Без возвратаЯ покинул родные поля.Уж не будут листвою крылатойНадо мною звенеть тополя. ("Да! Тепер решено. Без возврата", 1922).

189


Характерними рисами ліричного героя є його наближеність до автора (вірші — лірична автобіографія); природність і сповідальна відкритість душевного світу ("вірші — лист від Єсеніна" (Ю. Тинянов); відчуття кровного зв'язку з усім живим на землі ("понятен мне земли глагол"); вдячне прийняття світу з його споконвічним законом коловерті життя і смерті ("Я пришел на эту землю, / Чтоб скорей ее покинуть"); відкритість Всесвіту ("Все встречаю, все приемлю"); туга про незнайдені в житті заповітні ідеали.

Революційні зміни підсилили роздвоєність лірики С. Єсеніна, поглибили трагічний підтекст його любові до батьківщини. Він вітає нову "стальную Русь" ("Отдам всю душу Октябрю и маю") і одночасно тужить про "Русь уходящую" ("Остался в прошлом я одной ногою"). Сприйнявши революцію з "селянським нахилом", Єсенін бачив майбутнє села мужицьким "раєм", "где нет податей за пашни, где избы новые, кипарисовым тесом крытые", — так пояснює він свої ідеали в статті "Ключи Марии" (1918).

Я люблю родину.Я очень люблю родину!Хоть есть в ней грусти ивовая ржавь.

("Исповедь хулигана", 1920).

У післяреволюційні роки С. Єсенін шукає шляхи відновлення мистецтва, сміливо експериментує в складі групи поетів-імажиністів, куди входили О. Марієнгоф і В. Шершеневич. Заперечуючи "тему, зміст мистецтва", вони вважали основою поезії "самоцінний" образ, що було співзвучно поетиці С. Єсеніна. Однак відсутність "почуття батьківщини" у поезії імажиністів незабаром привело Єсеніна до розриву з цією течією авангардизму (ст. "Быт и искусство", 1921).

190


Значною подією в житті С. Єсеніна стала поїздка до Європи й Америки, де поет гостріше відчув духовну сутність російського народу, випробувань, що випали на його долю. Там, у "царстві міщанства", йому не вистачало "душі" народу, тепла отчого краю.

Незважаючи на перепади настрою, смуток і розчарування, Єсенін в останні роки життя багато пише, їздить країною — відвідує Грузію, Азербайджан (1924–1925). Його лірика стає трагічнішою і складнішою, назви говорять про пророче передбачення поетом тернистого і тяжкого шляху нової Русі в "маленьких поемах": "Возвращение на Родину", "Русь советская", "Русь бесприютная", "Письмо к женщине". Душа його розривається від надій, що не збулися, від розчарування й відчаю. Але навіть крізь трагічну розв'язку його особистої долі звучить безсмертний голос поета, що прославляє свою батьківщину:

Я буду воспевать Всем существом в поэтеШестую часть землиС названьем кратким "Русь" ("Русь советская", 1924).


Імажизм (від франц. "образ") — модерністська течія в англійській та американській поезії 10-х — початку 20-х рр. XX ст. Його засновники та теоретики — англійський філософ Томас Х'юм та американський поет Езра Луміс Паунд. Імажисти, поєднуючи філософію інтуїтивізму та формальні теорії французького символізму, культивували самодостатній "чистий" образ, вільний вірш. Найвидатніші представники імажизму — англійські поети

191


Томас Стернз Еліот, Дейвід Герберт Лоуренс, Річард Олдінгтон, американські поети Емі Лоуелл, Хілда Дулітл, Джон Флетчер. Імажизм знаменував собою відрив від романтизму і перехід до форм сучасної англо-американської поезії. У російській версії має назву імажинізм.

192


АННА АНДРІЇВНА АХМАТОВА

(1889—1966)

Анна Ахматова (справжнє ім'я Анна Андріївна Горенко) — видатна російська поетеса, за своїми естетичними поглядами була близькою до акмеїзму, створила незабутній образ російської жінки, глибокої і внутрішньо цілісної, готової смиренно й урочисто нести хрест випробувань своєї долі і долі батьківщини. У ліричних творах Ахматової знайшла відображення драматична історія Росії ХХ століття. Поетичну спадщину складають збірники "Вечер" (1912), "Четки" (1914), "Белая стая" (1917), "Подорожник" (1921), "Anno Domini" (1921), поеми "Реквием" (1935—1940), "Поэма без героя" (1940—1963).

Анна Ахматова народилася в Україні, під Одесою (Великий Фонтан), і все життя зберігала до неї ніжну любов; серед найбільш сильних вражень дитинства – стародавній Херсонес і Чорне море, де під Севастополем сім’я проводила літо. Великий слід у долі залишило місто Київ, де вона закінчила останній клас Фундуклеївської гімназії і вступила до юридичного факультету Вищих жіночих курсів.

Про найбільш значимі події свого життя Ахматова розповіла в автобіографічній замітці "Коротко о себе" (1965): це шлюб з М. Гумільовим (у 1910 р.), захоплення акмеїзмом, народження віршованих збірників, робота в бібліотеці Агрономічного інституту, воєнна евакуація, зустріч із зруйнованим Ленінградом… І жодним словом не обмовилась поетеса про творчі гоніння, політичні репресії, змушене мовчання.

193


Непохитність сили духу, моральну чистоту успадковує і лірична героїня Ахматової, образ якої став голосом совісті російського народу. У поетичних рядках Марини Цвєтаєвої, які велика сучасниця присвятила "златоустой Анне — всея Руси искупительному глаголу", звучить захоплене всенародне визнання особистості і творчості Ахматової. У тематичному багатстві її поезії розкривається сила і краса ахматовської героїні.

Провідною темою її ранньої поезії, що склала збірник "Вечер" (1912), стало кохання. Це була лірика любовних переживань, жагуча сповідь стражденної і бентежної жіночої душі, охопленої "вогненною недугою", де автором була точно вивірена і виразно представлена кожна психологічна деталь в образі ліричної героїні. Різні нюанси почуття відображені у віршах "Песня последней встречи", "Сжала руки под темной вуалью", "Белой ночью", "любовь", баладі "Сероглазый король".

Любовь покоряет обманно, Напевом простым, неискусным.Еще так недавно-странноТы не был седым и грустным. ("Любовь покоряет обманно", 1911).

"Нетленной любви" представляється Анні Ахматовій дар творчості. Тема поета і поезії стає стрижневою у її спадщині: "Я улыбаться перестала", "Песня о песне", "Муза ушла по дороге", "Все отнято, и сила, и любовь", "Уединение".

Муза-сестра заглянула в лицо, Взгляд ее ясен и ярок.И отняла золотое кольцо,Первый весенний подарок. ("Муза-сестра заглянула в лицо", 1911).

194


Пушкінська тема, особистісно переосмислена, у творчості Ахматової займає одне з провідних місць не тільки в поезії ("Царскосельськая статуя", "Городу Пушкина"), але й у літературознавчих роботах "Александрина", "Пушкин и Невское взморье". Значна частина творчості присвячена великим сучасникам Ахматової — І. Анненському, О. Блоку, О. Мандельштаму, Б. Пастернаку, М. Цвєтаєвій, М. Булгакову, Б. Пыльняку, М. Зощенку.

Особливого звучання у творчості Ахматової набуває патріотична лірика. Тема любові до батьківщини не декларується, а пристрасно "проривається" крізь скупі, але разом з тим сповнені драматизму слова поетеси. Зріла громадянська позиція проявилася в самовідданый любові до рідного міста на Неві (цикл "Северные елегии"). Вона звучить і в рішучый відмові залишити палаючу післяреволюційну батьківщину ("Не з тем я, кто бросил землю", "Мне голос был..."):

Не с теми я, кто бросил землюНа растерзание врагам.Их грубой лести я не внемлю,Им песен я своих не дам. ("Не с теми я, кто бросил землю", 1922).

Душа поетеси сповнена болем за блокадний Ленінград часів Великої Вітчизняної війни ("Птицы смерти в зените стоят", "Первый дальнобойный в Ленинграде", "Шели в саду вырыли"). Її глибока любов до вітчизни розкривається в непохитній вірі в перемогу над фашизмом ("Клятва", "Мужество", цикл віршів "Ветер войни"):

И та, что сегодня прощается с милым, —Пусть боль свою в силу она переплавит.

195


Мы детям клянемся, клянемся могилам,Что нас покориться никто не заставит! ("Клятва", 1941).

Своєрідність поетики А. Ахматової виявляється в прозорій чистоті її поетичних рядків, у класичній метриці вірша, у первозданній значеннєвій глибині слова, в економності виразних засобів при внутрішній драматургії фрази, що зближує її з поезією акмеїзму. Її вірші новелістичні: за розмовною фразою, побутовою сценою, психологічною деталлю розкривається епічне полотно підтексту ахматовської поезії. Земне життя, відтворене в рядках поетеси, образи повсякденної дійсності разом з тим відображають велич і мудрість буття, неминущі закони неба.

"Реквием" (1935—1940) — вершина патріотичної лірики Ахматової. Поема складається з посвяти, десяти поетичних есе, вступу та епілогу, які можна розглядати як самостійні ліричні вірші. Поема тісно пов'язана з біографією Ахматової. "Семнадцать месяцев в тюремних очередях в Ленинграде" породили необхідність розповісти про "страшные годы ежовщини", безвинны жертви сталінізму. Глибоке особисте нещастя (арешт сина Льва Гумільова) переплелося з загальнонародним горем і знайшло вихід у пекучій поетичній сповіді. Поема являє собою і зразок високої патрыотичної лірики, і історичний документ, і моральний подвиг очевидця всенародної трагедії:

Перед этим горем гнутся горы, Не течет великая река,Но крепки тюремные затворы, А за ними "каторжные норы"И смертельная тоска... ("Реквием. Посвящение").

196


Скорботою сповнений сумний плач матері за несправедливо засудженим сином, "каменным словом" западає в її душу вирок. Муки матері в зображенні Ахматової набувають позачасового, загальнолюдського значення, що підсилюєть біблійними ремінісценцями, які відтворюють страту Ісуса Христа:

Магдалина билась и рыдала,Ученик любимый каменел,А туда, где молча Мать стояла, Так никто взглянуть и не посмел. ("Реквием. Распятие").

Ліричній героїні Ахматової необхідно вистояти в горі, утриматись на грані відчаю, "снова научиться жить" і, будучи вірною обов'язку поета перед народом, донести правду про беззаконня і біди. З мученицьких голосів людей, що стоять у тюремних чергах, складався сильний голос материнської правди. І нехай її такою, застиглою в монументі у тюремних воріт, запам'ятають сучасники і знатимуть нащадки:

И пусть с неподвижных и бронзовых век,Как слезы, струится подтаявший снег,И голубь тюремный пусть гулит вдали,И тихо идут по Неве корабли. ("Реквием. Эпилог").

Поезія Ахматової, за визначенням О. Твардовського, це, насамперед, "подлинность, невыдуманность чувств, поэзия, отмеченная необычайной сосредоточенностью и взыскательностью нравственного начала ".

Підводячи підсумки своєї творчості, Ахматова відзначала: "Я не переставала писать стихи. Для меня в

197


них — связь моя с временем, с новой жизнью моего народа. Когда я писала их — я жила теми ритмами, которые звучали в героической истории моей страны. Я счастлива, что жила в эти годы и видела события, которым не было равных".


Акмеїзм (від грец. "розквіт, вищий ступінь, вершина чого-небудь") — літературна течія в російській поезії 10-х років XX ст. Група поетів, лідером якої був Микола Гумільов, у своїй творчості виявляла посилену увагу до всього земного, предметного, протестуючи проти містики символістів. Акмеїсти орієнтувалися на нові естетичні ідеали, створюючи "лірику природи" та "лірику культури". Друкувались у журналі "Аполлон" (1909—1917). Із цим літературним угрупованням пов'язаний початок літературної діяльності Анни Ахматової, Осипа Мандельштама, Сергія Городецького та інших, які створили організацію "Цех поетів".

Реквієм – багатоголосий циклічний вокальний чи вокально-інструментальний твір скорботно-поетичного звучання; вид католицького богослужіння.

198


МАРИНА ІВАНІВНА ЦВЄТАЄВА

(1892—1941)

Марина Цвєтаєва — російська поетеса; у її творчій спадщині — ліричні вірші, поеми, віршовані драми і трагедії. Оригінальність поетичного голосу Цветаєвої поєднує в собі "абсолютну природність і разючу норовливість" (Н. Я. Мандельштам). Її лірична героїня завжди знаходиться на межі пристрастей — войовнича амазонка й рятівна Аріадна, віща Кассандра й молитовна Магдалина. Прихильниця бунтарського індивідуалізму, Цвєтаєва в літературі зволіла залишитися поза поетичними течіями. Серед її творчої спадщини — збірники "Вечерний альбом" (1910), "Волшебный фонарь" (1912), "Из двух книг" (1913), "Версты" (1921).

Марина Цвєтаєва народилася в сім’ї професора, мистецтвознавця, засновника Московського музею образотворчих мистецтв Івана Цвєтаєва, який власним працелюбством пробив дорогу в науку. Мати, Марія Олександрівна, була обдарованою піаністкою і прагнула прищепити любов до музики своїм дочкам Марині та Анастасії. Перші вірші Марина почала писати ще в шестирічному віці, друкуватися — у шістнадцять років, а у вісімнадцять, після виходу першого збірника віршів "Вечерний альбом" (1910), стала визнаною поетесою. Її творчий дебют високо оцінили відомі поети В. Брюсов, М. Волошин. М. Гумільов відзначив, що Цвєтаєвою "инстинктивно угаданы все главнейшие законы поэзии, так что это не только милая книга девичьих признаний, но и книга прекрасных стихов".

199


Поетика її творчості відрізняється експресивністю, напором, зухвалістю, руйнуванням звичних канонів і стихійним пошуком єдино вірної інтонації. "Эмоциональный напор у Цветаевой так силен и обилен, — відзначав В. Ходасевич, — что автор едва поспевает за течением этого лирического потока. Цветаева словно так дорожит каждым впечатлением, каждым душевным движением, что главной ее заботой становится — закрепить наибольшее число их в наиболее строгой последовательности, не расценивая, не отделяя важного от второстепенного, ища не художественной, но психологической достоверности".

Поезію М. Цвєтаєвої відрізняє інтонаційне багатство: вона випромінює любов і щирість, її вірші "рвутся к миру и как бы пытаются заключить весь мир в объятья" (Г. Адамович). Її вірші — поетичний щоденник невгамовної, жагучої, бунтівної жіночої душі, написаний з усією душевною щедрістю і марнотратністю. Її поезія, що виткана з заперечень, протиріч, крайностей, характеризується як "поетика парадоксів". Поетичний синтаксис відображає переривчасту пристрасність мови, близьку до техніки "потоку свідомості", речення тяжіє до еліпса, між ключовими словами фрази – цілий Всесвіт.

Темами її перших поетичних збірників стали дівоча закоханість, поетичне призначення, діалектика життя і смерті ("Уж сколько их упало в эту бездну", "Идеш, на меня похожий", "Литературным рокурорам", "Мне нравится, что вы больны не мной", "Душа и имя").

Христос и Бог! Я жажду чудаТеперь, сейчас, в начале дня!О, дай мне умереть, покудаВся жизнь как книга для меня. ("Молитва", 1909).

200


Тема кохання стала основною у поезії М. Цвєтаєвої. Кохання для цвєтаєвської героїні — "пожар в груди", вічне чудо, до якого неможливо звикнути. Це кохання всеосяжне, воно відкриває поезію світу. Тема кохання в її поезії знаходить безліч інтерпретацій. Це ніжне, проникливе почуття ("Мы стобою лишь два отголоска", "Наклон") і безоглядна і жагуча стихія ("Два солнца стынут, — о Господи, пощади!"). Кохання — це і лукава гра ("Комедьянт"), і суворий іспит ("Любовь"). Вона і велично мудра ("Никто ничег не отнял") і трагична ("Циганская страсть разлуки"). З коханням зв'язує поетеса тверду рішучість і почуття приреченості ("Поэма Конца").

Нескінченна безліч відтінків любовних переживань свідчать про безкрайність почуттів і багатство душі ліричної героїні Цвєтаєвої. Вона тонко відчуває красу світу, її вабить і реальність, і світ фантазій і мрій. Їй в однаковій мірі дорогі і сьогодення, і минуле, і "область преданий". Це сильна, яскрава особистість, нею рухає бажання все зрозуміти і пережити: "Я жажду сразу — всех дорог!". Стихійна сила її натури така велика, що вона готова кинути виклик усьому світу:

Под свист глупца и мещанина смехОдна из всех — за всех — противу всех!Стою…

Переломний момент у долі і творчості визначили жовтневі революційні події 1917 року, які вона "не зрозуміла і не сприйняла". У циклі віршів "Лебединый стан" (1917—1920) відображені ностальгічні почуття до Росії, яка відійшла вминуле. Цвєтаєва поетизує російське воїнство, звертається до світлих ідеалів російської культури, до лицарського духу її захисників у віршах "За

201


Отрока — за Голубя — за Сына", "Московский герб: герой пронзает гада", у циклі віршів "Москве".

В воротах, как Благая Весть,Белым стражем да встанет — Честь. ("Мракобесие. — Смерч. — Содом", 1918).

Розлука з чоловіком Сергієм Ефроном, офіцером білої гвардії, прагнення возз'єднати сім’ю змусили Марину Цвєтаєву виїхати слідом за чоловіком з Радянської Росії в еміграцію. У 1922 році Цвєтаєва з дочкою Аріадною виїхала за кордон. Сім’я жила в Чехії, Франції; тут їх чекав гіркий хліб чужини, постійні нестатки і переїзди в пошуках найскромнішого житла. У своїй творчості цього періоду Марина Цвєтаева зверталася до читача, який залишився в Росії, у її віршах — туга за батьківщиною, роздуми про життя, яке проходить, переосмислення "вічних" тем і образів — Гамлета й Офелії, Христа і Магдалини, Федри й Іполіта. У 1928 році вийшов останній її прижиттєвий збірник віршів — "После Росии".

Тема "поетичного ремесла" займає одне з центральних місць у спадщині Цвєтаєвої. Вона упевнена в рятівній силі слова. Творчість для неї — моральна опора, спосіб протистояти злу, невірі, смерті. Вона бачить призначення поета в богослужінні істині й красі ("Литературным прокурорам", "Моим стихам, написанным так рано"). Її поезія з юних років несла в собі пророчу печать передбачення:

Разбросанным в пыли по магазинам, (Где их никто не брал и не берет!),Моим стихам, как драгоценным винам,Настанет свой черед. ("Моим стихам, написанным так рано", 1913).

202


М. Цвєтаєва відчуває внутрішнє споріднення з поетичною музою О. С. Пушкіна, перед генієм якого вона благоговіла. Пушкінська тема займає особливе місце у творчості Цвєтаєвої: для неї він бог і побратим по перу. Серед присвят великому поету — цикл "Стихи к Пушкину" (1931). Бунтівливість пушкінського духу, неприборканість його поезії знаходили гарячий відгук у її творчості (книга "Мой Пушкин", 1937).

Вся его наука —Мощь. Светло — гляжу:Пушкинскую руку Жму, а не лижу. ("Станок", 1931).

Основними темами і мотивами творчості М. І. Цвєтаєвої також є тема дитинства ("Наши царства"), де відтворено "рай дитячого життя" героїні; тема будинку з його "лицарським духом" і "життям на високий лад". Особливим звучанням наповнений образ матері у цвєтаєвській поезії, їй присвячені не тільки вірші ("Маме"), але й проза, "Сказка матери" (1934). Московська тема проникнута ностальгією й ароматом давніх спогадів ("Домики старой Москвы", "Стихи о Москве"). Поетичні звернення до поетів-сучасників склали одну із кращих сторінок у спадщині Цвєтаєвої ("Стихи к Блоку", „Ахматовой”. Обурення поетеси викликало поширення фашизму в Європі, антифашистська тема звучить у її пізніх віршах (цикл "Стихи к Чехии").

У червні 1939 року Марина Цвєтаєва з сином Георгієм повернулася до СРСР, слідом за чоловіком і дочкою Аріадною, які повернулися двома роками раніше. Тоталітарна дійсність, арешти членів родини надломили її душу і привели до трагічної розв'язки 31 серпня 1941

203


року. Так завершилася земна і почалася посмертна доля великої поетеси.

"Любое ее произведение подчинено только правде сердца, — відзначала А. Саакянц, автор книги про Марину Цвєтаеву. — Сотни лирических призведений, восемь пьес, более десяти поэм. И около полусотни произведений в прозе: воспоминания о детстве, о семье, о современниках-поэтах, трактаты о поэзии. Можно только поражаться неугасимости этого творческого горения..."

Йосип Бродський писав: "Сила Цветаевой — именно в ее психологическом реализме, в этом ничем и никем не умиротворяемом голосе совести…"


Ліричний герой — друге ліричне "я" поета; умовне літературознавче поняття, яким позначається коло ліричних творів певного автора, форма втілення його осяянь, думок, переживань. Проте ліричний герой не ототожнюється з поетом, з його душевним станом, він живе своїм життям, у новій художній дійсності.

Поетика – у широкому розумінні – галузь теорії літератури, що вивчає структуру літературного твору та систему використаних у ньому естетичних засобів. У вузькому розумінні – система художніх засобів та прийомів, притаманна окремому письменнику, течії тощо.

Експресія (лат. expressio — "вислів", "вираз", від exprimo — "чітко вимовляю, зображую") — особливий прийом увиразнення поетичного мовлення при активному застосуванні різноманітних художніх засобів (тропів, стилістичних фігур, звукових повторів тощо). Експресія сприяє "стрімкості" ритму при вираженні поліфонії динамічних переживань, втілених у яскраву художню форму.

204


АНТУАН ДЕ СЕНТ- ЕКЗЮПЕРІ

(1900—1944)Антуан де Сент-Екзюпері – видатний

французький письменник-гуманіст, льотчик, філософ; автор таких відомих творів, як "Льотчик" (1926), "Південний поштовий" (1929), "Нічний політ" (1931), "Земля людей" (1939), "Військовий льотчик" (1942), "Маленький принц" (1942). Борець-антифашист, він віддав життя за свободу Франції. Його інтелектуально-лірична проза поєднує автобіографічну сповідь з невигаданими льотними пригодами та філософськими роздумами про призначення Людини на планеті Земля.

Антуан де Сент-Екзюпері народився в шляхетній старовинній родині, проте вище за графське походження цінував інший родовід: "Звідки я родом? Я родом з мого дитинства, немовби з якоїсь країни". Пам’ять про дім та дитинство з роками яскравішала, перетворюючись на міф про країну дитинства, чистоту й прозорість дитячої душі. У 12 років Антуан разом з відомим льотчиком Ж. Ведріном уперше піднявсь у повітря і відкрив надзвичайну красу і незахищеність "планети людей".

У 20-ті роки він обрав своїм фахом авіацію, що лише тільки почала освоювати навколоземний простір, і став одним з піонерів повітряного простору. Проте вважав, що його літак — це лише засіб, метою льотної справи є пізнання світу, осмислення своєї ролі на землі. "Для мене літати і писати — одне й те саме, головне — діяти, головне — знайти себе. Авіатор і письменник зливаються, обидва однаково пізнають світ".

205


Саме в авіації Сент-Екзюпері знайшов усе, що відповідало його романтичній та дієвій вдачі: відчуття повноти життя, смак постійного ризику, випробування власної мужності, можливість відбутися як особистість. В авіації він вбачав героїчний лицарський кодекс, культ мужності, дружби, відповідальності. Саме таким духом пройняті його твори "Південний поштовий" (1929) і "Нічний політ" (1931).

Закони "льотного братства" в його творчості протиставлені буденному життю "безкрилих чиновників", вдоволених собою міщан, поміркованих обивателів. Напередодні другої світової війни журналіст Сент-Екзюпері відвідує країни Європи, Африки, опікуючись охороною прав людини в цих державах. "У світі, де запанував би Гітлер, мені немає місця", – зазначав письменник-гуманіст. Його публіцистика має гостре антифашистське спрямування, у своїх творах він прагне розбудити в кожному жителі планети Людину.

У 1939 році з’являється книга під назвою "Земля людей", за яку її автор отримав "Велику премію роману" французької академії. Цей твір важко віднести до певного традиційного жанру; її часто називають повістю, ліричними нарисами, репортажем, філософським есе. Новаторська ліро-епічна проза Сент-Екзюпері характеризується відмовою від традиційного сюжету. Рушієм оповіді виступають філософські роздуми письменника щодо сенсу людського життя.

Автор органічно поєднує репортаж з кабіни літака, факти реального життя, вставні новели, пейзажні замальовки, портретні ескізи, спогади про дитинство, роздуми про людину і землю, діалоги з читачем тощо. Стильове розмаїття прози включає художнє, публіцистичне, розмовно-побутове, наукове мовлення, філософську оповідь, притчову метамову. За жанром

206


книга близька до філософської повісті, великими попередниками Сент-Екзюпері в цьому жанрі були Ж.-Ж. Руссо, Вольтер, Д. Дідро.

Головним героєм книги, як і багатьох інших творів Сент-Екзюпері, є льотчик — мужня і самовіддана людина. Образ пілота постає художнім двійником автора, він сповідує ті ж самі ідеали, опікується тими ж проблемами, що й письменник. Його сповнює велика любов до людей, тривога за їхнє майбутнє, прагнення пробудити їх до пошуку істини.

Композиційно твір складається з ліричного вступу, восьми частин, що у свою чергу утворюються з окремих різножанрових фрагментів.

У вступі автор вводить наскрізний мотив твору — мотив самопізнання за допомогою землі: "Земля краще за всі книги допомагає нам збагнути самих себе. Бо вона чинить опір. Людина пізнає себе у змаганні з перешкодами. Проте, щоб подолати їх, потрібне знаряддя. Потрібний рубанок чи плуг. Ходячи коло землі, хлібороб потроху вириває в природи деякі з її таємниць і добуває вселюдську правду. Так само і літак – знаряддя, що прокладає повітряні дороги, — приводить людину до всіх одвічних питань".

У частині "Лінія" ліричний герой згадує напутні слова свого друга, досвідченого пілота Гійоме перед першим польотом. Це був незабутній урок географії! Гійоме замість технічного інструктажу вчив любити землю, над якою летиш у літаку, розуміти її серцем.

"Незримі скарби" льотної родини оповідач дарує читачам у частині "Товариші": Льотне братство – це особливий світ взаємин, що побудований на непорушній дружбі, взаємній відповідальності, щирій допомозі, глибокому розумінні товариша. Навіть у час смерті думай не про себе, а про тих, за кого ти відповідаєш, хто вірить у

207


тебе і унеможливлює твою слабкість. Саме так думав Гійоме, зазнавши авіакатастрофи, і ця відповідальність надала йому мужності вижити й перемогти.

Про багатство людських зв’язків, що по’єднує окрему людину з людством, планетою, культурою, про "прекрасну несвободу" веде роздуми льотчик у частині "Літак". "На небі стільки зірок, а сила тяжіння прив'язує мене до землі. Вона і є особливим тяжінням, що повертає мене до себе. Я відчуваю, багато до чого притягає моє тяжіння".

Які шляхи ведуть до істини? Це питання турбує льотчика. Він упевнений, що літак — не мета, а знаряддя. "Завдяки йому ми відкриваємо вічні істини, що їх здавна знають садівники, мореплавці, поети". Шлях до істини лежить через наполегливу працю, саме тоді починаєш розуміти смисл загальнолюдських істин.

Про свободу та рабство в житті та свідомості людини веде діалог з читачем письменник у частині "Пустеля". Співчуття до поневоленої людини привело льотчика до рішення викупити у маврів їхнього раба. Льотчики ладні були віддати останні гроші, аби повернути людині її власний світ. Історія звільнення з полону чорношкірого Барка якнайкраще свідчить, що справжня свобода — це не тільки фізична незалежність. Свобода надає можливості утворювати духовні зв'язки з людьми: турбуватися про друзів, опікуватися рідними, допомагати нужденним і таким чином набувати сенсу існування на землі.

Кульмінацією твору можна назвати епізод авіакатастрофи, якої зазнав льотчик у Лівійській пустелі (частина "У серці пустелі"). Вода – це символ життя, вона і є істиною в пустелі. Помираючого від спраги пілота врятував бедуїн, напоївши його. Разом з водою він ніби наповнив душу милосердям, воскресив у серці істину про

208


любов до ближнього, бо ж вода є символом життєдайної сили, джерела життя. Оповідь Сент-Екзюпері сповнена біблійних алюзій, алегорій, філософських узагальнень та афоризмів: "Ти – людина, і я в тобі впізнаю всіх людей".

"У чому ж істина для людини?" – узагальнює роздуми в останній частині льотчик ("Люди"). У тому, "що надає людині відчуття душевної повноти, могутності, про яку вона навіть не здогадувалася". Автор веде нас до думки, що "істина – це мова, що допомагає зрозуміти загальне", це єдина для всіх мета, співпраця, злагода. "Геть ідеології! Нас несе одна планета, ми екіпаж одного корабля".

Ліричний герой упевнений, що "істина для людини – це те, що робить її Людиною". Найвищу цінність життя осягаєш завдяки тому, наскільки ти корисний іншим людям, наскільки твій власний внесок буде вагомим у загальнолюдському бутті планети Земля. "І тільки Дух, торкнувшись Глею, творить з неї Людину". В останніх словах твору звучить віра в духовну сутність людини, що веде її до істини.

У 1943 році, за рік до свого останнього, трагічного польоту, Антуан де Сент-Екзюпері опублікував твір "Маленький принц" – своєрідний духовний заповіт, де в алегоричних образах втілив свої найдорожчі ідеали. Тут сходяться лейтмотиви та наскрізні образи всієї творчості письменника. За жанром це філософська казка, якій притаманне прагнення до вічних істин. "Маленький принц" – це художній підсумок морально-естетичних шукань творця в період найбільшої біди для людства – фашистської навали в роки другої світової війни.

Книга присвячена найкращому другові письменника Леонові Верту, "коли він був маленьким", разом з тим вона адресована дитині, яку назавжди має зберегти у своїй душі кожен дорослий. Проте автор не

209


вважав книгу дитячою забавкою. Твір має циклічну композицію: це подорож від дому і додому головних героїв твору — Маленького принца і льотчика, який зазнав аварії в центрі Сахари, де й перетнулися їхні шляхи.

Маленький принц — шляхетний самотній герой, який шукає відповідей на свої внутрішні питання, подорожуючи Всесвітом. Його власна планета завбільшки з дім, проте тут встановлені певні принципи життя: щоденне піклування про планету та її єдину мешканку – прекрасну і трошки вередливу троянду. Саме через непорозуміння з коханою квіткою вирушає в подорож Маленький принц.

Подорожуючи Всесвітом, маленький герой на кожному з сусідніх астероїдів зустрічається з алегоричними вадами світу дорослих, яких не може збагнути, прийняти до душі. Це Король, Честолюбець, Пияк, Бізнесмен, Ліхтарник, Географ. Разом з ними Маленький принц відкидає такі пороки, як владність, честолюбство, безвілля, скнарість, рутинність, прагматизм. "Дорослі таки справді дивацьке поріддя", — пересвідчився мандрівник після цих відвідин.

У пошуках істини він потрапляє на планету Земля, де спілкується зі змією, трилистою квіткою, луною, трояндами, стрілочником, крамарем. Він дивується з незрозумілого життя людей на планеті, порівнює її з необачно залишеною домівкою. Довгоочікуваним другом, який пояснив прості, проте давно забуті на землі істини, став Лис. Він допоміг осягнути, що таке дружба, турбота, відповідальність. У словах Лиса — символ віри письменника: пізнати щось можна лише полюбивши: "Узнати можна тільки те, що приручиш", "Ми відповідальні за тих, кого приручили". На прощання Лис подарував Маленькому принцеві свій секрет: "Він дуже

210


простий. Добре бачить лише серце. Найголовнішого очима не побачиш". Світло цих істин надихнуло Маленького принца повернутися до покинутої троянди, до своєї планети.

У пустелі, звідки мав вирушати Маленький принц, він зустрів льотчика, який потерпав від спраги та розпачу, бо не міг полагодити свого літака. Протягом тижня переповідав Маленький принц свої мандри, ділився відкритими на землі істинами. Разом з льотчиком він вирушив на пошук колодязя, коли той випив останній ковток води. Вода, знайдена ними в пустелі, — символ істини, що відтепер осяватиме і життя льотчика. У цьому образі відчутне відлуння біблійної притчі про "воду життя" і зустрічі біля колодязя Ісуса та самаритянки (Іоанна 4: 15).

Казка насичена символами, алегоричними образами, фольклорно-міфологічними алюзіями, біблійними мотивами, культурологічними ремінісценціями. Пустеля, дім, сад, колодязь, вода – це міфологічні топоси людського захищеного осередку; образи змії, лиса, троянди повертають нас до біблійних, фольклорних та середньовічних літературних джерел. Образ дороги виступає одвічним філософським символом пошуку істини. Уся система образів – від головних героїв (Людина і Істина) до художніх деталей – цілком алегорична. За її допомогою автор розкриває ідею твору: "Є тільки одна проблема, одна-єдина у світі – повернути людям духовний зміст, духовні турботи".


Алегорія (грецьк. allegoria, від allos — "інший" і agoreuo — "говорю" — інакомовлення) — спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під

211


конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями та характерними ознаками приховуваного. Алегорія ґрунтується на асоціативному переосмисленні самої сутності явищ і предметів у їх сукупності.

Лірична повість – прозовий (рідше віршований) ліро-епічний твір, який визначається домінуванням авторського "Я", ослабленою фабулою, високим ступенем емоційності мови.

212


МИХАЙЛО ОПАНАСОВИЧ БУЛГАКОВ

(1891—1940)

Михайло Опанасович Булгаков – видатний російський письменник-сатирик, автор відомих романів "Белая гвардия", "Жизнь господина де Мольера", містичної меніппеї "Мастер и Маргарита", сатиричних повістей "Собачье сердце", "Роковые яйца". Він автор п'єс, що не сходять з підмостків сцен провідних театрів світу, – "Дни Турбиних", "Зойкина квартира", "Бег". У його численних оповіданнях, фейлетонах, нарисах відбилася драматична епоха російської дійсності 20—30-х років ХХ століття.

Письменницька доля нині всесвітньо визнаного класика літератури ХХ століття складалася драматично: він не побачив надрукованими свої кращі твори, а все опубліковане стало об'єктом жорстокої критики, ідеологічних і політичних обвинувачень. Його творчість пройшла випробування часом і зайняла своє місце в скарбниці світової культури.

Михайло Опанасович Булгаков народився і виріс у Києві, у сім’ї професора Київської духовної академії. Панас Іванович викладав курс історії західних віросповідань. Мати, Варвара Михайлівна, виховувала сімох дітей у глибокій повазі до людей і в любові до мистецтва. Михайло Булгаков одержав освіту спочатку в Олександрівській гімназії, а після закінчення – у Київському університеті, де вивчав медицину. Тут його наздогнав вихор військово-революційних подій. Історична трагедія, свідком якої він став, обпалила його душу непозбутним почуттям провини перед "вічним містом".

213


Київ назавжди залишився духовною батьківщиною письменника, символом трагічних поворотів історії, ключовим образом його творчості.

Початок активної літературної творчості М. Булгакова пов'язаний з Москвою, куди письменник переїхав у 1921 році після закінчення громадянської війни і розгрому "білої гвардії", у лавах якої він знаходився як військовий лікарь. У 20-і роки він пише сатиричні повісті "Дьяволиада" (1923—1924), "Роковые яйца" (1924), "Собаче серце" (1928), де піддає сатиричному осміянню диявольські експерименти над країною, "шариковщину" як масове соціальне явище спроби обігнати "Велику Еволюцію". Тема трагічної долі російської інтелігенції знайшла втілення у своєрідній трилогії Булгакова, до якої увійшли роман "Белая гвардия", п'єси "Дни Турбиних" і "Бег" (1925—1928).

Відкрита ідеологічна позиція, внутрішня воля письменника не могли не викликати реакції з боку влади: його твори не пропускали до друку, сам письменник знаходився під таємним наглядом, зазначав обшуків. Конфлікт "письменник і влада", "особистість і система" стає лейтмотивом його творчості і особливого звучання набуває в підсумковому романі "Мастер и Маргарита".

Історія його створення драматична. Булгаков приступив до роботи над романом у 1929 році, у наступному році спалив його перший варіант. Знову повернувся до твору і продовжував над ним працювати з 1931 по 1938 рік, до самої смерті редагував і допрацьовував його. Крізь десятиліття забуття роман дійшов до широкого читача лише в 1967 році, завдяки старанням вдови Булгакова Олени Сергіївни.

Жанрова унікальність твору не дозволяє його якось однозначно визначити. "Мастер и Маргарита" — роман сатиричний, філософський, в єршалаїмських сценах

214


— епічний; його визначають як "роман-міф", меніппею. Художній простір роману складається з трьох світів – стародавній єршалаїмський, вічний потойбічний, сучасний московський. "Трьохмірність" роману можна спів-віднести з поглядами великих філософів Г. Сковороди, П. Флоренського, В. Соловйова, які розвивали думку про триєдиність буття.

Роман має складну і разом з тим чітку композицію, таку чіткість додає роману переплетення сюжетних ліній, об'єднаних наскрізною темою — темою вільної особистості в пошуках правди. "Мастер и Маргарита" – це роман у романі. Тут глави про московське життя кінця 20-х років переплітаються з главами роману, написаного Майстром, де переосмислюються біблійні події — суд Понтія Пілата і страта Ієшуа. "Московські" глави сатирично відображають псевдолітературну діяльність "Массоліта", москвичів, яких зіпсувало "квартирне питання", розгул чиновницької бюрократії, атмосферу взаємного стеження. Саме тут розігралася бісівська містерія під проводом Воланда.

Центральною темою роману є тема справжнього і мнимого мистецтва. Головним героєм роману є письменник, який за свій талант і працю одержав від улюбленої жінки нове ім'я — Майстер. Всупереч ідеологічній кон'юнктурі, він створює роман про вічні істини – про добро і зло, істину і її зневаження, каяття і прощення.

Одна з провідних тем роману — тема кохання Майстра і Маргарити. Для Булгакова щире кохання є невіддільним від вірності й самопожертви. Усі ці якості властиві Маргариті: заради порятунку коханого вона перетворюється на відьму, мстить його кривдникам, стає королевою на балі у Воланда, повертає Майстра і спалений

215


рукопис роману, стає охоронницею його спокою в їх "вічному притулку".

Епіграфом до роману взяті слова з "Фауста": "…так кто же ты, наконец? – Я часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо", що визначають філософську спрямованість роману і його зв'язок з геніальною трагедією Гете. Образ Воланда навіяний образом Мефістофеля, який через спокуси і болісні шукання веде головних героїв (Майстра – Фауста, Маргариту — Гретхен) до усвідомлення істини. Воланд у романі Булгакова — вершитель справедливої віддяки, своєрідне дзеркало, у якому все відбивається в щирій сутності. Прощення ж грішників – "не по його відомству". Милосердя властиве лише Ієшуа.

Світло і Тінь у романі утворюють нерозривний філософський образ, що визначає нерозривність злочину і покарання в художньому світі Булгакова. Так Понтій Пілат, який відступився від істини через страх перед кесарем, прирік себе на вічні муки совісті, перервати які здатне лише прощення Ієшуа.

Система образів відображає триєдність світу булгаківського роману: герої живуть і діють відповідно до власної космологічної структури: земної, потойбічної, міфологічної. І в той же час вони знаходяться у відношенні пародійної відповідності й утворюють типологічні паралелі. Майстер багато в чому близький Ієшуа Га-Ноцрі; він так само, як і його улюблений герой, прагне до істини. Воланд – Понтій Пілат – професор Стравінський представляють у трьох світах образи влади. У романі біблейська Пасха представлена в "переверненому" за принципом карнавалу вигляді в Москві передоднем Христового Воскресіння на початку 30-х років ХХ ст.

Образи Воланда і його свити – кота Бегемота, Коров’єва на прізвисько Фагот, рудого Азазелло і "нагої

216


відьми" Гелли – дозволяють автору відтворити в яскравих сатиричних картинах дійсність з її убогим, обивательським світом, з'єднати комічне і трагічне, реальність і містику. Особлива булгаківська дійсність, де фантастика вплітається в побутову картину повсякденного життя, а потойбічний світ невіддільний від земного, належить до так званого "магічного реалізму".

У поетиці роману розкрився різнобічний талант М. Булгакова, проявилась вся палітра його художніх прийомів: він щедро використовує фантастику, гротеск, фантасмагорію, сатиру і гумор у сміливому поєднанні з монументальною епічністю, ліризмом оповіді, строгістю реалістичної прози. "Мастер и Маргарита" — вершинне явище художньої культури ХХ століття, підсумкова праця письменника, яка багато в чому визначала шляхи розвитку сучасної прози.


Меніппея – термін історичної поетики, що позначає один з "серйозно-сміхових" жанрів античної літератури. Термін був переосмислений і введений у науковий обіг М. Бахтіним, який позначав ним універсальний тип жанрового змісту серйозно-сміхової спрямованості, вияву його амбівалентної природи, що полягає в пошуках філософських морально-етичних істин при панібратському ставленні до дійсності, у висвітленні злободенної проблематики крізь призму сміху; стильовій неоднорідності; авантюрному сюжеті; зміщеному часопросторі та системі образів, що побудована за принципом оксиморона.

Фантасмагорія – художній прийом, який полягає в зображенні нереальних, фантастичних елементів на тлі реальних подій у художньому творі.

217


МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ ЗОЩЕНКО

(1894—1958)Михайло Михайлович Зощенко — російський

письменник-сатирик, спадкоємець традицій російської сатири ХІХ століття, чий талант найбільше розкрився у жанрі короткого оповідання. Об'єктом сатири Зощенка став новий побут післяреволюційної Росії 20-х років, а ліричним героєм — недалекий і курйозний "напівпролетарій", у наївній оцінці якого подані зміни в житті російського суспільства. Оповідання майстра не втратили своєї актуальності і дотепер, виконуються на поровідних сценах країни та на телебаченні, серед них — "Человеческое достоинство" (1923), "Аристократка" (1923), "Баня" (1924), "Галоша" (1926) та ін.

Михайло Михайлович Зощенко народився в сім’ї українського дворянина, уродженця Полтавської губернії. Отримав гімназичну освіту, у 1913 році вступив до Петербурзького університету на юридичний факультет. На початку першої світової війни виїхав прапорщиком на фронт, був поранений, потрапив під газову атаку; за хоробрість одержав ордени і Георгіївський хрест. З 1918 року воював добровольцем у Червоній армії. У післявоєнні роки в пошуках хліба насущного перемінив безліч професій, не зраджуючи своїй мрії стати письменником.

Уже перша книжка "Рассказы Назара Ильича господина Синебрюхова" (1922) свідчила про самобутність знайденої письменником оповідної форми. Оповідь ведеться від імені недалекого, малоосвіченого оповідача, мова якого зберігає мовний колорит перехідного

218


соціального типу. У наступних творах Зощенко цілком відійшов від авторського голосу, уступивши роль оповідача своєму герою.

Герой прози Зощенка породжений післяреволюційною епохою в Росії. Жовтневі події 1917 року, що сколихнули народні маси, вивели на авансцену нового життя ще недавно забиті і безправні прошарки суспільства, свідомість і мова яких відбили революційні зміни в долі молодої робітничо-селянської республіки. Малограмотність і наївність у сполученні з новим соціальним статусом "представника влади" породжувала до життя нового героя часу.

У мові героя оповідань М. Зощенка — відгомін сварок мешканців комунальних квартир, вихолощені політичні гасла, міщанські судження, верхоглядні висновки, курйозні оцінки і неприхована гордість за своє пролетарське походження. Мова героя виткана з різних лексико-стилістичних шарів: просторічні слова та вирази, стилістично знижена лексика і відверта лайка сполучаються з незрозумілими іншомовними словами й ідеологічними штампами, політичними термінами і революційною абревіацією. Синтаксис мови героя найчастіше спростовує всі закони граматики, а часом і логіки. Природу комічного у Зощенка визначає насамперед мовний аспект твору, у якому відбитий конфлікт між змістом і формою висловлення.

Об'єктами сатири Зощенка стали: новий побут післяреволюційної Росії ("Баня"), малоосвіченість і псевдокультура нових "хазяїв життя" ("Аристократка"), бюрократизм радянського чиновницького апарату ("Галоша), моральна і соціальна мімікрія ("Чесний гражданин", "Вигодная комбинация", "Дама с цветами", "Брак по расчету").

219


Особливості своєї літературної манери М. Зощенко пояснював у дусі свого героя: "Справа в тім, що я –пролетарський письменник. Вірніше, я пародіюю своїми речами того уявлюваного, але справжнього пролетарського письменника, що існував би в теперішніх умовах життя й у теперішньому середовищі". Письменник використовує палітру сатиричних засобів і прийомів: іронію, гротеск, сарказм, пародію. Разом з тим письменницька манера Зощенка не позбавлена ліризму, добродушного гумору, участі і співчуття до невдачливого героя.

Незалежна позиція художника, розкріпаченість сатирика не могли не залишитися непоміченими з боку влади. Його твори зазнали різкої критики за "випади проти радянської людини". У серпні 1946 року була прийнята постанова Центрального комітету партії "Про журнали "Звезда" і "Ленинград", основною мішенню якого стали М. Зощенко та А. Ахматова. У своєму листі до Сталіна, ризикуючи життям, Михайло Зощенко відкидає безпідставні обвинувачення на свою адресу: "Я ніколи не був літературним пройдисвітом чи низькою людиною… Це помилка". Шельмування письменника, цькування з боку влади, нещадна критика його творчості визначили драматичну долю М. Зощенка в ряді великих російських письменників, таких як М. Булгаков, А. Ахматова, Б. Пастернак.

В оповіданні "Аристократка" (1923) Зощенко звертається до теми "нової радянської аристократії". Головний герой-оповідач Григорій Іванович зі смутком згадує про своє захоплення "однією аристократкою". Сюжет твору побудований на курйозній ситуації: "кавалер и у власти" веде свою даму-"аристократку" у театр, точніше в театральний буфет, де і відбувається прикрий інцидент.

220


Автор досягає комічного ефекту, обігруючи слова і вирази, які черпає з мови малограмотного міщанина, з характерними неправильними граматичними формами і синтаксичними конструкціями. Сатирикові вдалося помітити і виявити протиріччя між щирим соціально-культурним виглядом людини і тим, за кого він себе видає. За маскою колишнього залицяльника і знавця аристократичних манер проступає "напівпролетарій", сантехнік домкому і "член комячейки" з відповідним рівнем культури.

Неодмінною ознакою "аристократки", на його думку, є "шляпка", "золотой зуб" і "чулочки фильдекосовые". Його мова насичена просторічними виразами і вульгаризмами ("ваньку валяет", "вожжа под хвост", "конфузится докушивать") у сполученні з запозиченою й офіційно-діловою лексикою ("идеология", "индифферентно", "комячейка", "гражданка"). Стиль поводження героїні, її вигляд і мова контрастують з назвою "Аристократка" і цілком відповідають рівню культури головного героя: "Довольно свинство с вашей стороны. Которые без денег — не ездют с дамами".

В оповіданні "Галоша" (1926) представлена тема бюрократизму нової влади. Комізм ситуації розкривається через протиставлення адміністративно-канцелярської системи і її сприйняття наївним і захоплено-дурнуватим героєм оповідання. Сюжет складають перипетії пошуку загубленої в трамваї його рваної галоші. У камері "для потерянных вещей" він докладно описує її "приметы": "задник..., обтрепан, внутри байки нету, …носок вроде бы начисто оторван, еле держится. И каблука... почти что нету". Для одержання галоші, на перший погляд, немає ніяких перешкод – ось вона. Однак тут включається механізм "канцелярії": необхідно "удостоверение, что ты действительно потерял галошу",

221


яке засвідчене домоуправлінням. А там, у свою чергу, вимагають заяву і "расписку о невыезде впредь до выяснения".

Однак багатоденні ходіння по інстанціях наче й не обурюють оповідача. Навпаки, він захоплений злагодженістю роботи канцелярсько-бюрократичного апарату. В основі комічного ефекту — абсурдне захоплення маленької людини з приводу бюрократичної системи, що його ж і придушує. Герой оповідання Зощенка зворушений: "Славно канцелярия работает!". Прикро тільки, що поки він ходив по інстанціях, збирав довідки і писав заяви, — першу галошу втратив. Зате інша відтепер буде красуватися на його комоді символом досконалості бюрократичної системи: "пущай потомки любуются".


Пародія (грецьк. parodia — "пісня навиворіт", "переробка на смішний лад") — один із жанрів фольклору та художньої літератури, власне гумористичний чи сатиричний твір, у якому імітується творча манера письменника задля осміяння її як невідповідної новим мистецьким запитам.

Сарказм (від грец. "розриваю м'ясо") — засіб сатиричного викриття негативного в житті, особливо дошкульна викривальна насмішка, вияв крайньої ненависті чи презирства до зображуваних явищ і людей. Сарказм близький до іронії, але не має прихованого значення; крім того, для сарказму характерне поєднання сміху з гіркотою і злістю. Він спрямовується на явища не тільки смішні, а й шкідливі.

Сатиричне оповідання – невеликий за змістом, епічний прозовий твір викривального характеру,

222


основними художніми прийомами побудови якого є гіперболізація, шарж, гротеск.

Розповідь – специфічний тип оповідної манери, зорієнтований на сучасну, живу, відмінну від авторської, монологічну мову оповідача, який походить з екзотичного для читача оточення. Звідси – численні діалектні та просторічні слова, а також невиправдано використані професіоналізми.

223


ЕРІХ МАРІЯ РЕМАРК

(1898—1970)Еріх Марія Ремарк — німецький письменник-

реаліст, ветеран першої світової війни, представник літератури "втраченої генерації". Провідна тема його творчості – тема безглуздої жорстокості війни та понівеченої долі молодого покоління — розкривається в романах "На Західному фронті без змін" (1929), "Повернення" (1931), "Три товариша" (1937). Політемігрант, антифашист, гуманіст, Е. М. Ремарк присвятив свої твори боротьбі з будь-якими формами насильства, соціальної та духовної несвободи. Це такі популярні романи, як "Люби ближнього твого" (1940), "Час жити і час помирати" (1945), "Тріумфальна арка" (1946), "Чорний обеліск" (1959) та ін.

Еріх Марія Ремарк народився в німецькому місті Оснабрюк, у сім'ї палітурника. Вісімнадцятирічним юнаком пішов на війну, записавшись добровольцем, і до кінця війни був у окопах Західного фронту. П'ять разів був поранений, страшний і жорстокий світ війни побачив очима простого солдата і таким відобразив його у своїх творах.

Після війни Ремарк змушений був шукати своє місце в суспільстві, яке швидко змінювало високі ідеали на вшановування чистогану. Він вчителював у селі, грав на органі в церкві, тесав кам’яні брили на цвинтарі, працював в автомайстерні, був гонщиком, згодом став журналістом. Крізь несміливі спроби початківця Ремарк йшов до "своєї" теми в літературі – безжально загубленої юності цілого покоління на безглуздій війні.

Він одним з перших розповів "окопну" правду про першу світову своїм романом "На Західному фронті без змін", відкрив тему "втраченої генерації" у світовій

224


літературі (влучний вираз американської письменниці Гертруди Стайн став епіграфом до роману Хемінгуея "Фієста" і згодом набув узагальнюючого філософського значення). Драматичне спостереження за долею "втраченої генерації" письменник веде протягом багатьох років на різних історичних етапах, утворюючи своєрідну трилогію. Це романи "На Західному фронті без змін" (1929), "Повернення" (1931) і "Три товариша" (1937).

Дія роману "Три товариша" відбувається в 1928 році, за часів Веймарської республіки, "десять років потому", як закінчилася перша світова війна. Автор реалістично змальовує кризовий стан у республіці: економічний занепад, безробіття, прагнення будь-якою ціною знайти гроші, невпевненість у завтрашньому дні, що веде декого до самогубства. Сама обстановка нібито навіює хижацьку мораль та виправдовує певні вчинки. Хто зможе вистояти за таких обставин? Три фронтові товариша, які пройшли крізь вогонь світової війни.

Проте разом з героями читач підмічає профашистські настрої і конкретні політичні зміни, характерні для Німеччини 30-х років, якою править Гітлер. Історичні паралелі, що спостерігаються у творі, автор уводить з певною метою. Роман, який був написаний напередодні другої світової війни, прагнув застерегти від нового воєнного лиха. Твір нагадував про розтрощені долі молодих солдат минулої війни, яким тепер вже за 30 років, змушував замислитися над одвічними людськими цінностями, серед яких — щира дружба і вірне кохання.

Роман тяжіє до ліричної сповіді, що її веде один з головних героїв Роберт Локамп. Його друзі — головні герої роману — колишні однокашники, а потім однополчани — Отто Кестер і Готфрід Ленц. Вони утримують невеличку автомайстерню і таким чином виживають у скрутні часи. Молоді люди різні за

225


характером, здібностями, уподобаннями. Роббі вправний у комерції, діяльний і через те здається досить дорослим чоловіком, який вже втратив свої ілюзії, хоча й досі – дещо наївний. Отто небагатослівний, педантичний, цілком надійний, захоплений механік та автогонщик. Готфрід трохи ідеалістичний, він сам себе називає "останнім романтиком". Попри різні вдачі, вони люди однієї долі. Їх єднає солдатська дружба, закони фронтового братства, чесність і відданість товаришу. Після довгих поневірянь вони знову разом. Жорсткі слова, скепсис, цинізм, холоднокровність, чорний гумор у розмовах – це тільки броня, що захищає їхню чутливість, ніжність, біль.

Композиція твору перемежовує реальні події зі спогадами про війну. У день свого тридцятиріччя Роберт Локамп рік за роком перебирає прожиті часи. З його мину-лого постає війна, втрата друзів, фронтовий лазарет, рідкіс-ні моменти затишшя, солдатський відпочинок біля води. У романі йдеться про мирне життя, проте війна 1914—1918 років постійно присутня болісним відлунням у душі героїв, повсякчасним нагадуванням про їхнє фронтове минуле, про зраджений "час великих мрій та мужніх чоловіків".

Крізь уривчасті спогади свого героя автор відтворює широке епічне полотно соціальних потрясінь у повоєнній Німеччині, з яких виростав Третій рейх: багатолюдні демонстрації під різними прапорами, бурхливі політичні збори, інфляція, розстріли, арешти... Час втручається у фабулу роману, в цілому досить "камерного": одного з трьох головних героїв, людину лівих переконань, застрелено нацистами. Проте "Три товариша" – роман не стільки про час історичного зламу, скільки про людину, яка вийшла з війни і силиться встояти на ногах у хисткому повоєнному світі.

Сюжет, на перший погляд, відбиває перебіг буденних подій: роботу в майстерні, відпочинок на

226


природі, пошук заробітку... Але в мирному житті колишні фронтовики знову ведуть "бої місцевого значення" і, як колись, тримають свою "лінію фронту". Тепер їхній бліндаж — це їхня автомайстерня. Вони воюють з хижацькою мораллю, людською підлістю, душевною ницістю. Фронтові друзі чинять опір тим, хто прагне нажитися на чужій біді, хто з легкістю зрікається своєї совісті заради наживи. Вони протистоять тим, хто врешті-решт зрадив уроки війни.

Серед переконливих свідчень душевної щирості трьох друзів — епізод у луна-парку, де вони, вигравши багато призів, роздавали їх на вулиці незнайомим людям, тим, хто потребує негайної матеріальної допомоги та моральної підтримки.

Епізод на аукціоні свідчить про непорушність законів солдатського братства: вони допомагають у скруті і карають за підлість. Хазяїн таксі був змушений продавати свою машину, аби віддати борги, він тримався на межі відчаю, і це не змогли не помітити за найменшими деталя-ми колишні фронтовики. Вони купують його автомобіль, врятовуючи таксиста від підступного аукціонного афериста.

Повноту їхніх душ виказує ставлення до Пат, коханої Роббі. Друзі оточують її — беззахисну, хвору, чарівну — увагою, що нагадує лицарське служіння. Вона хвора на туберкульоз (наслідок голоду і холоду під час війни), але приховує це від друзів, аби не хвилювати їх. Проте війна знов нагадала про себе загостренням невиліковної хвороби. Трагедія, що сталася з Пат, до кінця виявляє людяність фронтових друзів: Кестер на шаленій швидкості доставляє професора, щоб урятувати дівчину від нападу хвороби; продає свого улюбленого "Карла" (автомобіль, зібраний власними руками), аби хоч трохи продовжити щастя Роббі та приреченої на смерть Пат...

227


Чому вони такі? Через що так цінують життя, дружбу, людяність? Бо побували на фронті, бо смерть неодноразово зазирала в їхні обличчя. Про це каже, звертаючись до Роббі, художник Фердінанд Грау: "Ти належиш до таємного братерства, члени якого скоріше загинуть, ніж зроблять кар’єру, скоріше програють, розтринькають, загублять своє життя, ніж корисливо спотворять чи забудуть недосяжний образ — той невитравний образ, брате, який вони носять у своєму серці ще від тих часів, від тих днів і ночей, коли не було нічого, окрім голого життя і голої смерті". У його словах — ідеали героїв роману "Три товариша" та його автора.


"Втрачена генерація" — назва, що позначила неформальну літературну єдність (фраза сягає епіграфа до роману Е. Хемінгуея "Фієста" і належить Г. Стайн). Витоки світогляду, що створив цю єдність, корінилися у почутті розчарування подіями та наслідкамив першої світової війни, яке охопило письменників Західної Європи та США. Хоча герої "втраченої генерації" – переконані індивідуалісти, їм не байдуже фронтове товариство, взаємна допомога, співчуття. Найвищі цінності, що їх сповідують герої, — це щира любов і віддана дружба. До теми "втраченої генерації" зверталися у своїй творчості Е. Хемінгуей (романи "Фієста", "Прощавай, зброє!"), Р. Олдінгтон ("Смерть героя"), Е. М. Ремарк ("Три товариша").

Оповідач — різновид літературного суб'єкта, особа, вигадана автором, від імені якої в художньому творі автор оповідає про події та людей. Від розповідача відрізняється граматичною формою вияву — оповідач провадить оповідь від першої особи.

228


ЕРНЕСТ МІЛЛЕР ХЕМІНГУЕЙ

(1899—1961)Ернест Міллер Хемінгуей – легенда

американської літератури ХХ століття, лауреат Нобелівської премії (1954). Людина-воїн, безстрашний мисливець і рибалка, він бачив сенс життя в двобої з перешкодами. Кореспондентом він побував майже в усіх "гарячих точках" планети, виступав на боці ополченців у буремній Іспанії 1936—1937 років, вистежував фашистські субмарини біля берегів Америки, брав участь у відкритті Другого фронту в 1944-му. У його філософсько-психологічних творах "Фієста" (1926), "Прощавай, зброє!" (1929), "По кому подзвін" (1939), "Старий і море"(1952) та ін. створено портрет Людини бурхливого ХХ століття.

Ернест Хемінгуей народився в американському містечку Оук-Парк, що на середньому Заході США, у родині лікаря. Хлопчиком захоплювався музикою і живописом, багато читав. Його вабила природа рідного краю: він і не уявляв собі життя без подорожей, рибалки, полювання, без лісів та озер. Закінчивши школу, почав працювати в газеті, де осягнув найперші заповіді газетяра: мова має бути конкретною, простою і лаконічною, водночас — сильною і правдивою. Ернест прагнув життя, повного випробувань і небезпек, щоб писати про те, що дійсно бачив, пережив.

У 1918 році шофером санітарної машини він потрапив на італійський фронт першої світової війни, був важко поранений, дивом видужав. Проте війна назавжди відбилася в його світогляді, додала трагічних відтінків та

229


глибокого філософського підтексту його творам про "втрачену генерацію" – романам "Фієста" (1926), "Прощавай, зброє!" (1929), "По кому подзвін" (1939) та іншим.

Хемінгуей не зрадив своїй вдачі і не шукав легких шляхів у подальшому житті: був воєнним кореспондентом у багатьох "гарячих точках" Європи, у роки громадянської війни в Іспанії став на бік республіканців, неодноразово ризикував життям на фронті під час дугої світової війни. Він мав численних друзів з різних країн, приятелював з іспанськими матадорами, кубинськими рибалками – саме їх вважав справжніми людьми, безстрашними і незламними. Саме таким людям він присвятив свої найкращі твори — серед них повість "Старий і море" (1952), за яку він був удостоєний Нобелівської премії.

Історія створення повісті "Старий і море" бере свій початок у 1936 році, коли Хемінгуей опублікував у часописі "Есквайр" нарис про дійсний випадок у Гольфстрімі: рибалка спіймав величезну рибину, яка довго тягла за собою човник; коли потерпілого знайшли, від риби майже нічого не залишилося, а старий ридав з відчаю. У 1950 році Хемінгуей приступив до художньої розробки давно знайденого сюжету, він мріяв написати об’ємний роман про життя рибальського селища, про долі його мешканців. Проте автор знайшов інший шлях відтворити цей всесвіт рибальського життя: багато чого опустив у підтекст, створивши стислу, проте надзвичайно глибоку філософську притчу про людину і море. У 1952 році повість "Старий і море" була надрукована в журналі "Лайф". З тих пір вона багаторазово перевидавалася, посідаючи одне з перших місць за обсягом видань серед творів сучасної літератури.

Головний герой повісті – старий кубинський рибалка, який кожного дня протягом свого життя виходить

230


у море, проте майже злидарює. Всі деталі його побуту, рибальського знаряддя, зовнішності несуть на собі нищівний відбиток виснажливого життя, лише очі старого "мали колір моря і блищали весело і переможно". Після майже трьох місяців повсякденного невезіння старий Сантьяго не втрачає надії на вдале рибальство, навіть передчуває справжню здобич.

В основу повісті покладено суто реалістичний сюжет без ознак чудесного чи містичного. У морі він веде триденний двобій з велетенським марліном. Це чесне протистояння гідних супротивників на рівних умовах. Старий веде розмову з рибою, немов з розумною істотою, з товаришем, гідним супротивником, своїм двійником; у його діях і роздумах розкривається філософська мудрість і духовна непоборність справжньої людини, знавця навколишнього світу. Та насолодитися смаком перемоги йому не судилося: численна зграя хижих акул розшматувала виборону ним здобич, і це був не двобій, а злочинний напад. Старий захищав рибу, відбиваючись від ненажерної згрвї, віддаючи всі сили, проте побороти хижу стихію не дано людині. Про переможний двобій з рибою йому нагадував лише велетенський кістяк, що лишився після розбою акул.

Розгублений рибалка дошукується, чи то була перемога, чи поразка в його житті: "Вони здолали мене... Таки здолали". Сенс перемоги відкриває його надійний товариш, хлопчик Маноліно: "Не вона ж вас здолала. Не рибин". Він є духовним спадкоємцем старого Сантьяго, уособленням наступного покоління незламних духом: "Ви можете навчити мене всього ".

Твір має досконалу композицію, де всі елементи гармонійно виважені: експозиція твору – вихід у море на 85-й день невдач з прагненням довгоочікуваного "великого рибальства". Кульмінація має дві "верхівки", що

231


утворюють своєрідну антитезу: чесна перемога в двобої з рибою і фатальна поразка в боротьбі зі зграєю акул. Розв'язка твору — повернення додому. Проте справжнє повернення відбувається тільки через осмислення того, що сталося. Це своєрідна "одіссея" у пошуках власного "Я". Попри зриму поразку, старий підсвідомо відчуває перемогу, недаремно в бідній рибальській хижці йому знов, як у молоді роки, сняться грайливі левенята.

Система образів повісті може бути розглянута як двоїста: з одного боку, вона має реалістичний характер, з іншого, — філософсько-символічний. Е. Хемінгуей підкреслював, що він писав про "дійсного старого, дійсну рибу, дійсного хлопчика, акул" тощо. Проте автор зауважував, що по-справжньому правдивий твір може мати й інші тлумачення. Підкреслено реалістичний характер мають всі дії старого та хлопчика, деталі побуту та життя моря, бо це життя добре знав і любив сам письменник. Але така незвичайна для філософської повісті основа спонукала критиків читати твір "на двох рівнях".

Уся система образів: і риба, і акули, і море, і риб'ячий кістяк на березі, і левенята, що сняться старому, і багато інших образів — набувають, окрім конкретно-реалістичного, інше, філософсько-символічне значення, утворюючи прихований, глибинний підтекст, у якому відтворюються універсалії людського життя. Філософсько-символічний підтекст твору розкриває поставлені в узагальненій формі найважливіші теми й проблеми: людина і природа, сенс буття, "кодекс честі" чоловіка, внутрішнє самовідчуття людини, спадкоємність поколінь, життя і смерть, правда і кривда, добро і зло тощо.

У річищі такого підходу до системи образів старий Сантьяго набуває значення усього людства, а хлопчик Маноліно уособлює молоду непоборну генерацію, яка успадкувала заповіти своїх духовних вчителів. Притчова

232


природа твору надає багато тлумачень образам (наприклад, риба – символ мети, випробування власного "Я", сенсу життя; образ моря – символ неосяжного буття, це стихія і життєдайна сила; образи акул постають символом непереборності ворожих обставин, безчестя натовпу, сили зла тощо), що відповідають світогляду та художньому досвідові читача.

Ернест Хемінгуей підкреслює ідею непереборності людини, твір ніби вчить, що не буває безнадійних ситуацій, доки людина жива і відчуває себе людиною: "Людина створена не для поразки... Людину можна знищити, а здолати неможна".


Підтекст — тип художнього образу, в якому конкретно-чуттєва даність предмета зображення, крім власного, має значення зумисно прихованого натяку на якусь іншу ідею чи образ, що прямо не називаються, але маються на увазі й суттєво переоцінюють зміст того, про що йдеться відкрито, у прямій формі.

Притча — повчальна алегорична оповідь, у якій фабула підпорядкована моралізаційній частині твору. На відміну від байки, у притчі зосереджена певна дидактична ідея. Прикладом може бути притча про блудного сина. Поетика притчі не має описовості, природа та речі згадуються лише в разі потреби, а дія відбувається мовби без декорацій. Притча широко застосовується в Євангелії. Звертання до притчі є у творчості Е. Хемінгуея, Г. Гарсіа Маркеса, М. Метерлінка та ін.

Символ (грецьк. symbolon — "умовний знак", "натяк") — предметний або cловесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища, має філософську смислову наповненість, тісно пов'язаний з

233


наукою, міфом, вірою, поезією, але не зводиться до них, тяжіє до певного узагальнення, на відміну від алегорії, що проявляється в конкретному образі. Символ не збігається за своїм значенням з будь-яким тропом. В основі своїй символ має завжди переносне значення.

234


ДЖОН СТЕЙНБЕК

(1902—1968)Джон Стейнбек — американський

письменник-реаліст, лауреат Нобелівської (1962) та Пулітцерівської (1940) премій. Автор відомих творів про наболілі соціальні проблеми американського життя та шляхи їх вирішення, серед таких — роман "Про мишей та людей" (1937), "Грона гніву" (1940), "Автобус, що заблукав" (1947), "На Схід від раю"(1952). Морально-філософську проблему співвідношення добра і зла в природі людини письменник вирішує в романі "Зима тривоги нашої" (1961), повісті "Перлина (1945).

Джон Стейнбек — виходець з небагатої сім'ї іммігрантів, що оселилася в Каліфорнії. Навчався у Стенфордському університеті на природознавчому факультеті, проте матеріальна скрута не дозволила завершити освіту. Йому випало багато подорожувати, змінюючи професії та способи заробітку через "велику депресію" — наслідок економічної кризи 1929 року. Він був одним із тих митців, поряд з Е. Хемінгуеєм і В. Фолкнером, кого сформували так звані "грозові тридцяті". Свідченням його творчого та соціального становлення став роман "Грона гніву" (1940), що виріс з життєвих спостережень і живої участі Стейнбека в житті фермерів та мігрантів і став пам'ятником цілої епохи в житті Америки.

Особливе місце в спадщині письменника посідає роман "Зима тривоги нашої" (1961), за який Дж. Стейнбека було нагороджено Нобелівською премією (1962). Письменника непокоїть моральний занепад у

235


країні, духовна зрада світлих ідеалів перших американських переселенців, які мріяли про свободу та справедливість. Автор роману прагне відповісти на запитання: що спонукає зовні благополучного громадянина скоїти злочин і які невидимі обставини цьому сприяють. Саме ці питання і визначають проблематику роману "Зима тривоги нашої".

У епіграфі автор радить не шукати реальних місць та прототипів, а "подивитися навкруги та зазирнути у власну душу, оскільки в цьому романі розповідається про те, що відбувається сьогодні майже по всій Америці". Зовнішній бік сюжету – це історія сходження на вершину "американської мрії" головного героя, звичайного американця, продавця крамниці Ітена Хоулі. Цей шлях пролягає крізь зраду шляхетних ідеалів його родини та предків.

На початку твору ми бачимо його сумлінним працівником, доброю і порядною людиною, до якої з повагою ставляться городяни, бо ж він останній з шляхетного роду першопоселенців Хоулі, які розбудовували Нью-Бейтаун, сприяли розквіту його економіки, були найбагатшим сімейством міста. Тепер від колишнього багатства залишився тільки родинний будинок у центрі міста та невеличкий камінчик-талісман, що має властивості зберігати тепло і тому вважається оберегом домівки Хоулі.

Усі навкруги, а також дружина та діти спонукають його до рішучого вчинку, підказують, як саме можна швидко розбагатіти. Думки про швидкі гроші ведуть його до злочинних намірів, які роз’їдають душу Ітена. Він страждає через внутрішню боротьбу: залишатися чесною людиною і продовжувати бідувати чи поступитися моральними принципами заради матеріального благополуччя та поліпшення соціального статусу родини.

236


Головний герой проходить складну внутрішню еволюцію від сумлінного нащадка чесних і працелюбних предків до злодія і вбивці. Внутрішня боротьба йде в душі Ітена, він вагається, шукає виправдань, безперервно картає себе за підлість намірів. Серед предків він відшукує і "святих", і "флібустьєрів", тож "добро" і "зло" у своєму протистоянні постає своєрідним генетичним кодом людини. Дилема: бути чесним, але бідним, чи стати багатим злочинцем – вирішується Хоулі на користь останнього. Його вибір залишається за багатством.

Він нехтує моральними принципами кожного разу, коли йдеться про збагачення: Хоулі доносить на свого хазяїна італійця-нелегала Марулло, і це дає змогу заволодіти його крамницею. Він позичає чималі гроші колишньому другу дитинства Денні, безнадійному п'яниці, сприяючи його трагічному фіналу. Ціною неявного вбивства він успадковує стратегічно значущі землі, на яких планують побудувати аеродром, і таким чином перетворюється на "отця міста".

Назва роману є цитатою з хроніки В. Шекспіра "Річард ІІІ", що повертає читача до монологу кривавого і підступного правителя Річарда, який мостив шлях до трону тілами своїх жертв. Шекспірівська цитата тричі виринає з тексту твору не випадково, бо співвідноситься з внутрішньою трагедією Ітена Хоулі і часом набуває метафоричного значення "йти по трупах". Саме тоді, коли родина йде шляхом багатства і здається, що "зима тривоги нашої позаду...", починається справжня духовна трагедія в родині Хоулі.

Однією з провідних проблем твору є проблема морального виховання дітей та сенсу освіти. Син Ітена Аллан змалку засвоїв "правила" просування до успіху, він, на відміну від батька, не вагається у виборі засобів перемоги. Поверховий і ниций юнак, аби виграти на

237


конкурсі шкільних творів, удається до плагіату. Він скомпілював цитати з промов видатних діячів Америки, що зберігалися в унікальній бібліотеці родини Хоулі, і видав їх за власний твір під назвою "Я люблю Америку". Гучний успіх сповнює родину гордістю, юнакові пророкують блискуче майбутнє.

Проте невдовзі шана обернулася безчестям: сестра таємно повідомила членів комісії про підробку. Навіть після викриття і ганебного падіння з вершини успіху молодший Хоулі не вбачає у своєму вчинку морального злочину ("Усі так роблять!"), його не лякає брехливість власних почуттів та слів. Винуватцем прикрого інциденту Аллан вважає не себе, а того, хто таємно повідомив про його вчинок журі конкурсу – сестру Еллен.

Саме у вчинках його дітей Ітену Хоулі відкрилася жахливість його власних злочинів – брехні та підступності. Він готовий вершити суд над собою і здійснити самогубство. Але він не може піти з життя, не передавши своїй дочці спадкову річ – сімейний талісман, що протягом кількох поколінь був символом тепла і духовної щирості родини Хоулі. Він має повернутися додому, "щоб не згас ще один вогник".

Дж. Стейнбек, відтворюючи реалістичну картину життя Америки початку 60-х років ХХ століття, використовує широку палітру засобів художньої виразності. Письменник створює морально-філософський підтекст твору, протиставляючи хижацьку мораль суспільства законам внутрішнього благородства людини за допомогою біблійних алюзій: події біблійної Пасхи та розп'яття Христа утворюють паралелі з внутрішнім станом героя на початку твору. Автор використовує шекспірівські ремінісценції: жагучий і пристрасний світ прагнень шекспірівських героїв, зокрема, Річарда ІІІ, асоціюється зі станом душі Ітена Хоулі в другій частині роману. Автор

238


використовує образи-символи: камінець-талісман, вогник, верхівка затопленої батьківської шхуни навіюють спогади про колишні ідеали родини. Драматичний світ внутрішніх вагань та власного осуду розкривається через внутрішні монологи головного героя, через його цитатне мислення, "потік свідомості". Роман надихає вірити в добре начало у людині, повертає до думки про вищі людські ідеали доброти та благочестя, веде шляхами вагань та боротьби до перемоги над темними спокусами душі, вчить протистояти злу. У цьому і розкривається провідна ідея твору.


Алюзія (лат. allusio — "жарт", "натяк") — художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, прикликаного розгадати закодований зміст.

"Потік свідомості" — засіб зображення психіки людини безпосередньо, "зсередини", як складного та плинного процесу. Це спосіб розповіді, який полягає в тому, щоб показувати психічний процес докладно, з найточнішою фіксацією думок, почуттів, підсвідомих поривань у вигляді "потоку", "ріки". Розповідь не підпорядковується хронології чи логіці, вона подається як ланцюг асоціацій оповідача, викликаних найрізноманітнішими зовнішніми обставинами. "Потік свідомості" як художній засіб використовували в XX ст. Т. Манн, Р. Роллан, Е. Хемінгуей, В. Фолкнер, Г. Грін та ін.

Ремінісценція (лат. reminiscentia — "згадка") — відчутний у літературному творі відгомін іншого літературного твору.

239


ДЖОН ХОЙЄР АПДАЙК

(народився в 1932 р.)

Джон Хойєр Апдайк — відомий американський письменник, журналіст, лауреат престижних літературних премій — Пулітцерівської (1964) та Вищої премії національного об'єднання літературних критиків (1984). Автор відомої тетралогії про Кролика: "Кролику, біжи!" (1960), "Повернення Кролика" (1971), "Кролик розбагатів" (1981), "Кролик відпочиває" (1990). Автор досліджує побут, звичаї та психологію сучасного покоління матеріально забезпечених американців у романах "Парі" (1965), "Місяць відпустки" (1975), "Давай поберемося" (1976). Проблема сенсу буття, "життя — смерті —безсмертя" є провідною для творчості Апдайка, до неї письменник звертається у романах "Кентавр" (1963), "Ферма" (1965), "Версія Роджерса" (1985).

Джон Апдайк народився в американському містечку Шиллінгтон (штат Пенсильванія), у сім’ї шкільного вчителя. З дитинства стикався з проблемами людей середнього класу, знав їхній побут та звичаї. Згодом містечко Шиллінгтон з його мешканцями постане зі сторінок його автобіографічного роману "Кентавр", а життя пересічного американця стане наскрізною темою творчості письменника.

Майбутній письменник навчався в Шиллінгтонській гімназії, закінчив Гарвардський університет, навчався живопису в Оксфорді. Працював журналістом та художником у журналі "Нью-Йоркер". Апдайк звертався

240


до різних жанрів літературної творчості — віршів, фейлетонів, оповідань, повістей, романів. Широке визнання письменникові приніс його роман "Кролику, біжи!" (1960), проте найкращим у його доробку вважається роман "Кентавр" (1963).

Жанр твору важко визначити однозначно: дослідники визначають його як роман-міф, кінороман, соціально-філософський роман, пасторальну елегію в поєднанні різних форм (ідилія, гімн, некролог, любовна лірика, елегія, епітафія). Розбіжності обумовлені новаторським характером твору та його жанровою та стилістичною багатоплановістю.

Художній простір роману утворюють два шари —міфологічний та реалістичний. У романі існують, часто неподільно, циклічний (міфологічний) та конкретно-історичний вимір часу. Тому вічне, позачасове, стикається з реальним, хронологічним перебігом подій. Апдайк звертається до давньогрецької міфології, аби розповісти не тільки про поодиноку долю "маленької людини" Америки кінця 40-х, а й про вічні закони буття. Він звертається до глобальних морально-філософських проблем, таких як людина і доля, сенс буття, смерть і безсмертя, земне і небесне в природі людини.

Події реалістичного шару роману охоплюють декілька днів у січні 1947 року і відбуваються в містечку Олінджер, штат Пенсильванія. Фабула роману, на перший погляд, є цілком реалістичною і відтворює ланцюг подій у житті пересічного чоловіка і його сім’ї: вчитель Джордж Колдуелл та його син-учень на старенькій машині, попри довгі збирання та випадкові зустрічі дорогою, добираються до школи, де на них чекає звичайний робочий день. Після уроків батько відвідує лікаря, підозрюючи у себе злоякісну пухлину. Через пошкодження машини та негоду вони повертаються додому за два дні, ночуючи в готелі та в

241


колеги Віри Гаммел. На третій день, змучені, вони потрапляють додому. Пітер застудився, а батько одержав повідомлення від доктора, що пухлини не виявлено…

Про події цих днів з свого дитинства, про свого покійного батька Джорджа Колдуелла багато років потому з глибоким і світлим почуттям згадує його дорослий син – Пітер Колдуелл. Складна композиція роману надає можливості робити екскурси в минуле і у майбутнє, перемежовуючи часові шари, перетинаючи реально-побутовий план з міфологічним.

У контексті філософської проблематики твору – людської смерті і безсмертя – фабула набуває додаткового символічного значення: шлях від смерті – до безсмертя, в основі якого проглядається архетип воскресіння. У світлі такого розуміння ідейного задуму твору розкривається філософська глибина образів, а композиція допомагає поєднати реалістичний і міфологічний аспекти роману. Автор веде читача від земного, конкретно-історичного сприйняття роману – до позачасового, космічного розуміння образної структури твору.

Головний герой твору Джордж Колдуелл – добрий і чуйний дивак, ранимий і невпевнений в собі, проте надзвичайний знавець свого предмета, закоханий у науку. Він страждає через черствість та несправедливість начальства, безсердечність учнів, повсякденні негаразди, що його спіткають. Так, на уроці з біології один з учнів наносить йому важке поранення: вціляє сталевою стрілою в ногу.

Син Пітер, учень тієї ж гімназії, водночас соромиться і жаліє свого батька. Його дратує і чудернацький зовнішній вигляд, і невміння постояти за себе, і навіть безмежна батькова щирість, бо нею користуються ниці люди. Тільки згодом він зрозуміє, що

242


жив поряд з особливою людиною, здатною до самопожертви і сповненою безмежної любові до людей.

Художнім двійником Джорджа Колдуелла в міфологічному плані роману є божественний кентавр Хірон, який, за міфом, був поранений отруєною стрілою своїм найкращим учнем Гераклом і мав через те довічно нестерпно страждати. Великий учитель, вихователь легендарних героїв Хірон пожертвував дане йому безсмертя на користь Прометея. За великодушне самозречення Хірона Зевс возніс його на небо, засвітивши сузір’я Стрільця. Міфологічним двійником Пітера Колдуелла в романі постає Прометей, який отримує в спадок "батьківське безсмертя" – безмежну щирість його душі.

Міфологічні герої та ситуації прозоро співвідносяться з подіями реального життя; майже всі персонажі представлені у двох вимірах: у буденному та легендарно-міфологічному. Директор гімназії Зиммерман дорівнює Зевсу, вчителька фізкультури Віра — Афродиті, лікар Епплтон — Аполлонові. Письменник у кінці роману розміщує незвичайний словник міфологічних паралелей, де майже кожний герой сучасності має міфологічну проекцію, і, навпаки, античні боги та герої набувають характерних рис мешканців позаштатного містечка.

Разом з тим, роман звертається до гострих соціальних проблем повсякденного життя "маленької людини": постійне безгрошів’я вчительської родини, невпевненість у завтрашньому дні, побоювання за подальшу долю сина і прагнення дати йому гарну освіту. Письменник стурбований і моральним занепадом американців: в Олінджерській школі панують підлабузництво, розпуста, хабарництво, ницість; у невеличкій кав’ярні поблизу школи роздмухуються

243


неофашистські гасла; молоді люди прагнуть розваг замість наук, дорослі — грошей натомість совісті.

За зізнанням Апдайка, письменник прагнув, аби міфи і реальність, взаємно проникаючи, доповнювали одне одного і створювали певну оболонку сучасного міфу. Джон Апдайк через подвійну природу твору намагався підкреслити вічність морально-естетичних проблем, піднятих у його романі, незмінність людської природи, довічність боротьби добра і зла, невіддільність "землі" і "неба", божественного і людського в душах героїв.

Лейтмотивом твору стає мотив пошуку сенсу життя, який загострюється передчуттям смерті через невиліковну хворобу головного героя. Джорджа Колдуелла бентежить думка про забуття, про безплідність людського життя, він шукає смисл свого перебування на землі. Відстань у часі — Пітер веде оповідь вже багато років по смерті батька — надає змогу зрозуміти цей смисл і відчути його вагомість. Джордж Колдуелл залишився в серцях його учнів справжньою людиною, взірцем для наслідування молодого покоління вчителів. Та найголовніше — він виростив свого сина гарною і чуйною людиною, яка знайшла свій шлях у житті.

Міфологічна подвійність образу Колдуелла-Хірона веде до думки про значущість земного шляху скромного вчителя і доброго батька, вагомість його духовної щирості, що не вмирає, а переходить у спадок дітям та учням.


Міф – багатозначний термін: 1) розповідь про богів, героїв, надприродні сили та ін., які брали участь у творенні світу; 2) узагальнено-цілісне сприймання дійсності, що характеризується нерозчленованістю реального й ідеального та виявляється на рівні підсвідомості; 3) спосіб

244


художнього мислення, який знаходить відображення в організації літературного твору.

Міфологізм (грецьк. mythos — "слово", "переказ") — спосіб поетичної реалізації міфу у творах оригінальної літератури.

Мотив (фр. motif, від лат. moveo — "рухаю") — тема ліричного твору або неподільна смислова одиниця, з якої складається фабула (сюжет): мотив відданості вітчизні, жертовності, зради коханого тощо.

245


ГАБРІЕЛЬ ГАРСІА МАРКЕС

(народився в 1928 р.)Габріель Гарсіа Маркес — видатний

колумбійський письменник, автор романів, повістей, новел, лауреат Нобелівської премії (1982 р.), міфотворець ХХ століття, яскравий представник "магічного реалізму" в літературі, знавець історії, культури, фольклору та міфології Латинської Америки. Серед найбільш відомих творів — повість "Опале листя" (1955), романи "Полковникові ніхто не пише" (1956), "Лиха година" (1961), "Сто років самотності" (1967), "Осінь патріарха" (1975), "Кохання під час чуми" (1985), "Генерал у лабіринті" (1989).

Г. Гарсіа Маркес народився в місцевості Аракатаку (Колумбія) і виховувався в родині баби та діда. Змалку бабуся розповідала безліч казок та місцевих переказів, повір'їв та легенд, де перепліталися народний гумор і жахи, дійсне і фантастичне, побутові деталі і потойбічні образи. Її особлива манера оповіді – казати про неймовірне як про буденне — згодом вплинула на своєрідність оповідного стилю письменника, а сама бабуся стала прообразом Урсули Буендіа із славнозвісного роману "Сто років самотності".

На формування свідомості хлопчика надзвичайний вплив мав і його дідусь Ніколас Маркес — ветеран війни, який впродовж війни виступав на боці лібералів і дослужився до полковника. Він був знавцем історії краю, винахідливою і розумною людиною. Він став першим вчителем маленького Габріеля. Саме в поєднанні фантазійно-містичного і діяльно-реалістичного начал письменник вбачав закладені ними в дитинстві основи

246


його особистості та творчості: "Бажаючи бути таким, як дід — мудрим, сміливим, надійним, я не міг здолати спокуси зазирнути в казкові глибини моєї бабусі".

Роман "Сто років самотності" (1967), за свідченням Гарсіа Маркеса, і є відтворенням перших восьми років життя в родині бабці та діда. Пізніше були єзуїтська гімназія в містечку Сіпакіра, юридичний факультет Боготського університету, репортерські штудії... Проте найвагоміший спадок залишив для письменника чарівний світ його дитинства: "Відтоді в моєму житті не відбулося нічого цікавого".

"Сто років самотності" — багатоплановий роман, де історія шести поколінь роду Буендіа переплетена з реальною історією Латинської Америки та з міфами, легендами, переказами колумбійського народу. Разом з тим, це — алегоричний родовід людства, історія становлення свідомості та розвитку цивілізації, це — яскрава притча про рід людський — від першого гріхопадіння до суцільного занепаду і "судного дня".

Дія відбувається в містечку Моконда, яке заснували Хосе Аркадіо Буендіа та його дружина Урсула Ігуаран сто років тому і де обертається по колу родовід його нащадків. Серед них є і свої "святі" і грішні, сумлінні і безсоромні, тирани і жертви. Всупереч побоюванням Урсули через шлюб з двоюрідним братом, діти й нащадки росли фізично нормальними, хоча й дуже різними. Проте, починаючи з другого покоління, у них виявляється спільна риса, що й відзначає рід Буендіа, — самотність, що відбивається в очах і передається у спадок. "Сто років самотності" — це сторічний життєпис сім’ї Буендіа, її самотності та суму.

Головний герой Хосе Аркадіо Буендіа — пристрастна і активна людина — під впливом цигана Мелькіадеса, чаклуна, філософа, просвітителя (образ має алюзії з Фаустом з трагедії Гете), поринає у світ алхімії,

247


шукає філософський камінь, пробує вилучити з земних надр золото за допомогою магніту, винайти вічний двигун. Він шукає шлях з Мокондо до зовнішнього світу, проте марно. Його неприборкана уява призвела до втрати реальності. Він розтрощив свою лабораторію і впав "у стан вічного марення", через що його, безтямного, було прив'язано до каштана.

Письменник розгортає роман у послідовності сімейної хроніки. Він веде оповідь родинними шляхами дітей Урсули та Хосе Аркадіо – синів Хосе Аркадіо, Ауреліано та доньки Амаранти – та шляхами їхніх нащадків, де в кожному поколінні, за місцевим звичаєм, повертаються родинні чоловічі імена.

Строката доля роду Буендіа детально зашифрована в таємному рукописі чаклуна-провидця Мелькіадеса, який побував скрізь, навіть на тому світі, знався на чудодійних еліксирах та таємних письменах. Він врятував макондівців від безтямності й оселився в містечку назавжди. Циган починає заповнювати зашифрованими записами свої пергаменти, в яких віщує долю роду Буендіа. Написані ним манускрипти зберігаються від тих часів і пророкують загибель роду в той момент, коли останній з Буендіа розшифрує пергаменти й осягне занепад сім'ї.

Останнім нащадком став Ауреліано Бабілонья (Вавилонський), чиє ім’я натякає на легендарне місто давнього світу, знищене через егоїзм та роз’єднаність його мешканців (так само, як і Макондо). Циган Мелькіадес постає художнім двійником автора, бо ж зміст зашифрованого рукопису і є змістом роману "Сто років самотності".

Роман має і певне історичне підґрунтя. Історія роду Буендіа розгортається на тлі військових катаклізмів, що їх зазнала Колумбія з 1830 по 1903 рік. У цей час сталося дев'ять громадянських, чотирнадцять локальних

248


воєн та три військові путчі. Але письменник досліджує не військові події, його цікавить інше: як війна впливає на людську особистість. За Маркесом, війна спотворює людську душу, сіє зло і насильство, веде до втрати особистості. Це яскраво доведено на образі Ауреліано Буендіа. Мрійливий поет, майстер-ювелір під час війни став легендарним полковником, проте війна отруїла його душу, розбестила, перетворила на жорстокого диктатора, він втратив відчуття родини, "заплутався в колі самотності".

Роман порушує гострі соціально-історичні проблеми, такі, як рабство, безмежність влади, соціальна несправедливість. Історично достовірним є у творі й епізод страйку, що стався 12 листопада 1928 року під час "бананової лихоманки". Містечко потроху перетворилося на плантацію рабів, які працюють за копійчини, проте шалені гроші вивозяться з Макондо чи потрапляють до кишень представників нового режиму. Каторжні умови праці та беззаконня призвели до страйку робітників. Страйкарів заманили на привокзальну площу і розстріляли з кулеметів: "Люди опинилися замкненими, ніби худоба в загоні: вони крутилися у велетенському вирі...". А через усі засоби масової інформації повідомлялося, що "мертвих не було, задоволені робітники повернулися до своїх родин, бананова компанія тимчасово припинила роботи".

Поряд з реалістичними картинами громадянських війн та військових путчів, партійних суперечок ("консерватори" — "ліберали" — "ліва опозиція"), розстрілів, "бананової компанії" та наступного занепаду економіки Колумбії ХІХ—ХХ століть автор відтворює іншу реальність Макондо — легендарно-містичну, подану як продовження об’єктивної дійсності. Міф і дійсність сплітаються, створюючи магічну дійсність

249


роману і особливу манеру оповіді Гарсіа Маркеса, що визначається як "магічний реалізм".

У такій реальності жителі Макондо потерпають від загадкових епідемій безсоння і втрати пам’яті, через що вони мають робити написи: "стіл", "годинник", "корова" та нагадування: "Бог є". Один із нащадків роду Хосе Аркадіо "шістдесят разів обійшов земну кулю", а інша — Прекрасна Ромедіос — злетіла на небо на свіжовипраних простирадлах. Дощ над Макондо проливається "чотири роки, одинадцять місяців і два дні", а ураганний вітер має силу, здатну здійняти в повітря місто...

Змальовуючи своїх героїв, Гарсіа Маркес використовує широкий спектр художніх засобів, зокрема, гіперболізацію. Його герої глибоко трагічні, невтримні у своїх пристрастях, вони перетворюються на велетнів чеснот та людських вад, набувають певного узагальнено-символічного значення: Урсула —надматеринства, Ауреліано — надвойовничості, Пілар Тернера — надчуттєвості, Хосе Аркадіо — надсексуальності тощо. Вони створюють своєрідний пантеон богів сучасної латиноамериканської міфології.

Провідною думкою роману Гарсіа Маркес вважав згубність самотності, яка заперечує солідарність, саме вона, на думку автора, пояснює загибель Буендіа, їхнього середовища, Макондо. Змальовуючи міфологічну картину кубинсько-латиноамериканської історії, письменник не тільки підсумовує минуле, а й попереджає про можливість катастрофи, до якої ведуть самотність та відчуженість.


Гіпербола (грецьк. hуреrbоlе — "перебільшення") — різновид тропа, що полягає в надмірному перебільшенні характерних властивостей чи ознак певного предмета,

250


явища або дії задля особливого увиразнення художнього зображення чи виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього. Світова література знає чимало прикладів гіперболічних тропів ("Гаргантюа і Пантагрюель" Ф. Рабле, "Мандри Гуллівера" Дж. Свіфта та ін.).

Магічний реалізм — поняття, за допомогою якого дослідники визначають особливості творчого методу деяких письменників XX ст., насамперед Кафки, а також Гарсіа Маркеса. Фантастичне та реальне в їхніх творах перемішано, "сплавлено" у єдність: найнеймовірніше відбувається в буденній, тривіальній обстановці. Вторгнення фантастичного, всупереч традиції, не супроводжується яскравими ефектами, а подається як звичайна подія. Створення особливої художньої дійсності — фантастичної — є засобом пізнання та відображення глибинного, прихованого смислу явищ реального життя.

251

Світова література і культура(навчальний посібник для абітурієнтів)

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для абітурієнтів

(протокол № 14/18.2–2614 від 10.12.2004).

Редактор — Н. ОлексенкоТехнічний редактор — А. ФоменкоКомп’ютерний набір та макетування — О. Боскіна, С. Фоменко

Підписано до друку 13.09.04. Формат 60х84/16.Папір офсетний. Друк цифровий. Гарнітура Times New Roman.

Умовн. друк .арк. 16,5. Наклад 500.

Друк здійснено з готового оригінал-макету у видавництві ХДУ.Свідоцтво серія ХС № 33 від 14 березня 2003 р.

Видано Управлінням у справах преси та інформації облдержадміністрації.

73000, Україна, м.Херсон, 40 років Жовтня, 4. Тел. (0552) 32-67-95

252

Education

Світ.л ра і культура .посібник