Сьогодні ми будемо говорити про сучасну чеську поезію. Після довгих

вагань було вирішено, що її представлятиме Іван Верніш (слайд 1). І перше

питання, яке закономірно постає, чому саме він?

Можна було обрати, наприклад, Ярослава Сайферта. Він – єдиний чеський

Нобелівський лауреат з літератури. Дуже різноманітний у своїх творчих

експериментах, інколи дуже веселий, інколи – дуже філософічний. Нам варто

було б знати про нього більше. Але – він не зовсім сучасний, адже помер у

1986 році.

Можна було обрати, наприклад, Катержину Рудченкову (Kateřina

Rudčenková). У неї таке українське прізвище і дуже цікаві вірші. Але вона мало

кому відома навіть у Чехії.

Іван Верніш – і сучасний, і відомий. У 2012 році він отримав Державну

премію з літератури – найбільшу офіційну премію Чехії. Лауреатами цієї премії

були такі відомі у світі чеські письменники, як Йозеф Шкворецький, Квєта

Легатова (до речі, перекладена і видана українською мовою минулого року),

Мілан Кундера, Людвік Вацулік, Даніела Годрова. Сусідство з такими іменами

говорить само за себе.

«Паспортне» ім’я поета – Йоганн Іван, прізвище – німецького походження,

його батько був німцем, а тому хлопець, який народився 1942 року, мав після

війни проблеми: він згадує, наприклад, про вчительку, яка на весь клас сказала:

«Цей хлопець програв війну», а потім люб’язно «дозволила» йому вчитися у

класі чехів. З того часу, на думку самого поета, у ньому живе дух спротиву, і це

добре видно з його життя та творчості.

Спершу, Іван Верніш хотів бути художником. Він робив обкладинки та

ілюстрації до деяких своїх книг та книг своїх друзів (слайд 2). Але став, все ж,

поетом.

В одному з інтерв’ю (http://www.vcd.cz/autor/wernish.htm) він говорить про

це так:

«Питання: Як взагалі з людиною трапляється таке: вона стає поетом? І як

вона дізнається, що є поетом?

Відповідь: Як це трапляється, я не знаю. Але думаю, що завжди на початку

є певне зачарування. Мені щось подобалося, я був захоплений, і почав це

наслідувати.

…

Питання: Ким би ти хотів бути більше, ніж поетом… або так: ким би ти

хотів бути більше і найбільше?

Відповідь: Якби я знову починав і якби знав те, що знаю… тобто якби мені

дали другий шанс, то я б, безумовно, з поезією не мав би нічого спільного. Я

робив би що завгодно, тільки не це».

Верніш говорить про поета, як про людину м’яку, нерозумну і

непристосовану до життя, як про homelessáka, від англійського homeless. І,

можливо, це найкраще означення для нього та його генерації.

Верніш належить до покоління «шістдесятників», авторів, які прийшли в

літературу у 60-х роках. Тому якщо можна зіставляти його з кимось із

українських письменників, то насамперед – із нашими шістдесятниками. Але

відмінностей тут знайдеться значно більше, ніж подібностей.

Чеські «шістдесятники» - це поети, народжені наприкінці 30-х – на початку

40-х років. Їх дитинство і юність припадають на часи становлення чеського

комунізму – кінець 40-х – 50-ті роки. Ідеологічна машина з її абсурдністю і

нікчемністю панувала в усіх сферах життя, і саме це покоління спробувало

протистояти їй своєю творчістю. Про це свідчать, наприклад, «конкретна

поезія» Йозефа Гіршала та Богуміли Ґрегорової, які активно почали

публікуватися також на початку 60-х, творчість Їржі Коларжа і поезія Вацлава

Гавела (слайд 3). Вони стверджували, що слова почали брехати, вони вже не

мають власного значення, тому їх потрібно розкладати на звуки, ламати,

переінакшувати, ставити у «незручні», незвичні позиції, аби наново надати їм

сенсу. Таку графічну поезію створював і Верніш (слайд 4). Однак найперша

його збірка (1961, Kam letí nebe, Куди летить небо) вирізняється насамперед

тим, що всім словам і образам надається максимально конкретне значення, а

світ, створений у віршах, це світ цікавого, але наївного хлопця. Він ніби наново

називає все навколо себе, і цим протистоїть довколишньому абсурду і втраті

смислу. Уже тут, у першій збірці, велике значення для Верніша має природа,

дуже зрима, конкретна. Цей образ – по суті архетипний - залишається з поетом

постійно. Він пояснює це так: «своєю мовою ти позбавляєшся усього, що

здається надлишковим, залишається тільки те, що є для тебе найважливішим, а

це часто архетипи». У всіх наступних збірках, однак, конкретність втрачається,

замінюється на гру, сновидність, пейзажі стають надзвичайно складними – в

них реальність сплетена зі сном, фантазією за принципом колажу, так що читач

навряд чи може вгадати, де правда, а де суцільна вигадка. Добре видно це у

збірці Zimohrádek (1965), вірш з якої сьогодні прозвучить.

Експериментування з формою тривають постійно. Верніш говорить, що

«головне, що мені подобається, це спробувати робити щось інакше. Не інакше,

ніж це роблять інші, а інакше, ніж це досі робив я сам». Тому, наприклад, він

продовжує гратися: написав оповідання «закодованою» мовою або вигадує

неологізми, вживає неправильні форми слів із розмовної мови, «знижену»

лексику тощо.

До цієї ж генерації належить також і культовий чеський андерграундний

музичний гурт The Plastic People of the Universe (слайд 5), зокрема і їх лідер –

поет, публіцист, музикант Іван Мартін Їроус, або ж Маґор. Їх стильова та

світоглядна близькість виявилися, наприклад, у тому що кілька текстів Верніша

стали піснями гурту. Наприклад, пісня «Муха у вранішньому пиві»

Celý den samá nepříjemnostmoucha v ranním pivě prší zaklepeš na dveře, vypadnou z pantů

Цілий день сама неприємністьмуха у вранішньому пивідощить

přišlápneš psa osloví tě krasavice nabídka lákavá, cena nízká, ale chce se ti srát srát prší

постукаєш у двері, вони спадуть із завісинаступиш на собакудо тебе звернеться красуняпропозиція цікава, ціна низка, алетобі хочеться сратисратидощить

Так поступово ми переходимо до поетики Верніша. Сам автор

охарактеризував її так: «Моя поетика дурнувата. Це поетика чистої

балаканини».

Основними образами (слайд 6), які часто зустрічаємо у поезії Верніша, є:

образ hospody, чеського бару. Це місце зустрічей, розмов (а за

комуністичних часів розмови в господі стали чи не основним

способом існування інтелігенції), життєвих історій, взагалі осередок

життя

образ дороги, шляху, подорожі. Дорога для поета – це певний

пошук, а також це безкінечна втеча. Мені здається, що це втеча від

реальності, від справжнього світу, у вигадку, у свій власний світ.

образ смерті, а також образ кінця світу. Вони позбавлені будь-якої

трагічності, часто дуже органічно вплетені у буденні, щоденні

людські дії. Смерть, за Вернішем, є частиною життя, до того ж не

найгіршою.

образ сну, який дає змогу поєднувати непоєднуване, рухатися у часі,

просторі, потрапляти у свідомість інших, грати.

Бажання повернути мові її нормальне значення виявилося також у тому, як

Верніш будує свої вірші. Робить він це максимально просто, тобто без будь-

яких складних художніх засобів, метафор, ускладнень. Основний прийом –

оксиморон, тобто поєднання непоєднуваних явищ, речей, ситуацій. Ефект

несподіванки, який змушує уважно ставитися до кожного сказаного

письменником слова.

Вірші часто сюжетні, це історії, можливо, пережиті, чи почуті, чи вигадані.

Тому, відповідно, більшість з них написані верлібром, у авторському виконанні

вони звучать, як оповідки, розказувані друзям за кухлем пива. Крім того, у

багатьох збірках Верніша вірші сусідять із прозовими текстами,

мікророманами, як називає їх автор. Ось один із таких мікророманів.

Цікаві взаємини у Верніша з мовою. Він сприймає її як окрему одиницю,

живий організм, ворожий письменникові. У боротьбі між мовою і людиною

народжується поезія: «Слова – це бестії. Мова наче постає як якась незалежна

свідомість, це щось на зразок паразита, який оселився у людині в мозку.

Важливо берегтися від мови, аби вона тебе не понесла туди, куди ти не хочеш

потрапити. Так, мова тече, а ти маєш навчитися плавати у чомусь, що постійно

тебе руйнує».

Безпосередньо з мовою тісно пов'язаний і сам процес писання, зокрема і

писання на комп’ютері, про яке Верніш говорить, що воно «наче ліплення з

глини: постійно щось додаєш і щось забираєш. На комп’ютері дуже легко

закреслювати і переміщувати. Я свої тексти власне ліплю».

Я думаю, що така зосередженість на мові, на тому ЯК говориться або

пишеться те чи інше слово, речення, думка, витворює власний вернішовий

стиль. Важливість кожного слова і його контексту творять поезію. Тому

особливо цікаво перекладати такі тексти, адже потрібно передати оцю

значущість кожного окремого слова і правильно скласти їх разом.

Іван Верніш є автором 25 оригінальних збірок. У 70-80х роках його

творчість, як і творчість багатьох найцікавіших чеських авторів, публікувалася

нелегально – або за кордоном, або у самвидаві. Після 1991 – друкується

регулярно, остання збірка Nikam, «Нікуди» побачила світ у 2010 році. В одній із

рецензій читаємо про неї таке: поет «залишається у своєму письмі живим та

натхненним, трохи здивованим, але й скептично тямущим творцем, якого

читаєш із задоволенням».

Твори Верніша були перекладені у Франції, Німеччині, Польщі, Італії,

Сполучених Штатах, у 2012 році вийшла його книга у Боснії та Герцеговині.

Україна на черзі.

Крім того, Верніш має ще одне захоплення. Він видав вже три антології

«іншої історії чеської літератури», до яких увійшли твори забутих і невідомих

чеських письменників. Таким чином, він намагається, як сам говорить,

повернути їм можливість жити і бути почутими. Верніш порушує проблеми

пам’яті і мистецького канону. Він вважає, що поганих поетів взагалі не буває,

просто кожен має знайти свого читача.

Взагалі, до читача Верніш має особливе ставлення. На його думку, «вірш,

який не знайшов свого читача, хоча б одного, власне не існує. Активний читач є

співтворцем – я б сказав, головним співтворцем – безумовно, він щонайменше

так само важливий як і той, хто вірш склав і називає себе поетом». Тому

пропоную побути співтворцями – почитати і послухати переклади віршів Івана

Верніша.