Відділ інформаційно-бібліографічних послуг та краєзнавства запрошує на

бібліогеральдичну розвідку

Символи і легенди нашого краю

Наддніпрянські легенди стверджують, що могутні люди-велетні жили в українських степах.

Жили вони в цілковитій темряві. Насипали вали і високі кургани в степах Дикого поля.

Та почали вони сваритися і чваритися між собою, зводити гору до неба, щоб заплювати новонароджене Світило.

Тож перетворив їх бог на кам'яних ідолів, що охороняють кургани, а ще на скелі, ріки та озера, в чиїх каменях і водах поховані сліди чвар і злих намірів.

Скіфські баби і половецькі діди – Лита могила (Мельгуновський курган)

у Знам’янському районі Кіровоградської області

Скіфська баба біля обласного краєзнавчого музею

Оскільки місце і точні обставини

знахідки не відомі, то деякі археологи вважають, що саме

ця баба була знайдена на

вершині Мельгуновського

кургану. Виготовлена вона із

граніту.

Гілеєю називався наш край десять тисяч років тому.

Гілея – з грецької лісиста. Наші пращури дружили з греками. А ті, завітавши до нашої сторони, чарівної країни, назвали її Гілеєто (лісистою), бо могутні праліси, густі й зелені, шуміли над самісіньким Дніпром, тодішнім Борисфеном, та заходили в глибінь степів, де люті тури вільно ховалися у високій траві та дебелих полинах...

Напівзабута Гілея

Володарювала усім цим безмежним нашим краєм жінка дивовижної вроди. Звали її греки та інші народи тим же ім'ям – Гілея. То була напівжінка, напівгадюка. Голова, плечі, руки – все жіноче, ніжне, чарівне. Пишна коса, лебедина шия, очі блакитні, як наше небо. Чорні брови. А від пояса – гадюка.

Боялися мандрівники і завойовники її чарів, її очей і яскравої вроди, обминали всі країну Гілеї, і тому людей тут не було. Лише Борисфен, та ліси, та степи неозорі, та сайгаки і тури, та птаство і риби повні річки – ото розкішні володіння Гілеї.

Якось з'явився у наших краях побіля Понту, моря Чорного, велетень Геракл. Мандрував

собі преславний звитяжець і, гуляючи, відібрав у потвори Геріона гарних коней, гарячих,

баских, вороних. Попаски погнав їх у напрямку Борисфену. Тут і застала Геракла зима.

Одного разу велетень, закутавшись у левину шкуру, преміцно заснув, а коні зайшли далеко у володіння Гілеї. Вона помітила їх, загнала у

степи.Прокинувся Геракл і став шукати коней. Довго

ходив степом, аж доки, нарешті, забрів, як пише Геродот, у Полісся, – тобто у місцину, що

на самому півночі степового океану.Перед велетенською, гарно розмальованою

печерою уздрів герой Гілею. Довго стояв він, зачарований її

красою.

Нарешті мовив Геракл:– Царівно Гілеє, чи не бачила ти моїх коней

вороних?– Бачила і зайняла їх, бо столочили вони мої

сріблясті трави.– Який викуп візьмеш ти, богине?– Я хочу, щоб ти став моїм мужем.З радістю згодився Геракл, бо дуже гарна

була Гілея. Зажили вони разом, любо й мило. Народилося в них троє синів: Агатирс, Гельон і Скіф.

Найсильнішим і найрозумнішим був Скіф – родоначальних усіх скіфських царів.

Найдавнішим відомим державним утворенням, до якого входили землі сучасної Кіровоградщини, була Скіфія, що існувала на території України з VІІ по ІІІ ст. до н. е.

Біля села Кучерівки (тепер – Знам'янського р-ну) у 1763p. при розкопках Литої Могили (Мельгуновського кургану) виявлено поховання вождя одного зі скіфських племен кінця VІІ – початку VІ ст. до н.е.

Скіфський цар Ідантірс (Іданфірс)Малюнок краєзнавцяТоропа С.О.

514 року Дарій I здійснив похід на Скіфію і спробував завоювати її

Розуміючи, що сили нерівні, скіфи не стали приймати бій, а почали відступати вглиб країни, знищуючи джерела і спалюючи пасовиська.

Перське військо дійшло аж до берегів Азовського моря, але так і не підкорило країну.

Коли Дарій I почав вимагати дари: воду у срібному глекові і землю на золотій тарілі, скіфи надіслали замість «землі і води» дивний подарунок – шуліку, жабу, мишу і п'ять стріл. Радники царя пояснили, що це попередження – якщо ви не шугнете в небо шуліками, або не сховаєтесь у мишачі нори, або не зникнете в болоті, мов погані жаби, то кожен отримає в серце по такій стрілі.

Дарій I залишивши свій табір, швидко вирушив додому. 

Скіфія залишилася непідкореною.

Міфічний котел Арата

А в околицях сучасного села Рівне Новоукраїнського району Кіровоградської області, біля витоку річки Ексампею, стояв гігантський бронзовий казан – символ величі і непереможності Скіфії. Його Геродот причислив до найбільших див світу (2,5 м в діаметрі і вагою 2 тонни). Казан був виплавлений із наконечників стріл, котрі скіфи здали за наказом царя Арата у 5 ст. до н. е. з метою перепису населення, яке в цілому склало біля 2 млн. чоловік. 

Герб Новоукраїнського району Кіровоградської

області

Коли поле перестало бути диким

Жили три скіфи: Липоксай, Арпоксай і молодший Колаксай. Полювали. Ловили рибу. І пасли свої череди та отари. Робили сири. А молодший Колаксай любив ще й збирати зерна дикої пшениці. І пожувавши якось смачні зерна, сказав Колаксай:

– Брати мої! А чом наші степи такі дикі?.. А якби замість трав цих та засіяти поле оцими зернами? Тільки як це зробити?

– Дурне! – мовили брати. – Ми з діда-прадіда скотарі і рибалки. Цього навчив нас великий прабатько наш Скіф... А набридло тобі сири робити, то бери меча і йди воювати...

– Не хочу воювати, хочу землю обробляти, – мовив молодший Колаксай. І в цей час з неба – з Чистої блакиті – опустилися на землю золотий плуг... золоте ярмо... золота сокира... чаша...

Застигли скіфи у зачудуванні. А потім старший Липоксай гукнув: «Це моє» – і підбіг до золотих речей. Та тільки-но хотів схопити їх, як тієї ж миті золото зайнялося великим вогнем. Відсахнувся в страхові Липоксай.

– Ні, мені це випало з неба золото, – гукнув Арпоксай. Та лише він підбіг до золотих предметів, як і вони теж запалали.

Тоді підійшов молодший Колаксай. Ні, не загорілися золоті речі. Взяв він золоту сокиру в руки, доторкнувся до ярма, плуга.

Так, браття, – сказав, – мені випало цією сокирою розчищати поле для оранки... А в це ярмо запрягти биків і золотим плугом виорати нашу землю.

І пролягла перша борозна в нашому степу. З легкої руни Колаксая проріс пшеничний колос на чорній ниві.

Пролягла та борозна через тисячоліття.Пророста колос і донині.

В Литій могилі (найдавнішому скіфському похованні) знайдено золоті прикраси із зображенням степового орла. Цей символ і було використано при розробці варіантів герба області.

Орел вважається символом мужності та великодушності, проникливості та справедливості,

сили і влади.

Золотий орел на гербі області символізує рідну землю, спорідненість з минулими поколіннями, духовне відродження нащадків.

Синя хоругва з Тризубом вказує на належність області до України.

Золоте пшеничне колосся підкреслює багатство хліборобського краю, золоте дубове листя – могутність і витривалість.

Синій, жовтий і червоний (малиновий у прапорі) кольори підкреслюють давні козацькі традиції краю та багатство землі степової України.

Герб міста – напівкруглий щит, обрамований декоративним картушем та увінчаний золотою короною, який підтримують два лелеки. Знизу – синя стрічка з девізом "З миром і добром". У жовтому та малиновому полі щита – на перехресті трьох синіх стрічок, що символізують річки Інгул, Сугоклею та Біанку, – розміщено план фортеці з вензелем Св. Єлисавети.

Лелека (бусол, бузько, чорногуз, гайстер) – символ богині Зорі; символ поваги до батьків; символ мандрівників; сімейного благополуччя, щастя; батьківщини. Цей птах за повір’ям, має риси і звички, що притаманні людям. В народному уявленні він є символом праці і відданості.

Лелека сумує, коли бачить свари поміж людьми: “стане нерухомо на одній нозі і плаче гірко... А як бачить добро між людьми, то калатає своїм дзьобом. То він так радіє”.

Козацькі легенди міста

На землі козацькій, Де шляхи чумацькі, Де був край Лебедія колись, Над Інгулом сивим Серед трав похилих Запорозькі слободи звелись. Там осів Лелека, Мамай недалеко, По сусідству кум їх Северин, А іще Завада – Отака бригада Над Інгулом стала в ряд один.

Міфічний козак Мамай

З ХVІІ століття в кожній оселі було зображення козака Мамая, яке шанувалось як ікона. Його можна було зустріти на картинах з полотна і на скринях, на стінах і дверях, навіть на вуликах. Малювали його в козацькому одязі – широкі шаровари, вишита полотняна сорочка, оксамитовий жупан і червоні чоботи, – з довгими козацькими вусами і традиційним козацьким оселедцем на голові. Зазвичай Мамай сидів, схрестивши ноги, під високим могутнім дубом, тримаючи в руках бандуру – символ співучої душі народу, його смутку і його незнищенної правди.

Козак Мамай – уособлення Духу Роду для українців, він – шляхетний захисник, мудрий чаклун, що його «і в ступі товкачем не влучиш». Тому і в повсякденному житті люди використовували його образ для захисту домівки і майна.

Мамайкою називалася територія нинішніх Підгайців.

Літературний батько міфів і легенд краю

 Сергій Петрович Плачинда

народився 18 червня 1928 р. на Кіровоградщині (хутір Шевченко) в родині селянина.

В 1953 р. закінчив філологічний факультет Київського державного університету, а потім аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, де й надалі працював науковим співробітником.

Цікавість до легенд і міфів краю народилася в дитинстві.

Письменник згадував: «Саме в страшний 1933 рік, коли вимерло наше село і я лишився єдиний хлопчик на весь куток, мати – ніби Богом спонукувана, прийшовши неймовірно втомлена з поля (вив'язувала по 660 снопів у день!), серед моторошно-мертвої тиші, коли ніде не гавкне собака, не засміється дитина, не задзвенить дійниця, – розповідала до півночі мені дивовижні казки й легенди, де головним персонажем був таємничий Вирій.

Відтоді це слово все життя хвилює мене…»

Є прадавні скарби, що йдуть від покоління до покоління: легенди, міфи, перекази. Вони складають частину нашої культурної історії.

Збираймо і вивчаймо її.