1

ЗУСТРІЧ З ЛЕГЕНДОЮ

(легенди Заставнівщини)

Ріка вмирає без джерел,

Дерева сохнуть без коріння,

У ріднім краї ти орел

Твій родовід тут – покоління.

Легенди… хто не любить їх, хто не заслухається, коли потече давня

розповідь з вуст посивілого дідуся чи старенької бабусі.

Навряд чи знайдеться така людина. Та все ж ми мало знаємо легенд, бо

розгубили, належно не поцінували найкоштовніші скарби, перли народної

творчості.

А між тим легенди сягають найдавнішої доби людської історії, і власне

вони виникли і вдосконалювалися разом з мовою, зберігають у собі стлу

давнини і незабутній у віках вчорашній день, навівають романтику і повідують

суспільну дійсність.

Вчитаймося, вслухаймося у їх зміст, інтонацію і ще більше відчуємо

подих історії, відгомін нелегкої боротьби за волю і звичайно ж чарівну музику

кохання, красу нашої дивовижної природи.

До цієї книги увійшли легенди, які записані на нашій мальовничій

Заставнівщині.

Деякі з представлених тут легенд дійшли до нас з дуже далеких часів

розповідають про виникнення населених пунктів та їх назв, знайомлять з

періодами панщини та кріпацтва.

Легенди житимуть, мабуть, вічно. Бо людство прагне добра, світла,

справедливості, а легенди і вчать цього. Вони виховують, застерігають,

розширюють і формують світогляд, спонукають жити чесно, поступати гідно,

постійно збагачуватись історичним досвідом.

Висловлюємо щиру вдячність всім бібліотекарям району за допомогу у

зборі матеріалу, а також усім хто сприяв у забезпеченні випуску книги.

2

З А С Т А В Н А

Назва міста, за трьома версіями, походить від слів «за ставами», «застава»

та від імені людини – Заст.

«Місто за ставами»

Згідно з переказами довгожителів , коли річка Совиця Заставнецька

обміліла , люди , що жили по берегах, почали її перегороджувати греблями і

таким чином утворилось багато ставків.

«Застава»

В урочищі «Баклаженка» (теперішній агробуд) за часів турецького

поневолення знаходилася застава, через яку люди, що проїжджали із нього

змушені були платити мито.

«Заст»

Колись давно, коли територію нашого краю густо вкривали букові ліси, в

одному з населених пунктів жив чоловік на ім’я Заст. Він був пастухом. Одного

разу , коли він погнав пасти худобу, втома зробила свою справу і він заснув.

Коли прокинувся, надворі вже смеркало, Заст починає шукати худобу, аж

спочатку знайти її не зміг. Через певний час худоба віднайшлася. Ця подія

змусила Заста переселитися на одну з лісових галявин, оскільки він утратив

довіру до себе з боку своїх односельчан. А звідси виникла поговірка – йти до

місця, де живе Заст.

«Юрківська могила»

«Юрківська могила» - це курган, в якому, за переказами, поховані жертви

військового зіткнення загонів російських і турецьких військ напередодні

Ставчанської битви 17 серпня 1739 року. Російський загін переправився через

річку Дністер у районі села Дорошівці і рухався через Заставну і Юрківці на

Став чани. На місці кургану відбулася битва. Зараз ця могила є пам’яткою

історії і охороняється законом. Вона біля шляху Заставна-Юрківці і

розташована на північному сході від м. Заставна – на відстані понад 3 км.

«Панський став»

«Панський став» - назва походить від того, що на цьому ставку взимку і

влітку влаштовувались заходи для відпочинку австрійських, а потім і

румунських панів. Зараз він знаходиться у центрі міста.

3

Б А Б И Н

Село Бабин має свою цікаву історію. ХVІІ століття – ось початок

заснування села. Існує декілька легенд про цю подію.

В урочищі Сюркач було велике село, в якому жили люди, обробляли

поля, ростили дітей. В результаті нападу турків, село було спалене, а населення

знищене. Вдалося врятуватися одній жінці з своїм онуком, яка сховалася в

скалах. Коли турки залишили село, жінка з дитиною оселилася у вербах під

горою біля потоку. Хлопчик підріс. Коли його запитували «Чий ти»? Він

відповідав: «Бабин». Так між двома горбами , біля потоку з’явилася перша хата

села Бабин.

Інша з легенд свідчить, що в результаті холери майже всі жителі села

вимерли, залишилася одна жінка з сином. Від цієї баби і пішла назва села

Бабин. Це так австрійці його назвали і занесли до реєстру.

Існує ще така легенда про виникнення села. Колись давно на території

села жив багатий пан. Було в нього три сини. Він мав багато землі і перед

смертю вирішив розділити її між ними. Старшому синові батько заповів

бабине поле, середньому – прабабине, а молодшому змушений був дати

найгірші скелясті землі. Після смерті батька сини розділили поля, оселилися в

них і заснували три села: Бабин, Прабабин (нинішній Городенківський район

Івано–Франківської області) і Вимуш ( теперішній хутір поблизу села Бабин).

Інша згадка про виникнення назви села сягає далі, вглиб віків. До

прийняття християнства в 988 році наші предки поклонялися різним ідолам:

вони виліплювали різноманітні фігури, витісували їх з каменю, дерева. Досить

часто зустрічаються фігури жінок. Після введення християнства ці ідоли не

були знищені, і люди ще деякий час обожнювали їх. Можливо, наші предки –

односельчани поклонялися БАБІ і назвали своє поселення Бабин.

«Легенда про Єлену Трачеву»

У селі старші люди люблять говорити таку приказку «ходиш, як Єлена

Трачеві».З цими словами звертаються до людини, яка ходить чи робить щось не

до ладу. Ніхто з нас й не задумувався, хто ж то така Єлена Трачеві.

Виявляється, що колись в селі була жінка, яку звали Єлена Трач. В молоду

вродливу дівчину Єлену закохався пан. Красуня змушена була також покохати

пана, бо на те була панська воля і ласка. Незабаром в Трачихи народилася

донечка, яку назвали Явдошкою. Про залицяння пана до Єлени дізналася панна.

Вона зненавиділа бідну наймичку і вирішила їй помститися, Пані пішла до

ворожки. Ворожка довго чаклувала на своєму зіллі. Важка кара впала на

Єленину голову. Дівчина – покритка втратила розум, помутилися її думки. І

влітку, й взимку купала молода мама свою Явдошку в потоці, який протікав

біля хати. Незабаром дитина померла. Ще більше в Єлени помутився розум.

Вона бігала за молодими мамами, відбирала в них дітей промовляючи: «Це моя

Явдошка, моя донечка». Але матері силою відбирали назад своїх дітей.

4

Годувалася Єлена в кожній хаті. Там забирала кулешу, в другий хаті

висипала в фартух картоплю, а там – пироги. Ходила Єлена від села до села, з

одного краю в інший. Побувала вона і в російських землях. Звідти вона

повернулася в спідниці, що було новиною для наших земляків, адже в Бабині

ходили в горбатках і сорочках. А Єлена хвалилася спідницею й говорила:

«Москалі прийдуть, спідниці принесуть, рублі принесуть».

«Криниця»

Скільки криниць на землі, стільки й зірок на небі. І якщо вам доводилося

бачити, як падає небесиця, знайте: то десь засмутилося джерело.

Розкажу про «Ковалеву криницю», яка є в нашому селі. В 20-х роках ХХ

ст. люди села мали своє поле. Мій прадід був на той час багатою людиною в

селі, так як мав 12 моргів поля (1 морг – це 60 га) і свою кузню. В полі

приходилося працювати з раннього ранку до пізньої ніченьки. Води близько

не було, треба було бігти у село. В полі була шлаковина, де просочувалася вода.

Коваль вирішив копати криницю. Навозили каміння фірами, викопали і

вимурували на його полі криницю, а зверху поклали журавля , який не одне

десятиліття напоював водою людей.

На даний час криниця залишилася, люди пам’ятають її, як «Ковалеву

криницю».

(Записано від внучки коваля Антощука Василя Григоровича та Червінко

Марії Іванівни)

«Криниця у вербах»

У центрі села, недалечко від сільської ради на великі свята і в неділю

сільська молодь збиралася на танці у верби. Одного разу сільський юнак з

дівчиною прогулювалися вербами. Була тиха місячна ніч. «Що це дзюркотить?»

- раптом запитала дівчина.

«Так це струмочок!» - закохана пара зупинилася біля невеличкого

джерельця, яке витікало з-під скали. «Нехай це джерело буде свідком нашого

кохання, такого чистого, як ця вода» - вирішили хлопець з дівчиною і почали

часто при ходити сюди.

А хлопець, зібравши толоку із сільської молоді, почистили місце навколо

джерела, обклали камінням. А дівчата посадили калину і барвінок. Сусіди

почали брати воду з кринички. Часто сюди приходила молодь. Було це в 60-х

роках ХХ ст.

Якийсь час води в криниці не було і люди йшли по воду до «Вапниці».

«Місишина криниця»

Криниця «Місишина» знаходиться далеко від села в лузі біля лісу.

Колись тут вирувало життя, люди брали воду з криниці, ходили до неї прати.

З-під каміння б’є прозоре кришталеве джерело, навколо якого повилися плющ

та барвінок, по виштрикали папороті, нависли вишні віти дерев.

Халак Марія Миколаївна доглядає за криницею, бо це дуже дорога їй

пам’ятка. Криницю побудував її прапрадідусь. Видовбав в камені стік,

5

обмурував червоним каменем, пізніше збудував і прало. Цій криниці більше

300 років. Уже сьоме покоління п’є воду з криниці.

«Криниця «Вапниця»

Криниця «Вапниця» найбільша в нашому селі. Побудували її ще за

панщини. З-під гори обійстя пана в багатьох місцях витікала вода. Ван Ватман

разом із своїм родичем Пейсом вирішили побудувати криницю. Три найбільші

нори обмурували, зверху поклали плити. З однієї нори брали воду кріпаки, з

іншої панська рідня, з третьої – напували худобу. Коли було відмінено

кріпацтво, люди обмурували криницю муром. На одному боці прали білизну ,

а на іншому напоювали худобу. Над криницею була каплиця. За роки

радянської влади каплицю було зруйновано. Залишилися тільки два камені, на

яких були хрести біля входу в каплицю і стара крислата верба.

6

Б А Л А М У Т І В К А

Історик Л.І.Бода твердить, що внаслідок розпаду у 1626 році села Онут на

два поселення утворюється Нижній Онут. Саме на цій території наприкінці

XVIII століття поступово зароджується село, яке має назву Баламутка, а пізніше

Баламутівка. Ця назва, за твердженням історика Ю.О.Карпенка, походить від

назви річки «Balamuteo», яка витікає із сусіднього села Ржавинці. Свідченням

цього є картосхеми за 1774 р., 1927-1928 рр., 1929-1930 рр.

На території Баламутівки та її околиць виявлено пам’ятки далекого

минулого. Свідченням проживання людей в часи ранньотрипільської культури

(14 тисячоліття до нашої ери) є примітивні знаряддя праці, виготовлені з

кремню, сланцю, кісток, вироби з глини та каменю – посуд.

В скелястому березі Дністра є три печери. В одній з них, найбільшій, були

малюнки стародавньої магії. Сама печера справляє враження незабутнє. В ній

вільно може розміститися кілька вантажних автомашин. Прямо перед входом,

були давні малюнки із зображенням людини з хвостом і рогами. Поряд –

силуети людей з луками, що полюють на тварин. На інших стінах – малюнки

поранених тварин та замаскованих під тварин людей.

Інші дві печери пізньопалеотичної доби (понад 15 тис. років тому)

розташовані у Панській скалі і Яківцевому ярі. Вони, на думку вчених, служили

стародавнім людям за житло.

Поблизу цих печер, на високому мисі урочища Таборище, зберігся

масивний вал городище – святилища ІХ-Х ст. н.е. Його площадка розміром 40 х

45 метрів, відгороджена від поля земляним валом і ровом. Поряд розташоване

одночасно з ним селище.

За народними переказами, в темних підземеллях, за неприступною

залізною брамою останнього городища заховані незлічені скарби…

Серед баламутівчан і сьогодні живе легенда про награбовані турками з

трудового народу незлічені багатства, що заховані на високому березі

північного сходу від Дністра у турецькій криниці, підземні проходи від якої

ведуть аж до Хотинської і Кам’янець – Подільської фортець.

7

Б О Я Н Ч У К

Вперше село Боянчук згадується в історичних джерелах 1551 року. Назва

села походить від імені Боян, який ніби – то був засновником села.

Шукаючи сліди автора всесвітньо відомої поеми «Слово о полку

Ігоревім», науковці інституту літературознавства ім. Т.Г.Шевченка побували в

селі Боянчук. Їх теж зацікавила назва села, чи не пов’язана вона бува з віщим

співцем Бояном, про якого йде мова в давньоруській поемі.

За переказом Коропатницької Катерини Іванівни 1890 року народження,

давня назва села – Боянівка. Так і нині називається урочище в південно-східній

частині в глибокому яру, на дні якого тече Онут. В 50-ті роки там ще було

кілька хат і єдина вулиця, що йшла вздовж річки. Перекази свідчать, що таке

вигідне географічне положення (високі горби із заходу і сходу і вихід до лісу

дном яру, наявність води, природних джерел, будівельних матеріалів) мали

стратегічне значення в часи постійних набігів турків і татар.

Про це свідчить легенда «Татарське болото».

«Татарське болото»

Легенда записана від старожила села Боянчук Ящурінського Дмитра. Він

розповів, як йогопрапрабабка від турків утекла.

Вона була із роду Федоровичів і називалася Андріана, була дуже файна:

станом висока, тіло мала біле-біле, і була розумною. Як прийшли турки, то

взяли її, зв’язали і повели. Нікого, правда не вбили. Хоч як плакали родичі, як

просили, дівчину не відпустили. Так вони і змирилися , що донька пропала.

Час минав. Одної ночі хтось заковтав у вікно, то була Андріана. Всі

остовпіли і перелякалися. Потім вона оповідала, що довго її вели, тай привели

до великої води, почали на човни садити, а вона моцна дівка була. Дорогою той

мотузок, що руки ним зв’язані були, трохи розсіпала. Коли привели їх коло

води, всі заголосили, закричали. А вона як сіпнула руку, тай пірвала мотузок і

побігла в трощу, а за нею почали бігти троє татарів. Та їх затягло болото. Вона

чудом спаслася, бігла дуже довго, поки не впала. Як прийшла до тями, то була

ніч. Скільки лежала, не знала, і де – також… А потім ішла довго лиш вночі, і

від води у другий бік. То від Петра аж до осені йшла. А то болото назвали

Татарським, бо не один татарин там загинув. Щоб татари не нападали на наше

село, люди закопали на горі Джамі.

Смоляний стовп і його було видно на Юрківці і на Вербівці. Стовп був

обмотаний соломою і намащений смолою. Кожної ночі село відсилало сторожів

на Джаму, бо то було найвище місце. Село спало, а сторожі пазили, чи ворог не

підходить. Бо тоді татари дуже плюндрували землю. Таких стовпів було більше

і по других селах. Як уже десь серед ночі було видно вогонь, то це означало, що

близько татари. І тоді сторожі запалювали стовп.

А у селі також був сторож, він будив село. Так люди рятувалися від

татарів, тікаючи в ліси.

8

Б Р І Д О К

За переказами, виникнення Брідка пов’язується з визвольною війною під

проводом Богдана Хмельницького проти польської шляхти. Зокрема у давній

легенді розповідається про хороброго козака Якима Сулиму, пораненого в битві

поблизу Збаража.

Вибравшись з ворожого оточення, Яким дійшов до Дністра, перейшовши

його «вбрід» і спорудив у лісі землянку. Звідси і назва поселення. Так за

легендою було поставлено початок села Брідка.

Василь Андрушко в своїй книзі «Брід» пише: «Зустрів старого Тодора

Ілюка з молодим хлопцем Миколаєм Майовським. Коли зустрілися, хлопець

щиро запрошує на весілля.»

— Добрий ти і розумний хлопець. Дякую за повагу. Та я буду у твоєї

Анички. Ми ж сусіди. Ти вже вибачай. Але зараз я тобі хочу щось показати. Іди

зі мною.

Звернули перед самим гостинцем на старий цвинтар. Праворуч лишилася

капличка, а в глибині рядами стояли хрести. Одні від часу похилилися і певно

не було кому їх підняти. Перед капличкою чоловік перехрестився і пішли вглиб

цвинтаря. Тодор підвів хлопця аж у самий куток. Там стояв хрест незвичної

форми, витесаний з великої пісчаної брили, цей хрест не мав собі подібних.

Написів , як на інших , на ньому теж не було.

«Знаєш, кому поставлений цей хрест?» – потиху, але якось врочисто

запитав Ілюк.

«Не знаю, вуйку Тодор. Я його бачив і раніше. Та ніколи не звертав

уваги».

«Мало хто в нашому селі звертає на нього увагу. А жаль. Під хрестом

лежить той, хто першим прийшов на те місце, де зараз стоїть наше село. Він був

запорізьким козаком і звали його Яким Сулима. Були з ним ще козаки, та я

знаю тільки одне порекло – «Під вербний», це родич Якима. Оба вони з далекої

Великої України. У свій час двічі на рік їздили волами і кіньми в гості до

родичів з Великого Луку та в Дике поле, це було 260 років тому. Запам’ятай,

Миколаю, і передай дітям та внукам. Бо це порекло – Сулима не повинно

забутися в нашому Броді. Воно для нас святе. Адже ми частина Великої

України і її синів запорожців».

9

В А С И Л І В

На правому березі Дністра розкинулося село Василів, одне з найдавніших

поселень Галицько-Волинської Русі.

Перекази свідчать, що в давнину поселення носило трохи іншу назву

«Веселів».

Над Дністром лунав веселий сміх і жарти, в співі веселіше працювалося.

В час, коли в Теребовлі сидів князь Василько Теребовлянський, тоді назва села

змінилася.

Спустившись по Серету до Дністра, князь побачив поселення і так воно

його вразило своєю красою! Вигідне положення, краса місця зіграли

вирішальну роль, і князь поселився на високому пагорбі над Дністром. А так як

земля і місто входили до складу Теребовлянського князівства, а в той час в мові

був присутній присвійський характер: «Чий град? - Василів». Порівняно легко

приживалася нова назва, а стара поступово забувалася і залишилася лише у

переказах старожилів, щоб донести ці перекази до наших днів.

Василів був на той час великим і міцним торговим центром на Дністрі.

Внизу, неподалік від пристані, на площі знаходилася Торгова площа –

Торговиця. Біля площі неподалік розміщувалися одно та двоярусні гончарні

печі, в яких виготовляли керамічний посуд для своїх потреб та для продажу.

Визнані історико-археологічні місця є в околицях села: урочище

«Монастир», урочище «Хом», «Городище», «Бурти» та «Гнилище».

«Гнилище»

Одним з найбільш цікавих є урочище «Гнилище», де височів

білокам’яний храм.

Він був збудований на пагорбі. Це був величезний храм. Висота його

становила 35 м, а розміри були компактні, в основі майже квадрат, але центр

зміщено, тобто асиметричний. До наших днів зберігся фундамент. Його

глибина сягає 2,7 м. Стіни були широкі і міцні, зверху плавно переходили в

купол. Загальний вигляд храму, як свічка, а баня – полум’я.

Це був дуже красивий храм. З реконструкції архітектора В.Логвина

видно, що подібні храми будувались в ХІІ ст. в місті Галич та на річці Нерлі.

При побудові храму використовували камінь з каменоломень, що

розташовуються в околицях села, їх нараховується 9.

Народ дуже любив свій храм і про будову його передають із вуст в уста

легенду.

Коли почали будувати храм, то артіль мулярів працювала з великою

відповідальністю. Але що за день побудують – те вночі розвалиться. І так

повторювалося декілька днів. Муляри були в розпачі. Старожили порадили, що

для того, щоб не розвалювались зведені стіни, треба замурувати в стіну живу

людину. Порадились муляри і вирішили що та жінка, котра перша принесе їсти

чоловікові, ту й замурують. Стали до роботи, а десь під полудень з тривогою

поглядали на гостинець. І ось появилася жіноча постать. З її наближенням

10

ставало обличчя майстра Манолія все тривожнішим, бо йшла його дружина

Марія.

Манолій, щоб жінка нічого не запідозріла, покликав її, щоби вона стала

на мур, а він її замурує. Нічого не запідозрюючи, молода дружина стала на мур,

а Манолій мурував вправно кладучи блоки, дивився на усміхнене обличчя

дружини, на очі, що щасливо блищали. Вона не підозрювала, що чекає її

попереду. Мур сягнув до колін, до пояса, а коли сягнув до грудей, тривожно

глянула в очі і запитала: «Манолію, що ти робиш?»

Чоловік відвернувся і продовжував мовчки працювати, не слухаючи

прохань дружини. Сльози стікали по обличчю, серце краяла біль, але

відступати не було куди. Через деякий час стіну було замуровано.

Наступного дня вранці мулярі побачили, що стіна стоїть, не впала, а через

день-два з стіни, де була замурована дружина майстра, почало капати молоко,

бо Марія годувала груддю немовля. Кажуть, що доки стояв храм, те місце було

вогким. Чи так це було, чи ні, невідомо, але біля фундаменту знайдено людські

поховання. Це свідчить про те, що храм будували невдовзі після прийняття

християнства, бо були живі традиції жертвоприношення, характерні для

язичництва. Кажуть, що храм згорів і був поруйнований вперше в ХІІІ ст., а

остаточно в 1650-1698 роках, коли на Василів нападали кам’янецькі яничари.

Стіни були розібрано і камінь продано панові на маєток в село Добринівці. А

на виручені гроші закуплено дерево і побудовано для села дерев’яну церкву. В

цю церкву було перенесено престол з білокам’яного храму.

Історія села багата і цікава. Тим паче, що місто старше за Львів.

Побутувала легенда, що князь Данило Галицький заснував Василів на честь

свого сина Василька. Але це не так, бо перша згадка про Василів датується 1230

роком, коли князь Данило Галицький, переслідуючи короля білих хорватів

Белу, приїхав до Дністра і поїхав по Пруту. (Галицько – Волинський літопис,

ст.86).

Як бачимо, село (а раніше місто) має багату історію, з часточкою нашого

минулого, є тим корінням, що тримає нашу націю, народ.

«Жегалівка»

В західній частині села, між двома горбами, знаходиться улоговина, кут,

що носить назву Жегалівка. Горби порослі густими зарослями колючих кущів

шипшини, глоду і терну та кизилу. Між горбами долиною тече струмок, що

заболочує низини.

За переказами на південному з горбів жив майстер-гончар, який

виготовляв дуже гарний посуд, що своєю красою і прагматичністю

перевершував всіх майстрів в окрузі.

Весь секрет був у тому, що піч для обпалювання готових виробів

знаходилась в улоговині між горбами і глину для своїх виробів майстер також

брав там (там і зараз під скалою є добра глина).

Коли йшли купувати миски, горшки і інший посуд для води, то казали,

що йдуть до Жега. Чи то ім’я майстра було Жег, чи то за місцем печі, де

11

«обжигали» посуд, але та назва залишилася і дійшла до нас «Жегалівка»,

місцина, де жив талановитий майстер.

(Записано від Аксентинчик Меланії, 1968р.)

Було це в давні часи, коли на наше село нападали турки. Якось, коли

серед ночі вдарив сторожовий дзвін, всі схопилися і кинулись ховатися від

ворогів хто куди. Більша частина кинулась в хащі, в мочар і заховалися.. а

турки ходили з патлями і підпалювали будинки, де жили Василівчани. Втікачі з

жахом спостерігали, як горять їхні домівки. Жорсткосердечні вороги, звіріючи

від того, що нікого не взяли в полон, з особливим запалом нищили все довкола.

Підійшовши до яру-улоговини, вони запалили суху траву і кущі (ймовірно, що

діялось це навесні). Кажуть, що кинули спересердя фатлю і трава спалахнула.

Очманілі від страху втікачі стали підніматися вище, але заплакали діти, і

тоді навздогін полетіли стріли. Багатьох знайшла люта смерть в ту страшну ніч.

Кого поранили, хто задихнувся від диму, але втрати були великі.

З того часу те місце в південно-західній, а точніше західній частині села

називають «Жегалівка» - місце де пекло, де жгло, горіло.

(Записано від Заморняка Миколи Васильовича, 1970р.)

«Кам’яна церква»

Багато-багато років тому у Василеві стояла кам’яна церква. Будували її

народні умільці, неперевершені майстри своєї справи. Коли вони закінчували

роботу, бояриня, що володіла селом, запитала будівельників: «Чи думаєте

спорудити храм такої ж висоту в інших володіннях?». Почувши ствердну

відповідь, розгнівана господарка наказала зняти рештування саме в той час,

коли майстри перебували на високій церковній бані. Щоб врятуватись від

голодної смерті будівничі виготовили з драниці крила. Коли почали стрибати,

крила їх не витримали і майстри розбилися на смерть.

12

В А С Л О В І В Ц І

Щодо походження назви села існує декілька версій. За однією версією за

словами старожила села Юзефія Вінничка, назва села походить від прізвища

Василовий – першого мешканця цієї місцевості. Територія села досить

горбиста. Сприятлива для випасання овець. За легендою перший мешканець

займався їх розведенням. І від слів Василь і вівці утворилась назва Васловівці.

Згідно іншої версії село раніше називалося Славівці, а на початку XVIII ст.

дістало назву Васловівці.

З історичних джерел дізнаємось, що село згадується ще в 1662 році.

З повідомлень старожилів села дізнаємось, що на місці сучасної

тракторної бригади знаходилась невелика фортеця, яка захищала село від

набігів турків. Після того, як вона була спалена, люди стали переміщатись в ліс

і будувати село заново.

1774 року територія Буковини стає володінням Австрії.

З самого початку окупації території краю і даного села йому відводилась

роль аграрно-сировинного додатку.

Старожили села: сестри Губко – Василина і Анастасія розповідають про

ті дні: «Самі ми на пана не працювали, але пригадуємо що розповідали наші

предки. На пана працювали по три дні на тиждень. Працювати починали зранку

і до пізньої ночі. Дуже сувора була дисципліна. Австрійський уряд позволяв

застосовувати до селян тілесні покарання (биття палицею). Так за спізнення на

роботу на 30 хвилин селянин одержував 25 буків. На полі не давали

відпочивати, навіть напитися води».

Село ділиться на кути: «Хабайли», «Семени», «Стратії», «Койцани». Ці

назви походять від прізвищ мешканців села.

Як і в селі, так і навколо є дуже багато горбів. Кожний з них має свою

назву.

Назва горба «Бас» походить від назвим музичного інструмента, оскільки

він за своєю формою дуже подібний до нього.

Є ще «Крайній горб», «Середній горб».

«Вовчий горб» - це був крайній від лісу горб, де колись по ночах

збиралися вовки.

«Бойків горб» - ця земля належала землевласнику на прізвище Бойко.

Каплиця Святої Покрови

Святина села Каплиця Святої Покрови. Вона побудована в Завалинах (це

глибока западина в кінці Семенівського кутка). Там із глибини землі витікає

цілюще джерело.

Про те місце в селі побутують перекази. За переказами старих людей, в

часи, коли татари нападали на наші землі, на місці теперішньої каплички стояла

дерев’яна церква Успіня Пресвятої Богородиці. Коли на наших земляків напали

татари, віруючі люди сховалися в цій церкві і молилися Богові і Святій

Богородиці…

13

Татари стали захоплювати храм, тоді церква поринула під землю і татари

злякалися цього чуда і покинули наше село. Якщо прислухатись до каплички в

Брахманський Великдень, то чути дзвін церковних дзвонів.

На тому, місці де стояла зруйнована каплиця, була побудована нова

каплиця у 2003 році.

Записано від старожила Тодосійчука Василя.

14

В Е Р Б І В Ц І

Село Вербівці в письмових джерелах вперше згадується в 1443 році. Було

засновано населенням, що тікало від турецької неволі в лісисті скриті місця. За

переказами старожилів назва походить від слова верба. Існує така

Легенда

Раніше населення було розташоване в урочищі Рівна. Жителі займалися

землеробством, скотарством, мирно вирощували хліб. Але недовге було мирне і

щасливе життя селища. Налетівли орди турецьких загарбників, спалили

поселення. Частина людей, особливо молодь, була взята в полон, а решта

встигли втекти в ліс, який ріс неподалік.

Серед полонених була молода і вродлива дівчина Марічка. Вороги почали

вимагати від неї, щоб вона показала місця, де заховалися її односельці. Але

дівчина відмовилась. Загарбники катували зв’язану Марічку, але не почули від

неї жодного слова. Вона їх завела в густий ліс на берег річки Вербівки. Річка

брала початок з урочища Жорнища. Марічка більше не могла витерпіти таких

страшних страждань і кинулася в чисті і бурхливі води річки Вербівки. На тому

місці, де відбулася ця подія, виросла ніжна довгокоса верба. А від неї береги

річки вкрилися верболозом. Саме в цьому місці поселилися жителі села

Вербівці. І коли наступає весна верби розпускають свої бруньки і враз перед

нами постає образ дівчини, юної, довгокосої, яка відділа своє життя за край.

Урочище Чумаки

В південній частині села знаходиться «Урочище Чумаки». Старожили

села розповідають, що через село проїжджали чумаки. Дорогою їхала велика

кількість возів в яких були запряжені сірі, круторогі, дужі воли. На першому

возі добре вмощувався вгодований півень, який своїм співом показував час,

чумаки вгадували по його голосу, яка буде погода. Проїжджаючи через село,

чумаки спілкувались з селянами, продавали їм сіль та рибу, а купляли в них

зерно. На відпочинок чумаки зупинялись в урочищі, яке назване зараз

«Чумаки». Там знаходилась корчма. Довго звідти чулись пісні і музика.

Одного разу, коли чумаки полягали спати, склавши свої вози з товаром

навколо себе, вони міцно заснули. Цим і скористались грабіжники, вони напали

на табір, почали його грабувати, вбивати чумаків. Півень попереджував

чумаків, що на них напали, але марно, тому що вони були стомлені від своїх

мандрівок і міцно спали.

Після цієї події, те місце почали називати «Урочище Чумаки».

Вербиченька

Було це давно. В одному маленькому поселенні, що знаходилось в долині

між горбами, ніби боялись злих вітрів і лютих завірюх, жили трудолюбиві

люди. Хатинки в них були маленькі, але завжди чепурні, вибілені. Село

15

прикрашали ясені, акації та поодинокі верби. Дівчат і хлопців нараховувалось

небагато, але молодь уміла робити своє дозвілля веселим.

Лише одна закохана пара потай пробиралась до ставів, що знаходилися на

краю села, щоб побути наодинці. Дівчина була надзвичайної краси, з чарівними

голубими очима, гнучким станом. Милуючись її вродою, обнімаючи ніжну

дівочу постать юнак називав свою наречену вербичкою. Підслухали це одного

разу дівчата-цокотухи та так і почали всі називати її вербиченька.

Одного разу пішла красуня на став прати рушники. Весело було в неї на

серці, привітно посміхалась до кожного зустрічного, наспівувала свою пісню. А

думками снувала навколо свого єдиного, котрий скоро стане навіки її.

За роботою не помітила, як насунулися чорні хмари, звіявся сильний

вітер. Коли підвелась, несамовиті хвилі збили дівчину з ніг, обхопили у свої

обійми.

Трепетом серця відчував юнак велику біду, птахом прилинув до ставу,

але було вже пізно. Струнке дівоче тіло зникло під водою. Гірко запалкав

одинокий легінь на березі, а коли йшов, слізьми встелив свою дорогу. І там, де

капали сльози, проростали молоденькі верби, а понад ставок, ніби у поцілунку

сплелися верболози, нагадуючи про місцеві зустрічі.

Звідси і пішла назва села Вербівці, що означає: верби – це символ палкого

кохання.

Про Вербівці

Дуже давно в селі справляли весілля. Зібралося багато вродливих дівчат, і

саме в розпалі гуляння на село наскочили татари. Заброди побачили красунь і

почали ловити їх, щоб продати в Шаргороді. Дівчата, аби не потрапити в

неволю повтікали на болото. Ординці погналися за ними і опинилися в

трясовині. Там де сконали вороги, з’явились гнилі купини, а на тому місці, де

загинули дівчата, виросло дуже багато верб. Із того часу наше село стали

називати Вербівцями.

16

В Е Р Е Н Ч А Н К А

с. Веренчанка має чимало оповідей, легенд, переказів пов’язаних з

виникненням різних назв, оточуючих ставків, кутів, побутовими історичними

цінностями, фактами, подіями.

Старожили розповідають, що колись давно був чоловік, який називався

Веренька. Ким він був ніхто не знав.

Говорили, що він став першим, хто оселився на цій території. Він поклав

початок нашому селу. Від його прізвища і село дістало назву Веренчанка.

Перші хати були збудовані, де тепер стара церква.

Бойко Григорій розповів, що чув від свого діда, на місці Веренчанки були

суцільні болота, багна. І виходець із Східної України Веренька замандрував

сюди. Оселився там, де зараз стара церква, збудував першу хату. Можливо його

назвали так тому, що він прийшов сюди у верені (домоткане грубе полотно з

конопель для мішків і верет).

З його предками було таке. Сюди прийшов дідич Зота Янко. Він тут

одержав мошію (земельний наділ). Щоб будувати церкву Зота зніс будинки

предків Вереньки. Коло церкви засновано цвинтар. Нащадки Вереньки не

хотіли відробляти панщину, яку запровадив Зота і втекли кудись. Та прізвище

їх залишилося у назві нашого села.

«Перші Веренчанці»

Записано від Залипиги Марії Костянтинівни.

Ще в сиву давнину, коли на Буковині не існувало дрібних поселень, на

місці Веренчанки існувало царство дубових лісів, незмірених пасовищ і

водойм, все це належало поміщикові Зоті. У нього було досить коней, овец,

корів. Ціле літо селяни пасли худобу, робили бринзу і всі харчі передавали

панові в місто.

Якось влітку до пастухів прийшов незнайомий хлопець і попросився на

роботу. Звали його Ільчук Веренька. Жив він з пастухами і привів він собі

дівчину, яка стала його дружиною. Тут де зараз залізнична станція вони

збудували хату і стали першими мешканцями села. В них було 11 дітей, які

виросли і приводили своїх суджених в село і сім’я їх примножувалася.

Годуватись не було чим і Веренька нишком користувався лісами і

харчувався з обійстя Зоти. Дізнавшись про це Зота хотів відомстити за

непокірність, та Ільчуки підстерегли його і вбили.

Через 300 років їх поселення переросло в село під назвою Веренчанка.

Від його імені утворилося прізвище Ільчук.

Село Веренчанка велике, поділено на багато кутів, кожен з них має свою

історію.

17

Чоловік поганої вдачі

Житель села Гнідий І.І. з 1906 року народження розповідав, що був у селі

якийсь багатий чоловік, дуже скупий і поганої вдачі. Навіть у найбільшому

горі, навіть тоді коли людина вмирала з голоду нікому не хотів допомагати.

Одного святкового дня він пішов в поле орати сам, бо селяни відмовились

працювати в свято.

Почав він орати і проклинати все на світі, свої ниви, які давали малий

врожай. І не витерпіла земля цього нелюда. Він провалився разом з кіньми у

підземні води. Води закрутились і досі не заспокоюються. Це місце називають

«Бульбоною» (Бульбоною називають озеро, річку, які не мають дна, вода там

постійно булькотить).

«Витязь над Бульбоною»

Якось давно люди орали на полі волами і залишились на ніч там. Десь о

12 годині ночі почули сильний передзвін. Земля наче заворушилась а з вод

Бульбони вирував витязь на білому коні. За ним воїни, що об’їхали Бульбону

навколо. Потім вони стали навколо ставка і згадували тих, хто захищав землю

Буковинську, і з’явились ті борці в тій же одежі, якій захищали землю.

Дружинники витягали їх на щитах і носили їх навколо Бульбони. Так тягнулося

доки не заспівали треті півні. Потім воїни зникли під водами.

«Парасчина могила»

Жила в селі дівчина і звали її Параскою. Була вона дуже гарною, з довгою

косою. Напали на наш край турки і зайшли в наше село. Побачили вони дівчину

і хотіли її піймати. Довго гналися за нею. Вона, як прибігла на те місце, де

тепер могила і сказала: «Проступися земле, най під тебе піду», і тоді земля

розступилася, дівчина зникла під Землею, лише коса залишилася зверху. Турки

зі злості стали сипати на неї глину, щоб більше прикидати. Кажуть вони носили

тої глинги то шапками, то пригорщами, чим могли. Так утворилася та могила, а

люди назвали її Парасчиною.

Так розповідали Вакарчук Катерина Миколаївна та Кожухарик Марія

Василівна.

18

В І К Н О

Село Вікно раніше називали Мартинівкою і лежало воно на березі

мальовничого потоку. Розміщення життя поселення нерідко порушували своїми

набігами турки і татари. Від ворогів люди переховувалися в печері на високому

березі потоку. Два входи до печери охороняли міцні кремезні чоловіки. Але піж

час одного з нападів доля неначе відвернулася від людей. Жорстокий двобій

тривав уже більше дня, а татари не відступали.

В печері плакали діти, просили їсти і пити. Не витримавши їхнього плачу,

одна молода жінка на ймення Марта, сміливо спустилася до потоку набрати

води. Та вороги схопили її і довго катували, але вона другого входу у печеру

туркам не виказала. Марта загинула, але її смерть врятувала рідне поселення. У

пам’ять про вчинок мужньої жінки поселення назвали Мартинівкою.

Навколишнє поле носить цю назву і досі. Збереглися і печери, свідки тих

далеких героїчних подій. Численні набіги турків і татар не давали спокійно

жити мешканцям Мартинівки. Після чергового нападу, вийшовши з надійної

схованки – великої печери – мартинівці не впізнали свого поселення. Все було

вщент зруйновано. І вирішили будувати люди нове село на новому місці.

Шукали води, якогось джерела, щоб розбити нове поселення. Коли

знайшли джерело, вода в ньому була чиста і прозора – на дні видно навіть

найменший камінець. «Ніби у вікно дивимося», - казали нові поселенці. Так і

дістало село назву Вікно.

Ще одна легенда трохи по-іншому пояснює назву села, хоч між ними

простежуються зв’язок.

Коли мартинівці спустились вниз у пошуках нового місця для поселення,

вони побачили заболочену місцевість, вкриту осокою. Та поміж заростями

осоки де-не-де виднілися чисті місця – невеличкі озерця з кришталевою водою.

«Наче віконця посеред суцільної зелені», - казали люди, - «А вода така чиста, як

шибки у вікнах».

Село вікно поділяється на кілька кутів, кожен з яких має свою неповторну

назву. А назва кута Білий Горб пов’язана з надзвичайною легендою.

«Білий Горб»

Колись давно жив у нашому селі великий пан. Його замок був

побудований на високій горі, а до нього лежав шлях, мощений із каміння. Дуже

важко було туди добратися. Тому пан завжди знаходився під надійним

захистом. Була у нього дочка. Гарна, чепурна, мила дівчина. Вона завжди гарно

поводилась, була справжньою панною. А що пан виростив її сам, то «беріг як

зіницю ока». Для дівчини було створено багато розкоші в замку. Але вона не

була пихатою, добре ставилася до селян, завжди допомагала їм.

Панові все було під силу, він мав багато грошей, та не все залежало від

його достатку. На тому кутку села не було запасів води. Доводилось возити її із

людських криниць.

19

Пан найняв молодого хлопця, який щоденно привозив до замку воду.

Коли панна побачила юнака, одразу закохалася у нього. Те саме почуття

охопило й хлопця. Зізнавшись один одному в коханні, вони таємно

зустрічались у панському саду.

Але одного разу хтось із панських слуг побачив закоханих і доповів

панові. Той наказав побити хлопця і вигнати з краю. Дізнавшись про це дівчина

розплакалась, побігла геть і довго не розмовляла з батьком. Щовечора вона

виходила на гору і плакала. Усі хто її бачив – щиро співчували, але панна

нікого не хотіла бачити і втікала від людей.

Розповідають, що з того часу на горбі, так називали ту місцевість,

з’явилася вода. Дівчина своїми слізьми подарувала людям джерело життя. А

каміння, якими була вкладена дорога по якій їхав хлопець, - побіліла. Кажуть,

вони перебрали на себе суми дівчини. Відтоді той куток села називають Білий

Горб.

Кут «Троща». Так у селі називають осоку – рослину, що росте на

заболоченій місцевості. Старожили розповідають, що у давнину троща досягала

нечуваних розмірів. У ній ховалися козаки, нападаючи зненацька на турків і

татар. Вершник на коні міг спокійно рухатись у трощі, непомічений ворогами.

Ця болотна трава небачених розмірів н6еодноразово рятувала вікнянців від

непрошених гостей, від кривавої розправи. А коли вже відважні козаки

нападали зненацька на турків і татар, вискочивши з осоки, то трощили їх до

останнього. Мабуть тому, цей куточок села, де й сьогодні є ще мочера,

називається Троща.

Побутують у селі й легенди, що пов’язані не лише з географічними

назвами.

«Як урвуси!»

…Живу селі дуже багатий чоловік. Вирішив він побудувати нову, велику,

світлу хату. А був той багатій дуже скупий і пихатий. Він бажав побудувати дім

дуже швидко, на заздрість своїм ворогам. Тому скликав багато робітників,

пообіцяв їм гарну плату. Люди дуже швидко зрозуміли його підступність.

Багатій змушував їх багато і виснажено працювати, а про плату ніби забув. Він

вигадував різні причини, аби відкласти розрахунок. Незабаром будинок уже

височів на пагорбі. Він був багацький, гарний.

Вже й господарі вхідини справили, а бідним робітникам не виплатили й

частини заробленого. Ніби забув, чиїми руками дім побудований. Та не довго

довелося тому здирникові тішитися новою світлицею. Однієї ночі спокійний

сон господарів обірвав гучний і страшний голос, що долинав зі стелі: «Як

урвуси!». Всі переполошилися й не спали до ранку. Таке повторилося ще й

наступної ночі., а потім ще раз. Нова хата стала немилою богачеві, і він,

зляканий, вирішив продати її, але таємниці не розголошував.

Дуже здивувалися люди в селі: з якого б це дива продавати

новозбудовану хату? Купив її інший, не менш багатий чоловік. Та теж довго

там не нажив. Незабаром серед ночі той самий грізний голос зі стелі заволав:

«Як урвуси!».

20

Знову в селі новина, продається новозбудована хата. Так за малий

проміжок часу вона мала кілька господарів, а таємниця поволі розходилась

поміж людьми. Незабаром хата спорожніла, всі боялися до неї підходити. Жив

у селі дуже бідний чоловік, мав багато дітей, і всі вони тулилися в малій хатині,

що вікнами дивилася в землю, один бік її був перекособочений.

- Скільки будемо тут мучитися, - подумав злидар. - Ото стоїть нова

порожня хата. Всі бояться до неї підходити. Чому б мені не пересилитися з

дітьми туди? - селяни відмовляли його від того вчинку.

- Невже не боїшся? Таж там нечистий оселився!

- Ах, що Бог дасть, то буде!

Ото пересилився бідняк до нової хати. З острахом чекала сім’я ночі.

Тільки но всі поснули, як зі стелі пролунало: «Як урвуси!». Так повторилося і

другої ночі. А на третю чоловік не витримав: «Ех, хай тобі трясця, рвиси!», -

вигукнув спересердя. І раптом з горища упав цілий мішок грошей. Так бідняк

несподівано став багатим.

Чорне озеро

… Посеред заростів верб і вільх, на окраїні Вікна, було колись глибоке

озеро. «звідки воно взялося?» - допитувались у батьків діти. І чули у відповідь

таку легенду. На місці озера колись стояв величний замок. Жив там багатий

чоловік і було в нього три дочки. Любив їх, догоджав як міг, пишався ними, як

зорями на небі. Несподівано на старість чоловік осліп. Та не став дуже тим

переживати, бо був впевнений, що красуні-дочки, в яких вложив серце й душу,

не дадуть йому пропасти. Поділив він свої володіння на три рівні частини й

подарував дочкам. Йшов час, діти дуже скоро забули і батькову любов, і

щедрість, і турботу. Ображали старого, а потім і вигнали з дому. Пішов у світ

чоловік темним незнаним дідом, останнім злидарем. Блудив він світом, просив

милостиню, щоб не вмерти з голоду. І через декілька років повернувся до свого

обійстя. Спочатку не зрозумів цього, бо й далі залишався незрячим. Та

несподівано упізнав голос однією із дочок: «Чого приблудив, нещасний? Ану

геть звідси!». Не витримав старий і з великим болем у голосі мовив: «Бодай вас,

діти, Бог із неба покарав за вашу ганьбу, за непоправний гріх, який ти вчинив.»

Гірко заплакав старий востаннє, бо вже помирав. І раптом увесь його

маєток провалився під землю. Разом з ним запалися і три невдячні дочки. А на

тому місці стало глибоке чорне озеро. До нього боялися підходити люди, бо

розповідали, що кожної ночі із дна озера долинали ридання. То богачеві доньки

просили Господа про помилування.

21

Г О Р І Ш Н І Ш Е Р І В Ц І

Село Горішні Шерівці вперше згадується в 1453 році. Точних відомостей

щодо походження назви села немає. Існує декілька варіантів походження Г.

Шерівців.

Така легенда існує саме село розміщене в одній із численних улоговин

Хотинської височини. Для її вершин характерні пологі, слабко виражені схили.

Тому люди казали: «Йди у широкі гори». Це одна з версій назв.

За іншими легендами, хотинської величини фортеця була однією із

споруд, що охороняла кордони Київської Русі, а згодом Галицько-Волинського

князівства. Люди, що тут поселилися, почувалися в цілковитій безпеці, адже

вони знаходились під охороною вояків. Тому вели господарство для того, щоб

воїнів фортеці забезпечувати повністю їжею. А через територію поселення

проходив торговий шлях і місцеві жителі вели торгівлю з людьми, що

проходили шляхом. В ті часи, як і будь-коли, цінними були горіхи, тому Люди

навколо села насаджували великі горіхові гаї і люди навколо села, і багато

людей їхало сюди лише для того, щоб їх купити горіхів. Люди казали, що гаї

були широкими. Через певний час «Широкі горіхові гаї» асимілювалися і

послугували назвою села Г. Шерівці.

Переказ

Полюбила дівчина з заможної сім’ї молодого наймита. Бо гарний парубок

був. Полюбила, та ні батько рідний, ні мачуха не хотіли віддати її за нього.

Вони вирішили втекти з села в світ.

Втекли за село, за городи, на горб, а собаки злі їх доганяють, батько з

матір’ю кричать. «Куди сховатись?» прилягла між зеленими кущами і лежить

легенько. Хлопець же підпіг трохи далі, а злі пси його схопили. Відбивався від

них, а вони рвали, шматували його тіло, поки не загризли. Мачуха кричала,

звала дівчину. Та не обізвалась вона, бо заніміла з горя. Тоді криткнула мачуха:

«Той лишися тут навіки в цій зелені!».

А де дівка є в хаті – боронь Боже плакучу вербу садити. Бо заміж не

вийде, плакати в самоті буде. От Ганну в сусідстві, хіба Василь до сорока років

не бачив? А зрубала плакучу вербу – і поженилися, і живуть.

22

Г О Р О Ш І В Ц І

У глибоку давнину люди ходили по світу шукаючи гарного місця, щоб

поселитися на життя і радість. Невеликий гурт людей зупинився біля однієї, але

величезної групи. Проживши певний період вони назвали свій хутірок

Грушівці. Та невдовзі, копаючи землю, щоб посадити картоплю, знайшли

велику скриню з коштовностями і грошима. Тоді чоловік, який це знайшов,

поділив усіх людей, взявши собі більшу частину. Став багатим і назвав хутір

Грошівці. Хутір рік будувався. Переріс в село.

… Пан, який господарював, почав ділити землю своїм підлеглим. Перше

поле, яке намірялося для роздання, назвали Помірки. Багато жителів булдо

родом з Гуцульщини. Тому там де вони поселилися – Гуцули… Люди, які

заготовляли сіно, у переважній більшості були молдованами. Поселились між

двома горбами, де косилося сіно. Цю місцевість назвали Фундую. Від

молдавського слова фундон – сіно на двох горбах. Решта людей, що не могли

важко працювати, готували їжу, прали. Поселилися близько до Помірки, але на

мочарах. Вони заснували балти. Підл лісом біля яру було трохи землі, якою

ніхто не користувався. Примандрували до Горошівців троє галичан. І всі троє –

Максими. Йшли роки, люди мали багато городів, і з ласки було названо село

Горошівці. Люди були роботящі і сміливі. Збудували село Горошівці.

Криничка «Маковійка»

Найдавнішою в селі є знаменита криниця «Маковійка». Де її джерело

люди не знають, але у велику засуху вона забезпечувала водою ціле село. Назва

пов’язана з тим, що почали її копати на свято Маковея, і що саме цікавіше –

почав копати чоловік на ймення Маковей. Їй вже більше 200 років. З її

смаковими і цілющими якостями не зрівнюється жодне їхнє криничне джерело.

Кажуть, що при хворих очах треба вмити їх три рази непочатою водою і

хворобу, як рукою зніме. Та хіба тільки це… З «Маковійки» беруть воду, щоб

скупати вперше немовля, нею освячують хрещений барвінок нареченим, варять

найсмачніші стави.

Є ще і такі легенди:

- захворіла вдова і довгий час не могла піднятись, вона мала дівчинку.

Дитина принесла води від «Маковійки», мати пила три дні воду і встала.

- син з козаками йшов у похід і на прощання посадив плодове дерево біля

кринички та сказав матері: «Як буде важко – з’їж плода і стане легше».

Хворим на шлунково-кишечні захворювання рекомендують чаї та настої

трав готувати саме з цієї води. Біля цієї криниці збирався гурт хлопців, перед

тим як іти на вечорниці.

З неї дівчата набирали води на гадання на Андрієві свята. І що саме

найцікавіше, що навіть в найлютіші морози вода в ній не замерзала. Може й

невипадково, ще ідучи на різноманітні дозвілля хлопці, як правило, перший

свій танець виконували на толоці біля улюбленої селом, знаменитої кринички

«Маковійки».

23

Довбуш на кочубі

Хто був хоча б раз на горі Кочуба, яка знаходиться в лісі біля села

Горошівці, той бачив там вал із кам’яних величезних брил і великий білий

камінь

Існує легенда, що саме під цим каменем знаходиться вхід у печеру, в якій

заховані скарби Олекси Довбуша.

Олекса Довбуш – народний герой, захисник селян від гноблення панами.

Він зі своїми побратимами опришками забирав скарби у багатих і роздавав їх

бідним.

А в селі Горошівці в ті часи жив пан Януш, який як і всі пани збирав

данину зі своїх селян. Прочувши що в лісах біля села з’явився Олекса Довбуш,

пан Януш злякався. Послав пан своїх людей у ліс, щоб дізналися де

знаходиться Довбуш. Довго вони шукали, але так і нічого не знайшли. Як

переповідає легенда, опришки переховувались в печері під білим каменем і

була вона зачарована.

Повертаючись з пошуків, люди пана Януша зустріли старого чоловіка,

який сказав їм, що він ворожбит. Тоді вони взяли його із собою, щоб поворожив

пану Янусу. Прийшовши до пана і подивившись на руки пана ворожбит сказав:

«Прийде пан до тебе, аж з-під землі».

А в той час селяни приносили кожної неділі своєму панові данину. І от

однієї неділі, пан побачив між своїми селянами незнайомого чоловіка з

мидницею (велика миска) на голові. Підходить чоловік до пана, кладе мидницю

на землю і говорить: «Я приніс тобі те, на що ти давно заслуговуєш». Глянув

пан Януш в мидницю, а там земля…

24

Д О Б Р И Н І В Ц І

Наші предки жили в урочищі «Громенці», про що свідчать залишки

сторожової вежі «у могилі». На вежі підпалювали вогонь, щоб сповістити

навколишні населені пункти про напад ворога. При нападі турків вони ховалися

у лісах, на доброму місці. Надійним місцем схову під час нападу було сучасне

місце нашого села. Звідси і походить назва Добринівці.

Існує легенда

«Про три колоски на одному стеблі пшениці»

Колись давно у селі Добринівці жив пан Добровольський. Для розрахунку

із робітниками використовував місцеві крейцери.

Одного дня помолившись Богу він слово, якщо вродить великий урожай

пшениці, він побудує Божий куток на Землі.

Ніби природні сили сприяли росту пшениці, щедре сонячне проміння

зігрівало її, а літні дощі поливали поля. Не міг намилуватися ланом Добро

вольський. Пшениця викинула колосок, здивуванню не було меж. Кожне стебло

мало по три колоски.

Урожай було зібрано, він був небувалий. Пан Добро вольський розпочав

будівництво Божого Храму. Багато з’їхалося людей на будівництво. Пан

спостерігав за роботою. Люди, які били робітників, або лихословили Добро

вольський одразу відправляв додому, заплативши за цілий день.

Будуючи церкву пан хотів, щоб ні одна людина, ні жодна тварина не

постраждали від нього.

Він розумів, що тільки добром можна будувати Храм Божий.

Давно не стало пана Добро вольського, але пам’ять про нього живе і до

сьогодні, а церква нагадує, що людям треба робити тільки добро. В церкві і

зараз є портрет покровителя і захисника церкви, який в лівій руці тримає макет

церкви на небесах, а в правій – стебло пшениці.

25

Д О Р О Ш І В Ц І

На березі швидкоплинної річки Дністер між трьома зеленими пагорбами

– велетами розкинулось село Дорошівці. Здавна його називали Тригір’ям або

Межигір’ям. Назва Дорошівці – слов’янська, вона утворена від імені основи

засновника села. За переказами старих жителів, назва Дорошівці порівняно

нова. Появилась вона десь у 16-17 ст. Народна пам’ять зберігає легенду, за

якою в селі Тригір’я робив зупинку з своїм військом ватажок Дорошенко. З

того часу с.Тригір’я стало зватись Дорошівці.

Інша легенда розповідає, що в с.Тригір’я зупинявся з своїм військом не

Дорошенко, а Дорош, який втікав від поляків і турків. Місцевість стали звати

Дорошева долина, а згодом Дорошівці.

Існує переказ, який твердить, що назва Дорошівні походить від прізвища

пана Дороша, який захопив долину Тригір’я, де проживала лише одна сім’я

Анаки. Поступово тут почали заселятися наймити, слуги пана та інші люди, так

виникло нове село – Дорошівці.

Інша легенда говорить, що першими поселенцями у нашій місцевості

були шевці, які добре знали свою справу і брали за роботу велику плату. Люди,

що йшли у цю місцевість казали, що йдуть до дорогих шевців. Згодом простіше

– до Дорошівців.

Село Дорошівці розташоване на правому березі Дністра. На території

села поселення існували дуже давно, ще до нашої ери. Про це свідчать рештки

стоянок, знайдені під час розкопок в селі.

«Городище»

Частини села і поля мають свої назви. Назва одного із полів Городище.

Вона свідчить, що в давнину на цій місцевості були укріплення воєнного

характеру. Очевидно Городище – це залишки з тих часів, коли Буковина була у

складі Молдавської держави, а остання знаходилась у васальній залежності від

султанської Туреччини.

Старожили розповідають, що на місці Городища років 250 тому існувало

Турецьке укріплення, яке було знищене під час захоплення Буковини Австрією.

Зараз на Городищу знаходиться пам’ятник – кам’яна плита із написом

«Археологічна пам’ятка…»

Розповідають, що на цьому місці під плитами турки закопали скарби

золота. Але те золото ніхто не може відкопати. Бо турки коли прикопували

золото, то сказали якесь заклинання. Звичайно, знаходились в давнину

сміливці, які пробували відкопати ті плити. Але відразу звівався сильний вітер,

дощ, блискавка і люди покидали цю місцевість.

Городище знаходиться на самій горі Дністра, а на схилі вниз до Дністра у

гущі дерев є печера, в яку також ніхто не може далеко зайти. Напевно ця печера

і зв’язана з тими легендарними золотими скарбами турків. Тому що і сюди щоб

увійти треба знати заклинання. Чоловікам, які пробували сюди зайти,

26

причувався якийсь свист, гуркіт. А коли вони заходили ще глибше свист

наростав, здіймалася буря і чоловіки перелякавшись верталися.

Існує переказ, що багато років тому в Дорошівці приїжджав один чоловік

із міста Львова. Він знав це закляття, але побоявся його сказати, бо це

загрожувало йому смертю. Він лише розказав що робити допитливим

чоловікам, щоб дізнатися це закляття. Треба стати біля входу у печеру,

поставити два дзеркальця одне проти одного. А між ними укласти дерев’яну

паличку і закляття можна побачити у відображені дзеркальця.

Неподалік від кам’яної плити, ближче до поселення Вигнанка (хутір)

знаходяться два високі щомби (горби). А між ними є велика долина у вигляді

западини із стрімкими схилами. Існує легенда, що на цьому місці колись був

замок велетенський. А жив у ньому злий чаклун. Замок той відчинявся великим

золотим ключем, який був розміром 1-1,5 метра. Після смерті злого чаклуна

зашуміла земля, затряслися гори і замок завалився. Кажуть, що і тут були

сміливці, які хотіли відкопати той золотий ключ і дізнатися чи насправді тут

був колись велетенський замок. Але коли вони вкопали землю до п’яти метрів,

почалася надзвичайна буря. Звіявся сильний вітер, який мав силу осліплювати

людей, підносити їх у повітря. Так і сталося. Одного чоловіка вітер осліпив,

другого зніс в долину до Дністра, а третього взяв з собою. Так більше про цього

чоловіка й не було чути і ніхто його не бачив.

А інший переказ твердить, що саме у цьому замку переховувалися турки і

ховали свої скарби золота. І напевно, під час захоплення Буковини Австрією,

коли вони вимушені були тікати, ці золоті скарби прикопано було на

Городищу.

27

З А Д У Б Р І В К А

Село Задубрівка розташоване на одноіменному потоці, що відділяє його

від Рогізни і Горішніх Шерівців. В документах 1753-1776 років цей потік

називався Будилис.

Вперше село Задубрівка згадується в письмових джерелах 20 червня 1453

року під назвою Будилис. Вказівка про те що воно і раніше так називалося є і в

пам’ятці 1628 року, хоч в документі 1653 року в списки сіл, одержаних

Олександрою від її батька Гаврилаша Матяша, названі окремо Будилис і Заду

брівка. У 18 ст. згадується лише Задубрівка, але вони були настільки

близькими, що їх вважали одним селом, про це свідчать документи 1628 року,

пізніше вони змилися прийнявши назву Задубрівка.

Ця назва – типова для даної місцевості. Як свідчать перекази старожилів –

дане село з усіх боків було оточене непрохідними місцями. Звідки й назва

Задубрівка – «місцевість за дубравою».

28

З В Е Н Я Ч И Н

Дзвони із Звенячки

Село з давніх-давен носить назву Звенячка.

Було це дуже, дуже давно поселився н цій місцевості чоловік бідний,

бідний. Викопав землянку, завівся маленьким господарством і згодом став

виливати дзвони. Виливав він дзвони такі, що звук від них розливався на багато

миль від оселі майстра. Йшли роки, почалися по селах будувати церкви і

потягнулися до майстра люди звідусіль заказувати дзвони, щоб мати у своїх

церквах такі ж гучні дзвони, а щоб скоріше знайти майстра назщвали цю

місцевість Звенячка. (З розповіді Г. Синько).

Поряд з цією легендою є ще інша, яку розповів житель села Кіндрат І.

Колись давно, давно коли їздили по сіль, збирались хто волами, а хто

кіньми і щоб не їхати по одному договорювалися де буде збір. Часто збиралися

тут, де дорога звивається з села до Заліщик наче підкова. Згодом за цією

дорогою стали зводити будівлі і назвали цю землю Звенячин.

Переказ

Ця сива давнина таїть багато переказів, які дійшли до нас.

Був на цій землі знатний дідич. В нього була єдина дуже вродлива донька.

Батько у всьому догоджав їй, ніколи нічого не перечив. От і цього разу захотіла

донечка проїхатись селом на бричці. Погода була чудова. З’їхала вона вниз по

дорозі, що звивається, їхала весела, поганяла коней. Та враз звіявся вітер,

налетіли хмари, почалася раптова злива, налякані блискавкою та громом коні

летіли вниз. Ніхто не міг зупинити коней. Та враз на їх дорозі з’явилось дерево.

Дівчина вхопилась за гілки, коней вода понесла до річки, а дівчина врятувалась.

На цьому місці багач побудував церкву.

У 1888 р. була сильна повінь, вода знесла у Дністер все що було на її

дорозі. Людей, будинки, худобу, а церква вистояла.

29

Й О С И П І В К А

с. Йосипівка має свою історію. Першим жителем села був пан Юзьо. Він

мав багато поля, свої маєтки. І тому назвали село Юзифівка.

З часом пан Юзьо програв своє поле і маєток в карти. Тоді став

господарем пан Фішер. В 1906 році побудував палац, посадив сад, він був такий

великий, аж до «Гайдейки» (лісосмуга, що розташована між с.Прилипче та

с.Киселів Кіцманського району). Було в нього велике господарство: воли, коні,

корови, вівці, мав свою конюшню, ферми і багато поля. Була ґуральня,

спиртзавод – де виготовляли горілку.

Вирощували червоний і кормовий буряк, горох, картоплю, кукурудзу,

мак, і все це обробляли вручну. Всю продукцію грузили на вагони на станції

Штефанівка і відправляли в місто.

Пан керував до 1940 року. В 1940 році його засудили. Люди дуже жаліли

за паном, бо пан був добрий чоловік, з людьми він поводився добре і вчасно

розраховувався за роботу.

Аврора та Наталія

Старожили розповідають, що одну дівчину звали Аврора а другу Наталія.

Вони були покоївки в панському палаці, прибирали. У палаці була заряджена

рушниця, з неї стріляли у воронів біля палацу. Аврора закохалася у хлопця,

коваля, але дядько не дозволив їй женитися. Тоді Аврора взяла рушницю

вилізла у вікно і застрілилася, а під вікном був кущ бузку дуже гарний, кажуть

бузок той був увесь у крові. Бузок і до сьогодні росте біля панського будинку.

Легенда

Колись давно жив багатий пан на фільварки, мав одного сина і двох

гарних білих коней. Як їхав возом чи бричкою, запрягав білих коней, як

лебедів, то здалеку всі бачили, що то їде багатий чоловік, господар править

кіньми.

Сина його звали Микита, він був негарний, не мудрий, низький на зріст та

ще й лисуватий. А до цього пана дівчата приходили на роботу мак полоти, їх

було дуже багато. Микита сподобав собі дівчину Вікторію, та таку гарну, як

троянда. Природа її щедро наділила не тільки красою, яка зачарувала своїми

чорними бровами та блакитними очима, як весняне небо, а й роботящими

руками. Тоді цей парубок панича посилає старостів свататись до Вікторії, а

вона зразу йому відмовила. У Вікторії був брат Тодосій. Пан наказав, якщо

Вікторія не вийде заміж за Микиту, то їхнього сина Тодосія відправлять до

війська на 25 років.

Мати Вікторії та Тодосія плаче бідна тай каже: «Збираймося діти тай

втікаймо вночі до лісу, щоб ніхто нас не бачив». Йшли вони довго лісом і

натрапили на землянку тай залишилися біля неї. А поблизу землянки протікав

струмочок чистої води, а там гуляла пара бузьків. Тоді мати каже: «Де є лелеки,

там є завжди щастя». Так вони залишилися в цій землянці жити. Ходили в ліс

30

по гриби, ягоди, суниці, ловили дичину і робили запаси їжі на зиму. Настала

дощова осінь і лелеки відлетіли в теплі краї, аж до весни. А мати з дітьми

виглядають дітей, своїх сусідів. Настала весна, вони прилетіли і в дзьобах своїх

принесли гілки сушених ягід. Це були бузині ягоди. Мати наказала дочці

зварити чай з ягід і дати їй напитися, а інші гілочки посадити, щоб було на

другий раз з чого чай пити. Мати одужала, а з тої гілочки виріс великий кущ

бузини. І до сьогодні, внизу, як дорога на Кадубівці є польова дорога, а вздовж

неї росте бузина, яка дарує людям ліки від різних хвороб.

Як їхати в с. Йосипівку по краю дороги є невеликий лісок. Там є такі

дерева, що їм понад сто років. В цьому лісі була побудована сигнальна вишка

запорізькими козаками. Це сама вища точка у нашій області. Тут жили і

вартували козаки, були викопані траншеї до Кострижівки, Бабино, Репужинців.

Як наступали турки, то козаки запалювали вогонь на фосі, щоб було видно

війську, що наступає ворог. Тоді військо йшло тільки траншеях.

«Золоте дно»

Тут є також криниця «Золоте дно». Цю криницю викопали козаки і

вимурували тесаними каменями і вода була дуже холодна, добра. Кажуть люди,

що вода була лікувальна. Якщо захворів, то треба було піти напитися тої води і

зразу ж ставало легше.

Коли були турки тут на Україні, і мали дуже багато награбованих речей і

золота. Козаки їх виганяли, вони зрозуміли що не зможуть вивести це добро із

собою і кинули його в цю криницю, бо мали надію, що колись повернуться і

заберуть його. Та не судилося їм повернутися назад.

Тому то вода така лікувальна була і є на Йосипівні: кажуть «Мальованка»

на це місце.

31

КАДУБІВЦІ

Рештки ранньослов’янського поселення черняхівської культури (2-6 ст.)

виявлено в урочищі «Кадуб» неподалік сучасного села. Це свідчить про

безперевність землеробської традиції і заселення території, прилеглої до села. З

давніх-давен і в наступні роки. Точний час заснування села невідомий.

Етимологія назви «Кадубівці» вказує на її зв’язок із стародавнім поселенням в

урочищі «Кадіб» з первісним значенням «криниця».

За місцевими переказами першим поселенцем, що започаткував село

Кадубівці був якийсь Павуш і пам’ять про нього закарбувалася в одному із

осередків села – Павушівці. Поселившись на березі струмка, який перетинає

сучасне село і залишився безіменним, Павуш обладнав на своєму обійсті

криничку з журавлем. Вона збереглася до нині і недавно дбайливо оновлена

сельчанами.

«Божа матір»

Старожили розповідають за походження скульптури «Божої матері з

дитям на руках», що розміщена при в’їзді в село.

Там підпис 1852 рік.

Це було тоді, коли наш край входив до Австро-Угорської імперії в

середині ХІХ століття. В урочищі селища жила поміщицька сім’я. там був їхній

маєток. Селяни-кріпаки мусили відбувати панщину по 5-6 днів на тиждень.

Тяжка була праця, за що небудь били палицями. Та ще гірше доводилося

селянам, які працювали в панському маєтку. Люта пані знущалась над людьми,

ображала, наказувала людей бити. Завжди проклинала людей. Її улюбленими

прокльонами були: «Щоб тебе гадина вкусила». Ці прокльони вона посилала

кожному. Чи то Бог не стерпів такого знущання над людьми і вирішив покарати

поміщицю, чи скривджені селяни підкинули в маєток багато змій. Вони

розмножувались скрізь. Від укусу змії померла пані. Пан злякався такої смерті

дружини і замовив скульптуру «Матері Божої» і поставив її біля свого двору,

освятивши двір і статую.

В роки Першої світової війни (1914-1918рр.) наш край був ареною

жорстоких боїв. В 1916 р., коли йшли бої біля сіл Хрещатика, Звенячина,

Василева, пострілами з гармат було збито постамент статуї «Божої матері».

Дідич-богач Давидович, який мешкав недалеко (зараз в селі стара

контора, біля пам’ятника «Загиблим воїнам-односельцям»), наказав привести

статую «Божої матері» в свій маєток і заховав. Коли стихли бої, він сім раз

запрошував священника з церкви, який читав Біблію і освячував статую «Божої

матері». Потім статую «Божої матері» поставили на попереднє місце (при в’їзді

в село).

В часи Хрущовської антицерковної кампанії, коли закривались і

руйнувались церкви, хрести, статую «Божої матері» було перенесено і

поставлено на старе кладовище. Кадубівчани дбайливо доглядали, ставили

свічки, квіти. І там вона простояла до 1992 року. В даний час, церковною

32

громадою і жителями села під керівництвом Ільчука Івана Васильовича і

Семенюка Василя Степановича статуя «Божої матері» перенесена на старе

місце (при в’їзді в село) і освячена.

Вона стоїть при дорозі прикрашаючи наше село. Щодоби повз неї

проїжджають тисячі автомашин. Матір Божа допомагає всім подорожуючим,

хто просить її допомоги.

33

К У Л І В Ц І

По правий берег Дністра, на окраїні Буковини барвистою вишиванкою

розкинулось невелике село Кулівці. Село, що височить хрестами монастиря і

потопає в зелені садів.

Існують перекази про те, що в далеку давнину на долині біля коліна, яке

огинає Дністер, поселилися перші кулівчани, яких так називали від слова

колінці. Пізніше вони перебрались на гори, де живуть і нині.

Назва села походить від слова коліно. Якраз у тому місці, де було

поселення, русло річки повернуте у вигляді коліна.

Існує легенда

«Про заснування села»

Жив собі парубок на ім’я Кула, полюбив він дівку з багатого роду. Коли

він пішов її сватати, батьки відказали, бо він був бідний. І тоді він і його кохана

дівчина тікають з села. Поселилися вони недалеко від річки, там була гарна

родюща земля, соковиті трави. Почали працювати, розвели худобу, розорали

землю, збирали багатий врожай, розбудувалися. Люди з околиць почали

приглядатись, як там живуть багато і самі почали пересилятись туди. Так

виникло село і почали його називати Кулавці, від імені простого поселенця

Кули.

34

КОСТРИЖІВКА І ЛУКА

Селище Кострижівка розкинулося на правому березі Дністра в глибокому

каньйоні. Селище Кострижівка складалося з двох сіл – Кострижівка і Лука, які

до свого об’єднання (1959р.) в минулому розвивалися самостійно. Достовірних

джерел про походження цих сіл немає, але за переказами старожилів їх є кілька.

Назва села «Лука», можливо походить від слова «лука» - пасовисько, яке

простягалося вздовж річки. За іншими переказами воно походить від назви пана

по імені Лука, або що також ймовірно, від рельєфного берега у вигляді

мисливського лука.

Кострижівка також має свої пояснення. Одні вважають, що в

давньоруську епоху, коли основною мовою була старослов’янська, і місцеві

землероби звільняли землю від лісу (підсічна система землеробства), то «костри

жгли». Це словосполучення могло дати назву селу Кострижівка. Ще одна версія

твердить, що назва села походить від першопоселення рибалки Кострища. При

заснуванні Хрещатицького монастиря в 1765 році село, тоді ще хутір, мало

назву Кострижень, потім Кострижівка. У пам’яті людській збереглась також

назва «Голоднівка», яка виникла у великий голод 1866 року. Назва

«Голоднівка» в офіційних джерелах ніде не значиться, а зберігається лише в

пам’яті людей.

35

М А Л И Й К У Ч У Р І В

Існує багато легенд, які пов’язані із походженням назви села Малий

Кучурів. Однією із найвідоміших є така легенда:

Жив пан на прізвище Кучур. Мав він двох синів. Пан володів великими

землями. Перед своєю смертю пан захотів поділити все своє багатство між

синами. Більшу частину земель він передав старшому синові, що нині зветься

Великий Кучурів. А наше село дісталось меншому, тому й Малий Кучурів.

Пан пізніше помер, а його сини продовжили рід Кучурових.

Існує ще одна відома легенда походження назви села:

Поздовж всього села протікає річка Кучур, від якої і пішла назва села –

Малий Кучурів.

Переказ

Одного разу чоловік та жінка вийшли на пагорб, який називають

Джунджя. Подивились в долину – і побачили там, як хвилястою змійкою тече

річечка. Здалека вона виглядала кучерявою. «Кучері – були малі». Сподобалась

їм ця річка, назвали вони її «Малі Кучері», і вирішили назавжди оселитися тут.

З часом у них народилися діти, а у дітей свої діти і так далі. Стало багато

людей, виросло село, яке назвали на честь річки Малий Кучурів.

В селі є багато легендарних місць, які мають свої легенди щодо

походження назв. Наприклад: «Касюнька», «Жолоб», «Джунджя», «Кам’яний

яр», «Чотири дуби», «Могила», «Винниця», «Чумацький шлях», «Комарівка»,

«Костьол» і багато інших.

Ось наприклад декілька легенд про ці легендарні місця села Малий

Кучурів.

«Касюнька»

Ця легенда дуже проста. Жила колись в давнину жінка Катерина, яка

володіла великими землями, в тому числі й ставками. Їй казали й звали Касею

(Кася). Вона була доброю і щедрою. Не раз вгощала людей рибкою із ставка.

Після її смерті колгосп забрав всі землі, якими вона володіла, окрім

найбільшого й най повноводного ставка, який люди назвали «Касюнька» в

честь тієї доброї людини, яка творила добро всі свої 76 років.

«Кам’яний яр»

Вздовж Кучурівського лісу тече невеличкий ярок. Стінки якого обкладені

каменем. Цей камінь ось уже не спадає сто років. Люди часто находячись в лісі

йдуть дивитись і попити води із цього яру. Яр назвали «Кам’яним», оскільки

його стінки обкладені каменем. Вода в ярку утримується завжди холодною.

36

«Чотири дуби»

Наш ліс дуже великий, тому в ньому легко заблудитися. Щоб людям було

легше орієнтуватися, де вони знаходяться, придумали позначки. Однією із цих

позначок є позначка Чотири дуби. Сама назва говорить за себе. Всередині лісу

стоять старезні чотири велетні дуби.

«Могила»

Коли була жорстока війна з монголо-татарами, в той час багато загинуло

людей із села. Всіх померлих воїнів поховали в широкому полі. Те місце

називають «Могилою загиблих воїнів» – односельчан під час боротьби з

монголо-татрами. Але, щоб не говорити цю довгу назву, люди називають

просто «Могила».

«Чумацький шлях»

Із сусіднього села Валяво Кіцманського району до нашого села проходить

шлях переселенців-чумаків, які йшли довгими походами. Від того часу люди

кажуть на той шлях «Чумацький». Він знаходиться поблизу «Могили», тому ще

кажуть «Шлях Чумаків поздовж Могили Воїнів».

«Комарівка»

В цьому місці великі долини, болота, які не встигають висохнути, як вже

робиться нове. Поблизу цих боліт завелися комарі, які назавжди оселилися в

цьому місці. Ці люди, які там проживають назвали свою оселю «Комарівкою».

37

М И Т К І В

Це придністрянське село ніби притулилося до Дністра. Саме звідси, із

«стінки» (так називають правий берег Дністра) почалася його забудова. Точної

дати виникнення села немає. Тому що село декілька разів вимирало і

поновлювалося то попередніми жителями, то біженцями з інших сіл,

торговцями. В основному це й були жителі села.

Із появою перших хат була побудована і велика кам’яна будівля, де

збирали мито від панів, купців, мешканців інших сіл, які в цьому місці

переходили кордон. Ось і від самого слова «мито» пішла назва села. Сьогодні

гарні добротні будинки сельчан свідчать про те, що тут живуть газдорвиті

люди.

38

М О С О Р І В К А

Старі люди розповідають, що назва села Мосорівка походить від імені

двох євреїв, які поселилися на березі ріки Дністер. Мойша і Ріфка. Тобто

Майшоріфка.

Згодом це слово перешліфувалось і стала назва населеного пункту –

Мосорівка. Згідно «Історії Чернівецької області» автор Тодор Балан, том 1

сторінка 231-232 за 1602 рік значиться село Мосорівка. В тому ж самому

виданні на сторінці 100 том, за 1755 рік знову значиться населений пункт

Мосорівка. Згідно списку населених пунктів Заставнівського повіту в довіднику

за1907 рік аркуш 36 зазначено населений пункт – с.Мосорівка. назва села не

змінювалась до встановлення радянської влади на Буковині. Після 1945 року

без всяких рішень назву села змінюють на Мусорівка і населений пункт

підпорядковують Самушинській сільській раді.

Назва села Мусорівка стає співзвучною з словом «мусор», «сміття». В

1993 році жителі населеного пункту проголосували за створення сільської ради

і вирішили повернути історичну назву с.Мосорівка. 20 грудня 2005 року

рішенням Верховної Ради України (292 голоси) перейменовано с.Мусорівку на

с.Мосорівка.

«Зруб»

Є у Мосорівці поле, що називається «Зруб». Однією з найперших назв

села вважається Топоричка. Достовірність цього факту незаперечна. Колись ця

літня ліщина була лісистою. Наші предки зрубували дерева, викорчовували пні.

З тим, щоб оселитися на березі чарівної річки Дністер.

На території села височать скали, порослі деревами і кущами, а поміж

ними дзюркочуть джерела. Серед трьох джерел є одне джерело, яке приносить

людям користь. Ось що говорить

Переказ

У 1883 році була посуха і все вигорало. Люди були у відчаї. Сільська

громада вирішила освятити одне із джерел і поставила хрест. Після молитви

над селом нависла хмара із дощем. З того часу люди кожного року освячували

ту криничку. Та пройшов час, і люди за щоденними клопотами забули про

криничку, та як кажуть «як тривога то – до Бога». Літом 2004 року, коли

загроза засухи повисла над Мосорівкою і довколишніми селищами, старожилди

нагадали за ту криничку. Віднайшли її, закипіла робота. На свято Іллі

священник нашої церкви освятив джерело. Під кінець богослужіння люди

побачили хмару, що наближалася і через годину пішов дощ. Раділи люди,

раділа земля.

«Вигнанка»

Є у нас кут, який називається «вигнанка». Колись люди почали

будуватись, а звідти їх виганяли, бо був через Дністер міст, через який

39

проходили солдати у війну на другий бік Дністра. Тепер тут є побудована

споруда: Будинок Мисливців і Рибалок». Люди прозвали її «Зайчикова хата»,

тому що приходять до нас на полювання і там відпочивають.

Село поділяється на кути:

- Підгора – назва походить від слова гора. Тобто, будувалися під нею.

- Колопниски – це були родючі землі, на яких сіяли колопні. А з часом цю

землю дали під будівництво. Тепер тут знаходиться центральна вулиця села.

- Колонія – назва походить від того, що люди будували будинки однакові

за формою.

40

О Н У Т

Онутська легенда

Цю легенду записав Гавриліна Іван Дмитрович від жительки села Онут

Божик Домки Іванівни 1911 року народження.

Село Онут є найдавнішим літописним селом на Буковині. Про нього

згадується ще в 1213 році (Іпатіівський літопис).

Є три легенди про походження села Онут.

Перша і найбільш достовірна є така. Назва походить від

старослов’янського прислівника «О» - що означає біля, коло і «нут» - камінь,

тобто біля каменя – Онут. Засновники села галичани, які тікали від утисків бояр

та паничів.

Друга легенда походить від назви річки, яка протікає через село. Колись

вона була вкрита заростями, майже недоступна. Тому її наші предки називали

«порноут» - що означає непрохідна. З часом люди спростили це слово і

залишилася назва Онут.

Третя назва походить від турецького слова «Оут» - що означає «пекло».

Але вона невірна. Тому що назва села нам відома ще з 1213 року, а турки

з’явились на Буковині аж в 1537 році.

Є легенда про турецьку криницю. В ній нібито знаходяться скарби.

Оточені козаками на березі Дністра турки у волові шкури зібрали всі свої

речі, що награбували на Буковині і скинули в криницю. З часом підземні води

змінили течію і ці скарби до цих пір неможливо знайти.

41

П О Г О Р И Л І В К А

За свідченнями місцевих археологів, перші поселення дуже давні і

відносяться до часів трипільської культури. Перша писемна згадка про село

датується 1452 роком, однак виникло воно приблизно в XII ст. коли старі

поселення - Мартинівка, Фуштейка, Калинівка – були спалені турками. На

їхньому місці сьогодні знаходяться урочища з однойменними назвами.

Погорилівку заснували люди, які були вихідцями з поселень, що горіли. Звідси

й пішла назва населеного пункту.

Село оточує ціла низка урочищ.

Мартинівка належить саме до одного з них. Є кілька версій походження

назви урочищ. Однією з них є те, що назву урочище отримало від імені одного

поселенця, Мартина. Він за переказами жителів сусіднього села Вікно був

козаком-втікачем і побачивши гарне місце із джерельною водою, оточене з

двох боків скелями, вирішив тут оселитися. З того часу урочище почало

називатися Мартинешти.

Урочище «Чагор» має дві версії. Перша підкріплена архівними

документами. Так, згідно з ними до XIX ст. ця місцевість була вкрита дубовим

лісом та чагарниками. Збереглися документи, в яких вказано, що на

спорудження , яке діє в селі і нині, брали матеріал саме із цього урочища.

Можливо місцевість називається так тому, що там і досі ростуть

непрохідні чагарники. За іншою версією назва утворилася від прізвища

чоловіка, який був першим поселенцем на цій території, і звався він Чагор.

Річка Млинівка отримала назву від того, що на ній стояло чотири млини

заможних газдів Погорилівки.

Один із ставків називається «Подолянським» через те, що знаходиться в

долині між скалами. Існує і до нині ставок під назвою «Сплав». Жителі

переповідають, що на тому місці знаходився хутір, на якому жив чоловік

польської національності. Побачив, що там тече багато джерел, прочистив їх і

спрямував так, щоб вони напували ставок.

Село багате на джерельну воду. Кожне джерело має свою назву. Одне із

заповідних урочищ називається Язвора. Його назва походить від руминського

слова Irworul, що в перекладі означає джерело. У цьому урочищі вже кілька

століть витікає кришталево-чиста джерельна вода. Жодного разу джерело не

висихало, воно живить усі ставки Погорилівки.

Існують і інші гіпотези походження назви Язвора, вони говорять про те,

що назва має давнішу історію. За однією з них, під час нападу турків у цьому

урочищі попри батьківську заборону (був Великий піст) одружилися молодята

– Явора та її коханий. За другою – на цьому місці дівчина Явора впала у

провалля, коли танцювала, бо під її ногами розверзлася земля. Третя гіпотеза

говорить про те, що саме тут дівчина попала у полон до турків.

На одному з приватних городів тече «Кабан». Назва джерела утворилася

приблизно 100 років тому, коли жив чоловік на ім’я Замурняк. Він годував

свиней, одна з них втопилася в тому джерелі. За цим джерелом жителі села

42

визначають погоду: вода в ньому 7 років тече, а 7 ні, проте ця умова

порушується час від часу. Останні 10 років вода не витікала, але цієї весни

джерело так бульбонить, що жителі кажуть про дуже дощове літо.

Залишилося в назвах урочищ відлуння часів, коли Буковина входила до

складу австро-угорської імперії. «Шпорт», таку назву має місцевість, що

знаходиться біля Фуштейки. Припускають, що назва утворилася від німецького

слова Jport (спорт), оскільки, кажуть старожили, там проходили стройову

підготовку жовніри, хлопці, які служили австрійському цісареві.

До більш сучасних і недавніх урочищ належить урочище «Скалки»,

«Перші, Другі, Треті сосни», поля: «Камчатка», «Радгосп», «Гречка». У всіх є

свої короткі пояснення.

На основі легенд, переказів і спогадів, записаних з вуст жителів села

Погорилівка, топоніми цього населеного пункту мають переважно географічне

відображення, антропонімічне ( за іменами і прізвищами односельців ) та

історичне ( часів татаро-турецьких нападів і світової війни, австрійського та

румунського правлінь ) походження.

« Село моє, найкраще на землі, частина серця і країни» .

Чотири століття тому назад, в долині біля підніжжя пологих скал, в

невеличких хатинках поселилися Бондарюк і Гогуш, землероб і рибалка. Сім’ї

важко працювали, розросталися й міцніли.

Йшли роки … На місці одиноких хатин виросло невеличке село, яке

назвали Фуштейка. Та недовго жило воно: чорною хмарою впали на нього

вороги. З несамовитим криком і диким вереском полетіли турки на квітучу

Фуштейку. І вмить запалало село, піднялося вгору чорними хмарами диму й

гадючими червоними язиками вогню. Тільки сумне попелище залишили після

себе кляті вороги, розтрощені вози, почавлений домашній скарб, вбиті і

обвуглені трупи тварин і людей. Лише тужливе голосіння сповнювало колись

квітучу й веселу долину: надовго замовкли тут солов’їні співи і радісний сміх.

Та не вмерло село! Життя вбити неможливо! Незабаром неподалік

вдолині де буяла весною білим цвітом калина, сповнюючи околицю духмяним,

п’янким запахом, знялися білі невеличкі хатинки, в яких оселилися чудом

вцілілі фуштейчани. Калинівкою назвали вони своє село і жили тут веселі,

працьовиті, дружні люди…

І знову біда, і знову сльози, і знову згарище.

Знищивши Калинівку, а пізніше сплюндрувавши Мартинівку, не зміг

жорстокий ворог вбити в людях волю до життя. І вижили вони, відродили своє

село, не залишивши рідні місця. Знову виросли селянські хатини і забуяли

кругом них яблуневі і вишневі садки. Знову гучні переспіви солов’їв та зозуль

сповіщали про схід сонця, про початок нового дня. Життя продовжувалось.

Тепер Погорилівкою назвали люди своє село, як знак того, що воно

горіло й відродилося. Погорилівчани вірили, що цією назвою відвернуть від

нього злу біду – вогонь. Так і сталося.

Стоїть тепер Погорилівка між яблуневих садків, плюскотливих ставків,

пологих скал та пшеничних полів і живуть в ній щасливі працьовиті люди.

43

П Р И Л И П Ч Е

Село засноване в XVII ст. Старожили села багато розповідали про історію

с. Прилипче. Заселенню села сприяв польський магнат Філіп Понятовський. З

різних сіл, які йому належали, він переселяв селян з тією метою, щоб улітку

вони вирощували льон, а взимку працювали на його мануфактурі, виробляючи

полотно. Назвав він село в честь самого себе Філіпче.

Однак магнатові не вдалося здійснити свій задум. По-перше не вся земля

була навколо села придатна для вирощування льону, а по-друге, село не лежало

на торговому шляху.

Жителі села були в основному – українцями і не хотіли, щоб їх село

носило назву Філіпче, а тому згодом вони перейменували на Прилипче,

говорячи – Філіпи в Західній Європі, а на Україні Пилип.

Сільські хати неначе тулилися попід гори, немовби прилипали до її

підніжжя. Тому інша версія стверджує, що саме це було підставою назвати село

Прилипче.

Назва села Прилипче складається з передслова при (біля, недалеко) і

основи липа (дерево). Перші поселення були біля лип, при липах, звідси назва

села Прилипче.

На підтвердження цієї версії можна навести ще один доказ. Старожили

села пам’ятають, що на початку минулого століття, біля колишнього панського

маєтку росли великі, старі липи, та такі, що їх втрьох не можна було обхопити.

Можливо, це були залишки, того липового лісу, котрий облюбували

переселенці с. Прилипче.

Цікава назва і озера Бездонного (діалектне Безденне), що поруч з селом.

Бездонне, яке не має дна. Так, колись воно було дуже, дуже глибоким, але у

озера є своя особливість. Періодично у 40-50 років, дно у ньому проривалося,

утворюючи велику нору, і вода разом з рибою поглиналася цією бульбовою.

Далі вона підземними артеріями доставлялася до Дністра і випливала на

поверхню біля села Звенячин. Через певний час прірва замулювалася, а

численні джерела оживляли водойму, наповнюючи її до країв. Останній раз

озеро тікало у середині 60 років минулого століття.

Після меліорації, що проводилась у радянські часи, знищилась флора і

фауна цього унікального озера. Тепер воно перетворилося у звичайнісіньке

болото.

44

Р Е П У Ж Е Н Ц І

Про походження назви села існує дві легенди. Перша виводить назву його

від слова « ріпа» (яр), бо розташоване у ярах, інша за прізвищем пана Вітольда

Репужинецького.

Старожили Кирилецька Марія Григорівна, Кизима Павліна Василівна,

Мудрей Іван Теофілович розповідають:

«Пожарниця»

«Пожарниця» — саме тут було перше поселення наших пращурів, які

оселилися на мальовничому правому березі Дністра ще в 13 столітті. Тут наші

корені, звідси починається наша історія. З півночі і заходу село оточували яри,

які очевидно мали і стратегічне значення, адже напасти ворогові на тихе село

було не просто, принаймні з півночі. Але сталося лихо – пожар. Вогонь легко

перекидався по солом’яних стріхах. Він знищив багато хат, і люди почали

переселятися, вибравши для нового села місцевість, яка майже з усіх сторін

була оточена ярами.

Село серед ярів … Не дивно, що в перекладі з румунської мови «реny» і

означає яр. А від старого села залишилась тільки назва «Пожарниця». Тепер на

цьому місці шумлять своїми крислатими кронами старі дуби і граби. А тоді

багато років тому назад …

Тепер Пожарниця є частиною листяного лісу, який був посаджений

близько 100 років тому тут і на прилягаючому зі сходу і півночі схилі

глибокого яру, що став насправді тепер яро подібною долиною. Цей ліс

називають Площею, що означає територія на якій посадили ліс.

«Деревниця»

« Деревниця» — одне з найбільших джерел околиць села Репуженці. Це

джерело вироблене для того, щоб жінки мали де прати білизну. Впорядкували

його давно, гуртом, для всього села ( деревні ), тому, можливо і називається

Деревницею, і понині тут перуть білизну, особливо перед святами.

А може, назва залишилась від дерев’янних пранників, якими колись

вибивали білизну із домотканого полотна, яке золили дерев’янним попелом, а

щоб випрати треба було багато проточної води .

Легенда про «Високу скалу».

У селі Репуженці, де Дністер тече,

Де сосна й смерека під хмари аж росте,

Там видно при обочені високу скалу,

З руками й ногами, схожу на жону.

Там колись багачка проживала,

Овець в неї було п’ять тисяч в дійнику

А золота й було в неї без ліку.

Але лежав на серці страшний і лютий змій.

45

Якось прийшла удова з дитятком на руках.

І попросила: « шматочок хліба дайте, шматочок хоч малий,

Бо голод душу тисне, неначе лютий змій.»

Розсердилась багачка, підняла камінь і кинула їй вслід: Ось вам хліб.

Заплакала вдова і дитиночка мала.

О це Отець небесний вже більше не стерпів,

Зіслав на ту багачку тяжкий і лютий гнів.

Вона каменем стала і досі ще стоїть,

Хоч люди вповідають, що пройшло відтоді 2000 літ.

«Потічок»

«Потічок» — джерельце з якого витікає струмок, люди дуже любили, бо в

ньому завжди була гарна, чиста і приємна на смак вода. До тог ж вона влітку

холодна, а взимку, навіть у найбільші морози не замерзала. Любовно люди

називали джерело Потічком.

Але був у цих місцях якийсь пан, що дуже не любив наших народних

назв, одягу, мови, взагалі всього буковинського. Зібрав він людей і наказав,

щоби джерело ніхто більше ніколи, на всі віки, не смів називати Потічком.

Вигадав нелюд для нього якусь свою – чи руминську, чи німецьку, чи хтозна-

яку назву.

Неволя і безправ’я змусили буковинців погодитися з новою панською

примхою. Бо сваволі цього нелюда не було меж. Та не скорилася йому наша

рідна земля. Вона заховала в собі води Потічка і джерело зникло. Тільки сухе

каміння на дні пригадувало про його існування.

Зайшов якось до села чоловік, що повертався з далеких заробітків, де

пробув багато років. Не знав він та й не хотів був би знати і миритися з

панськими заборонами. Нахилився над висохлим джерельцем і каже: «Ого,

зник наш Потічок». І в ту ж мить задзюркотіла, завирувала водичка. Така ж

свіжа, чиста і приємна, як і колись. А люди дізнавшись про це, більше ніколи не

хотіли коритися панським примхам і виконувати їхню волю.

46

Р Ж А В Е Н Ц І

Село перебувало в складі Галицько-Волинського Князівства. Старі люди

розповідали, що мимо села торговельний шлях із Галичини в Молдавію вздовж

Дністра. На околиці села знаходилося велике ярмарисько, де продавали коней.

Іржання коней було чути далеко. Можливо від цього і появилась назва села.

Легенда про «Пляс» с. Ржавенці

З історії села відомо, що територія села була заселена сетами і даками. Це

були дуже високі, міцні і хоробрі люди. Сети вірили в язичницьких богів.

Найбільш поважним богом був Зельман. Спочатку він був жерцем-віщуном,

згодом помічником короля, а потім головним богом сетів. Пам’ять про

Зельмана збереглася понині серед населення. Про нього співають і водять

хороводи у великодній піст.

На день добрий, Зельман

На день добрий ,його брат,

На день добрий, Зельманова

Я братова шустка дорога.

Ще розповідають, що в давнину жили такі велетні, що могли перекинути

сокиру з одного берега Дніпра на інший.

Починаючи з дохристиянського періоду на території села Ржавенці

існувало войовниче плем’я даки. За часів правління їхнього царя Децибела, в

культурі появився військовий звичай у вигляді танцю. Його танцювали перед

боєм і після бою на честь загиблих в бою. Дахи – вовки. Цей танець також

танцювали юнаки у віці від 16 до 19 років, які відчували, що стають зрілими

мужчинами. Доказом їхньої зрілості було те, що вони голими руками або за

допомогою каміння чи палиці вбивали вовка. Римський імператор не

наважувався воювати з ними (даками), хоч вони декілька разів нападали і

розбивали римські війська. Саме на нашу територію припадає центр їхнього

поселення. Цей танець – пляс зберігся і до нашого часу і танцюють його тільки

на території нашого села. Його танцюють на Різдвяні свята та на весіллях.

Гай хлопці у пляс прибивай раз

Прибивай прибий, за Різдво прибий.

За дівчат прибий,

Я не чув прибий,

І круглячком пішли.

Потім стають на другу сторону:

Прибивай раз, повтори прибий,

Сім разів за раз, я не чув ще раз,

За Різдво прибий, за дівчат прибий,

І круглячком пішли.

За руки взялись

До купки зійшлись

Повтори зійшлись

Ще так раз зійшлись, гай малий гай цус.

47

Р У Д К А

Село Рудка наймолодше село в нашому районі. Розташоване воно в

найвіддаленішому куточку Заставнівщини.

Як виникло село?

Завершувався 1920 рік – третій рік окупації Північної Буковини

румунськими боярами. Загарбання Північної Буковини, цієї споконвічної

української землі, було незаконним актом. Захопивши Буковину, верхівка

буржуазно-поміщицької Румунії встановили тут жорстокий режим терору. У

цей нелегкий час четверо селян з с. Митково, побувавши в Канаді і заробивши

там невелику суму грошей, перевідали що на околиці с. Бабин економ відомого

всім пана Фішера продає землю, продає терміново, тому дешево.

Пан Фішер, перебуваючи більшу частину часу за кордоном знав, що в

Румунії готується земельна реформа, за якою у тих землевласників, що живуть

за кордом, землю відберуть, а місцевим панам залишуть тільки по 100 га.

Решту землі роздадуть безземельним і малоземельним селянам. Тому восени

1920 року пан Фішер вирішив землю негайно продати.

Так Фіщук Гора, Горгіца Іван, Гуцул Василь і Балан Василь купили на

Рудці омріяну землю.

Територія, яку зараз займає Рудка з давнини ділили на два поля. Одне

біля ставу – назвали Рітка, а друге вулиця Миру – Кадовб. За назвою поля біля

ставка і назвали село Рудка.

Рудкою в давнину називали заболочені місця. І ця назва досить підходить

до нової місцевості. За ставом тяглася млака, де жителі з часом повикопували

безліч копанок, в яких мочили коноплі.

Восени 1920 року було підписано документ на купівлю землі.

Переселенці виорали і засіяли озиминою. А перевезти сім’ї не було можливості

і не було де жити.

І тільки весною 1921 року, розібравши свої хати в Миткові, переселенці

переїхали на Рудку сім’ями і стали зводити нові будинки. Два з них Фіщука

Гори і Горгіци Івана, стоять над ставом і по сей день. Почали будувати будинки

і інші люди, село розросталося.

Сьогодні Рудка відноситься до Бабинської сільської Ради.

48

С А М У Ш И Н О

Історична довідка

Село Самушин у документах вперше згадується у 1636 році,однак

археологічні розкопки свідчать про заселення території села людьми з давніх

часів. Особливо яскраво тут представлені залишки черняхівської культури (II-V

ст. н.е.) та ранньослов’янських поселень. В урочищі Долина (східна частина

села) археологами відкрито давньоруське селище XII-XIII ст., яке припинило

своє існування,очевидно,в результаті монголо-татарської навали. Існує

цікава легенда про походження назви села. Під час Хотинської війни 1621р.

передовий загін козаків, прямуючи до Хотина, шукав переправи через Дністер і

натрапив на турків, що їх переслідували. У сутичці з ворогами загинули всі,

крім козака Самуся, життя якому врятувала маленька іконка із зображенням

Богородиці, що висіла на шиї і захистила серце від смертельної рани, та

допомога однієї жінки, яка переховувалася від небезпеки неподалік в лісі.

Ослаблений ранами він вирішив тут поселитися назавжди. Поселення різко

зросло у 1653 році, коли Самусь, що вже на той час сам оволодів багатьма

засобами народної медицини, рятував поранених козаків, які супроводжували

тіло загиблого у Молдові сина гетьмана Богдана Хмельницького Тимоша. Ці

козаки, з точки зору легенди, і стояли у витоків села, назва якого і походить від

імені Самуся.

49

Т О В Т Р И

Товтрівська легенда

Цю легенду записав Бугайчук Дмитро, а почув він її у 1945 році від свого

прадіда. Вона передавалася старожилами з покоління в покоління і тому

пам’ять про героїню з цієї легенди збереглася в народі й понині.

Одного разу, а було це саме на Великдень. Коли люди зібралися біля

церкви святити Паску, зненацька напали на Товтри татари, вони миттю

оточували церкву й почали рубати людей шаблями. Люди падали біля

великодніх кошиків мертвими і пораненими. Навколо було чути крики і стогін,

тупіт кінських копит. Лежав на землі мертвий священник, горіла дерев’яна

церква. Замість свяченої води кошики з пасками були окроплені людською

кров’ю. Татари пограбували село і забрали в неволю кілька десятків людей.

Серед полонених товтрівчан була жінка, яку звали Ганною. По дорозі її

заставляли перевантажувати награбоване добро, прислуговувати татарам. При

найменшій непокорі – били. Ці люди вже були невільниками. А як приїхали в

Крим, Ганну купив на ринку місцевий хан, щоб наводила порядки у покоях і

доглядала за немовлям.

Коли 17-річна дружина хана роздяглася, то Ганна по родимій плямі на

тілі та по рисах обличчя упізнала в ній свою дочку, яку татари полонили

дев’ятирічною дівчиною. Дочка розквітала перед нею пишною вродою. Скільки

зусиль треба було й волі, щоб стриматись, не кинутись своїй дитині на груди!

Але Ганна не насмілювалась признатись молодій господині, що вона, рабиня, в

цьому домі – її мати. Про це міг дізнатися хан і комусь подарувати її, а то й

убити.

Минали довгі, як їй здавалось місяці, у важкій праці і клопотах. А Ганні

ставало все важче і важче на душі. Вона сильно тужила за рідним краєм. Якось

жінка колихала малька і тихенько, зі сльозами на очах заспівала: «Спи

маленьке, татарчатко, а по дочці онучатко». Хазяйка почула ці слова і

розлючена увійшла в світлицю, сильно вдарила Ганну по обличчю й сердито

закричала: «Співай, бабо, коли знаєш, чого ж внуком називаєш?» І тоді Ганна

розповіла дочці всю правду.

Дочка пригадала своє дитинство і село, де народилася, сказала матері, що

вона тепер буде панувати. Але Ганна відмовилася. Вона не може жити в

розкошах, коли поневолений її народ, благає дочку відправити її в рідний край.

Дуже багато довелося цій жінці перестраждати, поки добралася на

Буковину.

Вона розповіла селянам, як знущаються над українцями турки і татари. А

пізніше зустрілася з оборонцями краю.

Кіннотники вишикувалися над товтрівськими скелями. І тоді Ганна

звернулася до воїнів з закликом: «Сини мої! Відчайдушно бийтеся з

нападниками. Не дайте свій народ на наругу тим, хто хоче поневолити.

Захистіть нашу святу землю від клятих яничарів, хоч би й довелося й полягти за

неї!»

50

Потім вона підійшла до командира і вручила йому гарно оздоблену

шаблю, викувану товтрівським майстром, а ще поруч з хрестиком причепила на

шию маленький мішечок, у якому була грудочка рідної землі.

З тих пір на Буковині побутувала традиція: брати з собою до війська

жменьку землі з обійстя, де народився. Вірили, що цей талісман оберігає вояка,

а коли він і загине в далеких краях, то на грудях лежатиме залізний хрестик і

його рідна земля…

А Ганна стояла громадською діячкою, закликала народ до об’єднання з

великою Україною.

Одного разу на околиці Товтрів (біля кургану в урочищі «Татарка»)

зав’язався бій з великим загоном добре озброєних татар. Сигнали почули зі

сторожевої вежі і Ганна поспішає з військом на допомогу, підбирає поранених і

вивозить їх підводою у захисне місце у скелях. Місцеві оборонці перемогли в

тому кривавому бою, але Ганна, допомагаючи захисникам загинула…

Бувальщини про походження назв гір і кутів с. Товтри Село Товтри згадується в документах в 1551 році. Деякі назви

товтрівських полів справді мають історичну значимість.

На сходжі с. Товтри височить гора «Татарка». На самому вершку її –

криниця з м’якою водою. Її звідси беруть багато жителів. А за легендою в сиву

давнину, тут було видно далеко за Дністер, в Галичину. Коли нападали турки та

яничари на українські землі, на такій вежі запалювали вогонь і це був сигнал

про наближення ворогів. На Татарці збереглася сторожова вежа, що входить до

цілої системи сторожових веж на Буковині, це пам’ятка самооборони населення

проти грабіжницьких загонів кримських і турецьких султанів.

Сама гора «Татарка» називається так тому, що коли напали кримські

татари на село і взяли в полон дівчину, мати бігла за нею і приказувала: «

Татарко моя, татарко!». А жителі села розказують, що в селі є багато скал,

сама порода грунту і каменю дуже схожа, майже така ж, як у горах Татрах.

Отже, припускають, що і село тому дістало назву «Товтри».

У старому центрі села, біля будови старої школи розташований старий

цвинтар. Збереглася капличка, яка була поставлена на місці колишньої церкви.

Саме про неї говорилося в легенді про Ганну. Збоку на толоці вниз – невеликий

яр. Кажуть старі люди, що він утворився від крові, яка текла після того, як

татари вирізали на Великдень майже всіх жителів села. Скільки століть

пройшло, добудована стара школа, навколо побудовані нові будинки, а яр не

заростає і не стає меншим, як жива пам’ятка століть…

Один із повністю оновлених кутів села це Новина. Розповідають , що в

1848 році австрійський цісар Фердинанд, підвладною якому тоді була

надзвичайно радісна подія, адже скасування панщини називали « весною

народів» . і ось на те поле, де товтрівські селяни майже півтора століття тому

відробляли панщину, прискакав сільський вершник і повідомив сенсаційну

новину: «Люди! Залишайте роботу, панщина скасована !» Селяни позабирали

сани, пішли в село, зібрались на толоці і від радості плакали, співали,

танцювали. А поле назвали « Новиною».

51

Товтрівські криниці

В нашому селі Товтри водоймі є чимало. Є у селі і ставки, і струмки, і

цілющі джерела та немало криниць. На Товтрівських полях колись

налічувалось дванадцять польових криниць. Одна бувальщина розказує про те,

що колись, ще на початку XIX ст. у нашого односельчанина Халуса Івана

Тодосійовича пропали воли. Хтось повідомив Івана, що його воли заховані у

кам’яній шопі, яка знаходиться на Юрківському.

Розлючений господар відразу побіг туди. Знайшов свої воли, а з люті

вбив молодого злодія.

Проходили дні за днями, місяці за місяцями, але серце Халуса ставало все

сильніше стукати в грудях. Поставав великий страх перед людьми, а ще

сильніший перед Богом. Пішов за порадою до священника. Мудрий отець,

напевно, Василь Ферлієвич, котрий працював того часу на приході, порадив

йому викопати своїми руками 12 криниць і буде йому відпущено цей великий

гріх.

Відразу чоловік взявся за роботу. Пройшло чимало часу, але всетаки

чоловік сам спорудив 12 криниць. Це на скалі, на Перелозі, у Винниці, у

Бринзанівці, на Татарці, на Кучутівці, під Гайком, на Толоці, на Печищах,

котрі вгамовували літню спрагу всіх жителів, всіх тих людей, хто перебував на

полі і смакував водички з котрої-небудь криниці. А за здоров’я людини, яка

збудувала її, говорили молитву «Отче наш». Над останньою криницею поставив

Халус Іван хрест, на якому є напис. Цей хрест з написом зберігся і донині.

В криниці, що на Перелозі виявилась цілюща вода. Нею всі люди здавна

промивали хворі очі.

Добра вода і на Татарці. П’єш і не нап’єшся тієї водички, ніби вона з

медом.

А найхолодніша вода у Винниці. До наших часів збереглося тільки

дев’ять криниць.

52

Х Р Е Щ А Т И К

У селі Репужинці жив поміщик на прізвище Репужинський. Всі

навколишні землі належали йому. У нього були три сини. Два з них

одружились: один у с.Чуньків, а другий в с.Кадубівцях.

А молодший син цього пана покохав дівчину-полячку, з села Звинячин, в

якому жили поляки, євреї. Дівчина була католицької віри. Батько забороняв

синові з нею женитись, поскільки був православної віри. Тоді дівчина зрекла

католицької віри, прийняла у монастирі хрещення і православну віру. Тоді пан і

два його сини подарували братові по 200 га землі і побудували біля монастиря

двір для молодої сім’ї. знаду сіль люди приходили до монастиря. У нового пана

у дворі було багато роботи і вони поралися у селі. Пан наділяв селянам по

клапу землі, вони будували собі хати, обживалися, працювали на пана.

Так почато будівництво села Хрещатик, назва пішла від слова

«хрещення», яке прийняла нова поміщиця.

«Монастир»

На високому горбі березі Дністра, близько 300 років красується

Хрещатицький монастир для чоловіків.

Перед церквою видно стареньку капличку, збудовану на чудотворному

джерелі Івана Богослова. Ця капличка є свідком усього того, що тут

відбувалося …

Старожили розповідають, що їм ще їхні діди розповідали про те, як

колись дуже давно жив багатий пан Теодор Прида. Він часто любив їздити на

полювання. І ось одного разу, збившись вночі з дороги, він заблудився і почав

їхати насліпо не знаючи де він знаходиться. Аж нараз побачив перед собою

якесь світло. Думаючи, що він наїхав на якусь хату, зійшов з коня, щоб

переконатися що то за світло? Та зробивши пару кроків, переконався що

знаходиться над великою прірвою над Дністром. В ту саму хвилину світло

зникло. Не рухаючись з місця пан почекав поки розвидниться. В цій пригоді

побачив пан велику Божу ласку, яка спасла його від наглої смерті. Він поклявся

із вдячності до Бога збудувати на тому місці капличку над самим джерелом, а

пізніше був побудований монастир. Сюди поселилися монахи – брати

Мокрицькі, які закінчили будівництво монастиря.

Старожили розповідають:

Тихого осіннього вечора 1941 року по Хрещатику покотилась луна

пострілу. Федір Гаврилюк застрілив Марію Федак, а вранці наступного дня

покінчив життя самогубством.

Федір народився в бідній селянській сім’ї. марійка росла у заможній

родині Федьків. Діти разом ходили до школи, влітку пасли худобу, так всюди

разом і покохали один одного. Однак недовго було їхнє щастя. Батько Марійки

забороняв їм зустрічатися. Говорив, що не слід багатій з бідним водитися. Та

закохані крадькома ходили вечорами на Дністрові кручі. Разом ходили до хати

читальні, разом з друзями готували концерти, п’єси. Молоді вирішили

53

одружитися без згоди батьків, але в канцелярії їм відмовили. Юнак і дівчина

зрозуміли, що будь-які надії на щасливий кінець обірвалися. Федір знайшов на

горищі гвинтівку і сказав, що через кілька днів його ніхто не побачить.

—Бери мене з собою, Федю. Хоч разом поховають. Земля не така лиха, як

родичі мої – сказала 17-річна Марійка, яка чекала дитину.

Настав вересневий вечір 1941 року. Маруся взала відра і подалася до

воріт. На вулиці чекав Федір.

Декілька хвилин вони стояли мовчки. Потім він пригорнув Марійку і

поцілував. Вони набрали води, Федір допоміг донести їй відра до хати. Марійка

занесла одне відро в сіни і повернулася за другим. Тільки вона нахилилася до

відра, як пролунав постріл. Федір перезарядив гвинтівку і хотів тут же себе

застрелити, та порох в гільзах виявися вогким, треба його підсушити. Вранці

Федір зарадив гвинтівку, пролунав другий постріл, який обірвав життя Федора.

Похоронили закоханих окремо.

На могилі Марії Федак написано:

«Загинула від руки найтяжчого ворога».

На могилі Федора написано:

«Загинув від вірної любові».

54

Ч О Р Н И Й П О Т І К

Згідно історичних джерел на території сучасного Чорного Потоку

проживало українське плем’я – тиверці, що заселяли теперішню Буковину з

центром на Дністрі. Тиверці – від Іранської назви Дністра – Тивер, що означає

«Швидкий».

За переказами старожилів, зокрема В.Білоуса, попередником села Чорний

Потік було село Мартинівка, з інших уст «Мартинешти», що підтверджує

належність цих територій до молдавського князівства.

Мартинівка припинила своє існування десь в XVIIст., в період активізації

військових дій Польщі, України і Росії з Туреччиною.

Дощенту зруйноване село не змогло відновитися після чергового

турецького набігу і рештки його жителів, переселилися на схід, заснували

Чорний Потік.

«Чорний Потік»

Старожили розповідають:

На село напали вороги. Люди заховалися в пещеру. Довго вони там

сиділи, поки їх не почала мучити спрага. Боялися спуститися до води. Не

витримала молода дівчина, опустилася вона по воду.

Коли до води залишилося зовсім близько, вискочили зі схованки вороги і

схопили дівчину. Страшенних мук зазнала дівчина. Вороги хотіли дізнатися

про схованку. Терпіла, мовчала і померла, але не зізналася. Після її смерті вода

в джерелі змінила свій колір. Вода стала чорною і нині селом протікає річка

Чорний Потік, яка і дала йому назву.

Золоті дзвони

Одна із легенд розповідає:

Колись давним давно у нашому попередньому селі Мартинівка у самому

центрі села стояла церква, то була не просто церква, дзвони її були покриті

золотом. Як вважають старожили на той час це була одна із кількох церков із

золотими дзвонами. Завжди українська краса манила загарбників. Коли турки

почули про ці дзвони, вони вирішили напасти на село. Та люди були мудрими, і

не хотіли, щоб ця краса була зруйнована, тому вони сховали дзвони у велику

криницю. Турки катували, убивали людей, але ніхто не сказав де знаходяться

дзвони. Багато людей загинули, але декотрі вважають, що з тої криниці

зробився ставок, і на його дні десь серед намулу лежать дзвони.

Брат і сестра

Після навали татар село було відбудовано і в ньому знову мирно жили

люди. Та знову біда пов’язана із церквою, і на цей раз ніякі загарбники – це

сталося дуже загадково…

55

Брат і сестра палко покохали один одного, і вирішили одружитися.

Звичайно це заборонено, але попри заборони вони одружилися у тій самій

церкві. Після вінчання церква пішла під землю, і від неї і сліду не залишилося.

Козацька гора

Яскравою сторінкою в історії села є легенда про Козацьку гору.

Бій на горі в селі Онут підходив до кінця. Турки розбиті , але й козаки

вибилися з сил, хоч отримали перемогу. Бажану звістку необхідно передати в

село. Поранений козак вирушає в дорогу, щоб сповістити радісну звістку, та

сили вистачило тільки крикнути на весь голос із гори: «Перемога!». Люди не

знали ні імені козака, ні його роду, але в честь радісної звістки, яку він приніс,

гору назвали «Козацькою».

На підтвердження назви гори згадують і такий переказ. Колись у давнину

на ній був розміщений гарнізон козаків, які несли прикордонну службу на

відрізку від села Баламутівки до села Онут. На схилі залишилися рештки

фундаменту від козацької казарми, як німі свідки історії. Гора і сьогодні зветься

«Козацькою».

«Цванський» міст

Якщо їхати з с.Вікна до Баламутівки то перетинаємо невеликий місточок,

який нібито розділяє два ставки, він називається «Цванський». Коли порахувати

всі містки, які знаходяться від Хотина до Чорного Потоку, які були побудовані

за Австрії, то наш міст є двадцятим. На німецькій мові «цванціг» - це двадцять.

Так і до сьогодні міст називається «Цванський».

56

Ч У Н Ь К І В

Перші писемні згадки про село датуються 1546 роком. За свідченням

купчої грамоти, що зберігається в Чернівецькому міському архіві, один пан

продав іншому село Звенячин, що знаходиться неподалік від села Чінькоу (так

тоді називалося наше село) за 800 татарських злотих.ця грамота дає нам право

вважати, що вже в XVIст. Наше село було відоме на Буковині. Вважають, що

назва села походить від прізвища колишнього господаря села молдавської

національності, бо в цей період село було під владою молдавського господаря,

який в свою чергу був в залежності від турків.

Але далеко більшим є написаний період історії нашого села, який

підтверджується археологічними даними, легендами та переказами. Існує

легенда про походження назви нашого села. Одна з них свідчить, що одного

разу на наше село напали страшні вороги, які вирізали всіх поселян.

Хитрощами врятувалась лише одна сім’я. господар в цей час якраз різав теля, і

вимазавши себе і свою сім’ю кров’ю теляти, при творилися мертвими,

уникнувши жорстокої смерті. Звали цього чоловіка Гунька. Він з своєю сім’єю

заснував нове село замість спаленого.

Сучасне село ділиться на 6 невеличких частин, що значаться словом кут.

Це – Осередок, Джусівка, Чупрунівка, Долинки, Горянка і Луг. Здебільшого

назви дають точну характеристику місцевості. Виняток становить лише

Чупрунівка, яка напевно одержала назву від нестрижених жителів з довгим

волоссям (ще й зараз говорять чупер, чуприна) або від прізвища поселенців. В

нас ще й сьогодні є багато односельчан, які носять прізвище Чупрун. І

проживають в основному на цьому куті. Доведено, що люди в цій місцевості

жили за багато років до нашої ери.

Багато легенд в нашому селі не збереглося, але є ще одна цікава розповідь

про часи панування у селі турків. Її розповіла жителька села Пилип’юк Настасія

Миколаївна. Недалеко за селом витікає джерело, вода в ньому м’яка, на відміну

від більшості води в селі. Люди йдуть по воду сюди з цілого села. Старожили

розповідають, що за часів турецького панування на цьому місці було збудовано

ґуральню. Для виготовлення горілки потрібна була м’яка вода, тому турки і

проклали водопровід десь із сторони Репуженець. Труби вставили череп’яні, а

для того щоб вода йшла чистою, профільтрованою, їх забили овочевою вовною.

Ще цікавих два природних джерела є на території села: це криниці, одну з

яких називають Лучинською. У долині день і ніч дзюрчить життєдайне

джерело, несе кришталево-чисту воду сільським мешканцям.

(Записано від Бабич Єлизавети Іванівни і Гривул Євгенії Михайлівни).

57

Ш У Б Р А Н Е Ц Ь

Вперше назва села згадується в грамоті 1453 року під назвою «Собранец

у Цецинской державы».

Одна з версій виникнення цієї назви походить від слова «собранец» -

зібрання людей.

Про історичну назву села є декілька легенд. Найбільш поширена ця. У

давнину на території села росли густі чагарники. Саме сюди втекли, рятуючись

від панського гніву, три жебраки. Вони поселилися біля річки, яка протікала в

цій місцевості. З часом до них приєдналися інші втікачі-жебраки. З них потім

утворилося поселення, що отримало назву Жебранець.

Минули роки, назва села асимілювалася, до нас вже дійшла у сучасному

звучанні Шубранець.

З розповідей старшого покоління про село. Саме в легендах, які оповиті

казковістю, фантастичністю, іде мова про історичну назву села.

Такою є легенда «Сумна красуня».

«Сумна красуня»

(Передав місцевий письменник Кулульняк В.Д.).

Мова йде про молоду пару, яка поселилася на березі річки. Народилася в

них дівчинка, яку назвали Шеброю.

Росла вона на радість батькам. Одного разу пішла мати з Шеброю до лісу

по гриби, і сталося лихо – мати загинула, її розірвали дикі свині.

На молоду Шебру звалилося все домашнє господарство.

Збігали роки, дівчина виросла, стала справжньою красунею. Одного разу

побачив її молодий мисливець, закохався, дівоча краса зачарувала хлопця

назавжди.

Роман і Шебра одружилися. Рік за роком і в них народилося дев’ять дітей.

Дев’ятою народилася дівчинка, її назвали маминим ім’ям Шебра. Минали роки,

вже й Романові діти мали свої сім’ї. вже й наймолодша сестричка виросла,

стала красунею. Дівчина не знала якою буде її доля, але вона відчувала серцем і

душею, що станеться щось страшне і її ніхто не зможе допомогти.

Ще змалку Шебра подружилася з річкою Фосеміркою, де проводила

багато часу. В ті далекі часи ще водилися дракони і триголові змії.

Одного літнього дня, коли Шебра гуляла берегом річки, щось

несподівано зашуміло, налетів триголовий змій, схопив її своїми пазурами,

підняв високо над полями і лісами й поніс.

Брати працювали у полі, побачили що змій поніс їх сестру, та нічого не

змогли зробити.

Заголосила, заплакала вся родина, затужило село за сумною красунею.

Брати вибрали найкращих коней, озброїлися списами та ликами і вирушили у

дорогу, щоб знайти сестру.

58

Минули роки, але ні Шебра, ані брати не повернулися. Річка Фосеміра

стала мілкою і болотистою, її води кудись зникли, а на квітучих берегах

висохли квіти.

Промайнуло ще багато-багато років. Село почало переноситися на лівий

берег річки, бо на правому людям не щастило, так казали старожили. Село

розросталося, стало великим та гарним. Але сумну красуню Шебру односельці

не забували і всією громадою вирішили назвати село Шебранець. З плином

часу змінилася одна літера, і стало воно називатися Шубранець. Таку назву це

село має і тепер.

59

Ю Р К І В Ц І

Колись, дуже давно, через нашу місцевість проходив один чоловік. Звали

його Юрко. Йому сподобалась ця земля. На півдні височіла гора, а далі на

північ, лежала долина із буйними травами, яку можна було орати і сіяти. Згори

вниз дзюркотіли струмочки, оточені деревами, співали пташки. Дуже

сподобалась Юркові ця місцевість, і невдовзі він повернувся сюди із своєю

сім’єю. А в його сім’ї було багато синів з дружинами, і вниз підростали дідові

онуки, яких теж, на честь діда назвали Юрками.

Скоро всі навколишні люди, які знали це поселення, почали говорити:

«Юркове село». І назва ця залишилась і понині. Оселився Юрко під горою. Там

збудовано перші хати. Тут добре було випасати худобу і овець, а в долині

Юрко, дуже дбайливий хлібороб, почав сіяти і орати.

Одружилися вже й онуки, появились правнуки, але не покидали свого

села, тут оселилися і сюди приводили своїх дружин.

Постарів Юрко, занедужав, а невдовзі помер. Поховали його недалеко від

хати, під горою. І зараз тут знаходиться сільський цвинтар.

Через село тече річечка Чорний потік, яка бере свій початок із Турецької

криниці, що розміщена на горі.

В селі є такі кути: «Герасимівна», «Долина», «Гора», «Солонці», «Оград».

Солонці із всіх цих назв найбільш відомі. З давніх-давен відомі жителям села

тим, що тут солончаки «Навіть худоба на толоці лиже цю землю».

Одне із історичних місць – це могила біля дороги на Заставну, яка

насипана була в 1848-1849 рр., на честь скасування кріпосного права в Австро-

Угорській державі. І як не дивно, багато могил та могилок великий володар –

час, стер з лиця землі, а ця стоїть і ніби застерігає людей – не повторюйте

жахливих помилок.

Але чи не найбільше розповідей і легенд в селі збереглося про гору

«Джамія». Є і стара назва Дженна. Від малого до старого знають в Юрківцях

древню легенду. Після того, як велике турецьке військо розорило місто Василів,

а також і Юрківці, воно стало постоєм під горою»

Легенда «Джамія»

Багато століть у моєму селі

Живе дивовижна історія.

Розказують всі: і дорослі й малі,

Вигадують різні теорії.

Джамія – це зелена гора над селом,

Яке звуть у народі Юрківці.

Під горою – криниця, а з неї ярком

Потічок гомонить на сопілці.

60

Та криниця Турецькою зветься

І велика така, мов ставок!

Та не віда ніхто, де вода в ній береться,

Знає все її син – кришталевий струмок

Знає все, та сказати не сміє

І несе таємницю в Дністер,

А вже там Чорний Потік Шаліє.

Так він зветься в народі тепер.

А в Юрківцях він тихий, як сльози

Українських моїх матерів.

За селом він ховається в лози

Мов боїться, щоб хто не зустрів.

Ось мені він легенду й повідав:

Сталось це за турецьких часів,

Наш Юрко із сторожі розвідав

Про велику орду турків-псів.

Та не встиг сповістити громаді,

Турок серце стрілою прошив

Впав Юрко у траву на леваді

Й самотою Марічку лишив.

Пронеслись яничари, мов хмара,

Зруйнували, спалили село.

Наче грізна Аллахові кара

І життя мов зовсім не було.

Перебили старих, молодих у ясир

У далеку Туреччину взяли,

А Марічку продали у далекий Ізмир

Та щей віру Христову відняли

І мовчала терпіла вона,

Бо чекала Юркову дитину.

Стала сину султана жона…

В ту жахливу нестерпну годину.

Джамілеє назвав він її,

Що по їхньому значить – єдина

Так Марічка життя зберегла

Для прекрасного первістка – сина.

Час минав. Син давно в яничарах

Полководцем великим вже став.

Мати звала його Світозаром

Чому так – він не відав не знав.

Ох ти, доле! Хотинськая битва!

Син з полками іде й похід

А палка материнська молитва

Розтопила непоступу лід:

61

«Сину рідний, візьми із собою

В ті краї, де твій батько зростав

Буду я у поході слугою,

Зодягнусь, щоб ніхто не впізнав.»

Через місяць полки яничарські

Грабували квітучий наш край.

Люд втікав у ліси буковинські, —

Свиснув люто турецький нагай.

Ось похилені голови бранців,

Затягнув їх дротяний аркан

Й поволік до шатра, що вже вранці

За селом розмістив лютий хан.

Посивіли брати і сусіди,

Обгорілі, посічені в кров…

Джаміля все це бачить, і діда

Побілілого з горя і знов –

Обізвалась у ній та Марічка

І, забувши про все на землі,

Просить слізно: «Врятуй їх синочку,

Тут же старці та діти малі!

Ти мій син, ти їх син, Світозоре,

Дай їм волю, бо ти ж є людина.

Хай загинуть усі яничари

Ти ж бо наша надія єдина!»

І цей зойк Джамілі, отієї Марічки,

Сколихнув зледенілеє.

Засвистів ятаган – і кривавая річка

Потекла у червоне озерце.

Раптом чорна стріла

Смертю впилась в плече

Похитнувся юнак –

Кров із рани тече.

Закричав: «Швидко в ліс!

І врятуйте її!»

Та востаннє заніс

Ятаган на своїх…

Посікли вороги Світозора

На очах в Султани – Джалілі.

А вона стала чорна, як хмара,

І темніша святої землі.

Сльози матері впали росою,

Розбудили всі сили земні

У шаленім життєвім двобої

Мати впала й лиш очі – вогні

62

З-під землі притягли сильні води –

Табір турків криницею став,

Мов у дні світової негоди

Чужоземець в воді потопав.

Турки кинули все, що було,

Щоб закрити підземні джерела

Та нічого їм не дало –

Все топила водичка весела.

А Марічка стояла без сліз,

Сині очі – то ясні озерця.

З ятаганом ага з води ліз

Покарать її змучене серце.

Сотні стріл в її тіло впились

І на мить бить вода перестала…

А Марічка розтала, піднявшись у вись

І, за хвилю горою постала.

«Джаміля, Джаміля, Джаміля,!»

Лопотали страшні яничари.

Поглинали проклятих земля.

Доки в небі не скресли стожари.

Вранці жителі з лісу прийшли

Там гору і криницю застали

І на вічну пам’ять вони

Джамілею її всі прозвали.

Отака ось легенда сумна

Про гору Джамілю і криницю.

Береже таємниці вона,

Як свою кришталеву водицю.

63

Я Б Л У Н І В К А

Дуже давно тут зовсім не було села, а тільки панський маєток. Панська

хата обсаджена навкруги квітами та деревами, і ґуральня. Ці будинки стоять і

нині. У панському маєтку росло дуже багато плодоносних дерев, зокрема

вишень. Коли зацвітали вишні, то, здавалось, що зами впала снігом на зелене

листя дерев.

Пан любив свій маєток. Навколо, куди можна було сягнути оком, були

дерева, кущі, квіти. Тому і назвали село Вишнівка.

На зміну одному панові прийшов інший, далекий родич попереднього.

Маєток так само процвітав. Пан Яблонський виявився хорошим

господарем. На його честь село перейменовано на Яблунівку.

Є і інше пояснення села Яблунівка. Старожили розповідають, що колись

давно жив пан на прізвисько «Вишняк» (так прозвали його люди, бо пан дуже

любив вишні), то був великодушний пан, не такий, як всі. Він так любив вишні,

що насадив вишневий сад, той садочок завжди був доглянутий, охайний,

завжди дерева давали рясні плоди. У пана був син Яблунеш. Таке прізвисько

від людей він отримав, бо дуже любив яблука. У батьків вишневий сад він

ніколи не заглядав, і навіть ніколи не з’їв вишеньки.

Оскільки в селі був вишневий сад, то село назвали «Вишнівка».

Пан гарно відносився до людей, за що його всі любили. Коли синові

виповнилося двадцять років, він вперше покохав і одружився. У шлюбі з

простою наймичкою вони жили недовго. Через важку хворобу Яблунеш

помирає. Це було важке горе для батька та рідних.

Після смерті Яблунеша село геть засмутилося, бо він був мов сонечко, з

ним легко було говорити, щось радитися, сміятися… Тепер батько залишився

сам. Дружина його померла під час пологів.

І тут батькові стало на думку зробити щось таке, щоб люди пам’ятали

його сина, його величину душі. Так як син дуже любив яблука, він вирішив

викорчувати вишневий сад, а на його місце посадити молоді саджанці яблук.

Люди теж не залишились в боргу перед його ім’ям. Вони поклопотались про те,

щоб село називалось Яблуні вкою

А той сад, що посадив пан, й досі плодоносить і дає смачні соковиті

яблука.