Павло Петрович Скоропадський

«Я просто русофіл...»

Після здобуття Україною справжньої незалежності, ми

маємо по-новому подивитися на постать Павла Петровича

Скоропадського - останнього українського гетьмана, який належить до тих дійових осіб історії, навколо яких завжди

точилися нескінченні дискусії, створювалися міфи і легенди.

Народився у травні 1873-го у

Вісбадені, на німецьких

мінеральних водах. Дитячі роки провів у

родинному маєтку

Тростянці, що на Полтавщині.

Очоливши Українську державу, генерал П,

Скоропадський поставив завдання відновити у країні

порядок, зміцнити її міжнародні позиції, подолати хаос в економіці. Для цього

йому були надані широкі повноваження — право

видавати закони, призначати уряд, керувати зовнішньою політикою та військовими справами, бути верховним

суддею.

Гетьман намагався силою влади й помірними реформами зліквідувати революційні зміни щодо земельного питання, відновити стабільність у

суспільстві, але з перших днів йому протидіяли соціалісти-федералісти, соціал-

демократи, українські есери та інші партії, які раніше підтримували

Центральну Раду.

• Невизначеність становища селян

та поміщиків викликала

невдоволення з обох боків. Крім

того, до своїх маєтків

поверталися російські поміщики, відбираючи в селян землю з допомогою

збройних загонів гетьмана.

Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів

Гетьмана. Намагаючись розрядити атмосферу, Павло

Скоропадський 14 листопада 1918 року підписав

Грамоту-маніфест до українського народу, який

фактично зліквідовував ідею побудови незалежної України

напротивагу розбудові Всеросійської федерації, складовою частиною якої

повинна була стати Україна.

Ідеологи антигетьманського спротиву Микита Шаповал та Володимир Винниченко готували повстання, налагоджуючи стосунки з українськими військовими колами. Водночас курс на повалення влади Скоропадського взяли представники КП(б) України, боротьбісти, проросійські кола. 13 листопада 1918 року в Києві, у будинку Міністерства шляхів зібралися представники соціалістичних партій та обрали Директорію, до якої увійшли Володимир Винниченко (Голова Директорії), Симон Петлюра, Федір Швець, Андрій Макаренко, Опанас Андрієвський.

• Політика гетьманського уряду від початку викликала опозицію більшості українських політичних партій. Проти неї виступили селянський та робітничий з'їзди, земський союз на чолі з С. Петлюрою. Курс на анти-гетьманське повстання взяв Український національний союз, очолюваний В. Винниченком.

• Проголошення федерації з білогвардійською Росією викликало обурення серед широких верств українства, прискорило початок повстання проти гетьмана. Його очолила Директорія — тимчасовий орган, куди увійшли представники соціалістичних партій: В. Винниченко — голова, члени — С. Петлюра й Ф. Швець, тимчасові члени — А. Макаренко і П. Андрієвський.

• За кілька тижнів боїв загони Директорії за активної підтримки селян і міщан та нейтралітету німецьких військ дійшли до столиці Української Держави. Бачачи безперспективність подальшої боротьби, гетьман П. Скоропадський 14 грудня 1918 р. заявив про зречення від влади. Того самого дня українські війська вступили в Київ.

Дякую за увагу!