Україна — це країна великої краси. Краса її — це тихі води і ясні зорі, зелені сади й білі хати, лани золотої пшениці й багатоводні ріки, співучі роботящі люди.

І ось у такому краю, в Україні, 9 березня 1814 року в селі Моринцях Звенигородського повіту в сім'ї кріпака Григорія Івановича Шевченка народився хлопчик, назвали його Тарасом. Прожив він лише 47 років, які стали славою і гордістю українського народу. Він написав багато віршів. Його слово полюбив простий народ і назвав своїм Кобзарем.

Тарас Шевченко, Великий Кобзар — так називали й називають його люди. Геніальний син українського народу,

Т.Г. Шевченко протягом усього життя мріяв про грамотність серед простих людей.

Сам Тарас почав учитися грамоти у 7 років. Його першим учителем був батько, Григорій Іванович.

Потягнувши його за вуха 7 разів, сказав:

Учити Тарасика треба... і витягнув із скрині єдину книжку в хаті, із якої по неділях уголос читав житія святих або описи якихось особливих подій.

Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в «науку». Дивна була ця наука. П'яниця-дяк навчав дітей по церковних книгах. За найменшу провину бив їх різками. Та недовго тривала Тарасова «наука». Рано померли батьки, і він залишився сиротою. Тяжким було життя хлопчика, але йому вдалося стати великим поетом.

Своє дитинство Тарас опише у віршах.

У мальовничому селищі Вільшана, що на Черкащині, жив за свого козачкування у пана Енгельгардта у 1828 році Тарас. На території музичної школи на той час була малярна школа. Саме у ній навчався малярства і Шевченко, бо природа щедро наділила кріпацького сина не лише поетичним генієм, а й талантом художника.

Далеко від рідного краю поет тужить за Україною. Вона приходить до нього в образі могутньої ріки Дніпро.

Дніпро для Шевченка то широкий, то спокійний і лагідний. Дніпро для Тараса не просто річка: він жива істота, в якої веселочка воду позичає. Він уміє слухати і піднімати гори-хвилі, щоб потопити ворогів.

Реве та стогне Дніпр широкий.

Щоб збудить усіх, хто спить.

Як і заповідав поет, його поховано над Дніпром, на високій Чернечій горі, яку в народі називають Тарасовою.

Затужила Україна,

Плакала немало,

Як ховала свого сина -

Кобзаря ховала.

Ні, не помер Тарас. Він з нами. Зайдіть у будь-яку хату в Україні й в більшості з них ви побачите прикрашений вишитим рушником портрет Кобзаря. Він, як член сім'ї, як найдорожча людина. Про нього складають пісні, пишуть вірші, йдуть до його пам'ятника, щоб покласти квіти.

Цілий світ, не тільки Україна, сьогодні вшановують пам'ять великого Кобзаря, в кожній оселі читають, перечитують настільну книгу Т.Г. Шевченка «Кобзар». Його творчість, пам'ять про нього не вмре ніколи.