МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК “ЗАМКИ ТЕРНОПІЛЛЯ”

№4/2014

НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАПОВІДНИКА

“ЗАМКИ ТЕРНОПІЛЛЯ”

ЗБАРАЖ 2014

2

УДК-929

ББК-83-3(4Укр.) КМЦ «ВІК», №1

Наукові записки Національного заповідника “Замки Тернопілля”

Збірник публікує матеріали досліджень наукових співробітників Національного

заповідника «Замки Тернопілля» та інших науковців присвячених питанням охорони історико-культурної спадщини України та туризму, які були виголошені на наукових конференціях організованих Заповідником в 2014 році, а саме:

«Сакральне мистецтво українського бароко в музейних колекціях та храмах України»

«Битва під Збаражем – важливий етап Національно-визвольної революції українського народу XVII ст.», присвячена 365- річчю.

Для археологів, істориків, музейних працівників, викладачів, студентів, та всіх

хто цікавиться історією рідного краю.

Редакційна колегія:

Юрій Макар доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету ім.. Ю. Федьковича

Анатолій Маціпура Генеральний директор Національного заповідника «Замки Тернопілля»

Надія Макарчук Учений секретар Національного заповідника «Замки

Тернопілля» Володимир Чайка начальник науково-дослідного відділу Національного

заповідника «Замки Тернопілля» Руслан Підставка старший науковий співробітник Національного

заповідника «Замки Тернопілля»

Наталя Марціяш

Дир

молодший науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля»

Зоряна Мазуранчик молодший науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля»

Рекомендовано до друку Науково-методичною Радою Нацонального заповідника «Замки Тернопілля»

Протокол № 10 від 5листопада 2014 р.

Рецензенти:

доктор історичних наук Сергій Пивоваров

доктор географічних наук Ольга Заставецька

ISBN 966-636-013-6 Видання

©Національний заповідник “Замки Тернопілля” ©“ВІК”, 2014

Макет та верстка Наталя Марціяш-Дир, Зоряна Мазуранчик

3

Науково-практична конференція

«БИТВА ПІД ЗБАРАЖЕМ – ВАЖЛИВИЙ ЕТАП НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ

РЕВОЛЮЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ХVІІ СТ.»

(з нагоди 365-річчя)

УДК 929.9

Адамович Н.В.

молодший науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля»

«КЛЕЙНОДИ ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО»

У статті подана інформація про козацькі клейноди - символи відзнаки, які уособлювали повагу, мужність та відвагу козаків.

Ключові слова: клейноди, козаки, корогва ( прапор), бунчук, булава, тростина,

пірнач, каламар, литаври та печатка. Утвердження та розвиток нашого доблесного козацтва є чи не найголовнішим

періодом української історії. Про козаків до сьогодні розповідають легенди через їх невимовну вдачу та нестримний характер, їх патріотизм та незламну жагу до волі. Вони змогли показати всю душу українського народу[1].

Як і будь-яка організована військова сила, козацтво мало свої символи, які називалися «клейноди» і кожна з них мала своє особливе значення.

У 16—17 ст. існувала практика, за якою монархи, під протекцією яких перебували

козаки, а також монархи, які бажали отримати від козаків військову допомогу чи прихильність, вручали їм клейноди. Уперше, в 1583 році, польський король Стефан

Баторій передав козакам корогву, бунчук, булаву й печатку. Посол германського імператора Рудольфа II Габсбурга Е.Лясота, маючи завдання залучити козаків до війни з Османською імперією, в 1594 році вручив їм цісарську корогву. Польський

король Владислав IV Ваза, плануючи створення антитурецької коаліції, передав в 1647 році Б.Хмельницькому гетьманські клейноди. Ян II Казимир Ваза через комісарів,

посланих 1649 на переговори до Переяслава, прислав Б.Хмельницькому булаву. Коли запорожці після придушення антимосковського виступу І.Мазепи заснували Січ на території Кримського ханства, султан Агмед III подарував їм корогву, освячену

константинопольським патріархом[2]. Клейноди були військові (державні), січові, полкові, паланкові, сотенні, курінні

тощо. Військові (державні) клейноди належали усьому війську (державі) і вручалися

обраній на відповідну військову (державну) посаду старшині.

До клейнодів належали : корогва ( прапор), бунчук, булава, тростина, пірнач, каламар, литаври та печатка.

Корогва — це прапор козацького війська. Вона вважалася найбільшою святинею козацтва. Барви прапору були різноманітними, зокрема часто використовувалися червоний, жовтий, блакитний та чорний. Як матеріал використовувався шовк та інші

дорогі тканини. Деякі з них оздоблювалися вишивкою. На ньому, найчастіше золотом, вишивався образ Покрови Пресвятої Богородиці Діви Марії — заступниці козацтва та

Запорізької Січі. Трапляються на бойових козацьких прапорах образи інших святих, найчастіше архистратига Михаїла, а також хрести, сонце, місяць. Згодом, після поділу козацького війська на полки і сотні, кожний полк і сотня отримали свою корогву, на яких

частіше всього були герби повітів, леви, орли або мечі. Почесний обов’язок носити корогви виконували хорунжі.

У козацькому війську було три роди корогв : - Корогви війська всього - Полкові корогви

4

- Сотенні корогви Після перемог козаки залишали окремі прапори на полі бою, а у разі смерті

загортали особливо почесних лідерів у прапор і так хоронили[3]. В повсякденності замість прапора використовували значок – малу корогву. Значки

обов’язково додавалися до гетьманської, полкової та сотенної корогв. Вигляд значка дещо

відрізнявся від вигляду головної корогви. Полотнище значка здебільшого мало форму трикутника чи прямокутника з трикутним кінцем, але колір його відповідав кольорові

великої корогви. Булава була символом влади гетьмана, полковника та кошового отамана

Запорозької Січі. Вона складалася з дерев'яної чи металевої ручки до одного метру

довжиною, до якої кріпиться металева, дерев'яна чи кам'яна куля 10—15 см у діаметрі. Часто булава оздоблювалася коштовним камінням.

Бунчук являв собою держак із золотою кулею, під якою підвішене кінське волосся. Взагалі бунчук — турецького походження і був у турків замість прапора. На відміну від булави, яка частіше за все була у гетьмана одна, бунчуків було декілька. Бунчук —

символ перемоги козацького війська над невірними. Зазвичай бунчуки несли перед Гетьманом при його виїздах та виходах і ставили перед гетьманським наметом.

Символом влади судді була печатка зі срібла із зображенням козака з шаблею та самопалом на лівому плечі. Навколо напис: «Печать славного Війська Запорозького Низового». Нею утверджувалися всі офіційні документи Війська Запорозького, видані

кошем: універсали, маніфести, привілеї, дипломатичне листування. Каламар - символ влади писаря, що являв собою інструмент для письма, приладдя

для зберігання чорнил. У канцеляріях козаків чорнильниці — каламари мали різноманітні

форми й часто були мистецькими витворами народних умільців. Матеріалами для виготовлення каламарів слугували метали (найчастіше бронза та срібло), скло або

кераміка. Варто виділити стаціонарні та похідні каламарі. Перші мали декілька посудин для чорнил та спільну кришечку, а другі мали кришечку або затичку, щоб запобігти виливанню чорнил.

Литаври - ударний музичний інструмент. Литаври представлені у вигляді декількох мідних котлів, відкрита сторона яких затягнута шкірою. Ця клейнода

знаходилася у довбиша. Без ударів довбиша не можна було скликати Січову раду. Перначі або шестопери - ребристі булави, які носилися за поясом і належали

козацьким полковникам та курінним отаманам[4].

Створення власної символіки відіграло важливу роль у ствердженні розвитку молодої Української держави, воно безпосередньо було ознакою власного

самоствердження. Ці предмети уособлювали повагу, мужність та відвагу, які мали суттєве значення для козаків[5].

Усі козацькі клейноди , окрім палиць для литаврі зберігалися в січовій

Покровській церкві, у скарбниці , й виносилися тільки за особливим наказом кошового. Клейноди були святинею Січі і втрата їх вважалася великою ганьбою.

Використані джерела:

1. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків, т. 1. Львів, 1990;

2. Сергійчук В.І. Національна символіка України. К., 1992; 3. Паньків Є, Історія України. - Тернопіль, 2000.

4. Флоря Б.М. Запорозьке козацтво.//Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип.: 1. – К; 1992. 5. http://blogs.korrespondent.net

5

УДК 908

Борик І. С.

науковий співробітник ДІАЗ у м. Бережани

«ОБЛОГА ЗБАРАЖА В КОЗАЦЬКІЙ ЛІТОПИСНІЙ ТРАДИЦІЇ

ТА ЇЇ ЛІТЕРАТУРНІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ»

Анотація: Стаття присвячена висвітленні облоги Збаража, як однієї з найвизначніших військових битв за період національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, в літописних зразках XVII – XVIII ст. та літературних творах.

Буде здійснена спроба прослідкувати сприйняття та ставлення авторів літописів (Львівського літопису, Хмільницького, літопису Самовидця, літописі гадяцького

полковника Грагорія Грабянки та «Хроніці літописців стародавніх» Феодосія Софоновича) до облоги Збаража, виходячи з їх соціального походження, ментального та духовного світобачення. А також, досліджується відображення цієї події в фольклорних

зразках та історичних романах: Г. Сенкевича «Вогнем і мечем» та І. Нечуй-Левицького «Князь Єремія Вишневецький».

Ключові слова: облога, Збараж, літопис, хроніка, історичний роман. Облога Збаража стала однією з найвизначніших військових компаній

національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Вона описана у кожному підручнику з історії України, та все ж наявні труднощі в дослідженні цієї події. Нариси присвячені облозі Збаража появилися ще наприкінці XIX на початку XX ст. та

належать авторству польських дослідників. Зокрема, Людвіку Кубаля, історика XVII ст., який писав цікаво та яскраво, чим полонив читачів свого часу та Людвіку Фрася[23]. Зараз

ці зразки досліджень застарілі. В сучасній українській історіографії облозі Збаража присвячені однойменні статті Юрія Мицика «Облога Збаража»[12] та «Облога Збаража (1649 р.): відоме і невідоме»[11]. Також цьому автору належить монографія, яка охопила

весь комплекс джерел щодо висвітлення національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького загалом - «Джерела з історії Національно-визвольної війни

українського народу середини XVII ст.» [4]. Незначна інформація про облогу Збаража подана в одному з розділів у монографії Івана Стороженка «Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII ст.»[18, 228-

230]. Також хронологія подій під Збаражем на фоні військової кампанії Богдана Хмельницького викладена в монографії Валерія Смолія та Валерія Степанкова «Богдан

Хмельницький: Хроніка життя та діяльності»[16, 91-97]. Ще однією працею, яка фрагментарно описує облогу як одну з військових подій 1649 р., є книга відомого українського історика Івана Крип’якевич «Богдан Хмельницький»[7, 100-107].

Отже, ми бачимо, що питання облоги Збаража досліджується. Нашим завдання є прослідкувати висвітлення даної події своєрідними видами джерел, зокрема козацьким

літописам XVII – XVIII ст., які окрім цінності як пам’ятки української мови та літератури, містять достатньо фактичного матеріалу; та надбаннями усної народної творчості та літературними зразками. В той час як українські народні пісні чи історичні романи, які тут

розглядатимуться, більш образно створюють саму атмосфери того, що відбувалося під Збаражем влітку 1649 р.; літописи та хроніки, які складають перший блок джерел,

подають більш суху фактичну інформацію. І. Франко, закликаючи вивчати зразки козацького літописання насамперед як літературні твори, зазначав, що це «було явище дуже цінне, здібне будити запал у широких масах народу, аж у ХІХ віці ми побачили його

значення для національного відродження і формування наших політичних ідеалів»[5, 394]. Так, у Львівському літописі, упорядкованому та скомпонованому вірогідно

Михайлом Гунашевським, достатньо докладно, народною мовою описано події національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького починаючи від 1648 р. та закінчуючи умовами Зборівського договору.

6

Гунашевський, виходець з дрібної української шляхти, військовий канцелярист, в поданні інформації притримувався повстанської сторони, виступаючи проти шляхетсько-

польської сваволі, засуджував зрадників рідної землі та батьківської віри. Наприклад, Єремію Вишневецького у літописі прозвано «з руського покоління лях»[3, 181]. Саме те, що це фактично пам’ятка ідеології повстанців, і є головною цінністю твору. Про саму

облогу Збаража автор пише, що «Уступили ляхи аж под Збараж місто і окопалися потенжне, а козаки за ними здалека, чекаючи конца посту Петрова.»[3, 181].

Про оточене польське військо під проводом Вишневецького у літописі зазначено: «… окопавши їх на шесть миль вшир, коло них стоячи з ордами, стерегли їх през неділь п’ять, аж от голоду і страху поздихали сами. Мало що їх позосталих безоружно вишли на

піших ногах і достиховали по дорозі і по містах.»[3,181].

Ще одним джерелом є «Хмільницький літопис», який поряд з Львівським

відносять до місцевих літописів. Автор цього твору, православний міщанином з Хмільника, подає цікаві відомості про облогу Збаража. Наприклад щодо чисельності повстанської сторони: «… козаковъ было по пять кроть сто тисячей, а татаръ съ царемъ

ганомъ и беемъ было по три кроть сто тисячей»[22, 80] та про становище в становище оточених поляків: «Хлебъ одинъ былъ по 6 золотыхъ, по пять, а гарнецъ пива по 4

золотыхъ. Кони ели не толко худые хлопы, але и панове.»[22, 81]. В творі проявилося неоднозначне ставлення автора до самих військових подій. Так важке становище та величезні втрати поляків під Збаражем він визначає, як відплату за пригнічення

українського народу: «Будутъ памятати тую експедицею въ Збаражъ мести!»[22, 81]. З іншої сторони у творі зазначено і про шкоду, яку завдали союзники козаків татари мирному населенню: «…гетманъ, заразъ отъ Збаражъ места отступилъ. Безчисленное

множество местъ барзо великихъ татаре съ козаками повыймали и шкоды незличоныи починили; въ Литву ажъ засягли. Не душечка загинула, не душечка тежъ и въ орду

пошла!»[22, 81]. У «Літописі Самовидця» одному з найдостовірніших історичних джерел XVII ст.

також подані відомості про облогу Збаража, яку автор називає «война Збаражская року

1649»[10, 56]. Автором даного твору був імовірно Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за часів І. Брюховецького. Твір написаний під впливом

побоювання поміркованого крила повстанців, до якого належав автор, антифеодальних виступів черні. Також, засуджується військовий союз козаків з татарами і як доказ цього наводяться наслідки розгулу останніх на теренах України: «… людей татаре в неволю

побрали, и козаки маетность побрали, и міста значніе спустіли.»[10, 58-59]. У літописі не забуто і про становище польських оборонців. Так, тут сказано: «На которих барзо трудно

было, же мусіли стерво їсти, а и того мало было, бо собак и кошок виели.»[10, 58-59]. Ще одним зразком так званого «козацького літописання» є твір Григорій

Граб'янка, випускника Києво-Могилянської колегії, гадяцького полковника, а пізніше

судді. Літопис має компілятивний характер. Автор використовував багато джерел, зокрема твір польського хроніста Самуїла Твардовського «Громадянська війна»,

«Кройніку о земли Полской» Ф. Софоновича, Літопис Самовидця тощо. Загалом, виклад інформації обмежений у фактичності, а має вигляд літературної обробки історичних подій. Досліджуючи добу козаччини Михайло Грушевський високо оцінював цю роботу.

«Тут, - писав Грушевський, - найяскравіше і найповніше відображено погляди і сподівання своєї кляси...» [19, 208].

Автор притримувався прокозацьких позицій, восхваляючи військовий та політичний таланти Хмельницького, приближаючи його до образу ідеального полководця та державного діяча. Окрім цього Граб’янка наполягав на тому, що це була визвольна

війна українського народу проти іноземних загарбників, підкреслюючи звитягу козаків. Як зазначав автор, його завданням є поширення героїчного минулого серед простого

народу, щоби не була забута «бессмертная слава»[6, 10]. Також, у літописі використано багато діалогів та словесних перепалок, якими

Граб’янка не лише доказав свій літературний та ораторський хист, а й відобразив

7

ставлення козаків до обложенців: «… козаки, придаючи болшого бідним обложенцям утраплення досадами ляхов уражаху, мовячи: «Ото вам, ляхи, очковоє, роговоє, оренди,

ставщизни, панщини, пересуди і сухомельщизни? А докуль будете кунтуші по шанцях марати, понеже то наші, будучи ви і самі уже ясир татарам голодним, а до тих пор удержуетеся; а видіте, як по стройной музиці козаки дудку вам заграли?»[9, 39]. Граб’янка

описує всі перипетії облоги Збаража, звертає увагу на особливості тактичних дій обох сторін, надає перелік прізвищ загиблих польських магнатів, наприклад: «Тамо убієно

значальніших от лядського війська - Збройзського, Сєраковського, Сваршевського, Цеглинського, Злоцького, Держка, Галаїла, Подгородинського і іних многих…»[9, 38].

Важливе значення посідає хроніка ігумена київського Золотоверхого

Михайлівського монастиря ієромонаха Феодосія Софоновича, ректора Києво-Могилянської колегії «Хроніка літописців стародавніх», одна з перших узагальнюючих

праць з історії українського народу. Подіям національно-визвольної війни присвячена третя частина праці «Кройніка о землі Полской». Софонович

не давши поля, заперлися в Збаражю»[17, 83]. Як представник православного

віросповідання автор засуджував церковну унію, окатоличення місцевих магнатів. Тому часто у тексті притаманне тяжіння до зображення війни як релігійної боротьби. Попри постійні обстріли гранатами та горщиками з кип’ячою смолою, що проводилися козаками,

другим ворогом обложених був голод. Так, у хроніці відзначалося: «Не давши поля козакомъ, поляки заперлися вь Збаражью, чатами выпадаючи, где ихь Хмелницкиї през шестъ неделъ добывал и там заперлъ, же ниотколъ не могучи живности мети, ели иншиї

стерво, и з голоду много умирало»[17, 83]. В народній пісенній традиції облога Збаража також знайшла своє відображення.

Адже очевидці смертей та жахіть національно-визвольної війни не могли залишитися осторонь від цих подій. Одним з видів народної творчості стали пісні на спомин загиблих героїв.

Так, під час облоги Збаража 26 (28) липня або 6 серпня загинув один із старшин козацького війська, легендарний Станіслав Морозенко (Морозовицький). Вихідець з

шляхетського роду православного віросповідання, імовірно Галичини; високоосвічена людина ( навчався в Ягелонському університеті Кракова та Падуанському університеті Італії), яка вільно володіла польською, французькою, німецькою та латинською мовами;

брав участь у битвах під Жовтими Водами та Пилявцями. Морозенко користувався повагою серед простих козаків. Так, очевидець Збаразької облоги, польський шляхтич

зазначав, що «дуже жалувала його чернь»[11, 13]. Та не лише козацтво горювало через смерть свого побратима, скорботу за гідним сином своєї батьківщини весь український народ відобразив у пісні:

«Ой Морозе, Морозенку,

Ти славний козаче! За тобою, Морозенку, Вся Вкраїна плаче!»[11, 13]

Зображення тягот обложених поляків, зокрема нестачу продовольства, подано в

багатьох фольклорних зразках. Правда, автори тогочасних українських пісень та історичних віршів часто в саркастичній манері описували ці події. Так, в одному історичному вірші, розміщеному в Літописі Граб’янки читаємо:

«Победу над ляхами нося Украине, Которых голод под Збаражем без числа нине

Зличить хиба той, кому там здарилось быти, Где и найболшый пан мусил головою наложити. Що ж слуги и войско грошовеє

8

Тужитимуть все ляхи веселлє Зборовеє.»[20]

Ще одним зразком народної творчості є пісня «Ой, що то за хижка», в якій проявилося глузливе та зневажливе ставлення до обложених поляків у Збаражі: «Ой, що то за хижка там на виріжку:

Пане Вишневецький, воєводо грецький, Та виведи танчик понімецьки...

Під тою хижкою пани сиділи. Пани сиділи, собак лупили Ножі поломили, зубами тягали.»[21, 109]

Також, в українських народних піснях знайшло своє відображення і масове

поневолення простого народу татарами, які після Зборівської угоди поверталися у степи. Як пише в своїй історії Микола Аркас провину за грабунки, віддання в ясир, що чинили колишні союзники козаків, українське населення поклало на Богдана Хмельницького. Ці

почуття вилилися в словах іншої народної пісні: Бодай тебе, Хмельниченьку, перва куля не минула,

Що велів Орді брати дівки й молодиці![2] У іншому літературному жанрі – історичному романі – Збаразькі події 1649 року

також знайшли своє образне відображення. Так, в історичному романі польського автора Генріка Сенкевича «Огнем и мечем», першому романі з «Трилогії», що був надзвичайно популярний серед читачів ще з часів його появи у кінці XIX ст., на фоні козацько-

польського протистояння 1648 - 1654 рр., детально описана облога Збаража. Відомий український дослідник В. Антонович у своїй критичній статті «Польско-русские

соотношения XVII в. в современной польской призме ( По поводу повести Г. Сенькевича «Огнем и мечем»)»[1, 107-135] навів переваги та недоліки цього твору. Так, автор відмічає, що для написання роману було опрацьовано матеріал задля зображення епохи в

цілому та фактичні помилки як такі відсутні. Але, Сенкевич зображає Польщу першої половини XVII ст. як ідеальний державний організм, який завдяки шляхетському стану

несе цивілізаційний промінь дикунам та варварам козакам-русинам. Також, ідеальним політичним діячем постає Ярема Вишневецький. І на фоні

цього бачення під час зображення облоги Збаража автор описує епізод, коли козаки при

самому лише вигляді князя тремтять та кидають зброю додолу. Порівнюючи його з левом Сенкевич зі зверхністю оповідав, що «Да, Хмельницкий рядом с ним бледнел не только в

глазах хана и татар, но и в глазах собственного народа, и видел гетман, что должен захватить Збараж, иначе чары его рассеются, как сумрак перед рассветом, видел, что должен растоптать сего льва – иначе сам погибнет.»[15, 379]. Отже, при опрацюванні

цього роману потрібно враховувати необ’єктивність Сенкевича та його схильність до перебільшування та викривлення подій і характерів героїв.

Одним з центральних сюжетів роману «Огнем і мечем» є розповідь на основі польської легенди про героїчний подвиг поляка, який вирвався з оточеного Збаража та привіз королю відомості про скрутне становище оточених. Відомості про цю подію ми

можемо почерпнути з листа до Ватикана папського нунція при польському дворі Іоанна Торреса , архієпископа Андріанопольського від 14 серпня 1649 р. Зокрема там йдеться:

«…Он принес Е. В-ву письма, подписанные большинством осажденных офицеров, которые уже знали о самоличном движении короля; (в письмах сообщается), что (осажденные) имеют еще съестных припасов по крайней мере на шесть дней, но что

количество снарядов (monitioni) у них не весьма достаточное; что лошадям, вследствие недостатка травы, они дают жареное мясо быков, изрубленное в кусочки и смешанное с

мукой. Е. В. восьмого числа посадил (на коней) также пехоту, и шел день и ночь, чтобы прийти внезапно на помощь осажденным и атаковать врага в трех местах;…»[8, 140]. За даними з деяких інших джерел, як зазначає Мицик, цей польський шпигун Скшетуський

9

або Скретуський, який скористався чисельними випадками втечі з обложеного Збаража, був руського (українського) походження[11, 12].

Справедливо буде зазначити, що Антонович, як один з тих хто своєю діяльністю формував українську національну свідомість, досить суб’єктивно поставився до твору Сенкевича. Адже, не варто забувати, що головним завдання для себе автор роману

«Вогнем і мечем» вважав підняти патріотично-моральних дух польської нації через ментальне повернення до героїчного історичного минулого. І, як зазначав у своїй статті

Ростислав Радишевський це своє завдання Сенкевич виконав: «Його [Сенкевича] історичні картини виходили настільки переконливими для польського читача тому, що були відображенням не стільки і не тільки минулого, а насамперед національної

історичної свідомості.»[14, 11]. Ще одним історичним романом, в якому описуються події національно-

визвольної війни є твір Івана Нечуй-Левицького «Князь Єремія Вишневецький». Та на противагу роману Сенкевича сюжет цього твору відображає «перевертня» Вишневецького на тлі боротьби українського народу проти польського пригноблення.

Автор прослідковує еволюцію змін у характері, ментальності, національній свідомості у нащадка давнього та славетного українського роду.

Через військову діяльність Вишневецького у творі відображена і облога Збаража. Слід зазначити, що подій викладені послідовно та містять багато фактичної інформації, уподібнюючи розповідь до хроніки. Для написання історичного роману автор

використовував праці українських істориків, зокрема В. Антоновича, О. Левицького, а також козацькі літописи XVII – XVIII ст.

Тому не дивно, що у творі ми знаходимо багато відомостей з козацьких літописів,

які ми розглянули вище. Зокрема, в Нечуя-Левицького знаходимо розповідь про глузування козаків та селян над польськими шляхтичами, що опинилися в облозі: «А коли

ви, панове, будете одбирати чинш на Україні?... Чом оце ви не згадуєте нам – на яку панщину? Годі вам уже держатись!... Того вам наробили різні здирства, як оте очкове, панщина та сухомельщина. От тепер козаки добре вам заграли в дудку!»[13, 360]. Подібну

інформацію знаходимо у літописі Граб’янки. Також, подібно до того ж таки літописи, у романі автор оповідає про хитрість

Вишневецького з листом, нібито присланим з ворожого табору стрілою з інформацією про королівські війська, які спішать на допомогу оточеним під Збаражем. Як зазначає Нечуй -Левицький: «Ту штуку вигадав сам-таки Вишневецький»[13,362] для піднесення

морального духу польської шляхти. Тому, незважаючи на те, що цей роман є фактично противагою твору Сенкевича, для нас важливим є хронологічність та детальність

описання облоги Збаража. Отже, загалом шеститижнева облога Збаража знайшла своє відображення у

літописних зразках XVII – XVIII ст. та літературних їх інтерпретаціях. У її очевидців та

сучасників залишилося амбівалентне бачення та сприйняття цієї події. Адже, з однієї сторони потрібно зазначити, що це була одна з найвизначніших військових битв за період

національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Та, з іншої сторони, через призму людських втрат і моральне розуміння того, що польське військо все таки витримало облогу, події під Збаражем можна визначити як одну з найважчих сторінок

Хмельниччини. У козацьких літописах, які тут виступали джерелами, облога Збаража зображена

через призму світоглядного сприйняття, соціального походження, віросповідання їх авторів та міститься виклад з повстанської сторони. Загалом, вони, як вихідці з українського народу, православні за віросповідання, підтримували боротьбу проти Речі

Посполитої, що відобразилося в зневажливому відношенні до польської сторони. Та фрагментарно, зокрема в Хмільницькому літописі, автор об’єктивно засуджує поводження

з мирним населенням союзників козаків – татар. В народній традиції, зокрема в таких українських піснях як «Ой Морозе,

Морозенку», «Победу над ляхами нося Украине», «Ой, що то за хижка» облога Збаража

10

відображена з погляду простого народу, який в деякій мірі зневажливо та саркастично ставився до становища обложених поляків. Та з іншої сторони, горе завдане свавіллям

союзників козаків татар також проявилося в народній творчості, наприклад, в словах української пісні «Бодай тебе, Хмельниченьку».

Образне відображення облоги Збаража ми знаходимо також і в таких історичних

романах як «Вогнем і мечем» та «Князь Єремія Вишневецький». Це два ідеологічно антагоністичні твори. Так, Генрік Сенкевич, створивши ілюзію державотворчої

досконалості Речі Посполитої першої половини XVII ст. та образ ідеального політичного діяча на прикладі Яреми Вишневецького, суб’єктивно ставиться до національно-визвольної війни загалом. Тому, використовуючи фактичні відомості з роману, потрібно

не забувати про упередженість автора щодо козацтва, його ватажків тощо. В літературному зразку авторства Івана Нечуй-Левицького створюється інша

картина сприйняття. Адже, базований на козацьких літописах цей твір не лише виступає важливим джерелом з дослідження подій під Збаражем 1649 року завдяки своїй хронологічності та детальності викладення, а й несе дух возвеличення козацтва та цілої

епохи, засудження зрадництва власного народу та своєї релігії на прикладі князя, того ж таки Яреми Вишневецького.

Джерела та література:

1. Антонович В. Польсько-русские соотношения XVII в. в современной польской призме (По поводу повести Г. Сенькевича «Огнем и мечем») // Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори /Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. Вст. ст. та

коментарі В. Ульяновського. - К: Либідь, 1995. - 107-135 с. 2. Аркас М. М. Історія України-Русі / Вступне слово і комент. В. Г. Сарбея: 2-

ге факс. вид. - К.: Вища шк., 1991. - 456 с.; Третє видання. – Вінніпеґ: Видавець З. Кондратюк, 1967 // Exlibris: українська електронна бібліотека < http: // exlibris.org.ua/arkas/index.html>.

3. Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. - К: «Наукова думка»,1971. - 197 с.

4. Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. - Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1996. - 262 с.

5. Дзира І.Я. Українське літописання у науковій спадщині І.Я. Франка //

Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. / НАН України. Інститут історії України. - Київ: Інститут історії України, 2010 р. - Випуск ХVIІ. - 390-410 с.

6. Ковальский Н.П., Мыцык Ю.А. Украинские летописи // Вопросы истории. - 1985. - №10. - 81-94 с.

7. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький / Відп. ред. Ф.П. Шевченко, І.Л.

Бутич, Я.Д. Ісаєвич. - 2-е вид., виправлене і доповнене. - Львів: Світ, 1990. - 408 с. ( «Пам’ятки історичної думки України»)

8. Лист папського нунція про порятунок збаразьких обложенців / В. В. Страшко // Архіви України. - 2010. - № 1. - 138-140 с.

9. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. Р.Г.

Іванченка - К.: Т-во «Знання» України, 1992. - 192 с. 10. Літопис Самовидця. Видання підготував Я. І. Дзира. - Київ: «Наукова

думка», 1971. - 208 с. 11. Мицик Ю.А. Облога Збаража (1649 р.): відоме і невідоме. // Український

історичний журнал. - К., 2008, №5. - 15-38 с.

12. Мицик Ю.А. Облога Збаража // Історичний календар’99. - К., 1998. - С. 223-226.

13. Нечуй-Левицький І.С. Князь Єремія Вишневецький. – Донецьк: ТОВ «ВКФ «БАО», 2011. - 416 с.

11

14. Радишевський Р. Література та історія в романі «Вогнем і мечем» Генрика Сенкевича // Філологічні дослідження // Українська полоністика. Вип. 2, 2005. - 132-148 с.

15. Сенкевич Г. Огнем и мечом. - М: АСТ, Астрель, 2010. - 424 с. 16. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Хроніка життя та

діяльності. - К.: Наук. думка, 1994. - 262 с.

17. Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх / АН України, Археограф, коміс., Ін-т укр. археографії, Ін-т історії України. Підготовка тексту до друку, передмова,

комент. Ю. А. Мицика, В. М. Кравченка. - К.: Наук. думка, 1992. - 336 с. (Пам'ятки укр. літописання).

18. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній і

українського народу середини XVII ст.: Книга перша: Воєнг 1648-1652 рр.: Наукове видання. - Дніпропетровськ: Вид-во J. 1996. - 320 с+3 вкл.

19. Тельвак В. Козацьке літописання у працях Михайла Грушевського // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Збірник наукових праць / 2003, - Вип. VII. - 205-214 с.

20. Українська поезія кінець XVI - середина XVII ст. //Упорядники В. П.

Колосова, В. І. Крекотень, М. М. Сулима. - Київ: «Наукова думка» (Пам’ятки давньої української літератури). - 1978, 1992.// < http: // litopys.org.ua >.

21. Українські народні думи та історичні пісні. /Упорядники: П. Д. Павлій, М. С. Родіна. М. П. Стельмах. Видавництво Академії наук Української РСР. - Київ, 1955. - 700 с.

22. Хмельницкая летопись // Летопись Самовидца по новооткрытым спискам / Под ред. О. И. Левицкого. - К., 1878. - 77-81 с.

23. Kubala L. Szkice historyczne. – Lwow; Warszawa, 1923; Fras L. Oblezenie

Zbaraza w 1649 r. – Krakow, 1932.

УДК 9.929

Брегін О. Б.

науковий співробітник

НЗ «Замки Тернопілля»

«КІНДРАТ БУРЛЯЙ – ВОЇН І ДИПЛОМАТ КОЗАЦЬКИХ ЧАСІВ»

У доповіді розглядається військові та дипломатичні дії одного із найближчих сподвижників Богдана Хмельницького.

Ключові слова: Бурляй, державний діячі, полководець, війна. У численній генерації талановитих державних діячів та полководців, яких піднесла

на гребінь суспільно-політичного життя в Україні Національно-визвольна війна середини

ХVІІ ст., й які уособлювали собою її багатогранну і суперечливу сутність, особливе місце належить найближчим соратникам Богдана Хмельницького, що стояли біля джерел

великої справи та вірою і правдою служили гетьманові на тернистому шляху розбудови української козацької державності. До діячів останньої категорії слід віднести і Кіндрата Бурляя, котрий від початку був одним з найдовіреніших прибічників Б. Хмельницького,

призначався на високий уряд полковника та принаймні двічі виконував дуже відповідальні дипломатичні доручення.

Стосунки Б. Хмельницького з К. Бурляєм своїми коріннями сягають середини 30-х рр. XVII ст. В ранзі козацького ватажка, він здобув повагу і популярність .серед січового товариства вже під час першого морського походу до турецьких берегів. Відомо, що,

сформувавши в 1624 р. флотилію бойових чайок, К. Бурляй повів її до Синопа і, після запеклого штурму, зумів оволодіти цією фортецею. Попередньо знищивши кілька

ворожих суден, що прикривали підхід до неї. Подібні рейди через Чорне море до османських берегів завжди обростали легендами, оскільки Синоп, нарівні з Трапезундом та Кафою, був одним із центрів торгівлі невільниками. Отож головна мета походу К.

12

Бурляя, як і його попередників та наступників, полягала саме в тому, щоб, нагнавши жаху на турків, визволити якомога більше своїх земляків, турецьких бранців. І козацький ватаг

К. Бурляй з цією місією справився - повернувся на Січ у славі, з великими трофеями і сотнями врятованих християнських душ.

З осені 1638 р. доля обох — на ієрархічно суміжних адміністративних посадах у

Чигиринському козацькому полку, в зв'язку з чим логічно було б припустити походження К. Бурляя з Чигириншини -або найближчої до неї округи. Після ухвалення Ординації 1638

р. під час опису реєстровиків на козацькі уряди К. Бурляй отримує посаду отамана при одному із сотників полку.

Тяжкі наслідки останнього перед Національно-визвольною війною збройного

протиборства з Польщею, як відомо, підштовхнули українське козацтво до масового переселення на простори майбутньої Слобожанщини, до остаточного перенесення акценту

з традиційних морських походів через /Дніпро-вський лиман на військові операції з теренів Дону, а також до інтенсифікації розбійницького промислу на слабо залюднених землях поміж московським прикордонням та Доном. Саме діяльність на окреслених

напрямах стає по суті єдиною віддушиною для пригнобленого вдома з усіх боків козацтва.. Перебування Азова у козацьких руках з червня 1637 р. по травень 1642 р., до

чого запорожці доклали неабияких зусиль, робило вихід до моря вільним. Українське козацтво, що вже із середини XVI ст. розглядає Дон як запасний шлях до моря, тепер повністю зосереджується на використанні сприятливої нагоди. Азов стає опорним

пунктом для здійснення акцій проти му-сульманських сусідів. В зв'язку зі спільними походами постає у джерелах і К. Бурляй. Власне, він іде

протореним шляхом. З Доном були тісно пов'язані такі непересічні постаті як отаман

Шило, І. Сулима, Т. Трясило. Безпосередньо перед К. Бурляєм морський похід донських козаків очолював один з ватажків повстання 1637-1638 рр. Д. Гуня (1640). У 1642 р.

спільним походом керував колишній реєстровий полковник, учасник цього ж повстання Іван Боярин. Генерацію майбутніх соратників Б. Хмельницького, окрім самого К. Бурляя, репрезентував І. Богун. Розбійництвом на прикордонні займався й С. Забуський.

Коли К. Бурляй з'явився на Дону, достеменно невідомо. Але в липні 1640 р. він слідом за Д. Гунею очолив черговий морський похід донських козаків, що саме по собі

аргументовано свідчить про визнання сучасниками його військових здібностей. Доволі детальні відомості про цю акцію повідомляли до Москви валуйський воєвода Федір Голенишев-Кутузов та його воронезький колега Мирон Вельямінов. У свою чергу вони

спирались на свідчення вихідців з Азова — відповідно донського козака Андрія Федорова і сина боярського Тимолу Каширинова.

Похід розвивався за сценарієм, котрий нагадував перебіг походу, шо ним керував Д. Гуня. Двадцять шість чи сім козацьких човнів (з Д. Гунею було двадцять три) вибралися з Азова й безперешкодно дійшли до Керчі. А там на них чекала турецька

флотилія, напевне, та сама, яка перед цим перегородила шлях Д. Гуні. Не в змозі пробитись до Чорного моря, а також через зрозуміле небажання братися до бою зі значно

численнішим противником К. Бурляй вирішує відступити обхідним маршрутом «по черкесской стороне подед берег к черкесскому берегу к Темрюку». Але поблизу Темрюка козаків наздогнали тринадцять передових катарг. Розгорівся бій, котрий тривав з полудня

до вечора. Опісля, в нічній темряві, козаки спробували непомітно зникнути. Проте на ранок виявилося, що слідом за ними прямувало п'ятдесят шість катарг. Перспектива нової

сутички, звісно, не віщувала козакам нічого втішного, й К. Бурляй вдається до хитрого маневру, спрямовуючи козацьку флотилію до гирла річки Чорна Протока. Далі флотилія рухається цією річкою. Яничари відповідно припиняють погоню. Через два дні втікачі,

залишивши човни, вирушають пішки ногайським степом до Азова. За дев'ять днів, 25 липня, вони дісталися фортеці.

У подальшому слід К. Бурляя губиться на довгих сім років. А в 1647 р. він разом з іншими найближчими однодумцями тоді ще чигиринського сотника Б. Хмельницького готує повстання, яке планувалося розпочати в листопаді під час походу О.

13

Конєцпольського на татар. Але втілити цей задум у життя не вдалося. Невдовзі бачимо К. Бурляя в епізоді визволення Б. Хмельницького з-під арешту, котрий за наказом О.

Конєцпольського був накладений С. Кричевським. Спільно з Ф. Вешняком і Токайчуком К. Бурляй доклав зусиль до того, щоб схилити С. Кричевського до відміни арешту. З того часу доля К. Бурляя остаточно поєднується зі справами майбутнього «володаря України».

Слід погодитися з твердженнями Крип'якевича, що К. Бурляй входив до числа тих 300 чи 500 чоловік, які відправилися на Запоріжжя разом з Б. Хмельницьким. До такого висновку

спонукають наступні міркування. По-перше, отаман так би Мовити «засвітився» перед польською адміністрацією у своїй нелояльності через безпосередню причетність до визволення Б. Хмельницького; тому перебувати на волості далі з огляду на тодішні

вибухові обставини означало накликати на себе реальну небезпеку. По-друге, зважаючи на кількість вихідців, навряд чи поза їх колом міг опинитися хто-небудь з найближчого

оточення Б. Хмельницького: принаймні таких випадків джерела не фіксують. Відтак К. Бурляй перебуває у вирі подій і входить до мозкового центру

антипольського руху й, окрім всього, користуючись особливою довірою, належить до

кола тих, на кого міг твердо обіпертися гетьман. Недарма ж останній використовує його в найвідповідальнішій акції — врегулюванні стосунків з татарами. Достатньою мірою

орієнтуючись в особливостях внутрішніх відносин у Кримському ханстві, враховуючи практику вторгнень кримчаків на українські землі, автономність ногайської політики, зрештою показовий досвід першого козацько-татарського союзу 1624-1629 рр., Б.

Хмельницький добре розумів необхідність підтримувати стосунки з татарами — властиво з Бахчисараєм та окремо з Ногайською ордою. В світлі пізніших заходів гетьмана на кримсько-ногайському напрямку скупа інформація щодо лютневих переговорів

українських послів з перекопським мурзою Тугай-беєм виглядає переконливою для відповідних суджень. А К. Бурляй якраз очолював посольство до мурзи. Переговори

закінчились успіхом. Тугай-бей у квітні вирушить в Україну. Бурхливі події весни 1648 р. К. Бурляй зустрічає пліч-о пліч з Б. Хмельницьким й,

активно долучаючись до розбудови козацької державності, дістає уряд гадяцького

полковника. На цій посаді він заступає першого полковника Ярему Хмеленка, перебування котрого на чолі Гадяцького полку було непевним. Останній взагалі зникає з

горизонту, очевидно, гине. Г. Грабянка називає К. Бурляя поміж полковниками, котрим найбільше довіряє Б. Хмельницький. На уряді у Гадячі К. Бурляй пробув, мабуть, впритул до ліквідації полку як військово-територіальної одиниці (приблизно осінь 1649 р.).

Козацький реєстр 1649 р. вже не фіксує присутність колишнього полковника в місті. Нахил К. Бурляя до військової справи, вміння тонко орієнтуватись в оперативно-

тактичній обстановці та чітко виконувати накази командувача, а також особиста хоробрість повною мірою проявилися під час битви під Збаражем (1649). У перший день штурму козаки К. Бурляя завдали удару по слабшій ланці оборони ворога. Вони зайшли

від ставу, де фортифікаційні споруди ще не були завершені, й напали на угорську піхоту. Зім'ятий ворог відступив, і К. Бурляй, захопивши вал, мав розвинути успіх далі. Але

ситуацію для польського війська врятувало свіже підкріплення, якому вдалося стримати козаків та завдати їм чималих втрат. Полковник С. Мрозовський, що підійшов на допомогу, застав підрозділ К. Бурляя вже відступаючим і не зумів виправити становище.

В даному бою полковник Бурляй був тяжко поранений. Надалі К. Бурляй перебуває в Медведівській сотні. Через шість років знаходимо

його там на уряді сотника. Водночас випадіння з лав полкової старшини у даному разі зовсім не означало відсторонення від найближчого оточення гетьмана. Бурляй залишається впливовим соратником Б. Хмельницького, про що свідчить залучення його до

двох важливих дипломатичних місій. 23 березня 1653 р. з Чигирина вирушає посольство К. Бурляя й С. Мужиловського з

подвійним завданням — встановити зв'язок зі Швецією та залагодити українську справу в Москві. Посольство споряджалося у нелегких обставинах. В Україні лавиноподібно наростала психологічна втома від тривалої, виснажливої війни і неясності подальшої

14

перспективи. Глухе незадоволення погрожувало знову вилитися у відкритий спротив, що й станеться 10 червня у війську. Ускладнилася і зовнішньополітична ситуація. До

традиційної хисткості у відносинах з Кримом додалася напруга на молдавсько-тран-сільванському фланзі, підсилена тактичними прорахунками гетьмана. Водночас Польща готувалася до вирішального удару. В таких умовах необхідність якнайшвидшого влиття

свіжого морального струменя та отримання збройної допомоги від нового союзника наростала з особливою невблаганністю. І виходячи з тодішніх реалій, а надто з асоціацій,

які викликали у широких верствах українського суспільства сусідні держави, перш за все найімовірніші протектори — Туреччина й Москва, саме відкрита підтримка останньої могла стати тим фактором, який би різко покращив морально-психологічний клімат в

Україні, не кажучи вже про спричинення крутої зміни військово-політичної ситуації навколо Визвольної війни загалом. Відтак цілком виправдано, як тільки Польща поновлює

бойові дії, Б. Хмельницький засилає чергове посольство до Москви, на яке покладалися великі надії.

З іншого боку, виразне в той час прагнення султана до втягнення України під своє

крило та поголоски про перехоплення у Польщі шведського посольства, що рухалося до Чигирина, спонукають гетьмана використати ці чинники для захисту українських

інтересів не тільки в Османській імперії та Швеції, а й Москві. Про це свідчить густе плетиво його зовнішньополітичних кроків і, зокрема, посольство К. Бурляя та С. Мужиловського. З усього видно: за задумом Б. Хмельницького, українсько-турецьке й

українсько-шведське зближення, окрім впливовою самостійного значення, мали підштовхнути незацікавлену в ослабленні своїх позицій в Україні Москву до рішучих дій. І перед К. Бурляєм та С. Мужиловським ста-виться відповідне нелегке дипломатичне

завдання. А той факт, що поруч з визначним дипломатом, освіченим шляхтичем вибір у такий відповідальний момент падає на К. Бурляя свідчить про певні інтелектуальні

здібності, апробований під час посольства до Криму дипломатичний хист і, зрештою,особисту прихильність ідеї укладення військово-політичного союзу з Москвою. Щоправда, В. Липинський стверджує, що К. Бурляй був приставлений до С.

Мужиловського з метою здійснення козацького «військового контролю». Проте навряд чи це так. Адже в практиці формування Б. Хмельницьким керівного складу посольств не

спостерігається дотримування пропорції «шляхтич — козак» навіть у тенденції. До того ж саме С. Мужиловський не потребував контролю, бо розглядався в Чигирині як надійний дипломат, що неодноразово виконував доручення гетьмана (у Москві, Литві, Туреччині та

Криму). Здійснював він загальне керівництво переговорним процесом також у випадку, що розглядається.

Посольство К. Бурляя і С. Мужиловського готувалося досить ретельно. Б. Хмельницький намагався створити в Москві атмосферу найбільшого сприяння. Збереглися його листи до ближніх бояр І. Морозова, І. Милославського, Г. Пушкіна. Він

також підготував для послів оптимальні відповіді на можливі запитання. Так, засвідчуючи перед царем бажання гетьмана і Усього Війська Запорозького перейти під «високу

царську Руку», посли підкреслюють необхідність надання з боку Москви негайної збройної допомоги проти Польщі. Водночас наголошують на прагненні Туреччини та Криму прийняти Україну У підданство, але не забувають при цьому додати, що козаки під

турка чи татарина «итит не хотят». Аналогічну мету переслідувало прохання щодо вільного пропуску до Швеції, яке мусило, по-перше, насторожити Москву; по-друге, дати

їй ясно зрозуміти про нові обрії гетьманської дипломатії. Сильним ходом було акцентування уваги на прагненні не завдавати в стосунках зі Стокгольмом шкоди інтересам Москви. Посли пропонували заслати з ними «в Свею от себя кого он, государь,

зволит, чтоб тому посланному о тех делех... было известно». Разом з тим документальні джерела, шо відклалися внаслідок перебування посольства у Москві й супроводу К.

Бурляєм та С. Мужиловським московських послів до Чигирина, не дають підстав для висновку про те, що «Бурляй як посол у Москві проявив себе палким прихильником возз'єднання України з Росією». Ніяких особистих реверансів у бік Москви ні за К.

15

Бурляєм, ні за С. Мужиловським не спостерігається. Вони лише дотримувалися гетьманських інструкцій. Усі заяви були витримані в дипломатичному дусі. Не помітно з

їх боку й спроб виконувати московські доручення. Принагідно тут зауважити також сумнівність віднесення К. Бурляя І. Крип'якевичем до промосковської партії в оточенні Б. Хмельницького.

Реакція Москви була стриманою, але переломною для української справи. Цар обмовився про поцінування «служби» гетьмана і його готовності визнати зверхність

Москви. Прийняти ж Україну під свою протекцію й оголосити війну Польші не поспішив, традиційно покликавшись на Полянівське пере-мир'я. Однак вагомий тактичний успіх посольства полягав у тому, що воно остаточно схилило Олексія Михайловича до

здійснення тиску на Варшаву з метою добитися польсько-українського замирення на умовах Зборівського договору 24 квітня, а саме через два дні після офіційного прийому К.

Бурляя і С. Мужиловського, споряджається з відповідний наказом посольство до Польші. Отже, Москва розпочала рух у бік відвертої підтримки України.

В цьому сенсі певний вплив мали вміло розіграні турецька та шведська карти.

Московські дипломати вимушено говорила відкритим текстом про свою незацікавленість у шведсько-українському зближенні й можливому посередництві Стокгольма щодо

відносин з Польшею. Відмова пропустити посольство до Швеції мотивувалася тим, що вже «посланы от государя к королю послы... и толко у государевых великих послов о миру згода будет, ино им в Свею не по что ехать» . Позитивне для України навантаження

несла також наступна фраза: «А будет згоды не будет, ино в то время и в Свею перепустят». Москву насторожив і стан українсько-турецьких відносин, що вилилось у занепокоєння, яке чітко простежується за наказами послам до Польщі та України. Обидва

посольства мали вивідувати «турецькі вісті» щонайретельніше. Власне, ухвала про відправлення до Чигирина чергових московських послів має бути теж віднесена до

безсумнівних заслуг українських дипломатів. Місія К. Бурляя й С. Мужиловського, таким чином, дістає продовження.

Супроводжуючи царських послів А. Матвеева та І. Фоміна, вони не припиняють захищати

українські інтереси. Зокрема, С. Мужиловський ущипливо звинуватив Москву у тому, що справжня причина відмови пропустити посольство до Швеції полягала в обізнаності царя

про напругу, що саме виникла між Україною і придунайськими князівствами. Кількома днями пізніше він разом з К. Бурляєм, завуальовуючи справжній стан українсько-турецьких відносин, говорив про ймовірність війни, в якій союзником козаків

виступатиме кримський хан, але основна надія покладається на царя. Ще раз К. Бурляй з'являється на дипломатичній ниві у 1655 р. й знову в зв'язку з шведською проблемою,

котра тепер у нових військово-політичних умовах набуває для України першорядної ваги. Прикметно, що Б. Хмельницький саме Бурляю доручає бути своїм повноважним послом та супроводжувати до Швеції мандрівного абата Данила, який перейшов тоді на

українську дипломатичну службу. Але на заваді знову стала Москва, вдруге не пропустивши українське посольство до Стокгольма. Вона відверто не бажала шведсько-

українського зближення, слушно вбачаючи в ньому серйозну загрозу своїм анексіоністським планам щодо України. Цар закидає Б. Хмельницькому «непристойність» підтримування стосунків зі Швецією.

Спроба супроводу абата Данила — останній епізод, у якому відомі на сьогодні джерела згадують К. Бурляя. Подальша доля цього одного з найперших і найближчих

соратників Б. Хмельницького невідома. Його слід зарахувати якщо не до когорти діячів першої величини, то, безперечно, до числа осіб, на яких випав основний тягар практичної організації національно-визвольного руху в Україні.

Список літератури

1. Брехуненко Віктор. Дем’ян Лисовець//Полководці війська Запорозького. Історичні портрети.-Київ, 1998. –книга 1. = с.199-212.29.

16

2. Енциклопедія історії України: В 10 т. / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. — К. : Наук. думка, 2003 —

Т. 1 : А—В. — 2003. — 688 с. : іл.— С. 412. 3. Український Радянський Енциклопедичний Словник: В 3-х т. / Редколегія: …

А. В. Кудрицький (відповідальний редактор) та ін.— 2-ге вид.— К.: Голов. ред. УРЕ,

1986 — Т. 1. А — Калібр. 752 с.— С. 233. 4. Проблема періодизації історїї українського козацтва у працях М.Грушевського //

Український історик. - 1991/1992. - №ХХVІІІ/ХХІХ. - С.229-234. 5. Стосунки донського та українського козацтв як чинник кримсько-козацького союзу 1624-

1629 рр. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених Інституту української

археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. - 1999. - №4. - С.67-82. 6. Дон у долі ватажків українського козацтва: І.Сулима, Т.Трясило, Д.Гуня, К.Бурляй,

І.Богун // Пам'ять століть. -2000. - №3. - С. 87-92. 7. Проблема причетності українських козаків до генези донського козацтва в історіографії //

Південна Україна ХVІІІ-ХІХ ст. “Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ”. - Запоріжжя: “Тандем-У”,2000. - Вип.1 (7). - С.145-151.

УДК 9.929

Вельгій М.О.

молодший науковий співробітник

НЗ «Замки Тернопілля»

РОЛЬ ЙОСИПА ГЛУХА У НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІЙ ВІЙНІ 1648-1657

РОКИ НА УКРАЇНІ

Життя та діяльність уманського полковника Йосипа Глуха до 1649 р. вкриті

суцільним мороком. Можна лише припустити, що він походив з козацького роду, народився на Поділлі на початку XVII ст.

Полковник Йосип Глух належав до тих старшин козацького реєстру, що серед

перших приєдналися до козацько-повстанської армії Хмельницького. І далі виходило так, що його полк, а згодом і корпус, з'являвся саме там, де було найважче, де була потрібна

особлива рішучість. Глух – козацький ватажок, у 1648-1655 рр. полковник уманський, учасник битв

1649 р., разом із Богуном розбив Калиновського в боях під Вінницею навесні 1651 р., брав

участь під Батогом та у молдавському поході 1653 р., 1655 р. обороняв Умань від поляків. Восени 1648 року Глух, після загибелі Івана Ганжі призначений уманським

полковником. Оголосивши на початку 1649 року всенародну війну, польський король Ян -

Казимир дав зрозуміти і Хмельницькому, і полякам, що, на відміну від свого брата і

короля-попередника Владислава IV, він не має наміру й далі миритися з повстанським рухом. І що ні про які поступки повстанцям вже не може бути й мови.

Під час облоги Збаража 1649 року полк Йосипа Глуха мав на сотні кілометрів заглибитись у підвладну полякам територію і діяти, не сподіваючись жодної підтримки з боку основних сил Хмельницького.

14 липня атаковано відділи Є.Вишневецького, яку здійснили на західному крилі оборони уманський полк Й.Глуха у стороні Залужжя - Старого Збаража.

Завдання, що його покладав гетьман на полковника Глуха та його товаришів, автор "Історії русів" сформулював так: "Втримати супротивника на його позиціях, поки це можливо, а далі утруднювати йому рух на переправах через річки та по всіх дефілеях,

відступаючи завжди до головної своєї армії, що скеровує похід до міста Збаража, куди заплановано прийти самому королеві з головним польським військом".

Глух та його хлопці тримали ворога на його позиціях справді "поки це було можливо". І відступали потім, як було наказано. Втім, з доповіді І. Богуна на ім'я

17

Хмельницького відомо, що його корпус, у складі якого був і полковник Глух, не одразу почав відходити в бік України, а спочатку пройшов рейдом до Бреста. Пройшов успішно.

Польські гарнізони або розбігалися, або ж гинули під ударами українців. Та, повернувшись до Слуцька, українці застали там таку силу-силенну польського війська, зібрану згідно з посполитим рушенням (близько сотні тисяч), що випробовувати щастя в

битві з ним не зважились. Хіба що потривожили його "легенько" й почали відступ до українських кордонів [5].

Після укладення Зборівського миру (18 серпня 1649 р.) гетьман віддав наказ створювати новий реєстр Війська Запорозького на 40 тис. козаків. Цікаво, що Хмельницький планував скликати раду полковників в Умані й там упорядкувати реєстр.

Коли останній було остаточно впорядковано та відправлено королеві Яну Казимиру, то серед інших козаків у ньому значився і Йосип Глух як полковник Уманського полку.

Йому підлягало 2 976 реєстровців у 12 сотнях. З 16 полків Гетьманщини Уманський полк за чисельністю реєстровців займав сьоме місце [3].

Зборівський мир не був довготривалим. Уже на початку 1651 р. Україна і Річ

Посполита стали готуватися до нового раунду боротьби. На самому кордоні стали Брацлавський полк Данила Нечая, за ним — Уманський полк Йосипа Глуха та Вінницький

полк Івана Богуна. 18 березня син Калиновського вирушив до Кальника, але під Липівцями був розбитий Уманським полком Глуха. 20 березня останній з'явився в околицях Вінниці й викликав цим швидким маневром паніку у війську Калиновського.

Якби не рішучість коронного обозного Лянцкоронського під час бою біля мосту через Південний Буг могла загинути вся польська піхота. Але Калиновський все ж таки був змушений тікати з Вінниці, покинувши поранених та обоз. Не випадково Лизогубівський

літопис підкреслив успіх Глуха який «ляхов без битвы прогнал и обоз их разграбил». Що правда, Софонович схильний вбачати тут заслугу генерального осавула Демка Лисовця

(Лисянського), однак успішні дії останнього не виключають ролі Глуха. Внаслідок цих акцій Богун вийшов із своїм полком з облоги й разом з Глухом очистити значну частину Поділля від ворогів. Калиновський утік із своїми військом до Бара, а потім укрився у

Кам'янці-Подільському. Останньою відомою операцією Йосипа Глуха була оборона Умані. Це діялося вже

після Переяславської ради, ухвали якої пан Йосип, до речі, відкидав як такі, що не відповідають інтересам українського народу. Так ось, до Умані тоді підійшло велике військо відомого польського генерала Чарнецького. Полковник знав, що допомоги йому

сподіватись нема звідки. Поблизу - жодних значних козацьких військ. Але знав він і те, що цього разу йому доводиться захищати рідне місто, яким він керує як урядовець. Отож,

разом із полковником Богуном, що теж брав участь в обороні, він зумів так зміцнити Умань, що поляки, яким не раз доводилося штурмувати різні фортеці та укріплені табори, цього разу просто розгубилися.

Як бачимо, полковник Глух мав хист не лише до блискавичних ударів та нищівних рейдів, а й до фортифікаційної справи.

Окремо слід сказати про стосунки полковника з гетьманом. Вони набули певного напруження після Берестецької битви. Йосип Глух, тоді вже досить відомий полководець, відчував, що подеколи Хмельницькому просто бракує рішучості для того, щоб остаточно

здолати Польщу. Що він вагається, марнує час у найвигідніших ситуаціях - тоді, коли треба розвивати успіх. А ще полковник вважав Хмельницького надто поступливим у

переговорах з поляками. Що ж до Хмельницького, то його уваги не минуло, що Глух, як і Богун, не прибув

на Переяславську раду. Знав гетьман і те, що після Білоцерківської угоди, Йосип Глух

відмовився коритися тим її пунктам, які вимагали припинити збройний опір польській шляхті, що поверталася в Україну. Де збройно, а де тільки постачанням зброї або ж

демонстративним невтручанням у конфлікти, — але полковник Глух усіляко підтримував антипольські настрої й антипольські виступи на території, що підлягала наглядові його корпусу [5].

18

Отже, маємо всі підстави вважати, що і Хмельницькому, і всій Україні ще й пощастило, що певна прохолода в стосунках між гетьманом та одним із найталановитіших

його полковників – Йосипом Глухом, не переросла у збройне протистояння. Навесні 1653 р. Річ Посполита зразу перейшла в наступ проти України. Наприкінці

березня восьмитисячне військо на чолі з Стефаном Чарнецьким та Себастіаном

Маховським вдерлося у східну Брацлавшину й захопило ряд міст. Головний удар було спрямовано на Умань і Уманщину. Глух тоді не сидів, склавши руки, й активно готувався

до оборони. Зокрема, він послав у ворожий тил своїх розвідників. Один з них — Семен Марченко — потрапив у полон. Він визнав, що його послав сам Глух разом із Стефаном Дзядом, котрий добре говорив польською мовою. Полковник дав їм по золотому, а після

повернення пообіцяв дати по парі волів. Напередодні Великодня Глух вислав великий загін добровольців з Уманського полку під Новий Костянтинів. Під містом стояло вже 15

тис. союзників-ординців, а одну тисячу з них розмістили в самій Умані. Спільними зусиллями прикордонних українських полків ворожий наступ було

зупинено. Вирішальне значення мав своєчасний підхід на допомогу Богуну уманського

полку, який повів у бій наказний полковник Іван Грозенко. Хоча внаслідок тяжкої битви Чарнецький спалив Монастирище (українське військо утримало тільки верхню частину

міста із замком), і Грозенко поліг на полі бою, але все ж ворогам довелося відступати. Сам Йосип Глух у цей час, очевидно, діяв на іншому напрямку. В березні 1653 р. загострилася ситуація у Молдавії. Василя Лупула позбавили престолу, а його місце зайняв Стефан

Георгіца. Лупул втік з Ясс до Кам'янця-Подільського. Звернувся за допомогою до Богдана Хмельницького. 19 квітня 1653 р. на допомогу тестю з В'язівки виступив гетьманич. У другому молдавському поході взяли участь уманський полк на чолі з Глухом,

Кальницький полк під командуванням Богуна і Брацлавський полк на чолі з Тимошем Носачем та Корсунський полк (очевидно, під командуванням полковника Максима

Нестеренка). Українське військо чисельністю в 8-12 тисяч козаків форсувало Прут і розбило об'єднані угорсько-молдавські сили Георгіца (понад 20 тис. чол.). Пізніше козаки вступили до Ясс, а на престол знову зійшов В. Лупул. Разом з Тимошем Хмельницьким

вони вирішили розвинути успіх, але переоцінили при цьому свої сили. Їхнє об'єднане військо заглибилося у Валахію, де прийняло бій під Тірговіште з переважаючими силами

Стефана Георгіца й волоського господаря Матвія Басараба. В критичний момент пішов дощ, який підмочив порох у козаків і позбавив їх переваги у вогнепальній зброї, потім Лупулу зрадила частина молдавського війська. Союзне військо розпорошилося. Тиміш

Хмельницький та Лупул змушені тікати до Ясс. Однак головні сили українського війська залишилися під командуванням Богуна й Глуха, які діяли холоднокровно та вміло. Було

швидко поставлено новий табір, і з нього дано відсіч ворогу. Потім козаки організовано відійшли до Ясс, а звідти вже разом з Тимошем Хмельницьким — в Україну.

Стефан Георгіца з допомогою польсько-трансільвансько-волоських військ оволодів

Яссами й знову змістив Лупула (після 11 липня 1653 р.). Останній звернувся за допомогою до Глуха, але уманський полковник не ризикнув самостійно приймати

відповідальне рішення та написав 15 липня про це Богдану Хмельницькому. Спочатку гетьман відмовив у допомозі, мотивуючи це тим, що Лупул звернувся не до нього безпосередньо, а до Глуха, але потім вирішив розпочати третій молдавський похід, на чолі

якого поставив свого сина Тимоша (Як твердить молдавський літописець Мирон Костін, Тиміш Хмельницький послав перед собою на допомогу Лупулу 200 козаків на чолі з

Глухом – авт.). З ним виступив козацький корпус під командуванням Івана Богуна. Цей похід закінчився невдачею. Під час оборони Сучави Тиміш Хмельницький загинув (12.09.1653 р.), а козаки змушені відступити в Україну. Чи брав участь у цьому поході

Глух, невідомо. Наприкінці 1653 р. Умань стала одним з центрів підготовки до нової кампанії. Тут

перебував генеральний писар Іван Виговський і приймав турецьке, кримське та російське посольства. Сюди втік Василь Лупул, котрого на початку грудня 1653 р. відвезли на вимогу султана Мухамеда IV до хана, а потім і до Стамбула. Сам Глух у цей час

19

знаходився біля Хмельницького й воював із своїм полком проти військ Речі Посполитої під Жванцем. Тут втретє зрадив хан, і гетьману довелося піти на мир з королем. 19 грудня

Глух прислав свого листа до Умані з наказом готуватися до можливої відсічі ординцям. 24 грудня такі самі інструкції містилися в листі до уманців Богдана Хмельницького.

Зрада хана прискорила укладення союзу з Московською державою. 18.01.1654 р.

Відбулася Переяславська рада, ухвали якої викликали неоднозначну реакцію українського суспільства. Насторожувало те, що Москва вже тоді виявила прагнення до загарбання

України під приводом союзу. Хмельницькому вдалося все-таки укласти рівноправний договір, але в первісному вигляді він проіснував лише кілька років. Проте більша частина населення України й навіть деякі найближчі сподвижники гетьмана не сприйняли цього

договору. Не присягали цареві Олексію Іван Богун і Йосип Глух. Про відмову останнього писала навіть гамбурзька «Ординарна вівторкова газета» у своїх випусках початку 1654 р.

В цей час Річ Посполита переходить у новий наступ, і знову головний удар призначався Уманщині, як «гнізду бунту». У відповідь Богун та Глух швидко зібрали війська і розпочали оборону проти ворога. В літературі зазначається, що нібито Глуха

було знято з полковницького уряду разом з білоцерківським полковником Половцем, бо вони «не виявили потрібної енергії для відбиття нападу польсько-шляхетських військ на

Правобережну Україну». Однак навряд чи можна погодитися з таким висновком. По-перше, бракує даних про відставку Глуха та Половця. Так, збереглися листи Половця від 20 березня 1654 р., тобто написані вже в ході запеклих боїв. По-друге, якщо й була

відставка Глуха, то дуже короткочасною і викликаною не браком енергії у відсічі ворогам, а, ймовірно, неприйняттям союзу з Москвою. 2-4 квітня 1654 р. саме Богун та Глух обороняють Умань від військ Речі Посполитої, й внаслідок цього ворог мусив відступити.

На підмогу йде Хмельницький, який пише до хана і його візира Сефре Казі-аги листа з проханням про відновлення союзу. Гетьман у цьому листі від 25 квітня 1654 р.

посилається на повідомлення від уманського полковника (ним явно був Глух — Авт.), котрий полонив навіть ксьондза коронного гетьмана С.Потоцького, який дав цінну інформацію. Хмельницький просив допомоги й у царя (лист від 26 травня 1654 р.),

вказуючи на запланований Річчю Посполитою наступ на Умань. Весняний наступ поляків на місто українській армії вдалося відбити, і велику роль

у цьому відіграв Глух. Але з настанням тепла поширилася, як це часто бувало по кривавих битвах, пошесть, води були отруєні трупами загиблих. І якщо Йосипа Глуха смерть оминула в численних битвах, то спіткала його у мирний час. На початку літа 1654 Глух

помер внаслідок пошесті [4]. Проте, часто зустрічаємо іншу дату смерті полковника — 1655 рік.

Події Руїни знищили пам'ять про багатьох учасників і героїв Національно-визвольної війни українського народу проти гніту Речі Посполитої, але про уманського полковника Йосипа Глуха тепло згадували українські літописці Софонович, Самовидець,

Величко й ряд інших.

Список використаних джерел

1. Журавльов Д.В. Визначні битви та полководці української історії. – Харків: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. – 416.: іл..

2. Коваленко С. Глух Йосип// Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. Том 3. – Київ: Видавництво «Стікс», 2009.

3. Мицик Ю. Облога Збаража (1649 р.): відоме й невідоме// Український історичний журнал. – 2008. – №5. – С.15-38.

4. Мицик Ю. Полководці Війська Запорозького: Історичні портрети. Ред. кол.:

В.Смолій та ін.. – Київ: Вид. дім «KM Academia», 1998. — Кн. 1. – 400 с. 5. Сушинський Б.І. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів

та полководців XV-XIX ст. Історичне есе у 2-х томах. Том І.. – Одеса: «ВМВ», 2004. – 592 с.: іл..

20

УДК 908

Ганусевич Н.З.

молодший науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля»

«УЧАСНИКИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ: НЕСТОР

МОРОЗЕНКО – ГЕРОЙ ЯКИЙ ЗАГИНУВ ПІД ЗБАРАЖЕМ»

В статті подані автобіографічні дані Станіслава Мрозовицького, його життєвий шлях, становлення, як козацького полковника у часі Визвольної війни українського

народу під проводом Богдана Хмельницького. Раптова і підступна смерть Нестора Морозенка оспівана в народних піснях і легендах. Його патріотизм і сміливість надає нам

сили і натхнення у боротьбі за Незалежність Української держави і сьогодні. збаражани свято шанують пам’ять про народного героя.

Ключові слова: полковник, підстароста, русин, козак, облога, польська шляхта,

битва, полк, хоругва, загін, ватажок. Хто з нас вже змалку не захоплювався могутніми постатями — патріотами такими

як Дмитро Байда Вишневенький, Іван Підкова, Іван Сірко, Северин Наливайко, Данило Нечай Нестор Морозенко та багато інших. На жаль про їх життя, їх подвиги, обставини смерті, про їх місця захоронення знаємо дуже мало. Взагалі історія Некрополя України

мало досліджена і вивчена, бо кожен з поневолювачів намагалися знищувати наші архіви, пам'ятки історії та культури, перекручували історичну дійсність, або замовчували її.

Народ не міг зберегти у своїй пам'яті імена всіх людей, які віддали своє життя за

долю і волю свого народу. У чужих джерелах, тим більше неприхильних сусідів, у спотвореному вигляді збереглися імена козацьких і селянських ватажків, а тисячі тисяч

рядових героїв канули у вічність. Пам'ять про деяких героїв збереглася лише в народному епосі: в народних думах, піснях, легендах, переказах тощо.

Серед воєначальників Богдана Хмельницького у Визвольній війні українського

народу проти польсько-шляхетського панування особливу увагу заслуговує корсунський полковник Станіслав Морозенко, улюбленець козацтва і черні, оспіваний у пісні-тузі «Ой

Морозе, Морозенку...». Його ім'я овіяне легендами і переказами, звеличене в народних приказках і прислів'ях, відображено в багатьох творах художньої літератури. Але чи багато хто з нас знає про його життя, походження, дату і місце його народження і

захоронення? Брак відомостей про нього, мало історичних досліджень

і породив у нашій літературі цілу низку версій і різночитань, які, на жаль, побутують і до сьогодні.

Довгий час та ще і тепер в літературі і навіть в шкільних підручниках йде

суперечка, чи дійсно був такий герой, чи може це зібраний образ, створений народом, його співцями, кобзарями, бардами в їх уяві.

Український письменник О.Соколовський у романі «Богун» так змальовує портрет героя: «Морозенко був типовий поляк: темно-блакитні, великі дуже гарні очі, брунатні, спущені по-козацьки вуса...»

Нестор Морозенко, він же Станіслав Морозовицький, народився в селищі Кровинка на Тернопільщині, але рік його появи на світ історикам невідомий, можливо

1606 [13, 564]. Взагалі цю людину досить довго вважали вигаданою особою, бо вона залишила по собі більш відчутний слід у народній творчості, ніж в офіційних документах.

Рід Морозовицьких – одна із гілок давнього руського роду Витвицьких, які взяли

прізвище Морозовецькі від назви маєтку Морозович і в 1450 році відділилися від Витвицьких. Пізніш осіли в Галичині, брали участь в багатьох військових походах,

славилися хоробрістю, проте в середовищі польської шляхти іменувалися «русинами». Народився Станіслав як син Павла Мрозовицького й Анни з Корицінських, дочки

Адама Корицінського, дідича посілости Спас у Белзькому воєводстві [7]. Дуже можливо,

21

що вродився таки у Спасі, бо пізніше це село належить до нього як спадщина по дідові чи матері [10, 4]. Дати його народження не знаємо - мусіла вона бути десь на початку XVII

століття - як це можна визначити з дати закінчення студій в 1629 р. Падуанській Академії (Італія). А до того було навчання у Ягеллонському університеті у Кракові [4, 40].

Староста Теребовлянський Юрій Балабан мало займався господарством, бо багато

часу проводив у військових походах. Був він під мурами Смоленська, воював ротмістром в полку брацлавського воєводи Станіслава Потоцького проти козаків Павлюка, Острянина

і Гуні під Лубнами і Жовнином у 1637-1638 р., однак і в час його відсутності жорстоке економічне визискування теребовлянських міщан і інших підданих не припинялося. Політику гноблення місцевого населення вели його помічники на чолі з підстаростою.

Підстаростами в період старостування Юрія Балабана були: Олександр Орховський з

Орховичів, а з початку 1635 р. Павло Мрозовицький з Мрозовичів, батько Станіслава

Морозенка (Мрозовицького) [8, 1650]. До призначення на посаду підстарости Павло Мрозовицький в 1622-1623 і в 1630-1634 роках був теребовлянським гродським писарем. Він мав свій власний маєток у Кровінці біля Теребовлі і пильно стояв на сторожі

польських інтересів [9]. На посаді Теребовлянського підстарости П. Мрозовицький працював до кінця 1645 р. З переходом в Теребовлю нового старости він був звільнений.

Помер Павло Мрозовицький в 1649 р. Знаємо, що мав трьох синів: Юрія, в часах Хмельниччини королівського секретаря і дідича дібр Уїзду і Сернок Горішних у Рогатинщині, Мартина, що підписав вибір короля Івана Казимира 1648 р. і Станіслава [1,

6]. Батько, Павло Мрозовицький, подбав про старанне виховання сина. Станіслав

вчиться у єзуїтських колегіумах Замостя і Львова, а також у Краківському університеті, а

пізніше їде до Падуанської Академії, де він одержав глибокі знання [14, 367]. Любив вчитися, цікавився будівництвом і фортифікацією, архітектурою і літературою. Володів

польської, італійською, німецькою, французькою та латинськими мовами. Через це дороги майбутнього полковника пролягли до Голландії, де протягом кількох років він учився у військово-інженерній академії, потім – до Італії. Тут ширше ознайомився і

полюбив творчість Гомера, Езопа, інших визначних філософів древньої землі Греції та Риму. Дуже правдоподібно і те, що в Падуї він захопився духом протестантизму, що

пізніше наробило йому багато ворогів, зокрема серед духовенства. Повернувши до краю 1629 р. був пажем на дворі Володислава IV, але в наслідок

непорозумінь між ним і Адамом Казановським мусів покинути Варшаву. Він переїхав до

Кракова, перебував на дворах Тарновських і Оссолінських, займаючи становище секретаря [13, 564].

Проте тут довго не затримався. Виникали суперечки між ним та іншими шляхтичами, зокрема на релігійному ґрунті. Станіслав, незважаючи на те, що був римо-католиком, вважав, що люди й інших віросповідань повинні мати рівні з ним права. Він

стояв на засадах територіального, а не віросповідного патріотизму. Отже, Морозенко, за висловом Володимира Антоновича, вважав себе за патріота рідної землі, а не за

"вельможного колоніста". Тому й називали його в шляхетському оточенні презирливо "русином". Через те й не любили його, що він уперто боронив своїх земляків.

Михайло Брик - Дев'ятницький, що проживав в Голландії в. 50-х рр. XIX століття

віднайшов в архівах славної голландської військово-інженерної академії у Френекєрі, що Станіслав Мрозовицький студіював там у роках 1634-1638р. Прибув туди з Гданська,

замешкав на приватній квартирі, маючи із собою до послуг джуру, українського хлопця з Поділля. Френекер лежав у провінції Фризія (Фрізленд). Його славна академія мала чотири факультети: теологію, право, медицину, старі мови й мистецтво. Крім того ще

вчили фехтування (бій на шаблі), оборони міст, укріплення валів, саперство, їзди на коні. Крім звичайних студій у Френекєрі Морозенко брав уроки фехтування в майстра Пітера

де Фріза і його сина Петруса Ісбранді Фрізіюса [5, 2]. Є відомості, що наш земляк, крім латинської і грецької, знав іще 10 іноземних мов.

22

В цей період тут навчався і Юрій Немирич один з найосвіченіших людей свого часу, український шляхтич з Полісся, що пізніше перейшов на кальвінізм. Дуже можливо,

що власне Юрій Немирич, мав теж вплив на молодшого від нього Морозенка, і це все, в кінцевому підсумку привело до того, що у вирішальний момент перейшов на сторону гетьмана Хмельницького. І Немирич, і Морозенко були речниками релігійної

толерантності, виступали в обороні переслідування всіх некатолицьких віровизнань у шляхетській Польщі. За те були переслідувані край не толерантною польською шляхтою,

та в кінці опинилися в українському козацькому таборі. Обоє бажали жити для свого рідного народу, з якого походили їхні предки, обоє загинули трагічно, передчасно [6, 198].

Залишивши дім Оссолінських, повернувся Станіслав до батьків, але там прийняли

його холодно і не дали навіть благословення. Що мав робити чоловік, якого скрізь переслідували за прив'язаність до рідного краю і його мешканців.

Може скластися враження, що полковником С. Морозенко став уже в війську Б.Хмельницького. Але це не так. Ще в 1638 р., за десять літ до повстання, польський уряд затвердив його в чині полковника реєстрового козацтва. Один з біографів Морозенка

пише, що мав документ, виданий 7 червня 1645 р. Володиславом IV Станіславові Мрозовицькому на чигиринське полковництво. Очевидно, король гідно оцінив знання і

розум свого колишнього пажа і дав йому такий високий чин. Але зрозуміло й те, що служив він у козацькому війську ще до 1645 р. Тобто вже тоді полковник показав себе здібним офіцером.

За даними В.Липинського, який використовував архівні матеріали і публікації у «Львовяніні» (1840р), а також архіву Камянця-Подільського виходить, що Станіслав Мрозовицький був чигиринським полковником, бо автор мав у руках патент короля,

даний Станіславові Мрозовицькому як полковникові чигиринських козаків. Що спонукало Морозенка перейти до Хмельницького? Безсумнівно, сталося це з

мотивів суто ідейних. Він бачив пожар повстання і бажав перемінити сліпу, стихійну, а тому переважно руйнуючу силу в національне військо, а самі "купи свавільні" — в націю.

А.Чекановський у творі «Ой Морозе, Морозенку» пише: "Яких тільки він

(Морозенко) доручень не сповняв при творенні української держави... Був полководцем і організатором, суддею і дипломатом, господарем і будівничим твердинь. Богдан

Хмельницький доручив йому дипломатичну роботу. Через його руки проходить листування гетьмана з королівством".

Багато часу займала у Морозенка робота як начальника козацької кінноти,

допомагав полковнику Капусті. Завжди був серед козацтва, зумів налагодити добрі відносини з черню, селянами, бо ніколи з погордою не ставився до нижчих, а завжди був

їх охоронцем. Одного не міг зрозуміти: союзу Хмельницького з татарами. Він усім своїм серцем ненавидів їх за щорічні напади на рідні подільські землі [1, 12].

До Хмельницького С.Морозенко перейшов не сам, а мало не з цілим своїм полком,

тож у час битви під Жовтими Водами - першій великій битві повстанців - він уже виступав і як командир поповненого повстанцями полку цієї армії. На жаль, хроніки тих

часів не донесли до нас подробиць щодо участі полковника Морозенка в цій та Корсунській битвах, але відомо, що після поразки польського війська під Жовтими Водами, де загинув син польського головнокомандувача С.Потоцький, його батько,

М.Потоцький спалив Корсунь і вимордував більшу частину жителів. Хмельницький об'єднав тих воїнів-корсунців, що вже були в його армії, а також утікачів із поруйнованого

міста в Корсунський полк, що разом з Чигиринським, став елітним полком Визвольної армії, і командиром його призначив Станіслава Морозенка, якого - після здобуття Корсуня - призначили ще й полковником корсунським, тобто найвищим урядовцем

адміністративного округу [15, 890]. А ще й відомо, що в бій під Корсунем полк Морозенка пішов першим і вкрив себе славою найхоробрішого і найстійкішого. До речі, деякими

дослідниками уточнюється, що 1648 р. на Кам'янець наступало не шість полків козацьких, а шість хоругв Морозенка. І вже тоді пішла гуляти знаменита фраза: "Більше ляхи бояться Морозенка ніж морозу".

23

Дослідники Визвольної війни свідчать, що наприкінці літа 1648р., коли Хмельницький почав збивати свої розрізнені загони в одне ціле, полковник Морозенко

знову повернувся до ставки гетьмана. І вже під час Пилявецької битви, що сталась у вересні того ж таки року, Корсунський полк Морозенка відзначився, стримуючи натиск поляків у центрі повстанського фронту. Відтоді саме ім'я його почало навіювати жах на

польських солдатів та польську адміністрацію, а полковник Морозенко став легендою українського народу, його улюбленцем. Про нього складають пісні, бандуристи співають

про нього в думах, а Хмельницький, з огляду на талант і досвід цього полководця., призначає його в битві під Збаражем (нині місто в Тернопільської області). Командувачем усієї своєї кінноти. Битва була вдалою для козаків. Українська кіннота під проводом

Морозенка діяла блискуче, засвідчуючи безсумнівний полководницький талант цього повстанця. Саме вчасні і рішучі дії Морозенка та його полків не дозволили польським

військам об'єднати під Збаражем свої сили. В історичних джерелах зустрічається, як гетьман Богдан Хмельницький по

дружньому звертається до Морозенка Стаху. Більше ніхто з оточуючих собі цього не

дозволяв. Січовики вважали свого полковника справжнім лицарем, людиною, яка не знала, що таке острах. Мрозовицький встигав бути всюди, де була потрібна його

допомога: під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Кам’янцем-Подільським, Львовом. Шляхтич за походженням, він із власної волі прийняв православну віру, поляки боялися й ненавиділи Мрозовицького, а дехто з них навіть вважав «перевертня» нечистою

силою. Знаменитий козацький ватажок був людиною не тільки хороброю та невтомною, а й дуже розумною, прекрасно освіченою. Недарма «батько Хмель» дуже любив і високо цінував цього воїна, наблизивши його до себе. Що ж до звичайних запорожців, то вони не

замислюючись виконували накази свого отамана, якому беззастережно довіряли. Польський уряд, до речі, неодноразово намагався позбутися небезпечного супротивника.

Кілька разів до Мрозовицького підсилали вбивць, влаштовувати на нього засідки, але полковник обходив усі пастки, а найманих убивць якимсь чином викривали раніше, ніж вони встигали зробити свою чорну справу.

1649 рік став для Морозенка вершиною. Він повністю поринає у підготовку нової військової компанії. Був і дипломатом, і полководцем, і суддею, і інженером-

фортифікатором, вів переписку гетьмана з польським королем. Коли розпочався похід, Морозенко прибув під Збараж з основною частиною війська, як начальник козацької кінноти. Майже щоденно перебував у боях. Він допомагав Іванові Богуну, то спішив на

допомогу І.Бурляю, що попав в оточення ворогів, то стримував татар, що кинулись грабувати Стриївку. І скрізь виявляв неабияку хоробрість, сміливість і талант

воєначальника. За ним завжди йшли його вірні друзі козаки і чернь, як в атаку, так і на смерть [1, 14]. Поява Морозенка на полі бою викликала панічний страх у ворожому таборі. Але 28 липня 1649 р. мужній лицар загинув. В одному із переказів розповідається,

що кіннота Морозенка допомагала полковнику Данилу Нечаю в бою з угорською піхотою, хоробро оборонялися козаки та сили були нерівні. В бою був смертельно

ранений Морозенко. А в іншому розповідається, що Морозенко був вбитий у бою з шляхтою, коли він спішив на допомогу, пораненому в бою полковнику Богуну [1, 16]. Але найбільш достовірним є переказ про те, як славного полковника було підступно

вбито, де ворожа куля вразила його в момент укладання перемир'я під Збаражем [2, 14]. Як посол українського гетьмана Станіслав Морозенко під'їхав під мури Збаража з

умовами перемир'я для обложеної там шляхти. Стан облоги, голод, безвихідне становище, балансування на краю прірви, а тут ще поява полковника Морозенка як парламентаря, все це призвело до фатальної події. Був підступно вбитий: три стріли влучили в нього, як

під'їздив з Трубачами до воріт, в чоло і в груди. Його смерть викликала великий сум серед козаків і черні. Кажуть, що сам батько Хмель гірко заплакав, а в ставці гетьмана

коли довідались про загибель полковника Морозенка, у війську було оголошено траур, і зачерствілі в боях козаки не соромилися своїх сліз [11, 41]. Польський шляхтич Міхаловський, який був очевидцем Збаразької битви, у своєму щоденнику писав: "Увесь

24

плебс оплакував Мрозовицького". Похорон тривав майже тиждень. Тіло його обвозили по всіх сотнях і куренях. А де поховали полковника, не відомо. Це — щоб вороги не знали,

які нахвалялися, що тіло спалять, а попіл розвіють по полю. Одні кажуть, що на Савур-горі, інші — що на Збаражчині, біля сіл Луб'янки та Кретівці, її урочищі "Козацькі могили". Існує версія, що, виконуючи останню полю Морозенка, козаки поховали його у

Манявському скиті, який був однією з найміцніших твердинь православ'я. Якщо це так, то можемо сказати, що він прийняв і віру того народу, свободу якого захищав на полі

бою. Поховали Нестора Морозенка урочисто: зі славним отаманом прощалися всі

козацькі полки, всі стяги були приспущені; після останнього салюту, яким козацьке

військо вшанувало пам’ять Станіслава Мрозовицького, його тіло було віддано землі. На могилі доблесного лицаря насипали курган [12, 53]. Розповідають, що після цього

заюшила справжня злива — наче саме небо плакало разом із козаками…[3, 24] Слухаючи пісні, ми не дуже часто замислюємося над тим, що імена в них реальні і

про те, що народ майже ніколи в піснях не фантазував. Народна пісня є потужним і

правдивим історичним першоджерелом. Україна відома своїми героями, вірними захисниками батьківщини. Одним iз таких

народних героїв є козацький полковник Морозенко. У пiснi про нього "Ой Морозе, Морозенку..." описуються історичні події, а саме відображено його подвиги в боротьбі проти татар, мужність і героїчну смерть… Морозенко не легенда з народної пісні, а

реальна історична особа, хоча це достеменно не можна з впевненістю сказати, що таких людей в Україні було сотні і тисячі. Про них народ складав пiснi, а дана пісня лише одна з них [16].

О.Соколовський у повісті «Богун» створив образ славного Морозенка у «Думі про Морозенка» в уяві діда Панаса: «Ой з-за гори, з-за крутої військо виступає, Попереду

Морозенко сивим конем виграває…» Про славного полковника народ склав багато легенд, переказів. Ось один з них,

поширений на Поділлі, як і по всій Україні. Переляканий Ярема Вишневецький просить

переговорів. Ніхто з козацької старшини не хотів їхати до нього. Погодився Морозенко. У неділю, рано-раненько, Морозенко у супроводі двох козаків уже під'їжджав до

Збаразького замку. Усе панство вийшло подивитись, хто до них іде парламентарем. Пізнали Морозенка. Посипалися стріли. Три кулі влучили в Морозенка: одна — в голову, друга — в серце, а третя — в живіт. Кінь виніс його тіло. А з неба пішов великий дощ.

Ніби земля і небо оплакували славного Морозенка... Колись невідомий козак - бандурист склав безсмертну й загальновідому пісню про

смерть Морозенка, що її й досі співає вся Україна... Науці відомо понад сорок варіантів цієї пісні, записаних у різних місцевостях України, одна з них розшифрована Олійником О.М., Заслуженим діячем мистецтв України. Слова, й мелодія її такі зворушливі, що

завжди викликають щирі сльози співчуття коли забринять бандури й роздасться сумовита мелодія, у слухачів виступають щирі сльози співчуття: «Ой Морозе, Морозенку, Ти,

славний козаче, за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче...» Член спілки письменників України тернопільський поет Володимир Вихрущ у

вірші «Медобори», згадуючи «Збараж» підкреслює: «Тут впав Морозенко, тут бився

Богун, Над Гнізною місто, як щастя підкова...»[1, 33]. Український поет і журналіст Анатолій Криворотько після двадцяти років знову

повернувся у Збараж. У поезії «Повернення» пише: «Шукає Збараж Морозенка. Уже четверту сотню літ, Теребовлянський старостенко Не може виказати слід. Полковник з гетьманом Богданом В нещадній битві замок брав…»

Про славного Морозенка написали свої вірші наші збаразькі поети В. Кравчук, В. Вербовецький, О. Шуплат та інші. Героїчний образ Морозенка — це така принадна тема

для інших письменників, художників, скульпторів, композиторів, кіномитців, тим більше, в час будівництва Української держави, яка в кінці повинна дочекатися увіковічення в усіх галузях українського мистецтва.

25

Нестор Морозенко передусім був патріотом, перед яким завжди горіла ідея незалежної України, а саме від Польщі, Москви, татар чи турків, чи будь-кого, хто

простягне руку на нашу святу землю. Тому, мабуть, під час другої світової війни, як згадує Андрій Боб'юк у своїх спогадах «У Шумських лісах»: на Волині, зокрема на Шумщині, Лановеччині, Збаражчині, не тільки сотні чи боївки, а навіть бойові одиниці

носили ім'я Морозенка, українського національного героя. Його ім'я присвоюється патріотичним громадським гурткам, військовим організаціям. При Теребовлянській

гімназії працював «93 пластовий курінь ім. Н.Морозенка» під керівництвом Володимира Гриніва, який в 1940 році обіймав посаду крайового провідника на ЗУЗ і брав активну участь в антипольському повстанні 1939 р. та підготовці до антибільшовицького

повстання. Свято шанують на Тернопіллі пам'ять славного лицаря. Одну з вулиць Збаража

названо його іменем. На місті загибелі славного козацького полковника (мурах Збаразького замку) нині вдячними потомками встановлена меморіальна дошка, присвячену Морозенкові (1975,скульптор І.Козлик). На дошці барельєф є напис: «У липні

1649 року в бою з польсько-шляхетським військом під Збаражем загинув славний полковник Запорізького війська Морозенко», а потім ідуть слова пісні «Ой Морозе,

Морозенку...» А зверху птах-сокіл високо літає в небі. В експозиції Збаразького замку – його погруддя (скульптор Мельник В.). Селянська спілка села Кровинки також носить його ім'я. Вулиці імені Морозенка ми зустрічаємо в Тернополі, Теребовлі, Львові та

багатьох інших містах і селях України. У вересні 1992 року в с. Вищі Луб'янки Збаразького району, недалеко урочища

«Козацькі Могилки», де мав би бути похований за переказами Морозенко, селяни на

добровільні пожертвування встановили пантеон-пам'ятник запорізьким козакам і, зокрема Нестору Морозенку. На великій камінній брилі, викута дошка, на ній викарбоване

погруддя козака — голова з оселедцем, обрамлена руками, з правій руці шаблюка, ніби готовий і зараз до бою за Україну, в лівій руці тримає полковничий пірнач (булава). Очі відкриті. Під ним напис: «Нестор Морозенко» (Станіслав Морозовицький) наказний

корсунський полковник, начальник козацької кінноти. Керівник селянського повстання на Поділлі в 1648 р. Улюбленець козацтва й черні. Оспіваний з народних піснях й переказах.

Загинув у липні 1649 р. при облозі Збаража. За переказами похований на Савур-могилі біля нашого села». Скульптор з Тернополя К. Сікорський.

В постаті Морозенка стільки кристальності характеру, ідейності, і героїзму в

починах, що жива і діюча пам'ять живе і житиме в серцях українців. Коротка скупа історія його життя говорить про те, що полковник Морозенко був не

лише хоробрим відчайдухом, але і дуже освіченою людиною не лише для свого часу, а на боротьбу з поневоленням піднялося все українство, від інтелектуала до простого селянина. Він вважає, що жити, боротись за краще майбуття – велике щастя людини, її

обов’язок, її безсмертя… Народна визвольна війна була дійсно народною справою, в якій Морозенко став дуже помітною постаттю.

І сьогодні в час національного і духовного відродження України у її державотворенні народ повертається до своїх історичних витоків і усе найдорожче бере з собою до нового життя, бо героїка давноминулих днів повинна жити вічно.

Література: 1. Анатолій Малевич. Національний герой - козак Морозенко. –Збараж,

1992.- 35 с. 2. Анатолій Малевич. Збараж. Історико-краєзнавчий нарис. –Львів:

«Каменяр», 1984. -45 с.

3. Батій Я. О. - Україна. Славетні гетьмани та інші видатні постаті козацької доби. — Xарьків: «Веста», 2010.— 128 с

4. Битва під Збаражем. /ред.Чайка В.І. –Тернопіль: Джура, 2009. -111 с. 5. Венгер В. Нестор Морозенко – Полковник армії Богдана Хмельницького.

/Наукові Записки НЗ «Замки Тернопілля» №2. –Збараж, 2011. -239 с.

26

6. Городиський Л. Зінчишин І. Мандрівка по Теребовлі і Теребовлянщині. Історичний нарис-путівник. –Львів: «Каменяр», 1998. -293 с.

7. Дурбак. І. Морозенко - один з героїв Хмельниччини. / Теребовельська земля: історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк: 1968 р. – 913 с. – Український архів, т. 20.

8. Енциклопедія українознавства. Ч.5. /ред.В.Кубійович. –Київ: «Молоде життя», 2002. -2000с.

9. Коваленко Сергій. Морозенко Нестор Павлович//Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. Том 2. — Київ: Видавництво «Стікс», 2008.

10. Коструба Т. Станіслав Мрозовицький- Морозенко. / Теребовельська земля: історично-мемуарний збірник. – Нью-Йорк: 1968 р. – 913 с. –

Український архів, т. 20. 11. Мельничук Б., Юрчак Н. Шляхами Богдана Хмельницького на

Тернопільщині. –Тернопіль: «Новий колір», 2008. -135 с.

12. Сергійчук В.І. Тези доповідей і повідомлень тернопільської обласної наукової історично-краєзнавчої конференції. М.Тернопіль - 1990

«Козацький полковник Станіслав Морозенко». 13. Тернопільський енциклопедичний словник. Том 2. / ред. Яворський Г.,

Мельничук Б. –Тернопіль: «Збруч», 2005. -706с.

14. Українська Радянська Енциклопедія. Том 9. / ред. Бажан М.П. –Київ, 1962. -568 с.

15. Універсальний словник-енциклопедія. / ред. М.Попович, І.Дзюба,

Н.Яковенко. –Київ: «Ірина», 1999. -1551с. 16. Нестор Морозенко. [Електронний ресурс]

http://h.ua/story/251921/#ixzz2t18whPR7

УДК 93;904;719;72;912.

Данилейко В.М.

молодший науковий співробітник НЗ "Замки Тернопілля".

«ОБОРОННІ УКРІПЛЕННЯ ЗБАРАЖА КІНЦЯ XVІ-XVІІІ СТОЛІТЬ».

В даній роботі автор розглядає особливості оборонних укріплень міста Збаража та збаразького замку, а також проводить ґрунтовний аналіз періодів їх будівництва. Подано розгляд картографічних матеріалів та результатів геофізичних і археологічних обстежень. Піднімається проблема необхідності подальших планомірних обстежень.

Ключові слова: замок, оборонні мури,підземні порожнини, в’їздові брами,

археологічні обстеження. Перша письмова згадка Збаража на новому, сучасному місці датується 1583 роком.

Ще в 1570 році, як випливає з податкового реєстру, це ще було село [2:26]. Та вже за 13 років село отримало ряд привілеїв від князів Збаразьких і перетворилося у ремісничо-торгівельний центр. Місто розвивалося доволі швидко, і у XVII ст. будучи родовим

маєтком князів Збаразьких, стало міцною твердинею. У 1649 році, переживаючи воєнні баталії Визвольної війни, місто вже було доволі сильно укріпленим.

Про укріплення періоду облоги міста в 1649 році ми можемо судити за наявними планами, схемами та гравюрами цього періоду, серед них: гравюра В. Гондіуса виготовлена на основі карти Г. Л. де Боплана, а також план обозу, виконаний Войцехом

27

Радваном Радванським, перекопійований учасником Зборівської битви, офіцером німецької піхоти – Кристофом Гоувальдом. (Рис. 1).

У 2003 році археологічною експедицією ТОКІОПІК під керівництвом Б.С.Строценя, спільно із доцентом кафедри історії Східної Європи Морехедського університету США Адріаном Мандзієм, було зроблено спробу співставити копію плану

Войцеха Радвана Радванського із сучасною місцевістю. Значна частина цієї території на сьогоднішній день забудована. На вільній від

забудов - було проведено розвідки методом збору підйомного матеріалу, методом шурфування та з допомогою металодетекторів.

Під час обстеження поверхні, в орному шарі, знайдено одинадцять свинцевих

мушкетних куль XVII ст., чотири шрапнелі, залізну сокиру, залізний наконечник татарської стріли, шість кременів до замків рушниць, залізні деталі возів, фрагменти

посуду та два медальйони у вигляді серця. На південному схилі мису, на лівому березі річки Гнізна було виявлено неглибоку

канаву, яка тягнеться з заходу на схід більш ніж на 100 метрів. В наслідок поперечного

шурфування канави площею 4 квадратних метра, було визначено місце рову першої лінії укріплень польського табору.

Матеріали розвідок та шурфування підтвердили припущення про місце розташування першої лінії укріплень польського табору, згідно карти, зробленої учасником подій 1649 року Радваном Радванським. Якраз ця частина польського табору

була здобута козаками [8]. На плані укріплень Збаража, згідно гравюри В. Гондіуса виготовленої на основі

карти Г. Л. де Боплана, видно як замок та місто розділено річкою Гнізна. Збараж був

оточений бастіонними укріпленнями. На протилежному березі укріплення польського табору були досить просторими, а наприкінці облоги майже впритул наблизились до валів

замку. (Рис. 2). Оборонну міць міста підсилювала річка Гнізна, яка мов у підкові, своїм руслом та

заболоченими заплавами оточувала місто зі сходу, півдня та заходу.

Не можна недооцінювати важливість і підземних ходів та комунікацій, які відігравали важливу роль у обороні міста Збаража. В липні 2003 року на замовлення тоді

ще Державного історико-архітектурного заповідника, фахівцями Науково-Виробничого Підприємства «ГЕОПРОМ» під керівництвом Левашова С.П., в м. Збараж проводились інженерно-вишукувальні геофізичні роботи з метою визначення і картування підземних

ходів в центральній частині міста та в районі Збаразького Замку [1]. При дослідженні виявилося, що підземні ходи з території замку ведуть в

центральну частину міста Збаража. (Рис. 3). У центральній частині міста виявлена найбільша щільність підземних

порожнин, глибина залягання яких від 4 до 7 метрів. Виникає важливе питання - якого

періоду ці підземні порожнини? Відомо, що перша письмова згадка про Новий Збараж як місто відноситься до 1583 року. Але не менш важливим є те, що ще в 1570 році, як

випливає з податкового реєстру, це ще було село [2:26]. Напевно логічним буде припустити, що підземні порожнини в центрі міста можна датувати не старішими кінця XVI ст.., так як є сумнівним те, що селу необхідні були підземні комунікації в таких

масштабах. Важливим елементом оборонної системи міста було кілька в’їздових брам. Одна з

них була біля монастиря оо. Бернардинів, який в свою чергу мав оборонні укріплення та сполучені з містом та замком підземні комунікації. Ще одна брама знаходилась в північній частині міста і називалась Залозецькою [4:24]. (Рис. 4).

В 2013 році, під час проведення земляних робіт по заміні водопостачальної системи в північній частині старого міста, автором статті було виявлено культурний шар XVII-

XVIII ст., який знаходиться на глибині 80 см від сучасної поверхні асфальтованої дороги, а також фундаменти ймовірного місця розташування Залозецької брами. Фундамент протягнувся поперек сучасної дороги, якраз навпроти середини заїзду у двір Збаразької СШ

28

№1. На предмет підтвердження приналежності виявленого фундаменту до Залозецької брами необхідні подальші археологічні обстеження.

До оборонних споруд міста також належали костел бернардинів та синагога, які були сполучені підземними ходами із замком, який велично розмістився на протилежному лівому березі річки Гнізна. Замок був ідеально пристосований до довготривалої оборони.

Він був захищений цілою фортифікаційною системою, до якої входили каземати із чотирма бастіонами, глибокий рів із мурованими зовнішніми та внутрішніми ескарпами. Як

бастіони, так і внутрішні ескарпи мали багато бійниць та стрільниць. Зовнішні оборонні укріплення мали чотири ряди укріплень із бастіонами та равелінами. Зовнішня лінія укріплень складалась з рову і частоколу.

Хоча після пожежі Збаража, магнат Йосиф Потоцький 27 липня 1721 року видає

розпорядження про ремонт і відбудову міських укріплень, а також в’їздової брами, проте поступова стабілізація зовнішньополітичного життя приводить до того, що оборонні споруди в кінці XVIІI ст. втрачають своє фортифікаційне значення [5:54]. В період, коли

Збараж попав під владу Австрійської монархії, архітектурне обличчя міста зазнало значних змін. (Рис. 5).

Знищуються кордони середньовічного міста, розбираються оборонні укріплення, які втратили своє оборонне значення, в томі числі і в’їздова Залозецька брама. Остання

письмова згадка про в’їздову муровану браму відноситься до 1780 року [7:48].

На даний час залишається низка невияснених питань, щодо оборонних укріплень збаразького замку, а саме особливості їх конструкцій. Існує доцільність проведення

археологічних обстежень методом шурфування з поперечним перерізом зовнішнього оборонного рову збаразького замку. Метою таких досліджень є виявлення місця

розташування та способу подачі води, визначення глибини оборонного рову; окрім цього ці обстеження потрібно провести на предмет підтвердження чи спростування наявності внутрішнього жолоба стоку води, та зовнішньої контрескарпової стіни рову.

Рисунки.

Рис. 1. План обозу, виконаний Войцехом Радваном Радванським, перекопійований

Кристофом Гоувальдом.

29

Рис. 2. План укріплень Збаража, згідно гравюри В. Гондіуса

виготовленої на основі карти Г. Л. де Боплана.

Рис. 3. Підземні ходи території замку (за результатами геофізичних досліджень

науково-виробничого підприємства «ГЕОПРОМ»).

Рис. 4. Північний в’їзд до історичного центру міста – Залозецька брама

(Ескіз Р.І. Могитича).

30

Рис. 5. Руйнування укріплень Збаража в 1880-1893 роках.

Список використаної літератури:

1. Науково-виробниче підприємство «Геопром» Звіт проведення інженерно-вишукувальних геофізичних робіт на території Державного історико-архітектурного заповідника в м. Збараж. Київ, 2003 р.

2. Архив Юго-Западной России ч..6 т.І Киев, 1876.

3. «Галицька брама» №1-3 (109-111) «Збараж», Р. Могитич «Проект генерального плану історико-архітектурного заповідника у Збаражі», вид. Центр Європи.. 2004. с. 26.

4. В.Данилейко «Геофізичні та археологічні фактори в контексті дослідження історичного минулого центральної частини міста Збаража», «Наукові записки» № 1 /

Національний заповідник «Замки Тернопілля», «ВІК», 2010

5. Б. Михайлюньо «Проект генерального плану Державного історико-архітектурного заповідника у м. Збаражі Тернопілдьської обл.. Історико-архівні пошуки». м. Львів,

2001 р.

6. «Вісник історії краю», Видання державного історико-архітектурного заповідника в м. Збараж, №8 (35) серпень 1998 р.

7. ЛБАН УРСР ім.. В. Стефаника, відділ рукописів ф. Оссолінських №5241/ІІ .

8. Строцень Б. С. «Звіт про археологічні розвідки в околицях м. Збаража у 2003 році». / Тернопільська обласна комунальна інспекція охорони пам’яток історії та культури.

31

УДК 63.

Дзісяк Я.І.

кандидат історичних наук, доцент кафедри гуманітарних дисциплін

ВІДМІННОСТІ МІЖ КОМАНДУВАЧАМИ ВІЙСЬКОМ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ ПІД

ЧАС ОБЛОГИ ЗБАРАЖА 1649 Р.: ФІРЛЕЙ І ВИШНЕВЕЦЬКИЙ

У статті розглянуто питання відмінностей між двома визначними постатями, командувачами військом Речі Посполитої під час облоги Збаража 1649 р. – командувачем армією А. Фірлеєм і князем Вишневецьким: конфесійні, фахово-військові та

індивідуально-психологічні. Ключові слова: Збараж, облога, король, Річ Посполита, гетьман Хмельницький,

князь Вишневецький, Фірлей, кальвінізм, релігійна терпимість, шляхтич, фортеця. У дослідженні використано праці істориків минулого, серед них: козацький літопис

Грабянки, класиків української історіографії Грушевського, Костомарова, Аркаса, роботи

сучасних істориків: Журавльова, Смолія, Степанкова, Гуржія, Рудницького, Сушинського, тернопільських дослідників Мельничука і Юрчака. Взято до уваги роботи французьких

сучасників Визвольної війни Боплана і Шевальє. Весна 1649 року принесла активацію нової фази українсько-польської війни.

Дотримуватись попереднього (лютневого) перемир’я виявилося важко обом сторонам.

Уже в березні 1649 р. Хмельницький вислав полки для укріплення прикордонної смуги по вододілу Случі та Мурафи, а магнатські загони почали військові дії по український бік Горині; паралельно з лютого точилася боротьба за прикордонний Бар на Поділлі.

Водночас в Україну прибували татарські загони, а згодом прийшов з головним військом і сам Іслам-Гірей ІІІ. На другу половину травня під Києвом, куди стягалися основні сили

української армії, було зібрано 30 полків загальною чисельністю близько 120-150 тис. вояків (фантастичні цифри в 300, а то й 400 тис., не раз згадувані в старій історіографії, є витвором перебільшеної фантазії сучасників). Окрім 30-40 тис. козаків-професіоналів,

сюди належала й маса мобілізованого населення та добровольців, скликаних гетьманськими універсалами [1, с. 329]. Як зазначає літопис Грабянки: «І зібралося року

1649 ляхів сила силенна. І тільки-тільки весна пригріла землю та показалась на світ божий польова травиця, як Марс розіслав увсебіч свої загони, як на козацьку силу, що теж почала збиратися, напали ляхи і у різних містах побили їх. Тільки почалася війна, як прийшов до

Хмельницького і хан кримський, а ляхи тоді стояли табором десь під Константиновим і коли прочули в таборі тому, що підходить Хмельницький зі своїми загонами, як напав на

ляхів страх та сум’яття забралося в серце та кожен почав готуватися до втечі, навіть у найзнатніших, що повинні бути хоробрими і дужими, навіть у них обличчя побіліло і руки опустилися» [2, с. 59].

Дізнавшись про козацькі військові приготування, король Ян Казимир, наказав Фірлею зібрати військо. Анджей Фірлей гербу Леварт (пол. Andrzej Firlej, бл.1586 —

кінець 1649 / початок 1650) — польський шляхтич, військовий і державний діяч Речі Посполитої. Завдяки батьку отримав старанну підготовку в закордон протестантських університетах. В 1601-1614 рр. разом з братом Яном навчався у Гайдельбергу,

продовжував наукову діяльність у містах Німеччини, Франції та Швейцарії. Після повернення додому не брав активної участі в політ, громад житті, ймовірно, господарював

у маєтках, мав справи релігійні. Опікувався закладеною батьком кальвіністською школою в Косткові (діяла завдяки йому до серед XVII ст,). В 1627 р. мав релігійний конфлікт у Любліні, пов'язаний із протистоянням єзуїтів та кальвіністів. У 1611 р. став королівським

ротмістром. Після смерті тітки Ганни з Козинських Гойської у 1617 р. успадкував її маєтки, в тому числі Почаїв, переніс до Козина образ Божої Матері Почаївської.

Відзначався своїм нелюдським ставленням до міщан, селян та ченців. У1640 р. був призначений каштеляном белзьким, але не був активним. 1647 р. за рішенням церковного трибуналу змушений був повернути Почаївському монастирю (в особі ігумена Іова Заліза)

32

образ Божої Матері Почаївської, звідки його забрав. На елекційному сеймі обраний 2-м регіментарем. 18 лютого 1649 р. королем Яном ІІ Казимиром призначений

головнокомандувачем військами, що діяли в Поділлі та Волині [3]. Поширення Реформації у Польщі сприяло те, що кожен шляхтич одержував вибирати свою власну віру чи то пак, конфесію [4, с. 209]. Щодо течій протестантизму, то у Речі Посполитій

найсильнішою кальвіністська громада була у Бресті, проіснувала аж до 1690 р. У XVI ст. її очолював князь Микола Радивил (1515 – 1565 рр.), воєвода Віленський, найвищий

маршалок і канцлер Великого князівства Литовського [5, с. 155]. 26 червня (за старим стилем) було вирішено змінити місце розташування. «Цей

наш відворот рівнявся втечі – я вдавати не вмію». – признався Фірлей [6, c. 209].

Керівники радилися, де саме вони мають намір перебувати, поки збереться решта сил королівства і з’єднається з ними. Було багато думок, дехто вважав, що слід отаборитися

під захистом гармат Кам’янця, оскільки значення цієї фортеці таке, що вона цілком заслуговує того, щоб її зберегти за всяку ціну [7, с. 92]. Прихильником дислокації Кам’янця був Остророг. Інші ж пояснювали, що, залишивши Волинь, зміцнюють ворога за

рахунок усього населення тієї провінції, а крім того, відчинять двері для спустошення Речі Посполитої. Більшість підтримала Фірлея, який висловився за Збараж [Бо, с. 208]. Він

вважав, що не слід віддаляти військо від кордону, тому вибрав Збараж, власність князя Вишневецького, як місто дуже придатне для його планів і для очікування підмоги. Відступили усім табором під Чолганський Камінь (нині – Тофіполь, рай.центр

Хмельницької обл.), а звідти перебралися у «Збарож, але й там, перебуваючи за добре зробленими фортечними мурами, ніяк не могли відмогтися від страху. На лихо якраз на цей час пересварилися ще й гетьмани їхні, і не було поміж ними згоди». А коли під

Вишгородом послали вони на вилазку загін Гулевича, то той, пробираючись в темряві, напоровся посеред ночі на татар. Не в силі подолати острах, його воїни кинулись тікати.

Душинський та Сіраковський в час цієї втечі повністю розгубили своїх людей [2, с. 56]. У Збаражі перебував князь Ярема (Ієремія) Вишневецький [8, с. 78], чи неподалік, зі значним корпусом добровольців. Про головного героя польської оборони маємо такі

відомості. Вишневецький Ієремія ( - - , нар. 17 серпня 1612 р. у Лубнах. помер 20 серпня 1651 р. у Паволочі) – відомий державний діяч

Речі Посполитої та Русі-України, політик та воєначальник, ідеолог української колонізації лівого берега Дніпра. Князь з литовсько-руського роду Вишневецьких, нащадок Рюрика І і Гедиміна, родич молдавських правителів івізантійських імператорів, князів Острозьких і

Глинських, московських царів, перших старост черкаських, перших отаманів Війська Запорізького. Один з найбагатших шляхтичів Речі Посполитої свого часу. З 1646 р. –

воєвода Руський, батько короля Речі Посполитої Міхала І.. Користувався двома мовами - польською та українською. У 1631 р.перейшов з православ’я у католицизм, водночас князь активно виступав на захист і православної віри. Віротерпимості у володіннях князя-

католика можна було лише позаздрити. Крім Михайлівського костьолу і бернардинського кляштору в Лубнах та трьох капличок у великих містах, більш ніщо не свідчило про

«католицьку експансію». В той же час, князь неодноразово обдаровував православні монастирі привілеями і земельними наданнями. Вільно могли відправляти у Вишневеччині свої обряди і прихильники «аріанської єресі», переслідувані в усій Речі

Посполитій. Брав участь у Смоленській війні 16132 – 34 рр., відбитті нападу Абази паші 1633 р., в Охматовській битві 1644 р. Що ж до стосунків з козацтвом – там теж складне

пле для оцінки. Ієремія цілком природно був змушений захищати свої володіння від повстанців Павла Павлюка і Якова Остряниці. В його військах були козацькі хоругви, мав фінансові справи з удовою страченого козацького ватажка Івана Сулими. В 1648 р.

Вишневецький укріпив Бровари як пункт противизвольного повстання, оскільки володів тими землями. На початку повстання Хмельницького у 1648 р. під тиском повсталих

відступив зі своїх володінь на Лівобережжі. На Правобережжі чинив екзекуції, намагаючись придушити повстання. У боях 1648 р. під Махнівкою, П'яткою і Старокостянтиновим надвірні загони Вишневецького та інших магнатів вели успішні бої

33

з козацько-селянськими загонами на чолі з Максимом Кривоносом. Після розгрому урядового війська у битві під Пилявцями 1648 р. Вишневецький відступив до Львова [9].

Факт присутності цього відважного полководця, улюбленця Марса, вселяв надію і мужність жовнірам. Як тільки почався рух козацького війська, «князь покинув обійми юної коханої дружини», зібрав шляхтичів і загони найманців, не чекаючи наказу короля,

розпочав воєнні дії [10, с. 208]. Проте цьому передувала дипломатична місія від посполитого війська до ображеного князя. Неувага, виявлена до Вишневецького на сеймі,

позбавлення його рейментарського достоїнства, не шаноблива думка про нього короля і придворної партії образили честолюбного аристократа. В емоційному пориві обурення він запевнив у своєму невтручанні до військових справ, вирушив до одного зі своїх маєтків,

до дружини – «коханої Грізельди» [11, с. 342]. Але з поширенням новин про нове козацьке повстання разом з кримським ханом, змусило князя знову стати на шлях війни.

Вишневецький з відважною дружиною рушив у похід. Дорогою до маленького війська князя долучився його племінник Дмитро, і навіть Олександр Конєцпольський, колишній суперник, але теж гнаний козаками. Долучалася й інша дрібна шляхта, підбадьорена його

ім’ям. «З любові до вітчизни ми пробуджуємось від глибокого сну заздрості, зближуємося з народом і сповіщаємо вам про свою готовність до послуг ваших милостей. Прошу вас,

панове, осяяні мужністю та мудрістю, беріться за зброю, інших умовляйте й поспішайте до мене на 18 червня» – писав Вишнвеецький у закличному універсалі до шляхти. Дійшовши до села Шимківці (Збаразького р-ну), обоз зупинився. Воїни переходили туди з

табору трьох проводирів, зчинилися колотнеча і безлад, як наслідок, князь боявся повторення трагічних наслідків для Польщі битви під Пилівцями. Він намагався поступово з’єднатися з головними силами під командуванням Фірлея. Для честолюбивого

магната було й соромно набиватися з послугами до свого конкурента, йому хотілося, щоб політичний суперник звернувся до нього, показавши тим самим, що мало здатні до війни

без великого воїна Вишневецького. Його жовніри захопили українця, який засвідчив, що військо Хмельницького вже під Чолганським каменем (сучасний Теофіпіль Хмельницької обл.), князь надіслав полоненого у головний табір. Немов випадково Остророг повернувся

у табір з реєстровими козаками, які підтвердили слова полоненого. Окрім того, додали, що Хмельницький має намір перетнути їм зворотній шлях і не допустити військ короля з

Любліна. Ця інформація справила значний вплив – чимало воїнів почали тікати. Керівники вирішили відправити посольство до Вишневецького з проханням прибуття до головних сил війська, сподіваючись. що його поява зупинить сум’яття. Лянцкоронський

відправився на чолі делегації, він слізно вмовляв князя і просив вибачення за образи, заподіяні йому, просив показати «взірець великодушності заради Бога і порятунку

вітчизни». Розчулений князь спершу вдавано відмовлявся, йому навіть запропонували передачу головного командування від Фірлея, на що князь відмовився. Але зрештою відповів: «Я готовий служити під командою Фірлея і завтра приєднаюсь до вас». На

загальну радість війська наступного дня Вишневецький і Конєцпольський приєдналися до головних сил [11, с. 343 – 345].

Варто зазначити, що коли вже всі (разом з Вишневецьким) «зійшлися на тім, щоб заложити спільний табір під Збаражем… і дійшло у них до порозуміння», прийшов наказ від короля, щоб стати табором у Старокостянтинові. Але на спільній раді наказу не

послухали, «щоб не дражнити до решти війська, і так тяжко знеохоченого безконечними вагшаннямий переходами і вже сильно здеморалізованого» [12, с. 183]. Фактично князь

перебрав командування над обороною, ставши натхненником і організатором оброни. Облога Збаража стала його «зоряною миттю» [13, с. 165]. Як зазначає М. Грушевський, князю було віддано головну команду (провід), з огляду на його авторитет і популярність

[14, с. 304, с. 183]. Збараж був потужною фортецею, укріплення його замку були споруджені у 30- роках XVII ст. у формі квадрата з високими валами, обмурованими

тесаними камінням і кам’яними п’ятикутними бастіонами на кутах, уздовж валів простягалися рови завдовжки 40 м. [15, с. 108]. У Збаражі зібралося більше 9 тисяч

34

польського війська. Як і під час першого походу хмельницького у галичину, поляки покладали великі «оборонні надії» на замок [16, с. 36].

«Історія русів» подає доволі відмінні дані: «Березня 25-го застав при ньому [Збаражі] військ Польських до 10 тисяч під проводом старого Гетьмана Коронного Яреми Вишневецького, найлютішого ворога і гонителя Козацького, з багатьма молодими

Генералами та іншими чиновниками, спровадженими мало не з усього королівства [17, с . 132].

Коронна армія за чисельністю була незрівнянно меншою від козацько-татарської, сягаючи до 15 тис. жовнірів. У Фірлея було лише 9 тисяч людей, включаючи загони, які вирядили своїм коштом окремі магнати. Серед офіцерів Лянцкоронського був великий

коронний підчаший граф Остророг. [7, с. 92]. До загальної кількості слід додати загони князя Вишневецького. Микола Аракс вказує, що уся польська армія була поділена на 5

дивізій, «під орудую Фірлея, котрий отаманував і над першою дивізією» [18, с. 190]. Над іншими – командували кам’янецький каштелян Станіслав Лянцкоронський, коронний підчаший Микола Остророг, коронний хорунжий Олександр Конєцпольський [16, c. 35]

з’єднання князя Яреми Вишневецького, а також – князь Самуель-Кароль Корецький, львівський староста Адам Ієронім Сенявський. Артилерією керував капітан Себастьян

Адерс, вбитий під час облоги [13, с. 165, 334]. Головна частина війська складалася із 20 гусарських хоругв і гусарський полк, 23 панцерні хоругви, 25 драгунських хоругв, 10 рот кінних драгунів, 5 хоругв піхоти і 2 полки німецької піхоти [с. 36]. Загальна чисельність

війська зросла до 15 тисяч, а разом із обозними та слугами – 24-28 тисяч [15, с. 127]. В історіографії мають місце протилежні бачення на підготовку оброни А. Фірлеєм.

Так, В. Смолій і В. Степанков вказують, що з’явившись під захист міста, він кілька днів

виявив малозрозумілу пасивність. Мабуть, він не мав певності щодо правильного маршруту. Зручного місця для розташування табору не було знайдено, тому жовніри

розбрелися по долинах, ровах і пагорбах. Протягом двох днів їх тричі переводили з місця на місце. Лише після повернення Остророга, котрому вдалося захопити кілька козаків, всі сили було кинуто на насипання валів навколо табору, в якому мало розташуватися 100

тисяч вояків [15, c. 108]. Французький сучасник Шевальє сучасник подає інше: «Гетьман Фірлєй, передбачаючи, що незабаром його оточить незліченне військо, заздалегідь наказав

зібрати багато харчів і полагодити старі укріплення в місті Збаражі та в замку, а також захистити свій табір міцними шанцями, на флангах яких були форти і редути. Особливу увагу він приділив укріпленню ставу, який забезпечив би його достатньою кількістю води

таким чином, щоб ворог не міг відвести воду в бік [7, с. 92 – 93]. Гійом де Боплан подає: «Хоча Фірлей сповнював свій обов’язок реґіментаря і звичайного жовніра, у війську він

н6 мав авторитету, його вважали заклятою людиною. Завзяті католики пов’язували всі невдачі військової кампанії із вибором на реґіментаря єретика [10, с. 208]. Сучасний історик Денис Журавльов звертає увагу на мужність обох: Фірлея і Вишневецького [13, с.

167]. Лише один князь Вишневецький міг підняти підупалий бойовий дух. Він із загоном добровольців показував приклади героїчної мужності, він неодноразово відкидав козацькі

атаки далеко від своїх позицій, особисто підпалив козацький гуляй-город, не втрачав спокою, навіть жартував. В одній з вилазок, одержав поранення у ногу. Але навіть у своєму наметі, продовжував керувати обороною [6, с. 211].

Тільки польські загони окопалися, не завершивши оборонні насипи, як надійшло козацьке і татарське військо та оточило його з усіх боків. Воно було таке численне, що

подібного йому ніхто не бачив з часів Атіли і Тамерлана [7, с. 93]. Як зазначає Гійом де Боплан, не лише вся кримська Золота орда, а й ногайці, буджацькі татари і степовики аж до черкеських племен відгукнулися на клич Хмельницького. Порта віддала 6 тисяч татар.

Жоден із тих воїнів не діставав ні платні, ні спорядження. Їхньою платнею та харчами мало стати пограбування Польщі [10, с. 208]. Річ, досі нечувана, з військом прибув сам

хан, уявляючи. що поглине польське королівство, немов здобич, яка вже не вирветься від нього, бо Хмельницький запевнив його, що так станеться неодмінно. Останній, дійсно, так

35

легковажно поставився до тієї жменьки польських солдатів, що вирішив зовсім їх не морити голодом, а взяти силою їхній табір [7, с. 94].

Розглядаючи тему номінального й реального керівника табору обложених, варто загадати про особисті стосунки та їх динаміку між Богданом хмельницьким та Ієремією Вишневецьким. Щонайперше, письмові звернення гетьмана до князя, які більше

нагадували пояснювальні записки, на час облоги Збаража мали часову протяжність більше року. Як зазначає дослідник Анатолій Рудницький, згідно свідчень отця Петронія Ласки

(представника Польщі), 19 червня 1648 р. Хмельницький стратив у Чигирині двох учасників погрому Лубнів, задніпровської столиці Вишневецького, «а двох чи трьох послав до князя його милості, пана воєводи руського, освідчуючи, що то не козаки

роблять, але піддані власні князя й.м. по бунтовані». 27 липня того ж року гетьман видає універсал, «щоб у маєтках, або в маєтностях ясновельможних і вельможних їх милостей

панів сенаторів Великого князівства Литовського (Ієремія був сенатором), панів наших милостивих від Війська Запорізького, тобто від козаків, жодної кривди не діялося під суворістю військовою на свавільного», але на момент прокламації, Вишневеччина вже

була поруйнована місцевими бунтівниками. У 1649 р., 2 серпня (за н.с.) під Збаражем Хмельницький у листі до князя писав: «Ми вашу милість не зачіпали і в цілості в панстві

задніпровському хотіли зберегти». Попри хитрість військових і політичних ходів гетьмана, у щирості його ставлення до князя важко сумніватися. Підтвердженням цьому, принаймні. опосередковане, є небажання Хмельницького повторювати помилку свої

попередників, Павлюка й Острянина – втягувати чернь у козацькі справи. Результатом такої «кадрової політики» було те, що чимало представників української православної шляхти були в ярдах повсталого війська. Визначальною причиною погіршення ставлення

гетьмана до князя стало перехоплення першим листів Вишневецького до московських воєвод з проханням посприяти протидії повстанню. Подальші розправи Ієремії над

козаками і не військовим населенням Погребища, Немирова й інших міст тільки поглиблювали ненавиcть до князя у широкому загалі, на що не міг не зважати гетьман [19, с. 160 – 161].

Варто відзначити, що наприкінці весни – на початку літа 1649 р., московський цар Олексій Михайлович активував переговори з польським королем Яном ІІ Казимиром. Як

зазначає Богдан Сушинський, один з не багатьох істориків, який дотримується не догматичних поглядів на постать Хмельницького, цілком ймовірно, що король був здивований, коли у 1649 р., в розпал нового періоду козацької війни проти поляків, на

несміливу пропозицію католицького монарха відновити стан миру і спокою, православний правитель Московії рішуче запропонував негайно відновити переговори й укласти договір

з тим, щоб «з братом нашим, з великим государем, бути в братській дружбі і любові в усьому і на вічне ствердження» [20, с. 203].

Поляки вже декілька разів прохали милосердя у Хмельницького, але він загадував

їм такі тяжкі умови, як віддати йому Конєцпольського, Лянцкоронського, Остророга і ще Чаплинського, його лютого ворога, і щоб усе військо склало зброю йому до ніг. Не

пристали поляки на такі тяжкі і срамотні умови» [18, с. 191]. В історичній літературі також зустрічається вимога видати і Вишневецького.

Окрім ворожнечі між католиками і православними, не популярним фактом є

міжконфесійне протистояння західних гілок християнства – католицизму і протестантизму (в даному випадку – кальвінізму). У складних обставинах облоги польські

жовніри приписували всі біди гніву Божому за те, що у війську перебувають єретики -реформатори. Одного разу спалахнуло сильне обурення на священиків-кальвіністів з табору Фірдея, які відправляли свої богослужіння з католицькими процесіями. Фірлей

ледь зумів врятувати їх від смерті, сховавши у замку [11, с. 353]. Тут, у час кардинально важливих воєнних подій, чи не вперше постає міжконфесійна ворожнеча у польському

таборі. Непересічним випадком в облозі Збаража був удар блискавки у гетьманський

прапор Фірлея. До містичного знаку додавалося й протестантське віросповідання, що

36

нагнітало настрої невдоволення і міжконфесійної ворожнечі. Літопис Грабянки зазначає, що день у день втрачаючи віру у свої сили і впадаючи у відчай (а тут ще блискавка

розщепила держално гетьманського знамена, а це вже було незаперечним провіщенням біди), ляхи завчасу набралися страху [2. с. 59]. У письмовому джерелі поч. ХХ ст., «Побіда Хмельницького під Збаражем» Івана Левицького, видана в Коломиї 1910 р.,

незвична подія має таке вираження: «Як на то теж серед ясного неба десь взялася маленька хмарка блиснула блискавка, вдарив грім, потрапив у корогву, що стояла коло

намета самого Фірлея, і розбив держално. Одразу піднялася курява, поляки почули страшний крик і галас, побачили татар» [16, с. 37]. Зрозуміло, що в очах забобонних жовнірів це було «віщування небесного гніву» [10, с. 208 – 209].

Іншим непересічним випадком, вартим уваги як ідея князя Вишневецького, є успішна вилазка перевдягнутого шляхтича крізь козацько-татарський табір до короля.

Проте в історіографії бачимо навіть різні прізвища сміливого шляхтича. Побачив князь Вишневецький, що вже військо польське голодом та хворобами зовсім знеможене, і задумав хитрість з листом, що його нібито закинув стрілою у Збараж якийсь шляхтич з

табору Хмельницького, і нібито сповіщав у тому листі, що вже підходить король і радив міцно стояти супроти козаків. Бачачи свою погибель, ляхи думали, як би до кроля послати

прохання прийти до них, знеможених, на поміч. Багато хто з них зголошувався на подвиг, та ні один не втік від рук татарських чи козацьких. Проте знайшовся таки шляхтич Скретуський по прозвищу, який таки пробрався через осаду, добрався до короля і приніс

звістку про біду під Збарожем [2, с. 58 – 59]. Денис Журавльов вказує про шляхтича Миколая Скшетуського як прототип Яна Скшетуського з «Вогнем і мечем» Г. Сенкевича [13, c. 168]. За радою князя Яреми Вишневецького, шляхтич Стемпковський зголосився на

ризикований крок [21, с. 190]. Микола Костомаров вказує про шляхтича Стомпковського, на службі у Вишневецького [11, с. 363]. Шукаючи історичну аналогію у дещо пізніших

часах, знаходимо позитивного героя «по нашій стороні» вихідця із Самбірщини Юрія Кульчицького – рятівника у вересні 1683 р. обложеного турками Відня і всієї Європи.

Підсумовуючи, робимо висновки:

- бої у час Збаразької облоги стали визначальними чинниками воєнної кампанії гетьмана Хмельницького у червні-липні1649 р.;

- реальне командування військами Речі Посполитої вів князь Ярема Вишневецький;

- чи не вперше у як правило католицько-монолітній еліті Польщі суттєвим

чинником розбрату між реальним і номінальним керівниками оборони Збаража став міжконфесійний чинник;

- перебіг боїв та штурми Збаразької фортеці в основному зазнали невдач, порівняно зі сподіваннями гетьмана Хмельницького та його татарського союзника головною мірою завдяки уміло проведеній обороні та контратакам

князя Вишневецького; - виходячи з попереднього пункту, успішна в цілому (хоча і не далека від

Пірової) оборона Збаража стала підставою для овацій старшинам та жовнірам Речі Посполитої у польській історіографії;

- Збаразька кампанія стала головною передумовою битви під Зборовом і

укладання мирного договору, який радше став тимчасовим перемир’ям, а не реальним миром.

Список використаної літератури:

1. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К.:

Критика, 2006. – 582 с. 2. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер із староукр. – К. Т-во

«Знання» України, 1992. – 192 с.

3. http://uk.wikipedia. Фірлей

37

4. Чедвик О. Реформация. Противостояние католиков і протестантов в западной Европе XVI – XVII вв. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2011. – 480 с.

5. Огієнко І. (митрополит Іларіон). Українська церква. – К.: Наша культура і наука, 2007. – 408 с.

6. Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська (від

княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / упорядник Б.З. Якимович. – Львів: Світ, 1992. – 712 с.

7. Шевальє П’єр Історичні війни козаків проти Польщі. – К.: «Томіріс», 1993. – 221 с. 8. Енциклопедія історії України у 5 т. / Редкол. В.А. Смолій (голова) та ін. – К.:

Наукова думка, 2005. Т. 3.: Е - Й. – 676 с.

9. http://uk.wikipedia. Вишневецький. 10. Боплан (Гійом Левассер де Боплан). Опис України. Меріме Проспер. Українські

козаки: Богдан Хмельницький. – Львів: Каменяр, 1990. – 300 с. 11. Костомаров М.І. Богдан Хмельницький. – Дніпропетровськ: «Січ», 2004. – 846 с. 12. Грушевський М. Історія України-Руси в 11 т., 12 кн. / Редкол.: Сохань П.С.

(голова) та ін. Т. VIII. роки 1626 – 1650. Ч.ІІ. – К.: Наукова думка, 1995. – 856 с. 13. Журавльов Д.В. Визначні битви та полководці української історії. – Харків: КСД,

2013. – 416 с. 14. Грушевський М. Історія України. – К.: Веселка, 1990. – 524 с. 15. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція XVII ст. (1648 – 1676).

– К.: ВД «Києво-Могилянська академія», 2009. – 448 с. 16. Мельничук Б., Юрчак Н. Шляхами Богдана Хмельницького на Тернопільщині. –

Тернопіль: Новий колір, 2008. – 136 с.

17. Історія Русів. – К.: Радянський письменник, 1991. – 318 с. 18. Аркас М. Історія України-Русі.

19. Рудницький Ю. Ієремія Вишневецький: спроба реабілітації. – Львів: «Піраміда», 2008. – 300 с.

20. Сушинський Б. Козацька Україна: «Хмельниччина». – Одеса: «ВМВ», 2004. – 558 с.

21. Спалах у темряві: середина XVII ст. / Упоряд. і авт. передмова О.І. Гуржій; Ред.кол. В.А. Смолій (голова) та ін.. – К.: Україна, 2001. – 400 с.

УДК 725.182

Добрянський В. К.

археолог, м.Чортків

ГЕОПРИРОДНЕ ОТОЧУЮЧЕ СЕРЕДОВИЩЕ ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ І

ОСОБЛИВОСТІ ПОБУДОВИ ЗБАРАЗЬКОГО ТА ІНШИХ ЗАМКІВ У XVII СТ. ДО

НОВИХ УМОВ СТРАТЕГІЇ І ТАКТИКИ ВІЙНИ.

Стаття присвячена характеристиці геоприродного оточуючого середовища території

Західного Поділля та особливостям розташування і побудови замків у XVII ст. до умовах

ведення війни.

Ключові слова: плато, рельєф, бастіонна система, тактика, стратегія, алювій, делювій.

Більша частина Тернопільщини входить в географічну зону Західне Поділля, яка розміщена в західній частині Волино-Подільської височини. Хоча цей регіон являється

рівнинними плато, але почленований глибокими ярами і балками. На півдні знаходиться Дністровський каньйон із крутими та спадистими берегами. Такі ж каньйоноподібні долини сформовані в нижніх течіях річок лівобережжя Дністра (Провал, Дупа, Храмова,

38

Серет, Нічлава, Збруч). З півночі на південний схід по лінії Зборів- Скалат- Гримайлів-Гусятин проходить пасмо Товтрового гірського кряжу, що є залишком давнього коралового

рифу теплого Сарматського моря. Доволі влучну оціку даної території подав західноукраїнський географ Іван Тесля, який зазначив, що топографію Поділля можна розділити на дві нерівномірні великі

частини: меншу Опілля, яка сильно задернована і тягнеться від долини Верещиці до вододілу Золотої Липи, Стрипи та більшу, переважно рівнинну, східну частину. У

південній частині Поділля перетинається долинами рік, і має назву “ярового Поділля”. Як зазначив вчений, річкові долини північної частини височини є широкі і підмоклі, часто перегороджені штучними греблями й залиті ставками []. Слід врахувати й особливості

тополандшафту центральної та південної частини Західного Поділля. Під час гороутворення Карпат виникли хвилеподібні тектонічні рухи, які спричинили почергове

простягання в напрямку з пн. сходу на пд. захід більш випуклих і вгнутих поверхонь, у межах яких формувалася аналогічного напрямку гідромережа. Тому врізан-ня Дністра зумовило переорієнтацію поверхневого стоку в напрямку Пн.Зх.-Пд-сх на Пн-Пд. На цих

долинах збереглися рештки давніх долин, які вже втратили дренувальну роль, але сприяли їх обводненню. Вже з піс-ляльодовикового періоду, відбувся процес формування потужної

верховод-ки, розвитку глейових процесів та утворенню лучно-болотних ландшафтів [1,с.6]. Антропогенний чинник зумовив за останніх два-три століття до зникнення цих палеоландшафтів- це осушування цих територій та їх розорювання. Тепер ця зона добре

вивчена в місцевостях вододілу - Стри-пи-Серету; степу Панталиха, Білецької ключової ланки межиріччі Серету-Нічлави, Скалатської ключової ланки вододілу Гнізни-Збруча. У цих цент-ральних та південніших районах Західного Поділля заболоченість місце-вості,

разом з густою гідрологічною сіткою мав вирішальний фактор для обороздатності. У Тернопільські обл. в теперішній час ліси найбільш поширені на Опіллі та

Кременецьких горах, а менші площі займають межі Товтового кряжу, Тернопільському плато та Придністров’ї. Тут найбільш поширеною формацією є дубово-грабові та грабові ліси. Їх деревостій тепер складаєть-ся з граба, дуба, ясена, клена, липи, берези, осики.

Лише за останні століт-тя, внаслідок вирубування цінних порід, граб став панівним - тому дуб поширений вже менше, але в минулому він займав величезні площі, які вирубали [10,

с.131]. До сьогоднішнього часу вздовж Серету, із с. Глибочок Борщівського р-ну до с. Залісся Чортківського р-ну зберігся давній релік-товий ліс Дача Галілея, який на карті Г. де Боплана позначений набагато більшим - він тягнувся до Теребовлі і вище. Це вузьке, але

подовгасте пасмо лісового масиву у минулому було природною оборонно-фортифіка-ційною лінією, яку вдало використовувало населення з гальштатського часу до

середньовіччя та нового часу. На Західному Поділлі найбільш поширені родовища силурійських та неогенових вапняків, особливо в басейні Дністра та його лівих притоках - Збруча і Нічлави та схилах

Товтової гряди. Запаси родовищ пісковиків локалізовані у Теребовлянському, Бучацькому, Чортківському районах, а гіпсу у Подністров’ї (межиріччя Серету і Збруча). На всій

території цього краю є величезні поклади піску (с. 10, с.24-26; 11, с. 22-25). Наявність цих природних ресурсів спонукав до виникнення кам’яного будівництва у давньоруський час. З пізнього середньовіччя і нової доби масово почали зводитися у цьому краї об’єкти

оборонно – фортифікаційного призначення. Цьому фактору сприяли: 1) наявність місцевої сировини та безпосередня близькість її родовищ до об’єктів, які

зводяться; 2) дешева робоча сила; 3) економія витратів та коштів.

Ці економічні чинники позначилися на швидкому зведенні оборонних комплексів. Отже, в сукупності екоприродних та географічних факторів: рельєф, гороутворення,

густа гідрологічна сітка та лісові насадження створили природні фортифікаційні лінії. Великі запаси деревини та родовищ каменю і піску спонукали до зведення оборонних споруд завдяки людським ресурсам, що здешевляло та пришвидшувало їхнє будівництво.

39

У XVII ст. відбувся стрімкий розвиток науки та техніки, що суттєво позначився на еволюції військового мистецтва та фортифікацій. Стратегіч-ним фактором на той час, було

вже централізоване забезпечення військ (магазинна система). Її суть зводилася в тім, що напередодні та час війни як в фортецях, так інших укріплених місцях знаходилися склади (магази-ни) з необхідними запасами зброї, боєприпасів, продовольства, амуніції, фуражу.

Завдяки цій зміні, війська перестали залежати від місцевих ресур-сів і отримали можливість вести бойові дії на довгий час. Оскільки військо і магазини розташовувалися в

фортецях і замках - то роль і їх значення було більшим ніж раніше. Тоді відбувся процес зародження і формування професійної армії та спеціалізації війська (артилерія, саперні підрозділи, гренадери, тощо). В XVII ст. головну роль на війні почала відігравати

артилерія. Завдяки здешевленню технології її виробництва, різко виросла кількість гармат в армії, була ліквідована багатокаліберність і збільшена дальність та потужність

стрільби. Зміни відбулися в структурі військ. По мірі їх збільшення, вдоскона-лювалася стратегія і тактика війська - зводилися бригади, дивізії, корпуси. Водночас, з кінця XVI -

початку XVII ст. на зміну тактики баталій, появи-лася лінійна тактика війни, в якій рівномірно розміщувалися сили та засоби по фронту [3, с.68-72].

Кожен час, кожна наступна доба вимагала вдосконалення та розвитку військового мистецтва - його тактики та стратегії, яку неможливо застосу-вати без впровадження досягнень розвитку науки та техніки. У такій послі-довності розвивалося мистецтво

фортифікацій. Військова архітектура ста-вила перед собою завдання розробити та втілити в практику ідеї нових, прогресивних рішень, які забезпечували надійну обороноздатність форти-фікаційної споруди, щоб силами одного гарнізону протистояти над переважаючою

кількістю противника та з мінімальними втратами зберегти особовий склад захисників цитаделі. Тому побудова кожної фортифіка-ційної споруди та окремих її частин

розроблялося від конкретних, особи-вих властивостей геоприродного середовища та рельєфу місцевості. Як кожен пересічний громадянин є індивідуальність зі своїми позитивними та негативними якостями - так само, кожен фортифікаційний об’єкт є інди-

відуальність, в побудову якого втілені передові ідеї та рішення. Тут не обійтися без мінусів - це прорахунки архітектора; неможливість забез-печити обороноздатність цитаделі

фактором розвитку технічного прогресу, та теорії військового мистецтва, яку застосовує ворогуюча сторона. Як писав найвидатніший теоретик військової справи, австрійський фельдмаршал та генералісімус Раймондо Монтекукколі (1609-1680), що немає на світі

дуже міцного міста, якого би зброєю, вогнем, голодом, штурмом чи військовою хитрістю взяти було б неможливо. Для захоплення фортеці повинна бути як атака “таємна”

(військова хитрість) так “атака явна” куди входить ближня і дальня блокада та довготривале оточення. В звязку з цим генералісімус Монтеккуколі рекомендує почерговість блокади: стати лагерем; оточити фортецю; відкрити траншею; робити

апроші; будувати батареї; не дати можливості противнику проводити зовнішні роботи біля фортеці; підвести мінерів до стіни; зробити пролом і йти в наступ [8, с. 571].

Відповідно, до нових вимог ведення війни у XVII ст. з'явилася басті-онна система укріплень. Ключову роль на розташуванні замків займали не лише домінуючі висоти, а низинні місцевості; оборонні стіни та башти почали зводити не надто високі, зате стіни

були набагато товстішими, щоб не руйнувалися під обстрілом артилерії; оборонні споруди були земляні - в їх конструкцію входило каміння та дерево. Доцільно використовували

природні фактори: заболоченість місцевості, наявність водних артерій, на яких зводили дамби [6, с.53, 12, с. 50]. Доволі оригінальне конструктивне рішення було прийняте при побудові

Збаразького замку. Географічно Збаражчина розташована у північній частині Західного Поділля, яка межує з Волинню. Саме розташування регіону вплинуло на рельєф та клімат

цього краю, який є набагато вологіший та холодніший, чим на Волині або в Центральних і південних частинах Західного Поділля. Важливе місце відігравав Збараж у геостратегічному розташуванні, адже повз нього проходив вододіл річко-вих проток

40

басейну Дністра та Прип’яті та проходив торговий суходільний шлях із заходу на схід та півдня на північ. Через це, такий важливий стратегічний пункт завжди був ареною

постійних грабіжницьких набігів татар - тут проходив так званий Чорний шлях. В оборонному відношенні Збаразького та інших замків цього краю, мало пасмо вапнякових пагорбів - Товтів, які перерізають дану територію з північного заходу на південний схід,

також сприяють підмоклі долини. Збаразький замок збудований на верхньому схилі лівого борта р. Гнізни в

псевдокарстовій лійчасті западині. Тобто, це був западинно-впа-динний рельєф місцевості, на якій утворене пониження. З зовні він нагадує карст, але виник такий псевдокарст в результаті інших процесів. У цьому випадку – це був глинистий карст, який

відбувся завдяки механічним процесам винесення підземними водами тонких глинистих фракцій осадко-вих порід з певного масиву. В результаті цієї механічної дії на поверхні

утворюється западина, пониження місцевості, лійки. Як правило такий глинистий карст утворюється біля урвищ, схилів, балок, на схилах річкових долин [5, с.125; 9. С. 276]. Таким чином, було доволі вдало вибране місце для спорудження Зба-разького замку.

З поверхні псевдокарстової западини були зняті і насипані земляні вали, до яких добудовані кам’яні конструкції (оборонні мури, бастіони, підземні галереї, палац). Такий

оригінальний задум, що втілений у будівництво оборонної споруди, забезпечував її надійну обороноздатність та зводив до мінімуму під час облоги замку, застосувати артилерію.

Кожен замок має свій історично сформований вигляд, а різноманіт-ний рельєф Західного Поділля впливає на форми його оборонних споруд, конструкції будівель, їх кількість та призначення. Вони роблять ці пам’ятки суто індивідуальними та

неповторними - тому розглядати й досліджувати такі об’єкти потрібно кожен окремо й індивідуально. Тому у стильових характеристиках у деяких замках цього краю

відзначаються раніші впливи - з часів давньоруького часу і пізнього середньовіччя. Це стосується замків Язлівець, Бучач, Скала,Теребовля. Бучацький замок

збудований на вершині високого скелястого плоскогір’я, яке різко спадає до річки Стрипа,

а Язловецький на вузькому перешийку високої гори у заломі річки. В Скалі- Подільській замок розташований на викокі скелі, який у плані має своєрідну витягнуту форму, що

пояснюється рельєфом місцевості. Тому в цих замках простежуються риси бастієвої системи, що є проміж-ною ланкою між раннніми системами оборони і найновішими, бастіонни-ми.

Еволюцію фортифікаційних споруд простежується у Бережанському замку, який розташований на острові р. Золота Липа. Його обороноздатнос-ті сприяли заболочені

плавні. По-суті, він був практично неприступним для ворога. Аналогічний приклад - замок у Залозцях, який також розміщений на алювієвих відкладах заболочених плавнів. Інша відмінність розташуван-ня замку у Кудринцях- це рівнинне плато високого пагорба

правої течії р.Збруч. Над невисоким плато правого берега р. Серет збудований замок в Микулинцях,

аналогічно йому є розташування Чортківського замку. Він збудований на похилому плато відкладів делювію та перехідних горизонтів алювій-делювій. На рівнинному невисокому плато відкладів делювію знаходилися замки у Городку, Пробіжні, Шманьківцях,

Гримайлові, Скала-ті. Вони добре захищені річками, штучними озерами та заболоченою місцевістю.

На високих плоскогірях збудовані замки у Теребовлі та Долині, Висічці. Перший виник на місці давньоруського городища, другий на пізньосередньовічному укріпленні.

Таким чином, більшість замків Західного Поділля, що збудовані у XVII ст.

виникають у переважній більшості на невисоких плато, які розташовані на відкладах алювію, перехідних горизонтів алювій-делювій і відкладах делювію. Слід зазначити, що

відклади алювію є водоносні, крізь які просочуються не лише підшкірні води, але й потужні підземні джерела. При наявності великої чисельності питної води та добре налагодженому водопостачанні оборонні замки набагато довше можуть витримувати

41

довготривалу облогу [2, с.27-40; 7; 4, с. 8-27]. У даному випадку необхідно врахувати надзвичайно важливу деталь: оскільки

відклади алювію є сипучим матеріалом, а баланс підшкірних вод регулюється у залежності від пори року та атмосферних опадів - тоді інженерні конструкції споруд можуть не витримати навантажень. Особливо небезпечний тут горизонтальний вектор

навантаженння, коли тиск грунту діє на стіни - в результаті, вони отримують тріщини, або руйнуються повністю. Особливо це небезпечно в час паводків; сильних дощових злив;

коли на зміну дощової осені настє тепла зима зі значними снігопадами, після неї різко настає тепла весна. З огляду збереження старожитностей оборонно-фортифікаційного зодчества можна констатува-ти, що в побудову замків Західного Поділля втілені розумні

та правильні інженерно - будівельні рішення, які застосували військові архітектори. Помилково можна вважати, що візиткою Західного Поділля та Тернопільщини є

виключно кам’яні замки. Завбачливо зазначаю, що у цьому краї поряд з кам’яними, функціонували дерев’яні замки. Поки що, автор статті дослідив і обстежив такий у Шманьківцях, на черзі у Ягільни-ці, локалізоване місцезнаходження в Улашківцях,

Городку, Пробіжні. Оскільки це тема окремої публікації, слід наголосити, що дерево набагато краще витримувало артилериський удар, чим камінь, оскільки є довговіч-ним

матеріалом. Дерево широко використовувалося і використовується в фортифікації, наприклад, рогатки, засіки, паркани, тощо. Спроектовувалися замки у залежності від особливостей рельєфу міс-цевості, тому

вони мали форму п'ятикутника (Чортків, Бережани), чоти-рикутника (Збараж, Скалат, Гримайлів, Копичинці та ін), трикутника (Підзамче); перебудовувалися на місці пізньосередньовічних (Язлівець, Теребовля). Оскільки на Західному Поділлі є найбільша

чисельність замків, чим в інших регіонах України, але їх фортифі-каційні особливості належним чином не досліджені - тому вивчення цього питання є справою майбутнього.

ЛІТЕРАТУРА: 1. Гулик С.В. Ретроспективний аналіз лучно-степових ландшафтів Захід-ного Поділля, їх

сучасний стан та напрямки розвитку.//Автореферат дисертації… канд. геогр.. наук - Львів, 2011-20 с.

2. Добрянський В. До питання побудови і використання оборонних споруд Чортківського замку XVII ст. до нових умов розвитку військового мистецтва і тактики війни // Матеріали круглого столу на тему: ”330 років битві під Віднем: звільнення нашого краю від

турецького панування”- Чортків: ЧІБП ТНЕУ, 2014- с. 25-40 3. История военного искусства.- Москва: Воениздат, 1986- 488 с.

4. Лесик О.В. Замки та монастирі України.- Львів: Світ, 1993- 176с. 5. Мала гірнича енциклопедія.- Донецьк: Донбас, 2004- 640с. 6. Оконенко О.М. Специфіка розташування на місцевостіранніх бастіонних замків

Західної України. //Замковий туризм Тернопільської області: проблеми та перспективи розвитку.- Тернопіль: ТНПУ, 2012 - с.53-55

7. Підставка Р., Рибчинський О. Язлівець-640. Історія,архітектура, туризм.- Збараж, 2013-128с. 8. Разин Е.А. История военного искусства. – Москва: Полигон, 1999, т.3 -736с.

9. Рычагов Г.И. Общая геоморфология.- Москва: Наука, 2006, 416с. 10. Природа Тернопільської області.- Львів: Вища школа, 1979-168с.

11. Свинко Й.М. Нариси про природу Тернопільської області: геологічне минуле, сучасний стан.- Тернопіль: Навчальна книга “Богдан”, 2007- 189 с. 12. Яковлев В.В. История крепостей.- Москва: АСТ, 2000- 400 с.

42

УДК 9.908

Кибалюк М.В.

науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля»

МІХАЛ ІЄРЕМІЯ ВИШНЕВЕЦЬКИЙ – ВІЙСЬКОВИЙ, ПОЛІТИК,

ДИПЛОМАТ СЕРЕДИНИ XVII СТ.

В даній роботі проводиться дослідження ролі Яреми Вишневецького в ході козацького повстання під проводом Б. Хмельницького та її заключного етапу - битви під

Берестечком. Розглядаються деякі моменти господарської, політичної та військової діяльності князя Вишневецького та його відносини з козаками напередодні повстання.

Коротко висвітлено релігійні питання в родинні батьків Яреми Вишневецького та причини переходу самого князя в католицизм.

Ключові слова: Ієремія Вишневецький, Богдан Хмельницький, Визвольна війна,

Петро Могила, Зборівський мир. Важливою подією в політичному житті Східної Європи стала битва під

Берестечком. Поєдинок, в якому взяла участь небачена до цього часу кількість солдатів на землях тодішньої Речі Посполитої. Результат цього поєдинку міг стати фатальним для будь-якої сторони. І саме ця битва стала останньою в житті однієї з найбільш відомих

постатей в історії Східної Європи середини XVII ст. Мова йде про Міхала Ієремію Вишневецького – фактичного лідера війська Речі Посполитої, смерть якого стала найбільшою поразкою польської армії [1, с. 37]. Міхал Ієремія - представник давнього та

відомого роду князів Вишневецьких, що більше відомий як Ярема Вишневецький. Особа, з ім’ям якої пов’язана ціла епоха, що стала поворотним моментом в історії двох держав. З

однієї сторони Речі Посполитої, що знаходилася на вершині своєї могутності, а з іншої – України, що тільки починала зароджуватися в свідомості наших предків. Тут цілком закономірно виникає запитання, яку ж роль в становленні української держави міг

зробити воєвода руський Ієремія, який відзначився своєю жорстокістю в боротьбі з козацько – татарськими військами. Та, виходячи з позиції, що кожен учасник процесу

вносить свій внесок в результат, ми не можемо обійти увагою одного з основних гравців цього процесу, результатом якого стало утвердження української держави. Інша справа, яку ціль ставив перед собою той чи інший учасник цих історичних подій. А ціль і перед

Богданом Хмельницьким, що був лідером козацько – татарських військ і перед Яремою Вишневецьким, що вів у бій власні військові загони була одна – захист свого майна, своєї

землі та своїх інтересів. Від результату цього конфлікту прямо залежало майбутнє двох народів. З іншої сторони, ми не можемо не звернути уваги на постійні чвари серед козацької старшини, що могла згуртуватися лише перед лицем серйозної загрози з зовні. І

в цьому плані роль Яреми Вишневецького стала ключовою у продукуванні цієї небезпеки. Адже не факт, що повстання під проводом Б. Хмельнцького зайшло б так далеко без

участі його головного опонента – Міхала Ієремії. Звичайно в історії не може бути умовного способу, та все ж якби не Ярема Вишневецький, Богдан Хмельницький ще на початку свого повстання теоретично міг домовитися з королем Владиславом IV про певні

поступки і таким чином залагодити конфлікт. Іншими словами, без Яреми Вишневецького не було б і Богдана Хмельницького. І тут роль воєводи руського просто не може бути

проігнорованою. Та все ж повернемося до історичної постаті Міхала Ієремії Вишневецького та

його ролі в подіях, що розгорнулися на східних рубежах Речі Посполитої в середині XVII

ст. На жаль, ще донедавна постать Яреми Вишневецького мало цікавила вітчизняних істориків і основною причиною цьому стало тавро «ворога народу», адже якщо Богдан

Хмельницький, що стояв на чолі козацько – татарського війська асоціюється в нашій історії з становленням української державності, то на перший погляд цілком логічно, що постать «cossacorum terror» є головним противником цієї ідеї. Та не все так просто в цій

43

ситуації. З іншої сторони довгий період замовчування теми «Ярема Вишневецький» спричинило появу цілої низки статей українських дослідників, які, наслідуючи польських

істориків, мало не героїзують особу Ієремії Вишневецького, що, звичайно, також є неприпустимим. Князь Вишневецький з усіма його перевагами та недоліками був, перш за все, людиною свого часу, в якому, як влучно говорить літопис самовидця, «не було

милосердя між народом людським» [2, с. 12]. Щоправда молодий князь вирізнявся з-поміж шляхти своїм запальним характером, сміливістю та військовими здібностями. Тож

метою даної статті є дати об’єктивну оцінку людині, що багато в чому визначила результат берестецької битви зокрема та повстання під проводом Б. Хмельницького в цілому.

Сьогодні в багатьох публікаціях, особливо польських авторів, можна зустріти твердження про те, що Ярема Вишневецький виявився єдиним, хто став на захист Речі

Посполитої, коли їй загрожувала серйозна небезпека. В цьому випадку виникає питання, якщо князь Ієремія дійсно став рятівником і вірним слугою Польщі, то кому ж тоді служили всі ті, хто відкрито чи таємно боровся проти нього, включаючи двох королів

Владислава IV та Яна Казимира. Цю картину яскраво доповнюють слова, які московський посол вложив в уста Яна Казимира: «Ти служиш Речі Посполитій, але не Нам» [1, с. 292].

Навіть грізні татари називали його сміливим воїном в той час, як всі інші християни були лише «невірними псами». Звичайно, захищав князь, в першу чергу, свої володіння, які він отримав в спадок, які значно розширив і з якими пов’язував своє майбутнє. В момент

повстання Б. Хмельницького постала пряма загроза усім старанням князя протягом його життя. Усвідомлення саме цього факту і спонукало князя до активних дій.

Не дивлячись на те, що князь Вишневецький показав себе добрим господарем та

відважним воїном, життя Міхала Ієремії можна охарактеризувати як суцільну темну смугу, що почалася з 1631 року, тобто з часу, коли він повернувся з Європи до Польщі і

закінчилася напередодні битви під Берестечком, тобто напередодні його смерті. Однією з причин усіх нещасть Міхала Ієремії став його характер успадкований по лінії батька від роду безстрашних воїнів князів Вишневецьких та по лінії матері від роду правлячої

династії Молдавії. Прямий та запальний характер князя Ієремії був недоречний в тодішніх умовах Речі Посполитої, коли все вирішувалося шляхом інтриг, авантюр та підступних

змов. Крім цього, в житті Яреми Вишневецького було два сірих кардинали, що постійно стояли на його шляху. Один з них - православний священик, майбутній митрополит Ісаія Копинський, інший - коронний канцлер Єжи Осолінський. Ці дві особи фактично звели

нанівець усі старання молодого князя. Якщо Ісаія Копинський, постійно провокуючи конфлікти між князем та його підданими на Задніпров’ї, не дозволив досягнути успіху в

господарських справах на щойно отриманих величезних територіях, то Єжи Осолінський звів нанівець всі досягнення князя в області військової справи та політики.

Ісаія Копинський був людиною наближеною до сім’ї Михайла Вишневецького та

Раїни Могилянки - батьків Ієремії, що до кінця свого життя залишалися вірними православній вірі. З часом під його керівництвом були вже всі храми, що знаходилися у

володіннях князів Вишневецьких. Ніхто не міг звести церкву чи монастир без згоди Копинського. Звичайно, що маючи практично необмежену владу у всьому, що стосувалося релігії при родині Вишневецьких священик сподівався, що їх син Ієремія

продовжить політику батьків. Коли ж він дізнається про перехід молодого князя у католицизм, то починає використовувати всі свої можливості для того, щоб перешкодити

Яремі в різних сферах його діяльності на Задніпров’ї, постійно підбурюючи населення проти князя та закликаючи його повернутися до святої грецької віри. У своїх листах до Яреми Ісаія Копинський постійно нагадував про минуле батьків князя, які все життя

залишалися вірними православним традиціям [3, с. 415]. Пояснити відданість Михайла та Раїни Вишневецьких православним обрядам

можна сильними родинними традиціями як Вишневецьких, так і Могил. Але, з іншої сторони, ми бачимо, що сестри Раїни Могилянки та всі представники роду Вишневецьких, незважаючи на ці традиції зрікаються православ’я [4, ст. 222]. У випадку з Михайлом та

44

Раїною Вишневецькими мали б бути і були інші мотиви дотримання православних традицій, що лежали більше в площинні господарства, ніж релігії. Як відомо, першим з

роду Вишневецьких Задніпров’я отримав Олександр Михайлович – дядько Яреми. В результаті постійних нападів кочових племен татар ці землі досить швидко обезлюдніли, та не могли приносити прибутку власнику. Запорукою високого та стабільного прибутку з

цієї багатої природними ресурсами землі могло стати швидке заселення цих територій. Олександр Вишневецький, як і його наступники, це прекрасно розумів і тому питання

приваблення простого люду протягом усього періоду, коли ці землі були власністю князів Вишневецьких, стояло на першому плані. І, перш за все, потрібно було створити умови для цього люду кращі, ніж ті, що були на правому березі Дніпра. Уже за часів Михайла

Михайловича особливо гостро постало питання релігії. Саме утиски православ’я з сторони католиків стали однією з причин, що змушувала селян залишати обжиті місця та

вирушати в неосвоєні сповнені небезпек землі. І в цій ситуації для князя Михайла Вишневецького не було кращого виходу, ніж, підтримуючи православ’я, змусити цей люд оселитися на його землях. Один за одним починають виникати цілі поселення. На кошти

Михайла Михайловича та його дружини Раїни Могилянки з’являється цілий ряд православних церков. Згодом закладають Густинський та Підгірський монастирі, що

отримують у власність хутори та села [5, с. 501]. І вже після смерті чоловіка княгиня Вишневецька зводить величний Мгарський монастир в околицях Лубен. Після смерті батьків Ієремії, власником цих земель та опікуном малолітніх дітей став далекий родич

Костянтин Вишневецький, який мало втручався в справи Задніпров’я і, як результат, значна територія, що завдяки зусиллям попередників уже почала приносити прибуток, потрапляє в інші руки.

Коли молодий князь Ієремія Вишневецький вступив у свої володіння ситуація дещо змінилася. По перше, сам князь у другій половині 1631 року, відразу ж після

настання повноліття перейшов у католицизм [6, с. 166], що стало підставою, зокрема для Копинського [3, с. 415] та деяких істориків [6, с. 167] говорити про корисні мотиви такого рішення. Проте якщо взяти до уваги виховання Яреми Єзуїтами, а також його подорожі по

Європейських країнах, де сповідували католицизм, то можна говорити про те, що якщо кар’єрна мотивація і була, то далеко не на першому плані. Католицизм в уяві князя

асоціювався з цивілізацією, тобто з тим, до чого він прагнув, облаштовуючи свої задніпровські володіння. Крім того, в багатьох випадках князь свідомо приймав рішення, що унеможливлювали його кар’єрний ріст. Так, наприклад, під час активної агітації

короля за війну проти турків Яремі було достатньо погодитися з планами короля для отримання гетьманської булави [1, с. 159], але солідарна позиція з іншими магнатами була

для князя важливішою. Іншим разом, коли постало питання про викуп з татарської неволі коронного гетьмана Каліновського князь запропонував 10 тис. злотих з «власної кишені» [1, с. 350]. Цей вчинок заслуговує на особливу повагу, зважаючи на надзвичайно скрутне

фінансове становище Ієремії Вишневецького та той факт, що повернення Каліновського означало перехід до нього гетьманської булави, яку князь щойно отримав, завдяки

підтримці війська. Прихильним залишився князь і до православних святинь, пам’ятаючи минуле своїх батьків та їх піклування про святині грецького обряду. Навіть у своєму заповіті, який написав напередодні битви під Берестечком князь дає вказівку своєму сину

оберігати православну церкву у родовому Вишневці [7, с. 5], де були поховані його батьки – Михайло Михайлович та Раїна Могилянка. Добрі стосунки підтримував Ярема і з своїм

дядьком православним київським митрополитом Петром Могилою, який замінив на цій посаді Ісаію Копинського. Крім того, допомагав Міхал Ієремія організовувати православний колегіум в Києві, що пізніше отримав назву Києво – Могилянської академії,

підтримуючи цю школу навіть після смерті митрополита. Про це свідчить панегірик написаний викладачами та учнями навчального закладу на честь приїзду князя 1 травня

1648 року [8, с. 84]. Під час господарювання Яреми Вишневецького, як і за часів його попередників,

було невигідно примушувати людей до зміни релігії, адже це могло спричинити втечу

45

підданих в сусіднє Московське князівство і, як наслідок, значне обезлюднення території, що тільки почала приносити прибуток. Ми бачимо, що Ярема Вишневецький на початку

свого господарювання це прекрасно розуміє і відзначається віротерпимістю. Князь підтвердив усі привілеї православним монастирям, що були надані його батьками. З іншої сторони, в період, коли Московська імперія була ослаблена внаслідок численних авантюр

в так званий період «смути» Михайлу Вишневецькому вдалося значно розширити свої володіння. Та згодом Москва почала претендувати на землі, що належали вже Яремі.

Багато служителів монастирів при найменших чутках про небезпеку, «хоч і не були тоді гнані ніким» залишали свою обитель і «наче п’янi та нерозсудливi, стали на шлях втечi до чужої Московської землi, залишивши все пусткою» [9, с. 162]. Разом з тим, мотивацією

багатьох вторгнень зі сторони Московського князівства були утиски православного населення, навіть коли цих утисків і не було. Якщо провести паралелі між цими

вторгненнями та політикою князя на поступовий добровільний перехід його підданих у католицизм, то можна говорити, що в майбутньому з’явився б серйозний бар’єр між землями князів Вишневецьких та територією Московської імперії. Питання лише в тому,

наскільки це усвідомлював сам Ієремія Вишневецький. Свої результати принесло і постійне підбурювання Ісаією Копинським ченців православних монастирів, які вже мали

неабиякий вплив на населення. Потрібна була лише невелика іскра для того, щоб спровокувати повстання простого люду.

Під кінець 1647 року до козацького осавула Барабаша надходить лист від

Владислава IV, в якому король дає козакам пряму вказівку силою стояти за свої права [2, с. 6]. Цей лист потрапляє в руки Богдана Хмельницького, який відправившись на Запоріжжя, починає готувати повстання проти шляхти. Умови для майбутнього

козацького гетьмана були надзвичайно сприятливими: православне населення вже давно було налаштоване проти покатоличеної верхівки, король, плануючи грандіозну

антитурецьку кампанію, сконцентрував велику кількість козаків та налаштував проти себе турків, що вдало використав Хмельницький. Але головною метою вибуху повстання літописець називає все той же захист православної віри та звільнення з кріпацтва [2, с. 6].

Звичайно, на той час козацький гетьман навіть припустити не міг існування окремої козацької держави. Метою повстання було добитися більших привілеїв для козацького

війська, а у випадку, якщо цього не вдасться зробити, знайти собі іншого покровителя в особі турецького султана чи московського царя [10, с. 171]). Навіть після перших перемог козацький гетьман відчував себе Часткою Речі Посполитої, а його наміри не виходили за

межі «козацького автономізму» [11, с. 175]. Якщо ж взяти до уваги боротьбу з католицизмом, то на цьому фоні досить дивним виглядає союз з мусульманами, які

славилися своєю ненавистю до невірних. Цей факт в якісь мірі підтверджує те, що для самого Хмельницького причиною повстання служили більше особисті образи, адже навіть Зборівську угоду він погодився підписати, коли до неї було включено пункт про

повернення всіх його маєтків [1, с. 345]. Тобто причиною початку війни стала образа на Даніеля Чаплинського. Цю версію сам Хмельницький підтверджує у листі до Яреми

Вишневецького, в якому звертається до князя не ображатися за ув’язнення гетьманів, наголошуючи, що все сталося з вини Чаплінського, який був причиною війни [12, с. 87]. Стимулом же для продовження військових дій стали активні дії Яреми Вишневецького

щодо захисту своїх земель. Сумнівним видається також прагнення Хмельницького знищити кріпацтво. Для козацької верхівки, включаючи самого Хмельницького, це

означало б підрив тієї соціально – економічної системи, в якій вони посідали помітне місце [10, с. 169]. Козацький гетьман у своїх листах неодноразово говорить про те, що припинив би війну, якби на його шляху не стояв Ярема Вишневецький і єдине чого він

прагне - це крові Ієремії [1, с. 363]. Отже, виходячи з вищесказаного, можна говорити, що основними гравцями, які вирішили перебіг та результат конфлікту стали з однієї сторони

Б. Хмельницький, а з іншої Ярема Вишневецький, який також захищав власні інтереси. Адже повстання Хмельницького несло пряму загрозу його величезним землеволодінням [4, с. 229]. На підтвердження тієї версії, що захист власних маєтків домінував у політиці

46

Міхала Ієремії яскраво свідчить його готовність у випадку негативного рішення сейму розпочати громадянську війну під час боротьби з Адамом Казановським за Ромни [4, с.

231]. Вищеописані факти свідчать, що ні Богдан Хмельницький ні Ярема Вишневецький не ставили за мету утворення окремої держави і можемо говорити про те, що відновлення України на землях Київської Русі, як окремої держави багато в чому стало результатом

війни між двома магнатами Речі Посполитої і відбулося незалежно від їх прагнень. На початку свого входження у задніпровські володіння відносини Міхала Ієремії з

козаками складалися досить непогано. І. Нечуй – Левицький пише, що вольні степи манили молодого князя, неначе якимось чарами. «Отут мені жити на цих горах, серед вольного степу» - говорить князь [13, с. 19]. Хіба не відчуваються в цих рядках ті ж

мотиви, що колись спонукали його далекого родича Дмитра Вишневецького стати козацьким ватажком. Саме козаки становили основну частину війська Міхала Ієремії, що

брав участь у війні з Московським князівством при облозі Смоленська. Та й в плани Хмельницького, очевидно, не входив конфлікт з Яремою, адже на початку повстання він наказав знищити людей, які руйнували Лубни [1, с. 204]. І тільки активні дії Яреми

Вишневецького призвели до масштабних наслідків цього конфлікту. Якщо молодий князь відзначався успіхами в військових походах і як ніхто

заслуговував посади гетьмана, адже фактично був лідером війська Речі Посполитої, то внаслідок багатьох політичних поразок став особою небажаною при дворі короля. Проявляючи чудеса відваги, він тривалий час не отримував жодної посади чи земельного

наділу. Титул воєводи руського дістається йому лише в другій половині 1646 року [6, с. 183]. Навіть після утримання облоги Збаража, що стало можливим лише завдяки військовому таланту князя Вишневецького та втрати усіх маєтків, не дивлячись на усі

борги, він отримує лише скромне староство, що приносило мізерний прибуток. В той же час придворний скрипаль короля, що не мав жодних заслуг отримав в чотири рази більше

[1, с. 334]. Причиною такої несправедливості стала інша особа, що завжди стояла на шляху князя – коронний канцлер Єжи Осолінський, який змінив на цій посаді тестя Ієремії Томаша Замойського. Перша ж гучна політична справа в житті князя, так звана «битва за

старожитні титули», перетворилася з перемоги на поразку. У 1633 році тоді ще придворний підскарбій Єжи Осолінський привіз з Риму отриманий від самого Папи

княжий титул і відразу ж почав публічно його використовувати. Це спричинило незадоволення, адже могло служити прецедентом до появи великої кількості «нових» князів. Внаслідок спротиву з сторони шляхти Осолінський змушений був відмовитися від

свого титулу, але зажадав щоб це зробили усі князі. І тут на чолі «старожитніх» князів виступає молодий 26 – річний князь Вишневецький, якому вдається зберегти титули, що

були підтверджені Люблінською унією. Усі дослідники описують ці події, як перемогу молодого князя і мало хто говорить про те, що в результаті цієї «перемоги» князь отримав непримиренного ворога в особі коронного канцлера на все життя. Виникає закономірне

питання чому на чолі «старожитніх» князів став саме Ярема Вишневецький, який практично ще нічим не відзначився, коли був цілий ряд досвідченіших і набагато старших

князів, що могли взяти на себе цю роль. Очевидно, всі вони усвідомлювали наслідки цієї гучної справи і тому не мали бажання відкрито вступати в конфлікт з найвпливовішою особою при дворі короля.

Єжи Осолінський мав вагомий вплив на рішення як Владислава IV, так і Яна Казимира. В багатьох випадках саме позиція коронного канцлера не дозволяла князю

Вишневецькому отримати гетьманську булаву, не дивлячись на активну підтримку шляхти та війська. Солдати готові були служити під його керівництвом безкоштовно протягом двох кварталів, не дивлячись на затримку у виплаті [1, с. 314], а іноземні посли у

своїх листах з Варшави писали, що князь подобається і шляхті, і міщанам, і простим людям. Додаючи, що якби Вишневецький отримав булаву, то Річ Посполита давно б жила

в спокої. Представники шляхти говорили: «Якщо король і на цьому сеймі булави Вишневецькому не дасть, то всі готові померти за Ярему, вчинивши королеві рокош та вбивши сенаторів і головного зрадника – канцлера Осолінського» [1, с. 345]. Внаслідок

47

тиску зі сторони війська та шляхти король змушений був віддати булаву коронного гетьмана Яремі Вишневецькому, але лише до того часу, поки з неволі не повернуться

гетьмани, взяті в полон під Жовтими Водами. Ми бачимо, що князь Вишневецький мав неабиякий хист до військових справ,

вмів найбільш вдало вибрати позицію для проведення бою. І в багатьох випадках участь

Яреми Вишневецького та прийняті ним рішення вирішували результат битви. Саме поява князя в потрібному місці і в потрібний час стала причиною перемоги війська Речі

Посполитої над татарськими ордами Тугай – Бея під Охматовим [14, с. 96]. Напередодні битви під Пилявцями саме Ярема наполягав не залишати вигідну для оборони позицію біля Костянтиніва, однак більшість була на стороні Остророга [1, с. 241]. Як результат, ми

бачимо повну поразку війська Речі Посполитої та ганебну втечу гетьманів з поля битви. Відступивши від Львова до Замостя князь Вишневецький зумів підсилити своє військо та

зберегти старовинне місто від руйнування. Але вершиною слави та останньою перемогою князя Вишневецького стала битва під Берестечком. Намагаючись примусити ворога відійти на невигідну позицію та повторити сценарій Зборова, Б. Хмельницький розпустив

слухи про відступ його військ. Але цього разу рішуча позиція Яреми не дозволила королівським військам залишити Берестечко, що й стало вирішальним чинником ходу цієї

сутички [1, с. 367]. Саме князь Вишневецький першим з голою шаблею кинувся в бій, чим додав впевненості своїм військам. Багато в чому завдяки вмілим діям воєводи руського битва виявилася переможною для військ Речі Посполитої. Від результату цього поєдинку

залежало, чи вдасться повернути Яремі свої володіння на лівому березі Дніпра. Та доля розпорядилась по-своєму: в момент, коли шлях на Задніпров’я був фактично відкритим, князь несподівано захворів та помер на 39-му році життя. Людина, яка багато в чому

вирішила політичне майбутнє державного устрою на теренах Східної Європи, залишила цей світ так і не здійснивши головної мрії про утворення однієї з найбільших не лише в

Речі Посполитій а й у Європі магнатських латифундій – «Вишневеччини». Використана література

1. Wladyslaw Tomkiewycz W. Jeremi Wiśniowiecki (1612 – 1651). – Warszawa:

Towarzystwo Naukowe Warszawskie, 1933. 2. Летопись Самовидца о войнах Богдана Хмельницкого и меджоусобиях,

бывших в Малой России по его смерти. – М., 1846.

3. Копинський І. Лист до князя Корибута-Вишневецького 1631 року // Тисяча років української суспільно-політичної думки. – Т. 2, Кн. 2: І половина XVII ст.. – К.,

2001. 4. Tadeusz Jerze Stecki. Wolyn pod wzgledem statystycznym, historycznym i

archeologicznym. – Lwow, 1864. – t I.

5. Акты относящіеся къ историі Западной Росиі, собранные и изданные археографическою коммиссіею. Том четвертый. 1588 – 1632.

6. Ilona Czamańska, Wiśniowieccy. Monografia rodu, Wyd. Poznańskie, Poznań 2007.

7. Tomkiewicz W. Testament Jeremiego Wiśniowieckiego / Władysław.

Tomkiewicz // Mesięcznik Heraldyczny. – 1930. – R.9. 8. Наукові записки. Том 35, Київська Академія / Національний університет

"Києво-Могилянська академія". - 2004. 9. Літопис Густинського монастиря за виданням ПСРЛ, Т.40, 2003. 10. Орест Субтельний. Україна. Історія. Київ «Либідь», 1993.

11. Л. Зашкільняк, М. Крикун. Історія Польщі. Від найдавніших часів до наших днів. Львів, 2002.

12. Величко С. В. Літопис. Т. 1. К.: Дніпро, 1991. 13. Нечуй – Левицький. Князь Єремія Вишневецький. Київ.: Дніпро, 1991. 14. Юрій Рудницький. Ієремія Вишневецький. Спроба реабілітації, - Львів, 2008.

48

УДК 9.908

Кобаса І. Б.

молодший науковий співробітник

НЗ «Замки Тернопілля»

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ПОЛКОВНИК МАРТИН НЕБАБА

Мартин (Максим) (р. н. невід. - помер 1651р.) — військовий діяч

Хмельниччини, не належав ні до козацької еліти, ні взагалі до січового братства. Дослідники вважають його міщанином з міста Коростишева на Житомирщині. До

повстанців він приєднався на чолі невеликого загону месників, які вирішили, що настав час визволяти від ненависної польської шляхти не тільки рідні краї, а цілу Україну.

З молодих літ перебував на Запоріжжі, деякий час був отаманом. У травні 1648

року очолив народне повстання проти польської шляхти на Чернігово-Сіверщині. Став

організатором і першим полковником Борзнянського полку, а з початку 1649 року — полковник чернігівський.

Та тривав рейд Небаби недовго. Влітку 1648 року, за наказом гетьмана, він

повертається в Україну, але не в Чернігівщину, а в район Тернополя, під Збараж, де збиралися основні сили і повстанців, і поляків. Відомо, що в Чернігівщині в цю пору

справляв чинність наказного (тобто тимчасового) полковника інший герой війни - Степан Пободайло.

Дії чернігівського полку в тривалій Збаразькій операції були успішними, та все ж

Хмельницький, мабуть, пожалкував, що відкликав для участі в ній М. Небабу, оскільки в

49

цей час наказний полковник Пободайло виступив проти Януша Радзивілла досить невдало. Під час першого ж бою його полк зазнав розгрому. А через це не обійшовся без

втрат і наказний гетьман Михайло Кричевський, під орудою якого мали діяти на території Білорусії Пободайло та інші повстанські ватажки.

Але хоч як тяжко було на білоруських кордонах, Небаба не міг так одразу

повернутися до них. 1650 року виник своєрідний конфлікт між гетьманом Хмельницьким і молдавським господарем В. Лупулом, який не бажав віддавати за Тимоша, гетьманового

сина, свою доньку Розанду. Отож господаря треба було "переконати". Тим більше, що, завдяки цьому шлюбові, гетьман мав намір зміцнити дружбу між Україною і Молдовою, прив'язати невеличку сусідню державу до своєї державної колісниці. Сам цей похід, його

причини і наслідки - тема окремої розмови. Для нас же важливо, що в ньому, за деякими даними, на чолі чернігівського полку брав участь і Мартин Небаба. Майже 40-тисячне

українсько-татарське військо під командуванням наказного гетьмана Тимоша Хмельницького дійшло тоді до Молдавської столиці Ясс і повернулося в Україну, несучи на своїх бунчуках перемогу.

А тим часом литовський гетьман Януш Радзивілл зібрав велику литовсько-польську-білоруську армію, і повів її до кордонів України. Мета цього походу - не лише

очистити Білорусію від козацько-повстанських військ, а й здобути Київ, та приєднатися згодом до військ польського короля Яна-Казимира.

Наміри, як бачимо, надзвичайно серйозні, тож і сприймати їх теж треба було з

усією серйозністю. Відтак Небаба мусив повернутись на Чернігівщину і, маючи під своєю рукою полк Пободайла та кількох інших ватажків, пішов назустріч своїй долі. Він уже набув чималого досвіду бойових дій проти литовців Радзивілла. Ще перед тим, як за

викликом гетьмана рушити до Збаража, Небаба разом з полком Гаркуші вже спиняв просування армії ворожого полководця.

А було це так. Маючи намір узяти штурмом Чернігів, а потім рушити на Київ, Радзивілл переправив своє 80-тисяч-не військо через Дніпро поблизу Лоєва. До речі, в цьому місті він не затримувався, оскільки його уже неабияк пошарпав корпус Небаби:

дещо зруйнував та попалив, вирубавши мало не весь гарнізон. Переправлятися литовцям теж довелося з превеликими труднощами. Хоч Небаба мав під своїм командуванням

значно менше військо, ніж литовський гетьман, він усе ж дав доброго гарту його авангардним частинам, які першими ступили на лівий берег річки. І навіть захопивши плацдарм на Чернігівщині, литовці не мали спокою. Загони полковника Небаби раз у раз

нападали на них, а головне - почали розбивати ворожі обози, що переправлялися в різних місцях . Як випливає з рапорту цього полковника гетьманові, чимало обозів потонуло в

Дніпрі. Ще тричі корпус Мартина Небаби намагався зупинити війська Радзивілла,

завдаючи йому при цьому відчутних втрат, одначе литовсько-польські війська все ж

захопили Київ. Але втриматися в ньому не могли. Втративши майже весь обоз із набоями та багато вояків, відбиваючи безперервні атаки козацтва, Радзивілл переконався, що Київ -

не та столиця, де його чекали як тріумфатора. Зміркувавши, що ліпше буде дати спокій киянам, він рушив на зближення з армією польського короля.

А тим часом, як доповіла Небабі його розвідка, - ворог націлився на Чернігів.

Полковник Небаба вже добре знав, з яким військом та яким полководцем має справу, тож постарався його випередити і затримати основні ворожі сили на території Білорусії.

Небаба послав частину свого війська під Гомель, сподіваючись взяти його штурмом і примусити литовського гетьмана гайнувати час на облогу. Саме той час, який потрібен був полковникові для того, щоб зібрати нове військо, бо ж поки що під його командою

перебувало десь близько 20 тисяч повстанців, але й ті виявилися розпорошеними між Гомелем і Черніговом.

Та, мабуть, Радзивілл розгадав його намір. Він не клюнув на гомельську принаду Небаби, а далі, в обхід, посувався до українського кордону. Довелося нашому полковникові терміново відкликати підрозділи з-під Гомеля і концентрувати їх на ділянці

50

між лівим берегом Дніпра і містечком Ріпки. А щоб якимось чином усе ж таки виграти час, вирішив ущасливити литовського командувача своїм посольством, яке довірив

очолити полковникові С. Пободайлу. Проте й цього разу Радзивілл зумів уникнути козацької пастки. Замість того, щоб гаяти час на переговори з гінцями, він послав великий кавалерійський загін у район Любеча, на південь від того ж таки Лоєва. Основні ж його

сили переправились через Дніпро. Там, поблизу Лоєва, загін, очолюваний самим Небабою, потрапив в оточення. Як

саме? Щойно він став до бою з головними силами литовців - у тил йому вдарив загін литовсько-польської кінноти під командою польського полковника Мирського. Можливо, козаки ще б зуміли вирватися з цих "кліщів" і відійти слідом за полком С. Пободайла, але

полковник Небаба розумів: відійти до Чернігова й укріпити його Пободайло зможе тільки тоді, коли він, Небаба, затримає Радзивілла хоч на добу. Рівно на стільки він і затримав

велике військо гетьмана литовського. "Дванадцять тисяч козаків, - відтворює цю трагедію французький дослідник П'ЄС

Шевальє в своїй "Історії війни козаків проти Польщі" - під командуванням... Небаби

розташувалися поблизу Лоєва, у гирлі річки Сожа, яка впадає в Борисфен; підготувавшись до переправи через ріку, той отаман залишив кілька загонів, щоб боронили переправи.

Гетьман литовський князь Радзівілл, дізнавшись про це, вирішив атакувати їх. ...Козаки хоробро оборонялися півтори години, а потім їх опір було зламано і їх розгромлено. Небаба з військом наближався на допомогу своїм; князь Радзівілл... невпинно рухався

вперед, щоб чинити опір козакам. Після завзятої сутички, в якій загинули три головні козацькі полковники, в тому числі й Небаба, козацьке військо було розбите, три тисячі козаків убито, багато взято в полон, серед них - племінник Небаби. Інші ж утекли до

табору, розташованого недалеко від поля бою". Поки Небабові козаки змагалися з литовськими авангардами, поки пробивалися з

оточення, полковник Пободайло встиг організувати оборону Чернігова, підправити старі та насипати нові вали. За свідченням літописця, оборонні споруди виявилися настільки міцними, що після першого ж штурму Радзивілл зрозумів: може, він і здобуде це місто,

але втримувати його буде вже ні з ким. Тому зміркував, що ліпше знову податися знайомою дорогою до Києва. І Бог з ним, з отим Черніговом.

Проте всього цього Мартин Небаба вже не знав. Там, в оточенні, він загинув так само хоробро, як і переважна більшість його корпусу, тільки невеличким підрозділам якого вдалося пробитися крізь вороже кільце і відійти в бік Чернігова. Після його загибелі

полковником чернігівським призначено Степана Пободайла. Але то вже інша доля. Влітку 1649 року за дорученням Богдана Хмельницького командував українськими

військами у Білорусі. Учасник Пилявецької битви 1648 та походу козацьких військ у Галичину. В жовтні 1648 року Мартин Небаба очолював авангард української армії під час походу на Замостя. На початку 1649 року — наказний гетьман лівобережних полків.

На чолі свого полку брав участь у Збаразькій облозі та Зборівській битві 1649 року. Слід зауважити, що умови Зборівського договору носили дуже суперечливий

характер. Вони не задовольнили ні Польщу, ні Україну, оскільки поляки в результаті нього дуже багато втратили і прагнули реваншу, а козаки, не зумівши повністю здобути того, чого хотіли, бажали довершити почату справу. Тому нова війна була неминучою, а

спроби впровадити договір в життя ні до чого не привели. Мартин Небаба виступав проти укладення Зборівського мирного договору 1649р.

Зборівський договір породив напруження і в середині повсталих. Фактично від нього виграло лише козацтво. Не був вирішений головний конфлікт між шляхтою і селянством, зародились нові — в середині козацтва, між козацтвом і селянством,

міщанством та духовенством. Тому слід сказати, що в соціальному плані Зборівський договір програв, на відміну від державницького, де здобутки все-таки були значні. Проте

дуже цікавою тут є думка Гната Ходкевича, який сказав, що козаки, як окрема соціальна верства, боролися насамперед за своє визволення і дуже дивно було б сподіватися в часи середньовіччя, щоб одна суспільна верства боролася за права і привілеї іншого.

51

Влітку 1651 року полк під командуванням Небаби взяв в облогу Гомель, але внаслідок наступу значних польсько-литовських сил був змушений відступити. Керував

обороною Чернігово-Сіверщини від нападу військ князя Януша Радзивілла. Загинув у бою з переважаючими силами ворога під Ріпками поблизу Лоєва (тепер Білорусь). За переказами, Януш Радзивілл, вражений мужністю Небаби, наказав над місцем його

захоронения насипати високу могилу. Список використаних джерел:

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. –– К.: Дніпро, 1991.

2. Історія українського війська. В 2-х томах. Т.1.— Львів: Видання І.

Тиктора, 1936.

3. Мицик Ю.А. Нові дані до історії українсько-кримських

дипломатичних зносин у середині XVII століття // Пам’ять століть.— 1999.— №5.

4. Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в

міжнародних відносинах XVI-середини XVII століття.— К.: Україна, 1991.

5. Чупринка В., Чупринка З. Зборівський договір 1649 року: міфи і

дійсність // Дзвін. –– 1997.–– №7.–– С.130-132.

УДК 9.929

Крохмальна Т.І.

науковий співробітник

НЗ «Замки Тернопілля»

ВІЙСЬКОВА ТА ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

ПІД ЧАС БИТВИ ПІД ЗБОРОВОМ 1649 РОКУ

Богдан Хмельницький - одна з яскравих постатей української історії. Діяльність гетьмана - гнучкого політика, вправного дипломата, досвідченого полководця не тільки

визначило подальшу долю України, а й вплинула на європейське політичне життя. Основним здобутком діяльності Хмельницького стало відродження Української

держави. В ході національно-визвольної війни було збудовано нову державу з новим устроєм, соціальними відносинами, власними фінансами і великою армією, налагоджено відносини з багатьма державами.

За словами відомого українського історика Крип'якевича Хмельницький „поклав печать свого духа на подальший розвиток України".

З висоти ХХІ ст. можна бачити непослідовність і навіть половинчастість окремих дій і суджень гетьмана. Але не слід забувати про суперечливість тогочасної епохи. В оточенні ворожих сил гетьману доводилося маневрувати, йти на компроміси, часто відмовлятись

від своїх планів і задумів. Славетний гетьман, визволитель України Богдан Хмельницький був сином

чигиринського сотника Михайла Хмельницького. Народився він близько 1595 року. Спочатку навчався в Київській братській школі, далі, за твердженням польських істориків, у єзуїтській школі, що в Ярославі над Сяном. Обдарований природним розумом, він був

досить освіченою для свого часу людиною, вільно володів польською і латинською мовами, а пізніше ще й турецькою та французькою.

Здобувши освіту, Хмельницький, вступив до лав козацького війська, брав участь у польсько-турецькій війні 1620—1621 років. У цій війні вбито його батька, а Богдан тоді потрапив до турецькі неволі, пробувши в полоні два роки в Константинополі.

Повернувшись додому, Хмельницький прибув на Запорожжя і час від часу ходив у морські походи з козаками на турецькі міста. Найуспішніше в серпні 1621 року, коли

гетьман Сагайдачний мужньо відбивав під Хотином атаки багатотисячних військ Османа. Зібравши десять тисяч відважних козаків, Хмельницький потопив на Чорному морі дванадцять турецьки галер, а решту переслідували козацькі чайки аж до самісінького

52

Царгорода. Успішний був і другий похід 1629 року, коли козаки «окурили мушкетним димом» мури Царгорода, спаливши передмістя столиці й з багатою здобиччю щасливо

вернулися на Січ. Згодом Хмельницький прибув у рідні краї, до Чигирина, одружився з переяславкою Ганною Сомківною і одержав чин чигиринського сотника . Польський уряд, узявши на свою службу й утримання реєстрових козаків і зробивши їх

привілейованим станом, намагався протиставляти їх запорожцям, відмежувати від народу. У цей час Хмельницький не раз перебував у козацьких посольствах до короля і до сейму зі

скаргами про тяжке становище українського народу для захисту його прав. Під час однієї з таких місій король Владислав IV відправив Хмельницького до Франції, щоб найняти козаків на військову службу у війні з Іспанією. 1646 року 2400 козацьких добровольців

виїхали до Франції, де відзначились у взятті фортеці Дюнкерка. Приборкавши козацько-селянські повстання, польська шляхта посилила свій гніт і

свавілля над українським народом. Жертвою цієї політики став і сам Богдан Хмельницький. 1646 року чигиринський підстароста Чаплинський силоміць захопив у Хмельницького його хутір Суботів і побив на смерть десятилітнього сина. Даремно

Хмельницький шукав захисту й справедливості в суді, навіть у самого короля. Владислав IV нібито відповів Богданові: «Ви воїни й носите шаблю, то хто вам забороняє захистити

себе?» Скривджений Хмельницький хотів прислухатися до поради короля й зі зброєю в руках захистити свої права, а водночас і знедолену свою Батьківщину, тобто підняти народ на збройне повстання. Коли ж про це довідався коронний гетьман Потоцький і

намагався ув'язнити Богдана, то останній, видуривши в черкаського полковника Івана Барабаша королівську грамоту про збільшення козацького війська й право будувати чайки для морських походів проти турків, у грудні 1647 року втік на" Запорожжя. На козацькій

раді, коли Хмельницький оголосив свої плани підняти народ на збройну боротьбу, запорожці підтримали його й почалася підготовка національно-визвольної війни. Селяни

масами прибували на Січ, а сам гетьман поїхав до кримського хана шукати собі союзника. Польські гетьмани Потоцький і Калиновський, довідавшись про дії Хмельницького,

рушили разом із реєстровими козаками проти запорозьких повстанців. Одначе козаки

перейшли на бік Хмельницького і 8 травня 1648 року в урочищі Жовті Води польський загін був розгромлений, а його ватажок, молодий син коронного гетьмана Стефан

Потоцький убитий. 16 травня під Корсунем польське військо знов було розтрощене, а його керівники потрапили до полону, їх віддали татарам. Переможці захопили всю артилерію, обоз, військові припаси. Корсунська перемога рішуче вплинула на піднесення народного

духу. Селяни скрізь вступали під стяги Хмельницького. По всій Україні полилися річки крові гнобителів, палали шляхетські маєтки, гинули пани, орендатори, єзуїти, євреї.

Україна здобула цілковиту свободу. Залишилось тільки зміцнити новий суспільний лад. Але замість того, щоб негайно рушити з козацькими загонами до Польщі, де тоді помер король Владнслав IV, Хмельницький чотири місяці вів даремні переговори з поляками. У

вересні 1648 року козацьке військо під Пилявцями знову розгромило 30000 армію польської шляхти, яка, перелякавшись чуток про наближення великої татарської орди,

покинула свої обози. Хмельницький рушив до Львова, обложив місто, взяв викуп. Запорожці дійшли до Замостя, звідки їм відкрився шлях на Варшаву Але гетьман знову марно простояв місяць, очікуючи виборів нового короля. Ян Казимир прислав

Хмельницькому листа і просив його очікувати комісарів, які мали висунути умови миру. Гетьман у грудні урочисто вернувся до Києва, де його зустріли кияни, вище духівництво,

дзвонили дзвони, стріляли з гармат. Хмельницького вітали як «нового Мойсея», що визволив Україну з лядської неволі.

Слава про могутність козаків хутко розлетілась по сусідніх державах, і до

Хмельницького в Переяслав прибувають посли: від Туреччини, Молдавії, Валахії, семиградського князя, а також із Москви. Приїхали посли й від польського короля, які

вручили Хмельницькому грамоту на гетьманство, булаву і стяг. Богдан і козаки розуміли марність будь-яких переговорів із Польщею. Гетьман відверто заявив послам, що він

53

визволить із шляхетської неволі весь український народ, що живе також на Волині, Поділлі та Галичині, і об'єднає українські землі в одне незалежне князівство.

Наближалася нова війна з поляками, і під прапори Хмельницького стали шикуватися добровільці з усієї України. Навіть міщани, війти, бургомістри писалися до козацтва. Хмельницький поділив Україну на 24 полки. Найвища влада зосереджувала в своїх руках

військову й адміністративну владу, яку за давнім звичаєм обирали на козацьких радах. Весною 1649 року Хмельницький разом із ордою хана Іслам-Гірея взяв облогою

польське військо під Збаражем. На допомогу осадженим вирушив сам Ян Казимир з 20000 армією, але її раптово оточив і розгромив Хмельницький. До гетьмана потрапив сам король, однак Богдан змилостився над ним, і під Зборовом Ян Казимир розпочав

переговори. Умови висувалися такі: гетьман визнавався найвищим керівником козацького війська, яке мало налічувати. 40000 і поповнювалося із мешканців України: Київського,

Брацлавського та Чернігівського воєводств. Тут забороняли перебувати польським військам і жити євреям. Всі посади обіймали українці; єзуїтам не дозволяли відкривати в Києві свої школи; київський митрополит отримував місце в сенаті, скасовувалась унія.

Умови Зборівської угоди свідчать, що в цей час Хмельницький ще гуманно уявляв своє історичне покликання й не передбачав наслідків того руху, який очолив. Згодом

гіркий досвід, низка невдач, тяжких розчарувань навчили його по-іншому дивитися на світ. Але тоді він ще зумів вести справу так, як цього вимагала доля та сподівання народу. Гетьманові слід було використати до кінця здобутки щасливих перемог, захопити в полон

короля, піти в глибину Польщі, зруйнувати її аристократичний лад, такий ненависний українцям, і вже тоді висунути перед поляками свої умови миру, які б забезпечували остаточне політичне визволення українських земель і створили б у майбутньому

можливості добросусідських відносин з Річчю Посполитою. Адже в усьому краї не лишилось жодного поміщика, ксьондза, єврея. Зборівська угода зовсім не відповідала

умовам свого часу та обставинам. Вона мало чим узгоджувалася з політичними й соціальними вимогами народу, оскільки Хмельницький виріс і виховувався у польсько-шляхетському середовищі, зжився з його звичаями й поняттями, порядками, на яких

грунтувався тодішній політичний і громадський лад Речі Посполитої. І тому не можна було очікувати, що гетьман відразу стане на бік народного ідеалу, який цілком

заперечував ці порядки. Хмельницькому здавалося, що досить забезпечити свободу віри й незалежне становище православної церкви, захистити Україну від повернення ненависних народові євреїв та жовнірських постоїв, збільшити кількість постійного козацького

війська — і всі причини невдоволення польським пануванням зникнуть назавжди. Другою, ще більшою помилкою Хмельницького, яку він допустив, підписуючи Зборівську

угоду, було те, що козацький реєстр обмежувався тільки 40000 козаками, тобто стільки козаків отримали земельні ділянки, виконуючи лише військову службу. Основна ж маса повсталого народу мала стати до кріпосницької праці своїх поміщиків. Це була величезна

несправедливість щодо переважної більшості населення України. Адже в козацькому повстанні, яке підняв Хмельницький і яке забезпечило йому успіх тим, що в ньому взяв

участь не один лише козацький стан, як раніше, а весь народ, впевнений у своєму визволенні. Здобутками народних перемог і скористався Хмельницький, підписуючи Зборівську угоду. Звідтоді колишня популярність Хмельницького на Україні значно

похитнулась. Можна твердити, що Збаразька битва завершила перший блискучий період історії війн Хмельницького — це була вершина могутності українського народу та слави

його вождя. Після неї починається другий період із нещасними й тяжкими випробуваннями.

Розпустивши військо, Хмельницький восени 1649 року заходився складати

козацький реєстр, запроваджував військовий і цивільний порядок на Україні. З гетьманською булавою король віддавав Хмельницькому все Чигиринське староство. Ось

чому Чигирин з того часу стає столицею всієї України. Висновки

54

Хоча Зборівський договір не виправдав усіх надій Богдана Хмельницького, але цим його історичне значення анітрохи не применшується. Це був великий успіх молодої

козацької дипломатії. Адже вперше після князівських часів український народ відродив власну державу, відродив у новій формі - козацькій республіці. Незважаючи на те, що юридично новоутворена держава продовжувала перебувати в складі Речі Посполитої, вона

була де-факто самостійною - з власною територією (три воєводства площею близько 200 тисяч кілометрів квадратних, де проживало в цей час близько 1,5 млн.осіб), армією (40

тисяч реєстрових козаків, при бажанні військо швидко зростало), адміністрацією, полково-сотенним устроєм і т.п. Гетьман провадив активну зовнішню політику, укладав міждержавні договори. Таким чином, Зборівським договором була закладена Українська

козацька держава - Гетьманщина, що проіснувала аж до 1764 року. Б.Хмельницький - досвідчений воїн і дипломат, визначний український діяч, один з

найосвіченіших людей свого часу. Це вже добре розуміли сучасники гетьмана, вважаючи його національним героєм, порівнюючи із О.Македонським. У цьому, так би мовити, історичному визначенні особистості гетьмана розкривається краса героїзму і великі

подвиги славного сина України, легендарного воїна та патріота, який, як ніхто, зумів відчути душу народу, його найпотаємніші прагнення і думки. Саме в особі

Хмельницького український народ дістав такого велетня духу, який чітко розумів історичну обстановку і бачив мету своєї діяльності в інтересах народу.

Польська шляхта й не думала дотримуватись умов Зборівської угоди. Київського

митрополита Сильвестра Косова католицьке духівництво не допустило посісти місце в сенаті, польська шляхта поверталася, незважаючи на встановлений кордон, на українські землі; Потоцький, який зазнав татарського полону, розправлявся на Поділлі над

українськими селянами. Сама угода не мала сили, бо її не затвердив сейм і навіть у грудні 1650 року відхилив. Шляхта не хотіла припиняти війну. Вона гарячкове озброювалась. Та

шаноба до Хмельницького серед українського народу була вже підірвана, і в козацькому війську занепав колишній дух. Народ проти дружби гетьмана з татарами, які у союзництві не соромилися грабувати українські села й забирати до неволі жінок і дітей.

Весною 1651 року Хмельницький вирушив із козацьким військом до Збаража, і тут довго очікував кримського хана, який прибув сюди за велінням турецького султана. 19

червня козаки зіткнулися з поляками, які розташувалися на широкому полі під Берестечком. Наступного дня розпочалась битва, під час якої кримський хан залишив Хмельницького і відступив разом зі своєю ордою. Гетьман кинувся йому навздогін,

сподіваючись зупинити його, але й сам потрапив до татарського полону. Козацькі війська під орудою Филона Джеджалія хоробро оборонялись, але змушені були відступити до

річки Пляшевої, на болотисту місцевість. Тут вони й зазнали страшної поразки і підупав їхній дух.

Тим часом татари понад місяць тримали Хмельницького в себе. Визволившись,

гетьман прибув під, Паволоч. Своєю несхитною мужністю на козацькій раді Масловому Броді Канівського повіту він заспокоїв народ, вдихнув у нього нове завзяття та віру.

Польське військо прийшло на Україну; ковацькі полки були безсилі його зламати. Водночас iз півночі на Україну наступав із великими загонами литовський гетьман Радзивілл, який захопив Чернігів та Київ. Незабаром польсько-литовські війська зійшлися

під Вілою Церквою. 17 вересня 1651 року й була підписана угода, за якою козакам виділяли тільки одне Київське воєводство, а кількість козацького війська скорочували до

20000 і селяни мусили виконувати свої повинності, євреям же дозволяли жити скрізь на Україні. Народ був невдоволений умовами Білоцерківської угоди, нарікав не Хмельницького, закидаючи йому, іцо він піклується тільки про власні вигоди й козацьку

старшину, і простий люд знову віддає панам під батоги, на паколи та шибениці. У безвихідному становищі селяни масово почали оселятися на Слобожанщині, біля Путивля

й Рильська. Острозький полк весь перебрався на береги Тихої Сосни й заснував тут місто Острогозьк. Це був перший слобідський український козацький полк у межах Московської держави.

55

Сам гетьман не зовсім добре почувався в Чигирині і змушений був стратити кількох полковників, які підбурювали проти нього народ. Весною 1652 року старший син

Хмельницького Тиміш разом із козацьким загоном вирушив до Молдавії, маючи намір одружитися з донькою молдавського господаря, з якою вже був заручений. Але польський гетьман Калиновський заступив Тимошеві дорогу. В урочищі Батіг сталася кривава битва,

в якій польське військо зазнало поразки, а сам Калиновський загинув. Польський уряд готував нову війну, але йому бракувало коштів. Гетьман розумів, що кровопролитні

сутички з Польщею можуть тривати безмежно. Шестирічна війна коштувала українському народові величезних жертв, не вщухали

безконечні тривоги, сили і народу виснажувалися. Стало очевидним, що власноруч

Україна не переможе шляхту, не доведе до звитяжного кінця розпочату битву, їй конче потрібні союзники. Is цією метою Хмельницький вже раніше вів переговори з

Туреччиною, Семиградським князівством і навіть зі Швецією, переконуючи ці держави виступити разом з ним [проти Польщі. Кримський хан вважався ненадійним союзником, як це й довела битва під Берестечком.

Весною 1653 року польський загін під орудою Чарнецького вдерся на Поділля, спустошивши багато містечок і сіл по річці Бугу, по-варварському знищивши кілька тисяч

народу. Восени проти гетьмана виступив сам король і великим табором розташувався під Жванцем, на березі Дністра. Сюди ж прибули й козаки зі своїми союзниками татарами, які перетнули полякам шлях до відступу. Настали холоди, не вистачало харчів, і польське

військо опинилося в скрутному становищі. Але їх врятували татари, яким король зобов'язався сплатити 100000 червінців воднораз і по 90000 злотих щорічно. Крім того, король дозволив татарам протягом 40 днів ловити на українських землях бранців,

внаслідок чого тисячі безневинних людей потрапили до татарської неволі. Тепер надії Хмельницького були спрямовані на Москву. В цей час він писав цареві,

що польське військо рушило на Україну для наруги над святими церквами й вірою і що турецький султан запрошує козаків у своє підданство. Першого жовтня 1653 року Земський собор задовольнив прохання гетьмана, а 8 січня Переяславська рада, на якій

були оголошені договірні статті, ухвалила приєднати Україну до Росії. Суть статей договору така:

Україна зберігає всі свої колишні порядки і своє самоврядування під владою виборних старшин і гетьмана, яких обирають вільними голосами. Гетьман має право приймати послів і налагоджувати відносини з чужоземними державами; всі українські

стани зберігають за собою свої давні права й вольності: кількість козацького війська збільшується до 60 тисяч. Крім того, можна набирати ще й добровільні полки;

гетьманський уряд зобов'язується видавати велику платню цареві; збір якої доручали місцевим урядовцям, без втручання російських збирачів. Зі свого боку, цар обіцяв захищати Україну своїми військами від зазіхань Польщі.

Народ присягав повсюди, але вищі українські стани з деяким недовір'ям і тривогою за недоторканість своїх прав і старих звичаїв зустрічали перехід у московське Підданство.

Київський митрополит і духівництво відмовилися присягати й не допускали підлеглих до неї своїх слуг і взагалі людей, що проживали в їхніх маєтках. Ко-вацька старшина й православні шляхтичі, які пристали до неї під час повстання, неохоче йшли під

«московськую Йротекцію», бо з їхніх голів не вивітрився план незалежної Української держави.

Весною 1654 року цар Олексій Михайлович оголосив Польщі війну, і сам з військом вирушив на Литву й хутко оволодів Могилевом, Полоцьком, Вітебськом і Смоленськом. Тоді ж російські полки захопили Мінськ, Койель і Вільно. Цар урочисто заїхав у столицю

Ягеллонів і прийняв титул великого князя Литовського. У цей же Час шведський король Карл Х почав військові дії супроти поляків і захопив Познань, Варшаву, й, нарешті,

Краків. А гетьман із півдня вступив до Галичини й Волині, розгромивши польське військо під Городком, і взяв в облогу Львів. Польща опинилася на краю загибелі, і король Ян Казимир втік до Сілезії. Звідси він двічі просив Хмельницького не допустити знищення

56

Речі Посполитої. Старий гетьман відповів: «Хай поляки відмовляться навіки від усього, що належало давнім князівствам землі Руської, хай відступлять козакам усю Русь до

Володимира, Львів, Ярослав, Перемишль і формально проголосять її вільною, подібно до того як іспанський король ви-внав вільними голландців. Тоді ми житимемо з Польщею як друзі і сусіди, а не як піддані й раби, і тоді ж підпишемо мир на вічних скрижалях. Але

цьому не бувати, доки в Польщі існують пани; не буде же і миру між руськими й поляками».

Одначе королеві вдалося схилити до миру московський уряд, обіцяючи цареві польський престол після смерті кволого й бездітного Яна Казимира. 1656 року у Вільно був підписаний мирний договір між Олексієм Михайловичем і Польщею. Хмельницький

намагався відкрити очі московському урядові на цю угоду й не вірити підступам польської шляхти, але це було надаремно.

Стоячи однією ногою в могилі, старий Хмельницький Із сумом бачив, що десятилітня його праця й зусилля Не довели розпочату справу до бажаного кінця й майбутні рідної землі вимальовувалося перед його зором у сумному вигляді. Він не

втерпів і скористався одним випадком зробити ще останню спробу здійснити своє заповітне ба-жання: на початку 1657 року гетьман уклав таємний договір з шведським

королем Карлом Х і семиградським князем Юрієм Ракочієм про переділ Польщі. Згідно 9 угодою та успіхом союзників Україну визнавали назавжди незалежною від Польщі державою. Тоді гетьман гіо-слав на допомогу союзникам 12 тисяч козаків. Одначе поляки

повідомили про дії Хмельницького московський уряд, і цар пь^едав через своїх бояр суворе попередження гетьманові за союз із царськими противниками. Ал? вони настирливо добивались зустрічі з гетьманом, дорікали йому, вимагали, щоб відряджений

загін повернувся назад. Ця обставина зашкодила союзникам Хмельницького і змусила їх зректися своїх планів.

Місяців зо два перед смертю Богдан скликав у Чигирині козацьку раду, на якій мали вибрати нового гетьмана. Тут Хмельницький звернувся до козаків Із прощальним словом, подякував їм за вірність і послух, мовивши «Бог знає, братове, чиє це нещастя, що не дав

м*-ні Господь закінчити цю війну так, як хотілося: по-перше, ствердити навіки незалежність і вільність нашу; по-друге, звільнити від ярма Польського також Волинь,

Покуття, Поділ і Полісся, одне слово — усі землі, якими володіли великі українські князі, і схилити їх під високу руку всеросійського монарха. Бог задумав інакше. Не встиг я завершити свою справу, і вмираю з великим смутком, не знаючи, що буде після мене.

Прошу вас, братове мої, доки я живий, виберіть собі вільними голосами нового гетьмана. Якщо я знатиму якось вашу майбутню долю, то спокійно ляжу в могилу».

Козаки, бажаючи зробити приємне своєму улюбленому вождеві, вибрали на свій найвищий уряд його неповнолітнього сина Юрія. Старого гетьмана охопили батьківські почуття і, розуміючи нездалість Юрія, він затвердив цей вибір, який пізніше завдав

великих страждань Україні. Помер Хмельницький 6 серпня 1657 року. Поховали його в Суботові у кам'яній

церкві, яку він спорудив і яка збереглася до наших днів. Але 1664 року польський воєвода Стефан Чарнецький, спустошуючи Чигиринське староство, спалив Суботів і звелів викинути з домовини для ганьби, кістки славетнього гетьмана.

Джерела та література

1. Б. Хмельницький — славний син і видатний гетьман України / Гайбондюк В. Д. —

Рівне, 1995. — 132 с. 2. Документи Богдана Хмельницького (1648–1657). — К., 1961. — 740 с. 3. Історія України в особах: IX–XVIII ст. — К.: Видавництво «Україна», 1993, 396 с.

4. Коваленко Сергій. Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. Т. 1—3. — Київ: Видавництво «Стікс», 2007–2009.

5. Костомаров М. І. Богдан Хмельницький: Історична монографія / М. І. Костомаров. — Дніпропетровськ: Січ, 2004. — 843 с.

57

6. Костомаров М. І. Богдан Хмельницький: Історичний нарис / М. І. Костомаров. — Київ: Веселка, 1992. — 91 с.

7. Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990. — 407 с. 8. Крип'якевич І. П. Богдан Хмельницький (видання друге, виправлене і доповнене).— Львів: «Світ», 1990.— 408 с. ISBN 5-11-000889-2

9. Стороженко І. С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII ст. — Кн. 1: Воєнні дії 1648–1652 рр. —

10.Федорук Я. О. Зовнішньополітична діяльність Б.Хмельницького і формування його політичної програми (1648 — серпень 1649 рр.). — Львів, 1993. — 68 с.

УДК 9. 930

Мазепа Г.Р.

молодший науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля»

ІСТОРІОГРАФІЯ ЗБАРАЗЬКОЇ БИТВИ 1649 РОКУ

У статі проаналізовано деякі історіографічні аспекти Збаразької битви, розкрито окремі тенденції бачення цієї події у працях окремих авторів-сучасників тих подій, залежно від їх державної, станової, релігійної приналежності та особистих

переконань. В останній час тенденції розвитку світової історичної науки прямують до надання

все більшої уваги такому фактору загальноісторичного процесу, як формування та розвиток суспільної думки в різних країнах щодо подій та явищ, які відбуваються.

Дослідження подібного напрямку дозволяють прослідкувати вплив політики на формування певного суспільного відношення до перипетій історії різних народів, а також зворотній вплив існуючих у суспільстві настроїв та уподобань на визначення напрямків

державної політики. Період Хмельниччини зазнав численних ідеологічних спекуляцій, про що свідчать

навіть різні назви, які вживаються для означення цієї війни: від концепції «війни домової (громадянської)» польського сучасника тих подій С. Твардовського до «Української національної революції» у працях сучасних українських дослідників. Розгляд історіографії

облоги Збаража варто розпочати із першоджерел, тобто із свідчень очевидців чи сучасників тих подій. Умовно джерела про період Хмельниччини загалом, та облогу

Збаразького замку зокрема, можна розділити на польські, українські та інших європейських країн.

Що ж до польських джерел того часу, то перш за все потрібно згадати два діаріуші

про облогу Збаража – «діаріуш кроткий» і «діаріуш обширний», що являють собою своєрідний щоденник із записами подій під час облоги. Автором польськомовного

щоденника був невідомий жовнір з числа оборонців Збаража, до речі він, неодноразово, називає себе «українцем» [5, с.52]. З початком Національно-визвольної війни з’являється велика кількість друкованих публіцистичних творів, що висвітлюють ці події. Їхніми

авторами були насамперед Войцех Радванський, поет і інженер,учасник оборони Збаража, який написав поему “Збаразький похід...” (“Zbaraska ekspedycyja...”) (Варшава, 1649),

Миколай Фрикач - творець поеми “Заняття польського рицарства...” (“Zabawy rycerstwa polskiego...”) (Люблін, 1650), Марцін Кучваревич -автор поеми “Реляція Збаразького походу...” (“Relaca ekspedycyej Zbaraskiej...”) (Люблін, 1650).

Ще один польський автор, сучасник тих подій, С.Твардовський був одним з основоположників польської історіографії Національно-визвольної війни українського

народу. Він першим створив фундаментальну працю, присвячену їй, навіть торкнувся періоду Руїни. На згаданих вище творах базується значною мірою розповідь Твардовського про кампанію 1649 p.: бої на Волині та Поділлі навесні 1649 p., про

58

Збаразьку та Зборівську битви [1, с. 130]. Із вказаних творів найбільшої уваги Твардовського заслужила поема Кучваревича “Реляція Збаразького походу...”, яка

відзначалась грунтовністю. Твардовський запозичує з Кучваревича не тільки факти, але й трактовку подій, навіть рими. Прикладом такого використання є опис у “Війні домовій” боїв на Волині та Поділлі (1, Ш, с. 47-51) [1, с. 55]. С. Твардовський походив

з польської католицької шляхти і його світогляд є багато в чому типовим для цього прошарку суспільства Речі Посполитої XVII ст. До того ж він був вихованцем єзуїтів і

це багато в чому визначило релігійні погляди автора. До головних його сюжетів належать насамперед перші значні битви Національно-визвольної війни - Жовтоводська та Корсунська, що відбулися відповідно 16 і 26.05.1648 р. Про них Твардовський

писав, спираючись на усні та писемні свідчення очевидців, бо сам в цей момент перебував у власній маєтності Зарубинці на Тернопільщині [1, с.118]. Дуже велике місце

Твардовський відвів кульмінаційним моментам кампанії 1649 р. - битвам під Збаражем (її він розцінює як переможну для Речі Посполитої) і Зборовим. Висвітленню облоги Збаража від самого її початку до завершення Твардовський присвятив майже половину

другої частини 1-ї книги «Війни домової», а саме: сторінки 52-77, звертається до неї і у третій частині, коли розповідає про події напередодні, під час і після укладення

Зборівського миру 18.08.1649 р. (с.94-99), отже весь цей опис охоплює 30 сторінок. При описі облоги (з польської точки зору - оборони) Збаража, Твардовський спирався на згадані вище поетичні твори В. Радванського, М. Фрикача, М. Кучваревича,

ймовірно й деякі інші. Оскільки дана частина праці є цілком компілятивною, то оригінальних звісток тут не так уже й багато. Нерідко це лише деталі, які уточнюють виклад подій. Однак в деяких випадках маємо розгорнуті оригінальні звістки, джерело

яких невідоме. Саме тут, напевно, були використані особисті враження автора і свідчення очевидців. Твардовський наводить картину тяжкого голоду й хвороб, що

запанували у обложеному польському таборі і його опис є чи не найповнішим. "(Жовніри) мусили пити ці води, котрі були Заражені смердючою червою, які точили кров

Разом з повзаючими хробаками, мерзенним гноєм [...] Нечувано високо підскочили ціни.

Так, що найгіршого борщу за таляр одному Мала бути порція, а як же голодного Вона мала б нагодувати? [...]

[...] йшов голод з одного боку, Невгамовна спрага з іншого, безкінечний

Труд, постійне неспання; це людського життя Найголовніші тирани, вже й охота І руки опускались, і всі способи

До подальшої оборони. А звідти й хвороби, Зародившись жорстокі, і мерзенна зараза

З нещасть, що носились у повітрі, вони робили жалюгідний вид Всьому табору [...]”[1, с.139] . Розповідь про Збаразьку облогу Твардовський завершує підрахунками втрат з

обох боків, які є відверто брехливими (з українського боку загинуло начебто понад 50 тис., а з польського - лише 800 жовнірів), і звістками про відступ зі Збаража хворих і

голодних жовнірів (“мізерні і хуці”), які з великими труднощами добирались до короля у Львові і лише тоді дістали омріяний спокій і винагороду. Також, у загальній формі, підсумовуються результати довготривалої битви, причому чимало місця

відведено пишномовній риториці, а наведені факти в основному збігається з даними поем Фрикача й Кучваревича. Увагу привертають хіба що яскраві деталі, як от: “внаслідок

потужного і щоденного обстрілу скрізь у таборі було повно ядер, наче яблук у садку або кам’яних куп” [1, с.148].

Таким чином, у описі Твардовським облоги Збаража попри його компілятивний

59

характер міститься цілий ряд оригінальних деталей, котрі уточнюють хід однієї з найбільших битв у історії України козацької доби. Історичні погляди С. Твардовського

багато в чому типові для польської шляхти у його праці "WOJNA DOMOWA" прослідковується відверта ворожість до будь-яких національно-визвольних рухів українського народу.

Про битву під Збаражем та облогу міста вже у кінці ХІХ-ХХ ст. були створені нариси польських істориків Людвіка Кубалі та Людвіка Фрася. Історична праця Л. Кубалі

«Облога Збаража і Зборівський мир» позбавлена пропольської тенденційності, вчений прагнув об’єктивно висвітлити причини виступу українського народу. У центрі уваги дослідника воєнна активність козацтва, його боротьба проти польсько-шляхетської

експансії, тобто на передній план виступала воєнно-політична проблематика [4,с.3]. Разом з тим у концепції дослідника помітна ідеалізація польської шляхти та критичне ставлення

до визвольної війни козацтва. Особливу увагу історик приділив характеристиці місцевості навколо Збаража, детально відтворив хронологію подій упродовж липня-серпня 1649 року.

Серед українських першоджерел уваги заслуговує так званий щоденник Самуїла Зорьки - козацький літописець 17 ст. Відомості про нього подає інший літописець Самійло

Величко. Народився на Волині. До 1648 - запорозький писар. В 1648 році був особистим писарем при гетьманові Б. Хмельницькому. В 1648 -57 рр. він щоденник (діяріюш), в якому детально описував події Національно-визвольної війни українського народу проти

Польщі. Частина істориків піддають сумніву існування Зорьки та його щоденника. Тогочасні події облоги Збаража висвітлюються і у козацьких літописах. Так

козацький літописець Самовидець подає цікаву інформацію про штурм, облогу замку та

особливості становища обложеного війська під Збаражем. Незважаючи на то, що автор залишається і зараз до певної міри загадковим анонімом, сам зміст літопису може

схарактеризувати його соціальне обличчя й ідеологію, Літописець є виразником інтересів заможного козацтва російської орієнтації, разом з тим його погляди пронизані українським козацько-старшинським патріотизмом. Так, Самовидець пише: “И так

притягнувши гетман Хмелницкій до Каменя Човганского и оставивши табор ити помалу, сам з ханом коммоником пойшовши, осадили тое войско под Збаражем на святих апостол

Петра и Павла. И напотом табор пришол, и доставали того войска, которое мусіло, зоставивши окопи, вколо замку и вдмтвттісно стати, которих в обложеню аж до Успенія Богородиця держали, але оных не досталиі. На которихч барзо трудно было, же мусіли

стерво їсти, а и того мало было, бо собак и кошок виели” [6, с. 58]. Серед сучасних українських істориків, дослідників Збаразької битви та облоги замку варто назвати Ю.

Мицика та його працю «Облога Збаража (1649): відоме і невідоме» Облозі Збаража приділяли увагу сучасники тих подій і в інших країнах. Серед них

французький дослідник П’єр Шевальє та німецький історик С. Пуфендорф. Серед

обізнаних та об’єктивних сучасників був французький військовий діяч і дипломат П’єр Шевальє, праця якого «Історія війни козаків проти Польщі…» має велике значення для

вивчення Збаразької битви. Самою назвою своєї праці автор підкреслив, що ініціатива війни належала повсталому українському козацтву, і те, що він описує війну начебто з позицій української сторони. Але належність Шевальє до феодального пануючого класу і

сповідання ним католицизму, з одного боку, політика тодішнього французького уряду, спрямована на підтримку королівської Польщі, польсько-шляхетське оточення, в якому

перебував Шевальє під час своєї мандрівки, і польські джерела, якими він користувався, з другого боку, зумовили ту обставину, що він не міг по справжньому прихильно ставитись до боротьби українських селян, міщан і козацтва за своє соціальне і національне

визволення. В основному його симпатії були на боці шляхетсько-королівської Польщі. Як зазначає обізнаний і об’єктивний сучасник, француз П’єр Шевальє, обложеним не

вистачало харчів, а їхнім коням фуражу, щодня гинуло багато коней, що спричинилося до нестерпного смороду в таборі. А вояки жили тільки кінським та собачим м’ясом. Про такий стан обложених добре знав Хмельницький, до якого весь час приходили польські

60

солдати, щоб здатися в полон. “Це робило його ще більше чванливим, і він погоджувався лише на найнесприятливіші для поляків умови” [2, с. 96-97]. Дехто з провідних офіцерів,

які мали досить харчів, відкидали добру їжу, а живилися смердючим кінським та собачим м’ясом, щоб його смак здавався ліпшим їхнім солдатам. Фірлей, хоч зламаний віком та хворобами, хотів робити так само, але його найближче оточення нерідко перешкоджало в

цьому [2,с. 99]. Крім нових нападів і обстрілу, козаки намагалися також-робити підкопи і позбавити оборонців води [2, с. 100].

Як бачимо, відсутність єдиного бачення Хмельниччини тогочасним суспільством, а також пізнішими дослідниками не дозволяє однозначно та об’єктивно інтерпретувати ті події. Збаразька битва, попри свій резонанс, досить рідко (крім щоденників очевидців -

сучасників) виступала як самостійний об’єкт дослідження, а частіше розглядалася в контексті Національно-Визвольної війни 1648-1657 років. Інтерес до Визвольної війни

в цілому і Збаразької битви зокрема, зменшувався, чим більше ці події віддалялися в минуле. Виняток становить лише польська історіографія, оскільки дана проблема безпосередньо стосувалася її історії.

Список використаних джерел

1. Тарасенко І.Ю. “Wojna Domowa” польського хроніста С. Твардовського як

історичне джерело та пам’ятка історичної думки / І.Ю. Тарасенко. - К., 2011.- 206 с. 2. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі / Пер. З франц. Ю Назаренко.- К:

Томіріс, 1993. – 224 с.

3. Мицик Ю.А. Облога Збаража (1649 р.): відоме й невідоме / Ю. А. Мицик // Український історичний журнал. – 2008, №5, - 15-38 с.

4. Білик Н. Облога Збаража в 1649 році у рецепції Людвіка Кубалі / Н. Білик //

Наукові записки Національного заповідника «Замки Тернопілля». – 2010, №1, - 3-12 с. 5. Окаринський В. Стереотипи свідомості воюючих сторін у їх ставлені до

цивільного населення на прикладі облоги Збаража та за умовами Зборвського миру 1649 р. / В. Окаринський // Україна-Європа-Світ. Електронний ресурс www.academia.edu/.../Stereotypy_svidomosti_...

6. Літопис Самовидця / Видання підготував Я.І. Дзира. - Киів: Наукова думка, - 1971 р. – 208 с.

7. Смолій В. А., Степанков В.С . Українська національна революція ХVІІ ст. (1648–1676 рр.) //Україна крізь віки: в 15 тт. –К.:Видавничий дім “ Альтернативи”, 1998. –Т. 7. – 352 с.

8. Субтельний О. Україна: історія /Пер. з англ. Ю.І.Шевчука. –К.:Либідь, 1991.– 512 с.

УДК 9.929

Макарчук Н. Й. учений секретар

НЗ “Замки Тернопілля”

ІСТОРІЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ В ЗАХІДНИХ ДЖЕРЕЛАХ

Давно відомо, що козацтву і його авангарду, Запорізькій Січі, належить особливе місце в історії України ХVІ-ХVІІ ст. і в історичній пам’яті українського народу. Воно

визначене тим, що в часи пробудження українського народу та виборювання ним свободи й непідлеглості козацтво виступало провідною силою визвольних змагань, навколо якої згуртувалися інші верстви й групи суспільства.

Це й зробило козацтво центральним явищем історії України ХVІ-ХVІІ ст., тим явищем, яке в наступні періоди владно жило в народній пам’яті і привертало посилену

увагу національної інтелігенції, ставало предметом вивчення і роздумів, рефлексій і художніх відображень.

61

Ледве не з часу своєї появи воно привертало увагу й за межами України, причому не тільки в сусідніх країнах, але й у більш віддалених, зокрема в західноєвропейських. Цей

відгомін зростав у міру того, як українське козацтво розширювало й активізувало свої діяння, перетворюючись у вагому військово-політичну силу на Європейському Сході.

Голосно воно заявило про себе на Європейській сцені наприкінці ХVІ ст. і на

початку ХVІІ ст. своєю запеклою боротьбою на два фронти: проти татар Османської імперії, яка тоді наводила жах на всю Європу і проти експансії шляхетської Польщі й

католицизму, за яким стояв папський Рим і всеєвропейський табір контрреформації. Обидва ці фронти боротьби козацтва були тісно пов’язані з насущними процесами й конфліктами суспільно-політичного життя тогочасної Європи. Особливо загострили цей

інтерес Визвольна війна 1648-1654 рр., яка була однією з найвизначніших подій Європейської історії середини ХVІІ ст.

Наслідком всього цього була численна література про Україну й про козацтво, що з’явилася в ті часи на Заході, література різноманітна за змістом і жанровими ознаками: маємо тут мемуари і листи, щоденники й описи подорожей; статті, історичні і

публіцистичні, а також художні твори. ХVІІІ ст. розпочалося новим спалахом зацікавленості Україною та запорозьким

козацтвом, викликаним діями гетьмана Мазепи й битвою під Полтавою. Підхід західноєвропейських авторів до Запорозької Січі, її сприймання мінялися в

різні епохи і залежали від різнорідних фактів – політичних, віро сповідальних,

ідеологічних тощо. В західних джерелах і пам’ятках величезна роль запорозького козацтва, більше того в них проявлялася, як «війна козаків з поляками», полишаючи в тіні участь селянських мас та інших верств населення України. Як правило, нариси й

монографії про Визвольну війну, що з’являлися в різних країнах Заходу, розпочиналися з характеристики запорозького козацтва й опису Запорозької Січі, звідки Б.Хмельницький

виступив у звитяжний похід. І далі розповідь про Визвольну війну в них здебільшого ведеться як про дії козацького війська, що, зрештою не суперечить історичній дійсності, оскільки селяни, міщани та інші верстви населення служили йому невичерпним резервом,

а загони повстанців вливалися в козацькі полки. Міжнародний резонанс і значення Визвольної війни українського народу привертало

увагу зарубіжних дослідників. Значне місце відводив їм польський історик Л.Кубеля, але трактував їх з прошляхетських позицій. Питання її Європейського розголосу посіли важливе місце в збірнику чехословацький вчених «Вічна дружба» /розвідки Ч.Алеорта,

Ф.Гейла, Й.Мацурека/, а також у монографії Е.Вінтера «Русь і папство». І все-таки з повним правом можна сказати, що європейський резонанс Визвольної

війни українського народу вивчений недостатньо. Власне, ґрунтовно досліджувався лише політично-дипломатичний аспект проблеми, тобто ставлення різних держав континенту до визвольної боротьби, вплив її на позиції різних держав і загалом на політичне життя

Європи. Не ставало предметом спеціального дослідження й те, як відобразилась в Європейських джерелах і пам’ятках роль запорозького козацтва у 1648-1654 рр.

Для спостережливих дипломатів, державних діячів і політичних письменників Європи Визвольна війна 1648-1654 рр. не була громом з ясного неба. Уже в 20-30-х рр. ХVІІ ст. політичні діячі Європейських держав дивилися та Україну, як на Ахілесову п’яту

Речі Посполитої, що на Заході значний резонанс викликала і релігійно-політична боротьба українського народу і часті козацько-селянські повстання. Також не були секретом ні

внутрішній розкол шляхетської держави, ні надто тяжке становище українського селянства.

Словом, Західна Європа якоюсь мірою була підготовлена до вибуху 1648 р. на

Україні, але його розмах, його катастрофічне наростання стали для неї несподіванкою, що приголомшувало.

Правда, початок повстання й перші успіхи запорозьких козаків не привернули особливої уваги – подібні вісті з України були в той час вже досить значним явищем. І тому, очевидно, нунцій Д.Торрес про битву при Жовтих Водах повідомляв у Ватікан стисло і в

62

досить-таки недбалому тоні. Але незабаром тон нунція Торреса змінився різко і його мова від 8 червня 1648 року вже вся пройнята тривогою і нервозністю.

За слушними спостереженнями чеського історика Л. Гераскіми, всю Європу дуже вражало й те, що «пригноблений» народ, який не мав своєї держави, регулярної армії, який зазнавав нападів турецько-татарських ханів, успішно воює з сильним ворогом.

Події на Україні систематично висвітлювали тогочасні часописи різних країн – французькі «Газетт де Франс», англійські «Меркюр Англс», німецька «Франкфуртст Пост-

Цайтунг», голандські тощо. Досить докладно і співчутливо висвітлювали події війни преси революційної

Англії. Особливий резонанс був і в Німеччині. Вісті й чутки буквально затоплювали

країну. Широким і тривалим був також відгомін Визвольної війни в Італії. Відомий славіст А. Кроніа зазначав, що у середині ХVІІ ст. Україна виступила основним

збудником інтересу до Східної Європи. Цілком вороже реальне ставлення правлячих кіл Франції до Визвольної війни

українського народу, яка підривала міць шляхетської республіки. Коли йшла війна,

з’явився «Опис України» Боплана, появилися книги «Історія війни козаків проти Польщі» П’єра Шевальє, і «Дійсні причини повстання козаків проти Польщі» Лінаже де Восььєнна,

а також Отевіля і інших. Тому, з повним правом можна сказати: все те, що розповідали західно-

європейські історики про Визвольну війну українського народу, було й розповіддю про

Запорозьке козацтво в цій війні, як про одну з найславніших сторінок його історії.

Список використаних джерел

1. Д.Наливайко Козацька християнська республіка.-Київ:«Дніпро» 1992. 2.В.Сергійчук Запорожці за Дунаєм, Віслою, Рейном. –Киів: «Всесвіт» 1990.

3.Д.Яворницький Історія запорозьких козаків. Том 3. –Київ, 1989-1991.

УДК 9.929

Марціяш Дир Н. В.

молодший науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля»

БРАЦЛАВСЬКИЙ ПОЛКОВНИК ДАНИЛО НЕЧАЙ: ДЕЯКІ РИСИ ДО

ІСТОРИЧНОГО ПОРТРЕТУ

Українське козацтво з початку свого існування до подій Визвольної війни відіграло значну роль в тих процесах, що відбувалися тоді на Україні. Воно опанувало величезні простори півдня України, було надійним захисником кордонів держави від турецько-

татарської агресії. Запорозькі козаки стали основною силою антифеодальної, антипольської боротьби українського народу того часу. Козацтво розпочало новий етап

державного відновлення України. Козацьке військо під проводом Б.Хмельницького нанесла нищівної поразки польському пануванню на Україні.

Територія, визволена козацько-селянським військом, розширювалась дуже швидко.

Скрізь діяли поборники Б. Хмельницького, серед яких найбільш авторитетними були полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Прокіп Шумейко, Іван Ганжа, Нестор

(Станіслав) Морозенко, Мартин Небаба, Ілля Голота, Станіслав-Михайло Кричевський, Данило Нечай.

Данило Нечай (рік нар. Невід. - 1651) ще за життя став національним героєм,

улюбленцем народу, оспіваним у піснях та думах, возвеличеним у переказам та легендах [4].

Життя цьому полковникові судилося недовге, але вічне. Лицар надзвичайної сміливості й мужності, рішучий поборник козацької слави та селянської волі [4].

Український полководець, шляхтич з Бара гербу «Побуг змінений», брав участь у

63

повстаннях 1637-1638 рр., підготовці та початку повстання Хмельницького, разом із Кривоносом один із найхаризматичніших, найталановитіших і найбезжальніших вождів

козацтва та покозачених у 1648-1651 рр., полковник брацлавський, активний учасник усіх основних битв 1648 р., герой походу в Молдавію 1650 р. [1].

До війська Хмельницького він приєднався з самого початку повстання і незабаром

уже командував полком. Того ж таки 1648 року гетьман призначив його полковником брацлавським, тобто урядовцем території, порубіжної з тією, що перебувала ще під

контролем Польщі, і обтяженої постійною прикордонною небезпекою [4]. Ще за життя став національним героєм, улюбленцем народу, оспіваним у піснях та

думах, возвеличеним у переказах та легендах. Як і личить легенді, він з'явився неясно

звідки — достеменних відомостей про походження Данила Нечая немає. Та й сама смерть його, закутана в пелену таємничості, теж стала легендою. Не збереглося навіть портрета,

який безсумнівно належав би йому: всі наявні зображення вважаються більш чи менш імовірними.

Його полк прославився у битві під Пилявцями, Збаражем. А сам Нечай просто

вразив усіх мужністю під час штурму Меджибозького замку [3]. Поступово полк Данила Нечая поповнювався все новими й новими ватагами

повстанців, обростав допоміжними загонами і невдовзі виокремився в спеціальний корпус, що діяв здебільшого самостійно, очищаючи від польської окупації простори Поділля й Волині.

На початку 1649 року виникла загроза вторгнення в Україну литовської армії під командуванням гетьмана Януша Радзивілла. За наказом польського короля, Радзивілл зібрав значні литовсько-білоруські сили. З їх допомогою він мав придушити повстанський

рух на землях Білої Русі, а потім захопити Київ і з’єднатися з військами Владислава ІV. Щоб якось нейтралізувати зусилля Радзивілла, гетьман Хмельницький мусив перекинути

на територію Білорусії значні військові сили. Серед них були й два козацьких корпуси, якими командували Данило Нечай і Йосип Глух.

Корпус Нечая вирушив у березні до Слуцька, маючи чітку інструкцію

Хмельницького: зробити все можливе, щоб литовські війська не вийшли поза межі тих країв, де вони зараз є. А якщо ж усе-таки вийдуть, то бити їх дорогою: на переправах

через річки, на привалах. Наскакувати й відступати, а відступаючи, заманювати війська противника в бік Волині й Поділля, тобто, як мовиться в «Історії Русі»

Згідно з Реєстром 1650 року Данило Нечай не лише командував корпусом але й ще

був адміністративним полковником Брацлавського полку, найбільшого на той час; що налічував 21 адмінсотню.

На початку 1651 року полковник Нечай вирішив підняти на Поділлі велике повстання, щоб не допустити повернення поляків у цей край. Він уже мав близько сорока тисяч шабель. Ще кілька загонів повстанців, які діяли окремо, готові були приєднатися до

нього, аби лишень полковник наказав. А він чекав весни, коли бойові дії можна буде розгорнути з усією силою.

Проте польська сторона теж стежила і дуже уважно за маневрами ненависного їм Нечая. Йому раз у раз доводилося ставати з ними до бою. Коли в лютому гетьман Калиновський ввів на Брацлавщину значне польське військо, Нечай повідомив про це

Хмельницького і дістав дозвіл розпочати проти поляків масштабні бойові дії. По кількох досить вдалих сутичках з передовими загонами поляків, нечаївці відійшли вглиб своєї

території і святкували масницю (це свято 1651 року припало на 3-9 лютого за старим стилем). Попустили собі віжки, гадаючи, що ворог далеко і пробиватися аж сюди, до містечка Красного на Вінниччині, не наважиться. І саме цієї світанкової пори до містечка

вдерся загін поляків. Познімавши не дуже й пильні роз'їзди, поляки оточили Красне, а їхній передовий загін під орудою польного гетьмана Калиновецького, заходився чинити

розправу з підпилими козаками. Хоч напад був геть несподіваним і страшенно недоречним, козаки - ті, що вціліли

та оговтались після першого наскоку, - все ж якось згуртувалися й кинулись у контратаку.

64

Кинулися так навально, що навіть потіснили були поляків до околиць. Та побити ворога до кінця їм сили нестало. Так само, як і вирватися з кільця. "Калиновський вскочив у

містечко уночі і напав на козаків соних і напідпитку, - відтворював цю ситуацію М. Аркас - та все ж зразу козаки виперли їх за міські мури і багато жовнірів порізали. Тоді поляки запалили місто і знов кинулися на козаків..." Очевидці цієї драми переповідали, що

Данило Нечай, оточений зусібіч в одній із хат, відбивався з небувалим завзяттям. Але загинув - разом з усім тим загоном, з яким прийшов до міста на свято.

Дізнавшись про загибель товариша, полковник Іван Богун люто помстився ворогам. Розгромив їх у кількох битвах, а самого Калиновського з рештками війська гнав аж до Бара, відбивши в нього значну частину артилерії.

Данила Нечая вважали після Хмельницького найбільшою фігурою в козацькім війську, що протиставлялося самому гетьманові. В польських кругах Нечая вважали

найбільш завзятим ворогом Польщі і магнатства. Тому з’явилася надія, що тепер, коли не стало непримиренного ворога, може і з Хмельницьким і з козацьким військом буде легше домовитись.

Список використ 1. Журавльов Д.В. Визначні битви та полководці української історії /

Д.В. Журавльов. – Харків: книжковий клуб . 2. Історія України – Руси в ІІ т. 12 кн. / Редкол.: П.С.Сохань (голова) та

ін – К.: Наук. думка, 1991. – (Пам’ятки іст. думки України).

3. Мицик Ю. Полководці Війська Запорозького: Історичні портрети. Ред. кол.: В.Смолій та ін.. – Київ: Вид. дім «KM Academia», 1998. — Кн. 1. – 400 с.

4. Сушинський Б.І. Козацькі вожді України. Історія України в образах її

вождів та полководців ХV- ХІХ ст. Історичні есе у 2-х томах. Том І. (Друге доповнене видання). - / Оформл. О.П.Чередниченка – Одеса: «ВМВ», 2004. – 592 с.:

іл. 5. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХІV – до середини ХVІІ ст.

Волинь і Центральна Україна / Н.Яковенко. Видання друге, переглянуте і

виправлене.

УДК: 94(477)/355.404.5

Миць О.В.

канд. іст. наук ТНПУ ім. В. Гнатюка (Тернопіль)

РОЗВІДКА І КОНТРРОЗВІДКА КОЗАЦВА У СЕР. XVII СТ.

В розпалі визвольної боротьби під проводом Хмельницького польська таємна

служба розпочала підготовку до повстання проти гетьмана України, до перевороту в козацькій верхівці. Варіантів такого перевороту було кілька: від підступного вбивства самого Хмельницького, до збройного виступу проти нього частини невдоволених козаків.

[15] Тому виникає питання — а чи була у козаків служба, яка б могла адекватно

реагувати на всі тодішні таємні операції спецслужб ворога. Українська історіографія (праці А.Василенка, Д.Вєдєнєєва, Ю.Джеджули,

М.Кучернюка, Ю.Мицика, В.Сергійчука, В.Степанкова, Т.Чухліба й ін. авторів) в

основних рисах з’ясувала процес становлення розвідки та провідні напрями її функціонування. Водночас продовжує залишатися чимало питань, які вимагають

подальшого вивчення. В історичних джерелах збереглася згадка про те, що видатний український

просвітитель, митрополит-філософ Петро Могила, який задовго до Вольтера і Монтеск'є

65

мріяв про ті спасенні часи, «коли або філософи будуть царювати, або царі філософствувати», незадовго перед тим, як предстати перед лицем Вічності, благословив

Богдана Хмельницького на боротьбу за волю українського народу і наклав вічне прокляття-анафему на тих, хто не приєднається до цієї святої справи. Тривалий час ця згадка здавалася малоймовірною, позаяк тоді належало б визнати, що таємна підготовка

до Визвольної війни велася задовго до її початку, адже Петро Могила вмер у ніч на 1 січня 1647 року.

Недавня архівна знахідка українського пошуковця Юрія Мицика розвіює останні сумніви. Йдеться про виявлення листа турецького султана до Богдана Хмельницького, датованого літом 1647 року, в якому повелитель Високої Порти дякував козакам за

отримані відомості і обіцяв свою підтримку. Отже, за рік до вибуху Визвольної війни таємна дипломатія козаків уже діяла, і діяла дуже активно [4, с. 17].

З піднесенням святої хорогви національно-визвольної війни перед Богданом Хмельницьким постало надзвичайно складне завдання: створити ефективну й розгалужену службу безпеки. Інші держави мали давні традиції розвідницької діяльності,

висококваліфіковані кадри, що формувалися роками, налагоджені зв'язки і канали інформації, випробувані методи роботи, розроблену тактику та стратегію таємної війни,

нарешті — чітку і упорядковану систему спецслужб.[4, с. 15] Щодо тактичної та оперативної розвідки, сформованої з козацьких розвідників —

пластунів (фактично аналог сучасного спецназу) — то вона теж наганяла страху на

ворогів. Недаремно ж спосіб непомітного підповзання до цілі і сьогодні називається "по-пластунськи". Неможливо говорити про наявність спеціальних штатних розвідувальних підрозділів та органів управління їх діяльністю в Війську Запорізькому (хоча на Січі й

існував окремий Пластунський курінь), але успішність тактичної козацької розвідки годі заперечувати. Основний зміст завдань тактичної розвідки полягав у завчасному виявленні

військ противника на маршруті руху головних сил Війська Запорозького. Це завдання вирішувалось шляхом попереднього вивчення елементів побудови похідного або бойового порядку противника, його характерних особливостей (положення в бою кінноти, артилерії

або піхоти); визначення швидкості висування та темпу розгортання військ противника, встановлення маршрутів, напрямків руху його колон.

12 грудня 1650 року у палаці польського короля за участю самого Яна Казимира, трьох коронних гетьманів, чотирьох хранителів державної печатки, коронних маршалка та підскарбія відбулася таємна нарада, присвячена лише питанню протидії козацькій

зовнішній розвідці. Вищі достойники Речі Посполитої з пострахом вислухали доповідь ротмістра

Воронича, котрий повернувся з Чигирина, де під виглядом посла збирав секретні відомості.

Великий канцлер литовський Ольбрахт Радзивілл, який був присутній на цій

нараді, занотував у своєму щоденнику, що Воронич «доповів про шпигів Хмельницького, котрих він має повсюди, навіть у Венеції, і, на його думку, це повинно вплинути на

майбутню долю нашого короля, а опісля і на князя Москви». «Князем» у Речі Посполитій вперто називали Олексія Михайловича, відмовляючи йому в царському титулі, що призводило до постійних дипломатичних ускладнень між Польщею та Московією.

Авторитет української зовнішньої розвідки, створеної Богданом Хмельницьким, був настільки великим, що їй інколи приписували й те, до чого вона не мала, як видається,

прямого відношення. Тогочасний польський мемуарист Голінський подав сенсаційні відомості, нібито

козацький гетьман, зваживши на неприхильність турецького султана Ібрагіма до

української справи, звернувся безпосередньо до яничарів, які за його намовою вчинили 8 червня 1648 року двірцевий переворот, вкинули до в'язниці султана, а на трон падишаха

посадили його восьмирічного сина, Мухаммеда IV. [4, с. 15 - 16] Цікавим є те, що дійсно під час повстання яничарів у Стамбулі перебували

українські посли. Сама ж можливість появи подібних чуток свідчить про впевненість

66

сучасників у всемогутності української розвідки, для якої, здавалося, не було нічого неможливого.

Дисципліна в війську — це явище новочасне, безладдя — середньовічне. На грані цих епох Хмельницький це один з перших творців військової карності. По інших збройних силах на перші сліди дисципліни натрапляємо заледве в половині 18-го сторіччя

та й то такої, де при проголошуванні наказу додавали все ще й висоту кари, що грозила за невиконання цього наказу.

Тільки карність, що її джерелом були невизначені цифрами моральні чинники українського війська, — могла зродити такі бойові чини, як от Лоїв 1649 р., де тисячі борців ішли на втрачені становища, свідомі того, що єдиним виходом була тут геройська

смерть... Пруський посол Вайнберґ пише за кільканадцять років перед Хмельницьким (1634 р.): "Це немолоді, хоробрі чоловіки, на добрих конях, кожний з довгою рушницею

на лад шотляндських... Цілим серцем прагнуть бою".[12, с. 14, 15] Однозначно, говорячи про карність за дії під час походів, треба говорити і про

службу, яка слідкувала за цим, тобто прообраз Служби Внутрішніх Розслідувань, яку

можна теж віднести до служб спеціального призначення. Отже, тактична розвідка, зовнішня розвідка, а також внутрішня служба і є

предметом цього дослідження, об’єктом якого є внутрішні та міжнародні відносини часу Богдана Хмельницького, а також мілітарна справа і військові дії даного періоду.

Аналіз джерел дозволяє висловити міркування, що впродовж 1648–1650 рр. Богдан

Великий спромігся створити розвідувальну службу, хоча окремого відповідного відомства (як, до речі, військового чи іноземних справ) не виникло. Проте існувало певне коло осіб, котрі займалися організацією розвідки. Серед них сформувалася «службова» ієрархія.

Очолював її сам гетьман, до рук якого надходила найважливіша інформація; у полках і сотнях за її збір відповідали полковники і сотники. Не виключаємо, що в складі

генеральної канцелярії працювали особи, що займалися переважно питаннями розвідувальної діяльності, котрі підпорядковувалися не генеральному писарю, а безпосередньо гетьману [10, с. 33-34].

Разом з тим відомості джерел наштовхують на думку, що окремі старшини (переважно полковники) керували проведенням розвідувальних операцій, розроблених

гетьманом. Так, взимку й навесні 1648 р. Півторакожуха відав розв’язанням справи залучення реєстрових козаків, котрі знаходилися у складі польського війська, на бік повстанців [19, с. 93]. Влітку організацією збору інформації та підготовки збройних

повстань займалися Тарасенко й Косинський [24, арк. 276; 2, с. 70-71]. Вочевидь саме Тарасенко, а не Стасенко керував проведенням грандіозної за своїми масштабами (задіяно

було близько 2 тис. осіб) операції у західному регіоні України та Польщі по збору розвідувальної інформації, проведенню диверсійних актів й підготовки повстань. Її аналіз свідчить, що витворена розвідувальна мережа мала триступеневу структуру керівництва

агентами. Очолював її полковник Тарасенко; йому підлягали резиденти середньої ланки, у віданні яких знаходилися керівники низових осередків [6, с. 58; 16, с. 82-86; 21, с. 324-

325]. Цікавими є приклади і зовнішньої розвідки Хмельницького. У лютому 1655 р.

калмицькі тайші здійснили присягу на підданство цареві. А в березні тривали переговори

між калмиками та донськими послами на предмет спільних військових дій [22, с. 65; 23, с. 124 - 125]. І хоч окремі локальні акції калмиків скеровувалися проти улусів на Північному

Кавказі (наприклад, проти касайських мурз, що кочували коло Терека, як доносили Хмельницькому донські посли, однак вони не поспішали відправляти свої загони проти хана, відмовляючи російським військам у спільних діях у 1655-1656 рр. [22, с. 65]

Восени 1654 р. через Дунай почало переправлятися турецьке військо на чолі з сілістрійським намісником Сіяуш-пашею, про що у листопаді Хмельницький повідомляв

Олексія Михайловича і московських послів Тургеньєва і Портомоїнова, які приїхали до нього [3, с. 1021]

67

У жовтні – грудні 1654 р., сподіваючись на підтримку татар і придунайських країн, коронна армія почала наступ на козацьку Україну. Збираючи своє військо, польські

гетьмани ставили перед собою головне завдання — опанувати територію за Південним Бугом, закріпитися на ній і готувати наступ за Дніпро. У жовтні польний коронний гетьман Станіслав Лянцкоронський вирушив з військом до Тернополя; наступного місяця

він був уже під Баром, де чекав на татар. У той самий час великий коронний гетьман Станіслав Потоцький ще стояв табором у Підгайцях, звідки разом із військами, зібраними

під Кам’янцем, виступив на з’єднання з польним гетьманом. Наприкінці листопада вони зійшлися під Шаргородом [28, арк. 110; Див.: 18, S 190 – 192; 3, с. 1014].

Далі польські війська мали з’єднатися з татарами і молдавськими, валаськими та

семигородськими хоругвами і вирушили в напрямку Умань, Ставище [28, арк. 110; 29, арк. 32]. Загін коронного обозного Стефана Чарнецького виступив на завоювання

українських міст, з яких у листопаді – грудні найгучнішими були облога Буші і Брацлава, де загинув козацький осавул і наказний гетьман Василь Томиленко [7, с. 312].

Як бачимо тільки із цих небагатьох наведених вище фактів, зовнішня козацька

розвідка набула цілком серйозного розмаху — шпигуни, диверсанти, інші агенти дуже професійно і, що дуже важливо, результативно виконували свої обов’язки —

Хмельницький отримував весь спектр розвідданих, можливих у цей час. З яких груп населення черпалися кадри розвідників? За даними джерел, керівне

ядро розвідувальної служби складали козаки. Вони відігравали провідну роль у зборі

інформації політичного характеру, бо здійснювали дипломатичні місії. Їм доручалося виконання найважливіших завдань по дезінформації противника, проведення відповідальних диверсійних актів. Серед відомих розвідників з-поміж козаків назвемо

Тарасенка, І.Косинського, Я.Концевича, Ф.Островського. Важливу роль у зібранні відомостей відігравали священики й монахи. Схоплений розвідник Я.Концевич

повідомляв про діяльність на користь козаків священиків Заваловського, Підгаєцького, тернопільського протопопа Абрама, протопопа Старокостянтинова [2, с. 70-71].

Відомо, що схоплений поляками 22 вересня 1648 р. піп на тортурах дезінформував

вороже командування щодо чисельності татар, котрі прибули на допомогу Б.Хмельницькому [5, с. 149]. Тобто, як бачимо, і священики теж використовувалися як

агенти розвідкою Хмельницького. Чимало розвідників походило зі шляхти. Внаслідок свого становища вони могли

обіймати офіцерські посади, бути вхожими до дворів магнатів і державних діячів, а відтак

відкривався доступ до цінної інформації. Гетьману вдалося організувати її надходження не тільки з обозів польського і литовського військ, але і з Варшави, і з Вільно. За даними

одного з працівників генеральної канцелярії (кінець 1650 р.), «Хмельницький знає все, що робиться у Варшаві і, що має таких, котрі йому описують найменші справи» [25, арк. 263]

Частина розвідників рекрутувалася із найбільш знедолених груп населення, як-то

жебраків, утікачів, калік, вуличних співаків, «гультяїв» тощо. Ними були як чоловіки, так і жінки, особи різного віку, включаючи підлітків. Окрім українців і поляків, розвідувальну

діяльність проводили представники й інших національностей: євреї, цигани, вірмени, німці, греки тощо. Різними були й мотиви участі у розвідувальній і диверсійній діяльності. Важко запідозрити у користолюбстві тих, котрі свідомо, йдучи на вірну смерть,

«потрапляли» до ворожих рук і на тортурах видавали «цінну» інформацію. В цьому відношенні красномовним є свідчення одного з татар, що кам’янецькі міщани служать

гетьману не ради вигоди, «а для слави, аби Хмеля супроводжував успіх» [8, с. 334] Джерела проливають дещицю світла на конспіративні заходи розвідників. Аби не

звертати уваги на себе, більшість із них вдавали з себе жебраків, пілігримів, калік,

мандрівних циркачів, рідше — священиків, монахів, прочан. Чимало серед них було осіб з певними фізичними вадами. Окремі з них мали розпізнавальні знаки. Так, Я.Концевичу на

лівій руці біля зап’ястя було спеціально «випалено клеймо». Використовувався і тайнопис, зокрема І.Косинський «вклав під нігті якісь слова» [2, с. 427]

68

Не треба забувати також про те, що на місцях значну розвідувальну діяльність проводили міщани і селяни. Так, лише із зізнання Яреми Концевича дізнаємося про

готовність прийти на допомогу українській армії окремих міщан Нового Костянтинова - Гарка, Сеняви - Яцька, міщан із Ставичків, Лисянки, Недобнєка, Володарки, Стану, Маначина, Бродів, Тернополя, Волочиська. Всі вони мають зв’язки з козаками і готові

псувати ворожу артилерію та спорядження, мають приготовлені для козаків боєприпаси. Характеризуючи цих людей, Ярема Концевич говорив: «… хоча би 10 катів було, мають

таке зілля, що не признаються, а козакам вони брати» [2, 70 - 71]. Інстигатор коронний Д.Житкевич звертав увагу літнього сейму 1652 р., що «під

Берестечком, по втечі козаків, знайшовся між паперами Хмельницького щоденник сейму

1649 р. після Зборова, де всіх по імені і прізвищах названо, що хто говорив на сеймі, хоча в цілому хотіли то у таємниці мати» [20, с. 131].

Серед цих розвідників перебували королівський камергер В.Верещака, брати Сечевичі та Ярмолович, котрий належав до довірених осіб Яна Казимира [26, арк. 398, 444; 27, арк. 115]. Привертає увагу той факт, що серед емісарів, котрі готували повстання

у Польщі весною 1651 р., були і польські шляхтичі: В.Колаковський, П.Гжибовський, В.Островський, С.Лентовський й інші [16, с. 82-89; 17, с. 334-335].

Під орудою полковника Лавріна Капусти діяла ціла армія козацьких розвідників, дезінформаторів, провідників-смертників. Одні з них "випадково" потрапляли в полон до поляків і там, люто катовані, починали говорити оту святу неправду, задля якої їх послано

і завдяки якій вони могли прислужитися своєму війську й рідному народові. Другі були вухами й очима армії. Треті виступали речниками повстанських ідей, агітаторами. Були й контррозвідники. Агентура активно діяла не тільки в Україні, а й у Варшаві, Москві,

Стамбулі, Литві. В історичних джерелах та в розвідках дослідників пізніших часів їх називають "емісарами Хмельницького" . І саме їм командування повстанської армії

завдячує багатьма своїми успіхами не лише на воєнних, а й на дипломатичних полях битв [15].

Маємо підстави виділити наступні методи і прийоми діяльності розвідки. По-

перше, впадають в очі масштабність і глибина агентурного проникнення (розвідники діяли за сотні й тисячі кілометрів від Чигирина). Б.Хмельницький спромігся впровадити

розвідників не лише до лав офіцерського корпусу Речі Посполитої, у близьке оточення окремих політичних діячів, але і в оточення короля, що забезпечило надходження цінної інформації. По-друге, мав місце факт взаємодії українських розвідників зі шведськими й

трансільванськими на теренах Польщі, Чехії, Моравії, Сілезії та Австрії [1, с. 31]. По-третє, високого рівня досягла спроба вербування агентів, серед яких були представники

різних соціальних груп, національностей та віросповідання. По-четверте, успішно використовувався такий метод впровадження агентів, як підстава (класичний приклад стоянівського війта С.Гирича). По-п’яте, належним чином було організовано

спостереження за кроками польського й литовського урядів, командуванням військ противника, настроями різних прошарків населення. По-шосте, часто використовувалася

дезінформація з метою введення в оману польського й литовського командування. Вона проводилася двома шляхами: або через агентів, котрі вдавали з себе перебіжчиків, або через мужніх патріотів, які потрапляли до ворожих рук і, приймаючи мучинецьку смерть

на тортурах, повідомляли ворогу «необхідну» інформацію (як це мало місце під час боїв під Корсунем, Старокостянтиновим, Пилявцями та ін.). Слід мати на увазі, що

дезінформація при реалізації задумів використовувалася і як мета, і як засіб. По-сьоме, проведення розвідувальних комбінацій. Наприклад, під час Берестечкової кампанії гетьман вдався до засилання у глибокий тил противника агентури для зібрання інформації

військово-політичного змісту, проведення диверсій, організації повстань, надіслання розвідників до табору польського війська тощо. По-восьме, аби посіяти у лавах

противника невпевненість у власних силах, панічні настрої, реалізовувалися елементи «психологічної війни».

69

Відома всім ініціатива пана І.Коломойського щодо винагороди за здачу автомата ─ 1000 у.о., кулемета - 1500 у.о., а також російських диверсантів ─ 10 000 у.о. не є його ноу-

хау в історії України. Своєрідний прайс за відлов ворогів існував й у Запорозьких козаків! Ще в далекому 1648 році керівник таємної козацької розвідки та контррозвідки полковник Лаврін Капуста, який був правою рукою і соратником Гетьмана Війська Запорозького

Богдана Хмельницького встановив плату козакам та селянам за відлов ворожих агентів впливу та диверсантів! Про це в часи Богдана Хмельницького існували навіть анекдоти.

Один із таких козацьких анекдотів описав в своєму вірші сучасник Тараса Шевченка ─ Степан Руданський:

Раз Хмельницький заявив

По військові свому, Що хто пана приведе, —

Дасть по золотому; А хто ксьондза — тому три Обіцявся дати...

… І такого ж тих ксьондзів За тиждень прибуло, —

Що і в Римі стілько їх, Майбути, не було [9].

Отже, вивчаючи питання Козацько-польської війни 1648 – 1657 рр., неможливо не

звертати увагу на службу козацької розвідки. Найбільшого розвитку набула тактична розвідка Хмельницького, але розвивалися і зовнішня розвідка, і шпигунська служба, і служба внутрішніх розслідувань, і контррозвідка.

Козацька «Служба безпеки» мала цікаву ієрархію: очолював її сам гетьман, на рівні полків та сотень її очолювали та відповідали за неї полковники та сотники, в складі

генеральної канцелярії працювали особи, що займалися питаннями розвідувальної діяльності підпорядковувалися не генеральному писарю, а безпосередньо гетьману. А далі ішли рядові розвідники-агенти.

У розвідку рекрутувалися люди із абсолютно всіх шарів суспільства: від простих козаків до гультяїв, жебраків і т.п. Великий внесок у діяльність розвідки Хмельницького

внесла православна церква, як пропагандою серед народу, так і, власне, особовим складом — священики нерідко ставали розвідниками чи, навіть, диверсантами-дезінформаторами.

Можна виділити такі методи і способи діяльності розвідки: велика ширина і

глибина агентурної мережі; взаємодія козацьких розвідників із іноземними, держави котрих мали мережі у Московії, Османській імперії, Речі Посполитій, Кримськім ханстві;

розвинутий ректутинг нових агентів, при чому ні соціальний статус, ні національність, ні віросповідання, ані стать при цьому значення не мали; традиційна підстава; спостереження та аналіз діяльності ворожого вищого керівництва, а також настроїв

населення місцевості, що могла бути окупованою/визволеною в майбутньому; розвиток методів дезінформації; розвідувальні комбінації: розвідка і саботаж, шпигунство і

дезінформація, диверсії і контррозвідка, тощо; елементи інформаційної та психологічної війни.

Було впроваджено оплату за нейтралізацію ворожих агентів.

Таким чином, розвинуті і виведені на новий рівень Богданом Хмельницьким козацькі спецслужби: розвідки, контррозвідки, створення внутрішньої служби та

диверсійно-саботажних загонів та ін. дає нам можливість небезпідставно говорити не про існування чи початки роботи цих спецслужб, а про їх повноцінну діяльність не тільки на території України, а й зарубіжжя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Василик А. Українська розвідка // Поріг. – 1993. – № 2.

70

2. Воссоединение Украины с Россией. В 3 т./ Ред. колл. П. П. Гузенко, А. К. Касименко и др. — Т. 2. — Москва, 1953. — 558 с.

3. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. ІХ. – Ч. ІІ. – 1423 с. 4. Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького: Історико-документальна

оповідь. - К.: Молодь, 1995. ─ 224 с.

5. Документы об Освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. – К., 1965.

6. Ковальский Н. П., Мыцык Ю. А. Анализ архивных источников по истории Украины ХVI - XVII вв. / Министерство высшего и среднего специального образования СССР. Днепропетровский ордена Трудового Красного Знамени

государственный университет им. 300-летия воссоединения Украины с Россией. - Днепропетровск, 1984. - 84 с.

7. Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. 2-ге вид. — Львів, 1990. – 408 с. 8. Мыцык Ю. Анализ архивных источников по истории Освободительной войны 1648

– 1654 гг. – Днепропетровск: Днепропетр. гос. ун-т, 1988. – 750 с. 9. Руданський С. Співомовки. ─ К., 1976. ─ 286 с. 10. Сідак В.С., Степанков В.С. З історії української розвідки та контррозвідки

(Нариси). – К., 1995. — 201 с. 11. Степанков В. Розвідка і контррозвідка Богдана Великого. Вид 3 перероблене та

розш. ─ Кам’янець-Подільський, 2008. ─ 264 с. 12. Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького. — Мюнхен, 1954.— 184 с., мапи 13. Туранли Ф. Тюркські джерела до історії України. — К., 2010. — 368 с.

ЕЛЕКТРОННІ РЕСУРСИ 14. [Електронний ресурс] Лев Кудрявцев. Отаман «ангелів смерті»// Військо України.

─ № 03'2013. ─ [Режим доступу] http://gur.mil.gov.ua/content/otaman-anheliv-smerti.html

15. [Електронний ресурс] Богдан Сушинський Лаврін Капуста, полковник гадяцький,

суботівський городовий отаман.// Козацькі вожді України. Кн. Друга Клейноди козацької слави. ─ [Режим доступу]

http://pidruchniki.ws/19940412/istoriya/lavin_kapusta_polkovnik_gadyatskiy_subotivskiy_gorodoviy_otaman#103

ІНОЗЕМНА ЛІТЕРАТУРА

16. Czapliński W. Ruchy ludowe w roku 1651 // Przeględ Historyczny. – Warszawa, 1953. – T.44.

17. Kazimierski J. Nowe materiaіy do ruchu ludowego w Wielkopolsce w 1651 roku//Przeględ Historyczny. – Warszawa, 1959. – T. 59. – № 2.

18. Kubala L. Wojna Moskiewska r. 1654-1655. – Warszawa, 1919. — S. 190-192 19. Michałowski J. Księga pamiętnicza. – Kraków, 1864. — 856 s.

20. Ochmann-Staniszewska S, Staniszewski Z. Sejm Rzeczypospolitej za panowania Jana Kazimierza Wazy. Prawo-doktryna-praktyka. – Wrocław, 2000. – T.1.

21. Oświęcim S. Dyaryusz 1643–1651. – Kraków, 1907.

22. Преображенская П.С. Из истории русско-калмыцких отношений в 50-60-х годах XVII века // Записки Калмыцкого научно-исследовательского института языка, литературы и истории. – Элиста, 1960. – Вып. 1. – С. 61-72.

23. Санин Г.А. Отношения России и Украины с Крымским ханством в середине XVII

века. – М., 1987. – 324 с.

АРХІВНІ ДЖЕРЕЛА ТА ДОКУМЕНТИ

24. Бібліотека Польської академії наук (Краків). Відд. Рук. — Спр. № 1062. 25. Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника. (Далі — ДНБС) Відд. Рук. — ФМФ

№ 55.

26. ЛНБС — Ф. 5. – Спр. Оссолінських № 189/ІІ. 27. ЛНБС — Ф. 5. – Спр. Оссолінських № № 2286/ІІ.

71

28. Національна бібліотека України ім. В. Вернадського. Інститут рукопису (далі — НБУВ). – № ІІ, 15557–15561. – Арк. 110 (свідчення Радула Ластовецького в Москві,

3 грудня 1654 р.) 29. НБУВ. — № ІІ, 15564 – 15570. — Арк. 32 (відписка А. Бутурліна за грудень

1654 р.)

УДК 930.2

Підставка Р. В. старший науковий співробітник

НЗ «Замки Тернопілля»

ЗБАРАЗЬКА БИТВА 1649 Р. НА ОСНОВІ АНАЛІЗУ ІСТОРІОГРАФІЧНИХ

ДЖЕРЕЛ ТА КАРТОГРАФІЧНИХ ДЖЕРЕЛ

І. Постановка проблеми

Серед українських та закордонних (в основному польських) дослідників історії національно-визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. взагалі та Збаразько-Зборівської компанії зокрема, немає єдиної думки щодо причин та наслідків Збаразької

битви, чисельності військ воюючих сторін, локалізації ходу бойових дій та інших особливостей цього періоду. Вчені, в залежності від різних суб'єктивних та

етнонаціональних особливостей, пропонували інколи діаметрально протилежне трактування згаданих проблемних питань. На такі дослідження натрапляємо у працях як польських вчених кінця ХІХ – поч. ХХ ст. (Л. Фронсь, Л. Кубаля, О. Гурка), так і новітніх

розвідок кін. ХХ – поч. ХХІ ст. (М. Роговіч, К. Следзінський, Д. Андрейчак, П. Шлезінгер). З сучасних українських дослідників цим питанням ґрунтовно займався проф.

Києво-Могилянської академії Ю. Мицик. Хоч всі вони спиралися на одні і ті ж першоджерела ("Короткий та Обширний діаріуші…", "Война домова…" С. Твардовського, "Історія війни козаків проти Польщі …" П. Шевальє, "Літопис Самовидця" та ін), саме

трактування в решті виявилося кардинально відмінним, навіть в межах одного "етнотабору".

IІ. Мета роботи

Пересічний читач більше ознайомлений з подіями, що відбувалися під Збаражем у липні-серпні 1649 р. через трилогію Г. Сенкевича "Вогнем і мечем", екранізація якої

польським режисером Є. Гофманом за участі як польських, так і українських акторів, принесла ще більшу популярність цьому літературному твору. Тому, метою дослідження є

проведення чіткої лінії між історичними фактами та подіями, що мали місце і їх вільного трактування у згаданому творі Г. Сенкевича.

III. Особливості реалізації дослідження.

Враховуючи той факт, що основою для написання роману були наукові розвідки Л. Кубалі, ряд історичних постатей, подій та відомостей були автором

перекручені, прикрашені, або свідомо замовчувалися. Згодом польський дослідник Людвіг Фронсь опублікував свою працю "Оборона Збаража згідно "Вогнем і мечем" в світлі історичної правди". Тут піднімалося ряд питань, які навіть для польського дослідника

викликають зауваження та вимагають значного коректування. Стійка оборона збаразького табору польських військ проти переважаючих у багато

разів військ козацьких повстанців Богдана Хмельницького і кримських татар хана Іслама Гірея начебто вже досить добре відома. Понад сторіччя тому вона була предметом досліджень Людвіка Кубалі, згодом широко спопуляризованих. У свідомості вже багатьох

поколінь поляків живе барвиста картина цих подій, змальована чарівним пером Генрика Сенкевича у "Вогнем і мечем". Літературна візія письменника йшла слід у слід за

реконструкцією подій, виконаною істориком. Окрім того, Сенкевич неодноразово звертався до вказаних Кубалею історичних джерел, які документують збаразьку

72

"експедицію". Опублікована через півстоліття сумлінна розвідка ксьондза Людвіка Фронся з

ордену паулінів спирається на значно поширену джерельну базу й новітні дослідження. Цей автор зробив спробу співставлення Сенкевичевої візії з "історичною правдою". Обидва твори дають аналіз топографії, відтворення ходу подій та їх локалізацію на

місцевості, а також показують різницю в оцінках повстання Хмельницького. Однак дві пізніші біографії її головного героя - князя Яреми Вишневецького (довоєнна Владислава

Томкевича і нова - популярна - Яна Відацького) — не додають нічого нового до знання про перебіг оборони Збаража.

Автори всіх згаданих публікацій не були ознайомлені з жодними картографічними

джерелами, які полегшили б просторове відтворення перебігу подій. А саме вони є основним матеріалом для досліджень облоги фортець чи укріплень таборів. Про існування

в минулому планів збаразького табору знав ксьондз Фронсь. Проте, вважаючи їх безповоротно втраченими, він спробував самостійно на підставі писемних джерел і особистого ознайомлення з місцевістю схематично відтворити розташування і

розпланування польського табору, яке враховувало поступове звуження укріплень. Його висновки потім прийняв Ян Відацький, не взявши до уваги важливі результати

спостережень Станіслава Гербсга й Адама Мілобезького, про які йтиметься далі.

Вже 1948 р. Станіслав Гербст вдало зідентифікував позбавлений будь-яких написів

невеличкий схематичний план, роботу гданського графіка Вільгельма Гондіуса, стверджуючи: "... незакінчений сліпий план, що єднається з циклом Гондіуса, зображає, на

мою думку, облогу Збаража 1649 р. Боплан у тій облозі участі не брав. З іншого джерела відомо, що збаразький оборонний табір проектував лотарінжець інженер Нікола Дюбуа, а також, що звуження на третьому й четвертому етапах здійснив Себастьян Адерс.

Можливо, що репродукований тут мідерит (125 мм х 91 мм) є Гравюрою з того плану, який виконав військовий топограф, поручник артилерії Вой-цех Радван Радванський,

73

автор віршованої "Збаразької експедиції", Варшава, 1649. Він у кінці свого вірша нарікає: ...вали переміряв, —

І у правду щиру цю аби кожен вірив.На що карта (вийшовши із Збаража) видана. Перша була кимось у Львові забрана, А дві Пана Белзького зла смерть затримала".

(У цитаті відновлена правильна послідовність двох кінцевих рядків, переставлених

у публікації Гербста). Помилково приписаний Себастьянові Адерсу "плай четвертого етапу" табору, розпланованого вже Войцехом Радваном-Радванським. Заслуговують на

увагу влучне розпізнання і синтетична оцінка важливості цього картографічного джерела: "Новий план витримує порівняння з сучасною тактичною картою і докладними історичними реляціями і становить підставу для нового, але вже топографічного

коректного змалювання перебігу славетної облоги. Порівняння нашого плану зі спробою графічної реконструкції, виконаної на сучасній карті автором останньої монографії про ці

події, не потребує коментаря". Маленький план Гондіуса, опублікований Гербстом, двічі — спершу в дослідженні, присвяченому історії проектування і будівництва збаразького замку, а потім у фундаментальній історії польської архітектури XVII ст. використав Адам

Мілобезький. На його думку, поширення на польських землях виключно земляних бастіонних укріплень було викликане саме ефективністю польових укріплень збаразького

табору. Той невеликий план, який зображує просторий табір з кількома лініями укріплень,

зведеними одна за одною, очевидно, грішить, як і будь-яке картографічне узагальнення,

припущенням чи здеформуванням багатьох суттєвих для дослідника подробиць, які були у його першоджерелі. Однак, не можна зробити оцінки без порівняння обох пам'яток. На щастя, це першоджерело збереглося. Від 1976 р. кожен, хто цікавився старою польською

картографією, міг довідатися про існування рукописного плану збаразького табору з каталога планів міст "соціалістичних країн Європи" у збірках Німецької Державної

Бібліотеки в Берліні, опрацьованого Вольфрамом Клаусом. Каталог нараховує 2480 позицій, серед яких описи планів півтори сотень міст і фортець, розташованих у сучасних кордонах Польщі. Двадцять шість таких же об'єктів з давніх земель Речі Посполитої, на

схід від сучасного кордону, заслуговують на увагу істориків". Тут достатньо назвати два згадані плани Збаража і Зборова з 1649 р.

Порівняння "нововідкритого" рукописного плану з відомою здавна незакінченою гравюрою Гондіуса свідчить про їх близьку спорідненість щодо основних елементів і значну різницю в деталях, зокрема:

1. Зміст: 1) на плані Гондіуса — два окремі комплекси фортифікації (табору зі

замком і міста), показані на тлі водної мережі і навколишніх лісів; написів і позначень окремих об'єктів немає;

2) на рукописному плані — те саме (за винятком позначення лісів),

окрім цього: а) фортифікації тих, що облягають, їх батареї, табори та колони

військ; б) численні елементи рельєфу місцевості; в) елементи мережі доріг, мости і греблі;

г) написи (німецькою мовою), численні літерні позначення, до яких бракує легенди.

2. Орієнтація: 1) . Південна, з відхиленням на 15° до заходу (на плані не позначена); 2) . Східна, з відхиленням на 15° до півночі (позначена за допомогою

рози вітрів). 3. Масштаб:

1) бл. 1:36700 (на плані немає лінійного масштабу); 2) бл. 1:6400 (окреслений за допомогою лінійного масштабу).

74

Порівнявши зміст обох планів, переконуємось у принциповій збіжності композиції

досить складного контуру кількох поясів фортифікації. В обох випадках польський табір

творять чотири послідовні лінії польових укріплень з бастіонами та іншими спорудами, а їх взаєморозташування майже ідентичне. Те ж слід сказати про контур постійних фортифікацій замку і Підзамча ("Підгороддя"), які становлять серцевину і центральний

окоп — останній об'єкт оборони. Вони були захищені від заходу безпосередньо глибоко врізаною долиною ріки Гнізни, а опосередковано — розташованим за нею укріпленим

75

містом. Окремі лінії польових фортифікацій мають на обох планах певні відмінності. На першій лінії вони мінімальні: лише крайній лівий фрагмент польових фортифікацій

поданий на плані Гондіуса як прямокутна платформа, а згідно з рукописним планом це замкнутий форт у формі нерегулярного напівбастіону. На другій лінії на плані Гондіуса наріжна споруда в найсхіднішій точці подана з досить значним відхиленням напрямку осі

до півдня; сусідня з півдня прямокутна платформа дістала спереду наріжник, що перетворив її на бастіон. Тут не стало висуненого поза окружність валу квадратового

окремо розташованого редуту, який на рукописному плані прикриває джерело малого потоку, що впадає до ставу. Третя лінія, з досить ускладненим контуром, на плані Гондіуса дуже узагальнена і тому цілковито деформована. Особливо впадає в очі

перетворення великого наріжного укріплення, розташованого на відрізку двох третин найдовшої куртини, на прямокутну платформу. Та найбільшої зміни зазнала на плані

Гондіуса четверта лінія. Рукописний план подає просту і послідовну композицію контуру, який на половині довжини валу

утворює тупий кут з бастіоном на заломленні з двома парами двораменників: на

правій і на лівій куртині. У Гондіуса цей фрагмент змінений до невпізнання введенням цілком фантастичної нерегулярної ламаної лінії. Здається, що пояснити це можна

використанням перед гравіюванням попереднього плану укріплень раніших фаз, виготовленого перед насипанням третього і четвертого валів від сходу, які представлені тут лише орієнтовно, на підставі пізнішої реляції усної (або письмової), не підкріпленої

картографічними даними. Про майже ідентичне зображення укріплень Замку і Підгороддя на обох планах

уже йшлося. Натомість відокремлені фортифікації міста Збаража подані на обох планах

цілком відмінно. У Гондіуса маємо начерк неправильного п'ятикутника з сімома бастіонами: на чотирьох наріжниках і на двох куртинах із західного боку. На рукописному

плані це досить правильний шестикутник з чотирма малими наріжними бастіонами і двома спорудами іншої форми на західних куртинах. В обох випадках на східній і південній куртинах, які лежать уздовж долини річки Гнізни, нема ніяких споруд.

Невеликий план Гондіуса значно бідніший за змістом. На ньому не вказано, зокрема, таких об'єктів, як велика гребля, що, перепинивши річку, утворила Базаринецький став, а

далі з'єдналася з мостом між Замком (точніше Підгороддям) і містом; храм у південній частині, врешті забудова подвір'я Замку і південної частини Підгороддя. Цей план хибує також на перекручення картографічної інформації.

Різницю в орієнтації обох планів пояснити неважко. Обидві друковані карти України Гійома Боплана ("генеральна" і "спеціальна"), гравійовані тим же Вільгельмом

Гондіусом, були виконані в південній орієнтації. Отож до неї треба було пристосувати і план збаразького табору, чого гравер досяг, обернувши його на 90° і змінивши формат з вертикального на горизонтальний. При цьому збережено (без виправлення або позначен -

ня) невелике (бл. 15°) відхилення орієнтації в південному напрямку, може, зрештою, не зазначене на використаному Гондіусом примірнику копії плану. Навряд чи вказані

обмеження змісту невеликого плану були навмисними. Найвірогідніше, що гравер розпочинав з найважливіших елементів (водна мережа,

фортифікації) і не встиг нанести на мідеритну дошку решту подробиць і написів. Робота

явно не була закінчена. Врешті-решт, вартість невеликого плану Гондіуса як джерела треба оцінювати дуже критично. Однак навіть у такому вигляді він дає обгрунтування

цитованому вже висновку Гербста про потребу нового дослідження перебігу оборони Збаража з просторового боку.

76

Встановлення авторства вперше публікованого нині плану, попри відсутність на

ньому будь-яких вказівок, не є важкою справою. Уже давніші висновки з цього приводу Людвіка Фронся і Станіслава Гербста щодо карт збаразького табору, виконаних Войцехом Радванським, наводять на здогад, що маємо справу з однією з них або її копією. Це

доводить текст "Збаразької експедиції", найважливіші місця якої подано в "Додатку". У своїй римованій реляції про похід та оборону Збаража, Радванський говорить про три

виконані ним і втрачені карти (плани): Що першу карту, (після виходу зі Збаража) складену Забрав хтось у Львові,

А дві [інших карти] затримала зла смерть [воєводи] Пана Белзького. Тому знову їх видати слушна потреба настала

Останній рядок свідчить, що невеличка поема Радванського супроводжувала видану друком "карту", тобто вже четверту авторську версію або копію. Ще виразніше вказує на публікацію карти разом з поемою фрагмент авторського вступу:

77

Навіщо мені тут зображати козацькі рови... Краще описати загальну експедицію При тому змалюванні збаразьких окопів.

Це помітив уже Тадеуш Новак, наводячи основну інформацію про Войцеха Радванського, який у 1648-1653 рр. був помічником, а згодом поручником і цейквартом Львівського арсеналу. На думку дослідника, до видання віршованого опису оборони

Збаража були додані (або мали бути додані) "ескізи оборонних валів", виконані автором. Однак у використаному ним друкованому примірнику видання (Бібліотека КУЛ у

Любліні, сигн.17.Х\ТІ 970) їх немає. Відсутній план і в примірнику Курніцької бібліотеки Польської Академії наук. Це можна пояснити або його ранішим використанням, або тим, що він був узятий для ілюстрування писаної чи усної реляції іншого учасника оборони.

Можливо, повний примірник цього рідкісного видання разом з планом ще знайдеться. Крім того, згадані вище науково-дослідницькі і літературні твори, переповідаючи з

відповідними коментарями хід подій під Збаражем 1649 р., не дають конкретної прив'язки до території, оскільки автори ніколи не були на місцевості, а користувалися лише картами кінця ХVІІ та ХІХ ст. В результаті дослідження вдалося натрапити на розвідку Петра

Шлезінгера "Причинек до оборони Збаража 1649 р.", де опублікована картосхема одного з геометрів та інженерів-фортифікаторів польського табору, учасника битви Войцеха

Радвана-Радванського. Карта виконана в кольорі з прив'язкою до сторін світу, з нанесеними лініями оборонних укріплень, дві останні з яких були споруджені якраз під керівництвом В. Радванського. Аналіз цієї картосхеми дає змогу зорієнтуватися на

місцевості, читаючи текст трилогії чи діаріушів.

Отже, якою мірою план з 1649 р. змінює образ табору, що функціонує в літературі?

Відповідь дає докладне порівняння: а) рукописного плану (Радванського) з 1649 р. і б)

гіпотетичної реконструкції Людвіка Фронся. Воно також вплине на розуміння цілісності й подробиць перебігу боїв за Збараж і літньої кампанії 1649 р.

1. Розташування табору: а) на схід (з відхиленням до півночі) від Замку і міста, спираючись

78

лівим крилом на крутий берег Базаринецького ставу, починаючи з його "верхів'я";

б) на південь від міста і Замку, далеко від згаданого Базаринецького ставу, який на реконструкції стикається лише з крайнім північно- західним фрагментом укріплень Підгороддя. Поверхня ставу тут

обмежена до стану з XX ст. 2. Лінії польових укріплень табору:

а) виразно представлені чотири послідовні лінії польових укріплень. За ними п'яту лінію утворюють сталі фортифікації — Підгороддя з висунутим наперед неї квадратом Замку на половині східної

куртини; б) показано лише чотири лінії польових фортифікацій. Четверту

локалізовано майже на місці Підгороддя. В її середині — квадрат Замку. Цілковита відсутність фортифікацій Підгороддя.

3. Довжина окружності укріплень у першій фазі, напрямки відтинків

валу, форми оборонних споруд: а) понад 10 000 м, конфігурація валів пристосована до локальних

властивостей місцевості, велика різноманітність форм укріплень; б) бл. 8 250 м, контур валів, бастіони з надміру гострими кутами

і равеліни схематичні.

4. Фортифікації міста: а) з нерегулярним бастіоновим контуром, з невеликими бастіонами

на зламах лінії валів;

б) далекий від дійсності контур міста, оточеного валом або муром, що утворює безперервну оборонну лінію відкритих веж.

5. Фортифікації облоги, позиції артилерії і табори козаків, а також татар: а) локалізація таборів — багато інформації. Особливо цікаве зображення валів,

насипаних козаками перед третім і четвертим валами

оборонців, і докладна локалізація батарей; б) зовсім упущені [1].

Таким чином, в результаті написання статті було з'ясовано ряд особливостей

та невідповідностей між подіями під Збаражем 1649 р. описані в трилогії та такими,

що відбувалися в дійсності. Проведено детальний аналіз історіографічних та картографічних джерел з даної теми, що публікувалися протягом останнього часу.

Список використаних джерел

1. Александрович С. План оборонного табору коронного війська в Збаражі

1649 р./Станіслав Александрович// Збірник наукових праць "Боплан і Україна", Львів. – 1998. – С. 123-145.

2. Zawistowski W. Kto jest kim w Trylogii Henryka Sienkiewicza/ Władysław Zawistowski// Tower Press. – 1999.

3. Frąś L. Obrona Zbaraża według "Ogniem i mieczem" w świetle prawdy

historycznej/Ludwig Frąś// Księża Jezuici. – 1934. – 39 s. 4. Szlezynger P. Przyczynek do obrony Zbaraża w 1649 roku/Piotr Szlezynger//-

"Forteca". - № 3-4/98. S. 12-21.

79

УДК 93/908

Скоропляс Н.І.

головний зберігач фондів НЗ «Замки Тернопілля»

ЗБОРІВСЬКА УГОДА ЯК ПІДСУМОК ЗБАРАЗЬКО-ЗБОРІВСЬКОЇ

ВІЙСЬКОВОЇ КАМПАНІЇ.

Сьогодні, в складний час українського державотворення і становлення громадянського суспільства, дуже важливо вивчати і аналізувати подібні процеси, що вже відбулися в нашій історії. Так сталося, що в минулому тисячолітті українському народу

доводилося декілька разів відроджувати власну державу. Лише в ХХ столітті таких спроб було п'ять (УНР, ЗУНР, Карпатська Україна, Акт Відновлення Незалежності Української

Держави від 30 червня 1941 року, Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року). І майже всі рази Україна втрачала свою державність через зовнішні і внутрішні чинники. І тому сьогодні, коли весь український народ формує себе та свою

нову історію як цивілізованої європейської держави, актуальним є звернення до процесів українського державотворення, особливо до тих його сторінок, яким ще недостатньо

приділено уваги. Передумовам, змісту і значенню Зборівської угоди, яка заклала підвалини

Гетьманської козацької незалежної держави в середині ХVІІ ст. присвячене дане

дослідження. Актуальність даного наукового дослідження полягає у тому, що попри величезне

значення Зборівського договору для українського державотворення, що до речі

визнавалося в часи існування Гетьманщини, дана проблема мало досліджувалася у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Зборівську битву та договір окремо досліджував в

20-ті роки ХХ століття тільки Іван Крип'якевич, більшість дослідників в тій чи іншій мірі лише торкалися їх у своїх працях. Дехто з вчених торкався окремих аспектів даної проблеми. В радянській історіографії справжня суть Зборівського договору взагалі

замовчувалась. Беззаперечно, що Зборівський договір був би неможливий без Збаразької облоги та

Зборівської битви, і, фактично, став їх наслідком. Щодо Зборівської битви, то приводом до неї послужили звернення про допомогу до

польського короля обложених у Збаразькому замку польських вояків.

В кампанії 1649 року через те, що коронний гетьман Микола Потоцький і польний гетьман Мартин Калиновський ще перебували у татарському полоні, а призначені замість

них регіментарі - Андрей Фірлей, Станіслав Лянцкоронський і Микола Остророг - були обложені в Збаражі, військо був змушений особисто очолити Ян ІІ Казимир.

Якою ж була чисельність ворожих сторін під Зборовом?

П'єр Шевальє у своїй книзі наводить такі цифри - 60 тисяч татар і 80 тисяч козаків [4,102]. Але ця кількість є дещо перебільшеною. Маневр українсько-татарської армії був

проведений надзвичайно вдало, приховано і швидко, а це практично неможливо зробити при великій чисельності війська.

Напевно, найточніші дані про чисельність українсько-татарської армії наводить

невідомий автор "Щоденника, складеного в таборі під Зборовим літа Божого 1649", який повідомляє про 40 тисяч кінних (!) козаків і більше 10 тисяч ординців [1,285]. До речі, цей

щоденник - найменш тенденційний з джерел. Польське військо Яна ІІ Казимира, що рухалося на Збараж, збиралося дуже

повільно. До основних сил, що поволі просувалися на схід, поступово приєднувалися

війська магнатів і загони посполитого рушення. Загальна чисельність польських військ за різними даними сягала від 20 тисяч (П'єр Шевальє повідомляє про 15 тисяч найманців і 5

тисяч магнатських солдатів) [4,101] до 40 тисяч [4,250]. Відстань між Зборовим і Збаражем, де перебував козацький табір, трохи більша 40

кілометрів. Вночі з 14 на 15 серпня 1649 року гетьман Богдан Хмельницький, взявши

80

кращі сили козаків і орди на чолі з ханом (все військо було кінне, про що свідчить "Щоденник, складений в таборі під Зборовом літа Божого 1649"), раптовим нічним

рейдом вийшов на ранок під Зборів і зупинився в навколишніх лісах. Коли ворог почав переправлятися, Хмельницький завдав одночасного удару по

польському війську з фронту (по польських частинах, що встигли переправитись) і з тилу

(по польському обозу). Королівська армія виявилася розрізаною р. Стрипою на дві частини, яким було важко допомагати одна одній. В ході важких боїв поляки зазнали

великих втрат, але їм вдалося побудувати укріплений табір на лівому березі р. Стрипа і закріпитися в ньому.

Другий день битви був дуже напружений. Обидві сторони добре билися, втрати

були великими. За повідомленням Г.Кунакова, поляки втратили в цей день близько 3 тисяч чоловік [3,302], козаків загинуло близько 4 тисяч, татар - 3,5 тисячі [3, 247].

Всього ж у битві, за повідомленням Г.Кунакова, загинуло близько 10 тисяч козаків і татар та приблизно 7 тисяч поляків [3, 302]; за повідомленням митрополита Македонського Галактіона королівська армія втратила теж 10 тисяч [3,232]. Петро

Литвинов, який в цей час перебував в козацькому таборі під Збаражем, теж пише, що поляки втратили "тысяч з семь и больши" [3,243].

Талант полководця проявився у Богдана Хмельницького під Зборовом у повному обсязі. Насамперед гетьман добре поставив розвідку і, спираючись на місцеве населення, знав майже все про рух ворога, чим не могли похвалитися поляки. Він несподівано напав

на ворога, у битві з основною частиною королівської армії Богдан Хмельницький вперше використав масовану кінну атаку татар, підсиливши її кінними загонами козаків.

Фактично до перемоги Богдану Хмельницькому залишався лише один крок, поляки

вже ледве чинили опір. Але зрадив хан - і перемога випорхнула з рук гетьмана. Разом з нею була втрачена і надія остаточно визволити Україну з-під влади Речі Посполитої.

Коли після першого дня битви становище поляків стало катастрофічним король вночі скликав раду. На ній виникли різні думки з приводу того, як врятувати ситуацію. Були пропозиції силою пробиватися на Збараж, рятувати обложених. Коронний канцлер

Юрій Оссолінський запропонував задобрити хана і відірвати його від союзу з козаками. Але лист до Іслам-Гірея ІІІ, на його думку, не повинен був містити приниження [1, 303].

Король погодився з цим і написав ханові листа. 16 серпня, коли становище стало катастрофічним, король написав ще одного листа

хану, в якому просив негайно розпочати переговори і припинити бойові дії [1, 281]. Іслам-

Гірей ІІІ погодився і під його тиском Хмельницький був змушений зупинити наступ. 17 серпня після переговорів до полудня був укладений договір поляків з ханом на

таких умовах:

-Татари мали відійти від польського війська.

- Поляки мали сплатити 600 тисяч золотих, з них - 100 тисяч негайно; до сплати

решти заручником в орді залишався сокальський староста Денгофф.

- Польська сторона повинна була сплачувати щорічні поминки.

- Обидві сторони укладали між собою союз проти будь-якого ворога, окрім козаків.

- Збаразьке військо повинно бути випущене.

- Татари отримали право, повертаючись назад, грабувати край [2,285].

18 серпня відбулося обговорення козацьких вимог. Польську сторону представляли коронний канцлер Юрій Оссолінський, підканцлер литовський Казимир Сапега, воєвода

белзький, каштелян сандомирський, воєвода київський Адам Кисіль; козацьку - Богдан Хмельницький з осавулами. Переговори тривали від полудня до вечора. Полякам вдалося дещо урізати козацькі вимоги і врешті-решт договір був укладений [2,277].

Зборівський договір (18 серпня 1649) — угода укладена між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром, з одного боку, і Військом Запорозьким на чолі з

гетьманом Богданом Хмельницьким, з другого. Повна назва Зборівського договору: "Декларація Його королівської милості Запорозькому Війську на дані пункти супліки". Форма договору — жалувана грамота короля своїм підданим з 12 пунктів.

81

- Король визнавав самоврядність Війська Запорозького, Гетьманщини, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.

- На землях Війська Запорозького влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалась в Чигирині. Уряди усіх рівнів на території Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі.

- У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати польскі війська та євреї. Тільки козаки та православна шляхта мали права займати державні посади. Єзуїти

не мали права утримувати освітні заклади.

- Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів.

- Проголошувалась амністія всім учасникам Хмельниччини, зправославним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти урядових сил.

- Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит та двоє єпископів мали увійти до складу сенату Речі Посполитої. Питання про

унію передавалось на розгляд сейму. У січні 1650 р. польський сейм формально затвердив умови 3борівського договору

1649р. Уперше в історії українсько-польських відносин ХIV - XVII ст. польський уряд

визнав статус автономії частини українських земель, що перебували у складі Речі Посполитої. На цій території зберігалися створені в ході війни політичний устрій,

адміністративно-територіальний поділ (полково-сотенний), козацький суд, 40-тисячна армія (реєстрові козаки) тощо. Частинам польсько-литовської армії заборонялося прибувати сюди і розташовуватися на постій. Б. Хмельницький розглядав 3борівський

договір 1649р. як тимчасовий і намагався, фактично, творити нову державну організацію на території козацької України, незважаючи на обставини, що виникали. Фактично

виникла українська козацька держава під назвою «Військо Запорізьке». Зборівський договір формально визнавав козацьке управління південно-східними

територіями Речі Посполитої, однак не задовільняв потреб українських селян, що

воювали разом з козаками. Як виявилося пізніше, місцева польська шляхта і римо-католицьке духовенство, які в результаті договору втрачали свій вплив та власність в

Україні, не збиралися виконувати його умови. Поразка польської армії, яку очолював Ян ІІ Казимир, під Зборовом і укладення

Зборівського мирного договору відбилися голосним ехом по всій тодішній Західній

Європі. Поразка шляхетської Польщі, яка тоді вважалася однією з найсильніших держав Європи, і визнання нею автономії козацької України були сприйняті як своєрідна сенсація.

Майже кожна країна так чи інакше відреагувала на ці події. Зборівський мирний договір 1649 року вперше за 300 років після падіння Галицько-

Волинського князівства відновив Українську державу і був своєрідним підсумком

Збаразько-Зборівської військової кампанії. Як справедливо зауважив невідомий автор "Історії Русів", Зборівський договір

заклав "камінь заснування нової епохи того (українського - М. Б.) народу». [5, 135]. Відновлена Зборівським договором Українська козацька держава під назвою Гетьманщина існувала аж до 1764 року до скасування гетьманства російською

імператрицею Катериною ІІ. Слід також підмітити, що Зборівська угода заклала підвалини української держави

нового типу. Якщо Київську Русь можна умовно назвати Українською імперією, а Галицько-Волинське князівство - Українським королівством, то створена після Зборова держава носила чітко виражений республіканський характер. Ряд дослідників справедливо

називають її козацькою християнською республікою. А потрібно зауважити, що в

82

тодішній Європі було не так уже й багато держав з республіканським ладом правління. Події під Зборовом викликали великий міжнародний резонанс у тодішній Європі.

Про Зборівську битву і договір писали німецька, французька, англійська преса, по європейських країнах поширювалися численні брошури і летючі листки, увагу Визвольній війні українського народу 1648-1657 років приділяли італійські, німецькі, французькі

історики. Багато хто в Європі бачив у Визвольній війні продовження Тридцятилітньої війни 1618-1648 років, оскільки обидві носили антикатолицький характер.

Зборівський договір змінив правовий статус України. Польща була змушена юридично визнати автономію козацької держави, і таким чином остання стала суб'єктом міжнародного права. І якщо до Зборівської битви Україна підтримувала юридичні

відносини лише з Кримським ханством і Трансільванією та робила спроби встановити стосунки з Московським царством, то після Зборова Богдан Хмельницький розгорнув

бурхливу дипломатичну діяльність. З ним встановили дипломатичні контакти, тобто визнали на міжнародному рівні, Туреччина, Молдавія, Валахія, Венеція, Англія, чітку антипольську лінію прийняв московський цар. Таким чином відбулося міжнародне

дипломатичне визнання Української козацької держави. Зборівський договір не задовольняв жодну із сторін: поляки в результаті нього

дуже багато втратили і прагнули реваншу, а козаки, не зумівши повністю здобути того, чого хотіли, бажали довершити почату справу. Саме тому він був чинним лише до початку 1651 року, коли війна спалахнула з новою силою. Але це був той мінімум, на який

погоджувалася козацька старшина у подальшому ході Визвольної війни: під час битви під Берестечком, і після битви під Батогом, і в ході боїв під Жванцем. Остаточно Зборівський договір втратив юридичну силу після підписання Березневих статей 1654 року. Проте і

після цього він ліг в основу Гадяцького (1659) і Чуднівського (1660) договорів. Таким чином, Зборівську битву і Зборівський договір можна справедливо назвати

тим рубіжним каменем, що заклав нову епоху в історії України і процесах її державотворення: епоху існування Української козацької держави -Гетьманщини.

Література

1. Документи Богдана Хмельницького 1648-1657 років. Упорядники

І.Крип'якевич і І.Бутич. К.: АН УРСР, 1961.- 740 с. 2. Документы об освободительной войне украинского народа (1648-1654

гг.).— К.: Наукова думка, 1965.— 807 с.

3 Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3-х томах.— Т.2 (1648-1651 гг.).— М.: АН СССР, 1954.— 560 с.

4. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. К.: Томіріс, 1993. 224 с. 5 . Історія русів / укр. переклад І.Драча.- К.: Радянський письменник, 1991.-

318 с.

6. Зборівська битва і Зборівський договір в історії України. Бігус М. Б. Київ, 2001р.

83

УДК 9.908

Станкевич О. Я.

начальник відділу обслуговування туристів і масово – освітньої роботи НЗ «Замки Тернопілля»

ІВАН БОГУН – ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ КОЗАЦЬКОЇ

ДОБИ

Червень 1651 року. Військо Богдана Хмельницького оточене під Берестечком. З трьох боків його тиснуть до непрохідного болота. Самого гетьмана в повстанському

таборі нема, - він був кинувся навздогін татарській орді, а підступний хан захопив у полон свого союзника. Поляки знають, що довго козакам у таборі не втриматись. Вони спокійно

винищують оточених методичними гарматними обстрілами, й час від часу пропонують здатися. Й ось тоді повстанці обирають наказним гетьманом полковника Івана Богуна (р.н. невід. -помер 1664), одного з найдосвідченіших і найавторитетніших воєначальників

Визвольної армії. Поляки знову накрили табір густою запоною артилерійського вогню, але на цьому

не стали. Вони кинулися на штурм і проламали в одному місці оборонні лаштунки козаків. Серед повст-анців засіялася і дедалі дужче почала розростатися паніка. Й Іван Богун, щоб вирятувати хоча б частину війська, зважився на одчайдушне - повести його через болото.

Мостити переправи було ні з чого та й ніколи. Богун наказав заганяти вервечкою в трясовину вози, кидати кожухи, в'язки сіна й хмизу, ступати по крупах засмоктуваних тванню коней, кидати під ноги сідла - не цуратися нічого, що здатне хоч якось утримати

людину на поверхні. Багатьох воїнів болото засмоктало, чимало загинуло вже по той бік, коли треба

було прориватися через загороджувальні загони поляків. Та все ж Богунова сила волі, що змогла підпорядкувати людей у найскрутнішу хвилину, врятувала життя кільком тисячам повстанців. Вони вийшли з оточення й відступили на території, підконтрольні адмініс-

трації гетьмана Хмельницького. Про літа, що прожив цей лицар до «Хмельниччини», знаємо небагато. Але відомо,

що на час повстання він уже мав чималий військовий гарт, воював у загонах Павлюка й Остряниці і був серед тих козаків, що після поразки повстання пішли на Дон. Принаймні, цілком упевнено можна твердити, що перед початком битви під Жовтими Водами він при-

був з Дону, маючи під своєю командою кілька сотень донських козаків, - здебільшого українців, що колись були козаками запорізькими. У битві Богун командував окремим

полком повстанців, який пішов на штурм польського табору в перших лавах, разом з полком М. Кривоноса. Згодом його полк гнав поляків аж до урочища Княжі Байраки, де була засідка Кривоноса, і брав участь у розгромі всього війська М. Потоцького.

Особливою мужністю відзначався полк І. Богуна і під час Корсунської битви, після якої Богуна призначено кальницьким (вінницьким) полковником.

Хмельницький знав, що на полковника Богуна можна покластися в будь-якій ситуації. Цей могутньої статури чоловік мав здатність уже самою своєю присутністю заспокоювати тих, хто піддавався паніці, вселяти віру в тих, кому забракло мужності.

Пилявецька битва. Через неузгодженість дій польських командирів, їхня кіннота вийшла з табору і кинулася на повстанців, тоді як піхотні полки стояли на місці. Помітив-

ши, що ворожа кавалерія не має підтримки піхоти, а відтак атака її на добре укріплений возами та шанцями табір не матиме успіху, гетьман Хмельницький кидає в проміжок між кіннотою й піхотою ляхів чотири полки (серед них - Богуна і Нечая). Це крило в собі

певну небезпеку, адже в разі, якби польська кіннота повернула назад, козаки б опинилися у пастці, навіть за умови, що кілька полків проти польської кінноти гетьман повів би сам.

Однак Богун своїми щонайрішучішими діями затримав ворожу піхоту, і козацькі кінні полки добре потіснили польських вершників до переправи.

Якщо Кривоноса вважали мастаком на всілякі хитрощі, вигадки та засідки, то

84

Богун мав славу командира, здатного дати лад військові за найскрутніших обставин і підпорядкувати ситуацію собі. Ми вже знаємо, як козаки використали цей його талант під

час Берестецької битви. Але ще перед нею війська польського гетьмана Калиновського оточили полк Богуна в його полковому центрі - Вінниці. Калиновський мав величезну перевагу в живій силі та артилерії. Він сподівався, що Богун просто чинитиме опір облозі,

витримати якої - це було ясно і Калиновському, й самому Богунові - не зможе. Проте Іван Богун зміркував інакше. Він точно визначив найслабше місце в оточенні, вдарив туди,

пробився і привів свій загін у ставку Хмельницького, який саме збирав окремі загони, готуючи полякам генеральний бій. Щоб зрозуміти вагу Богу нового прориву, слід пам'ятати: невдовзі перед оточенням Вінниці, Калиновський обступив кільцем у містечку

Красному полк іншого героя Визвольної війни - Данила Нечая, і розгромив його. Під час цього бою загинув і сам полковник Нечай.

По смерті Максима Кривоноса в листопаді 1848 року, Іван Богун стає першим полковником, тобто заступником гетьмана Визвольної армії, а також першим радником Хмельницького. Одне слово, стає тим, ким був до своєї смерті М. Кривоніс. Відтак, дедалі

частіше бачимо Богуна на чолі всієї, чи, принаймні, значної частини гетьманської армії. Відомо, наприклад, що коли навесні 1653 року на повстанську територію налетіли

польські війська під командою генерала Чарнецького, гетьман наказав І. Богуну об'єднати всі загони, що діяли на Правобережжі, і виступити проти нього.

Сили, що їх пощастило зібрати Богуну, були значно меншими проти сил

нападників, але це не завадило козацькому полковникові завдати полякам кількох відчутних поразок.

Хоча Іван Богун був першим полковником війська і радником гетьмана, проте мав

власне розуміння ситуації і подальшої долі визволеної від поляків України. Ось чому він рішуче виступив проти возз'єднання України з Росією, засудив рішення Хмельницького

укласти з Росією Переяславську угоду і ще рішучіше відмовився присягати російському цареві. Для Хмельницького це, очевидно, не було цілковитою несподіванкою. Загалом він знав позицію Богуна: той вважав, що Україні не слід приєднуватися ні до Польщі, ні до

Росії, а утверджуватись як самостійній державі. Можна не сумніватися: якби ситуація склалася так, щоб гетьманом на той час виявився Іван Богун, доля України теж склалася б

не так, як вона склалася після Переяславської угоди. Довідавшись про глибокі суперечності, що запали між Богуном і Хмельницьким,

коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Потоцький запропонував Богуну перейти на

бік поляків. При цьому він на Бога заприсягнувся, що коли вони гуртом подолають Хмельницького, булаву гетьмана одержить саме він, Іван Богун.

Булава - з рук польського короля? А Україна, отже, в складі Польщі? На таке, ясна річ, Богун пристати не міг. Бо ж проти чого тоді так завзято і стільки років воював?

Рішення Богуна врятувало Україну від нової - затяжної і кривавої - громадянської

війни. Існує навіть версія, що Богун повідомив Хмельницькому про переговори, що їх на-в'язує йому С. Потоцький. І виник задум: Богун удасть, ніби схиляється до спілки з

Потоцьким, заманить його армію вглиб Поділля і там, з допомогою військ Хмельницького та корпусу росіян, розгромить. Пастка мала зачинитись у районі Брацлава.

На жаль, чи то в полку Богуна, чи в найближчому колі Хмельницького знайшовся

зрадник. Польське військо оточило Богуна в містечку Охматів (тепер село Жашківського району на Черкащині) і кинулось навперейми Хмельницькому та полкові росіян, яким

командував воєвода Шеремєтєв. Бій почався у січні 1655 року. Перевага була на боці по-ляків - вони відтіснили українців і росіян від Охматова. Але недалеко. Ті незабаром кинулися відбивати втрачені позиції. Поляки трохи подалися. Так - з перемінним успіхом

– бої точилися кілька днів. А потім ударив такий лютий мороз, що битися вже всім стало несила. Недарма поле битви назвали згодом «дрижиполем».

А долю цієї битви знову ж таки вирішив Богун! Знаний майстер прориву розтрощив неабияк поріділу - не лише від куль та шабель, а й від небувалого холоду - облогу (багато людей з неї позамерзали вві сні) і з'єднався з військами Хмельницького.

85

Він зробив це вночі. А на ранок поляки, що рушили в новий наступ на Хмельницького, з подивом зауважили: його військо побільшало і завзято гріється, ладнаючи бруствери із...

замерзлих на полі бою. Здолати цього оборонного валу із саней та мерців поляки так і не змогли, й обидва

війська відступили, не зазнавши ні поразки, ні перемоги.

А щодо ідеї спорудження такого валу на «дрижиполі», то Іван Богун згадав свій колишній досвід оборони Умані. Щоправда, вали круг цього міста були звичайні, земляні,

але за наказом свого полковника, що надумав повернути собі на користь, як би ми тепер сказали, і фактор холоду, обливали їх водою, перетворюючи на крижані гори. Ні поляки, ні татари так і не змогли здолати їх, і Умань пощастило відборонити.

По смерті Богдана Хмельницького, Україна, по суті, розпалася на Лівобережну і Правобережну. Булава гетьмана, як відомо, переходила з рук до рук: Виговський, Ю.

Хмельницький, Тетеря, Петро Дорошенко... Одні трималися польської орієнтації, другі - російської, дехто кидав погляди і на Крим з Туреччиною.

Іван Богун жодних позаукраїнських орієнтацій не визнавав. Хоч коли брався до

порівнянь, то пропольська здавалася йому лихішою за проросійську, за яку свого часу засуджував гетьмана Богдана Хмельницького. Тож не варто дивуватися, що коли у вересні

1658 року гетьман І. Виговський уклав з поляками Гадяцький договір, за статтями якого польська шляхта діставала право повертатися до своїх маєтків на Правобережжі і через це на Поділлі виникло повстання, то його очолив Іван Богун. Разом з Іваном Сірком, який

теж завзято воював з поляками. На допомогу їм прийшов російський воєвода Ромодановський.

Чи тішився цій допомозі росіян Іван Богун? Сумніваюсь. Адже він був серед тих

трьох полковників - Ю. Немирич, І. Ковалевський, - які підписали 6 жовтня 1657 року в Корсуні союзний договір зі Швецією. І різко виступив проти Переяславських статей, що їх

Росія нав'язала гетьманові Юрію Хмельницькому. Згідно з цими статтями, російські гарнізони мали стояти по всіх великих містах України, а Богунові, що завжди обстоював за непідлеглість України, це аж ніяк не подобалось.

1664 року гетьман Правобережної України Павло Тетеря рушив походом на Лівобережжя. Маючи досить сильну підтримку поляків, він споді-вався об'єднати під

егідою Варшави обидві частини України і стати «гетьманом обох берегів» . У цьому поході брав участь зі своїм полком і полковник вінницький Іван Богун. В «Історії русів» цю участь відтворено так: «Король польський... вирядив перед собою наказного гетьмана

задніпровського Тетерю і полковників тамтешніх Гуляницького, Богуна і трьох інших, котрі, проходячи беззахисною Малоросією, грабували, плюндрували й палили всі

зустрічні селища під приводом, що мстяться... Брюховецькому». Тобто довоював -лися хлопці. Під час бойових дій на Чернігівщині Богун переконався: нічого доброго спілка з поляками Лівобережній Україні не дасть, - і, за однією з версій, почав переговори з

командуванням російських .військ та з представниками лівобережного гетьмана Брюховецького. Дізнавшись про це, поляки розстріляли Богуна десь поблизу Новгорода

Сіверського. За іншою версією, вони зробили це з простої помсти за всі поразки, яких зазнали від богунців у часи «Хмельниччини», але, маючи вагомі підстави - донос гетьмана Павла Тетері. Зрозуміло, що польське командування свідомо стратило авторитетного в

народі полководця, бо залишати його в Україні – не залежно від того, стане він союзником росіян чи ні - визнало дуже не безпечним. Але сам факт: узяти Івана Богуна в союзники і

розстріляти як зрадника! Погодьтеся, що полководець такої слави, герой Визвольної війни заслуговував іншої, благороднішої смерті.

Список використаних джерел

1. Сушинський Б.І. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців ХУ – ХІХ ст. Історичне есе у 2 – х томах. Том І. – Одеса: «ВМВ», 2004. – 592

с. 2. Журавльов Д.В. Визначні битви та полководці української історії. – Харків:

Книжковий клуб «Клуб Сімейного дозвілля», 2013. – 416 с.

86

3. Мицик Ю. Полководці Війська Запорозького: Історичні портрети. Ред. Кол.: В. Смолій та ін. – Київ: Вид. дім «КМ Akademia», 1998. – Кн.1. – 400 с.

УДК 9.929

Чайка В. І.

начальник науково-дослідницького відділу

НЗ «Замки Тернопілля»

ОСОБЛИВОСТІ РЕСТАВРАЦІЇ ТА МУЗЕЄФІКАЦІЇ ЗАМКУ

XVII СТОЛІТТЯ В МІСТІ ЗБАРАЖІ.

У статті розглядаються питання організації і проведення реставраційних робіт Збаражского замку XVII століття в місті Збаражі. На основі історичних джерел,

власних спогадів, автор досліджує специфіку реставрації в різні історичні періоди існування твердині, робить спробу узагальнити практику ведення подібних робіт, його поширення з метою порятунку від руйнування десятків подібних архітектурних обєктів

не лише в Україні, але і на іншому пострадянському просторі.

Ключові слова: Збаражский замок, реставрація, каземат, вежа, музеєфікація. З часу проголошення незалежності, Україна йде шляхом становлення європейських

демократичних цінностей. Особливе значення в цьому процесі має зростання ролі національної культури, невід'ємною частиною якої є пам'ятки минулого. У них матеріалізувалася історія українського народу, його творчість, боротьба за незалежність.

Вони є також свідками економічного, суспільнополітичного, науково-технічного розвитку народу, одночасно будучи частиною загальнолюдських цінностей.

Важливою частиною історичної спадщини на Україні є історико - архітектурні об'єкти: замки, монастирські комплекси, будівлі, історичні центри міст, парки, значна частина яких знаходиться в державному реєстрі. Починаючи з 1991 року в Україні

утворено ряд нових державних інституцій - історико - культурних і історико-архітектурних заповідників, головним завданням яких стала охорона і відродження замків.

Три такі заповідники були створені на Західній Україні в Тернопільській області. Це Державний історико – архітектурний заповідник в місті Збаражі, Державний Кременецко -Почаївский історико - архітектурний заповідник в місті Кременце і Державний історико –

архітектурний заповідник в місті Бережани. Заповідник у Збараже був створений 8 лютого 1994 року. Його основним архітектурним об'єктом став замок XVII століття.

З самого початку своєї історії Збаражский замок був і залишається до сьогоднішнього часу тією архітектурною будівлею, в якій і навколо якого кипіло життя, - чи то в період вимушеної оборони від завойовників, або пізніше, коли він перетворився

на пам'ятку історії. Замок став не лише частиною життя десятків поколінь жителів міста, але і частиною історії держави. Тому разом з вивченням історії його будівництва і

функціонування, має велике значення вивчення і узагальнення історії його відродження, реставрації, пристосування для сучасних потреб.

Актуальність подібного дослідження очевидна ще і тому, що на жаль, подібного

роду досліджень дуже мало.Частково це пояснюється запитами недалекого радянського ладу, в якому не віталися подібного роду наукові дослідження. Але і сьогодні дуже мало

прикладів того, як практично вирішуються питання реставрації. Замок у Збаражі був по суті одним з небагатьох в Україні, де великою мірою реалізовані і продовжують реалізовуватися подібні роботи, і що дуже важливе, реалізовані багато в чому без

державного фінансування. Тому його приклад може служити своєрідним практичним посібником для тих, хто зобов'язаний вирішувати питання реставрації пам'ятників

історичної спадщини.

87

Доводитися констатувати, що, на відміну від теми історії замку у Збаражі, якою займалося досить багато дослідників, особливо польські історики і краєзнавці, робіт по

дослідженню особливостей реставрації і музеєфікації майже немає. Невеликим виключенням можуть служити публікації, присвячені дослідженню реставрації замку, яка проходила в дуже невеликому проміжку часу, - в 30 -х роках XXстоліття. Це

польськомовні видання і документи, що зберігаються у фондах Тернопільського і Львівського державних архівах. Цей же період відображає і випущенав 1939 році

невеликим накладом книга " Zbaraz od ruin kuodbudowie" ( Збараж од руїн до відновлення). Матеріали по реставрації замку в 50 - 60 - х роках XX століття, як і періодів від 1994 року до сьогодні існують тільки у формі звітів, планів, нарядів, накладних,

договорів, фотографій, які знаходяться в архіві Національного заповідника "ЗамкиТернопилля" і в науковому дослідженні використовуються уперше. Значну частину

інформації по цьому періоду складають записи, спогади автора, який був очевидцем багатьох подій, що відбувається, а в деяких випадках і учасником, автором і виконавцем робіт.

У статті ставиться мета розглянути і узагальнити особливості проведення реставраційних робіт, які проводилися на замку, починаючи з кінця XIX століття, а також

проаналізувати вплив проведення подібних робіт на збереження пам'ятника, простежити і відобразити особливості музеєфікації замку і пристосування його до потреб сучасності .

Говорити про реставрацію замку XVII століття було б неправильно без згадки про реставрацію замків, які йому передували, правда про реставрацію перших замків 800 -літнього Збаража можна затверджувати тільки гіпотетично через відсутность яких

джерел. Відомо, що першим таким оборонним об'єктом - протозамком, було дерев'яне городище, яке існувало в період існування літописного Збаража, що уперше згадується в

"Галицько -Волинського літопису" . "У 1211 році польський король Лешек Бялий, який не зміг узяти Галич, пішов, спустошуючи Теребовля, навкруги Моклекова і Збаража".[2.c.18]. У зв'язку з цим можна з великою вірогідністю припустити, враховуючи час, в якому

відбувалися вищезгадані події, що Старозбаразьке городище було не один раз знищене і відбудоване, як і тисячі йому подібних на наших територіях.

З більшою впевненістю, але теж гіпотетично можна говорити про реставрацію нового кам'яного замку, спорудженого на місці городища, будівельником якого, згідно з деякими історичними джерелами, був Новгород - Сіверський князь Дмитро Корибут, який

в XVI столітті володів землями на півдні Волині[8. с. 93]. Є історичні свідчення про те, що цей замок був не єдиним об'єктом нападу з боку турків і татар. Так було в 1474 році, коли

замок був знищений татарською ордою хана Айдора. Напади були зафіксованів 1558, 1567, 1572, 1588, 1590, 1594 роках. І кожне з них несли менші або більші руйнування. А оскільки замок залишався центром досить великих територій, напевно проводилася його

реставрація. 1589 рік став останнім в історії Старозбаражского замку. Цього року він був зруйнований татарською ордою і вже ніколи не відбудовувався і не реставрувався.[10,

с.128]. Настає черга нового замку, історія якого розпочинається з початкуXVII століття. Ініціаторами будівництва нового замку у Збаражі стали сини Івана Збаразького -

Юрій і Христофор. Саме вони, перебуваючи на навчанні в Італії, замовили проект

майбутньої фортеці відомому на той час архітекторові Винченццо Скамоцці. Цей проект і ліг в основу будівництва замку, яке почалося в 20-х роки XVII століття. Слід зазначити,

що в процесі будівництва були внесені зміни, у бік посилення оборонної потужності споруди, що було життєво необхідно у той час.[7, с. 60].

У архітектурному відношенні замок, після завершення основних будівельних робіт,

мав форму чотирикутника, який складався із земляних валів, укріплених кам'яними ескарповими стінами з чотирма п'ятикутними бастіонами. Довжина стін між бастіонами

дорівнювала 88 метрам, висота - 12 метрів. По периметру цих укріплень був викопаний рів, шириною 40 метрів, укріплений контрескарповими стінами. У центрі північно – західної стіни був зведений міст, який примикав до замкової вежі. У східній частині

88

замкового двору був споруджений двоповерховий палац. Трохи пізніше були добудовані два флігелі над частиною казематів, які прилягали до палацу.

І перші хазяї Збаражского замку князі Збаражські і князі Вишневецькі, які стали його власниками в 40-х рокахXVII століття, підтримували замок в робочому стані, оскільки він був їм потрібний і як оборонний об’єкт і як резиденція для проживання. Але

вже починаючи з XVIII століття, коли замок став власністю князів Потоцких, необхідності в замку, як в оборонному об'єкті не було. Потоцкі, як і багато власників після них, не

затрудняли себе турботою про нього і фортеця поступово занепадає і руйнується. Хоча слід зазначити і з великою очевидністю припустити, що реставраційні роботи на Збаразькому замку проводилися вже після будівництва його основних елементів.

Хоча історичні джерела в цьому плані майже відсутні, але можна стверджувати, що після облоги міста і замку в 1649 році, коли на протязі майже семи тижнів він був центром

оборони польських загонів під керівництвом Ієремія Вишневецкого від козацького - татарських армій під керівництвом Богдана Хмельницького, піддавався сильному артилерійському обстрілу, було просто необхідно привести його в порядок. Тоді і були

проведені перші реставраційні роботи на замку і відбудовані його оборонні укріплення [ 7. c. 62].

Так само, очевидно, було і через 26 років, в 1675 році, коли турецький-татарські війська під проводом Великого візиря, Ібрагіма Шишмана, захопили і дуже пошкодили замок, треба було значну частину укріплень відбудовувати наново [ 7. c.62].

У 1734 році Збаразький замок був узятий військами полковника Верлана внаслідок чого був підданий руйнуванням і знову відбудований і відреставрований. [6.c.16].

Одним перших свідчень, що дійшли до нас була згадка про реставрацію замку, яку

проводив Тадеуш Нементівський, нотаріус з міста Кіцманя, у власності якого у той час опинилася твердиня. Перед Першою світовою війною він "перекрив дахом замковий

палац, з метою консервації замурував його вікна і двері, відреставрував вїздну вежу і приміщення в ній" [9. С.131]. Але на жаль дуже скоро, в 1915 році замку знову був нанесений значний удар, оскільки "розміщені в замку російські солдати розібрали на

паливо дах, а йдучи, підірвали замкові каземати" [9.с.131]. Нова сторінка в історії реставрації Збаражского замку почалася в 30-х роках XX

століття. Головну роль цього разу зіграла громадська організація, яка мала назву Товариство офіцерів резерву Речі Посполитої. В цілому це була загальнопольська організація, яка мала свої філії по всій країні. Одна з її філій знаходилася у Львові, інша –

в Тернополі. Тернопільська філія організації знаходилася на вулиці Конарского [3.c.14] (зараз вулиця Листопадова). Для контролю за її діяльністю булла створена комісія під

керівництвом Марціна Осинского і Збігнєва Горнунга [9.с.93]. Сама назва за статутом організації говорила про її основну діяльність. Це було "Товариство офіцерів резерву Речі Посполитої на відновлення замку князів Вишневецких у Збаражі, яке розташовувалося

вТернополі". Тернопільську філію Товариства, керівництво якого налічувало 12 чоловік, очолював Генріх Шляський[9.c.95].

Восени 1932 року активісти організації по їх спогадах, відвідали замок у Збаражі. Відчуття від побаченого було жахливим. " Два димарі, які височіли над замком,виглядали як витягнуті у благанні про допомогу руки поваленого велетня. Стан інших частин замку

-внутрішнього двору, казематів, бастіонів, внутрішньопалацових приміщень, підземелля ще раз переконав їх в необхідності його відновлення"[9.c.93].

Хоча Товариство не особливо розраховувало на фінансування з боку держави, влада Речі Посполитої підтримувала його діяльність і всіляко стимулювала заходи, що проводилися ним. Основними джерелами надходжень на рахунки організації були

добровільні пожертви різного роду організацій і фізичних осіб. Була розгорнута велика рекламна кампанія, випущені листівки, в яких звучали заклики жертвувати на

реставрацію замку у Збаражі. Справа відродження древньої пам'ятки виявилася включена в загальну ідеологічну ланку Польської держави, до складу якої входила тоді

89

Тернопільщина, про невід'ємність територій Західної України від Другої Речі Посполитої.[4.с.171].

У 1932 році офіцери-резервісти почали активну роботу по організації реставраційних і будівельних робіт уЗбаразькому замку.

Активність колишніх військових, помножена на підтримку держави і внутрішню

готовність суспільства до допомоги в такій справі, дуже швидко принесли свої плоди. Починаючи з 1933 року, як свідчать фінансові звіти Товариства, почали приходити перші

гроші. У 1933 році на рахунок організації поступило 439,40 злотих, в 1934 - 172,95 злотих. І це були тільки членські внески тернопільських відділів Товариства[ 9.c.94].

У 1935 році каса організації збільшилася на 7 тисяч злотих, в 1936 році - на 8 тисяч,

в 1937 році - на 6 тисяч злотих. Засоби поступали як від внесків членів організації, так і у вигляді дотацій (1500 злотих в 1935 році), субвенцій( 2800 злотих в 1936 році, від інших

видів діяльності (3900злотих в 1937 році). Досить значним був дохід від проведеної у Львові акції презентації так званої "Золотої книги фундаторів" - 9259,67 злотих в 1938 р.[9.c.95-96].

Левова частка цих надходжень йшла безпосередньо на реставрацію замку. У 1936 році на це було витрачено 11тисяч 400 злотих, з якїх значна частина пішла на

впорядкування і ремонт колодязя (319 злотих), закупку 162 кубометри піску, 34тисячі 500 цегли, 15 кубометрів деревини, 6 тонн цементу, 16 тонн вапна, витрачені 4105 злотих у вигляді заробітної плати 1418 працівникам за проведення будівельних робіт[ 9.c.97-98].

Упродовж 1933-1938 років спонсорами відродження замку стали десятки державних організацій, починаючи від столичних міністерств, закінчуючи відділами органів державної влади на місцях, сотні приватних фірм і підприємств в різних частинах

держави, тисячі простих громадян, які перейнялися ідеєю відродження древньої фортеці. Після даних Тернопільського відділу Товариства, спонсорами будівництва стали 434

юридичних особи, у тому числі 108 осередків організації. За даними Збаразькой секції Товариства у Львові, ними стали 369 чоловік і організацій [9.c.98-99].

Активісти Товариства зуміли акумулювати на реставрацію замку десятки тисяч

злотих і упродовж п'яти років провели часткову реставрацію не лише палацу, але і його флігелів, в’їздной вежі. Найбільш активні реставраційні роботи були проведені в 1936 і

1938 роках. Фінанси, які поступили в 1936 році, дозволили відреставрувати ліве крило замку . У 1938 році була здійснена часткова реставрація в’їздной вежі, зведено праве крило замку (відреставровані зведення, побудовані стіни, вмонтовані вікна, укріплений

карниз, відновлений дах)[9.c.100-102]. Керували роботами із самого початку професійні архітектори і інженери, які мали

досвід проведення подібних робіт. Завдяки цьому реставрація із самогопочатку проводилася з дотриманням необхідних норм з метою найбільш точного врахування історичних даних.

Реставраційні роботи, які проводилися впродовж п'яти років у Збаражскому замку, призупинилися у кінці 1938 року і в 1939 році вже не велися. Причиною цього були зміни

політичної обстановки у світі, які розпочалися з Європи. Почалися процеси переділу сфер впливу і територій між двома тоталітарними режимами в Німеччині і Росії. У цій ситуації питання збереження пам'яток історії стали не актуальними.

Свої особливості і специфіку має реставрація замку, яка проводилася за радянських часів. Почався цей процес в 1958 році, коли уряд Української Радянської Соціалістичної

Республіки прийняв рішення прореставрацію замку. Правда роботи почалися тільки в 1965році. Очолила реставраційні роботи київський архітектор Марионіла Говденко. Вона ж упродовж декількох років керувала реставраційними роботами на Збаразькому замку.

Характерним для радянської епохи був етап реставраці їзамку в 80-х роках XX століття. На існування пам'ятки історії звернув увагу новопризначений перший секретар

місцевого райкому партії Василь Олийник. І з властивою йому активністю і азартом взявся за його реставрацію і відновлення. Роботи велися дуже популярним у той час методом "народних будівництв". Були підключені усі без виключення організації району,

90

багато обласних організацій - колгоспи, промислові підприємства, держустанови. Кожній з них була доручена певна частина робіт, яка мала бути виконана у відведений час.

Керівники на свій страх і ризик йшли на усілякі фінансові, виробничі порушення, але завдання виконували вчасно. В результаті таких дій були проведені роботи, які повернули до життя значну частину замку. Замковий палац став частиною районного культурно -

спортивного комплексу. У ньому запрацювали дитячі спортивні художні і інші секції районного палацу піонерів, кінотеатр, концертний зал на 450 місць. І хоча роботи, які

були тоді проведені, порушували планувальну структуру будівлі, не були враховані її історичні особливості, що не відповідало її призначенню, як історичної пам'ятки, вони стали етапом, який багато в чому зумовив її подальшу долю. А враховуючи

історичні реалії того часу, слід все-таки оцінити їх з позитивного боку. Абсолютно новий етап реставрації замку у Збаражі настав після 1994 року. Саме

цього року рішенням Уряду України був утворений Державний історико -архітектурний заповідник. Замок став одним з його об'єктіві на його відновлення були зверненні головні зусилля керівництва. В цьому випадку можна говорити про науковий підхід до

проведення реставрації архітектурного обєкта. У 1994 році на замовлення заповідника фахівцями Інституту "Тернопільцивільпромбуд" були сформовані науковообгрунтовані

пропозиції формування генерального плану Державного заповідника (керівник авторського колективу О.Білик)[5. с.10], у якому одне з основних місць було відведено замку. Велику роль в проведенні реставраційних робіт на замку зіграла Архітектурна

майстерня під керівництвом Юрія Вербовецкого. Продовженням цих робіт на замовлення Державного комітету з будівництва і

архітектури, у підпорядкувнні якого знаходився заповідник, зайнялися фахівці

Львівського інституту "Укрзахідпроектреставрація", який з 1995 року став головним проектувальником робіт на замку. Згідно плану було передбачено повне відтворення

планувальної структоры палацу, склепінь, інтер'єрів. Передбачалося відтворення казематів, вїздної вежі, ескарпових і контрескарпових стін, бастіонів, моста, підземель замку.

Важливо відзначити, що реставрація замку проходила у відповідності встановлених норм і наукового підходу. Показовим в цьому відношенні були проведені археологічні

розкопки, які проводили фахівці Львівського національного університету і інженерно-пошукові роботи, що проводилися київським науково- виробничим підприємством "Геопром". Усі ці дослідження, архівні і інші історичні джерела лягли в основу робіт, які

проводилися упродовж 20 років. Що стосується фінансування робіт, то до 2008 року воно було державним. За цей час на реставрацію замку було витрачено близько 7 мільйонів

гривен ( близько 2 млн. доларів). Після цього держава припинила фінансувати проведення реставраційних робіт. Але за цей час заповідник за допомогою проведення екскурсій, продажу різного роду друкарській продукції, надання іншого роду послуг (оренда залів,

проведення різного роду заходів ), почав сам потрохи заробляти гроші, в основному від експлуатації замку, частина з яких витратилася на реставрацію.

У результаті на сьогодні в замку вже здійснені роботи по реставрації приміщень першого і другого поверху палацу,обох флігелів замку, зроблені роботи по реставрації підземель палацу.

У 2007 році завершені роботи по заміні перекриттів палацу. Відреставровані усі 15 приміщень казематів,частина з яких використовується під експозиційні зали, частину - під

ресторан. Завершені роботи з удосконалення планувальної структури внутрішньозамкової території . У 2005 році завершені роботи по реставрації вїздної вежі, моста, південної ескарповой стіни замку, проведені роботи по зведенню оглядового майданчика над

казематами замку. У результаті проведених робіт, Збаразький замок сьогодні став відомим

туристичним об’єктом держави, одним з 34 замків Тернопільщини, що входять вдержавний реєстр і може служити прикладом відношення до збереження культурної спадщини.

91

Слід зазначити, що реставрація замку у Збаражі відбувається і сьогодні. Йде практична реалізація Проекту реставрації приміщень замкового палацу, автором якого є

вище згадуваний архітектор Юрій Вербовецкий, яка передбачає реставрацію вестибюля, аркової галереї і парадних сходів палацу, практичне здійснення якого почалося в 2013 році і триває сьогодні.

Що стосується музеєфікації замку, то вона здійснювалася майже паралельно з початком останніх етапів реставрації. Досить сказати, що з 1989 року замок по суті грав

роль єдиного в місті музею. Саме тоді сюди були передані фонди Збаразького краєзнавчого музею, який до того знаходився в приміщенні Церкви Успіння Пресвятої Богородиці і в інших церковних приміщеннях. Відразу ж після цього почалися роботи по

формуванню музейних експозицій з початку у внутрішніх приміщеннях палацу. Першими з них були експозиції етнографії, природи, землеробства. З утворенням Державного

заповідника рамки музеєфікації замку значно розширилися. В різний час в палаці працювали експозиції археології, "Зал козацької слави",

органний зал. Декілька приміщень використовувалися з метою організації різного роду

виставок, кількість яких обчислювалася десятками в рік. Після 2000 року під експозиційні зали почав використовуватися другий поверх палацу, в шести приміщеннях якого вже

більше десяти років працюють стаціонарні експозиції "Сакральне мистецтво", "Вишивка", виставковий зал.

З 2005 року в замку працюють десять експозицій в казематах замку і в підземеллях,

серед яких особливою популярністю у відвідувачів користуються зали "Зброя","Кімната тортур", "Антикваріат", "Нумізматика", "Трипільська культура","Дерев'яна скульптура Володимира Лупійчука" і інші. Ще дві експозиції відкриті на другому поверсі замкової

вежі. Як бачимо реставрація Збаражского замку має свої особливості, пов'язані, у тому

числі з тим, що їм в продовж століть володіли різні люди, які мали свої погляди на її проведення, продиктовані передусім практичною необхідністю. У XIX - XXI століттях замок перебував на тій території України, яка входила до складу шести держав – Австро -

Угорської імперії, Західноукраїнської Народної Республіки, Польщі (Другій Речі Посполитій), Фашистської Німеччини, Радянського Союзу, Незалежної України. І

представники кожної держави також мали свої погляди на необхідність і особливості її проведення.

Але реставрація Збаразького замку, на відміну від тисячі йому подібних, надовго не

припинялася. Вона триває і сьогодні. І якраз цей чинник сприяв тому, що замок, серед небагатьох на Україні музеєфікований і сьогодні продовжує служити людям в новій якості

– як пам'ятник світової культурної спадщини, музею, туристичного об'єкту. Навколо нього триває життя нових поколінь громадян України, яким повезло щодня милуватися творінням архітекторів минулого і бачити роботу сучасників - музейних працівників,

наукових співробітників, архітекторів, реставраторів, будівельників, екскурсоводів, працівників господарської сфери.

Джерела та література: 1. Вечерський В. Фортеці й замки України.- Київ, 2011 р.,- 663с.

2. Галицько – Волинський літопис.- Львів, «Червона калина»,-1994р.,-253с. 3. Державний архів Тернопільської області. Документи про діяльність Товариства

Офіцерів Резерву Речі Посполитої по відбудові замку князів Вишневецькиху Збаражі.- фонд 231.- опис 1.- справа 213.- арк.14.4.

4. Заставецька Н. Українське музейництво Галичини крізь призму

пам’яткоохоронної політики Другої Речі посполитої ( 1930-ті роки). Культурна спадщина України: Матеріали міжнародної науково- практичної конференції. – Умань.- 15-16 травня

2009 р.-с .170-17.5. 5. Могитич Р. Генеральний план Державного історико- архітектурного заповідника

в м. Збаражі : Матеріали науково- практичної конференції «Замки Тернопілля- невід’ємна

92

складова історико-культурної спадщини України».- Видання Націоналоного заповідника «Замки Тернопілля».-2006р. С. 2-14.

6. Оконченко О.,Оконченко І. Укріплення Збаразького замку. Галицька брама.Збараж.- Львів, «Центр Європи»,2004р.- № 1-3.-с.16-19.

7. Підставка Р. Передумови виникнення та основні етапи спорудження,відбудови

та реставрації замків у Збаражі: Наукові записки Національного заповідника «Замки Тернопілля».-№1.-2010 р.-с.60.

8. Starozytna Polska pod wzgladem historycznym, jeograficznym i statystycznym.- Warszawa.- 1886 r. s. 93.

9. Zbaraz od ruin cu odbudowie.Rocznik pamiatkowy poswiecony odbudowie zamku ks.

Wisniowieckich w Zbarazu.- Lwow.- 1939 r.- 122 s. 10. Czolowski A., Janusz . Prszyszlosci i zabytki wojewodstwa Tarnopolskiego.-

Tarnopol.- 1926r. s- 64.

УДК 94(477.8) (091)

Шиян Л.М.

науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля»

МІЛІТАРНА ПОЛІТИКА КНЯЗІВ ВИШНЕВЕЦЬКИХ

В основі політичного устрою держав періоду Середньовіччя та Нового часу (VІ – ХVІІІ) лежало мілітарне начало. Військовий аспект був визначальний як у зовнішній, так і

внутрішній політиці. Суспільно-політична еліта як правило мала військове походження і в численних походах та битвах

підтверджувала своє природне право на провідну роль в суспільстві. Законодавство давньоруської держави, а згодом Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, в межах яких перебували українські етнічні землі до кінця XVIIІ ст., ставило для руського

нобілітету визначальною умовою суспільного договору виконання ним військових обов’язків. Бо в силу геополітичного становища українських земель, від цього залежало

саме існування та розвиток народу. Комплекс питань, пов’язаних з обороною держави, які вважалися найпріоритетнішими, вирішувався найвищими державними органами за участі високих

державних урядників та представників найвизначніших титулованих родів. За своїм статусом їх приватні володіння являли собою своєрідні державні утворення з обмеженим

суверенітетом. Серед найпотужніших княжих домів русько-литовського походження на теренах південно-західної Волині були князі Корибути Вишневецькі. Впродовж XVI – XVIIІ ст. рід Вишневецьких дав державі одного короля –

Михайла Корибута (1669 – 1673), двох претендентів на корону, трьох каштелянів, з них двох краківських, сімох воєвод, великого канцлера Великого князівства Литовського

(ВКЛ), великого коронного гетьмана, польного гетьмана, великого гетьмана ВКЛ. Чоловіки з роду Вишневецьких найкраще проявили себе у військовій справі, хоча і не завжди отримували уряди та посади відповідно до свого статусу та здібностей. З одного

боку, займаючи високі державні уряди, вони були провідниками державної мілітарної політики, з іншого – проводили власну, з міркувань економічної та політичної

доцільності. Талановитими воєначальниками були Дмитро Іванович Вишневецький (? – 1563), Олександр Олександрович (1543 – 1577) та Михайло Олександрович (1529 – 1584),

Димитрій Єжи (1631 – 1682) та Єремія Міхал (1612 – 1651), Януш Антоній (1678 – 1743) та Михайло Серватій (1680 – 1744).

Оборона прикордонних земель від нападів турків та татар була пріоритетною для Вишневецьких у XVI ст. Одним з перших провідників козацтва був Дмитро Іванович, 25 років боротьбі з татарами віддав Михайло Олександрович, староста черкаський і

93

канівський, героєм Жванця та Хотина став Димитрій Єжи, великий гетьман коронний. Політика роду, особливо в справах воєнних та політичних, не завжди узгоджувалася з

намірами короля та уряду. Саме такою була участь Вишневецьких у численних походах на Московську державу, Молдавію, Крим. В умовах нових соціально-політичних чинників, які переживала Україна в

останній чверті XVI – на початку XVII ст., українська князівська верства, за словами Н. Яковенко «байдужа до великої державної політики, витрачає весь свій енергетичний

потенціал на створення власних держав - уділів, які приносять їм і почуття могутності, і усвідомлення своєї влади вдома, в Україні». У своїх володіннях волинські князі, які тільки номінально підкорялися верховній владі, проводили незалежну внутрішню та зовнішню

політику, підтримували дипломатичні стосунки з іноземними державами. Надвірні війська магнатів, які часто чисельно переважали коронні війська, забезпечували їх і реальною

політичною силою, і безкарністю. Не тільки на правовому рівні і усталеному, «звичаєвому», але і на містичному, княжий стан уособлював ідею політичної незалежності українських земель,

забезпечував їх цілісність та самобутність. На думку Яковенко, в Україні, «князі ніколи (принаймні до Хмельниччини) не розчинялися у шляхетському загалі, відділені від нього

бар’єром ірраціонально – містичного походження» І ці містичні чинники відігравали не меншу роль, ніж економічні. Як і інші українські магнати, Вишневецькі вважали своїм обов’язком захищати

людність перед ворогами. У другій половині XVI – XVII ст. на кордонах Речі Посполитої з’явився новий небезпечний ворог – Оттоманська Порта. На відміну від татар вона мала дисципліновану регулярну армію, озброєну грізною артилерією. Опинившись віч-на-віч з

чи не найпотужнішою військовою силою свого часу, Річ Посполита на своїх східних кордонах була змушена будувати нові та модернізувати старі укріплення. На теренах

імперії Вишневецьких на Правобережній та Лівобережній Україні постають оборонні замки: в Лубнах, Ічні, Брагіні, Хоролі, Вишневці, Токах, Залізцях, Збаражі та ін. Багато в чому успіх колонізаційних процесів на Лівобережжі до середини XVIІ ст. забезпечувався

ефективною економічною та мілітарною політикою власників – князів Вишневнецьких. Лояльні до королівської влади, люди помірковані, Вишневецькі проте найвищими

цінностями вважали інтереси свого роду та боротьбу з зовнішніми ворогами. Усвідомлюючи, що держава не в змозі захистити прикордонні землі Речі Посполитої, державні намісники часто користувалися допомогою всіляких озброєних людей. Дмитра

Вишневецького, а згодом і Михайла та Олександра Вишневецьких неодноразово звинувачували у протекції козакам, організації та підтримці козацьких виправ на татарські

та молдавські землі. За свідченнями королівських емісарів того часу, найбільше міщанства на Низ виходило з подільських та полтавських володінь князя Михайла Вишневецького. У кінці

XVI ст. щороку з Вишневця до лав козаків вливалося 4 особи. Козацькі хоругви входили і до складу надвірних військ багатьох Вишневецьких.

Однією з найбільш суперечливих в українській історії XVII ст. стала постать Єремії Вишневецького. Традиція української історіографії XIX ст. трактує князя незмінно як головного призвідця визвольного повстання Богдана Хмельницького, який

проявляв надзвичайну жорстокість до православного населення. Сприяло такому трактуванню і надмірне загострення

дражливого питання конверсії української історичної еліти, а отже протиставлення Є. Вишневецького як фанатичного католика, який за словами відомого польського письменника-романтика Г. Сєнкевича «вогнем та мечем» пройшовся по Україні. Єремія

походив з родини, де були сильні православні традиції. Його близьким родичем з боку матері був митрополит Петро Могила. Напередодні повстання Хмельницького спудеї та

викладачі Києво-Могилянської академії готувалися до урочистостей на честь Єремії Вишневецького, одного з найбільших українських фундаторів того часу. І тільки вступ загону М. Кривоноса у лубенські володіння князя перешкодив цій акції. Попри те, що

94

діяльність Єремії вивчали різні історики, і польські, і українські, багато моментів його біографії залишаються до кінця нез’ясовані. Надто складною він був особистістю. З

одного боку іделізований образ лицаря, для якого «calamitas partial, lementatio Jeremial», з іншого невдячний син, який не виконав заповіту своєї матері та відмовився від віри своїх предків. Хоча є незаперечним факт, що Єремія Вишневецький як посол від волинської

землі на коронні сейми завжди підтримував вимоги шляхти на захист православної церкви, а козаки в його володіннях користувалися усіма правами на рівні з шляхтою.

Недостатньо досліджена господарська, адміністративна та політична діяльність Єремії Вишневецького. За підрахунками Томкевича, коли у 1630 р. князь приймав спадок, на приналежній йому території Задніпров’я жило 4500 осіб, а через 15 років – близько 230

тис. мешканців. Але якщо навіть вважати, що ця цифра перебільшена, господарський хист Єремії не може не викликати поваги.Територія, яка ще недавно стояла пусткою,

залюднилася, будувалися міста, розвивалася торгівля. А володар Задніпрянщини напередодні повстання Хмельницького став одним з найбагатших магнатів Речі Посполитої і при необхідності міг організувати приватне військо, яке чисельністю

перевищувало коронне. Як і більшість представників історичної української еліти свого часу,

Єремія Вишневецький в історії виступає яскравим представником тієї найбагатшої магнатерії, яка з дитинства усвідомлювала своє сакральне право на владу в Україні. А, отже, на її переконання доцільним було все, що забезпечувало їй політичну та економічну

потужність. Одним з найбільших магнатів в історії Речі Посполитої, був останній представник роду – Михайло Серватій. Як високоосвічена людина, Вишневецький вирізнявся поміж

сучасної йому шляхти Саської доби. Енергійний, амбітний князь зробив блискучу кар’єру, вповні скориставшись такими перевагами як походження, багатство та родинні зв’язки.

Ще замолоду Михайло Серватій вивчав військову справу у школі в Парижі, тож не дивно, що згодом заступав найвищі посади саме в цій царині. Впродовж життя він неодноразово ризикував не лише кар’єрою, але і життям. Пережив падіння і злети, був за крок від

отримання польської корони, міняв свої політичні уподобання та зажив слави «останнього сармата». Як великий гетьман Великого князівства Литовського, М. Вишневецький багато

в чому підтримував політичні наміри гетьмана І. Мазепи, направлені на здобуття Україною державного суверенітету. Литовське військо, яким керував Михайло Серватій, було єдиним союзником, який прикривав українські війська з лівого флангу. Після

поразки під Полтавою Вишневецький спробував домовитися з переможцями, однак російський цар не забув зради і невдовзі князь потрапив у полон. Майже рік він просидів у

темниці у Глухові і тільки втеча зберегла йому життя. У 1720 р. Вишневецький став канцлером ВКЛ. Впродовж тривалого часу він брав головним чином участь у адмініструванні краю, як і раніше вирізнявся поміркованістю та дипломатичністю у

вирішенні конфліктних актуальних питань. З 1730 р. Михайло Серватій Вишневецький виконував тимчасові повноваження генерального реґіментаря литовського війська. Хоча

ця посада була тимчасова, проте князь як канцлер зосередив у своїх руках значну цивільну та військову владу ВКЛ, а як військовий добре знав про слабкість збройних сил своєї держави і міг корегувати державну політику. Зрештою поміркована політична позиція

князя вберегла тоді країну від братовбивчої війни, хоча і не була з цієї точки зору оцінена сучасниками.

Звертаючись до біографічних студій присвячених князям Вишневецьким, можна зробити висновок, що як це було традиційно для руської еліти з давніх часів, їхні основні моральні пріоритети були сконцентровані навколо таких понять як військова слава, честь,

звитяга. Проте як одні з найпотужніших волинських магнатів, Вишневецькі були яскравими

виразниками консервативних інтересів свого стану, який понад усе хотів зберегти непорушною ту вертикаль влади, що вибудувалася впродовж століть. Великою мірою це

95

забезпечувалося тією мілітарною політикою, яку проводив рід з кінця XІV ст. аж до повного вимирання у 1744 р.

Джерела та література

1. Батюшков П.Н. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. – СПб., 1888. – 463

с. 2. Вялікае княства літоŷскае. Т. 3. Минск: Беларуская энцыклапедыя імя Петруся Броŷкі,

2010. – 690 с. 3. [Вишневецький] Хронограф «Dla pamięci co się którego roku działo». Копія.[Н.п.1845 р.] Мова польська. – НБУВ. – Ф. 81, спр. 22, арк. 209 – 211 зв.

4. Грушевський М. Історія України. Т.1 – 12 т. – Київ, 1994. 5. Длугопольський А. Вишневец и его князья // Вестник Западной России. – Вильно,

1868. – Т. 2, кн. 6. – С. 117 – 137, кн. 7. – С. 136, кн. 8. – С. 51 – 83. 6. Лазаревський А. Лубенщина и князья Вишневецкие. Киев, 1889. – 34 с. 7. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XVI – до середини XVIІ ст. (Волинь і

Центральна Україна). Київ: Критика, 2008. – 470 с. 8. Aftanazy R. Dzieje rezydencij na dawnych kresach Rzeczpospolitej. – Wyd. 2 – e. –

Wroclawetc., 1994. Cz.2 , t. 5. – 694 s. 9. Bartoszewicz J. Wisniowiecki Michal Serwacy // Encyklopedia powszechna S. Orgelbranda. – Warszawa, 1884. – T.12. – S 154 – 155.

10. Chamańska I. Wisniowieccy. – Poznań: Wydawnictwo Poznańske, 2007. – 553 s.

Науково-практична конференція

«САКРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО В МУЗЕЙНИХ КОЛЕКЦІЯХ ТА ХРАМАХ УКРАЇНИ»

Ярослав Дзісяк ,

кандидат історичних наук, доцент кафедри гуманітарних і фундаментальних дисциплін,

Чортківський навчально-науковий інститут підприємництва і бізнесу, ТНЕУ

САКРАЛЬНА СКУЛЬПТУРА В УКРАЇНІ ПЕРІОДУ БАРОКО: ТЕРИТОРІАЛЬНО-

ПОРІВНЯЛЬНИЙ АСПЕКТ

У статті розглядаються питання становлення і розвитку сакральної скульптури

стилю бароко в Україні, під владою Речі Посполитої і Московії, відмінності та специфіка національного стилю в контексті територіальних меж і авторського поширення робіт.

Мистецький стиль, що виник у Римі на поч. XVII ст. мав ціллю утвердження сили релігійної віри та світської влади церкви. Творці стилю бароко поставили за мету вразити

споглядальника грандіозністю, багатством і різноманітністю матеріалів, драматизмом та ілюзіоністськими прийомами [1, с. 301]. Бароко було вираженням свого часу, відповідно (хоча, як і завжди у відносності) виражало біль і, тривогу і неспокій. У країнах Європи

виникненню бароко передували революції, громадянські та релігійні війни, виникнення Реформації. В Україні стиль бароко був просякнутий пафосом героїки і утвердженням

ідеалу світла як основи буття [2, с. 119, 120]. Якщо архітектура вражала масштабністю та оздобою, то барокова скульптура, реальними обрисами будучи наближена до сприйняття і усвідомлення людини, чи не найкраще виконувала завдання церкви. Тією чи іншою мірою

пам’ятки українського бароко створювалися на основі народної естетики, що й визначало їхню своєрідність. Дослідник літератури та мистецтва Анатолій Макаров у характеристиці

стилю українського бароко зазначає: «Декоративність становить одну з найприкметніших

96

ознак українського художнього мислення. І якби бароко не мало б жодних інших заслуг перед українським мистецтвом, воно все одно посіло б почесне місце в його історії лише

тому, що саме йому судилося найповніше передати притаманний українському національному характерові потяг до святковості, поетичності, смак до яскравих барв, рясного рослинного орнаменту і, що не одразу впадає в око, відтінок легкої задуми, ледь

відчутного суму. В українському відчутті прекрасного є ще й легке філософське забарвлення, що виявляється в розчуленості й сентиментальності. Побачити Україну під

час цвітіння – це значить подивуватися надмірності краси, її урочистості. А побачити це очима українця означає ще й відчути сум з приводу проминальності, швидкоплинності всього, що наважується цвісти й радіти життю. Звідси – бажання утримати цю примхливу

красу, наситити нею життєвий простір» [3, с. 211]. В той же час, культурологи зазначають, що українське бароко характеризується меншою обтяженістю прикрасами, простотою та

спокоєм [4, с. 27]. Розвиток кам’яного будівництва сприяв розвитку бароково-пишного рельєфного і

ліпного оздоблення. Органічним елементом архітектури Гетьманщини стає вирізна і ліпна

скульптура на стінах. Майстром дерев’яної скульптури у містах і слободах Лівобережної України був слобідський мешканець Сисой Шалматов – автор численних вирізних

іконостасів і скульптур. Його роботами увінчані міський собор у Полтаві, Мігарський монастир, церква Покрови у Ромнах [5, с. 398], компонентом останньої є скульптура Івана Хрестителя – фігура у повний ріст, з типово європейським (несемітським) обличчям з

бородою, ліва рука зігнута в лікті, з долонею, що вказує [6, с. 27]. В останній чверті XVIII ст. у час гетьманування Івана Мазепи, церкви і дзвіниці,

іноді й світські будинки оздоблювалися пишним орнаментом і скульптурами. До таких

культових будівель, споруджених на кошти гетьмана, належать церва Всіх святих над Економічною брамою у Києво-Печерській лаврі, там же – Успенський собор, Троїцька

церква над Святою брамою, ансамбль архітектора Стефана Ковніра, церкви Братського та Миколаївського монастирів у Києві, відреставрований собор св. Софії, Михайлівський, Золотверхий монастир, також церкви у Переяславі, Межигір’ї, Глухові, Чернігові,

Батурині. Проте внаслідок негативного ставлення православного церковного Синоду (на той час Українська православна церква вже була підпорядкована Московській), більшість

статуй була знищена [7, с. 167]. Католицьке духовенство ще в першій пол. XVII ст. докладало зусиль, щоб перетворити Чернігів на осередок своєї культури. Але й після зміни держави-володаря (з польського-католицького на московського-православного), вже

за сталою традицією запрошували будівничих, скульпторів та інших митців, без огляду на їхнє віросповідання та конфесію. Лазар Баранович вихований у католицьких школах,

маючи сан архієпископа Чернігівського, що звільняв його віл опіки київських ієрархів, користувався послугами майстрів-католиків та уніатів, один з них – Йоганн Баптіст, який попередньо працював у Вільнюсі, і спорудив Троїцький собор. Специфікою архітектури

костелів є ніші у фасадах, що слугували місцем для статуй [8, с. 24 – 25]. Проте через політико-ідеологічні розбіжності двох конфесій однієї віри, зокрема і у Чернігові,

скульптури не всюди збереглися. Слід зауважити, що скульптура як така в перші віки державницького християнства теж була поза законом, оскільки, на думку отців Церкви, відображала ідолопоклонство народних вірувань.

У тій частині України, яка в розглядуваний період знаходилася у складі Речі Посполитої, скульптура як така мала значно більший розвиток, оскільки бароко як

мистецтво походило з католицької Європи. Відповідно, особливо пишна скульптура притаманна костелам Галичини й Волині. У другій пол. XVII – XVIII ст. було зведено багато нових костелів і переобладнано інтер’єри більшості старих, над чим працювали як

іноземні, так і місцеві майстри. Інтер’єр костелу, як і за часів готики повинен був приголомшувати мирянина, надихати відчуття власної мізерності, а то й нікчемність перед

величчю Творця. Оскільки після Брестської унії більшість церков у західній Україні стали

уніатськими, то творчість місцевих митців розвивалася у рамках запозичення

97

європейських (католицьких) традицій, зокрема й сакральної архітектури та її скульптурного оздоблення. Зокрема, вівтарну частину інтер’єру братської Успенської

церкви у Львові (колишню основу православного руху) в першій пол. XVIII ст. прикрасили грайливою скульптурою пухких янголів-амурів у стилістиці пізнього бароко – рококо. Вони, немов легко летять назустріч прихожанам [5, с. 399]. Монументально-

декоративне оздоблення великих храмів, будівництво яких проходило в час загостреної ідеологічної боротьби, зумовили високий розвиток скульптури. Перевагу здобули не

орнаментальна, а тематична пластика, в якій збіглися вимоги репрезентативності, ідейної глибини та нові естетичні потреби синтезу з архітектурою. Якщо в костелі роль і місце скульптури були визначені характером архітектури у стилі італійського пізнього

ренесансу і зародження бароко, то у бернардинських храмах скульптура стала доповненням, підкоряючись декоративно-маньєристичній формі завершення (Христос і

постаті монахів) або врізуючись у суцільне тіло споруди, щоб стати емблематичним осередком. Застосований у скульптурі хіазм (система побудови людської постаті, при якій для ритмічного ладу і рівноваги по перехресних діагоналях розміщені напружені й

ослаблені плечі та стегна) вирішив складну проблему для львівської скульптури в передачі природності пози людини, яка спокійно стоїть [9, с. 93 – 94].

У Дубненському костелі, у другій пол. XVIII ст. споруджено декілька вівтарів у стилі пізнього бароко. З огляду на скульптури, що на сьогодні зберігаються у Львівському національному музеї, у їхньому створенні брали участь учні Пінзеля, зокрема, Франсиск

Оленський [10, с. 25]. Костел Святого Йосипа та монастир отців Лазаритів, що знаходиться по вул.

Шевченка 10 (колишній Старокостянтинівській) в Ізяславі, одна з найцікавіших пам'яток

пізнього бароко у Хмельницькій області. Костел є єдиною нині діючою католицькою культовою спорудою в місті, що використовується парафією Святого Йосипа. В

секуляризованій будівлі монастиря знаходяться: Дитяча школа мистецтв, КП «Ізяславський районний медіа-центр» (редакція газети «Зоря Надгориння»), відділення Пенсійного фонду України. Ідея побудови монастиря отців Лазаритів у маршалка

Великого князівства Литовського Павла-Карла Санґушка зародилася ще в 1726 р. Проте з якихось причин фундаційний документ Санґушко підписав тільки 23 липня 1747 року.

Будівельні роботи почалися у вересні 1747 р. Роботи, над якими стояв «маґістер теслярського куншту» заславський єврей Берек Йосевич, тривали до середини серпня 1749 р. У 1750 на монастирській стіні встановлено водяний годинник. У 1749-1751 рр. костел

потиньковано, помальовано і упоряджено, зокрема встановлено сім вівтарів, всі вони були створені за ескізами Паоло Фонтана. Головний вівтар виконав кременецький різьбяр Ян

Пашковський, інші — різьбярі львівський Вавринець Соколовський і острозький Ґжеґож Ждановський. У лютому 1751 р. виготовлено чотири вівтарні менси. У 1753 р. встановлено орган (на 20 голосів), завершено розпис вівтарів. У 1755 р. в головному

вівтарі встановлено посріблений цимборій. До 1756 р. тривали роботи над довершенням монастиря. На майданчику було встановлено скульптуру Святої Діви Марії, роботи Яна

Пуша, скульптора з Аннополя [11, http://uk.wikipedia. костел св Йосипа]. У Кам’янці-Подільському, у центральній частині Старого міста розташований

Домініканський костел. Він був збудований на місці дерев’яної церкви, яка згоріла під час

пожежі у 1420 р. У 1699 р. місто було звільнене від турецького панування, і лише в 1737 р. почалася відбудова архітектурного ансамблю. Костел був прикрашений баштою, фронтон

оздоблено скульптурами, капітеліями, карнизами і гербом Потоцьких, на чиї кошти здійснювалася відбудова. В результаті архітектурний комплекс поєднував риси готики, ренесансу і бароко. Аналогічно, Кафедральний костел в час турецького панування

використовувався як головна мечеть, до західного сторони храму було добудовано мінарет. З відновленням у сер. XVIII ст. був наповнений бароковими скульптурами з

місцевого черепашнику. У 1756 р. на турецькому мінареті встановлено статую Мадонни, виготовлену в Данцігу, що підкреслювало перемогу християнства над ісламом [12, с. 39, 46].

98

На захід від сучасного Кам’янець-Подільського р-ну, на Збручі давнє село Сидорів відоме не лише руїнами замку-корабля. У центрі села розташовані також руїни костелу

Благовіщення Пресвятої Діви Марії, храм збудований у 1730 – 1741 рр., у бароковому стилі, на кошти Калиновських. Спорудження костелу приписують архітектору Яну де Вітте. До сьогодні, перед храмом знаходиться відносно добре збережена скульптура

Христа Вседержителя [13, с. 43]. вінчає костел – фігура Божої матері, яка молитовно склала руки. Адам Пайгерт наводить у своїх мемуарах зовсім іншу дату – 1716 р., причому

це вже час освячення костелу) з місцевого світлого пісковику. У період пізнього бароко (рококо) мистецтво скульптури найвищого рівня у Європі

досягло у західній Україні. Хронологічно період рококо української скульптури

поділяється на три етапи, що відрізняються стилістичними ознаками. Для першого етапу (1720 – 1750 рр.) властиві риси «зрілого бароко», у другому (1750 – 1760 рр.) з’являються

твори найбільш експресивні, а у третьому (1760 – 1780 рр.) – риси наступної стилістичної формації – класицизму. Період українського пізнього бароко є відносно коротким, але за творчою інтенсивністю митців. власне – якістю і кількістю творів, не має аналогій у

вітчизняному мистецтві. В означений період працює український скульптор світового масштабу – Іоанн Пінзель. Майстер наприкінці 1740-х років прибув до Миколи

Потоцького – міського старости у м. Каневі, від 1750-х років жив у Галичині, у м. Бучач. Виконував декоративні скульптури-фігури з барельєфами з каменю-пісковика (на фасадах) та дерев’яні (в інтер’єрах). Його витворам властива динаміка фігур і композицій,

експресія пластику та гармонійне поєднання в рельєфі сюжету [14, с. 87]. Його твори відзначаються винятково високим мистецьким стилем й експресією. В контексті сакральних скульптур, йому належать ряд робіт. Він оформлював фасади костелу отців

Тринітаріїв і св. Мартіна у 1756 – 1757 рр., собор св. Юра у Львові 1759 – 1761 рр., парафіяльні костели містечок і сіл Львівщини та Прикарпаття (Городенка, Маріямполь,

Городок. Головиця, Лопатин, Соколівка). Зокрема, Пінзелю належать оздоблення костелу в Городку (Львівщина). Матвій Полейовський (бл. 1720 – 1800 рр.) виконав чимало скульптур у Львівському кафедральному костелі у Львові. У зовнішньому та

внутрішньому оздобленні собору св. Юра брали участь Михайло Філевич і Семен Старевський. Перший виконав дерев’яні статуї Аарона й Мелхіседека у великому вівтарі.

Старевський керував будівництвом собору, виконав статую св. Онуфрія у ніші під входовою балюстрадою собору, ряд капітелій, жіночі фігури (Віра та Надія) над брамою в сад [7, с. 167 – 168].

У давньому Бучачі поєдналися фінансові можливості великого магната і канівського старости Миколи Потоцького, величні задуми архітектора Бернарда

Меритина і унікальний талант скульптора Іоанна Пінзеля. Так було створено новий творчий осередок, який згодом назвали школою Львівської барокової cкульптури XVIII ст. Пінзель виконав пр.идорожні елементи св. Іоанна (1750) і св. Анни (17510, цикл фігур і

рельєфів на фасаді ратуші (1751 р.), барельєфи у церкві Покрови Пресвятої Богородиці (1761 р.). У музеях Бучача зберігаються його роботи [14, с. 87]. До видатних скульпторі

належить Антін Осинський (бл. 1720 – 1765 рр.), автор жіночих фігур на бічних вівтарях костелу у Бучачі та ряд інших творів.

На південному заході Тернопільщини. у селі Рукомиш Бучацького р-ну є скельний

монастир, заснований православними ченцями у першій пол. ХІІІ ст. Заснований і храм на честь сподвижника чернечого життя, св. преподобного Онуфрія Великого. Первинний

іконостас і скульптура святого не збереглися, проте є достовірні дані, що скульптура св. Онуфрія виготовлена для церкви у Рукомиші відомим Пінзелем [15, с. 10].

Заслуговує уваги костел у селі Біще бережанського району. Храмовий вівтар

містить дерев’яну постать архангела Михаїла, створену Йоганном (Яном) Пфістером (1573 – 1648 рр., за іншими даними – 1642 р.), скульптором німецької школи, творчість

якого відноситься до пізнього ренесансу з елементами маньєризму та раннього бароко, працював у Вроцлаві, Львові та Бережанах. Вівтар, як і все художнє вирішення інтер’єру костелу, виконаний на замовлення Катерини Синявської. Скульптура визначається

99

майстерністю виконання – лицарські обладунки, перев’язана через плече стрічка із бганками. Роботи завершилися у 1644 р., хоча планувалося – до 1638 р. До постаті

архангела була припасована виготовлена іншим майстром фігура сатани [9, с. 98]. У великих на повний зріст дерев’яних статуях святих Ієроніма, Катерини, Миколи та Єлизавети, створених для головного вівтаря костелу вказаного села Біще, втілені портрети

представників магнатського роду Синявських. Якщо у св. Ієронімі, на голові якого кардинальський капелюх з левом біля ніг, можна побачити риси Адама Ієроніма, який

помер у 1619 р., то у св. Катерині втілений сильний і вольовий характер, який і був притаманний Катерині Синявській. Після смерті чоловіка і трьох синів, вона взяла у свої руки управляння величезними матками, не втрачаючи сили і стійкості перед небезпеками,

ставила за мету продовження роду . ЇЇ життя проходило перед очима митця Пфістера, який з 1627 р. постійно жив у Бережанах, трудячись над надгробками Синявських. Тому й

зображення Катерини Синявської – це більшою мірою світський портрет, який не позбавлений декоративності та узагальнення, але в ньому збережено відчуття живої натури, що підкреслено огрядними і зовсім не ідеалізованими формами тіла. Безперечно,

важливу роль у творенні скульптури відіграло спілкування автора із живим прототипом. Тому то зображення св. Катерини – це по-справжньому світський парадний портер, не

позбавлений парадної декоративності та узагальнення. Дві інші статуї не наділені такою життєвою повнокровністю, внаслідок чого їх мистецький рівень дещо поступається. Не виключено, що вони виготовлені іншим майстром [9, с. 108].

Величезний ансамбль церкви св. Юра у Львові стоїть на горі, осторонь старої частини міста. В композиції органічно поєднані типова для українських церков XVIII ст. всефасадність з властивою костьолам підкресленістю головного фасаду, що оригінально

оздоблений не баштами і фронтонами, а монументальними скульптурами [16, с. 50]. Привертає увагу колишній костел св. священномученика Йосафата у Жовкві

(Львівщина), на сьогодні – діюча церква УГКЦ. Вибудований в стилі бароко XVII-XVIII ст. По смерті сина Марека Собеського на війні його мати Софія Теофіла започаткувала будівництво нового храму у Жовкві у 1652 р. Новий храм було віддано в опіку ченцям

Ордену Проповідників (Домініканцям). Келії Домініканського чоловічого монастиря (кляштор) постали у 1754-1792 рр. У 1792 р. фасади храму набули форм, збережених

донині. В трансепті, ближче до вівтаря, привертають увагу два барокові надгробки, збережені, реставровані. Надгробок Марека Собеського — кенотаф, тобто почесне пусте поховання. Мати викупила його тіло після страти козаками в полоні; надала кошти для

створення поховання загиблому синові (тепер рештки Марека Собеського є у Домініканському монастирі Кракова). Обидва надгробки створені за єдиною схемою.

Перед бароковим порталом — постамент з поховальною урною. Поряд з урною — дві алегоричні фігури. На надгробку Марека - Мужність та Благочестя з храмом в руці, понизу — військова арматура (списи, гармати, похилені прапори, гарматні ядра).

Надгробок Софії Теофілії Собеської має алегоричні фігури Скорботи та Доброчинности, понизу орел з короною на ознаку приналежності Софії Теофілії до королівського роду [9,

с. 111]. Парадоксальним фактом є те, що у західній Україні католицька шляхта більше

сприяла будівництву уніатських чи навіть православних храмів. Поясненням є те, що

римо-католицькі храми були наповнені пишним інтер’єром, зокрема, фігурних скульптур [17, с. 319], чого не було у православ’ї та у греко-католицькій конфесії.

Смертельна небезпека запанувала над пам’ятками архітектури бароко, в т.ч. і сакральної скульптури з утвердженням радянської атеїстичної влади. Після голодомору 1932-1933 рр., у 1934 р. уряд республіки приступив до практичного плану перенесення

столиці з Харкова до Києва. За планом реконструкції мало бути знищено десятки унікальних пам’яток архітектури, серед них – особливо бароковим спорудам. Руйнівники

не мали сумнівів щодо значення культури бароко. Тит Геврик писав, що в середині 1930-х років сили русифікації дивилися на ці барокові будівлі як на втілення або сховище українських національних почуттів, якими би пасивними вони не були в той час. Ці

100

будівлі були в очах влади свідками існування українських буржуазно-націоналістичних настроїв [3, с. 224].

Таким чином, бачимо територіально-мистецьку різнобарвність сакральної скульптури в Україні. Відмінності обумовлювалися як конфесійною відмінністю архітектури та ідеологічними протиріччями, так і мистецьким талантом майстрів , які в

силу різних причин здобували фахову освіту, жили і творили в різних частинах України у різних державних утвореннях Європи та Московії.

Список використаної літератури:

1. Велика ілюстрована енциклопедія історії мистецтв. – К.: Махаон-Україна, 2008. –

512 с. 2. Гомотюк О.Є., Білик Н.І., Калакура О. Я., Юрчак Н.М. Історія української

культури. Навчальний посібник. – Тернопіль: Астон. 2011. – 224 с. 3. Макаров А. Світло українського бароко. – К.: Мистецтво, 1994. – 288 с. 4. Зотов В.М., Клімачова А.В., Таран В.О. Українська та зарубіжна культура. Словник

культурологічних термінів. Навч. посібник. – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 264 с.

5. Історія світової та української культури: Підручник / В.А. Гречанко, І.В. Чорний, В.А., Кушнерук, В.А. Режко. – К.: Літера, 2006. – 480 с.

6. Андрусяк М. Щедрою десницею Вашою… // Пам’ятки України. – 1991, №6. – с. 26

– 31. 7. Українська культура: історія й сучасність. Навч посібник / за ред. Черепанової С.О.

– Львів: Світ, 1994. – 456 с.

8. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини XVII – XVIII ст. – К.: Мистецтво, 1981. – 190 с.

9. Овсійчук В.А. Українське мистецтво другої половини XVI – першої половини XVII ст. – К.: Наукова думка, 1985. – 184 с.

10. Дубно, княжий мій граде. За ред. П. Смоліна. – Дубно, 2005. – 52 с.

11. http://uk.wikipedia. костел св Йосипа. 12. Винокур І.С., Хотин Г.М. Кам’янець-Подільський державний історико-

архітектурний заповідник. – Львів: Каменяр, 1981. – 95 с. 13. Палков Т. Замки Тернопілля: історія та легенди. Путівник. – Тернопіль, 2011. – 66

с.

14. Тернопільський енциклопедичний словник у ІІІ т. - Тернопіль: ВАТ ТВПК «Збруч», 2006. – Т3.: П – Я. – 708 с.

15. Мичко С. Чудеса Рукомиша // TernoTRAVEL. - №1, 2011, с. 10. 16. Рудницька О.П. Українське мистецтво у полі культурному просторі: Навчальний

посібник. – К.: «Екс Об», 2000. – 208 с.

17. Історія української архітектури / Асєєв Ю.С., Вечерський В.В., Голованюк О.М. та ін. За ред. В. Тимофієнка. – К.: Техніка, 2003. – 452 с.

101

Віра Стецько,

завідувачка відділу науково-просвітницької роботи Тернопільського обласного краєзнавчого музею

АНТОН ОСИНСЬКИЙ В ПЛАСТИЦІ УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО:

ДОСЛІДЖЕННЯ ТА АТРИБУЦІЯ

Відмінною рисою кожного музею є унікальність його колекцій. У фондах Тернопільського обласного краєзнавчого музею виразно виокремилася збірка скульптури

бароко II пол. XVIII ст., основу якої становлять твори скульптора Антона Осинського ( бл.1720 - бл. 1765), які походять зі Збаражчини. Колекція сформувалася як

систематизоване досліджене мистецьке явище на поч. 90-х рр. XX ст. Напередодні була проведена велика пошукова, дослідницька та атрибуційна робота. Більшість скульптур Антона Осинського надійшла до музею в 70-х на поч. 80-х

рр. XX ст. під час науково - дослідних експедицій під керівництвом відомого дослідника мистецтва, доктора мистецтвознавства Павла Жолтовського (1904-1986). За час роботи в

102

музеях Павло Жолтовський організував понад 200 експедицій та наукових виїздів по Україні, побував майже в усіх музеях, знайомився зі збірками. 1967 р., згідно з

розпорядженням Тернопільського обласного управління культури, при Тернопільському краєзнавчому музеї розпочала роботу комісія з питань обліку цінних мистецьких пам’яток у Почаївській Лаврі. До її складу ввели мистецтвознавця Павла Жолтовського,

який власне й вивчав уніатські василіанські монастирі XVIII ст. Волині, Галичини, Поділля [7, с. 3]. На маршруті Тернопіль - Почаїв поза його увагою не залишалося жодної

цінної пам’ятки, що потребувала збереження. Саме тоді на Західній Україні відбуваються масові акції знищення «ідеологічно шкідливих» творів сакрального мистецтва. Це були трагічні часи для національної культури: зруйновано скульптурні комплекси у Бучачі,

Бережанах, Буданові, Теребовлі, Монастириській, Збаражі. До ювілейних святкувань 1000-ліття хрещення України - Руси у 1988 р. масово проводилося «перепрофілювання» й

«освоєння» закритих церков під музеї, клуби, склади. Єдиним порятунком для сакральної спадщини стали експедиції науковців, які збирали цінні артефакти і передавали їх до музеїв.

Інтер’єр костьолу Св. Антонія з монастирського комплексу бернардинів у Збаражі також зазнав значних руйнувань, перетворившись на склад уламків і фрагментів

статуй, приречених на повне знищення. 1978 р. скульптури Антона Осинського зі Збаразького комплексу костьолу бернардинів привезли члени наукової експедиції під керівництвом Павла Жолтовського у Тернопільський краєзнавчий музей. У 1990 р.,

працюючи над дослідженням творчої спадщини І.- Г. Пінзеля, паралельно почала роботу над атрибуцією творів, привезених зі Збаража. В архівних матеріалах зустрічала інформацію про те, що у Збаразькому костьолі бернардинів у 1750-х рр. працював Антон

Осинський. Уже згодом, досліджуючи творчість цього майстра, вдалося атрибутувати скульптури, серед яких - «Св. Роза» , «Св. Сімеон» , «Єпископ», «Св. Франциск», «Св.

Станіслав», «Св. Миколай» . Скульптури, що зберігаються у фондах музею, належать до кращих витворів майстра, в «яких вловлюється епоха динамічної манери пізньої готики» [11, с. 114]. Мальовничо поклубочені шати захоплюють багатством пластичних знахідок

у творенні завихрень, світлотіневими нюансами площин. Художник моделює духовний світ образів, коли вони перебувають у стані молитовного піднесення. У 1993 р., до фондів

музею надійшли фігури янголів, путті та голівки янголів з крильцями. В 1992 р. твори були відреставровані у Львівському філіалі Державних науково -

реставраційних майстерень і посіли належне місце у фондовій збірці музею. 1993 р.

окремі з робіт вперше було представлено в експозиції виставки «Мистецтво старовини», влаштованій з нагоди 90-річчя Тернопільського краєзнавчого музею [6, с. 3], два твори –

« Св. Станіслав» (1759) та « Св. Роза» ( 1758-1759) ( реставровані у Львівській картинній галереї у 1991 р.)- експонувалися на виставці « Театр і містика. Різьба бароко між Заходом і Сходом» у Познані у 1993 р. Роботу «Св. Станіслав» тоді було заекспоновано

як твір невідомого святого, роботи скульптора А. Осинського [ 12, c. II. 38 ]. Хто ж він, талановитий скульптор, якого історики мистецтва у своїх атрибуційних

дослідженнях часто плутають з відомим сницарем Іоанном - Георгієм Пінзелем ? Антон Осинський – сучасник Пінзеля, залишив помітну творчу спадщину, позначену новими художніми якостями та стильовими формулами Про нього пише польський дослідник К.

Каліновський, що він «один з найкращих скульпторів львівських у ХУІІІ ст.» [13,с.36,37] . На сьогодні існують документально підтверджені відомості про життя і творчість

скульптора: «Осинський Антін (бл.1720 - бл. 1765) – укр. скульптор. Жив у Львові. Тв.: гол. і два бічні вівтарів костьолу в с. Лешневі ( тепер Львів. обл.; - 1754-55, не збереглися) , скульп. декор. 9 вівтарів костьолу в м. Збаражі (1756-59); ймовірно, автор жін. постатей

на бічних вівтарях костьолу в с. Наварії ( тепер Львів. обл.; 1760-65) [5, с. 437 ]. Антон Осинський « був знаний у Львівському середовищі з 1747 р. Народився бл.

1720 р. був правдоподібно сином Валентина та Катерини, братом Ігната, хрещеного у 1715 р. в костьолі Матері Божої Сніжної Одружився близько 1746 р. з Розалією

103

Полейовською, сестрою львівських різьбярів Матвія і Петра Полейовського, архітектора Павла Полейовського, які працювали у його майстернях» [ 10, с. 37].

Антон Осинський освіту здобув у Ярославі у майстерні Тома Гуттера у 1736-1740 рр., а закінчив перед 1750-м у Пінзеля в Бучачі [ 13, с. ІІ. 25 ]. Тома Гуттер був один з кращих скульпторів цього часу. Він народився 28 грудня 1696 р. у Баварії. 8 січня

1718 р. у Кракові вступив до чернечого чину оо. єзуїтів , де був визнаний дуже добрим художником та скульптором. У 1730-х рр. скульптор переїхав до Ярослава.

Як пише З. Горнунг : «Майстерня Т. Гуттера була у 1736-1740 рр. у Ярославі. Більшість замовлень, які він виконував, пов’язана з чином бернардинів» [ 9, с. 39, 40]. У 1720-1726 рр. працював переважно в Сандомирі. 16 червня 1736 р. скульптор Тома

Гуттер та Конрад Коченрайтер ( Styk Magister ) підписали угоду на виготовлення вівтарів блаженного Яна з Дуклі, Богородиці та св. Антонія у костьолі бернардинів у Львові.

Об’ємну скульптуру до них у Ярославі виготовив Тома Гуттер. До 1739 р. він виготовив скульптуру до вівтаря Трьох Царів та св. Андрія до Львівського Бернардинського костьолу [4, с. 4]. У 1743 р. працює над замовленням у Тарнові. У Томи Гуттера молодий

скульптор Антон Осинський запозичує спосіб поліхромування скульптур. Аби досягнути величного ефекту багатства і розкоші, наслідуючи свого вчителя, він надавав

перевагу «натуральному кольору шкіри творених скульптур», а також пишності поклубочених позолочених драперій.

Антон Осинський жив на Краківському передмісті Львова, біля костьолу Марії

Сніжної. Він не був членом міських цехових корпорацій, чим пояснюються його часті санкції цехових властей. «У 1757 році Антон Осинський разом із скульпторами Матвієм Полейовським, Антоном Штілем, Іваном Оброцьким і Семеном Старевським був

притягнутий до суду за уникнення сплати податків. Однак, справу було полагоджено позитивно. Міський суд 1764 р. дозволив скульпторам носити шаблі, що офіційно

підтверджувало досить високе суспільне становище. Вони отримали право на деякі привілеї, що виводило їх з-під цехової юристдикції» [3, с. 146]. У майстерні скульптора Антона Осинського, як пише Збігнев Горнунг, «у 1762 році працювали також М.

Полейовський, І. Оброцький та М. Філевич» [3, c. 147]. Згодом працювали також Йосиф Ридванський та Павло Пйотровський. Усі вони, як писав Д. Крвавич, - були

представниками молодого на той час, покоління, які у 1750 –х рр. навчались і працювали у середовищі Іоанна –Георгія Пінзеля у Бучачі. Ці майстри продовжували розвивати традиції творчої спадшини своїх вчителів : І. – Г. Пінзеля та А. Осинського.

З. Горнунг присвятив Антонові Осинському, творчість якого репрезентує «найбуйніший розквіт рококо», власне дослідження, в якому науковець старався пролити

світло на життя і творчість скульптора, опираючись на підтверджені роботи у костелах Лежайська (Польща), Лежнева (тепер Львівська обл.) та Збаража (тепер Тернопільська обл.) [4, 5]. Скульптору Антону Осинському також приписують – розп’яття з бічного

вівтаря костьолу кармелітів у Львові ( бл.1753), статую Христа для Львівського домініканського костьолу, що представляє іконографічний тип «Це людина» ( бл.1753.

Відомий дослідник творчості Осинського Д. Крвавич, пишучи про скульптуру, зазначає, що «за сюжетом і композицією робота нагадує гравюру Г. Левицького» [2, с. 101].

У 1754 році з А. Осинським було укладено угоду про виконання трьох вівтарів та

амвона для костьолу бернардинів у Лежневі на Львівщині. Серед творів, що тоді постали, - фігури трьох святих єпископів і монаха, які, порівняно з пізнішими творами сницаря,

статичніші, позбавлені тієї експресії, яку буде моделювати скульптор в роботах виконаних пізніше.

Антон Осинський у 1752 - 1758 рр. працює над оформленням костьолу

Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці для Лежайську ( Польща). Скульптор виготовив для костьолу скульптури для восьми бічних вівтарів: («Непорочне Зачаття Діви

Марії», «Св. Бернардин», «Св. Яцек», «Св. Антоній», «Св. Казимир», «Св. Станіслав», «Архангел Михаїл», «Непорочна Найсвятіша Панна»), статуї Аарона й Мелхіседека для головного вівтаря, а також фігури, що оздоблювали ковчег для святих дарів. Окрім того

104

йому приписують скульптури св. Томи з Аквіна та блаженного Іоана Дуне Скота (вівтар Непорочного Зачаття Діви Марії), св. Фелікса з Канталічйо ( вівтар св. Антонія), св. Іоана

Євангеліста ( вівтар св. Казимира), бернардинських монахів (вівтар св. Бернардина), лівого херувима ( вівтар Архангела Михаїла).

Після Другої світової війни в кляшторі костьолу було знайдено фрагмент рукопису

під назвою «Регістр фабричний лежайського конвенту» з 1728-58 рр., який містить інформацію про роботу виконану Осинським для костьолу та отримання оплати за неї. Ці

видатки одночасно нотувалися в іншій рахунковій книзі, котра містить кілька згадок, що доповнюють попередні [10, с. 37, 38]. « 25 травня 1752 р. оплачено з каси конвенту 360 злотих за камінь і на доплату п. Антонію Осинському від осіб». Як припускає З. Горнунг,

що це, напевно, оплата за чотири невеликі фігури , що оздобили рококовий ковчег для святих дарів у головнім вівтарі, а також дві більші постаті Аарона і Мелхіседека у

вівтарику. Записи, зроблені 1 червня 1755 р., повідомляють, що «пану Осинському виплачено за вівтар Непорочної Панни , який був виготовлений на два роки пізніше, 252 злотих , а у червні 1757 р.- 216 злотих, згодом ще 252 злотих, а 19 вересня отримав

Осинський ще 579 злотих, разом 1047 злотих». У січні 1757 р. виплачено Осинському 300 злотих, як аванс за роботи назви яких не вказано». Дослідник творчості Осинського З.

Горнунг припускає, що йдеться про вівтарі св. Бернардина і св. Яцка. Це підтверджують записи зроблені в іншій рахунковій книзі. А саме, що « у травні 1755 р. п. Осинському виплачено 368 злотих, у червні 1755 – 252 злотих за вівтарі Непорочної Найсвятішої

Пани, у січні 1757- 300 злотих, у лютому 1757 р. – 579 злотих, а також виплачено за роботу 4 постатей для вівтарів св. Яцка та св. Бернардина- 472 злотих, у серпні 1758 – п. Осинському львівському сницареві виплачено 426 злотих». Серед кращих робіт,

виконаних для Лежайська, можна назвати фігури св. Іоанна Хрестителя у вівтарі св. Казимира, двох домініканських монахів у вівтарі св. Яцка, св. Петра і св. Павла у вівтарі

св. Станіслава, також двох сестер монахинь у вівтарі св. Йозефа, і правого херувима у вівтарі Архангела Михаїла.

А. Осинському приписують, за стильовими ознаками, вівтарі св. Йосифа й св.

Валентина в Наварії ( нині- Львівська обл.), виконані у 1768 р. У художньому оформленні костьолу Бернардинів брав участь художник Станіслав Строїнський, який працював

разом з Антоном Осинським у костьолі св. Антонія з Падуї у Збаражі (фрагменти розписів збереглася донині).

Різцю скульптора Антона Осинського, як доводить З. Горнунг, належать вісім пар

статуй, що оточують головний овальний неф Домініканського костьолу у Львові, виконаних у 1759-1764 рр. Статуї Львівського бернардинського комплексу дуже різні за

стилістичними трактуваннями, що дає підстави вважати, що праці пов’язані з різними творцями та періодами, тільки окремі з них, представляють кращі втілення пізньої творчості Осинського. Адам Бохнак звернув увагу на те, що серія фігур аналогічна за

ідеєю зображення, із графічним циклом чернечих орденів. Статуї є персоніфікацією згромаджень св. Августина, а також двох монаших рицарських орденів, які заснував св.

Домінік. Cкульптурний комплекс костьолу Св. Антонія з Падуї в Збаражі, де

найхарактерніше проявилися художньо-пластичні пошуки скульптора, можна віднести

до кращих творчих досягнень Антона Осинського середини XVIII ст. Історія храму сягає 1627 р. Князь Юрій Збаразький , що мав у своїх військових загонах

капеланів - бернардинів, у 1627 р. поселив декількох з них у дерев’яному монастирі, збудованому спеціально для них. Згодом почав будівництво нового мурованого костьолу. Наступник Юрія Збаразького - князь Януш Вишневецький закінчив

будівництво, згідно із заповітом, його поховали у цьому костьолі. Відтоді храм неодноразово зазнавав руйнувань. Новий розквіт монастирського комплексу припав на

XVIII ст., коли храм належав Київському воєводі Станіславу Потоцькому та його дружині Олені із Замойських. 1746 р. фундатор почав будівництво нового храму, набагато більшого, ніж попередній. Будівництвом керував архітектор Ян Гонц із Кнурова

105

в Сілезії. Освятив храм у серпні 1755 р. єпископ луцький Антоній Еразм Волович. Цикл збаразьких вівтарів та амвон було створено в 1756- 1759 рр. Для виконання масштабного

замовлення запросили одного з найяскравіших скульпторів того часу А. Осинського. До інтер’єру костьолу Св. Антонія з Падуї виготовлено головний і 12 бічних вівтарів. Вони були чотириколонні (колони розміщені діагонально щодо фронтальної площини вівтарів)

і щедро позолочені. Вівтарі св. Анни, св. Йосифа, св. Франциска з Асижа, Матері Божої Болісної, розп’яття Христового, св. Онуфрія, св. Яна Непомука, св. Петра з Алькантари,

св. Іоана, св. Яна з Дуклі, св. Теклі - справжні перлини скульптурної пластики. А. Осинський виконав такі вівтарі: св. Яна з Дуклі, св. Онуфрія, св. Петра, св. Яна Непомука, і Ченстоховської Матері Божої, св. Анни, св. Антонія та бокові вівтарі - св. Франциска та

св. Юзефа. Постать молодого ченця на вівтарі св. Франциска нагадує скульптури з Лежайська.

Один з найдосконаліших і найвиразніших творів періоду рококо – статуя св. Рози (1758-1759) зі Збаразького комплексу. Як вдалося встановити, скульптура походить з бічного вівтаря. Фігура вражає витонченістю руху, пластичним багатством драперій, що

розвіваються довкола постаті, ліричним настроєм. Антон Осинський у своєму творі розвиває мотив кокетливої привабливості. Св. Роза ніби танцює серед пишних драперій,

що огинають її витончену фігуру, полонить чарами, котрі підсилюються постановкою до лікті відкритих рук, кокетливо нахиленою голівкою, обрамленою пишним вінком з руж. Усі ці характеристики ставлять цей твір в один ряд з найвизначнішими досягненнями

пластики рококо ІІ пол. ХVІІІ ст. Сницар зобразив св. Розу із Ліму, яка була канонізована у 1671 р. і належала до найпоширеніших святих, яких встановлювали у храмах у II пол. XVIII ст. в період розвою рококо.

Серед кращих – скульптура бернардинського монаха, імовірно, блаженного із Дуклі. Фігура вражає експресією й внутрішнім наповненням образу.

У побудові вівтарів А. Осинський використовує загальноприйняті алегоричні та біблійні образи, що є центральними в структурі декору, оточені крилатими голівками янголів, путті, сонячними променями, декоративними хмарками –драперіями. Однак, ще

у XVIII ст., великий вівтар, оздоблений скульптурами А. Осинського, згорів. 17 червня 1788 р. велика пожежа знищила Збараж. Вогонь проник і в середину костьолу, унаслідок

чого постраждав головний вівтар і окремі фрагменти бічних. Твори А. Осинського збереглися тільки на бічних вівтарях. У 90-х рр. XVIII ст. було вирізьблено новий вівтар.

Сьогодні костьол Св. Антонія з комплексу бернардинського монастиря в Збаражі

– пам’ятка національного значення та один з об’єктів Національного заповідника « Замки Тернопілля». У храмі збереглися фрагменти розписів Станіслава Строїнського й окремі

вівтарі зі скульптурними оздобленнями XVIII ст. Скульптури А. Осинського зберігаються, крім Тернопільського обласного

краєзнавчого музею, також постійної експозиції Тернопільського обласного художнього

музею ( св. Петро й Павло), у відкритих фондах скульптури Музею - заповідника «Олеський замок», Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького.

Період 1740-1770 - х рр. пов'язаний із діяльністю двох відомих скульпторів Іоанна – Георгія Пінзеля та Антона Осинського, творчість яких єднають спільні риси, як пластична мова, стильові характеристики, технічні засоби. Їхні мистецькі досягнення

взяли за основу й трансформували в нових пластичних знахідках учні та послідовники, які працювали разом з великими майстрами та після їхньої смерті, зокрема : Іоанн

Гертнер, Матвій та Петро Полейовські, Антон Штіль, Михайло Філевич, Іван Оброцький, Франціск Олендзький та інші [ 8, с. 59]. Саме вони витворили новий напрям у скульптурній пластиці, що досяг найвищого розвитку в другій пол. ХVІІІ ст. та відомий

нині під назвою « львівська пізньобарокова скульптура». Література та використані джерела:

1. Возницький Б. Проблема інспірацій у творчості майстра Пінзеля та її вплив на Львівську скульптуру другої половини ХУІІІ ст. // Українське бароко. – Київ, 1991.-С.105-113.

106

2. Крвавич Д. Львівська барокова скульптура: джерела інспірації/ Дмитро Крвавич// Українське бароко та європейський контекст/ під ред. О.Федорука. – Київ, 1991.-С.96-105.

3. Крвавич Д. Українська скульптура періоду бароко/ Дмитро Крвавич Записки НТШ/ ред.. : О.Купчинський, В.Овсійчук. – Львів, 1998. – Т. ССХХХУІ: Праці комісії образотворчого та ужиткового мистецтва.-С.127-154.

4. Німецькі скульптори у Львові ХУІІ-ХУІІІ ст.: Каталог / Упорядник Борис Шенгера.- Львів: Центр Європи, 2003.-7 с.

5. Словник художників України / упоряд.: М.Г.Лабінський, - Київ,1973.-272 с. 6. Стецько В. 100 творів на ювілейній виставці // Вісник Тернопілля.- 1993.- 17 верес.-С.3. 7. Стецько В. Патріарх української культури // Вісник Тернопілля.-1994.- 23 груд.-С.3.

8. Стецько В. Таїна Пінзеля. - Київ: Майстер книг, 2012.-168 с. 9. Hornung Z. Antoni Osinski – najwybitniejszy ryeybiarz lwowski XVIII stuliecia. -Warszawa,

1937.-145 s. 10. Hornung Z. Majster Pinsel snycerz. Karta z dziejów polskiej rzeźby rokokowej. – Wroclaw, 1976. -196 s.

11. Mańkowski T. Lwowska rzezba rokokowa. – Lwów, 1937..-191 s. 12. Zlat M. Polnische Kunst /Mieczysiaw Zlat // edit. Harald. Keller.- Berlin, 1971.-Т.10.-

(Propylaen Kunstgeshichte). 13. Teatr i мistyka. Rzezba barokowa pomiedzy Zachodem a Wshodem. Katalog pod redakcja Konstantego Kalinnnowskego.-Poznan, 1993.-ІІІ. 64 s.

Хомутов Ігор

магістр реставрації, аспірант кафедри Історії і теорії мистецтва

Харківської державної академії дизайну і мистецтв

МИСТЕЦТВОЗНАВЧІ АСПЕКТИ РЕСТАВРАЦІЇ БАРОКОВОЇ ІКОНИ

«СПАС НА ПРЕСТОЛІ»

У статті наводяться мистецтвознавчі аспекти реставрації барокової ікони «Спас на престолі» у практиці кафедри РСМЖ ХДАДМ. Авторський фарбовий шар було закрито шаром суцільного запису з зображенням преподобного Іоанникія Великого.

Приведено відомості з житія святого. Під фарбовим шаром з зображенням Іоанникія було відкрито ікону Христа іконографічного типу «Спас на престолі». Після розчищення

запису встановлено, що іконографія даної ікони заснована на іконах, що створювалися у православній традиції в XVII ст., коли візантійська іконописна традиція сильно трансформувалась під західноєвропейським культурним впливом і надбала рис,

характерних епосі бароко. Але матеріали і технологічні прийоми, використані в процесі створення ікони, дали змогу поставити під сумнів датування ікони XVII-им сторіччям.

Більш імовірно, що ікона відноситься до старообрядницького письма початку ХІХ ст., у середовищі яких подібне письмо з елементами бароко було розповсюджене наприкінці XVIII — початку ХІХ ст.

Ключові слова: ікона, Іоанникій Великий, бароко, Спас на престолі, реставрація. На початку 2014 року на кафедру реставрації станкового та монументального

живопису ХДАДМ надійшла з приватної колекції на реставрацію ікона Іоанникія Великого, виконана на сосновій дошці олійними фарбами. Очевидно, ікона тривалий час знаходилась в досить непридатних умовах, мала численні подряпини фарбового шару, а в

деяких місцях фарбу було втрачено до основи. Поверхня живопису була вкрита товстим шаром потемнілого лаку. На додачу до цього ікона була сильно забруднена, через що

навіть загальні обриси просліджувались нечітко. Попередні розчистки забруднень та лакового шару дали змогу встановити, що

ікона Іоанникія являє собою приклад іконопису кінця ХІХ ст., в якому атрибути

107

традиційного православного живопису, наприклад, пласке схематичне зображення німбу, поєднується з професійним живописом академічної школи. Автор використовував

гармонійне поєднаняя великих кольорових відношень, в тому числі досить яскравих. Пробні розчистки було зроблено на лику та верхній частині фігури, на написі, на

зображенні невеликої церкви на задньому плані, у кутах ікони. У деяких місцях крізь

втрати фарбового шару просліджувався живопис, який сильно відрізнявся від композиції образу Іоанникія і був зроблений у зовсім іншому колориті. Зняття верхнього фарбового

шару проводилось у верхньому лівому куті ікони, де було зображено шматок неба локальною плямою, без кольорових чи тонових градацій, що давало можливість при необхідності виконання зворотнього процесу легко зробити тонування місця

реставраційного втручання. Під верхнім фарбовим шаром відкрився фрагмент обрамлення нижнього шару живопису з візерунком, характерним для ікон доби бароко. Рентгенограма

підтвердила, що під фарбовим шаром з зображенням Іоанникія знаходиться ікона Христа іконографічного типу «Спас на престолі», можливо, зроблена набагато раніше. Оскільки фарбові шари не було вдокремлено один від іншого розподільним шаром ґрунту чи лаку, а

авторська фарба мала погане зчеплення з основою, проведення розшарування зі збереженням шару запису було важкодосяжним процесом. Заради максимального

збереження авторського живопису більш доцільним було визнано розчищення запису, але перед цим зроблено його опис і детальна фотофіксація.

Ікони Іоанникія Великого є досить рідкісними, оскільки не знайшли великого

розповсюдження у вітчизняній іконописній традиції. Іоанникій Великий (грец. Ἰωαννίκιος

ὁ Μέγας; роки життя 752-846) був віфінським подвижником і був канонізований як

преподобний, тобто здобув православний лик святості святих чернеців, прославлених за подвижницьке життя в монастирі чи усамітненні. В Православній церкві пам’ять Іоанникія вшановується 4 листопада за юліанським календарем.

Відомості про святого містяться у грецькому тексті житія Іоанникія в «Патрології» французького католицького священика Жака Поля Міня [5, с. 35]. У слов’янській Мінеї [4,

с. 21-24] житіє Іоанникія запозичене з невеликими скороченнями з творів візантійського письменника Симєона Метафраста. Древнє житіє Іоанникія складено ченцями Петром і Савою.

За цими джерелами, преподобний Іоанникій народився в Віфінській області Греції, в селищі Марікаті. Батька його звали Мірітрікієм, а мати — Анастасією. У дитинстві

майбутній святий пас худобу, і до того моменту, як пише Димитрій, митрополит Ростовський, наукам він не навчився, але зате «перевершував розумом багатьох вчених» [1, с. 121-125]. Він мав велику старанність в молитві. Йому було 16 чи 18 років, коли його

призвали на військову службу. У той час царював Лев III Ісавр, син Костянтина V Копронима, і Лев був заражений єрессю іконоборства. Іоанникій піддався духу часу і став

іконоборцем. За переказом, зцілення від єресі сталося дивним чином. Проходячи через гору Олімп, Іоанникій був «упізнаний» одним (ім’я його невідоме) одиноким ченцем, який назвав Іоанникія по імені, хоча не знав його, і наставив на шлях істинний. Після цієї

зустрічі Іоанникій став почитати ікони і вирішив спокутувати свій гріх. Він став виснажувати себе постом, вбивав свою плоть, молився цілими ночами. Але служби не

покинув, а своє постування приховував від воїнів. У бою він був відважний, неодноразово рятував багатьох від смерті. Звільнив одного грецького вельможу від полону, за що був помічений царем і нагороджений. Після війни він відмовився від нагород царя і

віддалився в Авгарський монастир. Збереглося чимало свідчень про чудеса преподобного. За переказом, перше, що

зробив Іоанникій після усамітнення — перейшов ріку, яка була в розливі, не замочивши ніг, бо Іоанникію потрібно було потрапити до церкви на іншому березі. А незабаром після появлення в Ефесі, в храмі Іоанна Богослова, він зцілив черницю, яка була так обійнята

пристрастю до чоловіка, що хотіла покинути монастир. Подвижник взяв її пристрасть на себе, попросивши покласти її руку на свою шию, і вся пристрасть перейшла на Іоанникія,

108

який переміг блудного біса. Дівиця ж залишилася в монастирі, і все життя після прожила безпристрасно [1, с. 121-125].

Як можна бачити з житія святого, на іконі зображено епізод з молитвою Іоанникія саме перед чудесним переходом через річку до церкви або відразу після нього.

Зняття фарбового шару з записом тривало багато часу, оскільки фарба міцно

зчепилася з авторським різбленим левкасом, що вимагало обачності і поступовості при виконанні процесу, щоб не втратити оригінальний бароковий візерунок. Візерунок було

зроблено по карбованому позолоченому тлу за допомогою пера. Після зняття запису було встановлено, що живопис нижнього шару являє собою

ікону Христа іконографічного типу «Спас на престолі». Авторська фарба мала погане

зчеплення з основою, тому було проведено негайне профілактичне зміцнення. В цілому, першочергове зображення збереглося досить добре, але мало дуже багато дрібних втрат,

потертостей і подряпин. Позолота майже не збереглася, окрім невеликих залишків у глибині карбування. Добре збереглися літері на Кодексі в руках Христа, але сам лик Спасителя майже повністю втрачено, залишилось лише кілька шматочків темно-зеленого

санкіря. Спас на престолі — одна із стійких і найбільш стародавніх схем зображення

Христа Вседержителя. У ікони Христа Вседержителя існують ще дві синонімічних назви — Спас Вседержитель і Пантократор. Слово Пантократор рівнозначно слову Вседержитель, адже з грецької мови Пантократор перекладається як «Всесильний,

Всемогутній». Всемогутнім Спаситель називав Себе Сам в останній книзі Нового Завіту «Одкровення Іоанна Богослова»: «Ото, незабаром, і відплата Моя зі Мною, щоб віддати кожному по справах його ... Я є Альфа і Омега, початок і кінець, Перший і Останній, Який

був і є і гряде, Вседержитель». Іменування Всемогутнім Христа доводить догмат Боговтілення: Всесильний і Ісус Христос — як Цар Земний, правлячий усіма людьми;

Всемогутній і Бог — той, що створив Землю і всі істоти на ній. Одним з поширених варіантів іконографії Христа Пантократора і є Господь

Вседержитель на троні або Спас на престолі. Христос тут зображений у повний зріст,

фронтально, що сидить на престолі з обов’язковою подушкою як Небесний Суддя і Цар. Одяг зазвичай традиційний, червоний хітон і синій гіматій, в ногах підніжжя. Права рука

благословляє, а ліва тримає відкрите Євангеліє. Зображення Спаса на престолі зустрічаються ще в римських катакомбах, але остаточно іконографія складається в післяіконоборницький період (до X ст.). Престол розуміється як атрибут царської гідності,

Бог являвся старозавітним пророкам сидячим на престолі; сидячи на престолі Він буде здійснювати й Страшний Суд (Мф. 25: 31-34, 41).

Однак існує варіант ікони Господа Вседержителя на троні, де становище рук Спасителя може бути іншим: права рука може вказувати на рядки розкритого Євангелія, вказуючи верховенство священної влади над світською, така іконографія Христа

Пантократора отримала найменування Спас Мануїла або ж Спас Злата Риза. За переказами, візантійський імператор Мануїл I Комнін сам написав цю ікону Спаса

Вседержителя на престолі, але в момент написання образу посварився з грецьким священиком і повелів покарати того за незгоду з базилевсом. Вночі Мануїлу приснився сон: Христос наказав ангелам покарати імператора за втручання у справи Церкви.

Прокинувшись, Мануїл виявив на тілі своєму рани, а глянувши на написану ікону, обімлів: Спаситель змінив положення правої руки. Тепер вона не благословляла, а

вказувала на рядки Євангелія від Іоанна, де було написано: «Я світло світу, хто піде за Мною, не буде ходити в темряві, але матиме світло життя». З того дня Мануїл завжди ставив священне правіше царського. Назву «Злата Риза» образ Мануїлова Спаса отримав

за багатий оклад з позолотою, який колись прикрашав первісну ікону [2, с. 115]. На іконі, що розглядається, рука Христа, не зайнята книгою, складена у

бгагословляючий жест, тому ця ікона відноситься до більш стародавнього типу Спаса на престолі.

109

Іконографія даної ікони заснована на іконах, що створювалися у православній традиції в XVII ст., коли візантійська іконописна традиція сильно трансформувалась під

західноєвропейським культурним впливом і надбала рис, характерних епосі бароко. Елементи європейської культури бароко поступово впроваджувалися в

консервативні форми російського життя. Цьому сприяли сліди перебування польських

військ на початку XVII ст., враження, принесені в Росію з Польщі колишніми бранцями. Підсилився обмін посольствами й супутній йому обмін дарами, в тому числі і предметами

образотворчого мистецтва. Всі ці фактори, безумовно, впливали і на всі художні процеси в країні.

У розповсюдженні західноєвропейської культури велику роль зіграли вихідці з

України. У 1700 р. помер патріарх Адріан, і Петро І відмінив інститут патріаршества, підупорядкувавши церкву державній владі. В якості місцеблюстителя престолу був

призначений освічений митрополит Стефан Яворський, вихованець Києво-Могилянської академії. У Москву з України потягнулися люди, котрі володіли не тільки організаційними здібностями, а й глибокими знаннями. Деякі з них мали досвід навчання

в європейських університетах, вони знали міжнародну мова вчених — латину. Все це не могло не позначатися на змінах в культурі.

Традиційним іконам в новій культурі не було місця. Зміни були дуже швидкоплинними. Іконостаси в стилі бароко, а потім класицизму замінювали, де тільки можливо, стародавні новгородські та московські іконостаси. Старовинні ікони

звалювалися в церковних підвалах чи на дзвіницях, або переписувались на новий лад. Цей час було відзначено дедалі сильнішим процесом розгалуження релігійного мистецтва на кілька нерівнозначних, але паралельних потоків. Традиційний іконопис зосередився у

віддалених від Москви і Петербурга провінційних містах і селах. Поряд з иконописом у сфері православної традиції постійно діяли

старообрядницькі майстерні у Помор’ї, у Москві, зокрема, на Преображенському цвинтарі, у Вєтці, а в Україні — в Бессарабії, у селах Вилково та Балті, на Букоквині, у Білій Криниці, на Стародубщині та Слобожанщині. Зберігаючи зовнішні сторони

стародавньої образотворчої мови, їх майстри, звісно, теж не змогли уникнути впливу смаків епохи. Але ось тут слід звернути увагу на одну з характерних рис

старообрядницького іконопису — стале зберігання власних традицій і, як результат дотримання цієї позиції, мистецтво, не співпадаюче з хронологічними рамками загальноросійських культурних змін. Властива старообрядництву висока грамотність,

книжкова начитаність сприяла зміцненню художніх цінностей в знанні і розумінні ними стародавніх зразків іконописання [3, с. 211-230]. Тому у XVIII-ХІХ ст. було створено

чимало старообрядницьких ікон, в яких блискуче реалізовані традиції іконописання XVII ст.

Якщо говорити про естетичні особливості ікон тих часів, то це багатобарвність,

контрастність, мальовничість, посилена декоративність, динамізм, і головне — небачена вигадливість форми. Лаконічність, малодетальність відійшли у минуле. В одних іконах

превалювали фольклорні мотиви. В інших випадках можна відзначити в іконописі поєднання народних традицій з бароковими впливами. Особливу увагу майстрів привертав декор західних книжкових гравюр, який був ними так ґрунтовно перероблений,

що став невід’ємною частиною своєї культури і особливо яскраво проявився в барвистому оформленні старообрядницьких ікон. Не порушуючи звичного ізводу, барочні інтонації в

російському періферійному варіанті надали образам відтінок піднятої святковості. Цьому чимало сприяла і колористична гама творів, побудована на поєднанні інтенсивних синіх, червоних, жовтих, зелених кольорів [3, с. 211-230].

Ще один спалах барокової культури у вітчизняному мистецтві прийшовся на розквіт т.з. неостилів, який мав місце у середині і другій половині ХІХ ст. і дістав назву

необароко або друге бароко. Як стилістичний напрям мав відносно невеликий термін існування, кілька фаз розвитку і різні регіональні варіанти. У порівнянні з іншими неостилями XIX ст. стиль необароко відбився у вітчизняному мистецтві менш визначено і,

110

як правило, поєднувався з елементами неорококо і неоренесансу. Твори необароко були зазвичай компромісними і мали набор елементів найрізноманітніших стилів. Еклектизм

цього стилю знайшов своє відображення і в іконописі. На іконі, що розглядаеться, вся поверхня одеж Христа заповнена дрібними

складками, кожна з которих повторює форму попередньої, що створює рівномірний ритм.

Фарбовий шар складається з насичених синього, червоного та жовтого кольорів. Уся рамка викарбувана рослинним орнаментом, трон Спасителя змальовано надзвичайно

розкішно, форма його властива добі бароко і нагадує язики полум’я. Тонкий малюнок з дрібною штриховкою зроблено пером.

Але матеріали і технологічні прийоми, використані в процесі створення ікони, дали

змогу поставити під сумнів датування ікони XVII-им сторіччям. Більш імовірно, що ікона відноситься до старообрядницького письма початку ХІХ ст., у середовищі яких подібне

письмо з елементами бароко було розповсюджене наприкінці XVIII — початку ХІХ ст., хоча частіше зустрічаються старообрядницькі ікони Пантократора іконографічного типу Спаса Мануїла.

Незважаючи на те, що іконопис в XIX ст. зачіпали ті ж процеси, які були властиві академічному мистецтву, він залишався на периферії нової російської культури і в будь-

якій ролі або місці у вітчизняному художньому житті йому було відмовлено, хоча у 1856 р. в Академії мистецтв навіть був створений «клас православного іконопису» [3, с. 211-230]. Межа між іконописом і академічним мистецтвом ставала все менш чіткою. За

західними зразками створювалися картини-ікони. Часто нові ікони писали поверх старих, особливо пошкоджених часом. Тому не дивно, що врешті-решт зверху пошкодженого старообрядницького барокового «Спаса на престолі» було написано у дусі нового часу

академічного «Іоанникія». Зараз ікона перебуває у процесі реставрації, закінчується розчищення авторського

фарбового шару від ґрунту. Попереду складна робота по відновленню карбованого левкасу, личного письма, а особливо візерунків. Реставрацію проводить реставратор Наталя Берестюк, ст. викладач кафедри реставрації станкового та монументального

живопису ХДАДМ. Висновки.

1. Ікона «Спас на престолі» заснована на іконографії XVII ст., коли візантійська іконописна традиція зазнала змін і запозичень у зв’язку з загальним поширенням впливу західної культури і надбала рис, характерних епосі бароко: дрібну

трактовку форми, гаму, побудовану на поєднанні інтенсивних кольорів, вигадливе візерункове оздоблення, засноване у тому числі й на декорі західних книжкових гравюр.

2. Використані матеріали і технологічні прийоми написання дозволяють датувати ікону початком ХІХ ст. і віднести її до старообрядницького іконопису, однією з характерних рис якого є стале зберігання власних традицій і, як наслідок, мистецтво, не

співпадаюче з хронологічними рамками загальних культурних змін. З часом ікона набула пошкоджень і наприкінці ХІХ ст. замість поновлення була суцільно записана живописом

академічного типу з зображенням преподобного Іоанникія Великого. 3. Інформація, здобута під час першого етапу реставрації ікони, безперечно,

не є вичерпною. Ікона потребує подальшого дослідження. У перспективі продовження

мистецтвознавчої атрибуції ікони: більш детальне визначення часу і місця створення ікони, іконописної школи, пошук аналогів, техніко-технологічні дослідження, зокрема,

химічний аналіз використаних при створенні ікони матеріалів. Список використаних джерел

1. Иоанникий Великий // Православная энциклопедия. Том XXV. — М. : Церковно-

научный центр «Православная энциклопедия», 2010. — С. 121-125. — 752 с. 2. Кондаков Н. П. Иконографія Господа Бога и Спаса нашего Іисуса Христа.

Лицевой иконописный подлинникъ. Томъ. I. / Н. П. Кондаков — СПб. : Комитет попечительства о русской иконописи, 1905. — Репринт. – М. : Паломникъ, 2001. — С. 115. — 428 с.

111

3. Красилин М. М. Русская икона XVIII – начала ХХ веков // История иконописи / М. М. Красилин — М. : АРТ-БМБ, 2002. — С. 211-230. — 412 с.

4. Минея общая — М. : Издательский Совет Русской Православной Церкви, 2002. — С. 21-24. — 516 с.

5. Mandouze A., Fouilheron J. Migne et le renouveau des études patristiques: actes du

colloque de Saint-Flour, 7-8 juillet 1975 / A. Mandouze, J.Fouilheron — eds. Paris: Beauchesne, 1985. — С. 35. — 336 с.

Список ілюстрацій

1. Преподобний Іоанникій Великий. Д.,о., 51,5*40,5 см, кін. ХІХ ст. Приватна збірка, м. Харків. Загальний вигляд у процесі розчищення записів. Реставратор: Берестюк

Н. В. Фото: Берестюк Н. В. 2. Спас на престолі. Д.,о., 51,5*40,5 см, поч. ХІХ ст. Приватна збірка, м. Харків.

Фрагмент карбування. Реставратор: Берестюк Н. В. Фото: Хомутов І. В.

3. Спас на престолі. Д.,о., 51,5*40,5 см, поч. ХІХ ст. Приватна збірка, м. Харків. Фрагмент верхівки трону. Реставратор: Берестюк Н. В. Фото: Хомутов І. В.

4. Спас на престолі. Д.,о., 51,5*40,5 см, поч. ХІХ ст. Приватна збірка, м. Харків. Фрагмент підніжжя. Реставратор: Берестюк Н. В. Фото: Хомутов І. В.

5. Спас на престолі. Д.,о., 51,5*40,5 см, поч. ХІХ ст. Приватна збірка, м. Харків.

Загальний вигляд після зняття записів. Реставратор: Берестюк Н. В. Фото: Хомутов І. В.

112

Вячеслав Шулика кандидат искуствоведения,

доцент кафедры реставрации станковой и монументальной живописи Харьковской государственной академии

дизайна и искусства, г. Харьков

МЕСТНЫЕ ИКОНЫ ХРАМА СВ. НИКОЛАЯ В С. ОЛЬШАНЫ ХАРЬКОВСКОЙ

ОБЛАСТИ

Анотація. На початку ХХ ст. відбулось відкриття майже невідомого феномену

українського сакрального мистецтва – Слобожанської ікони. Нажаль, в радянські часи більшість пам’яток, які тільки почали вивчати, було знищено. Зараз 99% пам’яток

сакрального мистецтва Слобожанщини XVII-XVIII ст. вивчаються за чорно-білими світлинами, тому знахідка нових пам’яток завжди сенсаційна.

Статтю присвячено пам’яткам сакрального мистецтва доби бароко – намісним

іконам з церкви св.Миколая в с.Вільшани Дергачівського району Харківської області. Ці ікони, хоч і були введені до наукового обігу ще в середині XIX ст., досі не отримали

відповідного наукового аналізу. На початку ХХ ст. харківський науковець, прот. П.Фомін вважав їх не слобожанськими пам’ятками. Аналіз літератури, іконографії та атрибутів зображень дає підставу вважати вільшанськи ікони пам’ятками сакрального мистецтва

саме Слобожанщини. Знаходячись під явним впливом Києво-Лаврської іконописної майстерні, вільшанськи ікони демонструють оригінальну трактовку орнаментального тла, атрибутів зображення іконографічних схем.

Постановка проблемы. В начале ХХ в. произошло открытие практически неизвестного феномена украинского сакрального искусства – Слобожанской иконы. Но

вскоре исследования памятников церковного искусства Слобожанщины были прерваны событиями 1917 г. С 1920-х гг. началась история планомерного уничтожения церковных памятников, которые еще совсем недавно вызывали живой интерес ученых. Сейчас 99%

памятников церковного искусства Слобожанщины XVII-XVIII в. изучаются по черно-белым фотографиям, поэтому открытие новых памятников всегда сенсация.

В Свято-Николаевском храме в с.Ольшаны (ныне Дергачевский р. Харьковской обл.), древнейшем деревянном храме Слобожанщины, сохранились иконы местного ряда иконостаса XVIII в. Несмотря на то, что еще в начале ХХ в. эти иконы вызывали живой

интерес ученых, они до сих пор не стали объектом отдельного научного исследования. Учитывая, что до настоящего времени не сохранилось ни одного слобожанского

иконостаса и известны лишь единичные иконы XVIII в., ольшанские памятники без преувеличения являются тем ключом, который делает возможным вход в исследование остальных 99% черно-белого наследия церковного искусства Слобожанщины.

Анализ литературы. Постройку деревянного храма св. Николая в Ольшанах харьковские ученые П.Фомин и С.Таранушенко относят к 1753 г. (освящен св. Иоасафом

Белгородским) [15:С.76;22:С.192-193]. Однако харьковский историк К.Щелков считал, что в 1753 г. храм лишь перестраивался [25:С.112] и, соответственно, был построен значительно ранее. Арх. Филарет (Гумилевский) сообщал, что храм св. Николая

упоминается с 1724 г. [21:C.160], метрики храма начинались с 1726 г. [21:C.163]. В 1877 г. [25:С.300] был проведен капитальный ремонт фундамента храма, а в 1911-1913 гг. храм

был расширен (пристройка притворов, переход между бабинцем и колокольней). В 1928г. С.Таранушенко провел полевые исследования Свято-Николаевской церкви и других храмов сл.Ольшаны [15:С.76].

Первый, кто ввел ольшанские иконы в научный оборот был арх. Харьковский и Ахтырский Филарет (Гумилевский). Ученый указывал на иконы, как на произведения,

заслуживающие особого внимания: «(иконы) написаны в греческом вкусе и, несмотря на давность, ни сколько не потеряли в своей живописности» [21:С.161]. В начале ХХ в. прот. П.Фомин писал, что основание Николаевского прихода в

113

Ольшанах связано с переселением Заднепровских украинцев в конце XVII в. П.Фомин, вслед за Филаретом, обращает внимание на четыре старинные местные иконы храма,

выдвигая гипотезу о также Заднепровском происхождении икон: «(иконы) написаны на липовых досках по золотому рельефному фону. Поясные изображения на них почти в натуральную величину. Характер работы поражает тщательностью, отделанностью и

пышным нарядным убранством. Техника иконы носит явственно черкасский стиль. Однако в манере изображения ликов, одеяний и в особенности наряда великомуч.

Варвары сильно сказывается католическое влияние» [22:С.135]. В послереволюционный период ольшанские иконы специально не исследовались. В 1928г. состоялась первая известная попытка их реставрации. Работа производилась

неквалифицированно. В советское время была утрачена одна из икон: икона св. вел. Варвары [2:С.80].

В 2009 г. иконы прошли реставрацию на каф. Реставрации станковой и монументальной живописи Харьковской государственной академии дизайна и искусств (реставратор ст. преп. Н.В. Берестюк) [2:С.81].

Результаты работы. На данный момент из четырех местных икон храма св. Николая в Ольшанах сохранилось три: икона Христа, Богородицы и св. Николая (утрачена

икона св. Варвары). Иконы выполнены в стиле барокко, представляют собой поколенные изображения, написанные на рельефном позолоченном фоне, который покрыт лепным растительным орнаментом. Сверху и по бокам иконы находится кайма. В нижней части

кайма отсутствует, что заставляет предположить позднее изменение первоначального формата иконы. Нет сомнений, что четыре ольшанских иконы составляли местный ряд иконостаса. В 1911(?) г. после капитального ремонта храма был поставлен новый

иконостас, который сохранился и по сей день. Местные иконы старого иконостаса заняли место в настенных киотах.

Икона Иисуса Христа относится к иконографическому типу Пантократор, представляет благословляющего Спасителя с Евангелием в левой руке. Христос одет в хитон цвета красной охры и темно-синий гиматий. Световые партии гиматия выполнены

твореным золотом. Ворот и рукава хитона декорированы орнаментами, выполненными так же твореным золотом. Пышные складки гиматия зафиксированы при помощи брошей

на воротнике, плече и на поясе Спасителя. Хитон имеет оригинальный покрой: широкий разрез для головы перехвачен спереди брошью, образовывает характерную складку на груди Христа. На голове Спасителя венец. Изображение венца выполнено черной краской

по золотому фону. В центре венца, в медальоне, изображен Бог Отец и Бог Святой Дух. В левой руке Христа открытый кодекс с Евангелием от Иоанна (Ин 14: 13-20).

Икона Богородицы относится к иконографическому типу Одигитрия. Младенец, одетый в белый хитон и киноварный гиматий, восседает на левой руке Богоматери. Световые партии гиматия покрыты твореным золотом. Правой рукой Младенец касается

подбородка Богородицы, в левой руке держит небольшой букет голубых цветов. Один цветок букета распустился, два других изображены ввиде бутонов. Богородица имеет не

вполне обычные облачения: к традиционным мафорию (гематит) и темно-синей тунике добавлен темно-синий плат, покрывающий голову и плечи. Концы плата собраны на груди при помощи золотой броши. На запястьях Богородицы поручи. Одежды Богоматери

богато украшены золотыми орнаментами. В правой руке Богородицы букет из двух лилий. На голове венец, подобный венцу Христа. В центре венца медальон с изображением

Пантократора. Св. Николай изображен в красном саккосе и белом омофоре с зелеными, богато

декорированными крестами. Под саккосом голубой подризник. На запястьях св. Николая

красные поручи. На голове святителя красно-золотая митра без креста. На митре золотые иконы в медальонах. В правом медальоне Христос на троне (тип Спас Великий

Архиерей), в левом - тронное изображение Богоматери в царских одеждах. Правой рукой Святитель благословляет, в левой -держит архиерейский жезл с белым, украшенным золотым шитьем сулоком. Золото-малахитовый жезл имеет навершие в виде змей. На

114

груди св. Николая панагия и крест, на бедре серебряная палица с изображением херувима. Икона Христа Пантократора в венце – короне/митре отсылает нас к

иконографическим типам «Спас Царь Царем», «Спас Великий Архиерей». Венгерский исследователь М.Надь отмечает типологическую близость этих иконографических типов [11]. Среди икон «Великого Архиерея», М.Надь выделяет образы священнические,

царские небесные и царские мирские [11:С.336]. К священническим образам ученый относит иконы, где Христос изображен в полном архиерейском облачении с Евангелием, к

царским небесным – иконы, где Спаситель изображен в архиерейском облачении, но с державой и скипетром, к царским мирским – образы, где указание на священство сводится к второстепенным атрибутам, а образ Христа приближается к образу «Царь Царем».

Распространение этого иконографического типа М. Надь видит как средство противодействия унии, хотя упоминает, что иконы Великого Архиерея получили

распространение и в Греко-католической иконописи. Христос, как глава Православной Церкви, противопоставляется главе Римской церкви – папе.

Корона на голове Христа в ольшанской иконе может трактоваться и как митра

благодаря медальону с образом Бога Отца. Интересной деталью иконы является отсутствие изображения поручей у Христа, что в восточной традиции являлось символом

Христа как первосвященника. Следует отметить, что такие изображения Пантократора (в короне/митре) в XVIII в. имели распространение на Слобожанщине. Подобные по иконографии иконы находились в храме с. Спиваковка (ист. Изюмский Сл. Полк, ныне

Новоайдарский р-н Луганской обл.) [13:С.127] и в храме сл.Замостье (г.Змиев) [1:С.9]. В отличие от Слобожанщины, на Гетманщине преимущественное распространение получили либо изображение «классического» Пантократора, без головного убора, либо

образы Христа Великого Архиерея. Примечательно, что в XVIII в. подобная иконография имела распространение и на Закарпатье [3:С.298]. В XIX в. иконы Христа Пантократора в

короне/митре на Слобожанщине не встречаются, зато получают распространения на Черниговщине, что подтверждают иконы, выявленные как в частных собраниях, так и в Черниговском областном художественном музее [8:C.58]. Характерная форма митры,

имитация лепного растительного декора фона, отсутствие поручей на запястьях Христа, не оставляет сомнения, что перед нами реплика из XVIII в.

Икона Богоматери Одигитрии «Неувядаемый цвет» получала в XVIIIв. широкое распространение на Левобережной Украине. Изображение Богородицы с цветком в руках принято связывать с католической молитвенной практикой – Розарием, которая получает

распространение в Европе в XVI в. [18]. Российский искусствовед Ю.Звездина отмечает, что конец XVII – XVIII в. является периодом, когда Розарий начал отображаться в

произведениях церковного искусства разных христианских конфессий [7:C.40]. На Левобережной Украине в XVIII в. образ Богоматери «Неувядаемый цвет» помещался в местном ряду иконостаса, слева от Царских врат. Наиболее известная икона Богородицы

этого иконографического типа сохранилась на своем первоначальном месте в иконостасе Преображенского храма в с.Большие Сорочинцы на Полтавщине. Аналогичная по

иконографии сорочинской иконе - икона из фондов Полтавской картинной галереи. Слобожанские иконы этой иконографии, к которым относится и икона из Ольшан, имеют ряд особенностей. Если у обеих икон с полтавщины в правой руке Богородицы

изображены красные розы, что является прямой ссылкой к Розарию, то в слобожанских иконах в руках Богоматери изображали лилию. Это положение подтверждает как

ольшанская икона, так и аналогичная по иконографии икона из сл.Замостье (Змиев), опубликованная Е.Рединым в Альбоме XII археологического съезда [1:С.9]. Цветок лилии является так же одним из католических символов, на которые вероятно обратил внимание

П.Фомин. В Европейской традиции лилия – символ чистоты и непорочности. Не даром лилия становится атрибутом аллегорических католических картин на тему непорочного

зачатия [10:С.176,177]. Примечательно, что количество цветков в букете на иконах не одинаковое: на ольшанской иконе два цветка, на иконе из Замостья три. Два цветка, вероятно, символизируют две природы во Христе, три цветка - Св.Троицу. В ольшанской

115

иконе есть еще одна деталь, которая не встречается ни в полтавских иконах, ни в аналоге из Замостья. Спас Эммануил в левой руке держит небольшой букет голубых цветов. Один

цветок в букете распустился, два других еще в бутонах. Данная деталь может трактоваться как символ воплощения одного из лиц Св.Троицы. Корона/митра и поручи, составляющие часть облачения Богородицы, символизируют сослужение Богоматери Первосвященнику

Христу. В XVIII в. иконография св. Николая на Слобожанщине претерпевает изменения.

Вместо фелони в облачении Святителя появляется саккос. Примечательно, что св. Николай в саккосе изображается в основном в ростовых и поколенных образах [23]. К такому типу изображений относится и ольшанская икона св. Николая.

Ростовое/поколенное изображение Святителя в саккосе, с жезлом, вероятно должно было вызывать прямую аналогию с архиерейским богослужением. Подтверждением этому

является и характерная для XVIII в. форма митры [12:С.65]. Иконописец скрупулезно воспроизводит все детали современного ему архиерейского облачения. Заслуживает внимания и изображение сулока на архиерейском жезле. Похожий рисунок сулока был

опубликован П.Жолтовским в альбоме «Малюнки Києво-Лаврської іконописної майстерні» [5:С.203]. Кроме того, в этом же издании приведены рисунки корон, которые

так же по форме близки коронам/митрам на головах Спаса и Богородицы [5:С.198]. Данные совпадения позволяют с полной уверенностью предположить близость слобожанских иконописцев к Лаврской иконописной мастерской.

Вызолоченный рельефный фон икон покрывает растительный орнамент в виде стилизованных цветов мака. Цветок мака распространенный символ эпохи барокко. Л.Миляева, в связи с исследованием икон Сорочинского иконостаса, где на фонах икон

встречается аналогичный символ, упоминает, что цветок мака – атрибут, в первую очередь, патрональных-мемориальных икон [4:С.12]. Мак – символ сна, смерти, символ

жизни во сне – жизни в смерти. Флоральный узор в виде цветов мака имел широкое распространение на фактурных фонах икон Левобережной Украины и зафиксирован в памятниках Черниговщины (иконостас в Березне), Полтавщины (Сорочинский иконостас)

и Слобожанщины. Но в иконах из Ольшан есть одна деталь, которая позволяет говорить об оригинальности и самобытности их исполнения. Если в большинстве памятников

левобережья декор фона выполнен в технике резьбы по левкасу, то на ольшанских памятниках декор лепной и барельефно выступает над плоскостью иконы.

Общие черты, характерные для иконописи Левобережной Украины XVIII в. и

одновременно характерные особенности ольшанских икон и их аналогов в сл. Замостье и Спиваковке, позволяют говорить об ольшанских памятниках, как о произведениях,

выполненных слобожанскими мастерами, а не заднепровскими, как предполагал П.Фомин. Влияние Лаврской иконописной мастерской не должно удивлять, т.к. Лавра являлась крупнейшим образовательным иконописным центром Центральной и Восточной

Украины. Датировка ольшанских икон может быть проведена по аналогии с иконами

Сорочинского иконостаса, которые, как было указано выше, имеют ряд схожих деталей иконографии и декора. Учитывая первое упоминание Ольшанского храма в 1724 г. и датировку сорочинских икон 30-ми гг. XVIII в. [4], иконы можно датировать второй

четвертью XVIII в. Выводы.

1. Анализ литературных источников показал разногласия специалистов касательно даты постройки храма. Местные ольшанские иконы, хотя уже с середины XIX в. и были введены в научный оборот, не получили

научного осмысления. 2. Изображения ряда атрибутов (венцы, сулок и пр.) позволяют говорить о

связи иконописцев с иконописной мастерской Киево-Печерской лавры. 3. Одновременно с этим можно говорить о самобытных слобожанских

чертах в изображении деталей и иконографии – это образ Христа

116

Пантократора в венце, но без поручей, изображение Богородицы «Неувядаемый цвет» с лилией в руке, цветок в руках Младенца, лепной,

барельефный (а не резной) декор фона со стилизованными цветками мака. Эти особенности подтверждаются и другими слобожанскими памятниками.

4. Ольшанские иконы могут классифицироваться как памятники слобожанской иконописи и быть датированы второй четвертью XVIII в.

5. В дальнейших работах планируется провести исследование иконографических типов слобожанских икон XVII-XVIII в.

Список литературы.

1. Альбом выставки двенадцатого археологического съезда в Харькове 1902 г. /с предисловием и объяснением Е. К. Редина. – Х., 1902. – 57 с.

2. Гребнев Я.В. Николаевский храм в селе Ольшаны Дергачевского района – окно в мир традиций и искусства старой Слобожанщины / Я.В. Гребнев // Пам`яткознавчи погляди молодих вчених ХХІ ст. Збірка наукових статей з памяткознавчої роботи. –

Х: Курсор, 2011. – Випуск 2. – С.77-82. 3. Давня Українська ікона з приватних збірок / авт. вступ. ст. О. Сидор. – К.: Родовід,

2003. – 334 с. 4. Дорофієнко, І. Сорочинський іконостас /І.Дорофієнко, Л.Міляєва, О.Рутковська. –

К.: Родовід, 2010. – 165 с.

5. Жолтовський, П. М. Малюнки Києво-Лаврської іконописної майстерні / П.М. Жолтовський. – К.: Наукова думка, 1982. – 286 с.

6. Жолтовський, П. М. Український живопис XVII – XVIII ст. / П.М. Жолтовський. –

К.: Наукова думка, 1978. – 327 с. 7. Звездина, Ю. Розарий в церковном искусстве XVI – XVIII веков и образ

«Богоматерь Барская» из собрания Музея Волынской иконы /Ю.Звердина//Волинська ікона: дослідження та реставрація. Матеріали XVII Міжнародної наукової конференції, м.Луцьк, 21-22 жовтня 2010 року. – Луцьк:

ВКМ,МВІ, 2010. – С. 40-44. 8. Іконопис XVII – поч.ХХ століття з фондів Чернігівського обласного художнього

музею /І.Г.Ральченко, С.Васеленко, С.Курач. – Чернігів: Домінант, 2008. – 76 с. 9. Каталог выставки XII археологического съезда в г. Харькове: Отдел церковных

древностей / сост. Е.К. Редин. – Х.: Паровая Типография и Литография М.

Зильберберг и С-вья, 1902. – С. 1-46. 10. Мельник, В. Сакральне мистецтво Галичини XV – ХХ століть в експозиції Івано-

Франківського художнього музею /В.Мельник. – Івано-Франківськ:Лілея-НВ, 2007. – 224 с.

11. Надь, М. Об особенностях иконографического типа Христос, Великий Архиерей в

Венгрии / М. Надь // Иконостас: происхождение, развитие, символика / Центр Восточнохрист. культуры; ред.-сост. А. Лидов. – М.: Прогресс – Традиция, 2000. –

С. 326-344. 12. Пуцко, В.Г. Іконопис Слобожанщини XVII-XVIII ст. – майже втрачене мистецтво

/В.Г.Пуцко//АНТ 2007-2008/19-21. – К.: АНТ, 2008. – С. 61-65.

13. Таранушенко, С. Іконостаси Слобідської України / С. Таранушенко. – Х.: ХПММС, 2011. – С. 114-115.

14. Таранушенко, С. Мистецтво Слобожанщини XVII-XVIII століття / С. Таранушенко. – Х.: Видавництво музею українського мистецтва, 1928. – 9 с. 36 іл.

15. Таранушенко, С. Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України / С.

Таранушенко. – К.: Мистецтво, 1976. – С. 145-146. 16. Таранушенко, С. Пам’ятки архітектури Слобідської України / С. Таранушенко. –

Х.: ХПММС, 2011. – С. 129-131. 17. Таранушенко, С. Пам’ятки мистецтва старої Слобожанщини / С. Таранушенко. –

Х.: Експер-клубдрук. справи, 1928. – 2 с. 114 табл.

117

18. Тарасенко, Л. П. К вопросу об стоках иконографии „Богоматерь Звезда пресветлая” / Л.П. Тарасенко // Русское церковное искусство нового времени. – М.: Индрик,

2004. – С. 73-81. 19. Український іконопис ХІІ – ХІХ ст. з колекції НХМУ: альбом / передм. А.

Мельник, авт. ст. Л. Членова. – Хмельницький: Галерея, К.: Артанія Нова., 2005. –

256с. 20. Филарет (Гумилевский) арх. Историко-статистическое описание Харьковской

епархии. В 3-х т. Т. 2. – Х.: Факт, 2005. – 432 с. 21. Филарет (Гумилевский), арх. Историко-статистическое описание Харьковской

епархии / архиепископ Филарет (Гумилевский).—в 3-х т. – Х.: Райдер, 2004. – Т.1.--

328 с. 22. Фомин, П. Г. Церковные древности Харьковского края / П.Г. Фомин. – Х.: ХЧМГУ

2011. – 237 с. 23. Шулика, В.В. Образ св. Николая Чудотворца на Слободской Украине

/В.В.Шулика// Волинська ікона: дослідження та реставрація. Матеріали XІХ

міжнародної наукової конференції м. Луцьк, 24-25.10.2012 р. – Луцьк: Волинський краєзнавчий музей, Музей волинської ікони, 2012. – С. 73-80.

24. Шулика, В.В. Росписи храма Св. Николая в с. Ольшаны Харьковской области /В.В.Шулика // Волинська ікона: дослідження та реставрація. Матеріали XХ міжнародної наукової конференції м. Луцьк, 27-28.08.2013 р. – Луцьк: Волинський

краєзнавчий музей, Музей волинської ікони, 2013. – С. 187-192. 25. Щелков, К.П. Историческая хронология Харьковской губернии / К.П. Щелков. –

Х.: Университетская типография, 1882. – 365 с.

Список иллюстраций

1. Икона «Христос Пантократор». Слобожанщина, вт. треть XVIII в. Дерево/масло. Храм св. Николая в Ольшанах. Фото. Н.Берестюк 2. Икона Богоматери «Неувядаемый цвет». Слобожанщина, вт. треть XVIII в.

Дерево/масло. Храм св. Николая в Ольшанах. Фото. Н.Берестюк 3. Икона св. Николая. Слобожанщина, вт. треть XVIII в. Дерево/масло. Храм св.

Николая в Ольшанах. Фото. Н.Берестюк 4. Икона «Христос Пантократор» из храма в с.Спиваковка (ныне Новоайдарский р-н, Луганская обл.). Слобожанщина. Местонахождение неизвестно. Фото С.Таранушенко

5. Икона «Христос и Богородица» из храма св. Николая в с.Замостье (Змиев). Слобожанщина. Местонахождение неизвестно. Фото Е.Редина

6. Икона «Христос Пантократор».Черниговщина, вт. пол. XIX в. Дерево/масло. Черниговский областной художественный музей. 7. Икона «Христос Пантократор».Черниговщина, вт. пол. XIX в. Дерево/масло.

Частное собрание г.Северодонецк. Фото В.Шулики 8. Икона Богоматери «Неувядаемый цвет». 30-е гг. XVIII в. Дерево/масло. Иконостас

в с.Большие Сорочинцы 9. Икона Богоматери «Неувядаемый цвет». п.п. XVIII в. Дерево/масло. Полтавская картинная галерея. Фото В.Шулики

118

119

УДК 725.1

Руслан Підставка старший науковий співробітник науково-дослідницького відділу

Національний заповідник "Замки Тернопілля".

РАННЄ БАРОКО В ОБОРОННІЙ АРХІТЕКТУРІ УКРАЇНИ: ЗБАРАЗЬКИЙ ЗАМОК

В статті розглянуто основні принципи архітектурного стилю доби бароко в

Європі взагалі, та на теренах Західної України зокрема. Визначено можливість участі італійського архітектора Маттео Кастелло в проектуванні та спорудженні Замкового палацу у м. Збаражі Тернопільської області, на основі аналогів його робіт в Речі

Посполитій та Італії. Ключові слова: бароко, палац у Збаражі, внутрішній дворик, Маттео Кастелло,

князі Збаразькі. Стиль "бароко" виник в Італії в результаті подальшої еволюції стилю

Відродження. Свої "видимі" форми (в т.ч. і в архітектурі) він набув в кінці ХVІ ст. і поширився по всій Європі, де панував з кінця ХVІ до середини (в окремих країнах до другої половини) ХVІІІ ст.

Італійське слово "бароко" дослівно означає "дивний", "вишуканий", "химерний". Архітектура бароко відзначається потужним просторовим розмахом, складністю форм, що

перетікають одна з іншої, плавністю і криволінійністю контурів, зв'язком з навколишнім простором.

Основними його рисами були:

Ускладненість об'єму і простору, взаємоперетин різних геометричних форм;

Переважання складних криволінійних форм при визначенні планів і площин;

Активне використання скульптурних і архітектурно-декоративних мотивів;

Створення гри світлотіні , кольорових контрастів;

Динамічність архітектурних мас тощо [1].

Характерний для Італії архітектурний стиль "бароко" завдяки різним факторам поширюється і на інші країни тогочасної Європи. Зокрема, в Речі Посполитій кін. ХVІ – поч.. ХVІІ ст. працювало багато італійських зодчих, різьбярів і архітекторів. Багато

представників заможної знаті їхали на навчання в кращі європейські навчальні заклади, де не тільки вивчали різні науки, а й знайомилися з архітектурою, культурою, побутом,

звичаями, військовою справою цих країн і народів. Багато чого було запозичено і для "наслідування на батьківщині".

Третьою оборонно-фортифікаційною спорудою Збаража (після літописного замку-

городища та середньовічного замку у Старому Збаражі), яка традиційно вважається спорудженою в період 1620-1631 рр. був замок князів Збаразьких-Вишневецьких. Хоча в

подальшому (ХVІІІ-ХІХ ст.) замок перебував у власності і магнатів Потоцьких, і бельгійської династії де Лігнів, і приватних власників (Тадеуш Нементовський, Еміль і Якуб Явеци, Союз офіцерів резерву Тернопільщини), все ж основні будівельні роботи

проводились саме за князів Збаразьких, а потім - Вишневецьких. Незважаючи на достатньо велике число публікацій і досліджень А. Чоловського, С. Пшилецького, А.

Мілобендзького, Б. Януша, М. Ковальчука, Я. Вітвіцького, В. Добровольської, Ю. Нельговського, І. Мельника, Р. Афтаназі, Я. Богдановського та ін., Збаразький замок є одним з найцікавіших та найменш досліджених .

В процесі аналізу історіографічного та архітектурного матеріалу виникає багато дискусійних моментів щодо основних питань історії становлення Збаразької твердині.

120

Адам Мілобезький у своїй статті "Tajemnica zamku w Zbarażu" зосереджує свою увагу на таких ключових проблемах: датування самого замку та проекту В. Скамоцці; відповідність

збудованого замку проекту В. Скамоцці; причини зміни концепції будівництва; авторство архітектурних форм замку та палацу у Збаражі.

Крім цих важливих питань, які автор згаданої вище статті відніс до розряду

таємниць, необхідно, на нашу думку, звернути увагу ще на ряд проблем у даному дослідженні:

По-перше, до кінця не з'ясовано до якого розряду фортець чи укріплених резиденцій відноситься Збаразька – "Рalazzo in fortezza" , "Casa forte" чи "Palazzo mezzofortificato"?

По-друге, необхідно встановити особу чи ряд осіб, яких можна вважати авторами замку, адже А. Мілобезький заперечує причетність як Генріха ван

Пеєна, так і Андреа дель Акви до його спорудження.

По-третє, за відсутності прямих історіографічних матеріалів доречно

провести аналіз інших замків і палаців, споруджених потенційними авторами-архітекторами та кн. Юрієм Збаразьким зокрема. Саме останнього

вважають фундатором нового міста і замку, про що свідчить напис на його гробівці в каплиці Св. Катерини Домініканського костелу Кракова [9].

Як відомо з досліджень Ванди Добровольської молоді Христофор та Юрій князі

Збаразькі в 1592 році вирушили в свою першу закордонну подорож. Перебування в Італії, приватні студії в кращих викладачів Падуанського університету (хоч в списку студентів

брати не значилися), знайомство з Галілео Галілеєм, Вінченцо Скамоцці позитивно вплинули на світогляд юнаків. Згодом, під час навчання в Голандії Христофор Збаразький побачив в містечку Бреда укріплений палац, який надзвичайно йому сподобався, і він

вирішив збудувати щось подібне в своєму родовому маєтку – Збаражі. Молодий князь писав про другий замок у Збаражі, що "… то є ідея моя, але із зауваженнями того

інженера (Андреа дель Аква), які додали їй ("ідеї" – тут і далі примітка автора) життя" [5].

Замок-палац у Бреді відомий нам з картини Дієго Веласкеса "Здача Бреди", хоча на

цьому полотні недостатньо чітко зображено елементи, що нас цікавлять в контексті написання статті. В Збірнику карт ван Луна міські укріплення Бреди позначені разом з

бастіонним замком, однак розширення електронної карти не дозволяє прослідкувати наявність відкритого внутрішнього дворика.

З наявної іконографії можна зробити висновок, що існуючий до цього часу, палац у

м. Бреда нарис прямокутника з наріжними баштами, внутрішнім двориком (замощеним цеглою на ребро). В'їздова брама знаходилась на центральній осі палацу, який мав два

поверхи і нижнє напівпідвальне приміщення [3. С. 489].

121

Рис. 4. Замок Бреда на картині Д. Веласкеса "Списи" та фрагмент з карти ван Луна.

Щодо початку спорудження нового замку у Збаражі, то традиційно побутує версія

(А. Чоловський), що він був закладений в період 1620-1631 рр. Хоча пізніше др.

Александр Чоловський перемістив початкову дату з 1620 на 1626 р. Більшість дослідників зведення замку (палацу) пов’язують з датою проекту, виконаного

В. Скамоцці. Р. Паллучіні, дослідник творчості В. Скамоцці, проект Збаразького замку датує 1604 роком. Одним з найважливіших питань в цьому дослідженні є встановлення авторства

замку і фінальної стадії палацу, незважаючи те, що замок на поч. ХХ ст. був "ретельно відбудований" . Саме ці питання були поставлені нами за мету даного дослідження.

Проводячи опрацювання фондів Ягелонської бібліотеки м. Кракова нами було виявлено джерело (стаття др. Маріуша Карповича), де висувається версія і проводиться обґрунтування, що автором Збаразького замкового палацу може бути відомий італійський

архітектор, головний архітектор Риму, придворний архітектор короля Зимунта ІІІ, уродженець містечка Лугано (Швейцарія) – Маттео Кастелло (чи (італ.) - Кастеллі)[8].

Доктор архітектури Маріуш Карповіч провів ґрунтовне історико-біографічне дослідження діяльності Маттео Кастелло і в 1994 році видав монографію, присвячену цьому відомому архітектору [7]. З відомих проектів Кастелло наведемо лише декілька.

122

Книга М. Карповіча Палаццо Матеї (Лаціо).

Палаццо Кіджі (Рим).

Необхідно відмітити, що на проекту палаццо Кіджі у лівій частині підвального

приміщення показана колона з гвинтовими сходами на перший поверх палацу. Такого типу колона існує в аналогічні частині Збаразького замкового палацу і позначена на плані

Б. Крицького. Проекція колони відповідає меншому з приміщень, так званої Малої жовтої вітальні.

Ще один палац замку в Піліці, який споруджував (фінальні стадії будівництва) кн.

Юрій Збаразький (фундатор і будівничий замку у Збаражі) також мав прямокутну форму з відкритим внутрішнім двориком [6]. Цей факт дозволяє прослідкувати відповідну архітектурну традицію і стиль князя того часу. Детальніше про замок в Піліці йдеться в

одній з попередніх статей [4, С. 161]

123

План-схема. Палац в Піліці на плані бастіонного замку.

Отже, Маттео Кастелло був видатним архітектором епохи раннього бароко Риму. Він народився близько 1540 в Меліде біля Лугано (кантон Тісін, італомовна

Швейцарія) і походив з родини різьбярів каменю. Його двоюрідним братом був Доменіко Фонтана - головний архітектор Риму в часи папи Сикста V, в майстерні якого потім працював Карло Мадерно. В 1613 році польський король Зигмунт ІІІ призначає Маттео

Кастелло головним королівським архітектором і проектантом. Останній змінив на цих

124

посадах Якуба Родондо і Джовані Батісту Петріні. Після перенесення столиці за з Кракова до Варшави розбудова королівського двору 1589-1619 проходила за проектом арх.

Тревано. Маттео Кастелло належить авторство фінальних стадій Варшавського королівського замку та Уяздовського замку у Варшаві, спільні риси яких буде подано на графічних ілюстраціях. Крім того Кастелло вважається проектантом каплиці Св. Катерини

Сієнської в Домініканському костелі м. Кракова. Виконавцями будівельних на різьбярських робіт були два його племінники Андреа і Антоніо Кастеллі [7].

(Фото Маріуша Карповіча)

Графічний архітектурний аналіз вище наведених замків та Збаразького палацу дозволяє виявити ряд спільних стилістичних ознак. Хоча замковий палац Збаража в

результаті руйнування турками 1675 р. та катаклізмів І-ї світової війни зазнав ряду ґрунтовних перебудов все ж, вдається розгледіти спільні риси з вище наведеними

замками. Наводимо ряд замкових палаців до спорудження чи проектування яких мав відношення М. Кастелло.

125

Палац Краківських єпископів в Кельцах.

Форма замкового палацу Уяздовського замку Варшави, як і палацу в Збаражі 1649

р. має подібну "Т"-подібну форму, відрізняючись лише пропорційними співвідношеннями і абсолютними розмірами.

Уязловський на Збаразький замки (планувальна структура).

Уяздовський замок у Варшаві.

Архітектурні елементи, якими були оздоблені замки у Варшаві і Збаражі мають спільні ознаки "стилю Вазів"[9, с. 375], а семе: рустування наріжників на всю висоту

будинку, характерна архівольта на дверними пройомами бокових крил, обрамлення

вікон простим карнизом і двома волютами, акцентування рустуванням (пол. –

бонуванням) центральної частини і т.д.[7].

Окремі архітектурні елементи присутні і у Вільнюському кафедральному соборі

126

Св. Станіслава і Св. Владислава до спорудження якого долучився і М. Кастелло [8]. На основі аналізу різноманітних архітектурних форм та особливостей замків

та палаців спроектованих та споруджених М. Кастелло ми прийшли до висновку, що

саме цей архітектор небезпідставно претендує бути автором замкового палацу

Збаража, чи, скоріше, трансформатором проекту В. Скамоцці.

Походили брати з Лугано (кантон Тіціно) італомовної Швейцарії. Сама сім'я Кастелло походила Меліде. Андреа народився в 1587 році як син Христофора

та Елізабети, мав меншого брата Антоніо, з яким в 1629 році працював над скульптурною побудовою каплиці Св. Катерини з Сієни у домініканському костелі Св. Тройці у Кракові. В цьому самому році обидва брати за дорученням

краківських домінікан повинні були виконати новий вівтар в каплиці Св. Яцка, а також сходи до цієї каплиці. Помер Андреа Кастелло в 1637 році в Венеції.

Стосовно існування внутрішнього дворика у замковому палаці Збаража стало виявлення, в процесі реставраційних робіт та пониження рівня долівки, цегляного мощення ділянки вестибюлю першого поверху. Відтворюючи аркову галерею палацу

згідно проекту В. Скамоцці, підчас копання фундаменту для однієї з колон, на глибині близько 70 см. було виявлено фрагмент мощення долівки цеглою, покладеною на ребро.

Ще Ю. Нельговський зазначав в статті "Замок у Збаражі", що в палаці первісно існував дворик. Доказами цього, на його думку, можуть служити:

Наявність підлоги з укладених сторч цеглин (відсутніх в інших

приміщеннях; Невелика товщина (бл. 65 см.) стіни в тому місці, де у Скамоцці показана

відкрита галерея дворика;

Стінка на задньому фасаді, що проходить між боковими частинами палацу, була прибудована пізніше. Про це свідчить той факт, що один з крайніх

отворів в ній на другому поверсі находить на ріг бічного крила. Про те, що стінка другого поверху була, нібито, огорожею дворика, можна

твердити, враховуючи й інші особливості її облаштування. Під вікнами з внутрішнього

боку в ній є скоси, низ яких знаходиться нижче можливого рівня підлоги перекриття. На стінці немає слідів ні балочних, ні склепінчастих перекриттів. Головним, на

думку дослідника, доказом існування дворика є те, що на схематичних обмірах замку Я. Вітвіцького на плані позначено дворик, а на реконструктивних намітках заднього фасаду, над цією частиною будинку не показана покрівля [2, С. 202].

Крім того, як відзначав у 60-х рр. Ю. Нельговський, в кінці дворика, біля куртини, було знайдено широкий люк з ходами, що виконували функцію водозбору і

водовідведення (давня каналізаційна "лівньовка"). Ця підземна каналізація простягалась ≈ 10-12 м. від зазначеного люку у північно-західному напрямку на повний зріст людини і повертала на ≈ 45-500 на північ у вигляді водовідвідного каналу.

Дослідник висловлює припущення, що палац міг бути недобудованим за первісним проектом і його дворик залишався відкритим з четвертої сторони, що підтверджується

Планом коронного табору 1649 р. під Збаражем (План-схема).

127

Внутрішній дворик на "берлінській" карті та його накладка на план замку.

128

Під час розчистки завалів внутрішнього дворика було знайдено кілька блоків карнизів, що увінчували всю споруду навколо. На думку Ю. Нельговського, всередині

дворика стіни мали таке ж завершення, як і ззовні. Крім цегляної відмостки в дворику між стіною вхідного залу і тонкою стінкою, де у Скамоцці показано аркаду, було знайдено у завалі ділянку підлоги, вимощеної теребовлянською плиткою розміром 30х30х3 см.

Цегляна підлога має ділянки, вимощені цеглою різного розміру, в тому числі й, так званою, "литовською жолобчастою" (17х28х7, 14х28х8). Побічним підтвердженням

існування внутрішнього дворика є складність влаштування даху над квадратним будинком з стороною понад 30 м. На старій фотографії (із збірки Львівського історичного музею) дах на палаці показано у вигляді трьох частин, гребені яких ідуть паралельно до головного

фасаду. При відсутності дворика така конструкція була б неможливою, оскільки у пазухах збиралися б сніг і вода [2, С. 203].

Крім того, у східному і південному кутах потенційного дворика, під час пониження рівня долівки були виявлені два півкруглі фундаменти, які, на нашу думку, були основою сходів на другий поверх внутрішньої галереї, за аналогом палацу Корнякта у Львові з

типовим італійським двориком. Про існування внутрішньодворикової галереї свідчать отвори у внутрішній північно-східній стіні палацу, відображені на фото М. Говденко 60-х

рр. ХХ ст.

Кутові сходи на галерею (кам'яниця К. Корякта ХVІ ст. у Львові).

Остаточного вигляду укріплення Збаразького замку набули не у 1631 році, як було

прийнято вважати, а значно пізніше. Як зазначає Ю. Нельговський, який проводив обміри твердині у 60-х рр. з М. Говденко, що в період 1631 – 1649 рр. Вишневецькими було надано замку завершених бастіонних укріплень, збудовано каземати, а дещо пізніше

надбудовано на казематах два бічних крила [2, с. 200]. Саме князь Януш Вишневецький (1631-1636 рр.) та його син Дмитро-Юрій (1651-1682 рр.; великий гетьман коронний)

проводили ці роботи. До виконання цих робіт, на думку відомого польського дослідника,

мистецтвознавця та історика Станіслава Томковича, був причетний інженер кн. Януша

129

Вишневецького (коронного конюшого), німець – Ян Шимон Вольф [10, с. 134-135]. Однак, цей факт не є темою даної статті і буде розглянутий у наступних дослідженнях.

Отже,: 1. Замковий палац м. Збаража можна умовно віднести до архітектурного

стилю пізнього Відродження – раннього бароко Східної Європи.

2. Адаптацію проекту В. Скамоцці для замку у Збаражі виконав

придворний архітектор короля Зигмунта ІІІ Вази – Маттео Кастелло.

Література та використані джерела:

1. Архитектура барокко. Електронний ресурс. Точка доступу:

http://www.arhitekto.ru/txt/6barokko01.shtml 2. Нельговсьий Ю. Замок у Збаражі /Юрій Нельговський// - в Зб. Українське

мистецтвознавство. – Вип.5. – Київ.- 1971 р. – С. 199-205. 3. Підставка Р. Дослідження Збаразького замку: методичні підходи та гіпотеза етапів

спорудження/Руслан Підставка//Праці НДІ пам'яткоохоронних досліджень. Вип. 7. –

Київ. – 2013 р. – С. 487-496. 4. Пидставка Р. Тайна замка в Збараже: шаги к разгадке/Руслан Пидставка// В Зборніке

навукових артикулау "Замкі, палацы і сядзіби". – Мінск. – 2013. – С. 158-163. 5. Dobrowolska W. Młodość Jerzego i Krzysztofa Zbaraskich, - Rocznik Pszemyski.-1927. –

S. 125

6. Janczykowski J. Zamki Jerzego Zbaraskiego: Zbaraż i Pilica na tle ewolucji polskiej architektury rezydencjonalno-obronnej w I pol. XVII w./Jan Janczykowski// Жовка крізь століттяю- Вип. 2.- 2012 р. - С.177-188.

7. Karpowicz M. Matteo Castello - architekt wczesnego baroku/ Mariusz Karpowicz// "Nereton", Warszawa. – 1994. – 97 s.

8. Karpowicz M. Matteo Castello i zamek w Zbarażu./Mariusz Karpowicz//.- Satculum Christianum.-№ 2.- 2003. S. 79-81.

9. Miłobędzki A. Tajemnica zamku w Zbarażu // Kwartalnik architektury i urbanistyki. –

Warszawa, 1956. – T. I. – Z. 4. – S.375. 10. Tomkowicz S. Przyczynki do history kultury Krakowa w pierwsyej polowie XVII

w./Stanislaw Tomkowicy//- Lwow. -1912 r.- S. 134-135.

УДК 726.5.03

Ганусевич Н.З.

молодший науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля»

КОСТЕЛ СВЯТОГО АНТОНІЯ – ПАМ’ЯТКА ЕПОХИ

БАРОКО МІСТА ЗБАРАЖА.

В Україні бароковий стиль розвинувся у другій половині ХVІІІ століття, коли

країна була розділена між сусідніми державами. Такий поділ спричинив до різноманіття барокової стилістики. Одним із поширених зразків бароко на західноукраїнських землях –

римо-католицький храм Святого Антонія з Падуї і Святого Юрія мученика у Збаражі. Ключові слова: храм, капітель, бароко, пам’ятка архітектури, вівтар,

скульптура, фігури, орден.

Доба бароко в Україні припала на період, коли країна була роздерта між міцними

сусідніми державами. Тому Правобережна Україна мала зразки бароко, що йшли з католицького центру світу - Риму та Польщі. Бароко в перекладі з італійської означає «чудернацький». Великого значення в цей час набули церемоніали, етикет, ушляхетнення

130

образу життя й зовнішнього вигляду людини. Ці постулати знайшли своє відображення в мистецтві. Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність,

динамічність. Особливо необхідно відзначити прагнення до синтезу мистецтв — взаємопроникнення архітектури, скульптури, живопису й декоративного мистецтва [16].

Однією з найяскравіших пам’яток і найдавніших храмів міста Збаража є римо-

католицький костел святого Антонія. Велична і витончена споруда вражає своєю красою та довершеністю. Відчувається щедра рука фундатора та вишуканий смак його замовника.

Це пам’ятка національного значення та один з унікальних сакральних об’єктів Національного заповідника «Замки Тернопілля».

Ще на початку ХVІ століття князь Юрій Збаразький, власник міста, краківський

каштелян став першим фундатором дерев’яного храму під покровом Святого Юрія. Після смерті князя будівництво продовжили наступні власники міста - князь Януш

Вишневецький і його дружина Євгенія з роду Тишкевичів [5, 1]. В 1675 р. монастирський комплекс було знищено турецькими військами Ібрагіма Шишмана [3, 74] і лише в 1746 р. розпочалось будівництво нового кам’яного храму.

Його фундатором став князь - Станіслав Потоцький. Будівельними роботами керував проектант і виконавець Ян Ганц, архітектор з міста Кнурова, що в Сілезії [9, 22].

В 1752 р. костел був посвячений під назвою св. Антонія і Святого Юрія і відданий для користування [15, 13] римо-католицькій громаді міста. Повністю закінчений і обладнаний костел освятив другого серпня 1755 р. Луцький єпископ Антоній Еразм Воллович [11,

456]. Костел мурований з каменю в стилі бароко, тринавна базиліка з видовженим на

схід прямокутним в плані вівтарем і увігнутою конфігурацією завершеного щипцем

фасаду. Костел перекритий системою хрестових склепінь [4, 174]. Архітектура храму відрізняється просторовим розмахом, плавністю й складним поєднанням криволінійних

форм, злиттям об'ємів у динамічну масу і багату на скульптурний декор вівтарних частин і фігур з дерева (часто позолочених). Інтер’єр зберіг залишки автентичного пишного декору в стилі «квітучого» бароко – сильно розкріповані складно-профільні карнизи,

позолочені різьблені капітелі коринфського ордера, спарені пілястри. На стінах і склепінні фрагментарно збереглись фрескові розписи ХVІІІ століття в стилі ілюзорного живопису

[14, 84]. У 1750 р. в костелі працював львівський різьбяр Антон Осінський, автор декору

дев'яти вівтарів та цілого ряду дерев’яних скульптур святих і ангелів, що знаходилися в

головному вівтарі. В храмі було ще дванадцять бокових, що давало змогу відправляти Богослужіння священикам одночасно біля тринадцяти вівтарів [4, 191], які так як і колони

були покриті сусальним золотом [5, 10]. Шість вівтарів в правій і лівій наві в деталях відрізняються між собою в основному різними за формою аттиками, на яких частково збереженні скульптури. Однак вівтар однієї нави, як у дзеркалі повторюються у другій. Це

наводить на думку, що вони могли бути виготовлені в подвійній кількості і симетрично розміщені в обох навах. [8, 25]. Усі вівтарі одного типу – чотириколонні з розірваними

фронтонами, сильно крепова ними антаблементами і різноманітними за формою аттиками, на яких розміщені майстерно виконані дерев’яні скульптури: крилаті путті, бюсти або в повний ріст. Фігурні статуї трактовані широко, автор свідомо видовжує їх пропорції,

деформує окремі частини з метою надати їм більшої експресії, виразності і мальовничості. [1, 6].

Історію побудови головного вівтаря можна поділити на два періоди. Перший етап будівництва розпочався в 50-х роках ХVІІІ ст. і його автором був Антон Осінський, а фундатором князь і познанський воєвода - Станіслав Потоцький (10800 польських

злотих) і покрив позолотою Мацей Міллер із Львова за 5 300 злотих [12, 13]. Головний вівтар в 1789 р згорів, через рік був відновлений за дуже значні кошти, настоятелем

Ескарпієм Венгльом (другий етап), але до початку ХХ століття він не раз був реставрований. Відновлений вівтар був розміщений поза пілястрами, що декорували стіни на пів вигнутій кривій, що нагадував еліпс. Вівтар був поділений на два поверхи, або

131

яруси. В нижньому ярусі було двоє дверей, які були входом до монашого хору (за головним вівтарем). Посередині був вівтар, де знаходився Табернакулюм, оздоблений

балдахіном. Зверху над ним скульптурно зображений агнець Божий – овечка на Книзі з сімома печатками. Дарохранильницю із Святими Дарами закривав образ Святого Станіслава (єпископа) із Щепанова (Польща), в оздобленій рамі рослинним орнаментом –

котарою (В іконографії зображується Святий Станіслав в єпископському вбранні, з понтифікалом. Його атрибути: меч, пальма мучеництва, інколи – орел, символ Польщі).

В центрі вівтаря знаходилась ікона Святого Антонія з Падуї, яка була обрамлена срібним окладом (сукенкою). Над нею знаходилась ікона із зображенням Святого Юрія - змієборця, покровителя першого храму, що будувався за князя Юрія Збаразького на

початку ХVІІ століття. Зверху над іконою в еліпсі із промінчиками сонця (слави Божої) був розміщений Святий Дух у вигляді голуба. Вівтар був високий , аж до самого карнизу,

увінчували фігури шести ангелів (з них тільки одна пара залишилася в храмі, іще одна пара ангелів знаходиться в житомирському храмі Святого Яна з Дуклі, декілька ангелів, можливо навіть із бокових вівтарів знаходяться в Олеському замку). На вівтарі

розміщувались шість фігур Святих і шість колон по три з кожного боку. Зверху над колонами знаходились люнети (півколо) і розвернені були одне до одного, або вивернуті

на зовні. Фігури знаходились в парах, це було в традиціях францисканських храмів. По праву сторону найближче до Святих Дарів розміщувалась фігура Святого Франциска і по-ліву сторону Святого Домініка. В руках Святого Франциска був хрест (пропорційний до

фігури) і Євангеліє (оскільки вона була основою його життя). Святий Домінік зображений з розгорнутою книгою в руках,так як він був засновником ордену проповідників, можливо це був Збірник його проповідей. Далі Святий Бонавентура з Маньореджіо (один із

генералів ордену, відновник святого життя) з іншого Тома з Аквіна (знаний домініканець), далі Апостоли: Святий Павло, а з іншого боку Святий Петро. На даний час в нашому

храмі збережено дві фігури Святого Франциска і Святого Домініка, доля фігури Святого Петра невідома, фігури Святого Томи, Святого Бонавентури і Святого Павла знаходяться у фондах Збаразького замку. Балюстрада закривала вхід до вівтарної частини. Це невисока

прикрашена огорожа, яка обрамляє головний вівтар і складається з фігурних стовпчиків (балясин). Під час радянського часу вівтар був знищений, на даний час його можна

зібрати на відсотків 50% із збережених елементів. В приміщені монаршого хору знаходились дві великі фігури, які не були видні

прихожанам храму, тому що їх закривав головний вівтар. З правої сторони фігура Святого

Франциска, з лівої – фігура Святого Бернардина із Сієни (йому за життя три рази пропонували бути єпископом,але він вибрав чистоту францисканського життя).

На даний час головний вівтар не реставрований, до 2013 року він складався із деяких елементів старого вівтаря, центральна ікона Святого Антонія копія тої що була колись і згоріла на початку ХVІІІ століття. Вона знаходиться між чотирма колонами, які

зверху прикрашені декоративною капітеллю з волютами у підніжжі скульптура ангела, по бокам майже в повний ріст скульптури святих. З правої сторони скульптура монаха-

францисканця, а з лівої сторони – Святого Домініка, а посередині метрові скульптури ангелів і ще по дві колони з кожного боку з невеликими скульптурами ангелів на них. Саме ці невеликі скульптури ангелів відрізняються своєю експресією художнього

формотворення це видно з тунік (складки на них нагадують зім’ятий папір чи бляшаний лист [7, 97]), положенням рук і заглибленим поглядом. Їх і відносять до роботи Антона

Осінського, а також ще два вівтарі і амвон. Вівтар Святого Петра з Алькантари (францисканця). Він знаходиться з

північної сторони під другою аркою святині. Побудований у 1758 році був за фундації

Антона Рожнецького (800 злотих) і присвячений Святому Петру з Алькантари [12, 102]. Це католицький святий, чернець-францисканець, один з ініціаторів аскетичної реформи в

ордені. У 1540 році на капітулі в Пласенсії з ініціативи Петра Алькантрійского в ряді монастирів був прийняті нові правила, що включали в себе суворі аскетичні практики. Однією з цих практик було ходіння босоніж у певні періоди року, що принесло ченцям,

132

які дотримуватися правил Петра Алькантрійского, прізвисько босоногі, яке згодом стало символом вищої міри аскетичного життя в різних чернечих орденах. Даний вівтар також

присвячено (дедиковано) Святому Каєтанові і Святій Вікторій Діві мучениці. Рік по тому вівтар був помальований поліхромно в кольорах: рожевий, коричневий, оливковий і був позолочений і покритий сріблом. Архітектура подібна з вівтарем Свято Івонни. Має

цоколь і завершення над двома колонами люнетів вивернених на зовні, де знаходились фігурки ангелів (роботи А.Осінського, які позицією тіла виражають захват, подив, інші

можуть бути радісними чи усміхненими). В 1856 році був образ замінений на новий. На верху збережена постать чоловіка в хмарі (можливо це Святий Каєтан з Цієни, співзасновник ордену клериків-регулярних театинів). Остання реконструкція вівтаря в 30

х роках ХХ століття. Кольори бронза і зелень (оливковий). Вівтар роботи майстра А.Осинського, або під його керівництвом.

Вівтар Святого Івонна знаходиться з південої сторони під другою аркою святині. Вівтар Святого Іво в 1756 році був побудований за фундації Миколая Гіжицького і його дружини Марціани (800 злотих) [12, 13]. Було кілька Святих, які носили такі імена, один із

них Іво з Хельори [13, 157], був юристом, був висвячений на священика і належав до третього ордену Святого Франціска, покровитель бідних, вдів і сиріт. Під час виконання

своїх обов'язків Іво приділяв особливу увагу нужденним людям, тому він здобув популярність серед простих людей, які називали його "адвокатом бідних". Іво вів скромне, аскетичне життя. Організовував лікарні, дитячі будинки і притулки для бездомних і

бідних. у 1303 році – помер. В 1857 році даний вівтар також був присвячений (дедикований) Святому

Миколаєві (Один з найпопулярніших святих в християнському світі. Фігурує в багатьох

народних переказах, як заступник покривджених). Рік по тому вівтар був помальований поліхромно в кольорах: рожевий, коричневий, оливковий і був позолочений і покритий

золотом і сріблом за фундації Миколая Гіжицького (720 злотих) [10, 194]. В верху між хмарками (Хормунга)там могла бути експресивна фігура св.Іоанна з В’янеї, пароха з Арса [2].

Остання реконструкція вівтаря в 30-х роках ХХ століття. Кольори бронза і зелень (оливковий). Вівтар роботи майстра А.Осинського, або під його керівництвом. Можливо

між колонами знаходились фігури Святої Рози з Ліми - перша католицька свята, що походить з Америки, домініканська черниця її батьками були Ґаспер Флорес і Марія Оліва. При хрещенні її нарекли Ізабеллою, однак зважаючи на делікатність, кликали

Розою. Це ім'я вона і отримала при миропомазанні. Вона була оголошена блаженною папою Климентом IX, в 1667, і канонізована в 1671 Климентом X. Роза стала першою із

жителів Американського континенту, які так вшановані. Святу Розу зображають із вінком троянд на голові. А з другої сторони вівтаря фігура Святої Рози з Літербо, яка належала до третього францисканського ордену [12, 108].

З правої сторони в центральній наві знаходиться - амвон. Оригінальні сходи по яких піднімався священик для читання Біблії. Амвон (казальниця) символізує корабель з

якого Ісус Христос вчив народ. Амвон – один з головних компонентів облаштування християнського храму. Це значне підвищення, звідки читали Святе письмо, проповідували, зачитували послання. Сучасний тип амвону сформувався в ХVI столітті –

прикріплений на певній висоті до стіни, опори з входом по сходах. Амвон складався з корпусу, тобто з казальниці з парапетом, наплічника і балдахіну. Корпус мав форми

виступаючі, опуклі, з підвішеними різьбленими прикрасами – з так званою «шишкою». На балдахіні є зображення голуба, а зверху – скульптура. Крім об’ємного, фігурного різьблення часто оздоблювався орнаментом [6, 12].

Амвон виготовлений у 1755 році Антоном Осінським на кошти Галецького (950 злотих) [12, 14]. У 1757 р. амвон був позолочений майстром Матвієм Міллером, за 900

злотих [12, 110]. Під час пожару 1790 року майже не був пошкоджений. 1913 році він був законсервований, складається з багато профільованого кошика. Семи сторонній кошик з балюстрадою. Прикрашений верх дерев’яним чотирикутним балдахіном, оздоблений

133

рослинними елементами, в кольорах рожевих, бронзових, тобто коричневих і зелених. Під куполом балдахіну вміщувалась фігурка голуба з розпростертими крилами, що

символізувала Святого Духа. Зверху знаходились дві пари ангелів на люнетах, а посередині фігура Владислава з Гельньова (Матвія Бридицького), знаного проповідника, який поширював культ Страстей Господніх. Його проповіді були в основному про муку

Господню. Це один із францисканських святих живучих в ХVІ столітті в Польщі. Він мав дар левітації, коли говорив проповіді.

На самому кошику Амвона зверху на перилах знаходились чотири скульптурні зображення фігур святих виконані в дереві. Це можливо Святий Августин і Святий Амбросій з Мідіолану, Святий Леон великий і Святий Григорій, так зазвичай в таких

парах вони були співставленні. На даний час скульптури не збережені. По-колу чотири рельєфи різьблені з дерева: перший це фрагмент Євангельської сцени чудо ловлення 153

рибини «Лов риби у Генисаретському озері» [2], другий - розмова Ісуса з Нікодимом, книжником, який приходив запитати - Як може людина народитися по-новому? (чи «Христос у Гетсиманському саду»). Третя сцена показує нам Ісуса і чоловіка на колінах,

можливо це сцена зцілення. А четверта не збереглася, можливо це розмова Ісуса з фінікійкою, жінкою ханаянкою, яка просить про вигнання злого духа зі своєї дочки. Ісус

вражений вірою цієї жінки зцілює її доньку. Дані сцени знаходяться в профільованих рамках.

Як бачимо дані вівтарі костела високої художньої якості і стилістично вони між

собою подібні - дерево, різьба, поліхромія (краска яка наноситься на левкас (суміш клею і крейди). Вівтарі мають завершення півкругле оформлення, ікони складну фігурну раму, постаті фігур, в традиційній для бароко, букві “S”, все це виразно вказує на стиль бароко.

На деяких бокових вівтарях знаходилось по два престольні образи, тому ці вівтарі мали дві назви. На вівтарях центральної нави було по два образи – в центральній ніші і один над

нею. В інших бокових було по два образи, в центральній ніші – один з яких опускався під престол, а інший знаходився в ніші.

Вівтарі були позолочені чотирьохколонні (колони розміщені діагонально по

відношенню до фронтальної площини вівтарів, два вівтарі центральної нави двохярусні, здебільшого другий ярус втрачений. Однак вівтар однієї нави, як у дзеркалі повторюються

у другій. Це наводить на думку, що вони могли бути виготовлені в подвійній кількості і симетрично розміщені в обох навах. В усіх вівтарях відсутні престольні ікони, тому назва більшості вівтарів залишається поки невідома. Сім вівтарів виконав Львівський скульптор

А.Осінський: Святого Онуфрія (1757), Ченстоховської Матері Божої (1759), Святої Анни (1759), які згоріли разом з головним вівтарем під час пожежі у 1789 році і Святого Івонна

(1756), Петра з Алькантари (1758), які частково збережені. До пожежі в костелі три вівтарі роботи А.Осінського, а саме вівтар Св.Антонія і два бокові – Св.Франциска і Юзефа були встановлені у 1790р. майстрами школи Осінського.

На центральних колонах храму розміщені два вівтарі, які розвернені не до центру храму, а до його виходу, обличчям до людей. Отець Луціан Хозер провів аналіз вівтарів на

основі архівних даних і в своїй праці запропонував варіанти нової реставрації вівтарів із максимальним збереження елементів минулої архітектурної величі храму. Ця спроба реконструкції була проведена у 2002 році о.Ципліаном, тому що на 80% збережені

оригінальні кольори вівтарів (легкі рожеві і оливкові) і частини різьби в дереві. Хоча вивчаючи архівні документи даного храму і дослідження різних науковців і

мистецтвознавців, які описують інтер’єри і проводять спроби реконструкції і реставрації знищених часом вівтарів, в нас не завжди є можливість атрибутувати деякі фігури, зокрема фігури Святих, що не збереглися і ангелочків, які можливо знаходяться у різних

музеях [9, 52]. Як бачимо костел Святого Антонія з Падуї і Святого Юрія мученика є одним із

цінних зразків бароко на західноукраїнських землях. Досліджуючи його історію вивчаючи унікальну архітектуру зустрічаємо ще багато цікавих загадок, які ховаються у цих старовинних стінах храму. Добре що реставраційні роботи проводяться не спішно, тобто в

134

силу обставин вони протяжні у часі. Тому що кожний відновлений елемент це цілий фрагмент нашої історії. Саме тому можна визнати, що інтер’єрний ансамбль костелу в

Збаражі є цінною пам’яткою архітектури, скульптури і монументального живопису на території Західної України в другій половині ХVІІІ століття, цікавим зразком синтезу мистецтв того часу.

Список використаної літератури:

1. Архів Львівського інституту «Укрзахідпроектреставрація» ф 104, №1, Оз.зб №86 (Ансамбль споруд монастиря отців Бернардинів в м.Збаражі

Тернопільської області ХVІІ-ХVІІІ століття)

2. Архів Львівського інституту «Укрзахідпроектреставрація» ф 104, №2, Оз.зб

№87 (Місцева оцінка збереженого декору і інтер’єру костелу Святого Антонія, фото)

3. Збараж.800. - Тернопіль: ТОВ “Новий колір”, 2011 — 132с.

4. Мандрик О.Є Храми міста. Рушник, літературно-мистецький збірник. –Збараж:

Обрій, 2006. Випуск 2. -211с

5. Перець Е.М. Костел оо.Бернардинів в м.Збаражі. Історико-краєзнавчий нарис. –

Збараж, 1992. -14с.

6. Словник українського сакрального мистецтва. /ред.М.Станкевича. –Львів, 2006.

-287 с.

7. Стецько В.І. З питань дослідження та атрибуції творів Антона Осінського зі

збірки Тернопільського краєзнавчого музею. / Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції –Тернопіль, 2013.-с.96-100

8. Сьомочкін І. Монастир бернардинів у Збараж1 //. Галицька брама: Збараж. /

Гол. ред. Шишка О. Львів: Вид-во “Центр Європи”, 2004р.№ 1 – 3 (109 -

111).Січень – лютий – берзень. С.24 – 25.

9. Betlej A. Kóściól oo.Bernardynów w Zbarażu. -1995. -175 s.

10. Kachel Jozef. Dzieje kosciola I klasztoru Ojcow Bernardynow w Zbarazu (1628-

1946). –Kalwaria Zebrzydowska, 2001. -602c.

11. Klasytopy bernardyńskie w Polsce w jej granicach historycynych. / Dyieło zbiorowe

pod redakcją Ks.Heronima Eug. Wyczawskiego OFM. –Kalwaria Zebzydowska:

„Calvarianum”, 1985. - 681s.

12. Lucjan Piotr Hozer OFM. Kosciol Ojcow Bernardynow w Zbarazu. –Kalwaria

Zebrzydowska, 2005. - 140c.

13. Mój święty Patron. /red. ks.W. Zakrzewski. – Lublin: wydawnictwo kurii biskupiej,

1988. -398s.

14. Rakowski G. Przewodnik krajoznawczo-hiztoryczny po Ukrainu zachodniej. Dolina

Serety od Tarnopola do Trembowli. Cz.1.- 150-153s/

15. Szustakowski M. Wspomnienia Zbaraskie i inne. –Wrocław, 2006. -560s.

16. Барокко в Україні // [електронний ресурс]: http://www.ebk.net.ua

135

Володимир Магінський

художник-реставратор вищої категорії

станкового олійного та І-ї категорії станкового темперного малярства. Завідуючий реставраційною

майстернею (живопису). Національний заповідник

"Замки Тернопілля".

ПЛАЩАНИЦЯ ХІХ СТ.

Плащаниці були необхідним атрибутом богослужіння від періоду Великої П'ятниці

до Вознесіння Христового. Тематика українських плащаниць того часу була доволі усталеною. За іконографічною традицією їх можна поділити на дві групи. До однієї, яка домінує, відносять плащаниці із зображенням Христового тіла та написом. Друга група

пам'яток, менш поширена, мала зображення сцени Покладання Христа до гробу у різних варіантах [4].

Об’єктом нашої розвідки є плащаниця зі збірки Національного заповідника "Замки Тернопілля" (Вишневецький філіал), яка зображує Покладення Христа до гробу. Пам’ятка належала церкві Св. Первомученика Архідиякона Стефана, що в селі Котюжино

Збаразького району. Сама сцена Покладення до гробу на цій Плащаниці доволі традиційна. У центрі

тканини над саркофагом зображене Тіло Христа, зі складеними навхрест руками на

грудях, що вказує на належність Плащаниці до візантійського обряду. Плащаниця – це велике чотирикутне полотнище з шовку або оксамиту із

зображенням Ісуса Христа після зняття Його з Хреста. Вона символізує хресний подвиг Сина Божого в ім'я спасіння людей. Навколо зображення вишивається або малюється тропар з Великої Суботи. Це відтворення сюжету, описаного в Євангелії від Марка.

Ввечері у Велику П'ятницю Йосиф Ариматейський отримав у Пилата дозвіл зняти розп'яте тіло Христа, щоб покласти у Гріб у своєму володінні. Разом з Никодимом, який купив

багато пахощів та духмяних трав, а також плащаницю для поховання, вони кладуть тіло Спасителя на камінь помазання. При цьому зображують Богородицю, Марію Магдалину та мироносиць – Марію Алфеєву – матір апостолів Якова молодшого і Йосифа, Марію

Клеонову, Соломію Заведеєву – матір апостолів Якова старшого та Іоанна Богослова, яка, згідно з апокрифом, була однією з повитух, що прийшли після народження Христа, Іванну

Хузину (жінку Хузи – домоправителя Ірода, яка поховала голову святого Іоанна Хрестителя після його страти) та Сусанну – багату вдову.

На плащаницях багатофігурні сцени поширюються від XV століття.

Іконографія сцени Оплакування – Покладення Христа до гробу, яка лягла в основу багатофігурних плащаниць, сформувалася на основі євангельських текстів, де йдеться про

похорон Христа (Лк. 23, 50 – 56; Мт. 27, 57-61, Мк. 15, 42-47, Іо. 19, 38 – 42). Євангеліст Іоанн, який був свідком Розп'яття Господнього, залишив згадку про те,

що Йосиф Ариматейський випросив у Пилата Тіло Христа і забрав, щоб поховати. Святий

Іоанн єдиний із Євангелістів, зазначив, що тоді ж надійшов Никодим, який приніс мішанину із миру та алое, мірок зі сто, і взяли вони Тіло Ісуса та обв’язали запашним

полотном, як то ховають за юдейським звичаєм. Першого дня тижня Марія Магдалина прийшла до гробниці рано і побачила, що Тіла там нема. Св. Петро з іншим учнем, очевидно, св. Іоанном, побігли до гробниці і побачили, що лежить полотнище, а хустка

(сударій), яка в Нього на голові була, лежала не з полотнищем, а згорнена збоку на іншому місці (Іо. 19, 38-42).

Сцена оплакування з історичними персонажами на плащаницях не відтворює дослівно похорону Христа, описаного у св. Іоанна, оскільки там не згадується про присутність Богородиці та св. Іоанна [1], [2], [3].

136

Характеристика пам’ятки (візуально)

Основа шовкова, сукана нитка по вертикалі, скріплені між собою клеєм тваринного

походження. Саме полотнище облямоване торочками із сухозлотиці. По кутах зображено голівки янголів (ліве нижнє зображення янгола втрачено). Янголи відокремлені від інших зображень рамкою з геометричним орнаментом. Від рамок по периметру орнаментований

фриз рослинного характеру з використанням олійної фарби, сусального золота та срібла, а також уміщено напис тропаря Великої Суботи:

«БЛaГоωБРaЗНЫЙ ІωCИФЬ СЬ ДРЄВa СНЄМЬ ПРЕ=ЧИСТОЄ ТЂЛО ТВОЄ ПЛaЩa=НИЦЕЮ ЧИСТОЮ ωБВИВЬ ВО ГРОБЂ НОВЬ ПОКРЫВЂ ПОЛОЖИВЪ»

Сцена «Покладення до гробу» прикрашена лелітками, канителлю. Біля голови

Ісуса, Йосиф Ариматейський, який підтримує пелену, з іншого краю – Никодим. Над тілом Христа зображені св. апостол Іоанн, Богородиця, Марія Магдалина, мироносиця

Марія Алфеєва. На пелені зображений Ісус Христос з перехрещеними на грудях руками. Сама сцена «Покладення до гробу» виконана олійною фарбою. Підклад Плащаниці підшитий з бавовняної тканини, фарбованої аніліновим барвником жовтаво-вохристого

кольору. Рішенням Реставраційної ради Національного заповідника "Замки Тернопілля"

було затверджено Програму, запропоновану на реставрацію на укріплення фарбового шару та ґрунту, дублювання пам’ятки, зняття поверхневих забруднень лицевої сторони та звороту, потоншення авторського захисного шару та покриття новим захисним шаром.

Наведена характеристика Плащаниці дає змогу переконатися, що вона належить до Почаївської малярської школи ХІХ – початку ХХ століття та є складним витвором церковного мистецтва, в якому поєднані м’яка тканина і жорстка основа живописного

зображення.

Список використаних джерел та літератури:

1. Косів Р. Три буковинських плащаниці останньої чверті XVІІІ ст. зі сценою покладення до гробу у збірці Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького //

Бюлетень 10. –– Львів, 2008. – с. 71-75. 2. Катрій Ю. Пізнай свій обряд. – Видавництво Отців Василіян, 2004.

3. Шпідлік Т. Рупнік М. Про що розповідає ікона. – Львів: Свічадо, 1999. 4. Кара-Васильєва Т. Українська плащаниця // Людина і світ. – 1997. - № 4. – С.14-

16.

Світлини 1. Загальний вигляд до реставрації.

2. Загальний вигляд після реставрації. 3. Фрагмент до реставрації. 4. Фрагмент після реставрації.

Загальний вигляд до реставрації і пасля рестварації

137

Фрагмент до реставрації і після рестварації

Климчук Андрій Миколайович

журналіст, Творче об’єднання «Мистецькі грані»

БАРОКОВА САКРАЛЬНА СПАДЩИНА ЄЗУЇТСЬКИХ КОМПЛЕКСІВ

МИТЦЯ ПАВЛА ҐІЖИЦЬКОГО

Анотація. Барокову архітектурну спадщину формували єзуїтські архітектори. Одним із таких був Павло Ґіжицький. Він творець низки єзуїтських комплексів (Кременець, Житомир та Володимир-Волинський), монастирів інших орденів, костелів та

церков. У статті охарактеризовано єзуїтські комплекси авторства Павла Ґіжицького, а також спростовано поширену хибну думку про його роботу над комплексом у Луцьку.

Єзуїтські архітектори своїми цікавими архітектурними вирішення внесли

неоціненний внесок в світову культурну спадщину. На території України та Польщі,

головним чином над проектами єзуїтських комплексів працював архітектор Павло Ґіжицький. Водночас він автор низки rкляшторних комплексів інших орденів, костелів і

церков. Взагалі ж для Павла Ґіжицького жодна з галузей мистецтва не була чужою. Він був талановитим архітектором, малярем, скульптором, декоратором. Лишив свій слід він і в галузі літератури, він – автор панегіриків на честь фундаторів Кременецького колегіуму.

138

Що стосується власне єзуїтських комплексів, то плодами діяльності Павла Ґіжицького на цій ділянці є споруди в Кременці, Житомирі та Володимирі-Волинському.

Окрім того Павло Ґіжицький працював над декоруванням костелу єзуїтів в Самборі для Станислава Хоментовського та в Станиславові (сучасному Івано-Франківську) для Юзефа Потоцького [3, s. 123].

Павло Ґіжицький народився 24 січня 1692 р. десь у Великопольщі. Студіював три роки філософію в Любліні та 4 теологію в Кракові. До єзуїтського ордену Павло

Ґіжицький вступив в 1712 р. Найбільше його діяльність пов’язана з Кременцем. Тут Павло Ґіжицький був архітектором та прожив вцілому в цьому місті 31 рік.

Колегіум єзуїтів в Кременці цікавий архітектурний взірець поміж барокових

сакральних будівель не лише Волині, але й всієї Речі Посполитої [3, s. 67]. На прохання Міхала Сервація Вишневецького в 1729 році Павло Карл Санґушко надіслав йому на

розгляд три різних плани храмів, автором яких слід вважати архітектора Паоло Фонтана. Вибір М.С.Вишневецького зупинився на проекті святині з монастирем і школою, після чого до його реалізації було залучено Кременецького архітектора Павла Ґіжицького.

Аналіз архітектури базиліки (ширше – комплексу) дозволяє говорити про сплав талантів обидвох архітекторів у її остаточному вирішенні, проте й дозволяє виокремити прийоми

притаманні кожному архітекторові зокрема. Ніяких сумнівів не викликає той факт, що наглядові роботи над спорудженням

єзуїтського комплексу в Кременці здійснював саме Павло Ґіжицький. Його прибуття до

міста точно співпало з початком будівельних робіт над єзуїтською обителлю [3, s. 122]. Дослідниця Кременецького колегіуму Марія Мушинська-Красновольська на

підставі порівняльного аналізу дійшла висновку, що автором малюнків в наріжній башті

єзуїтського колегіуму, а також пілястрів в середині костелу був Павло Ґіжицький. Для порівняння дослідниця використала два малюнки з достеменним авторством митця та 2

герби, один з обкладинки посмертного панегірика, а інший – з труни [3, s. 128. За поземним планом комплекс споруд наближений до літери Н. Костел – тринавний

з трансептом, в перехресті – висока гранчаста баня, вкрита бароковим куполом з

ліхтариком. Вівтарна частина і крила трансепту трохи заокруглені, що значно посилило красу і виразність будівлі. Від підлоги до віщої позначки в інтер’єрі костел має 28 метрів.

Бічні нави за єзуїтів були відведені під каплиці. Коридорною системою костел поєднано з корпусами келій, що в зимню пору

давало змогу дістатися всіх частин комплексу без виходу на подвір’я. Бічні крила

комплексу попереду мають наугольні башти і утворюють парадний двір на зразок палацового курдонеру. Ухил земельної ділянки спонукав архітектора до створення

штучної тераси, вдало прикрашеної парадними сходами, балюстрадами і кам’яними ліхтарями в стилі рококо. Малюнок балюстрад і ліхтарів не має аналогів в Україні. Фасади комплексу розділені на барокові частини – «дзеркала». Контрастне фарбування «дзеркал»

і деталей фасадів надає комплексу палацової краси і вишуканості, більш притаманних світським будівлям доби пізнього бароко чи рококо [3, s. 85].

Слід сказати, що будівельний уклад єзуїтського комплексу в Кременці є досить рідкісним для тогочасної Польщі взірцем кляшторного будівництва. Щось схоже бачимо лише в кляшторах в Бєлянах, Кракові, Черній, Каунасі (Пожайлейський кляштор),

Бубнові, у нереалізованих проектах єзуїтських комплексів Львова та Любліна. Натомість схожих будівель чимало було зведено в Німеччині, Австрії, Сілезії і Моравії [3, s. 88].

До ранніх робіт Павла Ґіжицького можна віднести костел єзуїтів у Володимирі Волинському. Хоча Андржей Батлей тут заперечує авторство цього архітектора,але не наводить переконливих документальних джерел.

Костел (тепер православний храм) являє собою однонавовий храм, збудований на плані прямокутника з коротким трансептом, півкруглим презбітерієм та двома ризницями.

Оригінальний увігнутий фасад фланкований двома триярусними восьмибічними вежами. Західний головний фасад на рівні другого ярусу декорований пілястрами з ліпними капітелями коринфського ордену, карнизом та півциркульними нішами, у яких колись,

139

ймовірно, стояли скульптури святих. Вікна південного і північного фасадів на першому ярусі круглі, на другому ярусі віконні прорізи мають лучкові завершення, оформлені вікна

ліпними наличниками, що повторюють форму прорізів. Нартекс перекритий плоскою стелею, неф костелу має півциркульне склепіння з підпружними арками, що спираються на півколони на стінах. У цілому архітектура костелу єзуїтів за якістю будівельних робіт,

архітектурного декору і проекту споруди — одна з найбільш оригінальних і досконалих пам'яток епохи пізнього бароко на Волині [1, c. ].

З-поміж усіх архітектурних творінь Павла Ґіжицького найгірша доля була уготована комплексу в Житомирі. Він був споруджений за його проектом в 1751-1762 рр. Єзуїтський костел у Житомирі був зруйнований російськими гусарами і донськими

козаками у 1769 році [4, s. 212-213]. Костел розташовавувався на Замковій горі у районі, що пізніше отримав назву Поєзуїтської Юридики. Нині територія між вулицями

Черняхівського і сквером на Замковій горі. В 1770 р. були спроби відбудови комплексу, але вони не увінчались успіхом. Після скасування ордену костел стояв пусткою, допоки його не було остаточно розібрано в 1838 р. Костел відомий лише за малюнком.

Поміж багатьох істориків та мистецтвознавців існує хибна думка, що Павло Ґіжицький був автором інтер’єрів Луцького єзуїтського колегіуму. Таку думку вперше

запропонував З. Ревський [5, s. 241]. Цю думку цілком спростував Анджей Батлей [2, s. 169].

Література

1. Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР: в 4-х томах (за ред. Жарікова Н.Л.). – К.: «Будивэльнык», 1983. – T. 2. – 336 c.

2. Betlej Andrzej. Paweł Giżycki SJ architekt polski XVIII wieku. – Kraków

Towarzystwo Naukowe «Societas Vistulana», 2003. – 398 s. 3. Muszyńska-Krasnowolska Maria. Kolegium pojezuicke w Krzemieńcu. Monografia

architektury // Rocznik Wołyński. – 1939. – T. VIII. – S. 65-139. 4. Rastawiecki Edward. Giżycki Paweł // Słownik malarzów polskich, tudzież obcych w

Polsce osiadłych lub czasowo w niej przebywających. – Warszawa, 1857. – T. 3. – S. 212–213.

5. Rewski Z. Zabytki artystyczne Łucka // Ziemia. – 1937. – № 11-12. – S. 240-247.

Костел у Житомирі

Єзуїтський костел в Кременці

140

Єзуітський костел у Володимиру-Волинську

Єзуітський костел у Володимир-Волинську інтер’єр храму

Володимир Добрянський

археолог, член Всеукраїнської спілки краєзнавців м. Чортків

ПРО АРХЕОЛОГІЧНО - СПЕЛЕОЛОГІЧНЕ ОБСТЕЖЕННЯ ПЕЧЕР ТА

АРХІТЕКТУРНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ КАПЛИЦІ СВЯТОГО ЯНА В

С. УЛАШКІВЦЯХ.

Невідомою пам'яткою історико - культурної спадщини залишається скельний

барокковий архітектурний комплекс біля с. Улашківці Чортківсь-кого р-ну Тернопільської обл. Він знаходиться в верхні частині високого крутого схилу правого берега р. Серет в

урочищі "Біля кляштора", що неподалік монастиря ОО Василіан над глибоким яром на травертинові скелі. Ці травертини є доволі рідкісним геологічним утворенням, адже вони

є відклади біохемогенного походження, які сформуватися не в морських, а континентальних умовах після неогенового періоду міоценового часу в період аллереду (11,8-11 тис. років тому) та середнього голоцену (10,3-8,4 тис. років тому) Вони мають

доволі обмежене поширення в Україні: Середнє Подністров'я та Крим. Завдяки унікальному краєвиду місцерозташування травертинів - практично на всіх скелях

зустрічаються старожитності та архітектурні пам'ятки пізнього середньовіччя та нової доби.

На превеликий жаль, але в наукові літературі не має відомостей про цей печерно -

скельний архітектурний комплекс - лише дотичні згадки польських та вітчизняних дослідників (Б. Януш. М. Орлович, І. Крип'я-кевич, Б. Рідуш) та багатотомному

"Словнику географічному Королівства Польського", що вийшов друком в кінці XIX- поч. XX ст. Лише на поч. XXI ст. ці старожитності обстежив автор статті.

При археологічно-спелеологічному та архітектурному дослідженні з'ясовано, що в склад комплексу входить природний травертиновий грот,

що приурочений культу святому Онуфрію Великому. Він знаходиться в 10 м нижче вершини скелі перед трикутникоподібним похилим плато, яке сформоване на відкладах

делювію. Грот має розміри 4x5 м. У ньому помічені характерні архітектурні та будівельно - стилістичні риси для зручності проживання і проведення у ньому культових відправ

141

(вівтарна та престольна частина; ніші для ікон; дві лежанки; лава для сидіння; вікно; витяжка для відведення диму і т.п). Час його використання монахами припадає з ХІП-ХІУ

ст.

В кінці XVII- на поч. XVIII ст. біля гроту збудовано каплицю святого Яна. На її першому ярусі знаходилася вхідна частина та зала для релігійної служби із вівтарем та престольною частиною. Перед входом до першого ярусу змурований мур висотою 2,5-1,8

м та довжиною 30 м вздовж якого проходила ґрунтова стежка до зали. Другий ярус призначався для проживання монахів. Дах каплиці був односхилий, який на вершині скелі

завершувався двоступеневим п'єдесталом: в пружкоподібні ніші знаходився дзвін, а верх увінчувався фігурою святого Яна, який зображений у вигляді давньогрецького міфічного героя. На травертинові вершині скелі розташовувався оглядовий майданчик із муром

вздовж урвища скелі. Під час будівництва каплиці, біля гроту св. Онуфрія побудовано невелику

(довжиною 5 м) антропогенну печеру У-1 із півциркулярним склепінням. Печера У-2 знаходиться на другому ярусі каплиці. Вона має П-подібну форму та куполоподібну

скленінчасту будовою, яка висічена в травертинові породі на другому ярусі каплиці. У східній частині розміщена видовбана у скелі стилізована вівтарна частина і знаходиться

окрема кімната. У південно - західні частині келії у стіні змурована ніша з двома кам'яними полицями, а з протилежної сторони вікно. На долівці цієї келією замаскований вхід до антропогенної вертикальної Ь- подібної печера У-3, яка прихована під вівтарною і

престольною частиною першого ярусу. її функціональне призначення було в якості таємного схрону; камери для зберігання запасів їжі; церковного майна або карцеру.

Таким чином, на підставі археологічно - спелеологічного та архітектурного

обстеження печерно - скельного комплексу в с. Улашківцях досліджено унікальний барокковий комплекс. Тепер необхідно зареєструвати цю пам'ятку, розробити програму

щодо її консервації і реставрації як однієї із найяскравіших об'єктів історико - культурної спадщини в Україні.

Література:

1. Добрянський В.Печерні християнські скити Західного Поділля.

//Богословсько - філософські пошуки людини в історичному контексті: український вектор. Збірник матеріалів II християнських постових читань.-

Львів: ЛПБА УПЦ КП, 2014- с. 139-155

2. Slownik geograficzny Krolstwa Polskiego I innych krajow slowianskich- Warsyawa, 1892 -

t-XII.

142

ЗМІСТ Науково-практична конференція (з нагоди 365-річчя)

«БИТВА ПІД ЗБАРАЖЕМ – ВАЖЛИВИЙ ЕТАП НАЦІОНАЛЬНО-

ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ХVІІ СТ.»

Адамович Н.В.

молодший науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля»

«КЛЕЙНОДИ ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО»

Борик І.С. науковий співробітник ДІАЗ у м. Бережани «ОБЛОГА ЗБАРАЖА В КОЗАЦЬКІЙ ЛІТОПИСНІЙ ТРАДИЦІЇ ТА ЇЇ

ЛІТЕРАТУРНІЙ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ»

Брегін О.Б.

науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля»

«КІНДРАТ БУРЛЯЙ – ВОЇН І ДИПЛОМАТ КОЗАЦЬКИХ ЧАСІВ»

Вельгій М.О.

молодший науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля» «РОЛЬ ЙОСИПА ГЛУХА У НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІЙ ВІЙНІ

1648-1657 РОКИ НА УКРАЇНІ»

Ганусевич Н.З.

молодший науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля»

«УЧАСНИКИ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ: НЕСТОР

МОРОЗЕНКО – ГЕРОЙ ЯКИЙ ЗАГИНУВ ПІД ЗБАРАЖЕМ»

Данилейко В.М.

молодший науковий співробітник НЗ "Замки Тернопілля" «ОБОРОННІ УКРІПЛЕННЯ ЗБАРАЖА КІНЦЯ XVІ-XVІІІ СТОЛІТЬ»

Дзісяк Я.І.

кандидат історичних наук, доцент кафедри гуманітарних дисциплін «ВІДМІННОСТІ МІЖ КОМАНДУВАЧАМИ ВІЙСЬКОМ РЕЧІ

ПОСПОЛИТОЇ ПІД ЧАС ОБЛОГИ ЗБАРАЖА 1649 Р.: ФІРЛЕЙ І

ВИШНЕВЕЦЬКИЙ»

Добрянський В. К.

археолог, м.Чортків

«ГЕОПРИРОДНЕ ОТОЧУЮЧЕ СЕРЕДОВИЩЕ ЗАХІДНОГО

ПОДІЛЛЯ І ОСОБЛИВОСТІ ПОБУДОВИ ЗБАРАЗЬКОГО ТА ІНШИХ

ЗАМКІВ У XVII СТ. ДО НОВИХ УМОВ СТРАТЕГІЇ І ТАКТИКИ

ВІЙНИ»

Кибалюк М.В.

науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля» «МІХАЛ ІЄРЕМІЯ ВИШНЕВЕЦЬКИЙ – ВІЙСЬКОВИЙ, ПОЛІТИК,

ДИПЛОМАТ СЕРЕДИНИ XVII СТ.»

Кобаса І. Б.

молодший науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля»

«ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ПОЛКОВНИК МАРТИН НЕБАБА»

Крохмальна Т.І.

науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля» «ВІЙСЬКОВА ТА ДИПЛОМАТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ БОГДАНА

ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ПІД ЧАС БИТВИ ПІД ЗБОРОВОМ 1649 РОКУ»

Мазепа Г.Р.

молодший науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля»

«ІСТОРІОГРАФІЯ ЗБАРАЗЬКОЇ БИТВИ 1649 РОКУ»

Макарчук Н.Й.

учений секретар НЗ «Замки Тернопілля»

«ІСТОРІЯ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ В ЗАХІДНИХ ДЖЕРЕЛАХ»

143

Марціяш Дир Н. В.

молодший науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля»

«БРАЦЛАВСЬКИЙ ПОЛКОВНИК ДАНИЛО НЕЧАЙ: ДЕЯКІ РИСИ

ДО ІСТОРИЧНОГО ПОРТРЕТУ»

Миць О.В.

канд. іст. Наук АГУСТІС, Краєзнавчий музей при історичному факультеті ТНПУ ім. В. Гнатюка

«РОЗВІДКА І КОНТРРОЗВІДКА КОЗАЦВА У СЕР. XVII СТ.»

Підставка Р. В. старший науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля»

«ЗБАРАЗЬКА БИТВА 1649 Р. НА ОСНОВІ АНАЛІЗУ

ІСТОРІОГРАФІЧНИХ ДЖЕРЕЛ ТА КАРТОГРАФІЧНИХ ДЖЕРЕЛ»

Скоропляс Н.І.

головний зберігач фондів НЗ «Замки Тернопілля» «ЗБОРІВСЬКА УГОДА ЯК ПІДСУМОК ЗБАРАЗЬКО-ЗБОРІВСЬКОЇ

ВІЙСЬКОВОЇ КАМПАНІЇ»

Станкевич О. Я.

начальник відділу обслуговування туристів і масово – освітньої роботи НЗ «Замки Тернопілля» «ІВАН БОГУН – ВИДАТНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ

КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ»

Чайка В. І.

начальник науково-дослідницького відділу НЗ «Замки Тернопілля»

«ВИЗНАЧНІ ПОЛІТИЧНІ І ВІЙСЬКОВІ ДІЯЧІ УКРАЇНИ І ПОЛЬЩІ –

УЧАСНИКИ БИТВИ ПІД ЗБАРАЖЕМ 1649 РОКУ»

Шиян Л.М. науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля» «МІЛІТАРНА ПОЛІТИКА КНЯЗІВ ВИШНЕВЕЦЬКИХ»

Науково-практична конференція «САКРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО В

МУЗЕЙНИХ КОЛЕКЦІЯХ ТА ХРАМАХ УКРАЇНИ»

Ярослав Дзісяк ,

кандидат історичних наук, доцент кафедри гуманітарних і фундаментальних

дисциплін, Чортківський навчально-науковий інститут підприємництва і бізнесу, ТНЕУ

САКРАЛЬНА СКУЛЬПТУРА В УКРАЇНІ ПЕРІОДУ БАРОКО:

ТЕРИТОРІАЛЬНО-ПОРІВНЯЛЬНИЙ АСПЕКТ

Віра Стецько,

завідувачка відділу науково-просвітницької роботи Тернопільського обласного краєзнавчого музею

АНТОН ОСИНСЬКИЙ В ПЛАСТИЦІ УКРАЇНСЬКОГО БАРОКО:

ДОСЛІДЖЕННЯ ТА АТРИБУЦІЯ

Хомутов Ігор

магістр реставрації, аспірант кафедри Історії і теорії мистецтва Харківської державної академії дизайну і мистецтв

МИСТЕЦТВОЗНАВЧІ АСПЕКТИ РЕСТАВРАЦІЇ БАРОКОВОЇ ІКОНИ

«СПАС НА ПРЕСТОЛІ»

Вячеслав Шулика

кандидат искуствоведения, доцент кафедры реставрации станковой и монументальной живописи Харьковской государственной академии

дизайна и искусства, г. Харьков МЕСТНЫЕ ИКОНЫ ХРАМА СВ. НИКОЛАЯ В С. ОЛЬШАНЫ

ХАРЬКОВСКОЙ ОБЛАСТИ

144

Підставка Руслан Володимирович

старший науковий співробітник науково-дослідницького відділу

Національний заповідник "Замки Тернопілля". РАННЄ БАРОКО В ОБОРОННІЙ АРХІТЕКТУРІ УКРАЇНИ:

ЗБАРАЗЬКИЙ ЗАМОК

Ганусевич Н.З.

молодший науковий співробітник Національного заповідника «Замки

Тернопілля» КОСТЕЛ СВЯТОГО АНТОНІЯ – ПАМ’ЯТКА ЕПОХИ БАРОКО

МІСТА ЗБАРАЖА.

Володимир Магінський

художник-реставратор вищої категорії станкового олійного та І-ї категорії

станкового темперного малярства. Завідуючий реставраційною майстернею (живопису). Національний заповідник "Замки Тернопілля". ПЛАЩАНИЦЯ ХІХ СТ.

Климчук Андрій Миколайович

журналіст, Творче об’єднання «Мистецькі грані»

БАРОКОВА САКРАЛЬНА СПАДЩИНА ЄЗУЇТСЬКИХ КОМПЛЕКСІВ

МИТЦЯ ПАВЛА ҐІЖИЦЬКОГО

Володимир Добрянський

археолог, член Всеукраїнської спілки краєзнавців м. Чортків ПРО АРХЕОЛОГІЧНО - СПЕЛЕОЛОГІЧНЕ ОБСТЕЖЕННЯ ПЕЧЕР

ТА АРХІТЕКТУРНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ КАПЛИЦІ СВЯТОГО ЯНА В

С. УЛАШКІВЦЯХ.

145

УДК 929 ББК-83-3(4 Укр.)

КМЦ "ВІК", №2-32

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК "ЗАМКИ ТЕРНОПІЛЛЯ"

НАУКОВІ ЗАПИСКИ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАПОВДНИКА "ЗАМКИ ТЕРНОПІЛЛЯ"

Наукове видання

ЗБАРАЖ-2014

Тел.: (03550) 2-42-47, 2-41-52, 2-34-49. nzzt@ukr.net

Автори статей несуть повну відповідальність за точність наведених

фактів, стиль та форму викладу, достовірність цитат, географічних назв та інших відомостей.

Підписано до друку 11.12.2014 р. Формат А4. Папір офсетний.

Гарнітура Times New Roman. Друк різографічний. Тираж 100. Видавничий відділ ТНПУ 46027, м. Тернопіль, вул. М. Кривоноса, 2.

Свідоцтво про реєстрацію ТР №241, від 18.11.97.

ISBN 966-636-013-6