НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК “ЗАМКИ ТЕРНОПІЛЛЯ”

№6/2016

НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАПОВІДНИКА

“ЗАМКИ ТЕРНОПІЛЛЯ”

ЗБАРАЖ 2016

УДК-929

ББК-83-3(4Укр.)

КМЦ «ВІК», №1

Наукові записки Національного заповідника “Замки Тернопілля”

Збірник публікує матеріали досліджень наукових співробітників Національного

заповідника «Замки Тернопілля» присвячених питанням охорони історико-культурної

спадщини України та туризму, які були виголошені на наукових конференціях та читаннях

організованих заповідником в 2016 році.

Для археологів, істориків, музейних працівників, викладачів, студентів, та всіх хто

цікавиться історією рідного краю.

Редакційна колегія:

Юрій Макар доктор історичних наук, професор Чернівецького

національного університету ім.. Ю. Федьковича

Анатолій Маціпура генеральний директор Національного заповідника «Замки

Тернопілля»

Руслан Підставка Заступник генерального директора з наукової та культурно-

просвітницької роботи Національного заповідника «Замки

Тернопілля»

Надія Макарчук учений секретар Національного заповідника «Замки

Тернопілля»

Володимир Чайка начальник науково-дослідного відділу Національного

заповідника «Замки Тернопілля»

Наталія Ганусевич молодший науковий співробітник Національного заповідника

«Замки Тернопілля»

Рекомендовано до друку

Науково-методичною Радою Національного заповідника «Замки Тернопілля»

Протокол №1 від 2 січня 2016 р.

Рецензенти:

доктор історичних наук Сергій Пивоваров

ISBN 966-636-013-6

©Національний заповідник ―Замки Тернопілля‖

©―ВІК‖, 2015

Адамович Наталія

Брегін Оксана

Участь князя Христофора Збаразького у врегулюванні

відносин між Річчю Посполитою та Османською Імперією

Анотація: У даній статі висвітлені події Хотинської битви та роль

одного із власників Збаразького замку - Христофора Збаразького у підписанні

договорів про врегулювання відносин між Річчю Посполитою та Османською

імперією після закінчення війни.

Ключові слова: Річ Посполита, Османська імперія, Христофор

Збаразький, Хотинська війна.

У середині XVII століття Річ Посполита була втягнута в масштабні війни

з сусідами. У військових походах брали участь усі шляхтичі Речі Посполитої, а

серед них і князь Збаразький, хоча він прославився більше у подіях котрі були

наслідком однієї з таких війн, а саме – Хотинської війни 1621 року проти

Османської імперії.

Передував цим подіям розгромний для поляків бій під Цецорою.

Влітку 1620 р. Іскандер-паша на чолі 60-тисячного війська почав наступ

на Молдавію. Польський уряд ухвалив рішення подати Граціану військову

допомогу, залучивши до походу і значну кількість українських козаків. Але

коронний гетьман Станіслав Жолкевський не хотів бачити їх під своїм

командуванням . Та і козаки не хотіли з ним воювати. Незважаючи на успіхи в

Московщині, у козацькій пам'яті він залишався головним винуватцем розгрому

повстання Наливайка і катом всього українського народу. Тому до походу

вдалось вислати не більше 1,6 тис. козаків, у тому числі й сотню Михайла

Хмельницького, де перебував і його син Богдан. Все військо Жолкевського

нараховувало приблизно 9 тис. жовнірів.

24 серпня (3 вересня за н.с.) 1620 р. військо Жолкевського переправилось

на правий берег Дністра і захопило молдавські фортеці. Тут до нього

приєднався господар Молдавії Граціан . Військо союзників зробило стрімкий

марш і 2 вересня зайняло позиції поблизу с. Цецори, розташованого на березі

Прута за 18 верст від Ясс. 8-11 вересня відбулись вирішальні бої під Цецорою, в

ході яких польське військо зазнало поразки. Багато жовнірів і козаків загинуло,

серед них і Михайло Хмельницький, або попало в полон. Відступаючих до

Могилева-Подільського поляків турки і татари остаточно розгромили 26

вересня біля с. Савки. Сам коронний гетьман Жолкевський загинув, польний

гетьман Станіслав Конецпольський, магнати Микола Потоцький, Ян Тишкевич

та інші були взяті в полон. Головну причину поразки польські урядовці вбачали

у тому, що Жолкевський не залучив до війни необхідну кількість козаків.

Після перемоги над шляхетським військом Речі Посполитої у Цецорській

битві 1620 р. Османська імперія почала готуватися до завоювання Речі

Посполитої. Навесні 1621 року султан Осман ІІ зібрав велике військо і рушив

до Молдови. Його бойові сили становили близько 100000 чол. До османського

війська приєдналася 60-тисячна кримська орда. Ослаблена поразкою

під Цецорою Річ Посполита перебувала у політичній ізоляції через ворожі

відносини із Московською державою, Швецією та іншими країнами. Вона

могла зібрати лише 30-тисячне військо. Потрапивши в скрутне становище,

шляхетський уряд Речі Посполитої звернувся до українських козаків із

закликом взяти участь у війні проти Османської імперії, обіцяючи їм розширити

права та привілеї. Сейм Речі Посполитої ухвалив козацький реєстр у 20000 чол.

з платнею 100000 злотих на рік.

Військо Речі Посполитої під командуванням коронного гетьмана Карла

Ходкевича підійшло до лівого берега Дністра і зупинилось. Ходкевич

запропонував козакам негайно приєднатись до нього і діяти спільно.

Однак Бородавка побоювався можливого сепаратного миру поляків з османами

і відповів, що дасть згоду, коли військо Речі Посполитої вступить на територію

Молдавії. Це означало початок Річчю Посполитою воєнних дій безпосередньо

проти Османської імперії. Після цього урядові Речі Посполитої вже не було

куди відступати. До 20 серпня (н.с.) Ходкевич переправився на правий берег

Дністра і заклав табір під Хотином.

На другий день до табору Речі Посполитої прибув з Варшави

Сагайдачний. На козацькій раді він розповів про обіцянки короля Речі

Посполитої задовольнити козацькі прохання і тим самим привернув на свій бік

частину присутніх. Тут же рада звинуватила Бородавку в невмілому

командуванні. Гетьманом знову було обрано Сагайдачного і він протягом тижня,

відбиваючись від татар, вів козаків до табору Речі Посполитої. Першого вересня

(н.с.) союзники об'єднались. Наступного дня під Хотин підійшов і османський

султан зі своєю армією.

Сили противників були нерівними. Турецька армія налічувала, за одними

даними, до 200, за іншими - до 300 і навіть до 500 тис. осіб. Чисельність

польської армії не перевищувала 35, української 40 тис. вояків. За описом

відомого дослідника Хотинської війни Мамедкесіра Алекберлі турецький

султан перші удари спрямував на запорожців. Він прагнув розбити ще

неукріплений табір козаків, а потім знищити і слабше польське військо.

В останньому, генеральному штурмі 28 вересня, коли османським силам

вдалося оволодіти шляхетськими укріпленнями Речі Посполитої, козацьке

військо ударами з флангів розгромило ворога. Перемозі османів не посприяли

навіть слони і верблюди котрих використовували у битвах. Польський посол в

Туреччині Кшиштоф (Христофор) Збаразький відзначав : « Самі воїни (сипахи)

сильно зубожіли із-за Хотинської війни, тому що там загинула незчисленна

кількість коней і верблюдів» [2, С.74]. Побоюючись остаточного знищення своїх

військ, султан змушений був припинити воєнні дії і укласти Хотинський

мир 1621 р.

Що ж до Христофора Збаразького то активної участі у боях під Цецорою

та Хотином він не брав. У цей час князь Збаразький супроводжував короля,

котрий їхав до Львова на зустріч з сином, отримавши відомості про перемогу у

війні та підписанні миру. Під командуванням Збаразького був загін з

чотирьохсот озброєних вояків, котрі утримувалися його коштом. [5, С.29]

Виснажливе для обох сторін протистояння під Хотином закінчилося

нічиєю. Переговори про перемир’я між сторонами розпочалися 28 вересня 1621

р. після останнього невдалого штурму польсько-козацького табору і

завершилися 9 жовтня офіційним підписанням перемир’я. Вони

ускладнювалися тим, що жодна сторона не мала перекладача з польської мови

на турецьку. За умовами перемир’я Річ Посполита стримувала козаків, а

Османська імперія - татар. Нічого нового ця угода в стосунки двох держав не

вносила, адже була вимушеною через велике виснаження після активного

протистояння під Хотином протягом місяця.

Після підписання перемир’я на полі бою настав час офіційної ратифікації

договору монархами. Для цього у вересні 1622 року до Константинополя виїхав

посол князь Христофор Збаразький.

Місія князя виявилася дуже складною з кількох причин. По-перше,

козаки, не отримавши грошей за участь у Хотинській війні, знову пішли на

море, що було прямим порушенням перемир’я. По-друге, на Річ Посполиту

напали татари, що теж не сприяло порозумінню між державами. По-третє, в

Константинополі відбувся ряд заколотів, під час яких змінився султан та візир, і

посол вже мав домовлятися із Мустафою І, новим султаном. В інструкції

Христофору Збаразькому було зазначено ключові пункти майбутніх

переговорів. По-перше, князь за жодних умов не повинен погоджуватися на

жодні виплати султану під жодним приводом, щоб турки не сприйняли це як

данину. В основу майбутнього договору мають бути покладені чотири

принципи, на яких наполягав король, а саме: Річ Посполита залишає за собою

право призначати молдавських господарів; король буде стримувати козаків у

тому випадку, якщо султан стримає татар; до Речі Посполитої мають бути

повернені всі шляхтичі, що потрапили до полону після підписання перемир’я

1621 року; всі умови майбутнього договору мають відповідати умовам

попередніх договорів.

Переговори були дуже складними і напруженими. Послу довго не

дозволяли в’їхати до Константинополя. Під час переговорів посол мав багато

суперечок через вимогу поляків покарати Кантимира і Томшу та небажання

підносити султану дари. Христофор Збаразький говорив, що король не має

нічого особисто проти Кантимира і Томши, але вони порушують спокій між

державами і їх потрібно покарати. А з приводу дарів відповідав, що король

надсилає найбільший дар - мир. На підтвердження слів посла про Кантимира

непокірний мурза ще раз напав на Річ Посполиту. Під час переговорів князь

Збаразький знайшов підтримку в особі муфтія. Візир зміг добитися від посла

гарантій миру не лише з боку козаків, а й з боку посадовців Корони. Аналогічні

поступки зробив візир і для князя.

Нападати на Річ Посполиту заборонялося як татарам, так і комендантам

прикордонних фортець, дунайським воєводам та іншим підданим султана.

Вимагати внесення цього пункту до угоди спровокували вчинки Томши та

Кантимира. Татари, виступаючи в похід, не повинні зачіпати польських земель.

Османська імперія ігнорувала суверенітет Речі Посполитої, коли вимагала

видачі всіх бунтарів проти султана, що переховуються у межах Корони.

Загалом, на мушавере уточнили текст угоди. Але посол договору не

отримав. Капудан-паша порадив послу якнайшвидше залишити

Константинополь, адже в результаті дворових інтриг він міг залишитися у

столиці заручником. Через ці намовляння Христофор Збаразький поспіхом

залишив султанську столицю, а текст договору забрав перекладач.

Князь не мав можливості ознайомитися з текстом і побачив його лише за

Дністром. Виявилося, що текст відрізняється від того, який узгодили на

мушавере. Вже з території Речі Посполитої посол написав візиру, що не може

подати такий документ королю, бо пункти щодо Молдавії та Дунайських

князівств не відповідають польським інтересам.

Для доопрацювання угоди до Порти поїхав Кшиштоф Серебкович.

Офіційною метою поїздки було укладення миру та підтвердження угод. До

Константинополя посол прибув 21 липня 1623 року. Переговори

ускладнювалися скаргами хана на козаків. Навесні 1624 року Кшиштоф

Серебкович повернувся з договором до Варшави.

Окрім гарантій безпеки, що отримав ще Христофор Збаразький,

К.Серебкович добився заборони аккерманським та сілістрійським беям

пропускати через Дністер всіх, окрім слуг Корони. Окрім підписання важливого

для Речі Посполитої договору, робота цих двох послів сприяла розробці планів

боротьби з турецькою агресією. Князь Збаразький, як і його брат канцлер, не

вірив у можливість мирного співіснування із Османською імперією, але за

життя князя його військові плани не знайшли підтримки. Ще до повернення

Серебковича з мирним договором лютневий сейм 1624 року підтвердив ряд

постанов для запобігання козацьких виступів.

Незадоволеними угодою залишилися не лише польські урядники, а й

козаки. Козацьке незадоволення наслідками Хотинської війни пояснювалося

тим, що вони знову не отримали чесно зароблені гроші, а також рішенням

сейму на Україні розквартирували кварцяне військо та невирішеністю

релігійного питання. Все це спричинило вибух козацького повстання під

проводом Марка Жмайла у 1625 році. Ще 1623 року краківський каштелян

Юрій Збаразький вимагав повного вирішення козацького питання, бо полякам,

на його думку, ―загрожує буря‖. Каштелян як у воду дивився. Для боротьби з

повстанцями гетьман Конецпольський попросив допомоги у шляхти. Гетьман

змусив повстанців відступити і розпочати переговори. 6 листопада 1625 року

була підписана угода, що отримала назву Куруківська. Поміж іншим, угода

забороняла козакам проводити самостійні військові кампанії проти Османської

імперії та зобов’язувала поспалювати всі човни на Січі. Такими постановами та

заборонами гетьман, король та шляхта намагалися стримати козаків від нападів

на турків. У своїх стосунках з козацтвом Річ Посполита керувалася

економічними та становим інтересами шляхти та магнатів. Безперспективність

такого підходу підтвердилася дуже швидко рядом повстань проти Речі

Посполитої та продовженням нападів на Крим та турків [3, С.57].

Події під Хотином та посольство до Туреччини очолюване Христофором

Збаразьким описав Самуїл Твардовський у своїй поемі «Преважна легація

Криштофа Збаразького». Польський письменник володів помістям у

Зарубинцях (село розташоване за 7 км від Збаража), котре було спалене в

1649 році [4]. В 1621 році письменник перебував у свиті Збаразького, посланого

в Константинополь для переговорів про мир.

У Львівській національні галереї мистецтв зберігається портрет князя

Христофора Збаразького (іл.1) написаний невідомим художником у 1627 році,

на якому втілена ідея його дипломатичного тріумфу : він спирається рукою на

дві сумки з грошима (з написами на них, Мустафі Турецькому імператорові

наймогутнішому) та два футляри для посольських грамот. Парна кількість

сумок і футлярів пояснюється тим, що викуп полонених був здійснений

грошима як з польської казни , так і з власного статку князя. [1, С.34]

Враховуючи важливість підписання мирних договорів між Річчю

Посполитою та Османською імперією, прийняте рішення про відправлення

посольства до Константинополя очолюваного Христофором Збаразьким

свідчить про високу довіру короля Сигізмунда ІІІ до нього та впевненість у

його здібностях як політика.

Іл. 1. портрет Христофора Збаразького

Список використаних джерел та літератури:

1. Літвін Г. Моє захоплення елітою України – Русі / Г. Літвін// Пам’ятки України. –

2016. – травень №5. – с. 34.

2. Михайлина Л., Пивоваров С. Нариси з історії Хотинської фортеці. Факти, легенди,

гіпотези. – Хотин, 2011 – 128 с.

3. Пилипенко В. Козацька проблема у взаємовідносинах Речі Посполитої та

Османської імперії у першій половині XVII століття / В. Пилипенко // Козацька спадщина. –

2005. – Вип. 2. – С. 54-59.

4. Aftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. Tom 5.

Województwo Wołynskie / R. Aftanazy. – Wrocław-Warszawa-Kraków : Zakład Narodowy imienia

Ossolinskich, 1994. – Wyd. II. – 697 s.

5. Chomętowski W. Ksiąze Krysztof Zbaraski koniuszy koronny. – BW,1866, s. 119

Вельгій Марія

Червоногородський замок – видатна архітектурна

пам’ятка України

Архітектура замкових комплексів – одна з цікавих тем наукового

дослідження. Цікавість до архітектурних споруд пояснюється не лише тим, що

архітектура – одне із найдавніших видів мистецтва, а й тим, що вона є

невід’ємною частиною культури України.

Пам’ятки архітектури, залишені нам творцями минулих епох, становлять

вагому частину культурної спадщини України. Вони, свідки життя народу і

розвитку його національної культури, відіграють важливу роль у пізнанні

історії, вихованні почуття патріотизму та відданості своїй землі.

З більшості колись численних в Україні міст-фортець, замків, оборонних

дворів на сьогодні не залишилось й сліду. Лише рештки валів, ровів, перекази,

топонімічні назви або архівні й археологічні матеріали донесли до нас скупі

відомості про них.

На другу половину XVI – початок XVII століття припадає бурхливий

розвиток будівництва оборонних споруд в Україні. Саме з цього часу

залишилось у нас найбільше пам’яток оборонного будівництва. Якщо пам’ятки

давньоруського, скіфського чи більш раннього часу є постійним об’єктом

дослідження наших археологів, вони взяті на облік, описані і т. ін., то

пам’ятками пізнішого часу цікавляться, як правило, лише архітектори та

мистецтвознавці тоді, коли ці об’єкти (міста-фортеці, замки, храми, монастирі)

збереглися [8; 3].

Досить важливим у дослідженні пам’яток оборонного будівництва є

реконструкції замків. За останні роки в цьому напрямку зроблено багато.

Причинами, які обумовлюють тепер гостру потребу вивчення, охорони,

раціонального використання пам’яток фортифікаційного мистецтва на території

України є наступне. Історична спадщина України є невід’ємною частиною

світової спадщини, у збереженні та вивченні якої зацікавлене все людство. В

спадщині збережена історія України. Збереження спадщини є передумовою

відродження нації, обов’язком Української Держави перед своїм народом і

перед людством. Охорона і регенерація пам’яток є фактором, спроможним

створити основу для формування своєрідності та неповторної духовності

сучасних міст і сіл. Збереження і належна експозиція пам’яток формує підставу

індустрії туризму, для розвитку якої в Україні є всі потрібні передумови.

Архітектура Червоногородського замку становить історико-архітектурний

інтерес. Кам’яний замок мав вигляд правильного паралелепіпеда з високими

оборонними мурами та чотирма баштами, оточений річкою Джурин. Даний

замок за час свого існування неодноразово зазнавав пошкоджень,

відбудовувався і по-новому височів. У ХІХ ст. на мурах напівзруйнованої часом

та війнами твердині зведено розкішний палац. Даний замок, що пережив не

одну турецьку навалу, став наймальовничішим маєтком Польщі.

Це Червоногород, нині (на поч. ХХ ст.) тихе подільське село, колишнє

містечко, чий оборонний замок відігравав важливу роль в історії Русі.

В центрі згаданої котловини, з високого пагорба, який омиває срібляста

стрічка річки Джурин, виростає понад селом серед буйної зелені розкішний

палац, який належить княгині Марії Любомирській [1; 66].

Його розташування і архітектура, на перший погляд, вказують, що під

оздобленнями і перебудовами новішої епохи в його основі – мури і башти

давнішої оборонної будівлі. Так є насправді. Нинішній палац – це рештка

давнього Червоногородського замку, початки якого губляться в глибокій

старовині [фото 1].

Хто і коли його заснував вперше? Немає на це відповіді. Очевидно, що

стоїть на місці давнього міста, одного з найстаріших на Русі, яке від скельних

покладів червоного пісковика, отримало назву – Червоного гроду,

Червоногороду, місцевий люд досі часто називає його просто «Червоним».

Через це не безпідставними є докази багатьох істориків, що загадкове

місто Червень, яке надало Русі назву – Червенської чи Червоної, яке здобув у

981 р. «на Ляхах» київський князь Володимир Великий, а до кінця ХІ ст. було

Ляхами, тобто Польщею, відвойованим – є ідентичним з наддністрянським

Червоногородом.

Неприступне природне розташування, на узгір’ї, в котловині, захованій в

глушині серед лісів та скель – полегшило заснування тут міста. Його оборону,

як всіх інших укріплених городів того часу, доповнили також: вода, вали, рови

та частокіл. Серед них розташувались житлові садиби та будівлі.

В період самостійності Галицького князівства (1141 – 1340) зникають –

дивна річ – відомості про Червоний город, хоча хроніки говорять багато про

Галич, який в недалекому сусідстві кипить життям і брязкотом зброї.

Лише в половині XVI ст., коли Поділлям, відвойованим від татар,

заволоділи литовські князі Коріатовичі, внуки Гедиміна, а потім великий князь

литовський Вітовт – Червоногород (Castum rubrum) знову виступає на сцену як

важливий пограничний город Литви. Були то часи, коли Червоною Руссю

заволоділа Польща за Казимира Великого.

Після смерті Вітовта (1430), завдяки енергії могутньої родини панів з

Бучача, тобто Бучацьких гербу Абданк, частина Поділля з укріпленими містами:

Кам’янцем, Скалою, Смотричем і Червоногородом переходить під постійне

панування Польщі.

За цей чин посипались на Бучацьких королівські привілеї. Найстарший з

трьох братів, Теодор (Теодорик), стає відразу кам’янецьким каштеляном, а

надто отримує від Владислава Ягайла Червоногород з прилеглими селами, як

окреме староство.

Відтоді Бучацькі до кінця XVI ст. тримають це місто, підписуються

старостами або королівськими державцями на Червоногороді і творять для

нього основи нового розвитку та статусу, як столиці нового Червоногородського

повіту.

Лицарський рід панів з Бучача доходить в цей час до великого впливу і

провідної ролі в краю, боронячи Русь та Поділля від татарських набігів. На

кожному кроці зустрічається їх прізвище. На чолі озброєних загонів, з мечем у

руках, бачимо їх постійно в неустанній боротьбі то з татарами, то з волохами.

Служать вітчизні майном та життям. Скільки мужів в цьому роді – стільки ж

героїв, а майже кожен з них традиційно гине на полі битви. Посідаючи обширні

простори краю вони є водночас його організаторами. Споруджують оборонні

замочки, заселюють пустки, фундують костели, тобто стають головною опорою

для закріплення польського панування та великої культурної праці.

Побудова першого, дерев’яного замочка на місці давнього

червоногородського городища – є, без сумніву, справою Теодора Бучацького.

Він також заснував поблизу замку монастир оо. Домініканів з костелом св.

Миколая і щедро його обдарував. Документи з 1444 і 1445 рр. називають

виразно замок, при ньому Старе місто, де стояв згадуваний монастир, і далі т.зв.

Нове місто. Отже, був тоді Червоногород значним поселенням, яке король

Казимир Ягеллончик дипломом від 18 серпня 1448 р. обдарував магдебурзьким

правом, тобто повним самоврядуванням, а сини Теодора (+1467) Міхал та Ян

Бучацькі, також не меншою оточували опікою.

У XVI ст. після Бучацьких перейшов Червоногород у володіння – завжди

як королівщина – до лицарського роду Язловецьких, які перейняли на себе роль

і традиції Бучацьких, своїх попередників.

Татарські і волоські набіги, які часто охоплювали Наддніпрянщину

наприкінці XV ст. і в першій половині XVI ст., відчув болісно й Червоногород.

Зокрема велике нещастя завдав йому напад молдавського господаря Петра у

1538 р. Здобутий маєток було спалено, а населення ви мордовано чи забрано у

неволю. Така ж доля спіткала і монастир з костелом оо. Домініканів, який після

вбивства монахів був спалений і вщент зруйнований – не піднявся вже відтоді, і

нині лише традиція свідчить про його тут існування.

Після цього нещастя не відновив вже Червоногород колишньої величі, хоча

Язловецькі відбудували замок і доклали усіляких зусиль для піднесення

містечка, зокрема воєвода подільський Юрій (+1575), а після нього три його

сини: Андрій (+1581), Миколай (

+1595) і Гєронім (

+1607).

В 1609 р. Червоногородським старостою став підскарбій великий

коронний Миколай на Журові Данилович (+1624). Після нього, по черзі, троє

його синів Ян Миколай (+1649), Францішек (

+1652) і Миколай (

+1689)

заповнюють майже все XVIІ ст. як володарі Червоногороду, його опікуни і

оборонці.

Їх заслугою є побудова мурованого замку на місці дерев’яного в першій

половині XVIІ ст. Натомість в 1648-1699 рр., у період майже безперервної

воєнної завірюхи, цей замок не раз відігравав славну роль, чинячи мужньо опір

загарбникам і даючи притулок околичній людності.

З огляду на постійну небезпеку зі Сходу, Микола Данилович, власник

староства, наказав відбудувати замок у Червоногороді і забезпечити його

військовим спорядженням.

Завдяки цьому, вже у 1672 р., коли на Поділля вступило величезне

турецько-татарське військо під особистим командуванням султана Магомета ІV

і встало перед Бучачем – замок, який обороняло місцеве й околичне населення:

селяни, міщани і шляхта, ставив мужній опір турецьким загонам, висланим для

його здобуття.

Протягом кількох днів марними були зусилля неприятелів. Прислані

турецькі інженери використали хитрість (фортель). Через гору, розколовши

скелі мінами, наказали зробити великий перекоп, в який впустили річку Джурин

й відвернули її від замку, полегшивши таким чином собі до нього доступ. Замок

був здобутий і спалений разом з містечком. З костелу, фундованого

Даниловичами, не залишилось каменя на камені. Частина оборонців загинула,

частина пішла в бусурманську неволю. Уціліли лише ті, що змогли вирватись чи

перед тим знайшли сховок у лісах.

Пам’яткою цієї катастрофи є донині той турецький перекоп, яким пливе

Джурин, створюючи 16-метровий водоспад у скелях – найвищий у рівнинній

частині України.

У 1648 р., під час Національно-визвольної війни українського народу,

замок здобули повстанські загони. У 1672 р. його захопило військо султана

Магомета IV, і наступних 11 років фортеця перебувала під владою турків. Після

їх вигнання замість міста Червоногорода залишилося невелике село, а замок,

втративши стратегічне значення, перебував у руїнах понад. Лише у 1778 р.

австрійський уряд продав фортецю князям Понінським.

Кароль Понінський у 1820 р. вирішив збудувати на старому замковому

фундаменті розкішний палац. Дві напівзруйновані вежі й частина замку були

повністю розібрані, а дві інші вежі та залишки стін використали при

спорудженні палацу. Син Кароля Понінського Какліст, вважаючи вежі надто

низькими, розібрав їх до фундаменту і збудував на тому ж місці вищі та

об’ємніші, у псевдоготичному стилі за проектом львівського архітектора

Юліана Захаревича.

Востаннє ще відігравав Червоногородський замок воєнну роль в 1698 р.

«В цьому році, дня 17 серпня, – говориться в тогочасних записках –

прийшло кілька тисяч турків й татар під Червоногород. Жодної потіхи за Божою

ласкою не отримали, тільки захопили одного вельможного пана

Курдвановського, підвоєводи брацлавського, кількадесят селян зарізали в полях,

а вбито шістьох татарів».

Після стількох нещасть, обезлюднений і знищений Червоногород, вже

ніколи не піднявся, а втратив характер містечка і перемінився на село з

прекрасними традиціями минувшини. Замок перестав бути фортецею. Недбало

утримуваний, служив лише підстаростам та економам помешканням серед башт

і мурів, що руйнувались.

Остання люстрація з 1765 р. описує його коротко: «Замок на скелі,

мурований старосвітською структурою, облитий довкруги річкою Джурином й

оточений мурами, в деяких місцях поруйнованими» [14; 40].

Палац завдяки зусиллям його наступної власниці Марії Любомирської

утримували добре доглянутим, і він мав славу однієї з найгарніших сільських

резиденцій. Його окрасою була вишукана тераса в італійському стилі та

колонада з 6 кам’яних колон. Оточував палац великий ландшафтний парк із

фонтаном. Перша і Друга світові війни, особливо повоєнні роки колгоспного

будівництва, призвели до цілковитого знищення будівлі палацу з усіма

вишуканими прибудовами і ландшафтним парком. Від палацу залишилися

тільки дві пошкоджені вежі, поряд – руїни Вознесенського костелу (1615 р.),

перебудованого у XVIII ст. На протилежному схилі каньйону – залишки

монастиря сестер милосердя та усипальниці Понінських [фото 2]. Від села

Нирків можна дістатися до замку в селі Нагірянка Чортківського району

(відстань 24 км), замку в селі Висічка Борщівського району (відстань 36 км) та

до міста Бучач (відстань 52 км).

Червоногородський замок гостро потребує інвестора, який зумів би

відновити його колишню велич. Відновлена садиба в селі Нирків могла б теж

використовуватись як туристичний об’єкт.

Червоногородський замок залишається привабливим для туристичної

галузі, оскільки він розташований в ідеальному для розвитку туризму місці, яке

створила сама природа. Тут чудові перспективи для розвитку екологічного

туризму. Багато інших цікавих проектів може бути реалізовано на даній

території.

Список використаних джерел та літератури:

1. Бурма В. Привиди старих замків (Тернопільщина). – Тернопіль: Видавничий дім

«Вільне життя», 2011. – 400 с.: іл..

2. Галичина країна міст. Незалежний культурологічний часопис «Ї». 16 рік видання. –

Львів, 2005.

3. Дида І. Фортифікація і краєвид в Україні// Фортифікація України. – С. 4-5.

4. Дрозд В. Село Нагоряни на тлі історії України.

5. Земля Тернопільська. Туристичний путівник. Тернопіль: Джура, 2003. – 368с.

6. Лесик О. Замки та монастирі України. – Львів: Світ, 1993. – 176 с.

7. Логвин Г. По Україні: стародавні мистецькі пам’ятки/ Г.Логвин. – К., 1968.

8. Мацюк О. Замки і фортеці України. Стан та проблематика дослідження// Фортифікація

України. – Кам’янець-Подільський. – 1993. – 18-22 жовтня.— С .3.

9. Мацюк О. Замки і фортеці Західної України. Історичні мандрівки. – Львів: Центр

Європи, 2005. – 200с.

10. Петришин Г. Змінність фортифікаційного фактора в еволюції урбанізаційного процесу

(на прикладі Галичини середини XVII – XVIII ст.)// Історичне картознавство України.

Збірник наукових праць. – Львів, 2004.—819 с.

11. Сіцілінський Є. Нариси з історії Поділля. Ч.1/ Є. Сіцілінський. – Вінниця, 1927.

12. Сіцілінський Є. Оборонні замки Західного Поділля XIV-XVII ст./ Є. Сіцілінський. – К,

1928.

13. Чоловський О. Давні замки і фортеці на Галицькій Русі.

14. Чоловський О. Галицька брама// Червоногород.— С. 39-41.

15. Czolowski A., Janusz B. Przezlosc i zabytki wojewodstwa Tarnopolskiego.- Tarnopol, 1926.

16. Slownik geograficzny Krojewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich, wydany pod

redakcya F.Sulimierskiego, B. Chlebowskiego, W. Walewskiego.- Warszawa, 1880-1904.- T.

I-XV.

Фото 1

Палац у Червоногороді

ПАЛАЦПАЛАЦ УУ ЧЕРВОНОГОРОДІЧЕРВОНОГОРОДІ

Поч. ХХ ст. Поч. ХХІ ст.

ПАЛАЦПАЛАЦ УУ ЧЕРВОНОГОРОДІЧЕРВОНОГОРОДІ

Поч. ХХ ст. Поч. ХХІ ст.

Поч. ХХ ст. Поч. ХХІ ст.

Фото 2

Руїни Червоногороду РуїниРуїни ЧервоногородуЧервоногороду

Руїни палацу Червень 2013 р.2011 р.

Руїни костелу2011 р.

РуїниРуїни ЧервоногородуЧервоногороду

Руїни палацу Червень 2013 р.2011 р.

Руїни костелу2011 р.

РуїниРуїни ЧервоногородуЧервоногороду

Руїни палацу Червень 2013 р.2011 р.

Руїни костелу2011 р.

Руїни палацу 2011 р. Червень 2013 р. Руїни костелу 2011 р.

Ганусевич Наталія

Стародруки із фондів Національного заповідника

«Замки Тернопілля»: історія, дослідження і каталогізація

Анотація: На основі фондової колекції стародруків розглянуто питання

збереження, дослідження і їх каталогізація. В статті також описано

сучасний стан церковних книг – цінних пам’яток сакрального мистецтва ХVІІ

- ХVІІІ століття.

Ключові слова: фондосховище, книга, стародрук, орнамент, символи,

ініціал, рідкісна книга, заставка

Книга – явище унікальне. На сторінках розкритої книги Євангелія читаємо:

«Я – світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме в темряві, а матиме світло

життя» [8, 25]. Її можна розглядати в безлічі аспектів – і як явище духовної

культури, і як предмет матеріальної культури. Та книга – це не тільки

інформація, пам’ятка історії, пам’ятка культури, це ще й пам’ятка книжкового

мистецтва Шанувальники книги, як правило, звертають увагу не лише на зміст і

літературну майстерність автора, а й на художнє оздоблення книги та

майстерність її виготовлення. Про розвиток книжкової мініатюри та орнаменту,

високий художній рівень оформлення книжок на Україні свідчать колекції

рукописів XIV-XVIII ст. і зібрання перших стародруків.

Теоретичною осново для даної публікації стали наукові видання і статті

В.Ідзьо «Галицьке Євангеліє», Я.П.Запаско «Каталог стародруків виданих на

Україні», І.Іванчо «Книга Євангелія», Словник українського сакрального

мистецтва, Рожко В. «Українське православне книго-писання», Фрис В. Історія

кириличної рукописної книги в Україні, каталог кириличних стародруків,

видання Львівської наукової бібліотеки та інші.

Метою даної публікації є опрацювання і систематизація відомостей про

рідкісні книги, що знаходяться у колекції Національного заповідника «Замки

Тернопілля» і розпочати складання каталогу. Тому в статті акцентовано увагу на

кількісних характеристиках книги: формат, інвентарний номер і походження

(якщо відомо), рік і місце видання, художнє оформлення (заставки, ініціали,

кінцівки), покрайні записи, дані про реставрацію, стан збереження,

експонування і публікації [12, 7].

Об’єктами дослідження є стародруки ХVІІ - ХVІІІ ст., дві з них є частиною

стаціонарної виставки, що експонуються у Замковому палаці м. Збаража [1,133],

а з інших сформовано колекцію «Стародруки » та рідкісні книг релігійного

змісту. Вони знаходяться у фондових сховищах заповідника.

Найціннішими в колекції є:

Книга церковна Євангеліон «Євангеліє» (КН – 1706; К - 230) 1667р.

30,6Х 19,5Х7,6 см. 10

- -

Благовість, Благовіщення (від грец. εύαγγέλιον — добра звістка, добра новина)

[7, 129]

Походження: Передано Акт прийому №101 від 21.08.96 р.

Реставрація: відомостей немає Техніка і матеріали: Папір, друк.

Опис: Видана у Львові Ставропігійським братством (можливо у 1677), 412

стор. Старослов’янською мовою, ілюстрована. Оправа книги дерев’яна

обтягнута тисненою шкірою, темно-коричневого кольору На шкірі витиснуті в

чотирьох кутках портрети Євангелістів: Матвія, Марка, Луки, Іоанна, а також

портрети інших святих і різна символіка. У книзі поміщене святе письмо

євангелістів [6, 22]; (додаток 1) (додаток 6)

Експонування: Збаразький замок, зал сакрального мистецтва

Публікації: [2, 121], [3, 286], [10, 6]

Стан збережена: примірник дефектний – понищена шашелем, пожовклий,

потертий папір, шкіра на обкладинці місцями надірвана, відсутні початкові і

кінцеві сторінки.

Книга церковна Євангеліон «Євангеліє» (КН – 6783; К - 399) 1690р.

23Х 36 см. 10. [12] 412 арк. Шрифт -5мм. Ініціал -4,5 см. Рядків -17

Походження: Акт №79 від 14.07.2004 р. Реставрація: відомостей немає

Техніка і матеріали: Папір, кольоровий друк.

Опис: Видана у Львові Ставропігійським братством (7198). Книга

видрукувана старослов’янською мовою, червоними та чорними фарбами,

ілюстрована. Перша буква нового тексту велика і фігурна. Обкладинка тверда в

широкій тисненій оправі з металевим обрамленням. В центрі на лицевій стороні

обкладинки на овальній формі металу зображено хрест. Збереглись залишки

двох застібок. (додаток 10)

Експонування: Збаразький замок, фондосховище.

Публікації: Згадується лише як предмет колекції [10, 78], [2, 122]

Стан збереження: примірник дефектний – втрачені аркуші, пожовклий

потертий папір, пошкоджена обкладинка, відсутні застібки.

Книга церковна Євангеліон «Євангеліє» (КН – 3669; К - 280), 1690 р. 20

[15] 412 арк.

Походження: Передано о. Романом Сливкою м. Збараж церква Успіня

Матері Божої. Акт № 80 від 22.08.1999 р. Реставрація: відомостей немає

Техніка і матеріали: Папір, друк кольоровий, обкладинка дерев’яна,

обтягнута шкірою з металевим окладом.

Опис: Видана у Львові Ставропігійським братством. Друк церковний

старослов’янський. Видання від створення світу по грецьким хронографом від

Різдва Христового 7198 (1690 рік). Обкладинка тверда в широкій тисненій

оправі з металевим обрамленням. В центрі на лицевій стороні обкладинки на

металеві пластині овально-фігурної форми зображено хрест з Розп’яттям Ісуса

Христа, а у підніжжя постаті Матері Божої і Йоанна євангелиста. Обкладинка

обтягнута тиснутою шкірою кольору червоного дерева. На металевих кутових

наріжниках зображення чотирьох євангелістів з символами, по-колу

прикрашена зірками, сонцем і місяцем. На зворотній стороні в центрі

обкладинки на металевій пластині зображена коронована Мати Божа з

маленьким Ісусом на руках у сяйві світла. (додаток 9)

Експонування: Збаразький замок, зал сакрального мистецтва.

Публікації: [10, 16], [2, 123].

Стан збереження: примірник дефектний – втрачені і пожовклі аркуші,

розірвана шкіра, потемнілий метал.

Книга церковна «Мінея» (КН – 317; К - 40) 1761р. 31,5Х 20,5Х8 см, 20.

[3] 210 арк. Друк у дві фарби. [4, 584], заставки невеликі, рослинні, кінцівки у

вигляді переплетених гілок, розеток (ст.121);

Походження: Акт №80 від 22.08.1999 р.

Реставрація: відомостей немає, але є деякі спроби укріпити розірвані

аркуші мікалентною реставраційною лєнтою, а також заповнити втрати аркуша

тонким папером.

Техніка і матеріали: Папір, друк кольоровий, обкладинка дерев’яна,

обтягнута шкірою із металевим окладом.

Опис: Друк церковний старослов’янський. Видання від створення світу по

грецьким хронографом 7269 від Різдва Христового 1756 рік. Ілюстрована

Охоплює місяці червень і частині травня «В славу святої єдиносущної

животворящої і нерозділимої Трійці Отця, Сина і Святого Духа за держави

Великого короля Августа третього, благословенням його преосвященства

Сильвестра Лубінієцького Рудницького, Екзарха Митрополії Київської,

Галицької і всея Росії, Луцького і Острозького Єпископа, проізволенієм

Преподобнішого пана Отця ієромонаха Іпатія Беренського. Чина Святого

Василія Великого, протоархіомедрита старанням і пожертвуванням монахів того

ж чину в Святій Чудотворній Лаврі Почаївській», описано на титулі. (додаток 2)

Експонування: Збаразький замок, фондосховище.

Публікації: Згадується лише як предмет колекції [9, 19].

Стан збереження: примірник дефектний – втрачені аркуші, зношена

оправа, пожовклий папір, розірвані краї.

Книга церковна «Мінея» (КН – 315; К - 38) 1767р. 32,5Х 20,5 см. 20. [10]

224 [10] 124 арк. Рядків -32 Складання в дві колонки. Друк у дві фарби. [4, 584]

Шрифт -2мм. Ініціал -1 см. Заставки – невеликі, рослинні (з зображення

широколистих гілок, квітів, птахів) (арк.44 з зображення ангела) ;

Походження: Передано Акт прийому №87 від 21.02.95 р. Реставрація:

відомостей немає Техніка і матеріали: Папір, друк кольоровий, обкладинка

дерев’яна, обтягнута шкірою.

Опис: Книга церковна «Мінея». Пісні та молитви на січень, лютий 1767

рік. Друк старослов’янський в шкіряній оправі, ілюстрована. «Видана в

створення світу по грецьким хронографом 7275. В славу святої єдиносущної

животворящої і нерозділимої Трійці Отця, Сина і Святого Духа за держави

Великого короля Августа третього, благословенням його преосвященства

Сильвестра Лубінієцького Рудницького, Екзарха Митрополії Київської,

Галицької і всея Росії, Луцького і Острозького Єпископа, проізволенієм

Преподобнішого пана Отця ієромонаха Ілатія Безенського. Чина Святого

Василія Великого, протоархіомедрита старанням і пожертвуванням монахів того

ж чину в Святій чудотворній Лаврі Почаївській», описано на титулі. (додаток 3)

Експонування: Збаразький замок, фондосховище.

Публікації: [3, 287], згадується в колекції [9, 17].

Збереження: примірник дефектний – втрачені аркуші, потерта оправа,

пожовклий папір, рвані краї аркушів.

Книга церковна «Мінея» (КН – 316; К - 39) 1761р. 31,5Х 20,5 см

Походження: Невідоме Реставрація: відомостей немає Техніка і

матеріали: Папір, друк кольоровий, без обкладинки.

Опис: Книга церковна «Мінея» [15, 62]. Друк старослов’янський без

оправи, ілюстрована, охоплює місяці листопад і грудень. Видана в створення

світу по грецьким хронографом 7269. «В славу святої єдиносущної

животворящої і нерозділимої Трійці Отця, Сина і Святого Духа за держави

Великого короля Августа третього, благословенням його преосвященства

Сильвестра Лубінієцького Рудницького, Екзарха Митрополії Київської,

Галицької і всея Росії, Луцького і Острозького Єпископа, проізволенієм

Преподобнішого пана Отця ієромонаха Ілатія Безенського. Чина Святого

Василія Великого, протоархіомедрита старанням і пожертвуванням монахів того

ж чину в Святій чудотворній Лаврі Почаївській», описано на титулі.

Експонування: Збаразький замок, фондосховище.

Публікації: Згадується лише як предмет колекції [9, 18]

Стан збереження: примірник дефектний – втрачена оправа, пожовклий

папір, відсутні сторінки, рвані краї аркушів.

Книга церковна «Ірмологіон» (КН – 318; К - 41) 1790р. 32Х 20 см. 10.

[10] 224 арк. На ст.. по 12 нотних станів. Шрифт -3мм. Ініціал -2 см. [5, 447]

Походження: Передано Акт прийому № 88 від 22.02.95 р.

Реставрація: відомостей немає Техніка і матеріали: Папір, друк,

обкладинка дерев’яна, обтягнута шкірою.

Опис: Обкладинка тверда в темній шкіряній оправі з тисненим

обрамленням. В центрі на лицевій стороні обкладинки зображено хрест,

орнаментована дереворитними прикрасами (ст.10), рамка оздоблена розетками

і листочками (ст.11) Це співацька православна книга, збірник ірмосів

православної служби [14, 116]; Друк старослов’янський. Видання Христового.

Ілюстрована. 1790 р. Книга містить в собі пісні Октіоха, Минея, Період іона, .

Книга видана за держави його милості короля Станіслава Августа, повелінням і

благословенням Преосвященства Стефанія Лисенського, Основний зміст книги

складають: 1.тексти церковних пісень з нотами. 2.тексти церковних пісень

Октіоха. - богослужіння. в пам'ять Воскресіння Христового, які розкладені на 8

частин і кожна частина іде цілий тиждень. 3. тексти церковних пісень Мінея, які

у календарі ніколи не переносяться. (додаток 5)

Експонування: Збаразький замок, зал сакрального мистецтва.

Публікації: Згадується лише як предмет колекції [9, 20], [13, 78]

Стан збереження: примірник дефектний – втрачені аркуші, пожовклий

папір, розірвані листки.

Книга церковна «Тріодіон» (КН – 319; К - 42) 1767р. 32,5Х 20 см. 10. [3]

456 арк., Заставки рослинні з елементами геометричними (стилізовані решітки

між широкими листками, трикутник у колі у центрі, хрест складений із

чотирьох трикутників);

Походження: невідоме Реставрація: відомостей немає Техніка і матеріали:

Папір, друк.

Опис: додаток до пісень і молитов змінних свят і празників (в основному

Пасхальних) Друк церковний старослов’янський. Ілюстрована 1707 рік.

Складається з розділів: 1. Молитви на п’ятницю шостої неділі Святого Великого

Посту. 2. Молитви на неділю. 3. Послідовність Святих і Спасаючих страстів

Господа нашого Ісуса Христа. 4. Молитви у Святу і велику суботу вечера. 5.

Молитви у Святу і велику неділю Пасхи (вечірні). 6. В світлий понеділок

(вечірні). 7. У світлий вівторок (вечірні). 8. У світлу середу (вечірні). 9. У світлу

п’ятницю (вечірні). 10. Неділя перед Пасхою. 11. Неділя святих жон

мироносиць. 12. Неділя о розслабленом в суботу ввечері в малій вечірній. 13.

Неділя о слепом. (додаток 7)

Експонування: Збаразький замок, фондосховище.

Публікації: Згадується лише як предмет колекції [9, 21].

Стан збереження: примірник дефектний – втрачені аркуші, пожовклий

папір, відсутня оправа, розірвані листки.

Книга церковна «Тріодіон» (КН – 9631; К - 483), 1664 р. 19, 9Х32Х8 см.

20 [2] 478 арк. 28 ряд в арк.

Походження: Передав з с.Травневе о.Біляшевич Петро Юрійович. Акт

№181 від 10.10.2002р. Реставрація: відомостей немає

Техніка і матеріали: Папір, друк кольоровий, обкладинка дерев’яна,

обтягнута шкірою, тиснення.

Опис: Книга видана в друкарні Михайла Сльозки у Львові. Текст

церковнослов’янський. Обкладинка тверда, дерев’яна обтягнута темно-

коричневою шкірою є тиснення геометричним орнаментом. На аркушах

розміщені покрайні записи. (додаток 8)

Експонування: Збаразький замок, фондосховище.

Публікації: Згадується лише як предмет колекції [11, 15]

Стан збереження: примірник дефектний – втрачені аркуші, потертий папір,

шкіра оправи дуже порвана і потріскана.

Книга церковна «Часослов» (КН – 3482; К - 273) 1769р. 21Х 15 см. 20. [3]

668 арк. Позначено арабськими цифрами і 234 римськими Шрифт - 2мм. Ініціал

- 3 см.

Походження: Передав м. Збараж Сірак В.Й. Акт № 37 від 5.04.99 р.

Реставрація: відомостей немає Техніка і матеріали: Папір, друк.

Опис: Книга ілюстрована, друкована латинською мовою, текст друк

чорною фарбою, виділені місця – червоною. Зображення царя Давида у першій

частині, Святої Трійці у другій, а на початку третьої зображення внебовзяття

Діви Марії, ініціали стилізовані рослинним орнаментом, кінцівки прикрашені

зображенням сонця, листя, квітів, внизу голівка ангела і інші [13, 293]; (дод. 4)

Експонування: Збаразький замок, фондосховище. Публікації: [10, 14].

Стан збереження: примірник дефектний – відсутня обкладинка і перші

листки, деякі аркуші пожовклі, краї надірвані.

Більше сотні рідкісних книг знаходяться у фондах Національного

заповідника «Замки Тернопілля», де створені відповідні умови для їх

зберігання. У фондосховищах дотримуються вологісно-температурного режиму

в приміщені, а також проводяться санітарні перевірки кожного стародруку.

Зберігаючи такі цінні пам'ятки українського мистецтва ми збагачуємо себе

духовно, а досліджуючи їх вносимо у своє життя багато цікавого. Згадаймо

слова великого письменника Тараса Шевченка: «Хто полюбить книгу, той

далеко піде у своєму розвитку. Книга рятує душу від здерев’яніння». Тож

стараємось краще зберегти ці рідкісні книги, тому що ця історична і духовна

спадщина нашого народу дуже цінна.

Література та використані джерела:

1. Волинська Ікона: дослідження та реставрація. / Матеріали Міжнародної наукової

конференці. – Луцьк, 2011. – 234с.

2. Ганусевич Н. Євангеліон – визначна пам’ятка ХVІІ ст. в музейній експозиції Збаразького

замку. /Матеріали ІІ Всеукраїнської наукової конференції «Православ’я в Україні». –

Київ, 2012. -581 с. (121)

3. Ганусевич Н. Стародруки у фондах Національного заповідника «Замки Тернопілля»:

збереження, дослідження і реставрація. /Матеріали ІІІ Всеукраїнської наукової

конференції «Православ’я в Україні». –Київ, 2013. -559 с. (286)

4. Запаско Я., Ісаєвич Я. Памятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків виданих на

Україні. Книга перша (1574-1700). – Львів: Видавниче об’єднання «Вища школа», 1981.

– 957 с.

5. Запаско Я.П. Пам’ятки книжкового мистецтва Українська рукописна книга. – Львів: в-во

«Світ», 1995. -126 с.

6. Збережені реліквії сакрального мистецтва НЗ «ЗТ».–Тенопіль, 2006. -32 с.

7. Ідзьо В. Галицьке Євангеліє як релігійна, мовна, літературна та історична пам’ятка 1144

року. /Апологет. Християнська сакральна традиція: віра, духовність, мистецтво. – Львів,

2010. – 295с.

8. Іванчо І.. Ікона і Літургія.- Львів: «Свічадо», 2009. – 499 с.

9. Інвентарна книга №1. Група: «Книги». –Збараж: ДІАЗ, 8.02.1995. – з №1 по №211

10. Інвентарна книга №2. Група: «Книги». –Збараж: НЗ «ЗТ», 17.01.2005. – з №212 по №453

11. Інвентарна книга №3. Група: «Книги». –Збараж: НЗ «ЗТ», 18.01.2012. – з №453 по №678

12. Каталог кириличних стародруків Львівської наукової бібліотеки. /Крушельницька О.М.

Випуск 4. –Львів, 2002. -127 с.

13. Скоропляс Н. Колекційні збірки творів Сакрального мистецтва у Фондових зібраннях НЗ

«ЗТ» /Апологет. Християнська сакральна традиція: віра, духовність, мистецтво. – Львів,

2010. – 295 с.

14. Словник українського сакрального мистецтва /За науковою редакцією М.Станкевича. –

Львів, 2006. -285с.

15. Фрис В. Історія кириличної рукописної книги в Україні Х-ХVІІІ ст. –Львів: Львівський

національний університет імені Івана Франка, 2003. -187 с.

Додаток 1 Додаток 2 Додаток 3 Додаток 4

Євангеліє 1667 р. Мінея 1756 р. Мінея 1767 р. Часослов 1769 р.

Додаток 5-6. Стародруки у виставкових залах Заповідника

Додаток 7 Додаток 8 Додаток 9 Додаток 10

Тріодіон 1767 р. Тріодіон 1664 р. Євангеліє 1690 р. Євангеліє 1690 р.

Данилейко Володимир

Реставраційні процеси в музеєфікації об’єктів

культурної спадщини Національного заповідника «Замки

Тернопілля»

В даній роботі розглядається сукупність пам’яткоохоронних

реставраційних робіт на об’єктах Національного заповідника «Замки

Тернопілля». Піднімається питання пристосування пам’яток до потреб

сучасності. Особливо наголошується на дотриманні реставраційних норм, та

норм законодавства процесі музеєфікації.

Ключові слова: реставрація, музеєфікація, пам’ятки, заповідник.

Сьогодні, в час боротьби за цілісність України,становлення як

демократичної європейської держави, роль національної культури набуває

особливого значення, зростає значення й державної політики у сфері культури.

З минулого ми отримали безцінні пам`ятки історії та культури. У них

матеріалізована історія українського народу, його творчість, боротьба за краще

майбутнє. Вони є свідками економічного, суспільно-політичного, науково-

технічного й культурного розвою нашого народу, становлять водночас

невід`ємну питому частку загальнолюдських цінностей.

Відповідно до чинного законодавства, в Україні державному обліку й

охороні підлягає широкий спектр об`єктів, серед яких і історико-архітектурна

спадщина, а саме об’єкти оборонної архітектури – церкви і монастирі

оборонного типу,палаци, замки та фортеці, городища і вали, тощо.

Зараз під охорону держави взято 15059 пам`яток містобудування і

архітектури. З них понад 3000 - національного значення. 46 найвизначніших

ансамблів і комплексів історико-архітектурної спадщини рішеннями Уряду

оголошено державними історико-архітектурними та історико-культурними

заповідниками. Десяти з них Указами Президента України надано статус

національних. Окрім цього, в Україні є 1399 міст і селищ та понад 8 тисяч сіл з

цінною історико-архітектурною спадщиною.

В Тернопільській області під охороною держави сьогодні перебуває 3277

об'єктів — пам'яток археології, історії, монументального мистецтва. Серед них

чи не найцікавіші і найцінніші — оборонно-фортифікаційні споруди та

палацово-замкові комплекси.

Роботи, присвячені проблемам збереження історико-культурної спадщини:

Андрушко І. «Сучасний стан збереженості замків на Поділлі та проблеми їх

реставрації» [1], Вербовецький Ю. «Концепція пристосування замку в місті

Скалат» [2], Могитич Р. «Генеральний план державного історико-архітектурного

заповідника у м. Збаражі.» [12], Парацій В. «Замковий комплекс в 1930-х роках.

Спроба реставрації — як етап величної дії» [15], Петровський О. «Проблеми

збереження та використання замків Тернопілля: ретроспектива та сучасне

вирішення» [16], Грабар Т. «Збереження об’єктів культурної спадщини на

прикладі державного історико-архітектурного заповідника в м. Збаражі» [3],

Заставецька Н.І «Українське музейництво Галичини крізь призму

пам’яткоохоронної політики Другої Речі Посполитої (1930-ті роки)» [9], та ін.

Проблему збереження та використання пам’яток корегують ряд

законодавчих актів та інших офіційних документів України: Закон України ―Про

охорону культурної спадщини‖(2000 р., із змінами 2004 р.) [6], Закон України

Про охорону археологічної спадщини [7], Закон України ―Про музеї та музейну

справу‖ (1995 р., із змінами та доповненнями 1999 р.) [8], Указ Президента

України ―Про національні заклади культури‖ (1994 р.), Інструкції з організації

охорони державних музеїв, історико-культурних заповідників, інших важливих

об’єктів культури підрозділами Державної служби охорони при МВС України

(1998 р.) [5], Національна програма збереження і використання об’єктів

культурної спадщини, ДБН В.3.2-1-2004 [13], Реставраційні, консерваційні та

ремонтні роботи на пам’ятках культурної спадщини, ДБН В.2.2-9-99 [18]. Окрім

цього, це питання піднімається у цілій низці міжнародних документів

Джерелами, що акцентують свою увагу на охороні і реставрації пам’яток є

польські дослідження кінця XIX – початку XX ст., дослідження українських та

польських істориків та краєзнавців післявоєнного періоду, а також матеріали

науково-практичних конференцій періоду 90-х років ХХ- початку ХХІ ст.

Проведення цілої низки науково-практичних конференцій, присвячених

питанням відродження історико-культурної спадщини України зумовила спалах

цікавості до проблем збереження і використання пам’яток історії. Саме під час

таких заходів дослідники висвітлюють свої погляди на цю проблему,

пропонують шляхи її вирішення, в наслідок чого формується сучасна концепція

вивчення історії пам'яток архітектури та їх музеєфікація.

В 1994 році Кабінет міністрів України видав постанову про створення на

базі замкового комплексу у м. Збаражі державного історико-архітектурного

заповідника. Його директором став, тоді ще науковець краєзнавчого музею,

Анатолій Вікторович Маціпура. Заповідник розкинувся на 120 гектарах. До

його складу, зокрема, увійшли споруди Збаразького палацу, Скалатський замок,

Вишнівецький архітектурно-ландшафтний комплекс, залишки Старозбаразької

фортеці ХІV ст., ансамблі монастирів оо. Бернардинів і сс. Феліціянок, церква

―Спаса‖ оборонного типу 1600 р. та ще декілька церков, адміністративні

будинки, споруджені в ХІХ ст..

В січні 2005 року, Указом Президента України заповіднику надано статус

Національного закладу, офіційна назва — Національний заповідник «Замки

Тернопілля». [4,124]

До наших днів в Україні збереглося більше ста замків і фортець. З них

третина — на Тернопільщині. В області окрім Національного заповідника

«Замки Тернопілля» діють ще два державні заповідники. Їх метою є збереження

та охорона пам'яток історії та архітектури, пристосування їх до потреб

сучасності.

Одним із напрямків діяльності НЗ «Замки Тернопілля» - є дослідження і

систематизація історичної картини процесу будівництва, функціонування,

занепаду та відродження оборонних споруд Середньовіччя та раннього Нового

часу. На даному етапі відбувається процес їх дослідження, реставрації,

музеєфікації та використання у туристичній галузі. Замки Тернопільської

області є історичним джерелом, за допомогою якого можна краще пізнати

історію краю та держави в цілому. І в цьому неабияке важливе значення має

саме музеєфікація цих пам’яток, а також пристосування під музеї і відкриття у

їх стінах нових тематичних експозицій, а також включення їх у туристичні

маршрути.

Хоча замки Тернопілля - це пам’ятки, які на наш час втратили свої

первинні функції,та все-таки, вони займають важливе місце в культурному

ландшафті області. Ряд наукових інститутів України (Укрпроектреставрація,

Укрзахідпроектреставрація, НДІТІАМ) вже багато років веде науково-дослідні

та проектні розробки реставрації і подальшого пристосування замкових

комплексів України.[3:92]

Діапазон їх нового використання досить різноманітний. Це розміщення

культурно–просвітніх установ, готелів, санаторіїв, баз відпочинку та туризму,

наукових та навчальних закладів. Специфікою української реставраційної

справи є те, що найбільш успішно відбуваються проекти з реставрації та

пристосування замків під музеї. [10:43].

Специфіка пам’яток фортифікаційного будівництва полягає в остаточному

невирішені питання їх збереження та використання, оскільки пам’яткам цього

різновиду неможливо повернути первісне призначення, важко знайти

пристосування до сучасних потреб [11:56].На сучасному етапі з’являється

багато комерційних пропозицій пристосування пам’яток фортифікаційної

архітектури. Головною рисою таких пропозицій є розрахунок на те, що

пристосування повинно приносити економічний прибуток, а не сприяти

збереженню пам’ятки.[19:25]

Перетворення замків та палаців періоду Середньовіччя та Раннього Нового

часу в об’єкти музейного показу – є основною ціллю пам’яткоохоронної

діяльності Національного заповідника «Замки Тернопілля». З цією метою

дотримуються правила максимального збереження та виявлення їх історико-

культурної, наукової та художньої цінності. При реставрації об’єктів

заповідника дотримується принцип збереження загального вигляду, для

збереження історичного середовища та його автентичних складових.

Реставраційним роботам передує велика дослідницька робота науковців

заповідника, яка включає в себе подання пропозицій з питань реставрації,

консервації і ремонту пам’яток, а також щодо подальшого їх використання, чи

пристосування.

У Національному заповіднику «Замки Тернопілля» проведення

реставраційних робіт, чи створення музейних експозицій, корегується Законом

України ―Про музеї та музейну справу‖, зокрема, Розділ ІІ, Статті 7-11. При

цьому, розробляються концептуальні пропозиції, щодо музеєфікації пам’яток -

об’єктів заповідника. Окрім цього, забезпечується складання технічної

документації, а також ремонтно-реставраційні та оформлювальні роботи.

Як дорадчий орган при генеральному директору Національного

заповідника діє науково-методична рада. У складі НМР фахові працівники

установи.

В процесі реставрації, враховується мета музеєфікації оборонних споруд

чи пристосування їх під музеї. На рівні розробки концепції визначаються

основні напрямки пристосування об’єкту – чи під музеєфікацію, чи під

експозиційну функцію, тобто створення музею. Все це відбувається паралельно

із історичними дослідженнями пам’ятки, і в залежності від стану збереження,

та ступеню відповідності споруди - умовам музеєфікації.

Ті пам’ятки, які на даному етапі процесу реставрації, чи при потребі

консервації,неможливо пристосувати під музеї - мезеєфіковуються, що надає їм

статусу експонату. Як приклад музеєфікації на своїх історичних місцях,

зберігаючи зв’язок з історичним середовищем та певними історичними подіями

можна навести археологічні пам’ятки, що знаходяться в межах охоронних зон

об’єктів Національного заповідника «Замки Тернопілля»,а саме: фундаменти

монастиря Святого Онуфрія XV ст. на Чернечій горі в с. Залужжя Збаразького

району, замки вс. Старий Збараж Збаразького району, в смт. Микулинці

Теребовлянського району, та с. Підзамочок Бучацького району. Ті ж пам’ятки,

які збереглись до наших днів в кращому стані, і архітектура яких передбачає

достатню кількість та площу споруд, а також наявність перспектив створення

навколишньої інфраструктури – пристосовуються під музеї. Як приклад можна

навести замок XVII ст. князів Збаразьких у м. Збаражі, палацово-парковий

комплекс XVII-XVIII ст. князів Вишневецьких у смт. Вишнівець Збаразького

району, а також замок у м. Скалат Підволочиського району.

Реставраційним відділом заповідника, за проектом Львівського інституту

―Укрзахідпроектреставрація‖, проводяться роботи по реставрації архітектурних

пам’яток з максимальним наближенням їх до історичної правди і

пристосуванням до потреб сучасності. Було опрацьовано проектні пропозиції та

програму реставрації Збаразького замку. Проект передбачає якнайбільш повне

відтворення планувальної структури палацу та інтер’єрів.

З часом було проведено ремонтні роботи даху палацу, завершено

реставрацію казематів замкового комплексу, відновлено віконні та дверні

обрамлення фасаду палацу, зроблено централізований водовідвід, встановлено

автономне газове опалення, відреставровано приміщення мансардного поверху

та пристосовано його під фондосховище, зали першого і другого поверхів

палацу пристосовано під виставкові зали, розчищено підвали палацу, замкову

криницю, завершено роботи з реставрації казематів.

В 2005 році завершено реставрацію в’їздової вежі. Для сполучення

подвір’я з терасою, відтворено сходові марші з в’їздової вежі. В 2005 році до

в’їздової вежі було відтворено міст. В 2012 році завершено реставрацію

«зеленої» вітальні палацу. В 2014 році досліджено та реставровано мощення

внутрішнього дворика палацу. А вже в 2016 році завершено реставраційні

роботи по відновленню холу з різьбленими кесонними стелями, та оливкової і

блакитної їдалень першого поверху палацу, реставровано мармуровий хол

другого поверху палацу, аркову галерею та велику камінну залу. Також ведуться

роботи по відтворенню ескарпових і контр ескарпових стін [3:96].

Внаслідок сучасної ревалоризації суспільної презентації замків

Тернопілля, особлива увага у заповіднику акцентується на проблемі

автентичності і реноваційних впливів. На даний час у Збаразькому замку

проводяться роботи по заміні мощення внутрішнього подвір'я. Так як мощення

червоною бруківкою, яке було здійснене в 1997 році не відповідає архітектурі

XVII ст, на даний час проводяться роботи по заміні бруківки на теребовлянську

плитку-пісковик.

У Збаразькому замку створено 25 експозиційних та виставкових залів,

органний зал; відновлюються інтер’єри в стилі XVII-XVIII ст.; розвинено

інфраструктуру – працює ресторан «Легенда», готель «Гетьман», продовольчі та

сувенірні кіоски.

При підготовці комплексної програми ―Збереження та використання

пам’ятки архітектури національного значення палацово-паркового комплексу

ХVІ-ХХ ст. у селищі Вишнівець Збаразького району, дирекцією заповідника

використано досвід та новітні технології польської реставраційної фірми

―Integer‖ з міста Вроцлава (Польща).

На сьогоднішній день у Вишнівецькому палаці реставровано зовнішній

тиньк, відновлено інтер’єри в стилі XVIII ст.: вестибюлю, дзеркальної зали, а

також зали бібліотеки та південного флігеля.

У 2012 році в Скалатському замку перекрито черепицею три вежі,

відновлено дерев’яні зовнішні галереї, та створено 6 експозиційних залів. Вже в

2016 році в нижньому ярусі східної вежі Скалацького замку створено новий

експозиційний зал.

Крім цього було завершено реставрацію пам’ятки архітектури ХVІ ст.

споруди оборонного типу - церкви ―Спаса‖. Також завершено масштабні

реставраційні роботи комплексу монастиря 1627 року оо. Бернардинів.

Згідно концепції пристосування об’єктів Національного заповідника

«Замки Тернопілля», планується створення палеоскансену «Старий Збараж» та

музею дерев’яного зодчества під відкритим небом. Проект тематичного

скансену, розроблений О. Ситником, планується розмістити в межах охоронної

зони заповідника на площині вершин гір Княжої та Чернечої, де знаходяться

археологічні пам’ятки, а саме: палеолітична стоянка, поселення комарівської

XV-XII ст. до н.е., Лука-Райковецької VIII-IX ст., та давньоруської ХІІ-ХІІІ ст.

культур. Окрім цього, тут знаходяться фундаменти та оборонні вали

Старозбаразької фортеці, та монастиря Святого Онуфрія XIV-XVI ст., а також

церква «Спаса» оборонного типу XVI ст.

При неможливому збереженню об’єкта спадщини на місці свого

розташування, як виключення, застосовується музеєфікація об’єкту з

перенесенням в інше місце, де можна створити найбільш сприятливі умови для

збереження та музейного показу, з включенням його в загальну експозицію

заповідника. З метою створення ансамблевого музею-скансена, в тому числі

музею дерев’яного зодчества, із с. Горинка Кременецького району

Тернопільської обл. на територію палеоскансену «Старий Збараж» було

перенесено дерев’яну церкву XVIII ст.

Реставрації (реконструкції) підлягають не тільки нерухомі об’єкти, а й

рухомі. З часу заснування заповідник плідно співпрацює з реставраційними

майстернями України та художниками-реставраторами, зокрема: з філіалом у м.

Львів науково-дослідної реставраційної майстерні Держбуду України (керівник

Присяжна Н. М.), з художниками-реставраторами Магінським В.Д. та

Магінським Л.В. З 2005 року в Національному заповіднику «Замки

Тернопілля» працює реставраційна майстерня, на чолі з Магінським В.Д.

Реставраторами проведено реставраційно-консерваційні роботи більш ніж 400

пам’яток.

При проведенні реставраційних робіт і розробці концепцій подальшого

використання пам’яток, враховуються усі необхідні вимоги, щодо забезпечення

їх збереження, та охорони, як самих об’єктів заповідника, так і розміщених в

них експонатів. Також забезпечується необхідний рівень санітарних норм та

інфраструктури [16:125].

Отже, сьогодні в Національний заповідник «Замки Тернопілля» входять

пам'ятки, яким судилося дожити до наших днів. Кожного року їх відвідують

десятки тисяч туристів з усіх куточків світу. Їх реставрація,музеєфікація та

охорона, може слугувати позитивним прикладом втілення в життя

пам'яткоохоронних заходів держави.

Список використаних джерел та літератури:

1. Андрушко І. Сучасний стан збереженості замків на Поділлі та проблеми їх реставрації//

Фортифікація України: Матеріали міжнародної конференції з проблем охорони

фортифікаційних споруд в Україні. — Камянець Подільський, 1993. — 224 с.

2. Вербовецький Ю. Концепція пристосування замку в місті Скалат// Вісник історії краю.

—Збараж:Видання Національного заповідника «Замки Тернопілля», 2008. — №1(45). —

с. 2-3

3. Грабар Т. Збереження об’єктів культурної спадщини на прикладі державного історико-

архітектурного заповідника в м. Збаражі. Матеріали науково-практичної конференції

«Замки Тернопілля — невід'ємна складова історико-культурної спадщини України». —

Збараж: Видання Національного заповідника «Замки Тернопілля», 2006. — 129с.

4. Данилейко В. Національний заповідник «Замки Тернопілля». Науковий збірник. Випуск

перший. «Історія музейництва та пам’яткоохоронної справи в Острозі і на Волині». —

Остріг: Видання Державного історико-культурного заповідника м. Острога, 2006. — С.

118-125.

5. Інструкції з організації охорони державних музеїв, історико-культурних заповідників,

інших важливих об’єктів культури підрозділами Державної служби охорони при МВС

України. 1998 р.

6. Закон України Про охорону культурної спадщини. Закон України від 8 червня 2000 року

№ 1805-III // Офіц. вісник України. - 2009. - № 27. - С. 32 - 40.

7. Закон України Про охорону археологічної спадщини. — Доступно на:

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1626-15

8. Законом України ―Про музеї та музейну справу‖, зокрема, Розділ ІІ, Статті 7-11.

9. Заставецька Н.І Українське музейництво Галичини крізь призму пам’яткоохоронної

політики Другої Речі Посполитої (1930-ті роки) // Культурна спадщина України:

Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. — Умань, 2009. — с.56-64

10. Липа К. Під захистом мурів (з історії української фортифікації X-XVII ст..). — Київ: Наш

час, 2007. — 215 с.

11. Мацюк О. Замки та фортеці західної України. — Львів: Центр Європи, 2005. — 192 с.

12. Могитич Р. Генеральний план державного історико-архітектурного заповідника у м.

Збаражі. Матеріали науково-практичної конференції «Замки Тернопілля — невід'ємна

складова історико-культурної спадщини України». —Збараж: Видання Національного

заповідника «Замки Тернопілля», 2006. — 129с.

13. Національна програма збереження і використання об’єктів культурної спадщини, ДБН

В.3.2-1-2004.

14. Основи законодавства України про культуру. — Доступно на: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-

bin/laws/main.cgi?nreg=2117-12

15. Парацій В. Замковий комплекс в 1930-х роках. Спроба реставрації — як етап величної

дії// Наша спадщина. Додаток до літературно-мистецького історико-краєзнавчого

альманаху «Жайвір». —Тернопіль: Джура, 2004. —№1. — с.68-73

16. Петровський О. Проблеми збереження та використання замків Тернопілля:

ретроспектива та сучасне вирішення. Матеріали науково-практичної конференції «Замки

Тернопілля — невід'ємна складова історико-культурної спадщини України». —Збараж:

Видання Національного заповідника «Замки Тернопілля», 2006. — 129 с.

17. «Рекомендации по проектированию музеев» / ЦНИИЭП им. Б.С.Мезенцева, -М.:

Стройиздат, 1988.

18. Реставраційні, консерваційні та ремонтні роботи на пам’ятках культурної спадщини,

ДБН В.2.2-9-99.

19. Штокало В. Замки Тернопілля в середньовічній минувшині України. Матеріали науково-

практичної конференції «Замки Тернопілля — невід'ємна складова історико-культурної

спадщини України». —Збараж: Видання Національного заповідника «Замки

Тернопілля», 2006. — 129 с.

Данилейко Володимир

Духовні осередки літописного Збаража Х-XVIІІ ст.

Давність історії сивочолого міста Збаража притягує своєю загадковістю і

рідко, але все-таки відкриває двері таємничості свого історичного минулого.

Збараж, як і княжа Теребовля (1097 рік) і Шумськ (1149 рік), належить до

найдревніших міст Тернопільщини.

Дослідження території літописного Збаража розпочались ще наприкінці

ХІХ ст. В 1882 році Адам Кіркор дослідив Бабину гору і зробив висновки, що за

поганських часів ця гора була обрядовим місцем, тут було тілопальне

кладовище. Дослідження Кіркора підтвердили, що дата заснування літописного

Збаража є більш ранньою – в першій половині Х ст. На Бабиній горі, на глибині

70 см., Адам Кіркор виявив скупчення великого каміння, схоже на фундаменти

великої споруди, можливо церкви, чи монастиря.

В народі існує чимало легенд, які стосуються літописного Збаража. У

давнину, згадують, на вершині Бабиної гори було поганське капище. Минав час,

на місці поганського капища збудували муровану церкву, з оборонними

бійницями. Старожили села Залужжя розповідають, що ця церква була поєднана

із Старозбаразькою фортецею шкіряним мостом. Отже, чи була на Бабиній горі

церква – достовірно не відомо, але те, що на ній було капище, чи язичницький

ідол – цілком ймовірно.

В червні 1997 року розпочався другий етап археологічного вивчення

Бабиної гори. Ним керувала тоді ще археолог Тернопільського краєзнавчого

музею - Марина Ягодинська. Для з’ясування часу будівництва земляних валів,

було розрізано внутрішній вал на городищі Бабина гора. Згідно матеріалів

археологічних досліджень, на вершині гори було виявлено давньоруське

городище, що датуються Х-ХІІІ ст.. Потрібно наголосити, що це був релігійний

центр літописного Збаража періоду Х-ХІІІ ст., адже саме літописне городище

знаходилось на Княжій горі. З джерел невідомо, чи був знищений Збараж під

час монгольської навали 1241 року, чи ні. У 1259 р. Бурундай наказав князям

поруйнувати укріплення власних міст. Немає інформації стосовно того, чи був

Збараж "розметаний" згідно наказу Бурундая, чи ні, але безпосередня

близькість до Кременця дає змогу припустити, що замок у Збаражі теж був

зруйнований, як і Кременецький.

Аналізуючи стан укріплень Збаража на кін. ХІІІ – серед. ХІV ст., можна

припустити, що городище було зруйноване, або "розметане", а поселення могло

існувати в околицях літописного міста.

Поруч із Княжою горою знаходиться - Чернеча гора (урочище Монастирок).

Досліджуючи територію вершини гори, М. Ягодинська виявила культурний шар

ХІІ-ХІІІ ст., а також велике скупчення порядових християнських поховань

періоду XIV-XVI ст., ймовірно оборонців Збаразької фортеці.

На території Чернечої гори знаходиться багатошарова пам’ятка археології

Залужжя ІІІ, яка досліджувалась у 2008 році Василем Ільчишином [1].

За результатами досліджень багатошарову пам’ятку Залужжя ІІІ

репрезентують період пізнього палеоліту (30 000 р. до н.е. - 10 000 р. до н.е.);

період середньої та пізньої бронзової доби, а саме комарівська археологічна

культура (1500-1200 р. до н.е.); культура Лука-Райковецька VIII-IX ст., та

давньоруська культура ХІІ-ХІІІ ст.

Отже, на цій горі люди жили з давніх-давен. В часи Лука-Райковецької

культури (VIII-IX ст.) їх культовим язичницьким центром була ще територія

Бабиної гори. А вже в часи існування городища X-XIII ст. на Бабиній горі, там

існував християнський храм, що підтверджують знайдені Адамом Кіркором

фундаменти цього ж періоду. Коли цей храм було зруйновано, чи в часи

монгольської навали 1241 року, чи в 1259 році військами Бурундая – невідомо.

Але можна припустити, що саме в кінці XIII ст. чи на початку XIV ст. духовний

центр Збаража перемістився на Чернечу гору. І ймовірно, саме в ці далекі часи

тут було засновано чернечий монастир.

З 1362 року Поділля, а відповідно і Збараж, належать Федору Коріатовичу,

що був єдиним власником цих земель до осені 1393 р. Після нього власником

Збаража був новгород-сіверський князь Дмитро Корибут.

В 1434 р. власник замку князь Федько Несвіцький наказав спорудити

навколо міста захисну стіну. З 1442 р. власником міста був Дениско Мукосій. А

в 1463 р. власником Збаража і ряду сіл, закріплених за містом, став Василь

Васильович Збаразький. Вже в 1474 р. на місто, яким володів Василь

Васильович Збаразький, напали війська татарської орди хана Айдори. З 1474 по

1608 рр. власниками були Семен, Андрій, Миколай, Іван (Януш) Збаразькі.

Історичні джерела свідчать про повне знищення Збаража татарами у 1589

р., однак замок стояв пошкоджений, але не зруйнований. А ось доля споруд

монастиря була плачевною – вони були знищені. По цій причині в кінці XVI ст.

князь Іван Збаразький фондував будівництво на місці давнього монастиря -

нового духовного християнського храму – церкви Спаса.

Про дату завершення будівництва свідчить фундаційний напис над входом

до церкви старослов’янською мовою, із властивими їй скороченнями та

титлами. В ньому говориться: «В лєто от созданія міру 7108 а іже от воплощенія

з Пресвятої Діви Марії Господа нашого Ісуса Христа 1600-го року на сєм святом

мєстє старожитнього монастира за благоізволєнієм Божим на вєчную честь і

хвалу Його святую сооружено бисть сія Святого Великого Спаса за держави її

щасливого панування його милости Януша Збаразького воєводи Брацлавського

старости Кременецького за старанням і працею служби його милости

многогрішного раба Божія Григорія Новіцького в той час старости

Збаразького».

Із тексту видно, що церква будувалась за князювання Януша Збаразького -

воєводи Брацлавського, старости Кременецького. Хоча відомо, що сам Януш

Збаразький будівництвом церкви не займався, адже він займався військовими

справами. Будучи першим із князів Збаразьких, хто зрадив своїй вірі і прийняв

католицтво, у 1578 році він підступно схопив козацького отамана Івана Підкову,

якого потім стратили у Львові, а у 1594-1596 роках брав участь у придушенні

повстання під проводом Северина Наливайка. В цей час, як говориться у

фундаційному написі, Януш Збаразький був Кременецьким старостою, тут

мається на увазі старостою Кременецького повіту, до якого входив у цей час і

Збараж. Також, в тексті напису говориться про те, що будівництво проводилось

за староство Григорія Новіцького. Хто він, якого роду – поки що, нажаль, не

відомо.

Через відсутність опалення у приміщенні церкви Спаса, через сирість і

грибок, розпис стін церкви, а також мальовані на стінах ікони з великою

інтенсивністю почали пошкоджуватись. Через що, в 2010 році, з участю

Національного заповідника «Замки Тернопілля», у церкві було встановлено

парове опалення, а також було проведено реставраційно-ремонтні роботи над

внутрішніми інтер’єрами.

Під час ремонтних робіт, під одним із вікон, на стіні було виявлено кам’яну

таблицю із написом. Як виявилось при огляді, напис зроблено

старослов’янською мовою, такою ж, як і над входом до церкви. Але, провівши

дослідження напису, його на щастя вдалося прочитати, і ось про що у ньому

йдеться: «Року Божого 1610 мєсяца марта в ньому преставився раб Божий

Григорій Новіцький староста Збаразький. Ту лєжит тєло єго». Отже,

виявляється нам вдалось знайти місце останнього спочинку будівничого церкви

Спаса - Григорія Новіцького, старости міста Збаража кінця XVІ – початку XVIІ

ст., який помер в березні 1610 року – незадовго після завершення будівництва.

Спомин про давній монастир у написі на фундаційній таблиці кінця XVI ст.,

як про «старожитній», підтверджує його давність уже в тому ж XVI ст.

Поширення культу св. Онуфрія серед східних слов'ян пов'язується з

теренами Галицько-Волинської держави . Так, літописний «Список руських

міст, далеких і близьких» (1373–1395) згадує про мощі св. Онуфрія у Самборі.

Монастирі та храми святого Онуфрія відомі у ряді інших сіл та міст. Наприклад

існування Свято-Онуфріївського монастиря 1422 року в селі Бірча (зараз

південний схід Польщі) відоме з підтвердної грамоти Казимира IV Ягайловича

Федору Шептицькому на володіння селом Канофости від 12 квітня 1469 року.

Однойменний храм згадується 1367 року в Посаді Риботицькій (схід Польщі),

1400 роком — у Перегінську - поблизу Коломиї.

Отже, можна припустити, що монастир Святого Онуфрія на Чернечій горі

було побудовано в кінці XIV ст. Федором Коріатовичем, або ж після 1393 року –

Дмитром Корибутом. А вже в 1480 р., після нападу 1474 року війська татарської

орди хана Айдори і руйнування монастиря, князем Семеном Несвізьким

(Збаразьким) було збудовано новий, але вже кам’яний, монастир оборонного

типу. Спочатку у 1525 р., а потім ще раз в 1589 р. він був зруйнований. По цій

причині і було збудовано Іваном Збаразьким у 1600 році на цьому святому місці

новий храм оборонного типу церкву Спаса.

З 1600 року по 1700 рік при церкві діяв православний монастир та існувала

слов’яно-руська школа, створена Збаразьким братством на противагу

єзуїтській, яка була відкрита в монастирі Бернардинів. У 1700 році тодішній

власник Збаража граф Ю. Потоцький своєю грамотою передав Преображенську

церкву греко-католикам. У 1748 р. при церкві почав діяти Спаський греко-

католицький монастир. З часом при ньому відкрили школу. В 1771 р. монастир

згорів – школу перенесено до Загаєцького монастиря в Шумський район.

У 1776 р. василіани знову відкрили в монастирі школу, яка існувала до 1786

р.. В цьому ж році монастир було закрито, після чого тодішні власники Збаража

Потоцькі розібрали чернечі келії.

Церква Спаса стала парафіяльною православною церквою Київського

Патріархату Преображення Господнього села Залужжя. Від колишнього

монастиря довкола церкви залишились тільки фундаменти та декілька хрестів і

могильних плит, а також фігура Святого Онуфрія. Як згадка про Онуфрія

залишається також лівий бічний кіот, виготовлений з липи в формі скелі з

печерою, де нібито проводив своє усамітнення в молитві преподобний

Онуфрій.

Список використаних джерел та літератури:

1. Архів ДКП «Подільська археологія» Державного підприємства НДЦ ОАСУ ІА НАНУ В.

Ільчишин «Звіт про пам’яткоохоронні дослідження (шурфування) в історичних частинах

міст та розвідки на території Збаразького та Ланівецького районів Тернопільської

області у 2008 році».

2. Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині ранньослов’янського і давньоруського

періодів. – К.: Наукова думка, 1982. – 267 с.

3. Куза А.В. Малые города Древней Руси. – М.: Наука, 1989. – с. 168.

4. Літопис Руський. – К.: Наукова думка, 1989. – 590 с.

5. Малевич А. Збараж. – Львів, 1984. – 35 с.

6. Малевич А. Легендами козацького краю. – Збараж, 1990. – 120 с.

7. Малевич А. Літопис землі Збаразької. – Збараж, 1996. – 82 с.

8. Малевич А. Мандрівка крізь століття. – Тернопіль, 1996. – 80 с.

9. Малевич А. Неопалима купина. – Збараж, 1991. – 21 с.

10. Ратич О.І. Давньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей України. –

К.: Наукова думка, 1957.

11. Ситник О.С. Пам’ятки кам’яної та мідно-кам’яної доби на Тернопіллі // Тернопілля:

сторінки історії. – Тернопіль, 1995. – С. 5-24.

12. Смишко М. Раннесловянские памятники на территории западных областей УССР //

Доклад VI научной конференции ИА АН УССР. –Киев, 1953. –120с.

13. Тихомиров М.Н. Древнерусские города. – М.: Наука, 1959. - 180 с.

14. Ягодинська М. Слов’янський могильник біля Старого Збаража//Джерело. – 1994. – Вип. 1.

– с. 137-153.

15. Slownic Geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – Warshawa. 1902. -

T. XIV.

Кобаса Ігор

Власники міста Скалата і Скалатського замку

Анотація: Замок у місті Скалаті розглядається саме як один з об'єктів

великої системи оборонних твердинь Поділля, розвиток якої базувався на основі

глибоких місцевих традицій одночасно увібравши передові прийоми античного

та візантійського замкобудівного мистецтва. У статті розкрито хронологію

правління власників Скалатського замку та міста.

Ключові слова: замок, фортифікаційні споруди, міські укріплення, Скалат.

У багатій історико-архітектурній спадщині України визначне місце

належить пам'яткам оборонної архітектури - фортецям, замкам, оборонним

храмам, міським укріпленням. Від рівня організації оборони залежала доля всіх

поселень. Споруди оборонного типу зводили як для захисту від ворожих

нападів, так і для оборони великих феодалів і магнатів від народного гніву і

частих взаємних нападів феодалів-сусідів. На місці давніх дерев'яно-земляних

укріплень з'являються кам'яні укріплення княжих резиденцій і палаців, а згодом

- укріплені династичні замки і садиби господарів краю. Головні транспортні

торговельні шляхи проходили через більшість укріплених міст та містечок. Так

само і Скалат завдяки своєму замку став центром торгівлі, центром культури і

освіти.

Найперша згадка про місцевість згадується коли Сигізмунд І дав згоду

старості теребовлянському Янушу Свірчовському на викупу Скалата у

Станіслава Лошньовського. Таку честь Свірчовський заслужив через героїзм у

битві під Вишневецем 1513 року, коли під командуванням князя Констянтина

Івановича Острозького об’єднані руські та литовські війська поклали трупом

безліч татар та визволили бранців. Про Януша Свірчовського варто ще згадати

що згодом він дослужився і до звання польного коронного гетьмана. Помер у

1528 році. Після цього наступного разу Скалат згадується у 1561 році як місто

Теребовлянського повіту, Галицької землі, Руського воєводства.

У 1600 році, Скалатом володіли скандально відомі магнати Сенінські гербу

Дебно, певні представники цього роду були відомі на всю околицю

розбишаками. Збігнєв Сенінський (Zbigniew Sienienscy), каштелян

любельський, син Яна Сенінського (Jan Sienienscy), заснував нове містечко,

назвавши його Дембном. У цьому ж 1600 році Скалат одержав Магдебурзьке

право. Вже в 1602 році у місті була вибудувана ратуша та діяв магістрат. Проте

Скалат залишився Скалатом, нова назва Дебно не прижилися, скоріше за все

через зміну власників, у кожного з яких був відмінний герб.

Після Сенінських, у 1602 році Скалатом заволодів відомий на Литві рід

Ходкевичів, який імовірно теж доклався до побудови замку та розбудови міста.

Після Ходкевичів у 1614 році, Скалат отримав князь Самійло Корецький, по

тому рід Льоховських гербу «Беліна» (один з Корецьких, а саме князь Кароль

Корецький віддав Андрію Льоховському Скалат і села Новосілку, Кам’янки та

Колодіївку у заставу на три роки за суму 6450 злотих) і аж 1627 року власником

Скалату були представники польського роду Віхровських гербу «Поміан». [1, с.

200]

Такий перелік власників цілком припускає що кожен з них чимось

докладався до розвитку міста та замку, проте замок приписують власне

галицькому мечнику Христофору Віхровському. Це можливо через те, що

власне Віхровський якщо не наново вибудував замок, то принаймні суттєво

його оновив. За останніми археологічними дослідженнями, первісна форма

замку була не чотирикутником, а п’ятикутником і тільки за Христофора

Віхровського, замок було перебудовано у наближений до регулярного, тип

фортеці. Христофор Віхровський був відомий своєю відвагою та доблестю.

Ходив у походи в Угорщину 1631роках. Учасник війни Речі Посполитої в

Інфлянтах та з Турцією. На свої власні кошти тримав гусарську хоругву. Був

учасником битви коронних військ під керівництвом польського гетьмана

Миколи Потоцького та козацьких загонів Павлюка в 1638 році. [5, с. 47-54]

Що цікаво, що Віхровські не довго панували на замку, тому що вже у 1632

році, Скалат перейшов у власність роду Калиновських, а Віхровські

повернулися сюди тільки у 1643 році. Проте ще перед Калиновськими вони

встигли заснувати у місті католицьку парафію. Таку часту зміну власників

можна пояснити досить просто. У ті часи була сильно розповсюджена практика

домашніх війн, коли магнати з своїми приватними загонами нападали на сусідів

щоб відібрати маєток. Не виключено що таке саме траплялося і у Скалаті. Так

чи інакше, але до середини ХVІІ століття Скалатський замок мав цілком

сформовану структуру і вважався повноцінною фортифікаційною одиницею.

Коли у край прийшла Хмельниччина, замок неодноразово терпів від козаків.

І Віхровські і Калиновські були ворогами козацтва, а тому пощади від козаків

Скалат отримати не міг. Віхровські дбали про свої володіння, і після кожної

руїни, замок відбудовувався, проте навіть по закінченню воєн з турками,

спокійні часи не настали. Зафіксовано що у 1687 році, Скалат пограбував загін

сусіднього магната Баворовського, а грабунки польським військом фіксовані у

1714 і 1716 рр.

Христофор Віхровський був одружений з Софією Мянцінською гербу

Венява. У шлюбі мав сина Петра Віхровського, також мечника галицького. За

дружину Петро Віхровський мав доньку кам’янецького каштеляна Олександра

Гумецького – Іоанну Гумецьку. У Петра та Іоанни у шлюбі була єдина донька –

Вероніка Віхровська. Саме через Вероніку Віхровську, Скалат потрапляє у

володіння роду Фірлеїв. У 1669 роком, Вероніка Віхровська одружується з Яном

Фірлеєм гербу Леварт (з 1682 року підчаший сяноцький, згодом каштелян

сяноцький).

У Андрія Фірлея, була дружина Анна Лянцкоронська. Проте Андрій помер

1719 року і Анна вийшла повторно заміж за Йозефа Валентина Калиновського і

саме вони у 1743 році фундували у Скалаті шпиталь для убогих.

Коли у 1719 році помер Андрій Фірлей, його донька Вероніка Фірлей

добилася у короля щоб він відібрав Скалат у Калиновських і повернув їй. Так і

сталося. На той час, з 1728 року, Вероніка Фірлейова, вже перебувала у шлюбі з

Юзефом дель Кампо Сципіоном, маршалком надвірним литовським. Сципіони

походили він неаполітанського шляхтича Пєтра Сципіона дель Кампо, який

прибув у Річ Посполиту в посольстві королеви Бони Сфорца д’Арагона. Юзеф

Сципіон помер у 1743 році, залишивши по шлюбі з Веронікою двох синів –

Станіслава та Ігнація Сципіонів. Проте Станіслав помер малолітнім, і Ігнацій

залишився єдиним правонаступником. Оскільки батьки померли коли сини ще

не досягли повнолітнього віку, вони відповідно мали опікунів. Опікуном

малолітнього Ігнація Сципіона був Ян Тарло з Щекажевіц гербу «Топор».

Ігнацій Сципіон (1728-1791) був одружений з Марією Водзіцькою і саме це

подружжя доклалося багато до збереження та реконструкції замку. Не

виключено звичайно що після всіх війн та погромів замок відбудовували ще за

Фірлеїв, перебудовуючи військово-житлові приміщення на більш

презентабельні, оновлюючи стіни та вежі. Проте з середини ХVІІІ століття,

оборонна роль замків відпала остаточно і вони все більше виконували

резидеційну функцію. Не виключено що власне парадну барокову браму у

північно-східній куртині вибудували власне за панування на Скалаті Ігнація

Сципіона та Марії з Водзіцьких Сципіонової.

На центральній таблиці барокової брами Скалатського замку був напис:

"Wdziecznosc familii. Maria Hria z Wodzickich Scipionowa Podstolina W. Ks. L.

grozacy upadkiem ten zamek reformowala, murami opasala, miasto pieknemi

domami y drugim rynkiem Mariensztad nazwanym ozdobila, dobra do najlepszego

stany przyprowadzila a to w czasie glodu dla dania sposobu zycia nedznym 24 Julii

1795 roku"

Оскільки на разі невідомо коли саме померла Марія з Водзіцьких

Сципіонова, то можемо припустити що браму було вибудувано або за її життя

ще перед 1795 роком, а пам’ятну таблицю на брамі поставив її син – Кароль

Сципіон у 1795 році, або ж власне сам Кароль Сципіон вибудував цю браму на

вдячність батькам того ж 1795 року. [6, с. 108-115]

З 1810 по 1815рр., Скалат у складі Тернопільського краю належав

Російській імперії, а потім знову повернувся до Австрії. У цей час Сципіони

продали Скалатський маєток Понятовським гербу «Цьолек».

Понятовські володіли містом з 1815 року аж до 1869 року. Саме за них

почався ріст та підняття містечка. Перше промислове виробництво – фабрики

поташу та тютюну заснував майже одразу після отримання у власність, князь

Станіслав Понятовський (підскарбій великий литовський) – у 1817 році. Він ж

відкрив у Скалаті чотирикласну школу у 1824 році, та у 1827 році перебудував

старий костел Віхровських, накрили новим дахом і наново освятили під

відозвою Найсвятішої Марії Панни. [3]

З 1869 року Понятовські продали маєток євреям Розенстокам. Ті на відміну

інших представників єврейської громади не розбирали замки на каміння, а

навіть доклалися до його відновлення та впорядкування. Замок отримав Сускінд

Розенсток, а від нього маєток перейшов до його синів Мауріція та Бернарда

Розенстоків. Мауріцій Розенсток, який був депутатом австрійського парламенту,

навіть отримав шляхетство він австрійського цісаря Франца Йосифа і став

називатися Мауріцій Едлер фон Розенсток. Розенстоки і залишалися

власниками замку аж до Другої Світової Війни.

Проте, у період коли Скалатом володіли Розенстоки, є відомості про ще

одного власника, а конкретно графа Ростовського. Саме на його замовлення та

на його кошти був змінений вигляд замкових башт і можливо усього комплексу.

Автором перебудови був відомий архітектор, випускник львівської Політехніки,

професор Теодор Мар’ян Тальовський який в основному перебудовував костели

і був відомий своїми симпатіями до стилю неоготики. Таким чином замкові вежі

набули того вигляду, який ми можемо бачити в теперішній час. Так чи інакше,

але джерела все одно стверджують що у міжвоєнний період і до 1939 року,

Скалатом володіли Розенстоки. Цілком можливо, що граф Ростовський викупив

у Розенстоків Скалат на період до 1-ї Світової Війни, а потім їм і продав назад.

У 1990 році співробітниками інституту «Укрзахідпроектреставрація» був

розроблений ескізний проект реставрації та виведення пам'ятки з аварійного

стану. Цей проект передбачав заміну покрівель веж, нарощування замкових стін

з відтворення оборонних галерей в їх верхній частині, розчищення та скління

бійниць, відновлення опалювальної системи замкових веж, тощо.

У 2004 році Скалатський замок став філією Національного заповідника

«Замки Тернопілля» і почалося його поступове відновлення.

В 2007-08рр., співробітники дочірнього підприємства «Подільська

Археологія» державного підприємства «Науково-дослідний цент Охоронна

археологічна служба України» Інституту археології НАН України проводили

архітектурно-археологічні дослідження замку. У ході цих робіт були розкопані

нижні яруси східній і північній замкових веж, розкопана частина фундаменту і

підвалів замкового палацу та флігелі біля західної стіни, проводилися

схематичні обміри фундаментів палацу і 2-поверхової будівлі флігеля, внаслідок

чого було знайдено багато кераміки, плитки та уламків ліпнини, що колись

прикрашали палац, в результаті чого можна скласти уявлення, як виглядало

житлове приміщення і використати цей матеріал при реконструкції палацу.

На сьогоднішній час замок у Скалаті функціонує як музей, де є виставкові

зали у Північній та Східній вежах.

Список використаних джерел та літератури:

1. Д. Гримайло. Місто біля трьох скель. Гомін Волі 1999р. 12 червня - №23 №27. – С. 200

2. О. Кравченюк. Шляхами Золотого Поділля Тернопільщина і Скалатчина. Історичний

збірник. Нью-Йорк. - 1983р.

3. О. Лесик. Замки та монастирі України. Львів. - 1993р.

4. О. Савчин. Кілька сторінок з історії Скалатчини. Русалка – Дністрова. - 1998р. - №24

5. Al. Czolowski – Zamki – Tarnopol - 1926, s. 47-54.

6. Czasopismo Techniczne – Lwow – 1937, s.108-115.

7. Herbarz Polski – т. IX, 1842.

Кобаса Галина

Історія та фортифікаційні особливості замку у селі

Токи Підволочиського району

Анотація: Розглянуто історію села Токи, де побудовано замок, виявлено

історичні особливості і місце замку у класифікації оборонних споруд Тернопілля

кінця 16-середини 17 ст., досліджено архітектурні особливості замку як зразка

фортифікаційної споруди Західної України; розглянуто питання власників

селища та замку, розкрито оборонне та житлове значення замку.

Ключові слова: Ожигівці, Токи, Новозбаразька волость, Новий Збараж,

замок, бастея, фортифікація.

Історія замку в селі Токи буде неповною без згадки про сусіднє село

Ожигівці, яке колись було досить впливовим містечком, і саме до його території

належала твердиня. Проте після поділу Речі Посполитої, коли по Збручу проліг

кордон, замок і містечко опинились в різних державах. З того часу (кінець XVIII

століття) твердиню починають пов’язувати в першу чергу з Токами. 1772 р.

Збруч став кордоном між Австрією і Росією. На російському боці залишалося

містечко Ожигівці, а його передмістя Токи із замком дісталося Австрії.

Територія села Токи першопочатково носило назву «Товарки», так як там

випасали стада худоби, яку у загальному називали «товар». Пізніше

поширюється назва – «фільварок», або «токи» ожиговецькі [6, С.512]. Назва

пішла від слів «тік-токи» на цій місцевості зібране з полів збіжжя складали і

вимолочували. Після першого поділу Польщі територію Галичини було

розділено між двома державами Австрією та Росією. Так, Ожигівці перейшли у

склад Російської імперії, а Токи разом із замком були приєднані до

Австрійської держави. Цими подіями було змінено назву замку, який до 17 ст.

був знаний як ожиговецький.

Щодо часу поширення назви Токи, немає точних відомостей. Серед

місцевого населення ця назва побутувала ще до 1772 року. В Тарифі

податковому колишньої Речі Посполитої повіту Кременецького Волинського

воєводства 1747 року немає жодної згадки про село Токи, як повідомляє автор

статі «Zamek w Tokach» P. Dowosser, лише про містечко Ожигівці та передмістя

Товарки, яке від своїх маєтностей виплачувало податки [4, С.68]. Також лист

редукційний церкви в Токах, підписаний князем Корибутом Михайлом-

Сервацієм Вишневецьким 8 жовтня 1641 р. нічого не згадує про окреме с. Токи,

лише про передмістя Ожиговець [4, С.68].

Перша письмова згадка про Ожигівці датується 1430 роком. У жалуваній

грамоті литовського князя Свидригайла Ольгердовича (1355-1452), датованій 30

березням 1430 зазначалося, що Іван Мукосійович за вірну службу отримував у

вічне володіння ряд сіл, в тому числі і Ожигівці [7, С.290]. Як довго вони

залишалися у власності цієї родини невідомо, проте пізніше, як зазначають

джерела початку ХХ ст., ці землі належать кременецькому земянину Семену

Цаті. Згодом село перебувало у власності князівського роду Збаразьких. Як

твердить автор статі про Ожигівці надрукованої у збірнику «Spis ważniejszych

miejscowości w powiecie Starokonstantynowskim na Wołyniu» (1910),

посилаючись на «Ревізію Волинських замків…» , це був Андрій Семенович

Збаразький, одружений з Ганною Гербуртівною [7, С.290]. У 1539 його дружина

уже згадується як вдова. Після смерті Андрія Збаразького Ожигівці перейшли

до його дружини Ганни Гербуртівни. Згодом вона подарувала село

наймолодшому сину Михайлу. В описі Крем’янецького замку за 1545 р. сказано,

що крем’янецькі міщани скаржилися в ―Жалобі на побор нових не обычных

пошлинь‖: ―вь Збаражи, вь Волочискахь і вь Жиговцах князь Михайло

Збаражский сь матперью от воза по два гроша беруть‖[2, С.169]. Ця

документальна згадка стверджує, що плата за в’їзд в Ожигівці була такою, як у

торгове місто. Брат Михайла Стефан Андрійович у 1555 році стає вітебським

воєводою, потім дідичем Ожиговець. У 1557 році отримав привілеї на

закладення там міста, а у 1570 році згадується новозбаразька волость (з 518

димами, 200 огородниками, 7 боярами, 4 млинами) [7, С.290]. Отже, ще до

1589р. Ожигівці отримали назву Новий Збараж, який став адміністративним

центром великої Новозбаразької волості. Отож, перейменування не мало

відношення ні до руйнування татарами Збаража, ні до князя Януша

Миколайовича Збаразького. В 1583 р. у володіннях вищезгаданого князя

Збаразького Стефана Андрійовича у Кременецькому повіті в містечку Новий

Збараж вже нараховується 52 ринкових доми, 196 вуличних, відповідна

кількість ремісників, кушнірів, шевців, скоморохів, золотарів тощо [7, С. 292] і

35 сіл в Новозбаразькій волості [7, С. 290]. Помирає Стефан Андрійович у 1585

році. Як слідує із джерел після смерті Стефана Андрійовича Новозбаразька

волость була поділена на частини, так як племінник кн. Стефана у 1594 році

Петро Владиславович, одружений з Євою Вишневецькою, віддає в оренду на

три роки свою частину Нового Збаража (Ожиговець) з селами Миколі

Вонсовичу і жидові Єфраїму за 9100 злотих [7, С.291]. У документах з цього

приводу є запис про те, що князь Петро Збаразький свою власність у повіті

Кременецькому ―місто Нове і Старе — Новий Збараж, Колісець, з усіма селами

і присілками, які належать до тих моїх маєтків…‖ віддав в оренду на три роки

за 9100 злотих. У цьому ж документі за 1593 р. є уточнення про ―місто Старе

при замку‖, фільварок на передмісті ―під замком з усіма його будовами‖ [1, С.

233-239].

Таким чином, Новий Збараж поділено на частини однією з яких

(територією із замком) володів Петро Владиславович, щодо іншої, то

дослідники сходяться на думці, що нею володіла дочка Стефана Андрійовича –

Барбара. Барбара Збаразька була одружена з Габріелем Тенчинським та помирає

у 1602 році [7, С.291]. Після її смерті добра новозбаразькі переходять у

власність представника іншої родинної лінії Збаразьких її двоюрідного брата

Януша Миколайовича (Микола найстарший брат Стефана – батька Барбари) і

потім до його нащадків – Юрія і Христфора [7, С. 291]. Як нам відомо Юрій

помирає 1631 році і усі маєтки Збаразьких успадковують Вишневецькі. Януш

Вишневецький володіє Ожигівцями недовго, так як помирає у 1636 році,

залишає двох синів Дмитра та Констянтина-Кшиштофа. Довосер П. подає опис

добр що були у замку з розповідей людей «На замку нашім було повно добра і

достатків. Величезні стада коней, кіз, рогатої худоби і навіть диких коней, що

паслися на пасовищах. Було всього вдосталь їжі і напоїв. Люди жили як у Бога

за дверима. Ніхто не міг хлопа ні бити, ні скривдити. Багато з наших людей

служили козаками, мали багато поля і степів, не відробляли панщини…» [4,С.

67]. Дмитро, каштелян краківський збудував костел в Ожигівцях. За часи його

володіння містечко багато потерпало від війн з Б. Хмельницьким та військами

кримського хана, який не раз зупинявся в цій місцевості з обозом. Ці події і

стали причиною упадку містечка.

Князь Міхал-Сервацій Вишневецький (1680 - 1744), останній з роду

Вишневецьких, планував зайнятися перебудовою Ожиговецкого замку. Що саме

йому вдалося зробити, точно невідомо, є лише згадка того, що при Міхалє-

Сервації окремо стояча вежа замку, та, яка колись прикривала дамбу, була

перебудована в католицький храм. Князь Михайло-Сервацій Вишнівецький

помирає у 1744 році. 1750 його внучка Ельзбета, дружина Міхала

Вельхорського отримує у власність ожинівці, які уже 1762 році продає Ігнацію

Цетнерові – воєводі бельському, разом з цілим ключем у складі 22 сіл. Два роки

по тому (1764) Ожигівці з селами - Токи, Бендери, Соболівка, Почапинці

[7,С.292] набуває Ян Чарнецький (тоді каштелян брацлавський) заплативши 1

млн. злотих. В цьому ж році правобережна частина села Ожигівці (де і

знаходився замок) вперше в письмових джерелах згадується як окреме село під

назвою Токи. Каштелян брацлавський також володіє замком, на той час ще

ожиговецьким. Після смерті каштеляна його син Владислав-Францішек став

дідичем Ожиговець і мешкав там з першою своєю дружиною Понятовською, а

потім з другою Анелю Коженівською з якою у нього народилось два сини і дві

дочки, з яких старша Юля одружилася з Юзефом Малинським і отримали

Ожигівці, але вже без Галицької частини [7, С.293]. Після поділів Польщі

власниками цієї місцевості були родини Чарнецьких, Мітковских,

Дзідушинських, на кінець ХІХ ст. селище було власністю родини Дорнбахів.

Історія замку в Токах дуже тісно пов’язана з історією Збаража, Вишнівця,

Ожиговець, так як ці три місцевості зі своїми оборонними замками належали до

однієї родини князів-магнатів Корибутів-Вишневецьких і становили лінію

оборони для південно-східної Волині у період активізації козаків і татар. Замки

Збаража і Вишнівця служили для оборони в часи великих нападів, а замок

Ожиговецький на Товарках схований і віддалений, спеціально збудований на

території яка не є придатною для нападів – посеред боліт та мочар Збруча.

Особливістю Токівського замку було те, що він служив не лише для оборони, а

також як склад військового провіанту для князівських військ під час воєнних

дій. У його підвалах були нагромаджені запаси зерна, живності та інших

продуктів.

Традиція приписує його будівництво Янушеві Збаразькому, однак у

згаданому документі оренди половини Нового Збаража М. Вонсовичем і євреєм

Єфраїмом говорить, що "… тільки те собі залишаємо: на всі три роки, нижче в

тій аренді описане, зокрема замок Новозбаразький зі всім, що в собі має,

фільварок на передмістю під замком зі всіма його будовами, з полями…" [2,

С.170]. Тобто, на період 27 грудня 1583 р. замок уже був збудований і

повноцінно функціонував, тому міг бути побудований значно раніше (Стефаном

Андрійовичем після отримання привілею на заснування міста 1557 р.).

Замок в Токах має дуже рідкісний для України тип розташування щодо

навколишньої місцевості. Він знаходиться на вершині невеликого кам'янистого

пагорба, розташованого посередині штучного озера. Озеро, що має

підковоподібну форму, оточувало височину своїми водами [3, С.18]. Нині це

півострів, але, можливо, спочатку замок знаходився не на півострові, а на

острові, тобто був оточений водою з усіх боків і не з'єднувався перешийком з

берегом річки.

Рис. 1. План-схема замку в Токах (Guerquin B. Zamki na planie trójkąta z XVI w.)

Замок мав форму неправильного трикутника. Дві його сторони (південно-

західна і північна) виходили на озеро, третя (південно-східна) була найбільш

доступною для штурму. Матеріалом для побудови укріплень служив піщаник,

скріплений вапняним розчином [5,С.304].

Замкові стіни досягали товщини 2 - 3 метрів [5, С.304]. Південна башта

замку була 5-гранною, в північно-західному куті замку знаходилася напівкругла

бастея, а щодо форми 3-й (північно-східній) вежі єдиної думки немає. Одні

дослідники вважають, що там знаходилася 5-гранна вежа, інші вважають, що

там була побудована напівкругла бастея. Четверта (надбрамна) вежа, звернена в

підлогову сторону, була розташована в товщі куртини між південною та

північно-східній вежами, причому надбрамна вежа була зміщена ближче до

північно-східної замкової вежі. Надбрамна вежа замку була забезпечена

підйомним мостом. Ймовірно, вона була квадратної в плані. Кутові вежі замку

були 3-ярусними, в кожному з ярусів були влаштовані лінії бійниць. Надбрамна

вежа могла бути 2-ярусною. При Вишневецьких старі укріплення замку

перебудовувалися і проходили модернізацію. Ймовірно, більшу частину

вцілілих до наших днів укріплень потрібно відносити до 1-ої половини 17

століття. У розпал повстання під керівництвом Богдана Хмельницького замок

був захоплений козаками (війська Максима Кривоноса?), розграбований та

зруйнований. У 18 столітті замок перестають розглядати як стратегічно важливе

укріплення. Його відновлюють, але при цьому пристосовують суворий

оборонний об'єкт під житлові потреби, намагаючись перетворити замок в

комфортну для проживання резиденцію. У цей період верхні яруси веж

перебудовують, перетворюючи їх в житлові приміщення. Зокрема, в верхньому

ярусі південної 5-гранной вежі з'явилися широкі прямокутні вікна. Паралельно

занепадають і інші оборонні споруди. На кінець 18 століття перебудований

замок перебував у відносно доброму стані, але з переходом Токів під владу

Австрії намітився занепад замкового комплексу. У період Першої Світової війни

замок сильно постраждав, коли частина його укріплень була розібрана для

будівництва дороги між Волочиськом та Підволочиськом. Кажуть, що тоді

замок від повного знищення врятував місцевий житель Григорій Костецький,

який написав скаргу про свавілля військових в Петербург, звідки у відповідь

прийшов наказ зупинити руйнування замку. Однією з перших, вочевидь, була

розібрана надбрамна вежа і вежа в північно-східному кутку замкового двору.

Також постраждали замкові стіни і внутрішні будівлі, значна частина яких була

розібрана до фундаментів. Від інтер'єрів замкових будівель нічого не вціліло, ні

написів, ні гербів, ні інших елементів декору. Олександр Чоловський,

знаменитий історик і дослідник замкової архітектури на землях Галичини,

оглянувши руїни замку, назвав твердиню одним з найпрекрасніших укріплень

Волині. До наших днів збереглася перебудована кутова 5-гранна вежа замку на

висоту 3-х ярусів. У нижніх ярусах цієї вежі можна бачити автентичні бійниці.

Три інші вежі замку (2 кутові і 1 надбрамна) втрачені. Велика частина замкових

стін втрачена, частково збереглися лише відрізки стін, що примикають до 5-

гранной вежі (фото 3,4). Від внутрішніх будівель замку над рівнем землі нічого

не залишилося. В наші дні замок належить до села Токи (Тернопільська обл.,

Правий берег Збруча), а село Ожигівці, за яким раніше був закріплений замок,

зараз знаходиться на лівому березі Збруча і відноситься до Хмельницької

області.

Список використаних джерел та літератури:

1. Архив ЮЗР,-К.- 1876.,- Ч.6.,Т.1., С. 291-292., 233-239.- Т. 7., Ч.1. [Електронний

ресурс]: "РУИНВЕРС", http://new.runivers.ru/lib/book3030/9522/

2. Підставка Р.В. Збараж і Новий Збараж-Ожигівці Кременецького повіту Волинського

воєводства: до питання локалізації та історії / Р.В. Підставка // Наукові записки

Національного заповідника «Замки Тернопілля», №2, - Збараж, 2011 р. – С. 167-171.

3. Собчук В. Мережа оборонних споруд Південної Волині (серед.ХVІ – і-а полов. ХVІІ

ст.)./В.Д. Собчук// В зб.: Середньовічні та ранньомодернові оборонні споруди Волині.

Під ред. В. Собчука.-Кременець.-2006.-С. 17-56.

4. Dowosser P.W. Zamek w Tokach / P.W. Dowosser // .. Teka konserwatorska Galicji Wsch.T.

II, Lwow 1900 S. 65;

5. Guerquin B. Zamki na planie trójkąta z XVI w. / Guerquin B. // Biuletyn historii sztuki i

kultury, R. VI, Nr. 4, - Warszawa, grudzień 1938, S. 303-309.

6. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 7, T. 14.

Warszawa : nakł. Filipa Sulimierskiego i Władysława Walewskiego, 1880-1914. S. 512

7. Spis ważniejszych miejscowości w powiecie starokonstantynowskim na Wołyniu z 32

rycinami. /Giżycki Jan Marek Antoni//.-Stary Konstantynów.-1910.- S. 290-293.

Крохмальна Тетяна

У Збаражі відкрито оновлений пам’ятник Адаму

Міцкевичу.

Українців та поляків одвіку поєднує спільність етнічного походження,

спорідненість мов, територіальна близькість, тривале перебування у складі

однієї держави. Обом народам довелося пережити труднощі будівництва на

своїх землях соціалістичної системи та її розпаду. Досвід взаємодії між двома

країнами в умовах державної незалежності та суверенітету є логічним

продовженням попередніх контактів. Завдяки підписанню ряду нових

двосторонніх угод українсько-польське партнерство офіційно було визнане

таким, що досягнуло стратегічного рівня.

Важливим стратегічним напрямком діяльності нашого краю є продуктивна

співпраця між українською та польською стороною. Особливо за останній час

було започатковано ряд взаємовигідних проектів на обласному та районному

рівнях.

Не виключенням є і діяльність Національного заповідника «Замки

Тернопілля», адже польський вектор завжди був приорітетом у стратегії цієї

установи. За останні два роки особливо розширилася співпраця з польським

фондом «МОСТИ» за підтримки дипломатичних місій Республіки Польща.

11 квітня 2015 року відбулася робоча зустріч генерального директора

Національного заповідника «Замки Тернопілля» Анатолія Маціпури з консулом

республіки Польща в м. Луцьку Кшиштофом Василевським та представником

фонду МОSТУ Міколаєм Фальковським.

В ході зустрічі обговорювалися питання підготовки та проведення

реставраційних робіт пам’ятника Адаму Міцкевичу в м. Збаражі, які

розпочалися влітку цього року.

В 1953 році пам’ятник Адаму Міцкевичу був перенесений у парк біля

Збаразького замку і частково поновлений в 1970 р. Парк розбитий на

рельєфній місцевості між Замком та нижніми зовнішніми оборонними

мурами.

Пам’ятник виконаний у вигляді майже 4-ри метрового кам’яного

пірамідального обеліска з барельєфним зображенням. Барельєф виконаний з

металу. На обеліску є написи польською мовою з чотирьох сторін:

«Zniszczony powyzszy napis opiewa:Adamowi Mickiewiczowi w setna

rocznice urodzin Rodaey 1798-1898.»

«Grazyna. Dziady», «Konrad Walendro. Sonety», «Pan Tadeusz.»

Один із написів дуже пошкоджений. Загальні розміри в плані нижньої

частини 1475 х 1475 мм. Висота пам’ятника 3,67 м. Пам’ятник виготовлений із

каменю, фундамент – бутобетонний. До часу реставрації на титульній стороні

було наявне викришування каменю.

Технічний стан пам’ятника був поганий, однак матеріал-пісковик зберігся

у задовільному стані. На пам’ятнику були помітні затікання, атмосферні

нашарування, механічні пошкодження та втрати. Написи на пам’ятнику

частково збереглися, однак вимагали, як і цілий обеліск, професійної

реставрації.

І вже 29 серпня 2015 року відбулося урочисте відкриття відреставрованого

пам’ятника відомому польському поету Адаму Міцкевичу у призамковому

парку Збаража. Над його відновленням, спільно з Національним заповідником

«Замки Тернопілля», працювали польські реставратори під керівництвом

професора Януша Смази (Варшава) та представника фонду «МОСТИ» Миколая

Фальковського. Реставрація пам’ятника пов'язана із 160 річницею смерті

поета, яка припала на цей рік.

Частину коштів на реставрацію цього пам’ятника було надано

Міністерства культури і національної спадщини Польщі, а також з пожертв і

підтримки людей доброї волі. У Збаразькому замку відбулася зустріч польських

та українських експертів у галузі літератури та історії мистецтва. На

урочистому відкриті у Збаразькому замку відбулася зустріч польських та

українських експертів у галузі літератури та історії мистецтва.

З вступним вітальним словом звернувся до гостей Надзвичайний і

Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Генріх Литвин, голова

Тернопільської обласної державної адміністрації Степан Барна, голова

Збаразької районної державної адміністрації Анатолій Качка, міський голова

Збаража Роман Полікровський, професор Академії мистецтв у Варшаві Януш

Смаза, представник Фонду «Лонгінус» (м. Ланьцут, РП) Іренеуш Скшипчак,

представник групи «Могили прадідів збережемо від забуття» Барбара

Смолєнська, а також гості зі Львова, Луцька та Києва.

Постать Адама Міцкевича увійшла в історію польської і світової

літератури, як геніальний поет і великий мислитель. Майбутній поет народився

24 грудня 1798 року на хуторі Заосьє, Новогрудського повіту на території

сучасної республіки Білорусь, в сім'ї адвоката.

Міцкевич один із найвидатніших польський поет, засновник польського

романтизму, діяч національно-визвольного руху. Під час свого життя у Парижі

був професором Слов'янської літератури в Колеж де Франс. В основному

відомий як автор поетичної новели «Дзяди»(пол. Dziady) та національного

епосу «Пан Тадеуш» (пол. Pan Tadeusz), який вважають останнім великим

епосом шляхетної культури Речі Посполитої .

Творчість геніального поета відома в Україні ще з 20-30-х років минулого

століття завдяки перекладам і переспівам Петра Гулака-Артемовського, Левка

Боровиковського, Опанаса Шпигоцького. Поезією Адама Міцкевича

захоплювався Тарас Григорович Шевченко. Згодом його твори переклали

І.Франко, Леся Українка, М. Рильський, М. Бажан, А. Малишко та І. Драч [2;33].

Історія створення пам’ятника Адаму Міцкевичу є дуже цікавою - сама ідея

його спорудження виникла у рік перед сторіччям з дня народження видатного

поета, а саме у 1898 році . В 1920 році цей пам’ятник був знищений

більшовиками. Після відходу радянських солдат від Збаража польське військо 5

дивізії відновило постамент і пам’ятник, який урочисто був відкритий 29

червня 1921 р. На даний час генералом 5 дивізії був генерал Владислав

Єнджейовський – він же і займався відновленням цього пам’ятника [1;142].

Владислав Єджейовський народився 11 лютого 1863 року в маєтку Новіни

Лепельському повіті. Помер в березні 1940 у Львові – генерал - майор армії

Російської імперії, а також генерал девізії польського війська . Відзначений

орденом Virtuti Militari.

Освіту отримав в Петербурзі. Навчався в корпусі Кадетів в Полоскі. Від

1884 року кадровий офіцер російської піхоти. Брав участь у російсько-

японській війні 1904-1905 рр. В 1914 році був керівником 93 іркутського полку

піхоти. Пізніше керував 119 коломийським полком піхоти, бригадою піхоти, а

також 30 дивізією піхоти. На початку першої світової війни отримав звання

підполковника, а з часом получив звання генерал-майор.

В польському війську від грудня 1918 р. В той час призначений

комендантом резерву офіцерів в Варшаві 1919 р. (від березня до травня) був

командуючим оборони Львова і керівником 5 девізії піхоти і залоги оборони

Львова. 21 квітня 1920 року був затверджений у звані генерала-поручника від 1

квітня цього року. Був керівником 1 армії (травень-серпень 1920 р), потім 6

армії (серпень-вересень 1920 р.)

Від січня 1921 року був керівником генерального округу Люблін, а від

вересня 1921 року керівником округу корпусу №4 у Львові. З травня 1922 року

отримав підвищення у звані генерала дивізії з 1 червня 1922 р. 12 березня

1924 року пішов у відставку, осів у Львові. Став керівником польського

товариства «Опіки» над могилами героїв. У вересні 1939 році зголосився до

служби, організовує громадянську варту у Львові. 4 жовтня 1939 року був

арештований НКВД. Помер у в’язниці у Львові 1940 р (або був розстріляний

1939 р). Був похований 2012 р на відкритому польському військовому цвинтарі

в Києві урочище Биківня [3;63].

Реставрація пам’ятника Адаму Міцкевичу дає підстави для зміцнення

польсько-української співпраці. Цей етап вписаний у ширший план реставрації

пам’яток, пов’язаних з видатними постатями ХІХ і ХХ століття, пам’ятники ,

надгробники і спадщина котрих залишилася на Кресах.

Література та використані джерела:

1. Jozef Kachel.Dzieje kosciola I klasztoru Ojcow Bernardynow w Zbarazu (1628-1946).

Wedawnictwo calvarianum kalwaria zebrzydowska,2001.s.142

2. Henryk Ślaski, Zbaraż w przeszłości i teraźniejszości, PTTK w Tarnopolu, 1934. s.33

3. Zbarażczina t. 1, Wołodimir Żiła, red., Zbornik spominiw, stattej i materiałiw, Nowy Jork,

Paryż, Sydney, Toronto 1980 (ukr.).s.63

Майба Ірина

Лицарі Волі в історичних та повстанських піснях

Грими, грими, могутня пісне,

Як ті громи весняних бур.

Хай знає ворог ненависний,

Що наша грудь тверда, як мур.

Боротьба народу за незалежність у будь-якому часі історії, у будь-якій

країні отримує позитивну оцінку і визнання перед світом. Така боротьба

завжди оправдана, вона виражає найелементарніше прагнення народу й

особистості — прагнення бути вільною. Так було в Україні за княжих

часів, козаччини, так було в період визвольних змагань українців у 1917-

1921 та в 40—50-х роках нашого століття. Про своїх борців народ складав

пісні, легенди, перекази, які становлять головний пласт фольклору кожної

доби.

Пам'ять про найважливіші події і героїв історії зберігають у свідомості

народу історичні пісні. Вони складають поетичний літопис тривалої героїчної

боротьби українського народу за своє визволення від соціального та

національного гніту, за своє існування.

Класифікують історичні пісні за хронологічно-тематичним принципом,

вирізняючи такі цикли:

1) найдавніші історичні пісні, в яких розповідається про боротьбу в XV –

XVIII ст. з турецько-татарськими нападниками («Пісня про Байду», «Пісня про

Коваленка», «Із-за гори, гори, з темненького лісу» та ін.); [ 1, с.8 ]

2) пісні про козацько-польські війни XVII ст., відомих українських діячів

доби Хмельниччини («Чи не той то хміль», «У Винниці на границі»,

«Засвистали козаченьки», «Ой з города Немирова» тощо);

3) пісні про колонізацію України московським царатом після

Переяславської угоди, остаточне знищення в 1775 р. Запорозької Січі («Ой ви,

хлопці-запорожці», «Я сьогодні щось сумую», «Ой за річкою за Синюхою», «В

одно врем’я під Єлисаветом», «Вилітали орли» та ін.);

4) пісні про гайдамаччину, опришківщину та їх героїв, про мужність і

відвагу народних месників у боротьбі за національні та економічні права

(«Максим козак Залізняк», «За Сибіром сонце сходить» («Пісня про Устима

Кармалюка»), «Чи чуєте, люди добрі, що хочу казати» («Пісня про Мирона

Штолу»), «Ой у моїм городчику копана криниця» («Пісня про Лук’яна

Кобилицю») тощо) [2, с.74].

Історичні пісні завжди супроводжували життя народу, тому народжувалися

й у пізніші часи. Так, окремі події XX ст. зображено в творах про еміграцію

українців до Америки й Канади, піснях січових стрільців, творах періоду Другої

світової війни та ін. Історичні словоспіви належать до найбільш значущих явищ

українського національного епосу, разом з думами становлячи літопис народної

боротьби за національне, релігійне та політичне визволення.

Першими творами на історичну тему є пісні про турецько-татарські

наскоки, про полонення мирного населення і його страждання у неволі. У

піснях про Байду, Морозенка та багатьох інших народ з любов'ю оспівав

героїчних оборонців вітчизни, їх непримиренність до ворогів, готовність

скоріше померти, аніж підкоритися. У «Пісні про Байду» зображена героїко-

романтична постать козацького ватажка Байди. Байда — Князь Дмитро

Вишневецький — хоробрий чоловік, який тримав у постійному страху султанів

Туреччини. Байду підступно захопили в Молдові та передали в Царгород. У

пісні оспівана його несподівана, люта і героїчна смерть в Царгороді. який навіть

у тяжких муках знаходить спосіб розправитися з ворогом.

У пісні «Ой Морозе Морозенку, ти славний козаче…» — змальовано

героїчну смерть в бою молодого козака, улюбленця народу із славного

козацького роду Морозів, який загинув під Збаражем у липні 1649 року в бою з

польсько-шляхетським військом. Науці відомо понад сорок варіантів, записаних

в різних місцевостях України. Пісня була опублікована в пісенних збірниках

М.Максимовича, в «Русалці Дністровій» Я.Головацького і М.Шашкевича, в

збірниках козацьких пісень, в збірниках «Козацькі часи». У пісні-тузі про

Морозенка оспівується материнська любов українського народу до героя,

дзвенить великий жаль за ним. Найбільш відрізняється пісня, яку зустрічаємо

на сторінках «Русалки Дністрової, не тільки формою, мовою, структурою, але в

основному змістом. Герой пісні називається не Морозенком, а Морозом,

Морозиною, Морозиха-Морозиною. За Морозиною плаче не тільки Україна, а й

« ціла Литва». Гордеє військо б’ється не з татарами, а з «шведами». У цій пісні

дуже багато народних постійних епітетів, як в народних думах, билинах –

«жовтий пісок», тисовії стільці, шовкова сорочка, високі могили, горде військо.

Народна «Пісня про Морозенка» зворушує найніжніші почуття кожного, бо

оспівує і материнську любов, і синівську ласку, а передусім полум’яну любов до

матері України. Однак слід підкреслити, що у всіх варіантах пісень Морозенко

змальований, як улюбленець народу, борець проти ворогів народу (турків, татар,

поляків, навіть шведів). Є в образі Морозенка чимало від Байди Вишневецького.

Його патріотизм, героїзм, мужність, готовність вмерти за народ.[4] У

Збаразькому музеї зберігається один примірник книги з нотами ( 1861 р), в якій

знаходиться варіант пісні про Морозенка, під назвою «Ой Морозе, Морозеньку,

ти славний козаче»

Одна з пісень 4 циклу - пісня «За Сибіром сонце сходить» — на думку

вчених, найвірогідніше складена про Устима Кармелюка. Це легендарний

ватажок повсталого селянства, кріпак, який підняв боротьбу на початку 19

століття. Він 4 рази тікав із сибірської каторги. Він підняв на повстання близько

20 000 селян. Пісня має романсовий характер. В ній створено глибоко ліричний

образ народного ватажка. Це людина із складним внутрішнім світом, яка

глибоко усвідомлює свій громадський обов'язок. Журливий характер пісні

навіяний особистою трагічною долею Кармелюка. У пісні його наділено

зовнішньою і внутрішньою красою, добрим серцем.

Історичні пісні відтворюють найголовнішу рису народних героїв —

готовність іти на самопожертву заради громадянського добра.

Боротьба українського народу проти польської шляхти досягла особливої

гостроти в кінці XVI — першій половині XVII ст. Польська шляхта вогнем і

мечем прагнула поневолити волелюбний народ. Тому такою улюбленою стала

пісня «Чи не той то хміль» про першу перемогу Богдана Хмельницького над

польським військом 1648 року в урочищі Жовті Води (зараз це місто в

Дніпропетровській області), де образ Хмельницького — це втілення сили

народу, переконливої завзятості в прагненні звільнитися від поневолювачів. У

піснях оспівується героїзм народних мас у боротьбі проти соціального

гноблення, проти польської шляхти, російського самодержавства. В цей

бурхливий період всенародного руху виникла пісня "Розлилися круті

бережечки", в якій "славна Україна" порівнюється з червоною калиною. Пісня

висловлює певність у визволенні від загарбників:

А ми тую червоную калину,

Гей, гей, та піднімемо,

А ми ж нашу славну Україну,

Гей, гей, та розвеселимо.

Тематика повстанських пісень Тернопільщини є надзвичайно

різноманітною. Це обумовлено обставинами, в яких творився та

розповсюджувався повстанський фольклор. Адже у піснях описані життєві

ситуації, які виникали під час національно-визвольної боротьби 1940 – 1960-х

років та почуття учасників цих подій. Кожна подія – бій, перемога, поразка,

втрата близької людини, завдання, засідка, думки, арешт, спогади, свята,

кохання, туга – важко все охопити чи перерахувати, але люди все це ніби

фотографували, складаючи про це пісню.

У повстанських піснях оспівуються бої УПА, подвиги окремих вояків,

нелегка доля повстанця, благородна мета визвольної боротьби. Український

народ висловлював у піснях свої враження та оцінку всіх подій, що були

пов’язані з боротьбою за незалежність.

Повстанські пісні за змістом можна поділити на такі основні групи:

Пісні ідейного спрямування, мотиви соборності українських земель;

Повстанський світогляд; Пісні про бойових командирів, конкретних повстанців,

їхню долю та обставини боротьби; Історична доля народу; Тема кохання та

родини; Життя на засланні, в тюрмах.[6, с.52]

У повстанських піснях - заклик до боротьби, готовність умерти за волю

України, прощання юнака з рідними та коханою дівчиною, перебіг бою і доля

повстанця. Впадають у вічі ті пісні, в яких оспівано подвиг дівчини, бо ж і

жіночі руки тримали зброю. У пісенних новотворах цього періоду маємо

відгомін подій на Закарпатті у 1939 році, спомин про визначних особистостей

визвольної боротьби. Можна виділити як окрему групу , де звучать тюремні

мотиви. Своєрідний цикл пісень становлять гумористичні пісні, а також

колядки визвольної боротьби . Звичайно, такий поділ умовний, бо іноді в одній

пісні звучить декілька мотивів. [8, с.4]

Повстанці перед боєм по команді співали пісню «Боже великий!». Для

декого з них це була остання пісня, останнє благословення перед боєм, остання

сповідь душі перед Богом

Люд у кайданах, край у руїні,

навіть молитись ворог не дасть.

Боже Великий, дай Україні

Силу і славу, волю і вдасть

Бойові дії УПА організовано розгорнулися восени 1942 року. Тисячі

добровольців пішли у лави повстанців. Хвилюючий момент прощання молодого

добровольця оспіваний у багатьох піснях [3, с.18 ]. Юнак прощається з рідною

матір'ю, сестричкою і коханою дівчиною, розуміє, що небагато шансів на

повернення:

Хрест дубовий буде за батька,

Березовий за матір буде,

А темна сирая могила

Заступить, серденько, тебе.

(«Прощавайте ви, ріднії села»)

Чи не найбільший цикл повстанського фольклору становлять пісні про

смертельні сутички з ворогом, про хоробрість, самапожертву повстанців. Багато

пісень створено про конкретних учасників боротьби, згадуються бої, перемога

чи поразка борців. Таку конкретику маємо в піснях «Там на Березівцях», «Він

часто був між друзями» та ін.

Після закінчення Другої Світової війни, коли більшовики всі сили

кинули на придушення повстанського руху, головний команди р У ПА Роман

Шухевич (Тарас Чупринка) змінив тактику боротьби. Тепер армія діяла

окремими підрозділами, боївками. Повстанці у зимову пору переважно

перебували у криївках, друкували листівки, вдосконалювали тактику боротьби з

ворогом. Ця унікальна сторінка боротьби не мас аналогів у світі. Криївка,

бункер, що захищали від ворога, нерідко ставали останнім свідком

смертельного поєдинку з ворогом, бо ж останній набій, останню гранату

залишали для себе, щоб не потрапити живими до рук катів. Московські

окупанти у боротьбі з українським повстанським рухом використовували

найпідступніші методи. Вони вишколювали спеціальні загони енкаведистів-

провокаторів і під виглядом повстанців їх масово засилали у середовище

підпілля. А крім цього ще всілякими погрозами, спонукали несвідомих людей

бути донощиками, зрадниками. Тому в повстанських піснях зустрічаємось з

мотивами осуду зради, бо ж часто до нападу на криївку була причетна зрада:

Ой, Сойко, зраднику проклятий,

Та де ж твоя братерська кров.

(«У березневий тихий ранок») [8,с. 6]

Боротьба була жорстока, не на життя, а на смерть. У XX ст. національно-

визвольний рук в європейських країнах не знав такого масового героїзму, такої

самопожертви, яку проявили українські підпільники. І народ з любов'ю оспівав

ватажків повстанської боротьби таких, як Степан Бандера, Лопатинський. Про

геройську смерть Лопатинського є багате пісенних варіантів, які засвідчують

захоплення його подвигом. Цікаво, що у лавах УПА воювали не тільки українці,

а й представники інших національностей. Наприклад, про геройську смерть

узбека розповідає пісня «Ой що ж то за дивна у полі могила»:

Закинула доля в наш відділ здалека

Палкого бійця — молодого узбека.

Він нашу ідею всім серцем любив

1 нашого ворога з нами він бив.

Невідомий автор цієї пісні, мелодія якої стилізована на східний мотив,

знайшов дуже виразний і яскравий поетичний образ виразу братерства:

Ми спільно з узбеками друга ховали,

Півмісяць і хрест в головах виставляли,

Його заповіт ми писали гуртом –

Узбеки – під місяць, а ми під хрестом. [9, с.73]

Великий пласт фольклору визвольної боротьби 40-50 років становлять

тюремні пісні, бо ж всіх живих, хто потрапив до рук ворога, люто катували і

засилали на каторгу у віддалені місця Сибіру і Півночі. У тих піснях маємо

мотиви незламності духу, заклику до боротьби, а водночас і мотиви жалю, що

доведеться загинути на чужині, не побачивши рідні, вільної України.

Особливої уваги заслуговує подвиг нашого жіноцтва у часи Визвольної

боротьби. Зовсім ще юні дівчата, кохані, матері були і санітарками, і

зв'язковими, і навіть кулеметницями. Юність багатьох пройшла в лісах, а згодом

у тюрмах. Не можна без хвилювань слухати пісню-лист «Люба ма - тусю».

Треба мати велику силу волі, щоб не зламатися під тортурами і сказати перед

смертю:

Не план матусю моя єдина,

Бо я вмираю за нарід свій,

І за нікого я не призналась,

Хоч вимагав це проклятий змій.[ 9, с.59]

Здавалось, що в умовах, коли йде боротьба не на життя, а на смерть,

немає місця веселощам, гумору. Але повстанці і жартували, і закохувались, і

свята справляли. Об'єктом сміху у .піснях виступають більшовицькі

загарбники, які в хаті скрині розбивають, шукають «бандьорів» («Як облава йде

на ліс»).. Переважно це куплетні пісні, а серед цих є і коломийки:

І Ой під мостом риба з хвостом,

А під мостом вівці,

Ой тікайте комсомольці,

Бо йдуть бандерівці. [9, с.99]

У величний час Різдва Христового витала серед повстанців коляда.

Колядували по-різному, бо з різних регіонів приходили бійці до УПА. Нерідко в

традиційні колядки впліталися нові мотиви, а деякі були зовсім новими

творами:

Рождество Христове,

В шанцах лежимо,

На ворога штурмом

3авзято йдемо.

(«Рождество Христове») [9, с.106]

Незважаючи на піввікову заборону на жорстокі переслідування за

виконання повстанських пісень, народ хоч і пошепки, але співав і передавав їх з уст

в уста. Вона входила в процес фольклоризації, наслідком чого є

багатоваріантність у репертуарі виконавців. Природно, вони дуже

різноманітні. Це і учасники бойових дій, такі як Покритюк Василь із Збаража та

Іван Сірий, переселений у 1946 році із Надсяння до Збаража, це і славні наші

жінки, які у молоді роки допомагали повстанцям і співали разом з ними пісень —

Ганна Гураль з Покропивної Козівського району, Ольга Коберник із Довжанки

Тернопільського району. [ 7, с.8 ].

Отож плекаймо кожне словечко рідної пісні, передане у спадок від

попередніх поколінь як заповіт людяності й безмежної любові до рідної землі,

як взірець нескореності духу народного! Як відзначив О. Довженко, "Українська

пісня — це бездонна душа українського народу, це його слава".

Список використаних джерел та літератури:

1. Верменич Я.В.. Історичні українські пісні // Енциклопедія історії України : у 10 т. /

редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. :

Наук. думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 580.

2. Грица С.Й. Історичні пісні // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М.

Дзюба [та ін.] ; Національна академія наук України, Наукове товариство імені

Шевченка, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К.,

2003–2014.

3. Дем'ян Г. Книжкові видання українських повстанських пісень / Народна

творчість та етнографія. - 1996. - № 5-6. - C.9-16).

4. Малевич А. Морозенко.(історико-краєзнавчий нарис про корсунського полковника

Нестора Морозенка). –Збараж, 1992. – с.19-26.

5. Повстанські пісні // упоряд. і музичний редактор Василь Подуфалій. -Тернопіль,

1992. - 78 c..

6. Правдюк О. Нові записи повстанських пісень // Народна творчість та етнографія. -

1994. - № 1. - C.51-56.

7. Шанкевський Лев. Українська Повстанська Армія // Історія українського війська. –

Канада, 1953. – С.17.

8. Шимків Петро. Пісні про Лицарів Волі. – Тернопіль, 1993. – С.3-8

9. « Лицарям Волі» (пісні й авторські твори визвольної боротьби 40-50 х років ХХ ст. з

Тернопільщини) . - Тернопіль МП «Чумацький шлях», 1993. – 117 с.

Марціяш Дир Наталія

Комплекс фортифікаційних укріплень містечка Залізці:

створення, занепад та пристосування на сучасному етапі

Анотація: У статті йдеться про обороно-фортифікаційні та сакральні

споруди, які становлять історичну цінність для селища Залізці Зборівського

району. Коротко розкриті історичні події, архітектурні особливості об'єктів,

власники та сучасний стан замку. Розглянуто заходи щодо збереження,

використання та пристосування цих об’єктів селища для розвитку туризму в

регіоні.

Ключові слова: замок, культові споруди, архітектурні особливості,

консервація, популяризація.

Актуальність даної теми зумовлюється потребою популяризації

Залозецького краю з позиції його туристичної привабливості на регіональному

та всеукраїнському рівні через призму історичних, архітектурних рис,

функціонування та аналізу сучасного стану.

Новизна даного дослідження полягає у збагаченні, систематизації та

примноженні знань з історії сакральних споруд та Залозецького замку та його

власників, а також у поглибленні знань з історії Тернопільського краю, як

одного з перспективних напрямків туристичного освоєння краю.

Виходячи з актуальності теми, визначальної ролі туризму для Західного

Поділля і історії Заложців в цьому контексті, враховуючи скупі дослідження

даної тематики, в процесі дослідження ставилась наступна мета:

дослідити історію та архітектурні особливості замку та обороно-

фортифікаційних споруд у Заложцях як об’єкти пізнавального туризму

Західного Поділля;

визначити риси туристичної привабливості та доступності даних

туристичних об’єктів;

обґрунтувати перспективи розвитку пізнавального туризму.

Відповідно до поставленої мети, було сформовано наступні завдання:

- зібрати якомога повнішу інформацію про обороно-фортифікаційні

об'єкти;

- дослідити історію сакральних споруд та замку (виникнення,

функціонування, перебудови, сучасний стан, використовуючи для цього

доступні історичні джерела, зокрема усні, писемні, речові та інші);

- визначити можливості пристосування та використання пам’яток у

Залізцях, з метою пропаганди збереження культурної та історико-архітектурної

спадщини Тернопільщини;

- обґрунтувати важливість та доступність пам’яток для туристичного

розвитку містечка та округи загалом;

- визначити перспективи туристичного освоєння краю з позиції розвитку

туризму.

Об’єктом дослідження є сакральні та оборонно-фортифікаційні споруди

селища як об’єкти замкового і релігійного туризму, основні історичні події, що

мали значення у долі даних споруд, риси їх туристичного освоєння на

сучасному етапі.

Предметом дослідження виступають історико-архітектурні особливості

обороно-фортифікаційних та сакральних споруд з позиції їх туристичної

привабливості.

Практична цінність зумовлюється принципово іншим стосовно підходів

у дослідженні історії краю та його цінних об'єктів з метою розвитку

пізнавального туризму в регіоні.

Дослідженню даної теми у фаховій літературі присвячено надзвичайно

мало уваги. За винятком декількох ґрунтовних праць (історико-краєзнавчий

збірник Василя Олексюка "Залозецький край" [11], монографія Садока Баронча

"Заложці") решта публікацій розглядають Заложці серед ряду інших містечок,

замків і палаців ( В. Мороз "Замки Тернопілля" [10]. Г. Раковського "Поділля:

туристичний путівник" [13]. М. Рутинський "Замковий туризм в Україні" [7],

Бойко В., Гаврилюк О. "Замки Тернопілля" [2].

Отже, селище міського типу Залізці знаходиться за 33 кілометри від

Тернополя. Воно розташоване на берегах річки Серет, яка утворює тут

найбільший на Тернопільщині став площею водного дзеркала 686 га. В давнину

містечко носило назву Залошче, Залойшче [6, с. 276].

На території Заложців люди селилися здавна, про що свідчать археологічні

знахідки – скарб знарядь праці та прикрас доби пізньої бронзи [5, с. 329]. Край

в археологічному плані є дуже цікавим, але разом з тим і маловивченим. Різні

історичні епохи тут досліджені нерівномірно. Також тут знаходяться цікаві

туристичні об’єкти: замок ХVІІ ст., церква Покрови Богородиці, костел Святого

Антонія.

Вперше Заложці згадано у 1441 році коли були надані Янові Сененському.

В другій пол. ХV ст. входили в склад розлогих дібр Олеських [12].

У 1511 році в наслідок поділу спадку після батькової смерті селище

дістається Ядвізі, на той час жінці подільського воєводи Марціна Камінецького

[13]. Він і заклав фортецю над Серетом. За іншою версією, Залозецький замок

збудував якийсь пан Каньовський [9, с. 30]. Як видно з фрагменту карти, Залозці

вже в той час займали вигідне положення на перехресті кількох ключових

шляхів, а тому потребували розбудови, а в першу чергу – укріплення.

В долині річки було споруджено великий став. Щоб забезпечити приплив

населення, Марцін Камінецький звільнив у 1516 році мешканців на чотири роки

від податків. Того ж року Залізці стали містечком. У 1520 році надано їм

магдебурзьке право [4, с. 306].

На поселення часто нападали вороги, тому Мартин Камінецький десь між

1511 і 1516 рр. закладає тут замок [14].

Унікальність оборонного об’єкту полягала в тому, що він був збудований на

місці, яке знаходилось серед непрохідних трясовин і плавнів та омивався з

трьох боків рікою Серет. На підсилення неприступності замку Камянецький

перегородив Серет греблею, утворивши тут великий став, який в разі потреби

мав захистити замок водою звідусіль. Будівельний матеріал був під руками, бо

поруч знаходилась ―Гостра гора ‖, ―Шведів камінь ‖ із пасма Товтрів з великими

покладами будівельного каменю, а для випалювання цегли воєвода заложив

поруч з замком велику цегельню. [1, с. 289]

Для кращої оборони замок був обведений земляним валом і кам’яним

муром, навколо замку проходив глибокий рів з водою. Будова була виконана з

каменю простої чотирикутної форми з бастіонами на кутах.

Нащадки Марціна – Ян і Станіслав Камінецькі, зміцнили замок, який став

важливим пунктом оборони перед татарськими наїздами.

В 1547 році Ян Камінецький вибудував тут парафіяльний костел [13].

В кінці ХVІ ст. Заложці стали власністю воєводи руського князя

Константина Вишневецького (1564-1641), який розбудував замок і зробив з

нього свою головну резиденцію (помешкання) [13]. Він значно поширив і

прикрасив замок та до своєї смерті зробив тут свою улюблену садибу з

великопанським життям і гамірністю.

У 1603 році в замку гостював Лжедмитрій І, який за сприяння польського

короля Сигизмунда ІІІ набирав військо для походу на Москву [6, с. 276].

В цьому замку Константин Вишневецький отримує звістку про смерть

останнього свого сина Юрія і через це теж раптово помер від серцевого нападу.

В 1641 році їх разом поховали у склепі Залозецького парафіяльного костелу, що

знаходився поруч [10, с. 306].

Перед Константином Вишневецьким (25 травня 1641) у Залізцях

похоронений коронний кн. Януш Вишневецький. Ще за життя князі Януш і

Юрій Вишневецькі, маючи великі статки, розбудували замок, роблячи його ще

більш неприступним. Навколо замку обнесли ще більший рів і поставили перед

брамою підйомний міст. Оборонні бастіони звели у три поверхи, створивши

своєрідні оборонні башти. Також побудували стайні і жилі приміщення для

служби охорони і працівників замку. В замку мали каплицю і капелана.

Староста замку слідкував за порядком довкола, а нотаріус вів замкові рахунки.

Після смерті Юрія Вишневецького вдова Єфросинія з Тарновецьких, не могла

проживати спокійно в замку, бо відомий з часу воєн гетьмана Богдана

Хмельницького Михайло Ярема Вишневецький напав на Залізці під претекстом

побачення гробу князя Юрія, вигнав її та забрав із замку дорогоцінності [4, с.

307]. У 1655 р. Залозецький замок здобули козаки.

Маєток перейшов до внука Константина – Дмитра Вишневецького. Він

відбудовує замок, який стає надійним місцем оборони перед частими нападами

татарських чамбулів. Оновлений замок являє собою регулярне укріплення. За

планувальною конфігурацією оборонні мури утворювали чотирикутник,

наближений до квадрата, з наріжними п’ятигранними чотириярусними

баштами. В північно-західному мурі було влаштовано в’їзну браму з

пізньоренесансним рустованим порталом та звідним мостом над ровом.

Навпроти, через браму, проглядався палац.

В 1675 році під особистим керівництвом князя (Дмитра) витримав облогу

Ібрагіма Шишмана [13].

Після частих нападів населення потрапило в таке скрутне становище, що в

1677 році польський сейм звільнив жителів міста від сплати податків на 12

років. Поступово зусиллями трудового люду Заложців відродилися. Наприкінці

століття, після п’ятдесятилітньої перерви, тут щороку відбувалося 16 великих

ярмарків і торгів, на які з’їжджалися торговці та ремісники з Тернополя,

Золочева, Бродів, та інших населених пунктів [5, с. 329].

Після вимирання роду Вишневецьких у 1743 році Заложці перейшли у

власність великого коронного гетьмана Юзефа Потоцького (1673-1751 ), який

охоче тут проживав разом із своїм двором (слугами ) і тут закінчив своє земне

життя [12]. Він прикрасив замок, який був його найулюбленішою садибою.

Гетьман доживав тут старість і помер 19 травня 1751 р.

Його внук Петро Потоцький продав у 1768 році залозецькі маєтності разом

із замком, меблями, прикрасами та італійським городом, генерал – лейтенантові

Михайлові Ронікарові [4, с. 309]. Уже через чотири роки, у 1772 р. проходить

перший поділ Польщі і у замок направляють ескадрон австрійських гусарів у

вигляді залоги.

Невдовзі Ронікер проголосив банкрутство, наслідком якого в 1790 році

шляхом родинної трансакції Залізці перейшли на власність його тестя графа

Ігнатія Міочинського. В цей час був проведений інвентарний опис замку, з якого

зрозуміло, що залишені руїни являються лише одною частиною первісного

замку. Перед в’їздною брамою існувала ще друга, передня, обведена муром і

облита водою, частина замку, до якої в’їжджали через браму під високою вежею

з куполом і годинником. З обох сторін вежі на прилеглій до замку території

знаходились зліва – три, а справа – дві муровані стайні, шпихлір та інші

двірські будинки, з яких не залишилось ні сліду. Там, де внутрішня брама, що

залишилась до сьогодні, в напрямку до костелу містились пекарня, пральня,

спіжарня та інші господарські приміщення. Сходами з правої сторони від брами

виходили спочатку у коридор, а з нього до різних приміщень обох крил (

бібліотеки, скарбниці, та інших ). Також триповерхові крила навпроти брами і

зліва від неї займали житлові кімнати для власників, кладені з ряду залів,

валькирів та комірок з окремими входами. Їхні стіни були мальовані

різнобарвними кольорами або покриті паперовими оббиттям на полотні.

Привертала до себе увагу кімната з трьома вікнами, викладена саксонським

оббиттям, з віденською піччю та укладеною до воскування підлогою. Тут біля

кімнат: креденсової, більярдової, кав’ярні й кухні містилася також замкова

каплиця. Печі були всюди білі кахлеві. Весь замок був покритий дахівкою. Стан

замку був тоді цілком добрий, лише дах і багато знищених вікон вимагали

ремонту [4].

Незабаром граф Міочинський вирішив розмістити в замку фабрику сукна,

до якої спровадив з Англії добірні машини і робітників. Наслідком цього

змінився вигляд і характер замку.

Після банкротства Мончинського, власником замку і залозецьких

землеволодінь став граф Володимир Дідушицький. Він взявся за перебудову.

Зніс передню частину замку разом із вежею та вирубати парк з липовими

вуличками, а в основній його частині заложив броварню. Тут мешкали також

броварські службовці і адміністрація маєтностей. В такому стані замок зберігся

до першої світової війни. Починаючи з 1939 р., руїни замку почали розбирати

для будівництва колгоспів, доріг [10, с. 307].

В перші десятиліття ХХ ст. українці з Заложців суттєво пожвавили

культурно-політичну діяльність. У 1926 відкрито читальню «Просвіти», філію

повітового союзу «Кооператив» [1].

У 1939 році Залізці окупувала Червона армія. В січні 1940 року містечко

стало центром Залозецького району, що називався Заложцівським. Відкрили

середню школу, лікарню, цегельню, спиртозавод, кам’яний кар’єр.

22 червня 1941 році розпочинається війна між фашистською Німеччиною

та СРСР. Вже через два тижні німці були вже в Залізцях.

Від 1940 до 1963 року Заложці були районним центром, які пізніше були

приєднані до Зборова. В 1961 році отримали статус містечка. Воно складається

з двох частин, названих Старими і Новими Заложцями [13].

Таким чином, на 20-ті роки ХХ ст. замок припинив своє існування і вже на

виконував якоїсь значущої ролі, залишившись однією з важливих туристичних

пам’яток краю. Але його архітектурна оздоба, зв’язок з визначним

особистостями кількох історичних епох безумовно має виключне значення для

його сучасної консервації та включення в туристичні маршрути Поділлям.

Від укріплень залишилися лише стіни, частина башт, на диво чисті

підземелля палацу із південної сторони замку та частина казематів – з північної.

Мури густо поросли травою, кущами і деревами [9, с. 30].

На сьогоднішній день замок зберігся у вигляді фрагментарних руїн, які

піднімаються максимум до рівня ¼ висоти первинних будов. Найкраще

збереглася невелика частина південно-західних стін на висоту одного ярусу,

склепінчасті підвали палацу (у південно-східній частині замку) і північно-

західна частина замку (так само на висоту одного ярусу). Збереглася північно-

західна частина комплексу представлена казематами нижнього ярусу будівлі

(спочатку 2-ярусної) з арочним проїздом головних воріт, а також кутовий

п'ятигранної вежею (західної), наземна частина стін якої збереглася до рівня

першого ярусу. Зберігся підвальний ярус вежі, перекритий напівциркульним

склепінням. На зовнішній стіні північної вежі збереглися два кам’яних

різьблених герба власників замку. Замчище не забудоване, що дає можливість

проводити повноцінні дослідження споруд комплексу.

Неоціненим об’єктом містечка є гребля та утворений завдяки їй став. З

одної сторони він виконував оборонні функції – завдяки йому Залозецький

замок став добре укріпленим та неприступним з трьох сторін. До сьогодні

гребля виконує роль дороги та водозатримувача. Безумовно, місцеві мешканці

звикаються з такими об’єктами та не оцінюють їх історичної та архітектурної

цінності, але на справді це надзвичайно давня рукотворна споруда міста.

Сьогодні став має важливе рекреаційне значення, але потребує догляду.

Цікавими для огляду в містечку є об’єкти сакрального характеру.

Церква Покрова Богородиці відноситься до найцікавіших будівель Залізців.

На початках вона слугувала костелом для місцевої римо-католицької громади.

Храмова споруда збудована у стилі бароко, а дзвіниця – з рисами рококо.

Пізніше, у другій половині ХІХ століття над головним нефом зведена,

декоративна глава.

На окрему увагу в Заложцях заслуговують розташовані на тій же вулиці,

що і замок, руїни костелу Святого Антонія (збудований ХVІ ст.) і неодноразово

перебудовувався в ХVІІ ст. В його підземеллях знайшли останній спочинок

князі Костянтин та Януш Вишневецькі. Після реставрації 1730 року головний

фасад набув вигляду, в якому поєднувалися риси готики, бароко та ренесансу.

З багатьох позицій унікальним та неповторним виступає Залозецький

замок. Не зважаючи на свій досить непривабливий на сьогодні з архітектурної

позиції стан, замок може послугувати центром туристичної привабливості

містечка. Він характеризується багатою історією, з ним пов’язано імена

багатьох видатних діячів різних епох. Нажаль, переважно архівні матеріали

дають уявлення про архітектурні риси замку.

Відродження інтересу до замку може посприяти деякому відродженню

самого містечка, яке є типовим невеликим поселенням Поділля, в якому туризм

може стати однією з умов відродження містечка та околиць. В місті ще

збереглась історично давня архітектура, яка також може послугувати об’єктом

туристичної привабливості.

Подібні тури мають перспективу, так як формують первинне уявлення про

край, збуджують його туристичну привабливість. Проте, без постійної роботи

над підвищенням ефективності використання відповідних туристичних

ресурсів, не може забезпечити високого рівня розвитку замкового туризму в

регіоні. Для цього необхідними є формування і вдосконалення нормативно-

правової бази щодо розвитку такого виду туризму на регіональному та

місцевому рівнях, проведення моніторингу місцевих туристичних ресурсів,

визначення рівня та можливих перспектив їх використання, науково-дослідний

супровід та обґрунтування процесу розвитку замкового туризму, створення

мережі туристично-інформаційних центрів, стимулювання залучення

інвестицій у розвиток туристичної інфраструктури та ряд інших заходів.

Розуміння перспективи розвитку замкового туризму, його нормативно-правова

та фінансова підтримка стануть сприятливою умовою для економічного

процвітання регіону, збереження історико-архітектурної спадщини України для

майбутніх поколінь.

На сучасному етапі Поділля в туристичному плані асоціює себе з краєм

фортець та палацових комплексів. Певна частина з них стала вже візитівками

краю. Залозецький замок наразі потребує розробки серйозного маркетингового

плану щодо свого майбутнього.

Безумовно, ці пам’ятки потребують консервації або втручання

реставраторів для того, щоб їх могли оглянути наступні покоління та щоб вони

могли слугувати об’єктами зацікавлення туристів.

По-перше, сама споруда та прилеглі околиці повинні бути піддані

консерваційним заходам. Впорядкування території замку та прилеглих

територій, введення тут м’якого охоронного режиму, пов’язаного з його

збереженням. Сьогодні варто визнавати, що не лише людська байдужість та

бездіяльність впливають на руйнування історичних споруд – не варто відкидати

і природні впливи, що також негативно позначаються на будівлях.

По-друге, варто розпочати повноцінні, масштабні наукові дослідження

історії Залозецького замку, його власників та тих історичних подій, що пов’язані

з ними. Наразі доступна інформація є досить фрагментарна та суперечлива, а це

не дозволяє скласти цілісну картину, уявлення про замок та його мешканців.

По-третє, для популяризації замку необхідно розпочати активну

інформаційну кампанію в пресі та інших доступних засобах масової інформації.

З фортифікаційною спорудою пов’язано як історичні, так і напівлегендарні

моменти, які допоможуть надати замку своєрідного шарму, овіяного минулою

славою. Було б добре прив’язати до замку якийсь елемент подієвого туризму

(фестиваль, конкурс тощо), що також могло б збільшити його привабливість.

Також варто проводити підготовку відповідного матеріалу щодо екскурсійної

програми по Заложцях в цілому та його замку зокрема.

Список використаних джерел та літератури:

1. Бігус М.Б. Зборівщина: історія і сьогодення. / Микола Богданович Бігус. – Тернопіль:

Воля, 2008.

2. Бойко В. Замки Тернопілля. / Бойко В., Гаврилюк О. – Тернопіль: ТОВ Новий колір,

2009. – 80 с.

3. Бурма В. Берегами Серету. / Василь Бурма – Львів: Каменяр, 1979.

4. Гошовський Б. Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи. /

Гошовський Б., Верига В., Жуковський А. Історично-мемуарний і літературний

збірник. – Видання Комітетів Зборівщини, 1985.

5. Ельгорт Б. Тернопільщина. / Ельгорт Б., Нечай С., Приходько М. Путівник. – 1968.

6. Земля Тернопільська. / [упоряд.: І.Дуда, Б.Мельничук]. – Тернопіль: Джура, 2003. -

368с.

7. Рутинський М.Й. Замковий туризм в Україні. Географія пам’яток фортифікаційного

зодчества та перспективи їх туристичного відродження. / Михайло Йосипович

Рутинський. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 432 с.

8. Історія міст і сіл УРСР. Тернопільська обл. / [голова редколегії Нечай С.П.]. – Київ.:

Харківська книжкова фабрика ім. М.В. Фрунзе, 1973, –639 с.

9. Мацюк О. Замки і фортеці Західної України. / Олександр Мацюк. – Львів: «Центр

Європи», 2005 . – 200с.

10. Мороз В. Замки Тернопілля. / Володимир Мороз. – Тернопіль: Підручники і

посібники, 2009. – 176с.

11. Олексюк В. Залозецький край. Історико-краєзнавчий збірник. / Василь Олексюк.

Дрогобич: Коло, 2004.

12. Czolowski A. Dawne zamki i tvierdzie na Rusi Halickiej. / Czolowski Aleksander. – Lwow,

1892.

13. Rakowski G. Podole. / Grzegorz Rakowski – 2006.

14. Baracz S. Zalozce. / Sadok Baracz . – Poznan, 1889.

Підставка Руслан

Новітні історико-географічні дослідження замків

Тернопілля: проблеми та здобутки

Пріоритетним напрямком діяльності Національного заповідника "Замки

Тернопілля", до складу якого входить 11 замків і палаців у шести районах

Тернопільської області, є всебічне дослідження об'єктів історико-культурної

спадщини регіону, з метою розроблення науково обґрунтованої комплексної

програми по їх відбудові, реставрації та пристосуванню до туристичної

діяльності. Важливою складовою цих досліджень є історико-географічна

характеристика таких нерухомих пам'яток оборонно-фортифікаційного

мурованого зодчества, які є домінуючими елементами туристичної галузі

регіону.

Актуальність цього напрямку досліджень вимагає глибокої історико-

картографічної ретроспекції в контексті вивчення причин виникнення,

локалізації на території, трансформації абрисів в різні мілітарні періоди, етапів

розбудови, розквіту та занепаду історико-культурних туристичних ресурсів

Тернопільської області. Наведені аспекти дослідницьких вишукувань

потребують всебічного просторово-часового аналізу, тому використання

історіографічного та картографічного матеріалу є необхідною умовою

досягнення конкретного результату.

Протягом останніх років наукові здобутки працівників заповідника були

апробовані на багатьох міжнародних та регіональних конференціях і дозволили

заповнити багато прогалин у сфері історико-географічного вивчення замків і

фортець області. Значна частина наукових статей була опублікована у провідних

фахових виданнях України та за кордоном, матеріалах конференцій, Збірниках

наукових праць ("Історія української географії"(Тернопіль), "Пам'ятки України"

(Київ), "Відлуння віків" (Київ), "Замки України: дослідження, збереження,

використання" (Галич), "Праці науково-дослідного інституту пам’ятко

охоронних досліджень" (Київ), "Замкі, палацы і сядзібы у кантэксце

еурапейскай культуры" (Мінск), "Рекреаційний потенціал Прикарпаття" (Івано-

Франківськ) тощо. В Національному заповіднику (надалі – НЗ) "Замки

Тернопілля" з 2010 року видаються "Наукові записки", до яких входять кращі

публікації науковців, що були виголошені на регіональних та міжнародних

наукових форумах.

Протягом кінця минулого – першої декади ХХІ ст. у наукові літературі з

цієї теми було лише декілька ґрунтовних публікацій на основі натурних та

джерелознавчих досліджень, що стосувалися об'єктів заповідника.

Фрагментарно замки заповідника розглядалися в контексті вивчення історико-

культурних пам'яток Західної України. Заслуговують уваги праці В. Собчука

"Мережа оборонних споруд Південної Волині (серед. ХІV - 1-а полов. ХVІІ ст.)"

[9], А. Кривенко і Л. Крощенко "Комплексні дослідження історико-

архітектурної спадщини Вишнівця" [1], Р. Підставки і О. Рибчинського

"Язловець – 640. Історія, архітектура, туризм" [8], В. Чайки "Збаразький замок"

[10], Р. Могитича "Історична топографія Теребовлі" [4], Р. Підставки "Замок у

Вишнівці: історія виникнення, становлення та локалізації"[6] та ряд інших.

Авторський доробок в галузі історико-географічних досліджень

туристичних ресурсів заповідника (і не тільки) з даного напрямку протягом

останніх п'яти років представлений рядом публікацій у різного роду збірниках

та Матеріалах конференцій («Ландшафтно-архітектурні особливості

Призамкового парку міста Збаража», 01.07.10 р. м. Збараж; «Історико-

географічні передумови виникнення, розбудови та функціонування

Язловецького замку, як туристичного об’єкту НЗ «Замки Тернопілля» в межах

Придністерського Опілля», 7-8.10.10 р., м. Бережани; «Об’єкти Національного

заповідника «Замки Тернопілля» на картах ХVІІ – поч. ХХ ст.», 18-19.11.10 р.

Тернопіль; "Об'єкти Національного заповідника «Замки Тернопілля»: історико-

картографічні аспекти дослідження", 14-15.04.11 р., м. Київ; «Історико-

географічні аспекти дослідження об’єктів Національного заповідника «Замки

Тернопілля»: Збаразький замок», 1-3.06.11 р., м. Глухів; "Теребовлянське

князівство та княжий Збараж: історико-географічне положення та межі",

24.06.11 р., м. Теребовля).

В результаті тривалої співпраці та консультацій з польським доктором

історії, професором Шляського університету в Катовіцах Єжи Сперкою [12-13] і

доктором історичних наук, професором Київського університету ім. Б.

Грінченка Віталієм Михайловським [2-3] нам вдалося обґрунтувати зміну

першої писемної (документальної) згадки про с. Язловець Бучацького району з

1379 на 1373 р., а замок у Язловці змінив свою "офіційну дату народження" з

1436 на 1373 р. [5]. Язловецька твердиня не тільки стала документально

старшою на 63 роки, а й змінила час побудови. На основі історико-

географічних, архітектурних та архівних досліджень польського професора

Богдана Гверкена, нам вдалося продатувати першу муровану оборонну споруду

протозамку у Язловці другою половиною ХІІІ ст. Ця споруда представляла

собою муровану квадратову в плані (5х5 м) одиноко стоячу оборонно-дозорну

вежу-донжон [11].

В результаті історико-картографічного, історіографічного та

іконографічного аналізу оборонних споруд смт. Вишнівець Збаразького району

нам вдалося встановити першу документальну (!) згадку про "твержу

Вищневець" – 1 вересня 1475 р., а „castellum Wiśniowiec” фігурує в історичних

джерелах уже в 1512 р. Історична оборонна топографія Вишнівця, по всій

вірогідності, охоплювала дерев'яне городище на правому березі р. Горині (с.

Старий Вишнівець) та кам'яний замок на протилежному березі річки у Новому

Вишнівці [6].

Крім того, в результаті археологічних, історіографічних та картографічних

(Josephinische Landesaufnahme 1763-1787, Franziszeische Landesaufnahme 1806-

1896) матеріалів нами було обґрунтовано зміну дати першої писемної згадки

про Скалат ("oppidum Skalath") з 1513 на 1503 рік [7].

Що стосується центрального об'єкту НЗ "Замки Тернопілля" – замку ХVІ-

ХVІІ ст. у Збаражі, то в результаті багатолітніх досліджень вдалося виявити ряд

невідомих до цього часу власників міста і замку, а саме: Якуб Вертецький,

Павло Сапіга, Роман Волович, Павло Ходоровський, Ян-Кароль Долський,

Францішек Немийський, Вацлав Лєщинський, Кароліна Кофлер, Ядвіга

Любомирська та ін. Опрацювання електронних джерел польських та австро-

угорських інтернет-ресурсів та цифрових бібліотек нами було введено в обіг

імена архітекторів, що були причетні до спорудження замків у Збаражі та

Вишнівці – Маттео Кастелло та Ян Шимон Вольф.

Отже, наведені результати досліджень свідчать про те, що при детальному

і комплексному підході до вивчення конкретної теми, можливо змінити

традиційні, роками усталені погляди на подію чи факт, що підтверджує

"непостійність" навіть такої статичної науки – як історична географія.

Література та використані джерела:

1. Кривенко А. Крощенко Л. Комплексні дослідження історико-архітектурної спадщини

Вишнівця. // АСУ 3 ч. 2. – К.: Українознавство, 1996. – С. 198-208.С. 198-208.

2. Михайловський В. Еластична спільнота. Подільська шляхта в другій половині XIV –

70-х роках XVI ст. Темпора, 2012.- С. 36.

3. Михайловський В.М. Правління Коріатовичів на Поділлі (1340-ві – 1394 рр.):соціальна

структура князівського оточення./В.М. Михайловський// Український історичний

журнал. №5.- 2009.-С.34-47.

4. Могитич Р. "Історична топографія Теребовлі"/Роман Могитич// Наукові записки

Національного заповідника "Замки Тернопілля", №2/2011. – Збараж. – С. 36-46.

5. Підставка Р. До питання витоків оборонного мурованого будівництва Середнього

Подністер'я: Язловець/Руслан Підставка// "Археологія і фортифікація Середнього

Подністров'я". Збірник матеріалів ІІ-ї Всеукраїнської науково-практичної конференції

Кам'янець-Подільського державного історичного музею-заповідника. – Кам'янець-

Подільський, ПП "Медобори-2006". – 2012 р.- С. 148-152.

6. Підставка Р. Замок у Вишнівці: історія виникнення, становлення та локалізації/Руслан

Підставка// Видання НУ "Львівська Політехніка" "Historical and Cultural Studies"

Volume 1, № 1. – Електронний ресурс. Точка доступу:

http://ena.lp.edu.ua:8080/bitstream/ntb/26039/1/14-69-75.pdf

7. Підставка Р. Ювілеї об'єктів Національного заповідника "Замки Тернопілля" –

важливий чинник розвитку туризму регіону/Руслан Підставка// Рекреаційний потенціал

Прикарпаття. Історія сучасний стан, перспективи. – Ів.-Франківськ. – 2013 р. – с. 218.

8. Підставка Р., Рибчинський О. Язловець – 640. Історія, архітектура, туризм/Руслан

Підставка, Олег Рибчинський//Матеріали історико-архітектурних досліджень. – Збараж.

– В-во "Лібра Терра". – 2013 р. – 125 с.

9. Собчук В. Мережа оборонних споруд Південної Волині (серед. ХІV - 1-а полов. ХVІІ

ст.)./В. Собчук //Середньовічні та ранньомодернові оборонні споруди Волині. Під ред.

В. Собчука/. Кременець. 2006. С. 20-33.

10. Чайка В. Збаразький замок./Володимир Чайка//Науково-популярне видання. –

Тернопіль. – ТОВ "Астон". – 120 с.

11. Guerguin B. Zamek Jazłowiecki. – "Studia i materiały do historii i teorii architektury i

urbanistyki", Warszawa, 1960, s. 150, ANEKS 1.

12. S p e r k a J. Urzędnicy Władysława Opolczyka na Rusi (1372-1378. W: Społeczeństwo

Polski średniowiecznej. Red. S.K. K u c z y ń s k i. T. 10. Warszawa 2004, nr 1, 2.

13. Sperka J. Otoczenie Władysława Opolczyka w latach 1370-1401. Studium o elicie władzy w

relacjach z monarchą, Katowice 2006, S. 255-257.

Пришляк Оксана

Спадок князів Збаразьких у родових володіннях

князів Острозьких

Анотація: В статті висвітлено процес становлення князем Семеном

Васильовичем Збаразьким резиденції у городі Колоден; виникнення волості на

півдні Волині із центром у городі-замку Рівне; перехід Ровенської волості до

князів Острозьких; суперечки за спадщину Костянтина Івановича Острозького

та боротьба за спадщину Іллі Костянтиновича Острозького.

Ключові слова: князі Несвідські, Збаразькі, Гольшанські, Острозькі, Рівне,

Колоден

Одну з найпомітніших груп титулованої аристократії Волині на схилі

середньовіччя та на початку нового часу становлять князі Несвідські, Збаразькі,

Вишневецькі, які зв’язані між собою походженням та гербом під назвою

Корибут. Одну з найважливіших твердинь у володіннях аристократичних родів

становив город-замок Збараж, осередок просторої округи у верхів’ях Горині,

Серету, Гнізни й Збруча, позначуваної в історичних джерелах термінами

«волость» і «повіт». У перших десятиліттях XV ст. тут господарював предок

усіх цих кланів, ім’я якого невідоме, а далі – його син Федько Несвідський, на

початку 1430-х рр. подільський староста Великого князівства Литовського

Свидригайла, потім брацлавський і кременецький староста польського короля

Владислава ІІІ. [3] Навесні 1436 р. контрольовані ним землі Волині й Поділля

повернулися під владу Свидригайла, унаслідок чого він втратив не тільки уряд,

а й маєтки.

Коли у 1450-х рр. великий князь Казимир повернув, нарешті, синам

Несвідського Василю і Юрію Федоровичу втрачені батьком маєтки, старший з

них перетворив Збараж у свою резиденцію, оскільки його діти користувалися

вже прізвищем, похідним від назви цього города. [5]

9 липня 1463 р. князі Василь, Семен і Султан Васильовичі вчинили поділ

родових володінь. [4, с. 79-80] У луцькому повіті спадок складали 11 поселень у

нижній частині басейну ріки Устя. Під час поділу 1463 р. старший Збаразьких,

Василь Васильович, отримав у луцькому повіті село Студеняківці, середній,

Семен Васильович, - двір Двірець, а молодший, Султан Васильович, частка

якого в Збаразькому повіті була найменшою, - двір Городок та села Караєвичі,

Обарів і Тинне. Після поділу Солтан Збаразький подався до Москви на службу,

а повернувшись звідти, помер. За заповітом, складеним восени 1472 р., він

залишив маєтки братам, але на дворі Городок та його присілках Климентів і

Бегонь записав 200 кіп грошей на церкву, на поселеннях Добринь і Караєвичі –

50 кіп слузі Роману, а на селі Обарів – 30 кіп слузі Омеляну.

Після смерті Василя Васильовича (1474 р.) його син Михайло оскаржив

дядька Семена в нехтуванні вчиненим із його батьком поділом спадщини дядька

Солтана. Той відповів, що не ділився з братом. Князь Олександр Сангушкович

та луцький і володимирський старости розглянули спір і привели їх до угоди, за

якою Семену Васильовичу відійшла вся спадщина Солтана в Луцькому повіті.

Крім Збаразького повіту на волино-подільському пограниччі, нащадки

Федька Несвідського успадкували після нього кілька поселення у Луцькому

повіті в районі нинішнього міста Рівного. Наприкінці 1461 року Семен

Васильович Несвідський, придбав у зем’янина Івашка Дичка двір і село Рівне з

кількома присілками, 1463 р. в результаті поділу з братами родових володінь

отримав сусідній двір Дверець, 1470 р. купив кілька сіл у холмського каштеляна

Ванька Кирдійовича. У руках князя опинилися також маєтки, що перепали під

час поділу братам, і володіння батькового брата Юрія Несвідського. З усіх цих

надбань склалася нова волость, центом якої стало Рівне. Після смерті князя (бл.

1480 р.) його вдова Марія перебралася сюди на проживання, оскільки фігурує в

історичних джерелах як княгиня Ровенська.

Город Колоден (тепер с. Колодне Збаразького району) за угодою внуків

Федька Несвідського 1463 р. перепав разом із 20-ма навколишніми селами

Семену Васильовичу Збаразькому, [6] і той переселився сюди, очевидно, на

постійне проживання, оскільки посмертно фігурує в листах родичів як

Колоденський. Після його смерті всі маєтки успадкувала єдина дочка Настасія,

заміжня за князем Семеном Гольшанським, але переважну їх більшість тримала

вдова Марія, відома як княгиня Ровенська. Після смерті Настасії Семенівни

(кін. 1515 або поч. 1516 рр.) права на Колоден і решту спадщини її батька

перейшли на дочку Тетяну/Ганну, заміжню за Костянтином Івановичем

Острозьким, гетьманом Великого князівства Литовського, але вступити в ці

володіння вона змогла аж після смерті княгині Ровенської. У травні 1518 р.

монарх підтвердив чоловікові князівни Гольшанської замок Колоден із волостю

на півдні Волині та інші маєтки, що становили спадщину її батьків. Таким

чином це оборонне поселення перейшло до володарів Острога. [4, c. 88]

Волинська частина спадщини князів Гольшанських, десь у 1470-х чи на поч.

1480-х рр. відійшла молодшому із синів, жонатому вже на єдиній дочці й

спадкоємиці покійного кременецького намісника князя Семена

Збаразького/Колоденського, яку звали Настасія. По сусідству з цими

володіннями теща Семена Юрійовича княгиня Марія Ровенська, колишня

князівна Степанська, тримала сформовану нею разом з чоловіком волость із

центром у замку Рівне. Оскільки Лев, єдиний син Семена Гольшанського, помер

у молодому віці, спадщина князя залишилася дочці, відомій під іменем Тетяна

та Ганна, але до виходу її заміж перебувала в руках матері. [4, c. 113-114] Після

смерті Семена Юрійовича Гольшанського (1505 р.) подаровані йому володіння

перейшли у віддання вдови, а з виходом дочки заміж потрапили до рук зятя, але

двір Городок та його присілки Обарів і Лобківщина Настасія Семенівна віддала

Києво-Печерському монастирю. 1516 р., уже після смерті княгині Гольшанської,

її мати, дочка й зять підтвердили відмову від згаданих поселень на користь

церкви. [4, c. 143-147]

Вдова Семена Гольшанського видала дочку Тетяну/Ганну за князя

Костянтина Острозького, що повернувся восени 1507 року із семирічної неволі

у Москві. В 1509 році на випадок своєї смерті останній записав усе дружині.

Далі спадщина Семена Юрійовича Гольшанського перейшла до зятя, і той

уступив у боротьбу з князем Дубровицьким із метою зібрати всі володіння

Гольшанських на Волині, що перебували раніше в руках батьків дружини.

Реалізація наміру полегшувалася тим, що незадовго до смерті (в першій

половині 1511 р.) князь Гольшандський передав свою частину володінь на

Волині та деяких інших маєтків, яку проміняв уже князю Дубровицькому,

родині брата Семена. В описі архіву Острозьких значиться лист Олександра

Юрійовича романовським боярам, де він повідомляє, що братова вдова та її зять

відступили йому свою третину литовських маєтків, отриманих під час

остаточного поділу родових володінь, а він віддав їм свою третину у Степані,

волинських дворах Горбаків, Подоляни й Золотиїв та дворі Романов, у зв’язку з

чим велить колишнім підданим коритися новим господарям.

На початку літа 1511 р., під час сейму в Бересті, спір між Юрієм

Дубровицьким і Костянтином Острозьким, винесений на розгляд монарха й

панів-ради, завершився двома декретами в користь Острозького. Таким чином, з

отчини князівни Гольшанської замок Степань із містом і волостю та вказані три

волинські двори перетворилися на вислугу її чоловікові.

Літом 1522 року княгині Тетяни/Ганни з Гольшанських Острозької не стало

(12. 07. 1522 р.). Через два тижні після смерті дружини за посередництвом

київського митрополита Йосифа та земського підскарбія Богуша

Боговитиновича Костянтин Іванович уклав угоду з княгинею Настасією

Слуцькою про шлюб з її дочкою Олександрою Семенівною, в якій зобов’язався

до видачі нареченій листа на віно нікому не записувати, не заставляти і не

дарувати свої родові, вислужені й куплені маєтки, щоб воно було на повній

третині володінь, а дітей з нею любити так само, як Іллю, народженого першою

жінкою; після смерті гетьмана всі його володіння незалежно від часу й шляху їх

набуття Ілля й сини, які з’являться в шлюбі з князівною Слуцькою, мали

поділити на рівні частини; окремо нікому з них він нічого не запише. Та через

місяць усупереч цим зобов’язанням він подарував синові Іллі маєток Степань із

замком, містом, ярмарками, торгами, митами, корчмами та із степанськими

дворами Золотиїв, Горбаків і Подоляни, наголосивши, що в разі одруження та

народження інших дітей ці володіння не підлягатимуть поділу. [4, c. 119-120]

Після смерті Костянтина Івановича (15.08. 1530 р.) Ровенська волость

залишилася старшому синові Іллі як спадщина його матері. На початку 1539 р.

князь записав панні Беаті Костелецькій, з якою невдовзі взяв шлюб, на третині

всіх своїх володінь віно з привінком на 33 082 золоті польські монети.

Після смерті Іллі Костянтиновича (19. 08. 1539 р.) мачуха Олександра й

молодший брат Василь поставили під сумнів права його вдови Беати та дочки

Гальшки на переважну більшість володінь, в тому числі навіть і на те, що

походило зі спадщини князя Колоденського і його дружини. У цій ситуації

Сигізмунд наклав на володіння Острозьких секвестр і зажадав представити

йому для вивчення справи всі документи.

За декретом Сигізмунда Августа, винесеним 18 жовтня 1546 р., замок Рівне

разом із волостю відійшов вдові Іллі Острозького. Повернувши волость, восени

1548 р. княгиня Острозька фундувала в Рівному костел Успіня Діви Марії [1].

Через сім літ після завершення спору за спадщину Іллі Острозького

почалися трагічні поневіряння його дочки, зумовлені боротьбою за успадковані

нею володіння. Захопивши восени 1553 р. замок Острог, князь Дмитро

Сангушко силоміць узяв шлюб з Гальшкою Іллівною і втік із нею за межі

держави, але на початку наступного року загинув в Чехії. Повернувши дочку,

під тиском Сигізмунда Августа весною 1555 р. княгиня Острозька дала згоду

видати її за польського вельможу Лукаша Гурку, але сховалася з нею спочатку

на дворі королеви Бони у Варшаві, а далі в домініканському монастирі у Львові.

1559 р. з волі матері Гальшка Іллівна взяла шлюб із князем Семеном Слуцьким,

та за наказом короля львівський староста арештував її і передав Гурці, а той

вивіз у всій маєток Шамотули в познанському воєводстві.

Після втрати контролю над дочкою княгиня Острозька поїхала в Краків і

видала там на користь князя Слуцького чотири листи, в одному з яких записала

йому на вічність свої волинські маєтки, подаровані свого часу чоловіком. Князь

Слуцький узяв записані тещею володіння у свої руки, та оскільки під осінь 1560

р. його не стало, ці маєтки повернулися до неї назад.

Зазнавши в боротьбі за право вирішувати долю дочки невдачі, для

зміцнення своїх позицій весною 1564 р. княгиня Острозька вийшла заміж за

польського вельможу-авантюриста Ольбрахта Ласького, а наступного року

відступила йому свої власні маєтки та права на спадщину першого чоловіка.

Замкнувши дружину в замку Кежмарк на Спіші (тепер Словаччина), той

позаводив набуті володіння у великі борги.

Гальшка Іллівна на початку 1573 р. овдовіла, а наприкінці літа переїхала з

Шамотул у Дубно, де була резиденція батькового брата, і 5 вересня видала тут

лист, визнала його опікуном із правом добиватися належних її батьківських

володінь і зобов’язалися передати йому ці маєтки на час до повної сплати

зазначеної суми грошей. Цей запис забезпечив князю Острозькому можливість

вступу в боротьбу за спадщину брата. Костянтин Костянтинович зажадав

віддати маєтки племінниці як спадщину її батька. У результаті розгляду спору

монарх Генріх Валуа скасував записи на користь свого попередника й присудив

спадщину Іллі Острозького його дочці, але з умовою сплатити вітчиму

матеріальну компенсацію. Ласький квитував Костянтина Костянтиновича за

присуджені йому суми грошей, які сповна взяв уже до рук, і відступив усі права

на маєтки Острозьких, отримані від Беати з Костелецьких.

У тестаменті, складеному весною 1579 р., князівна Острозька підтвердила

дядькові та іншим особам листи на володіння, записані вже в певних сумах

грошей, а маєтки, нікому не орендовані ще й не записані жодним правом,

заповіла його синам Янушу, Костянтину й Олександру. [2] Після смерті

князівни належні їй права на володіння остаточно перейшли до родичів по

батькові.

1589 р. податок за волость платив Костянтин Костянтинович, а наступного

року вона перебувала вже в руках його сина Олександра, згодом волинського

воєводи. Після смерті Олександра Костянтиновича (2/13 грудня 1603 р.) його

володіння успадкували сини Олександр, Адам-Костянтин, Януш-Павел,

Кшиштоф і Василь, та оскільки всі вони були в дитячому віці, маєтки

потрапили під опіку їхньої матері Анни з Косток зі Штемберга.

Унаслідок передчасної смерті Острозьких по чоловічій лінії всі родові

володіння успадкували сестри Зофія, Катерина й Анна-Алоїза. Оскільки восени

1620 р. наймолодша з князівен вийшла заміж, вони могли поділити вже

спадщину братів. Інвентар володінь склали ще влітку 1620 р., а 24 січня

наступного року підписали в Яворові угоду про поділ.

Ровенська волость перепала Катерині Олександрівні, замужній за Томашем

Замойським, на той час київським воєводою, а згодом коронним канцлером, і

потрапила до рук її чоловіка. На початку 1638 р. Катерина з Острозьких

овдовіла, а 6 жовтня 1642 р. померла. За Литовським статутом, що діяв на

території Волині, спадщину матері належало порівну поділити між усіма

дітьми, тому маєтки пані Замойської успадкували син Ян (1627-1665) та дочки

Гризельда та Іоанна, перша з яких вийшла заміж за князя Ярему

Вишневецького, а друга – за Олександра Конєцпольського. Під час поділу цих

володінь Ровенська волость перепала Яну, оскільки саме він фігурує весною

1649 р. як її господар.

На кінець першої половини XVІI ст. Ровенська волость, яка раніше

належала Семену Колоденському/Збаразькому, нараховувала 34 поселення. У

спадщині Острозьких комплекс займав досить поважне місце, але переважна

більшість поселень перебувала в руках слуг. [4, c. 156-157]

Список використаних джерел та літератури:

1. Білінський В. Україна-Русь. Князі галицькі-острозькі. Книга 2 / Роман-дослідження. -

Тернопіль: Богдан, 2015. - 376 с.

2. Заповіт княжни Гальшки Острозької 1579 р., березня 16 / до публікації підгот. Л.

Демченко // Острозька давнина: Дослідж. і матеріали. – Л., 1995. – Вип.. 1. - С. 110-111

3. Розов В. Українські грамоти. – К., 1928. - Т. 1: XIV в. і перша половина XV в. – С. 129-

131

4. Собчук В.Д. Від коріння до крони: дослідження з історії князівських і шляхетських

родів Волині ХV – першої половини ХVІІ ст. – Кременець: Кременецько-Почаївський

державний історико-архітектурний заповідник, 2014. – 508 с.

5. Собчук В.Д. З історії титулованої української аристократії пізнього Середньовіччя

(Становлення роду князів Збаразьких та його володінь Волині) // Молода нація. – К.,

2000. - № 1. – С. 233

6. Собчук В. Д. Найдавніші реєстри документів архіву князів Острозьких // Записки

НТШ. – Львів, 1996. – Т. 264. – С. 377-396

Федорів Тетяна

Ікони із зображенням святих у оновленій експозиції

замкового палацу

У стаціонарних залах оновленої експозиції Замкового палацу розміщено

ряд ікон із зображенням святих. Це ікони різні за розміром, писані на дошці та

полотні, і були передані церковними громадами у Національний заповідник

«Замки Тернопілля».

Стаття є завершенням попередніх напрацювань. Матеріал про ікони

подається у вигляді каталожної статті, де вказується назва, автор (якщо відомо),

інвентарний номер, датування, розмір, походження, дані про реставрацію,

матеріал і техніку виконання, стан збереження, повний опис, експонування,

публікації. Метою даної статті є введення до наукового обігу музейних збірок

Національного заповідника "Замки Тернопілля".

Теоретичною основою даної публікації стала праця наукових

співробітників Музею волинської ікони Вигоднік А. та Василевської С.

«Волинська ікона XVI – XVII століть з колекції Волинського краєзнавчого

музею». Інформацію про розмір, техніку виконання, реставрацію ікон було

взято з інвентарних книг "Живопис".

Архангел Михаїл (Ж – 70), датується рубежем ХІХ–ХХ ст.; розміри – 95 х

71 см; походження – Храм св. вмч. Юрія Переможця, с. Кобилля Збаразького

району [3]; дані про реставрацію відсутні; матеріали і техніка – дошка, левкас,

олія; збереження – кракелюри, вертикальні тріщини на стику дощок.

Опис: архангел Михаїл зображений нижче пояса, в легкому повороті

вправо, зі схиленою головою. Правою рукою архангел тримає меч з хвилястим

лезом, у лівій руці – овальний щит із зображенням сонця. Одягнений у блакитну

сорочку, лицарський обладунок (із зображенням голови лева на лівому плечі) та

шолом. За плечима – крила. Лик світлої карнації, овальний. Очі темні, погляд

спрямований униз, півдуги брів, прямий тонкий ніс, світло-рожеві вуста. Довге

темно-русяве хвилясте волосся спадає з-під шолома на плечі. Чітко окресленого

німбу немає. Довкола голови – висвітлення тла жовтою фарбою. Тло ікони

світло-сірого кольору. Зовнішнє обрамлення накладне у вигляді профільованої

рами, бежевого кольору з червоними і чорними візерунками (Додаток 1).

Експонування: Збаразький замок.

Публікації: публікується вперше.

Архангел Михаїл (Ж – 80), датується рубежем ХІХ–ХХ ст.; розміри – 168

х 100 см; походження – Воскресенська церква м. Збаража; дані про реставрацію

відсутні; матеріали і техніка – полотно, олія [3]; збереження – кракелюри,

втрати та потертості фарбового шару.

Опис: архангел зображений у повний зріст, фронтально, з легким

поворотом голови вправо. Правою рукою архангел тримає вогняний меч, а

лівою – терези. Одягнений у білу сорочку з широкими рукавами, обладунок,

плече і руку перекриває червона накидка; взутий у високі коричневі чоботи. За

плечима – крила. Лик світло-вохристої карнації, круглий з підрум’яною. Очі

темні, широкий ніс, рожеві вуста, півдуги брів. Волосся темно-русяве, хвилясте,

спадає на плечі. Німб плоский жовтого кольору. Позем ікони виконаний у

вигляді хмарин. Тло ікони темно-синє. Зовнішнє обрамлення накладне у вигляді

профільованої рами, вишневого та золотистого кольорів (Додаток 2).

Експонування: Збаразький замок.

Публікації: публікується вперше.

Святий Миколай (Ж – 74), датується XVII ст.; розміри – 106 х 78 см,

походження – Храм Преображення Господнього, с. Решнівка, Збаразького

району; реставрація – 1995 р., філія Київської реставраційної майстерні

Держбуду України, м. Львів, керівник Присяжна Н.М. [2, 31]; матеріали і

техніка – дошка липова, левкас, олія, золочення, різьблення; збереження –

кракелюри, вертикальні тріщини на стику дощок, потертості золочення.

Опис: святий Миколай зображений у повний зріст, фронтально. Права рука

піднята у благословляючому жесті, лівою рукою святий тримає закриту книгу,

на котрій лежать три хлібини (?). Одягнений у синю далматику, оздоблену по

краю, на обшлагах рукавів та горловині широкою золотистою тасьмою. Поверх

далматики – єпитрахиль рожевого кольору, з рослинним орнаментом та

хрестами. На поясі святого – палиця з китицями, оздобленим краєм та

хрестиком посередині. З-під далматики виглядає стихар білого кольору,

оздоблений на обшлагах рукавів. На голові святого – митра, увінчана

хрестиком. Лик рожево-вохристої карнації, риси обличчя дрібні. Сиві борода і

вуса, сиве волосся. Німб плоский, окреслений двома графіями, золочений.

Позем ікони світло-жовтий, зі схематичним зображенням гір. Верхня частина

ікони має гравійоване тло із зображеннями шестикутних зірок, вписаних у кола,

золочене. Обрамлення ікони у вигляді профільованої рами жовтого кольору зі

срібленням.

Експонування: Збаразький замок.

Публікації: Збережені реліквії сакрального мистецтва Національного

заповідника "Замки Тернопілля". – Тернопіль, 2006. – С. 6.; Моє Тернопілля. –

Тернопіль: ТОВ «Новий колір», 2009. – С. 89; Сакральні пам’ятки

Тернопільщини. – Тернопіль: ТОВ «Новий колір», 2009. – С.110.

Святий великомученик Дмитро Солунський (Ж – 8), датується

XVIII ст. (?); розміри – 99 х 66 см; дані про реставрацію відсутні; матеріали і

техніка – фанера, левкас, олія [3]; збереження – кракелюри, подряпини,

пошкоджена шашелем.

Опис: святий Дмитро зображений у повний зріст, у легкому повороті

вправо. У правій руці святий тримає довгий спис, у лівій – латинський хрест та

пальмову гілку. Одягнений у зелену сорочку, металевий обладунок. Праве плече

і ліву руку перекриває червоний плащ, що спадає за плечі. Лик світло-рожевої

карнації з підрум’яною, відтіненими повіками, риси обличчя дрібні. Очі темні,

ніс прямий, півдуги брів, тонкі червоні вуста, високе чоло, темне хвилясте

волосся. Німб окреслений однією графією. Позем ікони темно-зелений,

схематично зображені гори. Тло ікони з переходом кольору від рожевого до

темно-синього. Вверху ікони, по обидва боки від голови святого напис: С. ВМЧ.

ДИМИТРІЙ – СОЛУН. МИРОТОЧИВЫЙ. Зовнішнє обрамлення відсутнє

(Додаток 3). Експонування: Збаразький замок.

Публікації: публікується вперше.

Святий великомученик Йосафат (Ж – 119), датується поч. ХХ ст.;

розміри – 109 х 60 см, походження – Покровська церква с. Вищі Луб’янки,

Збаразького району; матеріал і техніка – полотно, олія [4]; збереження –

кракелюри.

Опис: святий Йосафат зображений поколінно, в легкому повороті вліво.

Руки святого складені на грудях: у правій руці – закрита книга, у лівій – сокира

та пальмове гілля. Святий одягнений у червоний стихар та синю мантію.

Складки одягу виконані золотистими лініями по основних кольорах. На голові

святого піюска червоного кольору. Лик світло-рожевої карнації. Очі великі

світлі, ніс прямий, вуста червоні. Світло-русяві борода та вуса. Світле волосся

спадає на плечі. Німб окреслений двома графіями, золотистий. Тло ікони світло-

зеленого кольору. По обидва боки від святого, вертикально вміщено напис:

Стый Священномученикъ Iосафатъ аеппь Полоцки. Вгорі і внизу на іконі

зображено ряд монахів по п’ять чоловік. Зовнішнє обрамлення у вигляді

профільованої рами золотистого кольору (Додаток 4).

Експонування: Збаразький замок.

Публікації: публікується вперше.

Свята великомучениця Катерина (Ж – 76), датується кінцем ХІХ ст.;

розміри – 94 х 74 см; матеріал і техніка – дошка, левкас, олія [2, 31]; збереження

– кракелюри, вертикальні тріщини на стику дощок.

Опис: свята Катерина зображена поколінно, фронтально. У правій руці

свята тримає пальмову гілку, лівою рукою опирається на колесо. Свята вдягнена

у синє плаття, оздоблене на обшлагах рукавів та горловині, підперезана поясом

з брошкою. На плечі накинутий червоний плащ, оздоблений по краю жовтою

вузькою тасьмою. На голові святої – корона, у волоссі – вплетене намисто з

перлин. Складки одеж модельовані широкими темними мазками по основних

кольорах. Лик світлої карнації, з відтіненим підборіддям та повіками. Очі

великі, темні, ніс тонкий, прямий, вуста світло-рожеві, чоло високе. Темно-русе

хвилясте волосся спадає на плечі. Чітко окресленого німбу немає, довкола

голови – висвітлення тла жовтим кольором. Тло ікони світло-сірого кольору.

Зовнішнє обрамлення у вигляді рами бежевого кольору з червоними і чорними

візерунками.

Експонування: Збаразький замок.

Публікації: Збережені реліквії сакрального мистецтва Національного

заповідника "Замки Тернопілля". – Тернопіль, 2006. – С. 11.

Свята великомучениця Варвара (Ж – 77), датується ХІХ ст., розміри 112

х 70 см; походження – храм св. вмч. Параскеви П’ятниці, с. Доброводи,

Збаразького району ; матеріал і техніка – дошка, левкас, олія [3]; збереження –

кракелюри, потертості фарбового шару, пошкоджена шашелем.

Опис: свята зображена у повний зріст, фронтально. У правій руці – на рівні

грудей вона тримає закриту книгу, а на ній – чашу. У лівій руці свята тримає

меч. Одягнена у білу сорочку, зелену далматику та червоний гіматій, який

майже повністю перекриває фігуру святої. Лик світло-вохристої карнації,

округлий. Очі великі, сині, ніс прямий, довгі брови, вуста червоні. Довге руде

волосся оздоблене намистом з перлин, спадає на плечі. На голові святої корона.

Чітко окресленого німбу немає – довкола голови висвітлення тла. Позем ікони

темний із схематичним зображенням рельєфу. Справа від святої представлена

вежа і момент страти Варвари. Зовнішнє обрамлення відсутнє (Додаток 5).

Експонування: Збаразький замок.

Публікації: публікується вперше.

У даній статті систематизовано дані про ряд ікон, що представлені у

експозиції Замкового палацу м. Збаража із зображенням святих. Декотрі з цих

ікон публікуються вперше, а тому потребують подальшого дослідження та

опрацювання. Можливо, це дасть змогу провести більш точне датування даних

творів, а також з’ясувати їхнє походження.

Список використаних джерел та літератури:

1. Волинська ікона XVI – XVII століть з колекції Волинського краєзнавчого музею.

Каталог. Частина І / Упорядники А.Вигоднік, С. Василевська. – Луцьк: ДП "Волинські

старожитності", 2013. – 174 с., іл.

2. Збережені реліквії сакрального мистецтва Національного заповідника "Замки

Тернопілля". – Тернопіль, 2006. – 32 с.

3. Інвентарна книга № 1. Живопис. 23 березня 1995 – 02 липня 1996.

4. Інвентарна книга № 2. Живопис. 16 вересня 1996.

Додаток 1. Арх. Михаїл. Додаток 2. Арх. Михаїл. Додаток 3. Св.вмч.Дмитро

Ж - 70.JPG Ж - 80.JPG Солунський. Ж - 8.JPG

Додаток 4. Св. вмч. Йосафат. Ж - 119.JPG Додаток 5. Св. вмч. Варвара. Ж - 77.JP

Чайка Володимир

Мазуранчик Зоряна

Козацька тематика в науковій, експозиційній та

виставковій діяльності Національного заповідника

«Замки Тернопілля» (1994-2016 рр.)

Анотація: Стаття присвячена особливостям наукової, виставкової та

експозиційної роботи Національного заповідника «Замки Тернопілля»,

спрямованої на дослідження та популяризацію теми боротьби українського

народу за незалежність від створення Запорізької Січі до періоду Національної

революції середини XVII століття під проводом Б. Хмельницького. Основний

акцент статті направлений на відображення діяльності Заповідника по

вивченню і висвітленню історичних подій, які відбувалися на теренах сучасної

Тернопільщини та діяльності історичних осіб, які були пов’язані з Тернопіллям.

Ключові слова: Козацтво, заповідник, наукова робота, виставка,

експозиція, конференція.

Дослідження і вивчення державотворчих процесів в сучасній Україні має

надзвичайно важливе значення. Адже саме вони дають змогу переосмислити

цілий ряд історичних подій, які протягом століть трактувалися помилково,

потерпаючи від впливів тої чи іншої ворожої нашому народові ідеології. Історія

козаччини в контексті цих процесів не є винятком. Але, не зважаючи на те, що

боротьба українських козаків за незалежність стала однією з найбільш славних

сторінок нашої історії, до сьогодні вона залишається недостатньо дослідженою

і вивченою. Особливо це стосується діяльності козацьких ватажків на

територіях, які лише частково і на короткий час потрапляли в сфери їхнього

впливу. Одним з таких регіонів нашої держави є Тернопільщина.

Не менш важливим, на наш погляд, є робота по висвітленню і

популяризації життя і діяльності творців нашої історії – запорозьких гетьманів,

полковників, які стояли на чолі козацьких загонів і вели їх в бій за волю.

Дослідження, вивчення і популяризація цих сторінок української історії є

одним з пріоритетних напрямків діяльності Національного заповідника «Замки

Тернопілля», який вже більш ніж 20 років є однією з провідних науково-

дослідних установ регіону. І сьогодні можемо говорити, про певний внесок його

наукових співробітників у цей процес, узагальнення якого і є метою даної

статті.

Незважаючи на те, що Тернопільщини знаходиться на значній відстані від

центрів козаччини, можна прослідкувати тісний зв’язок і впливи його

представників на процеси, які спричинили утворення і діяльність українського

козацтва.

Представники Тернопільщини стояли біля витоків та організації не лише

перших козацьких загонів, але і мали відношення до створення керованих і

організованих структур, які відігравали значну роль в політичному житті

Європи XVI- XVII століть. Так, універсалом польського короля Сигізмунда ІІ

Августа 2 червня 1572 року було доручено коронному гетьману Єжи (Юрію)

Язловецькому, фундатору і будівельнику Язловецького замку кінця XVI ст.,

найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Від тоді і зустрічаємо назву

«реєстрове козацтво». Його син Микола Язловецький після смерті батька, став

офіційним патроном козаків, та керівником реєстрового козацтва.

Запорозька Січ – дітище Дмитра Вишневецького – українсько-литовського

магната, уродженця містечка Вишневець. Січ впродовж століть була центром

Козаччини і стала прообразом державної організації на Україні.

Наступні історичні факти, які свідчать про тісні зв’язки Тернопільщини із

козаччиною, пов’язані з іменем Богдана Хмельницького – організатора і

керівника Національно-визвольної революції на Україні середини XVII

століття.

Богдан Хмельницький на чолі війська здійснив три походи на

Західноукраїнські землі і щоразу його шляхи пролягали через територію

Тернопільщини.

Перший похід відбувся восени 1648 року, коли гетьман з основними

силами пройшов через Збараж-Зборів-Золочів-Глиняни і наблизившись до

Львова, почав його облогу [1;12].

Другий раз війська Хмельницького були на Тернопільщині з кінця червня

до середини серпня 1649 року. Цей час був настільки насичений подіями, що в

деяких історичних джерелах іменувалися, як Збаразькі війни.

Центральними подіями протистояння козацьких загонів під проводом

Хмельницького і польським військом, на чолі якого фактично стояв Ярема

Вишевецький, була облога Збаража і Зборівська битва. Облога Збаража тривала

близько семи тижнів. Козацькі і татарські загони, які гетьман змушений був

взяти у союзники, взяли в кільце поляків, оточили місто і зважаючи на значну

перевагу в кількості війська (більше 100 тисяч ( у козаків і татар) проти 9 тисяч

(у поляків) прирекли їх на загибель.

Але головна битва, яка стала апогеєм компанії 1649 року, відбулася під

Зборовим. Це була одна з основних битв Хмельницького [1;46]. Її результатом

якої стало підписання Зборівського мирного договору, який фактично

узаконював утворення нової незалежної держави, обмеженої правда, Київським,

Брацлавським і Чернігівським воєводствами.

В 1655 році Хмельницький здійснив ще один похід на Західноукраїнські

землі. Тоді його шляхи також пролягали через Тернопільщину [1;12].

В 1667 році під Підгайцями відбулася битва козацьких загонів гетьмана

Петра Дорошенка в союзі з татарами та польськими військами, якими

командував козацький гетьман Речі Посполитої Ян Собеський. Битва, через

зраду татар була невдалою для української сторони і Підгаєцька угода

узаконювала владу Речі Посполитої над Правобережною Україною.

Зв’язки нашого краю з козацькою Україною не обмежувалися вище

перекисленими фактами, були і інші, не менш вагомі. Але слід, також

наголосити на духовний вплив козацьких ідей. А його не можливо переоцінити,

він залишився у душах і серцях людей на віки і сьогодні продовжує живити

теперішніх борців за нашу незалежність.

Враховуючи значення феномену українського козацтва для нашого народу,

нашої державності, продовжити вивчення і популяризацію його цінностей

свідомо взялися науковці Збаражчини.

Надзвичайно важливим етапом в історії сучасного міста Збаража було

прийняття 8 лютого 1994 року Постанови Кабінету Міністрів України №78

«Про державний історико-архітектурний заповідник в місті Збаражі

Тернопільської області», в якій, зокрема, відзначено історичну, архітектурну

цінність замкового ансамблю міста Збаража [2].

ДІАЗ був створений, як науково-освітня, господарсько-виробнича

установа, покликана вивчати, охороняти, використовувати, реставрувати

пам’ятки історії та культури. Основною базою заповідника став середньовічний

замок князів Збаразьких, який зберігся до наших днів в первісному вигляді і

який був свідком багатьох історичних події. Пріоритетним завданням

організації стало відновлення замкового палацу. [5;207-208].

На баланс заповідника було передано і інші давні пам’ятки історії та

архітектури, що мають велику культурну цінність і серед них – монастир і

костел отців Бернардинів (XVII ст.), церква Преображення Господнього (XVII

ст.), приміщення монастиря сестер Філіціянок (XVII ст.), руїни Старозбаразької

фортеці (ХІІІ ст.), цілий ряд пам’яток більш пізнього часу [4;1-2].

Державний заповідник за час свого існування налагодив наукову,

збиральницьку, виставкову та експозиційну роботу. Проводяться конференції,

фестивалі, налагоджено плідну співпрацю з науковими установами Львова,

Києва, Тернополя, Вроцлава, Варшави (Польща), рядом інших міст. Можна

відзначити також проведення цілого ряду наукових конференцій присвячених

висвітленню боротьби запорозьких козаків за незалежність, які було

організовано науковими співробітниками з участю провідних вчених України.

Такими була: конференція присвячена 400-річчю з дня народження Б.

Хмельницького, котра проводилася в Збаразькому замку 21 жовтня 1995 року;

разом з тим протягом 21-22 жовтня проводилися урочистості з нагоди 400-річчя

з дня народження Б.Хмельницького; 17 жовтня у в ДІАЗ м. Збаража відбулися

заходи по проведенню світової зустрічі об’єднання ветеранів козацької Січі,

громадсько-політичних організацій національного спрямування присвячених

відзначенню 350-річчю початку Національно-визвольної війни українського

народу під проводом Б.Хмельницького; 8-11 вересня 1999 року на базі

Збаразького замку відбулася міжнародна конференція присвячена 350-річчю

Визвольної війни українського народу XVII ст., конференція відбулася в рамках

проведення урочистостей святкування 350-річчя Визвольної війни українського

народу XVII ст.

15 січня 2005 року Заповіднику надано статус Національного і

перейменовано у Національний заповідник «Замки Тернопілля». [3].

У 2009 р. на базі Вишнівецького палацово – паркового комплексу було

проведено науково-практичну конференцію присвячено козацькій тематиці –

«Байда Вишневецький – політик, воїн, дипломат середини ХVI ст.». У

наступному 2010 р. відбулася міжнародна конференція «Князі Вишневецькі та

їх місце в історії України», на якій також значна частина доповідей була

присвячена козацькій тематиці. Другий етап цієї конференції відбувся у Лубнах

(Полтавська обл.) – Задніпрянській столиці князів Вишневецьких у 2012 р.

Працівники Вишнівецького відділу також взяли активну участь в цьому заході.

Із західної сторони Вишневецького палацово-паркового комплексу

розташований козацький цвинтар XVI – XVII ст., де працівниками

Вишнівецького відділу НЗ «Замки Тернопілля» постійно проводяться роботи по

догляду за територією.

У 2016 р. у Вишнівці відбувся всеукраїнський живописний пленер

художників «Байда – SICH», що також був присвячений козацькій тематиці. На

цьому заході молоді художники створили біля сотні картин, які згодом були

виставлені для огляду відвідувачів у стінах збаразького замку.

В експозиційних залах Вишнівецького палацу влаштовуються виставки

присвячені козацькій тематиці. Однією з найцікавіших була виставка

дерев’яних скульптур тернопільського майстра Володимира Лупійчука,

влаштована у 2012 році.

У 2008 році до складу Національного заповідника ввійшли ще сім замків,

це: замок в місті Теребовля, замок в смт. Микулинці, замки в с. Язловець, с.

Підзамочок та смт. Золотий Потік, фортеці у смт. Скалі Подільській, та с.

Кривче [3].

У 2010 році, до складу Заповідника увійшов одинадцятий замок – у місті

Чортків.

В 2009 році на базі Національного заповідника « Замки Тернопілля» була

проведена наукова конференція «Збаразька битва і Зборівський мир. Погляд з

ХХІ століття», а у 2014 році в Заповіднику відбулася ще одна науково-

практична конференція присвячена визвольній війні українського народу,

проведена з нагоди 365-річчя битви під Збаражем, «Битва під Збаражем –

важливий етап національно-визвольної революції українського народу XVII

ст.».

Власне, події під Збаражем 1649 року стали ланкою грандіозної боротьби

українського народу за визволення від козацького поневолення, які мали

подальший вплив і на історію нашої держави. Погруддя найяскравіших

постатей, котрі мали відношення до Збаража, знайшли своє місце у просторому

залі замкового палацу. Це Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун

– видатні постаті національно-визвольної війни, а також славний гетьман

України Іван Мазепа, котрий в 1707 р. був гостем Збаразького замку ідучи на

зустріч у м. Жовкву до польського короля Августа ІІ.

Дані погруддя розмістилися в так званому залі «козацької слави». Також в

цьому залі в експозиції містяться картини Івана Яворського, серед яких

вражаючими є: «Журба на Січі», «Козацька Покрова», «Козак», «Козацька

церква», «Козацька музика», та Івана Бортника: «Козацька чайка» у яких

містяться сюжети на козацьку тематику.

У основному замку Національного заповідника – збаразькому, відкрито 25

виставкових залів, в яких міститься ряд стаціонарних експозицій. Серед яких

археологія, етнографія, скульптура, сакральне мистецтво, експозиція знарядь

тортур у підземеллі палацу та ін.

Особливу увагу в експозиції збаразького замку займає виставка дерев’яних

скульптур Володимира Лупійчука. Володимир Лупійчук один з не багатьох

майстрів різця, що проявив мужність правдиво показати образ українського

козака, славне українське козацтво та його героїку.

Володимир Васильович багато читав професійної літератури, а ще

захоплювався історією. Дитинство, роки юності пройшли в період сталінської

диктатури. Інформація про українське козацтво в ці часи подавалася виключно з

точки зору спільної боротьби російського, українського і білоруського народів

проти пануючого класу. Про боротьбу за незалежність України не було і мови.

Проте душа молодого митця тягнулася до козаків. Він болісно шукав

виправдання їхнім вчинкам. Коли з’явився роман Михайла Шолохова «Тихий

Дон», він став своєрідною настільною книгою митця-патріота, оскільки

політично реабілітував козацтво у його очах. У часи хрущовської відлиги

українське козацтво виходить з небуття. Щоправда, називати його у ті часи

українським не наважувалися. Побутував термін – запорозьке. У якийсь час

свого життя митець дійшов висновку, що лише навколо козацтва можна

об’єднати Україну та українців [7; 4].

Відомості, які набував про українське козацтво, перепліталися з емоційно-

раціоналізованим сприйняттям опоетизованих Т. Шевченком образів козаків.

Поступово переконувався, що українське козацтво – це не просто феномен в

нашій історії, а Божа благодать [8; 4]. Майже усьому «фігурному козацтву», що

з’явилося на світ з під різця В. Лупійчука, властиві риси романтизму. До образу

козацтва Володимир був прихильний насамперед тому, що їхній спосіб життя і

боротьба були альтернативою колгоспного кріпацтва, яке нічим не відрізнялося

від описаної кріпаччини в творах Шевченка [9; 7].

З початком 1960-х років – ювілейні 150-ті роковини від дня народження

Тараса Шевченка, В. Лупійчук розпочав довголітню працю над тематикою

геніального Кобзаря. Автор вибирав серед Кобзаревих творів саме ті, які

розкривали український характер, українську душу.

Серед дерев’яних скульптур можна побачити втілених у дереві героїв

Шевченкової поеми «Іван Підкова», які стають до бою за волю, пережити

трагізм невільницької долі, оспіваний у Тарасовому творі «Заступила чорна

хмара», відчути рішучість і героїзм народних месників з поеми «Гамалія».

Скульптор створив цілу галерею робіт за мотивами й інших творів

Шевченка – «Чернець», «Гайдамаки», «Невольник», «Сова», «Тарасова ніч» та

інших [9;25].

Як робочий матеріал В. Лупійчук використовував гіпс, мідь, латунь,

бронзу, алюміній, інколи – скло, кераміку, бетон. Праця над скульптурною

шевченкіаною, українським козацтвом активізувалася з 1970-х років і налічує

майже 200 творів. Більше десяти років життя присвятив Володимир саме

працям на Шевченківську тематику. І саме ці твори стали вершиною творчості

митця. Перше погруддя зображення було вирізьблене майстром до сторіччя

смерті поета. Цей твір приніс В. Лупійчуку перший визнаний успіх [6; 7].

Разом з тим з початком 1990-х В. Лупійчук занурюється у справу

відродження українського козацтва і організовує ініціативну групу, мета якої

відродження козацтва саме на Тернопілля. Він стає першим крайовим отаманом

Тернопільщини. Володимир Лупійчук – член Ради Старійшин Українського

козацтва веде енергійну діяльність, передусім з патріотичного виховання. Він

активно пропагував ідеї сучасного козацтва поміж найширших верств

суспільства – від шкільного учнівства до різних громадських організацій [9; 10].

Співпраця між Національним заповідником «Замки Тернопілля» (до 2005

року – Державним історико-культурним заповідником в м. Збаражі)

розпочалася з 1994 року – з часу створення закладу, але в активну фазу ця

співпраця вступила в 1999 році, коли в Замковому палаці міста Збаража

відкрилася перша виставка митця. З того часу в замковому палаці міста

Збаража, експонується виставка творів народного умільця, співця українського

козацтва.

Діяльність Національного заповідника по вивченню та популяризації

українських козаків не обмежується вище переліченими фактами. Можна з

впевненістю сказати, що цей процес триває постійно. Адже кожного дня сотні

туристів відвідують Збаразький, Теребовлянський, Скалатський та інші замки

Тернопільщини, а також Вишневецький палац. Кожного дня наукові

співробітники, екскурсоводи ведуть мову про подвиги наших славних

запорожців. З власного досвіду можна сказати, що для дуже багатьох наших

громадян це є білі плями нашої історії незважаючи, що багато фактів включено

в шкільних програмах. Вже не говорячи про іноземних туристів, для яких і до

сьогодні Україна – «terra incognita».

Просвіта через вивчення для себе і просвіта через популяризацію для

інших – основне спрямування роботи Національного заповідника «Замки

Тернопілля» на майбутнє.

Список використаних джерел та літератури:

1. Мельничук Б. Юрчак Н. Шляхами Богдана Хмельницького на Тернопільщині. –

Тернопіль: Новий колір, 2008. – С. 12.

2. Про державний історико-архітектурний заповідник в м. Збаражі Тернопільської

області. Постанову Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 р. №78

[Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/78-94-

%D0%BF

3. Національний заповідник «Замки Тернопілля». Головна сторінка. [Електронний

ресурс]. Режим доступу: http://nzzt.com.ua/news.php

4. Чайка В.І. Державному історико-архітектурному заповіднику в місті Збараж – 5 років//

ВІК. – 1999. - №2(41). – С.1-2.

5. В. Чайка, З. Мазуранчик. Особливості музейної роботи в Національному заповіднику

«Замки Тернопілля».Жовківські читання 2015: Збірник статей третьої наукової

конференції «Музей в сучасному світі». С.207-208.

6. Клюйко В. Вершники з наших вершин// Репортер. – 12 червня, 2002 - №22(034)..

7. Лупійчук В. Важні сходини до влади// Тернистий шлях – 21 листопаад 1992 рік.

8. Лупійчук В. Маю шаблю в руках// Ще не вмерла козацька мати//Тернистий шлях – 18

квітня 1992 рік.

9. Моздір М.: Володимир Лупійчук – співець українського козацтва. – Львів, 2005. –

144с.

Наукові записки Національного заповідника «Замки Тернопілля»

ЗМІСТ Адамович Н., Брегін О.

мол. науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля»

«Участь князя Христофора Збаразького у врегулюванні відносин між Річчю

Посполитою та Османською Імперією»

3

Вельгій М.

мол. науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля»

«Червоногородський замок – видатна архітектурна пам’ятка України»

10

Ганусевич Н.

мол.науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля»

«Стародруки із фондів Національного заповідника «Замки Тернопілля»: історія,

дослідження і каталогізація»

18

Данилейко В.

мол.науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля»

«Реставраційні процеси в музеєфікації об’єктів культурної спадщини

Національного заповідника «Замки Тернопілля»»

27

Данилейко В.

мол.науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля»

«Духовні осередки літописного Збаража Х-XVIІІ ст.»

36

Кобаса І.

мол. науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля»

«Власники міста Скалата і Скалатського замку»

41

Кобаса Г.

мол.науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля»

«Історія та фортифікаційні особливості замку у селі Токи Підволочиського

району»

46

Крохмальна Т.

мол.науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля»

«У Збаражі відкрито оновлений пам’ятник Адаму Міцкевичу»

54

Майба І.

науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля»

«Лицарі Волі в історичних та повстанських піснях»

58

Марціяш Дир Н.В.

мол. науковий співробітник Національного заповідника "Замки Тернопілля". «Комплекс фортифікаційних укріплень містечка Залізці: створення, занепад та

пристосування на сучасному етапі»

66

Підставка Р.

заст. генерального директора Національного заповідника «Замки Тернопілля» з наукової та

культурно-просвітницької роботи

«Новітні історико-географічні дослідження замків Тернопілля: проблеми та

здобутки»

76

Пришляк О.

мол. науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля»

«Спадок князів Збаразьких у родових володіннях князів Острозьких»

80

Федорів Т.

мол.науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля»

«Ікони із зображенням святих у оновленій експозиції замкового палацу»

87

Чайка В.І.

начальник науково-дослідницького відділу Національного заповідника "Замки Тернопілля". Мазуранчик З

мол. науковий співробітник Національного заповідника «Замки Тернопілля»

«Козацька тематика в науковій, експозиційній та виставковій діяльності

Національного заповідника «Замки Тернопілля» (1994-2016 рр.)»

93

УДК 929

ББК-83-3(4 Укр.)

КМЦ "ВІК", №2-32

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК "ЗАМКИ ТЕРНОПІЛЛЯ"

НАУКОВІ ЗАПИСКИ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАПОВДНИКА

"ЗАМКИ ТЕРНОПІЛЛЯ"

Наукове видання

ЗБАРАЖ-2016

Тел.: (03550) 2-42-47, 2-41-52, 2-34-49.

nzzt@ukr.net

Автори статей несуть повну відповідальність за точність наведених фактів, стиль та

форму викладу, достовірність цитат, географічних назв та інших відомостей.

Підписано до друку 26.12.2016 р. Формат 60х84/8. Папір офсетний.

Гарнітура Times New Roman. Друк офсетний. Тираж 300. Видавничий відділ ТНПУ 46027,

м. Тернопіль, вул. М. Кривоноса, 2.

Свідоцтво про реєстрацію ТР №241, від 18.11.97.

ISBN 966-636-013-6