"Пам'ятки України", № 10-12, жовтень-грудень 2015 р

ЖОВТЕНЬ-ГРУДЕНЬ 2015

№10-12

Історико-культурний заповідник Археологічні дослідження Культ Бориса та Гліба

Храми Гончарство

Давньоруський Давньоруський Вишгород Вишгород

На обкладинці:

Хрестосолярна прорізна підвіска ХІІ–ХІІІ ст. Знайдена у Вишгороді. Походження невідоме

Пам’ятник святим Борису та Глібу. 2011 р. Скульптори Олесь Сидорук та Борис Крилов. Архітектор Василь Климик.

АКЦЕНТ 2 Вишгородський історико-

культурний заповідник Олена БРЕЯК, Ірина ПИРОЖЕНКО

IN MEMORIAM 10 Руслан Орлов (1949–2013)

Олена БРЕЯК

АРХЕОЛОГІЯ12 Археологія давньоруського

Вишгорода Всеволод ІВАКІН, Дмитро БІБІКОВ

РУКОПИСИ І ДРУКИ 20 «Читання» преподобного Нестора

про святих Бориса і Гліба: джерела та вірогідність змісту Ірина ЖИЛЕНКО

ЦЕРКВИ30 Дослідження церкви святих

Бориса і Гліба Дмитро БІБІКОВ

36 Храми Вишгорода Олена БРЕЯК

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ 52 Мартирії святого Бориса в Україні

Євген КАБАНЕЦЬ

ПРОМИСЛИ 58 Вишгородський гончарний квартал

Андрій ОЛЕНИЧ

ЗМІСТ НОМЕРА

2015, ЖОВТЕНЬ-ГРУДЕНЬ № 10-12 (218-220)

Шеф-редакторІгор ГИРИЧ

Головний редакторЛеся БОГОСЛОВ

УпорядкуванняВсеволода ІВАКІНА

Редагування, коректаВіри КАРПЕНКО, Івана МАЛЮТИ

Дизайн і версткаНаталії КОВАЛЬ

Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд.Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

Науково-популярний ілюстрований журналВидається із 1969 року

© Пам’ятки України: історія та культура, 2015. Усi права застережено.

РЕДАКЦІЯ

ЗАСНОВНИК

ВИДАВЕЦЬ

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

Андрій КУРКОВ (голова), Євген БУКЕТ, Сергій ВАСИЛЬЄВ,

Олег ВЕРГЕЛІС, Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН,

Наталка ІВАНЧЕНКО, Ростислав КАРАНДЄЄВ,

Наталія ЛИГАЧОВА, Ігор ЛІХОВИЙ, Наталія МУСІЄНКО,

Лариса НІКІФОРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО, Юрій ПЕРОГАНИЧ,

Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО, Анатолій СЄРИКОВ,

Олег СВІРКО, Артем СТЕЛЬМАШОВ

ВИДАВНИЧА РАДА

Міністерство культури України

Фундація Героя України академіка Петра Тронька

2 Пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Олена БРЕЯК, Ірина ПИРОЖЕНКО

У нього був важкий шлях до свого визнання, хоча необхід-ність охорони і наукових досліджень городища літопис-ного Вишгорода ніколи не викликала сумнівів у наукових колах і в небайдужих до своєї історії громадян.

Заповідник створювався двічі. Важливим видається його засну-вання першого разу. В 30-х роках ХХ століття, у зв’язку з плана-ми індустріалізації Київського Полісся та наміченого будівництва Дніпрогесу-ІІ у Вишгороді, над літописним містом нависла небезпека знищення. У 1934 році науковці Інституту історії матеріальної куль-тури (тепер Інститут археології НАН України) розпочали масштабне наукове вивчення берегів Дніпра аж до Чорнобиля, в тому числі й давнього Вишгорода. Очолив експедицію директор інституту Федір Козубовський1. Начальником вишгородського загону був призначе-ний Т. Мовчанівський2.

Вишгородська експедиція 1934–1937 років займалася вивченням пам’яток комплексно, із залученням представників різних установ: археологів з Музею народного мистецтва, етнографів, палеонтолога, хіміка-технолога та інших. У 1935 році до співробітництва були запро-шені (зі своїм фінансуванням) науковці з Московського державного історичного музею на чолі з Борисом Рибаковим3.

У Вишгороді працювали київські вчені: Ф. Козубовський, Т. Мовча-нівський, М. Мушкет, Н. Байорис, М. Ткач, М. Макаревич, В. Гончаров, Г. Зацепіна, Д. Натансон, В. Теличко, Г. Жадан, Н. Баришевська, Н. Ду-бицька, О. Кульська, І. Підоплічко, В. Нефедов, С. Маслов, Ю. Павло-вич, Н. Довгошея, А. Путь, а з Москви приїздили Б. Рибаков, С. Тара-канова, Л. Голубєва, А. Маневський, З. Маневська4.

Працювали науковці у нелегких умовах. Особливо важким був 1934 рік: після голодомору в Києві відмовлялися продати учасникам екс-педиції навіть хліб, в селі було не краще. В архіві Інституту археології зберігся щоденник Ф. Козубовського, який свідчить про тяжкі умови роботи: «17.VІІ. 1934. В селі навіть молока дістати не можна. Живимо-ся поки що огірками та картоплею з хлібом».

Роботи 1934 року мали характер розвідки, проте були намічені міс-ця для подальшого дослідження. За їхніми результатами керівництво археологічної експедиції і дирекція Інституту історії матеріальної культури вирішили звернутися до керівництва УРСР щодо необхід-ності створення у Вишгороді історичного заповідника та організації систематичних археологічних досліджень5.

У результаті злагоджених дій київських та московських науковців територія городища давнього Вишгорода 9 вересня 1935 року По-становою президії Київського обласного виконавчого комітету 2-го скликання була оголошена заповідною на 15 років. Сюди належа-ли: вали і рови, фундаменти храму, руїни споруд, селище. Обласний

ВИШГОРОДСЬКИЙ ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНИЙ

ЗАПОВІДНИК

Федір Козубовський (1895–1942) – перший директор Інституту історії

матеріальної культури

3№ 10 -12 (218 -220) / жовтень-грудень 2015

АКЦЕНТ

відділ народної освіти разом з Інститутом історії матеріальної куль-тури повинні були уточнити територію заповідника. Заборонялося проводити будь-які земляні роботи, за винятком оранки під засів і городів6.

У справі про організацію історико-культурного заповідника зазна-чалося: «Заповідну територію потрібно визначити в межах, окрес-лених у плані Городища, загальною площею 10-12 га. Територія за-повідника в основному припадає своїми межами під сучасні садиби школи і частково колгоспа і обмежується з заходу – давнім ровом і садибою Вейди Пилипа та Вейди Свирида, зі сходу – урвищами по-йми Дніпра, з півночі – північною балкою, з південного боку – сади-бою Смоляренка Андрія та садибою Загорного Івана, включаючи й рештки південного валу, що належить до другого концентру Городи-ща. …Науково-дослідну роботу проводитиме своїм коштом Інститут історії матеріальної культури УАН, який протягом найближчих років організує в Вишгороді спеціальні розкопки». Відповідно до коштори-су на 1936 рік у заповіднику працювало дві особи: вчений охоронець із зарплатою 100 крб на місяць та двірник – 50 крб на місяць7. Про-тягом 15 років територія давнього Вишгорода мала бути повністю досліджена, адже на його пагорбах намічалося будівництво на зра-зок Запоріжжя поблизу Дніпрогесу.

Першим керівником заповідника став місцевий краєзнавець Іван Сидорович Марчук. На час появи археологічної експедиції у Виш-городі він завідував у Межигір’ї музеєм, що розмістився в Петро-павлівській церкві. В його експозиції були археологічні матеріали з вишгородського городища. Крім того, І. Марчук був учителем ново-петрівської школи, раніше працював ревізором у Розважівському та Димерському районах, був сількором. З 1935 року Марчук стає «вченим охоронцем» Вишгородського заповідника.

Розкопками 1934–1937 років на території дитинця з північного краю плато були виявлені житлові і господарські споруди, розташовані та-

Тодось Мовчанівський (1899–1938) (перший справа) з учасниками Вишгородської експедиції 1935 р.

Автограф наради археологічної експедиції у Вишгороді 16 липня 1935 р. про створення історичного заповідника



IN MEMORIAM

Одним з ініціаторів та організаторів створення Вишгород-ського історико-культурного заповідника був археолог, співробітник Інституту археології НАН України Руслан Сергійович Орлов (30.09.1949–25.09.2013). Більше 20 ро-

ків свого життя він присвятив дослідженню пам’яток історії та ар-хеології Вишгорода.

Народився у м. Кривий Ріг в родині науковців. Батько за фахом геолог, мати – математик, фізик. У 1974 році Руслан Сергійович за-кінчив Київський державний художній інститут, за спеціальністю мистецтвознавець. Вже під час навчання в інституті його зацікави-ла археологія. З 1966 до 1977 року працював в експедиціях Інституту археології – спочатку за договором, з 1970-го – в штаті ІА НАНУ на посадах техніка-реставратора, фотографа, лаборанта, художника, а з 1977 року – наукового співробітника, очолював археологічні екс-педиції. Руслан Сергійович спеціалізувався на дослідженні серед-ньовічних міст. У 1978–1983 роках він вивчав пам’ятки археології у Білій Церкві, Новгороді-Сіверському, у 1992 – у Межирічі. У 1984, 1994–1997 роках проводив дослідження давньоруського Василіва (м. Васильків Київської обл.).

У 1985–1989 роках очолював, разом з Є. Максимовим, Київську об-ласну експедицію Зводу пам’яток історії і культури. У 1990–1996 ро-ках Руслан Сергійович керував археологічною експедицією в м. Виш-городі, до кінця свого життя вивчав літописне місто, співпрацював з Вишгородським історико-культурним заповідником. На базі архе-ологічних досліджень, до 1050-річчя першої згадки Вишгорода у лі-тописі, ініціював створення в заповіднику експозиції нових архе-ологічних матеріалів «Давній Вишгород» і склав в співавторстві з Р. Терпіловським однойменний проспект. У 1991 році Р. Орлов спів-працював з Науково-дослідним інститутом теорії та історії архітек-тури та містобудування під час розробки історико-архітектурного опор ного плану м. Вишгорода. У 1996 році він залучив для дослі-дження та консервації фрагменту стіни давньоруського храму Дер-жавний науково-технологічний центр консервації та реставрації пам’яток – ДНТЦ «КОНРЕСТ».

Руслан Сергійович ретельно вивчив матеріали Вишгорода 1934–1937 років: записи у щоденниках, нотатки, фотографії, результати роботи Каргера 1952, 1990–1996 років з дослідження залишків дав-ньоруського храму, запропонував зробити наукову реконструкцію храму святих Бориса і Гліба 1115 року. Виконали ї ї київські архітекто-ри Д. Антонюк і О. Кругляк за консультаціями Ю. Асєєва у 1997 році.

Руслан Сергійович переймався різними аспектами історії та розви-тку Вишгорода. Багато часу присвятив дослідженню керамічного ви-робництва в давньоруському місті, зробив реконструкцію горна для випалу керамічних виробів, запропонував своє бачення щодо різно-манітних клейм на денцях горщиків. Привертали увагу дослідника постаті княгині Ольги, святих братів Бориса і Гліба, князя Ярослава, людей, чиї долі були так чи інакше пов’язані з Вишгородом. Займався Руслан Сергійович і історією однієї з найважливіших православних святинь – іконою Володимирської Божої Матері, що за легендами спочатку перебувала в жіночому монастирі Вишгорода.

РУСЛАН ОРЛОВ(1949–2013)

11№ 10 -12 (218 -220) / жовтень-грудень 2015

IN MEMORIAM

Р. Орлова цікавила доля середньовічного міста після монгольської навали. Він зібрав матеріали про власника Вишгорода ХVІІ ст. Гаври-ла Гойського, Йосипа Верещинського, Костянтина Острозького та ін. Досліджував Орлов і середньовічну картографію Вишгорода, се-редньовічні монетні скарби, знайдені на городах мешканців. У 2005 році побачила світ книжка Р. Орлова та Т. Дегтяр «Вишгород. Мину-ле і сучасне».

У 2006 році Р. Орлов брав участь у розробці науково-дослідним інститутом НДІТІАМ історико-архітектурного опорного плану істо-ричної частини Вишгорода, згодом – історичного ареалу міста Виш-город. У співавторстві з О. Бреяк склав облікову документацію на пам’ятку археології національного значення – городище літописного міста Вишгорода.

Руслан Сергійович, крім участі у наукових конференціях, завжди надавав матеріали про археологічні дослідження міста у місцеві га-зети. Він вважав, що знання історії рідного міста – це важлива і дуже цікава справа.

В останні роки свого життя Руслан Сергійович був дуже стурбо-ваний намаганням місцевої влади забудувати історичний ландшафт міста багатоповерхівками. На всіх нарадах і конференціях він не втомлювався закликати берегти культурну спадщину, не допустити плюндрування пам’яток.

Публікації Руслана Сергійовича Орлова про культурну спадщину Вишгорода

Роботи Правобережної давньоруської експедиції // Архео-логічні дослідження на Україні у 1990 р. – К.1991. – С. 4–5. – Спів авт.: Булкін В.О.

«Правда Руська» і керамічне виробництво XI–XII ст. // Старо-житності Русі-України. – К., 1994. – С.165–173.

Новые исследования храма свв. Бориса и Глеба в Вышгороде в 1990–1995 годах // Освіта і культура ХІ ст. Діяльність Яросла-ва Мудрого і сучасність. Тези конференції – К., 1996. – С. 11–13. – Співавт.: Булкин В.А.

Исследования церкви Бориса и Глеба в Вышгороде в 1990–1991 гг. – Науковий архів Інституту археології Національної академії наук України (далі – НА ІА НАН України). – № 1990–1991/189. – Співавт.: Булкин В.А.

Вишгород // Київська старовина. – № 2 (311). – 1995. – С. 94–102.Давній Вишгород: міфи і реальність // Слово. – 1996. – 26 жов-

тня.«Вишегород град Вользин» // Вишгород. – 12.04.1997; 09.05.1997;

07.06.1997; 26 07.1997.Реконструкція давнього храму святих Бориса та Гліба // Вишго-

род. – 1998. – 18 квітня.Вишгородська святиня: ікона Божої Матері з Києво-Братського

монастиря // Вишгород. – 1998. – 29 серпня.Давній Вишгород. Проспект. – Вишгород, 1998. – Співавт.: Тер-

пиловський Р.В. Як усе починалось…(про археологічні дослідження Вишгоро-

да 1934–1935 рр.) // Вишгород. – 1998. – 9 травня.Йосип Верещинський про Вишгород // Вишгород. – 1998. –

8 серпня.Доторкнулися до подиху віків // Вишгород. – 1998. – 13 червня.Картографія про середньовічний Вишгород // Нові досліджен-

ня пам’яток козацької доби в Україні. – Вип. 8. – 1999.Вишгород під Києвом і Смядинь під Смоленськом – центр ша-

нування святих Бориса і Гліба // Старожитності Вишгород-щини. – Вишгород, 2003. – С. 11–15.

Визначний дослідник Вишгорода (В.Б. Антонович) // Старожит-ності Вишгородщини. – Вишгород, 2003. – С. 16–21.

Дослідження Вишгородського гончарного центру ХІ–ХІІ ст. // Старожитності Вишгородщини. – Вишгород, 2003. – С. 34–65.

Ікона Володимирської Божої Матері // Старожитності Вишго-родщини. – Вишгород, 2004. – С. 79–103.

Звіт. Про археологічні дослідження в м. Вишгороді Київської області 2004 р. – НА ІА НАН України. – 2004. – Співавт.: Сєров О.В.

Вишгород. Минуле і сучасне. – К., 2005. – Співавт.: Дегтяр Те-тяна.

Культурно-історичний потенціал Вишгородської археологічної спадщини // Старожитності Вишгородщини. – Вишгород, 2005. – С. 105–128.

Історичний ландшафт Вишгорода // Старожитності Вишгород-щини. – Вишгород, 2011. – С. 5–22.

Деякі міркування щодо місця розташування в середньовічно-му Вишгороді дівочого монастиря // Старожитності Виш-городщини, 2011. – Вишгород, 2012. – С. 99–105. – Співавт.: Бреяк О.В.

Легенди навколо княгині Ольги // Старожитності Вишгородщи-ни. – Вишгород, 2012. – С. 94–135.

Доля історичного ландшафту Вишгорода // Старожитності Виш-городщини. – Вишгород, 2012. – С. 136–143.

Р. Орлов (справа) досліджує ділянку на Вишгородському городищі

Пряслице з рожевого шиферу ХІ ст. з написом, що складається з 58 літер, 14 слів. Зміст напису – звернення жінки на ім’я «Чепура» з проханням про захист. За своєю інформативністю дорівнює берестяній грамоті

Знайдене під час розкопок біля Церкви святих Бориса і Гліба в 1996 р. експедицією під керівництвом Р.С. Орлова. Автор знахідки В.К. Козюба


АРХЕОЛОГІЯ

Всеволод ІВАКІН, Дмитро БІБІКОВ

Комплекс давньоруських пам’яток у Вишгороді – унікаль-не явище вітчизняної археології. Індикатором значущості цього міста в контексті давньоруських студій є сама історія його досліджень, яка налічує близько двох сотень років, а

розпочалася вона майже водночас з археологічними обстеженнями середньовічного Києва.

Перший етап досліджень (1810 – 1870-ті рр.) – це період відкрит-тя об’єктів давньоруського часу та початок накопичення матеріалу за відсутності послідовної аналітичної інтерпретації. Роботи були пов’язані із зацікавленістю інтелігенції щодо історії та старожитнос-тей київської округи. В епіцентрі уваги дослідників перебували пе-редусім залишки давньоруської Борисоглібської церкви та великі кургани, які височіли на околицях тогочасного с. Вишгород.

Перші відомі розкопки відносяться до 1816 року, коли за наказом поміщиці Ганни Турчанінової було розчищено залишки церкви свя-тих Бориса і Гліба та описано характерні особливості ї ї фундаментів1. Російський мандрівник П. Свіньїн, який відвідав Вишгород у 1825 році, згадує про аматорські дослідження 1819 року «однією зацікавленою особою» (очевидно, тією ж Г. Турчаніновою) одного з великих курга-нів, найближчого до села, під час яких було знайдено людські кістки та вугілля разом зі стременами та «ефесом» (руків’ям меча?). Навколо кургану знаходились насипи менших розмірів2. М. Закревський не називає ініціатора розкопок, проте вказує іншу дату – 1814 рік, за-значаючи, що розкопано декілька високих курганів3.

Збереглися відомості про археологічні розкопки кургану Хреща-тий у 1845 році, які проводив професор Київського університету св. Володимира Я. Ставровський. Локалізацію пам’ятки тепер важко встановити, відомо лише, що курган розташовувався по дорозі до Межигір’я, тобто десь на північно-західній околиці сучасного Виш-города4. Свідоцтва про хід робіт також доволі суперечливі. Збере-глися акварельні малюнки, на яких зображено зрубні конструкції в курганному насипу. І. Фундуклей повідомляє про дубові зруби з ву-гіллям та попелом, кістки людини та коня, а Я. Волошинський – про скелети людини та коня5. Вірогідно, поховальний комплекс кургану Хрещатий мав камерне поховання дружинника з конем Х століття.

Також урядова газета «Киевские губернские ведомости» за 1847 рік повідомляє про розкопки у 1844 році Я. Ставровським великого кур-гану «Воронова могила», розміщеного поблизу Вишгорода. В ньому було виявлено «товсті дерева, покладені у вигляді паралелограма на вкопаних у землю палях», між якими знаходилося вогнище видо-вженої форми та «кілька черепів людських»6.

Перед будівництвом нового кам’яного Борисоглібського храму в 1860 році були повністю розкопані фундаменти давньоруської церк-ви, викладені з каменю. Ф. Маніковський описує вівтарну частину з трьох апсид, центральна з яких була більшою і дещо виступала7.

АРХЕОЛОГІЯ давньоруського Вишгорода

Скандинавська бронзова фібула, яку випадково знайшли під час будівництва кінотеатру на

вул. Київській, 5 у 1985 р.

13№ 10 -12 (218 -220) / жовтень-грудень 2015

АРХЕОЛОГІЯ

Два кургани в урочищі «Костина нивка», а також один насип в уро-чищі «Батишева могила» були розкопані В. Антоновичем у 1874 році до Археологічного з’їзду в Києві. В усіх випадках кістяки лежали ви-простано на спині, головою на захід, стіни могильних ям були обма-зані глиною. В одному з курганів виявлено три кістяки8. Під час від-відин Вишгорода учасники третього Археологічного з’їзду (1874 р.) під керівництвом графа О. Уварова ще раз обстежили залишки фун-даментів Борисоглібської церкви.

Розглядаючи цей етап археологічного вивчення давньорусько-го Вишгорода та його околиць, слід зазначити напіваматорський характер таких досліджень. Недосконала методика ведення робіт, неналежна фіксація об’єктів, майже повна відсутність польової до-кументації значною мірою нівелювала наукові надбання дослідни-ків. Власне цей методичний рівень був характерним для переважної більшості археологічних досліджень того часу і повністю відповідав ступеню розвитку цієї науки в Російській імперії ХІХ століття.

Другий етап археологічного вивчення (1930–1940). Найбільш масш-табні і водночас перші, здійснені з використанням новітніх (для того часу) наукових методик, археологічні дослідження Вишгорода були проведені у 1934–1937 рр. експедицією Інституту історії матеріаль-ної культури (Київ) і Державного історичного музею (Москва) під керівництвом Ф. Козубовського та Т. Мовчанівського. Досліджува-лись рештки Борисоглібського храму, вперше розкопувались жит-лові квартали та залишки оборонних споруд.

Останні виявлено 1935 року, зокрема, на ділянці ІІІ, яка практично примикала до ділянки Борисоглібської церкви з південного заходу. В західній частині розкопу, на місці здогадних воріт, під шаром бурої глини виявлено фрагменти дерев’яних конструкцій валу. Кліті, роз-ташовані щільно одна до одної по лінії північний захід – південний схід, було складено з масивних березових колод. В одному зі зрубів стіну простежено на висоту понад 2,0 м (13 вінців); довжина поздо-вжніх стін сягала 5,0 м. У заповненні клітей, що являло собою утрам-бовану буру глину, не було виявлено жодного речового матеріалу. Спростувавши гіпотезу про існування на місці ділянки ІІІ брами ди-

тинця, дослідники припустили, що в’їзд існував південніше9. Є певні підстави припускати, що в цій частині укріплень дерев’яні конструкції були влаштовані на підсипці – під ними зафіксовано потужний шар глею.

У східній частині Вишгородського городища досліджено «квартал металургів» – унікальну систему виробничих, житлових та господар-ських споруд ХІІ–ХІІІ століть. Уперше майстерні тут було виявлено 1935 року на ділянці північ-ного мисоподібного виступу плато, розкопаного повністю (шурф Д). Досліджено залишки трьох напівземлянок, розташованих по лінії захід–схід. Одна з них, розмірами 4,0 × 3,0 м, мала ве-лику піч, біля якої знайдено близько двох десят-ків шлаків та чотири зливки свинцю. На вогнищі (імовірно – зруйнованому горні) другої напів-землянки, також забитому шлаками та зливками свинцю, виявлено глиняну ллячку та свинцеву пластину, котра за призначенням могла бути по-душкою для тиснення щитків колтів і датувала-ся приблизно початком ХІІІ століття10. Ще кіль-ка зруйнованих вогнищ (горнів?) розміщувалися поблизу споруд. Тут знайдено три ювелірних зу-била та низку інших знарядь. Трохи південніше (шурф Ж) виявлено залишки двох житлових май-стерень. На виробничий характер споруд вка-зують знахідки чималої кількості шлаків, криць, зливків свинцю, мідних пластин, а також трьох ювелірних зубил та двох стулок мідних енколпі-онів першої половини ХІІІ століття.

Дослідження наступних років встановили, що споруди були розташовані вздовж східного краю городища двома рядами, розташованими

Володимир Антонович Олексій Уваров Теодосій Мовчанівський


РУКОПИСИ І ДРУКИ

Ірина ЖИЛЕНКО

«Читання про житіє і вигублення блаженних страстотерп-ців Бориса і Гліба» є першою за хронологією відомою нам нині працею великого печерського історика та агі-ографа прп. Нестора Літописця, написаною, згідно з

його власним записом у житії прп. Феодосія Печерського, до остан-нього1. Житіє ж прп. Феодосія було створене прп. Нестором за ігу-менства прп. Никона Великого, бл. 1081–1088 років2. Таким чином, «Читання» також можна датувати цим часом, але до житія3. Спро-би датування обох творів пізнішою добою4 не є виправданими5. О. Ужанков спробував датувати пам’ятку 1086–1088 роками6, хоча його докази з цього приводу не видаються нам однозначними.

На сьогодні не зовсім ясно, з яких причин прп. Нестора благослови-ли зайнятися біографіями святих мучеників, який офіційний статус мав його твір. Цікаву версію появи «Читання» висунув М. Присьолков, який пов’язував його написання з будівництвом великим князем Святосла-вом Ярославичем нового кам’яного храму у Вишгороді7. З цією думкою можна погодитися вже хоча б тому, що отримання доступу до вишго-родських записів про чудеса святих свідчить радше про те, що твір печерського автора задумувався, швидше, як офіційне житіє, зібрання всіх розрізнених усних і писемних фрагментів, присвячених святим.

Однак, якщо такий офіційний статус і був, то недовго. Як відомо, твір прп. Нестора був фактично витіснений після появи більш піз-нього і більш змістовного «Сказання»8, 9. На сьогодні повний текст лише у п’яти списках. Зазначено і невеликий вплив його на подаль-шу «борисоглібську» літературу. Так, М. Серебрянський відзначав у цій якості тільки текст московських Великих Четій Міней, де текст прп. Нестора доповнений за «Сказанням»10, а Д. Абрамович знай-шов вплив твору в Архангелогородському літописі11. Не зовсім вда-лий синтез «Читання» і «Сказання» репрезентує московська Степен-на книга12. Однак такий висновок не зовсім правильний. Схоже, що в Україні здавна були відомі різноманітні редакції житій св. Бориса і Гліба, які включали інформацію з обох текстів (втім, переважно зі «Сказання»). Яскравим прикладом цього є, зокрема, житіє із «Житій святих» святителя Димитрія. Варто звернути увагу і на текст Твер-ського збірника, тісно пов’язаного із українською літописною та агіо-графічною традиціями, в якому також знаходимо вплив «Читання»13.

«ЧИТАННЯ» ПРЕПОДОБНОГО

НЕСТОРА ПРО СВЯТИХ БОРИСА І ГЛІБА:

джерела та вірогідність змісту

Нестор Літописець. Києво-Печерський патерик. 1709 р.

21№ 10 -12 (218 -220) / жовтень-грудень 2015

РУКОПИСИ І ДРУКИ

ОСОБЛИВ ОСТІ ЗМІСТУ «ЧИТАННЯ»Ми не можемо наразі сказати, чи є «Читання» першим літератур-

ним твором прп. Нестора. Проте за якістю тексту можна припустити, що на той час він був людиною достатньо зрілою в професійному плані.

«Читання» суттєво відрізняється від інших писань на борисогліб-ську тематику за багатьма параметрами. Першим із них є сама ком-позиція твору, який фактично починається з хрещення Русі, але міс-тить також і екскурс у біблійну історію. Такий, здавалося б, суттєвий відхід від головної теми твору дав підставу ряду дослідників дорікну-ти прп. Нестору, що «Читання» має доволі хаотичну структуру, особ-ливо в першій частині, несе масу зайвої інформації. Це, звичайно, пояснюють молодістю й недостатнім досвідом автора та відсутністю у нього реальних попередників14. Проте якщо ми справді говори-тимемо про «Читання» як про перше справжнє житіє, написане на українських теренах, якщо згадаємо далеко не однозначний стан з християнізацією Київської Русі того часу, поява такого екскурсу вже не видаватиметься нам помилковою. Святі Борис і Гліб були перши-ми національними святими Русі, тож задля поліпшення місіонерської

роботи було важливо провести пряму паралель від біблійних часів до новозавітних оповідей, від них – до хрещення Русі й появи на ї ї теренах перших чудотворців. На нашу думку, цілковиту рацію мав Л. Черепнін, котрий зазначав, що «Чи-тання» було не просто житієм, але великим тво-ром філософсько-історичного характеру, в яко-му давалася також визначена концепція світової історії. Таким чином, воно є свого роду предте-чею епохальної «Повісті минулих літ»15.

Попри такий поширений початок, «Читання» відрізняється від «Сказання» й нині існуючого тексту «Повісті минулих літ» тим, що в ньому відсутня значна кількість подробиць, які зна-ходимо в інших творах борисоглібського ци-клу16. Це пояснюється тим, що автор, наслідую-чи грецький канон, міг вважати точні подробиці неважливими для агіографічної оповіді. Значно складніше пояснити наявність великої кількості фактологічних відмінностей у засадничих питан-нях біографії святих та їх вшануванні.

Нижче наведемо короткий виклад найголовні-ших відмінностей17.

Так, у передмові до тексту прп. Нестор зма-льовує історію християнізації України дещо інак-ше. По-перше, у нього не така «Андрієва леген-да», що, втім, характерне для його автентичних творів18. Суттєво відрізняється й інформація про св. Володимира, котрий не виглядає тим гріш-ником, яким його зображено в нині існуючому тексті «Повісті». Ще однією важливою особли-вістю є віднесення хрещення до 987 року, що знаходимо також у Іакова Мниха19.

Не месником за братів, а «христолюбцем», змушеним воювати, виглядає і Ярослав.

Суттєво відрізняються в творі також повідо-млення про біографії святих мучеників. По-перше, сказано, що св. Борис був на час смерті жонатим. Само по собі це не є чимось особли-вим, якщо ми згадаємо, що шлюби у князівських родинах були дуже ранніми і ґрунтувалися на політиці. Однак інші джерела не повідомля-ють про це. Значно цікавішим є місце княжіння св. Бориса – Володимир-Волинський (а не Рос-тов)20. Припускали, що слово «Владимеръ» є не вказівкою на Володимир-Волинський, а іменем Борисового батька21, 22 або ж редакторською правкою23. Втім такий варіант, хоча й дає мож-ливість відкинути різнобій у повідомленні про його володіння, не може бути визнаний пра-вильним як з огляду на сам текст, так і вже хоча б тому, що князь не мав приводу конфліктувати

Мініатюри Сильвестрівського збірника. ХІV ст.

Ісус подає вінці мучеників братам Борису і Глібу

Князь Володимир посилає військо на чолі з Борисом проти печенігів


ЦЕРКВИ

Дмитро БІБІКОВ

До 900-річчя освячення храму

ДОСЛІДЖЕННЯ ЦЕРКВИ

СВЯТИХ БОРИСА І ГЛІБА

Вишгородська церква святих Бориса і Гліба. Сучасний вигляд

31№ 10 -12 (218 -220) / жовтень-грудень 2015

ЦЕРКВИ

Місто Вишгород та його головна святиня – церква свя-тих Бориса і Гліба – святкують відразу кілька знакових ювілеїв: у 2015 році 1000-ліття від часу перенесення сюди тіла князя Бориса та 900 років від дня освячен-

ня храму, а за рік – 200 років від початку перших розкопок церкви (хоча й аматорських).

За дві сотні років теми Борисоглібської церкви торкалось чимало дослідників. Інтерес до цієї пам’ятки, котра ніби уособлює історію міста, поклав початок вивченню вишгородських старожитностей за-галом. Якщо писемні дані про церкву, результати розкопок М. Кар-гера в 1952 році та Р. Орлова протягом 1990–1996 років висвітлено достатнім чином1, то про дослідження ХІХ – першої половини ХХ сто-літь відомо лише з уривчастих повідомлень та розрізнених архівних джерел. Наявні матеріали потребують систематизації, позаяк огляди, опубліковані В. Довженоком та М. Каргером2, є доволі побіжними.

Уперше згадує кам’яні фундаменти Борисоглібської церкви ві-домий дослідник київської старовини М. Берлінський. Описують-ся й перші аматорські розкопки, проведені в 1816 році поміщицею Г. Турчаніновою. Було повністю розчищено церковні фундаменти по периметру, проте ніяких пам’яток давнини, як коротко підсумовує М. Берлінський, виявлено не було3. За деякими даними тоді ж було складено план храму, котрий не зберігся. Варто зазначити, що П. Сві-ньїн подає іншу дату цих розкопок – 1819 рік, одначе достовірним видається перший варіант4. Праця М. Берлінського побачила світ у 1820 році, коли описані події були ще свіжими в пам’яті, тому навряд чи ї ї автор міг допустити подібну неточність. П. Свіньїн же відвідав Вишгород лише в 1825 році й багато в чому використовував усні свідчення М. Берлінського5.

Із праці П. Свіньїна дізнаємось деякі цікаві подробиці перших роз-копок церкви Бориса і Гліба. Так, описується характер кладки фун-даменту з «дикого» каміння, залитого розчином. Біля вівтарної час-тини виявлено було «двері, закладені цеглою» (на нашу думку, мова йде про аркосолій). Тут же, поблизу вівтаря, існував колодязь, на дні якого, за припущенням автора, вишгородці під час монгольської на-вали могли сховати мощі Бориса та Гліба6.

У 1860 році розібрано тогочасну дерев’яну церкву. Перед будівни-цтвом нової, кам’яної, було ще раз повністю розкопано фундамен-ти давньоруського храму, споруджені з великих каменів. Вівтарна частина складалася з трьох абсид, центральна з яких була більшою і дещо виступала. Частина бічних фундаментів (особливо – у західній частині) вже тоді виявилась розібраною7.

Наступного разу залишки церкви досліджувались під час ІІІ Архе-ологічного з’їзду 1874 року під керівництвом графа О. Уварова. Про значні масштаби розкопок повідомляє у своїй автобіографії М. Кос-томаров, який був членом з’їзду8. Залишки траншей 1860 або 1874 років фіксувалися дослідниками під час розкопок 1936–1937 років9. Учасники з’їзду мали на меті розчистити фундаменти стародавньо-го Борисоглібського храму. Однак, очевидно, вважали ним частину стіни церкви, оскільки описується кладка з великої чотирикутної цегли, з’єднаної товстим шаром розчину10. Місцевий священик Ф. Ма-ніковський вважав ту цеглу аналогічною до тієї, що із Золотих воріт, а його план подібним до київських церков – Кирилівської, Михай-лівської та Ірининської11.

На новий рівень дослідження храму Бориса і Гліба вийшли завдя-ки Вишгородській археологічній експедиції ІІМК у 1934–1937 роках під керівництвом Ф. Козубовського та Т. Мовчанівського. На преве-ликий жаль, значна частина документації загинула, єдиним джере-лом інформації про ті розкопки є польові щоденники та креслен-ня, фотознімки, резюме та інвентарні описи. Розпочалися роботи із численних візуальних розвідок території Вишгородського городи-

ща. В щоденнику Т. Мовчанівського збереглася замальовка, що відображає історичний рельєф його північної частини та місце на ньому Бори-соглібської церкви.

1934 року ділянка 1 розміщувалась біля пів-денно-східного кута тогочасної огорожі Борисо-глібської церкви. Роботи на ній дали змогу вста-новити, що концентричне підвищення навколо церкви, котре Г. Ляскоронський вважав валом городища12, виявилось скупченням будівельно-го сміття. Тут під шаром дерну лежав завал із фрагментів плінфи, каміння, штукатурки, голо-сників тощо. Траплялися й чималі блоки клад-ки: «…до великих каменів прикріплено вапном цеглу»13. Також тут знайдено фрагменти шту-катурки з фарбою зеленого кольору (імовірно, залишки фресок), уламки мідних та свинцевих виробів тощо14. Дослідники припустили, хоча і з певною обережністю, що знайдений завал утворився внаслідок руйнації Борисоглібської церкви і розчищення площі під час будівництва нової, а численні уламки свинцю є залишками даху15. Подібні шари будівельного сміття було

Церква на гравюрі О.П. Петрова за малюнком П.О. Свіньїна

Де ля Фліз. Вишгород. Борисоглібська церква. 1854 р.



«Из Киева в Вышгород две дороги: одна через Оболонье, ручей Почай-ну и лугом; из Оболонья

Вышгород виден. Другая дорога идет через предместья г. Киева: Куреневку и Приорку, и потом лесом, дорогою идущею в бывшую межигорскую фа-янсовую фабрику и в м. Чернобыль. В четырех верстах от Приорки в лесу, около двора лесной стражи, дорога в Вышгород направо мимо самого дво-ра. Легкими экипажами и пешком хо-рошо ехать и идти лугом, а больши-ми и тяжелыми экипажами лучше и покойнее ехать лесом; на лугу есть много рытвин и водомоин», – так із любов’ю і турботою про людей, які зацікавилися б історією літописного Вишгорода, і забажали б завітати до нього, описує найкращі шляхи з Києва 1889 року місцевий священик Федір Маніковський. Сьогодні подорожу-вати туди зі столиці набагато зручні-ше. Від станції метро «Героїв Дніпра» кожні 10 хвилин прямують маршрутні таксі, за чверть години – вже у Виш-городі.

Це місто належить до найстаро-давніших поселень Київської Русі. У першій згадці про нього – творі ві-

зантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про управління ім-перією», написаного у 946–952 роках, назване у грецькій транскрипції «Ву-сеградом»; згадується у зв’язку з «по-люддям» (збором данини київськи-ми князями)1. У «Повісті минулих літ» під 946 роком: княгиня Ольга, пом-стившись древлянам за смерть сво-го чоловіка – князя Ігоря, «наклала на них дань тяжку», дві частини якої йшли Києву, а третя – Вишгороду, «бо Вышегород – град Волзин»2.

З Х століття місто набуває особли-вого значення. Перші київські князі – Ольга, Володимир, Ярослав – воло-діли ним як своїм доменом. Вони час-то приїздили сюди на відпочинок, на лови. Під 980 роком в Іпатіївському лі-тописі: «…И наложницъ у него (Воло-димира) 300 въ Вышгородъ…»3.

У Ярослава Мудрого тут була ре-зиденція, в якій він і помер 20 люто-го 1054 року: «…Переставися князь Руський Ярослав… и пришедшю ему к Вышегороду, разболеся велми… и предасть душю свою месяца февраля въ 20 день. Всеволодъ же спрята тело отца своего възложивъ на сани и по-везоша Кыеву…»4. Саме ці обставини і підштовхують аматорів розшукувати

сліди втраченої бібліотеки Ярослава Мудрого у Вишгороді та його околицях.

Досить відомим у православно-му світі місто стало після поховання тут синів князя Володимира Бориса і Гліба. «Ви наша зброя, землі Русь-кої захист та опора, мечі обоюдого-стрі», – писав про святих братів ано-німний автор у «Сказанні про Бориса та Гліба».

У 1015 році вишгородські бояри, вбивши за наказом князя Святопол-ка молодших синів князя Володими-ра, привезли тіло Бориса у Вишгород і поховали біля церкви св. Василя. Че-рез три роки перепоховали тут і його молодшого брата Гліба, вбитого на р. Смядині.

Близькість до Києва, традиційне опікування великих київських князів, наявність добре укріпленої фортеці та місце поховання перших руських свя-тих Бориса і Гліба – все це обумовило загальнодержавний авторитет Виш-города. Автор «Сказання про Бориса і Гліба» пише: «По истине Вышегородъ наречеся: выший и превыший город всехъ, въторый Селунъ явися в Русь-ке земли…»5

Перший храм тут постав на честь св. Василія, духовного патрона

ЦЕРКВИ

ХРАМИ ВИШГОРОДА

Зображення храму у Вишгороді на мініатюрах Сильвестрівського збірника ХІV ст.

Церква св. Василя, прорисовка

Поховання Бориса біля церкви св. Василя у 1015 р.

37№ 10 -12 (218 -220) / жовтень-грудень 2015

ЦЕРКВИ

Зображення храму у Вишгороді на мініатюрах Сильвестрівського збірника. ХІV ст.

Поховання Гліба біля церкви св. Василя у 1018 р.

Церква св. Василя, прорисовка

Зображення храму у Вишгороді на мініатюрах Сильвестрівського збірника. ХІV ст.

Перенесення святих братів Бориса і Гліба в «клеть малую»

«Клеть малая», прорисовка


ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

Євген КАБАНЕЦЬ

Серед пантеону українських святих особливе місце посідає Борис Володимирович, князь Ростовський. Він був обра-ний Володимиром Святославичем, хрестителем Русі, за спадкоємця Київського престолу, але не захотів виборю-

вати це право силою в міжусобній війні, і був вбитий власним братом Святополком Окаянним 24 липня 1015 року.

Образ князя-страстотерпця є одним з найпопулярніших у духо-вній традиції та образотворчому мистецтві Східної Європи; водно-час дуже мало відомо про витоки культу цього святого в Давній Русі. Православна церква вшановує Бориса разом з його братом – муром-ським князем Глібом, що поліг від рук Святополка на Смядині біля Смоленська 5 вересня 1015 року.

Дещо осторонь від цих мучеників стоїть постать ще одного спад-коємця Володимира, деревлянського князя Святослава, який не був удостоєний посмертної шани через власну легкодухість, бо намагав-ся врятуватися від убивць втечею до Угорщини.

Діяння й місце страдницького подвигу святого Бориса, на відміну від двох інших його братів, були пов’язані з околицями Києва, по-лишили тривку пам’ять, втілену не лише у монументальних спору-дах, але й фольклорних переказах, мікротопоніміці та археологічних об’єктах. На жаль, всі ці свідчення лишаються малодослідженими й здебільшого невідомими широкому загалу. Саме тому й доречно оприлюднити тут матеріали, що проливають світло на становлення посмертного культу святого Бориса в давньоруську епоху.

Згідно з повідомленням анонімного «Сказання про Бориса і Гліба» (близько 1072 р.) «на мѣстѣхъ иде же мученьчьскыимь вѣньцьмь увя-зостася [загиблі княжичі], създанѣ быста цьркви въ имя ею»1. Отже, з великою ймовірністю можна стверджувати, що вже в останній чвер-ті XI століття існували культові будівлі, присвячені святому Борису, це цілком відповідає канонічним приписам східної християнської церкви відправляти церковні служби на місці мученицької кончини праведників або навіть зводити там особливі поминальні споруди (так звані мартирії)2. Зокрема, за 94 правилом Карфагенського поміс-ного собору, який відбувся 419 року від Різдва Христового, пам’ять святим мученикам здійснюється, «аще где либо єсть или тело, или некая часть мощей, или, по сказанию от верной древности предан-ному, их жилище, или стяжание, или место страдания»3. Мартирій в класичному розумінні, вочевидь, означав «місце мучеництва», звідси й самоназва ранньохристиянського поминального храму над моги-лою мученика. Проте якщо виходити з того, що грецьке слово martys (род. в. martyros) означає «свідок» (а саме таку етимологію відверто пропонує наведене церковне правило), то в широкому розумінні на-зва могла поширюватись на всі сакральні місця, пов’язані з культом новоявленого мученика, навіть коли тілесних останків там не було. Саме таким визначенням цього терміна ми й скористаємося надалі.

МАРТИРІЇ СВЯТОГО БОРИСА

в Україні

Борисоглібівська церква у Борисполі. 1989 р.

53№ 10 -12 (218 -220) / жовтень-грудень 2015

ШУКАЮЧИ ІСТИНУ

Водночас давньоруські писемні джерела та більш пізні актові доку-менти наводять дуже суперечливу інформацію про географічні коор-динати місцевості, де був вбитий святий Борис. Власне кажучи, у межах сучасної Київської області існує три (!) таких мартирії, два з яких розта-шовані на Переяславщині, а третій – на північній околиці Києва. Вони мають дуже давню історичну традицію і тому ніби виборюють один в од-ного право першості та автентичності. Розповімо коротко про них усіх.

Перш за все слід згадати про муровану Альтську божницю, яку збудував великий князь Київський Володимир Мономах 1117 року, «идеже святаго Бориса кров прольяна бысть» (з посмертного па-негірика Володимирові Мономаху, вміщеного в Лаврентіївському літописі)4. Це була палацова патрональна церква, яка стояла на за-міському князівському дворі у верхній течії річки Альти, десь за 50 км на північний захід від міста Переяслава. Володимир Всеволодо-вич дуже полюбляв це обійстя і навіть «преставися на Лтѣ у милое церкве, юже созда потщаньем многым»5. Востаннє храм згадується 1154 року, коли його спалили половці. Археологічні розкопки 1925 і 1950 років підтвердили існування церкви й укріпленого княжого двору навколо неї та виявили сліди пожежі, що супроводжувала на-пад кочівників6. Слід зазначити, що Альтська божниця була єдиною монументальною спорудою серед решти борисівських мартиріїв, яка вціліла у вигляді руїн аж до пізніх часів, отже, могла наочно піджив-лювати легенду про князя Бориса.

Після монгольського нашестя церква перебувала в запустінні. У XVI столітті поле навколо храму перейшло у власність київського Пустинно-Микільського монастиря і стало згадуватися під назвою «Полукняжеської землі», як це випливає, зокрема, з купчої грамоти 1508 року7, або «Полукняжеського окопу» (мабуть, на спогад про укріплений княжий двір), за випискою з книг земських Київського воєводства 1629 року8.

На початку XVII століття цю місцевість захопив польський корон-ний канцлер Станіслав Жолкевський, що заснував тут восени 1602 року містечко Бориспіль9. Відтоді історична наука майже беззасте-режно ототожнює Альтське поле з Борисполем, хоча вказана назва, насправді має досить пізнє та цілком штучне походження. Щоправда в актових документах першої третини XVII століття (скарга ігумена київського Пустинно-Микільського монастиря Серапіона з братією на Софію Станіславівну Данилович) продовжує згадуватись «церква спустошоная на кр[о]ве, где княжати руского, именемъ Бориса Во-лодимеровича, забито, змурованая і до сего часу стоитъ»10, але це, мабуть, звичайна данина давній традиції.

У 1630-ті роки храм був розібраний за наказом польських урядов-ців, а цегла й каміння з нього пішли на будівництво католицького кафедрального собору на Житньому ринку в Києві11. Згодом у Бо-рисполі було споруджено один за одним кілька однойменних храмів. На жаль, це призвело до цілковитого знищення підмурків божниці, внаслідок чого стало неможливо з’ясувати план давньоруської спо-руди. За попередніми даними, вчені віднесли ї ї до архітектурного типу, спорідненого із храмом св. Михайла кінця XI століття в Острі12.

Інший мартирій святого Бориса, згідно з історико-етнографічни-ми матеріалами ХVІІ–ХІХ ст., існував так само на березі Альти, але південніше, за 4 км від Переяслава, в районі села Борисівка. Пер-ша згадка про нього трапляється в актових документах у зверненні ченців Межигірського монастиря до московського царя Олексія Ми-хайловича 1660 року13. Межигірці клопотали перед російським са-модержцем, аби він дав їм дозвіл «на строение монастыря на крови святого страстотерпца Бориса» у вказаній місцевості, посилаючись при цьому на давню традицію (!). З цього часу сюди щороку, на день пам’яті святих (2 травня), збиралися багатолюдні хресні ходи з Пере-яславського кафедрального собору14.

Невдовзі тут поставили пам’ятний кам’яний хрест на пошану Бориса і Гліба та збудували над ним каплицю. Пізніше каплиця ще кілька разів поновлювалася, а в 1839–1841 роках пе-реяславський архиєпископ Гедеон спорудив на ї ї місці кам’яний храм Бориса і Гліба, що зберігся до наших днів й внесений до реєстру пам’яток культурної спадщини15. Древній хрест при цьому опинився всередині споруди на ї ї ліво-му криласі, під північною стіною16. Його й досі можна побачити в церкві та прочитати на сіро-му піщанику невигадливий напис: «Сеи крестъ здѣс[ь] на мѣстѣ сем убіенія святаго страсто-терпца Христова Бориса, Великого князя Росі-искаго, водрузи[л] Грігоріи Бутовіч, протопоп

Борисоглібівська церква на Альті

Передмістя Переяслава-Хмельницького Борисівка. 1839. Сучасна світлина

Художник І. Гнєдич. Гравюра М. Рашевського. 80-ті роки XIX ст. Державна Публічна Історична бібліотека, РФ, Москва


ПРОМИСЛИ

Андрій ОЛЕНИЧ

У далекому 1936 році Тадей Мовчанівський оглядав одну з плям «печини» в межах садиби Омеляна Підлісного – це було початком дослідження однієї з найцікавіших пам’яток середньовічного гончарного виробництва на Київщині1.

Лишень тепер, маючи достатній досвід польових досліджень, мо-жемо осягнути значення цього відкриття.

Це був перший давньоруський горн у Вишгороді. В ході подаль-шого дослідження ділянки Підлісного було знайдено ще два горни. І можна вже зробити висновок про ймовірно великий обсяг вироб-ництва гончарного посуду в цьому місці.

Відкриття пристрою випалу кераміки значно розширювало розу-міння специфіки гончарного виробництва середньовіччя, знайдення кількох горнів взагалі виводило його на новий рівень.

На жаль, тоді розкопки не продовжились. Трагічна доля самого Мовчанівського (розстріляного за звинуваченням в українському буржуазному націоналізмі) і буремні роки Другої світової війни від-клали дослідження цієї пам’ятки. Тільки у 1947-му група вчених у складі В. Довженока, П. Толочка та О. Бобринського ще раз обстежи-ла місце, де в 30-х роках працював Мовчанівський2. А воно – части-на Вишгородського посаду – було відоме серед місцевих жителів як урочище «Гончарі». Нові розкопки виявили залишки ще сімнадцяти горнів, вдалося також повністю дослідити один з них. Тоді ж було орі-єнтовно з’ясовано масштаби гончарного виробництва, що існувало тут у давньоруський час. За оцінкою П. Толочка – не менше 100–200 одночасно працюючих горнів3.

Нова віха дослідження «Гончарів» припадає вже на кінець радян-ської епохи. Звісно, археологи працювали у Вишгороді і в 70-х, і 80-х роках, зокрема П. Толочко, В. Зоценко, Л. Пекарська, але роботи сто-сувалися вишгородського дитинця4. Розкопки на посаді продовжи-лись лише у 1989–1990 роках і мали вже охоронний характер. Місто росло, зводилися багатоповерхові будинки з квартирами для сімей працівників місцевих підприємств. Дослідження вели фахівці коопе-ративу «Археолог»: В. Чабай, А. Калюк, А. Дорофєєв, А. Євтушенко5. Звісно, роботи були ускладнені цілою низкою проблем взаємодії з будівельниками. Так, 1989 року екскаваторники повністю зняли куль-турний шар частини посаду, в деяких місцях взагалі повністю зруй-новано чималі ділянки пам’ятки6.

Значні площі досліджень дали змогу виявити кілька горнів у місцях забудов, що утворювали виробничі комплекси. Тепер можна було побачити всю садибу давньоруського гончара-ремісника: його бу-динок, майстерню, господарські споруди, де він зберігав сировину, тощо.

Нові дослідження також допомогли виділити етапи заселення уро-чища «Гончарі». Перші споруди на цій ділянці посаду датовані в ме-жах кінця X століття, ймовірно, тоді ж місцеве населення розпочало інтенсивно гончарювати. На початку XI століття – збільшення інтен-сивності забудов, а також кількості горнів. Культурні нашарування гончарного кварталу також насичені керамікою цього хронологіч-

ВИШГОРОДСЬКИЙ ГОНЧАРНИЙ КВАРТАЛ

Жінка-гончар, що працює на швидкому гончарному крузі. 1455 р. Художньо-історичний

музей. Відень

59№ 10 -12 (218 -220) / жовтень-грудень 2015

ПРОМИСЛИ

ного періоду. Рештки керамічних виробів XII сто-ліття представлені вже значно скромніше, спо-руди здебільшого перекриті горілим шаром та мають ознаки одночасного руйнування. Життя на дослідженій ділянці не простежується після середини XII століття7.

Найцікавішими знахідками у вишгородському кварталі гончарів, звісно, є горни. В межах од-нієї садиби можна було дослідити одразу кілька з них. Так, комплекс у південно-східній части-ні розкопу 1990 року містив три горни різних хронологічних періодів. Два розміщені близько один до одного. Вони невеликі, з маленькими камерами випалу, що були датовані XI століттям. А масивний горн, збудований на початку XII сто-ліття, трошки далі від них. Кількість горнів пер-шого хронологічного етапу значно переважає8.

Виходячи з матеріалів, здобутих в ході розко-пок 1990 року, можна детально реконструюва-ти вишгородський гончарний горн. В цілому ця конструкція типова для давньоруського часу. Він складався з двох камер, до нього прилягала передгорнова яма. Очевидно, спочатку викопу-вали дві ями: одну – довгу передгорнову, другу – основу для топкової камери, яку обмазували глиняним розчином. Під камерою монтувалася «решітка» – масивна глиняна перегородка. У ній робили отвори для проникнення полум’я та га-рячого повітря до верхньої камери, так званого клобука. Верхня камера формувалася за допо-могою каркасу з прутиків та глини.

Розміри камери ранніх вишгородських горнів не перевищували одного метра. Корисний об’єм усередині клобука свідчив про дрібносерійне виробництво. У 1990 році вдалося дослідити за-лишки горну № 102 із завантаженим клобуком. Всередині камери збереглася дрібна серія із 13 горщиків9. Аналогії таких дрібних серій – в ін-ших давньоруських містах. Так, у камері горну з білоруського міста Вжищ містилася невелика партія з 25 горщиків. Такі приклади свідчать про невисокі виробничі можливості конкретного ре-місника10.

Ситуація ймовірно не змінилася і в XII столітті, хоча розміри горнів значно збільшилися: камера досягає в діаметрі півтора метра. Масивна ре-шітка вже не може опиратися на стінки топкової ями, ї ї доводиться укріплювати стовпом, відо-мим за етнографічною назвою «козел».

Вишгородські горни, як археологічні об’єкти, цікаві також керамічним матеріалом, що по-ходить з їхнього заповнення. В процесі трива-лої експлуатації вони запливали культурними

Залишки гончарного горну на садибі Омеляна Підлісного. 1936 р.

2015№ 10-12 (218-220)

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

Науково-популярний ілюстрований журнал

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура

Передплатний індекс – 74401ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ

ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2016 РІК

1 місяць 12 місяців34,31 грн 411,72 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії

можна за адресою: http://presspoint.ua/.

Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліо-теках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів

Київської області.

Довідки за тел.: (044) 498 23 65; e-mail: [email protected]

ПРО АВТОРІВ

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67E-mail: [email protected]

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65Генеральний директор Андрій ЩЕКУН

ВИДАВЕЦЬ

Від «А» до «Я», вул. Колекторна, 38/40, м. Київ, 02660;тел. +38(044) 563 18 04, 562 28 51, 562 37 41Наклад 1000 прим.

ДРУКАРНЯ

Розповсюдження, передплата, рекламаТел. +38(044) 498 23 64, 498 23 65

Дмитро Бібіков – молодший науковий співробітник Інституту археології НАН України, провідний науковий співробітник Вишгородського істо-рико-культурного заповідника

Олена Бреяк – завідувач відділу краєзнавства Київського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини управ-ління культури, національності та релігії Київської облдержадміністрації

Ірина Жиленко – провідний науковий співробітник Національного Киє-во-Печерського історико-культурного заповідника (НКПІКЗ), кандидат богослов’я

Всеволод Івакін – старший науковий співробітник Інституту археології НАН України, заввідділу археології Вишгородського історико-культурного заповідника, кандидат історичних наук

Євген Кабанець – провідний науковий співробітник НКПІКЗ

Андрій Оленич – науковий співробітник відділу археології Вишгородсько-го історико-культурного заповідника, пошукач відділу археології Києва Інституту археології НАН України

Ірина Пироженко – директор Вишгородського історико-культурного за-повідника

Видання висвітлює проблеми виявлення, вивчення, реставрації, збереження та популяризації пам’яток історії, архітектури, мистецтва, писемності. Розповідає про визначних людей, які дбали про охорону культурної спадщини або зробили вагомий внесок у розвиток української культури

ПЕРЕДПЛАТНИЙІНДЕКС74401

12 НОМЕРІВ

на рік

ISSN

013

1-26

85

П

ам’я

тки

Укра

їни:

істо

рія

та к

ульт

ура.

– 2

015.

– №

10-1

2 –

С. 1

–64.

Індекс 74401

Documents

"Пам'ятки України", № 10-12, жовтень-грудень 2015 р