Пам'ятки України №11 листопад 2013

ЛИСТОПАД 2013

№11

Особняк Ковалевського та Педагогічний музей у Києві Київські готелі Дім Бажанова в Петербурзі

Соцмісто «Новий Харків»

Павло Альошинзнакова постать

української архітектури першої половини

ХХ століття

П. Альошин у своєму кабінеті в будинку на вул. Велика Житомирська, 17/2. 1931 р.

На обкладинці:

Силует П. Альошина, виконаний на Всеросійській виставці в Києві. 1913 р. З приватного архіву Вадима Альошина

АКЦЕНТ 2 До 100-річчя особняка Ковалевського

в КиєвіМарія КАДОМСЬКА, Олена МОКРОУСОВА

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА 14 Дім Бажанова у Петербурзі – перша

самостійна споруда Павла АльошинаАнастасія ДОЛГОВА

МИСТЕЦЬКІ ЦІННОСТІ

24 Простота шляхетного стилю: оздоблення Педагогічного музеюТетяна СКІБІЦЬКА , Олена МОКРОУСОВА

IN MEMORIAM 35 Тетяна Скібіцька (09.07.1959 – 03.06.2013)

Віталій ПОНОМАРЬОВ

ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА 36 Невідомі 1930-ті у творчості

П. Альошина: реконструкція київських готелівТарас ШИРЯЄВ

52 Проектування та реалізація соцміста «НОВИЙ ХАРКІВ»Євгенія ГУБКІНА

58 Олександр Лінецький vs Павла Альошина: конфлікт на тлі добиОлена МОКРОУСОВА

АРХІВ 70 Матеріали архітектора Павла

Альошина в Музеї історії міста КиєваОльга ДРУГ

Віктор АкуленкоВолодимир Александрович

Сергій БілокіньЛеся БогословГеннадій Боряк

Ігор ГиричАндрій Ґречило

Іван ДзюбаАнтоніна Жихорська

Леонід ЗалізнякВіра Карпенко

Сергій КотЯрослава Павличко

Леонід ПрибєгаАнатолій Ситник

Олександр Федорук

Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд.Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

Науково-популярний ілюстрований журналВидається із 1969 року

© Пам’ятки України: історія та культура, 2013. Усi права застережено.

РЕДКОЛЕГІЯ

ЗАСНОВНИК

Міністерство культури України

ВИДАВЕЦЬ

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський,

Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков,

Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Світлана Фоменко, Людмила Чумакова,

Михайло Швед, Оксана Гайдук, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська,

Надія Соколенко

ВИДАВНИЧА РАДА

ЗМІСТ НОМЕРА

2013, ЛИСТОПАД № 11 (195)

2 Пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Влітку 1913 року родина дворян Ковалевських заселилась у свій новий будинок у київських Липках, на розі вулиць Левашовської та Єлизаветинської2. Будівництво цього дво-поверхового особняка, як на сьогодні, тривало не дуже

й довго: проект було замовлено 30-річному цивільному інженеру П. Альошину в 1911 році, а закладка відбулась у 1912 році. Фаховий знавець світової культури, мистецтвознавець С. Гіляров вважав осо-бняк Ковалевського «однією з найкращих у художньому відношенні будівель Києва»3.

Будівля унікальна – і не тільки тому, що то є безумовний шедевр вітчизняного мистецтва, і не тільки тому, що то є перший і єдиний особняк у багатоплановій творчості класика української архітекту-ри Павла Альошина.

Вперше в історії києвознавства до рук фахівців потрапив напрочуд насичений фактологічний матеріал щодо будівництва: листування архітектора і замовників, листування архітектора і домовласника з підрядчиками і постачальниками, а також – договори підрядів, ра-хунки і кошториси. Незвіданий раніше пласт джерел доповнюється авторськими кресленнями, проектами різного устаткування будинку і світлинами 1910-х років, у тому числі первісних інтер’єрів.

Так уже склалося, що про твори київських архітекторів часто відо-мо більше, ніж про життя їхніх творців. Як правило, фахівцям вдаєть-ся глибоко простежити і історію місця, і етапи зведення будинку, і колізії його перебудов і добудов, можливо, навіть життєвий шлях за-мовника будівництва. При цьому архітектор незаслужено залишаєть-ся ніби в тіні, виступаючи лише підписом на проекті. Навіть знаючи деякі віхи його біографії, ми ніяк не співвідносимо їх з конкретними роботами того або іншого будівничого. І якщо в літературознавстві прийнято аналізувати умови життя письменника в період написання твору, то вивчення архітектури, особливо київської на межі ХІХ–ХХ століть, практично позбавлено такої щасливої можливості. Та й кон-кретні обставини спорудження того або іншого будинку, як правило, невідомі. Ми зазвичай не уявляємо, яким чином архітектор отри-

Марія КАДОМСЬКА, Олена МОКРОУСОВА

ДО 100-РІЧЧЯ ОСОБНЯКА КОВАЛЕВСЬКОГО В КИЄВІ1

«Архітектору за умовами його спеціальності, якої потребують всі, доводиться мати справу з усіма верствами суспільства, починаючи з мужика і закінчуючи особами, найбільш високопоставленими. Зрозуміло, що йому при цьому доводиться стикатися з такою безліччю різних понять, поглядів і вимог, що тільки за допомогою сильно розвиненого почуття міри він може як слід владнати свої відносини і реалізувати все, що потрібно для його справи. Величезна більшість замовників бажає побудувати будівлю якнайкраще і разом з тим якнайдешевше, не вдаючись до того, що одне виключає інше».

З енциклопедії Брокгауза та Ефрона. Фрагмент статті, присвяченої професії архітектора

Маскарон над капітеллю будинку Ковалевського

3№ 11 (195) / лис топад 2013

АКЦЕНТ

Виявлені документи мають винятковий інте-рес, оскільки за ними можна хронологічно від-новити загальний хід та окремі моменти бу-дівництва особняка в Липках, а також дають уявлення про непрості відносини замовника і архітектора. Тональність листування П. Альо-шина з М. Ковалевським на початку будівель-них робіт не просто ввічлива, а навіть дружня. Мабуть, хист і репутація архітектора (сина київ-ського будівельного підрядчика, онука курсько-го кріпака), а також його характер, – дозволяли на рівних спілкуватися з гоноровою дворян-ською сім’єю, що мала певну вагу в суспільному житті імперської Росії.

Біографію М. Ковалевського довелося збирати по крихтах з різноманітних видань, приватних збірок, колекцій музеїв та архівів Києва, Дніпро-петровська, Сімферополя, Алупки. Адже доте-пер з київських довідкових видань і наявних пу-блікацій було відомо лише, що він на початку

мував замовлення, як спілкувався з домовласником, обговорюючи проект і деталі будівництва. Не знаємо напевно і реакцію замовни-ка на кінцевий результат: чи був він розчарований, чи залишився задоволений, або навіть уражений. А можливо, домовласник лише прагнув щонайшвидше окупити споруду і взагалі не цікавився тон-кощами архітектурного мистецтва? У нашому ж випадку на ці запи-тання ми маємо змогу відповісти завдячуючи відкритому наразі для дослідників особистому архіву П. Альошина. Цей старанно дібраний і збережений фонд, що охоплює складні десятиліття нашого мину-лого від імперської Росії до періоду «розвиненого соціалізму», має свою непросту історію, але вже зараз надає неабиякі можливості для дослідницького пошуку.

Комплекс різноманітних документів дає змогу не лише хроноло-гічно точно відновити весь хід будівельних робіт, що для більшості київських об’єктів неможливо через обмеження відомостей. Голов-на рідкість, на наш погляд, – це збережений в особистому фонді Альошина епістолярний матеріал: сотні його сторінок дозволяють відчути психологічно напружену атмосферу будівництва, що супро-воджувалася ваганнями у виборі найкращих матеріалів, найнадій-ніших постачальників і найцікавіших творчих рішень, які не завжди відповідали бажанням або можливостям замовника. Ці листи, по-штівки, телеграми, коротенькі записочки на клаптиках паперу свід-чать про нерв свого часу і унікальний, часом драматичний сюжет людських взаємин. Листування тривало протягом п’яти років: най-перший лист датований 9 червня 1911 року, остання коротка запис-ка – 1 липня 1916 року4.

Особняк М. Ковалевського. Світлина 1914 р. Фотоательє Гудшона і Губчевського


АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА

Анастасія ДОЛГОВА1

ДІМ БАЖАНОВАУ ПЕТЕРБУРЗІ –

перша самостійна споруда Павла Альошина

Дім Торгово-промислового товариства Ф.Г. Бажанова і Г. П. Чувалдіної. Головний фасад. Світлина автора

15№ 11 (195) / лис топад 2013

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА

Дім Торгово-промислового товариства Ф.Г. Бажанова і Г.П. Чувалдіної на вул. Ма-рата, 72) (далі – дім Бажа-

нова) – єдина петербурзька і перша самостійна споруда відомого україн-ського архітектора Павла Федотовича Альошина.

Будівля – унікальний комплекс ба-гатофункціонального призначення – викликає особливий інтерес завдя-ки тому, що добре зберігся ансамбль парадних інтер’єрів квартири ди рек-тора-розпорядника товариства. Про-те у спеціальній літературі ця пам’ятка архітектури висвітлена недостатньо. Найбільш цікавою публікацією, вико-наною із залученням архівних матері-алів, є стаття Б. Матвєєва і М. Колото-ва, опублікована 1990 року в журналі «Диалог»2. Ми спр обуємо зробити свій внесок у формування уявлення про дім Бажанова в тому обсязі, на який ця видатна споруда заслуговує.

Зазначимо, що стиль модерн з’явився в архітектурі Петербурга на кінець 1890-х років, дещо пізніше, ніж у Європі. Його розквіт був недов гий – лише одне десятиліття. Однак за цей час було створено кілька сотень модернових будівель. У тому числі такі шедеври, як особняк М. Кшесин-ської (арх. А.І. фон Гоген), будинок торгового товариства «Брати Єлісє-єви» (арх. Г.В. Барановський), дім ак-ціонерного товариства «Зінгер і К°» (арх. П.Ю. Сюзор). Із зразками нового стилю Альошин знайомився не лише в Петербурзі, але й під час поїздок до Москви і за кордон. До 1906 року в петербурзькій архітектурі поступово утверджується регіональний напрям – «північний модерн». П. Альошин проектує Дім Бажанова відповідно до новітніх тенденцій.

Замовником будівництва виступи-ло Торгово-промислове товариство Ф.Г. Бажанова і Г.П. Чувалдіної. Торго-вий дім, що протягом існування кілька разів змінював свою назву, був засно-ваний Володимиром Івановичем Чу-валдіним. У довіднику «Деловой мир России» як дата заснування вказаний 1867 рік, але в архівних документах зустрічається згадка про те, що фірма була заснована трьома роками раніше. Після смерті В.І. Чувалдіна, у 1888 році управління справами перейшло до його вдови – Ганни Петрівни, а коли 1892 року фірму було реформовано, ї ї

очолив сімейний тандем: сама Чувал-діна та ї ї зять Ф.Г. Бажанов. Торгово-промисловим товариством фірма ста-ла в 1904 році. У лютому того ж року «для найближчого завідування спра-вами товариства правління обрало особливого Директора-Розпорядника в особі Філадельфа Геннадійовича Ба-жанова строком на п’ять років»3. Саме він і став ініціатором будівництва но-вої споруди.

Звичайно, особистість Філадель-фа Геннадійовича Бажанова (1864 [1865]–1931) багато в чому визначила характер будівлі й особливо харак-тер оформлення інтер’єрів квартири директора-розпорядника. П. Альо-

шин писав: «Квартира... оформлена в сучасному англійському стилі з відо-браженням, звичайно, відомих сма-ків і характеру російської людини...»4. У цьому вип адку – смаків Ф.Г. Бажано-ва – вихідця з провінційного м. Люби-ма Ярославської губернії, міщанина за походженням, тобто людини, близь-кої до народної культури, вихованої в традиціях православ’я.

Подвір’я. Світлина автора



Тетяна СКІБІЦЬКА , Олена МОКРОУСОВА

Чи замислювались коли-небудь звичайні перехо-жі, крокуючи вулицею Володимирською та див-лячись на строгий фасад колишнього Педагогіч-ного музею (тим паче колишнього музею вождя

світового пролетаріату), Центральної Ради, а нині Будинку вчителя, що за фігури чоловіків і жінок античного антура-жу зображені на головному, бічних та частково дворовому фасадах споруди на рівні третього поверху. На фризі роз-горнулось справжнє таємниче дійство з десятками персо-нажів. Його зміст був ясний усім присутнім на урочистому освяченні та відкритті Музею 5 жовтня 1912 року.

Образи, знайомі колись за підручниками, стерлись у ре-волюційному вирі наступних десятиліть. Розрив культур-ної традиції виразно окреслила написана у дещо іншому контексті метафорична строфа Миколи Зерова про захо-жих митців, які

В душі плекали сон далекої ЕлладиІ для окружних орд, для скитів-дикунівРізьбили з мармуру невиданих богів.Винесені на фасади Педагогічного музею образи анти-

чних богів та героїв були народжені у загальному річи-щі пасеїстських спрямувань європейської культури межі 1900–1910-х років. Відроджену вже вкотре тему античності загострив у Росії ювілей 1812 року. Золотий вік російського класицизму відобразився у срібному дзеркалі мистецтва початку ХХ століття різноманітними неокласичними про-явами. Вишукану стилізацію являв собою і новозбудований київський Педагогічний музей, який водночас з Ольгін-ською гімназією завершив формування так званого ака-демічного кварталу поблизу університету Св. Володимира.

Автором обох цих споруд, як і самої концепції забудови кварталу, був тридцятирічний цивільний інженер Павло Федотович Альошин (1881–1961), професійний злет якого був ще попереду. Роль П. Альошина в долі Музею є уні-кальною. Впродовж десятиліть – від перших ескізів 1900-х років до реконструкції 1930-х він здійснював весь цикл проектних робіт та вів нагляд за будівництвом, керуючи також і поточними ремонтами свого дітища.

Будівельна історія Педагогічного музею висвітлена, на перший погляд, достатньо у науковій та популярній літе-ратурі2. Проте вивчення архівних і газетних фондів дало змогу виявити чимало рідкісних матеріалів і тим самим

ПРОСТОТА ШЛЯХЕТНОГО СТИЛЮ1:

оздоблення Педагогічного музею

П. Альошин. Світлина 1910-х рр.

25№ 11 (195) / лис топад 2013


додати окремі деталі до загальної картини створення ар-хітектурної пам’ятки.

Ще у 1896 році «Товариство Письменства» звернулося до Київської міської управи з проханням відвести землю під будівництво Педагогічного музею3. Комісія з оцінки міських земель запропонувала кілька варіантів ділянок: на Вознесенському узвозі, біля Житнього ринку та Києво-Флорівського монастиря, на самому Житньому базарі, на Андріївському узвозі. Але всі ці ділянки було відхилено з причини своєї незручності4.

Педагогічний музей, як установа, був заснований у Києві 1902 року. Первісно він містився у Києво-Печерській гім-назії на розі Микільської та Бутишева провулка5, а потім переїхав на Фундуклеївську, 516. Для розробки проекту спеціального музейного будинку був запрошений П. Альо-шин. Він виконав два ескізи проекту, з яких до реалізації був прийнятий другий варіант 1910 р. Нині вже добре відо-мо, що музей будувався «в память 50-летия освобождения крестьян от крепостной зависимости на благое просвеще-ние русского народа…».

Але первісне призначення будинку могло бути дещо ін-шим. Зі слів самого Павла Альошина у 1959 році була за-писана доволі дивна історія зміни його функції та назви. За спогадами архітектора, після вбивства в Києві 1911 року П. Столипіна влада заборонила будівництво Народної ау-диторії в центрі міста. Щоб гроші не пропадали, меценат С. Могильовцев вирішив перейменувати заклад на Педаго-гічний музей. Ця історія здається нам вигаданою, що обу-мовлювалося як ідеологічними тенденціями радянського суспільства, так і перекрученнями в пам’яті самого Альо-шина. Дійсно, у першому проекті, розробленому у 1909 році, будинок іменувався «Народним домом С.С. Моги-льовцева», в пояснювальній записці 1909 року до ескізно-го проекту – просвітницьким будинком С.С. Могильовце-ва. Проте в цьому проекті 2-й поверх будівлі призначався під музей, а на 3-му містилися виставкові зали. Це ще раз свідчить, що змінена була лише назва, а не функція. Крім того, закладення споруди вже як Музею відбулося у 1910 році – тобто факт вбивства Столипіна ніякого впливу на це не мав.

Утім не тільки призначення та найменування споруди викликають запитання. Початок проектування також дещо непевний. У книжці О. Ігнатова про тодішній музей В.І. Ле-ніна 1960 року видання читаємо, що у 1909 році відбувся конкурс на кращий проект будинку Народної аудиторії. Свої проекти подали П. Альошин, Е. Брадтман та М. Дамі-ловський. Перше місце журі присудило Альошину, який в подальшому доопрацював проект вже для закладу з дещо іншим призначенням та більш коректною ідеологічною на-звою – Педагогічний музей. Цю ж інформацію повторив су-часний дослідник О. Кучерук. Утім в єдиній на сьогодні біо-графії П. Альошина, написаній у 1960-х роках В. Ясієвичем, який спілкувався особисто з архітектором та вивчав його архівні матеріали, згадки про цей конкурс немає. Відсут-ня вона й у всіх відомих архівних матеріалах. А ми знаємо, що архітектор ретельно ставився до свого архіву, здаєть-ся, не знищуючи ніякого папірчика. В жодному переліку його робіт, в т.ч. і не здійснених та конкурсних, написаних власноруч або надрукованих на машинці в різні роки, не-має відомостей про цей конкурс. Більше того, збереглася

автобіографія архітектора Миколи Даміловського7, який також серед нечисленних своїх проектів не називає цю роботу – дуже почесну для будь-якого автора. Між іншим, Даміловський у 1909 році ще тільки закінчував Інститут цивільних інженерів у Санкт-Петербурзі, хоча статус сту-дента не заважав брати участь в архітектурних змаганнях. У київських газетах за 1909 рік знову-таки не знаходимо відомостей про цей конкурс. Отже, вважаємо версію по-милковою, але інтрига триває.

Загальна вартість будівництва за кошторисом стано-вила 300 тисяч рублів, фактично було витрачено близь-ко 500 тисяч (з них архітектор отримав трохи більше 20). Усі кошти на це виділила одна людина – купець, відомий

Портрет мецената С. Могильовцева з дарчим написом П. Альошину. 1914 р. З фондів Музею історії Києва



П. Кассо, київський міський голова І. Дьяков. Почесних гостей особисто зустрічав С. Могильовцев, дамам підносили буке-ти38. До церемонії освячення відомою київською ювелірною фірмою Й.А. Маршака був виготовлений срібний макет му-зею39. Основні будівельні роботи здійснила найбільша в Киє-ві будівельна фірма Л.Б. Гінзбурга. Про ентузіазм будівельни-ків С. Могильовцев сказав свого часу: «Не могу не упомянуть, что многие из подрядчиков, имея в виду высокие задачи му-зея, прилагали во время работы особые старания, нередко в ущерб своих материальных интересов»40.

Споруда органічно вписалася у комплекс університет-ського кварталу і завдяки своїм архітектурно-художнім якостям була схвально сприйнята громадськістю міста. Євген Кузьмін, який в кореспонденціях з Києва до петер-бурзького журналу «Аполлон» надто критично змальо-вував культурно-мистецьке життя Києва початку століт-тя, все ж визнав, що «некоторым утешением среди этого безбрежного моря “художественной” пошлости явилось выстроенное к тому же сроку здание педагогического му-зея, благодаря чему Киев обогатился образчиком возрож-денного в наше время ампира [...] общее впечатление от здания проникнуто простотой благородного стиля, неви-данного Киевом со времени постройки киевского универ-ситета и здания первой гимназии…»41.

Проте без критики не обійшлося. Тогочасна архітектур-на преса наголошувала на окремих недоліках споруди, зо-крема малих вікнах, задавлених масивними лиштвами. «Но эти и другие еще недостатки все же не лишают построй-ки характера благородства стиля, основанного на чистоте исключительно архитектурных форм, связывая тем наше новое зодчество с лучшими заветами гражданского стро-ительства века Томонов и Жилярди»42.

5 жовтня 1912 року Педагогічний музей було урочисто відкрито. Короткий щасливий період життя будинку за-кінчився в роки Першої світової війни. Попереду будуть і втрати, і руйнування, і відбудови… Але це вже тема іншої розповіді.

ПРИМІТКИ

1 Ця стаття під назвою «Навколо музею» вперше вийшла друком 2002 р., архівні дослідження проводилися у 2001 р. За цей час один з авторів зібрав величезний обсяг нового архівного матеріалу, але щоб викласти його, потрібно написати нову статтю. З часом це буде зроблено, а сьогодні ми залишаємо текст майже таким, яким він був надрукований в альманасі «Киевский альбом» 11 років тому. Але по-вністю уникнути актуалізації матеріалу не вдалося, тому О. Мокро-усова відкоригувала та доповнила статтю новими матеріалами та уточнила архівні посилання відповідно до сучасної нумерації справ та сторінок (на момент підготовки статті фонд Павла Альошина у ЦДАМЛМ України України перебував на етапі обробки, архівні спра-ви мали лише технічні номери, які сьогодні повністю змінені).

2 З часу написання статті, у 2010 р. вийшла друком книга О. Кучерука «Українська Центральна Рада: історія будинку». Незважаючи на таку назву, проектування та будівництво висвітлені в ній доволі стисло, більше уваги приділено діяльності Центральної Ради.

3 Державний архів міста Києва (далі – ДАМК). – Ф. 163. – Оп. 7. – Спр. 1457. 4 Там само. – С. 10–11. 5 Сучасні вулиці І. Мазепи та А. Іванова. 6 Сучасна вулиця Б. Хмельницького. Див.: Ковалинский В.В. Ме це на ты

Киева. – К., 1999. – С. 420.

7 Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України (далі – ЦДАМЛМ України). – Ф. 53. – Оп. 1. – Спр. 16. – Арк. 1–5.

8 ДАМК. – Ф. 153. – Оп. 1. – Спр. 304 (службовий формуляр С.С. Моги-льовцева). Детальніше про нього див.: Ковалинский В.В. Меценаты Киева. – К., 1999. – С. 419–432.

9 К сооружению в Киеве педагогическаго музея имени Цесаревича Алексея // Киевлянин. – 1911. – № 223. – 14 августа. – С. 3.

10 ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 48. – Арк. 34.11 Там само. – Спр. 46. – Арк. 24.12 Там само. – Арк. 33.13 Там само.14 Там само. – Арк. 17 зв.–18.15 Торжество открытия музея // Киевлянин. – 1912. – 6 октября. – № 277.16 Зберігається у фондах Музею історії Києва. Авторка (О. М.) висловлює

подяку Ользі Друг за надання фотографії. 17 ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп.1. – Спр. 46. – Арк. 17.18 Там само. – Спр. 527. – Арк. 4.19 Тема скляного купола виявилася надалі справді київською, вона була

використана М. Шехоніним в клубі «Харчовик» на Контрактовій пло-щі та В. Заболотним в будинку Верховної Ради України.

20 ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 46. – Арк. 10.21 Торжество закладки здания Педагогического Музея им. Цесаревича

Алексея в Киеве // Киевлянин. – 1910. – № 209. – 31 июля. – С. 4.22 Тимофієнко В.І. Зодчі України кінця ХVIII – початку ХХ століть. Біогра-

фічний довідник. – К., 1999. – С. 127.23 Кадомська М.А. Особняк М. Ковалевського по вул. П. Орлика, 1/15 в Киє-

ві. Історична довідка. – К., 1972, 1996 // Науково-технічний архів інститу-ту «УкрНДІпроектреставрація». Ця атрибуція підтверджується точними архівними даними, але потребує вже деякого уточнення. Останні дослі-дження історії будівництва особняка свідчать, що Козлов і Дітріх дійсно працювали над ліпленням оздоблення за ескізами Альошина, але вре-шті не знайшли спільної мови і архітектор відмовився від їхніх послуг.

24 Тимофієнко В.І. Зазнач. праця. – С. 12.25 Роль В. Кузнецова в київській архітектурі виявилася доволі вагомою.

У 1910-х рр. він зміг проявити себе в Києві на оформленні Банку для зовнішньої торгівлі (Хрещатик, 32, архітектор Ф. Лідваль), Волзько-Камського банку (Хрещатик, 10, архітектор П. Андрєєв), Пасажу (Хре-щатик, 15, архітектор П. Андрєєв).

26 ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 50. – Арк. 254–255.27 Там само. – Арк. 38.28 Там само. – Спр. 49. – Арк. 39.29 Педагогический музей имени Наследника Цесаревича // Киевлянин.

– 1911. – № 237. – 28 августа. – С. 3.30 ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 49. – Арк. 34.31 Киевлянин. – 1911. – № 223. –14 августа. – С.5.32 ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 49. – Арк. 2. На виконання цих

робіт проводився тендер.33 ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 49. – Арк. 48.34 Там само. – Спр. 50. – Арк. 180–181.35 Зберігаються в двох місцях: ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 54;

та ДНАББ ім. В. Заболотного. – Ф. 2935/а-д.36 Торжество закладки здания Педагогического Музея им. Цесаревича

Алексея в Киеве // Киевлянин. – 1910. – № 209. – 31 июля. – С. 4.37 ЦДАМЛМ України. – Ф. 8. – Оп. 1. – Спр. 46. – Арк. 18.38 Освящение Педагогического музея // Киевлянин. – 1911. – № 238. –

29 августа. – С. 4.39 Нині зберігається в експозиції Національного історичного музею

України.40 Ковалинский В. Зазнач. праця. – С.426.41 Кузьмин Е. Письмо из Киева // Аполлон. Русская художественная ле-

топись. – 1912. – № 1. – С. 12–13.42 Художественная хроника // Искусство. Живопись. Графика. Художе-

ственная промышленность. – 1911. – № 8–9. – С. 380.

35№ 11 (195) / лис топад 2013

IN MEMORIAM

Віталій ПОНОМАРЬОВ

«Живучи у пам’яті сучасників, людина ніби продовжує своє зем-не існування до повного календарного віку, коло якого за-вершити їй так і не судилось». Так починалася стаття Тетяни Скібіцької про Іполита Моргілевського, опублікована шіст-

надцять років тому в київському журналі «Генеза». Сьогодні ці слова стосу-ються і самої Авторки.

Фахом і пристрастю Тетяни Скібіцької була архітектура Києва початку ХХ століття – тодішнього «веселого, ніжного і романтичного міста», – тож не див-но, що свою головну книгу, видану 2011 року, вона назвала «Київський архі-тектурний модерн (1900–1910-ті рр.)». До ґрунтовних і водночас примхливих, але стилістично довершених мистецтвознавчих студій Тетяни Скібіцької добре пасує поняття «автентичність». У них раціональність дослідника сполучається із чутливістю митця, а знання предмета – з гарним смаком; там строгий аналіз нерідко сусідить із віршованими рядками, витяг із архівної справи – з цитатою з Горація або маркіза де Кюстіна, а наукові терміни – зі словами «ностальгія» та «щастя». Все це спонукає читачів виходити, за висловом Авторки, у «четвертий вимір» Києва та спрямовує їхню увагу на ті будинки, які стали «знаками місця», і на ті куточки міста, в яких особливо відчутна присутність його Genius Loci.

Тетяні Скібіцькій також належить низка нарисів та есеїв про архітекторів і будівничих, які понад століття тому опановували та облаштовували химерний київський рельєф, і про істориків мистецтва (від Георгія Лукомського до Данила Щербаківського), які опрацьовували київський міський простір. Цими творами Авторка не лише вшановувала своїх попередників, для яких Київ так само був утіленням уявлень про Ідеальне місто, а й відновлювала тяглість культурної традиції, що ї ї у минулому столітті викорінювали синхронно із руйнуванням київського історичного середовища та накиданням суспільству амнезії. Врешті дослідниця підводила читача до усвідомлення причин, через які забудова Ки-єва початку ХХІ століття виглядає аж такою провінційною – попри величезну фінансову, технологічну та технічну перевагу нинішніх будівничих над їхніми колегами початку ХХ століття.

Крім ї ї власних творів, які вона подарувала знайомим, друзям і колегам, про Тетяну Скібіцьку нагадують київські місця ї ї пам’яті. Це зокрема перехрестя Андріївського узвозу та Боричевого току, контора Тев’є Апштейна на Спаській, кав’ярня на Межигірській, Гостинний двір, маківка Німецької гори, колишня Со-борна площа (нині площа Слави), будинок з «крилатими мавпами» (вул. Ярос-лавів Вал, 1) та «Замок Ричарда», будинок Леоніда Родзянка на вул. Ярославів Вал, Копирів кінець, Батиєві ворота, собор Премудрості Божої із Софійським майданом і наостанок – Кирилівська церква. Саме у цих місцях пригадуються ї ї улюблені рядки з «Елегії» Миколи Зерова, що в них, як писала Тетяна Скібіцька, відлунює «подвійна ностальгія – за своїм і київським минулим»:

А згадуєш, яке тоді булоПовітря? Небо? Гусяче крило,Здається, з нього пил і бруд змітало...

Тетяна Скібіцька (09.07.1959 – 03.06.2013)


ЦИВІЛЬНА АРХІТЕКТУРА

Тарас ШИРЯЄВ

Готельне господарство Києва зустріло тридцяті роки ХХ століття, м’яко кажучи, не в найкращому стані. Безлад та анархія, які коїлися в суспільно-політичному житті країни упродовж трьох років (1917–1920), безумовно, негативно

вплинули на всі сфери життя міста. Київські готелі не були винятком у довжелезному списку цих безрадісних змін. Станом на 1916 рік у місті налічувалося близько 80 готелів та 27 великих будинків мебльо-ваних номерів. Ця статистика не враховувала величезної кількості невеликих кімнат та квартир, які підприємливі кияни здавали майже на кожній вулиці Києва. Загальна місткість номерного фонду тільки «офіційних» готелів становила від 2200 до 2500 кімнат, що повністю задовольняло Київ у розселенні приїжджих як за кількістю готельних помешкань, так і за варіантами рівнів комфорту й цін.

Однак після 1917 року кількість готелів стала стрімко зменшува-тися. 1923 року – 49 комунальних та 12 готелів, місця в яких відво-дились для тих, хто прибув у відрядження1, 1925 року – 15 готелів2, 1929 року – 12 готелів (5 – комунальних та 7 – переданих в оренду)3, 1931 року – 5 комунальних готелів на 523 кімнати, об’єднаних в го-тельний трест4, 1937 року – 13 комунальних готелів5. Як бачимо, за-гальна кількість підприємств готельного господарства міста за 10 років радянської влади скоротилося майже в 9 разів з 107 до 12 (!!!). Та й ті часто-густо використовувалися не за призначенням.

Так, серед найпоширеніших явищ «непрямого» використання го-тельних площ були: заселення постійними пожильцями та розміщен-ня у номерах різних установ. Наприклад, в готелі «Марсель», що роз-ташовувався на Бібіковському бульварі, № 3 (нині б. Шевченка), з 90

НЕВІДОМІ 1930-ті у творчості П. Альошина:

реконструкція київських готелів

Фасад готелю «Континенталь». Архітектори Е. Брадтман і Г. Шлейфер. 1895 р.

Публікується вперше

37№ 11 (195) / лис топад 2013


кімнат 41 – займали постійні пожильці (співробітники Укрліспрому та студенти) і ще 7 – установи «Спецпроект», «Укрліспром». Тобто не за призначенням використовувалося більше половини номерного фонду закладу (53%).

Єдиним готелем, в якому не було постійних мешканців чи установ, лишався «Континенталь», котрий за орендним договором належав «Інтуристові» і призначався здебільшого для прийому закордонних туристів та радянських високопосадовців. Це був єдиний готель, ко-трий міг запропонувати належний «європейський» рівень комфорту для гостей та суттєво вирізнявся з-поміж інших.

Подібне становище готельного господарства міста призвело до того, що на початку 30-х років «десятки й сотні приїжджих залиша-ються просто неба і мусять ночувати на вокзалі або де попадеться»6. Через переповненість готелів швидко зростала статистика відмов, незважаючи навіть на те, що деякі установи виносили з номерів усі

меблі, щоб розмістити додатково 5–8 і навіть 11 ліжок, перетворюючись на звичайні нічліжки. Крім того, ці нечисленні готелі постійно стика-лися з проблемами постачання та існуючим не-задовільним технічним станом будівель. «Геть усі готелі зазнають гостру нестачу на постіль-ну білизну, подушки, скатертини, щітки та про-сто ганчірки. Комунальна механічна пральня не встигає прати білизну для готелів і їм доводить-ся доручати прання своєму персоналу, а деко-ли й відмовляти у знятті номерів через брак бі-лизни (!)»7. Якщо ж узяти до уваги, що ресторан працював лише в готелі «Континенталь», то за-гальна картина готельного господарства Києва вимальовувалася дуже безрадісна.

Однак, починаючи з 1932 року, ситуація по-троху починає змінюватися. В капітальне будів-ництво готелів вкладено 1 280 000 крб (хоча за 1928–1932 рр. – лише 456 000 крб)8. Таке стрімке зростання капіталовкладень, пов’язане зі збіль-шенням відряджуваних працівників та інозем-них туристів, особливо коли туристичну ор-ганізацію – всесоюзне акціонерне товариство «Інтурист» було визнано на міжнародному рів-ні і підписано нові угоди з найбільшими світо-вими туристичними фірмами («Американ екс-прес», «Томас Кук», «Середньоєвропейське бюро подорожей» та інші). Кількість іноземних турис-тів, які подорожували до СРСР, відчутно зросла. Найбільша інтенсивність їх прибуття припадає на 1934–1937 роки – тоді наше місто відвідало 70 000 осіб.

Київ посів третє місце в СРСР після Москви та Ленінграда за кількістю прийнятих туристів. А для їх розташування з міського фонду загаль-ного користування було передано в орендне утримання «Інтуристові», на додачу до готелю «Континенталь», ще два заклади, а саме: «Чер-воний Київ» (колишня «Прага») та «Брістоль». Однак ретельне обстеження їх виявило чима-ло вад, як щодо технічного устаткування, так і забезпечення комфорту для приїжджих. Тому було прийнято рішення про поновлення робо-ти та добудову «Гранд-Готелю», котрий з 1917 року було виведено зі складу готельного гос-подарства міста та пристосовано під своєрідний «прихисток» для безлічі всесоюзних промисло-вих закладів та громадських установ. А також про капітальний ремонт готелів «Континенталь», «Червоний Київ» та «Брістоль».

Обідня зала ресторану готелю «Континенталь». 1913 р.

Кабінет у японському стилі. 1913 р.



Євгенія ГУБКІНА

Соцміста – унікальний феномен в історії радянського містобудування. Активний розвиток промисловості поставив перед архітекторами-авангардистами страте-

гічну задачу – створення населеного пункту нового типу, вирішеного як єдиний комплекс при промис-ловому підприємстві, в якому за якнайпродуктивні-шої праці і тотального усуспільнення побуту людина майбутнього буде всебічно розвиненою і залученою до колективу.

Проектування та реалізація соцміста

«НОВИЙ ХАРКІВ»

Соцмісто «Новий Харків». Творчий колектив під керівництвом П. Альошина. 1929–1930 рр. Проект. Генеральний план. Світлина

надана О. Мокроусовою

53№ 11 (195) / лис топад 2013


У 1929–1934 роках, у період бурхливого розквіту Харкова як столиці Радянської України, був реалізо-ваний унікальний проект міста-супутника – соцмісто «Новий Харків», виконаний групою фахівців під ке-рівництвом архітектора Павла Федотовича Альошина для Харківського тракторного заводу. У плануванні соцміста знайшли відображення основні містобудівні ідеї радянського авангарду: популярна в ті роки ідея міста-лінії І. Леонідова та потоково-функціональна система зонування соціолога М. Мілютіна, лінійна забудова та створення «житлокомбінатів». Деталь-но розроблений групою молодих архітекторів у сти-лі конструктивізм, проект був реалізований частко-во – до комплексу пам'яток містобудування входять п'ять житлових кварталів забудови соцміста «Новий Харків».

Отримавши 1917 року статус столиці Радянської України, Харків став майданчиком для розвитку по-тужного промислового комплексу, творчої діяльнос-ті плеяди архітекторів і художників-авангардистів, стрімкого піднесення всіх галузей науки й мистецтва. Місто зростало, набуваючи нового прогресивного ви-гляду завдяки форсованим темпам столичного будів-ництва в доленосному для Харкова стилі конструк-тивізм. Перші робітничі селища і житлові квартали, побудовані в 20-х роках, демонструють різні напря-

ми у стилістиці та містобудівних ідеях архітекторів, що працювали в Харкові: селище Харківського паро-возобудівного заводу архітектора В. Троценка, жит-ловий комплекс «Промінь», селище Артема та інші1. Ще в ранніх схемах планування 1925–1929 років про-понувалося будівництво низки промислових міст-супутників Харкова.

Найграндіозніший містобудівний проект 20–30-х років – соцмісто «Новий Харків» створений для гі-ганта радянської промисловості – Харківського тракторного заводу імені С. Орджонікідзе. Місто-супутник розташувалося в південно-східному на-прямку вздовж сучасного Московського проспекту в 12 км від історично сформованих кордонів міста. Для будівництва селища було обрано найбільш вдалу ділянку з погляду зовнішніх зв’язків, географічного положення та рельєфу в районі села Лосєве.

У 1929–1930 роках проектно-конструкторське бюро МВС, створене при НКВС, у рекордний термін здійснює проектування соцміста «Новий Харків»,

Соцмісто «Новий Харків». Творчий колектив під керівництвом П. Альошина. 1929–1930 рр. Проект. Вигляд з пташиного польоту. Світлина надана О. Мокроусовою



Олена МОКРОУСОВА

Ймовірно, така назва здивує багатьох. Для Києва ці два імені не є рівнозначними. Навіть більше. Альошина знають усі – прізвище «Лінецький» майже нічого не говорить. Не тільки пересіч-

ним киянам, а й досвідченим києвознавцям та спеціаліс-там з радянської архітектури Києва О. Лінецький майже не відомий. Твердження не голослівне – автор опитувала своїх колег.

Це легко пояснити. Відомий харківський архітектор, пе-реможець багатьох архітектурних конкурсів, професор Харківського художнього інституту, автор кількох десят-ків будинків в Одесі, Красноярську, Омську, Харкові майже нічого не будував у Києві. Проектував багато, але не все зміг здійснити. Більшість робіт виконував у співавторстві або лише на рівні керівництва. Та й вони були, здебільшо-го, втрачені у період Другої світової війни. Що ж змусило нас звернути увагу саме на Олександра Лінецького і, біль-ше того – поставити його в один ряд з уже майже леген-дарним Павлом Альошиним.

Уперше прізвище Лінецького потрапило до кола інтере-сів автора наприкінці 1990-х років, коли молодому тоді досліднику довелося займатися історією двох київських знакових будівель – Педагогічного музею (вул. Володи-мирська, 57) та Пасажу (вул. Хрещатик, 15)1. Обидва бу-динки були зведені до революції і в середині 1930-х ро-ків проводилася їхня реконструкція. За публікаціями у журналі «Соціалістичний Київ»2 стало відомо, що до цих об’єктів мав відношення Лінецький. Він, власне, й був ав-тором журнальної статті про Пасаж. Серед архітекторів тоді було модним подавати свої роботи в пресі особисто. Попри те що журнал був україномовним, автор підпису-вався як А. Лінецький.

Звичайно, було відомо, що Лінецький – талановитий хар-ківський архітектор. Окремі його споруди в Харкові наво-дилися у фундаментальних «Нарисах історії архітектури Української РСР. Радянський період» (1962 р.). Але доклад-ної інформації про нього не було3. Втім зазначене дослі-дження потребувало докладної біографії одного з авторів реконструкції. Отже, лишалося саме прізвище архітекто-ра. Це стосується цілої генерації радянських митців 1920–1930-х років – про багатьох з них відомо вкрай мало.

ОЛЕКСАНДР ЛІНЕЦЬКИЙVS

ПАВЛА АЛЬОШИНА: конфлікт на тлі доби

О. Лінецький. Фото з особової справи члена Спілки архітекторів 1947 р. ДНАББ ім. В. Заболотного

59№ 11 (195) / лис топад 2013


Лише коли автор цієї статті за кілька років після першого побіжного знайомства з Лінецьким заглибився у творчість архітектора П. Альошина, кинулося у вічі, що їхні імена постійно поряд: Педагогічний музей, Будинок оборони, Палац піонерів... Це було трохи дивним, враховуючи те місце в київській архітектурі, що його посідав Альошин. Він був корифеєм, без якого не обходилося майже жодне важливе проектування в Києві. Але й на тому етапі вивчати творчість Лінецького нам на думку не спадало. Для Хар-кова архітектор є дійсно фігурою значною, а його внесок у київську забудову був дуже скромним.

Наш інтерес до О. Лінецького активізувала архівна спра-ва, в якій відклалися матеріали до його творчої біогра-фії. У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України зберігається особистий фонд Георгія Лебедєва – українського архітектора і художника, кан-дидата мистецтвознавства. Багато років він досліджу-вав історію української архітектури, завідував сектором Науково-дослідного інституту теорії і історії архітектури (КиївНДІТІ). 1971 року захистив кандидатську дисертацію

на тему: «Архітектура України 1920–1930-х рр. (Основні тенденції розвитку)». Підготовчі матеріали до роботи ши-роко представлені в його архівному фонді. І хоча ці дані є начебто вторинними, але деякі першоджерела Лебедє-ва вже втрачені або на сьогодні недоступні дослідникам. Особ ливо важливо, що він особисто спілкувався з багать-ма ще живими архітекторами або їхніми нащадками і зби-рав інформацію, як-то кажуть, з перших рук.

Згадана архівна справа містить листування 1964 року з донькою архітектора Ніною Лінецькою, яка успадкува-ла батьківську професію. На той час Г. Лебедєв як керів-ник сектору інституту КиївНДІТІ брав участь у підготовці шеститомного видання «Історія українського мистецтва» і просив Лінецьку надати якісь матеріали батька. Але від-повідь була невтішна:

«Уважаемый т. Лебедев! К великому сожалению архив Александра Васильевича

погиб в Харькове во время войны. К тому, что осталось я тоже отнеслась невниматель-

но и не сумела сохранить. Вернее, Вы поздно написали. Несколько лет в ящике на балконе лежали его записки, проекты, а потом (недавно) при уборке исчезли.

У меня есть папка с перечнем всех работ отца, вырезки из газет, документальные его записи и фотографии. Воз-можно, мне пришлет альбом с работами А.В. (который я при его жизни составила и его увезли в Москву) жена отца. Я ей написала.

Кроме того, в феврале (10-го) этого года, отцу испол-нилось 80 лет и у меня покойный архитектор Яновицкий забрал имеющиеся фото для организации выставки. К со-жалению, я эти работы сама не забрала, а Яновицкий вне-запно умер. Сейчас я разыскиваю их.

Как только найду, вышлю, а его личные документы – это все, что у меня осталось. Жалко, но если надо – пришлю! Быть может Вы отберете, а остальное вышлите мне.

С уважением. Подпись»4.Г. Лебедєв на це повідомлення просив надіслати хоча б

ті розрізнені матеріали, що збереглися, і обіцяв повернути їх, зробивши необхідні копії. «Но, уверяю Вас, что гораздо лучше эти документы сохранятся в архиве Киев НИИТИ, куда уже поступили подобные материалы Бекетова, Але-шина, Троценка, Вербицкого и пр. украинских архитекто-ров. Архив наш находится в надежном месте – в здании Киевского Софийского собора5. Нам весьма желательно, хотя бы на время, получить упомянутый в Вашем пись-ме альбом работ Александра Васильевича, хранящийся в Москве. Слезно прошу Вас помочь осуществлению этой нашей мечты»6. За місяць Лебедєв пише, що папку з ма-теріалами отримав, але їх недостатньо. І знову наполягає на отриманні альбому з Москви. І лише в квітні 1965 року Ніна Лінецька, яка перед тим довго хворіла, надала кілька негативів, що були перезняті з нечисленних фотографій. «Глубоко сожалею, что так мало сохранилось из всего со-зданного Александром Васильевичем. – Как в натуре, так и в фотографиях. Найденные мною еще пару фотографий позволяю себе вложить в письмо»7. Така невтішна ситуація з документальним спадком склалася лише по 11 роках від смерті архітектора у 1953 році.

Ніна Олександрівна дала Лебедєву московську адресу удови батька. І в лютому 1965 року до Лінецької Каї Юхи-

П. Альошин. 1939 р. З приватного архіву Вадима Альошина


АРХІВ

Ольга ДРУГ

Документальна спадщина архітектора П. Альошина в Музеї налічує понад 70 одиниць зберігання.

Але, окремо фонд не виділений, матеріали мають різ-ні групи зберігання. Головним чином, це документи й

світлини, є також побутові та особисті речі архітектора. Матеріали П. Альошина надходили до Музею протягом двадцяти років. Перші експонати отримали у 1985 р.

Серед них – пам’ятний знак будівничого київської ювелірної фа-брики Й. Маршака (1910-ті рр.). Знак зроблений у вигляді круглого золотого вінка з лаврового листя, в середині якого міститься ме-дальйон, вкритий червоною емаллю. В центрі емалевого медальйона накладні перехрещені сокира й лопата (емблема будівничого), по-верхня яких покрита діамантовою крошкою. На звороті медальйо-на накладний вензель з ініціалами «О.А.» (Ольга Альошина), напис «11 июля 1912 г.».

Знак був урочисто вручений П. Альошину у зв’язку із закінченням будівництва в 1911 році Педагогічного музею в Києві (нині – Буди-нок учителя). Згодом П. Альошин подарував знак своїй дружині, про що свідчить вензель з ініціалами. Знак, виготовлений на замовлен-ня в одному екземплярі, закуплений Музеєм у родичів архітектора (Гальченко В.В.).

У 1980-х роках Музей отримав також сувенірне відро для шампан-ського роботи ювелірної фабрики Й. Маршака і кельму архітектора.

2002 року, після продажу квартири архітектора, в Музей був пе-реданий великий документально-фотографічний архів П. Альоши-на, хронологічні рамки якого охоплюють кінець ХІХ – середину ХХ століття. Серед матеріалів – родинні світлини архітектора, зроблені київськими й петербурзькими фотографами, знімки друзів і знайо-мих П. Альошина. Привертає увагу фото київського мецената С. Мо-гильовцева з дарчим написом архітектору (див. с. 15).

Серед меморіальних речей – готовальні, годинники, різні побу-тові предмети.

Частина матеріалів родинного фонду Альошина буде експонувати-ся на виставці «Київ і кияни», що діє у Музейно-виставковому центрі Музею історії міста Києва на вул. Б. Хмельницького, 7.

МАТЕРІАЛИ АРХІТЕКТОРА ПАВЛА АЛЬОШИНА

в Музеї історії міста Києва

Готовальні П. Альошина

Візитна картка П. Альошина

Візитна картка П. Альошина. Ім’я написане французькою мовою

Срібне відерко для шампанського, виготовлене ювелірною фабрикою Й. Маршака

Клеймо Й. Маршака на відерці

Кельма П. Альошина

Пам’ятний знак будівничого, вручений П. Альошину у зв’язку із закінченням Педагогічного музею. Виготовлений

ювелірною фабрикою Й. Маршака

71№ 11 (195) / лис топад 2013

АРХІВ

ПРО АВТОРІВ

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

2013№ 11 (195)

Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67E-mail: [email protected]

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ

Головний редакторЛеся БОГОСЛОВВідповідальний за випускІгор ГИРИЧУпорядкуванняОлена МОКРОУСОВАРедагування, коректаВіри КАРПЕНКОДизайн і версткаНаталії КОВАЛЬ

Науково-популярний ілюстрований журнал

ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”»

вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04080. Тел. +38(044) 417 25 93

Наклад 1000 прим.

ДРУКАРНЯ

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65Генеральний директор Олеся БІЛАШ

ВИДАВЕЦЬ

Розповсюдження, передплата, рекламаТел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

Євгенія Губкіна – архітектор

Анастасія Долгова – аспірант Санкт-Петербурзького державного акаде-мічного інституту живопису, скульптури та архітектури ім. І.Ю. Рєпіна

Ольга Друг – провідний науковий співробітник Музею історії Києва

Марія Кадомська – головний мистецтвознавець інституту «НДІпроектре-конструкція»

Олена Мокроусова – історик-мистецтвознавець, головний спеціаліст Ки-ївського науково-методичного центру з охорони, реставрації та вико-ристання пам’яток історії, культури та заповідних територій

Віталій Пономарьов – завідуючий історичною редакцією видавництва «На-укова думка», краєзнавець

Тарас Ширяєв – архітектор, старший викладач Національної академії об-разотворчого мистецтва та архітектури України

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ ЖУРНАЛУ «ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ»!Триває передплата на 2014 рік.

Пропонуємо ознайомитися із заохоченнями видавництва для наших друзів-передплатників.

УМОВИ УЧАСТІ У РОЗІГРАШІ ПРИЗІВ І ПОДАРУНКІВНадішліть до 31 січня 2014 року копію передплатного абонемента з чітким відбитком касового апарата: – поштою на адресу видавництва – факсом на номер (044) 498-23-64 – електронною поштою на адресу [email protected]

Фізичні особи, які передплатили видання на 6 місяців:– отримають безкоштовно спецвипуск (поза передплатою) журналу

«Пам’ятки України»;– візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік. Фізичні особи, які передплатили два і більше часописів видавни-

цтва на 6 місяців: – отримають безкоштовно спецвипуск (поза передплатою) журналу

«Пам’ятки України»;– матимуть можливість розмістити привітання на сторінках газет «Куль-

тура і життя» або «Кримська світлиця» з ювілеєм, сімейним чи професій-ним святом;

– візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік. Фізичні особи, які передплатили видання на рік:– отримають безкоштовно спецвипуск (поза передплатою) журналу

«Пам’ятки України»;– отримають безкоштовно редакційну передплату на один з часописів

видавництва на ІІ півріччя 2014 року;– візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік. Фізичні особи, які передплатили два і більше часописів видавни-

цтва на рік:– отримають безкоштовно спецвипуск (поза передплатою) журналу

«Пам’ятки України»;– матимуть можливість розмістити привітання на сторінках газет «Куль-

тура і життя» або «Кримська світлиця» з ювілеєм, сімейним чи професій-ним святом;

– безкоштовно отримають редакційну передплату двох часописів ви-давництва на ІІ півріччя 2014 року;

– візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік.

СЕРЕД УСІХ УЧАСНИКІВ РОЗІГРАШУ ДОДАТКОВО БУДЕ РОЗІГРАНО ТРИ ЦІННИХ ПРИЗИ!

Юридичні особи, які передплатили три і більше видань на 6 місяців:– отримають безкоштовно спецвипуски (поза переплатою) журналів

«Пам’ятки України» та «Українська культура» за 2014 рік;– матимуть можливість розмістити на сторінках газети привітання або

розповідь про свою організацію в рубриці «Наші передплатники»;– безкоштовно отримають редакційну передплату одного з часописів

видавництва на ІІ півріччя 2014 року.Юридичні особи, які передплатили три і більше видань на рік:– отримають безкоштовно спецвипуски (поза передплатою) журналів

«Пам’ятки України» та «Українська культура» за 2014 рік;– матимуть можливість розмістити на сторінках газети привітання або

розповідь про свою організацію в рубриці «Наші передплатники»;– безкоштовно отримають редакційну передплату двох часописів ви-

давництва на ІІ півріччя 2014 року.

Вартість передплати журналу «Пам’ятки України» на І півріччя – 136,65 грн, на рік – 272,10 грн.

Оформлення передплати на друге півріччя 2012 року розпочнеться в квітні місяці.Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України, через передплатні

агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України

У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line»

Довідки за тел.: (044) 498-23-64e-mail: [email protected]

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства.

У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line».

Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: [email protected]

ПЕРЕДПЛАТНИЙІНДЕКС

95220224,10 грн

ПІН

92


74401272,10 грн


74501136,50 грн


74310136,50 грн


37112119,90 грн


60969171,90 грн


90269111,90 грн

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2014 роціВартість передплати на 12 місяців

ISSN

013

1-26

85

П

ам’я

тки

Укра

їни:

істо

рія

та к

ульт

ура.

– 2

013.

– №

11.

– С

. 1–7

2.

Індекс 74401

Documents

Пам'ятки України №11 листопад 2013