ÌасажокаВільне видання про сучасну українську культуру

№10, травень 2012

від редактора

Нещодавно до мене завітав один друг із столиці з ідеєю

влаштувати у Білій Церкві ве-ликий фестиваль поезії, музики та театру. Казав, що у Києві тусовка на тусовці, суботнього

вечора не знаєш, куди піти, бо по-дій занадто багато. А от у Білій, мовляв, можна вибухнути ба-гатоденним заходом на кілька майданчиків одночасно. Я

і сама мрію про великий фес-тиваль і вважаю, що Біла Церква

- дуже вдале місто для цього, але я не любитель бліцкригів. На мою думку, у

Білій спочатку треба створити вихо-вати знайти (підкресліть потрібне) осередок людей, для яких мистецтво

відіграє важливу роль у житті, а вже потім планувати масштабні акції, і тоді підтягнуться всі інші.

Життя взагалі змінюється, коли виростаєш з підліткового фаталізму і розумієш, що попереду у тебе може бути багато часу, багато ро-

ків, і їх не вийде прожити стрімко і яскраво. Буде час для феєрверку, але й буде час для буденної роботи. Я прожила 26 років без жодної мети, бо вважала безглуздим чогось прагнути, коли я і будь-яка людина взагалі може будь-якої миті померти. Але 26 років - і я досі жива. Отже цілком ймовірно, що проживу ще 26. Коли людина помирає рано, кажуть: шко-да, він же нічого не встиг. Але страшніше помирати у 52, у 82 і розуміти, що ти нічого не встиг.

Отже, будемо вважати, що час для великих справ є. А все інше - знайдеться.

Світлана ВарламоваТы рисуй, девочка, небо пошире, солнышко глазастое желти, не жалея,Дети девяностых стали большими, тоже выбирают потяжелее.Ты рисуй, девочка, открытые ставни, ты рисуй, девочка, горе - не беда,Ты рисуй, девочка, кем ты не станешь, как ты обрастаешь словом «когда».

Ты рисуй, девочка, жаркие страны, голубые елочки, город весной,Оставайся, девочка, юной и странной, зубиком младенческим под десной,Ты не бойся девочка, это лото же, повезло с карточкой - значит, победилТяжело мне, девочка, и светло тоже, так рисуй, девочка, краски разводи.

Ты рисуй, девочка, золотой остров, у твоей кисточки нужный нажим,Стали большими дети девяностых, тоже научились правильно жить.Ты рисуй, девочка, вязкие кошмары, ты рисуй, девочка, дымку на морях,Вроде всё нормально, а тебе мало, у твоей мамы седина в кудрях.

Ты рисуй, девочка, позабудь об этом, ты рисуй летом Казанский собор,Мама твоя плачет, что ты стала поэтом, плакала бы лучше, что ты стала собой.Ты бери, девочка, кальку и ватман, чтобы размахнуться во всю длину.Заходи, девочка, заходи в ад мой, я тебя огнем своим прокляну. Мир хороший, девочка, только для взрослых, он красивый, девочка, хоть и грубит.Ты старайся, девочка девяностых, младшая сестренка моих обид, Ты рыдай, девочка, всем, кто не дожил, все свои молитвы на листочке спрессуй.Ты рисуй девочка, ты ведь художник, ты рисуй девочка, только рисуй.

Ты играй, Господи, в шахматы и нарды, ты вози, Господи, на печи Емелю,Не давай мне Господи, того, что мне надо, дай мне только Господи, понять, что имею.

Аля Кудряшеваizubr.livejournal.com

2

фото

Дмитрий Святашов

м. Біла Церкваdavi-davidrock.blogspot.com

3

4

поезія

***пойди пришейсемь шейи семь голов.

течёт с ушей-траншейнасущный плов.

беги разрежь им плешь,им всё лицо.

не всё то трэш,что фрешдля беглецов.

Богуш.м. Біла Церква

freaklama@gmail.com

***я дожила до субботы, мальчик моего горя,я потеряла работу,я утонула в море;

меня избивали за правду - герой оказался кретином.налей-ка мне лимонаду!слова - моя гильотина...

я не прошу прощенья,мальчик моего горя, - я - повод крещенья,да и тыповодискатьморе.

***если тебя сподвигнут наконец-то выйти в свет,по ту сторону двери ты осознаешь:тебе врали - света нет;

и ты не кайся, и не упрекай,но утекай.

ты вздумаешь раздеть старуху для забавы - в дороге неизбежны шалость и интим - твой верный сумрак славы;

и твой незрячий херувимнеумолим.

ты также можешь притвориться бравым режиссёром - дескать «я так вижу этот бренный мир», метаться с бешеным задором

и оставаться без проблемни с чем.

бескровность, бесхребетность - удел жадных трупов;они не пишут писем и тирад,это - туристическая группа

с билетами на исповедь... о чём?почёмбилеты в свет?- семьсот один минет.

5

проза

Антон Антонюк

м. Біла Церкваdwpa@ukr.net

продовження.читайте першу частину в попередньому номері

2Йшов час… Ліани та корені вкрили все помешкання. Тільки найвідчайдуш-

ніші дендрологи і хіроманти могли знайти в моїй корі залишки ліній які були ко-лись на долонях. Десь залишилися відбитки пальців і дактилоскопічна експертиза змогла б ідентифікувати колишнього мене. Але нікого не було. І все було пере-травлено… Не залишилося жодної органіки. Пластик та синтетика не хотіли чи не могли так швидко перегнивати, щоб стати їжею. Моя пам’ять потроху зникала, стиралася, опадала разом з листям, якому не вистачало світла… Мене спустошу-вали короїди. І тіло всихало, прагнуло ґрунту.

Коли залишився останній зелений листок, якому я віддав все, щоб його зберегти в надії… В надії невідомій, але такій же певній, як і зміна дня і ночі, як і прихід кінця. І десь в пам’яті виринали страшні картини того, що мене можуть розпиляти та віддати тіло для знущань у різних гуртках юних техніків чи в шкільних майстернях. Як з мене будуватимуться моделі кораблів, кволі табурети, буратіни. Вони фарбуватимуться, покриватимуться лаком, вкрива-тимуться візерунками від випалювачів, спалюватимуться в буржуйка. І все це відчуватиму, доки повністю не знищать…

Різка зміна циркуляції повітря свідчила про одне – двері в мою квартиру відчинилися. Повітря завібрувало навколо фігури яка увійшла. Протяг підхо-пив молекули запахів і пам’ять вибухнула в мені. Беззаперечно! Безсумнівно! Стовідсотково! Це увійшла Т…

Ти згадала мене, так? Ти пробачила мені? Правда ж? Ти впізнала мене? Звісно ж впізнала. Ти не могла мене не впізнати! Ти впізнавала мене в кожному з моїх образів. Ти знаходила мене у величезних натовпах. Ти відчувала мене! Пробач, я трохи занедужав і не думав, що Ти прийдеш. Так би привів себе до ладу, прибрався б тут трохи…

Вона не змогла забути. Вона вирішила повернутися, щоб сказати, що не може… не може забути. Час йшов, але він був випускником-трієчником ме-дичного факультету і тільки шкодив, а не лікував. У неї лишилися ключі. Він колись їх залишив, на всяк випадок, і коли вона йшла до Нього, все мріяла, що Його не буде вдома і вона приготує вечерю, і буде чекати на Нього, а Він, увійшовши, побачить її і все простить. Вона підійшла до Його дверей. Трохи постояла. Витягла ключ. Чогось чекала. Встромила його в замок. Зібралася духом. Силою оживила іржавий механізм замка. Відчинила двері… І завмерла – все помешкання було обплетено рослиною. На підлозі лежав килим з жов-того листя. Обережно, переступаючи вигнуті корені, вона увійшла у кімнату і побачила сухий стовбур. Ледь-ледь, по тріщинах в корі та вигинах, упізнала Його лице. Вона обійняла стовбур і просила пробачення…

Що це за дивна волога? Це не та вода з труб і не ті краплини дощу, що інколи летіли в розбите вікно. Ти плачеш? Ні, не плач, це ж я! Дивись, я зберіг для тебе листочок. Ну не плач… Ну вибач, вибач, вибач…

Вона просила пробачення, а дерево гуділо їй у відповідь. Ввввиииии…ааааааач… Ввввииии… ааааааач… Диииии… ииииииссссь… Лииииии-иссссссс…чооооок… Коли вона відірвалася від стовбуру, витерла очі, то по-бачила, як одна з гілок опускалася до неї і на ній був зелений, увібравший у себе все можливе сонце, вологу, прагнення жити і пам’ять, листок… Вона все зрозуміла… Зірвала його і вся рослина почала осідати пилом, попелом, прахом, збентеженими паразитами… Прорвана труба вдарила прощальним феєрвер-ком…. А Вона бігла, притискала Його до серця, боячись, що Він засохне. Вони знову стали Ними. І знову з’явилося місце для слова «Ми»…

Я знову чую, як б’ється Твоє серце. Ти знову грієш Мене. Ти знову обіймаєш… Я спраглий, я занадто хочу пити… А Твої теплі долоні мають вологу…Пробач… Листок почав обпікати її руку. Вона розуміла, що Йому потрібна волога.

Пий мій хороший, пий… Зараз я тобі куплю водиці, а поки пий мої долоні… Його спрага залишила вічний слід - опік у вигляді листка. Тепер і Вона пов’язана клятвою з природою…

читайте третю частину в наступному номері

6

Катерина Дубровська

м. Київkaya_sterx@mail.ru

малюнки

7

Верстка та дизайн: Вадим Кошель (063) 456-52-54

вихід газети: 15 числа кожного місяцямісто: Біла Церквамісця розповсюдження:•«Книжковий супермаркет» (вул. Гагаріна, 11)•Центральна бібліотека (Торгова площа, 4/27)•бібліотека №8 (вул. Леваневського, 55)•бібліотека №5 (вул. Клінічна, 4/2)пошта: masazhoka@gmail.comтелефон: (093) 93 23 044сайт: masazhoka.ho.uaсторінка вконтакті: vk.com/masazhoka

Не для продажу

Раноква каваавторська колонка

Здавалося б,- чашка кави... а про скільки речей вона може повідати!Ні-ні, мені йдеться не про сорт кави, якість, ступінь помолу чи рі-

вень обсмаження, і не про заклад, в якому ця кава буде тобою випита, і не про ворожіння на кавовій гущі (улюблену справу моєї улюбленої бабусі Євгенії Степанівни, великої грішниці, кавоманки і добіса мудрої жінки)...

Чашка кави, коли ти один, це як повинність,– ти мусиш випити свою ранкову каву, мусиш десь бігти, мусиш щось робити. У чашці своєї ранкової кави ти знаходиш підтвердження, що життя має гіркий присмак, воно постійно прагне добігти кінця, залишити осад, і ти йдеш йому назустріч,- п’єш великими, швидкими ковтками. Тобі немає чого втрачати.

А найгіркіша кава – коли ти почув слово «прощавай». Це слово гостре, як лезо. Воно легко може розпанахати навпіл твоє серце. Цвє-таєва, здається, написала колись щось таке: «лише тоді і любиш, коли прощаєшся» - вона таки зналася на цих речах... Я знаю напевно, люди створені лише для зустрічі, лише для того, щоб бути разом, і тому вся-ка, навіть найменша ідея розставання для людини болюча, що там вже казати про розлучання дійсне. Правда і те, що людина за своєю суттю є самотньою. Та, коли внутрішня самота зустрічається із зовнішньою, людини нестає зовсім...

Але поки тебе вистачає на те, щоб тримати чашку, все інше також лишається у тебе в руках: твоє рішення, твій вибір, твоє життя. І якщо ти зробив вірний вибір, і поруч твоєї чашки з ранковою кавою стоїть ще одна (над колихкими і пінявими поверхнями чашок сплітаються ледь по-мітні пасма ароматної пари), це вже зовсім інший смак, це дивовижний напій! Ділишся планами на день, роблячи малесенькі ковтки, щоб лише відчути присмак, розтягуєш задоволення. Ти знаєш, що день буде бурх-ливим і насиченим. Ти щасливий, що він буде. Але поки ще він не роз-почався, поки ми, як сонні рибини, плаваємо в ранковій тиші, складаємо плани на день і робимо маленькі ковточки,- ми відчуваємо смак життя. І з кожним ковтком воно неповторне! Доброго ранку...

09.05.12 О.К.