Неймовірні історії кохання №10

Відпочити від буденності– Помандрую за місто на велосипеді.

Поділитися думками– Почну вести блог чи особистий щоденник.

Спробувати себе в

ролі шеф-кухаря

– Піду на кулінарний майстер-клас

і приготую щось надзвичайне.

Зберегти моменти осені– Влаштую разом з друзями фо-

тосесію в осінньому парку.

У стилі happy

2 неймовірні історії кохання

За вікном панує осінь. Що ж, гарний

час для того, щоб міняти життя

на краще! Адже навколо стільки

цікавого, і все хочеться спробувати!

Тож складемо собі план-мінімум гарних

вражень на цей місяць!

Бути по-осінньому стильною– Куплю собі барвисту парасольку, щоб

із задоволенням гуляти під дощем!

З м і с т

неймовірні історії кохання 3

Колонка редактора

Зранку мене розбудив дощ, який барабанив по залізному даху. Ну от, знову промокне взуття, і я сидітиму весь робочий день з мокрими нога-ми. Тим часом з двору лунав веселий сміх. Я визирнула у вікно – дітлахи радісно бігали по калюжах. А що, гарна ідея! В дитинстві це було моїм улюбленим заняттям. Пам’ятаю, десь у коморі стоять гумові чоботи. Ось вони, блакитні з квіточками... Як я мо-гла такі придбати!? Вони точно не піді-йдуть до мого ділового одягу. Хоча... Нехай сьогодні мій костюм серйозної

панянки відпочине у шафі. А я вдягну джинсову спідничку та яскраву коф-тинку – вони більше пасуватимуть до чобіт. Сподіваюся, колеги пробачать за цей неробочий вигляд. Та й взагалі, годі вже перейматися думкою оточу-ючих. Усім не догодиш, а життя у нас одне. Тож давайте проживемо його яскраво! Головне – випустити себе з рамок серйозності, не переставати вірити в дива та радіти життю. Навіть якщо за вікном негода. Насправді на-вколо стільки можливостей відчути себе щасливими – потрібно лише їх побачити.

Будьте щасливі цієї осені!З повагою, головний редактор

Юлія Фурман

У стилі happyЦього місяця я хочу ................................2

Гаряча тема Експеримент.

Полювання в Інтернеті .........................4Коханка з Мережі .....................................7

З гумором про серйознеЯ одна! ........................................................... 10

Мистецтво бути щасливоюОсоблива місія ......................................... 12Ніколи не пізно ........................................ 14

Жіночий клуб Міська штучка .......................................... 16Самозванець ............................................. 18Кавалер для мами .................................. 21

Хобі щасливої жінкиУ шаленому ритмі сальси................... 20

Непроста ситуація ................................. 23

Майстерня успіху Час долати осінню хандру ................. 24

Блог рудої дівчиниРанкова пригода ..................................... 25

Стежками доліНедитячі проблеми ............................... 26Останнє відрядження .......................... 28

Справжня містика Талісман кохання .................................... 30

Смачна країнаОсінь на столі ............................................ 32

Експеримент. Полювання в інтернетіЧи можна на теренах Всесвітньої мережі знайти справжнє кохання? Деякі

запевняють, що вдало познайомилися саме завдяки Інтернету. Інші, навпаки, впевнені, що це марна затія. Тож я вирішила особисто перевірити, чи можна на сайті знайомств вполювати справжнісінького принца. Що з цього вийшло, читайте на стор. 4.

Останнє відрядженняСлова… Тисячі слів оточують нас щодня. Десятки ти-

сяч, сотні… А я завжди боялась тільки одного. З-поміж тої безлічі тільки одне викликало крижаний страх, що сковував усе тіло й розум. ЗРАДА. Коли мені було шість років, тато пішов із сім’ї. Саме з того часу я ненавиді-ла це страшне слово і разом з тим дуже його бояла-ся. Коли подорослішала, дуже прискіпливо обирала хлопців, пам’ятала і боялась обпектися зненацька. Та, зрештою, все ж вийшла заміж і зажила доволі щасливо і спокійно. Але... стор. 28.

Особлива місіяМоє життя має дивну осо-

бливість час від часу летіти шкереберть. Ось, напри-клад, зараз: об’єктив моєї фотокамери вирвався з рук та гепнувся на землю. Як невчасно! І річ навіть не в тому, що він коштує кілька тисяч гривень... На завтра мені треба зробити вели-ке замовлення. Якщо я не справлюся з роботою, наша компанія втратить грошово-го клієнта, і мені буде непе-реливки... стор. 12.

Я одна!Так сталося, що в цей період життя твоє серце вільне? Подружки вихваля-

ються новими кавалерами та бурхливим особистим життям, а в тебе повний штиль? Черговий заморський принц виявився неякісною підробкою? Що ж, не сумуй! Адже в самотності безліч переваг! стор. 10.

Гаряча тема



Якось у нас з колегами ви-никла суперечка. Одні доводили, що знайти справжнє кохання в Ін-

тернеті неможливо – мовляв, там одні збоченці та мамії з купою комплексів, які точно не придат-ні для серйозних стосунків. Інші запевняли, що на теренах Всес-вітньої мережі немало справжніх принців. І наводили для прикла-ду історію нашої колишньої се-кретарки, яка дуже вдало позна-йомилася через Інтернет, та не з ким-небудь, а з привабливим че-хом, і тепер щасливо проживає у величній Празі.

Поки ми сперечалися, мені стало цікаво, чи справді в Мере-жі можливо знайти достойного чоловіка? Тож я наважилася на власний експеримент, а заодно вирішила окреслити кілька уні-версальних правил вдалого та безпечного Інтернет-знайомства.

Повний анонімДля експерименту я обрала

один зі сайтів знайомств і зареє-струвалася. У реєстраційній фор-мі необхідно було вказати ім’я, прізвище, місто проживання, вік та ще багато чого. Я обмежилася тільки іменем та містом. І вивела перше правило: не вказуйте в анкеті всі свої дані, особливо справжнє прізвище та номер телефону. Пам’ятайте, вашу анкету дивитимуться сотні чи навіть тисячі людей. І не факт, що серед них немає шахраїв.

Зрештою, для знайомства ви-стачить й імені, а все інше ви змо-жете за бажанням розповісти у приватній переписці.

Без обличчяФото я вирішила не заванта-

жувати – ще, чого доброго, хтось зі знайомих побачить. Або який-небудь “кавалер”, і на вулиці впіз-нає... Але спілкуватися з дівчи-ною без фото чоловіки не бажали, більшість були категоричні, а де-які навіть грубі. “Буде фото – по-спілкуємось”, – таким був їхній

вердикт. Що ж, довелося вибира-ти знімок, де мене доволі складно впізнати, та ще й потрудитися над ним у фотошопі.

Тут окреслилося друге правило: без фотографії познайомитися буде складно. Та якщо хочете хоча б частково зберегти інкогніто, ставте фото, на якому ви з нехарактерною для вас зачіскою чи незвичним макіяжем, або де видно тільки частину вашого обличчя тощо. В разі чого матимете виправдання – мовляв, ця дівчина з сайту про-сто на мене схожа.

Коли я додала до анкети фото, мені за кілька годин написали 58 чоловіків.

Сюрприз на поштуДо речі, виявилося, що таких

“безликих” чоловіків дуже багато. Я теж почала “вередувати” – ви-магала “безликих”, що мені писа-ли, показати фото. Один кавалер зізнався, що дуже стидається і боїться, що його фото побачать друзі та насміхатимуться. І пообі-цяв вислати мені його на e-mail. І тут я зробила величезну дурість – повідомила йому свою пошту... Різноманітний спам після того мені приходив ще з тиждень. Отже, наступне правило: не давайте адресу своєї електронної пошти новим знайомим з Інтернету! Краще створіть додаткову електронну скриньку, яку потім зможете без жалю видалити. Дуже часто на сай-тах знайомств крутяться люди, які таким чином збирають бази е-мейлів для спамерів.

Майстер словаПовідомлення від “кандидатів

у принци” майже всі були досить банальні. “Привіт”, “як справи”, “що робиш” – ніякої фантазії. Я аж стомилася вкотре відповідати на ці питання... Та раптом одне повідомлення мене приємно зди-вувало. “Дівчино, ви мого білого коня часом не бачили?” Це ж тре-ба, он які романтики тут водяться!

Та даремно я раділа. Через деякий час мені прийшло ще одне пові-домлення з таким самим змістом від іншого хлопця. Я не поліну-валася ввести ці слова в пошук в Інтернеті, і мені відкрився цілий сайт з такими-от фразочками для знайомства! Тож третьому автору “оригінального” повідомлення я висловила весь свій гнів. Він по-спішив зникнути.

Правило: отримавши гарне й оригінальне повідомлення, скопіюйте його в рядок пошуку будьякої з пошукових мереж, щоб дізнатися, чи вам дістався оригінальний та романтичний принц, чи нахабний плагіатор без фантазії.

Не вір очам своїмЗ одним “безликим” у мене

зав’язалася досить цікава та зміс-товна переписка. Та я наполягала на фото. З третього разу мій “кава-лер” погодився. Обличчя на фото, що він мені надіслав, здалося дуже знайомим. Що ж, завантажимо в пошукову систему... Прекрасно! Тільки уявіть собі, зі мною лис-тується сам Гері Олдмен. Тільки в молодості. Спитала “кавалера”, чи, бува, не хоче він мені відправити своє фото, а не відомого актора. Злякався і зник.

Правило: якщо сумніваєтеся в тому, що на фото дійсно зображений ваш співрозмовник, скористайтеся пошуком за зображенням у пошуковій системі Google Chrome. Просто завантажте фото та натисніть “пошук”, і система видасть вам усі посилання з цією картинкою.

Так ви зможете переконатися, що ваш віртуальний знайомий не скористався чиєюсь фотографією, викладеною у Мережі.

Вовк під овечою шкурою

Скромний та ввічливий хлоп-чик Василь мало не з перших слів знайомства запрошував у гості на чай та обіцяв лише приємне



спілкування і перегляд кіно, ще й клявся не чіплятися... І той самий Василь за два дні запрошував у гості з метою вступити в статевий зв’язок у збоченій формі. Певно, забув про свої обіцянки.

Правило: що ж, треба визнати, на сайтах знайомств багато сексуально стурбованих людей та персон із психічними відхиленнями. Тож не спішіть розкривати душу перед новим знайомим і вже точно не погоджуйтеся одразу на реальну зустріч. Поспіл-куйтеся з ним якнайдовше вірту-ально, щоб зрозуміти, чи є ваш Інтернет-знайомий насправді тим, за кого себе видає.

Заморський "вікінг" Одного вечора мені надійшов

лист від хлопця на ім’я Свен, який запевняв (до речі, чистою українською мовою), що живе в Норвегії та мріє познайомитися з гарною українкою. Коли я за-питала, звідки норвежець так добре знає українську, спочатку знітився, а потім почав викручу-ватися – мовляв, мама-українка навчила. Вирішила підіграти “вікінгу”, подивитися, що буде далі. А він вже на третій день віртуа льного спілкування кляв-ся в коханні та обіцяв приїхати й забрати мене до далекої Скан-динавії. От тільки йому, бідному, грошей не вистачало. Просив вислати 300 гривень, аби “наші серця швидше з’єдналися”. Звіс-но, нічого я йому висилати не стала. І чомусь переконана, що цей норвезький вікінг насправ-ді підприємливий співвітчиз-ник, який заробляє на жіночому бажанні побудувати особисте щастя.

Правило: пам’ятайте, що в Інтернеті багато аферистів, які таким чином непогано заробляють на наївних жінках. Тож будьте обачні і не забувайте, що чоловік, який справді хоче знайти своє щастя, не проситиме в жінки гроші. А прохання вислати гроші на проїзд, документи і т. п. – це обман.

Приходь на мене подивитися

Віртуальне спілкування рано чи пізно має призвести до ре-альної зустрічі. Принаймні для тих, хто справді шукає другу половинку. Що ж, без зустрічі з віртуальним співрозмовником експеримент не був би повним. Взагалі-то, дуже багато хто про-понує мало не одразу зустрітися у “реалі”. Аргументують це за-звичай тим, що не мають часу на листування. Та, погоджуючись на зустріч, пам’ятайте, що є бага-то неадекватних та дивних осо-бистостей!

Тож для “побачення” я вибра-ла найадекватнішого, на мій по-гляд, кавалера. І переконалася, що обов’язково слід дотриму-ватися ще одного правила: домовлятися про зустріч у людному місці і не погоджуватися одразу приходити в гості до віртуального знайомого.

Також варто попросити свого віртуального знайомого при-йти на місце зустрічі з якоюсь яскравою річчю – щоб ви могли його відразу розгледіти. Кавалер сказав, що триматиме в руках зелену парасолю, я пообіцяла прийти з рожевою. Прийшовши на місце зустрічі, влаштувалася неподалік та стала розглядати все навколо. У призначений час на обумовленому місці з’явився чоловік з зеленою парасолькою... Оскільки в наступні 15 хвилин там не з’явилося нікого іншого, я зрозуміла, що то і є мій вір-туальний друг. От тільки фото, яке в нього виставлено на сайті, напевно, 20-літньої давності... Або ж у сина позичив. На сай-ті я спілкувалася з 25-річним хлопцем, а на мене чекав сивий та напівлисий дядечко “за 50”. Неприємний обман...

Тож ще одне правило: не приходьте одразу на місце зустрічі, краще спостерігайте здалеку. Якщо кавалер вам не сподобається у реальному житті, зможете непомітно зникнути.

Шлях відступуНаступний, з ким я виріши-

ла зустрітися в реальному житті, з фотографією не обманув. Але співрозмовником він виявився ніяким... Мені навіть здалося, що листувалася у Мережі я не з ним. Мова його була пересипана лай-кою та словами-паразитами. Теми розмов аж занадто примітивні. Ще й якось дивно сіпався, чухався та нав’язливо запрошував завіта-ти з ним на дачу до друга. Добре, що я заздалегідь вигадала привід втекти – віддразу сказала, що за годину маю йти в гості. Тож, ледь відв’язавшись від кавалера, я роз-робила чергове правило: йдучи на побачення, придумайте для себе шлях відступу в разі, якщо кавалер вам не сподобається. Або заздалегідь скажіть, що маєте в запасі лише годину (якщо ж вір-туальний друг вам сподобається, зможете “відмінити” свої справи). Або перед тим попросіть подругу вам зателефонувати через деякий час і зробіть вигляд, ніби вам пові-домили щось неприємне – сусідка затопила, скажімо. І під приводом цього зможете швидко розпроща-тися. Адже ображати людину не хочеться, та й невідомо, як він від-реагує, коли зрозуміє, що не сподо-бався.

За тиждень я вирішила завер-шити експеримент. Треба визна-ти – знайти достойного чоловіка на сайті знайомств виявилося не так вже й просто. Хоча, може, по-трібно більше часу та терпіння? Врешті-решт не так вже й мало лю-дей знаходять справжнє кохання за допомогою Інтернету. Та сама се-кретарка, про яку я вже згадувала, зізнавалася, що провела у пошуках майже півроку і стомилася вкотре починати спочатку. Але доля її ви-нагородила за терплячість та щи-рість. У будь-якому випадку, зна-йомства в Інтернеті – це безцінний досвід, який обов’язково стане вам у нагоді. Тож можу лише побажати вам успіху. Головне, не забувайте про правила безпеки.




– Чуєш, Валю, мені здається, в мого Степана коханка з’явилася.

Ми з моєю подругою сиділи в кафе – місці наших щотижневих зустрічей – і ділилися життєвими негараздами. Останнім часом мій чоловік поводив-ся дивно та відчужено, цілими днями сидів біля комп’ютера – то грав у всі-лякі ігри, то стирчав на форумах.

– Яно, та ти що? – округлила очі по-друга. – А що, ти його підловила? Він повертається додому пізно? Пахне жіночими парфумами? Ти помітила сліди помади? Не хоче виконувати подружній обов’язок?

– Та ні, жодних слідів, принаймні на ньому, – заперечила я. – Приходить вчасно, але... Пропадає за компом. Каже, в нього там соціальне життя...

– Тьфу, дурна! – розсміялася подру-га. – Та яка коханка, якщо він вдома під твоїм наглядом?

– А от така, інтернетно-мережева, – сумно всміхнулася я. – Чула про вір-туальні романи?

Валя закивала головою:

– Авжеж, чоловіки деякі навіть із сім’ї йдуть через віртуальних коханок. Отак ніби чоловік і вдома, а сам десь по сайтах знайомств лазить, шукає пригоди віртуальні, що інколи реаль-ними стають... – подруга раптом за-тнулася. – Та ти не думай, Яно, це ще нічого не означає, напевно, твій про-сто грає в онлайн-ігри.

Я замислилася. Що ж, треба про-контролювати, де Степан лазить, по яких сайтах, та в які ігри бавиться. Рап-том серед його віртуальних друзів за-тесалася якась дівиця, ласа до чужих чоловіків?

У ролі Шерлока Холмса

Того ж дня я розпочала своє сте-ження. Коли Стьопа всівся за комп, я почекала з півгодинки, поки він позахо-дить у всі соціальні мережі та форуми, і покликала:

– Коханий, ходи-но, допоможи! Тут посудомийка поламалася...

Чоловік без особливого ентузіаз-му прийшов на кухню та почав огля-дати машинку. А я тим часом гайнула в кімнату – хвилин зо п’ять у мене є, поки Степан зрозуміє, що я непра-вильно під’єднала дріт. Швиденько сіла за комп’ютер і почала по черзі відкривати всі вікна. Так, якась гра з тролями та гномами. Не те, хіба що в Степана коханка оця зелена по-твора... Що далі? Ага, сайт з автозап-частинами. Ні, тут точно не варто розлучницю шукати – одні чоловіки, що хваляться своїми “тачками”. Так, а це що? Форум любителів рибалки. І все б нічого, якби не якась Аннет... Ось Дядя Стьопа (це нікнейм мого чоловіка) пише їй: “Я такий радий, що зустрів однодумницю! Не часто побачиш жінку, що любить рибал-ку...” А ось і вона відповідає: “Може б ми якось разом порибалили? Я знаю хороше місце недалеко...”

Так, а оце вже щось. Ця дівка клеїть-ся до мого чоловіка! Ось що надумала – порибалити разом... Знаю я, що то за

Коханка з Мережі

рибалка буде... Та й Степан теж – одно-думницю він шукає! Ну зараз я йому влаштую!

Я, сповнена рішучості і бажання влаштувати скандал, попрямувала на кухню. Але по дорозі спинилася. Ну влаштую я істерику, що далі? Якщо він вже надумав коханку знайти, то його ніщо не зупинить. І він шукатиме вже в реальності. В голові крутилися дум-ки. А й справді, коли ми зі Степаном кудись удвох їздили? Коли проводили час разом? Кожен із нас зайнятий сво-їми справами, інколи ми навіть не по-мічаємо один одного... Треба, напевно, не потенційних коханок ганяти, а ряту-вати шлюб. І в мене з’явився план.

Мій таємний план– Ти що, з глузду з’їхала? – мало не

впала Валя, коли я розповіла їй про свою ідею під час позачергової зустрічі.

– Ну а що? Це допоможе освіжити стосунки, – знизала плечима я.

– Закрутити віртуальний роман із власним чоловіком? Ні, ти точно не-нормальна!

– Але погодься, це романтично! Я спочатку просто познайомлюся з ним на тому форумі рибалок. Потім почну фліртувати. А поступово натякатиму, хто я... І він зрозуміє, що це я, його дружи-на! Ми знову переживатимемо період закоханості... – я мало не на крилах лі-тала – такою цікавою та романтичною мені видалася ця афера. І не терпілося її втілити.

– І як ти йому натякнеш, що це ти? На-пишеш: “Твоя віртуальна подруга майже поруч, на кухні варить борщ у квітчасто-му фартушку?” – всміхнулася Валя.

– Почнемо з того, що я візьму нік-нейм Аліса з Країни чудес. Це наша з ним улюблена книжка. А далі натякатиму...

– Геть здуріла, – резюмувала скеп-тична Валя.

Маски-шоуНаступного дня я зареєструвалася

на тому ж форумі, що і мій чоловік, і почала з ним листування. Треба ска-зати, чоловік радо вступив у пере-писку – чи впізнав мене, чи зацікавив-ся дівчиною, що так багато знає про ловлю риби. А мені для того довелося прочитати гору літератури про цей процес, бо ж я геть нічого не тямила у тих вудках та наживках і ніколи не цікавилася рибалкою.

Ми переписувалися багато го-дин, і Степан навіть не підозрював,

що його співбесідниця принишкла з ноутбуком у сусідній кімнаті. Посту-пово розмови перейшли з рибалки на більш особисті теми. Виявилося, у нас зі Степаном так багато спіль-

них тем для розмов та інтересів! Це ж треба, а в реальному житті ми май-же не розмовляли, і я була вражена, який мій чоловік виявився чуттєвий та емоційний. За кілька днів я нишком перевірила його листування. Ніякої Аннет там і близько не було, одна лише Аліса, тобто я.

Що ж, роман із власним чолові-ком розвивався шаленими темпа-ми. Звісно, я дала Степану багато натяків – назвала справжню дату дня народження, свої улюблені книжки та фільми, а ще розказа-ла кілька власних дитячих історій, які він уже чув. Не було жодного сумніву, що Стьопа здогадався, хто та загадкова Аліса з форуму. А те, що в реальному житті ми ро-били вигляд, ніби нічого не від-бувається, тільки розпалювало вогонь пристрасті між нами. І я ви-рішила зробити наступний крок.

“Може, зустрінемося в реально-му житті?” – запропонувала я. Чесно кажучи, дуже боялася, що чоловік зараз увійде до кімнати і скаже: “Да-

вай”. Хотілося продовження роман-тики. Але він витримав інтригу і на-писав, щоб я обирала місце. “Кафе “Нью-Йорк”, я буду в білому”, – із за-вмиранням серця відписала я. Ну все, тепер Стьопа точно знає, хто його віртуальна подруга! Адже саме в цьому кафе він мені освідчився, і я тоді була в білому...

Не та АлісаУ назначений час я майже летіла

в кафе на побачення з власним чоло-віком. Серце шалено калатало, згада-лися ті часи, коли ми тільки почали зустрічатися. Все ж таки це дуже хо-роший спосіб оживити почуття з ко-ханим – заново познайомитися. Вже коли я підходила, мені надійшло по-відомлення (мій телефон під’єднаний до Інтернету, і я можу читати повідо-млення на форумі з нього). “Я знаю, хто ти”, – писав чоловік. Серце затріпотіло. От зараз, уже зараз ми зі Степаном зу-стрінемося... А що робити – кинутися йому на шию та стиснути в обіймах чи продовжувати гру? На місці роз-беруся!

– Привіт! – я підійшла до чолові-ка, що замислено дивився у вікно. Він здригнувся.

– Яна??? Що ти тут робиш? – його голос був чомусь переляканий.

– Та так, проходила повз, – я розгу-билася. Якось все пішло не так. – А ти?

– Та я... Я чекаю колегу, в нас сьо-годні важлива нарада, – затинаючись, почав пояснювати Степан, нервово роззираючись навколо. – Ти іди до-дому, не чекай мене, я трошки затри-маюсь...

Раптом я почала розуміти, що стало-ся. Повільно вийшла з кафе та попря-мувала в сторону парку. Не ту Алісу че-кав мій чоловік. Марно я сподівалася, що в дівчині з форуму він впізнає мене, свою дружину. Даремно думала, що зрозуміє натяки. Степан таки знайшов собі коханку в Інтернеті, хоч і віртуа-льну. От тільки він і гадки не мав, що нею виявиться його власна дружина. Зараз він сидить і чекає дівчину, з якою зраджував дружині віртуально, щоб зрадити вже реально.

Стоп! А як же те повідомлення? До чого воно? Я всілася на лавку, дістала телефон і відписала: “І хто ж я?” У Сте-пана також телефон з Інтернетом. “Ти – сенс мого життя, Алісо! Ти єдина, хто мене розуміє. Я дуже хочу бути з то-бою. Приходь скоріше, я вже зачекав-ся”, – прийшло у відповідь. Я всміхну-лася і рушила додому. Марно чекаєш, Стьопо. Шкода, не побачу твій вираз обличчя, коли прочитаєш моє повідо-млення: “Аліса не прийде. Бо вона – це я, твоя дружина Яна. Точніше, колишня дружина. Як набридне сидіти в кафе і чекати віртуальну коханку, приходь додому пакувати свої речі”.

Яна М., Дрогобич



Ми переписувалися багато годин, і Степан навіть не підозрював, що його співбесідниця принишкла з ноутбуком у сусідній кімнаті. Поступово розмови перейшли з рибалки на більш особисті теми.

Раптом я почала розуміти, що сталося. Повільно вийшла з кафе та попрямувала в сторону парку. Не ту Алісу чекав мій чоловік.


Рек

лам

а

З гумором про серйозне


Так сталося, що в цей період життя твоє серце вільне? Подружки вихваляються новими кавалерами та бурхливим особистим життям, а в тебе повний штиль? Черговий заморський принц виявився неякісною підробкою? Що ж, не сумуй! Адже в самотності безліч переваг!

Володарка пультаТака річ, як пульт від телевізора, час-

то стає причиною розбрату між чолові-ком та жінкою. Та нема мужчини – не-має і проблеми! Тепер пульт у повному твоєму розпорядженні! Можеш диви-тися, що заманеться – чи 105-у серію мильної опери про кохання сліпого Рауля до глухої Антуанети, чи передачу, де дівчата полюють за принцом... І, го-ловне, ніхто не посміє сказати – мовляв, як таку дурню можна дивитися.

Королівське ложеВідтепер ти – повноцінна власниця

свого широкого ліжка. Більше не дове-деться тіснитися з самісінького краєч-ка, прокидатися від падіння з ліжка, бо, бачте, хтось не поміщався, замерзати, бо хтось стягнув з тебе ковдру. І обидві подушки тепер теж належать тільки тобі. Можна класти на них ноги, спати поперек ліжка, повністю замотуватись у ковдру. Та й узагалі, нарешті ліжко з тобою можуть розділити справжні чоловіки – іграшковий ведмедик і улю-блений кіт.

Люба матусяПевно, найкращий пункт – його

люба матуся тобі не дзвонить по кілька разів на день. І не розповідає смішні, на її погляд, історії з дитинства. І не прихо-дить тричі на тиждень контролювати, чи правильно ти її синочка годуєш та любиш.

Для себе, коханоїТи можеш спокійно мазати обличчя

чорною глиною, робити маску з хрону для тіла, волосся мити соком цибулі та робити будь-які неапетитні процеду-

Я одна!


ри, які позитивно впливають на твій зовнішній вигляд. І при цьому не боя-тися, що твій мужчина тебе застукає, а потім від побаченого в нього пропаде бажання до тебе наближатися.

Простір у ваннійКоли немає чоловіка, ти можеш по-

лежати у ванній стільки, скільки хочеш. З ароматичними свічками і легкою му-зикою. І ніхто не стукатиме в двері з криками, що вже його черга. А ще ти можеш не ховати під тумбочку своє до-роге мило ручної роботи з екстрактом масла чайного дерева, з соком аво-кадо та сушеними шкірками фейхоа, щоб дехто не поправ ним свої брудні шкарпетки.

Як у квітникуНарешті у твоїй оселі з’являться

квіти! Ти сама собі їх купиш, такі, які захочеш, а не тішитимешся най-дешевшим букетиком чахлих тро-яндочок. Бо колишній називав квіти “непотрібними віниками” та дарував лише на свята. А от коли ти приносила, наприклад, гарний букет з роботи , вла-штовував сцени ревнощів. А ще сприяв передчасній загибелі твого фікуса, бо закопував у вазон недопалки.

Нумо, дівчата!Можна спокійно товаришувати з ді-

вчатами, які стрункіші за тебе та мають більший розмір грудей. І не боятися, що одна з них вкраде в тебе коханого. А ще ніхто не казатиме тобі, що твої ко-лежанки геть усі дурні, і ти не повин на з ними спілкуватися.

Ближче до тілаСміливо можеш спати у м’якій фла-

нелевій піжамці з зайчиками та вдяга-ти простенькі трусики в горошок, а не виряджатися в еротичне невідомо що з пір’ячком та намистинами в неочіку-

ваних місцях, аби догодити чоловікові. І не носити ці кляті стрінги. І спокійно ходити по квартирі без одягу, не боя-чись, що твій обранець не так зрозуміє і теж почне оголюватися.

Вдале полюванняА ще можна сміливо займатися улю-

бленою жіночою справою – шопінгом. І не доведеться нишком ховати все ку-плене в дальній кут шафи та робити вигляд, що ці всі речі в тебе вже давно були. Бо чоловіки не розуміють, нащо купувати ще одну зелену спідницю. І

вважають, що на ці гроші краще було придбати щось корисне, наприклад, автомобільний насос. І взагалі, вони ще й кольори не розрізняють, бо ця спідниця не зелена, а оливкова. А по-передня була салатова.

Світ навколоМожна без будь-яких мук совісті си-

діти на сайтах знайомств, “лайкати” в соціальних мережах фото гарних юна-ків та безсоромно розглядати симпа-тичних хлопців на вулиці. І при цьому не боятися, що хтось влаштує сцену ревності.

Рости, волосся!Коли в тебе немає кавалера, мож-

на робити епіляцію лише коли збира-єшся вийти в світ у короткій спідниці, а не мучитися постійно, боячись, що

ніжки будуть недостатньо гладкі, і твій обранець не захоче їх погла-дити. Та й узагалі, можеш хоч на

снігову людину перетворюватися, якщо забажаєш. І ніхто не зробить зауваження.

Музика для душіТи нарешті можеш ввімкнути на

повну гучність улюблену музику і не червоніти, що слухаєш попсу. А не сидіти десь у куточку з навушника-ми, бо хтось, по-перше, називає твою улюблену Бейонсе примітивною кур-кою, а по-друге, ввімкнув на весь дім якесь жахливе рок-верещання, яке повністю глушить твою ніжну і лірич-ну музику.

Що ж, як бачиш, відсутність у тво-єму житті, серці та квартирі особи чоловічої статі йде на користь та має свої переваги! Тож насолоджуйся свободою та не зраджуй своєму по-чуттю гумору!


Реванш котаТвій кіт тепер законний власник хатнього простору та твого серця. Він може спокійно ходити, де заманеться, лазити по столу, спати з тобою на ліжку, а не тремтіти від страху під диваном, бо твоєму чоловікові він не до вподоби. Ніхто не топтатиме котові хвіст і не вимагатиме котлет з м’яса, яке куплене тваринці на вечерю. До речі, якщо ти досі не маєш кота, то тепер можеш його придбати, і ніхто не скиглити-ме, що в нього з дитинства котофобія чи ще якась вигадана хвороба, спричинена наявністю кота.

Смачного!Зранку не треба прокидатися

раніше, щоб приготувати чолові-кові ситний сніданок. Можна об-межитися глазурованим сирком. І після важкого трудового дня не треба плентатися в супермаркет за продуктами – достатньо пачки кефіру для легкої вечері.

А крім того, коли ти живеш сама, холодильник перестає бути ворогом номер один, бо в ньо-му немає ані жирного м’яса, ані калорійних пельменів, ні навіть тістечок! Нічого, що б могло зі-псувати твою фігуру та сприяти появі жиру на талії. Найбільше, що ти можеш там знайти, коли не стримаєшся від їжі вночі, – зне-жирений йогурт. Тож самотність дуже добре впливає на фігуру!

Мистецтво бути щасливою


Моє життя має дивну осо-бливість час від часу ле-тіти шкереберть. Ось, на-приклад, зараз: об’єктив моєї фотокамери вирвав-

ся з рук та гепнувся на землю. Як не-вчасно! І річ навіть не в тому, що він ко-штує кілька тисяч гривень... На завтра мені треба зробити велике замовлення. Якщо я не справлюся з роботою, наша компанія втратить грошового клієнта, і мені буде непереливки.

– Вам допомогти? – почулося збоку. Я перевела погляд з постраждалого об’єктива і побачила молодого чоло-віка, що привітно посміхався. Ну от, ще один представник чоловічої статі зі стереотипним мисленням. Певно, думає, що дурненька блондинка ку-пила собі дорогу “дзеркалку” і не може з нею впоратися. Зараз почне зверх-нім тоном радити “натиснути круглу кнопку”.

– Упав об’єктив, але скло не роз-билося. Тепер не можу до байонета під’єднати, певно, кріплення пошко-джено. Можете допомогти? – з викли-ком мовила я. Чоловік знітився.

– Якщо чесно, я не розуміюся на фо-тотехніці. Але у мене друг працює в сер-вісі, хочете, я йому зателефоную?

Через дві години ми з Павлом пили каву в затишному ресторанчику. Моя фотокамера вже в нормі, часу для ви-конання роботи було достатньо, тож я могла собі дозволити трішки побай-дикувати.

– Отже, любиш екстрім? – підсуму-вав Павло, коли я розповіла про своє захоплення картингом та мрію стриб-нути з парашутом. Я стверджувально кивнула. Розмова з новим знайомим йшла легко, він виявився цікавою лю-диною з різноманітними захоплення-ми. Якщо чесно, Павло не вкладався в загальний образ сучасного чоловіка, для якого життя обмежується роботою, футболом та комп’ютерними іграми. І я відчувала, що моє серце, яке поросло кригою після невдалого кохання, по-волі тане.

– Зустрінемося в суботу? – запро-понував новий знайомий. – Одягайся зручніше!

Не було би щастя

– Не може бути! – я все ще не вірила в те, що відбувалося. Інструктор саме закріпляв карабіни на спорядженні.

– Готова? – спитав Павло. Я кивну-ла. І наступної миті ми полетіли на-зустріч небу. Це було найнезвичніше відчуття – ширяти в повітрі, на висоті близько тисячі метрів над землею... Всі думки вивітрилися з голови, я просто пливла по небу. Мало не за-була смикнути кільце, аби розкрити парашут!

Після приземлення ми сиділи в барі біля аеродрому, а мої думки все ще були десь там, поміж хмарами... Ще ніхто і ніколи не влаштовував мені таких побачень! Того ж вечора Павло запросив мене до себе додому “на каву”. Хіба ж я могла відмовитись? О, мій кавалер був, напевно, останнім романтиком у світі. Запалені свічки, ароматичні палички, ліжко в пелюст-ках троянд, романтична музика... Все моє тіло тремтіло від гарячих поцілун-ків Павла, від його ніжних дотиків.

“Як же добре, що я тоді впустила об’єктив, – подумала я, засинаючи в обіймах Павла. – От правду кажуть, не було би щастя, та нещастя допо-могло!”

Моє серце, понівечене нещасли-вим коханням з колегою, довго було вкрите кригою. Про довіру до чоло-віків не могло бути й мови – всі вони


видавалися мені мерзотниками. Але Павлусь зміг розтопити лід та повер-нути віру в людей. Наш роман розви-вався стрімко.

Кожен день моїх зустрічей з цим чоловіком був незвичайним. Що він тільки не вигадував! Ми плавали на човні по озеру, ночували в наметах на березі річки, він водив мене в цирк, ми танцювали під дощем...

Правда, було в мого коханого за-хоплення, яке я не могла розділити. Він займався верховою їздою. Я ж ко-ней боялася з дитинства. Пам’ятаю, коли була малою, поїхала до бабусі в село. І там побачила цих істот з ве-ликими очима... Вони нагадали мені страшних монстрів-кентаврів з міфів. І з того часу я з жахом обходила їх стороною.

Казанова“Нарешті ти зустріла своє кохання”, –

заливалися сльозами щастя колеги, по-други та родичі. Звісно, наше з Павлом фото висіло в мене і вдома, і на роботі. І кожному, хто готовий був слухати, я розповідала про своє щастя.

Батьки вже планували весілля, яке, на їхню думку, обов’язково мало відбу-тися після усіх залицянь та сюрпризів, що мені робив Павло. Адже хто буде витрачати шалені гроші на дівчину, з якою не планує нічого серйозного? Хоча пройшов лише місяць, і рано було загадувати наперед. Але я точно знала: він – той, з ким я хочу ростити діточок і зустріти старість!

“Павле, я тебе кохаю!” – не знаю, як я наважилася на ці слова. Ми лежали на шовкових простирадлах після бурхли-вих і пристрасних обіймів та підкріпля-лися фруктами. Він на мить розгубився, щось хотів сказати, але тільки посміх-нувся. “Чоловіки, навіть такі сильні, сором’язливі”, – лишень усміхнулася я. Та, вже засинаючи в його обіймах, по-думала, що міг би і відповісти.

– Олю, я тут думав над нашими сто-сунками, – почав Павло, тільки-но я зранку увійшла на кухню. – Я не бачу нашого спільного майбутнього...

Я так і вклякла на порозі. Що? Не може бути! Але чому? Пояснень я не почула. “Просто ти не підходиш”, – ось єдине, що сказав мені Павло.

Гірку правду я дізналася через тиж-день від спільних знайомих. Виявля-ється, Павло – член клубу пікаперів з відповідною назвою “Казанова”. Вони влаштовують змагання – хто швидше закохає в себе дівчину. Переможець

отримує велику грошову нагороду. Тому і побачення були такі оригіналь-ні! У них навіть сайт був, на якому піка-пери ділилися “досягненнями”. Там я знайшла викладені наші спільні фото з річки, з цирку, з каруселі... І милий підпис: “Ламалася недовго, але місяць морозилася в коханні зізнатися”.

Підкорювачка вітру

У моєму житті з’явилася певна ста-більність. Я вставала, плакала, йшла на роботу, ввечері поверталася, плакала й лягала спати. Оплакування моїх зруй-нованих мрій перетворилося мало не на хобі – було так шкода себе! Ну чому я попалася в лапи негіднику, що грався моїми почуттями? За що? Чи я не варта справжнього кохання?

Місяць минув як уві сні. Поступово

відчай почав змінюватися на злість. Так захотілося довести цьому мерзотни-ку, що я чогось варта! Та не йти ж мені його шляхом та зваблювати наївних людей...

Ідея з’явилася раптово. Він же кін-ним спортом захоплюється? Я стану кращою вершницею, піду на змагання, в яких і він братиме участь, та перемо-жу його. Думки про солодку помсту до-дали впевненості. І я швиденько, доки ще не включився здоровий глузд, по-чала шукати телефон кінного клубу.

Чорний красунчик – так звали цю істоту. Кінь зиркав на мене своїми ве-личезними очима, а в мене трусилися ноги. Та думка про те, як я на змаганнях переможу Павла, додавала впевненос-ті. “Перш ніж сідати верхи, поговори з конем, – порадила інструктор. – Ви маєте порозумітися”.

Пересиливши себе, підійшла та по-гладила Чорного красунчика по гриві. Раптом відчула тепло його тіла і заспо-коїлася... Кінь ворушив вухами та ледь-ледь терся головою об мою долоню. “А

він зовсім не страшний”, – подумала я. І чого я стільки років боялася коней?

Уже через півгодини ми скакали на-зустріч вітру. З’ясувалося, мені дуже легко триматися в сідлі, та й кінь слух-няний трапився. Виявляється, стільки років я позбавляла себе такого задово-лення. Страх зовсім минув, і я відчувала себе справжньою підкорювачкою ві-тру, що мчить на вірному коні назустріч пригодам.

Спасибі, що все так

– Привіт, я Костя, – представився вершник на рудому коні. – Чув, що ти чи не найкраща вершниця в клубі.

Я зашарілася. Цей юнак – інструк-тор, який мав готувати мене до змагань. Може, три місяці занять – це мало, але чому б не спробувати?

Костя тренував мене і Чорного кра-сунчика у посиленому режимі. І навіть не дивно, що ми взяли перше місце на конкурсі. Правда, того, через кого я все затіяла, там не було – до мене дійшли чутки, що Павло поїхав на заробітки до Польщі.

Але я не засмутилася. Адже вже дав-но довела самій собі, що чогось варта. Саме завдяки Павлові я таки знайшла своє місце в житті. Певно, якби не він, я би ніколи не сіла в сідло, ніколи б у мене не було такого друга, як Чорний красунчик, ніколи б я не відчула звук ві-тру у вухах та запах пилу з-під копит...

– Ну що, амазонко, вітаю! – Костя по-тис мені руку і невпевнено додав, – ти любиш кіно в 3d? Може, сходимо?

Особливі людиМені інколи здається, що на землі

існують такі спеціальні люди з особли-вою місією. Вони з’являються в нашому житті нізвідки, потім зникають в нікуди. Але залишають певний слід, підштовху-ють нас до чогось, що для нас таке важ-ливе. Якби не зустріла Павла, ніколи б не прийшла в кінний клуб. І ніколи б не познайомилася з Костею. Так, ми разом. Наше кохання – не шалене, не дике, але справжнє та щире. Він не співає мені пісні, не пише вірші та не посипає ліжко пелюстками троянд. Але бере за руку та ніжно дивиться закоханими очима. І я розумію – це і є щастя, те, за яке варто боротися, через яке можна було страж-дати та поневірятися...

Ольга

Для щастяЗроби собі плейлист з весе-

лих та позитивних пісень та

вмикай його, коли прокида-

єшся. Збирайся на роботу під

улюблену музику, нехай вона

налаштує тебе на активний

робочий день.

Мистецтво бути щасливою


Гарна звістка– Бабуню, можна ми дея-

кий час з вами поживемо? – спитала моя онука Даринка.

Нещодавно вона народи-ла мені правнучку – малень-ку Оленочку. Зараз дитинка спала, а онука із зятем ку-штували пиріжки, що я при-готувала.

– Ну нарешті! – вигукнула я. – Скільки років я вас за-прошувала? Тепер зрозумі-ли, що сумно без бабці?

Даринка засміялася. Коли вони з Петром тільки побра-лися, я одразу запропону-вала, щоб жили зі мною, – я ж маю велику трикімнатну квартиру. Та молодим хоті-лося самостійності, тож вони зняли маленьку квартирку. І от коли народилася Оленка, онука таки надумала пере-братися до мене.

– Я ж не вмію за дітьми до-глядати, а ви навчите, – по-яснювала вона.

А мої очі світилися – на-решті після п’яти років само-тності я відчую себе части-ною родини!

СамотністьМоя дочка ще років 15

тому поїхала за кордон – на пошуки хорошого життя. Да-ринку залишила зі мною –

мовляв, потім заберу, коли облаштуюся. І справді, об-лаштувалася за півроку в Ка-наді, заміж вийшла. Та Дари-ну забирати не поспішала... Певно, дитина завадила б їй життя своє будувати. Мала спочатку весь час питала, де мама, а потім і перестала. А дочка тільки дзвонила, при-чому все рідше, не приїхала ні на похорон батька, мого чоловіка, ні на весілля Да-ринки.

Коли онука вирішила жити з чоловіком окремо, я засмутилася. Ні, звісно, я була рада за дівчинку – до-бре, що вона знайшла своє щастя. Та моя домівка опус-тіла, стала такою темною та тихою. А я відчула себе геть непотрібною. Ні, звичайно, онука дзвонила кожного дня, заходила в гості... Але я знала, що вона поспішає до чолові-ка, тож не затримувала її. “За-веди собі котика”, – порадила дочка, коли я одного разу по-скаржилася їй на самотність. Та я би з радістю, але ж у мене алергія на тварин...

Радісні клопотиЯк тільки Даринка зі своїм

Петром та малою Оленкою переїхали до мене, квартира наче світлішою стала! Весь день у нас відбувався якийсь рух: Петро збирався на ро-

боту, та не міг знайти ключі, Оленка влаштовувала кон-церти – то їсти не хотіла, то, навпаки, хотіла, – Даринка співала гучні колискові, яки-ми тільки будила малу...

Давно я не почувалася такою щасливою та потріб-ною. Навіть вмовила онуку частіше залишати мене з ма-лою, а самій ходити з чолові-ком десь поміж люди – аби молода сім’я не потонула в рутині.

За три місяці Дарина по-відомила, що хоче вийти на роботу, щоб місце не втра-тити. Ми з Петром повністю підтримали її. Врешті-решт я з радістю доглядатиму малу хоч цілий день!

Компанія з візочками

У дворі в нас була ціла компанія бабусь із візочка-ми – ми гуляли хто з онука-ми, хто з правнуками майже в той самий час. Та всі роз-мови в компанії крутилися довкола пенсії та невдячних родичів.

– От мої: звісили на мене своє дитя, а самі поперли-ся в Туреччину на сонечку засмагати, у морі купатися. А бабуся – сиди, доглядай малого! – невдоволено бур-чала Таїсія Петрівна, бабця півторарічного Михася.

А я завжди мовчала. Пев-но, мої щасливі розповіді про те, що я нарешті маю змогу доглядати за правнучкою, ніхто не зрозуміє. Та вони на мене як на навіжену дивити-муться, якщо я розкажу, що сама відправляю Даринку з Петром на вихідні десь до лісу чи на озеро, щоб побути собі з Оленочкою. Мені здається, ці жінки просто не розуміють, яке це щастя – відчути себе знову потрібною. Може, вони не стикалися з такою пробле-мою? Напевно, діти живуть з ними та повсякдень дошку-ляють... А в мене все навпа-ки – я щаслива прабабуся!

Самотній дідусь– Спи вже, хуліган малий,

– почула я ласкавий голос. Сьогодні мені закортіло ві-дірватися від компанії не-вдоволених життям та об-тяжених онуками бабусь і сповна насолодитися своїм статусом прабабці.

– Як будеш добре спати, куплю тобі “Мерседес”, а як ні – доведеться на ровері кататися, – продовжував голос.

Я вийшла з алеї й побачи-ла на лавочці за деревами чоловіка з візочком.

– Можна до вас підсісти? – запитала.

Той радо посунувся.


– Дивись, Ігорку, яка гарнень-ка дівчинка, – підморгнув онукові дідусь, вказуючи на Оленку. – От виростеш – підеш свататися. Та на ровері свататися не годиться, тож спи!

Малюк трошки пововтузився, та й заснув.

– Цікаві у вас методи вихован-ня, – розсміялася я.

– А що робити, з теперішніми дітьми треба бути оригінальним, – відповів той.

З того часу я перестала гуля-ти з нашою компанією бабусь та намагалася прийти в парк у той самий час, коли там гуляв Леонід Степанович – мій новий знайо-мий. Він виявився цікавим спів-розмовником – постійно жар-тував, співав веселі колискові дітям, робив смішних звіряток з усіх підручних матеріалів, щоб дітей потішити.

Я дізналася, що він також пра-дідусь і, хоч у них велика родина, і всі живуть в одній квартирі, все одно почувається самотнім. “У дочки та онука своє життя, свої родини. А я так, ходжу тінню... До-бре, хоч Ігорчика мені доручили – почуваюся потрібним”.

Якось одного погожого осін-нього дня ми з Леонідом Степа-новичем сиділи на нашій лавочці та намагалися заколисати прав-нуків.

– Дивися, яка дружня сім’я, – почулося збоку. Повз нас саме проходила молода пара з дити-ною. Чоловік вказував дружині на нас. – Бачиш, вони, напевно, як ми, одружилися років у 20 і от вже з онуками разом гуляють...

– Чуєш, нас за чоловіка та дру-жину прийняли, – усміхнулася я. Та мій знайомий дідусь глянув на мене серйозно і мовив:

– А чому б і ні? Може, справді, варто... Що нам перешкоджає?

– Та ти що, – замахала я рука-ми. – Скільки нам років! Пізно вже починати...

– Вероніко, починати ніко-ли не пізно, – Леонід взяв мене за руку. – Повір, після 60 життя тільки починається! В нас усе по-переду. От зараз правнуків ви-ростимо і поїдемо мандрувати світом...

А й справді, чому б не спробу-вати? Нам добре разом. А якщо хтось засудить – мовляв, старі

вже, а все туди ж... Та це їхні спра-ви. Ми ж заслуговуємо на щастя.

Зайвий у власній родині

– Даринко, посидиш з малою? Я в гості йду, – попросила я онуку. Сьогодні Льоня запросив мене познайомитися з його родиною.

– Невже в нас з’явиться новий дідусь? – раптом змовницьки під-моргнула мені онучка та додала, помітивши, як я знітилася. – Та не переживай, я все знаю – у нас весь дім гуде про ваш роман з візочками.

Тож я, отримавши таке благо-словення, вирушила в гості.

– Тату, ходи сюди на хвилин-ку, – покликала Льоню дочка – підтягнута жіночка з кам’яним обличчям. Розмова з родичами мого кавалера не клеїлася. Вони дивилися на мене якось насторо-жено і навіть вороже.

– Ти що, здурів на старості літ? – почула я голос доньки Леоніда з-за дверей вітальні. Мені здало-ся, що вона спеціально говорила голосно, аби я почула. – Нам са-мим нема де жити, не вміщаємо-ся в цій квартирі, а ти ще й наду-мав одружитися з цією бабцею та привести її сюди! А на які кошти ви житимете? Як ти собі це уявля-єш? А вона що, безхатня, чого ви у нас жити надумали?

Вона вичитувала і вичитувала Льоню. Я не витримала, вийшла в коридор.

– Не хвилюйтеся, ми з вашим батьком не займатимемо вашої території, – сказала я дочці мого нареченого.

Усю дорогу, що ми йшли до нас додому, я втішала Льоню. Він ніяк не міг повірити, що власні діти так йому віддячують – вига-няють з його ж квартири.

Вдома нас зустріли Даринка з Петром та мала Оленка.

– Діти, це Леонід Іванович, ми житимемо разом, – урочисто представила я .

– От і добре, – підморгнула онука. – Нам саме не вистачає дідуся!

Уже майже рік ми живе-мо разом. Що ж, правду ка-жуть – щасливим бути ніколи не пізно!

Вероніка Матвіївна, 67 років

Жіночий клуб


На природу!– А давайте влаштуємо пікнік! – саме

з цієї фрази почалася моя пригода.Одногрупники вирішували, де від-

значити кінець сесії, і вибір випав на село, де мешкав друг нашого старости Назара. “Там така краса: ліс, річка!” – за-охочував хлопець, і врешті-решт усі погодились. Наступного ранку наша компанія зустрілася на вокзалі. Після трьох годин дороги ми нарешті ви-йшли із задушливого вагона, проте виявилося, що до тої самої “краси” з річкою та лісом доведеться пройти ще кілька кілометрів. А я ще й підбори взула! Що поробиш, про відпочинок на природі я нічого не знала, навіть явір від вільхи не могла відрізнити, бо ніколи не бачила справжнього лісу. В нашій родині сповідували культурне дозвілля: щотижня ми з батьками бу-вали на виставках, спектаклях, світ-ських вечорах. Тож цього дня на мене чекало багато справжніх випробувань: і спина, що обгоріла на сонці, і подерті ноги – це, як виявилося згодом, на-справді тільки дрібниці.

Доленосне знайомство

– Ну нарешті, а я вже думав, що ви заблукали! – Максим, друг нашого ста-рости, йшов нам назустріч. Високий чорнявий хлопець з великими блис-кучими очима і пухнастими віями радо всміхався. У відповідь усі насуплено мовчали, і кожен думав: “Ліпше б у місті лишились, бо ще й пікнік не почався, а сил уже нема”.

– Ходімо, розберемо речі, я вам по-кажу, де річка. Давайте допоможу, ді-вчата, – і Максим взяв наші важкі па-кунки з провізією.

Коло річки і справді відкривався ди-вовижний краєвид. У воді віддзеркалю-валося синє небо, співали пташки, а від чистого повітря паморочилося в голові. Наші вже оговтались з дороги, скупа-лися в річці і збирали хмиз для багаття. Максим заходився допомагати: і дрова носить, і по воду біжить, і м’ясо на шам-пури нанизує, а головне – жартує, всі наші дівчата аж за животи хапаються!

А надвечір, коли сонце вже сідало, я вирішила прогулятися берегом. По-чулися кроки за спиною, озирнулась – Максим. Наздоганяє мене і всміхається. У мене мало серце з грудей не вистриб-нуло. Вже хотіла вдати, ніби здивована,

що він тут, та раптом перечепилася за гілку і як остання незграба впала!

Справжня казка– У такому взутті хіба по паркеті хо-

дити! Так болить? А так? – оглядав моє травмоване коліно Максим. – Ну ж бо, спробуй підвестися.

Я слухняно встала, та ноги підкоси-лися.

– Ну нічого. Посидь тут і не вставай, – наказав хлопець, – а я скоро повер-нуся.

І от я сама-самісінька сиджу біля річки і чекаю на “диво”. Здавалося б, сьогодні такий нещасливий день: на сонці згорі-ла, ногу забила, втомилася… Проте від-чувала якусь дивну наснагу. За спиною шарудів листям старий ліс, літали мете-лики, з-за острівка випливла біленька качечка з малими каченятами. Я мало не заплескала в долоні від захоплення! Та це був лише початок, бо за кілька хвилин повернувся Максим… на коні!

– От і транспорт! – усміхнено мовив мій принц.

Ніколи в житті я ще не відчувала та-кого спокою і затишку. Вогонь багаття, спів під гітару, щира сільська молодь, що приєдналася до нас увечері, і блис-кучі Максимові очі.

Серйозні планиНаш бурхливий роман закінчився

весіллям. Батьки довго відмовляли мене:

– Доню, ти гарячкуєш, – казав бать-ко. – Покохала хлопця – добре, але нащо переїжджати до нього? Чим ти там займатимешся? Будеш корів пасти? А як же навчання?

– Тату, ви з мамою нічого не знаєте про село! Там живуть чудові люди, в них все просто, щиро! Ніяких світських ви-крутасів, отих ваших виставок, музеїв! Там природа, гармонія! А до універу я буду їздити!

Переконати мене батькам не вда-лось, і після весілля з маленькою ва-лізкою я вирушила в нове життя серед безкрайнього лісу і чистого свіжого повітря.

Все по-новому– Марічко, вставай. Уже сонце зі-

йшло, роботи багато! – свекруха щодня будила мене тою самою фразою.

Максим прокидався вдосвіта і йшов на роботу – працював будівельником. Повертався виснажений пізно ввече-

рі і відразу лягав спати. Мав один ви-хідний на тиждень, та побути разом нам не вдавалося, бо накопичувалася “чоловіча робота”. А може, свекруха навмисно вишукувала її: то паркан пе-реставити, то в сараї щось полагодити. Максим маму шанував і відмовити не міг. Я теж не сиділа без діла. Та все їй було не так!

– Що за невістку привів – сором один! Незграба ледача, вже й сусіди пліткують.

– Мамо, але ж Марічка старається. Вона ще не звикла до сільського життя, – виправдовував мене коханий.

– Ага, міська зарозуміла штучка! Їй хіба книжки читати! Вчора кажу, нащо очі псуєш, ліпше серіал зі мною поди-вись, аж ні! Читає далі! – не вгамовува-лась свекруха.

Я й справді старалася догодити: прислухалася до свекрушиних порад, вчилась доїти кіз та корів, білити хату вапном, підгортати картоплю. Довело-ся розпрощатися з манікюром і забути про вишукані черевички й вихідний одяг. Навіть крем від сонця вже був не-доречним, адже на тому городі я стала подібна до африканки.

У щоденних клопотах, за які я отри-мувала хіба докори, якось загубилась та омріяна гармонія. Ми не гуляли з Мак-симом увечері безкрайніми полями, не насолоджувались тишею у старому лісі. Чоловік взагалі перестав звертати на мене увагу – лише працював та від-сипався. Зате свекруха пильнувала і цькувала за найменший промах.

Спати тут лягали, щойно зайде сон-це. Але ж я не звикла до подібного рит-му життя, тому проводила вечори у компанії ноутбука. Та потім свекруха і його заборонила вмикати – бач, бага-то електроенергії споживає! А чим ще займатись у тій глухомані після заходу сонця? Одного разу вийшла до молоді, яка співала біля клубу під гітару. Хлопці похабно жартували, дівчата голосно реготали, а якийсь Петро, місцевий дон жуан, почав до мене залицятися. Я втекла звідти і ще довго ридала в нас на подвір’ї. А на ранок все село пліткувало, мовляв, у Максима дружина непутяща. Відтоді свекрушин терор посилився ще дужче і став відверто нагадувати панщину. Ображений Максим мене не захищав – вважав, що я сама винна.

Додому!А коли подзвонили батьки і запро-

сили мене на вечерю на честь приїзду тітки з-за кордону, мама мого коханого


мало не луснула від злості.– Не поїде нікуди! Роботи непочатий

край, а вона на гульки зібралася.– Мамо, але ж робота зачекає. Ма-

річка давно не бачила родичів, – обе-режно заперечував Максим. І тут я не витримала.

– Хіба я безправна річ? Ваша влас-ність? Зранку до ночі не розгинаюсь! Нащо фарбувати двері щотижня? Нащо весь час переставляти паркан? Аби в нас часу на життя не було, для того ви робо-ту вишукуєте? Я поїду. І крапка! – грюк-нувши дверима, я вибігла на подвір’я.

За кілька хвилин вийшов Максим.– Ти не маєш права гримати на маму.

Якщо вона проти – така її воля. У нас і справді багато роботи. З тіткою по теле-фону поговориш.

– Правда? – кричала я. – А нічого, що твоя люба матуся минулого тижня заборонила користуватися мобільним? Бач, по телевізору сказали, що то шко-дить здоров’ю! І тепер я маю десь по закутках ховатись, щоб подзвонити! У вас тут кам’яний вік, жодного елементу цивілізації, лише серіали та худоба! Я більше не можу так жити, бо деградую! А тобі байдуже – ти матусю захищаєш! З мене досить!

За півгодини з тією самою невелич-кою валізою я бігла на зупинку елек-трички. Навпростець, через поле, ков-таючи рясні сльози. Тікала з зеленого раю, мов із пекла. Вже у вагоні вклю-чила ноутбук, під’єднала модем. Пере-вірила електронну скриньку, відповіла друзям, з якими не спілкувалася стіль-ки часу, переглянула новини. Скільки всього у світі сталося, доки я шукала гармонію серед грядок з огірками! Потім дістала косметичку і вперше за кілька місяців зробила макіяж. “Ну от, з поверненням, міська штучко!” – всміх-нулась у люстерко сама до себе. Так, може, сільське життя просте та щире, але я до нього зовсім не готова.

Марічка, 22 роки



Самозванець

Сьогодні у моєї сестри п’ята річниця весілля. А значить, за традицією, десь після третьої чарки дідусь із удаваною серйозністю спитає: "А розкажіть, голубки, як ви познайомились?" І всі пирснуть зі сміху, і не дарма. Без сліз історію Марти та Дмитра не розкажеш.

Того визначного дня Марта, як зазвичай, збиралась на роботу, аж раптом кран у ванній, що й без того підтікав, спричинив справжню надзвичайну ситуацію. Всередині щось хруснуло, і струмені холод-ної води бризкали в різні боки, загрожуючи таким собі потопом. Сестра схопила телефон і почала набирати номер аварійної служби. Сонна чергова відповіла, що май-стер навідається протягом дня, та по підлозі вже плавали капці, ли-шаючи по собі хвильку, і Марта страшенно панікувала. Схопила рушник, намотала його на кран, і "фонтан" трохи вщух, проте за хви-лину поновив бурхливу діяльність. І тут у двері подзвонили. "Ну от, – подумала сестра, – зараз почнеть-ся!" Мокра розхристана Марта від-чинила, та замість обурених сусідів побачила високого чоловіка, що вельми привітно всміхався та три-мав у руках валізку.

– Ну нарешті! Проходьте швид-ше, бо в мене тут катастрофа, – ки-нулася до нього дівчина. Чоловік розгублено тупцював на місці:

– А що сталося?– Як що? Кран зламався! Я вас

навіщо викликала? – волала обуре-


на Марта. – Ну ж бо, ворушіться, прошу вас!

Той несміливо переступив поріг і попрямував за Мартою до ванної кімнати, яка вже стала схожою на невеличкий басейн.

– А ви маєте якісь інструменти? – спитав чоловік.

– Я?! А ви не маєте? Ну, знаєте, я завжди здогадувалась, що сан-техніки в нас не найкращі у світі, проте щоб на виклик без інстру-ментів! – Марта вже мало не скре-готала зубами. А диво-майстер лише всміхнувся.

Нарешті спільними зусиллями за допомогою плоскогубців, які знайшла Марта, бурхливий потік було зупинено.

– Тут треба дещо замінити, але ж ви запізнюєтесь? Може, я завтра прийду? – запитав чоловік. – Мене, до речі, Дмитром звати. А вас?

– Завтра? – скипіла Марта, що не бажала знайомитись із без-руким сантехніком. – Та ви майте совість! Йдіть звідси! Я ліпше ко-гось іншого попрошу! Йдіть, йдіть, дуже вам вдячна, допомогли!

І хоч потоп було ліквідовано, Марта ще цілий день згадувала того ледачого Дмитра. Ввечері за-телефонувала батьку, і він радо по-годився допомогти. Кран полаго-дили, і дивного сантехніка сестра викинула з думок.

Щаслива помилкаЗа кілька тижнів Марта захека-

на вбігла до офісного ліфта й мало не зомліла: Дмитро!

– Доброго ранку, – привітався той.

– І вам доброго. Прийшли щось полагодити? – глумливо спитала Марта.

– Можна і так сказати, – всміх-нувся чоловік.

У коридорі їхні шляхи розі-йшлися. А після обіду секретарка всіх покликала до зали засідань.

– Шановні колеги, – почав дирек-тор, – хочу представити вам свого нового заступника. Дмитро Сергі-йович – провідний юрист, кандидат наук і відтепер – почесний член на-шої команди!

Марта мало не впала зі стільця. Тепер було ясно, чому сантехнік виявився не надто вмілим – юрис-тів ж не вчать лагодити крани! Колектив захоплено плескав, ві-таючи Дмитра Сергійовича з при-значенням, а той, коли зустрівся поглядом з Мартою, змовницьки підморгував.

Уже згодом, коли Марта погоди-лась на побачення, самозванець зі-знався, що помилився квартирою: друг попросив передати посилку, а точну адресу Дмитро загубив.

Сьогодні знову бринітимуть келихи, лунатиме "гірко!", і вся ро-дина, затамувавши подих, вкотре слухатиме історію молодят. А потім обов’язково хтось із нас спитає:

– Чому ж ти відразу не зізна-вся?

– Хіба я міг відмовити в допо-мозі чарівній пані? – засміється Дмитро й пригорне щасливу Мар-ту. А задоволений розповіддю ді-дусь підсумує:

– Отож бо – іноді і зламаний кран приносить щастя!

Олеся, 29 років

Рекл

ам

а

Часом життя видається нам за-надто сумним, нас з’їдає рути-на, однотипні щоденні спра-ви… Так і хочеться додати

до нього веселих ноток, приправити буденність яскравим та пікантним со-усом. Що ж, саме час змінювати життя на краще – давайте, займемося саль-сою!

Геть самотністьЯкщо самотність не дає вам

насолоджуватися життям у по-вній мірі – значить, час зайнятися сальсою. Чому саме нею? Саль-са – танець парний. Тобто ви ма-тимете змогу познайомитися зі симпатичними хлопцями,

які до того ж ще й гарно рухаються. А ще сальса – танець соціальний. Це означає, що зовсім не обов’язково мати постійного партнера – можна щоразу ставати в пару з кимсь іншим. А найголовніша перевага соціальних танців у тому, що керівництво клубів

регулярно влаштовує вечір-ки, на яких ви матиме-

те змогу і розширити коло знайомих, і потанцювати з партнерами з інших клубів чи навіть з танцівниками з-за кордону, які нерідко подорожують по світу та відвідують подібні вечір-ки. І, як ви вже здогадалися, клуби соціальних танців – чудове місце для пошуку другої половинки. Адже та-кої концентрації незаміжніх симпа-тичних хлопців, від танців з якими

паморочиться в голові, не знайти ніде!

Хочу бути стрункою

та щасливою!Ви переймаєтеся через свою

фігуру? Не ризикуєте з’їсти на ніч той смачненький шматочок торти-ка, що самотньо лежить на поличці холодильника? Боїтеся, що зайві кі-лограми пропишуться на ваших стег-нах? Що ж, сальса – саме те, що вам треба. Активні рухи, при яких задіяні мало не всі групи м’язів, допоможуть підтримувати фігуру. Постійні рухи стегнами, які характерні для цього танцю, зроблять ваші форми апетит-но підтягнутими, талію стрункою, а шкіру пружною. До того ж, погодь-теся, займатися танцями значно ве-селіше, ніж спортом, гімнастикою чи аеробікою!

Запальний міксДинамічний, веселий та водночас

чуттєвий і романтичний, цей танець дає змогу не лише відчути повну свободу, а й пофліртувати з партнером чи гляда-чами. Адже клубні вечірки часто вла-штовують просто неба, і одразу навко-ло танцівників збирається захоплений натовп. А висловлювати свої почуття в танці – справжнє мистецтво. Навчитися слухати та розуміти своє тіло, віддавати-ся ритму, розчиняючись в музиці, – ось далеко не повний перелік того, що дасть вам сальса.

Сальса при-

йшла до нас із Куби. Цей

танець поєднав у собі іспан-

ську, африканську та арабську

культури. Недарма саме слово

в перекладі означає “соус”. При-

гадуєте фільм “Брудні танці. Ночі

в Гавані”? Запальні ритми чут-

тєвого танцю поєднали

серця героїв.

Хобі щасливої жінки


«Танцювальний клуб сальси зараз можна знайти в будь-якому місті – настільки цей танець зараз популярний. Що треба, аби займатися ним? Лише зручне взуття та гарний настрій!



– Доню, коли тебе чекати? – крикнула вслід мама.

Я зітхнула. Ніби я мала дитина! Мама була у всьому: куди ідеш, коли прийдеш, хто дзвонив... Та якщо я скажу мамі, що в мене на-решті налагодилося особисте жит-тя, розпитування подвояться: хто він, як познайомилися, коли одру-житеся...

Проігнорувавши мамине пи-тання, я вийшла з квартири. Е ні, матусю, в мене тепер своє життя, доведеться змиритися.

Мамині сльозиЗ Тарасом у нас все склалося

добре, і він запросив мене жити до себе. Коли я повідомила про це маму, вона була у розпачі.

– А як же я? – тихо спитала вона. – От ти поїдеш, з ким я лишуся?

Чесно кажучи, мамин егоїзм мене виводив із себе. Хіба я винна, що вона розлучилася з батьком? А що заважало їй вийти заміж знову? Я ж знаю, що їй не раз пропонува-ли. Як же це важко бути єдиною дитиною! На мої плечі лягала від-повідальність – доглядати маму. Хоча вона ще зовсім нестара, і

якби більше уваги приділяла собі, виглядала би вельми привабли-во. Та натомість мама вирішила, що я тепер маю все життя при-святити їй, нікуди не ходити, ні з ким не зустрічатися, не створюва-ти сім’ю та бути завжди біля неї. Бо ж вона народила мене “собі на радість”, як любила повторювати.

Я ж усвідомлювала, що маю всі шанси повторити долю маминої сестри, тітки Олени. Їй вже біля п’ятдесяти, вона не має сім’ї та й заміжньою ніколи не була – її мама, себто моя бабуся, так і не відпусти-ла її від себе. “Діти мають завжди бути з батьками”, – от наш родин-ний девіз. Тож тітонька не може на-віть з подружками зустрітися – має одразу після роботи бігти до мами... Для мене це дико. І я чітко виріши-ла, що не повторю її долі, хоча моя мама, певно, вважає інакше. І от за-раз почне істерику, що я поїду, а їй ніхто склянку води не подасть.

– Мамо, зрозумійте, у мене своє життя. Вам час мене відпустити, – я зібрала речі й пішла.

Правда, незважаючи на те, що переїхала до Тараса, я навідувала-ся до мами дуже часто – все ж таки мені було її шкода – сидить самі-

сінька у квартирі, навіть на вулицю не вибереться. А мати дзвонила по кілька разів на день, щоб “просто почути мій голос”, як казала вона сама.

Тиждень ми з Тарасом були у відпустці, а коли приїхали, я заві-тала до мами. Картина, яку я поба-чила, мене приголомшила. Мамуся відкрила двері у нічній сорочці, хоч було вже по обіді. Очі спухлі, неза-чесана...

– Мамо, ви що, хворієте? – пере-лякалася я.

– Ні, – сумно мовила вона. – А для чого мені чепуритися? Ніхто ж не бачить, нікому я не потрібна...

І вона зайшлася сльозами. “Так більше не можна, – вирішила я. – Треба щось робити”.

Хороший планУ мене з’явилася чудова ідея,

тож я, трішки поміркувавши, ви-рішила звернутися до колишньо-го одногрупника Артема. Звісно, план був не до кінця продуманий і навіть дещо божевільний, але так більше тривати не могло. Я хочу мати особисте життя, але й мамі не можна дати зачахнути.

Кавалер для мами



– Привіт, Артеме! – я обійняла товариша та заходилась розповіда-ти йому про мету візиту.

Мій одногрупник – хлопець симпатичний, виглядає дуже пре-зентабельно. Але, на жаль, безро-бітний. Чи то просто лінивий, чи то ніяк не знайде себе... Словом, найкращий кандидат.

– Зоряно, ти здуріла чи що? Таке мені пропонуєш! – Артем аж під-скочив, коли почув, про що я його прошу.

– Та ж не безкоштовно, Артем-чику, – улесливо мовила я. – Будеш отримувати хорошу платню. Вва-жай, що на роботу влаштувався.

Артем ще трохи поламався та врешті погодився. Що ж, будемо втілювати наш план!

У розквіті

– Зоряночко, дай номер свого пе-рукаря, – попросила мама через три дні. Я зраділа: крига рушила!

А коли завітала до мами, спочат-ку навіть не впізнала її. Переді мною стояла гарна жінка з модною зачіс-кою, з макіяжем, у стильній сукні. А головне – на її обличчі сяяла щасли-ва посмішка, та, яка робить жінку на десять років молодшою та в сто разів привабливішою.

У вазі стояв величезний букет бі-лосніжних троянд, що одразу давав зрозуміти: в цієї жінки є кавалер.

– Бачу, в тебе з’явився шануваль-ник? – поцікавилася я. Мама заша-рілася.

– Тільки нічого не подумай, доню... – почала пояснювати вона, затинаючись. Було зрозуміло, що мамі не просто обговорювати таку тему зі мною, але й поділитися радіс-тю, видно, хотілося. – Просто друг, ми з ним сьогодні в театр ідемо...

Звісно, мама не уточнювала, що той “просто друг” молодший від неї на 20 років. А я не стала допитува-тися та змінила тему розмови.

Мама літала, мов на крилах. Вона вже не надзвонювала по десять ра-зів на день, не плакала в слухавку, а коли я їй телефонувала, вона весело щебетала та швидко прощалася – її чекав кавалер. Я раділа: молодець Артем, добре справляється з ро-ботою. Нарешті я змогла повністю присвятити життя собі і Тарасу!

СюрпризТого дня я завітала до мами без

попередження – проходила повз. Та на мене чекав сюрприз – двері мені відкрив Артем... у рушнику навколо стегон.

– Ти... ти що тут робиш? – запну-лася я.

– Як що? Живу, – всміхнувся од-ногрупник. – А ти чого прийшла, твоєї мами немає вдома.

– Артемчику, ти що, геть здурів? – я почала закипати. – Ми ж до-мовлялися, що ти водиш маму по театрах-ресторанах, робиш комп-ліменти, всіляко розважаєш, цілу-єш ручку і більше нічого!

– Спокійно, Зоряночко, не зли-ся. Нічого такого і немає. Просто мене сусіди затопили, а твоя мама проявила гостинність, запросила до себе пожити, доки в мене ре-монт. Узагалі, вона в тебе класна жіночка, дарма ти казала, що вона зануда.

– Ну дивись мені, – я пригрози-

ла хлопцю. – Спробуй тільки маму образити чи щось утнути, я тобі влаштую!

Додому я поверталася з важки-ми думками. Ох, не сподобалося мені це... Ситуація почала виходи-ти з-під контролю. Напевно, треба припиняти цю комедію.

Та зайнятися вирішенням цієї проблеми мені не вдалося: до мене дійшли чутки, що Тарас завів собі коханку... Почалося вистежування, сльози, сварки, обіцянки та знов зради, а потім і розставання. Сло-вом, тижні зо три мені було не до мами і її молодого кавалера.

НесподіванкаЗабравши свої речі з квартири

Тараса, я поїхала до мами. Що ж, от і закінчилося моє кохання. До-ведеться повернутися до старого

життя в ролі маминої дочки. Двері відчинилися, я хотіла було зайти, але вхід перегородив Артем.

– Чого прийшла? – непривітно запитав той.

– Здурів? Я тут живу, – я спробу-вала його відштовхнути.

– Е ні, дорогенька. Тепер це і мій дім, – нагло заявив одногрупник. – І мені здається, ти тут зайва.

Тут на порозі з’явилася мама, і Артему довелося посторонитися.

– Мамо, я повернулася до тебе, – я кинулася до неї. – Знову житиме-мо удвох!

– Розумієш, доню, – мама затну-лася. – Ми з Артемчиком розписа-лися, і він тепер буде жити в нас...

– Що?! – я не повірила своїм ву-хам. А одногрупник дивився на мене з насмішкою.

– Можеш називати мене татом, – розвеселився поганець.

– Мамо, та він же мій ровесник! Та як ти могла! Сором який! – я була обурена.

– Знаєш що, Зоряно! – мама рап-том розізлилася. – Та Артем мені за місяць приділив стільки уваги, скільки ти за все життя не приділя-ла! Шкода, що в мене не було такого сина!

– То й усиновила би його! Але ж навіщо одружуватися! – спересердя вигукнула я.

Мама мовчки відкрила вхідні двері.

– Тобі краще піти, Зоряно, – твер-до мовила вона. – Артем посадить тебе на таксі.

– Можеш пожити кілька днів у моїй старій квартирі, доки собі нову знайдеш, – змилостивився Артем та простяг ключі.

– Я розкажу мамі про нашу уго-ду, – пригрозила я йому, коли він зносив мої речі.

– Гадаєш, вона тобі повірить? – усміхнувся той. – А якщо повірить, то ніколи не пробачить, що ти на-йняла кавалера, аби здихатися її. Тож тричі подумай. Зараз вона при-наймні щаслива. І я обіцяю, що пі-клуватимуся про неї, тож живи собі своїм життям і не заважай нашому щастю.

По моїх щоках котилися сльози. Так важко було враз відчувати себе нікому не потрібною...

Зоряна, 26 років

Для щастяВключіть запальну музику

та підтанцьовуйте в ритм – це неабияк підвищує настрій та налаштовує на позитив.


Він не хоче бути поряд

Ніколи не думала, що зіткнуся з такою про-блемою. Ми з Ігорем жи-вемо разом вже два з по-

ловиною роки. Весь час я намагалася присвячувати себе чоловіку, приді-ляти йому більше уваги. Ми майже не розлучалися, тим більше, що й працюємо в одній фірмі. Та остан-нім часом він все частіше намага-ється проводити вільний час без мене. На вихідні часто ходить ку-дись із друзями. Я вже і просила його, і вмовляла побути зі мною. Він не хоче зрозуміти, що мені погано без нього, і тільки дратується. Невже прийшов кінець стосункам? Чи ще можна щось зробити?

Олександра, 32 роки

Порада редакціїШановна Олександро, ваша про-

блема досить поширена. Звичайно, про кінець стосунків говорити рано. Вочевидь, проблема в іншому. Просто іноді людям треба відпочивати один від одного, як би дивно це не звуча-ло. Адже ви самі кажете, що ви майже весь час проводите разом: і вдома, і на роботі. Тож вашому чоловікові просто потрібен час, щоб скучити за вами! Він, вочевидь, це розуміє.

Ваша помилка у тому, що ви намагає-теся йому нав’язувати своє товариство. А це не призведе ні до чого хорошого. Для вас найкращий вихід – перестати, як ви кажете, присвячувати всю себе чоловікові і трішки подумати про себе. Знайдіть собі цікаве заняття. Підіть на курси або ж займіться волонтерством. Там ви реалізуєте своє бажання піклу-ватися про когось і знайдете багато нових друзів. Пам’ятайте, жінка не має всю себе віддавати сім’ї та побутовим

проблемам. У вас мають бути свої за-няття, інтереси, своє коло спілкування врешті-решт. Ви маєте бути незалеж-ною – тоді чоловік вас цінуватиме. А так він вважає, що ви від нього нікуди не дінетеся.

Виробіть таку стратегію поведінки: коли чоловік каже, що на вихідні їде десь із друзями, не плачте, не відмов-ляйте, не виказуйте розчарування. А скажіть, наприклад: “Добре, а я саме з подружками на природу зібралася”. Чоловік має побачити, що без нього ви не занудьгуєте. Тоді він вас бояти-меться втратити.

Бажаєте поділитися своєю не-простою ситуацією та отри-мати пораду і підтримку від редакції й психологів? Пишіть нам на електронну адресу:

[email protected]

Непроста ситуаціяРедакція нашого журналу допомагає читачам розібратися

в їхніх складних життєвих ситуаціях та знаходити правильні рішення.

Чому всі чоловіки такі?Здрастуйте. Пишу тому,

що я у відчаї. Мені 28 років, вже би й сім’ю створюва-ти. Але проблема в тому,

що нормальних чоловіків немає! Мені весь час трапляються такі мужчини, які мене не поважають і не прислуха-ються до мене. Я намагаюся змирити-ся, але вони мене не цінують і з часом просто кидають… Зараз я зустрічаю-ся з одним, Віталік звати, але він може мені сказати: “Заткнися”, “Тебе ніхто не питає”, “Ти дура”… Мама каже, що треба терпіти, бо всі чоловіки такі. А я не хочу. В мене такий батько: мама не має змоги свою думку висловити, бо він її одразу затикає. А мій Віталік недавно сказав, що хоче одружитися зі мною, але я сумніваюся, бо мені не подобається його ставлення. Але з іншого боку, всі кажуть, що я через свою перебірливість лишуся незаміжня. А я не хочу лишитися “старою дівою”, хочу мати родину.

Мирослава, Тернопіль

Порада редакціїМирославо, ваша проблема у тому,

що ви самі себе не поважаєте! Часи, коли жінка мала мовчки підкоряти-

ся чоловікові, вже давно минули. Пам’ятайте, люди ставитимуться до вас так, як ви їм дозволите. Якщо ви на образи чоловіка реагуєте тільки тим, що плачете в подушку та скаржитеся мамі і подругам, його ставлення до вас не зміниться. Вам варто усвідо-мити дві речі. По-перше, далеко не всі чоловіки такі. Просто ви своєю по-кірністю та манерою поведінки при-ваблюєте саме таких. Тому необхідно змінювати цю манеру. А по-друге, вас не поважатимуть до тих пір, поки ви самі не навчитеся себе поважати та цінувати. Вам необхідно позбавитися образу жінки-жертви.

Зрозумійте, якщо ви вийдете заміж за чоловіка, що зараз вас не поважає, його ставлення не зміниться, а, мож-ливо, й погіршиться. Тож подумайте, чи не краще взагалі бути самій, ніж з поганим чоловіком? Зараз ви боїтеся, що ваш Віталік вас покине, якщо ви йому будете перечити. Але навіщо вам бути з тим, хто вас не поважає? Чомусь деякі жінки вважають, що для щастя не важливо який потрібен чо-ловік, головне, щоб просто був поруч. Такі думки – пережитки минулого!

Звісно, велику роль відіграла си-туація вашої мами. Підсвідомо ви на-лаштовуєте себе на те, аби повторити

її життєвий сценарій. Але пам’ятайте, що вам під силу його змінити. Треба лише захотіти!

Тож почніть із поваги до себе і не дозволяйте ставитися до вас зі зне-вагою. Це не так складно, як здається. Почніть робити щось, за що поважа-тимете себе. Наприклад, досягніть певних успіхів у роботі або займіть-ся якимось хобі, наприклад, рукоділ-лям та опануйте це мистецтво як слід. Пам’ятайте, ви маєте себе любити та цінувати!

І головне, ви маєте відповідним чином реагувати на його образи. Знайдіть у собі сили дати відсіч – по-ясніть чоловікові, що вас таке став-лення не влаштовує, що терпіти його не будете. І якщо він ще раз собі таке дозволить, хай шукає іншу. І коли після цих слів він від вас піде, не за-смучуйтеся. Адже це означає, що він не збирається змінюватися.

Ви вже зробили перший крок – усвідомили, що такі стосунки не є нормальними. Отже, ви на вірному шляху. Пам’ятайте, що ви заслугову-єте кращого. Тільки-но ви навчитеся поважати себе, до вас потягнуться достойні чоловіки.

Майстерня успіху


Вередлива пані на ім’я Осінь уже тут, проте її візит ба-гатьох із нас не тішить. Холодний дощ, пронизливий вітер, листя, що чіпляється до підборів, свинцеве небо і настрій нижче нуля. Кожен п’ятий мешканець

планети потерпає від осінньої хандри. Що ж робити, аби від нестачі сонця та тепла не перетворитись на песимістку?

Стань філософом. Існує мільйон порад, як подолати осінню хандру. Та чи варто взагалі її долати? Спробуй просто прийняти цю похмуру пору року і відшукати в ній красу. Оглянься навколо: дерева розфарбовані жовтим та червоним, під ногами стелиться барвистий килим з листя... Хіба ж не гарно? А ще осінь – чудова можливість за-нуритись у себе, подумати про високе й вічне. Зосередься на своїх відчуттях, зроби переоцінку цінностей, віднови давно забуті ідеї та плани, помрій! А стан легкої апатії ліпше називати філософським настроєм, але аж ніяк не хандрою.

Зберігай баланс. Не варто весь час усамітнюватися та залишати-ся наодинці з думками. Так недовго і депресії піддатися! Тож чергуй “тихе” дозвілля з “гучним”: сьогодні загорнись у теплий плед і побудь на самоті, завтра піди в клуб і танцюй до ранку або запроси подруг і влаштуй дівочі посиденьки.

Лікуйся мистецтвом. Музика, книжки, фільми – найкращі анти-депресанти. Захопившись долею героїв, ти забуваєш про власні не-гаразди. Отже, тіш себе улюбленими піснями, стрічками і романами, проте обирай якомога оптимістичніші.

Спробуй себе у творчості. Восени натхнення приходить до всіх, а не лише до визнаних митців. Навіть якщо ти ніколи не вміла малю-вати, в цю пору року можна сміливо брати в руки пензлі. Або заведи щоденник, куди записуватимеш враження за весь день. Спробуй на-писати пісню, вірш або оповідання. Не турбуйся, чи добре вийшло – неодмінно добре, головне вкласти у свій витвір щирі почуття.

Починай день з посмішки. Щойно прокинешся, уяви, скільки хорошого має статися сьогодні, налаштуй себе на позитив. Спробуй побачити в щоденних обов’язках і сенс, і задоволення. Адже саме мотивація робить нас успішними і щасливими.

Довірся рецепторам. Не таємниця, що на настрій впливають смаки та запахи. Отже, не відмовляй собі в ласощах, а особливу увагу приділи шоколаду й морозиву, що визнані найкращими засобами від хандри. Оточи себе приємними ароматами: купи набір ефірних олій, новий парфум чи запашний чай.

Перехитри сонце. За хороший настрій відповідає речовина серотонін, який називають гормоном щастя. Для його синтезу необхідне сонце – от чому в похмурий день нам зазвичай сумно, а коли сонячно, настрій “безпричинно” покращується. Тож спро-буй штучно подовжити світловий день: лягай спати і прокидайся на кілька годин раніше. Можеш навіть відвідати солярій. Частіше бувай на вулиці, дихай свіжим повітрям і не зважай на хмари, адже сонечко все одно поряд.

Насправді осінь небезпечна лише тим, що дурить нас. Через по-ганий настрій усі начебто звичні речі ми автоматично сприймаємо в темних тонах. Тож не кажи: “Все погано”, кажи: “Трохи сумно, бо осінь”. Визнай, що життя триває і залишається прекрасним, тимчасово змі-нилося тільки твоє сприйняття, і це є нормальним. Візьми за взірець природу: вона скидає старе листя – і ти позбудься всіх негативних думок, жалю, образ. Осінь – час зупинитися й перепочити, щоби рушити далі з новими силами, мріями та прагненнями.

Дарина Числяк

Блог рудої дівчини


Ранкова пригода1 жовтня. З чого у вас починається ранок? Певно, зі запашної кави? Повір-

те, я вам щиро заздрю. Бо в мене він розпочинається з маршрутки та притаманної їй жахливої тисняви. Сьогодні я навіть не посні-дала, бо будильник чомусь не продзвенів, тож прокинулася я саме тоді, коли б мала вже виходити. Та ще й на кухні мене чекав сюрп-риз: зі стелі стікали жовті потоки води. Знову сусідка затопила!

Тож уявіть, з яким “щасливим” виразом обличчя я влізла у перепо-внений жовтий автобус, який мав мене доставити до місця роботи, і почала розглядати своїх тимчасових попутників. Дідуган з оберемком різномастих квітів – від ромашок до соняшників, бабця, в якої у сумці лежало щось дуже смердюче, огрядний дядько, що займав мало не два місця, трійко нахабних хлопчаків-студентів, що голосно реготали, та ще купа робочого люду. Раптом маршрутка смикнулася і… хрусь! О, ні! Мій підбор відламався! Це ж були улюблені туфлі!

– Дайте вийти! Поставали біля дверей, що за люди! – бабця зі смердючими сумками почала сунути до виходу.

За мить на моїй білій спідниці з’явилася жирна пляма – сумки бабці, певно, протікали! До очей підступали сльози. Чому, чому все так погано? Це ж треба, як починається день! Проспала, навіть кави не випила, квартиру затопили, зіпсувала взуття та одяг, та ще й зараз отримаю на горіхи від керівництва за запізнення! Ось ще мить – і точно розревуся, як мала дитина! Раптом…

– Гав! – пролунало збоку.Я роззирнулася і побачила маленьку дівчинку з хвостиками та

гарненькими заколками-сердечками, яка тримала на руках весе-лого цуцика. Дівчинка глянула на мене, підморгнула та простягла цукерку.

– Тьотю, не журіться, все буде добре! – мовила вона і додала, – Джек обіцяє!

Пес замахав куцим хвостиком, ніби підтверджуючи ці слова. Раптом мої сльози висохли. Дійсно, чого це я розкисла? Ну поду-маєш, підбор зламала. Буде привід нарешті купити ті туфлі в горо-шок, що я давно вподобала. Пляма на спідниці? Відпереться! За-лита стеля? Хороша нагода запросити знайомого майстра Руслана, до речі, дуже симпатичного.

Настрій поповз угору, а на обличчі почала проступати посміш-ка. Тут ще й сонячний промінчик зазирнув у вікно… Раптом стало так добре на душі! Захотілося обійняти увесь світ та кожному по-дарувати посмішку. І я всміхнулася дідугану з квітами, і нахабним студентам, і навіть суворому водієві, і, звісно, дівчинці з цуценям Джеком. І всі посміхнулися у відповідь!

– Це вам, – підморгнув дідуган і “вивудив” зі свого кострубатого букета жоржину. Моя улюблена квітка!

– Сідайте, будь ласка, – один із нахабних студентів підвівся.Це ж треба! Ось на які дива здатна посмішка! Чомусь усі зви-

кли заходити в транспорт набурмосені та сердиті, з кам’яними об-личчями. Так, ми серйозні люди, робимо важливі речі та завжди кудись поспішаємо. Та якби ми частіше посміхалися одне одному, життя стало би набагато веселішим, а світ – добрішим! Спробуйте посміхнутися світу, і він посміхнеться у відповідь!

Адже врешті-решт деякі наші проблеми – по суті нісенітниця! І не варто витрачати життя на смакування своїх неприємностей. Головне, не стидатися посміхнутися першими.

Дівчина з рудим волоссям

Стежками долі


Дзвінок зі школиУранці я як завжди вийшла з під’їзду

і попрямувала на роботу. Працювала в кафе старшим кухарем. Робота непо-гана, принаймні мені подобалась. На життя вистачало. Часу вільного було небагато, але мене і це влаштовувало, адже, крім сина, у мене нікого не було. З тих пір як чоловік загинув під час ава-рії на заводі, ми зі сином Павлом жили вдвох. Цього року він закінчував шко-лу, і я сподівалась, що син вступить до університету і продовжить навчання. Розумію, що кожна мати хвалить своїх дітей, та мій Павлик і справді був хоро-шою дитиною. Спокійний, серйозний і розумний, він став мені надійною опо-рою. Тому на телефонний дзвінок від класного керівника я зовсім не очі-кувала.

Я поспіхом натиснула кнопку при-йому дзвінка:

– Алло, я слухаю.– Олена Володимирівна? Добро-

го дня. Вас турбує класний керівник Павла.

– Так, я слухаю.– Справа в тому, що він прогулює

заняття вже майже місяць, ви про це знаєте?

– Як це? Не може такого бути! Що-ранку ми разом снідаємо, а потім я йду на роботу, а він – до школи.

– Він не йде до школи. Куди він іде, ви самі з’ясуйте. Я ж дзвоню тому, що скоро державна атестація, і якщо він і далі пропускатиме заняття – йому не дозволять її здавати. Поговоріть, будь ласка, з сином. До побачення.

Вчителька поклала слухавку, а я сто-яла, розгублено притискаючи до вуха телефон, в якому настійливо пищали

короткі гудки, і ніяк не могла зрозуміти, що ж сталося. Хіба може мій син когось обманювати?

Увечері я вирішила серйозно пого-ворити з Павлом:

– Паша, дзвонила класна керівнич-ка. Виявляється, ти прогулюєш уроки. Що сталося? Чому я цього не знаю?

– Вже доклали...– Як це “доклали”? Ти розумієш хоч,

що тебе не допустять до іспитів? І що ти тоді робитимеш? Узагалі, я не розумію, що могло трапитися, щоби ти перестав ходити до школи?

– Мам, все нормально, – він обняв мене і поцілував у щоку, – в мене все добре. За школу не переймайся: завтра піду “здаватися”.

– Але чому ти стільки пропустив? Де ти був?

– Вибач, я не можу тобі цього сказати.Його відповідь мене просто приго-

ломшила. Ніколи у нас із сином не було таємниць один від одного. Жили душа в душу. Що ж такого трапилося, що він не може про це розказати?

СекретиНаступного дня, поки Павлика не

було вдома, я зайнялася прибиранням. Зайшла до його кімнати, почала вити-рати пил на столі і раптом наткнулась на якісь документи. У нас вдома для документів відведена спеціальна по-личка в шафі, тому мене зацікавило, що ж це в нього ось так лежить не на місці? Під ними був папірець, який я розгорнула і побачила, що це чернет-ка заяви на ім’я директора магазину музичних інструментів від мого сина, в якій Павло просить прийняти його на роботу кур’єром. Дивно, чому ж він нічого про це не сказав мені? І як можна

працювати кур’єром, якщо півдня по-трібно проводити в школі? Стоп. А оце, напевно, і є та причина, з якої Павло почав прогулювати заняття.

Коли син повернувся, я прямо запи-тала в нього, що це все означає.

– Мамо, то мої справи, тобі це не-потрібно.

– Як це? Відколи в тебе від мене з’явилися таємниці? Навіщо тобі та ро-бота?

– Розумієш, мамо, в мене своє життя. Мені потрібні гроші, і я вирішив заро-бити їх сам.

– Так, але ти прогулюєш школу, а це неприпустимо.

– Я розумію. Сьогодні я вже домо-вився зі своїм керівництвом і буду пра-цювати після обіду.

Несподівані новини

Я вирішила за першої ж нагоди піти подивитися на той магазин. Наступ-ного дня відпросилася на годину з роботи. Зайшла до крамниці і поча-ла озиратися, сподіваючись побачити свого Павлика. Він сидів на стільці в найдальшому куточку одного з відді-лів, а на колінах у нього примостилася симпатична дівчина. Павло гладив її волосся, а та обіймала його за шию і посміхалась. Побачивши мене, дівчина рвучко підвелася і підійшла:

– Доброго дня! Вам щось показати?З-за її спини вискочив Павлик:– Мамо! Ти що тут робиш?– Я зайшла подивитися, де ти пра-

цюєш.– Я працюю тут. Іди додому, там по-

говоримо, – він майже силоміць ви-штовхав мене з магазину.

Недитячі проблеми


Тепер вже я зовсім нічого не розу-міла. Що то за дівчина? Чому він нічого про неї не розказував? Напевно, вона працює продавцем у тому магазині, адже запропонувала мені допомогу. А значить, за віком має бути старшою від Павла. Що відбувається?

Ледь дочекалася вечора, поки наре-шті прийшов син, і накинулась на ньо-го з питаннями. Він розповів усе, але новини не були радісними. По-перше, виявилося, що його дівчині Олесі двад-цять п’ять років, і вона дійсно працює продавцем-консультантом. По-друге, мій син закохався по самі вуха, а вона відповідає йому взаємністю. І по-третє, Павло зізнався, що Олеся вагітна!

Новини мене просто шокували. Ви-являється, я геть нічого не знаю про власного сина! Та найбільше здиву-вало не це, а те, що доросла дівчина зв’язалась із підлітком та ще й нава-жилась від нього завагітніти! В голові крутилися всілякі образливі слова, але дивлячись, як болісно реагує мій син на будь-яку згадку про кохану, вирішила нічого не казати.

– Ти подумав, як ви будете жити? – Так, мамо, тому й влаштувався на

роботу.– Тобі ж тільки сімнадцять! Ти ж так

хотів вступити до університету!– Мамо, зараз це не важливо. Я ко-

хаю Олесю, ми повинні бути разом.– А ти впевнений, що вона не гра-

ється з тобою? Що через якийсь час просто не кине тебе?

– Мамо, вона знає, скільки мені ро-ків. Спочатку я брехав, що мені двад-цять два, але потім зізнався. Вона дуже образилась, та згодом пробачи-ла мене.

– Як же ви будете жити? – повтори-ла я.

– Я все обдумав. Через півроку мені

виповниться вісімнадцять, і я зможу влаштуватися на серйозну роботу, щоб забезпечувати сім’ю.

Усе буде добреЩо я мала казати? Не спала ночами,

все думала, думала... Як тепер буде? Як могла та дівчина наважитися на такий ризикований крок? Я майже ненавиді-ла її, але, спостерігаючи за ставленням Павла до неї, не могла повірити, що мій син міг покохати погану людину. За кілька днів він привів Олесю до нас до-дому, щоб познайомити зі мною. Вона й справді стала жертвою побрехеньок Павла, повіривши його розповідям про вік, а коли дізналася правду – було вже пізно. Покохала.

Тоді нам було важко. Дуже. Зде-більшого від людського ставлення до вчинку мого сина. Скільки пліток та пересудів довелося вислухати, скіль-ки поганих і зневажливих слів в нашу адресу! “Не зуміла виховати Павла, від-бився від рук, а та шльондра цим ско-ристалася…” – чого я тільки не чула! Та твердо вирішила підтримувати моло-дих у всьому.

Багато всього у нас було, та зараз можу сказати, що все це недаремно. Відтоді минуло п’ять років. Мій син подорослішав, знайшов хорошу ро-боту і успішно навчається на заочно-му відділенні університету. Олеся та-кож працює, а от мені діти довірили почесну роль бабусі – я звільнилася і доглядаю нашу маленьку квіточку Софійку. Знаю одне: як добре, що я зрозуміла і підтримала сина в нелег-кий для нього час! А могло ж бути все зовсім інакше…

Олена Сологуб, Івано-Франківськ

Рек

лам

а

Стежками долі


Страшне слово– Софійко, чисть зубки – і в ліж-

ко! – вечір наближався до завер-шення. Моя дев’ятирічна донечка прибігла з вулиці весела і змучена, настала пора лягати спати.

– Мам, ну ще трішечки.Мала – справжня "сова": ввечері

не вкладеш, вранці не добудишся. – Ні, ні, вже дуже пізно.– Мам, а коли приїде татко? –

вона була більше "татовою" донею. Разом вони ходили гуляти, їздили на ковзанку і футбол. Моя місія – розвиваюча: читати книжки, гово-рити "про життя", розказувати каз-ки. – Я вже так скучила.

– Знаю, але ти повинна розумі-ти, що в татка така робота: час від часу він їздить у відрядження. Ні-чого з цим не поробиш. Він при-їде пізно вночі, коли ти вже будеш спати.

– Може, я зачекаю на нього?– Ні, тобі потрібно спати, бо за-

втра в школу. Побачитесь вранці.

Софійка побажала мені спокій-ної ночі, я поцілувала доню, і вона пішла до своєї кімнати.

Цей час, коли в квартирі все за-тихло, мій улюблений. Люблю по-сидіти в темноті, подумати, помрі-яти…

Слова… Тисячі слів є в нашо-му житті. Десятки тисяч, сотні… А я завжди боялась тільки одного. З-поміж тої безлічі тільки одне ви-кликало крижаний страх, котрий сковував усе тіло і розум. ЗРАДА.

Коли мені було шість років, тато пішов із сім’ї до іншої жінки. Пам’ятаю, як ридала мама, як на-магалась заспокоїти нас із братом, як потрапила до лікарні з нервовим зривом, і ми самі варили вдома суп і смажили картоплю…

Саме з того часу я зненавиділа це страшне слово і разом з тим дуже його боялась. Коли подорослішала, дуже прискіпливо вибирала хлоп-ців, щоб не обпектися зненацька. Та, зрештою, все ж вийшла заміж і зажила доволі щасливо і спокійно. Потім з’явилася на світ наша доня, і мій страх відійшов десь аж вглиб душі. Він не зник зовсім, але я вже не так боялась. Бачила, як сильно любить чоловік Софійку, як лагідно ставиться до мене.

Завжди трапляється те,чого ми боїмося найбільше

Та цього року ненависне слово раптом знову виплило з глибин свідомості. Все частіше спадало на думку, все більше терзало розум. Усе почалося з того, що Олега по-чали посилати у відрядження. Спо-чатку на день-два, потім на довше і ось тепер, бувало, їхав аж на тиж-день. Ми чекали, дзвонили, суму-вали за ним, але потім наш татусь повертався з купою подарунків – і все ставало на свої місця. Та отой "хробачок" все одно не давав мені заспокоїтися.

Кажуть, що жінка відчуває сер-цем. Напевно, так воно і є, принай-мні у моєму випадку. Цього вечора чоловік повернувся знервований. На мої запитання, що трапилось, сказав, що повинен зі мною погово-рити.

– Таню, ти дуже хороша людина, я знаю, що ти все зрозумієш.

– Що сталося? – усередині все похололо. Я зрозуміла, що ми вже ніколи не будемо жити так, як ра-ніше.

– У мене є інша жінка.Ні сліз, ні істерик: підсвідомо я

була готова до цього усе життя. – Хто вона?– Вона молода дівчина, їй двад-

цять років. Розумієш, так сталося…– Я не питала про те, як сталося.

Говори далі.– Три дні тому вона народила

мені сина.Господи, тільки не це! Світ на-

вколо мене розсипався в друзки. Як тепер жити? Що тепер буде з нами усіма?

– Танічко, пробач мене.– Ти був у неї?– Так. У неї, крім мене, нікого

нема, вона інтернатська.

Останнє відрядження


– Так, усе, я більше не можу. Ляга-ємо спати, завтра поговоримо.

– Таню, я люблю тебе, не знаю, чому і як так сталося. Це помилка.

– Помилка? Ота ні в чому не вин-на дитинка в пологовому будинку – помилка? Ти хоч думай, що гово-риш! І коли вже так сталося – по-водься як мужчина! Все! На сьогод-ні досить!

З цими словами я вийшла з кімнати. Постелила у вітальні на дивані, лягла, вимкнула світло, та сон не йшов. Звичайно ж, який там сон! Усю ніч не зімкнула очей. Думки, наче шалені оси, роїлися в голові і боляче кусали. Що тепер робити? Пробачити? Як мож-на пробачити зраду? Знаю, що любить мене, але що з того? Як жити? Наше налагоджене, спо-кійне життя… Тепер все полетіло шкереберть.

РанокУранці, як завжди, встала, вмила-

ся, приготувала сніданок усім. Олег вийшов зі спальні з темними кола-ми та мішками під очима – також не спав.

Софійка підозріло огледіла нас обох і запитала:

– Мамо, тату, щось сталося? Якісь ви обоє похмурі і невеселі.

– Ні, сонечко, – намагалась від-повідати спокійно, щоб мала нічого не запідозрила, – усе добре. Просто татко дуже змучився, а в мене всю ніч боліла голова.

– Я жалію тебе, мамусю, – вона легенько поцілувала мене в чоло.

– Та вже все добре, не переживай. Біжи, бо запізнишся!

– Так. Па-па, татку!– Па-па, Софійко! Щасливо! –

Олег ледь сказав це. Я бачила, що йому дуже тяжко.

Стукнули вхідні двері за донею, і ми залишилися удвох. Мовчанка затягувалась. Справа в тому, що за всю цю найдовшу у моєму житті

ніч я так і не спромоглася прийня-ти рішення.

– Таню, я хотів тобі сказати…– Зачекай. Не треба. Я зараз збе-

руся з думками… Я думаю, що тобі потрібно переїхати до неї.

– А як же ви? Ні, я не зможу. Як я залишу тебе і Софійку?

– Ти зміг звабитися на іншу жінку, зміг зачати з нею дитину – поводься ж тепер як порядна людина. Ти їм зараз потрібніший, бо там немовля. Тим паче, кажеш, що в неї, крім тебе,

нікого нема. Їм зараз стільки всього треба!

– А ви? – я не могла дивитися на його лице – жалібне, розгублене, таке рідне і водночас уже чуже.

– У нас буде все гаразд. Єдине, про що я прошу тебе, щоб ти зустрі-чався з Сонею. Вона повинна знати, що ти її любиш.

– Але я і так її люблю! І тебе та-кож!

– Я прошу: давай не будемо зараз про це говорити, надто боляче чути.

Олег зібрався і поїхав на робо-ту, а я почала бродити по квартирі, наче сновида…

Правильне рішенняТут усе наше. Куди не глянеш –

він. Узагалі, Олег багато чого робив

для мене. Несподівані сюрпризи, спонтанні покупки – у цьому чо-ловік був майстер. І мені це так по-добалось... Тепер усе буде інакше… Нарешті мене прорвало: сльози гірким потоком просто лилися з

очей. Я ридала, аж підвиваючи і подумки радіючи з того, що вдома нікого нема. Не змогла б тримати-ся довше. За півгодини нестримно-го плачу геть обезсилилась. Впала на диван і заснула. Далася взнаки безсонна ніч. А коли прокинулася, вже чітко знала, що я буду робити.

Прийшла Софійка, швиденько поїла і побігла на репетицію теа-трального гуртка, а потім гуляти. Я була рада цьому: ще не готова все пояснити їй.

Коли повернувся з роботи Олег, все вже було зроблено. Його речі запаковані у два великі чемодани, а поряд з ними – великий клунок.

– Що це? – здивувався чоловік.– Це дитячі речі Софійки.– Але навіщо?– А ти думаєш, що у твоєї нової

дружини це все є?– Ні, у неї поки що нема, але я

збирався купити.– А нащо тратити гроші на те, що

вже є? Нехай користується.– Таню, я… Навіть не знаю, що

сказати…– Не потрібно нічого говорити,

йди вже.І чоловік, уже не мій, а чийсь,

вийшов за двері…Я пережила це, змогла пережити.

Зуміла пояснити дитині, що татко її так само любить, просто жити буде в іншому місці. Зараз моя дівчинка навіть їздить до них у гості, бавить маленького Тарасика. І я радію цьо-му, бо ж ми люди. До чого ненависть і бажання відімстити, принизити? До чого "розборки", коли малень-кий хлопчик хоче татка? Багато моїх знайомих не зрозуміли мого вчин-ку. Казали, що я дурна, що за сім’ю потрібно боротися, але я не слухала нікого, зробила так, як веліло серце. Адже Олег – жива людина, і я не можу прив’язати його, змусити за-бути ту, іншу, наказати любити себе. Мені так спокійніше, і совість моя чиста. Йому там буде краще, адже не випадково вони зустрілися.

А я… Я пережила це страшне слово, я зуміла його перемогти і ви-йти переможцем. Я горджуся тим, що не принизилась до злоби. Я так само люблю світ і людей у ньому. От тільки вже не дуже вірю в те, що знайду своє щастя…

Тетяна, Львів

Для настроюНапиши собі підбадьорюючі

записки та розвішай по квар-тирі. "Ти найгарніша" – цю по-вісь у ванній. А біля вхідних две-рей – "У тебе все вийде".

Останнє відрядження

Справжня містика


Я невдахаВласне, через це я зараз сиджу на під

віконні у жіночій вбиральні, зарюмсана та розчавлена. Так, я невдаха. У свої 26 я ще жодного разу не мала стосунків із чоловіком – дивно, але вони мене обходять стороною. Та недавно до нас в

офіс прийшов працювати Андрій – високий, чорнявий, веселий. Його стіл

був поряд з моїм, і щоранку новий колега вітався зі мною, казав,

що я добре виглядаю, і навіть пригощав шоколад

кою! Скажете – недостатній привід закохатися?

Дозвольте заперечити. Для такої, як я, – саме те.

Отже, я по вуха закохалася в Андрія. Це було неймовірне почуття! Кожного ранку я прокидалася з відчуттям свята – адже скоро я побачу Його! І кожен день закінчувався розчаруванням

– він знову не запросив на каву, не

запропонував провести додому, схо

дити в кіно, а просто попрощався та й пішов

собі. І знову руде дівча, схи

ливши свої кістляві плечі, чалапало додому саме, мріючи, як одного разу долатиме цей шлях разом з

Андрієм.

Гроза на моєму небосхилі

Сьогодні я таки наважилася. Я вирішила під час обіду запросити Андрія на каву. Це так, для початку.

А якщо все піде добре, ввечері попрошу провести мене хоч до зупин

ки. Ну, а далі... Так далеко я не загаду

вала, та сподівалася, що все вийде.І от я, сповнена рішучості, прийшла

зранку в офіс і прямо біля ліфта побачила його... З Людкою! Андрій, мій Андрій, обіймав нашу колегу за струнку талію та щось шепотів на вушко, а та хихотіла, як остання дурепа. Дзинь! Приїхав ліфт.

– Софійко, ми тобі ліфт спустимо, ти ж не проти? – запитав Андрій, ввалюючись в кабінку удвох зі щасливою Людою.

Я піднялася сходами, не чекаючи ліфта, та відразу подалася до жіночої вбиральні, де залилася рясними сльозами. І на що я тільки сподівалася?! Я ж невдаха!

Випадкова помічниця– Ти чого ревеш? Я підняла опухлі очі. Переді мною

стояла повненька дівчина з довгим чорним волоссям.

– Андрій, Люда... – почала було я, та вчасно прикусила язика. Я ж її зовсім не знаю! Мабуть, якась клієнтка. Хіба можна розповідати такі речі чужій людині? Та ще й чутки підуть...

– Зрозуміло, – підморгнула чорнявка. – Нерозділене кохання. Буває.

– Ви не розумієте, – буркнула я та попрямувала до кабінки. Зачинюсь і почекаю, доки допитлива дівчина піде.

– Та зачекай! – вона схопила мене за руку. – В мене теж таке було. Але потім усе змінилося. Ось тобі, – вона дістала зі сумочки клаптик паперу та щось написала. – З’їзди обов’язково, не пошкодуєш.

Я взяла папірчик та прочитала: “Село Лісовицьке, остання вулиця, бабця Фео фанія”.

– Це хто така? – запитала я, але дівчина десь зникла. Певно, пішла, поки я розглядала текст. “Вона мене що, до відьми якоїсь відправляє?” – промайнуло в голові.

Дивна бабцяПересиливши себе, я повернулася на

робоче місце. Та краще б не робила цього! Бо Андрій весь час перешіптувався з Людою. Вони переписувалися в “асьці”, кидали один одному записочки та обнімалися біля чайника, коли вставали робити собі каву.

Талісман кохання

Я ніколи не подобала-ся хлопцям. Руде дівча з

веснянками та непо-казною фігурою – широкі бедра та майже пласкі груди. Однокласники мене не помічали, дівчата посміювалися. Я з першого класу си-діла сама за остан-ньою партою, нікому не цікава і не потріб-на. А ще в мене була мама, яка полюбля-ла казати: “І в кого ти така вдалася?” А батька взагалі не було. Словом, по-вний комплект юної невдахи.


А найбільша дивина полягала в тому, що я знов перестала існувати. Хоча не помітити зарюмсану дівчину, в якої час від часу мимоволі починали текти сльози, було важко. “Завтра їду до тої бабці”, – вирішила собі.

Наступного дня з самого ранку подалася в Лісовицьке. Це виявилося майже вимираюче поселення, було всього три вулиці, напіврозвалені хати, пусті двори і жодної дитини! Слабо вірилося, що в цьому місці я зможу знайти щастя.

У глибині села, на останній вуличці перед лісом була лише одна кособока хатина – решта вже розвалилися та поросли диким виноградом. Я постукала у двері, і майже миттєво на порозі з’явилася старенька, з ніг до голови замотана в якісь шмати та хустки.

Нічого не кажучи, вона взяла мене за руку та повела до хати. Оселя бабці Феофанії була темна – вікна закриті шторами. По стінах висіли якісь трави, на поличках стояли банки.

– Розповідай, – вона посадила мене за стіл та подала горнятко з чимось пахучим. Я сьорбнула – це був відвар трав – і почала:

– Я – невдаха...Коли я закінчила розповідь, ста

ренька наказала чекати, а сама пішла до комори.

Талісман – Ось, тримай, – бабця Феофанія по

вернулася десь за півгодини та простягла мені невеличкий круглий медальйон, що закривався на замочок. Я хотіла було його відкрити, та старенька мене спинила.

– Цього робити не можна, бо його сила пропаде. Медальйон носи постійно. Коли він при тобі – дає тобі те, що ти хочеш.

Я подякувала, одягла прикрасу та подалася додому. По дорозі чомусь сильно захотілося зайти в салон краси... А потім, ідучи вулицею з новою зачіскою, купою порад щодо макіяжу та незвично гарним настроєм, я зайшла в магазин біля дому та купила ту шифонову зелену сукню, яка мені так подобалася...

Понеділок почався приємно.

– Привіт, Андрію! – я всілася на стіл співробітника, користуючись тим, що Людки немає – вона поїхала у відрядження.

– Софійко! Ти неперевершена! – щиро мовив вражений Андрій.

– Ходімо разом в обід на каву? – запропонувала я.

За два дні він був мій. Коли Людка повернулася з відрядження, то вже її Андрій просив почекати біля ліфта, вже зі мною листувався в “асьці” та обіймався біля чайника. А згодом ми почали жити разом.

Медальйон баби Феофанії завжди був при мені, я його не знімала навіть на ніч. Адже в ті нетривалі хвилини, коли його не було на моїй шиї, я відчувала, як знову перетворююся на руду невдаху . “Талісман кохання” так називала я його) наче дарував мені крила. Так приємно нарешті почувати себе королевою світу! З ним я крокувала по вулиці, гордо піднявши голову та впевнено дивлячись на чоловіків, ловила їхні захоплені погляди, приймала компліменти та дякувала долі за те, що привела мене до дивної бабці.

Злет чи падіння?Того дня я сильно поспішала на зу

стріч із клієнтом і тільки тому полізла у переповнений автобус. Штурханина була жахлива, люди майже висіли на голові однин в одного, та ще й спека неймовірна. Я вийшла на одну зупинку раніше, бо відчувала, що втрачу свідомість. Довелося пришвидшитися, бо вже спізнювалася. Мимохіть глянула у дзеркальну вітрину. Щось було не так... “Спочатку клієнти, потім усе решта”, – наказала я собі. Зараз немає часу розглядати своє відображення.

Я прибігла в кафе, де мене вже чекав клієнт, та одразу взялася за діло. На диво, переговори пройшли легко та швидко – клієнт зробив велике замовлення та підписав контракт з нашою фірмою на рік. Я дістала телефон, аби відзвітувати про успішні переговори, та побачила СМС від Андрія: “Чекаю тебе о 14.00 біля парку”. Певно, прийшло, коли я розмовляла з клієнтом. А зараз якраз без десяти друга! Треба поспішати, добре, що парк недалеко.

Вже підбігаючи до місця зустрічі, я знов зачепилася оком за дзеркальну вітрину. Але Андрій уже побачив мене та попрямував у мою сторону. Я кинулася коханому на шию та розповіла про вдалі переговори.

– Вітаю! Завжди знав, що ти розумниця! – Андрій взяв мене за руку та пильно глянув у очі. Потім дістав з кишені маленьку коробочку:

– Хотів увечері тобі подарувати, але зрозумів, що не дотерплю, – з цими словами коханий простягнув мені подаруночок.

Я відкрила коробочку і побачила гарний перстеник із камінчиком та ланцюжок з підвіскою.

– Ти вийдеш за мене? – прошепотів Андрій. З моїх очей покотилися сльози, та я лише закивала. Коханий надягнув перстень на мій палець і дістав підвіску.

– Я вирішив бути оригінальним і посвататися не лише прикрасою на палець, а й на шию, – підморгнув він. – Добре, що ти сьогодні не одягла той свій кулон.

– Що? – підскочила я і почала обмацувати свою шию. Мого талісмана кохання не було! Але ж я точно пам’ятаю, як зранку його одягала... Виходить, загубила в автобусі! Ось чому мене насторожило відображення у вітрині.

То що ж це виходить? Я знову невдаха? Думки плуталися. Але ж... Я провела переговори без талісмана. І Андрій... Виходить, він кохає мене не через те, що я носила “заговорену” прикрасу? Значить, талісман взагалі ні до чого? Але ж він допомагав мені ставати впевненішою...

Те, що в головіЗавтра наше з Андрієм весілля. Я

роздивлялася у дзеркалі своє руде волосся, в якому грали сонячні промінчики. Нещодавно мені спало на думку, що справжній талісман кохання в кожного із нас у голові. Насправді велике значення має те, як ми самі себе налаштовуємо. А всі ці талісманимедальони – просто вигадки, але вони можуть стати непоганим стимулом змінити щось у собі.

Софія, 26 років

Талісман кохання

Смачна країна


Осінь на століГарбуз із рисом та родзинкамиВам потрібно:

– гарбуз (невеликий) – 1 шт.,– рис - 1 склянка,– вершки - 1/2 склянки, – родзинки - 1/2 склянки,– мед - за смаком.

Готуємо так:

1. Гарбуз помийте, зріжте верхівку (це буде кришка). Вийміть насіння та

обережно виріжте м’якоть. Намагайтеся не пошкодити стінки гарбуза, вони ма-ють лишитися завтовшки 1-1,5 см.

2. Рис злегка відваріть. М’якоть по-ріжте, перемішайте з рисом, ви-

кладіть у цілий гарбуз.

3. Додайте родзинки, залийте верш-ками, приправте медом.

4. Закрийте гарбуз кришечкою з вер-хівки та поставте в духовку. Запі-

кайте 40-45 хвилин.

Лосось зі шпинатом у листковому тістіВам потрібно:

– філе лосося - 600 г,– шпинат - 300-400 г,– листкове тісто - 4 листи,– сіль за смаком.


1. Філе лосося наріжте на порційні шматки, посоліть.

2. Шпинат відваріть у підсоленій воді 3-4 хвилини. Потім злий-

те воду і відтисніть. Подрібніть у блендері чи перекрутіть через м’ясорубку.

3. Листкове тісто розкачайте у пласт товщиною 2-3 мм. Наріж-

те на шматки по кількості шматків філе. Шматки тіста мають бути вдвічі більші від шматків риби.

4. На середину шматка тіста покла-діть рибу, зверху – шпинат. Потім

візьміть краєчки тіста та заліпіть.

5. Запікайте рибу в тісті у духовці при температурі 200 градусів 20-

25 хвилин.


Картопля по-креольськиВам потрібно:

– картопля - 1 кг,– олія для фритюру - 0,5 л,– спеції та сіль за смаком.


1. Картоплю почистіть та наріжте ски-бочками на 4-6 частин. Промийте

холодною водою, аби змити крохмаль, і обсушіть серветкою чи рушником.

2. Розігрійте олію у фритюрниці. По-тім смажте в ній картоплю порці-

ями близько 15 хвилин до золотистого кольору.

3. Коли картопля готова, дайте олії стекти, викладіть на тарілку та по-

сипте спеціями і сіллю.

Овочевий пиріг Вам потрібно:

Для тіста: – борошно - 170 г,– вершкове масло - 70 г,– яйце - 1 шт., – сушений кріп - 0,5 ч. ложки, – розпушувач - 1 ч. ложка, – сіль за смаком.

Для начинки: – броколі - 300 г, – морква - 200 г,– помідори чері – 200 г,– яйця - 3 шт., – сметана 15% жирності - 150 г, – сир твердий - 40 г, – оливкова олія - 1 ст. ложка,– приправи за смаком (мускатний горіх, перець чорний, коріандр).


1. У просіяне борошно додайте по-різане холодне вершкове масло,

сіль, розпушувач, сушений кріп. Роз-мішайте, додайте яйце, замісіть тісто та поставте в холодильник.

2. Броколі поділіть на суцвіття, морк-ву поріжте та бланшуйте в кипля-

чій підсоленій воді 7-8 хвилин.

3. Зробіть заливку: яйця збийте з приправами, додайте сметану та

натертий сир, ложку оливкової олії, пе-ремішайте.

4. Форму для випічки застеліть змаза-ним маслом пергаментом, викла-

діть тісто, формуючи високі бортики.

5. Викладіть на тісто спочатку бро-колі, потім моркву та чері. Залийте

заливкою. Випікайте пиріг при темпе-ратурі 180 градусів 30-40 хвилин.

У жовтні


Журнал “Неймовірні історії кохання”. Засновник та видавець ПП "Арт-комплекс". Свідоцтво про реєстрацію: серія КВ, № 17700-6550Р від 11.04.2011. Редактор Гунько І.Є. Адреса для кореспонденції: 79000, м. Львів, а/с 1228, direс[email protected]. З питань розміщення реклами звертайтеся за тел.: (032) 241-82-17; 097-431-88-21, www.art-kompleks.com, Любимые.com.ua. Відділ збуту: (032) 244-26-11, 067-310-38-36. Віддруковано у друкарні СП ТзОВ «Полі». Адреса: 79026, Львів, вул. Ак. Лазаренка, 6б. Ціна – за домовленістю. Тираж 15 000 екз. Підписано до друку 24.09.2012. Всі права видавця захищені. Передрук чи відтворення матеріалів забороняється та карається згідно з законом. Редакція залишає за собою право на коректування і внесення змін у надісланий матеріал. За достовірність рекла-ми відповідає рекламодавець.

Відвідайте:Свято сиру та вина19–21 жовтня 2012, ЛьвівПоласувати вишуканими сортами

сиру та вина запрошує головне гастро-номічне Свято осені. Тут ви дізнаєтесь ба-гато цікавого про традиції виноробства та культуру сироваріння, а гарний настрій і незабутні враження подарують конкурси, забави та виступи відомих музикантів.

V фестиваль органної музики “Діапазон”17-31 жовтня 2012 року, Львів Місто Лева запрошує насолодитись

чарівними звуками органа. На фестивалі “Діапазон” зберуться найвідоміші віртуо-зи всього світу, щоб саме для вас лунала містична органна музика.

Почитайте:Дара Корній “Тому, що ти є”Оксана була першим і єдиним коханням

Сашка, та доля не дозволила їм бути разом. А якби можна було повернути час, на що би наважились герої заради своїх почуттів?

Елізабет Гілберт “Їсти. Молитися. Кохати.”Автобіографічний бестселер американ-

ської журналістки розповідає про цікаві пригоди в пошуках себе і новий погляд на навколишній світ, навчить радіти кожній миті і щиро любити саму себе!

Подивіться:“Комплексний догляд”Захоплююча комедія з чарівною Одрі

Тоту в головній ролі занурить вас у світ справжньої французької романтики, де є місце і для пристрасті, і для зради, і для брехні!

“Розмальована вуаль”Екранізація однойменного роману

Сомерсета Моема не залишить байду-жим нікого. Історія про кохання, зраду та прощення розгортається на тлі екзо-тичного китайського пейзажу. Героям доведеться багато пережити, аби зро-зуміти ціну своїх почуттів.

Documents

Неймовірні історії кохання №10