Правий берег Десни №2-3 (13-14)

Не дайся, щоб зло перемогло тебе, – але перемагай зло добром! ( з Послання Апостола Павла до Римлян роз.12)

№2-3 (13-14) 03 квітня 2013 р.

ОБЛАСНИЙ ІНФОРМАЦІЙНО-АНАЛІТИЧНИЙ ЧАСОПИС

Його слухати легко. Навіть кількагодинне спілкування зовсім не стомлює, якце буває з колегами-журналістами, очікуючих на завершення нудних монологів«героїв» всіляких прес-конференцій, зустрічей, піар-заходів за участю «великихзірок» сучасної політики.

З Віталієм Коржем все по-іншому. Тут відчуваєш дихання гарної аури, яка вжез першої миті знайомства налаштовує на принципову та відверту розмову. І це,мабуть, завдяки головному – просто він не лукавіть. Адже правду слухати нетільки вельми корисно для кожного, але й не докучливо. Тому наступне словоочікуєш без нудьги, з бажанням продовжувати маленьке відкриття для себе. Таще й коли поруч зовсім вільно підступно розгулює брехня, перманентнопідживлюючись безсоромним політичним безглуздям від тих, хто давно не уявляєсебе поруч з нами - простими та смертними.

Дороговказ від Віталія Коржа

Поважний гістьНародний депутат кількох скликань,

громадський діяч, науковець, відомийпубліцист Віталій Корж завітав до знаного уінтелігентних колах Північної Сіверщиниосередка духовності – Культурно-мистецькогоцентру «Інтермеццо» на презентацію своєїостанньої великої творчої роботи «Практична

філософія українства». Книга нещодавнопобачила світ в одному з київських видань. Акілька креативних фундацій, серед яких і медіа-проект «Північний Вектор» та «Суспільнаслужба у Чернігові» зробили добру справу,запропонувавши громадськості свій «дах» зарадизібрання палких шанувальників земляка. Тожслава Богові, що не обідніла земля Сіверськаукраїнськими достойниками, які продовжують

з н а х о д и т ивтіху та насолоду від спілкування з людьмитакого духовного та інтелектуального рівня, якпан Віталій Корж! Бо ж час такий, що якраз намі не вистачає того бажаного, яке зветься золотимсловом правди. І коли вже поважний гуртзібрався за власним бажанням, то відповідно щоі слухати «іменинника» він був налаштованийстільки, скільки автор нового українського

публіцистичного проекту вважав за потрібневитрачати часу на аудиторію однодумців. Затакого порозуміння тригодинне спілкуванняжурналістів, політичних діячів, депутатіврайонних та обласної рад, громадськихактивістів з райцентрів, педагогів, істориківполишило незабутній слід у душі кожного.

Продовження на стор. 3

ХРЕСТОВИМ ПОХОДОМ НА УКРАЇНСЬКУ ОСВІТУ

Нещодавно, майже паралельно зповідомленнями з Європи про обрання новогоПапи Римського Франциска, ощасливившогохристиянський світ католиків приходом у їхнєжиття очікуваної доброти та мудрості, умаленькому Новгороді-Сіверському всевийшло навпаки. Тут, на відміну від Старогосвіту, де влада та церква піклуються людськимидолями, все добре «посипали сіллю», а то й«розбавили дьогтем». У всякому разі саме такмаємо розцінювати офіційну інформацію, заякою мудре місцеве керівництво вкотренагадало про себе у такий спосіб. А люди - непомиляються, коли вже й не розраховують нащось серйозне від своїх «слуг», розуміючинашу приреченість на довгу дорогу «блуканняу сутінках» до очікуваного ладу на цій землі!?І все через такі відверто непрофесійні та гетьне патріотичні дії тих, кого називаємо владою.

Так, виступаючи на засіданнікоординаційної ради з питань складаннярегіонального плану формування освітніхокругів та модернізації мережізагальноосвітніх навчальних закладів (авт.-відчуваєте, який форум???), заступник головирайонної державної адміністрації пан ПавлоПлотніков першу причину необхідностізакриття малокомплектних сільських шкілугледів у «постійному недофінансуванні тазношенні матеріально-технічної бази,погіршенні кадрового потенціалунавчальних закладів».

Таким чином, у відповідності до озвученихпо-філософськи мудрих перлів, все такирезонним, здається, буде поставити зустрічне

запитання гуманітарному очільнику району.А що, власне, завадило та й наразіп е р е ш к о д ж а єз д і й с н ю в а т ис п р а в е д л и в ефінансування сільськоїшколи? Наскільки жвідомо, «руїнуподолано» і «урядп р о ф е с і о н а л і в »успішно веде країнувперед. Тож виділяйте употрібній кількостікошти у розрахунку накожного учня! Іншасправа, що дійсномаємо брати до увагизухвалість абсурднихзаходів різних владостанньої півсотні літ, коли селу випалонемало натерпітись, починаючи відспустошення совєтів, вигнавших тамтешнюмолодь у міста та закінчуючи нищенням поживому бувших колгоспів під час дикунської«прихватизації» 90-х років ХХ століття!?Звичайно, що маємо взяти до уваги ітимчасові демографічні проблеми. Разом зтим, слідуючи досвідом європейських сусідів,все таки не «посипаймо зайвий раз головупопелом», перетворюючи ситуацію насправжнє лихо. Інша справа - погляньмовідверто на власні вміння тримати кермовиконавчої влади у районі? Ну, а стосовно«кадрів», у якості яких сумнівається панпровідний гуманітарій, говорити годі. Бо вонинавряд чи мають перетворюватися на

«справжню» причину нещасть району!? Мабутьнедаремно ж Господь і розум дарував всімкерманичам, а громада наділила необмеженимивладними повноваженнями, чисельним штатом«спеціалістів» органів освіти, який за тридцятьроків збільшився у кілька разів, щоб добрусправу завжди оберігати від можливого абсурду.Інша річ, коли самі слабуємо. Пропускаємо крізьпальці потреби сільского вчительства. Можливозабули багато чого з «доброго, розумного,вічного»? Хоча б, доречі, як про роботу зпідготовкою перспективних учнів до майбутньоїпрофесії педагога? Та й взагалі згадати можнабагато чого, коли поглянути на проблемупрофесійно.

Разом з тим, не може не дивувати, а то й необурювати стан соціально-економічногорозвитку якраз таких депресивних територій, якНовгород-Сіверщина!? Це ж тільки черезнедолугу політику від столиці і до «впавшого упровалля» хутора нарід вже давно перестав їївважати за перспективну. Тут навіть зарплатнювчителям вміють не платити по кілька місяців!?Або про ті ж села, що кинули напризволяще,«відібравши» право на автобусне сполучення, яку випадку з Мурав’ями, де людей можуть рік непідвозити до райцентру!? А ще додайте всілякіплани з «оптимізацією» установ на селі,бібліотек, садочків, будинків культури, товиходить, що дійсно «за краще» все цеодномоментно закрити, натхненно повідомивши«верхи» про «подолання руїни»!!!

Здається, що саме на цей шлях «порятункубюджету району, а так і країни» принциповостали розумні голови, сповнені мрій виконативисоку місію. От тільки чи врятують? Бо жзнаємо справжню ситуацію. Економіка стоїть. Ареально «живим» лишається хіба що приватний«Новгород-Сіверський сирзавод», «Заводбудівельних матеріалів» та два лісгоспи зкількома сільськогосподарськимипідприємствами. Ото і все щастя. Інше - тостатистика!? Варто лише кинути оком наПрограму соціально-економічного розвиткурайону за будь-який з останніх років. Ось там і«собака зарита», коли її вже шукати з метоюпобачити справжню картину катастрофи!? Томуй тривожно. Адже у такий невдалий спосібреально започаткували новий «прикид»

очікуваного «удару» по українській освіті упровінційній Новгород-Сіверщині. Та ще - удні сходження на папство Франциска разом зтрадиційною православною Масляною. Чи несимволічно?

А ще, коли за словами пані Ірини Зюзько,начальниці відділу освіти районної державноїадміністрації, «лише 6 шкіл району маютьбільше 100 учнів», то взагалі впадаєш упрострацію невтішних висновків, за якимитепер тільки і готуйся до «очікуваних» реалійгеть сумного кінця від епопеї «оптимізації» та«модернізації», нав’язаними останньої пори«справжніми професіоналами».

Виходить, що впродовж кількох роківмають бути закриті всі школи. І першіпаростки цього «ноу-хау по-новгород-сіверськи» директори шкіл разом з окремимиголовами сільрад вже відчули під час«особливої» наради. У всякому разі заявленочітко щодо спланованої перспективи закриттяу наступному році Кіровської зош І ст.,Михальчино-Слобідської зош І-ІІ ст. таЛаринівської і Шептаківської шкіл. Як і про«зниження» статусу до першого ступеняФаївській школі!? А Попівська та Кам’янсько-Слобідська, наразі «середні», мають втратитинайвищий рівень, перейшовши до гурту«дев’ятирічок».

Одна радість, що нехай на словах, алеочільники все таки «охали» та «ахали»,називаючи породжене ними неподобство, а той відверте знущання над сільською освітою,«вимушеними кроками, вкрай необхіднимиз фінансової точки зору».

І.Очеретний, спецкор

Те, що зараз відбувається у стратегічному плануванні владина Сіверщині, інакше, ніж «хрестовим походом» часівСередньовіччя проти української освіти на селі не назвеш. Азаручниками вакханалії, а то й співучасниками, стають членигромад. І все - через згоду шановного товариства своїммовчанням та бездіяльністю «благословити» сумнівне засвоїм змістом бажання остаточно покінчити з селом -колискою української державності, забравши у нього правомати школу!?

Print to PDF without this message by purchasing novaPDF (http://www.novapdf.com/)

http://www.novapdf.com/


СЛОВО РЕДАКТОРА

2 стор. ПРАВИЙ БЕРЕГ ДЕСНИ 03 квітня 2013 р.

ВІТАЛЬНАЛИСТІВКА

Правда – точно гірке питво, неприємне на смак, алездатне відновлювати здоров’я.

Оноре де Бальзак

У моєї мами насерванті складені купкоюкольорові поштовілистівки. Всі вони звітаннями до свят від учнівта вчителів Дігтярівськоїсередньої школи.

Дивна річ виходить, колилогічно поміркуватинавколо теми, яка випливлана поверхню. І ім’я у неїбуденне – пам”ять, повага,совість та подяка...

Майже все в одномурядку.

Розпочалась ця історія роківдесять тому, як тільки у моєму селіГорбові ініціативнимифункціонерами від районної владибуло розігнано місцеву дев’ятирічку.Саме так. До того ж у примітивнийта нахабно-традиційний спосіб.Маючи на території сільської радидо півсотні дітей різного віку,черстві та бездушні «фахівці»освітянських справ оголосили вирокмісцевій школі. Про ліквідацію.

Це тепер чиновництвонавчилося «працювати» набагатопривабливіше та виваженіше. Їм від«уряду професіоналів» навітьсловечок семантично осучасненихпідкинули. Як ото – «оптимізація»,«модернізація»... Одним словом,того «холодного» літа здвоповерховою красунею нависокому деснянському пагорбіпокінчили швидко, без метушні.Повісили замок на двері та витерлируки. Натомість батькам,«одурманеним опіумом» лукавихпорад про майбутню «суперовуосвіту» в інших школах, ввічливопорадили віддати своїх чад туди, дена їх очікують справжні знання.

З тієї пори і живуть мої юніземлякі у щоденній турботі,«прив’язаними до автобусів».Щодня мандрують до Новгорода-Сіверського та села Дігтярівки.Тепер у них там «приписка»,оформлена дорослимипрагматиками, які саме у такийспосіб переймаються економієюрайонного бюджету!?

То що ж з листівками насерванті? Про учнівські вітання зДігтярівки мама розповідає немовпро диво. Бо де ще ви знайдете упору жорстоких відносин такультивованого владоюпрагматизму, в тому числі й угуманітарній царині, хоча б натяк намораль, духовність, повагу, та йвзагалі на добру згадку про вчителя?Тільки й чути з ранку до ночі про ті«новітні чесноти», будь вони неладні - «оптимізацію»,«модернізацію», про «жорсткуекономію»... І тому такий жестпорядності, що є правилом життяколективу сусіднього сільськогонавчального закладу, обнадіює на

майбутнє. Тим більше, що неписаніправила виходять від маминих колегз «чужої» школи, котра волею долістала для горбівчан, після розгонусвоєї, рідною. Хоча куди там,здається і дня нема такого, щоб мамане згадала про колись найкращу урайоні Горбівську «восьмирічку»,якій віддала без малого сорок роківзі свого майже півстолітнього стажу.

От тільки доля сільськоговчителя у нашім краї така, що все«добре, красиве та вічне»закінчується з тієї миті, коли тизачиняєш за собою двері закладу,виходячи на пенсію. Наступні роки,скільки там вже Всевішній відміряє- то забуття!? Для більшості жкерівників, що змінюють одинодного на олімпі педагогічногокерівництва району вчителіпостають у вигляді набоїв зкулеметної стрічки - відстрілянігільзи, полишені на стрільбищі. Азабуття, як явище – то вже нашатутешня традиція. Вона сталонормою для кожного наступногопокоління, починаючого життя поза«стрічкою з набоями». І так - віднайелементарнішого. Бо про щосьсерйозне навіть і не йдеться. Адженавряд хто з вчителів-сільськихпенсіонерів може похвалитися, якйого ощасливила відомчапрофспілка у купі з районнимвідділом освіти безкоштовноюпутівкою «після школи» досанаторію!? А може хтось мовитьслово про матеріальну допомогу?Сумніваюсь. Тут, шановні, єдинесподівання на ритуальнийнедорогий віночок зі скорботнимспомином у місцевій газеті. Це тежу кращому випадку. І таких сумнихприкладів море. Все було б по-іншому, коли вчительствоприрівняли до «шоу-бізнесу»!?

Тож виходить, що має рацію моямама, Домоцька Уляна Іванівна -споконвічна вчителька з однієї знайстарішої педагогічної династіїЧернігівщини, першою відзначенау районі високим званням«Отлічніка просвєщєнія СССР»,коли дивується такому родинно-теплому та щирому піклуваннюсвоїх колег з Дігтярівської школипід керівництвом молодоїдиректорки Наталки Чмихун.

НЕ ВАРТО ГАЯТИ ЧАСПРОБА ПЕРА

Швидкоплинність часу незмірна.Ми не шкодуємо хвилин дляотримання непотрібної інформації,не рахуємо марно витрачені секунди.Але варто замислитись… Часнезупинний, і його неможливоповернути, мабуть кожен не раз чувтакі слова. Я вас заклинаю:прислухайтесь до них. Спробуюдонести їх важливість до вашоговідома.

В дитинстві я навіть незамислювалась про це. Зараз,отримавши у свою скарбничку життядекілька років і досвід, розумію, –час для роздумів прийшов. Іноді,наодинці, хочеться стати тієющасливою, веселою та безтурботноюдитиною, що зустрічала світанок украплинах роси. А хто я тепер, і щож змусило мене змінитися? Можливозакінчення школи, можливо вступ доуніверситету, можливо виліт із-підмаминого крила? А може, і те, щомоє серце відчуло перше кохання іперше розчарування? Та все ж ні!Знайшлись інші причини. Життястворило мене таку, - якою я є зараз.

Закінчення школи не стало

чимось глобальним, не принесловеликих змін. Якась частинка мене вжедавно прагнула вийти із знайомихкоридорів, що обмежували дійсність.Прихід в університет не змінив моє«Я», просто з’явились нові друзі,вороги, і я зрозуміла, є така категоріялюдей, як друзі-вороги. Це лишедопомогло подорослішати, статисамостійною. Взяти квиток у дорослежиття, відірвавшись від неньки, буловажко, але ми обидві розуміли, що цепотрібно. Перше палке кохання, щозгодом стало нічим іншим, якбанальною звичкою, розчарування вблизькій тобі людині. На підґрунтітаких почуттів в мені сформуваласьособистість, це допомогло розробитибар’єр відбору людей, що мають правона існування в моїй свідомості. Яперестала довіряти всім, окреслиласебе колом людей, які знають промене, про мене справжню.

А що ж далі? Що міняє людину таїї погляди? Особисто мене, такою як яє, зробили перші втрати. Люди кажуть,що дівчина більш близька з матір’ю, ахлопець – з батьком. Та все ж, іноді (аможе і завжди) людям властивопомилятися. Але, не варто про це. Не

хочу стати предметом осуду тихсамих людей. Далеко не кожномуце буде цікаво.

Не будемо робити ліричнихвідступів, повернемось доголовного. Я хочу, щоб визрозуміли, - не варто гаяти час!Зарубайте собі на носі, кожнахвилина є цінною. Згодом,можливо через рік, можливо черездесять ви, саме ви зрозумієте, щоживете спогадами, які формують вкожній людині щось індивідуальне.Це ніби глина, з якої гончарвиробляє посуд. Втрачаємо час і неотримуємо нічого. Задумайтесьпро важливість кожної хвилинипроведеної з близькими, рідними,друзями чи просто знайомими. Усежиття як піщаний годинник, іпіщинки у ньому не зупинити. Невтрачайте можливостей…Проживіть так, щоб ворогизаздрили, а близькі люди булищасливі. Але завжди пам’ятайте,що швидкоплинність часунезмірна.

Світлана Сидорко,кафедра журналістики тафілології СумДУ

Мама наша народилась навесні1928 року. Отже навіть звичайнеспівставлення подій, пережитихлюдством відтоді, примушує зрозумінням ставится до людини,пройшовшої цим шляхом. Протаке ми, члени великого «клану»Домоцьких, часто згадуємо, коливедемо розмови щодо значення улюдському житті знаків, символів,подій з наступною долею,індивідуальним станом душі, якийназивають щастям!? У нашоїмами, свідомо пам’ятаючої дваГолодомори, правдиве та без«героїзації» обличчя ДругоїСвітової війни,велику повінь наДесні 1931 року -напевно ніколине з’являлосясумнівів щодопрожитого, а тимбільшеприсвяченогородині. Увсякому разі ми,тепер вжедорослі разом зневістками тазятями, онукамита правнукамизавжди з великоюповагоюставимося донепростої місії,посади, титула чизвання, якедарувала долянашій матері - вельмишанованійДомоцькій Уляні Іванівні.Напередодні її іменин, ми маємобажання дякувати Господу, за те,що він провів її якраз тимнепростим шляхом, на якомувдалось посіяти немало доброго,розумного, вічного. Та ще йрясним врожаєм. Це його дарамитепер пишаються не тільки учні, ай їхні онуки.Виходить, що школа й стала длянеї тією випробувальноюжиттєвою місією, що накресливсам Господь. Бо якраз наосвітянській ниві зміг найповнішерозкритися її інтелектуальнийпотенціал, внаслідований на

генному рівні від високоосвіченогобатька Сугоняка Івана Федоровичата рідного дядька вченого-біолога зГлухівського вчительськогоінституту Іваненка ДенисаАртемовича.А ще, перевірене життям особливеподружнє кохання впродовж майже60-ти років з дорогим серцючоловіком Домоцьким СтепаномЯковичем, нашим батьком, на жальвідійшовшим в інші світи. І все цедуховне надбання виявилось по-справжньому надійним зачином, заякого найкращі особисті даруваннязмогли пустити внаступному на

родючому вчительському грунтіблагодатне коріння, втіливши всеомріяне у долях вдячних учнів.Вийшло. І найкраще тому свідчення- підсумки невтомної 45-літньоїпедагогічної праці, які зберігаютьсяу вигляді незабутніх згадок її учнівпро яскраві уроки, змістовні виховнізаходи, талановиті вечори тагромадські урочистості.Не забувається й плідне тривалезавідування начальною частиною уГорбівській восьмирічці, як і роботадиректором школи, коли вдалосьвтілити у життя сільськогонавчального закладу кілька цікавихпроектів: обладнання ще на початку70-х років найкращих у районі

предметних кабінетів,забезпечення змістовних уроківвсіма необхідними технічнимизасобами навчання та відкриттякласу духових інструментів зучнівським оркестром підкерівництвом талановитогомузиканта Юрія ОлександровичаВоробйова.Доречі й перша нагорода наНовгород-Сіверщині - Знак«Отлічнік просвєщєнія СССР»обрала її на підтвердженнярезультативності великої роботи,досконально вивченої тазаохоченої Чернігівським

обласнимуправліннямосвіти.Сьогодні ж, напросторі відКарпат і доТихого океануживуть тапрацюють сотніїї колишніхучнів, прекраснівихованці -інженери,лікарі, вчителі,вчені, військові,журналісти,поети,письменники,художники,кваліфікованіробітники, а той просто гарнілюди.

Та чи не найвищою Божоюцінністю для нас, нині сущихпредставників кількох родів,об’єднаних під материнськимдахом, залишається її світлийрозум, що спрямовує нас -дорослих і малих, до розумнихвчинків, надаючи у користуванняпросту та зрозумілу навіть у ХХІстолітті послугу - життєвий досвіддовжиною у 85 років від нашоїдорогої мами - Домоцької УляниІванівни! Многая літа, дороганаша людина! Будьмо!Діти, невістки, зять, онуки,правнуки Домоцької УляниІванівни

КРАСИВИЙ ЖИТТЄПИС

1. Всі мали роботу.2. Не дивлячись на те, що майжевсі мали работу, реально ніхто непрацював.3. Не дивлячись на те, що майженіхто не працював, нормавиконувалась на 100%.4. Не дивлячись на те, що нормавиконувалась на 100%, в магазинахмайже нічого не було.

7 парадоксів совєцького соціалізму5. Не дивлячись на те, що умагазинах майже нічого не було,практично у всіх все було.6. Не дивлячись на те, щопрактично у всіх все було, посутівсі крали.7. Не дивлячись на те, що посутівсі крали, практично всьоговистачалоНарод як скаже, неначе зав’яже...




УКРАЇНСЬКІАВТОРИТЕТИ

03 квітня 2013 р. ПРАВИЙ БЕРЕГ ДЕСНИ стор. 3

ДОРОГОВКАЗ ВІД ВІТАЛІЯ КОРЖАПочаток на стор. 1

Суспільство маєзмінитися

Бачиться, що теми, визначеніВіталієм Терентійовичем Коржемдля наступного практичного аналізу,зачіпають за живе кожногонаціонально-свідомого українця. Іце стає схожим на гострий більнерва, оголеного щоденноютривогою справжніх страждань.Адже сам автор, зовсім некабінетний письменник, своєюновою роботою вкотре доводитьнепохитність свого випробуваногопринципу, за яким увага направленазовсім не на геть деградувавшогочитача, або остаточно втратившегоздатність мізкувати над серйознимта вишуканим.

Разом з тим, він торує дорогу досвідомості всіх, навіть заблукавших,але ще маючих бажання тауспадкований інтелектуальнийпотенціал до самостійних змін накраще чи допомоги сусідові уподоланні духовного провалля. Бож кінцева мета цього кроку занадтоважлива для країни, якою живе тадихає автор - вихід на омріянийшлях, яким давненько рухаютьсяєвропейські сусіди!? «Я на цеговорю так: не майбутнє партіїзараз мене хвилює,про яке випитаєте, а майбутнє України. Миж втрачаємо Україну. Але мизможемо навести лад навколо,коли обєднаємося всімсуспільством. Он як поляки з«Солідарностю»!? Зробилисправу під керівництвом ЛехаВаленси і передали естафетумолодому поколінню... Доситьнам чекати, розраховуючи на«крильця, щоб злетіти». За насніхто не наведе лад: ні з Москви,ні зі Страсбургу... Он, як прикладз Францією чи Іспанією. Змоглиж вийти на вулиці і за день ладнавести?»

І він має право сумніватися унаших сьогоднішнішніх діях, навітьобурюватися ситуацією, за якоїздорові сили суспільства швидковтрачають ініціативу. «Людизвикли бути необізнаними, а посуті - нікчемними щодо вимоггромадянської відповідальності.Тому... тільки розвинутасвідомість і відповідальністьможе допомогти зробитиправильний вибір шляху, знайтираціональне рішення, обратиправду а не брехню, не загубитисьу виборі між совістю і егоїзмом...»

Через тривожні симптоми, якіпостають очевидними на тліреальних дій, вчинки, а то й навітьдумки представників різнихсуспільних прошарків, автормонографії червоною стрічкоюкрізь контекст великого власногодосвіду сміливо веде до осмисленнятаких філософських понять, якнаша ментальність, совість, мораль,свідомість тощо. А хіба-то нас недивує стан справ, коли у заможнійєвропейській країні народ виглядаєтаким знедоленим та бідним, абоколи відверто та жорстко, навіть нависокому владному олімпі,руйнуються підмурівки одного збазових понять існування будь-якоїнації - патріотизму!? Хіба-то незнак? Тож якраз за появивідповідних тривожних викликів,що постали перед країноюспоконвічних воїнів, хліборобів тасвящеників, відомий українськийполітик та громадський діяч івідправляє свого читача до глибокихроздумів, вдаючись до паралельнихпорівнянь у історії країн-сусідів.Тому, здається, доречними йненав’язливими знаходимоприклади з філософією державноїсимволіки, єднання нації, високої

відповідальності державників переднародом. А так і зрозумілимипостають згадки про певні сторінкижиття Польщі, Ізраїля, Росії, так самояк і про жорстоке минуле совецькоїімперії.

Між тим, як справжній майстерпубліцистичного пера (адже впродовжкількох років запропонувавшановному українству аж чотирикниги!), з висоти власного життєвогодосвіду пан Віталій Корж міркує надджерелами державної корупції,переймається підступністюпротивників незалежної України, ведедо витоків таких негативів свідомостіяк подвійність судження та мислення,або збереження у вигляді рудиментівнайгірших негативів совєцькоїсистеми.

Рятувати селоЗ перших сторінок своїх творів

автор стає зрозумілим. І все черезвміння дохідливо, лаконічно,невимушено та по-домашньому, зтеплотою - полемізувати навколозапропонованих шанувальникамигострих запитань. Таких, які напорядок денний висунуло саме життя.Їх немало почув відомий політик підчас чисельних поїздок селами рідноїЧернігівщини. Тож до сільськоїтематики поважний гість повертаєтьсябезперервно. Що поробиш, коли токровне?! «Мені було простіше, -звертає увагу читачів пан Віталій, -ніколи не забував, що я родом ізсела... Не забував свогопрацьовитого родоводу іспорідненості із землею-годувальницею. Мене й зараз неприваблює робота в кабинеті.Краще йти назустріч проблемамсільських трударів. Серед них япочуваюся потрібним і своїм...» Увідповідності до такого принциповогота впевненого твердження зрозумілосприймаються його слова про життя:як у друкованій публіцистиці, так і заживого спілкування з прихильникамитворчості. І все тому, що грунтуютьсяна природному підмурівку,перевіреному на надійність самимжиттям – на досвіді! «Головне житипо совісті. І не потрібно нічоговинаходити. Я саме так міркую,коли прагну уявити, як жили моїпращури та батьки. Адже знаєте, щото за соціальне явище булаукраїнська родина? А у моїх батьківнас було семеро. І я найменший з1938 року народження. Тож сільськежиття само по собі вимагалораннього дорослішання.Невипадково у кожного з дітейвеликої родини працьовитих селянз козацької Дроздівки, що наКуликівщині поки йшлодорослішання, одночасно набувавсядосвід з різних напрямків трудовоїдіяльності. І батьки наші – ТерентійАнтонович та Лідія Гнатіївна немали того клопоту з дітьми, як цемодним стає сьогодні. Бо наші«трудові університети» починалисящоденно з раночку. У всякому разіз першим променем сонця я малийп’ятирічний поспішав відігнати налуки до водойми табун домашньоїптиці. А потім, не особливопереймаючись відчуттям голоду(адже тодішнє село - то майже весьхарч відданий на податки)поспішаєш на рівні з дорослими наполе.»

У наш же час життя змінюєтьсяшвидко, оскільки цивілізаційнідосягнення не минають безслідно. Алей недолуге функціонування системиа д м і н і с т р ат и в н о - д е р ж а в н о г оуправління теж створює значніпроблеми, навіть руйнуючи свідомістьнашого люду. Особливо цепомічається на селі. І хоча за словамиВіталія Коржа «нині настали іншічаси. Вже піднімається новепокоління, яке не знає, що такебоятися вночі приходу «доблеснихчекістів...», все одно селозалишається на положенні, яке маєзанадто не привабливий, як засоціальним комфортом, вигляд. Він

відстежує проблеми на прикладіодного з виборчих округів наЧернігівщині, яким опікувався,представляючи політичну силу,очолювану Ю.В.Тимошенко. «Людиживуть без міського комфорту,натомість праці й клопотів маютьвдосталь, бо працюють на земліщодня, з ранку до вечора. Безперебільшення можна сказати, щостворюють все своїм горбом. Іпросять: «Дайте грошей!» Бо немають грошей. Дайте грошей надорогу до села, на лініюелектропередач, на підведення газу,на автобус, що тепер ходить лишедва рази на тиждень... Просять у«центра», бо він майже нічого незалишив їм «на місці». Натомість, заміркуваннями державника, «людисела фактично кинутінапризволяще». І за такимр а д и к а л ь н о - п е с и м і с т и ч н и мвисновком у роздумах нашого землякастоїть низка впертих фактів, якіілюструють сумну картину дійсності.Мабуть через цю безвихідь, якаповністю опанувала людьми сільськоїмісцевості України, народнийобранець кількох скликань пропанує,не гаючи часу, вже на першому етапі«здійснити десять... системнихперетворень». І все заради того, щоб«домогтися гідного життя». Міжіншим, як доводить практикавиконання паном Віталієм Коржемвисокої місії народного депутатаВерховної Ради України, він справдіпродовжує дивитися на село як на«колиску української державності».Тому й працює, надаючи системнудопомогу освітянській галузі,медичним закладам, культурнійцарині.

«У моїй роботі на виборчомуокрузі, - колись висловлювавсяполітик, аналізуючи свою діяльністьу представницькому органі, якфахівця з транспорту та зв’язку,особливу увагу приділяю розвиткуінформатизації, зокремавпровадженню сучаснихінформаційних технологій всільській місцевості. Починав цюроботу зі створення комп’ютерногокласу у с.Дроздівка Куликівськогорайону, а по сьогоднішній день вжерозвезено по сільським школам,бібліотекам та інших громадськихустановах понад 200 комп’ютерів, атакож принтерів, фотоапаратів,мобільних телефонів, медичногообладнання...» Скоріш за все у такійпозиції славетного земляка закладенокілька принципових підвалин, якідоводять низку шляхетних принципів,на яких побудовано реалістичний, а нелукавий підмурівок благодійноїдіяльності. Найперш за все, він святооберігає, бо пишається ним, особистесільське коріння. І не випадково. Боглибокі знання про село отримав напрактиці, проїхавши мало не черезкожен населений пункт великоговиборчого округу. Не одну тисячузустрічей провів на селах та хуторах.А вони - не минули безслідно,сформувавши чітке бачення проблем.

Не випадково, всупереч практиціокремих колег-депутатів, пан ВіталійКорж впродовж десятиліття тримаєпід контролем життя своєї рідноїДроздівки, прагнучи створити уневеличкій школі всі умови длявідповідного рівня розвитку тихнапрямків навчання, яких вимагаєосвіта ХХІ сторіччя!? Недаремно жвже з початку 2000 років учнімісцевої школи користуються тутнайсучаснішими комп’ютерами,інтернетом тощо. «Я був голодний нелише на їжу, а й на знання. Коливчився у третьому класі, відчувякусь особливу симпатію до книжокі мріяв мати свою власну книжку»- так про дитячі потреби суворої бідноїта голодної пори свого школярствависловився політик, доводячи потребутієї справи, яку він продовжує робити

заради майбутнього інтелектуальногопотенціалу України.

Хтозна, можливо згадки продитячий потяг до знань, а то й буденніспостереження занепаду освітянськоїгалузі під фінал розпаду Союзу,привели науковця Віталія Коржа довисновку у необхідності докоріннихзмін у суспільстві у розумінні новихтенденцій у зв’язку з новимивикликами світових процесів. Йдучицією стезею, маючи за плечимадостатньо досвіду менеджерства, у1991 році Віталій Терентійовичстворює та очолює науково-виробничуфірму «Транзактор», яка у 1993 роцізаснувала компанію «ГлобалЮкрейн», започаткувавши тим самимвперше в Україні ринок послугсвітової мережі «Інтернет». А в час

перебування на посаді народногодепутата парламенту відомийполісянин спрямував немалоінтелектуальних зусиль на розробку таприйняття 15 законодавчих актів уцарині інформатики та інформаційнихтехнологій.

Відроджувати табудувати

А десять років невтомної праці уВерховній Раді України полишилипомітний слід не тільки у площиніпідготовки законодавчогозабезпечення «просуванню» новихтехнологій на українському просторі.Заслуговує на увагу діяльністьнародного депутата Коржа у частинірозробки регіональних програмреанімації та відродженнярізноманітних напрямківгосподарської діяльності наЧернігівському Поліссі, які впродовжостанніх двадцяти років планомірнознищувалися. І тут слід нагадатипозицію Віталія Терентійовича уплощині захисту від нищенняСеменівського торф’яноговиробництва чи обгрунтуваннянеобхідності розумних кроків владиЧернігівщини назустріч сприяннюбудівництва у Новгород-Сіверськомурайоні сучасного цементноговиробництва на найкращих зразкахнімецьких та японських технологій.На жаль геть по іншому окреслилосябачення перспективи депресивногоПолісся у свідомості представниківвладного бомонду Чернігівщини.Натомість виразна благочиннадіяльність пана Коржа засвідчилазовсім протилежний, особливоговідтінку стиль. Зовсім не схожий натой, коли сповідується практика«засвітитися у великих справах

напередодні виборів» і забути!?Йому така традиційна лукавістьчужа, як несприйнятні й обіцянки,котрі у підсумку найчастіше ведутьколективну свідомість громади дорозчарування. Тому й повагу середмешканців знедоленогоекономічним проваллям краю панВіталій Корж заслужив відповідну.Він ніколи нікому нічого не обіцяв,не виконуючи задекларованого.

З вірою у майбутнєВіталій Терентійович – людина

з особливим відчуттям родинноготепла, зрозумілим гумором тадоброю вдачою. За розмовами проголовні скрижалі у системіоблаштування життя засправедливими та моральнимипринципами він часто апелює до

родинного затишку, до тієї «опори»,про яку мало хто з «кола великих»поспішає висловитися. Натомість унашого земляка чуєш не один развелику подяку на адресу своєїкоханої дружини пані ЛюбовіВасилівни. З його вуст чуємо і просправжнє чоловіче захоплення тієюатмосферою, яку щоденно створюєв оселі ця чудова жінка. Він її івеличає не інакше, як Любашечка,адже «її мудрі поради, - каже бувшийпарламентарій, завжди булисвоєчасними і вірними.»

Тепер же, перед читачами,друзями та критиками відомийпатріотичною діяльністю на благобатьківської Чернігівщини та всієїУкраїни Віталій Терентійович Коржпостав ще й відкритим до відвертогоспілкування публіцистом талітератором. Вдумливий розповідачта добрий колега по творчості, згарною вишуканою мовою панВіталій у книзі «Практичнафілософія українства» продовжуєжити днем завтрашнім танаступним. І це не випадково. Аджевін справжній козацький нащадокмужніх попередників. Ось тому іболить. Тому і мріє про Україну згідним її історії місцем у гурті тих,що звуться цивілізованимисучасними країнами. Зарадимайбутнього і книжку написав. Щобдостукатися до всіх нас. Тож нехайГосподь надихає Вас, шановнийдруже, Вірою, Надією та вічноюЛюбов’ю у великих справах зарадипросвітлення своїх соплемінників.Будьмо! Слава Україні!

Борис Домоцький,член Національної спілки

журналістів України,м.Новгород-Сіверський




СЛАВНІ ЗЕМЛЯКИ


УКРАЇНЦІ ЧИ ХОХЛИ?така назва книги нашого

земляка Бориса Курганського зК і р о в о г р а д у

Днями познайомився з цікавоюлюдиною. Таким виявився БорисКурганський з Кіровограду. Він таммешкає впродовж дорослого життя.А народився мій новий товариш учарівному поліському краї - у селіФаївці, Новгород-Сіверськогорайону на Чернігівщині.

Найкращі роки трудового життяБорис Федорович віддавукраїнській споживчій кооперації,яка за часів совдепії мала повнеправо називатися «годувальницеюсела». Адже тільки її крамниці булидоступні покупцеві у кожному змайже 30 тисяч сіл України.

Наш земляк вчився і у технікумі,і в інституті. А так, вважайте,освітою не був обділений. Однак, усвоїй ясній пам’яті, зафіксувавшійтисячі фрагментів з чималенькогожиття, (а народився 1948 року)найбільше місця полишив длязгадок з найкращої пори - здитинства та юності!? А коликонкретно - часу навчання уНовгород-Сіверській школі-інтернаті імені К.Д.Ушинського.

І хоча колись відомий на увесьСоюз шкільний заклад з 2003 рокуперестав бути традиційно домашнім- «інтернатом», перетворившись натак звану «державну гімназію», всеодно стрічка життя на ім’я«дитинство» - то святе. Її можнапрокручувати у свідомості разів посто, без зупину!? Все одно, навітьколи вже живеш проблемамидорослого життя, повернення унайщасливішу пору ніколи ненабридає. Отакої! Через таке й панБорис повертається у безтурботнупору у роздумах та міркуванняхрядками відвертої соковитоїпубліцистики дуже часто.

Наша зустріч відбулась насторінках того «павутиння», щозветься інтернетом. І хоча сьогодні наце досягнення ХХ-ХХІ століттянарікають всі, кому не ліньки, меніприємно, що таке диво подарувавГосподь сучасній творчій людині! Тожми з тезкою, без зайвого клопоту зпершого разу і знайшли у своїх«резервах» дві години для творчоїбесіди. Що й казати, від душіповорочали на всі боки здоровеннукупу тем! Вдалось. Та й чи могло бутипо-іншому, коли обоє мали щастя,нехай з різницею у півтора десяткироків, давним-давно навчатися увідомій на всю Україну школі-інтернаті.

А за тиждень я вже отримав відБориса Федоровича подарунок. Віннадіслав примірник книги «Українцічи «хохли»?», побачившої світ у 2011році. Однак про книжечку пізніше.Наразі ж про головне. Про те, чому догромадської позиції нашого землякамали б звернути увагу всі небайдужіукраїнці? І відповідь на запитання даєсаме життя пана Бориса. Вонопобудоване на реаліях цьоготривожного світу. Через що авторінтригуючої творчої роботи зовсім неховається від проблем, які сьогоднігостро відчуваються кожноюнормальною людиною з нашогонаскрізь пораненого соціуму. Аджеукраїнське товариство, стиснуте улещатах маразму совєцької доби,немов як провину за гріхи, має нестина плечах нові випробування віднапруги в економічній, соціальній такультурній царинах. І все це -найчастіше від безглуздого владногоменеджменту останніх років.

Та й серед всього цьогостраждання ще більш важкоприходиться тим, хто хоче щоденнодихати повітрям від початкунаповненим проукраїнським змістом!?

Ось тут і криється вся тривога. Он якпідняли голову відкриті та замаскованівороги української державності. Одніпоспішають поступитися ладнимшматом омріяної у вікахсамостійності, яку до речі так і необлаштували надійно, а інші - «п’ятаколона», на кожному кроцірозставляють пастки, щоб спійматикожного, хто не «виріс зі штанців»початківця-школярика у науцінаціональної амбіційності.

Ось у такому тривожному ранкуукраїнської незалежності і знаходитьмісце для захисту рідного таспоконвічного, поширюючи правдивуінформацію про історію, культуру,здобутки, таланти, політичніперехрестя долі, а разом і про життяколиски Київської Русі - Чернігово-Сіверський край справжній патріотУкраїни, свідомий державник,публіцист та громадянин БорисКурганський (псевдо БорисСіверський), відверто називаючийсвоїми іменами жорсткі реаліїсьогодення.

Цікава ситуація виходить завтором з Центральної України. Його,начебто і політиком не назвеш, хочакілька десятиліть пише про політиків,та ще й твердо стоячи напроукраїнському підгрунті. Та й проперебування у якійсь з двох сотеньпартій наш земляк теж не заявляє!? Іне журналіст, і не письменник, та й,насамкінець, не режисер з операторомвкупі!? Натомість дві гарні книжкивже написав. Зняв два чудові фільми!?

Одним словом - молодець, земляче!Згадана книга «Українці чи

«хохли»?» - то вже була черговою утворчому доробку небайдужогокіровоградця. А першого разуписьменницьке перо «омокнув» учорнила, підготувавши роботу зтеплою назвою «Земляки», що пішланабувати коло читачів-прихильниківще у 2005 році. Хоча, зарадисправедливості, маємо розкритималеньку таємницю творчостіземляка, що всетаки першим гучниммитецьким проектом творчогопатріота з Кіровограда став фільм«Рідне, близьке, невідоме», відзнятий1996 року. Сам пан Борис поділивсясвоєю життєвою радістю про те, щоза роки, коли фільм пробивав дорогуна всеукраїнські канали, йогодемонстрували багато-багато разів.Отже, коли комусь із вас випаде нагодапереглянути прекрасне телевізійнетворіння аматора про легендарнеПодесення, з його чарівноюприродною красою, про містоНовгород-Сіверський, то програвшихне буде, рівно як і таких, щопожалкують за «дорогоцінні» пів-години, витрачених на роль глядачавиразних сторінок власної історії!?

Телевізійним же проектом 2008-2009 років «Камо грядеш гімназіє?»Борис Курганський спробував донестидо українців власні відчуттяукраїнського духу з його високимикультурно-освітніми скрижалями наприкладі справжнього скарбу -розповівши про колишню Новгород-Сіверську чоловічу гімназію!? Такамбітно та пафосно тому, щосперечатися щодо чинника успішнихімен випускників, серед якихзнаходимо Максимовича,Ушинського, Кибальчича,Самоквасова, Чалого, Куліша...,навряд чи хто сперечатиметься чиображатиметься перед фаворитом змаленького провінційного Новгорода-

Сіверського. Отже, народжену народючому благодатному підгрунтіу невеличкому Новгороді-Сіверському 1789 року найстарішуна Лівобережжі колишнючоловічу гімназію, здаєтьсянавряд чи хто не знає.

Ну і, звичайно, що проостанній творчий доробокземляка. Про анонсовану вищекнижку з інтригуючою назвою. Її,між іншим, я прочитав на «одномудиханні» тоді ж увечері,отримавши примірник поштою відавтора. Правду кажу, сподобалась.Видання увібрало публіцистичнітвори автора (у кількості більшедвадцяти статей), написанихвпродовж 2007-2011 років. Теми укожному випадку, як вжевідмічалось, підказували реаліїжиття, авторські переживання,спостереження та аналіз подійнавколо.

Особисто мені літературно-публіцистичне творіння колегисподобалось через здатністьзрозуміти позицію громадянина талюдини. Можливо через те, щотаким наш земляк народився, атепер знаходиться у гурті тих, щоне сплять на ходу, не вдягають«чорних окулярів» на публіці, хтомає честь і гордість українця, неназиваючи чорне білим. А прорадість офіційних очільників від«подолання руїни вже сьогодні» неспішить кричати щосили,обдурюючи довірливий люд!? Отоі вся житейська філософія. Тожберіть до рук, читайте на здоров’я,звертаючись до міських бібліотек,або заходячи на сторінку автора вінтернеті. Прочитати книжкумабуть не буде зайвим кожному,хто прагне почути земляка,заглянути у серце політичногожиття, а так і зрозумітивнутрішню природу власного «Я».Хто ти, українець чи «хохол»?

Б.Домоцький, членНаціональної спілки

журналістів України

Під кінець 2011 року, в одному зісвоїх інтерв’ю «соціальним мережам»Прилук Костянтин Лубенцов саме таквисловився щодо серйозності намірівВО «Свобода» на Чернігівщині, якнової для краю політичної сили. «Мине граємо у політичні ігри і непишемо сценаріїв для комедійнихполітичних трилерів чи детективів.«Свобода» налаштована насерйозну роботу... Ми хочемодобитися того, аби українцям вУкраїні жилося дійсно комфортно,затишно та безпечно».

Отже, можна тільки радіти, щопровідні напрямки діяльності партії,з якою віднедавна мільйони українцівототожнюють реальну потугу у«правому сегменті» нашого життя,сьогодні обнадіюють. Та й самнинішній очільник обласноїорганізації ВО «Свобода» не ховаєвпевненості щодо європейськогомайбутнього своєї держави.

Це ще мабуть через те, що убагаторічному виробничому досвіді уПрилуцькому управлінні буровихробіт ПАТ «Укрнафта» він добрепорозумівся на проблемах традиційноїгалузі України. І тепер впевнений, щона наших великих теренах достатньопокладів енергетичних кориснихкопалин (нафта, газ, вугілля, сланці,торф), щоб за умови політичної волікерівництва країни повністювідмовитися від «драконівського»братерства сусідньої Росії. Особливо,коли йдеться про газ!? Каже, щоУкраїна могла б всі свої потребизадовольняти своїм видобутком.Натомість зацікавлені олігархистворили такі умови, за яких країна на

десятиліття «приліпла до труби»держави, яка тільки те й робить, щоманіпулює цією трубою з політичнихміркувань.

Доречі, цікава детальзапам’ятовується, коли спілкуєшся зпаном Костянтином. Як от у випадкурозмови на тему прихильників«Свободи», чи, як кажуть, можливогоелекторату!? Мовляв, які тамнаціоналісти на Чернігівщині?Особливо у північній частині, що«традиційно» асоціюється здомінуванням «червоних» балачок талукавих ідейок про «комуністичнийрай». На що пан обласний очільникнаціоналістичної сили посилається наісторико-статистичний досвід. «Той,хто думає, що тема націоналізму маєсуто галичанське коріння - той

заблукав у «трьох соснах» таглибоко помиляється. А то й взагалідемонструє власну обмеженість. Ачи не наш земляк - МиколаМихновський з села Турівки, що наЧернігівщині, постав фундаторомукраїнського націоналізму? А ще йДмитро Донцов, який зовсім не зКарпатського краю!? Чи не так?Одним словом у нас на Чернігово-Сіверщині націоналістичні ідеїмають не тільки історичнепідгрунтя, а й хорошу перспективу.Он же були потужні повстання учаси національно-визвольнихзмагань 1917-1921 років. І не раз, іне два, і не двадцять два заявлялипро себе ідеї від провідників,сповідуючих націоналізм. Просто заімперських часів ми нічого про такене знали на загал. Тепер же відправди нема куди подітися. Та йсама Чернігівщина за національнимскладом має перевагу помітну уприсутності етнічних українців.Вона за таким показником,здається, на другому місці післяТернопільської. Хіба після героїчноїісторії не скажеш, що націоналізм -явище природньо наше, рідне?»

Як людина технічногоспрямування за професійнимивластивостями (закінчив дватехнікуми та університет) панКостянтин, що приємно, багато увагиу час розвитку партійних структур наЧернігово-Сіверщині, активнодолучається до всіляких гуманітарних,к у л ь т у р н о - і с т о р и ч н и х ,просвітницьких та громадських акцій,заходів тощо. Ось як з ширеннямнових книжкових видань національно-

патріотичного спрямування. Ну неможе ж й надалі молоде покоління,учні та студенти використовувативсілякі нісенітниці, поданіретраградами від академічних установвчорашнього дня про звитяжнуборотьбу українців особливо у ХХстолітті, у якому, без сумніву, ігартувалась незалежність 1991 року.«Ось у жовтні 2012 ми презентуваликнигу нашого партійного товариша«Земляки Миколи Михновського вборотьбі за українськудержавність». Віктор Моринець, -каже Костянтин Лубенцов, -подавпрекрасний матеріал про життя таборотьбу мужнього прилуцькогокозацтва та старшини за часів АрміїУНР. А нещодавно, 14 березня 2013року сам автор книги пан Моренецьзустрівся з громадою Чернігова.Особливо запам’яталось слухачамчисельної аудиторії розповіді проневідомі сторінки діяльності унашому краї ОУН та УПА!? А ще -про відкриття документів у архівіСБУ. По суті піднімається зовсімнезвіданий дослідженнями пластісторії Чернігівщини 1917-1925років».

Тобто, як виходить зі слівпомічника народного депутатаУкраїни Руслана Марцінківа -Костянтина Лубенцова, «Свобода» наЧернігівщині таки не є виборчимпроектом. Це і сьогодні, і на майбутнє- нова та авторитетна українськаполітична сила, яка діяльністю своїхпредставників в органах місцевогосамоврядування та парламенті рубоставить питання, що тільки українськаУкраїна має шанс бути щасливою. І у

цьому контексті неодноразовихпосилань пана Костянтина на активнуроботу та досвід депутатів у радах, щопредставляють «Свободу», якраз ізнаходимо підтвердження. Ось як,наприклад, у рідних Прилуках. Тамдепутати-«свободівці», про що доречіписав минулого літа «Правий БерегДесни», мають бажання та вміютьпримушувати і міського голову, іінших владних чиновників рахуватисяз вимогами громади. Чого лишеньзначило для суспільного резонансуініціатива загальноміськогореферендума за недовіру головіміста!?

Ну, а хіба можна обійти увагоюаргумент, коли сам очільник обласної«Свободи», помічник народногодепутата України КостянтинЛубенцов, з яким автору цих рядківвипала нагода неодноразовоспілкуватися за різних обставинвпродовж півдесятка років, єлюдиною, яку можна називатинаціонально-свідомим. За стійкіпогляди та переконання. Але,здається, робота - то не все. Добрупослугу «свіжому» політику обласногорівня надала родина, у якій він здонькою Тетяною, синочкомВладиславом, дружиною Людмилою –справді щасливий батько та поважнийчоловік. Недаремно ж у рідномуобійсті пан Костянтин завжди відчуваєсилу надійно облаштованого, за«законом» щасливого кохання,потужного тилу, відверто про цеговорячи. А це, повірте, у нашомужитті - найважливіше. Адже саме затаких умов, коли займаєшся справами,у які віриш, а душевний спокійзберігає той, хто тебе любить таповажає, і жити хочеться! Пам’ятаймопро таке, адже ми українці!

М.Миколаєнко, спецкор

НОВІ ПОЛІТИКИ «Ми не граємо у політичні ігри і не пишемо сценаріїв для комедійних політичних трилерів чи детективів...»




03 лютого 2013 р. ПРАВИЙ БЕРЕГ ДЕСНИ стор. 5

Омріяний перемогою українського в УкраїніСпочатку здалось, що найпомітнішою

перевагою мого співбесідника перед колегамиє тільки вік. Адже це так славно, мати заплечима лише тридцять три і вже ходити припосаді українського парламентарія зразка 2012року! Та й вікопам’ятна цифра від Ісуса Христашанується. А депутатський мандат ще й якоїсьутаємниченої креативності додає!? Натомістьзмістовна бесіда з депутатом-земляком таспроба зрозуміти особистий стильчернігівського гостя у спілкуванні зжурналістами - остаточно переконали, щоРуслан Марцінків має шанс статиуособленням того нового представникаукраїнської громади у Верховній Раді, наякого ми вже й зачекалися. Бо там, у кріслахпід скляним куполом, сидять «особливі»люди, наділені виборцями правом носити укишені не тільки мандат «недоторканого», аще й відповідально ухвалювати ЗакониУкраїнської держави. Відчуваю, як дехто вжевстиг жартівливо посміхнутися. Мовляв, ачи не занадто песимістично про «бомонд»,у колі якого і вершиться велика політика? Тавоно й не дивно. Бо національно-свідоміукраїнці вже стомилися від невизначеності,хитань, всіляких безглуздих відступів, а то йвід продажності діячів, які ідентифікувалисебе останніми роками як «опозиція»!?

І Слава Богові, що після підведення рискина виборах 2012 року все-таки вийшло! І дарма,що п’ять мандатів залишилися «вакантними».На все Господня воля. А присутність 37багнетів від Всеукраїнського об’єднання«Свобода» має таки закріпити реальнимисправами (дарма, що обережний, бо ж хотілосякуди більшого), але вдалий вибірвольнолюбивих українців. Які своїмголосуванням відкрили шлях до перемогистоліттями омріяного українського в Україні!

Отже про перспективи, плани танапрацювання від «незручної», як для«мутного» парламентського життя останніхроків політичної сили і розповів шановнимпредставникам медіа Чернігівщини РусланРоманович Марцінків, один з гурту молодихдепутатів Верховної Ради України. Між іншим,цей політик, а відтепер вже й державний діяч,встиг набути непоганого вишколувідповідальної та публічної діяльності напевних посадах у партії та місцевомусамоврядуванні. І тут можна згадати про те, якне дивлячись на своє походження з Чернігово-Сіверського краю, він чи не половину життявстиг подарувати Прикарпаттю. Краю, де умолодому віці зумів пристати до відповідальноїдіяльності депутата Івано-Франківської ради,обійнявши в наступному посаду секретаряміської ради. Тим більше, що за кілька роківдо останніх виборів у Верховну Раду Українипройшли гучні політичні акції на підгрунтісуперечок націонал-патріотичних сил з«лівими» у Західних областях українськоїдержави. Це тоді схрестилися списи напідгрунті заходів патріотів з ліквідаціїтоталітарної совєцької символіки та усуперечках з «червоними» ортодоксаминапередодні 9 травня. У тій епопеї зутвердження справедливої української ідеї іпроявися характер та воля молодогоенергійного політика - депутата обласної ради,кандидата на посаду голови Івано-Франківська,а у наступному секретаря ради Івано-Франківська, отримавшого близько 90%голосів від депутатів при таємномуголосуванні. А сьогодні Руслан Марцінків -народний депутат України. Одним словом,навіть у формальному переліку поважнихобов’язків, мало не зі студентської лави,знаходимо складові, а так і причину зростаннянового авторитетного українського політика.

Тепер він політикукраїнського рівня

Народившись у Бобровиці на Чернігівщині,за сотні кілометрів від західних земель України,з менталітетом здавалось би далеким від того,котрим пройнявся в Івано-ФранківськомуНаціональному технічному університеті нафтита газу, Руслан Марцінків, зміг сприйняти, якрозумний українець, дух землі, яка допомогласинові інтелігентних батьків з маленькогомістечка Козачого краю вийти на шлях свідомоїборотьбі за утверження державності.

- Сьогодні тільки ми і можемо реальнозахистити українців, якраз використовуючисвій прихід до Верховної Ради. Депутатськізвернення, запити, особисті прийомигромадян... Знаємо, як люди зневірилися усудочинстві, - акцентує увагу присутніхжурналістів та громадськість на зустрічі уЧернігові 16 лютого з нагоди відкриттяГромадської приймальні пан РусланМарцінків. Це початок. А скоро матимемочисленні фракції в обласній та районних

радах на Чернігівщині. Бо ми серйозноставимося до розбудови організації як у містіЧернігові, так й у районах області...

Народний депутат, розповідаючи прополітичну силу, яку представляє, не раз апелювавдо важливості серйозного ставлення «Свободи»до ідеї захисту українців, українського в Україні.І тепер це набуває реальних можливостей уконтексті набуття їхньою партійною структурою

парламентського статусу. Через що іприхильники націоналістичної ідеї отрималиможливості безпосереднього звернення черезуповноважених представників в обласнихцентрах та окремих районах до парламентськоїопозиційної сили.

- З цією метою щоденно, - наголошувавРуслан Марцінків, - у Чернігові працюватимеГромадська приймальня від 9-00 ранку і до17 години від понеділка до п’ятниці. Повихідним робота вестиметься з 10-00 до 13-00черговими представниками районнихорганізацій. Особистий же контакт згромадянами матиму кожної останньоїп’ятниці місяця з 14 до 16 години. А ще ми ззадоволенням повідомляємо, що відтеперщомісяця виходитиме газета нашої обласноїорганізації «Свобода. Чернігівщина»! Однимсловом, маємо бажання серйознорозбудовувати наші політичні структури уЦентральній, Східній Україні.

Заради жоб’єктивності слід додати,що впродовж наступноїпори з часу нашої зустрічіз політиком у суспільномужиття країни ситуаціямало змінилося у томунапрямку, щоб її можнабуло назвати хоча бякоюсь політичноюстабілізацією. Адже протистояння у парламенті,не дивлячись на те, що Верховна Рада якось булоспромоглася розпочати діяльність, все одно недає «знака» на перспективу. Просто виходить так,що постали один проти одного два гетьпротилежні погляди на процесидержавотворення – проукраїнська і«інтернаціональна»!? Що буде далі - покаженайближчий час.

Наразі ж згадаємо, що Чернігівщинавпродовж 22 років функціонування українськогопарламентаризму зовсім не відчувала нестачі«своїх» представників у вищому організаконодавчої влади, коріння яких сховалось углибинах Чернігівської землі!? Навіть заразлюдей, полюбляючих при нагоді згадувати«батьківську землю», хоча самі давно прижилисяв інших регіонах, не бракує у різних політичнихсилах Верховної Ради. Інша справа, наскількиїхній «поклик пращурів» здатен здолати тяжіннянових «непідсильних» умов та обставин життя?Ось тут і маємо відзначити, що у РусланаМарцінківа, з цією складовою менталітетуначебто все виходить. Бо озвучене першимнародним депутатом-«свободівцем» зЧернігівщині бажання «зробити все можливе дляпристойного життя земляків», якраз і наводитьна відповідну думку. У наступному, хочетьсясподіватися, що перелік заходів від «Свободи»на всеукраїнському рівні не полишиться словами,а буде «матеріалізований». Та сьогодні по-іншому і не можна, оскільки прискіпливийнаціонально-свідомий виборець, який ще невтратив свої сподівання на УкраїнськеВоскресіння, все таки сподівається на рішучістьнової парламентської політсили. Як і на окремихмолодих діячів-націоналістів у контексті їхньоїстаранності у прагненнях до справедливості насвоїй, Богом даній землі. І підтвердженнямшляхетної мети слугує свіжий приклад від щеодного «свободівця» - народного депутата ІгоряМирошниченка у площині реалізації ідеї«очищення української землі від тоталітарноїсимволіки». І перш за все зі знесенням

пам’ятника «комуністичному вождеві» вОхтирці!? Це те, що за словами пана Марцінківамає надихати на подальше звільненняукраїнських теренів від нашарувань облич тасимволів ворожої чужинської доби.

«Досвід маємо поширювати, - наголошуєнардеп. На Чернігівщині багато вулиць, щонесуть ті назви. Це ж просто непорозуміння,коли поруч існують вулиця Косіора та «ГероївКрут»!? На жаль у непростій державі миживемо. От згадую, як робили ми у Ніжиніпам’ятну ходу вулицями, понаїхало аж п’ятьавтобусів зі «спецназом». А це ж до 260людей!? То хіба це нормально? Та я вірю, щоспільними зусиллями ми усунемо тоталітарнісимволи з нашого життя.»

Здається, амбітні плани молодоїпарламентської політичної сили цього разу,всупереч попередньої традиції невдалих кроківопозиції, мають можливість здійснитися черезнебайдужість народних депутатів. Оскільки усвідомості громадян вони залишаютьсявільними від «обтяженості» тривалоюприсутністю у залі парламенту на Печерськихпагорбах. Недаремно ж молоді достойники таквимогливо прагнуть до зламу «узаконених»минулою каденцією депутатського зібранняганебних явищ ХХІ століття: голосування устилі «один за всіх» та «продуктивноготушкування»!? Отож виходить, що наразі немай підстав щодо сумніву у щирості слів панаРуслана Марцінківа. Особливо, коли йдетьсявже про перші дії «Свободи» у Верховній Раді,яка, на думку народного депутата «показалапринципову позицію щодо запровадженняперсонального голосування. І ми стоятимемодо кінця у дотриманні вимог КонституціїУкраїни. Бо «Свобода» сьогодні - целокомотив опозиції у відстоюванні інтересівукраїнців. Адже тепер вже всі розуміють, щодепутат повинен голосувати тільки за себе.Тому й рішення прийняли відповідне...Натомість ми спостерігаємо, як у Партіїрегіонів до такого політична воля відсутня.У них не вистачає голосів для прийняттяпевних рішень. Он як з голосуванням заголову Національного банку, коли аж тричіголосували!? Тому вони й порушуютьКонституцію.»

Фракція «Свободи» у парламенті не

виправдала сподівання хіба що скептиків,стосовно очікуваних невдач при формуванні«єдиної опозиції». Хтось навіть конфліктиспробував передбачити!? Не вийшло. І то добре,що розвиток політичних процесів навколовищого законодавчого органу зовсім недемонструє прикладів такої собі «солоденькоїцукерочки» для песимістів. «Ми тісноспівпрацюємо з «Батьківщиною» та«УДАРом». В тому числі і при підготовцізаконопроектів, які вносяться до парламенту.Ми розуміємо, що наша ціль - зміна діючоївлади.»

У спілкуванні з молодим парламентаремвідчуваєш серйозність наголосів не тількі узмісті суто політичних вимог. Має впевненістьта обнадійливість і економічна частинапрограми «свободівців», на яку бува з недовіроюпоглядали окремі аналітики, прискіпливовчитуючись у передвиборні положеннятеоретичних викладок. А так, зовсім не завадитьнагадування про виступ лідера політсили ОлегаТягнибока перед представниками Європейськоїбізнес-асоціації у Києві, де очільник «Свободи»та парламентської націоналістичної фракціїозвучив немало змістовних посилань - відзапровадження в Україні принципівнародовладдя, гарантій перспективи для бізнесу,повернення робочої сили своїх громадян вукраїнську економіку, до встановлення простих,чесних та зрозумілих правил гри у бізнесі.Продовжуючи ідею свого колеги-лідераполітичної сили, пан Руслан Марцінків, беручидо уваги реалії хворої економіки України,називає ті документи, які мають сприятипокращенню, а то й корінним змінам угосподарстві країни. Саме їх «свободівці» іпропонують: «Про ліквідацію приватнихмонополій», «Про спрощений режим реєстраціїмалого та середнього підприємництва черезустанови банків» тощо. А ще йдеться проповернення коштів з офшорів, про реформаціюсистеми теплових мереж через закріплення правспоживачів переходу на індивідуальне

опалення... А враховуючи, що народний депутатбезпосередньо працює у Комітеті ВерховноїРади з будівництва, містобудування, житлово-комунального господарства та регіональноїполітики, в ексклюзивній бесіді з редактором«Правого берега Десни» він звертається доприкладів реальної ситуації у площинівиконання нинішньою владою розрекламованої«Програми «Доступне житло». Її пан Марцінківвлучно називає «мильною булькою, якурегіонали надули перед виборами»!? Такийтривожний сарказм від народного депутатаУкраїни грунтується на арифметиці фаховоїоцінки, яка малює картину провалу обіцянокрегіоналів. «За три роки правління в державіантиукраїнської «регіональної» влади, -наголошує політик, - доступне житлоотримали всього близько 2600 сімей занаявності понад мільйонної квартирноїчерги. Очевидно, що «доступне житло» відрегіоналів є насправді зовсім недоступнимдля простих українців, які його потребують.Насправді ця програма зараз більше працюєна добудову кризових житлових довгобудів,а не соціального житла».

Не можемо обійти і думку народногообранця про позицію політсили, яку вінпредставляє, з перспектив видобуваннясланцевого газу в Україні. Адже це питанняобросло досить довгою «бородою» через всілякібрехливі перекручення політичних опонентів,а то й непорозуміння у таборі окремихприхильників!? «Ми не проти сланцевого газу.Однак маємо кілька зостережень, через якіпереступити не маємо права. Тому, що цестосується життя та здоров’я людей,життєдіяльності міських та сільськихгромад. Перше, ми звертаємо увагу наекологічні ризики (і чи не найважливіше -на водні ресурси). Бо перевага сьогодні вочікуванні видобування віддається тимрегіонам, які є щільно заселеними. Другийнегативний чинник, на наш погляд,сформувався через відсутність відкритогогромадського обговорення того, щопропонується. Але ж відомо і те, що дозволитак і продовжує видавати Кабінет Міністрів,залишаючи бездіяльними місцеві громади.Залишається багато запитань у площиніумов, за яких здійснюватиметься розподіл

прибутків? Наскільки значущоюбуде частка, яка піде нарозв’язання соціальних таекономічних проблем громад. Ну і,звичайно що про тих, хто будутьспоживачами. Чи піде паливо долюдей по здешевленій ціні, чи зновнаправиться на заводи олігархів!?Отже, ряд запитань, які обійти неможемо. Більше того, ми завжди

ставили питання про видобуток газу (упрограмі з 2006 року), як позитивне. Разом зтим, влада змінила закон, за яким дозвіл навидобування стає виключно у компетенціїУряду. Тож ми відповіді не отримали...»

Про сучасне політичне життя, про наболіліпитання, які впродовж 22 років, на жаль, так ізалишаються в Україні нерозв’язаними черезбрак політичної волі, а можливо й з-завідсутності при владі відверто проукраїнськоїполітсили, на кшталт провідних демократійЄвропи, ми довго говорили з народнимдепутатом України паном РусланомМарцінківим. Важко прогнозувати політичнупогоду у нашій країні на тривалу перспективу!?Це стає більш схожим на невдячність працірідної метеорології, коли прогноз переставвважатися шляхетною справою, бо віннайчастіше не виправдовується. Та й не єтаємницею, що велика політика у Києвінайчастіше проявляє себе суперечливою, як заіснуючими Законами, так і за мірками здоровогоглузду. І чи не найяскравіший приклад - справа«з кнопкою голосування», з якою так довгоприйшлось вовтузилися опозиційним силам,задля виведення провладної більшості таки надорогу чесного вибору!? От тільки чи назавжди?

Ось тому, здається, якраз через такі речі,прихід до Верховної Ради вперше за новітньогопарламентаризму 37-ми депутатів-націоналістів, представляючих генерацію нестомлених негативами брудної політикимолодих людей, дає шанс українськомусуспільству сподіватися на одужання країни.Тож нехай таким, як Руслан Марцінків зі своїмипобратимами і підкориться «омріяна Говерла»,на вершині якої таки має замайорити прапорперемоги українського в Україні! Сподіваймосяна вдалий прорив молодих представниківвеликої Української громади, серед яких і нашземляк з Чернігово-Сіверської землі. СлаваУкраїні!

Борис Домоцький, членНаціональної Спілки журналістівУкраїни





Впродовж нашого спілкування вонанаспівувала мені нехитрі мелодії. А я чомусьпостійно пригадував все, що знав на тоймомент про давно вже відому в Українінародну майстриню пензля КатеринуПриймаченко. Чому її? Та, мабуть, все черезту особливу та зрозумілу безпосередність,вміння витонченим відчуттям сприйматиприроду, оточуючий світ, щоб колись, безпретензій на звання, титули чи всілякіпреференції та заохочення від держави,передати нам, щось високе, але одразу земне,нам, вимогливим глядачам. І коли авторитетнаспадком, полишеним на цій землі українствумайстриня народної картини жила далеко віднаших теренів, то творіння Катерини Кулик -завжди поруч. Тільки не полінуйся і загляньте

на простори погорбованої рівнини, з чудовимМізином на деснянському березі!? Це ж тутвона і мешкає. І як її тезка з Полтавщини несеякийсь особливий, не до кінця зрозумілийфахівцями стрижень того, що від Бога. Тому,що свої мелодії народжує без тих старих, якновий день, семи нот!? Тієї грамоти вона незнає. А от мотив завжди присутній у їїсвідомості.

Катерину Кулик зустрічаю на різнихкультурно-історичних та мистецьких заходах,котрі час від часу відбуваються на теренахЧернігово-Сіверщини. Вона полюбляєвиставки майстрів народних ремесел, щоприйшли до нас з сивої давнини. Та й самадобре знається на тому, що зветься вжитково-декоративним мистецтвом. У вільну хвилинубере у руки різноманітний матеріал, доводячидо пуття омріяний виріб. А тут у хід йде бісер,солома, інші природні матеріали. Мабутьчерез таку прихильність до майстрування, абонавіть просто до бажання потримати у рукахщось майстерно та з душею вироблене, середїї друзів та колег переважають люди творчі.На радість, на Коропщині аматорів тапрофесіоналів високого та духовного ніколине бракувало. Недаремно ж у цім Деснянськімкраї, де впродовж кількох десятиліть мешкаєпані Катерина Кулик, її якраз і сприймають зрозумінням - закоханою у пісенне мистецтво,прадавній український народний спів. І нічогодивного в тім немає, бо весь цей скарб наПоліських теренах наймовірніше ізвічно!? Увсякому разі про це нам розповідаютьлегендарні творіння від мужніх воїнів князяІгоря та звитяжних козаків Гетьманщини.Варто тільки вміти читати, слухати, анайголовніше - всім цим жити.

Поруч з цією жінкою постійно присутнєякесь невидиме глибоке джерело творчоїенергії. Тож його могутні промені жінкапродукує у вигляді зрозумілих чутливимсерцям жителів Подесення власні щирімелодії. Я питав пані Катерину про силуоточуючого простору у контексті впливу натворчість. То вона каже, що на першому місціза силою перебуває рідний простір, оточуючесередовище, матінка природа, серед якої вонамешкає впродовж життя і у яку закохана донестями. А повірити у таку відвертість можнабез перебільшення. Тому що славетна земляКоропщини породила немало цікавихпостатей-українців, з яких кільканадцятьвписали навічно своє ім’я в анали світовоїісторії. У наш же час, складний тасуперечливий, коли бува так некомфортнопочуваються від всіляких негараздів люди зтворчою натурою, тема природи знепідробною красою від самого Господа Богапросто таки розбила серце!? Через що ізалишається провідною.

Так ось, тут на Коропщині - справжнійрайський куточок - з духом первіснихмисливців на мамонта з-під Мізина, Божоюблагодаттю від красуні Десни з їїбілосніжними крейдяними берегами. А ще -невичерпна комора українського епосу відгероїчної минувшини у легендах, переказах

та дотепних історіях вчорашнього дня наполицях книгозбиралень. Тільки не лінуйся!

Цього разу вийшло поспілкуватися уНовгороді-Сіверському. Сюди вона приїхала вособистих справах - до районної лікарні. ЗМізина їй зручно робити «візити» доНовгорода-Сіверського, хоча до найближчогосела сусіднього Новгород-Сіверського районутреба чимчикувати кілька кілометрів. Тожподолавши їх пішою ходою, пані Катерина маєможливість відвідати козацьке містечко. Тут,доречі, у неї теж є друзі та знайомі. Всіх їх воназустріла якраз на підгрунті свого життєвогозахоплення - складання мелодій до віршів тазаняття вжитково-декоративним мистецтвом.Ось як, наприклад у районному Будинкушколярів, що славиться своєю високогогатунку школою навчання малечі народнимпромислам, славна коропчанка маєналагоджені контакти з відомою майстринеюбісероплетіння, керівницею гуртків паніЛарисою Атрощенко.

Тож коли ми зустрілися для розмови, ці двіжінки, мабуть вже багато про що порадилися.Аж інтереси обох багато в чому пересікаються.Мені ж пані гостя положила на стіл чималенькукупку «живих» папірців: світлини, дипломи зівсіляких конкурсів, вирізки з газет та журналів,книжки, навіть деякі закінчені майстринеюроботи. Як з’ясувалось, я не даремно назваввсе це «живим», бо там йшлось про довгі рокитворчої праці з результатами успіхів. Отже,такий вислів на адресу того, що моя знайомавиложила на стіл, мабуть таки сам себевиправдовував. Ось як, наприклад цікаветворче досягнення всіх небайдужих митцівКоропщини - «Літературні альманахи»!?

Місцеві письменники, поети, мелодійники,об’єднавшись при Центральній районнійбібліотеці у творчий клуб «первоцвітиКоропщини», вже традиційно пропонуютьсвоїм шанувальникам такі ексклюзивнізбірочки. І перший побачив світ 2005 року зпромовистою назвою «Коропщиналітературна». Взяв у руки видання«Придеснянські джерела» та «Сіверяночка» за2009 рік. Угледів немало різнопланових зазмістом та жанрами поетичних та прозовихтворів членів клубу, яким керує відома умістечку громадська діячка ВалентинаМихайленко.

На жаль, як мені здалось, древня Новгород-Сіверщина на цій стезі далеченько відстала відсусідів. І то є прикрим непорозумінням. Бо де,як не у Новгороді, людей від змістовногоримованого рядка чи від прози - греблю гати!.От тільки коли мова йде про видання книжкидля простих талановитих людей без статків -зась! Благодійників, бачте, нема! Бідні,кажуть!? А коропчани, молодці, приуспіли. Увсякому разі я безпосередньо знаю про все цена конкретних прикладах. Тож і КатеринаКулик показує мені, гортаючи сторінки, кількасвоїх змістовних мелодій на вірші земляків.Поруч з віршами знаходимо ноти, записані намелодію співу аматорки. Вона на проханняавтора цих рядків навіть погоджуєтьсязаспівати.

Так і слухаю піснеспів з батьківщинимрійника про Космос та суспільство безросійських царів Миколи Кибальчича.Роздивляюсь дипломи з конкурсів, щопроходили на батьківщині. А ще книга відгуків(і таку тримає під рукою пані Катерина!) провраження людей, обізнаних на творчостіталановитої народної майстрині. Дякуютьпрості люди, подорожуючі Коропщиною,вклоняються художники, письменники, поети,композитори, вчені тощо. От як ВолодимирПилипець. Він подарував з автографом своїкнижки «Дзвони вересня» та «У човні пливуДесною. Поезії», що побачили світ у 2011році.

А минулого року громадськістьКоропського району вшанувала ВалентинуКулик літературно-мистецькою премієюВасиля Нікітіна в номінації «Театрально-музичне мистецтво». Особливо помітним ставдля пані Кулик минулий лютий. На ньоговипало 60-річчя майстрині складання мелодій.Тоді районна преса вітала ювіляркузмістовними поздоровленнями. Одним словомувага районної громади до своєї землячкизалишила добрі враження, адже приємно, щосеред мешканців краю живе така чудовааматорка, яка всупереч традиційномурозумінню композиторського мистецтва, беззнання нотної грамоти, з насолодою створюєчарівні мелодії. Так само приємно і нам, навітьпросто так, мимохідь, зустріти на Новгород-Сіверській землі одну з таких жінок, що живутьчарівним світом високого, духовного,гармонійного у створеному власноруч просторізвуків та мелодій. Щасти Вам, шановна паніКатерина!

Б. Іваненко

НАСПІВАНІ МЕЛОДІЇ ОСТАННІЙ ГЕТЬМАНУКРАЇНИ

Чернігівська земля як скарбницявизначних діячів, які зробили вагомі зрушенняв культурному, економічному, політичномупоприщі. Саме Чернігівщина сталаБатьківщиною останнього гетьмана України.

Церемонія обрання гетьманом КирилаРозумовського проходила в Глухові ісупроводжувалася великими урочистостямита помпезністю. 22 лютого 1750 року насвітанку всі десять козацьких полків тапредставники старшини почали збиратися наплощі між Миколаївською та Троїцькоюцерквами. Під керівництвом графа І.Гендрикова була зачитана царська жалуванаграмота про відновлення Гетьманства. Післясвяткової канонади з 101 гармати, грамота таклейноди були занесені до Миколаївськоїцеркви, де відбулась святкова літургія.Новообраний гетьман в цей час перебував уПетербурзі, лише 13 березня 1751 р. вінприсягнув на вірність імператриці. КирилоГригорович мав титулуватися наступнимчином: «Ясновельможныйвисокоповелительный всея Малыя Россииобоих сторон Днепра и войск Запорожскихгетьман, Ее императорского величествадействительный камергер, разных орденовкавалер, императорской Академии наукПрезидент, лейб-гвардии Измайловскогополка подполковник, Российской империиграф и протчая».

За свою гетьманську резиденцію Кирило

Розумовський символічно обирає Батурин,колишню столицю визначних гетьманів:Д.Многогрішного, І.Самойловича таІ.Мазепи. Перенесення гетьманської столицідо Батурина підтверджується іменним указомімператриці Єлизавети від 24 липня 1750року. Місто за часів гетьмана переживає своєкультурне та соціально-економічнепіднесення. Кирило Григоровичоблаштовував свою резиденцію занайвищими тогочасними стандартами. Надрозбудовою міста працювали такі відоміархітектурні митці, як: А.Квасов, А.Рінальді,Ч.Камерон, М.Львов.

Державотворча політика КирилаРозумовського була спрямована навідновлення самостійності України.Реалізація задумів гетьмана впроваджуваласьшляхом реформ: судової та військової. Однаквсі починання щодо відновленнядержавності були зведені нанівець, так як в1764 році Гетьманство було остаточноскасоване, а Кирило Григорович змушенийбув скласти свої повноваження і залишититерени рідної Батьківщини.

Лише через довгих 30 років, остаточновідійшовши від усіх державних справ,Кирило Григорович нарешті повертається доБатурина. Свій час він присвятивспілкуванню з рідними, веденнюгосподарства, будівництву палацово-паркового ансамблю та церкви. Померостанній гетьман 9 січня 1803 року і бувпохований у Воскресенській церкві-усипальниці в Батурині.

Кирило Григорович залишився в історіїУкраїни як один із найславніших її синів іпатріотів, як видатний громадський іполітичний діяч ХVІІІ ст. Своєюдержавницькою і реформаторськоюдіяльністю він зробив значний внесок увідродження Української незалежності тавідродження міста Батурина.

Юлія Цапко, науковий співробітниквідділу історії Гетьманства заповідника«Гетьманська столиця»

ЗБЕРЕГТИ ГОРДІСТЬСІВЕРЩИНИ

Скромно, у відповідності до рівня нашого життя, було відзначеноу 2010 році двадцяту річницю Новгород-Сіверського «Історико-культурного заповідника «Слово о полку Ігоревім». Просто «недоросла» ще українська історично-культурна царинацивілізованого рівня вшанування заслуг, на який заслуговує всімзмістом свого життєпису. Тим більше, коли це ще стосуєтьсяКиївської Русі. Бо саме тут стійко прижився той «комплексменшовартості» перед «старшим» братом, за яким так і пре«розливати історію» праматері своєї за все тим же традиційнийспособом - «на троіх»!?

Дякуючи Богові, на місцевому рівні віддані справі людинавчились таки не втрачати гідність, прикриваючисьнужденністю. Зміг тоді музей-заповідник у Новгороді-Сіверськомупровести урочисті історичні читання, згадавши звитяжну працюкількох поколінь «музейників» Новгород-Сіверщини за майже стороків діяльності різних профільних установ у місті!

Якісний брендІсторія заповідника, який впродовж всіх

років існування лишається авторитетноювізитівкою маленького містечка на Десні,напряму пов’язана зі староукраїнськоюпам’яткою ХІІ століття - «Словом о полкуІгоревім». Доречі, на теренах України іншоїсхожої музейної структури не зустрічаємо. Вінодин присвячений відомому твору доби

Київької Русі.Після розвалу Союзу, коли місто остаточно

загубило свою провідну «фішку», яка усвідомості багатьох ототожнювалась з якісним«Новгород-Сіверським сиром» таПрезидентом-земляком Л.Кучмою, врятуватирепутацію бувшого «стольного граду» передзагрозою забуття сам Бог велів цій історико-просвітницькій установі.






БУДНІ МІСЦЕВИХ ГРОМАД БЕЗ ПРИКРАСТак званим зібранням міської

громади Новгорода-Сіверськогозавершилась місячна смуга сходіву населених пунктах району.Схоже, що перейнявши практикуімітацій від совєтів, нинішнявлада добре грає у демократію,називаючи дійство «розбудовоюгромадянського суспільства».Система наступна: «галасу море,а результату - пшик»!? А коли бне так, то люд просто «валив» бимасово до «клубів-морозильників»з піснею, як на свято!? Однак уреаліях – далеко не так.

Цього року довелось побувати на зібраннігромади у рідному селі Горбові, а в останній день

лютого відвідати схожий захід у районномуцентрі. Коли узагальнено, то повсюдно однаково.Море розчарувань від повного безвиходдя тазневіри. Нема просвіту від жебрацьких бюджетів.А ще - відсутність перспективи, починаючи відбезробіття. Однак, коли село у Деснянськомукраї вже стало на шлях остаточної загибелі,заглянувши у вічі руйнівному часу через своюнепотрібність державі, то містечко ще тужитьсяу конвульсіях, затамувавши подих над проваллямгіркої долі. Дехто навіть ще й надію на одужанняпокладає. Хоча, скоріш за все, сподіватися можнатепер хіба що на Господа!?

Через такий сум «зимової» весни згадавГорбів. Багатий був край. Найкращі у районіземлі. Добрі врожаї. І 1500 мешканців на початок70-х! Натомість у туманнному шлейфі дикої«прихватизації» 90-х все покатилося шкереберть.Тепер тільки згадка про чудову школу, якісніконоплі, потужний тваринницький комплекс зп’ятьма тисячами голів череди, сучасні механічнімайстерні, великий будинок для людей похилоговіку... Все впало догори дригом, все здали вобійми лукавому. Мабуть через таке, стомлені відвласного безвиходдя люди навіть натякали насході про бажання «відмовлятися від земельки»!?І то вже дзвіночок. Бачу, що замучилися мої

земляки від бюрократичної тяганини зоформленням (вкотре!!!) земельних паїв. Адержава й не соромиться, час від часупідкидаючи нові проблеми. А ще, бідолашні,страждають через відсутність на селі племінногобика!? Навіть представники з району рукамирозводять. Радять селянам, які хочуть «все ізразу»: «Потерпіть. З часом буде. Нові інвесториготовлять вам таке диво. Будуть штучнозапліднювати». Але що їм з того, спробуй поясникоровкам-годувальницям, як приглушитибажання чи почекати»?

Здається, що «земельні питання» остаточновтомили селян. Хоча всі розуміють, що мова йдеголовним чином про викачку грошей, пробажання потужних «грошових мішків»оволодіти вже найближчим часом останнім«богатством» українського селянина – землею!Ну, а про клопіт, яким бідкаються селяни черезрозбиті міськими організаціями дороги селами,

автобусне сполучення,забезпечення питною водоювже й казати годі. Молокоприймають за ціною води,сміючись над господарем. Атепер ще «з неба» розкидаютьпоміщики-латифундисти наголови селян отрутохімикати.«Щедрі дарунки»зустрічаються і на місцяхбувших складів, які теперпоруйновані. Розщеплються«сумнівні» сполучення під

снігом, дощем та весняною водою за селом,нахабно знищуючи чисті ще від царя колодязі...Ось це і є сьогоднішнє село - колиска українськоїдержавності!

Натомість у Новгороді-Сіверському за якістьводи обиватель поки мовчить. Інша справа, щознервовано очікує на почуте про підняттявартості водички за 7 гривень!? Однак теє«щастя» у своїй промові міський голова панСергій Пунтус ще не озвучував. Це щоб нерозбудити у городян весняного гніву. Хоча і безводи сльози так і накочуються!? Чого тількиварті наслідки зими, яка знов цьогоріч «нахабно»прийшла без стуку у двері. Через таке навіть відснігу почистити вулиці пристойно жодного разуне вдалось. Не знайшлось потрібних грошей. Альодова пастка на початку березня міцно «взялау полон» довірливих людей. І думалось, що вжей до Великодня не відпустить? Всі картипоплутала снігова заметіль тижневої давнини.Красива ковдра таки примусила владу включитидвигуни тракторів. Як вже воно вийшло, алевідсунули. Хоча не всім і не всюди. Як завжди.

Натомість громадян, які живуть за здоровимглуздом, непокоїть хижацьке нищення дерев навулицях містечка, що набуло останніми рокамитакої собі «організованої кампанії». І нехайвлада, має інший погляд, все одно неприємно

від такої «пошесті». Один із керівників районукаже, що треба давно «вирізати всі дерева нацентральній вулиці та засадити новими», бо вони,бачте, «вже давно переросли своє»!? Якесь,здається, «особливе» мислення!? Куди вже«різати», коли й так у порівнянні з 80-90-мироками, «під сокиру»відправлено чи не половинузеленого фонду центральноїчастини !? Он скоро вжетополя залишиться хіба що увідомій українській пісні.Колись же знайшовся«мудрець» - керівник району,якому недовподоби булиостанні у Новгороді-Сіверському осокори нацентральному бульваріТ.Г.Шевченка. Знищив і самбульвар, і кілька десятківосокорів, перетворившивулицю Кобзаря на широкийасфальтовий простір. Хоча спробуй, переробисвідомість колишніх «будівників комунізму»!?

Тож наразі все йде до втрати «зеленої фішки»,яка тримала в очах гостей імідж «красивого таохайного» містечка. Тепер настають часи наступусміття, пилу, пекучого сонця, та розбитогоасфальту, який вже не сховається у тіні каштанів,лип, ялинок. Бо кажуть знавці-очільники, що«переросли»?! А ще ж додайте обшарпані тапоруйновані у центрі пам’ятники архітектури.Ото і вся краса та гордість. Тільки й залишається,що фільми знімати про війну.

Прикро й за люд, який став пасивним.Здається нам зовсім не болить за те, що навколовідбувається. Виникає запитання: «Або місто вжезовсім обезлюднилося і тепер нагадує село,очікуючи кінця, або щось не те!?» Та й чи дожартів, коли другий рік поспіль на звіті міськогоголови збирається жменька, всього з десяток«вільних» містян, розбавлена у просторій заліБудинку культури півсотнею чиновників тавідповідальних осіб.

Владі так зручно. Вона використовує відвертупасивність громадян. Це той козир, що формуєзвичку працювати у режимі безтурботності,відсутності вимогливості, за своїми власнимипринципами. Забувається стратегія. Не чути пророзвиток економіки, інфраструктури, про цікавіта перспективні проекти, як і про глибокий аналізгрошових витрат.

Життя у Новгороді-Сіверському вже давнонабрало ознак сільського населеного пункту. Авимоги городян більш нагадують такі собібуденні запити. І, здається, що тут забуто про ХХІстоліття!? Бо хіба ж то можна з року в рікбалакати про міську лазню, про сміття, продороги, про те, що горілка п’ється юнимпоколінням разом з тютюнопалінням угромадських місцях, або про те, що «зараз влада

думає як відкрити автобусний рейс по місту»?Натомість зовсім не чути від влади про Будиноквідпочинку, покинутий напризволяще, про вулицістарого українського містечка, які продовжуютьносити імена ворогів українського народу, йогокатів та пройдисвітів, про підвезення дітей до

садочків (я взагалі дивуюся, як цієї зими батькидоставляли дітей?). Ну, а про створенняможливостей для розумного дозвілляпідростаючого покоління вже й бажанняговорити пропало. Тому і залишається єдиноюмрією юного хлопця чи дівчини у віці потужноговикиду адреналіну хіба що сподіватися натихенький закуточок, де можна помріяти,пускаючи димок цигарки, виганяючи його зсередини м’яким ковточком пивка.

Одним словом - сумно на душі. Прикро, щонедолугими виявилися владні очільникимісцевих володінь за часів епохи Леоніда Кучмина посаді Президента України. Одинадцять роківмісто мало не щодня приймало чиновниківнайвищих посад, які тоді успішно «тулилися» доземляка-Президента. Мабуть через те, такприкро дивитися сьогодні на цю сірість, занепадта безпросвітність життя колись гоноровогомістечка на Десні. Цеж так ганебно, коли маючиможливість необмеженої перспективи звідродження економіки краю Сіверського, цілюди все так примітивно і «дешево»«прохукали». Ото і тішмося тепер своєюпомітною перевагою - солодкими згадками продорогі букети квітів, хлібо-сольні караваї, гарячіоплески на стадіоні, де сідали гелікоптери зПрезидентами та прем’єрами, про масовігуляння захмілілого народу та сотні моїхвипускників, які так і не змогли отримати першуу житті роботу за покликанням... Виходить, щовтративши почуття перспективи та сподівання,мешканці Новгорода-Сіверського махнулирукою, пославши все, що відбувається навколо,далеко-далеко. Отже, тут або все зрозуміло, абонайкращі часи для міста давно минули. Думаймопро таке щоденно, навіть коли й не хочетьсядумати. Адже історична пам’ять - то чи неголовний інструмент успадкований українцями.

«ГЕТЬМАНСЬКА СТОЛИЦЯ» ЗАПРОШУЄ...Кожного дня в невеличке містечко

Батурин, що на Чернігівщині, приїжджаєбезліч туристів, щоб подивитисьНаціональний історико-культурнийзаповідник «Гетьманська столиця».Започаткований у 1993 році чудовийекскурсійний комплекс, до якого входить 39об’єктів історичного значення. Проте,найпопулярнішим серед туристівзаповідника є розкішний палацово-парковийансамбль гетьмана Кирила ГригоровичаРозумовського.

Кирило Розумовський – останній гетьманУкраїни, лівої та правої сторін Дніпра таВійська Запорозького. Урочисте обрання напосаду гетьмана відбулось 22 лютого 1750р. у Глухові. За ініціативи КирилаГригоровича гетьманською резиденцієюстало місто Батурин. Впродовж 1750-1764рр.Кирило Розумовський зробив багато длявідродження Батурина, але всі плани невдалося втілити у життя (у 1764 р. він склавгетьманські повноваження і змушений буввиїхати за кордон). З 1794 року гетьманпостійно проживає в Батурині, саме тоді віні замислює будівництво грандіозногопалацово-паркового ансамблю. Для цього доБатурина було запрошено придворногоімператорського архітектора ЧарльзаКамерона.

Чарльз Камерон (1730–1812рр.) – одиніз великих і талановитих митців архітектуриІІ половини ХVІІІ ст. – епохи, коли виникливеликі зрушення у науці, мистецтві таполітиці. Освіту здобував у Франції, де і

відкрив у собі хист до малювання. Проживав навіллі Албані – Медічі, відомого мецената,художника і колекціонера того часу. Під впливомсамої вілли і такого оточення Чарльз Камеронпочинає захоплюватися красою скульптур іспоруд античності, цікавиться архітектурою,вирішує стати зодчим і завершує своюархітектурну освіту. Підсумком його майжедвадцятирічних зусиль з вивчення античноїспадщини – капітальна праця “Терми римлян”(до кінця 70 – х років ХVІІІ ст. пережила декількавидань і зробила йому ім’я талановитогодослідника і архітектора, відомого за межамиАнглії, і не тільки в колах, близьких доархітектури і мистецтва).

Відомі його роботи: двоярусний комплекс“Терми” в Царському Селі, палац в Павловську,садиба та парк на Олександрівській дачі. Єдинетворіння Ч. Камерона на Україні – це палацово-парковий комплекс К.Розумовського в Батурині.

Ансамбль складався з центральноготриповерхового палацу з напівпідвалом, двохслужбово-гостьових флігелів, розміщених пообидві сторони палацу і з’єднаних ажурноюкованою огорожею. Кожен поверх палацу мавсвоє функціональне призначення.

Але доля не була прихильною до палацу,після смерті гетьмана він переходить у власністьАндрія Розумовського, який не мав можливостіконтролювати стан справ в Батурині (так якпроживав у Відні). У 1824р. пожежа знищиламайже всі інтер’єри палацу.

На початку ХХ ст. були вщент зруйнованіфлігелі.

У 1908 р. на XIV Всеросійському

Археологічному з’їзді було порушенопитання долі палацу. З 1911 р. палацперейшов під «опіку» “Товариствазахисту і збереження в Росіїпам’ятників мистецтва і старовини”.В 1909 р. Батурин відвідав правнукК.Розумовського Каміл ЛьвовичРозумовський, який виділив кошти нареставрацію палацу, де планувавстворити Музей народного мистецтва.Петербурзький архітектор АндрійБілогруд опрацював проект відбудови,під його керівництвом реставраційніроботи тривали до 1913 р. Подальшітрагічні події у світі й країні перейняли всю увагувід палацу.

У серпні 1923 р. споруда постраждала відсильної пожежі, внаслідок якої пам’ятка втратиладах, усі дерев’яні елементи; частково зруйнованісклепіння між підвалом та першим поверхом. Підчас війни 1941-1945 років значних втрат зазналифасадні стіни та архітектурно-декоративніелементи.

Успішною стала сьома реставрація, якарозпочалася за ініціативи Віктора Ющенка ітривала з 2003-по 2008 роки. У 2008 році буловиконано величезний обсяг робіт і вперше засвою двохсотрічну історію палац засяяв своєюпервинною красою.

На урочисту подію були запрошені нащадкигетьманського роду: Григір Розумовський здружиною та доньками (Анна, Ксенія, Леона таСофія). Григір подарував цінну річ – шаблюостаннього гетьмана, із родинної колекції.

Цінний експонат знайшов гідне місце у палаці,під портретом самого гетьмана у вітриніРодинної зали.

Відкривши двері палацу, ви поринаєте вепоху ХІХ ст. Помпезністю і пишнотою нагадуєпалаци Петербурга і Царського Села. Екскурсіїпроходять під ноти класичної музики. Увагупривертають меблі кін. ХVІІІ-поч. ХІХ ст. тастаровинна книжкова шафа 1732 року зфілософсько-містичними написами польськоюмовою. В палаці відбуваються концерти,урочисті заходи.

Запрошуємо і вас заглянути за кулісусучасності і поринути у світ минулого. Незабувайте свою історію, а в цьому вамдопоможе Національний історико-культурнийзаповідник «Гетьманська столиця». Ласкавопросимо!

Ірина Шепель, Катерина Дзедун,наукові співробітники НІКЗ«Гетьманська столиця»





ОСТАННЯ КРАПЛЯ ВОДИ

Тому тривожна розмова змешканцями козацької Дігтярівкистосувалась зовсім не військовихбаталій і не життя за часівГетьманщини. Люд переймавсяпроблемою, не розв’язавши яку ось-ось вимушена буде закритися школау селі. Громада просила допомогтитам, де їх давно відправляють надалеку відстань!? Казали, щожодному начальникові нема ніякогоділа. Одним словом - Дігтярівськашкола втратила не просто воду, анадію щодо повноцінного життя.Саме так. Бо впродовж останньогороку так і не вдалось зрушити з місця«непідйомний» для громади тягар -забезпечити навчальний закладпитною водою. Зараз же у школіприслуговуються водою Божоїмилостині селян-сусідів, а інколи -від чуйних до біди батьків, коли вонипідносять найнеобхіднішу для життярідину мало не в долонях.

Начальниця відділу освітиН о в г о р о д - С і в е р с ь к о їрайдержадміністрації ІринаЗюзько: «Ситуація дійснопроблематична. І це вжетягнеться впродовж року.Труби водогону постійновиходять з ладу. От тільки,коли в інших селах за схожупроблему люди беруться і«зачеканюють» дірки, то уДігтярівці позиція головисільради не зовсімзрозуміла. Вонапосилається на те, що, мовляв, доводогону прикріплені тільки двадесятки споживачів. Ось і сидимо безводи. Хоча спочатку давали сусіди.Але скільки можна? Знає проситуацію і керівництво району. Але,що воно може зробити, коли усільській раді відповідь одна - немакоштів! Тож «зачеканювати» трубунема кому... А ще мені здається, колиукладали угоду між громадою такандидатом у народні депутатиІ.Рибаковим, треба було запроситидо сільської ради директора школи,вчителів. І прописати про воду, якутреба підвести до школи...»

Ось так розглядається в освітібезглузда ситуація. Звичайно можназрозуміти й очільницю мережі шкіл.Оскільки вона знає, чим може

обернутися відсутність проточноїводи у навчальному закладі. Бо самабула директором сільської. Воно ж як- сьогодні нормально, а завтра, будьвона не ладною, «кишкова паличка»зажене сто дітей на ліжка районноїлікарні. А як доїхать, першезапитання, коли дороги нема за 20кілометрів? Одним словом, все не так,як у людей. Допрацювалисяслов’яни!?

Вічні дві біди:дороги та ...

Доречі, як не крути, а проблемамина початку ХХІ століття Дігтярівка необділена. От хоча б взяти до увагипріснопам’ятну «деколективізацію».Зразу ж постає перед очима тривожнакартина загибелі на рівному місціодного з найкращих у минулому -колгоспу «Жовтень». Швидко пішло завітром, наче й не було, колгоспнебагатство здобуте за півстоліття, та щей зі статками «мільянера» відконопляної справи! З п’ятьма ГероямиСоціалістичної Праці та трьома

десятками нагородженихпо кілька разів орденомЛеніна. Хіба не дива? Адільнича лікарня підсосновим бором, якоюпишалася медична галузьрайону. Або шанованалюдьми на десятки верству районі зубний лікар ЗаяцьНеля Львівна!? Кілька

магазинів, серед яких і чи не єдина урайоні сільська книжковакрамниця.Дитячий садок, їдальня. Тай асфальтове покриття з 60-х роківцентром Дігтярівки спромоглисьпрокласти, коли ще й у місті лишенькілька вулиць мали схоже!? Однак, щобуло, то було... Тепер же, зовсім як уЛ.М.Кравчука: маємо те, що маємо.Ітільки велична будівля школи, щопостала наприкинці 60-х на рельєфі,під руїнами Покровського храму,подавала знак продовження життясела.

Рік тому волею районної влади,Дігтярівка опинилась у переліку сіл,включених у Програму соціально-економічного розвитку району зоб’єктами, на які планувалися коштисубвенцій з державного бюджету для«капітального» ремонту. Тут щастя

випало школі. У всякому разі сумугрошей озвучили чималеньку. А колирозкрутилося колесо виборчихперегонів до Верховної ради,«фішкою» «піклування за народ»почали «бомбувати» свідомістьгромадян, восхваляючи заслугиодного з кандидатів. Кольорові«агітки» з натхненням повідомлялипро те, як цей кандидат «зробив усеможливе, аби у сім північних районівЧернігівщини було залучено понад107 мільйонів гривень бюджетнихкоштів...» Знайшлось в окремомурядку місце і для 2642,800 мільйонівгривень на «реконструкцію даху таприміщення Дігтярівського НВКНовгород-Сіверського району»!? Оттільки за всіма законами життя забулипро зовсім «маленьке» - про воду, аконкретніше про 500 метрів згнившоїтруби!? А знали ж, добре знали, щовода стала справжнім болем дляДігтярівської школи вже давненько.Однак до цього не було нікому діла.Хто хотів займатися тим, що єнепомітним для рейтингу?Адже воно - під землею. Тож імала сільрада самостійнопочинати всі свої внутрішні«ходіння по мукам» у площиніпошуку покращенняводопостачання.

Секретар Дігтярівськоїсільської ради Лідія Швець:«Ситуація у нас з водою важка. Булокомунальне підприємство, щозаймалось цією справою. Але зпершого лютого його ліквідували, бонема за що тримати. У Дігтярівцімайже всі попробивали свердловини.А до водогону прив’язані трішкибільше 20 дворів. Ото і вся плата заводу. На 2-х баштах помінялилічильники ще за гроші комунальногопідприємства. А потім треба булозаплатити за дозвільні документи накористування водою на наступні 5років!? А це поїздки і в Чернігів, і вКиїв. Витратили 5000 грн, з яких 4000грн. проплатив перед виборамиІ.Рибаков, а 1000 грн. ми знайшли.»

І хоча тепер, після отриманнясільрадою дозвільних документівможна було б видихнути на повнігруди, аж - зась, не вийшло! Водогінзнов почав «рватися, де гнилиминитками зшито». А школу з товстими

На сесії 27 березня 2013 рокудепутати Новгород-Сіверськоїрайонної ради обговорювали півторадесятки питань. Однак провідною,навколо якої владі не прийшлосьвідчути себе «переможицею», черезпринциповість окремих депутатів,була тема звіту голови районноїдержавної адміністрації за діяльністьу 2012 році. Стало зрозумілим, щоякою б «ударною» статистикою нерозмальовувалося полотно«перемог» від головного управлінцярайону, життя красивішим не стає!?На жаль. І не бачить цього хіба щонезрячий!?

А коли відверто, то слідзауважити, що переважній більшостідепутатів нинішнього скликаннятреба ще довго боротися за своєвнутрішнє розкріпачення. Бо наразібажання мати свою власну точкузору, а то й більше - користовуватисяправом ставити під сумнів діїмісцевої влади з’являється ужменьки народних представниківрайонної громади!? На жаль, зновтаки більшість, використовуєлишень правило «одобрямс»!? Томуй маємо те, що маємо, коли із 52достойників представляючихрайонну громаду за ці 2,5 роківкаденції тільки... мали бажання

РОЗПЛЮЩУЮЧИ ОЧІвиступити словом чи пів-словом!?

Ось і цього разу, нехай одинокими,але все таки звучали виступинезгодних зі станом халепи, у яку нас«успішно» веде мудра місцева влада

кілька років. А тут ще природногодрайву додав сніжок. Це він,повернувши на півмісяця зиму унайпівнічніший закуток України,

Писали та телефонували батьки школярів з Дігтярівки на Новгород-Сіверщині. Найвідоміше козацькою минувшиною село Чернігово-Сіверщини опинилося на грані катастрофи. І дарма, що тут 300 років тому великий український державник - Іван Степанович Мазепапоставив за власні кошти один з найпрекрасніших храмів на Лівобережжі, а швецький монарх Карл ХІІ прибув сюди укласти договір зочільником України під час Північної війни з Росією у 1708 році. Не допомогло! І славна історія не врятувала. Остання крапля води, якоюживиться школа, мабуть таки назавжди втече з водогону, що дає життя місцевому «храмові науки». Бо все йде якраз до цього...

цегляними стінами, тим часом, длячогось одягнули у плити мінеральноївати, вкривши шпаклівкою!? Хочетьсясподіватися, дивлячись на цей «цирк»,що простоїть «капітальновідремонтоване дитятко» рівностільки (а це більше сорока!), як і самашкільна будівля! От тільки для чоговсе це марнотратство - один Бог лишезнає? Звичайно, що ремонт даху разомз вікнами та опаленням можназрозуміти. Але махнути рукою навідсутність води? Цей жест важкосприйняти до свідомості на здоровуголову.

Лідія Швець: «Воду кількамісяців тому вимушені були закрити,бо пішли пориви один за одним.Голова сільради ходила по людяхзбирати гроші, бо всі у місті віддопомоги відвернулися. У районномувідділі освіти сказали, що нехайбатьки копають. Директор школиНаталія Чмихун, запропонуваладизельне паливо. Але куди йогозаливати, коли екскаватора нема? Тавсе таки з горем навпіл розрили ями.

Але чим замінити? Грошейдля придбання труби новоїнема. А труба, що лежитьвід 1969 року - гетьдирчаста, азбестова.Міняти на сучасну – цеметрів 500-800!? Гроші

нема де взяти. У нас навіть є боржник- один з інвесторів паїв, що маєзаплатити сільраді 3,5 тисячі грн. Зновтаки проблема - не платить. Ось такдесь з минулого літа і бідкаємося. Булоз комунального підприємстваНовгорода-Сіверського один разремонтували, так ми не можемовіддати 1,5 тисяч грн., що вонинарахували. Хоча ту роботу наші людиперероблювали.»

Однак, здається, що сільськійвладі слід було б наполегливішеставитися до вирішеннянайболючіших проблем. Оскількисаме на владу покладено виконаннязаконодавства у частині створеннявідповідних умов, в тому числі і щодоводозабезпечення для всіх бюджетнихзакладів на території. «Одним днем, -каже директорка Дігтярівськогонавчально-виховного комплексупані Наталка Чмихун, - ситуацію зводою у селі не змінити!? В цьому році

дійсно сільрадою докладенонемало зусиль щодо оформленнядокументів на водокористуваннягромадою, на деякі ремонти, щоз’явилися у зв’язку з проривамиводогону. Але ж проблеминакопичувалися роками. Та й вцьому році від 4 вересня до 24грудня води взагалі не було. Дотого ж в цей час проводилисябудівельні роботи у шкільномуприміщенні. Це було просто жах.Скільки пилу, а води нема!? Заразже село так як і школа мучаєтьсявід «спраги», оскільки водогінмовчить. Була у нас думка пробитидля потреб школи свердловину, якзробили це окремі селяни. Однактреба до 10 тисяч гривень. Та йбоюсь, що можуть бути претезіїсанітарної станції!? Однимсловом, я просто розгублена...»

ПідсумкиСлухаючи кожного, з

наближених до біди місцевоїшколи, приходиш до висновку, щосільська освіта владі геть непотрібна! Натомість у очільниківсільських громад у руках хіба щогербова печатка з вивіскою наприміщенні ради. Ото і вся владаголовного сільського посадовця.Однак «козацькій» сотні юнихдігтярівців з навчально-виховногокомплексу, що стоїть на високійгорі над Десною, від цього нелегше. Здається, що дітямприйдеться ще довго жити урежимі «скорочених» уроків та«гризти» «сухий пайок» замістьповноцінного харчування,сподіваючись на диво. А проЗакон, що вимагає забезпеченнянавчальних закладів на територіїзі статусом постраждалої від аваріїна ЧАЕС водопостачанням, тількимріяти. Тож поки страждальникишукають правду у бажаннідостукатися до владних вельмож,а так і до їхньої совісті, можливоу Дігтярівці, через відвертубайдужість цих достойників,остання крапля води у зі стомленоїпівсотнею років вірного служіннягромаді водогонної труби,остаточно спливе у небуття.

Борис Домоцький,м.Новгород-Сіверський

висипав «смаженого» на голови тим,хто одного разу за власної волі захотівстати біля керма районногоочільництва, піклуватися про нас,оберігати та допомагати нам. Ну й,

звичайно, що за хорошу винагороду!Недаремно ж все це ще й називається«солодко» - владою!

От тільки горе, що давненько тут

ніхто не поспішає наводити лад надорогах, растягуючи у часі цей «смакснігового колапсу». Тому нехай і відодного депутата, але все таки чутиголосно незгоду, немов грім серед

ясного неба, та ще ужорсткому та вимогливомутоні!? Невипадково ж дляних це звучить, як завжди,« н е с п р а в е д л и в о ,непрофесійно, необ’єктивно,образливо...», оскількитільки їхній бездарнийвладний менеджмент, котрийпримусив людей страждатина селах, ототожнюється усвідомості чиновників єдиноправильним варіянтомуспішності!? Тому й«буркотить президія» назапальний виступопозиційного депутата,голови комісії БорисаДомоцького! І то можна

зрозуміти, бо у такий спосіб рятуєтьсяуспішність та авторитет тих, хто наСіверській землі представляє команду«професіоналів», обіцявшихздійснювати програму «великих

реформ» на рівні Новгород-Сіверщини. А він, доречі, ще назасіданні комісій напередодні сесіїпіддав критиці діяльність очільництваадміністрації за кількома напрямками.Гостро ставлячи питання проприпинену діяльність підприємствм і с т а ( л ь о н о з а в о д у ,м’ясокомбінату???). І хоча зарепетуванням модераторів заходудоводити позицію депутату буловажко, все одно розумним людям,почувшим відвертий поглядопозиційного депутата, навряд чизахотілось у душі захищати той стансправ, у якому опинився район.Недаремно ж додали роздумівфахівцям, долаючим руїну, важкимипитаннями депутати Іван Сташук,Сергій Редкач, Віталій Сергієнко,Михайло Петренко тощо. Простомаємо розплющеними очима вчителів,лікарів, молодих безробітних людей,страждальників-хворих, обездоленихселян, мешканців відірваних відцивілізації сіл поглянути на економікурайону, на розвиток культури, туризму,освіти, медицини. І тоді зрозумілим,як Божий день, стане майбутнєпресловутих гасел «оптимізувати,скоротити, закрити, ліквідувати...»!? Б. Ульяненко





ЗБЕРЕГТИ ГОРДІСТЬ СІВЕРЩИНИ Початок на стор. 6

Звитяжна працяПро непрості процеси у

гуманітарній царині країни, проісторію краю, сучаснідослідження, поповнення фондівмузею-заповідника ми частоспілкуємось зі співробітникамиавторитетної інституції. Тимбільше, що знаній далеко замежами Північної Сіверщинимузейній установі, навіть з їїстійким авторитетом наразі теж нелегко. Однак колективу вдаєтьсятримати на відповідному рівні всете, що зветься вивченням,дослідженням, просвітництвомминулого нашої ранньоїдержавності.

Микола Сугоняко, директорНовгород-Сіверського історико-культурного музею-заповідника«Слово о полку Ігоревім»:«Останніми роками колектив

наукових співробітників установиактивно досліджував різноплановінаукові історичні теми, що маютьпряме відношення до нашоїмісцевості. Звичайно, провіднемісце займали наукові доробки зкола питань провідної проблемимузею-заповідника. «Першіпереклади «Слова о полкуІгоревім» на українську мову»,«Новгород-Сіверський в епоху«Слова...», «Українські дослідникита перекладачі «Слова...» вдореволюційний та сучаснийперіод», «Язичницькі корені іхристиянські мотиви у «Слові...»,«Слово о полку Ігоревім» -варіанти авторства» тощо... А ще,не затихаюча робота з організаціївиставок. Коли розглядати останні5 років, то нам вдалось відкрити35 виставок. Вони булирізноплановими, охоплювалинапрямки діяльності не тількивідомих майстрів, а й аматорів ухудожньому мистецтві, народно-вжитковому, фотографії,різьбярства, ткацтва, вишивки.Запам’яталась багатьом виставкаіконопису, народної українськоїляльки, писанкарства тощо.»

Між іншим, автору цих рядківчасто приходиться бувати навідповідних заходах. Тому здосвіду можу сказати, що сучаснекультурно-мистецьке, а так ідуховне життя Чернігово-Сіверщини без музею-заповідниканавіть й уявити важко!? Оскільки

це прекрасне місце, куди поспішаютьлюди, що живуть незгасним бажаннямпізнання свого краю, України,православного світу, давноперетворилося на місце особливоїшани та поклоніння нашим пращурам.

Коли книга -скарб«За ці роки, - додає директор

музею, нам вдалось утримативідповідний ритм роботи постійнодіючої виставки стародруків, які вжетривалий час експонуються уголовному приміщенні музею -колишньому Будинку настоятелямонастиря». Доречі про «старі» книгина виставці - то взагалі має бутисторінка окремої розмови. Поскількиокрім історичної привабливості вонище й не перестають генерувати силунезабутньої аури з позитивноюенергетикою. Тож не випадково, колисюди, до вогнища культури наСіверщині, приходять гості - з далекихта близьких країв, у їхній свідомостіособливої уваги набувають артефакти,що відносяться якраз до книговиданняз тематики «Слова...» та стародруківтієї ж епохи!? Такі висновкиобумовлюються практикою тривалихспостережень, за якою вже не развдавалось помічати людей, які післясвого відвідування осередкастароукраїнської історії вважали задоцільне приєднатися до гурту тих,хто у наступному допомагавпоповнювати «скарби» музейноїустанови. Як от зовсім «свіжий»приклад. Коли наприкінці минулогороку до заповідника надійшов ціннийдарунок - грузинський переклад«Слова о полку Ігоревім» 1938 рокувидання за авторства письменникаСимона Чіковані. Видання не простоцінне за своєї раритетності, воно щей приваблює вишуканістюоформлення у бронзовому тисненніобкладинки та наповненістюгравюрами! Під 1957 роком тепермаємо ще й ілюстроване видання длядітей. Обидва щедрі дарунки - тошляхетний жест землячки ОксаниАбуладзе, яка мешкає у Києві, але незабуває про малу батьківщину. Вона зчоловіком - Кахою Абуладзе,неодноразово відвідуючи експозиціюта переймаючись значущістю«Слова...», поставили за мету знайтигрузинський переклад твору. Вдалось!І подружжя Абуладзе передало домузею примірники «Слова о полкуІгоревім» на грузинській мові. Скорішза все у таких вчинках і ховається«ключ» до зрозуміння механізму, якийвизначає нашу свідомість під час дійта вчинків на благо міста, славногозаповідника, розуміння жертовноїпраці наукових та технічнихпрацівників, створюючих прекрасніумови для змістовного відвідуваннягостями давньоукраїнської перлининад Десною. «Ми підтримуємо творчізв’язки, - продовжує МиколаСугоняко, - з дослідниками таперекладачами видатного твору. У насє їхні твори, автографи, листи тощо.А це М.Синюка, М.Тарасенко,В.Подовий, Н.Смикодуб, Ю.Сбитнєв,В.Терлецький, В.Поляков, А.Ужанков,

І.Сергійчук, А.Мироненко,В.Тимофєєв, Є.Мільченко. Невтрачаємо контактів зхудожниками Ковтуном В.,Карасем В., ОксаненкомВ., Бондаренком М.,Половцем В. Добрістосунки налагоджені зархеологами, які вивчали,досліджували тапродовжують періодичнопрацювати на розкопках уНовгороді-Сіверському:Черненко О., Козаков А.,Коваленко В., Кедун Ітощо.»

Їдуть з усіхматериків

У контексті ж роздумів протеперішнє життя Новгород-Сіверського музею-заповідника,маємо звернути увагу всіх, хто живедумками про необхідність пізнанняукраїнської історії, на факт активногощорічного відвідування затишногокуточку на території Спасо-Преображенського монастиря, щообчислюється 50-ма тисячамигостей!? Для містечка під 10-12 тисячлюду - то немало!? Ну, а про географіюпошановувачів героїчної добизвитяжних вояків-лицарів говорятьзаписи з «Книги відгуків». Тут всіматерики та кілька десятків країн. Іякщо взимку життя на цій «оазі»духовності серед полиць старезнихкниг, обладунків, кераміки, зброї,автентичного одягу, знарядь праці,документів та світлин на якусь митьзатихає, то вже квітневі сонячні днірозпочинають цей неофіційний сезон«чергового нашестя». І так - допершого снігу, поки музейна установа«вимушена» жити у полонісправжнього буму. «За 5 останніхроків ми прийняли 211 тисяч осіб, -зупиняючись на мить в одному із залівмузею, акцентує увагу пан Микола.Провели близько 3350 екскурсій.»

Артефакти свідчатьПро те, що музей-заповідник є

потужною науково-історично-дослідницькою установою на теренахУкраїни, розповідають перманентнінадходження різних експонатів,документів, артефактів до основногота науково-допоміжного фонду мовоюцифр. За вже згаданий період музеюбуло передано, даровано чи придбаноу громадян близько 5,5 тисяч одиницьрізних артефактів. Поповнювалась інаукова бібліотека, у якій до 3112примірників додалось 118 одиницьавторитетних видань.

Тінь «рускава міра»Хоча, схоже, що

стабільність, чіткість тадієвість роботи Новгород-Сіверського музею-заповідника «Слово о полкуІгоревім» у проукраїнськомунапрямку не кожномуподобається. Та воно й недивно. Адже знаємо, якасьогодні йде відкрита боротьбаз боку тих, що охрестили себе«посланцями рускава міра» зметою «перерозподілу»

вкотре(!) нашого прадавньогоісторичного спадку в інтересах

«старшого брата» за системою «дайошна троіх». І у цьому контексті чи ненайпершим «каменем спотикання»постає «Слово о полку Ігоревім».Варто лише пригадати, як минулогороку у вузькому колі окремогопрошарку міського товариства запелюванням до обласної влади(!)мусувалась «утопічна ідейка»створення так званого«міждержавного центру «Слова ополку Ігоревім»!? Тож, мабутьдоречним буде наголосити на одномуважливому, як на наш погляд тапереконливому аргументі. Мова проте, наскільки доцільним, навіть у«віртуальних думках», є бажанняпевних осіб щось змінювати уплощині того, що давно тримаєавторитет міста, області та країниразом зі сталим українським духом?Та й чи варто забувати, що створенийна підгрунті столітньої традиціїмузейної справи у Новгороді-Сіверському, стараннями колишніх танинішніх співробітників, у тіснійспівпраці з місцевими краєзнавцямита справжніми подвижниками,історико-культурний заповідник«Слова о полку Ігоревім» вже давно,без «підказки з чужої сторони»(!?)перетворився на провідний елементдуховного життя Сіверського краю тай всієї України.

Справжній центрнауки та

просвітництваЯкраз про результативну роботу

науковців, технічних працівниківустанови у справі вивчення,дослідження, популяризації історіїрозповідають численні нагородиколективу та окремих співробітників:дипломи різних років відЧернігівського обласного управліннякультури, Почесні грамоти,лавреатство Премії Бояна (Росія)тощо. А ще – видавнича діяльність.

Коли навіть у час фінансовогоколапсу колектив заповідника ще й

спромігся на випусккількох буклетів:« К р а є з н а в ч и ймузей», «Музей-заповідник «Слово ополку Ігоревім»,« С п а с о -Преображенськиймонастир», збірниківматеріалів І-х та ІІ-хі с т о р и к о -г е н е а л о г і ч н и хчитань «Родовіт а є м н и ц іСіверського краю»,

фотопутівника «Пам’ятки історії таархітектури Новгорода-Сіверського». Окремо слідакцентувати увагу на виході у світминулого року, вперше за останнідесятиріччя, за спонсорські коштиАсоціації Українських банків начолі з нашим землякомОлександером Сугонякою таПрезидентського фонду ЛеонідаКучми «Україна» кольоровогопутівника «Новгород-Сіверський».Звичайно, що хочеться комусь щебільшого!? Але то вже питання«третє». Шукайте кошти, панове вУряді та владних кабінетах.Хоча йза умов обмеженості у коштах,колектив наукових співробітників начолі з директором продовжуєреалізувати намічені заходи:побачила світ туристична марка№261 «Музей-заповідник.Новгород-Сіверський. «Слово ополку Ігоревім», кілька настінних такішенькових календарів ззображеннями архітектуриНовгорода-Сіверського, відео-диски з різноплановою тематикою,листівки та сірники з пам’ятникамиміста.

Одним словом, місто на Деснімає всі підстави пишатисясправжнім надбанням - «Історико-культурним заповідником «Слово ополку Ігоревім». Бо у нього є простата зрозуміла мета - подальшийрозвиток наукового вивченнятисячолітнього історичногонадбання та спадку разом зпопуляризацією цього багатющего«скарбу», який створений десяткамитисяч різноманітних артефактів,знайшовших свій спокій під склому залах музею.

Минулі роки вкотрепідтвердили спроможність музейноїфундації й надалі залишатисявиразним чинником, що гідно

п р е д с т а в л я єЧ е р н і г о в о -Сіверщину нау к р а ї н с ь к и хтеренах, а так ізалишатися упереліку духовнихперлин прадавньоїземлі. Пам’ятаймопро таке, адже ми -українці!

Б о р и сДомоцький

ХТО ЗРОЗУМІЄ БІЛЬ ЛІКАРЯ?Зрозуміти епоху «покращення

вже сьогодні», а так і перейнятися«успішністю» влади можна наприкладі функціонування районноїсистеми охорони здоров’я. А колибільш правильно, то дізнавшись відсамих лікарів реальний фінансовийстан галузі. Його, можливо«справжній секрет», озвучилазаступник головного лікаряЦентральної районної лікарні іменіБуяльського пані Алла Сич.

«...Що ми за перший кварталотримали? На бензин, запчастинипередбачалось 80 тисяч гривень, а

профінансовано 25!? На придбаннямедикаментів для хворих мали бвитратити 90 тисяч, а реально вийшлона 31 тисячу гривень!? На продуктихарчування при потребі 42 тисячі,змогли получити 16!? Оплата послугвимагала 45 тисяч гривень –отримали19...»

Разом з тим, акцентуючи увагу на«неприпустимо незадовільному станіфінансування медицини району», паніголовна дитяча лікарка поставиласумний докір владі, немов діагноз, якатак і не знайшла можливістьрозрахуватися між іншим і за

кредиторську заборгованість у сумі до1 тисячі гривень(!!!), за якою дорайонної лікарні приїздили лікарі зобласного центру надаватиневідкладну допомогу «критичним»дітям, тільки но народженим,витягуючи їх до життя!? Адже, «зарахунок цього вижило 6 дітей!!!. Отже«таке фінансування, - закінчила свійвиступ на сесії райради пані А.М.Сич,головний дитячий лікар, дестабілізуєстан медичної галузі району.

До уваги депутатів районної ради.Фінансування має бути забезпечене,бо інакше знищиться медична галузь

району...»І на завершення викладу думок

про реалії медицини, пані лікарка-депутат Новгород-Сіверськоїрайонної ради нагадала елементи«справедливої арифметикифінансування». За якою Новгород-Сіверщина у 2012 рікзадовольнилася покриттямфінансових потреб на 86%,натомість коли інші райониЧернігівщини спромоглися«відстояти» гроші у відповідностівід 96 до 99 %!? Одним словомпрацюємо на «подолання руїни вжесьогодні».





У рік вшанування«Корюківської трагедії», пов’язаноїзі знищенням фашистами напочатку березня 1943 року близько7000 мирних жителів містечка,засобами масової інформаціїчастенько актуалізовувалосьпитання нашої пам’яті про минуле.Нажаль, навіть назвавши іменабезпосередніх виконавцівнелюдської операції, поколіннюнині сущих і через 70 років так і невдалось отримати відверту правдуза «недосказане» від часів КПРСсаме з цього «інтимного» розділуісторії Другої світової війни наукраїнських теренах. Маємо наувазі діяльність совєцькихпартизан. У контексті цих подійспробуємо зробити відповіднийакцент на темі війни. І зовсім нечерез бажання заперечити фактіснування такої форми опоруокупаційному режимові як«совєцький партизанський рух». Ні,аж ніяк. Мова про єдине – протрадиційну фальсифікацію історії.Тим більше, коли згадка протрагедію 1943 року у Корюківціініціювалася владою.

Отже, виходячи з реалійситуації, національно-свідомаукраїнська громада мала повнеправо сподіватися на «новіпідходи», а то й «відкриття»вітчизняних академічнихінституцій щодо подачі правдивоїкартини перебігу подій у Корюківціу ту скорботну пору весни 1943року. Бо ж скільки вже можна житиз тим, що подавала десятиліттямитак звана традиційна «совєцькаісторіографія», зберігаючи стійкедовголіття «напівправди», а то й

відвертої фальші?Однак не сталося,

як гадалося. Сказавши«хто», пославшись наархіви сусідньої Росії,на жаль відповісти докінця «чому», за якихобставин, аджепотужні партизанськісили стояли поруч,знов, як і в імперськічаси, не вистачилосміливості. Куди легшевиявилось вкотре, утрадиційний спосіб такзваного дослідження

«теми партизанського спротиву»посіяти зневіру, роздратованість таглибокий сумнів вже четвертогоповоєнного покоління!? Наоб’єктивність та правду - тількис п о д і в а н н я !

Тож цими рядками хочеться вкотренагадати про право згорьованоготовариства колись таки та дізнатисяістину, а так і розпочати етапповернення до висвітленнясправжньої картини радянськогопартизанського руху. Хоча, як на мене,в історіографії Другої світової чирадянсько-німецької війни«партизанська» тема може вважатисянайзаплутанішою, перевернутоюдогори дригом та найпокаліченішоюфактологічно серед інших. І щеприкро, що окрім штучних перешкод,вона вимушена поставати в очахкожного післявоєнного поколіннянайлукавішою: від згадок про такзваний партизанський рух насторінках совєцьких академічнихвідань і до популярної белетристикипро так званий “масовий героїзм”,дійшовших у свідомості декого аж досьогодення.

Велика неправда, а то й суцільнабрехня про «масовий партизанськийрух» була “запущена” на люди, колипідгрунтям написання сторінок історіїдля школярів, студентів, а так і дляукладання солідних видань впродовжкінця 40-х-поч. 80-х років ХХ століттяслугували думки, позиції, спогади таміркування «прославлених керівниківсовєцького партизанського руху». Нуі куди ж без «мудрих» рекомендаційпартійного керівництва СРСР? І ніхтоне думав про дослідження архівів посвіжим слідам. Чому? Тому, що цязатія показала себе ризикованою з

першого мирного дня. Ну, по-перше,як казав колись мені історику-студентові один мудрий чоловік зпризова “чорносвітників” 1943,втратившого у 18 літ ногу підГомелем, що коли б то “склали докупивсі пущені під укіс партизанамипотяги німців, додали кількістьзнищених ними ж автівок, танків, апотім додавши підірвані мости, некажучи вже про вбитих солдатів таофіцерів чи тисячів одиницьзахопленої зброї, то тоді нічого б незалишилось для фронта”!?

Однак неправда, швидкоручвидумана фальшивою статистикою,вже на старті “розбору польотів”примушувала мислячих людейскептично ставитися до широкої темиДругої Світової війни. Що там казати,якби то не ідеологічні «піар-ходи»імперської комуністичної ідеології звишуканим набором партизанськихпісень - від “Шумєл суровоБрянскій лєс”, віршів, кіназ образами на екрані віднайкращих радянськихакторів, про партизанівзнали б тільки те, щорозповідали про них укожному селі,побувавшому підокупацією місцеві діди.Доречі це вони,безпосередні очевидці,яким вдалось багато чогорозповісти про “хлопців злісу” всім, хто хотівпочути, засвідчилисвіжими розповідями те,що у наступні десятиліттявкриється суцільнимтуманом далекої від правдилегендарної розповіді.

Між іншим особисто мені такогобезцінного “народного епосу” вдалосьпочути та записати у спогадах тепервже відійшовших у світ іншій, не наодну книжку - у селах Новгород-Сіверського, Корюківського,Коропського, Сосницького,Шосткинського, Середино-Будськогорайонів тощо. От тільки прикро, щоїхнім словам найчастіше не вдавалосьвийти за стіни своїх осель, чипокинути межі населених пунктів.Країна Рад «била обрєчєна» любитиінше - справжнього «народногомесника», а так і визнавати “правду”з вуст окремих «Героїв чи двічіГероїв», «розбавлену» книжками-”мемуарами” керівників дрібнішогогатунку. Отак і з’явилась велика та

мабуть, визнати таку прикрузакономірність: партійні ватажкимесницьких загонів орієнтувалисвоїх людей воювати заБатьківщину, за Сталіна,радянську владу, але... не замісцеве населення. На словах,можливо, це і проголошувалося.Та, наскільки мені відомо, історіяне зафіксувала наЧернігівщиніжодного випадку, коли бпартизанський загін перешкодивкаральним загонам здійснюватисвої жорстокі акції. Така прикрареальність. Сенсаційним булоповідомлення 27 лютого цьогороку на конференції, присвяченій70-им роковинам Корюківськоїтрагедії, історика ОлександраШтоквиша про те, що в Україніна обліку НКВС весною 1942 р.стояло 702 партизанські загони, вяких налічувалося 24710 осіб. Доцього не дуже афішувалося, що

рух народних месниківпрактично був повністюк о н т р о л ь о в а н и йчекістами. Це пояснює,чому восени 1941 р. улісах на півночіЧ е р н і г і в щ и н ир о з с т р і л ю в а л ирадянських солдат-оточенців як дезертирів.Так само нещаднокарались жителі сіл,яких місцеві комуністизвинувачували усимпатіях до новоївлади, якісь «не такі»вислови. Партизанська

номенклатура отримувалазвання, ордени за підірванірядовими партизанами ешелони,знищених німців (самМ.Попудренко обурювався ущоденнику непомірномузавищенню-фальшивуванню цихданих!-Авт.) З неї, на жаль, ніхтоне питав, скільки безпомічнихдітей, жінок, стариків вонизахистили від винищення. Усесписувалось на жорстокістьфашистів.»

Отож, шановні друзі, як би комуне хотілося, а до уваги таки маютьбути прийняті тільки документи. Ітільки. Такого вимагає життя. СлаваУкраїні! Героям Слава!

Борис Домоцький, членНаціональної спілкижурналістів України

НАСТАВ ЧАСПЕРЕОСМИСЛЕННЯ БУЛА ВІЙНА...

зручна тема для виховання - такзваного “совєтскага патріотізма”. Тай “фішку” з українськими«запроданцями»-прислужникамифашистів”імперським ідеологічнимінституціям Радянського Союзувдалось непогано розкрутити.Кремлівська історична наукавдало”понавтикала”у свідомістьпоколінь образи «українськихзапроданців», частенько«приліплюючи» представниківнашого етносу біля “приполу”всіляких карательних підрозділівфашистів!?

Тому й турбує таке, колианалізуєш можливі моральні втратинашого племені, яке впродовжчотирьох повоєнних поколінь так і ненабуло можливості докопатися, хочаб за 20 років незалежності, допершоджерел різних ексцесів воєнної

пори, коли у 1941 році постали одинпроти одного два найлютіші «звіри»ХХ століття!?

Невипадково, відверту розмову,яку сьогодні, у час вшанування 70-хроковин трагедії Корюківки прагнутьзапочаткувати чесні та об’єктивніісторики: Сергій Павленко, СергійБутко, постановники документальнихстрічок, на мій погляд має бутипродовженою. І це заради того, щобнині сущому поколінню синів, онуківта правнуків учасників ДругоїСвітової, випала нагода всетаки статисвідками дня, коли українська історія,як у всіх нормальних країнах, постанеВІДКРИТОЮ, без БРЕХНІ. Ось як зцього приводу пише у своєму блозісайту «Сіверщини» відомийжурналіст та письменник СергійПавленко «На жаль, сьогодні треба,

У 20 НАЙУСПІШНІШИХПІДПРИЄМСТВ УКРАЇНИ

Нещодавно на ім’яГенерального директораЗАТ «Новгород-Сіверський заводбудівельних матеріалів»Івана Сташука надійшло«Повідомлення прорічнийзагальнодержавнийрейтинг підприємства»від ГоловиОрганізаційногоНаціонального бізнес-рейтингу ГіжицькогоВ.В., в якому середіншого йдеться про те,що «на основі

науковообгрунтованоїстатистичної методологіїзваженого ранжуванняпідприємств Ваше

підприємствозаймає 18 місцев Україні(КВЕД14.12.0«Добування

вапняку, гіпсу та крейди»за сумою місць 5-тиномінацій фінансово-господарської діяльності.Даний показник є одним зкращих за історіюофіційного рейтингуванняв категорії».

Що ж, як кажутьприємно за своїх. Тимбільше, коли це стосуєтьсявиробництва. Прикротільки, що останнім часомми чомусь все більшезвикаємо до стабільнихпровалів, руйнації колисьпристойного на тлі областігосподарського комплексуНовгород-Сіверщини. Тожвід душі вітаємо колективнайстарішого з діючихсьогодні у районіпромислових підприємств

на чолі з керівникомпаном ІваномСташуком таголовним інженеромпаном ПетромЧуприною ззаслуженимвизнанням. А так ісподіваймося, щонайкращі часи узавода з 82-річноюісторією ще попереду!




ЩАСЛИВА МИТЬ ПОВЕРНЕННЯ У ЗИМУ03 квітня 2013 р. ПРАВИЙ БЕРЕГ ДЕСНИ стор. 11

Сніг, випавший на початкуостанньої декади березня, створивпросто ідеальні умови для всіх, хтополюбляє спокійний відпочинок налоні природи. А тим більше, колицей рай у Новгороді-Сіверському! Іце тому, що вкривши рівненько,немов ковдрою, здається втретє заостанні місяці поверхню «городка»,сніг не тільки додав двадцятьсантиметрів «зимової речовини» дотих запасів, яким володіло місто, а

ще й сховав помітні натяки налюдську недбалість - відпоширених смітників до чисельнихзрізаних стовбурів ялин, лип,тополь та каштанів!? Але й то невсе. Утворився простір якоїсьособливої тиші - виразної танеймовірно теплої, без «тупої»гармонії звуків, якими вщертьзаповнений простір індустріальнихмегаполісів.

У повітовому містечку на краюукраїнської землі маємо геть іншукартинку. Тут про свою присутністьособливою палітрою розкішнихмелодій нагадують хіба що десяткипилорам, гуркіт потягів назалізничній станції та нестихаючегавкання собак в різних куткахколишнього сотенного центруГетьманщини.

Тиша вже давненько, від 1991року стала нашим атрибутом. Однакнайбільш чітко про такий світ спокоюзгадуєш саме тут, пройшовши крізьважкі залізні ворота високих мурівмісцевої обителі - Спасо-Преображенського чоловічогомонастиря. Кажуть, що монахів тутзовсім мало, а тому, здається, життя ублагословенному закутку над Десноюзупинилося тоді ж у ХVІІ столітті,зразу після від’їзду до Чернігова його

найвідомішого владики - архієпископаЛазара Барановича!?

Цього ж дня, благословеннийпростір, оточений по периметру 800-метровим муром, немов маг-чарівник,увібрав у свої обійми всю Блаженнуенергетику!? Тому кожен, хтопройшов доріжкою з новітньоюбруківкою крізь надвратну вежу,опинявся у полоні особливого відрізкучасу, де нехай на мить, але таки«зсувається» реальне навколишнє до«минулого», всупереч звичномурозвитку подій ХХІ століття.

На засніженому монастирськомуподвір’ї, що так і живе, як і тисячу читриста років тому, пам’яттю пропредставників родинного клануОльговичів, духом АрсеніяМацієвича, Варлаама Шишацького,Івана Мазепи чи згадкою проавантюриста Григорія Отрєп’євапостійно зустрічаю літніх людей,турботливих бабусь з онуками, а то йпоодиноко міркуючих над сутністюбуття прихожан, тільки-новийшовших з церкви.

Час від часу, високими сходинкамидо приміщення заповідника «Слово ополку Ігоревім», що розташувався нацьому ж магічному терені середвкритих снігом сплячих дерев,піднімаються прибулі любителістаровини, шанувальники історії

Руси-України. Сьогодні вони тежпри гарному настрої, бo самаприрода натякає на потребу радітиразом з усіма прекрасному ранку.

Полишивши остороньгринджоли, на високий сніговийкучугур, дивлячись на реагуваннябатькових очей, піднявся один знаймолодших членів нашої громадиз вулиці Калініна ВладиславПавленко - жвавий, рухливий,«досить серйозний», як на своїчотири рочки, хлопчина. У всякомуразі спеціально «взяти участь уфотосесії» на природі, прийнявшимоє запрошення, він коротко, алечітко відмовився. Мабуть черезкамеру, що угледів у моїх руках зарозмовою з його головнимвихователем - батьком! Однимсловом не захотів. Характернийкозак! Разом з тим його батько -відставний офіцер органів внутрішніхсправ Ігор Павленко у зимній морознійта сонячній природі знаходить чи не«найважливішого вихователя» длясвого нащадка. Та ще й за такихсокральних місць прадавньогоНовгорода! «Сюди, - пояснює панІгор, - приходимо часто. У всі порироку. Адже це так прекрасно, колидитина насолоджується всімаякостями природи в оточеннівеличних культових пам’яток нашої

духовної історії. Ми, навіть, на морозта сніг не звертаємо уваги», -говорить батько юного новгород-сіверця про такий азарт на снігу.Натомість сам юний отрок своєювідвертою поведінкою бешкетниката веселим настроєм тільки йпідтверджує слова свого «головного»піклувальника, поки мама Валентинана роботі. Тож рости здоровим, нарадість батькам, юний Павленко!

Б.Сугоняко

НОВГОРОД-СІВЕРСЬКА ТОПОНІМІКАБільш ніж тисячолітня історія

Новгорода-Сіверського знайшла чине найяскравіше відображення урізноманітних назвах. Звичайно, щоу кожного міста якраз «топоніми» івиступають беззаперечнимисвідками його генези. Ось як у містана Десні - Новгорода-Сіверського. Їхстільки, що вистачить будь-якомудослідникові-науковцевічи аматорові, щобпроникнувши у глибиницих таїн, так ніколи і невибратися з них! Вулиці,кутки, урочища, значні таледь помітні на просторіоб’єкти природи - все цезнайшло своє втілення уназвах. А вони, ці назви,між іншим, навіть черезтисячі років допомагаютьнам розкривати таємниціминувшини.

Для початкузупинимось на новгород-сіверських урочищах,окремих виразнихприродних надбаннях,дійшовших від старихчасів. А це - річки, ручаї, озера, яри,пагорби, лісові масиві, урочищатощо. Їх ми і поставили першими уперелік з тієї причини, що існуваливони задовго до появи людини.Людина ж на певному відрізку свогожиття (хтозна коли?), зробила добрусправу - нарікла їх відповідниминазвами. Водні об’єкти у Новгороді-Сіверському, як і саме місто, маютьдосить стару історію. Яканайчастіше зберігає у пам’ятіпоколінь по кілька трактувань. Алеми говоритимемо про найбільшуживані. І так, вперед дорогоюутаємничених назв.

«Десна»Отож, Новгород-Сіверський

розділив свою долю з кількомарічками та навколишніми озерцями.Звичайно що першість тут перебралана себе Десна. Бо навіть вибір місцяпід фортецю у 80-ті роки Х-гостоліття Великий Володимир КраснеСонечко обирав неспроста, апереймаючись якраз присутністюцієї водної артерії. І хоча про Деснузнаємо забагато всіляких легенд,історій та переказів тощо, всеодно

дискусії продовжуються і у просторі іу часі стосовно походження назви. Танайбільш оптимістичною, на нашпогляд виглядає та, що прив’язує хіданалізу та міркування до того, щобстарослов’янську «десницю» згадати,прив’язавши слово до легенди проподорож купецького люду Дніпромуверх, а потім праворуч, а

конкретніше - «по праву руку». «Станьо десную», тобто якраз з правої рукикораблі входили у гирло великоїпритоки Дніпра. Доречі в Україні накарті зустрічаємо кілька назв річок«Десна», які ось у такий же«обманний» спосіб - коли ліва притоканазвана «десницею», якраз іутвердилися у пам’яті поколінь.

«Озеро Жгань»Звичайно, що у давнину воно було

повноводнішим, як і Десна. Але йтепер ця велика за площею водногодзеркала, особливо під час весняноїповені затока, не зникла з просторуширокої річкової долини. А життягідрологічного природного об’єктувельми щільно прив’язане дожиттєпису стародавнього містечка.Здавна у цю природну і зручну гаваньзаходили барки чи байдаки купців зкрамом. А тому навіть ярмарки часторозгорталися саме тут, на берегахЖгані. Так само, як і інші волелюднізаходи. Тому, й тепер, через багатосотень років після перших письмовихзгадок про цей гідрологічний об’єктНовгород-Сіверської природи,благочестиві містяни стародавнього

«городка» так і продовжують називатимісцину - поніззя кількох вулиць, яківиходять до природної деснянськоїзатоки - «Жганню».

Натомість же під час війни цячастина міської оболонівикористалась німцями длятимчасового розташування тутпершого (з літа 1941 року) новгород-

сіверського табору длявійськовополоненихЧервоної армії. І колиу серпні-вересні доміста прорвалисярадянськи літаки, вонискинули кілька бомб нажитлові масивіновгорода-сіверськогота на цю місцину звійськовополоненими.Як розповідавочевидець цих подій ікорінний містянинДмитро Лала, «булозруйновано кількабудівель. А бомбиупали і на табір наЖгані...» А от щодоназви цього

мальовничого куточка міста, толюдьми навіть у звучанні словавикористовується різна вимова, як тоЖгань, Чжгань, Джгань тощо. Колисьвідомий місцевий краєзнавецьГригорій Кедун на запитання авторацих рядків щодо походження назвиозера, пояснював таке черезвикористання поняття «жга», щозначить «спекати», «палити». Вінказав, що саме ця частина словазустрічається у мові нашихпопередників. Тож, можливо є сенспристати на пропозицію такогобачення.

«Зубрицькийручай»

Сьогодні від цього, колисьпомітного водного об’єкту у місті,залишилась хіба що смужказаглибленої долини. А у прадавні часипочинався він з джерел воднойменному яру, Цупринському(Зубринському). Доречі, про ці назвиповідомлення в історії залишиликілька відомих вітчизнянихдослідників. Серед них і МиколаМаркевич та М.Максимович.

Вважають місцеві мешканці, що ручайміг бути невеличкою річкою. Такою,що навіть байдаки у гирло його малиможливість заходити. А географічновін місто поділяв на дві частини. Алепро ці закуточки ми ще згадаємо. Асама ж назва, на думку допитливихдослідників різних часів, можесміливо бути віднесеною до княжої

доби, коли у яру спеціально длякнязівського полювання, знаючи протаку пристрасть місцевих очільниківкнязівських просторів, облаштовувалиспеціальний звіринець. Й сьогодні надумку про розведення саме тут, уЦупринському яру «зубрів» пристаєдослідник сіверянської історіїС.Воїнов.

«Ярославовакриниця»

Тепер це джерело заховано підзалізну оболонку. Бо тут облаштованопершу міську свердловину, яка стороків тому почала напувати Новгород-Сіверський водичкою. А саме джерелодесять століть, це тільки те, що ми

достойменно знаємо, носить назву«Ярославової криниці». І таке ім’япоходить від князя ЯрославаМудрого. А у часі ховається підстолітніми нашаруваннями аж в ХІстолітті. У 1044 році тут зупинялосявійсько великого князя наперепочинок. Легенда про таке маєправо на існування, адже місто

старезне, тому і зайва згадкапро добу Київської Русінавряд чи викликатимеякийсь сумнів. Тим більше,що за кілометр, через гору,на тій же лінії, на вулиціКолгоспній, маємоможливісь спостерігатипотужний вихід наповерхню чистої холодноїводи під напором. Цепам’ятка природи місцевого

значення «Джерело», а за кілька сотметрів - ще одне! Одним словом - єзагадки і є підгрунтя для народженнярізних легенд.

Яри, гори тапагорби

Є сенс поговорити прогеографічні об’єкти навколо міста,які у відповідні часи сформували тойландшафтний облік, який сприяє нетільки першому враженню прибулихгостей про особливу красоту міста наДесні, а й дає певну відповідь назапитання про доцільність виборумісця знаходження опорного пунктурусичів. Так, мова про сіверські яри.Вони розташовані так, що убільшості своїй мають вихід дорічкової долини Десни. І своїмоточенням аж до пізньогосередньовіччя вони утримували хідрозростання «городка» на усіхнапрямках від Десни. А так івиступали природною перешкодоюв обороні населеного пункту. І тойже М.Маркевич згадує яскравіепізоди боротьби місцевихоборонців з військом Лжедмитрія напочатку 17 століття якраз черезвикористання тактики за наявностіпересічного рельєфу з ярами наоколицях міста.





Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Автори публікацій несуть відповідальність за їх достовірність.Засновник та видавець газети Зареєстрована у Головному управлінні Редактор газети Борис Домоцький Домоцький Б.С., юстиції Чернігівської області. Тираж 3000 примірників.Адреса редакції: тел. (04658) 2-09-49 Свідоцтво про державну реєстрацію Газету віддруковано16000, м. Н-Сіверський, вул. Калініна, 46 серія ЧГ № 514-163 р. у ТОВ «Шосткинська міська друкарня».E-mail: [email protected] м. Шостка, вул. К.Маркса, 69.


Початок на стор. 11Й наразі вживаними

сучасниками залишаються назви

«Собачі яри» - на північносхіднійоколиці та Цупринський(Зубрицький) яр - вздовж вулиціКозацької. І коли ми вже певнимчином висловилися про останнюназву, прив’язавши її доконкретного періоду Х-ХІІІстоліть, то така вже не доситьвиразна назва на честь вірнихдрузів людини навіть не фіксуєтьсяу конкретному датуванні. Тількимісцеві старожили розповідають,що саме через багатокілометровусистему «Собачих ярів» проходиводин з напрямків старого шляху відНовгорода-Сіверського доподеснянських сіл - Дробишів,Араповичі, тощо. А в ярах булобагатюще собак. Хоча й іншоготрактування не позбавленаця частина природимістечка. Є пропозиції відмешканців вважати цюбагатокілометрову яро-балкову систему колишніммісцем полювання знаті зв и к о р и с т а н н я ммисливських собак.Можливо й така версія маєправо на існування. Адже йкраєвиди місцини у ХХІстолітті наводять на думкупро те, що і з такимваріантом можна погодитися.Доречі сам погляд на сучасне містоз висоти пташиного польотупримушує замислитися наднезвичайно прагматичнимзадумом вибору місцевості підзабудову від стародавніх часів і аждо ранньої епохи промисловогоперевороту новгородсіверцями. І

НОВГОРОД-СІВЕРСЬКАТОПОНІМІКА

яри, і Десна, і джерела - все цепідгрунтя вдалого вибору.

Від міської околиці напівденному-сході є урочище «Красна

Гірка». Теперт у тпромисловийо б ’ є к т -д і л ь н и ц я« З а в о д убудівельнихматерiалів» зц е х о мвиробництватонкодисперсноїкрейди так р е й д я н и мк а р ’ є р о м .Т р и д ц я т ь

років тому ще працювали чотирипечі-вапнянки, у яких випалювалосьвапно. Нажаль після потужноговпродовж століття анторопогенноговпливу тут людського чинникавіднайти чіткi обриси тієї «КрасноїГірки», яка полишила стійку пам’ять,по суті неможливо. І тількистаровинні українські джерела недають сумніватися, що місцевістьнепересічна. Недарма ж і назва«красна» гора, гірка, бугор тощо унашій історичній пам’яті чіткоасоціюється з сокральнимипоняттями, глибинними роздумамипро далекі часи ще дохристиянськіта Князівські. Коли років п’ять томувиникла ситуація з можливістю

будівництва недалеко від цьогопростору цементного заводу, топроведені розкопки археологічноїінспекції з Чернігова показали натутешню присутність стародавніхлюдських поселень. Хоча на жоднійсторiнці історії краю про таке нейдеться!?

Б.Уляненко, м. Н-Сіверський

НУ КУДИ БЕЗ ЛЕНІНА

Ось так і ми сьогодні,«пропливаючи великою водою»через центральний майдан вадміністративній частиніНовгорода-Сіверського, вкотрепоглянули на бронзову постать«ідола революції», завмершогосеред стиснутих першим тепломквітня білих кучугурів від березня.Доречі, цього разу вперше заостанні 25 років(!!!) післявстановлення, фігуру «вождясвітового пролетаріату» нерозчистили. «Втомилися займатисяна громадських засадах цієюневдячною справою, - пояснив меніповажний чоловік на запитання пропричину неприхованої «неповаги»до «вождя!? Що ж, можливо«крига» скресла? Спочатку нечистимо від снігу, а наступнимкроком, можливо, подумаємо і проперенесення фігури героякомуністичного міфу про вічнещастя хоча б до музейного дворика,де вже знайшла прихисток частинапам’ятника Леніну, що за п’ятьроків до загибелі Союзу був знятийна Центральному майдані міста.Тоді, навіть, де-хто встигперехреститися та з полегшеннямвидохнути повітря. Бо поширилисячутки, що знімають вождя запричини давності, невиразності.«Розділили» його на три частини.Кажуть, що й тепер, у якійсь клунізберігається тулуб та голова «геніяреволюції»!? Натомість «нижньоюскладовою» від чоловіка НадіїКрупської - В.Ульянова(Леніна)доповнили дизайн внутрішньогодвору краєзнавчого відділкуНовгород-Сіверського музею-заповідника «Слово о полкуІгоревім».

Ще один у районі «бетонний»вождь світового пролетаріату знайшовпритулок у глухому парку селаГрем’яч. Такі «почесті» провідникукомуністів надали ще у поруперебування села у статусі районногоцентру, до 1959 року. Адже кудирайцентру було без Леніна? Хто

підказав би шлях до «вічного раю»?Питав позаминулого літа провідношення місцевих мешканців доперебування у їхньому селі бетонноїфігури першого комуніста СРСР? Нажаль його невеличка постать того дняслабо проглядалась за високоютравою парку. Тож очей невисокогочоловіка побачити не прийшлось.Почув тільки від співрозмовників,дослівно: «нехай стоїть», «фіолетово»,«мені він без діла», «а де він у нас»,

«про Леніна у школі колись учили»тощо. Мабуть серед місцевих неспіймав комуніста тому й неотримав верескливого обурення за«сомнітєльниє вопроси». До молодіне звертався з цим запитанням, бовона вже давно забула про вождя,який у них сьогодні не у «тренді»!?

А ось у селіЛисконогах, ближче доНовгорода-Сіверського, девдало років десять на землійдуть справи одноговідомого на весьСіверський край керівника,Леніна нема. Натомість тутє Василь Юдицький! От занього - все село! Кажуть,що на Леніна не промінялиб!? Ото місцевий вождь!Справжній хазяїн міцногогосподарства, яке так ізветься - «Переможець»!Вважай - то справжнягордість аграрноїНовгород-Сіверщини! ПанВасиль, на відміну відЛеніна, ніколи нічого неруйнував, а тількистворював. З розваленогофізично та моральноколгоспу, у якому колись

Голодомор 1932-1933 добрячепомахав «косою Смерті», викохавпрекрасне сучасне господарство, астомлених безвихіддю колишніхколгоспників перетворив напрацьовиту сільську громаду.«Можливо й добре, що нема унашому селі Леніна чи, борониБоже, Сталіна. Ой і наслухалась япро них від батьків, а ще – страшнийголод, - так розтлумачила своєставлення до вождів 40-річнамолодичка з Лісконог?!

М.В.Лисиця, спецкор

Взимку в Охтирці національно-свідомими українцями було повалено бетоннускульптуру Володимира Ульянова (Леніна). Тоді, по свіжим слідам, акція підкерівництвом народного депутата Ігоря Мирошниченка, до речі земляка зСумщини, наробила розголосу у колі тих, хто радий би був довічно молитися на«вождя». Але на все свій час. Тема «великого снігу», який накрив півкраїниковдрою у березні, навіть Леніна відсунула на другий план. Натомість перші дніквітня - від «Дня дурнів» і всі наступні так само, як і попередні події, зноввідкорегували тематику, за якою має хоча б тиждень чи два жити певна частинакраїни на чолі зі столицею. Перше - це очікування на «великий Потоп», ну, адруга тема - то звичайно політика. Що буде з парламентом, Яценюком, Москалем?Чим закінчиться перше зимове протистояння під Верховною Радою тощо?

Павло ТичинаНА СВІТАННЮ

Із води із океана там вона далеко вийшла. І такеє в неї видно - одірватися не можу.Підняла вона коліно - щоб на камінь стати вище. І такеє в неї видно - одірватися не можу.Мов у пісні, Калевалі, вітер в лоно їй повіяв, зарожевив знизу перса, почорнив оте, що видно.І лягла вона розкрито, головою десь за море. В небо промені – коліна божевільно ще дівочі.І настала ніби тиша, ніби злотне плюскотіння. Зараз, зараз я побачу, як рождатиметься сонце.

Максим РильськийПОЦІЛУНОК

У темній гущині її я наздогнав. Вона, вже лежачи серед пахучихтрав,Руками пружними од менеодбивалась.Нарешті стишилась – і дивне дивосталось:Уста, що і мене, і весь мій рід кляли,Мов квітка багряна, до менепростягалиСвій келих, сповнений солодкоїзнемоги.Натомлені з біги стрункі та дужіногиБіліли мармуром під місяцем німим,І тихим голосом, охриплим тачудним,Вона промовила: «Жорстокийпереможче!Упасти в цім бою для мененайдорожче».

Микола Вінграновський ***Коли моя рука, то тиха, то лукава, В промінні сну торкнеться губтвоїх І попливе по шиї і небавом З плеча на груди, із грудей до ніг…

Коли твоя рука солодка, ніби слава, Червонооким пальчиком майне В лимонній тиші і коли мене У темну глибину повергне темнаслада –

У білій лодії тоді ми пливемо По водах любощів між берегаминочі: І голоси у гніздах ластівочі Стихають тихо… Золоте кермо

Заснулої хмарини понад полем, І спить рука в руці, і на щоці Краплина щастя, виказана болем, До ранку світиться…

ІНТИМНА ЛІРИКА ВІД ВЕЛИКИХ

Хто не бачив на вікуВ квітні ось таку зиму,Кучугури в зріст людини,Ні дороги, ні стежини.Заметіль була така,Наче світ переверта.Замітало днів зо три,Ні туди, ані сюди.Відкопались хто як міг,

Кілька днів кидали сніг,Наносили кучугуриХоч малюй їх із натури.Сонце вище піднялось,Припікать вже прийнялосьІ тепер в нас страх новий:Чи мине нас водолій? Маша Пархоменко

У ТЕМУ ДНЯ КВІТНЕВА ЗИМА




Documents

Правий берег Десни №2-3 (13-14)