ПИТАННЯ ІСТОРІІ НАУКИ І ТЕХНІКИpamjatky.org.ua/wp-content/uploads/2013/12/2013_02.pdf · 2013-12-09 · КВ № 12661-1545Р Рекомендовано

ПИТАННЯ ІСТОРІІ НАУКИ І ТЕХНІКИ

№2 2013

ПИТАННЯ ІСТОРІІ 2(26) НАУКИ І ТЕХНІКИ 2013

У номері:

ISSN 2077-9496 © Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК

Головний редакторд.т.н. Гріффен Л.О.

Відповідальний секретар к.т.н. Константинов В.О.

Члени редколегії д.і.н. Бєсов Л.М. д.с.-г.н. Вергунов В.А. д.і.н. Корнієнко О.М. д.і.н. Литвинко А.С. д.і.н. Непомнящий А.А. д.б.н. Пилипчук О.Я. д.і.н. Посохов С.І. д.і.н. Савчук В.С. к.і.н. Титова О.М. д.ф.-м.н. Шендеровський В.А.

Засновник і видавець Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК

Адреса редакції 01015, Київ, вул. Лаврська, 21, корп. 19. Тел. 280-78-79

e-mail: [email protected] Видання зареєстровано в Мін’юсті України КВ № 12661-1545Р

Рекомендовано до друку Вченою радою

Центру пам’яткознавства НАН України і УТОПІК

(прот. № 3 від 09.04.2013 р.) Постановою Президії

ВАК України від 10.02.2010 р. № 1-05/01 журнал включено до переліку фахових видань з історичних наук (Бюлетень ВАК України, № 3, 2010 р.)

Підписано до друку 11.04.2013 р. Формат 70×100/16. Папір офсетний. Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 6,50. Обл.-друк. арк. 7, 33.

Тираж 100 прим. Зам. № 24. Видається щоквартально

ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ

Салата С.А. До історії розробки теоретичних питань в пам’яткоохоронній діяльності: термінологія та класифікація ..................2

РОЗВИТОК НАУКОВИХ І ТЕХНІЧНИХ ІДЕЙ

Радзієвський В.О. Про історію вивчення субкультур у незалежній Україні................................9

НАУКОВІ І ТЕХНІЧНІ ДОСЯГНЕННЯ МИНУЛОГО

Подгаєцький О.О. Обчислювальна техніка у США у 1942–1964 рр.......................................18 Сопко Р.О. Історичні передумови виникнення науково-технічної періодики Харків- ського політехнічного інституту..........24

ІСТОРІЯ ГАЛУЗЕЙ ТА ПІДПРИЄМСТВ

Вдовиченко Є.В. Будівництво пароплавів Чорномор- ського воєнно-морського флоту (20-50 рр. ХІХ ст.) .................................31 Ушенко П.А. Становлення та розвиток кондиціонеробудування в Україні в другій половині ХХ століття .............36 Сандурська О.В. Становлення та розвиток річкового транспорту України в ХІХ – на початку ХХ століття ............................................45

ВИДАТНІ НАУКОВЦІ ТА ІНЖЕНЕРИ

Коломієць Н.Д. Внесок професора В. І. Дейча у розвиток меліоративної справи XIX століття .....52

ПАМ’ЯТКИ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ

Асанова У.К. К истории Государственного Херсонес- ского историко-археологического музея (середина 20-х гг. ХХ в.).......................61

НАУКОВІ ПУБЛІКАЦІЇ

Шкіра М.В., До питання вивчення та побутування Шкіра Л.М. чумацького промислу на Україні.........69

КОРОТКІ ПОВІДОМЛЕННЯ

Маньковська Р.В. Новітні технології у формуванні сучасного музейного простору ............78

ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІІ

ПИТАННЯ ІСТОРІІ НАУКИ І ТЕХНІКИ 2013 № 2 2

УДК 351.853.001.11 ДО ІСТОРІЇ РОЗРОБКИ ТЕОРЕТИЧНИХ ПИТАНЬ В ПАМ’ЯТКООХОРОННІЙ

ДІЯЛЬНОСТІ: ТЕРМІНОЛОГІЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ

Салата С.А. (Центр пам’яткознавства НАНУ і УТОПІК)

В даній статті зроблено стислий аналіз визначення термінів «пам’ятка»,

«пам’ятка науки і техніки» (з їх класифікацією), «культурні цінності», «культурна спадщина», які подаються в роботах вітчизняних та закордонних дослідників в ца-рині пам’яткоохоронної діяльності.

Ключові слова: пам’ятка, пам’ятник, пам’ятка науки і техніки, культурні цін-ності, культурна спадщина, пам’яткоохоронна діяльність.

Культурну спадщину України по

праву можна віднести до однієї із най-багатших серед країн світу. Адже 130 тис. пам’яток історії, архітектури, ар-хеології і монументального мистецтва свідчать про велике історич-не минуле України і про її неоціненний вклад в розви-ток всесвітньої культури. На даному етапі розвитку інфо-рмаційних технологій актуа-льним постає питання ство-рення електронного обліку тих чи інших пам’яток су-часними комп’ютерними методами, що збільшить ефективність отримання ін-формації про зацікавлений об’єкт в кілька разів і зеко-номить час на її пошук [1].

Системні дослідження пам’яток історії та культури на території Украї-ни були розпочаті у XVIII столітті, але сам термін «пам’яткознавство» був вве-дений в широке застосування лише в середині 80-х років ХХ століття. З того часу відбувається постійний процес йо-го теоретичної розробки зі збагаченням внутрішнього змісту [2, С. 7].

Термін «пам’яткознавство» впе-рше з’явився в часопису «Пам’ятки України» в 1985 році як розділ, при-свячений історії охорони пам’яток в Україні [3]. В наступному році був надрукований спеціальний збірник наукових праць Науково-досвідного інституту культури Російської Феде-рації «Пам’ятки: теорія, методологія, практика», в якому П.В. Боярський не

лише запропонував ввести до наукової термінології, власне, сам термін, а й зробив спробу розглянути теоретичні засади цієї наукової дисципліни. П.В. Боярський подає пам’ятко-знавство як

специфічну наукову дисци-пліну, особливий механізм освоєння історико-культурної спадщини. Автор також вважає, що цей на-прямок має створити власні специфічні засоби введення пам’яток в сучасну культуру [2, С. 8].

23 травня 1991 року спільною постановою Пре-зидії Академії наук УРСР і Головної ради Українського товариства охорони історії

та культури (далі УТОПІК) №151 був створений Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК (ЦП НАНУ). Це стало фактичним визнанням термі-ну «пам’яткознавство» на практично-му рівні організації досліджень в Україні в цій галузі [4]. У першому випуску праць ЦП НАНУ, що вийшов з друку у 1992 році, була опублікована стаття С.З. Заремби, в якій автор ро-бить спробу дати визначення терміну та сформулювати його зміст [5, С. 18-19, 24]. Достатньо широко проблеми напрямку були розглянуті в моногра-фічному досліджені С.З. Заремби [6].

С.З. Заремба вважає пам’ятко-знавство науковою галуззю, що за-ймається вивченням пам’яток історії та культури, принципів їх консервації, реставрації, зберігання як в природ-



ному середовищі, так і в окремих схо-вищах (музеях, архівах, бібліотеках). Також, на думку автора, завдання да-ної наукової дисципліни тісно пере-плітається з джерелознавством, архео-логією, геральдикою, історією архіте-ктури і т. ін. С.З. Заремба розкриває дану дисципліну як науку, що за ти-пологією належить до комплексних наук, тобто поєднує в собі історію, ар-хітектуру, археологічні дослідження тощо [6, С. 5, 14].

Дослідженням теоретичних аспе-ктів пам’яткознавства займались такі дослідники як О. Дулов та О. Шуба, їх публікації вийшли в друк протягом 90-х років ХХ століття [7, 8]. Відмін-ність вказаних публікацій полягає в різному підході до пояснення поняття та тлумачення його змісту.

На думку О. Дулова, на відміну від таких фундаментальних наук, як історія, археологія і мистецтвознавство, пам’яткознавство є прикладною нау-кою, завданням якої є збереження неру-хомих пам'яток історії та культури. До речі, розглядаючи дану наукову дисци-пліну як окрему прикладну науку, автор обмежує її предмет лише нерухомими пам'ятками, що визначаються особливі-стю їх матеріального існування та зна-ченням для суспільства. О. Дулов пояс-нює цей напрямок як теоретичну основу практичної діяльності пам’яткоохоронної справи і вважає його основним завданням нагромадження, аналіз та узагальнення знань про пам’ятки і роботу з ними. Також автор поділяє наукову дисципліну на п’ять основних напрямів: вивчення пам'яток історії, археології, містобудування та архітектури, монументального мисте-цтва та реставраційну справу [8].

О. Шуба визначає даний термін як галузь вітчизняної історії та націо-нальної культури, без розробки теоре-тичних та методологічних принципів якої буде малопродуктивною практи-чна пам’ят-коохоронна робота. Особ-ливу увагу автор звертає на «церковне пам’яткознавство» виділяючи його в самостійну галузь, предметом вивчен-ня якої є роль і місце культових пам'я-ток в українській і світовій культурі,

співвідношення секулярного і сакра-льного в духовній спадщині, націона-льні особливості архітектури, іконо-графії, музики. Автор вважає, що ця галузь знаходиться на стику історії, культурології та релігієзнавства, тобто є «складною і багатогранною гумані-тарною дисципліною» [9, С. 96, 98].

Формування пам’яткознавства як науки відповідає повною мірою загаль-ним закономірностям розвитку наукових знань. Воно може розглядатися як:

а) особлива наукова дисципліна, що існує поряд з іншими спеціальни-ми науками;

б) як стійкий комплекс наукових дисциплін, об’єднаних особливим класом проблем, що вирішуються на міждисциплінарному рівні гуманітар-них та природничих наук [2, С. 11].

Процес розвитку пам’яткозна-вства як науки сформував об’єкт і пре-дмет її вивчення. Об’єктом вивчення даної наукової дисципліни є пам’ятки історії та культури, що успадковані людством від попередніх поколінь − ав-тентичні об’єкти історико-культурної спадщини, які є носіями широкого спек-тру суспільно-значимих цінностей, не-залежно від стану їх збереження.

Всебічне дослідження, охорона, збереження і популяризація пам'яток історії та культури як складової час-тини національної та всесвітньої куль-турної спадщини є предметом пам’яткознавства. У тому числі до предмету вивчення даної наукової ди-сципліни можна віднести теоретичні та практичні проблеми, пов’язані з ви-явленням, вивченням, науковою кла-сифікацією, оптимізацією обліку об’єктів історико-культурної спадщи-ни; розробка методологічних і органі-заційно-правових засад охорони па-м'яток і т. ін. [2, С. 13].

Слід також звернути увагу на те, що у пам’яткознавстві різні види пам'яток історії та культури взаємодоповнюють, взаємозбагачують та взаємозумовлюють аспекти історичного процесу. Для при-кладу: найповнішим джерелом соціаль-ного життя Київської Русі є літописи. Їх інформативність доповнюється і уточ-нюється важливими та інколи навіть уні-



кальними відомостями, які отримуються шляхом дослідження археологічних роз-копок, для датування виникнення бага-тьох населених пунктів та простеження їх розвитку. Такий комплексний підхід до вивчення різних видів пам'яток на-ближає цей науковий напрямок до спеці-альних історичних дисциплін, що за-ймаються виявленням і дослідженням іс-торичних джерел, розробкою методів їх вивчення та використання [9].

Пам’яткознавство як певна сис-тема знань відповідає всім необхідним критеріям визначення його як науко-вої дисципліни. Воно має власний об’єкт дослідження – історико-культурна спадщина, як цілісна сис-тема в усіх її внутрішніх взаємо-зв’язках. Воно виробило власні методи наукового дослідження об’єктів істори-ко-культурної спадщини, основою яких є комплексний аналіз і міждисципліна-рні дослідження цих об’єктів задля отримання певних даних, необхідних для встановлення їх наукового, історич-ного, культурного, виховного та іншого значення [2, С. 18, 19].

Розвиток пам’яткознавства тісно пов’язаний із загальним розвитком сус-пільства. Даний розвиток перебуває в постійному поступальному русі, що акумулює досягнення в пізнанні істори-ко-культурної спадщини. Окрім постій-ного виявлення нових об’єктів, дана на-укова дисципліна на різних етапах свого розвитку збагачується відкриттями в ро-зумінні вже відомих пам’яток, розкри-ває їх у новому «світлі», або ж надає їм нової змістовності [2, С. 20].

Термінологічною основою пам’яткознавства є такі слова як «пам’ятка» і «пам’ятник». В ході істо-ричного процесу дані поняття неодно-разово змінювали своє значення як на тлумачення, схожі між собою, так і на діаметрально протилежні, відповідно до того хто, в який час і під яким впливом надавав визначення даним термінам. Тривалий час не було точ-ного визначення цим двом поняттям. Навіть на рівні фундаментальних ен-циклопедичних видань існують розбі-жності їх тлумачення [2, С. 22]. Так, у виданні Української Радянської Енци-

клопедії 1962 року термін «пам’ятка» розглядається в значенні предмета ма-теріальної або духовної культури ми-нулого; термін «пам’ятник» – пов’язаний із скульптурним або архі-тектурним витвором, який возвеличує певні події або певних осіб, художні-ми творами, які мають певний мисте-цький інтерес. Порівнюючи ці два ви-значення термінів, можна прослідку-вати їхню подібність, частково вони дублюють один одного [10]. В Радян-ській Енциклопедії історії України на-дано визначення лише терміну «пам’ятка» [11]. Багатотомний слов-ник української мови, що вийшов з друку 1975 року, ототожнює обидва терміни [12]. Нове видання Українсь-кої Радянської Енциклопедії 1982 ро-ку подає лише термін «пам’ятник», не беручи до уваги «пам’ятку» [13]. 1988 році виходить російсько-український словник у якому проводиться чітке розмежування цих двох термінів [14].

Ряд публікацій, присвячених до-слідженню питання термінології, було написано на початку 70-х років ХХ століття такими дослідниками як В. Акуленко, В. Антоненко-Давидович, А. Бурячко. В них обґрунтовується доцільність використання терміну «пам’ятка історії та культури» в нау-ковій термінології [15].

Визначення етимології слів «пам’ятник» і «пам’ятка» займався С.І. Кот. В своїй публікації «Теорети-чні проблеми пам’яткознавства» він показує, що корені даних слів сягають старослов’янського та давньоруського слова «памят» («память») − відобра-ження у мові здатності людини до від-творення та зберігання певної інфор-мації, тобто пам’яті про людину, по-дію, вчинок і т. ін. [2, С. 25]. В давніх літописах відбивався певний контекст оцінки, наприклад, «память чтити» (прославляти ім’я) [16]. Схожі значен-ня прослідковуються практично у всіх сучасних слов’янських мовах – украї-нській (пам'ять), російській (память), білоруській мові (памець), болгарській (паметъ) і т. ін., що засвідчує древ-ність коренів цих слів.



У джерелах ХІІ століття І.І. Срез-невським та С.Г. Преображенським бу-ло зафіксовано давньоруське слово «памятникъ», що тотожне слово «па-мят» [17]. У значенні пам’ятного запису слово «памятникъ» зустрічається у по-одиноких документах ХІІІ-ХVI століття Московського князівства [18]. Що сто-сується ближчих років, а саме, часу «українського відродження», 20-х років ХХ століття, в УРСР перевага надавала-ся терміну «пам’ятка», що зафіксовано в «Кодексі законів про народну освіту», затвердженому 1922 році [19]. Але 1926 році спільною постановою РНК УРСР та ЦК КП(б)У було затверджено «По-ложення про пам’ятники культури й природи». Цей документ став основним правовим актом, що регулював пам’яткоохорону діяльність в Україні [20]. В ньому надавалась перевага вико-ристання терміну «пам’ятник», що мало свої наслідки, пов’язані з практично по-вною зміною термінологічної бази в сфері культурного життя.

В результаті наукових дискусій на сучасний момент остаточно визна-чилась змістовність термінів «пам’ятка» і «пам’ятник». С.І. Кот формулює це так: пам’ятники – скуль-птурні та архітектурні споруди, встано-влені з метою прославлення певної істо-ричної події, в честь історичної особи, а також надгробки. Пам’ятка, як термін, має значно ширше значення, і вжива-ється як узагальнюючий для визначення предметів матеріальної та духовної ку-льтури, які мають наукове, художнє або історичне значення [2, С. 34]. Також в Законі України «Про охорону культур-ної спадщини» дається визначення, згі-дно з яким «пам’ятка – об’єкт культур-ної спадщини національного або місце-вого значення, який занесений до Дер-жавного реєстру нерухомих пам'яток України» [21].

Останнім часом серед пам’яток іс-торії та культури важливе місце займа-ють пам’ятки науки і техніки. Згідно статті 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» − «об’єкти науки і техніки – унікальні промислові, вироб-ничі, науково виробничі, інженерні, ін-женерно-транспортні, видобувні

об’єкти, що визначають рівень розвитку науки і техніки певної епохи, певних наукових напрямів або промислових га-лузей» [22].

Згідно досліджень членів комісії пам’яток науки і техніки при Київській міській організації УТОПІК В.О. Конс-тантинова та О.М. Корнієнка пам’ятки науки і техніки це – рухомі та не рухомі матеріальні об’єкти, які характеризують етапи розвитку виробничих сил, життя та діяльність винахідників і учених, в тому числі документи, зразки техніки та інші предмети науково-технічної діяль-ності [23, С. 3].

П.В. Боярський вважає, що «к памятникам науки и техники относятся материальные объекты, которые благо-даря особому объединению познава-тельных, эстетических, и идеологиче-ских функций и причастности сущест-венной научно-технической идее или контексту ее возникновения, деятельно-сти творческой личности или коллекти-ва, являются уникальными и необходи-мыми для воспроизведения непрерыв-ности научно-технического и культур-ного развития» [24, С. 7].

Порівнюючи дані визначення можна зробити висновок, що пам’ятки науки і техніки несуть в собі закодо-вану інформацію про об’єкт, що до-сліджується.

Вирішення багатьох практичних і теоретичних питань при роботі над кі-лькома напрямками дослідження пам’яток науки і техніки, а саме, до-слідження рухомих і нерухомих пам’яток, створення різного роду му-зеїв по історії науки і техніки, популя-ризація пам’яток, розробка наукових проблем, пов’язаних з охороною пам’яток науки і техніки, багато в чо-му залежить від степені розробки кла-сифікації і систематизації пам’яток науки і техніки [25, C. 5-6]. Найбільш повну класифікацію пам’яток науки і техніки зробив дослідник в цій галузі П.В. Боярський [25].

Міцним термінологічним фунда-ментом, що дає точність і доступність, стислість і зрозумілість визначених термінів для громадян, є мова законо-давства. Адже зрозумілість мовного



стилю законів має ключове значення для їх тлумачення та для застосування їх у правозахисній практиці. Питан-нями термінологічного поняття «пам’ятка» та «пам’ятки історії та ку-льтури» в країнах СНД та в інших кра-їнах світу займався український дослі-дник В.І. Акуленко [26].

На відміну від існуючої пам’яткоохоронної законотворчості в країнах СНД, в Україні, в парламенті досить часто беруть гору політичні амбіції, що негативно впливає на су-часні нормотворчі процеси. Так, ро-сійський правознавець Ю.О. Тихоми-ров відзначив, що ми легко підпоряд-ковуємося міжнародному праву, при цьому не завжди цінуємо своє. Закор-доном діють по іншому – зберігають століттями свої національні правові системи. Співвідношення національ-ного і міжнародного права для зару-біжних країн − не просто порівняння, а певний процес. Взаємний вплив на-ціонального і міжнародного права – це розумне підлаштування одного до ін-шого, яке дуже помітне упродовж іс-торії. Беручи і виконуючи міжнародні зобов’язання слід при цьому обов’язково зважувати всі аспекти [26]. Якщо в міжнародно-правових актах іс-нують термінологічно-понятійні колізії в пам’яткоохоронній галузі, дане зага-льне методологічне положення набуває особливої актуальності.

В останні роки у світі і в Україні все більшого набуває поширення тен-денція переходу від схоронності окре-мих об’єктів до збереження архітектур-них комплексів, історичного середови-ща, певних археологічних територій. Це зумовлює потребу введення нових тер-мінів та інших культурологічних по-нять, а саме, «культурні цінності» і «ку-льтурна спадщина». У міжнародно-правовій сфері чіткого розмежування між поняттями «культурні цінності» і «культурна спадщина», які застосову-ються до рухомих і нерухомих об’єктів, немає. Їх понятійний зміст постійно змінюється в залежності від означеного предмета регулювання в Рекомендаціях і Конвенціях ЮНЕСКО, Ради Європи тощо [С. 8-9].

Як вважає В.І. Акуленко, культу-рні цінності – загальне поняття, що використовується у міжнародних ак-тах для позначення різноманітних предметів історичного, наукового та іншого культурного значення. Дане поняття широке і багатогранне. При цьому універсального визначення ку-льтурних цінностей немає, вживають-ся лише кілька їх визначень відповід-но до конкретних міжнародно-правових документів [29, С. 9].

В Рекомендаціях ЮНЕСКО про охорону на національному рівні куль-турної та природної спадщини від 16 листопада 1972 р. і у Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини від 16 листопада 1972 р. подається визна-чення поняття культурної спадщини. Дане поняття у цих двох міжнародно-правових документах майже ідентич-ні: пам’ятки – твори архітектури, мо-нументальної скульптури й живопису, а також елементи, що становлять осо-бливу цінність під кутом зору архео-логії, історії, науки чи мистецтва; ан-самблі – групи ізольованих чи поєд-наних будівель, що завдяки їхній архі-тектурі, поєднанню з пейзажем стано-влять особливу цінність під кутом зо-ру історії, науки чи мистецтва; визна-чні місця – твори людини або спільні творіння людини і природи, а також археологічні зони, що становлять уні-версальну цінність під кутом зору іс-торії, естетики чи антропології [28].

На відмінність понять та термінів у міжнародних актах пам’ятко-охоронної діяльності ще в 70-ті роки ХХ ст. звернув увагу відомий болгар-ський правознавець Еміл Александ-ров, який вказував, що міжнародний захист культурних цінностей в першу чергу залежить від правильного ви-значення змісту поняття. Описові ви-значення, що не розкривають в повній мірі об’єкт, його неточні і неповні за-гальні визначення також звужують сферу захисту культурних цінностей [29]. Міжнародно-правова регламен-тація є неточною в цьому відношенні. В.І. Акуленко вважає, що відтоді істо-тних змін у розробці цієї міжнародно-



правової проблеми не відбулося. Більш точне змістовне наповнення те-рмінів потребує подальших напрацю-вань філологів, законотворців і куль-турологів [29, С. 13].

Розробкою питань термінологіч-них визначень в галузі охорони об’єктів культурної спадщини займа-лись у своїх працях чимало науковців різних країн, зокрема, Є.В. Михайлов-ський, С.С. Под’япольський, Ю.В. Ра-нінський, О.І. Пруцин, Б. Римашевсь-кий, В. Борусевич, Й.Й. Глемжа, П’єро Гаццола, П’єро Санпаолезі та ін. В Україні значний доробок у пам’яткоохоронній термінології нале-жить І.О. Ігнаткіну, В.І. Тимофієнку, В.В. Вечерському, С.Б. Руденку, Л.О. Гріффену, О.М. Титовій, Л.В. Прибєзі.

В своїй статті «До питання термі-нологічних визначень у пам’яткоохоронній методиці» Л.В. Прибєга подає визначення: культурна спадщина, історичний ареал, автентич-ність, історичне середовище, пам’ятка, пам’ятка архітектури, зміцнення, роз-криття, заміна, відтворення, реконст-рукція, фрагментарна реставрація, реа-білітація, зона охорони пам’яток, зона регулювання забудови, зона ландшаф-ту, що охороняється, ревалоризація та регенерація. Л.В. Прибєга вважає, що

наявність розмаїття об’єктів культурної спадщини та широкий спектр пам’яткоохоронних заходів і, відповід-но, їх термінологічні визначення є ду-же широкою проблемою, яка потребує подальшого вивчення [30, С. 19].

Аналізуючи кількість і різнома-нітність досліджень, які проводились в галузі пам’яткознавства стосовно термінології та класифікації, можна сказати, що питання це неоднозначне і потребує більш детального вивчення, узгодження та однозначного тракту-вання, особливо стосовно пам’яток науки і техніки. Потрібно виробити однотипний механізм та прийоми до-сліджень, охопити всі різносторонні аспекти і особливості цього типу пам’яток. Більш детально проаналізу-вати дослідження закордонних спеці-алістів в області дослідження пам’яток науки і техніки та порівняти їх із розробками цих же питань, що проводились на Україні. Це дозволить розширити і значно збільшити інфор-мативність про дослідження їх у світі у порівнянні, врахувати способи кла-сифікації пам’яток (зокрема, науки і техніки) інших спеціалістів за кордо-ном та походження термінології пам’яткознавства в інших країнах.

ЛІТЕРАТУРА

1. Пам’яткознавчі студії в Україні: теорія і практика. – К., 2007. – С. 6.

2. Кот С. Теоретичні проблеми пам’яткознавства. // Пам’яткознавчі студії в Україні: теорія і практика. – К., 2007. – С. 7-64.

3. Пам’ятки України. – 1985.– №1.– С.1.

4. Центр пам’яткознавства (1991-2010): Бібліогр. покаж. / гол. ред. О.М. Ти-това, упор.: Титова О.М., Колосок Б.В., Би-чковська Г.М.; Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК. – Ніжин: вид-во НДУ імені Миколи Гоголя, 2011. – С. 7.

5. Заремба С.З. Пам’яткознавство України: історія і сучасність // Праці Центру пам’яткознавства. – Вип. 1. – К., 1992.- С. 5-24.

6. Заремба С.З. Українське пам’яткознавство: історія, теорія, сучас-ність. – К., 1995. – 420 с.

7. Дулов О. Пам’яткознавство як на-ука // Пам’ятки України. – 1993. №1-6. – С. 139, 203-204.

8. Шуба О.В. Церковне пам’яткозна-вство у національному відроджені України // Археометрія. – 1998. – №2. – С. 96-105.

9. Введение в специальные историче-ские дисциплины. – М.: Наука,1990. – С. 3-4.

10. Українська Радянська Енциклопе-дія. – Т. 10. – К., 1962. – С. 488.

11. Радянська Енциклопедія історії України. – Т. 3. – К., 1971. – С. 315.

12. Словник української мови. – Т. 6. – К., 1975. – С. 37-39.

13. Українська Радянська Енциклопе-дія. – Т. 8. – К., 1982. – С. 148.

14. Русско-украинский словарь. – Т. 2. – К., 1988. – С. 148.

15. Пам’ятки України. – 1986. – №4. – C. 29-30.



16. Срезневский И.И. Материалы для словаря древнерусского языка по письменным памятникам. – Спб., 1902. – Т. 2. – С. 871.

17. Преображенский А.Г. Этимологи-ческий словарь русского языка. – М., 1959. – Т.2. – С. 11.

18. Словарь русского языка XI-XVII вв. – М., 1988. – Вып. 14. – С.138.

19. Культурне будівництво в Українсь-кій РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду (1917-1959): Зб. док. – Т. 1. – К., 1959. – С. 155, 176.

20. Законодавство про пам’ятники іс-торії та культури: Зб. нормат. актів. – К., 1970. – С. 27-28.

21. Закон України «Про охорону ку-льтурної спадщини» // Пам’ятки України. – 2000. – №1. – С. 42.

22. Збірник нормативно-правових ак-тів сфери охорони культурної спадщини – 2011 // Закон України «Про охорону куль-турної спадщини» – С. 146.

23. Корнієнко О.М. Пам’ятки науко-во-технічного прогресу в Українській РСР / О.М. Корнієнко, В.О. Константинов – К.: Тов-во «Знання» УРСР, 1986. – 16 с.

24. Боярский П.В. Методические ре-комендации по теоретическим основам вы-явления, изучения и использования памят-ников науки и техники. – М., 1981. – 46 с.

25. Боярский П.В. Классификация па-мятников науки и техники / П.В.Боярский // Памятники науки и техники. 1981. – М.: Наука, 1981. – С. 12-27.

26. Акуленко В.І. «Пам’ятка», «пам’ятка історії та культури», «культурна спадщина», «культурна цінність» – у між-народному праві та законодавстві України / В.І. Акуленко // Праці центру пам’яткознавства. Випуск 5 / Центр пам’яткознавства НАН України та УТО-ПІК. – 2003. – С. 3-18.

27. Тихомиров Ю.О. Співвідношення міжнародного і національного права / Ю.О. Тихомиров // Проблеми гармонізації зако-нодавства України з міжнародним правом / Матеріали науково-практичної конферен-ції. Жовтень. 1998р. – К., 1998. – С. 42.

28. Охорона культурної спадщини: Зб. міжнародних документів. – К.: Видав-ництво «АртЕк», 2002. – С. 21, 33.

29. Александров Емил Международно-правовая защита культурных ценностей и объектов. – София, 1978. – С.10.

30. Прибєга Л.В. До питання терміно-логічних визначень у пам’яткоохоронній методиці / Л.В. Прибєга // Праці центру пам’яткознавства. Випуск 5 / Центр пам’яткознавства НАН України та УТО-ПІК. – 2003. – С. 18-32.

Салата С.А. Разработка теоретических вопросов в памятникоохранной

деятельности в Украине и за рубежом: терминология и классификация. В данной статье сделан краткий анализ определения терминов «памятка», «памятка науки и техники» (с их классификацией), «культурные ценности», «культурное наследие», которые приводятся в роботах отечественных и иностранных исследователей в памятникоохранной деятельности.

Ключевые слова: памятник, памятник науки и техники, культурные ценности, культурное наследие, пам'ятникоохранная деятельность.

Salata S.A. The work out theoretical nations in protection activities in the

Ukraine and foreign: terminology and classification. The article deals with made brief analysis determine of terms “monument”, “technique and science monuments” (their clas-sification), “cultural values”, “cultural heritage”, move in the tasks native and foreign re-searches.

Keywords: monument, technique and science monuments, cultural values, cultural heritage, protection activities.



УДК 008 : 24 : 34 : 39 : 94 (477)

ДО ІСТОРІЇ ВИВЧЕННЯ СУБКУЛЬТУР У НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

Радзієвський В.О., кандидат культурології, доцент (Київський національний університет культури і мистецтв)

У статті розглядається історія вивчення субкультур в Україні. Автор, торка-

ючись історії розвитку субкультур в Україні виокремив її найважливіші етапи і сти-сло описав історію наукового осмислення субкультурології.

Ключові слова: історія, культурологія, культура, молодіжна субкультура, музи-чна субкультура, духовність.

На початку ХХІ ст. відбувся

стрімкий розвиток різний галузей нау-ки. Серед гуманітарних наук особливе місце посіла – вже остаточно визнана на офіційному рівні – культурологія. Безперечно, культурологія ще і досі викликає чимало питань і дискусій, починаючи від самої назви (як найпо-ширеніша альтернатива постає куль-турознавство), і закінчуючи межами самого предмету нової науки. Тезау-рус культурології також викликає чи-мало дискусій і суперечок [1; 2]. Осо-бливе місце у культурології займає за-гальна теорія субкультур. Вивченням субкультур вітчизняні науковці за-ймаються не одне десятиріччя, проте комплексні дослідження проводяться лише з початку ХХІ ст. Їх наслідком стала пропозиція створення та розвит-ку окремого наукового напряму – суб-культурології.

До історії, класифікації та аналізу субкультур зверталось чимало дослід-ників, зокрема: І.Андреєва, Д.Вигов-ський, І.Громова, Д.Донських, І.Кон, Я. Левчук, В.Пирожков, З.Сикевич, О.Старков, С.Фріт, Т.Щепанська. На нашу думку, одне з найкращих дослі-джень з питань субкультури на почат-ку ХХІ ст. (у 2011 р.) в Україні прове-ла Левчук Я. М.

Термінологія культурології, як і понятійно-категоріальний апарат ба-гатьох сучасних наук, потребує вдос-

коналення, чіткіших дефініцій. Так, екс-міністр культури України, доктор філософських наук, професор С. Без-клубенко в 2000 р. про стан культуро-логії писав, що „сам цей термін і, від-повідно, поняття, ще не набули на-віть права громадянства в офіційній українській науці” [1, с. 8]. Професор, перший проректор КНУКіМ В. Кірса-нов у 2007 р., характеризуючи стан розвитку культурології у світі та при-діляючи особливе значення розвитку культурології у країнах СНД, зазна-чав: „Якщо ще п'ятнадцять років тому дискутували про те, чи може бути, чи не може бути прикладної культуроло-гії, то зараз її існування – поза диску-сіями і приймається як факт” [2, с. 41]. Але „наявність… ще не означає одно-стайності у визначенні її предмета (…), у той час як петербурзька школа визначає завданням інкультурацію особистості, київська визначає при-кладну культурологію як галузь нау-ки, спрямовану на регуляцію культур-них процесів” [2, с. 42]. Адже „не є випадковим той факт, що з усіх гума-нітарних наук, які оформились у нові-тній історії, культурологія займає провідне місце” [3 , с. 1]. „З одного боку, це наука (культурологія. – В. Р.), яка сягає глибин стародавньої історії, а, з іншого боку, вона є порівняно мо-лодою сферою теоретичного знання, оскільки як термінологічно, так і



структурно-категоріально формується досить інтенсивно передовсім в ХХ ст.” [4, с. 48]. У ХХ ст. виникло біль-ше сотні дисциплін, зумовлених нау-ково-технічним і суспільним посту-пом. Ми поділяємо думку, що заро-дження, становлення і розвиток бага-тьох нових наук виглядає потребою часу [5, с. 17]. В.Шевченко і І.Кузуб відзначають: „Термін „дизайн” ще не має однозначної дефініції в реальній проектно-художній практиці. Зовсім не-давно це поняття презентував термін „художнє конструювання” [6, с. 9]; на-віть „можна констатувати, що... поня-тійно-термінологічна база ландшафт-ного дизайну фактично відсутня (курсив наш. – В. Р.)” [6, с. 13]. Подібне стосуєть-ся і загальної теорії субкультур. Однак формування субкультурології з різними напрямками її вивчення має важливе на-укове значення [2, с. 42; 3; 4; 5; 6].

До понятійно-категоріального апарату вітчизняної науки термін «су-бкультура» міцно увійшов наприкінці радянської доби. Але явища, пов’язані з неформальними явищами у суспіль-ному житті України, виникли ще у 60-х рр., що було пов’язано з розвінчан-ням культу Й.Сталіна та політичними трансформаціями у СРСР. Вивчати незвичайні, нестандартні для соціаліс-тичного суспільства явища у культур-ному житті, піддаючи їх, як правило, нищівний ідеологічній критиці з по-зицій марксизму-ленінизму, розпоча-ли у 70-ті рр. ХХ ст. Тоді несоціаліс-тичні, позапартійні прояви у культурі називали по-різному (неформальні ру-хи і несвідомі групи, навіть прозахідні «прихвосні» і ворожі елементи), проте лише у 80-ті рр. до наукового обігу ввійшло запозичене з Заходу поняття «субкультура». Наслідком соціальних змін, що відбулися далі, зокрема, став розвиток української державності та національної культури, а у процесі глибинних культурних перетворень тенденції поширення в Україні найрі-

зноманітніших субкультур і початок їх всебічного наукового вивчення.

На нашу думку доцільним є роз-поділити на певні етапи вивчення суб-культури у вітчизняній науковій дум-ці. Ця етапність дослідження субкуль-тури чітко відбиває особливості роз-витку історичних та культурних про-цесів наприкінці існування соціаліс-тичної УРСР та вже у незалежній Українській державі. Перший етап – це етап зародження та формування пі-дходів до нових несоціалістичних явищ у культурному житті (тоді ще термін субкультура не використовува-вся). Цей етап існував до «перебудо-ви» М.Горбачова (1985), а точніше, до перших наслідків його реформ, до по-чатку реалізації «нового мислення» у площині культурного буття у СРСР.

В умовах УРСР цей етап відбува-вся спочатку з незначним запізненням, що було обумовлено консерватизмом керівництва УРСР на чолі з В.Щербицьким. Активізація суспіль-но-політичного руху призвели до по-яви Народного Руху України за пере-будову, Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Українського куль-турологічного клубу, створювались студентські і молодіжні організації (Демократична спілка студентів, То-вариство Лева, Студентське братство, Українська студентська спілка та ба-гато інших). Як наслідок, ще в УРСР починається вивчення молодіжної су-бкультури. Але аналіз молодіжної су-бкультури був переважно однобічним, враховуючи те, що ще в УРСР значну міць мали позиції КПУ та комсомолу.

З отриманням довгоочікуваної незалежності, в Україні нарешті роз-почався справжній плюралізм та запа-нувала гласність та демократія. Зміни-вся підхід і до суспільних проблем, термін «субкультура» став загально-визнаним, проте радянські стереотипи у 90-ті рр. ХХ ст. були доволі міцни-ми. Згадаємо складне питання



Л.Кучми початку 90-ті рр. (воно луна-ло приблизно так: «Скажіть мені, що ми будуємо?», тобто соціалізм чи ка-піталізм тощо). У той час значний від-соток набирали представники КПУ на парламентських і місцевих виборах, а у 1999 р. лідер КПУ П. Симоненко ще сприймався як реальний кандидат на місце Президента України. На теренах СНД відбуваються перші ґрунтовні розвідки по вивченню проблем окре-мих субкультур, насамперед молодіж-ні та музичні субкультури, проте по-чинають побіжно згадувати й інші су-бкультури. Справжнім поштовхом у теорії субкультур (майбутньому суб-культурознавстві) стали праці доктора психологічних наук В.Пирожкова. Ро-сійські науковці зробили значні кроки у розвитку субкультурознавства, а в Україні це відбулося вже у ХХІ ст.

Таким чином, поняття «субкуль-тура» (sub- − з англійської «під», бук-вально «субкультура» – це «підкуль-тура») поступово утвердилось в украї-нському науковому обігу у 80-90 рр. ХХ ст. Питання субкультури постало спочатку міждисциплінарним та між-галузевим, адже викликало науковий інтерес у істориків (В.Кабо та ін.), психологів (В.Пирожкова та ін.), кри-мінологів (О.Старкова та ін.), соціоло-гів, медиків, юристів, мистецтвознав-ців, філософів, філологів, педагогів, політологів та багатьох інших фахів-ців. З часом, особливо з початку пер-шого десятиріччя ХХІ ст., термін «су-бкультура» почав домінувати у куль-турологів (О.Ткачєва та ін.); поступо-во іноземне поняття – «субкультура» – було адаптовано та міцно закріпилось на українському науковому ґрунті.

З 2000-х років в українській нау-ці почали досліджувати найрізномані-тніші субкультури, серед яких: вікові (дитячі, підліткові, молодіжні тощо), професійні (адміністративні, юридич-ні, фінансові тощо), музичні (рок, реп, поп та інші), соціальні (у першу чергу,

бідності і багатства), резонансні (веге-таріанства і тілесності), девіантні (конфліктні і кримінальні) [7]. На по-чатку ХХІ ст. українське субкультуро-знавство стало важливою складовою вітчизняної культурології та має знач-ний потенціал для подальшого науко-вого розвитку [7; 8]. Хоча треба конс-татувати, що не дивлячись на значний розвиток загальної теорії субкультур в Україні, наші дослідження у цій цари-ні поки що відстають як від російсь-ких, так і від західних розробок.

При цьому деякі напрями при ви-вченні окремих частин загальної тео-рії субкультур в Україні цілком підпа-дають під закордонні впливи. Так, при вивченні питань вікових та музичних субкультур наші науковці часто зна-ходяться під впливами західних (пере-важно англійських, французьких та американських дослідників), а при аналізі питань професійних і криміна-льних субкультур багато переймають у підходах російських науковців. Про-те, початок ХХІ ст. відкрив чимало яскравих науковців у питаннях субку-льтурознавства в Україні [5; 7; 8; 9].

Трактування субкультури як осо-бливого життєвого стилю нового по-коління з альтернативними цінностя-ми, починає домінувати у працях віт-чизняних науковців (І.Б. Громова та В.І. Леонтьєва, А.С. Запесоцький, С.Н. Іконнікова, В.Т. Лісовський, Е.Ф. Ма-карович, С.І. Левікова, З.В. Сикевич та ін.). Важливим досягненням у наш час стало виокремлення субмистецтв та започаткування субмистецтвознавства як загальної теорії субмистецтв. Суб-мистецтвознавство як похідна галузь субкультурознавства стало новим на-прямом у мистецтвознавстві та у ку-льтурології. У цьому сенсі значно ре-спектабільніше виглядає субмистецт-вознавство [2; 3], у якому немає дис-кусій стосовно самої наукової назви на кшталт субкультурологія чи субку-льтурознавство. Адже немає пропози-



цій стосовно того, що є сенс змінити мистецтвознавство на мистецтволо-гію, у той же час повертаються диспу-ти 90-х рр. ХХ ст. – стосовно більш «патріотичної» назви «культурознавс-тво» відносно вже офіційної назви – «культурологія».

Звернемось до уточнення думок провідних фахівців у галузі загальної теорії субкультур. Поняття „субкуль-тури” як наукового терміну доволі широке і багатогранне. За аналізом Я.Левчук, “субкультура” – це система норм та цінностей, що відрізняє певну групу людей від суспільства. Сучасне суспільство, базуючись на розподілі праці та соціальній стратифікації, яв-ляє собою систему різнопланових на-прямів субкультур. Поняття „субкуль-тури” включає в себе також: 1) сукуп-ність деяких негативно інтерпретова-них норм та цінностей традиційної культури, що функціонують як куль-тура злочинного прошарку суспільст-ва; 2) особлива форма організації лю-дей (найчастіше молоді) – автономне цілісне утворення усередині панівної культури, яке визначає стиль життя та мислення її носіїв і відрізняється свої-ми звичаями, нормами та комплекса-ми цінностей; 3) трансформована професійним мисленням система цін-ностей традиційної культури, що отримала своєрідне світоглядне забар-влення (професійні „с”) [10].

Категорію „субкультура” почав використовувати Т.Роззак у книзі „Створювання субкультури: Роздуми про технократичне суспільство і юна-цьку опозицію” (1969) [10]. Особливу увагу спочатку на Заході, а потім і у СРСР у питаннях субкультури приді-ляли молодіжному і музичному пи-танням. Диференціація у молодіжному та музичному середовищі призвели до особливої уваги до цих явищ [9]. Хіба що в американській літературі раніше субкультурою називали образ життя злочинних верств суспільства. Значно

ширше поняття субкультури почали активно використовувати європейські дослідники. Так, британські соціоло-ги, у зв’язку з автономним існуван-ням, зокрема, молодіжних спільнот і їх типу культури важливого значення надавали класовій приналежності мо-лоді, адже субкультури – це образ життя дрібних соціальних груп [11]. Усередині молодіжного середовища немає ціннісної єдності; вона є неод-норідною і мінливою.

Молодіжні субкультури британ-ські науковці диференціювали за та-кими класовими лініями: „прошкіль-ні” субкультури представників серед-нього класу орієнтовані на навчання та конформне існування; „вуличні” субкультури підлітків з робітничого середовища, які сповідають цінності маскулинності; „антишкільні” субку-льтури тінейджерів низьких соціаль-них прошарків, − проводять час у ка-фе, пивних барах, де засвоюють цін-ності, які їм пропонує мас-медіа [12]. Враховуючи українські реалії за ана-логією з третьою групою можливо ви-окремити позашкільні субкультури. Представники низьких прошарків і робітнича молодь за умов реформ ін-ституту освіти особливо незахищені, і шукають вирішення для себе проблем в ілюзіях субкультури, що іноді при-зводить до конфлікту з домінуючими цінностями панівного класу і девіацій. У типології М.Брейка багато молодіж-них субкультур – різноманітні „колек-тивні девіації”: від скоєння правопору-шень і злочинів (делінквентна і кримі-нальна молодь) до політичних акцій (політичні активісти) і артистичні тусо-вки (культурні бунтівники). Але всі во-ни вважають „нормальну” молодь, що не включена у субкультуру, негативною референтною групою [11].

Ч.Рейч, поряд з Т.Роззаком, плід-но розвиваючи загальну теорію суб-культур, вважав, що революція може бути культурною, оскільки культура



приводить в дію економічну і полі-тичну машину суспільства [13].

У часи СРСР у вітчизняній науці спочатку складається негативне став-лення до молодіжної та музичної суб-культур. Потім, вже наприкінці «пере-будови», враження про неформальний рух постає менш радикальним, про ньо-го пишуть як про „малу” культуру мо-лоді. Цькування неформалів і їх проти-ставлення комсомолу потрохи згасає. Неформальна субкультура подається як та, що відрізняється від домінуючої сис-теми культури, але не втрачає зв’язку з цінностями й інституціональними утво-реннями суспільства.

Важливе теоретичне осмислення проблеми молодіжної субкультури у радянській науці здійснюється віднос-но недавно. Першим термін „молоді-жна субкультура” (спочатку – „юна-цька субкультура”) ввів у науковий обіг І.Кон. У його працях „Відкриття „Я” та „Психологія юнацького віку” молодіжна субкультура розглядається як важливий чинник соціалізації, тоб-то у традиції структурно-функціонального аналізу. І.Кон вва-жаює, що „юнацька субкультура має декілька постійних компонентів: спе-цифічний набір цінностей і норм по-ведінки, смаки, форми одягу і зовніш-нього вигляду; відчуття своєї групової спільності і солідарності; характерну манеру поведінки, способи спілкуван-ня, залицяння і т. д.” [14, с. 104].

Стрімке створення та розвиток молодіжних неформальних груп і об’єднань в СРСР у 80-90-ті роки ХХ ст. внаслідок здійснення демократич-них перетворень змінив напрям нау-кового дослідження субкультур – на місце заідеологізованої критики при-йшов ґрунтовний аналіз. Вітчизняні вчені почали розглядати та розрізняти молодіжні товариства. Так, ті, які спи-раються на «відпалі» культурні нор-мативи, які відмінні від домінуючих в тогочасному суспільстві (спочатку со-

ціалістичному, потім у перехідному) цінностей, ідеалів, нормативів та вза-галі стандартів.

З отриманням Україною незале-жності у наше повсякденне життя все дедалі активніше проникають націо-нальні, демократичні, ліберальні та ін-дивідуалістичні цінності західного сві-ту. Вони доволі швидко приживаються у першу чергу у неформальних молоді-жних колах. Позиція деяких науковців перестала хитатись разом з коливання-ми «головної лінії партії», нечуваний плюралізм і зняття цензури породили якісно нові явища. Разом із цим зник-нення комсомолу, піонерії та інших ва-жливих структур, спрямованих на вихо-вання молоді (різноманітні товариства, гуртки, секції, клуби тощо) створили значну нішу для появи та небувалого розквіту строкатих нетрадиційних орга-нізацій зі своїми статутами, правилами, ідеалами, цінностями тощо.

Отже, історичні умови сприяли стрімкому та невідворотному поши-ренню молодіжної (і не лише) субку-льтури. Проте непрості соціальні умо-ви 90-х ускладнювали розвиток науки і техніки, культури і мистецтва, освіти і прогресу. Економічна криза не спри-яла і всебічному дослідженню субку-льтур і їх нового значення у нових іс-торичних реаліях. На зорі нашої неза-лежності більшість вчених продовжу-вала повторювати тези кількарічної давнини, тобто доби розпаду радянсь-кої держави. Вони вважали, що реаль-но субкультури функціонували в то-гочасному перехідному, як і попере-дньому соціалістичному суспільстві переважно у двох проявах: як соціаль-на патологія і як соціальна творчість.

Ця двоякість поведінки привер-тала увагу багатьох дослідників, ста-вши своєрідним «каноном» часу зане-паду СРСР, проте вже не відповідаю-чи умовам незалежної України. Я.Глинський писав, що у період знач-них суспільних змін вже прийняті но-



рми усталеного суспільства не завжди можуть відповідати новим об’єктивним соціальним потребам і вимогам. Ось то-ді девіантне і нормативне змінюються місцями [15]. Добре, якщо позитивне ві-дхилення стає нормою, бо творчість, – а тим більше талановитість, – не завжди вписується у «прокрустове ложе» зага-льноприйнятих стандартів. Значно гір-ше, на думку багатьох дослідників (Я.Глинський, В.Пирожков, О.Старков та ін.), якщо мова буде йти про делінк-вентні відхилення, про негативні девіа-ції, особливо у їх радикальній формі – у вигляді кримінальної субкультури.

Але на початку 90-х рр. до теми кримінальної субкультури майже не звертались. Популярна тема криміна-лізації суспільства та криміналу в Україні у 90-х рр. (як це не дивно!) практично обходила тему криміналь-ної субкультури. У Росії чи не єдиним її дослідником у той час був В.Пирожков [16]. Щоправда, були до-слідники, які, не використовуючи те-рмін «субкультура», розкривали пи-тання, які стосувались цього поняття. Серед них у середині та наприкінці у 90-х рр. ХХ ст. слід, у першу чергу, назвати О.Старкова, Ю.Александрова, О.Тайбакова та ін. З часом, на початку ХХІ ст., праці деяких з них переросли у ґрунтовні дослідження кримінальної субкультури [16-19].

Можна впевнено констатувати, що різноманітність проявів молодіж-ної культури можна було умовно згрупувати у два основні родові блоки девіацій. Це зробили ще автори пер-шого у СРСР довідника про неформа-льні організації. У ньому було пред-ставлено різноманітні групи, об’єднання і рухи молоді. Були там і товариства традиційного типу (напри-клад, товариства із збереження на-вколишнього середовища та охорони пам’яток архітектури), нові клуби са-модіяльної та авторської пісні, девіан-тні угрупування та різноманітні групи

(як би сьогодні сказали «тусовки», се-ред яких хіпі, панки, металісти тощо). Спроби швидкої уніфікації та спро-щеної систематизації – це був перший і доволі примітивний погляд на нові соціальні явища. Відомі аналітики з питань неформалів (як тоді називали носіїв нової молодіжної субкультури) А.Запесоцький, А.Файн, З.Сикевич та Т.Щепанська ще тоді зрозуміли у цих співтовариствах свої, окремі кола спі-лкування молоді. Зокрема, наявність небезпечного принципу впізнання („свій” або „чужий”), зі зреченням усталених (і часто конструктивних і позитивних) культурних стереотипів, з конфліктним та агресивним сприй-няттям реальності (з часом це стане предметом для вивчення конфліктної субкультури), зі своєрідними уміння-ми і навичками орієнтуватись у неста-більності та мінливості подій.

З.Сикевич вважала, що поява су-бкультур молоді є її реакцією на гене-раційні та соціальні протиріччя, які виникають у суспільстві й вирішують обрати інші альтернативні культурні моделі життя. В.Левічева прогнозує напрямок їх розвитку в бік „постмате-ріальних” цінностей [20].

У переважній більшості, на дум-ку фахівців (С.Іконникова, В. Лісовсь-кий, В.Левічева та ін.) головною фун-кцією будь-якого об’єднання є праг-нення до самореалізації, але спрямо-ваність ця може виражатися по-різному. Самореалізація буває різною, але переважно вона має аксіологічне навантаження та вкладення значних сил (інтелектуальних, духовних, фізи-чних тощо). Самореалізація, як прави-ло, обумовлює стиль життя, рідше лише його «фрагменти» – альтернати-вна творчість, проведення вільного часу тощо. А.Файн і В.Шаронов під-креслювали, що за поняттям „молоді-жна група” приховуються різні типи об’єднань: стихійна „молодіжна ком-панія” (термін О.Козлова ); «констру-



ктивні» групи молоді (в них є виховні цілі; союзи, клуби); ініціативні спіль-ноти молоді, що ігнорують впливи до-рослих [21]. За Б.Ерасовим субкульту-ри – це утворення у суспільстві, що окремими ознаками відрізняються від домінуючої, нормативної культури. У них свої норми, звичаї, іноді цінності й інститути. Л.Михайлова бачить суб-культуру частиною культури з чітко окресленими межами норм, знань, зразків, цінностей, уявлень, ідеалів, смаків, традицій [22].

А.Флієр розглядає субкультури найбільшими сегментами локальних культур (національних, етнічних, со-ціальних), що відрізняються за місце-вою специфікою певних рис. Культу-ри складаються з численних елемен-тів, становлячи її своєрідність (релігія, мова, звичаї, мистецтво, вдачі, госпо-дарський і суспільний устрій тощо), су-бкультура ж за більшістю цих елементів близька чи ідентична до базової культу-ри, лише відрізняючись від неї кількома − однією-двома (з чим важко погоди-тись) рисами. На думку Б.А.Ручкіна, швидка динамічність соціальних змін у 1990-ті рр. привила до дезінтеграції та диференціації молоді. Спільність більш локальна, на мікрорівні [23], суттєві впливи ЗМІ та Інтернету.

Л.І.Михайлова підкреслює: від-чуження від старших, їх ідеалів, цін-ностей, зразків, перетворюється на контркультуру. Особлива небезпека – це дозвілля, розвага і перевага спожи-вання [22]. До особливостей цієї суб-культури відносять: відмінності за ре-гіональними, майновими і національ-ними ознаками; акцент на американ-ські цінності і стандарти, зневага до національної культури; криміналізації свідомості. За В.Я. Суртаєвим до осо-бливостей молодіжної субкультури відносяться слабка індивідуалізова-ність, вибірковість, групові стереоти-пи, ієрархічність, обумовлені статтю, освітою, відсутністю етнокультурної

самоідентифікації [24]. З.В. Сикевич, вважає характерною емоційно-плотське ствердження молоді [25].

В.Т. Лісовський критикував ви-користання терміну „неформали” (пропонував назву – „самодіяльні ру-хи”), бо лише окремим групам молоді характерний неорганізований, спон-танний, нестабільний характер. Вхід до цих організацій обумовлений само-визначенням, певною інформацією, навіть негативними рисами (негаразди у родинній економіці, соціальні про-блеми, екстремізм, кримінальні відхи-ленням тощо).

Т.Б.Щепанська вводить термін „лімінальні спільноти” – „підвішені” між, умовно, соціальними позиціями – та поняття „екстернальна культура” („випала” з офіційної культури). „Ви-палі” спільноти обумовлені положен-ням у соціумі (маргінальність молоді) і протиставленням цінностей (головна ознака субкультури). Світоглядні кри-зи, бідність (та поширення її субкуль-тури), зміни духовних парадигм, кри-міналізація, – все це сприяє поширен-ню субкультур негативного спряму-вання. Н.І. Лапін, наприклад, визначає проблему складності передачі культу-рно-історичного досвіду за кризово-реформованого стану суспільства, В.А. Ядов – проблеми трансформу-вання, В.І. Чупров, Ю.А. Зубок та К. Уільмас наголошують на питаннях, обумовлених умовами соціальної не-визначеності.

На наш погляд, у 90-х рр. ХХ ст. та на початку ХХІ ст. при аналізі не-стандартних та неформальних явищ у культурному життя не лише у популя-рній, але і у науковій літературі час від часу відбувалась підміна понять – замість контркультури ставили субку-льтуру та навпаки. Це призводило до плутанини та непорозуміння. Після молодіжної субкультури друге місце за популярністю займала музична. Про неї писали більшість тих же до-



слідників, що і про молодіжну і, напе-вно, мають рації дослідники, що вва-жають, що «музичні субкультури… складова частина» молодіжної субку-льтури [9]. По суті дослідження музи-чної субкультури було багато у чому калькою молодіжної субкультури. По-чинаються дослідження інших субку-льтур (бідності, вегетаріанства, тілес-ності тощо).

Необхідно згадати нове явище в Україні у ХХІ ст. – дослідження кри-мінальної субкультури [7], щоправда поодинокі праці у нас не можуть кон-курувати навіть з російськими дослі-дженнями у цій галузі [16; 17; 18; 19]. За останні роки ця субкультура у кон-тексті субкультурознавства набуває поширення за кордоном (наприклад, Латвія та Росія). Питання криміналь-ної субкультури розглядались у спец-курсах в Краснодарському державно-му університеті культури і мистецтв, у Ризькому Університеті Страдиня, Мі-жнародній Балтійській академії (Лат-вія, м. Рига), Кубанському державно-му університеті та його філіалах (міс-тах Краснодар, Новоросійськ, Гелен-джик), Північно-Кавказькому держав-ному технічному університеті та його філіалах (містах Ставрополь, Кисло-водськ), Академії права і управління ФСІН РФ (колишня Рязанська ВШ

МВС СРСР), РГСУ (П’ятигорський філіал) та в інших навчальних закла-дах на теренах Евразії.

Розгляд історії вивчення загаль-ної теорії субкультур в Україні дає пі-дстави стверджувати, що мають рацію ті, хто все голосніше акцентує увагу на розробці нових підходів та напря-мів при аналізі субкультур. Історія су-бкультур у незалежній Україні засвді-чує їх поширення та розвиток, а до-слідження все-таки відстають від кі-лькісного і якісного прогресу субку-льтур. Розглянувши розвиток субку-льтурології (як галузі культурології у розвитку логіки субкультур) і субку-льтурознавства (як комплексного ви-вчення, знання та аналізу субкультур), ми переконуємось, що наші науковці поки що відстають від російських ко-лег при вивченні цього феномену, а в Україні ґрунтовно вивчається перева-жно молодіжний спектор субкультур. Але у контексті розвитку субкульту-рології і субмистецтвознавства, їх іс-торичне осмислення посідатиме важ-ливе значення. Тим більше, що субку-льтури необхідно чітко відрізняти від таких небезпечних явищ, як контрку-льтури і антикультури. Цьому має сприяти й дослідження історії загаль-ної теорії субкультур та історію її ви-вчення.


1. Безклубенко С. Д. Стан і перспе-ктиви розвитку культурології / C. Д. Без-клубенко. // Вістник КНУКіМ. Сер. Педа-гогіка. – К., 2000. – Вип. № 3. – С. 6-14.

2. Кірсанов В. В. Прикладна куль-турологія: сутність та витоки / В. В. Кірса-нов. // Питання культурології. – К., 2007. – Вип. 23. – С. 40-44.

3. Панченко В. І. Мистецтво в кон-тексті культури: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора філос. наук: спец. 09.00.08 «Естетика» / В. І. Панченко. – К., 1999 – 36 с.

4. Безклубенко С. Д. Теорія культу-ри / C. Д. Безклубенко. – К., 2002. – 324 с

5. Шариков Д. І. Сучасна хореографія як феномен художньої культури ХХ ст.: дис. … канд. мистецтвозн. : 26. 00. 01 / Шариков Дмитрий Ігоревич – К., 2008. – 190 с.

6. Шевченко В. І. Філософія термі-нологічної стандартизації у ландшафтному дизайні / В. І. Шевченко, І. В. Кузуб. // Ві-сник Академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 2006. – Вип. 3. – С. 9-13.

7. Виговський Д. Л. Кримінальна субкультура в механізмі злочинності не-повнолітніх: автореф. дис. … канд. юрид. наук. : спец. 12.00.08 / Д. Л. Виговський. – К., 2006. – 207 с.



8. Науменко О. М. Становление и ра-звитие административной субкультуры в Украине : автореф. дис… на соиск. научн. степени канд. филос. наук. : спец. 09.00.03 / О. М. Науменко. – О., 2006. – 199 с.

9. Левчук Я. М. Масова музика як соціалізуючий чинник молодіжних субку-льтур України. : дис. … кандидата мистец-твознавства: 26.00.01 / Левчук Яна Мико-лаївна. – К., 2011 – 179 с.

10. Султанова М. А. Философия культуры Теодора Роззака / М. А. Султа-нова. – М. : ИФ РАН, 2005. – 200 c.

11. Brake M. The sociology of youth culture and youth subkulture: Sex and drugs and rock’n’roll? / M. Brake. – Routledge ; Kegan Paut, 1980. – 204 p.

12. Edwards Y. Street life cthnieity and social policy / Y. Edwards, R. Oakley, S. Carey // The crowd in contemporary Britain / ed. By G. Gaskell, R. Benewick. – L. : Sage, 1987. – P. 123–154.

13. Кукаркин А. В. Буржуазная ма-ссовая культура / А. В. Кукаркин. – М. : Политиздат, 1985. – 350 с.

14. Кон И. С. Психология юношес-кого возраста : (Проблема формирования личности) / И. С. Кон. – М. : Просвещение, 1979. – 175 с.

15. Глинский Я. И. Творчество: но-рма и отклонение / Я. И. Глинский // Соц. исследования. – 1990. – № 2 – С. 41–49.

16. В.Пирожков В. Ф. Криминаль-ная психология / В. Ф. Пирожков. – М. : «Ось-89», 2011. – 704 с. Издание учебное (Юридическая психология).

17. Олейник А. Н. Тюремная суб-культура в России: от повседневной жизни до государственной власти / А. Н. Олей-ник – М. : ИНФРА-М, 2001. – ХІV, 418 с.

18. Старков О. В. Криминальная субкультура : спецкурс / О. В. Старков. – М. : Волтерс Клувер, 2010. – 240 с.

19. Донских Д. Г. Противодействие криминальной субкультуре в обществе (кримино-логические проблемы) : авто-реф. дис. на соиск. научн. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08. / Д. Г. Дон-ских. – М., 2009 – 35 с.

20. Левичева В. Ф. Молодёжный Вавилон: Размышления неформальних движений / В. Ф. Левичева. – М. : Молодая гвардия, 1989 – 219 с.

21. Шаронов В. И. Альтернативные объединения молодежи: от средневековья к современности : (информ.-метод. мате-риалы по пробл. юношеских групп, союзов и сообществ) / В. И. Шаронов, А. П. Файн. – Сыктывкар, 1988. – 88 с.

22. Михайлова Л. И. Социология культуры : учеб. пособие для студ. гума-нит. вузов / Л. И. Михайлова. – М. : Фаин пресс, 1999. – 232 с.

23. Ручкин Б. А. Российская моло-дежь: десять главных проблем / Б. А. Руч-кин, В. А. Гришина, Н. А. Серикова. – М. :Социум, 1999. – 89 с.

24. Суртаев В. Я. Молодежная ку-льтура / В. Я. Суртаев. – СПб. : Лань, 1999. – 430 с.

25. Сикевич З. В. Молодежная ку-льтура / З. В. Сикевич. – Л. : Искусство, 1990. – 342 с.

Радзиевский В.А. К истории изучения субкультур в независимой Украине. В

статье рассматривается история изучения субкультур в Украине. Касаясь исто-рии развития субкультур в Украине автор выделил ее важнейшие этапы и кратко описал историю научного осмысления субкультурологии.

Ключевые слова: история, культурология, культура, молодежная субкультура, музыкальная субкультура, духовность.

Radzievskii V.A. On the history of the study of subcultures in independent

Ukraine. The history of subculture studies in Ukraine is considered. The auther descriebes the history of the subculture development in Ukraine painting attention to the stadies of its development. The brief history of subculture comprehension is analyzed.

Key words: history, culturology, culture, subculture, youth subculture, musical sub-culture, spirituality.



004.8 (477) (09) ОБЧИСЛЮВАЛЬНА ТЕХНІКА У США В 1942–1964 рр.

Подгаєцький О.О.

(Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут»)

В статті висвітлюється зародження та розвиток ЕОМ першого та другого покоління в США та його причини. Автор торкається проблеми переходу радянської електронної промисловості на американську машину третього покоління IBM System/360.

Ключові слова: обчислювальна техніка, ЕОМ, США, армія, «холодна війна».

Розвиток обчислювальних при-строїв призвів у кінцевому результаті до створення складних електронних си-стем у XX ст. Електронно-обчислювальна машина (ЕОМ) – най-видатніший винахід середини XX ст., який змінив людське життя в багатьох його проявах. Обчислювальна техніка (ОТ) перетворилась в один з важелів, який забезпечує розвиток та науково-технічний прогрес сучасно-го постіндустріального сус-пільства.

Історія розвитку ОТ в Україні висвітлена у працях багатьох авторів, проте й досі немає неупередженого аналізу вітчизняної промис-ловості обчислювальних пристроїв у порівняні з передовими комп’ютерними технологіями США та світу. Сучасні статті щодо історії комп’ютерів зазви-чай є простим переліком поколінь з аб-солютно різними хронологічними ме-жами цих генерацій та описом дуже малої кількості самих машин. Проте аналіз причин переходу на лінійку аме-риканської системи IBM «System/360» та DEC «PDP–11» дослідниками не ро-биться взагалі, за умовчуванням – пе-рехід був негативним явищем.

Метою даної статті є простеження ролі політики уряду США для підтрим-ки індустрії ЕОМ у військових та нау-кових цілях. Окрім цього, робиться

спроба проаналізувати причини та нас-лідки переходу вітчизняної електронної промисловості на «System/360», яка стала еталоном ЕОМ третього поколін-ня у всьому світі.

Як правило, ЕОМ прийнято розді-ляти за поколіннями американ-ських комп’ютерів, оскільки США займала лідерські позиції у даній галузі. Покоління ви-значалися за фізико-технічним принципом, хронологічні межі різні автори дають по-різному. Для даної статті це не є прин-циповим.

Механічну та релейну ОТ сьогодні прийнято вважати так званим «нульовим поколін-ням».

ЕОМ пройшли великий еволюційний шлях в архітектурі елеме-нтної бази – від ламп до мікропроцесо-рів. До першого покоління ЕОМ (з 1942 р.) відносяться великі машини на електронних лампах. Команд було ма-ло, керування – простим, а об’єм опера-тивної пам’яті швидкодії – низьким. Використовувались такі машини як універсальні та застосовувались для вирішення науково-технічних задач, але не мали ще системного програмно-го забезпечення. Операції введення ви-конувались вручну, для виведення ін-формації використовувались друкуючі пристрої, магнітні стрічки, перфокарти та перфострічки. Друге покоління ЕОМ (з 1953 р.) – напівпровідникове, відріз-



нялося значно меншими розмірами та тим, що в них використовувалися як електронні лампи, так і транзистори, носієм інформації як правило була маг-нітна стрічка [1, с. 16–17].

Перехід на нову транзисторну елементну базу виявився неминучим, оскільки продуктивність і надійність ЕОМ першого покоління досягли свого максимуму. Серед причин, що призвели до необхідності заміни електронних ламп, можна назвати наступні.

1. Дуже короткий термін роботи електронних ламп (не більше 10 000 го-дин), які постійно перегоряли.

2. ЕОМ на лампах вимагали поту-жних джерел живлення, при цьому майже 75% енергії припадало на тепло-ві втрати, що призводили до необхідно-сті організації дорогих і складних сис-тем охолодження.

3. Великі габарити електронних ламп.

4. Радіолампи були надзвичайно крихким елементом.

Після переходу на друге покоління продуктивність ЕОМ зросла приблизно на два порядки, значно підвищилася надійність, а габарити зменшилися на порядок. Стали використовуватись за-пам’ятовуючі пристрої на магнітних феритових сердечниках (винахід аме-риканця Дж. Форестера), які були здат-ні зберігати інформацію необмежений час, навіть при вимкненій машині. При цьому вартість ЕОМ знизилася.

Історія ОТ у США у середині XX ст. нерозривно пов’язана з розвит-ком військової техніки на тлі Другої світової війни та «холодної війни».

7 грудня 1941 р. японські збройні сили атакували американську військо-во-морську базу в Перл-Харборі. США вступили у війну і армії знадобилися більше таблиць для стрільби, кожна з яких містила 3 тисячі позицій. Це спри-яло появі ЕОМ «ENIAC» («Electronic Numerical Integrator and Computer»), який був сконструйований Джоном Ек-кертом та Джоном Моклі на базі Інсти-

туту Мура у Пенсильванському універ-ситеті [2, с. 66–67].

З іншого боку, у перші післявоєнні роки керівництву СРСР намагалось де-мілітаризувати економіку та відновити промисловість. За офіційною статисти-кою, військові витрати скоротилися з 128,7 млрд. рублів в 1945 р. до 73,3 млрд. рублів в 1946 р. На місяць раніше знаменитої фултонської промо-ви Уінстона Черчілля, якою зазвичай познпчають початок «холодної війни», 9 лютого 1946 р. Йосип Віссаріонович Сталін виступив у Москві зі звернен-ням, де визначив нові параметри і за-вдання для номенклатури правлячої партії і органів державної влади СРСР. У зверненні вказувалось на односто-ронній курс на зміцнення радянської військово-промислової сили. Тоді по-дальший спад фінансування армії при-пинився і витрати на зброю з 1947 р. знову почали зростати. Розпочалося бу-дівництво нових гігантських військових і науково-дослідних комплексів. Ство-рення нових видів зброї у 1950–х роках в США стимулювало і в Радянському Союзі розробку нової зброї, яка не по-ступалась в якості, зокрема швидка роз-робка засобів ОТ. Гігантські виробничі та людські ресурси були залучені на потреби військово-промислового ком-плексу та науки [3, с. 89–90].

Конфронтація з СРСР мала відчу-тний вплив й на американське суспільс-тво. Великі компанії покладали надії на наукові дослідження. Не в останню чергу значні кошти, які були спрямова-ні урядом «на науку», йшли на зміц-нення військового потенціалу та розви-ток стратегічної ядерної зброї. У 1945 р. розробник диференційного ана-лізатора Ванневар Буш, який тоді очо-лював Відділ наукових досліджень і ро-зробок при уряді США, запропонував ідею створення Національного науко-вого фонду для заохочення фундамен-тальних досліджень та підготовки кад-рів. У 1950 р. цей законопроект був прийнятий Конгресом, але в скороче-ному варіанті. Фонду було виділено



лише 75 млн. доларів, коли витрати на науку в цілому складали на той час 3,5 млрд. доларів. На початку 1950–х рр. близько половини наукових робі-тників та інженерів працювали на ви-конання урядових військових замов-лень. 55% наукових робітників, що зна-ходились на державній службі, були за-йняті в Міністерстві оборони, Комісії з атомної енергетиці і Національному консультативному комітеті з аеро-навтики (НАСА). У період з 1961 р. по 1967 р. з 454 млрд. доларів, запланова-них на науково-дослідні роботи, 210 млрд. доларів пішло на розробку нових видів зброї [4, с. 585–586].

Військовий бюджет США за 1951–1953 рр. зріс з 13 до 50 млрд. доларів Завдяки військовим потребам у ті часи і пізніше з’явилися перший у світі завод з дистанційним керуванням, ЕОМ, по-вністю автоматизовані заводи, перші абсолютно стерильні цехи в тисячі ква-дратних метрів тощо. Державне регу-лювання економіки Штатів у роки вій-ни не пішло по радянському зразку. В своїй основі економіка залишилась ри-нковою, відсоток приватного сектору складав 90%. Вирішальною мотивацією їх роботи залишався прибуток. Після Другої світової війни керівництво США стало продавати або здавати в оренду оборонні заводи приватним компаніям на вигідних умовах (за 1/3 або 1/4 від фактичної вартості). Таким чином, держава і приватний капітал, маючи пі-дтримку у Конгресі, працювали у зв’язці. Так, з 1950 р. існує Промислова асоціація національної безпеки, яка складалася з основних корпорацій-підрядників Пентагона, військового підрозділу Міністерства енергетики, Національного управління по аеро-навтиці і космічним дослідженням (по-тім – НАСА) [5, с. 38–39, 46, 51].

Урядові капіталовкладення в роз-робку ЕОМ проводилися також голо-вним чином у військових цілях. Так, у 1958 р. компанія «IBM» створила вели-ку комп'ютеризовану систему протира-кетної оборони «SAGE» («Semi Auto-

matic Ground Environment»), яка в реа-льному часі аналізувала дані, що над-ходять з радарів і забезпечувала наве-дення на ціль перехоплювачів. Цей проект дозволив «IBM» отримати до-ступ до досліджень Массачусетського технологічного інституту. Інститут працював тоді над ЕОМ, яка могла слу-гувати прообразом сучасних систем. Ця машина включала вбудований екран, магнітний масив пам'яті, підтримувала цифро-аналогові і аналого-цифрові пе-ретворення, мала якийсь варіант ком-п'ютерної мережі, була спроможна пе-редавати цифрові дані по телефонній лінії, підтримувала багатопроцесор-ність. Крім того до неї можна було під-ключати так звані «світлові пістолети», які раніше широко застосовувалися як альтернатива джойстику у приставках і ігрових автоматах. Навіть мала підтри-мку першої алгебраїчного комп'ютерної мови. «IBM» сконструювала 56 ком-п'ютерів для проекту «SAGE». Вартість кожного становила 30 мільйонів дола-рів за цінами 1950-х рр. Крім великого прибутку компанія «IBM» отримала безцінний досвід та доступ до військо-вих розробок. Пізніше все це було за-стосовано у створенні комп'ютерів на-ступних поколінь. Система «SAGE» ус-пішно використовувалась аж до 1983 р., пропрацювавши 25 років [6].

Іншим прикладом використання комп’ютерів у США у військових цілях можна назвати розвиток бортових циф-рових обчислювальних машин для між-континентальної балістичної ракети «Atlas» (1954–1965 рр.) [1, с. 291].

Промислове електронне машино-будування в США стало розвиватися з 1953 р., коли американські монополії добилися фінансування досліджень та експериментальних робіт в сфері елек-тронно-обчислювальної техніки за ра-хунок державного бюджету. До цього процесу включилася низка фірм-виробників, що призвело до конкурен-ції та злиття багатьох фірм електротех-нічної промисловості з фірмами обчис-лювального машинобудування. Міжна-



родна торгівля виробами електронного машинобудування в 1950-х рр. була не-достатньо розвинена не тільки в силу порівняно невеликого обсягу виробни-цтва ЕОМ в капіталістичних країнах, але і внаслідок негативного впливу мо-нополізації виробництва і збуту цієї продукції обмеженим числом фірм. Пе-реважна частина випускалася в країнах-виробниках і споживалася на їх внут-рішніх ринках. Поставки машин на екс-порт великі фірми зазвичай здійснюва-ли через свої філії за кордоном. В СРСР такі ЕОМ не експортувалися. Пошире-ним явищем в капіталістичних країнах була здача в оренду комп’ютерів.

Окрім здачі машин в оренду монопо-лії практикували виконання обчислюваль-них робіт для замовників на основі пого-динної оплати в обчислювальних центрах. Споживачеві часто було вигідніше корис-туватися послугами таких центрів, ніж ку-пувати дорогі машини і мати в числі об-слуговуючого персоналу висококваліфіко-ваних фахівців-математиків. Велика кіль-кість обчислювальних центрів була в США. Деякі компанії засновували обчис-лювальні центри за кордоном. Зокрема, фірма «IBM» ще в 1950-х рр. відкрила центри в Лондоні, Парижі, Штутгарті, Брюсселі, Стокгольмі, Торонто та Карака-сі. В області організації обчислювальних центрів між фірмами «IBM» та «Sperry Rand Corporation» йшла запекла конкурен-тна боротьба, в тому числі і на зовнішніх ринках [7, с. 49].

Оскільки у 1950–1960-х роках бу-рхливо розвивалися військові техноло-гії, космічна техніка й інші галузі науки і техніки, то вони вимагали мініатюр-них, надійних і швидких ЕОМ. Тому подальший розвиток електронної обчи-слювальної техніки вимагав розробку нової технології. У 1959 р. американсь-кі учені Д. Кілбі, Д. Херні, К. Леховец та Р. Нойс винайшли інтегральні мікро-схеми (або чіпи), в яких всі електронні компоненти разом з провідником роз-міщувались на кремнієвій пластинці. Цей винахід сприяв появі третього по-коління ЕОМ у 1964 р. Використання

інтегральних схем дозволило отримати низку переваг:

1. Зросла надійність ЕОМ, що було зумовлено зменшенням міжсхемних з’єднань, що було однією з найслабших ланок у конструкції. Це призвело до значного зниження вартості експлуата-ції обчислювальних машин.

2. Зросла швидкодія ЕОМ. 3. Виробництво інтегральних схем

добре піддається автоматизації, що при серійному виробництві різко зменшує собівартість виробництва і сприяє по-пуляризації і розширенню сфери засто-сування ЕОМ.

4. Висока щільність упаковки еле-ктронних схем зменшила на кілька по-рядків габарити, масу і споживану по-тужність ЕОМ, що дозволило викорис-товувати їх у недоступних до цього га-лузях науки і техніки, таких як авіація та космічна техніка.

Еволюція найбільш значущих аме-риканські ЕОМ першого та другого по-коління призначалися для наступних потреб [8; 9]:

1942 р. – ABC (Дж. Атанасов, К. Беррі) – призначався для вирішення систем лінійних рівнянь. Сконструйова-ний за фінансування експериментальна агрономічна станція штату Айова і нью-йоркська фірма «Research Corporation».

1945 р. – ENIAC (Дж. Еккерт, Дж. Моклі) – універсальний комп’ютер, спочатку призначався для розрахунку таблиць стрільби.

1949 р. – Whirlwind I (Дж. Форре-стер) – революційна ЕОМ, використо-вувалася як тренажер польоту військо-вих літаків, мала можливість керувати протиповітряною обороною. Перша машина, яка працювала в режимі реа-льного часу з дисплеєм для виведення інформації.

1950 р. – SEAC – один з перших комп’ютерів з віддаленим доступом. Галузі використання: метеорологія, ро-зрахунки для створення ядерної зброї, розрахунок навігаційних таблиць.

1951 р. – UNIVAC I (Дж. Еккерт, Дж. Моклі) – перша комерційна маши-



на у США. Мала військове та цивільне призначення.

1951 р. – EDVAC (Дж. Еккерт, Дж. Моклі, Дж. фон Нейман, Г. Голд-стайн) – призначалася для науково-дослідних робіт в балістиці та уразли-вості військових літальних апаратів.

1952 р. – IAS machine (Дж. фон Нейман) – ЕОМ для військових потреб, де вперше було задіяне асинхронне управління

1953 р. – RAYDAC – комп’ютер для балістичних розрахунків корабель-них ракет.

1954 р. – DYSEAC – перша пере-сувна військова ЕОМ, вперше викорис-тана технологія друкованих плат.

1953 р. (за іншими даними 1955 р.) – TRADIC (Дж. Фелкер) – перший вій-ськовий комп’ютер другого покоління.

1959 р. – IBM 7090 – ЕОМ з широ-ким спектром програмного забезпечен-ня, яка використовувалась для робіт, пов’язаних зі створенням ядерної зброї та космічних досліджень.

1961 р. – Burroughs B5000 (Р. Барт-он) – універсальний революційний комп’ютер, який мав сильний вплив на подальший розвиток галузі завдяки ро-звинутій апаратно-програмній частині.

1961 р. – IBM 7030 Stretch – пер-ший транзисторний суперкомп’ютер, найшвидший до 1964 р. Призначався для наукових та військових потреб.

З 1964 р. серія IBM «System/360» стала світовим стандартом архітектури ЕОМ третього покоління. Нова лінійка виробів представляла собою сумісні між собою комп'ютери, які могли вико-ристовувати спільне програмне забез-печення. Затрати на розробку «System/360» склали 5 мільярдів дола-рів. Це зробило її другою у 1960-х ро-ках після космічної програми «Apollo» за вартістю науково-конструкторською працею у світі. Проте роботи повністю окупили себе – завдяки уніфікованості комп'ютерів IBM стала світовим ліде-ром індустрії в наступні 30 років. Сис-тема була настільки успішною, що ін-шим фірмам-конкурентам «IBM», як

правило, залишалося тільки писати програмне забезпечення та створювати периферійну техніку [10, с. 6–7].

Лінійка IBM «System/360» змінила світ комп’ютерних технологій у всьому світі, у тому числі Західній Європі, Японії та Радянському Союзі. Однак у середині 1960-х рр. в СРСР в галузі ОТ виявився ряд проблем:

– недостатня загальна кількість ЕОМ;

– в експлуатації знаходилися деся-тки різних несумісних моделей ЕОМ;

– орієнтація радянських ЕОМ того часу виключно на чисельні розрахунки і частково на управління обладнанням, а також орієнтація програмного забез-печення на розв’язання задач переваж-но в області математики та фізики;

– величезне відставання в області системного програмування, в тому чис-лі робота без операційної системи і програмування безпосередньо в ма-шинних кодах;

– обмеженість периферійного об-ладнання.

Отже назрівала необхідність мит-тєвого переходу до масового виробниц-тва уніфікованих ЕОМ, оснащених ве-ликою кількістю стандартизованого програмного забезпечення та перифе-рійного обладнання.

У 1964 р. з’явилися перші машини системи IBM «System/360» і початок поставок у 1965 р. комп’ютерів, що мають єдину архітектуру і різну проду-ктивність, наочно продемонструвало, що створення повністю сумісних сис-тем ЕОМ можливе в широкому діапа-зоні продуктивності. В СРСР єдиною спробою випуску ряду машин різної продуктивності, що мають близьку (але не єдину) архітектуру і конструктивно-технологічну базу, була серія «Урал»–11, 14, 16. Але вона мала істотні обме-ження як по продуктивності старшої моделі, так і за ступенем сумісності мо-делей. Потрібна була нова розробка на мікроелектронної базі.

Всю другу половину 1968 р. відбу-валися інтенсивні консультації та наради



фахівців щодо розподілу обов'язків між країнами і виробленні загальної технічної політики. Кожна країна до початку здійс-нення проекту мала свій доробок і свої стратегічні плани. Доцільність прийняття архітектури IBM–360 визнавалася біль-шістю. Розбіжності полягали в тому, що угорські представники пропонували включити в загальну програму машини своїх виробництв. У надії на великі заку-півлі з боку Радянського Союзу деякі кра-їни поспішали зробити заявки в загаль-ний план робіт. У Болгарії, наприклад, будувалися 14 заводів для виробництва зовнішніх накопичувачів, пристроїв під-готовки даних, ЕОМ і вузлів до них. На першій сесії Ради головних конструкторів 7–9 січня 1969 р. були затверджені всі основні рішення, що обговорювалися в другій половині 1968 р. спеціалістами, у тому числі і по архітектурі нової системи ЕОМ, у якості якої прийнята архітектура IBM–360. У квітні 1969 р. були затвер-джені технічні вимоги на ЄС ЕОМ–1 («Ряд–1») та були прийняті стандарти ЄС ЕОМ першої черги на технічну докумен-тацію, конструкторсько-технологічну ба-

зу, інтерфейси, принципи операцій тощо. Це забезпечило єдність проекту ЄС ЕОМ при одночасній розробці його частин у різних країнах [11].

Таким чином, індустрія ЕОМ у США з 1940-х років і до сьогодення є найбільш передовою в світі. Успіх аме-риканської індустрії комп’ютерів з’явився наслідком політики держави, спрямованої на стимулювання розвитку нових галузей. У 1964 р. з’явилась ліній-ка ЕОМ IBM «System/360», яка стала еталоном у всьому світі. Факт переходу Радянського Союзу на «Єдину систему електронно-обчислювальних машин» як клон «System/360» був вимушеним та не був однозначно негативним. Інше пи-тання, як була виконана реалізація цього переходу. У ЄС ЕОМ скопійована була тільки архітектура системи (яка не під-лягала патентуванню), апаратна ж реалі-зація була створена заново. На надій-ність і експлуатаційні характеристики цієї серії негативно впливала низька якість електронних радянських компо-нентів, окрім того, виявилася взнаки ни-зька якість програмних продуктів.


1. Апокин И. А. Развитие вычислитель-ных машин / И. А. Апокин, Л. Е. Майстров – М.: Наука, 1974. – 399 с.

2. Campbell-Kelly M. Origin of comput-ing / M. Campbell-Kelly // Scientific Ameri-can, 2009. – September. – p. 62–69.

3. Зубок В. М. Неудавшаяся империя: Советский Союз в холодной войне от Ста-лина до Горбачева / В. М. Зубок. – М.: Рос-сийская политическая энциклопедия; Фонд «Президентский центр Б. Н. Ельцина», 2011. – 671 с.

4. История США, том четвертый 1945–1980 / [А. А. Бессмертных, В. П. Золо-тухин, А. Е. Кунина и др.]; отв. ред. В. Л. Мальков. – М.: Наука, 1987. – 744 с.

5. Барабанов В. А. Российский ВПК: история и современность. Монография / В. А. Барабанов. – М.: РИЦ «Альфа» МГО-ПУ им. М. А. Шолохова, 2002. – 257 с.

6. Мэйнфреймы IBM / История ком-пьютера [Електронний ресурс]. – Режим до-ступу: http://chernykh.net/content/view/566/764/

7. Иньков Ю. И. Электронные вычис-лительные машины. Рынок капиталистиче-ских стран / Ю. И. Иньков. – М.: Внешторг-издат, 1958. – 59 с.

8. Campbell-Kelly M. Computer: A his-tory of the information machine. 2nd. ed. / M. Campbell-Kelly, W. Aspray. – Westview Press, 2004. – 325 p.

9. Ceruzzi P. E. A history of modern computer. Second Edition / P. E. Ceruzzi. – The MIT Press: Cambridge, Massachusetts, London, 2004. – 438 p.

10. Boyer C. The 360 Revolution / C. Boyer. – IBM Corporation, 2004. – 63 p.

11. Пржиялковский В. В. Историче-ский обзор семейства ЕС ЭВМ / Виртуаль-ный компьютерный музей [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://computer-museum.ru/histussr/es_hist.htm



Подгаецкий А. А. Вычислительная техника в США в 1942–1964 гг. В статье освещаются рождение и развитие первого и второго поколения ЭВМ в США и его при-чины. Автор касается проблемы перехода советской электронной промышленности на американскую машину третьего поколения IBM System/360.

Ключевые слова: вычислительная техника, ЭВМ, США, армия, «холодная война». Podgaetsky O. O. Computing appliances in 1942–1964. The article highlights the birth

and development of the first and second generation of computers in the United States and its causes. The author regards the problem of transition of the Soviet electronics industry for the American machine of the third generation IBM System/360.

Keywords: computing appliances, computers, USA, army, Cold War. УДК: 378.09:93:002

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ ПЕРІОДИКИ ХАРКІВСЬКОГО ПОЛІТЕХНІЧНОГО ІНСТИТУТУ

Сопко Р.О.

(Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут»)

Стаття присвячена характеристиці історичних передумов виникнення науково-технічної періодики в Харківському політехнічному інституті. Доведена значущість відзначених соціально-економічних, географічних, політико-адміністративних, кадро-вих та інформаційних передумов для заснування видань, що стали цінними джерелами з історії вітчизняної та світової науки й техніки.

Ключові слова: історичні передумови, наука, техніка, науково-технічна періодика. Періодика ХПІ виросла не на по-

рожньому місці, її поява закономірно пов’язана з об’єктивними і суб’єктивними чинниками історичного розвитку науки й техніки в Харківському регіоні. Без вивчення істо-ричних передумов немож-ливе подальше комплексне дослідження всього масиву науково-технічної періоди-ки Харківського політехні-чного інституту, що нале-жить до найцінніших дже-рел з історії вітчизняної та світової науки й техніки.

Національний технічний універси-тет «Харківський політехнічний інсти-тут» має понад 125-річну історію. Хар-ківський практичний технологічний ін-ститут був заснований в 1885 р. по так

званій «менделєєвській» програмі роз-витку вищих навчальних закладів тех-

нологічного профілю на те-риторії Російської імперії. Цей виш став другим після Санкт-Петербурського прак-тичного технологічного ін-ституту, що постав 28 листо-пада (10 грудня) 1828 р. [1], і другим за часом заснування на теренах Україні (після Львівської технічної акаде-мії, відкритої в 1844 р.) [2]. Маємо цілком обґрунтовані підстави стверджувати, що

завдяки таким суто технічним вишам, як Санкт-Петербурзький технологічний інститут, Львівська технічна академія, Харківський практичний технологічний інститут (з 1885 по 1898 рр., з 1898 по 1929 рр. – Харківський технологічний



інститут), а також Київський технологі-чний інститут (заснований в 1898 р.), тодішні українські губернії Російської та Австро-Угорської імперій досягли вельми вагомих результатів в розвитку науки й техніки, а також в промисло-вому і сільському господарстві в другій половині ХІХ – на початку ХХ століть.

Щодо періодичних науково-технічних часописів НТУ «Харківський політехнічний інститут», то вони теж можуть вважати себе одними з найста-ріших в нашій країні. Зокрема, у 2005 р. сповнилося сто років з дня виходу в світ першого з них – «Известий Харь-ковского технологического института императора Александра ІІІ», а 4 листо-пада 2012 р. буде відзначатися 60-річчя безперервного видання й донині існую-чого часопису вишу, що спочатку мав назву «Труды Харьковского политех-нического института», а згодом, з 1965 р. почав називатися – «Вестник Харь-ковского политехнического института» (тобто 4 квітня 2015 р. мине п’ятдесят років з часу надання нової назви).

Таким чином, науково-технічна періодика вишу нараховує більше ніж столітню історію. До періодичних нау-ково-технічних видань Харківського технологічного інституту дорадянських часів можна віднести не тільки часопис, що видавався безпосередньо в інститу-ті, – це були «Известия Харьковского технологического института императо-ра Александра III» (саме такою була на-зва вишу в дореволюційні часи), які ви-ходили друком з 1905 по 1917 рр. На наш погляд, до таких видань належали й ті, що хоча й виходили поза межами вишу, але автори публікацій в них на-лежали до інститутських викладачів і вчених-технологів і саме в них публіку-вали результати своїх наукових дослі-джень. Тому їх неможливо оминути в дослідженні. До такого роду видань, з повним на це правом, на мою думку, можна віднести: «Записки Харьковско-го отделения Императорского Российс-

кого технического общества» (виходи-ли друком в 1881–1908 рр.), «Известия Южно-русского общества технологов» (виходили друком 1896–1917 рр.), а та-кож, деякою мірою, «Народную энцик-лопедию научных и прикладных зна-ний» (воно було теж триваючим видан-ням, що друкувалося в 1910–1912 рр.).

Необхідність у власному науково-технічному друкованому часопису, в якому б регулярно висвітлювалися ре-зультати наукових досліджень, що ве-лися вченими інституту, призвела, як на це вже наголошувалося вище, до вини-кнення «Известий Харьковского техно-логического института императора Александра ІІІ» в 1905 р., і в 1910 р. «Народной энциклопедии научных и прикладных знаний». Таким чином, традиція видання власної науково-технічної періодики в Харківському політехнічному інституті, подальший розвиток якої представлений «Трудами Харьковского политехнического инсти-тута» (виходили в 1952–1964 рр.) та «Вестником Харьковского политехни-ческого института» (виходить з 1965 р. і дотепер), була закладена ще в дора-дянські часи.

Науково-технічні школи, що ви-никли та продовжують працювати на кафедрах і в лабораторіях інституту, здавна намагалися друкувати результа-ти своїх досліджень не тільки окремими брошурними або книжковими моно-графічними виданнями, а й в періодич-них інститутських науково-технічних часописах, які час від часу засновува-лися навчального закладом саме з ініці-ативи науковців. Наші розвідки з цього питання показують, що історичні пере-думови виникнення науково-технічної періодики вишу збігаються з причина-ми та цілями виникнення інститутських науково-технічних шкіл та його засну-вання саме в Харкові. В нашій роботі йдеться про історичні передумови створення перших періодичних науко-



во-технічних видань Харківського тех-нологічного інституту.

Поразка Російської імперії в Кримській війні 1853–1856 рр. повніс-тю довела неминучість докорінних змін в країні. Коли в результаті проведення в 60–70-х рр. ХІХ ст. реформ в різних га-лузях суспільного життя, зокрема були зняті окови у вигляді кріпосної залеж-ності з селянства, то природний приріст населення, а також розвиток промисло-вості та економіки в цілому надзвичай-но прискорилися. Цьому сприяло й те, що крім власних робочої сили та фінан-сових ресурсів, в промисловий розви-ток українських губерній були інвесто-вані капітали з найбільш розвинених країн Західної Європи – зокрема Бель-гії, Великої Британії, Німеччини та Франції. До промислового перевороту – технічного переозброєння виробництва та його подальшого піднесення мали відношення не тільки вітчизняні, але й досвідчені іноземні фахівці. Наведемо цитату з книги Федора Миколайовича Загорського «Владимир Сергеевич Кнаббе». В ній дається загальна харак-теристика капіталістичного розвитку промисловості в Російській імперії в дожовтневий період: «При капитали-стическом развитии промышленности происходит смена технической базы – смена машин. В России в 1830-х годах машиностроение было той отраслью промышленности, предприятия которой за редким исключением «были настоя-щими фабриками в точном смысле это-го слова», – зазначив академік С.Г. Струмилин. Він вже вказував на те, що максимальні темпи підйому механічних фабрик припадає (для дореформених часів) на 1851–1861 рр. [3, с. 5; 7, с. 405].

В силу вказаних вище факторів промисловий розвиток країни пішов з такою швидкістю, що за кілька десяти-літь відбулися зміни, на які навіть бага-тьом країнам Західної Європи знадоби-

лися століття. В час зміни промислово-го укладу в Російській імперії виник великий попит на машини. Цей попит поки що не міг бути задоволений за ра-хунок внутрішнього виробництва. Він покривався за рахунок імпорту з Вели-кої Британії, а наприкінці XIX – на по-чатку XX століть найважливіше місце в імпорті промислового та науково-дослідного устаткування зайняла Німе-ччина, яка в цей час зазнала бурхливого всебічного економічного розвитку. В період 1861–1890 рр. виробництво ма-шин в Російській імперії теж росло (в 7 з лишком разів, чисельність підпри-ємств і робочих на них – в 4 рази. Але, не зважаючи на дуже високі темпи роз-витку вітчизняного машинобудування, воно продовжувало відставати від пе-редових країн Західної Європи (в порі-внянні з тією же Великою Британією). Тому за цей же час середньорічний за-віз машин та устаткування, хоча й нері-вномірно, але неухильно ріс. За період 1856–1865 рр. він дорівнював 7,5 млн. рублів, в 1876–1880 рр. виріс до 50 млн. рублів, а потім скоротився і в 80-ті рр. ХХ ст. склав 18–22 млн. рублів на рік [3, с. 5–6].

В 90-і рр. ХХ ст. в Російській ім-перії почався другий промисловий під-йом. За десятиріччя в 1890–1899 рр. важке промислове виробництво вирос-ло в два рази в порівнянні з попередні-ми роками. Значно виріс його техніч-ний та технологічний рівень. Відповід-но в рази збільшилася вартість продук-ції машинобудування. Різко зросли конкуренція та концентрація виробниц-тва. В 1900 р. російська важка промис-ловість пережила тимчасову депресію, але в подальший період – в 1901–1908 рр. потреба в машинах неухильно про-довжувала збільшуватися, хоча й більш повільними темпами, аніж в попередні часи. Підйом машинобудування, що почався ще в 90-х рр. ХХ ст., інтенсив-но продовжувався та вимагав від уряду



і підприємницьких кіл прийняття захо-дів, спрямованих на його технічне вдо-сконалення. Саме це викликало в інже-нерно-технічному загалу потребу в но-вітніх науково-технічних розробках, що допомогли би значно підняти технічний рівень вітчизняної важкої індустрії та виробництва в цілому. З 1909 р. насту-пив третій загальний підйом російської промисловості, який продовжився до початку першої світової війни. В цей період темпи технічного переозброєння та прогресу російського машинобуду-вання та важкої промисловості знову виросли [3, с. 5–6].

На наш погляд, виникнення вищо-го навчально-технічного закладу, нау-ково-технічних шкіл і науково-технічної періодики в Харкові було явищем цілком закономірним. Для цьо-го в другій половині XIX ст. в Харкові склалися всі необхідні передумови та чинники: 1) соціально-економічні, 2) географічні, 3) кадрові, 4) політико-адміністративні та 5) інформаційні.

Протягом усього лише двадцяти п’яти років (1861–1885 рр.) соціально-економічний «ландшафт» Росії, а особ-ливо її українських губерній, змінився значно більше, ніж це відбулося за по-переднє сторіччя. Індустрія набула не-ймовірно стрімкого розвитку. Особливо прискорено почали розвиватися Доне-цькій кам’яновугільний та Криворізь-кий залізорудний басейни, великий морський та річковий транспортний ву-зол на півдні (Миколаїв, Одеса, Херсон) і Харків. Харків (після побудови та від-криття через нього в 1869 р. першої за-лізничної лінії) почав зазнавати особ-ливо інтенсивного промислового роз-витку. Цьому сприяло надзвичайно ви-гідне географічне положення міста. Тут було найзручніше схрещення шляхів сполучення для транспортних потоків з півночі на південь – з Москви та Санкт-Петербургу в напрямку на Крим і Кав-каз, та з заходу на схід – з Варшави та Києва на Урал, Казахстан і Сибір. Не-

забаром так і сталося: від Харкова по-ступово простяглися вісім залізничних колій, що зв’язали його не тільки з До-нецьким і Криворізьким промисловими регіонами, а й такими важливими по-ртами, як Маріуполь, Рига, Одеса та Севастополь.

Саме цьому з географічно-економічної точки зору вибір для роз-ташування технологічного вишу ще за-довго до 1885 р. саме в Харкові слід ви-знати бездоганним. Не тільки в Харко-ві, але й в Катеринославі, Александров-ську, Краматорську, Слов’янську, Ма-ріуполі, Миколаєві, Одесі, Херсоні та багатьох інших містах один за одним виникали великі виробничі машинобу-дівні, хімічні підприємства, центри гір-ничої промисловості, вузли транспорт-них сполучень тощо. Всі во-ни вимагали відповідного інженерно-геодезичного, проектувального і техно-логічного забезпечення, тобто високо-кваліфікованого кадрового ресурсу – фахівців різноманітного природничого і технічного профілю, а також організації їх регулярної кваліфікованої професій-ної підготовки.

Ця підготовка мала бути організо-ваною у відповідних закладах освіти, насамперед – у вищій технічній школі. Кадровий чинник впливу на виникнен-ня Харківського практичного техноло-гічного інституту, потужних науково-технічних шкіл в ньому, а тим самим на заснування й інститутської науково-технічної періодики був в багатьох від-ношеннях вирішальним. До новоство-реного вишу перейшли працювати, по-перше, досвідчені викладачі та вчені такого відомого своїми досягненнями на ниві науки та освіти вищого навча-льного закладу, як Імператорський Ха-рківський університет, насамперед ма-тематики, механіки й фізики, та, по-друге, запрошені приїжджі відомі ви-кладачі та вчені (до них належав також й перший директор інституту – Віктор Львович Кирпичов).



Вкажемо на те, що при прийнятті рішення щодо розміщення саме в Хар-кові нового вищого технічного закладу беззаперечно до уваги бралися й полі-тико-адміністративні чинники. Харків здавна (з часів заснування університету в 1805 р.) був центром навчального округу, а також великим губернським центром. В ньому на час відкриття тех-нологічного інституту нараховувалося більше ніж сто тисяч мешканців. Що стосується деяких інших адміністрати-вних умов створення та функціонуван-ня науково-технічних періодичних ви-дань інституту, то підкреслимо, що са-ме в Харкові зосередилися головні кон-тори багатьох банків, підприємств і, не-забаром, й потужних синдикатів та інших установ, які виступали замов-никами та ініціаторами не тіль-ки підготовки нових інженерних кадрів, а й проведення широких науково-технологічних досліджень, що стосува-лися зокрема розвитку технологій ме-талургійного, машинобудівного, цегля-ного та інших виробництв, пов’язаних з регіонами, що в цей час розвивалися надзвичайно швидкими темпами (таки-ми як Донбас, Криворізький басейн і Нижнє Придніпров’я).

Неабияке значення на інтенсивний розвиток Харківського технологічного інституту як центру науково-технічної думки та виникнення його періодики мав також інформаційний чинник у ви-гляді сталої напруженої самодіяльної роботи харківських викладацьких й ін-женерно-наукових кіл, які в той час об’єдналися в громадські міські това-риства вчених – математичне, фізичне, хімічне. Цікаво, що вихід в світ науко-во-технічної періодики в Харкові поча-вся на кілька років раніше, ніж у місті був заснований практичний технологі-чний інститут. Першим такого роду ча-сописом стали «Записки Харьковского отделения Российского Императорско-го технического общества» (виходили в

1881–1908 рр.). Другим за часом вини-кнення науково-технічним періодичним виданням в Харкові стали «Известия Южно-Русского общества технологов» (виходили в 1896–1917 рр.). Як видно з назв часописів, їх поява викликана ак-тивною діяльністю міських науково-технічних товариств, що об’єднували небайдужих місцевих представників творчої науково-педагогічної інтеліген-ції та виробничників-інженерів. Досвід роботи вчених товариств, що його було накопичено наприкінці ХІХ – на почат-ку ХХ ст., а також початок друкування їх власних наукових видань («Записки Харьковского отделения Русского Им-ператорского технического общества» та «Известия Южно-Русского общества технологов»), безумовно зіграв свою роль при прийнятті рішення про засну-вання інститутського науково-технічного часопису – «Известий Харь-ковского технологического института Александра III». Тобто всі необхідні умови для виникнення науково-технічної періодики в стінах вишу після його заснування та виникнення науко-во-технічних шкіл почали складатися ще до 1885 р. Бачимо, що Харків вже на той час був помітним центром науково-технічної думки, а це деякою мірою по-яснює й те, що конструкторські та тех-нологічні розробки в ньому займають дуже важливе місце й до сьогодні.

Таким чином, саме Харків з його універсальною, достатньо розвиненою адміністративною та іншою інфрастру-ктурою: наявність великих виробничих підприємств і потужного транспортно-го вузла, губернське місто, а також уні-верситетський центр, якнайкра-ще підходив для вирішення цього дово-лі складного завдання державного зна-чення. Разом з цим географічно він роз-ташовувався в безпосередній близькос-ті до нових численних промислових центрів, на що вже вказувалося вище. Зазначимо також, що виникненню та



піднесенню науково-технічних шкіл у Харкові, зокрема в Харківському прак-тичному технологічному інституті (з 1898 р. – технологічному інституті) у другій половині XIX – на початку XX ст. значно посприяла різноманітність розвитку міста як надзвичайно потуж-ного індустріального центру, де з вели-кою швидкістю з’явилися фабричні пі-дприємства таких тісно пов’язаних між собою промислових галузей, як легка, машинобудівна, харчова, хімічна та ін-ші. Саме відсутність лише монокульту-рної або сировинної спрямованості в розвитку індустрії міста й обумовила формування обличчя Харкова як центра розробки новітніх технологій, тому що гостра конкуренція та необхідність по-долання технічного відставання від найбільш розвинених країн Західної Європи вимагало від харківських, як підприємців, так і можновладців рішу-чих кроків в бік розвитку вищої техніч-ної освіти та науки. Адже згадаємо, що на початку ХХ століття в Харкові діяли вже 113 заводів і фабрик [5, с. 20].

Таким чином викладені вище соціа-льно-економічні, географічні, політико-адміністративні, кадрові та інформаційні чинники обумовили заснування в Харко-ві вишу нового типу – практичного тех-нологічного інституту, а також виник-нення в ньому науково-технічних шкіл і власної науково-технічної періодики.

Сьогодні поєднання науково-дослідної та освітньої функцій вищого навчального закладу визнане в усьому світі найбільш плідним засобом пода-льшого ефективного розвитку науки і освіти, тобто надає йому можливість примножити свої досягнення як в нау-ково-технічній, так і в освітній сфері. На наш погляд, Харківський політехні-чний інститут (нині Національний тех-нічний університет «ХПІ») із самого свого заснування став не тільки одним із центрів вищої інженерної освіти в нашій країні, але й місцем зародження багатьох шкіл науково-технічної думки.

Таким його задумували так звані «бать-ки-засновники». Саме це дозволило йому перетворитися на справжню куз-ню висококваліфікованих кадрів.

Аналіз відомостей щодо обставин виникнення інститутських науково-технічних шкіл і періодичних видань доводить досить високий рівень розви-тку наукового потенціалу Харківського технологічного інституту к моменту прийняття в 1905 р. рішення про засну-вання першого власного науково-технічного часопису – «Известий Харь-ковского технологического института императора Александра ІІІ». Взагалі іс-торичний досвід доводить, що інтенси-вний розвиток науково-технічних шкіл у виші неможливий без регулярного видання в ньому періодичного власного друкованого наукового органу.

Саме науково-технічна періодика вишу справила великий вплив на ста-новлення та ефективний розвиток ін-ститутських науково-технічних шкіл. Можливість публікації, тобто операти-вного оприлюднення найбільш актуа-льних досягнень наукової думки в ко-лах широкої інженерно-технічної і нау-кової громадськості Харкова та всієї тодішньої країни, значно стимулювала прояви наукової творчості у викладаць-кого складу інституту та служила нади-хаючим прикладом для нових поколінь вітчизняних учених.

Тому найближчою перспективою подальших розвідок цієї теми, які від-кривають нові й дуже широкі обрії сту-діювання закономірностей процесу ви-никнення і становлення вітчизняної на-уки й техніки є ретельний контент-аналіз науково-технічної періодики Ха-рківського технологічного (згодом по-літехнічного інституту) як нового істо-ричного джерела. Вивчення науково-технічної періодики ХПІ в змозі допо-могти значно розширити коло джерел для дослідження обставин та особливо-стей розвитку науки й техніки в Харко-ві, що дозволяє із значно більшою, ніж



це було можливо раніше повнотою, ви-світлити шляхи вирішення проблем пі-двищення ефективності функціонуван-ня сучасних інститутських наукових шкіл, повніше розкрити зміст і значен-ня наукової діяльності вчених-дослідників інституту та популяризува-ти її серед широкого загалу науково-інженерної громадськості.

Важливим є також пошук і вияв-лення в періодичних науково-технічних часописах Харківського технологічного

інституту матеріалів і документів (з їх подальшим вивченням), які можуть про-лити світло на багато обставин, пов’язаних із життям і науковою діяльні-стю багатьох відомих зарубіжних та віт-чизняних вчених, таких, наприклад, як В.Л. Кирпичов, М.Д. Пильчиков, І.А. Красуський та ін. Це може допомогти історикам вітчизняної історії науки й те-хніки заповнити великі лакуни в такій важливій галузі історичних знань якою є історична наукова біографістика.


1. Санкт-Петербурзький державний тех-нологічний інститут. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://znaimo.com.ua /Санкт-Петербурзький_державний _технологічний інститут#link4.

2. Національний університет «Львівська політехніка». [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/ Національний_університет_ «Львівська_ політехніка».

3. Загорский Ф. Н. Владимир Сергеевич Кнаббе / Ф. Н. Загорский ; Отв. ред. А. А. Чеканов. – М.; Л.: Наука, 1965. – 92 с.

4. Харьковский политехнический инсти-тут, 1885–1985 : История развития / Отв. ред. М.Ф. Киркач. – Харьков : Изд-во при

ХГУ изд. объединения «Вища школа», 1985. – 224 с.

5. Історія міста Харкова XX століття / О. Н. Ярмиш, С. І. Посохов, А. І. Епштейн [та ін.]. – Х. : Фоліо., Золоті сторінки, 2004. – 686 с.

6. «Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут». Іс-торія розвитку. 1885–2010 / Уклад. : В. І. Ніколаєнко, В. В. Кабачек, С. І. Мешковая [та ін.] ; за ред. В. І. Ніколаєнка. – Харків : НТУ «ХПІ», 2010. – 408 с. : іл.

7. Струмилин С. Г. Исто-рия черной металлургии в СССР / С. Г. Струмилин. – Т. I : Феодальный период (1500–1860) / Отв. ред. И. П. Бардин. – М. : Изд-во АН СССР, 1954. – 534 с. : табл.

Сопко Р.А. Исторические предпосылки возникновения научно-технической

периодики Харьковского политехнического института. Статья посвящена харак-теристике исторических предпосылок возникновения научно-технической периодики в Харьковском политехническом институте. Доказана значимость отмеченных соци-ально-экономических, географических, политико-административных, кадровых и ин-формационных предпосылок для основания изданий, которые стали ценными источни-ками по истории отечественной и мировой науки и техники.

Ключевые слова: исторические предпосылки, наука, техника, научно-техническая периодика.

Sopko R.А. The historical background of scientific and technical periodicals

Kharkov Polytechnic Institute. Article devoted to a description of the historical background of scientific and technical periodicals in Kharkiv Polytechnic Institute. Proved the weight of these socio-economic, geographic, political, administrative, human and information prerequi-sites for a publications, became a valuable source on the history of domestic and world sci-ence and technology.

Keywords: historical background, science, technology, science-technology periodicals.

ІСТОРІЯ ГАЛУЗЕЙ ТА ПІДПРИЕМСТВ


УДК 94 (629.5) (477) БУДІВНИЦТВО ПАРОПЛАВІВ ЧОРНОМОРСЬКОГО ВОЄННО-

МОРСЬКОГО ФЛОТУ (20 - 50 рр. ХІХ ст.)

Вдовиченко Є.В. (Херсонський державний аграрний університет)

У статті проаналізовано особливості будівництва пароплавів Чорноморського

воєнно-морського флоту та наведено їх конструктивні характеристики. Визначено роль керівного складу флоту, державних структур у формуванні виробничої бази ве-рфей Півдня України. У відповідності до загального розвитку верфей обґрунтовано причини повільних темпів створення нових типів суден.

Ключові слова: верф, Чорноморський флот, пароплав, парова машина, вітриль-ник, корабельна артилерія.

Державотворчі процеси на пост-

радянському просторі наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. концептуально змі-нили підходи до вивчення історичного поступу України й історії суднобуду-вання у тому числі. Нові дефініції й методологічні принципи спонукають до перегляду сприйняття історії суднобудівної галу-зі на теренах України та наукового осмислення да-ної проблеми.

Кожен етап історії су-днобудування на території України якісно відрізня-ється один від одного і че-рез те має власне коло за-цікавлених дослідників. Певні аспекти вітрильного суднобуду-вання на Півдні України узагальнено у працях А. А. Гребєнщикової, М. А. За-лесского , Ю. С. Крючкова, Н. О. Ри-жевої, А. А. Смірнова [1-5]. Проте, в українській історіографії період ста-новлення парового суднобудування Чорноморського воєнно-морського флоту не знайшов комплексного до-слідження, чим і пояснюється праг-нення зробити його об’єктом вивчен-ня.

Провідні воєнно-морські держави світу у першій третині ХІХ ст. звер-

тають особливу увагу на паровий флот. У 1831 році уряд Великобрита-нії прийняв програму посиленого суд-нобудування і затвердив постанову про включення до складу воєнно-морських сил окремої ескадри, що складалася виключно з парових крей-

серів [6]. Інша велика мор-ська держава – Франція, стимульована планами бри-танців, у кінці 30-х років ХІХ ст. також визначилася із напрямом розвитку техніки. Одним із результатів стає програма побудови колісних пароплавів для флоту [7].

Певні завдання щодо створення принципово но-

вих типів суден для Чорноморського флоту ставило й Морське міністерство Російської імперії. На Півдні України у 1820 – 1830 рр. пароплави будували-ся у Миколаївському адміральстві: „Везувий” (1820 р.), „Метеор” (1825 р.), „Молния” (1826 р.), „Громо-носец” (1830 р.) [8]. Конструктивно-технічні характеристики, етапи будів-ництва цих пароплавів відображають-ся у спеціальній історичній літературі [9]. Звернемо увагу на зростання по-тужності парових машин на суднах: із 32 к.с. на першому, і відповідно, на



наступних – 60 к.с. , 80 к.с., 100 к.с. (механічні установки виготовлялися в Петербурзі на заводі К. Берда та на Іжорському заводі) [10].

Зростанню потужності механічних установок сприяли інтелектуальні нова-ції майстрів щодо вдосконалення конс-трукцій суден та їх практичного впрова-дження. Так, корабельний майстер І. Разумов для полегшення корпусу па-роплава „Молния” у підводній частині зовнішньої обшивки використав не дуб, а сосну. При тому, між сосновою і мід-ною обшивкою вкладався прокладний матеріал зі спеціальної тонкої повсті ан-глійського виробництва (згідно з поста-новою чорноморської виконавчої екс-педиції від 23 січня 1825 р.) [11].

Ефективне використання перших парових суден для перевезень адміра-лтейських вантажів між Херсоном і Миколаєвом показали перевагу «ма-шинних установок» порівняно з віт-рилами. Нові судна могли ходити і в штиль, і проти вітру. Головний ко-мандир Чорноморського флоту і по-ртів О. С. Грейг (1775 – 1845 рр.) кон-статував результативність пароплавів: «Перший пароплав не тільки окупився протягом одного літа, але й залишив деякі суми в скарбниці» [12].

У розглянутий період визнача-ється тенденція розширення функціо-нального призначення пароплавів. Якщо перші пароплави головним чи-ном використовувалися як буксири, або як транспорти для перевозу дере-вини, то „Громоносец” за конструкти-вним рішенням і призначенням був 14-гарматним військовим пароплавом (зазначимо, що першим пароплавом з артилерійським озброєнням був „Ме-теор”, 1825 р.). Проте, кількість побу-дованих суден була невеликою. Осно-вні причини такого становища слід вбачати не тільки у науковому та тех-нічному відставанні країни, а й у на-явності технічних недоліків паропла-вів. У закритих батареях парових су-

ден могли діяти лише чотири середні гармати з кожного борту, а в інших портах – на носі та кормі гармати вза-галі не ставилися. Крім того, парові судна не могли нести усі потрібні віт-рила, що за уявленнями кораблебудів-ників вважалося неприпустимим. (Тільки 1845 року почали будувати парові фрегати менших розмірів, але з більш зручною дією гармат, що роз-міщувалися на закритій палубі) [13].

Воєнно-морський історик М. Л. Кладо (1862 – 1919 рр.) у роботі «Ведення в курс історії воєнно-морського мистецтва» стверджував, що відсутність у складі Чорноморсь-кого флоту парових суден пов’язана із позицією адмірала М. П. Лазарєва, який у 30 – 40-х рр. був головним ко-мандиром Чорноморського флоту і портів. М. Л. Кладо писав: «Лазарєв не зумів наполягти на цьому, отже особистий склад не розумів значення здійсненого перевороту» [14].

На підставі наукового аналізу іс-торичних реалій того часу, слід за-уважити, що твердження М. Л. Кладо потрібно сприймати критично. Будів-ництво парових кораблів залежало від багатьох факторів, що пов’язувалися не тільки з особистими рішеннями го-ловного командира флоту, а й із неза-довільним фінансуванням Чорномор-ського флоту загалом.

Інший морський історик початку ХХ століття Є. І. Аренс (1856 – 1931 рр.) у монографії «Морська сила та іс-торія» навпаки дав досить схвальну оцінку діяльності М. П. Лазарєва: «На зміну О. С. Грейгу, – пише історик, – прийшов Лазарєв, чудовий організа-тор і вихователь Чорноморського флоту не тільки на моральних, а й на національних засадах, що так вигідно відрізняло його від попередника-космополіта» [15]. Михайло Петро-вич, як прогресивно мислячий морсь-кий офіцер, жваво цікавився всіма но-винками в області кораблебудування



та швидко переймав усі досягнення і втілював їх на верфях України [16].

Об’єктивний аналіз діяльності адмірала М. П. Лазарєва доводить, що він був прибічником вітрильних лі-нійних кораблів та фрегатів, що буду-валися за зразками англійського кора-блебудування. Зазначимо, що англо-фільство адмірала у більшості випад-ків впливало на його рішення щодо суднобудування та флоту. Перш за все, М. П. Лазарєв керувався міркуван-нями щодо якості побудови парових су-ден і механізмів, а також щодо трудно-щів, пов’язаних з доставками парових машин із Петербурзьких заводів до Ми-колаєва і Севастополя. Разом з тим його хвилювала недостатня кількість квалі-фікованих механіків [17].

Невміння використовувати виро-бничі потужності Півдня України у процесі побудови пароплавів просте-жується на прикладі створення судна «Ясон». На початку 1830-х років для крейсерування біля берегів Абхазії Окремий Кавказький корпус потребу-вав воєнного пароплаву.

Відповідно до плану Морського міністерства побудову корабля у Ми-колаєві планували за рахунок коштів сухопутного відомства. Передбачало-ся, що корпус судна буде створено з кримського та польського дубу. Але на заваді реалізації нового проекту постали непередбачені труднощі. У Чорноморському відомстві не знай-шлося спеціалістів з побудови котлів та паяння мідних труб. Управління Чорноморського флоту було змушене звертатися по допомогу до Іжорського заводу. Однак його керівництво у осо-бі генерал-лейтенанта О. Я. Вільсона відмовилося від такого замовлення і порадило повністю побудувати паро-плав за кордоном. Звернемо увагу, що і адмірал М. П. Лазарєв, враховуючи відсутність на чорноморських верфях досвіду пароплавобудування, запро-понував створити судно у Великобри-

танії (за зразком пароплавів типу «Monarch») [18].

Отже, новий пароплав, що отри-мав ім’я «Ясон», побудувала компанія «Butterley Company» у Лондоні. Водо-тоннажність судна складала 415 т, рух забезпечували дві горизонтальні ма-шини з балансирами і два залізних па-рових котли. Слід зазначити, що на «Ясоні» вперше в російському флоті встановили 68-ми фунтові бомбічні гармати, що напередодні пройшли ви-пробування в англійському флоті. М. П. Лазарєв вважав бомбічну гарма-ту найбільш ефективною для дій про-ти горців. Крім того, адмірал сподіва-вся, що у випадку великої війни така гармата принесе користь усьому Чор-номорському флотові. У 1837 – 1839 рр. в Англії закуплено ще три паро-плави типу «Ясон». Вони увійшли до лав Чорноморського флоту у період Кримської війни («Могучий», «Моло-дец», «Колхида») [19].

Найважливішими етапами стано-влення чорноморського пароплавства і посилення боєздатності флоту вва-жаються 1842 – 1843 рр. та 1847 р. Обов’язковою умовою комплектуван-ня Чорноморського флоту пароплава-ми стає відповідність їх проектів спе-цифіці Північнопричорноморського регіону. Закуплені у 40-ві роки паро-плавофрегати «Одесса», «Крым», «Херсонес» та «Бессарабия» повністю відповідали умовам чорноморського ре-гіону півдня України. Конструктивно-технічною особливістю таких суден (водотоннажністю 1305 т.) стали незба-лансовані парові машини заводу Г. Моделея та Дж. Фільда загальною потужністю 260 к. с., та мідні парові ко-тли зі спеціальними свистками для по-казання раптового зниження рівня води.

Генерал-інтендант Балтійського флоту М. М. Васильєв 17 лютого 1844 року запропонував Кораблебудівному та Обліковому комітетам перейняти нововведення з пароплавофрегатів,



закуплених для Чорноморського фло-ту, на кораблі Балтійського флоту. Се-ред переваг нових суден він звернув увагу на такі: «пари розводяться не-звичайно швидко, а саме при холодній воді не більш як за 50 хвилин, що до-водить відмінне обладнання котлів… На покрівлях циліндрів влаштовані клапани для викидання води, яка мог-ла накопичуватися зверху поршня від охолодження парів, вони відкрива-ються за умов того ж тиску, що і запо-біжні клапани котлів…» [20].

На початку 40-х рр. ХІХ ст. єди-ним воєнним пароплавофрегатом Чо-рноморського флоту була «Бессара-бия» (копія англійського «Cyclops»). У вересні 1845 року М. П. Лазарєв звернувся до імператора з проханням про будівництво ще одного пароплава потужністю 400 к. с. У 1848 році, та-кий пароплавофрегат було побудовано у Великобританії. На новому судні («Владимир») було вирішено одну з найважливіших проблем парового бо-йового флоту Російської імперії – арти-лерійське озброєння. Замість важкої 68-ми фунтової бомбової гармати масою 11,3 т. встановили полегшену (9,5 т.) та-кого ж калібру, із бортовою масою у 6,5 т. Побудований в Англії пароплавофре-гат «Владимир» відзначився під час Кримської війни перемогою у першому бою парових суден [21].

Із огляду на активний розвиток парового металевого суднобудування за кордоном, головне Чорноморське управління також здійснило спробу створення подібних суден. Згідно з рапортом М. Лазарєва начальнику Го-ловного морського штабу Російської імперії О. Меншикову (28 жовтня 1847 р.,) передбачалося „спорудження в Миколаївському порту пробного за-лізного пароплава на 90 к.с. і 2 бар-жі…” [22]. Першим заходом стає до-ручення М. Лазарєва капітану 1-го ра-нгу В. Корнілову звернутися «до ві-домих в Англії будівельників залізних

суден і заводчиків для збору необхід-ної інформації, щоб спорудити в Ми-колаївському адміралтействі майстер-ню» для металевих суден [23]. Відпо-відно до вимог командування до верфі було доставлено необхідне обладнан-ня й інструменти. У 1849 р. у Микола-єві закладається вітрильне залізне су-дно «Буг» (спущено на воду в 1850 р.), а через два роки однотипне – «Березань». Будівництво зазначених суден започат-кувало залізне суднобудування на Пів-дні України [24]. Однак, створення не-обхідної виробничої бази для парового залізного суднобудування в Україні від-булося лише в 70-х рр. ХІХ ст.

У середині ХІХ ст. більшість бо-йових пароплавів Чорноморського флоту становили дерев’яні судна. Тільки у 1848 р. Окремий Кавказький корпус отримав залізний пароплав «Эльбрус». У 1851 р. для вантажних перевезень придбано шхуну «Арго-навт». Названі пароплави будувалися в Англії. Нажаль, Миколаїв та Севасто-поль так і не стали базою створення за-лізних пароплавів. Така політика Мор-ського міністерства Російської імперії негативно вплинула на загальну боєзда-тність Чорноморського флоту.

У звіті управляючого Морським міністерством великого князя Костян-тина Миколайовича (1827 – 1892 рр.) за 1853 рік фіксувалося: «Посилена діяльність у портах і взірцевий поря-док, у якому знаходилася портова час-тина ще з часів управління Чорномор-ським флотом покійного адмірала Ла-зарєва, дали можливість озброїти на Чорному морі сильний і відмінно об-ладнаний флот. Навіть найслабша час-тина Чорноморського флоту, паропла-вна, була достатньо сильною для про-тидії турецькому паровому флотові, чиї успіхи під керівництвом англійсь-ких офіцерів були значними і хвилю-вали Чорноморське Управління, яке через нестачу місцевих механічних закладів замовляло і будувало парові



воєнні судна у Англії» [25]. Цим зві-том великий князь незадовго до поча-тку Кримської війни констатував тех-нічну відсталість суднобудівної бази.

Держава не виділяла кошти на тех-нічне переобладнання верфей. Наслідком такої політики стає припинення паропла-вобудування у Миколаєві в середині 40-х рр. ХІХ ст. Перевагу почали надавати купівлі пароплавів в Англії.

На початок Кримської (Східної) війни 1853 – 1856 рр. Чорноморський флот майже повністю залежав від анг-лійської суднобудівної бази. Керівницт-во Морського міністерства не мало чіт-кого уявлення про шляхи комплекту-вання бойового флоту паровими судна-ми за рахунок верфей півдня України.

У порівнянні з Чорноморським флотом Російської імперії у складі військово-морських сил провідних за-хідноєвропейських держав відбулися значні зміни. Наприклад, із дев’яноста воєнних пароплавів французьких вій-

ськово-морських сил третину стано-вили залізні судна [26]. Головні при-чини незадовільної комплектації Чор-номорського флоту паровими заліз-ними суднами крилися у кризовому стані гірничої та металургійної про-мисловості, повільному розвитку ма-шинобудівної бази.

Отже, відсутність необхідної мате-ріально-технічної бази, висококваліфі-кованих спеціалістів (судових механіків, машиністів) апріорі призводила до від-ставання у будівництві пароплавів. Як-що впровадження нових технологій у виробничу практику верфей України відбувалося синхронно з європейськими центрами суднобудування, то у пода-льшому будівництво воєнних парових суден йшло повільно. У 20 – 50 рр. ХІХ ст. управлінські структури Російсь-кої імперії відмовлялися йти на рефор-мування економіки, від якої безпосере-дньо залежали перспективні можливості суднобудування.

ЛІТЕРАТУРА 1. Залесский Н. А. „Одесса” выхо-

дит в море / Н. А. Залесский. – Ленинград: Судостроение, 1987. — 126 с.

2. Смирнов А. А. Первая програм-ма постройки Черноморских линейных кораблей / А. А. Смирнов // Судостроение. – 1991. – № 1. - С. 67 – 69.

3. Крючков Ю. С. История Нико-лаева: от основания до наших дней / Ю. С. Крючков. – Николаев: „Возможно-сти Киммерии”, 1996. – 300 с.

4. Гребенщикова Г. А. Черномор-ский флот перед Крымской войной 1853-1856 годов. Геополитика и стратегия / Г. А. Гребенщикова. – СПб., Издатель М. А. Леонов, ООО „Коиплекс”, 2003. – 80 с.

5. Рижева Н. О. Історія суднобуду-вання на теренах України (від давніх часів до новітніх часів) : монографія / Н. Рижева. – К. : ПП Сергійчук М. І., 2008. – 476 с.

6. John Fincham. A History of Naval Architecture. – London. – 1851. – P. 32, 328.

7. E. A. M. Laing. The IntRoduction of the Paddle Frigates into the Royal Navy. –Mariners Mirror. – 1980. – P. 331-343.

8. Веселаго Ф. Список русских во-енных судов с 1668 по 1860 год / Ф. Веселаго. – СПб. : Тип. Морского ми-нистерства, 1872. – С. 498 – 499.

9. Малярчук А. А. Верфь на Ингуле. / А. А. Малярчук – Ленинград: Судостроение, 1989. – С. 30 – 32; Гребенщикова Г. А. – Указ. соч. С. 39-40; Рижева Н. – Ук. соч. С. 188-190.

10. Веселаго Ф. Список русских во-енных судов с 1668 по 1860 год / Ф. Веселаго. – СПб. : Тип. Морского ми-нистерства, 1872. – С. 498-499.

11. Постановления о улучшении ко-раблестроения адмиралом Грейгом, в раз-ное время сделанные. – Николаев: Черно-морское Депо-Карт, 1830. – С. 14.

12. Державний архів Миколаївсь-кої області. – Ф. Р. 5858. – Оп. 1. – Спр. 143. – Арк. 88.



13. Петров М. А. Обзор главнейших кампаний и сражений парового флота. / М. А. Петров. – Ленинград. – 1927. – С. 4-5.

14. Кладо Н. Л. Введение в курс ис-тории военно-морского искусства. / Н. Л. Кладо. – СПб. – 1910. – С. 45.

15. Аренс Е. И. Морская сила и ис-тория / Е. И. Аренс. – СПб. – 1912. – С. 84.

16. Так само. – С. 84. 17. Флот епохи Николая І Режим

доступа: [Электронный ресурс]: http://sailhistory.ru/russkiy-flot-vo-vtoroy-polovine-xix-veka.html.

18. Залесский Н. А. Указ. соч. — С. 81-82; Гребенщикова Г. А. Указ. соч. – С. 40-41.

19. Веселаго Ф. Указ. соч. − С. 498-501. 20. Гребенщикова Г. А. Указ. соч. –

С. 43-44.

21. Первый в истории бой паровых су-дов [Электронный ресурс]: Режим доступа: http://flot.com/history/events/vladimir.htm

22. Лазарев М. П. Документы. – Т. 3. – М.: Военмориздат, 1961. – С. 209-211, 279.

23. Лазарев М. П. Ук. соч. – С. 280-281. 24. Приложения к отчету по Мор-

скому ведомству за 1860 г. Т.1. Приложе-ние №3. – СПб.: Тип. II-го Отделения соб-ственной Е.И.В. Канцелярии, 1861.– С. 124-125.

25. РГА ВМФ. – Ф. 19. – Оп. – 1. – Д. – 363. – Л. 11 об.

26. Штенцель А. История войн на море с древнейших времен до конца ХІХ века / А. Штенцель. – М. – 2002. – С. 340.

Vdovichenko E.V. Shipbuilding for Black sea steamship navy Russian empire in

the 20-50 years of the xix century. The article deals with the analysis of the main features of shipbuilding Black Sea naval fleet and gives their structural characteristics. It defines the role of managing the fleet and government agencies in shaping industrial base ship-yards southern Ukraine. In accordance with the general development of shipyards rea-sonably cause the slow pace of development of new types of vessels.

Keywords: shipyard, the Black Sea Fleet, steamer, steam engine, sail, ship artillery. Вдовиченко Е.В. Строительство параходов для Черноморского военно-

морского флота российской империи в 20-50 гг. XIX в. В статье проанализирова-ны особенности строительства пароходов Черноморского военно-морского флота и приведены их конструктивные характеристики. Определена роль руководящего со-става флота и государственных структур в формировании производственной базы верфей Юга Украины. В соответствии с общим развитием верфей обоснованно при-чины медленных темпов создания новых типов судов.

Ключевые слова: верфь, Черноморский флот, пароход, паровая машина, парус-ник, корабельная артиллерия.

УДК 628.84 (09) СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК КОНДИЦІОНЕРОБУДУВАННЯ

В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

Ушенко П.А. (Національний технічний університет “Харківський політехнічний інститут”)

Проведений аналіз чинників, що впливали на становлення та розвиток кондиціо-

неробудування в Україні. Розкрито процес формування та розвитку цієї нової галузі машинобудування у СРСР у другій половині XX століття.

Ключові слова: кондиціонеробудування, кондиціонер повітря, Харківський завод “Кондиціонер”, науково-дослідницька діяльність, науково-дослідний інститут “Кондиціонер”.



Важливою галуззю машинобуду-

вання, яка виникла у СРСР у середині ХХ ст. стало кондиціонеробудування. Одним із провідних центрів цієї галузі став Харківський завод “Кондиціонер” (ХЗК). Для забезпечення ефективної діяльності нової галузі промисловості поча-ла формуватися мережа спеціалізованих наукових установ. Провідне місце в Україні посідав Всесоюз-ний науково-дослідний та проектно-конструкторський інститут “Кондвентмаш” (ВНДІКондвентмаш). Незважаючи на занепад у машинобу-дуванні наприкінці ХХ ст. і згортання діяльності галузевих науково-дослідних установ, доробок харківсь-ких науковців та машинобудівників у галузі кондиціонеробудування попе-реднього періоду має велике значення. На жаль, у сучасній українській історії науки і техніки вивчення історичного досвіду цієї важливої галузі не знай-шло гідного відображення.

Лише опосередковано ця діяльність розглянута у працях Романенко П. Н. [1], Бєлової О. М. [2], Пєклова А. А. [3], Кокоріна О. Я. [4], Корха Л. [25], Липи О. І. [27]. Важливе значення для розкрит-тя теми мають архівні документи, зокре-ма Центрального Державного архіву ви-щих органів влади і управління (ЦДА-ВОВіУ), Центрального Державного архі-ву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ), Державного архіву Харків-ської області (ДАХО), Центрального державного науково-технічного архіву України (ЦДНТАУ) щодо діяльності ХЗК та ВНДІКондвентмашу.

Метою статті є, опираючись на до-робок попередників та архівні докумен-ти, переважна більшість з яких вводить-ся до наукового обігу вперше, розкрити процеси становлення та розвитку галузі

кондиціонеробудування в Україні у другій половині ХХ ст.

Відносно примітивні установки регулювання параметрів по-вітря стали використовува-тися у Російській Імперії ще з кінця XIX – початку XX століття. Вперше систе-ма регулювання відносної вологості повітря була вико-ристана в оснащені будівлі Архіву Державної Ради [1, с. 5]. У 1912 році в Новому Ермітажі у Санкт-Петербурзі

змонтовано установку зволоження по-вітря на базі використання зрошуваль-ної камери для адіабатного зволоження повітря [2, c. 17]. За Радянські часи од-нією з перших розробок кондиціонеру стала модель М. С. Єрмолаєва, змонто-вана у 1938 році у Палаці Рад в Моск-ві [3, с. 3].

Спочатку у СРСР найбільший роз-виток отримало технологічне кондиціо-нування. Ще у 30-ті рр. XX ст. найпрос-тіші установки місцевого типу для адіа-батного зволоження повітря застосову-валися на текстильних, тютюнних фаб-риках, на підприємствах точного маши-нобудування, на залізничому транспор-ті. Однак це були пристрої неповного кондиціонування, що називалися венти-ляційно-зволожуючими. Головними те-пломасообмінними апаратами в цих пристроях служили форсуночні камери та калорифери. Міцність і гнучкість те-кстильного матеріалу безпосередньо за-лежала від вологості повітря. Тому, зво-ложнення припливного повітря, а також його місцеве зволоження дозволяло по-ліпшити технологічний процес [4, c. 6].

Гальмував розвиток техніки ко-диціонування повітря недостатній рі-вень технології холодильної промис-ловості. Лише перед Великою Вітчиз-няною Війною Московський завод хо-лодильного обладнання “Компресор” освоїв виробництво фреонових і паро-



водяних ежекторних холодильних машин, що в значній мірі стало осно-вою розповсюдження систем кондіо-нування повітря в СРСР. Тривалий час кондиціонер вважався недозволеною розкішшю. Щомісячний журнал “Опалення та вентиляція”, який був єдиним популяризатором обміну до-свіду та впровадження нової техніки в опалювально-вентиляційній галузі промисловості був створений у 1929 році. Журнал був першим радян-ським вагомим джерелом науково-технічної інформації для всіх праців-ників опалювально-вентиляційної промисловості. Поступово посилюва-лася зацікавленність до питань опа-лювально-вентиляційної техніки не лише з боку науково-технічної інтелі-генції. Проте, у 1940 році журнал був розгромлений за “пропаганду буржуа-зних поглядів в техніці”. Перші ра-дянські дослідники кондиціонерів піддалися різкій критиці з боку пар-тійного керівництва.

До 50-х рр. ХХ ст. установки кондиціонування виготовлялись за ін-дивідуальними проектами монтажни-ми організаціями безпосередньо в умовах будівництва. У 1952 році роз-почалося серійне виробництво рецір-куляційних повітроохолоджуючих аг-регатів з поверхневими теплообмін-никами, що живилися холодною во-дою від центрального джерела [5, с. 5]. Це зумовлювало високу ціну і недостатню якість та ефективність об-ладнання, що звісно, не могло задово-льнити зростаючу потребу народного господарства у кондиціонерах і потреб індустріацізації будівних робіт.

Початком нового етапу вітчизня-ного кондиціонеробудування можна вважати 1956–1957 роки. У 1955 році у Всесоюзному науково-дослідному інституті санітарно-технічного облад-нання (бюро конструкції та технічної допомоги) під керівництвом Є. Є. Карпіса була розроблена серія

типових кондиціонерів КД. Московсь-кий НДІ сантехніки та Ленінський ін-ститут охорони праці у 1952 році роз-робили шість типорозмірів конструк-ції кондиціонерів продуктивністю від 10 до 50 тис. м3/г., розрахованих на серійне промислове виробництво, а також декілька типорозмірів місцевих агрегатів продуктинністю від 0,5 до 3,5 тис. м3/г [6, c. 46]. У 1955 році Ха-рківський завод опалювально-вентиляційного обладнання (з 1960 року – Харківський завод “Кон-диціонер (ХЗК)”) освоїв виробництво секцій центральних горизонтальних кондиціонерів [4, c. 6; 3, с. 4; 7, с. 6]. На підмосковному Домодедівському механічному заводі (ДМЗ, пізніше ДМЗК – Домодедівський машинобу-дівний завод “Кондиціонер”) одноча-сно розгорнулося серійне виробницт-во неавтономних агрегатних та авто-номних шафових і кранових кондиці-онерів для вузлів зв’язку і пунктів управління ракетною зброєю.

Таким чином, закладений фунда-мент промислового виробництва кон-диціонерів у СРСР. Застосування ти-пового обладнання сприяло зниженню капітальних, експлуатаційних витрат та скороченню термінів монтажу кон-диціонерів. Одним з ініціаторів виро-бництв та основних споживачів облад-нання для кондиціонування повітря у ті роки було Міністерство оборони СРСР. Головними замовниками кондиціонерів повітря стали ракетні війська, військо-во-морський флот та армія.

Історія ХЗК розпочалася у 1931 році. На базі механічної майсте-рні тресту Укрцивільбуд, що займала-ся ремонтом будівних машин був за-снований Харківський “Сантехнічний завод з виробництва котлів та пласти-нчастих калориферів”. У 1932 році майстерні були перейменовані у дер-жавний радянський Сантехзавод, який випускав котли і пластинчасті кало-рифери. У той час завод був лише не-



великим підприємством з переважно ручною працею. Виробнича площа складала лише 3200 м2. На заводі пра-цювали 166 робітників та 25 інженерно-технічних працівників. Встановлена потужність всього елект-рообладнання складала 397 кВт [8, арк. 3]. З 1943 року директором заводу став Павло Михайлович Кучеров, який разом з головним інженером Миколою Михайловичем Давидовим більше 30 років керували підприємством.

У 1956 році на Харківському за-воді опалювально-вентиляційного об-ладнання сконструйовано 35 зразків кондиціонерів. Ці кондиціонери на-правлялися до інших міст всього СРСР, зокрема Казань, Тбілісі, Ленін-град, Баку. Також харківські кондиці-онери працювали у Верховній Раді УРСР, телецентрах Харкова та Таш-кенту, у московськіх Лужниках [9, арк. 56, 57]. Отже, Харківський завод опалювально-вентиляційного облад-нання звільнив СРСР від імпорту при-ладів аналогічного застосування. На-впаки, пізніше налагоджено експорт кондиціонерів до 39 країн світу.

У 1957 році на заводі розпочато випуск принципово нових моделей центральних кондиціонерів. До того часу виробництво установок для кон-диціонування повітря фактично вело-ся напівкустарним способом і мало індивідуальний характер. Проекту-ванням займалися різноманітні неспе-ціалізовані інститути та проектно-конструкторські організації. У кожному конкретному випадку установки кондиціонування повітря конструювалися як нестандартне об-ладнання. Внаслідок чого, кондиціо-нери з однаковими технічними харак-теристиками мали різні конструктивні виконання. За своїми техніко-економічними показникам ці констру-кції поступалися зарубіжним моделям кондиціонерів. Така практика виготов-лення складного аеродинамічного обла-

днання призводила до здорожчання вар-тості систем, низької якості обладнання, що обмежувало їх використання у на-родному господарстві [4, c. 6].

З 1957 року завод припинив ви-пуск опалювальних котлів, водопіді-грівачів, а також осьових вентилято-рів. У травні цього ж року в новому цеху налагоджено виробництво водо-грійних колонок та кондиціонерів. Крім звичайного обладнання в цеху кондиціонерів почалося виробництво вертикальних кондиціонерів продук-тивністю по повітрю 1500 та 3000 м3/г [10, арк. 45; 11, арк. 57].

Згідно з постановленням Ради Міністрів СРСР у 1958 році заводу було поставлено завдання забезпечити кондиціонерами новий Бхілайський металургійний комбінат в Індії, що будувався. На металургійному заводі успішно змонтовано секції централь-них кондиціонерів КД-60, вентилято-рні установки типу Ц-13-48 та Ц-13-50 та десять неавтономних кондиціонерів КД-25 та КД-26 [10, арк. 56]. Для на-дання допомоги на місці, у Бхілай від-ряджено першокласний спеціаліст, на-чальник складального цеху кондиціоне-рів Ігор Андрійович Орленко. Харківсь-кі кондиціонери дуже добре зарекомен-дували себе в Індії. Саме після виконан-ня цього замовлення для Індії і почалася слава заводу [12, c. 64].

Кондиціонери, вентиляційно-опалювальні агрегати та калорифери також експортувалися до Китаю, В’єтнаму, Кореї, Монголії, Албанії, Болгарії та Афганістану. У 1959 році продукція заводу встановлено на хар-човому заводі та сигаретній фабриці в Албанії, на цементному заводі у Китаї та заводі електролітичної соди у Ру-мунії [13, арк. 86, 88].

Наприкінці 1957 року почалося будівництво цеху кондиціонерів вироб-ничою площею 5074 м2 з потужністю випуску 400 одиниць промислових і 1000 одиниць кімнатних кондиціонерів



за рік. З 1959 року новий цех кондиціо-нерів був частково введений в експлуа-тацію [14, арк. 125; 11, арк. 70].

Важливі зміни відбулися у 1958 році, коли було освоєно вироб-ництво центральних кондиціонерів невеликої продуктивності від 10 до 40 тисяч м3 за годину. [13, арк. 92; 14, арк. 92, 95]. Перша партія місцевих кондиціонерів повітропродуктивністю 1000 м3/г. в кількості 106 одиниць ви-готовлено у 1960 році.

Достроково у 1960 році розпоча-то серійне виробництво елементів центральних кондиціонерів великої продуктивності, 60 та 80 тис. м3/г. До кінця 1960 року завод виготовив до-слідний зразок центрального кондиці-онеру продуктивністю 120 тис. м3/г., а також стенди для випробування його окремих секцій. Вперше кондиціонер з великою продуктивністю піддавався серйозним лабораторним випробуван-ням, що пройшли успішно і показали позитивний результат. За 1961 рік ро-зпочато виробництво ряду кондиціо-нерів продуктивністю 160, 200, 240 тис. м3/г. [15, арк. 5; 16, арк. 6]. Цього ж року завод забезпечив своїм обладнанням гірничозбагачувальні комбінати України, Криворіжський металургійний завод тощо.

Питання кондиціонування повітря набувало державного значення, що під-тверджувалося постановленням Ради Міністрів СРСР № 292 від 17 березня 1960 року та Міністерства УРСР № 570 від 18 квітня 1960 року, де визначалися “заходи з подальшого розвитку вироб-ництва кондиціонерів повітря і облад-нання для промислової вентиляції”. Бу-дівництво в 60-ті рр. XX ст. заводів штучного волокна, хімічних заводів, напівпровідникової радіоелектроніки, військової і космічної техніки, нових типів цивільних будівель потребувало розвитку масового виробництва центра-льних кондиціонерів. Річне виробницт-во кондиціонерів повітря у СРСР скла-

дало 3850 одиниць, що забезпечувало потреби промисловості та населення лише на четверть. Відповідно до поста-нови Ради Міністрів УРСР № 570 та Харківської Ради Народного Господарс-тва № 199 від 5 травня 1960 року у зв’язку із спеціалізацією ХЗК на вироб-ництво центральних кондиціонерів про-дуктивністю від 40 до 240 тис. м3/г., пе-редбачалося будівництво лабораторно-експериментального корпусу [15, арк. 3, 47; 16, арк. 5; 17, арк. 22].

За 1960–1963 роки реконструк-цію заводу з переходу на виробництво кондиціонерів великої продуктивності було повністю завершено. За ці роки було побудовано лабораторно-експериментальний цех площею 2,8 тис. м3, що був укомплектований новітнім на той час технологічним об-ладнанням [15, арк. 3].

До 1961 року кондиціонеробуду-вання, як галузь машинобудування, на-бувало тих якісних рис, які повинні на-лежати сучасному на той час технічно-му виробництву. Якісно новий етап роз-витку цій галузі техніки починається з 1961 року, що був пов’язаний з почат-ком уніфікації не тільки окремих дета-лей, але й основних секцій та цілих вуз-лів кондиціонерів. Головна ідея поляга-ла в тому, що із окремих уніфікованих елементів можна було збирати секції і кондиціонери будь-якої продуктивності вибраного ряду. На підставі конструкцій двох базових кондиціонерів продуктив-ністю 30 и 40 тис. м3/г. за допомогою повністю уніфікованих деталей і вузлів відповідно вибраному параметричному ряду, стало можливим збирати кондиці-онери продуктивністю по повітрю 10, 60, 80, 120, 160, 200, 240, 320, 400, 500 тис. м3/г. Крім основного ряду, із уніфікованих секцій можна було зібрати кондиціонери будь-якої продуктивності, кратної 30 й 40 тис. м3/г. Уніфіковане обладнання забезпечувало зниження со-бівартості центрального кондиціонера до 15 % [18, c. 125]. За освоєння серій-



ного виробництва центральних конди-ціонерів високої продуктивності завод був нагороджений дипломом I ступеню ВДНГ СРСР.

В 1966 році була проведена робо-та з механізації та автоматизації відді-лів, цехів та ділянок заводу. Вперше у СРСР освоєно серійне виробництво центральних кондиціонерів продукти-вністю 160, 200 та 240 тис. м3/г. відпо-відно в кількості 12, 15 та 63 одиниць [19, арк. 61].

Для порівняння, до 1959 року су-марна продуктивність усіх радянських заводів, що виробляли обладнання для кондиціонування повітря та вентиляції складала лише 30 млн. м3/г. Загальна продуктивність кондиціонерів, випу-щених ХЗК тільки за 1960 рік досяга-ла приблизно 45 млн. м3/г., а вже за 1967 рік створено обладнання для кондиціонування повітря загальною продуктивністю більше ніж 200 млн. м3/г. [6, c. 46; 3, с. 4]. Впрова-дження організаційно-технічних заходів на заводі дозволило на тих самих виро-бничих площах у 1965 році підвищити випуск центральних кондиціонерів на 21 % та місцевих у 4 рази порівняно з 1963 роком, а порівняно з 1958 роком виробництво кондиціонерів підвищило-ся у 10 разів [20, с. 11].

Всесоюзний науково-дослідний і проектно-конструкторський інститут з обладнання для кондиціонування повіт-ря і вентиляції ВНДІКондвентмаш створено відповідно з рішенням колегії державного комітету Ради Міністрів СРСР з науки і техніки від 26 січня 1967 року (протокол № 7), листа Ради Міністрів УРСР № 37-340 від 21 липня 1967 року та наказу Міністерства буді-вельного, шляхового і комунального машинобудування від 1 лютого 1967 року (протокол № 27). Інститут ро-зташувався на території Харківського машинобудівного заводу “Конди-ціонер” [21, арк. 319]. Таким чином, по-чався розвиток науково-технічної бази

галузі кондиціонеробудування. ХЗК пе-ретворився не тільки у головне підпри-ємство з виготовлення кондиціонерів, а й у великий науковий центр країни з кондиціонеробудування. Впровадження у виробництво нових видів обладнання потребувало наукових досліджень для вирішення складних питань виробницт-ва [18, с. 113]. Для вирішення цих про-блем ВНДІКондвентмаш співпрацював з багатьма науковими центрами СРСР. Серед них: ЦАГІ ім. М. Є. Жуковського, Харківський Політехнічний Інститут, Київський інститут технічної теплофі-зики АН УРСР, Важпромавтоматика, Лабораторія гідравлічних машин АН УРСР, Сантехпроект, Київський ін-ститут електрозварювання ім. Є. О. Па-тона, Харківський інженерно-будівний інститут, Харківський інститут інже-нерів комунального будівництва то-що [12, c. 66].

У грудні 1970 року за доручен-ням Міністерства будівельного, шля-хового та комунального господарства група спеціалістів ХЗК виїхала до Краматорська Донецької області з ме-тою обрання та затвердження майдан-чика для будівництва філіалу ХЗК з виробництва транспортних та житло-вих кондиціонерів [17, арк. 19]. Було прийнято рішення № 601 Виконкому Краматорської міської ради трудящих від 23 грудня 1970 року “про виділен-ня земельної дільниці під будівництво заводу “Кондиціонер”.

На підставі приказу № 1 Мініс-терства будівельних, шляхових і ко-мунальних машинобудування від 4 січня 1971 року було створено нау-ково-виробниче об’єднання “Кондиці-онер”. В об’єднання увійшли заводи ХЗК та ДМЗК, а також інститут ВНДІ “Кондвентмаш”. Харківський завод “Кондиціонер” виробляв центральні кондиціонери КТЦ і КД, а Домодедівський машинобудівний за-вод спеціалізувався на серійному ви-робництві місцевих агрегатних неав-



тономних і автономних шафових і кранових кондиціонерів [22, с. 167].

Вже у 70-ті рр. XX ст. кожного дня більше 30 вагонів типового обла-днання для центральних кондиціоне-рів відправлялися в різні кінці СРСР та у зарубіжні країни: на Кубу, у Бол-гарію, Румунію, Марокко, В'єтнам, у Сибір, на Далекій Схід, Вірменію, Грузію. Кондиціонери з маркою “ХЗК” успішно працювали у Крем-льовському Палаці з’їздів, Великому театрі, Останкінському телецентрі, Московському та Київському метро-політенах, у великих цехах автомобі-льного гіганту Тольяті, для якого ХЗК створив більше 500 одиниць кондиціо-нерів різних потужностей. Найбільши-ми замовниками була Німецька Демок-ратична Республика, Угорщина, Поль-ща. Сотні кондиціонерів були відправ-лені болгарському Кремниковському металургійному комбінату [12, c. 64].

В українському місті Запоріжжя планувалося побудувати завод з ви-робництва автономних кондиціоне-рів [23]. Однак у грудні 1975 року в Баку було введено в експлуатацію найбільший в Європі та Азії завод побутових кондиціонерів БК, розра-хований на річний випуск 400 тис. одиниць. Продукція випускалася за ліцензією японської фірми Hitachi. Кондиціонери БК мали великі габа-рити і високий рівень шуму і в той же час були невибагливими і довго-вічними. 120–150 тисяч кондиціоне-рів БК щорічно йшло на експорт до Куби, у Китай, Іран, Єгипет і Авст-ралію. Проте у 1998 році виробницт-во зупинилося.

У 80-ті рр. ХХ ст. обладнання для кондиціонування повітря та вентиляції виробляли більше ніж 70 підприємств підпорядкованих 17 міністерствам та відомствам. Зокрема, 8 спеціалізова-них заводів Міністерства будівельних

та шляхових машин: Вентспильський вентиляторний завод, ДМЗК, Кост-ромський калориферний завод, Крю-ковський вентиляційний завод, Мос-ковський вентиляційний завод, Кра-маторський завод “Кондиціонер”, Сімферопольський машинобудівний завод, ХЗК. Виробництво кондиціоне-рів заводами інших міністерств носи-ло неспеціалізований характер та за-довольняло лише власні потреби.

Центральні кондиціонери ХЗК складали у загальному обсязі радянсь-кого виробництва всіх кондиціонерів 33 % (6518 одиниць з 19737 одиниць кондиціонерів, що були вироблені у всьому СРСР у 1982 році). Автономні кондиціонери вироблялись на шес-ти заводах Радянського Союзу, відсо-ток від загального обсягу виробництва кондиціонерів – 59,2 %. Виробництво неавтономних кондиціонерів нарахо-вувало 7,7 % від загального об’єму виробництва.

Всього у СРСР в 1982 році вироб-лялось 41 типорозмір кондиціонерів, з них четверть (10 типорозмірів) припа-дало на ХЗК. Так, наприклад, у 1982 році на ХЗК було вироблено 4668 одиниць кондиціонерів, КТЦ 31,5÷КТЦ 250 (8 типорозмірів), 1850 одиниць кондиціонерів КД 10А÷КД 20А (2 типорозміри). Крім виробництва центральних кондиціоне-рів завод займався виробництвом вен-тиляторів загального призначення, ка-лориферів, фільтрів [24, арк. 15].

Основну виробничу базу з виго-товлення кондиціонерів складали за-води: Харківський машинобудівний завод “Кондиціонер”, Домодедівський машинобудівний завод “Кондиціо-нер”, Бакінський завод житлових кон-диціонерів імені 50-річчя СРСР, Кра-маторський машинобудівний завод. Вищенаведені та деякі інші заводи ви-пускали 500 тисяч кондиціонерів за



рік. Миколаївський завод “Екватор”, заснований ще в 1923 році, зробив ве-ликий внесок у вітчизняне кондиціо-неробудування. Він виробляв венти-ляційне обладнання та системи кон-диціонування повітря для суден вітчи-зняного військово-морського та рибо-ловного транспорту [25].

В УРСР базувалася значна части-на виробничих потужностей з випуску кліматотехніческой продукції. Зокре-ма, промислові кондиціонери випус-калися в Харкові, Краматорську, Ми-колаєві, Мелітополі. Краматорський завод “Кондиціонер” спеціалізувався на виробництві автономних транспортних кондиціонерів, НВО міста Одеси “Хо-лодмаш” – на виробництві автономних кондиціонерів спеціального призначен-ня. Сімферопольський машинобудівний завод “Кондиціонер” також займався виробництвом вентиляторів загального призначення та фільтрів.

Після розпаду у 1991 році Радян-ського Союзу були порушені всі інте-граційні зв’язки, розпалося багато спеціалізованих виробництв, що були планово розташовані на Европейській частині СРСР. Докорінно дестабілізу-валася система міжнародних догово-рів та взаємодій у всіх сферах. ХЗК мав приблизно 500 тісних економіч-них зв’язків із дев’ятьма республіками СРСР. Завод отримував металовироби з Липецька, Магнітогорська, Черепов-ця, Волгограду, а комплектуючі виро-би – з Белорусії, Вірменії, Азербай-

джану та Латвії [26, арк. 9, 20]. Зали-шилися за межами України виробниц-тво місцевих кондиціонерів (автоном-ні – Баку, неавтономні – Домодедово), спеціальні пристрої контролю та ав-томатизації, зокрема, електролітичні датчики вологості [27, c. 13]. Спадко-ємцем ХЗК стала фірма ТОВ “Веза”, що була створена у 1995 році та освої-ла виробництво каркасно-панельних центральних та автономних шафних кондиціонерів. ДМЗК перетворено на виробниче об’єднання “Докон”. Цей завод продовжував випускати шафові кондиціонери, в тому числі і для ме-дичних установ та почав освоєння ви-робництва водоохолоджуючих холо-дильних машин [2, c. 21].

Отже, с середини ХХ ст. було ро-зпочато виготовлення кондиціонерів повітря різноманітного призначення, з’явились перші наукові розробки сфери систем кондиціонування повіт-ря. Саме тоді науково-дослідний та проектно-конструкторський інститут “Кондиціонер” розвернув ефективну діяльність та активно співпрацював і з іншими науковими центрами СРСР заради вирішення питань, що ставали перед промисловим виробництвом кондиціонерів повітря. Генеза конди-ціонеробудування в Україні пов’язана з Харковом, так як саме Харків в той час став основною та потужною базою виробництва кондиціонерів повітря, а саме центральних кондиціонерів.


1. Романенко П. Н. Кондиционирова-ние воздуха / П. Н. Романенко. – К.: Гостех-издат УССР, 1952. – 399 с.

2. Белова Е. М. Центральные сис-темы кондиционирования воздуха в зданиях / Е. М. Белова. – М.: Еврокли-мат, 2006. – 640 с.

3. Пеклов А. А. Кондиционирование воздуха в промышленных и общественных

зданиях / Александр Антонович Пеклов. – [2-е изд.]. – К.: Будівельник, 1980. – 161 с.

4. Кокорин О. Я. Установки конди-ционирования воздуха. Основа расчета и проектирования. Изд. 2-е, перераб. и доп. / О. Я. Кокорин. – М. : Машиностроение, 1978. – 264 с.

5. Сборник трудов №2 / [Академия строительства и архитектуры СССР. На-



учно-исследовательский институт сани-тарной техники] М.: ГОССТРОЙИЗДАТ, 1959. – 126 с.

6. Кондиционирование воздуха: [Методические рекомендации для научных и инженерных работников, руководителей предприятий и организаций]. – Л.: ВЦСПС, 1971. – 64 с

7. Кокорин О. Я. Новые конструкции кондиционеров для промышленных и об-щественных зданий / О. Я. Кокорин. – М. : ЦНИИТЭстроймаш, 1972. – 234 с

8. ЦДАВОВіУ, ф. 2606 (Українська республіканська рада професіональних со-юзів “Укррадпроф”), оп. 8, спр. 8630, арк. 38.

9. ДАХО, ф. 6078 (Харківський завод “Кондиціонер”), оп. 1, спр. 111, арк. 62.

10. ДАХО, ф. 6078, оп. 1, спр. 127, арк. 74. 11. ДАХО, ф. 6078, оп. 1, спр. 138, арк. 79. 12. Губін В. М. Надійні помічники

людини / В. М. Губін. – Харків : Прапор, 1972. – 100 c. – (Харків індустріальний. Статті, нариси, зарисовки, репортажі, до-кументи, вірші).

13. ДАХО, ф. 6078, оп. 1, спр. 158, арк. 124. 14. ДАХО, ф. 6078, оп. 1, спр. 179, арк. 129. 15. ДАХО, ф. 6078, оп. 1, спр. 198, арк. 32. 16. ДАХО, ф. 6078, оп. 1, спр. 206, арк. 40. 17. ЦДАГОУ, ф. 1 (Центральноий

Комітет Компартії України), оп. 32, спр. 293, арк. 216.

18. Об опыте работы с кадрами на

Харьковском ордена Октябрьской Революции Заводе “Кондиционер” Ленина / [ ред. М. Г. Овсянников]. – М.: ЦНИИТЭстроймаш, 1971. – 158 с.

19. ДАХО, ф. 6078, оп. 1, спр. 224, арк. 111.

20. Давыдов Н. М. Завод коммуни-стического труда / Н. М. Давыдов // Строи-тельные и дорожные машины. – 1967. – № 9. – C. 10–13.

21. ЦДАВОВіУ, ф. 2 (Рада Міністрів Української РСР), оп. 13, спр. 2205, арк. 332.

22. ЦДАГОУ, ф. 1, оп. 32, спр. 587, арк. 171.

23. Алиев В. Эпоха возрождения и прогресса / В. Алиев // Наш Век. – 2006. – 14 – 20 июля.

24. ЦДНТАУ, ф. Р-220 (ВАТ “НДІКон-диціонер” Міністерства промислової політи-ки України), оп. 1, спр. 52, арк. 86.

25. Корх Л. О кондиционерах доступ-но / Л. Корх // ОАО “Михневский ремонт-но-механический” – 2006. – Вип. 25. – № 4. – 24 мая.

26. ДАХО, ф. 11277 (Фрунзенский рай-ком компартії України Харківської області), оп. 31, спр. 26, арк. 45.

27. Липа А. И. Кондиционирование воздуха. Основы теории. Современные технологии обработки воздуха. / А. И. Липа. – Одесса: ОГАХ, ОГЦНТЖИ, 2002. – 225 с.

Ушенко П. А. Становление и развитие кондиционеростроения в Украине

во второй половине ХХ столетия. Проведен анализ факторов, повлиявших на становление и развитие кондиционеростроения в Украине. Раскрыт процесс формирования и развития этой новой отрасли машиностроения в СССР во вто-рой половине XX века.

Ключевые слова: кондиционеростроение, кондиционер воздуха, Харьковский за-вод “Кондиционер”, научно-исследовательская деятельность, научно-исследовательский институт “Кондиционер”.

Ushenko P. A. Becoming and development of air conditioning formation in

Ukraine in the second half of the twentieth century. The analysis of the factors that in-fluenced the air conditioning formation and evolution in Ukraine is given. Revealed the formation and development of this new field of engineering in the Soviet Union in the sec-ond half of the XX century.

Keywords: air conditioning formation, air conditioner, Kharkiv factory “Condi-tioner”, a scientific research work, a scientific research institute “Conditioner”.



УДК 656.628(477)(09) «19/20»

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК РІЧКОВОГО ТРАНСПОРТУ УКРАЇНИ У ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Сандурська О.В.

(Херсонська державна морська академія)

У статті досліджені основні риси розвитку річкового транспорту в XIX - по-чатку ХХ ст. Автором висвітлені основні проблеми та перспективи розвитку річко-вих шляхів. Також звертається увага на технологічні зміни в транспортних засобах у зв'язку з проведенням технічної реконструкції. Простежено вплив політики прав-лячого уряду на розвиток річкового транспорту в Україні.

Ключові слова: транспортна мережа, річковий транспорт, водні шляхи, річко-ве сполучення, розвиток суднобудування.

Одне з важливих місць в історії

соціально-економічного розвитку України у ХІХ – на початку ХХ сто-ліття займали внутрішні водні шляхи. Складаючи стабільну основу транспо-ртної мережі, вони були необхідною умовою функціонування суспільного виробництва. Водні шляхи виступали у якості матеріальної основи зв'язків у сфері безпосере-днього виробництва і обі-гу, розвитку водного тран-спорту як галузі народного господарства.

Річковий транспорт України завжди виступав важливим елементом транспортних ко-мунікацій. Він забезпечував зв’язки між різними областями країни, між вироб-ником і ринком, стимулював різні соці-альні процеси, впливав на інтенсивність економічного розвитку регіонів. Завдя-ки розгалуженій гідросітці України, річ-ковий транспорт забезпечував переве-зення великої кількості вантажів на зна-чні відстані, будучи найбільш економі-чним видом транспорту.

Сьогодні, після відновлення дер-жавної незалежності України, постає необхідність ґрунтовно дослідити ро-боту транспортної системи, яка де-

монструє основоположні закономір-ності внутрішніх процесів розвитку будь-якої держави та її соціально-економічний стан. Лише через ви-вчення історії річкового транспорту України можна проаналізувати його

сучасне положення та спрогнозувати перспективи подальшої модернізації. Окрім цього, розвиток транспортної мережі вима-гав постійного вдоскона-лення рухомого складу, а це в свою чергу відобража-ло науково-технічний по-тенціал України.

Річковий транспорт України до сих пір не був предметом спеціального вивчення у вітчизняній іс-торіографії, хоча окремі моменти роз-глядалися спеціалістами, але це відбу-валося, як правило, в межах узагальню-ючих праць з історії України, історії транспорту, історії суднобудування.

Серед дореволюційної вітчизня-ної літератури, в якій розглядаються проблеми річкового транспорту, мож-на виділити роботи А. Іловайського [9], С. Житкова [4]. Наприклад, А. Іловайський детально описав динамі-ку перевезень по Дніпру, зокрема в його порожистій частині.



У книзі С. Житкова проаналізо-вана транспортно-економічна функція водних шляхів та портів Російської імперії. В цьому контексті розгляда-ється і воднотранспортний басейн Пі-вденного Причорномор’я.

В радянській історіографії річко-вий транспорт Південної України роз-глядається лише в контексті загально-української або загальноросійської іс-торії. Так, вплив фінансових установ на розвиток шляхів сполучення про-аналізовано в працях присвячених ад-міністративним та фінансовим аспек-там економічного розвитку Російської імперії. Серед них можна виділити монографії Б. Ананьїча [1] та Л. Шепелева [15].

Становленню і розвитку море-плавства на Чорному морі та прилег-лих до нього річкових басейнах при-свячена праця М. Залеського [5]. Дана робота викладена на основі архівних джерел і дає опис історії створення перших пароплавів і організації паро-плавних сполучень на півдні Росії в першій половині ХІХ ст. Наведені де-тальні описи пароплавів тощо.

Розвитку суднобудування на Пі-вдні України присвячена монографія Б. Зубова [8]. На основі вивчення різ-номанітних, в тому числі і архівних, джерел автор висвітлює історію ста-новлення і розвитку суднобудівної га-лузі та військового флоту починаючи з часів Київської Русі і до 1917 року.

Серед праць радянського періоду присвячених історії мореплавства вза-галі слід виділити роботу Ю. Грішина [3]. Автор висвітлює питання станов-лення та розвитку світового море-плавства від найдавніших часів до се-редини ХХ ст. Однак дана монографія є дещо заідеологізованою.

В останні роки процес розробки проблем з історії річкового транспор-ту дещо активізувався. Наприклад, проблемі розвитку річкового транспо-рту на Півдні України у другій поло-

вині ХІХ ст. присвячена праця І. Кри-вко [11]. Розвиток шляхів сполучення і транспорту як складової урбаніза-ційних процесів на Півдні України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. проаналізовано у доробку В. Констан-тінової [10]. Вплив водних шляхів на розвиток суднобудування на початку ХІХ ст. окреслює у своїй статі О. Без-луцька [2]. Аспектом політики проте-кціонізму у водному транспорті Укра-їни займається О. Морозов [12].

Однак, такі питання розвитку річкового транспорту як суднобуду-вання річкових суден, підготовка кваліфікованих кадрів для даної сфери транспорту, лоцманство через Дніпровські пороги залишаються недостатньо вивченими.

Враховуючи недостатньо повне висвітлення проблем річкового транс-порту в літературі, автор ставить за мету висвітлення основних проблем становлення та розвитку річкового транспорту в Україні у ХІХ – на поча-тку ХХ ст. Для цього необхідно вирі-шити наступні завдання: висвітлити основні риси становлення річкового транспорту; окреслити основні про-блеми у розвитку річкового транспор-ту в Україні в означений період; про-аналізувати значення річкового транс-порту для розвитку економіки регіону.

Річковий транспорт у ХІХ – на по-чатку ХХ ст. відіграв помітну роль у ро-звитку внутрішнього національного ри-нку. Він мав ряд переваг перед сухопут-ним, зокрема: готові природні шляхи, використання течії води, можливість одночасного транспортування великих вантажів і пасажирів [6, с. 470].

Головними недоліками водних комунікацій України були їхня неве-лика вантажоспроможність та надто обмежений навігаційний період.

Розвиток річкового транспорту на території українських губерній у ХІХ – на початку ХХ ст. слід розгля-дати у тісній залежності від розвитку



суднобудування. Вже в кінці 1806 р. на Херсонській судноверфі було по-будовано 14 великих морських кораб-лів, які могли транспортувати по Дніпру, лиману та морю хліб, будіве-льний ліс та інші вантажі. Херсон ра-зом з Олешками (сучасний Цюру-пинськ) та Голою Пристанню пере-творилися на центри приватного суд-нобудування, де кораблі споруджува-лися для Дніпра, Бугу, деяких портів Чорного моря і навіть для грецького Архіпелагу [2].

Вирішальною при визначенні особливостей режиму судноплавства на всіх річках Російської імперії у ХІХ столітті була специфіка фізико-географічних факторів та кліматичних умов. Ці показники стосувалися і дніпровської водної артерії. Незважа-ючи на те, що в господарчих і транс-портних цілях була задіяна вся річка, повноцінне судноплавство здійснюва-лося лише на могилівсько-кременчуцькій ділянці [11, с. 75]. Ни-жня течія Дніпра та ділянка Кремен-чук – Катеринослав характеризувалася рухом одностороннім (сплав за течі-єю), верхів’я між Могилевом та Смо-ленськом хоч і мали двосторонній рух, через мілководність та коротку наві-гацію використовувалися лише для плавання малих суден та для сплаву лісу. Як два самостійних водних шля-хи існували середнє і нижнє плеса Дніпра. Причиною цього були Дніп-ровські пороги. Вони скорочували те-рмін навігації, зменшували типологію суден та вантажів, що могли проходи-ти в пониззя річки. Через пороги еко-номічне значення річки було нижчим, ніж у її аналогів Волги чи Дону.

У 1835 р. було створено першу пароплавну приватну компанію на Дніпрі, вона мала два пароплави. Дніпровські комунікації мали велике значення не тільки для українських губерній, вони економічно пов’язували області Польщі, Білорусі,

Росії. Тому не дивно, що вже з 1846 р. розпочала свою діяльність пароплавна компанія купця С. І. Мальцева. Роль дніпровських пароплавних компаній у нових економічних обставинах по-стійно зростала, і в 1858 р. почало фу-нкціонувати акціонерне товариство “Пароплавство по Дніпру і його при-токах” [12, с. 10].

У 1824 – 1826 рр. інженером Шишовим був розроблений проект, який передбачав створення по обидва береги Дніпра судноплавних каналів зі шлюзами для роздільного судноплавс-тва вгору та вниз за течією. Витрати на здійснення будівництва визначали-ся у 4,2 млн. рублів, але після трива-лих обговорень у 1833 – 1837 рр. були врешті-решт проведені лише камене-уборні роботи [14, с. 137].

Друга половина ХІХ століття пов’язана з технічною реконструкцією річкового транспорту – широким роз-повсюдженням механічних суден, па-роплавів. Цей процес зумовив рефор-мування транспортного господарства та мав широкі соціальні наслідки [8, с. 14]. Також у другій половині ХІХ ст. запатентували гребний гвинт для ви-користання у пароплавстві [5, с.10]. Ще одним важливим показником тех-нічного вдосконалення стала поява турбінних двигунів та використання в транспорті двигунів внутрішнього згорання [3, с. 75].

Проте, промислова революція у водному транспорті просувалася порі-вняно з іншими галузями економіки досить повільно. До кінця ХІХ ст. ро-зроблялися проекти вдосконалення водних шляхів, які постійно відстава-ли від потреб економічного розвитку України. Так, у Дніпровському басей-ні в 1852 році налічувалося лише 7 па-роплавів. Більше половини пароплавів належали приватним особам – купцям та поміщикам [7, с. 222].

Починаючи з 1857 р. відкрива-ється річкове сполучення між містами



Олександрівськ та Херсон. З цього ча-су активно використовується для річ-кових перевезень нижня течія Дніпра. Діяльність лінії підтримували 8 паро-плавів, з яких 5 курсували до Одеси. Перевозили річковими шляхами пше-ницю, ячмінь, будматеріали та паса-жирів. Для пасажирських пароплавів на території херсонського порту було збудовано дерев'яну пристань [4].

Річковим транспортом перевозила-ся значна кількість товарів і вантажів по Південному Бугу. У гирлі Південного Бугу до Вознесенська в 1859 р. було ві-дкрито буксирне сполучення. Півден-ним Бугом до Одеського порту перево-зили хліб, спирт, цукор, сіль, лісові бу-дівельні матеріали та кам'яне вугілля.

Завдяки розвитку річкового тран-спорту пожвавилася торгівля в При-дністров'ї. Баржами транспортувалися спирт, дрова, будівельний матеріал та пшениця. Обсяги перевезень по Дніс-тру тривалий час були незначними, що пояснюється важкими умовами судноплавства в регіоні. Ріка Дністер неглибока та має значну кількість пі-щаних мілей і перекатів [4].

Стрімкий розвиток залізничного будівництва призвів до занепаду спо-руд на каналах у Дніпровських поро-гах. Лише в 1884 – 1886 рр. на Старо-Кайдацькому порозі був розчищений так званий “старий”, або “козацький хід”. У ці ж роки інженер Сулковсь-кий розробив проект повної розчистки порогів, але він не був реалізований. Лише вздовж старих каналів збудува-ли дерев’яні стінки [11, с.75]. В 1893 р. інженер Лелявський створив проект шлюзування каналів, а 1897 р. спеціа-льна комісія розробила новий проект шлюзування [7, с. 241]. Проте, й ці проекти лишилися на папері.

Усе ХІХ століття суттєвою пере-шкодою для судноплавства та факто-ром, що заважав економічному об’єднанню південних губерній із центром Російської імперії, продов-

жували залишатися дніпровські поро-ги. Пороги заважали економічному розвитку регіонів, південь постійно відчував дефіцит будівельних матері-алів, а наддніпрянські губернії не ма-ли стабільного ринку збуту для зерна. Слід згадати також про те, що в бага-тьох місцях дно Дніпра було вкрите корчами, камінням тощо. Ще у 80-ті роки на Дніпрі налічувалося до 30 ве-ликих мілин, які заважали регулярно-му пароплавству. Подекуди судна ро-звантажували і переводили через мі-лину порожніми. Влітку на обміліло-му Дніпрі нерідко скупчувалися тися-чі плотів. У другій половині ХІХ ст. судноплавство на Дніпрі (з притока-ми) було підпорядковане одному окружному управлінню в Києві (до 1865 р. трьом округам: Могилівсько-му, Київському і Катеринославсько-му). У 1878 р. воно приступило до очищення русла Дніпра і Прип’яті від корчів і каміння. Для поліпшення суд-ноплавства після спаду весняних вод на перекатах установлювали тимчасо-ві щити для відхилення течії та скеро-вування її по головному судноплав-ному ходу, попереджувальні знаки на небезпечних місцях, сигнальні пости тощо. Недисциплінованість річковиків та особливо плотарів, які, нехтуючи складною обстановкою на фарватерах, нерідко створювали аварійні ситуації, змушувала якнайшвидше впроваджу-вати навігаційну інспекцію [11, с. 75].

У 1896 р. Дніпровський, Південно-бузький і Дністровський басейни мали вже 11 тис. верств судноплавних шля-хів. Тільки по Дніпру та Південному Бу-гу в 1890 році курсувало 234 пароплави. Перевезення товарних вантажів у ба-сейні Дніпра за 30 років кінця ХІХ ст. зросло в 11 разів [7, с. 249].

Упродовж 80-х років були прове-дені великі роботи по виправленню русла і зміцненню берегів на Дніпрі та інших ріках. У 90-ті роки посилилися землечерпальні роботи, зокрема по-



близу Олександрівська і Нікополя. Певна увага були приділена встанов-ленню вказівних і попереджувальних знаків [11, с. 75, 77].

Збільшення кількості парових суден на Дніпрі викликало появу па-роплавних товариств, які давали мож-ливість консолідувати капітали для побудови нових транспортних засобів, контролювати ціни на транспортні по-слуги, координувати роботу паропла-вів на лініях.

Поряд з великими акціонерними пароплавними товариствами Російсь-ким товариством пароплавства і торгі-влі. (РТПІТ) і Товариством пароплавс-тва по Дніпру виникло чимало прива-тних пароплавств, заснованих купця-ми. Вже наприкінці 60-х років роль купецького капіталу у дніпровському пароплавстві була досить помітною. Так, якщо на Дніпрі РТПІТ належало 15 пароплавів загальною потужністю понад 1 тис. кінських сил, а Товарист-ву пароплавства по Дніпру – дев’ять пароплавів загальною потужністю 520 кінських сил, то купцям Левіну і Ра-биновичу – п’ять, Яхненку і Симирен-ку – два пароплави. Купці та інші приватні власники володіли 40 паро-плавами загальною потужністю понад 1,9 тис. кінських сил.

Товариство пароплавства по Дніпру з року в рік збільшувало свої операції. Навіть і за невеликої кілько-сті суден і недосконалих засобів пере-везень вантажів (пароплави товарист-ва були порівняно невеликі, застарі-лих конструкцій, вони споживали ве-лику кількість палива), воно досягло на середину 80-х років значних еко-номічних успіхів, утримуючи дев’ять пасажирських маршрутів та займаю-чись перевезенням вантажів.

У 1888 р. було засноване Друге товариство пароплавства по Дніпру. До складу нової акціонерної компанії входили цукрозаводчики Київщини, власники донецьких шахт і акціонери

Брянського заводу в Катеринославі. Головною метою товариства було вкладення капіталів у не досить роз-винену галузь пароплавства на Дніпрі вище порогів − вантажне судноплавс-тво (перевози металу, вугілля, цукру), що в ході розвитку великої капіталіс-тичної промисловості в Придніпров’ї і Донбасі забезпечувало акціонерам ви-сокі дивіденди. Новому пароплавству належало 10 пристаней на Дніпрі. З 1888 р. воно розпочало рейси між Ки-євом і Кременчуком та між Катерино-славом і Кременчуком. Уже через рік Другому товариству належало 15 па-роплавів (серед них найбільші на Дніпрі “Цар-пароплав” і “Держава”) а у навігацію 1890 р. воно придбало ще шість. У 90-ті роки капітал товариства складав 1 млн. карбованців [11, с. 75].

На початку ХХ ст. на розвитку водного сполучення України відбили-ся складнощі переходу імперії до ін-дустріального суспільства, пов’язані з розгортанням модернізаційних проце-сів у межах старих політичних і суспі-льних структур, в умовах збереження поліцейсько-авторитарного режиму, з прагненням держави тримати під ціл-ковитим контролем розвиток економі-ки, з непослідовністю та незавершені-стю реформ. Ці складнощі відбились і в законодавстві, що регулювало екс-плуатацію водних шляхів сполучення Південної України.

Серед важливих проблем, пов’язаних із розвитком водного спо-лучення в регіоні, була його значно менша державна підтримка порівняно з тією, що надавалася залізницям, су-перечливість поєднання протекціоні-стських заходів щодо малого кабота-жу і відсутності відповідних обмежень щодо великого каботажу і, тим біль-ше, – “далекого плавання”, недостатня продуманість митної політики, що суттєво впливала на економічне бла-гополуччя портів, недоліки річкових комунікацій. Однак, були і досягнен-



ня: 1) пароплави практично витіснили вітрильники із закордонного плаван-ня; 2) зростання інтенсивності річко-вого судноплавства було сталим фак-тором зростання товарообігу та паса-жироперевезень [10, с. 71 – 72].

Не зважаючи на те, що на початку ХХ ст. річковий транспорт орієнтувався, у першу чергу, на обслуговування внут-рішніх комунікацій по лініях Дніпро – Десна – Прип’ять, Дніпро – Чорне море, роль дніпровських пароплавних компа-ній у нових економічних обставинах по-стійно зростала. Про значення річкового пароплавства свідчить факт зростання пароплавного складу дніпровських ком-паній. Якщо в 1859 р. на Дніпрі викорис-товувалось 17 пароплавів, у 1884 р. – 208, то у 1906 р – уже 440.

У ході організації перевезень рі-чковими комунікаціями великого зна-чення набули портові вузли: Черкаси, Київ, Олександрівськ. За даними суд-ноплавної дистанції, щорічно на поча-тку ХХ ст. у Черкаському порту під навантаженням знаходилось до 900 суден, а вартість вантажу дорівнювала 2 млн. крб., одночасно розвантажува-лось на 3 млн. крб. Так, за 1905 рік прибуло 687 суден із вантажем 5 451 800 пудів вартістю 2 465 679 крб. Ки-ївський порт у 1907 – 1909 рр. при-ймав і обробляв щомісячно понад 70 пароплавів. За цей період Київським портом було перероблено близько 19 млн. пудів різноманітних вантажів і відправлено 2,5 млн. пудів. До ванта-жного переліку входили такі види то-варів: ліс та напівфабрикати з нього, сіль, продукція металургійних підпри-ємств, цукор, що прямували до Біло-русі, західних губерній Росії. За інфо-рмацією інспектора Катеринославсь-кого відділення судноплавства Київ-

ського округу до січня 1911 р. переве-зено вантажів по Дніпру 87 969 324 пудів вартістю 65 259 920 крб. [10].

Пароплавні компанії Дніпра на початок ХХ ст. мали у своєму складі 1/5 всього річкового пароплавного складу Російської імперії і поступали-ся лише компаніям Волзького басейну (2 099 пароплавів). Зростання чисель-ного складу пароплавних компаній Дніпра стало прямим наслідком роз-витку українських машинобудівних і металургійних підприємств України, що засвідчило також і відкриття в 1873 р. спеціалізованих пароплавних майстерень, які з часом перетворились на потужну верф річкового суднобу-дування в Україні [8, с. 10].

В 1912 році у налічувалося бли-зько 406 пароплавів і 2566 не паро-плавних суден, які перевозили близь-ко 2-3 млн. тонн вантажу. Під час Першої світової війни та Російської революції розвиток річкового транс-порту дещо призупиняється, а з 1918 р. розпочинається нова доба розвитку річкового транспорту вже у новоство-реному Радянському Союзі [13, с.1101].

Таким чином, річковий транс-порт у ХІХ – на початку ХХ ст. порів-няно з попереднім періодом докорінно змінився. Завдяки використанню па-рових кораблів значно збільшилася кількість та відстані річкових переве-зень. Забезпечуючи зв’язки між різ-ними областями країни, між виробни-ком і ринком річковий транспорт сти-мулював різні соціальні процеси, впливав на інтенсивність розвитку ре-гіонів. Серед проблем галузі слід вка-зати наявність дніпровських порогів та короткий навігаційний період.


1. Ананьич Б.В. Банкирские дома в России, 1860-1914 гг. : очерки истории част-

ного предпринимательства / Б.В. Ананьич . – 2-е изд. – М. : РОССПЭН, 2006 . – 295 с.



2. Безлуцька О.П. Вплив водних шляхів на розвиток суднобудування у Херсоні (остання чверть XVIII – початок ХІХ ст.) // наукова інтернет-конференція /http://intkonf.org/

3. Гришин Ю.А. История морепла-вания/ Гришин Ю.А. – Куйбышев: Транс-порт, 1972. – 160 с.

4. Житков С. М. Исторический обзор устройства и содержания водных путей и портов в России за столетний период [1798-1898]/ С.М. Житков. – СПб., 1900. –110 c.

5. Залесский Н.А. «Одесса» выхо-дит в море: Возникновение парового мо-реплавания на Черном море, 1827 – 1855 гг./ Залесский Н.А. – Л.: Судостроение, 1987. – 128 с.

6. Заставний Ф. Д. Географія Украї-ни у 2-х книгах. – Львів : Світ, 1994. – 472 с., іл.

7. Злупко С. М. Економічна історія України : Навч. посіб. – К. : Знання, 2006. – 367 с.

8. Зубов Б. Н. Развитие корабле-строения на юге России. – Калининград: Кн. изд-во, 1990. – 383 с., ил.

9. Иловайский А.С. Днепровские по-роги/А.С. Иловайский. – К., 1911. – 263 с.

10. Константінова В. М. Розвиток шляхів сполучення і транспорту як скла-дова урбанізаційних процесів на півдні України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. // Література і культура Полісся. – Зб. наук. праць. – Вип. 61. – Ніжин, 2010. – С. 70 – 74.

11. Кривко І. М. Розвиток річкового транспорту на півдні України у другій по-ловині ХІХ ст. // Наукові праці історично-го факультету Запорізького державного університету. – Запоріжжя : ЗНУ, 2006. – Вип. ХХ. – С.74 – 79.

12. Морозов О.В. Вплив політики протекціонізму на розвиток морського та річкового транспорту в Україні (ХІХ – по-чаток ХХ ст.)// Грані. – № 4 (66), липень-серпень. – Дніпропетровськ, 2009. – С. 9.

13. Транспорт України// Енциклопе-дія українознавства. Загальна частина. – К.: Наука, 1995. – С. 1101 – 1103.

14. Чеботарёв М.Н. Речное судоход-ство в России. – М.: Транспорт. – 352 с.

15. Шепелёв Л. Е. Акционерные компании в России: XIX — начало XX ве-ка / Л. Е. Шепелёв; СПб. гос. ун-т, Факу-льтет менеджмента. — СПб: Издат. дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2006. — 604 с.

Сандурская Е.В. Становление и развитие речного транспорта Украины в 19

– начале 20-го ст. В статье исследованы основные черты развития речного транс-порта в XIX - начале ХХ в. Автором освещены основные проблемы и перспективы развития речных путей. Также обращается внимание на технологические изменения в транспортных средствах в связи с проведением технической реконструкции. Про-слежено влияние политики правящего правительства на развитие речного транс-порта в Украине.

Ключевые слова: транспортная сеть, речной транспорт, водные пути, речное сообщение, развитие судостроения.

Sandurskaya E.V. Formation and Development of River Transport of Ukraine in

the 19th - early 20th century. Становление и развитие речного транспорта Украины в 19 – начале 20-го ст. In the article main traits of river transport development during the period XIXth century – beginning of the XXth century are studied. The author highlighted the main problems and perspectives of the development of river waterways. Also, he pays attention to technological changes in transport vehicles in connection with their technical reconstruction. Influence of the government policy of that period on the development of riv-er transport of Ukraine is observed.

Keywords: transportation network, river transport, waterways, river transport, the development of shipbuilding.



УДК: 627.533.13/14:631.6:001“20” ВНЕСОК ПРОФЕСОРА В. І. ДЕЙЧА

У РОЗВИТОК МЕЛІОРАТИВНОЇ СПРАВИ XIX СТОЛІТТЯ

Коломієць Н. Д., канд. с.-г. наук (Державна наукова сільськогосподарська бібліотека

Національної академії аграрних наук)

У статті висвітлюється наукова і педагогічна діяльність забутої постаті інже-нера-гідротехніка, професора В. І. Дейча та його внесок у розвиток меліораційної спра-ви XIX століття.

Ключові слова: В.І. Дейч, гідротехніка, Інститут цивільних інженерів, зрошення, Ново-Олександрівський інститут, «Особлива експедиція».

Історико-культурна

спадщина України, її істори-чна пам’ять не можуть вва-жатися повноцінними без максимально повного залу-чення до наукового обігу ве-личезних масивів докумен-тів, що містяться у фондах архівних установ та фондах рідкісних видань бібліотек. Тому для об’єктивного до-слідження історичної спадщини необ-хідне детальне вивчення матеріалів ми-нулого та його аналіз. На жаль, ще є в історії білі плями – факти, невідомі чи забуті імена вчених, які потрібно дослі-джувати. Адже нерідко їхні наукові здобутки є значимими і не втратили ак-туальності й до цього часу. Серед при-чин забуття можуть бути різні суспіль-но-політичні чинники, наприклад: вій-ни, революції, репресії тощо.

Поштовхом для написання даної статті стало вивчення матеріалів «Фон-ду рідкісних видань ДНСГБ НААН, ви-пущених у XIX столітті з сільськогос-подарської тематики і внесених до Державного реєстру наукових об’єктів, що становлять національне надбання», зокрема факсимільного відтворення ру-копису В. І. Дейча та інших його праць. Метою статті є дослідження забутої по-статі інженера-гідротехніка, професора

В. І. Дейча та науково-історичний аналіз його внеску в розвиток меліоративної справи XIX століття.

Біографічні відомості про цього вченого досить скупі – лише декілька рядків знаходи-мо в Енциклопедичному слов-нику, виданому типографією ак-ціонерного товариства Брокгауз-Ефрона у 1905 році. Тому матері-

ал доводилось збирати досить ретельно, буквально по крупинках.

Дейч Віктор Йосипович народився у 1866 році. Навчався в Інституті цивільних інженерів у Петербурзі [1; с. 666].



Згідно Статуту 1877 року Інститу-ту цивільний інженер отримував фун-даментальну підготовку в галузі архітектурного проектування, історії архітектури, санітарної техніки і технології будівництва. До Інституту приймали молодих людей, які закінчи-ли повний курс гімназії або реального училища та витримали випробування з математики і малювання. Навчання в інституті тривало 5 років; на останньо-му курсі складали проекти. З 1877 року випускники удостоювалися звання ци-вільного інженера в чині IX-X класів, із 1878 року для тих, хто закінчив Інсти-тут з чином X класу був затверджений «Знак гражданского инженера». Після закінчення навчання в Інституті циві-льних інженерів В. І. Дейч залишився при Інституті викладачем відділу водо-постачання і водостоків.

10 грудня 1882 року велінням імпе-ратора Олександра ІІІ будівельне учили-ще було перейменовано в Інститут циві-льних інженерів (1882-1924), першим ди-ректором якого був Р. Б. Бернгард. 17 грудня 1892 року Інституту присвоєно ім’я Імператора Миколи ІІ.

У 1892 році студентів навчали 5 професорів і 46 викладачів, яких обира-ла Рада інституту і затверджував мі-ністр внутрішніх справ.

У 1893 році Віктор Йосипович був запрошений на кафедру будівельного мистецтва Ново-Олександрійського ін-ституту сільського господарства та лі-сівництва і там же викладав геодезію. Це був перший в Російській імперії ви-щий сільськогосподарський навчальний заклад (заснований у Маримонті ще в 1816 році), історичне минуле якого є вихідною точкою у становленні вищої аграрної освіти й науки сучасних Росії, Польщі та України. У 1840 році цей за-клад був переведений в Ново-Олександрію (Пулави, Польща) [2; с. 6]. Сучасна назва цього закладу – Ін-ститут обробітку землі, добрив і ґрун-тознавства (Польща).

У 1892 році В. В. Докучаєву, як директору Інституту, вдалось відстояти існування призначеного до закриття Ново-Олександрійського інституту сільського господарства та лісівництва, який був реорганізований за його прое-ктом. Реорганізація полягала у збіль-шенні прийому студентів і у розширен-ні та поглибленні викладання природ-ничих наук. У 1894 році Докучаєв за-снував у цьому інституті першу в Росії кафедру ґрунтознавства. У тому ж році був реорганізований Московський сіль-ськогосподарський інститут за зразком Ново-Олександрійського інституту.

В Інституті викладали: російську літературу, французьку та німецьку мо-ви, фізику з метеорологією, хімію, бо-таніку, фізіологію рослин, зоологію, мінералогію з геологією, ґрунтознавст-во, початкову геодезію, основи політ-економії та статистики, будівельне та інженерне мистецтво, законознавство, землеробство, лісове господарство, те-хнологію. Крім теоретичного (лекцій-ного) викладання з цих предметів про-водились обов’язкові практичні занят-тя. За штатом належало 11 професорів, 11 ад’юнкт-професорів та 4 викладачі, а також 11 асистентів.

Дані предмети в Інституті вивчали за допомогою лекцій, співбесід і занять у лабораторіях, кабінетах та інших на-вчально-допоміжних закладах (на дослі-дній фермі, у маєтку «Конська Воля», на лісовій дачі «Руда», у ботанічному саду, у плодовому саду, овочевому городі, теп-лицях, оранжереях і розплідниках).

У Конськовольному маєтку Інсти-туту на мокрих полях проводили осу-шувальні роботи за допомогою дрена-жних труб. Майже всі дренажні води затримувались у балці за допомогою двох споруджених гребель. Утворені два ставки призначались для розведен-ня риби. Надлишок же води йшов для зрошення влаштованого по обидві сто-рони Пожогської дороги демонстратив-ного лугу на площі близько 2 десятин,



де були застосовані основні типи зро-шення лугів: односхиле, двосхиле, під-ґрунтове зрошення і спосіб затоплення.

Літні заняття супроводжувались екскурсіями. У 1895 році однією із вда-лих екскурсій можна назвати екскурсію під керівництвом професора П. В. Будріна зі студентами сільського-сподарського відділення у напрямку Сандомира і далі у Келецьку губернію. У цій екскурсії брали участь більше 50 чоловік, у тому числі професори і ви-кладачі Інституту, а саме: Є. М. Васильєв, В. І. Дейч, Н. М. Сибірцев, А. Ф. Фор-тунатов, В. Ф. Хмелєвський та І. К. Тар-нані. Ті, хто брав участь в експедиції, мог-ли познайомитись з різноманітними спо-собами ведення господарств, з оригіналь-ними забудовами, культурами, худобою, типовими ґрунтами на місці їх залягання, шкідниками та ін. [3].

З літніми заняттями були пов’язані роботи ще однієї комісії, затвердженої Радою Інституту, за пропозицією тим-часового управителя Інститутом В. В. До-кучаєва, із професорів П. В. Будріна, П.Ф. Баракова, Н.П. Коломійцева, М.М. Ор-лова, Н. М. Сибірцева і В. Ф. Хмелєвского.

Для участі у працях цієї комісії пі-зніше були підключені: почесний член Інституту К. І. Малевський, ад’юнкт-професори: Н. М. Бурий, К. Д. Глінка, В. І. Дейч, асистент І. К. Тарнані і біб-ліотекар Н. І. Криштафович. Ця комісія мала завдання виробити програми для систематичного обліку різних явищ природи в околицях Нової Олександрії. У результаті багато чисельних засідань були видані у вигляді додатків до IX тома «Записок», «Программы для лет-них занятий студентов Ново-Александрийского Института».

Радою Інституту була затверджена під головуванням А. І. Скворцова особ-лива комісія із професорів: П. Ф. Баракова, П. В. Будріна, Н. Б. Де-лоне, В. І. Дейча, Н. П. Коломійцева і В. В. Шкателова з піднятого Міністром Фінансів питання про більш солідну об-

становку викладання сільськогосподар-ського машинобудування у вищих тех-нічних наукових закладах. Ця комісія у своїй доповіді висловилась за необхід-ність затвердження кафедри сільсько-господарського машинобудування у те-хнологічних інститутах.

Ад’юнкт-професор В. І. Дейч читав лекції і вів практичні заняття з геодезії та будівельно-інженерного мистецтва. Згід-но програми геодезія читалась на I курсі. Зимові заняття з цього предмету полягали у складанні, кресленні та ілюмінуванні примірних планів, обчисленні площ та інше; літні заняття з геодезії тривали на протязі 3-х тижнів в околицях посаду Но-во-Олександрії групами студентів від 7 до 9 чоловік у кожній.

З будівельного мистецтва на II ку-рсі читались загальні основи предмету, а на III курсі господарська архітектура і господарська гідротехніка. Практичні заняття полягали у виконанні конструк-тивних креслень і в складанні проектів господарських будівель і споруд; крім того під час екскурсій (в Сандомир) оглядали на місці зразкові господарські забудови та інші споруди.

Згідно програми Ново-Олек-сандрійського інституту будівельно-інженерне мистецтво складалось із трьох частин. У першій частині – зага-льних основах – викладались правила і прийоми зведення окремих частин спо-руд, з описом матеріалів і робіт. Друга частина – господарська архітектура – роз-глядала питання раціонального будівниц-тва. Третя частина – господарська гідро-техніка – навчала основних законів гідра-вліки, на яких базувались прийоми зве-дення гідротехнічних споруд.

Як було вказано раніше, факсиміле рукопису лекцій ад’юнкт-професора В. І. Дейча із будівельно-інженерного мистецтва зберігається у фонді рідкіс-них видань ДНСГБ НААН [4]. Факси-міле містить зразок почерку та оригіна-льний підпис В. Дейча, що свідчить про значимість даного рукописного твору.



У передмові рукопису автор напи-сав: «Запропоновані записки являють собою спробу створення довідкової книги із господарської гідравліки, яка є відсутньою в російській технічній літе-ратурі; така книга може принести ко-ристь при здійсненні різного роду мелі-орацій, які зустрінуться у практиці аг-ронома чи лісівника». Лекції склада-ються з двох частин: 1) основні закони гідравліки (закони руху води; методи вимірювання води; природний рух ат-мосферних опадів; теорія руху ґрунто-вих вод; вододія і водопідйом) та 2) ча-стковий опис гідротехнічних споруд (регулювання природної водної систе-ми; землеосушувальні роботи; добу-вання ґрунтової і поверхневої води (во-дозбірні споруди); водопровідні спору-ди; технічні способи зрошення).

У своїх лекціях В. І. Дейч викори-стовував наукові праці І. Євневича, Ф. Максименка, Фалевича, А. Попова, Керна, Кеніга, В. Дингельштедта, І. Чорноп’ятова, Вейс-фон-Вейсенгофа, Шарпаньє де-Косиньї, H. Darcy, J. Du-puit, Vincent, Ronna, H. Wilson, P. Flynn.

Крім викладацької діяльності, Вік-тор Йосипович брав активну участь в ор-ганізаційних питаннях навчального про-цесу. Для покращення організації прак-

тичних занять з геодезії він склав свій проект [5; С. 18-20], суть якого полягала у двох положеннях: 1) продовжити термін занять з двох тижнів до п’яти, щоб про-понувати студентам більшу кількість різ-номанітних завдань, які б охоплювали всі методи геодезії; і 2) організувати роботи так, щоб всі завдання, виконувані прак-тикантами, мали одну мету – складання детального плану найближчих до інсти-туту околиць.

Переходячи до практичного здійс-нення наміченої програми занять, за зйо-мками студентів у 1894-1896 роках був складений план Люблінської губернії, Ново-Олександріївського повіту, околиць посадів Ново-Олександрія і Конська Воля у масштабі 1:21000 десятин.

У зв’язку з частими засухами та неврожаями у південних районах Росії та України В. В. Докучаєв запропону-вав організувати експедицію для ви-вчення причин такого важкого стано-вища та розв’язання завдань для його покращення.

За розпорядженням Його Велич-ності, пана Міністра Держмайна, статс-секретаря М. Н. Островського, від 22-го травня 1892 року, була створена при Лісовому Департаменті «Особая Экс-педиция для облеснительных и обвод-нительных работ в степях южной Рос-сии» на чолі з В. В. Докучаєвим [6]. У роботах брали участь Н. М. Сибірцев, П. А. Земятченський, Г. Н. Висоцький, Г. І. Танфільєв, К. Д. Глінка, П. В. Ото-цький, Г. Н. Адамов, В. І. Дейч. За-вданням Експедиції було покращення природних умов землеробства з впоря-дкуванням водного господарства у сте-повій зоні Росії за допомогою лісонаса-джень та меліоративних робіт.

Для досліджень було виділено три дослідних ділянки. Перша ділянка – Хреновська, – знаходилась на вододілі між Волгою і Доном, у Бобровському по-віті Воронежської губернії. Друга ділян-ка – Старобельська – пролягала на водо-ділі між Доном і Донцем і знаходилась у



Харківській губернії. Третя – Велико-Анадольська – розташовувалась між До-нцем і Дніпром, у Маріупольському пові-ті Катеринославської губернії.

Спочатку було вивчено геологічну будову вибраних ділянок. На основі зі-браних матеріалів була складена геоло-гічна карта. Зважаючи на особливу ва-жливість різних даних стосовно розпо-ділення у степах ґрунтових, підґрунто-вих і наземних вод, правильне викорис-тання яких в умовах сухого степового клімату є дуже важливим завданням як у лісовому, так і в землеробському госпо-дарстві, Експедиція звернула на них го-ловну увагу. З цією метою було виконано ряд спостережень та вимірювань.

Гідротехнічні роботи проводились на Старобельській ділянці під керівни-цтвом завідувача Юницького, на Хре-новській ділянці – Собеневського, на Велико-Анадольській – Висоцького. В. І. Дейч брав участь в Експедиції як інженер-гідротехнік. Матеріали Експе-диції публікувались на протязі 1894-1898 років у 18 випусках спеціальних праць Експедиції. Хотілося б детальні-ше зупинитись на звітах Експедиції з гідротехнічних робіт, написаних В. І. Дейчем [7-8].

Для досліджень на Хреновській ділянці був вибраний басейн балки Озерки, з балками Осинова, Нужна, Безіменна, а також і лівий схил річки Талої, у районі балки Хорольської; на Старобельській ділянці головну увагу приділено басейну Криничного яру, – як найбільш типового, і суміжного з ним яру Даниловського, який є зразком початку росту вимоїни; на Велико-Анадольській ділянці роботи проводи-лись у басейні Кашлагача. (План у го-ризонталях басейну Криничного послу-гував основним матеріалом для вико-нання рельєфної карти, виготовленої М. Тимоховичем і І. Сладковським під керівництвом В. Дейча до Всеросійсь-кої виставки у Нижньому Новгороді).

Роботи з будівництва водосховищ виконані були на всіх трьох ділянках. На Хреновській ділянці було спору-джено такі водосховища: Новохороль-ське, Осинове, Дмитрієвське, 2-ге Хо-рольське, Миколаївське, Большеозерсь-ке. На Старобельській ділянці – водосхо-вище Сєверне, Верхнє, Усть-Криничний лиман, Проїздне, Даниловське, Кам’яне, Дослідне. На Велико-Анадольській діля-нці було споруджено степове водосхо-вище під назвою Пруд Тахли. За допомо-гою робіт на Хреновській ділянці досяг-нуто упорядкування системи двох балок з використанням води для господарських цілей і для зрошення.

У долині річки Деркула (Кам’яний степ) у 1894 році була закладена від-крита водозбірна галерея поблизу ме-теорологічної станції № 2. Вивчення такого способу добування води є важ-ливою справою: вдало побудована га-лерея, з’єднана з запасним або збірним басейном, може дати величезну кіль-кість води, придатної не тільки для гос-подарських потреб, але й для цілей зрошення.

На Велико-Анадольській ділянці було проведено мало гідротехнічних робіт. За весь час діяльності Експедиції прийшлось обмежитись створенням чо-тирьох ставків та декількох колодязів, поставлених у різних умовах по відно-шенню до рельєфу та характеру місця.

До кінця 1895 року було створено 23 водосховища і запроектовано біля десятка нових; практика виконаних ро-біт, особистий досвід і спостереження за подібними спорудами дозволили ви-робити і встановити як кінцеві типи споруд, так і технічні прийоми, най-більш доцільні для виконання подібних робіт в інших районах країни.

В результаті проведених робіт Ек-спедиції був досягнутий значний ефект, однак фінансування рік у рік скорочу-валось і в 1897 році роботи припини-лись взагалі. Головним науковим і практичним результатом діяльності



В. В. Докучаєва та інших видатних учених і фахівців К. Д. Глінки, Н. М. Сибірцева, Г. М. Висоцького, К. Е. Собеневського, В. І. Дейча, П. В. Отоцького, А. А. Силантьєва, Г. І. Танфільєва, Н. П. Адамова та ін-ших є те, що вперше в світовій історії започатковано і успішно реалізовано принципи комплексної меліорації агро-ландшафтів на теперішніх трьох ділян-ках Особливої експедиції: Кам’яного степу (нині державний природний зака-зник Російської Федерації), Маріуполь-ської ЛНДС та Юницького лісництва Луганської АЛНДС (Україна). Ком-плекс заходів включав гідротехнічну меліорацію (регулювання рік, річкового і поверхневого стоку; зволожувальні, обводнювальні та протипаводкові мелі-орації), протиерозійні і протидефляцій-ні заходи, теплові і снігові меліорації, агролісомеліорацію і фітомеліорацію, комплекс меліоративних заходів річко-вих долин і заплав, заліснення піщаних арен та солонців; систему агромеліора-тивних, агротехнічних і агрономічних заходів. Мережа лісових смуг, ставки і водойми, створені в степах українських і російських рівнин, пом’якшили їх клімат та сприяли зростанню врожаїв.

Роботи Експедиції не втратили свого значення й нині, залишаючись фундаментальними в галузі агрономії, гідротехніки, захисного лісорозведення і ряду природничих наук.

Таким чином, гідротехнік В. І. Дейч також вніс свою лепту у розвиток вітчиз-няної меліораційної справи.

У 1899 році відкрились два вищих заклади: Варшавський і Київський по-літехнічні інститути. Багато викладачів перейшли працювати із Ново-Олександрійського інституту. Розпоря-дженням Міністра фінансів ад’юнкт-професор В. І. Дейч був переведений на службу по Міністерству фінансів орди-нарним професором Варшавського по-літехнічного інституту Імператора Ми-коли II, з 1 січня 1899 року на кафедру

гідротехнічних споруд. Основи будіве-льного мистецтва у Ново-Олександрійському інституті запропо-нували читати асистенту князю А. Н. Кугушеву. Що ж стосується гос-подарської архітектури і геодезії, – як лекцій, так і практичних занять, – то все це, за рішенням Ради, продовжував вес-ти переведений із Інституту на службу по Міністерству фінансів у Варшавсь-кий політехнічний інститут професор В. І. Дейч [9].

Затверджена Міністром народної освіти при Інституті будівельна комісія по влаштуванню і введенню в експлуа-тацію навчально-допоміжних установ Інституту за рахунок особливого кре-диту (180070 руб. 27 коп.), під голову-ванням директора у складі всіх членів Управління і колишнього ад’юнкт-професора з кафедри будівельного мис-тецтва цивільного інженера В. І. Дейча, а також асистента при цій кафедрі, ци-вільного інженера князя А. Н. Кугуше-ва, в якості будівельника, у 1896-1898 роках займалась ремонтними роботами за рахунок вказаного кредиту. На буді-вельні роботи в інститутському Консь-ко-Вольному маєтку було виділено 30000 руб. За рахунок виділених коштів були виконані наступні роботи: вико-наний ремонт правого і лівого флігеля; побудований будинок для садівників; відремонтовані покрівлі на правому флігелі; виготовлені нові меблі для ін-ститутської бібліотеки; придбані із-за кордону навчальні посібники для інсти-тутських кабінетів і лабораторій.

У 1898 році перебудовано примі-щення колишнього пивоварного заводу під молочну, сироварню та літнє при-міщення для студентів, встановлений дренаж на полях Консько-Вольного ма-єтку, побудовані піч для випалювання цегли і навіс для сушки цегли-сирцю.

З 1899 року В. І. Дейч був переве-дений у знову заснований Варшавський політехнічний інститут на кафедру гід-ротехнічних споруд. Діяльність ВПІ



була започаткована декретом від 8 чер-вня 1898 року. У 1900 році Віктор Йо-сипович став деканом інженерно-будівельного відділення даного Інсти-туту. Він входив до Ради Варшавського політехнічного інституту разом з таки-ми видатними вченими та викладачами як директор інституту В. П. Амалі-цький, О. М. Кугушев І. І. Бевад, В. А. Солонина, В. К. Задарновський. На цей керівний склад Варшавського політехнічного інституту й випав обов’язок очолити всі подальші зміни в долі вузу, викликані Першою світовою війною і революцією 1917 року.

Крім того, Віктор Йосипович про-довжував читати у Ново-Олек-сандрійському інституті сільського го-сподарства та лісівництва лекції з основ будівельного та інженерного мистецтва аж до 1903 року. У проаналізованих ав-тором «Записках Ново-Александ-рийского института сельского хозяйст-ва и лесоводства» з 1904 по 1917 рік ві-дсутні відомості про такого викладача, як професор В. Й. Дейч.

На момент відкриття Варшавський політехнічний інститут мав три відділен-ня: механічне, хімічне та інженерно-будівельне, до яких у 1903 році додалося четверте – гірниче. Поляки становили бі-льшість серед студентів аж до 1905 року, коли їх кількість досягла 1.100 осіб. У ре-зультаті студентських заворушень 1905 року ВПІ був закритий. У грудні 1906 ро-ку Рада міністрів Росії схилилася до пе-реведення Варшавського політехнічного інституту до Новочеркаська. Шістнадця-того січня 1907 року на засіданні Ради Міністрів було прийнято рішення засну-вати політехнічний інститут у Новочер-каську (майбутній Донський політехніч-ний інститут), «використавши для цього цілі, кошти та особовий склад Варшавсь-кої політехніки» [3]. У 1908 році інститут повернувся до Варшави і продовжив свою діяльність.

У 1907 році у м. Новочеркаську було відкрито четвертий в Росії вищий

навчальний заклад гірничого профілю – Донський Політехнічний інститут. У березні 1907 року затверджено спеціальний Указ Ради Міністрів Російської імперії про затвердження ДПІ. Виняткова заслуга першого ди-ректора ДПІ М. М. Зініна (1907-1910) в тому, що політехнічний інститут був створений за лічені тижні. З Варшави прибула група викладачів, що склада-лася в основному з політехніків польської столиці: хіміки І. І. Бевад і В. А. Солонина, математики І. Р. Брай-цев, Г. Ф. Вороний, М. Ф. Зімін, Д. Д. Мордухай-Болтовський, геолог В. П. Амаліцький, гідротехнік В. І. Дейч, будівельник О. Н. Кугушев, архітектор Б. С. Рогуйський та ін. В ін-ститут були запрошені фахівці інших вузів і установ: фізики В. М. Габ-ричевський і С. С. Тяжолова, мінерало-ги П. П. Сушинський і Б. Б. Полинов, будівельник Н. М. Абрамова, ботаніки В. М. Арциховський і І. В. Новопокро-вський, зоолог В. П. Зиков та ін.

При інституті був створений особ-ливий інженерно-меліоративний факуль-тет, мета і завдання якого були охаракте-ризовані так: «Інженерно-меліоративний факультет засновується у складі Донсь-кого політехнічного інституту з метою створення спеціалістів з сільських інже-нерних робіт; в таких спеціалістах пів-денно-східний край має велику потребу, внаслідок своїх кліматичних умов та осо-бливих властивостей ґрунту».

Першим деканом цього факульте-ту Донського політехнічного інституту став (з 1907 по 1908 рр.) відомий гідро-технік, професор Віктор Йосипович Дейч, колишній ректор Варшавського політехнічного інституту. За його ініці-ативою та при активній участі виклада-ча Д. П. Мазуренко розпочалась робота зі створення при факультеті кабінету сільськогосподарської меліорації [10]. На кафедрі меліорації Донського полі-технічного інституту (нині Південноро-сійського державного технічного уні-



верситету) В. І. Дейчу встановлено ме-моріальну дошку.

Коли Дейч повернувся до Варша-ви, посаду декана факультету займали професори: зоолог В. П. Зиков (з 1908 по 1913 рр.), механік В. Ю. Ган (з 1913 по 1917 рр.), зоолог Д. Д. Педашенко (з 1917 по 1918 рр.). У своїх галузях це були видатні вчені.

У липні – серпні 1914 р. Варшав-ський політехнічний інститут, що опи-нився в зоні військових дій, його пер-сонал, навчальні матеріали та облад-нання були евакуйовані спочатку в Мо-скву, а потім в Новочеркаськ, Ростов-на-Дону і, нарешті, Нижній Новгород, де вони послужили основою для ство-рення вищої технічної школи.

У 1915 р. інститут був евакуйова-ний до Харкова (нині він має назву: Харківський національний аграрний університет імені В. В. Докучаєва). Се-ред представників професорсько-викладацького складу Ново-Олександрійського інституту про В. Й. Дейча не згадується [11; С. 14-15].

У Варшаві Політехнічний інститут вже в листопаді 1915 р. продовжив свою роботу в умовах німецької окупа-ції, без російських студентів і виклада-чів. Для отримання інформації щодо постаті В. Й. Дейча ми звертались з пи-сьмовим проханням до працівників му-зею Варшавського політехнічного уні-верситету «Politechnika Warszawska», на який була отримана відповідь, що у них немає відомостей про цього чоло-віка. Отже, його біографія обірвалась десь на межі 1908-1909 років.

Практична діяльність В. І. Дейча відобразилась у роботі західної експе-диції з осушення боліт і в експедиції зі зрошення на півдні Росії та Кавказі, а з 1893-1897 року Дейч працював як ін-женер-гідролог в Експедиції Лісового Департаменту з дослідження й обліку водного та лісового господарств на пів-дні Росії, в «Трудах» цієї експедиції, у

відділі «практичних робіт» були надру-ковані: «Гидротехнические сооружения 1893 г. на участках особой Экспедиции Лесного Департамента» (Труды особой экспедиции Лесного Департамента, отдел практических работ, том 2, вып. 1) и «Опыт регулирования и использования водной системы степей» (СПб., 1898).

Про велику вагу наукових дослі-джень В. І. Дейча для послідовників свідчить україномовний підручник «За-гальна гідротехніка» 1930 року випус-ку, рекомендований Державним науко-во-методичним комітетом Наркомосві-ти УРСР у секції професійної освіти як посібник для індустріальних ВНЗів та меліоративних факультетів сільського-сподарських ВНЗів, створений за його рукописом [12]. Це видання стало на-стільною книгою для наступних поко-лінь інженерів-меліораторів і викорис-товувалося для потреб народного гос-подарства й боротьби з руйнівною си-лою водних стихій та ерозійними про-цесами грунтотворення за допомогою спеціальних (гідротехнічних) споруд, пристроїв та обладнання.

Отже, в результаті проведених до-сліджень повернено до наукового обігу ще одне забуте ім’я – непересічної особис-тості, інженера-гідротехніка, професора Ново-Олександрійського інституту сільського господарства та лісівництва, ректора Варшавського політехнічного інституту, першого декана інженерно-меліоративного факультету Новочерка-ського політехнічного інституту, безпо-середнього учасника докучаєвської «Особливої експедиції» Віктора Йо-сиповича Дейча. Його наукові праці є вагомим внеском до скарбниці меліо-ративної справи України. Вони спри-яють розв’язанню ряду теоретичних і практичних завдань при комплексній меліорації агроландшафтів, які по-стійно зазнають негативного впливу природних факторів і господарської діяльності людини.



ЛІТЕРАТУРА: 1. Энциклопедический словарь / под

ред. К. К. Арсеньева и проф. В. Т. Шевякова. – СПб.: Тип. акц. о-ва Брок-гауз-Ефрон, 1905. – Доп. Т. I-А: Гаагская конференция – Кочубей. – С. 666.

2. Краткие сведения о Ново-Александрийском институте сельского хо-зяйства и лесоводства. – Варшава: Тип. Варшав. учеб. округа, 1900. – 54 с.

3. Записки Ново-Александрийского института сельского хозяйства и лесово-дства. Т. 11. Вып. 1. – Варшава: Тип. Вар-шав. учеб. округа, 1898. – 147 с.

4. Строительно-инженерное искусст-во: лекции адъюнкта-профессора В. И. Дейча, читанные студентам III-го кур-са в 1896-97 гг. / Ново-Александрийский ин-т сел. хоз-ва и лесоводства. – Ново-Александрия; Варшава: литогр. Л. Шиллер и сын, 1897. – Ч. III: Хозяйственная гидро-техника. – 816 с. : 424 чертежи в тексте. – факсимільне видання.

5. Дейч, В. И. К вопросу об организа-ции практических занятий по геодезии // Записки Ново-Александрийского инсти-тута сельского хозяйства и лесоводства. Т. 10, вып. 2. – Варшава: Тип. Варшав. учеб. округа, 1897. – 193 с.

6. Докучаев, В. Особая экспедиция Лесного Департамента по испытанию и уче-ту различных способов и приемов лесного и водного хозяйства в степях России: предва-рительный отчет о деятельности Экспеди-ции, с июня по ноябрь 1892 года, и общий проект опытных работ её / В. Докучаев. – СПб.: Е. Евдокимова, 1893. – 70 с.

7. Дейч, В. Труды Экспедиции, снаря-женной Лесным Департаментом под руко-водством профессора Докучаева: отдел практических работ / В. Дейч, М-во земле-делия и гос. имуществ. – СПб.: Е. Евдоки-мова, 1894. – 95 с. Т. 2: Гидротехнические сооружения. Вып. 1: Гидротехнические ра-боты 1893 года.

8. Дейч, В. Труды Экспедиции, снаря-женной Лесным Департаментом под руко-водством профессора Докучаева: отдел прак-тических работ / В. Дейч, Лесной Департа-мент. – СПб.: Е. Евдокимова, 1898. – 271 с. Т. 2: Гидротехнические сооружения. Вып. 2: Гидротехнические работы 1894-96 годов.

9. Записки Ново-Александровского института сельского хозяйства и лесово-дства. Т. 13, вып. 3-й. – Варшава: Тип. Вар-шав. учеб. округа, 1900.

10. История академии[[[Електронний ресурс] // ФГБОУ ВПО «Новочеркасская государственная мелиоративная академия». – Режим доступу: [http://www.ngma. su/oi/istoria.php] – Загол. з екрану.

11. Харківський національний аграр-ний університет імені В. В. Докучаєва (1816-2006): нарис / ред. кол.: М. Д. Євту-шенко; Р. І. Киричок; Д. Г. Тихоненко та ін. – Х., 2006. – С. 14-15.

12. Дейч, В. І. Загальна гідротехніка / В. І. Дейч (проф.). – 2-ге вид., перероб. і доп. від проф. В. Н. Пінєгіна. – Х.; Одеса: Держ. вид-во України, 1930. – 280 с. : 46 табл. рис.

Коломиец Н. Д. Вклад профессора В. И. Дейча в развитие мелиоративного дела

XIX века. В статье освещается научная и педагогическая деятельность забытой лич-ности инженера-гидротехника, профессора В. И. Дейча и его вклад в развитие мелио-рации XIX века.

Ключевые слова: В.И. Дейч, гидротехника, Институт гражданских инженеров, орошение, Ново-Александровский институт, «Особая экспедиция».

.Kolomiiets N. D. Сontribution of Professor V. I. Deutsch reclamation works in the

development of the XIX century. The article highlights the scientific and pedagogical activity forgotten individual hydraulic engineer, Professor V. Deutsch and his contribution to the amelioration of the XIX century.

Keywords: Deitch V.I. Water Technology, Institute of Civil Engineers, Irrigation, New Alexander Institute, "Special expedition".

ПАМ’ЯТКИ ІСТОРІІ ТА КУЛЬТУРИ


УДК 39(477.75):001.891–057.4 1920–1930

К ИСТОРИИ ГОСУДАРСТВЕННОГО ХЕРСОНЕССКОГО ИСТОРИКО-АРХЕОЛОГИЧЕСКОГО МУЗЕЯ

(середина 20-х гг. ХХ в.)

Асанова У.К., канд. ист. наук, доц. (Одесский национальный университет им. И. И. Мечникова)

Рассмотрены процессы создания и функционирования Государственного Херсо-

несского истрико-археологического музея как ведущего среди археологических музеев Крыма (середина 20-х гг. ХХ в.).

Ключевые слова: крымские музеи, археологический музей, материалы раскопок в Крыму, археологические исследования в Крыму, экспозиции археологического музея.

Процесс создания единой сети

государственных музеев в Крымской АССР в первой половине 20-х гг. ХХ в., ее окончательное организационное оформление на IV Крымской музей-ной конференции в Керчи в сентябре 1926 г. выделили археологические му-зеи в отдельную группу профильных учреждений. Согласно решениям Конференции, на территории региона определялось три специализирован-ных археологических музея – Херсо-несский, Керченский и Феодосийский [1]. Наиболее качественно, методоло-гически обосновано и масштабно тен-денции музейного строительства в СССР второй половины 20-х–30-х гг. ХХ в., массовой, популяризаторской и научно-исследовательской работы ар-хеологической специализации прояви-лись в деятельности Государственного Херсонесского историко-архео-логического музея в Севастополе.

После установления Советской власти в Крыму «Склад местных древностей» как собрание материалов раскопок за более чем 30-летний пе-риод требовал срочной реорганиза-ции. Положение усугублялось разме-щением на территории Херсонесского монастыря Дома инвалидов, городско-го приюта для бездомных и стариков, а непосредственно на территории го-родища – постоя 7 стрелкового полка Казанской дивизии Рабоче-

крестьянской Красной армии. Заве-дующий раскопками, глава Севасто-польского ОХРИСа Л. А. Моисеев в течение 1921–1922 г. неоднократно обращался в Музейный отдел Глав-науки Наркомпроса РСФСР, лично к его заведующей Н. И. Троцкой с просьбой способствовать возобновле-нию самостоятельной работы музея, а также ограждения музейной террито-рии от вандализма и разграбления.

С. Б. Сорочан, В. М. Зубарь и Л. В. Марченко в очерке истории Херсо-несского музея формулируют вывод, что период разрухи и неустроенности в первые годы после установления Советской власти негативно сказался на научно-исследовательской работе музея, тормозил его развитие [2, с. 41]. Соответствующую экспози-ционную работу организовать воз-можным не представлялось, в свою очередь удалось обеспечить работу вспомогательных подразделений му-зея – архива, библиотеки, музейного фонда [3, л. 253]. Также, при отсутст-вии материальных средств Л. А. Мои-сееву удалось организовать незначи-тельные археологические исследова-ния в окрестностях городища, впервые исследовать систему его водоснабже-ния, проследить источники питьевой воды, использовавшиеся в древности и в Средневековье. Также Л. А. Мои-сееву принадлежит первенство иссле-



дования поселений – сельских усадеб на Гераклейском полуострове и нача-ло исследования древнейшей оборо-нительной стены в западной части го-родища [2, с. 41–42].

В феврале 1923 года комиссия по ликвидации монастырей при Кры-мОХРИСе вынесла решение о ликви-дации монастыря св. Владимира в Херсонесе и передаче его здания му-зею. Однако, реальный переход мона-стырских помещений в ведение музея был осуществлен только в 1924 году, в мае того же года, благодаря настой-чивости Л. А. Моисеева, из Харькова были перевезено имущество музея, эвакуированное в 1914 году, после на-чала Первой мировой войны [4, с. 10].

Отсутствие финансирования, а также своеобразный характер руково-дства музейными учреждениями в Се-вастополе (самостоятельным музеем был только «Музей Херсонесских раскопок», «Музей Севастопольской обороны» имел статус его филиала, а «Панорама штурма Севастополя 6 июня 1855 г.» значилась вспомога-тельным учреждением последнего; общим руководителем всех учрежде-ний был Л. А. Моисеев, но финанси-рование при этом выделялось только на нужды «Музея Севастопольской обороны») привел к конфликту между руководителем и Севастопольским ОХРИСом. Его результатом стало от-странение Л. А. Моисеева 15 июля 1924 г. от должности и последующее разбирательство по инициативе замес-тителя заведующего КрымОХРИСом Я. П. Бирзгала обстоятельств его дея-тельности как руководителя севасто-польских музеев органами ГПУ. В ви-ну бывшему директору музея стави-лись «злоупотребления» и кража му-зейных экспонатов, Л. А. Моисеев был арестован. В октябре 1926 года исследователь был освобожден, ввиду отсутствия доказательств его вины. Однако восстановиться на работе в Херсонесском музее Л. А. Моисееву уже не удалось, репутация была ис-

порчена, ученый более не возвращал-ся к изучению херсонесских древно-стей [5, с. 621–626; 6, с. 242–244].

31 января 1924 г. было принято постановление СНК и ЦИК Крымской АССР, которым все здания бывшего монастыря св. Владимира в Херсонесе передавались для организации в них археологического музея с научной экспозицией, этим решением было положено начало деятельности наибо-лее масштабного профильного музея на территории Крымской АССР [4, с. 13]. Должность директора Херсонес-ского музея и руководителя раскопок на территории городища 28 апреля 1924 г. официально занял профессио-нальный историк, археолог, музеевед Константин Эдуардович Гриневич (1891–1970). [7]. Выбор К. Э. Грине-вича на должность заведующего Хер-сонесским музеем, очевидно, был продиктован наличием необходимой квалификации, а также необходимым опытом руководящей работы в музей-ном учреждении. 18 июня 1924 года К. Э. Гриневич дополнил к должности заведующего музеем исполнение обя-занностей заведующего Севастополь-ским ОХРИСом, став, таким образом, единоличным руководителем всей му-зейной системы в городе.

Первостепенной задачей работы нового руководителя стало перемеще-ние коллекций музея в новые поме-щения и начало его работы как экспо-зиционного учреждения. Согласно решению ЦИК Крымской АССР от 31 января 1924 г. Херсонесский мона-стырь был окончательно ликвидиро-ван как учреждение, жившие на его территории монахи подлежали высе-лению, а помещения культового ха-рактера – Владимирский собор и Цер-ковь Семи Священномучеников Хер-сонесских передавались музейному учреждению. К. Э. Гриневич инфор-мировал общественность о ходе соз-дания музейной экспозиции. Так, в сентябре 1925 года в журнале «Крым» было опубликовано письмо К. Э. Гри-



невича «Вместо монастыря – Музей» [8]. В заметке акцентировалось вни-мание на том, что «значение этого му-зейного строительства [в Херсонесе] сводится к тому, что оно является первым примером создания марксист-ского музея», соответственно экспо-зиция должна была отвечать необхо-димым идеологическим нормам. Кро-ме того, К. Э. Гриневич представлял новое учреждение как «новый тип со-ветского музея, рассчитанного не на хорошо подготовленного посетителя, а на простого грамотного и понятли-вого рабочего», который мог бы ос-мотреть всю экспозицию без помощи путеводителей и объяснений экскур-совода [8, с. 80].

Для популяризации уникального памятника дирекцией музея была вы-пущена листовка «Что такое Херсо-нес», в которой излагались основные сведения о его истории и был дан маршрут осмотра городища. Также К. Э. Гриневич отмечал, что кроме памятников античного и средневеко-вого времени, раскопанных непосред-ственно на территории Херсонеса, в экспозиции будут представлены мате-риалы раскопок «пещерных городов»: Инкермана, Эски-Кермена, Чильтера и Мангуп-Кале, осуществленные со-трудниками Севастопольского музея краеведения. Анонсировалось и соз-дание специального отдела произ-водств, в котором должна была быть представлена информация об эконо-мическом развитии города и его про-изводительных силах. Открытие ан-тичного отдела было запланировано на 7 июня, средневекового – на 1 ию-ля. Полноценно Государственный Херсонесский историко-археоло-гический музей начал свою постоян-ную работу в августе 1925 г.

С 1925 года началась работа по созданию постоянной экспозиции му-зея. К. Э. Гриневичу удалось прилечь к работе коллектив молодых сотруд-ников, некоторых из них являлись его учениками по Ленинградскому госу-

дарственному университету, соответ-ственно, можно сделать вывод о зна-чительной преемственности традиций работы музея, заложенных К. Э. Гриневичем в середине 20-х гг. ХХ в. и развитых в дальнейшем но-выми руководителями музея [9, с. 132]. Документы Научного архива Национального заповедника «Херсо-нес Таврический» позволяют устано-вить, что к 1926 году штат сотрудников музея вырос до 16 человек на постоян-ной работе. Непосредственно научную работу по учету, анализу и подготовке памятников к экспозиции осуществляли (в т. ч. – в составе экспедиции, сезонно): Г. Д. Белов, Л. Н. Белова-Кудь, В. Д. Блаватский, Е. В. Веймарн, В. Ф. Гай-дукевич, А. И. Данилов, М. М. Кобыли-на, А. Г. Котова, И. И. Мирвич, Н. В. Пятышева, М. Г. Русанов, А. Е. Семенов, Л. Н. Соловьев, П. Н. Шульц. Вспомогательные функции выполняли: музейные служители – Ф. С. Бойков, М. П. Ещенко, И. Т. Хвесько; смотри-тель городища – Н. З. Федоров, дело-производитель – А. П. Кантипалов; сто-рожа – Ф. И. Гончаров, Б. М. Филлипов, П. Я. Щукин; вахтеры – Ф. А. Здонек, С. З. Федоров [4, с. 14–15].

Учитывая стремление К. Э. Гри-невича к формированию экспозиции на новой «марксистской» основе, рас-смотрим основные постулаты данной концепции. Наиболее полно они пред-ставлены в специальной работе К. Э. Гриневича «За новый музей: Херсонесский музей, как первый опыт приложения марксистских идей в му-зейном строительстве» [10]. Автор ис-следования во вступительном слове отмечал, что «революционное строи-тельство в области народного просве-щения вплотную подошло к пробле-мам широкой демократизации всего музейного дела Республики», а, сле-довательно «ни один опыт проклады-вания новых путей в музейном строи-тельстве, как бы он мал ни был, не должен быть забыт». Признавалась и экспериментальность предлагаемой



музейной концепции: «пусть наш хер-сонесский опыт будет признан не-удачным или подлежащим коренному изменению… Не беда!». Целью своего труда ученый видел утверждение принципа тематической экспозиции как единственного научного принципа экспозиции для всех музеев. В свою очередь сам принцип тематической экспозиции К. Э. Гриневич оценивал «как одно из средств ввести марксизм в музейное дело» [10, с. 3].

В первом разделе своей работы К. Э. Гриневич формулировал необ-ходимость насущной реформы музей-ного дела, целью которой видел наи-большее приближение музейной рабо-ты к широким массам населения. Ис-следователь указывал, что его кон-цепция основана на практике работы в Херсонесском музее, а также – на впе-чатлениях от изучения работы музеев Ленинграда и знакомства с экскурси-онной практикой музеев других ре-гионов. В кратком изложении основ-ные принципы построения музейной работы на марксистской основе были сформулированы К. Э. Гриневичем следующим образом: «I. Всякий музей должен давать марксистски выдер-жанное знание определенного объема, судя по содержанию музейных кол-лекций. II. На музей следует смотреть как на книгу для образовательного чтения, в которой знание дается путем сопоставления не буквенных сочета-ний, а расстановкой памятников при-роды или материальной культуры. Поэтому экспозиция музея – момент первостепенной важности. III. Музей должен быть «самоговорящим», т. е. должен быть рассчитан не только на групповой осмотр экскурсиями, но и на осмотр одиночными средне-подготовленными посетителями. IV. Музей должен обратить особое вни-мание на связь с массами путем изда-ния специальной научно-популярной литературы, а также правильной по-становкой широкой экскурсионной работы. V. Музей должен оставаться

центром научно-исследовательской работы над коллекциями музея, при-влекая к этому делу также учащуюся молодежь соответствующих вузов. Поэтому наряду с выставочными за-лами могут быть фондовые с иной расстановкой экспонатов, рассчитан-ной исключительно для обслуживания научных работников. VI. Музей дол-жен быть внутренне увязан с задачами социалистического строительства всей страны» [10, с. 5].

Как видим, замысел К. Э. Гри-невича предполагал существование музея (как Херсонесского, так и любо-го другого учреждения) как объеди-ненного профильного заведения, в ко-тором ведущую роль играла просвети-тельская функция, а научно-иссле-довательской определялась вспомога-тельная роль. С одной стороны, такая позиция ученого была продиктована общими тенденциями гуманитарной политики Советской власти 20-х гг. ХХ в., ставившей ключевой целью ли-квидацию безграмотности широких масс населения и привлечения слоев рабочего класса и крестьянства к уча-стию в культурном созидании. С дру-гой стороны, выведение исследова-тельской функции музеев на вспомо-гательный уровень было продиктова-но стремлением в принципе сохранить этот вид музейной работы, а также сделать его системным и постоянным в отличие от частного характера таких исследований в досоветское время.

Очертив основные принципы но-вой организации музейной деятельно-сти, К. Э. Гриневич проиллюстриро-вал их практическое осуществление в работе Государственного Херсонес-ского историко-археологического му-зея. Оценив состояние музея при вступлении в должность директора категорией «хаоса», исследователь отметил отсутствие какой-либо систе-мы расположения экспонатов музея и инвентаризации памятников. В связи с этим, первостепенной задачей стало разделение всех экспонатов на две



группы по хронологическому принци-пу: греко-римского и византийского периодов. Из этого разделения логич-но вытекало создание в структуре му-зея двух отделов – Античного и Сред-невекового. Также кроме хронологи-ческой структуризации экспозиции, К. Э. Гриневич считал необходимым представить посетителям необходи-мые географические и социально-экономические предпосылки развития древнего городища. Данная информа-ция представлялась в музее посредст-вом плана городища на карте и крат-кой информацией, заполнявшей исто-рический контекст причин древнегре-ческой колонизации берегов Северно-го Причерноморья и возникновения Херсонеса [10, с. 6].

Формирование экспозиции па-мятников материальной культуры в Херсонесском музее было построено по четкой тематической схеме. К. Э. Гриневич, кроме объективной необходимости систематизации мате-риалов и экспонатов, видел в данном разделении экспозиции проявление элементов марксистской методологии, в связи с чем он подчеркивал диалек-тическую связь тематических уголков экспозиции. Всего в Античном отделе музея было выделено девять уголков. Они содержали информацию о гео-графии, обстоятельствах основания города (данная информация была предварительной перед началом ос-мотра), далее освещались проблемы торговли, производства, представля-лись основные формы государствен-ного устройства полиса, частного бы-та его жителей. Также в экспозиции отдельно рассматривались аспекты погребального обряда, культов и ис-кусства херсонеситов [10, с. 7].

Содержание экспозиции позво-ляло посетителям представить жизнь древнего города по остаткам матери-альной культуры, которые были сис-тематически расположены в витринах, на стенах и в простенках музейных залов. При входе в каждый зал был

вывешен план зала с обозначением тематики выставленных экспонатов и маршрутом осмотра, последователь-ности осмотра способствовала и ну-мерация витрин. Также витрины были снабжены подробными надписями, в которых излагалась общая информа-ция о представленных в экспозиции предметах. Наиболее ценные памят-ники содержали также пояснительные записки, в которых представлялся пе-ревод их содержания (это касалось, в первую очередь, эпиграфических па-мятников), история обнаружения или издания. Для упрощения процедуры ос-мотра музея неподготовленными посе-тителями была введена система специ-альной маркировки особо значимых экспонатов – причина этой акции фор-мулировалась прозрачно – «чтобы ма-лоподготовленный посетитель музея мог без утомления осмотреть наиболее важные экспонаты» [11, с. 62].

Витрины экспозиционных тема-тических уголков содержали предме-ты, полученные в ходе полевых ис-следований, внутри этих композици-онных элементов экспозиции также строго сохранялся принцип хроноло-гической последовательности. Так, уголок «торговля» представлял посе-тителям предметы херсонесского им-порта, в частности: посуду греческого и римского производства, амфоры, монеты, чеканившиеся как в полисе, так и за его пределами. Уголок «про-изводство» позволял составить пред-ставление о развитии экономики и уровне технического обеспечения древнего города. Здесь выставлялись жернова, примитивные механизмы, ры-боловные снасти и крючки – все то, что обеспечивало возможность экспорта продукции из Херсонеса, который в ан-тичный период велся по двум масштаб-ным направлениям – торговля хлебом и рыболовный (рыбозасолочный) промы-сел. Также представлялись основные элементы внутренней организации хо-зяйства жителей города: орудия земле-дельческого, скотоводного, винодельче-



ского производства, механизмы стекло-дувной и металлообрабатывающей ин-дустрии, косторезного и гончарного де-ла [10, с. 8; 11, с. 62–67].

Вопросы государственного уст-ройства Херсонеса в античный период представлялись в экспозиции в виде текстов важнейших документов, со-ставлявших как основу политического строя античной республики, так и ил-люстрировавших отдельные эпизоды ее существования. К таковым относи-лись: мраморная плита с присягой граждан Херсонеса (IV–III вв. до н. э.), плита почетного декрета в честь Дио-нисия (IV в. до. н. э.), почетный дек-рет в честь историка Херсонеса Сири-ска (конец III в. до н. э.), текст догово-ра Херсонеса с царем Боспора Фарна-ком (вариант – с царем Понтийского царства Фарнаком I; II в. до н. э.), по-четный декрет в честь Диофанта, пол-ководца царя Понтийского царства Митридата VI Евпатора (конец II в. до н. э.) и т. д. Данные документальные памятники позволяли рассмотреть особенности как внутренней, так и внешней политики полиса, его статуса и положения в региональной политике государств бассейна Черного моря, места во взаимоотношениях великих держав древности [11, с. 68–81]. Кро-ме того, составленная под руково-дством К. Э. Гриневича экспозиция эпиграфических памятников антично-го периода стала основой создания т. н. «каменной летописи» Херсонеса, которая на сегодняшний день является одним из наиболее ценных собраний документальных свидетельств жизни полиса в античную эпоху.

Особую группу экспонатов со-ставляли надгробия некрополя горо-дища, выделенные в уголок «могилы». Данные памятники позволяли просле-дить изменения в погребальном обря-де, происходившие со сменой этниче-ского состава населения Херсонеса, влиянием на него извне (скифы, тав-ры, римляне), трансформации соци-альной структуры населения полиса в

разные периоды античной эпохи [10, с. 8–9]. Связанным с памятниками об-ряда погребения являлся и уголок, по-священный культам и религиозным представлениям жителей города: в нем демонстрировались статуэтки, изображения богов, богинь и героев на различных предметах быта и укра-шениях, амулеты, алтари и прочие ат-рибуты культа и культовых сооруже-ний. Заключительным отделением экспозиции античного отдела являлся уголок, посвященный искусству древ-него Херсонеса. В нем были сконцен-трированы художественные свиде-тельства высокого уровня развития архитектуры, скульптуры, прикладно-го искусства и художественных про-мыслов Херсонеса [11, с. 93–100].

Относительно экспозиции сред-невекового периода К. Э. Гриневичем был избран тот же принцип последо-вательного распределения экспонатов по тематическому принципу в соот-ветствии с основными постулатами концепции т. н. «марксистского» му-зея. Первичной в этом перечне также была экономическая и производствен-ная составляющая жизни средневеко-вого города, после чего посредством презентации памятников материаль-ной культуры иллюстрировался уро-вень его политической и государст-венной организации, быта, развития культовых и религиозных представле-ний, достижений художественной культуры [11, с. 100–108].

С 1925 г. экспозиция Херсонес-ского музея занимала помещения бывшего монастыря на территории городища. Античный отдел располо-жился в бывшей монастырской тра-пезной, площадью 17,50х10,75 м., средневековая экспозиция была раз-вернута в помещении бывшей домо-вой церкви монастыря площадью 23х13 м. Потребности экспозиции, не-обходимость ее связного и логическо-го характера, привели К. Э. Гриневича к формулированию идеи «самогово-рящего музея». Она заключалась в ос-



нащении экспозиции максимальным количеством объяснительных средств, которые способствовали самостоятель-ному ознакомлению посетителей с ма-териалами экспозиции и снижали необ-ходимость тотальной экскурсионной практики сотрудников музея. К этим средствам относились: плакаты с опи-санием хронологических рамок и струк-туры залов музея, указатели маршрута осмотра музея, нумерация всех витрин, снабжение всех экспонатов необходи-мыми информационными надписями. Учитывая разную степень подготовлен-ности посетителей была разработана специальная форма этикетажа предме-тов в витринах – крупным шрифтом для широкого круга посетителей указыва-лась общая информация о памятнике, более мелким – приводилось детальное описание с указанием размеров, объяс-нениями обстоятельств находки или из-дания того или иного памятника, при-водился его инвентарный номер в му-зейном фонде. Для повышения качества работы музея, постоянной связи с посе-тителями, учета их пожеланий в Херсо-несском музее также была введена практика записей в книгу для посетите-лей, материалы которой, по словам К. Э. Гриневича, помогли сделать музей «объектом коллективного творчества с участием самих посетителей» [10, с. 12].

Отдельно К. Э. Гриневич оста-навливался на необходимости органи-зации научной работы в рамках му-зейного учреждения, называя любой большой музей «двуликим Янусом». Основную цель деятельности музея ученый видел в обслуживании интере-сов посетителей, т. е. в популяризатор-ской и экскурсионной работе, однако, он подчеркивал что «каждый большой музей не может показать всего, как бы этого не хотели музейные работники», в силу, как объективных потребностей посетителей, так и в нецелесообразно-

сти выставления типологически родст-венных памятников. В связи с этим, ак-туальной становилась работа музейного фонда. В Херсонесском музее рядом с залами для посетителей были оборудо-ваны фондовый и лапидарный залы, выполнявшие вспомогательные и ис-следовательские функции при Антич-ном отделе. Такие же подразделения были устроены в помещениях Влади-мирского собора. Основным принципом работы музейного фонда К. Э. Гриневич называл «соединение хронологического принципа с типологическим». В итоге в лапидарии Античного отдела Херсонес-ского музея в хронологическом порядке были сконцентрированы сгруппирован-ные по эпохам надгробия, архитектур-ные части и прочие памятники, не пред-ставлявшие значения для экспозиции, однако, необходимые для работы ис-следователей [10, с. 14–15].

В связи с выработкой самостоя-тельной методической концепции по-строения музейной экспозиции, сфор-мулированной К. Э. Гриневичем, можно сделать вывод о том, что Госу-дарственный Херсонесский историко-археологический музей после начала своей постоянной экспозиционной деятельности в 1925 г. состоялся как полноценное музейное учреждение археологического профиля. Музейные подразделения выполняли основные функции профильного учреждения – просветительскую, популяризатор-скую, научно-исследовательскую. Бы-ли созданы постоянные, логически продуманные и связанные экспози-ции, охватывавшие значительный хронологический период жизни горо-да эпох античности и средневековья, содержавшие исчерпывающий набор памятников материальной культуры, характеризовавших различные сторо-ны быта и социальных отношений жи-телей Херсонеса.

ЛИТЕРАТУРА

1. Подробно об организации музей-ного дела в Крыму в досоветский период и

изменениях в 20-е гг. ХХ в. см. подробно: Непомнящий А. А. Музейное дело в Кры-



му и его старатели (XIX – начало ХХ века) : биобибл. иссл. / А. А. Непомнящий / Тав-рический нац. ун-т им. В. И. Вернадского. – Симферополь, 2000. – 360 с.; Непомня-щий А. А. Арсений Маркевич : страницы истории крымского краеведения / А. А. Непомнящий / Таврический нац. ун-т им. В. И. Вернадского. – Симферополь : Биз-нес-Информ, 2005. – 432 с. – (Серия : Био-библиография крымоведения ; вып. 3); Непомнящий А. А. Профессор Николай Эрнст : страницы истории крымского краеведения / А. А. Непомнящий / Таври-ческий нац. ун-т им. В. И. Вернадского. – К. : Стилос, 2012. – (Серия : Биобиблио-графия крымоведения ; вып. 15).

2. Сорочан С. Б. Жизнь и гибель Хер-сонеса / С. Б. Сорочан, В. М. Зубарь, Л. В. Марченко. – Х. : Майдан, 2001. – 828 с.

3. Государственный архив Россий-ской Федерации, ф. А-2307. Главное управление научными и научно-художественными учреждениями (Глав-наука) Народного комиссариата просве-щения РСФСР, оп. 3, д. 130. Анкеты, све-дения о дворцах-музеях, присланные в Главнауку, 07.1922–02.1923 г., 318 л.

4. Зубарь В. М. Летопись археоло-гических исследований Херсонеса–Херсона и его округи (1914–2005) / В. М. Зубарь // МАИЭТ / Ин-т востоковедения им. А. Е. Крымского ; Крымское отд. – Supplementum, вып 6. – Симферополь, 2009. – 496 с.

5. Романчук А. И. Исследования Херсонеса–Херсона. Раскопки. Гипотезы. Проблемы / А. И. Романчук ; Уральский гос. ун-т. – В. 2-х ч. – Ч. 2 : Византийский город. – Екатеринбург, 2007. – 664 с.

6. Романчук А. И. Из истории Хер-сонесского музея : дело Л. А. Моисеева / А. И. Романчук // LAUREA : К 80-летию проф. Владимира Ивановича Кадеева / Харьковский нац. ун-т им. В. Н. Каразина. – Харьков, 2007. – С. 239–251.

7. Латышева В. А. К. Э. Гриневич как археолог / В. А. Латышева // Древно-сти, 2004 / Харьковский нац. ун-т им. В. Н. Каразина. – Харьков, 2004. – С. 284–294.

8. Гриневич К. Э. Вместо монастыря – Музей : письмо из Херсонеса / К. Э. Грине-вич // Крым. – 1925. – № 1. – С. 80–81.

9. Кадеев В. И. К. Э. Гриневич как ученый / В. И. Кадеев // Вестник Харьков-ского университета. – 1992. – Сер. : Исто-рия. – № 362. – Вып. 25. – С. 129–134.

10. Гриневич К. Э. За новый музей : Херсонесский музей, как первый опыт приложения марксистских идей в музей-ном строительстве / К. Э. Гриневич ; Госу-дарственный Херсонесский музей. – Сева-стополь, 1928. – 16 с.

11. Гриневич К. Э. Херсонес Таври-ческий : История. Руины. Музей : иллюст-рированный путеводитель / Государствен-ный Херсонесский музей. – Севастополь, 1928. – 2-е изд. – 112 с.

Асанова У.К. До історії Державного Херсонеського історико-археологічного

музею. Розглянуто процеси створення та функціонування Державного Херсонесько-го істріко-археологічного музею як провідного серед археологічних музеїв Криму (се-редина 20-х рр. ХХ ст.).

Ключові слова: кримські музеї, археологічний музей, матеріали розкопок у Криму, археологічні дослідження в Криму, експозиції археологічного музею, К.Е. Гриневич.

Asanova W.К. On the history of State Chersonesos historical and archeological

museum. The processes of creation and functioning of the State Chersonesos historikal and archaeological museum as a leading archaeological museums of the Crimea (mid-20's. Twentieth century).

Keywords: Crimean museums, archaeological museum, excavated material in the Crimea, archaeological research in the Crimea, the exposure of the archaeological museum, K.E. Grinevich.

НАУКОВІ ПУБЛІКАЦІІ


ДО ПИТАННЯ ВИВЧЕННЯ ТА ПОБУТУВАННЯ

ЧУМАЦЬКОГО ПРОМИСЛУ В УКРАЇНІ

Шкіра М.В., Шкіра Л.М. (Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав»)

У статті на основі документальних матеріалів розкрито окремі аспекти ви-

вчення, побутування та висвітлення в експозиції Музею народного сухопутного тра-нспорту Середньої Наддніпрянщини чумацького промислу.

Чумацький промисел, який про-

тягом ХVІ – ХІХ ст. був поширений на території України і відігравав знач-ну роль в її економічному житті, впе-рше звернув увагу дослідників на по-чатку 40-х років ХІХ ст. В 1840 році в щотижневику ”Tygodnik Petersburski” з’явилася стаття Тадеуша Падаліци «Чумаки», яка поклала початок дослі-дженню чумацтва. Автор розглядав чумаків як окрему категорію людей, відмінну від іншого населення Украї-ни. Основні теоретичні положення бу-ли сприйняті і продовжені багатьма іншими авторами робіт про чумацький промисел. Найбільш ґрунтовними працями ХІХ – поч. ХХ ст. був вели-кий літературний нарис Г.Данилев-ського «Нрави і звичаї українських чумаків», і дослідження І.Рудченка (1845 – 1905). Словник Ф.Брокгауза та І.Єфрона серед авторів публікацій на-зивав М.Сумцова [3]. В 1890 роках вийшли монографії І.Рудченка, А.Са-кальського, Ф.Щербини, досліджував цю тему П.З. Рябков (1848-1927).

До теми чумацтва повертаються в 20-х роках. При Всеукраїнській Акаде-мії Наук (ВУАН) в 1921 році було ство-рено етнографічну комісію. Її друкова-ним органом став «Етнографічний віс-ник». Було опубліковано «Матеріали до вивчення виробничих об’єднань», дру-гий випуск яких – «Чумаки» − підсуму-вав працю членів комісії В.Білого, Н.Букатевича, С.Терещенко та інших, і висвітлював один з «пережитків» (як характеризували його вчені) професій-

них об’єднань в Україні – чумацький промисел [11, с. 15]. В 60–х роках ХХ ст. чумацтво досліджував українсь-кий дослідник І.С. Слабеєв [12]

І.Слабеєв дійшов висновку, що з часу виникнення і на протязі чоти-рьох століть чумацький промисел на-лежав у багатьох місцевостях України до найважливіших після землеробства і скотарства. Цей промисел розвивав капіталістичні відносини. Основною со-ціальною верстою автор вважав селянс-тво, вказуючи, що чумацтво було одні-єю із специфічних форм селянської тор-гівлі епохи феодалізму [12, с. 7].

В 1954 році вийшла монографія І.Гуржія «Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському го-сподарстві України першої половини ХІХ ст.» [5]. В цій праці значне місце відведено розгляду селянських промис-лів, зокрема, чумацтву. Автор докладно аналізує стан чумацького промислу, до-сліджує місце і значення чумацтва в економіці України того часу, його соці-альний склад та інші питання.

Протягом свого існування чумац-тво набувало різноманітних форм та займало різні місця в соціальній стру-ктурі життя суспільства. Але завжди чумаки виділялися в окрему осібну групу зі своєю культурою, звичаями, обрядами, піснями.

С.Проскурова назвала такі осно-вні чинники, що вплинули на розвиток чумацтва на нашій території[11, с. 32]:

1. Відсутність на більшості тери-торії України покладів солі як одного



із життєво необхідних продуктів харчу-вання, а також рибних запасів, що ви-кликало потребу доставки великої кіль-кості риби та солі на значну відстань.

2. Значна віддаленість соляних промислів (Прикарпаття, Криму, Дніпровсько-Бузького лиману, Сло-божанщини) та місць масового вилову риби (пониззя Дніпра, Дон, Азовське море) від густонаселених районів По-дніпров’я, що були основними спожи-вачами солі та риби.

3. Небезпеки та значні фізичні труднощі, пов’язані з пересуванням основними шляхами, що сполучали Центр України та Подніпров’я з Кри-мом, Причорномор’ям та Приазов’ям, що викликало необхідність вироблен-ня таких принципів соціальної органі-зації валок соле- та риботорговців, які давали змогу ефективно захищати своє майно, а також зосереджувати спільні зусилля на досягнення взаємо-вигідного результату.

4. Значна тривалість весняно-літнього періоду в Степовій та Лісо-степовій зонах України, що давало змогу здійснювати подорожі до трьох разів на рік.

5. Традиційні економічні пріори-тети українського населення – земле-робство та скотарство, які давали змо-гу накопичити надлишкові запаси збі-жжя для реалізації та забезпечити промисел надійною тягловою силою.

6. Відсутність національної держа-вності на українських землях, що зму-шувало солеторговців до створення та-кої соціальної організації, яка б забезпе-чувала надійний захист їхніх соціально-економічних прав та інтересів.

7. Орієнтація урядів країн, до складу яких в різні часи входили укра-їнські землі, виключно на сприяння купецтву, що змушувало чумаків утримувати професіональну чесність та надійність.

8. Виникнення та зміцнення ко-зацтва як військової організації украї-

нського народу, що сприяло досить надійному забезпеченню чумацьких валок під час пересування їх землями Війська Низового Запорозького та, за-вдяки військовому авторитету Січі, стримувало войовничих сусідів від нападів на чумаків.

9. Переплетення в ментальності українського народу двох основних історичних нашарувань – хліборобсь-кого та козацького, що поряд з впли-вом географічних і кліматичних фак-торів дало здатність чумакам перено-сити значні психічні та психологічні навантаження, протистояти небезпе-кам, забезпечувати ефективну трудову діяльність на благо громади, в той же час будучи економічно й психологічно незалежними від неї.

Але, незважаючи на наявність значної кількості літератури, не мож-на вважати, що чумацький промисел в Україні глибоко і всебічно вивчений. Потребує дослідження стан чумацтва в ХІХ столітті: його роль в житті краї-ни, обсяг, розміри. Перелік недослі-джених питань можна було б продов-жити, але досить і названих, щоб по-ставити тему – чумацький промисел в Україні як предмет дослідження.

Працюючи над статтею, автори крім спеціальної літератури про чума-цький промисел використали окремі дані з періодичних видань і з різних праць, матеріали Центрального дер-жавного історичного архіву України. На жаль, в архівах мало документів про чумаків та їх діяльність, що утру-днює дослідження поставленого пи-тання. Особлива увага приділяється аналізу ролі чумацького промислу в економічному житті країни.

Перша документальна згадка про соляну торгівлю на Подніпров’ї, зокре-ма, про привезення сюди солі з місць видобутку, відноситься до ХІ ст., хоч немає ніяких сумнівів, що вона приво-зилася в даний регіон задовго до цього. Привозили сіль великими караванами



«гості», тобто купці. В джерелах ХV ст. з’являються відомості про солеторгов-ців, які називалися просто «люди». Ха-рактер їх діяльності зовсім не схожий на купецьку торгівлю. Вони сіль набирали потай, ухиляючись від сплати мита, ступаючи нерідко в збройні сутички з татарською охороною озер. З середини ХVІ ст. в документах зустрічається на-зва «соленики». Термін виник, очевид-но, як спеціальна назва категорії торго-вців сіллю, що належали до купецького стану, хоча намагалися брати сіль без сплати мита і вступали в сутички з та-тарською вартою біля озер. Приблизно в цей же час з’являється ще одна назва торговців сіллю – «коломийці», яка вживалася щодо тих торговців, які на-бирали сіль в Галичині, головним чином в Коломиї – найважливішому центрі ви-добутку та продажу солі в цьому районі. Спочатку «коломийцями» називали мі-сцевих торговців, але згодом ця назва також поширилася і на приїжджих, зок-рема, з Подніпров’я.

Таким чином, в середині ХVІ ст. в Подніпров’ї вже існували дві пара-лельні назви торговців сіллю – «соле-ники» та «коломийці». Перші з них вивозили самосадну сіль з озер Криму і узбережжя Чорного моря, другі – ви-варну і кам’яну сіль з Галичини, а та-кож Молдавії та Валахії. Назва «коло-мийці» проіснувала до кінця ХVІІІ ст., коли Правобережжя ввійшло до скла-ду Росії, а Галичина була загарбана Австрією. Встановлення кордону при-вело до того, що коломийці вже не могли вільно їздити по сіль, як це було раніше. Назва «соленики» проіснувала ще менше, бо вже в ХVІІ ст. зустріча-ється термін «чумаки».

Більш докладні відомості про чумацький промисел, його характер, розміри, поширення з’являються по-чинаючи з кінця ХVІІ ст. Архівні до-кументи, що є достовірними свідками історії, вказують на значні труднощі чумацького промислу.

Так, згідно з «Постановления Министра финансов Графа Воронцо-ва, об оказании содействия чумакам в пути следования с транспортами со-ли» Канцелярії Київського військово-го, Подільського та Волинського Ге-нерал-Губернатора від 31 червня 1847 року [14]. «Департамент Горных Со-ляных Дел довел донесение Бессараб-ского соляного правления от 20 июня 1847 года, в котором объясняет, по случаю скудного урожая трав и непо-мерно высокой платы, требуемой вла-дельцами земель, через которые про-легают соляные пути, от 10 до 15 коп. сер. за выпас пары волов в оду ночь, многие фурщики, из числа заподря-женных Одесским Купцом Потаповым и Кременчуцким Купеческим сыном Рыбаловым, занимающимся отправ-кой соли от Бессарабских соляных озер в разные места: Херсонской, Ки-евской, Подольской, Волынской Гу-берний и Бессарабской области, вовсе не явились за солью к Бессарабским озерам, другие же фурщики, отправ-ленные купцами от озер, постигши их чрезмерным не достаткам в поднож-ном корме, отказались идти к местам назначения, а другие, оставив свои во-зы, возвратились с волами к месту жи-тельства. Бессарабское Соляное Прав-ление отнеслось к Начальникам Гу-берний: Херсонской, Волынской и Бессарабской области, о предписании предоставления им Великим Судом Градским Полициям, чтобы при сле-довании транспорта, как порожних, так и нагруженных солью, оказываема была чумакам законная защита и по возможности ограждали бы их от по-боров за пастьбу волов. Принимая во внимание, что вышеизложенные об-стоятельства кроме уменьшения ка-зенного дохода могут иметь влияние на возвышение цены на соль вольно-промышленников к явному стеснению народного продовольствия» [14]. Схожі накази міністром фінансів були



підписані 2 серпня 1847 року, 16 сер-пня 1847 року, 13 січня 1848 року [14].

В березні 1855 року Канцелярія Київського військового, Подільського та Волинського Генерал-Губернатора [15] видає інструкцію «Комиссиям для управления работами по улутшению торговых (чумацких) трактов Ново-российского Края, Киевской и По-дольской Губерний» [15].

Перша частина інструкції скла-далася з двадцяти двох частин, вклю-чаючи в себе список членів комісії м. Одеси, в Києві та Кам’янець-Подільському, за призначенням Гене-рал-Губернатора. В комісію входили: «Член по искусственной Части Корпу-са Инженеров путей Сообщения Штаб Офицеров, директор работ офицер Корпуса Инженеров Сообщения для содействия по распорядной и хозяйст-венной частям, письмоводитель, бух-галтер, кондуктор, чертежник, писцы, сторожи» [15]. Були розроблені марш-рути руху, карти чумацьких доріг. Вказані чіткі умови до напрямків ру-ху, мостів, переправ та доріг. Роботи повинні були засвідчуватися та пере-вірятися комісією, про кожен вид ро-боти комісія робила окремий запис та звіт про проведену роботу. Так, по пропозиції Міністра фінансів графа Воронцова, «отпущено на улучшение чумацких дорог с 1839 года в течении четырех лет по 250 т. руб., коснув-шись почтовых дорог только там, ко-торые служат для провоза груза в Одессу. Из этой суммы 50 т. ежегодно отпускается для главнейших исправ-лений Чумацких дорог Киевской и Подольской губерний, а прочие улуч-шения производят по мере возможно-сти, натуральною повинностью по распоряжению Генерал-Губернатора по принятым правилам» [15]. Згідно з даним розпорядженням, комісія на початку року затверджувала передба-чувані витрати, заслуховувала кожно-го місяця звіти, виділяла кошти, про-

водила документальні записи та скла-дала річні звіти.

Другий розділ документу містив рекомендації щодо поліпшення чума-цьких трактів, про напрямки доріг, ширину чумацьких доріг. Ширина до-ріг складалася з 30 сажнів і водночас служила для проїзду екіпажів, чумаків та прогону худоби, дозволяла їх ремо-нтувати. Дороги, як правило, були з натурального ґрунту, переходили від підйомів до узвозів. Якщо поруч з до-рогою зустрічалися джерела, від них прокопували траншеї, шириною та глибиною від 1 до 1,5 фута, для напу-вання худоби. На дорогах часто спо-руджували гаті. Вони вимощувалися каменем чи деревом. Якщо дорога проходила через піски, то споруджу-валася кам’яна «мостовка» [15].

В Київській та Подільській губер-ніях, де ширина дороги передбачалася в 10 сажнів, ремонти доріг проводилися весною та восени. В цій місцевості ве-лике значення приділяли водовідведен-ню доріг. Рови обабіч доріг теж приво-дилися в належний стан з метою вільно-го стоку води з дороги. Землю від чист-ки ровів ніколи не кидали на дорогу, а відкидали далі за рів, так як вона знову могла їх зруйнувати [15].

На болотистих місцевостях спо-руджували гатки або гаті. Це настили з шарів землі з ретельним утрамбу-ванням кожного шару. До середини гатки шар клали товстіше, надаючи їй ледь округлої форми. Якщо вода руй-нувала гаті, для їх ремонту використо-вували камені, кладучи їх на розчин, або на мох чи на дерен. З метою збе-реження гаток від води часто користу-валися водовідводом, даючи водам ві-льний протік по трубам чи навіть ін-шим водостокам. Розміри всіх частин дороги, кожного будівництва моста чи гатки були розроблені «Положенням до дорожньої інструкції», яке ретель-но дотримувалося та перевірялося. Через ліс дороги прокладалися із де-



рева, яке неможливо було використо-вувати для будівництва чи столярних промислів [15].

Існували і об’їзди доріг. Вони збільшували відстань, час перебуван-ня в дорозі та використовувалися у двох випадках:

- якщо зустрічалися на дорогах високі, круті гори, непрохідні болота, глибокі балки чи густо заселені насе-лені пункти;

- з метою уникнення витрат. Ліс використовувати переважно

сосновий і не допускати використання інших видів дерева, оскыльки дерево має властиву йому міцність, що може завдати шкоди.

Особливу увагу приділяли чума-цьким пасовищам. Їх облаштовували через кожні 10 – 12 верст та перевіря-ли спеціально створеною комісією, ві-дводили від казенних дач, облаштову-вали криницями для напування худо-би, установлювали час для випасу [15].

Врегульовувалося правилами і будівництво корчом – як місць зупин-ки чумаків. Кожна корчма, згідно ін-струкції, повинна мати довжину від 8 до 10 сажнів, ширину від 4,5 до 5,5 сажнів. А розміщення кімнат повинно було бути таким, щоб перша велика кімната при вході була для чумаків − довжиною 5, шириною до 4 сажнів з руською піччю та лавами. В іншій ча-стині облаштовували приміщення для

приїжджих та для корчмаря. З обох боків корчми повинні бути ворота та два невеликі флігелі для кладової та амбару [15].

Згідно «Ведомости о местах, в которых имеются чумаки и извозчики, с показанием рабочих их скота и во-зов» в Київському повіті (відомості населених окремих населених пунк-тів) на 1848 рік [16]:

№ Назви на-

селеного пункту

Волів Коней Возів

1 С.Грузьки 20 - 10 2 С. Кольщина 30 - 15 3 М. Обухов 160 - 80 4 С. Федосовка 30 - 15 5 М. Ржищев - 30 10 6 С. Дружня 20 - 10 7 М. Димер 30 - 15 В Уманському уїзді [16]:

№ Назви на-селеного пункту


1 С. Хижна 24 6 15 2 С. Поляковка 6 24 15 3 С. Максимівка 4 8 6 4 С. Косьмина

Гребля 2 16 12

В Таращанському уїзді [16]: № Назви на-

селеного пункту


1 С. Ружичное 16 - 8 2 С. Дзвинячі 14 - 9 3 С. Степки 20 - 10 4 С. Розумниці 30 4 15

На Лівобережжі чумацтво було

найбільш поширеним в місцевості, що простягається вздовж Дніпра прибли-зно між Золотоношею та Кременчу-ком, а також в містечках, селах і хуто-рах, розташованих вздовж лівих при-ток Дніпра – Сули, Псла, Ворскли. На Правобережжі чумаків було найбіль-ше в районі Чигирина.

В чумацькому промислі в ХVІІІ ст. брали участь різні верстви насе-лення України, але основну масу чу-

маків становили селяни. В більшості випадків в книгах не вказувалося, до якого розряду належали чумаки, їх на-зивали просто «жители» того чи іншо-го села. Лише інколи зустрічаються записи, що це були «подданные» мо-настирів, поміщиків [10].

В кількісному відношенні вже на поч. ХVІІІ ст. чумаки-наймити стано-вили найчисельнішу категорію чума-ків, перетворюючись з торгового в ві-зницько-торговий промисел. При цьо-



му візницьке чумакування за своїм об-сягом і значенням швидко переродило чумацьку торгівлю, бо остання зрос-тала значно повільніше. Посилення товарообігу внаслідок зміцнення еко-номічних зв’язків між окремими ра-йонами країни і за кордоном мало прямим своїм наслідком збільшення обсягу перевезень вантажів, для чого, відповідним чином, потрібна була бі-льша кількість транспортних засобів та їх удосконалення.

Серед чумаків зустрічається ба-гато жителів міст і містечок, значна частина яких належала до міщан, хоча в книгах це не вказувалося. Заняття чумацьким промислом було досить поширеним і серед духовенства. Чу-мацький промисел відігравав важливу роль в господарстві запорозьких коза-ків, які вивозили на Лівобережжя і Правобережжя багато солі і риби. За сприятливих обставин чумацьким промислом нерідко займалася козаць-ка старшина і поміщики, але, як пра-вило, вони не брали участі в ньому, а посилали з возами своїх селян на чолі з прикажчиком.

Майновий стан чумаків з селян і міщан був неоднаковим. Поряд з чу-маками-трудівниками, які мали одну-дві, рідко три паровиці, часто зустрі-чалися власники багатьох паровиць. Так, наприклад, в реєстраційних кни-гах Кременчуцької застави знаходимо багато прізвищ чумаків, які володіли 5-10 возами. Багаті чумаки в своєму промислі широко використовували працю наймитів, які виконували всю роботу: навантажували і розвантажу-вали вози, супроводжували, охороня-ли вантаж у дорозі, доглядали худобу. Так, у жителів с. Паволочі Івана Ма-монтенка і Івана Бобрюка при возах було 46 наймитів. Чумаки – великі промисловці – зустрічались серед різ-них категорій селян. Так, 1738 р. у двох кріпаків князя Трубецького з с. Рудні Київського полку було 30 челя-дників з цього ж села і з с. Озерян Пе-реяславського полку; у селянина Заха-

ра Савенка з с. Бзова – «підданого» Києво-Вознесенського монастиря – було 19 челядників [10].

З другої половини ХVІІІ ст., в період розкладу феодально-кріпо-сницької системи, в характері чумаць-кого промислу відбуваються зміни. Все більшого значення починає набу-вати візникування, тобто перевезення різних вантажів, що належали різним особам (поміщикам, купцям, державним установам). Чумацьке візникування за своїм обсягом і значенням швидко ви-передило чумацьку торгівлю. Посилен-ня товарообігу внаслідок зміцнення економічних зв’язків між окремими ре-гіонами країни мало прямим наслідком збільшення обсягу перевезення ванта-жів, для чого відповідно, була потрібна більша кількість транспортних засобів і їх удосконалення.

В першій половині ХІХ ст. тран-спорт України залишився на такому ж низькому технічному рівні, як і в по-передні століття. В той час, коли за кордоном відповідно до потреб еко-номічного розвитку здійснювалися великі роботи по прокладанню шосе, вдосконаленню внутрішніх водних шляхів, зокрема спорудженню кана-лів, і головне, з кінця 20-х років роз-почалося інтенсивне будівництво залі-зниць. Тому, як і раніше, основну роль в перевезенні вантажів як на близькі, так і на далекі відстані продовжував відігравати гужовий транспорт. Такий стан транспорту дуже негативно від-бивався на розвитку торгівлі, яка про-довжувала зберігати своєрідні відсталі форми. Відставання транспорту було своєрідним гальмом у подальшому ро-звитку продуктивних сил. Час вимагав прогресивних видів транспорту. З двох видів гужових перевезень – на конях і волах – значно більшого роз-витку досяг останній, який був значно дешевший. Період найвищого розкві-ту чумацтва – 40-50-і роки ХІХ сто-ліття, був одночасно початком його поступового занепаду.



У 50-х роках ХІХ ст. кількість чумаків на Київщині та Черкащині до-сягала 17 500 чоловік [15]. Вони мали до 70 000 пар волів і з квітня по вере-сень доставляли пшеницю з хлібних комор в Умані, Богуславі, Златополі, Білій Церкві, Линцях і Сквирі до Оде-си. Чумаки Чигиринського повіту (з сіл Чаплиця, Шабельники, Боровиця, Адамівка, Липове та ін.) транспорту-вали збіжжя до Берислава та Микола-єва. Всього з Південно-західного краю до Одеси в кінці 50-х років ХІХ ст. щорічно доставлялося до 2,5 млн. чет-вертей хліба. Крім того, київські й черкаські чумаки ходили до Криму та Бессарабії за сіллю (до 30 000 пар во-лів щорічно), на Дон по рибу (до 10 000 пар волів). Вони ввозили до 1 800 000 пудів солі (по 60 пудів на мажі), а з Дону вивозили риби на 70000 карбо-ванців сріблом [2, с. 43].

У ХІХ ст. з Полтавщини, крім збіжжя, у великих кількостях вивози-ли льон, тютюн, цукор, мед, спирт і горілку, полотно, вироби із шкіри й овечого хутра (взуття, кожухи, шап-ки), вироби з дерева, продукцію проми-слових підприємств Полтави й Кремен-чука (молотарки, віялки, соломорізки, плуги). У межах Полтавської губернії залізниць не було, тому всі ці товари вивозилися Дніпром і чумацькими во-зами. За статистичними даними у 1862 р. на Полтавщині було 9475 волових во-зів. Найбільше їх було в Золотоніському (2 443), Гадяцькому (1 252), Кобеляць-кому (921) повітах. У 1867 р. лише у 8 повітах було 12 872 вози.

Головним осередком чумацтва не лише на Полтавщині, але й в Україні, був Золотоніський повіт [11, с. 63]. Чумаки Золотоніського (села Іркліїв, Васютинці, Вереміївка, Жовнине, Мо-скаленки), Кременчуцького, Кобеля-цького, Хорольського, Лубенського повітів тяжіли до Кременчука як центру хлібного вивозу.

Вивозячи до причорноморських та азовських портів збіжжя й місцеві товари, полтавські чумаки закупову-

вали кримську сіль і рибу з Дону. Ці продукти вони збували на ярмарках (перекупникам або безпосередньо споживачам). Наприклад, у 1882 р. на Полтавщині відбулося 1030 ярмарків; в Опішні ярмарки, що проводилися на десяту п’ятницю, називалися «чума-цькими» [11, с. 64].

На Полтавщині чумацтво як про-мисел проіснувало найдовше, хоча на кінець ХІХ ст. його обсяг значно ско-ротився. Ще в 1889 р. близько 150 чу-маків з Вереміївської й Васютинської волостей Золотоніського повіту ходи-ли по сіль до Криму. Доставка риби була поширена серед населення Ірклі-ївської, Мойсенської, Васютинської, частково Золотоніської волостей. З Опішнянської волості Зіньківського повіту чумаки доставляли гончарні вироби до Ростова-на-Дону й Таган-рогу, а звідти привозили солону рибу. Чумаки з Зіньківського та Лубенсько-го повітів доставляли до Херсонської й Таврійської губерній вироби з дере-ва, привозячи звідти сіль і рибу; з Га-дяцького повіту доставляли до Кахов-ки тютюн, привозячи звідти овече ху-тро, рибу й сіль. У цей період чумацтво побутувало вже серед менш заможних верств населення. «Видним» чумаком вважався той, хто посилав у дорогу 3 - 4 паровиці, тоді як «за старовини» в доб-рих хазяїв ішло по 20, 30, 50, навіть по 70 паровиць [11, с. 71].

Всі, хто займався соляною торгі-влею, повертаючись додому, запаса-лися різними товарами, які продавали або використовували для власних по-треб. Окремо слід торкнутися питання щодо прибутковості чумацького про-мислу в різних його осередках. Щоб стати чумаком, потрібні були досить значні кошти. Крім пари – двох волів, потрібно було мати мажу з повним комплектом реманенту і, головне, оборотний капітал для придбання то-варів. У другій половині ХІХ ст. на Полтавщині пара волів коштувала 70-80 карбованців, мажа з реманентом 30-40 карбованців (а щоб отримати



прибуток, потрібно було мати щонай-менше дві мажі), та ще необхідно було близько 150-200 карбованців оборот-ного капіталу [11, с. 71]. Отже, вклав-ши 250-320 карбованців, чумак розра-ховував, що він отримає прибуток, який дасть йому можливість окупити витрати. Заробіток чумака залежав від ряду чинників, як-от попиту на товар, відстані, часу затраченого на дорогу, дорожніх витрат. У різний час та в різ-них осередках він був неоднаковим.

У кінці XVIII ст. заробітки чумаків були досить значними. Вони купували

кримську сіль за досить низьку ціну, сплачували мито і потім вільно тор-гували. Але на початку ХІХ ст. російсь-кий уряд запровадив відпуск солі з Кримських озер на вагу. Якщо в 1814 р. пуд солі коштував 40 копійок асиг-націями, то в 1818 р. вже 80 копійок. Через це чимало чумаків не витриму-вали значних дорожніх витрат [2, с. 57].

Уявлення про прибуток чумака з Київщини від продажу однієї мажі кримської солі у середині ХІХ ст. да-ють відомості з таблиці 1.

Таблиця 1 Прибуток чумака з Київщини від продажу мажі кримської солі за

статистичними відомостями середини ХІХ ст.[2,с.57] Вартість

1 п. солі в Криму

Вартість мажі солі*

Дорожні витра- ти**

Амор- тизація мажі***

Всього витрат намажу

Вартість 1 п. солі на Київ щині****

Вартість мажі солі

Чистий Прибуток

0,25 крб. 15 крб. 6 крб. 2,48 крб. 23,48 крб. 0,62 крб. 37,20 крб. 13,72 крб. * на мажу навантажували в середньому 60 пудів ** по 0,1 крб. на пуд *** 4,2 % вартості **** середня вартість за 1839-1848 рр.

Уявлення про прибутки від доставки пшениці дають відомості з таблиці 2. Таблиця 2

Прибуток чумака з Київщини від доставки мажі пшениці за статистичними відомостями середини ХІХ ст. [2, с. 58]

Вартість 1 чверті на Київщині

Вартість з урахуваннямдорожніх витрат

Вартість 1 чверті в Одесі

Прибуток на 1 чверть

Чистий при- буток*

Прибуток з мажі**

3,7 крб. 5,68 крб. 6,85 крб. 1,17 крб. 1,06 крб. 5,3 крб. * з урахуванням витрат в Одесі в розмірі 1,2 % ** на мажу навантажували 5 четвертей. Полтавські чумаки в 70-х роках

ХІХ ст. на одну мажу мали такі прибутки:

1) від продажу місцевих товарів: збіжжя – 30 - 40 крб.; сала – 50 - 60 крб.; сушених фруктів – 30 - 40 крб.; гончарних виробів – 25 - 40 крб.; у се-редньому – 34 - 45 крб.;

2) від продажу привізних това-рів: солі – 30 - 40 крб.; тарані – 60 - 70 крб.; чехоні – 60 - 80 крб.; у середньо-му – 50 - 65 крб.

3) дорожні витрати (за перевіз, попас і водопій, амортизація мажі, ха-рчі та інші) становили 15 крб. Отже,

заробивши за одну подорож 80 - 100 крб., полтавський чумак мав 65 - 85 крб. чистого прибутку.

Але період найвищого розквіту чу-мацького промислу (40-50-і роки ХІХ ст.) був одночасно початком його посту-пового занепаду. Занепад і зникнення чумацького промислу були закономір-ним явищем. Чумацтво являло собою продукт конкретних умов феодальної епохи і відповідало рівню розвитку еко-номіки того часу. Але вже в період кризи феодально-кріпосницької системи, роз-витку капіталізму і особливо його пану-вання після реформи 1861 року з’явилася



і поглибилася невідповідність чумацтва рівню розвитку продуктивних сил краї-ни. Потрібні були нові види транспорту, які б відповідали рівню розвитку проми-словості, сільського господарства і торгі-влі. Таким новим видом транспорту ста-ли залізниці, будівництво яких розгорну-лося з 60-х років ХІХ ст.

На території України пам’яток чумацтва майже не збереглося. Лише завдяки діяльності подвижників – Д. Яворницького, Я. Новицького, В. Тар-навського, Д. Щербаківського та В. Щербаківського зібрана колекція українських старожитностей, серед яких в експозиції Полтавського та Бі-лоцерківського краєзнавчих музеїв зберігаються чумацькі мажі. Пошук

пам’яток культури ускладнює й те, що виготовлялася переважна більшість реманенту із дерева та шкіри і врахо-вуючи їх давнє використання й взає-модію з сіллю, сприяло їх швидкому зношуванню та руйнуванню.

Музей Сухопутного транспорту Середньої Наддніпрянщини НІЕЗ «Переяслав» має унікальну колекцію сухопутного транспорту ХІХ - почат-ку ХХ століття. Серед експонатів мо-жна побачити колекцію волових ярем, мазниць для дьогтю, ліхтарів й чума-цьку мажу − реконструкцію, виконану науковими працівниками та реставра-торами Музею Народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини в 90-х роках ХХ століття [1].


1. Бойко Н. А. Чумацька мажа в ек-спозиції музею українського народного сухопутного транспорту НІЕЗ «Переяс-лав». Матеріали VI Всеукраїнської науко-во – практичної конференції «Український технічний музей: історія, досвід, перспек-тиви». – Коростень 2007.– С. 207.

2. Букатевич Н. І. Чумацтво на Україні. – Одеса, 1928.

3. Брокгауз Ф., Ефрон И. Энцикло-педический словарь. – Т. ХХХІХ. – СПб., 1903.– С. 57.

4. Глушко М. С. Шляхи сполучення і транспортні засоби в Українських Карпатах др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст. – К., 1993.– С. 151.

5. І. Гуржія «Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському гос-подарстві України першої половини ХІХ ст.» Київ, 1954, стор. 271-283.

6. Данилевський Г. П. Чумаки. (З по-дорожніх нотаток 1856 р. про характер та зви-чаї українських чумаків). – К., 1992. – С. 38.

7. Зеленин Д. К. Восточнославянс-кая этнография. – М., 1991.– С.161.

8. Матеріали фондових книг інвен-тарної групи «Е» (№2, №4.)

9. Статистичний справошник по Полтавській губернії на 1918 – 19 рр.

10. Описи Київського намісництва 70-80-х рр. ХVІІІ ст. – К., 1989.– С. 87, 253, 277.

11. Пынин А. История русской этно-графии. – СПб., 1891. – Т.3 Этнография малорусская. – С. 372.

12. Проскурова С. В. Чумацтво як українське соціокультурне явище. Дисерта-ція на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – К.: НАНУ., 2001.

13. Слабєев І. С. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні. (Чу-мацький промисел і його роль у соціально-економічному розвитку України ХVІІІ – першої половини ХІХ ст.) – К.: Наукова думка, 1964.

14. ЦДІАУ, Ф.442, оп.80, д.343. 15. ЦДІАУ ф.442, оп.86д. 91. 16. ЦДІА ф.59, спр. 82, арк.6-84.

Shkirya N.V., Shkirya L.N. On the study and existence of the Chumak trade in

Ukraine. Some aspects of the study and existence on the presentation of Chumak trade in the Museum of the national land transport Middle Dnieper are highlighted on the basis of documentary materials.

Шкира Н.В., Шкира Л.Н. К вопросу изучения и бытования чумацкого про-

мысла в Украине. В статье на основе документальных материалов освещены от-дельные аспекты изучения, бытования и представления в экспозиции Музея народно-го сухопутного транспорта Среднего Приднепровья чумацкого промысла.



НОВІТНІ ТЕХНОЛОГІЇ У ФОРМУВАННІ СУЧАСНОГО МУЗЕЙНОГО ПРОСТОРУ

Маньковська Р.В., канд. іст. наук, старш. наук. співр.

(Інститут історії НАН України)

Музей як багатофункціональний соціокультурний механізм спрямований на збереження історико-культурної спадщини, дослідження музейних па-м'яток, разом з тим проводить значну науково-просвітницьку діяльність, здійснює експозиційну роботу, формує музейний простір у суспільстві, специ-фічний за своїми методами та змістом. Поряд із традиційними формами му-зейної діяльності, такими як експози-ційно-виставкова, просвітницько-освіт-ня, видавнича, в умовах інформаційно-технологічного розвитку з’являються сучасні способи взаємодії музею і сус-пільства, спрямовані на розширення музейного простору та сфери впливу закладів культури серед громадськості.

Бурхливий розвиток інформацій-них технологій, що базуються на вико-ристанні комп’ютерів та телекомуніка-ційних систем, спонукає музеї перехо-дити до більш перспективних форм дія-льності, втілювати сучасні засоби і ме-тоди інформатики у музейній роботі, що надає їй значні переваги. Автомати-зована інформаційна система в сучас-ному музеї — це складний комплекс; для кожного музею функціональна структура створюється індивідуально, виходячи із особливостей колекцій та конкретних можливостей, формуються бази даних за основними колекціями, відпрацьовуються шляхи взаємодії ко-ристувача і комп’ютера [10, 49-52]. По-чинаючи з 1990-х рр. вітчизняними му-зеями засвоюються інтерактивні техно-логії, які пропонують відвідувачу само-стійно, вільно і творчо проявляти себе і взаємодіяти у музейному просторі, змодельованому музейниками.

Інтерактивні технології відкрива-ють можливості креативним відео шоу, панорамним проекціям, віртуальним реальностям, аніматроніксам тощо [7,

111-117]. У музеях широко використо-вується сучасна технологія – гологра-фія, об’ємне зображення предметів на фотопластинці (голограмі) за допомо-гою випромінювання лазера, внаслідок чого відвідувачі можуть ознайомитись з об’ємними зображеннями експонатів, які знаходяться в інших музейних коле-кціях, створюються виставки гологра-фічних зображень.

Значно збагатило можливості му-зею прийняття інноваційних рішень, за-стосування 3D технологій. Впрова-дження у музейній галузі інтерактивних проекцій, 3D зображень, 3D сканувань дають можливість відтворити пам’ятку, місце її знаходження, ознайомити від-відувачів музею з соборами, храмами, іншими історичними будівлями, які бу-ли пошкоджені чи зруйновані. Інтерак-тивна проекція 3D-зображення людини в натуральну величину також стає по-пулярною в музейному просторі. На-приклад, в історичному музеї Дніпро-петровська діє експериментальна про-грама – електронний гід: голограма дів-чини, яка 2,5 хвилини розповідає відвіду-вачам загальні відомості про експозицію, зали і персоналії. Співробітники музею вивчають реакцію відвідувачів на ново-введення та планують збільшити кіль-кість інтерактивних гідів до десяти – по одному в кожному залі музею. Техноло-гія інтерактивності приваблива не тільки для відвідувачів, але стає основною тен-денцією розвитку музеїв.

Перспективним напрямом у розви-тку музейництва є використання Інтер-нет технологій, що відкривають широкі можливості для діалогу музею з відві-дувачами, ознайомлення їх з матеріаль-ним і духовним культурним надбанням, розширення міжмузейних контактів. В Інтернеті представлено декілька тисяч музеїв світу [9, 83-97]. Відрізняючись



змістом і якістю виконання, музейні сайти набувають все більш інтерактив-ного характеру, включають основну ін-формацію, притягують глядача до спіл-кування з музеями через анімовані плани і схеми, відеопанорами, зручні пошукові системи, ігри, чати, он-лайнову торгівлю квитками, книгами, сувенірами тощо.

Проте, більшість музейних сайтів представляють собою короткий путів-ник музеєм, іноді доповнений новина-ми про поточні та майбутні виставки. При цьому частіше за все на сайті пред-ставлені історія музею, інформація для відвідувачів, постійна експозиція та ви-ставки – рідше, освітні програми і науко-ва інформація – в одиничних випадках.

Українські музеї тільки починають використовувати такий новий сервіс на своїх сайтах як віртуальна екскурсія, як додатковий спосіб підвищити відвіду-вання веб-сайту музею, запропонував-ши користувачеві унікальну подорож, наприклад, екскурсію по фондах, освіт-ні програми для школи тощо.

Інтерес викликають проекти в Ін-тернет: Museum on line (www.museums – on line.com) та Combis (www.cor-bis.com), що дають можливість огляду широкої бази даних з високоякісними зображеннями шедеврів світових музеїв та приватних колекцій, а при необхід-ності, за окрему платню, замовити слайд або файл із зображенням, що сподобалось [10, 58].

Фахове представлення музею в мережі Інтернет сприяє його інтеграції у систему українських і зарубіжних профільних закладів, відкриває додат-кові можливості для презентації своїх колекцій, активізує процес обміну про-фесійною інформацією, розширює мо-жливість залучення нових ресурсів ззо-вні музейної системи, пожвавлює роз-виток музею, створює експерименталь-ний майданчик для музейного проекту-вання, розробки різних музейних моде-лей [7, 115-117].

У Британському музеї останні двадцять років особливо прискіпливо вивчають проблему впливу експозиції

на відвідувача, який відгук і що саме зацікавило відвідувача у музеї. Як від-значає голова відділу освіти та взаємодії з глядачами Британського музею К. Маз-да, музею необхідно враховувати техно-логічні зміни у суспільстві та активно ви-користовувати їх у своїй роботі. Проте, досвід роботи інтерактивного центру музею, відкритого 2009 р. у Британсько-му музеї засвідчує про перевагу у експо-зиції автентичної пам’ятки, яка викликає більш емоційні відчуття у відвідувача.

На сайті музею розмістили віртуа-льну експозицію, якою запрошують ві-двідувачів до музею, а університети можуть використовувати експонати у навчальному процесі. Віртуальний по-каз дає можливість розглянути музейну річ більш детально, поєднати музейні предмети із різних музейних збірок, які знаходяться в інших державах. Щоб привабити відвідувачів до музею, фахі-вці Британського музею вирішили по-єднати минуле із сучасним, запросивши відомого художника Г. Перрі створити креативну виставку, яка допомагає ус-відомити своє місце у цьому світі, впливає на духовне життя людини [1, 14]. Використання фантастичних мож-ливостей і переваг цифрових об’єктів у музейній галузі має великі перспективи, зокрема сприятиме розвитку музейного простору, налагодженню змістовного діалогу між музеєм і суспільством.

В Україні з метою розширення му-зейного простору та активного обміну інформацією між музеями у 2004 р. громадською організацією Центр роз-витку музейної справи було започатко-вано низку важливих проектів: з’явилось спеціалізоване періодичне видання на музейну тематику «Україн-ський музей», у 2005 р. розпочав робо-ту єдиний у країні Інтернет-портал «Музейний простір України», згодом доповнений інформацією краєзнавчого характеру, докладним описом регіона-льних пам’яток та визначних місць, ре-комендаціями щодо їх відвідування для усіх шанувальників вітчизняної історії та культури [Поточний архів Націона-



льної спілки краєзнавців України]. Дія-льність Центру спрямована на коорди-націю роботи провідних музейників, пам’яткоохоронців, краєзнавців країни, надання різнобічної підтримки у їх професійній роботі.

У 2006 р. Центр став одним із орга-нізаторів Всеукраїнської рейтингової ак-ції «Музейна подія року», покликаної відзначати найцікавіші та найперспекти-вніші досягнення вітчизняних музеїв, сприяти популяризації їх роботи. З 2007 р. Центр розпочав роботу над створенням Музейного ресурсного центру, форму-вання спеціалізованої музейної бібліоте-ки з різних питань теорії та практики му-зейної, пам’яткоохоронної роботи, реалі-зуються заходи, спрямовані на презента-цію виставок, музейних видань, конфере-нцій, проведення освітніх семінарів та тренінгів за участю зарубіжних та вітчиз-

няних фахівців музейної справи. Центр розвитку музейної справи продуктивно розвиває музейний інформаційний прос-тір в українському суспільстві.

Музеї, як центри науки і культури, наділені важливим потенціалом не лише збереження та дослідження культурної спадщини, але, як соціальні інституції, допомагають утвердженню духовних за-сад суспільства. Формування сучасного музейного простору здійснюється специ-фічними музейними засобами, проте, ви-клики сьогодення вимагають розвитку поряд із традиційними актуальних на-прямів діяльності музею, використовую-чи новітні інформаційно-комунікаційні технології у своїй роботі. Розгортання середовища, яке формується музеями, сприяє зміцненню ролі музейних установ у соціокультурному просторі та посилює їх вплив на сучасне суспільство.


1. Десятерик Д. Ксерокс Мазда: «Хай вас скеровує не технологія, а те, що ви хочете сказати»//День. – 2013. – 1-2 лютого. – С.14.

2. Дурович А.П. Маркетинг в пред-принимательской деятельности. — Минск, 1997. — С. 302-338.

3. Ільясова Л.С. Сучасні форми та методи рекламної роботи музею // Націона-льний музей історії України: його фундато-ри та колекції. — К., 1999. — С. 169-174.

4. Капустіна Н.І. Деякі аспекти робо-ти з музейною аудиторією (з досвіду роботи Дніпропетровського історичного музею ім.. Д.І. Яворницького) // Сучасний музей: між скарбницею та підприємством. Матеріали Міжнародної конференції 8 жовтня 2006 р., м. Чернівці. – Львів, 2008. – С. 99 – 102.

5. Лошак Ю.М., Кощеева Е.Л., Гумин М.Я. Система комплексной автоматизации музеев КАМИС // Музеи Москвы и музео-логия ХХ века (Тезисы научной конферен-ции). — М., 1 997. — С. 84-87.

6. Маньковська Р.В. Музеї України в інформаційному просторі: досвід та перспек-тиви.// Історія України. Маловідомі імена, по-дії, факти. Вип. 11. – К., 2000. – С. 214 – 221.

7. Матт Г., Флатц Т., Льодерер Ю. Культура і гроші. Музей – підприємницька діяльність. Практичний порадник. – К., 2009. – 173 с.

8. Мюллер-Штратен К. Маркетинг та РR: 15 смертних гріхів музеїв і як їх потріб-но уникати.// Сучасний музей: між скарбни-цею та підприємством. Матеріали Міжнаро-дної конференції 8 жовтня 2006 р., м. Черні-вці. – Львів, 2008. – С.36 – 46.

9. Наседкин К.А. Локальная сеть и Интернет в музее // Компьютеризация в му-зеях. — М., 1997. — 123 с.

10. Ноль Л.Я. Компьютерные технологии в музее. Учебное пособие. - М., 1999. -137 с.

11. Прокопенко Є.В. Музей та засоби масової інформації на сучасному етапі // Музей на межі тисячоліть. — Дніпропет-ровськ, 1999. — 369 с.

12. Советникова С.И. Компьютерный учет новых поступлений // Музейні читан-ня. Матеріали наукової конференції Музею історичних коштовностей України. — К., 1998. — С. 123-129.

13. Щеколдина Н., Строчай О. Созда-ние автоматизированной информационной системы исследований украинской печат-ной графики в собраниях Украины // Музей на рубежі епох: минуле, сьогодення, перс-пективи. — К., 1999. — С. 44-45.

14. Янковский А.А. Музей в период перемен // Музей на межі тисячоліть. — Дніпропетровськ, 1999. — С. 35-36.

Цього року виповнюється 160 років від дня народження видатного вітчизняного інженера, вченого та винахідника Володимира Гри-горовича ШУХОВА (1853–1939). Йому належать конструкції во-дотрубного котла, насосу ерліфт, перших в Росії танкерів та багато інших. Та найбільш відомими стали його башти сітчастої констру-кції. На фото – водонапірні башти В.Г. Шухова в Україні.

у Фастові

у Черкасах

у Миколаєві

Documents

ПИТАННЯ ІСТОРІІ НАУКИ І ТЕХНІКИpamjatky.org.ua/wp-content/uploads/2013/12/2013_02.pdf · 2013-12-09 · КВ № 12661-1545Р Рекомендовано