1

Міністерство освіти і науки України

Національна академія державного управлінняпри Президентові України

М. І. Пірен

ПУБЛІЧНА ПОЛІТИЧНАДІЯЛЬНІСТЬ

Навчальний посібник

Київ2009

2

УДК 32:351(075.8) П33

Схвалено Вченою радою Національної академіїдержавного управління при Президентові України

(протокол № 1154/1-9 від 29 січня 2009 р.)

Затверджено Міністерством освіти і науки України 23 липня 2009 р.

Ре ц е н з е н т и :С. Д. Максименко, доктор психологічних наук, професор, академік АПНУкраїни;М. І. Михальченко, доктор політичних наук, професор, член-кореспон-дент НАН України;Г. П. Ситник, доктор наук з державного управління, професор.

Пірен М. І.Публічна політична діяльність : навч. посіб. / М. І. Пірен. -

К. : НАДУ, 2009. - 288 с.ISBN 978-966-619-271-7

У навчальному посібнику розкрито теоретико-методологічні ос-нови публічної політичної діяльності як суспільного феномену. Обґрун-товується сутність, типологія і реалізація публічної політичної діяльності,виділяється роль депутатського корпусу, опозиції та еліти у публічній полі-тичній діяльності. Особливе місце відведено оптимізації публічної полі-тичної діяльності в сучасному українському суспільстві.

Адресується слухачам, політикам, працівникам управлінського кор-пусу, науковцям, викладачам вищих навчальних закладів, для яких полі-тична діяльність має професійний та громадянський сенс як важливийфеномен розвитку сучасного українського суспільства до демократії.

УДК 32:351(075.8)

© Пірен М. І., 2009© Національна академія державного управління при Президентові України, 2009

ISBN 978-966-619-271-7

П33

3

Вступ

І так в усьому, як хочете, щоб з вамиповодилися люди, так поводьтеся і виз ними. Бо в цьому Закон і Пророки.

Євангеліє від Матвія 7:12

Політичний світ, що змінюється, робить своєрідний вик-лик політичній теорії та практиці. Дискусії навколополітичних змін набувають все більш глибинногоціннісного характеру, що вимагає особливого підходудо пізнання публічної політичної діяльності в сучас-ному українському суспільстві.

Україна, яка історично та географічно перебуває на стикусвітів, об’єктивно втягується в дискусію щодо ос-мислення майбутнього цивілізації та держави. Прицьому життя народу України та сам процес транс-формації до демократичних змін вимагають відшу-кати та реалізувати через публічну політичнудіяльність ідеали поліетнічного українського наро-ду - побудувати гуманне суспільство для представ-ників усіх національностей, що проживають на те-ренах України.

Як відомо, ще до нашої ери Аристотель писав, що кожналюдина як громадянин є політичною істотою, томуй політична участь, політична діяльність маютьстати нормою політичного життя України. Вирі-шального впливу політика та політична діяльністьнабувають у перехідні періоди розвитку суспільств. Утакому стані перебуває нині Україна. Як відомо, “по-літика” в найбільш загальному розумінні означає сус-пільну діяльність, тому настав час активного залучен-ня громадян до публічної політичної діяльності.

4

Метою публічної політичної діяльності як усвідомленої фор-ми діяльності; є спрямованість на забезпечення оп-тимально можливого в певному суспільстві та за кон-кретних умов демократичного здійснення позитивнихсуспільно-політичних змін, які хоче бачити народ че-рез свою участь у публічній політиці. Політичнадіяльність - це справжня сутність самої людини. Уполітиці важливими є не тільки загальні стратегічніпринципи, а й уміння визначити свої дії в кожній си-туації, інтуїтивно відшукати засоби, шляхи посту-пу, знаходити компроміси, вміло діяти під час роз-роблення, прийняття та реалізації політичнихрішень тощо.

На сьогодні Україна переживає складний й одночасно важ-ливий період своєї історії. Саме на початку XXI ст. пе-ред нашою країною постала необхідність вирішеннязавдань демократії, що і стало наслідком помаран-чевої революції та частого переобрання уряду.Українська політико-управлінська влада є нестабіль-ною, помилки і її роботі є наслідком недосконалої пуб-лічної політики та політичної діяльності, тому до-водиться переживати такі важкі кризові стани в на-шому суспільстві. Мистецтву управління має навча-тися кожна особистість.

Публічна політична діяльність - дії стосовно регулюванняй збалансування інтересів і відносин між різними со-ціальними й політичними суб’єктами щодо життє-во важливих питань, які торкаються найбільш сут-тєвих інтересів народу (власність, влада, гуманізм,справедливість).

Це є прагматичним літературним розумінням поняття пуб-лічної політичної діяльності, яке має в ідеалі функ-ціонувати в сучасному суспільстві, однак спостері-

5

гається зовсім інша картина. На прикладі Українипомітно, що публічна політична діяльність постаєяк боротьба за владу, за перше місце в політиці тачільне місце серед елітних кіл суспільства.

По-перше, в Україні постійно проявляється тенденція допосилення виконавчої влади за рахунок послабленнявлади законодавчої та концентрації в руках одноголідера. Причому всі гілки виконавчої влади: від прези-дента до силових міністерств вимагають для себеледь не виняткових повноважень. По-друге, появарізноманітних форм власності потребує формуван-ня елементів громадянського суспільства. По-третє,спостерігається практична відсутність принципугласності та відкритості діяльності органів держав-ної влади і реальної відповідальності керівників за ре-зультати своєї діяльності. По-четверте, точитьсяборотьба за широкі законодавчі повноваження вико-навчих органів держави (президента та уряду). Але,мабуть, головне в нашому суспільстві - нездатністьпоєднувати економічний розвиток на базі пріорите-ту приватної власності і ринкової економіки з особи-стою відповідальністю політиків, уряду президентай громадян за свою публічну політичну діяльність, хочанаші владні структури, не маючи ніяких допоміжнихзасобів, навпаки, сприяють руйнуванню приватнихструктур, що перешкоджає створенню дієздатнихгромадянських демократичних інститутів. Самежорстка політика, яка проявляється в постійномупідвищенні податків та цін на товари першої необ-хідності, процвітанні корумпованих структур, хабар-ництві, заважають роботі наших підприємців та недають їм можливості розвиватися. Адже саме такна сьогодні здійснюється публічна політичнадіяльність у нашій країні, перемагає сильніший, аботочніше той, у кого більше грошей, або є “прикрит-

6

тя” впливових людей. Все це гальмує демократичнізміни в сучасному українському суспільстві.

Узагальнюючи викладене, варто акцентувати увагу на тому,що публічна політична діяльність - це “гра з великимвиграшем”. Тому для побудови міцної та незалежноїдержави необхідно скоригувати публічну політичнудіяльність, щоб вона, передусім, охоплювала такі на-прями: усвідомлення та збереження цінностей таінтересів держави як визначальна риса сильної по-літичної нації; прийняття законодавства, яке б за-безпечувало інтереси всіх верств українського сус-пільства; відтворення соціальної структури захистународу та створення умов для оздоровлення сучасно-го українського політикуму й суспільства в цілому.

Отже, публічна політична діяльність, як і діяльність окре-мого індивіда в політичній сфері, має бути спрямова-на на забезпечення стабільності, захист суспільствата владних структур (політичних інститутів), не по-рушуючи при цьому жодних інтересів кожної зісторін. Вона має бути взірцем для кожного, оскількисаме правильна та усвідомлена публічна політичнадіяльність є гарантом того, що люди відчуватимутьсебе громадянами демократичної держави, яка маєвиправдати їх сподівання на реальне майбутнє. Надцим має замислитися кожен політик, державнийслужбовець та громадянин України.

7

Тема 1. Теоретико-методологічні засадидослідження публічної політичної діяльності

Бережіться лжепророків, які приходять до вас в овечій одежі, а внутрі вони вовки хижі.

Євангеліє від Матвія 7:15

1.1. Дослідження публічної політичної діяльності у західнійта вітчизняній науці

Сучасна людина постійно відчуває на собі вплив політики.В умовах демократичних змін її ефективність постає важливимчинником стабільності суспільства. Саме її регулюючий вплив насуспільні процеси суттєво сприятиме подоланню кризи. Кожен знас повинен усвідомити значення політики, політичної участі,сутність політичних відносин, влади та політичного життя, усві-домити механізми їх функціонування. Від серйозного осмислен-ня цієї проблеми суспільством залежить просування його шляхомдемократичних перетворень.

Політика є невід’ємною частиною людського існування. Впроцесі політичної діяльності реалізуються загальнонаціональні,групові та індивідуальні інтереси. У широкому розумінні політи-ка - це система, спрямована на досягнення певної мети. Як і будь-якій науці, політичній науці властивий методологічний плюралізм.До сфери її компетенції входить вивчення комплексу проблем,пов’язаних з політикою, державною владою, владою, політичноюповедінкою, цінністю, культурою, прогнозуванням, діяльністю,громадською думкою, управлінням тощо.

Спостерігаючи за політичними процесами та осмислюючиїх, давньогрецькі філософи (Сократ, Платон, Аристотель та ін.)ставили питання про політичну діяльність. Аристотель акценту-вав увагу на важливій ролі моральної політичної діяльності тавідстороненні “гіршої частини громадян від участі в управлінні

8

державою”. Ця думка має вагоме значення для оздоровлення су-часного українського суспільства.

Найбільш вдалою формою реалізації політичної діяльностіАристотель вважав конституційну помірково-демократичну рес-публіку (політію), що спирається на вільних людей середньогодостатку і передбачає правління більшості в інтересах усього сус-пільства. Це яскравий приклад в історії формування наукової дум-ки про публічну політичну діяльність.

У розробку теоретичних засад політичної науки великийвнесок зробив італієць Ніколо Макіавеллі (1469-1527). Виходячиз принципів законності і рівності, він та англійські, французькі,американські мислителі заклали підвалини доброго устрою, якийможна реалізувати шляхом чесної публічної політичної діяльності.

Видатні європейські мислителі Томас Гоббс (1588-1679),Джон Локк (1689-1704), Жан-Жак Руссо (1712-1778), Шарль ЛуїМонтеск’є (1689-1775) обґрунтували основи цінностей свободиособи та необхідність конституційного управління. Це теж є пев-ним свідченням публічності політичної діяльності на правовихзасадах.

Погляди цих учених на публічну політичну діяльність в кон-тексті її реалізації можна прослідкувати в процесі здійснення:

- природних прав людини;- громадських угод (суспільного договору);- народного суверенітету;- поділу влади;- правової держави та ін.Американськими просвітниками Т.Джефферсоном (1743-

1826), Б.Франкліном (1706-1790), Т.Пейном (1737-1809) були сфор-мовані ідеї публічної політичної діяльності та втілені “батьками-засновниками” США в таких історичних документах, як Деклара-ція незалежності (1776 р.) та Конституція США з її першими де-сятьма поправками (“Білем про права” 1787-1791рр.). ТворцямиКонституції та незалежної держави США були: Дж.Медісон,Б.Франклін, Т.Джефферсон, Дж.Вашингтон.

Французький граф Алексіс де Токвіль (1805-1859) розвинувтеорію громадянського суспільства й демократії, яка засвідчує

9

публічність політичної діяльності, що ілюструє як позитивні, такі негативні сторони демократії.

Наприклад, аналізуючи позитивні й негативні сторони де-мократії, А.Токвіль зазначає, що в суспільстві, де панує рівністьсуспільних станів і зникає аристократія, зовсім не обов’язково вста-новлюється народовладдя. Приблизно така сама ситуація спосте-рігається сьогодні в Україні при номенклатурній еліті, яка дбаєлише про свої інтереси та владні повноваження, їх захист, забува-ючи про народ.

Видатною постаттю в галузі політики та публічної політич-ної діяльності був Макс Вебер (1864-1920). Його концепції проприроду політичної влади, її характер, взаємовідносини владнихструктур із суспільством мають велике значення до цього часу.Раціоналізм політичного життя, публічної політичної діяльності,за Вебером, полягає в утвердженні інститутів права, парламента-ризму й сучасної адміністрації. Йому належить думка про все-сильність бюрократії, яка має бути професійною, чесною, працю-вати в межах закону. Проте він звертав увагу і на негативні рисибюрократії: схильність виходити за межі своєї компетенції та не-вміння окремої її частини вирішувати нестандартні завдання таприймати управлінські рішення, що спостерігається на сучасно-му етапі в середовищі адміністративної та політико-владної елітиУкраїни в процесі трансформаційних змін.

Італійський соціолог Гаєтано Моска (1885-1941) та йогоспіввітчизник Вільфредо Парето (1848-1923) стали творцями су-часної теорії еліт як частини суспільства, що очолює та реалізуєполітичну діяльність на публічному рівні, якщо ефективно співпра-цює з громадськістю.

З початку ХХ ст. у США популярними стали концепції плюра-лістичного групового підходу до політичної діяльності. Класичною вцьому плані стала книга А.Бентлі “Процес державного управління.Вивчення тисків” (1908 р.). Так з’явився ліберально-плюралістичнийпідхід у системі теорії влади та публічної політики в суспільстві.

З кінця 20-х до початку 30-х рр. ХХ ст. під впливом еконо-мічної кризи в США відбувався процес оновлення і розширення

10

соціальної ролі держави. В політичну наукову сферу проникаютьідеї біхевіористського напряму, в рамках якого ставляться завдан-ня пояснити мотиви, чинники, що впливають на політичну пове-дінку людей. Формується соціально-психологічний напрям дослідженьполітики як соціального феномена, де політична діяльність є пуб-лічною (Ч.Меріам, Г.Ласвел).

У 60-х роках ХХ ст. розпочинається постбіхевіористськареволюція в системі політичного осмислення політичних процесів.Час вимагав більш глибокого та широкого тлумачення політичнихпроцесів, науковці та практики політичної діяльності вказувалина необхідність поєднання науково-пізнавальних й нормативно-ціннісних аспектів політичної науки та підвищення відповідаль-ності перед суспільством за політичну діяльність як складову пуб-лічного буття.

На сучасному етапі відбувається переоцінка співвідношен-ня науки та ідеології: раніше були періоди “ідеологізації”, “після-деідеологізації”, а тепер спостерігається період “реідеологізації”.Все це було властиве західній політичній думці. Нині в системіполітичного процесу публічна політична діяльність сучасного ук-раїнського політикуму пов’язана з намаганням розробити ідеоло-гію державотворення демократичного характеру з більш гумані-стичними підходами - так звану інтегративну ідеологію, або дер-жавницьку, за висловленням В.Литвина.

Розробляються нові концепції публічної політичної діяль-ності, а саме: концепції плюралістичного суспільства, тоталіта-ризму, розвитку та політичної модернізації (Г.Аллсонд, З.Бжезин-ський, С.Верба, Д.Істон, Ч.Ліндблом, М.Кларк, Р.Нісберт та ін.).Плюралізм думок, оцінок, інтересів, політична диференціація сус-пільства призводить до появи суперечностей, конфліктів, але вод-ночас вимагає пошуку компромісів та співробітництва. Тому всистемі публічної політичної діяльності досить важливим є вив-чення причин конфліктів, механізмів їх розв’язання та шляхів за-побігання, оскільки публічна політична діяльність реалізується впроцесі взаємодії людей, тому важливим у даному контексті є плю-ралізм думок.

11

У західних країнах політичні процеси вивчають, розробля-ють механізми їх демократизації не для захисту власних інтересів,а заради прогресивного розвитку політичної діяльності, яка своєюпублічністю сприяла б утвердженню демократичних цінностей угромадянському суспільстві.

Серед джерельної бази дослідження публічної політики на-лежне місце посіли роботи М.Брауна, Л.Пала, П.Вейна, К.Вайса,Д.Стоуна, Е.Янга, Л.Куіна, в яких визначено методологічні осно-ви формування, здійснення політики, політичної діяльності, а та-кож концептуальні засади аналізу публічної політики. Узагальню-ючи сучасний західний досвід публічної політичної діяльності,вказані автори пропонують цілісну картину реалізації політики,подають функціональні та структурні характеристики державноїполітичної стратегії, яку можна осмислювати та відповідно досучасних умов трансформації українського суспільства викорис-товувати з урахуванням ментальності, можливостей та історич-них надбань як публічну політичну стратегію, залучаючи гро-мадськість до її реалізації.

На підтвердження цього наведемо думку лауреата Нобелів-ської премії Дж.Тобіна: “На жаль, професійні радники давали по-ради для комуністичного контролю та регулювання: приватизуйтепідприємства… З’ясувалося, що не все так просто… Вони не бра-ли до уваги те, що вельми складні структури законів, інститутів ізвичаїв у капіталістичних країнах формувалися століттями”. Томуреформи були в Україні неефективними. Україна має самостійновибрати власний шлях з урахуванням свого історичного розвиткута цивілізаційних надбань.

Слід врахувати роботи російських учених, зокрема В.Амелі-на, Г.Атаманчука, К.Гаджієва, О.Дегтярьова, С.Симонова, В.Коз-баненко, О.Панаріна, Ф.Шахмальова, в яких розглядаються тео-ретико-методологічні проблеми політичного прогнозування, уп-равління, концептуальні засади політичної теорії, аналізуєтьсявплив політики на різні сфери розвитку суспільства, її публічність.

Розвиток політичної думки в Україні пов’язаний з необхід-ністю вирішення певних проблем. Передусім слід мати на увазі

12

те, що через історичні умови політична думка та політична наукарозвивалися досить складно та специфічно.

Протягом століть (майже 350 років) Україна не мала власноїдержавності, тому й пріоритетними для неї було вирішення про-блем у системі політичної діяльності: обґрунтування незалежності,національних прав, культури, мови тощо.

Чужоземна влада робила все, щоб не допустити поширеннявизвольних та державницьких ідей, перешкоджала формуваннюполітичних груп, шкіл, проте політичну думку цілком знищити незмогла.

Політична думка бере свій початок з часів Київської Русі. Вукраїнській історії був і державницький період:

- княжої доби (ІХ - ХІV ст.), коли була держава;- козацька держава і Гетьманщина (ХVІІ - ХVІІІ ст.);- УНР та ЗУНР у 1918-1921 рр.Саме в ці періоди мислителі-українці могли контактувати із

Західною Європою - так, була можливість формувати власні по-гляди на політичну владу, розробляти політичні концепції українсь-кої державності та міждержавних відносин у процесі реалізаціїпублічної політики.

Станіслав Оріховський Роксолан (1513-1566) у творі“Научення королеві Сігізмунду-Августу” ставить наголос на мо-ралі, освіті, справедливості щодо людей у політиці, першої особив системі публічної політичної діяльності, а також на підпорядку-ванні законам політики, оскільки вона реалізується серед народу.

Видатною політичною особистістю був непересічний мис-литель європейського рівня Пилип Орлик (1672-1762). При І.Ма-зепі він був генеральним писарем, а після його смерті в Бендерахбув обраний гетьманом. У 1710 р. написав так звану “Угоду й Кон-ституцію прав і свобод Війська Запорізького”, що мала бути реалі-зована в Україні після здобуття незалежності, яку в громадськихколах називають ще Конституцією Пилипа Орлика. Це першийпублічний політичний документ, який став поважати світовий полі-тикум починаючи з того часу і до наших днів. На наш погляд, цейдокумент є свідченням історичних українських традицій публіч-

13

ної політики та публічної політичної діяльності. П.Орлик апелюєдо ідей національного суверенітету і природних прав, стверджуючи,що в протиборстві з Москвою козаки мають за собою право людськеі природне, оскільки “народ завжди” має право протестувати протигніту”. Це було заявлено та засвідчено документально за 65 років доприйняття “Декларації незалежності США”, за 80 років до прийнят-тя французької “Декларації прав людини і громадянина”.

Виникають запитання і сьогодні: Чому Україна залишиласяпозаду цих країн і в наш час? Чому сьогодні наша політико-влад-на еліта не робить для себе і для сучасного українського держа-вотворення в системі публічної політичної діяльності відповіднихвисновків? Відповідь одна: виникла необхідність зміни еліти но-менклатурної на нову із сучасною освітою та сучасним інновацій-ним мисленням. Цьому слід навчатися, щоб суспільно-політичнадіяльність відповідала потребам сталого розвитку країни та сус-пільним законам, які є настільки об’єктивними, як і природні, ма-ють всеохопний, публічний характер.

Розглянемо основні напрями розвитку політичної думки таосмислення публічного характеру політичної діяльності на тере-нах України в кінці ХІХ - першій половині ХХІ ст.

Серед них можна виділити:- народницько-демократичний (М.Грушевський, С.Шелухін);- ліберально-демократичний (М.Драгоманов, Б.Кістяківський);- соціал-демократичний і націонал-комуністичний (І.Фран-

ко, В.Винниченко, М.Хвильовий, О.Шулеський, М.Скрипник);- консервативно-державницький (П.Куліш, В.Мітинський,

С.Томашівський);- націоналістичний (М.Міхновський, Д.Донцов, Я.Стецько,

С.Бендера);- націонал-демократичний (І.Багряний);- демократично-інноваційний (Л.Губерський, В.Андрущен-

ко, Ф.Кирилюк, М.Михальченко, В.Пазенок, С.Рябов, Ф.Рудич,А.Колодій, М.Головатий).

Сучасні проблеми теорії та практики публічної політичноїдіяльності в системі реалізації політико-управлінської діяльностів Україні досліджували: В.Авер’янов, В.Бабкін, В.Бакуменко,

14

А.Гальчинський, О.Дем’янчук, Ю.Кальниш, В.Князєв, С.Каліуш-ко, Ю.Лебединський, Н.Нижник, В.Тертичка, С.Телешун, В. Реб-кало, С.Рябов, Ю.Шемшученко, Л.Шкляр, В.Якушик та ін. Вонизапропонували сучасні методологічні підходи до аналізу політич-ного процесу, зокрема державної політики, для реалізації публіч-ної політичної діяльності в процесі демократичних трансформа-ційних перетворень в Україні.

Водночас слід вказати, що у вітчизняній науці приділяєтьсяще недостатня увага вивченню проблем комплексного аналізуформування, здійснення публічної (державної) політики та публіч-ної політичної діяльності.

1.2. Публічна політична діяльність: сутність, типологія

Актуальність осмислення публічної політичної діяльностіне підлягає сумніву. Публічна політична діяльність реалізуєтьсяна соціальному просторі, залучаючи до суспільно-політичних про-цесів соціальні групи різного рівня та ступеня спільності.

Політична діяльність виступає однією із суспільних нормжиттєдіяльності людей, тому є підстави вважати її публічною.Змістом публічної політичної діяльності є дії, спрямовані на заво-ювання, утримання, функціонування й розвиток політико-владнихвідносин. Кожна політична діяльність має конкретний характер іздійснюється як взаємодія суб’єктів та об’єктів політики у суспіль-них нішах. Тому й публічна політична діяльність віддзеркалює всюсистему політико-владних відносин, що панують у суспільстві.

Суб’єктами політичної діяльності можуть виступати як інди-віди, так і соціальні групи, політичні інституції та сама держава.Первинним, системозапочатковуючим суб’єктом політики висту-пає індивід. Загалом можна виділити такі рівні суб’єктів:

- конкретні індивіди;- органи та ланки політичної організації (вони є суб’єктами

конкретних політичних рішень та діяльності);- держава з її інституціями, партії, суспільні надбання, рухи,

фронти;

15

- суб’єкти безпосереднього керівництва та виконання полі-тичної діяльності;

- великі суспільні групи (нації, народи, верстви, демографічнігрупи та ін.).

Таким чином, політику можна визначити як особливий видлюдської діяльності, що покликана здійснювати довготривалі по-точні інтереси різних соціальних груп за допомогою планування,втілення в життя, контролю за процесом і результатом відповідноїпрактичної діяльності.

Світ політичного визначається як особлива форма життє-діяльності людей, пов’язаної з відповідними відносинами, держа-вою і державним устроєм, тими інститутами, принципами та нор-мами, які покликані гарантувати життєдіяльність тієї чи іншоїспільноти людей, реалізовувати їхню загальну волю, волю публі-ки, тому така політична діяльність є публічною.

Отже, публічна політична діяльність - це сукупність дій якокремих індивідів, так і великих суспільних груп (класів, націй,партій, суспільних організацій), спрямованих на реалізацію влас-них політичних інтересів, насамперед боротьби, завоювання, ви-користання та утримання влади. В усій множині проявів публіч-ної політичної діяльності варто розрізняти громадянську участьта політичне функціонування. Останнє, у свою чергу, має бутиподілено на політичне представництво та публічне адміністрування(як у західних демократичних країнах).

Звернемо увагу на те, що співвідношення державної та пуб-лічної влади в демократичних суспільствах дає підстави вважати,що державна влада поступається частиною своїх повноважень накористь органам самоуправління, і в такому разі є сенс вести мовупро “публічну владу”. Остання створює умови для чіткої реалі-зації потреб публічної політичної діяльності. Різниця ж у показ-никах між демократичними та посткомуністичними державамиособливо відчутна для професійних і неурядових громадськихорганізацій, а також судових органів та місцевих адміністрацій.Та й політичні партії не мають значних важелів впливу на форму-вання й реалізацію публічної політики.

16

Таким чином, очевидно, що формування та реалізація пуб-лічної політичної діяльності належить до компетенції вищої ви-конавчої та певної мірою законодавчої влади. Вони виступаютьініціаторами розробки та впровадження нової публічної політи-ки, залучають і розподіляють необхідні ресурси, координують таоцінюють успішність політичної діяльності. Проте найвищу їїоцінку дає народ, виявляючи свою довіру до влади.

Політична діяльність, застосування влади мають бути нелише засобом панування, пригноблення й підпорядкування однихсоціальних груп іншим, а й не меншою мірою - чинником уста-новлення, збереження та підпорядкування групових інтересів, роз-в’язання суперечностей, забезпечення суспільної стабільності йпоступу. Адже в змаганнях за першість, переважання окремих гру-пових інтересів здійснюється необхідна за існуючих умов їх субор-динація, досягається їх динамічна рівновага. Тому й публічнаполітична діяльність може бути засобом здобуття свободи людськоїсамореалізації, розширення її меж, послаблення залежності від об-ставин, якими є існування інших людей. Однак досить легко і частовона перетворюється на свавілля, довільне творення артефактів.

У демократичному суспільстві політика здійснюється людьмидля людей, вона є справою публічною, а не лише обраних. Тому ак-тивна участь особистості в політичному житті має вагоме значення.

Політична діяльність індивідів може здійснюватись як по-літична участь (участь громадян у політичному житті суспільства)і як політичне функціонування.

Розмежування основних форм участі особи в політичномупроцесі, різні варіанти її типології є важливими для конкретногоаналізу особливостей практики політичної соціалізації в певнійкраїні (зокрема в Україні), розуміння актуалізації внутрішньоосо-бистісного рівня процесу входження людини в політику. Завдякиполітичній соціалізації людей політика стає публічною.

Активне залучення особистості до політичного процесу по-требує певних передумов: матеріальних, соціально-культурних таполітико-правових. Крім того, політичну участь особи, форму цієїучасті зумовлюють політична система, соціальне середовище, по-

17

літичні й неполітичні чинники процесу політичної соціалізації.Однак обмежуватися цим не можна. Оскільки людина - істота біо-соціальна і, відповідно, в структурі особистості вирізняють со-ціальний і природний компоненти, то на діяльність конкретної осо-би в політиці, її політичну поведінку загалом впливають світогляд,політична свідомість і політична культура особистості, її власніцілі, цінності, стереотипи поведінки, настанови, мотиви, інтересий потреби. Все це формується в суспільстві для всіх (публіки).

З’ясовуючи сутність публічної політичної діяльності як сус-пільного феномена, слід виходити передусім з ролі людини, осо-бистості, з її інтересів та потреб, що й виступають першоосно-вою, першоджерелом, детермінантою політичного життя в суспіль-стві. Людина є соціальною істотою, політика реалізується всуспільстві, тому вона має публічний характер, коли воно є справдідемократичним.

Політичне життя проявляється як велика різноманітністьтипів та форм політичної публічної діяльності. В Україні поки щопоняття публічної політичної діяльності не є усталеним, тому існуєдискусійність.

Публічна політична діяльність включає в себе цілу низкузатребуваних дій, а саме: формулювання й обґрунтування цілейполітики, вибір засобів їх досягнення, процес використання ви-браних засобів і результатів публічної діяльності в широкому ро-зумінні (державна політична діяльність та діяльність громадсь-ких організацій - публічна політична діяльність).

Основними формами публічної політичної взаємодії є: геге-монія, плюралізм, блок, конфронтація, консенсус, союз, компроміс,політичний екстремізм, конфлікт. Всі вони мають публічний ха-рактер.

Публічну політичну діяльність можна класифікувати так:- як стихійну та організовану;- як усвідомлену та спонтанну;- як цілеспрямовану та хаотичну;- як просту і складну;- як тривалу та одномоментну;

18

- як традиційну та інноваційну;- як законну та незаконну;- як активну та пасивну та ін.Отже, слід наголосити на тому, що всі форми публічної полі-

тичної діяльності мають публічний характер, соціально обумов-люють публічну політичну активність людей, інтереси, потреби,цінності, оцінки. Публічна політична діяльність - це сфера взаємо-відносин різних соціальних груп та індивідів з приводу викорис-тання інститутів публічної влади для реалізації своїх суспільнозначущих інтересів і потреб.

До конкретних проявів публічної політичної діяльності вплощині боротьби за владу належать вибори, міжпартійні змаган-ня, різні форми захоплення влади, її узурпація, державний пере-ворот, громадянська війна, путч. Вплив на владу справляється че-рез діяльність опозиції, взаємодію органів влади між собою, лобію-вання, крепатократію, громадянську непокору, терор. Застосуван-ня влади відбувається шляхом ухвалення рішень, публічного адмі-ністрування (управління), розв’язання конфліктів. Поширеноюформою публічної політичної діяльності є мітинг - збори при-бічників певного рішення, ідеї з метою заборонити або дозволитипублічні дії. Як форми публічної політичної діяльності варто виді-лити також демонстрацію та маніфестацію.

Публічна політична діяльність впливає на всі сфери життє-діяльності людей.

Форми публічної політичної діяльності визначають за таки-ми ознаками:

- напрямами здійснення - державна, партійна, громадсько-політична, комунікаційно-інформаційна;

- суб’єктами політики - класова, національна, соціально-гру-пова, міжнародна, індивідуальна;

- специфікою сфер впливу - теоретична, практична;- політичним простором - зовнішньополітична, внутрішньо-

політична;- специфікою сфер - військова, культурна, освітянська і т.ін.

19

Публічна політична діяльність характеризується свідомимидіями, цілеспрямованістю, задоволенням політичних інтересів тавиступає однією з найважливіших умов існування суспільства.

Взагалі публічна політична діяльність є багатоаспектною,вона зорієнтована на здобуття (захоплення), зміцнення, утриман-ня, вдосконалення та здійснення політичної влади в усіх сферахсуспільного буття.

Теоретична публічна політична діяльність пов’язана з фор-муванням політичних знань, політичної свідомості громадян усуспільстві тощо. Вона базується на таких теоретичних засадах,як творчість, політичне планування, проектування, аналіз політи-ки та ін.

Практична публічна політична діяльність - це конкретнеуправління та керівництво, добір і розстановка кадрів, розробката прийняття рішень, організація діяльності органів державноївлади, їх взаємодія з політичними партіями, суспільними організаці-ями та громадянами країни, які включаються в політичний процес.

Публічна політична діяльність здійснюється на двох рівнях.Перший (нижчий) рівень - це політична участь. Основними фор-мами цього рівня є: вибори, мітинги, маніфестації, збори, страйкитощо.

Другий рівень (вищий) - це професійна публічна політичнадіяльність у законодавчих, виконавчих та судових органах, у полі-тичних партіях, рухах, громадських об’єднаннях тощо.

У суспільному житті поширеними є такі форми публічноїполітичної взаємодії суб’єктів, як: гегемонія, плюралізм, блок,конфронтація, консенсус, союз, компроміс, політичний екстремізм,конфлікт, війна.

Чи можна ототожнювати публічну політичну діяльність зпублічною політичною участю? Публічна політична участь - цезалучення членів певної соціально-політичної спільноти до по-літико-владних відносин, вплив громадян на перебіг чинних усуспільстві політико-владних відносин, суспільно-політичних про-цесів; формування владних структур та ін.

20

Публічну політичну участь можна класифікувати за влад-ними характеристиками; вона буває активною - пасивною; індиві-дуальною - колективною; добровільною - примусовою; традицій-ною - новаторською; легітимною - нелегітимною.

Залежно від цього розрізняють публічну політичну діяль-ність : у виборах; у прийнятті рішень; в управлінні та самовряду-ванні; у виборі політичних лідерів і контролі їхньої діяльності; вухваленні, реалізації та охороні законів; у виборчих політичнихкампаніях, мітингах, зібраннях; у засвоєнні та передачі політич-ної інформації; у страйках; у масових кампаніях громадянськоїнепокори, визвольних війнах і революціях; у діяльності політич-них партій і громадсько-політичних об’єднань та ін.

За масштабами публічну політичну участь поділяють намісцеву, субрегіональну, регіональну та загальнодержавну.

На ступінь публічної політичної участі впливають: політич-ний режим; соціокультурне та географічне середовище; рівеньосвіти та міра доступності інформації; рівень інституціалізації сус-пільства; матеріальні можливості суб’єктів політичної участі та ін.

У ХІХ та ХХ ст. в Європі були поширені такі форми публіч-ної політичної діяльності, як ліберально-демократичні рухи, бо-ротьба за визначення та дотримання прав і громадянських свобод,революційна активність, підпільна робота, участь у різноманіт-них організаціях, національно-визвольна боротьба. Починаючи здругої половини ХХ ст. дістає поширення така форма політичноїдіяльності, як громадянська залученість (участь у неурядовихорганізаціях для розв’язання проблем).

Таким чином, публічна політична діяльність - це специфіч-на форма активного ставлення людей до свого суспільного сере-довища, яка має на меті його цілеспрямоване регулювання та пе-ретворення за допомогою фактора влади. Це комплекс дій як ок-ремих осіб, так і великих груп людей, цілих народів, спрямованийна здобуття та здійснення влади або впливу на неї, наприклад: де-бати в парламенті, переговорний процес, вибори, референдум,мітинг, пікетування, державний переворот та ін.

21

Мета і сутність публічної політичної діяльності поляга-ють у змінах, які можуть бути спрямовані в майбутнє або в мину-ле. Відповідно до змін публічна політична діяльність може бути:

- інноваційною (орієнтована на впровадження нових інсти-тутів та оновлення політичних курсів);

- стабілізуючою (збереження існуючого, бачення нового танедопущення руїни);

- консервуючою (без жодних змін);- реставраційною (відновлення віджилого - старих інститутів

та форм суспільного життя ).Українська влада повинна вчитися публічної політичної

діяльності, щоб вступити до ЄС цивілізованим шляхом. Вона маєжити й діяти за новими законами, щоб змінити спосіб життя, ут-вердити нові якісні критерії європейського рівня. Своє ставленнядо політики повинне змінити молоде покоління, яке розчароване всучасній владі. Молодь турбує відсутність порядку та моралі як уполітичній діяльності, так і в суспільстві. Викликає подив те, щонаших державних лідерів оточують люди з негативною репута-цією. Ось якою з цього приводу є думки першого президента не-залежної України Леоніда Кравчука: “На моє глибоке переконан-ня, наша влада, наші лідери не розуміють, що не можна, якщо ти,скажімо, Президент, прем’єр або Голова Верховної Ради, щоб білятебе знаходилися люди, які в суспільстві мають надто негативнурепутацію. Не можна! Адже це означає одне: з ким поведешся, відтого й наберешся”. Настав час для України жити, а не лише захоп-люватися боротьбою за урядові крісла, за повноваження. У дер-жавних структурах працюють люди, переважна більшість яких невміє управляти. Вони не пройшли серйозної школи політичноїдіяльності від нижчих ешелонів влади до вищих, яка є обов’яз-ковою для всіх високопосадових осіб.

У сучасному українському лексиконі з’являються нові сус-пільно-політичні поняття: “малий українець”, “пересічні українці”.Це нові витвори, властиві сьогоденню, але було б краще, якбибільше “великих сучасних українців” (яких 1,9%) ототожнювализ мораллю, духовністю, совістю, професійністю. І то, на нашу дум-ку, поділ людей у суспільстві на еліту та пересічних громадян є

22

неетичним, він не властивий західним, демократичним суспіль-ствам, де існує лише поділ на страти.

Навряд чи можна назвати демократичними підходи до полі-тичної діяльності, коли Секретаріат Президента фактично відмо-вився від спільної роботи з Кабінетом Міністрів. Така політичнадіяльність в урядових інституцій не сприяє захисту національнихінтересів і не є прикладом демократичної публічної діяльності,яка має слугувати народу.

В Україні існує проблема якості політикуму, що пов’язано ізсучасною “номенклатурною” політико-владною елітою, або “ква-зіелітою”. Наприклад, у Чехії в процесі люстрації було прийнятоновий закон стосовно політиків минулого - закон про люстрацію.Згідно із цим законом заангажовані в колишньому комуністично-му режимі люди не могли займати державні посади, проте їм незаборонялося брати участь у виборах.

Якщо характеризувати сучасну політичну діяльність в кон-тексті люстрації, то, на наш погляд, дещо професійніше її можнабуло використати відразу після помаранчевих подій, адже високіпосади урядовці часто займають не за професійною ознакою, а запартійною належністю.

Щоб відповідати реаліям ХХІ ст., потрібно шукати талано-витих молодих політиків і давати їм можливість увійти в політикута сформувати нову політичну еліту. Тоді буде можливість створитиконкурентні основи вибору політичної діяльності, передусім відок-ремити бізнес від політики, як в інших європейських країнах.

Отже, публічна політична діяльність - невід’ємна складовазагальної людської діяльності. Специфічна сутність публічної полі-тичної діяльності полягає в сукупності дій окремих індивідів івеликих соціальних груп (класів, партій, суспільних організаційтощо), спрямованих на реалізацію їх політичних інтересів, насам-перед владних.

Ефективність публічної політичної діяльності - це фактич-на результативність діяльності основних владних структур, полі-тичних лідерів, громадських організацій політично активної час-тини громадян, що визначається ступенем виконання ними най-

23

важливіших функцій державного управління, громадського само-врядування відповідно до вимог та потреб народу, здатністю збе-регти ефективність системи управління, сприяти економічномузростанню та технологічному прогресу суспільства.

Застосовуються й інші критерії результативності публічноїполітичної діяльності, а саме: задоволення потреб національногорозвитку, культурних потреб, міжнародне визнання країни тощо.

Тому важливою формою теоретичної публічної політичноїдіяльності є політичне прогнозування, передбачення, стратегічнепублічне політичне планування. Саме ця форма публічної політич-ної діяльності вимагає дотримання специфічних умов: високої за-гальнонаукової і особливо професійної політологічної й філософсь-кої підготовки суб’єктів політики; достовірної, широкої та своє-часної інформації; всебічного знання співвідношення політичнихсил (союзники, прихильники, супротивники), відповідальностіперед власним народом та світом за Українську державу.

1.3. Прояви політичного нігілізму та недовіри громадяну процесі реалізації публічної політичної діяльності

Нігілізм взагалі у перекладі з латини означає “заперечен-ня”, виражає негативне ставлення суб’єкта (групи, класу) до пев-них цінностей, норм, поглядів, ідеалів, окремих (а часом і всіх)сторін людського буття. Це - одна з форм світовідчування і со-ціальної поведінки. Нігілізм як напрям “суспільної думки заро-дився давно, але найбільше поширення набув у минулому столітті,переважно в Західній Європі та в Росії. Наукове осмисленняпроблеми політичного нігілізму отримали в працях філософів ліво-радикального напряму: Якобі, Прудона, Ніцше, Штирнера, Хайдег-гера, Бакуніна, Кропоткіна та ін. Нігілізм багатоликий, він може бутиетичним, правовим, політичним, ідеологічним, релігійним та іншимзалежно від того, які цінності заперечуються, про яку сферу знань ісоціальної практики йдеться - культуру, науку, мистецтво, етику, полі-тику, економіку. Між різновидами цієї течії існує багато відтінків,нюансів, взаємопереходів, кожний з яких має свою історію.

24

Спинимось коротко на політичному нігілізмі.Політичний нігілізм - різновид соціального нігілізму як ро-

дового поняття. Він проявляється в загальному негативному, не-уважному ставленні до політики, політичних лідерів, а з огляду напричини - в політично-соціалізованому неуцтві, неприйманні полі-тичної інформації від політичних діячів. Яскравим прикладомполітичного нігілізму може бути низька явка електорату на вибо-ри, неучасть основної маси населення у політичних заходах, в гро-мадській роботі політичного плану, одне слово, у різного типупублічній політичній діяльності.

Подібні антиполітичні установки і стереотипи - елемент,межа, властивість суспільної свідомості і національної психології,відмітна особливість культури, традицій, способу життя, колийдеться про незатребуваність політики суспільством.

Розгорнута характеристика соціального нігілізму, що діста-ла поширення на початку XX ст. в певних верствах російськогосуспільства, була дана в знаменитій збірці “Віхи”, що вийшла в1909 р. та одержала згодом широкий суспільний резонанс. Один зйого авторів, а саме С.Л.Франк, зазначав, що російський інтелі-гент не знає абсолютних ніяких цінностей, ніяких критеріїв, немає ніякого орієнтування в житті, крім морального розмежуваннялюдей, вчинків, станів на хороші і погані, добрі і злі. Моралізмцей є лише віддзеркаленням нігілізму інтелігенції. Під нігілізмомтут слід розуміти заперечення або невизнання абсолютних (об’єк-тивних) цінностей.

Загальною межею всіх форм нігілізму є заперечення, але невсяке заперечення є нігілізмом. Заперечення ширше, воно органіч-но властиве людській свідомості, діалектичному мисленню. Томудалеко не всіх, хто що-небудь заперечує в політиці, можна вважа-ти нігілістами. У противному разі сам термін “нігілізм” втрачаєсвоє значення і розчиняється в занадто великому за обсягом по-нятті - “заперечення”, (“несприйняття”).

Отже, нігілістичне заперечення і діалектичне заперечення -різні поняття. В історичному плані не можна, наприклад, беззас-тережно негативно, з позицій голого заперечення, оцінювати різні

25

політичні процеси, визвольні рухи, їх ідеологів і учасників, оскіль-ки це об’єктивні закономірні процеси, тим більше, якщо йдетьсяпро еволюційний розвиток суспільства.

У такому контексті термін “нігілізм” можна розглядати як по-зитивне явище. Взагалі, боротьба проти антинародних, тоталітарнихрежимів, свавілля правителів, диктаторів, нехтування свободою, де-мократією, правами людини тощо не є власне нігілізмом. Самовлад-дя тиранів у всі часи засуджувалося. Ще Ж.-Ж. Руссо помітив: “Дес-пот не може скаржитися на насильство, що скидає його”. Це означає,що не всяка революція є злом, а не всякі суспільні зміни - добром.

Таким чином, коли нігілізм стає природним (об’єктивним)запереченням старого, консервативного, реакційного, він перестаєбути нігілізмом. Наприклад, заперечення багатьох драматичних інавіть трагічних сторінок з нашого недавнього минулого, пере-дусім у державній і політико-правовій сфері життя суспільства,справедливе і виправдане, оскільки є неминучим процесом онов-лення.

Проте в цілому нігілізм, у традиційному розумінні сприй-мається здебільшого як явище деструктивне, соціально та політич-но шкідливе, особливо в наш час. Нерідко нігілізм набуває руйнів-них форм. У крайніх своїх проявах він поєднується з різними анар-хічними, ліво- і праворадикальними устремліннями, максималіз-мом, більшовизмом і необільшовизмом, політичним екстремізмом.Нігілізм - стереотип мислення будь-якого радикаліста, навіть якщовін цього не усвідомлює.

Характерною ознакою нігілізму є не об’єкт заперечення,який може бути лише визначником його конкретного вигляду, аступінь, тобто інтенсивність, категоричність і безкомп-ромісність цього заперечення з переважанням суб’єктивного, най-частіше індивідуального початку. Тут виражається гіпертрофова-ний, явно перебільшений сумнів у відомих цінностях і принци-пах. При цьому, як правило, обираються якнайгірші способи дії,що межують з антигромадською поведінкою, порушенням мораль-них і правових норм у суспільстві.

26

Політичний нігілізм особливо поширився в Україні в транс-формаційний період, коли не всі політичні дії, рішення реалізу-ються та сприймаються публікою. Він виник на хвилі загальногонегативізму, що охопив всю Україну, коли багато що (якщо не все)переоцінювалося, переосмислювалося, засуджувалося і відкида-лося. З одного боку, була очевидна очисна функція нігілізму, а здругого - його побічні наслідки, пов’язані з ним втрати, оскількисуцільний потік негативу змітав на своєму шляху і все позитивне.Усе відкидалося: і як погане, так і хороше. Наприклад, розвінчу-валися герої війни і праці, їхні подвиги, самопожертвування. Булизабуті поняття “любов до рідного попелища, любов до батьківсь-ких трун” тощо.

Зацикленість на викриванні, принизливій критиці часоммежує з втратою відчуття національно-державної гідності, фор-мує у людей і всього суспільства комплекс неповноцінності, син-дром вини за минуле, за “історичний гріх”, за “помаранчеві” ідеа-ли народу і т. ін.

Зречення від всього, що було “до того”, від старих фетишівоб’єктивно підживлює нігілістичні руйнівні тенденції, які неврівноважуються творчою політичною діяльністю.

Сьогодні політичний нігілізм виражається в найрізноманіт-ніших іпостасях: неприйнятті певними верствами суспільства кур-су на суспільно-політичні реформи, нового устрою життя і нових(“ринкових”) цінностей, незадоволеності змінами, соціально-по-літичних протестах проти не завжди ефективних методів здійсню-ваних перетворень; незгоді з тими чи іншими політичними рішен-нями і акціями, неприязні або навіть ворожому ставленні до дер-жавних інститутів і структур влади, їх лідерів; запереченні не вла-стивих менталітету українців західних зразків поведінки, етичнихорієнтирів; протидії офіційними гаслам і установкам; “лівому” і“правому” екстремізмі, націоналізмі, взаємному пошуку “ворогів”.

Серед значної частини українського суспільства переважаєнегативне ставлення до публічної політичної діяльності, до того, щовідбувається у Верховній Раді, до багатьох фактів і явищ дійсності.Інакомислення в політиці не переслідується, але воно існує. Підрива-

27

ються духовні і моральні засади суспільства, замість них утверджу-ються меркантилізм, культ грошей, наживи; ідеальне витісняєтьсяматеріальним. Відповідно змінилися критерії престижу особи, її со-ціальної ролі, визнання. Громадська думка стала менш чутливою, допорушень етичних норм у політиці та суспільстві в цілому.

У багатьох громадян зберігається стійка ностальгія за мину-лим, в їхній свідомості ще живе образ СРСР. Сам процес політичнихзмін, ідеологічної переорієнтації мільйонів людей, включаючи“вождів”, важкий і хворобливий, він передбачає злам всієї системистарих поглядів і відносин, відмову від укорінених звичок і традиційта перехід до публічної політичної діяльності європейського типу.

Нігілізм “зверху” виявляється у форсуванні соціально-полі-тичних перетворень, лівацькому намаганні добитися всього і відра-зу, популізмі, кон’юнктурі, соціально-політичній демагогії, су-цільній приватизації, закликах щонайшвидше покінчити зі спад-щиною минулого, колективістською ідеологією і психологією.

У наші дні відбулися помітні зрушення до вирішення полі-тико-державних проблем силовими методами. Даються взнакизловживання нової пострадянської номенклатури, бюрократії. Якбачимо, спектр соціально-політичного нігілізму вельми строкатийі багатий. Так чи інакше він охопив усі верстви суспільства.

Цьому сприяє глибока системна політична криза, що охопи-ла Україну на даному етапі, яка проявляється в економічній, фінан-совій, політичній, духовній, моральній, правовій сферах суспіль-ства. Ситуація змінилася. Нині на поверхні виявилося багато не-гативного, проти чого раніше боролися. Тепер уже від реформа-торів, помаранчевих революціонерів, що завели країну в безвихідь,вимагають покаяння, звинувачуючи їх у тому, що стару системупоруйнували, а нову, більш справедливу, не створили, а лише дис-кредитували реформи. Це і є показником прояву політичногонігілізму громадян України щодо політиків та публічної політич-ної діяльності.

28

1.4. Бюрократизм у системі суспільно-політичноїта управлінської діяльності

У широкому розумінні поняття “бюрократія”, “бюрократ”мають негативне забарвлення і використовуються для позначеннянеефективної роботи установ, паперової тяганини, безвідповідаль-ності чиновників, зосереджених на формальних правилах, заста-рілих нормах, що перешкоджають продуктивному вирішенню на-гальних соціально-політичних проблем.

Бюрократія (від фр. burean) - зелене сукно, яким покривалистоли посадових осіб державних канцелярій, або бюро - канцеля-рія та kratos - сила влади, панування. Коли поняття “влада”, “па-нування” наповнюються не властивим їм змістом, то, вочевидь,важливо звернути увагу на сутність цих понять. Поняття “бюрокра-тизм” означає систему управління в державі та її організаціях, якійпритаманні формалізм, казенщина, що стоїть над інтересами наро-ду. Водночас політико-владна еліта забезпечує свої корпоративніінтереси поза здоровим людським глуздом, тобто виникає причинадля конфліктів між гілками влади і народом у системі реалізаціїсоціально-політичних рішень та публічної політичної діяльності.

Загальна суть поняття “бюрократизм” полягає в невідповід-ності деякої частини посадових осіб виконавчих органів потре-бам щодо виконання завдань цих органів, оскільки вони стоятьпоза основним законом кожної держави - конституцією. Такимчином, інституція, підпорядкована організації суспільних ніш, пе-ретворюється на орган, що підпорядковує тих, чию волю він маєвиконувати. На цей час це чітко прослідковується на прикладі “не-залежної України”. Саме тут криється основний конфлікт “влади інароду”, який слід врегулювати, щоб не відбулося непередбачува-ного, що може призвести до кровопролиття в суспільстві в резуль-таті незаконної реалізації публічної політичної діяльності.

Свого часу Аристотель писав, що якщо б ми усвідомлювалина серйозному рівні та підпорядковували своєму усвідомленнюсуть понять, якими керуємося у своїх вчинках, то не потрібні булиб силові структури в суспільстві. Виховні та контролюючі функції

29

виконували б сім’я, школа, ВНЗ, громадські та політичні організації,а інші державні інститути здійснювали б здебільшого контрольно-регулюючі функції щодо реалізації соціально-політичних рішень.

Загальне визнання отримала теорія бюрократії Макса Вебе-ра - так званий “ідеальний тип”, або “організація управління чи-новниками”.

З точки зору раціонального мислення бюрократичнадіяльність характеризується такими рисами, як:

­ службова ієрархія та її дотримання;­ відрегульований та спеціалізований поділ влади;­ установлена система правил, директив, що чітко регламен-

тує права та обов’язки працівників;­ чітко визначена система та методи під час виконання зав-

дань тощо.Термін “бюрократизм” використовується, як правило, для

характеристики відповідних засобів управлінської діяльності. Узагальному розумінні зміст цих понять полягає у відриві виконав-чих органів певної організації від самої організації, перетворенніоргану, що має підпорядковуватись, в орган, який підпорядковуєтих, чию волю він має виконувати. Бюрократія є апаратом пану-вання, інструментом влади, який містить, однак, внутрішнє про-тиріччя - залишаючись апаратом, тобто слугою, він стає над тими,хто його утримує за свій кошт, тобто перебирає владу над владою.

Інші джерела визначають бюрократію як найефективнішуформу організації, винайдену людьми, оскільки вона реально даєзмогу наблизитися до раціонального управління шляхом викорис-тання найкращих здібностей людей, які мають спільні цілі.

У демократичному суспільстві основними функціями бю-рократичної системи є:

­ по-перше, забезпечення функціонування політичної систе-ми, політичних та суспільних соціальних інститутів;

­ по-друге, сприяння захисту інтересів народу, виробленнювідповідних демократичних концепцій і механізмів їх практичноїреалізації;

­ пo-третє, здійснення контрольних функцій за діяльністюокремих елементів цієї системи з метою запобігання їх імовірно-

30

му відходу від демократичних принципів політичного і суспіль-ного управління, закритості і недоступності для будь-якого гро-мадянина суспільства;

­ по-четверте, керівництво діяльністю спеціальних інститутівз вивчення політичних процесів, що відбуваються в суспільстві,узагальнення досвіду і вироблення рекомендацій щодо поглиблен-ня демократизації політичного життя в суспільстві.

Бюрократія - важлива структура соціально неоднорідногосуспільства, неминучий атрибут державних, особливо виконавчихорганів. Бюрократія обслуговує інтереси, насамперед, соціально-політичних сил, що є панівними в суспільстві, створює умови дляутвердження таких політичних відносин, які б сприяли зміцнен-ню базових відносин. Проте бюрократичний чиновницький апа-рат є не тільки породженням об’єктивних обставин, домінуючихв економіці сил, а й здатний, докладаючи конкретних зусиль, спри-яти докорінним перетворенням у суспільстві з метою формуваннянових панівних в економіці і політиці сил. Ознаки бюрократизму(формалізація, ієрархічність, регламентація) властиві будь-якійсистемі соціально-політичного управління.

За М.Вебером, процес розширення соціальної ролі державиі пов’язаний з ним розвиток бюрократії породили неоднозначніоцінки і різні теорії бюрократії. Ще А.Сен-Сімон у XVIII ст. пер-шим звернув увагу на роль організації у розвитку суспільства, вва-жаючи, що в майбутньому влада не повинна успадковуватись, амає зосереджуватись у людей, які мають спеціальні знання та вмілоїх реалізують у суспільних інтересах.

Зокрема, згідно з раціональною теорією бюрократії М.Ве-бера розрізняються два її типи: традиційна “патримоніальна” і су-часна “раціональна”. Переважною сферою впливу патрімоніаль-ної бюрократії є царина державного управління, а її метою - збе-реження традиційних структур суспільно-політичного життя. Вонаобмежена традиційними цінностями і має ознаки ірраціональності.На противагу цьому основою раціональної бюрократії, яка фор-мується в Новий час, була сфера приватно-господарчої діяльності,передусім внутрішньогосподарська діяльність великих промисло-

31

вих підприємств; її метою було забезпечення суто формальноїефективності виробництва, тому, виходячи з міркувань доцільності,вона не була обтяжена ніякими традиційними цінностями.

Раціональна бюрократична організація характеризується:­ ефективністю, яка досягається завдяки чіткому розподілу

обов ’язків між членами організації, що дає можливість викорис-товувати висококваліфікованих спеціалістів на керівних посадах;

­ суворою ієрархічністю влади, що дає змогу вищим посадовимособам здійснювати контроль за виконанням завдань підлеглими;

­ формально встановленою і чітко фіксованою системоюправил, які забезпечують одноманітність управлінської діяльностіі застосування загальних інструкцій до окремих випадків в найко-ротший термін;

­ безособовістю адміністративної діяльності та емоційноюнейтральністю стосунків, що виникають між функціонерамиорганізації, де кожен має виступати не як індивід, а як носій со-ціальної влади, уособлення певної посади.

Обидва типи бюрократії справляють взаємний вплив, прони-кають у суміжні сфери. Так, відбувається часткова раціоналізаціядержавної бюрократії, що підвищує ефективність державного уп-равління. Разом з тим і приватно-господарська бюрократія зазнаєчасткової ірраціоналізації під впливом традиційної. Тією чи іншоюмірою в ній проявляються дисфункції, найбільш поширеними з якихє перенесення функціонерами акценту з цілей організації на її засо-би, внаслідок чого останні (ієрархізація влади, сувора дисципліна,неухильне дотримання інструкцій та правил) перетворюються насамоціль або відбувається підміна головних цілей побічними та ін.

Отже, в розумінні М.Вебера поняття бюрократії є близькимдо поняття управління взагалі, але не поганого управління, як нинів Україні. Втім, навіть у такому широкому розумінні поняття бю-рократія та управління не збігаються: по-перше, в частині, де вбудь-якому управлінні присутні елементи самоуправління; по-дру-ге, в частині, де бюрократизм обмежується політичним лідерством.

Негативні риси бюрократії посилюються, якщо розширюєть-ся втручання держави у соціально-економічне та політичне жит-

32

тя, передусім у розподіл і перерозподіл суспільного продукту, і,відповідно, звужується поле діяльності саме для раціональноїбюрократії. Цей процес відбувається у двох формах - посиленнідержавного регулювання ринкової економіки та одержавленні со-ціалістичного типу. М.Вебер попереджав про небезпеку універ-сальної бюрократизації, яку криє в собі як державний капіталізм,так і особливо державний соціалізм.

Специфіка бюрократичної власності полягає в тому, що об’єк-том привласнення тут є не речі або люди як такі, а численні зв’язкиміж речами та людьми, абсолютно необхідні для нормального жит-тя. Бюрократичною власністю є функція розпорядження натураль-ними продуктами, монопольного розподілу їх між людьми.

Державний соціалізм призвів до формування нового типубюрократії - тоталітарної, передумовою появи якої став процесзагального одержавлення: виробництва, розподілу, обміну, робо-чої сили, ідеології і культури. Гігантське розширення державнихфункцій зумовило надмірне зростання державного апарату. Прицьому виявились нові риси, притаманні саме цьому типу бюрок-ратії: її каральний характер; всюдисущість; її метою стає владазаради влади: формується особливий державний стан - номенкла-тура. Яскравим прикладом цього є сучасне українське суспільство.Державний соціалізм, безумовно, можна назвати бюрократизмомяк суспільно-політичним устроєм. Його риси:

­ панування відносин особистої залежності в соціальнихвідносинах у бюрократизованій формі (ієрархія начальників -підлеглих від самого низу до самого верху);

­ виникнення “бюрократичного ринку”, тобто торгівлі нелише товарами та послугами, а й бюрократичною власністю - ста-новищем у суспільстві, владою над підлеглими, законами та пра-вом їх порушувати, кваліфікаційними дипломами тощо;

­ політичне панування бюрократії як особливої соціальноїверстви (партократія або номенклатура).

Бюрократія має чітко визначену ієрархію влади, писані пра-вила, що регулюють поведінку службовців, а також розмежуван-ня діяльності службовця в рамках організації та його життя позанею. А якщо бюрократія стає активним суб’єктом владних відно-

33

син, відбувається її надмірна політизація, перетворення на “мон-стра”, внаслідок чого апарат управління працює на себе і задо-вольняє передусім власні інтереси.

Найбільшу загрозу для суспільства становлять чиновники,які відійшли від раціональної бюрократії на етапах розподілу сус-пільного продукту, де є можливість привласнити якомога більшесуспільних благ. Незароблені прибутки чиновника мають парази-тичний характер і дискредитують феномен бюрократії як ефек-тивного політико-управлінського чинника.

Державна бюрократія з’явилася в XVI ст. і на початок XXI ст.досягла розквіту. Сучасна цивілізація передбачає у правовій державіподіл влад на законодавчу, виконавчу та судову гілки. Виконавча вла-да здійснює основні політичні рішення, що їх приймає законодавча.Уряд керує життєдіяльністю держави, а адміністрація реалізує це ке-рівництво в політичній практиці. Члени суспільства, які примикаютьдо численних адміністрацій, об’єднуються у своєрідні стани.

Станова та бюрократична згуртованість характеризуєтьсятакими рисами:

­ завищеною соціальною оцінкою чину, захищеного адміні-стративними та кримінальними нормами;

­ побудовою рангової ієрархії на принципах призначуваності(на противагу принципу виборності);

­ довічним статусом чину, служби;­ регулярними грошовими винагородами відповідно до рангу;­ кар’єрним принципом переміщення в ранговій ієрархії.Володіння технікою управління посилює владне становище

бюрократії. У системі управління виокремлюють два головнихаспекти. По-перше, це спеціальні знання, що їх професійні дер-жавні службовці здобувають у процесі підготовки у відповіднихгалузях адміністративно-державного управління; по-друге, знан-ня ними правил бюрократичного процесу в самих відомствах.

Бюрократія використовує витончені способи, намагаючисьмонополізувати систему управління, у тому числі шляхом засек-речування інформації. Вона прагне поширити свій вплив далекоза межі особистої юрисдикції.

34

Для того щоб бюрократія відповідала високим вимогам іде-альної моделі, слід дотримуватися веберівських уявлень про про-фесіональних державних службовців як про висококваліфікова-них спеціалістів, вишколених підготовкою, з беззаперечною ста-новою честю. Без цього, на думку М.Вебера, з “ідеальної бюрок-ратичної моделі” виникла б реальна небезпека жахливої корупціїта низького міщанства, що поставило б під загрозу управлінськуефективність державного апарату.

Природно, що веберівська модель бюрократії еволюційнозмінюється.

М.Вебер, незважаючи на високу оцінку ефективності бю-рократії, прогнозував негативні наслідки зростання і розгалужен-ня бюрократичних структур. Зокрема, він звернув увагу на те, щобюрократизація суспільного життя може призвести до уніформі-зації культури, дегуманізації суспільних відносин. М.Вебер вва-жав, що людина в бюрократизованому суспільстві перетворюєть-ся на позбавлену індивідуальності дрібну деталь загального меха-нізму безвідповідальної політико-управлінської діяльності.

Сучасність підтвердила веберівські прогнози щодо зростаннябюрократії в усіх суспільно-політичних сферах. Аналізуючи недо-ліки бюрократії, Н.Смелзер констатує неминучість її існування. Вінпише: “Чи стане зростання бюрократії нестерпним тягарем для сус-пільства? Чи стане суспільне життя настільки складним, що виникнепотреба знищити бюрократію, а не вдосконалювати її на грунті ство-рення нових бюрократій? На всі ці запитання існує одна відповідь:бюрократії поки що не видно”. На прикладі діяльності політичнихпартій німецький вчений Р.Міхельс у роботі “Соціологія політичноїпартії в умовах демократії” розкриває суть процесу бюрократизаціїпартійних структур, що є яскравим свідченням конфліктності всуспільстві, неефективності публічної політичної діяльності.

Р.Робертс, американський дослідник, у книзі “Етика Білогодому: історія заборон та зловживання службовим становищем”(1988 р.) хронологічно проаналізував цю проблему впродовж сто-річчя і дійшов висновку, що зі зміною певних історичних періодівуправління в США проявлявся бюрократизм, який “паразитував”різною мірою: більш чи менш інтенсивно.

35

Аналіз суспільного розвитку в Україні з 1991 р. по цей час(2009 р.) показує, що політико-владна еліта стала “паразитувати” сто-совно до народу з перших днів трансформаційних перетворень усуспільстві, коли кризовість проявлялася в усіх сферах життє-діяльності суспільства. В такий час (перехідний період) ще не по-вністю сформовані стратегічні напрями розвитку суспільства, томуполітико-владна еліта відверто проявляє схильність до різного типусвавілля, формалізму, підпорядковує правила і завдання діяльності пе-реважно цілям самозбереження та захисту корпоративних інтересів.Так було в усіх суспільствах, які переживали перехідний період відодного циклу розвитку до іншого, така сама ситуація спостерігається вполітико-управлінських сферах сучасного українського суспільства.

Найбільше конфліктів зосереджено в економічній сфері.Причини конфліктів тут криються в самій суті управлінської куль-тури еліти, коли відбувається розподіл та споживання суспільногопродукту, а управлінська еліта привласнює собі якомога більшесуспільних благ, у створенні яких безпосередньої участі вона небере. Проте бюрократія намагається всіма засобами довести гро-мадськості свою надзвичайно важливу роль у суспільстві, своюбезкорисливість та професійну чесність. Все це можна продемон-струвати на прикладі діяльності олігархів та представників серед-нього бізнесу в сучасній Україні, де понад 50% економіки перебу-ває “в тіні”. За словами самого Президента України В.А.Ющенка, -це важлива причина конфліктів влади і народу та в системі реалі-зації політичних рішень і всієї публічної політичної діяльності.

Об’єднання авторитаризму з бюрократизмом породжує особ-ливе бездуховне середовище, головною метою якого стає прагнен-ня наживи, заробити побільше грошей, для якого характерні раб-ська покора, догматизм мислення, консерватизм, соціальна апа-тія, зниження довіри до політико-владної еліти в суспільстві.

У сучасному кризовому українському суспільстві політико-владна еліта настільки безвідповідальна перед простими людьми,що не може вжити правових заходів щодо тих, хто порушує нормиправа, культури, моралі, професійної етики, оскільки й сама спри-чинює такі порушення. Така атмосфера неконтрольованості та

36

безвідповідальності й призвела до цілої низки протиріч, що транс-формуються в систему конфліктів влади та народу на політично-му, економічному та правовому рівнях.

Психологічний світ людини-чиновника не відповідає потре-бам публічної політичної діяльності, пов’язаної з демократизацієюсуспільства. Про це писав ще В.Винниченко у своєму “Заповітіборцям за визволення”, зазначаючи, що чиновник поєднує у собі,з одного боку, благоговіння перед системою, якій він служить, а здругого - презирство до тих, кому він повинен служити згідно зісвоїм посадовим становищем та через непрозорість реалізації полі-тики (“газові” проблеми України з Росією в 2009 р. тощо).

Прояви бюрократизації політико-владної еліти в сучасномусуспільстві призвели до політичної кризи в Україні у березні-квітні2007 р. та 2009 р. У даному разі феномен бюрократизму українсь-кої політико-владної еліти має політичний зміст. Оскільки бюрок-рати живуть за своїми власними процедурами й законами, це йспонукало Президента В.Ющенка прийняти рішення про запро-вадження у суспільстві більш серйозного контролю за реалізацієювладних повноважень.

Проте слід мати на увазі таку закономірність, що бюрокра-тизація у політико-владних інститутах переживає свої злети тападіння. Яскравий приклад цього в Україні - період від виборів2006 р. і перша половина 2007 р., коли через діяльність ВерховноїРади V скликання, яка не завжди демократично приймала своїрішення, допускалась низка порушень Конституції України, та-кою “бездіяльною” виявилась Верховна Рада у 2009 р.

З точки зору психоаналізу становить інтерес оцінки конф-лікту влади і народу представниками духовенства. Президент Ук-раїни обговорив політичну ситуацію з митрополитом Київським івсієї України Володимиром (Сабоданом). Митрополит Володимирнаголосив на тому, що церква підтримуватиме всі сили, які хочутьдобра Україні та мирного врегулювання конфліктів.

“Недоторканність” високопосадової еліти привела її до без-духовності, непідконтрольності та безвідповідальності й створюєсприятливі умови для формування нових “каст бюрократії”, які

37

перетворюються на так звані сучасні “бюрократично-демократичніклани”. Останні є основою конфліктів влади й народу, спричине-них неефективною, непрозорою політикою.

В основу бюрократичного корпоративізму або групового егоїз-му покладена система цінностей, що зводиться до принципів: “робивсе можливе для того, щоб інтереси твоєї групи були твоїми провідни-ми інтересами”, “поводься згідно з груповим інтересом свого кола”.

Специфіка корпоративізму полягає в тому, що характерне длябудь-якої групової психології почуття “ми” констатується не стількипозитивними ствердженнями “ми”, скільки активним протиставлен-ням “вони”. “Вони”, “чужі” визначаються не такими, якими вони є,а лише у співвідношенні з “ми”, “свої”. Такі визначення поглиблю-ють протистояння в суспільстві, мають розрахунково-світогляднийхарактер, що формується корпоративізмом у політичній діяльності.

Бюрократизована політико-владна еліта на даному етапітрансформаційних перетворень в Україні утверджує свої корпо-ративні інтереси, вона здійснює постійну експансію цього інтере-су, намагаючись підпорядкувати йому решту суспільних інтересів,що зберігаються або виникають. Легалізація політико-корпоратив-них інтересів відбувається в певному руслі міркувань, заяв, вис-ловлюваних на різних рівнях владних структур в Україні. Цікавимє те, що коли Президент України В.Ющенко видав указ про розпускВерховної Ради, то виступи на засіданнях стали архіпатріотичними,громадянсько-спрямованими, шанобливими щодо народу. Проте ре-алізація проголошених ідей залишилися на рівні декларації.

Якщо розглянути як приклад у даному контексті приватизаціюта роздержавлення економіки, то можна зробити висновки: це по-єднання популізму, професійної безвідповідальності, державногопатерналізму та кланової корпоративності. Все це є ознакою конфлікт-ності влади та народу в системі публічної політичної діяльності.

Оцінюючи сучасну українську реальність, слід зауважити,що всі намагання стабілізувати суспільно-політичне життя в Ук-раїні наштовхуються на протидію вертикалі потужних корумпо-ваних кланів, які мають підтримку й опору навіть у вищих ешело-нах влади та апаратних структурах, за якими стоять потужні фінан-

38

сові ресурси й можливості отримувати ці ресурси на зрив економіч-них та політичних перетворень, навіть руйнації держави та сус-пільства. Провину за неефективні дії політико-управлінська елітапрагне перевести на перших осіб.

Ось, наприклад, коли окремій групі депутатів Верховної РадиV скликання не підійшла кандидатура В.Огризка на посадуміністра ЗС України через його державницькі позиції, проєвро-пейські орієнтації Огризка не визнали “своїм”, звинувативши його,професійного дипломата, в нездатності до компромісів. Він жечітко висловив свою позицію: “Я згідний з думкою, що дипломат - целюдина, здатна на компроміси. Проте дипломат - це людина, щовідстоює і не зраджує національні інтереси, якщо вважати диплома-тією зраду національних інтересів” [16, c. 4]. Приблизно цього стосу-вався інцидент В.Огризка та В.Черномирдіна в лютому 2009 р. щодополітико-дипломатичних оцінок Президента України В.ЮщенкаВ.Черномирдіним та несправедливого захисту його Партією регіонів.

Отже, боротьба з бюрократизацією політико-владної елітивимагає серйозної та дієвої кадрової політики, позбавлення депу-татської недоторканності та правової відповідальності за антидер-жавні рішення. Ще стародавні латиняни з цього приводу мали дужеефективну позицію, вони стверджували: “Dura lex-sed lex!” (За-кон єдиний для всіх!). Чому для сучасної української політико-владної еліти історичний досвід не є практичною цінністю?Відповідь є простою: більшість сучасної української політико-влад-ної еліти є “квазіелітою”, вона не турбується про мораль, ду-ховність, громадянськість; створила і утвердила частково антина-родні закони (порядок виборів депутатів до Верховної Ради не даєзмоги обрати професійно-підготовлених, гідних депутатів).

З розвитком соціально-економічних інститутів, з якісними,кількісними та галузевими їх змінами учасники бюрократичнихкоманд стають більш роз’єднаними, менше цікавляться один од-ним. Високоавтоматизовані та комп’ютеризовані управлінські про-цеси вже не потребують зусиль, встановлення неформальнихзв’язків і стосунків між працівниками. Збалансовану системувзаємовідносин замінили формалізм, автоматизм та індивідуалізм.

39

Розпочаті в 1990-х рр. в Україні зміни соціальних процесівзумовили потребу дослідити феномени бюрократичної свідомості,зв’язок бюрократії з організаційно-управлінськими поняттями таявищами культури. Дослідження феномена бюрократії актуальнедля всіх розвинених країн і привертає увагу фахівців. Найбіль-ший інтерес становлять праці французького соціолога МішеляКрозьє, який, аналізуючи сучасне суспільство, його кризовий стан,дійшов висновку, що сучасне суспільство в цілому бюрократичне.Крозьє доводить, що гострі соціально-політичні кризи в країнахЄвропи доцільно розглядати як реакцію інтелектуальних кіл накрайній ступінь бюрократизації суспільства.

Сьогодні існують переконливі свідчення того, що сучаснукризу суспільства слід розглядати передусім як кризу бюрокра-тичну. З огляду на те, що в Україні наявні не тільки фінансово-економічна, а й управлінсько-бюрократична криза, шукаючи шля-хи конструктивного реформування соціального організму, слідвраховувати висновки Крозьє щодо політичної кризи суспільства,яка не залежить від окремих особливостей соціально-політично-го режиму суспільства, оскільки в основу розвитку будь-якого сус-пільства покладено організаційні його складові.

Підбиваючи підсумки, варто навести думку відомого євро-пейського економіста та соціолога Людвіга фон Мізеса, який заз-начав, що бюрократія сама по собі не є ні поганою, ні хорошою.Це спосіб управління, який можна застосовувати в різних сферахлюдської діяльності. Те, в чому люди в наші дні вбачають зло, - небюрократія як така, а розширення сфери, в якій застосовуєтьсябюрократичне управління. Таке розширення призводить до обме-ження свободи приватного громадянина, підміни приватної ініціа-тиви державним контролем. Розробляючи раціональну модельдержавного управління в Україні, необхідно:

1) переглянути сприйняття інституту держави, в тому числідержавного управління та його функцій, у сучасному суспільстві.Нині більшість громадян розуміє, що роль держави у реформу-ванні суспільства не є абсолютною. За радянських часів усі конк-ретні питання громадян і суспільства вирішував бюрократичнийапарат держави, який з відомих причин дискредитував себе перед

40

громадянами. Але в умовах демократизації стає зрозумілішою рольособистості і недержавних інституцій, нагальною стає позитивнапереоцінка ставлення громадян до держави та її представників -посадовців усіх рівнів і галузей, представників усіх ланок дер-жавної влади. Тут у пригоді може стати відродження та зміцненняідеологічного управління, що полягає в доведенні до громадянконцепцій розвитку держави та її інститутів. Не розкриваючи ме-ханізмів ідеологічного впливу на свідомість громадян, є підставивважати, що такий вплив наблизить час, коли держава і бюрокра-тичний апарат діятимуть злагоджено. Ідеологічний вплив маєсправляти і бюрократичний апарат, щоб громадяни усвідомилиперспективи розвитку держави. Цей вплив матиме на меті ство-рення єдиної політичної нації в країні, суспільства без внутрішніхсоціальних ворогів, у якому відсутня взаємна ворожість між дер-жавним службовцем і пересічним громадянином;

2) надалі вдосконалювати кадрову державну політику такадровий менеджмент на всіх рівнях. Уже сьогодні є в науці цікавітеоретичні розробки і практичні знахідки. І хоча кадри - окрематема, важливо ще раз нагадати: державний службовець - це про-фесійно підготовлений фахівець, він знаходить методи вирішенняпитань, що їх ставить законодавчий, політичний орган. Тому неможна допускати люстрацій, у тому числі за політичними ознака-ми. Зміни президентів, урядів, складу Верховної Ради не маютьтягнути за собою зміну апарату державного управління;

3) посилити реформування механізмів взаємодії політичногокерівництва і державного управління з метою подолання дисгармоніїміж ними. Тут може стати в пригоді реінжиніринг - радикальне пере-осмислення та перепроектування, мовою сучасних політиків - пере-завантаження ділових процесів з метою отримання принципово кра-щих результатів на мікро- та макрорівнях економіки і політики;

4) запровадити аудит адміністративної діяльності, цілі яко-го можуть визначатися законодавчо або в результаті внутрішніхрішень аудиторських установ. Це сприятиме дебюрократизаціїсуспільного життя;

41

5) здійснювати пошук нових структур органів законодавчої,виконавчої та судової влади, що адекватно відповідали б новимумовам суспільно-політичного життя, реалізації публічної політикита публічного управління;

6) започаткувати постійний моніторинг громадської думкищодо оцінки діяльності як органів державної влади в цілому, так ідержавних посадових осіб зокрема, а також впровадити механізмоперативного реагування всіх гілок влади на потреби демократи-зації суспільно-політичного життя в Україні.

Практика державотворення в Україні та більшість науковцівсвіту, які досліджують проблеми конфліктів та психоаналізу сус-пільно-політичних процесів, вважають, що подолання бюрокра-тизації в політико-владних інститутах держави вимагає, щоб по-літико-владна еліта вирізнялася:

­ інтелектуальною відкритістю, умінням встановлювати контактз народом та виражати його волю, оскільки саме він є носієм влади;

­ орієнтацією на ефективність і результативність своїх дій,виправданим ризиком в інтересах народу, держави;

­ почуттям громадянськості та національної відповідаль-ності;

­ професіоналізмом та інноваційністю мислення;­ ініціативністю щодо прийняття стратегічних рішень, по-

в’язаних із суспільно-економічним та політичним розвитком дер-жави, і ефективних політико-управлінських рішень та наданнямефективних публічно-політичних послуг.

Однак слід усвідомлювати таку закономірність, що в кожнійкраїні трансформаційні процеси на шляху до демократії супро-воджуються різними конфліктами, які дуже відчутно позначають-ся на окремих верствах суспільства, зокрема на молодому поколінні.Політико-владна еліта повинна усвідомлювати, що майбутнє будь-якої держави пов’язане з молодим поколінням, а тому публічна полі-тична діяльність має слугувати якісним змінам суспільства, йогодемократизації та утвердженню засад сталого розвитку.

42

Література до теми 1

1. Білоус А. О. Політико-правові системи: світ і Україна :навч. посіб. / А. О. Білоус. - К. : [б.в.], 1997.

2. Будон Р. Место беспорядка. Критика теорий социальногоизменения / Р. Будон. - М. : Аспект Пресс, 1998. - 284 с.

3. Бурлачук В. Ф. Суспільна трансформація: концептуаліза-ція, тенденції, український досвід / В. Ф. Бурлачук. - К. : [б.в.],2004. - 243 с.

4. Демоны мира и боги войны. Социальные конфликты впосткоммунистическом мире. - К. : Політ. думка, 1997. - 488 с.

5. Цвєтков В. В. Демократія, управління, бюрократія: в кон-тексті модернізації українського суспільства : монографія / В. В. Цвєт-ков, В. П. Горбатенко. - К. : Ін-т держави і права ім. В.М.Корецько-го НАН України, 2001. - 347 с.

6. Кононенко С. Адекватність політичної еліти сучасниммоделям політичного і соціально-економічного розвитку / С. Коно-ненко // Політ. менеджмент. - 2006. - Спец. випуск. - С. 156-162.

7. Конфисахор А. Г. Психология власти / А. Г. Конфисахор. -СПб. : Питер, 2004. - 235 с.

8. Кресіна І. О. Гетьман Пилип Орлик і його Конституція /І. О. Кресіна, О. В. Кресін. - К. : [б.в.], 1993.

9. Конституція України : Прийнята на п’ятій сесії ВерховноїРади України 28 черв. 1996 р. із змінами, внесеними Законом Ук-раїни від 8 груд. 2004 р. № 2222- ІV. - К. : [б.в.], 2006. - 124 с.

10. Оболонский А. В. Бюрократия для ХХІ века. Моделигосударственной службы - Россия, США, Англия, Австралия /А. В. Оболонский ; Ин-т гос-ва и права. - М. : Дело, 2002. - 168 с.

11. Парсон Вейс. Публічна політика: Вступ до теорії й прак-тики аналізу політики / Вейс Парсон : пер. з англ. - К. : Видавн.дім “Києво-Могилян. акад.”, 2006. - 549 с.

12. Пірен М. І. Конфліктологія : підручник / М. І. Пірен. - К. :МАУП, 2007. - 340 с.

13. Пірен М. І. Основи політичної психології : навч. посіб. /М. І. Пірен. - К. : Міленіум, 2003. - 418 с.

43

14. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство ; Кн.друга: Держава і політика / [А. Колодій, Л. Кмеясанська, Я. Кос-мина, В. Харченко]. - 2-ге вид., переробл. та допов. - К. : Ельга,Ніка - Центр, 2003. - 664 с.

15. Ромашова Н. “Усі винні в тому, що не можуть об’єднати-ся, однак найбільшу відповідальність несе Віктор Ющенко” / Н. Ро-машова // День. - 2008. - № 89. - С. 4-5.

16. Силина Т. Владимир Огрызко: “Дипломат - это человек,отстаивающий и не сдающий национальные интересы” / Т. Сили-на // Зеркало недели. - 2007. - 24 марта. - С. 4.

17. Система розробки і здійснення публічних політик в Ук-раїні / під заг. ред. О. П. Дем’янчука. - К. : Факт, 2004. - 214 с.

18. Ситник П. К. Проблеми формування національної само-свідомості в Україні : монографія / П. К. Ситник, А. П. Дребак. -К. : НІСД, 2004. - 226 с.

19. Сороко В. М. Надання публічних послуг та оцінка їхякості : навч. посіб. / В. М. Сороко. - К. : НАДУ, 2008. - 104 с.

20. Соціальний розвиток України: Сучасні трансформації таперспективи / за ред. Б. М. Данилишина ; НАН України. - К. : Бра-ма-Україна, 2006. - 620 с.

21. Стоун Д. Парадокс політики: мистецтво ухвалення полі-тичних рішень / Д. Стоун ; пер. з англ. О. Буценко. - К. : Видавн.дім “Альтернатива”, 2000. - 303 с.

22. Телешун С. Державний устрій України: проблеми полі-тики, теорії і практики / С. Телешун. - Івано-Франківськ : Лілея -НВ, 2000. - 344 с.

23. Тертичка В. В. Державна політика: Аналіз та здійсненняв Україні / В. В. Тертичка. - К. : Основи, 2002. - 750 с.

24. Токовенко В. В. Політичне керівництво і державне уп-равління: проблеми, взаємовідносини та оптимізація взаємодії :монографія / В. В. Токовенко. - К. : Вид-во УАДУ, 2001. - 256 с.

25. Філософія політики : підручник / авт.- упоряд. : Андру-щенко (пер.) та ін. - К. : Знання України, 2003. - 400 с.

44

Тема 2. Формування та реалізація публічноїполітичної діяльності в сучасному

українському суспільстві

Горе вам , книжники і фарисеї ,лицеміри, що зачиняєте ЦарствоНебесне людям, бо й самі не входите іохочим ввійти не даєте.

Євангеліє від Матвія 23:13

2.1. Політична команда та її публічна політична діяльність

У межах політичних наук, зокрема політології, політичної пси-хології, політичну команду (групу) можна визначити як спільноту лю-дей, що взаємодіють заради досягнення усвідомлених цілей та реалі-зації інтересів у процесі здійснення публічної політичної діяльності.

Група людей, яка покликана виконувати політичні завдання,на думку відомого російського психолога політичної сфери Д.В.Оль-шанського, може бути сформована за такими підходами, як:

• спрямованість дій групи;• рівень згуртованості;• проникність;• цілі;• групова свідомість;• внутрішня структура;• форма зв’язку між членами групи;• значущість членства в групі;• тривалість існування;• спосіб прийняття групових рішень.Політична команда являє собою структурну конфігурацію

(політичну групу), що включає фахових політиків та спеціалістівдопоміжних напрямів, створену для реалізації певного суспільно-політичного інтересу. Справжня мета політичної команди та її інте-реси можуть бути визначені на підставі інформації про її діяльність,тактику та технологію діяльності в політиці.

45

Основні принципи організації політичної команди:- політична команда існує для здійснення успішної політич-

ної діяльності;- вона має спиратися на реально існуючий груповий інтерес;- електорат політичної організації має становити важливу,

досить представницьку частину суспільства, мати достатню сус-пільну потужність для активізації політичної діяльності в потрібно-му напрямі;

- політична команда має бути ефективною, результати діяль-ності для учасників мають не перевищувати витрати;

- вона має бути адаптивною та керованою, ефективно реагу-вати на зміни зовнішньої та внутрішньої ситуації.

Ефективність управління в процесі публічної політичноїдіяльності залежить від інформаційно-управлінської моделі, тех-нології прийняття рішень, соціально-психологічних ролей учас-ників правлячої команди, розподілу функцій в її апараті тощо.

Поняття “правляча команда” в політичній діяльності охоп-лює апарат управлінського органу - від Адміністрації Президентадо суб’єкта господарювання.

На політичну діяльність правлячої команди впливають різно-манітні організаційно-технологічні, інформаційні та соціально-психологічні чинники.

Організація роботи політико-владної структури передбачаєформування інформаційних потоків, спрямованих до центру прий-няття політичних рішень у процесі публічної політичної діяльності.Дбаючи про повноту і вичерпність інформації, слід передбачитисистему фільтрування несуттєвих відомостей.

Інформаційна система виконує такі функції:- попереджувальну (відстежування тривожних для соціаль-

но-політичної системи подій);- освітню (фіксація фактів разом з коментарями фахівця);- прогностичну (передбачення можливих явищ, процесів,

ймовірних форм впливу на них).Керівництво роботою політико-владних структур передба-

чає формування структури управління, налагодження інформацій-них потоків, відпрацьовування моделі та процедур прийняття по-

46

літичних, економічних та інших рішень, пов’язаних з активноюдіяльністю.

Процес ухвалення політичного, урядового або іншого рішен-ня складається з таких етапів:

- збирання, опрацювання та інтерпретація інформації;- виокремлення альтернативних проектів рішень;- вибір на основі ухвалених процедур остаточного варіанта

з наявних альтернатив;- реалізація на практиці прийнятого рішення;- контроль за виконанням рішення;- коригування (в разі потреби) рішення.На думку соціопсихологів (А.Джарджа та ін.), існують три

основні моделі прийняття політичних рішень: формальна, зма-гальна та колегіальна.

Формальна модель грунтується на чіткій ієрархії системикомунікації та процедур проходження інформації.

Змагальна модель передбачає альтернативні інформаційніпотоки і відповідні проекти рішень. Вона відкрита для будь-якихальтернатив незалежно від адресатів і каналів їх надходження.

Колегіальна модель потребує колективного пошуку опти-мального проекту рішень. Колегіальні команди формуються неза-лежно від соціального статусу, належності до організаційних струк-тур працівників апарату.

Під час створення правлячої команди (центру ухваленняуправлінських рішень) беруть до уваги внутрішні, аспекти, щовипливають з передвиборчих угод з політичними силами, тазовнішні, пов’язані з намаганнями розширення соціальної базипідтримки, використовуючи при цьому професійні, політичні тапсихологічні критерії.

З огляду на це постає питання про співвідношення у складікоманди політичних і кар’єрних чиновників (апаратників), щодояких універсальної формули не існує. На конкретну конфігураціюпевної команди впливають суспільно-політична ситуація, окремісоціальні групи та їхні лідери.

47

На ефективність роботи команди особливий вплив справля-ють психологічні чинники, які реалізуються через міжособистісністосунки членів команди. Насамперед варто проаналізувати роз-поділ соціопсихологічних ролей у команді, потурбуватися в разі йогонезбалансованості про корекцію міжособистісних стосунків у ній.

Будь-який керівний колектив передбачає рольовий розподіл:голова, секретар, генератор ідей, політолог - аналітик, інформа-тор, психолог, соціолог.

Голова формує стратегію, визначає завдання, пріоритетиполітичної діяльності, розподіляє обов’язки між членами коман-ди, психологічно мобілізує їх на реалізацію генеральної лінії.

Секретар організовує практичні втілення стратегічної лініїкоманди, контролює дотримання дисципліни виконання планів, об’єд-нує ідеї в один закінчений проект і домагається його реалізації.

Генератор ідей, маючи найвищий рівень інтелекту і най-розвиненішу фантазію, є постачальником ідей, пропозицій, про-ектів рішень.

Політолог-аналітик аналізує стан політичного процесу,події, раціоналізує виконавчий процес, доводить його до завер-шення. Нерідко разом із секретарем здійснює контрольні функції.

Інформатор є постачальником нових ідей, цікавих фактівзавдяки високим комунікативним здібностям і розгалуженимміжособистісним контактам.

Психолог гармонізує міжособистісні стосунки, зміцнює ко-манду на емоційній основі, вгамовує пристрасті та підтримуєініціативу.

Соціолог здійснює підготовку зрізу стану громадської дум-ки щодо ефективності роботи.

Знання і аналіз сильних і слабких рис кожного члена команди зурахуванням їх функціональних обов’язків і соціопсихологічних ро-лей дає змогу оптимально використовувати потенціал кожного щодозабезпечення ефективної роботи команди з організації та реалізаціїпублічної політичної діяльності, надання публічних послуг.

Такий розподіл ролей є умовним. Окремі особи часто по-єднують рольові функції в найрізноманітніших їх співвідношен-

48

нях. Однак надмірна кількість у команді “голів” і “генераторів ідей”може призвести до безплідних дискусій і розколу. Цей організацій-ний аспект потрібно мати на увазі повсякчас. Саме це властивесучасному українському політикуму - всі вважають, що маютьобіймати високу посаду.

Демократичне суспільство передбачає зростання ролі й впли-ву масової свідомості на центри прийняття публічних політичнихрішень. А масова політична свідомість членів суспільства відпо-відно формується під впливом інформації урядових структур проїхню діяльність.

У роботі з мас-медіа члени політичної команди мають дот-римуватися таких правил:

- інформувати, орієнтуючись на громадськість;- подавати новини в доступній формі;- найважливіші новини повідомляти на початку зустрічі з

пресою;- не сперечатися з журналістами;- давати (по можливості) прямі відповіді на прямі запитання;- говорити правду, навіть якщо це важко;- у разі неможливості відповісти чесно зізнатися в цьому,

пообіцявши зробити це іншим разом;- не збирати на зустріч журналістів у разі відсутності інфор-

маційного приводу;- мати “домашні заготовки” щодо запитань і відповідей на них;- виробити стандарти спілкування з представниками ЗМІ;- вести постійний моніторинг повідомлень ЗМІ з актуаль-

них політичних питань;- завжди на завершення розмови акцентувати увагу на клю-

човій проблемі розмови, оскільки останнє запам’ятовується най-краще.

Отже, на ефективність роботи політико-управлінської коман-ди впливають різні чинники. Ефективність залежить від інформа-ційної системи, моделі та технологій прийняття рішень, рольово-го розподілу керівного колективу та їх функцій тощо.

Публічна політична діяльність формується та реалізуєтьсяпід час спільної діяльності політичної команди та людей. У про-

49

цесі побудови громадянського суспільства формуються різні гро-мадські соціально-політичні групи зі своїми специфічними інте-ресами і цілями, де приватні інтереси відокремлюються відспільного інтересу та починають протистояти йому. Це теж маєвраховувати політична команда, оскільки приватні інтереси окре-мих наших політиків не дають змоги публічній політичній діяль-ності прозоро реалізуватися.

Політична команда має виражати інтереси різноманітнихгромадських соціально-політичних груп, узгоджувати та підпоряд-ковувати приватні, часткові інтереси більш загальному інтересу -спільному.

Політична команда має складатися з людей інформованихта обізнаних, різної статі та віку, із різних галузей освіти і науки.Необхідно, щоб молодь становила 50% від членів команди, ос-кільки вона навчається сьогодні та відрізняється неортодоксаль-ним мисленням. На нашу думку, якщо в суспільстві немає попитуна освічених, культурних молодих людей, то це є першою озна-кою загальної деградації суспільства та його політичної еліти. На-став час зрозуміти, що жодна з іноземних схем для України непри-датна, оскільки вона має власний історичний досвід, і навіть земля,на якій живуть українці, формує їхнє світосприйняття та мен-тальність, тому і консультантами в політичній команді мають бутиукраїнські фахівці, яким властиве нове мислення та доступна інфор-мація з інших країн завдяки знанню кількох іноземних мов.

Сьогодні кожний крок наших політико-владних лідерів маєбути виваженим і глибоко свідомим.

У процесі реалізації публічної політичної діяльності важ-ливе місце посідає дисципліна. В загальному розумінні поняття“дисципліна” - це соціальна категорія, яка визначає правилаповедінки членів суспільства і відображає традиції, звичаї, прави-ла моралі та норм поведінки, що склалися в українськомусуспільстві в процесі історичного розвитку.

У сфері політичної діяльності поняття “політична дисциплі-на” є важливим, стрижневим і пов’язується з організацією та реа-лізацією публічної політичної діяльності. Найбільш яскраво полі-тична дисципліна проявляє свою сутність в організації життє-

50

діяльності партійних організацій та здійсненні партійної роботи всуспільних нішах.

Основними вимогами до дисципліни трудової, політичноїдіяльності є: суворе дотримання суспільних законів, нормативнихактів, інструкцій, положень, які регламентують діяльність партійу суспільстві.

У процесі реалізації публічної політичної діяльності важ-ливе значення має ініціативний підхід до дорученої справи, квалі-фіковане її вирішення, а також дисципліна, довіра між членамипартії та учасниками політичного дискурсу. Жодне рішення ізорганізації проведення політичної діяльності не може бути ефек-тивно реалізоване без самодисципліни членів партії та учасниківполітичного процесу. Самодисципліна - це форма глибокого усві-домлення необхідних дій для досягнення позитивного результату,виконання установок, дотримання правових та моральних нормповедінки учасників політичних заходів на основі розуміння внут-рішньої необхідності діяти так, як цього вимагає суспільно-по-літична мета, що стоїть перед політиками та народом стосовностратегічного суспільно-політичного розвитку держави на демок-ратичних засадах.

2.2. Урахування суспільно-політичної динаміки в процесіреалізації публічної політичної діяльності

Людське суспільство постійно перебуває в динаміці, що за-вершується змінами. Вони стосуються і політичного життя націй,де найбільшої трансформації зазнає політична діяльність, на чомунаголошували класики філософської та політичної наук. Ці зміниторкаються організаційної структури, кадрів, повноважень, пра-вил, стратегій у суспільно-політичному житті. Нині весь світ всту-пає у довготривалу епоху змін, його розвиток буде утрудненим,відбудеться переформатування команди старих світових гравців.Крім того, з’являються нові політичні та економічні суб’єктиміжнародних відносин. Усе більше загострюватиметься світовакультурна проблема, оскільки чисельність населення в багатьохкраїнах знижується, що помітно і в Україні, а бідних - зростає.

51

При цьому збільшується розрив між багатими та бідними. Такожне слід забувати про постійну зміну світового клімату, який, безу-мовно, змушує замислюватися над нашим майбутнім. Загальносві-тові глобалізаційні тенденції впливають і на розвиток України.

Постійні чвари наших політиків засвідчують, що більшістьполітико-управлінської еліти України не вміє робити для себе вис-новки з історії розвитку суспільно-політичного процесу в демок-ратичних країнах та в Україні.

Хоча не слід бути категоричним, оскільки на фоні політич-них та економіко-фінансових проблем було й дещо позитивне:сприяння з боку держави відродженню національної пам’яті ук-раїнців (75-ті роковини Голодомору, 900-річчя заснування Свято-Михайлівського Золотоверхого Монастиря, який входить у десят-ку найкращих духовних споруд світу, відзначення 1020-ліття хре-щення Руси-України (із Києва по всій Русі), відновлення історико-культурного заповідника “Гетьманська столиця” в Батурині та ін).

У публічній політичній діяльності реалізація стратегії пуб-лічної політичної діяльності передбачає врахування динаміки роз-витку суспільно-політичних змін та створення необхідних умов,без яких навіть досконало опрацьована стратегія може бути нереалізована.

Публічна політична діяльність передбачає безпосереднюучасть громадян у влаштуванні власного життя або діяльність пред-ставників громад.

Як відомо, будь-яка зміна наражається на опір, який можебути настільки сильним, що його складно подолати. Якщо взятисучасний український політикум, то прикладом такого опору мож-на вважати наявність у нього ортодоксальної марксистсько-ленінської ідеології, українську ментальність, корупцію, національ-ну неідентифікованість більшості політико-владної еліти щодо ук-раїнського суспільства та ін.

Спинимось коротко на сутності поняття “менталітет”.Менталітет (від англ. mentality - здатність до мислення, склад розу-му) - сукупність і специфічна структура стійких, поширених у тійчи іншій групі уявлень, які є виразом особливого (специфічного)бачення людиною соціальної та політичної реальності.

52

Менталітет становить складові різних психічних властиво-стей, якостей, особливостей і виявів особистості, що використо-вуються для позначення способу мислення, складу розуму чи пев-ного налаштування мислення щодо суспільних потреб.

У системі понять політичної науки менталітет політичний уширокому розумінні вживається для характеристики в узагальне-ному вигляді властивостей та особливостей соціальної і політич-ної психології людей, їх політичної свідомості, самосвідомості. Увузькому розумінні це спільний для членів суспільно-політичноїгрупи або організації певний політико-психологічний феномен,який дає змогу сприймати навколишню реальність, оцінювати її,діяти в ній згідно з певними усталеними в суспільстві нормами йвзірцями поведінки.

Ще свого часу Цицерон наголошував, що держава тількитоді може досягти суспільної злагоди і могутності, коли її “образ”відповідатиме особливостям характеру самого народу певногосуспільства (держави).

Етноси як людські макрогрупи по-різному увібрали в себе Духсамої Природи, а він виявляється в етносі через його менталітет.

Сам термін “менталітет” вперше вжив, імовірно, Р.Емерсон(1856), однак широко використовувати його стали вже в 20-х рр.ХХ ст., коли світ етносів був поділений між державами, а політи-ка великих держав почала відігравати важливу роль у життісуспільств.

Менталітет політичний формується національними, суспіль-ними, природними, історичними чинниками. Безпосередньо вінзумовлений станом громадянських і політичних прав та свобод удержаві, ілюструє політичний побут нації, особливості її політич-ної суб’єктності. Так складається історично, що політична спе-цифіка ментальності інколи має маргінальний характер. Як зазна-чав В.Винниченко, в українців постійно присутній феномен “двохорієнтацій”. Головним для українського політичного менталітетубула ідея національної незалежності: не стільки “незалежностідля”, скільки “незалежності від”. Особливість політичної менталь-ності українця - надмірна чутливість, що детермінується філосо-фією серця (П.Юркевич), тобто основними рисами українства є

53

емоційність, сентиментальність, чутливість, ліризм, які яскравопроявляються в системі українського буття та світосприйняття(Д.Чижевський).

Спинимось більш докладно на сучасній політичній ук-раїнській ментальності як суспільному феномені, що значно впли-ває на публічну політичну діяльність в Україні.

Кожен, хто проживає в Україні, незалежно від національ-ності потрапляє під вплив української енергетики, її егрегора. Такщо світогляд формується під впливом усього, що відбувається вприроді, в Україні та в світі. Виникає запитання: “Чи можна ствер-джувати, що український менталітет, що формувався тисячоліття-ми, швидко набув за роки незалежності нових рис?” Певною мірою,так! Звільнившись від комуністичних ілюзій, українці, з одногобоку, повернули в бік світової цивілізації, а з другого - до своїхісторичних цінностей та архетипів.

Проте в характері українців значно менш вираженими сталитакі риси, як безкорисливість, відкритість, сентиментальність, з ча-сом вони можуть втратити риси гостинності, відомі в усьому світі.

Окремі риси ментальності українців негативно впливаютьна реалізацію ідей публічної політичної діяльності в економічнійсфері. В українців не зовсім активно проявляються такі риси ха-рактеру, як цілеспрямованість та рішучість. Більшість українцівпродовжують жити за принципом “якось воно буде”, осмислюєвсі “за” та “проти”, довго радиться та й рішення приймає поло-винчасті, що чітко прослідковується в сучасній Верховній РадіУкраїни. Якщо ж аналізувати політичну діяльність у цілому, тоУкраїні бракує ініціативних харизматичних особистостей, а ті, якіє, звично йдуть працювати у владні структури, а не в політику, демісця займають сини, родичі багатих чи впливових урядовців, щодуже шкодить державотворенню.

Переважна більшість українців консервативна, вони малодовіряють змінам, не прагнуть нового, а намагаються зберігатистаре. Правда, молодь прагне змін, але номенклатура “тримаєтьсяза крісла”. Для сучасної української ментальності не характернадомінанта закону, що видно з поведінки як перших осіб, так і пе-ресічних громадян.

54

Будь-яка політична діяльність пов’язана з прагненням довласної вигоди (згадаймо, як торгували депутатськими голосами,платили людям за підтримку на площах під час виборчих кампанійі т. ін.). Поки що частина українців власні інтереси ставить вищевід інтересів країни. У нас 350 років держава була “на папері”, ане в реальності. Тож не дивно, що більшість політиків, які отри-мали владу, теж переймається лише власними інтересами. Патріо-тизм для них свого роду є “аксесуаром”. Їм бракує державногостратегічного мислення, більшості політиків властиве мисленнякланове (так, у складі депутатського корпусу п’ятого - шостогоскликань Верховної Ради діти, брати, родичі та охоронці політиків.Вони не здатні ні теоретично, ні практично реалізувати політичнудіяльність згідно з потребами суспільного розвитку та динамікоюзмін, що завдає шкоди державним справам. Це великий негативдержавотворення. Слід зауважити, в даному контексті йдеться пронезацікавленість українських політиків у активній реалізації ре-форм та їх неготовність до цього. В жодній із програм політичнихпартій чітко не осмислено та й не прописано конкретний вихід ізглухого кута, в якому опинилася Україна на сьогодні (2009 р.).Правда, у програмі БЮТ йдеться “про український прорив”, алеце здебільшого “гасла” (так їх оцінили науковці та й самі депута-ти), з 2009 р. - про світову кризу, яка не оминула Україну. До речі,антикризову програму Верховна Рада не прийняла досі).

Часто психологи виділяють серед рис характеру українцівкмітливість, хитрість, лукавство. Поки що у багатьох бізнесменів се-реднього і малого бізнесу колишнього “совка” існують свої уявленняпро бізнес, для якого частково характерні низький рівень підприєм-ництва; імітація діяльності, тіньові схеми, корупція, кумівство, праг-нення отримати багато відразу, інколи навіть не докладаючи зайвихзусиль. На противагу Україні в цивілізованому світі це засуджуєтьсясоціальною культурою народу, законодавством та й самими людьми.

Проте сучасному українському менталітету властива госпо-дарність як національна риса, що може підняти Україну на рівеньекономічно розвинутих країн. Про цю рису повинні часто говори-ти самі українські публічні політики, а не представники інших

55

країн. Так, З.Бжезинський справедливо зауважує: “Країна з чисель-ністю 46 млн осіб має бути спроможна сама визначити свою пози-цію у світі. І робити це на демократичній основі”*.

В українських генах закладено намагання все упорядкува-ти, налагоджувати. Якщо дати волю українцеві та ще й піднятидух добрим словом, то він “гори зверне”. Це вміло можуть череззасоби масової інформації використати політики в своїй публічнійполітичній діяльності, політичній роботі.

Про кмітливість як господарську рису українців згадують уКанаді, Аргентині, США, Греції. Українець - універсал, він легкоперекваліфіковується, не розгубиться в скрутних ситуаціях, лю-бить все зробити красиво, досконало, все прорахує. Скромністьукраїнця, його прагнення до кращого життя, але не до багатства відпо-відають нормам християнської моралі. Тому-то політики-бізнесменирозпочали в політичній діяльності меценатську діяльність з відбудо-ви храмів, а також шукають підтримку у духовенства.

Миролюбивість, неагресивність, вміння уникати конфліктів,властиві українцям - це фактор стабільності. Політична діяльністьв українському суспільстві потребує цього. Український народвирізняється високим інтелектом; він поки що незапотребуванийв Україні, хоча 7 млн осіб, які за 17 років незалежності залишилиУкраїну, своїм інтелектом, працею сприяють збагаченню іншихкраїн. Це негативно позначається на сучасному українському полі-тикумі. Отже, конче необхідна організація політичної діяльностіпо-новому, відповідно до досягнень публічної політики в демок-ратичних країнах.

Проблема полягає і в тому, що демократична більшість вУкраїні, яка кілька років тому прийшла до влади у результаті де-мократичного тріумфу, є роздрібненою, що відкриває можливостідля зовнішнього втручання, інтриг, корупції, хабарництва. Доречнопригадати відомий вислів Кеннеді: “не запитуйте про те, що країнамає зробити для вас, а запитуйте, що ви маєте зробити для неї і длясебе. Тоді з вами будуть поводитися як із серйозною країною”.

_____________* Бжезинський З. Безпорадність лідерів відкриває дорогу зовнішньо-

му втручанню / З. Бжезинський // День. - 2009. - № 10 (2930). - 24 січ. - С. 1, 3.

56

Носіями як змін, так і опору в політичній діяльності є люди.Успіх упровадження стратегічних змін у політичній діяльності вбагатьох випадках залежить не стільки від характеристик інно-вацій, що впроваджуються, скільки від численних причин і умов,що безпосередньо не стосуються цих характеристик, тому і цепотрібно враховувати.

Опір новим політичним змінам - це неминуче явище, томуслід усвідомити причину цього. Розробляючи програми змін тамеханізми їх реалізації, політики повинні розповісти народу Ук-раїни, що це дасть для державотворення, соціального захистулюдини, сталого розвитку країни.

Опір - багатогранне явище, що призводить до непередбаче-них зволікань, нестабільності, додаткових витрат. Основними чин-никами, що визначають опір політичним змінам у результаті пуб-лічної політичної діяльності, можуть бути:

- невідповідність культури і структури влади майбутнімзмінам;

- тривалість періоду впровадження змін;- загроза втрати престижу і влади;- наслідки змін для суспільно-політичного розвитку;- відданість політиків політичним новаціям, ідеям, які не всі

придатні для реалізації політичних рішень;- традиції культурно-політичних орієнтацій тощо.Для того щоб зміни відбувалися успішно, необхідно зібрати

критичну масу груп, що мають владу, лідерів й заручитися їхпідтримкою. Часто існує лише невелика група людей, участь якихна самому початку запроваджуваних змін надзвичайно необхідна,тому в цьому разі варто орієнтуватися на справді ключових фігур, авже потім забезпечувати участь інших. Групи, що протидіють змінам,мають бути нейтралізовані більш-менш гуманними діями.

Деякі з цих груп можуть підтримувати зміни на ідейних за-садах, тоді як інші можуть виступати за зміни тому, що останніпосилюють їх власний статус в ієрархії. Існують також групи, зякими необхідно “торгуватися” або укладати домовленості в про-цесі публічної політичної діяльності.

57

Усвідомимо хоча б про себе, що Україна - серйозна держава.Настав час її лідерам діяти відповідально. Візьмемо до прикладуподії 2008 р. в Абхазії та Південній Осетії на грузинській території,які створили юридичний прецедент стосовно можливих дій Росіїщодо Криму. Один з провідних політичних лідерів (В.Ф.Янукович)схвалює дії Росії, а два інші (В.А.Ющенко та Ю.В.Тимошенко) на-магаються відчайдушно “знищити” один одного...

Тут цілком доречно згадати про вступ України до ЄС таНАТО. Але чи варто обговорювати питання про вступ до НАТО,якщо в Україні лише 36-38% підтримують це? А щодо ЄС слідусвідомити, що існують стандарти, яких має дотримуватися кож-на країна, що бажає приєднатися до цієї організації. Це передбачаєупорядкування, прозорість та ефективність законодавства, антико-рупційну спрямованість в розвитку суспільства тощо. ЄС не клуб,який шукає нових членів, а клуб, до якого хочуть належати.

Особливо слід зробити акцент на такому потрібному почи-нанні для ефективної реалізації публічної політичної діяльності,як становлення в листопаді 2005 р. Української школи політичнихстудій (УШПС), що підготувала 108 випускників з усіх куточківУкраїни, які утверджуватимуть тенденції елітарності та лідерствау публічній політичній діяльності. Школа “виробляє” для Україниунікальний продукт - молодих людей зі світоглядними засадамидля відкритих соціально-політичних дискусій та здатних готуватиефективні сучасні політичні рішення з метою їх реалізації упублічній політичній діяльності. Ідеї такої школи підхопила РадаЄвропи. За 16 років у 16 державах Європи на її основі створенопотужну європейську мережу підготовки молодих лідерів для полі-тичної діяльності.

Звернемо увагу на такий чинник, як навмисне використан-ня символів та термінології змін у системі політичної діяльності.Це дає змогу створити новий центр політичної влади або об’єдна-ти існуючі центри влади під спільним прапором. Лексика теж маєвагоме значення, оскільки, якщо зміни було оголошено успішни-ми, то вони можуть саме так сприйматися оточуючими.

Дуже важливо визначити точки стабільності, адже в разіпостійної нестабільності люди можуть удаватися в паніку, що може

58

призвести до дисфункціональних наслідків. Щоб зменшити три-вогу людей, необхідно підтримувати певні джерела стабільності(окремі структури, людей), оскільки вони дають людям точку опорита можливість вижити під час бурхливих суспільно-політичнихзмін. На все це має працювати феномен суспільної довіри щодополітиків та реалізації публічної політичної діяльності.

2.3. Публічна політична діяльність та формуваннягромадянської позиції в сучасному

українському суспільстві

Не раз кожна людина, з’ясовуючи сенс свого існування, за-давала собі запитання: “Для чого я живу?”. І щоразу відчувалагіркоту від нереалізованих власних здібностей та заздрила тим,кому були створені умови для самореалізації, а ще більше тим,кому вдалося самореалізуватися. Тим, кому це вдалося - одиниці,а якби таких було більшість..., а якщо всім?! Наскільки б заможноі щасливо жило суспільство! Але для цього слід створити умови ітак організовувати публічну політичну діяльність, щоб кожналюдина могла б максимально реалізувати свої природні здібності,дані їй Господом.

Фундаментальні основи громадянської позиції - миро-любність, моральність, законність - створюють умови для само-реалізації як особистості, так і суспільної спільноти в цілому.

Миролюбність (особиста, суспільна і державна) є основоюдовготривалих позитивних суспільних відносин. Саме тому докими живемо мирно, є надія на реалізацію громадянської позиції ідосягнення поставленої мети. В противному разі політики з про-тилежними поглядами в процесі політичної діяльності могли бзруйнувати все, і ні про яку реалізацію здібностей, програм де-мократизації суспільства не могло бути й мови.

Україна, самостійно відмовившись від ядерної зброї та про-водячи політику невтручання у справи інших держав, практичнопідготувала себе до нейтралітету і захисту власних інтересів. Цесприяє створенню необхідних умов для формування громадянсь-

59

кої позиції та досягнення поставленої мети щодо побудови грома-дянського суспільства.

Тільки в процесі реалізації політики мирного, дружньогоспівіснування з іншими країнами Україна здійснить запропонова-ну програму державотворення, що дасть їй можливість зайнятинайближчим часом гідне місце у світі. Прикладом цього є Швей-царія, яка, межуючи з країнами Європейського Союзу, не поспішаєвступати до нього та водночас, зберігаючи нейтралітет, забезпе-чує найвищий рівень життя своїм громадянам.

Моральність (особиста і суспільна) є першоосновою людсь-кого існування і суспільних взаємовідносин. Доти, поки ми необманюємо один одного демократичними гаслами в процесі пуб-лічної політичної діяльності, є сподівання на створення умов длясамореалізації кожного. В противному разі добрі наміри залишать-ся добрими намірами, а аморальність, зведена до рангу державноїполітики, призведе до знищення самої держави і поневолення їїнароду. Лицемірство і брехня тільки на короткий час створюютьілюзію успіху, але, зрештою, неминучим є крах. Саме тому при-родна та історична моральність, яка притаманна Україні, дає оп-тимістичні підстави щодо гідного місця України в світі в майбут-ньому. Усім відомо, що світова фінансова криза може призвестидо голоду як до складової кризовості суспільного розвитку, ми ж упроцесі реалізації моральної публічної політичної діяльності мо-жемо кризу подолати.

Законність (суспільна і державна) є нормою особистої по-ведінки громадянина яка, в свою чергу, базується на миролюбностіі моральності всього народу. Законність у системі реалізації полі-тичної діяльності - об’єктивний закон розвитку політичного про-цесу. Тому доки не визнано непорушність духовних та природнихзаконів і не прийнято правила встановлення взаємовідносин усуспільстві та державі політико-владною елітою в процесі публіч-ної політичної діяльності, доти закони матимуть винятки, а пра-вила не будуть мати наслідків, оскільки закони можуть бути тількиоб’єктивними і не можуть мати винятків, а мати тільки наслідки.Інакше це не закони, а правила, які мають винятки, а отже, вони

60

суб’єктивні. Саме тому слід відійти від фарисейської практикипідміни термінів і понять та називати законами - закони (духовні іприродні), якими вони є по суті, а правилами - правила гри полі-тико-владної еліти, якими регулюються суспільні відносини у дер-жаві та світі. На жаль, юридична наука не визнає очевидного, і напрактиці, посилаючись на світовий досвід визнання суб’єктивно-го об’єктивним, повністю ігнорує об’єктивне. Намагання політиківзмішувати правові поняття для захисту власних інтересів проявляєтьсяу вигляді блюзнірства і лукавства у взаємовідносинах громадянина ідержави, що завдає шкоди усім. Така політика вигідна тільки вищимпосадовим особам, які користуються владою за відомим прислів’ям:“Закон як дишло, як повернув, так і вийшло”. Тому, вносячи зміни доКонституції України, насамперед потрібно звернути увагу на суспільнізакони, які мають відповідати духовним і природним законам щодопублічної політичної діяльності в суспільстві.

Миролюбність, моральність і законність та їх природнийвзаємозв’язок у процесі публічної політичної діяльності політи-ко-владної еліти здатні закласти фундамент цінностей і принципівпобудови держави, яка б створювала умови для досягнення голов-ної мети - самореалізації здібностей кожного її громадянина че-рез його громадянську позицію. Важливим є і розвиток загально-національної державницької ідеї патріотизму, який має стати об’єд-нувальним чинником нового політичного світогляду громадянУкраїни. Відсутність у сучасних програмах розвитку країни ідеїпатріотизму, в тому числі і в перспективних планах становленнядержавної служби, де зовсім не згадується про захист національ-них інтересів і патріотизм - результат користолюбної егоїстичноїідеології, яка протягом всього часу незалежності України проду-кувалася можновладцями на особистому прикладі.

Зміна орієнтирів з накопичення грошей у процесі політич-ної діяльності на творчу реалізацію своїх даних Богом здібностейзаради блага ближнього і держави в цілому, буде якісно відрізнятиУкраїну та її політикум і стане добрим прикладом розкриття влас-ного творчого потенціалу для інших народів, які теж до цього праг-нуть, оскільки саме це є метою і сенсом життя кожної людини,формує її громадянську позицію.

61

Не підлягає сумніву, що в процесі публічної політичної діяль-ності, участі в громадсько-політичному житті, в управлінні фор-мується “якісний громадянин”, оскільки бути громадянином оз-начає не тільки просто автоматично одержувати набір прав, а йвиконувати певні обов’язки. Ще в далекому минулому Гельвеційписав про “громадянське виховання”, яке, на його думку, найбільшявно утверджується шляхом освіти, коли особистісними інтереса-ми стануть не тільки індивідуальні, а й суспільні. Про громадянськупозицію згадував і Гольбах, зокрема, вказуючи, що виховання, за-кон, громадська думка - все це механізми, які мають змінюватилюдей, впливати на їхню волю, примушуючи їх сприяти загально-му благу, спрямовувати їхні пристрасті, нейтралізувати ті з них, якіможуть зашкодити цілям суспільства. Приділяв цій проблемі певнуувагу і Ж.-Ж.Руссо, вказуючи на необхідність виховання громадян,інакше, за його словами, всі, починаючи з правителів, будуть лишежалюгідними рабами власного інтересу, а не соціального.

Важливе місце у формуванні громадянської позиції в україн-ському суспільстві належить державним службовцям у процесі їхучасті в публічній політичній діяльності.

Виділимо основні механізми формування громадянськоїпозиції сучасних державних службовців. Останнім часом вважаєть-ся беззаперечною теза про те, що одним з важливих чинників ви-ходу із трансформаційної кризи українського суспільства є ство-рення сучасної, ефективної системи державного управління. Це, всвою чергу, вимагає формування високого рівня громадянськоїкомпетентності української політико-управлінської еліти, кожно-го державного службовця, орієнтації на чесне та компетентне слу-жіння державним та громадянським інтересам. Активна грома-дянська позиція працівників органів державної влади має статиобов’язковою для нової генерації людей, які живуть у нових умо-вах, мають бажання та можуть змінити філософію влади, що скла-лася впродовж останніх років, і забезпечити служіння влади самелюдині, реалізації її демократичних прав та свобод у процесі їхпублічної політичної діяльності. Змістом такої філософії є куль-тивування цінностей прав, свобод людини, повага до прав іншихлюдей, визнання цінностей демократії, мотивування кожного чле-

62

на суспільства до участі у вирішенні проблем громадського життяі в зв’язку з цим уміння висувати високі вимоги до себе, зокремадо результатів своєї праці, яка є виявом реалізації публічної по-літичної діяльності.

Державні службовці, виконуючи свої обов’язки, повиннімати певний рівень компетентності, чітке уявлення про соціальнузначущість своєї діяльності, її організованість, форму дій та полі-тичний сенс, оскільки політика є всюди. Основними механізмамиреалізації активної громадянської позиції державних службовцівмають бути: протидія корупційним проявам у роботі шляхом вре-гулювання конфлікту інтересів, протидія зловживанню службовимстановищем, регулювання поведінки саме в контексті доброчес-ності, етики, справедливості, що є важливою умовою забезпечен-ня прозорості та відповідальності державної влади, виправданнясподівань українських громадян на зміну філософії українськоївлади, взаємодія та взаєморозуміння з представниками державноївлади, які реалізують публічну політику в усіх її проявах.

Формування громадянської позиції слід розуміти як безпе-рервний, багаторівневий процес. Освіта є базовим етапом у цьомупроцесі, оскільки для правильного сприйняття громадянами сус-пільного прогресу потрібен високий культурний і освітній рівень,певна політична культура політичної діяльності, яка формувати-ме демократичні засади і механізми такої діяльності. Одночасно зрозвитком об’єктивної та незалежної політичної науки слід активі-зувати участь політологів у державно-експертній роботі, засобахмасової інформації, у створенні єдиної системи політичного знан-ня для всіх верств населення. Це підвищить їх інтерес до активноїпублічної політичної діяльності, активної громадянської позиції.

На формування громадянської позиції впливає також станісторичного знання. Ще в античні часи історію називали “магіст-ра віта” - вчителькою життя. Це дуже важливий аспект уявленьлюдини про суспільство та соціально-політичні механізми йоготворення. Об’єктивні історичні дослідження без ідеологічної дог-матики звільняють людей від стереотипного оцінювання іншихнародів і держав. Історія є надійним ґрунтом для пізнання перс-

63

пектив розвитку суспільства, сприяє зміцненню почуття патріо-тизму, підвищення відповідальності, дієвості влади.

Необхідною умовою виховання в нашому суспільстві гро-мадянськості є утвердження поваги до права і правопорядку, по-долання правового нігілізму. До того ж з боку як громадян, так івлади у справжній, а не декларованій правовій державі панує культправа. Політично розвинене суспільство розуміє, що стабільнийсоціальний порядок важливіший від політичних амбіцій. Поря-док, лад не може бути “лівим” чи “правим”, він має бути порядкомгромадянським, який формує активна участь громадян. Усуспільстві, де стабільність ладу спирається на демократичні за-кони і підтримку суспільства, неможливі хаос, анархія і грома-дянська війна. Громадянська позиція сучасних державних служ-бовців має розвиватися в напрямі виховання почуття єдності сус-пільства із сукупністю інтересів і відносин, що підтримують гро-мадянську злагоду.

Перед сучасною Україною як незалежною державою у черго-вий раз постала потреба в реалізації принципу політичного і куль-турного плюралізму. Тому громадянська позиція кожного члена но-вого суспільства, яка формується в Україні, має бути позицією злаго-ди, громадянського миру, пошани до свобод і прав людини, пробуд-жувати активний інтерес до участі в публічній політичній діяльності,громадському контролі над усіма ланками публічної політики.

Основи громадянськості (у найпростішому розумінні це гро-мадянська освіта дорослого населення і громадянське вихованнядітей і молоді) закладено в Основному Законі. Саме глибоке зас-воєння головних понять, категорій, положень Конституції формуєконституційно-правову свідомість громадян. Тому для виховноїроботи з майбутніми громадянами особливо важливим є акценту-вання уваги на неперехідному значенні Конституції України, якаяк довгостроковий правовий документ сприяє формуванню у нихпатріотизму і високої громадянської відповідальності, дисциплі-нованості і згуртованості, прагнення зберігати спокій у суспільстві,тобто того, що спонтанно перетворює населення на активних гро-мадян, а територію - на державу.

64

Особливістю Конституції України є те, що в ній зафіксованіправа та свободи громадянина, які зумовлені сукупністю людсь-ких потреб, і саме це законодавчо закріплює передумови самореа-лізації особистості. У Конституції України задекларовано правокожного на вільний розвиток, свободу та особисту недоторканність,свободу слова, світогляду і переконань, участь в управлінні дер-жавними справами, права вільно обирати та бути обраним, корис-туватися й розпоряджатися своєю власністю, на працю, соціаль-ний захист, охорону здоров’я, на освіту і т. ін.

У Конституції України лише чотири статті (65-68) відобра-жають зміст обов’язків громадянина нашої держави: захист Вітчиз-ни; захист природи, культурної спадщини; сплачування податків ізборів; додержання Конституції та законів України. Система ви-ховання має бути такою, щоб у кожного громадянина сформува-лася певна система громадських обов’язків, і на першому місці вцій системі мають бути знання державної мови та повага до дер-жавної символіки.

Певний досвід громадянської освіти в Україні нагромадже-но. Протягом останніх років у нашій країні вжито чимало заходівз упровадження системи громадянської освіти: випущено експе-риментальні підручники, які проходять апробацію, проводятьсяконференції та семінари. Проблеми громадянської освіти відоб-ражені в концепції дванадцятирічної освіти, національній докт-рині розвитку освіти.

Розвиток системи громадянської освіти є важливою складо-вою перехідного процесу до стабільної демократичної системи,адже головною метою такої освіти є виховання громадянина, якийцінує та готовий відстоювати ідеали свободи, демократичніцінності, права людини. Навчальні заклади різного типу і школи,насамперед як осередки громадянської освіти, мають сприяти роз-виткові демократичної політичної культури, формуванню у моло-дих людей громадянської компетентності, політико-правових знань,гідності й відповідальності, усвідомленню та визнанню ними де-мократичних принципів життя та пріоритету прав людини.

Мета громадянської освіти - сформувати особистість, якійпритаманні демократична громадянська культура, усвідомлення

65

зв’язку між індивідуальною свободою, правами людини та її гро-мадянською відповідальністю, готовністю до компетентної участів житті суспільства.

У результаті виховання громадянської позиції більшість гро-мадян з пасивної маси перетвориться на активних акторів політич-ного життя. Поява “якісних громадян” сприятиме формуваннюдемократичної держави та громадянського суспільства.

У процесі публічної політичної діяльності особливу увагубажано звернути на молодь - майбутніх реалізаторів громадянськоїпозиції в суспільстві.

2.4. Депутати та їх публічна політична діяльність

Найважливішим видом публічної політичної діяльності єдепутатська політична діяльність. Спинимося коротко на сутностісамого поняття “депутат”.

Депутат (від лат. deputatus - визначений, посланий) - 1) осо-ба, уповноважена групою, спільнотою на виконання певних обо-в’язків, завдань, прийняття рішень, участь у представницьких збо-рах, партійних з’їздах; 2) виборний представник народу чи йогочастини в інститутах влади, що репрезентує та відстоює інтереси,приймає рішення, закони від його імені.

Залежно від конкретних соціально-політичних, економічнихі психологічних умов (законодавство, соціально-економічнийустрій країни, політична культура та ментальність), рівня пред-ставницького органу (парламент, органи місцевого самоврядуван-ня) депутатська діяльність може набувати різних форм. Відповід-но депутати мають різні повноваження, права та обов’язки.

Повноваження депутата, їх обсяг, обов’язки та права, а та-кож умови відкликання чи дострокового припинення повноваженьвизначаються конституцією та іншими правовими актами країни.Форми відносин депутата з виборцями зумовлюються характеромдепутатського мандату, який може бути імперативним або вільним.

Принцип імперативного мандату передбачає виконаннядепутатом наказів виборців округу та усвідомлення відповідаль-

66

ності перед ними, встановлює тісний зв’язок між депутатами тавиборцями.

Принцип вільного мандату передбачає свободу рішень де-путата в межах компетенції представницького інституту. В тако-му разі депутат розглядається як представник всього народу, а невиборців одного округу, і є відповідальним перед законом, своєю со-вістю та перед Богом за виконання обов’язків перед своїм народом.

Діяльність депутата може здійснюватися на непрофесійнійоснові (без відриву від основної діяльності) або професійній, що єнайпоширенішим у світовій практиці.

Статус депутата представницьких інститутів, умови незалеж-ності його діяльності визначають принципи індемнітету (свободивисловлювання і голосування та захисту від відповідальності задіяльність під час виконання депутатських обов’язків) та імуніте-ту - захисту депутата від арешту й інших процесуальних дій, по-в’язаних з обмеженням свободи, особистих прав, а також від су-дового переслідування без згоди представницького інституту, чле-ном якого він є і якого депутати позбавляться в разі затримання намісці злочину. В окремих країнах імунітет має відносний, обме-жений характер і поширюється лише на певні цивільні справи. Всучасному українському суспільстві в цьому плані спостерігаєть-ся повне беззаконня для депутатів; навіть якщо і заборонено щосьзаконом, все ж завдяки депутатській недоторканності депутати,які вчинили протиправні дії, ні моральної, ні правової відповідаль-ності не несуть. Саме тому їх здебільшого не поважають усуспільстві, що і є негативним моментом, оскільки серед депу-татського корпусу будь-якого рівня є дуже професійні, моральніта відповідальні особистості.

Статус депутата передбачає винагороду, що складається ізгрошової суми та добових або передбачає відшкодування витрат,пов’язаних з депутатською діяльністю.

Статус депутата визначає також принцип несумісності де-путатського мандату і певних посад, визначених законодавствомкожної країни. На це слід звертати серйозну увагу.

67

Зазвичай це посади судді, невиборні посади на державнійслужбі безпеки, в армії, міліції та службі безпеки, членство в урядіу президентських республіках, керівництво приватними підприєм-ствами тощо.

Наприклад, депутати національного парламенту мають зай-матися законотворчістю. Аналізуючи цей аспект депутатськоїдіяльності, соціопсихологи виділяють у структурі політичної діяль-ності такі блоки (вміння): гностичний, конструктивний, проек-тувальний, організаційний та комунікативний.

Серед гностичних умінь виокремлюють коректну постановкузавдань діяльності; формування нових ідей; аналіз причин, щоперешкоджають цій діяльності; вивчення, аналіз, синтез і узагаль-нення ідей з наукової та публічної літератури. До проектувальнихумінь вони віднесли вибір необхідних методів для вирішення по-ставлених завдань, формування результатів роботи та їх передви-борну оцінку. Найважливішими організаційними змінами науковцівважають організацію проведення роботи депутатського загалу ічленів експертних робочих груп, побудову інформаційного банкутаким чином, щоб ним можна було користуватися після завершен-ня роботи. До комунікативних умінь віднесено уміння формуватичіткі й зрозумілі запитання перед аудиторією, будувати короткі,логічні повідомлення про наслідки діяльності, ефективно й корект-но висловлювати свою думку про діяльність інших тощо.

Депутат має проводити певну роботу з виборцями: прийомгромадян, надання їм конкретної допомоги, лобіювання інтересівяк виборчого округу, регіону загалом, так і конкретних людей зок-рема. Слід наголосити і на звітуванні депутатів перед виборцями,зустрічах з ними, обміні соціальною інформацією. Таке спілку-вання дуже потрібне депутатові, оскільки під час перебування взаконодавчому органі він має підтримувати зв’язок з тими, хтоделегував йому свою політичну владу. Це, по-перше, дає йому змогуприймати відповідні політичні рішення (в тому числі під час голо-сування з конкретних питань), по-друге, виборці можуть виявитибажання продовжити термін його перебування в парламенті.

Водночас потрібно пам’ятати й про суто політичні аспектидепутатської діяльності, адже парламент є не тільки державним, а

68

й політичним органом, а оскільки народні обранці здебільшого єпредставниками певних політичних партій, рухів, суспільнихорганізацій, які сповідують часом протилежні ідеологічні та полі-тичні погляди, то депутати реалізують тим самим публічну полі-тичну діяльність.

Виходячи із сьогоденної практики розуміння депутатськоїдіяльності розширюється. Наприклад, до проектувальних уміньварто додати попередню політичну оцінку можливих парламент-ських або інших рішень (тобто прогноз можливої ситуації). Органі-заційні вміння можна доповнити за рахунок організаторських да-них щодо згуртування різних верств виборців свого виборчого ок-ругу, їх консолідації навколо певних ідей, проектів тощо, розши-рення впливу на них, тобто їх публічної політичної діяльності.

На місцевому рівні депутатська діяльність потребує більшоїуваги до конкретних проблем у межах повноважень органів місце-вого самоврядування та статусу народних депутатів цього рівня.

Комунікативні вміння депутатів різних рівнів щодо публіч-ної політичної діяльності відрізняються мало, оскільки знаходитиспільні погляди необхідно депутатам як парламенту, так і місце-вих органів самоврядування.

Отже, депутатська діяльність - це важливий феномен сус-пільно-політичного буття. Тут важливим є професійний підхід, ос-кільки участь у суспільно-політичному управлінні потребує відпо-відних знань, умінь, навичок, а також відповідальних особистіс-них дій політичних лідерів (депутатів), яким виборці довірили відсвого імені будувати суспільно-політичне життя в державі, реалі-зувати публічну політику в суспільно-політичному процесі.

Депутатський корпус Верховної Ради України представляєукраїнський парламент. Парламент - узагальнююча назва представ-ницького органу громадян, що здійснює законодавчу владу в дер-жаві. Батьківщиною парламентаризму вважають Англію. Першийпарламент виник там у ХІІ ст.

Формування парламентів відбувається на основі загально-го, рівного і прямого виборчого права. Механізми голосування іпорядок розподілу депутатських мандатів залежать від виду ви-борчої системи (мажоритарна, пропорційна, змішана).

69

Яким же є сьогодні український парламент, де обранці на-роду реалізують свою публічну політичну діяльність?

Пропорційна система виборів за партійними списками при-звела до формування в Україні недієздатної Верховної Ради 5-госкликання. Нині, в 2009 р., в Україні є понад 160 партій і партійок,40 з них брали участь у виборах п’ятого скликання, 5 пройшли допарламенту, депутатський корпус якого становить 450 осіб. Хоча,на нашу думку, Україні не потрібна така велика кількість депу-татів. З огляду на низьку ефективність їх роботи, депутатів у Вер-ховній Раді має бути стільки, скільки є регіональних виборчихокругів - 225. Це забезпечить економію коштів. У парламентіпотрібні професіонали, політики, а не олігархи та їх прислужни-ки, обирати депутатів бажано лише на два строки, і не більше.

Український парламент 6-го скликання являє собою колек-тивний, повністю безвідповідальний орган, що гальмує побудовугромадянського суспільства та демократичні перетворення в Україні,про що засвідчують факти розпаду “демократичної коаліції”, “свар-ки”, невміння спілкуватися між собою та йти на компроміси зарадиконсолідації суспільства при прийнятті дієвих політичних рішень.

Політичні блоки та коаліції в системі публічної політичноїдіяльності депутатського корпусу притаманні Україні, як і вбільшості парламентів світу. Політичний блок (від англ. block) -структуровані об’єднання політичних партій, громадсько-політич-них організацій, інших політичних утворень для досягненняспільних політичних цілей у процесі політичної діяльності.

Головною причиною утворення політичних блоків вважаєть-ся необхідність об’єднання зусиль (людських, фінансових, органі-заційних) заради реалізації певної політичної програми, обраннядо парламенту представників цього блоку, прийняття або неприй-няття рішень з широкого спектру політичних питань. Блоки можутьбути постійними або тимчасовими; загальнодержавними, регіо-нальними та локальними. Існують також і міжнародні блоки (НАТО).

Досить часто сьогодні в Україні наголошують на відпові-дальності виборних органів влади, зокрема народних депутатів,перед виборцями.

70

У сучасному розумінні відповідальність розглядається яксуто правова категорія. Але не слід забувати про існування про-фесійної, політичної і, нарешті, моральної відповідальності, якабезпосередньо не пов’язана з нормами права, Основним Закономдержави - Конституцію.

Деякі схильні вважати моральною відповідальністю мож-ливість громадянського суспільства усувати від влади ті політичніпартії і сили, які не виконують своїх обов’язків перед суспільством.Але в Україні парламентарі володіють вільним, а не імператив-ним мандатом, тобто вони не мають прямих зобов’язань передвласними виборцями, оскільки вважаються представниками всьогонароду. Такий принцип, з одного боку, є важливою гарантією не-залежності законодавчої влади, а з другого - дає змогу народнимобранцям уникати прямої відповідальності перед виборцями.

Така категорія, як моральна відповідальність, на відміну відюридичної, може бути врегульована шляхом громадського моні-торингу та контролю.

Спираючись на досвід країн світу до парламентарів, що невиконують свої обов’язки, можна застосовувати окремі заходивпливу, які певною мірою можна характеризувати як заходи мо-ральної відповідальності. Серед них варто виділити:

- засудження дій, тимчасове відсторонення члена парламен-ту від участі в парламентських сесіях у разі порушення ним режи-му роботи парламенту;

- дострокове припинення повноважень народного обранцяу разі його відкликання виборцями;

- дострокове припинення повноважень депутата, якщо вінне бере участі в роботі парламенту протягом певного часу без по-важних причин.

Статтею 8 Закону України “Про статус народного депутатаУкраїни” закріплено певні норми депутатської етики, тобто обо-в’язок народного депутата дотримуватись загальновизнаних нормморалі, заборону використання депутатського мандату всуперечзагальновизнаним правам і свободам людини і громадянина, інте-ресам суспільства і держави. Але заходів відповідальності, що за-

71

стосовуються в разі невиконання етичних норм, у чинному зако-нодавстві немає, що робить положення даної статті декларатив-ним і нежиттєздатним, на що важливо звернути увагу в процесіреформування політичної системи.

Слід зауважити, що суто моральна відповідальність маєвкрай невизначений характер. Вона переважно полягає у так зва-них “майбутніх санкціях”, тобто народного депутата, який не ви-конує свої зобов’язання перед виборцями і народом, можливо, необеруть до парламенту наступного скликання.

Виникла потреба при доопрацюванні закону про депутатівзвернути серйозну увагу і на інтелект та професійність депутатівусіх рівнів.

Інтелектуальна неспроможність - найуразливіше місце сьо-годнішнього складу Верховної Ради України шостого скликання.Становище країни не окреслено в історичному контексті за логі-кою права, політичної ідеології та моральних цінностей; ідеїпідмінені гаслами, які малозрозумілі для непрофесійного сприй-няття; цілеспрямований рух до суспільної мети ( якщо він і був унас) витіснено партійними змаганнями за індивідуальне місце вструктурах влади. Та й сама мета, яку не було визначено доситьчітко, стає дедалі більше невизначеною. Що має розуміти вибо-рець під поняттям “праві”, “ліві”, “українська правиця”? Зреш-тою, яким є їх об’єктивний зміст в українській ситуації? Що ре-ально принесе людям “європейський вибір”? Соціально-економіч-ний лад у країні змінився докорінно, а “демократи” усе ще скар-жаться комусь, що реформи й не починались. Кого ж поміж когомають вибирати громадяни, ідучи до виборчих дільниць?

Зауважимо, що коли перед Україною стало завдання прове-сти низку політичних, суспільних і економічних реформ, вона по-требувала для цього сильного, патріотичного та дієздатного влад-ного політикуму. Але очевидним є те, що основна причина еконо-мічної та політичної кризи полягає у відсутності політичної волі.Представники різних партій та блоків у Верховній Раді не заці-кавлені у створенні законодавчої бази, необхідної для проведеннядієвих економічних та політичних реформ. Такий напрям розвит-

72

ку публічної політики неминуче призводить до того, що сьогодніназивають “олігархізацією політики”. Необхідним її елементом єкорупція. Побічним наслідком олігархізації стала нерозвинутістьдрібного та середнього бізнесу. Відбулася поляризація суспільства:з одного боку, мільйонери та дуже багаті люди, з другого - більшістьгромадян з украй низькими прибутками.

Український парламент може вирішити долю України за умо-ви, що його склад буде інтелектуально спроможним проводити на-ціонально-патріотичну публічну політику. Тільки такий владнийполітикум зможе визволити нашу державу з тенет корупції, нужди,нестабільності, кризи, створити умови для становлення сильноїдемократичної держави та громадянського суспільства в Україні.

2.5. Етичні засади в публічній політичній діяльності

У системі етичних засад публічної політики важливе місцевідводиться моралі. Спільність політики і моралі полягає в тому,що і політику, і мораль відносять до найбільш ранніх регуляторівсуспільного життя. Мораль і політика являють собою організаційні,регулятивні, контрольні сфери суспільства, які спеціалізуються нарегулюванні поведінки людей, тому мають як спільні, так і відмінніриси. В їх основу покладено протиріччя між індивідуальністю,унікальністю людини, з одного боку, та її колективною природою,приреченість жити в суспільстві - з другого. Нормативна особ-ливість моралі полягає в тому, що вона охоплює своїми вимогамивсю сферу суспільних відносин. Мораль утримує людину (полі-тика) від крайніх форм поведінки, сприяє розв’язанню протиріч,вона передбачає оцінку суспільних явищ не з індивідуального, а зколективного, загальнолюдського та цивілізаційного поглядів.

Що слід розуміти під поняттям мораль?Мораль - особлива, специфічна сфера суспільного буття, яка

включає усвідомлення норм і реальну поведінку людей, що ба-зується на оцінці будь-яких вчинків і дій з точки зору ідеалів доб-ра і зла, справедливості й несправедливості та інших критеріївлюдської життєдіяльності.

73

Таким чином, мораль є умовою збереження людського роду,оскільки відображає його багатовіковий досвід та фіксує вимоги,дотримання яких необхідне суспільству, політику, особистості. Якзасвідчує історія, аморальність поведінки призводить до руйнаціїне тільки індивіда, зокрема політика, а й усього суспільства, томуважливо, щоб публічна політична діяльність була високомораль-ною, а політики - не тільки правовідповідальними, але й високо-моральними. Ще свого часу Аристотель з цього приводу писав:“Без доброчесності людина стає нечестивою і дикою істотою”.

Специфіка публічної політичної діяльності порівняно з мо-раллю полягає в тому, що:

- на політиків покладається виконання державних завдань вінтересах суспільства як єдиного цілого, оскільки в їх розпоряд-женні є особливі моральні засоби впливу, але є й такі, які виклика-ють спокусу в окремих аморальних політиків зловживати службо-вим становищем заради особистої вигоди, завдаючи тим самимшкоди іншим людям;

- політична діяльність передбачає прийняття рішень, пов’я-заних з вибором, на який впливає, крім іншого, і те, як людина, щойого приймає, оцінює світ, своє місце в ньому;

- суспільство зацікавлене в тому, щоб політика з її цілями тазасобами вписувалася в рамки існуючих уявлень про добро і зло,інакше кажучи, відповідала вимогам моралі.

Моральна політика ставить перед публічним політиком впроцесі діяльності цілі та спрямована на досягнення максималь-ного блага для якомога більшої кількості людей.

У сучасній науковій літературі з публічної політичної діяль-ності існують різні підходи стосовно моральності.

Моралізований підхід повністю ототожнює мораль з полі-тикою. Такий підхід був характерний у класичний, античний пе-ріод (від Аристотеля до Нового часу). У Новітній період такі прин-ципи політики доведені до абсолютизму. Яскраві його представ-ники - М.Ганді, М.-Л.Кінг, А.Швейцер. Прихильники цього на-пряму абсолютизують значення внутрішніх механізмів мотивації(совість, обов’язок і т.ін.).

74

Автономний підхід передбачає, що політика і мораль є ав-тономними сферами і не повинні втручатися в сферу компетенціїодна одної.

Виходячи з цього підходу мораль є сферою громадянськогосуспільства, а політика - сферою протиборства групових інтересів,вільною від моралі. Дану позицію відстоювали Н.Макіавеллі,Г.Моска, Р.Міхельс та ін. Цілей у політичній діяльності, вважавН.Макіавеллі, потрібно досягати політичними засобами, оскіль-ки лише моральними засобами успіхів досягти важко. Н.Макіа-веллі моральні критерії виносив за рамки політичного вибору.Такий підхід до тлумачення співвідношення політики й мораліотримав назву макіавеллізму і втілений у принцип “мета виправ-довує засоби”. Справедливій політиці прихильники цього вченняпротиставляли “ефективну” політику. Ціннісною домінантою по-ведінки політика визнавали популярні нині гасла: “виглядати”,“видавати” важливіше, ніж “бути моральним, скромним, тихим”.

Такі спроби звільнити публічну політичну діяльність відморальних оцінок, як правило, були пов’язані з виправданням ан-тигуманних дій. Історія народів світу демонструє багато прикладіввідриву політики від моралі (диктаторські режими, сталінізм,франкізм, фашизм та ін.). Подібний підхід не сприяє ефективнійполітичній діяльності.

Антагоністичний режим полягає в трактуванні політики іморалі як непримиримих протилежностей добра (моралі) і зла(аморальності) (М.Бакунін, М.Бердяєв).

Компромісний підхід визнає необхідність впливу моралі наполітику.

Відомий представник даного напряму М.Вебер з метою виз-начення меж впливу моралі на політику запропонував розділити їїна етику переконань та етику відповідальності.

Важливо зауважити, що в історії розвитку людського сус-пільства науковцям і політикам не вдалося знайти універсальноїмоделі застосування норм моралі в політиці. Це є свідченням не-досконалості суспільної взаємодії, адже людство завжди прагнедо добра, моралі, духовності, оскільки це є базовою основою сус-пільно-політичного процесу.

75

Можливий вплив моральних норм на політичну діяльність,які намагаються впровадити громадянське суспільство та демок-ратичні інститути в державі, проявляється в таких напрямах:

- ненасильницькому вирішенні суспільно-політичнихконфліктів;

- використанні законних механізмів розв’язання суспільно-політичних протиріч;

- запобіганні напруженню між діями політиків та мораль-ними настановами;

- відповідальності влади в особі її політиків за свою по-літичну діяльність, що вимагає не лише професійної компетент-ності, а й розвиненої моральної свідомості, гуманності, почуттясправедливості;

- відкритості та прозорості рішень, що приймаються орга-нами влади, тобто публічної політичної діяльності;

- моральності як ідеальної основи інституту громадянствата ін.

Мета, засоби - основні компоненти політики, які реалізу-ються шляхом публічної політичної діяльності. Наведемо пояс-нення цих понять.

Мета публічної політики - це результат, заради чого реалі-зується публічна політична діяльність.

Поняття “засоби” і “методи” політичної діяльності є близь-кими за своїм змістом поняття.

До засобів публічної політичної діяльності відносять: про-пагандистські компанії; страйки; військові дії; електоральні дії та ін.

До методів публічної реалізації політичної діяльності мож-на віднести: переконання; примуси; шантаж; стимулювання;підказки; дискусії; насилля тощо.

Політична палітра сучасного українського суспільства демон-струє різноманітні погляди на призначення і зміст діяльності сучас-них політиків саме в етичному аспекті. Серед них чимало відвер-тих прихильників Макіавеллі або носіїв екстремістських поглядів.Для демократично мислячого політика принциповим є визнанняпріоритетів морального чинника, гуманістична орієнтованість, обо-в’язкове врахування моральних наслідків політичних рішень і дій.

76

Пріоритетність вимог політичної етики зумовлена особли-востями ситуації, в якій діє політик. Політик у владі й політик вопозиції, політик-переможець та переможений політик, професій-ний політик та людина, яка випадково опинилася в центрі по-літичного життя, по-різному використовують принципи політич-ної моралі у своїй публічній політичній діяльності.

У перехідний період розвитку суспільства до влади прихо-дить багато випадкових людей, а політична етика передбачає на-явність моральних переконань і відповідальності за свої вчинки.Це, насамперед, стосується професійних політиків, якими єпартійні лідери, члени партій, народні депутати, які повинні керу-ватися не кон’юнктурними міркуваннями, а мислити державнимикатегоріями, зіставляти свої дії з моральними цінностями та нор-мами, оцінювати наслідки цих дій. Тому моральна культура полі-тика, міністра, керівника державного інституту, народного депу-тата передбачає не просто професіоналізм у роботі, а й винятковуувагу до інтересів країни та її громадян, уміння раціонально кори-стуватися владою, демократично поводитися з опонентами, опо-зицією, бути здатним до компромісів, принципово відстоюючидержавну і громадянську позиції. Свідченням моральної цілісностідержавних і громадсько-політичних діячів є їх високі вольові таморальні якості, уміння дотримуватися єдності слова і діла, реалі-стично оцінювати власні результати і державну політику, нетер-пимість до некомпетентності, догматизму, застою тощо.

Відомо, що особливості політичної етики українського сус-пільства зумовлені географічним положенням нашої країни; вона“розташована” на так званому розломі культур, соціально-політич-них орієнтацій: якщо центральні, західні регіони орієнтуються наєвропейські стандарти, то на Сході більш популярними є євроазі-атські. До того ж, якщо цілі й ідеали української громадськостіблизькі до західних, то спосіб життя - до східного. Україна завждипрагнула брати участь у європейській політичній грі, але при цьо-му часто користувалася методами східного походження, оскількизавжди була залежною від східних стереотипів, від імперій, адже350 років вона була державою з чужими правилами політичноїгри та ідей, перебувала під чиїмось впливом.

77

Безліч прикладів історії переконує, що східна політика орі-єнтована на могутність, силу, а не на право чи політичну етику. ВУкраїні частіше проводилася саме така політика і, зрозуміло, в їїполітичній етиці можна знайти чимало “азіатських” слідів - авто-кратію, геронтократію, патріархальність, таємну дипломатію,схильність до силових методів тощо.

Зрозуміло, що дотримання політичної етики не розв’язуєпроблему “зла як таку”. Політик не може ігнорувати те, що по-ступки на користь одного, як правило, пов’язані з певними втрата-ми для іншого. Політик діє морально, якщо добро від його вчинківпереважає зло. А взагалі не творити зла він просто не може, дово-диться жертвувати одними частинами добра заради інших. Ця да-леко не беззаперечна думка містить у собі раціональне зерно: по-літична діяльність, в основу якої покладені моральні критерії, маєвраховувати і негативні моменти, які супроводжують політичнерішення; якщо в процесі такої діяльності неможливо розв’язатипроблему зла, то, принаймні, слід передбачити небажані наслідки,мінімізувати їх, компенсувати людям втрати від нього.

Тим важливішим стає оволодіння етикою, методологією ітехнологією діалогового спілкування, оскільки це є шляхом до роз-в’язання соціально-політичних конфліктів, ефективний засіб роз-витку особистості політика. Участь у діалозі передбачає толерантнесприйняття аргументів іншої сторони, вміння протиставити їмвласні. У взаємних звинуваченнях, чварах, стихійних суперечкахвиявляються здебільшого нестримувані емоції; у діалозі, дискусії -інтелект, ерудиція, помірковане мислення, сила логіки і переко-нання, якщо вони є. В сучасному українському політикумі перева-жають надмірна емоційність, моральний тиск та агресія.

Дотримання етики в політичній діяльності безпосередньопов’язано з питанням виникнення конфліктів у партійних органі-заціях та способами, механізмами їх розв’язання. Кожна партія,навіть найбільш ідеологічно єдина, складається з громадян, якімають різні інтереси внаслідок різного становища в суспільстві,місця у партійній ієрархії тощо. Членам партії притаманні такожвідмінні ціннісні орієнтації. Усе це згідно з теорією конфліктів є

78

об’єктивною підставою для виникнення внутрішніх партійнихконфліктів. Але наявність відмінностей ще не є свідченням конф-лікту або неминучості його виникнення. Конфлікт стає реальні-стю завдяки переконанням та настроям його учасників і розв’я-зується так, як підказує їх вихованість, особиста компетентністьта практика життя.

Тому важливими в політичній етиці є засоби розв’язанняконфліктних ситуацій з метою недопущення розгорання конф-ліктів. За підрахунками американського професора Д.Шарпа, існуєблизько 200 методів ненасильницького розв’язання політичнихпроблем - ненасильницький протест і переконання, відмова відсоціального, економічного, політичного співробітництва, ненасиль-ницьке втручання та ін. А цьому потрібно цілеспрямовано вчитись задопомогою спеціалістів-конфліктологів. Такі фахівці в Україні є, протеїхні можливості використовуються далеко не повністю.

Сучасний політик має володіти всім арсеналом “політичноїтехнології”, бути здатним гнучко й оперативно використовуватийого в публічній політичній діяльності, враховуючи нові реаліїсуспільного життя, нетипові проблеми, вирішення яких потребуєнового концептуального мислення. Такому мисленню сприяє інно-ваційна освіта, яка в сучасних ВНЗ реалізована, проте в Україні нездійснюється ротація політико-управлінської еліти, незатребува-ними залишаються молоді талановиті фахівці, оскільки керівніпосади займають “родичі, друзі, куми, діти можновладців”. Мис-ляча молодь творить “Силіконову долину” в США та реалізує себеза солідну платню в західних інституціях. Це є наслідком неефек-тивності роботи багатьох державних чиновницьких структур танаукових установ.

Особливості поведінки політика залежать і від аудиторії, зякою він взаємодіє. Але моральні переконання неможливо взяти“напрокат” - люди швидко розпізнають показну етику. Істотноюрисою сучасної культури політичної діяльності є відмова від мо-нологічного стилю спілкування на користь діалогічного (політич-ний та моральний плюралізм). Політична етика вимагає ставлен-ня до всіх суб’єктів суспільно-політичного життя як до рівноправ-

79

них, визнає правочинність їх моральних цінностей. “Атакуйтепроблему, а не партнерів, ставтеся до переговорів не як до змаган-ня, а як до процесу пошуку спільного рішення, намагайтеся пере-конати опонентів у справедливості й обґрунтованості ваших по-зицій замість того, щоб просто зламати їхню волю” - ці порадиамериканських політологів Р.Фішера і С.Брауна варто взяти доуваги сучасним українським політикам, щоб їх політичнадіяльність була ефективною.

Практично в усіх розвинутих країнах депутати не пов’язаніюридичними обов’язками щодо своїх виборців. Вони вважаютьсяпредставниками не відповідних виборчих округів, а всього народу іне можуть бути відізвані виборцями. Тим самим їхній мандат не маєімперативного характеру, тобто він є вільним. У сучасних українсь-ких політичних колах імперативний мандат застосовується (БЮТ).

Вільний мандат у зарубіжній конституційній теорії розгля-дається як такий, що найповніше забезпечує для політиків, депу-татів можливості займатися тими справами, які віднесені до ком-петенції загальнонаціонального представницького органу. Віннадає їхній діяльності публічного політичного характеру і не зво-дить її до рівня роботи уповноважених з місцевих справ. Разом зтим в умовах прийняття імперативного мандата зовні встановлюєть-ся більш тісний зв’язок між парламентаріями та їхніми виборцями,що певною мірою є доцільним для країн перехідного періоду.

Зарубіжний досвід свідчить, що відсутність імперативногомандата в депутатів парламенту зовсім не означає, що між нимита їхніми безпосередніми виборцями не існує прямих зв’язків. Цізв’язки мають різноманітний і тривалий характер, а робота з ви-борцями потребує багато часу у парламентарів та їх помічників.Зрештою, від активності діяльності депутата у виборчому окрузібагато в чому залежить його подальша парламентська кар’єра.Корисний досвід роботи політика, депутатів різних рівнів є види-мим для громадян, тобто публічним.

На нашу думку, проблема “протистояння” політики і мораліне є нерозв’язною. Етизація політики - необхідна умова утверд-ження гуманістичних засад в усіх сферах суспільного життя. Спра-

80

ведливість, доброчесність мають перетворитися на стимулюючімотиви публічної політичної діяльності політиків, державних ігромадських діячів. Попри стійкі упередження, суспільство праг-не зробити політику моральною, а мораль - діяльною. Але це неозначає розчинення моралі в політиці, втрати її контролюючихможливостей. Між політикою і мораллю завжди має зберігатисявідстань. Адже ототожнення політики і моралі криє в собі загрозуморалізування будь-якої політики (прикладом є політичні проце-си 1937 р., коли суто політичні цілі видавали за високоморальні).

Драматичний досвід політичного життя дає підстави ствер-джувати, що мораль є первинною щодо політики. Влада та на-слідки її політики мають перебувати під постійним моральнимконтролем суспільства. У противному разі неминучою є загрозадеформації публічної політичної діяльності та її наслідків. У ста-більних демократичних країнах моральні взаємовідповідальнівідносини влади і суспільства підтримувати значно легше, ніж укризових суспільствах, які впроваджують демократичні зміни. Втім,за будь-яких обставин посилання на практичну доцільність не мо-жуть виправдати брудні, аморальні дії. “Не так політика псує ха-рактери, як характери - політику” - писала свого часу Л.Українка.

Отже, ми пропонуємо такі заходи впливу на підвищенняморальної відповідальності політиків, народних депутатів передгромадянами України у процесі їх публічної політичної діяльності:

- налагодження системи зворотного зв’язку депутата з вибор-цями (наприклад щомісячне звітування, обов’язкова, раз на місяцьпротягом тижня робота в окрузі з прийомом громадян тощо);

- установлення прозорості у фінансуванні діяльності партії(загальнодоступна інформація про те, хто і скільки грошей надавпартії) та формуванні виборчих списків партії;

- підвищення вимог до кандидатів у народні депутати (віко-вий ценз (від 25 до 60 років), наявність вищої освіти, управлінсь-кого та життєвого досвіду, належність до титульної нації 77,8%депутатів, гендерне представництво (принаймні, 30% жінок), мо-ральність, декларування доходів та сплата податків, відсутністьсімейних зв’язків з представниками уряду та іншими депутатами);

81

- введення в штат партійних осередків, апарату ВерховноїРади психологів-соціологів;

- формування чіткого механізму відзиву депутата виборцями;- повернення до змішаної мажоритарної виборчої системи

тощо.Насамкінець зауважимо: якщо велика частина соціально-

політичних відносин випадає зі сфери суспільного і правового кон-тролю, це свідчить про неадекватність соціальної системи сус-пільній практиці. У прийнятних обсягах ця неадекватність можекомпенсуватися політичною мораллю, у непомірних призводитьдо розкладу політичної моралі, руйнування соціальної системи.Факти аморальності політиків, представників вищої влади сприй-маються сьогодні для деякого в Україні як моральна індульгенціядля широких верств населення, що виражається в ухилянні відоподаткування, ліцензування професійної діяльності, у незаконнійдіяльності, подвійній бухгалтерії, співробітництві правоохорон-них органів із тіньовими структурами, відсутності моральної тагромадянської відповідальності тощо. Доки така практика полі-тиків та їх публічної політичної діяльності визнаватиметься насе-ленням морально припустимою, про реалізацію ідеалу соціаль-но-правової держави в Україні не може бути й мови.

2.6. Державна символіка України та її використанняв публічній політичній діяльності

Кожна держава має свою символіку, пов’язану з її історією.Має її і Україна. Державні символи України - закріплені в законо-давстві офіційні графічні чи звукові зображення, в яких втілюютьсянаціональні ідеї, що символізують державність України. Державнісимволи затверджуються Верховною Радою України. Характер-ними ознаками їх є те, що вони виражають національний ментал-ітет, національні ідеї політичного чи історичного змісту і маютьзагальнообов’язковий характер. Основою державних символів єдержавний суверенітет, який і дає змогу використовувати їх упублічній політичній діяльності.

82

Українська національна символіка бере свій початок з Київсь-кої Русі. Українська етнічна символіка є своєрідним відображен-ням самобутності національної культури протягом усього історич-ного розвитку, за всіх суспільних формацій. Її праобразами булитотемні знаки.

Відповідно до ст. 20 Конституції України (1996 р.) держав-ними символами України є: Державний Прапор України, Держав-ний Герб України та Державний Гімн України.

Герб - це знак, своєрідний ключ до історії сім’ї, міста, на-ціонального утворення, держави. Це пам’ятка духовної культури.В гербі у вигляді знаків втілюються реальні події, суспільні яви-ща, ідеологія та світосприймання.

Серед усіх гербів найбільш поширеним в історії України бувтризуб. Є різні пояснення походження тризуба. Київська Русь ко-ристувалась особистою символікою князів - знаком Рюриковичів,якому російський історик М.М.Карамзін дав назву “тризуб”. Вінбув державним знаком Київської Русі за часів Володимира Святого.Серед київських богів Перуна, Хорса та інших знаходимо і Трояна,або Триглава. Український письменник, лауреат Шевченківськоїпремії Валерій Шевчук, висловлював припущення, що князівсь-кий знак - тризуб є символом міста Києва, яке виникло на трьохпагорбах - Старокиївському, Щекавиці, Хоривиці.

Відзнаку у формі тризуба використовували українські час-тини у складі австрійської армії, Українські січові стрільці - підчас Першої світової війни; як державний герб Української Народ-ної Республіки золотий тризуб на синьому тлі був схвалений 12 лю-того 1918 р. малою радою у Коростені; зображення тризуба булозатверджено Центральною Радою 22 березня 1918 р. у формі ве-ликого і малого герба з відповідним орнаментальним облямуван-ням. Автором проектів був художник В.Кричевський. Обидва гер-би являли собою тризуб, оточений вінком з листя, який мав символі-зувати багатство краю. Символіку із зображенням тризуба у 20-40 рр.XX ст. використовували різні політичні угруповання Західної Ук-раїни; тризуб із середнім зубом у формі хреста - релігійні. Як дер-жавний герб тризуб було визнано15 березня 1939 р. Сеймом Кар-патської України, що проголосив самостійність цього регіону.

83

Золотий тризуб на блакитному тлі затверджений ВерховноюРадою України у 1991 р. як державний знак - герб самостійноїнезалежної держави України. Число “три” завжди вважалося каз-ковим, чарівним. У народних казках йдеться про трьох богатирів,три бажання, які виконують чарівники, три дороги, що простяга-ються перед казковими героями. Отже, у тризубі відображенотриєдність життя. Це Батько - Мати - Дитя. Вони символізуютьсобою Силу - Мудрість - Любов. Таке пояснення буде доступнедитині, а глибші корені історії вона вивчить уже в школі.

Зображення Державного Герба розміщується на печаткахорганів державної влади, державного управління, судових органів,грошових знаках і знаках поштової оплати, службових посвідчен-нях, штампах, бланках державних установ тощо.

Прапор - це символ державності та національної незалеж-ності.

Державний Прапор України являє собою полотно із двохрівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.Закон передбачає підняття прапора на будинках органів держав-ної влади й управління, органів місцевого самоврядування, дип-ломатичних представництв України за кордонам, під час офіцій-них зустрічей на найвищому рівні, при відкритті спортивних зма-гань тощо. Державний Прапор синьо-жовтого кольору маютьморські судна й літаки міжнародних авіаліній України.

Синьо-жовті кольори вперше з’явилися в 1410 р. на хоруг-вах Галицько-Волинського князівства: на синьому полі був зобра-жений золотий лев. Запорозькі козаки мали мирний жовто-блакит-ний прапор на відміну від бойового червоно-малинового прапора.Сині і жовті кольори присутні у витворах мистецтва, у гербах ук-раїнських земель, міст і старшинських родів.

Жовті та блакитні барви трапляються на прапорах і похо-вальних прикрасах ремісників і селян. У ХVІІІ ст. ці кольори при-сутні на полкових прапорах Київського, Лубенського, Полтавсь-кого, Чернігівського козацьких полків.

Блакитні жупани й жовті свити носили учасники гайдамаць-кого руху. У 1848 р. у Львові синьо-жовті прапори прикрашали

84

будинок, де відбувався з’їзд українських учених, а вже в ХХ cт.синій і жовтий кольори були на прапорах УНР, ЗУНР, КарпатськоїУкраїни.

У проекті Конституції УНР 1920 р. записано: “Державнимибарвами Української держави є барва синя і жовта... Прапорвійськової фльоти є синій-жовтий з державним гербом золотої бар-ви в лівому розі синьої частини прапора. Прапор торговельноїфльоти є синьо-жовтим”.

Україна - це безкраї лани пшениці, квітучі поля льону, виш-неві сади. Це гори Карпати і шахти Донбасу. Це широкий Дніпро -Славутич, який несе свої води в Чорне море. Україна - це і тойкрай, де ми живемо і зростаємо. Україна славиться хлібом, пше-ницею. Всі наші бажання, всю нашу любов до Батьківщини, її красувідображено в нашому прапорі.

Нині жовто-блакитний прапор є прапором незалежної Ук-раїни. Вибір кольорів зумовлюється такими міркуваннями.

Жовтий колір - це колір пшеничної ниви, колір хліба, зерна,що дарує життя всьому сущому на землі, це колір жовтогарячогосонця, без лагідних променів якого не дозрів би, не заколосився бхліб. Це символ достатку українського народу. Блакитний, синійколір - це колір ясного, чистого, мирного неба. Це колір води, безякої не дозрів би хліб. І ще - це колір миру.

Гімн - це урочистий музичний твір на вірші програмногохарактеру. Це символ державної єдності, який виражає ідеологічніустої держави, її принципи, історію та програмні цілі на майбутнє.

Величною й трагічною є історія пісні-гімну “Ще не вмерлаУкраїна”. Втративши свою державність, Україна кілька століть немала свого національного гімну”, його заступали патріотичні пісні,часто регіонального характеру, що не відображали долі всього наро-ду, розмежованого кордонами австро-угорської та російської монархій.

Волелюбний дух українського народу, його прагнення донезалежності ніколи не зникали. Вони жили в історичних піснях ідумах, у творчості Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Ста-рицького, Лесі Українки, Миколи Вороного, Олександра Олеся табагатьох інших. Високими ідеалами соціального і національного

85

визволення народу, його духовного відродження пройнятадіяльність діячів “Руської трійці”, зокрема Маркіяна Шашкевича,членів Кирило-Мефодіївського братства, молодшого поколінняборців за волю України - Миколи Міхновського, Івана Липи, Оль-ги Басараб, Олени Теліги та ін.

Яскравим виявом патріотично-національних почуттів ук-раїнців стала поява вірша поета і етнографа Павла Чубинського “Щене вмерла Україна” (ХІХ ст.). Жодному іншому творові не судиласятака велична і трагічна доля. Велична, оскільки в ньому втіленаспоконвічна мрія народу стати суверенним, здобути волю, вираже-на незламна віра у відродження України. А трагічна, бо понад сто-ліття пісню-гімн забороняли, але не знищили. Функцію національ-ного гімну пісня “Ще не вмерла Україна” виконувала протягом усьо-го часу існування Української держави, однак державне зат-вердження отримала лише 15 березня 1939 р. як офіційний гімн.

З гімну починають урочисті збори, свята, надзвичайні ма-сові політичні події, гімном їх і закінчують. Це хвалебна піснясвоїй Батьківщині, в якій народ висловлює бажання бути вільним,щасливим, жити в достатку.

Конституція України вказує на необхідність шанобливогоставлення до державної символіки. Так, публічна наруга над Дер-жавним Прапором, Державним Гербом, Державним Гімном Ук-раїни (пошкодження прапора чи герба, нанесення на них неприс-тойних записів чи малюнків та інші дії) згідно зі ст. 338 Кримі-нального Кодексу України тягне за собою кримінальну відпові-дальність у вигляді штрафу до 50 неоподаткованих мінімумів до-ходів громадян або арешт на строк до шести місяців. Становленнядержавності потребує належної охорони та захисту державної сим-воліки, що досить важливо і для збереження стабільностіконституційного ладу, його захисту, поваги до державних атрибутів.

Використання державної символіки в процесі публічної полі-тичної діяльності є важливим чинником утвердження національ-ної, державницької психології та консолідації суспільства на дер-жавотворення.

86

Література до теми 2

1. Василевська Т. Е. Особистісні виміри етики державного служ-бовця: монографія / Т. Е. Василевська. - К. : НАДУ, 2008. - 336 с.

2. Войтович Р. В. Керівник в органах державної влади тамісцевого самоврядування / Р. В. Войтович, М. І. Пірен, І. Ф. На-дольний. - К. : Центр сприяння інституц. розвитку держ. служби,2006. - 186 с.

3. Державне управління : словник-довідник / [за заг. ред.В. М. Князєва, В. Д. Бакуменка]. - К. : Вид-во УАДУ, 2002. - 228 с.

4. Дубко Е. Л. Политическая этика : учебник для вузов /Е. Л. Дубко. - М. : Академ. проект ; Трикста, 2005. - 720 с.

5. Енциклопедія політичної думки [ред. колегія : К. Лігов,В. Скуратівський, Л. Фінгерб] ; пер. з англ. за ред. Н. Лисюк. - К. :Дух і Літера, 2000. - 472 с.

6. Кислий П. Становлення парламентаризму в Україні: Натлі світового досвіду / П. Кислий, Ч. Вайз. - К. : Абрис, 2000. - 414 с.

7. Классическая теория государственного управления:американская школа / под ред. Д. Шафриту, А. Хайд ; пер. сангл. Т. И. Борисенко и др. - М. : Изд-во МГУ, 2003. - 799 с.

8. Корпоративная этика : учеб. пособие / авт.-сост. И. Н. Куз-нецов. - М. : Изд-во делов. и учеб. лит., 2003. - 480 с.

9. Пірен М. І. Конфлікт в системі політико-управлінської діяль-ності : навч. посіб. / М. І. Пірен. - К. : Вид-во УАДУ, 2003. - 240 с.

10. Политико-административные отношения: кто стоиту власти? / А. Рабренович, Д. Кумбиз, Б. Кудрика и др. ; подред. Т. Верхейна ; пер с англ. - М. : Права человека, 2001. - 512 с.

11. Рудакевич М. І. Етика державних службовців : моногра-фія / М. І. Рудакевич. - К. : Вид-во НАДУ, 2003. - 360 с.

12. Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и путь кпроцветанию / Ф. Фукуяма ; пер. с англ. Д. Павловой, В. Кирю-щенко, М. Колопотина. - М. : АСТ ; АСТ Москва ; Хранитель,2006. - 730 с.

13. Этика публичной политики: Из опыта работы Комитетапо стандартам публичной сферы Великобритании [сост. и авт. слов.Д. Глейзнер ; науч. и лит. ред. А. Оболенский ; пер. с англ. А. Дро-ня]. - М. : Ин-т права и публич. политики, 2001. - 75 с.

87

Тема 3. Феномен опозиції в публічній політичнійдіяльності в сучасному українському суспільстві

Отже, все, чого вони пропонують вамдотримуватися, дотримуйтеся іробіть і по справах їх не поводьтеся,бо вони говорять, і не роблять.

Євангеліє від Матвія 23:3

3.1. Опозиція: сутність, зміст, структура

У сучасному українському суспільстві ще не створено не-обхідних умов для формування цивілізованої опозиції, однак важ-ливо з’ясувати суть цього суспільно-політичного феномена.

Опозиція, будучи потенційним суб’єктом влади та виразни-ком думки певної частини суспільства, має право впливати на пуб-лічну політичну діяльність. Опозиція як така є одним з об’єктівнаукового дослідження, а її функціонування - важливим чинни-ком ефективної суспільної публічної політичної діяльності.

Сучасні політичні події в Україні зумовили актуалізаціюосмислення опозиції як суспільного феномена в життєдіяльностінашої держави. Особливо гостро стоїть питання юридичного виз-начення її статусу в українському суспільстві. Неоднозначність тасуперечливість позицій пострадянських українських політиківщодо даної проблематики вказують на нагальну потребу в теоре-тичному дослідженні цього суспільного феномена з метою вироб-лення спільного бачення того, чим є опозиція. Це сприятиме роз-робці відповідних рекомендацій, які дадуть змогу визначити місцета функціональну роль опозиції в публічній політичній діяльностіта демократизації політичної системи України.

Проблема формування політичної опозиції хоч і є однією збазових у процесі демократизації політичної системи України,проте в політичній практиці та суспільній свідомості українцівще не існує чіткого розуміння суспільно-політичних функцій, со-

88

ціальної суті, призначення опозиції, її ролі у формуванні суспіль-ного ладу, побудованого на демократичних засадах поділу та зба-лансованості влади і владних відносин.

Політична опозиція як явище і політичний інститут бере свійпочаток з часів античності. Передумови виникнення концепціїопозиції були закладені ще в працях давньогрецьких мислителівАристотеля та Платона, в яких визнавалася доцільність та мож-ливість плюралізму думок, необхідність досягнення консенсусу впроцесі суспільно-політичної взаємодії. Проте, якщо в рамках ан-тичної полісної демократії таке явище мало позитивну оцінку, тов умовах імператорського Риму воно вже розглядалося як нега-тивне. Аналогічно трактувалася опозиція і в Середньовіччі, епохуВідродження та Новий час, що було пов’язано з канонічними хри-стиянськими уявленнями про верховну владу як дану від Бога,критика якої є, однак, неприпустимою. В епоху Просвітництвавідбувається повернення до розуміння опозиції як позитивногосуспільного феномена. Подібні уявлення закріплюються в масовійсвідомості в міру розпаду абсолютистських монархій, становлен-ня структур громадянського суспільства і розвитку інститутів де-мократії, де публічна політична діяльність відчувала потребу вцьому феномені.

Теоретична рефлексія на теми опозиції, опозиційної діяль-ності та її місце в суспільстві була започаткована мислителямиXVII ст. Вперше увагу на цю проблематику звертають А.Шефтс-бері, Г.Болінброк, Е.Берк, П.Гольбах. У подальшому аналіз цьогоявища отримав відображення в роботах таких мислителів, якЖ.Руссо, Т.Джефферсон та ін.

У працях таких видатних мислителів, як Платон, Аристо-тель, Ф.Аквінський, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.-Л.Монтеск’є,Д.Юм, виділяємо розробку концепцій права на опір, меж здійснен-ня верховної влади, чим і було закладено основи для виникненнята розробки концепції публічної політичної діяльності парламент-ської опозиції у зарубіжній політико-правовій думці. Важливоюдля загальних досліджень політичної опозиції була також введен-ня з початку ХVІІІ ст. поняття “парламентська меншість”, що відоб-

89

ражено у працях І.Канта, Ж.О.Ламетрі, Г.Єллінека, С.Мілля, Р.Мо-ля, А. де Токвіля, Г.Спенсера та ін.

Питання, пов’язані з особливостями взаємодії опозиції звладними структурами, розглядалися в працях К.Маркса, М.Ве-бера, Г.Лассуелла, П.Бурд’є, Р.Даля, Т.Парсонса, Ю.Хабермаса таін. Походження й сутність опозиційних партій, а також законивнутрішнього функціонування публічної політичної діяльностіопозиції, були описані в роботах М.Дюверже, Дж.Сартра, М.Ост-рогорського, Р.Міхельса та ін.

Серед представників зарубіжної політико-правової думкиХХ ст., які у своїх працях висвітлюють питання стосовно ролі,місця та значення опозиції у політичній системі суспільства, мож-на назвати: Г.Алмонда, Х.Арендт, П.Бромхеда, Р.Далтона, Дж.Па-уелла, Дж.Сороса, К.Стромма. Саме в ХХ ст. опозиція починаєрозглядатися як невід’ємний елемент політичної системи демок-ратичного суспільства такими представниками, як М.Дюверже,К.Поппер, Дж.Бернард, Г.Сіган, Ж.Зіллер, Х.Арендт та ін. Протепік досліджень опозиції припадає на другу половину ХХ ст., і ба-гато в чому він пов’язаний з фігурою Р. Даля.

Роберт Даль звертається до визначення поняття опозиції, їїфункцій та місця в політичній системі суспільства в таких своїхроботах, як “Демократія та її критики” [6] та “Про демократію” [7],проте найбільш ґрунтовно він досліджує ці питання, а також умо-ви існування опозиції в монографії “Поліархія. Участь у політич-ному житті та опозиція”. Але лише цим його значимість не вичер-пується, оскільки він був також ініціатором видання та редакто-ром двох колективних монографій, присвячених різним аспектамдіяльності опозиції.

Оцінюючи стан вивчення проблематики опозиційної діяль-ності в Україні, слід зазначити, що вона характеризується певноюзвуженістю предметного поля досліджень. Про це свідчать як ха-рактер тематики наукових робіт, так і кількість авторів та їх звер-тань до даної теми. Дуже часто це статті на кшталт “Опозиція вУкраїні: загальна характеристика” [14], “Про особливості і істо-ричну динаміку становлення політичної опозиції в Україні” та ін.

90

Методологічні аспекти досліджуваної проблеми її функці-онування розглядалися у працях М.Михальченка, Ф.Рудича,В.Бабкіна, Ю.Бадзьо, В.Беха, Д.Видріна, В.Горбатенка, С.Рябо-ва, О. Гриніва, В.Якушика, Г.Постригань, Ю.Розенфельда, А.Гу-берського, В.Євтуха, В.Журавського, А.Колодій, В.Крисаченка,І.Кураса, З.Самчука, Г.Темка, В.Танчера, Л.Угрина, Ю.Шведи,В.Чепиноги та ін.

Опозиція є невід’ємним елементом демократичного сус-пільства, вона об’єктивно зумовлена неможливістю інститутівполітичної системи реалізувати все розмаїття інтересів, влас-тивих будь-якому суспільству, тим більше суспільствам пере-хідного періоду. Політична опозиція завжди генетично пов’я-зана із суспільством та його структурами - громадськими таполітичними інститутами.

До основних причин формування політичної опозиції відно-сять: соціальне розшарування суспільства та соціальну нерівність,недосконалість виборчих систем, розчарування населення в ідеа-лах державного устрою тощо. В основу опозиції як явища, що маєрізноманітні прояви, завжди покладена незгода з пригніченням,прагнення змінити своє становище, що властиво людській при-роді. Адже людина перебуває в постійних пошуках своїх новихможливостей, сенсу свого існування, і будь-яке ущемлення її інте-ресів призводить до спротиву щодо чинника чи обставин, що єджерелом обмежень. Прагнення до задоволення своїх інтересів,вдосконалення функціонування суспільства є постійними незалеж-но від епохи.

Опозиція (від лат. оpposіtio) - протиставлення, опір політич-них сил держави, спрямованих проти існуючої влади. Мета опо-зиції - прагнення корекції прийнятих владою політичних рішеньаж до зміни влади. Опозиція становить іманентну характеристикудемократичного суспільства, яке передбачає, що владу мають полі-тичні сили, підтримані більшістю виборців, а меншість представле-на легальною опозицією. Опозицією може бути не будь-яка політичнасила, а лише сумірна з панівною силою за політичною могутністю.

Р.Даль у праці “Політичні опозиції в західних демократіях”сформулював критерії, що забезпечують демократичний характер

91

політичної системи, і, відповідно, умови існування політичноїопозиції. Виділимо основні з них:

- свобода думки та висловлювань, у тому числі можливістьдоведення відмінних позицій меншості до відома інших громадяні керівних інститутів держави;

- можливість брати участь у політичному житті;- можливість здійснювати у разі політичних конфліктів конт-

роль більшості громадян, виборців і обраних посадових осіб надрішеннями уряду;

- раціональність у політичному обговоренні й ухваленнірішень, розуміння громадянами та лідерами держави поставле-них цілей і відповідних засобів їх досягнення;

- усвідомлення під час прийняття політичних рішень необ-хідності мінімізації якості, кількості та рівня обурення і примусустосовно переможеної меншості та максималізація кількості гро-мадян, які вважають, що прийняті рішення відповідають їхнім цілям;

- мирний спосіб розв’язання конфліктів і мінімізація полі-тичних насильств;

- розв’язання термінових проблемних питань політичногожиття в суспільстві, регіонах, організаціях;

- довіра до конституційних рішень у державі і їх лояльністьтощо.

Поняття “опозиція” в широкому розумінні є явищем сус-пільним, а коріниться вона в людській психології. Одним з ру-шійних факторів, що іманентно властивий людині, який спону-кає її до нових постійних пошуків та звершень, підштовхує додії, не дає їй змоги сприймати існуючий стан речей як даності,є внутрішній бунт людини проти несправедливості, проти своєїдолі, проти слабкості. Він допомагає людині вистояти в часинайважчих випробувань, постійно підштовхує її до діяльності,до змін на краще.

Сучасна політична наука й практичний досвід розвину-тих демократичних країн засвідчують, що публічність та кон-курентність політичного середовища є умовами формуванняефективної публічної політики. Важливим механізмом забез-

92

печення альтернативності, багатоваріантності у прийняттірішень органами влади є інститут політичної опозиції, існуванняякого визнається органічним явищем та необхідною характе-ристикою демократичної політичної системи. Проте виникнен-ня та функціонування цього інституту можливе лише в разі за-безпечення права громадян на протест, де опозиція виступаєоднією з його форм.

Що стосується мети діяльності, то опозиція як політич-ний інститут прагне прийти до влади в державі шляхом конт-ролю, організованої критики чинної влади та пропозиції аль-тернативних методів вирішення тих чи інших проблем життє-діяльності суспільства. Разом з тим мета опозиції як формисуспільного протесту переважно зводиться до опротестуван-ня певного рішення чи стану і зазвичай прихід до влади не єдля неї самоціллю.

Аналізуючи функції та завдання опозиції як політичногоінституту і форми суспільного протесту, слід зазначити, що цідві її форми мають і різний часовий вимір: якщо завданням опо-зиції як політичного інституту є постійний контроль над вла-дою, то опозиція як форма суспільного протесту має переваж-но тимчасовий характер - задовольнивши свої вимоги, воназмінюється (табл. 1).

Таким чином, осмислюючи опозицію як суспільний фено-мен, потрібно розмежовувати “політичну опозицію” та “опозицію”як форму суспільного протесту. Політична опозиція - це організо-вана політична сила, яка контролює і піддає критиці дії влади,пропонує альтернативний політичний курс, а також може мати наметі завоювання влади і зміну політичного режиму.

Крім того, існує і більш вузьке поняття - “парламентськаопозиція”, яка, хоч і тісно пов’язана з політичною опозицією, про-те має певні відмінності.

У межах парламенту формується так звана парламентськабільшість, або коаліція. Ті ж партії, які не увійшли в коаліцію,становлять парламентську меншість. Позиція та лінія політичноїповедінки партії парламентської більшості і парламентської мен-

93

шості не завжди повністю збігаються. Таким чином, парламент-ська меншість є парламентською опозицією. Партії, які не увійш-ли в парламент, є політичною опозицією. Таким чином, інститу-ціоналізована опозиція може існувати як у законодавчому органіта бути представленою фракціями партій (парламентська опози-ція), так і перебувати поза парламентом (політична опозиція).

Таблиця 1Порівняльний аналіз опозиції як політичного інституту

та опозиції як форми суспільного протесту

Поняття політичної опозиції охоплює більш широке пред-метне поле, ніж поняття опозиції парламентської. При цьому по-значувані з їх допомогою сегменти політичної системи частковозбігаються. Якщо парламентська опозиція існує на рівні фракцій,то політична, крім фракцій, включає партійні структури поза пар-ламентом, інші рухи та об’єднання, що виступають проти офіцій-ного курсу держави або конкретних політичних діячів. Політичната парламентська опозиції є різними формами існування опозиціїв суспільстві.

Опозиція як політичний інститут Опозиція як форма суспільного протесту Протидія, протиборство, опір певній політиці, протистояння певній політичній силі, інституту, рішенню Найчастіше протидія урядовому курсу правлячої сили

Найчастіше протистояння певному політичному рішенню

Формулювання, висловлення та узагальнення інтересів соціальних груп, що залишились поза увагою уряду Організована, конструктивна критика владних інститутів

Критика владних інститутів (найчастіше неорганізована, навіть деструктивна)

Внесення альтернативних пропозицій офіційній політиці

Найчастіше критика владних рішень, що здійснюється без внесення альтернативних пропозицій

Здійснення контролю над діяльністю влади Шляхом безпосереднього впливу на процес законодавства, через можливість набрати необхідну більшість проти уряду, безпосередній контроль міністерств, комітетів, відомств тощо

Шляхом публічної критики певних порушень чи погроз нею скористатись

Перетворення існуючого в суспільстві невдоволення владою в демократичні, цивілізовані, легітимні форми замість ірраціональних, руйнівних дій

Часто має характер спонтанних нецивілізованих виступів

94

Зіставляючи політичну та парламентську опозиції як нау-кові поняття та явища політичної діяльності, як спільний знамен-ник можна виділити характеристики, що дають змогу розкритисутність опозиції взагалі. По-перше, її основним чинником єспільний груповий інтерес як усвідомлена незгода з офіційнимполітичним курсом та прагненням його змінити шляхом коорди-нованих дій або боротьба за право та можливість володіти та роз-поряджатися політичним ресурсом. По-друге, поняття опозиціїнерозривно поєднує носія спільного інтересу (групу індивідів,політичну партію, парламентську фракцію тощо) та йогодіяльність, спрямовану на протидію владі. По-третє, визначенняопозиції методологічно можливе лише крізь призму категорії вла-ди. Влада для опозиції є об’єктом, на який спрямований її спільнийінтерес, і разом з тим активним, наділеним широкими повнова-женнями за визначенням правил політичної гри суб’єктом політи-ки, що постає в результаті інституціонального втілення у форміорганів державної влади, тобто відносини влади та опозиції ма-ють суб’єкт-суб’єктний характер.

Відмінності між “політичною” та “парламентською” опо-зиціями пов’язані з їх місцем у політичній системі. Ось як подаєїх Г. Гаврилов (табл. 2) [5, с. 50].

Таблиця 2Порівняння політичної та парламентської

форм існування опозиції

Отже, не будь-яка політична сила може бути парламентськоюопозицією, а лише та, яка представлена в парламенті і являє со-

Ознаки опозиції Опозиція політична парламентська

Ким представлена Група будь-яких суб’єктів політики Парламентські фракції або їх об’єднання

Рівень інтенсивності внутрішньої взаємодії

Низький Високий

Інституціоналізація Не обов’язкова Обов’язкова ( у формі політичних партій, парламентських фракцій або їх об’єднань)

Системність Може бути системною або несистем-ною (позасистемною або антисистемною)

Завжди системна

Специфіка спільного інтересу

Не завжди чітко виражений Чітко виражений та документально закріплений

95

бою так звану парламентську меншість на противагу парла-ментській більшості або коаліції.

Існує безліч підходів до класифікації опозиції. Класифіка-цію опозиції, як і вивчення її загальної проблематики, здійснюва-ли переважно західні вчені. Основними у цій царині політичноїнауки вважаються дослідження Р.Даля, Дж.Сарторі та Х.Лінца.

Дж. Сарторі розрізняє політичну опозицію, відповідальнута невідповідальну. Відповідальна опозиція характерна тим, щополітичні сили ведуть боротьбу відповідно до “правил політичноїгри”. Тому, критикуючи владу, опозиція не підриває засади самоїсистеми. Невідповідальна опозиція навпаки, прагнучи скинутиуряд, використовує всі засоби без жодних (у тому числі й мораль-них) обмежень, що дуже часто дискредитує державні інститути.

Розрізняють також інституційну та ситуативну опозицію.Перша передбачає формальне оформлення свого становища, адруга є ситуативною.

Класичний приклад опозиції - “опозиція її Величності вСполученому Королівстві Великобританії, яка створює тіньовийкабінет”. Ситуативна опозиція притаманна державам із фрагмен-тарною партійною системою, коли уряд (урядові коаліції), як і опо-зиція, формується і розпадається дуже швидко, залежно від акту-альних внутрішніх або зовнішніх політичних ситуацій (Україна).

Як відомо, кожна політична сила правлячої партії бере насебе відповідальність за здійснення проголошеного курсу. У разіпровалу чи непопулярності цього курсу вона втрачає підтримкувиборців і поступається місцем опозиції.

У сучасному українському суспільстві панують опозиційнігасла “боротьби”, “протидії”, пошуку “ворогів”, “чужинців” та ін.У процесі реалізації політичної діяльності політичні сили маютьвчитися у демократичних країн методам та механізмам політичноїдіяльності в опозиційному статусі. В Україні опозиція перетвори-ла парламент виключно в інструмент політичної боротьби, неке-рованості.

Для сучасних українських парламентських опозиціонерів(представників Партії регіонів, комуністів) були характерні “швидкі

96

наїзди” на парламентсько-урядову коаліцію. На це були причини,оскільки опозиції визначили місце у політичних колах, в “резер-вації”. Це засвідчує те, що в процесі демократизації українськогосуспільства не має місця сильній опозиції та й суспільство не відчу-ває потреби в ефективній, творчій політичній діяльності, що перед-бачає зміну політичних еліт, заміну її молодою генерацією.

У кожному суспільстві існує опозиція, якісні характеристи-ки якої та її політичної діяльності теж різні, вони залежать відбагатьох чинників (історичних, ментальних, сучасного стану полі-тичних сил).

Значну увагу проблемам опозиційної діяльності в демократич-них країнах приділяли також О.Кіршхаймер, Р.Макрідіс, Д.Елерз,Е.Шилз, Р.Паннет, А.Алібасік, К.Палескі, Є.Колінські.

На пострадянському просторі типи й моделі політичної опо-зиції досліджували О.Циганков, С.Поршаков, У.Кирієнко, С.Теле-шун та ін.

Слід зазначити, що переважна більшість типологій політич-ної опозиції або являє собою біполярну дихотомію (активна - па-сивна, легальна - нелегальна), або розроблялася на основі крите-рію, що не виражає сутність самого інституту політичної опозиції(консервативна, ліберальна, соціалістична, права, ліва, центрист-ська). Проте існують типології і суто спеціальні. Вони, зокрема,розглядаються в дослідженнях Р.Даля, Дж.Сарторі, Х.Лінца.

У 1970-х рр. Р.Даль запропонував типологію, згідно з якоювиокремив типи політичної опозиції за цілями, яких вона доби-вається у своїй діяльності.

За Р. Далем, існують такі типи опозицій.1. Структурною є опозиція, що прагне змін або запобігти

змінам у таких головних сферах функціонування держави, як: полі-тичний курс уряду, тип політичної системи, тип політичного ре-жиму, соціально-економічна структура. Така опозиція не поділяєпогляди уряду на розвиток цих основних чотирьох сфер. До речі,в літературі трапляються й інші назви опозиції такого типу - опо-зиція принципу, фундаменталістська, ідеологічна або опозиціярежиму.

97

2. Неструктурна опозиція - це опозиція, що прагне здійсни-ти деякі зміни або запобігти їм у політичному курсі чи складі уря-ду. Вона може підтримувати конструктивні відносини з владою,залишаючись лояльною до існуючого політичного режиму, типуполітичної системи, обраного політичного курсу та соціально-еконо-мічної структури держави. Цей тип опозиції ще називають нормаль-ною, обмеженою, прагматичною опозицією або напівопозицією.

Прикладом опозиції першого типу є комуністичні партіїІталії і Франції, а також ісламські політичні партії мусульмансь-кого світу. До другого типу належать основні політичні партії Ве-ликої Британії і США.

Типологію Р.Даля деталізував Р.Паннет. Він виокремивпідвиди структурної і неструктурної опозиції. Неструктурна опо-зиція буває:

1) кар’єристською, діяльність якої спрямована передусім назахоплення влади (честолюбна опозиція);

2) політично зацікавленою, головною метою якої є прагнен-ня впливати на політику (нечестолюбна опозиція);

3) опозицією, що поєднує ознаки попередніх.Найбільшого поширення дістала класифікація політичної

опозиції Дж.Сарторі. Вчений закцентував увагу на важливостірозрізнення відповідальної і невідповідальної опозиції.

Головними рисами поведінки відповідальної опозиції є їїпоміркованість і прагматичність. Опозиційна група добре усвідом-лює значення впливу на виборців, а тому не вдається до нереалі-стичних вимог і обіцянок. Дж.Сарторі і Р.Даль вважають, щоорганізувати відповідальну поведінку опозиції цілком можливо безобмеження свободи слова, зібрань тощо. Для цього необхідне пе-реконання, що вона має реальну можливість впливати на управлін-ня або поділяти з владою урядову відповідальність. Взяття на себевідповідальності означає, що опозиційна група звітуватиме за ви-конання обіцянок, і вона знає про це. У разі визнання опозиційно-го об’єднання недієздатним воно може бути виключеним із систе-ми влади і втратити свої позиції. Зрозуміло, що лише честолюбнуопозицію із суттєвою підтримкою електорату можна дисципліну-вати в такий спосіб.

98

Х.Лінц виокремлює типи опозиції за ступенем їх терпимостіщодо уряду.

1. Лояльною є опозиція, за якої основна частина опозицій-них партій і рухів у межах політичної системи є терпимими сто-совно уряду, а непримиренна опозиція не має підтримки широкихверств населення. За наявності такої опозиції режим вважаєтьсядосить стабільним.

2. Напівлояльна опозиція виступає проти радикальної транс-формації чи руйнування чинної політичної системи. Виокремитиїї складніше, оскільки вона не має чітко визначеної позиції - віднеприйняття існуючого режиму і прагнення змінити його до прин-ципової згоди з основними стратегічними настановами режиму занаявності деяких розбіжностей тактичного характеру. Поміркова-на опозиція може співпрацювати з непримиренною з метою органі-зації і проведення акцій проти уряду або може лише підтримуватидії нелояльної опозиції, не беручи в них участі.

3. Нелояльна опозиція - це опозиція, до якої належать партії,рухи й організації, які чітко і недвозначно заперечують існуючуполітичну систему. За її наявності режим схиляється до змін, цент-ральна влада може поступово втрачати легітимність, оскільки вонанездатна чинити опір такій опозиції.

Загалом своєю поведінкою лояльна опозиція сприяє мирнійта відносно безболісній трансформації політичного режиму, якщотой здатен сприймати конструктивну критику.

Багато західних дослідників приділяли увагу аналізу полі-тичної опозиції активного та пасивного типу. Серед них - Р.Даль,Е.Шилз, Р.Бейкер, Д.Елерз. Зокрема, Р.Даль характеризує активнуопозицію як таку, що бере на себе відповідальність за проведенняпоміркованого та поступового політичного курсу і прагне змінитиуряд. На противагу їй пасивною є опозиція, яка з’являється, колиусвідомлює конфлікт, але навмисно не вдається до жодних дій. Якпідвид активної опозиції Е.Шилз виокремлює “німу” опозицію,синонімами якої є незгода, апатія, непоінформованість та байдужістьмас, як це було, наприклад, у комуністичних країнах Східної Євро-пи. Зазвичай “німа” опозиція існує за обставин, коли оголошувати

99

себе опозицією надто ризиковано, а держава потребує співпрацісуб’єктів політичної системи для успішного розвитку.

Серед вітчизняних дослідників даної проблематики можнаназвати М.Михальченка, який вважає, що опозиція може існуватина різних рівнях політичної влади, в різних її видах, а також все-редині кожного з них. Розрізняють системну та позасистемну(структурну) опозиції [13, с. 5].

Системна опозиція в Україні виступає за вдосконалення існу-ючої політичної системи, все ще перебуває на етапі становлення,визначення стратегії і тактики політичної боротьби. Вона має більшугромадську підтримку, ніж позасистемна. Однак відсутність єдностів її рядах, нескоординованість зусиль знижують її ефективність.

Системна опозиція виступає під гаслами активізації реформ(насамперед у сфері економіки та державного управління), бороть-би з корупцією та “тіньовою економікою”, обіцяє свободу ЗМІ,більшу прозорість, моральність й відповідальність влади переднародом.

До системної опозиції належать “Наша Україна - Народнасамооборона”, БЮТ та “Партія регіонів”.

Позасистемна опозиція (яка відкидає основні принципиіснуючої політичної системи, виступає за радикальну зміну полі-тичного режиму) має сталий, але досить обмежений електорат, немає значного впливу на органи державної влади, а отже її діяльністьне створює великої загрози ні для інститутів влади, ні для підва-лин державного устрою в Україні.

Підґрунтям для існування позасистемної опозиції є носталь-гія за “кращим радянським минулим”, популізм лідерів, які вико-ристовують помилки влади для просування власних ідей. Це - лівіпартії “КПУ”, “ПСПУ”.

За місцем діяльності виокремлюють парламентську та не-парламентську опозицію.

Парламентська опозиція складається у межах парламенту здепутатів партійних фракцій, що не увійшли до урядової більшості,передбачає альтернативну позицію щодо дій уряду. Позапарла-ментська представлена політичними силами, які не мають влас-

100

них представників у парламенті й тому їх критичну активністьщодо уряду здебільшого проявляється через засоби масової інфор-мації та різноманітні акції протесту - демонстрації, мітинги тощо.

У конституційному праві визначено, що парламентська опо-зиція - це політичні сили, які представлені в парламенті, але невходять до складу уряду і не підтримують його. Традиційно пар-ламентська опозиція формується і діє безпосередньо у вищомузаконодавчому органі державної влади. В країнах з парламентар-ною формою правління (парламентарна республіка чи парламен-тарна монархія) вона протистоїть проурядовій більшості, у краї-нах з президентською чи змішаною формою правління - пропре-зидентській. Наприклад, у Конституції землі Шлезвіг-Гольштейн(ФРН) зазначається: “Парламентська опозиція є важливою скла-довою частиною парламентської демократії. Завданням опозиціїє контроль та критика програми і рішень уряду. Вона протистоїтьяк альтернатива депутатам і фракціям, на які спирається уряд”.

Парламентська опозиція повною мірою бере участь у реалі-зації функцій вищим законодавчим органом. При цьому вона праг-не досягти двох цілей: 1) перетворитись на парламентську біль-шість; 2) встановити контроль над виконавчою владою.

Непарламентська опозиція має настільки багато типів, щоїх майже неможливо перелічити. Наприклад, її формами можутьбути: окремі громадяни, політичні партії, не представлені в парла-менті, засоби масової інформації, групи інтересів та групи тиску,громадські й культурні організації, корпорації, профспілки тощо.

Непарламентська опозиція виконує дві основні функції:1) піддає сумніву та заперечує легітимність парламенту і його

здатність здійснювати політичні зміни;2) поєднує спірні питання, проблеми, які були проігноро-

вані, знехтувані парламентською опозицією та різними партіями.Відмінність парламентської опозиції від опозиції загалом

була вже проаналізована вище.Деякі з розглянутих типологій відповідають українським

реаліям.

101

Зародження легальної політичної опозиції в Україні пов’я-зують з діяльністю Народного Руху України. Саме з виникненнямНРУ постають якісно нові форми політичного життя в Україні.Проте незгода між представниками НРУ призвела до розколу.

У результаті парламентських виборів 2002 р. КПУ втратиластатус лідера опозиції. Це підтверджувала нова структуризаціяпартійної системи. Блок “Наша Україна” одержав 120 місць у пар-ламенті, що разом з БЮТ та СПУ становило 170 народних депу-татів. Відтоді протистояння “влада - опозиція” набуло значногорозмаху. Наслідком цього став унікальний для пострадянськихдержав мирний перехід влади до коаліції опозиційних сил (НСНУ,БЮТ, СПУ) - помаранчева революція.

Парламентські вибори 2006 та 2007 рр. призвели до пере-групування провладних та опозиційних сил. З майже 50 політич-них партій до парламенту увійшло лише п’ять, що засвідчує струк-туризацію партійної системи України. Якщо за попередніх скли-кань парламенту політична опозиція найбільш чітко виокремлю-валася за місцем діяльності, то в новоутвореному законодавчомуоргані статус більшості є нестійким. Він визначається коаліційни-ми домовленостями лідерів політичних сил. На прикладі політич-ного життя України спостерігаємо складний шлях боротьби полі-тичних сил за своє місце “під сонцем” та складні політичні пери-петії на шляху до демократичних перетворень.

3.2. Становлення опозиції в Україні та її правовий статус

Існування опозиції є неодмінною характеристикою політич-ного устрою демократичної держави, якою позиціонує себе Ук-раїна. Виступаючи повноправним інститутом політичної системи,опозиція сприяє цивілізованому розв’язанню суперечностей міжінтересами різних соціальних груп, робить можливими багатова-ріантність та альтернативність управлінських рішень, обмежуєзловживання владою, запобігає різкому коливанню політичногокурсу уряду, а отже, сприяє економічній, політичній та соціальнійстабільності в українському суспільстві.

102

В Україні політична опозиція, що зародилася відносно не-давно, разом з українською державністю, є недостатньо сформо-ваним, зрілим інститутом і викликає багато непорозумінь, крити-ки та потребує наукового осмислення.

Загалом становлення сучасної опозиції в Україні пов’язанез необхідністю вирішення таких проблем.

Відсутність консенсусу в політиці. Проблема консенсусу вУкраїні належить насамперед до духовної сфери та є віддзерка-ленням ментальності народу, що потім відображається у політич-ному процесі. Нездатність об’єднуватися навколо спільної ідеї чилідера є однією з основних рис деформованої в перехідний періодукраїнської ментальності. Хоча вважається, що історично мента-літет українця виражає давня приказка: “В Україні на двох козаківтри гетьмани”, настав час цього позбуватися. Однак усі політичнісили чітко дотримуються цього принципу і прагнуть досягти однієїмети - здобути владу. Тому, якщо об’єднання різних політичнихсил і відбувається, то тільки задля участі в управлінні та входжен-ня до правлячої коаліції. Спроби утворити опозиційну коаліціюсьогодні видаються більше винятковими, ніж традиційними. Улютому 2007 р. фракції Блоку “Наша Україна” та БЮТ підписалиугоду про створення об’єднаної опозиційної коаліції. Її учасникипоставили за мету об’єднання демократичних сил як у межах пар-ламенту, так і поза ним у всеукраїнський опозиційний рух. Протепротягом певного часу існування ефективність такого утвореннявиявилась низькою. Кожна сторона потребувала союзника задлядосягнення власних партійних цілей.

Слабкість опозиційного лідерства. Людина, яка бере на себеповноваження очолити політичну меншість і розраховує на пере-могу на наступних виборах, повинна мати доступ до оперативноїінформації, володіти кадровими, організаційними та фінансови-ми ресурсами, а головне - бути наділеною особистими лідерськи-ми якостями, передусім харизмою, якої явно бракує нинішнім ліде-рам опозиційних сил.

Ряд політологів як важливу проблему української опозиціїназиває неефективність кадрового потенціалу професійних чи-

103

новників вищого рангу. Це стосується як загальнодержавної сфе-ри, так і підготовки кадрів на місцях. Дійсно, після помаранчевоїреволюції новообрана влада повною мірою відчула брак професій-них управлінців у своїх лавах. Оновлена влада почала користува-тися послугами політиків старого режиму. Це гальмує суспільнийрозвиток. Українському суспільству потрібні професіонали, щоінноваційно мислять.

Суттєвою проблемою, на думку багатьох дослідників, є не-визначеність суб’єктів опозиції. Адже багато політичних партійлівої та правої орієнтації та й центристів час від часу оголошуютьсебе опозицією відносно діючої влади, потім різко змінюють лініюповедінки - і від ідеологічної та політичної принциповості не за-лишається нічого. Політичні сили оголошують себе опозицією кон-структивною та непримиренною, а наступного дня йдуть до вла-ди. Базою таких позицій є звичайні тимчасові розбіжності в кад-рових питаннях, передвиборча тактика лідерів партій з кон’юнк-турних міркувань.

Відсутність фінансового забезпечення політичних партій,які представляють опозицію. Проблема розглядається в двох пло-щинах: 1) фінансування політичних партій; 2) фінансування без-посередньо парламентської опозиції. Програвши вибори, партіявтрачає не лише важелі втілення своєї програми, а й значні стиму-ли та мотиви власної діяльності. Намагаючись отримати фінансу-вання, партії починають обслуговувати фінансово-промислові гру-пи, від підтримки яких вони дедалі більше залежать. Якщо до цьогододати можливість тиску на виборців та фальсифікації результатіввиборів, то для партій взагалі створюється спокуса відмовитисявід програмних цілей та повністю стати на службу інтересів струк-тури, яка їх фінансує. В Англії ця проблема вирішена шляхом цільо-вої підтримки опозиційних партій у парламенті, в Німеччині -шляхом загального фінансування політичних партій за результа-тами здобутих мандатів. Проте в Україні поки недоцільно запро-ваджувати державне фінансування опозиційних сил чи парламент-ської опозиції. Зовнішнє фінансування партій навряд чи припи-ниться, адже, як стверджує загальновідома істина, грошей не буває

104

забагато. Проте потрібно вміти знайти резерви, а віднайшовши їх,ефективно використовувати.

Відсутність законодавчого врегулювання діяльності парла-ментської опозиції. В Україні ще досі не визначено на законодав-чому рівні, що таке опозиція, якими мають бути форми її діяль-ності, права, обов’язки, а також відповідальність за дії. Відсутністьправового врегулювання - ще один козир у руках влади для того,аби блокувати роботу опозиційних політичних сил. Власне пункт,який визначає права, скажімо парламентської опозиції, постійноставав перешкодою для прийняття усіх законопроектів, які стосу-валися опозиційної діяльності в Україні. Депутати на попередніхсесіях відхиляли законопроекти через те, що права опозиції булиабо занадто широкими, або взагалі недостатніми. Основні супе-речки точилися навколо переліку посад, які пропонувалося відда-ти опозиціонерам. Що ж стосується прав позапарламентської опо-зиції, вони неврегульовані взагалі і їх перелік наводиться лише удвох не прийнятих законопроектах.

На наш погляд, незрілість та несформованість інститутуполітичної опозиції зумовлені, передусім, домінуванням конфлікт-ності політичного процесу в сучасній Україні, яка проявляється втому, що, на відміну від багатьох демократичних країн, в Українісуб’єкти формування державної політики як на загальнодержав-ному, так і на місцевому рівні далеко не завжди враховували інте-реси тих, хто не поділяв упроваджуваний ними курс, більше того,використовували владні повноваження, з тим щоб альтернативнаточка зору не була донесена до адресата, а для їх виразників на-ставали негативні політичні (усунення з керівних посад), фінан-сові (обмеження фінансової основи діяльності), правові наслідки(кримінальна відповідальність).

Яка опозиція потрібна сучасному українському суспільству?По-перше, опозиція повинна не руйнувати, а реформувати.

Ми тривалий час не мали держави (350 років в Україні була дер-жава-фікція). Це зумовило формування не стільки опозиції до вла-ди, скільки опозиції до держави (яка була чужою і ворожою доукраїнців). Звідси її колосальний руйнівний потенціал. Опозиція

105

в незалежній Україні налаштована не змінювати і реформувати, аруйнувати. Цього політикам та громадським об’єднанням бажанопозбуватися.

Отже, в будь-якій боротьбі має бути межа, у даному разі -національні інтереси України, за які ніхто не може, не має правапереступати у запалі політичних пристрастей. Без цього табу про-тистояння владі може перерости в протистояння державі, про якуукраїнці мріяли довгий історичний період.

По-друге, опозиція має діяти, керуючись своєю програмою.Це положення унеможливлює практику “дружити проти когось”і, навпаки, утверджує норму “дружити заради чогось”. Необхіднооб’єднувати, консолідувати суспільство заради побудови демок-ратичної держави для народу України.

По-третє, опозиція має підкріплюватися рівнем культуриполітичної боротьби, політичної культури її організаторів тареалізаторів. Мається на увазі, що боротьба має бути цивілізова-ною і з боку влади, і з боку її опонентів.

По-четверте, справжньою підставою для протесту опозиціїмають бути не особисті інтереси політико-владної еліти, а їїполітика.

У сучасному українському політикумі стільки нерозв’яза-них проблем, на яких може і зобов’язана акцентувати увагу опо-зиція, що виважений аналіз буде корисним. Але якщо запалу опози-ціонерів вистачає лише на примітивне поливання брудом влади, тоце свідчить про те, що до справжньої опозиції нам ще далеко.

Як бачимо, сучасна опозиція в Україні не може, не навчила-ся і не хоче виконувати своїх суспільних функцій. Існує нагальнапотреба змінити психологію меншовартості в суспільстві на пси-хологію державного народу.

Отже, можна зробити висновок, що опозиція має бути твор-чою, дієвою, громадянською. Тільки на таких засадах можна збу-дувати розвинену демократичну державу, де будуть враховані інте-реси різних верств населення та різні політичні симпатії. З цьоговипливає, що для ефективної публічної політичної діяльності не-обхідно формувати правовий статус становлення парламентськоїопозиції в Україні.

106

Демократія немислима без легальної опозиції. Саме томукраїни з давніми демократичними традиціями намагаються зако-нодавчо урегулювати права та обов’язки опозиції. Україна щетільки розвиває демократичні традиції, і тому статус опозиції унас поки що законодавчо не визначений і викликає безліч дискусій.

У контексті вибору найбільш оптимального способу врегу-лювання діяльності опозиції без відповіді залишаються два ос-новних запитання: Чи доцільно в Україні приймати окремий за-кон про опозицію та діяльність якої саме опозиції - парламентсь-кої чи політичної, у тому числі й тієї, яка не має ознак інституцій-ної оформленості - має регулювати цей закон? Чи існує потреба увизначенні статусу саме опозиції, а не парламентської (політич-ної) меншості?

Аналіз законопроектів, які виносились на розгляд Верхов-ної Ради України нинішнього та попередніх скликань, дає змогудійти висновку про відсутність у сучасному українському політи-кумі єдиної позиції щодо меж регулювання опозиційної діяльності.Хоча одностайної думки бути не може, проте має бути сформова-на позиція більшості серед депутатського корпусу.

На думку дослідників, спроби врегулювати діяльність опо-зиції, яка функціонує в українському суспільстві поза межами пар-ламенту, наштовхуються на низку суттєвих перешкод, які унемож-ливлюють відповідне регулювання.

По-перше, на відміну від Конституції, яка передбачає обо-в’язкове формування парламентської коаліції у Верховній РадіУкраїни, законодавство про місцеве самоврядування не передба-чає обов’язкового формування “більшості” у регіональних та місце-вих радах. Відповідно на місцевому та регіональному рівнях напрактиці неможливо провести розмежування між “більшістю” та“меншістю” у відповідних радах, а отже - визначити права мен-шості, механізми їх реалізації. Більше того, практика показує, щов місцевих радах більшість формується суто ситуативно, не має(через звуженість функцій місцевого самоврядування, централі-зацію державної влади) чіткої політичної програми діяльності тавласних органів, які б могли втілити відповідну програму в життя(на рівні областей і районів).

107

По-друге, спроби визначити статус “опозиції” в місцевихрадах є невдалими через неможливість установлення критеріївопозиційності, адже в радах на базових рівнях адміністративно-територіального поділу політика формується відповіднимсільським, селищним, міським головою, головою районної абообласної державної адміністрації, керівниками місцевих органів ви-конавчої влади, радами вищого рівня (районними, обласними) тощо.Саме цим і пояснюється різний склад “опозицій” на загальнодержав-ному та інших рівнях адміністративно-територіального поділу.

Зазначене дає підстави стверджувати, що поняття, основніознаки, права і обов’язки опозиції в місцевих радах на цей часвизначити складно. Тому діяльність як більшості, так і меншості(опозиції) в представницьких органах місцевого самоврядуванняварто залишити не поза межами правового регулювання, а серйозноосмислювати на основі законодавчих актів, які потребують доопра-цювання. Цього вимагає правова культура на даному етапі держа-вотворення в Україні.

Видається складною і законодавча регламентація діяльностіпозапарламентської опозиційної діяльності, оскільки відповіднівідносини на сьогодні не зовсім досконало врегульовано Консти-туцією України, законами України “Про політичні партії”, “Прооб’єднання громадян”, “Про інформацію” тощо. Обмеження ж уздійсненні опозиційної діяльності визначено Кримінальним кодек-сом України, Кодексом України про адміністративні правопору-шення та іншими нормативно-правовими актами, що встановлю-ють відповідальність за протиправні дії, які свого часу осмислю-валися більш стратегічно, але не конкретно стосовно сьогоднішніхдинамічних українських суспільних змін. Таким чином, найбільшдоцільним є регулювання саме парламентської опозиційної діяль-ності, а згодом, виходячи із ситуації відповідні механізми будутьрозроблені на місцях.

З приводу вибору шляху правого закріплення статусу опо-зиції вже тривалий час відбувається дискусія. Експерти виділя-ють три варіанти вирішення цієї проблеми.

Перший: збереження наявного стану речей. У разі реалізаціїцього варіанта відносини між парламентською більшістю та опо-

108

зицією будуть регулюватися ситуативними домовленостями так,як це було досі. Позитивні риси такого розвитку подій наявні в“зародку”, проте існує і низка недоліків. По-перше, відсутністьзакріпленого правового статусу парламентської меншості висту-патиме потенційним джерелом конфліктів всередині парламенту,по-друге, це дасть опозиції можливість спекулювати на порушенніїї прав, звинувачувати у цьому чинну владу, по-третє, це негативнопозначатиметься на міжнародному іміджі України через не-відповідність традиціям європейської демократії. Розв’язання цієїпроблеми потребує спільних зусиль науковців, політиків та юристів.

Другий: врегулювання статусу опозиції лише РегламентомВерховної Ради. У разі реалізації цього варіанта права меншості,її відносини з парламентською більшістю закріплюються у Регла-менті парламенту (Законі України “Про Регламент Верховної РадиУкраїни”). Перевагами цього варіанта є: 1) відповідність правовійпрактиці більшості європейських країн; 2) менший обсяг законо-творчої роботи порівняно із ухваленням окремого закону про опо-зицію, недоліком - усунення від врегулювання статусу меншостівиконавчої гілки влади, зокрема Президента України.

Третій: ухвалення закону про опозицію разом із внесеннямвідповідних змін до регламенту. Перевагами такого варіанта є: 1) наяв-ність рамкового закону про опозицію, який законодавчо засвідчуєволю політичної еліти та суспільства поважати права меншості;2) ухвалення окремого закону про опозицію, що є одним із зобов’я-зань України перед ЄС. Зокрема, воно було включене у “Дорожню кар-ту” Плану дій Україна - ЄС на 2005 р. Більшість експертів віддає пере-вагу саме такому варіанту закріплення статусу політичної меншості.

Більшість політиків, політологів, юристів та експертів ус-відомлюють безумовну необхідність прийняття такого закону, самеце є великою проблемою, пов’язаною з активною участю в реалі-зації демократичних правових засад публічної політичної діяльності.

На сьогодні законодавством України не визначені поняття“опозиція” та “парламентська опозиція”. Партією регіонів був та-кож створений “опозиційний уряд”, але і він не має жодного юри-дичного статусу та й активної, резонної політичної діяльності сус-

109

пільство не відчуває, крім неефективної критики Президента,Прем’єр-міністра та їх команди.

Таким чином, це в Україні на сьогодні є потреба у визна-ченні: а) поняття парламентської опозиції; б) спеціальних прав ігарантій діяльності опозиції, реалізація яких не залежала б відпарламентської більшості.

Найбільш імовірним варіантом інституціоналізації парла-ментської опозиції є удосконалення проекту Закону України “Пропарламентську опозицію” № 2885 від 12 січня 2007 р. та наступневведення його норм у дію. Законопроект був прийнятий Верхов-ною Радою України у першому читанні 12 січня 2007 р. У ньомузакладені такі засади формування та функціонування моделі вітчиз-няної парламентської опозиції.

Статус опозиції1. Парламентська опозиція визначена як “добровільне об’єд-

нання депутатських фракції та окремих народних депутатів, якіне входять до складу парламентської більшості та виступаютьпроти офіційного курсу Кабінету Міністрів України, пропонуючиальтернативну програму” (ст. 1 законопроекту).

2. Законопроектом фактично передбачений інститут об’єдна-ної опозиції. Так, були встановлені норми про ухвалення опози-цією спільних рішень (згідно з розробленим нею ж порядком, а зайого відсутності - простою більшістю голосів), а також форму-вання спільної програми дій, альтернативної програмі діючогоКабінету Міністрів України.

Засоби парламентського контролю1. Право на виступ стосовно питань порядку денного (про-

тягом 5 хв на кожному пленарному засіданні) та на виступ із зая-вою про політичну ситуацію в країні (протягом 30 хв на кожнійчерговій сесії Верховної Ради України) (ст. 15, 16 законопроекту).

2. Виключне право опозиції щодо формування порядку ден-ного під час так званого “Дня опозиції”. “День опозиції” - одиндень на одну пленарну сесію Верховної Ради України, повністюприсвячений розглядові питань, запропонованих парламентськоюопозицією. Питання до порядку денного Верховної Ради Українина цей час включаються без обговорення та голосування.

110

3. Право на співдоповідь із важливих питань поточної полі-тики (ст. 12, 13 законопроекту): внутрішньої та зовнішньої полі-тики, бюджетного процесу, звіту Кабінету Міністрів України тадеяких контролюючих органів, відповідальності Кабінету Мі-ністрів України та Генерального прокурора України.

4. Право на утворення опозиційного уряду (ст. 14 законо-проекту). Визначено його завдання: моніторинг діяльності Кабі-нету Міністрів України та парламентської більшості; контроль зарозробкою та виконанням державного бюджету України; підго-товка доповідей та співдоповідей стосовно питань, які належатьдо компетенції Кабінету Міністрів України; розробка власної про-грами діяльності, альтернативних пропозицій до програми діяль-ності та актів Кабінету Міністрів України, а також законопроектів.Керівник опозиційного уряду також має право бути присутнім назасіданнях Кабінету Міністрів України з правом виступу.

Інформаційна підтримка діяльності опозиції (ст. 20).Переваги запропонованої в даному проекті Закону моделі

парламентської опозиції, на нашу думку, полягають ось у чому:- право на висвітлення діяльності парламентської опозиції у

спеціальних програмах у державних засобах масової інформації;­ законопроект передбачає чітке законодавче врегулювання

статусу та прав парламентської опозиції;­ право парламентської опозиції на співдоповідь дає їй змо-

гу брати участь в обговоренні найважливіших питань суспільногожиття на паритетних засадах із урядом та парламентськоюбільшістю;

­ надання опозиції посад в органах, функцією яких тією чиіншою мірою є контроль над ефективністю діяльності законодав-чої та виконавчої влади і за дотриманням прав і свобод громадян;

­ отримання опозицією можливості оприлюднити свою точ-ку зору без зовнішніх інтерпретацій.

Правовому закріпленню статусу парламентської опозиції таїї подальшій ефективній політичній діяльності сприятиме удоско-налення взятого Верховною Радою України за основу проекту За-кону України “Про парламентську опозицію” № 2885. Удоскона-лення цього законопроекту передусім має передбачати такі зміни:

111

- відмову від запровадження інституту об’єднаної парламент-ської опозиції, обов’язкового утворення її керівних органів,спільного прийняття рішень та формування єдиного опозиційно-го уряду;

- закріплення права входження до парламентської опозиціїта виходу з її складу лише за депутатськими фракціями і позбав-лення такого права окремих народних депутатів;

- визнання первинним складником парламентської опозиції“опозиційної депутатської фракції”. Відповідно парламентськаопозиція має бути визначена як “сукупність депутатських фракцій,які не входять до складу коаліції і кожна з яких на пленарномузасіданні Верховної Ради України у встановленому законом по-рядку оголосила заяву про опозиційність до політичного курсукоаліції та сформованого нею Кабінету Міністрів України”;

- надання права опозиційним депутатським фракціям ство-рювати добровільні міжфракційні об’єднання;

- наділення кожної опозиційної парламентської фракції абоміжфракційного об’єднання формальним правом створювати влас-ний “опозиційний уряд”. При цьому участь представників кожно-го “опозиційного уряду” у засіданнях Кабінету Міністрів Українимає бути обмежена правом фізичної присутності;

- надання пріоритетних прав опозиції щодо формуванняпорядку денного пленарних засідань Верховної Ради України. Так,зокрема, опозиційні фракції наділяються правом на включенняпитань до порядку денного позачергово, внесення зареєстрованихпроектів законів до тижневого порядку денного пленарних засі-дань (без голосування);

- упровадження відповідно до Закону України “Про КабінетМіністрів України” “години запитань до уряду” та визначення їїперіодичності, тривалості та порядку проведення. Її періодичністьмає становити один раз на тиждень. Право задавати запитання чле-нам Кабінету Міністрів України надається як опозиційним депу-татським фракціям у цілому, так і окремим депутатам, які є їх чле-нами. При цьому представникам усіх опозиційних фракцій має бутинадане право задавати однакову кількість запитань. Ці норми такожмають бути відображені у Регламенті Верховної Ради України;

112

- поширення принципу пропорційності на розподіл парла-ментських посад між представниками опозиції й скасування да-ного принципу щодо позапарламентських державних органів;

- вилучення положень стосовно представництва парламент-ської опозиції в Раді НБУ.

Важливо також внести зміни до Закону України “Про Кабі-нет Міністрів України” стосовно участі представників “опозицій-них урядів” на засіданнях уряду. Дані зміни можуть бути реалізо-вані через законодавчу ініціативу Президента України. На нашудумку, результатами запровадження такої моделі парламентськоїопозиції мають стати:

- установлення демократичного характеру формування опозиції.Визнання опозиційними окремих депутатських фракцій та добро-вільний характер міжфракційних об’єднань сприятиме ефективнійроботі парламентської опозиції навіть у тому разі, якщо вона скла-датиметься з політичних сил із полярними ідеологічними засадами;

- підвищення ефективності парламентського контролю задіяльністю уряду. Її забезпечує висока періодичність процедури“години запитань для уряду”, а також фіксовані часові рамки вис-тупів під час обговорення питань, виголошення заяв тощо;

- підвищення прозорості ухвалення рішень Кабінету Мініст-рів України. Цьому сприятиме присутність на його засіданнях пред-ставників “опозиційного уряду”;

- покращення умов для об’єктивного висвітлення програм-них засад та діяльності опозиції;

- удосконалення механізмів протидії можливим авторитар-ним тенденціям у системі виконавчої влади. Ці та інші механізми,які диктуватиме динаміка суспільно-політичних змін, сприятимутьефективності державотворення на шляху до демократії.

3.3. Публічна політична діяльність тіньового уряду(парламентської опозиції)

Необхідною умовою трансформації України демократичнимшляхом є визнання владою права своїх політичних опонентів на

113

альтернативну точку зору та забезпечення базису для конструк-тивної взаємодії груп еліт. Таким чином, опозиція отримує мож-ливість для критики опонентів та пропагування власної альтерна-тивної програми розвитку держави, яку вона реалізовуватиме вразі перемоги на виборах. Відповідно сучасна демократична дер-жава має забезпечувати політичній опозиції гарантії безперешкод-ного приходу до влади, якщо вона переможе на виборах. Отже,однією із головних умов демократичного розвитку держави є те,що опозиція повинна мати реальні можливості законно прийти довлади та право на політичну боротьбу за владу.

Водночас наділення опозиції певним набором прав відпові-дає не тільки її інтересам, а й вигідне для діючої влади, оскількистимулює останню до постійного удосконалення державно-управ-лінської практики. Крім того, гарантування прав опозиції захищаєофіційну владу від охлократії та забезпечує її дискусію з політич-ними опонентами на основі правових норм і сформованих тра-дицій, а не в режимі взаємних обвинувачень і постійної загрозибути усунутою від управління державою в результаті неправовихдій тієї чи іншої суспільної групи.

В умовах сучасного демократичного суспільства основоюопозиційної діяльності є наявність конструктивної альтернатив-ної програми розвитку держави та команди фахівців, здатних прак-тично втілювати в життя програму своєї політичної сили післяприходу до влади. Для реалізації таких завдань політична опози-ція формує так званий “опозиційний” або “тіньовий” уряд.

У світовій практиці юридичне визнання опозиції та форму-вання опозиційних (тіньових) урядів започаткувала Великобрита-нія. У 1937 р. був прийнятий “Акт про міністрів Корони”. Бри-танська традиція включає формальне затвердження опозиційноголідера королевою Великобританії та надання парламентській опо-зиційній партії статусу “Опозиції її Величності”, що, зокрема, пе-редбачає виплату лідерові офіційної парламентської опозиції що-річної платні.

Опозиційна партія має право сформувати тіньовий кабінетміністрів (від англ. Shadow cabinet). Згідно з відповідною проце-

114

дурою лідер опозиції призначає із числа членів своєї партії в Па-латі лордів і Палаті громад “тіньових міністрів”, посади яких відпо-відають системі існуючих урядових відомств. Потім затверджуєть-ся загальний склад “тіньового уряду”, при цьому окремі “тіньовіміністри” не є членами кабінету. Також формується апарат “тіньо-вих міністерств”. Права лідера опозиції у Великобританії щодопризначення членів “тіньового уряду” визначаються внутрішнімипартійними правилами й практикою роботи. Така модель функ-ціонування опозиції, що започаткована у Великобританії і вико-ристовується також в Ірландії, Канаді, Австралії й Новій Зеландії,дістала назву “вестмінстерської”. За такої системи опозиція відіграєроль так званої функціональної тріади - контроль, критика, аль-тернатива.

Основна діяльність міністрів “тіньового уряду” Великобри-танії полягає в парламентських дебатах, формуванні альтернатив-них підходів до вирішення завдань розвитку держави, пропагандіосновних положень програми своєї політичної сили через засобимасової інформації. Під час обговорення законопроектів на стадіїдругого читання після міністра, який ініціює його прийняття, вис-тупає представник “тіньового уряду”, який викладає консолідова-ну точку зору опозиції з даного питання. “Тіньовий уряд” має пра-во на регулярне отримання інформації від діючого кабінету міністрівпро найважливіші рішення у сфері внутрішньої та зовнішньої по-літики й офіційної документації. Також представнику опозиції га-рантується посада голови бюджетного комітету парламенту.

У класичному вигляді “тіньовий уряд” визнається на рівнідержави тільки у Великобританії, що є особливістю англосаксонсь-кої двопартійної політичної системи. У більшості європейськихкраїн практика правового гарантування діяльності інститутуопозиційного уряду відсутня. Більше того, у ФРН пропозиція щодоправового закріплення статусу опозиційного уряду, яка була винесе-на на розгляд парламенту, отримала негативний висновок конститу-ційного суду. Водночас, незважаючи на відсутність законодавчого ре-гулювання діяльності опозиційного уряду, в багатьох країнах Євро-пи такі уряди функціонують або функціонували - в Іспанії (сформо-

115

ваний в квітні 2008 р. Народною партією), в Італії (сформований вквітні 2008 р. Партією демократів), у Чехії (сформований в 2006 р.соціал-демократичною партією) та деяких інших державах.

Сьогодні в Україні діяльність опозиційного уряду, як і вза-галі опозиції, не регламентується окремими нормативно-правови-ми актами, що в цілому відповідає європейській практиці (середкраїн ЄС лише в Португалії прийнято спеціально-правовий актпро права й діяльність опозиції). Разом з тим у складних умовахпострадянського розвитку демократії в Україні гарантування дер-жавою прав опозиційним політичним силам справило б позитив-ний вплив на становлення громадянського суспільства.

В Україні існує певний досвід функціонування “опозицій-них урядів”. Першим в історії України опозиційним урядом вва-жається утворений на основі партії “Громада” після відставки П.Ла-заренка з посади Прем’єр-міністра України в 1997 р. Тодішній“тіньовий прем’єр” Ю.Тимошенко відзначала практичну цінністьінтелектуального доробку даного уряду. Очоливши КабінетМіністрів України, вона заявляла, що використовувала розробки вгалузі економіки, напрацьовані її “тіньовим урядом”.

Після відставки уряду В.Януковича було утворено нинішнійопозиційний уряд (грудень 2007 р.) на основі найбільшої опозицій-ної партії - Партії регіонів та на чолі з її лідером. Цей уряд опри-люднив власну концепцію державних реформ, має громадськуприймальню, інформаційний сайт у мережі Інтернет. Відповіднодо заяв голови опозиційного уряду основними завданнями своєїдіяльності уряд визначає жорсткий контроль за владою, розробкуальтернативних урядовим рішень та забезпечення звітності Кабі-нету Міністрів України перед народом. Принципами діяльностіопозиційного уряду проголошено публічність, відповідальність закритику й подану інформацію, компетентність, постійний діа-лог з народом та чинною владою. Опозиційний уряд В.Януковичарегулярно оприлюднює протоколи своїх засідань, де розглядаютьсяактуальні питання розвитку України, ухвалюються відповідні зая-ви та проекти законів, які подаються народними депутатами Ук-раїни, аналітичні матеріали щодо розвитку України.

116

Наявність такої форми функціонування опозиції, як “опози-ційний уряд”, потенційно може позитивно впливати на поступо-вий перехід від методів необґрунтованої, демагогічної критикивлади до концентрації діяльності політичної опозиції на фаховійрозробці реальних альтернатив державної політики та практич-них заходів щодо їх реалізації.

Особлива роль у процесі сприяння інституційному станов-ленню вітчизняної опозиції може належати Президенту Українияк главі та вищій посадовій особі держави, гаранту Конституції.Враховуючи особливий легітимний статус глави держави (обран-ня прямими всенародними виборами), він де-факто не є представ-ником конкретної політичної сили. Отже, саме Президент Украї-ни може стати найбільш ефективною ланкою налагодження кон-структивної взаємодії між чинним та опозиційним урядом. Томусаме Президенту України доцільно виступити із законодавчоюініціативою щодо прийняття Верховною Радою України ЗаконуУкраїни “Про політичну опозицію в Україні”.

Підтримка становлення та розвитку в Україні такої формифункціонування політичної опозиції, як опозиційний (“тіньовий”)уряд, є доцільною, оскільки сприятиме:

­ утвердженню сучасних форм та виробленню традицій кон-структивної діяльності політичної опозиції;

­ розширенню правових засобів для вираження й захистуінтересів виборців - прихильників опозиційних політичних партій;

­ інформуванню суспільства щодо альтернативних шляхівполітичного, соціального, економічного, культурного розвиткуУкраїнської держави;

­ посиленню публічного контролю за діяльністю урядовихструктур, стимулюванню відповідальної й виваженої діяльностічинного уряду за допомогою критичних зауважень з боку опозицій-ного уряду;

­ можливості ознайомлення широкої громадськості з конст-руктивною діяльністю опозиції, фаховістю й компетентністю їїкадрового потенціалу;

­ підвищенню ролі глави держави як гаранта конструктив-ної діяльності політичної опозиції.

117

Водночас можливість використання розроблених опозицій-ним урядом програмних та управлінських напрацювань спроститьта прискорить механізм реалізації альтернативних підходів доздійснення державної політики у разі ротації політичних сил зарезультатами парламентських виборів.

Крім того, за рахунок утворення тіньового уряду парламент-ська опозиція отримає такі переваги:

­ стане більш професійною, її члени зможуть більше увагиприділяти окремим сферам державної політики і, маючи на рукахдокументи, доступ до яких гарантовано, здійснюватимуть критич-ний аналіз та опановуватимуть фахові навички;

­ дістане можливість перевірити спроможність того чи іншо-го політика та його відповідність майбутній посаді;

­ зможе перевірити ефективність майбутньої коаліції та уря-дової команди;

­ отримає механізм розроблення стратегій та презентаціївласної позиції і спонукатиме уряд хоча б до часткового врахуван-ня своєї позиції;

­ зміцнить внутрішньопартійну дисципліну;­ не втратить кваліфікацію та компетентність за період пе-

ребування не при владі;­ зможе вести ефективні й змістовні публічні дискусії;­ доведе виборцям, що здатна управляти ефективніше, ніж

чинна влада, і, що важливо, готова до цього.Запровадження тіньового уряду слугуватиме підвищенню

конкуренції у вітчизняній публічній політичній діяльності та дастьзмогу опозиції отримати потужний інструмент розроблення полі-тики й підготовки до участі в електоральних змаганнях.

3.4. Іноземний досвід публічної політичної діяльностіопозиції та його значення для України

Відмінність моделей опозиційної публічної політичної діяль-ності в парламенті зумовлює вид та особливості партійних сис-тем, на яких будується державний устрій. Велику роль у наданні

118

статусу опозиції відіграють і політичні традиції, політико-право-ва культура нації та її схильність до пошуку консенсусу всуспільстві.

У парламентських республіках партії (коаліція партій), щоформують уряд, домінують і в парламенті, і в уряді. Опозиція длягарантованої ефективної публічної політичної діяльності потре-бує додаткових прав. Тому в парламентських демократіях опозиціїнадають додаткові можливості для декларування власної політич-ної позиції та впливу на ухвалення державних рішень.

У президентських республіках, де уряд формує глава дер-жави, парламент не має механізмів для відставки уряду, зв’язокміж законодавчою та виконавчою гілками влади не є тісним. Рольпротиваги уряду у разі конституційної моделі відіграє парламент,що виступає як єдине ціле. Тож опозиція не має особливих прав упарламенті: їх регламентовано в загальній системі гарантій депу-татської діяльності. Отже, права опозиції частіше визначено в пар-ламентських демократіях, ніж у президентських республіках.

Комбінація різних інституційних умов та політичних традиційспричинює виникнення різних моделей опозиційної діяльності.

Вестмінстерська модель парламентської опозиціїТака опозиційна модель, притаманна передусім Великій Бри-

танії та країнам, які успадкували її політичну систему, отримала власнуназву - Вестмінстерська. Модель функціонує в парламентській рес-публіці за двопартійної політичної системи, що дає змогу досить лег-ко ідентифікувати владу та опозицію. Контроль над парламентськоюбільшістю здійснює уряд. У Вестмінстерській моделі опозиція маєофіційний статус, але не може брати участі в процесі ухвалення дер-жавних рішень. За таких обставин опозиція має:

­ офіційний статус;­ право на додаткове державне фінансування;­ право на визначену в законі форму діяльності (тіньовий

уряд);­ гарантії публічних висловлювань та вплив на формування

порядку денного засідань парламенту;­ право отримувати інформацію від уряду;­ тільки символічні можливості впливати на ухвалення уря-

дових рішень.

119

Особливе місце в британській моделі інституціоналізаціїопозиції належить лідеру опозиції, який є значною фігурою в си-стемі британського устрою. Консервативна партія у 1974 р. прий-няла постанову щодо вибору лідера незалежно від того, перебуваєвона в уряді чи в опозиції. З 1937 р. лідер опозиції отримує плат-ню з державного бюджету і називається “Лідером тієї опозиційноїполітичної партії, що виступає проти уряду Її Королівської Високості,яка має найбільше мандатів в палаті”. Його основна мета - посістимісце прем’єр-міністра в результаті виборів.

Лідер опозиції керує політичною партією в парламенті. Вінставить запитання прем’єр-міністру, налаштовує свою фракцію наактивні дебати, відіграє вирішальну роль у розробці стратегіїфракції. При цьому Лідер опозиції постійно співпрацює з прем’єр-міністром. Він та кілька обраних депутатів отримують титул таєм-них радників, і отже, вони допущені до державних справ із обо-в’язковим збереженням таємниці. Опозиція таким чином бере насебе частину урядової відповідальності. Лідер опозиції бере участьу обговоренні ключових питань зовнішньої політики, оборони таважливих проблем держави. Проте існування таємниці унемож-ливлює критику урядової політики в парламенті. З цієї причинитрапляються відмови у зустрічах із прем’єр-міністром.

Специфічною ознакою вестмінстерської системи постаєформування альтернативного уряду “лояльною” опозицією, якийкритикує дії чинного уряду та його законодавчі ініціативи, а та-кож пропонує поправки до законодавства.

Фактично у Вестмінстерській моделі опозицію повністювідсторонено від ухвалення державних рішень: її наділено повно-важеннями, що передбачають лише можливість критикувати уря-дові рішення, пропонувати альтернативні думки й у будь-який часзамінити чинний уряд.

Перевагами такої моделі є чітка політична відповідальністькожної політичної сили. Ніхто не має права ставити собі в заслугучужі досягнення, перекласти на інших відповідальність за невдачів політиці. Партія влади не може заявити, що їй щось не вдалосячерез протистояння опозиції.

120

Здійснюючи аналіз цієї моделі інституціоналізації опозиції,не можна не згадати значимість такого фактора, як політична куль-тура. Британська політична культура характеризується як гомо-генна, демократична та високолояльна, орієнтована на збережен-ня традицій. Її основними принципами в оцінці політичного про-цесу є прозорість стосовно процесу прийняття політичних рішеньта відповідальність політичних партій при владі. Низка недоліківпартійної та виборчої систем, які унеможливлюють допущеннятретіх політичних партій до державного управління, призводятьдо втрати елітою тих партій навичок професіоналізму в прийняттідержавних рішень, зумовлюють тенденцію до формування пар-тійної системи з однією домінуючою партією. Вони могли б при-звести до появи потенційного джерела конфлікту в країнах з менштолерантною та демократичною політичною культурою, ніж уВеликобританії. Таким чином, британська політична культура ви-ступає головним фактором збереження існуючої моделі інститу-ціоналізації опозиції.

Континентальна (німецька та скандинавська) модельТака модель, прикладом якої може бути Німеччина, функ-

ціонує в парламентській республіці. Уряд формується внаслідокстворення коаліції більшості в парламенті. Представництво в пар-ламенті мають більше ніж дві політичні партії. Уряд контролюєпарламентську більшість, але для ухвалення багатьох важливихрішень потребує згоди опозиції.

Континентальній моделі властиві такі особливості:• опозицію не репрезентує одна політична партія та одна

фракція в парламенті;• жодна політична партія в парламенті не має офіційного

статусу опозиції та визначених форм діяльності;• уряд не здобуває повного контролю над більшістю в пар-

ламенті, а для ухвалення деяких рішень у парламенті потребуєголосів опозиційних депутатів;

• опозиція має рівні з більшістю права щодо формуванняпорядку денного парламентських засідань та можливості публіч-них висловлювань.

121

Опозиція може брати участь в ухваленні державних рішеньне тільки приєднавшись до більшості, а й з допомогою інших ме-ханізмів. Зазвичай йдеться про голосування кваліфікованоїбільшості в парламенті за певні законодавчі акти. Наприклад, длязатвердження державного бюджету в Бундестазі необхіднапідтримка двох третин депутатів.

Крім того, в Німеччині опозиція впливає на вироблення дер-жавної політики через спеціальні інститути влади, передусім верх-ньої палати парламенту - Бундесрату, повноваження якого останнімчасом істотно розширилися.

Членів Бундесрату не обирають на прямих виборах: вони єпредставниками урядів федеральних земель. Позиція таких депу-татів формується не за політичними ознаками: її належить пого-дити з представниками кожної землі, які можуть репрезентувати івладні, і опозиційні партії. Різні результати виборів до земельнихпарламентів зумовлюють відмінності в поглядах депутатів ниж-ньої і верхньої палат парламенту. Більшість політичних рішеньпідлягає процедурі погодження між обома палатами, а участь у їхвиробленні беруть не тільки представники владної коаліції, а й тіполітичні сили, які формують опозицію Бундесрату.

Ураховуючи вплив форми державного устрою на функціо-нування політичної опозиції, неможливо не відзначити наявністьрегіональних особливостей федерації. Є. Звіжховські виокремлюєрізні традиції опозиційної діяльності. Зокрема, серед них:

1) опозиція як важлива складова парламентської демократії(Берлін, Гамбург, Шлезвіг-Гольштейн, Саксонія, Тюрінгія);

2) забезпечення рівних можливостей більшості й опозиції(Берлін, Меркленбург - Передня Померанія, Нижня Саксонія, Сак-сонія - Ангальт, Саксонія, Шлезвіг - Гольштейн тощо);

3) окреме фінансування опозиції державою (Нижня Саксо-нія, Саксонія - Ангальт, Тюрінгія).

Основними цілями регіональної опозиції у Німеччині є: кри-тика програми та дій влади (Гамбург, Мекленбург - Передня По-меранія, Шлезвіг - Гольштейн), а також формування політичноїальтернативи (Гамбург, Шлезвіг - Гольштейн).

122

Позитивними рисами континентальної моделі є широкепредставництво політичних сил у процесі ухвалення державнихрішень, розгляд альтернатив і, як наслідок, високий ступінь легі-тимності та підтримки в суспільстві.

Недоліком моделі вважають недостатню політичну відпові-дальність. Неможливо виявити, хто саме бере участь у виробленнітого чи того рішення і хто за нього відповідає персонально. Затакої системи також важко впроваджувати глибокі системні ре-форми: їх потрібно багато разів погоджувати і на політичному, іна бюрократичному рівнях.

Таким чином, основним місцем діяльності опозиції в Німеч-чині виступає парламент. Проте, на відміну від британської мо-делі, специфіку політичної опозиції в Німеччині значною міроюзумовили особливості форми територіального устрою, а такожформа державного правління та партійна система. Незважаючи навідсутність спеціального закону про опозицію, повноваженнянімецької опозиції є набагато ширшими порівняно із Великобри-танією. Політична меншість здатна впливати на визначення по-рядку денного, призначати частину посадовців у комітетах, накла-дати вето на законопроекти, а також оскаржувати будь-який за-кон. Дієвими також є контрольні повноваження опозиційної сили.Перераховані вище особливості дають підстави вважати німецькумодель політичної опозиції ефективною для захисту прав меншості.

Опозиція в парламентсько-президентській республіціНайхарактернішим прикладом моделі діяльності опозиції в

парламентсько-президентській республіці є Франція, де існуєзмішана політична система, тобто парламент формує уряд, а пре-зидент, якого обирають на прямих виборах, має великий обсягповноважень. Функції опозиції виконує або парламентськаменшість (якщо президент і більшість належать до однієї політич-ної сили), або парламентська меншість та президент (якщо прези-дент і більшість належать до різних політичних сил). Крім того,парламентсько-президентській республіці властива двополюснаполітична система (виборча система заохочує блокування ідеоло-гічно близьких політичних партій).

123

Парламентська опозиція у Франції діє, якщо:­ не має можливостей впливати на ухвалення державних

рішень;­ не має закріпленого статусу та прав щодо контролю за діяль-

ністю уряду;­ не впливає на формування порядку денного парламентсь-

ких засідань.Однак президент, опинившись в опозиції, залишається гла-

вою держави, зберігає політичну незалежність від уряду, не пови-нен координувати свою діяльність з парламентською меншістю,може істотно впливати на державну політику, тобто має такі права:

­ право розпуску Національних Зборів за політичними мо-тивами (раз на рік);

­ право подання до Конституційної ради (аналог Конституцій-ного Суду України) запиту щодо відповідності будь-якого законо-проекту Конституції;

­ право вето на будь-яке рішення парламенту та поверненняцього рішення на додатковий розгляд;

­ право відмови підписувати постанови уряду, яка означає,що їх потрібно прийняти у вигляді законів.

Парламентська більшість у Франції є ще слабшою, ніж уВеликій Британії. Французька опозиція не тільки не має жоднихможливостей брати участь у виробленні державної політики, а йспеціального статусу та жодних компенсаційних повноважень,таких як у Великій Британії (наприклад встановлювати порядокденний протягом певної кількості парламентських днів).

Особливістю політичної культури Франції є те, що прези-дент ніколи не йде в “глуху” опозицію до парламентської більшості.Як глава держави, навіть перебуваючи в опозиції до уряду, він за-лишається на вершині піраміди ухвалення рішень. Зазвичай пре-зидент віддає перевагу консенсусу у відносинах з урядом, тому некоординує своєї діяльності з парламентською меншістю.

Можливості для опозиційної діяльності у Франції сильнообмежено. Зокрема, з цієї причини тут нерідко вдаються до не-парламентських форм протесту та опозиційної діяльності:страйків, мітингів, демонстрацій тощо. Останніми роками, як

124

свідчать факти, часто ці акції відбуваються із застосуванням на-сильства. Соціальні вибухи стають наслідком великої сегментаціїфранцузького суспільства та суперечності інтересів різних сег-ментів, оскільки парламент з його слабкою опозицією неспроможніці інтереси узгодити.

Описана модель має свої переваги. В разі протистояння пре-зидента й уряду державну політику виробляють через пошук кон-сенсусу: для ухвалення рішень потрібно знайти компроміс міжполітичними інтересами партій, що репрезентують президента йуряд. Якщо ж обидві гілки влади є представниками однієї партії,то можна виявити чіткий зв’язок між ситуацією в державі та діяль-ністю конкретної політичної сили.

За умов належності президента й уряду до однієї політич-ної сили недоліки такої моделі виявляються так само (або навітьвиразніше), як у британській моделі. Якщо ж президент і урядрепрезентують різні політичні сили, то ці недоліки виявляютьсяще більше: простір для опозиційної діяльності не розширюється,проте політична відповідальність стає дуже нечіткою. За такихобставин знижується загальна легітимність системи.

Традиційно для західної демократії основним місцем діяль-ності опозиції постає парламент. Багаторічна традиція французь-кої парламентської демократії сформувала різноманітні формиучасті опозиції в діяльності держави. Характерна відсутність спе-ціального інституційного статусу опозиції. Основними особливо-стями моделі є невизначеність суб’єкта опозиції, яким може бутияк парламентська фракція, так і президент за різних історично-політичних обставин. Суспільно-політичний устрій Франції дужезмінився: деякі традиційні інститути, якими користувалася опо-зиція, зникли взагалі, деякі обмежені, хоч збереглися донині, з’я-вилися також нові правові засоби. Головною рисою парламентсь-кої опозиції є її слабкість. Це стосується як законодавчої функції,так і в цілому інституційного статусу. Сформована політична куль-тура сприяє тому, що боротьба опозиції з урядом є боротьбою ста-більної більшості із стабільною меншістю.

125

Загалом охарактеризована політична система вимагає осмис-лення різних концепцій діяльності політичної опозиції, а фран-цузький варіант є лише одним з можливих, але не найкращим.

Вивчаючи світовий досвід, слід враховувати, що кожна країнайде до демократії своїм шляхом. Потрібно визнати, що українсь-кий варіант, українські політичні реалії мають свою специфіку,тому використовувати світовий досвід належить критично й ко-ректно, застосовуючи творчий підхід з урахуванням нашої історії,традицій, менталітету.

Розглянуті моделі свідчать лише про те, що єдиного алго-ритму опозиційної діяльності та ідеальної моделі, яка не мала бнегативних рис, просто не існує.

Таким чином, можна зауважити, що порядок формалізаціїстатусу опозиції залежить від встановленого державного устрою,політичної та партійної систем. Досвід жодної країни світу не мож-на беззастережно перенести на український політичний ґрунт - йогопотрібно модифікувати до українських реалій та можливостей.

3.5. Шляхи оптимізації публічної політичної діяльностіопозиції в сучасному українському суспільстві

В Україні поступово формуються світоглядні й інституцій-но-правові засади політичного плюралізму, повноцінного функ-ціонування політичної опозиції як невід’ємного й обов’язковогосуспільного інституту становлення й розвитку демократичного йвідкритого середовища як у політичній, так і в соціально-еко-номічній сфері життя держави і суспільства.

Чинна влада навіть до самого поняття опозиції ставиться зсуттєвою підозрою, а провладні групи інтересів докладають всіля-ких зусиль для формування в масовій суспільній свідомості образуодіозності опозиції як насамперед деструктивної сили. У державахже зрілої демократії парламентська опозиція є явищем настільки жприродним, як і парламентські вибори; вона нерозривно пов’язанаіз загальним виборчим політичним циклом розвитку суспільства.

126

Функції опозиції полягають у тому, щоб оцінювати й конт-ролювати виконання урядових програм та владних рішень на всіхрівнях управління і постійно виробляти й пропонувати альтерна-тивні підходи як до тактики діючого уряду, так і до стратегічнихполітичних засад взаємодії уряду і парламентської більшості, наоснові якої його було сформовано.

У демократичних країнах саме опозиція виконує важливуфункцію парламентського контролю за силовими структурамидержави і бюджетним процесом, реалізацією прав і свобод грома-дян та ефективністю використання бюджетних коштів, фактамикорупції й порушення прав людини. Опозиція змушує владні уп-равлінські структури дотримуватися одного з найважливіших прин-ципів управління - враховувати альтернативні підходи під час роз-робки програм, законопроектів та вироблення державної політи-ки. Представники опозиції вказують владі на найменш захищеніверстви населення, суб’єктів господарювання, права яких обме-жуються, найбільш слабкорозвинені галузі економіки країни, атакож на ті сфери, в яких існує можливість виникнення загрозинаціональним інтересам.

В Україні опозиція, як правило, не має можливостей таінструментів впливу на формування політичних і управлінськихрішень. Вона або цілковито відсторонена від важелів реальної вла-ди та управління, або допущена лише до участі в створенні фор-мальних органів, що не справляють суттєвого впливу на офіцій-ний курс державної політики. Щоправда, це пов’язано і з деструк-тивною природою самої опозиції: вона максимально радикалізо-вана, а її дії спрямовані насамперед на дві крайнощі: поваленняіснуючої влади або на її поділ з правлячими колами.

Чинна влада розглядає опозиційні політичні партії не якполітичного опонента, а скоріше як політичного ворога, для бо-ротьби з яким використовуються практично всі можливі засоби.За таких умов влада й опозиція опиняються на полярних позиціяхі відстоюють різні стратегічні програми суспільного розвитку, щоунеможливлює існування в суспільстві консенсусу і практики парт-нерства, яке стає зоною постійних внутрішніх конфліктів та не-

127

ефективного використання можливостей і ресурсів суспільногорозвитку. В результаті в програші залишаються всі - як влада, такі опозиція.

Існують традиційні прийоми, за допомогою яких влада бо-реться зі своєю опозицією:

­ узурпація інформаційного середовища: владні структуринамагаються створити систему абсолютного контролю над засо-бами масової інформації;

­ створення образу ворога: влада утиски та обмеження діяль-ності опозиції будує на її звинуваченнях у радикалізмі, а тепервже й у зв’язках з терористичними структурами;

­ застосування адміністративних бар’єрів: наприклад, владазапроваджує обов’язкову перереєстрацію партій напередодні ви-борів або в зв’язку зі зміною законодавства (в результаті цього деякіопозиційні партії просто не перереєстровують через їх не-відповідність певним неформальним критеріям);

­ нівелювання образу опозиції: опозиційні лідери запрошу-ються владою до спільного управління державою, їм пропонуютьсяматеріальні й нематеріальні вигоди, в результаті чого опозиція втра-чає свій опозиційний дух, образ, ідеологію і практичну значимість,зливаючись із владою;

­ функціональна дискредитація: опозиція формально допус-кається до здійснення влади на певний час для участі у форму-ванні владних структур, проте, не маючи реальних важелів влад-ного впливу, вона не може впливати на процеси в суспільстві і,таким чином, дискредитує себе.

У системі організації влади та управління, яка склалася напострадянському просторі, немає умов для того, щоб політичні, атим більше опозиційні сили брали активну участь у виробленні йреалізації державної політики, ефективно виконували важливісоціально-економічні функції.

Це знижує економічну та політичну ефективність публічноїполітико-управлінської діяльності сучасної української політико-управлінської еліти.

Одним з ключових у демократичних державах є право опо-зиції на доступ до інформаційного простору. Опозиція повинна

128

мати право апелювати до суспільства за допомогою ЗМІ з метоювиконання нею таких важливих політичних і управлінськихфункцій:

1. Репрезентація інтересів. Це стосується передусім тихінтересів суспільства, які не були враховані урядом. У великій на-ціональній державі уряд не може задовольнити інтереси кожногогромадянина, тому ті інтереси, на які не зреагував уряд, можутьбути представлені через такий канал, як опозиція. Це заспокоюєнаселення та захищає його від радикальної реакції, оскільки з’яв-ляється надія на задоволення його вимог. Проблема полягає лишев тому, що загальне благо неможливо визначити одностайно.

2. Комунікативна функція. Взаємопов’язаною з першою єдруга функція опозиції, яка полягає в забезпеченні інформацієюобох сторін - уряду і громадськості. Ця функція може бути більшкорисною для діяльності уряду, ніж для народу, оскільки останнійвідсторонений від прийняття державних рішень. Дослідники при-пускають, що в державах, які очолюють сильні уряди, гро-мадськість є досить поміркованою і не виражає своє незадоволен-ня стільки, скільки може вважати існуючий політичний курс ефек-тивним. Але в результаті таке ставлення приводить до політично-го ігнорування частини уряду і політичного цинізму частини на-роду. В цьому разі призначення конструктивної опозиції - вказува-ти на найважливіші розбіжності позицій влади та народу, а такожна стан загального незадоволення.

3. Критика та формування альтернатив. Під альтернати-вами розуміється альтернативний політичний курс, альтернативнілідери і навіть альтернативні правила політичної гри. Сутність цієїфункції полягає у постійній цензурі уряду, прискіпливому і ре-тельному аналізі усіх його актів та норм. Використовуючи крити-ку та уважне спостереження, опозиція справляє вплив на владу зметою коригування її політичного курсу.

4. Усунення громадського незадоволення. Опозиція кориснадля зниження рівня громадського незадоволення, але у коротко-строковий період. Неможливо постійно бути клапаном безпеки,оскільки, усвідомивши марність мирної боротьби, суспільство

129

може віддати перевагу насильницьким діям. Дж.Сарторі зазначає,що саме тому деякі режими дозволяють існування опозиції не че-рез їх віру у її дієвість та функціональність, але лише для того,щоб її заспокоїти.

5. Розв’язання конфліктів. Значною є допомога опозиції узадоволенні інтересів конфліктуючих сторін та їх стримуванні вмежах політичної системи.

Необхідний доступ опозиції до ЗМІ, щоб вона мала мож-ливість виконувати такі функції, як:

­ виявлення й виправлення помилок і прорахунків влади;­ забезпечення системи парламентського й суспільного кон-

тролю;­ мобілізації громадськості як головної рушійної сили полі-

тики, якщо владою порушуються демократичні норми або правалюдини;

­ ведення передвиборчої кампанії та інформування громадсь-кості про свої програми, позиції та поточну діяльність.

Законодавче врегулювання прав і статусу опозиції має важ-ливе значення. Проте тільки за допомогою одних правових форм,не наповнених реальним політичним змістом, неможливо побуду-вати ефективну систему організації влади в жодній державі. Длястановлення політично цивілізованої й функціонально ефектив-ної опозиції необхідна воля всіх суб’єктів політичного процесу, і,насамперед, суб’єктів влади, їх переорієнтація на більш стратегічніорієнтири і цінності. Зрештою, для того щоб опозиція відчуваласебе повноцінною, насамперед потрібен достатній рівень політич-ної культури в суспільстві. На жаль, діяльність сучасної парла-ментської опозиції зводиться до банального критиканства та по-пулізму. Всеохопне бажання здобути владу змусило представниківопозиційних сил забути про свої основні функції: конструктивнукритику, прийняття альтернативних рішень та контроль влади.

Тому, на наш погляд, необхідно внести деякі зміни до Зако-ну України “Про вибори народних депутатів”, передусім підви-щити вимоги до кандидатів у народні депутати, не обирати в пар-ламент некваліфікованих осіб з низькими моральними якостями

130

та політичною культурою, оскільки їх політична діяльність є не-ефективною. Крім того, як уже зазначалося, слід обмежити мож-ливість бути обраним в народні депутати до двох разів. Це активі-зує діяльність політичних сил, які вже втратили надію пройти уВерховну Раду України через фінансову неспроможність.

По суті, публічна діяльність парламентської опозиції і стра-тегічно чи тактично близьких до неї політичних партій теж є фор-мою контролю за урядом та впливу на його діяльність, але позастінами Верховної Ради.

Перед парламентською опозицією в Україні, і так само і пе-ред партіями, що не ввійшли до парламенту, фактично немає пе-решкод для застосування найрізноманітніших форм співпраці згромадськими організаціями чи окремими громадянами в процесіїх публічної політичної діяльності.

У рамках парламентської роботи депутати з фракції (абофракцій) опозиції мають право працювати в складі постійних де-легацій Верховної Ради (на сьогодні у Верховній Раді нараховуєть-ся 12 таких делегацій, таких як: Національна парламентська гру-па в Міжпарламентському союзі, Постійна делегація у Парла-ментській асамблеї Ради Європи, Українська частина Комітету зпарламентського співробітництва між Україною та ЄвропейськимСоюзом, Постійна делегація у Парламентській асамблеї ОБСЄ,Постійна делегація у Парламентській асамблеї ОЧЕС, Постійнаделегація у Парламентській асамблеї НАТО, Постійна делегація уПарламентській асамблеї держав-учасниць СНД, Постійна деле-гація у Парламентському вимірі ЦЄІ, Постійна делегація у Міжпар-ламентській асамблеї ЄврАзЕс (у статусі спостерігачів), Постійнаделегація у Міжпарламентській асамблеї православ’я, Постійнаделегація в Асамблеї Західноєвропейського союзу, Постійна де-легація у Парламентській асамблеї ГУАМ) та депутатських групВерховної Ради з міжпарламентських зв’язків із зарубіжними краї-нами (таких груп 86), а також у разі потреби викладати свою пози-цію перед спостерігачами чи доповідачами різних міжнароднихмоніторингових організацій нарівні з депутатами з більшості.Нарешті, слід зауважити, що члени опозиції (формалізованої чинеформалізованої) завжди такими можливостями користувалися.

131

Література до теми 3

1. Бабкін В. Державна влада і політична опозиція / В. Бабкін //Правова держава : щоріч. наук. пр. Ін-ту держави і права ім. В.М.Ко-рецького НАН України. - К. : [б.в.], 1996. - Вип. 7. - С. 193-199.

2. Бойко О. Опозиційні сили в місцевій владі. Перші крокита уроки / О. Бойко // Віче. - 2002. - № 6. - С. 41-45.

3. Бондаренко К. Уроки революції, що не відбулася // Опо-зиція в Україні (аналітична доповідь Центру Разумкова) / К. Бон-даренко // Нац. безпека і оборона. - 2002. - № 7 (31). - С. 57-58.

4. Винничук Н. Типологія політичної опозиції / Н. Винничук //Політ. менеджмент. - 2007. - № 6. - С. 81-90.

5. Гаврилов Г. Модели политической оппозиции: теоретико-методологический анализ / Г. Гаврилов. - Екатеринбург : [б.в.],2003. - С. 44-79.

6. Даль Р. Демократія та її критики / Р. Даль, М. Лупішко,О. Лупішко : пер. з англ. - Х. : Видавн. група “РА-Каравела”, 2002. -440 с.

7. Даль Р. О демократии / Р. Даль, А. С. Богдановский : пер.с англ. - М. : Аспект-Пресс, 2000. - 208 с.

8. Демиденко Г. Про особливості та історичну динаміку ста-новлення політичної опозиції в Україні / Г. Демиденко // Політич-на опозиція: Теорія та історія. Світовий досвід та українська прак-тика : матеріали наук.-практ. конф. - К. : [б.в.], 1996. - С. 214-219.

9. Закон України про політичні партії в Україні. - Режим до-ступу : www.rada.gov.ua

10. Закон України про об’єднання громадян. - Режим досту-пу : www.rada.gov.ua

11. Закон України про інформацію. - Режим доступу :www.rada.gov.ua

12. Закон України про статус народного депутата України. -Режим доступу : www.rada.gov.ua

13. Михальченко М. Позиції опозиції: Хто є хто в Україні? /М. Михальченко // Віче. - 2002. - № 7. - С. 3-11.

14. Опозиція в Україні (аналітична доповідь Центру Разум-кова) // Нац. безпека і оборона. - 2002. - № 7(31). - 69 с.

132

15. Постригань Г. Ф. Опозиція та опозиційність в теоретич-них співставленнях // Політична опозиція: теорія та історія, світо-вий досвід та українська практика : матеріали наук.-практ. конф. /відп. ред. І. М. Варзар. - К. : [б.в.], 1996. - С. 172-177.

16. Рудич Ф. Взаємодія опозиції і влади в Україні: спробаполітологічного аналізу / Ф. Рудич // Сучасна українська політи-ка: Політики і політологи про неї. - К. : [б.в.], 2002. - С. 25-36.

17. Ткаченко Т. Опозиція як політичний інститут і формасуспільного протесту / Т. Ткаченко // Політ. менеджмент. - 2007. -№ 5. - С. 54-67.

18. Шевчук М. Політична опозиція у ФРН: досвід політоло-гічного осмислення практичної діяльності / М. Шевчук // Політич-на опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська прак-тика : матеріали наук.-практ. конф. - К. : [б.в.], 1996. - С. 149-153.

Тема 4. Сучасна українська еліта та її місцев публічній політичній діяльності

Сіль - хороша річ; але якщо сіль не со-лена буде, чим ви її поправите?Майте в собі сіль, і злагоду майте міжсобою.

Євангеліє від Марка 9:50

4.1. Лідерські позиції політико-управлінської елітив процесі публічної політичної діяльності

Проблема пошуку та підготовки лідерів серед політико-уп-равлінської еліти є надзвичайно актуальною. Якщо уважно про-аналізувати стан трансформаційних процесів в Україні на шляхупобудови демократичної держави та утвердження принципів і нормгромадянського суспільства, то стає зрозумілим, чому більшостіноменклатурної еліти, яка нині в основному заповнила політико-управлінські ніші усіх державних інституцій, не вистачає

133

справжніх, елітарних лідерських рис. Політико-управлінська елі-та в основному не відповідає вимогам часу, їй бракує справжніххаризматичних, лідерських рис.

Сьогодні Москва не забирає “найталановитіших”, як це булоза часів СРСР, а через своїх політтехнологів рекомендує до робо-ти в уряді частково інтелектуалів-практиків, здебільшого ж - по-середностей, або непрофесіоналів.

Трансформаційні процеси в Україні відбуваються доситьповільно. Народ України вірогідної інформації щодо суспільнихпозитивних змін у результаті реформ поки що не отримує, оскіль-ки чіткої філософії таких перетворень не відпрацьовано. В Українііснує низка економічних та політичних чиновників, які стриму-ють реформи. До економічних чинників можемо віднести: спадвиробництва і зниження продуктивності праці, безробіття та інфля-цію, зростання боргів держави та дефіцит бюджету, до політичних -низьку політичну культуру істеблішменту, недосконалу виборчусистему, корупцію та клановість у системі державних та недер-жавних інституцій, недостатню адаптованість політичної еліти таїї лідерів до соціально-політичних змін у сучасному українськомусуспільстві та світі.

Проблемним полем суперечностей є стан у середовищі су-часної політико-управлінської еліти України, яка, на думку М.Ми-хальченка, розколота на три групи: а) ту, що сповідує ідеали іцінності минулого “соціалістичного суспільства”; б) яка орієн-тується на надію про щасливу долю країни в союзі із Західною іЦентральною Європою та цивілізованим світом; в) яка не хочежити ідеалами і тоталітарними нормами життя недавнього мину-лого і мало вірить, що Україну чекає з нетерпінням цивілізованийсвіт [11, с. 19].

Неможливо уявити собі ґрунтовність сучасних теорій і кон-цепцій лідерства політико-управлінської еліти без урахування ідейПлатона та Аристотеля, без морально-етичних підходів до управлін-ня Конфуція, без правових основ управління, вироблених Цицеро-ном, без історичних портретів лідерів, створених Плутархом, Таци-том, Тітом Лівієм та іншими мислителями різних епох та країн.

134

Сучасні підходи до формування лідерських рис політико-управлінської еліти мають базуватися на ідеях управління та влад-них відносин Т.Мора, Т.Кампанелли, Н.Макіавеллі, мислителівВідродження, Реформації, Просвітництва; українських мислителівГ.Сковороди, І.Франка, В.Липинського та ін.

Фундаментальні наукові розробки, присвячені політичномулідерству, припадають на ХХ ст., коли з’явилася когорта блиску-чих учених-політологів, зокрема, М.Вебер, О.Тоффлер, Ж.Блон-дель, Р.Міхельс, Г.Лассуел та ін.

Виділимо феномен політичного лідерства, який західнідослідники трактують по-різному. Політичне лідерство, на їхнюдумку, - це: 1) центр групових процесів; 2) прояв особистіснихрис; 3) мистецтво досягнення згоди; 4) дія й поведінка; 5) інстру-мент досягнення мети або результату; 6) взаємодія; 7) уміння пе-реконувати; 8) справляння впливу; 9) ставлення до влади; 10) ди-ференціація ролей; 11) ініціювання чогось та ін.

Виходячи із перерахованих ролей політико-управлінськаеліта відіграє в суспільстві активно-впливову роль, що приводитьйого як до позитивних, так і до негативних змін, що спостеріга-ються сьогодні в сучасному українському суспільстві.

Досить оригінально до дослідження лідерських функційполітичної еліти підійшов англійський політолог Д.Томпсон, виді-ливши такі її функції: 1) створювати політичну коаліцію на основівміння вести переговори та переконувати; 2) визначати програмудій та формувати політику; 3) бути здатною викликати оптимізмта ентузіазм; 4) формувати і підтримувати власний імідж; 5) здій-снювати і добирати ефективний управлінський персонал; 6) зби-рати і ефективно використовувати інформацію; 7) своєчасно вирі-шувати насущні суспільні проблеми. Такі функції еліт будь-якоготипу та рангу є ознакою її лідерства.

Проблема харизматичних лідерських рис у представниківполітико-управлінської еліти є вагомою, оскільки еліта - вибранаверства, меншість суспільства (за В.Липинським), вона повиннамати від природи видатні інтелектуальні, організаторські здібностіта розвивати їх у процесі життєдіяльності. Якщо взяти для при-

135

кладу Україну, то здобуття незалежності не супроводжувалосяявним розривом з попереднім періодом, люстрацією політико-уп-равлінської еліти, якісним переходом до нового стану. На рівні елітиспостерігається спадковість, перенесення суттєвих старих ознакта норм у політичну культуру та політичну практику сучасної елі-ти незалежної Української держави. Закономірно, що протягомперших років незалежності чинився опір колишньої політико-уп-равлінської еліти, справлявся суперечливий, деструктивний впливна перебіг суспільно-політичних процесів в Україні.

Суспільство було недостатньо задіяне в боротьбі за неза-лежність. В ньому брала участь лише менша частина національ-ної еліти та населення, які пов’язували свої світоглядні цінності зпобудовою суверенної національної держави. Політико-владна елі-та (номенклатура), яка значною мірою зберегла свої позиції, отри-мала простір для активних дій згідно зі своїми інтересами, спря-мованими на власне збагачення. Це є яскравим прикладом нечес-ного нагромадження первинного капіталу олігархів України.

Процес самоідентифікації українських громадян та їх по-літико-управлінської еліти перебуває під впливом євроазійськоїсуспільно-політичної традиції. Довгий час деформували національ-ну свідомість народу України й тривала ізольованість та русифі-кація у форматі “трьох братніх слов’янських народів”.

Лідерська недосконалість політико-управлінської еліти зу-мовлена слабкою етнічною самоідентифікацією українських гро-мадян, їх ціннісними оцінками, ототожненням себе з українськоюполітичною нацією, що спостерігається і досі. Незрілій політико-управлінській еліті легко було висувати гасла про поділ України вполітичному контексті на Східну та Західну, “офіційну російську”мову, хоча про її неофіційність ніхто законів не приймав, і т. ін. Цеперешкоджає усвідомленню власної окремішності та відповідаль-ності за долю народу і держави, що й призвело до подій навесні2007 р. у зв’язку з “коаліціями”, “узурпацією влади” окремимигрупами та незадоволення опозиції “браком” влади, хоча в Кон-ституції України записано носієм влади в українському суспільствіє народ. Бажаючих мати владу багато, проте серед політико-уп-

136

равлінської еліти мало справжніх лідерів, які б спрямували своїзусилля на побудову демократичної держави та громадянськогосуспільства.

У політико-владних структурах останнім часом з’явилосябагато науковців, що є позитивним чинником, адже наука є чудо-вою школою мислення.

Новий уряд повинен стати місцем для скоординованої чіткоїроботи, а не плацдармом для боротьби за владу. Поки що політи-ко-управлінська еліта, весь український сучасний істеблішмент невідповідають вимогам державотворення в Україні, оскільки аргу-ментованої програми соціально-економічного розвитку країни хочаб на найближчий період, а тим більш стратегія на тривалу пер-спективу ні Президентом, ні політичними силами, які прийшли уВерховну Раду шостого скликання, не розроблено.

Харизматичне лідерство, що базується на національній ідеї,не могло з’явитися в посткомуністичний період України. По-пер-ше, в Україні власну еліту нищили в усі часи бездержавності. По-друге, вихована на ідеях соціальної рівності, еліта радянських часіввиявилася не готовою до кардинальних перетворень усієї суспіль-ної системи. По-третє, бажано було б зламати стереотипи інтерна-ціонального світогляду та підготувати громадян, згуртуватися на-вколо загальнонаціональних українських цінностей, але, як засвід-чили весняні події 2007 р., такі цінності відсунуті на задній план.По-четверте, прорахунки в кадровій політиці, неспроможністьорганізувати міцну команду підірвали довіру народу до ПрезидентаВ.А.Ющенка як харизматичного лідера. По-п’яте, важливою особ-ливістю в українському суспільстві є значний вплив на лідерствородинно-дружніх стосунків, що яскраво проявився у призначенніна керівні управлінські посади та висування у депутати в державі(прикладом є сім’ї Кінаха, Литвина, Черновецького, Ющенка, Бо-гатирьової, Януковича, Засухи та ін.).

Лідерство є скрізь, де є влада і організація. Феномен лідер-ства прагнуть пояснити численні теорії. Проте створити єдинууніверсальну концепцію лідерства для політико-управлінської елі-ти неможливо, оскільки це феномен історично-епохальний, роз-

137

маїтий за своїми проявами, функціями та типами політичних сис-тем. Вибір лідера означає вибір моделі управління країною, томуця проблема є надто важливою для сталого розвитку країни.

Методи комплексних досліджень у різних країнах показу-ють, що кожному етапу суспільного розвитку, кожній політичнійсистемі, політичному режиму властиві свої ціннісні підходи доформування та реалізації лідерських потреб політико-управлін-ської еліти держави.

Однак історичні реалії засвідчують, що лише за умов де-мократичного суспільно-політичного устрою відкриваються мож-ливості для формування толерантних, відповідальних, професій-но-інтелектуальних, духовних, громадянсько-патріотичнихлідерських рис у політико-управлінської еліти. Сьогодні ми праг-немо, щоб такі ціннісні характеристики в суспільстві були влас-тиві сучасній політико-управлінській еліті України, щоб вона на-справді була совістю своєї нації, гідним провідником у державо-творчих процесах.

4.2. Професійна відповідальність сучасноїполітико-владної еліти України в процесі

суспільно-політичної соціалізації

Проблеми професійної відповідальності сучасної політико-владної еліти в Україні не тільки обговорюються в українськомусуспільстві, їх вирішення є вагомою складовою державотворчихдемократичних процесів. Еліта - вибрана верства суспільства, якапокликана виконувати в ньому низку функцій: бути взірцем, на-вчати, управляти, спілкуватися з народом. Вона матиме довірународу тільки тоді, коли буде професійно, високоморально вико-нувати ці функції, тобто відповідатиме за свої обіцянки та дії.

На даному етапі суспільного розвитку в Україні спостері-гаємо посилення інтересу до такого суспільного феномена, яквідповідальність. Розглянемо, як в історичному контексті розви-валася наукова думка стосовно поняття “відповідальність”, без чого

138

суспільно-політична соціалізація політико-владної еліти не можебути реалізована як у світі, так і в сучасній Україні.

Аналіз наукових джерел щодо відповідальності свідчить, щоцей суспільний феномен став предметом обговорення серед нау-кових кіл порівняно недавно, в кінці ХІХ ст., а на кінець ХХ ст.перетворився на важливий психологічний чинник суспільно-полі-тичної соціалізації.

Однак поняття “відповідальність” з’явилося у друкованихджерелах, наприклад англійських та французьких, в епоху буржу-азних революцій. Деякі дослідники вказують, що з’явився цейфеномен ще раніше у Європі. Мітчем стверджує, що слово “відпо-відальність” трапляється в “A Fragment of Government” Ієремі Бен-тама в 1776 р., де це поняття визначається як “відповідальна вла-да”. Однак у політичній психології поняття “відповідальність”стало широко вживатися на початку ХХІ ст. Так, в Україні в часи“помаранчевої революції” як важливий суспільний феномен роз-глядалося поняття “відповідальна влада”. Саме розвиток знань пролюдину та її місце у Всесвіті сприяли усвідомленню значення відпо-відальності за власні дії в системі суспільно-політичної діяльності.

У процесі розвитку головною рушійною силою особистостівиступає соціалізація. Ханс Йонас наголошує на тому, що на зміну“людині розумній - homo sapiens” має прийти “людина відпові-дальна”. Це особливо актуально в ХХІ ст., коли безвідповідальнідії вищих посадових осіб є вкрай небезпечними для країни.

Ж.-П.Сартр дуже влучно зауважив, що: “людина - це не щоінше, як те, чим вона сама себе робить”. Тому тільки сама людинає відповідальною за те, хто вона є, чим вона стає. Людина реалізуєсебе в суспільно-політичних інститутах і там несе відповідальністьза свої дії. Абрахам Маслоу створив теорію самоактуалізації, згідноз якою потреба в самоактуалізації є найвищим рівнем у ієрархіїпотреб, а самоактуальна особистість - ідеалом та метою досяг-нень людини. Самоактуалізація - це реальні вчинки, які виража-ють особистісну активність та відповідальність, здатність до своє-часного та оптимального життєвого вибору. Щоразу, коли люди-на, стрижнем якої є відповідальність, бере на себе відповідальність,вона самоактуалізується.

139

К.Роджерс зазначає, що відповідальність - головна ознакасформованої особистості (феноменологічна теорія особистості).Логотерапія В.Франкла, предметом якої є пошук сенсу людськогоіснування, є яскравим прикладом прояву відповідальності. Відпо-відальність, за В.Франклом, належить до істотних феноменів лю-дини, яка подібно до духовності та свободи є первинною. Ф.Перлзтенденцію уникати відповідальності за себе і робити відповідаль-ними за власні вчинки і почуття інших людей назвав “дирами осо-бистості”. Людина вільна знайти та реалізувати сенс свого життя,за це вона несе повну відповідальність. Свобода там, де є власнийвибір, почуття відповідальності за власну долю. Власної долі позасуспільно-політичними відносинами не існує.

Фундаментальною для розуміння сутності відповідальностіяк особистісної риси є теорія моральної відповідальності Ж.Піа-же. Він виділяє дві стадії розвитку моральної відповідальності яксутнісної особистісної риси: об’єктивну (характерна для дітеймолодшого віку), коли вчинки оцінюються за їх наслідками, а незгідно з намірами людини, та суб’єктивну, коли вчинки оціню-ються на основі намірів та мотивів незалежно від зовнішніх об-ставин. Найбільш значима компонента вчинку - відповідальність.

М.Савчин вважає відповідальність проявом різноплановоїактивності, однією з найбільш загальних властивостей особистості,яка об’єднує в собі компоненти афективно-мотиваційної, інтелек-туальної та діяльно-поведінкової сфер людини як тілесно-душев-но-духовної цілісності. Він запропонував функціональну схемувідповідальної поведінки особистості, класифікацію мотивів такоїповедінки, визначив основні типи та компоненти відповідальності,виділив основні сфери прояву відповідальної поведінки, рівні їїрозвитку відповідальної поведінки особистості. Сформованістьвнутрішньої відповідальності вважається головним критерієм оцін-ки рівня моральної зрілості особистості, її соціалізації.

Відповідальність визначається як якісна характеристика,особлива форма саморегуляції, самодетермінації та контролювчинків особистості.

Як складові компоненти відповідальності виступає цілий рядякостей та умінь особистості. Серед них: чесність, справедливість,

140

принциповість, готовність відповідати за наслідки своїх дій. На-звані якості не можуть успішно реалізуватися, якщо у людини нерозвинуті емоційні риси: здатність до співчуття, чуйність стосовноінших людей. Виконання будь-якого обов’язку вимагає прояву іншихвольових якостей: наполегливості, стійкості, витримки тощо.

Отже, співвідношення норм суспільства та відповідальностііндивіда можна визначити терміном “соціальна адекватність”, тоб-то відповідність, співвіднесеність конкретних дій та вчинків з ви-могами та нормами поведінки в соціумі, ефективність цих вчинківу суспільно-політичному просторі.

На нашу думку, професійна відповідальність політико-влад-ної еліти - це не стільки їх суспільна репутація, скільки усвідом-лення нею свого обов’язку перед суспільством, а також спро-можність давати і виконувати обіцянки, що відповідають суспіль-ним очікуванням та входять у сферу повноважень і компетенціїтого чи іншого типу еліт.

Основним чинником, що найбільш впливає на обсяг та рівеньпрофесійної відповідальності політико-владної еліти, є стан роз-витку соціальної держави та соціальна захищеність населення вній. Професійна відповідальність має юридичні засади, тобто ба-зується на прийнятті рішень, законів, різного типу законодавчихактів.

Зарубіжні дослідження з даної проблеми засвідчують існу-вання спеціальної інспекції контролю за виконанням рішень з бокугромадськості, тобто громадянського суспільства, яке в Україні покищо не побудовано, воно лише обговорюється. Дослідження науковцівдоводять, що в демократичних країнах цей контроль демонструєтенденцію до підвищення професійної та соціально-політичноївідповідальності політико-владної еліти на добровільних засадах,яка здебільшого має меценатський характер. Риси меценатів середукраїнських олігархів теж тільки з’являються.

Сукупність політичної, правової, соціальної та морально-етичної відповідальності інтегрується у професійній відповідаль-ності. В такому разі усе стає на свої місця і обіцянки депутатів, полі-тичних лідерів, управлінців перетворюються на “дієві рішення”.

141

Отже, професійну відповідальність політико-владної елітиможна визначити як смислоутворюючу інтегральну рису особис-тості, яка виявляється в когнітивній, емоційно-мотиваційній таповедінковій сферах і є необхідною для соціальної адекватності їївчинків у суспільних нішах.

Проаналізуємо соціально-психологічний феномен “про-фесійної відповідальності” політико-владної еліти в сучасному ук-раїнському суспільстві. Одним із важливих інститутів демократії євідповідальність політичних партій, їх на сьогодні в Україні нара-ховується 164. Розглянемо професійну відповідальність партійцівта їх лідерів на прикладі виконання ними передвиборних обіцянок.

По-перше, нині в Україні немає інституту відповідальностів українській політичній системі, хоча з 2003 р. постійно точатьсядискусії про політичну реформу. Насправді, ми її “заговорили”!Якщо такий інститут з’явиться, то він сприятиме тому, що ук-раїнські виборці почнуть більше уваги приділяти передвиборчимпрограмам партій, саме це примусить політичну еліту в урядовихінститутах бути відповідальною.

Як відомо, у Верховну Раду ввійшло п’ять провідних партій:ПР, БЮТ, “Наша Україна”, СПУ, КПУ. Відповідальність цих партійможна оцінювати за багатьма параметрами як на місцях, у регіо-нах, так і у вищих ешелонах влади. Наприклад, ПР має найбільшедепутатських місць у парламенті, але законодавчо-фахова про-фесійність її членів недостатня. За експертними оцінками, ПР по-дала найбільше законопроектів, проте її відповідальність за ви-борчі обіцянки невисока. ПР могла б мати вдвічі вищий рейтинг уразі їх дотримання. БЮТ має найвищу оцінку стосовно відпові-дальності за своїми програмами.

Можна навести приклади політико-психологічного аналізупрофесійної відповідальності політико-владної еліти перед україн-ським народом, приміром, в історичному контексті - це підписан-ня Пакту Молотова-Ріббентропа за часів СРСР, за яким багато ук-раїнців з Польщі були переселені зі своїх територій, або депорта-ція 12 етносів як ворогів народу у період Великої Вітчизняної війни1941-1945 рр. в СРСР.

142

Проблема української “політичної кухні” полягає в тому, щосучасна політико-владна еліта в основному сформована з колиш-ньої компартійно-комсомольської, а її “вчителями” були, в основ-ному, класики марксизму-ленінізму. Вона добре засвоїла вченняК.Маркса про те, що “в політиці заради певної мети можна уклас-ти союз навіть із самим чортом, важливо тільки бути переконаниму тому, що ти можеш переграти його, а не він тебе”. Через безду-ховність вона не може усвідомити, що “хороша політика невідрізняється від здорової моралі”.

Відсутність в Україні стійкого історичного досвіду існуван-ня незалежної держави, демократичних традицій та висококуль-турної політичної еліти, згуртованої навколо національної ідеї,поділ суспільства на Захід і Схід, різні зовнішньополітичні симпатії,корпоративні інтереси, корупція - все це породжує безвідпові-дальність. Українське суспільство відчуло наслідки великої помил-ки - безвідповідальності політико-владної еліти на початку 2005 р.,коли замість обіцянок на майдані про законність і прозорість вла-ди 18 тис. здебільшого професійних державних службовців булизміщені з посад і замінені новими революційними кадрами запартійною належністю.

Доцільно зауважити, що в Україні через 350 років “фіктив-ної державності” навіть після здобуття незалежності несформо-вані традиції професійної відповідальності політико-владної елі-ти перед народом, своєю совістю та Богом.

Це тільки ускладнює становлення демократичної держави, атакож позначається на послідовності та прогнозованості внут-рішньої та зовнішньої політики, що призвело до зниження рівнядовіри народу до політико-владної еліти, який становить 1,9%, мо-рально-етичних норм у суспільстві.

Помаранчева революція виявилася політичною технологієюзаміни одного правлячого угрупування іншим. Це все спостері-гається сьогодні!

Як зазначають багато класиків та представників сучаснихдослідників соціально-політичних процесів, одна з найстарішихвимог до демократичних інститутів полягає в тому, що вони

143

мають сприяти єдності суспільства, його консолідації, а нероз’єднанню. Сьогодні наша політико-управлінська еліта має чес-но усвідомити, що:

• без стратегічного мислення управляти державою в сучас-ному світі неможливо;

• вона на це у своїй країні не здатна.Ті, хто захищає старе, справляють набагато більший вплив

на прийняття рішень на всіх рівнях влади та управління, ніж ті,хто прагне змін, бо їм потрібно постійно “прориватися” через те-нети невігластва, неправди, лицемірства, провокацій.

Низька політико-управлінська та стратегічна спроможністьнового істеблішменту має культурно-історичні причини. Центр тареальна компетенція щодо контролю за потоками ресурсів пере-бувають (ще з часів існування СРСР) за межами України, аджевисокі посадові особи призначалися або зверху, або їх кандидату-ри узгоджувалися з Москвою (згадаймо обрання міністра закор-донних справ Огризка). Кадрова політика продовжує бути слаб-ким місцем в Українській державі і на даний час.

У політику почали “втягувати” спортсменів, підприємців,літераторів, співачок, охоронців, журналістів, бізнесменів, тобтолюдей, не готових творити закони, оскільки вони не мають відпо-відного фаху та практики.

Старі традиції “торгівлі законами”, голосами засвідчують,що Верховна Рада надалі залишається пострадянським витвором,а не культурним аналогом західних демократій. Бізнес знову мар-шем пішов у політику! Це сигналізує про те, що попередні схемитіньового перерозподілу ресурсів і купівлі-продажу влади зали-шаються у вигляді рейдерства та кулуарних домовленостей.

Інтелект нації у нас не затребуваний. Інтелектуальна елітане культивує автономний розум і не має власної критичної позиції,її представники намагаються стати депутатами або отримати чи-новницький портфель. Вона негативно ставиться до чинного ре-жиму. Якщо влада не буде враховувати їхню думку, то це зновуприведе державу в стан залежності від іноземних держав та транс-національних корпорацій.

144

Політичні партії не усвідомлюють свою місію, обмежуютьсвою діяльність внутрішньою боротьбою між собою за місця увладі і вплив на уряд. Це свідчить про те, що для запровадженнязмін в українському суспільстві потрібно активізувати творчудумку усіх її громадян, змінити психологію меншовартості тасформувати державницьку психологію всього народу.

Важливою тезою з приводу конфліктологічної парадигми єі те, що в період глобалізації, ми, українці, повинні бути собою, асаме, за висловом Президента В.А.Ющенка, “маємо збагнути про-цеси навколо нас, визначити власне місце серед інших країн світу,власну місію”, щоб не перетворитися в ринок збуту товарів тапідготовки робочої сили для розвинутих країн. Заплановані Прези-дентом В.А.Ющенком заходи щодо покращання життя простих гро-мадян виявилися не під силу навіть відкрито “пропрезидентськійкоманді”, повністю йому підконтрольній. Це ще більше поставилопід сумнів можливість реалізації передвиборчої програми ВіктораЮщенка до закінчення строку його президентських повноважень.

Хоча слід згадати і про прогресивні заходи ПрезидентаВ.А.Ющенка, який забезпечив проведення парламентських виборів2006 р. за наближеними до демократичних стандартами, свободуслова та діяльності ЗМІ, значну загальнополітичну активність тарух України в напрямі ЄС, підтримує прагнення до стабільностіта компромісів. Потрібно вчитися жити в умовах парламентсько-президентської форми правління, толерантності, компромісів таусвідомлювати відповідальність перед власним народом і світом.

Для реалізації стратегічних цілей трансформації суспільствазгідно з принципами демократії політико-владна еліта має осяг-нути мудрість професійної відповідальності як важливого фено-мена її соціалізації в політиці.

Персональна професійна відповідальність завжди була виз-начальною рисою інтелігентної людини. І не має значення, сто-сується це повсякденних питань чи державних інтересів. На жаль,за роки державної незалежності України цей принцип став осно-вою функціонування українського політико-владного олімпу, куль-тури його управлінської та політичної діяльності.

145

Важливим є підвищення рівня інтелігентності тих, хто ре-презентує сьогодні владу в Україні. Принаймні, це сприяло б оз-доровленню моральної атмосфери в країні, особливо для молодо-го покоління, яке зневірилось в ідеалах.

Вітчизняна інтелектуальна еліта має усвідомити необхідністьсвоєї участі в гуманізації вітчизняної політичної сфери: сприятиформуванню демократичного мислення, впровадженню в політич-ну практику сьогодення елементів нової етики, засвоєнню політи-кумом норм цивілізаційної поведінки та культури спілкування міжполітичними організаціями і державою; уникати у парламентськійдіяльності різних негативних проявів.

Особливе значення для усвідомлення професійної відпові-дальності з метою забезпечення демократизації системи держав-ного управління в Україні має впровадження принципів об’єктив-ності, прозорості та гласності в діяльність центральних органіввиконавчої влади. Наприклад, російський дослідник А. Соловйовзвертає увагу на “касту недоторканних для закону людей”, що знач-но знижує авторитет політичного режиму серед громадян. Це ха-рактерне і для України.

Отже, мають бути відпрацьовані правові механізми покаран-ня за безвідповідальність політико-управлінської еліти в державі.Чітко розробленим має бути і правовий вимір дії солідарної відпо-відальності парламенту та уряду; удосконалення потребує механізмконтролю за діяльністю виконавчої влади з боку не тільки парла-менту, а й опозиції та громадських організацій. Відповідно й зу-силля влади сьогодні необхідно спрямувати на розвиток інституційгромадянського суспільства як форми самоорганізації суспільноїжиттєдіяльності людей.

Діалог між державою (політико-владною елітою) та громад-кістю має ґрунтуватися на взаємному визнанні, взаєморозумінні,довірі, комунікації, об’єднанні, прозорості та відкритості. Профе-сійна відповідальність політико-владної еліти має бути проник-нута почуттям інноваційності, потрібні нові алгоритми мисленнята нововведення у практиці публічної політичної діяльності.

Маємо надію, що українці стануть політичною нацією, яказапропонує світові високі духовні цінності, нові зразки демокра-

146

тичної культури, внутрішнього та міжнародного діалогу через ус-відомлення відповідальності її політико-владної еліти за все, щодіється в соціумі. У цьому полягає її глобальний проект і місія всуспільстві.

4.3. Вплив сучасної політико-владної еліти на модернізаціюукраїнського суспільства в процесі публічної політичної

діяльності

Зміни в політичних системах, особливо кардинальні, зумов-лені кризовим станом попередніх суспільно-політичних відносин,вимагають нової політичної еліти. Президентські вибори в Україні(2004 р.) та масове підвищення громадської активності, яке їх суп-роводжувало, засвідчили необхідність суттєвої модернізації всієїсуспільної системи. Політична влада “де-факто” і “де-юре” перей-шла до обраного народом харизматичного політичного лідера.Проте за час, що розділяв вибори Президента України та парла-ментські вибори 2006 р., не було досягнуто ні очікуваної струк-турно-організаційної оптимізації системи влади, ні єдності полі-тичної еліти, хоча б її “помаранчевого” крила, не було виробленочіткої та зрозумілої для більшості громадян національної стратегії.

Масове розчарування в політичній спроможності пропре-зидентської еліти під час виборів до Верховної Ради України (2006 р.)проявилося в електоральній підтримці Партії регіонів, що уособ-лювала “стару владу” й порядок, та радикально налаштованих,орієнтованих на месидж соціальної справедливості представниківБлоку Ю.Тимошенко. Такого розподілу голосів електорату неочікували навіть фахівці - соціологи і політологи. Традиційно по-стфактум постало проблемне запитання: “чому?”, тоді як значноактуальнішим з позиції загальної проблеми співвідношення “по-літика - суспільне життя”, має постати запитання: “яким чиномвибудувати систему державної влади, яка б, забезпечивши націо-нальну безпеку, одночасно відповідала б українській ментальності,гармонізувала суспільні відносини як по горизонталі (між соціаль-ними групами в різних підсистемах суспільства), так і по верти-калі владних відносин?”.

147

Політична модернізація характеризується: засвоєнням ма-совою свідомістю норм демократії, створенням диференційова-ної політичної структури з високою спеціалізацією ролей та інсти-тутів; територіальним і функціональним розширенням сфери цен-трального законодавства, адміністрації та політичної активності;постійним розширенням включення в політичне життя соціаль-них груп і груп інтересів; появою та швидким зростанням раціо-нальної бюрократії; послабленням традиційних еліт та їх легіти-мацією; заміною традиційних еліт модернізаторськими тощо.

У цілому на макрорівні політична модернізація означає змінувідносин між державою і суспільством, а точніше, його стратифі-каційної системи. З одного боку, це процес зосередження політич-ної влади у національної держави, з другого - забезпечення індивіданеобхідним правовим і соціальним захистом від практично необ-меженої центральної влади. Взаємодія держави й системи соціаль-ної стратифікації відображається в проблемі функціональних мож-ливостей модернізаторської еліти. Цю проблему можна конкрети-зувати в таких завданнях, на яких слід акцентувати увагу під часвивчення політичних змін: 1) ідентифікація природи й будови мо-дернізаторської еліти; 2) опис рівня модернізації основних со-ціальних груп і верств; 3) визначення відносин модернізаторськоїеліти й стратифікаційної системи; 4) визначення функцій модерні-заторської еліти у відносинах держави й суспільства.

Існує багато концепцій, класифікацій та типологізацій полі-тичної еліти (В.Парето, Г.Моска, X.Ортега-і-Гассет, М.Вебер,Г.Лассуел та ін.), однак при всіх їх розбіжностях найважливішіриси й аспекти суспільно-політичного змісту дають змогу в за-гальному вигляді визначити політичну еліту як відносно невели-ку, внутрішньо диференційовану групу, що концентрує в своїхруках значний обсяг політичної влади.

До складу політичних еліт входять: вищі керівні кадри, керів-ники й ідеологи (інтелектуали, митці, духовенство), судження йдумки яких є авторитетними. Але до складу еліт входять не тількиособи й групи, що безпосередньо беруть участь в управлінні, а йнайвпливовіші економічні та адміністративні кола, керівники ЗМІ,

148

а також члени родин впливових осіб, хоча вони ніби й не берутьбезпосередньої участі в прийнятті рішень та в реалізації політи-ки. До складу політичної еліти входять також представники прав-лячої групи, які формально не пов’язані з політикою, але вплива-ють на прийняття політичних рішень (“сірі кардинали”).

Отже, роль еліти в політичній діяльності кожного суспіль-ства відображають її функції: 1) еліти відіграють найважливішуроль у визначенні політичної волі соціальних груп, усього сус-пільства й у виробленні механізмів реалізації цієї волі; 2) елітипокликані формувати політичні цілі своєї групи; 3) еліти регулю-ють діяльність з політичного представництва групи, дозуючи підтрим-ку, посилюючи або обмежуючи її; 4) еліти є основним резервом керів-них кадрів, центром добору й розміщення керівників на різних ділян-ках політичної діяльності та державного управління.

У процесі модернізації відбувається як перегрупування по-літичних сил, так і розмежування усередині політичної еліти. Незумівши виконати свою місію розбудови справедливого суспіль-ства на початковому етапі незалежності держави, стара еліта роз-палася: одні її представники відійшли від активної політичноїдіяльності й поринули у бізнес, інші очолили клуби, фонди й асо-ціації, треті пішли на пенсію. Але значна її частина, квапливо “мо-дернізувавши” свої погляди, залишилася у вищих органах держав-ного управління.

Аналізуючи поняття “еліта”, Р.Ривкіна окреслює два блокив структурі правлячої еліти держави пострадянського періоду (наприкладі Росії): а) політики вищої та середньої ланки федераль-ного і регіонального рівня; б) керівники великих промислових,виробничих корпорацій, фірм тощо. Називаючи еліту новим кла-сом, Р.Ривкіна вказує на її основні риси й характеристики:

- брак у керівників чітко сформованої мети в процесі побу-дови громадянського суспільства, що призводить до стихійних,погано керованих процесів, які не підлягають централізованомууправлінню;

- захист кланових інтересів, ігнорування прав і свобод гро-мадян, що неминуче призводить до протистояння, погіршеннясоціально-політичної обстановки в країні;

149

- створення значної дистанції між елітою і народом, яка зу-мовлює байдужість населення, недовіру, дискредитацію владиперед народом;

- використання конфліктів за принципом “розділяй і воло-дарюй”;

- поєднання неможливого (а саме функцій професійнихполітиків і бізнесменів) та відповідні наслідки цього: а) вольовепривласнення матеріально-технічної бази підприємств держави;б) вольова підтримка галузей економіки чи окремих корпорацій,якими володіють самі керівники або люди, від яких залежить за-доволення їхніх корпоративних інтересів;

- повна відмова від відповідальності за результати свогоуправління державою.

За визначенням А.Колодій, серед української еліти можнавиокремити, принаймні, чотири групи: а) колишня комуністична“номенклатура” (власне політична, господарська, військова); б) ко-лишня політична контреліта (“дисиденти”), яка нині в політицірепрезентує переважно (але не виключно) національно-патріотич-ний напрям, а також близька до неї, заангажована в політику зчасів “перебудови” творча інтелігенція; в) “нові люди” - бізнесме-ни й політики, професійна діяльність яких пов’язана з формуван-ням суспільно-політичних інститутів та здійсненням політики, атакож інтелектуали (економісти, юристи, політологи), що обслу-говують їхні політичні інтереси.

Дослідники О.Гарань і С.Макеєв запропонували таку кла-сифікацію еліти: колишня радянська “ортодоксальна еліта”; “ук-раїнська контреліта” - націонал-демократичні активісти і дисиден-ти; “нова еліта” - молодь з різних верств, які отримали доступ веліту через вертикаль обласних адміністрацій, місцева і державнабюрократія (“стара”, “нова” і “найновіша” еліти).

У сучасній українській реальності найбільший політичнийвплив має “нова еліта” (за іншою класифікацією - “найновіша”),яка “не зацікавлена в автономному й відкритому функціонуванніінститутів громадянського суспільства”. “Вона, за словами М.То-менка, так і не розпочала діалогу з суспільством після референду-му про незалежність 1991 року”. Існує основний конфлікт між

150

абсолютною більшістю суспільства і частиною правлячої еліти.Автономізація суспільства й еліти є настільки значною, що сьо-годні в Україні існують фактично дві держави.

Досить типовою для політичної модернізації є гостра бо-ротьба, що розгортається між ліберальною частиною правлячоїполітико-управлінської еліти й так званою “контрелітою”, що являєсобою союз незадоволеної послабленням своєї влади бюрократіїта традиціоналістів, авторитаристів і радикалів, що перейшли вопозицію і виступають за збереження традиційної ієрархії, адміні-стративної системи, обмеження політичної участі, ідеї національ-ного відродження й протидії “згубному впливу Заходу”. Тому впроцесі поглиблення реформ цілком можлива ситуація, коли одній ті самі люди можуть на одному етапі виступати за перетворення,а на іншому - вчиняти дії, спрямовані на їх згортання.

Перша хвиля процесу модернізації в Україні засвідчила, щоза слабко розвиненого представництва політичних інтересів і не-прозорого процесу прийняття рішень приватизацію й лібераліза-цію можуть використати старі та нові групи інтересів, що доміну-ють у політиці й інститутах держави.

Однак при всій важливості соціальної будови й політичнихпереваг правлячої еліти її функціональні можливості залежать відрівня модернізації основних соціальних груп і верств, співвідно-шення їх інтересів і моделі соціальної структури в цілому. По-літична еліта в процесі політичної діяльності не породжує новісоціально-політичні зміни, “це - сукупне породження усіх процесівполітичної життєдіяльності суспільства”. Вона не може лишепідсилити або послабити те, що вже існує в надрах суспільства йпроявляється у взаєминах провідних соціальних груп. Але ж абине гальмувати цей процес, еліта має бути відкритою і постійнооновлюватися. Інакше вона деградує внаслідок бюрократизму,корупції та інших негативних явищ. Доки економічний і політич-ний розвиток не супроводжується певними зрушеннями в со-ціальній структурі й культурі політичної діяльності, ліберальнадемократія не може утвердитися.

Політична модернізація, як і модернізація взагалі, наражаєть-ся в процесі свого розвитку на всілякі перешкоди. Найбільш по-

151

ширені з них - крайності технократизму, який ігнорує соціальніпотреби суспільства; популізм, що приноситься у жертву со-ціальній політиці та ефективності економічного розвитку; не-здатність або небажання політичної влади поширити модерніза-цію з окремого елітарного на масовий рівень; різна міра заці-кавленості, прийняття та розуміння модернізаційної мети політич-ною елітою, а також наявного потенціалу для її втілення, неглибо-ке, механічне сприйняття сучасних політичних цінностей і нормпри фактичному домінуванні традиційної політичної культури.

Аналізуючи роль політичної еліти у відносинах держави ісуспільства на сучасному етапі, дослідники відзначають дві ос-новні тенденцій. Перша полягає в тому, що за будь-яких політич-них змін, навіть найрадикальніших, стара еліта повністю не схо-дить з авансцени, а приєднується до нової, стає її частиною або ж(при революційних потрясіннях) лишається на політичному тлі увигляді окремих фрагментів, друга - в тому, що нова еліта запози-чує у старої певні цінності, норми, навіть ідеї. До речі, таке запо-зичення може здійснюватися цілком відкрито, якщо йдеться проповагу до загальнонаціональних цінностей; цей процес, однак,може бути й “контрабандним” - старі ідеологеми використовуютьсявсупереч публічним деклараціям про повний розрив з минулим.

Ці тенденції простежуються і в характері сучасного політич-ного розвитку, який в Україні має амбівалентний характер: модер-нізаторський та антимодернізаторський водночас. Перша тенден-ція проявляється у включенні в політичне життя соціальних групта індивідів (в усіх сферах суспільного життя створено інститутигромадянського суспільства), в послабленні традиційної політич-ної еліти. За даними соціологічних досліджень, рівень довіри на-селення до державних і недержавних структур в Україні граничнонизький. За 18 років незалежності він не перевищував 10%. Це,можливо, пояснюється саме тим, що інститути громадянськогосуспільства певною мірою протиставляються державній владі, якана сьогодні не користується високим авторитетом.

Друга тенденція виражається в специфічній формі здійснен-ня модернізації. Ця специфіка полягає в авторитарних методах

152

діяльності та менталітеті політичної еліти, які передбачають тількиоднобічне - згори вниз спрямування команд при закритому харак-тері прийняття рішень. Політичний режим в Україні виявивсярізновидом гібридизації, яка ґрунтується на поєднанні демокра-тичних інститутів, норм і цінностей з авторитарними. Динамікатрансформаційних процесів дуже слабка. Є.Головаха, аналізуючипричини цього, зазначає, що, на відміну від держав “соціалістич-ного табору”, Україна стала на шлях демократичних перетворень,ініціатором та реалізатором яких були представники провінційноїрадянської бюрократії. Вони готові були декларативно схвалитинову ідеологію й нові ринкові гасла, але були неспроможні прак-тично реалізувати ці гасла.

На думку М.Ходаківського, специфіка модернізації полягаєв залишках старого радянського світогляду, націонал-романтич-ної ідеї, патерналізмі, регіональному партикуляризмі, особистомуінтересі.

Модернізація практично ніколи не супроводжується стабілі-зацією існуючих політичних структур. Послаблення легітимності,марні пошуки владою додаткової соціальної та міжнародноїпідтримки - явища, типові для перехідного періоду. Українськіймодернізації доводиться долати безліч перешкод, пов’язаних зполітичним патерналізмом та клієнтелізмом на шляху не тількидо підвищення рівня політичної участі, а й розвитку системи вширшому соціально-історичному контексті. Україна сьогодні на-гадує середньовічне феодальне суспільство, в якому політичнасфера домінує над економічною, що базується на патерналістсько-клієнтистських відносинах. Слабкість інфраструктури громадян-ського суспільства та брак каналів самовираження окремих верствсуспільства компенсується формуванням множини елітних груп.Замість розвинутого суспільного плюралізму високими темпамиформується елітний корпоративізм, який приводить політичнудіяльність до негативних наслідків. Результатом цього є часті ви-бори, які призводять до посилення недовіри народу до політиків.

В умовах політичної модернізації важливого значення на-буває ідеологічна орієнтація політичної еліти. За допомогою ідео-

153

логії політична еліта виробляє ідейно-ціннісні орієнтири своєїповедінки і дій.

Безпосередній вплив політичної еліти на об’єкт політикибазується на визнанні нею певних ідей і настанов, розумінні пев-ними верствами суспільства їх привабливості, авторитеті лідера.Політичний лідер залишається ним доти, доки він діє, використо-вуючи свій ідеологічний і моральний потенціал для виконаннявластивих його статусу ролей.

Базою для формування ідеологічних позицій політичноголідера стають усвідомлені ним політичні інтереси народу. На їхоснові здійснюється вибір політичних пріоритетів, що врахову-ють потреби різних верств суспільства. Залежно від характеру ізмісту відображених в ідеології інтересів ідеологічна мотиваціядій політичного лідера може сприяти об’єднанню людей, але можей розділяти суспільство згідно з тими чи іншими цінностями. По-літики можуть бути зацікавлені як у першому, так і в другому ви-падках ефекту ідеологічної мотивації.

Важливим напрямом дій сучасної політичної еліти стає ви-роблення ідеології модернізації, оформлення доктрини, за допо-могою якої може сформуватися ідейний взаємозв’язок “верхів” і“низів”, який стане джерелом суспільної згоди, активізатором сус-пільної волі, мотивом утвердження суспільних цінностей, приве-де до своєрідної “революції свідомості”.

Перехід від комуністичної ідеології до ідеологічного плю-ралізму в Україні потребує, як показує практика, досить тривало-го часу. Згідно з дослідженнями Інституту соціології НАН Украї-ни, ідеологічні переваги громадян України можна поділити на чо-тири основні групи. У 1994 р. прихильниками соціалістичної течіївважали себе 10,7% опитаних, комуністичної - 10,3%, національ-но-демократичної - 6,4%, соціал-демократичної - 5,0%. Не визна-чили свою позицію 17,9% респондентів, взагалі не розуміютьсяна цих течіях - 27,6%. За даними цього самого опитування, най-менше прихильників було у ліберальної ідеології (1,9%) [19]. По-ряд з декларуванням цінностей свободи, прав людини відбувало-ся невпинне зубожіння основної частини населення, зростання

154

майнової нерівності. Невтручання держави в економічну та со-ціальну сфери призвело до активізації комуністичних (соціалістич-них) ідей. Комуністична ідеологія хоча й переживає глибоку кри-зу в Україні, та все ж зберігається, адже вона має досить глибокісоціальні корені, а отже й ідейні резерви відновлення.

Слід зазначити, що 2004 р. кількість прихильників соціаліз-му зросла до 25,2%, а прихильників капіталізму зменшилася до11,7% [19]. Це можна пояснити тим, що економічні реформи вУкраїні здійснювалися слабкою політичною елітою, яка розпоча-ла великомасштабну лібералізацію, не маючи збалансованої про-грами. Реформи не були підкріплені чіткими уявленнями про прин-ципи творення нових демократій.

Для ідеологічного спектра українського суспільства сьогодніхарактерний перехід від двополюсної (комуністи - антикомуністи) іконфронтаційної моделі ідейно-політичного реформування суспіль-ства до багатополюсної й переважно консенсусної. І хоча перехідцей не завершений (зберігаються елементи двополюсної моделі “ліві -праві” і конфронтаційні тенденції), все ж окреслюються контуринової моделі ідеологічного спектра: ліберали - комуністи - націона-лісти. Перші представляють політичну ідеологію урядових кіл, щоздійснюють курс на ринкове реформування України, другі - край-ню опозицію цьому курсові, пропагуючи ідею реставрації на онов-леній основі соціалістичних і комуністичних порядків. Треті заяв-ляють про себе як про опозицію і урядовому курсу, і комуністам,виступають за проведення реформ з пріоритетом національних інте-ресів та цінностей самобутнього українського способу життя.

Цим якоюсь мірою можна пояснити, чому комуністична іде-ологія знаходить прихильників серед українців, а ліберальна за-лучила до себе лише незначну їх частину, переважно людей до-сить забезпечених, а також інтелектуалів, для яких найвищоюцінністю є свобода самовираження людини.

Розкол суспільства за базовими цінностями не можна пере-бороти за допомогою указів і політичних рішень. Процес відмовивід колишніх цінностей і сприйняття нових для багатьох виявивсяболісним, що зумовило прагнення певних кіл захищати соціалістичні

155

цінності (рівність, справедливість, упевненість у завтрашньому днітощо). В такій ситуації поки що немає реальних передумов для ство-рення інтегративної ідеології. Вимагає критичної оцінки й спробанав’язати суспільству якусь універсальну ідеологію. В українськихумовах така ідеологія, у яких би демократичних формулюванняхвона не була виражена, неминуче перетвориться на державну, щоставитиме на заваді демократичним перетворенням.

Інша справа - загальнонаціональна ідея та суспільний ідеал,які б окреслювали загальний напрям і мету розвитку суспільства,визначали цінності, близькі більшості нараду. Те, що їх не сфор-мовано, створює чималі труднощі для політиків, які часто розгуб-люються в критичних ситуаціях не тільки через брак компетент-ності чи досвіду в державному управлінні та публічній політичнійдіяльності, а й тому, що вони часто самі не знають, який напрямрозвитку слід запропонувати Україні. Так, український політологА.Колодій головною перешкодою на шляху становлення грома-дянського суспільства вважає саме негромадянськість українськоїеліти, що виявляється передусім у її нездатності ставити інтересисуспільства вище від приватних інтересів та амбіцій. Не маючиорієнтира у вигляді загальнонаціонального ідеалу, що формує ма-сові цінності, важко ідентифікувати національні інтереси країни,більшість вітчизняних еліт переконана в тому, що пріоритет праві свобод людини у внутрішній політиці держави є економічно не-вигідним і політично деструктивним. Це автоматично створюєтруднощі у визначенні внутрішньо- і зовнішньополітичних цілейі завдань з їх реалізації.

Нинішня ідеологічна ситуація в Україні поки що не можестати базою справжньої модернізації країни. Причиною є безду-ховність здійснюваних реформ, різке зниження вольового й мо-рального імпульсів. Ідеологія правлячої української еліти не орієн-тується на моральність, оскільки вона може стати навіть на завадів політичній кар’єрі на даному етапі.

Оскільки в Україні наразі належно не здійснюються лібе-рально-демократичні перетворення, не кон’юнктурним і ситуа-ційним, а свідомим і стратегічним “якорем”, або “брендом” нової

156

влади, на думку В. Карасьова, має бути ідеологія європейських цінно-стей. Йдеться про цільові настанови, пов’язані з формуванням вУкраїні сучасного європейського суспільства, економіки, політич-ної культури та утвердження публічних управлінських засад.

4.4. Осмислення та реалізація політико-управлінськоюелітою в Україні європейських демократичних цінностей

(за матеріалами соціологічних досліджень)

Демократизація суспільного розвитку в сучасний періодсприяє утвердженню загальнолюдських цінностей. Демократіяутверджується у суспільстві лише тоді, коли люди знають, за щовони поцінують її, чого хочуть досягти і що захищатимуть. Ці ос-новоположні риси демократії перетворили її на соціальну цінністьв уявленнях людей ХХ - початку ХХІ ст. Демократичні цінності -це те, що є уособленням гуманізму, духовності, толерантності, сво-боди слова та інших цінностей, завдяки яким демократія здобуваєприхильників в усьому світі.

Незважаючи на несприятливі історичні умови й відставан-ня України у впровадженні світових здобутків демократії, під часпомаранчевої революції (листопад-грудень 2004 р.) українськийнарод продемонстрував на практиці відданість демократичнимідеям: волелюбність, повагу до людської гідності, толерантністьта значну міру демократизму. Він ніколи не забував про свою спо-рідненість з вільним світом і прагнув активної політичної твор-чості в контексті розвитку європейської цивілізації.

Україна, обираючи власний шлях у цивілізований світ з часуздобуття незалежності, задекларувала свої прагнення до європейсь-кої інтеграції, входження в європейські та євроатлантичні струк-тури і, врешті-решт, визначила метою державної політики набут-тя повноцінного членства в Європейському Союзі.

Тому для політико-владної еліти України важливо з’ясуватиступінь готовності українського суспільства до вступу в ЄС. Євро-пейський вибір України означає і впровадження стандартів реаль-ної демократії, інформаційного суспільства, соціально зорієнто-ваного на демократичні цінності.

157

Стратегія роботи політико-владної еліти пов’язана з інтег-рацією України до Євросоюзу, враховує положення ЄС щодо Ук-раїни від 4 жовтня 1994 р., Спільної позиції ЄС щодо України від28 листопада 1994 р., Спільної стратегії щодо України від 11 груд-ня 1999 р., відповідних рішень Ради ЄС, декларацій та низки іншихдокументів ЄС, які стосуються України.

На сьогодні в рамках Угоди про партнерство та співробіт-ництво (УПС) - правової основи відносин - виділено 7 пріоритетівспівпраці між Україною та ЄС: енергетика, торгівля та інвестиції,юстиція та внутрішні справи, наближення законодавства Українидо законодавства Євросоюзу, охорона навколишнього середови-ща, транспортна сфера, транскордонне співробітництво, співпра-ця у сфері науки, технологій та космосу.

Останнім часом значно змінилися формат і якість співробіт-ництва України з ЄС. Проте слід мати на увазі і перешкоди, щодоінтеграційного процесу в ЄС, які має враховувати політико-влад-на еліта України. Головні серед них такі:

1. Погіршення структури товарообміну України з ЄС. Ри-нок ЄС залишається споживачем переважно низькотехнологічноїпродукції проміжної обробки українського виробництва. Продук-ція кінцевого споживання становить лише третину експорту в ЄС.На ринок ЄС орієнтовано 16,9% від експорту продукції вітчизня-ного машинобудування, 76,3% - продукції легкої промисловості.

2. Зберігається інвестиційна непривабливість для ЄС сферивиробництва в Україні товарів з вищим вмістом додаткової вар-тості, інноваційних та перспективних довгострокових проектів.

3. Повільне впровадження науково-технічної кооперації іспівробітництва в науковій сфері з ЄС.

4. Низька інтенсивність економічного співробітництва з но-вими членами розширеного ЄС.

5. Недостатня підтримка конкурентоспроможності націо-нальних виробників на ринку ЄС.

6. Відсутність стратегічного плану дій з визначенням інстру-ментів та строків досягнення відповідності Копенгагенським кри-теріям ЄС.

158

7. Неузгодженість позицій законодавчої і виконавчої владиУкраїни щодо напрямів та механізмів реалізації Європейської інтег-рації та ін.

Виходячи із викладеного сучасній політико-владній елітіУкраїни важливо не втратити час та можливості щодо досягненняполітичного успіху країни у відносинах з інститутами ЄС і Євро-пейською Комісією та зміцнення її позицій стосовно:

- консультацій щодо ліквідації або послаблення діючих ан-тидемпінгових заходів щодо українських виробників на ринку ЄС;

- захисту інтересів українських виробників на ринку ЄС;- реалізації спільних інвестиційних проектів за участю євро-

пейського капіталу в стратегічних галузях української економіки;- розширення наукового простору України в напрямі Євро-

пи та формування сприятливих умов для розміщення ключовихнаукових центрів на території України;

- спільного вирішення проблем забезпечення енергетичноїбезпеки ЄС;

- розробки спільної стратегії розширення промислово-тех-нологічного співробітництва та науково-технічної кооперації Ук-раїни з країнами ЄС;

- створення об’єднань фінансових установ для фінансуван-ня спільних промислово-технологічних проектів тощо.

З метою вивчення громадської думки політико-владної елі-ти України з приводу демократичних цінностей в процесі осмис-лення проблем вступу України в ЄС та НАТО нами 9 листопада2007 р. проведено опитування близько 100 експертів, які навчали-ся на курсах підвищення кваліфікації в ІПК НАДУ при Президен-тові України. Це дало можливість зробити певні висновки про став-лення до досліджуваної проблеми. Наведемо окремі результатиекспертного опитування. Так, на запитання: “В контексті яких сус-пільно-демократичних цінностей Ви сприймаєте європейськийвибір України?” - отримані такі відповіді (табл. 3).

159

Таблиця 3У контексті яких суспільно-демократичних цінностейВи сприймаєте європейський вибір України? (%)

Проаналізуємо думки експертів відповідно до значущостіцінностей, виділених ними в процесі здійснення європейськоговибору України.

Під час експертного опитування на запитання: “В контекстіяких суспільних цінностей Ви сприймаєте Європейський вибірУкраїни?” виявилося, що із 100 експертів 61% сприймають най-вищою цінністю “суспільний добробут народу” (1) як “дуже акту-альну”, 19% - актуальну”, 6% - “неактуальну” і 14% - “не відпові-ли”. У країнах ЄС ця цінність має вагомі показники, тому відпо-відний досвід цих країн для України є корисним і високо оціненийекспертами.

На другому місці за кількістю обраних експертами ціннос-тей стоїть “здоров’я людини та нації” (8); 49% експертів визнали“дуже актуальною”, 26% - “актуальною”, 6% - “неактуальною”, 2% -вказали, що “важко відповісти”, 17% - “не відповіли”. В країнах

№ Суспільні цінності Дуже

актуальні Актуальні Не-

актуальні Важко відпо-вісти

Всього відповіли

Не відпо- віли

1 Суспільний добробут 61 19 6 0 86 14 2 Національна культура 30 37 17 4 88 12 3 Міжнародна співпраця 35 43 4 3 82 18 4 Розвиток науки та освіти 24 40 12 0 76 24 5 Розвиток туризму 21 36 22 0 79 21 6 Рівність статей 6 19 35 5 65 35 7 Суспільна етика та мораль 12 34 25 4 75 25 8 Здоров’я людини та нації 49 26 6 2 83 17 9 Духовність 20 40 13 2 75 25

10 Міжнаціональна, міжетнічна та міжконфесійна злагода

16 32 25 2 75 25

11 Подолання безробіття, злочинності та наркоманії

27 43 12 2 84 16

12 Покращення екології 26 35 20 0 79 21 13 Зміцнення миру 22 49 12 1 84 16 14 Громадянська політична культура 11 47 18 0 16 24 15 Права і свободи громадян 29 46 5 1 81 19 16 Соціальний захист суспільства 42 28 15 0 85 15

17 Добробут родини, материнство та дитинство

38 30 15 0 83 17

18 Інше (допишіть): корупція, бюрократична тяганина (дописати)

160

ЄС більш ефективним є не тільки соціальний захист людини, а йорганізація медичного страхування та інші чинники, що є свідчен-ням турботи про здоров’я людини, нації.

На третьому місці, за даними експертів, є “соціальний за-хист суспільства” (16). З приводу даної цінності думки експертівтакі: 42% - “дуже актуально”, 28% - “актуально”, 15% - “неакту-ально”, 15% - “не відповіли”. Саме така цінність, як “соціальнийзахист”, у країнах Євросоюзу утвердилася як критерій демокра-тичності та гуманізму, який в українському суспільстві впровад-жується надто повільно.

Четверте місце посіла така цінність, як “добробут родини,материнство та дитинство” (17); 38%, респондентів визначило їїяк “дуже актуальну”, 30% - “актуальну”, 15% - “не відповіли”. Вцьому напрямі в Україні вжиті певні заходи, зокрема щодо підтрим-ки матері та дитини. Добробут родини теж визнано вагомоюцінністю, але при кризовому стані розвитку суспільства цю про-блему складно вирішити.

Досить важливою цінністю вважають експерти “міжнарод-ну співпрацю” (3). Таку цінність 35% респондентів вважають“дуже актуальною”, 43% - “актуальною”, 4% - “неактуальною” і3% зазначили, що “важко відповісти”, 18% “не відповіли”. Досвідупровадження ринкових відносин, які утвердилися в країнах Євро-союзу, може запозичити Україна. Україну в 2006 р. визнано краї-ною з ринковою економікою. Проте в системі країн з ринковоюекономікою є теж різні підходи до цього, оскільки у різних краї-нах різні рівні економічного розвитку.

Такий чинник, як “національна культура” (2), теж отримав висо-кий рейтинг, а саме: 30% вважають його - “дуже актуальним”, 37% -“актуальним”, 17% - “неактуальним”, 4% -”важко відповісти” і 12%“не відповіли”. Розвиток національної культури - вагомий чинникпрогресу нації, тому для України це важливо, оскільки культура єскладовою іміджу нації, адже від культури суспільства залежить куль-тура особистості, повага до держави і прогрес суспільства.

“Права і свободи громадян” (15) - вагомий суспільний чин-ник, оскільки 29% опитаних вказало на нього як на “дуже актуаль-

161

ний” і 46% - “актуальний”, 5% - “неактуальний”, 1% вказав, що“важко відповісти”, 19% “не відповіли”.

Саме утвердження цієї цінності та європейський досвід є ваго-мим і корисним для України. Від того, наскільки швидко буде цейчинник утверджуватися в українському суспільстві, настільки пози-тивно світ сприйматиме Українську державу та її демократизацію.

Чинник “покращення екології” (12) не набрав відповідновисокої оцінки щодо вступу до ЄС, адже екологія погіршилася увсьому світі та і люди зневірилися у попередніх обіцянках допо-могти Україні після Чорнобиля США та інших країн, тому івідповіді виявилися такими: 26% визнали його “дуже актуальним”,35% - “актуальним”, 20% - “неактуальним”, 21% “не відповіли”.Проте турбота про довкілля, екологічно чисті продукти, чистотурік, озер є важливим напрямом екологічної політики будь-якої дер-жави, тим більше України.

“Розвиток науки і освіти” (4) є вагомим чинником виходячиіз вимог Болонського процесу, до якого Україна залучилася у 2005 р.та її прагнень до демократичних перетворень. Тому і відповіді єтакими: 24% - “дуже актуально”, 40% - “актуально”, 12% - “неак-туально” і 24% - “не відповіли”. Для молодого покоління освіта євкрай необхідною оскільки, воно житиме в інформаційному про-сторі. Країни, вкладаючи великі кошти в науку, нові технології,забезпечують собі добробут і щасливе майбутнє. Цей досвід Ук-раїні також варто запозичити.

На “зміцнення миру” (13) як суспільний чинник експертивідреагували таким чином: 22% визнали його “дуже актуальним”,49% - “актуальним”, 12% - “неактуальним”, 1% зазначив, що “важковідповісти” і 16% “не відповіли”. Додавши перші дві позитивнівідповіді (22 і 49%), отримаємо 71%, тобто стільки респондентів вва-жають, що спільно із країнами ЄС Україна має надію на захист тазміцнення миру, адже це необхідно для демократичних перетворень.

Така суспільна цінність, як “розвиток туризму” (5), отрима-ла не зовсім позитивну оцінку експертів: 21% вважають її “дужеактуальною”, 36% - “актуальною”, 22% - “неактуальною”, і 21%“не відповів”. Підсумовуючи негативні відповіді (22% + 21%), от-

162

римаємо 43%. Це засвідчує, що в Україні туристична галузь слаб-ко розвинута, а експерти-управлінці у цій сфері працюють неефек-тивно. Але, використовуючи досвід країн ЄС у цій сфері, Українамогла б не тільки заробити великі кошти, а й побудувати дорогита відродити культурні центри.

“Подолання безробіття, злочинності та наркоманії” (11)розглядається експертами як вагомий чинник, про що свідчать такіпоказники: 27% визнали його “дуже актуальним”, 43% - “неакту-альним”, 12% - “актуальним”, 2% зазначили, що “важко відпові-сти” і 16% - “не відповіли”. Сума позитивних відповідей 27 + 43%,свідчить про те, що 70% респондентів сподіваються, що вступУкраїни в ЄС допоможе вирішити ці проблеми в нашомусуспільстві. Зокрема, досвід країн ЄС можна раціонально викори-стати в Україні та утверджувати правову культуру в суспільнихінститутах та в українському соціумі взагалі.

Феномен “духовності” (9) на даному етапі розвитку суспільствє дуже важливим, а в країнах пострадянського простору, зокрема вУкраїні - вкрай важливим. Респонденти дали такі відповіді: 20%визнали його “дуже актуальним”, 40% - “актуальним”, 13% - “неак-туальним”, 2% зазначили, що “важко відповісти” і 25% “не відпові-ли”. На наш погляд, сума негативних відповідей (13 + 25% = 38%)свідчить, що для управлінців така суспільна цінність, як “ду-ховність”, не відіграє значної ролі, що є тривожною ознакою.

Ще тривожнішою є ситуація з оцінкою такої суспільноїцінності, як “суспільна етика та мораль” (7), щодо якої відповідібули такими: 12% вважають її “дуже актуальною”, 34% - “акту-альною”, проте 25% - “неактуальною”, 4% зазначили, що “важковідповісти” і 25% “не відповіли”. Якщо підсумувати негативнівідповіді (25+25+4), то одержимо 54%. Це є свідченням того, щостільки респондентів-управлінців не переймаються роздумами просуспільну мораль і не вважають, що вступ в ЄС щось може зміни-ти. Жахливим наслідком нехтування цією цінністю стало в ХХ ст.панування фашистських та тоталітарних режимів. Без культиву-вання цієї цінності суспільство приречено на деградацію.

163

Викликають занепокоєння і думки експертів стосовно такоїсуспільної цінності, як “міжнаціональна, міжетнічна та міжкон-фесійна злагода” (10). В поліетнічному та поліконфесійному ук-раїнському суспільстві питання злагоди мало б бути важливим нетільки для експертів-управлінців, а й для кожного громадянина тавсіх державних інститутів. Сума позитивних відповідей: “дуже ак-туально” і “актуально” (16+32%) свідчить про важливість даноїцінності для 48% респондентів. Для 25% респондентів це “неак-туально”, 25% - “не відповіли”, 2% зазначили, що “важко відпо-вісти”. Отже, 52% експертів-управлінців не усвідомлюють серйоз-ного значення цього феномена для державотворення і консолідаціїсучасного українського суспільства з метою утвердження кращихдемократичних цінностей.

Відповіді експертів щодо оцінки такої суспільної цінності,яка була надзвичайно важливою на етапі виборів 2006 р. і післявиборів, як “громадянська політична культура” (14), розподілили-ся так: 11% - “дуже актуально”, 47% - “актуально”, тобто позитив-ними є відповіді 57% респондентів. Проте 18% вказало, що це“неактуально”, 24% “не відповіли”. Це свідчить про те, що майжеполовина сучасного населення українського суспільства перебу-ває поза державотворчими та політичними процесами і не вважаєнеобхідним вивчення досвіду демократичних країн ЄС.

Відповіді респондентів щодо такої цінності, як “рівністьстатей” (6), були такими: 6% - “дуже актуально”, 19% - “актуаль-но”, тобто 25% вказали на проблему гендерного паритету. Проте 35%респондентів вважають, що дана цінність “неактуальна”, 15% - “невідповіли”. Отже, 40% респондентів не надали серйозного зна-чення цій суспільній цінності, хоча проблеми встановлення “ген-дерного паритету” в Україні існують, і для неї був би кориснимдосвід країн ЄС.

Досить проблемними були відповіді експертів з приводувступу України до ЄС та НАТО (табл. 4).

164

Таблиця 4Якою мірою, на Вашу думку, вступ до ЄС та НАТОвпливатиме на наступні сфери життєдіяльності

українського суспільства? (%)

Експертам було названо 9 (дев’ять) сфер життєдіяльностіукраїнського суспільства і запропоновано визначити вплив ЄС таНАТО на життєдіяльність українського суспільства.

1. Політична сфера. В даній сфері “позитивний” впливвідзначили 56% експертів; 31% - “негативний”, відповідь “не впли-ватиме” дали 5%, “не відповіли” 8%.

2. Соціальна сфера. Експерти дали такі відповіді: 55% -“позитивно”, 24% - “негативно”, 10% - “не впливатиме”, 11% “невідповіли”.

3. Економічна сфера. З даного питання отримано таківідповіді: 52% - “позитивно”, 32% - “негативно”, 7% - “не вплива-тиме”, 9% - “не відповіло”.

4. Інформаційна сфера. Експерти дали такі відповіді: 54% -“позитивно”, 32% - “негативно”, 7% - “не впливатиме”, 13% - “невідповіли”.

5. Правова сфера. Експерти відповіли таким чином: 51% -“позитивно”, 18% - “негативно”, 18% - “не впливатиме”, 13% -“не відповіли”.

6. Військово-оборонна сфера. З приводу даної сфери екс-перти дали такі відповіді: 59% - “позитивно”, 30% - “негативно”,6% - “не впливатиме”, 5% - “не відповіли”.

7. Наукова сфера. Експерти дали з приводу впливу на науко-ву сферу такі відповіді: 32% - “позитивно”, 27% - “негативно”,20% - “не впливатиме”, 21% - “не відповіли”.

№ з/п

Сфери життєдіяльності суспільства

Позитивно Негативно Не впливатиме

Всього відповідей

Не відповіли

1 Політична 56 31 5 92 8 2 Соціальна 55 24 10 89 11 3 Економічна 52 32 7 91 9 4 Інформаційна 54 16 17 87 13 5 Правова 51 18 18 87 13 6 Військово-оборонна 59 30 6 95 5 7 Наукова 32 27 20 79 21 8 Екологічна 33 30 25 88 12 9 Духовна 16 27 43 86 14

165

8. Екологічна сфера. Отримано такі відповіді: 33% - “позитив-но”, 30% - “негативно”, 25% - “не впливатиме”, 12% - “не відповіли”.

9. Духовна сфера. Ця сфера отримала низькі позитивні по-казники, а саме: 16% - “позитивно”, 27% - “негативно”, 43% - “невпливатиме”, 14% - “не відповіли”.

Отже, на нашу думку, в суспільстві є проблеми слабкогоінформування та виділення позитивних пріоритетів для Українипри вступі до ЄС та НАТО.

Думки експертів щодо проблеми “військово-політичноговибору союзу України” були висловлені таким чином (табл. 5).

Таблиця 5Який вибір військово-політичного союзу України

Ви підтримуєте? (%)

1. Вступ України в НАТО. Відповідь “так” дали 80%,відповідь “ні” - 20%.

2. Вступ України у військово-політичний союз із Росією. Заданий вибір висловилося: 13% - “так”, 87% - “ні”.

3. Вступ України в НАТО і одночасно військово-політичнийсоюз із Росією: 18% експертів висловилося “так” і 82% - “ні”.

4. Україна має бути позаблоковою державою. За даний вибірвисловилося 56% експертів “так”, 44% - “ні”.

5. Важко відповісти: 4% - відповідей “так”, 96% - “ні”.Експертам було підібрано 18 запитань, з яких вони мали

відібрати п’ять (5) (табл. 6). Якщо виділити п’ять (5) найбільшцікавих для експертів відповідей, то ними були такі: “насторо-женість” - 70%; “очікування змін” - 60%; “надія” - 47%; “тривога” -40%; “невпевненість” - 39%. Так проілюстрували експерти настроїбільшості населення України в зв’язку з європейською та євро-атлантичною інтеграцією.

№ з/п Вибір України Так Ні

1 Вступ України до НАТО 20 80 2 Вступ України у військово-політичний союз із Росією 13 87 3 Вступ України в НАТО і одночасно військово-політичний

союз із Росією 18 82

4 Україна має бути позаблоковою державою 56 44 5 Важко відповісти 4 96 6 Мені байдуже 0 100

166

Таблиця 6Які настрої, на Вашу думку, останнім часом характернідля більшості населення України в зв’язку з європейськоюта євроатлантичною інтеграцією (виберіть не більше

5 пунктів)?

Протилежний, негативний настрій проілюстровано експер-тами такими п’ятьма чинниками (відповідями): “спокій” - 1%; “за-доволення” - 4%; “впевненість” - 6%; “гнів” - 7%; “образа” - 8%.

Отже, дані опитування засвідчують, що серед політико-влад-ної еліти як у центрі, так і на регіональному рівні слід провестивелику інформаційну та виховну роботу з метою усвідомленнямісця України серед демократичних країн світу.

Література до теми 4

1. Ананьев Б. Г. Человек как предмет познания / Б. Г. Ананьев. -СПб. : Питер, 2001. - 298 с.

2. Бердяев Н. А. Диалектика божественного и человеческо-го / Н. А. Бердяев. - М. : АСТ ; Х. : Фолио, 2003. - 620 с.

3. Гоулман Д. Эмоциональное лидерство: Искусство управ-ления людьми на основе эмоционального интеллекта / Д. Гоул-ман, Р. Бояцис, Э. Макки : пер. с англ. - М. : Альпина Бизнес Букс,205. - 301 с.

4. Джойнер Р. Лидерство и творческий потенциал в жизни /Р. Джойнер. - К. : ПП Скобелкин И.О., 2003. - 126 с.

5. Іскакова Г. Особливості посткомуністичної трансформаціїі проблеми прав та свобод людини / Г. Іскакова // Політ. менедж-мент. - 2005. - № 2. - С. 138-144.

Показник Так Ні Показник Так Ні Показник Так Ні 1. Задоволення 4 96 7. Заздрість 8 92 13. Гнів 7 93 2. Оптимізм 13 87 8. Пристосування 17 83 14. Беззахисність 15 85 3. Впевненість 6 94 9. Несвобода 17 83 15. Страх 6 94 4. Надія 47 53 10. Невпевненість 39 61 16. Спокій 1 99 5. Байдужість 33 67 11. Тривога 40 60 17. Настороженість 70 30 6. Очікування змін

60 40 12. Образа 8 89 18. Обурення 14 86

167

6. Ковальова О. О. Стратегії євроінтеграції: як реалізуватиєвропейський вибір України : монографія / О. О. Ковальова. - К. :Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003. - 340 с.

7. Конфисахор А. Г. Психология власти / А. Г. Конфисахор. -СПб. : Питер, 2004. - 235 с.

8. Кухта Б. Політичні еліти і лідери / Б. Кухта, Н. Теплоухо-ва. - 2-ге вид., перероб. і допов. - Львів : Кальварія, 1997. - 224 с.

9. Максименко С. Д. Генезис существования личности /С. Д. Максименко. - К. : ООО “КММ”, 2006. - 240 с.

10. Мартиненко В. М. Інноваційна стратегія демократичногорозвитку України: від місцевої демократії до демократичної держа-ви : монографія / В. М. Мартиненко. - Х. : Константа, 2004. - 225 с.

11. Михальченко М. Пошук лідерів: чесних, талановитих,справедливих / М. Михальченко // Політ. менеджмент. - 2006. -Спец. вип. - С.15-22.

12. Основи демократії : навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. /авт. кол. : М. Бессонова, О. Бірюков, С. Бондарук та ін. - К. : Ай-Бі,2002. - 684 с.

13. Пахарев А. Д. Политическое лидерство и лидеры / А. Д. Па-харев. - К. : Знання України, 2001. - 270 с.

14. Політичні інститути i процеси в умовах трансформаціїукраїнського суспільства : навч. пociб. - Одеса : ОРІДУ НАДУ,2006. - 416 с.

15. Пірен М. І. Основи політичної психології : навч. посіб. /М. І. Пірен. - К. : Міленіум, 2003. - 418 с.

16. Рывкина Р. В. Влияние новой правящей элиты на ход ирезультаты экономических реформ / Р. В. Рывкина // Социологи-ческие исследования. Социс. - 1995. - № 11. - С. 35-43.

17. Селіванов В. М. Право і влада суверенної України: мето-дологічні аспекти : монографія / В. М. Селіванов. - К. : Видавн.дім “Ін Юре”, 2002.

18. Траверсе О. Політичне лідерство, національна еліта іпрактика модернізації суспільства / О. Траверсе // Політ. менедж-мент. - 2006. - № 1. - С. 27-36.

168

19. Українське суспільство: соціологічний моніторинг 1992-2007. Динаміка соціальних змін / за ред. д-ра екон. наук В. Воро-ни, д-ра соц. наук Н. М. Шульги. - К. : Ін-т соціології НАН Украї-ни, 2007. - 544 с.

20. Федорова М. М. Классическая политическая философия /М. М. Федорова. - М. : Весь мир, 2001. - 224 с.

21. Суспільні реформи та становлення громадянського сус-пільства в Україні : матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. учас-тю (30 трав. 2001 р., Київ) / за заг. ред. В. І. Лугового, В. М. Князє-ва. - К. : Вид-во УАДУ, 2001. - 424 с.

22. Энкельман Н. Б. Власть мотивации. Харизма, личностьи успех: пер. с нем. / Н. Б. Энкельман. - М. : АО Интерэкперт,1999. - 272 с.

23. Якубовський О. П. Кадри, еліти, лідерство в державному уп-равлінні / О. П. Якубовський, Л. Л. Приходченко. - Одеса : ОФ УАДУ,Оптимум, 2001. - 235 с.

24. Building a trustworthy state in post-socialist transition / editedby Janos Kornai and Susan Rose-Ackerman. - New York : PalgraveMacmillan, 2004. - 232 p.

Тема 5. Оптимізація публічної політичноїдіяльності в сучасному українському суспільстві

шляхом переорієнтації на нові цінності

Здебільшого нація розпочинаєтьсяяк явище, що породжене елітоюсуспільства.

Т.Х.Еріксон

5.1. Зростання політичної правосвідомості громадяну процесі публічної політичної діяльності

В Україні формується демократична правова держава. Цейпроцес передбачає удосконалення законодавства і внесення необ-

169

хідних змін до нього. До головних завдань правової демократич-ної держави належать: постійна турбота про зміцнення правопо-рядку та законності, захист суспільства і кожної особи від злочин-них посягань, організація та координація на загальнодержавномурівні і в окремих регіонах боротьби зі злочинністю. Це важливийнапрям публічної політичної діяльності серед громадян Українина сучасному етапі. Право повинно сьогодні стати стабілізуючимчинником публічної політичної діяльності, установлюючи, визна-чаючи і закріпляючи в нормах законодавства її межі, але не зазіха-ючи на конституційні права і свободи громадян.

Держава і право нероздільні, вони виникають одночасно впроцесі еволюції людського суспільства. Розбудова Українськоїдержави немислима без високої правової культури людей, щоздійснюють цей процес, без глибоких знань ними прав і обов’язків,чинного законодавства. Однак це невластиве сучасному україн-ському політикуму.

Право завжди пов’язане із суспільним життям людини. Лю-дина є носієм і основним користувачем його норм, а її інтереси іпотреби визначають зміст правил поведінки людей у суспільстві.Норми права створюються людьми, які вкладають у них свої знан-ня, розум і свідомість, тобто уявлення про мету і завдання права,наслідки його регулятивної діяльності та про способи і методирегулювання правом відносин між людьми в суспільстві. Отже,свідомість у галузі права (правосвідомість) - обов’язковий елементйого виникнення, розвитку, функціонування.

Право є юридичною основою виникнення держави. Право,на відміну від інших соціальних норм - норм моралі, норм гро-мадських організацій та установ, релігійних норм, має свої особ-ливості. Для права характерні чіткість визначення норм і обо-в’язків. Сфера публічної політичної діяльності на даному етапі вУкраїні не дає змоги реалізувати цей припис Конституції України.Право об’єднує суспільство, людей у державі, адже всі вони підпо-рядковуються однаковим вимогам права, між ними встановлюють-ся відповідні правові відносини. Але цих принципів депутати,політики, на жаль, не дотримуються. Право у взаємодії із соціаль-

170

ними нормами здійснює регулювання суспільно-політичних відно-син, зокрема публічної політичної діяльності.

Проблемою сучасного українського суспільства, зокрема впублічній політичній діяльності, є нігілізм. Правовий нігілізм - цеставлення до права, що виражається в запереченні його соціаль-ної цінності.

На сьогодні причинами прояву правового нігілізму в Україніможна вважати:

- невпорядкованість законодавства, його нестабільність тасуперечливість;

- низькі правову культуру та правосвідомість;- нерозробленість механізмів введення в дію прийнятих за-

конів та ін.В Україні нині для всієї системи соціальних норм характерні

правове невігластво, нігілізм, втрата суспільством довіри до полі-тиків, управлінців, до правових норм через юристів, що є проявомбільш широкого явища - соціальної анемії. Вся система соціаль-них норм порушена, зруйноване саме “ідейне ядро” правової нор-ми, залишилася лише формалізована, взята під охорону держави,“оболонка”.

У масову свідомість впроваджується антиправна залежність:вигідніше ігнорувати вимоги закону - невигідно жити за законом.На рівні суспільної свідомості невиконання норм права не викли-кає осуду. Для впровадження змін у свідомість політиків, членівсуспільства мають закладатися ідеї та принципи, які в подальшо-му впливатимуть на їх нормотворчість.

Тому в цьому контексті важливою проблемою в системі полі-тичної діяльності є формування правової свідомості як у політич-ної еліти, так і серед громадян сучасного українського політикумута суспільства в цілому.

Спинимось коротко на феномені свідомості (з психологіч-ної точки зору). У світі довкола нас немає нічого дивовижнішогой загадковішого за людський розум, інтелект, свідомість. Довгітисячоліття людство шукало відповідь на запитання, в чому жполягає суть феномена свідомості, яка її природа, як вона виника-ла і яке її призначення в світі?

171

Свідомість - це вища форма відображення об’єктивноїдійсності, що властива тільки людині. Свідомість являє собоюєдність усіх форм пізнання людини, її переживання і ставлення дотого, що вона відображає. Відчуття, пам’ять, мислення, мрії, нахи-ли, наполегливість, принциповість та всі інші психічні процеси,стани та властивості людини - це різноманітні прояви її свідомості.

Свідомість - це специфічна форма життєдіяльності люди-ни, продукт її взаємовідносин з об’єктивною дійсністю. Інакшекажучи, протягом життя на кожну людину впливають предмети іявища, події та інші люди, що становлять її світ. Але й людина,піддаючись впливу зовнішнього світу, так чи інакше впливає нанього: дещо використовує для задоволення своїх потреб, деякихвпливів прагне позбутись і т.ін.

Так у загальному вигляді відбуваються взаємовідносини міжнавколишнім світом і людиною. Але це далеко не повністю харак-теризує людину та її свідомість. Людина не тільки певним чиномставиться до об’єктивної дійсності. На відміну від тварин вонавибірково ставиться і до своєї життєдіяльності, тобто до власноговідношення, що об’єктивно спрямоване на навколишній світ. Це іє показником того, що життєдіяльність людини є усвідомленою.Діяльність - це взаємодія конкретної людини з дійсністю, в про-цесі якої вона свідомо і активно прагне досягнення поставленихцілей. Така ідея усвідомлення політичної діяльності має утверд-жуватися серед політиків та громадян у сучасній політиці.

Представник людського роду стає особистістю, тобто свідо-мою істотою, що активно перетворює дійсність, тільки під впли-вом суспільства, діяльності та спілкування з іншими людьми. З’яв-ляючись на світ як індивід, людина стає особистістю, і цей процесмає свій історичний характер. Процес засвоєння особистістю со-ціального-політичного досвіду здійснюється через її внутрішнійсвіт, у якому виражається ставлення людини до того, що вона ро-бить і що відбувається з нею. Активність особистості проявляєть-ся в характерних для неї мотивах поведінки, установках, відно-шеннях, способах дії, тобто в різноманітності діяльності, що спря-мована на перетворення об’єктивної дійсності.

172

Як уже зазначалось, існування людини являє собою безпе-рервну взаємодію з навколишнім світом, що дає змогу забезпечи-ти свою адаптацію, і тим самим виживання. Людина щохвилинностикається із ситуаціями, значення яких змінюється залежно відпотреб або поставлених цілей. Ці зміни у правово-політичній пло-щині відбуваються і в Україні, але дуже повільно.

Свідомість можна розглядати і з точки зору системно-струк-турного підходу, тобто як внутрішній світ, світ суб’єктивної ре-альності. Поряд із свідомістю у “внутрішньому світі” людини існуєрівень несвідомого. Вважають, що несвідоме - це сукупність пси-хічних явищ, станів і дій, які перебувають поза сферою розуму.Якщо звернутись до генезису людської психіки, то несвідоме вис-тупає першим етапом її розвитку, а свідоме - другим. У зв’язку зцим можна припустити, що несвідоме і свідоме є двома відносносамостійними сторонами психіки людини, вони взаємодіють міжсобою, активно впливаючи одне на одного. До того ж несвідомекриє у собі багаті можливості, які стимулюють раціональні аспек-ти людської життєдіяльності та творчі дії суб’єкта.

Структура психічної діяльності індивіда не вичерпуєтьсясвідомістю і несвідомим. У суб’єктивній реальності людини існуєй така підструктура, як самосвідомість. Вона орієнтована на аналіз,усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інте-ресів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостейтощо; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставленнядо самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здат-ної відчувати. У цьому разі об’єктом пізнання суб’єкт робить са-мого себе і свою свідомість. Отже, людина - самооцінююча істо-та, яка без цієї характеристичної дії не змогла б визначити себе ізнайти місце в житті. Самосвідомість - важлива умова постійногосамовдосконалення людини. Елементи та рівні структури суб’єк-тивної реальності формуються під впливом соціального способужиття людини, який вимагає від неї самоконтролю своїх вчинків ідій, взяття на себе повної відповідальності за них.

Правосвідомість - це сфера групової та індивідуальної свідо-мості, що пов’язана з відображанням правозначимих явищ; вклю-

173

чає в себе правові орієнтації, відношення до правозначимих явищ,що охороняються правом соціальних цінностей, відношення до пра-ва, законності та правосуддя, уявлення людей про правомірність танеправомірність, правопорядок у певному суспільстві. У концент-рованому вигляді правосвідомість виражається у правовій ідеологіїсуспільства - в системі правових поглядів громадян і, зокрема, полі-тико-владної еліти та її публічної політичної діяльності.

Соціально-психологічний бік правосвідомості проявляєть-ся в особливостях правозначимої поведінки, правозначимих со-ціальних стереотипах і емоційних оцінках, правовій культурі сус-пільства, а отже, в політичній діяльності. Правосвідомість підпо-рядковується загальним закономірностям розвитку, виконує пізна-вальну, оцінну і регулятивну функції, є відображенням соціально-політичних та економічних відносин даного суспільства, взаємо-пов’язана з його моральною та політичною свідомістю, залежитьвід права, що функціонує, і сама впливає на правотворчість такожу сфері політики, що зумовлює суспільну необхідність формуватиполітичну правосвідомість політичної еліти та громадян.

Політична правосвідомість - сфера свідомості, пов’язана звідображенням правозначної діяльності, сукупність поглядів таідей, що виражають ставлення політиків, людей, соціальних групдо права та законності.

Правосвідомість людей визначається правовими засадамисуспільства у сфері політики та політичної діяльності, практикоюзастосування права, реальними умовами життєдіяльності людей,моральним досвідом та традиціями суспільства, системою поши-рених оцінних ставлень до правозначимих явищ політиків.Найбільш стійкі нормативно-ціннісні позиції особистості “утво-рюють сферу її правозначимих установок - зумовлюють стерео-типну готовність до певних дій у правозначимих ситуаціях по-літичного процесу.

Політична правосвідомість поділяється на суспільну, груповута індивідуальну. Суспільна політична правосвідомість - сферасуспільної свідомості, що відображає правозначимі явища політич-ного буття; суспільно-політична правосвідомість взаємодіє з по-

174

літичною та правовою ідеологією - системою панівних правовихідей, поглядів і установок, визначає спрямованість правотворчостіта механізми праворегуляції у сфері політичної діяльності лідерівпартій, членів партій та громадян.

На відміну від суспільної політичної правосвідомості, гру-пова політична правосвідомість стихійно залежить від вузькогрупо-вих партійних інтересів, які досить часто протистоять суспільним.Групова правова політична свідомість може бути і асоціальною.

Індивідуальна правосвідомість окремих політичних лідерівще більш різноманітна, що спостерігається в сучасному політич-ному житті депутатського корпусу Верховної Ради України. Вонавеликою мірою визначається правосвідомістю малих клановихгруп, у які включена особистість лідера, умовами їх політичногоінтересу. Індивідуальна правосвідомість відрізняється різнимирівнями розвитку.

На елементарному рівні індивідуальна правосвідомість ви-ражається в узгодженні конкретної політичної діяльності політич-ного лідера на основі більш високого її рівня правомірної поведін-ки, що проявляються при усвідомленні складних політичних си-туацій у публічній політичній діяльності, правового статусу всуспільстві.

Вищий рівень індивідуальної політичної правосвідомостіхарактеризується сукупністю поглядів на політичні процеси, ус-відомленням соціально-політичної значимості права, оцінкою йогосутності, оволодінням правовою ідеологією.

У політичній індивідуальній правосвідомості розрізняють-ся три взаємопов’язаних аспекти:

1) пізнавальний, пов’язаний з адекватним відображеннямправових цінностей у політичній діяльності індивіда. Однак у бу-денній політичній правосвідомості цінності права замінюютьсяпобутовими уявленнями, індивідуальним досвідом, традиціями тазвичаями, груповими нормами, нормами культурної поведінки;

2) оцінний, що виражається в особистому ставленні люди-ни до політичних явищ, визначенні їх змісту та політичних цінно-стей, які котируються в суспільстві;

175

3) регулятивний, що пов’язаний з контролюванням процесуконкретної правозначимої дії в системі політичних процесів таоцінкою її результатів. Це прояв правосвідомості в дії, правомірнійповедінці в процесі політичної діяльності, політичної участі,людського виміру в політиці.

Правомірною є політична поведінка, цілі, способи і резуль-тати якої не суперечать демократизації політичного життя, основ-ним інтересам суспільства, що виражені в правових нормах.

Індивідуальна політична правосвідомість проявляється вмотивах публічної політичної діяльності, правозначимих поведін-кових актах, особливому структурно-особистісному утворенні -солідарності особистості з правовими засадами політичної діяль-ності або в політичному правовому негативізмі - запереченні пра-вових цінностей у системі політичної діяльності. Солідарністьособистості з правовими засадами політичної діяльності означає,що правомірна політична поведінка сама по собі стає особистісноприйнятою цінністю, зацікавленістю особистості в реалізації себев політиці на основі закону.

Політична правосвідомість та пов’язані з нею політична іде-ологія і правовий світогляд належать до основних сфер політич-ного життя суспільства, особистості, що визначають престиж пра-ва, його цінність та ефективність в даному суспільстві. Політичнаправосвідомість - явище суб’єктивне. Вона більшою мірою корелюєіз сутністю права, ніж з окремими правовими нормами в політиці.

Політична правосвідомість - психологічно-правова основареалізації публічної політики. Вона залежить від права, що функ-ціонує в політичній сфері суспільства, і сама впливає на його реа-лізацію через публічну політичну діяльність. Політична право-свідомість - механізм загальної правової оцінки політичної діяль-ності, що виражається в почутті правомірності та законності, взвичці підпорядкувати поведінку індивіда політичній необхідності,справедливості політичних рішень та політичної дії. Право-свідомість членів суспільства зумовлює усвідомлену політичнуучасть та політичну діяльність, що й визначає його долю. Полі-тична правосвідомість утворює ядро правової культури суспільства,

176

встановлює рівень розвитку права, ступінь правовиконання в дано-му суспільстві, здатність політичної еліти та членів суспільств доправових дій у політичному житті країни. Вищий рівень політичноїправосвідомості проявляється в інтернаціоналізації права як вищоїсоціальної цінності, в реалізації політики суспільно-політичних дер-жавотворчих змін, демократизації суспільства.

Отже, політична правосвідомість - це сукупність правовихпоглядів, що виражають ставлення людей до політики та публіч-ної політичної діяльності, мети, завдань, способів та методів ре-гулювання політичних процесів, оцінки правомірності політичноїдіяльності, політичних рішень щодо майбутньої правової систе-ми та окремих її норм у публічній політичній діяльності.

Політична правосвідомість впливає на процес державотво-рення, реалізацію політичних обіцянок електорату та адресатам уцілому й виконання їх приписів політичною елітою. Політичнаправосвідомість, що містить у собі усвідомлення ролі і значенняправа в політиці, великою мірою впливає на формування правовоїдержави та цивілізованого політичного іміджу країни у світі. По-літична правосвідомість особистості політика в правовомусуспільстві зумовлена ідеями прав особистості, що панують усуспільстві, розумінням сутності права як основного соціальногоблага, що забезпечує свободу, благополуччя людей шляхом чесноїта результативної публічної політичної діяльності. В центрі сус-пільної свідомості правового суспільства перебувають не караль-на, не карно-правова функції права, а основи громадянського пра-вового регулювання політичних процесів, які покликані створю-вати умови для кращого життя народу, його політичні надбання.

5.2. Подолання політичного нігілізму в молодіжномусередовищі та переорієнтація свідомості молоді

на нові цінності

Поступ суспільства пов’язується не тільки з особливостямиформування соціально-політичних орієнтацій молоді, її політич-ним вибором і ставленням до влади та участю у публічній по-

177

літичній діяльності, а й переорієнтацією її свідомості на нову си-стему цінностей у такій діяльності. Сучасна українська молодьвступає в самостійне життя в кризовий період розвитку суспіль-ства. Стару ціннісно-нормативну систему зруйновано, а форму-вання нової залежить від спрямованості політичної свідомостімолоді. У таких умовах зростає роль її політичної соціалізації таактивної участі у публічній політичній діяльності.

Участь у виборах є важливим чинником політичної соціалі-зації особистості, особливо молодої людини. Тут набувається пер-ший практичний досвід політичної діяльності, формується відчуттяспівучасті в політичному житті суспільства.

Таким чином, актуальність цього питання зумовлюється:- підвищенням ролі молоді у формуванні та реалізації дер-

жавної політики, її реальною участю в модернізації суспільства.Прикладом такої політичної участі стали вибори Президента Ук-раїни 2004 р. (помаранчева революція). На процес політичної со-ціалізації молоді активно впливали політичні партії, молодіжні гро-мадські організації, лідери нації тощо. Кількість молодіжних гро-мадських організацій зросла із 79 у 2001 р. до 121 у 2004 р.;

- необхідністю створення можливостей для самореалізаціїмолоді в публічній політичній діяльності законодавчим шляхом.Молоді люди повинні вміти використовувати свої політичні, со-ціально-економічні, культурні права й свободи і сумлінно викону-вати свої політико-правові обов’язки. В цьому контексті процесполітичної соціалізації молоді має сутнісне значення, оскількиформування громадянина відбувається в процесі засвоєння пев-ної системи цінностей, орієнтацій, політичних ролей, оволодінняпевними навичками;

- розширенням можливостей громадянського суспільства.Нині, коли формуються його демократичні засади, важливу рольвідіграє залучення громадян до суспільних справ за власним ви-бором, самостійне ухвалення рішень, свідоме здійснення вчинківі особиста відповідальність за їх результати;

- системною кризою, яка виникла у зв’язку з переходом доринкових відносин і потребує від суспільства іншого рівня свідо-

178

мості, та світовою фінансовою кризою, що з 2009 р. охопила світ,подолання якої потребує змін у всіх сферах життя.

Все це свідчить про необхідність теоретичного обґрунтуван-ня процесу політичної соціалізації молоді з метою залучення її доактивної політичної діяльності шляхом перезавантаження свідо-мості на нові ціннісні орієнтації. По-перше, молодь - одна з вели-ких соціально-демографічних груп суспільства. По-друге, вонапостійно поповнює економічно активну частину населення краї-ни. Проте при цьому життєве самовизначення молоді є неодно-значним. Передусім значна частина молоді посідає певне місце внових соціальних групах - підприємців, менеджерів, банківськихпрацівників. Збільшилась кількість молодих людей, які очолюютьгромадські рухи, молодіжні організації, партії. Але разом з тиммолодь залишається однією з найбільш незахищених соціальнихгруп в сучасному українському суспільстві.

Значно погіршилося її матеріальне становище, існує невпев-неність у майбутньому, дається взнаки недостатність соціальногодосвіду, неефективною є сучасна державна молодіжна політика.

Аналіз праць з проблем політичної соціалізації молодогопокоління показує, що тенденції до політичного нігілізму та аб-сентеїзму молоді поки що рідко стають предметом політологіч-них досліджень. Заслоговують на увагу праці І.Алексеєнко, А.Афо-нова, В.Бебика, О.Вашутіна, К.Гаджієва, Н.Гедікової, М.Голова-того, Є.Головахи, М.Катаєвої, С.Макеєва, С.Матвієнко, В.Моска-ленко, О.Петрунько, А.Пойнченка, О.Шестопала та ін.

З іноземних дослідників, які зробили вагомий внесок у роз-робку теорії політичної соціалізації, варто назвати Г.Алмонда,С.Вербу, Дж.Голфарба, Р.Даля, Дж.Деніса, М.Дюверже, Д.Істона,Г.Лассуела, Л.Пала, К.Превітта, Р.Такерома, Дж.Томсона та ін.

У більшості праць названих авторів розглядаються процесизагальної соціалізації, а проблема політичної соціалізації молодідосліджується лише в контексті загальних проблем. І все ж, по-при чималий інтерес до цієї наукової проблеми, в політичній теоріївідчувається брак помітних праць стосовно процесу засвоєннямолоддю вимог статусної поведінки, культурних цінностей та орі-

179

єнтирів, які б дали їй змогу сформувати навички адаптації в конк-ретній політичній системі та кризовому суспільстві, де по-ново-му, інноваційно виконувати певні політичні функції. Залишилисяпоза увагою й тенденції політичної соціалізації молоді в українсь-кому суспільстві, які впливають на політичне життя в цілому. Зок-рема, студентство вивчається в контексті аналізу окремих проблеммолодіжного середовища, але на студентів впливають усі чинни-ки, властиві соціуму в цілому.

В процесі електоральної поведінки молодь має можливістьреалізувати свої політичні переконання і цінності, сформовані вперіод дитинства та юнацтва через вплив сім’ї, школи, політично-го оточення. Нині для політичної соціалізації особистості слід зна-ходити нові механізми, що впливають на становлення її рис: дові-ри, компетентності, ставлення до влади. Тому необхідним є виз-начення та аналіз основних тенденцій процесу входження моло-дої людини в політичний простір і пошук шляхів подоланняабсентеїзму та політичного нігілізму шляхом зміни світогляднихзасад на інноваційних підходах.

Молодь - загалом індивіди освічені. Вони вивчають новісоціально-політичні дисципліни і засвоюють політичну культуру,яка відрізняється від політичної культури тоталітарного суспіль-ства. На її формування впливають такі чинники, як політична, еко-номічна та ідеологічна багатоаспектність суспільного життя.

Молодь є менш заангажованою, їй притаманні цінності, яківідрізняються від цінностей старшого покоління. Останнє зумов-люється конкретно-історичними умовами розвитку суспільства.Зміни в суспільному житті, реалізація державної молодіжної полі-тики внесли корективи в життєві орієнтації молоді, її поведінку.Як свідчать соціологічні дослідження, з року в рік зростає питомавага молодих людей, які ідентифікують себе з Україною, вважа-ють її своєю батьківщиною. Так, у квітні 2003 р. 64% респондентіввіком від 14 до 28 років пишалися тим, що є громадянами Украї-ни, тоді як 1996 р. таких було лише 55%. Аналіз стану процесуполітичної соціалізації молоді ґрунтується на визначенні суспіль-

180

них факторів, тенденцій становлення типових форм політичної по-ведінки та свідомості студентської молоді.

Політична соціалізація молоді характеризується певноюрізновекторністю. З одного боку, частині молоді властивий полі-тичний нігілізм, аполітизм, певне розчарування, відмова від бо-ротьби за свої права і свободи, фрагментарність, еклектичністьпроцесу політичної соціалізації, міфологемність, з другого - інно-ваційна освіта дає їй шанс бути сучасною та перспективною в май-бутньому.

Молоді люди перебувають у складній ситуації, коли руйну-ються традиції, змінюється соціальна структура та соціальна куль-тура, погляди, уявлення про життєві цілі та способи їх досягнен-ня, коли відбувається перехід від одних суспільно-економічнихвідносин до інших. Матеріальне становище, світова криза й кризавлади в Україні повністю не усвідомлені молодим поколінням тане відображаються на консолідації групових інтересів, хоча нацьому фоні виявляємо таку ієрархію пріоритетів української мо-лоді (в порядку зниження їх значущості), як сім’я, друзі, робота,вільний час, хобі, власний бізнес, розважальні форми проведеннявільного часу, релігія. На останньому місці стоїть політика. До-слідження, здійснені Державним інститутом проблем сім’ї та мо-лоді, Українським інститутом соціальних досліджень і Центром“Соціальний моніторинг”, показують, що серед молоді широкопредставлені як ті, хто активно цікавиться проблемами політич-ного життя, так і ті, кого політика не цікавить. Результати опитуванняв червні 2005 р. засвідчили, що серед молоді віком від 14 до 28 роківблизько третини (34%) зовсім не цікавиться політичним життям, 28%відповіли, що цікавляться, коли їх це стосується безпосередньо, 36%“намагаються бути в курсі справ”. І лише 1% не лише цікавитьсяполітикою, але й бере активну участь у політичному житті.

У сучасної молодої людини на одиницю часу припадає знач-но більше інформації, переживань, аніж у попередніх поколінь.Відбувається зміна старих суспільних цінностей у молодіжномусередовищі. Крім того, прагнення молоді до міфологізації сус-пільного життя нічого не дає для вироблення конструктивної кон-

181

цепції подальшого розвитку, а лише спрямовує свідомість на по-шуки емоційно-ірраціональних способів розв’язання соціальнихпроблем, що є досить негативним фактором у житті суспільства.

Поширений політичний нігілізм вказує на нездатність дер-жавних органів влади забезпечити дотримання прав, свобод і ви-конання ними обов’язків молодих громадян. Молодь вважає себенезахищеною від свавілля, корумпованості чиновників, злочин-ності. Саме це є причиною фрагментарності процесу політичноїсоціалізації молоді, браку спадкоємності в передачі політичногодосвіду, що вже є небезпечним для сучасної публічної політичноїдіяльності та суспільних змін в українському суспільстві.

Рівень політичної соціалізації не є продуктом запозиченихдосягнень розвинутих суспільств, як дехто схильний вважати. Нанашу думку, це завжди продукт власного досвіду, який нагромад-жується та передається з покоління в покоління. Здатність грома-дян приймати раціональні політичні рішення, брати участь в по-літиці не формується стихійно, а набувається в процесі система-тичного й цілеспрямованого опанування відповідними знаннями,досвідом. Разом з тим спостерігаються поліцентризм політичнихорієнтацій молоді, інституціалізація і політизація молодіжногоруху, зростання цінності політики, політична інформованість, ком-петентність молодого покоління, а також посилення впливу ЗМІна молодь, які мають бути відстежені наукою та владою з метоюбільш активного залучення молоді до політики.

Характерною особливістю процесу політичної соціалізаціїмолоді є поліцентризм політичних орієнтацій. За даними соціоло-гічного дослідження, проведеного Державним інститутом сім’ї тамолоді в лютому 2003 р., в перші роки XXI ст., як і протягом 90-хроків ХХ ст., зберігалися істотні відмінності в ідейно-політичнихпоглядах молоді різних регіонів, що відображає особливості їїмасової свідомості. Якщо виокремити дві групи регіонів, вклю-чивши до першої Західний, Північний, Центральний та Київ (умов-но назвемо їх Північний Захід), а до другої - Східний, Південний іКрим (Південний Схід), то в першій групі регіонів серед молодіявно домінують національно-демократичні орієнтації, а серед

182

молоді південно-східних регіонів - підтримка ідеології комуністич-ної, зелених та соціал-демократичної ідеології.

Оперуючи цими даними, можна зробити висновок, що на-ціонально-демократичні орієнтації домінують на Північному За-ході не лише серед молоді, а й у середній та старшій вікових гру-пах. На відміну ж від молоді серед представників середніх і стар-ших вікових груп південно-східних регіонів найбільше прихиль-ників комуністичної ідеології (особливо у старшій віковій групі).

Отже, на відміну від Північного Заходу, на Південному Сходііснує “дисонанс” між ідеологічними орієнтаціями молоді, з одно-го боку, та середнього і старшого поколінь - з другого. Але можназазначити, що “екологічні” та соціал-демократичні ідеологічніорієнтації молоді південно-східних регіонів є певним компромі-сом між домінуючими тут комуністичними орієнтаціями і пошире-ною серед молоді Східної Європи тенденцією до заперечення ко-муністичних ідей. Таким чином, ідеологія “зелених” та соціал-де-мократів сприймається молоддю цих регіонів як найбільш “м’яка”форма “некомуністичної” ідеології, що й зумовлює її популярність.

Незаперечним нині є те, що функціонування політичної си-стеми стає дедалі більш утрудненим переважно через втрату гро-мадської підтримки. У таких умовах зростає роль ЗМІ, оскільки зїх допомогою індивід отримує можливість сприймати політичну ісоціальну реальність. Це тенденція загальносвітового масштабу,властива вона і сучасному українському суспільству.

Звичайно, роль ЗМІ у формуванні громадської думки і в по-літичному житті сучасного суспільства зумовлена природою по-літики. При цьому в демократичних суспільствах ЗМІ є не-від’ємною складовою механізму функціонування демократії. Ска-жімо, за результатами соціологічних досліджень, серед чинників,які, на думку опитаних, впливають на формування їх політичнихуподобань, на першому місці - засоби масової інформації (56,6%),на другому - соціально-економічні умови (45,1%), на третьому -діяльність політичних партій (32,2%). Майже третина опитанихсеред таких чинників назвала сім’ю (28,6%), 19,5% респондентів -політичних лідерів, а 14,7% - друзів.

183

Отже, в сукупності ключові фігури політичного процесу(політичні лідери і партії) поступаються за ступенем впливу наформування політичних переваг населення засобам масової інфор-мації. Також великий вплив на це справляють конкретні соціаль-но-економічні умови.

Можна констатувати значний вплив ЗМІ на електоральнуповедінку студентської молоді, які є основним джерелом електо-ральної інформації. Дослідження свідчать, що 69% респондентіводержували інформацію про кандидатів з їх виступів на телеба-ченні, 43% читали про кандидатів у пресі, 28% слухали їхні вис-тупи по радіо. Саме сприйняття повідомлень ЗМІ дало можливістьбільшості респондентів сформувати думку про кандидатів на ви-борах і вплинуло на їх електоральний вибір.

Важливим чинником залучення молоді до участі в суспіль-них процесах є діяльність громадських молодіжних організацій.Відомо, що внутрішня готовність до політичної активності реалі-зується лише тоді, коли людину залучають до певних дій. Тому безспеціальної організаторської роботи підвищити активність молодімайже неможливо. Саме через недостатню кількість молодіжнихорганізацій політична активність молоді залишається незначною.

Усе це дає підстави стверджувати, що інституалізація і по-літизація молодіжного руху - доволі чітка тенденція в процесі по-літичної соціалізації. В Україні інтерес до вивчення молодіжногоруху існував завжди. Особливо він підвищився з моменту прого-лошення незалежності країни. Якщо до 1990 р. в Україні існувалидві молодіжні організації (піонерська та комсомольська), то, по-чинаючи з 1992 р., процес формування нових інституцій отримаврозвиток. За 18 наступних років зростання кількості молодіжнихорганізацій набуло і сутнісного забарвлення, пов’язаного з глибо-кими історичними коренями й традиціями. Модернізаційні змінив країні значно залежать від залучення молоді до політичної діяль-ності. Цьому сприятиме зміцнення і подальший розвиток молодіж-ного руху в усіх його проявах. Нині молодіжний рух як механізмреалізації процесу політичної соціалізації практично представле-ний у всіх формах політичної і соціальної організації суспільства.

184

Аналізуючи дані соціологічних опитувань, можна дійти вис-новку, що впродовж 90-х років ХХ ст. відбувалися цікаві процесиінституалізації та політизації молодіжного руху України. Жодна змолодіжних організацій у програмних документах не заявляла, щов її роботі головним є вирішення політичних проблем. І саме циммолодіжні організації України відрізняються від тих, що діють українах-сусідах. Проте низка організацій усе ж приділяла значнуувагу політизації молоді. Прикладом можуть бути хоча б акції про-тесту, ініційовані студентськими організаціями: масове голодуван-ня у 1990 та 1992 рр.; акції протесту на майдані Незалежності 2004 р.Все виразнішою стає тенденція до створення при партійних органі-заціях політичних молодіжних організації. Це підтвердила й ви-борча кампанія 2004 та 2006 рр.

Отже, в політичній соціалізації молоді спостерігаємо такітенденції розвитку:

- поширення політичного нігілізму, аполітизму;- фрагментарність, еклектичний характер входження в полі-

тику;- поліцентризм політичних орієнтацій молодих людей;- підвищення впливу ЗМІ на політичні уподобання молоді;- інституціалізація й політизація молодіжного руху;- перехід від колективістських, суспільних форм соціального

життя до індивідуальних, від авторитарності до демократизації, відконфронтаційності до компромісу, від міфологем до раціоналізму;

- зростання політичної інформованості, компетентності, аотже, і цінності для молодого покоління політики з підвищеннямосвітнього рівня.

Публічна політична діяльність у суспільстві потребує по-шуку шляхів подолання політичного нігілізму та абсентеїзму мо-лодого покоління.

У зв’язку з цим необхідно:- по-перше, підвищити увагу до наукових досліджень із заз-

наченої проблематики й критичного використання досвіду іншихкраїн;

- по-друге, вжити заходів щодо підвищення рівня політич-ної активності молоді. Для цього потрібно, на нашу думку, ство-

185

рити дієві демократичні інфраструктури, систему демократичноїполітичної освіти, пропаганди національної та соціальної толе-рантності, утвердження свободи як абсолютної цінності суспіль-ного розвитку;

- по-третє, визнати одним з важливих напрямів роботи з мо-лоддю політичне виховання населення. В науковій літературі цейпроцес визначається як систематичний цілеспрямований вплив насвідомість, волю і поведінку людей з метою підготовки громадя-нина до суспільного життя, формування норм поведінки, які відпо-відають панівним у суспільстві ідеям, загальнонаціональним інте-ресам та прогресивним демократичним цінностям.

Для цього слід вжити таких заходів:- докорінно оновити зміст, форми і методи вивчення со-

ціально-гуманітарних дисциплін на основі фундаментальної пе-репідготовки викладачів, створення необхідних структур для без-перервної інноваційної підготовки відповідних фахівців;

- запровадити широку політичну освіту населення (вивченнянорм поведінки, культури відносин, правового статусу особи тощо);

- створити державну систему політичної освіти з ефектив-ним використанням потенціалу політичної науки тощо.

Необхідність забезпечення в Україні стійкого розвитку тапереходу до нового суспільного порядку, нових взаємовідносиндержави і громадянина передбачає засвоєння з раннього віку знаньпро політичну символіку Української держави, історію країни знайдавніших часів, принципи ефективного державного устрою.Все це має сприяти формуванню у молодого покоління патріотиз-му, політичної толерантності та критичного ставлення до будь-якихформ політичної пропаганди.

5.3. Утвердження принципів моралі та довіри в публічнійполітичній діяльності

Проблемами оптимальної взаємодії політики і моралі на різнихетапах розвитку суспільно-політичного життя та політичної діяль-ності переймалися філософи, історики, соціологи й політологи.

186

Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідо-мості й практики. Етичні поняття - добро, справедливість, чесність,порядність - не лише характеризують публічну політичнудіяльність влади, держави, партії чи політика, вони або підтриму-ють, морально санкціонують і стимулюють цю діяльність, або за-суджують, блокують її.

Політика без забезпечення належної підтримки з боку мораліприречена на поразку. Безчесний політик, безсоромний політикан,для якого понад усе егоїстичні інтереси - тимчасова персона на по-літичній арені. Втім, як це часто трапляється, він поступаєтьсямісцем іншому політикану. Політик, який виражає соціальні споді-вання людей, керується ними, отримує тривалу підтримку громадсь-кості в процесі реалізації його публічної політичної діяльності.

Політика і мораль - одвічні союзники і супротивники. Полі-тика сприяє утворенню мережі соціальних зв’язків людини, гру-пи, спільноти з державою. Мораль покликана здійснювати духовнеєднання суспільства. З’явившись як об’єктивно необхідні й спорід-нені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свогорозвитку стали самостійними інститутами, почали діяти за власни-ми законами. Мораль виникла набагато раніше, ніж політика. Полі-тика і мораль значно відрізняються за своїм суб’єктом.

Суб’єкт політики - великі соціальні спільноти і утворення(соціальна група, клас, партія, держава).

Суб’єкт моралі - загальнолюдська спільнота, рід людський(загальнолюдська мораль, соціальна або професійна мораль є мо-дифікаціями загальнолюдської), окремий індивід (індивідуальнамораль).

Політика пов’язана з практичними проблемами, моральорієнтована на сферу духовних цінностей, які сягають глибинлюдської душі. Політика навіть у боротьбі за права і свободу спи-рається на необхідні закони - через це її вимоги є обов’язковими.Моральна людина, перед якою постає необхідність вчинити щосьпроти власної совісті, демонструє свободу людського духу, правовибору. Політика віддає перевагу найбільш корисному (політика -мистецтво можливого). Мораль орієнтує особистість на найкра-ще. Різняться вони і способом трансляції своїх принципів, пра-

187

вил, нормативів: якщо політика “розмовляє” із суспільством пере-важно мовою владних розпоряджень, вимог, державних законівта урядових указів, то мовою моралі є апеляція до совісті з метоюрозбудити в людях моральні чесноти, які б стали орієнтирами доб-ровільно обраної поведінки публічного політика.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує; якщо політи-ка здійснюється за допомогою спеціальних інститутів та органі-зацій, то мораль існує як природна й необхідна атмосфера.Відсутність моральних чинників як у “верхів”, так і в “низів” спри-чиняє суспільну катастрофу. Політика може бути різною; моральабо є, або її немає.

Істотно різняться політика й мораль і за оцінкою ефектив-ності діяльності політика. Навіть одна поразка нерідко спричиняєзавершення його політичної кар’єри. Інакше сприймається невда-ча моральною свідомістю. Страждання, скрута, навіть смерть мо-раліста не лише не дискредитують його, а навпаки, надають до-даткової переконливості його аргументації. Навіть тимчасововідступаючи, політика спрямована на практичний результат. Мо-ральна поведінка в своїй основі безкорислива. Питання про владу,її здобуття та збереження - головне для політика.

На сучасному етапі і в Україні спостерігається тенденціяперекладати всю відповідальність за долю нації на владу, що єсвідченням недостатньої політичної, історичної обізнаності її ак-тивних носіїв. Хибність такої точки зору пояснюється тим, що длядержавної влади на сьогодні характерні корумпованість, клановістьбюрократії, її зрощення з тіньовим капіталом і криміналітетом.

Ідеал громадянського суспільства став значно віддаленим.Усі ці проблеми мають етичний характер, породжують зневіру віснуючій владі, ускладнюють реформи в сучасному українськомусуспільстві.

Політична етика сучасного українського суспільства багатов чому зумовлена непідконтрольністю влади, пріоритетністю дер-жавних цілей перед правами особистості, переважанням прагма-тичних міркувань перед системними гарантіями, традиціоналіз-му над динамізмом, державна ж політика стримує розвиток пуб-лічної політики.

188

Інша етична колізія, пов’язана з поняттями “ми” і “вони”,утворює основний нерв етичної проблематики в індивідуальнійта політичній моралі. “Ми” - це ті, хто не має влади, вважає себе“простим народом”, а “вони” - ті, які цю владу мають і розпоряд-жаються нею. Зміст політичної моралі “ми” відповідає явному,офіційному, що підлягає правовому контролю; “вони” - таємному,неофіційному, що випадає зі сфери правовідносин. Але якщо ве-лика частина соціальних відносин випадає зі сфери суспільного іправового контролю, це свідчить про неадекватність соціальноїсистеми суспільній практиці.

У помірних розмірах ця неадекватність може компенсува-тися політичною мораллю, у значних - призводить до розкладуполітичної моралі, руйнації соціальної системи. Факти амораль-ності представників вищої влади сприймаються як моральнаіндульгенція для широких верств населення, що виражається вухиленні від сплати податків, від ліцензування професійної діяль-ності, у діяльності в обхід законів, подвійній бухгалтерії, співробіт-ництві правоохоронних органів із тіньовими структурами тощо.Доки така практика визнаватиметься населенням морально при-пустимою, про реалізацію ідеалу соціально-правової держави неможе бути й мови.

Ще одна колізія, яка набуває великого значення для форму-вання політичної етики, пов’язана із зростанням претензій грома-дян до апарату щодо участі їх в управлінні державою. Апарат всу-переч претензіям громадян прагне відсторонити від політики масилюдей, намагаючись водночас створити ілюзію їхньої участі в ній.Для цього культивуються загальні форми участі громадян у по-літиці: вибори, референдуми, інші політичні акції, за допомогоюяких людей залучають до політичної сфери. Квазіполітика охоп-лює всю сферу зв’язків держави із суспільством, всі типи політич-ного мислення. Але якщо політичні функції існують у межах пев-них форм, то індивіди змушені керуватися абстрактними критері-ями. Люди не аналізують того, що політичні форми соціальногобуття витворені ще до їх народження, існують поза волею і свідо-містю індивідів. Індивід може лише вибирати, керуючись щодоних своїм політичним ідеалом (якщо він є). Підтримуючи політи-

189

ку правлячих сил, він може одержати свою частку влади: статипартійним або державним діячем, членом державного апаратутощо. У свою чергу, влада розподіляється серед індивідів.

Звичайно, свою частку влади він може одержати і не поділя-ючи політичні погляди правлячих сил, а просто прагнучи досягтипевного статусу в суспільстві. А це і є питанням етичного порядку.

Невідповідності між ідеалами та реаліями нашого суспіль-ства зумовлені нерозвиненістю політичної та соціальної етики.Невиконання посадових обов’язків, нереалізованість угод, не-своєчасно виплачені зарплати, несплачені податки, проігнорованізакони й суспільні інтереси - усе це характеризує розбіжності міжідеалом і соціальною дійсністю в системі публічної політичної діяль-ності. Усунути їх - означає відновити моральне здоров’я суспіль-ства шляхом професійно моральної публічної політичної діяльності.

У демократичному суспільстві політична етика є одним ізважливих вимірів політичного життя, невід’ємним компонентомстабільності політичної системи, суттєвим показником розвиткусуспільства і його політичної свідомості.

5.4. Узурпація влади політико-управлінською елітою. Необхідність вибачитися еліті перед власним народом

та її розкаяння за корупцію та аморальність

В історії публічної політичної діяльності України, як і в будь-якій державі, є багато причин, за які слід вибачатися. Як вважає багатоукраїнських науковців та громадян України, проблема покаяння та ви-бачення перед власним народом на сучасному етапі постала доситьгостро: за обіцянки на Майдані, за обіцянки, дані під час передвиборчихкампаній, на “круглих столах”, форумах, зустрічах тощо.

Діяльність парламентського корпусу засвідчує, що депутативедуть міжфракційну “війну”, яка уже набридла народові. Більшаїх частина прийшла у Верховну Раду за списками політичних партій,заплативши великі суми, давала багато обіцянок, які не виконує, аінша успішно веде свій бізнес, який здебільшого зареєстрований начленів сімей, родичів, що є відкритим беззаконням, але це їх не тур-

190

бує, оскільки вони мають депутатську недоторканність. Незважаю-чи на незаконність цих дій, вони залишаються безкарними.

У Верховній Раді деякі депутати “поповнюють” свій капі-тал, лобіюючи інтереси олігархів. Аморальність цього очевидна,проте судові рішення з цього приводу не приймаються. Корупція,яка проникла в усі суспільні сфери, не тільки гальмує сучаснівнутрішні демократичні перетворення, а й шкодить іміджу дер-жави на міжнародній арені та й нашій безпеці.

Олігархічно-кланові угрупування оволоділи національнимкапіталом нечесними шляхами. Вони є свого роду “державою вдержаві”, забезпечені своїми суддями, ЗМІ, аналітичними центра-ми із сильними політтехнологами. Для них законів не існує. ВУкраїні, де 70% населення перебуває за межею бідності, законипишуться для бідних! Суспільство деградує: зростає злочинністьу молодіжному середовищі; за захворюваністю на СНІД Україна єлідером у Європі; серед власників великих підприємств панує “рей-дерство”... За даними вивчення громадської думки, 65% населен-ня вважає, що Україна розвивається не в прогресивному напрямі.

Переважна більшість нашої політико-владної еліти по 3-4 разиє депутатами різних рівнів, тобто в наявності узурпація влади.

Узурпація влади - політичне явище, що означає незаконнезахоплення влади.

Протягом усього існування людства існує бажання однихлюдей наказувати, керувати, послуговуватися іншими. Узурпато-ри, тирани, диктатори різні за долею, національністю, інтелектом,вірою, віком. Проте їх об’єднує одне - захоплення влади. Це відбу-валося різними шляхами: одних запрошували до влади, інші бра-ли владу силою (приклади - Гітлер, Сталін, Наполеон Бонапарт),проте майже всі вони поплатилися за це.

Цікавим з приводу узурпаторів влади є вислів Моріса Дрю-она: “Господові Богу зовсім не обов’язково втручатися в людськісправи, щоб покарати клятвопорушників, і Всевишній спокійноможе продовжувати мовчати. Погані душі в собі самих носять сім’явласних бід”. Саме про це йдеться у духовних джерелах: Біблії,Корані, Торі. Наприклад, у книзі Притчей Соломонових сказано:“У гріху злої людини - тенета для неї” (гл. 29; 6). У Корані читає-

191

мо: “Що осягло тебе хорошого - те від Аллаха, що осягло з пога-ного - те від самого себе” (4-та сура; 81-ий аят).

Надзвичайно важко собі уявити політичних лідерів сучас-ної України в ролі тих, хто кається.

Проте у традиційних політичних культурах та релігіях світууже тисячоліття існує проблема розкаяння. Не випадково ще Се-нека свого часу зазначав: “Хто розкаюється у своєму гріху, той вжемайже не винен”. Адже провину предків спокутують нащадки.

Тоді постає запитання: “З кого правителям і політикам в Ук-раїні найкраще брати приклад?” Вчитися слід у папи Римського ІванаПавла ІІ. Пантифік, без сумніву, увійшов в історію тим, що впершевід імені Всесвітньої церкви попросив прощення за гріхи, допу-щені протягом двох тисяч років. Ця безпрецедентна подія відбуласяу 2000 р. у Ватиканському соборі Святого Петра, де Іван Павло ІІпросив прощення за інквізицію, хрестові походи, насильницькемісіонерство та ін. Еліті варто вчитися на історичному досвіді.

Література до теми 5

1. Бебик В. М. Політична культура сучасної молоді / В. М. Бе-бик, М. Ф. Головатий, В. А. Ребкало. - К. : А.Л.Д., 1996. - С. 41-65.

2. Виховання національно свідомого, патріотично зорієнто-ваного молодого покоління, створення умов для його розвитку якчинник забезпечення національних інтересів України: аналітич-но-інформаційні матеріали. - К. : Держ. ін-т проблем сім’ї та мо-лоді, 2003. - С. 83 -135.

3. Волинський А. Стадії політичного процесу / А. Волинсь-кий // Політ. менеджмент. - 2004. - №1 (4). - С. 41-52.

4. Говоруха С. Теоретико-методологічні засади вивченняфеномену політичної культури: у пошуках холістичного підходу /С. Говоруха // Людина і політика. - 2003. - № 4 (28). - С. 135.

5. Головаха Е. Политическая социализация в посткомму-нистической Украине / Е. Головаха, В. Пухляк // Полит. мысль. -2002. - № 2. - С. 29-32.

6. Гриценко О. Політична комунікація. Скільки конструк-тивного, а скільки деструктивного? / О. Гриценко // Віче. - № 9(138). - 2003. - С. 76-79.

192

7. Загородній Ю. І. Політична соціалізація студентської мо-лоді в Україні: досвід, тенденції, проблеми / Ю. І. Загородній,В. С. Куріло, С. В. Савченко. - К. : Генеза, 2004. - С. 21-27.

8. Затонский В. А. Сильное государство и активная личность:актуальные проблемы взаимодействия / В. А. Затонский // Вест.Моск. ун-та. - 2004. - № 1. - С. 70-88. - (Сер. 12. Политическиенауки).

9. Клочко М. Временные предпочтения: отбор или социали-зация (исследование украинских студентов) / М. Клочко, П. Орде-шук // Социология: теория, методы, маркетинг. - 2005. - № 1. -С. 136-154.

10. Конституція України : прийнята на п’ятій сесії Верхов-ної Ради України 28 черв. 1996 р. - К. ; Х., 1998. - Ст. 15. - С. 6.

11. Лапкин В. В. Освоение институтов и ценностей демок-ратии украинским и российским массовым сознанием / В. В. Лап-кин, В. И. Пантин // Полис. - 2005. - № 1. - С. 50-62.

12. Мушипский И. О. Сумерки тоталітарного сознания /И. О. Мушипский // Сов. государство и право. - 1992. - № 3. - С. 80.

13. Пащенко В. Моделі нормативного обґрунтування “гро-мадянськості” / В. Пащенко // Політ. менеджмент. - 2004. - № 3. -С. 58-70.

14. Політологічний енциклопедичний словник / упоряд.В. П. Горбатенко. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К. : Генеза, 2004. -С. 618-632.

15. Франк С. Л. Этика нигилизма / С. Л. Франк // Вехи. Изглубины. - М. : [б.и.], 1991. - С. 173.

16. Хейдегер М. Европейский нигилизм / М. Хейдегер //Проблема человека в Западной философии. - М. : Прогресс, 1988. -С. 261-314.

17. Шестопал Е. Б. Политическая психология : учебник длявузов / Е. Б. Шестопал. - М. : ИНФРА, 2002. - 448 с.

193

Питання для обговорення та закріпленняматеріалу

До теми 11. Чи може існувати та розвиватися суспільство без політики

та політичної діяльності? Висловіть власну думку з цього приводу.2. Хто із стародавньогрецьких філософів (Платон, Сократ,

Аристотель) ставив проблемне питання про “усунення від політи-ки гіршої частини суспільства”?

3. Назвіть прізвища американських просвітників, які сфор-мулювали ідеї публічної політичної діяльності.

4. Яка суспільна страта, на думку Г.Моска та В.Парето, фор-мує “публічну політику” та “публічну політичну діяльність”?

5. Назвіть кілька прізвищ сучасних західних науковців, якідосліджують та розробляють проблеми публічної політики.

6. Який публічний політичний документ та під чиїм іменембув опублікований у 1710 р., що засвідчує про законну публічнуполітичну діяльність в Україні?

7. Перерахуйте основні напрями та представників розвиткупублічної політичної діяльності на теренах України в кінці ХІХ -на початку ХХІ ст.

8. Прокоментуйте тезу: “Політична діяльність виступає од-нією із суспільних норм життєдіяльності людей”.

9. Що включає в себе публічна політична діяльність?10. Побудуйте таблицю класифікації публічної політичної

діяльності.11. Чи впливає публічна політична діяльність на всі сфери

життєдіяльності людей? Дайте ґрунтовну відповідь.12. Які чинники визначають публічну політичну діяльність?13. Сформулюйте чітке визначення функцій теоретичної та

практичної публічної політичної діяльності.14. Чи можна ототожнювати публічну політичну діяльність

з політичною участю? Думку обґрунтуйте.15. Яка мета публічної політичної діяльності? Відповідь

обґрунтуйте.

194

16. Як можна пояснити сучасні розбіжності в поглядах напублічну політичну діяльність основних гілок влади та в серединігілок влади в сучасній Україні?

17. В чому полягають прояви політичного нігілізму та якіпричини цього?

18. Що слід розуміти під поняттям “бюрократія”?19. З чим пов’язують українські громадяни бюрократію в

суспільстві?20. Хто із сучасних вітчизняних науковців розробляє про-

блеми бюрократії в суспільних нішах?21. Якими рисами характеризується справжня бюрократич-

на діяльність?22. Які основні функції бюрократії в демократичному

суспільстві?23. Охарактеризуйте типи бюрократії за М.Вебером.24. У якій політичній системі реалізувалася тоталітарна полі-

тична бюрократія?25. Коли була започаткована державна бюрократія?26. Виберіть та випишіть із словників (політологічного, філо-

софського) основні поняття до теми.27. Коли вийшла в світ книга “Етика білого дому: історія

заборон та зловживання службовим становищем”? Хто її автор?

До теми 21. Що слід розуміти під поняттям “політична команда”?2. Які основні принципи організації політичної команди?3. Які складові поняття “правляча команда” в політичній

діяльності?4. Що впливає на політичну діяльність правлячої команди?5. Які три основні моделі прийняття політичних рішень сфор-

мовані в політичній науці?6. Які чинники впливають на ефективність політико-управ-

лінської команди?7. Які чинники формують політичний менталітет?

195

8. Прокоментуйте тезу, що побутує в засобах масової інфор-мації: “сучасна українська політико-владна еліта тримається закрісла та важко сприймає зміни”.

9. Які основні складові громадянської позиції?10. Що писав про громадянську позицію Гольбах? Відповідь

прокоментуйте.11. Які основні риси громадянської позиції державних служ-

бовців?12. Перерахуйте основи громадянської позиції, закладені в

Конституції України.13. У якому документі прописані права та обов’язки грома-

дянина?14. Якою є мета громадянської освіти?15. Який зміст вкладається в поняття “депутат”?16. Чим визначаються права та обов’язки депутата?17. Що передбачає принцип “імперативного мандату”?18. Для кого здійснюється діяльність депутата?19. Що слід розуміти під поняттям “політичний блок”?20. Чи є “відповідальність” в політиці моральною катего-

рією?21. Що передбачає політична етика?22. Розшифруйте сутність тези: “Сучасний політик має во-

лодіти арсеналом політичної технології”.23. Пов’яжіть з публічною політичною діяльністю таке по-

ложення: “Влада та наслідки її політики мають перебувати підпостійним контролем суспільства”. Чи справедливо це для Украї-ни? Наведіть власний коментар.

24. Якими, на вашу думку, є основні заходи впливу на підви-щення моральної відповідальності політиків, народних депутатівперед громадянами держави?

25. Перерахуйте основні складові державної символіки Ук-раїни та дайте їм відповідно характеристику.

26. Чому потрібно використовувати в публічній політичнійдіяльності державну символіку? Наведіть власний коментар.

196

До теми 31. Чому, на Ваш погляд, актуальною є проблема досліджен-

ня опозиції в сучасному українському суспільстві?2. У який період та в працях яких авторів знайшла відобра-

ження ідея “парламентська меншість (опозиція)”?3. Назвіть роботу Роберта Даля, в якій він наводить визна-

чення опозиції та її функцій в політичній системі суспільства.4. Які основні причини формування політичної опозиції?5. Якою, на Вашу думку, є мета опозиції в суспільно-полі-

тичному житті?6. Чим відрізняється опозиція як “політичний інститут” від “опо-

зиції” як форми “суспільного протесту”? Відповідь прокоментуйте.7. У якій країні сформована класична опозиція?8. Чи існує в Україні активна опозиційна діяльність?9. Назвіть типи опозиції за Р.Далем.10. Назвіть за М.Михальченком (вітчизняним дослідником)

типи опозиції.11. Наведіть порівняльний аналіз функцій “парламентської”

та “позапарламентської” опозиції.12. Які проблеми існують, на Вашу думку, в процесі станов-

лення опозиції в сучасній Україні?13. Чи врегульована в сучасній Україні опозиція законодавчо?14. Яка опозиція, на Ваш погляд, потрібна сучасній Україні?15. Якою має бути інформаційна підтримка опозиції? На-

ведіть власне бачення.16. Яка країна започаткувала юридичне визначення опозиції

як “тіньового уряду” та в якому році?17. На основі якої партії та в якому році було сформовано

“опозиційний уряд” в сучасній Україні?18. Що позитивного може дати для публічної політичної

діяльності та демократизації сучасного українського суспільства“тіньовий уряд”? Наведіть власний коментар.

19. Які переваги може отримати за рахунок “тіньового” уря-ду опозиція?

197

20. Яке значення для опозиційної публічної політичної діяль-ності в сучасній Україні має іноземний досвід опозиційної діяль-ності? Наведіть свій коментар.

21. Охарактеризуйте коротко англійську модель опозиції.22. Дайте характеристику так званої “континентальної мо-

делі” опозиційної діяльності.23. Які, на Вашу думку, шляхи оптимізаційної публічної по-

літичної діяльності в сучасному українському суспільстві можназапропонувати?

24. Які, на Вашу думку, механізми стримування та противагвикористовує влада проти опозиції?

25. Якою може бути взаємодія опозиції та ЗМІ в процесіпублічної політичної діяльності?

26. Через які механізмами впливу може проявлятися взає-модія опозиції та громадянських організацій у процесі публічноїполітичної діяльності?

До теми 41. Чи є серед сучасної української політико-управлінської

еліти справжні лідери? Назвіть їх.2. Перерахуйте групи, на які розділена за класифікацією вітчизня-

ного науковця М. Михальченко сучасна політико-управлінська еліта.3. На ідеях яких мислителів минулого базується теорія

лідерських рис політико-управлінської еліти? Перерахуйте прізви-ща та ідеї мислителів.

4. На працях яких авторів базуються фундаментальні науковірозробки політичного лідерства ХХ ст. в процесі публічної політич-ної діяльності? Назвіть провідних вітчизняних та західних авторів.

5. Чи відповідальна сучасна політико-владна еліта Україниперед своїм народом? Відповідь обгрунтуйте.

6. Наведіть думку А.Маслоу з приводу самоактуалізації осо-би. Який стосунок його вчення має до еліт?

7. Які складові компоненти феномену “відповідальність”?Перерахуйте їх та доведіть взаємозв’язок з публічною політичноюдіяльністю політико-владної еліти.

198

8. Чи сформовані в законодавстві України історичні традиціївідповідальності політико-владної еліти перед народом у процесіпублічної політичної діяльності? Наведіть свій коментар.

9. Чи правомірною є теза, що “інтелектуальна еліта не частокультивує автономний розум і не завжди має власну позицію”? ЯкВи вважаєте, чому?

10. Чи має бути публічна політична діяльність інновацій-ною та прозорою? Відповідь прокоментуйте.

11. Чи можливі політичні модернізаційні зміни в українсь-кому суспільстві, без зміни еліт? Наведіть власний коментар.

12. Що, на Ваш погляд, має включати політична модернізація?Чи завжди властива вона публічній діяльності політико-владної еліти?

13. Розкрийте роль політичної еліти України в демократи-зації українського суспільства.

14. Якою, на Вашу думку, має бути модернізація сучасногоукраїнського кризового суспільства? Виокремте шляхи та механіз-ми перезавантаження ідей модернізації.

15. Що уособлюють в собі демократичні цінності? Перера-хуйте окремі цінності та дайте їм характеристику.

16. Які стандарти демократичних країн має утвердити Ук-раїна, щоб вступити до ЄС.

17. Які сучасні виклики та перешкоди існують в Україні нашляху вступу до ЄС?

18. Якими є, на Ваш погляд, критерії щодо вступу України вНАТО? Наведіть власний коментар.

До теми 51. Які проблеми має вирішити сучасна політико-управлінська

еліта з метою підвищення власної правосвідомості та правовоїкультури в суспільстві?

2. Що, на Вашу думку, є причинами прояву правовогонігілізму в Україні?

3. Що слід розуміти під поняттям “правосвідомість” у про-цесі реалізації політичної діяльності?

199

4. Чи підпорядковується поняття “правосвідомість” народузакономірності суспільного розвитку?

5. Політична правосвідомість поділяється на суспільну, гру-пову та індивідуальну. Коротко охарактеризуйте кожну з них.

6. Політична правосвідомість виступає основою ефектив-ної реалізації публічної політичної діяльності. Наведіть власнетлумачення цього положення.

7. Розкрийте взаємодію правосвідомості та принципів і нормгромадянського суспільства в демократичних країнах та в Україні.

8. Виділить основні шляхи подолання політичного нігілізмув молодіжному середовищі.

9. Які, на Вашу думку, можна запропонувати механізми полі-тичної соціалізації молоді в сучасному українському суспільстві?

10. Які обов’язки в процесі навчання та виховання передвласною державою має усвідомити та реалізувати молодь?

11. Чи правомірною є теза: “сучасна “модерн-політика” по-в’язана з молоддю?

12. Чи існує необхідність залучення молоді до публічноїполітичної діяльності?

13. Чи проводять партійні лідери України роботу щодо ви-ховання політичної культури в молодіжному середовищі?

14. Які політичні орієнтації існують серед молоді в регіо-нах? Здійсніть короткий аналіз.

15. Чи ефективно виконують свою просвітницьку роль у су-часному українському суспільстві ЗМІ?

16. Чи використовують політичні партії державну та націо-нально-народну символіку в інтересах виховання патріотизму всучасному українському суспільстві?

17. Як Ви вважаєте, “чи шкодить корупція, бюрократизм та“сварки” в середовищі політико-владної еліти демократизації пуб-лічної політичної діяльності?

18. Чи повинна політико-владна еліта України вибачитисяперед власним народом за “ прихватизацію” та неповагу до нього?

19. Чи є в історії розвитку суспільств приклади розкаяння занегативну діяльність перед народом, подібні до розкаяння ІоаннаПавла ІІ в 2000 р.? Дайте власний коментар.

200

Глосарій

Абсентеїзм (від лат. відсутній) - неучасть громадян у гро-мадському й політичному житті, у заходах, спрямованих на реалі-зацію їхніх прав і свобод, зокрема ухиляння від участі у виборах.

Авантюризм політичний - діяльність, поведінка, щоперебувають на межі зі здоровим глуздом, позитивним і пов’язаніз невиправданим ризиком. Як правило, політик-авантюрист спо-дівається на швидке і часто випадкове везіння, успіх, одержаннясумнівної вигоди. Шлях до авантюрних дій, вчинків розпочинаєть-ся з авантюрних розрахунків, необ’єктивного оцінювання явищ,подій, поведінки інших, нереалістичних прогнозів. Політик-аван-тюрист грубо ігнорує реальну дійсність, стан справ, політичнуситуацію, видає бажане за дійсне. А. п. особливо небезпечний дляінших людей, іноді цілих народів, націй, коли він притаманний непросто політикам середньої ланки, а лідерам партій, груп, об’єд-нань, суб’єктам влади і управління, високим посадовим особам,що перебувають на державній службі. Їх авантюризм може спри-чинити суттєву дестабілізацію суспільно-політичної ситуації, статипричиною серйозних економічних, політичних, військовихконфліктів - від регіональних до міждержавних.

Антиконституційна діяльність - діяльність політика, який(навіть словесно підтримуючи) дискредитує конституцію своєїдержави, норми, які в ній містяться. Йдеться не лише про полі-тиків першого ешелону - провідних політичних лідерів держави,а й про тих, хто своїми діями навіть на регіональному рівні фак-тично порушує або сприяє порушенню норм конституції. В неде-мократичних суспільствах таке явище досить поширене.

Авторитаризм (від лат. влада, вплив) - тип політичного ре-жиму, який характеризується субординацією суб’єктів політичнихвідносин, наявністю сильного центру, що має концентровану вла-ду, певні можливості застосування насильства чи примусу.

201

Агітація (від лат. приведення в рух, спонукання) - а) по-ширення політичних ідей і гасел з метою впливу на суспільнусвідомість і настрої народних мас, спонукання їх до цілеспрямо-ваної активності, політичних дій; б) один з поширених засобів полі-тичної боротьби; в) усна, друкована і наочна політична діяльність,за допомогою якої ті чи інші політичні сили впливають насвідомість і настрої мас.

Альтернатива - а) необхідність вибору між взаємозаперечни-ми можливостями; б) кожна із взаємно протилежних можливостей.

Анархізм (від грецьк. безладдя) - ідейно-теоретична й сус-пільно-політична теорія, в основу якої покладено заперечення інсти-туціонального, насамперед державного управління суспільством.

Апарат політичний - сукупність державних органів, гро-мадських політичних організацій, працівників відповідних уста-нов і виборних політичних органів, через які здійснюються по-літична влада, функції державного управління, політичного про-гнозу, контролю тощо.

Аполітизм - байдуже (справжнє чи удаване) ставлення дополітики, ухилення від участі в суспільно-політичному житті.

Багатопартійність - одна з основоположних умов демок-ратичного ладу, коли інтереси різних суспільних верств виража-ються відповідними політичними партіями, що змагаються міжсобою за владу і справляють більш-менш визначальний вплив наподії в суспільстві. Реальна Б. не там, де багато партій, а там, департії мають суттєву соціальну базу, репрезентують суттєві інтере-си, дійсно впливають на розв’язання нагальних суспільних проблем.

Білль про права (від пізньолат. документ з печаткою) - кон-ституційно-законодавчий документ, що визначає головні права ісвободи громадян та проголошує обов’язковість їх дотримання йзахисту від сваволі влади. Вперше Б. п. п., що суттєво обмежуваввладу короля, був прийнятий в Англії у 1689 р. Згодом цей доку-мент вплинув на прийняття у 1789 р. Декларації прав людини й

202

громадянина у Франції, послужив прообразом перших десяти по-правок до Конституції США 1791 р., був покладений в основу За-гальної декларації прав людини 1948 р.

Блок політичний - союз, об’єднання політичних партій,громадських організацій, груп людей, держав, які домовляютьсяпро узгодження дій для досягнення спільних цілей. Це такий спосібздійснення спільних політичних акцій, коли, на відміну від коаліції,соціально-політичні угруповання чи держави узгоджують свої діїна засадах пріоритетності, а то й домінування когось з них, неод-наковості та нерівності місця й ролі, прав і можливостей учас-ників блоку. Законом України “Про вибори народних депутатівУкраїни” передбачена можливість утворення виборчих блоківпартій, які висувають кандидатів у депутати єдиним списком дляучасті у виборах по багатомандатному загальнодержавному ви-борчому округу.

Бойкот політичний - захід, що поширений, зокрема, уміжнародній політиці як система санкцій (економічних або по-літичних) щодо однієї або кількох держав. Використовується та-кож як засіб відмови, утримання населення від участі у виборах(найчастіше у представницькі органи влади).

Брифінг політичний - недовготривале зібрання представ-ників засобів масової інформації з метою інформування їх про пев-ну політичну подію, ситуацію, позицію, точку зору. На Б. п. пред-ставники засобів масової інформації можуть ставити запитання, якіїх цікавлять.

Буржуазія - поняття, яке неодноразово у ході історіїпереосмислювалося. Так, згідно з розумінням античних філософів,Б. - це група громадян, які управляли собою та іншими. За часівСередньовіччя, коли виникли і розвинулися міста, Б. називали час-тину населення, що мала певні, закріплені в міському праві, при-вілеї. Пізніше, у XIX ст., Б. утверджується як окремий соціальнийклас. Нині досить поширеним є визначення Б. як середнього класу,який має засоби виробництва і використовує найману робочу силу.

203

Бюрократія (від фр. букв. - панування канцелярії, бюро, кан-целярія та грецьк.- влада) - найвищий привілейований прошарокчиновників-адміністраторів у державі; ієрархічно організована си-стема управління державою чи суспільством за допомогою особли-вого апарату, наділеного специфічними функціями та привілеями.

Виборча кампанія - комплекс заходів і процедур форму-вання державних та громадських виборних органів. Головнимисеред них під час виборів народних депутатів та Президента вУкраїні є: призначення виборів та визначення дати їх проведення;визначення виборчих округів та виборчих дільниць; утвореннявиборчих комісій (Центральної, окружних, дільничних); складан-ня списків виборців; висування та реєстрація кандидатів; прове-дення передвиборчої агітації; власне голосування; підрахунок го-лосів; оприлюднення результатів голосування; проведення в разінеобхідності повторного голосування чи повторних виборів.

Виборча система - сукупність установлених законом пра-вил організації та проведення політичних виборів, критеріїв і спо-собів визначення їх результатів. Розрізняють мажоритарну, про-порційну та змішану виборчі системи. Тип установленої в країнівиборчої системи є наслідком традицій суспільно-політичногорозвитку, політичної культури, що склалася, розстановки політич-них сил та пріоритетів.

Влада грошей (у політиці) - засіб, з допомогою якого мож-на впливати на позиції, дії не лише окремих громадян, а й полі-тичних сил - партій, об’єднань, груп. Гроші в боротьбі за владу, їїзбереження, примноження особливо активно використовуються у де-стабілізованих суспільствах, де недосконалі закони, низький держав-ний і громадський контроль за діяльністю політиків, політичних сил.

Волюнтаризм - ігнорування об’єктивних умов, ситуацій, реаль-ного стану справ, надія на суб’єктивістські методи політичної діяль-ності, які рано чи пізно дискредитують політика-волюнтариста.

Вето - а) право глави держави або верхньої палати парла-менту припинити введення в дію закону, прийнятого законодавчим

204

органом або нижньою палатою парламенту; б) принцип одноголос-ності постійних членів Ради Безпеки ООН (жодне рішення з пи-тань міжнародного миру й безпеки не вважається прийнятим, якщопроти нього голосує бодай один з постійних членів Ради Безпеки).

Вибори - процедура обрання або висування певних осібспособом відкритого чи закритого (таємного) голосування;найпоширеніший механізм створення органів та інститутів влади.

Виборча система змішана (від грецьк. утворення) - поря-док визначення результатів голосування, в якому поєднано еле-менти мажоритарної та пропорційної систем.

Виборча система мажоритарна (від лат. більший) - порядокорганізації виборів і визначення результатів голосування, колиобраним вважається кандидат або список кандидатів, який отри-мав більшість голосів у виборчому окрузі.

Виборча система пропорційна - порядок організації виборіві визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатівміж партіями, які висунули своїх кандидатів у представницькийорган, здійснюється згідно з кількістю отриманих партією голосів.

Влада - здатність, право й можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, а також справляти вирішальний вплив надолю, поведінку та діяльність людей з допомогою різноманітнихзасобів (права, авторитету, волі, примусу та ін.); політичне пануван-ня над людьми; система державних органів; особи, органи, наділенівладно-державними та адміністративними повноваженнями.

Грант - субсидія, виділення організації або особі коштів наблагодійну діяльність. Як правило, Г., які являють собою віднос-но великі суми коштів, призначені для досягнення конкретної мети.На відміну від позичених коштів, Г. не повинні бути погашені одер-жувачем. Г. загального призначення забезпечують можливістьфункціонування неприбуткової організації і витрачаються на оп-лату адміністративних та інших витрат, пов’язаних з її діяльні-стю. Цільові Г. надаються для здійснення тих чи інших проектів(науково-дослідних робіт, дослідно-конструкторських розробок та ін.).

205

Герб державний (від нім. спадщина) - відмітний знак дер-жави, офіційно прийнята емблема, виконана за законами гераль-дики й зображувана на прапорах, монетах, печатках, офіційнихпаперах тощо.

Глобальна політика - великомасштабна діяльність держав,урядів, міжнародних політичних і наукових організацій з дослід-ження і вирішення глобальних проблем сучасності не тільки в на-ціональних і регіональних межах, а й у планетарному масштабі.

Голосування - конкретна процедура визначення думокбільшості при вирішенні будь-яких питань. Процедури Г. розбля-ються і встановлюються парламентом та іншими представниць-кими органами і закріплюються конституціями або іншими спе-ціальними законами держав. Г. може бути прямим, відкритим, таєм-ним, поіменним та ін. У деяких державах дозволено Г. поштою(шляхом опитування). Якщо особа, що голосує, з поважних при-чин не може прибути до місця Г., вона направляє поштою до ви-борчої комісії заповнений бюлетень і посвідчення на право Г.

Громадська організація - об’єднання громадян для задо-волення та захисту своїх законних соціальних, економічних, твор-чих, вікових, національно-культурних, спортивних та іншихспільних інтересів (за Законом України “Про об’єднання громадян”).

Громадянин - людина, яка ідентифікує себе з певною краї-ною, що породжує в неї певні духовно-моральні почуття щодовстановлених у ній порядків, її історії й культури, а також наділе-на відповідним юридичним статусом, що є підставою для володінняпевними правами (приміром такими, як право на державне забез-печення й захист, виборче право, право на представництво інте-ресів в органах державної влади, свободу слова й асоціацій, правона житло, роботу, освіту, медичну й матеріальну допомогу, на за-хист безпеки і власності тощо).

Громадянське суспільство - сфера життєдіяльностіспільноти й окремих людей поза межами офіційної регламентаціїз боку держави, непримусової людської асоціації. Г. с. формуєть-

206

ся там, де люди виявляють здатність дотримуватися принципів іцінностей соціальності без примушення з боку держави, створю-ють мережу добровільних об’єднань задля вираження, задоволен-ня й захисту інтересів різних верств населення, формування циві-лізованих відносин між усіма учасниками виробництва та обміну,пом’якшення зіткнення групових інтересів, продукування “со-ціального капіталу”. Розвинуте Г. с. є важливою передумовою бу-дівництва правової демократичної держави.

Громадянськість - духовно-моральна якість особистості,її світоглядно-психологічна характеристика, що зумовлена її дер-жавною самоідентифікацією, усвідомленням належності до конк-ретної країни, суспільства. Із цим пов’язане ставлення людини довстановлених у державі порядків, законів, інституцій влади, по-чуття власної гідності у відносинах із представниками влади, знан-ня й повага до прав людини, готовність і вміння домагатися реалі-зації цих прав, вимагати від держави виконання її функцій, відпо-відальне ставлення до своїх обов’язків перед громадою. Г. є на-слідком тривалого виховного, формуючого впливу, громадянськоїсоціалізації особистості. Почуття Г. може зберігатися в людининавіть і за умов втрати нею формального громадянства, піддан-ства тієї чи іншої держави.

Групи соціального тиску - соціальний інститут демокра-тичної політичної системи, добровільно організована спільнота,що діє явно чи приховано, об’єднана загальними інтересами і маєна меті вплив на владу для реалізації власних потреб.

Групова політика - принципи та механізми представленняінтересів громадян при прийнятті політичних і управлінськихрішень за допомогою певних добровільних громадських об’єднань,а також засоби впливу, які ці об’єднання використовують. У по-літології виділяють: плюралістичну, корпоративну, некорпоративнута патронажно-клієнтельну моделі захисту інтересів і Г. п.

Демократія (від грец. народ і влада) - політичний лад, по-рядок здійснення влади, спосіб управління суспільними справами

207

за участю і в інтересах народу; практичне втілення ідеалів свобо-ди, справедливості, рівності можливостей, людських прав; со-ціальна активність, участь громадян в ухваленні і здійсненні сус-пільних рішень, у житті громади, розв’язанні суспільних проблем.Д. - це не лише формальне визнання народу джерелом влади, су-вереном, стосовно якого влада відіграє обслуговуючу роль, нетільки переважне право більшості при ухваленні суспільнихрішень, а й поважання прав і потреб меншості, загальне дотри-мання закону й конституційного порядку, чітке визначення по-літичних процедур, суспільних заходів, політичної комунікації задопомогою регламентів, толерантне, терпиме ставлення її учас-ників до інших думок і позицій, готовність до компромісу у вирі-шенні спірних питань. Ознакою Д. є участь громадян у форму-ванні органів державної влади, контролі за їх діяльністю, впливна прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівно-го виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів,референдумів тощо.

Державна внутрішня політика - сукупність дій держав-них органів влади, спрямованих на розв’язання певних суспіль-них проблем, регулювання суспільних відносин, збереження існу-ючого стану в суспільстві або цілеспрямоване його перетворення,забезпечення цілісності, взаємозв’язку і взаємодії окремих сферсуспільства. Д. в. п. спрямована на узгодження інтересів окремихверств населення, встановлення їх пріоритетності (ранжування)та можливе за певних умов задоволення. Залежно від форми дер-жавного правління Д. в. п. більшою або меншою мірою впливаєна життя суспільства в таких сферах, як виробництво й розподіл,охорона громадського порядку та суспільної безпеки, охорона здо-ров’я, освіта, культура тощо.

Державні соціальні гарантії - встановлені законами таіншими нормативно-правовими актами мінімальні розміри опла-ти праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальноїдопомоги, розміри інших видів соціальних виплат, які забезпечу-ють рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму.

208

Децентралізація влади - передача центром компетенції,ряду функцій і повноважень місцевим органам влади, які не підпо-рядковані центральній владі; правове відчуження повноваженьдержави як юридичної особи на користь іншої юридичної особи -місцевої влади.

Демагогія - використання підміни понять, пустопорожніх, ато й брехливих обіцянок, перекручених фактів, лестощів, заздалегідьнереальних обіцянок з метою досягнення відповідної мети в по-літичній діяльності. Д. майже завжди супроводжується пишномовни-ми заявами, які фактично лише приховують корисливі цілі демагога.

Держава (від лат. залишатися прямим, бути нерухомим) -термін, яким насамперед позначають політико-юридичну органі-зацію певної соціальної групи на певній території, яка ха-рактеризується власними цілями, наділена монополією законноївлади впродовж певного історичного періоду.

Делегування влади - передача влади від одного суб’єктадо іншого, один з основних способів її функціонування і один знайважливіших політичних інститутів.

Демократизація - зміцнення демократичних структур і про-цедур за рахунок щонайширшої участі громадян у розробці і прий-нятті рішень з найважливіших для суспільства проблем.

Депутатський запит - одна з дієвих і популярних форм кон-тролю депутатів за діяльністю уряду країни, певного міністерства,відомства. Мета Д. з. - контроль над політикою, нагляд за якістюуправління взагалі, захист прав і свобод громадян або окремихсоціальних груп, запобігання можливим порушенням, зловживан-ням, несправедливостям, їх виявлення та усунення тощо, а такожпропаганда депутатом своєї діяльності, результатів роботи.

Діалог політичний - поширена форма інтерсуб’єктноїкомунікативної взаємодії; процес двостороннього спілкування,який здійснюється мовними засобами і спрямований на виявлен-ня взаємних інтересів, точок зору, пошук спільної або схожої по-літичної позиції, узгодження інтересів, мети, дій тощо.

209

Диктат - беззаперечна вимога, вказівка, продиктована,нав’язана сильною стороною слабкішій для безумовного виконан-ня. У політиці до цього прийому вдаються політики, які маютьвладу і спроможні владарювати саме за рахунок Д., а не авторите-ту, здібностей, таланту чи інших позитивних рис.

Донорство - надання безповоротної фінансової, технічноїдопомоги на конкурсній основі організацією, в місіях якої це пе-редбачено.

Електорат (від франц. обираю) - корпус виборців, су-купність громадян, які користуються активним виборчим правом,тобто правом обирати когось до складу органу влади.

Етатізм (від франц. держава) - повне й цілковите підпоряд-кування державі усіх сфер життя суспільства, її всеохопному то-тальному впливові; політика активного втручання держави векономічну та інші сфери життя суспільства, цілковита їх підкон-трольність державі. Наслідком Е. є крайня централізація, дріб’язко-ва регламентація та бюрократизація суспільних процесів, відчу-ження народу від участі в громадських справах, у розв’язанніспільних проблем.

Загальне виборче право - один з основоположних прин-ципів демократичного виборчого процесу, який означає, що доучасті у виборах мають бути залучені всі громадяни країни, якідосягли встановленого законом віку, без жодних обмежень, за ви-нятком випадків, однозначно регламентованих законом.

Зловживання владою (службовим становищем) - свідомевикористання службового становища владою всупереч інтересамнароду з мотивів одержання особистої користі. З. в. завдає суттє-вої шкоди державі, громадським інтересам, правам і свободам гро-мадян, які захищаються законом. А тому закон має активно проти-діяти З. в. на всіх рівнях політичної діяльності.

Змова - таємна домовленість групи політиків чи громадсь-ких об’єднань, партій стосовно відповідних спільних дій для до-сягнення певної політичної мети. Найчастіше під час З. йдеться

210

про владу - її повалення, захоплення, обмеження або поділ (пере-розподіл).

Імпічмент - основний порядок притягнення до відповідаль-ності і судового розгляду справ про правопорушення високих по-садових осіб.

Інавгурація - а) урочистий акт уведення людини на поса-ду; б) надання будь-якому населеному пункту певної назви,призначення (наприклад ритуального); в) урочистий акт уведенняна посаду обраного президента. У Стародавньому Римі вступ напосаду здійснювався авгурами (колегією священиків) і супровод-жувався спеціальними релігійними ритуальними діями.

Інновації (від лат. поновлення, зміна) - у суспільних науках -оновлення, нововведення.

Інтерпеляція - запит, адресований депутатами прем’єр-міністру або міністру з вимогою дати пояснення з приводу загаль-ної політики чи діяльності окремого міністерства, відомства.

Ідентифікація (від лат. однаковий, тотожний) - в суспіль-но-політичній практиці - характеристика людини чи організації,визначення їх сутності через порівняння з існуючими структура-ми й цінностями, констатацію тотожності з ними чи навпаки,відмінності від них через усвідомлення людиною своєї належностідо тієї чи іншої спільноти.

Ідеологія (від грец. ідея, поняття і - слово, вчення) - систе-ма релігійних, філософських, політичних, правових, естетичнихта інших ідей, переконань, ідеалів, які властиві відокремленимсуспільним групам (верствам, класам, націям та ін.), сприймають-ся ними як беззаперечна істина, відображають їхні специфічні інте-реси й задають відповідну парадигму світосприйняття та прак-тичного ставлення до оточення. Наріжним каменем сучасних по-літичних І. (провідні серед них - консерватизм, лібералізм, со-ціалізм) є питання про міру та спосіб регулюючого впливу держа-ви на суспільні процеси (передусім на економічно-виробничі). Тойчи інший спосіб вирішення цього питання різними людьми зумов-

211

лений їхнім соціальним становищем, особистими переконаннямита суб’єктивними уподобаннями. Отож питання про істинність,науковість якоїсь І. є, принаймні, некоректним, її цінісність можеполягати тільки у відповідності злободенним потребам суспіль-ного життя.

Ідеологія політична - відносно самостійна сукупність те-оретичних поглядів, які відображають інтереси певних соціаль-них груп з приводу влади, її здобуття та використання.

Коаліційний уряд - уряд, до складу якого входять представ-ники різних політичних партій, що в результаті виборів отрималимісця у законодавчому органі і уклали між собою угоду зарадиспільного правління. Створення К. у. стає можливим і необхід-ним, коли жодна з політичних партій, що брали участь у виборах,не отримала необхідної для формування уряду більшості мандатів.Це найкраще відповідає параметрам парламентської республіки іпартійно-пропорційної виборчої системи.

Коаліція - об’єднання, союз для досягнення спільної мети;угода, укладена між політиками, політичними партіями, силами,групами з метою утворення коаліційного уряду; політичний союз(домовленість) двох або більше держав для боротьби з іншоюдержавою або групою держав. Коаліції залежно від мети, формдії тих суб’єктів політики, які утворили К., можна і потрібно роз-глядати як позитивне і як негативне явище.

Компроміс - угода про взаємні поступки між протидіючи-ми політиками, силами, владами, державами. Як політичну анти-технологію ми розглядаємо К. тоді, коли на нього йдуть з метою завда-ти шкоди державним, громадським інтересам, коли відмовляються іухиляються від принципової позиції, точки зору, “складають зброю”,яка до цього використовувалася чесно і з шляхетною метою.

Конфлікт - зіткнення різних інтересів, поглядів, точок зору,позицій, прагнень, що загрожує серйозними ускладненнями і не-передбачуваними наслідками. Це явище досить поширене і не завж-

212

ди негативне, оскільки конфлікти можуть виникати об’єктивно, аможуть і провокуватися окремими політиками, політичними силами.

Консенсус (принцип) - (від лат. - згода, одностайність) - ви-роблення й ухвалення колегіальних рішень шляхом не голосуван-ня, коли перемагає думка більшості, а узгодження позицій і пошукуформулювань, прийнятних для всіх сторін, що беруть участь в об-говоренні питання. Якщо не вдається узгодити всі положенняспільного рішення, то приймають лише ті з них, які не викликаютьзаперечення у жодного з учасників дискусії. Принцип К. застосову-ють організації та установи, рішення яких мають рекомендаційне,не імперативне значення (приміром Організація з безпеки та співро-бітництва в Європі) або в яких діє принцип вето (Рада Безпеки ООН).

Корпоратизм - система представництва інтересів через об-межену кількість жорстко визначених, ієрархічно ранжованих іфункціонально диференційованих груп інтересів, що монополізу-ють представництво відповідних сфер суспільного життя за згодидержави в обмін на її участь у підборі лідерів та призначенні керів-ного складу цих груп, а також у формуванні їхніх вимог.

Культура громадянськості - вираження ставлення індивідівдо інституцій держави та настанов влади, їх законослухняності такритичної вимогливості. К. г., на відміну від культури політич-ності, належить до царини взаємодії громадськості та влади, а недо сфери протистояння окремих верств між собою. Вона характе-ризується сприйняттям влади як об’єкта впливу з приводу захистуінтересів і прав громадян, а не як предмета боротьби й завоюван-ня. К. г. виражається у ставленні населення до існуючого порядку,у знанні й визнанні ним суспільних норм, готовності їх дотриму-ватися. До змісту К. г. належать знання людей про їхні права йобов’язки, влаштування держави, існуючу політичну систему йголовні конституційні і законодавчі регламенти та процедури полі-тичного (зокрема виборчого) процесу. К. г. в демократичномусуспільстві є результатом систематичного, методично й концепту-ально обгрунтованого позаідеологічного освітнього впливу.

213

Легітимація влади (від лат. законний) - визнання владинародом, підтвердження відповідності праву або законності тогочи іншого органу влади, державно-політичного рішення, повно-важень громадських представників, прийняття учасниками по-літичної взаємодії умов та правил “гри”. Внаслідок легітимаціївлада та її настанови набувають загальнозначущої, обов’язкової ізаконної форми. Політичні вибори мають бути визнані як дієваформа надання легітимності структурам влади, визнання існую-чого суспільно-політичного ладу.

Лояльність (від франц. вірний, чесний, відданий) - ознакагромадянськості, що полягає у визнанні людьми чинних законів, узгоді перебувати у межах законності, в чинному “правовому полі”,у вмінні дотримуватися встановлених норм, правил, вимог та на-станов влади. Здатність громадянина до самоорганізації черезпідпорядкування своєї поведінки чинним законам держави. Л. якелемент культури громадянськості визначається рівнем правосвідо-мості людей - їхнім розумінням і визнанням того, що є законним,а що - незаконним. Разом із тим Л. не заперечує критичного став-лення особистості до влади та її настанов.

Маніпуляція політична - махінації, певні брудні дії в по-літиці. Маніпулюють цінами, курсом валют, громадською думкою,гаслами, ідеями і навіть людьми, політичними партіями, рухами,а під час, наприклад, виборів - виборцями (електоратом).

Меценатство - опікування культурою за рахунок власноїщедрості. Характеризується безпосередньою дією, тобто нездійснюється, як правило, через посередницькі структури. Ефек-тивна благочинна допомога фізичних осіб на добровільній безпо-воротній основі.

Національна політика - політика всередині держави сто-совно національних меншин. У колишньому СРСР Н. п. була не-віддільною складовою політики стосовно неросійських націй, яказдійснювалася з метою цілеспрямованої уніфікації, спрямованоїна асиміляцію всіх етнічних груп у російському “народі”. Н. п.

214

здійснювалася шляхом запровадження російської мови, яка ого-лошувалася мовою міжнаціонального спілкування, розселенняросіян на територіях, де проживали інші національності. З часом,особливо в 1989 р. і пізніше, природно, в СРСР відбулися сер-йозні національні конфлікти у зв’язку з прагненням окремих рес-публік мати національну автономію (Вірменія, Азербайджан, При-балтика та ін.).

Неурядові організації (НУО) - локальні, національні чиміжнародні об’єднання людей, діяльність яких здійснюється зініціативи громадян, а не із санкції чи вказівки уряду і не має наметі отримання прибутку. НУО є елементами громадянського сус-пільства, що виконують широке коло функцій, таких як захист правлюдини, надання допомоги біженцям, боротьба за роззброєння,здійснення дослідницьких та освітніх заходів. НУО створюютьдля людей можливість брати безпосередню участь у розв’язанніпроблем власного життя, прийнятті відповідних рішень, налагод-женні партнерської співпраці між собою та з державними органа-ми й міжнародними організаціями.

Об’єднання громадян - добровільне громадське формуван-ня, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізаціїгромадянами своїх прав і свобод. О. г. незалежно від назви (рух,конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) визнається політичноюпартією або громадською організацією (за Законом України “Прооб’єднання громадян”). За термінологією ООН, О. г. може бутивизначене як демократична організація, що представляє інтересисвоїх членів та є підзвітною перед ними.

Опозиція (від лат. протиставлення) - форма протистояннявлади певної соціальної групи чи політичного об’єднання; проти-дія якоїсь політичної сили офіційному курсу правлячих кіл, її бо-ротьба за прихильність виборців і прихід до влади або за втіленнясвоїх пропозицій у політичні рішення. О. - це і партійні угрупо-вання, парламентські фракції, які перебувають у меншості. Зав-дання парламентської О. - піддавати критиці урядові рішення,виявляти в них слабкі місця й вимагати їх усунення; запобігати

215

проведенню політичного курсу країни в інтересах якоїсь однієїгрупи; напрацьовувати проекти альтернативних суспільних рішеньта урядової політики; формулювати й виражати думки, позиції тієїчастини населення, на яку вона спирається. О. - певна група діячів,членів партії, об’єднання, парламенту, уряду, які протидіютьбільшості, державній владі або силам, які таку владу підтриму-ють. Часто до О. потрапляють політики, не здатні самостійно зай-матися політичною діяльністю, самореалізовуватися. Існує О. по-міркована, радикальна, лояльна, готова до захисту певних узгод-жень позицій, пошуків згоди, консенсусу, підтримки влади, а та-кож конструктивна і деструктивна. З-поміж усіх видів О. вартовиокремити саме конструктивну, оскільки її наявність (як і на-явність політиків, що очолюють таку О. або входять до неї) роз-глядається як необхідне явище у суспільстві, особливо нестабіль-ному, коли демократичні відносини, інституції лише формують-ся, інтенсивно розвиваються демократичні процеси.

Обструкція - умисний зрив чого-небудь, наприкладпарламентського, урядового засідання, певного зібрання, запланова-ної акції, дії. До О. вдаються політики і громадські діячі будь-якогорівня і масштабів, як правило, кооперуючись з іншими політиками.

Партійна доктрина - набір поглядів, форма конкретизаціїполітичної ідеології, що визначає основні напрями, цілі, методита інструменти діяльності політичної партії

Офіційна (національна) мова - мова, яка використовується вписьмовій і усній формах у законодавстві, в діяльності ад-міністративних, судових органів, у сфері освіти, певному політич-ному співтоваристві. Як правило, О. м. є національною. У держа-вах, де проживає велика кількість національних меншин, може бутикілька О. м. (наприклад, у Канаді - англійська і французька, у Швей-царії - німецька, італійська, французька, ретороманська).

Партійна ідентифікація - довготермінове віддавання пе-реваги одній конкретній партії індивідами та соціальними група-ми; є ефективним раціональним механізмом прийняття рішенняпід час виборів.

216

Партійна парламентська коаліція - об’єднання парламент-ських фракцій з метою досягнення загальнозначимих цілей.

Партійна програма - основний партійний документ, у яко-му систематизуються суттєві вимоги політичної партії, а такожвказуються політичні дії, що необхідні для здобуття, збереженнята використання влади в інтересах певної соціальної групи.

Партійна система - сукупність політичних партій (правля-чих чи опозиційних), що діють у межах певної політичної систе-ми (держави) і беруть участь у боротьбі за владу та її здійснення.

Партія політична (від лат. частина, галузь, відділ) - добро-вільне об’єднання людей, що прагнуть домогтися втілення в жит-тя ідей, які вони поділяють, задоволення спільних інтересів шля-хом здобуття і здійснення влади. У демократичних суспільствахП. п. відіграють важливу роль у формуванні та діяльності всіхланок апарату державної влади. За українським законодавством,П. п. є об’єднання громадян - прихильників певної загальнона-ціональної програми суспільного розвитку, головною метою якихє участь у виробленні державної політики, формуванні органів вла-ди, місцевого та регіонального самоврядування і представництво вїх складі (за Законом України “Про об’єднання громадян”). П. п. -це зареєстроване згідно із законом добровільне об’єднання грома-дян - прихильників певної загальнонаціональної програми сус-пільного розвитку, метою якої є сприяння формуванню і виражен-ню політичної волі громадян, яка бере участь у виборах та іншихполітичних заходах (за Законом України “Про політичні партії”).

Парламент - термін, що у політичному сенсі має багато зна-чень: “промова”, “виступ”, “дискусія”, “спроможність говорити”,“розмова”, “слухання” та ін. Нині під П. розуміють збори або си-стему зборів, де ведеться дискусія, ухвалюються відповідні рішен-ня. Як політичний інститут сучасний П. виник і сформувався уВеликобританії (1686-1832 рр.).

Партійна система - невіддільна складова політичної сис-теми сучасного суспільства. П. с. складається з політичних партій

217

різноманітної орієнтації і спрямування. За наявності багатьохпартій у державі існує багатопартійна система.

Передвиборча платформа - офіційний партійний документ,у якому популяризуються програмні вимоги партії, спрямовані назалучення максимальної кількості виборців до голосування за кан-дидатів даної політичної партії

Політична пасивність - байдужість до політики і небажаннябрати участь у політичній діяльності, політичному житті. П. п. маєрізні джерела. Це і нерозвиненість політичної культури людини,брак відповідних знань і досвіду, відповідна форма політичногопротесту. До останнього, наприклад, вдаються, коли багато потер-пають від політичного гноблення, надмірних утисків, відчуваютьреальну, в тому числі і фізичну, загрозу особистій безпеці.

Політичний клан - стійке неформальне об’єднання людей уполітиці, правлячій верхівці, що ведуть боротьбу за владу. П. к. неза-лежно від рівня управління політичної діяльності, на якому вони ут-ворювалися, завдають великої шкоди соціальній стабільності, частоставлять під загрозу навіть життя окремих людей, політичних діячів.

Посадові привілеї - права і пільги, які має людина (полі-тик) відповідно до займаної посади. Здебільшого вони об’єктив-но надаються для того, щоб політик (посадова, керівна особа)якнайкраще виконував свої службові обов’язки. Однак за багатьохобставин, серед яких слід насамперед виокремити відсутність відпо-відного державного, громадського контролю, політики претендуютьна дедалі більші права та пільги і отримують їх. Найчастіше такаситуація призводить до того, що політик порушує не просто нормиморалі, а й закон, а тому має за це нести певну відповідальність.

Протекціонізм - влаштування людей на державну службу(ту чи іншу роботу) не за їхні ділові якості, здібності, а через зна-йомства, винагороду. У політиці П. проявляється у формі розда-вання політичних постів і посад різного рівня і ваги, за що той,хто їх отримує, повинен “відпрацьовувати”.

218

Плюралізм (від лат. множинний) - демократичний принцип,що означає визнання людьми права на існування в суспільстві всієїмножини цінностей, інтересів, уподобань, думок, позицій і, відпо-відно, політичних сил та інституцій, партій, що їх виражають івідстоюють, громадських організацій і об’єднань. П. - це визнан-ня права, повага до багатоманітності світу, можливість вільно вис-ловлювати різні думки й уподобання, доки вони не суперечатьпринципам гуманізму, ідеалам прав людини й соціальній стабіль-ності. Сповідування принципу П. передбачає визнання й іншихпринципів демократизму - толерантності, компромісу. Альтерна-тивою П. є властивий тоталітарному суспільству ідеологічний таорганізаційний монізм (див.: Толерантність. Компроміс).

Політична еліта - правляча й вибрана меншість, яка безпо-середньо або опосередковано бере участь у прийнятті й органі-зації виконання політичних рішень. Тобто до П. е. входять ті, хтоприймає владні рішення, править, розподіляє суспільні багатства,цінності, керує іншими підсистемами в суспільстві.

Політичний плюралізм - існування різноманітних позиційучасників політичного процесу та можливість їх інституціоналі-зації й представлення на владному рівні.

Політичні права і свободи - одна із груп основних консти-туційних прав і свобод громадян, що забезпечують можливістьбрати участь у суспільному і політичному житті країни. П. п. і с.охоплюють право на участь в управлінні суспільством і державою,виборче право, право на об’єднання, свободу зборів і маніфестацій,свободу інтеграції, право петицій. Володіння цими правами зазви-чай пов’язане з належністю до громадянства даної держави.

Права людини - поняття, що характеризує правовий статуслюдини відносно держави, її можливості та домагання в еко-номічній, соціальній, політичній і культурній сферах. П. л. маютьприродний і невідчужуваний характер. Вільне й ефективнездійснення П. л. - одна із головних ознак громадянського суспіль-ства і правової держави.

219

Правова держава - суверенна політико-територіальнаорганізація публічної влади, яка ґрунтується на принципі верхо-венства права, дотримання закону, поважання особи й недотор-канності її прав, свобод та законних інтересів. П. д. вважаєтьсятака, в якій визнано пріоритет прав людини перед правами будь-якої спільноти (класу, нації), прав народу перед правами держави,а визначальним пунктом громадянського регулювання є інтересиособи. Сутність П. д. полягає ще й у дотриманні закону тими, хтоперебуває при владі, у взаємній відповідальності держави та гро-мадян одне перед одним. П. д. - необхідна умова і найважливішазасада вільного існування людей у демократичному суспільстві.Демократична П. д. та її урядовці мають діяти в інтересах усіхверств населення, бути нейтральними арбітрами у протистояннігромадсько-політичних позицій, гарантувати належне використан-ня інституцій та процедур виявлення й здійснення волі народу. УП. д. громадяни можуть робити все те, що не заборонено законом;політичні діячі не можуть користуватися прерогативами, які їм ненадані законом; діє незалежна система судової влади.

Представницька демократія - форма народоправства, заякої громадяни не беруть безпосередньої участі у прийнятті дер-жавних рішень, а доручають це своїм представникам (делегатам,депутатам), уповноважують їх репрезентувати й відстоювати своїінтереси, делегують своє право на належну їм частку влади і, такимчином, через своїх обранців впливають на управління державою.

Програма політичної партії - виклад цілей та завдань цієїпартії, а також шляхів їх досягнення.

Референдум (від лат. те, що повинно бути повідомлене) -всенародне голосування (опитування) з певних важливих питаньсуспільного життя. Як синоніми використовуються поняття “пле-бісцит”, “всенародне голосування” і “всенародне опитування”.Рішення про проведення Р. може виходити від президента, уряду,парламенту, від частини населення, що має виборче право.

220

Свобода об’єднань - гарантоване основне право на ство-рення союзів і товариств, тісно взаємопов’язане зі свободою сло-ва. С. о. і свобода слова гарантовані конституцією.

Соціалізація - процес передачі новому члену суспільствапевних цінностей, норм, які поділяють його члени, і рис, і які їмпритаманні. С. сприяє становленню громадянина, його життєвоїпозиції.

Статус соціальний - становище індивіда або групи в со-ціальній системі стосовно інших груп та індивідів. Характеризуєть-ся за економічними, професійними та іншими ознаками.

Суспільство (у вузькому розумінні) - конкретна спільнота уєдності загальних особливих і одиничних ознак (наприклад первіс-не, рабовласницьке, феодальне та ін.) і як окремий регіон, країна(наприклад російське, німецьке, французьке тощо).

Сектантство політичне - крайня (ліва або права) течія впартії, організації, політичному об’єднанні, яка втратила зв’язокіз союзниками і соціальною базою і перетворилася на замкнену,самоізольовану групу. С. у політиці несумісне з демократією.

Соціалізація політична - процес засвоєння особистістю чисоціальною групою чинних норм політичного життя, політичнихідеалів та цінностей, ідеологем, форм політичної й громадянськоїкультури, способів політичної взаємодії, прийомів впливу на вла-ду та участі у розв’язанні спільних проблем; інтеграція особис-тості у політичну систему.

Суспільно-політичні організації - тип формальних недер-жавних інститутів, що створюються для задоволення різних сус-пільних потреб та інтересів, реалізація яких тісно пов’язана з впли-вом на центри політичних рішень.

Толерантність (від лат. терплячий) - терпиме ставлення дорасових, релігійних, культурних відмінностей, до інших, чужихдумок, вірувань, політичних уподобань та позицій. Є неодмінною

221

умовою демократичного, правового, стабільного суспільно-полі-тичного устрою (див.: Компроміс, Плюралізм).

Терор - особлива форма політичного насилля, щохарактеризується жорстокістю. Т. - найпоширеніша форма бороть-би з політичними противниками, партіями, об’єднаннями, сила-ми, владними структурами, расовими, етнічними, соціальними,національними групами. Він може бути індивідуальний, колектив-ний, масовий як щодо суб’єкта Т., так і його об’єкта. Часто по-літичний Т. призводить до мільйонних людських жертв і не маєпідстав для виправдання.

Теократія (від грец. Бог і влада) - форма владарювання, якалегітимізує світську владу лише з релігійної точки зору як на-місництво Бога на землі. У разі Т. вся повнота влади в державіналежить главі церкви та духовенству.

Тероризм - злочинність з використанням насилля (вбивство,захоплення заручників, літаків) з революційною або екстремістсь-кою мотивацією.

Тоталітаризм (від лат. цілісність, повнота) - неподільна вла-да диктатора. Спосіб організації суспільства, який характеризуєтьсявсеохопним контролем влади над суспільством, підпорядкуваннямсуспільної системи державі, загальнообов’язковою ідеологією.

Фашизм - ідеологія і політика войовничого шовінізму і ра-сизму, політичний рух, представники якого прийшли до влади вІталії під керівництвом Б.Муссоліні у 1922 р. Засобами жорстоко-го терору фашисти встановили і підтримували до 1943 р. таку сис-тему правління, за якої контроль за політичним і суспільним жит-тям країни здійснювався єдиною партією, а вся державна влада буласконцентрована в руках вождя (дуче). Фашистськими в широкомурозумінні слова називають крайні націоналістичні рухи і системиуправління, які існували у Європі після Першої світової війни.

Фракція - угруповання, яке створюється для досягненнявузькокорисливих цілей і тому становить загрозу загальнодержав-ному благополуччю.

222

Харизма - рідкісна, особлива обдарованість особистості, її інте-лектуальна, духовна винятковість, завдяки яким вона має надзвичай-ну популярність, викликає захват і повагу тощо. Харизматична влада -це влада лідера, наділеного Х., тобто ореолом безгрішності.

Чиношанування - шанування старших за посадою, служ-бовим становищем, улесливість. Останнє і є відвертим негатив-ним явищем, оскільки одна справа - просто пошановувати по-літиків, керівних осіб, що займають вищі посади, а інша - сподіва-тися мати з того певний зиск.

Шантаж - досягнення будь-чого за допомогою погроз,поширення даних, що компрометують певну особу. При цьому такідані можуть бути не лише достовірними, а й вигаданими. У по-літиці шантажистів достатньо. Це переважно люди, які в по-літичній діяльності послуговуються негідними з погляду мораліметодами.

223

Додатки

Видатні особистості в історіїсуспільно-політичної діяльності України

1. Богдан Хмельницький - державний та політичнийстратег України

Жоден з історичних діячів України не може зрівнятися зБогданом Хмельницьким за кількістю написаних праць про ньо-го. Важко навіть перелічити види наукових розвідок і творів ху-дожньої літератури й мистецтва, в яких описується, досліджуєть-ся, змальовується, згадується постать Богдана Хмельницького.Наукові монографії, статті, розвідки і документальні публікації,записки, мемуари й спогади... Народ у своїй творчості: історич-них піснях, думах, легендах, переказах, прикладному мистецтві -приділяє особливу увагу славетному козацькому гетьманові. Пронього написано романи, повісті, оповідання, поеми, драми, ство-рено кінострічки, картини і скульптури.

Коли б хто-небудь спробував скласти карту місць, де вини-кали всі ці наукові, літературні та мистецькі твори про БогданаХмельницького, то довелося б включити до неї багато країн світу.

Цей загальнолюдський доробок свідчить про глобальнийінтерес до нашого славного предка і визначається загальноєвро-пейським характером подій, у центрі яких він перебував.

Історія підняла на своїх хвилях українського гетьмана тому,що він втілив у собі прогресивні погляди своєї доби в тогочаснійобстановці існування України. Богдан Хмельницький належав дотипових постатей доби, що дала світові в різних країнах видатнихдіячів політики, науки, культури, наділених найрізноманітніши-ми талантами. Люди великих пристрастей і могутнього інтелекту,вони піднялися до найвищих щаблів тодішньої освіченості і про-являли себе водночас у кількох галузях і сферах людської діяль-ності (Ян Гус, Томас Мюнцер, Олівер Кромвель та ін.).

На українському ґрунті така людина виявляла себе передусіму визвольній боротьбі, яку вів народ проти іноземного панування.

224

Від успішності цієї боротьби в XVI-XVII ст. стала залежати доляусього народу. Постало запитання: бути чи не бути українськомународові? Турецько-татарські загарбники загрожували йому фізич-ним винищенням. Панування шляхетської Польщі, крім феодаль-но-кріпосницького гноблення, крило загрозу духовного знищення.

Тому український народ у цей чає мобілізував всі свої мате-ріальні і духовні сили, всі свої творчі можливості та історичні ре-зерви. Козацтво разом із селянством стало провідною силою пов-стань кінця XVI - першої половини XVII ст., що були національ-но-визвольними війнами і одночасно мали антифеодальний харак-тер. Зрозуміло, чому саме на цьому історичному діячеві, немов уфокусі, сконцентрувалися прагнення, інтереси усього українсько-го суспільства XVII ст. Одночасно він сам був породженням цієїдоби. Українська дійсність XVI-XVII ст. виховало його саме та-ким, яким він став - вождем повсталого українського народу в бо-ротьбі за визволення від іноземного панування.

Досі документально не встановлено, де саме народився Бог-дан Хмельницький. Існує кілька припущень. Але відомо, де прой-шов перший період його життя, в яких умовах формувалася йогоіндивідуальність.

Батько Богдана - Михайло Хмельницький - служив осадни-ком у корсунсько-чигиринського старости, магната Яна Данило-вича. Михайло Хмельницький засновував (осаджував) нові посе-лення на українських землях, що потрапили до рук польськогофеодала Даниловича в результаті королівських дарувань. Михай-ло Хмельницький осадив містечко Чигирин, а пізніше, коли зай-няв пост чигиринського підстарости, на хуторі Суботові, що ставйого родовим маєтком.

Чигиринщина тоді була степовим прикордонням, а порядрозкинулося Дике поле, де царювали хижі татарські орди. І томупоселенцями на Чигиринщині були переважно селяни-втікачі, які,рятуючись від феодально-кріпосницького гноблення, шукаливільного життя на незаселених, хоч і небезпечних землях. Щобпривабити таких поселенців, феодали змушені були надавати їмпільги, звільняти від податків і повинностей на 10, 20 і більше

225

років. Тому навіть тут, у феодальних маєтках, хоч і тимчасово, се-ляни відчували себе вільними від панського ярма.

Однак населенням цих міст, як взагалі Черкащини і Канів-щини, переважно були козаки. Вільні люди, вони не визнавалипанської влади, мали своє самоврядування, власні закони.

Богдан Хмельницький з дитинства вбирав у себе це вільнеповітря покозаченої України, тим більше, що його мати - дружинаМихайла Хмельницького - була козачкою з Переяслава. Навітьфізично Богдан загартувався в небезпечних умовах життя степо-вого прикордоння, де виживали, витримували найсміливіші, мужні,міцні люди. Ось і виріс з Богдана сильний юнак, подібний досправжнього козацького дуба. Тут також набув Богдан першоговійськового досвіду. Все населення прикордоння було озброєне ібрало участь в обороні країни.

Безперечно, козацьке оточення справило великий вплив наформування характеру майбутнього гетьмана, збагачення його жит-тєвого досвіду. Пройде небагато часу, і він, що був за походженнямдрібним шляхтичем, повністю пов’яже своє життя з козацтвом.

Потім Богдан навчався в українській школі, де саме - не-відомо, але на це вказує мова його листів — тогочасна українськалітературна мова. Вчився Богдан і в єзуїтському колегіумі у Львові,пройшов там класи граматики, поетики і риторики, добре засвоївлатинську мову, що була тоді міжнародною літературною мовою імовою тогочасної дипломатії. Венеціанський посол Віміна, що при-їздив до Чигирина в 1650 р., вже під час визвольної війни допові-дав, що переговори з ним Богдан Хмельницький вів латинськоюмовою. А ще раніше французький посол де Бріжі, що зустрічався зХмельницьким у Варшаві в 1641 р., засвідчує добре його знаннялатинської мови і називає його “людиною освіченою, розумною”.

Єзуїтські колегіуми вУкраїні створювалися польсько-шля-хетським урядом для боротьби проти православ’я, проти україн-ської культури з метою зкатоличення і зполячення українськоїмолоді. Однак чужа віра не заполонила душу молодого Хмель-ницького; пізніше, під час війни, він вимагав закриття єзуїтськихколегіумів на визволеній території України.

226

Молодий Хмельницький не тільки мав змогу спостерігатиневолю, гноблення і страждання. Він і на собі особисто відчувнещастя й горе, трагедію народу, його пекучі рани. ПоневірявсяХмельницький в турецькому полоні. В бою під Цецорою, у Мол-давії, в жовтні 1620 р., коли польське військо гетьмана Жолкевсь-кого разом із загоном “охочих стрільців” з Чигиринщини були роз-биті турецько-татарськими військами, Богдана і його батька захо-пили в полон. Сам Богдан потім розповідав, що він “лютої неволідва роки зазнав”, перебуваючи в Константинополі - на одній з га-лер турецького флоту. Викуплений запорожцями з неволі, Богданповернувся додому, оволодівши турецькою і татарською мовамита сповнений ненависті до агресорів і намірів близької нещадноїборотьби з ними.

Справді, Богдан Хмельницький не раз візьме участь у ко-зацьких походах на султанську Туреччину і Кримське ханство,будучи керівником деяких із цих походів. Козацькі війни із сул-танською Туреччиною і Кримським ханством були важливою лан-кою загальноєвропейської боротьби з турецькою навалою. Козакивідволікали значні сили Туреччини, зокрема майже увесь її флот,від Європи і тим самим сковували її агресивну ініціативу.

Богдан зазнав також переслідування і свавілля польськихпанів. Коронний гетьман Станіслав Конецпольський та його синОлександр руками своїх урядників грабують і спалюють хутірСуботів, забивають канчуками Богданового сина, а його самогопереслідують, наче хижого звіра. Він відчув цілковиту немож-ливість легальним шляхом добитися справедливості там, де пану-вало беззаконня магнатів.

Однак не особиста образа штовхнула Хмельницького наповстання проти польської шляхти. Визвольна боротьба українсь-кого народу стала для нього особистою справою ще в далекі рокиюнацтва. По суті, майже півстолітній період життя Богдана Хмель-ницького до визвольної війни хронологічно вкладається в періодкозацько-селянських повстань, які розпочалися наприкінці XVI ст.і продовжувалися до 1638 р. Одне з перших з цих повстань (1594-1596 рр.), кероване Северином Наливайком, можна було б вважа-

227

ти своєрідним салютом на честь народження людини, якій суди-лося в майбутньому довести до найвищого злету боротьбу, щопочалася в перший рік її життя. “Він був пособником Тараса”,-свідчить сучасник - польський історик Коховський про участьБогдана Хмельницького в Переяславській битві 1630 р., в якійповсталі, керовані Тарасом Федоровичем (Трясилом), перемоглипольсько-шляхетські війська, очолювані Конецпольським. В по-встаннях 1637-1638 рр. він відіграє керівну роль, посідаючи по-мітне місце серед козацької старшини.

Участь у козацько-селянських війнах сприяла формуваннюХмельницького як державного діяча, політика, полководця. Ці війнимали міжнародне значення і набули загальноєвропейського розго-лосу. До визвольної боротьби українського народу постійну заці-кавленість виявляли держави, які визначали тоді політичний кліматЄвропи, - Франція, Іспанія, Швеція, Росія і особливо Ватикан.

Політичні діячі та дипломати, оцінюючи, зокрема, повстан-ня 1630 р., в якому брав участь 35-річний Богдан Хмельницький,робили висновок, що внаслідок виступу українського народу булопоставлене під загрозу саме існування шляхетської Польщі.

Блискучі успіхи козаків у визвольній боротьбі сприяли швид-кому зміцненню їх військової репутації в Західній Європі. Воло-дарі європейських країн прагнули перетягнути їх на свою службу,як, наприклад, шведський король, що називав їх “ворожими дия-волами”, а також правителі Трансільванії і Голландії.

Наприкінці Тридцятилітньої війни в 1645-1646 рр. козаць-кий корпус, який очолив Богдан Хмельницький, був залучений нафранцузьку службу і в складі війська принца Конде брав участь воблозі і штурмі фортеці Дюнкерка.

Отже, Богдан Хмельницький ще до визвольної війни 1648-1654 рр. розумівся на політичній ситуації в Європі, збагнув місцеі роль України, пов’язані зі змінами цієї ситуації. Він пройшовхорошу школу міжнародних відносин у Запорозькому Війську,оскільки запорозьке козацтво вже здавна намагалося проводитисвою, незалежну від уряду Речі Посполитої, зовнішню політику.Вже у 1637 р. Хмельницький був військовим писарем і не тільки

228

керував військовою канцелярією, а й здійснював листування зіншими державами, вів переговори з іноземними послами.

Повстання 1637-1638 рр. було розгромлене, Хмельницькийяк військовий писар підписав акт про капітуляцію під Боровицею24 грудня 1637 р. Так звана “сеймова ординація” 1638 р., обме-живши козацьке самоврядування, ліквідувала вищий козацькийапарат управління, призначивши на вищі старшинські посадипольських шляхтичів.

Є історичні дані, що вже в 1645 р. Хмельницький з деякимистаршинами готував нове повстання. Воно почалося, як відомо, в1648 р. Хмельницький сформував перший повстанський загін.Запорозька Січ дала йому гетьманську булаву, і як українськийгетьман Богдан Хмельницький очолив визвольну війну, що за свої-ми масштабами, напруженням і наслідком була найвищим, найве-личнішим етапом у боротьбі українського народу проти інозем-ного панування.

Богдан Хмельницький був творцем збройних сил повстало-го українського народу. Француз П’єр Шевальє, що залишив своїзаписки “Про війну козаків з поляками”, свідчить, що саме масоваучасть населення у визвольній війні мала фатальні наслідки дляпольського війська. “Поляки чинили завжди опір усім, навіть най-грізнішим ворогам, і все-таки ці війни не здавалися їм такими не-безпечними, як війна з козаками, що розпочалася 1648 р., майже вмомент смерті короля”. Арабський мандрівник Павло Алепський,який безпосередньо спостерігав козацьке військо під час війни,зауважував: “Ці вояки раніше були простими селянами, без усяко-го досвіду, але поволі навчилися”.

Заслугою Богдана Хмельницького є саме те, що він протя-гом першого року війни за допомогою досвідченої козацької стар-шини з розрізнених селянських і козацьких загонів, що виникалина Україні під час повстання, зумів створити народно-визвольнуармію. Починаючи війну, він вийшов із Запорозької Січі з трити-сячним повстанським загоном. Під Зборовом, за свідченням са-мого українського гетьмана, чисельність війська досягла 360 тис.осіб. Нечуваний для того часу кількісний склад армії! Європейські

229

армії, що брали участь у Тридцятилітній війні, не перевищували40-50 тис. осіб. Богдан Хмельницький перетворив селянські заго-ни у дисципліновані полки, які перемагали добре навчені шля-хетські армії.

Створюючи повстанську армію, що мала народний харак-тер, її головнокомандуючий спирався на запорозьке козацтво, щобуло в цій армії військово навченим ядром. Служба військовимписарем, а потім сотником у козацькому війську до 1648 р. даламожливість Богдану Хмельницькому досконало вивчити принци-пи комплектування, організації, керування в цьому війську, системупідготовки до походу. Використавши, розвинувши цей досвід, ук-раїнський гетьман проявив себе як найталановитіший організаторармії, яка відображала традиційні риси січового військового ладу.

З його іменем пов’язане створення козацької кінноти як родувійськ.

Артилерію повстанського війська, по суті, теж створивХмельницький. Спочатку він володів тільки кількома гарматами,які дала повстанцям Запорозька Січ. В кінці війни артилерійсь-кий парк народно-визвольної армії нараховував уже понад 400 гар-мат. Хмельницький збільшив кількість гармат за рахунок органі-зації і поширення їх виробництва в полках, а також за рахуноктрофейних і наданих російським урядом. У результаті в ряді битвпід Зборовом, Берестечком, Білою Церквою, Охматовим козацькаартилерія перевершувала польську. Хмельницький закріпив закожною гарматою постійну обслугу з числа кращих стрільців ідодав до кожної польової гармати упряжку коней, а дрібнокалі-берні гармати поставив на двоколісні візки, що були прообразомтачанки часів громадянської війни 1918-1920 рр.

У визвольній війні 1648-1654 рр. Богдан Хмельницький про-довжував основні напрями стратегії і тактики козацько-селянсь-ких повстань і розвинув головні риси запорозького військовогомистецтва, яке він добре засвоїв, вступивши до ЗапорозькогоВійська і перебуваючи на Запорозькій Січі, тодішній своєріднійукраїнській військовій академії. Богдан Хмельницький поєднав цез досвідом російського військового мистецтва, яке добре знав, а

230

також західноєвропейського, з яким він ознайомився в період пе-ребування у Франції, в бурхливі роки Тридцятирічної війни.

У війні 1618-1648 рр., що охопила значну частину країн Євро-пи, діяли найвидатніші полководці багатьох народів. Тут засто-совувалися різні напрями стратегії і особливі засоби ведення бою,випробовувалися різні види зброї і перевірялися в дії різні систе-ми організації військ. Полководець Богдан Хмельницький підняв-ся до найвищих щаблів тодішнього світового рівня військовогомистецтва. Сучасники порівнювали українського гетьмана з Ган-нібалом та іншими полководцями античності, що вважалися ета-лонами воєнного генія. Військове мистецтво українського народу,підняте на небувалу висоту Богданом Хмельницьким, випередилозахідноєвропейське в головних напрямах стратегії і тактики.

Український полководець вважав, що перемога у визвольнійвійні проти Речі Посполитої буде здобута тільки в разі знищенняголовного угруповання сил польсько-шляхетського війська - назахідному театрі військових дій. Тому козацький стратег забезпе-чував його максимальною кількістю засобів і військ, зосереджу-ючи тут основні сили повстанської армії. На північний театр воєн-них дій проти литовських військ він посилав невеликі загони.

Хмельницький провадив тактику активного, рішучого на-ступу і концентрованого удару, що вирішило долю битв на користьповстанців під Корсунем, Пилявцями, Збаражем і Зборовом. Пал-кий поборник наступальної стратегії, він шукав ворога і завдававудару там, де вважав для себе корисним, першим починаючи бит-ву, тримаючи в руках ініціативу, нав’язуючи свою волю противни-ку, застосовуючи резерв для остаточного розгрому ворога. Однимз класичних прикладів може бути Корсунська битва, коли Хмельни-цький, керуючи 15-тисячним повстанським військом, примусив 20-тисячну польсько-шляхетську армію покинути зайняті нею позиції,а потім прийняти бій на невигідній для польської кавалерії пере-січеній місцевості - Горохова Діброва. Під час спуску обозних возіві артилерії в глибокий яр 6-тисячний резерв Кривоноса, що вда-рив з тилу, із засідки, остаточно вирішив переможну для козаківдолю другої битви війни.

231

Козацький полководець діяв всупереч стратегії і тактиці за-хідноєвропейських армій. У них панувало прагнення до оборони іоблоги фортець і ухиляння від битв, оскільки це завдавало вели-ких втрат найманим військам, що дорого оплачувалися. Хмель-ницький не витрачав часу і не розпорошував сили на облогу фор-тець. Перемоги у війні він здобував у польових боях, прямуючидо головної мети - зав’язати бій з основними силами противника ірозгромити їх.

Улітку 1648 р. українська армія пішла в рішучий наступ про-ти польсько-шляхетського війська, хоча в тилу залишалися ще вруках ворога фортеця Кодак і низка замків на литовському кор-доні. Водночас завдяки перемозі під Пилявцями були визволеніВолинь і Поділля, і жодне укріплене місто вже не чинило опорукозацькій армії. Після Пилявецької битви Хмельницький не чекавнаслідків облоги Кам’янця, Бродів та інших фортець, а продовжу-вав похід, залишивши позаду укріплений Львів і виступивши наЗамостя. В травні 1655 р. Хмельницький писав головнокоманду-ючому українськими силами в Білорусії полковникові Іванові Зо-лотаренку, вимагаючи, щоб він не витрачав сили і час на облогуокремих фортець і замків, а наступав на головне військо ворога.“Не баритися під курниками, як минулого року, а треба йти туди,де голова або де б стояли які-небудь окремі ворожі полки. Бо іминулого року багато доброго було б зроблено, коли б біля тихкурників не барилися, а то мало що доброго вдіяно, тільки тра-тили людей... Промишляй, ваша милість, над головою, а з хвос-том вже піде легше”.

Гетьман розвинув запорозьку тактику маневрування, яку вінтеж провадив з метою рішучого розгрому ворога, для чого засто-совували складний тактичний маневр - охоплення ворога з флангіві вихід у його тил.

Вже в першій битві війни під Жовтими Водами повстанськевійсько за наказом свого гетьмана охопило військо Стефана По-тоцького і Шемберга з флангів і вийшло у його тили.

Неабиякого значення надавав Хмельницький факторові рап-товості. 2 серпня 1650 р. в своєму універсалі білоцерківському

232

полковникові гетьман наказував: “Щоб ви, години не відкладаю-чи, до завтра з доброю зброєю виходили, вдень і вночі поспішалина Уманський шлях, не треба задержуватись за борошном і вдорозі добувати, тільки на коні сідайте, бо треба, щоб ми випе-редили неприятеля, а не нас наші неприятелі”. Під Пилявцями іпід Зборовом йому вдалося до останньої хвилини приховувати своїсили і захопити ворога зненацька, несподіваним наступом.

Керівник визвольної війни також широко використовувавнеперевершене ніким у минулому розвідницьке мистецтво запо-розьких козаків, які згодом ще і в XVIII ст. вважалися найкращимирозвідниками російської армії. До високої досконалості довів ук-раїнський гетьман козацьку майстерність в переслідуванні ворога.

Значне місце під час битви відводив Хмельницький козацько-му фортифікаційному мистецтву - спорудженню земляних укріплень,використанню індивідуального захисту від вогню ворога. Про козаць-кий метод індивідуального окопування під час війни 1648-1654 рр.розповідає в своїх записках вже згадуваний Павло Алепський: “Кож-ний має свій окремий захист - яму в землі. Ставши на ноги, вонистріляють з рушниць: випускають свій набій, а коли стріляє про-тивник, ховаються в ямах, і жодна куля в них не влучить”.

Активно застосовував Хмельницький табір - оригінальний інайпопулярніший у козаків особливий бойовий порядок. За нака-зом Хмельницького під Зборовом табір був побудований “у кілька-десят рядів”. Під Берестечком він простягнувся на сім верст уширину і довжину. Під Білою Церквою в 1651 р. табір розклалисеред балок і оточили подвійним валом. Укріплення козаки моглибудувати з надзвичайною швидкістю. 1649 р. під Лоєвом 10 тис.козацьких кіннотників спішилися і за чверть години побудували угустому лісі могутній табір, укріпили його засіками і відбили ата-ку військ литовського гетьмана Радзівілла. “Наша литовська кінно-та не могла його заступити”, - пише учасник бою.

Табір набув такого поширення під час визвольної війни 1648-1654 рр., що навіть невеликі селянські загони пересувалися підзахистом своїх “табірників”.

233

Успіх військової, політичної та державної діяльності Богда-на Хмельницького, крім інших факторів і причин, визначався щей тим, що він зумів зібрати навколо себе сузір’я талантів, вихідцівз козацтва, селянства і міщан, найкращих знавців військової спра-ви, загартованих у попередніх повстаннях проти шляхетськоїПольщі, непримиренних ворогів магнатів, талановитих, мужніх,незламних військових керівників. Тоді народ взагалі щедро народ-жував таланти, як це буває завжди у вирішальні, переломні періо-ди. Визвольна війна висунула ряд видатних козацьких полководцівта багато ватажків окремих повстанських загонів, які розвивалидалі українське військове мистецтво. Це Максим Кривоніс, ІванБогун, Данило Нечай, Степан Побадайло, Нестор Морозенко, Ан-тон Жданович, Матвій Гладкий, Мартин Пушкар, Прокіп Шумей-ко, Мартин Небаба, Іван Золотаренко, Филон Джалалій, Дем’янЛисовець, Іван Кричевський.

Хмельницький вів активну і широку державну і політичнудіяльність, очоливши процес розбудови української держави. Навизволеній території України виник новий державний апарат, про-тотипом якого були установи, що існували на Запорозькій Січі.

Свої знання і досвід у сфері дипломатії Хмельницький яккерівник Української держави, що склалася в процесі визвольноївійни, використав у дипломатичних відносинах з багатьма країна-ми: Росією, Польщею, Молдавією, Валахією, Трансільванією,Швецією, Венецією, Бранденбургом та іншими державами.Зовнішні відносини, дипломатію він теж підпорядковував справівизволення українського народу від гніту шляхетської Польщі.

Зберігся уривок листа Олівера Кромвеля, в особі якого Анг-лія, в якій тоді відбувалася буржуазна революція, звертаючись доукраїнського гетьмана, висловлювала до нього велику пошану.Блискучий політичний і дипломатичний талант українського геть-мана ставив його в перший ряд керівників європейських держав.

Дехто вважав, що прекрасне розуміння міжнародної ситу-ації було одним із факторів, який обумовив рішення Богдана Хмель-ницького про входження України до складу Росії на правах авто-номії. Таке рішення визріло у Богдана Хмельницького передусім

234

унаслідок розуміння історичної необхідності. Але це лише про-даж України Росії. Царський уряд при загальному феодально-кріпосницькому напрямі своєї соціально-економічної політики бувзацікавлений в охороні південних кордонів, і тому охоче приймавукраїнських переселенців, надаючи їм ряд пільг, залишаючи ко-зацький лад, козацьке самоврядування. Існувало також бойовеєднання українського і російського козацтва. Запорожці і донціразом виступали проти спільних іноземних ворогів та проти кріпос-ницького гноблення царизму, російських бояр, польських і україн-ських феодалів.

Тому Богдан Хмельницький спрямовував розвиток україн-сько-російських відносин відповідно до їх історичних обставин,що й завершилися Переяславською радою 1654 р.

2. Гетьман Іван Мазепа - політик, борець за державністьУкраїни

“Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б зма-лювала його не під впливом погляду, вибаченого в першій половиніXVIII ст.” - писав 1860 р. М.Костомаров. Минуло 140 років, алеМазепа залишається найбільш загадковою і неоднозначною осо-бою в українській історіографії.

У праці “Іван Мазепа” В. Шевчук зазначив, що в історичнійлітературі існує три погляди на гетьмана Мазепу: патріотичний,антипатріотичний та псевдооб’єктивний. Традиційно у російськійта радянській історіографії діяльність гетьмана змальовувалася унайчорніших барвах, а поняття “мазепинець” слугувало синоні-мом зрадника і ворога до появи понять “петлюрівець” і “бандері-вець”. Костомаров, хоча й писав, що “він [Мазепа] хотів неза-лежності й свободи своєї батьківщини...”, але у своїй монографії“розгромив” “Мазепу і мазепинців.” На противагу російській, в ук-раїнській історіографії Мазепу було реабілітовано і навіть у деякихпрацях створено образ національного героя - борця за незалежністьУкраїни, видатного діяча, який найвищою метою ставив добробутнаселення України, але відповідь на запитання: хто він: герой чизрадник? - залишається для багатьох відкритою. Проте Мазепа є

235

найбільш значущою після Богдана Хмельницького особою в історіїУкраїни у Нову добу. Зробимо ще одну спробу оцінити події кінцяXVII - початку XVIII ст. і відповісти на запитання, якими ж булимотиви і наслідки діяльності Івана Степановича Мазепи.

За “Енциклопедією українознавства”, Іван Мазепа народився20 березня 1639 р. (щоправда, Ілько Борщак вважав, що ця подія ста-лася близько 1640 р., а Д.Дорошенко - навіть раніше: 1629-1632 рр.).Батько майбутнього гетьмана Степан-Адам (? - 1665) з 1654 р. бувбілоцерківським отаманом, з 1662 р. - чернігівським підчашим.Мати Марина - із шляхетського роду Мокієвських - ігуменя Киє-во-Печерського Вознесенського (1686-1707) та Глухівського (з1688) жіночих монастирів (В.Шевчук “Козацька Держава” - С. 168).Сам Іван Мазепа, вірогідно, навчався в Київській Академії, хоча,можливо, - в єзуїтській колегії у Варшаві чи Полоцьку. Був покойо-вим короля Яна Казиміра.

У 1656-1659 рр. він продовжував навчання в Німеччині,Італії, Франції та Нідерландах (тож розмовляв польською, латин-ською, італійською, німецькою, трохи французькою і татарськоюмовами). Повернувшись до короля, знову ніс службу покойовогодворянина, виконував дипломатичні доручення, зокрема возив лис-ти до Виговського і Ю.Хмельницького, клейноди до П.Тетері.

У 1663 р. Мазепа несподівано залишив королівську службуі з’явився у Чернігові, де після смерті батька обійняв посаду черні-гівського підчашого. Чому так сталося? Версій багато: від амур-них пригод до королівської немилості, але, здається, жодний дос-лідник не висловив думку про те, що І.Мазепа сплановано повер-нувся на Батьківщину, щоб зробити свій внесок у розбудову Ук-раїнської держави. (Метафоричний степовий кінь з “Історії Русів”,до якого буцімто прив’язали майбутнього гетьмана, виглядає вцьому контексті правдоподібніше.)

Та в будь-якому разі така освічена та здібна молода людина,як І.Мазепа, не могла залишитися непоміченою у тогочаснійРуській землі. Одружившись з донькою генерального обозногоСемена Половця, Мазепа спочатку служив ротмістром надвірноїхоругві П.Дорошенка, а згодом і генеральним осавулом. Та доля

236

не була схильною до П.Дорошенка, і переконавшись, що справапатрона програна, Мазепа перейшов на бік Самойловича, “відвер-то переказавши у Москві всі його [Дорошенка] турецько-та-тарські зносини”. (Цей момент уникають згадувати у своїх пра-цях І. Борщак та В.Шевчук, адже він не вписується в портрет Ма-зепи-лицаря, однак для останнього така модель поведінки є ха-рактерною, що буде показано далі.) Знадобилося 8 років (1674 -1682), щоб молодий дипломат знову став генеральним осавулом,але на цьому він вже не спинився, і у 1687 р. на Коломацькій раді,яка принесла князю Голіцину 10000 червонців, Мазепу було обра-но гетьманом. “Гетьман повинен діяти так, щоб сприяти цілямта намірам царя”, - ці слова І.Мазепи можуть характеризуватийого діяльність на посаді гетьмана майже протягом всього термі-ну перебування. Коломацькі статті ще більше, ніж попередні, об-межили автономію гетьманщини: побори відтепер мали надходи-ти до царської скарбниці, а вже звідти розподілятися на 30 тис.реєстрових козаків; гетьман вже був не в змозі без царського відо-ма змінювати своєї старшини; на території України вводилисяросійські гроші (чехи); заохочувалися мішані шлюби. Повнапокірність І.Мазепи може бути виправданою негативним досві-дом попередніх гетьманів, які намагалися проводити більш жор-стку лінію у відносинах із північним володарем. Може навіть скла-стися враження, що гетьман справді вирішив віддано служитицарю, тим більше, що царські накази не завжди суперечили осо-бистим прагненням І. Мазепи. Так, побудова фортець на річці Са-марі давала йому змогу присмирити запорожців; захоплення Пра-вобережної України і арешт Палія поставили його гетьманом обохберегів; російсько-турецька війна 1695-1699 рр. піднесла його ав-торитет та зробила незамінним для Петра І; російські війська стра-хували його від повстань на кшталт Петрикового; довіра царя - відзаколотів старшини. Міцна підтримка Москви - найкраща запорукайого правління, і він вірно відпрацьовував свій хліб (князівство Свя-тої Римської Імперії, перший орден св. Андрія Первозванного,найбільші в Україні маєтки), посилаючи козаків на будівництва і війни,виконуючи всі московські постанови щодо утримання російськоговійська, обмеження української економічної та політичної свободи.

237

У 1689 р. Мазепа знову успішно змінив ворожі табори. Со-фія разом з Голіцином “тонули”, натомість підіймався енергійнийПетро. Іван Степанович не лише реабілітував себе в очах новоївлади, адже він був ставлеником Голіцина, а й перетворився навірного прибічника молодого царя.

Аналізуючи події 1687-1708 рр., важко помітити свідомедержавотворення у внутрішній або зовнішній політиці І. Мазепи.Створення ним бунчукового товариства та інші заходи щодо укрі-плення старшинського стану могли мати за мету утворення по-тужного державотворницького прошарку, але, вірогідно, лишекопіювали бачене ним у Речі Посполитій становище шляхти. При-душення повстань Петрика і Палія могли бути зумовлені розумін-ням їх слабкості та неминучості краху (хоча за підтримки гетьма-на, можливо, все склалося б інакше), але, напевно, були продикто-вані мотивами боротьби за владу. Покірність у впровадженні ан-тиукраїнських заходів може бути трактована як мудрість, а може -як слабкість і байдужість до долі посполитів. Але усе разом пока-зує відсутність бодай інтенцій до унезалежнення країни.

Протягом 21 року свого правління гетьман показав себе та-лановитим адміністратором і політиком, але не державотворцем.Та у 1708 р. Мазепа здійснив вчинок, який вже 300 років викликаєбурю емоцій і протилежних оцінок. Теофан Прокопович вважав,що, “Мазепа..., не вдовольнившись всіма благами, забажав добу-ти собі незалежність...” Маркіз де Бонак писав: “... він утомивсявід своєї вивищеності... і вирішив за краще бути рядовим у вільномукраї, аніж головним управляючим України під п’ятою Москви”.О.Рігельман зазначив: “Він уклав союз зі шведським королем, щобтаким чином позбутися залежності від російського государя і ут-вердити своє становище в Україні як самостійного князя”. М.Брай-чевський вірив, що будь-які спроби пояснити поведінку гетьманачерез особисті мотиви не мають сенсу. Олекса Мартос вважав, що“він був друг свободи...”, В.Шевчук - що “... вчинок Мазепи з мо-ральної точки зору - це самооборона від хижака”. Багато загадок,пов’язаних з Мазепою, має розв’язати історія!

Перехід І.Мазепи на бік шведського короля Карла ХІІ неможе свідчити про прагнення до утворення держави. Адже за умо-

238

вами шведсько-української угоди, укладеної у Бахмачі у жовтні1708 р., Україна переходила під протекторат Швеції, шведські гар-нізони мали перебувати в Стародубі, Мглині, Батурині, Полтаві таГадячі (Вивід прав України. - Нью-Йорк, 1964. - С. 88-89), що на-гадує аналогічні пункти так званих Березневих статей, і важко собіуявити, до якої нової Руїни міг завести Україну цей новий протек-торат. Навряд чи хоча б ще і тричі побитий Петро змирився б звтратою України та зрадою Мазепи.

На думку багатьох істориків, три основні причини зумови-ли відмову Мазепи від виконання союзницьких функцій щодоПетра І.

На першому місці слід поставити військовий успіх Карла XIIі реальну перспективу для Мазепи опинитися віч-на-віч з перемож-ною шведською армією без жодної допомоги з російського боку.

По-друге, у 1707-1708 рр. поширюються чутки і таємні пере-стороги гетьману, що цар збирається замінити його Меншиковим, агетьманат ліквідувати, про що згадує Орлик (Вивід прав України. -С. 80-82). Про це свідчать і події у Жовкві у 1707 р., де гетьмана небуло запрошено до царського столу, а також історія із нібито побит-тям Мазепи царем по щоках, що теоретично могло статися.

По-третє відіграла свою роль стара звичка не тонути разоміз потопаючим човном. Петро І був добрим правителем для ІванаСтепановича, незважаючи на нестриманий характер (так само як іГоліцин, і Самойлович, і Дорошенко), але його час, здавалося,минув, і слід було орієнтуватися на нову зірку. Серед інших при-чин дослідники називають також вплив найближчого оточення:І.Скоропадський, Горленко, Апостол, Ломиковський, Зеленко на-полягали на тому, щоб гетьман використав важке становище Моск-ви для відокремлення. Але їхня поведінка під час подальших подійнастільки відрізняється від їхніх попередніх слів, що мимоволіпочинаєш підозрювати старшину у нещирості та бажанні спрово-кувати гетьмана на виступи проти царя.

У будь-якому разі від самого початку було зрозуміло, щозмінювати табори одному набагато легше, ніж усій країні. Мазепанічого не підготував для гідного наступу на Петра І. Більша час-

239

тина українських військ була розкидана в різних містах. Виступгетьмана проти царя був несподіваний не лише для простого на-селення та козаків, а й для більшості офіцерського складу геть-манських військ. Найкраще, що зміг придумати Мазепа - удаватиіз себе важкохворого аж до того моменту, коли далі не діяти буловже неможливо. Невідомо, чому він залишив власну столицю, не-відомо, чому порадив Карлові йти на Новгород-Сіверськ. Навласній території не зміг забезпечити союзникам надійних квар-тир і провіанту. Звичайно, Мазепі було б важко, не викликаючипідозри, готувати виступ проти Петра, але без підготовки висту-пати міг лише авантюрист, ким старий гетьман, можливо, і був.

Україні не пощастило із гетьманом. Він не зміг об’єднатирозрізнені території; за 21 рік правління не зміг набути популяр-ності та авторитету, або, принаймні, виховати відданих послідов-ників. Щасливий у вирішенні особистих справ, Іван СтепановичМазепа виявився неспроможним очолити державу у скрутний час,і тому важко однозначно відповісти на запитання, чи привів биМазепа Україну до незалежності, чи взагалі він планував такийрозвиток подій. Принаймні, на основі відомих матеріалів напевнощось стверджувати видається неможливим.

Конкретними наслідками діяльності І. Мазепи стала жахли-ва пацифікація країни, загибель тисяч українців, дискримінація,обмеження автономії і активний наступ на саму українську ідеюнезалежності. Проте майже через чотири століття Україна, нарешті,здобула незалежність. Залишається тільки одне: враховуючи істо-ричний досвід, під керівництвом політико-владної еліти вирішу-вати державотворчі проблеми.

3. Пилип Орлик - засновник конституційних засад Ук-раїнської держави

Кожна країна сучасного світу пишається своєю конститу-цією та своєю історією, пам’ятає особистостей, які її творили.Американці, наприклад, дуже шанують Джорджа Вашингтона,конституція якого є предметом гордості Америки... Та як не при-кро, але мало іноземців, навіть не всі українці, знають про те, що

240

за 22 роки до народження того ж Джорджа Вашингтона ПилипОрлик створив найпершу нашу конституцію - “Права і свободиЗапорозького Війська” у 1710 р.

Ім’я Пилипа Орлика не дуже добре відоме громадськостісучасної України, хоча за кордоном постать українського гетьма-на-емігранта була знана не тільки науковцям.

Протягом десятиріч друкувалися праці про нього. Його тво-ри публікувалися у Швеції, Польщі, Франції, Німеччині, Канаді,але вони були недоступні читачам України. Ті кілька рядків, якітраплялися в деяких радянських енциклопедіях, повідомляли, щоОрлик - прибічник Мазепи.

Факти його біографії подавали перекручено. Орлик дійснобув сподвижником Мазепи, продовжувачем його справи, патріо-том-борцем за велику ідею незалежності України.

Видатний державний і політичний діяч Пилип Орлик, опи-нившись в еміграції, ревно опікувався долею України й протягомтрьох десятиліть плекав ідею соборної незалежної України, вклю-чив останню в загальноєвропейський політичний процес і по-літичні програми великих держав. Він працював наполегливо досамопожертви, і навіть вороги не могли взяти під сумнів йогощирість і чистоту намірів. Це була високоосвічена, літературнообдарована людина, знавець багатьох мов, гуманіст і демократ,схильний до романтичного й ідеального.

Пилип Орлик походив із чеської знаті. Корені його родово-ду сягають далеко в минулі століття. Барони Орлики жили в Чехії,Моравії, на Шльонську. Під час гуситських воєн і пізніше окреміпредставники цього старого баронського роду залишили Чеськекоролівство. У Пруссії вони ввійшли до складу німецької арис-тократії. Інша парость подалася до Польщі, а потім опинилася вЛитві. Вона й дала світові гетьмана України, якому судилося геть-манувати за її межами, в еміграції.

Пилип Орлик народився 11 жовтня 1672 р. у селі КосутіОшлянського повіту на Віленщині (Литва). Батько його - СтепанОрлик, католик, брав участь у польсько-турецькій війні й загинувна 51 році життя під Хотином у грудні 1673 р., коли його синові

241

ледве минув рік. Мати маленького Пилипа - Ірина з православногороду Малаховських - охрестила сина за православним обрядом.

Під час навчання у Києво-Могилянській колегії (пізнішеакадемії) на юнака непересічних здібностей звернув увагу славет-ний професор Стефан Яворський. Він протегував Пилипові,підтримував його, а після закінчення академії допомагав йомувлаштуватися на службу. В академії Пилип Орлик добре оволодівлатинською мовою, а також бароковим пишним красномовнимстилем, навчився в логічній, чіткій, прозорій формі складати лис-ти, звернення, маніфести, мав письменницький хист.

Закінчивши навчання в академії, Пилип Орлик у 1692 р. одер-жав посаду писаря Київської консисторії. Пізніше Орлик опиняєть-ся в Генеральній військовій канцелярії, яка була вищим виконав-чим органом управління на Гетьманщині. Почавши трудовудіяльність з молодшого писаря, згодом займає поважну посадустаршого військового канцеляриста.

Вирішальну роль і в кар’єрі, і в житті Пилипа Орлика відігравгетьман України Іван Мазепа, який для здійснення своєї держав-ної програми шукав здібних помічників, яким можна було б дові-ряти. Він не міг не помітити розум, літературні здібності, шля-хетність, неймовірну працездатність Орлика. У 1702 р. ПилипОрлик призначається генеральним писарем до уряду, який бувнайвпливовішим у Раді правлячої генеральної старшини, своєрід-ного кабінету міністрів при гетьмані. Але, не вагаючись, він по-ставив на карту матеріальний достаток (і втратив його) зарадивтілення в життя великої ідеї про незалежну самостійну Українсь-ку державу. Більше того, ризикуючи своїм життям, родиною, вінзалишався вірним цій ідеї і зберіг відданість гетьману під час най-тяжчих випробувань, коли прибічники Мазепи залишали його йпросили милості та вибачення в царя.

У часи, коли в більшості країн Європи ще правили абсолютнімонархи, які назвалися по-різному - королі, царі, великі герцоги -Пилип Орлик створив найпершу конституцію, яка демократизува-ла гетьманську державу, заклала основи парламентського устрою.

Конституція, розроблена три століття тому, актуальна і сьо-годні...

242

Пилип Орлик - один із найвизначніших борців за волю Ук-раїни, чимало зусиль доклав для організації в Європі антиросійсь-кої коаліції, яка допомогла б звільнити Україну від московськогоярма. 5 квітня 1710 р. під Бендерами на загальній раді козацькастаршина і запорожці одностайно обрали його гетьманом.

Пилипа Орлика Гетьманом України визнали також шведсь-кий король і турецький султан. У день виборів була проголошенаугода-договір між новообраним гетьманом, старшиною й козацт-вом, закинутими недолею на чужину.

Державний документ мав назву: “Пакти і Конституція праві вільностей Запорозького Війська”. Цей витвір української дер-жавної і політичної думки початку XVIII ст., по суті, - перша усвіті конституція, автором якої був Пилип Орлик. Вона декларува-ла станову виборчу гетьманську монархію парламентського типу.

У 16 статтях “Пактів і Конституції прав і вільностей Запо-розького Війська”, що визначали державний статус України, їївнутрішній устрій, міжнародне становище, на перше місце вису-валася проблема відносин між владою (гетьманом) і народом.

Гетьманська влада мала бути обмежена постійною участю вуправлінні Генеральної ради, тобто розширеної старшинсько-ко-зацької ради, до якої входили не тільки генеральна старшина, го-родові полковники, полкова та сотенна старшина, а й по одномудепутату з кожного полку з числа козаків, а також депутатів відзапорозького козацтва.

Для вирішення важливих справ установлювалися періодичнізібрання в гетьманській резиденції старшинсько-козацької ради -тричі на рік (на Різдво, Великдень, Покрову). Без дозволу цієї радигетьман не мав права нічого “приватною своєю владою ні зачина-ти, ні установляти...” Усі поточні справи, яких не можна відклада-ти, вирішує гетьман, однак спільно з радою генеральної старшини,тобто зі своїм кабінетом міністрів. Обмеження гетьманської владистосувалося адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів.

Отже, досить чітко формулювалися основи представниць-кого парламентського ладу, що базується на демократичних заса-дах. Встановлювався розподіл між державним скарбом і тими кош-

243

тами, які могли бути в особистому розпорядженні гетьмана, тобтодержавний скарб відокремлювався від гетьманського.

Уряди полковників і сотників, які були не тільки військови-ми керівниками, а й управляли всім населенням відповідних по-лку і сотні, були теж виборними. Гетьман лише їх затверджував.

Справи про кривду гетьманові та провину старшини роз-глядав не гетьман, а генеральний суд. Ніяких секретних справ ікореспонденцій гетьман не мав права вести. Листи з інших дер-жав гетьман має зачитувати старшині, так само як і відповіді, авона в разі потреби триматиме відомості в таємниці. Отже, Кон-ституція визнавала непорушність трьох складових чинників пра-вового суспільства, а саме: єдність і взаємодію законодавчої (ши-рокої генеральної ради), виконавчої (гетьманської, обмеженої за-коном у своїх діях) і судової влади, підзвітної і контрольованої,але незалежної від гетьмана.

У статтях Конституції Орлика визначався національно-дер-жавний суверенітет України, яка “...по обидва береги Дніпра маєбути на вічні часи вільною від чужого панування”. Основним по-стулатом була повна незалежність України від Москви.

Також забезпечувалося утримання козацьких вдів і сиріт,заборонялося “всяким військовим і посполитим урядникам” ви-користовувати козаків і селян, віднімати у них землю або силоюзмушувати до продажу, забирати майно...”.

Така увага до соціального захисту українського народу буласуттєвим історичним кроком. Також Орлик зобов’язувався, якщовін здобуде владу в Україні, виборювати політичне й церковневідокремлення України від Москви. Отже, ця перша в світі кон-ституція була проникнута дуже демократичним духом і визначалапрогресивний історичний напрям здійснення державних реформ.Конституція залишилась однією з найвидатніших історичних дер-жавно-політичних пам’яток.

Сучасна історична наука України намагається розглядатитвір Пилипа Орлика як першу конституцію у світовій історії. Кон-ституція складається з преамбули та 16 параграфів, де сформульо-вані головні принципи побудови держави. У преамбулі схематич-

244

но викладено історію Війська Запорозького, всього малоросійсь-кого народу. Тут Пилип Орлик витворив історико-політичний міфпро те, що першим прийняв християнство каган “хозарів-козаків”,а не князь Володимир Святославович.

Незалежність України була справою всього його життя...Творці Конституції усвідомлювали, що її практичне засто-

сування буде неймовірно важким, адже спочатку треба булозвільнити Україну від московського панування. Оскільки їхнівласні сили були дуже незначними, вони сподівалися це зробитиза допомогою Швеції, Туреччини та інших країн. Новообранийгетьман для створення антиросійської коаліції налагодив відно-сини з Османською імперією та кримським ханом, вів переговориз донськими козаками і навіть з казанськими татарами й башкіра-ми. Боротьба за визволення України вступила в нову фазу.

5 квітня 1712 р. російський цар Петро І, якого вщент розби-ла турецька армія в битві над Прутом, боячись потрапити в нево-лю, уклав з Портою мирну угоду. Згідно з нею Москва відмовля-лася від претензій на Україну. Але згодом росіяни підкупили ве-ликого візира, і втілити приписи Прутського договору на практицітак і не вдалося.

Після вищезгаданих подій розпочався майже тридцятиріч-ний період еміграційної політичної й дипломатичної діяльностіОрлика. Кінцевою метою Орлика було об’єднання Правобереж-ної, Лівобережної, Слобідської України та Запорозької Січі в єдинусильну Українську державу. Досягнути цього, вважав Орлик, можнатільки за умови звільнення України за допомогою іноземних дер-жав від панування Російської імперії. Тому основним напрямомполітики Орлика було створення антимосковських коаліцій.

У своїй політичній концепції Орлик виходив із того, що за-войовницька політика Російської імперії на Заході має небезпеч-ний характер у загальноєвропейському масштабі. Політику РосіїОрлик оцінював як похід варварів проти європейської культури.

Уся Європа стоїть перед загрозою московської експансії.Тому до європейських держав і звертався Орлик зі своїми числен-ними пропозиціями про утворення східної коаліції, зараховуючи

245

до головних її учасників також Крим, Буджацьку орду, Січ, Геть-манщину, донське козацтво, казанських та астраханських татар.Існування сильної, об’єднаної України необхідне для підтриман-ня європейської рівноваги, яку порушує московська експансія.Згідно з такою концепцією Орлик підтримував найактивніші відно-сини з Францією та Англією.

Упродовж трьох десятиліть він підтримував інтерес до ук-раїнського питання в Європі. Склалася певна традиція україно-європейських зв’язків. Орлик неодноразово переживав крах своїхпланів, але щоразу шукав нових шляхів для їх впровадження впрактику. І так до кінця життя. Врешті-решт, український геть-ман-емігрант цілком позбавляється будь-яких ілюзій відносноможливості порозуміння з царським урядом щодо України. Відте-пер політика Орлика набуває чіткого безкомпромісного антимос-ковського напряму.

Пилип Орлик помер у 1742 р. на самоті, без надії побачити-ся з рідними, але залишався вірним своїй меті до кінця днів.

З 1729 р. поруч із Пилипом Орликом після років навчання івійськової служби стає його син Григорій. Він залучається до по-літичної й дипломатичної діяльності свого батька, спрямованої намобілізацію міжнародних сил для визволення України, виступаєдипломатичним посередником в українських справах. Один із слав-них синів України, що вписав яскраві сторінки в історію її держа-вотворення, він, як і тисячі подібних до нього, присвятивши жит-тя Україні, так і не дочекався ні визнання, ні подяки на Батьків-щині навіть після смерті. І тільки завдяки французам, які високоцінували цього визначного українця і навіть назвали на його честьаеропорт у Парижі - “Огіу”, ми знаємо про графа Григорія Орли-ка, блискучого дипломата, талановитого маршала Франції, гене-рал-поручника Людовіка XV, члена таємної королівської ради,приятеля Вольтера і полум’яного борця за незалежність України.Часто ми забуваємо, що українці є європейською нацією, яка завж-ди у своєму розвитку орієнтувалася на Захід, хоча доля іноді роз-поряджалася інакше. А тому ця нація нерідко була здатна народи-ти політика західного типу, якій міг би своєчасно провести її доЄвропи не через “вікно”, а широкою дорогою прогресу.

246

“Пакти і Конституція прав і вольностей ЗапорозькогоВійська” як витвір української державної й політичної думки по-чатку XVIII ст., по суті, є першою у світі конституцією, авторомякої вочевидь був Пилип Орлик.

Зазначимо, що деякі пункти Конституції Пилипа Орлика,особливо ті, в яких висвітлюються проблеми простого люду і вка-зуються шляхи вирішення цих проблем, на початку XVIII ст. прак-тично не мали у світі аналогів серед офіційно затверджених доку-ментів. Але не слід забувати, що Конституція, підписана П.Орли-ком, так ніколи і не набула чинності.

Проте в історії українського народу однією з найславетні-ших і найсумніших сторінок була спроба гетьмана Орлика датисвоєму народу не світле майбутнє, а світле сьогодення, і зробитице не на крові, а цивілізованим шляхом демократії та закону, за-гальної злагоди та добробуту.

4. Михайло Грушевський - історик, політик, державник,світоч української нації

У кожного народу є свої історичні постаті першої величини,яких не в змозі прикрити пил віків, як і не можуть їх оббрехатидіячі псевдонауки. До таких велетнів української національноїкультури, політичної думки в останні два століття, безперечно, слідвіднести Тараса Шевченка, Івана Франка та Михайла Грушевсь-кого. Саме з їх іменами, їхньою творчою спадщиною насампередпов’язані ідеї відродження української культури, науки, громадсь-кої думки, відродження історичної свідомості й національноїгідності народу. Всі вони належали до революційного крила ук-раїнської інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяль-ності суто національними проблемами, а поряд з усвідомленнямнеобхідності боротьби за національне визволення, прагнула до-могтися й визволення соціального.

Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна по-зиція революційних демократів пробуджувала свідомість народу,надихала його на боротьбу за державність. На такому ґрунті вели-кої історичної свідомості і виріс геній М. Грушевського - невтом-

247

ного дослідника історії та культури українського народу, побор-ника його соборності, злуки розшматованих імперіалістичнимисилами всіх українських земель.

Михайла Грушевського, якщо і згадували, то неодмінно знегативними ярликами. Його наукова, культурницька, педагогіч-на, громадська та політична діяльність неодмінно подавались увикривленому вигляді. Протягом десятиліть геніального вченого івідомого політичного діяча неодмінно зображували буржуазнимнаціоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеоло-гом і натхненником української контрреволюції (хоч насправді вінбув одним із вождів української революції та федералістом), воро-гом Радянської влади (хоч він виступав за найширше, але рівно-правне співробітництво з нею), агентом австро-німецького імпе-ріалізму (хоч він був його непримиренним ворогом), заклятим во-рогом українського народу (хоч він залишався його вірним синомдо своєї раптової смерті), фальсифікатором історії України (хочнічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідженняна цій царині ми досі не маємо).

Народився М.Грушевський 17(29) вересня 1866 р. в невели-кому місті Холмі (тепер Хелм на території Польщі), де його бать-ко вчителював у греко-католицькій гімназії, хоч сам сповідувавправославну віру. У короткій “Автобіографії” славетний історик зго-дом зазначав, що його родина з XIII ст. “загніздилася” в Чигиринсь-кому повіті - в самому серці України. Багато з його пращурів Грушів(згодом Грушевських) були церковними службовцями, допоки йогодідові Федору не вдалося перебратися під Київ, до села Лісники.

Батько всіляко заохочував потяг сина до історичних знань.Дослідницькі нахили студента, йото постійний інтерес до

історії України привернули увагу видатного історика, професораВолодимира Антоновича. Під його керівництвом М. Грушевськийнаписав чимало коротких статей, оглядів, есе. Вінцем його науко-вих пошуків студентського періоду стала перша глибока науковарозвідка “История Киевской земли от смерти Ярослава до концаXIV века”, за яку автор одержав золоту медаль.

248

Після закінчення університетського курсу талановитогомолодого дослідника залишають при кафедрі російської історії.

1894 р. Михайло Грушевський очолює щойно утворену ка-федру всесвітньої історії у Львівському університеті.

Того ж року вчений у великому залі Університету СвятогоВолодимира блискуче захищає магістерську дисертацію.

Мабуть, одному вченому ніколи не вдалося б видати понад100 томів “Записок Наукового товариства імені Шевченка”, якбивін не згуртував навколо себе талановитих молодих дослідників,кожен з яких став помітним явищем в українській науці й культурікінця XIX - початку XX ст.

Початок Першої світової війни застав родину Грушевськиху Карпатах. Лютнева революція 1917 р. звільнила Грушевськогоз-під нагляду царської охранки. Він негайно повертається в Украї-ну з головою і поринає в політичне життя.

Ще під час перебування видатного вченого в Москві йогозаочно обирають лідером Товариства українських поступовців.Виконавчий орган Товариства дуже швидко трансформується вЦентральну Раду, яка діє як громадська організація, об’єднуючинавколо себе широке коло людей найрізноманітніших класових,ідеологічних і політичних переконань.

Перебував Грушевський на чолі Центральної ради майже відпочатку її заснування і до розгону австро-німецькими окупантами.

В Центральній Раді більшість становили вихідці із україн-ського села. Відповідаючи сподіванням насамперед українськогоселянства, 10(23) червня 1917 р. Центральна Рада видала свій Пер-ший Універсал, у якому декларувалося: “Не одділяючись від усієіРосії, не розриваючи з державою Російською, хай народ українсь-кий на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям”.

Напруження у відносинах між Центральною Радою і цент-ром особливо зросло після більшовицького перевороту в Петро-граді, оскільки лідери українського і національного руху на чолі зГрушевським не поділяли більшовицької концепції соціалізму.Вони вважали головним творчим класом республіки трудове се-лянство, а не переважно зрусифікований робітничий клас.

249

Після проголошення Декретів II Всеросійського з’їзду Рад Цен-тральна рада прийняла Третій Універсал 7(20) листопада 1917 р., якийпроголосив утворення Української Народної Республіки (УНР).

Проголошення радянської влади в Петрограді, ультиматум,пред’явлений Раднаркомом Центральній Раді, що означав фактич-ний відхід більшовиків від принципів федералізму і продовженняімперської політики збереження “єдиної і неділимої”, поставилиГрушевського і його прихильників перед неминучістю історично-го вибору. В таких умовах і народився Четвертий Універсал - дек-ларація незалежності України, затверджений Малою радою і про-голошений 24 січня 1918 р., але датований 9 (22) січня - днем,коли мали зібратися Установчі збори.

Обстоюючи незалежність і повну державну самостійністьУкраїни, Універсал водночас відображав прагнення його авторівдо соціалістичного вибору і, зрештою, - до створення федераціїсоціалістичних республік усього світу. Але це планувалось у да-лекій перспективі. Згодом у своїй статті “Україна окремішна” Гру-шевський, розуміючи це і твердо стоячи на грунті реалій кінця 1918 р.,звертається до своїх сучасників, а може й до нас, сьогоднішніх:“Поки що ж перед нами велике і тяжке завдання соціального і по-літичного будівництва на Україні”. І перший її Президент твердозаповідав своїм нащадкам: “...всі, хто щиро приймає до серця інте-реси українського народу, повинні дбати про збереження українсь-кої окремішності від сторонніх впливів і втручань”.

2 березня 1924 р. родина Грушевських виїздить з Відня, авже 7 числа палкі прихильники патріарха української історичноїнауки, визначного політичного діяча, зустрічають його на пероніКиївського вокзалу. Навколо Грушевського створюється школадослідників різних напрямів історії, культури, літератури україн-ського народу, відтворюються академічні інституції. Вчений уста-новлює контакти з науковим зарубіжним світом, насамперед уЄвропі. В цей період свого життя Грушевський повністю відхо-дить від політичної діяльності, але постійно перебуває під глас-ним і таємним наглядом ДПУ.

250

І все ж були радісні хвилини. Виходять чергові томи йогофундаментальних досліджень, з’являються нові покоління істо-риків. Визнанням світового значення його наукової діяльності сталосвяткування 60-річчя вченого-енциклопедиста в жовтні 1926 р. Зцієї нагоди на його адресу надійшли поздоровлення з науковихцентрів США, Німеччини, Австрії, Чехословаччини, Польщі,інших країн, від різних установ Росії і України, приватних осіб.

Восени 1934 р. дружина історика Марія Сильвестрівна до-моглася дозволу на короткочасну поїздку до Кисловодська на ліку-вання. Під час перебування в санаторії для вчених у результатінекваліфікованого медичного втручання, а фактично знову ж такиза загадкових обставин, вчений помер. Йому лише нещодавно ми-нуло 68 років, попереду ще могли бути роки плідної роботи...

Величезна працездатність, енциклопедична ерудиція, універ-салізм дали йому змогу однаково плідно працювати в літературо-знавстві й фольклористиці, археографії й соціології. Найбільшегострих дискусій розгорталося і до цього часу точиться навколойого фундаментальної праці - “Історія України - Руси”.

Свою присягу Михайло Грушевський гідно додержав. Ніхтоз українських вчених не зрівнявся з ним за кількістю своїх публі-кацій (майже 1800, в тому числі 180 книжок), та й у світі такихвчених небагато. Своє завдання як історика свого народу він ро-зумів дуже широко, і його сумлінно і талановито виконав.

Не меншими є й заслуги перед народом М. С. Грушевськогояк політичного діяча. Як перший голова Центральної Ради, пер-ший Президент України, він багато доклав зусиль до згуртуваннядоти роз’єднаного імперською політикою народу України, йогополітичних представників.

Звертаючись сьогодні до історичної постаті і драматичноїдолі Михайла Сергійовича Грушевського, видатного вченого-ен-циклопедиста, державного і громадського діяча, який започатку-вав у шаленій революційній бурі українську державність, ми неможемо не вбачати в його багатющому науковому і громадсько-політичному доробку одне з головних життєдайних джерел сього-денного відродження незалежної України в її нестримному пори-ванні до миру, злагоди і щасливого майбуття.

251

5. Степан Бандера - борець за незалежність Українськоїдержави

Степан Бандера є представником покоління, яке тримало вруках Українську державу, але втримати не змогло. Він народивсяв сім’ї священика - пароха Старого Угринова на Калущині, отцяАндрія Бандери 1 січня 1909 р. Мати Мирослава Бандера з домуҐлодзінська походила з родини, яка була помітною в суспільному життіукраїнців Галичини. Степан мав до кого приміряти майбутнє - вуйкоПавло Ґлодзінський був одним із засновників “Сільського Госпо-даря” і “Маслосоюзу”, вуйко Ярослав Веселовський - послом (де-путатом) до віденського парламенту.

Проте найбільший вплив на становлення особистості Сте-пана справляв батько. Отець Андрій не обмежувався виключнорелігійними функціями. Крім своїх безпосередніх обов’язків, віннамагався допомагати парафіянам піднести рівень освіти: як за-гальної, так і економічної та сільськогосподарської. Його старан-нями в селі з’явилися гуртки “Просвіта сільського господаря”. Колипісля розпаду Австро-Угорщини українці Галичини почали тво-рити свою державу, він був ініціатором творення органів держав-ної влади на Калущині, його ж селяни обрали депутатом парла-менту Західно-Української Народної республіки. З початком ук-раїнсько-польської війни отець Андрій іде в армію. Коли батькоповернувся у 1920 р. на парафію в Старому Угринові, Степан вжерік як мешкав у діда в Стрию і ходив у місцеву гімназію.

Життя сина священика не було аж таке безтурботне, як мож-на собі уявити, особливо з матеріального погляду. В сім’ї, крімдочки Мирослави, яка померла немовлям, було семеро дітей - стар-ша від Степана Марта і молодші - Олександр, Володимир, Василь,Оксана, Богдан. Отож, навчаючись у гімназії, Степан вимушенийбув змалку підробляти репетиторством. До того ж весною 1922 р.від туберкульозу горла померла мати Степана, що додало немаложиттєвих проблем і батькові, і дітям.

Прагнучи посіяти в дитячих душах зерно бажання боротьби заУкраїнську державу, керівники Січового стрілецтва - українськоївійськової формації, яка в різних виглядах існувала в Австро-Угорській

252

армії, а пізніше - в армії УНР, відроджують скаутську організацію“Пласт”. Степан Бандера доклав чимало зусиль, щоб вступити доцієї організації, проте ревматизм коліна не давав йому змоги здатипрограму іспитів. У 1922 р. він пройшов два місяці стаціонарноголікування водяної пухлини в коліні і, нарешті, у третьому класі гімназіївін став пластуном. Від 1922 р. Степан належить до 5-го пластовогокуреня ім. князя Ярослава Осьмомиса, а після матури - до 2-го куренястарших пластунів “Загону Червона Калина”.

Діти покоління Бандери марили Українською державою, якувони неодмінно побудують, і вже в гімназії шукали шляхів допідпільної армії обох українських держав під проводом ЄвгенаКоновальця. Це був зустрічний рух: концепція визвольної бороть-би полковника Коновальця була розрахована на нове поколінняборців, яке не дасть звести себе на манівці гаслами оманливогобратерства, не розміняє загальнонаціональні потреби на особистісимпатії чи антипатії. Українська Військова Організація перебу-вала в стані війни з усіма окупантами України, і діти часто з гімна-зійної чи університетської лави ішли на цю непроголошену війну.У старших класах Степан виконує деякі доручення УВО: поши-рює підпільну літературу та здійснює летючий зв’язок.

Першу підпільну посаду в Крайовій Екзикутиві ОУН Бан-дера отримує в 1930 р., очоливши відділ поширення підпільнихвидань. Невдовзі до його обов’язків додається організація техніч-но-видавничого відділу, а з 1931 р. - доставка нелегальних виданьз-за кордону. Коли ж крайовим провідником став член пластовогозагону “Червоної Калини” Степан Охрімович, він призначив доб-ре знайомого йому ще зі Стрия Степана керівником референтурипропаганди. Невдовзі Охрімович гине від тортур у поліції, новимкрайовим провідником стає Богдан Кордюк, і він призначає Бан-деру своїм заступником, зберігаючи за ним функції шефа пропа-ганди. Наступний щабель в організаційній драбині Бандера долаєу зв’язку зі справою Біласа і Данилишина: двоє бойовиків потра-пили в руки польської поліції внаслідок проваленого бойовогореферентурного завдання. Провід вирішує, що у цьому виненкрайовий провідник Кордюк, хоч необхідно зазначити, що без

253

гідного поводження бойовиків перед судом досягти таких резуль-татів шефові пропаганди ОУН, мабуть, не вдалось б.

Апофеозом акції були поминальні Служби Божі з траурнимдзвоном у всіх церквах Галичини на момент повішання бойовиків.Те, що зараз забезпечують прямі трансляції з місця подій, Бандерівдалося зробити без телебачення і навіть без радіо. У суспільнійсвідомості Білас і Данилишин були канонізовані як герої, що за-гинули за Україну, відтоді їхні імена згадуються в молитві націо-наліста “Україно, мати героїв…”.

Півроку Степан Бандера виконує обов’язки крайового про-відника, а в червні 1933 р. на конференції Проводу ОУН презен-тує власний план розбудови крайової мережі та головні напрямироботи. Всупереч створеним пізніше міфам бойові акції згідно зйого концепцією не посідали найважливішого місця в діяльностіОУН. Але вони були неодмінним елементом виховного процесусуспільства, яке, на думку керівників ОУН, потрібно було мораль-но підготувати до реалій війни за незалежність, особливо до необ-хідності проливати власну кров у боротьбі за інтереси народу. Надумку Бандери, саме неготовність українців захищати свої інтере-си у визвольній війні призвела до таких численних жертв у ре-зультаті Голодомору. Ініціатори етноцидів, етнічних чисток таінших подібних акцій за етнічною ознакою, спрямованих протиукраїнців, повинні були знати: за це їх спіткає неминуча кара. Саметому ОУН здійснила замах на міністра внутрішніх справ Польщігенерала Пєрацького, з тієї ж причини в радянському консульствіу Львові був вбитий інспектор з Москви Майлов. Можна скількизавгодно дискутувати про незаконність чи негуманність цих актів,але не можна забувати, що за ними стояли пацифікація українсь-кого населення Галичини і Голодомор, і світова спільнота, по суті,залишила українців напризволяще перед цими актами масовоговбивства та катування за етнічною ознакою. Акції, запланованіБандерою, принаймні, не дали змоги замовчати фактів масовогонародовбивства, тому, можливо, й зменшили планові масштабизлочинів проти українського народу.

254

Польська тюрма не оминула Степана Бандеру, але судовийпроцес за кілька тижнів перетворив нікому не відомого підпільникав політичну зірку першої величини. Бандера поводив себе гідно,незважаючи на кількамісячний тиск слідства, загрозу смертноїкари, обіцянки слідчих замінити цей вирок у разі “поступливості”звинуваченого. Він був засуджений таки до смертної кари, але ад-міністрація, яка дуже вчасно втрутилася, замінила смерть на до-вічне ув’язнення. Тривало воно до поділу Польщі Гітлером і Ста-ліним. У воєнному безладді Бандера втікає з тюрми і два тижніперебуває в уже радянському Львові, налагоджуючи діяльність ме-режі ОУН за власним розумінням. Він переконаний у неминучостівійни між переможцями Польщі, і вважає, що в цьому конфліктіможе трапитися нагода утвердити омріяну Українську державу.Його популярність в середовищі ОУН була такою великою, щопід час внутрішнього конфлікту в Організації переважна більшістьчленів (за деякими оцінками, до 90%) пішла за Бандерою. Відтодіту частину ОУН інакше як бандерівцями не називають.

З початком німецько-радянської війни бандерівці (похіднігрупи) ідуть попереду лінії фронту, проголошуючи утворення ук-раїнських органів влади в населених пунктах відразу після зали-шення їх частинами РСЧА. Німці опиняються перед фактом: місце-ве населення вже обрало своїх бургомістрів, війтів, призначиловласну поліцію. А у Львові 30 червня 1941 р. ОУН проголосилавідновлення Української держави.

У концепції нової Європи Гітлера цієї держави не було. Урядарештували і примушували відмовитись від своєї держави. Невідмовлявся ніхто, тому декого показово розстріляли. Але оскількив ОУН все замикалось на Бандері, то в першу чергу відмовитисьпримушували його. Винахідливість ґестапо гідна голівудівськихтрилерів: щоб схилити Бандеру до потрібного рішення, арештува-ли двох його рідних братів: Олександра і Василя і показово закату-вали в Освєнцимі. З них здирали шкіру дротяними щітками, а потімкупали у вапняному розчині. Але Степан не піддався на цей шан-таж (хоча до переліку знищених родичів ґестапо додало брата йогодружини, розстріляного у Львові, та розстріляного в Херсоні Бог-

255

дана Бандеру), і тисячолітній рейх засудив його до чергового довіч-ного ув’язнення в концтаборі Заксенгаузен.

Паралельно з гітлерівцями свою акцію проти Бандери велоНКВД. Отця Андрія Бандеру розстріляли тоді, коли Степана надопитах у Берліні примушували відмовитись від України. Сестервивезли в Сибір, намагаючись зламати і використати проти брата.

Волею долі після закінчення війни Степан Бандера опинив-ся в еміграції. Бандерівці мали нового Провідника - командираУПА Романа Шухевича. Степан визнає провідництво свого стар-шого за віком приятеля і береться за новий для себе напрям робо-ти: налагодження діяльності української політичної еміграції.Виявляється, що крім таланту організатора, він має й здібностіпубліциста. Збірка його повоєнних творів під назвою “Перспекти-ви національної революції” демонструє хист автора, який за дип-ломатичними формулюваннями намірів політиків різних таборівбачить справжні цілі та інтереси і будує політику середовища, уякому він був визнаним лідером, що захищає інтереси України.Фази визвольного руху він визначив так:

“Українська національна революція, як одностайний процес,складається з трьох фаз. Перша і друга - це фаза боротьби, тре-тя - державного будівництва.

У першій фазі проходить процес затяжної, прогресуючоїпідпільної боротьби. В ній іде змагання передусім за душу народ-них мас, мобілізація й активізація їх по боці революції, протибільшовизму, підриваються позиції більшовицької системи і силибільшовицького режиму, зростає організована сила революції. Вцій фазі проходить основоположний конструктивний процес; нашіідеї і програма опановують найширші маси українського народу,поширюються на інші народи, уярмлені більшовизмом, визнача-ють для них бажаний зміст і форми життя в усіх ділянках, ста-ють дороговказами їхньої дії - їхньою метою, мобілізують йорганізують змагання за реалізацію нашої програми.

Друга фаза як продовження першої - це фаза визволення. Вній завершується затяжна визвольна боротьба, всі сили зосеред-

256

жуються у безпосередній відкритій боротьбі з більшовицькимрежимом і його силою, в остаточному загальному зриві народів.

Третя фаза - будування на місці знищеного СССР незалеж-них національних держав, забезпечення їхньої незалежності,здійснення ідей і програм визвольної революції в державному і сус-пільному ладі, у змісті і побудові цілого життя...” (“До засад нашоївизвольної політики”; “Визвольна Політика”, 1946 рік, число 4-5).

Свого роду пересторогою нинішнім будівникам “само-стійної” України, але в тісних обіймах північного сусіда, є поло-ження із статті Бандери “Слово до українських націоналістів-ре-волюціонерів за кордоном”, викладено в першій половині 1948 р.(журнал “Визвольний шлях”, Лондон, числа 10, 11, 12, 1948 рік):“Основною метою і найголовнішим принципом всієї політики є імусить бути відбудова Української Самостійної Соборної Дер-жави шляхом усунення більшовицького поневолення і розчленуван-ня російської імперії на самостійні національні держави. Лишетоді може бути місце для об’єднання цих самостійних національ-них держав у блоки чи союзи, за принципом геополітичних, госпо-дарських, оборонних і культуротворчих спільних інтересів на по-даних вище засадах. Концепції про еволюційну перебудову чи пе-ретворення СССР на союз вільних держав, але так само пов’яза-них, у тому самому складі, з перевагою чи центральним станови-щем Росії - такі концепції протилежні ідеї визволення України, їхтреба до кінця усувати з української політики.

Самостійну державу може здобувати собі український на-род тільки власною боротьбою і трудом. Сприятливий розвитокміжнародної ситуації може значною мірою причинитися до ново-го розгорнення й успіху нашої визвольної боротьби, але він можевідіграти тільки допоміжну, хоча дуже корисну роль. Без власнихзмагань українського народу найсприятливіші ситуації не даютьнам ніколи державної незалежності, хіба тільки зміну одного по-неволення на інше. Росія, із своїм глибоко вкоріненим, а в сучаснудобу найбільш розпаленим загарбницьким імперіалізмом у кожнійситуації, у кожному стані, всіма силами, з усією запеклістю будекидатися на Україну, щоб утримати її в складі своєї імперії чи на-

257

ново поневолити. Як визволення, так і оборона самостійної Украї-ни може в основі спиратися тільки на власні українські сили, навласну боротьбу і постійну готовність до самооборони”.

...На тихій фешенебельній вулиці Ліверпул Роуд, 200, май-же у центрі Лондона, в приміщенні Української Видавничої Спілки,в музеї Степана Бандери зберігаються особисті речі провідникаОУН: одяг, на якому запеклися краплини крові, посмертна маска.Музей влаштовано так, що проникнути до нього можна лише ізсередини приміщення. Прийде час, і цей музей можна буде повер-нути в Україну.

“Перегляд всієї політичної діяльності Степана Бандери таїї аналіз в аспекті подій останнього чвертьстоліття говорятьпереконливо про те, що історія визвольної боротьби українсько-го народу в тому періоді нерозривно зв’язана з іменем СтепанаБандери, який повністю заслужив собі на те, щоб зайняти місцев українському пантеоні як один із кращих войовників українськогонароду за волю. А надто, що й своєю геройською поставою у най-критичніших моментах революційної боротьби він може статизразком витривалості та фізичної й моральної незламності длямайбутніх поколінь” (Петро Мірчук. Степан Бандера - символ ре-волюційної безкомпромісовости - Нью-Йорк-Торонто, 1961).

Всупереч бажанням КДБ Степан Бандера присутній і в ни-нішньому політичному житті України. Насамперед тому, що ста-вить для найвищих органів влади невирішне запитання: чи закон-но захищати Україну, боротись за неї до остатку свого життя? Аджекожен громадянин України, якому волею долі доведеться захища-ти суверенітет і честь своєї держави, рано чи пізно задає собі за-питання: а як моя держава оцінить мою самопожертву?

6. В’ячеслав Чорновіл - символ незалежності та протес-ту проти тоталітарного режиму в Україні

“Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моєжиття, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи... І якбидовелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя,яке прожив.

258

Часи змінюються, інколи залишаєшся майже один. У мене такебуло. Але все одно вірю, що чиню правильно. Не будемо говоритивисокі слова про ідею, відповідальність тощо. Ти вирішив, що так, ане інакше потрібно діяти. Віриш у свою дорогу? Іди й не звертай!..

Щоб не зруйнувати того, що так нелегко будувалося, - нашРух; щоб урятувати те, що так тяжко здобувалося, - Українськудержавність; щоб зберегти те, що є найціннішим для кожноїлюдини, зокрема, й для цілої партії, - гідність і самоповагу,чесність і мужність бути чесним. Перед собою. Перед співвітчиз-никами. Перед Україною!” Ці слова В’ячеслава Максимовича Чор-новола - відомого українського політика, державного діяча, пуб-ліциста і журналіста - якнайточніше відображають його кредо. Віннародився 24 грудня 1937 р. (за документами 1 січня 1938 р.) ус. Єрки Звенигородського району (нині Катеринопільський) Чер-каської області у родині сільських учителів. Мати Килина Хари-тонівна (1909-1985) - учителька початкових класів, батько Мак-сим Йосипович (1909-1987) - викладач української мови й літера-тури. У радянські часи сім’я зазнала переслідувань. 1937 р. булозаарештовано рідного батькового брата Петра, який не повернув-ся з ув’язнення. Опозиціонерство стало для В.Чорновола не-від’ємним атрибутом власної сутності, способом буття (modusvivendi). Упродовж 60-80-х рр. він шукає способів самовираженнячерез спротив. Потужним інтелектуальним струменем став рухшістдесятників, формальні рамки якого можемо означити періо-дом між 1956 (XX з’їзд КПРС) та 1965 рр. (перший “покіс” шістде-сятництва). В цьому часовому діапазоні політичні переконанняВ.Чорновола вже відомі каральним органам. Так, 1963 р. він небув допущений до навчання в аспірантурі Київського педінститу-ту, хоч і пройшов за конкурсом. Навіть ще на початку 90-х рр.,коли В.Чорновіл не знаходив спільної мови з рядом співкамер-ників та “братів по перу”, помітною була образа-згадка. Багатьохамбітних шістдесятників дратувала харизма В.Чорновола, що май-же автоматично затінювала решту опозиційних постатей. Дехто зних у приватних розмовах полемічно стверджував, що В.Чорново-ла не було чутно до 1965 р. Та марно шукати до 1965 р. фактів, які бперекреслювали його подальшу біографію.

259

Маловідомим є те, що В.Чорновіл спершу мріяв про кар’є-ру науковця. Однак фактично до 1965 р. про кар’єру вченого вжебуло забуто. Як свідчить Тарас Чорновіл, “надія на суміщення на-укової праці й громадської діяльності реально жила десь до се-редини 1964 р. Домінанта “наукового шляху” вичерпалася ще в 1961-62 рр”. Є підстави подискутувати з тим, що ім’я В.Чорновола булогеть невідоме в опозиційних колах до 1965 р. Вже з кінця 50-х рр.він стає визнаним студентським лідером на факультеті журналісти-ки Київського університету ім. Т.Шевченка. Однак на 4-му курсі,щоб не бути виключеним за діяльність у літгуртках шістдесятників,він буз змушений взяти академічну відпустку (потім надолужуваввтрачений студентський час екстерном). Перед арештами 1965 р.Іван Світличний, визнаний лідер руху шістдесятників, помічав уВ.Чорноволові харизматичність. Вже тоді позиція В.Чорновола кон-трастувала зі світоглядними позиціями І.Дзюби та його оточення.

Отож омріяна кар’єра не здійснилася, як не здійснилися і мріїпро кар’єру науковців Івана Світличного, Михайла та Богдана Горинівта ін. У глибині своєї душі кожен з яскравих учасників руху шістде-сятників мріяв “податися в учені”. Це повною мірою здійснив хібаодин з найстарших, Іван Дзюба, який також став прикладом для іншихшістдесятників, живим втіленням громадянського подвигу.

Про В.Чорновола на повен голос заговорили лише післясерпня 1965 р. За протест проти репресій над українською інтелі-генцією на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” у Києві він бувпідданий обшукам, допитам і вигнаний з роботи.

В.Чорновіл формується як громадський публіцист. Йогогострі праці 60-х рр. можемо поставити в один ряд з публіцисти-кою І.Дзюби та В.Мороза. Однак одним з ідеологів руху опорувін, на відміну від І.Дзюби, автора “Інтернаціоналізму чи русифі-кації” чи В.Мороза, автора есе “Серед снігів” (двох протилежнихідеологічних маніфестів), став лише в 70-х рр.

В.Чорновіл суттєво вплинув на динаміку правозахисногоруху, і своїм “Українським вісником” по праву може вважатися“Ґутенбергом” українського опору. До 1970 р. усі спроби друку-вати щось самвидавом як у великій “зоні” (на волі), так і в малій (у

260

тюремно-табірних умовах) можемо розглядати як “доґутенбер-гівський”, “дочорноволівський” період. Та, мабуть, не варто роби-ти аж надто відверту ревізію дефініцій.

До модернізації моделі спротиву політичному режимовіВ.Чорновіл завжди підходив творчо, використовуючи перо публі-циста. У тюремно-табірних умовах він став організатором акційспротиву, голодувань, вів боротьбу за статус політв’язня, а на зас-ланні організував систему зв’язку між політв’язнями тощо. Протя-гом 1972 - першої половини 1980-х рр. він, будучи у тюрмах, табо-рах, на засланні, інтенсивно займається літературною творчістю. Івже до 1987 р. В.Чорновіл пише резонансного “Відкритого листаГенеральному секретареві ЦК КПРС Горбачову М.С.”, після якоговідновлено видання “Українського вісника”. У 1996 р. він був удос-тоєний Державної премії ім. Т.Шевченка за 1995 рік. Власне, літе-ратурно-публіцистичний портрет В.Чорновола невід’ємний від полі-тичного. У часопису “Час/Тіме” (ще табірна мрія В.Чорновола: бутий у незалежній Україні редактором опозиційного видання) він пишенизку гострих статей традиційно полемічного характеру. І в політицівін був полемічним публіцистом, нетрадиційним та несхожим наполітичних лідерів від плуга чи конструкторського бюро.

На зустрічі із пресою 7 вересня 1996 р. Леонід Кучма висло-вив про лідера Руху сакраментальну фразу: “Щодо В’ячеслава Чор-новола. Він великий політик. Але мені це трошки нагадує украї-нське прислів’я про ту жіночку, яка чоловіка хоче мати, дітей ібути незайманою... Він сьогодні тут, а завтра там...”.

Політична система вимагає постійності. Цього й не міг про-демонструвати голова Руху.

В.Чорновіл вів свою гру у “заручини” із системою, системавела свою. Самі “заручини” таким чином перетворювалися у фарс.Кінцевого входження у політичну систему так і не відбулося. ЛідерРуху вибудував свій мікросвіт, магнетичне поле, що притягувало івідштовхувало одночасно. Чорновіл пройшов у Русі еволюцію від“бонапартизму” до “цезаризму”: він почав, як Наполеон Бонапарт,але не дочекався свого Ватерлоо. Закінчив політичний і земнийшлях майже як Цезар.

261

Поведінка В.Чорновола - це поведінка опозиційного лідера,який не здатен працювати в іншому амплуа. Зважте: поведінка нелідера опозиції, а саме опозиційного лідера. Про В.Чорновола якпро лідера опозиції говорити не доводиться хоча б тому, що На-родний Рух України, хоч і допускався критичних висловів на ад-ресу Президента Л.Кучми, опозиційним до нього все ж не був.Свідчення цього в останні роки - факти входження представниківРуху в апарат виконавчої влади у центрі та на місцях.

Трагедією для В.Чорновола як лідера Руху стала його не-здатність розірвати зачароване коло власної опозиційності. І заінерцією він боровся насамперед з проявами внутрішньопартій-ної опозиції. На останньому З’їзді єдиного НРУ, що відбувся12 грудня 1998 р., внутрішньопартійна опозиція зазнала поразки.

З’їзд, як відомо, прийняв попередню президентську форму-лу: “Чорновіл + Удовенко - Президент”, яка мала ще й підтекстов-ку: “Вибори-99 - не наше весілля”. Формула ця пояснювала праг-нення голови НРУ й надалі залишатися головою партії після за-вершення президентської кампанії. Газета “Сегодня” влучно оха-рактеризувала цей останній з’їзд перед розколом як “боротьбу запрограш”. В.Чорновіл, однак, сподівався втримати лідерство і неочікував на колективного “Брута” у власній організації.

Звернемо увагу на дві стрижневі тези у доповіді В.Чорново-ла делегатам З’їзду, які розкривали бажання лідера партії й надалівсерйоз приділяти увагу саме проблемі партійного будівництва,іншими словами, розширювати межі свого мікросвіту.

Теза перша: до жовтня 1999 р. Народний рух повинен бувналічувати 100 тис. членів, а до наступних парламентських ви-борів (до 2004 р.) - 200-300 тис.

Теза про масовізацію партії не нова. Її свого часу намагали-ся проголошувати в Українській республіканській партії. Ця тезамала як палких прихильників, так і палких опонентів. Перші на-голошували, що масова (понад 100 тис. членів) партія відповіда-тиме партійно-шпоралістичним європейським традиціям (уЗахідній Європі найпотужніші політичні партії мають до 1 млнчленів). Противники масовізації вважали неможливим реалізува-

262

ти цю тезу через велике розмаїття партій в Україні. Процес наро-щування партійних лав може мати характер штурмівщини на зра-зок “ленінських призовів”. Тож масовізація партії мала б відбува-тися паралельно з підвищенням ваги політичних структур усуспільстві, їх впливу на прийняття політичних рішень.

Теза друга: стратегією НРУ під час президентської вибор-чої кампанії мало стати гасло “Уперед, на схід!”. Завоювати “ди-кий” схід України ставила собі за мету не одна політична партіяУкраїни. І взагалі, вони мали в цьому мізерний успіх переважночерез небажання йти на світоглядний компроміс. Після смертіВ.Чорновола у Русі питанням “руба” є пошук волонтерів, які бсловом і ділом, як зазначив О.Гончар, безмірним чуттям розтопи-ли серце виборця, на заході та на сході. Іншими словами (які свогочасу висловив Михайло Горинь), націонал-демократія стоїть пе-ред потребою висушення Збручу на тілі українства.

З В’ячеслава Чорновола уперто роблять “божка”, і немає нато ради. Пророк Єремія, скептично налаштований до такої формиувічнення, до “праці майстра й руки золотарської”, що з дереваробить “божка”, не бачив би нині сенсу в такому надмірному соц-змаганні за штучне вкарбування пам’яті. “Сріблом та золотом йогоприкрашають, цвяхами та молотками прикріплюють їх, - і він незахитається. Вони, як опудало на огірковім городі, й безмовні, іконче їх носять, бо не ходять вони” (Єремія 10: 4, 5).

Схоже, ім’я В.Чорновола потребує захисту від надмірного“увіковічнення” в гіпсі і бронзі за старим більшовицьким принци-пом. Оцінка ролі і місця В.Чорновола у вітчизняній історії маєбути об’єктивною. Разом з тим ми свідомі того, що ім’я В.Чорно-вола працює на міфологізацію дійсності для прийдешніх поколінь.Міфологізація буде тоді раціональною, коли відбуватиметься па-ралельно з бажанням суспільної свідомості героїзувати образ.Якщо таке бажання є, історик та політолог, мабуть, не мали б над-то протистояти такому розвиткові й об’єктивну (до останньогофакту) шліфовку образу мали б сховати в рутинному монографіч-ному дослідженні, подалі від мас. Отож образ має працювати нареалізацію подальших запитів сучасної дійсності.

263

Хай буде все небачене побачено,Хай буде все пробачене пробачено.

Ліна Костенко

Афоризми

1. У політиці доводиться робити багато такого,чого не слід робити.

Теодор Рузвельт

2. Ви володієте владою, якщо інші думають, щови володієте владою.

Уіч Фалуер

3. Громадська думка схожа на привида в старо-винному замку: ніхто його не бачив, але всіх нимлякають.

Зігмунд Графф

4. Щоб стати господарем, політик зображуєслугу.

Шарль де Голль

5. Які б вирази ви не застосовували, ви ніколине зможете сказати чого-небудь такого, щоб не ха-рактеризувало б вас.

Рафль Уолдо Емерсон

264

6. Справжній характер людини виявляється самев дрібницях, коли вона перестає стежити за собою.

Артур Шопенгауер

7. Людина характеризується не тільки тим, щовона робить, але і тим, як вона це робить.

Фрідріх Енгельс

8. Якщо істина багатогранна, то брехня багато-голосна.

Уінстон Черчилль

9. Будьте уважні до своїх думок, вони - початоквчинків.

Лао-Цзи

10. Якщо у тебе не буде поганих думок, не будеі поганих вчинків.

Конфуцій

11. Суперечність має збуджувати увагу, а невідчуття.

Томас Фуллер

12. У кожній людині три характери: той, якийїй приписують; той, який вона сама собі приписує;і, нарешті, той, який є насправді.

Віктор Марі Гюго

265

13. Реклама - це засіб примусити людей матипотребу в тому, про що вони раніше не чули.

Марті Ларні14. У бажанні виражається суть людини.

Бенедикт Спіноза

15. Який сенс брехати, якщо того ж результатуможна досягти, ретельно дозуючи правду.

У. Форстер

16. У політиці слово "правда" означає будь-яке твердження, брехливість якого не може бутидоведена.

Ентоні Джей

17. Найбільш правильний спосіб приховати віднароду значні проблеми - це відвернути його увагувирішенням дрібних.

Олег Кузнецов

18. Якщо не можете переконати - збийте з пан-телику.

Гарі Трумен

19. Коли брехня перемішана з правдою, то брех-ню сприймають як правду, а правду - як брехню.

Ілля Шевельов

266

20. Секрет агітатора: подурнішати настільки, щобслухачі повірили, що вони так само розумні, як і він.

Карл Клаус

21. Коли чутки старіють, вони стають міфами.Станіслав Ежи Леу

22. Природа не визнає порожнечі, там, де людине знають правди, вони заповнюють пропуски до-мислом.

Б. Шоу

23. Брехня обійде півсвіту, перш ніж правдавстигне одіти черевики.

Англійське прислів'я

24. Треба вміти перенести те, чого не можнауникнути.

Мішель Монтень

25. Навчися слухати, і ти зможеш отримувативигоду навіть з тих, хто говорить погано.

Плутарх26. Обдурити обманщика - ймовірно, це єди-

ний гріх, який Бог пробачить.Веселін Георгієв

267

27. Щоб сказати те, що потрібно, тоді, коли по-трібно, потрібно більшу частину часу мовчати.

Джон Ропер

28. Якщо можеш, будь розумніший за інших,але не показуй цього.

Честерфільд

29. Слід так обдумувати свої задуми, щоб навітьневдача принесла нам вигоди.

Кардинал де Реу

30. Щоб перемогти супротивника, не прагнистати сильнішим за нього, а зроби його слабшим засебе.

Китайська мудрість

31. Потрібно говорити голосно, щоб тебе по-чули. Потрібно говорити тихо, щоб тебе послухали.

Поль Клодель

32. Якщо боїшся, не говори, якщо сказав - небійся.

Арабська мудрість

33. Тих, хто не замислюється про далекі труд-нощі, чекають близькі неприємності.

Конфуцій

268

34. Постійна діяльність - така ціна свободи.Т. Джефферсон

35. Небезпечно відчувати себе безпечно в не-безпеці.

Латинське прислів'я

36. Ніколи не став свою безпеку в залежністьвід шляхетності іншої людини.

Уілла Кадер

37. Умій володіти собою, якщо не хочеш, щобінші володіли тобою.

Веселін Георгієв

38. Правила гри потрібно знати, але краще вста-новлювати їх самому.

Анджей Сток

39. Інтрига рано чи пізно занапащає того, хто їїрозпочав.

П'єр Огюст Бомарше

40. Ми стільки можемо, скільки знаємо. Знан-ня - сила.

Френсіс Бекон

269

41. Визнати свої помилки і вибачитися за них -це найвища форма самоповаги.

Дж. Темплтон ("Всесвітні закони життя")

42. Багатство - дуже добре, коли воно слугуєнам, дуже погано - коли керує нами.

Френсіс Бекон

43. Діти - це кращий народ у кожного народу.В. Кротов

44. Вам не вдасться ніколи створити мудреців,якщо будете вбивати в дітях бешкетників.

Жан-Жак Руссо

45. Хто схиляється перед авторитетами, тойрідко перевершує їх.

Френсіс Бекон

46. Розум часто осяває лише тих, хто зазнавневдачі.

Клод Гольвецій

47. Невдачі дають тільки привід розпочати зно-ву та більш розумно. Чесна невдача не є ганьбою.Ганебним є страх перед невдачею.

Генрі Форд

270

48. Перемагає у цьому житті лише той, хто пе-реміг страх, свої лінощі, свою невпевненість.

В. Суворов

49. Недолік - це гідність, з якою ми ще не на-вчилися здобувати користь.

В. Мелихан

50. Ми оцінюємо себе за тими здібностями досправи, які ми відчуваємо у собі, в той час як оточу-ючі оцінюють нас за тим, що ми уже зробили.

Г. Лонгфелло

51. Для людини, яка не знає, до якої гавані вонанаправляється, жоден вітер не буде попутним.

Сенека

52. Родичі найменше прощають своїм дітям тінедоліки, які вони самі їм прищепили.

Ф. Шіллер

53. Людина зростає у міру того, як підвищу-ються її цілі.

Ф. Шіллер

54. Хто може бути самим собою, нехай буденічим іншим.

Парацельс

271

55. Багато є людей з красивою зовнішністю,проте їм нічим похвалитися усередині.

Ф. Купер56. Чекають свого часу лише ті, для кого він

ніколи не настане.Г. Ландау

57. Щоб заслужити любов ближніх, не обов'яз-ково бути Ейнштейном. Для будь-якої людини кра-щий та простіший спосіб досягти цієї мети - праг-нути бути якомога більш корисним.

Г. Сельє

58. Щасливий випадок приходить до багатьох, аперетворити його в щастя можуть лише ті, хто про-грамує себе на це своєю працею та допитливістю.

Ю. Щербатих

59. Жоден переможець не вірить у випадковість -все потребує інтересу та праці над собою.

Ф. Ніцше

60. Геній - це 1% наснаги і 99% поту.Т. Едісон

61. Не дозволяйте своїй нерішучості стати навашому шляху.

Ю. Щербатих

272

62. Справжня щедрість відносно майбутньогополягає в тому, щоб все віддавати сьогочасному.

А. Камю

63. Єдиний спосіб знайти щастя та задоволен-ня - насолоджуватися тим, що у вас є тепер, на цейчас, тому живіть сьогоднішнім днем і для нього.

Р. Ентоні

64. Стрес - це аромат і смак життя. Оскількистрес пов'язаний з будь-якою діяльністю, уникнутийого може лише той, хто нічого не робить.

Г. Сельє

65. Хто не знає ціну часу, той не народженийдля справи.

Л. Вовенарг

66. Якщо ми хочемо завоювати друзів, давайтедокладемо всі сили до того, щоб щось зробити дляінших, - щось те, що потребує часу, енергії, безко-рисності та турбот.

Дейл Карнегі

67. Людина, якій ніколи потурбуватися про своєздоров'я, подібна до ремісника, якому ніколи пото-чити свої інструменти.

І. Мюллер

273

68. Вік - це не стан організму, а тонус душі.В. Брусков

69. Хто вміє керувати собою, той може керува-ти людьми.

Ф. Вольтер

70. Той, хто шукає біди, завжди її знаходить.Англійське прислів'я

71. Я шаную людину, здатну усміхатися в біді,черпати сили в горі та знаходити джерело мужностів роздумах.

Т. Пейн

72. Бідний не той, в кого мало є, а той, хто бага-то хоче.

Англійське прислів'я

73. У своїх бідах люди схильні звинувачуватидолю, богів і все, що не є, лише тільки не себе.

Платон

74. Щоб виправдатися у власних очах, ми час-то переконуємо себе, що не в змозі досягти мети;насправді ми не безсилі, а безвільні.

Ф. Ларошфуко

274

75. Ніщо так не нищить і не руйнує людину, якдовготривала фізична бездіяльність.

Аристотель

76. Хто сам нічого не робить, той любить по-вчати інших.

Г. Ліхтенберг

77. Одна із найдивовижніших помилок у тому,що щастя людини в тому, щоб нічого не робити.

Л. Толстой

78. Чим важча робота, тим легше на неї влаш-туватися.

К. Меліхан

79. Багато багатих людей думають, що зможутьвсе купити за свої багатства, а вони перш за все саміпродали себе.

Ф. Бекон

80. Хто вміє вдовольнятися малим, той ба-гатий.

К. Гольдоні

81. Багатство батьків може кругом приноситьнещастя дітям.

Д. Джебран

275

82. Багатству деяких людей не варто заздрити:вони здобули його такою ціною, яка нам не по ки-шені, - вони пожертвували заради нього спокоєм,здоров'ям, честю, совістю. Це дуже дорого - це при-несло б нам тільки втрати.

Ж. Лабрюйєр

83. Чесна людина ніколи не багатіє.Менандр

84. Ніколи не будьте дуже багатими. Для бага-ча, як для завойовника, головне - вміння вчасно зу-пинитися.

А.Морца

85. Якщо хочеш бути багатим, не думай при-множити свою власність, а тільки зменши своюжадібність.

Єпікур

86. Якщо вам кажуть: "Моє багатство нажитоважкою працею", запитайте: "Чим?".

Д. Маркис

87. Я хочу жити як бідна людина з грошима.П. Пікассо

276

88. Віра полягає в тому, що ми віримо усьому,чого не бачимо; а нагородою за віру є можливістьпобачити те, у що ми віримо.

Августин

89. Влада псує людей. А абсолютна влада псуєабсолютно.

Актон

90. Слабість верховної влади - найстрашнішаіз народних бід.

Наполеон

91. Взагалі кажучи, влада не псує людей, протедурні, коли вони при владі, псують людей.

Б. Шоу

92. Песиміст вбачає труднощі у кожній можли-вості: оптиміст у кожній труднощі вбачає можли-вості.

Уінстон Черчилль

93. Той, хто хоче розвивати волю, повинен на-вчитися долати перепони.

І. Павлов

277

94. Слабкі люди вичікують сприятливих ви-падків, сильні їх створюють.

О.М. Афіногенов

95. Якщо вас постійно буде супроводжуватиудача, то якою б заслуженою вона не була, у вас з'яв-ляться вороги.

А. Моруа

96. Не запитуй друзів про свої недоліки. Кра-ще дізнайся, що говорять про тебе вороги.

М. Сааді

97. Якщо можливо, ні до кого не відчувайтепочуття ворожості.

А. Шопенгауер

98. Час і течія ріки не чекають людини.Англійське прислів'я

99. Час довгий для тих, хто ним користується;хто трудиться і думає - той розширює межі часу.

Ф. Вольтер

100. Найрозумніша людина - та, яку найбільшедратує втрата часу.

А. Данте

278

101. Людина, що наважилася витратити хоча бодну годину свого часу, ще не доросла до того, щоброзуміти всю цінність життя.

Ч. Дарвін

102. Кожен нещасний настільки, наскільки вва-жає себе нещасним.

Сенека

103. Успіхи частіше випадають на долю того,хто сміливо діє, проте рідко домагаються ті, хто ви-являє страх та постійно остерігається наслідків.

Д. Неру

104. Гроші, якими володієш, - зброя свободи;ті, за якими женешся, - зброя рабства.

Жан-Жак Руссо

105. Не бути жадібним - уже є багатство; не бутимарнотратом - прибуток.

М. Монтель

106. Перш ніж сильно чого-небудь захотіти,важливо переконатися, чи щасливий той, хто має те,чого хочете ви.

Ф. Ларошфуко

279

107. Життєрадісність - це не тільки ознака здоро-в'я, але й найбільш дійовий засіб, що позбавляє хвороб.

С. Смайел

108. Життя - це постійні зміни. Як тільки рухзупиняється, людина старіє й помирає.

А. Моруа

109. Ніколи не ображайтеся на життя, адженіхто не обіцяв вам, що воно буде іншим.

Є. Севрус

110. Якщо людина б знала, як жити, вона б ніко-ли не вмирала.

Р. Уоррен

111. Ми ніколи не можемо вирвати жодної сто-рінки із нашого життя, хоча легко можемо викину-ти у вогонь саму книгу.

Жорж Санд

112. З точки зору молодості життя є безкінечнемайбутнє; з точки зору старості - дуже коротке минуле.

Шопенгауер

113. Велика наука жити щасливо полягає в тому,щоб жити тільки в сучасному.

Піфагор

280

114. Навчайся так, наче б тобі потрібно житивічно; живи так, наче тобі потрібно померти завтра.

Бісмарк115. Закрийте двері перед вашими помилками,

і істина не зможе ввійти!Рабіндранат Тагор

116. Непринадна доля того, кому ніхто не зазд-рить.

Есхіл

117. Краще бути предметом заздрощів, ніжспівчувань.

Геродот

118. Ціна здоров'я відчувається після хвороби.Д. Фонвізін

119. Будь-яке людське пізнання розпочинаєть-ся з інтуїції, переходить до знань і завершуєтьсяідеями.

Є. Кант

120. Чого ви не розумієте, то не належить вам.Гете

281

121. Існує недостатньо світла для тих, хто хочебачити, і достатньо темряви для тих, хто не хоче.

Паскаль

122. Кожна людина нас в чомусь переважає, атому нам є чому у неї навчитися.

Ральф Емерсон

123. Три шляхи ведуть до знань: шлях роздумів -це найбільш чесний шлях; і шлях розкаяння - целегкий шлях та шлях досвіду - це гірка дорога.

Конфуцій

124. Неук має більше переваг перед освіченоюлюдиною: він завжди задоволений собою.

Конфуцій

125. Помиляються не тому, що не знають, атому, що думають, що знають.

Жан-Жак Руссо

126. Необхідне не набридає.Сенека

127. Тому, хто купляє непотрібне, скоро дове-деться продавати необхідне.

Б. Франклін

282

128. Вверх лізуть у тій самій позі, що й повзають.Джонатан Сифіт

129. Комерція - це дуже просто. Це гроші іншихлюдей.

Олександр Дюма - син

130. Компетентність - це властивість виявитита задовольнити особисті смаки начальства.

Лоренс Пітер

131. Мрії надають світові інтерес і сутність.О. Франс

132. Герой не є хоробрішим за іншу людину,проте зберігає хоробрість на п'ять хвилин довше.

Ральф Емерсон

133. Якщо ви не здатні розчаровуватися, зна-чить, ви ще молоді.

Сара Черчилль

134. Хто малого не може, тому і більше не-можливо.

М. Ломоносов

283

135. Ненависть слабких менш небезпечна, ніжїхня дружба.

Л. Вовенарг

136. Не надавай значення сьогоднішнім розча-руванням. Завтра у тебе будуть нові.

Арнольд Шенберг

137. Тільки слабких упокорюють та пригнічу-ють невдачі, великі характери підносяться над ними.

В. Іврінг

138. Доки нам щастить, ми приписуємо це нашійкмітливості; в наших невдачах ми звинувачуємо Бога.

Б. Шоу

139. Якщо вам не подобається ваш начальник,поставте образно себе на його місце.

Л. Леонідов

140. У тямущого начальника заступник завждирозумниця.

М. Генін

141. Людина, що до 46 років не стала началь-ником, ніколи вже для такого стану не згодиться.

С. Паркінсон

284

142. Не йдіть в політику, якщо шкіра у вас тро-хи тонша, ніж у ворога.

Франклін Рузвельт

143. Противник, що викриває наші помилки,більш корисний, ніж друг, що приховує їх.

Леонардо да Вінчі

144. Якщо ви самі цінуєте себе невисоко, світне запропонує вам ні на гріш більше.

Соня Хені

145. Щоб зберегти повагу до себе, інколи не-обхідно говорити неправду.

Роберт Берн

146. Роби вигляд, що поважаєш себе, і тебе бу-дуть поважати.

Олександр Дюма - батько

147. Більшість людей щасливі настільки, на-скільки вони вирішили бути щасливими.

Авраам Лінкольн

285

Зміст

Вступ ............................................................................................. 3

Тема 1. Теоретико-методологічні засади дослідженняпублічної політичної діяльності ................................................ 7

1.1. Дослідження публічної політичної діяльності у західнійта вітчизняній науці ................................................................. 71.2. Публічна політична діяльність: сутність, типологія ...... 141.3. Прояви політичного нігілізму та недовіри громадяну процесі реалізації публічної політичної діяльності ........... 231.4. Бюрократизм у системі суспільно-політичноїта управлінської діяльності ................................................... 28

Література до теми 1 ................................................................... 42

Тема 2. Формування та реалізація публічної політичноїдіяльності в сучасному українському суспільстві ................ 44

2.1. Політична команда та її публічнаполітична діяльність .............................................................. 442.2. Урахування суспільно-політичної динаміки в процесіреалізації публічної політичної діяльності ........................... 502.3. Публічна політична діяльність та формуваннягромадянської позиції в сучасному українськомусуспільстві .............................................................................. 582.4. Депутати та їх публічна політична діяльність ................ 652.5. Етичні засади в публічній політичній діяльності ........... 722.6. Державна символіка України та її використанняв публічній політичній діяльності ......................................... 81

Література до теми 2 ................................................................... 86

Тема 3. Феномен опозиції в публічній політичній діяльностів сучасному українському суспільстві ................................... 87

3.1. Опозиція: сутність, зміст, структура ............................... 87

286

3.2. Становлення опозиції в Україні та її правовийстатус .................................................................................... 1013.3. Публічна політична діяльність тіньового уряду(парламентської опозиції) .................................................... 1123.4. Іноземний досвід публічної політичної діяльностіопозиції та його значення для України ................................ 1173.5. Шляхи оптимізації публічної політичної діяльностіопозиції в сучасному українському суспільстві .................. 125

Література до теми 3 ................................................................. 131

Тема 4. Сучасна українська еліта та її місце в публічнійполітичній діяльності ............................................................. 132

4.1. Лідерські позиції політико-управлінської елітив процесі публічної політичної діяльності .......................... 1324.2. Професійна відповідальність сучасної політико-владноїеліти України в процесі суспільно-політичної соціалізації 1374.3. Вплив сучасної політико-владної еліти на модернізаціюукраїнського суспільства в процесі публічноїполітичної діяльності ........................................................... 1464.4. Осмислення та реалізація політико-управлінськоюелітою в Україні європейських демократичних цінностей(за матеріалами соціологічних досліджень) ........................ 156

Література до теми 4 ................................................................. 166

Тема 5. Оптимізація публічної політичної діяльностів сучасному українському суспільстві шляхомпереорієнтації на нові цінності .............................................. 168

5.1. Зростання політичної правосвідомості громадяну процесі публічної політичної діяльності .......................... 1685.2. Подолання політичного нігілізму в молодіжномусередовищі та переорієнтація свідомості молодіна нові цінності .................................................................... 1765.3. Утвердження принципів моралі та довіри в публічнійполітичній діяльності ........................................................... 185

287

5.4. Узурпація влади політико-управлінською елітою.Необхідність вибачитися еліті перед власним народомта її розкаяння за корупцію та аморальність ....................... 189

Література до теми 5 ................................................................. 191

Питання для обговорення та закріплення матеріалу ......... 193До теми 1 ................................................................................... 193До теми 2 ................................................................................... 194До теми 3 ................................................................................... 196До теми 4 ................................................................................... 197До теми 5 ................................................................................... 198

Глосарій .................................................................................... 200

ДодаткиВидатні особистості в історії суспільно-політичноїдіяльності України .................................................................... 223Афоризми .................................................................................. 263

288

Навчальне видання

Пірен Марія Іванівна

ПУБЛІЧНА ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Навчальний посібник

Відповідальний за випуск В. А. ДонРедактор В. Г. Шевельова

Коректори: О. В. Должикова, С. Г. КрушельницькаКомп’ютерна верстка Н. Ю. Копайгора

Київ, НАДУ

Підп. до друку 11.12.2009.Формат 60 х 84/16. Обл.-вид. арк. 12,8. Ум.-друк. арк. 16,7.

Тираж 100 пр.

Видавець : Національна академія державного управлінняпри Президентові України

03057, Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, тел. 456-67-93.

Свідоцтво серії ДК № 1561 від 06.11.2003 р.