Понад бар'єрами - 2

ПОНАД бар’єрами

ІІ2012․2014

Адам Міхніксестра Гелен Алфорд

Листи до Бога

ВИДАВНИЦТВОУКРАЇНСЬКОГО КАТОЛИЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

ЛЬВІВ 2014

Вступне слово ...........................................................................3

Адам МіхнікГерцен і Гавел – наші навчителі ................................................4

сестра Гелен АлфордЦерква й академічна спільнота: відносини в еволюції ..............................................................15

Ігор БалинськийЯк написати цікаву історію? ....................................................23

Листи до Бога .........................................................................28

Другий випуск студентів Магістерської програмиз журналістики УКУ ................................................................49

З історії Українського Католицького Університету ..................50

Магістерська програма з журналістики УКУ ..........................52

Магістерська програма з медіакомунікацій УКУ....................54

ЗМІСТ

В сучасному світі журналістика – це не лише ремесло, а пере-дусім професія відповідальності, солідарності, етичності та

лідерства. Саме про це студентам другого набору Магістерської програми з журналістики УКУ під час інавгураційної та випуск-ної лекцій розповідали Адам Міхнік і сестра Гелен Алфорд.

Комусь таке поєднання промовців видасться незвичним, бо А. Міхнік – журналіст, дисидент, політичний філософ, а сестра Гелен – інженер, монахиня, соціальний філософ. Насправді ж обоє промовців акцентували на одному: успіх у професії є лише тоді, коли вона стає чимось більшим за ремесло... Спо-собом життя чи покликанням – вирішує кожен індивідуально. На цьому важливому моменті вибору наголосила сестра Ге-лен, звертаючись до студентів УКУ:

«Ви звикли жити у «прикордонні» – не стільки між Сходом і Заходом, хоча це також має значення, скільки між кризою і надією. Ті, хто вміє жити в такому напруженні й використову-вати його творчо, впроваджувати інновації і народжувати нові ідеї та нове життя для людей, стануть культурними лідерами майбутнього».

Особливістю цього випуску Понад бар’єрами є те, що по-ряд з інавгураційною та випускною лекціями ми опублікували незвичний проект цьогорічних випускників – їхні Листи до

Бога. Прочитайте ці тексти – вони здивують Вас щирістю, від-вертістю та глибиною.

Насолоджуйтесь читанням :-).

Школа журналістики Українського Католицького Університету

ВСТУПНЕ СЛОВО

54

Адам МІХНІК

ГЕРЦЕН І ГАВЕЛ – НАШІ НАВЧИТЕЛІ

Доброго дня, шановне панство. Я, на жаль, не розмовляю українською. Хоч багато розумію. Тож говоритиму поль-

ською. Тема, яку вибрав, «Герцен і Гавел – наші навчителі». Але спочатку хотів би кількома фразами прокоментувати те,

що сказав Вахтанг Кіпіані. Передусім хочу йому подякувати за добрі слова. А якщо йдеться про певну систему цінностей, яку тут було запропоновано – і у програмі, і в тому, що говорив пан проректор, пан декан, Вахтанг – то вона близька й мені. Та коли я слухав те, що пан Кіпіані розповідав про мене, то почу-вався, як на власному похороні, бо на похороні про небіжчика згадують тільки добре. Отже, коли йдеться про цей фрагмент, то прошу вас, не сприймати його дослівно. Розумію, Вахтанг хотів зробити мені приємність і зробив, але ви не надто цьому довіряйте – я все ще живий, чимало в житті нагрішив, а ще чимало гріхів попереду.

Отже, чому я зупинився на цих двох прізвищах – Герцен і Га-вел? Тому що, на моє переконання, ці двоє людей, хоч їх і розді-ляє сто років, були класиками свободи – свободи політичної та

свободи інтелектуальної. Вони обоє йшли своїм шляхом, обоє вибирали свої традиції, тож варто їх пригадати. Традиція Гер-цена – це велика російська література того часу: Пушкін, Лер-монтов, декабристи, Чаадаєв, Бєлінський, Грановський, Турге-нєв. Герцен – це людина, яка повністю не поміщається у жодній «шухлядці». Він був не зовсім окциденталістом, тобто «запад-ніком», як кажуть росіяни, і не зовсім – слов’янофілом. У ньому є те, що найкраще, і від «западніков», і від слов’янофілів. Але він дивився на історію Росії і розумів, що шансом для росій-ської традиції – якщо йдеться про владу – є Петро Великий, ко-трий змінював Росію, а не Іван Грозний, котрий її не змінював. Він критикував і слов’янофільство, і окциденталізм. Він крити-кував окциденталізм через розчарування Заходом, розчару-вання західною демократією. Це розчарування трохи подібне до того, яке ми зараз переживає мо, спостерігаючи за кризою у Європейському Союзі, у зоні «євро». Споглядаю деградацію демократичних інституцій, з одного боку, у такій державі, як Угорщина, а з другого – у такій державі, як Італія. Берлусконі! Не може бути нічого гіршого для наслідування.

А Гавел – президент Чеської Республіки, до того – Чехосло-ваччини, який нещодавно відійшов у вічність, – теж мав свою традицію. Ця традиція – президент міжвоєнної Чехословач-чини – Масарик, це Карел Чапек, автор есею «Місце для Йо-натана» (я вас дуже заохочую видати цей недооцінений есей українською; польською його надрукували лише раз, і тепер я не в змозі переконати якогось видавця, щоб видали вдруге), це, врешті, традиція антифашизму, традиція великого філосо-фа Паточкі, це традиція прекрасного сучасного католицького теолога Томаша Галіка, це традиція суперечки з Міланом Кун-дерою про сенс Європи, про сенс комунізму.

Вони обоє були письменниками, коментаторами подій і гу-маністами. Сьогодні в Росії мало хто звертається до Герцена. Нещодавно я мав нагоду прочитати коментарі сучасних росій-ських журналістів на тему Герцена, і у мене склалося враження, що вони не вчилися в Українському Католицькому Університеті

Засновник і головний редактор Gazety Wyborczej

6 7

Адам Міхнік. ГЕРЦЕН І ГАВЕЛ – НАШІ НАВЧИТЕЛІ

у Львові, а навчались у цілком інших школах – школах, які є запереченням чесності, об’єктивізму і власне гуманізму.

Герценові оголосили подвійну війну. З одного боку, його ата-кував більшовизм – як наївного гуманіста, утопіста, який нічо-го не зрозумів у світі. З іншого боку, його атакувала традиція великоросійського самодержавства – як ворога батьківщини, ворога Росії. І нарешті, його атакував – що, може, найболючі-ше – Олександр Солженіцин, котрий розумів любов до Росії як некритичне сприйняття російської історії. Герцен мав іншу думку.

Він радше повторював услід за Чаадаєвим – люблю мою країну, але я не можу її любити із заплющеними очима і з кля-пом у роті. Любити свою країну, свій народ – означає говорити йому правду. Водночас Герцен був тим російським мислите-лем, який конфліктував із протопластами більшовицького мислення і практики – маю на увазі Сергія Нечаєва. Книжка, а точніше брошура, Сергія Нечаєва (не зовсім відомо, на-скільки це він її писав, а наскільки Бакунін) – цей «катехизм революціо нера» – є документом, котрий демонструє, чого прагне людина, яка відкидає диктатуру крайніми фанатични-ми методами, яка бореться за свободу, використовуючи мето-ди, які не є гідними свободи, яка вважає, що мета виправдовує засоби, яка в ім’я боротьби з царатом може вбивати опонента із власного табору, мозок якого (революціонера) вичищений фанатизмом і ненавистю від толерантності.

Отже, останній твір Герцена «Листи до давнього приятеля» – це його своєрідна відповідь Бакуніну, своєрідний підсумок його ідейного життя. І в цьому тексті Герцен виступає проти ре-волюційного мислення в російських умовах, ніби нагадуючи про відоме застереження Олександра Пушкіна від російсько-го бунту – як писав Пушкін, «Русский бунт бессмисленный і беспощадный».

Мені здається, що сьогодні потрібно – і я вам переконливо це пропоную – знову перечитувати Герцена, якого вже багато років не читали. «Минуле і думи» – це література найвищо-

го рівня, не лише «фотографія епохи», але й представлення певної системи цінностей, певного ставлення до життя та до інших людей. Ну і його тексти про історію, про історію Росії, зрештою – про Польщу.

Якщо ж ідеться про Гавела, то, здається, що зараз варто про-читати його театральні п’єси, де Гавел у своїх пошуках охоче звертається до мови та метафорики «театру абсурду». Він по-міщає «правлячий комунізм» у своєму театрі, в якому є нема-ло від Беккета, Йонеско, думаю, що й немало від польсько-го театру – маю на увазі Славомира Мрожека. Надзвичайно важливим документом є есеї Вацлава Гавела: «Лист до Гусака» і «Сила безсилих». Сам заголовок «Сила безсилих» містить звернення до кожного з нас, бо від кожного з нас залежить – хоч трошки, але все ж залежить – світобудова. Що ангажую-чись, ми можемо зменшити зло, свинство, брехню, підлість – хоч на 5 грамів, але й ці 5 грамів варті наших зусиль.

Зрештою, він пояснює, чим є Хартія-77, чим є побудова гро-мадянського суспільства в умовах диктатури, чим є побудова власної свободи в умовах диктатури, що вміємо і хочемо жити власним життям, будуємо власні острівці свободи. Можна ска-зати, у світі «архіпелагу» будуємо власний архіпелаг свободи.

Особливо важливим є те, що обидва ці герої є нонконфор-містами. Що це означає? Це означає, що вони обидва готові вступити в суперечку в ім’я цінностей з усіма конформізма-ми власного суспільства, власного народу. Так, як казав Вах-танг, – немає народів на 100 % невинних, святих. Такого не існує. Герцен писав найсуворіші слова на адресу російського царизму, і цьому теж служив «Колокол» – великий часопис російської свободи, який був створений в еміграції. Все те, що він публікував про режим царя Миколи, про систему велико-російських репресій, – це найцінніші фрагменти російської традиції демократії і свободи.

Натомість Гавел усе своє ангажування у діяльність Хартії-77, усе своє переконання скеровував на те, що не можна погоджу-ватися з тим, що так звані «нормалізатори» після 1968 року

8 9


робили з чеським і словацьким народами. Скеровував усю свою впертість. Вахтанг згадав, що мене заарештували, коли я після року закордоном повернувся до Польщі, а Гавел від-мовився від еміграції. Він сидів у в’язниці, і йому пропонува-ли, що зможе виїхати, коли тільки захоче, але він відмовлявся, казав, як упертий чех, я тут буду так довго сидіти, доки кожен мешканець цієї країни не матиме змоги виїхати і повернутися, коли захоче. У цьому його сила та місія. Захопливими є його листи, які він писав дружині Ользі із в’язниці.

І ще одне – дуже важливе – і Герцен, і Гавел відкидали фі-лософію етнічного націоналізму, шовінізму. Вони виступали за громадянську, а не етнічну державу. Вони відкидали таку мо-дель національної свідомості, яка ґрунтувалася на ворожості до чужих. Друзями Гавела були всі, назвімо їх «дисидентами», з Центральної і Східної Європи. Тоді жартома казали, що всі дисиденти діляться на «до-сидентів» і «от-сидентів». Гавел був приятелем і перших, і других.

Тут згадував пан декан про Марченка. Дружина Марчен-ка – Лариса Богораз – бувала у Чехословаччині на запрошен-ня саме Гавела. У цій країні є традиція вшановувати усіх тих, хто у серпні 1968-го вийшов на Красну площу у знак протесту проти інтервенції.

Герцен був великою постаттю серед європейських демо-кратів: Мадзіні, Гарібальді, Мішлє, Оуен – все це були люди, які з ним приятелювали. А також – що, можливо, для мене є особ ливо важливим – польські емігранти. Знаково, що Герцен був першим серед російських демократів, котрий відверто формулював право інших народів на життя у власних держа-вах. Це стосувалося і Польщі, і України.

Якщо йдеться про Україну, то Герцен конфліктував із поль-ськими емігрантами, котрі залишалися у клешнях стереотипу, що Польща повинна бути у кордонах 1772 року. Це була оче-видна помилка, від якої польська демократія лікувалася до-сить довго. Не знаю, чи ми цілком вилікувалися, але вважаю, що така думка вже сьогодні у Польщі не є вирішальною.

Існує досить відоме листування Герцена і Драгоманова, де Драгоманов зауважує цього першого пророка російської гро-мадської думки, котрий чітко, зрозуміло і рішуче висловлю-ється про право українців на життя у власній державі.

Якщо ж ідеться про Гавела, то він від самого початку гово-рив: «Не можна захищати федерації зі Словаччиною за будь-яку ціну». А вже точно цього не можна робити силою. Якщо словаки хочуть жити у власній державі, то потрібно зробити «оксамитове розлучення». Якщо ми спромоглися зробити Оксамитову революцію, то повинні спромогтися й на «окса-митове розлучення». Це було дуже сміливо – не легко, будучи Президентом, сказати власному суспільству, що ми повинні від чогось відмовитись, якщо хочемо жити в демократичній державі. Або – або. Якщо ми виступаємо за демократію, то повинні визнати, що словаки мають право від’єднатися, якщо бажають. А якщо ми за єдність, тоді не буде демократії. Гавел зрозумів те, чого не зрозуміли у Югославії. І тому ми стали свідками багатолітньої війни на Балканах.

Водночас і Герцен, і Гавел особливим чином поєднували в собі велику історичну та філософську візію і тверезий, холод-ний реалізм у політичних вчинках. Велика візія у Герцена – це була велика федерація слов’янських народів, це була побу-дова соціалізму на базі сільської спільноти, общини, це було переконання, що можна йти тією специфічною російсько-слов’янською дорогою, уникаючи нещасть індустріалізації чи ринкової економіки.

У Гавела була велика глобалістична візія – що повинно від-буватися зі світом. І тут він звертався до філософії Гайдеггера, до того, що «машинізм» може знищити цивілізацію. Гавел за-стерігав від наслідування західних взірців. І все це він писав, коли був у тюрмі чи в опозиції.

Коли він став Президентом, то розумів, що мусить твердо ступати по землі, а мріяти про те, чого б йому хотілося, мож-на в неробочий час. Натомість, у рамках своєї президентської праці він повинен думати про те, що можливо реалізувати.

10 11


Для Герцена таким моментом, коли він мусив стати реаліс-том, була відлига після Кримської війни 1856 року, коли по-бачив, що у Росії з’явилася якась надія. Це був дуже важли-вий момент. Бо перед тим він був соціалістом, який відкидав однозначно всю російську адміністрацію, весь російський царизм, котрий вважав гнилим, корумпованим, антилюд-ським, – раптом каже «ні, є якийсь шанс». Коли у Радянському Союзі розпочалася «перестройка», то в Польщі був такий по-діл, як у період Кримської війни. Це означає, що більшість людей вважала, що вся ця «перестройка» ніщо інше, як мас-карад, якого не варто сприймати серйозно. І таку думку мала більшість радянських емігрантів. Андрій Сахаров був тим, хто сказав, що якщо є шанс, навіть невеликий, то потрібно зроби-ти ставку на цей шанс. Це означало, що потрібно підтриму-вати процес «перестройки» доти, доки вона відбуватиметься. Треба підтримати політику реформ. Як казав Герцен, Росії по-трібна мітла, а не сокира. Потрібні поетапні зміни, а не вели-ка революція, котра призведе до того, що нова комуністична влада перетворить російську долю на долю каторжника. У цьому сенсі це була підтримка «відлиги», підтримка політики реформ.

Натомість Гавел, котрий ніколи не був комуністом і не за-знав того, що Чеслав Мілош називав «укусом Геґеля», завжди витримував дистанцію до комуністичної влади, і це було під-ставою дуже важливої суперечки між ним і Міланом Кунде-рою. Отже, Гавел 1968 року вважав, що потрібно підтримати Празьку весну Дубчека, бо це відкриє шлях до змін на краще, до демократичної динаміки. Коли все це закінчилось неуспі-хом, коли радянська інтервенція – на жаль, з допомогою поль-ського війська – зламала Празьку весну, Гавел ніколи не закли-кав до насильства. Я його якось запитав про це, бо мав щастя товаришувати з ним, він відповів: «Знаєш, Адаме, це було рі-шення певною мірою прагматичне, адже ми не мали стільки сил, щоб перемогти у війні з Москвою». Але якщо йдеться про внутрішню аргументацію, то, мені здавалося, він дійшов ви-

сновку, якщо вдатися до насильства, коли у них не було влади, то важко буде відмовитись від застосування насильства, коли у них буде влада. Тому він не вдавався до насильства. Уся ця філософія Гавела була філософією змін без насильства і без реваншизму, без помсти. У цьому був сенс Оксамитової рево-люції і «оксамитового розлучення» зі Словаччиною.

Герцен був надзвичайно обережним щодо екстремізму. Після замаху Каракозова на царя Олександра ІІ Герцен хоч і обережно, але все ж засудив цей замах. Тоді у нього виник конфлікт із молодою російською еміграцією. І тут важливо за-значити, що Герцен ніколи не погоджувався на застосування негідних методів – насильства, брехні – і ніколи не погоджу-вався на фанатизм. Він, як і Гавел, володів рідкісним талантом: кожну справу оцінювати з різних боків, різних перспектив.

Ще одне, що було важливим для Гавела, це його ставлен-ня до люстрації. Я спеціально зачепив цю тему, бо знаю, що Україні з цим ще доведеться зіткнутись. Це не будуть легкі дискусії, тому що люстрація позірно є чимось привабливим. Звісно, треба ж перевірити, хто був злочинцем, і назвати його ім’я. Але на практиці люстрація означає, що головним дже-релом інформації про мене є те, що про мене написано в ар-хівах КДБ. Не те, ким я був, а те, як мене сприймали в КДБ. Отже, якщо джерела КДБ – головне джерело інформації про мене, то це означає, що голос КДБ важливіший, ніж мій го-лос – голос диси дента, когось, хто виступає проти таких прак-тик. Гавел мав із цим проблему, бо парламентська більшість проголосувала за люстраційний закон, а чеська Конституція зобов’язувала його цей закон підписати, тож він його підпи-сав. Однак потім він виступив із власною законодавчою ініці-ативою, але що найголовніше – він виступав як свідок під час процесу, який спричинили такі «дикі люстратори», і сформу-лював там всю свою люстраційну філософію. І це була філосо-фія гуманіста, філософія когось, хто не вважає, що коли я сьо-годні скривджу своїх вчорашніх кривдників, то стану кращим. Він так не вважав.

12 13


І ще кілька слів про Герцена та Польщу. Як я уже згадував, Герцен конфліктував із польськими емігрантами щодо Украї ни. Тут треба визнати, що польські емігранти мали нечисту совість, бо упродовж довгого часу суперечка між поляками і росіяна-ми ґрунтувалась на тому, що росіяни твердили, – Україна – це Малоросія, а поляки – що це Східна Малопольща. Визнання суб’єктності, ідентичності українського народу відбувалося дуже повільно, і польські еліти з цим погоджувались дуже неохоче. Другим елементом цієї суперечки була соціальна проблема. Для Герцена й російських демократів польський рух був зіпсованим аристократичністю і католицизмом. Оче-видно, що, як і кожне узагальнення, це було перебільшенням. Однак елементи цього перебільшення були правдивими – на-справді в Польщі дуже важко було прищепити інше бачення «польськості», аніж образ поляка-католика. Звісно, були такі речі, що, аби зробити кар’єру в російській імперії, потрібно було перейти на православ’я. Під німецькою окупацією були проблеми із «культуркампф» як боротьбою з Католицькою Церквою і з владою протестантів. Тому в Польщі це зростан-ня національного й релігійного було дуже сильним, але це ж призводило до ізоляції польської думки, що вказувало на анахронізм.

Попри це, коли розгорілося Січневе повстання, Герцен од-нозначно став на бік поляків, за що заплатив найвищу ціну. Його просто опльовувала громадська думка, а місце Герцена, як володаря душ ліберальної інтелігенції, зайняв Михайло Катков, який був поляконенависником, великодержавником, великоросом, а до того ж систематично звинувачував Герцена в національній зраді й усіх інших можливих гріхах.

Я колись порівнював Олександра Герцена – великого емі-гранта – з іншим великим емігрантом, поляком Єжи Гердрой-цем. Герцен видавав свій «Колокол», Гедройць – «Культуру». Він перший як емігрант, антикомуніст, білополяк сказав, що шлях до свободи – це відмова раз і назавжди від імперських амбіцій, відмова раз і назавжди від Вільна і Львова, що шлях

до свободи Польщі – це шлях поєднання з Литвою, Україною і Білоруссю.

Різниця в тому, що Гедройць, умираючи, мав величезний успіх, він помирав, оточений похвалами, хоч і не завжди щи-рими, але все ж похвалами польської громадської думки. По-дібно і Гавел, котрий за короткий час із в’язня став президен-том – сказати б, що Сократ перетворився на Перікла. А від-разу після того настала хвиля розчарування: чехи і словаки очікували, що після революції впаде манна з неба, манни не було – отже, винен Гавел. І вся громадська думка налаштува-лася проти нього. Він закінчував свою останню президентську каденцію, оточений ворожістю. Коли ж появився новий пре-зидент, рейтинги популярності Гавела підвищились. А його похорон став найбільшою маніфестацією волі й патріотизму чехів після Оксамитової революції.

Герцен помирав у самотності, непопулярності, переможцем був не він, а Катков. Якщо можна мислити в категоріях істо-ричних і мрійницьких одночасно, то варто сказати, що без Герцена не було б Сахарова. А без Сахарова весь феномен пробудження, відродження російської інтелігенції був би ма-лоймовірним. Коротко кажучи, я хотів би підсумувати, що цін-ність справи, у яку ми ангажуємось, не залежить від того, чи наша справа переможе, чи ні. Варто відповісти на запитання, чи ця справа вартує того, щоб ми в неї ангажувалися.

І вже зовсім наприкінці. Оскільки я гість Католицького Уні-верситету, то для мене це особливо важливо, бо в моїй країні, у Польщі, немає такого католицького університету, котрий би мене запросив з інавгураційною лекцією. Тому я хотів би ще сказати про ставлення Герцена і Гавела до релігії. Це непро-сто. Нещодавно в цій залі я розповідав про мого друга Яцека Куроня. Я казав, що Яцек був своєрідним «богошукачем», він шукав Бога. Він написав чудовий есей «Християни без Бога». Отже, я вважаю, що Герцен був кимось на зразок «христия-нина без Бога». Він написав багато сторінок різко антирелігій-них, агресивно антирелігійних. Утім це була війна з релігією,

1514


зінституціалізована у Православній Церкві, яка була елемен-том системи царизму. І проти цього Герцен виступав. А водно-час, як це часто трапляється у таких політичних антиклерика-лів, він запевняв, що Бога немає, але жив і оцінював життєві цінності так, ніби Страшний суд відбувався щоденно. Ніби був переконаний, що живе під Господнім наглядом. Кажучи сло-вами польського письменника Вітольда Гомбровича, не зва-жаючи на Церкву, будував свою міжлюдську Церкву.

З іншого боку, Гавел, котрий дуже шанував Церкву, умів розділяти Церкву, до якої був дуже прихильний і терпимий, і власну метафізику. Не знаю, чи можна сказати, що Гавел був християнином, я цього не знаю. Але він точно вірив у Бога. І це було видно – що далі, то чіткіше – у його сповненому драма-тизму застереженні щодо сучасної цивілізації – першої циві-лізації, котра хоче формуватися атеїстичним способом. Багато запитань він залишив без відповіді. І тому варто звертатися і до Гавела, і до Герцена, щоб ознайомитись із тими питання-ми, які сформульовані чесно – бо саме надзвичайна інтелек-туальна чесність і відповідальність є рисою цих людей. Їх єднав моральний категоричний імператив Іммануїла Канта, котрий казав: «Зоряне небо наді мною, закон моральний у мені», але час до часу давав зрозуміти, що і моральний закон буває наді мною, а істотна частина зоряного неба – в наших головах і серцях.

Дякую за увагу.

Промова під час урочистостей із нагоди Інавгурації нового навчального року

Школи журналістики УКУ, Львів, 14 вересня 2012 р.

Переклад із польської Володимира Павліва

сестра Гелен АЛФОРД

ЦЕРКВА Й АКАДЕМІЧНА СПІЛЬНОТА:ВІДНОСИНИ В ЕВОЛЮЦІЇ

Хочу розпочати із двох особистих історій, які допоможуть окреслити нашу основну тему.

Спершу дозвольте повернути вас на двадцять років назад. Перенесімося в невеличку кімнату в будівлі, де розмістилась Група досліджень із менеджменту. До декількох дослідників та аспірантів інженерного факультету Кембриджського універси-тету у Великій Британії. Окрім мене, у цій кімнаті ще троє лю-дей. У руках ми всі тримаємо примірники моєї кандидатської дисертації. Поміж їхніми сторінками, наче паростки молодого лісу, рясніють паперові закладки з коментарями. Такі невелич-кі різнобарвні наліпки від компанії 3M, які тоді – ще новинку – використовували майже всі. Початок 1993 року. Відбувається іспит «viva», тобто усний захист моєї кандидатської дисертації на тему «Гнучке автоматизоване виробництво, бізнес, інтегра-ція і гуманізація праці».

Професор, віце-декан факультету соціальних наук Папського Університету

святого Томи Аквінського в Римі

16 17

сестра Гелен Алфорд. ЦЕРКВА Й АКАДЕМІЧНА СПІЛЬНОТА

Завдяки ідеї мого батька, яка повела мене довгою до-рогою досліджень, я закінчила пошуки тим, що помістила в дисертації розділ із досить прозаїчною назвою – «Основні поняття і підходи», у якому використала деякі найважливі-ші думки з католицького соціального вчення, які допомогли мені розглянути проблему «гуманізації праці» в сучасних ви-робничих системах, зокрема, її вплив на людську особистість, на працю людини й загальне благо. Якби на той час у нашо-му відділенні хтось займався хоча б частково подібною тема-тикою, то звернувся б радше до ідей Франкфуртської школи критичної соціології, особливо до праць Ю. Габермаса, але в жодному разі не до католицької соціальної думки. Отож я дещо ризикувала. Коли сиділа перед комісією і дивилась на їхні копії моєї ди сертації, рясно закладені кольоровими папір-цями із коментарями, моя сміливість потрохи відступала...

Проте мені не варто було хвилюватись. Коли ми дісталися другого розділу, комісія перегорнула весь його текст, пере-йшовши відразу до третього, і оголосила мені: «Ваша позиція у другому розділі дуже цікава, але її дотримується статистично невелика кількість людей». Я зрозуміла, що цю маленьку заяву підготували, ще перш ніж я увійшла до кімнати; це був їхній ввічливий – англійський – спосіб сказати: «Ми не зобов’язані ані нічого знати про те, що Ви написали на цю тему, ані ста-вити Вам запитання, ані сприймати це серйозно». Якби в той момент у мене було більше мужності, я б спитала: «А на під-ставі якої системи відліку Ви стверджуєте, що кількість тих, хто поділяє це бачення, незначна?» Очевидно, що у британському академічному закладі було небагато людей – прихильників таких поглядів. Але якщо розширити систему відліку, скажі-мо, до масштабу всього людського роду, можливо, ситуація б дещо змінилась... Отож радо повідомляю, що я склала той іс-пит і здобула ступінь, в іншому разі – я не впевнена, чи мала б приємність бути сьогодні з вами!

Тепер повернімося в 2014 рік. Я працюю в офісі університету Анґeлікум. У двері стукають... На порозі – Генеральний секре-

тар важливого дослідницького інституту в Римі – «Eurispes», який заснував колишній студент факультету соціальних наук Папського Університету св. Томи Аквінського (Анґeлікум). Разом із секретарем – ще два голландці. Один із них – ди-ректор Міжнародної асоціації соціальної якості [IASQ], інший щойно переїхав до Рима, де створює структуру із досить гуч-ною назвою – «Європейська обсерваторія соціальної якості». Вона стане частиною мережі «обсерваторій» по всьому сві-тові під егідою IASQ. Соціальна якість – доволі новий та ін-новаційний концепт, який започатковують у світі для аналізу питань, пов’язаних із багатовимірною природою людського добробуту. Під час нашої розмови про цю ініціативу я дала їм примірник книжки, опублікованої кілька років перед тим на факультеті соціальних наук. Вона називається «Проповідь справедливості: внесок домінікан у розвиток соціальної ети-ки у ХХ столітті». Згодом директор IASQ звернувся до мене й розповів про важливість цієї книжки для їхньої роботи із со-ціальної якості, оскільки у ній якраз ідеться, як він висловився, про «нормативні чинники». Вони ж, знаючи, що нормативні питання дуже важливі для соціальної якості, водночас не ма-ють ані найменшого уявлення про те, як їх вирішувати. У листі, який я отримала після зустрічі, він написав мені: «[Ваша] книга вказує на велику прогалину в нашій [роботі], ... дискусія щодо нормативних чинників ... досі залишається мало опрацьова-ною... [Д]обре було б обговорити докладніше, чого можна на-вчитися один від одного».

Отже, 1993 року, вивчаючи значення праці для людини, британські вчені повідомили, що будь-який внесок Церк-ви – марґінальний і неважливий. Але 2014 року, пропонуючи визначення поняття «соціальна якість», голландські спеціа-лісти, провідні фахівці в цій новій та інноваційній галузі до-сліджень, припускають: те, що Церква може запропонувати, здатне запов нити «істотні прогалини», а також вони бажають продов жити діалог, який би допоміг «вчитися один в одно-го». Вам, певно, спадає на думку, що дисертація про працю

18 19


на інженерному факультеті й дослідження із соціальної якості надто віддалені галузі, які важко порівнювати. Але хочу під-твердити, що, оскільки доступ до гідної, по-людськи повно-цінної роботи є важливим аспектом соціальної якості, ці дві історії мають більше спільного, ніж видається на перший по-гляд.

В обох випадках – далеких у часі та просторі – реакції на роль Церкви у розв’язанні проблем дають підстави до подаль-ших роздумів. Тож, що трапилося за останні майже двадцять років? Спершу стисло, згодом поясню докладніше: тепер ми дедалі частіше визнаємо, що стикаємось із проблемами, які не можемо розв’язати, застосовуючи наші сучасні моделі й домінантні наукові парадигми. Провідні мислителі, особли-во в найбільш інноваційних галузях, дослухаються до різних позицій, які могли б запропонувати нові потрібні ідеї. Виявля-ється, що Церква, принаймні її суспільне вчення, може запро-понувати експертам в галузі економіки, політики, соціо логії і навіть у технології (можливо, особливо в технології!) чимало нового і незвичного.

На підтвердження щойно сказаного пригадаю лише дві проблеми, які ми не можемо вирішити, застосовуючи звичні сучасні домінантні парадигми; імовірно, Ви могли б запро-понувати навіть кращі приклади. Ми і далі намагаємося по-долати наслідки найсерйознішої за нашої пам’яті економічної та фінансової кризи. Тепер ми усвідомлюємо хибність шляхів застосування теорій про зниження ризиків (формула Блека-Шоулза) у математичних моделях великих фінансових уста-нов, і навіть більше, загальне почуття нездужання призвело до проблем, хоч їх здебільшого ігнорували. Наприклад, Су-мантр Ґошаль, професор бізнесу й управління Лондонської бізнес-школи, 2005 року опублікував статтю «Погані теорії управління руйнують практики доброго управління», нищівно розкритикувавши основні теорії управління, висвітлив, як об-межені й навіть помилкові припущення спричинили невідпо-відну (опортуністичну й ненадійну) поведінку в бізнесі, яку їм

якраз належало врегулювати. Або, як влучно зазначив Девід Лутц у статті «Поза діловою етикою», що з’явилася 2003 року у факультетському інтернет-журналі «OIKONOMIA», наразі на-магання поєднати ділову етику з теорією управління нагадує безнадійну спробу змішати олію і воду.

Втім, нам слушно закинуть, що бізнес і фінанси завжди пе-ребували в непростих відносинах із мораллю. Той факт, що подібні теорії аналогічно діють і тепер, – не новина. Звернімо-ся до нашого другого прикладу: зіткнення однієї з найбільших цінностей Просвітництва – терпимості – і однієї з найважли-віших проблем сьогодення – соціальної ізоляції. Як проде-монстрував Девід Голленбах, заохочення людей бути взаємно терпимими породжує чимало соціальних позитивів, але коли справа доходить до протистояння ендемії убогості та соціаль-ної ізоляції, таку позицію не можна розглядати ані як сильну, ані як «доброчесну». Голленбах підсумовує, що без додатко-вих ідей, таких як ідея загального блага, суспільства, що куль-тивують просвітницьку ідею толерантності, наприклад, Спо-лучені Штати, здається, не мають ані культурних ресурсів, ані можливостей ефективно й надійно протистояти ізоляції.

Це лише два приклади. Інші красномовні випадки відобра-жені у проблемах екологічної кризи, глобальної нерівності та розвитку, у питаннях міграції, доступності охорони здоров’я та управління... Цей перелік можна продовжувати. Деякі тео-ретики вважають, що ми перебуваємо в «переломній точці», подібній до «перелому» в мисленні, який відбувся на початку доби Просвітництва. Серйозно ризикуючи зробити неспра-ведливе узагальнення, скажімо, що провідні мислителі того часу виступили проти «традиційного» мислення (яке для ба-гатьох асоціювалося із Церквою) із його акцентом на соціаль-ному порядкові та ієрархії, щоб зосередити увагу на особистій свободі. Мабуть, найсимволічніша фраза цього періоду – не-забутній перший рядок праці Ж. Руссо «Суспільний договір»: «Людина народжується вільною, але всюди вона у кайда-нах». Вони зробили це, зокрема, й через нові питання, які

20 21


ставила потужна комбінація науки і технології (що досі існу-вали окремо), – початок капіталізму, зростання національної самосвідомості та глибинне намагання людини реалізуватись завдяки використанню людських раціональних можливостей.

Церква пережила чимало поневірянь і труднощів у добу Просвітництва, кульмінацією яких стала Французька рево-люція, проте ми повинні дивитися понад це, щоб побачити важливі зрушення, яких було досягнуто. Якщо подивимося сьогодні на частини світу, де не відбулися процеси доби «про-світництва», де «традиційні» культури, як і раніше, є нормою, то помітимо багато проблем, подолання яких вимагає вели-чезних зусиль: численні випадки кумівства, неповага до вер-ховенства права, корупція...

За промислом і милістю Божою, у добу Просвітництва люд-ство здійснило важливий поступ, який нині щораз більше стає частиною всесвітньої спадщини, а також отримав належне визнання Церкви: важливість справедливих процедур у со-ціальних відносинах, рівне ставлення до людей незалежно від їхнього походження, статі, релігійних переконань тощо, цінність демократичних процесів. Такі речі існували in nuce і до доби Просвітництва, особливо у традиції Церкви, і тільки в історичний період Просвітництва змогли дійсно запанувати над усталеними переконаннями (поширеними, наприклад, у класичній Греції), що деякі люди від природи є рабами або що учасниками політичного життя можуть бути тільки дорос-лі чоловіки – власники певного майна (навіть у добу Про-світництва витрачено чимало часу, щоби це вилучити із сис-теми). Саме з таких причин святий Іван Павло II визнав ідею прав людини як вияв Провидіння і сучасну форму первісної ідеї природного права. Але так само, як філософи-просвіти-телі повстали проти панівного мислення тому, що воно не від-повідало на гострі питання свого часу, ми сьогодні, як зазна-чають у своїх працях Лутц, Голленбах та інші, повинні вийти за рамки відповідей, отриманих у парадигмі Просвітництва. Ми не бажаємо втратити своїх надбань, але ми повин ні вклю-

чити усе, що було позитивного в зосередженості на людській свободі в добу Просвітництва, у повніше розуміння людської особистості. Як доводять наведені вище приклади проблем, що постають перед нами, наші ключові питання сьогоден-ня так чи так пов’язані із соціальними проблемами (як-от: нерівність і відторгнення), або із системними проблемами, пов’язаними з довкіллям, або із глобальним устроєм. Що нам наразі потрібно – це виробити спосіб мислення, який подо-лав би фундаментальну дихотомію просвітницької думки із приводу індивідуальної свободи й соціального блага, за яким більшого соціального добра можна досягнути тільки завдя-ки індивідуальній свободі, а блага можна спільно поділяти тільки шляхом компромісів між окремими особами або гру-пами. Інакше кажучи, нам варто пригадати і знову долучити до наших теоретичних міркувань той інший вимір людської істоти, що загубився в мисленні Просвітництва. Ми повин-ні бачити людські стосунки як невід’ємну частину того, ким ми є, де ми можемо разом реалізувати спільні, загальні цілі, створюючи колективні блага, а отже, виткати гуртом розкішну тканину суспільного життя. Не слід забувати, що кожна люди-на має індивідуальний вимір, але додаймо до цього духов-ний, самотрансцендентний, внутрішньореляційний виміри. Можемо використовувати досягнення епохи Просвітництва, не втрачаючи позитивного і цінного, але водночас зважаю-чи на його обмеженість та необхідність перегляду проблем у світлі сьогодення. Деякі основні ресурси можемо запозичити в персоналізмі Жака Марітена й у теоріях про природне право і свободи таких філософів і теологів, як Серве Пінкерс і Гер-берт Маккейб. Із ними варто попрацювати, поєднуючи їхні ідеї з технічними дисциплінами. У цьому нам допоможуть числен-ні нові відкриття в царинах нейропсихології, генетики й пове-дінкової економіки, кожна з яких не одноразово підтвердила, що «буття-у-відношенні» є частиною того, хто ми є, а не тіль-ки, що воно є корисним для нас як особистостей. Корисними стануть також нові форми економічної практики, які назвали

2322


«конкуренція» і «вікіноміка», де поряд із конкуренцією рушій-ним компонентом економічної діяльності визнано співпрацю, а також технологічні можливості для обробки величезних об-сягів інформації, які дають змогу виявити тенденції, не втрача-ючи розмаїття на місцевому або індивідуальному рівні (те, що називають технологією «великих даних»).

І це повертає мене до тези, із якої ми починали: перехід від відсутності зацікавлення освічених еліт у запропонованих Церквою підходах до активного пошуку того, що Церква може сказати. Від часу Реформації, через добу Просвітництва до постсучасності Церква перебувала, так би мовити, «на зад-ньому плані»; вона була в обороні й на марґінесі академічного дискурсу. Найближчим часом ситуація зміниться. Церква (і її християнські мислителі, які працюють у широкому академіч-ному просторі) стане лідером, тому що те, що вона може за-пропонувати у філософському, культурному та духовному плані, визнають важливим.

Чи не є це ще одним способом подумати про нову єванге-лізацію? І тут, очевидно, Католицька Церква в Україні і молоді фахівці-католики, якими Ви є, а також, звичайно, УКУ можуть відіграти особливо важливу роль. Ви звикли жити у «прикор-донні» – не стільки між Сходом і Заходом, хоча це також має значення, скільки між кризою і надією. Ті, хто вміє жити в тако-му напруженні й використовувати його творчо, впроваджува-ти інновації і народжувати нові ідеї та нове життя для людей, стануть культурними лідерами майбутнього.

Нехай же Українська Земля і її народ мають змогу відіграва-ти свою законну роль у цьому майбутньому!

Промова на випускних урочистостях в Українському Католицькому Університеті

Львів, 5 липня 2014 р. Б.

Переклад з англійської Оксани Сарабін

Ігор БАЛИНСЬКИЙ

ЯК НАПИСАТИ ЦІКАВУ ІСТОРІЮ?

Одне з моїх улюблених визначень журналістики твердить, що журналістика – це вміння розповідати історії: веселі,

сумні, повчальні. Одразу зазначу, що навчитися писати істо-рії – справа непроста, але варта того, щоб за неї братися. Бо вміння писати історії немов засвідчує: ви навчились чогось більшого, аніж просто ремесла журналістики.

У відповідь на сказане ви запитаєте: а як навчитися писати історії? Мабуть, я не зможу запропонувати вам універсальної моделі, як цього досягнути. Однак хочу поділитися власними спостереженнями про те, як цього вчилися сьогоднішні ви-пускники Магістерської програми з журналістики. Щоб вам не було нудно, розповім одну історію. І нехай професійні іс-торики вибачать мені за таке надмірне використання терміна «Історія». На своє виправдання скажу, що дослідники досі спе-речаються, ким вважати, скажімо, Геродота: батьком Історії чи Репортажу. Я схиляюсь до другого варіанта.

Отож у листопаді 2012 року 15 студентів першого курсу Магістерської програми з журналістики виконували завдання

Керівник Школи журналістики Українського Католицького Університету

24 25

Ігор Балинський. ЯК НАПИСАТИ ЦІКАВУ ІСТОРІЮ?

з навчальної дисципліни «Сучасна масова культура». Воно було досить незвичне – написати Листа до Бога, в якому мали поділитись із Ним чимось важливим, сокровенним, осо-бистим; розповісти про свої радощі, сумніви, тривоги; поста-вити запитання, на які потребували відповідей.

Такі завдання вимагають від студента чогось більшого, аніж просто виконання. Зізнаюсь, елемент провокації з мого боку та-кож був. Я хотів побачити, наскільки студент може бути не лише креативним, а й сміливим та відвертим. Несподівано для усіх ми отримали 15 листів, які вразили своєю відкритістю, глибиною та щирістю!!! До того ж, ця навчальна вправа мала не лише про-фесійний ефект, але й – що набагато важливіше – несподіваний комунікативний результат: студенти дізналися один про одного те, чого б ніколи не дізнались навіть після 5-ї гальби пива.

Декілька місяців тому я перечитував студентські Листи до

Бога. Якоїсь миті стало зрозуміло, що насправді в кожному з цих текстів є важлива підказка того, як написати цікаву істо-рію. Я спробував узагальнити ці підказки і хочу поділитися з вами. Можливо, вони стануть вам у пригоді, коли ви писати-мете свої історії.

Отож, як написати цікаву історію?

1. Будьте відвертими, пишіть на межі сповіді!

«Господи, Який стоїш за моїми дверима. Я загубила ключі і не можу Тобі відчинити. Я була занадто легковажною, і зізна-юсь, Боже, ні на крихту не змінилась! Гублю слова, вдаючись у пустомовність; заговорюю мовчання і несподівану ніжність; гублю друзів, граючись у самотність; гублю сьогодні, думаючи про завтра; втрачаю години, гаючи хвилини; легковажу Твої-ми дарами…

Господи, Який приймаєш мій відчай і сумніви, чи віриш Ти в мене? Вірний Боже, Який стоїш за моїми дверима, шукаю загублені ключі, щоб мати серце відкрите і Тебе в ньому. На-зав жди».

2. Фіксуйте мить, розповідайте про свої відчуття!

«Боже, пам’ятаєш, як ми святкували дев’яносторіччя бабу-сі? Ти просто не можеш цього забути!!! О, як вона танцювала вальс! І то в її віці! Офіціанти були переконані, що їй не біль-ше сімдесяти! Це був останній раз, коли вона випромінювала силу, енергію, життя. Дякую Тобі за той вечір…

Коли мені стає вкрай сумно, я згадую, як бабуся розповіда-ла, що не боїться смерті, а прийме її гідно, тому що там, на Небі, на неї чекає чудова компанія: двоє чоловіків, сестри, по-други, батьки і такса Джулька, яку вона так любила. Ці спогади викликають в мене усмішку, адже розумію, що там вона буде несамотня…»

3. Сумнівайтесь, але не зневірюйтесь!

«Дорогий Боже, я не надто часто до Тебе звертаюсь останнім часом, а точніше – жодного разу за минулих 5 років. Можли-во, я тому до Тебе не звертаюсь, бо мені страшенно хочеться, щоб Ти існував. Мені страшенно хочеться покласти на Тебе свої страхи й відчути захищеність від того, що все у Твоїх руках. Відчути, що є Хтось, чия любов до мене постійна і не залежить від моїх невдалих жартів чи міри віддаленості від мене. Тому я не молюсь і ні про що не прошу Тебе, бо надто боляче буде, якщо прохання не справдиться, якщо виявиться, що в Тебе ін-ший план щодо мене. Що справджені бажання заведуть мене не туди, а Ти, як люблячий батько, хочеш вберегти мене від помилок і болю. Але помилки трапляються, і біль нікуди не зникає; навіть вони бувають цінними. Мені краще продовжу-вати вірити, що якщо буде аж надто тужливо й важко і я від-чую, що не потягну далі без допомоги, то допомога прийде. Бо Ти все знаєш, і тримаєш нас усіх у своїй руці, і маєш щодо кожного свій план. Зараз я хочу в це вірити, я обираю в це ві-рити, але не перевіряти».

26 27

Ігор Балинський. ЯК НАПИСАТИ ЦІКАВУ ІСТОРІЮ?

4. Не бійтесь дивуватися!

«Коли я їду маршруткою на малу батьківщину, а за вікном – неймовірні пейзажі, я терпну від Твоєї величі, Боже. І хочеться Тебе на все горло славити – ледь стримуюсь, щоб пасажирів не розлякати.

А ще на балконі своєї квартири якось вночі звернула ува-гу на те, що зорі справді мерехтять, і ніяка це не гіпербола. Я, коли це все помічаю, то дуже Тебе люблю».

5. Ставте запитання і шукайте відповідей!

«Коли ми відчуваємо нестерпну важкість буття, можемо роз-ділити її у розмові з Тобою чи кимось, кого Ти нам послав у супутники життя. А з ким Ти говориш, Господи, коли відчуваєш сумніви? Та й чи відчуваєш Ти їх взагалі? Сердишся, смієшся, плачеш? Як часто ти відпочиваєш? Маєш багато справ? Оче-видно, багато, бо світ, який Ти створив, треба постійно упо-рядковувати. Він як та скуйовджена чуприна, яку пригладжу-єш-причісуєш, а вона все не піддається. Як Тобі було тоді, коли вона не піддалася вперше? Коли людина зробила перший крок, щоб вийти з-під Твого контролю? Багато людей вірить у Твоє всепрощення і перекидає відповідальність за свої погріш-ності на Тебе. Ти свідомо так облаштував світ, щоб ми відчува-ли себе слабкими і сподівалися на Тебе? Ти добре знаєш, що ми постійно переймаємось питанням, для чого ми живемо. Але не відповідаєш.

Знаєш, Господи, я раптом подумала: а що, коли Ти погодиш-ся на невелике інтерв’ю? Можеш не відповідати розлого, щоб це не відірвало Тебе від важливих справ. Я тільки прошу про трохи більше розуміння. Навіть якщо Ти переконаний, що нам не треба аж так багато знати, – дай, будь ласка, знати».

Я не знаю, чи студенти отримали відповіді на свої листи. Підозрюю, вони їх отримуватимуть упродовж життя. Сподіва-юсь, ці відповіді допоможуть їм і в житті, і у професії.

Як ви, мабуть, зрозуміли, я невипадково згадав цю навчаль-ну вправу, яку блискуче виконали сьогоднішні випуск ники. Щоб закінчити цю історію, не вистачає ще одного листа – лис-та до Бога від Школи журналістики Українського Католицького Університету. Спробую заповнити цю лакуну.«Дорогий Боже! У житті кожного з цьогорічних випускників Магістерської програми з журналістики будуть свої перемоги та поразки: і професійні, і життєві. Цього не уникнути, бо так Ти влаштував людське життя. Сьогодні ми не просимо Тебе, щоб кількість їхніх перемог переважила кількість поразок. Ця арифметика не має сенсу. Важливішим є інше: якщо буде ласка Твоя, даруй їм наснагу, волю, мужність, терпіння та муд-рість, аби кожну поразку сьогодні вони зуміли перетворити на перемогу завтра.

Вибач, що відволікаємо Тебе від справ, можливо, важливі-ших, аніж це прохання. Сподіваємось, Ти встигнеш записати їхні прізвища. Диктую:

Наталія Аньол, Христина Бондарєва, Олег Будзінський, Юлія Бухтоярова, Анастасія Гаврішова, Василина Думан, На-дія Калачова, Наталія Михайлюк, Володимир Молодій, Ольга Назар чук, Ірина Наумець, Катерина Скворцова...»

Промова до випускниківМагістерської програми з журналістики

під час випускних урочистостейУкраїнського Католицького Університету


29

1

Господи, Який стоїш за моїми дверима. Я загубила ключі й не можу Тобі відчинити. Я була занадто легковажною, і зізнаюсь, Боже, ні на крихту не змінилась! Гублю слова, вдаючись у пустомовність, заговорюю мовчання і несподівану ніжність, гублю друзів, гра-ючись у самотність, гублю сьогодні, думаючи про завтра, втра-чаю години, гаючи хвилини, легковажу Твоїми дарами.

Господи, завжди красивого неба. Чому я не впізнаю світу нав коло? Блукаю незнайомими стежками і лише інколи, вдив-ляючись у вечірнє небо, пригадую втрачений рай. Але смак за-бороненого райського яблука далі залишається на моїх вустах.

Господи, щирих усмішок і відкритих сердець, мені дуже за-крито без Тебе. Я воліла б зректися пам’яті. Так простіше – не знати, не вірити, що Ти існуєш. Ніж усвідомлювати болюче – Ти є скрізь, але не в моєму серці.

Господи, Якого не сила мені осягнути. Інколи я зовсім не розумію Твого мовчання і слів Твоїх не розумію. Не захищаю Тебе, Боже, перед тими, хто в Тобі сумнівається, бо сумніви мої набагато більші, а віра крихка, як тонке скло.

Господи, зранений нашою жорстокістю. Скільки навколо людей зі зраненими серцями. Чи не болить Тобі світ наш? Чи не болять Тобі наші молитви, які промовляємо за звичкою? Щовечора стаю на коліна і не знаю що сказати Тобі. Але не молитися боюся, як мантру повторюю імена тих, кого люблю. Бо інший бік моєї любові – страх втратити.

ЛИСТИ ДО БОГА

30 31


Господи, Який не боявся бути тілесним, зрадженим і по-кинутим. Відчуваю себе Петром після того, як він тричі зрікся Тебе. Боюся своєї конечності на землі й безконечності небес-ної, якщо вона буде без Тебе.

Господи, Який приймаєш мій відчай і сумніви. Чи віриш Ти в мене?

Вірний Боже, Який стоїш за моїми дверима, шукаю загубле-ні ключі, щоб мати серце відкрите і Тебе в ньому. Назавжди.

2

Дорогий Боже!Дивно писати до Тебе, коли усвідомлюєш, що Ти всюдисущий і всевідаючий. На відміну від Тебе, я не знаю, що за кілька се-кунд напишу у цьому листі. А Ти – знаєш...

Але який же тягар – знати все! От навіщо Тобі потрібні ці де-талі? Наприклад, коли і скільки разів я поправляю волосся, пи-шучи листа (і про це Ти також знаєш). На Землі живуть майже сім мільярдів людей. У їхніх головах тисячі нарікань, прохань, звернень і молитов до Тебе. Навіть тих, що зовсім у Тебе не ві-рять, або вірять не зовсім у Тебе. І всіх їх Ти знаєш – і людей, і молитви.

Мені неодноразово говорили, що Ти всемогутній. Я вірю в це, інакше Ти не міг би цієї ноші знести. Ти щедрий, тому має-мо і крихту тих знань, які тобі відомі. Зовсім невелику. Її, за Твоїм задумом, ми покликані збільшувати й розвивати через безупинну працю, яка часом здається непосильною, тому ки-даємо її на півдорозі. Сподіваємось, що Ти все вирішиш за нас.

Зате коли ми відчуваємо нестерпну важкість буття, можемо розділити її у розмові з Тобою чи кимось, кого Ти нам послав у супутники життя. А з ким Ти говориш, Господи, коли відчуваєш сумніви? Та й чи відчуваєш Ти їх взагалі? Сердишся, смієшся, плачеш? Як часто Ти відпочиваєш? Маєш багато справ? Оче-

видно, багато, бо багатогранний світ, який Ти створив, тре-ба постійно упорядковувати. Він як та скуйовджена чуприна, яку пригладжуєш-причісуєш, а вона все не піддається. Як Тобі було тоді, коли вона не піддалася вперше? Коли людина зро-била перший крок, щоб вийти з-під Твого контролю? Скажи чесно, у Тебе не виникало бажання кинути це все? Ти справді вважаєш, що ми можемо виправитись і коли-небудь увійдемо у Твої небесні володіння?

Знаєш, Господи, я раптом подумала: а що, коли Ти погодиш-ся на невелике інтерв’ю? Можеш не відповідати розлого, щоб це не відірвало Тебе від важливих завдань. Я тільки прошу про трохи більше розуміння. Навіть якщо Ти переконаний, що нам не треба аж так багато знати, – дай, будь ласка, знати. І про-бач за тавтології, я просто трішки хвилююся. Гадаю, адреса моя Тобі також відома.

Чекаю відповіді!

3

Господи, Боже мій!...Якщо втратити тонус спілкування, як це у мене сталося сто-совно Тебе, то воно стає хаотичним або якимось здрібнілим. Якщо колись наші розмови можна було порівняти із розмова-ми телефонними, то зараз це короткі повідомлення :-) Дивна якась епоха, Боже, адже мені лише 21 рік, а я наче старий дід можу сказати, що колись, у минулому тисячолітті... Я Тобі дя-кую за це, хоча інколи й бентежуся з Часу, в якому живу. Про-те точно знаю (і дуже за це вдячний), що я є точнісінько тим, ким маю бути, що я живу точнісінько там і тоді, де і коли маю жити. Ця точність вимірюється інколи секундами, я це відчу-ваю і знаю, що то все Ти, Отче.

Я ніколи не переймався майбутнім, ніколи не боявся за ньо-го. Не хотів, щоб воно було якимось конкретним. Зараз трохи

32 33


нервуюсь, що не можу Тобі пояснити так, як би того хотілося. Словом, я мав і маю образи, кольори, темпи, працю, любов, творчість й інше у своїй уяві та надіях на майбутнє, але це все не поскладане на моїх поличках, воно не розставлене хро-нологічно, уявлення про якусь річ не є остаточним до втілен-ня у такому вигляді, як я уявляю. ...До речі, я інколи вагаюся, може треба бути раціональним, організованим, робити те, що треба, але ж то нічого, що ці мої вагання скоро розвіюються, правда? Звісно, що треба робити те, що у твоїх силах, але ще ж треба жити – це ж головне. Ти дав мені той баланс. Я ще ніколи не був таким успішним, ще ніколи не робив стільки справді корисного, але, хоча мені це подобається, я знаю, що найважливішим є дещо інше.

Зараз я відчуваю, що Ти неначе дав мені вже практично усі основні складові життя, які доповнюють щастя; їх лиш треба розвивати: первинну радість до життя і світу, таланти, “знай-дення” себе, творчість, надломи для зміцнення, близьких і ще й друзів, про яких теж мріяв, знання і, нарешті, простір для реалізації – я ж тепер із підсумками свого попереднього жит-тя можу вчитися й насолоджуватися навчанням на журналіс-тиці. І найголовніше, Боже, що мені подобається бути там, де Ти хочеш, а не де я хочу, мені подобається свідомо коритися Тобі чи якось так робити те, що Ти хочеш. Гарно хтось сказав, що випадок – це Твій псевдонім, він Тебе розкусив. Я знаю, що інколи я є десь просто тому, що сам туди йду. Я знаю, що можу робити все, що хочу, але знаю, що коли “втручаєшся” Ти – то це лише на краще, так завжди було. Приємно, коли Ти потім даєш знати, що то Ти. А ще приємно, коли бувають нав’язливі запитання, відповіді на які приходять від Тебе за кілька годин, днів чи тижнів, залежно від складності й важли-вості питання. То ж як із мріями – більші здійснюються довше, але здійснюються.

Тому, коли зараз у мене виникла ще одна мрія, я навіть не боюся братися за її втілення, остерігаючись невдачі. Я знаю, що вона здійсниться, бо Ти мене любиш. А якщо не здійснить-

ся, то Ти мене теж любиш і даєш чергове випробування, після якого я буду лише радіти, що воно було.

Наостанок хотів запитати, за що Ти мене так любиш, Госпо-ди? Чому саме я щасливий, причому завжди, навіть у найгірші хвилини? Чому Ти мені дав кохання, яке, як писав Симоненко, трапляється раз на 1000 літ? За що я маю таке особливе місце у житті й у світі? Я ж багато розумію з того, як Ти мене прова-диш, нащо робиш зі мною якісь речі, але я справді досі можу хіба здогадуватися, чим я заслужив постійно бути плеканим, у той час, коли стільки людей не почуваються щасливими. Можливо, Ти напишеш мені колись відповідь?

4

Привіт, Боженьку!Ти мене знаєш, оскільки знаєш все. А я напишу про те, що сама знаю про себе. Ти лишень не смійся, добре? Я ж тільки вчуся розуміти всі ці механізмики і пристрої, що Ти їх мені надавав.

От почнемо з тіла. Скажу одразу – зовні воно таке нічого. Я не тільки про своє, загалом про людське. Ну то ось, воно сим-патичне. Або я просто звикла. Але всередині… Буе! І, знаєш, це було дуже круто – заховати за привабливою обгорткою увесь цей слизистий, рідинний, пухирчастий та волокнистий функ-ціонал.

Але я знаю, що Ти нічого не робиш просто так. Видать, є в цьому якась метафора. Потворне може бути корисним? Кра-сиве, але порожнє всередині – непотрібним? У всьому гар-ному є щось огидне, варто лише зазирнути по той бік? Голова йде обертом.

От про красу. Все ж із жіноцтвом ти повівся жорстоко. Адже мати красу і потім втрачати її, бачити зморшки і сивину, яких щораз більше – заняття не з приємних. Водночас, може, Ти зробив так, бо лише в молодому віці жінка може виношувати

34 35


й народжувати дітей. Отож, вона має бути привабливою для чоловіків. Себто, минуща краса – функціональна. Вона мало чим відрізняється від отого «багатого внутрішнього світу», яким начинене тіло? І виходить, що це такий засіб, яким або корис-туватись за призначенням, або узагалі не перейматись, та?

Я от знаєш що подумала? Ну, типу, коли пробувала поясни-ти, нащо Ти створив усе це: війни, голод, хвороби, гормони, які впливають на поведінку, і не розбереш, де людина, а де хімія…. Коротко кажучи, мені ось як здається:

Ми ж створені для іншого життя, правда? Там і тіло буде витонченішим, і розвиток необмеженим. Щоб туди потрапи-ти, треба приготуватись. Щоб з мене, як із колоди, людинка витесалась. Бо ми поки що тут, на землі, лише заготовки. І суспільство – воно як таке – не цінність. Потрібно, щоб були умови для витесування. Щоб перед нами поставали дилеми й ми робили вибір. Щоб все було жахливо неоднозначно, про-блематично і складно. Тому тут все по-чесному і жити треба серйозно. Але не забувати, що це гра.

До зустрічі! Якщо помиляюсь, то виправ мене. Способи ти завжди вибираєш цікаві. Бережи мене і моїх рідних. І не сумуй.

P. S. Коли я їду маршруткою на малу батьківщину, а за вік-ном – неймовірні пейзажі, я терпну від Твоєї величі. І хочеться Тебе на все горло славити – ледь стримуюсь, щоб пасажирів не розлякати. А ще на балконі своєї квартири якось вночі звер-нула увагу на те, що зорі справді мерехтять, і ніяка це не гіпер-бола. Я, коли це все помічаю, то дуже Тебе люблю.

5

Дорогий Боже,Я не надто часто до Тебе звертаюсь останнім часом, а точні-ше – жодного разу за минулих 5 років. Хоча з дитинства я щиро і навіть фанатично вірила, що Ти турбуєшся про мене, стати відданою християнкою мені не вдалося. Сумніви за-роджувалися довго, але з часом ставали все голоснішими й упевненішими. Чому люди в лоні Церкви дозволяють собі пліткувати й засуджувати інших? Чому вважають несхожість ознакою небезпеки та ворожості? Відтоді, як мені вдалося майже непомітно відділитися від своєї місцевої баптистської спільноти, я відчуваю стійку недовіру до всіх організацій, які, буцімто, полегшують шлях до Тебе.

Але це не пояснює, чому я не взиваю Твого імені у хвилини великого неспокою, сумніву та печалі? Адже земні інститути не затьмарюють Твоєї величі й доброти. Боже, я зовсім мала і ще зовсім небагато бачила. Я не смію спитати “як Ти у сво-їй доброті дозволяєш помирати дітям?”, бо, відверто кажучи, смерть дитини для мене — це образ, просто моторошний образ... Більше мене лякає, що я втрачу свою гідність. А рап-том трапиться ситуація, коли останні етичні речі на цьому світі здадуться мені відносними, і я відхилюсь від свого принци-пу? А раптом мої принципи неправильні, шкідливі, злочинні? Мене лякає, Боже, більше ніж смерть дитини, що жоден чо-ловік не знайде спокою зі мною і що з жодним чоловіком не зможу знайти спокою я.

Можливо, я тому до Тебе не звертаюсь, бо мені страшенно хочеться, щоб Ти існував. Мені страшенно хочеться поклас-ти на Тебе свої страхи й відчути захищеність від того, що все у Твоїх руках. Відчути, що є Хтось, чия любов до мене постійна і не залежить від моїх невдалих жартів, чи міри віддаленості від мене. Тому я не молюсь і ні про що не прошу Тебе, бо надто боляче буде, якщо прохання не справдяться, якщо виявиться, що в Тебе інший план щодо мене. Що справджені бажання

36 37


заведуть мене не туди, а Ти, як люблячий батько, хочеш вбе-регти мене від помилок і болю. Але помилки трапляються і біль нікуди не зникає; навіть вони бувають цінними. Мені краще продовжувати вірити, що якщо буде аж надто тужно і важко і я відчую, що не потягну далі без допомоги, то допо-мога прийде. Бо Ти все знаєш, і тримаєш наш всіх у своїй руці, і маєш щодо кожного свій план. І зараз я хочу в це вірити, я обираю в це вірити, але не перевіряти.

Бо якщо це не так – то як жити?

6

ЗустрічЯ зустрів Його, коли мені було чотирнадцять. Тепер не можу пригадати, чи бачив Його раніше. Здається, ні, але не можу абсолютно впевнено цього стверджувати. Тому, можливо, зустрічалися й раніше, але мій вік не дозволяв розуміти того, що, на жаль, приходить тільки згодом. Сьогодні мене муляє – що мене в Ньому зацікавило? Чому я повівся на це знайом-ство? Може, був шанс його уникнути? Не можу точно сказати. Можливо – погляд, а можливо – ні. Точно пам’ятаю лише від-чуття. У цьому погляді було щось інтуїтивно-чарівне, фанатич-но-холодне, щось притягувало й відштовхувало одночасно, це був погляд святого і грішника водночас. Але погляд був пізніше. Згадав. Спочатку був голос, він був чимось схожий на мій, тому на нього не можна було не звернути уваги. Коли Він до мене промовляв, то в одні моменти був дуже гучний. Я не знав, як його втихомирити, боявся, що на наш «діалог» незнайомці звернуть увагу. А інколи, на диво, голос був дуже тихий, настільки тихий, що я не міг відрізнити його від голо-су своєї совісті. Я ніколи особливо не радів цим зустрічам, але в моменти, коли «діалог» не відбувався, усвідомлював свою самотність. Ставало так страшно, так самотньо, так по-

чотирнадцятилітньому, що готовий був піти на край світу, щоб тільки розгубити цю самотність.

У такі моменти Ти, Боже, не залишав мене.

Життя тривалоПізніше я ще Його зустрічав декілька разів, але Його погляд, Його голос був щораз менш переконливим. Не розумів чому так стається, що наступні зустрічі не дають цього первинного дисонансу. А зізнаюсь, його все-таки не вистачало. Все спи-сував на життєві клопоти. Думав, що саме вони постійно глу-шили цей схожий-до-мого-голос. Тепер пригадую, що це вже був, може, навіть і не голос, а радше приглушений порожніми емоціями шум, що періодично негучно давав про себе чути. Я знову не розумів чому так сталося, але якщо чесно, то мене тоді це не дуже хвилювало. Можу відповідально заявити, що декілька років мого життя після цього знайомства, це роки со-лодкого сп’яніння молодістю. Як довго це тривало, сказати не можу. Лише пам’ятаю, що однієї ночі я зрозумів: більше так не буде, я не хочу так жити. І навіть після цього прозріння Він не прийшов. Напевно знав, що опам’ятався я ненадовго. Сміш-но, але будучи вже майже дорослим, і розуміючи, що щось відбувається не так, я поводився ніби все нормально. Дурив самого себе.

Але Ти, Боже, мене не покинув.

Змінам часА згодом було перше сиве волосся. Ну, подумаєш, з ким не буває. Та з усіма буває! Але я ж думав, що це щось означає. Ні, зовсім нічого. Розуму не додалось. Мудрості не знайшов. Самотності не розгубив. Але все ж поява сивого волосся дала свій результат. Коли ти молодий і не дуже розумний, про час не задумуєшся. Молодість здається міфічним алефом, який усе знає, усе вміє, усе розуміє. А ці жалюгідні декілька сивих волосків, знайдених випадково у себе на голові, перевернули все догори дриґом. Я стояв, наче Адам, який щойно згрішив,

38 39


який в одну мить зрозумів, що голий, і з жахом прикривав свій сором фіговим листком. Здається, я тоді дещо зрозумів.

І тоді Ти, Боже, покинув мене.

ЗустрічПісля цього одкровення я вчився жити по-новому. Новий вік обтяжений новими проблемами і невирішеними старими, це ж гримуча суїцидальна суміш. Але, на диво, все вирішувалося дуже швидко, якісно. Я просто не впізнавав себе.

Але насправді це вже був не я. Коли якогось невеселого ран-ку я побачив себе у дзеркалі, то оторопів від свого погляду. Знаєте, що я там побачив? Щось інтуїтивно-чарівне, фанатич-но-холодне, щось таке, що притягувало й відштовхувало вод-ночас, точно – погляд месії і грішника водночас. Ось так я ще раз зустрів його, я став ним, я став дорослим.

І Ти, Боже, залишив мене наодинці з цим монстром?

7

Дорогий Боже!Так, так, це саме я Тобі пишу. Здивований? Це й не дивно, адже раніше ми не надто часто спілкувались, але зараз як ніколи відчуваю, що настав час Тобі написати. Як Ти знаєш, навідувалась до Тебе рідко – лише двічі на рік – на Різдво та Великдень. Проте останнього разу до Твоєї оселі мене приве-ла сумна звістка – Ти забрав до себе мою прабабусю. Пере-конана, Ти розумієш, яка дорогоцінна людина тепер у Твоїй команді та приберіг їй гарне місце, адже як ніхто мав би знати, що вона була золотою бабусею. Справжня жінка зі сталевим характером, ніжна та сувора, відповідальна, однак, невиму-шена – непоєднуване поєдналось у ній.

У моїй голові досі не вкладається, що більше не навідува-тимусь до затишної оселі, де пахнуть її улюблені медові пря-

ники, не вислуховуватиму докорів, мовляв, не гоже ходити з розпущеним волоссям, що більше ніколи не скуштую її мако-вого пирога, що більше ніхто так не зрадіє телефонному дзвін-ку та простому запитанню: «Як здоров’я?». Боже, чому ти не вчиш нас, що побутові дрібниці, – це і є найважливіше, а все, що ми вважаємо суттєвим, насправді – пил, який розвіюється з плином часу? Чому ми, люди, настільки дурні, що даруємо собі надію на світле майбутнє, замість того, щоб цінувати на-віть негоди?

Пам’ятаєш, як ми святкували дев’яносторіччя бабусі? Ти прос то не можеш цього забути. О, як вона танцювала вальс! І то в її віці! Офіціанти були переконані, що їй не більше сімде-сяти! Я надзвичайно рада, що тоді ми вирішили гучно відсвят-кувати в ресторані з музикою та великою кількістю родичів. Це було востаннє, коли вона випромінювала силу, енергію, життя. Дякую Тобі за той вечір… Ти, як завжди, все передбачив. А я – ні… І з кожним роком вірила, що сили до неї повернуться, сліпо заперечувала навіть думку, що може статись інакше.

Коли мені стає вкрай сумно, я згадую, як бабуся розповіда-ла, що не боїться смерті, а прийме її гідно, тому що там, на Небі, на неї чекає чудове товариство: двоє чоловіків, сестри, подруги, батьки і такса Джулька, яку вона так любила. Ці спо-гади викликають у мене усмішку, адже розумію, що там вона буде несамотня і знову після довгої розлуки зустрінеться з до-рогими її серцю людьми.

Бережи її і, будь ласка, передай їй від мене вітання та вели-чезну подяку за все, що вона для мене зробила. Я ніколи її не забуду!

40 41


8

Привіт, Боже!У мене виникла доволі нагальна проблема, вирішення якої вже нема куди відтягувати. Я дуже сподіваюсь на Твою допо-могу, попри довгу відсутність нашого контакту.

Річ у тому, що я знову почала трохи сутулитись, не тримаю спини рівно. Пам’ятаю, як батьки змушували мене в дошкіль-ному віці тримати палку від швабри ліктями за спиною. Для цього треба зігнути руки й зафіксувати довгу дерев’яху. Така методика краща навіть за гру на фортепіано, верхову їзду чи ходіння на підборах. Тоді неможливо нічого робити, окрім як дивитися телевізор. Тоді навіть не можна було косолапити, що я теж відівчалася робити. У цьому і полягає уся суть методи: дитина сидить і її завдання – не сутулитись, концентруватись на рівності спини. Так набагато швидше приходить розуміння втраченого на такі дурниці часу, і хребет сам займає своє при-родне положення.

Тепер я знову подібна на сумну вербу, що шукає під собою води. А недавно прийшла в одну майстерню до знайомих і сама не помітила, як усю ніч просиділа рівно на табуретці. Страшно навіть подумати, що чийсь стіл і табуретка може ви-даватися мені безпечнішим і комфортнішим місцем, ніж всі інші місця, які я свідомо вибираю для тривалого перебування. Але подивімось правді у вічі: невпевненість, нелюбов і недові-ра – це ж похідні проблеми?!

Я почала довіряти людям у Карпатах. Це якраз тоді я і пе-рестала Тобі писати... Моя компанія в один момент розбіглась по наметах, а я вирішила помити голову в гірському струмку. Зразу кажу – ідея не найкраща, і де блудить мій менінгіт – досі не зрозуміло.

Я сіла сушити волосся біля вогню, і в тому теплі замість сну до мене прийшов малий гуцул у кепці з якоюсь американ-ською символікою. У руці він тримав целофанову торбину,

трохи не до верху наповнену величезними грибами. Такими великими! – на базарі таких нема.

– Йдем зі мною по гриби! – сказав малий і потягнув мене за руку.

Ми майже не говорили, я тільки даремно намагалася ви-питати його життєві (гуцульські) позиції. Розмова явно не клеїлась. Мені здалось, що в нього в голові є якась інша дуже стрімка думка. Принаймні так стрімко ми пробирались через усі болота, кущі, кропиви і колючки, які росли між стежками. Складалося враження, що малий знає, куди мене веде, крім того грибів він вже не збирав. І тут між деревами я побачила двох брудних молодиків, які майже бігли до нас. Я враз стала біліша від туману навколо, ноги заклякли, очі округлились, і малий тихо спитав «Ти шо, настрашилась? Та не бійся!» Хлопці і малий обмінялись «йоу!» і за кілька метрів ми поклали в тор-бину ще декілька грибів.

Після тієї історії я вирішила, що краще бути сто разів ошу-каною, аніж один раз засумніватись у добрих намірах іншої людини. І прийняла таке рішення за свою віру.

Але тепер мені потрібно купити палицю, щоб тримати спи-ну рівно. І в кого я не питаю поради – всі відповіді видаються мені у кращому разі необдуманими, а в гіршому – нечесни-ми. Тому питаю поради у Тебе. Дуже конкретної поради щодо місця купівлі, матеріалу, виробника і ціни. Де і яку мені купити палицю, щоб хребці повернулись на своє місце в тілі, а похідні речі – в серце, мозок, душу і руки?

42 43


9

Боже, дякую Тобі!Мені важко було повірити, що можу лишитись напівсліпою. Боже, я не могла уявити, як зможу жити, дивлячись на світ лише одним оком...

Ніщо так не виснажує під час хвороби, як чекання діагно-зу. Тромб блідо-рожевого кольору помережив моє ліве око і не розходився від десятків уколів і медичних препаратів. То що ж там розрив сітківки чи гемофтальм? Ззовні ніяких знаків крові, а всередині – сліпота. Боже, отак буває, що дивлюся на людину, а її внутрішнього болю не помічаю. «Ваш випадок – це науковий нонсенс, який підлягає більш глибокому вив-ченню, – розповідала молода лікарка-офтальмолог, готуючи епікриз із скеруванням на операцію до одеської клініки Фі-латова. – Ви унікальна: те, що сталося з вами, трапляється лише у 90-річних людей». Боже, це саме той із небагатьох ви-падків, коли особливою бути не хочеться. Боже, пам’ятаю ту ніч перед виїздом, коли темнота ще більш згущувалася наді мною, малюючи в думках жахливі картини невдалої опера-ції, про які я начулася від інших хворих. Цей пекучо-глибо-кий страх залишитися напівсліпою пронизливо шматував мій розум і душу. Боже, саме в такі моменти я стаю сильнішою духом. Похитнувши хитке, Ти робиш його непохитним. Зда-ється, трьох тижнів передопераційного лікування вистачило, щоб розхитати все, що було всередині, і залишити тільки віру. Блідо-рожеве мереживо почало світлішати, і в моїх очах світ набував все яскравіших кольорів.

В очікуванні медичних процедур я годинами сиділа в оф-таль мологічному відділенні Одеської клініки. Тепер мені вда валось краще розгледіти силуети наприкінці довгого ко-ридору, заповненого людьми. О, там було стільки хворих – здебільшого діабетики із розривами сітківок, катарактами та глаукомами. Декого із кабінетів виводили із перебинтованими очима. Боже, а я помітила, що ця жага знову повернути втра-

чене здоров’я прориває у людях якусь внутрішню силу і волю. І те, що більшість називає покаранням, насправді є лише шан-сом стати більш мужнім і незламним. Боже, того дня мені ска-зали точний діагноз – гемофтальм лівого ока, розвіявши міф про розрив сітківки.

Там, в одеській клініці Філатова, страх від мене відійшов, поступившись місцем впевненості. Боже, тоді Ти став до мене ще ближчим. На операцію я йшла спокійною, бо знала, що це лише поверхове втручання. Я бачила, як червоняста плівка, роздробившись на маленькі шматочки, повільно спливає з моєї зіниці. Лікар і сам не очікував такого успішного результату, а я знала, що то все сила молитви.

Боже, то було минулої зими у лютому – той місяць і справді був лютим до мене. Холодний одеський вітер завівав в облич-чя колючістю, але я її не відчувала, бо раділа з того, що можу бачити обома очима. Коли покидала цей звичний для мене коридор одеського офтальмологічного відділення, здава лося, стіни темного тунелю обвалились, а червонясте мереживо на зіниці ока назавжди розтопилося у сяйві нового дня. Боже, іноді Ти допускаєш пережити втрату, щоб, повернувши втра-чене, навчити радіти життю і бачити його лише у світлих ко-льорах.

Дякую Тобі, Боже!

10

Боже, чому люди злі? Чому кожен намагається тебе вжалити? Чому не можна роз-слабитись і повернутись, не очікуючи у відповідь ножа в спи-ну? Кожен хоче використати тебе і при цьому ще й звинува-тити. Де ті люди, які привітно усміхаються? Друзі, перевірені роками, тебе зраджують, навіть людина, яку ти кохала, тебе кривдить фізично й морально. Де справедливість?

44 45


11

Любий Боже!Це буде лист-подяка. Подяка за життя, за все, що існує в ньо-му. Подяка радше за людей. Подяка за кожну зустріч, за кожне випробування. За всі запитання і відповіді на них, за всі проб-леми і їхні розв’язки. За те, що Ти навчив терпіти і навчив віри-ти, за любов та ласку від близьких. За всіх людей, які поруч. За людей, котрі надихають, за тих, що вміють слухати. За справ-жніх друзів і ворогів. За батьків і за братів, сестер. За дитячу щирість у житті. За всі подорожі і приємні зустрічі. За натхнен-ня у житті й думки. За слова, за ноти, звуки. За сонце й дощ, за море й гори, за сніг і зиму. За святкові дні, турботу, ласку і тепло. За світ, за мрії, біль і радість. За час, за долю, відстань й випробування. За думки, реальність та подекуди банальність. За кольори, за сяйво і веселку, за літній дощ і зимові вечори. Дякую за сумнів, розпач, а інколи й біль. За щастя, сльози і пе-реживання. За щирі усмішки і теплі погляди. За приємні спо-гади. За повідомлення, листи, вірші, книжки й пісні. За квіти й усі подарунки. За те, що дороге, і те, від чого неможливо від-мовлятись. За зірки, в яких кожен бачить щось своє. За ліхтарі, що допомагають бачити у темряві. За вітер. За час. За хвилю-вання. За пошуки і швидкість. За все, що вчило жити, мріяти, думати й уявляти.

Дякую за все. За сьогодні. За завтра. За все життя. І за все те, що лиш серцем бачити можна.

12

Бог, здравствуй.Ты наверняка в курсе, что мне нравится творить и создавать самые разные штуки, которые только под силу моим рукам и фантазии. Так вот, когда я дарю кому-то моё изобретение искусства, автоматически частичка меня переходит в чужую собственность. Ты только не подумай, что я раздариваю себя саму, ну, к примеру, пальцы, ресницы, ногти, ни в коем слу-чае! Ты подарил мне облик, и я обязана его в целости и со-хранности вернуть тебе, когда умру.

Вчера я долго разговаривала с мамой по телефону. И на-верняка ты всё слышал. Помнишь, она говорила про то, что на днях в Запорожье, на острове Хортица, козаки нашли старинное письмо. В нём кто-то написал, что когда придет конец света, как раз тот, о котором сегодня много болтов-ни, большое число людей погибнет из-за своей трусости. На два-три дня все станут одновременно слепыми, глухими и от страха – глупыми. Будут метаться, из угла в угол, пока случайно не расшибут себе голову. Будут защищаться от та-ких же напуганных как и они сами. Часть людей придумают себе инфаркты, а все из-за переизбытка мыслей и отчая-ния. И лишь те, кто смирно, как дитя послушное потерпит, не будет предпринимать абсурдных решений – выживет, так как просто сохранит себя от повреждений. Мне интерес-но, как быть людям, которые уже сегодня глухие, слепые и отчаянные. Бог, хочу спросить: так и будет? Или старинное письмо – всего на всего писанина фантазёра, который на-верняка давным-давно помер?

Бог, а ты помнишь тот день, когда я обломалась? Сегодня прошло уже две недели с тех пор, как купила несколько тон-ких желтых парафиновых свечей. Хотела поставить в высоком красивом соборе, попросить у тебя мудрости. Но так и не сде-лала этого. Внутри не оказалось предусмотренного места для совершения такого ритуала. Теперь свечки храню у себя дома.

46 47


Ну ты видел, на окошке в полупрозрачном матовом подсвеч-нике. Когда по плану у тебя во Львове солнце, у меня в душе радость и вдохновение – настолько красивый и насыщенный цвет воска в свете холодных лучей!

Ты видел, как я вчера уронила фотоаппарат. Теперь он вклю-чается с неприятным характерным звуком. Думаю, он уми-рает. Уж очень стар и слишком много видел, за что ободран и побит. Перед смертью не надышишься – люди говорят. Но сейчас я потеплее оденусь и понесу его на свежий воздух. Об-язательно сделаю парочку легендарных зимних фотографий, напечатаю и отправлю по почте своим друзьям из Юга со сло-вами: «Полюбуйтесь, какая прекрасная зима во Львове. При-езжайте! Пусть вас Бог бережет».

Бог, я на тебя рассчитываю. Ты не подведёшь меня, правда?

13

Привіт, Боже! Скоро вкотре «кінець світу». Підозрюю, що Тебе останнім ча-сом з цією темою вже дістали, але хотів би поділитися деяки-ми думками. Річ у тому, що зайшов недавно до дівчат запита-ти дещо з англійської. І розговорилися ми чомусь про…, а що, якби кінець справді настав? Ніхто нібито не вірить, всі усміха-ються й піджартовують, пересилаючи одне одному в Facebook картинку з індіанцем майя, якому набридло малювати кален-дар, і він дав собі спокій якраз на 2012-му. А якщо ніхто не сподівається, а тут такий ось сюрприз – із зомбі й вогняними цунамі? Але дівчата взялися цитувати Євангеліє і, докладно аналізуючи прочитане, весело доводити відсутність будь-яких причин для хвилювань.

Звісно, цьогогрудневий «кінець світу» турбує хіба що жва-вих бізнесменів чи голівудських сценаристів, але якщо таки уявити кінець, на хвильку. Цікаво, чи хоч хтось із сучасників

потрапить до раю? Бо якщо подумати хоча б про таку запо-відь, як любов до ближнього... Я взяв її для прикладу не тому, що вона мене найбільше хвилює через сусіда по кімнаті, від-вертого паскудника, просто її найбільше помітно. Вийти на ву-лицю – «любов» аж сочиться з нас. Можливо, вимоги свідомо завищені, знаючи всю слабкість людських створінь? А може, едем тому й едем, що там нікому трави талувати? Чи десь так після сто п’ятого року від Різдва Христового душі померлих, в абсолютній своїй більшості, прямують в єдиному напрямку – до тунелю, наприкінці якого видніється світло від вогню під казаном? У той час, як у протилежний бік пролетить хтось раз на двісті років та й по всьому? Суцільні знаки питання. Але ж у питаннях вся суть, як казав цього тижня Рахманін. І нехай вони з розряду тих, які турбували героїв серіалу «Цілком таємно». Адже «Істина – за межами досяжного».

P. S. Дівчата думають, що не врятувався б ніхто.

14

На глубине океанского стока, в сердцевине мраморной го лу-бой устрицы спишь ты, гегемон с профилем скифа, высти-лаешь локтями рихтеровскую бездну. Рыжеволосые дети, стонущие от жары и вольфрамов, пахнут молодым деревом, касаются моего лица на шестой минуте, – сон неизбежен, я падаю, я возвращаюсь туда, в бродские чистые волосы, зарываюсь по-паучьи, играю в сомнамбулу.

Бог, бок о бок с длинными пальцами (пианиста, так детство запомнило безымянную женщину, плотные щеки и рыбные запахи вьетнамских малорослых), киндерсюрприз вместо зуба/пол ставки – радость ребенка в коричневом, открове-ние – гавришовские минусы, никогданикому, гуманист в от-ставке, погоны – доказательство произошедшего.

48


Агнесс просыпается. Она корчится от боли. Мои пробуж-дения стали похожи на ее. Все начинается с гигантского каль-мара, потом переходит в гигантскую акулу, гигантского кро-кодила, черепаху, улитку, касатку, змею. Кита. Мое тело ста-новится легким, оно становится прозрачным, призрачным, полым и неуловимым, перестает скрывать широкую кость, загустевшую кровь. Ты здесь! Ты всегда был здесь. Моей глумливой тенью – я носила тебя повсюду, видела сны о том, как мы рождаемся в племени без имен, высыпаемся до истощения. Королева трагизма мертвым грузом упа-ла на тебя, но тут же вырвалась исцеленным оленем. Пока есть силы, жизнь, время – я буду бороться, до кровавых мозолей и глубокомысленных ран, оставляющих шрамы на видных местах из-за отсутствия свободного места в кусках, скрытых от посторонних. Люди предают друг друга. Пре-дают себя. Это причиняет мне невыносимую боль. Предать самого себя, свои принципы, растения в сердце, живые, дышащие, чистые – равноценно смерти. Отсутствию. Нет ничего хуже отсутствия. Земля гниет. По ней ходят смердя-щие пустовальяжные мертвецы. Им ничего не интересно, им никто не интересен. Они слепы, немы, глухи и безобразны, безобразны своими черными дырами, кровосмешением собственных мертвых смыслов и желаний. Едва уловимый щелчок, мизер, война вшей, два скелета с барабаном в гру-ди. Но как можно выразить это словами, когда внутри – река крови, сознательного и без, пережитки жестокости, драк за собак с последующей разбитой губой или носом, кро-вавого глаза и порезанных стоп, когда внутри – мертвые души скупых женщин и бездушных мужчин, этих женщин жалеющих, жаренные цыплята на обочине, жадные дети с разноцветными волосами...

На фото:

верхній ряд – Марія Титаренко (викладач програми), Анна-Марія Волосацька (викладач програми), Сергій Трухімович (викладач про-грами), Вікторія Бабенко (викладач програми);

середній ряд – Люба Сорокіна (викладач програми), Софія Коваль (Львів), Анастасія Гаврішова (Сімферополь), Ольга Назарчук (Луцьк), Юлія Бухтоярова (Львів), Наталія Михайлюк (Львів), Катерина Сквор-цова (Бердянськ), Ірина Наумець (Костопіль), Христина Бондарєва (Львів), Василина Думан (Миколаїв-Дністровський), Наталія Аньол (Чернівці);

нижній ряд – Володимир Молодій (Теребовля), Ігор Балинський (керівник програми), Олег Будзінський (Львів), Надія Калачова (Но-воград-Волинський).

Другий випуск студентів

Магістерської програми з журналістики УКУ


5150

Основи Українського Католицького Університету заклав Митрополит Андрей Шептицький, який 1928 року засну-

вав у Львові Греко-Католицьку Богословську Академію. Пер-шим її ректором був о. Йосиф Сліпий.

Із приходом радянської влади 1944 року Академію закри-ли, а її професорів і студентів піддавали репресіям та переслі-дували. Місію і функції Богословської Академії перейняв Укра-їнський Католицький Університет св. Климентія Папи в Римі, що його 1963 року організував й очолив Митрополит Йосиф Сліпий.

Року 1990 відновила свою діяльність Львівська Духовна Се-мінарія Святого Духа (заснована 1783 року). А 1994 року се-мінаристи разом із світськими особами та членами монаших згромаджень стали студентами Академії, відродженої у Льво-ві під назвою «Львівська Богословська Академія» (ЛБА), яка 1998 року здобула міжнародну акредитацію.

Під час візиту в Україну Папа Іван Павло ІІ 26 червня 2001 року поблагословив будівлю майбутнього УКУ. У черв-

З ІСТОРІЇ

УКРАЇНСЬКОГО КАТОЛИЦЬКОГО

УНІВЕРСИТЕТУні 2002 року відбулась інавгурація Університету, а 2003 року УКУ отримав державну ліцензію на викладання історії. Друго-го березня 2006 року Державна акредитаційна комісія надала ліцензію на підготовку богословів.

Року 2010 УКУ отримав державну ліцензію на підготовку магіст рів журналістики. Перший набір на Магістерську про-граму з журналістики УКУ відбувся 2011 року, і 2013 року ця програма отримала державну акредитацію.

У 2012 році ліцензовано ще одну магістерську програму журналістського напряму – з медіакомунікацій. Відтак ці дві магістерські програми стали академічною основою Школи журналістики Українського Католицького Університету.

Сьогодні Український Католицький Університет надає сту-дентам можливість здобути вищу освіту з історії, соціальної педагогіки, богослов’я, журналістики, медіакомунікацій, пси-хології, катехитики, християнської етики та екуменічних наук.

5352

МАГІСТЕРСЬКА ПРОГРАМА

З ЖУРНАЛІСТИКИ УКУ

Магістерська програма з журналістики – це сучасний

освітній проект, що готує універсальних журналістів.

Подібно до західних j-schools, ми не вимагаємо від вступ-ників попередньої медійної освіти чи досвіду роботи у ЗМК. Вступати на програму мають право бакалаври та магістри будь-якої спеціаль ності. Історики, біофізики, культурологи, філологи, економісти, політологи після навчання на нашій програмі знайшли себе в журналістиці.

Навчальна програма складена за сучасними європей-ськими та північноамериканськими зразками й постійно вдо-сконалюється. За два роки навчання студенти опановують ґрунтовні практичні навички з газетної, телевізійної, радіо- та онлайн-журналістики, розширюють свій світогляд і розуміння цінностей професії, здобувають знання з перших рук від про-відних українських та зарубіжних медійників, а також вільно розмовляють англійською.

Чотири компоненти програми спрямовані на різнобічний розвиток майбутніх фахівців: практика; світоглядні дисциплі-ни; фахові дисципліни; ознайомлення з поглядами Церкви на сферу соціальної комунікації та основами християнського світогляду.

Нічого зайвого – у навчальній програмі немає дисциплін, що не несуть практичної користі для майбутніх журналістів. Також ми пропонуємо великий спектр додаткових освітніх сервісів і на базі університету, і поза ним – від другої інозем-ної мови до психології, танців і соціального волонтерства. Для студентів, орієнтованих на наукову роботу, проводимо конфе-ренції та семінари.

Усі студенти стажуються в редакціях українських медій. Найстаранніші мають змогу отримати журналістську та науко-ву практику у США, Польщі, Німеччині, Італії тощо.

Викладачі програми – знані журналісти-практики та нау-ковці з України, Польщі, Німеччини, США, Росії та інших країн. Заняття проводяться українською, окремі майстер-класи – анг лійською, російською та польською мовами.

Технологічне оснащення телерадіостудії та мультиме-

дійного ньюзруму дає змогу студентам виробляти продукт високої якості.

Комфорт і повага до особистості – це те, що відчувають наші студенти з перших хвилин знайомства. Заняття прохо-дять у модерному навчальному корпусі філософсько-бого-словського факультету УКУ на вулиці Хуторівка, 35. Студенти з-поза Львова мешкають у комфортному університетському колегіумі, несхожому на звичні гуртожитки.

Програма – світська. У нас навчаються представники різ-них конфесій, які з повагою ставляться до поглядів і цінностей одне одного.

Пропонуємо відкритий майданчик для поширення

знань про медії. Наші майстер-класи завжди відкриті для журналістів, студентів інших навчальних закладів та всіх охо-чих. Завдяки програмам наших міжнародних партнерів ми оплачуємо приїзд на майс тер-класи студентам із різних регіо-нів України.

55

Магістерська програма з медіакомунікацій УКУ – це мо-

дерний напрям медійної освіти в рамках нещодавно за-

провадженої в Україні нової галузі знань із медіакомуні-

кацій.

Паспорт спеціальності: на програмі з медіакомунікацій ми готуємо фахівців трьох найважливіших професійних категорій: медіа дослідників, медіааналітиків і журналістів нових медій. Відповідно, вступники на програму не зобов’язані мати про-фільної попередньої освіти. Вступити на програму можуть ба-

калаври, спеціалісти та магістри будь-яких гуманітарних,

технологічних і соціально-економічних напрямів. Фахівці трьох вказаних вище категорій дуже затребувані в різних сек-торах медійного ринку: аналітичних, експертних, консалтинго-вих центрах; у медіях різних типів та прес-службах; у реклам-них і маркетингових агентствах; у науково-дослідних інститутах і навчальних закладах; в комунікаційних і соціологічних ком-паніях; у бізнес-корпораціях і громадських організаціях.

Curriculum Trinity (триєдність програми) – навчальний план складається із трьох дисциплінарних блоків, що відпові-дають трьом професійним профілям нашої програми: медіа-дослідження, медіааналітика і нові медії. Дисципліни першого блоку дають студентам глибокі теоретичні знання, оснащують новітньою методологією досліджень медій. У другому блоці студенти вивчають основи медіааналізу та медіакритики, до-сліджують і на практиці випробовують різні види комунікацій. Третій блок покликаний дати студентам необхідні компетенції та знання для роботи з новими медіями та мультимедійними технологіями, а також навчити практичних навичок роботи в межах конвергентних ньюзрумів.

Основоположні принципи навчання, якими ми керує-мось на програмі: мультидисциплінарний підхід; збалансова-

МАГІСТЕРСЬКА ПРОГРАМА

З МЕДІАКОМУНІКАЦІЙ УКУність теорії і практики; рейтингова оцінка студентської успіш-ності; залучення відомих українських та зарубіжних фахівців; ексклюзивні курси, майстер-класи, тренінги, семінари; реалі-зація студентських проек тів під керівництвом медіаекспертів; поглиб лене вивчення іноземних мов за участі носіїв мови; ста-жування в закордонних мас-медіях та наукових інститутах.

Викладацька команда: кафедра медіакомунікацій опти-мально поєднує науковців, які мають багаторічний стаж і за-хідне мислення, із молодими фахівцями, готовими впрова-джувати нові формати в науку, педагогіку та медійну практику. На викладання окремих курсів ми запрошуємо гостьових про-фесорів та медійних практиків – усі вони відомі українські та закордонні медіадослідники, медіаексперти, медіатренери.

Додаткові освітні бонуси: поза навчальною програмою студенти мають можливість безкоштовно використовувати до-даткові освітні ресурси Школи журналістики та УКУ. Це школа репортажу і школа міжнародної журналістики; майстер-класи; конференції; щорічний студентський медіасимпозіум; літня школа волонтерства із медіаграмотності; медіакіноклуб; ав-торські медіамайстерні; розмовний English-club; школа танців і акторської майстерності; студентське самоврядування тощо.

Спільнота – як родина: і в академічному, і позаакадемічно-му середовищі ми намагаємось плекати спільноту однодумців, небайдужих до цінностей професії та загальнолюдських ціннос-тей. Пріоритетами у спільноті завжди є і будуть любов та взає-моповага до ближніх, незалежно від релігійних, політичних чи інших поглядів; взаємопідтримка, взаємодопомога і служіння.

Унікальність нашого кампусу: студенти та гості мають змо-гу мешкати в колегіумі – унікальному багатофункціональному гуртожитку, що має каплицю, спільні студенторіуми для зустрі-чей та кіноклуб. Школа журналістики розташована в сучасній академічній будівлі, також тут розміщено сучасну навчально-технічну базу – ньюзрум і телерадіостудію; навчальні авдиторії та комфортний конференц-зал для проведення майстер-кла-сів та урочистостей.

УпорядникІгор Балинський

Літературні редактори: Анна-Марія Волосацька, Рената Кивелюк

Дизайн макетаПетро Рибка

Технічний редактор Ірина Дереженець

ПОНАД БАР’ЄРАМИІІ

2012–2014

ПРОМОВИ:

Адам Міхнік · сестра Гелен Алфорд · Ігор Балинський


ВИДАВНИЦТВОУКРАЇ НСЬКОГО КАТОЛИЦЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ

Свідоцтво про реєстрацію ДК 1657 від 20.01.2004вул. Іл. Свєнціцького, 17, 79011, Львів

тел./факс: (+38032) 240-94-96 http://press.ucu.edu.ua, e-mail: [email protected]

Documents

Понад бар'єрами - 2