Європейський світ. Випуск 3

ЄвропейськийСвіт

Випуск 3Січень 2012Роже Шартьє Минуле в теперішньому. Історія, література, пам’ять

Оля Гнидюк Простота і складність практик «щоденного опору»

Андрій Любарець Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

Спостереження › Наодинці з ЄС

Культура міст

Europa als Lebenswelt und Lebensraum

Європа як світ і простір для життя

Зміст

З дослідницької полиці

Роже Шартьє «Минуле в теперішньому. Історія, література, пам’ять» (лекція у Колеж де Франс 20 жовтня 2011) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

Оля Гнидюк Простота і складність практик «щоденного опору» . . . . . . . . . . . . . . . . . 23

Андрій Любарець Битва під Крутами в українській історичній пам’яті . . . . . . . . . . . . . . . 30


Лілія Ревак З чим ми зібралися в Євросоюз, або Що Україна може запропонувати Брюсселю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 81

Єгор Стадний Євроінтеграція: питання без відповідей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 92

Ігор Басанський «Держава» переосмислюється, «кордони» залишаються . . . . . . . . . . 106


Євгенія Сакал Ґендерна політика та Київ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111

Володимир Гушулей Прибережні історії Таллінна — Культурної столиці Європи 2011 року . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119

Ірина Ковальчук Покидькам — нове життя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 124

Іван Гаврилюк Кілька слів про Варшаву . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130

Роже Шартьє — викладач Школи вищих соціальних досліджень (EHESS), від 2006 професор Колеж де Франс, де обіймає кафедру «Письмо і культури новочасної Європи», автор книжок «Освіта у Франції від 16 до 18 ст.», «Читання і читачі у дореволюційній Франції» (1987), «Культурні витоки Французької революції» (1990), «Листування. Функціонування листів у ХІХст.» (1991), «Над прірвою. Історія між певностями й неспокоєм» (1997), «Соціолог й історик» (разом із П’єром Бурдьє, 2010).

Фото з лекції з нагоди присвоєння Шартьє ступеню почесного доктора університету Лаваль (16 вересня 2011 року, автор фото — Arnaud Anciaux).

Роже Шартьє:

«Минуле в теперішньому. Історія, література, пам’ять»Лекція у Колеж де Франс 20 жовтня 2011 року

«Escucho a los muertos con los ojos». Слухати мертвих очима. Мені здається, що цей вірш Кеведо неймовірно проникливо вказує не лише на властиву цьому поетові повагу до славетних майстрів минулого, а й на стосунок, що постає між істориком та чоловіками/жінками минулого, чиї страждання й надії, мірку-вання й шаленства, рішення й вимушені вчинки він хоче зро-зуміти — і дати зрозуміти іншим. Адже лише найнедавніші іс-торії завдяки методам усних опитувань можуть безпосередньо почути слова тих, чию історію вони пишуть. Інші ж — усі інші — повинні вміти слухати мертвих очима, відшуковувати сказані давним-давно слова в архівах, які зберегли їх письмовий слід.

На превеликий жаль істориків, залишені на папірусі чи ка-мені, пергаменті чи папері сліди найчастіше фіксують лише мовчання — мовчання тих, що ніколи не писали, тих, чиї сло-ва, думки і вчинки були байдужими для руки, що водила пе-ром. Справді, рідкістю є документи, де, попри усі спотворення, спричинені посередництвом писарів, суддів чи просто людей

Щоб інформувати товариство про сучасні інтелектуальні тенденції та тренди, подаємо лекції чільного сучасного французького історика, однієї з ключових фігур сучасної європейської культурної історії Роже Шартьє. Лекції прочитані у межах цьогорічного курсу проф. Шартьє в Колеж де Франс «Історія без кордонів. Минуле в теперішньому».

Ми опублікуємо переклади сімох лекцій дослідника з французької та іспан-ської. Висловлюємо вдячність авторові за згоду опублікувати їх у нашому часописі.

5«Минуле в теперішньому. Історія, література, пам’ять»


освічених або писемних, історики все ж можуть почути слова самих мерців, змушених повіряти свої переконання і відрухи, нагадувати про свої вчинки, оповідати своє життя. За відсут-ності такого успіху історики не мають іншого вибору, окрім як стояти перед парадоксальним і страхітливим викликом: слу-хати німі голоси.

Але як може стосунок історика до мертвих мешканців ми-нулого обмежуватися лише читанням написаного ними або й сказаного про них, всупереч їх волі? В останні роки історики усвідомили, що вони не мають монополії на зображення ми-нулого і що присутність минулого у теперішньому може ви-значатися набагато потужнішими способами відчуття при-четності до історії, аніж написане з цього приводу істориками. Саме про ці інші способи стосунку до історії я хотів би гово-рити в сьогоднішній лекції, зосередившись, насамперед, на їх спільних рисах, не минаючи, проте, і їх відмінностей від істо-рії істориків.

Це вартує зробити, передовсім тому, що мерці не відпуска-ють пам’ять — чи пам’яті. Для пам’ятей зустрітися з мертвими означає не слухати їх очима, а віднаходити їх без посередни-цтва письма, у безпосередній присутності спогаду, у віднай-денні анамнези чи у спорудах колективних пам’ятей. Окрім того, хоч-не-хоч, але історикам доводиться визнати, що жит-тєздатність і сила бувальщин та вигадок здатні повертати мер-ців до життя. Таке деміургійне бажання повернути властиве, напевно, загалом усій художній літературі, незалежно від того, була вона створена до чи після того вододілу історії, коли це слово починає позначати те, що ми називаємо «літературою» сьогодні і що передбачає існування таких складових цього по-няття, як естетична оригінальність, індивідуальність письма та інтелектуальна власність. Проте до XVIII ст., часу сакралі-зації літератури й апофеозу постаті Письменника (le sacre de l’écrivain), оживлення мерців у літературі має значно букваль-ніший сенс, коли певні літературні жанри просто-таки заволо-дівають минулим. Саме це можемо спостерігати на прикладі

6 З дослідницької полиці

натхненного речитативу епопеї, ретельності викладу найдріб-ніших оповідних та описових деталей в історичному романі або ж у випадку, коли актори історії оживають у грі акторів те-атру. Літературні твори, принаймні деякі з них, та пам’ять — індивідуальна вона чи колективна — часто передають присут-ність минулого сильніше, аніж те, що доносять від неї тексти істориків. Саме ці змагання і перегони я хочу спробувати про-аналізувати сьогодні.

Завдяки важливій книзі Поля Рікера «Історія, пам’ять, забуття»1 відмінності між пам’яттю та історією можуть, наре-шті, бути окреслені достатньо чітко. І найперша з них стосу-ється відмінності свідчення від документа. Якщо свідчення є невіддільним від свідка і передбачає, що виголошене ним ви-знається прийнятним, то документ відкриває натомість до-ступ до «подій, наділених статусом історичних, [які] ніколи не були анічиїм спогадом». Таким чином, свідченню, довіра до якого ґрунтується на довірі до свідка, протиставляється без-сторонній характер документа. Визнання чи невизнання прав-доподібності слова, яке свідчить про факт, заступає критична діяльність розуму, яка піддає сліди минулого перевірці на іс-тину й хибу, на суперечливе й таке, що здатне витримати пе-ревірку.

Інша відмінність проходить по лінії протиставлення мит-тєвості пригадування та процесуальності конструювання істо-ричного пояснення, незалежно від того, чи здійснювано його на підставі закономірностей і причиново-наслідкових зв’язків (невідомих для учасників процесу) чи на підставі свідомої ді-яльності учасників (задіяних ними експліцитних стратегій). Щоб піддати критичному сумнівові застосовуваний істори-ками спосіб осягнення минулого, П. Рікер вирішив звернути особливу увагу на поняття репрезентації, важливе для ньо-го з двох причин. По-перше, тому що це поняття має подвій-ний обіг в історіописанні: воно позначає цілий клас особливих

1 Paul Ricœur. Mémoire, histoire, oubli. — Paris: Editions du Seuil, 2000.


об’єктів уваги історика, визначаючи водночас і режим функці-онування усього висловлюваного самими істориками. Окрім того, увага до репрезентації як до об’єкта й операції, здійсню-ваної істориками, дозволяє повернутися до міркувань про різні можливі масштаби погляду на історію міркувань, які маркували роботу істориків, починаючи від інтелектуальної пропозиції мікроісторії2 і до різних форм повернення до всес-вітньої історії, які можемо спостерігати останнім часом.

Третя відмінність між історією і пам’яттю виявляється у протиставленні визнання минулого та творення його репре-зентації. Безпосередній (як віриться) вірності пам’яті проти-ставляється в історії прагнення до правди, котра ґрунтується на використанні документів-слідів минулого, і на застосуван-ні певних моделей розуміння, що вибудовують інтерпретацію цих слідів. Однак, зауважує П. Рікер, у кожному зі своїх виявів (структури оповіді, риторичні фігури, образи й метафори) лі-тературна форма опирається тому, що він називає «референ-ційним імпульсом історичної оповіді».3 Функція «репрезен-тантності» («représentance») історії, визначена Полем Рікером як «здатність історичного дискурсу репрезентувати минуле»,4 постійно підважується, береться під сумнів тією відстанню, яка неодмінно вводиться поміж репрезентованим минулим та дискурсивними формами, потрібними для його репрезентації. Як же в такому випадку можливо надати вірогідності історич-ній репрезентації минулого?

Поль Рікер пропонує дві відповіді. Перша з них, епістемо-логічна, полягає в необхідності чітко розмежовувати й озву-чувати три «фази» акту історіописання: окреслення корпусу джерельних доказів, вибудовування істориком пояснення та

2 Jeux d’échelle. La microanalyse а l’épreuve, sous la direction de Jacques Revel. — Paris: Gallimard / Seuil, 1996.

3 Paul Ricœur. Mémoire, histoire, oubli. — Paris: Editions du Seuil, 2000.

4 Ibid.


письмове його оформлення. Друга Рікерова відповідь мен-ше знана серед істориків. Вона повертає нас до певності в іс-нуванні минулого, яку гарантує свідчення пам’яті. Насправді пам’ять повинна трактуватись, як «матриця історії тією мірою, якою вона стоїть на сторожі проблеми репрезентативного сто-сунку теперішнього до минулого».5 Відтак ідеться вже не про відстоювання пам’яті на противагу історії, як це бачимо у де-яких письменників ХІХ ст. чи в представників єврейської тра-диції, а про те, аби показати, що свідчення пам’яті є гарантом існування минулого, яке було — і більше вже не є. Таким чи-ном, історичний дискурс знаходить безпосереднє й очевидне засвідчення референційності свого об’єкта. Зближені у такий спосіб, пам’ять та історія лишаються, все ж, неспіввимірними. Епістемологію істинності, яка є рушієм акту історіописання, є режим віри, що визначає прагнення до вірності пам’яті, не можна звести до жодної спільної основи, тож жодному з цих дискурсів не може бути надано першість чи вищість коштом іншого.

Звісно, зв’язки, що пов’язують пам’ять та історію, є дуже сильними. Історичне знання може посприяти розсіюван-ню ілюзій чи незнання, які віддавна заводять на манівці ко-лективні пам’яті спільнот. І навпаки, церемонії вшануван-ня пам’яті й інституціоналізація пропам’ятних місць часто стоять біля витоків оригінальних історичних досліджень. І все ж пам’ять та історія — речі, ототожнювати які неможли-во. Пам’ять покликана до життя екзистенційними потреба-ми спільноти, для якої присутність минулого у теперішньо-му є стрижневим складником конструювання її колективного буття. Історія ж вписана в царину загальновизнаного знання, царину «наукового» — у розумінні Мішеля де Серто. Для ньо-го історія є тим дискурсом, який продукує «наукові» вислов-лювання, якщо визначати цим терміном «можливість вста-новити сукупність правил, які дозволяють «контролювати»

5 Ibid., p. 106.


операції, призначені для продукування визначених об’єктів».6 У цій цитаті значущим є кожне слово: «продукування визна-чених об’єктів» відсилає нас до конструювання об’єкта історії самим істориком, адже минуле ніколи не є об’єктом уже наяв-ним «там»; «операції» вказують на фахово властиві історикам практики (розчленування й обробка джерел, застосування спеціальних аналітичних технік, побудова гіпотез, процедури їх перевірки); «правила» і «контролювання» вписують історію в режим існування спільного знання, яке визначається певни-ми критеріями доказовості, визнаними всіма членами певної інтелектуальної спільноти. Як і в Карло Ґінзбурґа (й, безпере-чно, значно більшою мірою, аніж вважають ті, хто охоче зара-хував би Мішеля де Серто до табору скептиків), бачимо тут по-єднання, а не протиставлення знання й викладу, доведення та риторики, критичної здатності розуму й оповіді.

Відмінність між історією та вигадкою здається зрозумілою й гранично чіткою, якщо зважати на те, що у всіх своїх виявах (міфологічному, літературному, метафоричному) вигадка «є дискурсом, що живить собою реальність, але не претендує ані представляти її, ані покликатись на неї», тоді ж як історія, зі свого боку, прагне подати адекватне представлення реальнос-ті, яка була і більше вже не є. У цім сенсі реальність є водно-час і об’єктом, і гарантом історичного дискурсу. Проте чимало міркувань розмивають цю, таку чітку, відмінність. І передусім це стосується сугестивності пропонованих літературою репре-зентацій минулого. Поняття «енергії», яке грає ключову роль в аналітичній перспективі нового історизму, може допомогти зрозуміти, як деякі літературні тексти вплинули на формуван-ня колективних репрезентацій минулого значно більше, аніж написане про це істориками.7 Театр у XVI і XVII ст., роман у ХІХ,

6 Michel de Certeau. L’Écriture de l’histoire. — Paris: Gallimard, 1975, note 5. — p. 64.

7 Steven Greenblatt, Shakespearean Negotiations. The Circulation of Social Energy in Renaissance England, Berkeley et Los Angeles, University of California Press, 1988, pp. 1–20.


кіно в ХХ заволоділи минулим, змістивши в регістр літератур-ної вигадки історичні події й історичних персонажів і переніс-ши на сцену чи на сторінки книги ситуації, які були реальними або які подаються як такі, що ними були. Коли твори містять у собі цю особливу силу, вони набувають здатності «створювати, формувати й організовувати колективний фізичний і мислен-нєвий досвід».8 А зустріч з минулим є одним із таких досвідів.

Візьмімо до прикладу «історії» («histories») або історичні п’єси В. Шекспіра. У виданні «Folio» 1623 року, яке за сім ро-ків по смерті Шекспіра вперше зводить разом усі 36 його п’єс, частина, названа «histories», розташовується поміж «comedies» і «tragedies» та об’єднує десять творів, які, дотримуючись хро-нологічної послідовності царствувань, розгортають історію Англії від короля Джона до Генрі VIII, — що виключає з цієї категорії інші «історії» — «історії» античних героїв, данських і шотландських принців, зараховані вже до «трагедій». Відтак, видавці 1623 року перетворюють на одну неперервну драма-тичну хроніку англійської монархії та англійської нації п’єси, які було написано в порядку, відмінному від історичної по-слідовності правлінь, і які належали до тих творів В. Шекспіра, котрі в період до 1623 р. зазнали найбільшої кількості поста-новок і перевидань. Відтак, правдою є те, що, як каже Гам-лет («Гамлет, принц данський», дія ІІ, ява 2), актори є «хроні-ками стислими й короткими часу» («are the abstracts and brief chronicles of the time») і що історичні п’єси створювали для сво-їх глядачів і читачів репрезентації історії, живіші і потужніші за записану в хроніках історію, яку використовували драма-турги в побудові інтриги своїх п’єс.

Проте історія, показана на сценах театрів, є перекроєною історією, історією, що зазнала цензури, про що свідчить від-сутність великої частини сцени зречення, чи то пак скинен-ня з престолу Річарда ІІ у трьох перших виданнях п’єси, окрім того, це також історія з багатьма анахронізмами. Так, скажімо,

8 Ibid., p. 6.


у другій дії «Генріха VI» у показі повстання Джека Кейда й ре-місників Кента В. Шекспір суттєво перетлумачує подію, вкла-даючи в уста повстанців 1450 року очікування близького кін-ця світу й заклики до всезагальної рівності та приписуючи їм радикальні руйнівні дії щодо всіх форм писемної культури, її представників і носіїв, — риси, які у менш гострому їх вияві хроністи приписували повстанню Тайлера і Строу 1381 року. Наслідком цього є двоїста або ж суперечлива репрезентація повстання 1450 року, — репрезентація, яка узагальнює слов-ник і жести народних рухів і водночас подає карнавальне, гро-тескне й жорстоке бачення неможливої золотої доби — світу навспак, без письма, без грошей, без відмінностей.9 Відтак, історія «історій» («histories») ґрунтується на спотворенні до-несених хроністами історичних реалій і пропонує глядачам неоднозначне бачення минулого, пронизане відчуттями не-зрозумілості, непевності, суперечності. Але саме це бачення має здатність визначати їх ставлення до минулих епох.

Друге міркування, яке змушує чіткість розмежування по-між історією та вигадкою захитатися, полягає у тому, що лі-тература може заволодіти не лише минулим, а й документа-ми та прийомами, покликаними засвідчувати статус знання, властивий історичній науці. Серед засобів, якими, засвоївши притаманні їй стратегії доведення, вигадка може підважува-ти спрямованість чи претензії історії на істину, важливе місце належить «ефектам реальності» (effet de réel), які Ролан Барт визначав, як один із найважливіших засобів творення «рефе-ренційної ілюзії» (illusion référentielle).10 У класичній естетиці спільність поміж історичним викладом й вигаданими історі-ями забезпечувала категорія правдоподібності. Якщо йти за «Словником» А. Фюретьєра (Furetière) 1690 року, то історія — це

9 Roger Chartier. Jack Cade, the Skin of a Dead Lamb, and the Hatred for Writing , Shakespeare Studies, Volume XXXIV, 2006. — pp. 77–89.

10 Roland Barthes. L’effet de réel (1968) в Roland Barthes. Le Bruissement de la langue. Essais critiques IV. — Paris: Editions du Seuil, 1984. — pp. 153–174.


«опис, розповідь про речі чи події так, як вони відбулись або як могли відбутись». Термін «історія» позначає, отже, не лише «послідовну та злагоджену оповідь про багато пам’ятних по-дій, які відбулися з однією чи з багатьма націями за одне чи багато століть», а також і «фантастичні, але правдоподібні опо-відання, які видає за реальні автор». Отже, лінія поділу про-ходить тут не між історією і байкою, а між правдоподібними незалежно від їх реальності викладами й такими, що ними не є. Зрозуміла у такий спосіб історія виявлялась радикально від-межованою від вимог критичності, притаманних радше еру-диції антикварів, та відірваною від покликань на реальність як гаранта її викладу.

Полишивши терени правдоподібністі, вигадка прагне ще більше наголосити на своєму зв’язку з дійсністю, примножу-ючи конкретні знаки, покликані надати їй ваги реальності та створити референційну ілюзію. Щоб протиставити історії цей літературний ефект, властивий будь-якій реалістичній естети-ці, Р. Барт пише, що для історії «давно-буття (avoir-été) речей є достатньою підставою для висловлювання». Чи це і справді так? Адже це «давно-буття», ця «конкретна реальність», що виступають гарантами історичної правди, насправді пови-нні спочатку бути впроваджені в дискурс, щоб легітимізувати його потім як справжнє знання. У цьому-бо й полягає роль ци-тат, покликань, джерел, що викликають присутність минулого у письмі історика, засвідчуючи цим його авторитет. На думку Мішеля де Серто, на відміну від інших способів викладу, істо-ріописання є подвоєним, багатошаровим, розколотим: «істо-ріографічним позиціонує себе дискурс, який „містить у собі“ свого іншого: хроніки, архіви, джерела, — тобто такий, що бу-дує текст за принципом листкового тіста, неперервна фактура якого спирається на розсіяні його частини, отримуючи відтак змогу висловити те, що ці останні означають, не усвідомлюю-чи цього. За допомогою «цитат», покликань, приміток і всьо-го апарату постійних відсилань до першоджерела історіогра-фічний дискурс утверджує себе як знання (про) іншого (savoir de


l’autre)».11 Історія як подвоєне письмо має відтак потрійне за-вдання: викликати у мовленні у теперішньому появу минулого, яке більше уже не є, демонструвати компетентність історика, майстра джерел, і у такий спосіб завойовувати довіру читача.

Звідси привласнення певними художніми текстами влас-тивих історії прийомів доведення з метою досягти, цього разу вже не «ефектів реальності», а більше того — ілюзії історич-ного письма. Поряд з вигаданими біографіями Марселя Шво-ба (Marcel Schwob) чи апокрифічними текстами Х. Л. Борхеса у додатку «Тощо» («Etcétera») до «Всесвітньої історії безчестя» («Historia universal de la infamia») чи у розділі «Музей» («Museo») «Творця» («El Hacedor») тут треба розташувати також і «Хусеп Торрес Кампаланс» («Jusep Torres Campalans»), виданий Мак-сом Аубом у Мехіко (Max Aub) 1958 року.12 Ця книжка задіює весь арсенал застосовуваних істориками новітніх прийомів доказовості для написання біографії вигаданого автором ма-ляра: світлини батьків митця, а також його самого у товаристві друга П. Пікассо, репродукції творів (експонованих, до речі, у Нью-Йорку з нагоди презентації англійського перекладу книжки), витяги з французької преси перед 1914 р., у яких зга-дувано митця, транскрипти інтерв’ю, даних М. Аубові у Сан-Крістобаль де лас Касас (San Cristobal de las Casas) 1955 року чи інтерв’ю кільком іншим його сучасникам, «Зелений зошит», що його вів художник у 1906–1914 рр.

На момент написання і публікації тексту його мішенню були основні жанри й поняття тогочасної мистецької крити-ки: пояснення твору на підставі біографії митця, суперечливі і все ж взаємопов’язані поняття «впливу» та «предтечі», спосо-би атрибуції, відкодування прихованих намірів автора у тво-рах тощо. Сьогодні його може бути прочитано інакше. За-стосовуючи «свідчення реальності», властиві як історичному

11 Michel de Certeau. L’Ecriture de l’histoire, op. cit. — p. 111.

12 Max Aub. Jusep Torres Campalans, [1958], réedition. — Barcelone: Ediciones Destino, 1999.


знанню, так і літературній вигадці, цей текст вказує на риси спільності, які їх пов’язують. Однак примножуючи іронійні перестороги (зокрема, численні покликання на «Дон Кіхота», святкування 350-річчя від дня видання якого слугує приво-дом для зустрічі маляра зі своїм біографом у Чіапас 1955 року, або ж епіграф: «Як може існувати правда без брехні?» («¿Cymo puede haber verdad sin mentira?»)), він нагадує читачам про роз-рив, що розмежовує дискурс знання і бувальщину, реальність, що мала місце насправді, та вигадані відповідники-референти мови. У цьому він у пародійнім, щоправда, ключі віддзерка-лює історію історичних фальсифікацій, повсякчас можливих, щодалі витонченіших, але таки здатних бути викритими за допомогою критичної роботи розуму.

Існує також ще одна, остання, підстава для спокусливої, але небезпечної близькості поміж історією як способом пізнання та вигадкою літературного чи міфологічного штибу. У сучас-ному світі потреба утвердження чи виправдання створених або відтворених ідентичностей (не конче національних) час-то стає спонукою до переписування минулого, що викривляє, обходить стороною або ж замовчує здобутки контрольованого професійною спільнотою історичного знання.13 Ці відхилення, рушіями яких часто є самі по собі дуже законні вимоги визна-ння, змушують нас до епістемологічних міркувань про крите-рії визнання чинності «історіографічної операції» на різних її етапах. Адже критична здатність історії не обмежується опро-тестуванням фальсифікацій та обманів. Вона може і мусить піддавати інтерпретативні конструкти об’єктивним критеріям визнання чи заперечення легітимності.

Ця функція, приписувана історії, невідворотно змушує нас поставити питання про критерії такого судження. Чи мають вони стосуватися, передусім, внутрішньої узгодженості, несу-перечливості доведення? Його співвідносності з досягненими

13 Eric Hobsbawn. L’historien entre la quête d’universalité et la quête d’identité, Diogène, 168, octobre-décembre 1994. — pp. 52–86.


у дослідженні результатами? Класичних правил здійснення іс-торичної критики? А, з іншого боку, чи законним є стверджу-вати множинність режимів доказовості в історії, якої вимагає різноманіття її об’єктів і методів? Чи, навпаки, потрібно праг-нути виробити одну теорію об’єктивності, яка встановлювала б загальні критерії розмежування прийнятних і неприйнятних тлумачень історії? Ці питання мають основоположне значен-ня. У добу, коли нашому ставленню до минулого загрожує спо-кусливість уявлених і уявних історій, роздуми про умови, які уможливлюють історичний дискурс як адекватне представ-лення і пояснення дійсності, котра мала місце в реальності, є засадничими і нагальними. Беручи за основу розмежування критичного знання і спонтанного визнання, такі роздуми долу-чаються до довгого процесу вивільнення історії як у її стосунку до пам’яті, так і до — хай би й правдоподібної — бувальщини.

Підсумовуючи, я хотів би запропонувати ще два міркуван-ня стосовно перегляду категорій простору й часу, роздуми про які є сьогодні наскрізними в питаннях, ставлених щодо історії. У 2000 році однією з чільних тем Міжнародного конгресу іс-торичних наук в Осло була «всесвітня історія».14 Така пропо-зиція ґрунтувалась на низці відмов: відмові від держави-нації, що ретроспективно окреслює межі соціальної й культурної ці-лісності, присутність якої вбачають задовго до її політично-го постання, відмові від накидуваних в історичній моногра-фії традиційних поділів на дослідження особливостей певної провінції, регіону, міста тощо і, зрештою, відмові від мікроіс-торичного підходу, підозрюваного у применшенні важливості далекої перспективи.

Зважаючи на ці способи історіописання, як звести істо-рію, осмислену у всесвітньому масштабі? Чи має вона бути

14 Proceedings / Actes, 19th International Congress of Historical Sciences / XIXe Congrès International des Sciences Historiques, Oslo, 2000, «Perspectives on Global History: Concepts and Methodology / Mondialisation de l’histoire: concepts et méthodologie», pp. 3–52.


новітньою формою порівняльності, запропонованої 1928 року Марком Блохом у тепер уже класичному його виступі, виголо-шеному з нагоди VI Міжнародного конгресу історичних наук, що також відбувся в Осло?15 Чи варто розуміти її як окреслення різних просторів у броделівськім сенсі цього слова, — просто-рів, які віднаходять свою історичну єдність у мережах зв’язків та обмінів, що їх формують, незалежно від державних сувере-нітетів країн? Або ж варто вважати цю історію, передовсім, іс-торією контактів, зустрічей і завоювань, пристосування до чу-жих культур та їх змішування-метисації?

Яким би не було її визначення, ця історія адресує історіо-писним практикам сучасності страхітливе у своїй радикаль-ності питання: як узгодити переплітання просторів і культур з вимогами, що домінують у царині історичного знання при-наймні від XIX ст. і передбачають доскіпливе опрацювання першоджерел, володіння мовами, якими їх було написано, і глибоке знання контексту, в якому відбувався той чи інший історичний феномен? Чимало блискучих прикладів показують, що цей виклик все ж може бути подолано, однак той факт, що найпалкіші апологи всесвітньої історії часто видається мож-ливим поєднувати з опрацюванням текстів, виданих лише од-нією мовою — англійською,– не може не хвилювати.

У цій перспективі найпершим і вельми значущим питан-ням є питання вибору рамок дослідження, які змогли б яко-мога краще унаочнити «взаємопов’язані історії» (connected histories),16 історії, що спричинили зустріч населень, культур, економік і влад. Вибір дослідника може надати тут перева-гу суверенітетові держави, що простягається на розкидані по багатьох континентах території і всередині якої відбуваються

15 Marc Bloch. Pour une histoire comparée des sociétés européennes, Revue de Synthèse historique, XLVI, 1928. — pp. 15–50.

16 Sanjay Subrahmanyam. Connected Histories : Notes Towards a Reconfiguration of Early Modern Eurasia в Beyond Binary Histories. Re-imagining Eurasia to c. 1830, V. Lieberman (ed.), The University of Michigan Press, 1977. — pp. 289–315.


пересування людей та обіг продуктів, передача інформації, на-кидання гегемонних категорій і обмін знаннями, колонізація чи гібридизація уявлень. У цьому випадку ланцюги взаємо-залежностей, які на величезній відстані пов’язують індивідів і спільноти, розташовуються у фрагментованому й перервно-му просторі, керованому, однак, однією політичною владою.17 Іншим можливим підходом є виокремлення способів переда-чі і трансформації однакових референцій, міфів, передбачень у найрізноманітніших і найвіддаленіших культурних контек-стах.18

Така альтернатива відсилає до глибшої опозиції між морфо-логічним підходом, який передбачає докладний опис спільнос-тей, що існують між різними (естетичними, ритуально-жесто-вими, ідеологічними) формами поза будь-якими засвідченими культурними контактами між ними, та підходом історичним, який відстежує натомість способи їх обігу, запозичення й пе-ретворення. Так, узявши за приклад використання скульптур-двійників у численних поховальних ритуалах (у Спарті, в ін-ків, в Африці, у французькій та англійській монархіях), Карло Ґінзбурґ дуже чітко показав складність, вважай-таки, немож-ливість, узгодити ці два способи розуміння дійсності.19 Пер-ший із них допомагає визначити універсальні інваріанти, але містить натомість ризик деконтекстуалізації конкретного еле-мента як стосовно символічної системи, яка надає йому зна-чення, так і стосовно своєрідності тих чи інших способів його застосування, які творять властиві саме йому сенси. Другий же із зазначених підходів ретельно простежує завжди чітко

17 Serge Gruzinski. Les mondes mêlés de la Monarchie catholique et autres ‘connected histories’, Annales. Histoire, Sciences Sociales, 2001. — pp. 85–117.

18 Sanjay Subrahmanyam. Du Tage au Gange au XVIe siècle : une conjoncture millénariste а l’échelle eurasiatique, Annales. Histoire, Sciences Sociales, 2001. — pp. 51–84.

19 Carlo Ginzburg. Représentation: le mot, l’idée, la chose, Annales. Histoire, Sciences Sociales, 1991. — pp. 1219–1234.


контекстуалізовані процеси передачі й засвоєння форм, але натомість ризикує знівелювати можливість визначити універ-сальну антропологічну підбудову, яка складає основу, як ска-зав би П. Рікер, «буття-людиною» й уможливлює взаємовиз-нання, всупереч усім відмінностям і прірвам поміж людьми.

Розмикання просторів, яке стало можливим у XV–XVI ст. за-вдяки відкриттям, обмінам і завоюванням, уперше дозволило зіткнення знання, властивого різним культурам, і можливість розгорнених до всепланетного масштабу порівнянь — здій-снюваних не лише європейцями.20 Відтак планетарна свідо-мість сучасників визначає у певний спосіб і свідомість істо-риків. Тому потенційні прихильники всесвітньої історії часто звертають увагу на переходи поміж далекими одне від одно-го географічними, релігійними і культурними світами21 або ж відчитують у найдрібніших місцевих ситуаціях взаємозалеж-ності, котрі, часто несвідомо для самих учасників, пов’язують їх із дуже віддаленими від них контекстами. Нерозривна єд-ність всезагального й місцевого змусила декого з дослідників запропонувати поняття «всемісного» (glocal як global + local), яке, якщо й не зовсім елегантно, то все ж точно окреслює про-цеси, у яких включені у всепланетний обіг спільні покликан-ня-референції, накинуті схеми, тексти й майнові цінності за-своюються, щоб набути конкретного значення в певному часі та просторі. Зрозуміти це є одним із перших завдань історика.

Друге з моїх прикінцевих міркувань стосується головно-го завдання історії, зрозумілої як вимірювання часу. Останнє слово потрібно, до речі, поставити у множину й, дотримуючись

20 Sanjay Subrahmanyam. On World Historians in the Sixteenth Century, Representations, 91, 2005. — pp. 26–57 в Serge Gruzinski, Les quatre parties du monde. Histoire d’une mondialisation, Paris, Editions La Martinière, 2004.

21 Natalie Zemon Davis dans Women on the Margins. Three Seventeenth-Century Lives, Cambridge, Mass., і Londres, Harvard University Press, 1995, і Trickster Travels : A Sixteenth Century Muslim Between Worlds, New York, Hill & Wong, 2006.


вірності доробкові Фернана Броделя, нагадати, що особливість історії серед інших гуманітарних і соціальних наук визнача-ється саме її здатністю вирізняти й озвучувати різні часи, пе-реплетені у кожнім окремім моменті історії. Тут нам варто по-вернутись до його окреслення побудови часу, на яку, на його думку, спирається вся споруда історії, і навіть більше — уся наука соціального, як визначав її Бродель: «Історія розташову-ється на різних майданчиках, я охоче сказав би, на трьох різ-них майданчиках, однак це усталена формула, яка багато що спрощує. […] На поверхні — історія подій вписується у корот-кий час: це мікроісторія. Напівдорозі — історія станів (histoire conjoncturelle) дотримується ширшого й повільнішого ритму. Досі її вивчали переважно на основі матеріального життя, еко-номічних циклів і міжциклових феноменів. […] І далі за цей „речитатив“ стану (conjoncture) — історія структур, або довго-термінова історія, оперує цілими сторіччями, вона перебуває на межі рухомого й нерухомого, і в силу довготривалості своїх цінностей виступає інваріантом стосовно інших історій, зна-чно жвавіших у протіканні й у втіленні, котрі, зрештою, руха-ються в орбіті її впливу». 22

Сьогодні до цієї моделі нашаровуваних й різнорідних три-валостей може бути поставлено три питання. Перш за все, чи так докорінно насправді вони між собою відмінні? Чи не вар-то було б вважати, як робить це Поль Рікер у «Часі й викладі» («Temps et Récit»), що «саме поняття довгого тривання похо-дить від драматичної, у сенсі сюжетності її втілення, приро-ди події» і що тоді всі три часи Ф. Броделя щільно переплетені між собою і відсилають, зрештою, до однієї часової матриці?23 Довгий час Середземномор’я варто тоді розуміти як велику ін-тригу, що розгортається за законами оповідних формул, які

22 Fernand Braudel. Histoire et sociologie, [1958] в Fernand Braudel, Les Ambitions de l’histoire. — Paris: Editions de Fallois, 1997. — pp. 179–196 (цит. p. 189–190).

23 Paul Ricœur. Temps et récit. — Paris: Editions du Seuil, Tome I, L’intrigue et le récit historique, 1983. — p. 289.


визначають виклад події і поєднують властиві цьому викладо-ві побудови часовості з суб’єктивним часом особи. Відтак, час моря і час короля у письмі історика виявляються сконструйо-ваними за законами тих самих фігур викладу.

Далі, чи варто замикати «подію» у традиційнім її визна-ченні чогось, пов’язаного із коротким часом, зі свідомими рі-шеннями, з політичним, з усією цією «мікроісторією» у дещо зневажливому броделівському її сприйнятті? У присвяченому Ф. Ніцше есеєві Мішель Фуко пов’язує нищівну критику по-няття першопочатку із переформулюванням концепту події. З його точки зору, груба сила (brutalité) події має бути розмі-щена не в тих чи інших випадках, що трапилися в ході істо-рії, і не в рішеннях, прийнятих упродовж неї певними особа-ми, а в тому, що постає перед істориком як найменш «подієве», а саме: зміни відносин домінування. «Подія — під цим треба розуміти не рішення, угоду, правління чи битву, а баланс си-лових стосунків, що перевертається, владу, якої позбавлено, словник, перейнятий і обернений проти тих, хто застосовував його раніше, домінування, що слабне, м’якне, стає власною са-мому собі отрутою, та інше, що стиха вже входить на сцену під маскою. Задіяні в історії сили непідвладні ані якомусь кінце-вому призначенню, ані певній механіці, а лишень обставинам боротьби. Вони не проявляються як почергові форми вияву первісного наміру. Не підпорядковуються досягненню резуль-тату. Вони завжди виходять на поверхню в особливій непе-редбачуваності кожної окремої події».24 У цьому прочитанні Ф. Ніцше, яке відмовляється водночас і від телеології, і від де-термінізму, подія лишається залежною від сили випадку, на-вальною, неочікуваною, але не вміщує простого шумовиння фактів. Навпаки, подія прокладає засадничі розриви й перерв-ності.

24 Michel Foucault. Nitetzsche, la généalogie, la morale [1971] в Michel Foucault, Dits et écrits 1954-1988, sous la direction de Daniel Defert et François Ewald, Paris, Gallimard, Tome II, 1970-1975,2001. — pp. 136–156 (цит. p. 148).


Нарешті, чи можна вважати часові тривалості зовнішніми щодо людини, вважати їх мірилами світу — чи людей? У своїх «Паскалівських роздумах» («Méditations pascaliennes») П’єр Бур-дьє особливо наголошує на тому, що стосунок до часу є однією з найнерівномірніше розподілених властивостей соціального: «варто було б описати різні способи позиціонувати себе у часі, співвідносячи їх з економічними й соціальними умовами їх можливості».25 Бути господарем свого часу, контролювати час інших («всемогутній той, хто не чекає, а навпаки, змушує че-кати на себе інших»),26 не мати жодної влади над часом і ря-туватись від цього азартними іграми, що «дозволяють вихо-питись зі скасованого часу життя, позбавленого причини бути прожитим, і передусім — позбавленого можливості себе у ньо-му втілити»27 — усе це так само тілесно інкорпоровані способи стосунку до часу, котрі виражають силу володарів і безсилля бідноти. Таким чином, різні часовості не повинні вважатись об’єктивними, хоча й ієрархічно вилаштуваними, оболонками соціальної дійсності. Вони завжди є продуктом соціальних по-будов, котрі одним гарантують владу (над теперішнім чи над майбутнім, над собою чи над іншим), тоді як інших — дово-дять до розпачу. Сьогодні броделівська конструкція спряже-них тривалостей (довге тривання, стан, подія), безперечно, заслуговує на переосмислення. Адже осмислення різних часо-востей, які роблять тепер таким, як воно є, — водночас спад-ком і розривом, творчістю та інерцією, — лишається особли-вим завданням істориків та їх першої ваги відповідальністю перед своїми сучасниками.

Переклад із французької

25 Pierre Bourdieu. Méditations pascaliennes, op. cit. — p. 265.

26 Ibid., p. 302.

27 Ibid., p. 295.


Простота і складність практик «щоденного опору»Вивчення підкорених, підвладних груп, особливо в контексті постколоніальних і постімперських студій, є реакцією на елітар-ний підхід в історії і антропології, тобто підхід, згідно з яким основним предметом дослідження є елітні (або вищі) прошарки суспільства. Найкраще це проcтежується в дослідженнях коло-ніальних і постколоніальних суспільств. Відповідно до елітар-ного підходу соціальні зміни відбуваються під проводом «елі-ти» інтелектуальної, політичної, чи ширше, за участі і сприяння домінантної групи у суспільстві. Тому в дослідженнях такого типу науковці фокусуються переважно на ролі, ідеях і досягнен-нях лідерів рухів опору, їхніх здатностях «активізувати» підле-глих, нижчий клас, до дієвого протистояння. У своєму вступі до Subaltern Studies1 Ранаджіт Гуха наголошував, покликаючись на вивчення національних рухів у колоніях, що за подібних підхо-дів «внески людей, непов’язаних з елітою» випускаються з поля

1 Subaltern Studies — термін, що об’єднує дослідження постколоніальних і постімперських суспільств і в першу чергу звичайних людей у цих суспільствах, а не елітні прошарки. В контексті цих досліджень термін «subalterns» використовується для позначення людини чи групи людей, які через свою релігійну, класову, етнічну, гендерну чи расову приналежність займають нижчі поверхи соціальної піраміди.


23Простота і складність практик «щоденного опору»

Оля Гнидюк

Магістрантка «Social Anthropology», University of Cambridge

зору. Відтак метою Subaltern Studies було створити альтернатив-ні до елітарних аналітичні теорії, довести, що підлеглі прошар-ки суспільства мають власну «автономну» політичну свідомість і здатні до якісних змін. Як й «історія знизу», Subaltern Studies наголошують на важливості вивчення дій, свідомості, ідей зви-чайних людей, осіб, які часто підпорядковані владним структу-рам чи особам, іншими словами — підлеглих груп.

Дослідження практик щоденного опору підлеглих груп, які вивчаються поряд з дослідженнями організованих масових про-тестів, стали наступним кроком у перенесенні акцентів з еліти на звичайних людей. З одного боку, вони показують, що підлеглі індивіди є також політичними агентами, а їхні щоденні практи-ки — політичні акти. З іншого боку, такий підхід нагадує марк-систське чи романтичне бачення, згідно з яким нижчим класам приписується здатність ефективно протистояти вищим класам і здатність якісно змінювати владні стосунки у межах спільноти. Крім того, зосередження на вивченні щоденних практик опору, випускає з поля зору опозиційні й колабораційні явища всере-дині груп, а також загальні інтерпретаційні схеми, що поясню-ють явища протестів.

Діпеш Чакрабарті називає появу Subaltern Studies Group зсу-вом парадигми в історіографії. Інтенцією Гухи було показати, що підлеглі групи мають власні погляди, «політики», які опону-ють поглядам еліти і саме у такий спосіб засвідчують своє існу-вання. Відтак Гуха досліджував питання свідомості селян, їхні уявлення про опір, символізм актів, причини і значення дій. Його цікавили структури взаємин між елітою і народом, а також питання, як владні стосунки і уявлення народу про них відобра-жаються у писаних текстах. Однак, подібні тексти найчастіше писалися представниками домінантної групи, що, безумовно, накладало відбиток на їхній зміст. У цьому контексті дослі-дження щоденних форм супротиву селян, проведені Джеймсом Скоттом, винесли підлеглі групи у заголовки робіт, що стало на-ступною сходинкою у розвитку постколоніальних студій. Скотт переніс акцент з вивчення ідей і уявлень домінантної групи на


вивчення індивідуальних практик селян, тобто підлеглої вер-стви населення. Його робота доповнила теорію, розвинену Гу-хою у Subaltern Studies, і стала саме тим прикладом, який демон-струє, що індивіди підлеглої групи є самостійними агентами у політичному житті своєї країні, і хоча й безсилі, але все ж ма-ють силу. Ґрунтуючись на спостереженнях власних досліджень, проведених у селі Седака, в Малайзії, Скотт писав про протисто-яння у категоріях владної і суспільної опозиції, часом — у тер-мінах класової боротьби у сфері політики. Індивідуальні, по-всякденні практики опору Скотт протиставив універсальному феноменові опору, який аналізує структуру, закони, рушійні сили, причини і наслідки повстань і революцій, але одночасно часто випускає з поля уваги дії окремих їх учасників. Він же мав на меті аналізувати дії й ідеї безпосередніх учасників або тих, хто теоретично міг бути учасником, а також тих, хто практику-вав опір своїми повсякденними діями.

Подібно до теорії Гухи, Скотт хотів представити селянство не як пасивний «анонімний статистичний додаток» історичних чи антропологічних досліджень, а як активних і безпосередніх учасників подій, які можуть протистояти домінантній силі. Від-так він визначає повсякденний опір як реакції, стратегії і здат-ність підлеглих визначити себе як політичних агентів. У такий спосіб він показав, як селянство може протистояти без зовніш-ньої допомоги, організації чи лідерства. Відтак, він заперечував тезу про те, що селянство, чи ширше — підлеглі групи суспіль-ства, мають чекати, допоки «еліта» зорганізує їх до активних дій чи посприяє розвитку політичної свідомості. Навіть більше, Скотт стверджував, що таке «неорганізоване», але постійне, що-денне протистояння було і є ефективнішим за масштабні ре-волюції, повстання, перевороти, тому що ефективніше здатне посприяти змінам суспільного ладу. Як приклад, Скотт радить подивитися на величезну кількість невдалих повстань і перево-ротів, відомих з історії. «Щоденні практики селянського опору — прозаїчна, але повсякденна боротьба між селянством і тими, хто має намір отримати від них працю, їжу, податки, рентні плати


і відсотки» — є «найбільш важливими і найбільш ефективни-ми» формами опору в довготривалій перспективі (Скотт 1985; XYI, 29). Таке повсякденне, приховане протистояння присутнє не тільки в часи активних дій, але й до і після них, і має на меті досягти соціальних змін de facto, а не de jure, що є характерним для відкритих, масштабних протистоянь. Таким чином, Скотт, попри подальшу критику його робіт, у дискусії про вивчення підлеглих верств суспільства наголошував на важливості ви-вчення людського досвіду і повсякденних практиках опору, які фактично надають явищу протистояння загалом «людського об-личчя» і показують підлеглих як політичних акторів.

Загалом, Скотт, Гуха й інші представники Subaltern Studies Group у своїх дослідженнях намагались відійти від колоніальної перспективи написання досліджень. Скотт і Гуха у своїх роботах показували протистояння різних прошарків суспільства, і обоє дослідників представляли опозицію до домінантної політичної групи як основу й рушій рухів опору. Зрештою, ці дослідження доводили здатність звичайних людей без будь-якого організо-ваного проводу протистояти ідеології у щоденному житті. Пліт-ки, обмовляння, чутки, злослів’я, які описує Скотт у Седаці, є прикладами того, як підкорені групи практикують протистоян-ня на рівні свідомості, думок, ідей.

Попри те, що Скотт актуалізував дослідження підлеглих груп і зробив їх частиною вивчення масштабних рухів протесту, його теорію щоденного опору критикують за те, що вона ставить біль-ше питань, ніж дає відповідей чи продукує інтерпретаційних схем. Його аргументи свідчать, що він спрощує поняття і струк-туру владних відносин між домінантною і підлеглою групами. Опустивши історичний контекст і культурні особливості, Скотт протиставляє ці дві групи одна одній. У такому контексті ідеї і бажання протистояти владі і, як наслідок, маленькі повсякденні акти, які можна розцінювати як вираження цих ідей, ставляться в опозицію до фізичного контролю, який здійснюється людьми при владі. Однак таке протиставляння не є виправданим, адже багато форм експлуатації і контролю не можуть бути спрощені


до такої бінарної опозиції. Мітчел зауважує, що представлення такої дихотомії дозволяє Скотту довести, що підлеглі можуть ді-яти незалежно від домінантної групи. Тобто, такий підхід він ви-користав, аби підтвердити свої аргументи. У подальшій критиці підходу Скотта дослідники відзначали, що він не враховує:

• явище співпраці (collaboration) між опонентами, події і наслідки відкритих, організованих форм опору (Гутман);

• конфлікти всередині підлеглих груп (Ортнер);

• історичного і культурного контексту (Мітчел, Гутмман, Ортнер);

• різноманітність форм опору, що не обмежуються класовою конфронтацією (Гутман, Ортнер).

Зрештою Гутман сформулював питання, що підважує впевне-ність щодо ефективності щоденних практик опору: «Якщо всі ці незнач ні акти опору настільки впливові стосовно значних со-ціальних змін), то де тоді історичні приклади успіху?» (Гутман 1993, 80).

Представлення щоденних форм опору як найбільш пошире-ного і ефективного засобу протесту підвладних груп вкладаєть-ся в рамки марксистського чи романтичного бачення феноме-ну опору. З такої перспективи підкорені класи здатні здійснити позитивні соціальні зміни і зменшити репресивне домінуван-ня вищого класу. З іншого боку, розглядати щоденні прихова-ні практики опору як найбільш раціонально обрану можливість підлеглих протистояти несправедливості і впливати на зміни соціального порядку буде обмеженням їхніх можливостей як політичних акторів. Замість того, щоб зосереджувати увагу на прихованих формах опору як «тотальності „політичного жит-тя“ в умовах тиранії і переслідувань», вчені мають вивчати всі можливі форми опору в різних умовах й історичних контекстах. Адже, попри небезпеку репресій, у певний момент часу прихо-вані форми опору схильні переростати у відкрите протистояння.


Прикладом того є популярність відкритих протестів у сучасно-му світі, які відбуваються навіть у випадку жорстоких розправ чи «встановлення порядку» з боку владних структур. Відтак, можна стверджувати, що, зосереджуючись лише на щоденних практиках опору, дослідники нехтують аналіз зв’язку між масш-табними й індивідуальними проявами опору. Наслідком цього є неповні або помилкові інтерпретації шляхів, причин і наслідків трансформації одних форм опору у інші.

Інша проблема теорії щоденного опору полягає у тому, що вона обмежує вивчення практик протистояння лише до по-літичної сфери і фокусується на політичних проявах владних стосунків. Така обмеженість може бути наслідком бажання до-вести, що члени підлеглих груп є самостійними агентами. Од-нак, зосереджуючись на цьому, дослідники випускають з уваги сферу приватного життя, де так само можна віднайти приклади прихованого опору домінантній силі. До прикладу, таким є опір домашньому насильству чи проявам гендерної вищості в сім’ї. Зрештою, зазначає Шері Ортнер, явище прихованого щоденного опору і конфронтації простежуються у будь-яких владних вза-єминах між людьми, у площинах гендерних, вікових, родових, релігійних, етнічних стосунків. Більше того, в такому випадку протистояння політичній домінантній групі буде накладатися на протистояння у інших сферах життя, оскільки будь-яка со-ціальна група має багаторівневу внутрішню структуру доміна-ції і підпорядкування. Попри це, завжди лишається питання, що саме можна трактувати як прихований опір, а що — як звичайні життєві, поведінкові стратегії.

Загалом, з наведених роздумів можна побачити, наскільки складним і неоднозначним може бути вивчення явища повсяк-денного опору серед підвладних груп. Коли Скотт увів поняття щоденного опору, його теорія відкрила простір для подібних до-сліджень. Його внеском було те, що завдяки цій теорії селяни, чи ширше — підвладні групи, стали вважатися незалежними полі-тичними агентами, а відтак стали предметом повноцінних до-сліджень. Однак Скотт спрощував поняття опору, коли описував


протистояння між підлеглими і домінантними групами, намі-ри й причини повсякденного опору. Також недостатня увага до аналізу зв’язків між прихованим щоденним опором і масовим відкритим протистоянням призвела до недооцінення проблеми перетікання одного виду опору у інший. Зрештою, варто не за-бувати, що людські взаємини мають складну структуру, яка не зводиться до бінарних опозицій, а має різні рівні субординації, домінації, співпраці чи опозиції. Наслідком такого спрощення є випадання з дослідницького фокусу всіх інших аспектів і особ-ливостей явища повсякденного опору, що стає на заваді, на-скільки «творчим і трансформаційним», користуючись словами Ортнер, може бути опір.

Література

• Chakrabarty, D. 2000. Subaltern Studies and Postcolonial Historiography. Nepantla: Views from South, Volume 1, Issue 1: 9–32.

• Charkravorty Spivak, Gayatri, 1988. «Subaltern Studies: Deconstructing Historiography.» In Ranajit Guha and Gayatri Chakravorty Spivak, eds. Selected Subaltern Studies. New York: Oxford University Press.

• Gutmann, M. C. 1993. «Rejoinder (to James C. Scott)». Latine America Perspective 20 (2): 95–96.

• Gutmann, M. C. 1993. «Rituals of the Resistance: a Critique of the Theory of Everyday Forms of Resistance». Latine America Perspective 20 (2): 74–92.

• Mitchell, T. 1990. Everyday Metaphors of Power. Theory and Society, Vol. 19, No. 5: 545–577.

• Ortner, S. B. 1995. ‘Resistance and the Problem of Ethnographic Refusal’ Comparative Studies in Society and History 37(1): 173–193.

• Scott, J. C. 1985. Weapons of the Weak: Everyday Forms of Peasant Resistance. New Haven: Yale University Press.

• Scott, J. C. 1993. «Reply (to Matthew C. Gutmann)». Latine America Perspective 20 (2): 93–94.


Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

Українські Фермопіли

Бій під Крутами — битва, що відбулась на залізничній станції Крути 16 (29) січня 1918 року між більшовицькими військами Михайла Муравйова та об’єднаними військами юнкерів 1-ї Київ-ської юнацької школи ім. Б. Хмельницького та першої сотні но-воствореного Студентського куреня під єдиним командуванням Аверкія Гончаренка під час наступу на Київ військ Муравйова. Крути були стратегічно важливою точкою на залізничному шля-ху до Києва. Перед військами Аверкія Гончаренка стояло завдан-ня затримати наступ на Київ більшовицьких військ, в той час як головні українські військові сили на чолі із Симоном Петлюрою вирушили на Київ придушувати повстання на заводі «Арсенал».

Можна виокремити такі особливості битви під Крутами, які вирізнили її з-поміж інших військових конфліктів, та зверну-ли увагу громадськості на неї: участь у битві студентів, які не мали попереднього військового досвіду (116 бійців Студент-ської сотні), значна чисельна перевага більшовицького війська (500-600 вояків під командуванням А. Гончаренка і до 6 тисяч вояків під командуванням М. Муравйова), великі втрати укра-їнської сторони (близько 50 % вбитими та зниклими безвісти),



Андрій Любарець

Магістрант програми «Історія», НаУКМА

а також те, що війська М. Муравйова все-таки вдалось затри-мати і виграти час для підписання Брестської угоди.1

З плином часу битва під Крутами перетворилася в наці-ональну історичну культову подію, а Герої Крут увійшли до українського пантеону героїв. Проте процес перетворення битви під Крутами на культову історичну подію був довгим та уривчастим. І тлумачення перебігу бою під Крутами, і оцін-ка значення цієї битви постійно варіювалися та змінювались у різних роботах, присвячених цій темі. Усе це створило під-стави для дослідників називати бій під Крутами однією з най-більш міфологізованих подій української історії.2

Події під Крутами привернули увагу громадськості лише після повернення Центральної Ради до Києва в березні 1918 року. 5 березня 1918 року Військовим міністерством УНР було утворено комісію для з’ясування обставин бою під Крутами. До її складу увійшов член Центральної Ради Олександр Шуль-гин, який втратив у бою під Крутами брата Володимира. Окрім того, на початку березня до Центральної Ради надійшли чис-ленні листи від батьків із проханням розшукати їхніх дітей, які брали участь у битві.3

Під час першого засідання Малої Ради після повернення до Києва 9 березня 1918 року особисто Михайлом Грушевським була висловлена ідея вшанування пам’яті «забитих стрільців»

1 Петренко В. Бій під Крутами: Народження нового міфу//100 великих загадок історії України — Київ, «Арій», 2008. — С. 308; Бойко О. Д. Крути, бій 1918//Ін-ститут історії України//Режим доступу: http://history.org.ua/?l=EHU&verbvar=Kruti_B%B3y_1918&abcvar=14&bbcvar=20, відвідано 29.04.2011.

2 Бойко О. Д. Бій під Крутами: історія вивчення//Інститут історії України //Режим доступу: http://www.history.org.ua/JournALL/journal/2008/2/4.pdf, відвідано 01.05.2011.

3 Наказ № 49 по військовому міністерству УНР про утворення комісії для з’ясування обставин бою під Крутами //Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 92; Солдатенко В. «І справжні, не фальшиві фарби»? Круты: попытка исто-рической интерпретации //»Зеркало недели» №3, 28 января 2006//Режим доступу: http://www.zn.ua/articles/45747, відвідано 01.05.2011.

31Битва під Крутами в українській історичній пам’яті

і урочистого перепоховання їх у Києві на Аскольдовій могилі. Ця пропозиція була прийнята одностайно усіма членами Ма-лої Ради. Також Рада вшанувала пам’ять загиблих хвилиною мовчання.4 Таким чином, саме Михайло Грушевський уперше звернувся до культивування цієї історичної події на офіційно-му владному рівні.

Обставини та результати битви під Крутами дали підставу для критики чинного уряду опозиційними колами. 16 берез-ня в газеті «Нова Рада» вийшла стаття «Трагедія на Крутах» під авторством С. Ш. (імовірно, це був Сергій Шемет — один із лідерів опозиційної на той час до Центральної Ради Партії землеробів-демократів).5 У статті описувались події під Кру-тами в трагедійному ключі. При тому досить чітко було визна-чено відповідальних за цю трагедію:

«В Крутах загинув цвіт української шкільної молоді. Загинуло кілька сот найкращої інтелігенції — юнаків — ентузіастів укра-їнської національної ідеї. Така втрата для культурної нації була б важкою; для нашого народу вона безмірна. Винна в цій трагедії уся система безглуздя, весь наш уряд, котрий після блискучого соці-ального законодавства, після піврічного адміністрування оказався покинутим народом і армією, і в такім безнадійнім становищі рі-шив захиститись від добре озброєної большевицької армії кількома сотнями шкільної молоді».6

Далі автор коротко описує хід битви під Крутами, а на його тлумаченні згодом зростуть численні стереотипи, які пізніше

4 Про рішення Малої Ради перепоховати тих, що загинули під Крутами в Києві//»Нова Рада» — 1918. — 8 березня, (№ 29)//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008 — С. 95.

5 Солдатенко В. «І справжні, не фальшиві фарби»? Круты: попытка историчес-кой интерпретации //»Зеркало недели» №3, 28 января 2006//Режим доступу: http://www.zn.ua/articles/45747, відвідано 01.05.2011.

6 С. Ш. «Трагедія на Крутах»//»Нова Рада» — 1918 — 16 березня (№35)//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 98.


згадувались і згадуються нині у численних критичних статтях про крутянські події. Зокрема, йдеться про те, що в кожного вояка під Крутами було лише по три обійми патронів; про не-сподіваний для командування початок бою; несподівану втечу командування з поля бою разом з військовим знаряддям. Ви-сновок автора — необхідне розслідування інциденту та пока-рання винуватців катастрофи.7

Цікаво, що чинна влада відреагувала на цю статтю, бо вже за 3 дні, 19 березня, у газеті «Нова Рада» з’явилася нотатка, в якій повідомлено, що слідство в цій справі вже розпочалося.8

19 березня 1918 року відбулося урочисте перепоховання 18 померлих під Крутами бійців Студентського куреня, яких вда-лося знайти на полі бою та ідентифікувати. Ця подія актив-но висвітлювалась київською пресою. Церемонія розпочалася о 14:00 на вокзалі, де зустріти тіла померлих зібралися студен-ти, родичі померлих, політики, військові, духовенство, пред-ставники просвітницьких організацій. Київський єпископ Ни-кодим відслужив заупокійну літургію.9

Після цього від вокзалу до Володимирського собору руши-ла похоронна процесія з 18 трунами померлих вояків. Біля Во-лодимирського собору до процесії приєднались члени Цен-тральної Ради на чолі з М. Грушевським, після чого ним була виголошена відома промова, яку він почав латинським висло-вом «Dulce et decorum est pro patria mori!» — «Солодко і гарно вмерти за Вітчизну».10 Також Михайло Грушевський проти-ставив померлих під Крутами студентів людям, які оголосили нейтралітет у громадянській війні: «Велике щастя згинути так,

7 Там само.

8 З приводу замітки «Трагедія на Крутах» //»Нова Рада» — 1918 — 19 березня (№36) //Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 99.

9 Похороны студентов и гимназистов-сечевиков//»Киевская мысль» — 1918 — 20 березня (№29)//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 104.

10 Там само.


в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не замішани-ми в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами сил-куються прослизнути в нове царство української свободи».11

Під час провезення тіл біля будинку Центральної Ради від-булось зняття з цього будинку російської символіки. Про це заявив М. Грушевський, перетворивши подію на своєрідний ритуал:

«От у цій хвилі, коли провозяться їх домовини перед Централь-ною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської власті над Україною, символ неволі, в котрій вона про-жила двісті шістдесят з верхом літ. Видно, можливість його здер-ти не давалась даремно, видно, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю. І кров пролили ці молоді герої, котрих ми нині проводжаємо!».12

Цей факт уможливив сучасним дослідникам стверджувати, що саме події під Крутами «відкрили очі» діячам Центральної Ради на більшовицьку політику.

Закінчилась процесія на Аскольдовій могилі, де й були по-ховані загиблі. Загалом під час похоронної процесії було ви-голошено багато промов, які в майбутньому заклали деякі важливі елементи дискурсу Героїв Крут. Окрім Михайла Гру-шевського, виступали член ЦР О. Степаненко, старшина січо-вих стрільців, київська інтелігенція.

Серед інших виступав професор 2-ї Української гімна-зії, учні якої вступили до Студентського куреня, і части-на з них загинула (ім’я професора у джерелах не згадують).

11 Промова М. Грушевського під Центральною Радою на похоронах січовиків студентського куреню//Грушевський М. — К., 1991// Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 106.

12 Промова М. Грушевського під Центральною Радою на похороні січовиків студентського куреню//Грушевський М. — К., 1991// Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 106.


Саме він уперше порівняв загиблих під Крутами з учасника-ми битви під Фермопілами 480 року до н. е. Це порівняння запам’яталося учасникам церемонії. Про нього пізніше згаду-вали у спогадах.13 З того часу ця аналогія активно використо-вувалась і використовується у працях про бій під Крутами, що його досить швидко почали називати «українськими Фермопі-лами». Також ця аналогія створила популярний міф про участь у бої під Крутами 300 студентів — число, породжене аналогією з битвою при Фермопілах і 300-ма спартанцями.

До того ж, відомою стала промова письменниці Людмили Старицької-Черняхівської, яка висловлювала співчуття мате-рям загиблих студентів і закликала до перетворення місця поховання студентів на культове місце: «Діти України, старші й малі! Ця могила — наш храм! Минуть роки, десятки років, сторіччя — пам’ять про юнаків-героїв не згине вовік».14 Пись-менниця порівнювала учасників битви під Крутами з учасни-ками легендарного дитячого Хрестового походу.

У кінці березня починають збирати кошти на надгробний пам’ятник загиблим під Крутами. Ініціатором збору коштів був лікар Сергій Коломійцев. У його нотатці в газеті «Нова Рада» звучали відверто звинувачувальні заклики на адресу чинної української влади («Честь і слава молодим героям, і ві-чна ганьба тим, хто повинен був не себе, а їх спасти, але не зробив цього»).15

У 1918 році Павло Тичина пише свій відомий вірш «Пам’яті тридцяти», присвячений похорону студентів, загиблих під Крутами. Пізніше вірш часто супроводжуватиме численні ро-боти, присвячені битві під Крутами.

13 Васильківський Л. Роздуми на схилі життя//Героїка трагедії Крут — Київ «Укра-їна», 2008. — С. 171.

14 Людмила Старицька-Черняхівська. Пам’яті юнаків-героїв, замордованих під Крутами //Героїка трагедії Крут — Київ, 2008. — С. 175.

15 На пам’ятник жертвам у Крутах// «Нова Рада» — 1918 — 20 березня (№37)//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 112.


Культ Героїв Крут далі підтримується після становлення Української Держави Павла Скоропадського. 12 травня 1918 року на Аскольдовій могилі відслужили панахиду «по козаках студентського куреня, убитих на Крутах».16 А в травні вже ви-никає ідея спорудження пам’ятника Героям Крут. Цікаво, що у статті, присвяченій цьому, загиблих під Крутами вже назива-ють «борцями за незалежність України».17 Ідею підтримують Міністерство освіти Української Держави та особисто Павло Скоропадський.18 Активно збирають кошти на пам’ятник.

У подальшому до теми битви під Крутами зверталися в українській еміграції. Перші з праць, присвячених цій темі, належали перу українських емігрантів, політичних та військо-вих діячів національних змагань. Впливовим стало висвітлен-ня битви Дмитром Дорошенком. 1921 року у Відні у збірці, при-свяченій січовим стрільцям, вийшла його стаття «Пам’яти тих, що полегли під Крутами». Він звеличував досягнення україн-ської молоді у боротьбі за «вільну самостійну Україну». Що ж до самої битви під Крутами, Дорошенко не зазначає, що в ній брали участь юнкери. Також автор пише про зраду офіцерів, які «грали в карти й пиячили у своїм вагоні, коли ворог був уже зовсім близько», а потім при першій же загрозі втекли, не повідомивши про це свої війська.19 До цієї статті в майбутньо-му досить часто апелюватимуть автори, що будуть критикува-ти дійсні моделі пам’яті битви під Крутами.

16 Оголошення про панахиду на Аскольдовій могилі//»Нова Рада» — 1918 — 12 травня (№74)//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 134.

17 Мистецтво в справі будування пам’ятника борцям за незалежність України //Нова Рада — 1918 — 26(13) травня (№85)//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 137.

18 Пам’ятник//Народна справа — 1918 — 7 вересня (№35)//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С.140.

19 Дорошенко Д. «Пам’яти тих, що полягли під Крутами»//Давній Р. «Про січових стрільців»//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 309.


Уже з 1918 року питання подій під Крутами порушують у своїх мемуарах учасники бою. Автором найперших із них був Іван Шарий — студент університету Св. Володимира. Іншими учасниками бою, які описали його у своїх мемуарах, були, зо-крема, І. Лоський, Б. Мокасевич, Л. Лукасевич, Д. Бурко.20 Свої спогади та думки про цю історичну подію також залишили ро-дичі та близькі учасників бою. Не будемо зупинятися на аналі-зі цих джерел, оскільки вони навряд чи мали вплив на форму-вання колективної пам’яті про цю подію, а також відображали радше власні спогади, а не дійсні у суспільстві моделі пам’яті про Героїв Крут.

У наступні роки пам’ять про битву під Крутами підтриму-вали українські емігрантські освітні товариства. Українська еміграція часто зверталась до проголошення Четвертого уні-версалу та до Брестської угоди як до важливої події та урочис-тої дати — Акту проголошення незалежності України та між-народного визнання України як держави. При цьому часом мало місце звернення до битви під Крутами як до важливо-го епізоду цих подій. Так, у Загребі 1919 року українське това-риство «Просвіта» видало брошуру «Свято соборності і Крут», присвячену виходу Четвертого універсалу. Згодом українські організації в Польщі, Чехословаччині, Югославії почали окре-мо відзначати й річниці битви під Крутами.21

Загалом тему подій під Крутами не надто часто порушували в публікаціях та газетних статтях у 1920-х роках. У статті «Укра-їнські Термопилі» 1929 року автор навіть критикує українських істориків за незначну увагу до цього історичного епізоду.22

20 Бойко О. Д. «Бій під Крутами: історія вивчення»//Інститут історії України//Ре-жим доступу: http://www.history.org.ua/JournALL/journal/2008/2/4.pdf, відвіда-но 29.04.2011.

21 Там само.

22 Крезуб А. Українські Термопилі (В десяту річницю бою під Крутами)//Літе-ратурно-науковий вісник (Львів) — 1928// Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 319.


Микола Битинський заохочує українських істориків, пись-менників та дослідників більше уваги приділяти військовому виміру національно-визвольної боротьби, при тому вирізняю-чи дві битви — під Крутами та під Базаром 17 листопада 1921 року як «граничні межі останньої славної визвольної епопеї».23 У подальшому в багатьох працях між цими битвами проводи-тимуть аналогії. Таким чином, буде вироблено комплексний культ «Крути-Базар». Особливу увагу, за Битинським, варто звертати на висвітлення цієї боротьби у фольклорі — легендах і піснях. Автор навів дві народні містичні легенди, присвячені учасникам бою. Варто зазначити, що в подальшому дослідни-ки Крут не зверталися до цього аспекту і не наводили інших прикладів подібних легенд.

Новий поштовх до розвитку міфу Героїв Крут надали укра-їнські націоналістичні видання та пластунські молодіжні ор-ганізації Західної України в 1930-х роках. Варто зазначити, що націоналістичні джерела не просто звертались до крутянських подій, а розробили комплексний культ цієї події.

Показовою є стаття, присвячена 12-ій річниці бою під Кру-тами у газеті «Український голос: Орган націоналістичної думки». У ній битва під Крутами — «це місце, де гарячий по-рив палких юних душ, вперто поставив у правильну площину будівництво нашої державности, в площину завзятої твердої, жертвенної боротьби з ворогом». Політична ситуація, у якій ця битва відбувалась, — страшний час «грушівщини» та «чаду всякого рода соціялізмів і пацифізмів».24 У статті яскраво зма-льовується образ противника як «московсько-большевитьска

23 Битинський М. Із новітніх легенд//Гуртуймося: Періодичний журнал. Прага — 1929// Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 334–337.

24 Кривавий хрест. В 12-ту річницю бою під Крутами//»Український голос: Орган націоналістичної думки» (Перемишль) — 1930 — 2 лютого/ /Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 342–343.


орда».25 Останні слова цієї статті вичерпно демонструють при-чини звернення до битви під Крутами націоналістичних кіл:

«Націю українську почали творити Герої під Крутами. Юні душі, дурні діти, яким в душах звеніла легенда і наука історії: Держава будується тільки кров’ю і залізом».26

Таким чином, події під Крутами немовби доводили націона-лістичне бачення шляху державотворення, культивувалння дії та боротьби супроти ідеї та бездіяльності. Ця стаття демонструє характер інтерпретації подій під Крутами націоналістичними джерелами (критика характеру попереднього національно-ви-звольного руху, акцент на боротьбі) та те, чому ця історична по-дія посіла важливе місце у націоналістичній ідеології.

Також стаття показує, що націоналістичне сприйняття бит-ви під Крутами вийшло за межі традиційного віктимізацій-ного її зображення, а натомість змальовувало бій у світліших і урочистіших тонах. Крім того, подія була насичена новими образами та сенсами. Усе це сприяло виникненню чіткішого та емоційнішого образу битви під Крутами, який мав більше шансів стати частиною історичної пам’яті широких кіл насе-лення.

Цей міф мав використовуватись у виховних цілях, як при-клад жертовності та патріотизму. Особливо яскраво це про-стежувалось у пластунській літературі, прикладом чого може слугувати цей уривок із вірша до річниці битви під Крутами у «Часописі українського пласту»:

«Термопілі створили ми, — Плятеї ви створіть.Як прийде час — життя і щастя в жертву принесіть».27

25 Кривавий хрест. В 12-ту річницю бою під Крутами//»Український голос: Орган націоналістичної думки» (Перемишль) — 1930 — 2 лютого/ /Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 342–343.

26 Там само.

27 В річницю боротьби під крутами//Молоде життя: Часопис українського пласту (Львів) — 1929 — 15 березня// Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 338.


Через пластунів культування битви під Крутами пошири-лось на львівське студентство. У львівській студентській газе-ті «Студентський шлях» автор статті до 14-их роковин битви Богдан Романенчук використовує трохи інший підхід до інтер-претації битви під Крутами. Автор намагається дати історич-ну оцінку події. При цьому цікавим є те, що автор наголошує на особливій ролі психології молоді в цих історичних подіях: «Наша молодь у свойому завзятті й любові до рідного краю ви-передила дорослих».28

Загалом стаття написана в більш віктимізаційному ключі, ніж праці про ці події націоналістичних авторів. Вона показує, що в той самий час, в одних умовах, могли існувати різні об-рази битви під Крутами і їх автори могли використовувати цю історичну подію для доведення різних ідей.

1931 року рішенням ІІ конференції Львівського студентства до 13-ї річниці бою ухвалили вважати роковини бою україн-ським всестудентським святом і оголосили проведення одно-денного голодування, кошти від якого будуть зібрані на допо-могу політв’язням. Таке голодування проводили в подальшому щороку до 1939 р.29

У 1937 році львівський молодіжний журнал «Дорога» ого-лосив конкурс на найкращий гімн (слова та мелодія) «в честь Крутянських героїв». Зазначалося, що обраний гімн буде при-значений для масового поширення, переважно для сільських хорів.30

28 Романенчук Б. «Крути (в чотирнадцяті роковини геройського безумства укра-їнського студентства)/Студентський шлях (Львів) — 1932// Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С.361–363.

29 Бойко О. Д. Бій під Крутами: історія вивчення//Інститут історії України//Режим доступу: http://www.history.org.ua/JournALL/journal/2008/2/4.pdf, відвідано 01.05.2011.

30 Конкурс на Крутянський гімн//»Дорога», Львів — грудень 1937//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 438.


Загалом протягом 1930-х років у націоналістичній та плас-тунській пресі у різних містах Західної України (Львів, Пе-ремишль, Коломия) виходило досить багато праць і статей, присвячених битві під Крутами, переважна частина яких при-свячена її роковинам. Також цей період — час створення чис-ленних художніх творів, присвячених цій тематиці. Серед них поезії О. Степаненко, Б. Лисянського, В. Янева, С. Гординсько-го; твори Є. Маланюка, О. Лятуринської та ін. З’являються та-кож картини, гравюри та плакати, присвячені цій битві.31

Ґрунтовною та цікавою є праця відомого письменника Євге-на Маланюка, що побачила світ 1941 року в Празі. Можна ска-зати, що в ній були остаточно і найповніше сформульовані всі принципи нового націоналістичного підходу до культу Героїв Крут. У статті автор детально подає власне бачення ролі битви під Крутами в українській історії та українській національній пам’яті. Можливо це була перша праця, у якій автор спробу-вав підійти до теми Крут з точки зору специфіки української історичної пам’яті: він вказує на важливу роль віктимізацій-ного світосприйняття, характерну як для сприйняття історії, так і для української ментальності та культури загалом.32 Ста-ли відомими і часто використовувались у майбутньому в ба-гатьох розвідках, присвячених битві під Крутами, такі сло-ва з цієї праці: «Народна мудрість і національний геній — це найвища земна справедливість — творячи свої легенди і міти, цебто підносячи дану історичну подію до височини надісто-риччя, ніколи — щодо вибору тієї події — не помиляються».33


32 Маланюк Є. Крути. Народини новго українця//Український центр//Режим до-ступу: http://www.ukrcenter.com /Література/Євген-Маланюк/26564-1/Крути-Народини-нового-українця, відвідано 01.05.2011.

33 Там само.


Таким чином, Є. Маланюк наголошував на творенні міфу Крут самим народом. Автор статті цілком у націоналістич-ному дусі пояснює важливість Крут для української історії: «Крути — це... перше прозріння, що влада — то боротьба, а дер-жава — то кров і залізо... Доперва Крути були початком нової доби в історії України. Доперва дата Крут становить початок нашої визвольної революції». 34

Культ Героїв Крут також поширюється серед вояків УПА під час Другої світової війни. Ідеологи УПА зверталися до бит-ви під Крутами у своїй виховній і освітній роботі. У підроз-ділі «Історія» книжки «Програми виховних гутірок, докладів і лекцій в УПА» був вміщений окремий пункт «Крути. Героїзм української молоді». У повстанських групах була встановлена традиція відзначення річниць битви під Крутами. У 1944 році одне зі з’єднань групи УПА «Тютюнник» мало назву «Крути».35

Цікаво, що під час німецької окупації України вітчизня-на преса зверталась до подій Крут. Загалом їх культивування було близьким до націоналістичного культивування цих подій з тією відмінністю, що основний акцент було поставлено на образі ворога. Наприклад, у харківській газеті «Нова Україна» у статті до річниці битви під Крутами в 1943 році зазначалось, що битва під Крутами — це «легендарна дата в історії бороть-би українського народу проти більшовицької загрози».36 І далі: «Сьогодні ми на визволеній від большевиків Українській землі вдруге відзначаємо незабутню річницю бою під Крутами».37

Після закінчення Другої Світової війни культивування битви під Крутами підтримує лише еміграція: час від часу

34 Там само.

35 Бутко С. «Героїм крутян як приклад для членів ОУН та вояків УПА»//Крути. Сі-чень 1918 року — Київ, 2008. — С.733.

36 В. Т. Герої Крут/»Нова Україна» — Харків — 1943 — 29 січня//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 468.

37 Там само.


у різних містах Європи та Америки виходять статті, присвя-чені річницям битви. У післявоєнній емігрантській літерату-рі, як правило, поставало питання дослідження перебігу подій битви під Крутами, проте нових інтерпретаційних схем цієї події та її значення вже не виникало. Про Крути писали в меж-ах дискурсу, закладеного впродовж попередніх років. Цікаво, що в статтях вже не було критики української влади часів на-ціонально-визвольних змагань, адже для емігрантських кіл будь-який прояв незалежності України не міг викликати не-гативних оцінок.

Також важливого значення при висвітленні крутянських по-дій набували антиросійські заклики та ідеї. Їх можна поясни-ти як атмосферою холодної війни, так і вимушеністю міграції багатьох українських емігрантів (втеча від репресій, які про-водила радянська влада). У статті «Бій під Крутами — обвину-вачення Москви» автор пише про міжнародне значення бит-ви під Крутами і пояснює його так: «Українські оборонці під Крутами перші розкрили імперіалістичне обличчя ніби-нової Росії».38

У статті 1983 року «Крути — день української молоді», що вийшла в Парижі, антиросійська критика звучала більш ху-дожньо і яскраво: «Над трупами трьохсот героїв Москва свят-кувала першу перемогу своєї брутальної сили на шляху черво-ного імперіалістичного походу на підбій вільного світу».39

Першою історичною працею, присвяченою битві під Крута-ми, можна назвати працю Семена Збаразького «Крути», видану у 1958 році у Мюнхені та Нью-Йорку. Її автор проводив порів-няння битви під Крутами з Полтавською битвою: «Стріли під

38 Рахманний Р. Бій під Крутами — обвинувачення Москві//»Вогні самостійної України. Видання пластової станиці у Монреалі» — 1978//Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 594.

39 Пундик Ю. Крути — день української молоді//»У полум’ї дружнього слова: Збірник вибраних статей» — Париж — 1983// Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008. — С. 597.


Крутами були продовженням тієї боротьби, яку в 1709 р. почав під Полтавою лицарський гетьман Іван Мазепа».40 Також автор висловлює думку, що «Крути — це не „трагічна помилка“, не „безумний чин“ чи якась трагедія. Крути — це перемога».41

Першою ґрунтовною історичною збіркою, що досліджує бій під Крутами є «Крутянська подія» 1972 року, упорядником якої був полковник УНР В. Зарицький. У ній В. Зарицький ставить перед собою завдання побороти фальшиву інтерпретацію пе-ребігу подій під Крутами — зокрема, міф про 300 учасників бою та акцентування на участі в битві лише студентів. Для цього авторами були зібрані свідчення учасників битви та по-літичних діячів того часу.42 Ця збірка була перевидана у 2001 році в Україні.43

Варто також розглянути інтерпретацію подій під Крутами радянською історіографією.

Головнокомандувач радянських військ Михайло Мурав-йов так описував бій у донесенні до Ради Народних Комісарів про хід битви під Крутами: «После двухдневого боя 1 рево-люционная армия Егорова, при поддержке 2-й армии Берзи-на у ст. Круты разбила контрреволюционные войска Рады, предводимые самим Петлюрой».44

Як відомо, Муравйов намагався гіпертрофувати масштаб битви під Крутами, збільшивши таким чином власні звитяги і пояснивши досить великі чисельні втрати. Заради цього він навіть говорив про присутність на полі бою С. Петлюри. Усе це

40 Збаразький С. Крути — Мюнхен-Нью-Йорк,»Шлях молоді», 1958. — С.7.

41 Там само — С. 8.

42 Зарицький В. Крутянська подія — Чікаго, 1972.

43 Бойко О. Д. Бій під Крутами: історія вивчення//Інститут історії України //Режим доступу: http://www.history.org.ua/JournALL/journal/2008/2/4.pdf, відвідано 01.05.2011.

44 Директивы командования фронтом Красной Армии (1917-1922 гг.): Сборник документов — Москва, 1971/ Крути. Січень 1918 року — Київ, 2008.


згодом стало підставою для критиків міфу Героїв Крут ствер-джувати, що міф Героїв Крут як важливої та вирішальної бит-ви створив саме Михайло Муравйов.

Червоногвардієць О. Антіпов у зверненні до робітників за-воду «Арсенал» після захоплення Києва описував битву під Крутами як найбільш серйозну з усіх попередніх битв проти «гайдамаків».45

Зрозуміло, що образ битви під Крутами жодним чином не входив до радянської політики пам’яті та не впливав на колек-тивну пам’ять того часу. У радянській історичній літературі битва під Крутами поставала як рядовий епізод громадянської війни, але водночас її описували як складну й запеклу. До того ж, на висвітлення цих подій суттєво вплинула їх оцінка М. Му-равйовим. Так, учасник подій військовокомандувач Володи-мир Антонов-Овсієнко згадував про Крути в праці «Записки о гражданской войне»: «Лише під Крутами відбувся серйозний бій із відбірними військами під проводом самого Петлюри».46

Українські історики І. Дубинський і Г. Шевчук в праці «Чер-вонное казачество» 1967 року, описуючи битву під Крутами, вказували на присутність «відбірних військ-самостійників» під командуванням С. Петлюри.47

Таким чином, бачимо, що в радянських історичних працях бій під Крутами зображено як найзапекліший і найскладні-ший бій того періоду громадянської війни.

45 Антіпов О. І. С украинского революционного фронта (Письмо красногвардейца)//»Красная газета» — 1918 — 20 февраля (№22)//Крути. Сі-чень 1918 року — Київ, 2008. — С. 167.




«Розіп’яні ридають Крути»

Інтерес до бою під Крутами в Україні починає відроджуватись на початку 1990-их років. У 1990 році коштом Народного Руху України були поставлені дерев’яні хрести на Аскольдовій мо-гилі та на місці битви під станцією Крути.48 У червні 1991 року Українська Студентська Спілка оголосила конкурс на проекти пам’ятників полеглим студентам і гімназистам, які мали бути встановлені на станції Крути і на Аскольдовій могилі в Києві.49 Постановою Кабінету Міністрів України № 490 від 19 серпня 1992 року у Львові на базі Львівської республіканської школи-інтернату був створений Військовий ліцей імені Героїв Крут.50 Київська Спілка Української молоді у листопаді 1993 року ви-дала листівку до 75-ї річниці бою під Крутами.51

1990-ті роки — період частого й активного звернення до на-ціональних історичних і культурних сюжетів і мотивів у мис-тецтві та суспільстві. На початку 1990-х років до теми бою під Крутами звертаються українські письменники. У цей час ві-рші, присвячені бою під Крутами, писали такі українські по-ети, як Віктор Рафальський, Олекса Ющенко, Ольга Яворська, Ігор Яворський, Василь Ярош. Стилістика їхніх віршів та на-стрій близькі до дискурсу культивування битви під Крутами у 1918 році. Фактично всі вірші про битву під Крутами, що були видані у цей період, мають жалобний характер і висловлюють сум та співчуття за померлими під Крутами бійцями:

48 Кошмал В. Музей Героїв Крут відкритий на Чернігівщині//Високий Вал//Режим доступу: http://newvv.net/politics/ukraine/193801.html, відвідано 14.05.2011.

49 Герої Крут: Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року//Упор. І. Ільєнко — Дрогобич, «Відродження», 1995. — С. 40.

50 Львівський державний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут//Режим доступу: http://ліцей.com.ua, відвідано 09.05.2011.

51 Герої Крут: Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року//Упор. І. Ільєнко — Дрогобич, «Відродження», 1995. — С. 41.


«Штиком штрика червона скрута...Ця ніч озветься смертним криком.Розіп’яні ридають Крути, І Київ заголосить дико...»

«Всі — як один... Кріпися, Україно,Хоч їхня смерть вовік не відболить».

Ще однією ознакою, характерною як для цих віршів, так і мистецьких творів загалом є яскрава емоційність і оціноч-ність: у віршах яскраво замальовується образ ворога («зла ор-динська зграю большевицька»; «п’яна московська орда»).

Помітним також є вплив вірша Павла Тичини «Пам’яті тридцяти» 1918 року, присвяченого бою під Крутами. Уривки з цього вірша розміщено в епіграфі до одного з віршів, часто цитують окремі уривки з нього.

Відродження цікавості до бою під Крутами в дослідниць-ких колах припадає на другу половину 1990-х років. Серед іс-ториків, які вперше почали приділяли увагу цій події, можна назвати Я. Тинченка («Перша українсько-більшовицька війна (грудень 1917–березень 1919)», 1996 р.), О. Божка («Крути в до-кументальних свідченнях», 1996 р.), В. Сідака («Національні спецслужби в період Української революції 1917–1921 рр.», 1998 р.), В. Голубка («Армія Української Народної Республіки. 1917–1918», 1998 р.).52

Перша в незалежній Україні збірка, присвячена бою під Крутами, вийшла 1995 року. Вона називалась «Герої Крут: Ли-царський подвиг юних українців 29 січня 1918 року». Її упо-рядником став журналіст Іван Ільєнко. Частина матеріалів цієї збірки були взяті зі збірки В. Зарицького «Крутянська подія».53

52 Бойко О. Д. Бій під Крутами: історія вивчення//Інститут історії України// Режим доступу: http://history.org.ua/?l=EHU&verbvar=Kruti_B%B3y_1918&abcvar=14&bbcvar=20, відвідано 01.04.2011.

53 Там само.


«Символ героїзму та відданості нашого юнацтва і символ на-ціональної трагедії та безпечності... і день непрощенного без-чиння провідників нації» — таку формулу для визначення битви подає Іван Ільєнко у вступі до книжки. 54 Окрім того, ав-тор звинувачує керівництво Центральної Ради у рабській пси-хології.

1997 року відомим актором Ярославом Гаврилюком було засноване історико-культурне товариство «Герої Крут», яке функціонує донині. Вплив на заснування товариства мав Іван Ільєнко. Головне завдання цієї організації — пошук і видання документів і матеріалів, присвячених бою під Крутами.55

Те, як змінювалось із часом тлумачення битви під Крутами, рівень поінформованості населення щодо неї, а також держав-на політика пам’яті у цьому питанні демонструють шкільні підручники з історії України різних років. Для аналізу було обрано підручники 1991, 1998 та 2010 років написання. Причи-на обрання підручників саме цих років видання є такою: 1991 рік — час, коли до бою під Крутами не звертались ані на по-літичному, ані на академічному рівнях; 1998 рік — битва під Крутами ще не є складовою політики пам’яті, проте вже до-сліджується на академічному рівні; 2010 рік — час, коли бій під Крутами вже була складовою політики пам’яті.

У пробному підручнику з історії України, випущеному 1991 року за редакцією Ю. Конфудора та авторства групи істори-ків (М. Коваль, С. Кульчицький, Ю. Курносов, В. Сарбей) бій під Крутами названий «безрозсудною військовою операцією». Учасники бою охарактеризовані, як «250 людей, об’єднаних у „Допоміжний студентський курінь“, разом із сотнею гай-дамаків і вільних козаків». Зазначалося, що ці війська «були

54 Герої Крут: Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року — Дрогобич, 1995. — С. 3.

55 Історію Крут ніхто серйозно не досліджує//Українська газета, №45(185) Режим доступу: http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=2026, відвідано 10.05.2011.


направлені на вірну смерть», а «її керівники — гайдамацькі сотники — відразу втікли в Київ».56 І далі: «„Допоміжний сту-дентський курінь“ майже повністю загинув у бою, а його решт-ки були розстріляні переможцями».57

Цілком імовірно, що автори цього підручника, описуючи битву, використовували радянські джерела або просто запо-зичили радянські кліше. Про це говорить, зокрема, негативна оцінка бою та назва всіх українських військ «гайдамаками». За інтерпретацією перебігу бою та помилковою оцінкою кількос-ті військ помітно, що рівень поінформованості авторів підруч-ника про битву під Крутами був низький.

У підручнику з історії України для 10 класу Станіслава Куль-чицького, написаному у 1998 році, битві приділено більше ува-ги. Підручник характеризує учасників битви, як «героїчних захисників Крут». Визначено кількість учасників бою — 420 людей. Замість твердження про втечу командування з поля бою зазначено централізований відступ усіх військ. Також з’являється сюжет про загублений загін, який був у повному складі розстріляний після повернення на станцію. По-іншому вже оцінюється і значення битви: «Своє завдання вони вико-нали, затримавши на кілька днів наступаючі на столицю ра-дянські війська».58

Цікаво, що Станіслав Кульчицький був одним із авторів по-переднього оглянутого підручника. Кардинальна зміна оцінки як перебігу битви, так і її значення у двох розглянутих працях тим самим автором доводить твердження Мішеля Фуко про визначний вплив дискурсу, в унісон з яким пишеться праця, на її зміст.

56 Коваль М. В. и др. История Украины: Проб. Учеб. Пособие для 10-11 кл.//М. В. Коваль, С. В. Кульчицький, Ю. А. Курносов, В. Г. Сарбей; под. ред. Ю. Ю. Конфудора — К; Освіта, 1991. — С. 91.

57 Там само.

58 Кульчицький С. В. Історія України: Підруч. для 10 кл. сер. шк. — К.: Освіта, 1998. — С. 42.


В іншому шкільному підручнику авторства Станіслава Кульчицького, виданому 2010 року, ані кількість учасників бою, ані хід битви не вказані взагалі. Проте наявним є сюжет про загублений загін, згадується (проте не наводиться) вірш Павла Тичини «Пам’яті тридцяти», вміщено фотографію похо-рону загиблих під Крутами студентів у Києві.59

Федір Турченко у підручнику 2010 року ставить акцент на тих самих епізодах, пов’язаних із битвою, що й попередній згаданий підручник, пише про 500 її учасників. Також у під-ручнику наведено перші дві строфи зі згаданого вище вірша Павла Тичини «Пам’яті тридцяти». Зазначається, що «Кру-ти ввійшли в історію України як символ національної честі», а також у підзаголовку «Поміркуйте» поставлено запитання: «Чому порівняно незначна військова операція — бій під Крута-ми — одержала широкий суспільний розголос?». 60

Досить великий суспільний розголос отримало видання нових редагованих підручників з історії України для 5 класу у 2011 році. Зміни в новому редагованому варіанті підручни-ка були відносно невеликими, а саме: з підручника були при-брані згадки про Помаранчеву революцію та бій під Крутами, скорочені розділи про УПА та січових стрільців, інші незначні зміни. На думку автора попереднього варіанта підручника для 5 класу Віктора Мисана, такі зміни мали сформувати неагре-сивний образ Росії. 61

Перше звернення до битви під Крутами на офіційному по-літичному рівні відбулось за часів президентства Леоніда Куч-ми. 24 січня 2003 року у 85-ту річницю бою було видано розпо-рядження «Про вшанування пам’яті Героїв Крут». Вшанування

59 Кульчицький С. В., Лебедєва Ю. Г. Історія України: Підруч. для 10 кл. — К.: Гене-за, 2010. — С. 170–171.

60 Турченко Ф. Г. Історія України. 10 клас — К.: Генеза, 2010. — С. 186–187.

61 Каплюк К. «Автор нового підручника з історії України: Більшість рекоменда-цій Міносвіти стосувалася іміджу Росії»//Українська правда//Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2010/08/26/5333553/ відвідано 19.05.2011.


битви мало такі цілі: «утвердження високої політичної культу-ри у суспільстві, виховання в молоді патріотизму, поваги до іс-торичного минулого Українського народу, вшанування пам’яті полеглих за незалежність Батьківщини». Розпорядження пе-редбачало організацію виставок, проведення тематичних ве-чорів та конференцій, забезпечення широкого висвітлення цих заходів у засобах масової інформації.

Пізніше вийшло розпорядження Київської міської держав-ної адміністрації, згідно з яким до 29 січня 2005 р. адміністра-ція зобов’язувалася забезпечити встановлення пам’ятного знаку біля Аскольдової могили.62 18 серпня 2004 року був ви-знаний переможець конкурсу серед відповідних проектів.63

Однак за президентства Леоніда Кучми вшанування пам’яті Героїв Крут не перетворилося на популярний культ і не отри-мало широкого висвітлення у ЗМІ, залишившись пересічною ювілейною датою. Тому, відповідно, не викликало суспільного обговорення і зацікавлення.

Пам’яті Героїв Крут

На новий рівень вшанування пам’яті Героїв Крут вийшло за часів президентства Віктора Ющенка. У 2005 році за ініціати-ви президента розроблюється проект Меморіально-музейно-го комплексу «Пам’яті Героїв Крут», розташованого на місці битви біля села Пам’ятного Чернігівської області.64 29 січня 2006 року у 88-му роковину бою під Крутами на місці битви

62 Про заходи щодо вшанування пам’яті Героїв Крут//Законы Украины//Режим доступу: http://uazakon.com/documents/date_8e/pg_izggst.htm, відвідано 12.05.2011.

63 Гуренко Л. «А чи закінчився бій під Крутами?»//Персонал, № 4 (155) //Режим доступу: http://www.personal-plus.net/155/371.html, відвідано 18.05.2011.

64 Відкрито Музей Героїв Крут//Українська греко-католицька церква св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі// Режим доступу: http://askoldova-mohyla.org/uk/item,1472, відвідано 11.05.2011.


була проведена перша масова церемонія вшанування пам’яті — мітинг-реквієм за участі представників української влади. Того ж року Віктор Ющенко звернувся до київського міського голови Олександра Омельченка і депутатів Київради з ініціа-тивою увіковічнити пам’ять Героїв Крут у назвах проспектів, площ, вулиць, парків, скверів, станцій Київського метрополі-тену.65

25 серпня 2006 року проект Меморіально-музейного комп-лексу починає втілюватись у життя. Тоді відкривають меморі-ал «Пам’яті Героїв Крут» на залізничній станції Крути — 10-ме-трова червона колона, що символізувала колону Київського університету на 7-метровому насипі. Цей пам’ятник демон-струє популярну складову міфу битви під Крутами, яка акцен-тує увагу на участі Студентського куреня у битві. На відкрит-ті пам’ятника виступив колишній Президент України Віктор Ющенко, який заявив: «Бій під Крутами є сильним історичним уроком, з якого можна зробити не один висновок, як перемага-ти, як затверджувати українську державність».66

21 травня 2007 року частина пам’ятника була понівечена вандалами. На нього вилили жовту фарбу і білою фарбою на-писали нецензурні вислови антиукраїнського змісту.67 У 2008 році меморіал був доповнений сімома вагонами і відкритою залізничною платформою військового ешелону, стилізованою під платформи початку ХХ ст. Вагони своїм виглядом мали бути подібними на ті, на яких їхали на фронт учасники битви. 14 жовтня 2008 року на день Покрови у цих вагонах урочисто за

65 Трофімова Н. «Герої Крут: справжні та самопроголошені»//День»//Режим до-ступу: http://www.day.kiev.ua/156447, відвідано 11.05.2011.

66 Ющенко з Тарутою зробили спільну справу//Українська правда //Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2006/08/25/3148998, відвідано 14.05.2011.

67 Безграмотні вандали понівечили пам’ятник Героям Крут//Українська правда//Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2007/05/21/3239772, від-відано 17.05.2011.


участі очільників держави відкрили Музей Героїв Крут.68 Кон-цепція експозиції музею була розроблена Українським інсти-тутом національної пам’яті. В експозиції музею представлені близько 500 предметів й архівних матеріалів.69 Частина екс-позиції — історичні документи та фотографії: текст Третього універсалу, уривки з газет того часу, фотографії політичних діячів і учасників битви тощо.70 Інша частина експозиції зо-рієнтована на те, щоб передати побут учасників бою. Так, в неї входять зброя, одяг, особисті речі учасників бою під Крутами. Музей у цей спосіб акцентував увагу саме на образі учасників битви, намагався створити ефект їх присутності. Також до Ме-моріального комплексу входять каплиця, озеро у формі хреста, символічна могила-курган із хрестом на ній. Помітно, що біль-ша частина експозиції має жалобну та похоронну символіку.

2008 року на державному рівні відзначається 90-та річни-ця битви під Крутами. Відзначенню передувало видання ука-зу Президента «Про відзначення 90-ї річниці подвигу Героїв Крут». Указом, зокрема, передбачалося проведення заходів для вшанування пам’яті Героїв Крут (покладення квітів до їх могил та інших пам’ятних місць), видання наукових праць, збірників документів і матеріалів, пов’язаних із подіями біля станції Крути, створення художнього фільму, присвяченого Героям Крут, спорудження на Аскольдовій могилі пам’ятника Героям Крут, вихід тематичних теле- та радіопередач.

2 лютого 2008 року відбувається масова церемонія вшану-вання пам’яті Героїв Крут на території Меморіального комп-лексу «Пам’яті Героїв Крут». Під час урочистої промови Віктор

68 Музей Героїв Крут відкритий на Чернігівщині//Високий вал//Режим доступу: http://newvv.net/politics/ukraine/193801.html, відвідано 12.05.2011.

69 Верстюк В. «Програма № 34, присвячена бою під Крутами 29 січня 1918 року»//Український інститут національної пам’яті//Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/ua/publication/content/1320.htm, відвідано 07.05.2011.

70 Музей Героїв Крут. ФОТОрепортаж// Високий вал//Режим доступу: http://svoboda.fm/culture/Culture/193815.html, відвідано 16.05.2011.


Ющенко провів аналогію між сучасною молоддю та Героями Крут, процитувавши слова звернення до українського сту-дентства тих часів: «Хай кожен студент України пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим. Я закликаю молодь Укра-їни бути не байдужою до майбутнього Батьківщини, шанува-ти нашу історію і берегти пам’ять героїв».71 Також у цей день на станції було організоване батально-історичне дійство «Бій під Крутами» за участі близько двохсот учасників військово-історичних клубів України.72 Такий захід, за концепцією Пола Коннертона, так само, як і Музей Героїв Крут, спрямований на те, щоб викликати у людей, котрі беруть участь у церемонії, почуття присутності — невід’ємну складову будь-яких цере-моній вшанування пам’яті.

Аналогічні церемонії проводились щороку за часів прези-дентства Віктора Ющенка. Важливо, що подібні акції мали ве-ликий суспільний розголос у медіа та значну масовість. На них завжди була присутня велика кількість людей, що приїжджали у село Пам’ятне з інших міст. Також, окрім Президента, на по-дібних мітингах завжди виступали відомі політики, представ-ники уряду, місцеві адміністративні керівники, громадські активісти, суспільні та культурні діячі. Такі мітинги, формат яких можна охарактеризувати як мітинг-реквієм, присвячені річницям бою під Крутами, стали фактично головними коме-моративними практиками політики пам’яті про нього.

Музейно-меморіальний комплекс «Пам’яті Героїв Крут» був не єдиним місцем вшанування пам’яті Героїв Крут. Мен-ші за масштабом церемонії також відбувались щороку на місці першого поховання загиблих воїнів — на Аскольдовій могилі. Варто зауважити, що 1934 року кладовище на Аскольдовій мо-гилі було ліквідоване радянською владою. На його місці був

71 Ющенко: пам’ять про подвиг героїв Крут є вічною і святою//newsru.ua//Ре-жим доступу: http://www.newsru.ua/ukraine/02feb2008/krytt.html, відвідано 13.05.2011.

72 Там само.


створений ландшафтний парк. Тіла загиблих були перепохова-ні у різних місцях.73 Про другорядність цього місця вшануван-ня пам’яті Героїв Крут говорить той факт, що там так і не було збудовано пам’ятник учасникам бою під Крутами, хоча плани його зведення були як за часів президентства Леноніда Кучми, так і за часів президентства Віктора Ющенка.

Цікавим прикладом прочитання цієї церемонії вшануван-ня пам’яті є спроба пов’язати сучасні ритуали з більш давніми традиціями у статті, розміщеній на сайті Церкви Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі. У ній церемонію вшану-вання пам’яті Героїв Крут українським Президентом біля пам’ятного знаку на Аскольдовій могилі було названо ствер-дженням пророцтва Михайлини Старицької, яка казала, що поховання на Аскольдовій могилі стане другою святою моги-лою над Дніпром.74

У 2008 році також виходить найбільш ґрунтовна збірка до-кументів і досліджень битви під Крутами — «Крути. Січень 1918 року. Документи, матеріали, дослідження, кіносценарій». Її вихід передбачався указом Президента «Про відзначення 90-ї річниці подвигу Героїв Крут». У збірці також надрукова-ний кіносценарій незнятого фільму про бій під Крутами.

На початку збірки було надруковано звернення екс-Президента України Віктора Ющенка до читачів. У ньому Президент наголошує на важливості цієї історичної події для українського народу:

«Подвиг і самопожертва цих юнаків — дороговказ усім май-бутнім поколінням. Зірка Героїв Крут сяяла тисячам і тисячам учасників національно-визвольних змагань українського народу...

73 Пам’ятник Героям Крут//Обозреватель//Режим доступу: http://kiyany.obozrevatel.com/news/2005/9/27/3788.htm, відвідано 17.05.2011.

74 Ющенко ствердив пророцтво Старицької щодо героїв Крут// Українська гре-ко-католицька церква св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі// Режим доступу: http://askoldova-mohyla.org/uk/item,1284, відвідано 15.05.2011.


Зрештою, її полум’я яскраво освітило майдани всієї країни під час Помаранчевої революції, коли народ постав проти неправди».75

Важливим є відсилання до подій Помаранчевої револю-ції 2004 року. Оскільки завдяки цій події Віктор Ющенко став Президентом, таке відсилання може свідчити про використан-ня культу бою під Крутами для легітимізації своєї влади, а та-кож бути прикладом використання історичних мотивів у по-літичній риториці.

Матеріали до збірки збирало протягом десяти років істо-рико-культурологічне товариство «Герої Крут» (з моменту за-снування цієї організації).76 Передмовою до цього видання слугує стаття відомого українського інтелектуала Івана Дзю-би «Крути. Символ наших визвольних змагань». У цій статті автор проводить паралелі між суспільними проблемами часів битви під Крутами та сучасними українськими суспільними проблемами: «Невилазна отаманщина, нескінченні побоїща наших політиків з їхніми неодмінними апеляціями до Мо-скви — це лише зовнішні симптоми глибокої внутрішньої хво-роби суспільства: слабкості національного самоусвідомлення, браку ідентичності».77 Головне значення цієї події, за Іваном Дзюбою: «він [бій — А. Л.] засвідчив невгасимість поривання до свободи, до ствердження національного буття України».78

Варто також розглянути сценарій незнятого фільму про битву під Крутами, опублікований у цій збірці. Для сценарія характерна стилістика поширеного сьогодні патетичного тен-денційного історичного кіно. Головним героєм фільму є учас-ник битви галицький гімназист Григорій Пінський. Іншими

75 Крути. Січень 1918 року/ Київ, 2008. — С. 7.

76 Історію Крут ніхто серйозно не досліджує//Українська газета, №45(185) //Режим доступу: http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=2026, відвідано 10.05.2011.

77 Крути. Січень 1918 року//Київ, 2008. — С. 9.

78 Там само.


героями фільму є інші відомі учасники битви (Володимир Шульгін, Іван Сорокевич, Микола Корпан), відомі кияни тих часів. Яскраво простежується поділ персонажів на позитивних і негативних. Більшовицькі війська зображені у вигляді агре-сивних, п’яних та неосвічених матросів. Тенденційність та вплив сучасності на фільм також простежується в епізоді філь-му, коли російський матрос звертається до полоненого гім-назиста таким чином: «Сволочь нєзавісімая». У кінці фільму полонений Григорій Пінський отримує можливість уникнути страти в обмін на службу більшовикам, але відмовляється ро-бити це. Кіносценарій і розглянуті раніше вірші демонструють, що в мистецтві, на відміну від офіційного політичного дискур-су Героїв Крут, яскраво змальовується образ ворога та звучать антибільшовицькі ідеї.79

29 січня 2009 року Віктор Ющенко звернувся з ініціати-вою перенести День захисника Вітчизни з 23 лютого на 29 січ-ня, пояснивши це так: «День подвигу під Крутами — це наш справжній національний День Захисника Батьківщини».80 Ця ідея була відвертою спробою витіснити з колективної пам’яті радянський історичний культ новітнім українським. Вона по-казує, що нові українські культи та міфи винаходяться із за-вданням витіснити з колективної пам’яті старі радянські іс-торичні орієнтири. Також ця заява характеризує сприйняття Героїв Крут як «захисників Вітчизни».

З 22 жовтня до 28 січня 2009 року Українським інститутом національної пам’яті був проведений Всеукраїнський кон-курс мультимедійних проектів, присвячений 90-річчю подій Української революції 1917–1921 років. Два з чотирьох фільмів,

79 Портяк В. Гаврилюк Я. Кіносценарій// Крути. Січень 1918 року// Київ, 2008. — С. 754–815.

80 Ющенко предлагает перенести День Защитника Отечества с 23 февраля на 29 января//Корреспондент//Режим доступу: http://korrespondent.net/ukraine/politics/725571-yushchenko-predlagaet-perenesti-den-zashchitnika-otechestva-s-23-fevralya-na-29-yanvarya, відвідано 18.05.2011.


оголошених переможцями конкурсу, були присвячені бою під Крутами. Це фільм «Пам’ятай про Крути» авторства трьох вчи-телів Носівської районної гімназії і «Крутянські спартанці, або Як нищили цвіт нації» авторства вчительки Гребениківської загальноосвітньої школи. За словами заступника голови Укра-їнського інституту національної пам’яті професора Володими-ра Верстюка, «ці роботи сприятимуть відновленню історичної пам’яті українського народу».81 Фільм «Пам’ятай про Крути» пропонує глядачеві історичну характеристику перебігу бою та коротко розповідає про вшанування його пам’яті в незалежній Україні. Значення битви описано такими словами: «символ па-тріотизму і жертовності в боротьбі за незалежну Україну».82

Інший характер має фільм «Крутянські спартанці, або Як нищили цвіт нації». Він не розповідає про перебіг битви, проте зосереджується на її значенні, символізмі та метафоричності. Фільм знятий у форматі відеопрезентації, а не документально-го фільму. Його відеоряд — це фотографії того часу, схеми бою. У текстовому ряді наводяться численні цитати з віршів і пісень (зокрема Павла Тичини, Павла Дворського, Богдана Стельмаха, Лесі Храпливої), присвячених бою під Крутами. Музика та тек-стовий ряд надають фільму характер плачу. Фільм характери-зує значення битви тими ж словами, що і попередній, — «сим-вол патріотизму та жертовності». 83

81 Всеукраїнський конкурс мультимедійних проектів, присвячений 90-річчю по-дій Української революції.//Український інститут національної пам’яті//Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/ua/publication/content/1424.htm, відвіда-но 18.05.2011.

82 «Пам’ятай про Крути»// Український інститут національної пам’яті//Режим до-ступу: http://www.memory.gov.ua/ua/publication/content/1336.htm, відвідано 21.05.2011.

83 Крутянські спартанці, або Як нищили цвіт нації// Український інститут на-ціональної пам’яті//Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/ua/publication/content/1336.htm, відвідано 18.05.2011.


Український інститут національної пам’яті обрав перемож-цями ці фільми серед понад 250 конкурсних робіт. Із цього можна зробити висновок, що саме такі акценти були найбільш близькі Українському інститутові національної пам’яті, а отже й офіційній політиці пам’яті Героїв Крут.

28 січня 2010 року напередодні 92-ї річниці бою під Крута-ми Президент України видав указ «Про вшанування учасни-ків боротьби за незалежність України у ХХ ст.». Цим указом «з метою відновлення історичної справедливості» порушува-лось питання правового статусу учасників боротьби за неза-лежність України у ХХ ст. та вшанування їх на місцевих рівнях. Учасниками боротьби за незалежність України визнавались, зокрема, особи, які брали участь у боротьбі в складі форму-вань Української Центральної Ради. А отже, і учасники битви під Крутами.84

Усі офіційні церемонії та способи культивування бою під Крутами часів президентства Віктора Ющенка були в першу чергу орієнтовані на вираження жалоби померлим у битві та вшанування пам’яті про них. З цієї причини в офіційному дис-курсі Героїв Крут завжди панувала віктимізаційна та траге-дійна лексика. Зокрема, характерну назву мала збірка статей, матеріалів та літературних творів, випущена у 2008 році — «Ге-роїка трагедії Крут».85 Навіть у самій назві збірки бачимо наго-лос на трагедійній природі цієї події. Окрім того, можна при-пустити, що на офіційний дискурс та церемонії вшанування пам’яті Героїв Крут вплинули численні церемонії вшанування пам’яті Голодомору, що активно впроваджувались одночасно із заходами політики пам’яті Героїв Крут, та дискурс, що їх су-проводжував.

84 Указ Президента України «Про вшанування учасників боротьби за незалеж-ність України у XX столітті» № 75/2010 від 28 січня 2010 року//Президент України//Режим доступу: http://www.president.gov.ua/documents/10379.html, відвідано 14.05.2011.

85 Героїка трагедії Крут // упор. В. Сергійчук — Київ, «Україна», 2008.


Цікаво, що такий офіційний віктимізаційний дискурс Ге-роїв Крут співіснував із твердженнями, що битва під Крута-ми є перемогою. Про це заявляв Віктор Ющенко на відкритті пам’ятнику у Меморіальному комплексі «Пам’яті Героїв Крут». Про те, що в історичній перспективі Герої Крут перемогли, та-кож стверджував представник Українського інституту націо-нальної пам’яті у Чернігівській області Сергій Бутко. 86

Сучасний офіційний міф бою під Крутами зберіг численні мотиви дискурсу Героїв Крут, закладені в минулому. Це, зо-крема, міф про участь у битві 300 неготових до бою студентів. Навіть фахові історичні дослідження, які стали можливими сьогодні, не вплинули на колективну пам’ять і не зменшили популярність цього міфу. Твердження про 300 учасників бит-ви можна знайти як у матеріалах ЗМІ, що висвітлювали річ-ниці битви під Крутами, так і в словах науковців. Наприклад, 2011 року Ігор Мягкий, головний спеціаліст Центрального державного архіву вищих органів влади та управління Украї-ни, в інтерв’ю Першому національному каналу заявив про 300 учасників битви віком від 15 до 20 років.87

У дискурсі Героїв Крут важливе місце посідає теза про бо-ротьбу учасників бою за незалежність України. На святкуванні 92-ої річниці битви під Крутами Президент України зазначив: «Бій під Крутами — це не поразка, а плата за нашу незалеж-ність. Якби ми програли, то не стояли б тут під українськи-ми прапорами, не мали б своєї держави, не говорили б україн-ською мовою».88 Можна стверджувати, що даний культ вдало

86 В історичній перспективі Герої Крут перемогли//День//Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=301324&mainlang=ukr, відвідано 10.05.2011.

87 Історія бою під Крутами//Перший національний//Режим доступу: http://1tv.com.ua/uk/news/2011/01/29/3498, відвідано 17.05.2011.

88 Відзначено 92-у річницю пам’яті Героїв Крут// Український інститут національ-ної пам’яті//Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/en/news/detail/262.htm, відвідано 16.05.2011.


вписався у державоцентричну концепцію історії України, яка висвітлює історію як процес здобуття державної незалежності України та боротьби за неї.

Іншою важливою частиною сучасного культу Героїв Крут є пошук зв’язку цієї події із сучасною політичною чи соціальною ситуацією. Прикладом може бути наведена раніше теза ко-лишнього Президента України про зв’язок битви під Крутами з подіями Помаранчевої революції. Також прикладом цього є слова Сергія Бутка, який стверджував, що місце бою під Крута-ми стало символом боротьби національно-демократичних сил 1990–1991 років за відновлення незалежності України.89 Зага-лом така риса характерна для всіх історичних культів і «місць пам’яті», в яких зберігається пам’ять про минуле. Ще Моріс Хальбвакс писав про те, що для колективної пам’яті характер-не порівняння минулого з теперішнім.

Цікавим та показовим для вивчення віктимної сторони культу Героїв Крут є зображення на одному з вагонів Меморі-ального комплексу «Пам’яті Героїв Крут»: могильний хрест із тризубом по центру. Хрест розписаний назвами і датами відо-мих битв історії України всіх часів. А саме — «Переяславець 971, Сольниця 1111, Калка 1224, Київ 1240, Жовті Води 1648, Бе-рестечко 1651, Конотоп 1659, Полтава 1709, Сяник 1914, Крути 1918, Базар 1921, Хуст 1939, Холодний Яр 1920–1946». Під хрес-том міститься напис: «На стіл побойовища кинуто нас, тверезо, без жалю, як карту», — уривок із поеми Олега Ольжича «Незна-йомому воякові».

Зрозумілим є бажання автора пов’язати битву під Крутами з іншими битвами історії України і, таким чином, вписати її у загальний український історичний наратив. У той же час не зрозуміло, що на символічній могильній плиті серед усіх по-разок роблять битви під Переяславцем, Сольницею, Жовтими

89 Чернігівщина туристична: Батурин, Крути// Український інститут національної пам’яті//Режим доступу: http://www.memory.gov.ua/en/news/detail/124.htm, відвідано 16.05.2011.


Водами, Конотопом, які, як відомо, є переможними для укра-їнського історичного наративу. У будь-якому разі, ключовим мотивом цієї ілюстрації є висловлення жалю за поразку в бит-ві та за смерть її учасників.

Інші ілюстрації зроблені у менш віктимному, а радше трі-умфальному ключі. На одній ілюстрації зображена жінка в на-ціональному вбранні з дитиною на руках, котра ножем за-хищається від двоголового орла, який нападає на неї; нижче підпис: «Чужого не хочу, а свого не віддам!». Зрозуміло, що ця картина трактує бій під Крутами як захист рідної землі від ро-сійської агресії.

У такому ж ключі висвітлює подію третя ілюстрація. На ній присутня алюзія на відому ікону св. Георгія. Відмінність по-лягає в тому, що на коні сидить козак, а змій має символіку Радянського Союзу і є другою головою двоголового орла.

Знайшов місце в Меморіальному комплексі і популярний мотив порівняння битви під Крутами з битвою при Фермопі-лах. Під гарматою, яка є частиною Меморіального комплексу, прикріплена кам’яна меморіальна дошка з написом: «Мандрів-нику! Зупинись, схили голову перед героями, що полягли за волю України». Цей напис є алюзією на аналогічні слова біля поховання загиблих спартанців при Фермопілах.

Отже, можна сказати, що сучасному офіційному дискурсу Героїв Крут притаманні численні риси дискурсу Героїв Крут 1918 року, запровадженого Центральною Радою під час похо-рону загиблих у бою студентів. Це, зокрема, трагедійні та ві-ктимні настрої і мотиви, твердження про боротьбу учасників битви за незалежність України.

Боротьба пам’ятей

Нова українська влада, що прийшла з обранням Віктора Яну-ковича Президентом України, фактично відмовилася від полі-тики вшанування пам’яті Героїв Крут. Характерно, що зазначе-ні зміни повністю відповідають історичному аспекту політики


пам’яті української влади часів президентства Леоніда Кучми. Такими дослідниками, як Юлія Зерній та Микола Рябчук, ця по-літика пам’яті характеризувалася як компромісна між «націона-лістичним» і «радянським» проектами. Однією з особливостей цієї політики є визнання більшості символів та образів україн-ського національного історичного наративу. Проте не визнава-лися найбільш демонізовані персонажі радянської пропаганди, безпосередні противники та борці проти Радянського Союзу (УПА, ОУН). Цікаво, що Герої Крут, по суті, розділили долю за-значених персонажів української історії, попри те, що не були затавровані за часів Радянського Союзу.

Вилучення бою під Крутами з українських підручників стало підставою для критики культурної політики нинішньої влади. Досить поширеною в інтернет-мережі є стаття Олексан-дра Палія «Чому „вороженьки“ бояться пам’яті героїв Крут?». У ній автор дає власну оцінку битві під Крутами та її значення, а також пише, чому чинна українська влада відмовилась від культивування цієї події. На його думку, це відбулось із двох причин: вплив Росії на сучасну гуманітарну політику Украї-ни та низький моральний рівень нинішньої влади (нездатність зрозуміти героїзм).90

Варто також зазначити, що нова українська влада не мо-гла повністю відмовитися від вшанування пам’яті Героїв Крут. У річницю бою в 2011 році урядова делегація на чолі з прем’єр-міністром України Миколою Азаровим поклала квіти до місця поховання студентів на Аскольдовій могилі.91 Не міг повністю обійти увагою День пам’яті Героїв Крут і Президент України Віктор Янукович. На веб-сайті була оприлюднена офіційна за-ява, у якій Президент висловлювався з приводу річниці, проте

90 Палій О. Чому «вороженьки» бояться пам’яті героїв Крут?//УНІАН//Режим до-ступу: http://www.unian.net/ukr/news/news-418355.html відвідано 20.05.2011.

91 Береза А. «Уряд вшанував пам’ять героїв Крут»//Голос.ua//Режим доступу: http://www.golosua.com/ua/main/article/politika/20110129_uryad-vshanuvav-pamyat-gerojiv-krut відвідано 19.05.2011.


битву під Крутами оцінив досить обережно та нейтрально: «Події далекого 1918 року — важливий урок для сучасних укра-їнців. Це і урок мужності, але й урок того, якими уважними ми маємо бути в своїх рішеннях, як міцно треба думати, коли йдеться про життя молодих людей».92

Традиційні церемонії вшанування пам’яті Героїв Крут у 93-тю річницю бою перейшли до рук опозиційних сил та правих організацій і партій. Для них фактичне ігнорування цієї дати центральною владою стало можливістю заявити про себе.

Попри відхід офіційної влади від культивування битви під Крутами, офіційний дискурс Героїв Крут далі функціонує на рівні акцій і риторики опозиційних політиків, які були при владі за президентства Віктора Ющенка. Вони приділили ува-гу церемоніям вшанування пам’яті 93-ї річниці бою під Крута-ми. 29 січня 2011 року одна з лідерів опозиції Юлія Тимошенко поклала квіти на пам’ятний знак на Аскольдовій могилі та ви-ступила для преси. У її промові битва під Крутами була ви-світлена у віктимному образі з апеляцією до молодості та від-чайдушності її учасників. Можна сказати, що Юлія Тимошенко апелювала в ній до жіночої чуттєвості та материнських почут-тів.93

Інший опозиційний політик Арсеній Яценюк вшанував пам’ять Героїв Крут, поклавши квіти до Меморіалу жертв бою під Крутами на Личаківському кладовищі у Львові. Арсеній Яценюк висловився в дусі традиційної офіційної риторики Героїв Крут, додавши до цього політичний підтекст: «Бій під Крутами — це символ жертовності й подвигу в ім’я свободи і Української держави. Але політики зобов’язані пам’ятати, що дуже часто за подвигом одних стоїть безвідповідальність

92 В Україні вшанували 93-річницю Героїв Крут//BBC Ukrainian//Режим досту-пу: http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news/2011/01/110129_kruty_anniversary_er.shtml відвідано 19.05.2011.

93 Тимошенко: ми маємо вчитися у героїв Крут//YouTube//Режим доступу: http://www.youtube.com/watch?v=mRpxptsybo8 відвідано 20.05.2011.


і непрофесіоналізм інших».94 Ще яскравішим прикладом вико-ристання образу Героїв Крут у політичній риториці та політич-ній боротьбі є таке висловлювання Арсенія Яценюка: «Кидати студентів проти регулярних військ — це те саме, що сьогодні непідготовані демократичні сили воюють із прообразом КПРС, якою є сьогодні Партія регіонів».95

У Меморіальному комплексі «Пам’яті Героїв Крут» минуло-го року відбулась традиційна церемонія вшанування пам’яті Героїв Крут. Проте на цей раз її головними провідниками були опозиційні політики, місцева влада та представники правих партій. Природно, що в таких умовах церемонія вшанування Героїв Крут мала політичний підтекст, часто лунала крити-ка чинної влади. Вона фактично перетворилась в опозицій-ний мітинг, на якому були присутні такі опозиційні партії, як «Українська Народна Партія», «Наша Україна», «За Україну!». Опозиційний політик В’ячеслав Кириленко заявив: «Ми пови-нні рівнятися на них [Героїв Крут — А. Л.] і протистояти ни-нішній владі, яка ненавидить все українське. З підручників іс-торії міністр Табачник прибирає згадки про Героїв Крут. Що буде далі? Закриють цей монумент?».96

Окрім вимоги повернути інформацію про подію в укра-їнські підручники, на мітингу вимагали також «повернути Українському інституту національної пам’яті статус централь-ного органу виконавчої влади і припинити формувати дер-жавну політику збереження національної пам’яті [характерна

94 Арсеній Яценюк: «Бій під Крутами — подвиг в ім’я України».//Фронт Змін//Ре-жим доступу: http://frontzmin.org/ua/media/news/none/2004-arsenij-jatsenjuk-bij-pid-krutami-podvig-v-imja-ukrayini-prote-politiki-majut-pamjatati-za-vijskovim-podvigom-chasto-stoyit-bezvidpovidalnist-i-neprofesionalizm-vladi.html відвідано 21.05.2011.

95 Ми завжди вклонятимемося пам’яті Героїв Крут — Яценюк у Львові//zik// Ре-жим доступу: http://zik.ua/ua/news/2011/01/31/269504 відвідано 21.05.2011.

96 Правые пошли в выступление//Коммерсант//Режим доступу: http://www.kommersant.ua/doc.html?docId=1576931, відвідано 19.05.2011.


зміна терміну — вже не відновлення, а збереження національ-ної пам’яті — А. Л.] за вказівками з Кремля та звільнити з по-сади міністра освіти, науки, молоді та спорту України Дмитра Табачника...». Крім того, засуджувалось рішення позбавлення звання «Героя України» Степана Бандери і Романа Шухевича. 97

Цей мітинг цікавий тим, що його вимогами є відновлення складових попередньої політики пам’яті та критика культур-ної політики чинної влади. Таким чином, бачимо, що складо-ві державної політики пам’яті можуть ставати інструментами політичної боротьби. Представники УНП на мітингу зазнача-ли: «Згадуючи про Героїв Крут, зрозуміло, що сучасна Україна потребує нових героїв-державників, які наведуть лад у своє-му домі, відстоять національні, духовні, демократичні та со-ціальні цінності українського народу».98 Ці слова є прикладом апеляції до сьогодення при вшануванні пам’яті Героїв Крут та використання цієї події в політичній риториці.

Виступав на 93-ій річниці битви і Віктор Ющенко, який під-сумував як політику пам’яті, яка проводилась за його пре-зидентства, так і сучасну українську історичну політику в цілому: «Історія українців завжди складається зі сторінок боротьби за власну незалежність... Історія існує одна і вона — національна. І з цієї точки зору Крути — це наш генетичний історичний код».99

Водночас, цікаво подивитися на комемораційні практики правих партій. Важливо пам’ятати, що праві партії проводи-ли власні церемонії вшанування пам’яті, так само як і чинна

97 Від Януковича та Табачника вимагають повернути подвиг Героїв Крут у під-ручники історії//Спротив//Режим доступу: http://sprotiv.org/2011/01/30/vid-yanukovicha-ta-tabachnika-vimagayut-povernuti-podvig-gero%D1%97v-krut-u-pidruchniki-istori%D1%97, відвідано 22.05.2011.

98 Там само.

99 Віктор Ющенко. Крути, 29 січня 2011 р. «Скажи, хто твій батько. І я скажу, ким буде твоя дитина»//YouTube//Режим доступу: http://www.youtube.com/watch?v=fafDDqTM3Hk, відвідано 21.05.2011.


влада, переважно в річницю бою під Крутами — щороку 29 січня. Тому церемонії вшанування пам’яті Героїв Крут прави-ми силами є не менш орієнтованими на річниці, ніж офіцій-ні церемонії. Проте протиставлення себе чинній владі (в силу опозиційності цих партій) змусило їх шукати нові церемонії вшанування пам’яті та нові місця для їх проведення. На від-міну від офіційних церемоній вшанування пам’яті, такі акції не були централізованими. Вони проводились у різних міс-цях різними партіями й організаціями, мали різний характер і масовість. Причиною цього є те, що правий політичний рух в Україні не є централізованим, тому не видається можливим детально та поетапно простежити становлення цього дискур-су і церемоній вшанування пам’яті, які його утворювали. Вар-то дати оцінку окремим складовим цього дискурсу та його від-мінностям від офіційного дискурсу Героїв Крут.

Перш за все, при аналізі правого дискурсу Героїв Крут по-трібно враховувати, що сучасні українські праві партії під-тримують ідеологію інтегрального націоналізму та орієнту-ються на неї у своїй діяльності. Тому відповідна ідеологія та цінності вплинули на правий дискурс Героїв Крут. Так, у до-кументальному фільмі 2011 року партії ВО «Свобода» «Особли-вий погляд. Герої Крут» зазначається, що «визвольні змаган-ня зробили нову генерацію українців — покоління Бандери та Шухевича».100 Важливість битви під Крутами у вихованні «по-коління Бандери і Шухевича» доводиться на прикладі інтерв’ю жінки-учасниці націоналістичного підпілля. Таким чином, при вшануванні битви під Крутами та періоду національно-визвольних змагань загалом наголошується на важливості цих подій для безпосередніх ідеологічних кумирів правих партій. Такі звернення показують, якою важливою для сучасних пра-вих сил є апеляція до традицій інтегрального націоналізму у легітимації своїх дій.

100 ВО «Свобода». «Особливий погляд. Герої Крут»//Режим доступу: http://www.youtube.com/watch?v=Oal29z7ZPaI, відвідано 19.05.2011.


Важлива риса правого дискурсу Героїв Крут — критика української влади часів національно-визвольних змагань. Яскравим прикладом цього є гасло, висунуте на Львівському смолоскипному марші пам’яті Героїв Крут, організованому «автономними націоналістами» у 2010 році — «Кров крутян-ців — вина лібералів».101 Іншим прикладом є стаття прес-служби Молодіжного націоналістичного конгресу про Героїв Крут, в якій описано процес поширення інформаційних ма-теріалів про бій під Крутами у Миколаївській області у 2006 році: «Це була найкраща українська молодь, яка загинула че-рез бездарність керівництва своєї Держави, Держави, в яку вони вірили і за яку загинули».102 У цих прикладах ми бачимо відверте звинувачення українського політичного керівництва періоду національно-визвольних змагань у загибелі учасни-ків бою.

Також критиці піддається сучасна українська влада. При тому вона часто порівнюється із Центральною Радою (таке по-рівняння використовувалось за часів президентства Віктора Ющенка). А організовані нею церемонії вшанування пам’яті протиставляються відповідним церемоніям правих партій.

Яскравим прикладом такої критики є документальний фільм 2009 року, знятий ВО «Свобода». У ньому офіційна це-ремонія вшанування пам’яті Героїв Крут під станцією Крути у 2009 році протиставляється акції ВО «Свобода» — смолос-кипному маршу в Києві, що проводився того самого дня. Офі-ційні церемонії вшанування пам’яті критикуються як штучні, на які зганяється молодь, що не орієнтується в обставинах бою та її історії. Такі церемонії називаються «театралізованими

101 Смолоскипний марш пам’яті героїв Крут//Інформаційний портал незалеж-них націоналістів//Режим доступу: http://opir.info/2010/01/29/smoloskypnyj-marsh-pamyati-herojiv-krut, відвідано 21.05.2011.

102 Тицький Б. Миколаївські націоналісти несуть правду про Крути//Націо-налістичний портал//Режим доступу: http://www.ukrnationalism.org.ua/news/?n=1733&calendar=201108, відвідано 16.05.2011.


плачами за убієнними».103 Натомість свідома українська мо-лодь вшановує пам’ять Крут у Києві на смолоскипному марші. У випадку повторення «крутянського сценарію» саме вона піде захищати Україну.

Також проводять аналогії між сучасною політичною ситуа-цією і політичною ситуацією періоду національно-визвольних змагань. Зокрема, популярні твердження відсутність відмін-ностей між «лібералом Грушевським і президентом Ющенком». Інші подібності — відсутність порозуміння в сучасній україн-ській владній верхівці, «приниження перед Москвою» тощо. Головний висновок фільму — «не влада, а свободівська молодь створює ефектні антиміфи на противагу живучим комуніс-тичним датам».104 У цих словах ми бачимо спробу ВО «Свобо-ди» наголосити на власній заслузі у творенні нової української історичної пам’яті та ідентичності.

Антиросійські та антикомуністичні мотиви є важливою ри-сою правого дискурсу Героїв Крут. Ще 2003 року голова Укра-їнської національної консервативної партії Олег Соскін на мітингу пам’яті Героїв Крут заявив, що проголошення Прези-дентом України Леонідом Кучмою року Російської Федерації в Україні та його згода очолити СНД — «відкрите зрадництво пам’яті Героїв Крут».105

Іншим прикладом антиросійських ідей є слова голови Кон-гресу Українських Націоналістів Степана Брацюня на відзна-ченні 93-ї річниці Героїв Крут у 2011 році під станцією Крути: «Більшовицька Росія напала тоді на молоду Україну, а багато нинішніх політиків забули нашу історію і готові лизати крем-лівський черевик». Крім того, його промова має відвертий

103 Свободівці про День Героїв Крут// Youtube// Режим доступу: http://www.youtube.com/watch?v=HXBJ9PWVvLA youtube, відвідано 19.05.2011.

104 Там само.

105 Про мітинг пам’яті Героїв Крут// OlehSoskinPortal//Режим доступу: http://soskin.info/news/29.html, відвідано 18.05.2011.


політичний антивладний зміст, а також демонструє викорис-тання історичних мотивів у сучасній політичній риториці.106

Зрозуміло, що вшанування пам’яті полеглих від більшовиць-ких військ вояків не може обійтись без антирадянських (а отже, і антикомуністичних, і антиросійських) ідей. Прикладом того, що антиросійські та антикомуністичні ідеї виникали на рів-ні підтексту в офіційному дискурсі Героїв Крут, є розглянуті в попередньому розділі зображення в Меморіальному комп-лексі «Пам’яті Героїв Крут». Також антиросійські ідеї виникали в мистецьких творах (вірші, кіносценарій), що описували битву. Проте багато факторів спричиняються до того, що офіційний політичний дискурс не може проголошувати подібні ідеї.

Міф про 300 учасників бою в дискурсі правих партій є не менш популярним, ніж в офіційному дискурсі. Це число фігу-рує навіть в документальному фільмі, знятому ВО «Свобода».107

Можливо, найбільш суттєвою відмінністю правого дискур-су Героїв Крут від офіційного є перевага урочистих тонів над віктимними. Про це свідчить, зокрема, характер самих акцій, які вшановують пам’ять Героїв Крут. Якщо найбільш характер-ною формою вшануваня пам’яті Героїв Крут для офіційної по-літики пам’яті є мітинг-реквієм, то найпопулярнішими фор-мами вшанування пам’яті для правих партій є марші слави і смолоскипні ходи, які не є жалобними акціями за своєю сут-тю. Окрім того, в офіційних заявах образ бою під Крутами як перемоги не є провідним. Зазвичай ідеться лише про перемогу в історичній перспективі. Натомість, у правому дискурсі битва під Крутами оцінюється як беззаперечна перемога.

Яскравим підтвердженням цього є слова голови одеської обласної організації ВО «Свобода» Павла Кириленка на марші слави в Одесі 29 січня 2011 року, організованому ВО «Свобода»:




«29 січня 1918-го року — була перемога. Перемога добра над злом. Перемога українського духу над азіатським дикунством і не-буттям. Ті відважні молоді хлопці приклад для нас. Вони — символ віри, жертовності в ім’я нашої правди — вічної і святої ідеї На-ції. Їх звитяга має надихати нас на нові звершення і додавати сил у боротьбі за Велику Україну». 108

Ці слова не тільки демонструють сприйняття бою під Кру-тами як перемоги у правому дискурсі, а й дуже чітко пере-дають інші головні особливості націоналістичного дискурсу Героїв Крут — антиросійські ідеї, виховне значення культиву-вання даної події, апеляції до сьогодення.

Показовими також є гасла, які скандували учасники цієї акції: «Слава героям Крут!», «Пам’ятай про Крути!», «Слава Україні — Героям Слава!», «Україна понад усе!», «Степан Бан-дера — наш герой!», «Україні — волю, українцям — зброю», «Україні — українську владу», «Одесі — українську владу.109 Ці гасла демонструють, що акції правих партій та організацій, як і офіційні церемонії вшанування пам’яті Героїв Крут, часто мають політичний зміст, несуть політичні вимоги та поширю-ють власну ідеологію.

Вартим уваги є також висновок статті про цю акцію: «Ви-ступаючі були солідарні в тому, що подвиг юнаків під Крута-ми має надихати сучасне покоління українців на продовження боротьби за національну соціально справедливу державу».110 Отже, ми бачимо, що виховна функція має важливе значення у правому дискурсі Героїв Крут.

108 В Одесі націоналісти маршем слави вшанували Героїв Крут//Майдан//Ре-жим доступу: http://maidan.org.ua/south/news/1296384839.html, відвідано 21.05.2011.


110 В Одесі націоналісти маршем слави вшанували Героїв Крут//Майдан//Ре-жим доступу: http://maidan.org.ua/south/news/1296384839.html, відвідано 21.05.2011.


Показовим для розуміння відмінностей у культивуванні бою під Крутами в офіційному та правому дискурсах є вислов-лювання голови Тернопільської облради, члена ВО «Свобода» Олексія Кайдана на відзначенні 93-ї річниці битви під Крута-ми під станцією Крути: «Ми прийшли сюди не плакати, а на-биратися революційного духу для подальшої боротьби». Та-ким чином, він протиставив офіційний дискурс Героїв Крут трактуванню цієї події правими партіями.111

Відхід влади від проведення політики пам’яті Героїв Крут після обрання Президентом України Віктора Януковича вивів акції правих партій на новий рівень. Такі акції стали поши-ренішими та масовішими. Як уже зазначалося, досить велика кількість правих партій взяла участь у церемонії вшанування пам’яті Героїв Крут під станцією Крути в 2011 році. Зокрема, це були представники ВО «Свобода», Конгресу українських наці-оналістів (КУН), УНА-УНСО.112

Загалом 2011 рік був багатий на різні церемонії вшануван-ня пам’яті у різних містах України. Як уже зазначалось, пра-ві партії в Україні не є єдиною і консолідованою силою, тому різні партії правого спрямування проводили свої акції в різ-них містах. Окрім того, інші опозиційні партії організовували власні акції, присвячені цій події. Сайт «Історична правда» на-вів перелік з 14 масштабних акцій, що проводились у найбіль-ших містах України 29 січня 2011 року різними політичними силами.113 Акції правих партій відбувались, зокрема, у таких містах, як Київ, Львів, Харків, Одеса, Запоріжжя, Тернопіль,



113 Де і з ким можна вшанувати пам’ять загиблих під Крутами (ПЕРЕЛІК ЗА-ХОДІВ)//Історична правда//Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/short/2011/01/28/19293, відвідано 17.05.2011.


Івано-Франківськ, Сімферополь.114 Планувався, але не отримав дозволу від місцевої влади, смолоскипний марш ВО «Свобода» у Донецьку.115 Таким чином, ми бачимо, що географія прове-дення заходів та церемоній вшанування пам’яті Героїв Крут правими партіями значно розширилась станом на 2011 рік.

Численними також були церемонії вшанування пам’яті Ге-роїв Крут не політичного змісту. 22 січня 2011 року громад-ським об’єднанням «Українська альтернатива» був організо-ваний автопробіг за маршрутом Київ-Крути, у якому взяло участь близько 30 автомобілів.116 30 січня 2011 року пройшов футбольний турнір серед молодіжних організацій і студент-ських колективів Києва «Кубок пам’яті Героїв», присвячений Героям Крут. Організатор турніру — Молодіжний Націоналіс-тичний Конгрес.117 Відтак, у 2011 році збільшилась також кіль-кість громадських акцій, присвячених битві під Крутами.

Зовсім на інший рівень в акціях правих політичних сил ви-йшла критика чинної влади. Якщо раніше праві партії крити-кували владу за окремі аспекти політики пам’яті Героїв Крут, то 2011 року вони почали відкрито протиставляти себе чинній владі, протестувати проти неї та звинувачувати її в намаганні

114 Правые пошли в выступление//Коммерсант//Режим доступу: http://www.kommersant.ua/doc.html?docId=1576931, відвідано 17.05.2011; Де і з ким можна вшанувати пам’ять загиблих під Крутами (ПЕРЕЛІК ЗАХО-ДІВ) //Історична правда//Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/short/2011/01/28/19293, відвідано 17.05.2011; Новини// Пам’ятай про Крути//Режим доступу: http://kruty.org.ua, відвідано 19.05.2011; Кримські націоналіс-ти відзначили День Героїв Крут//Конгрес українських націоналістів//Режим доступу: http://cun.org.ua/ukr/content/view/3039/36, відвідано 18.05.2011.


116 Автопробіг Крути-2011: Післяслово//Українська альтернатива//Режим досту-пу: http://www.groupua.org/?p=572, відвідано 19.05.2011.

117 У Києві відбудеться турнір «Кубок пам’яті Героїв» з міні-футболу//Molotoff.info//Режим доступу: http://molotoff.info/events/2010-04-30-13-19-57/2944-kruty.html, відвідано 21.05.2011.


витерти з пам’яті українців бій під Крутами. Ігнорування це-ремоній вшанування пам’яті Героїв Крут Президентом Украї-ни В. Януковичем і вилучення цієї події з підручників з історії України стали головними аргументами таких протестів. Так, у документальному фільмі ВО «Свобода» «Особливий погляд. Герої Крут» сучасну владну політику порівнюють із політикою замовчуванням бою під Крутами в СРСР.118

* * *

Отже, як ми побачили, конструювання історичної пам’яті бою під Крутами відбувалось у рамках двох дискурсів. Перший із них визначили церемонії поховання загиблих під Крутами студентів, до яких вдалися у 1918 році діячі Центральної Ради. Для нього були характерні трагічний, віктимний тон, висловлення жалоби за померлими. Інший дискурс Героїв Крут був вироблений під впливом ідеології інтегрального націоналізму у Західній Україні на початку 1930-х років. У ньому битву під Крутами було зобра-жено в урочистих тонах, її інтерпретували як перемогу.

Після того, як за часів президентства Віктора Ющенка бій під Крутами став одним із сюжетів української державної політики пам’яті, міф цього бою і далі функціонує в межах двох дискурсів. Державна політика пам’яті продовжує віктимні традиції вшану-вання пам’яті Героїв Крут, закладені Центральною Радою, у той час як українські праві партії та організації звертаються до на-ціоналістичних традицій культивування битви під Крутами.

Співіснувнаня двох різних дискурсів Героїв Крут демонстру-ють неоднорідність історичної пам’яті та сприйняття історії в середині українського суспільства. Традиційно цю неодно-рідність пов’язують із відмінностями сприйняття історії «наці-ональним» і «посткомуністичним» культурними проектами (за М. Рябчуком і Ю. Зерній). У випадку вшанування пам’яті Героїв



Крут ця неоднорідність виникає вже в середині «національного проекту». Це свідчить про те, що диференціювання української історичної пам’яті лише на «національну» та «посткомуністич-ну» не є достатнім у сучасному українському суспільстві.

Окрім того, аналіз церемоній вшанування пам’яті бою під Крутами показує, що фактично всі заходи, присвячені вшану-ванню пам’яті битви під Крутами, завжди були пов’язані з по-літичною кон’юнктурою та мали політичний підтекст. Напере-додні чергової річниці бою під Крутами не лишається сумнівів, що питання Героїв Крут знову стане об’єктом усілякого кшталту політичних ігор.


Фото 1. Експозиція Музею Героїв Крут

Музей Героїв Крут. ФОТОрепортаж // Високий вал // Режим доступу: http://svoboda.fm/culture/Culture/193815.html Відвідано 16.05.2011.


Фото 2. Експозиція Музею Героїв Крут

Музей Героїв Крут. ФОТОрепортаж // Високий вал // Режим доступу: http://svoboda.fm/culture/Culture/193815.html Відвідано 16.05.2011.


Фото 3. Зображення на одному з вагонів меморіального комплексу «Пам’яті Героїв Крут».

Фотографія з колекції Катерини Горбаль.


Фото 4. Зображення на одному з вагонів меморіального комплексу «Пам’яті Героїв Крут».

Фотографія з колекції Катерини Горбаль.


Фото 5. Напис у меморіальному комплексі «Пам’яті Героїв Крут»

Абель І. Крути - сумний символ бездарної влади. ФОТО // Кореспондент // Режим доступу: http://blogs.korrespondent.net/journalists/blog/abelgko/a31923Відвідано 15. 05. 2011.


З чим ми зібралися в Євросоюз, або Що Україна може запропонувати Брюсселю

Вступ України до ЄС — популярна тема для спекуляцій і супе-ре чок. При тому, як часто ми чуємо про реальні переваги і здо-бутки від українського вступу для обох сторін? І якщо у випад-ку України це ще якось більш-менш зрозуміло (а чи справді?), мовляв, у Європі нас чекають золоті гори зі всіма наслідками, то як часто пишуть про те, для чого ЄС брати нас, що Україна може дати Союзу?1 Ситуація дещо парадоксальна для країни, яка нібито веде про-інтеграційну політику. Але Україна — дер-жава контрастів і парадоксів, тому не будемо шукати тут ло-гічних пояснень. Зараз, коли в ЄС згадка про Україну викли-кає скоріше головний біль і неприємний осад (особливо в силу останніх політичних подій), акцент на наших потенційних внесках має бути особливо сильний, якщо ми не хочемо, щоб на нас остаточно махнули рукою і Ukraine-fatigue додалась до списку європейських «мігреней».

1 Слід зазначити, що існують reports про потенціал окремих галузей української економіки, але часто вони застарілі, представлені не у всіх важливих галузях і, що найважливіше, практично не існує комплексних аналізів.

81З чим ми зібралися в Євросоюз


Ліля Ревак

Association for International Affairs у Празі

Саме тому основною метою цієї статті є продемонструвати потенційні вигоди, які ЄС може отримати від української євро-інтеграції. Очевидно, що жодна з них не принесе користі, якщо насущні українські «хвороби» (корупція, бюрократизація, по-рушення прав людини, олігархізація і т. ін.) не будуть виліко-вані. Україна мусить подолати прірву між реальним і потен-ційним станом. Статті на цю тему також покликані повернути інтерес ЄС, продемонструвати необхідність більш стратегічно-го підходу до України, який є ключовим для успішної модер-нізації і реформування останньої. Зрештою, Україна — ідеаль-ний starting point для реформування всього пострадянського простору.

У своїй статті я спочатку зроблю огляд того, чим зараз є Україна. Попри те, що ми з вами, живучи в Україні, нібито і так все про неї знаємо, мені здається, що комплексний огляд, котрий базується на світових рейтингах буде корисним. Піс-ля цього я перейду до потенційних економічних і політичних «внесків» України в ЄС.

Україна: non-fiction picture

Україна — найбільша повністю розташована в Європі держа-ва, яка існує в стані постійної економічної, політичної і навіть культурної кризи. Україна — держава контрастів і парадоксів, які роблять її непередбачуваною і часто незрозумілою для зо-внішнього світу.

Україна досі не оговталася від світової економічної кризи: темпи зростання економіки становлять фактично половину до-рецесійної позначки, рівень безробіття — величезний, зо-внішній борг практично такого ж розміру як ВВП. Українська економіка дуже нестабільна і часто скакає від зростання до рецесії і навпаки. Протягом останнього десятиріччя україн-ський ВВП зростав в середньому на 5% щороку. У той самий час Україна посіла почесне четверте місце у списку найгірших економік світу від журналу Forbes. Значна частина української

82 Спостереження › Наодинці з ЄС

економіки знаходиться в так званій «сірій зоні», де незрозумі-ло, хто насправді її контролює: держава чи олігархи (а чи це не одне й те ж саме?). Зрештою, ні для кого не секрет, що абсолют-на більшість українських чиновників за сумісництвом успішні бізнесмени.

Згідно з рейтингом Amnesty International Corruption Perception Index 2011, Україна отримала 2.3 бали з 10 (152 позиція зі 182). Таким чином, ми офіційно стали найкорумпованішою держа-вою Центрально-Східної Європи.2 Суцільна бюрократизація, яка ускладнює життя місцевим бізнесменам і відлякує по-тенційних інвесторів, забезпечила Україні почесне 145 місце в рейтингу Doing Business3 по сусідству з Сирією і Гамбією.4 По-при те, що протягом останніх років Україна полегшила проце-дуру створення бізнесу, процес отримання дозволу на будів-ництво і сплату податків, часто успадковані ще з радянських часів процедури потребують нагальних реформ. Хоч це і всім зрозуміло, на жаль, у нашій державі усвідомлення проблеми не означає її вирішення.

Демографічна ситуація в Україні також не найкраща. Про зменшення кількості населення на більше, ніж шість мільйонів за роки незалежності, знають всі. Та чи всі знають про те, що за прогнозами ВООЗ з теперішній від’ємним рівнем зростання населення до 2050 року в Україні мешкатиме вже 29 мільйонів, до 2025 року майже чверті населення буде більше шістдесяти років, а до 2050 їхня частка зросте до третини.5

2 Для порівняння: ще минулого року найкорумпованішою державою ЦСЄ була Росія — 2.1 бали, Україна тоді отримала 2.4. Цього року таку оцінку отримала вже Росія. Найбільше балів у рейтингу — 2.8 — Україна отримала в 2006 році.

3 Заради справедливості треба зазначити, що ми все ж таки піднялися зі 147 місця у 2010 році.

4 Для порівняння: Грузія була 12-ою, Молдова — 90-ою, а Росія — 123-ою.

5 Див.: http://www.icps.com.ua/files/articles/48/70/nl_eng_20080331_0403.pdf


Усі ці фактори стримують, а то й взагалі роблять неможли-вим економічний розвиток України.

На додачу до економічних проблем стан демократії в Украї-ні стабільно погіршується. Як і економіка, українська політич-на система знаходиться у «сірій зоні» перехідної демократії. В Україні немає функціональної системи стримувань і про-тиваг. Зрештою, про розвиток «демократичних тенденцій» в Україні ми всі добре знаємо. Наші «здобутки» визнали і у сві-ті. За результатами Freedom House Report 2011 Україна втратила статус «Повністю вільної» держави і повернулася до «Частково вільної». Оцінка громадянських свобод впала з двох балів до трьох.

Я не буду зосереджуватися тут на проблемі «поділу суспіль-ства», скажу тільки, що Україна досі не знайшла «об’єд ну валь-ної ланки», яка б остаточно звела «Схід і Захід разом». Саме перспектива європейської інтеграції має потенціал стати тим missing element. За даними Центру Разумкова у 2002 році 65% українців підтримували вступ до ЄС. У 2009 їхній відсоток зменшився до 44.4%, а частка тих, хто виступав проти зросла з 12.9% до 38.3%.

Можна довго сперечатися про те, що призвело до такого не-втішного результату, але очевидно, що недостатня присутність ЄС в Україні, брак знань про Союз і відсутність стратегічної по-зиції щодо України (це викликало зневіру в реальному зацікав-ленні Україною в ЄС) відіграли не останню роль.

Попри це, ми все одно маємо більше шансів зробити євро-пейську інтеграцію об’єднавчою ідеєю, ніж Степана Бандеру і «іже с нім». Більше того, якщо до 2010 року включно проросій-ський вектор зовнішньої політики стабільно отримував більшу підтримку серед населення, то з початку 2011 він почав втра-чати позиції.

Ще на початку 2011 року кількість тих, хто підтримував «рух на Схід» була більшою, ніж тих, хто хотів в ЄС. Але вже в квітні 2011 ці цифри були практично однаковими. За результатами останніх досліджень Центру Разумкова, вже 51.2% українців


вважають, що нам треба вступати в ЄС.6 Слід зазначити, що ця тенденція не має нічого спільного зі змінами в політиці ЄС, а випливає скоріше з незадоволенням економічною ситуацією за правління уряду, який вважається проросійським.

Незважаючи на далеко не «сонячну» картину, яку я щойно змалювала, Україна виглядає не так вже й погано на фоні де-яких балканських країн, про європейську перспективу яких в ЄС «говорять вголос». Серед пострадянських країн лише в Молдові рівень демократії кращий, ніж в Україні.7 Більше того, Україна була єдиною пострадянською державою, якій Freedom House в 2005 році надав статус «Повністю вільної». Але рівень заангажованості ЄС на Балканах набагато вищий, ніж в Україні.

Україна: край нереалізованого потенціалу

Якою б складною не видавалася ситуація, Україна все одно має що запропонувати ЄС в економічній і політичній сферах. Укра-їна посідає друге місце за кількістю населення серед постра-дянських держав і шосте в Європі, якщо не враховувати Росію. Протягом 2000–2008 років українська економіка щорічно зрос-тала на 10-12% (досить висока цифра для Центрально-Східної Європи), що продемонструвало її потенціал. У рейтингу Global Innovation Index Україна посіла шістдесяте місце. Цей резуль-тат перевершив Індію, Туреччину, Мексику, але ми досі по-ступаємося Росії (56 місце) і Польщі (43 місце). У той же час на Innovation efficiency index ми здобули 36 позицію, що краще, ніж Росія, Канада, Великобританія, Норвегія, Японія, Польща, але гірше від Молдови (четверте місце).

6 Існують інші дослідження, результатам яких я не приділятиму уваги http://www.kyivpost.ua/ukraine/article/chi-hoche-ukrayina-do-yes-abo-neodnoznachni-rezultati-opituvan-33766.html

7 Хоча в силу останніх подій Грузія теж нас обігнала.


Попри складну демографічну ситуацію, українське насе-лення високоосвічене. Рівень грамотності в Україні становить 99.7% (п’яте місце у світі). За кількістю випускників вищих на-вчальних закладів Україна посідає четверте місце в Європі (не будемо зараз дискутувати про якість нашої вищої освіти). За результатами того ж Global Innovation Index, Україна посіла 15 місце у рейтингу «Освіти». Практично кожен українець двомов-ний, що дає українцям додатковий козир не лише у спілкуван-ні із Росією, наприклад, але і зі всіма іншими країнами регіону.

Економічний потенціал України спирається на її промисло-ву і наукову бази та підсилюється стратегічним географічним розташуванням і дешевою робочою силою. Звичайно, україн-ська промисловість потребує серйозної модернізації та інвес-тицій.

Військова промисловість становить найбільш розвинуту галузь державної економіки. Вона включає 85 наукових орга-нізацій, що спеціалізуються на розробці нових видів озброєн-ня і військового обладнання. До цієї галузі входять космічна і авіапромисловість, військово-морський комплекс, ракетне обладнання і виробництво дрібної зброї тощо. Україна випус-кає велику кількість танків, військово-транспортних літаків, оптичне обладнання, які відповідають світовим стандартам.

Україна виготовляє регіональні пасажирські і військо-ві транспортні літаки. У 2011 році новий пасажирський літак АН-158 було представлено на Паризькому Авіашоу в Лє Бугже. Гордістю української авіапромисловості, звичайно, є саме вій-ськові транспортні літаки. Антонов АН-124 — другий за роз-міром функціональний літак, а Антонов АН-225 — найбільший і найважчий у світі. Модернізована модель середньоваговика АН-70 повинна з’явитися найближчим часом. На даний момент найважливішим партнером України в авіапромисловості є Росія, ми також співпрацюємо з Китаєм, ведуться перегово-ри з Іраном. За умови достатнього фінансування, в тому числі з країн Євросоюзу, Україна має потенціал стати світовим ліде-ром транспортної авіапромисловості.


Згадка про українську автопромисловість мимоволі ви-кликає посмішку, особливо якщо згадати всі відомі анекдо-ти про «Запорожця». Не судилося нам завоювати ринки лег-кових автомобілів, але в нас є потенціал на ринку вантажівок. Завод КрАЗ, який, нагадаю, спеціалізується на виготовленні вантажівок і автомобілів спеціального призначення, отри-мав стандарт ISO 9901:2000 для контролю якості. Його авто-мобілі експортуються в 26 країн світу, в тому числі держави ЄС і Ірак. КрАЗ-5233 використовується українськими військовими. КрАЗ-івські вантажівки потенційно можуть стати дешевшою альтернативою європейським виробникам.

Україна — п’ята «космічна країна» світу. За роки незалеж-ності вона запустила шість супутників і 120 ракетвласного ви-робництва. Вона могла зробити серйозний внесок у досліджен-ня космосу ЄС в час «нової космічної гонки» («next space race»).

Україна володіє багатими природними ресурсами.8 Попри те, що нафта і газ активно видобуваються в Україні не перше десятиліття, досі є багато недосліджених ділянок. Український чорноморський шельф з його помірним кліматом і максималь-ною глибиною в 100 метрів теоретично також має значні по-клади нафти і газу та потребує подальших досліджень. На даний момент жодна міжнародна компанія не діє на постій-ній основі на українському ринку виробництва нафти і газу.9 Згідно з даними International Energy Agency, Україна володіє 1.2 трильйонами м3 сланцевого газу. Успішна розробка цих родо-вищ за умов достатніх інвестицій потенційно може перетво-рити Україну з імпортера в експортера газу. Особливо плідною співпраця у цій галузі може бути з Польщею і Балтійськими

8 Я зосереджуся лише на кількох, на мою думку, найважливіших ресурсах, бо інакше доведеться писати книжку, а не статтю.

9 Деякі лідери світового енергетичного ринку беруть участь в дослідженні газо-вих покладів в Україні. Наприклад, Shell разом з Укргазвидобування проводять дослідження в Харківській та Полтавській областях. Але це всього лиш спіль-ний тимчасовий проект.


країнами, які також володіють значними покладами сланце-вого газу.

У той же час Україна — ключова транзитна держава енерго-ресурсів, і її важливість навряд чи серйозно зменшиться най-ближчим часом. Особливо тепер, коли Росія відмовилася від свого амбіційного і дуже дорогого проекту транскаспійської труби на користь Набукко. Кількість газу, який заплановано доставляти через Набукко становитиме 60-65 трильйонів м3. Саме настільки, за прогнозами експертів, зросте попит на газ в південній і центральній Європі в найближчі 10-15 років. За-раз також ведуться переговори про створення спільної акціо-нерної компанії ЄС-Росія-Україна, яка б відповідала за укра-їнську газотранспортну систему. Така компанія підвищить зацікавлення інвесторів з обох сторін. Існують плани збуду-вати нову трубу — Богордачани-Ужгород, яка збільшить тран-зитну спроможність України. Такий проект обійдеться в суму близько п’яти мільярдів євро (порівняно з 25 мільярдами євро для російського Транс-Каспійского варіанту). Українське Бого-родчанське газосховище на цей момент — найбільше в Європі. Таким чином, реалізація проекту Набукко і зміцнення газо-транспортної системи України відсунуть на задній план необ-хідність «Південного потоку» і зацементують газовий трикут-ник Україна-ЄС-Росія.

Україна має великий потенціал у сфері відновлювальної енергетики. У 2011 році Інститут Відновлювальної Енергети-ки НАН України підрахував, що ми можемо виготовляти до 98 мільйонів тон відновлювальної енергії на рік.10 Інвестиції у цій галузі стабільно зростають і у 2010 році становили більше 120 мільйонів євро, цього року сума має досягнути 400 міль-йонів євро, а в 2012 — одного мільярда євро. Україна має отри-мати 70 мільйонів євро на розвиток відновлювальних джерел

10 http://www.ukrainemediacenter.com/index.php?option=com_content&view=article&id=11456:ukraines-potential-to-develop-renewable-energy-sources-estimated-at-98-m-tons-per-year&catid=68:green-energy&Itemid=531


енергії від ЄС. Наступний рік буде присвячений сонячній енер-гії, а 2013–2014 роки — енергії вітру.

Україна входить до числа десяти найбільших виробників сталі у світі. Згідно з даними Світової Асоціації Сталі, Україна посідає четверту позицію за кількістю виробленої нерафінова-ної сталі в Європі (враховуючи Росію та Туреччину), і друге — за кількістю виробленого в доменних печах заліза. У першу чергу завдяки дешевій робочій силі українська сталь дешевша, ніж виготовлена в інших країнах-лідерах ринку сталеварін-ня. Це особливо важливо сьогодні, коли попит на сталь тільки зростає (у 2011 році виробництво нерафінованої сталі, за про-гнозами, досягне рекордних позначок завдяки зростаючому попиту). Проблема полягає в тому, що українські заводи досі використовують застарілу «ОНF» технологію, але її частка ста-більно зменшується. За останні п’ять років частка «ОНF» змен-шилася від 21.6 мільйонів тонн до 16.6 мільйонів тонн. Існують плани для подальшої модернізації.

Ми з дитинства чуємо про те, що Україна — «житниця Єв-ропи». Ми дуже любимо хвалитися найродючішими ґрунтами в світі, які фашисти поїздами вивозили в часи Другої світової. У 2010 році Україна зібрала 39 мільйонів тонн зерна, в той час як за оцінками експертів ми могли б отримувати урожай у 80 мільйонів тонн. Українське сільське господарство привернуло увагу іноземних інвесторів одразу ж, як Україна стала неза-лежною, і очевидно, що ситуація зараз краща, ніж вона була у тому ж 1991. Незважаючи на це, українське сільське госпо-дарство потребує комплексної модернізації, нам бракує зер-носховищ і транспорту. Успішна модернізація сільського гос-подарства зробить Україну надійним партнером ЄС у боротьбі з голодом і забезпечить Союз дешевшим і якісним зерном.11

Україна має також великий потенціал у сфері виробництва біопалива. Серед продуктів, що виступають замінниками бен-зину і дизпалива, які може запропонувати Україна, — етанол

11 На даний момент лише 17% українського зерна експортують в країни ЄС.


з цукрових буряків, картоплі, жита, пшениці, кукурудзи і ово-чевих олій, а також метиловий та етиловий етери з соняшника, соєвих бобів, каноли. В Україні доступні технології, що дозво-ляють збирати, переробляти ці продукти і виготовляти кін-цевий готовий до експортування продукт. На даний момент Україна може виготовляти 3500 тисяч тонн замінників бен-зину та більше ніж 800 тисяч тонн біодизелю. За умов достат-нього інвестування ці цифри можуть значно вирости і Україна зможе експортувати біопаливо, аби допомогти задовольнити ЄС-івський апетит, котрий постійно зростає.

Зрештою, Україна має величезний туристичний потенці-ал. Згідно з даними Світової Організації Туризму Україна вже зараз займає восьму позицію в Європі за кількістю туристів, і їхня кількість щороку зростає на більше ніж 20 мільйонів. Я не буду тут розписувати, що ми можемо запропонувати турис-там, але ні для кого також не секрет, що у нас практично від-сутня інфраструктура, щоб дати їм змогу насолодитися тим, чим ми так пишаємося. Громадяни ЄС не потребують віз для того, аби відвідати Україну. Модернізація інфраструктури мо-гла б зробити Україну дешевшою альтернативою популярних в Європі курортів.

Україна має дуже вигідне стратегічне географічне розташу-вання. Україна — ворота ЄС в Росію і Туреччину, які є одними з найважливіших сусідів і торгових партнерів ЄС. В України величезний «портовий потенціал» — доступ до Чорного моря, мережа річок. Та знову ж таки, інфраструктура, особливо для наземного транспорту, в Україні перебуває в жахливому стані і потребує серйозної модернізації.

На жаль, яким би великим не був економічний потенціал України, аби подолати прірву між реальністю і потенціалом, потрібні колосальні інвестиції, зміна законодавства, зміна ментальності зрештою. Це проект на десятиліття, у той час як «успішний український проект» має дуже великі і важливіші потенційні політичні вигоди для ЄС. Євросоюзу просто необ-хідний «успішний проект» у його найближчому зарубіжжі, аби


порвати з традиційним вже погіршенням демократичної си-туації в регіоні. Україна — просто ідеальний кандидат, при-наймні донедавна точно була.12 «Успішний український про-ект» також стане хорошим прикладом для всього регіону і потенційним стимулом для демократизації Білорусі, зрушень у Придністров’ї. Більше того, український досвід надасть ЄС додаткові важелі впливу на Росію.

Таким чином, як бачимо, не зовсім з порожніми руками ми зібралися йти в ЄС, але ми так і залишимося на початку доро-ги, якщо не переконаємо в цьому Союз. Без зовнішньої допо-моги і підтримки ми не зможемо модернізувати свою промис-ловість, а, отже, і економічний ріст «нам толька снілся». Попри активні програми ЄС в Україні (програми розвитку, стипендії, студентських навчальних та професійних обмінів, доступ до Агенцій ЄС тощо), присутність ЄС в Україні непропорційна важливості України, і саме українці мусять донести цей «ме-сидж» до Брюсселю.

12 Завдяки урожайному судовому сезону ЄС все частіше дивиться на Молдову і Грузію як на своїх «улюбленців». Ще рік тому Україну вважали лідером за темпами євроінтеграції серед країн «Східного Партнерства». Цього ж року за результатами «Індексу європейської інтеграції» оприлюдненим міжнародним фондом «Відродження» вона поступилася Молдові, Грузії і навіть частково Ві-рменії, яка, до слова, НЕ планує вступати в ЄС.


Євроінтеграція: питання без відповідейБез малого усю другу половину 2011 року Україну, як і решту пострадянських країн, переслідувала цифра 20. Не те, щоб ра-ніше не говорили про пройдений шлях, але ювілей у дві дека-ди ніби дає можливість оцінити надбання із певної фіксованої точки. Не стала винятком і конференція під назвою «Україна у 20 років незалежності. Політика, Економіка, Суспільство»,1 проведена Фундацією польсько-німецької співпраці та Між-народним фондом «Відродження» у Варшаві 16 грудня, за три дні до самміту Україна-ЄС.

Подискутувати зібрались дипломати, політики, громадські діячі та відомі публіцисти. Попри те, що організатори виокре-мили чітко окреслені тематичні панелі, обговорення звелось до політики нинішньої української влади та ситуації довкола Угоди про асоціацію з ЄС.

На початку виступив український посол у Польщі, який окрім вже доволі заїжджених кліше чомусь звів усі труднощі перегорів між Україною та ЄС до питання фіксації у преам-булі документу твердження про Україну, як про європейську державу. «Учень 1 класу відповість чи є Україна європейською

1 http://www.fwpn.org.pl/?module=articles&id=828



Єгор Стадний

НаУКМА — Варшавський університет

державою», — ствердив посол у захист української сторони і полишив дискусію.

Естафету перейняв депутат польського сейму Марцін Швєн-цицький, котрий виокремив вступ до СОТ та податкову ре-форму, як певні позитивні зрушення, наголосивши водночас, що однією з основних проблем України є її енергетична за-лежність, з якою влада бореться, але не надто результативно. «Україна надто марнотратно споживає газ — оптимізація утри-чі менша ніж в Європі», — зазначив політик.

Політолог та викладач Києво-Могилянської академії Ан-дреас Умланд запропонував шукати коріння проблем Украї-ни у депутатських «тушках», нагадавши, що після парламент-ських виборів 2007 року «помаранчевих» обранців у Верховній раді було 228, однак зараз існує «біло-блакитна» більшість. Таким чином перебіжчики стали основою для недемократич-ного режиму Януковича. Окрім цього пан Умланд припустив, що Янукович може і не протриматись до кінця своєї каденції, адже ПР та БЮТ не утворили широкої коаліції у червні 2009 р., коли про це велися перемовини. На це присутній серед гостей

Фото — mazowiecki.platforma.org

93Євроінтеграція: питання без відповідей

колишній німецький посол в Україні зауважив, що так звані «тушки» були і є постійним явищем українського парламенту, а отже і коріння нинішньої влади лежить глибше, ніж період утворення біло-блакитної більшості.

Першу панель завершував своїм виступом головний редак-тор часопису «Ї» Тарас Возняк, який взявся за окреслення по-літичної моделі команди Януковича:

• судова, законодавча та виконавча гілки влади повинні контро люватись з Банкової;

• Янукович, на відміну від Ющенка, хоче керувати олігархічними кланами, як це робив колись Кучма;

• жорсткий перерозподіл усіх ресурсів, що зачіпає і місцевих союзників; до прикладу макіївський бізнес починає займати позиції на Півдні України та у Криму;

• люмпенізація та знищення середнього та малого бізнесу шляхом шаленого податкового тиску;

• переслідування політичної опозиції та утримання дозволеної опозиції, такої як КПУ чи ВО «Свобода».

Як наслідок, на думку пана Возняка, український народ відчу-жений від своєї держави, що є подібною ситуацією до тієї, яка спричинила розпад СРСР. Проте відомий політолог завершив свій виступ оптимізмом, нагадавши, що, якщо владою Ющенка розчарувалась одна половина українського населення, то саме зараз владою Януковича розчаровується друга половина. Пи-тання в тому, до чого призведе зустріч цих двох розчарувань.

Важливою та промовистою була реакція ще одного поль-ського депутата Анджея Халіцького на провокативне запитан-ня модератора про те, чи не настав час польській стороні ві-дійти від образу українського адвоката і перейти до санкцій? У відповідь Пан Халіцький наголосив, що парафування на сам-міті не буде, а ЄС потрібно більше уваги звертати на зрушення у сусідній Молдові.


По обіді дискусія продовжилась надзвичайно цінним ви-ступом української правнички Галини Сеник, яка детально змалювала усі перетворення судової системи, що їх здійснила нинішня українська влада.2

Директор Фундації польсько-української співпраці Ян Пє-кло зосередив свою увагу на проблемі низького розвитку гран-тової системи в Україні. Український великий бізнес далеко не покриває потреби громадських організацій, а отже пови-нна бути потужна міжнародна грантова підтримка. Пан Пєкло особливо наголошував на перспективах у цій сфері для Єв-ропейського фонду задля демократії (що наразі створюється з ініціативи польської президенції у Раді ЄС), Вишеградських фундацій та «Веймарського трикутника» — організації міжна-родного співробітництва між Францією, Німеччиною та Поль-щею, що діє з 1991 р. Окрім цього, громадський діяч висловив занепокоєння дедалі більшою різницею у розвитку між двома сторонами польсько-українського кордону, що не сприяє ста-більності, та діяльністю ВО «Свобода», що, на його думку, ста-новить небезпеку для польсько-українського порозуміння.

З подачі одного з польських дипломатичних працівни-ків, що порівняв Угоду про асоціацію між Україною та ЄС із Гельсінською декларацією 1975 р, учасники конференції ви-словились за парафування угоди на майбутньому самміті. Логіка була простою — колись керівники країн соцтабору не надто переймались дотриманням підписаного у Гельсінках документу (а особливо його частини про права людини), од-нак сама декларація стала потужним знаряддям тиску у руках дисидентів, отже зараз подібну роль може зіграти парафуван-ня Угоди про асоціацію. Таку думку підтримали Тарас Возняк та представники німецьких фундацій — Вольфганг Темплін (Фонд Гайнріха Бьолля) і Ніко Ланге (Фонд Конрада Аденауера). Однак останній наголосив на тому, що українські громадські

2 http://www.groupua.org/?p=1513 Галина Сеник. Реформа судової системи в Україні


організації тиснуть більше на іноземні уряди, ніж на власний. З чим не зовсім погодились український оглядач Микола Ряб-чук та вже згадувана Галина Сеник, які висловились за накла-дання санкцій на український уряд. Пані Сеник окремо наго-лосила на непослідовності ЄС, адже Єврокомісія надає далеко не демократичному режиму Януковича фінансову допомогу, використання якої неможливо проконтролювати, адже про це ніхто не звітує.

Ще однією тезою, яку підтримала більшість учасників кон-ференції, стало звинувачення ЄС у тому, що він закрив очі на протизаконні дії команди Януковича. Зокрема, Андреас Умланд вважає, що європейське наголошування на потребі ста-більної України було сигналом для нинішньої влади, яка на цій хвилі провела незаконні зміни до Конституції. Такої ж думки дотримуються Ян Пєкло та Микола Рябчук. Останній додав, що realpolitik повинна мати свої межі. Межі, на які ЄС не вка-зав, проте мусив. Ще далі пішов вже згадуваний Марцін Швєн-цицький, що дорікнув ЄС за те, що він не надав Україні жод-них гарантій членства одразу після Майдану, а отже позбавив певного імпульсу. Інший польський політик Анжей Халіцький зауважив, що інтереси не можуть домінувати над цінностями.

Принагідно згадаємо статтю Миколи Рябчука під назвою «Tymoshenko: Wake-up call for the EU»,3 що її опублікував портал Eurozine за півтора місяці до конференції. Вона також є части-ною дискурсу, яким огорнулася конфереція. Сама назва стат-ті є досить симптоматичною — однак про це мова піде нижче. Тут лише нагадаємо деякі з її основних тез, що чіткіше роз-кривають суть закидів про відсутність певних меж для укра-їнської влади зі сторони ЄС:

3 http://www.eurozine.com/articles/2011-10-28-riabchuk-en.html — Eurozine — «Tymoshenko: Wake-up call for the EU» — Mykola Riabchuk. Портал Eurozine об’єднує понад 80 різних аналітичних періодичних видань на суспільно-політичну тематику.


• Україна, на думку автора, після помаранчевої революції мала становище подібне до країн колишньої Югославії після її розпаду. ЄС має бути свідомий провалу своєї української політики (коли не запропонував довготривалих перспектив членства), так само як свідомий свого успіху на Балканах, де довготривалі перспективи дали плоди;

• ЄС, втомлений від розбрату «помаранчевих» та, приспаний риторикою рішучості команди Януковича, не встановив для останнього межу, за яку переходити не можна;

• Європейський Союз повинен дати зрозуміти українським олігархам, що на них може чекати свій «Путін чи Лукашенко», аби вони повернули політику Януковича у євроінтеграційному напрямку.

Повертаючись до конференції, згадаємо важливу ремар-ку, на якій наголосив директор Інституту справ суспільства (Instytut spraw publicznych) Яцек Кухарчик — з одного боку, не було встановлено межі, і показали зелене світло, але, з іншого, чи не буде парафування таким самим зеленим світлом для не-демократичного уряду України? Окрім цього як же вчинити, питає пан Кухарчик, згідно з інтересами спростити візовий режим з Калінінградською областю, чи згідно з цінностями і, зважаючи на останні події в Росії, відмовитись від цього? Пи-тання залишились без відповіді.

Як відомо, 19 числа Угода про асоціацію не була парафова-на, а сам самміт Україна-ЄС, що був не надто результативним, уже встигли охрестити «провалом» чи «простою формальніс-тю». Описана вище конференція окреслила чимало майбутніх викликів. Чи зможе український громадський сектор виступи-ти гідним конкурентом владі та почати впливати на неї? І зре-штою, що ж повинно впливати на рішення: цінності та «межі»


чи прагматичний розрахунок realpolitik? Спробуємо заглиби-тись у ці питання.

Парадоксально, але на конференції майже не звучало ім’я Тимошенко. Чи то по замовчуванню всі розуміли, що судова справа над колишньою прем’єркою впливає на переговорний процес і не бажали в чергове на цьому наголошувати. Чи то сам формат дискусії та її учасники не давали спростити про-блему та звести її до одного, хоча й безперечно важливого, су-дового процесу. На відміну від згаданої конференції, публічні дебати в Україні виглядають зовсім по-іншому. Загалом, якщо пригадати: попри те, що Угоду про асоціацію між Україною та ЄС розробляють вже досить давно, говорити про неї настільки активно (а інколи просто-таки істерично) почали саме у зв’язку з початком судового процесу над колишнім прем’єром Юлією Тимошенко. Це ще більше заполітизувало і без того вразливе до усіляких політичних інтриг питання євроінтеграції. Тому не завадить нашвидкоруч поглянути на хронологію україн-ського руху до ЄС.

У 1998 р. набула чинності підписана у 1994 р. між Україною та ЄС Угода про партнерство та співробітництво, яка встанов-лювала політичний діалог та визначала пріоритети — не біль-ше і не менше. До порівняння: країни, що урочисто приєдна-лись до ЄС у 2004 р., у 1998 р. уже були у СОТ (що є кроком на шляху до Зони вільної торгівлі з ЄС), подали заявку на член-ство, а головне — активно проводили скринінг — процедуру приведення національного законодавства у частині компе-тенції Союзу у відповідність до вимог законодавства ЄС. І хоча Україна за своїми домовленостями де-юре теж мала б працю-вати над подібною синхронізацією, однак український законо-давець був заклопотаний чимось іншим, а представництво Єв-рокомісії в основному приділяло увагу аспектам, які зачіпали торгівельні інтереси компаній із країн ЄС.

На початку 2005 р. у рамках Європейської політики сусід-ства був підписаний План дій Україна-ЄС, який був поклика-ний «значно наблизити українське законодавство, норми та


стандарти до законодавства Європейського Союзу», а також «спільними зусиллями» через вступ до СОТ довести Україну до підписання угоди про Зону вільної торгівлі з ЄС.4

Черговим проектом євроінтеграції стала програма Східне партнерство, яка була ініційована Польщею і Швецією та на-брала чинності у травні 2009 р., у період головування Чехії у Раді ЄС. Східне партнерство — це програма, що територіаль-но охоплює Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Молдову та Україну і покликана сприяти підготовці цих країн до Угоди про асоціацію та Зону вільної торгівлі, лібералізації візового режиму, що мовою грошей означає додаткове надання 600 млн. євро країнам-учасникам на ці потреби.5

У травні 2008 р. Україна вступила в СОТ, однак про те, на-скільки був невиконаний План дій, розрахований на термін до 2008 р. (фактично до часу закінчення Угоди про партнерство та співробітництво), може свідчити чимала кількість «пріорите-тів», які перекочували з Плану дій до новоспеченого докумен-ту — Порядку денного асоціації Україна-ЄС.6 Порядок набрав чинності у листопаді 2009 р., його розробили на зміну Плану дій задля підготовки України до підписання Угоди про асоці-ацію. В Україні одразу ж почав діяти громадський моніторинг процесу реалізації Порядку денного, зі звітами якого можна ознайомитись на його сайті.7 Моніторинг зосередив свою увагу на процесі скринінгу, тобто на приведені законодавства у від-повідність до «пріоритетів» Порядку денного. В останньому

4 http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_693 — План дій Україна-ЄС

5 http://www.rp.pl/artykul/11,228401_KE_bedzie_zaciesniala_wspolprace_ze_Wschodnim_Partnerstwem.html — Rzeczpospolita — «KE bкdzie zacieњniaіa wspуіpracк ze Wschodnim Partnerstwem»

6 http://www.kmu.gov.ua/document/243668936/Association%20Agenda_укр.doc — Порядок денний асоціації Україна — ЄС

7 http://es-ukraina.blogspot.com/p/blog-page_6301.html — Громадський моніто-ринг «Виконання Порядку денного асоціації Україна-ЄС: експертний погляд»


звіті можемо натрапити на певно вже звичне формулюван-ня: «Спостерігається погіршення рівня інформування про ді-яльність органів влади стосовно реалізації пріоритетів, навіть порівняно з 2010 роком... Незначні темпи реалізації політики у виконанні пріоритетів стають на заваді проведенню інститу-ційних та модернізаційних реформ за європейською моделлю розвитку...».8 Експерти дають невтішний, але вже звичний ви-сновок — поставлені цілі виконати не вдається.

Отже йдемо до ЄС ми вже досить давно, а умови, визначені як потрібні для асоціації, втілюємо протягом останніх двох ро-ків (це якщо не рахувати, що деякі вимоги кочують ще з 1990-х рр.). Однак неабияка активізація теми, як було зазначено на початку, триває останні півроку, що безперечно пов’язано з су-дом над екс-прем’єром.

Скринінг номер №1

Ще напередодні вироку, що його виніс Тимошенко Печерський суд, ЗМІ почали активно обговорювати варіант декриміналі-зації статті, за якою її звинувачували. Ця ідея декілька разів була озвучена і Президентом Януковичем, і одразу ж була під-хоплена західними політиками, які почали в один голос натя-кати що далі, то чіткіше — Європа не піде на асоціацію, якщо Тимошенко буде ув’язнена. Політизація питання дійшла до та-кого масштабу, що публіка вже й забула про Порядок денний, про його виконання, а всі демократичні устої чомусь звелись до особи колишнього прем’єр-міністра. Дехто з оглядачів каже, що функціонерів ЄС цікавить не стільки сама Тимошенко, скільки конкурентно спроможна опозиція на наступних парламент-ських виборах. Але, по-перше, акцент тоді має розширитись принаймні на ще одну особу — Юрія Луценка, у справі якого,

8 http://www.ucipr.kiev.ua/files/books/Report4_monitoring_PDA(Jan-Sep2011).pdf — Громадський моніторинг «Виконання Порядку денного асоціації Україна-ЄС: експертний погляд», звіт січень-вересень 2011 р.


за повідомленнями преси, свідки один за одним відмовляють-ся від попередніх свідчень, даних під тиском. І, по-друге, чому демократичність зводиться до участі у виборах опозиції? Чому ніхто не коментує виборчу реформу, яка скасувала графу «про-ти всіх» та мінімальну явку виборця; поділила виборчі округи у спосіб далекий від здорового глузду; ввела мажоритарну сис-тему, де перемагає перший (хоч би і з 10% голосів), а не той хто набере більшість в окрузі; зберегла можливість користуватись адмінресурсом; цензурувати ЗМІ під час виборів та ще бозна скільки «подарунків» українському виборцю, які подаються, як великий компроміс опозиції та влади.

Весь Порядок денний звівся до однієї особи, марно працю-вав громадський моніторинг, мало кого цікавлять щоденні не-хтування громадянськими свободами чи законопроекти, що пропонують українському суспільству цензуру в Інтернеті або ускладнення проведення мирних зібрань, чомусь не чутно роз-мов про зміни судових зборів, які просто унеможливили від-стоювання своїх прав у суді для більшості громадян, всі забу-ли про тисячі людей, яких катують у відділках міліції, бо увага була прикута лише до одного СІЗО — Лук’янівського.

Ціна межі для Януковича

Дискусію, що триває зараз в Україні, можна звести до двох складових. Одні кажуть, що ЄС от-от порине у глибоку стагна-цію і взагалі, у них подвійні стандарти, дехто з політиків інко-ли доходить до відвертої маячні, як, наприклад, вигадки про перевірку всіх журналістів на шизофренію.9 Інші озброюють-ся результатами опитування і кажуть, що більшість українців «зробила європейський вибір». Питання про рівень обізнаності українських громадян у тематиці ЄС, та, відповідно, що може

9 http://1tv.com.ua/uk/video/program/after_live/2011/11/07/3756 — телепередача «After live». Для підняття гумору, рекомендую усім переглянути, чим же на-справді виявилась ця нісенітниця про Румунію.


принести євроінтеграція, оминемо. Лише зазначу, що, на мою думку, орієнтир українців полягає десь у суголоссі слів євро-ремонт та Євросоюз.

Повернімося до вище описаної конференції та піднятого на ній питання меж для української влади від ЄС. У корені цієї ідеї лежить теза про якісну різницю між політикою помаран-чевих урядів та командою нинішнього Президента. Зрештою, з нею так само складно погодитись, як і не погодитись. Ав-тор цих рядків глибоко переконаний, що обидві влади мають спільне коріння та методи політичної гри. Хоча очевидно, що теперішні можновладці зайшли далі у своєму «покращенні вже сьогодні».

Маємо поставити питання, чи дійсно ЄС провалив свою по-літику, чи демократія та інші «красиві слова» повністю переда-ють інтереси Європейського Союзу? Зрештою, чи ЄС настільки неприязний до всіх «недемократичних» країн? Чи якісь межі зі сторони ЄС можуть вплинути на українську політику? І зре-штою, чи матиме позитивний результат для співпраці України та ЄС ситуація, коли все приноситься у жертву єдиному полі-тичному процесу?

Пригадаємо, які судові процеси над тодішніми опозицій-ними політиками розпочались одразу після перемоги Віктора Ющенка. Основними фігурантами тоді були Борис Колесни-ков та Євген Кушнарьов, яким закидали організацію сумноз-вісного сепаратистського з’їзду у Сєвєродонецьку. Однак одра-зу ж після сформування коаліційного уряду Партії регіонів та НУНС справи були закриті. Деякі експерти зазначають, що та коаліція багато у чому була створена зусиллями українського мільярдера Дмитра Фірташа, який, отримуючи колосальний прибуток на імпорті російського газу, не бажав бачити на по-саді прем’єр-міністра Юлію Тимошенко. Чи це не є нехтуван-ням демократії? Варто лише пригадати, що вже покійний пан Кушнарьов тоді був однією з можливих кандидатур на наступ-ні президентські перегони. Питання лише в тому, де більше політичного компоненту — у відкритті судових справ чи у їх


згортанні? Можливо ЄС ще тоді мусив би поставити межу, за яку Ющенко, чи вже Ющенко та Янукович разом не могли б пе-рейти? Видається, що ні. Зовнішня політика ЄС не може бути сталою, а вираз «подвійні стандарти» абсолютно не придатний для опису того, що відбувається.

На останньому самміті в рамках Східного партнерства, що відбувався наприкінці вересня у Варшаві, усі зосередили ува-гу на риториці європейських можновладців, адресованій у бік Президента України. Журналісти вихоплювали найменш дво-значні повідомлення: «І ми дуже чітко передали керівництву України позицію ЄС загалом і кожного з нас окремо: утиски опозиції, порушення прав людини дуже серйозно ускладню-ють реалізацію таких устремлінь і можуть кинути тінь на фі-нал переговорів про Угоду про асоціацію», — повідомив поль-ський прем’єр Дональд Туск.10 Водночас жоден з європейських функціонерів не згадав про стан демократії в Азербайджані, всі радо вітали «досягнення» Президента Ільхама Алієва, яким відома правозахисна світова організація «Freedom House» дає оцінку «Not free country».11 Азербайджанські тюрми вже давно «прихистили» не лише політиків-опозиціонерів, а і критично налаштованих блогерів. Проте Азербайджан має нафту, а голо-вне — транспортує її до Європи, а на додачу наступні два роки буде одним з 15 членів Ради Безпеки ООН (це там, де вирішу-ють чи «бомбардувати» чергового диктатора, чи ні), де пред-ставлятиме регіон Східної Європи.12 Чи означає це, що надії

10 http://www.pravda.com.ua/articles/2011/10/2/6633573/ — Українська правда — «Віктор Янукович під Варшавським пресом» — Сергій Лещенко

11 http://www.freedomhouse.org/template.cfm?page=363&year=2011&country=7990 — Freedom House — політичні свободи — 6, громадянські свободи — 6. Для порівняння Україна має статус «Partly Free» та політичні свободи — 3, гро-мадянські свободи — 3.

12 http://jamestownfoundation.blogspot.com/2011/10/azerbaijan-voted-onto-un-security.html — Jamestown Foundation Blog — «Azerbaijan Voted Onto UN Security Council For First Time In 20-Year History» — Mattew Czekaj


азербайджанських опозиціонерів на отримання «меж» від ЄС для азербайджанського диктатора марні?

Не так давно у ЗМІ промайнула новина про те, що до укра-їнського мільярдера і без сумніву одного з ляльководів укра-їнської політики Рената Ахметова, завітали міністри закор-донних справ Польщі та Швеції Радослав Сікорський і Карл Більдт.13 Зрозуміло, що тему Угоди про асоціацію два головні її європейські мотори оминути не могли, так само як і умови Зони вільної торгівлі для пана Ахметова, читайте — України. А головне — це певною мірою показує, «хто в домі господар» і хто насправді веде переговори про ті чи інші гарантії, вирі-шує міри демократичності та встановлює межі. Чи за такої си-туації можемо розраховувати на те, що український капітал найвищого ешелону боїться сценарію з «білорусизацією» чи «путінізацією» Януковича? Чи можемо ми апелювати до нього з подібними повідомленнями?

Де шукати відповідей?

Український публічний простір надмір заповнений коментаря-ми політиків та журналістів, які занадто спрощують весь комп-лекс проблем. Особисто автор цих рядків відчуває разючий брак насамперед фахової економічної оцінки українських перспек-тив та проблем.

Зрозуміло, що українське суспільство відокремлене від при-йняття рішень — громадські діячі, інтелектуали, незалежні огля-дачі і просто експерти мало чим впливають на вирішення того чи іншого питання. Очевидно, що це становище вигідне владі. Однак не в останню чергу цьому сприяє розрізненість громад-ського сектора, який ніяк не хоче об’єднуватись. Ідеться не про

13 http://ua.korrespondent.net/ukraine/politics/1287294-mzs-polshchi-prokomentuvalo-poyizdku-sikorskogo-do-ahmetova-ce-buv-horoshij-vizit — korrespondent.net — «МЗС Польщі прокоментувало поїздку Сікорського до Ахметова: Це був хороший візит»


якісь структурні зміни, а насамперед про взаємодію, коли ре-зультати діяльності одних впливають на роботу інших.

Чомусь цех оглядачів (за своєю суттю громадський) зовсім не звертає увагу на діяльність чималої кількості неурядових організацій. Саме вони перші б’ють на сполох у випадку черго-вої загрози демократії, громадянському суспільству у яких би то не було сферах нашого з вами життя. Чи йдеться про мо-ніторинг євроінтеграції, чи про виборчу реформу, чи про по-даткові нововведення, чи про житлову сферу, чи про освіту, чи про щось інше. Вони є носіями знання про суть та зміст справ-жніх проблем. Однак з іншого боку, великою проблемою укра-їнських «think tanks» чи, наприклад, правозахисників є погана реклама своєї роботи.

Третій сектор не може існувати просто, тому що третій та позаурядовий, так би мовити, заради своєї ж «незалежності». Він має бути потужним ресурсом, у тому числі і для озброєння критикою, як в межах України, так і поза ними. Саме тому по-трібна інтеграція в межах третього сектору. Ще раз наголошую, що не йдеться про якусь чергову об’єднавчу броваду. Йдеться про становлення громадянського поля, достатньо критичного, де діяльність буде злагоджена та оперативна, де погляд чи теза буде підкріплена конкретною аналітикою та фактами.

Саме так публічна опінія зможе уникнути заполітизованос-ті, або ж принаймні нейтралізувати її. Тільки тоді вдасться донести справжню суть проблем та негараздів і знизити ри-зик поставити долю українського суспільства у залежність від встановлених чи не встановлених меж, політичних судових процесів чи безглуздої агонії навколо «подвійних стандартів».


«Держава» переосмислюється, «кордони» залишаютьсяСьогодні ми є свідками пошуку відповіді на питання, яким чи-ном класичні уявлення про національну державу можуть бути переосмислені внаслідок таких процесів, як транснаціональні міграції, глобалізація, євроінтеграція, котрі руйнують традицій-ні кордони, що колись визначали націю-державу. Нижче я зупи-нюся на тому, як усе це впливає на переосмислення класичного розуміння національної держави через ослаблення її «кордонів» у її традиційному розумінні, і, що більш важливо, як така дер-жава адаптується до зовнішнього тиску, політично та інститу-ційно створюючи нові кордони.

Проте зараз повернемося до самого початку: коли мені йдеться про класичне розуміння національної держави, я ви-значаю її як незалежну, суверенну конструкцію, що об’єднується через такі поняття, як: нація (суспільство яке має спільну наці-ональність), держава (яка виконує функцію інституції) та тери-торія. Нація може бути ототожнена з культурними цінностями чи спільним способом життя. Держава, яку неможливо повніс-тю відділити від поняття «нації», виконує організаційну функ-цію — вона забезпечує безпеку цінностей самої нації. З іншо-го боку, національна держава в класичному розумінні не може існувати без громадян, оскільки статус громадянина де-факто



Ігор Басанський

Магістрант, Лундський університет

означає, що людина є інкорпорованою в життя національної держави. Громадянство актуалізується тільки тоді, коли гро-мадянин і держава взаємодіють, тобто коли вони несуть вза-ємні зобов’язання. Населення, що перетворюється на громадян, отримує фінансову та соціальну допомогу в обмін на вимоги, які приписує державі — сплата податків. У такий спосіб держа-ва сприяє інтеграції громадян, головним чином, шляхом витіс-нення (exclusion) «не громадян» — «інших». Територія — третій фактор, який визначає просторовий масштаб, на який поширю-ється вплив держави. Відтак нація, держава і територія стають нероздільними — держава визначає свою територію за допомо-гою сучасних політичних правил, які можуть існувати тільки за-вдяки існуванню громадян і чітко розмежованого простору.

Окреслене вище визначення «класичної нації-держави» було піддане критиці після Другої світової війни, коли на порядку денному постало питання глобалізації, створення наднаціо-нальних інституцій. До чого це призводить? Я вважаю, що мож-на стверджувати, що традиційна національна держава втрачає частину свого суверенітету (особливо це стосується територі-ального фактору), переказуючи певні повноваження транс- та наднаціональним інституціям. Внаслідок «розкриття» класич-ної національної держави, такі її складові, як суспільство, дер-жава як інститут та територія, стають самостійними і окремими частинами, функції яких мають уже інше смислове навантажен-ня. Можна стверджувати, що відбувається перехід до «посткла-сичної» моделі нації-держави. Усі три елементи присутні в обох моделях, але їх функції змінюються або, якщо бути точнішим, змінюється їх співвідношення. Сам факт «розпакування» дер-жави і дає право говорити про труднощі і проблеми, з якими стикається держава: створюються нові визначення культурної належності, ідентичності-самобутності, постають проблеми дер-жавного суверенітету, пов’язані із визначенням кордонів і ви-кликами транснаціональної міграції, її впливом на поняття гро-мадянства та перетворення трудових мігрантів на європейських громадян. Цей процес підриває поняття території в класичній

107«Держава» переосмислюється, «кордони» залишаються

моделі держави і девальвує поняття громадянства, яке значною мірою стає риторичною конструкцією і більше не несе того ідей-ного наповнення, яке воно мало у класичній моделі.

Перехід від «класичної» національної держави до т. зв. «роз-пакованої», «посткласичної держави» є безпосереднім резуль-татом транснаціональної міграції. Про це пише Девід Якобсен (David Jacobson) у своїй книзі Rights across borders: immigration and the decline of citizenship (1997). На його думку, «якщо відмін-ність між громадянином і чужинцем (alien) руйнується, а кордо-ни, що визначали національну спільноту, стають розмитими, то нівелюється сам принцип, завдяки якому держава і суспільство були пов’язані... За таких обставин цивільні, економічні і на-віть політичні об’єднання будуть дедалі менше використовува-ти державні кордони як точку відліку». Саме трудова міграція є причиною такої руйнації звичної взаємодії нації-держави-терито рії.

Д. Якобсен пропонує вирізняти три етапи міграції в Європу: міграції робітників (1945–1970), возз’єднання сім’ї в країні пе-ребування (починаючи з 1970-х років) та набуття мігрантами статусу громадян. Саме друга та третя фази змінюють відносини громадянин-держава в класичному розумінні через девальва-цію поняття «громадянин». На першій фазі держава інтегрує ро-бітників у свою територію і виграє від дешевої робочої сили, не даючи робітникам доступу до соціального забезпечення — пе-реваги, які мають тільки громадяни. На другій фазі, мігранти-робітники повільно (і органічно) вибудовують павутину зв’язків (політичні, економічні, соціальні) у країні перебування, що спричиняється до того, що вони стають невід’ємною частиною суспільства країни перебування (host country). Неможливість депортації мігрантів через їх політичний вплив призводить до того, що європейські держави змушені надавати мігрантам со-ціальні права, які зазвичай приписуються тільки за статусом громадянства — освіта, право голосу, доступ до соціального за-хисту. У такій ситуації межа між громадянином та чужоземцем (alien) стає розмитою, через те, що набуття прав стає доступним


за принципом проживання на відміну від принципу громадян-ства, як це було раніше. Погляд на мігрантів як на суто еконо-мічні суб’єкти змінюється, і актуальними стають питання про їхнє місце у відповідних суспільствах, а також статус їхніх прав. Оскільки мігрантам були надані ті самі соціальні права, які ра-ніше були винятково доступні тільки громадянам, поняття «гро-мадянство» знецінюється. Це призводить до того, що такі по-няття, як «громадянин» та «чужоземець» стають рівноправними. Відбувається це в результаті того, що соціальні пільги зумовлю-ються територією проживання, а не громадянством.

Можна побачити подібності між «класичною» та «посткла-сичною» моделями. У першу чергу, це функція «othering» (ідеть-ся про ідентифікацію «іншого», процес «іншування»). Навіть у постмодерній моделі держава намагається утримати свій су-веренітет, організаційний потенціал, завдяки своїй здатності залучення і вилучення з суспільства, керуючись принципами ін-дивідуальності. У класичній моделі «іншування» було досягну-то шляхом вилучення тих, хто був за «межами», за територіаль-ним кордоном. У посткласичній моделі «інші» перебувають уже в межах кордонів держави і тому функція «вилучення» також змінюється: нові кордони встановлюються у формі інституцій-них законів, національних і транснаціональних угод, які регу-люють не фізичні кордони, а скоріше умови, за яких ці кордо-ни мають чи не мають статус «кордонів» для тих чи інших. Цей процес можна назвати «реінституціалізацією». Тож, реінсти-туалізація — це переосмислення, трансформація кордонів, яка здійснюється з середини. Реінституалізація — процес, в якому відбувається трансформація класичних функцій інституцій. Ця трансформація здійснюється через те, що національна держа-ва переорієнтовує свою увагу зі своїх фізичних меж і фокусу-ється на контролі інтеграції мігрантів через державні установи. Замість того, щоб забезпечити фізичний захист своїх реальних кордонів, як це було в класичній моделі, посткласична держа-ва намагається захистити свої інтереси через впровадження змін на політичному, законодавчому та інституційному рівнях.

109«Держава» переосмислюється, «кордони» залишаються

Маємо ситуацію, коли одна модель фокусується на кордонах «ззовні», у той час як інша перемикається на кордони «внутріш-ні». Дихотомію також можна вбачати в тому, що такі держави проголошують рівність прав та універсальні ідеї, приймаючи на транснаціональному рівні законодавство, з іншого боку, така держава фокусується на контролі свого внутрішнього кордону через процес реінституалізації.

Якщо інституалізацію у класичній моделі можна розуміти як перетворення населення в громадян шляхом створення відно-син громадяни-держава, реінституалізація — це спроба пост-класичної моделі держави захистити свій суверенітет побудо-вою селективних, інституційних меж всередині держави. Наразі ми можемо спостерігати боротьбу цих моделей і передбачати, що незабаром посткласична модель домінуватиме в цьому про-тиборстві.


Ґендерна політика та Київ

Панівним дискурсом сучасного суспільства досі лишається дис-курс чоловічої універсальності, або ж нормативності, та жіно-чої девіантності, тобто відхилення від норми. Однак часи змі-нюються, і те, що раніше не осмислювалося, наразі піддається аналізу і, сподіваюся, виправленню. Відтак, кращими ліками від «ґендерної сліпоти» є публічні дискусії та критика. Мета ґендер-ного аналізу зрозуміла: ідентифікувати та висвітлити причини і форми нерівності між чоловіками та жінками.

Засновок, що жінка повинна мати право голосу, рівні еко-номічні та політичні права, видається найбільш «очевидним», тому, хоч боротися за ці права було нелегко, рішення у цих ви-падках прозоре, звісно, якщо сторони стоять на засадах ґен-дерної рівності. А от ґендерні викривлення в таких сферах, як лінгвістика чи, наприклад, міське планування не так легко за-уважити. На допомогу приходить структуралізм, коли певні принципи перестають сприйматися як універсальні та норма-тивні, але для цього потрібно підважити їхню «раціональність».

Міський простір та жіноче питання

Ідея міста тісно пов’язана з публічним простором та публічніс-тю. Якщо сприймати публічність у визначенні Ю. Габермаса як

111Ґендерна політика та Київ


Євгенія Сакал

Центральноєвропейський університет, історія

простір між державою та приватним життям, то міста були сце-ною для чоловіків, що історично пов’язано з їхньою роллю чи-нити публічно. Жінки проживали в містах, але не могли бути його повноправними мешканцями, адже були обмежені у віль-ному пересуванні, самостійному відвідуванні громадських місць і т. д. Оскільки місто не належало жінці (якщо викорис-товувати вишукану риторику тієї доби: жінка не могла тримати естетичної дистанції відносно міста), вона не могла бути, ска-жімо, фланером, однак, могла сприйматися як частина міста. Отже, перебуваючи у сфері чоловічого домінування, міста були розраховані для чоловічих потреб.

Після індустріальної революції, а особливо у ХІХ століт-ті, жінки з середнього та робітничого класів мусили змінюва-ти свій спосіб життя. Потреба знайти роботу та заробити гроші змушувала їх полишати свої домівки. «Різкий» вихід жінок на вулицю, як вважають, почасти зумовив суспільний страх перед урбанізацією та залюдненими вулицями. Цей страх, до певної міри, можна інтерпретувати як прихований чоловічий страх втратити патріархальну владу. Ситуацію на вулицях описували як небезпечну та нездорову, а натовп часто визначали в термі-нах фемінності та асоціювали з надміром емоцій. Небезпеки натовпу сприймалися як небезпеки жіночності, що вийшла за межі контролю. Відтак утопії нового міста, які виникли в остан-ній чверті ХІХ–першій чверті ХХ століття, мали відновити чоло-вічий контроль над жінками.

У цей час виникає ідея міста-саду. Її метою є не лише змен-шити міську бідність, злочинність, покращити життя в небла-гополучних районах, а й повернути жінок до їхніх домівок, зменшивши потреби регулярних поїздок та довгих подорожей. Вважається, що ідея міста-саду могла бути покликана, щоб зно-ву ув’язнити жінку.

Ситуація змінилася в середині ХХ століття, коли проект міс-та-саду втратив свою популярність через тенденцію до пере-творення його в ідею розбудови передмість. Ідея нуклеарної сім’ї, відповідно до якої родина живе в приміському будиночку,

112 Культура міст

ставала дуже популярною і відповідною до суспільних потреб. Чоловіки регулярно доїжджали на свої робочі місця, а жінки по-винні були піклуватися про дітей та дім. Дякуючи новим техно-логіям, вони мали менше хатньої роботи, тому могли шукати роботу по сусідству. У 1960-х не існувало переконання, що жінки здатні працювати повний робочий день, тому вони мусили вдо-вольнятися парт-тайм та місцевими варіантами роботи. Функ-ція міського планування була покликана задовольнити саме ці економічні потреби.

Міський транспорт

Зростання міста породило проблему складнощів пересування, доїзду до місця призначення, зонування міста. «Розкидання» міста призводило й до редукції соціальних зв’язків, а «розтяг-нення» міста — до залежності від автомобіля. Людина без ав-томобіля стає стриманішою у своїх маршрутах та залежною від інших, переважно чоловіків. Таким чином, жінки здійснюють поїздки на коротші відстані, ніж чоловіки, тому вони змушені шукати місце роботи ближче до дому, щоб могти далі вести до-машнє господарство. Ці умови впливають на їхні зарплати та спричиняються до нерівності. Догляд за дітьми також накладає свій відбиток на пересування містом. В американському слен-гу жінки, які витрачають години свого часу на транспортуван-ня своїх дітей на різні позашкільні заходи, називаються «soccer moms». Через незручне міське планування цей обов’язок «з’їдає» час жінки, який міг би бути використаний корисніше. Подібні проблеми є і у Великобританії, оскільки місто має райони, які чітко розмежовуються на «житлові» та «робітничі», що створює проблеми для жінок, які мусять поєднувати ролі «робітниць» та «піклувальниць».

Київ — це велике місто, яке не має чіткого зонування, однак, має чітко визначений історичний центр та житлові масиви. Пе-реважна кількість офісів та підприємств знаходиться на право-му березі міста, тому щодня мешканці лівого берега повинні


здійснювати переміщення на правий берег. Таким чином, люди звикли щодня пересуватися на значні відстані. Власниками ма-шин є переважно чоловіки, відсоток жінок-власниць набагато нижчий. Зазвичай родина має один автомобіль для своїх потреб, а жінки часто навіть не мають водійських прав. Вони повністю залежать від своїх чоловіків. Серед молодшої ґенерації ситуація певним чином уже змінилася, але у старшому поколінні (40-55 років) чоловіки є водіями, і ситуація навіть не підлягає обгово-ренню. Існує багато упереджень щодо жінок-водійок. Таким чи-ном, немає належної стимуляції для рівних можливостей (якщо не рахувати певні ринкові вимоги, адже жінки є додатковими клієнтами для автошкіл, тому поволі з’являється реклама, яка заохочує їх вчитися керувати автомобілем).

Громадський транспорт не є достатньо зручним для пасажи-рів, незважаючи на його відносно низьку вартість. Часто паса-жирам доводиться змінити кілька видів транспорту, аби діста-тися до пункту призначення. Через ці обставини жінки з дітьми стають дуже вразливими, і боротьба з транспортними незруч-ностями перетворюється на повсякденну практику. Тож, люди зазвичай жаліються на транспорт, проте ніколи не замислюють-ся над прихованими ґендерними питаннями, що його стосують-ся. Крім того, зважаючи на те, що ціна на квитки в маршрутках постійно зростає, то кілька пересадок жінки з дітьми у підсумку може суттєво позначитися на її витратах. Корисним у цьому ви-падку може бути досвід Великобританії, коли людина купує кви-ток, який дійсний протягом певного часу, що зумовлює можли-вість пересадок. Однак, оскільки в Україні транспорт частково є приватним, то подібна практика навряд чи можлива у найближ-чому часі.

Ідеологія міста

Кожне місто має своє «обличчя»: будівлі, вулиці, пам’ятники та те, що влучно назвали «вуличними меблями». Разом вони втілюють певну «ідеологію», яка формує міське середовище.


Просторове планування має величезний вплив на суспільство. Воно відображає, продукує та нав’язує панівну ідеологію. Архі-тектура, як писав колись М. Фуко, виконує функцію дисциплі-нування суспільства, або ж нав’язування певних норм. Таким чином, громадські місця є ніби каналами, по яких циркулює со-ціальна та історична пам’ять, минуле стає відчутним та оприяв-леним і щораз перевідтворюється у теперішньому часі, визна-чаючи норми та кидаючи своє послання в натовп.

Погляньмо, як у міському просторі функціонують жіночі образи, зокрема втілені у пам’ятниках. Жіночих пам’ятників у Києві не так багато. З-понад сотні пам’ятників жінкам присвячено лише десять: княгині Ользі, Лесі Українці (три пам’ятники), Олені Телізі, Надії Крупській, Марії Заньковець-кій, Проні Прокопівні Сірковій, Марії Примаченко, погруд-дя Марії Боровиченко. Також у Києві є ще Монументи Неза-лежності, «Батьківщина-Мати», «Мати, що проводжає сина на фронт», «Голодна дівчинка», паркова скульптура «Хлопець і дівчина», «Богиня Флора». Прикметно те, як розподілені пам’ятники «фундаторам» української літератури: у Києві є чо-тири пам’ятники Тарасу Шевченку, три — Лесі Українці та два — Івану Франку, що ніби символізує перше, друге та третє місце у літературному каноні.

Утім, головним пам’ятником столиці є монумент Незалеж-ності, який був збудований на Майдані Незалежності у 2001 році. Він символізує незалежність української нації. Колишній Президент України Леонід Кучма назвав цю фігуру «втіленням Берегині Української Родини». Однак у повсякденні пафос цієї споруди зменшується через називання її «бабою». Поза тим, легко прочитати «прихований» меседж монументу: жінка має бути дбайливою та асоціюватися з материнством. Це спосіб, у який громадські місця нав’язують певні норми.

Окрім «довговічних» форм, сучасне місто сповнене ще жіно-чих образів-одноднівок, які відображаються в рекламі. Впадає в очі, що значна кількість реклами, яка експлуатує жіночі об-рази, є відверто сексистською. Вона нав’язує жінкам поведінку,


яка зводиться до сприймання їх лише у якості сексуальних об’єктів. Такою, скажімо, є реклама суші-ресторану «Якіторія» або кількох будівельних фірм. Таким чином, у суспільстві фор-муються упередження та підживлюється ґрунт для нерівності. У Швеції реклама, яка використовує оголене жіноче тіло, є за-бороненою як така, що порушує рівність та принижує гідність жінки.

Отже, непропорційність жіночих образів у монументально-му мистецтві відносно чоловічих може спричиняти вражен-ня, що жіночого внеску в історію міста взагалі не було. Тоді як реклама сексистського змісту зводить жіночу роль переважно до репродуктивної функції. Така ситуація є спадком one-sex періоду, який досі може ускладнювати сприйняття ролі жінок у суспільстві та створювати проблеми.

Ґендерний мейнстримінг

Ідея планувати міста з урахуванням ґендерної коректності є достатньо новою. Перші дискусії щодо такого планування міс-та виникли в 1970-х роках в США. У 1990 році розпочалася нова хвиля дискусій: з’явилися праці C. H. Greed Women and Plan-ning: Creating Gendered Realities, C. Moser Women in the City, J. Little Gender, Planning and the Policy Process, J. Darke, S. Ledwith, R. Woods Women and the city: visibility and voice in urban space, які означи-ли новий крок у міській теорії. У цих працях вказується на еко-номічну та соціальну роль жінок в урбаністичному суспільстві, їхній ексклюзії від економічних можливостей та процесу при-йняття рішень в архітектурних проектах, дискримінаційному характері більшості законів.

Клара Грід визначає ґендерний мейнстримінг як «система-тичну інтеграцію питання ґендеру в усі системи і структури управління, політику, програми, процеси та проекти, спосо-би бачення та дії». У 1994 році в Парижі відбулася конферен-ція Women and the City, на якій уперше детально обговорюва-лася потреба врахування різноманітності інтересів міських


мешканців, зокрема жінок, стосовно забезпечення житлом, сусідства, екологічних та міських послуг. Наразі діє проект Gender Inclusive Cities: Increasing Women’s Safety by Identifying and Disseminating Effective and Promising Approaches to Promote Women’s Equal Access to Public Spaces, 2009–2012. Ця програма за-снована UN Trust Fund in Support of Actions to Eliminate Violence Against Women. Мета програми — забезпечити ситуацію у місті з огляду на право жінок жити, працювати та пересуватися по місту без страху чи труднощів. Програма спрямована на пошук факторів, які спричиняють нерівності та ексклюзію і позбавля-ють жінку «права на місто».

На законодавчому рівні ґендерні стандарти вказані в Ам-стердамській угоді (1997 р.), яка передбачає, що «всі громадські служби мають здійснюватися з повним урахуванням рівних можливостей у місцевій виконавчій владі, і це має бути внесе-но до плану». Таким чином, ґендерний мейстримінг став важ-ливим аспектом політики Європейського Союзу.

Впровадження ґендерного мейнстримінгу є надзвичайно важливим серед міських планувальників. Ідея полягає не лише у збільшенні кількості жінок серед архітекторів, а й у їхній ґен-дерній освіті, оскільки жінки-архітектори не народжуються з ідеєю ґендеру, відтак, можуть перебувати під впливом зраз-ків «нормальної» чи «очевидної» архітектури. Отже, ґендерний мейнстримінг має пролити світло на потреби жінок в досяг-ненні більш демократичної архітектури. В Україні нещодавно почав діяти Дорадчий комітет з питань ґендерної рівності при Асоціації міст України. Він здійснюється за фінансової під-тримки уряду Канади, яка надається через Канадське агент-ство міжнародного розвитку та Федерацію канадських муні-ципалітетів. Одним із завдань комітету якраз і є рекомендації органам місцевого самоврядування враховувати питання ґен-дерної рівності до стратегічних завдань розвитку міст.

Аби визначити, як ефективно місто надає рівні можливос-ті, добру освіту, службу охорони здоров’я, безпеку на вули-цях, а також почуття спільноти і культури, дослідниками була


запропонована нова категорія в оцінці міст як woman-friendly city. Федерація канадських муніципалітетів розробила пи-тальник, який оцінює «дружелюбність» міста. Він складаєть-ся з таких частин: політична структура, механізми та ресур-си, адміністративні структури, участь і партнерство структур і механізмів. Позитивно відповісти я змогла лише на три пи-тання, що визначає Київ як місто з серйозними проблемами у галузі втілення політики ґендерної рівності. І хоча питаль-ник більше стосується суспільства, ніж безпосередньо архі-тектури чи міського планування, однак, наше бачення сус-пільства впливає і на архітектуру, і на міське планування та навпаки.

Отже, суспільство змінюється, і разом з ним змінюються «обличчя» міст. Цей процес нелегкий, однак, безумовно, по-трібний, адже від нього залежить наш комфорт та спосіб жит-тя. Ґендерний аналіз є ще доволі новим методом інтерпретації міста, але без його врахування навряд чи можна говорити про демократичне суспільство, до якого ми так прагнемо. У Києві є ще багато, над чим працювати: як над транспортом та інфра-структурою, так і над «ідеологією» та просвітою.


Прибережні історії Таллінна — Культурної столиці Європи 2011 року

Добіг кінця 2011 рік, що ввійде в історію Естонії як час, коли Таллінн носив титул Культурної столиці Європи. Це був рік ди-намічного культурного життя, сповненого найрізноманітніших подій у світі театру, кіно, образотворчого мистецтва, музики, лі-тератури, танцю та інших царин культурного життя людини.

Сама ідея надавати одному чи кільком європейським міс-там титул культурної столиці частини світу народилась у не-далекому 1985 році в афінському аеропорту під час розмови між тодішніми міністром культури Греції Меліною Меркурі та її французьким колегою Жаком Лангом.1 Грецька акторка, співачка та політик — пані Меркурі — бачила таку ініціативу як інструмент, що надасть більшого стимулу міжкультурно-му діалогу в межах Європейського Співтовариства — спіль-ноти, що на середину 80-х років минулого століття все ще за-лишалася радше економічним, ніж політичним і культурним об’єднанням. Ініціативу Меліни Меркурі підтримали її колеги з урядів решти держав-членів Європейського Співтовариства, і вже того ж 1985 року рішенням Ради ЄС Афіни стають першим

1 European Capitals of Culture: the road to success From 1985 to 2010, http://ec.europa.eu/culture/documents/ecoc_25years_en.pdf , С. 3.

119Прибережні історії Таллінна

Володимир Гушулей

Естонська школа дипломатії, Таллінн


Містом європейської культури (у 1999 році титул отримав його теперішню назву — Культурна столиця Європи).2

Починаючи з 1985 року і до сьогоднішнього дня, це зван-ня носили вже понад сорок європейських міст. Минулого року, окрім Таллінна, Культурною столицею Європи також було фін-ське місто Турку. Практика обрання двох міст була закріплена 2006 року спільним рішенням Європейського Парламенту та Ради ЄС , згідно з яким кожного року два європейські міста, що представляють, відповідно, нову державу-член Союзу та решту Союзу отримують титул Культурної столиці Європи.3 Варто за-уважити, що з 2005 року лише міста в межах ЄС можуть номі-нуватись на право носити почесне звання культурної столиці, хоча до того це право належало всім європейським містам без винятку.4 Так, зокрема, в 2000 році одразу кілька міст з-поза ЄС, а саме: норвезький Берген, Краків, Рейк’явік та Прага — стали Культурними столицями Європи. У 2008 році цей титул належав Ставангеру (Норвегія), а в 2010 — Стамбулу, які отри-мали це право ще до змін 2005 року.5

Протягом 1992–2003 років також проводили європей-ські культурні місяці. Цю ініціативу було здебільшого спря-мовано на міста Центрально-Східної Європи. Окрім них,

2 Decision 1419/1999/EC of the European Parliament and of the Council of 25 May 1999 establishing a Community action for the European Capital of Culture event for the years 2005 to 2019, Official Journal of the European Communities L 166, 01.07.1999, Брюссель.

3 Decision 1622/2006/EC of the European Parliament and of the Council of 24 October 2006 establishing a Community action for the European Capital of Culture event for the years 2007 to 2019 Official Journal of the European Communities, L 304 , 03/11/2006, Брюссель.

4 European Commission, Culture, «History of the capitals», http://ec.europa.eu/culture/our-programmes-and-actions/capitals/history-of-the-capitals_en.htm

5 European Capitals of Culture: the road to success...


заходи в рамках культурних місяців двічі проводились у Санкт-Петербурзі.6 Після розширення ЄС в 2004 р. практи-ку проведення культурних місяців припинили. Жодне міс-то України чи інших держав, що зараз об’єднані ініціативою Східного Партнерства, ніколи не отримувало права проводити в себе заходи в рамках культурних місяців чи носити звання Культурної столиці Європи, хоча Київ був одним із кандидатів на цей почесний титул у 2010 році.

Минулорічні заходи в столиці Естонії проходили під за-гальною концепцією «прибережних історій».7Таллінн позиці-онував себе як місто на морському узбережжі з багатою історі-єю, динамічним сьогоденням та мультикультурною громадою. Однією із символічних заходів в рамках програми Культурної столиці Європи став приїзд оповідачів з усього світу, що з 20 березня до 30 листопада ділились розповідями про море та його роль як посередника між культурами.

Загалом протягом минулого року в Таллінні було реалізо-вано понад 250 культурних проектів, що їх відібрали на кон-курсній основі з тисячі пропозицій. Для фінансування цілого циклу заходів лише в рамках 2011 року, не враховуючи підго-товчі роботи протягом попередніх років, влада Естонії станом на 2010 рік була готова витратити понад 7 млн. євро.8 Щодо програми заходів, то вона, на мою думку, дозволила Таллінну вдало показати свою історію та сучасність у широкому контек-сті європейської культури. Звісно, важко і навряд чи можливо описати або хоча б згадати кожний із проведених заходів, але на деяких із них, все ж, зупинюся.

6 European Commission, Culture, «Past European Capitals of Culture», http://ec.europa.eu/culture/our-programmes-and-actions/capitals/past-capitals_en.htm

7 Tallinn — European Capital of Culture. Stories of the Seashore. Programme, http://www.tallinn2011.ee/events

8 The Monitoring and Advisory Panel for the European Capital of Culture (ECOC) 2011, «Report of the second monitoring and advisory meeting for the European Capitals of Culture 2011», 2010.


Одним із дебютних подій 2011 року став перший чемпі-онат світу з вогняних фігур, на якому в оригінальний спосіб було вирішено проблему утилізації новорічних ялинок. Саме вони стали основним матеріалом для майстрів вогняних фі-гур. Не менш оригінальною була експозиція «Діалог у темноті», де на відвідувачів чекали абсолютно темні кімнати, а їхніми гідами були сліпі люди. Таким чином, кожен міг відчути, що означає жити без зору. В одному з центральних готелів міста — «Віру» — розмістилась виставка «Готель „Віру“ і КДБ». Експона-тами слугувала апаратура співробітників радянської служби безпеки. Так організатори змогли занурити відвідувачів ви-ставки в атмосферу недавнього радянського минулого Таллін-на. З різницею в кілька тижнів на вулицях естонської столи-ці пройшли китайський новорічний карнавал та традиційні святкування масляниці по-російськи. Протягом літніх місяців у центрі міста розмістилася інсталяція театру із соломи, якою перехожі могли вільно користуватись. Історію карнавалів про-довжили традиційні святкування на честь старого міста та ву-личний венеціанський маскарад. Серед спортивних заходів одне з провідних місць посів чемпіонат Європи з легкої атле-тики серед юніорів. У день 20-ліття відновлення незалежнос-ті — 20 серпня 2011 року — на співочому полі було проведе-но традиційний фестиваль «Пісні волі». Подібний фестиваль двадцять років тому став чи не головним символом боротьби естонців за свою незалежність: тоді на співоче поле прийшов майже кожен третій мешканець Естонії. У світі кіно на 2011 рік дивитимуться крізь призму кінофестивалю «Темні ночі», який більше відомий за абревіатурою PÖFF. Цей кінофестиваль став не тільки місцем для показу понад 500 коротко- і повномет-ражних стрічок з 75 країн світу, а й чудовим майданчиком для обговорення кінопроектів на майбутні роки. Не пройшов цей рік і без українського фестивалю «Балтійська трембіта», на якому всі охочі могли поплавати на чайках та ознайомитись з особливостями життя козаків. Ще Таллінн побачив виступи Віденського хору хлопчиків, «Балету Монте-Карло», чемпіонат


світу з класичного культуризму, морські змагання на каяках і безліч інших заходів. За прогнозами організаторів, місто з 400-тисячним населенням протягом 2011 року мало відвіда-ти понад 200 тисяч туристів.9

У Таллінні як Культурній столиці Європи 2011 року добіг-ли останні дні календаря культурних заходів, завершилися останні проекти. Зараз підводять підсумки, котрі вже цього року будуть опубліковані в офіційному звіті Європейської Ко-місії. А тим часом титул Культурної столиці Європи перейшов до португальського Гімарайш та словенського Марібору. Тал-лінн же й далі продовжує розповідати свої прибережні історії.

9 Tallinn — European Capital of Culture. Stories of the Seashore. Programme, http://www.tallinn2011.ee/events


Покидькам — нове життяВаршава не припиняє мене дивувати. Цього разу... покидьками. Їх перетворили на конкурс, ресайклінг-подію, громадську ак-цію — Przetwory [Заготівлі]. Точніше: у конкурсі брало участь те, що з ними, тобто покидьками, зробили польські та закордонні молоді митці, дизайнери за два грудневі дні в Soho Factory, адже цього року мотто події звучало так: «Що для тебе може зробити дизайн?».

Чим таки займалися в Soho?

10 та 11 2011 грудня в Soho Factory за п’ять злотих (близько 15 грн.) можна було насолодитися несамовитими творчими ви-гадками польських і закордонних митців, які, отримавши від організаторів коробки зі сміттям: бите скло, ганчірки, мотузки, пластмасові деталі тощо, мали з цього всього зробити щось. На фото праворуч можна побачити, як виглядав процес витворення в першій залі

Як не дивно, але з мотлоху виникали непересічні дизайнер-ські твори, як-от:



Ірина Ковальчук

Інститут міждисциплінарних досліджень Artes Liberales, Варшавський Університет

125Покидькам — нове життя

лампи з пластикових кришечок;

елементи одягу з поролону або туалетного паперу;


або бесідку зі ста кілограмів газет і трьох кілограмів борошна;

уже непотрібних пробірок або битого посуду.


Я також була в захваті від пошкрябаного дерев’яного шматка, до якого творці прикрутили годинниковий механізм, чим перетво-рили непотріб на дизайнерський годинник.

Брендовий товар

У другій залі зібралися вже більш-менш знані в польських мис-тецьких колах творці, аби представити свою продукцію: різно-манітний одяг, дивні аксесуари, чудернацькі іграшки, стильні меблі, товари для хатнього вжитку, музику тощо. Тут уже пану-вала атмосфера торгу.

Я купила змія з картону, який дуже гармонійно змахує кри-лами. Авторка іграшки — Алєна з Білорусі, навчалася в Мінську й Кракові в Академіях мистецтв, зараз живе у Варшаві. «Я з Бі-лорусі — і не приховую цього», — сказала Алєна, а я подякувала за змія і побажала успіхів.

Дерев’яна пластинка, на якій лазер випалив їжачка, привер-нула мою увагу. Ледь натиснувши, я зможу витиснути його ту-луб з тієї пластинки, поставити на витиснуті лапки. Те, що рані-ше діти випалювали з лупою під сонцем, тепер робить згідно із закладеною програмою лазер.

Від прикрас я теж не втрималася...

Кілька слів про Soho

Soho Factory у Варшаві — це своєрідний відповідник нью-йорк-сь кої SoHo, де митці перетворили заводські приміщення на га-лереї, бутіки, помешкання (т. зв. лофти). Як стверджують автори варшавської ідеї, столиця Польщі, мабуть, єдине місто в Європі, яке не має «мистецького» району. Українські митці можуть вті-шити поляків: ні, далеко не єдиним.

Factory — це постіндустріальна забудова, площа якої стано-вить вісім гектарів, на яких розмістилися кілька десятків бу-динків різної величини, які можна облаштовувати під будь-які потреби: конференції, покази мод, концерти, виставки, офіси,


ресторани, клуби etc. Genius loci притягує бізнесменів, мит-ців, загалом варшав’ян. Soho Factory надає також шанс усьому району до розвитку, до відновлення активного життя, сприяє процесу джентрифікації. Отже, цей культурно-мистецький біз-нес-проект — це теж своєрідна переробка руїн на притомні при-міщення для різноманітної діяльності: конференційної, робо-чої, виставкової, мистецької і житлової.

What is so good about it?

Захід був дуже популярним серед варшав’ян і гостей столиці. В неділю ввечері, коли акція вже добігала кінця, у величезних павільйонах ще гуляли люди, бігали діти1 дивувалися й купува-ли щось на згадку. Такі заходи об’єднують людей, заохочують до спільної діяльності.

Przetwory — це також крок від консумпціонізму, акція, що змушує задуматися над тим, чи все те є покидьками, що ми ви-кидаємо. Як бачимо, криза змушує бути творчим. Може, з якоїсь точки зору це не аж так погано?

1 Я вже звикла до того, що в Польщі на багатьох подіях «для дорослих» дітям зав жди є що робити: часто для них відводять спеціальну кімнату /приміщен-ня / відгороджене місце, де зазвичай волонтери бавляться з ними. На Przetworach були як спеціалісти з розвитку творчих здібностей у дітей, так і рядові волонтери, які займалися маленькими людьми.


Кілька слів про Варшаву

В час, коли природа навкруги мокра й сіра, а люди довкола пока-зово замислені та серйозні, якось рука з наготованою ручкою не піднімається додавати нашим читачам нових «апокаліптичних» вражень чи налаштовувати їх на ще більш сумний лад. Можли-вий дефолт в низці європейських країн, ніби передвиборча кам-панія в Росії, незрозуміла політ-трагікомедія в Україні, пам’ятне цьогорічне 11-е листопада в Польщі — все це виливалося та ви-ливається на наші голови нескінченним малоприємним по-током новин, пліток і припущень. Серед всього цього мотлоху важко знайти щось цікаве, можливо кумедне чи навіть до сміш-ного банальне, але те, що бодай трошки нас розвеселить, зму-сить на хвильку відірватися від буденної роботи або навчання, спонукатиме пізнати щось нове, порівняти зі «своїм», врешті-решт, погодитися чи з обуренням відкинути. Відтак, цього міся-ця ми з Вами поговоримо про Варшаву, столицю однієї з наших західних «шенгенівських» країн-сусідок, місто, яке віднедавна стало мені «другим домом» після рідного Києва. Я кажу «пого-воримо», бо надалі коротко спробую висловити СВОЄ і тільки СВОЄ враження про «miasto nad Wisłą», його «цікавинки», анта-гонізми та парадокси, а всіх читачів, за наявності власної дум-ки та можливості її висловити, прошу зі мною подискутувати — все ж моє бачення Варшави навряд чи збігатиметься з думкою



Іван Гаврилюк

НаУКМА — Варшавський університет

більшості (а, можливо, я помиляюсь). Також хочу наперед пе-репросити, якщо декому моя замітка здаватиметься схожою на «туристичний путівник» польською столицею — певні елемен-ти такого «przewodnika», безперечно, присутні — але ж все для зручності прочитання та систематичності усвідомлення.

З чого починається наше знайомство з новим і незвіданим містом? Правильно — з аеропорту (у випадку варшавського ле-товища ім. Фридерика Шопена, якщо Ви американський-захід-ноєвропейський турист з кока-колою й гамбургером в руках або ж дядечко-бізнесмен із модною валізкою в одній руці, ка-вою в іншій та газетою під лівою пахвою), автобусного вокзалу (у випадку Варшави-Західної, якщо Ви український-білорусь-кий студент або заробітчанин) чи центрального залізничного вокзалу (у випадку не тільки Варшави тут контингент куди різ-номанітніший: від тих же дядечок-бізнесменів до безпритуль-них). Так сталося, що знайомство з Варшавою чотири роки тому почалось в мене саме з останнього, тож тепер не будемо зраджу-вати традиції J

«Варшава Центральна» («Warszawa Centralna») — найбіль-ший і найважливіший залізничний вокзал у польській столиці (ймовірно, і в цілій Польщі). За градацією PKP (місцевого від-повідника «Укрзалізниці») — один із найкращих, йому присво-єна категорія «А». Утім всі, хто бодай раз побував на польських залізничних вокзалах (байдуже в якому місті й якої пори року) мусить розуміти, що до подібних класифікацій треба ставитись з великою пересторогою. Часом складається враження, що PKP — найменш фінансована польська держструктура, і тому для при-ведення залізничних вокзалів у бодай якийсь порядок просто немає грошей.

Тепер повернімось до Варшави.До 1944 р. головним залізничним вокзалом польської столиці

був «Головний вокзал» («Dworzec Główny»), який, серйозно по-шкоджений під час Варшавського повстання, в січні 1945 р. був остаточно висаджений в повітря відступаючими німецькими частинами. Зараз на його місці, між вулицею Маршалковською

131Кілька слів про Варшаву

та сучасною «Варшавою Центральною», знаходяться входи до станції метро «Центр» («Centrum») та парк, що оточує варшав-ський Палац культури й науки (Pałac kultury i nauki). Після війни протягом кількох десятків років роль головного столичного вок-залу виконувала станція «Варшава Головна Особова» («Warszawa Główna Osobowa»), в якій наразі розташовано Залізничний му-зей (Muzeum Kolejnictwa).

Нарешті 1972 р. було прийняте рішення про зведення ново-го вокзалу і через три роки (грудень 1975 р.) будівництво було завершене. Проект змінювався багато разів, до того ж сама побудова велася «ударними темпами» у зв’язку із запланова-ним візитом Леоніда Брєжнева, що не могло не позначитися на якості та продуманості об’єкту. Тому будівля вокзалу з того часу знаходиться в стані постійного ремонту. Останній розпо-чався в серпні 2010 р. — очевидно, планується хоч би якось під-готувати споруду до Євро-2012.

«Варшава Центральна» справді не справляє враження го-ловного вокзалу європейського міста, а радше нагадує велику станцію метро десь у Шанхаї. Цей вокзал не є ані зручним, ані гарним, ані добре функціональним. Всього чотири перони (!), які, до того ж, розташовано під землею на –2 рівні, притому ліфтів для підйому багажу чи людей на гору немає, на плат-формах стоїть якась романтична темрява і мрійливо віють вітри, численні коридори та закапелки, заповнені кебабами й магазинчиками, не дозволяють швидко орієнтуватися і зна-ходити потрібну колію, непоодинокі безпритульні постійно відволікають проханням дати пару злотих і т. д. А у зв’язку зі згадуваним вже ремонтом, який просувається на диво ха-отично й повільно, орієнтування на вокзалі набирає дійсно пригодницьких форм. Не дивно, що «Варшава Центральна» за-ймає одне з найнижчих місць у рейтингу залізничних вокзалів 23 найбільших польських міст.1 І це в Польщі! Також не дивує той факт, що в 2014 р. планують повністю знести стару будівлю,

1 http://pl.wikipedia.org/wiki/Warszawa_Centralna


а на її місці побудувати сучасний залізничний вокзал. От тіль-ки не до кінця зрозуміло, як це можна зробити в самому цен-трі міста на дуже обмеженій територіально ділянці.

На цьому, можливо, слід було би попрощатися з «Варшавою Центральною», якби не той факт, що цей залізничний вокзал є важливою складовою одного з двох центрів Варшави. Чому «одного з двох», — спитаєте Ви? Спробуємо розібратись.

Кілька кварталів, що оточують «Варшаву Центральну», вже з десяток років поступово перетворюються (на сьогодні сміли-во можна стверджувати, що перетворилися) на діловий та роз-важальний центр польської столиці — особливо після відкрит-тя в 2007 р. торгово-розважального комплексу «Золоті тераси» («Złote Tarasy»), частина якого домінує над будинком залізнич-ного вокзалу. Також навкруги розташовано з десяток хмарочо-сів (найвищий якраз добудовують), в яких містяться численні офіси, банки, магазини, різноманітні представництва тощо. Також не можна оминути увагою й один із символів Варша-ви та найвищий будинок у Польщі (висота зі шпилем 230 м)2 — Палац культури й науки (Pałac kultury i nauki, PKiN), свого часу Палац культури й науки ім. Йосифа Сталіна, що знаходиться буквально в ста метрах від «Варшави Центральної» і разом з нею утворює масштабний архітектурний ансамбль. Про PKiN можна розповідати доволі багато, хоч би з тієї причини, що він є спорудою доволі неоднозначною — одні вважають його за символ комунізму, який треба знищити, інші (більшість) — за одну із найвизначніших архітектурних пам’яток Варшави. Для незаангажованих туристів Палац культури й науки — це, насамперед, чудовий оглядовий майданчик, з якого в ясну по-году видно всю польську столицю.

Такий архітектурний ансамбль навколо «Варшави Цен-тральної» на людину, яка вперше потрапляє до польської

2 Цей факт по-своєму увічнив польський гурт «Електричні гітари» у приспіві однієї зі своїх пісень «вважай, то не хмари, то Палац культури» («uważaj, to nie chmury, to pałac kultury»).


столиці, справляє враження про Варшаву, як місто хмарочосів, хоча насправді для міста є характерною низька забудова (тут Ви не побачите т. зв. «свічок», якими наші доблесні архітекто-ри за останні десять років буквально засіяли весь Київ). Висо-тні офісні центри, які, мов гриби після дощу, виросли на обме-женій площі навколо залізничного вокзалу (і не тільки — деякі житлові будинки доби ПНР виявилися буквально затиснуті з усіх боків сучасними бетонно-скляними коробками) здалеку разом чимось нагадують серце якогось американського мега-полісу, де центр буквально нависає над рештою міста. Єдиний плюс — фактично з будь-якого місця Варшави видно, де є сер-цевина міста.

Завершуючи тему «Варшави Центральної» слід також зазна-чити, що цей район є одним із найважливіших пунктів міської комунікації — тут сходяться траси дев’яти трамваїв та більше двадцяти автобусів, поруч є дві станції метро (стосовно вар-шавського метрополітену — у червні цього року розпочалось будівництво другої лінії «підземки», яке триватиме ще як міні-мум два роки).3Цікаво, що котлован однієї з майбутніх станцій знаходиться поблизу Національного стадіону — тут лишається тільки поаплодувати владі Варшави, яка, незважаючи на очіку-вані тлуми туристів наступного літа, думає про комфорт своїх громадян, а не враження про місто різних «чужих» людей.

Тепер пройдемося метрів триста від «Варшави Центральної» шумною Єрусалимською алеєю (Al. Jerozolimskie) — коробкопо-дібні будинки тут нагадують східний Берлін, бо ж відбудовано міста за подібними планами — і розпочнемо коротке знайом-ство культурно-туристичним центром Варшави.

Вулиця Новий світ (Nowy Świat) є однією з найбільших зна-них столичних артерій, частиною колишнього Королівського тракту (Traktu królewskiego). Відома з середини XVII ст. Знище-на під час Другої світової війни, почала діяти вже 1949 р., по-ступово були відновлена й стара забудова в класичному стилі.

3 http://strategiatransportowa.um.warszawa.pl/content/budowa-ii-linii-metra


У середині 1990-х рр. вулиця зазнала капітального ремонту, зо-крема була в два рази звужена проїзна частина і, відповідно, розширена пішохідна зона (відтак, з’явилися вже такі звичні для цього місця літні кафе та кав’ярні). На вулиці розташовано чимало цікавих будівель, наприклад Палац Замойських (Pałac Zamoyskich) в якому на разі знайшли місце підрозділи Варшав-ського університету, чи Палац Сташиця (Pałac Staszica), де нині знаходиться Польська академія наук. Особисто у мене Новий світ чомусь асоціюється з місцями, корисними для шлунка, тобто різними закладами харчування. Особливо вирізняєть-ся бар «Фамільний» («Familijny»), що входить в мережу відомих своїми низькими цінами «Барів молочних» («Barów mlecznych»). Ці місця унікальні тим, що лише там за одним столиком мож-на побачити бездомного в драних штанях і бізнесмена в кос-тюмі від «Армані». Місцева їжа, звичайно, не відрізняється божественним смаком, наприклад, я з «ностальгією» згадую борщ у вигляді бурувато-червоної води, втім 8-10 злотих за такий-сякий обід незмінно гріють серце. Щоправда, останній раз бував я там давно — лякають черги J

Пам’ятник Миколаю Копернику перед будинком Польської академії наук служить своєрідною межею між Новим світом і ще більш туристично привабливою вулицею — Краківським передмістям (Krakowskie Przedmieście), відремонтованою про-тягом 2007–2008 рр. (ця вулиця, як і вся Варшава, дуже по-страждала під час Другої світової війни й протягом довгого часу була занедбана). Для мене це місце є найріднішим у Вар-шаві, бо за адресою Краківське передмістя 26/28 знаходиться головна брама Варшавського університету і вхід в централь-ний кампус (а там й до Інституту історії пару кроків). Утім не тільки навчанням цікаві ці місця. Навпроти Університету роз-ташована Базиліка святого Хреста (Bazylika św. Krzyża), в якій, згідно заповіту Фридерика Шопена, поховали його серце. Че-рез якісь двісті метрів розташований Президентський палац (Pałac Prezydencki w Warszawie). Загалом, на Краківськім перед-місті є чимало адміністративних споруд, адже ще з XVII ст. тут


будували свої палаци представники магнатерії та королівської родини, відбувалися паради та демонстрації (останні, зрозу-міло, дещо пізніше). Відповідно, вже згадуваний Президент-ський палац знаходиться в колишньому замку Конєцпольських, Радзівілів і Любомирських, Академія мистецтв (Akademia Sztuk Pięknych) — в палаці Крашінських, Міністерство культу-ри — в садибі Потоцьких, а в палаці Тишкевичів міститься до-бре знаний у певних колах Полонікум (Polonicum) — Інститут культури та польської мови для чужоземців (Instytut Kultury i Języka Polskiego dla Cudzoziemców). А недалеко, у колишньому палаці Острозьких, розмістився суперсучасний музей Шопе-на (від самого Фридерика там є хіба рояль, на якому він грав у Парижі, листи до рідних в Польщу та посмертна маска), проте комп’ютерні технології дозволяють повністю відчути себе в тій епосі й навіть послухати всі твори геніального польського ком-позитора.

І Новий світ, і Краківське передмістя на сьогодні закриті для приватного транспорту, ними мають право їздити лише авто-буси, таксі та авто дипломатичних представництв і аварійних служб. Все це, в купі з численними затишними кав’ярнями та ресторанчиками, мусить створити якомога теплішу атмосферу.

Краківське передмістя разом із купою туристів (насправ-ді, порівняно з тим же Краковом, у Варшаві їх не так і багато) приводить нас до самого серця польської столиці — Королів-ського палацу (Zamku królewskiego) та ансамблю Старого міста (Starego miasta). Не буду багато розказувати про ці місця, адже інформацію про них можна знайти в Інтернеті чи туристичних довідниках. Скажу тільки, що під час Другої світової війни 90% будинків Старого міста і сам Королівський палац було знище-но, здебільшого під час Варшавського повстання. За планами Гітлера на місті палацу мала бути зведена величезна зала для урочистих засідань, а пам’ятник королю Зигмунду (Сигізмун-ду) мав замінити монумент Німеччині. Нині ж повністю від-новлені Старе місто та Королівський палац входять до списку об’єктів архітектурної спадщини ЮНЕСКО (від 1980 р.).


На жаль, гуляючи Старим містом чи фотографуючи Коро-лівський палац, можна стверджувати прописну істину, що ко-пія ніколи не замінить оригінал. Відчуття якоїсь штучності доповнюють облуплена в багатьох місцях штукатурка, графіті (це біда багатьох європейських міст, нам лишається тільки мо-литися, щоби на стінах тої ж Андріївської церкви не з’явилися здалеку помітні написи) та неприємне відчуття, що всі зака-пелки, буквально в кроці від крамниць, кафе та сувенірних лавок, перетворені на громадські вбиральні. І ніхто з цим ні-чого не робить. Королівський палац бодай мене абсолютно не вражає своєю архітектурою і, якби не башти, нагадував якусь казарму чи монастирські келії незрозумілого рожевого ко-льору. Втім, якщо Вам хочеться романтики та усамітнення, — обов’язково сходіть в Старе місто, на деяких вулицях якого, здається, взагалі не ступає нога людини.

З оглядового майданчика поблизу Королівського палацу відкривається прекрасна панорама іншого берега Вісли. Що-правда, особливо цікавих місць там, окрім зоопарку та Наці-онального стадіону (Stadionu Narodowego), немає. Останній, зважаючи на певні недоліки в системі техніки безпеки, офіцій-но до цих пір не відкритий, а вже за місяць на ньому має про-йти перший матч — фінал кубку Польщі з футболу. Збудована за останнім словом техніки, на місці знесеного ще ПНР-ського Стадіону десятиліття (Stadionu Dziesięciolecia), на самому березі Вісли, найбільша спортивна арена Польщі повинна стати одним із символів не тільки Варшави, а й всієї країни. Вночі фасад ста-діону по всьому периметру світиться червоно-білим кольорами польського стягу. Єдина але важлива перевага Національного стадіону перед київським «НСК Олімпійський» полягає в тому, що він знаходиться не в центрі міста, а у зеленій зоні, поруч має з десяток автобусних і трамвайних маршрутів, а також залізни-цю, незабаром з’явиться і метро. Це знімає проблему розміщен-ня паркінгів і полегшує можливу евакуацію людей.

Закінчуючи нашу невелику прогулянку Варшавою (під час якої ми, за барком місця, оминули увагою чимало цікавих


пам’яток архітектури, парків тощо) проїдемось автобусом (цікаво, невже тролейбуси настільки гірші за автобуси, що їх в Польщі лише у Любліні тримають? А як же чистота повітря?) до славнозвісного гуртожитку «Гера» / «Хера» (тут вже як хто до нього ставиться; офіційно «Hera»). Це місце, за влучним висло-вом одного варшавського водія таксі, стало дійсно «народним постоєм» для «людей зі Сходу», які приїжджають вчитися до Варшави. Ще більшої сакральності додає розташований поруч готель «Хайят», клієнти якого в свої вікна можуть спостерігати за облупленими стінами «Гери» / «Хери» та приватним життям її «східних» мешканців.

Ось така вона Варшава: місцями прибрана до блиску, міс-цями засмічена та замальована графіті, місцями з розміткою на дорозі від якої троїться в очах, місцями взагалі без неї, міс-цями європейська, місцями не дуже, місцями зелена, місцями сіра, місцями тепла й привітна, місцями вітряна та наповнена дивними людьми, місцями цікава, місцями нудна, місцями польська, місцями важко визначити яка... Варшава, в якій слід побувати.


Над випуском працювали

Олена Бетлій — головний редактор

Ірина Ковальчук, Олена Коваленко — літературні редактори

Микола Ковальчук — метранпаж, консультант із технологій

Зв’язок

Центр польських та європейських студій НаУКМАКиїв, вулиця Волоська, 10

(підвальне приміщення шостого корпусу)

www.cpes.com.ua

olena.betlii [at] gmail.com

Про Центр польських та європейських студій НаУКМА

Центр польських та європейських студій Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) засновано 2007 року (рішенням Вченої ради Академії від 21 червня 2007).

Фактично постійну діяльність Центру було розпочато церемонією відкриття та презентацією могилянській громаді основних напрямів діяльності 25 вересня 2007 року.

24 березня за участю прем’єр-міністра Республіки Польща Дональда Туска Центр польських та європейських студій НаУКМА відсвяткував входини до свого постійного місця мешкання, відремонтованого коштом Посольства Республіки Польща в Україні (підвал 6 корпусу Академії, звідси походить і друга назва Центру — Underground). Мета діяльності Центру:

• стимулювання і організація наукових досліджень в галузі польських та європейських студій;

• створення потужного українського наукового центру, котрий у процесі реалізації своїх дослідницьких проектів розглядав би місце України у спільному європейському культурно-історичному та соціо-політичному просторі;

• сприяння міждисциплінарним дослідженням;

• підвищення зацікавлення академічної громади у доробку провідних дослідників польської та європейської проблематики, передусім, шляхом покращення рівня інформування колег про основні досягнення в галузі соціальних і гуманітарних наук;

• організація і проведення публічних лекцій вітчизняних і закордонних фахівців з гуманітарних і соціальних наук;

• підготовка й проведення презентацій книг і періодичних видань;

• сприяння молодим науковцям у їхніх власних розробках з даної тематики;

• підтримка фахівців з-за кордону, зацікавлених у проведенні власних досліджень в Україні, а також долучення до координації діяльності західної україністики (організація спільних форумів та конференцій);

• створення і розбудова бібліотеки з польських та європейських студій.

Documents

Європейський світ. Випуск 3