ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СВІТ

ВИПУСК 6 Грудень 2012

Europa als Lebenswelt und Lebensraum Європа як світ і простір для життя

i

ЗМІСТ

ii

Тетяна Онофрійчу/ Сприйняття культури європейського Просвітництва на Волині 5

Катерина  Диса Польські місця пам’яті в Києві кінця ХІХ ст. (на прикладі путівника Kijów i jego pamiątki Вацлава Чеховського)

16

Олена Коваленко Помаранчева альтернатива: мистецтво у політиці 32

Розмова  з  Олею  Гнатюк 55

Розмова  з  Александром  Смоляром 64

Ліля  Ревак Польська енергетична політика: стан галузі та «свічка надії на енергетичну безпеку»

77

Володимир  ГуBулей Українська дилема 84

Оля  Гнидюк Прибульці з Центральної Європи: Польська імміграція до Великої Британії

89

Роман  Москаленко Образ Польщі в українських ЗМІ у 2012 році 98

iii

Женя  Сакал «Спочатку вітчизна близько, на відстані руки», або Українські візові діалоги

107

Іван  Гаврилюк Євро-2012: не завершена казка Центрально-Східної Європи та особисті враження від свята футболу

117

Ірина  Ковальчу/ (Не) Чекаючи на Мецената 132

iv

Коли ми чуємо «Просвітництво», то одразу ж уявляємо архітектуру типу рококо, пишно зодягнених дам, припудрених і затиснутих в криноліни, чоловіків у перуках, або ж перед очима постає щось на кшталт картини Адольфа Менцеля, де Фрідріх ІІ, король Пруссії, грає на флейті для свого двору. Вишуканість, чуттєвість, але водночас і потяг до покращення, практичності та нових знань – ось що привнесла культура Просвітництва в Європу ХVIII столітті. Однак ми мало замислюємося над тим, як же цю пишноту, цей ідейний

СПРИЙНЯТТЯ КУЛЬТУРИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА НА ВОЛИНІ

5

ТЕТЯНА ОНОФРІЙЧУК

Випускниця НаУКМА, PhD researcher, History Department, EUI, Florence, Italy. 

розвій сприймали на периферії кожної з європейських держав. Інколи, і навіть дуже часто, відстань між столицею і окремим регіоном лишень поглиблювалась унаслідок таких-от культурних віянь, що надходили з Франції, Англії чи Італії. Для прикладу пропоную поглянути на реакцію волинських вельмож ХVIII – ХІХ століть на французьку придворну культуру, якою так пишався останній король Польщі Станіслав Август Понятовський. Згідно з поширеною думкою, Просвітництво стало відомим на польських землях саме завдяки реформаторським нововведенням Станіслава Августа в освіті, музиці, літературі. З часом, уже в ХІХ столітті, його культурні впровадження почали відігравати головну роль у процесі трансформації змісту поняття нація для поляків кінця ХVII I – початку ХІХ століття, тобто в часи після поділів Речі Посполитої. Для того щоб зрозуміти реакцію волинських шляхтичів на нововведення в освіті й запозичення в мистецтві , які пропагувалися при дворі у Варшаві, важливо знати, що ж саме було звичним на цих землях до цього. Прочитуючи шляхетські его-документи, можна скласти загальну картину Волині в 1770-х – 1860-х років , оскільки жоден зі щоденників не оминає аспекту Просвітництва в його французькому або «варшавському» варіанті. Нерідко саме згадуючи «просвітницькі реформи» кінця ХVIII століття волинські шляхтичі наголошують на власному , польському , консерватизмі.

Кожен зі шляхтичів зазначає, що ініціатива будь-яких змін виходила саме з королівської голови, адже Станіслав Август був переконаний, що потрібно було починати з освіти, аби вилікувати народ від нездорових забобонів , саме тому він заснував шляхетський кадетський корпус, а ксьондз Конарський, за його протекцією, заснував монастир піарів. Король підтримував науки й літературу,

6

нову музику. За словами поета Юліана Урсина Немцевича, у другій половині ХVIII століття майбутнє вбачали вельми щасливим і гідним великого народу . Поруч зі спогадами про освітні реформи Немцевич з ностальгією розповідає про звичаї й манери на Волині у ХVIII столітті. Саме в цій частині ми можемо вловити «справжнє польське минуле» , яке ще не було зіпсоване французькими манерами, що дістали своє поширення тут уже на початку ХІХ століття. За означенням Немцевича, це були часи, основними характеристиками і звичаями яких були побожність , сільське господарство, гостинність і ввічливість. Він пригадує свої дитячі роки на Волині в 1770-х, де нічого не знали про ті порядки, що вже панували в столиці наприкінці століття . Свій перший досвід зіткнення з «французьким» автор зображує на прикладі зустрічі із паном Оссолінським: «Ніколи людина не дивувала мене більше. До того часу я не зустрічав жителів у польському строї, яких я зазвичай бачу, такого надмірного зросту; фігура із заокругленим животом, у панчохах , черевиках , у короткій зеленій сукні із золотими петлицями, у білій камізельці з лами, у припудреній перуці, від якої чорна стрічка з обох боків спадала на груди». Побачивши цього чоловіка, малий Немцевич одразу запитав у батька: «Tatu, co to jest?»

Буде незайвим наголосити, наскільки окраїни пасли задніх перед столицею, адже знання французької й прийняття французьких звичаїв стало обов’язковим для Варшави вже до кінця 1770-х років. І для того, щоб заслужити хорошу «репутацію», у Варшаві стало надзвичайно необхідно до 1 7 6 0 року знати , як вклонятися , правильно танцювати і розмовляти французькою мовою.

Загалом, акцент ностальгії найсильніший під час спогадів про «чисті» польські традиції. Однак нерідко можна прочитати, що таку просту і звичну польську старовину зруйнували ніяк не

7

нововведення королівського варшавського двору, а саме прихід росіян на початку ХІХ століття. Ті невдачі, що спіткали реформи короля Станіслава Августа, вельми часто приписують московській політиці, оскільки, на переконання шляхтичів, метою Катерини Великої було тримати Польщу в темноті й анархії, навіть незважаючи на те що її діяння підносили в своїх творах Вольтер і д’Аламбер. Більш від того, Російська імперія не лише політично, а й морально знищувала польські традиції . Для Юліана Немцевича , Юзефа Дзевецького й Северина Букара занепад усього «святого» стається саме з приходом на ці території Російської імперії. До приходу гостей зі сходу чистими були звичаї поляків, святим було жіноче ложе, і саме їх звинувачують у подальшій корупції і порочності. Немцевич згадує: «Пам’ятаю, яке велике було обурення, коли розійшлась чутка про те, що помітили московського полковника Абсолевіча, коли він уночі залазив у вікно до пані, люди почали волати, що довкола Содом і Гоморра». Для шляхтичів, які бачили на власні очі розпад Речі Посполитої, усі нещастя політичні, моральні, фізичні, зіпсування недоторканих до того часу звичаїв, святих у народі, пішли від росіян.

У мемуарах шляхтичів присутні рясні судження про Просвітництво «в дії» , про соціальну трансформацію суспільства за часів профранцузьки налаштованого двору Станіслава Августа та про формування нового «просвітницького кола» в столиці. Водночас така піднесеність тону стосовно французького впливу на Польщу характерна далеко не для всіх. Дзевецький, наприклад, пишучи, що «в Варшаві тон, звичаї, одяг, мова були французькими, тримали скрізь гувернерів, гувернанток, камердинерів французів», водночас уважає , що всі «товариства з Франції тхнули демагогічними засадами» і мало чим могли допомогти.

8

Рідна Волинь для шляхтичів наприкінці ХV I I I століття стає територією паничів, які впроваджували тут зарубіжні звичаї: «Інші паничі наші, котрі відвідали зарубіжні країни і набрались іноземних манер, звичаїв і смаку, поєднували польський блиск із французькою вишуканістю . Гетьман Огінський , канцлер Сапєга , гетьман Браницький тримали італійські і французькі театри й балети. Двори їхні були грандіознішими за більшість дворів удільних німецьких князів, були вони тими смолоскипами давнього блиску, котрі горіли тим яскравіше , чим швидше мали згаснути» . Відповідно , Річ Посполита в спогадах кінця ХVIII століття – це територія «великих родів», і «якби вплив великих родів, таких як Радзивіли, не втрачався, то Польща змогла б вистояти». Москву ж звинувачують у тому, що вона стала на заваді об ’єднання партій Радзивілів, Чарторийських і Потоцьких у «партію загального блага».

На фоні оптимістичної ситуації із манерами і звичаями кінця ХVIII століття шляхтичі, зокрема Юліан Немцевич, усе ж таки критично ставляться до читацьких практик того часу. У його судженнях про літературу дуже чітко видно заклик до «практичності» та «покращення» , що було одними із основних акцентів Просвітництва. Однак навіть при дворі Адама Чарторийського особливого поступу в «практичності» не було: «Князь, який хотів долучити мене до стилю, дав мені на переклад давній французький роман Histoire secrete de la Reine de Navarre. Пізніше я перекладав інший роман – Histoire de Jean de Bourbon prince de Carency, le siege de Calais, що дало мені розуміння стилю, звичай поводження, хоча, напевно , краще було б , якби мені дали щось важливіше і практичніше до перекладу , як , наприклад , Історію Карла V Робертсона». Водночас він зазначає, що місцеві знавці почали активно перекладати новочасну літературу , зокрема романи ,

9

і як приклад наводить спогад про свій досвід: «Демон поезії кусав мене завжди. Почав перекладати перше, що потрапило до рук, а саме La Henriade Вольтера і переклав дві пісні. Але довідавшись, що пан Хоментовський уже ту поему переклав, залишив її в спокої». Що ж до окремих творів, які він читав, то для Немцевича були доступними такі книги в 1790-х роках, звичайно ж, завдяки бібліотеці Чарторийського : «Загальна історія Подорожей» Кондільяка, «Історія Риму» Фергюсона, «Історія Англії» Г’юма, твори Свіфта, «Одіссея», Адам Сміт, Плутарх, Горацій, Вергілій, Овідій, «Подорожі» Кука, Вольтер, «Історія Філіппа II», окремі журнали (загалом 228 книг).

Водночас Немцевич зазначає , що читання загалом не було поширеною практикою серед шляхти кінця X V I I I століття і звинувачує в цьому попередні часи панування двох Сасів, що не вміли читати польською, і ще менше дбали про польську літературу, школи й академії. Саме тому в Польщі і не прижився Monitor, популярний журнал , який був аналогом англійського і французького видання, бо людей не навчили читати два попередні Саси, а шляхта передовсім дбала про власне господарство, обіди й полювання. Тут варто зауважити, жоден шляхтич не наголошує на польській мові як основному «медіумі» освіти. Латина залишалась основною мовою навчання до 1780-х років, у 1820-х – 1830-х роках французька мова починає домінувати й на окраїнах Польщі.

Найцікавішим аспектом спогадів, на нашу думку, є описи нових освітніх практик, які дуже часто суперечили традиціям на Волині. У цей час, у 1780-ті роки, до Кременецького ліцею прибули нові викладачі з Краківської академії, адже було поширеною думкою, що саме там навчали найкращих учителів. Реакція на цих «нових людей», що приїздили на Волинь, нерідко була досить комічною:

10

«Поява молодих академіків у панчохах і черевиках, з навішаними на плечі плащиками, вельми зачіпала єзуїтів, викликала різні домисли та розмови. Пізніше було надіслано ще більше вчителів, так ці навіть вальсували! Їм була виказана особлива прихильність, найповажніші двори запрошували їх на прийоми, і їхні академічні плащики розвівались на вітру, коли вони вальсували з нашими панянками». Водночас, хоч би там що планували при дворі у Варшаві, а єзуїтська освіта не поспішала відходити від освітнього процесу. Попри нововведення й те, що вивчення мов тепер впроваджувалось ледве не з колиски, усе ж таки молоді викладачі мали дотримуватися « єзуїтських» звичаїв – молитви й фізичні покарання не скасовувались . Отже , відхід од старовини все ще не був радикальним.

Нерідко шляхтичі критикували «просвітницькі» нововведення з позиції нової моральності і побожності молодого покоління, яке геть відрізнялося, у негативному сенсі, від покоління своїх батьків. Найбільшим мінусом новочасної освіти стало те, що «покинула побожність Межиріча, катехізис, сповідь, слухняність, і все, що раніше було підставою для чесного життя». Після 20 років такої освіти, Кароль Міцовський «нарахував дуже мало таких, що вийшли із цієї новочасної освіти з католицькими засадами». Тобто для окремих шляхтичів першої половини ХІХ століття (Немцевич, Борейко, Міцовський) значення моральності було тісно пов’язане саме з католицьким вихованням, і вони не дуже сприймають так звану «нову моральність» Комісії, яка полягала у вивченні прав і обов’язків індивіда. Загалом, Комісія національної освіти, заснована в 1773 році за ініціативи короля Станіслава Августа, переслідувала мету реформування освіти в краї, а саме скасування єзуїтської моделі навчання та заснування натомість публічних шкіл, де б

11

світські науки викладали світські вчителі. Водночас Кременецький ліцей, що його заснували діячі Комісії, подавав поганий приклад іншим школам , адже тут , замість релігійності , багато уваги приділялось танцям , вивченню іноземних мов , малюванню , фехтуванню, тобто загалом відтворювалося домашнє виховання початку ХІХ століття , коли в шляхетських домах віталась «європейськість».

Для Міцовського Кременецький ліцей передовсім є закладом розпусно-ліберальним, де «учні мали необмежену свободу, де цукерні чи більярдні були місцем навчання чи лекцій, де були танцювальні вечори, де дозволялись візити родичів, які відривали від науки увагу їхніх синів, котрі потім у класі не слухали того, чого навчав професор, а думали лише про те, що казала панна Амелія, де замість лекції були репетиції танців на найближчий вечір тощо». Нові ректори, дозволяючи вольності собі й студентам, зробили Межиріч непізнаваним і він його порівнює із гауптвахтою: «Аж темно було від люльок в устах 16-річних молодиків, крик, галас, забави, ігри, а в години, що колись присвячувались наукам і спокою, тепер грали на скрипці, пищали на дудці, хтось показував якийсь пас по-англійськи, просто чистий Хаос». Відповідно коли пізніше стараннями Чарторийського , Тадеуша Чацького і під покровительством царя Олександра I почали запроваджувати ліцеї, університети, гімназії, «засади релігійні і моральні, засади, що були основою щастя людини, зникли».

Проте не все було так погано. Поруч із незадоволенням вихованням Міцовському імпонують запровадження Комісії стосовно садівництва, бо він уважає, що на Волині шляхтичі не мали уявлення про те, як щеплювати дерева, особливо це стосується дрібної шляхти. «Якщо десь незрозумілим чином була груша чи яблуня

12

найкращого сорту, то до кінця свого існування вона так дичавіла, що нічим не відрізнялася від звичайної. Не вміли ані пересаджувати, ані щеплювати, не розуміли, і не хотіли розуміти». Слід відзначити, що в цьому була заслуга фізіократа Стройновського, який вірив у те, що поширення сільського господарства було «джерелом збагачення», і це згодом знайшло відгук у польській економіці.

Надалі стає цікаво спостерігати за зміною ставлення до Просвітництва відповідно до зміни поколінь, адже шляхтичі, які живуть в другій половині ХІХ століття геть інакше сприймають усі нововведення і реформи в Речі Посполитій. Вони не мали жодного досвіду єзуїтського виховання , виростали , маючи гувернерів -французів і вже з 7 років могли читати французькою. Тобто їхня форма виховання швидше відповідала «європейській», за яку ратував Тадеуш Чацький . Тому їхнє сприйняття нової освіти відрізняється від попередників. Незважаючи на те що вони чули про просвітницькі реформи лише від батьків, вони все одно пишуть про них як про апофеоз шляхетської патріотичної ідеї, спрямованої не стільки на реформування освіти в краї, скільки на витворення інакшого шляхетського самоусвідомлення. Саме тому в ХІХ столітті освіта стає органічною частиною сприйняття Речі Посполитої, яка мала би довести світові, що цей край гідний кращої долі.

Можна сказати, що для Козьмяна Каєтана і Шимона Конопацького, представників молодшого покоління , освіта , впроваджена Станіславом Августом і Тадеушем Чацьким , стає важливим моментом у вихованні патріотизму іншого типу – нерегіонального. Частину спогадів, де йдеться про значення освіти вони завершують словами, де видно зміщення наголосу від місцевого значення освіти до такого, що має значенням для всього польського: «Молоде покоління , народжене під час правління Станіслава Августа

13

і виховане Комісією, шляхом виправлення вад своїх батьків, шляхом освіти і витривало все, що було приготовано долею, бо хоча від політичних помилок воно не вільне, усе ж таки умилостивило несправедливу думку про польський характер, завоювало повагу Європи і заслужило неабияку хвалу від народу в цілому». Тут вони підтверджують слова Міхала Понятовського, брата короля, для котрого «надія для нашої країни лежить в освіті». Цікаво, що такі слова Каєтана практично є переказом настанов, виданих самою Комісією, згідно з якими вихованець школи Комісії національної освіти – це «людина, яка може швидко, влучно й раціонально мислити, бо навчена аналітичними методами, вишколена вивченням логіки, вихована на геометрії й арифметиці, адже саме на ці предмети покладаються великі надії і саме для них запроваджуються такі досконалі підручники; це людина, яка має різнобічний – і не лише теоретичний, але й практичний, пов'язаний з життям – досвід, адже недаремно навчають шляхетську молодь садівництва, рільництва, історії, ремесел; це правова й моральна людина , яка шануватиме вольності й боронитиме їх , яка від’єднається від сарматизму та стане в перших лавах борців за політичний, суспільний, господарчий і культурний прогрес».

Як підсумок слід зазначити, що шляхтичі, які пишуть свої мемуари в 20-х – 30-х роках XIX століття і які самі були виховані не в нових світських школах, ще не бачать результатів упроваджень Комісії як таких . Вони також дуже поволі сприймають Просвітництво – «французькість» столиці, котра проникала на Волинь, нерідко викликає в них здивування й несприйняття нерідко саме через російське замилування усім французьким. Тому для цих шляхтичів реформи освіти обмежуються передовсім впровадженням нових підручників, предметів, а спогади побудовані на контрасті між

14

спокоєм, релігійністю, добром, батьківською турботою, що панували до реформи, і тим, що стало після.

Однак якщо це перше покоління сприймало епоху через освіту батьків і нерідко ставилося до французьких впливів саме негативно, то в другій половині ХІХ століття впровадження Комісії прирівнюється до збереження й утвердження нею «польськості». Шляхтичі , виховані в батьківських домах «по -європейськи» , відвідуючи піарські школи чи школи засновані меценатами при монастирях, на схилі літ переконують, що саме впровадження Комісії національної освіти можуть гарантувати збереження польського патріотизму шляхом залучення до шкільної програми вивчення польських творів , мови та впровадження належного військового виховання, яке було відмінне від «сарматського» виховання другої половини ХVIII століття.

15

Польська громада складала одну з найчисленніших етнічних груп Києва ХІХ століття. Відповідно, було багато місць, важливих для повсякденного існування цієї громади , місць , пов ’язаних з її історією та знаковими фігурами . Своєрідний підсумок життя польської громади у ХІХ ст. можна знайти на сторінках путівника Вацлава Чеховського Kijów i jego pamiątki, який у 1900 році був опублікований видавництвом Леона Ідзиковського.

ПОЛЬСЬКІ МІСЦЯ ПАМ’ЯТІ В КИЄВІ КІНЦЯ ХІХ СТ.

(НА ПРИКЛАДІ ПУТІВНИКА KIJÓW I JEGO

PAMIĄTKI ВАЦЛАВА ЧЕХОВСЬКОГО)*

16

КАТЕРИНА  

ДИСА

* Стаття підготовлена за підтримки Польського Інституту в Україні.

PhD, доцент кафедри історії НаУКМА

У автора є багато способів звертатися до польської тематики, яка в путівнику хоч і не представлена як центральна (навпаки – залишається

дещо прихованою), але при ближчому розгляді виявляється доволі значною. У путівнику є згадки про польські сюжети в нарисі історії міста, польську складову населення в демографічному нарисі, а також міські об’єкти, важливі для польської частини населення міста.

В історичному нарисі автор доволі коротко зупиняється на «польському періоді» історії Києва: у півтори сторінки він укладає переважно інформацію про татарські набіги та розквіт міського самоврядування й торгівлі. Трохи далі згадується про те, що ще за правління Павла І мовою судочинства лишалася польська. Після туманної згадки про 1831 рік, слідує розповідь про те, що в 1861 році було здійснено перепис польської шляхти, від представників якої вимагали представлення доказів шляхетства. Тож протягом чотирьох з половиною років близько 64000 осіб, що не могли довести шляхетності роду, було приписано до міщанського стану.

Чеховський привертає увагу до подальшого процесу русифікації й подає пасаж з книги 1896 року «Київ і університет св. Володимира за Імператора Миколи І», де йдеться про те, що русифікація стала відповіддю на попереднє спольщення краю, адже поляки нібито посідали всі ключові урядові посади, через що проблемою було почути деінде російську мову. Через це католиків більше не допускали до поліцейської служби і вчителювання. Правдивість цього пасажу викликала сумніви в автора путівника, адже тут не були подані ані дати, ані приклади описуваних процесів.

17

У кінці історичного нарису Чеховський подає періодизацію історії Києва, характеризуючи період 1830-1870-х років як час, коли поляки були усунуті від активного громадського життя міста.

До польської проблематики автор повертається в підрозділі, де йдеться про демографічну ситуацію в місті. Подаючи офіційну статистику , за якою населення розбивається на категорії за віросповіданням, і католики, загальною кількістю 35  552 осіб, посідають друге за кількістю місце після православних, автор скаржиться, що такі дані не відображаються етнічного складу населення. Чеховський, між іншим, зазначає, що католики віддавна населяють Київ, але тільки після 1870 року було зафіксовано небачений стрибок у зростанні кількості католиків у місті (зростання на 2 8 7 % ) . Цей стрибок він пов ’язує з розвитком торгівлі і промисловості у Києві, адже поляки прибували сюди, щоб стати управителями цукроварень , агентами з продажу автомобілів , адвокатами, лікарями, аптекарями, долучитися до лав інтелігенції.

Звертаючи увагу на інші етнічні групи, що складали населення Києва , Чеховський іще раз згадає про долю поляків , коли говоритиме про те, що німці залучалися до викладацького складу університету. Не називаючи поляків прямо, він очевидно натякає на них, указуючи на те, що німці тут з’являються тоді, коли від активної участі в суспільному житті усувається інша «частина київського населення».

Після представлення польської складової серед населення Києва, Чеховський повертатиметься до польських сюжетів у частині , присвяченій пам’яткам. Нерідко розповідь про ту чи іншу історичну пам ’ятку чи район міста автор використовуватиме як привід

18

звернутися до польських сюжетів, пов’язаних або з історією, або з життям польської громади Києва.

Найяскравішим прикладом такого звернення , звісно , буде представлення Золотої брами. Починає автор з доволі короткого введення до історії самої пам’ятки, де згадується припущення проф. Петрова щодо часу зведення, розповідається про руйнування і спроби законсервувати браму наприкінці XVIII ст., відкриття й укріплення руїн за наказом Миколи І у 1832 році. За тим слідує надзвичайно детальне звернення до історії XI ст., а саме до змалювання конфлікту між Ярославом і Святополком, який і залучив на свій бік польського короля Болеслава Хороброго.

Кульмінацією розповіді є епізод про втечу Ярослава до Новгорода й урочистий в’їзд Болеслава до Києва 14 червня 1018 року. Минаючи Золоту браму , король нібито вдарив по ній мечем (даром імператора Священної Римської імперії Оттона ІІІ) з такою силою, що той надщербився. Відтоді легендарний меч одержав назву Щербець. Щоправда, далі Чеховський «деміфологізує» цю історію, спираючись на дослідження вже згаданого Петрова , згідно з підрахунками якого Золоті ворота з’явилися не раніше від 1037 року, а отже Болеслав аж ніяк не міг уїхати до міста

19

Ілюстрація з путівника 1: Золота брама

крізь них. Можливо, припускає автор, це була якась інша брама, що вела до первинного княжого города. Тут важливо зазначити, що в жодному іншому київському путівнику того часу в контексті розповіді про Золоту браму не згадується легенда про меч Болеслава Хороброго.

В іншому ключі, але з неменшим захватом Чеховський пише про костел св . Олександра . Починає свою оповідь з доволі неоднозначного опису:

На пагорбі, що здіймається над Хрещатиком і Подолом, видний з усіх частин міста, стоїть католицький костел. Дуже потворний ззовні , він , за висловом проф . Тарновського , є карикатурою водночас на собор св. Петра і на Пантеон з низькою банею, незграбною колонадою і двома вежами [...] Усередині костел доволі гарний. Округлий, вельми охайний і чисто прибраний.

Як бачимо, опис цей не позбавлений естетичних суджень про потворне й прекрасне, які покликані виховувати гарний смак у читача-туриста. Проте основну оповідь про костел св. Олександра Чеховський будує не навколо розповіді про його вигляд, не такою вже важливою виявляється інформація про те, у якій ніші яка мадонна розташована , натомість центральною є історія про польську громаду Києва. І ця тема виринатиме в путівнику не раз і не два).

Для початку автор робить короткий історичний екскурс на самий початок ХІХ ст . , коли католики Києва тулилися в маленькій дерев’яній каплиці на Печерську. Проте ця ситуація не надто гнітила громаду, як пояснює Чеховський, адже вона була в дусі тих вільнодумних часів, часів «Вольтера і безвір’я», коли костели були не дуже потрібні. Але вже в 1814 році ситуація змінилася, і під час

20

візиту Олександра І до Києва представники київської шляхти вирішили вшанувати пам’ять про цей візит, почавши збір коштів на заснування католицького костелу. Уже за рік за наказом Олександра І громада дістала під забудову землю, яка ідеально лежала на перетині Печерська, Подолу і Старого міста.

Далі Чеховський вдається в роздуми про те, чи можна відстежити тяглість у використанні цієї землі польською громадою. Він згадує про те, що саме тут нібито була Ляська слобода. І вже вдаючись у сферу фантазій, припускає, що, можливо, саме на цьому місці стояв один з чотирьох католицьких костелів, про які згадував єпископ Верещинський . Щоб відчути ступінь фантастичності таких припущень, варто додати, що всі ті костели були знищені ще у ХІІ ст.

За тим слідує довга історія збирання коштів і зведення костелу. Автор детально розписує церемонію закладення першого каменя, яка відбулася 31 серпня 1817 року: згадує тих, хто проводив церемонію , перераховує всіх почесних гостей з усіма їхніми регаліями. Можна додати, що Чеховський має смак до опису подібних пишних церемоній і особливо полюбляє перераховувати шанованих запрошених . Незважаючи на пишну церемонію , безпосереднім її результатом стало зведення невеликої каплиці, яка простояла на тому місті досить тривалий час, адже зведення костелу тривало болісно довго – аж 25 років (при тому, що дерев’яна каплиця на Печерську на той час уже згоріла). Проблема полягала в зборі пожертв на будівництво.

Цю історію про перипетії, з якими зіткнулася католицька громада, збираючи кошти на костел, Чеховський використовує як привід звернутися до біографії одного з активних членів громади – Антонія Савицького, завдяки великій пожертві якого, нарешті, вдалося

21

завершити побудову костелу. Зрештою, ключовим питанням для Чеховського лишилося, чи побачив цей поважний фундатор костелу св . Олександра завершену роботу : в одних спогадах стверджувалося, що побачив, в інших – що ні. Цю частину путівника автор завершує на моралізаторській і критичній ноті: громада могла б за стільки років вшанувати пам’ять Антонія Савицького бодай табличкою з його іменем, проте, бідкається Чеховський, «київські поляки невдячні й мають коротку пам’ять».

Перш ніж перейти до розгляду інших пам’яток, варто звернути увагу на характер звернення до костела св . Олександра в інших путівниках. Наприклад, у путівнику Бублика («Путеводитель по Киеву» В . Д . Бублика , 1 8 8 8 рік , путівник цей був одним з найпопулярніших і зазнав сім перевидань. – Автор) найбільше уваги приділено зовнішньому вигляду костелу: тут згадується кількість колон, загальні розміри будівлі, також зазначається, що костел «не відрізняється ані красою, ані правильністю форм», що є наслідком того , що початкові креслення були втрачені . Так само як Чеховський, Бублик уважає, що всередині храм гарніший, аніж назовні. Проте показово, що до історії зведення костелу автор цього популярного путівника ставиться надзвичайно недбало, і з видання до видання кочують помилки в датах: так, згідно з путівником Бублика, закладено костел у 1871 році (замість 1817), а завершено в 1742-го (замість очевидного 1842-го).

Буде логічно одразу звернутися до представлення другого київського костелу – св. Миколая, який на час написання путівника все ще будувався. Проте це не завадило Вацлаву Чеховському приділити костелу цілих вісім сторінок путівника. Як і у випадку з розповіддю про костел св. Олександра, розповідь про другий

22

костел також будується навколо історій, пов’язаних з життям польської громади Києва.

Поза тим, оповідь починається з пояснення того, звідки виникла ідея побудувати другий костел. Чеховський викладає версію, згідно з якою ініціатором ідеї був сам обер-прокурор Синоду Костянтин Побєдоносцев, який у 1895 році визнав, що для такого великого міста, як Київ, одного костелу замало: при наявності 2 5 0 0 0 католиків, костел св. Олександра вміщував лише 1200-1500 осіб. Протягом наступних двох років тривало обговорення питання про новий костел у київського губернатора і в Міській думі. Заразом намагались вирішити, де можна знайти місце для побудови храму, адже в центрі міста вільних ділянок, які могли б вмістити таку велику споруду, уже не лишилося. Прокоп Залеський згадав про ділянку недалеко від центру, де стояли дров’яні склади. Збір коштів, як і у випадку з костелом св. Олександра, повністю лягав на католицьку громаду міста. Проте дозвіл на будівництво костелу отримують тільки в 1898 році. Автор пов’язує це зі зміною генерал-губернатора: новопризначений Драгомиров з більшою готовністю пішов назустріч католикам міста.

Далі Чеховський береться розповідати про збори комітету, про його членів і голову Леоніда Яновського, про конкурс проектів костелу. З трьох представлених ескізів проектів комісія відібрала ескіз Воловського як такий, що відповідав потребам міста. Саме цей проект передали на опрацювання Городецькому . Замальовки планованого зовнішнього вигляду подаються на цілий розворот через кілька сторінок. Автор же тим часом добирається до своєї улюбленої теми – опису церемонії урочистого закладення першого каменя, яка відбулася 8 серпня 1899 року, і доповідає читачеві скільки гостей було запрошено, ким були почесні гості, як виглядав

23

намет, де проходила церемонія тощо. Оскільки на час публікації путівника костел все ще будувався, дальшої розповіді про нього, відповідно, немає.

У незвичному, порівняно з іншими путівниками, ключі Чеховський представляє університет св. Володимира. На відміну від путівників, які зосереджуються на описі архітектурного ансамблю університету і загальноімперського значення цього навчального закладу , Чеховський у своїй звичній манері використовує оповідь про університет як привід звернутися до біографій його польських професорів. Також важливо підкреслити, що жоден інший путівник у розповіді про заснування університету не згадує про роль Кременецького ліцею в цій історії.

Звернімо увагу лише на епізоди, у яких Чеховський пов’язує університет св. Володимира з польською тематикою. Для автора важливо розпочати оповідь про заснування університету із згадки про те, що від самого початку він планувався як заміна Віленському університету і Кременецькому ліцею. Далі Чеховський делікатно торкається небезпечного польського питання, згадуючи про те, що основною мовою викладання стала російська і лише дві дисципліни дозволялося викладати польською: релігію для католиків і власне польську мову (тонкий натяк на спроби уряду таким чином протидіяти полонізованості краю).

Проте обійтися без поляків у викладацькому складі не вдалося, і перших професорів довелося запрошувати з числа колишніх викладачів Кременецького ліцею. Серед професорів-поляків, які викладали в університеті до середини ХІХ ст., Чеховський згадує і подає детальні біографії таких осіб: професорів теології Ігнація Головінського і Томаша Добшевича, професора римського права

24

Олександра Міцкевича (брата видатного поета ) , професора кримінального права Ігнація Даниловича, деканів філософського відділення Стефана Чижевського і Максиміліана Якубовича. Окремо звертається до історії викладання польської мови в перші роки після заснування університету . Фактично польську мову припинили викладати вже з 1837 року, а за ті декілька років, що її викладали, встигли змінити двох професорів. На час переїзду університету у 1842 році до нової будівлі, зазначає Чеховський, викладачів-поляків уже не лишилося. І тут варто повернутися до фрази, кинутої автором при розгляді етнічного складу населення Києва: «Коли в Києві заснували університет, уряд відчув брак освічених людей, яких потребував для надання відповідних посад . Одну частину київського населення було усунуто від участі в публічному життя, зате інша спішно бралася до цієї діяльності». «Одна частина», яку було усунуто – то поляки, а «інша», яка посіла їхнє місце – то німці.

Польська тема у зв’язку з університетом постає, коли мова заходить про бібліотеку. Початково вона складалася з польської колекції. Зокрема , там були книги короля Станіслава Понятовського , бібліотеки, конфісковані в приватних осіб (Яблоновських, Олізарів) і монастирів . Університетські кабінети , такі як нумізматичний , зоологічний, палеонтологічний, геологічний і також мінералогічний, переважно складалися з колекцій вивезених з Кременецького ліцею. Ні про що подібне в жодному іншому путівнику того часу не згадується.

Значною зупинкою на маршруті , названому «Либідь» , представляється в путівнику Байковий цвинтар. Як і у випадку з Київським університетом, ця мандрівка – привід згадати деяких видатних представників польської громади Києва, похованих на цьому кладовищі. Початково читачеві повідомляється, що цвинтар

25

розділений на дві частини: старий і новий, на різних ділянках яких поховані представники трьох християнських деномінацій. Звісно, у фокусі уваги Чеховського – саме католицька частина. Прогулянка Байковим починається на старому католицькому цвинтарі, де стоїть «дерев’яна каплиця і кілька десятків пам’ятників». Автор пояснює, що між 1800 і 1830 роками католиків зазвичай ховали не на цвинтарі, а в родинних склепах у маєтках. Натомість відсутність історій про цей період , повністю компенсується докладними оповідями про тих кількох осіб, що були поховані на цвинтарі після 1830 року. Виходить, що похід по цвинтарю – це ще один привід звернутися до біографій видатних представників польської громади.

Серед осіб, похованих на Байковому, Чеховський обирає для ближчого предсатвлення читачеві декількох. Наприклад, Густава Бельке, натураліста з Кам’янця-Подільського, лікаря за освітою, який відзначився своїми роботами в галузі зоології. Також автор згадує фінансиста Титуса Михайловського і його значний внесок у міжнародну торгівлю збіжжям. Багато уваги приділяє професору університету св . Володимира хіміку Ігнацієві Фонбергу , який переїхав до Києва внаслідок переведення сюди віленської медичної академії. Проте найдокладніше Чеховський розповідає про Леона Ідзіковського, засновника видавництва і книгарні у Києві (нагадаю, що путівник Чеховського видано саме цим видавництвом) . У детальній біографії автор розповідає про те, як Ідзиковський, виходець із Кракова, переїхав до Києва, у зв’язку з чим у 1859 році виникла ідея започаткувати видавництво, бо авторів було багато, але хтось мав донести їхні книжки до читачів. Ще Чеховський описує, які саме книжки публікували. Розповідає він також про важкі часи, яких зазнало видавництво після смерті свого засновника у

26

1865 році, і про відродження видавництва, після того як у 1870-х роках при ньому було відкрито читальню і започатковано видання нот, яке стало найбільшим і чи не єдиним видавництвом такого штибу у Західних губерніях.

На новому цвинатрі Чеховський також виділяє кількох осіб , гідних уваги читача. Серед них літератор Антоній Марцінковський , автор повістей і історико -етнографічних нарисів, один з співпрацівників київського журналу «Вінець» (Wieniec), а також публіцист Едвард Пжевуський, автор статей з економічної тематики .

Біографії всіх цих осіб, певне, покликані показати активне суспільне життя польської громади Києва в минулому, надихаючи на таку саму активну позицію у теперішньому.

На завершення варто звернути увагу на те, як Чеховський будує оповідь про Поділ – частину міста, де було зосереджене життя в «польський» період. Уже із шапки підзаголовків стає зрозуміло, що тут сконцентровано найбільшу кількість польських місць пам’яті. Щоправда жодне з них на кінець ХІХ ст. вже не існує (чи не

27

Ілюстрація з путівника 2: Нагробок видавця Леона Ідзиковського на Байковому цвинтарі

функціонує за початковим призначенням), тобто мандрівка, що її запропонував Чеховський, виходить майже віртуальною.

Ч и т а ч е в і пропонується спершу доїхати до Олександр і всько ї площі трамваєм . Орієнтиром має стати та частина Подолу , де в колишній будівлі магістрату міститься третя гімназія . Недалеко від неї – к о л и ш н і й д о м і н і к а н с ь к и й костел, де в той час розміщалась церква св. Петра і Павла. Ще

одним орієнтиром мав би бути Флорівський монастир, на горі за яким колись стояв замок (поперденьо читачу вже сповістили про те, які будівлі були на території замку, коли і в який спосіб його брали татари і палили козаки і блискавки). У цих межах читач має уявити собі те, чого нині вже не існує: біскупську католицьку кафедру, бернардинський і францисканський монастирі, єзуїтський конвент, який теж чомусь зарахований сюди, хоча й стояв віддалік.

У зв ’язку з таким компактним розміщенням цього всього , Чеховський використовує це як привід розповісти про історію католицьких костелів Києва . Починає з розлогої оповіді про заснування домініканського монастиря в Києві в першій половині

28

Ілючтрація з путівника 3: Церква св. Петра і Павла (колишній домініканський собор)

ХІІІ ст., яку він повністю цитує за Скаргою (на 2,5 сторінки). Чеховський , мабуть , уважаючи , що голос джерел звучить переконливіше й авторитетніше, ніж його власний голос, далі продовжує цитувати джерела, які мають довести давнє коріння католиків у Києві. Тож далі автор подає уривок з постанови князя Олександра від 1411 року, де підтверджуються права домініканців на володіння землями, які нібито були закріплені за ними ще від XIV ст. Після цього Чеховський знову цитує авторитетне джерело – домініканського проповідника XVII ст. Пйотра Розвадовського, який розповідає про переміщення домініканського костела по Подолу – найперший стояв біля самого Дніпра – і про залишки каміння від нього , а також про те , що розплавлене олово з його даху використовувалося для побудови нового монастиря. Після цього автор бере слово, щоб пояснити читачеві премудрості дислокації монастиря, співвіднісши з сучасними йому реаліями: перший костел стояв при вулиці Борисоглібській, наступний – десь у районі Житнього ринку, і найпізніший – у вже згаданій церкві Петра й Павла. Десь недалеко від монастиря була і біскупська кафедра, ніби між іншим згадує Чеховський. І використовує цю згадку як привід звернутися до історії католицької кафедри у Києві.

Починає він дуже здалеку – від версії, за якою біскупство було засновано ще під час короткого перебування в Києві Болеслава Хороброго. Чеховський знову вдається до своєї улюбленої стратегії цитування , щоб підтвердити цю версію . Хоча і зазначає , що російські автори з цим не погоджуються. За тим, протягом п’яти сторінок Чеховський монотонно перелічує імена двадцяти дев’яти київських біскупів від ХV до XVIII ст., вряди-годи розбавляючи цей біографічний покажчик якоюсь інформацією про діяння біскупів. Єдиним винятком з монотонного переліку імен є біскуп Юзеф

29

Верещинський (1589-1599), який за десять років устиг узяти участь в обороні від татар , провести мирні перемовини між містом і ображеними запорожцями, планував один з походів на Крим, сприяв колонізації земель під Фастовом, побудував там оборонний замок, у якому заснував друкарню. Вибудовування такого стрункого переліку біскупів, які майже безперервно змінювали один одного, складає враження , що Чеховський таким чином намагається показати постійну присутнісь католицького елементу в Києві.

За тим Чеховський лишає біскупів і повертається до католицьких костелів Києва цього разу через цитату Боплана про те, що в Києві є чотири костели: кафедральний, домініканців, бернардинів і новий – єзуїтський. Це наводить автора на міркування про те, де що могло стояти і куди простиралися обшири біскупських володінь.

Найкоротше повідомлення стосується монастиря бернардинів , заснованого у 1623 р. десь під Андрієвською горою, але вже в 1657 р. знищеного великою пожежею і відтоді не відновленого.

Нарешті остання розповідь стосується єзуїтського конвенту . Чеховський розповідає читачеві, що єзуїти зробили дві спроби закріпитися в Києві. Уперше в 1620, але тоді вони не затрималися, натомість перемістились до Фастова. До Києва повернулись у 1632 р., спочатку були сповідниками у бернардинів, а коли захворів проповідник, один з єзуїтів, званий Чеховський (збіг імені), прочитав проповідь про походження Святого Духа. Далі Вацлав Чеховський береться переказувати байку про диспут між Чеховським -проповідником і Інокентієм Гізелем. Останній, прочувши про успіх проповіді Чеховського, покликав його на диспут про походження Святого Духа. Диспут відбувся в братському колегіумі 8 червня 1648

30

року і тривав три дні. Чим усе закінчилося, читачі так і не дізнаються.

Місцеперебування конвенту й колегіуму не відоме, повідомляє Чеховський. І взагалі, у другій половині XVII ст. під час козацьких воєн усі костели, окрім домініканського, були знищені. На цій сумній ноті автор завершує подорож «католицькою частиною» Подолу.

Як бачимо , переважна більшість представлених Чеховським польських місць пам’яті безпосередньо пов’язана з діяльністю представників польської громади міста. Історії об’єктів показано через історії осіб – представників польської громади різних часів. Таким чином, польська громада представлена як важлива дійова особа в житті Києва на всіх етапах історії міста: від часів походу Болеслава Хороброго , через діяльність католицьких біскупів ХV- X V I I I ст . і до університетських професорів , літераторів і підприємців ХІХ ст.

31

Сьогодні відвідувачі польського Вроцлава залюбки влаштовують фотополювання на скульптури краснолюдків (пол. krasnoludek – гном), розкидані по всьому місту. Усі гноми різні, кожен з них має свій характер, професію, місце в міському просторі. Проте, як і будь-який пам’ятник, кожен із цих гномів є знаком, що повинен змусити глядача задуматися про щось інше, окрім естетичності скульптури. Зазвичай за кожним пам’ятником стоїть певна історія, яку влада хоче утривалити в тексті міста. У випадку з Вроцлавом маркування

ПОМАРАНЧЕВА АЛЬТЕРНАТИВА: МИСТЕЦТВО У ПОЛІТИЦІ

32

ОЛЕНА КОВАЛЕНКО

Випускниця НаУКМА, магістр філології, студентка Варшавського університету

міського простору фігурками гномів веде нас до історії Помаранчевої альтернативи – незалежного мистецького руху, який у 80-х роках мав дуже значний вплив на суспільні й політичні зміни в Польщі, а ширше – і в усій східній Європі*.

Феномен Помаранчевої альтернативи, про яку часто говорять як про мистецько-політичний рух, по-перше, полягає саме в максимальній аполітичності, у намірах членів цього руху не мислити себе як політичних гравців. Другою запорукою успіху є гепенінг – та мистецька форма, до якої звернулася Альтернатива і яка давала можливість ставити запитання , сумніватися , провокувати до дискусії. Саме ці два фактори й спричиняються до того, що ініційовані цим рухом гепенінги, більше подібні на великі вуличні вечірки чи карнавал, стають вагомою частиною суспільних процесів, які призвели до зміни політичного устрою Польщі в 1989-му.

Мінімум політики

Суспільно-політичне життя 80-х років характеризує вибудуваний і затверджений часом порядок двоїстого світу: з одного боку влада – комуністи та сателітні партії, котрі навіть не мали політичних програм, з іншого – політична опозиція, зведена під спільний знаменник «Солідарність» . Помаранчева альтернатива не є частиною цієї політичної симетрії, вона ніколи не мала ідеології, пов’язаної чи спрямованої на зміну політичного режиму. Звісно ж, усі погодяться, що кожна акція Альтернативи в певному сенсі була політичною, однак це лише інтерпретація учасників та очевидців, натомість у гаслах Альтернативи ніколи не було політики. За словами Падрейка Кенні, автора книги «Революційний карнавал:

33

* Схожі організації діяли в інших країнах, але студентські страйки там були

Центральна Європа 1989», частина учасників руху, зовнішні оглядачі і режим – усі штовхали Помаранчеву альтернативу до головного нурту опозиції, намагаючись спровокувати перехід від блазнювання до справжнього опору, проте Помаранчевій альтернативі до кінця вдавалося безпечно ходити по краю прірви між політикою та мистецтвом*.

Помаранчева альтернатива виникає на фоні поширених у Польщі, Угорщині й Словаччині молодіжних виступів. Загалом, палітра опозиційних організацій у 1980-ті надзвичайно багата – тут і радикальні захисники довкілля, хіпі, митці-перформери, пацифісти, анархісти, ліберали, консерватори та постматеріалісти.

Історію Помаранчевої альтернативи можна поділити на кілька характерних періодів. Із жовтня 1980 року в клубі «Прогрес» Вроцлавського університету відбуваються зустрічі «Руху нової культури» (пол. Ruch nowej kultury), молодіжної організації, яка головною своєю ціллю бачила визволення людини з політичних, державних та культурних обмежень . Якщо «Солідарність» як офіційна опозиція вбачала перемогу в загальній силі спротиву, то «Рух» – в емансипації індивіда. Натхненниками утворення групи були Яцек Дробний і Анджей Дзевіт, а серед активістів – Вальдемар «Майор» Фидрих, Вєслав Цупала, Пйотр «Пабло» Адамцьо, Зенон Зеґарський, Пйотр Старжинський. «Рух нової культури» організовує кілька акцій протесту, і з осені 1981 – масштабніший студентський страйк. Тоді ж Вальдемар Фидрих та Вєслав Цупала починають

34

* Угорська та чеська молодь влаштовують акції протесту супроти арешту студентів , які відмовилися йти до армії , аргументуючи свою відмову пацифістським світоглядом і небажанням ставати елементом гонки озброєнь між соціалістичним блоком та заходом.

видавати газету «Помаранчева альтернатива», яка на відміну від інших опозиційних видань мала чітку ціль – описати, зрозуміти та пояснити дійсність за допомогою неконформістських засобів. Із уведенням військового стану в грудні 1981 «Рух нової культури» практично припиняє своє існування, перейменовуючись на Військову мистецьку академію.

Здавалося б, що військовий стан, численні арешти опозиційних лідерів, обмеження громадянських свобод, несправна економіка, суспільна фрустрація мали би зламати опір суспільства. Однак продовжує з’являтися «підземна» преса і, головне, міські мури та стіни будинків стають майданчиками для політичних дискусій. Усюди з’являються політичні графіті, більшість з яких висміює генерала Ярузельського і нагадує про існування «Солідарності»: «”Солідарність” бореться!», «”Солідарність” переможе!», «Геть хунту!», «Свободу Ізаурі і політичним в’язням!» Міліція систематично замальовує написи на мурах, наповнюючи міський пейзаж білими плямами. Реакцією Вальдемара Фидриха на таку практику є ідея підсумовувати цей діалог народу з владою зображенням на білій плямі гнома. І досить швидко сотні гномів з’являються на мурах і стінах Вроцлава , Варшави , Лодзі . Під час арешту за ці несанкціоновані мистецькі практики, у відділку міліції в Лодзі, Майор виголошує черговий артистичний маніфест, називаючи свої графіті діалектичним малярством. «Тезою є напис, антитезою – пляма, а синтезою – гном», – стверджує він, оголошуючи себе спадкоємцем Гегеля й Маркса. За півтора року військового стану з’явилося біля тисячі графіті, які щодня змушували перехожих задумуватися, що було під білими плямами і чому влада бореться з милими гномами. У пізніших інтерв’ю Вєслав Цупала саме це

35

діалектичне малярство називає найголовнішим « гепенінгом» краснолюдків.

Разом зі своєрідною відлигою після скасування військового стану в 1983-1986 роках на суспільній сцені поступово з’являється названий Помаранчевою альтернативою * гепенінговий рух , котрий найбільших обертів набирає у 1987-1989 роках. Автором більшості задумів акцій і ідейним батьком стає Вальдемар «Майор» Фидрих – випускник факультетів історії і мистецтвознавства Вроцлавського університету . Свою гепенінгову діяльність Майор опирає на програмовий документ – виданий ще навесні 1981 року «Маніфест соціалістичного сюрреалізму». Маніфест головним онтологічним важелем оголошує уяву людини, яка може створити ні в чому не обмежений світ. Сюрреалізм є творчим методом, який якнайповніше визволяє нашу уяву, натомість раціоналізм проголошено страхом, котрий уяву паралізує. Відповідно до цього Декартове твердження отримує нове потрактування – «Тішуся, отже існую». І, нарешті, у Маніфесті Майор проголошує мистецтво сенсом і єдино можливою формою життя: «Увесь світ є твором. І навіть кожен міліціонер на вулиці – це теж витвір мистецтва»**.

36

* У численних інтерв’ю Вальдемар «Майор» Фидрих кепкує із журналістів, підкидаючи їм різні інтерпретації використання саме помаранчевого кольору у назві руху. Згідно з інтерпретацією №1, помаранчевий – це колір компромісу між двома важливими для Польщі опозиційними кольорами. З одного боку – червоний колір прапору колись соціалістичної опозиції, а з іншого – жовтий колір прапору Папи, помаранчевий є між ними. Згідно з інтерпретацією №2, помаранчевий колір є даниною захопленню провосами – голландським контркультурним рухом, активним у другій половині 60-х.

** «Маніфест соціастичного сюрреалізму». Тут і далі всі фото з віртуального музею Помаранчевої альтернативи

Переломним моментом у діяльності гепенерів стає вибух на Чорнобильській АЕС, що, по-перше, оживлює протестні процеси, а по-друге, підключає до них осіб, раніше суспільно неактивних. Тепер разом з гепенерами на вулиці виходять не лише студенти-пацифісти та групи екосвідомих , але також усі , хто хоч як переймається власним майбутнім і здоров’ям, адже Чорнобиль наочно і в доступній формі демонструє можливий результат

37

Мал. 1. Антинуклеарний плакат.Мал. 1. Антинуклеарний плакат.

розвитку мирного атома. Так, починаючи від протестів проти побудови АЕС у місті Жарновець , поступово розкручується революція гномів, яка триватиме протягом 1987-1989 років, аж до повалення Берлінського муру і виборів у Польщі . Географія гепенінгів розширюється, і до Вроцлава долучаються Люблін (група активних студентів гуртується навколо Яцека П’ясецького й Томека Каліновського), Варшава та Лодзь (організацією гепенінгів у цих містах займаються Кшиштоф Скіба та Яцек Єнджейчак).

Поступово змінювалося й ставлення комуністичної влади до Помаранчевої альтернативи. Як зазначає Мішталь, «від ігнорування її як опозиційної сили в 1983-1984, через критику її «недозрілості» і «блазенства» в 1986-1987, висміювання її як «дурнуватої забави» на початку 1988 і, зрештою, до переслідувань і побиття її учасників в

Фото 1: Кшиштоф Войчєховський. «Краснолюдек у Варшаві в Старому Місті»38

кінці 1988. Це свідчить, що Помаранчева альтернатива стала повноправним елементом політичного пейзажу в Польщі».

Максимум мистецтва

Гепенінг не є винаходом Вальдемара Фидриха, це мистецтво віджило свої найкращі часи в Європі ще в 60-х. Однак саме в специфіці гепенінгу як своєрідної форми і полягає значна частина успіху Альтернативи.

Генетично гепенінг пов’язаний із абстрактним експресіонізмом у малярстві, сенс якого полягав у зміні цілей мистецтва: з картини як результату праці до творчого акту художника як дії. Також він шукає натхнення в авангардизмі, зокрема в сюрреалізмі та дадаїзмі. Батьківщиною цього жанру є США, а автором першого гепенінгу* вважається композитор Джон Кейдж, який у 1952 році запропонував глядачам твір «4’33». На початку номера Кейдж закрив піаніно і відкрив його аж у кінці «виступу», а протягом 4 хвилин і 33 секунд творцем звуків у залі були лише глядачі : перешіптування , шурхотіння – так виконання твору «4’33» лягло на плечі аудиторії. Подальший розвиток і розквіт гепенінгів у 60-х роках пов’язаний із такими митцями, як Аллан Капроу, Вольф Востелл, Дік Гіґґінс, Джордж Брехт, Гюнтер Брюс, Джозеф Беус та ін.

Гепенінг є непередбачуваним спектаклем: хоч автори й можуть задавати тему або орієнтовний сценарій, але наповнення його дієвістю залежить від ситуативних учасників, котрі й створюють «колаж подій». Унаслідок активізації глядачів гепенінг часто є суспільно чи політично заангажованим, він намагається поєднувати мистецтво з повсякденним життям.

* Терміну «гепенінг» у 1958 році запропонував Аллан Капроу, учень Джона Кейджа,

39

Проте такому виструнченому описові теоретичних засад гепенінгу відповідає неоднозначне його сприйняття учасниками. Напевно, правомірним буде припустити, що більшість людей було виховано на естетичних пропозиціях офіційної культури, тому спочатку вони сприймали гепенінги Помаранчевої альтернативи як блазнювання, дурощі, актуалізацію хаосу в думках та вчинках. Для влади ці несамовиті спектаклі також, здавалося б, не мали нести загрози, оскільки вони були надто радикальними для того, щоб отримати схвалення та підтримку громадян.

Однак саме експериментальність , непередбачуваність , радикальність і абсурдність виявилися привабливими як для авторів, так і для спонтанних учасників, адже ці нові якості пропонували альтернативу традиційному мистецтву з його ідеологічними сенсами, вони перетворили гепенінги Помаранчевої альтернативи на важливий чинник соціально-політичних змін. Як діяв механізм, що змусив ставитися до блазнювання серйозно?

Допоможи міліції – побий себе сам!

Абсурд , іронія , сатира , гротеск – ось мистецька пропозиція Помаранчевої альтернативи. Замість відкритого спротиву офіційній ідеології, краснолюдки вважають результативнішим її наслідування в гротескному тоні. Показ безглуздості певних соціальних практик і інститутів привертає увагу своєю несхожістю на офіційний дискурс. Помаранчева альтернатива пропонує людям разом посміятися над гіперболізованими елементами дійсності через витягування їх з повсякденного контексту : економіка , споживання , продукція , державна безпека і політична організація робочого класу відіграють

40

особливо важливу роль в окресленні повсякденності, а отже їх і переосмислюють у гепенінгах.

Однією з провідних тем гепенінгів був дефіцит , а одним з найвідоміших зображень – фото з акції «Туалетний папір» (Вроцлав, жовтень 1987). На гепенінг людей запрошує листівка : «Туалетний папір , наймолодше покоління паперу , насправді не служить збільшенню пірамід, однак може спричинитися до розпаду не однієї Імперії . Сьогодні , у час соціалістичного сюрреалізму, який

заволодів цілим світом , туалетний папір – це дипломатичний протокол , біла ворона польської гігієни. Людям подобається виписувати й малювати найпростіші знаки. Соціалізм з його екстравагантним поділом споживаних благ, а також ексцентричною суспільною позицією , поставив туалетний папір на

41

Мал..3 Листівка, зроблена до акції «День солідарності з громадською міліцією»

Фото 2.: Генрик Прикєл. Марек Крюковський "Krukauer" з некрологом туалетного паперу

вершину мрій. Зараз він просто недосяжний. Так само і крем для гоління належить до обмеженої еліти продуктів, за які треба боротися… Щоб нога

в ногу крокувати з передовою світовою думкою, прийди на вул. Свідніцьку о 16.00, принеси з собою папір, і… творімо. Творімо з нього незалежні суспільні , психічні , фізіологічні , космічні й транспортні композиції. О 16.00 поволі виймаємо папір і по клаптику роздаємо його людям . Ділімося справедливо . Хай справедливість почнеться з туалетного паперу ! У певних специфічних ситуаціях стіймо на одній нозі*».

У результаті акції міліція затримує активістів за роздачу туалетного паперу . Схожим був сценарій святкування 8 березня : жінкам дарували ще один тогочасний раритет – гігієнічні прокладки. Під час цієї акції було заарештовано Майора, і ця новина гучною луною відбилася в західних ЗМІ в контексті захисту прав людини.

Під час гепенінгу «Референдум» (Варшава, 29 листопада 1987) відбувається матч між футбольними командами «Бідність» і «Добробут» . Найактивніший уболівальник одержує купон на каселер (копчена свинина) для реалізації у 1990 році.

7 листопада 1988 року гепенери з Лодзі організовують акцію «Галопуюча інфляція». Кільканадцять осіб з табличками «Інфляція» галопують центральною вулицею міста, аж поки їх не затримує міліція. І вже наступного дня організатори заявляють, що всі економічні проблеми закінчилися, оскільки вчора лодзька міліція виявила себе справжнім економічним інстинктом і затримала галопуючу інфляцію.

42* Це, вочевидь, була інструкція, як поводитися щодо міліції.

Гострим гротеском на діяльність інституту міліції є гепенінг «День солідарності з громадською міліцією» (Лодзь, 13 грудня 1988), на якому з’являється чи не найвідоміше гасло 80-х – «Допоможи міліції – побий себе сам ! » . Помаранчева альтернатива , назвавшись Галереєю маніакальної діяльності, видає інструкцію з поведінки для учасників: «Прогулюємося в окулярах туди-сюди, домагаємося затримання міліцією. Сміливо залазимо до приготованих для нас будок, вручаємо працівникам заздалегідь приготовані доноси на себе і своїх знайомих і заяви із проханням провести обшук у наших квартирах. Дівчат просимо розважливо кидатися міліціонерам на шию . Ми вітаємо каральні органи , бо всі органи – наші ! ! ! Громадянине! Допоможи міліції – побий себе сам! Геть диктатуру схем! Хай живе спонтанність!»

Важливим елементом повсякденного життя у 80-х були так звані тайняки – секретні співробітники спецслужб чи розвідки (сексоти), без яких не відбувався жодний гепенінг. Аби вшанувати їхню сумлінну працю, Помаранчева альтернатива 1 березня 1988 року організовує святкування «Міжнародного дня тайняка», запрошуючи людей долучатися і допомагати спецслужбам у їхній нелегкій роботі : «Якщо хочеш побачити роботу Воєводського відділу внутрішніх справ, просто з’явися на вул. Свідніцькій о 16.00 1 березня /вівторок/ біля бару «Барбара». У цей день відбудуться урочистості з нагоди Міжнародного дня тайняка. Ініціатором свята є наш вроцлавський Воєводський відділ внутрішніх справ. Працівники цієї квітучої фірми належать до представників світових вершків. Як господарі вони запросили представників інших фірм : ФБР , Скотланд-Ярду, КДБ і інших. Одягнися відповідно – у чорні окуляри, капелюх, плащ, шкірянку або накидку. Візьми обладнання для прослуховування , трубку , лійку або мікрофон . Заохочуємо

43

44

Мал..2 Плакат, зроблений для акції «День тайняка» за проектом невідомого автора, вправому нижньому куті – листівка з текстом і малюнком Вальдемара Фидриха

монтувати мікрофони в парасольки чи ціпки . Шанувальників Скотланд-Ярду просимо прийти з люльками. Надзвичайним козирем є собаки. На вулиці також відбудеться виставка аксесуарів служб охорони порядку . Поводься вільно , перевіряй документи в перехожих. Хай на твоєму плащі видніється службовий значок. Якщо тебе попросять до машини*, іди!, бо то твоє природне місце. Обрані винуватці свята одержать запрошення до академії. Не зігноруй цього великого шансу. Щастя тобі всміхається. Вийди йому назустріч».

Проте не лише влада стає об’єктом висміювання, «Солідарність» також одержує свою порцію мистецької критики. Так, у лютому 1989 року відбувається гепенінг «Збивання піни»**. Кілька учасників, вдягнених у костюми, сидять за круглим столом і з поважними виразами обличчя збивають піну з яєчних білків. Для перехожих було цілком очевидним, що сенсом спектаклю є демістифікація віри в наради Круглого столу та будь -який конструктивний діалог . «Збивання піни» було акцією на межі гепенінгу й театру: з одного боку, за окрему плату глядачі також могли долучитися до процесу, а з іншого, наголошена театральність учасників перегукувалася із театральністю діалогу комуністів та «Солідарності».

Одна із останніх акцій – «Гайд-парк» (Лодзь, 5 червня 1989) – на наступний день після перших «демократичних» виборів . Сценографія гепенінгу побудована навколо боксерського матчу, де змагаються боксер-"Солідарність" та боксер-комунізм. Переможця чекає висока посада, однак бій закінчується обопільним нокаутом.

45

* Ідеться про міліцейські машини-будки.

** Польський фразеологізм bić pianę означає розмовляти намарно, довго, або бурхливо й безглуздо обговорювати якусь справу.

І Лех Валенса, і генерал Ярузельський, і медіа трактували вибори як велику перемогу і священний обов’язок кожного. Проте 40% населення не взяли участі в голосуванні, на чім і загострила увагу Помаранчева альтернатива, вважаючи це протестом людей проти політичної містерії, що відбувалася в країні.

Маленький фокус-покус і …

Гепенінги Помаранчевої альтернативи звели нанівець міф політичного порядку , оскільки елімінували почуття страху та нормалізували феномен вуличного протесту. На думку Фидриха, це був вид соціотерапії, адже програмова спонтанність подій гепенінгу виходила за рамки будь-якого попереднього мистецького досвіду суспільства.

46

Фото 3. Адріанна Райх. «Збивання піни за Круглим столом»

Якщо говорити про гепенінговий рух у категоріях теорії карнавалу М. Бахтіна, то терапевтична дія гепенінгу полягає в перевертанні ролей учасників з наступним оновленням , відродженням суспільства . Під час більшості акцій Альтернативи міліція (беззаперечна метонімія влади) виявляється втягненою у дію і в результаті висміяною, натомість гноми, люди в кольоровому вбранні з картонними декораціями , є переможцями, тобто тими , хто сміється.

Іноді з побоюваннями людей брати участь в гепенінгах Альтернатива боролася за допомогою гумористичної містифікації ролі міліції в запланованій акції . Зокрема , узяти участь у

47

Фото 4. НАФ Дементі. «Карнавал Робітничий. Хода на ринку»

«РІОбітничому карнавалі» (Вроцлав, 16 лютого 1988), що став першим справді масштабним гепенінгом, приєднатися до традиції Ріо-де-Жанейро й Венеції листівка запрошувала такими словами: «Одягнися святково!!! Ми з’явимося сповнені радості!!! Цього разу, після багатьох вдалих гепенінгів, міліція нас не чіпатиме. Утнемо декілька карнавальних штучок, а міліція буде спокійна, маленький фокус-покус і її або не буде, або вона сама приєднається до карнавалу – веселитиметься, танцюватиме і дуркуватиме разом з нами!»

Однак у більшості випадків міліція сама знаходила спосіб виставляти себе на посміх і таким чином поступово змінювати ставлення людей до органів державного примусу.

Під час гепенінгу «Велике жертя» (Варшава, 29 листопада 1988) у Пасажі в середмісті Варшави зібралися люди для спільного споживання їжі, однак з боку міліції мав місце параноїдальний акт арешту . У пам ’яті очевидців залишилися сцени , коли міліція затримує людей, які просто їдять булки, хот-доги чи соломку.

Зрештою, можливими ставали такі діалоги:

«У міліційній машині працює рація:

– Хто там у вас? – запитує голос із відділку.

– Тут гноми.

– Які гноми?

– Ну, гноми, – відповідає по рації міліціонер.

– Ви що, збожеволіли? – кричить здивований голос з відділку.

48

– Ні, ми не збожеволіли, на вулиці й справді гноми. Ми їх затримали.

– Слухайте, а ви сьогодні багато випили?

– Ні, нічого ми не пили.

– Ну то чому ви бачите гномів?

– Та це студенти, переодягнені гномами.

– Ах так! – пролунало з рації. – Студенти! – подив зник»*.

Окрім гномів, міліції в різний час вдавалося арештувати святих Миколаїв і їхніх помічниць-Сніжинок, уже згадувану галопуючу інфляцію, ведмедя-вуханя та інших випадкових персонажів. Такі передові досягнення підважують імідж держаної структури, що має бути одним із символів поважності й професійності влади.

Ще одним способом боротися зі страхом перед покаранням був суто тактичний маневр. Для ініціації нових учасників гепенінгів Альтернативи вигадано таку схему: у спектаклях було умовно виділено першу, другу і третю лінії. Новеньких, які ще ніколи не потрапляли до відділку , завжди ставили у першу лінію , яка найшвидше потрапляла в безпосередню конфронтацію з міліцією, у другій лінії були досвідченіші, а у третій – «ветерани». Утікати було заборонено, хіба що того вимагав сценарій. Однак унікальність ситуації Польщі полягала в тому, що максимальним покаранням був кількагодинний арешт , зрештою , досить невисока плата за можливість прогулятися містом з транспарантом**.

49

Мал.. 5 Листівка до «Святвечора Жовтневої Революції», автор невідомий. Класикисоціалістичного сюрреалізму: Маркс, Енгельс, Ленін, Сталін, Фидрих.

Святвечір Жовтневої революції

Помаранчева альтернатива конкурує з державою у площині свят, адже визначення урочистих днів і їх святкування у канонічній формі було зарезервовано за державою . Влада не могла повністю контролювати життя індивіда , хоча й прагнула цього . Якщо приватне життя лишалося в багатьох випадках сферою недосяжною, то публічне

* Спогади Вальдемара Фидриха про «Революцію краснолюдків» у Вроцлаві 1 червня 1987.

** У цьому аспекті Польща була нетиповою серед інших країн східної Європи.

50

життя людини було максимально ідеологічно регламентоване, і особливо важливим аспектом ідеологічної конструкції були державні свята і церемоніал, адже такі події як ні що інше впливають на формування спільної історичної пам’яті й ідентичності.

Перше, на що зазіхає Помаранчева альтернатива, – це священні для радянської обрядовості річниці Жовтневої революції, свята Праці, 8 березня, дні виборів до національних рад. Численні професійні свята також стали благодатним ґрунтом для багатьох акцій («День міліціонера», «День війська», «День служби здоров’я» та інші).

Як і кожне велике свято, річниця Жовтневої революції повинна мати свій святвечір – такою була ідея Альтернативи. А оскільки 7 листопада трибуни і святковий настрій гарантовано лише для найвищих партійних функціонерів, то вечір 6 листопада має стати святом кожного , варто лише прийти на вулицю Свідніцьку , одягнувши щось символічно червоне . «Святвечір Жовтневої революції» є одним з найбільш видовищних гепенінгів: частина учасників переодягнена у червоноармійців або моряків , інша частина має червоні крила за спиною, тактична ціль – здобути бар «Барбара» (де продають червоний борщ), тактичний ворог – кордон міліції. Гамірна і весела операція не завершується масовою бійкою з міліцією, як того можна сподіватися, натомість відбувається яскраве дійство.

За словами Падрейка Кенні, традиційним місцем виступу активістів «Солідарності» була заводська зала, місце національної пам’яті чи текст другого обігу. Помаранчева альтернатива не приєднується до цієї опозиційної традиції та зазіхає на офіційний простір державних свят – вулицю та/або площу. Простір, що мав закріплювати стійкість владних постулатів і утверджувати офіційну космогонію

51

соціалістичної держави, натомість перетворюється на простір, який підважує усі складові ідеологічної картини світу. Помаранчева альтернатива перетворює вроцлавську площу Ринок і особливо вулицю Свідніцьку на місця , що насамперед починають асоціюватися з гепенінгом.

Цікавою, особливо для молодих людей, була опція взяти участь у неконвенційному дійстві , виставі-святі , яке не було частиною регламентованого ідеологією календаря державних урочистостей.

Насамкінець варто відзначити, що гепенінг, як жодна інша подія, створює середовище комунікації. Як неодноразово пригадували учасники подій 80-х років, кожна акція неодмінно закінчувалася кількагодинним арештом, а кожен такий арешт – кількагодинною розмовою . У відділку міліції люди знайомилися , ділилися враженнями , думками – так будувалася соціальна мережа помаранчевих активістів. І влада, сама того не підозрюючи, дуже в цьому допомагала.

Часто до арешту потрапляли люди незаангажовані в гепенінг. Хоча, згідно з теорією, усі перехожі автоматично стають учасниками події. Вальдемар Фидрих у книзі «Помаранчева альтернатива» пригадує випадок, що стався під час святкування «Святвечору Жовтневої революції» (тоді необхідним атрибутом для учасників був червоний колір на одязі чи в аксесуарах): «Серед затриманих міліцією трапляються люди зовсім випадкові. У цікаву ситуацію потрапили дві дами, які в той день домовилися зустрітися на Свідніцькій під годинником. В одної з них випадково на голові червоний берет, а в другої навколо шиї червоний шалик. Вельми скоро вони опиняються у відділку, оточені молоддю, яка співає «Інтернаціонал». Пані, що не розуміють причин свого затримання, із цікавістю допитуються в

52

усіх: “А для чого нас затримали? Для того, щоб ми теж брали участь у цих співах?”» Імовірно, що в цих жінок не лишиться приємних спогадів про «співробітництво» з Помаранчевою альтернативою, але й про дії міліції, що дискредитує сама себе, також.

Та попри всілякі непорозуміння , гепенінги Помаранчевої альтернативи, як і мистецькі твори, були напрочуд ефективним засобом політичної боротьби, бо вони загострили наявні соціальні проблеми та зробили феномен вуличного протесту звичним явищем , у такий спосіб елімінуючи людський страх перед альтернативною думкою та вчинком.

Як пише Падрейк Кенні, дослідник соціальних рухів у східній Європі 70-х – 80-х років, «з точки зору старшого покоління інтелектуалів-дисидентів можна було б сказати, що ці молоді митці,

53

Фото 5. Акція «Святвечір Жовтневої Революції»

музиканти та журналісти відкрили, що все мистецтво – політичне, якщо контекстом є ідеологічний диктат» . Саме специфічний соціально-політичний контекст спричинився до того, що мистецька діяльність, яка максимально себе відмежовувала від політики, стала каталізатором значних політичних змін. Події навколо й за участю Помаранчевої альтернативи закрутилися у такий вир, що Кенні, покликаючись на теорію М . Бахтіна , справедливо назвав спостережуване явище карнавалом. Достеменно важко сказати, чи читали організатори або учасники помаранчевих гепенінгів «Творчість Франсуа Рабле...», але, як стверджує Кенні, М. Бахтін почувався б у Східній Європі 1980-х як удома.

54

Фото 6. «Революція краснолюдків»

Куди рухались і рухаються польсько-українські стосунки в політичній та гуманітарній сферах за останню декаду?

У гуманітарній сфері не все так погано, хоча це далеко не те, на що всі ми сподівалися. Натомість у політичних взаєминах, я б сказала, усе виглядає значно гірше, ніж можна було очікувати 10 років тому. Приклад того, що ці сфери взаємопов’язані, – це доля польсько-українського Європейського університету, який був створений

РОЗМОВА З ОЛЕЮ ГНАТЮК

55

Європейський світ представляє інтерв’ю з українознавцем, професоркою Варшавського університету та Києво-Могилянської академії Олею Гнатюк

про гуманітарний вимір польсько-українських стосунків.

Спілкувався Єгор Стадний

понад 10 років тому і який півтора року тому просто остаточно загинув, до того ж не смертю хоробрих. Усе закінчилося внаслідок недалекоглядності головно люблінського середовища та української політичної еліти. Знаходячись в одному місті та будучи конкурентами , Університет ім . Марії Склодовської -Кюрі і Католицький університет не поділили сфер впливу, вирішальним стало питання фінансування – за яким алгоритмом буде реалізований проект. З української сторони основна причина була дещо інша – який інтерес має український університет , щоб відправляти до Польщі своїх найкращих випускників? Адже не існує механізму аналогічного до того, що існує в програмі Фулбрайта. Тобто коли людина отримала стипендію, вона має повернутися до своєї країни і не має права виїхати знову до США протягом двох років . За такої ситуації українська влада трактувала це як викачування мізків, втрату еліти. Однак між рядками, як я розумію, ішлося про відсутність впливу центральних органів влади на відбір кандидатів.

В Україні образ Польщі як адвоката України є вельми поширеним. Але зараз хочу спитати про інтереси власне Польщі у такій політиці.

Адвокат – це не найбільш вдала метафора, яку політики вживають занадто довго, що вже стає неприємно. Невже Україна злочинець, що потребує адвоката? Я представила б роль Польщі у першу чергу як речника України на її шляху євроінтеграції. Погоджуюся з Павлом Ковалем, що до вступу Польщі в ЄС це були більше слова, ніж конкретні дії, а після вступу Польща отримала реальні інструменти для просування своїх інтересів . Однак і самі слова , і жести підтримки були для України дуже важливі – згадати хоча би кризу взаємин із Заходом за часів Кучми). Повертаючись до сучасного

56

стану, можна сказати, що українська опозиція почала грати доволі ризиковано, представляючи Україну в Європарламенті як найгірше місце на світі й не зважуючи фатальних наслідків таких дій. Не секрет, що саме такий імідж України потрібний для її послаблення, а коло зацікавлених у тому гравців не обмежується Путіним.

Повертаючись до польського інтересу, скажу, що це передовсім зацікавленість у стабільних кордонах і добрій політичній та економічній кон’юнктурі. Імперія на схід від Польщі є загрозливою, натомість суверенні і демократичні держави як сусіди є гарантією безпеки. Україна ще на початку 1990-х показала, що пророкування їй громадянської війни не справдилися. Жоден з конфліктів, перед яким застерігали як перед неминучим наслідком виникнення української держави, не виявився серйозним. І навіть умовний поділ на дві України хоч і лишається великою перешкодою для розвитку країни, не несе загрози громадянської війни. Як мені здається, завбачливість тодішніх українських політиків була значно більшою, ніж сьогоднішніх.

Такий підхід – безумовна підтримка незалежності східних сусідів – був характерний для прометейської думки. Концепцію східної політики Польщі виробили Юліуш Мєрошевський у співпраці з Єжи Гедройцем. Вона жваво обговорювалася в колах опозиції, особливо у 1980-х роках. У 1990-х роках польська дипломатія й узяла на озброєння цю концепцію – визнання незалежності польських сусідів, тобто України, Литви, Білорусі. Водночас було розуміння того, що і з Росією потрібно домовлятися. Але з року в рік це виходило гірше, особливо після того як «посів престол» Путін. З цього моменту це здавалося майже приреченою справою аж до знакового 2010 року. Очевидно, є багато чинників цієї зміни вектора польської східної політики, і ми не всі їх знаємо. Зрозуміло, що це

57

пов’язано зі зміною декорацій польської політичної сцени, з тим доволі штучним поділом польської політичної еліти на «Громадянську платформу» та «Право і справедливість» (Płatforma Obywatelska та Prawo i Sprawiedliwość, – Є.С.), з одночасним занепадом дотеперішніх лівих та правих партій, які формували польську політику протягом 1990-х і на початку 2000-их років.

Чи ми можемо говорити , що Польща стомлюється бути адвокатом України?

У Яна Штаудингера є вислів: «Bo w tym cały jest ambaras, żeby dwoje chciało naraz». Українська політична еліта сприймала польське зацікавлення Україною й виборювання українських інтересів на міжнародній арені як щось самоочевидне, – мовляв, нікуди без нас не дінуться. Відповідно, у Польщі поволі дозрівало розуміння що, можливо, українська сторона насправді цього всього не хоче. Воно було присутнє і раніше , але повністю дозріло наприкінці президентства Ющенка – крапкою над “і” став указ про присвоєння звання героя Бандері, що тільки підкріпило позиції противників проукраїнської політики. Я особисто зміну в польській політиці побачила у 2008 році.

Як Ви думаєте , чи існує в Польщі віковий розподіл зацікавленістю Україною та українським? Ідеться про розподіл за поколінням: старші люди, молодші люди… 

Якщо говоримо про більш-менш освічених людей, то значно більше зацікавлення є серед молодшого покоління, які увійшли в доросле життя, коли Україна вже була на карті Європи. З іншого боку, зацікавлення навіть не самою Україною, а певними проблемами пов’язаними з нею, є в старшого покоління. Це люди, які з тих чи інших причин, мають певний сентимент у трактуванні історії Речі

58

Посполитої, її золотого періоду. І мислення в цих категоріях впливає на уявлення про Україну, як територію polskiego dziedzictwa n a r o d o w e g o . Таке мислення притаманне більше старшому поколінню, аніж молодшим людям, які бачать Польщу в межах Європейського Союзу. Адже минуло майже 10 років від вступу, а від декларації європейської перспективи – понад 20 років. Тому тут є різниця в категоріях. Молодше покоління радше буде читати Андруховича чи Ірену Карпу. Старша людина, умовно кажучи, буде, швидше за все , цікавитись історією Кременецького ліцею чи Україною Юліуша Словацького. Звісно, цей міф України в польській культурі є певним унікальним феноменом. Для декого це міф утраченого раю, але цей рай обертається в певний історичний момент пеклом. У загостреній формі це видно в публіцистиці о. Ісаковича-Залеського.

Найчастіше в ЗМІ коментуються польсько-українські політичні стосунки у вищих ешелонах. А який стан культурних, громадських, освітніх проектів у польсько-українських відносинах?

Ще до 2004-2005 рр. можливостей було більше. Після цього Польща як член ЄС втратила багатьох закордонних ґрантодавців. Тепер можна розраховувати винятково на польські кошти, а якщо йдеться про європейські кошти, то вони практично не охоплюють підтримки саме польсько-українських проектів, або ж ми ще не навчились подавати такі проекти. Однак, з іншого боку, значно покращилася ситуація з польським бюджетом і польським фінансуванням для багатьох проектів . Чимало наукових та освітніх стипендій фінансуються виключно коштом польських платників податків. Не було скасовано жодної великої програми. З року в рік збільшуються програми Міністерства культури, обмінів молоді, програми для молодих науковців, також цього року з’явилась програма для

59

докторантів. Те що цього не видно в медіа, не означає, що цього немає. Часто навіть самі люди, які беруть участь у цих проектах, не згадують про це.

Чи завдяки стипендійним програмам , які спрямовані на зміцнення таких стосунків, і вдається якісно розширювати коло тих, хто може сказати про себе «ми не є полонофобами»?

Безумовно . Люди , які знайомляться з польською культурою , змінюються буквально на очах. Звісно, не треба сподіватись, що це спрацьовує у всіх випадках. Навіть ті ж самі неформальні контакти, які виникають, уже є вартісними, а коли це все переростає в якісь тексти чи спільну ініціативи та діяльність, такі програми стають просто безцінними. Можливо менш виразно такий вплив відчутний, якщо йдеться про громадські організації чи про наукові стипендії. Однак все ж таки наслідки є: адже людина, яка була в Польщі на стипендії, уже не буде писати щось про поляків, не подивившись, що з цього приводу написали вони самі. А це вже дуже добре.

Які ваші сподівання на цьогорічні роковини Волинської трагедії? Як з польського, так і з українського боків.

Чесно кажучи, я вважаю, що ні одна сторона, ні друга зовсім до цього не готові. Емоції по польському боці дуже великі. Я не можу зрозуміти, як можна не помічати доробку польсько-українського порозуміння, який сягає ще кінця 1980-х років, коли були виступи греко-католицьких єпископів у еміграції. Так само забулись заяви польської ієрархії католицької церкви. На найвищому державному рівні зроблено чимало , щоб ушанувати жертв з обох боків . Говорити, що такого не було, просто не можна. Але сьогодні у Польщі це стало потребою політичного моменту: потрібно засудити удавану «бездіяльність» своїх попередників, щоб нашу діяльність

60

оцінив більш правий електорат, за якого борються обидві партії – ГО та ПіС. Повертаючись до того, що було досягнуто, звичайно, можна мати претензії, що кожна з цих декларацій повністю не враховувала точки зору протилежної сторони. Однак постає питання, чи ми розуміємо, що таке компроміс? Не можна очікувати всього і одразу. Чеслав Мілош у своєму «Поневоленому розумі» нагадує просту мудрість старого єврея з Підкарпаття: «Коли двоє сперечаються, і в одного 55 відсотків рації, це чудово, і немає сенсу продовжувати суперечку. А якщо у когось 60 відсотків рації? Це прекрасно, це просто щастя, і хай дякує Господу Богу! А що сказати про 75 відсотків рації? Розумні люди кажуть, що це вкрай підозріло. Ну, а 100 відсотків? О, той, хто каже, що, мовляв, у нього 100 відсотків рації – той ґвалтівник противний, грабіжник паскудний, і велике ледащо».

(Jeżeli dwóch kłóci się, a jeden ma rzetelnych 55 procent racji, to bardzo do-brze i nie ma się co szarpać. A kto ma 60 procent racji? To ślicznie, to wielkie szczęście i niech Panu Bogu dziękuje! A co by powiedzieć o 75 procent racji? Mądrzy ludzie powiadają, że to bardzo podejrzane. No, a co o 100 procent? Taki, co mówi, że ma 100 procent racji, to paskudny gwałtownik, straszny ra-buśnik,największy łajdak. – Є.С.)

Який зв'язок між нинішніми польсько-українськими стосунками та польсько-російськими відносинами? Чи залежить, наприклад, потепління в польсько-російських стосунках від похолодання в польсько-українських? Чи це лише стереотип?

Я не думаю, що ми приречені на таку логіку, але, якщо якийсь невдалий політик чи публіцист напише, що потрібно займатись менше Україною, адже це шкодить хорошим стосункам з Росією, то це більше самонавіювання , ніж теза підкріплена фактами .

61

Зрозуміло, що Росія зараз явно прагне до відновлення меж СРСР не скільки в кордонах, скільки у впливах. Але це все одно не вдасться. Вступ балтійських країн почасти унеможливлює повернення до попереднього стану. Хоча це не означає, що серед євродепутатів з Латвії чи з Естонії немає тих, хто поборює російські інтереси. З іншого боку, не можна говорити про те, що й Росія приречена на імперську долю і що там нічого не зміниться. Я впевнена, що ці зміни відбуваються і всередині російського суспільства.

Дійсно, складається певний стереотип, що така закономірність існує . Але наскільки великим є ризик того , що політики та коментатори в Польщі будуть його застосовувати?

Звісно ризик є, і він вже проявився. Підтвердженням цього є, наприклад, та ж публіцистика Бартоломея Сенкевича (Бартоломей Сенкевич – один з засновників Центру східних студій та нині член Ради Польського інституту міжнародних відносин , критикує польську східну політику, розцінюючи обшар між Польщею та Росією як буферну зону, у якій варто зберігати status quo, – Є.С.) і всіх, хто каже: «Сiszej nad tą trumną panowie». Ніби проукраїнська ідея померла, і треба говорити про конкретні інтереси, під якими мають на увазі стосунки з Росією. Однак факти говорять, що вони є явно переоцінені. Звісно, є залежність від російських енергоресурсів у польській економіці, але вона не є повною, а також не означає, що Польща позбавлена суверенності у своїй зовнішній політиці. Логіка тих, хто готовий пожертвувати добрими взаєминами з Україною заради ледь відчутного покращання у взаєминах з Росією вельми сумнівна: адже, по суті, це визнання несуверенності польської політики.

62

Насамкінець: чому, на Вашу думку, досі не вдалося створити авторитетної впливової польсько -української інституції , якою , наприклад, є Центр польсько-російського діалогу і порозуміння на чолі із Адамом Ротфельдом?

Брак політичної волі і далекоглядного мислення української політичної еліти став вирішальним. В Україні є дуже мало розуміння, що треба творити інституції. Прикладом таких інституцій, хоча й геть в іншій сфері, є Католицький університет у Львові, який заснований на певній візії та розумінні того, що Українська греко-католицька церква мусить мати своє модерне інтелектуальне запліччя. Теж саме стосується й Києво-Могилянської академії, що несе місію елітарного закладу. Однак таких прикладів дуже мало, а тим паче в міжнародних взаєминах. Таке візіонерство (в розумінні Гедройця) і відчуття місії є абсолютно необхідним, без нього просто не робиться політика. Дехто каже, що потрібно займатись real poli-tics, а не ідеалістичними конструктами. Однак саме у Гедройця якраз і були дуже конкретні та реальні речі? і цього трагічно бракує в мисленні української як політичної, так і інтелектуальної еліти.

Дякую за розмову!

63

Якою, на Вашу думку, має бути успішна модель співпраці в трикутнику «влада – неурядові організації – суспільство»? Яку роль відіграє кожен з названих сегментів?

НУО є частиною ширшого явища, яке називається громадянським суспільством. Можна сказати, що в кожному більшому суспільстві існують три засади інтеграції . Є політична інтеграція , яка здійснюється через державні інституції; є ринок, або ж економічна

Європейський світ представляє інтерв’ю з головою правління Фундації ім. Стефана Баторія, політологом та публіцистом Александром Смоляром. Розмова з багатолітнім діячем третього сектору була

присвячена становищу та розвитку неурядових організацій у Польщі, а також ролі Фундації у польсько-українських стосунках.

64

РОЗМОВА З АЛЕКСАНДРОМ СМОЛЯРОМ

Спілкувався Єгор Стадний

інтеграція; і є, нарешті, третя – громадянське суспільство. Остання поєднує різного типу зв’язки, які існують між людьми, а також поза державою та ринком. Ці зв’язки виникають зі спільних інтересів, переконань та ідей. Наприклад, ними можуть бути церква або якісь суспільні організації , які опікуються допомогою хворим або освітою. НУО є частиною громадянського суспільства, як і релігійні або наукові організації, культурні товариства. Насамперед держава не повинна сюди втручатися, тобто неурядові організації мають бути цілковито незалежні та автономні, держава має гарантувати це. Але водночас ми можемо говорити про певну взаємозалежність. Приміром, демократична країна має бути зацікавленою в тому, щоб НУО були якомога міцніші, адже тоді вони створять сильний постійний громадянський зв ’язок. Такого зв ’язку досягають у партіях під час виборів, які, однак, досить рідко проводяться. Отоді громадяни заявляють про свої права. Неурядові організації в Сполучених Штатах, як їх описував де Токвіль, становлять густу мережу установ і товариств, яка інтегрує суспільство і творить з нього спільноту. Держава ж повинна допомагати цьому процесу, наприклад, ухвалюючи відповідні податкові закони. У Польщі 1% з податку на прибуток можна сплатити на користь різних неурядових організацій . З другого боку , неурядові організації можуть відігравати вельми істотну позитивну функцію, коли йдеться про функціонування держави. Вони беруть на свої плечі певного типу обов’язки, які зазвичай пов’язані з державою – процеси в освіті та в сфері охорони здоров’я. Але також є інші: скажімо, Фундація Баторія відіграє важливу роль у заохочені громадян до здійснення контролю над різними державними інституціями , органами самоврядування. Наша Фундація, як і інші, намагається впливати на законотворчий процес, щоб він відповідав стандартам правової держави та інтересам громадян.

65

Як Ви оцінюєте рівень впливу НУО на політику польського уряду? Чи він зростає чи зменшується? У якій сфері цей вплив найбільш відчутний?

У різних ситуаціях він виявляється по-різному. Наприклад, однією з найважливіших проблем, особливо в Україні, є корупція. Ми маємо спеціальну антикорупційну програму, і нам удалося співробітничати з усіма урядами. У співпраці з нами були зацікавлені уряди як ліві, так і праві й центристські, адже вони визнавали нашу компетенцію. Тож наша програма брала помітну участь у визначенні норм і правил політики, не допускаючи конфлікту інтересів. Окрім того, органи самоврядування часто були зацікавлені в співробітництві з нами, адже ми мобілізували громадську думку. Також ми часто отримуємо проекти законів від різних міністерств із проханням провести експертизу. Представники різних неурядових організацій беруть участь у засіданнях різних комісій, на яких дискутуються проекти різних законів, і висловлюють під час обговорення власну думку.

Які проекти, що їх реалізовувала Фундація ім. Баторія, мали більш, а які менш відчутний влпив?

Я вже назвав програму боротьби з корупцією . Не хочу переоцінювати нашої ролі – програма мала обмежений вплив на зменшення рівня корупції , але ми впливали на збільшення зацікавленості в подоланні проблеми корупції і в суспільстві, і у владних колах. Ми також мали вплив на мобілізацію суспільства щодо участі в виборах, зокрема коли йдеться про молодь. Перед великими кампаніями ми згуртовували десятки неурядових організацій під гаслом «Маєш голос, маєш вибір». Ми мали доказ публічного визнання нашого впливу. Коли ПіС програв вибори у

66

2007 р., то Ярослав Качинський назвав нас одним з найвагоміших джерел своєї поразки. Завдяки мобілізації молодих людей, які здебільшого голосували за інші партії, ми долучилися до поразки ПіС. Не знаю, чи це правда, але соціологічні опитування показали, що наша акція вплинула на зростання участі у виборах власне молоді. Ми також маємо відчутний вплив на сам неурядовий сектор, виділяючи для НУО серйозні кошти. Вони подають нам аплікаційні форми, зазначаючи в них, щоб вони хотіли робити, і правління за допомогою експертів ухвалює рішення й призначає кошти. Окрім того, ми допомагаємо також в інший спосіб – радимо, що потрібно зробити, як потрібно підготувати аплікаційну форму, щоб вони мали шанс одержати кошти.

Де нас спіткала невдача? Складно сказати, бо часом позитивні результати з ’являються із запізненням . Наприклад , ми популяризуємо контроль з боку неурядових організацій над різними державними інституціями. І не так багато організацій до нас зголосилося в цій справі. Можна сказати, що тут певною мірою нам не пощастило. Але в цьому контексті важливішими є дії довгострокові – аби переконати різні організації, щоб вони не боялися. Бо вони часто бояться, адже ця діяльність передбачає певну конфронтацію з владою. Інший вражаючий приклад: у минулому, коли ми мали більше коштів на вищу освіту, проекти в цій галузі часто розчаровували , бо студенти виявлялися найбільш консервативною групою порівняно з іншими – не робили дій, що були б вартими наших інвестицій. Напевне, у 1990-х роках це було пов’язано з тяжкою матеріальною ситуацією цієї групи: студенти кожну вільну хвилину приділяли зароблянню грошей, але результат був такий, який був. Це все приклади, але загалом я б сказав, що наша діяльність радше була оцінена вельми позитивно. Нас як

67

Фундацію часто критикують праві кола й націоналістичні сили, але нас ніколи не звинувачували в тому, що ми призначаємо кошти керуючись приватними інтересами, у тому, що самі є корумповані.

На жаль, сьогодні в Україні доволі поширеною є прикра практика , коли НУО просто живуть з ґрантів і нічого результативного не роблять. Як з цим у Польщі?

Коли я був в Україні, то чув подібні закиди. Не знаю, чи це так, бо все це може бути позбавленими підстав стереотипами. Натомість у Польщі такі закиди звучать дуже рідко. Можливо, у 1990-х роках вони були більш поширені, бо тоді було більше коштів від різних міжнародних фондів. Сьогодні їх значно менше. Великі фонди залишили Польщу , вважаючи , що наша країна вже достатньо розвинена і може користатися ґрантами ЄС. Тому подібних явищ зараз набагато менше. Звісно, є організації більш і менш ефективні.

Чи в Польщі існує зв ’язок між різними поколіннями представників неурядових організацій?

Створюються нові НУО, які виражають інтереси молоді. Нещодавно я зустрів з боку саме середовища молодих експертів один закид у тому, що представники генерації часів демократичної опозиції їм не допомагають. Але я сумніваюся, що це правда. Вони очікували якоїсь особливої опіки. Наша роль, як я вже згадував, полягає в допомозі новим організаціям. Інакше кажучи, я не бачу в Польщі якихось конфліктів поміж поколіннями , якщо йдеться про неурядовий сектор. Натомість, повертаючись до попереднього питання , сам неурядовий сектор не розвивається достатньо динамічно. Це частково виникає з того, що коштів мало. Але, з іншого боку, бракує суспільної креативності й динамізму. Це є

68

рисою всіх посткомуністичних країн, у яких розвиток громадянської активності недостатній.

Прийнято вважати, що сила суспільства більша в демократичних країнах . Але чи можна сказати , що громадські діячі краще загартовані в державах, які мають проблеми з демократією?

Подібна теза була сформульована й стосовно культури, яка буцімто краще розвивається в тяжких умовах цензури. Звичайно, в умовах обмеженої демократії з’являються люди сильного характеру, деякі навіть здатні витримати дуже тяжкі умови, і це вельми цінні середовища. Водночас ті люди, які склали іспит у важкі часи, не завжди найкращі в нормальних умовах демократії, що було видно в усіх посткомуністичних країнах. Люди війни не завжди були здатні функціонувати в нормальних умовах правової держави. По-друге, більшість суспільств не складається з героїв. Можна сказати, що велич демократії полягає ще в тому, що вона є устроєм, у якому «своїми» є нормальні люди, які не надто відважні. Інакше кажучи, шанс розвитку громадянського суспільства все ж таки вищий в умовах демократії. Хоча, звісно, це вимагає меншого запалу, емоційного заангажування , аніж в умовах диктатури чи напівдиктатури. Заангажування в умовах демократії не має ані героїчного виміру, ані романтичного, але кожна нормальна людина, здатна на участь у такому середовищі, може показати свої позитивні якості, не ризикуючи при цьому. Треба лише присвячувати такому середовищу трохи часу, енергії та творчості.

Де громадські діячі почуваються краще – протестуючи проти влади чи співпрацюючи з нею?

Неурядові організації у своїй діяльності не повинні приймати політичних критеріїв, вони повинні шукати людей доброї волі та

69

можливості співробітництва скрізь, де вони існують – як в опозиції, так і у владі . Наша Фундація має ліберально -демократичне підґрунтя, але ми співпрацювали як з правими, так і з лівими урядами, які нам не були близькі. Ми вважали, що є сфери, у яких ми маємо спільні інтереси і де ми можемо спільно робити щось цінне. Коли ми звертаємося до політиків, то зазвичай апелюємо до діячів і з опозиції, і з табору влади. Вони вже самі визначають, чи хочуть з нами співробітничати чи ні, але ми такої селекції не робимо. Я сам маю визначені політичні переконання , зрештою , також був політично активним, але пов’язувати себе або тільки з опозицією, або тільки з владою означало б політизацію Фундації, це було б її знищенням.

Чи Ви погодитеся з тезою, що, перебуваючи в опозиції, дуже легко захопитися критиканством і відтак втратити набагато важливіший талант – уміння щось пропонувати натомість?

Іноді критика є необхідною . Скажімо , коли ми займаємося проблемами корупції, то корупція зазвичай стосується влади, а не опозиції. Подібна ситуація і з захистом прав людини. Не можна відмовлятися від критики в ім ’я якоїсь об ’ єктивності та нейтральності. У Фундації певні програми більше сконцентровані на критиці влади, адже наша організація стосується проблем влади і захисту громадянина перед владою. Натомість в інших програмах, у яких такої проблеми нема, ми шукаємо співпраці з владою, якщо є змога спільно робити якісь корисні речі. Потрібно шукати союзників скрізь, де можна їх знайти. Якщо ж ідеться про співробітництво з силами відверто антидемократичними, які нищать незалежність громадянського суспільства , то тоді , звичайно , співпраця неможлива. Водночас концентрація виключно на критиці є виявом певної слабкості, бо критика вимагає певної сміливості, але часто

70

вона легша, бо слабкості влади очевидні. Якщо ми зосереджуємося виключно на критиці , тоді ми втрачаємо з очей можливість позитивної діяльності, пошуку ніш, у яких можна вплинути на владу, показуючи добру волю з боку неурядового сектора.

У чому полягає відмінність між критикою влади з боку опозиційних партій і з боку неурядових організацій?

Відмінність дуже суттєва, бо цілі різні. Кожна політична партія бореться за владу. Натомість НУО повинні прагнути зміни не влади – це не наша роль – а насамперед зміни її практики, щоб незалежне громадянське суспільство з усім своїм багатством ініціатив і дій могло повною мірою розвиватися, щоб громадяни почувалися більш вільно, щоб вони могли владу контролювати.

Часто буває, що в боротьбі з владою опозиція використовує якісь неурядові організації.

Власне, справа неурядових організацій полягає саме в тому, щоб не дати себе використати. Наприклад, наша Фундація, скажімо, є ліберально-демократичною, і ми були дуже критичні щодо урядів ПіС в 2005-2007 рр. Хоча за часів урядів ПіС корупція зменшилася. І це правда. Вони завзято боролися з корупцією, часто за допомогою методів, які ми не схвалювали. Однак діячі ПіС, оминаючи це несхвалення, покликались на нашу оцінку, що рівень корупції зменшився. Інша справа – Рух Палікота, вони нещодавно заявили, що Фундація Баторія підтримала їхній проект закону. Це була неправда, але факт, що вони прислали нам проект закону з питанням, чи не містяться в ньому корупційні загрози. Працівники нашої програми відписали, що не бачать у ньому жодних загроз. Натомість Рух Палікота зробив це спеціально, щоб потім сказати, що Фундація ім. Баторія їх підтримує, а це не так. Але це нормальна

71

політика. Хоча співробітництво партій з НУО зміцнює авторитет останніх, показуючи, що ми маємо вплив на політичну сферу. Добре, що політичні партії шукають підтримки з боку неурядових організацій, які мають визначену позицію. Це складні стосунки, але тут не повинно бути жодних привілейованих зв’язків. Неурядові організації не мають діяти на користь партій.

На жаль, таке явище в поставторитарних країнах зустрічається доволі часто. Водночас, наприклад, в Німеччині партії мають свої фонди.

Але це щось зовсім інше. Це особливі фонди, які створюють партії і які оплачує держава. Їх існування виникає з німецького права. Держава фінансує Фундації всіх політичних партій , які є в Бундестазі. Приміром, у Польщі ми маємо представництво таких організацій: фонду Konrad-Adenauer-Stiftung – хадецької партії, Frie-drich Ebert Stiftung – соціал-демократичної, Friedrich-Naumann-Stiftung – вільних демократів і Heinrich-Böll-Stiftung – партії зелених. Можна сказати, що це фонди, які зміцнюють інтелектуальні рефлексії та впливи власних партій як у Німеччині, так і за кордоном ФРН. Подібна ситуація і в США, хоча там ця система не так розбудована.

Хочу перейти до польсько-українських відносин і спитати, якою є роль Фундації ім. Баторія в їхньому налагодженні?

Ці відносини для нас дуже важливі, ми завжди фінансували багато різних ініціатив у цій сфері. Велику увагу ми приділяємо проблемам відкритості кордонів. Водночас ми намагаємося тиснути на ЄС, щоб він лібералізував закони про кордон, а також намагаємося впливати на польську державу, щоб візи – якщо вже вони є – видавалися якомога більш по-людськи, щоб не було довгих черг, щоб до людей добре ставилися тощо. У зв’язку з тим, що еволюція в Україні не

72

розвивалася в ліберально-демократичному напрямку, вважаємо, що ми повинні діяти ще активніше. Наприклад, ми створили польсько-український форум і будемо організовувати систематичні конференції, дискусії в різних товариствах з метою спільного обговорення проблем, які цікавлять і українців, і поляків – чи це буде історія, чи право, чи проблеми боротьби з корупцією. Ми розглядатимемо різні проблеми.

Як Фундація визначає успіх такої діяльності?

Це дуже відносні критерії, оскільки йдеться головним чином про вплив на свідомість людей, на їхнє зближення. Організація таких зустрічей уже має позитивну функцію, бо зустрічаються люди з обох сторін, налагоджуються зв’язки і ніколи не відомо, що знадобиться. Подам приклад, який стосується не надто вдалого президентства Ющенка. Перед тим, як стати президентом, він відвідував Польщу на запрошення Фундації , зрештою подібно до багатьох інших українських політиків, які приїжджали сюди, а потім досягали політичних вершин. Їх часто запрошували, а потім несподівано вони займали важливі державні посади, тож виходило, що попередньо налагоджені контакти утворювали польсько -українське добросусідство. Разом з тим спільні дискусії стосовно способів боротьби з корупцією чи законодавчого процесу можуть мати позитивний вплив як на українців, так і на поляків. Часто це справи, які складно передбачити . Але , звісно , можна виміряти і безпосередньо – якщо нам щастить розширити кількість контактів, не обмежуючись колами давніх приятелів, то це для нас є доказом успіху, бо ми потрапляємо до нового середовища. Так само якщо нам пощастить подолати вікову перешкоду – це доказ того, що ми не зашкарубли і ще можемо налагодити контакти з молодими. Це критерії, які частково дозволяють вимірювати наш успіх, але з усією

73

цією впевненістю Фундація все ж таки має обмежені можливості. Дві великі європейські держави повинні мати тисячі інших можливостей взаємного впливу, і ми намагаємося це робити.

Чи відрізняється поведінка представників українського політичного середовища та українських НУО на різних конференціях в Польщі?

У нас нещодавно відбувався польсько-український форум на тему ставлення до Європи. На жаль, з табору влади приїхала тільки пані Герман, і то тільки на частину відкритої дискусії, натомість на частині закритій не було вже жодного представника влади. Були інтелектуали і політики від опозиції. Це є віддзеркаленням ситуації в Україні, де розмова між владою і опозицією є нелегкою справою. Ми хотіли допомогти в діалозі української влади й опозиції, хоча, звісно, не нам належить ця роль, а самим українцям. На форумі було виразно видно різницю поглядів між різними учасниками, хоча вони відкрито не полемізували між собою. Вони формулювали погляди, які були явно різні – від поглядів дуже ліберальних до зовсім уже правих . Це нормально , натомість перекласти ці погляди на конкретну політичну діяльність – це вже інша річ, цього я вже не в стані оцінити . Часто бачив в українських гостей обмежену обізнаність з польськими і європейськими реаліями, формулювання певних суджень, які були сумнівними. І це стосувалося, наприклад, вельми важливої справи – європейської політики щодо України. Часто зустрічав гостре заперечення європейської політики з одночасним браком усвідомлення , наскільки складними є механізми, які призводять до формування такої політики в рамках дуже різного ЄС і за вельми різних поглядів на ті самі проблеми в окремих державах. Звичайно, можна й потрібно впливати на ставлення ЄС до України. Самі українці повинні брати в цьому

74

помітну участь – вони можуть представляти свій погляд , критикувати позицію різних європейських урядів на шпальтах західної преси і таким чином впливати . Натомість щоб бути результативними, потрібно розуміти, звідки це береться, бо ситуація тут набагато складніша, аніж та, якою її бачать у Києві або у Львові. Тут такі наші зустрічі можуть відіграти важливу роль, показуючи складність політичних процесів не тільки в Польщі, але також у всьому Європейському Союзі.

Що Ви можете сказати про прив’язування питання євроінтеграції до питання звільнення пані Тимошенко?

Тут не йдеться про підтримку Тимошенко, бо можна бути дуже критичним стосовно політики, яку вона провадила, коли була прем’єром. Мабуть, вона зробила багато справ, які призвели до того, що тепер при владі Янукович. Однак її звільнення буде елементарною вказівкою на повагу до права – не можна ув’язнювати політика за його політичне рішення, це можуть зробити виборці, не проголосувавши за такого політика. Тому якщо українська влада хоче якихось зв’язків з ЄС, то мусить поважати елементарні норми прав людини. У Польщі в цьому питанні панує досить згуртована спільна позиція – я не зустрічав, аби хтось критикував визначення проблеми ув’язнення пані Тимошенко як показника того, чи можна довіряти українському уряду. З іншого боку, українська точка зору відіграє суттєву роль, вона має бути тиском на владу.

Насамкінець : що б Ви побажали українським неурядовим організаціям?

Усій Україні я бажаю, щоб вона зміцнювалася як громадянське суспільство, щоб українці мали віру в те, що можуть упливати на свою долю, що можуть іще зробити багато справ і поза політикою.

75

Наприклад, у власному середовищі, у науці, у культурі. Або хоча б у тому, щоб було чисто в під’їздах. Водночас можна також упливати й на владу – пробуджуючи громадянську впевненість у тому, що лише від нас залежить наша віра в себе, упевненість у тому, що ми можемо багато чого зробити.

Дякую за розмову!

76

Кількість спожитих енергоресурсів у світі щорічно зростає, у той час як їхні запаси тільки зменшуються. Енергетична політика загалом та енергетична безпека зокрема, таким чином, є пріоритетною у всіх розвинених країнах, очевидно у деяких (як Росія чи Саудівська Аравія) проблема стоїть не так гостро, як у інших (як Україна чи Польща ) . У цій статті я спробую коротко охарактеризувати польський енергетичний сектор і висвітлити його головні проблеми, виклики, а також показати можливі перспективи їхнього вирішення.

ПОЛЬСЬКА ЕНЕРГЕТИЧНА ПОЛІТИКА: СТАН ГАЛУЗІ ТА «СВІЧКА НАДІЇ НА

ЕНЕРГЕТИЧНУ БЕЗПЕКУ»

77

ЛІЛЯ  РЕВАК

Співробітниця Expedia, inc., Прага, Чехія.

Польський енергетичний сектор

Енергетична політика Польщі керується багаторічною енергетичною стратегією, яка систематично оновлюється кожних 4 роки з кінця 90-х. Найсвіжіший документ «Енергетична політика Польщі до 2030 року» Міністерство економіки Польщі прийняло 2009 року. У ньому детально розглядаються всі складові енергетичного комплексу та окреслюються цілі енергетичної політики Польщі, серед яких:

● Удосконалення ефективності використання енергетичних ресурсів

● Удосконалення енергетичної безпеки загалом

● Ширше використання відновлюваних джерел енергії, особливо біопалива

● Розвиток конкурентноспроможних енергетичних та електроринків

● Обмеження негативних впливів використання енергії на довкілля

Отже, польський уряд намагається вирішити проблему постійного зростання попиту на енергію, разом з тим не забуваючи про потребу піклуватися про навколишнє середовище і збільшувати енергетичну ефективність, водночас зменшуючи залежність польської енергетики від зовнішніх постачальників. Цей документ виступає не просто баченням уряду майбутнього енергетичного сектора, а й планом конкретних дій у цій царині – питання їхньої реальної імплементації вже зовсім інша розмова.

78

Фактично всі важелі впливу перебувають в руках уряду, адже польський енергетичний сектор характеризується надзвичайно великою державною часткою власності (нічого дивного для пострадянських країн, але нетипово для ЄС). Держава володіє 85% найбільшої нафтогазової компанії в країні – PGNiG, 10% і золотою акцією PKN Orlen, 53% та золотою акцією в Lotos Group, 100% газового дистриб’ютора Gaz-System та нафтового дистриб’ютора Pern “Przyjaźń”. Та, на жаль, це тільки сприяє політизації всіх пов’язаних з енергетикою дій і у свою чергу впливає на динаміку реформ у секторі, на прозорість прийняття рішень і модернізацію.

Вугілля – як запорука енергетичної безпеки Польщі

Особливістю структури польського енергетичного сектору є величезна залежність від вугілля, яке є джерелом більше як 90% електроенергії в країні. Польща володіє найбільшими в ЄС запасами цієї корисної копалини (у 2009 році Польща посіла 9-те місце у світі за кількістю видобутого вугілля). Завдяки великим покладам вугілля Польща також найменше з усіх країн-членів ЄС залежить від імпорту електроенергії, як зазначають експерти.

Та разом з вугіллям приходить і величезна шкода довкіллю. Як країна-член ЄС Польща змушена дотримуватися певних екологічний стандартів, зокрема стратегії скорочення викидів у атмосферу вуглекислого газу на 20% до 2020 року (на жаль, ця вимога не є обов’язковою, тому навряд чи країни ЄС досягнуть мети). Це у свою чергу стимулює пошук альтернативних джерел електроенергії, до чого ми повернемося трохи пізніше.

79

Нафта та газ

Ситуація з нафтою і газом у той же час набагато складніша. Польща, як і інші пострадянські країни, успадкувала від СРСР фактично повну залежність від російських нафти та газу (не більш як 10% імпортованого газу постачає Німеччина). Загалом Польща імпортує 90% нафти та 66% природного газу, з них Росія постачає близько 9 6 % нафти через нафтопровід «Дружба» та більш ніж 6 0 % природного газу . Зменшення залежності від російських енергоресурсів – проблема номер один для польської енергетичної політики.

Виклики та перспективи польської енергетичної політики

Окрім традиційних проблем, як-от шкода довкіллю, збільшення енергетичної ефективності тощо, найважливішим завданням для Польщі є диверсифікація джерел енергії. У першу чергу тут, звісно, йдеться про диверсифікацію постачальників нафти та газу, але також і про електроенергію.

Росія – експортер-монополіст – розглядається польським урядом як загроза національній безпеці. Ні для кого не секрет, що російська сторона не рідко використовує свої енергоресурси як засіб політичної маніпуляції. Поляки, які в силу історичних обставин не є найбільшими прихильниками Російської Федерації, сприймають це вельми серйозно і активно намагаються боротися з цією проблемою.

Польща активно лобіює диверсифікацію постачальників енергоресурсів на рівні ЄС. Саме за головування в Європейському Парламенті поляка Єжи Бузека 2 0 0 7 року було прийнято парламентську декларацію щодо енергетичної безпеки, яка і досі є

80

найкомплекснішим документом ЄС, який пропонує конкретні кроки для забезпечення енергобезпеки та убезпечення відносин з Росією в цій галузі. На жаль, далі декларації справа так і не просунулася. Задуматися Європейську Комісію змусив газовий конфлікт між Росією та Україною 2009 року, який продемонстрував на практиці недоліки монополістичних поставок енергоресурсів в країни на сході і в центрі ЄС. Після цього на диверсифікацію енергетичного сектору ЄС виділив понад 5 мільярдів євро, більшість з яких направили на захід Союзу, тобто в країни, які енергоресурсів з Росії не отримують , але фінансують спільний бюджет . Слід також зауважити, що Росія опирається на стабільну підтримку Німеччини та інших великих країн-членів ЄС, що блокують будь-які заходи з мінімальним «антиросійсько-монопольним забарвленням».

У той же час Польща як країна-член ЄС може собі дозволити вести з Росією якісно відмінний від України діалог. Відповідно, і загроза енергетичній безпеці з боку Росії тут значно більш примарна. Тому деякі науковці розглядають Росію радше як гаранта енергетичної безпеки в регіоні, ніж як загрозу. У той же час не можна забувати і про інших гравців – Україну та Білорусь, через яких Польща одержує більш як 90% експортованих нафти та газу. Конфлікти Росії з Україною чи тою ж Білоруссю, на думку експертів, становлять набагато реальнішу загрозу для енергетичної безпеки Польщі.

Серед конкретних заходів у сфері диверсифікації джерел енергії є побудова LNG-терміналу для зберігання зрідженого природного газу у Швінуйшчі, який має запрацювати 2014 року і вміщуватиме до 5 мільярдів м3 газу. PGNiG уже підписала контракти на постачання газу в термінал з Катару. Важливість терміналу визнав і ЄС, який бачить у ньому не лише засіб зміцнення польської енергетичної безпеки, а й джерело можливої диверсифікації постачальників газу

81

для всього балтійського регіону. Підтримка ця вилилася у 8 мільйонів євро. Цей термінал є частиною впровадження Північно-Південного енергетичного коридору на противагу єдиному Східно-Західному. У співпраці з Норвегією та Данією також будується Балтійський енергопровід.

«Свічкою надії на енергетичну безпеку» Польщі називають нещодавно відкритті поклади шельфового газу в країні. І хоч фантастичні цифри, які називали спочатку, довелося зменшити майже на 90%, багато поляків досі покладають надії на те, що з відповідним капіталовкладенням за кілька років Польща не тільки зможе повністю забезпечувати свої потреби, а й імпортувати газ у сусідні країни. Наразі, на жаль, ентузіазм серед енергетичних компаній різко падає. Так, ExxonMob i l нещодавно завершив дослідження покладів польського шельфового газу, а після цього і американський Chevron відклав дослідження через громадські протести.

Що ж стосується електроенергії, то Польща – єдина з країн Вишеградської четвірки на даний момент не має атомної електростанції. Плани збудувати в країні атомну електростанцію вперше озвучували ще 1971 року, та Чорнобильська катастрофа викликала величезну хвилю громадського опору . До планів побудови атомної електростанції повернулися 2005 року, а в стратегії енергетичної політики Польщі до 2 0 3 0 року цьому присвячений цілий розділ . Першочергово будівництво мало розпочатися 2020 року, але поки що, не в останню чергу через фінансові труднощі, процес затримується.

82

Серед пріоритетів польської енергетичної політики також розробка альтернативних відновлювальних джерел енергії , зокрема біопалива.

Як бачимо, ситуація в енергетичному секторі Польщі наразі зовсім не проста . Країна намагається максимально зменшити свою залежність від російських енергоресурсів. Але процес цей дуже повільний і болючий , не в останню чергу через відсутність налагодженого співробітництва між урядом, приватним сектором і громадськістю та високий рівень політизації проблеми. Незважаючи на це , на відміну від України Польща не тільки на словах намагається диверсифікувати свій енергетичний ринок. Особливо великі надії покладаються на шельфовий газ . Саме тут співробітництво з сусідами, з тією ж таки Україною, може принести великі плоди. Наскільки вдалими будуть ці спроби – покаже час.

83

Тема геополітичного вибору не є новою для України – вона супроводжує нас протягом усього періоду незалежності. Попри те що наші законодавці визначили європейську інтеграцію як пріоритетну, ми все ще продовжуємо дискусії на тему, куди рухатись: у Європейський чи в Митний Союзи. Утім, без огляду на дискусії , Україна вже понад 2 0 років залишається осторонь інтеграційних проектів континенту, відкладаючи свій остаточний вибір на невизначений час. З одного боку, це уможливлює політику

УКРАЇНСЬКА ДИЛЕМА

84

ВОЛОДИМИР ГУШУЛЕЙ

Випускник НаУКМА незалежний оглядач

балансування та загравання як з Брюсселем, так і з Москвою в очікуванні , що непоступливого партнера завжди можна простимулювати власною прихильністю до альтернативно об’єднання. З іншого боку, геополітична невизначеність негативно впливає на міжнародних інвесторів, що просто не готові вкладати ресурси в економіку держави, яка все ще не вирішила, який з наявних ринків для неї пріоритетний. Консервування економічних проблем, помножене на негативні наслідки світової кризи, урешті наближають Київ до моменту істини, коли саме фізичне виживання держави може змусити політичну еліту перейти Рубікон своїх зовнішньополітичних вагань. У цій статті я спробую дати відповідь на питання, чи зробить Україна свій геополітичний вибір цього року і якщо так, то які фактори відіграватимуть вирішальну роль при прийнятті відповідного рішення.

Підписання Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом – це вхідний квиток до спільного ринку ЄС, а також політична прописка до Заходу. Як відомо, цей договір уже парафований, тобто сторони завершили переговори щодо тексту документу. Утім, наступний крок, а саме підписання самої Угоди, залежить від виконання добре відомих умов , головною серед яких є звільнення з в ’язниці політичних опонентів чинної влади . Юлія Тимошенко була й залишається найбільш упізнаваним українським політиком у Європі, а її ув’язнення вже стало символом політичної розправи над лідером продемократичної помаранчевої революції. Незважаючи на постійні спроби таких держав , як Польща , домогтись якнайшвидшого укладання політичної асоціації між Україною та ЄС, підписання відповідної Угоди виглядає неможливим без звільнення колишнього прем’єр-міністра України з цілого ряду причин. По-перше, такий крок міг би завдати значних іміджевих утрат зовнішній політиці

85

Європейського Союзу, який би розписався не так під змістом Угоди, як у власній капітуляції перед сучасною системою влади в Україні. Зробивши для Києва поступку одного разу, ЄС був би змушений толерувати недемократичні тенденції в інших державах Східного Партнерства , що також перебувають на шляху до укладання власних Угод про Асоціацію . По -друге , 2 0 1 3 рік – це час парламентських виборів у Німеччині – одній з провідних держав-членів Європейського Союзу , а правлячій там консервативно-ліберальній коаліції зовсім непотрібні звинувачення власної опозиції в зраді демократичних цінностей. До речі, уже в 2014 році громадяни країн -членів обиратимуть новий Європейський Парламент, а отже іміджеві поразки вкрай небажані не тільки для політиків національного рівня.

З української сторони звільнення Юлії Тимошенко та Юрія Луценка буде розцінено як ознака слабкості чинної влади, що з неспокоєм очікує на президентські вибори 2 0 1 5 року. Чинний керівник держави не погодиться власноруч повернути свого головного конкурента на політичне поле країни, оскільки розуміє, що у випадку поразки вже він сам зможе приміряти статус політичного в’язня режиму Тимошенко. Однак українська влада не втрачає надії, що Європа все ж таки підпише Угоду, забувши про власні вимоги, тільки заради того щоб не відштовхнути Україну в обійми Кремля. Тут слід зазначити, що, попри перелічені вище причини, чому Європа не піде на порушення власних умов, ЄС справедливо вважає, що в Угоді про Асоціацію більше зацікавлена Україна, а отже саме Київ повинен проявляти гнучкість у процесі укладання цього документу.

Оскільки західний інтеграційний вектор виглядає надійно заблокованим наявною внутрішньополітичною ситуацією в Україні,

86

багато політичних експертів не виключають, що українська влада все ж може піти на зміну офіційно задекларованого курсу на Європу та почати повномасштабну інтеграцію в Митний Союз з Росією, Білоруссю та Казахстаном. Як аргументи наводиться ціла низка економічних переваг від вступу України до Митного Союзу. Вони, на думку оглядачів, повинні не тільки вирішити нагальні проблеми збалансованості вітчизняної економіки, але й дозволити Вікторові Януковичу спокійно провести своє переобрання, попередньо щедро посипавши електорат новими соціальними благами. Зрештою, і тут не все виглядає так однозначно: участь у Митному Союзі – це втрата частини економічного суверенітету на користь наднаціональних органів цього інтеграційного об’єднання, а фактично – на користь Москві. Не для того варто було здобувати владу, щоб потім нею ж ділитися . Підписання будь -яких юридично зобов ’язуючих документів з Митним Союзом вимагатиме їх подальшої ратифікації в парламенті, а повноцінний вступ до російського інтеграційного проекту стане можливим лише після відповідної зміни конституції. Навряд чи наш Президент зможе мобілізувати необхідні голоси в законодавчому органі, який уже зараз має проблеми з прийняттям принципових для влади кадрових питань. Далі – більше: хто може спрогнозувати, як відреагують на новий варіант Переяславської угоди українські регіони і чи не розв’яже це руки тим політикам у ЄС та в США, що домагаються запровадження жорстких санкцій проти конкретних людей із числа українських високопосадовців. Зрештою, не останню роль також відіграють натягнуті особисті відносини поміж лідерами України та Росії.

Усі вищезазначені чинники в комплексі говорять про збереження сучасної багатовекторної – по суті, безвекторної – зовнішньої політики України. У такому разі нас чекатиме переділ великої

87

власності, що вже фактично розпочався з продажем футбольних клубів та банкрутством авіакомпаній , а також жорсткіший фіскальний тиск на громадян України , що покликаний компенсувати відсутність кредитів західних фінансових інституцій та присутність утрат від високої вартості російського газу. З огляду на це, лише катастрофічна економічна ситуація або політичне диво зможуть привести до того , що Україна зробить свій зовнішньополітичний вибір протягом найближчого року.

88

Надписи Polski sklep і «польські делікатеси», польські слова в назвах і, найголовніше, польська мова – усе це часто можна почути й побачити на вулицях, у магазинах і ресторанах крупних і маленьких міст Великої Британії. Без будь-якої обізнаності в статистичних цифрах і підрахунках одразу відчувається, що поляків у країні багато, адже зустріти їх можна часто й повсюди. Польська еміграція у Велику Британію є однією з найчисленніших. Кількість поляків, які їдуть на заробітки, продовжує рости, попри економічні спади

ПРИБУЛЬЦІ З ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ: ПОЛЬСЬКА ІММІГРАЦІЯ ДО ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ

89

ОЛЯ  ГНИДЮК

Випускниця НаУКМА, магістр соціальної антропології Cambridge University, UK

Сполученого Королівства. Їхня присутність не тимчасова, вони вже інтегровані в суспільство на різних його рівнях. Більш від того – вони стали частиною повсякденного життя британців.

Одна з перших помітних хвиль польської імміграції до Великої Британії розпочалась у роки Другої світової війни. Після окупації Франції польські президент, прем’єр-міністр і уряд у вигнанні перебралися до Лондона. За ними поїхали солдати й цивільне населення. По закінченні Другої світової велика кількість поляків знову попрямувала за кордон, і досить часто країною призначення була саме Велика Британія . Поряд зі звичайними людьми емігрантами того часу ставали або політичні й культурні діячі, або військові , що було результатом спочатку німецької , а потім радянської окупації Польщі . Важливим чинником посилення польської еміграції до Сполученого Королівства став акт «Про переселення поляків», що його видав парламент Великої Британії в 1947 р. Згідно з цим актом, парламент надавав громадянство колишнім воякам польської армії, які переселились до країни під час війни й воювали в складі Війська Польського на Заході. Це був перший законодавчий документ , спрямований на вирішення проблеми польської імміграції у Великій Британії.

На відміну від повоєнних років причини теперішньої польської еміграції переважно економічні. Як зазначається на сайті польських іммігрантів у Великій Британії, основна причина еміграції поляків видається досить простою й водночас дуже сильною мотивацією для переїзду. Люди їдуть у чужу країну тому, що заробітки там вищі. Більш за те – не виправдались очікування британців щодо значного зменшення потоку поляків через економічну кризу в Сполученому Королівстві . Так само мало впливовим фактором лишається тенденція до зростання зарплат у Польщі й порівняно з тим

90

незмінний рівень заробітків у Великій Британії. Люди й надалі обирають мігрувати , аніж залишатися на батьківщині , навіть незважаючи на вищий рівень витрат на проживання в чужій країні. Підштовхує їх те, що навіть низька платня в Північній Ірландії чи Англії вища за середній дохід у Польщі і дозволяє мати відпустку один чи два рази на рік . Як з а з н а ч а ю т ь демографи, люди прагнуть кращого життя , вищих заробітків і хочуть п о к и н у т и пос традян с ь к у країну , що п о в і л ь н о розвивається та реформується й де важче р о з в и н у т и власний бізнес . Частина тих, хто повернувся до Польщі після заробітків, через певний проміжок часу знову їхали назад у Велику Британію. Пов’язують це із розчаруванням, яке настає, коли очікування людей щодо поліпшення життя у своїй країні не збігаються з дійсністю.

Значне збільшення емігрантів відбулося у 2004-му після входу Польщі до Європейського Союзу й, відповідно, спрощення візового

91

Фото з www.telegraph.co.uk

* Annual Population Survey (APS) - Office for National Statistics http://www.ons.gov.uk/ons/rel/migration1/migration-statistics-quarterly-report/august-2012/population-by-country-of-birth-and-nationality.html

92

Estimated Resident Population of the UK by Most Common Non-UK Countries of Birth, 2004-2011Source: Annual Population Survey (APS) - Office for National Statistics

Estimated Resident Population of the UK by Most Common Non-British Nationality, 2004-2011Source: Annual Population Survey (APS) - Office for National Statistics

режиму з Великою Британією. Якщо перед 2003 роком у країні проживало близько 75 тисяч поляків, то тепер ця цифра зросла до 625 тисяч людей, які мають польське громадянство (ONS 2011). Як результат поляки увійшли до п’ятірки громадян інших країн, що проживають у Сполученому Королівстві, витіснивши звідти у 2006 році предстаників Бангладешу. Ба більше – на сьогодні поляки стали друго групою іммігрантів, що народилися поза межами Великої Британії і наразі проживає в цій країні. Випереджають їх лише індійці (Табл. 1). Однак, оцінюючи небританське населення на основі чинника громадянства, поляки випереджають індійців і посідають перше місце (Табл. 2)*. Передовсім це пояснюються тим, що індійці більш умотивовані одержати британське громадянство й частіше це роблять, ніж поляки, які мають паспорти Європейського Союзу.

Як зазначається на сайті польських мігрантів у Сполученому Королівстві, поляки мають репутацію добрих працівників і часто влаштовуються у сферах, у які британці йдуть з меншою охотою. Передусім це стосується порівняно низькооплачуваних і низько кваліфікаційних робіт або робіт, виконання яких потребує значних фізичних навантажень чи робітничих спеціальностей. Дослідження показують , що загалом іноземці виконують 2 0 % низько кваліфікованих робіт у Великій Британії. Сфера послуг, приміром, переповнена поляками, причому такими, що мають вищу освіту. У більшості магазинів, кав’ярень, пабів уловлюються польські діалоги між продавцями і продавчинями, консультантами та помічниками. Звичним стало чути перемовини між собою польських дівчат чи хлопців, що обслуговують студентські їдальні. І зовсім не дивує польська дівчина, яка випадково плутає українську розмову з польською і, привітно всміхаючись, накладає нам їжу в їдальні та

93

починає розпитувати, з якої частини Польщі ми походимо. Не менш цікаво слухати численні діалоги на вулиці панянок, які обговорюють буденні проблеми польською.

Інша тенденція , що простежується в дослідженнях польської громади у Великій Британії, відзначає, що бажання народити дітей серед польських жінок загалом вище, ніж у британських. Більш від того, польські жінки ведуть перед за рівнем народжуваності серед інших небританських жінок: торік вони народили 23 тисячі дітей. Причин для цього вдосталь – краще медичне обслуговування, вищий рівень життя, материнський вік молоді, що приїжджає до країни від 2004 року, тощо. Утім, вельми часто така ситуація розглядається в ширших поняттях, що охоплюють традиції, які зберігають важливу роль родини й сімейних цінностей. Уважають, що разом зі своєю культурою і їжею поляки привносять у британське суспільство призабуті цінності традиційного сімейного укладу. З подібної точки зору присутність польських іммігрантів позитивно впливає на відновлення й укріплення британського суспільства.

За час довготривалої й багатолюдної еміграції поляки досить добре інтегрувалися до британського суспільства. Наразі збільшується покоління дітей і молоді, що або вже були народженні в Британії, або переїхали туди разом з батьками й здобули там освіту. Незважаючи на строкату етнічну приналежність представників вищих навчальних закладів, польські студенти так само кількісно вирізняються на рівні з індійськими, китайськими і японськими. Отож країна, як і мова, стали для них ближчі й зрозуміліші. У процесі соціалізації вони одержали той культурний багаж і розуміння місцевого культурного коду, завдяки яким відчуття «відчуженості» зменшилося порівняно з іншими. Саме це дозволяє одній з польських студенток обговорювати з подругою мовні

94

проблеми інших іноземних студентів її курсу. Її монолог розпочався зі скарження на те, як важко буває зрозуміти іноземних студентів, які говорять англійською, і що це заважає, особливо під час лекційних чи семінарських занять . Надалі дівчина вдалась у роздуми щодо рівня володіння мовою, яку вивчають в університеті, критерії відбору й способи оцінювання мовних навичок . Насамкінець дискусія дівчат перейшла в площину акцентів і нарікань на те, що деякі люди просто не хочуть докласти зусиль і навчитися говорити так, щоб інші їх розуміли. За тоном розмови та проблемами, які турбували дівчат, цей діалог є більше очікуваний від корінних жителів у контексті обговорення проблеми присутності мігрантів, аніж від польських студенток у Великій Британії. Тому можна стверджувати про високий рівень адаптації дівчат до чужої країни . Вони не є британками ні за народженням , ні за громадянством, ні за ідентифікацією себе. Однак їхня поведінка й роздуми демонструють протилежне, а саме те, що вони достатньо адаптовані, щоб протиставляти себе «чужим» у чужій для них країні.

Інші ознаки численної присутності й інтеграції поляків у британський простір відображені в повсякденному житті . Це численні sklepy polskie, ресторани, публічні місця, товари, страви в меню й відділи їжі в супермаркетах. Причому останнє є досить характерною рисою. Лише польська продукція традиційно займає окремій відділ чи поличку в крамниці, підписану або не підписану як Polish food чи Polish delicates. Продукти, імпортовані з інших країн, зазвичай не виділяються, хоча подекуди можна помітити секції тайської snack food. Більш від того, як відзначають дослідники, супермаркети починають надавати перевагу певним польським маркам продуктів перед традиційними для британців марками. Британці знають, як виглядає і як смакує польська кухня, навіть ті

95

страви, що здаються їм незвичними. Тому під час розповіді про український борщ, вареники чи голубці вони порівнюють їх з польськими стравами: «А, вареники? То це як pierogi!»

Однак , попри звичність присутності поляків у британському суспільстві та просторі, вони залишаються іноземцями, а значить, і реакція на їхню присутність буває різною , коливаючись від абсолютно ворожого й негативного ставлення до цілком теплого й позитивного. Негативні відгуки пов’язані передусім із загальним занепокоєнням напливу іммігрантів до країни. Доволі характерною для британців є звична в таких випадках риторика щодо «чужинців», які приїхали «забирати наші робочі місця», «вивозити наші зарплати». Проте такі нарікання є частіше необґрунтованими, слабо підтвердженими й радше емоційними, ніж об’єктивними, заявами. Утім, підтримують подібні розмови ті, хто використовує проблеми напливу польських іммігрантів як додатковий доказ проти членства Великої Британії в Європейському Союзі. І тому тепер досить часто у контексті обговорення польської присутності в країні лунають пропозиції запровадити робочі візи для громадян ЄС або навіть заклики до підтримки виходу Великої Британії з Євросоюзу. Цікавим у цьому контексті видався коментар, який наголошував на тому, що Британія – маленька перенаселена країна, яка великою мірою залежить від імпорту продуктів харчування й має скорочений запас питної води. Тому, на думку коментатора, потрібно стримувати наплив іммігрантів задля збереження ресурсів країни для майбутніх поколінь. Здавалося, подібні висловлювання не можуть бути віднесені лише до приїжджих з Польщі, а стосуються всіх людей небританського походження. Проте виникають вони під статтями, що обговорюють саме польську тему, і тому, що тільки Польща з усіх інших краї ЄС входить у п’ятірку країн, чиїх громадян

96

найбільше у Сполученому Королівстві. На іншому кінці амплітуди думок вирізняється збірний образ працьовитого, часто розумного, умілого й невибагливого поляка. У цьому випадку підкреслюється, що поляки заповнюють ті робочі місця, від яких відмовляються британці, а також те, що вони краще навчені для робітничих і сільськогосподарських спеціальностей. Не відкидаються й думки щодо розумних і успішних поляків, які змогли зробити кар’єру в іншій країні й на благо цій «чужій» країні. Такі погляди схильні більш детально зважувати за і проти польської імміграції на індивідуальному й національному рівнях, ураховуючи різні чинники й точки зору.

Отже, попри всі прогнози, потік поляків до Великої Британії «заради кращого життя» не зменшується . Велика кількість поляків у Сполученому Королівстві не тільки сформувала міцну спільноту, але й почала інтегруватись у чуже суспільство на такому рівні, який означає толерування і сприйняття чужою спільнотою іншої культури. І тоді виникають думки, подібні до коментаря одного з мешканців Лондона: «Мені дуже подобається бути іноземцем у своїй країні». Напевно автор коментаря не очікував наскільки точно описав тенденцію, адже за останніми дослідження британської служби статистики польська мова стала найбільш уживанішою мовою в країні після англійської і уельської. 

97

Наприкінці 2012 року Київський міжнародний інститут соціології оприлюднив чергове дослідження про взаємовідносини росіян та українців, яке вкотре підтвердило «нерозділене кохання» наших співвітчизників до «північного сусіда». У цьому контексті цікавими є не самі результати, а зніяковіле знизування плечима соціологів при моєму запитанні про те , які дані показує соціологія про взаємовідносини з іншими нашими сусідами – поляками ? Виявляється, що подібне опитування якщо й проводилося, то залишається невідомим як широкому загалу , так і фаховому

98

РОМАН  МОСКАЛЕНКО

ОБРАЗ ПОЛЬЩІ В УКРАЇНСЬКИХ ЗМІ У 2012 РОЦІ

Випускник кафедри історії НаУКМА,

редактор у Цензор.НЕТ

середовищу соціологів. Цей рік мав стати ледь не проривом України в Європу (це підтверджує інше опитування туристів по завершенні футбольного чемпіонату Євро-2012), проте відкритим зостається питання, наскільки змінилося бачення, а отже і ставлення, українців до Європи , а точніше до нашого сусіда й найближчого європейського партнера – Польщі. За браком соціологічних даних найбільш придатним для подібних роздумів є матеріал медіа. З того, якою постала Польща у ЗМІ, можна спробувати уявити, якою побачили Польщу наші співвітчизники, адже переважній більшості не довелося в ній побувати , тому образ і ставлення до неї формуються саме з прочитаного й побаченого.

Розпочати варто з деяких цифр щодо згадок про Польщу в українських медіа у 2012 році. Протягом минулого року Польща згадувалась у ЗМІ приблизно 130 тисячі разів. З них у приблизно 56 тисячах публікацій Польща була суб’єктом, що складає основний масив матеріалу, у якому українському загалові були представлені наші сусіди. Разом з тим у приблизно 43 тисячах публікацій про Польщу згадували лише побіжно, інколи в буквальному розумінні «через кому». Щодо числа «оригінальних/унікальних» публікацій, то мова йде про значно меншу кількість, адже часом траплялося, що певна новина була передрукована по декілька сотень разів. Отож можна говорити про приблизно 30 тисяч «унікальних» публікацій з польської тематики.

Для порівняння: лідером серед країн, які були широко представлені в українських медіа торік, є Сполучені Штати Америки – приблизно 1,3 млн згадок. На другому місці в цьому рейтингові перебуває Росія – приблизно 1 млн публікацій. Європейський союз як інституція згадувався в ЗМІ також приблизно 1 млн разів. Серед інших країн ЄС найбільш репрезентованими були Німеччина – приблизно 320 тисяч

99

публікацій, Велика Британія – приблизно 280 тисяч публікацій (не враховуючи повідомлень з Олімпіади в Лондоні), а також Франція – приблизно 210 тисяч згадок.

Щодо статистики згадок у тематичному розрізі, то лідерство тримає висвітлення подій футбольної першості Європи в Польщі та Україні – приблизно 38 тисяч згадок. Не менш вагому частку становлять питання ролі Польщі в євроінтеграції України, взаємин Польщі й України та реакція польських партнерів на внутрішньополітичну ситуацію в Україні – приблизно 32 тисячі публікацій. Решта згадок були присвячені різноманітним подіям у Польщі або були пов ’язаними з польською тематикою . На тлі прогнозованих результатів висвітлення Євро-2012 та політичних перипетій ледь не маргінальною виглядає присутність у медійному просторі гуманітарної та культурної тематики, однієї з провідних сфер співробітництва двох країн. Загальна кількість згадок про події в цій царині складає приблизно чотири тисячі, з них десь півтори тисячі присвячені взаємодії країн у цій сфері. У цьому контексті, за малими виключеннями, доцільніше говорити, щó саме пройшло повз увагу широкого загалу, ніж потрапило в об’єктив суспільної уваги.

Здавалося, тема Євро-2012, яка тримала абсолютне лідерство першу половину 2 0 1 2 - го , це найсприятливіший інфопривід для позитивного потоку інформації . І початок року був тому підтвердженням – країни через ЗМІ одна за одною звітували про рівень готовності до цієї події, про відкриття стадіонів, аеропортів та інших інфраструктурних об’єктів. У статтях про нашого партнера українські медіа намагалися показати взірець якості підготовки до заходів такого рівня . Зовсім скоро в переважній більшості публікацій Польща перетворилася на свого роду ідеалістичне тло,

100

яке відтіняло «сумну та невеселу» картину української дійсності, а більшість статей містила в назві якщо не дослівно вислів «відчуй різницю», то його варіації. Поодинокі винятки – наприклад, ситуація із затримкою розрахунку з підрядниками у Варшаві – усе ж таки траплялися, проте залишалися поодинокими.

Картинка на сторінках ЗМІ стала ще контрастнішою, коли спортивна подія сумістилася з політичною ситуацією в Україні, і мова пішла про бойкот української частини чемпіонату або навіть його цілковите перенесення до Польщі. Здавалося, єдине, що втримало ситуацію від вибуху, це позиція польської сторони і ледь не щоденні заяви про підтримку українського партнера.

За такого рівня напруги проведення Євро-2012 менш запам’яталося, ніж підготовка до нього. У підсумку з шаленого потоку інформації виокремлюється перемога команди України над Швецією. Радість юного вболівальника української збірної нікого не залишила байдужим, так само як і не зарахований гол у ворота збірної Англії, щоправда із зовсім іншими почуттями, і, звісно, битва на Віслі-2012 з усіма перипетіями довкола російських уболівальників у Польщі.

Ситуація з політичним контентом ЗМІ була більш заплутаною за спортивну . Торік найпомітнішим було зіткнення двох найтрансльованіших образів Польщі в Україні, а саме найбільшого лобі України та першого критика. З одного боку, Польща в медіа постала як найвідчайдушніший оборонець України в європейському співтоваристві, зокрема в залагодженні вище згадуваного питання з бойкотом Євро-2012 і в погодженні договору про асоціацію та в активному посередництві в діалозі між ЄС та Україною. Часом під впливом ЗМІ складалося враження, що наш сусід – такий собі

101

добрий професор, який тягне «за вушка» двієчника хоча б на мінімальну трієчку.

Однак в умовах складного і напруженого внутрішньополітичного життя в нашій державі, зокрема в ситуації довкола політв’язнів в Україні та все більшого загравання Києва з Москвою, українські медіа звернули свій погляд на польського партнера в очікуванні оцінки цих подій. Як і слід було очікувати, оцінки були чіткими та часом нещадними. ЗМІ з великою частотністю повідомляли про заяви польських високопосадовців щодо ситуації в країні: Україна втратила темп у євроінтеграції; Україна може втратити всі шанси на членство в ЄС; репутація України серйозно постраждала. Проте ледь не на наступний день медіа тиражували заяви в стилі « євроінтеграція України – « залізний» пріоритет Польщі» та пояснювали ситуацію в нашій країні «когнітивним дисонансом» в українському суспільстві.

У цьому контексті Польща постала найбільшим критиком, але критиком з добрими намірами і добрими порадами. Яскравим прикладом є телефонний дзвінок «стурбованого» президента Коморовського українському колезі в напружений період підрахунку голосів на виборах у парламент. ЗМІ підхопили цю новину ледь не миттєво, після того як її оприлюднили польські медіа. Цей дзвінок був єдиною подією за участі українського гаранта протягом його десятиденного мовчання, який нагадав країні, що він десь існує. Хоча ця телефонна розмова президентів не може конкурувати з дзвінками гарантів у 2012 році: з розмовою Обами (з биткою в руці) і прем’єра Туреччини та з розмовою Януковича ( з перевернутою навпаки слухавкою телефону ) з російським колегою Путіним. Вона залишила серед широкого

102

загалу враження не простого інтересу чи стурбованості , а й намагання допомогти.

У такій заплутаній ситуації медіа намагалися розібратися за допомогою експертів . Останні дещо розгублено пояснювали українській громадськості, що Янукович використовує приязнь наших сусідів, інші – що Польща займається самообманом, а дехто стверджував, що теперішня Україна схожа на міжвоєнну Польщу.

Проведення паралелей між Польщею та українськими реаліями стало доброю традицією не тільки в підготовці до футбольної першості Європи, а й у політичній площині. ЗМІ у 2012 році спробували порівняти політичних лідерів двох країн. Українську громадськість сколихнули тиражовані повідомлення в стилі «годинник Януковича у 100 разів дорожчий, аніж у Коморовського» або «син прем ’єра Польщі працює журналістом та їздить на громадському транспорті». Не оминули увагою й порівняння з польським варіантом взаємин з «Газпромом».

Не менш вагомою була тема заробітчанства. Попри повідомлення про спрощення процедури легалізації заробітчан та подальші плани в цьому напрямі, ця тема стала найбільш скандальною цього року. Якщо на його початку слова телеведучого про українських робітниць як хатніх роботів супроводжувались помірним резонансом, то скандал з радіоведучими у розпал Євро-2012 зринає в медіа й досі. Посилила похмурий вигляд цієї теми трагічна загибель українських заробітчан на залізничному переїзді.

Дотичне до теми «візове» питання так само відзначилося двома протилежними картинами. З одного боку, незаперечний статус Польщі як країни з найлояльнішою візовою політикою щодо українців зміцнів через скасування плати за національну візу. З

103

іншого – скандал з польським консульством у Луцьку посилив переконання , що «візове» питання псує українсько -польські стосунки і наші відносини з будь -якою іншою європейською країною, як відоме «квартирне питання» зіпсувало москвичів.

За скандальністю на другому місці – тема історичного минулого. Достатня кількість повідомлень про історичне примирення, навіть «пробачаємо і просимо пробачення» з вуст українців Польщі, на жаль, поступалася за рівнем резонансу «скандальним» заголовкам. Наприклад , про закриття фотовиставки відвертих світлин , зроблених на фоні польського військового цвинтаря Орлят, або заборони виступу українського гурту на фестивалі в Польщі.

При всій обмеженості репрезентативності подібних спостережень у темі про те, як виглядала Польща в українських медіа торік, можна припустити, що до раніше усталеного сприйняття наших сусідів як найперших лобі України в Європейському Союзі додалися акценти досить суворого критика та, певною мірою, найбільш обізнаного в українській тематиці « європейського» експерта , до якого зверталися з проханням «оцінити» ситуацію в країні. Усе частіше проведення паралелей між Україною та Польщею свідчить про певну «саморефлексію» і намагання з’ясувати власну «ідентичність» або принаймні місце в міжнародному співтоваристві.

Разом з тим наповнення українських медіа інформацією про Польщу бажає бути кращим, а поінформованість широкого загалу про політичні, соціальні чи культурні справи наших сусідів залишається досить слабкою. Наприклад, переважна більшість співвітчизників спостерігала яскраві репортажі з Дня незалежності Польщі, однак не могла пояснити й зрозуміти, «що це було», або, на свій подив, відкривала, що одні з найкращих ролей Богдан Ступка зіграв саме у

104

фільмах польських режисерів і що деякі з них і досі не вийшли в український прокат.

Пояснень цьому є декілька. По-перше, орієнтація ЗМІ на масову аудиторію, що веде за собою спрощення трансльованих ними експертних оцінок або взагалі незатребуваність інформації щодо тонкощів ситуації в Польщі . По -друге , слабкість експертного середовища, яке могло б постійно та кваліфіковано подавати аналітичну інформацію з «польського питання» та тримати увагу широкого загалу на наших сусідах. Бракує також зацікавлення еліти у формуванні більш деталізованого образу Польщі серед пересічного споживача медійного продукту . По - третє , проблематичною залишається комунікація між ЗМІ , а точніше обмежена кількість україномовних ресурсів для повного задоволення запитів медіа різних жанрів, адже далеко не всі мають кореспондента, який займається польською тематикою або більше від того – перебуває в Польщі. Здавалося, невелике питання, але нещодавно мені довелося стати свідком ситуації, коли група українців і поляків для знаходження спільної мови перейшла в спілкуванні на англійську, дехто зі старших учасників відзначив, що нарешті цією мовою перестала бути російська. Ми ж можемо говорити про певну мовну дистанцію між українськими та польськими медіа.

І нарешті можна говорити про відсутність інтересу пересічних українців до Польщі , переважання байдужого ставлення та сприйняття, аніж позитивного чи негативного. У значній більшості цей інтерес зростає у зв’язку з певними подіями, найчастіше «сенсаційними», які, окрім того що мають епізодичний та не контекстуалізований характер , містять певну частку негативу . Повертаючись до опитування про взаємовідносини українців та

105

росіян, можна обережно припустити, що у високому відсоткові «доброго» ставлення українців не останнє значення мала медійна картинка та висока поінформованість у справах наших «північних» сусідів . І виглядає , що найкращою промоцією європейського вектора розвитку нашої країни буде не лише інформація про Європейський Союз у цілому , а більш детальне «відкриття» широкому загалові наших західних сусідів, і Польща якнайбільше підходить на цю роль.

106

У 1948 році тринадцятою статтею Загальної декларації прав людини за кожним було визнано право на вільне пересування та самостійне обрання місця проживання, так само як і право покинути будь-яку країну, зокрема й власну. Однак права, визнані як невід’ємні та природні, лишилися декларативними і двадцять років після розпаду найбільших повоєнних блоків , а європейська спільнота так і зосталася, за чиєюсь влучною метафорою, «єврогеттом» простором відкритим лише для обраних. Виправдання цьому стану речей

«СПОЧАТКУ ВІТЧИЗНА БЛИЗЬКО, НА ВІДСТАНІ РУКИ»,

АБО УКРАЇНСЬКІ ВІЗОВІ ДІАЛОГИ

107

ЖЕНЯ  САКАЛ

Аспірантка кафедри історії НаУКМА, магістр історії CEU, Будапешт, Угорщина

шукають або в звичній риториці дотримання безпеки, або в ерзац-педагогіці «досягнення європейських стандартів» . Однак такі вимоги не ведуть ані до покращення ситуації в Україні, ані до зменшення нелегального в’їзду на територію Євросоюзу.

Утім, існують середовища активістів, які прагнуть змінити ситуацію «візової завіси». Одним з найактивніших є фундація Стефана Баторія. Цю незалежну польську організацію у 1988 році заснували Джордж Сорос та група польських демократичних лідерів. Місією фундації є підтримка демократичного та відкритого суспільства в Польщі та країнах Центральної і Східної Європи, що передбачає активізацію ролі громадського суспільства в публічному житті країни , верховенство права та прозорість публічного життя , розвиток міжнародної співпраці та солідарності.

У цьому випадку красива програма збігається з діями. Одним з напрямів діяльності фундації є лібералізація візового режиму між Європейським Союзом та так званими країнами Східного Партнерства, зокрема в рамках проекту Fr iendly EU Border. Далекоглядною метою є повне скасування віз між ЄС, країнами Східного Партнерства та Росією через поступову лібералізацію європейської візової політики. Проект почав діяти в 2002 році, у 2003-му була зроблена низка доповідей про ситуацію на польському східному кордоні, а у 2008-му – про проблеми при перетині польського кордону вздовж зовнішніх меж ЄС. Завданнями проекту був моніторинг якості обслуговування при перетині кордону між Польщею й Україною та моніторинг практик видачі віз і дозволів для місцевого населення. Українським партнером є організація «Європа без бар’єрів», заснована 2009 року з центром у Києві.

108

Справжня активізація «курсу» на ліквідацію візового режиму почалася у 2010 році. Тоді у Варшаві була утворена Коаліція за Європу, неподілену візовими бар’єрами (Coalition for the European Con-tinent Undivided by Visa Barriers). Коаліція утворилася з ініціативи фундації Стефана Баторія та об ’ єднала більш як тридцять громадських організацій з різних частин Європи. Усвідомлюючи, що лібералізація візового режиму між ЄС та країнами Східного Партнерства є одночасно політичним та технічним процесом, учасники коаліції випрацювали критерії для визначення готовності країни мати безвізовий режим з ЄС. Оскільки виправданням візової політики є контроль над необмеженою міграцією та прикордонною організованою злочинністю, безвізовий режим надається країнам, які довели свою послідовність у дотриманні законів і вірність праву.

З шести країн Східного Партнерства лише з двома країнами, Україною та Молдовою , були підписані плани дій на візову лібералізацію у 2010-му році. Документ називається «План про запровадження безвізового режиму». Він розрахований на два етапи . Перший етап передбачає підготовку необхідного законодавства, а другий – проведення реформ у сферах безпеки документів, нелегальної міграції, безпеки громадського порядку та громадянських прав і свобод. Безумовним лідером у підготовці до впровадження безвізового режиму є Молдова , за нею слідує Україна , а останнє місце посідає Азербайджан . Для України найпроблемнішою виявилася сфера безпеки документів та впровадження біометричних паспортів, тоді як найвищими були досягнення у галузі регулювання незаконної міграції. Однак після того як 6 грудня 2012 року набрав чинності Закон України «Про єдиний державний демографічний реєстр та документи , що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її

109

спеціальний статус», певний поступ у сфері безпеки документів відбувся.

Минулий рік був позначений низкою конференцій , де обговорювалися візові стосунки між ЄС та країнами Східного Партнерства. Лише за останні три місяці відбулися круглі столи в Стокгольмі, Тбілісі та Брюсселі. Утім, видається, що внутрішня ситуація в Україні не є визначальним чинником при формуванні політики ЄС щодо України. Так, незважаючи на те що частина єврокомісарів висловила сумніви щодо успіхів української демократії та верховенства права , домінантною лишилася настанова на співробітництво, продиктована радше «союзницькою» активністю північного сусіда України. Так, єврокомісар з питань розширення та європейської політики сусідства Штефан Фюле заявив, що ЄС готовий продовжувати діалог з Україною, метою якого є угода про асоціацію. Фюле також привітав нового міністра закордонних справ і побажав йому успіхів у впровадженні євроінтеграційної політики України, першим кроком до якої є досягнення безвізового режиму. Це питання має обговорюватися на саміті Україна-ЄС, який відбудеться 25 лютого 2013 року.

Одначе в самій Україні «прихильність» ЄС викликала не лише схвальні відгуки. Борис Тарасюк, колишній міністр закордонних справ та один з лідерів Об ’ єднаної опозиції , заявив , що авторитарний режим в Україні не може одержати такого подарунку, як підписання угоди про асоціацію . Так само прохолодно поставилися до цієї пропозиції і деякі інші члени опозиції. Тож ситуація неоднозначно була сприйнята політиками, але доволі однозначно – у колі митців та інтелігенції.

110

Арт-протести

Коли висновків аналітиків та аргументів експертів виявляється недостатньо, на допомогу приходить мистецтво, власне у його модерністичній, політичній формі. Такою була фотовиставка, яку організувала громадська організація «Європа без бар’єрів» у рамках проекту «Відкритий світ для відкритої України», що стартував 3 жовтня 2012 року, у річницю об’єднання Німеччини і остаточного зникнення Берлінського муру. Метою виставки було привернути увагу громадськості до існування так званого «візового муру».

У фокусі фотографа опинилися відомі українці, яким з якихось міркувань відмовили у візі або видали візу іншого типу. Так, активістам, науковцям, письменникам, громадським діячам, яким у Європі говорять про солідарність і необхідність європейського вибору України, на під’їзді до Європи відмовляють у візах. Такою була ситуація із Іреною Карпою, яка, окрім багажу власних книжок, перекладених на кілька європейських мов, мала за спиною ще десятилітній досвід мандрів, і – отримала відмову в консульстві Федеративної Республіки Німеччина в червні 2012 року. Чи може на цьому увірватися терпець ? Так . Коли одному із засновників української Гельсінської групи, а також фундатору Amnesty Interna-tional Ukraine, Мирославові Мариновичу замість однорічної візи видали візу на 11 днів, його рішення було простим – протестувати. Публічна відмова в’їжджати на територію Шенгену протягом року стала символічним протестом супроти подвійних стандартів при веденні діалогу з Україною.

Тож в епіцентрі знімку одна людина і одна історія відмови, а червоний штамп є нагадуванням про діалог культур, який так і не відбувся. Ще однією метою виставки є поширити інформацію серед

111

європейців про стан речей із «завісою», тому виставка побуває у таких європейських столицях, як Варшава, Брюссель, Берлін.

Разом з фотопротестами в хід ідуть агітки, розроблені активістами з фонду Стефана Баторія та видані трьома мовами – англійською, польською і українською. Вони оповідають про бідаку-режисера, який не може приїхати на фестиваль документального кіно, де мали б нагороджувати його фільм. Аби доїхати до консульського центру він має подолати відстань у 450 км, вистояти день на вулиці в принизливій черзі, сплатити консульський збір і, не донісши усіх очікуваних документів, ще раз повернутися додому за забутими довідками та чекати десять робочих днів, доки його запит буде опрацьовано. Притому без жодної гарантії, що рішення буде позитивним. Ці процедури чекають кожного, хто подає на візу.

Беручи до уваги, що на шенгенські візи подає наймобільніша та часто найпрогресивніша частина українського суспільства, ситуація і справді виглядає вкрай несимпатично. Однак навіть описане в коміксі є доволі оптимістичним у порівнянні з реальними практиками. Герой приходить здавати документи на візу без попереднього запису. Тоді як зараз, щоб одержати візу, необхідно записатися заздалегідь на місяць або півтора в консульство. Хто не має такого ресурсу часу, той може звернутися до платних послуг візових центрів, але там теж не гарантуватимуть швидкості операції. Крім того, однією з вимог, яку практикували, зокрема, іспанці та німці, є подання звітів до консульства після повернення до України, що означає додаткові витрати часу та грошей українських мандрівників, якщо вже лишити осторонь питання гідності.

112

Спрощення візової політики Польщі: імітація чи справжня політика

Польща традиційно лишається головним адвокатом України в ЄС, зокрема й у візовому питанні. Так, у грудні 2012 року віце-голова польського Міністерства закордонних справ Катажина Пелчинська-Наленч на конференції у Варшаві , організованій Фундацією українсько-польської співпраці, виступила за необхідність дозволу для громадян України в’їжджати на територію ЄС одразу після виконання договору про безвізовий режим, підписаного 2012 року. У своєму виступі вона слушно наголосила, що йдеться про політику щодо людей, а не щодо влади, і що лише через людський діалог можливе подальше зближення України та Європи.

Тут хотілося б додати трішки статистики. Польські консульства досі лишаються тим місцем , куди переважна частина українців звертається по візи. Так, половину всіх шенгенських віз наші громадяни отримують від Польщі. Консульська практика Польщі, поруч з угорською, словацькою та естонською, є однією з найбільш лояльних, згідно з аналізом моніторингу «Візова політика країн ЄС в Україні», проведеного організацією «Європа без бар’єрів». Так, Польща вимагає найменшої кількості додаткових документів (тобто усіх інших документів , окрім паспорту та візової анкети ) : у середньому чотири проти можливих дев’яти, яких можуть вимагати в консульствах Італії , Великої Британії та Франції . У крайніх випадках польський консулат може вимагати до 10-ти документів, тоді як у вище зазначених країнах – чотирнадцять , а то й п'ятнадцять.

Отже , за результатами моніторингу візова політика Польщі визначається як «дружня» і доволі послідовна з моменту вступу Польщі до Шенгенської зони у 2007 році. Польща видає так само

113

найбільшу кількість національних віз (візи категорії D) – 31,1%. Крім того , виявом візової лібералізації стало скасування плати за національні польські візи для українців у червні 2012 року. Разом з Грецією та Естонією Польща має добрі показники у видачі «середньострокових» віз – від трьох місяців до півроку, однак лідером у категорії довгострокових віз лишається Угорщина, що, утім, зумовлено її політикою опіки над угорськими національними меншинами. Важливим критерієм при одержання візи є можливість кількаразового в’їзду, а більшість віз, які надає Польща, є якраз багаторазовими – 66,8%.

Цікавим є співвідношенням між очікуваними та отриманими візами. Так, Польща видає більше довгострокових віз, ніж це затребували апліканти: 53,8% виданих віз проти 52,3% затребуваних. А рівень відмов при цьому є доволі низьким , як згідно з офіційною статистикою , так і згідно з даними моніторингу . Польське консульство виявляє організованість і в наданні роз’яснень при апеляціях. Лише шість відсотків заявників не одержало роз’яснення у 2012 році, що, порівняно з майже 90% в Італійському консульстві, є, звісно, непоганим результатом.

Окремо можна згадати про вже доволі широку мережу польських консульств в Україні. На польську візу сьогодні можна подати у чотирнадцяти містах України: у Києві, Львові, Одесі, Донецьку, Тернополі, Івано-Франківську, Рівному, Хмельницькому, Житомирі, Дніпропетровську, Луцьку, Харкові, Сімферополі та Вінниці. З відкриттям візових центрів пов’язується і загальне збільшення виданих віз. На думку генерального консула Ярослава Дрозда, відкриття візових центрів у різних регіонах України підвищує якість обслуговування українців, яким уже не потрібно долати сотні кілометрів для подачі документів, а відкриття центрів у Тернополі

114

та Івано-Франківську розвантажило роботу львівського консулату. Утім, генеральний консул скаржиться на те, що досі є особи, які для отримання візи надають несправжні запрошення і через це одержують відмову . Однак замість того щоб звертатися до української міліції, вони скаржаться на польське консульство.

Проте з регіональними консульствами та візовими центрами якраз і пов ’язані найбільші проблеми . Очевидно , що попит на візи породжує пропозицію . У серпні 2 0 1 2 року увесь персонал польського консульства в Луцьку, а також генеральний консул, були звільнені за наказом польського МЗС. Підставою для цього стало звинувачення в порушеннях при видачі віз. Так, було встановлено, що існувала зовнішня фірма , яка приймала візові анкети і створювала штучну чергу. За візи, безумовно, потрібно було платити – від 300 аж до 900 євро. А ще консульства приймають заявників відпоовідно до місця їхньої прописки , тому , якщо заявники проживають в іншому місці, ніж прописані, їм усе одно необхідно їхати до консульства за місцем своєї прописки.

Діяльність же візових центрів не завжди полегшує процедуру подачі документів. По-перше, за послуги центрів необхідно платити. Тут варто додати, що з усіх країн ЄС максимальний показник плати за роботу посередника саме в Польщі . Вартість оплати може варіюватися від 25 до 140 євро, а в ціну входить допомога у заповненні анкети , оформлення документів , реєстрація та страхування. По-друге, замість того аби служити альтернативою безпосередній подачі документів до консульства, візові центри перетворюються на єдину можливу опцію для заявника. Створені з метою полегшити роботу консульств та допомогти українським громадянам одержати візу, візові центри поволі перетворюються на

115

джерело витрат для заявників з доволі низьким рівнем обслуговування.

Черги – ще одне питання, яке мали вирішити візові центри. Раніше натовп людей біля польського консульства у Києві починав збиратися ще з шостої години ранку , для припинення цієї принизливої практики, а також пов’язаних з нею практик продажу і викупу місць у черзі, було впроваджено попередній електронний запис. Однак якщо раніше будь-хто міг бути впевнений, що якщо прийде завчасно, то зможе подати документи на візу, то тепер в електронну чергу потрібно записуватися за півтора місяця заздалегідь. На практиці це означало одне – звичайний громадянин вже не може подати документи безпосередньо до консульства, і єдиною альтернативою лишається візовий центр. Чи черга у місяць раціонально виправдана, чи вона також є штучною – на це питання без вагомих аргументів відповісти тяжко.

Отже , попри загальну налаштованість на спрощення візових відносин та активну підтримку Польщі на міжнародному рівні, на місцях дійсного спрощення так і не відбулося. Можливо, навіть навпаки. Електронні черги, платні послуги, неприхильне ставлення працівників візових центрів – це те, що чекатиме українського заявника на польську візу . Що вже говорити про інших європейських сусідів. Відкинувши варіант «дорожньої карти», тобто автоматичного скасування віз у разі дотримання всіх умов договору, ЄС надав «План про запровадження безвізового режиму», що не дає жодних гарантій, а лише пропонує умови. Так – одного дня візи будуть скасовані, але, коли цей день прийде – невідомо.

116

1 7 травня 2 0 0 7 року . Уельс , Кардіфф . Інтригуюча усмішка президента УЄФА Мішеля Платіні та напружені обличчя присутніх у залі. По інший бік екранів затамувала подих уся Європа, особливо мешканці Італії, Хорватії, Угорщини, України та Польщі – саме їх держави від права проведення Євро-2012 відділяли лічені секунди. Далі була справжня сенсація: Платіні поволі витягнув з конверту листок із написом Poland-Ukraine. Так розпочалась казка для двох

ЄВРО-2012: НЕЗАВЕРШЕНА КАЗКА ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА ОСОБИСТІ

ВРАЖЕННЯ ВІД СВЯТА ФУТБОЛУ

117

ІВАН  ГАВРИЛЮК

Аспірант кафедри історії, НаУКМА

країн Центрально-Східної Європи, регіону, який ще ніколи не приймав спортивних турнірів такого високого рангу.

2 липня 2012 року. Київ, Україна. Наступного дня після фінального матчу Євро-2012 той самий президент УЄФА Мішель Платіні назвав щойно завершений футбольний турнір фантастичним : «Цей чемпіонат , перший у Східній Європі , мав великий успіх . Це справжній тріумф. Україна та Польща продемонстрували всьому світові здатність організувати події подібного масштабу і відсутність з цим будь-яких проблем. Країни можуть пишатися виконаною роботою, своїм ентузіазмом і кінцевим результатом». Та чи можна вважати, що на тих похвальних словах як завжди пишномовного француза тритижнева казка для України та Польщі закінчилася? Гадаю, ні, і щиро сподіваюся, що футбольний чемпіонат, який промайнув в одну мить і закінчився прекрасним фіналом і не менш чудовими феєрверками у Києві та Варшаві, став лише початком тривалого шляху двох країн, однак шляху не футбольного, а європейського (насамперед для Києва). Тож казка України і Польщі триватиме і надалі.

Чи було Євро-2012 для Польщі та України чимось більшим за просто третю за значенням спортивну подію у світі після Чемпіонату світу з футболу та Олімпійських ігор? Очевидно, що так, зрештою, як і для більшості країн - господарок подібних турнірів . Футбольні функціонери останнім часом взялися за рішуче реформування свого відомства, наслідком чого стало стрімке розширення футбольної географії – як приклад можна навести як вже проведені, так і заплановані футбольні першості найвищого рангу в ПАР (2010 р.), Україні та Польщі (2012 р.), Росії (2018 р.) і Катарі (2022 р.). Утім, випадок Польщі та України був незвичним аж ніяк не зі спортивної точки зору, адже ці країни не можна вважати грандами навіть

118

континентального футболу , але УЄФА вже створило певний прецедент, віддавши Євро-2008 ще слабшим Австрії та Швейцарії. І навіть не з економічної, бо країни-господарки – явно не найбагатші країни Європи, особливо Україна, хоча УЄФА знову ж таки не було новатором, перед тим обравши для Євро-2004 найбіднішу країну ЄС – Португалію. Незвичним це було радше з геополітичної точки зору– уперше великий футбольний турнір було віддано країнам з колишнього соцтабору, і тут аналогій проводити не доводиться.

Однак необхідно пам’ятати, що від часу розпаду біполярного світу минуло два десятиліття, і цей час Польща та Україна використали абсолютно по-різному. То ж при всій важливості вдалого для себе проведення Євро-2012 дві країни-сусідки мали перед собою дещо відмінні завдання. Польщі, як країні, що недавно стала членом ЄС, йшлося про закріплення в європейській спільноті віри в себе та змогу виконати взяті на себе зобов’язання. Вона також мусила продемонструвати свій економічний та соціальний потенціал , особливо на фоні епідемії криз, яка накрили Європу. Натомість перед Україною стояли завдання глобальніші та більш визначальні для подальшого життя країни. Отримавши незалежність, найбільша країна Європи упродовж двох десятиліть продовжувала залишатися для решти європейців «невідомою землею». Яскраво зблиснувши наприкінці 2004 р., вона знову повернулася в небуття, зрідка дивуючи світ хіба кулаками своїх спортсменів і депутатів. Відтак Євро-2012 стало можливістю вирватися з цієї неофіційної ізоляції і показати себе світу – причому показати з найкращого боку. Євро-2012 стало шансом виправити імідж України, яка з милого і наївного тубільця за президентства Ющенка раптово перетворилася на непередбачуваного хулігана часів Януковича. Євро-2012 надало можливість нарешті вислизнути з лещат комунізму , який не

119

зважаючи на позірний крах, продовжував тримати країну в своїх міцних обіймах. Урешті-решт, Євро-2012 стало можливістю для українців нарешті бодай трохи змінити свою зашкарублу ментальність та чорно-біле сприйняття світу, а західним європейцям побачити наших співвітчизників не лише будівельниками в Португалії й посудомийками в Італії. Єдине, чим не могло бути Євро-2012 для України, так це панацеєю від економічної кризи, навпаки – проведення без сторонньої допомоги (зайве нагадувати про фінансові дотації Польщі з боку ЄС) подібного турніру було справою ризикованою, і досі не зрозуміло, як економіка країни відреагує на подібне потрясіння. Головне – не піти слідом за тією ж Грецією , кризу в якій економісти серед іншого пов ’язують з проведенням літньої Олімпіади-2000.

Натомість поєднував Польщу й Україну той факт, що обидві країни під час підготовки до європейської футбольної першості мусили здебільшого працювати на майбутнє – від самого початку було зрозуміло, що інвестиція зараз є інвестицією в наступні роки і десятиліття, тому треба було зробити так, щоби люди хотіли повернутися сюди ще не один раз. Створення позитивного іміджу країн мало стати основним завданням при підготовці та проведенні Євро-2012. Чи вдалося це Україні та Польщі покаже час, наразі ж дві країни підраховують витрати, небезпідставно сподіваючись на кращі часи.

Зараз, на початку 2013 року, можемо відзначити лише те, що Україна та Польща вже отримали від Євро-2012 те, що пересічний поляк і українець може побачити і чим має можливість користатися тут і зараз, адже самими інвестиціями в майбутнє зараз ситий не будеш.

120

Звичайний українець – у переважній своїй більшості киянин , львів’янин, харків’янин і донеччанин – нині має змогу їздити новим транспортом, відвідувати гарні стадіони (заради справедливості завважу , що деякі з них з ’явилися ще до одержання права проведення Євро - 2 0 1 2 ) , користуватися реконструйованими аеропортами й вокзалами, подорожувати нормальними дорогами (нехай і оновленими лише на невеликих ділянках) – на все це ми ще довго б чекали без футбольної першості Європи. Це як у відомому прислів’ї: доки грім не вдарить, мужик не перехреститься. Так і ми ще довго сиділи б на поламаних стільцях у тролейбусах і автобусах, підстрибуючи на кожній ямі. Тобто головне, що українці отримали вже зараз, – це в рази поліпшену інфраструктуру.

Пересічний поляк – а тут я також говорю здебільшого про мешканців Варшави, Вроцлава, Познані і Гданська, чотирьох міст-господарів Євро-2012, а також Кракова, де був табір кількох футбольних збірних , – так само відчув суттєві зміни в інфраструктурі , недарма країна витратила на підготовку до футбольної першості майже 30 млрд доларів США. Зрозуміло, це був якісно інший рівень, якщо проводити паралелі з Україною. Поляки одержали також непогані прибутки, здаючи власні помешкання в оренду іноземним уболівальникам , працюючи гідами або реалізуючи певну туристичну продукцію. Слід згадати, що нажахані різною інформацією про Україну, а також озброєні відомими стереотипами про Чорнобиль, повсюдний СНІД і решту українських «цікавинок» , чимало європейських туристів радо лишалися в Польщі, літаючи в Україну лише на матчі своїх збірних. Таким чином, наші сусіди дістали покращену інфраструктуру та змогли непогано заробити, хоч і відчутно менше очікуваного. Необхідно також нагадати, що для багатьох поляків, згідно з опитуваннями,

121

Фото 1.Стадіон Народовий (Варшава) – головна польська арена Євро-2012. Фото автора

основним відчутним досягненням Євро-2012 стала позитивна реклама їхньої країни, а не матеріальні блага.

Загалом, про Євро-2012 було написано дуже багато в українській , польській та міжнародній пресі як до футбольного чемпіонату, так і під час його проведення і по завершенню . Тому не буду повторювати добре відомі цифри, факти та коментарі, а

122

перейду до другої, більш особистісної частини статті, – яким побачив футбольний чемпіонат у Польщі звичайний український студент , автор цієї статті , та якими були його враження по поверненні додому. Додам, що йтиметься в переважній більшості про Варшаву та Київ – столиці та головні візитівки двох країн-господарок футбольної першості.

Перед Євро-2012 в пресі називалися три основні проблеми Польщі в проведенні футбольного чемпіонату : невідповідна якість футбольного господарства (рівень польського чемпіонату є посереднім, а переважна більшість клубів за відсутності потужного фінансування не мають змоги будувати сучасні арени і запрошувати до себе відомих гравців), недобра слава місцевих хуліганів (бійки між ними та поліцією неодноразово потрапляли на шпальти багатьох газет) і нестача швидкісних автомобільних доріг. Країна досягла чималих зрушень у вирішенні цих недоліків, хоча до кінця довести справу так і не вдалося. Варшавський ультрасучасний стадіон, який вразив мене своєю монументальністю й водночас компактністю , був відкритий ще узимку 2 0 1 2 р . , а перший футбольний матч на ньому провели лише пізньої весни: новий газон не витримував жодної критики, до того ж чи не найбільша гордість арени – зсувний дах – за літньої пори виявився абсолютно непотрібним, перетворюючи стадіон на сауну. Недоліки з газоном не вдалося виправити і під час самого Євро-2012. Не вдалося заспокоїти і польських хуліганів – найбільш неприємний інцидент всього чемпіонату стався у тій же Варшаві 12 червня перед матчем Польща-Росія, коли відбулися численні сутички поміж польським і російськими вболівальниками . Столична поліція , котра була попереджена про можливі заворушення , так і не змогла їм запобігти. Про дороги дозволю собі не писати, оскільки останні у

123

самій Варшаві особливих претензій ніколи не викликали, а деінде Польщею протягом червня я не подорожував. Та затори десь поміж Вроцлавом і Познанню, казали, були не для слабодухих.

Якщо ж говорити про приємні моменти, то їх назбиралося куди більше . Першим і найбільшим позитивом футбольної Варшави для мене було українське єднання . Особливо запам’ятався перший і переможний матч України зі Швецією , коли в одному з барів Варшави я перезнайомився з кількома десятками с п і в в і т ч и з н и к і в ( здебільшого , також студентами), які прийшли вболівати за нашу команду – атмосфера протягом усього матчу була насправді фантастичною. Цікаво, що після матчу прямо на вулицях нас вітало з перемогою чимало поляків, загалом ставлення до українських вболівальників у них було чудовим. І взагалі, українці та поляки часто бажали один одному перемоги і було дуже прикро, що обидві національні команди країн-господарок Євро-2012 припинили боротьбу вже після групового етапу змагань. Запам’ятався і другий матч збірної

Фото 2. Українські вболівальники у варшавській фан-зоні. Фото автора

124

України супроти команди Франції . Подивитися гру до варшавської фан - зони прийшло декілька тисяч українців ( студентів , заробітчан, туристів) – було доволі несподівано й приємно бачити посеред Варшави стільки жовто - синіх фарб і чути гімн рідної країни.

Загалом, атмосфера протягом усього турніру (якщо опустити вже згадуваний польсько -російський конфлікт ) була миролюбною , ніщо тут не відволікало від футболу . В очах часом мерехтіло від греків у античних шоломах, португальців і італійців з різнобарвними прапорами й плакатами , росіян в

тільняшках і кашкетах ВМФ тощо. Гостей (і, відповідно, прибутку) очікувалося куди більше, але фінансова криза зробила свою справу, тим паче що волею жереба в Польщі грали команди, громадяни яких не могли дозволити собі великих розкошів. Не допоміг й факт обрання польських міст для тренувальних баз аж 13 збірними із 16, котрі взяли участь у футбольному чемпіонаті . Незабаром по закінченні Євро-2012 польські ЗМІ повідомили, що протягом трьох тижнів чемпіонату Польщу відвідало до 600 тис. уболівальників,

Фото 3. Українські вболівальники у варшавській фан-зоні. Фото автора

125

котрі залишили в країні 900 млн злотих – у середньому кожен єврофан зміг викласти лише 1500 злотих (350 євро). Найбільше прибутків, цілком очікувано, отримали виробники пива та власники готелів.

Слід віддати належне згадуваним господарям барів , кафе , ресторанів, готелів, гостелів тощо – вони, на відміну від власників аналогічних сервісів в України, або взагалі не підіймали цін на свої послуги, або ж цей підйом був доволі несуттєвим. Усе це дозволило туристам заздалегідь планувати своє перебування в Польщі і не мати неприємних сюрпризів уже по прибутті до самої країни.

Важливим елементом футбольної Варшави була чудово організована фан -зона – за словами організаторів , найбільша серед міст -господарів Євро-2012. Вона була велика, там було чимало входів-виходів і можливість безкоштовно посидіти на трибунах (щоправда, місць для всіх охочих явно не вистачало). А ще там цілодобово проводилися конкурси, усюди були добре організовані фастфуди тощо. Єдине, що не до кінця було зрозумілим, – невеликі для такої площі телевізійні екрани. Найкращі спогади про варшавську фан-зону пов’язані з матчем Польща – Греція, відкриттям футбольної першості, коли вщерть заповнена площа в єдиному пориві вболівала за свою команду з червоно-білими прапорами і шаликами в руках. І навіть підсумкова нічия не зіпсувала полякам доброго настрою. Не обійшлася фан-зона й без куп сміття та побитих пивних пляшок, проте весь цей мотлох прибирався максимально швидко.

Ще одні позитивні враження пов’язані з роботою волонтерів. Багато моїх знайомих працювали волонтерами на вулицях Варшави й допомагали туристам ( здебільшого російськомовним і англомовним) орієнтуватися в польській столиці. Усюди по місту

126

можна було побачити молодих людей , зодягнених у яскраві футболки , котрі намагалися виручити іноземців , якщо у тих виникали якісь проблеми. До того ж варшавські вулиці й так наповнені численними вказівниками, туристичними пунктами та мапами, тож, гадаю, проблем щодо орієнтування у місті у туристів не виникало.

Іноземці також були приємно здивовані роботою варшавського громадського транспорту , який , незважаючи на збільшення пасажиропотоку, працював фактично без збоїв. Незадоволеними лишились хіба столичні таксисти, які сподівалися на збільшення своїх прибутків. Утім, як висловився один знайомий італієць, «нащо їздити на таксі і переплачувати, коли можна просто прийти на автобусну зупинку , подивитися розклад і доїхати до місця призначення» . Тим більше у Варшаві існує мережа нічного громадського транспорту – явище звичне для західноєвропейських міст, але дивина для того ж Києва. Тому навіть після посиденьок у барі та святкувань перемоги своєї команди, люди не повинні були вистоювати черги до таксі або йти додому пішки. У транспорті навіть з’явилися дублювання зупинок англійською мовою, хоча далі мережі зупинок «Варшава Центральна» (поблизу залізничного вокзалу) та «Аеропорту імені Шопена» справа не пішла – столична влада вочевидь вирішила, що туристам й того вистачить.

Загалом, враження іноземців і від Польщі, і від її столиці були здебільшого позитивними. Звичайно, вистачало і незадоволених, які побачили лишень «нормальну європейську країну, не заставши в ній нічого аж надто цікавого». Однак, як на мене, полякам слід більше пишатися цією думкою, ніж брати її близько до серця.

127

За місяць після завершення Євро-2012 я повернувся до рідного Києва. Українська столиця вразила якоюсь нетиповою чистотою і свіжістю – було видно, що під футбольну першість багато вулиць терміново вичистили , а окремі будинки й вулиці привели в нормальний вигляд. Загалом, левова частка того, що було зроблено в місті перед футбольним чемпіонатом , стосується саме інфраструктури.

У Києві побільшало сучасного громадського транспорту – хай він здебільшого ходить центральними районами міста, бо від так званої «показухи» нашу владу швидко вилікувати не вдасться, але прогрес є очевидним . Радують і електронні вказівники номерів на тролейбусах і автобусах – тепер їх видно і вночі, що дуже спрощує життя. Потішило й дублювання назви зупинок англійською мовою – у цьому Київ значно випередив ту ж Варшаву.

У Києві, та й загалом по Україні, побільшало вказівників, до того ж на більшості з них українські написи дубльовані латиницею. Без помилок, звичайно, не обійшлося, та головне було, як то кажуть, почати. Принаймні в столиці іноземцям тепер орієнтуватися значно простіше. Також на вказівниках не завадило би вказувати відстань, яка лишається до того чи іншого туристичного об’єкта, як це зроблено в більшості західноєвропейських міст. Натомість усі туристичні пункти і електронні табло, які також мали би допомагати іноземцям орієнтуватися в місті, не працюють, тобто така практика, як, наприклад, роздача безкоштовних мап міста, у Києві цілком відсутня.

128

Не дочекалися кияни й обіцяного безкоштовного доступу до wi-fi – місцями, особливо на Майдані Незалежності, він дійсно є, але користування ним вимагає великого терпіння. Певних позитивних змін зазнали ресторани, кав’ярні та інші заклади харчування. По-перше, стало менше хамства та відвертого зневажання клієнтів. По-друге , зріс рівень володіння англійською мовою . По - третє , розрахунок карткою тепер не є чимось фантастичним, хоча місця харчування , де розплатитися можна лише готівкою , усе ще становлять переважну більшість.

Найбільше враження справив головний об’єкт Євро-2012 – НСК «Олімпійський» Стадіон вражає як ззовні, так і зсередини. Важко навіть собі уявити, що ще 5 років тому це була звичайнісінька радянська спортивна арена з вицвілими і поламаними стільцями та

Фото 4. НСК Олімпійський (Київ) – головна українська арена Євро-2012. Фото автора129

напівтемними роздягальнями . Нині НСК «Олімпійський» є багатопрофільною спорудою, яка дозволяє проводити як футбольні матчі, так і легкоатлетичні змагання та концерти різного масштабу.

Не знаю, чи змінив Євро-2012 ментальність киян, а якщо змінив, то як сильно. Скидається на те, що трьох тижнів приналежності до Європи було все ж замало, щоби почати всміхатися один одному на вулицях і не лаятися лише від того, що хтось наступив тобі на ногу в переповненому метро, щоби навчитися радіти життю і не думати тільки про те, як дожити до наступної зарплатні, щоб завжди бути позитивно налаштованим і розуміти, що від того життя і справді стане кращим. Проте Євро-2012 показало всім нам, що таке життя є реальністю, і це треба вважати за дуже важливу подію.

А ще дуже важливим є той факт, що шведи, голландці та англійці, вертаючись додому, подякували Києву та Україні плакатами з написом «Thank U Kyiv», англійці дотепно вибачились за свого земляка, колишнього футболіста Сола Кемпбелла, який страхав їх поверненням з расистської України в трунах, промарширувавши з домовиною вулицями Донецька, більшість туристів висловлювали бажання після закінчення футбольної першості ще раз повернутися до України, а чимало світових туристичних порталів занесли Україну та її столицю в число головних туристичних відкриттів минулого року. Усе це вказує на те, що Євро-2012 у Польщі та Україні пройшло недарма.

Якби про закінчення Євро-2012 написав відомий російський актор Євген Гришковець, вийшло би приблизно таке. Пам’ятаєте власні відчуття в останні години свого дня народження? Не того, коли вам виповнилось 20, 30 або 50 років, а тих, коли 5, 6 чи 7 років. Вас уже вклали спати, веселощі поступово стихають, і батьки проводжають

130

останнього гостя. Мати йде мити гору брудного посуду, а батько збирати стіл і розносити табуретки по квартирі й сусідах. Але це все неважливе. Головне – ви лежите й думаєте: от, свято, на яке так чекав останні місяці, закінчилося, а до наступного ой як довго. А ранок буде таким звичайним, таким сумним і нудним, таким «безперспективним». Слова «безперспективний» ви в 5 років, звичайно, ще не знали, але якби знали, то цей ранок так би і назвали. Сумно, одне слово.

Дорогі друзі, якщо вам уранці 2 липня 2012 року також було сумно, як і авторові цієї статті, значить, Євро-2012 для вас також минуло недарма!

131

Постійний кризовий стан економіки, політики, медицини, освіти тощо не сприяє пожвавленню роздумів державних службовців про стан культури та створенню планів фінансування , розвою та підтримки молодих митців. Принаймні в Україні. У Польщі ж, приміром, наприкінці грудня було створено Громадську раду культури при Міському управлінні культури з метою реалізації програми розвитку культури у Варшаві до 2020 р. «Місто культури й громадян», яку затвердили після консультацій з громадськістю. Мер

(НЕ) ЧЕКАЮЧИ НА МЕЦЕНАТА

132

ІРИНА  КОВАЛЬЧУК

Випускниця НаУКМА, магістр філології Співробітниця проекту I, CULTURE Orchestra, Варшава, Польща

міста Ганна Ґронкевич-Вальц зазначила, що колектив Громадської ради культури, до якого входять особи з різних царин, котрі й самі є представниками різних культур, допоможе створити спільне й цікаве бачення розвитку варшавського мистецького життя.

А чи принесе творення інституцій омріяні результати? Чи не загрузне воно в бюрократії? Існує така небезпека. А може, є й альтернатива?

Краудфандинг – це коли традиційні способи фінансування культурних проектів не спрацьовують, а часто навіть гальмують їх

реалізацію.

Crowdfunding, тобто об’єднання фінансових зусиль заради реалізації авторських проектів – освітніх, культурних, екологічних тощо. Понад 1 0 років тому в США було створено перший "спільнокоштовий" музичний портал ArtistShare, пізніше – SellaBand. IndieGoGo став першим міжнародним порталом краудфандингу. А згодом з’явилися KickStarter та багато інших. Завдяки порталу Sella-Band, наприклад, польська співачка Юлія Марцелль (Julia Marcell) 2007 року назбирала близько 50 тис. доларів на видання диску. Ясна річ, це стало величезним поштовхом для її професійного розвитку.

Так званих спільнокоштових порталів стає в усьому світі дедалі більше. Можливо, це і є виходом для тих, кому не вистачило стипендій, дотацій, ґрантів чи уваги з боку можновладців. Адже коли цього немає, як молодому митцеві «виходити в люди»? Особливо в дуже закритих царинах культури, поділених на спілки?

Натрапляємо на такі спільнокоштові проекти: видання родинних історій , зібрання унікальних листівок , підтримка виробництва футболок зі вставками з пластинок, лекції гри в бридж, будівництво

133

пасіки та багато інших . Складається враження , що це малопривабливі бізнес-проекти, але коли вони потрапляють на розсуд громадськості, усе часто виявляється зовсім інакшим.

У Польщі існує вже кілька спільнокоштових порталів: Beesfund.com, Polakpotrafi.pl та wspieramkulture.pl. Принцип роботи в них той самий, але зупинімося детальніше на останньому.

Що його вирізняє? Зручність у користуванні – як для авторів проектів, так і для доброчинців. А ще прозорість процедур і чіткість правил.

Категорії проектів: фільм, дизайн, архітектура, музика, танець, театр і перформанс, фотографія тощо – усього 15 категорій. Правила: під час реєстрації проекту треба вказати суму, яку необхідно зібрати за певний проміжок часу (зазвичай 60 днів) для реалізації задуму. Якщо

134

Wspieramkulture.pl

проект зібрав 100% запланованих коштів, тоді ці гроші (мінус 11% на покриття витрат на адміністрування порталу) одержує митець. Якщо доброчинці жертвували не так щедро, як було заплановано, тоді кожному повертають гроші. Усе або нічого!

Існують також «спеціальні» проекти , які можна підтримувати впродовж усього року. Наприклад, фестивалі. Для них не діє правило «все або нічого»: усі переказані кошти портал передає організаторам. Такі проекти оголошують культурні інституції.

Автор проекту може в різний спосіб подякувати меценатам : запросити на відкриття виставки, презентацію, згадати про них у виданні, фільмі тощо.

Щоб зменшити ймовірність шахрайств , організатори такого «спільнокошту» пропонують зіркам, знаним особам та інституціям підтримати проект, щоб народ мав більшу впевненість у тому, що задум насправді буде реалізовано.

Портал wspieramkulture.pl працює з грудня 2012 р. За цей час доброчинцями стало майже 650 осіб, які інвестували близько 65 тис. злотих, тобто в середньому одна особа переказує 100 злотих (приблизно 250 грн).

Аби завершити зйомки документального фільму про Йоанну Салигу, яка писала про свою боротьбу з раком і померла торік, доброчинці замість потрібних 30 тис. злотих уже переказали 34 тисяч.

Україна не є винятком у світовому поширенні краудфандингу. Хоча й у своїй версії. На сьогоднішній день відомі «Українська біржа благодійності», Х-Ideas, «Велика Ідея – спільнокошт». Перший портал – це здебільшого доброчинні внески, X-Idea займається ґрантовою діяльністю , останній портал більше подібний на

135

краудфандинговий сайт , хоча і зі своїми особливостями . Наприклад, на «Спільнокошті» видно, хто підтримав який проект, іноді доброчинці зазначають еквівалент власної «доброти», а потім адміністратори сайту вихваляють «найдобріших». Проте так само, як і на інших подібних порталах по всьому світу, тут можна побачити розмаїття проектів і силу людської творчості. Також тут з’являються нові імена, великі ідеї, причому не лише попсові. Цікаво, що середня сума внеску на «Спільнокошті» становить біля 250 гривень, що, як пам’ятаєте, приблизно дорівнює середній сумі внеску поляків на wspieramkulture.pl. «Спільнокошт» допоможе виміряти таку легендарну широту слов’янської душі та... гаманця.

136

Spilnokosht

Отже , як бачимо , з ’являється альтернативне фінансування культурних проектів, яке потребує декількох десятків, сотень, тисяч меценатів – залежно від бюджету – і яке важливе не лише з точки зору успішності того чи іншого проекту, а й з точку зору ідеї об’єднання нехай і невеликої частини українського суспільства. Важливо, що ці українці насправді відчують себе спільнотою, здатною до успіху спільним коштом.

Можна чекати на Мецената, але вже й собі бути меценатом.

http://biggggidea.com/spilnokosht/

137

Над випуском працювали

Олена Бетлій — головний редактор

Володислав Журба — літературний редактор

Оля Гнидюк — метранпаж

На обкладинці використано фото Тімура Александрова фрагменту будинку The Foreign and Commonwealth Office, Лондон, Велика

Британія.

Зв’язок

Центр польських та європейських студій НаУКМА

Інститут “Нова Європа”

Київ, вулиця Волоська, 10 (підвальне приміщення шостого корпусу)

www.cpes.com.ua olena.betlii [at] gmail.com

cxxxviii

Про Центр польських та європейських студій НаУКМА

Центр польських та європейських студій Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) засновано 2007 року (рішенням Вченої ради Академії від 21 червня 2007) .

Фактично постійну діяльність Центру було розпочато церемонією відкриття та презентацією могилянській громаді основних напрямів діяльності25 вересня 2007 року .

24 березня за участю прем’єр-міністра Республіки Польща Дональда Туска Центр польських та європейських студій НаУКМА відсвяткував входини до свого постійного місця мешкання, відремонтованого коштом Посольства Республіки Польща в Україні (підвал 6 корпусу Академії, звідси походить і друга назва Центру — Underground) .

Мета діяльності Центру:

S •S стимулювання і організація наукових досліджень в галузі польських та європейських студій;

S •S створення потужного українського наукового центру, котрийу процесі реалізації своїх дослідницьких проектів розглядав би місце України у спільному європейському культурно-історичному та соціо-політичному просторі;

S •S сприяння міждисциплінарним дослідженням;

S •S підвищення зацікавлення академічної громади у доробку провідних дослідників польської та європейської проблематики, передусім, шляхом покращення рівня інформування колег про основні досягнення в галузі соціальних і гуманітарних наук;

S •S організація і проведення публічних лекцій вітчизнянихі закордонних фахівців з гуманітарних і соціальних наук;

S •S підготовка й проведення презентацій книг і періодичних видань;

S •S сприяння молодим науковцям у їхніх власних розробках з даної тематики;

S •S підтримка фахівців з-за кордону, зацікавлених у проведенні власних досліджень в Україні, а також долучення до координації діяльності західної україністики (організація спільних форумів та конференцій);

S •S створення і розбудова бібліотеки з польських та європейських студій .

cxxxix

© Центр польських та європейських студій НаУКМА, Інститут “Нова Європа”, 2012

cxl