1

З А Х И С ТН Е В И З Н А Ч Е Н О Г О КОЛА СПОЖИВАЧІВ В ЄС ТА В УКРАЇНІ

Спільнота споживачів та громадські об’єднання

Київ 2009

2

Вивчення можливостей розбудови інституту групового позову в Україні

Наталія Гуржеєва, магістр міжнародного права Експерт проекту 2008 рік

3

Зміст ВСТУП. 1. Загальні положення.

1.1. Групові позови в США. 1.2. Групові позови в країнах ЄС. 1.3. Міжнародне співробітництво з розвитку інституту групового позову в Україні.

2. Поняття інституту групового позову. 2.1. Невизначене коло споживачів. 2.2. Необхідні умови для провадження за груповим позовом.

3. Пред’явлення групового позову. 3.1. Право на пред’явлення групового позову. 3.2. Порядок пред’явлення групового позову.

4. Повідомлення і залучення членів групи. 5. Механізми погодження або відмови (opt-in, opt-out). 6. Зміна вимог або предмету спору. 7. Мирова угода. 8. Альтернативні (позасудові) способи розв’язання спорів.

8.1. Переговори. 8.2. Медіація. 8.3. Третейський суд.

9. Визначення ціни позову. 10. Судове рішення або ухвала. Обов’язковість судових рішень. 11. Розподіл судових витрат. 12. Апеляційне та касаційне провадження. 13. Узагальнення та рекомендації.

13.1. Позитивні та проблемні сторони інституту групового позову. 13.2. Рекомендації щодо розвитку інституту групового позову в Україні.

ВИСНОВОК. Додатки. Джерела інформації.

4

ВСТУП Динамічне розгортання ринкової економіки, прискорення глобалізації та

посилення конкуренції диктують нові вимоги щодо змін в українському законодавстві. Для нашого суспільства важливо налагодити стійкий розвиток у соціальному, економічному і правовому напрямках, розбудовуючи сучасні механізми і принципи реалізації захисту прав та інтересів споживачів.

У 2005 році Рада ЄС надала Україні статус країни з ринковою економікою. Україна підтверджує свій намір реалізувати Копенгагенські критерії, базові для членства в ЄС, тому будемо сподіватися, що на вересневому саміті цього року Україна отримає статус асоційованого члена Європейського Союзу. Цей статус, безперечно, відкриє багато нових можливостей, особливо в сфері впровадження суспільно необхідних ініціатив. Однією з яких являється розвиток інституту групового позову шляхом адаптації національного законодавства, норм і стандартів до відповідних норм ЄС.

Інститут групового позову сприятиме більш ефективній правовій системі і надасть нові інструменти для захисту порушених прав. Для цього важливо вже зараз артикулювати потреби розвитку правової самосвідомості громадян і налагодити конструктивний діалог між професіоналами, які долучаються до розвинення інституту групового позову.

Визначаючи шлях сучасних змін правового поля України, ми маємо бачити і розуміти становлення інституту групового позову також у перспективі та відносно і в сукупності з іншими сферами суспільного життя. Системне бачення цього питання позитивно вплине на процес переходу України до високих європейських стандартів.

Інтенсифікація роботи з впровадження успішно функціонуючої державної споживчої політики допоможе не тільки громадянам у посиленні захисту своїх прав та інтересів, але також дозволить Україні активно включитися до євроінтеграційних реформ, що відіграє пріоритетну роль у покращенні соціально-економічних умов.

Ринкова економіка потребує забезпечення соціальних гарантій громадянина і достатню захищеність споживача. Отже, законодавство має стимулювати та зобов’язувати виробників, продавців і надавачів послуг брати на себе значну відповідальність за якість продукції або послуг.

ООН розробила „Керівні принципи для захисту інтересів споживачів” [1], в яких зазначено, що законні потреби мають бути задоволені за допомогою ефективних процедур розгляду скарг споживачів. Тому розвиток комплексного законодавства сприятиме впровадженню нової практики розгляду і вирішення справ, в яких зацікавлені не тільки окремі індивіди, а також і суспільство, оскільки груповий позов носить публічний характер.

У становленні інституту групового позову в Україні важко переоцінити роль громадських об’єднань. Тому для їх активного залучення до цієї діяльності важливо створити відповідні дієві правові та соціальні умови, які сприятимуть всесторонній участі громадських об’єднань у розбудові інституту групових позовів в теоретичному і практичному напрямках.

Через призму європейського, американського та російського досвіду ми маємо можливість розглянути різноманітні аспекти реалізації інституту групового позову з урахуванням його проблем та переваг і долучитися до системи ефективного захисту прав споживачів.

5

1. Загальні положення. Судді, вирішуючи справи про захист прав споживачів, часто звертають увагу на

постійне збільшення однорідних вимог чисельних груп осіб. Кількість споживачів, постраждалих від порушення своїх прав та інтересів зростає і потребує активної розбудови інституту групового позову.

Дійсно, за останні роки з’явилася нагальна необхідність у забезпеченні суддів, юристів, споживачів та інших учасників, керівництвом щодо механізмів інституту групового позову і його більш широким та практичним впровадженням у правову систему України.

Визнаючи актуальні євроінтеграційні перспективи України, важливо розвивати і реформувати українське законодавство в напрямку його адаптації до законодавства ЄС, що обумовить перехід до європейських стандартів та практик. Це надасть можливість вивчити європейські тенденції та врахувати особливості американської моделі агресивної реалізації інституту групового позову.

1.1. Групові позови в США.

У 50-70 роках ХХ сторіччя в США активно розвивалася система захисту прав та свобод людини і впроваджений інститут групового позову, який було перейнято у Великобританії, достатньо швидко знайшов підтримку. Цей інститут зайняв важливе, але і неоднозначне місце в американській правовій системі.

„Акт про чесність при розгляді групових позовів” (Class Action Fairness Act 2005) [2] став результатом намагань держави обмежити недобросовісні практики у справах за груповими позовами.

У нових положеннях цього Акту визначено обмеження гонорарів адвокатів, які ведуть справи за груповими позовами, оскільки тенденції щодо сплати їх послуг є досить невтішними і одними з тих, що негативно відбиваються на американському інституті групового позову.

Посилення ролі федеральних судів у розгляді міжштатних спорів за груповими позовами, забезпечення прав членів групи, їх захист від дискримінації за місцем проживання, обмеження вибору юрисдикцій з вигіднішими умовами для подання групового позову (forum shopping) – це положення, які також регулює вищезазначений Акт з метою розв’язання сучасних істотних проблем інституту групового позову в США.

1.2. Групові позови в країнах ЄС.

Відмінність інституту групового позову ЄС від інституту США полягає в багатьох різнопланових аспектах. Так, наприклад, в європейській системі значна увага приділяється розвитку і залученню громадських об’єднань, органів влади та уповноважених, які забезпечують захист прав споживачів. Також в Європі засуджується і обмежується практика призначення та виплати адвокатам значних сум гонорарів.

Єврокомісія розробила Cпоживчу стратегію на 2007-2013 роки (EU Consumer Policy Strategy 2007-2013) [3], у якій наголошено на важливості вироблення ефективного механізму для отримання компенсації, та зазначено, що буде приділено увагу також механізмам колективної компенсації для споживачів.

Споживча політика ЄС може представляти сторону, що гарантує основні європейські цінності – законність, відкритість, солідарність, постійність розвитку, прозорість та поширювати їх у міжнародному масштабі. 29 червня 2007 року, Єврокомісар у справах споживачів Меглена Кунєва, заявила, що груповий позов, юридично та не юридично, може бути ефективним засобом вирішення проблеми слабкого захисту прав споживачів у Європі. В той же день було оголошено про початок обговорення даної теми.

6

Європейський Парламент проголосував за дозвіл європейським споживачам подавати груповий позов до суду проти компаній, як засіб підвищення впевненості у закордонних покупках.

Представляючи інститут групового позову, Меглена Кунєва запропонувала, щоб інтереси групи людей з усього ЄС, які мають однакові скарги на певну компанію, представлялися новим регулюючим органом ЄС або їх національними органами із захисту споживачів.

На зустрічі бізнес лідерів, груп споживачів та юридичних фірм, 10 листопада у Лісабоні, пані Кунєва заявила: „В нас не буде жодного групового позову (за американською системою). Тільки не в Європі, тільки не під моїм наглядом”. Замість цього, вибір стоїть між „ринковим регулюванням підходу до заснування схеми групового позову споживачів ЄС та створенням позасудової схеми позову”.

Мета ініціативи Єврокомісара Кунєвої - звернути увагу на очікування, що американські юридичні фірми будуть підтримувати, аналогічні американським, способи ведення групових позовів у Європі, де особи згруповують свої різні скарги в один позов і подають компенсаційні позови, які були б занадто дорогими або такими, що вимагають багато часу, щоб намагатися вести їх самому.

Більш того, Європарламент декларував у вересні, що метою ЄС не повинно стати наслідування американської моделі групових позовів, чиє „агресивне нав’язування споживачам недобросовісних юристів і нагород як компенсацію збитків проти операторів ринку, в жодному разі не відображає юридичної культури європейських країн” . Однак, вони підтримали всеєвропейську систему групових позовів, говорячи: „Ми маємо дозволити асоціаціям діяти від імені жертв однакових правопорушень, здійснених одним і тим же продавцем” [4].

1.3. Міжнародне співробітництво з розвитку інституту групового позову в Україні.

Базовим документом, який визначає iнтеграцiю України до ЄС і розвиток співробітництва в сферах економіки та права, є Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (1994 року) [5]. У статті 51 Угоди визначено наступні пріоритетні завдання: 1. Сторони визнають, що важливою умовою для зміцнення економічних зв'язків між Україною та Співтовариством є зближення існуючого і майбутнього законодавства України з законодавством Співтовариства. Україна вживе заходів для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведене у відповідність до законодавства Співтовариства. 2. Зокрема, приблизна адекватність законів матиме місце в таких галузях: закон про митницю, закон про компанії, закон про банківську справу, бухгалтерський облік компаній і податки, інтелектуальна власність, охорона праці, фінансові послуги, правила конкуренції, державні закупки, охорона здоров'я та життя людей, тварин і рослин, навколишнє середовище, захист прав споживачів, непряме оподаткування, технічні правила і стандарти, закони та інструкції стосовно ядерної енергії, транспорт. 3. Співтовариство надає Україні належну технічну допомогу з метою здійснення цих заходів, яка може включати зокрема: - обмін експертами; - завчасне надання інформації, особливо стосовно відповідного законодавства; - організацію семінарів; - професійна підготовка; - допомогу у здійсненні перекладу законодавства Співтовариства у відповідних секторах.

Ще одним істотним елементом, який визначає сьогоднішні стосунки між Україною та ЄС, є реалізація Європейської політики сусідства (ЄПС) [6]. Після підписання 22 лютого 2005

7

року у Брюсселі „Плану дій Україна – ЄС”, значна частина двостороннього співробітництва регулюється саме ЄПС.

У її рамках пропонуються привілейовані відносини з сусідніми країнами, які розвиватимуться на засадах взаємного зобов’язання дотримуватися спільних цінностей, особливо у сферах верховенства права, державного управління, поваги до прав людини, сприяння добросусідським відносинам, та принципам ринкової економіки і стабільного розвитку.

ООН також запропонувала державам розглянути широкі можливості міжнародного співробітництва у „Керівних принципах для захисту інтересів споживачів” [1]: Розділ IV. Стаття 43. Уряди мають, особливо на регіональному і субрегіональному рівнях: а) розвивати, передивлятись, підтримувати або укріплювати, по мірі необхідності, механізми обміну інформацією щодо національної політики та заходах в сфері захисту інтересів споживачів; б) співпрацювати або заохочувати співробітництво у здійсненні політики захисту інтересів споживачів з метою досягнення кращих результатів в рамках наявних ресурсів. Прикладами подібного співробітництва могли б бути співробітництво у створенні або спільному використанні установ контролю якості, розробка загальних процедур контролю якості, обмін програмами освіти та інформування споживачів, спільні програми підготовки кадрів та спільна розробка відповідних положень; Е. Заходи, які дозволяють споживачам отримати компенсацію. 28. Урядам слід розробляти або підтримувати прийняття правових та / або адміністративних заходів, які дозволяють споживачам або, в разі необхідності, відповідним організаціям отримати компенсацію шляхом застосування офіційних та неофіційних процедур, які мають бути оперативними, справедливими, не дорогими та доступними. Подібні процедури мають особливо враховувати інтереси споживачів з низьким рівнем доходу. 29. Уряди мають заохочувати всі підприємства вирішувати конфлікти зі споживачами справедливо, оперативно і в неофіційному порядку та заохочувати створення добровільних механізмів, включаючи консультативні послуги та неофіційні процедури розгляду скарг, які можуть допомогти споживачам. 30. Споживачам має надаватися інформація про наявні процедури отримання компенсації та вирішення інших конфліктів.

12 липня 2007 року Європейський парламент підтримав надання Україні перспективи членства в ЄС. В результаті переговорів між ЄС та Україною, було укладено угоду про асоціацію, що дасть змогу Україні використовувати її механізми для подальшого поглиблення інтеграції з Євросоюзом, а також підготує до наступних кроків для виконання бажання України в майбутньому приєднатися до ЄС.

Європейська інтеграція є ефективним засобом для утвердження демократичних й ринкових інституцій та проведення соціально-економічної модернізації країни. Безперечно, вступу до ЄС має передувати лібералізація торговельних та інших обмінів, що, в свою чергу, вимагає від країни-партнера ЄС впровадження багатьох елементів acquis communautaire.

У статті 51 Угоди про партнерство й співробітництво між Україною та ЄС зазначено, що Україна взяла на себе зобов’язання досягти приблизної адекватності українського законодавства у відповідних галузях законодавству ЄС [5].

Адаптація законодавства України – це перший етап тривалого процесу наближення національної системи права до системи права Європейського Союзу, відповідно до критеріїв, що визначаються ЄС для держав, які мають намір приєднатися до нього. Тому він має охоплювати як нормотворення, так і нормозастосування, а також бути обов’язковим для всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

2. Поняття інституту групового позову.

8

Інститут групового позову може застосовуватись в будь-якій сфері суспільного життя, де виникають конфлікти, які стосуються питань права або факту, що є загальними для великої кількості осіб. Цей інститут обумовлений необхідністю захисту інтересів чисельних груп громадян, які опинилися, внаслідок порушення їх прав та інтересів, в однаковій юридико-фактичній ситуації. У законодавстві про захист прав споживачів, яке складається з Закону України „Про захист прав споживачів”, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та інших нормативно-правових актів, що містять положення про захист прав споживачів, не має визначення групового позову і чітко визначених механізмів його реалізації. Інститут групового позову відносно новий для українського законодавства і тому не має достатньої процесуально-правової бази. Законом України „Про захист прав споживачів” у статті 4 закріплено права та обов'язки споживачів [7]: 1. Споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на: 1) захист своїх прав державою; 2) належну якість продукції та обслуговування; 3) безпеку продукції; 4) необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця); 5) відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров’я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством; 6) звернення до суду та інших уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав; 7) об’єднання в громадські організації споживачів (об'єднання споживачів). Отже, відновити порушені права та інтереси чисельної кількості споживачів можна за допомогою інституту групового позову. Груповий позов – це процедура процесуальної співучасті, спрямована на об’єднання однорідних вимог чисельної групи осіб, з правовими наслідками для них, в єдине провадження. Позивач виступає представником чисельної групи осіб, які не є сторонами справи, але мають однорідні вимоги. Питання участі у справі кількох позивачів або відповідачів регулюються ст. 32 ЦПК, у цій статті також визначається умови, за якими можна віднести позов до групового [8]: 1. Позов може бути пред’явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. 2. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов’язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов’язки. 3. Співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність.

Така форма захисту прав містить в собі як елементи процесуальної співучасті (в провадженні формально беруть участь всі члени групи, на них безпосередньо розповсюджується судове рішення), так і судового представництва (від імені групи в силу особливих процесуальних вимог судове провадження ведеться однією або кількома особами).

9

2.1. Невизначене коло споживачів. В деяких справах за груповим позовом кількість осіб неможливо визначити, оскільки

група постраждалих виявляється занадто великою, в такому випадку мова іде про захист невизначеного кола споживачів.

Невизначене коло осіб – потенційно велика, але кількісно не окреслена група позивачів, що не дозволяє визначити та залучити усіх зацікавлених осіб по даному позову. У російському законодавстві для захисту інтересів невизначеного кола споживачів характерні наступні риси:

- захист в суді тільки публічних інтересів такого кола осіб, - чисельність та невизначеність складу групи позивачів (неможливість встановити та

залучити усіх споживачів, чиї права було порушено), - однорідність вимог групи осіб, чиї права захищаються, фактичні та правові підстави

вимог, а також предмет доказування групи співпадають, - для захисту приватно-правових інтересів кожному потерпілому необхідно звернутися

з окремим позовом до суду, - наявність спільного відповідача, - застосовується єдиний спосіб юридичного захисту, наприклад, заборона певних дій

або зобов’язання виконати певні дії, - учасники групи отримують єдиний позитивний загальний результат у випадку

задоволення судом групового позову, - норми щодо захисту невизначеного кола споживачів знаходяться в окремих

матеріально-правових актах, - відсутній процесуальний регламент в ГПК РФ, який би дозволяв розглядати дані

справи за загальними правилами. При позовах на захист необмеженого кола споживачів неможливо вимагати

відшкодування матеріальних збитків громадянам, оскільки персонально визначити позивачів не можна. Але після визнання судом дій відповідача протиправними, можна висувати вимоги щодо припинення здійснення протиправних дій і доведення до відома населення рішення суду через засоби масової інформації, відповідно до ст. 25 Закону України „Про захист прав споживачів” [7]: 9) звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. При задоволенні такого позову суд зобов’язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів.

Об’єктом у справах за позовами про захист прав та інтересів невизначеного кола споживачів виступає інтерес суспільства у реалізації національної споживчої політики, спрямованої на захист життя, здоров’я і добробуту населення. Подібні позови створюють базис для того, щоб споживачі потім самостійно захищали свої інтереси, подавали позови вже з матеріальними вимогами. На основі рішення суду на користь невизначеного кола осіб, певні громадяни можуть звернутися до суду з вимогою стягнути моральний та інші збитки.

2.2. Необхідні умови для провадження за груповим позовом. Для відкриття провадження у груповому позові, суд має встановити відповідність справи

до певних умов, засвідчити це і прийняти ухвалу. В законодавстві України подібні умови не визначені, що може ускладнювати роботу суддів. Тому, для кращого розуміння можливих

10

напрямків розвитку української законодавчої бази, розглянемо приклади застосування інституту групового позову в ЄС та США, закріплені у нормативних актах.

Докладно стан справ щодо захисту групових інтересів споживачів описано в звіті Пера Ларсона [9]. Зокрема, у Законі Швеції „Про груповий судовий розгляд” (розділ 8) закріплені особливі передумови відкриття судової справи за груповим позовом. Отже, груповий позов може розглядатися лише в тому разі, коли [10]: 1. в основі позову лежать обставини, які є спільними або мають подібний характер вимог членів групи, 2. груповий судовий розгляд не вважається недоцільним через те, що деякі вимоги членів групи відрізняються від інших вимог, 3. значна частина претензій, яких стосується позов, не можуть так само добре бути розглянутими в разі подачі індивідуальних позовів членами групи, 4. групу належним чином окреслено в аспекті її розмірів, меж та інших відповідних визначень, 5. позивач, враховуючи дійсні інтереси позивача, фінансові можливості позивача подати груповий позов та обставин загалом, відповідно до цього представляє членів групи у справі.

У США положення щодо провадження за груповим позовом зазначено в Федеральних правилах цивільного процесу [11]. Відповідно до цих Правил, суд перед засвідченням і ухвалою про відкриття провадження за груповим позовом, має розглянути наведені позивачем факти, представлені для засвідчення відповідності умовам групового позову. Правило № 23 (а). Попередні умови: Один або декілька членів групи можуть подавати позов або обрати представників від усіх членів групи:

(1) група є настільки чисельною, що співучасть усіх її членів є неможливою, (2) питання права або факту є спільними для групи, (3) вимоги і способи захисту представників є типовими вимогами і способами захисту

групи, (4) представники групи чесно і адекватно захищатимуть інтереси групи. Після того, як суд перевірить відповідність поданого позову чотирьом

вищевказаним умовам, суддя встановлює, чи має групове провадження суттєві переваги перед іншими процесуальними формами захисту.

Після встановлення відповідності заявленого групового позову до одного з вищевказаних типів, суд виносить рішення про порушення провадження за груповим позовом.

Таким чином, основною умовою для відкриття провадження у груповому позові є наявність очевидної переваги групового провадження перед іншими процесуальними формами захисту.

Але, враховуючи відсутність в українському законодавстві переліку умов для відкриття провадження у груповому позові, необхідно розробити і запропонувати для широкого обговорення детальне практичне керівництво з цього питання, як, наприклад, базу вимог, нещодавно представлену Єврокомісією для погодження:

Консультації зі стандартів групових позовів споживачів [12]. Нещодавно служби Єврокомісії визначили стандарти, які мають бути визнані ефективними та діючими системами групових позовів в порядку гарантії забезпечення позову споживачів. Стандарти є наступними:

1. Механізм має надати можливість споживачам застосувати позов у випадках, коли інакше вони б не змогли адекватно провести процес на основі індивідуального позову.

2. Необхідно зробити можливим фінансування позовів шляхом надання дозволу споживачам самим продовжувати колективні дії, або бути ефективно представленими

11

третьою стороною. Витрати позивача на ведення справи не мають бути диспропорційними до обсягу спору.

3. Для відповідачів витрати на ведення справи не мають бути диспропорційними до обсягу спору. З однієї сторони, це забезпечить те, що відповідачі не будуть надмірно обтяжені. З іншої сторони, відповідачі не повинні, наприклад, штучно і надмірно збільшувати свої юридичні витрати. Тому споживачі не будуть утримуватися від позовів у країнах-членах ЄС, які застосовують принцип „платить той, хто програв”.

4. Компенсація, отримана від продавців/надавачів послуг, проти яких було виграно справу, має бути, як мінімум, відповідною до шкоди, спричиненої інкримінованими діями, але не має бути надмірною, як наприклад, дорівнювати штрафним компенсаціям.

5. Один результат має зменшити шкоду для всіх споживачів у майбутньому. Тому є бажаним превентивний вплив на потенціальну майбутню противоправну поведінку продавців або надавачів послуг, наприклад, шляхом позбавлення прибутку, отриманого від інкримінованих дій.

6. Мають бути створені перешкоди для пред’явлення недобросовісних позовів. 7. Мають бути передбачені достатні можливості для адекватного позасудового

вирішення спорів. 8. Підготовка інформаційних мереж та управління можливими груповими позовами

мають дозволяти ефективне об’єднання індивідуальних позовів. 9. Строки ведення справи, спрямовані на вирішення спору по суті, мають бути

розумними для сторін. Дії за груповими позовами спрямовані на поширення, у відповідний спосіб, результатів серед відповідачів, їх представників та, можливо, інших дотичних організацій.

3. Пред’явлення групового позову. В українському судочинстві практично відсутні групові позови на захист прав та інтересів споживачів, оскільки в ЦПК України та інших законодавчих документах не зазначено чіткі процедури та механізми пред’явлення і ведення групових позовів, які б охоплювали питання, що виникають протягом усього процесу і по його закінченні. Пропонується створити уніфіковану систему інституту групового позову в Україні, орієнтуючись на яку, споживачі та інші учасники могли б розуміти весь процес захисту порушених прав та інтересів групи споживачів: від збору інформації та визначення позивачів до виконання судового рішення. Визначимо основні стадії групового позову: 1. Звернення споживача, право якого порушено, до громадської організації із захисту прав споживачів. 2. Перевірка юристами наданої інформації, фактів, документів та ін. 3. Підготовка звернення до інших споживачів (права яких було також порушено і вони є однорідними, спільними, і такими, що виникли з однієї підстави) з метою залучення їх до групи. 4. Залучення споживачів за допомогою оголошення та публікації звернення у ЗМІ. 5. Перевірка юристами наданої нової інформації, фактів, документів та ін. Збір доказової бази. Визначення позивача, відповідача, вимог позивача. 6. Подання позовної заяви у суд. 7. Суддя приймає рішення, чи задовольняє такий позов юридичним вимогам, необхідним для отримання статусу групового позову. В разі ухвалення, суд також дозволяє розмістити звернення і визначає його терміни (строки). 8. Через ЗМІ розповсюджується звернення до споживачів, які ще не звернулися за захистом своїх прав з цієї ж справи. У повідомленні зазначаються умови, за якими споживачі можуть

12

бути віднесені до групи, права якої захищаються у даному випадку. Дія механізму погодження (докладніше у 5 розділі).

Приклад звернення до споживачів. Иск против Google Настоящее уведомление по постановлению суда может иметь отношение к вашим законным правам, поэтому просим внимательно прочитать его. Если вы приобретали рекламу в режиме онлайн у компании Google в период с 1 января 2002 года по настоящее время, вы являетесь соистцом в рамках группового иска, возбужденного в Окружном суде графства Миллер (штат Арканзас). Настоящим вы ставитесь в известность об аттестации группового иска судом; о характере выдвигаемых требований; о вашем праве участия в иске или выхода из состава соистцов; о предлагаемом урегулировании, а также о порядке осуществления притязаний на присуждение зачитываемых рекламных очков в рамках урегулирования. Заказать экземпляр прилагаемого уведомления на русском языке можно по электронной почте по адресу: clicksettlementru@enotice.info. Больше информации Вы можете получить на сайте: www.clicksettlement.com.

Особливо ефективним є розміщення інформації та необхідної документації в Інтернеті. Але, з метою дотримання процесуальних вимог щодо ведення справи, дуже важливо відслідковувати зміст матеріалів, які розміщуються на сайті та зазначати, наприклад, наступне:

Этот веб-сайт финансируется адвокатским бюро которое представляет интересы истцов. Он описывает позицию истцов по этому делу. Федеральный окружной суд в Нью-Джерси не предоставлял никаких полномочий или одобрений в отношении этого веб-сайта или его содержания. Суд еще не решал вопрос о том, насколько вескими являются претензии истцов или опровержения компании "Уол-Март Сторз, Инк." [13].

8. Паралельно можна розпочати переговори з відповідачем щодо укладання мирової угоди або іншіх шляхів альтернативного вирішення спору. 9. Див. схему у Додатку - Процедура судового розгляду цивільної справи в порядку позовного провадження у суді першої інстанції за чинним Цивільним процесуальним кодексом України. Більш детально основні стадії групового позову висвітлено у наступних розділах цієї роботи.

13

3.1. Право на пред’явлення групового позову. Загальне право на пред’явлення позову ґрунтується на положенні статті 55 Конституції України [14], згідно з якою кожній людині та громадянину гарантується захист прав і свобод судом. У статтях ЦПК України визначаються положення, які конкретизують права та обов’язки щодо цивільного процесу його учасників. Відповідно до статті 3 ЦПК України [8]: 1. Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. 2. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. 3. Співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність. Традиційно право особи на звернення до суду за судовим захистом, право на пред’явлення позову, в кожному конкретному випадку пов’язується з наявністю певних обставин, що іменуються в процесуальній літературі передумовами права на звернення до суду (права на пред’явлення позову) [15]. Право на пред’явлення позову пов’язується з такими передумовами (ч. 2 статті 122 ЦПК) [8]: 1) заява повинна підлягати розгляду в судах в порядку цивільного судочинства; 2) відсутністю судового рішення, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і на тих же підставах, відсутність ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження між сторонами мирової угоди; 3) відсутністю в провадженні суду справи по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав; 4) відсутністю рішення третейського суду, прийнятого в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим; 5) після смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, які є однією зі сторін у справі, спірні правовідносини допускають правонаступництво.

Отже, за відсутності однієї з передумов права на пред’явлення позову при поданні позовної заяви, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі (постановляє ухвалу).

Вищезазначені передумови носять загальний характер, але набувають особливості у справах про захист прав та інтересів невизначеного кола споживачів, коли суд приймає рішення стосовно численної групи осіб, склад якої на момент подання позову й на момент винесення рішення встановити неможливо.

Окрім передумов права на пред’явлення позову, також необхідно дотриматися процесуальних умов його реалізації, які визначаються статтями 119 – 122 ЦПК.

Однією з таких умов є визначення підсудності справи. Так, у п.5 статті 110 ЦПК закріплено положення про підсудність справ за вибором позивача. Тобто у позовах про захист прав споживачів вони можуть пред’являтися також за місцем проживання споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору. Але, якщо різні позивачі подають позов про захист прав та інтересів невизначеного кола осіб до одного відповідача в різні суди, то виникає проблема з рішеннями судів. Тому у законодавстві важливо відмітити, що суди мають розглядати групові позови виключно за місцем перебування відповідача.

14

Наступна умова реалізації права на пред’явлення позову - відповідність форми і змісту позовної заяви вимогам закону. Серед передбачених статтею 119 ЦПК вимог до змісту позовної заяви є обов’язковість зазначення в позовній заяві найменування позивача, його місця проживання чи місцезнаходження. Зазначена норма дійсно не може застосовуватись до випадків пред’явлення позовів про захист прав та охоронюваних законом інтересів невизначеного кола осіб органами чи особою, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, державні чи суспільні інтереси. Вони не є представниками позивачів, а займають процесуальне положення особи, яка захищає права, свободи та інтереси інших осіб згідно статті 45 ЦПК України, а позивачами фактично виступають невизначена кількість осіб. В позовній заяві при цьому, має бути зазначено, що звернення до суду спрямовано на захист невизначеного кола осіб [16]. Право пред’явлення групового позову закріплено у статті 32 ЦПК України, в якій говориться про участь у справі кількох позивачів або відповідачів [8]: 1. Позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. У ч.2 ст.32 ЦПК визначено право участі у груповому позові кількох позивачів за умов, якщо [8]: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов'язки. Приклади європейських групових позовів наведено у роботі Пера Ларсона [9]. Також у п.1 статті 126 ЦПК України зазначено, що суддя під час відкриття провадження у справі, підготовки справи до судового розгляду або суд під час її розгляду має право постановити ухвалу про об’єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог за позовом різних позивачів до одного й того самого відповідача. Позивачем при захисті групових інтересів споживачів може виступати і громадське об’єднання або його законний представник. У Законі України „Про захист прав споживачів” передбачено право споживачів на створення об’єднань [7]: Стаття 24. Громадські організації споживачів (об'єднання споживачів)

1. З метою захисту своїх законних прав та інтересів споживачі мають право об'єднуватися у громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).

Закон України „Про об’єднання громадян” (стаття 20) [17], а також Закон України „Про захист прав споживачів” (стаття 25) [7] визначають права громадських організацій споживачів (об’єднань споживачів). Стаття 25 Закону України „Про захист прав споживачів”:

1. Об'єднання споживачів мають право: 9) звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій. 10) відповідно до законодавства захищати у суді права споживачів, які не є членами громадських організацій споживачів (об'єднань споживачів);

Отже, право пред’явлення групового позову мають багато суб’єктів, та слід зазначити, що заява підлягає розгляду в суді тільки якщо позивач і відповідач є процесуально правоздатними.

Але невизначене коло осіб як особливий суб’єктний склад на боці позивача характеризується кількісною й персональною невизначеністю й несталістю. Відповідно, в разі

15

звернення до суду з позовом на захист прав та інтересів невизначеного кола осіб конкретної фізичної особи, що є позивачем, вимога щодо цивільної процесуальної правоздатності поширюється на цю особу й відповідача. У випадку ж пред’явлення позову суб’єктом захисту прав та інтересів інших осіб вимога щодо правоздатності поширюється тільки на відповідача [15].

3.2. Порядок пред’явлення групового позову. Запобігати можливим спробам затягування боржником справи в суді необхідно вже

під час подачі позовної заяви. По-перше, слід якомога точніше сформулювати позовні вимоги, щоб згодом уникнути

заяви про їх уточнення або доповнення, обов’язково зазначивши, що подається саме груповий позов, який носить публічний характер. Подання клопотання про зміну, уточнення або доповнення позовних вимог за грамотної протидії відповідача може спричинити затягування судового процесу.

Клопотання можуть бути також заявлені про відвід судді, прокурора або інших учасників процесу, про залучення третіх осіб, про сприяння суду у зборі доказів та їх забезпеченні, про проведення експертизи, про відстрочення розгляду справи, про призупинення або закриття провадження та ін.

Сторонами також можуть подаватися заяви. Вони носять інформаційний характер і можуть стосуватися, наприклад, відсутнності запитаних судом додаткових доказів, причин неявки до суду та ін.

По-друге, є сенс ретельно підготувати доказову базу і за можливості зібрати всі документи, які відповідач може попросити суд витребувати. Інакше дуже ймовірні часові втрати - друга сторона затягуватиме процес, вимагаючи надання додаткових документів. Для формування доказової бази справи із захисту прав споживачів можна використовувати результати діяльності Держспоживстандарту щодо, наприклад, проведення позапланових перевірок або, при виявленні порушень, відкриття справ про адміністративні порушення.

Вимоги до позовної заяви визначені у статті 119 ЦПК [8]: - найменування суду, до якого подається заява; - ім'я (найменування) позивача й відповідача, а також ім'я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, поштовий індекс, номер засобів зв'язку, якщо такий відомо; - зміст позовних вимог; - ціну позову щодо вимог майнового характеру; - виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; - зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування; - перелік документів, що додаються до заяви; - підпис позивача або його представника із зазначенням дати подання заяви.

Для відкриття провадження у справі, позовна заява має відповідати встановленому законом процесуальному порядку її пред’явлення. Порядок пред’явлення групового позову визначає стаття 118 ЦПК [8]: 1. Позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється, оформлюється і передається судді в порядку черговості. 2. Позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, які пов'язані між собою. Статтею 119 ЦПК визначаються форма і зміст позовної заяви [8]: 6. У разі пред'явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення.

16

7. Якщо позовна заява подається представником позивача, до позовної заяви додається довіреність чи інший документ, що підтверджує його повноваження. Перелік документів, які необхідні для посвідчення повноважень представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, наведено у статті 42 ЦПК. В судовій практиці часто виникають проблемні питання з цього приводу, обумовлені ненаданням повних пакетів документів позивачами або їх неналежним оформленням.

Отже, механізми реалізації права на пред’явлення групового позову та порядок його пред’явлення потребують уточнень та вдосконалення на законодавчому рівні. Позов про захист прав та інтересів невизначеного кола споживачів спрямований на захист публічних інтересів, тому велике значення відіграє правильне визначення державного інтересу як предмета судово-прокурорського представництва. В Законі України „Про прокуратуру” (ст. 36-1) [18] зазначається про представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді: Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорюванні права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави - наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою. Формами представництва є:

звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб;

участь у розгляді судами справ; внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення

або заяви про їх перегляд за нововиявленими обставинами.

З метою вирішення питання наявності підстав для внесення касаційного подання у справі, розглянутій без участі прокурора, прокурор має право знайомитися з матеріалами справи в суді, робити виписки з неї, отримувати копії документів, що знаходяться у справі. Прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом. Визначення і роз’яснення поняття „державний інтерес” наведено у Р і ш е н н і К о н с т и т у ц і й н о г о С у д у У к р а ї н и у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) [19]:

Генеральна прокуратура України стверджує, що існуюча практика розгляду позовів прокурорів арбітражними судами звужує закріплене статтею 121 Конституції України поняття "інтереси держави", оскільки останні ототожнюють їх лише з майновими інтересами

17

держави. Прокуратура України поширює це поняття і на інтереси в економічній, політичній, соціальній та інших сферах, що дає право її органам на широке представництво інтересів держави в арбітражних судах. Крім того, Генеральна прокуратура України просить дати офіційне тлумачення понять "інтереси держави", "представництво прокурора в суді", "орган, уповноважений державою" та "відповідні функції у спірних відносинах". Для вирішення справи суттєвим вбачається з'ясування поняття "інтереси держави". У процесі дослідження встановлено, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обгрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Прокурор або його заступник самостійно визначає і обгрунтовує в позовній заяві, в чому полягає порушення інтересів держави чи в чому існує загроза інтересам держави, і ця заява, за статтею 2 Арбітражного процесуального кодексу України, є підставою для порушення справи в арбітражному суді.

4. Повідомлення і залучення членів групи. Про прийняття позовної заяви та відкриття провадження у справі відповідно до

частини четвертої статті 122 ЦПК суддя постановляє ухвалу. Згідно зі статтею 127 ЦПК України після відкриття провадження у справі суд невідкладно надсилає особам, які беруть участь у справі, копії ухвали про відкриття провадження у справі. В літературі часто зазначається, що суд має належним чином повідомити осіб, які приймають участь у справі, про відкриття провадження у справі, про дату, час та місце судового засідання, шляхом публікації оголошення в офіційному друкованому виданні та інших ЗМІ.

Якщо розглядається питання про відкриття провадження по справі невизначеного кола осіб, час і місце судового розгляду та ухвалене рішення мають бути повідомлені за допомогою засобів масової інформації. Це сприятиме реалізації вимог (ч. 2, ч. 9 стаття 6 ЦПК) щодо гласності та відкритості судового розгляду, зокрема права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи, а також про результати розгляду справи. Тому пропонується в повідомленні вказувати час і місце розгляду справи та зміст позовних вимог. Також можлива практика повідомлення споживачів за груповим позовом шляхом розсилки листів поштою. Правила щодо судової повістки визначаються ст. 74 ЦПК [8]: 4. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за сім днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.

9. Відповідач, місце проживання (перебування чи роботи) або місцезнаходження якого позивачеві невідоме, навіть після його звернення до адресного бюро і органів внутрішніх справ, викликається в суд через оголошення у пресі. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про час і місце розгляду справи. На ці випадки поширюється правило частини четвертої цієї статті.

18

Також до суду може бути подане клопотання про подовження строку визначення та залучення споживачів, які мають право приєднатися до встановленої групи.

5. Механізми погодження або відмови (opt-in, opt-out). Механізми погодження або відмови можна визначити як приєднання споживача до

позову або відмову від позову. Груповий позов може автоматично включати всіх фізичних осіб, котрі відповідають опису групи, наданому позивачем, якщо тільки будь-який член групи не відмовиться бути частиною позову (відмова від позову). У випадку механізму відмови, судове рішення буде обов’язковим не тільки для учасників процесу, а також і для тих суб’єктів, які не приймали участь у розгляді справи, але відповідають опису відповідної групи. Після винесення судом рішення у справі, новий позов проти того ж відповідача і з того ж самого приводу вже не може бути поданим. Підхід „відмова від позову” застосовується в більшості країн із загальним правом.

Підхід „приєднання до позову” означає, що необхідно повідомити членам групи про висунуті претензії та надати можливість впродовж установленого часу приєднатися до позову. В такому випадку, рішення суду обов’язкове лише для тих суб’єктів, які приєдналися до групи. І передбачає можливість подання нових позовів у майбутньому, не обмежуючи права людини на правосуддя, як у випадку механізму відмови. Механізм погодження прийнятий більшістю країн-членів ЄС (крім Нідерландів та Португалії) і рекомендований до адаптації в українському законодавстві у контексті розбудови інституту групового позову.

Докладніше, про механізми погодження або відмови у ЄС, див. звіт Пера Ларсона [9]. Визначення судом кола суб’єктів, на захист інтересів та прав яких подано позов, є

однією з перших стадій процесу розгляду групового позову. Як приклад встановлення групи, наведемо рішення суду по одному з групових позовів проти тютюнових компаній: „Всі особи США, які покупали або палили сигарети, вироблені відповідачем..., а також члени подружжя, діти та родичі осіб, які палять”. Для ідентифікації групи суду надаються документальні записи та свідчення.

Суд може: 1. зареєструвати групу, 2. відмовити в її реєстрації (провадження по груповому позову припиняється), 3. зареєструвати групу умовно, залишаючи за собою право в подальшому змінити

склад групи.

19

- 8

- 3

??

Групов позовиукра нах-членах С

Схема 1. Групові позови у країнах-членах ЄС. Механізми погодження або відмови – Як визначається група? Пер Ларсон, Презентація під час Круглого столу «….», 1 листопада 2007 року [9].

6. Зміна вимог або предмету спору. Серед вимог до змісту й форми позовної заяви, наведених у статті 119 ЦПК України

також зазначені необхідні пункти щодо вказування в позовній заяві змісту позовних вимог, викладення обставин, якими позивач їх обґрунтовує, а також доказів, що підтверджують позов.

Вимоги щодо зазначення змісту позовних вимог, викладення обставин позову дуже важливі, оскільки під час розгляду справи можуть виникнути питання про зміну предмета позову, про межі захисту відповідача проти позову тощо, а найголовніше, - для визначення предмета доказування по справі. Процесуальні права та обов'язки сторін визначаються ст. 31 ЦПК [8]: 2. Крім прав та обов'язків, визначених у статті 27 цього Кодексу, позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов.

В позовній заяві необхідно зазначити, в чому конкретно полягають інтереси групи

споживачів, інтереси суспільства, які права чи інтереси порушено, а також має бути посилання на закон чи інший нормативно-правовий акт, що передбачає способи захисту цих інтересів, докази протиправного характеру діяльності відповідача, не конкретизуючи при цьому індивідуальні збитки кожного з учасників.

7. Мирова угода.

Мирова угода – взаємний договір сторін про умови припинення спору, який змінює зміст матеріально-правових відносин між сторонами і представляє собою новацію зобов’язання, яке існувало до звернення в суд. Мирова угода може стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмета позову.

Сторони групового позову можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Мирова угода ґрунтується на основі взаємних поступок у врегулюванні прав

20

та обов’язків сторін, і предмета позову. Положення щодо укладання мирової угоди регулюються ст. 175 ЦПК [8]

Сторони можуть сповістити суд про укладення мирової угоди двома способами: - зробити спільну заяву у суді, - подати до суду письмову заяву сторін. Суд зобов’язаний надати сторонам роз’яснення щодо можливих наслідків рішення

про укладання мирової угоди, перевірити повноваження представника/представників сторони/сторін. Далі суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.

За клопотанням сторін суд може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Результатом мирової угоди за груповим позовом може бути:

винесення рішення суду щодо примусу відповідача вчинити певні дії, наприклад, встановити знижки або надати пільги членам групи;

створення відповідачем компенсаційного фонду для відшкодування збитків всім членам групи. В такому випадку, інформація про створення, правила функціонування фонду, умови отримання відшкодування та інша необхідна інформація (наприклад, характеристика споживачів, які підпадають під визначення групи і мають право на отримання компенсації) публікуються у пресі.

Суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд, якщо:

умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи та інтереси інших осіб,

дії представника сторони суперечать інтересам особи, яку він представляє. При укладанні мирової угоди важливо звернути увагу на розподіл судових витрат, про що детальніше написано у Розділі 11.

8. Альтернативні (позасудові) способи

розв’язання спорів. Для ефективного захисту порушених прав та інтересів споживачів, в країнах ЄС

використовуються альтернативні способи розв’язання спорів (ADR – Alternative Dispute Resolution). До таких способів належать позасудові процедури, які виступають альтернативою відносно судового вирішення спору за груповим позовом, а саме: переговори, арбітраж, медіація.

У Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів [20] (далі - Концепція) зазначається, що метою є забезпечення становлення в Україні судівництва як єдиної системи судового устрою та судочинства, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і гарантує право особи на справедливий суд. Завданнями Концепції, що випливають з її мети, є: створення можливостей для розвитку альтернативних (позасудових) способів розв'язання спорів.

Законодавча база України дозволяє розвивати та реформувати інститути, безпосередньо пов’язані з реалізацією права на судовий захист. Так, наприклад, Цивільний процесуальний кодекс і Господарський процесуальний кодекс [21] регулюють укладання мирової угоди. І, з точки зору захисту прав споживачів, особливо невизначеного кола осіб, цей підхід може бути ефективнішим за традиційний судовий розгляд справи. Тим більше, що споживачів зазвичай відлякує складність та формалізованість судового процесу, значні матеріальні та часові затрати. Як наголошується в Концепції, держава повинна сприяти розвитку таких недержавних інституцій, як третейські суди, посередники (медіатори) тощо, які допомагають залагодити спір, не доводячи його до суду.

21

Необхідно інформувати громадськість про переваги альтернативних способів захисту прав порівняно з судовим механізмом. Звернення до суду бажано використовувати як винятковий спосіб врегулювання юридичного спору [20]. У становленні інституту альтернативних способів захисту прав споживачів значну роль можуть відіграти представники засобів масової інформації, які будуть не тільки поширювати інформацію про позасудові способи розгляду групових позовів, але також матимуть нагоду висвітлювати безпосередньо ці процеси. Важливо підвищити рівень поінформованості громадян (як споживачів, так і власників бізнесу) з питань захисту їх прав та інтересів, з метою подальшого впровадження і активного розвитку ефективних способів досудового вирішення спорів.

8.1. Переговори. Одним з альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів є переговори.

На даний момент в Україні більше поширений саме цей механізм, а не медіація, оскільки не має достатньої кількості кваліфікованих спеціалістів, ще не вироблені механізми реалізації цього інституту і для споживачів, в основному, переговори є найбільш доступним і зрозумілим способом захисту прав.

Також це можливість вирішити спір у до судовому порядку, отримавши, наприклад, пропозицію від продавця відновити порушені права. Для споживача це будуть конкретні рішення, не відстрочені у часі і такі, що не потребують додаткових матеріальних затрат. Продавець, вступаючи у переговорний процес, тим самим доводить свою лояльність споживачу, зберігає свій імідж, уникає витрат на ведення судової справи.

Але, зважаючи на те, що в переговорах беруть участь лише сторони спору, це може заважати конструктивному вирішенню справи. Споживачі не завжди мають можливість контролювати процес вирішення спору, особливо щодо групових претензій. І, до того ж, в очікуванні результатів своїх звернень до продавців/надавачів послуг, вони можуть пропустити строки позовної давності, у випадку недобросовісних практик іншої сторони.

Для цього способу альтернативного розв’язання спорів позитивним рішенням була б розробка стандартів на законодавчому рівні. А також правила підтримки та залучення до участі недержавних організацій в якості третьої сторони у переговорах.

8.2. Медіація.

У Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів [20] підкреслюється важлива роль медіації: З метою розвантаження судів потрібно розвивати альтернативні (позасудові) способи врегулювання спорів, а також створювати умови для стимулювання дешевших і менш формалізованих способів їх врегулювання. Наукового обґрунтування і практичного втілення потребує медіація - діяльність професійних посередників, які спрямовують учасників юридичного спору до компромісу і врегулювання спору самостійно самими учасниками.

Основою медіації є діалог сторін, в якому приймає участь медіатор, сприяючи налагодженню конструктивного обговорення, дослідженню справи і варіантів досягнення згоди, та прийняттю оптимального для обох сторін рішення. Ефективність медіації тісно пов’язана із вміннями та навичками медіатора, який має володіти знаннями з психології, економіки, юриспруденції, знатися на техніках медіації. Важливо, щоб медіатор отримав всю необхідну і навіть конфіденційну інформацію у справі, але при цьому залишався нейтральною ланкою.

Серед позитивних рис медіації відмітимо наступні: - активна участь сторін у вирішенні спору, - допомога кваліфікованого спеціаліста-медіатора, - кожна зі сторін в будь-який момент може звернутися до суду,

22

- остаточне рішення оформляється письмово сторонами (договір) і набуває обов’язкового характеру, - швидке розв’язання спору. В Україні помітно зростає зацікавленість у послугах медіаторів, але більше зі сторони

власників бізнесу. Споживачі ще недостатньо знайомі з цим достатньо ефективним альтернативним механізмом захисту свої прав. В країнах ЄС значна кількість конфліктів вирішується саме за допомогою професійних медіаторів. Вони були б особливо корисними у розгляді групових спорів, так, в нашій країні вже створені недержавні організації: Асоціація груп медіації України, Український центр порозуміння, які підтримують розвиток медіації.

8.3. Третейський суд. Третейський суд (арбітраж) – це недержавний незалежний орган, що утворюється для

вирішення спорів, рішення за якими є обов’язковими, оскільки прирівнені до рішень державних судів і забезпечені силою державного виконання його рішень. У разі відхилення від виконання, його забезпечує Державна виконавча служба.

Певні категорії цивільних та господарських справ не приймаються до арбітражу, наприклад, груповий позов проти державного підприємства у третейському суді не розглядається.

Арбітраж є третім альтернативним способом врегулювання правових конфліктів. За ст.17 ЦПК сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду. Обов’язковою умовою для звернення до третейського суду є наявність третейської угоди між сторонами, в якій обидві сторони де-юре зобов’язалися виконати рішення суду, яким би воно не було, оскільки арбітражне рішення оскарженню не підлягає.

За Законом України „Про третейські суди” [22] юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав. З метою врегулювання спору до судового розгляду, суддя суду першої інстанції перед етапом призначення справи до розгляду, з’ясовує, чи не бажають сторони передати справу на розгляд третейського суду (п.3 ст.130).

Третейський суд починає розгляд справи з винесення відповідної ухвали та направлення її сторонам. На початку розгляду у сторін з’ясовується можливість закінчити справу мировою угодою та в подальшому сприяти вирішенню спору шляхом укладення мирової угоди на всіх стадіях процесу.

Сторони групового позову мають право закінчити справу укладенням мирової угоди як до початку третейського розгляду, так і на будь-якій його стадії, до прийняття рішення.

За клопотанням сторін третейський суд приймає рішення про затвердження мирової угоди. Мирова угода може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмета спору.

Зміст мирової угоди викладається безпосередньо в рішенні третейського суду (Закон України „Про третейські суди” ст. 33).

Суд ухвалює рішення і направляє його до державного суду, де перевіряється відповідність на наявність формальних вимог, після чого рішення отримує виконавча служба.

У цього способу досудового вирішення спорів є риси, які водночас можуть бути як негативними, так і позитивними. Наведемо деякі з них: швидкість розгляду справи, можливість обирати арбітрів (у списках арбітрів зазначені сфери їх професійної спеціалізації), відсутність багатьох формальностей процесу, рішення суду є остаточним.

23

Розширення діяльності третейських судів має зменшити навантаження на суди загальної юрисдикції, зазначається у Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів [20].

9. Визначення ціни позову. Ціна позову визначається (ст. 80 ЦПК) [8]: 1) у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується; 10) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог. У питанні визначення ціни позову існують актуальні проблеми, пов’язані із забезпеченням відшкодування моральної шкоди, заподіяної групі споживачів. Згідно з Постановою Пленуму ВСУ „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” [23]: під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Ціна позову вказується у позовній заяві, суддя визначає відповідність розміру відшкодування моральної шкоди (в залежності від характеру правопорушення, глибини фізичних i душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення) і постановляє відповідну ухвалу.

У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено:

зміст позовних вимог, тобто в чому полягає моральна шкода; обставини, на яких грунтуються позовні вимоги, якими саме неправомірними

діями/бездіяльністю завдано цю шкоду; з яких міркувань виходив позивач, визначаючи розмір шкоди; докази, що підтверджують позов.

Крім того, у позовній заяві має бути зазначено розмір відшкодування моральної шкоди. Моральна шкода відшкодовується коштами, іншим майном або в інший спосіб.

У практиці розгляду групових позовів в ЄС, суд визначає компенсацію, яку повинні отримати споживачі, які погодилися взяти участь в позові, з обмеженням суми до 2000 Євро. В Україні поки що не існує практики обмеження розміру відшкодування, але він в достатній мірі залежить від правильно зформульованого позову, з додержанням усіх вищезазначених вимог.

10. Судове рішення або ухвала. Обов’язковість судових рішень. Судові рішення викладаються у двох формах: 1) ухвали Питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених цим Кодексом, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал. 2) рішення

Судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду. Суд, ухвалюючи рішення за груповим позовом повинен зазначити, що обов’язок чи

право стягнення є солідарним.

24

При задоволенні групового позову суд зобов’язує порушника довести рішення суду у встановлений ним строк через засоби масової інформації або іншим способом до відома споживачів. Рішення суду, що набрало законної сили, про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів є обов’язковим для суду, що розглядає позов споживача щодо цивільно-правових наслідків їх дій з питань, чи мали місце ці дії і чи були здійснені вони цими особами. У статті 14 ЦПК визначаються положення щодо обов’язковості судових рішень [8]: 1. Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. 2. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. 3. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси. За груповим позовом результатом його задоволення може бути:

- винесення рішення суду щодо примусу відповідача вчинити певні дії, наприклад, встановити знижки або надати пільги членам групи;

- створення відповідачем компенсаційного фонду для відшкодування збитків всім

членам групи. В такому випадку, інформація про створення, правила функціонування фонду, умови отримання відшкодування та інша необхідна інформація (наприклад, характеристика споживачів, які підпадають під визначення групи і мають право на отримання компенсації) публікуються у пресі.

11. Розподіл судових витрат.

У ЦПК закріплено умови реалізації права на пред’явлення позову, які передбачають сплату судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Відповідно до пунктів 10, 11, 30 статті 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито» [25] від сплати судового збору звільняються органи прокуратури, а також державні і громадські органи, підприємства, установи, організації та громадяни, які звернулися у випадку, передбаченому чинним законодавством, із заявами до суду на захист прав та інтересів інших осіб.

Відповідно до ч.5 статті 81 ЦПК України витрати на інформаційно-технічне забезпечення у справах, в яких, у випадках, встановлених законом, представництво інтересів громадянина або держави в суді здійснює прокурор, не підлягають оплаті [8].

В Законі України „Про захист прав споживачів” (ст. 22) зазначено, що споживачі звільняються від сплати державного мита за позовами, що пов’язані з порушенням їх прав [7]. За видами, судові витрати є такими (ст. 79 ЦПК) [8]: 1. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

25

2. Розмір судового збору, порядок його сплати і звільнення від сплати встановлюються законом. 3. До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать: 1) витрати на інформаційно-технічне забезпечення; 2) витрати на правову допомогу; 3) витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду; 4)витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз; 5) витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи. Постановою КМУ від 27 квітня 2006 р. N 590 „Про граничні розміри компенсації витрат, пов’язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави” встановлюються граничні розміри [26]. Розподіл судових витрат між сторонами регулюється ст. 88 ЦПК [8]: 2. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. 3. Якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. 4. У разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави. 5. Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат. У разі відмови від позову і укладення мирової угоди, витрати розподіляються наступним чином (ст. 89 ЦПК) [8]: 1. У разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витрат з відповідача. 2. Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судових витрат, кожна сторона у справі несе половину судових витрат. 3. В інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача. Закон України „Про третейські суди” (ст. 26) визначає розподіл витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом [22]: Розподіл витрат, пов'язаних з вирішенням спору третейським судом, між сторонами здійснюється третейським судом згідно з третейською угодою або регламентом третейського суду. В разі відсутності посилань у третейській угоді або регламенті третейського суду на порядок розподілу витрат розподіл між сторонами витрат, які пов'язані з вирішенням спору, здійснюється третейським судом у такому порядку:

26

- при задоволенні позову витрати покладаються на відповідача; - при відмові в позові - на позивача; - при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру

задоволених вимог. Порядок розподілу витрат, пов’язаних з вирішенням спору третейським судом, зазначається у рішенні або ухвалі третейського суду. Так, в російському законодавстві про захист інтересів невизначеного кола споживачів (Федеральний закон РФ „Про захист прав споживачів” [27], Цивільний Процесуальний Кодекс РФ [28]) зазначено, що одночасно із задоволенням позову, пред’явленого громадським об’єднанням споживачів (їх асоціацією, союзом) в інтересах невизначеного кола споживачів, суд приймає рішення про відшкодування громадським об’єднанням споживачів (їх асоціаціям, союзам) судових витрат, пов’язаних з розглядом справи, в тому числі витрат на залучення до участі у справі експертів. Впровадження подібної практики в України сприятиме посиленню позицій громадських організацій та активнішому розгортанню їх діяльності. Підтримка держави у цьому питанні допоможе залучати до розгляду справи більш кваліфікованих спеціалістів, що неодмінно відобразиться на підвищенні рівня розгляду справ за споживчими позовами і надасть нові можливості для розвитку напрямку захисту прав та інтересів споживачів.

, - 7

-3

??

Групов позовиукра нах-членах С

Схема 2. Групові позови у країнах-членах ЄС. Розподіл судових витрат – Хто платить за судові витрати? Пер Ларсон, Презентація під час Круглого столу «….», 1 листопада 2007 року.

27

12. Апеляційне та касаційне провадження. Сторони та інші особи, які беруть участь у груповому позові, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, а також в касаційному порядку – рішення та ухвали апеляційного суду. Статтею 13 ЦПК встановлено право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень [8]. Апеляційна скарга подається до суду першої інстанції, касаційна скарга подається безпосередньо до суду касаційної інстанції. Апеляційною інстанцією у цивільних справах є судові палати у цивільних справах апеляційних загальних судів, у межах територіальної юрисдикції яких знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується. Ухвали суду першої інстанції, оскаржуються в апеляційному порядку окремо від рішення суду у випадках, передбачених статтею 293 ЦПК. Строки апеляційного оскарження (ст. 294 ЦПК) [8]: 1. Заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. 2. Заяву про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції може бути подано протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом десяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. 4. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження. Строки касаційного оскарження (ст. 325 ЦПК) [8]: 1. Касаційна скарга може бути подана протягом двох місяців з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. Про прийняття апеляційної скарги до розгляду або повернення скарги суддя-доповідач постановляє ухвалу. Ухвалу судді про повернення апеляційної скарги може бути оскаржено в касаційному порядку. Одержавши касаційну скаргу, суддя-доповідач протягом десятиденного строку вирішує питання про відкриття касаційного провадження, про що постановляє відповідну ухвалу. Особи, які беруть участь у справі, мають право приєднатися до апеляційної/касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До апеляційної/касаційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки. Заяву про приєднання до апеляційної/касаційної скарги може бути подано до початку розгляду справи. Це означає, що споживачі, які не приєдналися до групового позову, який розглядався в суді першої інстанції, мають можливість приєднатися до позову в апеляційному суді. Отже, в разі розширення складу групи, суддя апеляційного суду також буде встановлювати відповідність позову рисам групового позову і виносити ухвалу щодо визнання позову груповим. Те ж саме стосується і приєднання до касаційної скарги. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про

28

перевагу одних доказів над іншими. Касаційний суд перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. В апеляційному суді позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу. Незалежно від того, за касаційною скаргою кого з осіб, які беруть участь у справі, було відкрито касаційне провадження, у суді касаційної інстанції позивач має право відмовитися від позову, а сторони мають право укласти між собою мирову угоду.

13. Узагальнення та рекомендації. Інститут групового позову ще не набув розвитку та визнання в Україні, однак, цей

інститут може стати ефективним засобом захисту порушених прав та інтересів багатьох споживачів. Зараз в українському законодавстві поняття групового позову та процесуальні норми, пов’язані з його впровадженням, не знаходять належного відображення, що істотно звужує можливості для відновлення порушених прав споживачів.

Розбудова інституту групового позову дозволить реалізувати захист великих груп споживачів, які опинятимуться в однакових юридико-фактичних ситуаціях. У цьому випадку відбувається також захист публічного інтересу, що сприятиме не тільки припиненню недобросовісних практик, а також і їх попередженню.

Отже, наголошуючи на соціально-економічній значущості інституту групового позову, зазначимо, що дуже важливим є комплексний підхід щодо внесення у законодавство норм, які б регулювали механізми впровадження та функціонування інституту групового позову.

13.1. Позитивні та проблемні сторони інституту групового позову.

У процесі розбудови інституту групового позову в Україні, існуватимуть певні проблемні аспекти, але позитивні сторони впровадження цього інституту допоможуть визначити приорітети у діях та зосередити увагу на подоланні перешкоджаючих факторів. Проблемні сторони:

1) невизначеність процесуального законодавства щодо судового захисту за груповими позовами;

2) складність у виявленні повного кола споживачів, зацікавлених у поданні конкретного групового позову;

3) виконання судового рішення; 4) різне застосування судами чинного законодавства; 5) практично відсутня доступна та зрозуміла інформація для ознайомлення споживачів

з інститутом групового позову; Позитивні сторони: 1) захист великого кола споживачів, чиї права та інтереси було порушено; 2) зменшення навантаження на суди дрібними позовами; 3) економія матеріальних та часових ресурсів учасників процесу; 4) одночасний захист публічно-правового інтересу та індивідуального; 5) результат групового позову поширюється і на тих споживачів, які не приймали участь у розгляді справи, але відносяться до групи за встановленими характеристиками;

29

13.2. Рекомендації щодо розвитку інституту групового позову в Україні.

Реалізація інституту групового позову в Україні є необхідною ланкою в процесі адаптації європейського законодавства. Оскільки відносини з ЄС поглиблюються, то для впровадження інституту групового позову необхідно:

1) розробити комплексні нормативно-правові засади для впровадження інституту групового позву,

2) провести моніторинг судової практики з розгляду споживчих справ з метою вдосконалення процесуальних дій за груповим позовом,

3) створити належні умови для надання кваліфікованої правової допомоги за груповими позовами,

4) провести підготовку спеціалістів у сфері ЗМІ, які зможуть висвітлювати весь процес групового позову,

5) створити програми інформування споживачів щодо нових можливостей у захисті їх прав,

6) забезпечити розвиток альтернативних (позасудових) способів розв’язання спорів, 7) передбачити в законодавстві норми щодо відшкодування громадським

організаціям судових витрат, пов’язаних з розглядом групових позовів, 8) забезпечити механізми виконання ухвалених судом рішень та їх моніторинг, 9) закріпити у законодавстві положення про підсудність групового позову суду за

місцем знаходження відповідача, 10) встановити спрощений порядок стягнення компенсацій за вимогами споживачів,

які не приймали участь в судовому процесі та виробити ефективний механізм для отримання компенсацій,

11) розробити процесуальний регламент, який дозволить розглядати групові позови за загальними правилами,

12) продовжити адаптацію законодавства України до законодавства ЄС. ВИСНОВОК

Очевидним є необхідність розбудови інституту групових позовів в Україні. Особливо, зважаючи на подальше поглиблення відносин з ЄС та прийнятих документів щодо адаптації національного законодавства, норм і стандартів до відповідних норм ЄС.

Стрімкий розвиток економіки диктує нові вимоги до ринкових відносин, а отже, і до законодавства. Внесення змін до якого стає все більш актуальним, особливо у сфері захисту прав споживачів. Зважаючи на можливість відстоювання публічного інтересу, інститут групового позову сприятиме посиленню утвердження прав та інтересів споживачів в Україні. Ефективність інституту групового позову вже доведена багатьма країнами як загального, так і континентального права. Досвід цих країн допоможе становленню інституту і в Україні. Практики ЄС рекомендовано до опрацювання в умовах розвитку національного правового поля і закріплено у Законі України „Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” [30]. Системний підхід до розбудови інституту групового позову має охоплювати всю державну політику із захисту прав та інтересів споживачів, залучаючи до конструктивного діалогу професіоналів з різних сфер діяльності. Залучення громадських організацій та ЗМІ є важливим аспектом у прийнятті до уваги потреб суспільства та становленні інституту групового позову в Україні. Розглянуті у роботі проблемні та позитивні сторони інституту групового позову, досвід інших країн, національне законодавство, а також рекомендації щодо розбудови

30

інституту в Україні, допоможуть у визначенні пріоритетів на шляху покращення соціально-економічних та правових умов у сфері захисту інтересів споживачів. Джерела інформації 1. „Резолюция 39/248 Генеральной Ассамблеи ООН „Руководящие принципы для защиты интересов потребителей” (Приняты 09.04.85 на 106-ом пленарном заседании Генеральной Ассамблеи ООН). http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_903 2. „Американський акт про чесність при розгляді групових позовів” (The U.S. Class Action Fairness Act of 2005) http://fl1.findlaw.com/news.findlaw.com/hdocs/docs/clssactns/cafa05.pdf. 3. Cпоживча стратегія ЄС на 2007-2013 роки (EU Consumer Policy Strategy 2007-2013) http://ec.europa.eu/consumers/strategy/index_en.htm. 4. Стаття „Кунєва виступає проти групових позовів за американською системою” („Kuneva rejects US-style class action lawsuits”) http://www.euractiv.com/en/food/kuneva-rejects-us-style-class-action-lawsuits/article-168297. 5. Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (1994 року) http://www.center.gov.ua/data/upload/publication/main/ua/562/pca-ukr.pdf. 6. Європейська політика сусідства. „План дій Україна – ЄС” (2005 року) http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_693. 7. Закон України „Про захист прав споживачів” (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 30, ст.379). 8. Цивільний процесуальний кодекс України (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, N 40-41, 42, ст.492). 9. Груповий позов в Європейському Союзі (Пер Ларсон, 2007) 10. Закон Швеції „Про груповий судовий розгляд” (цит по «Груповий позов в Європейському Союзі», Пер Ларсон, 2007). 11. Федеральні правила цивільного процесу США (Federal Rules of Civil Procedures 2007) http://www.law.cornell.edu/rules/frcp/. 12. Стаття: „Консультації ЄС зі стандартів групових позовів споживачів” (Consultation on the consumer collective redress benchmarks) http://ec.europa.eu/consumers/redress_cons/collective_redress_en.htm. 13. Сайт адвокатського бюро, яке представляє інтереси позивачів у справі проти компанії "Уол-Март Сторз, Інк.” http://www.walmartjanitors.com/wmj94.pl?websys_screen=russianpublic_attorney_profiles 14. Конституція України (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30, ст. 141). 15. Цивільне процесуальне право України: Підручник /Комаров В.В., Тертишніков В.І., Пушкар Є.Г. та ін.; За ред. В.В. Комарова. - Харків: Право, 1999. –592 с. 16. Степаненко Т.В. Відкриття провадження у справах за позовами про захист прав та інтересів невизначеного кола осіб // Форум права. -2007. -№ 3. –С.256-263 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2007-3/07stvnko.pdf. 17. Закон України „Про об’єднання громадян” (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, N 34, ст.504). 18. Закон України „Про прокуратуру” (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, N 53, ст.793). 19. Р і ш е н н я К о н с т и т у ц і й н о г о С у д у У к р а ї н и у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України

31

(справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді), 1999 року, Справа N 1-1/99 N 3-рп/99. 20. Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (2006 року N 361/2006). 21. Господарський процесуальний кодекс України (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, N 6, ст.56). 22. Закон України „Про третейські суди” (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, N 35, ст.412). 23. Постанова Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” (N 4 від 31.03.95). 24. Стаття: "Трансаэро" проштрафилась. http://www.gzt.ru/tourism/2007/07/26/220022.html 25. Декрет Кабінету Міністрів України „Про державне мито” (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, N 13, ст.113). 26. Постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 р. N 590 „Про граничні розміри компенсації витрат, пов’язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави”. 27. Закон Российской Федерации от 07.02.1992 г. № 2300-I „О защите прав потребителей” http://www.systema.ru/inc/bkard.php?Id=4450. 28. Гражданский Процессуальный Кодекс Российской Федерации от 14 ноября 2002 г. N 138-ФЗ http://www.garant.ru/main/12028809-000.htm. 29. Постанова Кабінету Міністрів України ”Про затвердження Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень” 2006 р. N 740 http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=740-2006-%EF. 30. Закон України Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу ( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 3, ст.12 ). 31. Рішення місцевого суду РФ за груповим позовом, справа № 2-1577/06 від 11 серпня 2006 року. http://www.magrpn.ru/news_290806.doc 32. Гадомський Дмитро. Інститут групових (класових) позовів як інструмент захисту порушених або оспорюваних прав. Юридичний журнал „Юстиніан”, №12 (2006) http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2506. 33. Постанова Пленуму Верховного Суд України N 5 від 12.04.96 „Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів”.

32

Груповий позов у Європейському Союзі

Пер Ларссон Консультант Листопад 2007 року

33

Підґрунтя й відмова від відповідальності Підготовка цього звіту була доручена проектом ПРООН/ЄС «Спільнота споживачів та громадські об’єднання» у жовтні-листопаді 2007 року. У звіті висвітлена поточна ситуація з груповими позовами у ЄС, причому особливо акцентується на останніх подіях у цієї сфері у державах-членах ЄС та на загальноєвропейському рівні в цілому. Докладно вивчено дві країни – Нідерланди та Швецію, головним чином тому, що у цих країнах нещодавно відбулися зміни і груповий позов спричинив відносно сильний вплив на захист прав споживачів. Звіт також містить рекомендації для України. Ці рекомендації були розроблені міжнародним консультантом Пером Ларссоном і українським консультантом Максимом Фроловим. Міжнародний консультант підготував усі інші розділи звіту. Груповий позов слід розуміти в контексті цього звіту як колективні позови взагалі, а не лише як правовий інститут у країнах загального права.

34

Зміст Рекомендації для України ............................................................................................................. 34 Груповий позов: загроза чи можливість для європейських споживачів і підприємств? ......... 37 Нові ініціативи ЄС .......................................................................................................................... 39 Вплив директив Європейського Союзу ........................................................................................ 40

Директива 98/27/EC про міжнародні судові заборони ....................................................... 40 Груповий позов у державах-членах ЄС: вступ ............................................................................. 42 Огляд багатостороннього судового процесу в усіх державах-членах ЄС .................................. 46 Нідерланди ..................................................................................................................................... 48

Сфера дії ................................................................................................................................ 49 Процесуальна правоздатність .............................................................................................. 49 Склад групи ........................................................................................................................... 50 Внесення позову .................................................................................................................... 50 Процесуальні норми ............................................................................................................. 50 Результат ............................................................................................................................... 50 Оскарження ........................................................................................................................... 51 Витрати .................................................................................................................................. 51 Прецедентне право ............................................................................................................... 52

Швеція ............................................................................................................................................ 53 Сфера дії ................................................................................................................................ 54 Процесуальна правоздатність .............................................................................................. 54 Склад групи ........................................................................................................................... 54 Подання позову ..................................................................................................................... 55 Процесуальні норми ............................................................................................................. 55 Результат ............................................................................................................................... 55 Оскарження ........................................................................................................................... 55 Витрати .................................................................................................................................. 55 Прецедентне право ............................................................................................................... 56

Коротко про інші держави-члени ЄС ........................................................................................... 57 Австрія ................................................................................................................................... 57 Данія ...................................................................................................................................... 57 Англія ..................................................................................................................................... 58 Естонія ................................................................................................................................... 58 Фінляндія ............................................................................................................................... 58 Франція .................................................................................................................................. 58 Німеччина .............................................................................................................................. 59 Ірландія .................................................................................................................................. 59 Італія ...................................................................................................................................... 59 Португалія .............................................................................................................................. 60 Іспанія .................................................................................................................................... 60

Термінологія .................................................................................................................................. 61 Додаток 1. Закон Швеції про групове провадження, виданий 30 травня 2002 р. ..................... 63

35

Рекомендації для України Оцінка впливу українського законодавства щодо споживачів Законом України «Про захист прав споживачів» 1991 року в Україні були запроваджені представницькі позови про судову заборону. Згідно з пунктом 9 статті 25 цього закону, об’єднання споживачів мають право представляти невизначену групу осіб для припинення протиправної дії. Рішення суду щодо такого представницького позову вважається обов’язковим для будь-якого суду, який згодом розглядає інші цивільні позови, які стосуються цього самого питання. Це положення залишає широкий простір для тлумачення судом процесуальних норм так званих вимог щодо невизначеної групи осіб, особливо з питань про те, як встановлюється така група. Є певне прецедентне право стосовно статті 25. В одній справі, яку розглядав Верховний суд, він відхилив позов тому, що позивач – об’єднання споживачів – не зміг представити довіреність від членів групи, яких він мав представляти. Ця рішення суду показує: стаття 25 тлумачиться так, що для участі в позові члени групи повинні заявити про свою участь. Проте, всебічного дослідження того, як статтю 25 тлумачать українські суди, немає. Рекомендується провести таке дослідження в Україні. Воно могло б уключати перелік і резюме справ з усіх рівнів судової влади, а також бесіди зі сторонами процесів і стислий виклад їхнього досвіду. Розвиток знань про події у ЄС / ознайомча поїздка до держави-члена (держав-членів) ЄС Як очевидно з цього звіту, у половині держав-членів ЄС запроваджена певна форма групового позову про відшкодування збитків. Інші країни знаходяться у процесі розроблення відповідного законодавства. Усі держави-члени запровадили представницькі позови про судові заборони відповідно до Директиви про судові заборони, й Європейська Комісія пропонує ввести колективне відшкодування за міжнародними позовами. У деяких державах-членах накопичилося помітне прецедентне право, де масові деліктні групові позови призвели до рішень або угод про врегулювання, за якими постраждалим споживачам було присуджено відшкодування на мільйони євро. Ці події дуже важливі для України, тому тут слід накопичувати знання про ці події, особливо у світлі прагнень України щодо інтеграції в ЄС і членства у СОТ. Рекомендується визначити й підготувати ядро знаючих українських експертів. Цих експертів можна було б запросити до участі в одній чи декількох ознайомчих поїздках до держав-членів ЄС і відвідання заходів у ЄС, пов’язаних із груповими позовами, особливо враховуючи, що зараз Європейська Комісія обговорює колективне відшкодування (див., наприклад, зустріч із «мозкового штурму», яка проводилася у Лейвені в червні 2007 року, або конференцію з колективного відшкодування у листопаді 2007 року під егідою Португалії як головуючої в ЄС). Очікується проведення в ЄС інших заходів із колективного відшкодування. Даний звіт та інші інформаційні матеріали слід також розповсюдити у ширшому колі зацікавлених сторін.

36

Навчання об’єднань споживачів і юристів Як зазначалося вище, в Україні вже є правові норми, які дозволяють об’єднанням споживачів подавати до суду претензії, схожі на групові позови. Проте, доступний масив знань і керівних принципів для об’єднань споживачів із процесуальних питань незначний. Тому рекомендується проводити навчання для об’єднань споживачів і юристів, які займаються правами споживачів, з питань групових позовів та інших механізмів захисту колективних інтересів споживачів. Програми такого навчання могли б включати основи судових процесів за груповими позовами з досвіду ЄС та США, характеристику правової ситуації в ЄС та Україні, керівні принципи провадження за груповими позовами в Україні та аналіз конкретних прикладів. Альтернативні засоби захисту колективних інтересів Груповий позов не завжди є найкращою формою судового процесу для захисту колективних прав споживачів. Альтернативними формами провадження є пробні справи, декларативні рішення та об’єднання позовів.1 Позивач, а потім і суд, завжди повинен ретельно вивчити претензії з точки зору чисельності, спільності, типовості та представництва й вибрати найбільш підхожу форму провадження. Україна вже має деякі альтернативні форми захисту колективних інтересів. Перш за все, вимоги можуть об’єднуватися відповідно до статті 146 Цивільного процесуального кодексу. Інститут об’єднання можна продовжити розвивати на предмет захисту колективних інтересів споживачів. Крім того, Україна успадкувала радянську прокуратуру – установу, в якій прокурор захищає «громадські інтереси». Звичайно, у радянські часи громадські інтереси співпадали з інтересами держави або партії й не завжди відображали інтереси громадян. Отже, питання полягає в тому, як правовий інститут прокурорів, які представляють громадські інтереси, може – якщо взагалі може – використовуватися для захисту колективних інтересів споживачів. Рекомендується також вивчити альтернативні заходи захисту колективних інтересів і представити їх об’єднанням споживачів і юристам. Створення робочої групи та підготовка «зеленої книги» Законодавча база групового позову в Україні слабка. Водночас держави-члени ЄС, а також Російська Федерація, розвивають цей інститут. Кілька важливих аспектів групового позову в Україні треба опрацювати далі; це, наприклад, сфера застосовності, правовий статус, склад класу, процесуальні норми, оскарження, розподіл судових витрат тощо. Рекомендується розглянути питання про створення робочої групи. Мета цієї робочої групи могла б полягати у підготовці проекту «зеленої книги» з питань групового позову в Україні.

1 – ,

. , , ,

. , , .

– , - . :

, , , , .

’ – ’ , .

37

До складу групи могли б входити урядовці, працівники судів, правовіди, представники об’єднань споживачів. Керівні принципи й знання для судів і суддів В очікуванні нового й детальніше розробленого законодавства про груповий позов слід розвивати знання працівників судів і забезпечувати їх керівними вказівками. Ці керівні принципи повинні відображати застосовні правові норми, прецедентне право та найкращі практичні методи інших країн, де процедури групових позовів розвинені більше. Суддів також можна було б запрошувати на тренінги з представницьких позовів. Ширше вивчення проваджень у громадських і стратегічних інтересах Поза рамками цього звіту лежить провадження у громадських і стратегічних інтересах у ширшій перспективі. «Провадження у громадських інтересах означає практику юристів [...], які прагнуть прискорити соціальні зміни через приписані судами постанови, які реформують законні правила, приводять у дію чинні закони та формулюють громадські норми».2 В Україні існує практика стратегічного провадження з прав людини й питань охорони довкілля. ПРООН могла б далі вивчати цю сферу поза рамками цього проекту, тому що у східноєвропейському регіоні вона виявилася ефективним засобом усунення розриву між «законом на папері» та «законом на практиці», розширення участі громадськості, заохочення прав рядових громадян, сприяння підзвітності уряду, забезпечення дотримання прав людини.3 Вищі навчальні заклади / студенти Щоб сприяти розвитку представницьких позовів в Україні, студентів юридичних факультетів українських вузів можна заохотити до написання дисертацій або інших наукових праць із питання групового позову. Міжнародний консультант, який підготував цей звіт, у жовтні 2007 року прочитав лекцію в Національному університеті, й інтерес був відносно великим. Кілька студентів після лекції сказали, що хотіли б написати дисертації/праці з групового позову. Учасники проекту ПРООН/ЄС «Спільнота споживачів та громадські об’єднання» могли продовжувати читати лекції у різних українських вузах на більш регулярній основі.

2 ( ).

’ 1954 ,

. : – ( ), ,

, . 3

: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1161619044, http://hrlawyers.khpg.org.ua/index.php?r=a1b5, http://www.khpg.org/index.php?id=1116940532

38

Груповий позов: загроза чи можливість для європейських споживачів і підприємств? Груповий позов – це форма процесу по громадянській справі, де позивач представляє групу осіб, які зв’язані ухвалою або угодою, але не є сторонами судового процесу. Сама ідея того, що особи можуть бути зв’язані ухвалою, не будучи сторонами процесу, піддала сумніву багато законних традицій. Історично процес по громадянській справі відзначався принципом двоїстості. Позивач подає позов проти відповідача, й сторони домовляються про сферу претензії у повістці, разом із нормами, що передбачені у процесуальному праві. Незвичні характеристики групового позову спонукали багатьох критиків у Європі описувати груповий позов як таку собі потвору Франкенштейна, як правовий механізм, який відмовляє особам у їхньому праві звернення до суду. Навіть більше того, груповий позов сприймають як справжню торговельну марку судового процесу в американському стилі, як форму судового процесу, котру просувають юридичні фірми, які в гонитві за рентою наживають капітал на нещасті інших і руйнують підприємства дріб’язковими позовами. Інші хвалили груповий позов, говорячи, що традиційні форми судового процесу просто не придатні для нашого постмодерністського світу. Сьогодні ми живемо в час масифікації. Ми масово виробляємо, масово розповсюджуємо, масово споживаємо і масово забруднюємо. І дефектна продукція впливатиме на великі групи споживачів, а забруднюючі галузі впливатимуть на великі групи громадян. Отже, прихильники групового позову стверджують, що неминуче повинні бути форми судового процесу, спрямовані проти масової шкоди. Давайте зобразимо сучасний спір між споживачем і підприємством, щоб висвітлити дилему захисту споживачів і невеликих пошкоджень, які зачіпають велику групу людей. Уявіть собі людину, десь у Європі, яка купує новий мобільний телефон. Телефон заблокований певним оператором телефонного зв’язку, з яким покупець підписує угоду, коли купує цей телефон. Оператор пропонує клієнтам дворічну угоду за твердою ціною, яка дозволяє клієнтам дзвонити у межах країни до 10 годин на місяць за щомісячну абонентську плату у 20 євро. Додатковий час коштує покупцю додаткових грошей. Наш покупець планує користуватися телефоном помірно й розраховує, що йому не доведеться платити більше, ніж фіксована щомісячна плата. Але, отримавши перший рахунок за місяць, покупець здивовано помічає, що з нього взяли 25 євро. Зазначено додаткову «плату за обслуговування» у сумі 5 євро. Наш покупець дивиться у контракт, але нічого про таку плату там немає. Що може зробити наш покупець? Мабуть, він міг би звернутися до місцевого органу захисту споживачів, але в нього немає гарантії, що цей орган діятиме. Зрештою, шкода для цього окремого покупця мінімальна. Наш покупець вирішує звернутися до місцевого об’єднання споживачів. Об’єднання пояснює, що немає сенсу подавати в суд на оператора телефонного зв’язку, навіть на невелику суму, тому що витрати на процедуру перевищать можливе відшкодування. У Європі немає штрафної компенсації збитків, тому відшкодування може покрити лише зайві витрати покупця - 5 євро, помножені на 24 місяці, тобто 120 євро. Навіть при тому, що наш покупець не ризикував би, у процесі з малою сумою позову, наразитися на необхідність оплати судових витрат іншої сторони, ці витрати все одне перевищили б 120 євро. Проте, давайте на хвилинку подивимось на економіку претензії нашого покупця з іншої точки зору. Припустимо, що оператор телефонного зв’язку має мільйон абонентів. І з усіх них стягується плата за обслуговування. Жоден суд у світі зміг би розглянути мільйон однакових претензій в індивідуальному порядку – і навіть 100 тисяч таких претензій. Судам, мабуть, довелося б або відхилити претензії, або об’єднати їх у більші провадження. Такі провадження

39

створили б серйозні обмеження для суду, тому що всіх позивачів довелося б вважати сторонами і вони всі мали б бути представлені у провадженнях. Лише уявіть собі, скільки для цього потрібно було б місця. Нашому покупцеві та всім клієнтам вищезгаданої телефонної компанії міг би допомогти механізм групового позову. У такому випадку з усіма клієнтами можна було б зв’язатися й запросити їх або приєднатися до судового позову, або відмовитися (залежно від того, чи існує в даній юрисдикції механізм участі або неучасті). Тоді організація споживачів могла б представляти всіх клієнтів, які хочуть бути представленими. Звичайно, клієнтам не треба було б з’являтися у суді, тому що, строго кажучи, вони не були б сторонами. Сума відшкодування збитків була б розподілена на всіх членів класу, а телефонній компанії можна було б заборонити судовим приписом стягувати плату за обслуговування. Переваги, що відображені в цьому прикладі, зазвичай виділяються, коли описуються переваги групового позову. Має місце врівноважуючий ефект між судовими витратами й сумою компенсації. Існує відповідність результату. Заохочується корпоративна відповідальність, немає витрат на паралельні провадження. Мабуть, буде применшенням сказати, що європейські споживачі сприятливіше ставляться до запровадження групового позову в Європі, ніж підприємства. Європейське бізнесове лобі вказує попереджуючим пальцем на ці події ще з 1960-х років, коли процедури групових позовів були запроваджені у правову систему США. Вони стверджують, що американську правову систему завалили величезні й дуже дріб’язкові справи, спрямовані лише на те, щоб виснажити життєві сили приватних підприємств, на яких працюють мільйони платників податків. Такі позови спричинили охолоджуючий ефект на розвиток підприємництва й на іноземні інвестиції, а також даремно забрали робочий час судів і гроші платників податків. Навіть американське бізнесове лобі виступило з попередженням для європейських законодавців, закликаючи їх не повторювати помилки США. Томас Донох’ю, президент Торговельної палати США, заявив, що первинний мотив – «зробити закон доступнішим для маленької людини» - загубився десь по дорозі. Коли мова йде про збільшення кількості групових позовів у Європі, пан Донох’ю попереджає Європу: «Будьте обережніші з тим, чого бажаєте. Ви зобов’язані одержати це». Тим не менш, зараз вітер у Європі дує саме в бік зростання кількості групових позовів. Наприклад, пан Саркозі закликав до запровадження «групового позову а-ля франсе». У Нідерландах, хоча інвестори не можуть подавати позов як група, вони можуть урегульовувати справу як одна особа відповідно до закону 2005 року, який дозволив компанії «Ройял Датч Шелл плк» домогтися постанови по претензіях щодо неамериканських цінних паперів на суму 353 мільйони доларів у справі про неправдиву інформацію про запаси нафти. Що думають європейські споживачі про груповий позов? У «Євробарометрі» за 2006 рік споживачів запитали, чи ймовірніше б вони подали позов про компенсацію шкоди, якщо б вони могли зробити це разом з іншими споживачами. 74% респондентів відповіли, що ймовірніше вимагали б відшкодування, якщо б могли робити це колективно. Ця тенденція в Європі існує, незважаючи на те, що критики швидко переходять до більш представницьких дій. Проте, форми групового позову модифіковані для того, щоб краще відповідати європейській правовій традиції та не мати багатьох негативних рис американської системи. Тенденція в Європі – мати груповий позов, але в європейському

40

стилі. Тобто без штрафної компенсації, без умовних гонорарів, без агресивної реклами юристів, як у США, та з ширшою участю організацій споживачів, органів захисту прав споживачів і омбудсменів з питань споживачів. Поки що в жодній державі-члені ЄС не спостерігається розповсюдження дріб’язкових позовів. У більшості держав-членів ЄС – кілька справ на рік, проте великих. У цьому контексті слід зазначити, що розвиток групового позову у США великою мірою стимулювала відсутність державного забезпечення захисту споживачів. У Європі ситуація зовсім інша. Існує традиція забезпеченого державою захисту споживачів і участі громадськості у відносинах між споживачами й підприємствами. Ще одне важливе спостереження щодо Європи: груповий позов застосовується, перш за все, для того, щоб віднаджувати великі корпорації від використання переваг відносної слабкості індивідуальних споживачів. Фактично груповий позов не виявився швидким та ефективним засобом забезпечення компенсації. Проте, він виявився засобом сприяння каральному переслідуванню, спрямованому на те, щоб примусити підприємства повернути незаконно отримані прибутки. Як такий, груповий позов у Європі можна сприймати скоріше як очікуване втручання в громадських інтересах, а не як відновлювальне втручання на користь окремих осіб. Нові ініціативи ЄС ЄС відстежував розвиток подій, які відбувались в останнє десятиліття у державах-членах Союзу в сфері групового позову задля захисту інтересів споживачів. У Стратегії споживчої політики на 2007-2013 роки Комісія підкреслила важливість ефективних механізмів вимагання відшкодування і оголосила, що розглядатиме питання про заходи щодо механізмів колективного відшкодування для споживачів. 29 червня 2007 року Європейський Комісар із питань захисту споживачів Маглена Кунева оголосила на зустрічі-«мозковому штурмі», організованій Лейвенським університетом (Бельгія), що колективне відшкодування4, як судове, так і несудове, може бути ефективним засобом вирішення проблеми слабкого правового забезпечення захисту споживачів у Європі. Того ж дня було оголошено процес обмірковування. Звіт про хід цього процесу буде поданий на конференції з колективного відшкодування, яка проводитиметься під егідою Португалії як головуючої в Раді ЄС у Лісабоні 9-10 листопада. Очікується, що Маглена Кунева запропонує для споживачів певну форму колективного відшкодування, особливо у світлі останніх подій у державах-членах ЄС. 11 із 25 держав-членів ЄС уже запровадили ту чи іншу форму групового позову про відшкодування збитків, а також розробляють законодавство про групові позови. Ще один важливий момент при обговоренні групового позову в ЄС – представницький позов про судові заборони. ЄС зараз проводить оцінку того, чи ефективно використовується Європейська директива про судові заборони для захисту колективних інтересів споживачів і чи дала вона очікувані результати. Причиною проведення оцінки став висновок Європейського соціально-економічного комітету (ЄСЕК) про те, що слід переходити від запобігання до засобів судового захисту. ЄСЕК рекомендує розширити сферу дії Директиви щодо судових заборон, щоб передбачити справжні групові позови, спрямовані на отримання компенсацій повною мірою. Докладніше про поточний стан виконання Директиви див. нижче.

4

, (98/27/ ).

41

Доречними в цьому контексті є також процедури позовів з невеликими сумами та альтернативне вирішення спорів. У 2009 році ЄС ухвалить Регламент про створення європейської процедури позовів з невеликими сумами для міжнародних спорів. Цей документ спрямований на те, щоб спростити та прискорити судовий розгляд претензій на суму не більше 2000 євро і зменшити витрати на такий розгляд. Щоб сприяти задоволенню скарг споживачів, ЄС заохотив, за допомогою двох Рекомендацій, розроблення схем альтернативного вирішення спорів (АВС) і створив Європейську мережу центрів споживачів (ECC-Net). Альтернативне вирішення спорів також є пріоритетним механізмом, функціонування якого забезпечує ECC-Net. Мережа надає споживачам інформацію та поради з проблем купівлі в інших країнах і допомагає споживачам вирішувати їхня транскордонні спори. Вплив директив Європейського Союзу Директива 98/27/EC про міжнародні судові заборони За цією Директивою держави-члени ЄС можуть дозволяти «правомочним суб’єктам», таким як об’єднання споживачів або органи державної влади, подавати заборонні позови для припинення порушень національного законодавства. Так, застосування норм процесуального права, можливо, є найбільш значним атрибутом цієї Директиви, тому що вона відкриває двері для представницьких позовів. Наприклад, об’єднання споживачів можуть вимагати заборони порушень щодо облудної реклами, практики споживчих кредитів, телемовлення, комплексних туристичних путівок, реклами ліків або недобросовісних умов у споживчих договорах. Проте, за цією Директивою організації не можуть вимагати відшкодування збитків. Судова заборона визначається як «наказ, що вимагає припинення чи заборони будь-яких порушень». Крім судових заборон, Директива також передбачає ще дві форми засобів судового захисту. Перший – це публікація рішення, де це доречно, та (або) публікація виправної заяви з метою усунення триваючого ефекту порушення. Другий засіб – це, наскільки дозволяє правова система відповідної держави-члена ЄС, наказ проти відповідача, який програв справу, щодо платежів у казну чи бенефіціару, назначеному в національному законодавстві або за національним законодавством, у випадку невиконання рішення у строк, встановлений судами чи адміністративними органами, або сплати фіксованої суми за кожний день затримки чи іншої суми, передбаченої в національному законодавстві, з метою забезпечення виконання рішень. Станом на осінь 2007 року всі держави-члени перенесли Директиву про судові заборони у своє національне законодавство. Головна причина прийняття Директиви про судові заборони полягала у необхідності проведення в життя інших частин правової бази Європейського Співтовариства (acquis communautaire), які не захищали належним чином колективні інтереси споживачів через слабке правозастосування. Фактично Директива прямо обмежена сферою дії супутніх споживчих директив, таких як директива про дистанційний продаж, директива про недобросовісні умови договорів, директива про облудну рекламу та інші. Проте, якщо держава-член запровадила більше, ніж мінімальні вимоги Директиви, то ця додаткова сфера дії також вважається охопленою, якщо застосовна директива має мінімальний захисний ефект. Держави-члени ЄС мають нормативні акти, які відрізняються один від одного. Наприклад, усі держави-члени передбачають для зазначених організацій споживачів можливість подання позову про засіб судового захисту у вигляді заборони. Більшість

42

держав-членів ЄС також дозволяють призначеним державним органам виступати в якості сторони в судах, тоді як лише кілька держав-членів ЄС дозволяють індивідуальним споживачам подавати позови про заборону. Більшість держав-членів ЄС зобов’язують сторону, що програла процес, оплачувати процесуальні витрати. Винятки – Фінляндія, Польща і Латвія, де кожна сторона оплачує власні витрати. У Греції завжди платить позивач, тоді як в Угорщині організації споживачів звільнені від покриття судових витрат. Важлива особливість Директиви про судові заборони – те, що правомочні суб’єкти можуть вимагати заборони в іншій державі-члені ЄС. Це означає, що всі держави-члени ЄС мають визнавати призначених суб’єктів інших держав-членів і надавати такому суб’єкту право виступати стороною у судовому процесі, якщо порушення має міжнародний вимір. Цей принцип називається взаємним визнанням і означає, що держава-член ЄС може встановлювати критерії для власних правомочних критеріїв, але повинна визнавати критерії інших держав-членів. Європейська Комісія веде перелік правомочних суб’єктів, який оновлюється кожні півроку. Лише зазначені у переліку суб’єкти вважаються такими, що мають правовий статус у заборонних міжнародних позовах. Крім вимоги про включення до списку, суб’єкт повинен мати законне обґрунтування для подання позову. Це означає, що суб’єкт повинен, подаючи позови, мати на увазі інтерес споживачів, а не робити це виходячи суто зі своїх власних економічних або інших інтересів. Жодних обмежень щодо строків подання позовів у Директиві не встановлено. Як правило, держава-член призначає певний національний суд або гілку судової системи для розгляду міжнародних справ про заборони. Директива дозволяє державам-членам ЄС вимагати консультацій з відповідачем до початку справляння позову. Така консультація, однак, не може затримувати подання до суду більш ніж на два тижні. У чотирьох держав-членах передбачені повноцінні двохетапні процедури, де перший етап – позасудова процедура. Мета першого етапу – досягти угоди з відповідачем шляхом переговорів. Якщо угода не досягнута, починається другий етап – звичайна судова процедура. Директива спрямована на захист колективного інтересу споживача. Це, однак, не означає, що треба визначати окремих споживачів, яким заподіяно шкоду. Поняття колективного інтересу стосується ширшого споживчого інтересу, якому завдано шкоди збоями ринкового механізму. Ось чому в деяких державах-членах індивідуальні споживачі мають право виступати стороною в заборонних процесах щодо колективного інтересу споживачів. Головна різниця між груповим позовом про відшкодування збитків і колективними позовами про заборони полягає в тому, що перший – здебільшого відновлювальний, тоді як другий – очікуваний. Це означає, що членів «класу» не треба визначати, повідомляти тощо, отже, не потрібно мати якийсь механізм участі. Директива накладає декілька важливих обмежень на право порушувати позови про заборони. По-перше, держави-члени ЄС визначають в індивідуальному порядку, чи має суб’єкт таке право, для чого вони встановлюють кваліфікаційні вимоги, що їх організації повинні виконати для того, щоб порушувати позови про заборони. Крім того, держави-члени можуть вимагати від організацій проконсультуватися з відповідним регуляторним органом, перш ніж подавати позов про заборону. Вони також можуть зажадати, щоб організація проконсультувалася з можливим відповідачем. Істотне питання у провадженні за Директивою про судові заборони полягає в тому, чи можуть – і якою мірою - інші споживачі отримувати користь від постанови про те, що певна умова споживчого договору є

43

недобросовісною. Наслідок ухвали, одержаної у заборонній процедурі, як правило, є обов’язковим лише для позивача й відповідача. Треті сторони зазвичай цією ухвалою не зв’язуються. Є, однак, деякі національні регульовані винятки з цього правила. У грудні 2004 року Управління законної торгівлі (УЗТ) Великої Британії виграло перший у Європі міжнародний судовий позов. УЗТ заявило, що бельгійська компанія D Duchesne SA, яка веде діяльність у Великій Британії під марками TV Direct Distribution та Just 4 You, розсилає британським мешканцям облудні незатребувані каталоги посилкової торгівлі. Суд видав заборону на підставі Директиви 98/27 про судові заборони, яка дозволить УЗТ примусово виконати цю ухвалу в Бельгії. Наразі Європейська Комісія переглядає Директиву про судові заборони, тому що в ній виявлено кілька недоліків. Ось деякі з них:

Директива призводить до заборон, які є національними, що не заважає підприємству повторити порушення в іншій державі-члені ЄС;

заборони можуть бути націлені виключно на підприємства, а не на фізичних осіб, наприклад, директорів або головних адміністраторів;

у різних державах ЄС Директива застосовується дуже по-різному та неодноманітно. Через це призначеним суб’єктам важко орієнтуватися між юрисдикціями;

відшкодування збитків у Директиві не передбачено; компанії, яким заборонено діяти з порушенням, легко можуть змінити свій спосіб

дії поза межами сфери дії заборони та продовжувати порушувати інтереси споживачів;

у більшості держав-членів ЄС організації споживачів ризикують покривати всі процесуальні витрати, якщо програють процес.

Груповий позов у державах-членах ЄС: вступ У більшості держав-членів ЄС немає обмежень щодо можливих типів претензій, які можна заявляти як груповий позов. Законодавець, звичайно, може обмежити сферу застосування певними видами претензій, наприклад, претензіями споживачів або екологічними претензіями. Наприклад, Фінляндія – держава-член ЄС, яка вирішила обмежити свій механізм групових позовів лише претензіями споживачів. Більш поширена ситуація – коли існують обмеження на мету претензій, тобто якщо груповий позов можна використовувати для реалізації засобу судового захисту в формі заборони чи судового наказу або якщо за допомогою групового позову можна відшкодувати збитки постраждалим сторонам. Директива Європейської Комісії 98/27 про судові заборони, яка розглядалася вище, є прикладом елемента політики Співтовариства, який надає організаціям споживачів право представляти клас і від імені класу вимагати судового наказу (заборони) проти юридичної особи в іншій державі-члені ЄС. Варто зазначити, що, на відміну від США, штрафна компенсація застосовується лише в одній державі-члені ЄС – Великій Британії. Штрафна компенсація (яку в Великій Британії називають компенсацією в порядку покарання) – це компенсація, яку присуджують не для того, щоб відшкодувати позивачу збитки, а для того, щоб виправити або віднадити відповідача та аналогічних осіб від такого способу дії, який завдав шкоди позивачу.

44

У процедурах із групового позову сторонами можуть виступати фізичні особи, неурядові організації, органи державної влади. У державах-членах ЄС зазвичай віддають перевагу тій чи іншій формі урядового чи судового контролю над тим, хто саме може порушити груповий позов. Це, як правило, мотивується бажанням мати справедливе й належне представництво класу та протидіяти поданню дріб’язкових претензій. У Фінляндії законодавець дозволив мати процесуальну правоздатність лише Омбудсмену з питань споживачів, «забезпечивши в такий спосіб, що позов не може подаватися у зловмисних цілях». В інших державах-членах законодавець надав організаціям споживачів повноваження представляти клас. Часто до організацій висуваються різні вимоги, наприклад, що вони повинні мати певну кількість членів або що в їхніх статутних документах повинно бути зазначено, що вони створені для захисту інтересів споживачів у судових провадженнях. Зазвичай позивач і відповідач можуть вимагати проведення процедури групового позову. У деяких юрисдикціях суд також має повноваження пропонувати, щоб декілька справ порушувалися як один груповий позов. Справи за груповим позовом зазвичай передаються до певних судів, де судді мають відповідну підготовку для ведення групових проваджень. Що стосується формальних вимог, то складніше знайти спільні риси між державами-членами ЄС, крім того, що має бути письмова вимога, яка містить виклик до суду, перелік визначених членів класу або опис членів класу. Клас має бути визначений та сповіщений, щоб надати його членам можливість вибору – брати чи не брати участь у позові. Нерідко буває так, що контактної інформації немає й для встановлення зв’язку з усіма членами класу доводиться користуватися засобами масової інформації. Дії відповідача мають стосуватися такої великої кількості людей, що практичніше буде кільком позивачам-представникам звертатися з претензіями, ніж усім окремим позивачам об’єднатися у звичайному судовому позові. Якщо якесь комерційне підприємство ошукало двадцять осіб, то вони можуть подати власні судові позови. Але якщо шкоду завдано сотням або тисячам людей, то груповий позов дозволяє кільком із них представляти цю безліч. Груповий позов – правовий інститут, який походить із США і вже декілька десятиріч присутній в інших країнах загального права, таких як Канада і Австралія. У державах-членах ЄС колективні позови були запроваджені набагато пізніше. Отже, чим груповий позов у Європі відрізняється від групового позову в США? Перш за все, груповий позов у США ґрунтується на механізмі неучасті, який означає, що всі ті, хто відноситься до «класу», зв’язані ухвалою чи угодою, якщо у певний термін не заявили про свою неучасть у позові. Дотепер усі держави-члени ЄС, де можливі колективні позови, обрали механізм участі, крім Нідерландів і Португалії. Механізм участі означає, що лише члени «групи» або «класу», які у певний термін заявили про участь у позові, зв’язані ухвалою чи угодою. Держави-члени ЄС, як правило, неприхильно ставляться до запровадження механізму неучасті американського типу, тому що існує поширене побоювання, що американська культура судового процесу пошириться в Європі з потоком дріб’язкових справ, стимульованих юридичними фірмами за сумнівної підтримки класу. Крім того, стверджують, що механізм неучасті не є конституційним і суперечить Європейській конвенції про права людини. Стаття 6 Конвенції передбачає право кожного на судовий розгляд, і критики в ЄС заявляють, що механізм неучасті відмовляє членам класу в такому забезпеченому праві.

45

Ще одна особливість американського групового позову й того виду колективних позовів, які запроваджені у державах-членах ЄС, - фінансування позову та гонорарів адвокатів. У США для групових позовів зазвичай залучаються приватні кошти третіх сторін. У ЄС дотепер колективні позови фінансуються в основному за рахунок внесків членів групи, НПО і правової допомоги. Адвокати у США часто застосовують так звані умовні гонорари. Умовні гонорари виплачуються адвокату лише за умови сприятливого результату судового процесу, причому часто у відсотках від присудженої компенсації або від суми за досягнутою угодою. Умовні гонорари звинувачують у стимулюванні корисливої культури судового процесу, коли юридичні фірми одержують необґрунтовані гонорари. Загальне правило у Європі – «сторона, що програла, платить»; тобто сторона, що програла справу, повинна оплатити фактичні витрати, понесені стороною, що виграла, в тому числі гонорари адвокатам. Застосування цього правила варіюється від дуже суворого - у Великій Британії – до відносно м’якого в інших країнах. Деякі країни запровадили правило «сторона, що програла, платить» у колективні судові процеси. Наразі загальні витрати на НГП5 в Англії та Уельсі діляться порівну між зареєстрованими позивачами. Проте, Рада з цивільного судочинства (РЦС) нещодавно заявила, що положення про розподіл витрат і співвідношення витрати-вигоди призвели до припинення справ без розгляду, та запропонувала хоча б частково вилучити правило «сторона, що програла, платить». Шотландська рада споживачів висловила занепокоєння несумірними витратами у справах за позовами на невеликі суми. У листопаді 2005 року робоча група Ради випустила доповідь «Система цивільного судочинства у Шотландії – приклад для розгляду», де рекомендувала провести більш формальний розгляд судової систем з урахуванням витрат. За шведським законом про групові позови позивач, який подає груповий позов, відповідає за покриття судових витрат. Проте, якщо за позовом винесено позитивне рішення, а відповідач не оплачує витрати позивача з звичайним шведським правилом «сторона, що програла, платить», то позивач не несе відповідальності за свої витрати. Члени класу можуть бути визнані відповідальними за витрати, якщо вони вступають у процес як сторони або якщо у провадженні вони допускають недбалість або недогляд. В Італії сторона, що програла, оплачує судові витрати сторони, що виграла справу. Проте, італійські суди пом’якшують дію цього правила у два способи. По-перше, вони можуть розподілити судові витрати між сторонами, якщо питання складні або успіх не очевидний. По-друге, вони зазвичай присуджують лише частку всіх витрат, понесених стороною, що виграла справу. За Законом Німеччини про типову справу щодо ринків капіталу сторона, що програла, повинна покрити витрати. Разом з тим, за словами Міністерства юстиції Німеччини, «позивачі… мають користь від розподілу витрат на винесення рішення за типовою справою» та від «звільнення від попередньої оплати витрат на провадження за типовою справою». Деякі спеціалісти у своїх коментарях щодо цього закону розглядають збереження принципу «сторона, що програла, платить» як спосіб усунення стурбованості щодо повідомлюваних випадків зловживання американськими груповими позовами. Раніше в багатьох європейських країнах умовні гонорари були заборонені. Там, де такі гонорари дозволялись, вони застосовувалися нечасто. Зараз ряд країн вивчає питання про те, чи не слід дозволити умовні гонорари в контексті колективних судових процесів. У Великій Британії правова допомога, за рахунок якої фінансувалися групові позови у 1990-х

5 , . .

46

роках, майже повністю замінена угодами про умовні гонорари (УУГ) та апостеріорними страховими полісами. Юристи, які представляють НГП, не отримують частку з компенсації, присудженої за позовом. За угодою про умовний гонорар юристи мають право на «виплату в разі успіху», обсяг якої обмежений максимум подвійним розміром їхнього звичайного гонорару. У своєму звіті за 2005 рік Рада з цивільного судочинства зазначила, що потрібна якась форма умовних гонорарів для фінансування процесів, де беруть участь багато позивачів. Шведським законом про групові позови дозволяються «угоди про ризики», тією мірою, якою позов є успішним. Суд повинен затвердити угоду про ризики, якщо вона має заявлятися проти членів класу, і затверджує таку угоду лише якщо вона «обґрунтована». Якщо судові збори залежать виключно від суми спору, то угода не вважається «обґрунтованою».

В італійському законодавстві умовні гонорари раніше були заборонені. Проте, у липні 2006 року уряд видав закон-указ із негайним ефектом, який скасував заборону умовних гонорарів і дозволив рекламувати послуги юристів. Ще однією важливою відмінністю між США та ЄС є регулювання реклами. У США юристам дозволяється широко рекламувати свої послуги. Це призвело до таких ганебних явищ, як «пошук жертв для швидкої допомоги», коли адвокати намагаються знаходити жертв нещасних випадків і нав’язувати їм свої послуги. Тому законодавці ЄС стараються обмежити можливості юридичних фірм у рекламуванні їхніх послуг або у створенні класів, які в іншому разі не були б потрібні. Є інші відмінності між США та державами-членами ЄС у таких аспектах, як регулювання доказової бази, формалізм, повідомлення, процесуальна правоздатність, сертифікація, роль судді тощо. Коротко кажучи, держави-члени ЄС захопилися американським механізмом групових позовів, але не скопіювали його, тому що держави-члени ЄС, за винятком Великої Британії, є країнами цивільного права і мають іншу культуру судового процесу, ніж США. Тим не менш, сьогоднішні тенденції масового споживання та глобальні питання довкілля призводять до утворення більших груп постраждалих осіб із схожими претензіями. Їхні претензії навряд чи можуть бути економічно ефективно та результативно розглянуті у рамках традиційного двостороннього провадження, тому що традиційне судочинство не розраховано на такі масові позови. Колективні позови не лише дозволяють домагатися відшкодування постраждалим особам, а й також мають суспільну корисність. І Європейська Комісія, і держави-члени ЄС стверджують, що забезпечення потреб захисту споживачів потребує як висхідного, так і низхідного підходу. Колективний позов – визнаний спосіб надання людям можливості забезпечити захист споживачів і відстояти свої права та інтереси. Комісар із питань захисту споживачів Маглена Кунева неодноразово наголошувала на тому, забезпечення захисту споживачів потребує міцніших національних механізмів відшкодування.

47

Огляд багатостороннього судового процесу в усіх державах-членах ЄС Доступність групового позову для відшкодування збитків: Юрисдикція Колективної

процедури для відшкодування збитків немає

Групові або представницькі позови

Процедури прецедентних справ

Австрія

X X

Бельгія

X

Кіпр

X

Чехія

X

Данія

X X з 1 січня 2008

р.

Естонія

X

Фінляндія

X

Франція

X

Німеччина

X X

Греція

X

Угорщина

X

Ірландія

X

Італія

X

Латвія

X

Литва

X

Люксембург

X

Мальта

X

Нідерланди

X

Польща

X

Португалія

X

Словаччина

X

48

Словенія

X

Іспанія

X

Швеція

X

Велика Британія

X

Процесуальна правоздатність: Юрисдикція Фізичні

особи Організації споживачів Державні органи

Австрія

X

Данія

X з 1 січня 2008 р.

X з 1 січня 2008 р.

Фінляндія

X

Франція

X

Німеччина

Заммель і Мустерклаге

X X

Схема захисту прав інвесторів

X

Нідерланди

X

Португалія

X X X

Іспанія

X X X

Швеція

X X X

Велика Британія

X

Участь і неучасть: Юрисдикція Участь Неучасть Австрія

X

Данія

X з 1

січня 2008 р.

X з 1 січня 2008 р.

Фінляндія

X

Франція

X

49

Німеччина

X

Нідерланди

X

Португалія

X

Іспанія

X

Швеція

X

Велика Британія

X

Відповідальність за витрати: Юрисдикція Сторона, що

програла, платить Кожна сторона оплачує власні витрати

Австрія

X

Данія

X

Фінляндія

X

Франція

X

Німеччина

X

Нідерланди

X

Португалія

X

Іспанія

X

Швеція

X

Велика Британія

X

Нідерланди У Нідерландах діють два зводи правил, які регламентують вирішення масових спорів. Перший набрав чинності 1 липня 1994 року. Ці правила стосуються таких понять, як колективні позови у державних інтересах і групових інтересах. Другий звід правил набрав чинності 1 серпня 2005 року. Вони охоплюють схвалення судом колективної угоди про врегулювання (неучасть). Якщо сторони погоджуються врегулювати спір у позасудовому порядку, вони можуть подати до суду заяву про оголошення угоди про врегулювання справедливою та обов’язковою навіть для осіб, які не є сторонами угоди, на основі принципу неучасті. Доступність колективних позовів для відшкодування масових збитків швидко розвивалась у голландському процесуальному й цивільному праві, становлячись дедалі більш популярною

50

серед широкої громадськості. Цим подіям сприяв ряд резонансних справ, де існувала конкретна потреба у механізмах для надання компенсації великій кількості постраждалих сторін. У 2005 році законодавчий орган прийняв – як безпосередню відповідь на проблеми справи DES6 – закон про колективне врегулювання масових збитків (Wet collectieve afwikkeling massaschade, далі - WCAM). Цей механізм дозволяє великим групам споживачів, акціонерів або іншим групам вимагати відшкодування у спрощеному порядку за допомогою угоди про врегулювання. З моменту прийняття вищезгаданого законодавчого акту цей механізм застосовувався двічі й нещодавно привернув увагу при використанні у справі «Ройял Датч Шелл», де за колективним позовом була присуджена компенсація збитків у сумі 353 млн. доларів США. На додаток до WCAM з 1994 року передбачена правомочність певних юридичних осіб порушувати заборонні або захисні колективні позови (інакше кажучи, не для відшкодування індивідуальних збитків). Колективні позови такого типу регламентуються статтею 3:305a – 305c Голландського цивільного кодексу (Burgerlijk Wetboek). Сфера дії Колективні угоди про врегулювання щодо масових збитків можуть укладатися практично по всіх претензіях цивільного права, в тому числі по претензіях споживачів (як договірних, так і позадоговірних). Проте, для обмеження можливого напливу справ законодавчий орган запровадив принцип, згідно з яким WCAM може застосовуватися лише до вже погоджених урегулювань. Це обмеження не залишає позивачам можливості погрожувати відповідачу судовим позовом, який може призвести до ухвали проти відповідача. Колективні позови про засіб правового захисту в вигляді судової заборони можуть використовуватися в будь-якому випадку, крім позовів про відшкодування збитків. Це, зокрема, договірні претензії, такі як претензії щодо виконання, припинення дії та анулювання. Єдина умова, накладена статтями 3:305a та 305b, полягає в тому, що відповідні інтереси можуть об’єднуватися. Необхідно, щоб претензія служила захисту «порівнянних інтересів» інших осіб, а не обов’язково всього класу. Колективні позови про судову заборону зазвичай стосуються рішення про одне-єдине виконання, в якому всі представлені особи мають спільний інтерес. Процесуальна правоздатність Колективні позови про масові збитки можуть порушуватися лише об’єднаннями чи фондами, у статутах яких зазначено, що вони представляють інтереси постраждалих сторін. Отже, організація споживачів із загальною компетенцією такий позов подавати не може. За голландським законодавством правомочні фонди та об’єднання не можуть працювати у комерційних цілях. Фізичні особи не можуть вимагати переговорів і не можуть звертатися до суду для визнання контракту обов’язковим. У справах споживачів державний орган також має повноваження вимагати від Амстердамського апеляційного суду оголошення угоди про врегулювання обов’язковою за WCAM. Цим органом є Управління з питань захисту споживачів, департамент Міністерства економіки (Ministerie van Economische Zaken). Проте, законодавець постановив, що цей орган повинен здійснювати свої повноваження стримано, тому що він вважає врегулювання масових претензій питанням для приватних, а не державних організацій. Обставини, в яких цей орган може подавати вимогу про затвердження судом угоди про врегулювання, можуть

6 DES . .

51

бути обмежені винятковими обставинами, де у претензії є конкретний державний інтерес. Позови, які можуть подаватися цим органом, включають позови про захист споживачів від дефектних товарів і послуг. Склад групи Як згадувалося вище, Нідерланди наразі є однією з лише двох держав-членів, де діє методика неучасті. Проте, на відміну від механізму, що використовується у США, члени групи можуть заявляти про неучасть лише після того, як суд оголосив угоду про врегулювання обов’язковою. Зазвичай суд надає членам групи тримісячний термін для повідомлення суду про те, що вони не хочуть бути зв’язані угодою про врегулювання. Після закінчення цього терміну одна із сторін усе одне може вийти з угоди, якщо кількість постраждалих, які вимагають компенсації, стає незначною. В угоду про врегулювання повинно бути внесено застереження щодо цього. Фізичні особи також можуть заявляти про неучасть у провадженні за статтею 3:305. Так, наприклад, покупець може чинити опір наслідкам судового позову, порушеного зацікавленою організацією, щодо заміни поставлених товарів товарами, які задовольняють умовам договору купівлі-продажу. Зрештою цілком можливо, що покупець залишить у себе ті товари, які були йому поставлені спочатку. Внесення позову Перед тим, як суд почне колективне провадження за статтею 3:305, позивач повинен спробувати врегулювати претензію з відповідачем у позасудовому порядку. Потім суд, залежно від конкретних обставин, вирішує, чи були ці спроби достатньо серйозними. У провадженні на підставі WCAM суд оголошує договір обов’язковим для всіх постраждалих, крім наступних випадків:

договір не містить усі обов’язкові дані; компенсація не є обґрунтованою, враховуючи важливість відшкодування й переваги

процедури («проста й заощаджує час»); компенсуюча сторона (сторони) не може надати достатнє забезпечення; інтереси постраждалих недостатньо гарантовані; об’єднання не носить достатньо представницького характеру; або розмір групи надто малий для того, щоб виправдати врегулювання.

Процесуальні норми У Нідерландах судді мають обмежені повноваження для того, щоб впливати на провадження за колективними претензіями. Суддя може, однак, запросити експерта, щоб той уточнив питання, важливі для даної справи. Наприклад, у справі банку «Дексіа» суд попросив експерта оцінити від імені суду суму збитку, тому що суд мав забезпечити обґрунтованість відшкодування в угоді про врегулювання. Сторонам був наданий час для надання зауважень щодо вибору експерта й поставлення йому запитань. Потім суд розглянув зауваження, призначив експерта й склав остаточний варіант запитань для нього. Результат WCAM охоплює лише збитки, які мали місце до набрання чинності угодою про врегулювання. Як згадувалося вище, всі постраждалі сторони у груповому врегулюванні зв’язані угодою, але зберігають право подавати індивідуальний позов до суду. Проте, очікується, що найбільш постраждалі сторони не будуть порушувати індивідуальні позови, якщо вони зможуть легко й без витрат погодитись із урегулюванням.

52

У світлі останніх справ WCAM, у поєднанні з колективними позовами про деклараторний захист (якщо вони потрібні), може стати популярним методом врегулювання претензій у Нідерландах. Проте, здатність заявляти про неучасть у позові викликає питання, якщо ці позивачі порушують нові провадження, вимагаючи більшої компенсації, ніж та, на яку вони мали б право за угодою про врегулювання, і голландським судам треба буде вирішувати, чи взагалі дозволяти це. Оскарження Декларативна ухвала Амстердамського апеляційного суду оскарженню не підлягає. Це робить Нідерланди єдиною державою в ЄС, яка не має механізму оскарження колективних позовів. Тим не менш, апеляцію можна подати до Верховного суду щодо процедури, але не щодо врегулювання як такого. Підґрунтя відсутності механізму оскарження – в тому, що угода про врегулювання є договором, а за правовим принципом pacta sund servanda («договори мають дотримуватися») договірні зобов’язання підлягають виконанню, отже, якщо сторона зможе оскаржити укладену угоду, це призведе до негативних результатів. У цьому контексті слід згадати, що окремі постраждалі мають право заявити про свою неучасть у тримісячний термін і почати окремі провадження проти іншої сторони. Як згадувалося вище, суд має стримано підходити до таких випадків, але, у принципі, така можливість для постраждалих, які не задоволені колективним урегулюванням, існує. Витрати Фінансування групових позовів у Нідерландах в основному залучається від об’єднань і фондів, але є також таке джерело, як правова допомога, яка може надаватися бідним і нужденним сторонам. Є деякі ознаки фінансування групових позовів за рахунок приватного капіталу в такий спосіб, у який фінансуються у США групові позови та масові позови з делікту. За голландським законодавством фонди та об’єднання не можуть працювати в комерційних цілях. Це, очевидно, виключає комерційне приватне фінансування судових процесів, але значно розширює повноваження позивачів, тому що таке об’єднання відносно легко створити. Оскільки ці організації не можуть працювати в комерційних цілях, вони зазвичай беруть незначну суму грошей для покриття витрат, понесених при представництві постраждалих сторін у суді. Правила «сторона, що програла, платить» у точному його значенні в Нідерландах немає, але голландський суддя має широке квазідискреційне повноваження наказати одній із сторін покрити судові витрати іншої сторони (в тому числі витрати на оплату експертів). У принципі, судові витрати розраховуються на основі заздалегідь оцінених витрат за фіксованою схемою витрат, але ця сума жодним чином не дорівнює фактичним понесеним витратам. Лише у виняткових обставинах (наприклад, у справі про явне зловживання) сторона, що програла, може бути повинна оплатити фактичні витрати іншої сторони. Як правило, сторона, що програла, покриває заздалегідь оцінені витрати або ж витрати діляться між сторонами. Це знижує один із ризиків, пов’язаних із масовим позовом (потенційну відповідальність за витрати іншої сторони).

53

Прецедентне право

Приклад колективного врегулювання: «Ройял Датч Шелл»

Урегулювання було досягнуто між компанією «Ройял Датч Шелл» та інвесторами, які вимагали відшкодування збитків, понесених у результаті завищення обсягу запасів нафти й природного газу компанії за період 1997-2003 роки. Урегулювання, яке стало першим у Європі груповим урегулюванням претензій щодо шахрайства з цінними паперами, було досягнуто з інвесторами з усієї Європи, хоча «Ройял Датч Шелл» і наполягала, що це жодним чином не є визнанням провини з її боку. Це врегулювання – безпосередній результат судового позову з неучастю, поданого у США у січні 2006 року голландськими пенсійними фондами. Сторони подали заяву до Амстердамського апеляційного суду за WCAM, вимагаючи, щоб угода про врегулювання, разом із компенсацією, призначеною для колишніх і теперішніх акціонерів, була оголошена обов’язковою для виконання всіма сторонами.

Приклад коллективного врегулювання: DES

До «Ройял Датч Шелл» поки що були лише дві справи, в яких угода про врегулювання була оголошена судом обов’язковою. Справа DES – справа про відповідальність за відомий голландський продукт, яка ініціювала дискусію про ефективність голландської правової системи у розгляді позовів про масові збитки. Мова йшла про приписування синтетичного жіночого гормону (DES), котрий, як було виявлено згодом, призводив до серйозних побічних ефектів. Близько 15 тисяч осіб були зареєстровані як постраждалі від DES. Постраждалі успішно ініціювали деліктне провадження проти кількох фармацевтичних компаній та отримали компенсацію за шкоду. Успішні переговори між фондом, який представляв інші постраждалі сторони, котрі не подавали позов, і згаданими компаніями призвели до укладення угоди про врегулювання. Потім виникло питання про те, чи можна буде оголосити цю угоду обов’язковою для всіх постраждалих сторін. За чинним на той час законодавством це було неможливо. Проте, колосальний вплив цієї справи на голландське суспільство змусив законодавчий орган країни прийняти WCAM. Амстердамський апеляційний суд оголосив вищезгадану угоду обов’язковою у 2006 році.

Приклад колективного врегулювання: «Дексіа»

За кілька місяців після набрання чинності WCAM Амстердамський апеляційний суд отримав вимогу про затвердження й оголошення обов’язковою другу угоду про врегулювання по справі о масових претензіях. Справа стосувалася продуктів фінансового лізингу, які продавав банк «Дексіа» у Нідерландах, у результаті чого більш ніж 400 тисячам було завдано збитків, а загальна сума претензій перевищила 1 млрд. євро. Чотири фонди, що представляли права постраждалих осіб, уклали з «Дексіа» угоду про врегулювання, яка передбачала часткову компенсацію для різних категорій постраждалих. Ця угода про врегулювання широко відома як «дуйзенберзьке врегулювання», тому що переговори проводив колишній президент Європейського центрального банку Дуйзенберг. 25 січня 2007 року Амстердамський апеляційний суд оголосив цю угоду про врегулювання обов’язковою

54

для всіх постраждалих сторін, надавши останнім шестимісячний термін для виходу з угоди. Проте, 1 березня 2007 року той самий Амстердамський апеляційний суд виніс апеляційну ухвалу, за якою колишньому клієнту «Дексіа» (який заявив про неучасть у врегулюванні) було присуджено повне відшкодування збитків з боку «Дексіа», сума якого перевищила часткову компенсацію, присуджену за угодою про врегулювання тій категорії, до якої відносився цей конкретний клієнт. Цей результат очевидно ставить під сумнів дієвість дуйзенберзького врегулювання. Після успіху (очікуваного) у справі «Дексіа» були розпочаті судові провадження проти інших банків. Об’єднання, які представляли права постраждалих сторін, створювалися в інших справах про масові збитки, наприклад, щодо страхування, пов’язаного з акціями, та застав під інвестиції (так званих woekerpolissen, лихварських полісів). За словами фінансових аналітиків, страховики, ймовірно, нестимуть відповідальність за шкоду в розмірі до 1 млрд. євро, якщо буде встановлено, що ризики, пов’язані з цими продуктами, були неприйнятно високими. Ця справи є безпосереднім результатом введення в дію WCAM, і можна очікувати нових позовів. Швеція Груповий позов не має довгої історії у шведській правовій системі, що характерно для всіх країн континентальної Європи. Ця процесуальна концепція, однак, запроваджена відносно далекосяжним правовим актом, який містить деякі з особливостей американського «Федерального правила 23 (FR23-1938) про групові позови». Наприклад, суд може затвердити угоду про ризики між членами групи та їхнім юридичним представником. Угода про ризики регламентує гонорари адвокатів залежно від підсумків судового процесу, нагадуючи в цьому сенсі американські умовні гонорари. Розробників Закону Швеції про групові провадження (далі – ЗГП), однак, більше надихали канадські, а не американські, норми про груповий позов. Канадський підхід до групового позову був визнаний шведськими законодавцями більш придатним, особливо враховуючи, що в ньому немає деяких сумнозвісних особливостей американської системи. Ініціатива щодо групових позовів була висунута на початку 1970-х років шведським Омбудсменом із питань споживачів, коли він повертався з ознайомчої поїздки до США. Проте, юридичний акт про групові позови був представлений лише у 2002 році. Частково причина такого пізнього запровадження цього акту полягала у сильній протидії правовій концепції американського стилю, особливо з боку ділової спільноти. Аргументи опонентів – котрі здебільшого схожі з аргументами, які наводять опоненти групового позову в інших країнах континентальної Європи – можна поділити на чотири категорії: (і) груповий позов запровадить систему, де у гонитві за доходами юристи ініціюватимуть непотрібні та дріб’язкові процеси за рахунок підприємств; підприємствам доведеться захищати своє добре ім’я та репутацію, отже, вони напевно досягатимуть згоди про врегулювання з позивачами, навіть знаючи, що виграли б суд; (іі) на судову владу чинитиметься дедалі сильніший тиск, тому що групові позови вимагають багато ресурсів і часу; це, у поєднанні зі збільшенням кількості дріб’язкових процесів, значно збільшить державні витрати на утримання судової влади; (ііі) групові позови не відповідають статті 6 Європейської конвенції про права людини, яка передбачає право на справедливий судовий розгляд; критики стверджують, що членам групи може бути завдано шкоди тим, що вони не знають про процес і не можуть звертатися

55

до суду, а це робить груповий позов неконституційним; (іv) інші критики заявляли, що Швеції треба дочекатися загального підходу ЄС до групових позовів. Незважаючи на критику, груповий позов був запроваджений у 2002 році за підтримки всіх політичних партій, крім консервативної (Moderaterna). Більшість у Риксдагу (парламенті) заявила, що групові позови потрібні, особливо для того, щоб надати споживачам кращі засоби правового захисту у випадках, де сума претензії мала і є велика кількість позивачів з однаковими або схожими претензіями. У 2007 році шведський уряд доручив провести оцінку ЗГП. На час підготовки цієї доповіді оцінка ще не була завершена. Ясно, однак, що ця критика більшою частиною виявилася безпідставною. Пророцтво про потік непотрібних позовів не виправдалося. Було порушено лише дев’ять групових позовів майже за п’ять років. Багато з них стали дуже відомими населенню Швеції й, скоріше за все, матимуть серйозний вплив на права споживачів. Сфера дії Обмежень на те, які претензії за цивільним правом можуть подаватися до суду як груповий позов, немає. ЗГП, однак, був розроблений з особливим наголосом на претензії споживачів, екологічні претензії та претензії про рівні можливості. Претензії мають подаватися до системи судів загальної юрисдикції (45 окружних судів, 6 апеляційних судів і Верховний суд). Уряд вирішує, які саме окружні суди повинні мати юрисдикцію. Процесуальна правоздатність ЗГП передбачає, що груповий позов можуть подавати юридичні особи трьох типів: приватні, організації та держава. Швеція має фактично дуже далекоглядну політику щодо правоздатності у колективних судових процесах і є єдиною державою в ЄС, яка передбачає процесуальну правоздатність для всіх зацікавлених сторін.

1. Приватні позови можуть порушуватися членом групи (як фізичною, так і юридичною особою), чиїх законних інтересів торкається претензія.

2. Позови організацій можуть порушуватися, перш за все, добровільними організаціями, які, відповідно до своїх статутів, працюють для захисту інтересів споживачів у процесах між споживачами та підприємством. Є також можливість порушення у цій формі неспоживчих позовів, насамперед позовів екологічних організацій. З процесуальної точки зору позови організацій та державні позови відрізняються від звичайних правил щодо процесуальної правоздатності, тому що організація або державний орган не обов’язково повинні бути зачеплені претензією. Як показало прецедентне право, більшість організацій, які порушують групові позови, створюються спеціально, з єдиною метою – забезпечити юридичне представництво членів групи.

3. Державні позови подаються до суду органом державної влади. Рішення про те, які органи можуть виступати стороною в цих процесах, приймає уряд. Один із прикладів – Омбудсмен із питань споживачів, який порушив кілька групових позовів від імені груп споживачів.

Склад групи Швеція обрала метод участі. Згідно з цією процедурою, суд установлює термін, протягом якого члени групи повинні повідомити суду в письмовій формі про своє бажання залишитися у групі. Суд інформує лише тих, хто відповідає наданому позивачем опису групи. Це може бути зроблено листівками або через засоби масової інформації. Члени групи, які заявили про свою участь, не є сторонами у провадженні, але становляться ними, якщо вступають у

56

процес. У випадку вступу член групи також відповідає за судові витрати. Постанова суду набирає законної сили (res judicata) як для членів групи, які заявили про свою участь, так і проти них. Вимог щодо кількості членів у групи немає, якщо у групі більше одного члена. У Швеції є приклади груп із кількома тисячами членів. Є, однак, групи, які надто широкі у визначенні й практично не ефективні. Подання позову Є два способи подання групового позову. Типовий спосіб полягає в тому, що позивач звертається до суду з заявою про порушення позову відповідно до Кодексу судочинства. Суд розглядає питання про те, чи є груповий позов найбільш підхожою формою позову, враховуючи узгодженість претензії членів групи та беручи до уваги аспекти економічної ефективності (пріоритетність). На практиці такий спосіб подання позову з точки зору позивача й відповідача аналогічний поданню будь-якого позову за цивільним правом. Інший спосіб подання ініціюється судом після того, як позивач подав заяву про розширення звичайного позову у груповий. Особливих судових форм заяви або повістки для групових позовів не передбачено. У заяві треба зазначити прізвища й адреси всіх членів групи. Процедури сертифікації немає. Процесуальні норми Як уже зазначалося вище, саме суд несе відповідальність за повідомлення членів групи про позов. Отже, суд повинен вибрати найкращий спосіб повідомлення. Як у деяких інших європейських країнах, шведські суди не обмежені у засобах для повідомлення групи. Наприклад, суд може забезпечити повідомлення за допомогою листівок або через газети чи телебачення. Під час процедури позивач зобов’язаний надавати інформацію про важливі події в ході процедури, якщо член групи цього вимагає. Результат Прецедентне право показує, що в багатьох випадках сторони домовляються про врегулювання ще до того, як суд винесе рішення. Це особливо характерно для американської системи з її розвиненою системою розкриття, але у Швеції сторони також готові до врегулювання. Якщо застосовується ця процедура, всі члени групи повинні мати можливість вступити у процес. Отже, суд повинен затвердити врегулювання та забезпечити, щоб воно не носило дискримінаційний характер для членів деяких підгруп. Після винесення судового рішення ухвала є юридично обов’язковою як для всіх членів групи, так і проти них. Суд повинен сповістити про ухвалу всіх членів групи. У групових позовах доступні всі звичайні засоби правового захисту за цивільним правом, тобто грошові та заборонні. Застосовуються звичайні процедури спричинення та розрахунку й присудження відшкодування за деліктним правом. Оскарження Кожний член групи має право оскаржити ухвалу від імені групи або від свого імені. Член групи, який не є стороною процесу, після винесення ухвали має тиждень на те, щоб висловити незадоволення. Витрати

57

У Швеції до судових проваджень за цивільним правом застосовується правило «сторона, що програла, платить». Єдиний виняток – позови на малі суми, де кожна сторона покриває лише власні витрати. Проте, для зниження вартісних ризиків у групових провадженнях передбачено нову можливість, а саме угоди про ризики. Угоди про ризики можуть укладатися групою з її повіреним. Робота повіреного буде оплачуватися залежно від результату суду, але не так, як у США, - у відсотках від присудженої суми відшкодування. Гонорар розраховується на основі звичайного гонорару з застосуванням коефіцієнту. Наприклад, якщо суд задовольняє позов, то повіреному виплачується подвійний звичайний гонорар, а якщо справа програна, то йому виплачується половина – або взагалі нічого. Щоб уникнути необґрунтованих умов в угодах про ризики, така угода підлягає затвердженню судом. Отже, головна відмінність від відомих (недобре) американських умовних гонорарів полягає в тому, що угоди про ризики неможна формулювати так, щоб винагорода повіреному залежала виключно від суми позову, й що угода про ризики з повіреним підлягала затвердженню судом. Угоди про ризики не обов’язковими для відповідача, який повинен виплачувати звичайні гонорари лише в тому випадку, якщо він програв справу. Член групи, який не є стороною у судовому процесі, не повинен узагалі оплачувати судові витрати, крім випадків, коли відповідач не може оплатити витрати або коли член групи допустив недбалість. Прецедентне право Приклад справи за груповим позовом: груповий позов проти шведської страхової компанії «Скандіа» Цей груповий позов був поданий у жовтні 2003 року з метою одержання компенсації для приблизно 1,2 млн. клієнтів «Скандіа», які застрахували життя. Позов передбачав присудження відшкодування збитків на суму приблизно 340 млн. євро, завданих шляхом продажу компанії з управління капіталом, підпорядкованої компанії «Скандіа». Ця компанія з управління капіталом розпоряджалася великими пенсійними фондами. Група клієнтів компанії «Скандіа» заявила, що дохід від продажу мав залишатися у «Скандіа», а не розподілятися серед акціонерів компанії. Груповий позов був представлений одним позивачем – організацією споживачів, спеціально створеною для цієї справи під назвою «Груповий позов проти «Скандіа». До організації входило понад 15 тис. осіб. Кожний з них сплатив членські внески в сумі близько 15 євро, завдяки чому організація швидко нагромадила капітал у розмірі близько 200 тис. євро. Позов проти «Скандіа» був скасований після того, як шляхом арбітражу була досягнута угода про врегулювання, за якою було узгоджено повернення капіталу до компанії, що продала.7

7 . www.grupptalan.com.

58

Приклад справи за груповим позовом: компанія «Ейр Олімпік» Позов був поданий приблизно 500 авіапасажирами, яких кинули напризволяще в аеропортах усієї Європи через банкрутство авіакомпанії. Груповий позов позивачів був відхилений окружним судом, а потім поданий до апеляційного суду, де сторони домовились про врегулювання на суму близько 70 тис. євро.

Приклад справи за груповим позовом: «Крафткоміссіон» Цей груповий позов був порушений у суді Омбудсменом із питань споживачів Швеції у грудні 2004 року і ще чекає на остаточне рішення. Позов подано від імені близько 7000 споживачів, які були клієнтами шведської компанії-постачальника електроенергії, котра не постачала електроенергію відповідно до умов контракту з фіксованою ціною. Коли постачання електроенергії було припинено, клієнти були автоматично переключені на іншого постачальника, але за вищу ціну, ніж погоджена у контракті з компанією «Крафткоміссіон». Тому клієнти зажадали компенсації за різницю в цінах. Загальна сума компенсації коливалася між 2 та 2.5 млн. євро. Окружний суд і апеляційний суд відхилили позов, а Верховний суд досі вирішує, чи буде суд слухати цю справу (станом на жовтень 2007 року).

Коротко про інші держави-члени ЄС Австрія Як і в інших державах-членах ЄС, в Австрії є законодавство, яке дозволяє подавати колективні позови для перешкоджання певній діловій практиці, тобто для винесення судових заборон. Австрія також дозволяє Австрійській асоціації інформації для споживачів порушувати пробні справи та об’єднувати кілька претензій в один позов. Останню форму називають “Sammelklage nach österreichischem Recht” (груповий позов за австрійським правом). Такий позов не слід вважати справжнім груповим позовом; це скоріше об’єднання індивідуальних претензій. Кожний заявник претензії вважається з юридичної точки зору позивачем. Данія Данія запровадить механізм групових позовів з 1 січня 2008 року. Датські норми щодо групового позову ґрунтуватимуться на принципі участі, тобто окремі позивачі повинні активно вирішувати питання про своє приєднання до групового позову, щоб ухвала мала силу. Суд на свій розсуд може вирішити застосувати модель неучасті (наприклад, по справах, де сума претензії дуже мала). Проте, представниками класу в моделі неучасті можуть бути лише державні органи. Претензії повинні носити схожий характер (як правило, основуватися на одних і тих самих фактичних обставинах і регламентуватися одними й тими самими правилами). Груповий позов повинен бути оптимальним способом розгляду претензій. Повинна існувати юрисдикція для прийняття рішення по всім претензіям у Данії. Представник класу призначається судом, і суд може зажадати від представника класу надання забезпечення судових витрат, які представник класу може бути примушений оплатити іншій стороні. Хоча обмежень на характер претензій, котрі можуть бути предметом групового позову, немає, очікується, що спочатку це перш за все будуть претензії споживачів, організовані Омбудсменом із питань споживачів, який використовуватиме цей новий метод

59

розгляду претензій. Можливі претензії можуть, приміром, стосуватися незаконних винагород або дефектних товарів. Англія Історія групових проваджень в Англії почалася наприкінці 17-го століття з так званої системи правосуддя за правом справедливості. Прецедентне право, однак, накопичувалося скудно, і до 2000 року групові провадження мали лише мінімальний вплив на споживачів та інші зацікавлені групи. У 2000 році були запроваджені нові положення, що були викладені у частині 19 Правила цивільного судочинства. Нові правила ввели так звані накази за груповими процесами (НГП), щодо яких сторони можуть подавати заяву до провадження чи після нього. Ухвала є обов’язковою лише для осіб, які оголосили про свою участь. Якщо суд затвердив НГП, то призначається керуючий суддя і створюється реєстр групи, який містить необхідну адміністративну інформацію, таку як дата оголошення про участь. При розгляді НГП суд може призначити одну чи кілька справ як пробні, призначити ведучого адвоката і встановити термін припинення включення претензій до реєстру групи. Дотепер було зареєстровано понад п’ятдесят НГП. Естонія В Естонії передбачені колективні позови про судові заборони. Крім того, Рада з питань захисту споживачів може порушити груповий позов за статтею 37 Закону про захист споживачів. Неясно, однак, чи вже були подані на підставі цього закону якісь претензії щодо групового позову. Фінляндія Фінляндія запровадила процедури групового позову з жовтня 2007 року. Участь у груповому позові вимагає реєстрації особи як члена класу (тобто заяви про участь). Омбудсмен із питань споживачі порушує груповий позов і виступає як представник класу, забезпечуючи в такий спосіб, що позов не може бути порушений у зловмисних цілях. Реєстрація у класі може здійснюватися, наприклад, шляхом заповнення форми. Член класу може вийти з групового позову до початку основного слухання. Після того, як справу передано для прийняття судом рішення, вийти з класу вже неможливо. Обмеження на розмір класу не встановлюються. Омбудсмен із питань споживачів, однак, навряд чи подасть груповий позов, якщо у класі не буде кількох осіб. Групові позови у Фінляндії можна використовувати як для компенсації, так і для судової заборони. Члени класу не несуть відповідальності за судові витрати; вони сплачуються або позивачем, тобто Омбудсменом із питань споживачів, або відповідачем. Франція Франція стала ареною напружених дебатів щодо того, чи запроваджувати процедури групового позову. У квітні 2005 року уряд створив Міжміністерську робочу групу (ММРГ) для вивчення питання про зміни у законодавстві, які б дозволили групам і об’єднанням споживачів порушувати колективні або групові позови. Того ж року президент у своєму новорічному зверненні заявив, що запровадження групових позовів – пріоритет для уряду. ММРГ констатувала необхідність вирішувати справи про масові збитки в економічно ефективний спосіб, але заявила також, що, «незалежно від форми групового позову, він спричинить розповсюдження судових процесів у економічному житті в цілому та у відносинах між споживачами та професіоналами зокрема». Щоб урівноважити занепокоєність надмірним поширенням судових процесів і потребу відшкодування невеликих масових збитків, ММРГ запропонувала дві можливі моделі групового позову. Перша модель була основана на досвіді США і канадської провінції Квебек, а друга передбачала декларативні рішення. Після подання ММРГ підсумкового звіту дебати про груповий позов у Франції втратили імпульс до квітня 2006 року, коли декілька французьких організацій споживачів надіслали спільний лист усім депутатам парламенту і уряду. У листі вимагалося, щоб груповий позов був негайно впроваджений і щоб його можна було застосовувати для

60

всіх претензій споживачів. Крім того, вищезгадані організації заявили, що будь-яке схвалене об’єднання, а також, можливо, будь-яка група споживачів – а не тільки схвалені асоціації споживачів - повинні мати право порушувати груповий позов. Вони стверджували також, що французька система групового позову повинна бути системою на основі принципу неучасті, тобто вона повинна виключати лише тих, хто прямо відмовився брати участь. Нарешті, автори листа схвалили американсько-квебекську модель. Ця ініціатива знов висунула дебати про груповий позов у Франції на передній план. Німеччина Німеччина вирішила не запроваджувати групові позови як такі, а ввела механізм, схожий на групові позови, прийнявши у 2005 році Закон Німеччини про типову справу щодо ринків капіталу. Закон стосується судових процесів за масовими претензіями щодо цінних паперів. Великою мірою він став результатом проблем, які виникли при розгляді справи такого велетня, як «Дойче Телеком». У цій справі розглядалося понад 2000 претензій, поданих 754 юридичними фірмами від імені тисяч інвесторів. Вищезгаданий закон дозволяє судам на вимогу позивача чи відповідача порушувати пробну справу чи типовий процес. Для того, щоб ухвала була обов’язковою для фізичних осіб, вони повинні активно заявити про свою участь. Якщо скаржники мінімум по десяти справах із однакових питань подають клопотання про типове провадження у чотирьохмісячний термін, то Вищий регіональний суд проводить типове провадження. Суд призначає ведучого позивача, враховуючи суму претензії та угоду між позивача, якщо така є. Скаржники, які подали позов, можуть подати стисле викладення справи та взяти участь у слуханнях. Ухвала не є обов’язковою для тих осіб, які не подавали позов. Урегулювання вимагає згоди скаржників, які подали позов. Моніторинг вищезазначеного закону здійснюватиметься протягом п’яти років, після чого він втратить чинність за застереженням про перегляд, якщо парламент не поновить його. Потім буде проведена оцінка процедури з метою визначити, чи слід поновляти її та чи можна буде використовувати типове провадження у судових процесах по громадянських позовах. Ірландія Наразі в Ірландії немає кодифікованого механізму для групових позовів американського типу, але існуюча система дозволяє розглядати пробні справи та представницькі позови. Комісія з правової реформи (КПР), що є незалежним статутним органом, який вивчає законодавство і вносить пропозиції про зміни, у своєму звіті про багатостороннє провадження за вересень 2005 року рекомендувала прийняти процедуру групового позову. За пропозицією КПР суду довелося б засвідчувати, що багатосторонній позов є належною, справедливою та ефективною процедурою в даних обставинах. Серед інших запропонованих вимог – наявність єдиного представника для ведення позову і термін, після закінчення якого для приєднання до позову потрібен буде дозвіл суду. Пропозиція також вимагає, щоб умови потенційного врегулювання визначались на етапі вирішення питання про участь, а витрати на позов ділились порівну між членами класу. Не ясно, чи дозволятиметься відшкодування збитків. Міністр юстиції поки що висловив своє особисте неприйняття цієї пропозиції. Італія На даний час в Італії дозволяються представницькі позови про засіб правового захисту в вигляді судової заборони. За законом від 30 липня 1998 року, яким було запроваджено Директиву ЄК 98/27, організації споживачів, зареєстровані у Міністерстві промисловості Італії, можуть порушувати позов про заборону «дій та поведінки, які шкодять інтересам споживачів і користувачів». Один адвокат може діяти від імені численних позивачів у процесі, який часто називають «груповим позовом», але кожний окремий позивач повинен видати довіреність. У 2004 році було подано два законопроекти, спрямовані на те, щоб дозволити об’єднанням споживачів та інвесторів подавати позови про збитки, які випливають із договорів, але жоден із них не був прийнятий.

61

Португалія У португальському законодавстві передбачені два колективні позови, призначені спеціально для забезпечення відшкодування споживачам. По-перше, відповідно до закону про захист прав споживачів позови можуть порушуватися споживачами, об’єднаннями споживачів, Ministerio Publico та Instituto do Consumidor у колективних справах, справах про колективні інтереси та справах про нематеріальні інтереси. Такі споживачі матимуть право на репарації. Слід зазначити, що це право Ministerio Publico та Instituto do Consumidor не використовується, і остання з цих двох організацій віддає перевагу передачі питань на розгляд арбітражним центрам. По-друге, Instituto do Consumidor має право порушувати позов заборонного характеру на підставі закону про захист прав споживачів. Instituto do Consumidor може, з власної ініціативи або після доведення питання до його відома споживачем, спричинити припинення, призупинення чи перерву у постачанні товарів і послуг. Іспанія Іспанія запровадила процедури групових позовів у 2001 році. Позов можуть подавати як окремі особи, так і організації споживачів. Крім того, позов можуть порушувати певні суб’єкти, створені для захисту інтересів споживачів. Варто зазначити, що сфера групових позовів у Іспанії обмежена лише відшкодуванням збитків споживачам. Так, процедури групових позовів не можуть застосовуватися у розгляді екологічних претензій або інших претензій, які не стосуються споживачів. В Іспанії суд повинен визначити, чи може організація споживачів представляти постраждалих споживачів. Постраждалих осіб треба повідомити відповідними засобами, й вони повинні заявити про свою участь, щоб результат розгляду був обов’язковим для них. Суд повинен зазначити в ухвалі кожну особу, яка має право на отримання компенсації. Щодо осіб, яких неможливо визначити, в ухвалі треба зазначити характеристики одержувачів і встановити критерії для їхнього визначення. Члени групи мають п’ять років для того, щоб зажадати примусового виконання ухвали.

62

Термінологія Загальне право – система законів, яка виникла й розвинулася в Англії, що ґрунтується на судових рішеннях, на доктринах, які лежать в основі цих рішень, на звичаях і звичках, а не на кодифікованих писаних законах. Більшість англосаксонських країн мають системи загального права. Цивільне право – також континентальне або романо-германське право - є переважною системою права у світі. Цивільне право як правову систему часто порівнюють із загальним правом. Головна відмінність між двома системами, яку зазвичай підкреслюють, полягає в тому, що загальне право виводить абстрактні правила з конкретних справ, тоді як цивільне право починає з абстрактних правил, які потім повинні застосовуватися суддями до різних справ, що їх вони розглядають. Сертифікація – процес, який суд проходить при прийнятті рішення про те, чи буде дозволено розглядати справу як груповий позов. Спільність – спільний істотний факт або питання права, спільне для всіх можливих членів класу. Умовні гонорари – гонорар, наприклад, за послуги адвоката, який належить до виплати лише за умови успішного чи задовільного результату. Груповий позов – позов, який подається одним або кількома позивачами від імені великої групи інших осіб, які мають спільний інтерес. Груповий позов зазвичай використовується для колективних позовів у країнах загального права й характеризується рядом таких особливостей, як, наприклад, умовні гонорари, процедури неучасті, щедрі правила розкриття та обширна реклама послуг юристів. Відповідач – особа, проти якої порушено судовий позов. Груповий позов – у груповому позові чітко визначена категорія осіб подає позов для забезпечення своїх індивідуальних претензій разом, в одній процедурі, згідно з особливими правилами, розробленими для цієї мети. Терміни «груповий позов», «багатосторонній позов» або «колективний позов» зазвичай використовуються в країнах континентальної Європи, а також у Європейському Союзі. Судова заборона – засіб судового захисту за правом справедливості у формі розпорядження суду, яке вимагає від сторони виконати певні дії або утриматися від виконання певних дій. Сторона, яка не виконує судову заборону, підпадає під цивільно-правові або кримінальні санкції й може бути примушена оплатити збитки чи прийняти санкції за недотримання розпорядження суду. У деяких випадках порушення судових заборон вважаються серйозними кримінальними злочинами, які тягнуть за собою арешт і, можливо, тюремне ув’язнення. Спільні провадження – спільні позови, де кілька окремих позивачів подають індивідуальні позови до одного суду, й ці позови об’єднуються судом в одну процедуру. Принцип «сторона, що програла, платить» - цей принцип означає, що сторона, яка програла суд, оплачує судові витрати сторони, яка виграла.

63

Участь і неучасть – груповий позов може автоматично включати всіх осіб, які підпадають під наданий позивачем опис групи, якщо тільки хтось у групі не відмовиться від позову (принцип неучасті). Метод неучасті застосовується в більшості країн загального права. Принцип участі означає, що члени групи мають бути сповіщені про позов і отримати можливість у встановлений термін приєднатися до нього. Позивач – також заявник претензії або скаржник – сторона, яка порушує справу (також відому як позов) у суді. Цим позивач прагне застосувати засіб правового захисту, і в разі успіху суд ухвалює рішення на користь позивача і видає розпорядження (наприклад, про відшкодування). Пробні справи – у прецедентному праві пробна справа є судовим позовом, мета якого – встановити прецедент. Прикладом пробної справи може бути ситуація, коли юридична особа порушує справу, щоб побачити, чи вважає суд певний закон або певний правовий прецедент застосовним у конкретних обставинах. Це корисно, наприклад, для того, щоб пізніше подавати аналогічні позови у схожих обставинах.

64

Додаток 1. Закон Швеції про групове провадження, виданий 30 травня 2002 р. Кодекс законів Швеції SFS 2002:599 вийшов друком у червні 2002 року Закон про групове провадження виданий 30 травня 2002 р. Нижчевикладене прийнято відповідно до рішення 1 Риксдагу Швеції. Вступні положення Груповий позов Розділ 1. У цьому Законі груповий позов означає позов, який позивач подає як представник декількох осіб із правовими наслідками для них, хоча вони й не є сторонами у справі. Груповий позов може бути порушений як приватний груповий позов, позов організації або державний груповий позов. Група означає осіб, від імені яких позивач подає позов. Групове провадження Розділ 2. Провадження, де подається груповий позов, називається груповим провадженням. Групове провадження може стосуватися претензій, які може розглядати суд загальної юрисдикції відповідно до правил, що встановлені у Кодексі судочинства для цивільних справ. Норми Кодексу судочинства щодо цивільних справ поширюються на групові провадження, за винятком розділу 3 d глави 1, якщо інше не зазначено у цьому Законі. Групові провадження можуть також порушуватися відповідно до особливих положень, що містяться в Екологічному кодексі. Як порушується груповий позов тощо. Компетентні суди Розділ 3. Окружні суди, призначені Урядом, правомочні розглядати справи за цим Законом. У кожній провінції має бути щонайменш один компетентний окружний суд. Право подавати позов Розділ 4. Приватний груповий позов може бути порушений фізичною або юридичною особою, яка сама має претензію, що підпадає під позов. Розділ 5. Позов організації може бути порушений некомерційним об’єднанням, яке, згідно зі своїми правилами, захищає інтереси споживачів або найманих працівників у спорах між споживачами та власником підприємства стосовно товарів, послуг або інших благ, які власник підприємства пропонує споживачам. У першому абзаці споживачі: фізичні особи, які діяли, головним чином, у цілях поза діловими операціями; власник підприємства: фізична або юридична особа, яка діяла в цілях, пов’язаних із веденням її власної діяльності. Позов організації, згаданий у першому абзаці, може також включати спір іншого виду, за умови, що існують значні переваги при спорах, за якими ухвалюється спільне рішення, враховуючи розслідування та інші обставини. Розділ 6. Державний груповий позов може бути порушений органом влади, який, ураховуючи предмет спору, здатний представляти членів групи. Уряд вирішує, яким органам влади дозволяється порушувати державні групові позови. Розділ 7. Право представляти групу не припиняється, якщо має місце зміна в обставинах, за яких було визнано право порушувати позов відповідно до Розділів 4-6. Особливі передумови для провадження Розділ 8. Груповий позов може розглядати лише за наступних умов:

65

1. позов ґрунтується на обставинах, які є спільними або мають схожий характер для претензій членів групи; 2. групове провадження не виглядає недоречним через те, що деякі претензії членів групи істотно відрізняються, у тому, що стосується підстав, від інших претензій; 3. більша частина претензій, яких стосується позов, не може з тим самим успіхом відстоюватися особистими позовами членів групи; 4. група, враховуючи її розмір, сферу та інші характеристики, належним чином визначена; та 5. позивач, ураховуючи зацікавленість позивача у питанні матеріального права, фінансову спроможність позивача подати позов і обставини в цілому, придатний для того, щоб представляти членів групи у даній справі. Зміст заяви Розділ 9. Заява про виклик до суду містить, на додаток до положень розділу 2 глави 42 Кодексу судочинства, відомості про: 1. групу, якої стосується позов; 2. обставини, які є спільними або схожими для претензій членів групи; 3. обставини, відомі позивачу, які є важливими для розгляду лише деяких із претензій членів групи; та 4. інші обставини, які є важливими для питання про те, чи слід розглядати претензій за процедурою групового провадження. У заяві позивача зазначає прізвище та адреси всіх членів групи. Такі відомості можуть бути випущені, якщо вони не потрібні для розгляду справи. Позивач також надає відомості про обставини, які в іншому аспекті важливі для надіслання повідомлень членам групи. Зміна форму позову Розділ 10. Особа, яка є позивачем у провадженні, може, подавши письмову заяву до окружного суду, зажадати перетворення справи на групове провадження. У такому випадку застосовуються норми розділу 9, а також розділів 2-4 глави 42 Кодексу судочинства. Заява може бути задоволена лише за умови, що відповідач згоден з цим, або якщо очевидно, що вигоди групового провадження переважають незручність, яку таке провадження може, за припущенням, спричинити для відповідача. Заява вручається відповідачу для розгляду. Якщо заява необґрунтована, то суд може негайно відхилити її. Якщо окружний суд, де знаходиться справа, не правомочний розглядати груповий позов, то заява передається до компетентного суду. Якщо заява є явно необґрунтованою, суд може негайно відхилити заяву, не передаючи її. Повірені Розділ 11. Приватний груповий позов і позов організації подаються через повіреного, який є адвокатом. Якщо є особливі причини, суд може дозволити подати позов без повіреного або через повіреного, який не є адвокатом. Розділ 12. Довіреність, яка стосується проваджень у цілому, не надає повіреному права порушувати груповий позов або отримувати повістку в груповому провадженні. Повідомлення членам групи про порушення групового провадження Розділ 13. Якщо заява позивача про порушення групового провадження не відхилена, то члени групи повідомляються про провадження. У повідомленні наводяться наступні відомості, в обсязі, який суд вважає доречним: 1. короткий опис заяви; 2. інформація про: а) групове провадження як форму розгляду; б) можливість особистої участі членів групи у провадженні; в) правовий наслідок рішення по груповому провадженню; та ґ) правила, застосовні до судових витрат;

66

3. прізвища та адреси позивача та повіреного; 4. дата, визначена судом для повідомлень відповідно до розділу 14; та 5. інформація про інші обставини, які є важливими для прав членів групи. Визначення групи Розділ 14. Член групи, який протягом періоду, визначеного судом, не подав до суду повідомлення у письмовій формі про те, що він бажає бути включеним до групового позову, вважається таким, що вийшов із групи. Статус члена групи Розділ 15. Член групи прирівнюється до сторони при застосуванні норм Кодексу судочинства щодо дискваліфікації, незакінчених проваджень, об’єднання позовів, експертиз при провадженні та інших питань, які стосуються доказів. Дискваліфікація Розділ 16. Член групи, який не є стороною, може, навіть якщо він не вступив добровільно у провадження за позовом, висунути заперечення щодо дискваліфікації судді у двотижневий термін із дня, в який йому стало відомо, що даний суддя бере участь у розгляді справи. Якщо обставина, на якій ґрунтується дискваліфікація, тоді не була відома цьому члену групи, то заперечення може бути висунуто у двотижневий термін із дня, в який йому стало відомо про цю обставину. Наступний розгляд Зобов’язання позивача Розділ 17. Ведучи позов, позивач захищає інтереси членів групи. Із важливих питань позивач надає членам групи можливість висловити свої думки, якщо це можна зробити без значних незручностей. Якщо член групи вимагає, то позивач надає інформацію, яка має значення для прав цього члена групи. Розширення позову Розділ 18. Суд може дозволити позивачу розширити груповий позов, включивши до нього інші претензії з боку членів групи або нових членів групи, за умови, що це можна зробити, не спричиняючи значних затримок у винесенні рішення або інших істотних незручностей для відповідача. Заява про розширення позову подається у письмовій формі та містить відомості, зазначені у розділі 9. Передача предмета, якого стосується спір Розділ 19. Якщо позивач або член групи передає предмет, якого стосується спір, іншій особі, то у відношенні права й зобов’язання такої особі стати членом групи діють положення розділу 7 глави 13 Кодексу судочинства. Підгрупи Розділ 20. Суд може призначити когось, крім позивача або замість позивача, для ведення позову з конкретного питання або з частини питання матеріального інтересу, яка стосується лише прав конкретних членів групи. Таке призначення може стосуватися члену групи або, якщо це неможливо, якоїсь іншої особи. Сторонам і членам групи, яких це стосується, надається можливість висловити свою думку, перш ніж суд ухвалить рішення, за умови, що це не є явно непотрібним. Суд зазначає у рішенні, якої частини групи та питання або частини питання матеріального права це призначення стосується. Положення цього Закону стосовно позивачів також стосуються у відповідних відношеннях особи, яка призначена для ведення позову згідно з першим абзацом. Заміна позивача Розділ 21. Якщо позивач уже не вважається придатним для представлення членів групи у справі, суд призначає іншу особу, яка має право подавати позов відповідно до розділів 4-6, для ведення позову групи в якості позивача. Якщо новий позивач не може бути призначений відповідно до першого абзацу, груповий позов відхиляється. Якщо позивач є зустрічною стороною апелянта у суді вищої інстанції, суд

67

може призначити іншу особу, яка вважається придатною для ведення позову групи як позивач. Розділ 22. В інших випадках, ніж зазначені у розділі 21, інша особа може прийняти на себе позов позивача лише в тому в разі, якщо позивач передав свою частину предмета спору або якщо існують інші особливі причини. Припинення групового провадження або його частини Розділ 23. Якщо позивач відкликає груповий позов у термін, передбачений для повідомлення, відповідно до розділу 14, справа повністю закривається. Якщо позивач у цей термін відкликає справу щодо частини, яка стосується претензії конкретного члена групи, то закривається дана претензія. Якщо, після закінчення терміну, передбаченого для повідомлення, виникає питання стосовно закриття всієї справи чи відхилення групового позову, суд надає сторонам і членам групи можливість висловити свою думку, за умови, що це не є явно непотрібним. Другий абзац застосовується також, якщо виникає питання стосовно закриття справи чи відхилення позову в частині, яка відноситься до конкретної претензії члена групи. Розділ 24. Суд може встановити термін, протягом якого член групи надає письмове повідомлення суду про те, що він, якщо групове провадження стосовно його претензії припиняється, бажає ввійти у процес як сторона й подати позов стосовно своїх прав. Якщо надано повідомлення стосовно входження відповідно до першого абзацу, суд відокремлює справу позивача, якої стосується повідомлення, і ухвалює рішення щодо майбутнього розгляду. Суд може, з урахуванням передумов, зазначених у розділі 3 d глави 1 Кодексу судочинства, вирішити, що справу слід розглядати з застосуванням норм цього розділу. Суд може передати відокремлену справу до іншого компетентного суду, якщо це найкращим чином ураховує розслідування та інші обставини. Розділ 25. Якщо апеляція відкликана чи буде відхилена через інші причини, ніж надто пізнє її подання, то застосовуються положення абзаців другого та третього розділу 23 та абзаців першого та другого розділу 24. Якщо апеляція втратила силу через те, що позивач не явився на засідання з головного слухання, то справа відновлюється відповідно до розділу 22 глави 50 Кодексу судочинства за заявою члена групи, навіть якщо позивач не має юридичної підстави для відсутності. Заява члена групи може бути обмежена конкретною претензією. Угода Розділ 26. Угода, що її позивач укладає від імені групи, є чинною за умови, що суд підтвердив її ухвалою. Угода підтверджується на вимогу сторін, якщо вона не є дискримінаційною проти конкретних членів групи чи в інший спосіб явно несправедливою. Відстрочення розгляду конкретного питання Розділ 27. Якщо доречно взяти до уваги розслідування й це можна зробити без значної незручності для відповідача, суд може видати ухвалу, яка для конкретних членів групи становить остаточне рішення з питання матеріального права, а для інших членів групи передбачає відстрочення розгляду конкретного питання. Суд наказує кожному члену групи, для кого справа остаточно не вирішена, зажадати, у конкретний термін, розгляду питання, що залишається. З питань стосовно членів групи, які подали таку вимогу, суд приймає рішення, відповідно до абзаців другого й третього розділу 24, про відокремлення та майбутній розгляд. Якщо член групи не подає вимогу про розгляд питання, що залишилося, то позов цього члена відхиляється, крім випадків, коли відповідач погодився з вимогою або позов є явно обґрунтованим. Зміст постанови Розділ 28. Суд указує в ухвалі членів групи, яких вона стосується. Це також стосується рішення, якщо воно потрібне з урахуванням характеру питання.

68

Законна сила Розділ 29. Постанова суду за груповим провадженням має законну силу по відношенню до всіх членів групи, які підпадають під дію цією постанови. Особливі правила щодо судових витрат тощо Право на компенсацію та відповідальність за витрати Розділ 30. Особа, яка призначена відповідно до абзацу другого розділу 21 для ведення позову групи в якості позивача, має право на компенсацію з державних фондів, яка відповідає витратам на підготовку провадження та ведення позову, а також гонорарам повіреного чи юрисконсульта, за умови, що ці витрати було розумно понесені для захисту прав членів групи. Компенсація також виплачується за власну роботу позивача і час, витрачений через провадження. Слухання представлення предмету спору, який має безпосереднє відношення до поданого позову, вважається заходом для підготовки провадження. Суд може прийняти рішення про авансовий платіж компенсації в розумних межах, якщо це обґрунтовано, враховуючи розмір витрат або обсяг роботи, пов'язаний з призначенням, час, протягом якого, як очікується, буде тривати провадження, та інші обставини. Розділ 31. Особа, яка призначена відповідно до абзацу другого розділу 21 для ведення позову групи в якості позивача, не зобов’язана виплачувати компенсацію за судові витрати іншої сторони, крім як у випадках, зазначених у розділі 6 глави 18 Кодексу судочинства. Відповідальність за ці судові витрати несе, як сторона, особа, яка була позивачем по справі до вищезгаданого призначення. Ця особа також компенсує державі витрати, сплачені з державних фондів відповідно до розділу 30, у тій частині, в якій апелянт або інша особа не зобов’язана виплачувати таку компенсацію. Якщо інша особа, у зв’язку з апеляцією чи після неї, прийняла на себе позов позивача в інших випадках, ніж зазначені в першому абзаці, ця особа відповідає як сторона лише за ті судові витрати, що виниклі в суді вищої інстанції. Відповідальність за судові витрати, що виникли у суді нижчої інстанції, несе особа, яка раніше була позивачем по справі. Розділ 32. Положення, що містяться у Кодексі судочинства і стосуються відповідальності за судові витрати, застосовуються також до питань щодо компенсації з державних фондів, яка виплачується позивачеві відповідно до розділу 30. Компенсація таких витрат виплачується державою. Суд розглядає питання компенсації без особливої вимоги про це. Відповідальність за витрати члена групи Розділ 33. Член групи, який не є стороною провадження, несе відповідальність лише за судові витрати стосовно справ, зазначених у розділах 34 та 35. Розділ 34. Якщо відповідачу наказано компенсувати позивачеві судові витрати або оплатити такі витрати державі, як зазначено у розділі 32, а відповідач не може цього зробити, то відповідальність за оплату цих витрат несуть відповідні члени групи. Це ж саме стосується додаткових витрат у зв’язку з угодами про ризики, які відповідачеві не наказано сплачувати відповідно до розділу 41. Кожний член групи відповідає за власну частку витрат і не зобов’язаний платити більше, ніж він отримав у результаті провадження. Розділ 35. Член групи, який не є стороною провадження, повинен відшкодувати витрати, які цей член спричинив будь-якими заходами, зазначеними в абзаці першому розділу 3 глави 18 Кодексу судочинства, або недобросовісністю чи недоглядом, зазначеними у розділі 6 тієї є глави. Розділ 36. Якщо член групи вступив як сторона у групове провадження у зв’язку з апеляцією чи після неї, цей член групи несе відповідальність як сторона лише за витрати, що виникли у суді вищої інстанції. Відокремлення справи позивача Розділ 37. Якщо справа позивача відокремлена відповідно до розділу 24, то позивач і член групи несуть солідарну відповідальність за судові витрати, які виникли до відокремлення.

69

Член групи несе одноосібну відповідальність за витрати, які виникли після відокремлення. Якщо позивач або член групи спричинив судові витрати недобросовісністю чи недоглядом, він несе одноосібну відповідальність за ці витрати. Угода про ризики Розділ 38. Якщо позивач уклав із повіреним угоду про те, що гонорар повіреного визначається з урахуванням міри, якою претензії членів групи успішно задоволені (угоду про ризики), то цю угоду можна заявляти про членів групи лише в тому випадку, якщо вона затверджена судом. Розділ 39. Угода про ризики може бути затверджена лише в тому випадку, якщо вона обґрунтована з урахуванням характеру питання матеріального права. Ця угода укладається у письмовій формі. В угоді зазначається, як саме гонорар відрізнятиметься від звичайного, якщо претензії членів групи задовольняються або повністю відхиляються. Угода не може бути затверджена, якщо гонорар ґрунтується виключно на вартості предмету спору. Розділ 40. Питання затвердження угоди про ризики розглядається у поточному груповому провадженні судом за заявою позивача. Якщо правове питання, охоплене угодою про ризики, не порушено в суді, то особа, яка бажає подати груповий позов, вимагає також, щоб питання затвердження розглядалося судом, правомочним для розгляду спору. Якщо визначити, який суд є компетентним, неможливо, то питання затвердження розглядається Стокгольмським міським судом. Затвердження відповідно до першого абзацу втрачає силу, якщо групове провадження не розпочато у шестимісячний термін після затвердження. Якщо є підстави для цього, то суд може продовжити цей термін. Розділ 41. При розгляді питання про те, які судові витрати підлягають відшкодуванню відповідно до розділу 8 глави 18 Кодексу судочинства, додаткові витрати, що виникли через угоду про ризики, не враховуються. Оскарження Розділ 42. Якщо розгляд конкретного питання відстрочений відповідно до розділу 27, то суд вирішує, чи може ухвала бути оскаржена окремо стосовно тієї частини, де рішення не є остаточним. Проте, така частина ухвали в будь-якому разі може бути оскаржена окремо, якщо апеляція, від групи чи проти неї, подається стосовно частини ухвали, яка є остаточною. Якщо ухвала оскаржена окремо відповідно до першого абзацу, суд може видати наказ про призупинення провадження доти, доки не ухвала не набере остаточної законної сили. Розділ 43. Рішення окружного суду в результаті відкликання позову оскарженню не підлягає, якщо відкликання здійснено в термін, передбачений для повідомлень, відповідно до розділу 14. Проте, рішення з питань стосовно судових витрат, яке видано у зв’язку з закриттям, може бути оскаржено. Розділ 44. Рішення окружного суду про призначення нового позивача може бути оскаржено попереднім позивачем і членом групи, який запропонував іншого позивача. Рішення окружного суду про відхилення вимоги щодо заміни позивача може бути оскаржено членом групи, який запропонував таку заміну. До питань оскарження застосовуються положення, що містяться в абзаці першого розділів 4 та 11 глави 49 Кодексу судочинства. Розділ 45. Рішення окружного суду, прийняте під час провадження, може, на додаток до положень Кодексу судочинства та розділу 44, бути оскаржено окремо, якщо окружний суд у своєму рішенні: 1. відхилив вимогу позивача про надання можливості порушення приватного групового позову чи позову організації без повіреного або через повіреного, який не є адвокатом; 2. розглянув питання відповідно до розділу 19 стосовно вступу як члена групи; або 3. розглянув питання затвердження угоди про ризики відповідно до розділу 39. Особа, яка бажає оскаржити рішення, згадане у першому абзаці цього розділу, спочатку подає повідомлення про незадоволення. Повідомлення подається негайно, якщо рішення

70

видано на засіданні, а в іншому випадку – у тижневий термін з дня, коли апелянт одержав це рішення. Особа, що цього не зробила, втрачає право оскарження цього рішення. Якщо хтось подає повідомлення про незадоволення, суд може оголосити про призупинення провадження до розгляду апеляції, якщо для цього є особливі підстави. Розділ 46. Положення, що містяться у розділах 44 та 45, застосовуються також у зв’язку з оскарженням рішення апеляційного суду, що не є остаточним, із питань, які зазначені у цих розділах і які виникли в апеляційному суді або оскаржуються в апеляційному суді. Розділ 47. Член групи може оскаржити ухвалу чи остаточне рішення від імені групи, а також рішення про затвердження угоди про ризики відповідно до розділу 39. Член групи також є правомочним оскаржувати від власного імені ухвалу чи рішення, що стосується його прав. Розділ 48. Повідомлення про незадоволення члена групи, який не є стороною провадження, може бути подано у тижневий термін з дати рішення, за умови, що рішення проголошено на засіданні, на яке цей член не був викликаний і на якому він не був присутній. Це ж стосується випадку, коли рішення не проголошено на засіданні й не вручено члену групи. Повідомлення членам групи Розділ 49. На додаток до того, що приписано іншими положеннями, суд повідомляє відповідному члену групи про ухвалу чи остаточне рішення, а також про угоду, яка є предметом вимоги про підтвердження відповідно до розділу 26. Якщо необхідно врахувати значення, яке зазначена нижче інформація може мати для прав члена групи, суд також повідомляє відповідному члену групи: 1. чи замінено позивача новим позивачем; 2. чи призначив позивач нового повіреного; 3. чи позивач відмовився від позову; 4. що виникло питання стосовно затвердження угоди про ризики; 5. що ухвала чи рішення оскаржено; та 6. про інші рішення, заходи та загальну ситуацію. Розділ 50. Повідомлення членам групи відповідно до цього Закону надаються у спосіб, який суд вважає доречним, з дотриманням положень абзацу першого розділу 2 глави 33 Кодексу судочинства. Суд може наказати стороні опікуватися повідомленням, якщо це має значні переваги для розгляду. Ця сторона в такому випадку має право на компенсацію витрат із державних фонді. Положення, наведені у другому абзаці, застосовуються також у випадках, коли повідомлення надається шляхом вручення. __________________________Цей Закон набуває чинності 1 січня 2003 року.

71

Захист невизначеного кола споживачів в Україні

Максим Фролов, к.ю.н.

Експерт проекту

2007 рік

72

Законодавчі засади захисту прав споживачів в Україні, в тому числі і масив процесуально-правових норм, формувалися у суперечливих умовах. Значний вплив на визнання масиву суб'єктивних правових можливостей чинили залишкові імперативи публічного порядку, тобто загальні засаді врегулювання суспільних відносин в умовах радянського правопорядку та ідеології, що попри революційні зміни у національному споживчому законодавстві не створюють достатніх фактичних (соціальних та ментальних засад) для розвитку окремих загальноприйнятих у світі та ефективних засобів визнання та захисту прав споживачів. Така ситуація призводить до відсутності відповідних законодавчих приписів, а у випадку їх наявності – правозастосовчого ігнорування таких механізмів.

Подібна доля до нинішнього часу переслідує і інститут позовів про захист невизначеного кола осіб (публічних позовів) у сфері захисту прав споживачів. Мова ведеться перш за все про особливу категорію позовів, що бере свій початок у здобутках англо-американського правосуддя. Такі позови пред’являються державними інституціями, органами місцевого самоврядування, прокуратурою, громадськими організаціями, а в деяких випадках і окремими громадянами на захист інтересів значного і необмеженого кола осіб (територіальної громади, народу, нації в цілому або споживачів окремої групи товарів чи послуг), а не на захист порушених чи оспорюваних прав конкретного суб'єкта.

Позови на захист невизначеного кола осіб істотно відрізняються від позовів на захист інтересів конкретних суб’єктів. Такі позови відрізняються особливим складом суб'єктів на стороні позивача, а правом на їх подання має наділятися досить широке коло учасників – державні і самоврядні органи, прокуратура, громадські організації, уповноважений ВР з прав людини. Цікавим є питання про можливість подачі такого позову окремим громадянином України. Але допоки це питання залишається дискусійним. Коло осіб в інтересах яких пред’являються такі позови кількісно не визначається, адже, наприклад, земля є саме національним багатством, а склад квазі-позивачів кількісно настільки незліченний, що не дозволяє притягнути до справи усіх потенційних позивачів, які постраждали від неправомірних діянь. Невизначене коло осіб – це кількісно не встановлена, але потенційно велика група позивачів, що не дозволяє притягнути усіх заінтересованих осіб по справі.

Рішення по таким справам виконує роль преюдиційного факту для необмеженого кола осіб. Тобто рішення по такій справі може бути підставою для подальшого пред’явлення конкретними особами, конкретних віндикаційних чи негаторних позовів про відшкодування шкоди чи усунення перешкод.

Предметом розгляду та адаптації, як найбільш ефективний та близький до розгляду колективних споживчих спорів є представницький класовий позов (representative class action), що згідно англо-американської системи правосуддя являє собою особливу процедуру процесуальної співучасті, призначена для об'єднання однорідних вимог порівняно багаточисельної групи співпозивачів та дозволяє самовисунутому представнику чи представникам (ініціаторам позову) цієї групи, який діє без доручення від інших співпозивачів, подати та підтримувати в ходи розгляду об'єднаний позов за предметом спільних вимог.

Вказаний інститут відзначається наступними суттєвими ознаками: - є процедурою (формою) процесуальної співучасті; - спосіб об'єднання однорідних вимог співпозивачів; - прийняття до провадження такого позову свідчить про визнання судом по-перше,

усіх осіб, що мають (заявляють) або можуть мати відповідні вимоги, належними позивачами по справі, і, по-друге, недоцільності та/або практичної неможливості особистої участі усіх позивачів у справі або окремого розгляду усіх однорідних вимог;

73

- ініціатор позову (самовисунутий представник) групи виступає від імені усіх позивачів без доручення та був інспірований (керований) єдиним адвокатом усієї групи осіб;

- адвокат такої єдиної групи веде справу без доручення усіх співпозивачів та переймається його долею за визначену (окрему) винагороду від усієї суми відшкодування, що може бути присуджена за таким позовом;

- статус класового (колективного) надається позову судом при призначенні його до розгляду, на підставі вивчення характеру вимог, зокрема ступеня їх однорідності та можливості їх більш ефективно задовольнити у індивідуальному порядку;

- про прийняття до розгляду позову та надання йому статусу класового (колективного) повідомляються у визначених спосіб (як правило оголошенням у ЗМІ) усі співпозивачі, яким надається право вийти з такого класового позову та захищати свої права самостійно;

- ініціатор позову зобов'язаний з моменту прийняття позову до розгляду сумлінно виконувати обов'язки представника стосовно усіх заявлених вимог;

- рішення у справі по колективному (класовому) позові є обов'язковим для усіх співпозивачів, окрім членів групи, що відмовилися від участі у такому позові, та між ними розподіляється присуджена сума рівно;

- в межах класового позову можуть бути заявлені вимоги щодо майна та грошових коштів.

З огляду на особливості національної системи судового захисту в Україні, які склалися історично, цілком зрозуміло, що вказаний інститут класового представництва (класових позовів) не може бути повністю реципійований.

Так, слід відзначити переважно майновий характер позовних вимог в межах класового позову в англо-американській системі судового захисту, що, на нашу думку, пов'язано із особливостями розвитку правового опосередкування окремих суб'єктивних можливостей осіб, в тому числі щодо захисту прав на безпечне довкілля, безпечні та якісні продукти харчування – власне основний зміст споживчого права в його суб'єктивованому (відокремленому) значенні. Як відомо сучасна теорія права окрім природних прав особи, що забезпечують фізичне існування людини, та громадянських (політичних прав) визнає ще й третю категорію прав – права третього покоління, що мають призначення забезпечувати соціальне опосередкування особи як індивідуальності (особистості), а відтак мають сенс у їх колективному здійсненні, охороні та захисті. При чому захист таких прав вбачається не у групуванні або сумуванні та забезпечені конкретно-особистісних домагань та прагнень, що, звісно, різняться в залежності від віку, майнового стану, належності до соціальних груп, суспільної самоідентифікації особи, а у створенні певних єдиних для усіх обставин та можливостей реалізації таких домагань на індивідуальному рівні, подоланні певних перепон, що суперечать перш за все встановленому публічному порядку.

В той час як захист прав громадян у класових позовах у США та Великобританії має характер саме особливого об’єднання позовних вимог з огляду на їх схожість, а відтак – економію процесуальних засобів захисту порушеного права, в континентальній, а особливо у соціалістичній (точніше – постсоціалістичній) правовій сім'ї колективні позови набувають суттєво іншого, розширеного значення з огляду, перш за все, на їх загальносоціальну спрямованість та захист саме суспільного, публічного інтересу. Враховуючи цей факт, до певної міри некоректним видається копіювання інституту класових позовів при їх імплементації до української правової системи, та, власне, найменування їх класовими (груповими) на противагу позовам про захист прав невизначеного кола осіб. Тобто, при прагматичному наближенні класові позови англо-американської моделі є позовами по захист прав відносно-визначеного кола осіб, яких об'єднує спільність, перш за все майнових вимог.

74

Особливо ця відмінність має проявитися у запровадженні вказаного інституту щодо захисту прав споживачів.

Тим не менш, не зважаючи на прогнозовану ефективність та доцільність існування позовів про захист прав невизначеного кола суб'єктів (споживачів) запровадження їх гальмується серйозними законодавчими перепонами.

Чинне споживче законодавство України формувалося у досить суперечливих умовах, що не могло не відобразитися на його ефективності. Очевидними є певні об'єктивні та суб'єктивні передумови становлення та розвитку такого законодавчого інституту.

Об’єктивні чинники, спричинені еволюційним розвитком соціально-економічних процесів, демографічної, екологічної та міжнародно-правової обстановки.

А) Занепад національної економіки та зниження споживчого рівна населення до кінця 90-х років ХХ століття – обумовили низьку громадську ініціативу та неефективність централізованого державно-правового захисту прав споживачів. Права споживачів захищалися превентивно-адміністративним методом, шляхом галузевого регулювання продажу окремих товарів (надання послуг) та застосування системи адміністративної відповідальності за порушення вказаних приписів.

В) Економічний ріст, розшарування соціо-економічна стратифікація суспільства із наступним формуванням „середнього класу” - спричинили появу активної позиції громадськості та сприяли розвитку підзаконного регулювання та адміністративно-правового (переважно контролюючого) захисту прав споживачів, підвищення судового захисту прав споживачів, розвиток системи стандартизація та сертифікації/ всиновлення відповідності як важливого елементу превентивного державно-правового захисту прав споживачів.

C) Негативна якість довкілля у більшості урбанізованих та індустріалізованих регіонах, наслідки чорнобильської катастрофи та екстенсивного використання природних ресурсів, що вплинуло на суспільне здоров’я обумовили підвищену необхідність регулювання якості та безпечності продуктів харчування, лікарських засобів на рівні відповідного законодавчого та підзаконного забезпечення.

D) Геополітичне становище держави та обумовлена цим євро-інтеграційна політика породжують підвищену увагу до європейських стандартів споживчого нормативного регулювання, що передбачає гармонізацію (наближення) національного законодавства до відповідних регуляторних механізмів ЄС, безпосередньої імплементації норм відповідних документів (зокрема щодо споживчої інформації), сприйняття стандартів та правил доброї практики.

До суб’єктивних передумов формування системи національного споживчого законодавства, тобто обумовлених волею суб’єктів відповідних правовідносин та законотворчої діяльності належать:

А) Значний інтерес великих корпорацій та об’єднань виробників до всілякого пониження ефективності споживчого регулювання, що спричиняє допущення у ході законотворчої діяльності навмисних прогалин та недоречностей, які блокують належний державно-правовий захист прав споживачів.

В) Вплив спілок споживачів та розвиток суспільної правосвідомості – свідчить по зацікавленість громадян (споживачів) у захисті своїх прав, зокрема права на безпеку споживаної продукції, права на об’єктивну та достатню інформацію про споживані товари, та формує активну громадську позицію щодо підвищення ефективності захисту прав споживачів як особливої сфери суспільного інтересу.

С) Неефективна система державного контролю за дотриманням споживчого законодавства, в тому числі невирішене питання про уніфіковані процедури перевірки суб’єктів господарської діяльності суттєво понижує ефективність законодавчих приписів та обумовлює першочергову необхідність врегулювання відповідних форм контролю.

75

Вказані чинники, звісно безпосередньо не впливають на стан законодавчої бази споживчо-правового регулювання. Тобто з точки зору законодавчої техніки запровадження інституту позовів на захист інтересів невизначеного кола суб'єктів та, навіть, класових позовів не є суттєвою проблемою та може бути вирішено чисто механістичним шляхом. Однак, відповідні передумови формують усталені стереотипи правосвідомості – як пересічних споживачів, так і законодавців. Саме в цьому аспекті впровадження аналізованих інститутів у практику юрисдикційного захисту прав споживачів є надзвичайно складним завданням. Слід, однак зазначити, що протягом усього часу розвитку споживчого права на теренах незалежної України робилися спроби захисту загальносуспільного інтересу до безпечної та якісної продукції, адекватності ціноутворення окремими суб'єктами господарювання.

Наприклад, в м. Києві діє Куля В.І. (http://gro-za.io.com.ua/), адвокат відомий своєю роботою у спілці захисту споживачів Солом'янського району Києва, а протягом останнього часу – рядом процесів в сфері юрисдикційного забезпечення якості комунальних послуг, зокрема позовами до місцевих органів влади Києва та житлово-комунальних підприємств щодо обґрунтованості тарифів на вказані послуги. Зазначені позови пред'являлись громадянином у індивідуальному порядку, як цього вимагає чинне процесуальне законодавство, однак мають суттєве значення для територіальних громад міста та окремих його районів. Це свідчить про існування реальних соціальних передумов, перш за все усвідомлення можливості колективного захисту прав споживачами та зв'язку індивідуальних інтересів із загальносоціальним благом та публічним порядком.

При вирішенні питання доцільності запровадження та шляхів розвитку інституту позовів про захист невизначеного кола осіб у споживчих справах слід також враховувати особливості, продиктовані принциповими засадами захист окремих прав у пострадянському просторі, що міцно вкоренилися у правотворчій та правозастосовчій спеціалізованій свідомості. Мова про те, що тривалий час колективні об'єднання різного спрямування (профспілки, трудові колективи, товариства тощо) за радянським законодавством мали широкі права, в тому числі щодо представництва та захисту інтересів своїх членів. Власне система правового захисту людини була побудована на колективному принципі. З відходом від соціалістичної моделі суспільства та суспільних відносин принцип захисту прав та інтересів особи радикально змінився на індивідуально-ініціативний захист.

Закріплений у чинному процесуальному законодавстві формі вимог до позовної заяви (ст.118-121 Цивільного-процесуального кодексу), принципу зв'язаності суду межами позовних вимог та обмеження його у дослідженні та забезпеченні доказів у справі (ст.11 ЦПК), відповідним чином інтерпретований судовою владою, чинить суттєві перепони у поданні та підтриманні позовів про захист прав невизначеного кола осіб та навіть колективних позовів – з відносно визначеним колом осіб. Загальнопоширеною практикою у судах України є відмова у негайному розгляді позову та залишенні його без руху у випадку відсутності точних відомостей про усіх позивачів або відповідачів по справі. Однак не лише з утилітарної, а й з загальногуманістичної точки зору наведення переліку позивачів у справі щодо неналежної якості продукції повсякденного вжитку, наприклад мінеральної води чи хлібобулочних виробів є не просто не доцільним але й неможливим. Так само чи можливо врахувати відповідачів у справі, коли необхідно заборонити, вилучити з продажу або замінити у об'єктах торгівлі певний товар або ряд товарів, що були випущені з порушенням технології, а тому становлять цілком реальну небезпеку?

Подібно до вказаних вимог, що ставляться чинним процесуальним законодавством до так званих суб'єктів приватного права, роз'яснення щодо участі прокурора у цивільному та господарському процесах, що містяться зокрема Рішенні Конституційного Суду України у справі № 1-1/99 від 8 квітня 1999 р. та наказі Генерального прокурора України № 6-гн від 19 вересня 2005 р. "Про організацію роботи по представництву

76

в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень", вказують та те, що прокурор, виступаючи на захист інтересів держави, суспільства та окремих громадян, має чітко визначити у чому саме полягають не лише порушення прав та інтересів осіб та держави, але окреслити власне цей суспільний інтерес. Такі вимоги, звісно, є зрозумілими та обґрунтованими, однак правозастосовчою практикою можуть бути витлумачені невірно та звужено, що призведе до суттєвого обмеження можливостей по захисту прав споживачів, при чому відповідні помилки можуть бути допущені як несвідомо – внаслідок формального текстуального тлумачення норм чинного законодавства, так і умисно - перш за все з метою економії процесуального судового ресурсу, уникнення розгляду "незручних" та складних справ в сфері захисту прав споживачів.

Докладніше зупинимося на природі судового захисту колективного інтересу споживачів. Як вже зазначалося, відповідний взірцевий англо-американський інститут має формальну природу, тобто виступає особливим видом процесуального представництва. Певним аналогом в національній правовій системі можна визнати позови, що подаються згідно ст. 25 Закону України "Про захист прав споживачів" громадськими організаціями споживачів на захист прав споживачів, а також здійснення такими особами окремих процесуальних та процедурних дій відповідного спрямування.

Маємо звернути увагу на різницю між таким видом представництва за законом та класичною цивільно-правовою конструкцією "законного представництва". Відмінність полягає у тому, що традиційно законне представництво пов'язане та виникає щодо захисту інтересів осіб, які внаслідок певних життєвих обставин (перебування на лікуванні, у відрядженні), фізичних недоліків (вік, інвалідність) та психічного стану (малоліття, психічні хвороби та розлади) не можуть самостійно реалізовувати та захищати належні їм права. Наведений випадок представницької діяльності колективних організацій споживачів, передбачений законом, навпаки, пов'язаний з захистом інтересів осіб, що мають відповідні фізичні, психічні та соціальні можливості. Тут метою представництва є попередження порушення або захист законних інтересів певного колективного суб'єкта – власне спілки громадян-споживачів та об'єднання волі таких осіб для досягнення визначеного правового результату.

В той же час Закон не вживає необхідного нам терміну "колектив" або "невизначене коло осіб" вказуючи на адресатів такого представництва або відповідної правової допомоги. Легальне формулювання повноважень спілок споживачів щодо захисту осіб, які не є членами таких організацій вказує на необхідність дотримання законодавчих вимог при здійсненні представництва, що повертає нас до згаданих вище загальних засад процесуального законодавства в частині принципу індивідуального захисту прав особи та кола проблем, що звідси випливають.

Вагомим зрушенням в подоланні такого не лише законодавчого, але в більшій мірі правозастосовчого формалізму, було визнання невірною Верховним Судом України практики не прийняття до розгляду справ, в яких позивачами виступали організації споживачів та не подавали довіреностей на ведення справ вид імені осіб, що постраждали або права яких були порушені.

Передбачення у Законі "Про захист право споживачів" можливості представництва спілками споживачів інтересів окремих громадян не призводить до того, що учасники такої спілки або учасники групи в інтересах якої подано позов не можуть самостійно виступити на захист власних інтересів. Ця ознака суттєво відрізняє споживчий інститут колективного представництва від законного представництва, де представник та особа, яку представляють, не можуть діяти одночасно у одному процесі.

Слід зазначити, що окрім згаданих випадків законного (застерігаємо про умовне значення цього терміну у контексті) представництва чинне, виключно матеріальне законодавство передбачає й інші спеціалізовані види процесуальної співучасті по окремих

77

категоріях справ. Певні механізми передбачені у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». Стаття 9 даного Закону передбачає перелік екологічних прав громадян. І серед інших прав виділяються права на: подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище; а також право на оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом.

Фактично це і є позови на захист інтересів невизначеного кола осіб. І такі права були гарантовані громадянам ще у 1991 році.

Стаття 43 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» також надає широке коло прав державним органам санітарного нагляду щодо захисту прав невизначеного кола осіб. Аналогічні норми містяться і у Законі України «Про захист економічної конкуренції» у частині захисту антимонопольними органами економічних інтересів невизначеного кола осіб від негативних проявів монополізму

Стаття 4 Закону України «Про місцеве самоврядування» визначає серед принципів самоврядності, зокрема, принцип судового захисту місцевого самоврядування. На наш погляд, наявність такої статті також дозволяє територіальній громаді використати непрямим шляхом інститут «публічних позовів». Згідно пп.4 п.а ч.1 ст.38 цього ж Закону до відання виконавчих органів рад базового рівня належать звернення до суду про визнання незаконними актів органів виконавчої влади, інших органів місцевого самоврядування, підприємств і організацій, які обмежують права територіальної громади.

Наведені законодавчі засади стосуються також і захисту прав споживачів, так, у відповідності до ст. 1 Закону України "Про безпечність та якість харчових продуктів" забезпечення права громадян на безпечну продуктів відбувається за активної участі державних органів санітарно-епідеміологічного нагляду та ветеринарного контролю, які є повноважними забороняти, в тому числі у судовому порядку, виробництво та реалізацію небезпечної продукції, зупиняти діяльність підприємств, установ та організацій, об'єктів, що їх виготовляють.

Аналогічний правовий зв'язок простежується і між практичною реалізацією права органів самоврядування на судовий захист прав, свобод та законних інтересів жителів територіальної громади, яких вони представляють, та захистом прав споживачів. Так, згідно ст.28 Закону "Про захист прав споживачів" локальне споживче регулювання та захист споживчих прав здійснюється саме органами місцевого самоврядування у вигляді заборон реалізації та виробництва неякісної (небезпечної) продукції та судового захисту споживчих інтересів громади.

Однак, з огляду на особливості національної правової системи та правосвідомості розгляд перспектив та шляхів розвитку інституту публічного споживчого позову – вимоги, зверненої до суду, що стосується споживчих прав численних суб'єктів, – виключно як особливого виду процесуальної співучасті або законного представництва. У зв’язку із цим ми маємо визначитися із ще одним явищем, подібним до публічного позову – інститутом так званого опосередкованого позову. Останній використовується, зокрема, у наступних випадках: 1) вимога учасника юридичної особи до інших представників такої юридичної особи (наприклад, головного бухгалтера, юрисконсульта тощо) щодо відшкодування збитків, заподіяних ними юридичній особі; 2) вимога учасника юридичної особи про визнання недійсності правочину, вчиненого такою особою; 3) вимога учасника дочірнього товариства до основної компанії про відшкодування збитків, заподіяних першою. Тобто опосередкований позов є позовом на захист інтересів третьої особи, що однак, зачіпають особисті інтереси суб'єкта позовних вимог. Чинне споживче законодавство не

78

передбачає можливості, а процесуальне регулювання виключає такі складні конструкції, хоча їх можливо передбачити – наприклад у ситуації коли шкода заподіюється багатокомпонентним товаром, неналежна якість якого не є прямою виною кінцевого виробника, а пов'язана із діяльністю третіх виробників – постачальників. Зазначимо, що розгляд таких позовів є цілком можливим за законодавством інших країн (як правило англо-американської правової сім'ї) за умови належних застережень при продажу товарів та коли усунення недоліку компоненту товару не може поновити його якість та права споживача, а вимагає залучення до процесу кінцевого виробника. Запровадження подібних ускладнених конструкцій у чинну систему споживчо-правового захисту навряд чи доречний.

Винесення рішення у певній справі, що стосується захисту прав споживачів, не стільки пов'язане із практичними питаннями економії судового (процесуального) ресурсу, чим власне можна пояснити і не сприйняття процесуальним законодавством відповідних колективних позовів; скільки із значним соціальним резонансом та значенням такого рішення. Власне при встановленні судом факту продажу або виробництва товару неналежної якості або надання послуг, що не мають адекватної споживчої цінності чи безпосередньо чинять шкоду їх отримувачеві – відбувається суспільний осуд такої діяльності, а це впливає на виробничу (підприємницьку) дисципліну та інформує споживачів про неналежну якість відповідного продукту.

Таким чином інтереси споживачів, що мають захищатися розглядом та постановленням рішення у публічному консьмерському позові не слід розглядати як суму однорідних позовних вимог, що може бути підставою для об'єднання їх у єдине позовне провадження - це чинний ЦПК дозволяє. Порушений суспільний інтерес (інтерес невизначеного кола осіб), хоча й охоплює і пов'язується із прагненнями та реальними правомочностями осіб, об’єднаних спільністю проживання та тій чи іншій території або споживанням певного продукту, однак захищається як особливе спільне немайнове благо.

В такому сенсі публічний споживчий позов слід розглядати як: а) вимогу про визнання незаконними дій певного суб'єкта або скасування

нормативно-правового акта, що порушує права споживачів, а, відтак, є цінним для інших суб'єктів та поширює на них свою дію;

б) вимоги, , прокурорами у якості самостійних, а індивідуальними суб'єктами – у якості додаткових (заходів забезпечення позову), стосуються безпосередньо виробника або реалізатора товару чи суб'єкта надання послуг і спрямовані на заборону певних дій (надання неправдивої реклами, реалізація та виробництво товару тощо);

в) вимоги, що заявляються органами державної влади та місцевого самоврядування та стосуються скасування індивідуально-правових актів, правосуб'єктності осіб, правового режиму товарів та послуг).

В той же час позови про відшкодування шкоди, які характеризують основне спрямування судового захисту прав споживачів на сучасному етапі розвитку, виходячи з їх соціальної та предметної (майнової) природи, можуть мати лише індивідуальний характер, однак стосуватися суспільно-значимих фактів.

На відміну від класових (групових) позовів вище перераховані правові форми існують у чинному процесуальному законодавстві), зокрема законодавстві про адміністративне судочинство, та пов'язуються із відповідними матеріально-правовими засадами: наприклад передбачена ст. 16 Цивільного кодексу України невиключна система засобів захисту прав, а відтак являють собою легалізовані моделі публічних споживчих позовів.

Реальними прикладами публічного споживчого позову є спори проти органів державної влади, що компетентні застосовувати заходи адміністративного впливу до порушників споживчого законодавства. Такі справи вирішуються загальними судами (згодом – окружними адміністративними судами) в порядку адміністративного судочинства шляхом

79

розгляду відповідних позовів. З огляду на розширення споживчого законодавства поза норми Закону України "Про захист прав споживачів" та віднесення до нього також правового регулювання надання окремих видів послуг, наприклад із житлово-комунального забезпечення населення, що представлене головним чином Законом України “Про житлово-комунальні послуги”, заявлення в позовному провадженні публічно-значимих вимог набуває не лише підвищеної актуальності, а й необхідної здійсненності.

Враховуючи порядок надання житлово-комунальних послуг, норми Закону “Про захист прав споживачів” безпосередньо застосовуються виключно щодо індивідуальних спорів між громадянами-споживачами послуг та виробниками (постачальниками) таких послуг. В той же час права споживачів таких послуг можуть захищатися і на етапі визначення виробників (постачальників) послуг, а позиція судів в таких справах має враховувати загальну практику вирішення споживчих спорів.

Так, в Шевченківському районному суді міста Києва у 2006 році було розглянуто справу за адміністративним позовом Г. до Київської міської ради за участю третіх осіб – виробників комунальних послуг акціонерних компаній “Київводоканал” та “Київенерго" щодо визнання незаконною рішення Київської міської ради про визначення виконавців житлово-комунальних послуг у м. Києві.

Заявник зазначив, що оскаржуваним рішенням Київської міської ради невірно визначено виконавців житлово-комунальних послуг та їм приписано укладати договори із споживачами таких послуг, які не відповідають встановленим Постановами Кабінету Міністрів України № 630 від 21.07.2005 та № 560 від 12.07.2005 Типовим договорам про надання таких послуг, крім того рішення встановлює відмінний від нормативно передбаченого порядок укладання відповідних договорів із споживачами, що повинен братися до уваги виконавцями послуг. Це мало наслідком безпідставну відмову позивачу та іншим споживачам комунальних послуг з боку балансоутримувача в укладенні Типового договору на порушення ст.21 Закону “Про житлово-комунальні послуги”, а також відмову з боку виробників послуг в укладенні аналогічного договору.

Судом встановлено, що постачальники теплової енергії не наділені функціями щодо виконання безпосереднього забезпечення споживачів житлово-комунальними послугами в розумінні ст.21 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", надання житлово-комунальних послуг не є предметом діяльності вказаних компаній, а тому вони не можуть бути виконавцями таких послуг. Київська міська рада при прийнятті рішення, не дотрималася вимог Порядку визначення виконавця житлово-комунальних послуг, затвердженого Наказом Держжитлокомунгоспу України 25.04.2005 № 60, і не погодила зазначене рішення із виробниками теплової та електричної енергії. Аналогічні порушення були виявлені судом і щодо встановлення Київською міською радою виконавців послуг із водопостачання, зокрема із системного тлумачення Законів України “Про житлово-комунальні послуги” та “Про воду та питне водопостачання” мешканці багатоквартирних будинків не є безпосередніми споживачами послуг у відносинах із їх виробниками – структурними підрозділами компанії “Київводоканал”, а тому відповідні договори мають укладатися із балансоутримувачами будинків.

Судом взято до уваги і той факт, що заступником прокурора м. Києва принесено протест на вищезазначене рішення з вимогою його приведення у відповідність до вимог законодавства.

Судом встановлено, що Рішенням Київської міської ради на Заявника, як споживача житлово-комунальних послуг, а також інших споживачів, покладено обов'язки, які чинним законодавством не передбачені. Крім того, судом встановлено, що цим розпорядженням суттєво обмежуються права Заявника, як споживача житлово-комунальних послуг, а також інших споживачів житлово-комунальних послуг, оскільки Рішенням значно звужено коло виконавців у сфері надання житлово-комунальних послуг.

80

Судом було винесено постанову, якою адміністративний позов Г. до Київської міської ради про визнання невідповідним законодавству рішення Київської міської ради від 24 листопада 2005 року № 427/2888 "Про визначення виконавців житлово-комунальних послуг у житловому фонді комунальної власності територіальної громади м. Києва" задоволено, вказане рішення скасовано.

Як свідчить наведена справа, захист прав споживачів відбувався в судовому порядку на підставі індивідуального позову громадянина Г. Рішення по справі має не лише преюдиційне значення щодо встановлення відповідного факту, що може бути підставою для звернення із іншими індивідуальними позовами, наприклад про відшкодування збитків та моральної шкоди, але й чинить безпосередній вплив на споживчі правовідносини – шляхом виключення із них неналежних суб'єктів надання послуг.

Розглядаючи питання перспективності поширення публічних позовів в сфері захисту прав споживачів за наведеними вище моделями та їх ефективності слід зазначити наступне. Публічне, загальносуспільне значення вимог, що є предметом таких позовів, ставить їх на межі галузей законодавчого регламентування. З одного боку вони стосуються традиційно цивілістичного (приватноправового) інститутів якості товарів та послуг, належності та реальності виконання відповідальності та деліктних зобов'язань. Однак ці відносини ускладнюються особливим суспільним значенням, що посуває акценти правової регламентації до певного захисту публічного порядку одночасно із індивідуальним інтересом.

Це обумовлює запровадження особливих форм захисту прав споживачів – таких як громадська, самоврядна та адміністративна, а також створює передумови для особливого судового розгляду споживчих справ. Так, до споживчих справ у якості відповідачів можуть залучатися органи державної влади та місцевого самоврядування, цілком обґрунтованим та виправданим також є залучення у якості третіх осіб без самостійних вимог органів, що уповноважені контролювати якість та безпечність продукції, органів та організацій, що підтверджують відповідність.

Наприклад при розгляді справи за індивідуальним позовом про відшкодування шкоди, заподіяної неякісною ковбасою чи іншими м'ясними продуктами в якості третьої особи може бути залучено місцеву службу ветеринарного контролю, що здійснювала перевірку умов виробництва та сировини виробника ковбаси.

В окремих випадках ускладнена правова та суспільна природа споживчих спорів, що впливають на права та інтереси невизначеного кола осіб, їх розгляд у різноманітних процесах – цивільному, господарському, адміністративному, може створити значні проблеми для суддів. З огляду на практику вирішення споживчих спорів та відповідних науково-методичних позицій Верховного Суду України основними проблемами у суддівському правозастосуванні при вирішенні споживчих спорів є: встановлення реальних правовідносин та належного нормативно-правового регулювання, в тому числі і спеціального, що має застосовуватися до спірних правовідносин; помилкове становлення відповідача у справі; недостатня оцінка матеріалів справи та поверхове встановлення формальної істини по справі, що призводить до упущення судами істотних обставин справи, помилкового встановлення правосуб’єктності сторін. Ухвалення відповідних рішень лише ускладниться внаслідок змішаної правової природи публічних позовів.

Маємо зазначити, що чинне споживче та процесуальне законодавство не містить суттєвих правових перепон у доступі до правосуддя із питань захисту прав споживачів, в тому числі для подання позовів, в яких зачіпається загальносуспільний інтерес. Не можна визнати позитивом відсутність процесуальних механізмів для розгляду та вирішення класових позовів – справ щодо відносно визначеного кола осіб, що можуть ефективними для захисту споживчих прав громадян окремої місцевості, окремих споживчих груп.

81

Наразі більш впливовими є численні фактори соціального, економічного та гуманітарного характеру, що суттєво зменшують ефективність судового захисту прав споживачів. Серед них: а) низька правова культура громадян; б) відсутність інформації про слухання справ, порядок її ведення та комфортних умов перебування у суді; в) недостатнє фінансування судів, яке призводить до незаконного відшкодування канцелярських та інших витрат за рахунок громадян; д) порушення законодавчих вимог щодо звільнення від сплати державного мита.

Враховуючи вищевикладене слід констатувати розбіжність історико-правових та соціальних умов правових систем, для яких характерні позови щодо захисту певних колективних інтересів, що не лише з формально-юридичної точки зору утруднює імплементацію такого інституту до національного законодавства України, але й робить практично неможливим його запозичення без відповідних модифікацій з світоглядної, методологічної та прагматичної правозастосовчої позиції.

На відміну від первісного значення, як особливого механізму об'єднання однорідних індивідуально-правових вимог споживачів того чи іншого товару (в тому числі і майнових), що виявляється у відповідних формах процесуальної співучасті, інститут судового захисту колективного споживчого інтересу у вітчизняній правовій системі може бути ефективним за певних умов. Це не лише чітке процесуально-правове врегулювання специфічних випадків представництва за законом (представництво інтересів окремих громадян та груп спілками захисту прав споживачів), але й розширення змісту самого інституту, що впроваджується. Таке розширення, з огляду на колективний характер окремих споживчих прав, має передбачати спільні правові наслідки для невизначеного кола осіб, об'єднаних спільністю споживання, а не лише характером вимог. У зв'язку із цим пропонується відмовитися від звуженої категорії групового (класового) позову та іменувати її ширше – публічний споживчий позов. Це дозволить при побудові та вдосконаленні відповідної підсистеми правового регулювання пов'язати необхідні процесуальні та правозастосовчі моменти з матеріально-правовими та соціально-світоглядними засадами судового захисту прав споживачів.

82

Національний досвід правового представництва інтересів «невизначеного кола споживачів», спроба аналізу

Дмитро Гройсман Координатор Вінницької правозахисної групи Спробуємо розглянути кілька прикладів правових дій, спрямованих на захист інтересів невизначеного кола споживачів з числа випадків, направлених українськими організаціями, які працюють в царині захисту прав споживачів. Перший приклад: («нетішинська справа»). Обставини справи направлені Нетішинським міським Товариством захисту прав споживачів „КонтрАкт” (а/c 444, м.Нетішин, Хмельницька область, 30100, тел.:80976457024).

01 листопада 2007 р. Нетішинським міським товариством захисту прав споживачів «КонтрАкт» було подано в Нетішинський міський суд, цивільний позов до Дочірнього підприємства «Ф» про визнання дій продавця неправомірними.

В даній позовній заяві зазначалося про те, що 12 квітня 2007 року, в магазині «Ф», покупець Ц. придбала музичний центр LG LM-К 3565 (серійний номер 611 NZWF 356737) вартістю 1551 грн. 18 липня 2007 року в зв’язку із виявленим недоліком ( збій програмного забезпечення ), вона була змушена здати музичний центр в магазин для проведення експертизи . Однак, магазин «Ф», всупереч передбаченим п.п.11, 13 «Порядку гарантійного ремонту або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів» ( Затв. Постановою КМ України від 11.04.2002 р. № 506 ), придбаний покупцем товар на експертизу не направив. Акт приймання музичного центру на експертизу за формою № 6 - гарант не склав і покупцю не видав. Натомість 18.07.07 р., під час прийомки товару, покупцю сервіс-менеджер магазину видав непередбачений чинним законодавством «Акт прийомки товару на експертизу», ввівши таким чином покупця в оману щодо справжності дій продавця . Про результати організованої магазином «Ф» «експертизи», внаслідок якої було виявлено недолік товару, покупця повідомлено не було. Внаслідок неправомірних дій продавця, було порушено право споживача за своїм вибором вимагати від продавця : - пропорційного зменшення ціни; - відшкодування витрат на усунення недоліків товару. В подальшому, без повідомлення та заяви покупця (зразок якої передбачений Додатком 8 «Порядку…»), товар був направлений для ремонту в сервісний центр (м. Рівне, вул. Степана Бендери, 45, «ПОБУТРАДІОТЕХНІКА» ), який не являється експертною установою і не містить в своєму штаті експертів. При цьому всупереч вимог пунктів 27, 28 «Порядку гарантійного ремонту або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів», споживача не було ознайомлено з «Порядком…» та не узгоджено термін виконання гарантійного ремонту, який не може перевищувати встановленого законодавством. По закінченні 14 днів, станом на 2 серпня 2007 року, музичний центр покупцю не було повернуто в зв’язку з його відсутністю в магазині. Цього ж дня, покупець звернулась до магазину «Ф» з письмовою заявою про розірвання договору купівлі-продажу музичного центру LG LM-R 3565 (серійний номер 611 NZWF 356737) та повернення сплаченої нею за товар грошової суми . Заяву отримав сервіс менеджер магазину А., однак даний договір між нею та магазином не було розірвано, а сплачена за товар грошова сума їй не повернута.

Доказом введення в оману покупця Ц. щодо справжності дій магазину був «Акт прийому товару на експертизу» від 18.07.2007 р.

«Акт прийому товару на експертизу » від 18.07.07 р., виданого покупцю, був також доказом і його невідповідності вимогам чинного законодавства .

83

Доказом перебування товару в ремонті був лист магазину «Ф» від 08.08.2007 р. адресований покупцю, з повідомленням про те, що їй необхідно звернутись до магазину для отримання з гарантійного ремонту музичного центру.

На підставі ст. ст.3 п.2, 34 ЦПК України, п.4 ч.1 ст. 21, ст. ст. 5, 17 п.1, 24 – 25 Закону України «Про захист прав споживачів», міське товариство просило :

1. Визнати дії магазину «Ф» що розташований за адресою ХХХ, м. Нетішин Хмельницької області Дочірнього підприємства «Ф» Товариства з обмеженою відповідальністю «Ф», які полягають у недотриманні вимог пунктів 11, 13, 28, 29, 31 «Порядку гарантійного ремонту або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів» (Затв. Постановою КМ України від 11.04.2002 р. № 506) під час торгівельного обслуговування покупця Ц - протиправними.

В зв’язку з тим, що на адресу Нетішинського міського товариства захисту прав споживачів «КонтрАкт» надходили неодноразові звернення споживачів м. Нетішин з приводу видачі продавцями магазину «Ф» актів прийому товару на ремонт, які не відповідають вимогам чинного законодавства, зокрема – Постанові КМ України від 11 квітня 2002 року № 506 «Про затвердження Порядку гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів», 17 грудня 2007 року міським товариством було подано заяву про збільшення розміру позовних вимог в порядку ст. 31 ЦПК України, а саме про те, що: відповідно до п. п. 11, 13, 28, 31 зазначеної Постанови, бланки талонів за формою № 1-- гарант - № 6 - гарант виготовляються відповідно до вимог, встановлених постановою КМУ від 19 квітня 1993 року № 283 «Про встановлення порядку виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого обліку», мають наскрізну друковану нумерацію, реалізуються, обліковуються, використовуються і зберігаються як бланки документів суворого обліку відповідно до встановленого порядку. - у разі виникнення потреби у визначенні причини втрати якості товару, гарантійний термін якого не вичерпався, продавець зобов’язаний у триденний термін з дня одержання письмової заяви від споживача відправити такий товар на експертизу. Споживачеві видається акт приймання товару на експертизу за формою № 6 гарант (додаток 7). - термін виконання гарантійного ремонту узгоджується за домовленістю сторін, але не може перевищувати встановленого законодавством. За кожний день затримки усунення недоліків понад установлений термін виконавець виплачує споживачеві неустойку в розмірі 1 відсотка вартості товару. - після прийняття товару на гарантійний ремонт виконавець видає споживачеві квитанцію за формою № 7 – гарант (додаток 9), в якій зазначаються усі недоліки та термін виконання ремонту. Бланки квитанції за формою № 7 – гарант виготовляються відповідно до вимог пункту 11 постанови «Про затвердження Порядку гарантійного ремонту (обслуговування) або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів». 8 червня 2007 року до Нетішинського міського товариства захисту прав споживачів з письмовою заявою про захист своїх прав споживача порушених внаслідок придбання неякісного мобільного телефону NOKIA 6270 в магазині «Ф» м. Нетішин звернувся гр-н К При цьому він пред’явив акти прийому товару (мобільного телефону) на експертизу видані магазином «Ф» 25 листопада 2006 р. та 8 червня 2007 р. 23 листопада 2007 року до Нетішинського міського товариства захисту прав споживачів для захисту своїх прав споживача порушених внаслідок придбання телевізора PHILIPS 29 PT 9521/12 в магазині «Ф» м. Нетішин звернувся з письмовою заявою гр-н М, який при цьому пред’явив товариству акт прийому товару на ремонт. Оглядом даного акту було встановлено, що він не відповідав вимогам чинного законодавства. Зокрема, було встановлено, що менеджер магазину А підписуючи 23.11.2007 р. даний акт вніс в цей документ завідомо неправдиву дату прийомки товару - 27.11. 2007 р., збільшивши тим самим термін ремонту на 4 дні і порушивши таким чином ще більше його права як споживача. При наданні послуги - прийому товару на ремонт - від якої споживач не може відмовитись, а одержати може лише в магазині «Ф», відповідач тим самим нав’язував такі умови

84

прийому товару на ремонт, які ставлять споживача у нерівне становище з продавцем та порушують право (як споживача), передбачене ст. 21 Закону України «Про захист прав споживачів», на рівність сторін Договору.

Враховуючи викладене, на підставі ст. ст. 3 п.2, 31, 34 ЦПК України, п.4 ч.1 ст. 21, ст. ст. 5, 17 п.1, 24 – 25 Закону України «Про захист прав споживачів», товариство заявило про збільшення розміру позовних вимог і в зв’язку з цим,

просило : 1. Визнати дії магазину «Ф» Дочірнього підприємства «Ф» Товариства з обмеженою відповідальністю «Ф» , що розташований за адресою ХХХ, м. Нетішин Хмельницької області, які полягають у недотриманні вимог пунктів 11, 13, 28, 29, 31 «Порядку гарантійного ремонту або гарантійної заміни технічно складних побутових товарів» ( Затв. Постановою КМ України від 11.04.2002 р. № 506 ) під час торгівельного обслуговування споживачів, протиправними щодо невизначеного кола споживачів і прийняти рішення про припинення цих дій. 2. У випадку задоволення наших позовних вимог про визнання дій відповідача протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій, зобов’язати відповідача довести рішення суду через міські засоби масової інформації до відома споживачів. 3. Встановити строк виконання даного зобов’язання. 4. Судові витрати покласти на відповідача. Судовий розгляд даної справи тривав до квітня місяця 2008 року. З огляду на те, що під час судового розгляду справи, відповідач в добровільному порядку задовольнив вимоги споживача Ц. (відшкодував матеріальну шкоду, судові витрати, привів у відповідність до вимог чинного законодавства акти прийому товару на ремонт), за заявою споживача та згодою товариства, провадження по даній справі Нетішинським міським судом було закрито.

Коментар правозахисника. Ця справа є цікавою, насамперед тому, що цивільно-правові претензії було пред‘явлено одній з найбільших українських роздрібних мереж торгівлі побутовими електротоварами «Ф». Компанії такого розміру мають свої внутрішні процедури, протоколи, алгоритми та політики, якими регламентується діяльність персоналу у більшості «типових» ситуацій, насамперед таких, які стосуються діяльності «фронтофісів», тобто підрозділів, які працюють безпосередньо з покупцями. Немає сумніву, що не лише на Хмельниччині, але й по всій Україні покупцям фірми «Ф» видавали неналежним чином оформлені «Акти прийому товару на експертизу», що фірма «Ф» активно використовує як «експертні» установи комерційні організації (скоріш за все афілійовані, чи інакшим способом залежні), де не працюють експерти, і що строки розгляду претензій покупців неякісного товару порушуються «гігантом» також по всій території держави. Таким чином судовий позов в разі, якщо би він був успішним, дійсно міг би призвести до покращення ситуації не лише конкретних покупців, але невизначено великого кола споживачів по всій Україні. Міг би він привести і до зміни політик, правил роботи фірми «Ф» з клієнтами. Проте, як слідує із наданої нам інформації, цього не відбулося. Причина провалу цієї справи як «class action case» насамперед полягає у відсутності перед початком справи явної стратегії ведення справи і мети, яка дійсно мала би полягати в визнанні дій фірми «Ф» протиправними щодо невизначеного кола споживачів. Також, на мою думку помилковим було рішення про те яку конкретно «жертву» обрати для цієї справи. Отримавши інформацію про систематичні масові та однотипні порушення прав покупців з боку фірми «Ф», організації, яка планувала судову справу, спрямовану на захист суспільного інтересу, варто було б провести більшу роботу по розшуку потенційних жертв, і відібрати з їхнього числа групу осіб, які з найбільшою долею вірогідності не відмовилися б від участі в справі в її ході, тим більше тому, що їхні приватні вимоги було задоволено. Так, тут

85

можливий певний конфлікт між інтересами організації громадянського суспільства, що зацікавлена в досягненні цілей компанії адвокації не лише у вузькому (відновлення порушених прав особи), але й в широкому сенсі (системні зміни на краще з боку порушника, а також його публічне покарання). В «реалі» сталося так, що первісний позивач – «Ц» відмовився від позовних вимог після того, як їх було фактично повністю, чи частково (не ясно з наданої інформації) задоволено відповідачем. А як же бути з «невизначеним колом споживачів», права яких очевидно будуть і надалі порушені? З наданої інформації ввижається, що Нетішинське міське товариство захисту прав позивачів (Організація) звернулася із заявою про вступ у справу в якості третьої особи з самостійними вимогами на предмет спору. Проте невідомо чи суд задовольнив таке клопотання Організації. Якщо воно було задоволене (а українські суди воліють цього ніколи не робити!), то тоді відповідно до приписів Ст.34 ЦПК України (від 18.03.2004 р.) слухання справи мало би початися із самого початку, а Організація отримала би усі самостійні права позивача, і в разі відходу (відмови) іншого позивача мала би можливість продовжувати цивільно-правовий спір у межах СВОЇХ позовних вимог. Тим більше, що як слідує із інформації Організації, вона володіла доказами протиправної діяльності відповідача як мінімум щодо декількох інших постраждалих покупців. Якщо би суд відмовив у допуску організації в якості третьої особи із самостійними вимогами на предмет позову, то таку відмову можна було б оскаржити в апеляційному порядку навіть у випадку постановлення ухвали про закриття провадження. Нічого не сказано в підготовленому організацією повідомленні про справу і про наявність та процедуру вибору медіа-стратегії ведення указаної справи. Адже правильне висвітлення подібних справ в ЗМІ інколи значить набагато більше і призводить до позитивних зрушень набагато швидше, ніж просте відстоювання порушених справ за зачиненими de facto дверима зали судових засідань. По цій справі варто було б провести цілу низку медіа-заходів (поширення прес-релізів, проведення прес-конференцій, публікацій статей в газетах тощо), така кампанія цілком може бути проведеною таким чином, аби убезпечити учасників від репресивних судових позовів та привернути увагу суспільства як до фактів порушень прав, так і на, власне, зміст прав споживачів, адже лише інформована особа може ефективно відстоювати свої права. Немає сумніву, що медіа-кампанія по вказаній справі була би успішною a priori незалежно від результату судового розгляду, вона також вірогідно стимулювала би позивачів іти до кінця і не відмовлятися від своїх позовів, адже в такому разі ці вчинки могли би бути негативно сприйняті суспільною думкою. Інший проблемний момент – не зрозуміло, чому після відмови від позову одного із позивачів до суду не було подано аналогічні позови інших, адже згідно з інформацією, наданою Організацією, такі люди були. Вони взагалі могли отримати доступ в справу як позивачі на підставі приписів Ст.32 ЦПК України, тому на мою думку стратегія, відповідно до якої, вказані особи не вступали в справу, а їхні приклади лише використовувалися для доведення можливості участі Організації як третьої особи, була помилковою і призвела до фактичного провалу справи з точки зору громадських інтересів. Серед потенційних симпатиків Організації в ході літігації хочеться зазначити не тільки ЗМІ, але також і правозахисні організації регіону та , навіть … конкурентів мережі «Ф», хоча використання ресурсу останніх має відбуватися із урахуванням багатьох правових і етичних моментів. Зрештою не зрозуміло чи було проведено організацією відкритий чи таємний моніторинг стану справ із дотриманням прав споживачів (покупців) в мережі магазинів «Ф» після завершення судової тяганини дружнім врегулюванням. Другий приклад ( «сквирська справа») Обставини справи направлені Сквирським районним молодіжним консультаційно-інформаційним центром «Світ Споживача» (09000, Київська область, м.Сквира, вул.Богачевського, 55, тел..+3804468-53149).

86

Згідно до наданої інформації, Організація споживачів отримувала скарги на порушення приватними підприємцями та фірмами, які здійснювали торгівлю на сквирському ринку правил роздрібної торгівлі. Зокрема, порушувався «Порядок провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування населення». Численні скарги організації до органів влади ігнорувалися, зрештою організація в інтересах невизначеного кола осіб звернулася до районної прокуратури із наступною заявою: 03 лютого 2009 р. № 1 Прокурору Сквирського району Шахраю Ю.І. Відповідно ст. 25 Закону України «Про захист прав споживачів» Сквирський районний молодіжний консультаційно-інформаційний центр "Світ споживача" звертається до Вас з метою вжиття заходів, що стосуються усунення масового порушення прав споживачів та бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, на які ст. 42 Конституції України, Законом України «Про захист прав споживачів» та іншими нормативними документами покладається обов'язок забезпечувати захист прав споживачів. Незважаючи на неодноразові звертання Сквирського районного молодіжного консультаційно-шформаційііоіо центру "Світ споживача" до органів місцевого самоврядування, органів виконавчої влади, інших державних органів у попередні роки, на ринках та інших торговельних точках міста продовжується системне порушення прав споживачів, гарантованих Законом України «Про захист прав споживачів» та іншими нормативними документами. Суб'єктами підприємницької діяльності не дотримується виконання вимог, передбачених пунктом 11 статті 8 та пунктом 3 статті 17 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 12, 22, 23 «Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування населення», затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.2006 р. №833, зокрема: 1. На робочому місці продавця не встановлюються таблички із зазначенням прізвища, імені та по батькові продавця, а також відомості про суб'єкта господарювання, що організовує торгівлю: - для. юридичної особи - найменування, адреси і номера телефону; - для фізичної особи-підприсмця - прізвища, імені та по батькові, номера свідоцтва про державну реєстрацію та найменування органу, що здійснив таку реєстрацію. 2. Покупцям в обов'язковому порядку не видаються розрахункові документи встановленої форми, пю засвідчують факт купівлі, з позначкою про дату продажу (чеки, квитанції). Цим самим перешкоджається реалізація прав споживачів на захист у разі придбання ними товару неналежної якості, оскільки вимоги споживача розглядаються в більшості випадків після письмового звернення споживача до продавця та пред'явленім споживачем розрахункового документа ( п. ІІ ст.8 Закону України "Про захист прав споживачів"). Відповідно чинного законодавства та Ваших повноважень просимо розглянути це звернення та вжити заходів для усунення на ринках, магазинах (кіосках) міста порушення прав споживачів на інформацію, що гарантує їм можливість звернення за захистом порушених прав відповідно Конституції України, Закону України "Про захист Прав споживачів" та інших нормативних документів. Про вжиті заходи просимо повідомити районний молодіжний консультаційно-інформаційний центр «Світ споживача» письмово та через місцеві засоби масової інформації. З повагою Голова Сквирського РМКІЦ "Світ споживача" Л.І.Зозуля

87

На момент укладання цього огляду не було відомо чим закінчилося звернення до прокуратури. Вказане звернення ввижається мені надзвичайно важливим і цікавим для вивчення. Дійсно, формально громадяни України та юридичні особи мають право на звернення до органів прокуратури. Проте варто зазначити, що після конституційної реформи, яка відбулася в Україні 2004 року, наявна колізія між завданнями та повноваженнями органів прокуратури, визначеними на рівні Конституції і повноваженнями, встановленими Законом. Так відповідно до приписів Ст.121 Конституції України прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян; 5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. З іншого боку в Законі України «Про прокуратуру» Ст.1 визначено, що прокурорський нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами державного і господарського управління та контролю, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими Радами, їх виконавчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

Відтак ми бачимо, що закон наділяє прокурорів більш широкими повноваженнями, ніж Конституція України, запроваджуючи такий механізм контрою дотримання законів, як «прокурорський нагляд». Конституція, натомість, допускає такий «нагляд» виключно за додержанням прав і свобод людини і громадянина, законів з цих питань. Можна сперечатися про те, чи відносится захист прав споживачів до класичних прав людини, проте щоб не казали, наразі законом визначено можливість звертатися до прокуратури в разі порушення органами влади та іншими суб‘єктами законів України. Прокуратура може реалізовувати свої функції із попередження і боротьби із порушенням законів шляхом вчинення наступних дій:

1. Видання актів прокурорського реагування, зокрема подання, протесту, припису та постанови прокурора

2. Звернення до суду в інтересах держави, або в інтересах певних осіб

88

Письмовий припис про усунення порушень закону вноситься прокурором, його заступником органу чи посадовій особі, які допустили порушення, або вищестоящому у порядку підпорядкованості органу чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення. Письмовий припис вноситься у випадках, коли порушення закону має очевидний характер і може завдати істотної шкоди інтересам держави, підприємства, установи, організації, а також громадянам, якщо не буде негайно усунуто. Припис підлягає негайному виконанню, про що повідомляється прокурору. Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вищестоящому прокурору, який зобов'язаний розглянути скаргу протягом десяти днів, або до суду.

Подання з вимогами усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, вносяться прокурором, його заступником у державний орган, громадську організацію або посадовій особі, які наділені повноваженням усунути порушення закону, і підлягає невідкладному розгляду. Не пізніш як у місячний строк має бути вжито відповідних заходів до усунення порушень закону, причин та умов, що їм сприяють, і про наслідки повідомлено прокурору.

Колегіальний орган, якому внесено подання, повідомляє про день засідання прокурору, який вправі особисто взяти участь у його розгляді.

У разі порушення закону посадовою особою або громадянином прокурор, його заступник, залежно від характеру порушення закону, виносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи щодо цих осіб.

Постанова про порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністративне правопорушення підлягає розгляду повноважною посадовою особою або відповідним органом у десятиденний строк після її надходження, якщо інше не встановлено законом. Як вбачається з фабули справи, громадська організація по суті була насамперед незадоволена не стільки протиправними діями торгівців на ринку, як протиправною бездіяльністю відповідних контролюючих органів та ринкової адміністрації,які потурали протиправним діями суб‘єктів торгівлі. Оскаржуючи цю протиправну бездіяльність, представники організації звернулися до прокуратури.

Чи мали вони на це право? Так, законом таке право надане. Чи було таке звернення укладеним грамотно і, головне, чи могло воно бути

ефективним? Нажаль, я не можу цього стверджувати. Ознайомлення із текстом звернення до прокуратури переконує в тому, що

Організацією не було належним чином документовано вказані порушення. Текст звернення не містить жодних посилань на акти, фотографій, прізвища осбі, які брали участь в документуванні порушень, чи щодо яких було документовано здійснення порушень правил торгівлі. Найголовніше, зі звернення не сліду коли і як конкретно зверталася організація до органів, які були зобов‘язані реагувати на порушення торгівлі і прав споживачів, і в чому саме полягає протиправна бездіяльність вказаних органів. Це різко послаблює правову позицію організації, ставить під сумнів можливості прокуратури (навіть за наявності бажання) покарати винуватих.

Проте припустимо, що цих недоліків не існує. Чому я все ж таки стверджую, що подібне звернення до прокуратури все-рівно не буде ефективним? Справа в тому, що в українській державі для вирішення подібних спорів між юридичними особами та суб‘єктами владних повноважень існує механізм адміністративної юстиції (судочинства), який є набагато прозорішим, та змагальним, на відміну від «чорної скриньки» звернення до прокуратури. Найголовніше, якщо захопитися листуванням з прокурором, а згодом і боротьбою з ним, то можна легко пропустити строки давності для зверхня до суду, в тому числі і в порядку

89

цивільного чи адміністративного судочинства. Адже таке звернення є компліментарним (додатковим) механізмом захисту порушених прав і не зупиняє протікання строків давності для звернення до суду. Від прокурора дуже важко, а фактично неможливо вимагати саме такого виду прокурорського реагування, який вам потрібен. Він може роками проводити «перевірку», а згодом, обмежитися написанням короткого листа, де вказати, що він дійсно побачив порушення законодавства. В суді, до повноважень якого буде віднесено відновлення права та справедлива компенсація, цей лист прокурора буде лише одним із доказів, не більше. Тому чи варто витрачати на це ресурси? Насправді, українська прокуратура є одним із найбільш корумпованих органів влади, тому подібні звернення в реальному житті лиже живлять корупцію, оскільки, як правило, прокурорські працівники лише використовують подібні скарги для того, аби «доїти на хабарі» підприємців та інших порушників прав споживачів, лякаючи їх своїми дивними повноваженнями та можливостями попсувати життя. Проте, перевагою звернення до прокуратури є те, що немає необхідності обов‘язково грамотно процесуально оформляти докази, теоретично прокурор наділений повноваженнями зробити збір, перевірку доказів за Вас. Та чи зробить він це? Питання залишається риторичним.

В разі, якщо орган, до якого прокурор звернеться із приписом про усунення законодавства, не погодиться із ним, він має повне право відхилити припис, і, тоді прокурор буде змушений (якщо захоче, звичайно) звертатися до суду.

Прокурор має право звертатися до суду в інтересах держави, чи державних органів. Щодо права звернення в інтересах приватних осіб – таке право у прокурора є, проте коло таких осіб чітко визначене законом, як і підстави та форма такого звернення. Насамперед право прокурора захищати в справах цивільної та адміністративної юрисдикції права та законні інтереси фізичних осіб стосується дітей, та осіб дієздатність, чи можливості по самостійному захисту яких обмежені. Та, нажаль в українських реаліях марно шукати прокурора чи прокуратуру, які «сплять та бачать» захищати права людини. Тому марно сподіватися на такий захист, а варто подбати про професійне представництво своїх інтересів. Крім того прокурор не може звертатися до суду в інтересах невизначеного кола осіб, оскільки має довести, що має право за законом представляти КОЖНОГО, в інтересах якого він працює. В іншому випадку позов вважається таким, що поданий неналежною особою і підлягає залишенню без розгляду із винесенням відповідної ухвали. Також вельми сумнівним вважаю я таку скаргу і з точки зору правової культури тих, хто скаржиться. В правовій державі місце вирішення спорів є суд, саме туди і слідує звертатися, а не шукати квазіправосуддя. Я особисто є прихильником теоретичного підходу, за яким люди є споживачами не лише отримуючи певні послуги, чи користуючись придбаними товарами, але й тоді коли є об‘єктами, чи учасниками так званих адміністративних правовідносин, де однією з сторін є орган державної влади чи місцевого самоврядування. Адже діяльність чиновника, міліціонера чи прокурора, іншої особи, яка наділена представницьким мандатом чи владними повноваженнями є (і має бути!) за своєю сутністю – наданням певних послуг у сфері державного управління. Відтак споживачі таких специфічних послуг мають бути захищені наділені можливостями відстоювати свої права. Специфіка адміністративних послуг на мою думку варта того, аби виділити захист прав споживачів в окрему процесуальну сферу, саме таким шляхом український законодавець, прийнявши в 2005 році Кодекс адміністративного судочинства України (КАС) і, запровадивши невдовзі по тому систему адміністративних судів. Пропоную розглянути приклад успішної адвокації (захисту прав) невизначеного кола осіб, споживачів адміністративних послуг.

90

Третій приклад ( «справа про лікарняні листки») Обставини справи надані Вінницькою міською громадською організацією «Вінницька правозахисна група» (21050, Вінниця, Козицького 54/1тел..+380-432-670504). З 1937 року в УРСР, а потім і в Україні існує система так званих листків тимчасової непрацездатності, також відомих під побутовою назвою «лікарняні листки». Це медичні документи, які видаються виключно лікарями системи державної (комунальної) медицини, і які підтверджують факт захворювання людини. Вони подаються роботодавцеві і є підставою для врахування поважності причини відсутності людини на роботі, проведення відповідних виплат на випадок тимчасової втрати працездатності внаслідок хвороби чи нещасного випадку. «Лікарняні» мають також велику кількість інших, переважно правових та соціальних і грошових навантажень. Щороку в Україні видають кілька мільйонів листків непрацездатності. Форма листка непрацездатності практично не змінювалася уже більш ніж півстоліття. Порядок видачі листків непрацездатності визначений законодавством України, зокрема Наказом Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України «Про затвердження зразка, технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності» від 03.11.2004 № 532/274/136-ос/1406 Бланки «лікарняних» є документами суворої звітності, щороку державним коштом друкуються мільйони цих документів. Проте законодавством було передбачено, що в тій частині «лікарняного», яка подається після завершення хвороби за місцем роботи, вказувався первинний та заключний діагноз хворого та їхні коди згідно до Міжнародної Класифікації Хвороб та причин смерті. Таким чином порушувалося право людини на конфіденційність інформації про стан її здоров‘я, інформація про який офіційно розголошувалася фактично невизначеному колу осіб. Це порушення прав людини стосувалося, за невеликим винятком, фактично кожного, хто отримував «лікарняний листок» - мільйонів людей на рік. В системі координат споживач адміністративних послуг – надавач адміністративних послуг кожен хворий, що отримував «лікарняний» споживав «продукт» законодавчої діяльності суб‘єктів владних повноважень – міністерств та відомств, які прийняли обов‘язкову форму «лікарняного листка» та сформулювали правила його заповнення. Згідно до українського законодавства у державних та комунальних медичних закладів є монополія на видачу лікарняних листків і альтернативної форми бланку та алгоритму заповнення не існує. Захисники права на приватність, очевидно мали можливість проводити безкінечні семінари та перемовини з міністерствами та фондами щодо змін в бланку листка непрацездатності, проте було вирішено обрати агресивний спосіб захисту прав людини, через використання механізму стратегічного судового позову в інтересах невизначеного кола осіб. Пропоную вам ознайомитися з текстом судового позову і з текстом ухваленого судом рішення.

До Печерського районного суду м.Києваяк до окружного адміністративного суду

Адміністративний позивач: Побережець Світлана Юріївна,

проживає:21007, вул.ХХХ, кв.ХХХ, м.Вінниця, Україна,Тел/факс:ХХХ, мобільний: ХХХ, email: svitlana.poberezhets@gmail.com

Адміністративні відповідачі:

91

Адміністративний відповідач №1: Міністерство охорони здоров‘я України01021, м. Київ, вул. Грушевського, 7

тел. 253-24-39, факс 253-69-75, moz@moz.gov.ua

Адміністративний відповідач №2: Міністерство праці та соціальної політики України01023, м. Київ, вул. Еспланадна, 8/10,

тел. 226-24-45; 220-54-48

Адміністративний відповідач №3: Фонд соціального страхуванняз тимчасової втрати непрацездатності

04070, Україна, м.Київ, вул.Боричів Тік, 28Тел/Факс: 2060406

E-mail: inform@fse.gov.ua

Адміністративний відповідач №4: Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України

03062, м. Київ, пр.Перемоги, 92/2, тел.(044) 4427072fond@social.org.ua

АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПОЗОВ про визнання незаконним та невідповідним правовим актам вищої юридичної сили

нормативно-правового акту (справа про листок непрацездатності)

Відповідно до приписів Ст.3, Ст.19, Ст.21, Ст.22, Ст.32, Ст55, Ст.64, Ст.68 Конституції України, відповідно до приписів Ст.8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, Ст.4, 6, 7, 8, 14, 40, 41 Основ Законодавства України про охорону здоров‘я, Ст.285, 286 Цивільного Кодексу України, Ст.23 Закону України «Про інформацію», в порядку, передбаченому Ст.6, 17, 18, 192, 105, 171 Кодексу адміністративного судочинства України

подаю цей позов - про визнання незаконним та невідповідним правовим актам вищої юридичної сили наступного нормативно-правового акту відповідачів: Наказу Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України «Про затвердження зразка, технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності» від 03.11.2004 № 532/274/136-ос/1406, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 листопада 2004 р. за № 1454/10053, опублікованого: «Офіційний вісник України» вiд 10.12.2004 - 2004 р., № 47, стор. 58, стаття 3111 в частині:

а) затвердження зразка листка непрацездатності; б) затвердження технічного опису листка непрацездатності; в) затвердження Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності.

Обґрунтування позову:

92

1. Я працюю лікарем анестезіологом-реаніматологом міської клінічної лікарні №2 м.Вінниці.

2. 14 грудня 2005 року я захворіла і звернулася до міської поліклініки №3 м.Вінниці за

місцем свого проживання з метою отримати листок непрацездатності для наступного подання за місцем моєї роботи. Мені було видано листок непрацездатності Серії ААЙ №948052 від 14/12/2005 року.

3. Отриманий мною листок непрацездатності було оформлено лікарем поліклініки за

місцем мого проживання в повній відповідності до вимог «Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності», затвердженої Наказом адміністративних відповідачів, що оскаржується. Так само і форма листка непрацездатності, який я отримала, повністю відповідає зразку, затвердженому наказом, що оскаржується.

4. Технічним описом листка непрацездатності, який було затверджено додатком до

наказу відповідачів, що оскаржується, який було також зареєстровано Міністерством юстиції України за № 1455/10054 від 17/11/2004 року передбачено, що листок непрацездатності має містити обов‘язкові для заповнення поля:

а) Текстове Поле «Діагноз первинний» б) Текстове поле «Діагноз заключний» в) Текстове поле «Шифр МКХ-10» 5. Інструкцією про порядок заповнення листка непрацездатності, що оскаржується,

яку також було зареєстровано міністерством юстиції України за № 1456/10055 від 17/11/2004 року, встановлено, що: «Листок непрацездатності (далі - ЛН) – це багатофункціональний документ, який є підставою для звільнення від роботи у зв'язку з непрацездатністю та з матеріальним забезпеченням застрахованої особи в разі тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів». Таким чином законодавством офіційно передбачено подання листка непрацездатності особами, яким його було видано, за місцем їх роботи з метою підтвердити наявність причини для звільнення їх від роботи у зв‘язку із непрацездатністю та з метою отримати належне матеріальне забезпечення застрахованої особи в разі тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів. Отже – очевидним є той факт, що листок непрацездатності не є документом, який містить лише приватну конфіденційну інформацію про стан здоров‘я людини, а є документом, який застосовується як у сфері цивільно-правових правовідносин (є підставою роботодавцеві для звільнення з роботи), так і у сфері публічно-правових правовідносин (є підставою для відповідних виплат з спеціалізованих Державних фондів соціального страхування). Наведені факти також підтверджуються відповідними графами на зворотному боці листка непрацездатності: так передбачається, що певні частини листка непрацездатності після подання по місцю роботи заповнюються «табельником або уповноваженою особою», «відділом кадрів або уповноваженою особою», «комісією із соціального страхування або уповноваженою особою, на яку покладено призначення допомоги», «бухгалтером /розрахунковою частиною/ підприємства, установи, організації». Також на зворотному боці листка непрацездатності передбачено підписи Керівника організації-роботодавця та Головного (старшого) бухгалтера, що, очевидно, передбачає, що вказані особи також будуть знайомитися із усіма записами листка непрацездатності включно із інформацією про первинний та заключний діагнози особи.

93

6. Таким чином нормативно-правовим актом відповідачів, що оскаржується мною, як незаконний, встановлюється такий порядок, коли інформація про діагноз особи ПОВИННА БУТИ НЕЗАЛЕЖНО ВІД БАЖАННЯ ОСОБИ подана за місцем її роботи.

7. Вказані вимоги про подання інформації про діагноз особи за місцем її роботи є

незаконними, і не відповідають правовим актам вищої юридичної сили, а саме: 7.1. Приписами Ст.3 Конституції України встановлено, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». Примушуючи людей подавати за місцем роботи інформацію про свої захворювання шляхом встановлення відповідних владних приписів у вигляді положень нормативно-правових актів, що оскаржуються, адміністративні відповідачі, які є органами державної виконавчої влади, порушили приписи Ст.3 Конституції України, оскільки вимога подавати інформацію про діагноз особи з листком непрацездатності порушує конституційний принцип спрямованості діяльності держави на утвердження і забезпечення прав і свобод людини. 7.2. Приписами Ст.19 Конституції України встановлено, що «правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Таким чином законодавчий акт – Наказ адміністративних відповідачів, що оскаржується, не може містити вимог подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров‘я (діагноз) особи, оскільки це не передбачено в жодному ЗАКОНІ та в Конституції України. 7.3. Приписами Ст.21 Конституції України визначено, що «права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Вимога подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров‘я (діагноз) особи є порушенням права людини на повагу до її приватного життя, отже в ситуації, коли таке обмеження права людини на повагу до її приватного життя не ґрунтується на конституційних принципах обмежень прав людини, такі обмеження є незаконними (неконституційними). 7.4. Приписами Ст.22 Конституції України встановлено, що «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Очевидно, що вимога подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров‘я (діагноз) особи звужує зміст та обсяг конституційної заборони збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, встановленої Ст.32 Конституції України, тим більше, що таке обмеження конституційного права в даному випадку встановлюється не законом, а підзаконним нормативно-правовим актом. 7.5. Приписами Ст.32 Конституції України встановлено, що: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і

94

лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини». Очевидно, що вимога подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров‘я (діагноз) особи не може бути виправдана міркуваннями безпеки, економічного добробуту та прав людини, тим більше, як уже було вказано вище, така вимога не встановлена законами України, а підзаконним нормативно-правовим актом. 7.6. Приписами Ст.8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рим 4/11/1950 року), ратифікованої Україною встановлено, що: «Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб». Безперечно, що вимога подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров‘я (діагноз) особи є втручанням у сферу приватного життя особи. Практикою Європейського Суду з прав людини відомості про здоров‘я особи віднесено до складових особистої ідентичності людини, яка в свою чергу, визнається складовою приватного життя. Так в рішенні «М.С. проти Швеції» від 27/08/1997 року Європейський Суд з прав людини вказує: «охорона даних особистого характеру, і особливо медичних даних, має основоположне значення для здійснення права на повагу до приватного та сімейного життя. дотримання конфіденційності відомостей про здоров‘я становить основний принцип правової системи всіх держав-учасниць Конвенції. Він є важливим не лише для захисту приватного життя хворих, а й для збереження їхньої довіри до працівників медичних закладів і системи охорони здоров‘я взагалі. Національне законодавство має забезпечувати відповідні гарантії, щоб унеможливити будь-яке повідомлення чи розголошення даних особистого характеру стосовно здоров‘я, якщо це не відповідає гарантіям, передбаченим статтею 8 Конвенції». В іншому рішенні Європейського Суду з прав людини (справа «Z проти Фінляндії» від 25/02/1997 року) суд вказує, що «розголошення інформації може мати руйнівні наслідки для приватного та сімейного життя відповідної особи та для її соціального та професійного становища, виставляючи її на безчестя і наражаючи на небезпеку ізоляції». Тому я вважаю, що є підстави стверджувати, що положення оскаржуваних нормативно-правових актів адміністративних відповідачів, якими передбачено, подання інформації про діагноз особи по місцю роботи в бюлетені непрацездатності, суперечать положенням Ст.8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод. 7.7. Вимога подання інформації про діагноз особи по місцю роботи в бюлетені непрацездатності також суперечить і Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19/11/1992 року, зокрема Ст.4, якою передбачено, що основним принципом охорони здоров'я в Україні є «дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій». Суперечить це також і Ст.7 названого закону, якою передбачено «встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров'я». Обов‘язок адміністративних відповідачів скасувати нормативні акти, що оскаржуються в частині розміщення в листку непрацездатності інформації про діагноз особи, міститься також і в Ст.8 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», приписами якої встановлено, що «у разі порушення законних прав і інтересів громадян у галузі охорони здоров'я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації,

95

їх посадові особи і громадяни зобов'язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди». 7.8. Приймаючи нормативно-правові акти, що оскаржуються в цьому адміністративному позові, затверджуючи незаконний порядок, яким передбачено подання інформації про діагноз особи по місцю роботи в бюлетені непрацездатності, суб‘єкти оскарження вийшли за межі своєї компетенції, встановлені приписами Статті 14 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я», якими, зокрема передбачено, що «міністерства, відомства та інші центральні органи державної виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози в галузі охорони здоров'я, визначають єдині науково обґрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров'я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність в галузі охорони здоров'я». 7.9. Подання в листку непрацездатності інформації про діагноз особи створює загрозу порушенню і лікарської таємниці. Так приписами Ст.40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» передбачено, що «медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків». Необхідно також зазначити, що, хоча Інструкцією про порядок заповнення листка непрацездатності передбачено ситуацію, коли лікар може не вказувати в листку непрацездатності діагноз пацієнта, регламентація цих дій лікаря є такою, що суперечить правам людини. Так приписами п.3.2. вказаної Інструкції передбачено, що «якщо з деонтологічних міркувань лікар змінює формулювання діагнозу в ЛН, то він зобов'язаний внести в "шифр МКХ-10" шифр фактичного захворювання, зробити в медичній карті стаціонарного чи амбулаторного хворого запис, який обґрунтовує зміну діагнозу, за письмовим погодженням із завідувачем відділення». Таким чином можна стверджувати, що: по-перше - автори Інструкції віддають прийняття рішення про невказання діагнозу в листку непрацездатності на розсуд лікаря, а не пацієнта; по-друге - навіть реалізацію права лікаря не вказувати справжній діагноз пацієнта поставлено в залежність від санкції завідувача відділенням, без письмового погодження з яким не вказувати діагноз неможливо. 7.10. Щодо необхідності подавати в листку непрацездатності шифр справжнього діагнозу пацієнта відповідно до 10-ої редакції Міжнародної класифікації хвороб та причин смерті (МКХ-10), то вважаю таку вимогу, встановлену нормативно-правовими актами, що оскаржуються, незаконною з тих самих причин, які зазначені мною для заперечення можливості вказувати сам діагноз пацієнта в обов‘язкових документах публічно-правового та цивільно-правового характеру. Міжнародна класифікація хвороб та причин смерті (МКХ-10) є відкритим виданням з необмеженим доступом, яке широко представлено в усіх медичних та публічних наукових бібліотеках, в Інтернеті тощо, тому при наявності бажання визначити по коду МКХ-10 відповідний діагноз особи абсолютно доступно кожному. 7.11. На рівні закону порядок звільнення осіб від роботи на період хвороби визначається приписами Статті 41 Закону України «Основи законодавства України про

96

охорону здоров'я», якими, зокрема, передбачено наступне: «на період хвороби з тимчасовою втратою працездатності громадянам надається звільнення від роботи з виплатою у встановленому законодавством України порядку допомоги по соціальному страхуванню». Як видно, Закон не встановлює жодних вимог про подання по місцю роботи діагнозу хворої особи як підстави для звільнення її від роботи та належних виплат. 7.12. Розміщення в листку непрацездатності відомостей про діагноз особи суперечить також і встановленим законом принципам інформаційних відносин в Україні, зокрема і встановленому Статтею 5 Закону України «Про інформацію» від 02/10/1992 року принципу законності «одержання, використання, поширення та зберігання інформації». 7.13. Відповідно до приписів Ст.23 Закону України «Про інформацію» інформацію про стан здоров‘я (а інформація про діагноз є саме такою інформацією) віднесено до персональних даних (інформації про особу). Законом «Про інформацію» передбачено, що «джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень. Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом». У випадку із листком непрацездатності, як показано вище, особа не може заборонити вказувати її діагноз, а альтернативи отриманню листку непрацездатності не існує, оскільки законодавством України не передбачено інших документів, які підтверджують поважну причину невиходу на роботу і є підставами для здійснення відповідних соціальних виплат по непрацездатності. 7.14. Положення нормативно-правових актів, що оскаржуються, якими передбачено розміщення в листку непрацездатності відомостей про діагноз особи, прямо суперечать також і Цивільному Кодексу України від 16/01/2003 року. Так приписами Статті 286 ЦК України встановлено, що «1.Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. 2.Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи». 8. Додатково до аргументів, наведених вище, звертаю увагу суду, що розміщення в документі про тимчасову непрацездатність інформації про діагноз пацієнтів не несе ніякої функціональної корисності і не є доцільним, оскільки від діагнозу захворювання не залежить право на звільнення від роботи і розмір відповідних соціальних виплат. 9. Таким чином нормативно-правові акти, що оскаржуються, не відповідають правовим актам вищої юридичної сили, а саме Конституції України; міжнародним договорам, згода на обов‘язковість яких надана Верховною Радою України, тлумаченням Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод, наданим Європейським Судом з прав людини, законам України. Все це створює підстави для скасування вказаних нормативно-правових актів судом, відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.

На підставі приписів Ст.3, Ст.19, Ст.21, Ст.22, Ст.32, Ст55, Ст.64, Ст.68 Конституції України, відповідно до приписів Ст.8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних

свобод, Ст.4, 6, 7, 8, 14, 40, 41 Основ Законодавства України про охорону здоров‘я, Ст.285, 286

97

Цивільного Кодексу України, Ст.23 Закону України «Про інформацію», в порядку, передбаченому Ст. 17, 18, 171 Кодексу адміністративного судочинства України,

ПРОШУ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД:

1. Визнати незаконним та невідповідним правовим актам вищої юридичної сили наступний нормативно-правового акт (з наступним визнанням цього нормативно-правового акту частково нечинним): Наказ Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України «Про затвердження зразка, технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності» від 03.11.2004 № 532/274/136-ос/1406, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 листопада 2004 р. за № 1454/10053 опублікованого «Офіційний вісник України» вiд 10.12.2004 - 2004 р., № 47, стор. 58, стаття 3111

в частині розміщення в листку непрацездатності інформації

про первинний та заключний діагнози особи та код захворювання відповідно до МКХ-10

2. Стягнути з адміністративного відповідача №1 (Міністерства охорони здоров‘я України) судові витрати в сумі 3грн 40 коп, сплачені відповідно до квитанції за розгляд цієї справи в суді. Перелік документів, що додаються:

1. Чотири копії цього адміністративного позову для кожного адміністративного відповідача на семи аркушах

2. Оригінал листка непрацездатності серія ААЙ №948052 для суду (1 шт.) 3. Ксерокопії листка непрацездатності серія ААЙ №948052 для кожного адміністративного відповідача (4

шт.) 4. Квитанція про сплату судового збору в бюджет Печерського району м.Києва за розгляд цього позову.

(3грн 40 коп) – оригінал 1 шт. для суду Адміністративний позивач Світлана Юріївна Побережець

ПОСТАНОВА

Іменем України

№2-А-216-1/06 25 липня 2006 року. Печерський районний суд м. Києва у складі: головуючого – судді Малиніна В.В., суддів: Квасневської Н.Д, Вовк С.В.,

98

при секретарі – Вовкогон І.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві справу за адміністративним позовом Побережець Світлани Юріївни до Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України про визнання незаконним та невідповідним правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правового акту, – ВСТАНОВИВ: Побережець Світлана Юріївна звернулася до суду із адміністративним позовом про визнання незаконним та невідповідним правовим актам вищої юридичної сили наступного нормативно-правового акту відповідачів: Наказу Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України «Про затвердження зразка, технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності» від 03.11.2004 № 532/274/136-ос/1406, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 листопада 2004 р, за № 1454/10053, опублікованого: «Офіційний вісник України» від 10.12.2004 - 2004 p.№ 47, стор. 58, стаття 3111 в частині: а) затвердження зразка листка непрацездатності; б) затвердження технічного опису листка непрацездатності; в) затвердження Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності. В адміністративному позові позивачкою поставлено питання про визнання судом незаконним та невідповідним правовим актам вищої юридичної сили вищевказаного нормативно-правового акту (з наступним визнанням цього нормативно-правового акту частково нечинним) в частині розміщення в листку непрацездатності інформації про первинний та заключний діагнози особи та код захворювання відповідно до Міжнародної класифікації хвороб та причин смерті 10 перегляду (МКХ-10). Свій адміністративний позов позивачка обґрунтовує тим, що згідно нормативно-правового акту, що оскаржується, установи охорони здоров’я зобов’язані вказувати в листку непрацездатності інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи, яка отримала листок непрацездатності, після чого цей листок непрацездатності подається за місцем роботи особи і таким чином інформація про стан здоров’я особи стає доступною широкому колу осіб за місцем її роботи, така ситуація на думку позивача порушує її права та законні інтереси, зокрема порушується конституційна заборона на збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу, встановлена ст. 32 Конституції України. Позивачка також посилається в обґрунтування свого позову на приписи деяких законів України, зокрема Цивільного Кодексу України, Основ законодавства України про охорону

99

здоров’я, Закону України «Про інформацію» тощо, Вважає, що указання діагнозів в листку непрацездатності призводить до фактичного розголошення конфіденційної інформації про особу. На думку Побережець С.Ю., її конституційне право на приватність, зокрема було порушено, коли вона була змушена подати за місцем роботи листок непрацездатності серії ААЙ № 948052 від 14/12/2005 року, оскільки це призвело до розголошення інформації про її захворювання на гостру респіраторну вірусну інфекцію по місцю її роботи. На адміністративний позов Побережець С.Ю. до судового засідання, в якому відбувся розгляд справи по суті, поступили заперечення та пояснення від усіх адміністративних відповідачів, також суд ухвалою залучив Міністерство Юстиції України до розгляду справи в якості третьої особи без самостійних вимог, оскільки саме МЮ України було зареєстровано нормативно-правовий акт, що оскаржується. В судовому засіданні Побережець С.Ю., її представники Гройсман Д.Л. та Якубенко В.М. адміністративний позов підтримали в повному обсязі з підстав, викладених в позовній заяві, доповнивши позовні вимоги вимогою відшкодування судових витрат, пов’язаних із прибуттям позивача та її представника до суду, представивши суду відповідні розрахунки витрат і первинні документи, що підтверджують здійснення витрат позивачем та її представником у зв’язку з їхньою участю в судових засіданнях. Представник адміністративного відповідача – Міністерства охорони здоров’я України в судовому засіданні позов визнав частково, запропонувавши змінити формулювання Наказу, що оскаржується, на таке, за яким пацієнтам надаватиметься право вимагати невказання, або заміни діагнозу у тій частині листка непрацездатності, яку належить подавати за місцем роботи. Також представник МОЗ просив розподілити судові витрати порівну між усіма адміністративними відповідачами в разі, якщо суд ухвалить рішення про задоволення адміністративного позову. Представник адміністративного відповідача – Міністерства праці та соціальної політики України в судовому засіданні повністю заперечувала проти задоволення позову, при цьому зазначивши, що оскаржуваний нормативно-правовий акт видано в межах компетенції, визначеної Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» – (надалі – Закон № 2240). Відповідно до приписів Закону № 2240 при вирішенні питання про виплати з тимчасової непрацездатності членами спеціальних комісій приймаються до уваги діагнози захворювання, їхня відсутність в листкові непрацездатності ускладнить, чи, навіть, унеможливить роботу вказаних комісій. Мінпраці України вважає, що відображення в листку непрацездатності діагнозу є необхідним для здійснення контролю за правильністю його закриття (продовження), оскільки від цього залежить джерело його оплати або відмови в надані допомоги по тимчасовій втраті працездатності. Аналогічні аргументи містяться і в запереченнях на позов Побережець С.Ю., які поступили до суду за підписом Заступники міністра праці та соціальної політики України О.Гарячої. Представники Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності заперечували в судовому засіданні проти задоволення позову, вважали його безпідставним. На їхню думку існуюча практика оформлення листків непрацездатності існує в Україні протягом десятків років і ніяких претензій не викликала, якщо Побережець С.Ю. вважає, що указання діагнозу у виданому на її ім’я листкові непрацездатності серії ААЙ №948052 від

100

14/12/2005 року порушувало її права та свободи – вона могла звернутися до адміністрації лікарні або до суду з цивільним позовом і вирішити всі питання. Також представники Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності повідомили, що заборона указувати діагнози в листкові непрацездатності унеможливить контроль за витратами, які передбачені законодавством при настанні відповідних страхових випадків. Крім того представники Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності в судовому засіданні заявили, що п.3.2. Інструкції, що оскаржується, передбачено право лікарів змінювати діагноз в листкові з деонтологічних міркувань. Також вказаний адміністративний відповідач посилається як на підтвердження законності оскаржуваного нормативно-правового акту, на той факт, що вказаний законодавчий акт пройшов реєстрацію в Міністерстві юстиції України, а отже відбулася і експертиза на предмет відповідності проекту Наказу приписам Конституції та законів України і норм законодавства Європейського Союзу. Аналогічні аргументи містяться і в запереченнях на позов Побережець С.Ю., які поступили до суду за підписом Директора Фонду А.М. Міщенко. Представник адміністративного відповідача – Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України проти задоволення адміністративного позову заперечував, при цьому зазначивши, що нормативний акт є законним, оскільки його зареєстровано Мінюстом України, а отже відбулася і експертиза на предмет відповідності проекту Наказу приписам Конституції та законів Україна і норм законодавства Європейського Союзу. Відповідно до приписів Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання які спричинили втрату працездатності» – далі Закон № 1105 – передбачено перелік страхових випадків, настання яких тягне виплати з Фонду. Фонд має право контролювати правильність видачі листків непрацездатності з приводу відповідних страхових випадків, відсутність діагнозів в листках непрацездатності не дає можливості працівникам Фонду призначати та проводити потерпілим передбачені законодавством соціальні та страхові виплати. Аналогічні аргументи наведені в запереченнях на адміністративний позов Побережець С.Ю., підписаних директором Фонду Л. Новицьким. Третя особа – Міністерство юстиції України в письмових поясненнях, підписаних представником Мінюсту О.В. Білецьким, зазначає, що наказ, який оскаржується, видано в межах повноважень адміністративних відповідачів, зокрема на підставі відповідних законів та Положень. Мінюст підкреслює, що лікарям, які видають листки непрацездатності, надано право змінювати діагнози з деонтологічних міркувань. Міністерство юстиції проти задоволення адміністративного позову заперечувало, оскільки вважає, що нормативно-правовий акт. що оскаржується, було видано в межах компетенції адміністративних відповідачів. В судове засідання представник Мінюсту України не з’явився, справу просив розглянути за його відсутності з урахуванням заперечень на адміністративний позов. Суд, вислухавши сторони, вивчивши та оголосивши матеріали справи, вважає встановленими наступні факти і відповідні їм правовідносини. Інструкцією про порядок заповнення листка непрацездатності, що оскаржується, яку також було зареєстровано Міністерством юстиції України за № 1456/10055 від 17/11/2004 року, встановлено, що «Листок непрацездатності (далі – ЛН) – це багатофункціональний документ, який є підставою для звільнення від роботи у зв’язку з непрацездатністю та є матеріальним забезпеченням застрахованої особи в разі тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів». Таким чином законодавством офіційно передбачене подання листка непрацездатності особами, яким його було видано, за місцем їх роботи з метою підтвердити

101

наявність причини для звільнення їх від роботи у зв’язку із непрацездатністю та з метою отримання належного матеріального забезпечення застрахованої особи в разі тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів Листок непрацездатності не є документом, який містить лише приватну конфіденційну інформацію про стан здоров’я людини, а є документом, який застосовується як у сфері цивільно-правових правовідносин (є підставою роботодавців для звільнення з роботи), так і у сфері публічно-правових правовідносин (є підставою для відповідних виплат з спеціалізованих Державних фондів соціального страхування). Наведені факти також підтверджуються відповідними графами на зворотному боці листка непрацездатності: так передбачається, що певні частини листка непрацездатності після подання по місцю роботи заповнюються «табельником або уповноваженою особою», «відділом кадрів або уповноваженою особою», «комісією із соціального страхування або уповноваженою особою, на яку покладено призначення допомоги», «бухгалтером/розрахунковою частиною підприємства, установи, організації». Також на зворотному боці листка непрацездатності передбачено підписи Керівника організації-роботодавця та Головного (старшого) бухгалтера, що, очевидно, передбачає, що вказані особи також будуть знайомитися із усіма записами листка непрацездатності включно із інформацією про первинний та заключний діагнози особи. Таким чином нормативно-правовим актом відповідачів, що оскаржується, встановлюється такий порядок, коли інформація про діагноз особи ПОВИННА БУТИ НЕЗАЛЕЖНО ВІД БАЖАННЯ ОСОБИ подана за місцем її роботи. Вказані вимоги про подання інформації про діагноз особи за місцем її роботи є незаконними, і не відповідають правовим актам вищої юридичної сили, а саме: Ст. 3 Конституції України встановлено, що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідне перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Примушуючи людей подавати за місцем роботи інформацію про свої захворювання шляхом встановлення відповідних владних приписів у вигляді положень нормативно-правових актів, адміністративні відповідачі, які є органами державної виконавчої влади, порушили приписи Ст. З Конституції України, оскільки вимога подавати інформацію про діагноз особи з листком непрацездатності порушує конституційний принцип спрямованості діяльності держави на утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Ст. 19 Конституції України встановлено, що «правовий порядок в Україні ґрунтується па засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Таким чином будь-який підзаконний законодавчий акт – не може містити вимог подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи, оскільки це не передбачено в жодному ЗАКОНІ та в Конституції України. Ст. 21 Конституції України визначене, що «права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними». Вимога подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи є порушенням права людини на повагу до її приватного життя, отже в ситуації, коли таке обмеження права людини на повагу до її приватного життя не ґрунтується на конституційних принципах обмежень прав людини, такі обмеження є незаконними (неконституційними).

102

Ст. 32 Конституції України встановлено, що: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини». Вимога подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи не може бути виправдана міркуваннями безпеки, економічного добробуту та прав людини, тим більше, як уже було вказано вище, така вимога не встановлена законами України а підзаконним нормативно-правовим актом. Ст. 22 Конституції України зазначає, що «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод». Вимога подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи звужує зміст та обсяг конституційної заборони збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, встановленої Ст. 32 Конституції України, тим більше. що таке обмеження конституційного права в даному випадку встановлюється не законом, а підзаконним нормативно-правовим актом. Ст. 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рим 4/11/1950 року), ратифікованої Україною, встановлено, що; «Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб». Суд вбачає у вимозі подавати за місцем роботи інформацію про стан здоров’я (діагноз) особи втручання у сферу приватного життя особи. Практикою Європейською Суду з прав людини відомості про здоров’я особи віднесено до складових особистої ідентичності людини, яка в свою чергу, визнається складовою приватного життя. Так в рішенні «М.С. проти Швеції» від 27/08/1997 року Європейський Суд з прав людини вказує: «охорона даних особистого характеру, і особливо медичних даних, має основоположне значення для здійснення права на повагу до приватного та сімейною життя. Дотримання конфіденційності відомостей про здоров’я становить основний принцип правової системи всіх держав-учасниць Конвенції. Він є важливим не лише для захисту приватного життя хворих, а й для збереження їхньої довіри до працівників медичних закладів і системи охорони здоров’я взагалі. Національне законодавство має забезпечувати відповідні гарантії, щоб унеможливити будь-яке повідомлення чи розголошення даних особистого характеру стосовно здоров’я, якщо це не відповідає гарантіям. передбаченим статтею 8 Конвенції». В іншому рішенні Європейського Суду з прав людини (справа «Z проти Фінляндії» від 25/02/1997 року) суд вказує, що «розголошення інформації може мати руйнівні наслідки для приватного та сімейного життя відповідної особи та для її соціального та професійного становища, виставляючи її на безчестя і наражаючи на небезпеку ізоляції». Суд погоджується з думкою позивачки, яка вважає, що є підстави стверджувати, що положення оскаржуваних нормативно-правових актів адміністративних відповідачів, якими передбачено подання інформації про діагноз особи по місцю роботи в бюлетені непрацездатності, суперечать положенням Ст. 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод. Відповідно до приписів Ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини.» «суди застосовують

103

при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права». Аналогічна вимога встановлена п. 2 ст. 8 КАС України. Вимога подання інформації про діагноз особи по місцю роботи в бюлетені непрацездатності також суперечить і Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» від 19/11/1992 року, зокрема ст.4, якою передбачено, що основним принципом охорони здоров’я в Україні є «дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров’я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій». Суперечить це також і ст. 7 названого закону, якою передбачено «встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я». Обов’язок адміністративних відповідачів скасувати нормативні акти, що оскаржуються в частині розміщення в листку непрацездатності інформації про діагноз особи, міститься також і в ст. 8 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», приписами якої встановлено, що «у разі порушення законних прав і інтересів громадян у галузі охорони здоров’я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особа і громадяни зобов’язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди». На рівні закону порядок звільнення осіб від роботи на період хвороби визначається приписами ст. 41 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», якими, зокрема, передбачено наступне: «на період хвороби з тимчасовою втратою працездатності громадянам надається звільнення від роботи з виплатою у встановленому законодавством України порядку допомоги по соціальному страхуванню». Закон не встановлює жодних вимог про подання по місцю роботи діагнозу хворої особи як підстави для звільнення її від роботи та належних виплат. Приймаючи нормативно-правові акти, що оскаржуються в цьому адміністративному позові, затверджуючи незаконний порядок, яким передбачене подання інформації про діагноз особи по місцю роботи в бюлетені непрацездатності, суб’єкти оскарження вийшли за межі своєї компетенції, встановлені ст. 14 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», якими. зокрема передбачено, що «міністерства, відомства та інші центральні органи державної виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози в галузі охорони здоров’я, визначають єдині науково обґрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров’я заселення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність у галузі охорони здоров’я». Подання в листку непрацездатності інформації про діагноз особи створює загрозу порушенню і лікарської таємниці. Так, ст. 40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» передбачено, що «медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків», Необхідно також зазначити, що, хоча Інструкцією про порядок заповнення листка непрацездатності передбачене ситуацію, коли лікар може не вказувати в листку непрацездатності діагноз пацієнта, регламентація цих дій лікаря є такою, що суперечить правам людини. Так приписами п.3.2. вказаної Інструкції передбачено, що «якщо з деонтологічних міркувань лікар змінює формулювання діагнозу в ЛН, то він зобов'язаний внести в «шифр MKX-10» шифр фактичного захворювання, зробити в медичній карті

104

стаціонарного чи амбулаторного хворого запис, який обґрунтовує зміну діагнозу, за письмовим погодженням із завідувачем відділення». Таким чином можна стверджувати, що: по-перше – автори Інструкції віддають прийняття рішення про невказання діагнозу в листку непрацездатності на розсуд лікаря, а не пацієнта; по-друге – навіть реалізацію права лікаря не вказувати справжній діагноз пацієнта поставлено в залежність від санкції завідувача відділенням, без письмового погодження з яким не вказувати діагноз неможливо. Щодо необхідності подавати в листку непрацездатності шифр остаточного діагнозу пацієнта відповідно до 10-ої редакції Міжнародної класифікації хвороб та причин смерті (МКХ-10), то суд вважає таку вимогу, встановлену нормативно-правовими актами, що оскаржуються, незаконною з тих самих причин, які зазначені вище відносно неприпустимості вказувати сам діагноз пацієнта в обов’язкових документах публічно-правового та цивільно-правового характеру. Міжнародна класифікацій хвороб та причин смерті (МКХ-10) є відкритим виданням з необмеженим доступом, яке широко представлено в усіх медичних та публічних наукових бібліотеках, в Інтернеті тощо, тому при наявності бажання визначити по коду МКХ-10 відповідний діагноз особи доступно необмеженому і невизначеному колу осіб. Розміщення в листку непрацездатності відомостей про діагноз особи суперечить також і встановленим законом принципам інформаційних відносин в Україні, зокрема і встановленому Статтею 5 Закону України «Про інформацію» від 02/10/1992 року принципу законності «одержання, використання, поширення та зберігання інформації». Відповідно до ст. 23 Закону України «Про інформацію» інформацію про стан здоров’я (а інформація про діагноз є саме такою інформацією) віднесено до персональних даних (інформації про особу). Законом «Про інформацію» передбачено, що «джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я документи, підписані нею документи; а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень. Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом». У випадку із листком непрацездатності особа не може заборонити вказувати її діагноз, а альтернативи отриманню листку непрацездатності не існує, оскільки законодавством України не передбачено інших документів, які підтверджують поважну причину невиходу на роботу і є підставами для здійснення відповідних соціальних виплат по непрацездатності. Положення нормативно-правовик актів, що оскаржуються, якими передбачено розміщення в листку непрацездатності відомостей про діагноз особи, прямо суперечать також і Цивільному Кодексу України від 16.01.2003 року. Так. в статті 286 ЦК України встановлено, що «1.Фізична особа мас право на таємницю про стан свого здоров’я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. 2.Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи». Аргументи адміністративних відповідачів про те, що заборона вказувати в листкові непрацездатності інформацію про діагноз особи нібито унеможливить здійснення процедури контролю за правильністю призначення та здійснення відповідних страхових виплат, не можуть бути прийняті судом до уваги при прийнятті рішення, оскільки міркування ефективності, доцільності, давнини застосування не є достатніми для заперечення необхідності неухильно дотримувати права людини, встановлені Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України та законами України. З тих самих міркувань суд не враховує і те, що нібито «ніколи

105

раніше ніяких проблем щодо подання діагнозу в листках непрацездатності не виникало». Щодо аргументації адміністративних відповідачів про те, що, нібито, законність оскаржуваного нормативно-правового акту підтверджується фактом його реєстрації Міністерством юстиції України, то суд не може погодитись з таким твердженням з наступних причин. Кодексом адміністративного судочинства України, а саме ст. 2, визначено: «Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністративних судів можуть бути оскаржені 6удь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень., дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження». Ст. 4 КАС України визначено, що «Юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення». Особливості оскарження нормативно-правових актів під час адміністративного судочинства встановлені ст.171 КАС України. А ні в КАС України, а ні в жодному іншому законі не міститься норми про те. що факт державної реєстрації нормативно-правового акту Міністерством юстиції України автоматично означає законність усіх положень цього нормативно-правового акту і виводить його з-під юрисдикції адміністративних судів. Оскільки вимоги позивача с законними, обґрунтованими, доведеними в судовому засіданні і навпаки суб’єктами владних повноважень, в порушення ч. 2 ст. 171 КАС України, не надано належних доказів на підтвердження необхідності зазначення в листку непрацездатності попереднього і заключного діагнозу захворювання хворої людини, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню. Вирішуючи питання про судові витрати, суд застосовує норми ст.94 КАС України, якою встановлено, що «Якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України». Судовими витратами по справі за позовом Побережець С.Ю. є сплачений нею судовий збір за розгляд справи судом, а також надані суду документально підтверджені витрати, пов’язані із прибуттям позивача та її представника до суду. Порядок компенсації судових витрат визначено приписами Постанови КМУ № 590 від 27 квітня 2006 року «Про граничні розміри компенсації витрат, пов’язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави». Відповідно до приписів п. 5 Додатку до вказаної постанови в адміністративних справах витрати, пов’язані із переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла стороні, на користь якої ухвалено судове рішення і яка не є суб’єктом владних повноважень, та її представникові «не можуть перевищувати встановлені норми витрат на відрядження». Суд постановляє рішення на підставі ст. ст. 3, 19, 21, 22, 32, 55, 64, 68 Конституції України; ст. 8 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод; Ст. 4, 6, 7, 8, 14, 40. 41

Основ Законодавства України про охорону здоров’я; ст. ст. 285, 286 Цивільного Кодексу України; Ст. 23 Закону України «Про інформацію»,

Керуючись ст. ст. 17, 18, 94, 158-163,167,171 КАС України, суд, –

106

ПОСТАНОВИВ:

Адміністративний позов Побережець Світлани Юріївни до Міністерства охорони здоров’я, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України про визнання незаконним та невідповідним правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правового акту – задовольнити. Визнати незаконним та невідповідним правовим актам вищої юридичної сили Наказ Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України «Про затвердження зразка, технічного опису листка непрацездатності та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності» від 03.11.2004 р. № 532/274/136-ос/1406, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 листопада 2004 р. за № 1454/10053 в частині розміщення в листку непрацездатності інформації про первинний та заключний діагнози та коду захворювання відповідно до МКХ-10 та скасувати його в цій частині. Присудити Побережець Світлани Юріївні з Державного бюджету України судові витрати у розмірі 177 гривень 22 копійки. Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складання постанови у повному обсязі, відповідно до ст. 160 цього Кодексу – з дня складання у повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Головуючий: підпис Судді: підписи Як видно з судового рішення стратегічний судовий позов повністю досяг своєї мети. Нормативно-правовий акт, яким грубо порушувалися права людини щодо невизначеного кола осіб було частково визнано незаконним та скасовано. Органи державної влади після набуття законної сили судовим рішенням ухвалили відповідні зміни до законодавства, якими визначили новий порядок заповнення «лікарняного листка», без указання у ньому діагнозу особи. Варто зазначити, що засоби масової інформація надзвичайно активно висвітлювали судовий розгляд цієї справи, передачі та публікації в друкованих та електронних ЗМІ сприяли громадській дискусії про права людини взагалі і права пацієнтів зокрема. Хоча судовий позов ґрунтувався не на ЗУ «Про захист прав споживачів», проте за своєю суттю очевидно був спрямований на захист прав та інтересів невизначеного кола осіб.