Український театр №5 2014 скорочено

№5/2014

Євген Нищук.

Театральна реформа

Інвестуй у майбутнє! Фестиваль молодої режисури

Театральні реалії Литви та Угорщини

Дмитро Богомазов. Окремий випадок театру

Лаша Бугадзе: «Ми – покоління війни»

Експортоване пекло.

Павло Юров і «Казка про Новоросію»

Відкриття першої сцени Відкриття першої сцени сучасної драматургії сучасної драматургії «Драма.UA»«Драма.UA»

Біженка – Лариса Руснак. «Глибинні мрії» за С. Жаданом. Мистецька група «Яра». Режисер – Вірляна Ткач.

Фото – агенція repor.to

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ:– У мережі книгарень «Є» (а це – Київ, Харків, Львів,

Івано-Франківськ, Вінниця, Тернопіль, Володимир-Волинський) http://book-ye.com.ua

А також:КИЇВ– Музичний кіоск при Національній музичній академії України

імені Петра Чайковського (вул. Архітектора Городецького, 1-3/11);

– Книгарня «Наукова думка» (вул. Грушевського, 4);– Книгарня при Києво-Могилянській академії

(вул. Григорія Сковороди, 2);

– Книгарня «Смолоскип» (вул. Межигірська, 21);– Книгарня «Сяйво» (вул. Червоноармійська, 6);

ЛЬВІВ– Книгарня Наукового товариства імені Тараса Шевченка

(проспект Шевченка, 8);

ОДЕСА– «Книгарня-кав’ярня» (вул. Катерининська, 77);

Ви завжди можете придбати «Український театр» безпосередньо у видавництві за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 1, (Тел.: (044) 498-23-64).

Журнал, який читають не тільки в антракті

Передплатний індекс

у Каталозі видань України74501

Рік заснування — 1917

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ

ЗасновникиМІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИСПІЛКА ТЕАТРАЛЬНИХДІЯЧІВ УКРАЇНИ

ВидавецьДП «НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО» 03040, Київ, вул. Васильківська, 1.Тел./факс: +38 (044) 498-23-65.Портал «Культура»: http://uaculture.соmГенеральний директор – Роман РАТУШНИЙ

Головний редакторНадія СОКОЛЕНКО

Заступник головного редактораІрина ЧУЖИНОВАХудожній редакторНаталія КОВАЛЬ

Видавнича радаЄвген БУКЕТ, Сергій ВАСИЛЬЄВ, Олег ВЕРГЕЛІС,Яніна ГАВРИЛОВА, Валерій ГРИЦЕНКО,Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН,Олесь ЖУРАВЧАК, Наталка ІВАНЧЕНКО,Наталія КОВАЛЬ, Андрій КУРКОВ,Наталія ЛИГАЧОВА, Лариса НІКІФОРЕНКО,Руслан ОНОПРІЄНКО, Роман РАТУШНИЙ,Віталій САТАРЕНКО, Анатолій СЄРИКОВ,Артем СТЕЛЬМАШОВ, Ліліана ФЕСЕНКО,Антон ФІЛАТОВ.

Адреса редакції03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-67.E-mail: [email protected]

Розповсюдження, передплата, реклама:+38 (044) 498-23-64, +38 (044) 498-23-65

РеєстраціяСвідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 953 від 25.08.1994 Виходить що два місяці______________________ Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд

Усі права застережено© УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР, 2014Передрук і відтворення текстовихта ілюстративних матеріалів журналутільки з письмового дозволу видавця

ДрукарняТОВ «МЕГА-Поліграф»,вул. Марка Вовчка, 12/14, м. Київ, 04073;тел. +38 (044) 581-68-15;e-mail: offi [email protected]Наклад 700Ціна договірна

Обкладинка – дизайн Наталії Коваль. Використано світлину з вистави «Підірвані» Сари Кейн (Перша сцена сучасної драматургії «Драма.UA»).

№5/2014

...Моторошна до істеричних спаз-

мів сміху телекартинка: костюмова-

ний ведмідь і «баришні-крестьянкі»

хвацько витанцьовують якусь «ка-

лінку» на сцені Національного ака-

демічного українського музично-

драматичного театру. У так званій

ДНР – свято інавгурації... А букваль-

но півроку тому цією сценою ходи-

ли герої Тараса Шевченка і Мико-

ли Куліша. Контраст вражаючий.

І, що казати, промовистий: «маші»

та ведмідь у макабричному танці

просто-таки символ подій остан-

ніх місяців – ні розумом осягнути, ні

словом описати.

Але в нової воєнної історії Укра-

їни є й інший прояв: поки не го-

лосний, але чіткий відгомін у теа-

тральному житті країни. Мабуть,

найголовнішою подією цього року

можна вважати відкриття у Льво-

ві Першої сцени сучасної драма-

тургії «Драма.UA». Молоді й рішучі

львів’яни назвали свій перший се-

зон просто і приголомшливо «Вій-

на» і розпочали його «Підірвани-

ми» Сари Кейн. Це коротке слово

«війна», яке не можуть вимовити

політики, спокійно, стримано, усві-

домлено вимовляє театр...

Початок осені – традиційна фес-

тивальна пора. «Прем’єри сезо-

ну», ГОГОЛЬFEST, Третій фестиваль

молодої української режисури

імені Леся Курбаса, далі «Марія»,

«Золотий лев», «Homo ludens»,

«Курбалесія», і ще, і ще, і ще... Цьо-

горіч українці були представле-

ні на Тбіліському міжнародно-

му театральному фестивалі, і на

«Конфронтаціях театральних» у

Любліні. Окремою українською

програмою – виставою за «Щоден-

никами Майдану» Наталі Ворожбит

та сценічним читанням «Донбас,

повстань! Казки про Новоросію»

Павла Юрова та Анастасії Касіло-

вої – відкрив сезон варшавський

Театр Повшехни.

І наскрізним лейтмотивом біль-

шості подій є відгомін війни. Під-

сумковий круглий стіл фестивалю

молодої режисури переконує, що

нова генерація вчиться розмовля-

ти з глядачами на незручні теми.

Ось, приміром, як експериментує із

простором та матеріалом студійний

колектив Bilyts Art Center у спек-

таклі за «Гайдамаками» Шевчен-

ка... Розмова з провідним грузин-

ським драматургом Лашею Бугадзе

весь час повертається до болісної

теми російсько-грузинської війни

та її мистецького відлуння в гру-

зинському театрі і драматургії. А в

бесіді з українським режисером

Павлом Юровим про створення

теат рального тексту «Казка про Но-

воросію» неможливо оминути його

власний досвід перебування в за-

ручниках у Слов’янську.

«УТ» також не залишив без належ-

ної уваги і знакові мистецькі події

останніх місяців. Зокрема, поста-

новку Георгія Ковтуна «Вій» укра-

їнського композитора Віталія Гу-

баренка в Одеській опері, дебют

головного режисера харківського

ТЮГу Олександра Ковшуна на ляль-

карській сцені в Чернігові, ювілей

знаного українського драматурга

Тетяни Іващенко, чиї п’єси широко

йдуть в Україні.

У цьому числі «Українського

театру» статтею-лекцією Дмитра

Богомазова «Окремий випадок

театру» ми розпочинаємо нову ру-

брику – «Майстер-клас», де про-

фесійними таємницями із нашими

любими читачами ділитимуться ре-

жисери, критики, драматурги, сце-

нографи...

Надія СОКОЛЕНКО,

головний редактор

ВІДГОМІН ВІЙНИ

Рік заснування — 1917

2

зміст

СТАТТЯ-ЛЕКЦІЯ ДМИТРА БОГОМАЗОВА«ОКРЕМИЙ ВИПАДОК ТЕАТРУ»

РОЗПОЧИНАЄМО НОВУ РУБРИКУ – «МАЙСТЕР-КЛАС»

авансцена

4 ОДЕСЬКЕ КРЕЙДЯНЕ КОЛОМарія ГУДИМА

6 ГАЙДАМАКИ XXI СТОРІЧЧЯДен ГУМЕННИЙ

8 ПЕРШІ РІШУЧІЛюбов КУЙБІДА

10 ВІД НУЛЯ ДО БЕЗКІНЕЧНОСТІМаргарита КОРНЮЩЕНКО

дійові особи

12 ТАЇНА ДРАМАТУРГІЇАлла ПІДЛУЖНА

16 ПАВЛО ЮРОВ. ЕКСПОРТОВАНЕ ПЕКЛОНадія СОКОЛЕНКО

18 ЛАША БУГАДЗЕ: «МИ – ПОКОЛІННЯ ВІЙНИ»Надія СОКОЛЕНКО, Ірина ЧУЖИНОВА

стор. стор. 2222

майстер-клас

22 ОКРЕМИЙ ВИПАДОК ТЕАТРУДмитро БОГОМАЗОВ

фестивалі

28 ПАСІОНАРІЇ ВІД МИСТЕЦТВААнастасія ГОЛОВНЕНКО, Маргарита КОРНЮЩЕНКО, Надія СОКОЛЕНКО

32 УКРАЇНСЬКА МОЛОДА РЕЖИСУРА: ОРІЄНТАЦІЯ НА МІСЦЕВОСТІГанна ВЕСЕЛОВСЬКА, Майя ГАРБУЗЮК, Наталя ЄРМАКОВА, Яна ПАРТОЛА

38 РОДОМ З «ПІДВАЛУ»Надія СОКОЛЕНКО

42 ЛЮБЛІНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВАНадія СОКОЛЕНКО

46 СВЯТО ВРОЖАЮХристина ХОМЕНКО

48 ТОТАЛЬНА UNIMAЦІЯЮлія КОВАЛЕНКО

persona grata

50 ЧЕРЕЗ ГОДИНУ Я ЇДУ НА ПЕРЕДОВУ...Валерій ГАЙДАБУРА

52 ЦІ ДВІ ЗАГАДКОВІ СВІТЛИНИВалерій ГАЙДАБУРА

in memoriam

52 РОСТИСЛАВ ПИЛИПЧУК

56 КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ

ексклюзив

журнал, який читають не тільки в антракті 3








український театр №5/20144

авансцена

Тридцять років тому, 19 серпня 1984 року

перше прочитання «Вія» в Одеському

театрі опери та балету здійснили диригент

Борис Афанасьєв, режисер Артур Почиковський,

балетмейстер Віктор Смирнов-Голованов та ху-

дожник Євген Лисик. У грудні 1987 року «Вій» став

подією у Мінську на закритті фестивалю «Театр і

час», у квітні 1989 року був показаний у кремлів-

ському Палаці з’їздів. Вистава протрималася в ре-

пертуарі до початку буремних 90-х, останній раз

«Вія» грали у 1992 році...

Чи треба дивуватися, що до 80-річчя Віталія Гу-

баренка театр обрав саме «Вія», напевно, прига-

давши, що перша вистава в прямому сенсі зача-

рувала глядачів. У тієї вистави було надзвичайно

ефектне оформлення, що легко трансформува-

лося – з копиць сіна виростали стріхи, котрі на-

томість перетворювалися на склепіння храму, де

Хома відспівує Панночку-відьму.

Власне, «Вія» намагалися повернути до Оде-

си ще з 2009 року. Та ось вам і містика: видава-

лися накази, змінювалися склади театральної

команди, проте до прем’єри справа так і не дій-

шла. Хоча про рішучість намірів поновити опе-

ру свідчить, скажімо, такий факт: за очільництва

в.о. директора Миколи Криворучка були виго-

товлені декорації на 800 тисяч гривень... Утім нині

вони не знадобилися.

Мабуть, самою долею судилося, аби постановка

дісталася народному артистові Республіки Татар-

стан, заслуженому діячу мистецтв Російської Фе-

дерації режисерові Георгію Ковтуну. Разом із ним

до театру прийшла і сценограф Злата Стога, яка

придумала нові декорації та костюми. Вона ство-

рила живописне тло для подій: кладовище, село,

ярмарок, зловісну церкву, в якій насправді панує

нечисть. Спеціально для «Вія» полагодили меха-

нізми для сценічних польотів, що не використову-

валися аж 35 років.

Як згадує авторка лібрето, доктор мистецтвоз-

навства, професор, член-кореспондент Академії

мистецтв України Марина Черкашина-Губаренко,

свого часу в київському оперному театрі злякали-

ся надто містичного, як на радянські часи, твору.

Саме тому партитура потрапила до Одеси. Лібрето

нового одеського «Вія» змінено постановником,

який поєднав однойменні оперу-балет та хорео-

графічні сцени. Цікаве з огляду на мовні характе-

ристики персонажів (скажімо, Хома Брут сполу-

чає живу народну мову із архаїчними церковними

Одеський національний академічний театр опери та балету знову звернувся до опери-балету уславленого українського композитора Віталія Губаренка «Вій», прем’єра якої відбулася на цій самій сцені у вісімдесятих роках минулого століття. Свого часу театр плідно співпрацював з цим автором: з 1967 до 1979 року йшла опера Віталія Губаренка «Загибель ескадри», з 1978 до 1987-го – моноопера «Листи кохання», а починаючи з 1985 року три сезони у репертуарі театру був балет «Комуніст»...

Текст: Марія ГудимаФото: Вальдемар Клюзко

ОПЕРА-БАЛЕТ «ВІЙ» за повістю М. Гоголя

композитор – Віталій ГУБАРЕНКО

лібрето – Марина ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО

режисер – Георгій КОВТУНдиригент – Олександр САМОЇЛЕ

художник – Злата СТОГА

прем’єра – 20.09.2014

Одеське крейдяне коло

Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії

журналу «Український театр»

№ 5 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал!

Передплатний індекс 74501

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства.

У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua

на сторінці «Передплата On-Line».

Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/.

Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: [email protected]


авансцена

Текст: Ден ГуменнийФото: Катерина Горностай

ГАЙДАМАКИ XXI СТОРІЧЧЯ

Тарасові Шевченку було 27, коли він написав історико-героїчну поему «Гайдамаки». Магія цифр: народився у 1814, а поему написав у 1841. Змінився лише порядок цифр, але змінився назавжди контекст української культури...Нещодавно відбулася прем’єра «Гайдамаків». Це сайтспецифік вистава київської студії «Bilyts Art Center» у рідкісному для нас жанрі «storytelling» (оповідання історій). Але це не просто переказ хрестоматійного твору. «Гайдамаки» – пошук відповіді на марудні питання «хто ми є?», «що з нами трапилося?», «куди ми прямуємо?»

Внутрішнє подвір’я Києво-Могилянської

академії. Нечисленна публіка сидить

на незручних лавках, що їх постяга-

ли сюди з усіх закапелків академічного скверу.

Ті, хто трошки запізнився, сідають на турботли-

во розстелені просто-таки на асфальті килим-

ки. Оповідачі-актори-автори Ігор Білиць, Аліна

Скорик та Олексій Доричевський неформально

спілкуються з глядачами. Власне, вистава почи-

нається задовго до того моменту, коли урочисто

оголошують про її початок...

Сцена – майданчик із баками для сміття із від-

повідним амбре. Що це? Символ «смітника іс-

торії»? Натяк на «із грязі в князі»? Чи такий собі

елемент епатажу? Правильна відповідь: просто

сподобався простір, саме ця локація. Адже гра-

ти вистави можна будь-де. І кожного разу спек-

такль звучатиме по-новому, адаптуючись до міс-

ця, часу та глядачів.

Важливо зауважити, що «Гайдамаки» від «Bilyts

Art Center» – це не просто переказ поеми, як це

відбувається у школі, коли перевіряють знання

тексту. Радше це історія колективного читацького

досвіду авторів. Вони з нами чесні: «Ми прочита-

ли вступ і нічого не зрозуміли, почали читати далі,

щоб розібратися». Актори не просто декламують

текст Шевченка, своїми словами описують колізії,

вони щиро розповідають про самих себе. Історія

про народне повстання 1768 року, відоме як Ко-

ліївщина, проти національного, релігійного та со-

ціального утисків, стає маніфестом боротьби зі

штампами та замшілим академізмом у сучасному

українському театрі. І смітник, такий собі антонім

до парадного входу, – місце, куди молоді митці

самі себе відправляють (ніби випереджаючи по-

дії!). Чи потрібна реформа театральної си стеми?

Без сумніву. Але автори спектаклю просять не за-

бувати, що будь-які авангардні форми з часом за-

старівають. І місце їм, так, на сміттєзвалищі.

Але навіть якщо не замислюватися про сим-

волічне значення того, що відбувається, «Гай-

дамаки» дарують чудовий глядацький досвід.

У переказ змісту час від часу вклинюються коро-

тенькі особисті історії акторів, іронічні комента-

рі з приводу тексту і один одного. І все це пере-

межовується інтерактивом із глядачами. Не буду

оповідати усіх вигадок, напишу лише про те, що

довелося відчути на власній шкурі.

«ГАЙДАМАКИ»Storytelling Тараса Шевченка

Автори вистави – Олексій ДОРИЧЕВСЬКИЙ,

Аліна СКОРИК, Ігор БІЛИЦЬ.

Bilyts Art Center

прем’єра – 14.06.2014



№ 5 за 2014 рік










авансцена

9 жовтня цього року у Львові відкри-

ли Першу сцену сучасної драматур-

гії «Драма.UA». Нова театральна інсти-

туція розмістилася на малій сцені Львівського

драматичного театру імені Лесі Українки і ста-

ла органічним продовженням однойменного

фестивалю сучасної драматургії. В анонсованій

програмі новоутвореної сцени: постановки су-

часної світової драматургії, покази актуальних

українських п’єс, кінопокази, а також лекції, се-

мінари, майстер-класи, резиденції і концерти.

Симптоматично, що перший театральний сезон

назвали «Війна». І розпочався він із презентації

ескізу вистави «Підірвані» Сари Кейн.

Зауважмо, що раніше ця п’єса вже звучала у

Львові – влітку 2010 під гаслом «Врятуй драму!»

стартував І фестиваль сучасної драматургії «Дра-

ма.UA». Сценічне читання організували в одно-

му з приміщень занедбаної і від того чарівно-

мальовничої Фабрики повидла. Минуло чотири

роки експериментів і пошуків, відбулися чотири

повноцінні фестивалі-конкурси сучасної укра-

їнської драматургії, придумані й організовані

львівською громадською організацією «Драби-

на». Тепер з’явився ще й стаціонарний майданчик

«Драма.UA», який, за словами організаторів, орі-

єнтований виключно на вимогливого глядача.

Правду кажучи, Перша сцена потребує ще ба-

гато роботи. І фінансів. Адже інтер’єри допо-

ки більше нагадують ту ж саму напівзруйнова-

ну Фабрику повидла і аж ніяк не схожі на стильні

європейські експериментальні сцени, які, швид-

ше за все, і стали прообразом для львівської.

Але загартований національний оптимізм підка-

зує: навіть це – добрий знак. У такому недовер-

шеному просторі гостро відчувається свобода

і таїна. Мабуть, так само пронизливо, але затиш-

но було в печерах перших християн – побутові

умови не впливають на справжню віру. Сценіч-

не читання Сари Кейн, що наближалося за фор-

мою до вистави, можна назвати справжньою пе-

ревіркою львівської публіки на готовність стати

неофітами нового театру і нової п’єси.

В умовах війни легко розділити світ на чорне

і біле, а людей на добрих і злих, своїх і чужих. Дра-

ма «Підірвані» перешкоджає такому спрощенню,

спонукає до глибшого прочитання. Ян (Олег Сте-

фан) і Кейт (Анастасія Перець) у готельному но-

мері. Він виходить з ванної, закутаний у рушник.

Наливає собі чогось міцного, запалює. Вона си-

Текст: Любов КуйбідаФото надані Першою сценою сучасної драматургії «Драма.UA»

Чоловік і жінка в готельному номері. Він виходить з ванної, закутаний у рушник. Наливає собі чогось міцного, запалює. Вона сидить і загадково посміхається... Рідко коли голлівудський фільм про кохання обходиться без подібних сцен. Кімната в готелі – ідеальне місце, де коханці можуть побути наодинці без страху бути викритими, убезпечити себе на деякий час від зовнішнього світу. У цьому ізольованому просторі можна кохатися, говорити, мовчати. Важко уявити собі обставини, здатні порушити цей старий як світ порядок речей. Хіба станеться якась масштабна катастрофа – цунамі, землетрус... Чи, скажімо, війна...

ПЕРШІ РІШУЧІЕскіз вистави «ПІДІРВАНІ»

Сари Кейн

Перша сцена сучасної драматургії «Драма.UA» (Львів)

режисер – Павло Ар’є

прем’єра – 09.10.2014

Олег Стефан та Оксана Дудко



№ 5 за 2014 рік










авансцена

Провідний харківський режисер, завсід-

ник театральних фестивалів та поруш-

ник спокою консервативної публіки

Олександр Ковшун цього разу здійснив експе-

римент над собою, ступивши на доти незвіда-

ну територію театру ляльок. Чи точніше, театру

анімації (саме так коректніше буде визначити

вимір, в якому існує «Ріка життя», адже спектр

використаних прийомів значно ширший за ар-

сенал звичайної лялькової вистави).

Хоча звернення постановника до подібної ес-

тетики виглядає закономірним. Передусім у

його рідному Харкові, де працює знана далеко

за межами України режисер-«лялькар» Оксана

Дмитрієва та де провів життя відомий театро-

знавець, фахівець з театру анімації (власне, ав-

тор терміна) Євгеній Русабров, висока культура

цього виду театрального мистецтва. По-друге,

типовому постмодерністу О. Ковшуну, який орі-

єнтований на досвід хедлайнерів сучасної ре-

жисури та тяжіє до постановок з яскравим

візуально-пластичним малюнком, засоби вираз-

ності театру анімації дають додаткові можливос-

ті для втілення його бурхливих творчих фантазій.

На жаль, у цьому випадку знайшовся і чинник,

що стримував їх – це, м’яко кажучи, скромні тех-

нічні можливості Чернігівського театру ляльок.

І хоча постановник зміг «вичавити» з них макси-

мум, основну увагу все ж довелося сконцентру-

вати на роботі з акторами.

Трупа на чолі з художнім керівником Віталієм

Гольцовим стоїть лише на початку шляху до роз-

ширення вікової категорії своїх глядачів (тобто

формування повноцінного репертуару для до-

рослих), модернізації візуальних і акторських за-

собів виразності, осучаснення загальної есте-

тики вистав, оновлення іміджу театру як такого.

В цьому контексті запрошення до співпраці ре-

жисера з прогресивними творчими поглядами

та потужною енергетикою є точним рішенням.

З іншого боку, певний ризик являла собою недо-

свідченість Олександра Ковшуна у сфері театру

ляльок, але, за фактом, це мало свою користь.

Заручившись підтримкою один одного, поста-

новник з виконавцями азартно засвоювали ко-

жен свою територію «zero» та в результаті ство-

рили «продукт» належної мистецької якості.

Ювілей культового діяча національного мис-

тецтва Олександра Довженка, мабуть, не ви-

падково збігся з переломним роком новітньої

історії України. Глибину його патріотизму нині

може взяти за приклад кожен українець. При

цьому складна доля О. Довженка – ніби історія,

що триває у часі й просторі, але більшість нічо-

му не вчить. Нація має завжди боротися за свою

ідентичність, інакше тирани з’являтимуться зно-

У вересні виповнилося 120 років від дня народження Олександра Довженка. На честь цього творчий десант з різних куточків України у складі харківського драматурга Наталі Сікачини, постановника Олександра Ковшуна та київського художника Ольги Філончук «злетівся» на рідну для видатного кінорежисера Чернігівщину, аби створити в обласному театрі ляльок імені Олександра Довженка (що символічно) виставу «Ріка життя» за творами та сторінками біографії митця

Текст: Маргарита КорнющенкоФото з архіву театру

ВІД НУЛЯ ДО БЕЗКІНЕЧНОСТІ

«РІКА ЖИТТЯ» Наталі Сікачини

Чернігівський обласний театр ляльок імені Олександра

Довженкарежисер – Олександр Ковшунсценограф – Ольга Філончук

прем’єра – 14.10.2014



№ 5 за 2014 рік











ТАЇНА ДРАМАТУРГІЇ

Цьогорічна ювілярка відомий український драматург Тетяна Іващенко у просторі національного театру вже двадцять років. У творчому доробку 15 п’єс. За ці роки здійснено двадцять сім постановок за її творами на сценах театрів Києва, Львова, Дрогобича, Івано-Франківська, Житомира, Луцька, Ніжина, Луганська, Коломиї, Херсона, Вінниці...

Текст: Алла ПідлужнаФото: Марія Мосеєва, Анастасія Канарська

надані театрами

Як зізнається Тетяна Іващенко, з любов’ю

до театру вона народилась. У її дитин-

стві не було характерних для дівчаток

вір шиків чи сльозливих повістей, Тетяна відразу

визначила для себе – тільки драматургія! Приду-

мувала діалоги для гри з однолітками, вигадува-

ла вистави для домашнього театру і робила це

залюбки – розмови наче звучали в голові і так,

з фантазії, народжувалися справжні театральні

персонажі.

В юності Тетяна здивувалася, коли тато, який

мав надзвичайну інтуїцію, сказав, що колись він

дивитиметься в театрі її виставу.

– Я там гратиму чи поставлю?

– Ти не будеш актрисою чи режисером, але я

бачитиму твою виставу.

Хоча перша п’єса «Шукаю себе» була нею на-

писана ще в 14 років, Тетяні навіть у найпотаєм-

ніших мріях важко було уявити щастя втілення

своєї п’єси на театральній сцені. Минули роки,

Тетяна Іващенко не один раз виходила на сце-

ну після прем’єр своїх вистав у багатьох театрах

і щоразу для неї це – момент найвищої вдячнос-

ті єдиній любові – театру. А те, що театри зверта-

ються до драматургії Тетяни Іващенко, свідчить

про її беззаперечний талант, підкріплений до-

сконалим знанням законів театру й розумінням

його високого духовного сенсу.

Дивно, пані Тетяно, що ще в моло-дості ви вирішили звернутися саме до жанру драматургії. Чому?В юності я мріяла стати психологом, лікарем,

як Чехов, потім учителем не меншого масштабу,

аніж Макаренко, для того, щоб поділитися тими

істинами, які тоді, зі своїм юнацьким максималіз-

мом, я гадала, що осягнула. Мені хотілося бути

і актрисою, і режисером, як Довженко... У якийсь

момент я зрозуміла, що всі мої бажання збіга-

ються в одній професії – драматург. Тут, як мо-

виться, ти єдиний у багатьох іпостасях.

Чи пробували ви після такого само-визначення отримати профільну осві-ту, навчитися професійно писати на сценарних курсах чи в літінституті?Мені здається, що навчити писати людину

неможливо, це вміння або є, або ні. Де вчилися

писати Чехов або Островський? Кажу, звісно, без

зіставлень, але переконана – навчитися можна

лише у самого життя, пізнаючи його, спостеріга-

ючи за подіями, порівнюючи, аналізуючи, спілку-

ючись із якомога ширшим колом людей, дізнаю-

чись, що важливо для них. А з того вже робити


висновки, щоб згодом найправдивіше відобра-

зити у п’єсі те, що хвилює людей. Звісно, освіта

також дала багато, після інституту я працювала

в бібліотеці київського Театрального інституту, а

це, зокрема, давало величезні можливості зна-

йомитися зі світовою літературою. Я дуже багато

читала. І все ж, думки і висновки у моїх п’єсах –

це лише мій власний досвід.

Після першої п’єси яку тематику ви визначили актуальною для наступних?У п’єсі «Місто на ймення радість», своєрід-

ному творі-утопії, втілилися мої мрії про те, яки-

ми мають бути люди, як їм треба жити, що необ-

хідно допомагати одне одному і яким ідеальним

може стати життя у випадку такої злагоди.

Це ваш рецепт досягнення загаль-ної гармонії?Думаю, це сенс моєї творчості та життя вза-

галі. У моєму власному варіанті заповідь «Полю-

би ближнього, як самого себе» звучить як «Спів-

чувай ближньому, як самому собі». Вважаю,

співчуття – основна якість людини. Стався до

іншого так, як хочеш, щоб він ставився до тебе,

а собі людина завжди бажає добра. Тоді, може,

і з’явиться місто на ймення Радість. Згадайте ві-

дому казку «Золотий ключик». Все, чому Мальві-

на навчала Буратіно, було найпростішими істи-

нами – бути охайним, чистити зуби... Всі згодні з

тим, що для людини важлива гігієна тіла, але ми

зовсім забули про гігієну душі.

Душа повинна бути кришталево чистою, тоді

з’являється здатність співчувати. До речі, про

співчуття у вищому сенсі йдеться й у моїй остан-

ній п’єсі «Лицар храму». Якщо людина має спів-

чуття, вона, незважаючи на наказ, вбивати не

буде. Мій герой розуміє, що стріляючи в іншо-

го, у свого брата, він стріляє в самого себе. Мені

хочеться донести думку, що всі люди, які живуть

на землі, – брати і сестри, тож і вбивство іншо-

го може розцінюватися як вбивство самого себе.

Незважаючи на національності, всі ми зв’язані

кров’ю і плоттю. І коли розуміння цього прийде,

війна зникне як явище.

Момент співчуття повинен стати засадничим.

У ХХІ сторіччі в людства є по-справжньому гло-

бальні завдання – врятувати землю, природні

ресурси, знайти ліки від хвороб, рухати прогрес.

А от ділити планету за принципом власної пе-

реваги – вчорашній день, просто-таки печерне

мислення. Те, що ми зараз спостерігаємо у на-

шому суспільному житті, лише підтверджує мої

думки. Людей врятує тільки співчуття один до

одного.

Переконана, в майбутньому настане такий час,

коли для людства найвищим завданням і радіс-

тю стане необхідність «підтягнути» тих, хто мо-

рально, духовно не доріс до розуміння постула-

тів добра і людяності, на це спрямовуватимуться

сили і ресурси людства, адже це шлях до доско-

налості.

Як би ви визначили загальну тему вашої драматургії?Мої п’єси об’єднує, радше, не тема, а ідея.

Людина не просто приходить у цей світ, вона по-

винна отримати якийсь свій урок. Сенс життя –

пізнати себе, пізнати Творця, осягнути суть на-

шого існування на землі. Головними для мене є

категорії добра, вічних істин, любові, благород-

ства, дружби.

Мені хочеться, щоб у майбутньому дізнались,

як ми жили, що нас хвилювало. Тому я доби-

раю сучасний матеріал для п’єс, так би мовити,

художньо відтворюю сьогодення. Література,

будь-який її жанр, дає можливість узагальни-

ти тенденції сучасного життя, аби можна було

Сцена з вистави «Втеча з реальності». Перший український театр для дітей та юнацтва. м. Львів

Сцена з вистави «Елегія СТИКС». Львівський обласний музично-

драматичний театр імені Юрія Дрогобича.

м. Дрогобич



ПАВЛО ЮРОВ.ЕКСПОРТОВАНЕ ПЕКЛО

Текст: Надія СоколенкоФото: Наталка Довга

Вже тричі Павло Юров презентував закордоном – у Кельні, Любліні та Варшаві документальний текст «Донбас, повстань! Казка про Новоросію», створений спільно з Анастасією Касіловою. Щоразу він виступав також і режисером сценічних читань.На обговоренні в Любліні слово взяв художній керівник Центру Культури, очільник фестивалю «Театральні конфронтації», режисер Януш Опринський. Він відзначив шляхетність використаних театральних прийомів у читанні, принцип творення гуманістичного діалогу персонажів, навіть тих, хто, здавалося б, цілковито позбавлений людського, представлення двох сторін конфлікту. Наостанок додав: «У своїй творчості мені також доводиться немовби зазирати до пекла. І це завжди питання – як про нього говорити. Польський письменник, в’язень сталінських таборів Ґустав Герлінг-Ґрудзіньський стверджував, що ретельний опис дня за днем без надавання особистих оцінок – це саме один із способів, як можна розповісти про пекло, уникнувши при цьому впадання у гіперемоційний кітч».Про сам текст «Казки...», історію його створення, про документальний театр і про власний досвід перебування у заручниках читайте у розмові з режисером Павлом Юровим

Якоюсь мірою ви пройшли крізь, як зауважив пан Оприн-ський, пекло. У «Казці про Новоросію» з вуст однієї героїні пролунала згадка про те, скільки разів за один тільки день вона прощалася з життям. Чи думали про подібне прощання ви? Що допомогло вам це все пережити?Для мене особисто найважчим періодом був перший тиждень, оскіль-

ки ми з моїм товаришем Денисом Грищуком не розуміли до кінця, що від-

бувається. Не мали інформації ззовні, не знали, чи відомо комусь, що ми

зникли, чи роблять щось для того, аби нас визволити, чи ми самі можемо

звідти вийти? Я не думаю, що хтось рахував, скільки разів він прощався з

життям. Такої патетики не було.

Коли минув перший шок, мені стало дуже цікаво з художньої, взагалі з

людської точки зору спостерігати за іншими заручниками, дізнаватися їхні

історії, причини ув’язнення, дивитися, як вони себе поводять... І жах для

мене був у тому, що я не мав змоги занотувати ці враження. Я намагався їх

запам’ятати, і найстрашнішою для мене бу ла думка, що я ніколи не зможу

про це розповісти.

Що нам допомагало? Коли нас спершу трошки били і обіцяли розстріля-

ти, то наказували також молитися. Немов це відбувається в якомусь філь-

мі. І ми молилися. Пізніше, коли нас з Денисом перевели до ізолятора, по-

просили дати нам «Новий заповіт» (а в них стояв цих книжок цілий стенд),

прочитали увесь і довго його обговорювали. Для мене це була найцінніша

духовна підтримка у той період.

У «Казці про Новоросію» ви надали слово іншим, а собі за завдання поставили представити певну об’єктивну історію, зберегти баланс поміж проукраїнськими героями та їхніми супротивниками? З яких джерел ви брали ці інтерв’ю?Я сам інтерв’ю не брав. У первісній ширшій версії було використано

інтерв’ю зі мною та Денисом, потім довелося його скоротити. Для мене

важливим було відбирати ті тексти, які не мали відеозапису, тобто розмо-

ва відбувалася віч-на-віч, без камер. У такому випадку, як на мене, людина

поводиться більш безпосередньо. У театральному тексті відповідно мож-

на створити природніших персонажів, які згодом ігрово розробити з акто-

рами так, аби за текстом з’являлися люди, а не просто відбувався обмін ре-

пліками.

Одна з робочих назв цього тексту – «Новоросія: теорія і практика». Мені

було цікаво дослідити, якою мірою задекларовані представниками «Ново-

росії» тексти відповідають тому, що насправді відбувається на Донбасі, як

на це реагують місцеві. І це не так просто, оскільки в процесі відбору тих

матеріалів я зрозумів, що там є три сторони – є проукраїнський, проросій-

ський і продонбаський Донбас. І, власне, продонбаський Донбас постійно

знаходиться у стані перемикання між українською та російською сторона-

ми. Хоча особисто я вважаю, що у продонбаського Донбасу більше шансів

зберегти чи розвинути власну ідентичність з Україною, аніж з Росією.

Чи ця п’єса буде представлена в Україні?Я хочу зробити читання в Києві, а також поїхати на Донбас і прочитати

для цієї аудиторії. Хочу почути їхню думку про цей текст.

Як сприймали «Казку...» у Німеччині?Добре. Єдине, що в Кельні половину аудиторії складали українці чи

їхні товариші. Одна німецька журналістка сказала, що їй ця історія була



№ 5 за 2014 рік











Текст: Надія Соколенко, Ірина ЧужиноваФото з інтернет-джерел

ЛАША БУГАДЗЕ: «МИ – ПОКОЛІННЯ

ВІЙНИ»

Приблизно 60% вистав у театрах Грузії здійснені за сучасною національною драматургією. Лаша Бугадзе – один із найбільш популярних (також і за кордоном) грузинських драматургів. Українці вже мали можливість з ним познайомитися – його п’єси читали і на «Тижні актуальної п’єси» у Києві, і на «Драма.UA» у Львові.Революція гідності, а потім і війна з Росією змусила шукати також і паралелі із мистецтвом інших країн, які побували в подібних ситуаціях. Можливо саме тепер ми зможемо краще зрозуміти сучасний грузинський театр, що його турбує, куди він прямує у своєму розвитку. Про це і про драматургію ми й говорили із Лашею Бугадзе цієї осені в Тбілісі


Те, що сьогодні відбувається на Сході Украї-ни, нагадує події, які Грузія пережила кілька років тому...Насправді в нашій країні було 3, чи навіть 4 війни. В 90-х

відбувалися збройні конфлікти в Абхазії та Осетії, потім гро-

мадянська війна, а вже потім та страшна війна 2008 року, яка

була квінтесенцією усіх попередніх сутичок з Росією. Ми – по-

коління війни. Інколи ця війна була абстрактна, як, скажімо, в

Абхазії. Ми завжди вважали її нашою землею, але все одно Су-

хумі десь далеко, це ж не Тбілісі.

Під час першого конфлікту мені було років 12-13 і в моїй сві-

домості ця війна вписалася у контекст того загального хао-

су, пов’язаного із розвалом Радянського Союзу, із втратою

багатьма посади чи навіть сфери діяльності. Ми тоді не до кін-

ця розуміли, хто з ким воює, хто чого домагається, що взагалі

відбувається, з чого все це почалося? Загальний сумбур – це

картина перших років незалежності Грузії. І я добре пам’ятаю,

що в цей час робили мої дідусь і бабуся – вони днями дивили-

ся мексиканські серіали...

Потім був конфлікт в Осетії. Його ми вже зустрічали із яки-

мись дуже поганими і пафосними віршами. Із лозунгами на

кшталт «Треба пам’ятати біль Абхазії!». На цій хвилі з’явилося

дуже багато макулатури, сурогат риторики витіснив реаль-

ний біль і реальну трагедію. Скрізь висіли плакати: «Треба

пам’ятати: Абхазія – це Грузія!» і ми з цим жили. Тільки ж воно

не допомогло...

А ось у 2008 році нашій незалежності вже було 17 років. Піс-

ля правління Шеварднадзе ми почали самі себе сприймати

як країну, як націю. Контекст кардинально змінився. Тож для

нас та війна вже була справжня. Це не була жодним чином

абстракція, це була абсолютна реальність. Ми чітко знали,

чого хочемо ми, чого хоче путінська Росія. Ми вже все розу-

міли ясно і вичерпно. Звичайно, у нас до цього були пробле-

ми з нашим урядом, з його мілітаристською риторикою. Але

ми вже усвідомлювали, що більше не хочемо повертатися у

Радянський Союз, а якась сила нас будь-що хоче туди затягти,

ось як зараз Україну.

Те, що я знаю про ваш конфлікт, за сценарієм просто один

в один повторює історію в Грузії. Тоді на російських каналах

показували, як нібито грузини бомблять осетинське Цхінвалі.

Але ж ми точно знали, що ми одна сім’я, такого бути не може

за визначенням, до того ж люди із Цхінвалі тікали від снарядів

саме до Тбілісі! А Росія розповідала, що у нас конфлікт із Осе-

тією. І таких історій було вигадано сотні.

А 10 серпня 2008 року був, мабуть, найдраматичніший мо-

мент, коли нам показували, що російські танки вже перетнули

Кавказький хребет. Це був справжній шок. Ми бачили росій-

ські танки, які йшли на Тбілісі. Ми не знали, що потрібно ро-

бити. Були впевнені, що з дня на день на вулицях міста роз-

почнуться бої. Звичайно, більшість перелякалася, виїхала з

Тбілісі, тому що всі знали: жодна сила їх не зупинить. До Тбілі-

сі ці танки не дійшли. Та в нашій свідомості вони дісталися до

міста, адже ми пережили цей страх і шок. І це не просто сло-

ва. Ми дійсно дивилися і бачили, як смерть, якась страшна,

абсолютно інша, незнана сила, суне на нас. І це назавжди ли-

шилося всередині. Ми можемо про це не говорити, чимось

виміщаємо, сміємося, але все-таки ця війна все ще сидить у

нас – у психіці, в емоціях, у снах...

І в драматургії?Звичайно! І не тільки в мене, взагалі в грузинському мис-

тецтві, зокрема в літературі, дуже багато поствоєнних реф-

лексій. Наприклад, у нас була така акція – писали п’єси про

війну, потім через рік після початку конфлікту були сценічні

читання, після цього кілька драм поставили. Це власне і були

історії усіх цих грузинських воєн. У Театрі імені Шота Руставе-

лі робили спектаклі за документальними п’єсами, створени-

ми у техніці вербатім.

Я після війни 2008 року написав п’єсу «Президент прихо-

дить у гості», вам вона має бути відома, адже її читання були

і на «Драмі.UA» у Львові, і на «Тижні актуальної п’єси» у Києві,

також цей текст ставили у вигляді сценічних читань у лондон-

ському The Royal Court Theatre. Насправді це текст про серп-

неву війну, але деякі чомусь неадекватно її сприйняли і досі

вважають, що це про Саакашвілі. Звичайно, якийсь відсоток

і про Саакашвілі, про президента, який уночі тиняється вули-

цями Тбілісі як король, у якого нічого вже не лишилося, але

він номінально лишається головою держави. Це такий собі

новий Лір. І мені як авторові було, наприклад, складно пояс-

Сцена з вистави «Солдат, кохання,

охоронець і... президент».

Тбіліський театр імені Шота

Руставелі


Про концепції вистав можна сперечатися. А з актором все одно потрібно працювати. Щодня. Чи є в режисурі універсальні методи? Чи є готові рішення для різних завдань? Впевнені, у кожного режисера є свої секрети.Під час ІІІ Фестивалю молодої української режисури відбулася зустріч з українським театральним режисером Дмитром Богомазовим. Побувавши на ній, ми вирішили, що це буде цікаво і нашим читачам

Текст: Дмитро БогомазовФото: Петро Богомазов, Євген Чекалін

та з архіву Д. Богомазова

майстер-клас


Театру як суми знань, на мою думку, не існує. Усі

найкращі книжки про театр – це розповідь про

якийсь процес або ж авторський опис власно-

го досвіду у часі. Адже будь-який театр завжди має характер

окремого випадку, приватної історії. Так підказує мій досвід.

І власне все, чим я можу поділитися з вами – це мій особис-

тий досвід.

З кожним роком досвід і знання зростають. І ось я прихо-

джу до якогось театру, зустрічаюся з акторами і неодмінно

з’ясовується, що у них також є свої знання і свій досвід. І тео-

ретично, що більші досвід і знання, то краще. Хоча інколи бу-

ває тільки гірше, адже ти починаєш боротися з чужим досві-

дом, насаджувати свій... Саме тому я давно не сприймаю театр

як суму знань. Розпочинаючи репетиції наступної постанов-

ки, – і це б я радив робити всім молодим режисерам, якщо ви

хочете, щоб вам було цікаво займатися театром і через 20-30

років, – я розглядаю черговий спектакль як перший, як осо-

бливий, унікальний випадок.

Я давно випрацював таку технологію – кожна зустріч і кож-

на вистава абсолютно неповторна. Тому особисто для мене

найболючіше в театрі – це призначення двох акторів на одну

роль. Я взагалі не розумію, як

таке може бути. Не вмію

в такому режимі працювати. Мені здається, що, зустріча-

ючись з актором, ти все одно зустрічаєшся з людиною. Одна

людина резонує так, друга – інакше. Тому уніфікувати і роботу,

і цей досвід неможливо.

Цьогоріч у КНУ театру, кіно і телебачення імені Івана

Карпенка-Карого я вже вдруге набрав акторський курс. Так

ось, розпочинаючи навчальний процес, я також усвідомлюю,

що кожний із студентів унікальний і з кожним з них своя роз-

мова. Тому, коли молодь проситься прийти до мене в ауди-

торію (на репетиції чи семінари), я, як правило, відмовляю.

Зрідка погоджуюсь, якщо хтось вже надто наполегливий: ду-

маю, добре, дам йому можливість розчаруватися, щоб надалі

він не захоплювався. Чому так? Тому що я знаю що саме сьо-

годні сказати конкретно цьому акторові. А вони слухатимуть і

будуть думати, що це якась об’єктивна ситуація. І сприймати-

муть її саме об’єктивно, а це ж неправда.

Ось така преамбула. Про те, що розмова про актора прак-

тично неможлива. Як неможливий і сам театр. Щоразу, коли

починаєш робити виставу, в якийсь момент розумієш, що це

взагалі неможливо. Як це? Кожен художник – автор, у нього

є об’єкт, з яким він має справу. А що робити з театром, в яко-

му об’єкт – це

ОКРЕМИЙ ВИПАДОК ТЕАТРУ


фестивалі

Текст: Анастасія Головненко, Маргарита Корнющенко, Надія Соколенко

Фото агенції repor.toПАСІОНАРІЇ

ВІД МИСТЕЦТВАГОГОЛЬFEST, звичайно, можна не любити, не ходити на нього,

або ж, навпаки, із нетерпінням чекати цього вересневого форуму... І загадувати – чи й цього разу осінь не зглянеться над

відвідувачами й учасниками і вечорами буде так само пекельно холодно і дощитиме, як на першому фестивалі у тоді ще не відреставрованому приміщенні Арсеналу. Осінь зглянулася,

прорвалася дощем лише в останній день

Вирування життя на території колишнього Електромеханічного за-

воду, розташованого у промзоні неподалік станції метро Видубичі,

немов у мурашнику, не припинялося і на мить не лише протягом

11 днів фестивалю, а й загалом упродовж цілого місяця до його початку.

Хоча офіційна програма розпочиналася десь опівдні, але ж окрім цьо-

го були й підготовка сценічних просторів, перебудова конструкцій, ство-

рення все нових і нових артоб’єктів та інсталяцій, були й місячні літні шко-

ли: Кіношкола, перформансу та окремо для арт-менеджерів. ГОГОЛЬFEST

і його очільник Влад Троїцький і цього року замірився на велике – дві

теат ральні сцени, три музичних, фудкорт, еко-простір, маркет, літератур-

ний простір, дитячий простір, кінотеатр... У багатьох мистецьких напрям-

ках ГОГОЛЬFEST об’єднався з іншими вже добре знаними фестивалями та

організаціями: вечір музики від Jazz Koktebel, окрема арт-програма доне-

цької ІЗОЛЯЦІЇ, присутність архітектурного фестивалю CANactions, кіно-

програми DOCUDAYS.UA та CINEMAHALL...

Складається враження, що на ГОГОЛЬFESTі можливо все – ось ти разом

із дітлахами під керівництвом художника і фотографа Вальдемара Клюзка

вчишся робити витинанки, або ж під проводом інших митців валяти сло-

ненят, будувати з макаронів, робити пінхол-камеру, а ось – знайомишся

із основами 3D-друку, слухаєш лекції з арт-менеджменту, із заздрістю спо-

стерігаєш за учасниками Кіношколи, з’їдаєш свій вегетаріанський бургер

чи смачнючий шашлик у фудкорті, вивчаєш палітру саморобних наливок,

валяєшся на сіні в еко-просторі, вчишся власноруч ремонтувати велоси-

пед під час Велодня, танцюєш бугі-вугі із переможцями світових конкур-

сів... А далі облагороджуєш внутрішній світ завдяки театральній, музичній

та кінопрограмі. І справді, легко можна повірити, що ГОГОЛЬFEST – це про-

стір можливостей.

Це словосполучення – простір можливостей – спершу винесене у назву

візуальної програми (куратор – Дарія Кольцова), з легкої руки Влада Тро-

їцького перетворилося на слоган усього фесту. І ці можливості більшою

мірою фінансово не підкріплені. Проводити фестиваль і досі доводиться

на свій власний страх і ризик. Розвиток ГОГОЛЬFESTу із заявленого сім ро-

ків тому видимий покроково – дещо розширюється програма, що далі, то

більше тут кожний може знайти щось на свій смак. Показ моди від Полі-

ни Веллер, цікава програма перформансів Крістіни Шишкарьової, шикар-

ні програми відкриття та закриття фестивалю – перформанси «Тут і зараз»

і «Dreams of the Lost Road» за участі Dakh Daughters, Dakha Brakha, Tenpoint

Vjs, Orkestronika (Франція), поставлені Владом Троїцьким. Презентація

його ж проекту «Нова музика» і ескіз опери «Коріолан» за В. Шекспіром.

На академічній музичній сцені, наприклад, можна було почути хор «Київ»,

Мирославу Которович, Ensemble Nostri Temporis, Діну Писаренко та сестер

Тельнюк... На камерній театральній сцені – від іспанського кабаре-театру

Che-y-Moche, Мистецької групи Яра з Нью-Йорка, до Чернігівського мо-

лодіжного театру, незалежних театральних об’єднань Харкова «De Facto»

та «Публіцист» і вже звичного на ГОГОЛЬFESTі Нового театру на Печерську.

Тим часом у ГОГОЛЬFESTа з’являються нові члени команди... Та все одно

левова частка роботи з організації і мистецького наповнення форуму ле-

жить на плечах учасників ЦСМ «ДАХ», художнім керівником якого також є

Влад Троїцький. І ось простір їхніх можливостей, здається, і справді без-

конечний. Ось якийсь чоловік зварює залізяччя, потім ти дізнаєшся, що

це – Євген Баль – автор людських силуетів із дроту – інсталяція «Люди»,

а ось знову ж він виходить на сцену у ДАХівській виставі «Собача будка.

Вигляд зверху, вигляд знизу» (що нею театр поновив свою роботу вес-

ною цього року). У тій самій виставі – директор фестивалю Максим Дем-

ський, чи не в повному складі фрік-кабаре Dakh Daughters Band (які разом

із гуртом Даха-Браха буди хедлайнерами фестивалю і мало не щовечора

виходили на сцену), а ще Андрій Палатний і Вишня, які так само старан-

но допомагали іншим учасникам у реалізації їхніх проектів. «Собача буд-

ка...» – про те, що бути вільним складніше, аніж рабом, поставлена за тво-

рами KLIMа, Василя Барки та Софокла. Про виставу можна прочитати в № 2

журналу «Український театр» за 2014 рік, однак, побачивши її ще раз на

ГОГОЛЬFESTі, розумієш, що навіть з огляду на війну на Сході, її актуальність

і соціальний меседж стають тільки гострішими.

Влад Троїцький використовує по максимуму можливості свої і своєї ко-

манди, немовби власним прикладом заохочуючи так чинити й інших.

Особ ливо в сучасних умовах: не розслаблятися, не впадати у відчай, а бра-

ти й робити все – все, що вважаєш за потрібне, все, що хочеш, можеш і му-

сиш.

«Тут і зараз»


«ГЛИБИННІ МРІЇ» за поезією Сергія Жадана

Вистава Мистецької групи «Яра» (Нью-Йорк, США) за підтримки платформи культурних іні-ціатив ІЗОЛЯЦІЯ та НЦТМ імені Леся Курбаса

У рамках театральної програми ГОГОЛЬFESTу

можна було побачити виставу «Глибинні мрії»

Мистецької групи Яра, здійсненої за підтримки

платформи культурних ініціатив ІЗОЛЯЦІЯ. Ця

постановка – один із хедлайнерів фесту: тексти

Сергія Жадана, спів Dakh Daughters, серед ви-

конавців: Лариса Руснак, Артем Мануйлов, Ми-

кола Шкарабан, бандурист Юліян Китастий та

учасник ГИЧ-Оркестру Остап Костюк, а в хорі

виступили справжні біженки з Донецька.

Вистава була про Донбас – його минуле і

майбутнє, його сучасні мрії. Її почали роби-

ти ще в жовтні минулого року в Донецьку на

території заводу ізоляційних матеріалів, де й

розташовувалася ІЗОЛЯЦІЯ. Тепер там утриму-

ють заручників, а територію заводу викорис-

товують також як військовий полігон.

Режисер і засновник Яри Вірляна Ткач, Сергій

Жадан разом із постановчою групою зустрічали-

ся з молодими донеччанами, розпитували про

місто, про мрії. З усього цього народилися «Гли-

бинні мрії». У ній є біженці, є бойовик, є заробіт-

чанин, тут використано чимало документаль-

них свідчень, власного досвіду і спостережень.

І дивитися цю виставу виявилося непросто –

надто болісною, надто актуальною вона вияв-

ляється тепер, коли всі наші серця, наші думки

прив’язані до цього клаптика української землі,

який так щедро поливається кров’ю.

До зображення цих глибинних мрій Вірля-

на Ткач виходить через окремі людські істо-

рії. Бойовика-дезертира, якого наздоганяють

спогади про вчинені жахіття. Біженки, для якої

ключі (вже без помешкання) стають запору-

кою коли-небудь можливого помешкання. За-

робітчанина із західної України, який тепер у те-

левізійних новинах у спалених рештках пізнає

колись ним власноруч зведені будівлі готелів,

рекреаційних центрів; пізнає по єдиній вцілілій

капличці при дорозі – чомусь вогонь її обійшов.

Від цих таких сучасних історій вистава роз-

кручується навспак по часовій спіралі. Міс-

то було назване Донецьком лише в 1961 році,

до цього воно називалося Сталіним, а ще рані-

ше – Юзівкою. А ще раніше, за часів Київської

Русі, тут жили половці, переможені київськи-

ми князями... І ще раніше тут просто росли де-

рева, якісь древні пальми, відбитки стовбурів

і листя яких збереглися на уламках каміння

й вугілля, видобутого із донецьких шахт. Такі

зразки можна було побачити в Донецькому

краєзнавчому музеї – тому, що його розбом-

били ще влітку.

Десь маємо поставити крапку. І знову завес-

ти механізм часу, і сказати: «Я повертаюсь».

І точно повернутись.

«Dreams of the Lost Road»

Артем Мануйлов і Лариса Руснак


фестивалі

ОРІЄНТАЦІЯ НА МІСЦЕВОСТІ

Текст: Ганна Веселовська, Майя Гарбузюк, Наталя Єрмакова, Яна Партола

Фото: Христина Хоменко

УКРАЇНСЬКА МОЛОДА

РЕЖИСУРА:


З 26 вересня до 2 жовтня у столиці відбувся ІІІ Фестиваль молодої української режисури імені Леся Курбаса, який за фінансової підтримки благодійного фонду «Розвиток України» проводила громадська організація «Театральна платформа». В рамках форуму було показано дванадцять вистав з Києва, Дніпропетровська, Івано-Франківська, Львова та Черкас. Після кожної вистави відбувалося обговорення з фахівцями і глядачами, а у фіналі учасники зібралися на підсумковий круглий стіл, аби спробувати узагальнити свої враження. На жаль, ми не маємо змоги подати тексти усіх, хто брав участь у круглому столі. Виступи друкуються зі скороченнями

Ганна Веселовська(театрознавець, Київ)– Спробую об’єктивізувати свої враження, хоча мені досить

важко це зробити – я весь час знаходилася десь глибоко всере-

дині фестивалю... Однак хочу говорити про фестиваль і про те,

що сталося на цьому фестивалі в більш широкому контексті –

української режисури, мистецтва, взагалі нашого життя... Як на

мене, все, що було прописано в буклеті як передмова чи, радше,

концепція фестивалю, – реалізовано. Було поставлене завдання

репрезентувати молоду українську режисуру. Зроблено. Біль-

ше того, завданням було репрезентувати її з усієї України. І це теж

виконано – ми побачили спектр від Заходу до Сходу.

Але не тільки в географії справа. Ми побачили також і

спектр естетичних підходів, стилів. Виокремити якісь тенден-

ції у такому випадку – складне завдання. Особисто для мене,

з усього побаченого жодної тенденції не складається, і я б не

брала на себе сміливість її виокремити, окрім хіба що єдиної

узагальнюючої констатації – молода українська режисура є.

Переглядаючи вистави, ми весь час сперечалися про кате-

горії жанру, стилю, еклектики, естетичної цілісності чи її від-

сутності. І це не випадково, тому що сучасна режисура, на

превелике щастя, не дотримується жодного канону, для неї

не існує за великим рахунком ні Маркса, ні Енгельса, ні Ста-

ніславського, ні Товстоногова... Молоді режисери йдуть сво-

їм шляхом, роблять, що хочуть. І за моїми відчуттями, важли-

во, що ці молоді режисери на відміну від більшості старших

колег, гранично щиро ставляться до того, що вони роблять.

Їм насправді болять ті теми, які вони втілюють на сцені. Їх це

зачіпає, по-справжньому турбує. І навіть якщо щось не скла-

дається у фінальній реалізації, ти все одно відчуваєш оцю ін-

тенцію особистого болю постановника. І в багатьох виста-

вах прочитується чи біль, чи ніяковіння перед ситуацією, чи

відчай, чи настороженість. Власне, ось так і відбувається діа-

гностування суспільства.

Можливо, комусь хотілося б іншої швидкості реакції на ті чи

інші події, немов у газетах чи теленовинах, іншого рівня ре-

алістичності, як це спостерігаємо в сучасному кіно. Але за

своєю природою театр подібний радше на гомеопата, який

малими дозами намагається цю отруту із лікувальними влас-

тивостями вливати у глядача, у соціум. Поволі намацує бо-

льові точки, проблемні зони, пробує на них тиснути. Молоді

режисери йдуть саме цим шляхом, спостерігаючи, як гляда-

чі реагують на ці дражливі теми, як вони їх сприймають? На

щастя, глядач це сприймає.

«Потрібні брехуни». Режисер – Стас Жирков


фестивалі

Сором зізнаватися, що сучасний грузин-

ський театр довгий час залишався для

мене terra incognita, як і його історія...

Поза такими постатями як Роберт Стуруа, Те-

мур Чхаїдзе, Софіко Чіаурелі... І поза тим, що ми

дізнавалися з історії театру українського – гру-

зинський режисер Коте Марджанішвілі (він же

Костянтин Марджанов) у часи Першої світової і

революції працював у Києві, або ж товаришуван-

ня театральними трупами Леся Курбаса і Санд-

ро Ахметелі... Звичайно, одного разу мені по-

щастило. Коли в нашому Національному театрі

імені Івана Франка Роберт Стуруа ставив «Царя

Едипа» Софокла із неперевершеним Богданом

Ступкою, я відвідувала репетиції.

Завдяки Східноєвропейській платформі пер-

формативного мистецтва (ЕЕРАР) цієї осені

з’явилася можливість компенсувати таку про-

галину. У рамках Тбіліського міжнародного теат-

рального фестивалю (він проходив з 20 верес-

ня до 8 жовтня вже ушосте) була організована

зустріч учасників платформи для обговорення

низки важливих питань з інституціональної кри-

тики. Адже головне, що об’єднує театр Польщі,

Румунії, Грузії, Вірменії, України, Росії тощо, – це

успадкована від Радян-

ського Союзу система

репертуарних театрів.

Що з нею робити? Це питання хвилює не лише

наше Міністерство культури. Кожна країна на

свій страх і ризик шукає способів і варіантів ви-

рішення цієї проблеми, нового значення і фор-

ми існування і функціонування театральної сис-

теми, особливо якщо вона дотується державою.

Чесно кажучи, зустріч перетворилася радше на

спробу пожалітися на власні театральні пробле-

ми. Питання фандрейзингу та менеджменту для

театральних проектів, фестивалів, установ, осо-

бливості існування недержавних театрів, профе-

сійної освіти... Напевно, головним здобутком цієї

зустрічі стала можливість познайомитися з гру-

зинським театром в усіх його проявах у вітчиз-

няних декораціях під час Тбіліського фестивалю.

Грузинський шоукейс склав левову част-

ку загальної кількості вистав форуму. На 12

спектаклів-учасників міжнародної програми

припало щонайменше 48 грузинських постано-

вок. Тут були представлені спектаклі і держав-

них театрів, і приватних, і копродукції різних

грузинських театрів, міжнародні вистави та соці-

альні проекти громадських організацій.

Не лише мистецьке життя, а й історії наших

країн останнього століття дуже подібні. Росій-

ська імперія, Радянський Союз (до речі, в Тбі-

лісі функціонує Музей Радянської окупації).

Незалежність далася Грузії значно більшими зу-

силлями і втратами, аніж нам. І 1990-ті для них –

стрілянина на вулицях Тбілісі під час громадян-

ської війни, економічна й енергетична криза,

коли у помешканнях не було ні світла, ні опален-

ня, війна в Абхазії та Південній Осетії. А в 2008

році у Грузію ввійшли російські війська. Природ-

ним у цьому випадку було б питання не як роз-

вивався грузинський театр останні 20 років, а

як він виживав, як вдалося зберегти мистецтво,

теат ри, акторів?

В оглядових статтях на доступних мені мовах

не раз натрапляла на згадки, що в найтяжчі мо-

менти всі йшли саме до театрів. У Тбілісі стріля-

ють, а в театрах аншлаги, іде війна – а натомість

випускають нові прем’єри і, здається, і через

теат ральне мистецтво йшла певна сублімація ре-

ального пекельного досвіду. Немає світла – сце-

ну підсвічують ліхтариками і таки продовжують

грати. Певну слабину театр дав хіба що напри-

кінці 90-х, коли, аби зберегти театри, подібно як в

Україні, почали ставити відчайдушно легкі коме-

дії. Наприкінці 2000-х від цього почали також від-

ходити. З’явилася молода генерація, якій цікаво

шукати відповідей на питання, в якому світі вона

живе, аніж забуватися у вирі смішних до болю в

щелепі сценок, що змінюють одна одну.

Якщо говорити про матеріальну сторону, то

Тбілісі і Грузія останнє десятиліття старанно від-

будовуються. Звична картина – поруч зі недобу-

дованою свічкою якогось люксусового готелю

туляться напіврозвалені невисокі будиночки із

тріщинами у стінах, але й там десь у глибині го-

рить світло, а балкон прикрашає супутникова

тарілка. Зараз у Тбілісі більшість театрів вигля-

дають, мов лялечки: відремонтовані і відрестав-

ровані. Це і Театр імені Шота Руставелі, Націо-

нальна опера, Театр імені Коте Марджанішвілі.

Практично з нуля відновили Театр маріонеток

Резо Габріадзе, прибудувавши до нього неве-

личку вежу, подібно як у театрі Образцова у Мос-

кві. За інформацією, усе це завдяки бізнесмену і

політику Бедзіні Іванішвілі. Якщо ж повернутися

до мистецького боку театральної справи у Грузії,

то сьогодні тут мирно співіснують представники

різних режисерських генерацій, багатьох з них

об’єднує ім’я вчителя – Михайла Туманішвілі. Це

РОДОМЗ «ПІДВАЛУ»

Текст: Надія СоколенкоФото надані організаторами фестивалю

Дивно, що за двадцять з лишком років ми так швидко встигли розгубити колишні міцні культурні зв’язки. Наприклад, із Грузією. Знання про те, чим живе і дихає сучасний грузинський театр, стало справою обраних. Почасти такий розрив, очевидно, відчувають і в Грузії, задля чого в рамках Тбіліського міжнародного театрального фестивалю регулярно проводять шоукейс вітчизняного театру, запрошують представників ЗМІ і кураторів зарубіжних театральних форумів – знайомлять із кращими здобутками поточного театрального процесу

«Макбет»


і Роберт Стуруа, і Леван Цуладзе. А, наприклад,

Тбіліським російським театром імені Олексан-

дра Грибоєдова керує давній учень самого Сту-

руа – Автанділ Варсімашвілі. З доробком саме

цього театру, як і приватного Свободного театру,

заснованого Варсімашвілі у 2001, у Києві вже до-

сить добре знайомі.

Безумовно, Роберт Стуруа по праву лишаєть-

ся патріархом сучасного грузинського театру –

неперевершений постановник античних траге-

дій, Шекспіра та Брехта. Роберт Робертович один

із найяскравіших представників театру метафо-

ричного, його вистави так само щедро насиче-

ні метафоричною образністю, як грузинське за-

стілля різноманітними наїдками. Такий його підхід

до прочитання класичних п’єс багато в чому став

еталоном для наступних генерацій. Кожна се-

кунда дії щільно насичується соковитими мета-

форами й алюзіями, аж іноді перегляд вистави

перетворюється на розшифровування ребусів.

У цьому мали можливість переконатися, поди-

вившись «Макбет» В. Шекспіра Кутаїського театру

імені Ладо Месхішвілі, поставленого 34-річним

режисером Іоане Хуцішвілі. Через «Макбета» він

пробує дослідити сучасну історію Грузії і брехливу

необов’язковість політиків, які призвичаїлися до

годування свого електорату обіцянками.

Якось один з київських театральних критиків

сказав, що все, що б не ставив Роберт Стуруа, він

ставить про грузинський народ. Можливо, саме

тому хор навіть у київській постановці «Царя

Едипа» виглядав як натовп біженців. Роберт Сту-

руа очолював Тбіліський театр імені Шота Рус-

тавелі з 1980 року, з невеликою перервою – у

серпні 2011 року його звільнив тодішній міністр

культури Ніка Руруа за нібито ксенофобські ви-

словлювання (згадав в одному з інтерв’ю, що Са-

акашвілі – вірменин). Акції протесту об’єднали

увесь театральний світ Тбілісі, а замість Стуруа

біля входу до театру протестувала його лялька.

За рік режисера було поновлено, на його вимо-

гу також об’єднали посади художнього керівни-

ка і директора.

Під час шоукейсу мені не пощастило побачити

нових вистав самого Стуруа. Театр імені Шота Рус-

тавелі був представлений копродукцією із Фон-

дом розвитку сучасної хореографії у Грузії імені

Георгія Алексідзе – поетичною танцювальною ви-

ставою доньки Г. Алексідзе молодого хореографа

і режисера Маріам Алексідзе «Харіра» за 21 піс-

нею Джансуга Кахідзе – одного з найвидатніших

композиторів, диригентів і співаків Грузії ХХ сто-

ліття. У цій постановці окрім акторів контемпора-

рі танцю беруть участь також і драматичні актори.

Ще одним патріархом грузинського театраль-

ного світу є художник, режисер, письменник,

Роберт Стуруа «Харіра»

Резо Габріадзе

«Сталінград»

«Рамона»


фестивалі

Цьогоріч куратори фестивалю – Ґжеґож

Реске та Марта Кайль – вирішили від-

мовитися від визначення однієї особ-

ливої теми-мотто, яке б визначило програму

усього фестивалю. Обстоюючи ідею театру, як

місця дискусії, як збудника суспільного неспо-

кою, усі події форуму вони об’єднали у три бло-

ки: колектив, Румунія, ідентичність. І кожний

елемент програми, чи це вистава, чи виставка,

чи просто зустріч з акторами – це був виклик-

запрошення до дискусії, до роздумів, до визна-

чення власної позиції з приводу того чи іншого

питання.

«Театральні конфронтації» виникли, якщо мож-

на так сказати, у перерві між двома іншими зна-

ковими польськими театральними фестивалями

– «Контактом» (Торунь) і «Діалогом» (Вроцлав).

Два останніх створені театральним режисером

Кристиною Майснер і їхньою метою було від-

новлення та налагодження контактів театру вже

незалежної Польщі передусім із західним світом.

У «Театральних конфронтацій» завдання дещо

інше. Близькість Любліна до кордону з Білору-

сією та Україною, статус міста, де колись роз-

ташовувався російський гарнізон (ще за часів

Російської імперії), зумовило спершу зацікавле-

ність фестивалю у мистецтві країн Центральної

та Східної Європи. А згодом рамки фестивалю

розширилися, охопивши будь-яку безвідносно

до географії театральну альтернативу. Тут не зу-

стріти масштабних вистав хедлайнерів європей-

ського театру, на кшталт Крістофа Марталера,

Алана Плателя чи Ромео Кастелуччі. Але часто

в цих камерних виставах іноді ще не добре зна-

йомих польській театральній спільноті постатей

відкривається справжній всесвіт театру живого,

що має особливий гуманістичний вимір і апелює

до чогось такого по-справжньому людяного в

кожному глядачі.

Цьогоріч до Любліна приїхали театральні ко-

лективи з Німеччини і Великої Британії (She She

Pop, Gob Squad), США (Pig Iron) та Бельгії (Grupa

Berlin). Окрема програма, здійснена спіль-

но з румунським театральним куратором Юлі-

єю Поповічі, представила румунську сучасну

незалежну сцену: «Паралель», «Квартет перед

мікрофоном», «Великі літери», новий епізод «Іс-

торії румунського танцю», а також концерт Влаі-

цу Голцеа. На початку фестивалю знаний ру-

мунський візуальний митець Дан Пержовскі

розмалював вікна і скляні двері першого повер-

ху Центру культури в Любліні. Минулоріч він ро-

бив таку акцію в рамках фестивалю Руртрієнале.

Нині у своїх політичних і соціальних малюнках-

карикатурах-написах Дан Пержовскі не обійшов

увагою Майдан, Путіна, військову агресію Ро-

сії проти України. Як завжди він був лаконічний

і дуже точний у своїх образах.

Текст: Надія СоколенкоФото: Мацєк Рукаш

ЛЮБЛІНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВАНа ХІХ міжнародному фестивалі «Театральні конфронтації» у Любліні (Польща) представили увазі глядачів «Повний місяць» українського драматурга Павла Ар’є, а український режисер Павло Юров поставив сценічне читання документального тексту за матеріалами ЗМІ «Донбас, повстань! Казка про Новоросію», створеного ним спільно з Анастасією Касіловою. Утім, це лише частина об’ємної програми фестивалю – у 12 днів пройшло 40 подій: вистав, читань, концертів, кінопоказів, дискусій, зустрічей-презентацій книг, виставок, зустрічей з артистами


Румунська програма – вистави, концерти, пер-

форманси, кінофільми – так чи інакше торкалася

й інших тем цьогорічної «Театральної конфрон-

тації». Адже теми і колективу, і ідентичності над-

звичайно широкі. Від колективу того чи іншого

театру і до колективного несвідомого окремої

нації чи всього людства. А ідентичність – це і на-

ціональна ідентичність і, наприклад, гендерна

чи квір-ідентичність.

У рамках румунської програми нам вдалося

познайомитися із роботою одного із провідних

сучасних хореографів Румунії Вавою Стефанес-

ку. Ситуація із сучасним танцем у Румунії така,

що, не маючи вишу, який би надавав професій-

ну освіту, ним переважно займаються люди з

різних професій – від стоматолога до артиста

балету, у процесі вистав набуваючи потрібної

кваліфікації. У «Квартеті для мікрофона» в обме-

женому закритому просторі, подібному до ліф-

та чи телефонної будки, імпровізують три ак-

тори під супровід дуже цікавого румунського

музиканта Влаіцу Голцеа (Vlaicu Golcea). Ця буд-

ка поволі заповнюється парою, скло стін тьмя-

ніє, а актори намагаються один по одному ви-

дряпатися якомога вище у пошуках свіжого

повітря... Молодий режисер Джаніна Карбунаріу

вже кілька років досліджує сучасну історію Ру-

мунії, починаючи із часів диктаторського прав-

ління Ніколаї Чаушеску і до наших днів. Зі сво-

єю театральною компанією «dramAcum» вона

робить документальні вистави про добування

газу, про роботу Секурітате і трагічні історії пе-

ресічних румунів, які потрапляли в лещата цієї

спецслужби. «Великі літери» присвячені істо-

рії одного підлітка, який, наслухавшись заборо-

неного радіо «Європа», почав писати великими

літерами крейдою заклики про свободу румун-

ському народу і організацію руху, подібного до

польської Солідарності. Герої вистави – 17-річ-

ний Мугур Калінеску, його розведені батьки, два

співробітники спецслужб, два однокласники го-

ловного героя. Після тиску і розмов зі співробіт-

никами Секурітате, Мугур став переконаним ко-

муністом, почав добре вчитися, але за три роки

помер від білокрів’я. Прикро, що вдаючись іно-

ді до мови документів і розповідаючи історію

тридцятирічної давнини, Джаніна Карбунаріу

подає персонажів дещо плакатно, не намагаю-

чись розвинути характери, показати розвиток

самої історії...

Найприємнішою виставою став 30-хвилинний

перформанс «Історія румунського танцю» Ману-

еля Палмуса. Ті, хто займався в Румунії контем-

порарі танцем, для того, аби заявити про себе,

влаштовували провокації наприкінці звичайних

вистав у їхній Національній опері – прориваю-

чись на сцену під час поклону і танцюючи перед

публікою. Наступним кроком був випуск книги

Історія румунського танцю, цього разу на про-

«Паралель»

«Історія румунського танцю»


фестивалі

За час життя фестивалю вже виник рух «Українська нова драма». Ось

що з цього приводу говорить куратор фестивалю, режисер Андрій

Май:

«Для розвитку українського театру я бачу два шляхи: перший – це гі-гантська пасіонарна робота, як у Влада Троїцького, а другий – це створен-ня професійного співтовариства певного напрямку “українська нова дра-ма”, де драматурги виступають як рушійна сила. Однак в Україні поняття “професійний драматург” відсутнє, бо цьому ніде не вчать».

Зіткнувшись з проблемою драматургічної освіти в широкому розумін-

ні цього слова, адже «корочка» з університету проблеми не вирішує, ор-

ганізатори вже вкотре складають програму, насичену великою кількістю

майстер-класів, що спрямовані передусім на створення нових п’єс. Про-

грама минулорічного фестивалю починалась об одинадцятій годині ран-

ку і закінчувалася близько одинадцятої вечора. Тож якщо ти запланував

відвідати всі заходи фестивалю, навіть не встигаєш випити каву – при-

гадують учасники. На це організатори зауважують, що щільний графік –

нормальна європейська фестивальна практика і знову вирішують, на що

цього разу виділити годину часу: на обідню перерву або на щоденний

круглий стіл.

«Кожного року ми спостерігаємо, як сюжети, озвучені на семінарах чи майстер-класах фестивалю, повертаються до нас наступного року вже у вигляді п’єс» – зауважує куратор фестивалю, драматург Ден Гуменний.

Драматурги, які ще кілька років тому писали свої перші п’єси, нині є по-

стійними учасниками міжнародної лабораторії в The Royal Court Theatre

(Великобританія), білоруської виїзної драматургічної лабораторії. До того

ж вісім творів драматургів, яких відкрив «Тиждень», цього року потрапили

у шорт-листи різних номінацій одного з найпрестижніших фестивалів но-

вої драми «Любімовка» (Росія). Тож результат діяльності фестивалю, як-то

кажуть, помітний без окулярів.

За кілька років склалася своєрідна тенденція: на лекціях керівника мос-

ковської «Школи театрального лідера», критика Єлени Ковальської щора-

зу маємо повний зал. У 2012 році вона багато розповідала про досвід ство-

рення документальних вистав в обласних театрах. Торік акцент у лекціях

був зроблений на вибудовуванні театром комунікації зі своїм глядачем. Зу-

стрічі з Єленою Ковальською завжди вельми пізнавальні. По-перше, вона

насправді володіє широким спектром знань зі світової практики театру,

по-друге, приязно ділиться власним досвідом роботи в російських постра-

дянських реаліях. Тому фестиваль з приємністю анонсує, що й цьогоріч

цикл лекцій Єлени Ковальської буде продовжено.

Також на V фестивалі «Тиждень актуальної п’єси» учасники майстер-

класів матимуть змогу продовжити спілкування у форматі семінарів із

Максимом Курочкіним, відомим українським драматургом, що мешкає у

Москві. Характерною принадою зустрічей з ним завжди був діалог, що бу-

дувався не навколо прагматичних завдань на кшталт «як написати гарну,

цікаву п’єсу», а навпаки – відривав від буденності і заводив у високі емпі-

реї, змушував замислитись, як створити щось унікальне, неповторне, своє.

«Зараз відбувається переорієнтація в напрямку до Європи. Це важливо для мене, для руху української нової драми, і для прогресу в цілому, тому що це завжди знайомство з тим, чого ти не знаєш, не розумієш, або воно тобі не подобається, але це важливо для процесу» – коментує програму фести-

валю Андрій Май.

СВЯТО ВРОЖАЮ

З 22 до 29 листопада у Києві пройде V фестиваль-конкурс сучасної драми «Тиждень актуальної п’єси». Це авторитетний всеукраїнський форум молодих драматургів, режисерів, акторів, критиків, людей, які цікавляться сучасним театром. Програма фестивалю традиційно складається з вранішніх лекцій від провідних зарубіжних фахівців, денних майстер-класів і лабораторій з написання п’єс та співпраці драматурга з театром, а також вечірніх сценічних читань п’єс-переможниць у конкурсі

Текст: Христина Хоменко



№ 5 за 2014 рік










фестивалі

Якщо на відкритті в символічному етюді Сергія Забродіна студенти

КНУТКіТ імені Івана Карпенка-Карого, бавлячись, об’єднали Україну

від Стрия до Ворскли, то програма фестивалю довела, наскільки ж

неоднорідною є наша країна і у світоглядному, і в суто естетичному прояві.

Лялькові «Оскари» від членів міжнародного журі Рімантаса Дрієзі-

са (Вільнюс), Івана Согеля (Кошице) та Ганни Веселовської (Київ) дістали-

ся кия нам та полтавчанам, яких представляв один режисер – Марина На-

заренко. Втім, абстрагуючись від лауреатств: заради чого збирались? Чи

не за тим, щоб влаштувати Україні побачення віч-на-віч із собою у часи,

коли в країні так багато конфронтації реальної та фальшивої? Важливо, що

саме IV «Прем’єри сезону» вперше відійшли від віртуального огляду для

справжньої фахової толоки десятків учасників.

Почну із сумного. І я навіть не про смерть корифея української лялькар-

ської сцени Шарля Фоерберга – а він пішов з життя зненацька, ще в перед-

останній день форуму ми бачилися в його рідному муніципальному театрі! Я

сумую з приводу того, що, як з’ясувалося, на мапі України ще лишилися за-

повідники «радянських» за всіма прийомами театрів. Шкода було півгоди-

ни, проведених «на аудієнції» у Миколаївського приватного театру «ІстАрт»:

троє акторів показали виставу «За щучим велінням», у якій режисер та ху-

дожник Андрій Солоняк навіть не намагався розкрити ідею казки. Та й ви-

става Херсонського обласного театру ляльок «Яструбок» (режисер Борис

Чуприна) вразила засобами виразності з урочистих концертів до чергово-

го партз’їзду півсторічної давнини. Недоладним тут було все: і псевдопатріо-

тична п’єса, і провінційний надрив акторів… Про те, наскільки ця вистава

випала з часу і простору аудиторії, засвідчив вигук із зали на черговий арха-

їчний заклик: «Ніколи ми не будемо братами»!

Несподівано невиразно пролунав на форумі начебто найкращий у Льво-

ві в цьому жанрі театр «Люди і ляльки». Вистава «Лелеченя і опудало» (ре-

жисер Євген Гімельфарб), не зважаючи навіть на сумлінну відшліфовану гру

акторів, приспала глядачів з перших хвилин. Боротися з нудьгою довелося

і на архітрадиційній виставі київського муніципального театру ляльок «Со-

нячний промінь» (режисер Михайло Урицький). А от спектакль художнього

керівника цього столичного театру Сергія Єфремова «Півтори жмені», по-

ставлений у Чернівцях, продемонстрував омріяний зразок живого театру

і, водночас, того етнографічного українського театру ляльок, без якого не

обходиться жоден форум. І в ляльках Віри Задорожньої, і в гармонійному

ансамблі і, зокрема, у дійсно дотепному конферансі бойківського Вівчара

(Тарас Козловський) проявилися очікувані від театру рівень культури та ві-

кова адресність. Тож в Україні є достатньо театрів, здатних протиставити ак-

туальні пошуки «вчорашньому дню».

На запитання, чи є в театрі ляльок «нова хвиля» режисури, відповідаю

ствердно. Приміром, робота Ігоря Федірка «Іванкова сопілка» з Миколаїв-

Текст: Юлія КоваленкоФото надані організаторами фестивалю

ТОТАЛЬНА UNIMAЦІЯЗ 11 до 14 вересня в Києві тривав IV Всеукраїнський

фестиваль театрів ляльок «Прем’єри сезону» (організаторами виступили Український центр «UNІMА» в особі Леоніда Попова та директор фестивалю, керівник Київського приватного театру ляльок Юрій Тітаров).Вже на церемонії відкриття було задано головну ідею форуму: попри війну, зібрати в столиці великої європейської держави представників усіх її регіонів. На чорній ширмі юні лялькарі майстерно вигаптували стрічкою контури України, а далі так само лаконічно та символічно позначили міста–учасники фестивалю: вітрильник-Одеса змінювався на княжого Лева, а той поступався місцем профілю Миколи Гоголя...

«ВінВонаЖиття»

«Принцеса на горошині»



№ 5 за 2014 рік










persona grata

Зверніть увагу на дату написання Ольгою Кусенко листа до Ташкен-

та, де разом із колективом франківців Наталя Ужвій працювала в

евакуації, – це серпень 1943 року. А 17 жовтня цього ж року Н. Ужвій

бідкалася в листі до актриси Єлизавети Хуторної: «Як ми із Женею (Євге-

ном Пономаренком – чоловіком Н. Ужвій. – В. Г.) не доказували, що теж му-

симо поїхати з бригадою на фронт, нас не відпустили, бо немає ким замі-

нити в репертуарі... Єдине, чим я, може, буду компенсована, це коли моя

праця в “Райдузі” дійсно буде високомистецькою і дійде до сердець і свідо-

мості глядача»...

У січні 1944 року тріумфально відбулася прем’єра кінофільму «Райду-

га». Серця мільйонів кіноглядачів як власний відчули пекучий біль серця

приреченої на смерть партизанки Олени Костюк. Притиснувши до грудей

мертву дитину, босоніж по снігу, по льоду, вона бігла, падала і піднімалася.

Здавалося, її підносить над землею духовна сила мучеництва...

...По війні у колективі франківців Ольга Кусенко на очах у Наталі Михай-

лівні виросла на першокласного майстра. Вони товаришували, часто були

поруч і збоку могло здатися, що це – моложава шляхетна мати та її чарів-

на дочка. Обидві були громадськими діячами. По-особливому дорогими

для Ольги Яківни були ролі, котрі раніше теж на франківській сцені грала її

старша колега: Беатріче у шекспірівській комедії «Багато галасу даремно»,

Анна в драмі «Украдене щастя» І. Франка, Маруся в «Ой, не ходи, Грицю, та

й на вечорниці» М.Старицького... Перегук театральних часів і сміливе, чес-

не змагання сценічних талантів...

Отже, лист Ольги Кусенко...

Текст: Валерій ГайдабураФото і лист з фондів Центрального державного архіву літератури і мистецтва України

Лист Ольги Кусенко, що була на Сталінградському фронті, до Наталії Ужвій – на той час вже зірки № 1 українського радянського театру і кіно, з яким через 70 років після його написання журнал знайомить широкий загал шанувальників театру, вражає передусім чистою та життєствердною нотою патріотизму й громадянськості, тобто тим, без чого не існує справжній митець. А для мистецтва сучасного українського кону ця проблема належить до першорядних

3 серпня 1943 р.Здрастуйте, дорога, люба моя Наталя Михайлівна! Прошу не ди-

вуватися моєму листу, я знаю – він для Вас неочікуваний. Я, Оль-га Кусенко, студентка Київського театрального інституту. 1941 року в умовах війни я складала державний іспит разом із моїми това-ришами. Інститут було закінчено, диплом одержано – що ж тепер? Я стала медичною сестрою і добровільно пішла в армію. Рік роботи на фронті навчив мене дуже багатому, багато довелося пережити, загинув батько і втрачена мати з братами і сестрами. Ой, як тяжко!

Ось уже рік я працюю на фронті за спеціальністю, я фронтова ар-тистка, я щаслива своєю долею. Вчора на урочистому засіданні мені вручили медаль «За оборону Сталінграда». Сталінград, доро-га Наталю Михайлівно, це наш прапор. На мою долю випало щас-тя весь час бути тут. Часто мені доводилося своє гаряче слово і піс-ню заміняти на санітарну сумку. Під вогнем ворожих батарей ми пробирались у шанці до бійців із віршем та піснею. Бійці радісно, із сльозами на очах, зустрічали нас. І потім нам здавалося, що части-ну свого серця ми залишаємо в цьому маленькому бліндажі, таки-ми безкінечно дорогими були нам бійці.

Люба Наталю Михайлівно, я не смію затримувати Вашу дорогу увагу. Я Вас дуже, дуже прошу допомогти моїй подрузі Ользі Га-лицькій. Вона працює медичною сестрою в Ташкентському евако-госпіталі № 1262. Ми разом закінчили театральний інститут, вона була у нас найталановитішою, найкращою, одержала диплом з від-знакою. Але їй не поталанило з влаштуванням на роботу в театрі. Тому, Наталю Михайлівно, прошу допомогти їй влаштуватися або у фронтову бригаду або, якщо це тільки можливо, у театр. Ми все життя будемо Вам вдячні!

Через годину я їду на передову, чекаємо на машину. До побачен-ня! Вірю, що буду в дорогому Києві і там матиму щастя бачити Вас у нашому театрі. Міцно тисну Вашу руку. Мій фронтовий привіт усім товаришам!

Ваша Ольга Кусенко

ЧЕРЕЗ ГОДИНУ Я ЇДУ НА ПЕРЕДОВУ...

Ольга Кусенко і Наталя Ужвій на шефському концерті у Сімферополі (1950-ті роки)



№ 5 за 2014 рік










persona grata

Текст: Валерій Гайдабура Фото з архіву Національного театру імені Івана Франка та Державного кінофотофоноархіву

ЦІ ДВІ ЗАГАДКОВІ СВІТЛИНИ

Вони – з нашого театрального архіву, надзвичайно колоритні і споріднені тим, що їх не легко розшифрувати – де і за яких обставин відбулося те, що на них відображено? На першій – поруч стоять усміхнені Гнат Юра і Франческа Гааль, на другій – костюмована трійця акторів – посередині Гнат Юра в образі Копистки з вистави «97» Миколи Куліша, а ліворуч і праворуч від нього – в костюмах героїв з вистави московського Госету «Подорож Веніаміна Третього» актори Соломон Міхоелс і Веніамін Зускін...

Світ, що собою уособлювала угорська кінозірка Франческа Гааль,

був такою ж мірою відмежований від життя українського радян-

ського мистецтва, якою, як уявлялося, і Гнат Петрович не вписував-

ся в коло зацікавленості цієї чарівної кіно-діви... Однак на фотознімку їхні

обличчя випромінюють непідробну радість і щастя – ну, просто засватана

парочка... або герої популярної телевізійної передачі, де близькі люди на-

решті знаходять одне одного...

Не пам’ятав чогось подібного з життя свого батька його син Юрій Гна-

тович Юра, хоча ця світлина до театру потрапила саме з домашньо-

го архіву Гната Петровича. Орієнтир дав напис, зроблений рукою Г. Юри:

22/ IХ.1945 р. Далі – вдамося до журналістського штампу – пошук покли-

кав у дорогу... На щастя, той шлях не видався довгим, – «заговорили» київ-

ські газети зазначеного часу та фонди Державного кінофотофоноархіву...

Отже, про фото № 1. Точилася Друга світова війна. Німців вже гнали че-

рез Європу до їхнього лігва. Дорогою (рефлекс убивць!) вони відшукову-

вали і знищували комуністів, циган, євреїв. Франческа Гааль належала до

третього розряду «уподобань» нелюдів і тому переховувалася в підвалі са-

диби своїх приятелів у передмісті Будапешта. Якось, почувши з подвір’я го-

лоси радянських солдатів, вона стрімко вибігла з підвалу і що є сили кілька

разів закричала: «Я – Петер!» Воїни, що оточили її, пізнали чарівну і веселу

кіноактрису – на той час комедія «Петер» вже близько десяти років жила

на світовому екрані. Після тієї будапештської зустрічі, що врятувала Фран-

ческу Гааль від переслідування фашистами, вона мріяла побувати на зем-

лі визволителів...

...Ленінград, Москва, Київ – цей маршрут у вересні 1945 року їй подару-

вало радянське товариство культурних зв’язків із закордоном. «Франчес-

ка Гааль в Києві» – під цим заголовком «Київська правда» 22 вересня 1945

року починає друкувати інформацію РАТАУ про перебування зірки екрану

в столиці України.

«20 вересня Франческа Гааль оглядала місто, знайомилась з його

визнач ними місцями – побувала в Києво-Печерській Лаврі, а ввечері була

присутня на спектаклі “Багато галасу даремно” у Театрі імені Івана Франка;

21 вересня відвідала Київську студію художніх фільмів, де з великим інтере-

сом переглянула нові фільми “Нескорені” та “Українські мелодії”. Ввечері в

22 вересня 1945 р. Гнат Юра і Франческа Гааль під час перебування кінозірки в Києві



№ 5 за 2014 рік










in memoriam

ФАНАТ ФАКТІВТаке рідко буває, але ще за життя Рости-

слав Ярославович Пилипчук став людиною-

легендою. Про його ерудицію, ретельність,

прискіпливість, а також надмірні пересто-

роги й обережність ходили перекази і серед

колег-театрознавців, і в широких наукових ко-

лах. На загальному тлі наукоподібної приблиз-

ності надто багатьох він шокував тим, що при-

мушував і молодих, і досвідчених дослідників

по кілька разів переписувати статті, аспірантів

доводив мало не до нервового зриву, приму-

шуючи дошукуватися детальних підтверджень

фактів у архівах, а доктору наук міг відмовити у

публікації, якщо не вважав його концепцію до-

статньо обґрунтованою.

Дивував він колег і своїми науковими зацікав-

леннями. Його дослідницькі інтереси наче на-

вмисне розтікалися в географії та часі, що він

сам, застерігаючи інших, називав розпорошен-

ням. При цьому питання чому він переймаєть-

ся «театральною мізерією», а не пише грубезну

книжку, Пилипчук випереджав розповіддю про

академіка Олександра Білецького, який не на-

писав жодної цілісної книжки, але мав багато-

томне зібрання праць.

Багатолітній дослідник українського театру на

Галичині свої опубліковані на сторінках львів-

ського театрознавчого журналу «Просценіум»

статті про театр товариства «Руська бесіда»

міг би скласти під одну палітурку у найкорот-

ший термін. Але Ростислав Пилипчук уперто

не робив цього і все блукав «берегами» істо-

рії віт чизняного театру, відкриваючи маловідо-

мих українських драматургів ХІХ ст., описую-

чи захоплення юного Івана Франка оперетою

чи друкуючи розвідки про Марка Черемшину

і Ольгу Кобилянську як потенційних драматур-

гів. Відтак локальні явища вітчизняної театраль-

ної історії ставали для нього пріоритетними,

оскільки про них він писав найбільше і найдо-

кладніше, натомість усе, що стосувалося театру

українських корифеїв, поставало з-під його

пера, переважно, у вигляді передмов, примі-

ток, рецензій.

Уявлення про різнобічність і всеохопність

театрознавчих розвідок Ростислава Яросла-

вовича Пилипчука було б неповним, якщо не

згадати, що це були виключно глибокі джере-

лознавчі праці, базовані на ретельно опра-

цьованих архівних матеріалах. Так, він відкрив

дату появи першої вертепної скриньки в Укра-

їні, описав маловідомій твір шкільного театру

«Просфоніма», висвітлив так званий «дощеп-

кінський» період харківського театрального

життя, уточнив дату народження театру імені

Марії Заньковецької. І кожна з цих статей світи-

лася його винятковою ерудицією, знанням істо-

ричного процесу і театральних деталей. Разом

ці розпорошені тексти утворювали своєрідний

театральний континент, визначали контур істо-

рії вітчизняного театру, на якому він ретельно

позначав те, що ніхто крім нього не міг зробити.

Задумана колись Р. Пилипчуком дисерта-

ція про вітчизняний театр першої половини

ХІХ століття в його дослідницькій уяві з рока-

ми розрослася до масштабів величезного ба-

гатотомного видання про так званий класич-

ний доавангардний період українського театру.

І, вочевидь, саме в цій справі він, друкуючи в

академічній «Історії української культури» огля-

дові меганариси, намагався встигнути розста-

вити всі крапки над «і», позначити та встанови-

ти всі важливі дати та знакові прізвища.

Останніми роками до праці над прокрес-

ленням контурів вітчизняної історії Рости слав

Ярославович залучав все нових і нових нау-

ковців. Власне, вже залишивши поважну ад-

міністративну посаду ректора Київського

національного університету театру кіно і те-

лебачення імені Івана Карпенка-Карого, з по-

чатку 2000-х він не адміністративним керун-

ком, а авторитетом театрознавця-україніста

№ 1 починає упорядковувати і редагувати фун-

даментальні наукові видання Записок Театро-

знавчої комісії НТШ, а згодом Науковий вісник

КНУТКіТ імені Івана Карпенка-Карого, у яких

з’являються сотні доведених ним до друку пуб-

лікацій з усієї України.

День за днем, працюючи як археолог і де-

тектив, Р. Я. Пилипчук уточнював і вишукував

факти, сприймаючи написане іншими навман-

ня і приблизно не просто із роздратуванням, а

з гнівом. Визначені ним дати й назви, історич-

ні подробиці інколи навіть поглинали мистець-

ку картину, і театр здавався вторинним порів-

няно із тим, про що він хотів сказати. Мабуть,

у цьому і був парадокс видатного вченого-

мистецтвознавця Р. Пилипчука, для якого театр

залишався першим студентським коханням,

а факт – реальною потребою особистісного

виживання. Адже в обставинах радянського

облудливого існування, де йому, номенклатур-

ному науковцю, доводилося повсякчас манкі-

рувати і прилаштовуватися, доведений науко-

вий факт він абсолютизував як єдине свідчення

правди.

Його науково-дослідницький максималізм,

його постійне заохочення до театрознавчої

праці інших, його втішання гідними наукови-

ми кроками молодих таки перетворило знан-

ня про вітчизняний театр на справжню науку.

З кожним днем під його рукою і завдяки зу-

силлям багатьох все точніше промальовува-

лася карта українського театру від Луганська

до Ужгорода, від скоморохів до постмодерну.

Одержимий ідеєю розбудови вітчизняної науки

про театр, своєю працею він переміг обставини

та час. А своїх численних учнів наче зобов’язав

не сидіти без діла, а довести розпочату ним

справу до кінця.

Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА (Київ)

РОСТИСЛАВ ПИЛИПЧУК10.07.1936 – 26.08.2014



№ 5 за 2014 рік










книжкова полиця

Об’ємистий том видано до 60-річного ювілею укра-їнського драматичного театру «Заграва» силами цього ж колективу. Під обкладинкою із дбайливою педантич-ністю зібрані численні документи з історії цього театру. Афіші, програмки, рецензії, світлини, викладені в хро-нологічному порядку у примхливий візерунок, за яким проступає доля діаспорного театру. Один із упоряд-ників книги та автор вступної статті Валерій Гайдабу-ра, який вже багато років досліджує український театр в еміграції, наголошує, що наразі «Заграва» – остан-ній діючий український театр на Американському кон-тиненті.

Історія «останнього з Могікан» починалася в пово-єнні роки. Біля витоків театру «Заграва» стояли Юрій Бельський, Володимир Довганюк та Володимир Ільків. Пізніше театр очолив Йосип Терлецький, який дони-ні опікується цим колективом, продовжує справу сво-їх учителів. Варто зауважити, що спадкоємність, інко-ли навіть символічна – одна із суттєвих характеристик «театру у вигнанні». Власне і «Заграва» – це перед-усім продовження і подовження пам’яті про україн-

ський національний театр 1920–1930-х років. Ю. Бель-ський – учень славетних акторів-курбасівців з Театру-студії під керівництвом Йосипа Гірняка та Олімпії До-бровольської.

У репертуарній історії торонтської «Заграви» є зна-кові для української культури і театру твори: «Адво-кат Мартіан», «Бояриня», «У пущі», «Кассандра» Лесі Українки, «Украдене щастя» Івана Франка, «Сує-та» Івана Тобілевича, «Мина Мазайло» Миколи Кулі-ша. Є і п’єси драматурга Анатолія Крима «Нелегалка» та «Євангеліє від Івана», що недвозначно свідчить про тісний зв’язок цього колективу із мистецьким процесом сучасної України.

Книжка спонукає до подальших рефлексій та розві-док, адже містить лиш архівні джерела і не пропонує жодних аналітичних матеріалів, які б вводили фено-мен театру «Заграва» у широкий культурний контекст українського діаспорного театру. Таке дослідження – справа майбутнього. А це видання – справжній пор-тативний архів для домашнього вжитку – прискорить його появу.

Гайдабура В., Терлецький Й. «Заграва»: український театр Канади. – Торонто, 2013. – 439 с.

Текст: Леся Тихменєва

У Чернігівського молодіжного театру, як у порядній родині, чимало вишуканих традицій, власних секретів, спільних спогадів, які рік за роком складаються в істо-рію цього колективу. Нині, до ювілейного 30-го сезону, молодіжники підготували для глядачів і театралів усі-єї країни черговий сюрприз – книжку. Хоча випуска-ти книжку на ювілей вже увійшло у звичай театру. Пер-ше театральне видання з’явилося 10 років тому під на-звою «Зібрання квітів» (саме так з давньогрецької пе-рекладається «антологія»). У цій оранжерейній колек-ції були зібрані статті й мемуари про акторів і вистави Чернігівського молодіжного театру.

Друга книжка називається «Монастир для своїх». Художній керівник театру й упорядник видання Генна-дій Касьянов уподобав назву статті київського театро-знавця Анни Липківської, яка ще на початку 90-х так зворушливо охрестила колектив затятих самовідданих молодих людей із напрочуд натхненими обличчями. За ці роки мало що змінилося. Поруч із юними колегами засновники легендарної «Молодіжки» й до цього часу виходять на сцену, хвилюючись ніби вперше, і на відста-ні витягнутої руки у малесенькому затишному залі роз-мовляють щовечора з глядачами. Щиро. Відверто. Схви-льовано. Розмовляють про найважливіше.

І так було ще наприкінці 80-х, коли до Чернігівсько-го молодіжного театру вирушали, як на прощу, аби по-бачити спектаклі, що мужньо протистояли офіційному радянському дистильованому мистецтву. Ті, хто бачив, і досі зі щемливою ностальгією згадують вистави «Оди-надцять сторінок воєнної прози» за творами Бориса Васильєва, «Ювенільне море» Андрія Платонова, «Ло-літа», п’єса Едварда Олбі за романом Володимира Набо-кова, «Над прірвою у житі», п’єса Юрка Іздрика за ро-маном Джерома Селінджера, «Вишневий сад» Анто-на Чехова у перекладі Петра Панча, «Декамерон 1/20» Джованні Боккаччо, «Український вертеп» за редакці-єю Олексія Кисіля, «Мій бідний Марат» Олексія Арбу-зова у перекладі автора цих рядків...

У книзі «Монастир для своїх» зібрані тексти всіх цих вистав. Деякі з них – бібліографічні раритети, деякі – ав-торські інсценізації, а разом – унікальна колекція, що, впевнена, стане в нагоді не одному режисерові чи теа-трові, адже література ця актуальна завжди. А на згад-ку про Молодіжний театр – численні фотографії, обса-ди, навіть жартівливі схеми стосунків героїв п’єс. Кни-га виглядає сучасно й вишукано, немов стильна пані на прем’єрі – в цьому неабияка заслуга київського дизайне-ра Андрія Чумаченка.

Монастырь для своих: [сборник пьес и инсценизаций] / сост. Г. Касьянов [и др.]; вст. ст. А. Пушкиной. – Чернигов, 2014. – 431 с.

Текст: Людмила Пархоменко

ДРАМАТУРГІЯ ДЛЯ ІНШИХ

ПОРТАТИВНИЙ АРХІВ

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства.

У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line».

Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; (044) 498-23-65

ПЕРЕДПЛАТНИЙІНДЕКС

95220248,10 грн

ПІН

92


74401272,10 грн


74501136,50 грн


74310136,50 грн


37112143,10 грн


60969177,18 грн


90269111,90 грн

ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2015 році

Вартість передплати на рік

ISS

N 0

207-

7159

Ук

раї

нськ

ий

теа

тр. –

201

4. –

№5.

– С

. 1–5

6 І

ндек

с 74

501

Еск

із П

етра

Бог

омаз

ова

афіш

і до

вист

ави

«С

імей

ні с

цен

и»

Ганн

и Я

блон

сько

ї К

иїв

сько

го а

кад

еміч

ного

теа

тру

дра

ми

і ко

мед

ії на

лів

ому

бере

зі Д

ніпр

а.

Реж

исе

р –

Дм

итр

о В

есел

ьськ

ий

. Х

удож

ній

кер

івни

к те

атру

– Е

дуа

рд М

итн

иц

ьки

й

Documents

Український театр №5 2014 скорочено