1

Поняття визнання

З проблемою міжнародної правосуб’єктності тісно пов’язані питання визнання. Як відзначав Ф.Ф. Мартене, міжнародне право «не може визнати, що дане суспільство існує, якщо воно не визнано державним законом, або прийняти його за самостійний політичний механізм, якщо воно не є таким у початках державного права». Отже, відзначав він, у міжнародних відносинах кожному законному суспільству належить право на визнання з боку всіх ци-вілізованих держав законності свого існування. Визнання — це односторонній добровільний акт держави, у якому вона: а) прямо чи побічно заявляє або про те, що розглядає іншу державу як суб’єкт міжнародного права і має намір підтримувати з нею офіційні відносини, або б) про те, що вважає владу, що затвердилася не конституційним шляхом у державі або на частині її території, достатньо ефективною, щоб виступати в міждержавних відносинах у якості представника цієї держави або населення відповідної території. Слід мати на увазі, що обов’язку визнання не існує, це право держави. За допомогою акту визнання держава погоджується з відповідними зміна-ми в міжнародному правопорядку і/або міжнародної правосуб’єктності. Ви-знання, зокрема, свідчить про вихід на міжнародну арену нової держави або уряду і спрямоване на встановлення між державою, що визнає, і державою, що визнається, правовідносин, характер і обсяг яких залежать від виду і фор-ми визнання. Визнання на практиці означає, що держава визнає іншу нову державу як юридичну особу, тобто з усіма її правами й обов’язками, що ви-пливають із міжнародного права. Таким чином, право і дієздатність кожного суб’єкта реалізуються у взаємовідносинах з іншими і залежать від їхнього бажання прийняти його в міжнародне співтовариство. Проблема визнання держави виникала у разі її утворення на колишній залежній території в результаті деколонізації. В даний час вона виникає час-тіше усього при територіальних змінах: при об’єднанні двох і більше держав або при їхньому розпаді (поділі, виділенні). Особливо актуальне визнання при здобутті незалежності, при соціальних революціях, а також при нелегі-тимних засобах зміни політичного режиму (в результаті військового перево-роту, при встановленні диктатури або виникненні нової держави в результаті збройної інтервенції іншої держави — наприклад, «Турецької Республіки Північного Кіпру»). Міжнародне публічне право Визнання нової держави є політичним актом і не регламентується між-народним правом. Воно здійснюється звичайно за допомогою заяви держа-ви, що визнає, адресованої визнаній державі, про намір вступити з нею у взаємовідносини як із суверенною державою, зокрема — установити з нею дипломатичні відносини. Деякі вчені, зокрема П. Н. Бірюков, вважають, що виникаючі на основі акту визнання правовідносини існують незалежно від встановлення між суб’єктом, що визнає, і суб’єктом, що визнається, дипло-матичних, консульських або інших відносин. Правовідносини визнання і дипломатичні, консульські правовідносини витікають із різноманітних норм міжнародного публічного права. У той же час, визнання як юридичний факт є базою для всіх наступних відносин між суб’єктами міжнародного права, і дипломатичні, і консульські відносини встановлюються після визнання. У сучасній доктрині міжнародного права існує дві теорії визнання: — конститутивна; — декларативна. Відповідно до конститутивної теорії тільки визнання надає дестинато-ру (адресату) відповідну конституюючу (правостворюючу) якість: державі — міжнародну правосуб’єктність, уряду — здатність представляти суб’єкта міжнародного права в міждержавних відносинах. Без визнання з боку групи провідних держав нова держава не може вважатися суб’єктом міжнародного права. Як уявляється, найбільш вразливий бік цієї теорії полягає в наступному по-перше, неясно, якої кількості визнань необхідно для надан ня дестинато-ру згаданої якості; по-друге, як показує практика, держа ви можуть існувати і вступати в ті або інші контакти з іншими державами, а уряди, що прийшли до влади неконституційним шляхом, ефективно представляти суб’єкта міжна-родного права і без офіційного визнання. Конститутивна теорія була широко поширена до Другої світової війни, її прихильниками були Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Д. Анцилотті. Потім більшого поширення набула декларативна теорія, якої зараз притримується значна

2

кількість вчених-міжнародників. Відповідно до декларативної теорії визнання не надає дестинатору від-повідної якості, а лише констатує його появу і служить засобом, що полегшує здійснення з ним контактів. Іншими словами, визнання носить декларатив-ний (явочний) характер і спрямоване на встановлення стабільних, постійних міжнародних правовідносин між суб’єктами міжнародного права. Визнання припускає внутрішню незалежність знову виниклої держави, але не створює її. Ф. Ф. Мартене писав, що «держава виникає й існує самостійно. Визнанням її лише констатується її народження». Декларативна теорія знайшла своє закріплення в міжнародно-правових документах: стаття 9 Статуту Організації американських держав, наприклад, закріплює, що політичне існування держави не залежить від визнання її ін-шими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї ці-лісності і незалежності. Поширено думку, що декларативна теорія в більшій мірі відповідає ре-альностям сучасного міжнародного життя. Проте в тих випадках, коли визна-ють суб’єктом міжнародного права такі утворення, що об’єктивно не можуть бути ними (наприклад, Мальтійський орден), визнання набуває конститу Модуль 3. Суб’єкти міжнародного права. Міжнародно-правове визнання і правонаступництво тивного або, точніше, квазіконститутивного характеру, надаючи видимість набуття якості, що той, хто визнає, бажає бачити в дестинатора. У сучасних умовах посилення дезінтеграційних процесів актуалізується значення конститутивної теорії — у практиці міжнародного життя відсутність визнання з боку більшості держав суб’єктів міжнародного права, по суті, ви-ключає нового суб’єкта з міжнародного співтовариства (Придніпровська Молдавська Республіка, Республіка Ічкерія, Нагірний Карабах). Але коли суб’єкту у визнанні відмовляє тільки частина міжнародного співтовариства, це не може виключити його із сім’ї народів, і тоді починає превалювати і вті-люватися в життя декларативна теорія. З приводу членства нової держави в міжнародних організаціях, зокрема в ООН, виникає питання про своєрідне колективне визнання. Практика цієї міжнародної універсальної організації з даного питання дуже різноманітна і не має єдиних підходів. Так, наприклад, коли Єгипет і Сирія в 1958 році об’єдналися в Об’єднаній Арабській Республіці /ОАР/, остання була визнана ООН без яких-небудь спеціальних процедур, а після розпаду ОАР членство в ООН зберегли Єгипет і Сирія. Після поділу Пакистану на дві держави Пакис-тан зберіг своє членство в ООН, а Бангладеш був прийнятий в ООН у якості нового члена. При створенні ООН дві союзні республіки СРСР — Україна і Білорусія — на основі політичного рішення стали державами-фундаторами ООН поряд із Союзом РСР, не являючись фактично суверенними держава-ми. А після розпаду СРСР було прийнято політичне рішення про членство в ООН Російської Федерації зі статусом постійного члена Ради Безпеки, яка до цього взагалі не була членом ООН. При цьому Україна і Білорусія збере-гли своє членство в ООН вже в якості незалежних держав, а інші колишні союзні республіки були прийняті в ООН у якості її нових членів. Вже від-значалося, що інститут визнання не кодифікований і його утворює, головним чином, група звичайних міжнародно-правових норм, що регулюють усі стадії визнання нових держав і урядів, включаючи юридичні наслідки визнання. Інститут визнання носить комплексний характер. Його норми здебільшого містяться в праві міжнародної правосуб’єктності, але окремі норми є в праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій і т.д. Інститут визнання є одним з найдавніших у міжнародному праві. Зміни, які відбуваються в світі в останнє десятиліття XX століття: розпад СРСР, Югославії, Чехословаччини, поява понад двадцяти нових держав-суб’єктів міжнародного права, їх визнання з боку міжнародного співтовариства актуа-лізували інтерес до інституту визнання в міжнародному праві. Як з теоретич-ної, так і з практичної точок зору проблема визнання була і понині є однією із найбільш дискусійних, що викликає суперечливі думки і оцінку; правова практика держав також характеризується різноманіттям. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, поява нової держави — явище відносно рід-кісне. Історії відомі лише декілька періодів, коли утворення нових держав мало масовий характер. По-друге, утворення нової держави та її міжнародно-правове визнання пов’язане завжди із зіткненням інтересів окремих держав й співтовариств держав — членів міжнародного співтовариства. І, нарешті, по-третє, інститут визнання є не кодифікованим і включає головним чином звичаєво-правові

3

норми. Окремі аспекти визнання регламентуються багато Міжнародне публічне право сторонніми та двосторонніми договорами зацікавлених сторін, рішеннями міжнародних організацій, а також дипломатичними документами окремих держав. Міжнародний звичай, загальні принципи і доктрини — ось той фун-дамент, на якому тримається інститут визнання. Сучасний етап виникнення нових держав в основному був пов’язаний із розпадом соціалістичної співдружності і окремих держав в Центральній і Схід-ній Європі на початку 90-х рр. минулого сторіччя. В результаті цього припини-ли існування три федерації: СРСР (1991 р.), Чехословаччина (1993 р.), СФРЮ (1991-1992 рр.) та одна унітарна держава — НДР (1990 р.). Проте, багата право-застосовна практика визнання нових держав, що утворилися на місці колишніх федерацій, не отримала належної оцінки в науці міжнародного права. У зв’язку з існуванням можливості появи нових держав на міжнародній арені і в майбутньому видається доцільною подальша теоретична розробка проблеми визнання в міжнародному праві, а також аналіз розвитку міжнародно-правового інституту визнання.

Визнання держав і урядівПоява нового суб’єкта права є важливим явищем для будь-якої правової системи. Тим більше якщо таким суб’єктом виступає держава. Існуючі держави й інші суб’єкти міжнародного права не можуть ігнорувати міжнародну пра-восуб’єктність новоутвореної держави, але з політичних міркувань вони іноді утримуються від встановлення двосторонніх правовідносин або обумовлюють їх можливість визнанням певних вимог. Однак нормальний розвиток міжнародного співробітництва передбачає, що нова держава отримає в найкоротший термін визнання з боку інших держав та виступить повноправним учасником міжнародних правовідносин. Таким чином, міжнародно-правове визнання держави — це односторонній правовий акт суб’єкта міжнародного права, яким констатується юридичний факт утворення нової держави та висловлюється намір вступити з новим суб’єктом міжнародного права у міжнародні правовідносини. Норми інституту міжнародно-правового визнання носять в основному звичаєвий характер, а спроби його кодифікації поки що не мали успіху. Саме визнання може бути чітко визначеним або носити мовчазний характер.У науці міжнародного права існують дві основні теорії визнання держав — декларативна та конститутивна. Згідно з декларативною теорією держава визнається суб’єктом міжнародного права з моменту свого утворення, незалежно від визнання з боку інших суб’єктів міжнародного права. Ця теорія знайшла своє відображення у згаданій Міжамериканській конвенції про права та обов’язки держав від 26 грудня 1933 р., де встановлено, що “існування держави не залежить від її визнання іншими державами” (ст. 3). Конститутивна теорія стверджує, що нова держава стає суб’єктом міжнародного публічного права лише в разі визнання її вже існуючими державами, тобто саме таке визнання й утворює (конституює) нового суб’єкта міжнародного права. Ця теорія набула практичного втілення в політиці європейських держав після Віденського конгресу 1815 р. У сучасному міжнародному праві жодна з цих теорій не діє в

4

чистому вигляді. З одного боку, нова суверенна держава, безумовно, має міжнародні права й обов’язки з моменту свого утворення. Але, з іншого боку, міжнародна правосуб’єктність держави так і залишиться юридичною фікцією, якщо жоден з існуючих суб’єктів міжнародного права не виявить бажання підтримувати з нею міжнародні правовідносини.Міжнародно-правова практика напрацювала три різновиди визнання: de jure, de facto та ad hoc. Визнання de jure означає повне й остаточне офіційне визнання нової держави в якості суб’єкта міжнародного права. При цьому встановлення міжнародних відносин відбувається на найвищому дипломатичному рівні. Визнання de facto має місце при сумнівах щодо життєздатності нової держави, коли встановлюються міжнародні відносини в деяких сферах співробітництва (економічній, культурній, екологічній та інших), а саме визнання може бути відкликане. Визнання ad hoc означає офіційний контакт із невизнаною державою задля вирішення конкретної проблеми у двосторонніх відносинах (наприклад, у разі необхідності повернення літака, якого було угнано терористами на територію невизнаної держави).Від визнання держави як суб’єкта міжнародного права слід відрізняти визнання уряду як законного представника держави на міжнародній арені. Таке визнання виникає в разі приходу нового уряду до влади неконституційним шляхом. Практиці відомі два підходи до визнання урядів. Перший підхід було сформульовано міністром закордонних справ Мексики Естрадою, який вказав, що визнання означає втручання у внутрішні справи інших держав. Другий підхід, відомий як “доктрина Тобара” (представника Венесуели), був відображений у Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 р. Згідно із цією конвенцією держави-учасниці брали на себе обов’язок не визнавати уряди, які прийшли до влади шляхом революції або перевороту, доки не буде сформовано новий уряд шляхом вільних виборів.

Форми визнання

У міжнародному праві існують такі форми визнання: — de facto; — de jure;— ad hoc.

Визнання de facto — це визнання офіційне, але не повне. Воно означає вираження непевності в тому, що дана держава або уряд достатньо довговічні або життєздатні. Воно може спричинити встановлення консульських відно-син, але це не є обов’язковим. Визнання de facto є практичне визнання, що включає в себе економічні і культурні контакти, при відсутності повних кон-тактів, відсутності дипломатичного визнання. Але й у цих відносинах держа-ва (уряд), у відношенні якої відбулося визнання de facto, вступає в міжнарод-ні відносини як суверен. Так, у 1960 році СРСР визнав de facto Тимчасовий уряд Алжирської Республіки. Як правило, через якийсь час визнання de facto трансформується у ви-знання de jure. Визнання de jure — повне, остаточне визнання, що означає встановлення між суб’єктами міжнародного права міжнародних відносин у повному обсязі і у всіх галузях міжнародного спілкування. Визнання de jure здатне спричинити обмін дипломатичними

5

представниками вищого класу, визнання прав визнаної держави на розпорядження майном та іншими цін-ностями, що належать їй за кордоном, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає, і т.п. Іноді таке визнання супроводжується різноманіт-ними застереженнями з боку держави, що визнає, наприклад, про територі-альні межі поширення визнаної влади (при визнанні Великою Британією Союзу РСР у 1924 році) або про відношення до міжнародних зобов’язань (здійснена Великою Британією при визнанні Народної Республіки Болгарії в 1947 році). Зустрічаються випадки, коли держави, уряди вступають в офіційний контакт одна з одною вимушено, для розв’язання яких-небудь конкретних питань, але водночас не бажають визнавати одна одну. У цьому випадку гово-рять про визнання ad hoc (у даній ситуації, у конкретній справі). Іноді метою таких контактів може бути укладання міжнародних договорів. Наприклад, чотири учасники переговорів про закінчення війни у В’єтнамі (СІЛА і три в’єтнамські сторони) підписали в 1973 році відомі Паризькі угоди, хоча деякі з них один одного не визнавали. Відсутність визнання в таких випадках не повинна відбиватися на юридичній чинності договору. Модуль 3. Суб’єкти міжнародного права. Міжнародно-правове визнання і правонаступництво Види визнання Види визнання розрізняють залежно від характеру дестинаторів визнання. Можна виділити традиційні види визнання (держав і уря дів) і попередні або проміжні (визнання націй, сторони, що повстала або воює, організації опору й урядів в еміграції /вигнанні/). Як уже відзначалося, визнання держав має міс-це, коли на міжнародну арену виходить нова незалежна держава, що виникла в результаті революції, війни, об’єднання або поділу держав і т.д. Основним критерієм визнання в даному випадку виступає незалежність визнаної дер-жави і самостійність у здійсненні ефективної державної влади. Крім того, до таких критеріїв слід віднести і легітимність державної влади, що встановилася у визнаній державі. При цьому під легітимністю слід розуміти підтримку на-селенням режиму, що встановився, а не тільки законність приходу до влади. Відповідно до сформованої міжнародної практики у визнанні повинно бути відмовлено знову створеній державі або уряду, якщо вони ведуть полі-тику агресії, встановлюють режим апартеїду, або вони створені в порушення принципу самовизначення.Визнання уряду відбувається, як правило, одно-часно з визнанням нової держави, тому що акт визнання безпосередньо адре-сується йому. Визнання уряду, за своєю суттю, означає визнання його здатності здій-снювати ефективну владу в державі. Історії міжнародного права відомі спеці-альні доктрини про визнання урядів, названі іменами міністрів закордонних справ Еквадору Карлоса Тобара (доктрина Тобара) і Мексики Хенаро Естра-ди (доктрина Естради), що сформувалися на початку XX століття в практиці держав американського континенту. Доктрина Тобара одержала закріплення в Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 року, у статті 1 якої є зобов’язання урядів договір-них сторін (Гватемали, Гондурасу, Коста-Рики, Нікарагуа і Сальвадору) не визнавати уряди, що можуть установитися в одній з п’яти країн у результаті державного перевороту або революції, спрямованих проти визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в конституційних формах. Таким чином, ця доктрина мала на меті обмеження перманентних революцій в іспано-американських країнах. Доктрина Естради викладена в Комюніке Міністерства закордонних справ Мексики про визнання держав від 27 ве-ресня 1930 року, у якому закріплене положення про те, що уряд Мексики інструктував своїх дипломатичних представників у країнах, де відбулися пе-ревороти, про те, що «Мексика не висловлюється з питання про надання ви-знання», тому що в результаті заяв про визнання «...створюється образлива практика, яка, крім того, що вона зазіхає на суверенітет інших націй, веде до того, що внутрішні справи останніх можуть бути предметом оцінки з боку інших урядів, що беруть на себе тим самим роль критика, який виносить по-зитивну або негативну оцінку з питання про закономірність режиму». Таким чином, ця доктрина виступала проти застосування доктрини визнання, «у результаті якої питання про те, законний або не законний новий режим, ви-носиться на розсуд іноземних урядів». Незважаючи на те, що визнання уряду відбувається, як правило, одно-часно з визнанням нової держави, у даний час практика міжнародного життя знає визнання уряду без визнання держави. Це має місце у вже зазначених Міжнародне публічне право випадках, коли уряд

6

приходить до влади неконституційним шляхом у вже визнаній державі (громадянські війни, військові перевороти). При цьому ба-гато держав, що оголошують про визнання нового уряду, виходять із того, що тільки народ кожної держави має право вирішувати питання про уряд і фор-му правління і що повага суверенних прав є головним принципом відносин між державами. Водночас і тут є певні умови такого визнання прагматичного характеру.

Правонаступництво держав у

міжнародному праві

  2.1 Правонаступництво держав щодо міжнародних

договорів

Основні питання правонаступництва держав щодо договорів регулюються договірними нормами чинної Віденської конвенції про Правонаступництво держав щодо договорів 1978 р. і є обов'язковими для її держав-учасниць, для яких Конвенція набула чинності. Інші держави можуть користуватися конвенційними настановами як авторитетними джерелами міжнародного звичаєвого права разом із тими, які в конвенції не містяться і, відповідно, є менш популярними серед теоретиків і практиків. У преамбулі Конвенції, зокрема, зазначається, що норми міжнародного звичаєвого права регулюватимуть питання, що не знайшли вирішення в настановах цієї Конвенції. Заслуговують на увагу твердження Конвенції про те, що, незважаючи на її застосування до наслідків правонаступництва держав щодо угод між державами, ніщо не обмежує застосування її норм до наслідків правонаступництва держав щодо міжнародних угод між державами та іншими суб'єктами міжнародного права, під дію яких вони підпадають унаслідок міжнародного права. Під дію Конвенції підпадають лише випадки правонаступництва держав, що здійснюються відповідно до міжнародного права та до принципів міжнародного права, втілених у Статуті Організації Об'єднаних Націй . Узвичаєним принципом інституту правонаступника держав є принцип непорушності кордонів. У ст. 11 Віденська конвенція 1978 р. затвердила норму міжнародного звичаєвого права, відповідно до якої правонаступництво держав не стосується кордонів, установлених договорами, і договірних прав та зобов'язань стосовно їхніх режимів. Одна або декілька держав-наступниць у разі територіальних змін держави або держав-попередниць залишаються в межах державних кордонів попередників і не мають права змінювати кордони з іншими державами. Таким чином, установлені в договірному порядку державні кордони за правонаступництва держав є питанням факту правонаступництва і не можуть бути піддані перегляду інакше ніж відповідно до міжнародного права і за згодою із заінтересованими державами. Ця настанова підтверджується як національною, так і міжнародно-правовою практикою держав. Вирішуючи таке питання, держави робили односторонні заяви, приймали національні закони, укладали міжнародні угоди, зверталися до міжнародних судових установ. Наприклад, ст. 2 ч. З Конституції України 1996 р. визнає, що «територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною». Затверджуючи міжнародно-правові принципи цілісності та недоторканності державної території в Конституції, водночас затверджуються державні кордони, що існували до її прийняття. Зрозуміло, що йдеться про ті кордони, які Україна успадкувала від колишньої Української РСР як однієї з республік колишнього Союзу РСР, тобто повоєнні кордони,

7

встановлені відповідно до міжнародних домовленостей та адміністративно-територіального устрою колишнього СРСР. Ст. 122 Конституції Естонської Республіки 1992 р. підкреслює значення міжнародних договорів і визначає, що «сухопутний кордон Естонії встановлюється Тартуським мирним договором від 2 лютого 1920 р. та іншими міжнародними договорами. Морський кордон і повітряний кордон Естонії встановлюються на підставі міжнародних конвенцій». У справі Лівія/Чад Міжнародний Суд ООН, зокрема, розглянув питання, яке стосується правонаступництва щодо договорів про кордони, і зазначив, що «кордон, встановлений відповідно до договору, набуває сталості, що не обов'язково має поширюватися на такий договір. У тому разі, коли кордон є предметом угоди, тривалість існування такого кордону не залежить від терміну дії договору, відповідно до якого кордон був узгоджений». Конвенція 1978 р. містить ст. 12, що піддавалася критиці окремими фахівцями. В ній ідеться про те, що правонаступництво держав не торкається зобов'язань і прав, які стосуються використання будь-якої території або обмежень щодо користування нею, установлених договором на користь будь-якої іноземної держави, груп держав або всіх держав і таких, які вважаються невід'ємно належними до зазначеної території. В даному разі конвенційна норма закріплює положення про інститут міжнародних сервітутів, суть якого, відповідно до означеної статті, полягає в тому, що певні права держави щодо частини іноземної території або певні зобов'язання територіального суверена перед іноземними державами щодо частини своєї території нерозривно пов'язані з цією територією і за зміни її належності автоматично переходять до нового територіального суверена. Прикладами таких територій можуть бути демілітаризовані і нейтралізовані зони, території, здані в оренду іноземній державі (міжнародна оренда), території, на яких здійснюється договірне право вільного транзиту. Згідно зі ст. 12 п. З положення цієї статті не застосовуються до договірних зобов'язань держави-попередниці, що передбачають заснування іноземних військових баз на території, які є об'єктом правонаступництва держав.

Відповідно до норми міжнародного звичаєвого права Правонаступництво держав не поширюється автоматично на договори, які мають здебільшого політичний характер і визначену політичну орієнтацію. До них належать союзницькі договори, договори про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу, договори про нейтралітет. У разі переходу частини території від однієї держави до іншої діє принцип рухомості договірних кордонів. Суть його полягає в тому, що угоди держави-попередниці втрачають свою силу на переданій їй території, і на ній починають діяти угоди держави, до якої ця територія перейшла, за винятком випадків, коли застосування даних угод стосовно території, що перейшла, є несумісним з їхнім об'єктом і метою або докорінно змінило б умови його дії (ст. 15 Віденської конвенції 1978 р.). Подібні обставини можуть виникнути, наприклад, у разі сесії - передачі частини території однієї держави другій на підставі міжнародного договору або в результаті обміну на договірних засадах територіальними ділянками, як правило, між прикордонними державами з урахуванням географічних або економічних чинників. Наприклад, у 1951 р. колишній СРСР і Польща на підставі договору обмінялися територіальними ділянками в районах Люблінського воєводства ПНР та Львівської області УРСР, 1947 р. СРСР поступився Афганістану частиною водної території ріки Амудар'ї.Віденська конвенція 1978 р. регулює також проблеми» правонаступництва держав, які виникають під час об'єднання та відокремлення держав. При об'єднанні держав усі їхні угоди зберігають чинність, але застосовуються лише щодо певної частини території держави-наступниці, до якої вони були чинні в момент правонаступництва. Дія багатосторонньої угоди може бути поширена на всю територію держави-наступниці, якщо вона зробить повідомлення про це і якщо для цього не буде потрібно згоди всіх її учасників (ст. 31). Стаття діє лише в тому разі, якщо держави не домовилися про інше, або очевидно, що застосування цієї

8

угоди стосовно держави-спадкоємниці було б несумісним з об'єктом і метою цієї угоди. Таке договірне положення ґрунтується на звичаєвій нормі, що застосовувалася в практиці держав. Наприклад, під час об'єднання Сирії та Єгипту в Об'єднану Арабську Республіку 1958 р. або об'єднання Танганьїки і Занзібару в Танзанію 1964 р. договори кожної зі сторін, що об'єдналися, залишалися в силі на тій частині території новоутвореної держави, де вони застосовувалися до об'єднання. У листі на ім'я Генерального Секретаря ООН від 1 березня 1958 р. Міністерство закордонних справ Об'єднаної Арабської Республіки заявило про те, що всі міжнародні акти й угоди, укладені Єгиптом і Сирією з іншими країнами, будуть чинні в територіальних межах, приписаних у цих документах відповідно до принципів міжнародного права. Об'єднання двох держав ФРН та НДР 1990 р. створило іншу ситуацію, ніж та, що припускає ст. 31, і тим самим створило новий прецедент, що розвиває звичаєву правову базу інституту правонаступництва держав. Відмінність полягає в тому, що держави об'єдналися не шляхом їхнього злиття для утворення нової держави, а шляхом входження НДР у ФРН, у результаті чого НДР втратила свою правосуб'єктність, а ФРН зберегла. В договорі про об'єднання Німеччини від 31 серпня 1990 р. було врегульоване питання щодо правонаступництва їхніх договорів. Ст. 11 Договору передбачала, що всі міжнародні акти і угоди, в яких ФРН була стороною, збережуть свою чинність і що права та обов'язки, які випливають із них, будуть застосовуватися також і на території НДР. У ст. 12 зазначалося, що міжнародні договори, укладені НДР, мають бути обговорені з заінтересованими сторонами з метою їхнього врегулювання або підтвердження про їхнє подальше застосування, доопрацювання або припинення їхньої дії з урахуванням забезпечення довіри, інтересів держав, які беруть у них участь, договірних зобов'язань ФРН та принципів вільного демократичного порядку, керованого відповідно до правил закону і поваги компетенції Європейських співтовариств. Після таких консультацій об'єднана Німеччина визначила свою позицію відповідно до таких договорів. Територіальні зміни внаслідок відокремлення частини або частин території держави, наприклад поділ держави з продовженням існування держави-попередниці або її зникнення, також породжують проблеми правонаступництва держав щодо двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів та, відповідно, зобов'язань і прав, які з них випливають. У практиці держав існують численні приклади таких змін, наприклад відокремлення 1947 р. Пакистану від Індії та утворення ним самостійної держави; вихід за таких само умов 1965 р. Сінгапуру зі складу Федерації Малайзії; поділ 1961 р. Об'єднаної Арабської Республіки на дві незалежні держави - Сирію та Єгипет; припинення існування і поділ 1991 р. Союзу РСР на 15 нових держав у межах його колишньої території; поділ у 1991-1992 рр. СФРЮ на п'ять нових державних утворень; поділ 1992 р. Чехословаччини на дві держави -- Чеську Республіку і Словацьку Республіку та ін. Статті 34 і 35 Віденської конвенції 1978 р. щодо подібної ситуації передбачають такий порядок вирішення цього питання. Якщо держави не домовилися про інше і якщо договір не втрачає чинності як такий, що не відповідає новим обставинам (п. 2 ст. 34; п. а, п. с ст. 35), то в разі відокремлення частини або частин території держави та утворення однієї або кількох держав будь-який договір, що був чинним у момент правонаступництва держав стосовно всієї території держави-попередниці, продовжує зберігати чинність щодо кожної держави-наступниці, яка утворилася в такий спосіб. Будь-який договір, який був чинним у момент правонаступництва держав щодо лише тієї частини території держави-попередниці, що стала державою-наступницею, продовжує зберігати чинність стосовно лише цієї держави-наступниці. Коли після відокремлення будь-якої частини її території держава-попередниця продовжує існувати, будь-який договір, що в момент правонаступництва держав був чинним стосовно держави-попередниці, продовжує зберігати чинність стосовно її збереженої території. Такі конвенційні норми закріплюють принцип, що припускає обов'язковість договорів держави-попередниці для новоутворених держав. Слід особливо наголосити на тому, що йдеться про виникнення нових держав у результаті поділу території незалежних суверенних держав, а не

9

утворення нових незалежних держав у процесі деколонізації залежних територій. Незважаючи на очевидний намір міжнародного законодавства закріпити за такими державами, які виникають при відокремленні або поділу держави, при правонаступництві рівні права та зобов'язання держави-попередниці, стабілізувати і продовжити їх двосторонні і багатосторонні договірні відносини - практика держав у цьому питанні неоднорідна. Згідно з Угодою про створення Співдружності Незалежних Держав, підписаною 8 грудня 1991 р. у Мінську Росією, Україною та Білоруссю, було проголошено, що «Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». У Протоколі до цієї Угоди, підписаному 21 грудня 1991 р. в Алмати всіма колишніми республіками СРСР за винятком Грузії і Прибалтійських республік, констатувалося, що «з утворенням Співдружності Незалежних Держав Союз Радянських Соціалістичних Республік припиняє своє існування», а також те, що учасники СНД гарантують виконання міжнародних зобов'язань, які випливають із договорів та угод колишнього СРСР. Звідси видно, що всі держави-учасниці СНД вважають себе рівноправними правонаступниками СРСР. Єдине переважне право у правонаступництві було надано Росії, яке полягало в чітко висловленій згоді всіх країн СНД у продовженні Російською Федерацією постійного членства СРСР в ООН, в тому числі постійне членство в Раді Безпеки та інших міжнародних організаціях. Проте в зазначеній та інших угодах держав-правонаступниць СРСР нічого не сказано про винятковий, або спеціальний, статус Російської Федерації, або про перейняття Російською Федерацією всіх зобов'язань і прав колишнього СРСР. Однак Росія здійснює іншу концепцію правонаступництва, яку зазначено у формулюванні: «Російська Федерація як держава-продовжувач Союзу РСР»1. На підставі цього російські вчені роблять висновок про те, шо, позаяк місце СРСР у світовій політиці посідає Росія, вона і є основним, генеральним правонаступником Союзу РСР. У російській міжнародно-правовій доктрині науковці розвивають такий напрям у теорії правонаступника, як концепцію континуїтета Росії, тобто Росії як право продовжувача СРСР1, що передбачає перехід до неї всіх його прав та обов'язків. Росія розглядається одночасно і правонаступницею СРСР і його продовжувачкою. Ця концепція відповідає інтересам Росії і була підтримана Європейським Співтовариством та його державами-учасницями, про що свідчить їхня Заява від 23 грудня 1991 р. Проте практика втілення такої правової політики небезперечна; вона порушує низку додаткових правових питань, насамперед щодо прав та обов'язків решти суверенних держав-правонаступниць СРСР. їхня реакція на таке вирішення проблеми правонаступництва неоднозначна. З цим принципово не згодна, зокрема, Україна, яка наполягає на тому, що питання правонаступництва держав відповідно до міжнародного права повинні вирішуватися не в односторонньому порядку, а шляхом договірного процесу заінтересованих держав. Саме так вирішують проблему держави-правонаступниці ЧССР. За поділу 1992 р. ЧССР Чеська Республіка і Словацька Республіка опублікували загальну заяву, в якій інформували міжнародне співтовариство про те, що обидві держави-наступниці додержуватимуться всіх міжнародних договорів, у яких держава-попередниця була стороною, і в разі потреби, за різноманітних їх тлумачень двома державами, проводити переговори. А ст. 153 Конституції Словаччини безпосередньо визначає, що «Словацька Республіка є правонаступницею всіх прав і зобов'язань за міжнародними угодами та договорами, підписаними Чехословацькою Федеративною Республікою, в межах, визначених конституційним законом Чехословацької Федеративної Республіки, або в межах, визначених угодою між Словацькою Республікою та Чеською Республікою». Таке вирішення проблеми про правонаступництво держав щодо договорів підтверджує життєздатність конвенційних норм і було позитивно сприйняте світовим співтовариством, нові держави без затримки стали членами ООН . Специфічна ситуація склалася в результаті поділу СФРЮ. П'ять новоутворених держав - Боснія і

10

Герцеговина, Хорватія, Словенія і колишня Республіка Югославії Македонія - були визнані державами-учасницями Європейського Співтовариства і прийняті до членів ООН. Парламент СФРЮ, в якому залишилися представники Сербії та Чорногорії, наприкінці 1992 р. ухвалив Конституцію і утворив Союзну Республіку Югославію, яку було проголошено державою, що продовжує правосуб'єктність СФРЮ та її міжнародну діяльність, а також представництво в ООН. Фактом є те, що дійсно новою виступає лише назва країни, а її територія і населення лишаються в межах колишніх двох республік Югославії. Тобто це є наочним прикладом ситуації відокремлення частин країни, що врегульовується ст. 34 Віденської конвенції 1978 р. Проте, здавалося б, правомірна вимога СРЮ зазнала різко негативної реакції з боку держав, які відокремилися, і була підтримана міжнародним співтовариством. Так, Рада Безпеки в резолюції 777 (1992 р.) і Генеральна Асамблея в резолюції 47/1 проголосили, що «Федеративна Республіка Югославія (Сербія та Чорногорія) не можуть автоматично продовжувати членство колишньої Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії в ООН», що «держава, відома раніше як Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, припинила своє існування» і що їй необхідно подати заяву про вступ до членів ООН. Ці ж заперечення і положення про те, що СРЮ не може вважатися державою-членом ООН, були підтверджені в «Листі постійних представників Боснії і Герцеговини, Хорватії, Словенії та колишньої Республіки Македонії при ООН від 27 травня 1999 р. на ім'я Генерального секретаря ООН»1. У розглянутій ситуації суперечливим із правового погляду є твердження про те, що СРЮ - це нова держава, а не держава-попередниця, що продовжує існувати після відокремлення від неї частин її території з утворенням нових держав. Даний приклад суперечить правовій нормі про правонаступництво договорів держави-попередниці, її праву на продовження участі в багатосторонніх договорах, відповідно, і зберіганню членства у міжнародних організаціях. Про те, що ця проблема мала більшою мірою політичний, аніж правовий, характер, свідчить те, що 4 листопада 2000 р. у відповідь на прохання нового президента СРЮ В. Коштуніци до Генеральної Асамблеї ООН державі було повернуто її членство в ООН. Особливу увагу Віденська конвенція 1978 р. надала правонаступництву нових незалежних держав. Після Другої світової війни принцип рівноправності і самовизначення народів, закріплений у Статуті ООН, став одним з основних принципів міжнародного права. Це активізувало в 60-70-х роках процес здобуття колоніальними і залежними країнами незалежності. Урегулювання численних проблем, пов'язаних із цим, було основним завданням, що постало перед Комісією з міжнародного права ООН у ході підготування проекту Конвенції. Це знайшло відображення в преамбулі Конвенції, де йдеться про те, що в основу домовленості лягли глибокі зміни в міжнародному співтоваристві, зумовлені процесом деколонізації, з урахуванням того, що інші чинники можуть у майбутньому призводити до випадків правонаступництва держав. Примітне, що Конвенція не виконала свого основного призначення, бо «нові незалежні держави» цілком її проігнорували, і тільки «інші чинники в майбутньому», як прозорливо відзначили її укладачі, дозволили їй набрати чинності. Термін «нова незалежна держава» для мети даної Конвенції означає: «держава-наступниця, територія якої безпосередньо перед моментом правонаступництва держави була залежною територією, за міжнародні відносини якої була відповідальна держава-попередниця» (ст. 2, п. її). Ст. 16 затвердила загальне правило правонаступництва таких держав щодо договорів, відповідно до якого нова незалежна держава не зобов'язана зберігати в чинності якийсь договір або ставати його учасником лише тому, що в момент правонаступництва держави цей договір був чинним щодо території, яка є об'єктом правонаступництва держав. У цій нормі закріплено принцип звичаєвого міжнародного права, принцип «чистої дошки», що застосовувався з початку XX ст. стосовно правонаступництва до нових держав, які створювалися на території держав, що існували раніше, за досягнення ними незалежності. Він означає, що нова незалежна держава не пов'язана договорами, укладеними колишніми державами-метрополіями.

11

Участь таких держав у багатосторонніх угодах регулюється ст. 17, у якій ідеться про те, що нова незалежна держава може шляхом повідомлення про правонаступництво встановити свій статус учасника будь-якого багатостороннього договору, що на момент правонаступництва держав був чинним стосовно території, яка є об'єктом правонаступництва держав. Якщо існують умови, що потребують для участі такої держави в багатосторонньому договорі згоди всіх інших держав, то така згода необхідна. Таким чином, набуття статусу учасника багатостороннього міжнародного договору для нових незалежних держав має в основному повідомний характер. Правонаступництво щодо двосторонніх угод має погоджувальний характер, поза як двосторонній договір вважається чинним між новою незалежною державою та іншою державою-учасницею в тому разі, якщо вони чітко про це домовилися або висловили мовчазну згоду (ст. 24). Слід зазначити, що Віденська конвенція 1978 р. у своїх ключових статтях одним з основних засобів розв'язання суперечливих проблем правонаступництва припускає насамперед укладання угоди між заінтересованими сторонами, а в разі відсутності такої - застосування її норм.

2.2 Правонаступництво державщодо державної власності

Щодо правонаступництва державної власності, архівів та боргів застосовуються норми міжнародного звичаєвого права, основні з яких кодифіковані у Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. Конвенція не набрала чинності. За загальним правилом Конвенція передбачає її застосування виключно щодо правонаступництва держав, яке здійснилося після набуття нею чинності, якщо не досягнуто іншої домовленості. Слід звернути увагу на те, що основним засобом регулювання проблем правонаступництва між сторонами згідно з настановами цієї Конвенції є угода між ними. 1 лише в тому випадку, коли така угода відсутня, можуть бути використані правила Конвенції. Таке формулювання міститься в усіх основних статтях Конвенції.

Статті 7-18 Конвенції застосовуються до правонаступництва державної власності держави-попередника. «Державна власність держави-попередника» щодо положень Конвенції означає майно, права та інтереси, що на момент правонаступництва держав належали, відповідно до внутрішнього права держави-попередника, цій державі. Посилання на внутрішньодержавне право держави-попередника є необхідним, поза як міжнародне право не визначає обсягу такої власності, це внутрішня компетенція конкретної держави. Якщо сторони не домовилися про інше, перехід державної власності здійснюється без компенсації (ст. 11). За об'єднання держав їхня власність переходить до об'єднаної держави (ст. 16). За передачі частини території держави її нерухома державна власність, що знаходиться на цій території, і рухома державна власність, пов'язана з її діяльністю на цій території, що є об'єктом правонаступництва держав, переходить до держави-наступниці (ст. 14). Так само регулюється питання щодо нерухомої і рухомої державної власності під час відокремлення частини або частин території держави. У цьому разі може поставати питання про справедливу компенсацію між сторонами (ст. 17). Питання визначення державної власності в різних країнах, залежно від соціально-політичного ладу, економічного устрою, правової системи, вирішується по-різному. Проте до нерухомої державної власності в будь-якій державі належать, наприклад, державні будинки, споруди, підприємства, банки, засоби зв'язку, комунальні підприємства; у деяких країнах - також земля, її надра та інші природні ресурси. До рухомої власності належать залізничний, водний і повітряний транспорт, автомобілі та інші транспортні засоби, засоби виробництва, зброя, що є державною власністю. За поділу держави та утворення на її території двох і більше держав-наступниць нерухома і рухома державна власність держави-попередниці переходить до держави-наступниці, на території якої вона розташована, а нерухома і рухома державна власність держави-попередниці, що знаходиться за

12

кордоном, переходить до держав наступниць у справедливих частках. Передбачається можливість справедливої компенсації (ст. 18).

13

2.3 Правонаступництво держав щодо державних архівів та державних боргів У ст. 20 Віденської конвенції 1983 р. зазначено, що «державні архіви держави-попередниці» означають сукупність документів будь-якої давнини та різновиду, зроблених або придбаних державою-попередницею протягом її діяльності, що на момент правонаступництва держав належали державі-попередниці відповідно до її внутрішнього права і зберігалися нею безпосередньо або під її контролем як архіви з різною метою. Загальні основні правила правонаступництва державних архівів такі: перехід державних архівів відповідно до територіального принципу; перехід державних архівів відбувається без компенсації; правонаступництво держав не стосується архівів третіх держав, які знаходилися на території держави-попередниці і які належать їй відповідно до її внутрішнього права; зберігання державою-попередницею державних архівів цілими та неушкодженими. За переділу держави, передачі або відокремлення частини території держави іншій державі частина державних архівів держави-попередниці, необхідних для нормального керування цією територією або що стосується винятково чи головним чином такої території, переходить до держави-наступниці. На прохання держави-наступниці і за рахунок останньої вона може одержати додаткові державні архівні документи, пов'язані з інтересами переданої території (ст. 27, 30, 31). За об'єднання держав архіви переходять до новоствореної держави-наступниці. Згідно зі ст. 33 Віденської О конвенції 1983 р. з метою регулювання правонаступництва «державний борг» означає будь-яке фінансове зобов'язання держави-поперед-ниці стосовно іншої держави, міжнародної організації чи будь-якого іншого суб'єкта міжнародного права, що виникло відповідно до міжнародного права. Наслідки переходу державних боргів полягають у припиненні зобов'язань держави-попередниці та виникнення цих боргових зобов'язань у держави-наступниці . Важливу настанову містить ст. 36 Конвенції про відсутність наслідків правонаступництва держав для кредиторів: «Правонаступництво як таке не стосується прав і зобов'язань кредиторів». Звідси зрозуміло, що Правонаступництво не має будь-яких юридичних наслідків для кредиторів, а питання, що постають, повинні вирішуватися за принципом pacta sunt servanda як у разі виникнення нової незалежної держави, так і держави, що утворилася внаслідок територіальних змін. За переділу держав, передачі частини території або відокремлення частини території держави та утворення нових держав державний борг держави-попередниці переходить до держави-наступниці у справедливій частці з урахуванням, зокрема, майна, прав та інтересів, які переходять до держави-наступниці у зв'язку з означеним державним боргом (ст. 37, 40, 41). Коли дві або декілька держав об'єднуються і утворюють одну державу, державний борг переходить до такої держави-наступниці.

Правонастуництво щодо державних архівів

Архіви - сукупність документів держави будь-якої давнини, створена або придбана в результаті її діяльності.Перехід державних архівів:1) відповідно до територіального принципу2) відбувається без компенсаціїПравонаступництво не торкається інших держав і які належать їй відповідно до внутрішньо-державного права.При поділі держави частина архівів, що стосується винятково до держави-наступниці, переходить їй. За проханням вона може отримати інші документи.5. Правонаступництво щодо державних боргівДержавний борг - будь-яке фінансове зобов'язання держави-попередниці стосовно іншої держави або будь-якого суб'єкта МП, що виникло на підставі МП (ст 33 Конвенції 1983 р.).

14

Ст. 36 Конвенції 1983 р. - відсутність наслідків правонаступництва держав для кредиторів, правонаступництво не торкається прав і обов'язків кредиторів.При поділі держави державний борг переходить в рівній частці з урахуванням майна, прав та інтересів.ННЗ - ніякий державний борг держави-попередниці не переходить до неї. Угода про незалежність не повинна підривати економічний устрій ННЗ.Віденська конвенція 1983 р. пропонує: 1) консультації; 2) примиреня.6. Правонаступництво УкраїниОсновою правонаступництва є принципи МП та Віденської конвенції 1983 р. Договірний принцип, який передбачає низку договорів і угод.Мінська угода (8 грудня 1991 р.) - про створення СНД. "СРСР як суб'єкт МП більше не існує".Алма-Атинська Декларація (21 грудня 1991 р.) - "СРСР припиняє своє існування", приймаються всі Мд укладені СРСР.Рада голів держав СНД (21 грудня 1991 р.) - підтримала РФ в тому, щоб вона продовжила своє членство в ООН та інших МО. З урахуванням положення Росії - надалі Росія зробила висновок, що вона є продовжувачем СРСР. Україна вважає це неправомірним.Меморандум про порозуміння з питань правонаступництва щодо Мд колинього СРСР які мають взаємний інтерес (6 червня 1992 р.) - п.1 "Мд мають загальний інерес в Мд", питання про участь в Мд вирішуються кожною державою окремо. Положення п.1 = ст. 34 Віденської конвенції 1978 р.Закон України "Про правонаступництво України" (1991). Ст. 7 - Україна є правонаступницею прав і обов'язків СРСР, які не суперечать Конституції України.Закон України "Про участь України в митній конвенції про міжнародні перевезення ...". ВРУ ухвалила "вважати обов'язковою цю конвенцію для України, як однієї з держав-правонаступниць колишнього СРСР".Ст. 6 Закону України "Про правонаступництво України" - "Україна підтверджує свої зобов'язання, укладенені УРСР, до проголошення незалежності" = ст. 34 п. 2 б) Віденської конвенції 1978 р.Перелік Мд, що стосувалися 2-х або більше, але не усіх держав - про скорочення озброєнь, про нерозповсюдження ядерної зброї.Держави-правонастунпниці підтвердили свою участь в Мд стосовно їхньої території з урахуванням власних інтересів. В 1994 р. Україна приєдналась до багатосторонньої угоди про нерозповсюдження ядерної зброї.Мд колишнього СРСР про кордони та їх режими торкаються всіх країн-наступниць СРСР. Правонаступництво не торкається встановлених міжнародними договорами кордонів. Держави-наступниці повинні підтвердити свої кордони з третіми державами, кордони між державами-наступницями повинні збігатися зі старими  адміністративно-територіальним устроєм.Ст. 5 Закону України "Про правонаступництво України" - державним кордоном України є державний кордон СРСР, що відмежовував територію України від інших, та кордон між Україною і Білорусією, Росією, Республікою Молдова за станом на 16 липня.Угода між Україною-США від 10 травня 1995 р. в результаті обміну нотами - "відправною точкою" в питаннях про 2-сторонні угоди між ними є ст. 34 Віденської конвенції 1978 р. В результаті договірного розгляду було вирішено, що деякі договори застаріли, ігші не можуть бути застосовані, а треті, зазначені в Додатку до ноти, розглядаються чк чинні.4 грудня 1991 р. - договір "Про правонаступництво щодо зовнішнього боргу і активів СРСР" - держави-правонаступниці домовились про те, що частка кожної з них визначається урахуванням виробленого національного прибутку, експорту, імпорту та чисельності населення.Росія = 63,34 %                          Україна = 16,37 %        Білорусія = 4,13 %Казахстан = 3,76 %                    Узбекістан = 3,27 %30 грудня 1991 р. - багатостороння Угода "Про майно колишнього СРСР за кордоном".

15

23 червня 1992 р. - Угода між РФ та Україною про подальший розвиток міждержавних відносин. Ст. 13 - частина майна колишнього СРСР за кордоном переходить до України для дипломатичних та консульських потреб.6 липня 1992 р. - Угода між країнами-учасницями СНД про розподіл всієї власності СРСР за кордоном. Ст. 2 - застосування часток стосується не лише нерухомої власності представництв СРСР, а також і всіх видів інфраструктур, прибутків від їх експлуатації, прибутки від реалізації всіх різновидів власності, що належали колишньому СРСР за кордоном , а також юридичних осіб, які знаходились під його юрисдикцією, та на інші види власності колишнього СРСР за кордоном. Ст. 1-2 - Кожна сторона-учасник Угоди  має право на самостійне володіння, користування і розпорядження належною, фіксованою часткою, яка відійшла до неї від усієї власності колишнього СРСР, а також правом її виділення в натурі.2 серпня 1992 р. - Угода між Урядом України та Урядом РФ про реалізацію права на закордонну власність колишнього СРСР - ще раз закріплювалося право власності України на частку нерухомого майна - 16, 37 %, а також визначені механізми її передачі.9 березня 1992 р. було створено, а 9 жовтня - глави держав СНД ухвалили рішення про зупинення роботи Комісіїу розгляді комплексу питань, пов'язаних з правонаступництвом щодо боргів та активів колишнього СРСР (не підписали - Грузія, Азербайджан і ...). Пункт 2 - всі питання, пов'язані з правонаступництвом щодо боргів і активів будуть вирішуватись на двосторонніх засадах.РФ перебрала на себе всі права на власність за кордоном а також на виконання всіх зобов'язань.При цьому в Президентському указі Уряду РФ всі питання, пов'язані з поділом майна, вирішувати на 2-му рівні.МЗС України - "будь-які односторонні дії щодо визначення свого статусу як правонаступника є незаконними".МЗС України нотами від 22 лютого 1993, 20 липня 1995, 21 листопада 1997 зверталося до іноземних держав не здійснювати перереєстрацію на титул РФ.Російська сторона запропонувала "нульовий варіант" - всі активи і борги передавалися РФ і про них забувалося. Офійійної інформації про про розмір активів та боргів СРСР не існує.9 грудня 1994 р. - було підписано Угоду між Україною і РФ "про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього боргу і активів колишнього СРСР" - за схемою "нульового варіанту". Ст. 4 - "Для виплати частини зовнішнього боргу, закріпленого за Україною, Україна передає, а РФ приймає частку україни в активах колишнього СРСР за станом на 1 грудня 1991 р." 19 лютого 1997 р. - Постанова ВРУ № 86/97 - "Україна є повноправним правонаступником колишнього СРСР і має повне право на спадкування частини активів і нести зобов'язання щодо сплати боргів СРСР. Згідно постанови ВРУ розгляне доречним цей закон після отримання інформації щодо1) об'єктного складу балансової та ринкової вартості власності колишнього СРСР за кордоном, стану балансів ДержБанка СРСР, закордонних відділень зовнішнього економічного банку СРСР, його філій та відділень, МВС, МЗС, закордонних банків, що перебували у власності СРСР станом на 1 грудня 1991 р.;2) золотого запасу;3) обсягів та пооб'єктного складу діамантового фонду44) обсягів і структури заборгованості країн-боржників СРСР, умови ліквідації та повернення таких боргів а також її рух 1 грудня 1991 р.На сьогоднішній день ВРУ не ратифікувала Угоду у зв'язку з тим, що російською стороною не надано повної інформації стосовно боргів та активів колишнього СРСР, що не дозволяє визначити реальну частку активів та боргів, які б мали належати Україні згідно досягнутих домовленостей.Правонаступництво країн СНД щодо державних архівів СРСР відбувалося відповідно до норм міжнародного звичаєвого права і ст. 31 Віденської конвенції 1983 р., що відображено в положеннях Угоди про правонаступництво щодо державних архівів колишнього СРСР від 6 липня 1992 р. Сторони визнали цілісність і неподільність Російської Імперії і СРСР, що

16

знаходяться за межами їх території. Учасники взаємно визнали перехід під їх юрисдикцію архівів СРСР, які знаходяться на їх території. Учасники Угоди зобов'язалися забезпечувати відповідно зі своїм законодавством доступ дослідників до архівів і визнавати на своїх територіях юридичну силу довідок, виданих державними архівними закладами країн СНД.