Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації

Як ми пишемо і розуміємо історію

Jerzy Topolski

Jak się pisze i rozumie historięTajemnice narracji historycznej

Wydawnictwo PoznańskiePoznań

2008

Єжи Топольський

Як ми пишемо і розуміємо історію

Таємниці історичної нарації

Видавництво «К.І.С.»Київ2012

УДК 930 ББК 63 Т 58

Єжи Топольський. Т 58 Як ми пишемо і розуміємо історію.Таємниці історичної нарації. – Київ, «К.І.С.»,

2012. – 400 с.

ISBN 978-83-7177-579-6 (пол.)ISBN 978-617-684-003-9 (укр.)

Книжка Єжи Топольського «Як ми пишемо і розуміємо історію? Таємни-ці історичної нарації» – це блискучий приклад глибоких та виважених роздумів про те, як упродовж століть формувалися і мінялися уявлення про історика, іс-торичні дослідження та здобуті у процесі досліджень знання.

Сформульовані автором питання і запропоновані ним відповіді ще довго залишатимуться актуальними і для світової, і для української історіографії.

Для науковців, викладачів та всіх, хто цікавиться історією історіографії та методологією історії.

Переклала з польської Надія Гончаренко

Науковий редактор доктор історичних наук Юрій Волошин

Видання здійснене за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»

в рамках спільної програми з Польським Інститутом у Києві

Перекладено за виданням: Jerzy Topolski. Jak się pisze i rozumie historię. Tajemnice narracji historycznejWydawnictwo Poznańskie. Poznań 2008.

ISBN 978-83-7177-579-6 (пол.) © Wydawnictwo Poznańskie sp. z o.o., 2008ISBN 978-617-684-003-9 (укр.) © Переклад, дизайн. Видавництво «К.І.С.», 2012

R 2 UO R GU A

Видавництво «КІС»входить у «Книгоспілку»libra.in.ua

Роботі над книжкою допомогли словники

r2u.org.ua

5

Зміст

Зміст

Передмова наукового редактора ...................................................................... 11

Передмова до українського видання книжки Єжи Топольського «Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації» .................................................................... 13

Вступ .................................................................................................................... 22

ЧАСТИНА I. ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК

НАРАТИВІСТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ

Розділ I. Нарація і розуміння у Йогана Ґустава Дройзена ............................ 331. Місце Йогана Ґустава Дройзена в процесі змін у філософії

та історіографії ..................................................................................................... 332. Дройзен і Ранке про суть історії. Розуміння як основа

історичного методу. Історик як набірник у друкарні. ................................ 403. Методика, систематика і топіка Дройзена ..................................................... 444. Дройзенівська інтерпретація та розуміння .................................................. 455. Мова та істина у поведінці історика за Дройзеном ..................................... 486. Нарація як ars historica (мистецтво історії) ................................................... 50

Розділ II. Світ роздумів Мішеля Фуко: вилучення автора з дискурсу (нарації) .................................................... 53

1. Мішель Фуко як «археолог» дискурсу ............................................................ 532. Історія європейської науки Нового періоду як спадщина

епістем у світлі «Слів і речей» ........................................................................... 543. Відмова від епістем в «Археології знання» .................................................... 61

Розділ III. Логіка історичної нарації: моделі Артура Данто і Франкліна Анкерсміта ........................................ 73

1. Зростання інтересу до нарації у сфері аналітичної філософії історії ..... 732. Аналітичність філософії історії в розумінні Артура Данто ...................... 743. Проблема істини і часу в моделі Артура Данто ........................................... 764. Наративні твердження (речення) в історії та їх відносини з часом ........ 79

6

Зміст

5. Нарація та пояснення. Головний чинник цементування історичної нарації ................................................................................................ 82

6. Основні засади наративної логіки Франкліна Анкерсміта ....................... 837. Головні елементи наративної логіки Анкерсміта ......................................... 868. Наративні субстанції та логіка Ляйбніца ...................................................... 88

Розділ IV. Розвиток наративістичної філософії історії наприкінці XX століття ................................................................................................... 91

1. Криза класичного реалізму та «наративістичний поворот» ..................... 912. Від логіки до риторики. Гейден Вайт ............................................................... 933. Посилення конструктивістських інтерпретацій праці історика ............. 984. Зміни в царині історіографії.

Мікроісторичний та антропологічний підходи ......................................... 1005. Новий підхід до історичної істини ................................................................ 103

ЧАСТИНА II. СТРУКТУРА ІСТОРИЧНОЇ НАРАЦІЇ

Розділ V. Історична нарація як переконувальна структура ........................1091. Структура історичної нарації у світлі дотеперішніх концепцій ............... 1092. Базова модель історичної нарації .................................................................. 1113. Логічно-граматичний шар. Наративна компетентність .......................... 1154. Переконувальний шар історичної нарації ................................................... 1185. Теоретично-ідеологічний шар історичної нарації ..................................... 1206. Координати часу і простору в історичній нарації ..................................... 121

Розділ VI. Час як предмет наративної гри .....................................................1231. Суперечки навколо поглядів істориків на плин часу ............................... 1232. Діахронні та синхронні нарації ...................................................................... 1253. Риси наративної гри з часом. Види часу в історичній нарації ................ 1274. Функціонування часу в наративних цілостях.

Одно-, дво- і тривимірність часової місткості нарації ............................. 1305. Гра з часом у синхронних нараціях ............................................................... 1336. Локальність та універсальність часу в історичній нарації ...................... 136

Розділ VII. Періодизація у наративній конструкції .....................................1391. Періодизація на тлі змін у філософії історії ................................................ 1392. Періодизація та структура історичної нарації ........................................... 1413. Періодизація як елемент історичної концептуалізації ............................. 143

7

Зміст

4. Чи існувала Саксонська епоха в історії Польщі? Аналіз прикладу ....... 145

Розділ VIII. Перетворення простору в історичній нарації..........................1501. Деякі філософські передумови для рефлексії над простором в

історичній нарації .............................................................................................. 1502. Конструювання істориком наративного простору. Простір і час ......... 1523. Ступені наративної організації простору .................................................... 1544. Конструювання історичних регіонів ............................................................ 158

Розділ IX. Пояснювальні лінії в історичній нарації .....................................1631. Пояснення у наративній практиці істориків .............................................. 1632. Кілька прикладів історичних пояснень ....................................................... 1653. Пояснення у діахронних та синхронних нараціях .................................... 1674. Аналіз прикладів:

пояснення «факторне» і мотиваційне ........................................................... 1685. Різновиди пояснень в історіографічній практиці: інтерпретація

прикладів ............................................................................................................. 1736. Експланаційні ситуації в історичній нарації .............................................. 1787. Аналіз історіографічної дискусії

з приводу пояснення поділів Польщі ........................................................... 180

Розділ X. Функціонування метафор в історичній нарації ...........................1881. Посилення інтересу до метафори в рамках «лінґвістичного

повороту» ............................................................................................................ 1882. Буквальність і метафоричність в побудові метафор ................................ 1913. Граматична проблема в інтерпретації метафор ......................................... 1924. Поняття метафоричної надбавки. Метафори і теорія .............................. 1955. Проблема когнітивних функцій метафори ................................................. 1996. Переконувальні функції метафор. Ініціювання сенсуалізації ............... 201

ЧАСТИНА III. МІФИ І ТЕОРЕТИЧНІ КОНЦЕПТИ

В ІСТОРИЧНІЙ НАРАЦІЇ

Розділ XI. Різновиди міфів у історіографії ....................................................2071. Поняття міфу в історичній нарації ................................................................ 2072. Різновиди міфів у історіографії (загальна характеристика) ................... 2093. Характеристика фундаментальних міфів. ................................................... 211

8

Зміст

Розділ XII. Міф революції в історіографії .....................................................2201. Поняття революції в історичній нарації. Інфляція революції. .............. 2202. Головні риси міфу революції ........................................................................... 2233. Міфологізація знань про революції .............................................................. 2254. Наративні акценти у міфі революції ............................................................. 230

Розділ XIII. Піднесене (wzniosłość, sublime) як категорія філософської рефлексії над історичною нарацією. Піднесене та міфілогізація нарації. .........................................................234

1. Поняття піднесеного. Концепція Іммануїла Канта та Едмунда Берка . 2342. Поняття піднесеного у Жака Дерріди та Жана-Франсуа Ліотара ......... 2393. Sublime в історіографії. Безпечна дистанція наратора .............................. 2414. Піднесене та ідеологія ....................................................................................... 245

Розділ XIV. Дійсність як хаос: новий фундаментальний міф, що керує історичною нарацією? ..............................................................251

1. Теорія хаосу в історії та філософії історії .................................................... 2512. Хаос та історичне пояснення у концепції Джорджа Райша .................... 2533. Дональд Макклоскі про хаос та історичну нарацію.................................. 2574. Критики використання теорії хаосу в історії:

Поль Рот і Томас Рікмен ................................................................................... 2585. Розвиток концепції Джорджа Райша. Поглиблення сцієнтизму. ........... 2616. Концепція Майкла Шермера. Поглиблення сцієнтизму. ......................... 263

Розділ XV. Механізм формування історіографічних міфів .........................2671. Джерела міфів у історичній нарації .............................................................. 2672. Характер міфологізаційних процесів ........................................................... 2703. Структура ідеологічних міфів у історіографії ............................................ 274

Розділ XVI. Історіографічний міф у наративній практиці. Аналіз міфу повстанської боротьби у Польщі .......................................276

1. Історіографічний міф як перевага риторики над інформацією ............. 2762. Функціонування повстанського міфу в польській історіографії.

Міфологізація шляхом оминання непреференційних ідей .................... 2803. Міфологізація повстанських ідей через надмірне акцентування ......... 2834. Тези про можливість перемоги повстань як прояв

повстанського міфу ........................................................................................... 287

9

Зміст

Розділ XVII. Загальні поняття в нарації: концептуалізація за допомогою категорії «занепаду» (decline) ...............................................291

1. «Занепад» як зв’язувальне поняття в історіографії. Термінологічні застереження ............................................ 291

2. Концепція «занепаду» та міф еволюції......................................................... 2933. Метафори міфу еволюції («злети» і «падіння») ......................................... 2964. Процес очищення поняття «занепаду» з міфу еволюції. Зміна

метафор ................................................................................................................ 2995. Аналіз поняття «занепаду», позбавленого еволюціоністичної суті ...... 304

Розділ XVIII. Загальні поняття в нарації: герої в історії .............................3061. Герої на сторінках історичних праць ............................................................ 3062. Місце героїв у конструюванні істориками історичного процесу .......... 3073. Герої як «інтегратори» та їхнє місце в образі (конструкції) минулого . 3094. Суспільне та історіографічне творення героїв ........................................... 3105. Категорії героїв. Особливості поняття «герой» ......................................... 314

Розділ XIX. Загальні поняття в нарації: «Два тіла короля» Ернста Канторовича ..................................................................................316

1. До «нової» політичної історії. Політична історія Канторовича ............. 3162. Концептуалізація Мейтленда і концептуалізація Канторовича ............ 3203. Наративний аналіз «двох тіл короля» .......................................................... 322

ЧАСТИНА IV. ДЖЕРЕЛА, ОБ’ЄКТИВНІСТЬ І ПРАВДА

В ІСТОРИЧНІЙ НАРАЦІЇ

Розділ XX. Історичні джерела та історична нарація.....................................3311. Міф історичних джерел .................................................................................... 3312. Поняття історичного джерела ........................................................................ 3343. Безпосередні та опосередковані, адресовані та неадресовані

джерела. Між «відображенням» дійсності та переконуванням ............. 3354. Епістемологічна роль безпосередніх джерельних відомостей

про окремі історичні факти ............................................................................ 3375. Наративна структура історичних джерел.

Між філософією обґрунтування та філософією аргументації ............... 339

Розділ XXI. Нові концепції істини та історична нарація ............................3441. Криза класичної концепції істини. Види конструктивізму ..................... 344

10

Зміст

2. Квазі-реалістичний конструктивізм ............................................................. 3483. Антиреалістичний конструктивізм. Дискусія Ґолдстейн —

Ноел-Сміт ............................................................................................................ 3514. Конструктивізм історичної нарації ............................................................... 3545. Проблема багатьох історичних істин та механізм суспільного

консенсусу ........................................................................................................... 357

Розділ XXII. Проблеми ідеології, об’єктивності та безсторонності у конструюванні історичної нарації. .......................360

1. Зростання ролі етичної рефлексії над дослідженням минулого. Місце ідеології у практиці конструювання нарації ................................... 360

2. Класифікація ідеології. Види ідеології в історичній нарації ................... 3633. Проблеми об’єктивності та безсторонності історичної нарації ............ 365

Розділ XXIII. Чи має історик доступ до минулої дійсності? ........................3681. Істина історичних тверджень та істина історичної нарації .................... 3682. Історичні джерела та джерельні відомості .................................................. 3703. Базові джерельні відомості. Базові твердження ........................................ 3724. Базові відомості як реалістичне алібі нарації ............................................. 3745. У пошуках правильної метафори. «Контакт» історичної нарації

з минулою дійсністю ......................................................................................... 375

Розділ XXIV. Історична нарація та проблема Голокосту. Недостатність мовних конвенцій ............................................................379

1. Можливість невідповідності мови історичній ситуації ........................... 3792. Проблема наративізації Голокосту ................................................................ 381

Іменний покажчик ...........................................................................................394

11

Передмова наукового редактора


Протягом останніх двадцяти років в українській історіографії від-буваються зміни, що засвідчують, хоча й повільне, але неухильне засво-єння нею надбань сучасної гуманітаристики. Щоправда, цей поступ від-бувається доволі болісно й, очевидно, не так швидко, як це бачилось на початку 1990-х років. Як не прикро констатувати, але твердження, що «українська історична наука останнім часом розвивається в руслі від-повідних європейських і світових тенденцій»1 звучить, на мою думку, аж надто оптимістично. Особливо в ситуації коли, за влучним спосте-реженням Володимира Склокіна, значна частина українських істориків «пишуть свої праці так, ніби західної гуманітаристики з її дискусіями та теоріями в принципі не існує»2. Ситуація ускладнюється тим, що в Україні не відбулося докорінних змін у системі професійної підготовки істориків. Хоча, з іншого боку, утворюються паралельні інтелектуальні простори, в межах яких відбувається засвоєння сучасних ідей3. Тому мо-жемо зазначити, що сучасна українська історична наука, нехай із запіз-ненням, але намагається реагувати на світові тенденції і з кожним роком ця реакція стає дедалі жвавішою.

Польська історіографія стала для українських науковців певним ме-діатором здобутків сучасного історіописання і його засвоєння на тере-нах Центрально-Східної Європи. При чому це стосується не лише дослі-дження спільних історичних проблем, але й такої складної ділянки іс-торичної науки як методологія історії й теорія історіографії. Очевидно, не буде перебільшенням стверджувати, що чільне становище в розро-бленні цієї проблематики в Польщі належить Познанській методологіч-ній школі. Нинішній рік став по своєму знаковим в сенсі ознайомлення

1 Киридон А. Троян С. Конструювання механізмів історичного мислення // Вжосек В. Історія — Культура — Метафора. Постання некласичної історіографії; Про істо-ричне мислення: монографія. — К.: Ніка-Центр, 2012. — с. 6.

2 Склокін В. Деколонізація східноєвропейської гуманітаристики: міркування про до-слідження Еви Доманської // Доманська Е. Історія та сучасна гуманітаристика: до-слідження з теорії знання про минуле. — К.: Ніка-Центр, 2012. — с. 239.

3 Див. дискусію з цього приводу на сайті http://www.historians.in.ua/

12


ширшого кола українських істориків з її доробком, оскільки в україн-ському перекладі вже видано праці відразу двох найвидатніших пред-ставників цього широко відомого у світі напрямку польської історіогра-фії — Войцеха Вжосека та Еви Доманської.

Книжка, що її ми пропонуємо українському читачеві, належить од-ному із засновників цієї школи, професору Єжи Топольському (1928–1998), який став співтворцем методології історії на світовому рівні, вчи-телем та натхненником обох названих вище дослідників. Упродовж сво-єї академічної кар’єри він опублікував три важливі для становлення методології історії як окремої дисципліни роботи: «Методологія історії» (1968), «Теорія історичного знання» (1983) та «Як ми пишемо і розуміє-мо історію» (1996).

Кожна з цих праць відповідає певному етапові становлення дисци-пліни і теоретичної еволюції самого вченого. Остання, що її переклад ми пропонуємо увазі українського читача, — це своєрідна відповідь дослід-ника на виклик лінґвістичного повороту та постмодерністської філосо-фії історії в цілому4.

Оскільки в Україні рефлексія над історією історіографії та методо-логією історії відбувається з деяким запізненням, порівняно з іншими країнами Центрально-Східної Європи, а подальший розвиток україн-ської історіографії неможливий без обговорення проблем, сформулю-ваних у рамках постмодерністського підходу (пам’ять, ідентичність, ста-тус жертви, ґендер, внутрішній колоніалізм тощо), публікація україн-ською мовою саме цієї роботи всесвітньовідомого вченого видається нам вкрай важливою.

Український читач ознайомиться із глибокими та виваженими роз-думами про те, як упродовж століть формувалися і мінялися уявлення про працю і завдання історика, його дослідження та здобуті ним знання. Питання, що їх сформулював Єжи Топольський, його відповіді та мір-кування ще довго залишатимуться актуальними і для польської, і для української історіографії.

Юрій Волошин, науковий редактор,доктор історичних наук, професор кафедри історії України

Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Короленка.

4 Див.: Поморський Ян. Як займатися методологією історії? Довкола концепцій Єжі Топольського // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. — Вип.2. — Київ, 2006. — с.87–97.

13

Передмова до українського видання...

Передмова до українського видання книжки Єжи Топольського

«Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації»5

Єжи Топольський належить до найвидатніших і найрізносторонні-ших польських істориків другої половини XX століття. Серед найголо-вніших сфер його досліджень — історія економіки Польщі та світу но-вітнього періоду, всесвітня історія та історія Польщі новітнього періоду, методологія історії та історія історіографії. Його вражаючий науковий доробок, що охоплює понад 1100 публікацій, в тому числі понад 40 кни-жок, є свідченням широких зацікавлень та компетенції6. Єжи Тополь-ський був єдиним істориком, який від початку своєї наукової діяльності наприкінці 1940-х років співпрацював із плеядою польських та інозем-них істориків, котрі репрезентували майже всі історичні спеціальнос-ті, а також із представниками інших гуманітарних і суспільних наук. Він був істориком, який постійно підтримував контакти зі світовою наукою,

5 Серед численних відомостей про Єжи Топольського і аналізу його творчості див. статтю українською мовою: Поморський Ян. Як займатися методологією історії? Довкола концепцій Єжі Топольського // Ейдос. — Вип. 2. — Київ, 2006. — с. 87 -97.

6 Бібліографію праць Єжи Топольського та відомості про нього містять наступні пу-блікації: Między historią a teorią. Refleksję nad problematyką dziejów i wiedzy historycznej. Studia ofiarowane profesorowi Jerzemu Topolskiemu w sześćdziesiątą rocznicę urodzin. Praca zbiorowa pod redakcją Mariana Drozdowskiego, PWN, Warszawa — Poznań 1988, s. 66–133 (Бібліографію зібрала Марія Данута Топольська. У цьому ж виданні — ін-формація про рецензії на його праці); Studia Historiae Oeconomicae, t. XXIII, Poznań 1998 (Бібліографію за 1987 — 1998 роки зібрала Данута Лабендзка-Топольська); Studia Historiae Oeconomicae, t. XXIV, Poznań 2001 (Бібліографію за 1998 — 2001 роки зібрала Данута Лабендзка-Топольська); Oblicza przeszłości. Zbiór rozpraw pod redakcją Wojciecha Wrzoska, Bydgoszcz 2011, s. 89–98 (Бібліографію праць професора Єжи Топольського за 2001–2010 роки і Список публікацій про Єжи Топольського упо-рядкувала Марія Лабендзка-Топольська). У цій книжці вміщено детальні біогра-фічні дані та аналітичні огляди його творчості, в тому числі — статті автора цієї передмови.

14


і упродовж багатьох років був одним з найвидатніших і найшановані-ших представників польської науки за кордоном. Його праці регулярно публікувалися в перекладах іноземними мовами.

Міжнародне визнання Топольському принесли роздуми про істо-ричну науку та історіографію, що поруч із історико-економічними до-слідженнями, стали його своєрідним фірмовим знаком. Для більшості істориків прізвище Топольського асоціюватиметься із методологією іс-торії. Адже він став співтворцем цієї дисципліни на світовому рівні й упродовж тривалого часу був монополістом у Польщі. Його книжка «Ме-тодологія історії», видана 1968 року, була першим новітнім синтезом ме-тодологічної рефлексії. Через п’ятнадцять років, у 1983 році, з’явилося її продовження — книжка «Теорія історичного знання» (1983), а після праці «Як ми пишемо і розуміємо історію», виданої 1996 року7, виникло теперішнє розуміння проблемного поля цієї дисципліни.

Стиль історико-економічного мислення Єжи Топольського — це по-єднання бачення його вчителя Яна Рутковського із потужним впливом неортодоксальної інтерпретації історичного матеріалізму, розробленої переважно ним самим. Праці Рутковського, що кореспондують із пра-цями французьких істориків, зокрема, школи Анналів, а також матеріа-лістично і по-марксистськи інтерпретована роль сфери економіки в сус-пільному житті та історії — ось передумови тих досліджень з аграрної та економічної історії, що їх проводив Топольський.

Власну версію минулого Топольський представив у багатьох син-тетичних працях, зокрема, в гаряче обговорюваній так званій познан-ській синтетичній праці з історії Польщі («Історія Польщі», 1975), за яку редактор і автори отримали державну премію I ступеня. Топольский був редактором та співавтором багатьох праць, зокрема: «Історія По-знані» (Т.I, Ч. II, 1988; Т. II, Ч. I, 1994); «Нариси історії Польщі» (1982, перекладено англійською, німецькою, угорською мовами). На особли-ву увагу заслуговує видана 1994 року «Польща у Новий період. 1501–1795», об’ємна праця, де найбільшою мірою втілено теоретичні постула-ти Топольського. В останні роки життя була опублікована його спільна з Л.Тжецяковським книжка «Історія Познані. 1918–1945».

7 Metodologia historii, PWN, Warszawa 1968 (і наступні видання). Цю книжку пере-кладено англійською, іспанською (два видання), італійською, румунською, болгар-ською, російською та китайською мовами. Teoria wiedzy historycznej, Wydawnictwo Poznańskie 1983; Jak się pisze i rozumie historię. Tajemnice narracji historycznej, Oficyna Wydawnictwa Rytm, Warszawa 1996 (друге і третє видання вийшли у Познані).

15


У 1961 році, 32-річний Єжи Топольський став екстраординарним професором, а сім років по тому — ординарним професором. У 1971 році його обрали членом-кореспондентом, а в 1977 році — дійсним членом Польської Академії наук. Упродовж багатьох років (до 1998 року) він керував Відділом нової історії та методології історії в Інституті історії Університету ім. Адама Міцкевича в Познані. У 1968–1981 роках був за-ступником директора Інституту, а в 1981–1987 — директором.

* * *Неможливо вказати тут всі книжки написані Єжи Топольським. Слід

пам’ятати про його численні підручники і популярні праці, що завжди від-різнялися оригінальністю. Світове визнання Єжи Топольського випливало не лише з наукових досягнень, а також із його активної участі в конгресах, конференціях і симпозіумах скрізь у світі. Історик і методолог Єжи Тополь-ський, як запрошений професор (visiting professor) перебував ув Університе-ті штату Каліфорнія (California State University, 1972–1973), Вищій школі сту-дій та соціальних наук (Ecole des Hautes Etudes en Sciences Sociales, 1977, 1981), Університеті Лаваль і Монреаль (Universita di Laval i Montreal, 1979, 1981), Університеті Турина (Universita di Torino, 1985) і Кіля (Kilonii, 1986–1987).

Відображенням визнання польського історика було запрошення його до редакційних колегій поважних часописів — «Історія і теорія» (History and Theory) та «Історія Історіографії» (Storia della Storiografia), а також до складу Комісії з історії та теорії історіографії Міжнародного комітету історичних наук (від 1995 року).

Єжи Топольський виховав велику спільноту учнів та спадкоємців свого бачення історії. Він сприяв підготовці понад п’ятдесяти докто-рів наук, під його науковим керівництвом з’явилося багато докторських дисертацій. У Німеччині та в Росії захищено дисертації про його нау-ковий доробок, а в Італії вийшла книжка про познанську філософську школу, де йдеться, зокрема, і про Єжи Топольського.

Помираючи 21 грудня 1998 року внаслідок серцевого нападу у сімде-сятилітньому віці, Єжи Топольський залишив величезну наукову спад-щину, що знову і знову публікується після його смерті.

* * *Єжи Топольський увійшов у історію польської та світової історіо-

графії як співавтор галузі рефлексії над історією, що називається мето-дологією історії. Методологія історії, що бере початок з традиції Лелеве-ля та «Історії» Гандельсмана, а також англо-американської рефлексії над

16


історією і наукою загалом, стала окремою галуззю досліджень, яка здо-була своє право на існування серед історичних наук — і у сфері науко-вих досліджень, і в науковій дидактиці.

Потужний вплив на розуміння Топольським проблемного поля ме-тодології історії справило натхнення, що надходило від Марксового іс-торичного матеріалізму, який став для познанського історика і загаль-ною теорією історичного процесу, і оригінальною філософією науки. Видана 1968 року книжка «Методологія історії» стала результатом роз-витку на міждисциплінарному рівні його досліджень, розпочатих ста-тею «Про причинно-наслідкове пояснення в історії», опублікованою у співавторстві з Анджеєм Малевським в «Історичному щоквартальнику» (Kwartalnik Historyczny) ще в 1957 році, та інших праць. Після передчас-ної смерті Малевського у 1962 році, Топольський пішов власним шля-хом, прийнявши на роль загальної теорії і філософії, що впорядковувала б усі міркування про історію, розвинену так званою познанською шко-лою філософію науки. Разом із філософами Єжи Кмітою і Лєшком Но-ваком він створив оригінальну праксистичну інтерпретацію історично-го матеріалізму Маркса. Філософія науки, натхненна традиціями львів-сько-варшавської школи, перенесена на познанський ґрунт Казимиром Айдукевичем, Єжи Ґєдиміном та Єжи Кмітою, збагачена неопозитивіст-ською філософією науки та антинатуралістичною німецькою філософі-єю, породила неортодоксальну інтерпретацію феномену науки, а також у своєрідний спосіб оновила ортодоксальний марксизм, що панував у заідеологізованій науці та науковій дидактиці. Єжи Топольський пра-цював у цій сфері упродовж багатьох років. Наслідком стало те, що, з одного боку, інтелектуальний клімат і категоріальний світ його методо-логічної творчості узалежнився від настанов познанської школи, а з ін-шого — дозволив йому «привласнити» проблеми тодішньої світової гу-манітаристики. У 1970-х роках познанська школа була одним з небага-тьох осередків живої офіційної гуманітарної думки в Польщі. Водночас результатом цього було й те, що зв’язок Топольського з офіційною док-триною посилював іменування його марксистським або офіційним істо-риком і методологом у середовищі польської гуманітаристики8. У колах

8 Питання наявності марксизму у творчості Топольського розглядає Зибертович у праці: Zybertowycz A., Między dogmatem a programem badawczym, Warszawa 1987. Серед останніх праць, де розглянуто також роль Топольського, як «офіційного» іс-торика — див.: Stobiecki R., Między dogmatem ideologa a modernizacją. Marksizm Jerzego Topolskiego, [w:] Oblicza przeszłości. Zbiór rozpraw pod redakcją Wojciecha Wrzoska,

17


неофіційних істориків та гуманітаріїв його наукові здобутки трактува-лися щонайменше зі скептицизмом. Натомість за кордоном методоло-гічні концепції Топольського часто здобували повагу за творче опра-цювання рефлексії над історією, зокрема, інтерес викликали його ін-терпретації марксизму, здійснювані радше в дусі західноєвропейських підходів, аніж у стилі інтерпретацій, притаманних країнам радянсько-го блоку. Переклад книжки «Методологія історії» російською, болгар-ською, китайською та в’єтнамською мовами був доступний лише для на-укових працівників і трактувався як заборонений.

Відображенням еволюції мислення Топольського стали його ме-тодологічно-історіографічні синтетичні праці, що з’являлися кожні п’ятнадцять років. «Методологія історії» була проектом нового поля ме-тодологічних досліджень; а «Теорія історичного знання» та «Як ми пи-шемо і розуміємо історію» стала синтезом поглядів ученого: перша — у галузі історії історіографії, а друга — філософії історії.

«Методологія історії» на тривалий період окреслила, принаймні на польському ґрунті, простір методологічної рефлексії. Вона включила в себе і пошуки у сфері допоміжних історичних дисциплін, і проблеми сформульовані західною філософією науки, і традиційні методологічні проблеми.

* * *Три синтетичні методологічні праці Єжи Топольського, доповнені

численними монографіями у цій сфері, показують еволюцію його погля-дів. Прикметно, що дві з них не мають терміну «методологія» чи «мето-дологія історії» у назві. «Теорія історичного знання» є провісником кола рефлексій, що не обмежуються наукою, натуралістично трактованою як раціональне пізнання, як у «Методології історії». У «Методології істо-рії» Топольський за точку відліку брав сцієнтистську філософію науки, ніби вірив, що історія може бути подібною до природничих наук. На-томість у «Теорії історичного знання» контекстом для аналізу виступає вже історичне знання в цілому, а не лише так зване наукове знання, а та-кож — що є істотною новацією — історія історіографії, як своєрідної лі-тератури. У зв’язку з цим по-іншому формулюються проблеми нарації,

Bydgoszcz 2011, s. 53–68. У цій книжці (на с. 9–98) також вміщено кілька важливих статей про творчість Топольського та бібліографія праць про нього.

Детальніше про Топольського див. у вступі до книжки: Topolski J., Varia historyczne. Wstęp i dobór tekstów Wojciech Wrzosek, Poznań 2010.

18


історичної істини. Репертуар понять, що організовують рефлексію над історією, зазнає принципових змін у праці «Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації», виданій 1996 року.

Другим симптомом відходу Топольського від неопозитивістсько-го інтерпретаційного контексту є послаблення погляду про номологіч-ність історії. Проблематика розуміння, сформульована у праці «Розу-міння історії», показує поворот у антинатуралістичному напрямку й відкидання польським методологом ідеї пояснення, як засадничої для науки.

Від початку своєї методологічної рефлексії Топольський зосеред-жував увагу на ролі історика у становленні історичного знання. Окрім відомостей, що походять із джерела, вагоме значення мали знання і цінності, шановані істориком. Позаджерельне знання історика напе-ред визначало поставлені перед минулим питання, формулювання проблем, відбір джерел, а також мало вирішальний вплив на процес формулювання так званих історіографічних фактів, що були своєрід-ними конструкціями історика. У цьому погляді виражалася, принай-мні, незгода з наївним та крайнім емпіризмом, стихійно визнаваним істориками. Топольський писав про істотне значення теорії в історич-ному пізнанні й дослідженні та розвивав у своїх працях аргументи, що підтвержували ці погляди. У книжці «Теорія історичного знання» він запропонував ідею керування історичним дослідженням, а також по-няття бачення світу й людини (як фундаменту пізнання), що впливає на концептуалізацію досліджуваного світу і сам процес дослідження, позаяк є передумовою будь-якого історичного пізнання. Ця ідея фак-тично є розвитком ідеї позаджерельного знання, запропонованої у «Методології історії».

«Теорія історичного знання» стала проявом домінування теорії у становленні історичного знання, зокрема й тоді, коли їй, теорії, нале-жить вирішальна роль у визначенні наукового чи позанаукового стату-су історії. Топольский відходить від нормативного звучання «Методо-логії історії», що популяризувала «наукову» історію, приглушуючи не-наукову, на користь релятивізації стандартів науковості, демонстрації історичної змінюваності історіографії. Відтоді стандартні й нестандарт-ні правила керують розвитком історіописання. Топольський полишає універсалізм науки Поппера, віддаючи перевагу історичному баченню розвитку науки Куна. Це «заісторичнення» історії історіографії дало То-

19


польському можливість трактувати минуле історіографії, як рівновели-ке з її сучасними досягненнями.

Подібні погляди є також проявом занепаду неопозитивістської те-чії в рефлексії над історією і новим шансом для наративізму, що, по суті, ставить на один рівень науку й літературу з епістемологічного та рито-ричного поглядів.

* * *«Як ми пишемо і розуміємо історію» — синтетична праця, що скла-

дається з останніх студій Єжи Топольского. Це — перередаговані тексти, опубліковані упродовж 1993–1996 років, тобто за два роки до 70-річно-го ювілею і смерті професора. Ми вважаємо цю книжку останньою син-тетичною працею видатного методолога, хоча вона не побудована так, як могла би бути найновіша методологія історії Топольського. Втім, у ній можна прочитати його основоположні епістемологічно-методоло-гічні ідеї.

Оскільки Топольський поділяв переконання про визначальну роль історика в історичному пізнанні, то це привело його до поміркованого конструктивізму або, іншими словами, — конструктивізму з реалістич-ним алібі. Топольський проголошує ідею так званих базових тверджень, що, будучи відповідниками джерельних даних, визнаються джерельним фундаментом пізнання за умови консенсусу дослідників9. На думку То-польського, саме з цих базових тверджень історик будує історичну на-рацію.

Наративізм, як своєрідна філософія історії, починаючи від «Теорії історичного знання», посідає помітне місце у наукових роздумах То-польського. Спершу він досить скептично ставився до радикальних, як тоді здавалося, поглядів Гейдена Вайта і Франкліна Анкерсміта — про-відних представників цієї течії мислення. Втім, поступово, їхні погляди знаходили відлуння у творчості Топольського. Він не стільки прийняв конкретні рішення окремих проблем, скільки розпочав власні рефлек-сії в наново окресленому ними проблемному полі. Вже в «Теорії істо-

9 Я детально розглядаю ці концепції Топольського у статті: Źródło historyczne jako alibi realistyczne historyka, [w:] Historyk wobec źródeł. Historiografia klasyczna i nowe propozycje metodologiczne. Pr. zbiorowa pod redakcją Jolanty Kolbuszewskiej i Rafała Stobieckiego, Łódź 2010, s. 23–28. Ця ж стаття російською мовою: Исторический источник как ре-алистическое алиби историка. // Мир историка. Историографический сборник. — Вып. 6, ОГУ — Омск, 2011. — с. 272–294.

20


ричного знання» Топольський відмовився від концепції нарації, базова-ної на твердженнях, на користь так званих наративних образів. Це до-зволило йому сформулювати так званий парадокс історичної істини: він пов’язував історичну істину не з окремими твердженнями чи з їх про-стою сумою, а з наративними цілостями.

Книжка «Як ми пишемо і розуміємо історію» організована навколо наративістичних ідей. Перша частина — це критичний розгляд мисли-телів, які (на думку не лише Топольського) спричинили наративістич-ний поворот у філософії історії. Тому не дивує наявність тут славетно-го Ґустава Дройзена, який ще в XIX столітті сформулював оригінальне філософське бачення дослідницької постави історика. Долучаючись до так званого Дройзенівського ренесансу, Топольський видобуває із до-робку цього німецького історика елементи, суголосні з наративізмом та конструктивізмом. Відтак Дройзен стає союзником Топольського в його сучасних пошуках. Далі Топольський представляє Фуко, Анкерс-міта, Вайта, здійснючи критичний аналіз їхньої творчості з перспекти-ви корисності для аналізу дослідницької практики історіографії. Про-те, як бачимо нині, досягнення нової філософії історії не проникають у глибину мислення Топольського — він зберігає щодо них дистанцію. Бе-ручи за знаряддя класичну методологічну проблематику, Топольський аналізує структуру історичної нарації і бачить в ній традиційні пробле-ми. Це — проблеми часу і простору в історії, періодизації, пояснення. По-новому виглядає питання ролі метафоризації і метафор в історич-ному дискурсі. У третій частині книжки Єжи Топольський розвиває мо-дальність від міфу до теорії, як своєрідне усвідомлення концептуально-го змісту історичної нарації. Широке антропологічне розуміння міфу пов’язане з його талантом концептуалізації історичних сутностей. Зна-йдемо тут чимало аналітичних оглядів та прикладів наявності історіо-графічних міфів у наративній історіографічній практиці. Серед них — нові ідеї та поняття: ідеї піднесеного (sublime) і занепаду (decline), по-няття хаосу та інші. Ці міфи структурують історичні тексти і відіграють роль теоретичного цементу.

Ця книжка, що є останньою працею Топольського і ніби останнім його словом у царині теорії історії та модерної методології історії, закін-чується частиною про джерела та істину в історичній нарації. Ці про-блеми, наче міст, поєднує запитання, яке можна вважати головним для цієї книжки: чи має історик доступ до минулої дійсності? Одні скажуть, що в цьому проявляється схильність Єжи Топольського до компроміс-

21


ності знання, натомість інші назвуть це теоретичним опортунізмом спів автора методології історії10. Тут виразно бачимо компроміс між То-польським методологом і Топольським істориком. А в суперечках між першим та другим — виграє другий. Адже Топольський завжди прагнув зберігати порозуміння з істориками.

Войцех Вжосек, доктор габілітований, професор,керівник Інституту методології історії та історії історіографії

Університету ім. Адама Міцкевича в Познані.11

10 Ті, кого цікавлять деталі, можуть прочитати мою статтю, вказану в попередній примітці.

11 На сьогодні Войцех Вжосек є одним із найвизначніших польських методологів істо-рії та істориків історіографії. Українською видано кілька його статей, а також дві мо-нографії. Див.: Вжосек В. Історія — Культура — Метафора. Постання некласичної іс-торіографії; Про історичне мислення. / Переклад з польської В. Сагана, С. Сєрякова, В. Склокіна — К.: Ніка-Центр, 2012. — 296 с. — Прим. наук. ред.

22

Вступ

Вступ

Історичну нарацію можна аналізувати принаймні у трьох контек-стах. По-перше, її можна інтерпретувати як результат праці історика, представлений читачеві або слухачеві. Водночас дослідник цього ре-зультату (методолог, філософ історії, інший історик) тлумачить його як текст певного типу, чию появу і структуру (і суть) він мусить поясни-ти, настільки всебічно (генетично, причинно-наслідково, структурно, метафорично тощо), наскільки це можливо. Таке пояснення може бути, наприклад, проникненням (завжди, ясна річ, гіпотетичним) в інтелекту-альні, емоційні чи суспільні механізми «виробництва» історіографічно-го тексту в такий спосіб, щоб його форма і зміст стали якомога очевид-нішими для реципієнта цього аналізу. Подібний контекст рефлексій над історичною нарацією я називаю емпіричним.

В емпіричному сенсі дослідник цікавиться текстом, що його «ви-робив» історик, незалежно від меншої чи більшої «наративності», опо-відальності цього тексту. Відтак нарацією він вважає увесь континуум (continuum) тексту, що простягається від фрагментарних нарацій (на-приклад, генеалогічні схеми), через нарації насичені формалізовани-ми складниками (як, наприклад, в американській кліометрії), до нара-цій більш-менш явної літературної вартості. Проте не кожний текст чи опис є нарацією. Вона має бути у певному сенсі цілісною, себто мусить мати наративну лінію (хронологічну або структурну), а отже — спря-мовуватися на опис подій або опис структури, чи системи структурних (чи/або динамічних) зв’язків. Додамо, що зазвичай ці два типи наратив-ної цілості взаємопов’язані. У цій книжці історичну нарацію будемо ро-зуміти саме так.

Другим контекстом дослідження історичної нарації може бути кон-текст літературний. В цьому випадку історичну нарацію (історіогра-фію) розглядають як складову частину «літератури» відповідного пері-оду. Так іноді роблять історики літератури12, хоча для них це, поза іс-12 Див., наприклад, видання «Історія європейських літератур» (Dzieje literatur

europejskich), що його з 1977 року публікує Польське Наукове Видавництво (PWN).

23

Вступ

торичними творами, не є предметом першочергового інтересу. Однак варто нагадати, що у минулі століття (ще й у XIX столітті) чимало знаме-нитих авторів писали свої історичні тексти у віршованій формі. Слід до-дати, що власне за високу літературну вартість 3-томної «Історії Риму» Теодор Момзен отримав Нобелівську премію у 1902 році13.

Зацікавлення історичним текстом як продуктом праці історика, в емпіричному та літературному сенсі, не мусить (хоча й може) виступа-ти складовим елементом того контексту, що я його називаю наративіс-тичним і що є, по суті, філософським контекстом та відображає ті істот-ні зміни у сфері філософії науки, котрі упродовж останніх 30-ти років, називають «лінґвістичним поворотом» (linguistic turn)14. Тому можна за-йматися історичною нарацією, не заглиблюючись у згаданий контекст, позначений іменами як-от Мішель Фуко, Ролан Барт, Гейден Вайт, Поль Рікер, Домінік Лакапра чи Жак Дерріда. Радикальне відкидання мето-дів аналітичної філософії представниками цієї течії усунуло з поля зору дослідника чимало проблем, і мало б забезпечити чіткий філософський каркас для емпіричних чи літературних зацікавлень історичною нараці-єю, ініційованих неаналітичною філософією. Жодна з моїх інтерпрета-цій не позбавлена певного філософського підґрунтя, проте, це не озна-чає, ототожнення в кожному випадку з наративістичним, зокрема, ра-дикальним способом розуміння історіописання.

У цій книжці мене передовсім цікавить емпіричний контекст істо-ричної нарації, тобто її еміпричне дослідження, в ході якого слід ви-користовувати і досягнення аналітичної філософії, і пошуки нара-тивістичної філософії (зокрема, постмодерністської, в тому числі де-конструктивізму), і теорію літератури. Для емпіричного дослідження

13 Свою «Історію Риму» (Römische Geschichte) Момзен розпочинає так: «Довкола різ-номанітно поділеного Середземного моря, що вгризаючись глибоко в земну твердь творить величезне океанське лоно, то звужуване островами й півостровами, то знов розлите вшир, розділяючи і водночас поєднуючи три частини стародавнього світу, із давніх давен розселилися народи, котрі, етнографічно і мовно належачи до різних рас, усе ж являли собою єдину історичну цілість» — Römische Geschichte, Phaidon Verlag, Wien-Leipzig 1932, s. 21.

14 Термін linguistic turn, що його серед інших використовував Річард Рорті (Richard Rorty, Twentyfive Rears After, [w:] The Linguistic Turn, Chicago 1992, p. 371–374), був, як стверджує Іґнаціо Олабарі (Ignacio Olábarri, “New” New History: A Longue Durée Structure, “History and Theory” 1995, № 1, p. 19), сформульований, ймовірно, Ґуставом Берґманом у його праці «Логіка і Дійсність» (Gustav Bergman, Logic and Reality, Madison (Wisc.) 1964, p. 177.

24

Вступ

(інтерпретації) історичної нарації особливо важливими є деякі резуль-тати наративістичної рефлексії, що відкрили для цих досліджень нові перспективи, відсутні в аналітичній філософії.

Звернімо увагу на два нові підходи. Перший — відмова від тракту-вання мови як нейтрального посередника (інструменту), що нібито до-зволяло (за відповідного точного окреслення понять) говорити (писа-ти) про позамовну дійсність або, інакше кажучи, відображати цю дій-сність. За такого трактування інтерес до мови, дискурсу, нарації, тексту опинявся на другому плані. Цей інтерес обмежувався до вже згадано-го «точного окреслення» (шліфування, дефініювання) і формалізування мовних інструментів нарації. Натомість лінґвістичний поворот спряму-вав інтерес власне до мови та її проявів.

Після лінґвістичного повороту, що виводить своє філософське ко-ріння від Іммануїла Канта і Фрідріха Ніцше, а лінґвістичне — від Фер-динанда де Соссюра, мову вже не можна трактувати як прозору струк-туру, розташовану між дослідником та дійсністю. Мову (нарацію, дис-курс, текст тощо) розуміємо вже не як інструмент, що уможливлює «об’єктивний» опис реального світу, а як інструмент, необхідний для конструювання образів світу («можливих світів»). Використання цього інструменту дає можливість лише часткового володіння світом.

Другою істотною новацією, що випливає з наративістичної філосо-фії (і чого бракувало філософії аналітичній), є тлумачення історичної нарації як певної текстуальної цілості, котру не можна звести до речень, що надаються до аналізу за допомогою логічного інструментрію. Аналі-тична філософія історії переймалася видобуванням з історіографічних текстів логічних моделей пояснення. При цьому такий текст трактував-ся як резервуар прикладів, потрібних для обґрунтування тих чи інших тез, наприклад, тієї, що історик має або не має посилатися на загальні закони.

Тлумачення історичної нарації як текстової (наративної) цілості, що не розкладається на прості елементи не порушуючи цієї цілості, дозво-лило поглянути на історичну нарацію цілком інакше, ніж дотепер. Таке тлумачення відкрило нові поля для роздумів (зокрема, у царині ритори-ки) і показало особливості історичної нарації, невідомі чи незрозумілі раніше. Водночас це створило запит на теорію історичної нарації, котра, як уже згадувалося, мала знайти опертя в різних філософських течіях, а також у теорії літератури (зокрема, в риториці), в логіці, мовознавстві, семіотиці, соціології знання, історичній антропології.

25

Вступ

У цій, іще не сформованій теорії історичної нарації, фундаменталь-не значення мають дві проблеми. Перша — проблема стосунків між іс-торичною та літературною нараціями; а друга — проблема співвідно-шення історичної нарації з позатекстовою дійсністю, або ж проблема іс-торичної істини.

Очевидно, що з погляду логічної та граматичної структури історич-на нарація не відрізняється засадничо від нарації літературної, за ви-нятком значної частини поезії. Ясна річ, якісь відмінності в цій площи-ні існують, а це вимагає окремого аналізу, однак вони не розмежовують чітко перший та другий види нарації. Зрештою, такі відмінності у логіч-но-граматичній структурі можна знайти між різними видами (школа-ми) у самій історичній нарації.

Головною відмінністю між історичною (у сенсі історіографічного тексту) та літературною нарацією, є, на мою думку (котру поділяють й інші автори, наприклад, Арналдо Момільяно15), те, що в історичній на-рації не повинно бути вигаданих тверджень (фіктивних, що не посила-ються на критично перевірені історичні джерела) про окремі факти чи явища, а в літературі таких обмежень не існує.

Наприклад, літератор (письменник, поет) може занурюватися у вну-трішнє життя своїх героїв, а історик — не може, через відсутність дже-рел, котрі б це уможливили. Саме тому Вільгельм Дільтей стверджував, що найповнішою формою історіографічного висловлювання є автобіо-графія, а Йоган Дройзен заздрив Шекспірові, який здатен був описати психічне життя своїх героїв. Таке проникнення вважають «перетином межі» (crossing the border), що відділяє історію від літератури. Втім, не можна виключати появи на цьому полі істориків, що раніше було для них своєрідним табу16, 17. У подальшому викладі побачимо, що навіть

15 Див.: A.Momigliano, Sui fondamenti della storia antica, Einaudi, Torino 1984, s. 479. Жан-Клод Ґарден хотів би знайти для історії (як і для гуманітарних наук за-

галом) «третій шлях» між нарацією природничих наук та літературою — див.: Formalisation et simularisation, [w:] Une école pour les sciences sociales. De la VI e séction à L’École des Hautes Études en Sciences Sociales, ed. J.Revel i N.Wachtel, Éd. du Cerf, Éd. du l’EHEES, Paris 1966, p. 185–202. Див. також: W.Lepenies, Die drei Kulturen, Hansen Verlag, Münich 1985; L.Gossman, Between History and Literature, Harvard University Press, Cambridge (Mass.) 1990.

16 Див. рецензію на вказану в назві книжку Саймона Шами: C.Strout, Border Crossing: History, Fiction and Dead Certainities, “History and Theory” 1992, No 2, р. 153–162.

17 Сьогодні історики вже з’явилися на цьому полі, свідченням чого можна вважати по-яву такого напряму історіографії як психоісторія (Див.: DeMause, Lloyd. Foundations

26

Вступ

межа між конкретними фактами, співвіднесеними із джерельною ін-формацією, та фікційними фактами, не завжди достатньо чітка; особли-во якщо посилання на джерело не безпосереднє, тобто, існування кон-кретного факту обґрунтовується на підставі опосередкованої, а не пря-мої інформації. Але врешті-решт ми інтуїтивно здогадуємося, до чого призводить свідоме введення фікційності до історичної нарації, тобто, що було б перетином тієї межі, котра відділяє історичну нарацію від лі-тературної.

Відмінностей між цими двома різновидами нарацій є чимало, од-нак лише та відмінність, що стосується характеру тверджень про окре-мі факти (узагальнені факти — це завжди збірні понятійні конструк-ції чи інтерпретації), має настільки категоричний характер. Історична нарація, принаймні класична, набагато тісніше прив’язана до хроноло-гічної осі, аніж значна частина літературних нарацій, зокрема тих, що пов’язані з так званим новим романом чи з постмодерністською літера-турою взагалі.

Елізабет Дідс Ермарт, аналізуючи в контексті історичної нара-ції подібну літературу, якій вона приписує «багаторівневе мислення» (multilevel thinking), сверджує: «Хитросплетіння фабули під пером май-стрів постмодерністської нарації, від коротких оповідань Борхеса до товстих книжок Набокова, мають примхливу, метонімічну в десятому степені наративну лінію, позаяк вони регулярно збочують з узвичаєно-го шляху подання окремих деталей; ці хитросплетіння — наче сумноз-вісні піщинки в шестернях чи цвяшок у черевику. Такі дрібниці й поро-джувані ними нібито незначні відмінності, насправді надзвичайно важ-ливі, бо саме вони конституюють дискурсивну систему»18. Елізабет Дідс Ермарт також вважає, що «кожного разу, коли з’являється подібна де-таль, читач неначе зісковзує із поверхової фабули (plot) [...] до словесної гри, до тематичного відлуння чи до повторюваної фігури»19. Таким чи-ном, лінійний час, притаманний історичній нарації, перетворюється на

of psychohistory. New York: Creative Roots, 1982.; Tomasz Ochinowski, Tomasz Pawelec, Historia psyhologiczna a problematyka źródeł // Historek wobec źródeł. Historiografija klasyczna i nowe propozycje metodologiczne: praca zbiorowa pod redakcją Jolanty Kolbuszewskiej i Rafala Stobieckiego. — Łódź: Ibidem, 2010. — s.39–78; Психоистория // Словарь историка / под ред. Н. Оффенштадта при участии Г.Дюфо и Э. Марюзеля. — М.: РОССПЕН, 2011. — с.148–150.) — Прим. наук. ред.

18 E.Deeds Ermarth, Sequel to History. Postmodernism and the Crisis of Representational Time, Princeton University Press, Princeton (New Jersey) 1992, p. 188.

19 Ibidem.

27

Вступ

ритмічний час, що з ним Елізабет Дідс Ермарт пов’язує багаторівневу свідомість читача. Одначе повторимо, що ця відмінність тільки в мірі, і вона має місце не лише між літературною та історичною нарацією, але й між різними літературними творами. В підсумку лінійність та ритміч-ність часу перетинаються.

Подібна ситуація з іншою відмінністю між історичною та літера-турною нарацією. Відомо, що в літературній нарації описується процес розвитку якихось ситуацій (наприклад, прийняття рішення, народжен-ня почуттів, що виражається, серед іншого, в діалогах, внутрішніх мо-нологах, описах взаємин тощо). Натомість в історичній нарації завжди виокремлено оповідача (історика), котрий подає результати своїх дослі-джень. Цей оповідач — цілковитий господар нарації (ясна річ, йдеться про її зовнішній бік). Він описує свій об’єкт «з-зовні», натомість літера-тор дозволяє своєму об’єктові «промовляти», перемежовуючи власний коментар (чи опис) із наданням слова персонажам. Історик назагал не має такої можливості, хоча вона з’являється в тих випадках, коли він ци-тує наративні джерела20.

Історик завжди виступає в масці наративного диктатора, натомість літератор може одягати різні маски, хоча насправді є не меншим (а може навіть деспотичнішим) диктатором, котрий упевнено нав’язує своє ба-чення і свої переконання (beliefs) читачеві.

Показавши, що історична нарація істотно відрізняється від літера-турної, бо в ній не має бути фікційних тверджень щодо конкретних фак-тів (тобто твердження про конкретні факти мусять ґрунтуватися на ві-

20 Наведемо тут два приклади: перший стосується літературної нарації, а другий — історичної. 1. «Кому це ви, Швейку, несете? — спитав нещасний надпоручик, коли Швейк поклав на землю загорнуту в шинелю цілу купу всячини, яку виманив з офі-церської кухні. Швейк на мить збентежився, але відразу ж опам’ятався. Його об-личчя засвітилося радістю та спокоєм, і він відповів: — Це, насмілюсь доповісти, для вас, пане обер-лейтенанте, тільки не знаю, де ваше купе, а потім, мені невідомо, чи пан комендант поїзда не матиме нічого проти того, аби я перейшов до вас. Він така свиня». (Я.Гашек. Пригоди бравого вояка Швейка / Переклад з чеської Степана Масляка. — Харків, «Фоліо», 2006 — с. 317); 2. «Одначе невеликі, місцеві базари та-кож виконують важливу роль: по суті, ту саму, що й знамениті ярмарки в Ліоні, Медіна-дель-Кампо, Франкфурті-на-Майні, Ляйпцігу. Завдяки недавнім досліджен-ням можемо відтворити історію численних, провінційних базарів — у Ланчано, в Салерно, в Аверсі, в Луч’єрі, в Реджо-ді-Калабріа в Неаполітанському королів-стві, ринків у Реканаті та Сенігальї в Папській державі; Ломбардських ринків […]». (F.Brodel, Morze Śródziemne i świat śródziemnomorski w epoce Filipa II, t. 1, Wydawnicrwo Morskie, Gdańsk 1976, s. 418.)

28

Вступ

рогідних джерельних свідченнях), ми натрапляємо на те, що я називаю парадоксом історичної істини. Цей парадокс, як уже говорилося, стає однією з найпринциповіших проблем, що мусить знайти відображення в теорії історичної нарації.

Згідно з методом логічного аналізу тверджень (класичної логіки), іс-тинною є лише та логічна сума тверджень, у якій усі її члени є істинни-ми, а неістинність хоча б одного з них спричиняє неістинність усієї ло-гічної суми (тобто всієї наративної послідовності). Натомість в історич-ній нарації справа виглядає складніше. Іще лорд Актон, який закликав досліджувати не епохи, а проблеми, говорив стосовно нарації Леополь-да фон Ранке, що всі твердження в ній правильні, а загальний хід мір-кувань — неправильний. Ми нерідко схильні високо оцінювати деякі нарації, попри їх фактографічну слабкість («помилки»), навіть вище за ті, що вирізняються фактографічною точністю. Тому істинність чи неіс-тинність окремих тверджень про історичні факти — це не те саме, що іс-тинність чи неістинність наративної цілості. Що ж відбувається з істо-ричною істиною?

Випереджаючи висновки, що містяться в цій книжці, скажу: цей па-радокс неможливо розв’язати за допомогою класичної (тобто кореспон-денційної) концепції істини. Ця проблема не виникала на ґрунті аналі-тичної філософії історії, бо в ній не було інтересу до нарації як цілості, тобто структури, що є чимось більшим за послідовність артикульова-них тверджень. Про це вже йшлося. Але я знову звертаю на це увагу в контексті істини, позаяк, на мій погляд, цю проблеми не можна дослі-джувати без глибшого проникнення в структуру історичної нарації, і то не лише в її артикульовані шари. Це означає відхід від концепції нарації, орієнтованої на твердження, якоюсь мірою паралельний до спроб тво-рення концепції теорії, не орієнтованої на твердження (зокрема, в пра-цях Джозефа Сніда)21.

Ця книжка становить більшою мірою збірку статей, присвячених проблематиці історичної нарації, аніж систематичний виклад теорії та-кої нарації, однак у ній містяться також міркування, що слугують підго-товкою до такого цілісного тлумачення. У першій частині вміщено тек-сти, що відображають розвиток наративістичної філософії історії. Тут представлено і проаналізовано внесок Йогана ҐуставаДройзена, Мішеля

21 Див.: J.Topolski, The Concept of Theory in Historical Research. Theory versus Myth, “Storia della Storiografia 1988, No 13, s. 67–79.

29

Вступ

Фуко, Артура Данто і Франкліна Анкерсміта в цей розвиток. Далі читач знайде загальний огляд розвитку цієї течії протягом останніх десяти-літь. Це своєрідна історія лінґвістичного повороту (linguistic turn) у сфе-рі історичної рефлексії.

У другій частині йдеться про різні проблеми, пов’язані зі структу-рою нарації, в якій я виокремлюю (і в цьому новизна моєї концепції) три шари (аспекти, субструктури): логічно-граматичний, риторичний (пе-реконувальний), а також ідеологічно-теоретичний (керівний, глибин-ний). Тут немає систематичного аналізу, запропоновано лише уявлення про засади цієї концепції. Стрижнем цієї концепції є теза, що історич-на нарація — це переконувальне і водночас інформативне повідомлен-ня. Про це йдеться в тексті загального характеру, яким розпочинається друга частина.

Головними вимірами історичної нарації є час і простір. У цьому кон-тексті я не заглиблююсь у філософські аспекти дискусій на згадану тему, оскільки мене цікавить передовсім функціонування часу і простору в на-рації, тобто те, як історик оперує цими категоріями, інакше кажучи — гра-ється з часом і простором. Цій проблемі присвячені два подальші розділи.

Окрім того, у другій частині певну увагу приділено проблематиці функціонування метафор у нарації. Також одержала розвиток пробле-матика пояснення в історичній нарації, трактована мною не як частина контексту обґрунтування (context of justification), панівного в аналітич-ній філософії науки, а як фрагмент філософії аргументації (в розумін-ні Хаїма Перельмана). Частина цього розділу є своєрідним вивченням прикладу (case study), присвяченого поділам Польщі.

Третю (найбільшу) частину книжки присвячено проблематиці, пов’язаній з найглибиннішим шаром нарації — керівним, або теоретич-но- ідеологічним. Головну увагу тут зосереджено на міфах, що функці-онують в історіографії. Спершу представлено різновиди міфів (розділ XI), а далі подано детальний аналіз міфу революції та міфу піднесен-ня (sublime). Потім розглянуто питання застосовності теорії хаосу до іс-торії, при цьому зауважено, що це могло б означати включення до неї нового фундаментального міфу. Далі, проаналізувавши механізм ста-новлення історіографічних міфів, я розглядаю присутній у сучасній польській історіографії повстанський міф. У трьох наступних розділах (XVI — XVIII) проаналізовано функціонування теоретичних концеп-тів у нарації (як-от «занепад», «герої», а також «два тіла короля» Ернста Канторовича).

30

Вступ

Четверту частину присвячено проблемам істини та об’єктивності історичної нарації у контексті історичних джерел. Включення джерел до такого аналізу є також моєю новацією. Виявляється, що неможливо вести плідні (а не загальні) дискусії про історичну істину, без урахуван-ня джерел як резервуарів базових відомостей (що їх я вирізняю у своїх дослідженнях)22.

Я переклав цитати з творів, що не перекладені польською мовою.Хочу подякувати моїм співробітникам, колегам, учасникам семіна-

ру за зауваження, висловлені під час дискусій із багатьох розкритих у книжці тем, зокрема, доктору Еві Доманській та доктору Войцеху Вжо-секу. Особливої подяки заслуговує мій приятель, професор Рафаелло Рі-гіні з Туринського університету, за цінні поради і постійний інтерес до моїх досліджень.

22 Деякі тексти з цієї книжки вже були опубліковані раніше. З першої частини — текст про Дройзена опубліковано у кн.: Rola Niemiec w procesach rozwojowych Europy XIX i XX wieku, pod.red. A.Czubińskiego, Wielkopolska Agencja Wydawnicza, Poznań 1955. Тексти про Фуко і Данто опубліковано у 3 томі книжки: Przewodnik po literaturze filozoficznej, pod. red. B.Skargi, Wydawnictwo Naukowe PWN, Warszawa 1995; а в 4 томі цього видання з’явився текст про Анкерсміта. Текст про розвиток наративістичної фі-лософії історії наприкінці XX століття опубліковано під назвою Historia czy literatura? Kontrowersje wokół statusu nauki historycznej, “Kwartalnik Historyczny” 1993, nr 4.

З другої частини раніше були опубліковані наступні фрагменти: текст про про-стір історичної нарації під назвою “Przestrzeń i historia” — у кн.: Rzeki. Kultura — cywilizacja — historia, pod. red. J.Kołtuniaka, t.III, Wydawnictwo Śląsk, 1995, s. 15–32; текст про історичне пояснення — у виданні: Humanistyka jako autorefleksja kultury, CIA Books, Poznań 1993–1995, pod. red. K.Zamiary, s.9–32; текст про періодиза-цію в історичній нарації — у кн.: Między wielką polityką a szlacheckim partykularzem, Wydawnictwo UMK, Toruń 1993, s. 31–41.

З третьої частини опубліковано раніше такі фрагменти: XI розділ — у: “Przegląd Humanistyczny” 1994, nr 5, s. 27–36; XII розділ — у скороченій версії в часописі: “Polityka” nr 27 z 8.07.1989; XIII розділ — у кн.: Historia, idee, polityka, Wydawnictwo Naukowe Scholar, Warszawa 1995, s. 178–191; XVIII розділ — у: “Przegląd Humanistyczny” 1996, nr 1, s. 19–26, “Przegląd Humanistyczny” 1996, nr 3; XIX роз-діл — у кн.: Ernst Kantorowicz, 1895–1963. Soziales Milieu und wissenschaflische Relevanz, wyd. J.Strzelczyk, Instytut Historii UAM, Poznań 1996, s.119–127.

З четвертої частини раніше були опубліковані: XX розділ — у кн.: O nauce i filozofii nauki, pod. red. K.Zamiary, Wydawnictwo Fundacji Humaniora, Poznań 1995, s. 139–150; XXIV розділ — у Wydawnictwie UMCS.

Усі тексти, що публікувалися раніше, спеціально для цієї книжки більшою чи меншою мірою були поредаговані, а їх назви — змінені. Також додалися підназви. Я вдячний видавцям за дозвіл включити ці тексти до нової публікації.

395

Іменний покажчик

Вайт Гейден 19, 20, 23, 36, 37, 47, 61, 74, 80, 84, 85, 93, 95, 96, 97, 98, 102, 189, 218, 241, 245, 348, 349, 350, 354, 363, 378, 387, 390

Вайц Ґеорґ 186Валенса Лех 315Валера Еймон де 315Валерштайн Іммануїл 161, 162Вашинґтон Джордж 315Вебер Макс 125, 302, 361Венцславський Богуслав 148Верешицький Генрик 165, 168, 169, 170,

171, 175, 177Вжосек Войцех 11, 12, 21, 136, 138, 189,

194Вікліф Джон 132Віко Джамбатіста 303Віллані 50Вілрайт Пол 90, 190, 294Вільчинський Марек 237, 240Вітґенштайн Людвіґ 33, 92, 346, 362, 381Водолазов Г.Г. 227Войцех св. 127, 312Волбенк Френк Вільям 297Волш Вільям 79, 86, 110Воткінс Дж. 82Вуйціцкий Р. 349Вук Герман 384

Гаак С’юзен 191, 199Габаккак Г.Дж. 133, 135Габермас Юрґен 63, 383, 386Гайдеґґер Мартин 33, 35, 53, 362Гайзенберґ Вернер 251Галілей 251Гант Лінн 368Гаскел Томас 366, 367Гашек Ярослав 27Геґель Ґеорг Вільгельм Фрідріх 36, 37, 74,

215, 234, 242, 244, 362Гейс Н.К. 257Гейс Пітер 257Гекстер Джек 365Гемпель Карл 82, 100, 254, 255, 258, 260,

261, 262, 264, 321

Гемпфрі Стівен 189Генріх VII 132Генріх VIII 132 Геракліт 123Геркулес 272Геродот 164Герхарт С’юзен 103Гессе Мері 190, 361Гіббон Едвард 292, 295, 303Гіз Пітер 218Гілберґ Рауль 387, 388, 389Гінтікка Яако 189Гітлер Адольф 155, 382Гобарт Майкл 352Годдер Іен 371Гойя Франциско 240Голінджер Д. 365Горн Карл 165, 168Грегоровіус Ф. 184Григорій XVI 289Грінейл Франсуа 222Гудмен Нельсон 189Гумбольт Вільгельм 35, 39Гуссерль Едмунд 33, 35, 362Гуч Джордж 34Гюбнер Р. 35, 39Г’юм Девід 55, 77, 93

Ґадамер Ганс-Ґеорг 35Ґарден Жан-Клод 25Ґвічардіні Франческо 50Ґейл Пітер 246Ґейштор Александер 235Ґерінг Герман 382Ґєдимін Єжи 16, 92, 331, 332, 334Ґінзбург Карло 100, 319Ґір Р.Н. 349Ґірц Кліфорд 93, 101, 345Ґлайк Джеймс 252Ґолдстейн Леон 98, 351, 352, 353, 354, 374Ґомулка Владислав 315Ґордон Лінда 365Ґосмен Лайонел 102, 103, 242Ґрабський Анджей 209Ґрешем 259Ґроблер Адам 351

396


Ґуж Олімпія де 111Ґутенберґ Йоган 309

Дайк Ч. 263Даммет Майкл 351Данкер М. 35Данте Алігєрі 327Данто Артур 29, 30, 73, 74, 75, 76, 77, 78,

79, 80, 81, 82, 83, 84, 95, 100, 109, 116, 128, 129, 131, 255

Дарвін Чарльз 262, 293Дарнтон Роберт 101Девідсон Дональд 93, 189, 351Девіс Наталі Земон 101, 136, 137, 319Девіт Майкл 346, 347Дейвіс Норман 119, 120Декарт 33, 59, 60, 346, 351Делакруа 81Демандт А. 189Дерріда Жак 23, 33, 55, 65, 91, 239, 240,

244, 351Джейкоб Маргарет 368Джойс Джеймс 241, 368Джонсон Марк 190Дівальд Н. 35Дільтей Вільгельм 25, 35, 42, 94, 362, 377Длуґош Ян 246Доманська Ева 11, 12, 30Домбровський Ян 246Дрей Вільям 140Дройзен Йоган Ґустав 20, 25, 30, 33, 34,

35, 36, 37, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 94

Дубчек Александер 104Дюбі Жорж 101, 137Дюмезіль Жорж 62

Евдем 123Едип 78Ейхман Адольф 382Еко Умберто 180, 182, 190, 243, 249, 284Еліаде Мірча 208Емпедокл 123Епплбі Джойс 368Ермарт Елізабет Дідс 26, 137

Єккель Ебергард 387

Жійяр Жак 318Жмігродський Пьотр 193Жорес Жан 226

Замміто Джон 216Заєвський В. 202Зайдлер Павел 348, 349Зиґмунт ІІІ 149Зюбель Генріх фон 185, 186Зьомек Єжи 190

Ігрицький Ю.І. 225Іґґерс Ґеорг 35Індурк’я Біпін 190, 191, 199Інокентій III 323Іполіт Жан 53

Казимир Відновитель 129Канґієм Жорж 53, 54, 61, 65Кант Іммануїл 24, 33, 55, 60, 150, 199, 213,

234, 236, 237, 238, 239, 240, 241, 245, 351

Канторович Ернст 29, 316, 318, 319, 320, 321, 322, 323, 324, 325, 326, 327

Канштайнер Вулф 386, 387, 389Карлайл Томас 242, 254Карр Девід 362Касірер Ернст 88, 208, 321Катерина ІІ 147Квайн Віллард ван Орман 93, 346, 369Квінтиліан 118Келнер Ганс 214, 215, 379, 381, 385Кінєвич Стефан 285Клеопатра 253, 254, 257Клерендон Едвард 222Клопенбурґ Дж. 365Клопп Онно 34Кміта Єжи 16, 111, 176, 177, 368, 369, 378Кміціц Анджей 306Коббан Альфред 228, 231Ковалевський Йозеф 234Колінґвуд Робін Джордж 94, 95, 377Кольбе Максиміліан 314Кондорсе Жан А. де 111, 295, 296

397


Конечний Фелікс 247Конт Огюст 215Коперник Миколай 152, 221Кортасар Хуліо 137Коссок Манфред 227Костюшко Тадеуш 314Крамнік Ісаак 222Кріґер Леонард 215Кроче Бенедетто 79, 94, 109Кузнєц Саймон 302, 303, 304Кузьма Еразм 201Кукєль Мар’ян 246Куклінська Кристина 148Кун Томас 18, 57, 98, 268

Лакапра Домінік 23, 97, 214Лакофф Джордж 190Ланґ Берел 385, 386, 387, 389, 390Ланчковський Ришард 252Левінас Емануель 381Леві-Строс Клод 62Ле Гофф Жак 317, 318Лекініо 111Лелевель Йоахим 15, 140Ленін Володимир 272, 313Лепковський Тадеуш 283Ле Руа Ладюрі Емануель 100, 137, 166,

171, 172, 176, 319, 389Лефевр Жорж 228Лєдуховський Мечислав 165, 166, 168,

169, 170, 171, 172, 174, 175, 177Лінней 57, 59, 70Ліотар Жан-Франсуа 33, 101, 196, 239,

240, 245, 385, 389, 392, 393Локк Джон 346, 351Лонгін 234Лоренц Едвард 198, 368Лоренц Кріс 368Лукман Томас 361, 362Людовік ІХ св. 312, 313Людовік ХІV 313Лютер Мартин 382Ляйбніц Готфрид Вільгельм 60, 86, 88, 89,

99, 350

Магомет 313

Майнеке Фрідріх 35, 51, 88Макіавеллі Ніколо 50Макклоскі Дональд 257, 258, 259, 260Малевський Анджей 16Малер Ґустав 241Мангайм Карл 358, 361, 363Мандельбаум Моріс 189, 203Ман Поль де 93Маркс Карл 16, 41, 66, 74, 215, 227, 242,

296, 358, 361Матієз Альбер 226Мегіл А. 61Мейленд Джек 97Мейтленд Фредерік 320, 322Меландрі Е. 94Мелетінський Елізар 208Микола I 288Микола II 286Мілтон Джон 239Мінк Луїс 73, 74, 84, 94, 95, 198Міцкевич Адам 15, 21, 209, 246, 277, 279Міцман А. 103Мішлє Жуль 96, 102, 224, 242Мозаріц Клод 225Момзен Ганс 23Момзен Теодор 23, 195, 389Момільяно Арналдо 25, 124Монсе Дюмель де 229Моріне Мішель 229Мюллер М. 35Мюнц П. 235, 352

Набоков Володимир 26Най Девід 241Найтінґейл Флоренс 314Наполеон Бонапарт 37, 46, 87, 111, 130,

214, 233, 246, 248, 290, 315Нікодем Ярослав 246Нісбет Роберт 189, 294Ніцше Фрідріх 24, 33, 53, 61, 123, 190, 201,

344, 366Новак Лєшек 16Новік Пітер 365, 366Ноел-Сміт П.Г. 351, 353Нольте Ернст 382, 386Нора П’єр 317

398


Норвід Ципріан 235Ньютон Ісаак 251

Озуф Мона 134, 135Октавіан Авґуст 254, 313Олабарі Іґнаціо 23Олександр Великий (Македонський) 38,

247, 248Олександр Невський 315Олесницький Збіґнєв 246Олсен Манкур 301, 302, 303, 304Ольбрехт-Титека Л. 343Орр Лінда 102Ортоні Ендрю 190

Парацельс 58Патнем Гілларі 104, 344, 347, 354, 357, 368,

377Патрик св. 311, 312Перельман Хаїм 29, 343Петі Вільям 70Петрарка Франческо 77Піаже Жан 61Пілсудський Йозеф 272, 286, 314Пінель Філіп 70Платон 33, 123, 351Плаум Ч. Ф. 35Пойкерт Детлеф 388, 389Покок Альфред 98Полібій 50, 292Понятовський Станіслав Авґуст 145, 146,

148, 278Поппер Карл 18, 267, 351Потоцький Ян 116Поцєй Богдан 241Пуанкаре Анрі 92, 251

Райш Джордж 100, 253, 254, 255, 256, 258, 259, 261, 262, 263, 264

Рамус П. 56Ранке Леопольд фон 28, 36, 39, 40, 41, 42,

50, 96, 185, 215Рассел Бертран 33Раумер Ф. 184Ребман А.Г.А. 184Рейл Річард 88

Ришельє 48Рігіні Рафаелло 30Ріґні Енн 103, 242Рікардо Давид 70Рікер Поль 23, 117, 189, 194, 294, 379Рікмен Томас 258, 259, 260, 261, 262Ріман Бернгард 92Рітсерт Юрґен 361Ріше Дені 225Рой Б. 55Рорті Річард 23, 33, 55, 97, 104, 218, 235,

351, 352, 392Ростовцев Міхаіл 298Рот Пол 258, 259, 260Рутковський Ян 14, 183, 228, 256Рюзен Юрн 35

Саварі 112, 113, 115Сартр Жан-Поль 55Седілло Рене 233Серейський Мар’ян 34Сібік Пол 110Сірл Джон 188Скарга Барбара 72Скіннер Квентін 98Скотт Джеймс 102Снід Джозеф 28Собул Альбер 225, 226, 227Соссюр Фердинанд де 24, 63, 93, 345Спілберг Стівен 384Сталін (Джугашвілі) Йосип 202, 232, 272,

314, 386Стамбовскі Філіп 189, 203Станіслав св. 312Сташевський Яцек 143, 146Стемпель В. Д. 189Стоун Лоренс 94Строусон Пітер 84

Талейран Шарль Моріс де 81Тарський Альфред 344, 346Тжецяк Г. 14Тойнбі Арнольд 74, 292, 295, 296, 302Токвіль Шарль Алексіс де 44, 96Толмін Стівен 342Тома Аквінський св. 320, 325, 326

399


Топольський Єжи 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 140

Трауґут Ромуальд 314

Февр Люсьєн 317Феєрабенд Пол 346Фейн Г. 84Філіпович Станіслав 208Фішер Вольфрам 303Фішман Дж. С. 130, 135Фогелін Р.Дж. 195Форс Майкл 231Фостер Роберт 231Франциск св. 323Фрасен Бас фон 348, 349Фреґе Ґотлоб 33Фрезер Джордж 318Фрідлендер Сол 387Фрідріх Вільгельм IV 38Фрідріх ІІ Великий 46, 185, 186, 318, 324,

382Фрідріх ІІ Гогенштауф 323, 324Фріс П.Г.Г. 94Фройд Зиґмунт 64, 96, 217Фромма Фрідріх 382Фромм Еріх 382Фуко Мішель 20, 23, 29, 30, 33, 47, 53, 54,

55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69, 70, 71, 72, 73, 91, 96, 98, 218, 381

Фукс Стівен 361Фукуяма Френсіс 293Фюре Франсуа 224, 225, 226, 364

Халдун Ібн 292Христос 47, 313, 322, 323, 325

Цезар Гай Юлій 78, 353Цицерон Марк Тулій 94, 105, 118

Чарновський Стефан 311Чарторийський Адам Єжи 202, 278Черчіль Вінстон 309Чомський Наум 115, 191, 193, 194

Шама Саймон 25, 103Шекспір Вільям 47, 322Шелер Макс 234, 237Шермер Майкл 257, 263, 264, 265Шиллер Фрідріх 242Шлеєрмахер Фрідріх 39Шпенґлер Освальд 292, 302Шрамм Персі 318Шродер Ганс Крістоф 227Штейн Генріх фон 38

Якобсон Роман 63Янг Джеймс 391Ясперс Карл 381, 382, 383Яхимович З.П. 232

Наукове видання

Єжи Топольський

Як ми пишемо і розуміємо історіюТаємниці історичної нарації

Переклала з польської Надія Гончаренко

Науковий редактор доктор історичних наук Юрій Волошин

Літературний редактор Олександр Гриценко

Підписано до друку 20.06.2012. Формат 70x100/16. Умов. друк. арк. 38,7. Папір офсетний. Друк офсетний.

Видавництво «К.І.С.»04080 Київ–80, а/с 1, тел. (044) 462 5269

http://kis.kiev.uaСвідоцтво про внесення до Державного реєстру

суб’єктів видавничої справи ДК №677 від 19.11.2001 р.

Віддруковано ТОВ ВПК «Експрес-поліграф», м. Київ, вул. Фрунзе, 47б

Documents

Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної нарації