Соwww.sobornews.org

бор

Коли відбудеться виборчий Синод

УГКЦ сьогодні:церковна статистика

Передача урядув історії УГКЦ2 8 14

наш

новини аналітика швидко. .№2 (11) лютий 2011

Блаженніший Любомир залишає уряд Глави УГКЦ

Газеті «НАШ СОБОР» доручили зі-брати матеріали і розповісти усім греко-католикам та всьому україн-ському суспільству про деталі такої неординарної події. Не гаючи часу наша команда взялася до праці. Найперше ми звер-нулися до самого Блаженнішого Лю-бомира і попросили все докладно роз-повісти, пояснити і поділитися планами на майбутнє. У своєму інтерв’ю нашій газеті Блаженніший зазначив, що йому не страшно зали-шати Церкву, бо в УГКЦ є випрацьова-на візія майбутнього Церкви, яку його наступник буде втілювати. Прокоментувати подію згідно чинного церковного законодавства ми попросили керівника правничого від-ділу Патріаршої курії о. д-ра Віталія Токаря. За його словами виборчий Си-нод, на якому буде обраний новий Гла-ва УГКЦ, відбудеться впродовж двох місяців. Представити передачу влади з історичної перспективи ми попросили відомого церковного історика Олега Турія. У своїй статті автор показує, що у ХХ ст. УГКЦ має унікальний досвід передачі церковної влади. Крок Блаженнішого Любоми-ра є прецедентом в історії Київської Церкви. В цьому номері газети ви ма-єте унікальну нагоду побачити cлавних попередників, від яких Бла-женніший Любомир унаслідував вла-

2 актуально

Блаженніший Любомир залишає уряд Глави УГКЦ10 лютого Блаженніший Любомир повідомив у Києві, що Папа Бенедикт XVI прийняв його зречення від уряду Верховного Архиєпископа. Відповідне прохання Глава УГКЦ подав після того, як йому виповнилось 75 років.

Згідно з канонічним правом, до обрання нового Глави УГКЦ Церквою керуватиме Львівський архиєпископ Ігор Возьняк, який став Адміністратором. Протягом двох місяців відбудеться виборчий Синод, на якому буде обраний новий Глава УГКЦ.

За Блаженнішим Любомиром зберігаються всі почесті та титули, належні його санові.

редакторська шпальта

ду, яку передає своєму наступнику. Зі сторінок «НА-ШОГО СОБОРУ» ви дізнаєтесь про всіх очільників Київської Церкви. З метою більшого унаочнення ми графічно зобразили сучасний стан УГКЦ і показали не лише єпископів, а й монастирі, навчальні заклади, кількість вірних в Україні й світі. Ми вдячні Патріарху, що він дозволив саме нашій газеті першій розказати про таку важливу по-дію в житті УГКЦ. Упродовж року ми багато працю-вали і серед іншого разом, з Вашою, шановні читачі, допомогою стаємо справді всеукраїнським греко-католицьким виданням. Більше про десятилітню діяльність Блаженні-шого читайте у попередньому номері нашої газети.

Тетяна Шпайхер, головний редактор

Отче Віталіє, що говорять про зречен-ня від уряду Верховного Архиєписко-па церковні канони?Тут ми маємо справу з Кодексом Канонів Східних Церков, який діє з 1991 р. і є головним законодавчим збірником для нашої Церкви. Слід також брати до уваги партикуляр-не право УГКЦ, тобто ті канонічні норми, які є винятковими тільки для нашої Церкви і були прийняті на числених Синодах. Отже, на підставі кан. 126 (§ 1) зараз маємо ситуацію, коли через зречення Верховного Архи-єпископа, престол Верховного Ар-хиєпископа став вакантним. Згідно канонів, така ситуація можлива внаслідок смерті або, як у нашому випадку, зречення.

У своєму листі до Папи Блаженніший Любомир посилається на поважний вік та стан власного здоров’я. Чи це достатні підстави для зречення і чи за таких обставин Верховний Архиєпис-коп мав обов’язок зректися уряду?Вказані у листі підстави для зречен-ня уряду є серйозними, але вони більш важливі для нас, а не для за-конодавства. Згідно канонів, зре-чення відбувається на підставі ба-жання, чи радше права, Верховного Архиєпископа зректися уряду, і аж ніяк не є його обов’язком. Про це го-ворить кан. 967. Зважаючи на гід-ність уряду Верховного Архиєписко-па, у чинному законодавстві не передбачена можливість усунення Верховного Архиєпископа з його

уряду.Скажіть, будь ласка, чи звернення до Папи – це єдиний спосіб зречення?Ні, згідно чинного законодавства, існують два способи зречення цього уряду. У кан. 126 (§ 2) говориться про те, що Верховний Архиєпископ може подати своє зречення на роз-гляд Синоду Єпископів або безпо-середньо Римському Архиєреєві. У першому випадку Синод повинен розглянути прохання про-тягом трьох місяців з моменту його подання. У Кодексі йдеться про те, що причини для зречення мають бути справді серйозними, і саме на них має зважати Синод, приймаю-чи рішення. У своєму рішенні Си-нод повинен порадитись також з Римським Архиєреєм. Кан. 970 (§ 1) говорить, що зречення вважається таким, що відбулося з моменту по-відомлення про нього Главі Церк-ви. Цікаво, що протягом цих трьох місяців аж до моменту повідомлен-ня Верховний Архиєпископ у будь-який момент може відкликати своє зречення (кан. 970 § 2). Другий спосіб зречення – це безпосереднє звернення до Свя-тішого Отця і потім повідомлення про це Синоду, що власне і сталося в нашому випадку. Немає чіткого терміну щодо того, коли Папа може дати свою відповідь, але аж до по-відомлення про це Верховного Ар-хиєпископа зречення у будь-який момент може бути відкликане.

А хто керуватиме Синодом до вибору

нового Верховного Архиєпископа?Тут ми маємо справу із партикуляр-ним (місцевим) правом. Згідно пар-тикулярного права адміністратором вакантного престолу стане єпископ Львіської Архиєпархії, тобто сьогод-ні це владика Ігор Возьняк.

А які обов’язки має Адміністратор?Адміністратор Церкви володіє зви-чайною владою Верховного Архи-єпископа, за винятком усіх тих ад-міністративних дій Верховного Архиєпископа, які вимагають зго-ди Синоду Єпископів (кан. 130 § 1).У нашому випадку, головним обов’язком Адміністратора є також скликання Синоду єпископів для виборів нового Верховного Архи-єпископа. Адміністратор також голову-ватиме на виборчому Синоді до того часу, доки не буде обраний головую-чий виборчого Синоду (кан. 70). Крім того, до вибору нового Глави Церкви Адміністратор управ-лятиме тією єпархією, якою керу-вав Верховний Архиєпископ, що зрікся уряду (кан. 129). В нашому випадку - це Київська архиєпархія.

А коли, згідно чинного законодавства, має відбутися виборчий Синод?Греко-католицьке партикулярне право говорить про те, що вибор-чий Синод Єпископів повинен від-бутись протягом двох місяців від дня, коли стало відомо про вакант-ність престолу.

Розмовляла Тетяна Шпайхер

Мовою канонів

о. д-р Віталій Токар: Виборчий Синод відбудеться впродовж двох місяців

«НАШ СОБОР» попросив керівника Правничого відділу Патріаршої курії о. д-ра Віталія Токаря прокоментувати ситуацію на підставі католицького церковного законодавства.

Хоча це рішення мене спочатку потрясло, я зрозумів, що у Бла-женнішого є тверезий, реальний погляд на правдиві речі. Він про-сто не має фізичної сили викону-вати адміністративні функції Гла-ви Церкви. Вся Україна повинна бути безмежно вдячною йому за те, що він так шляхетно ніс свій особливий хрест. Не нарікаючи на незрячість, Блаженніший по-стійно ділився миром і духовно підтримував народ. Харизма промовляти до людей у нього залишається і він

надалі буде це робити пророчо. Сьогодні, коли стільки осіб безо-глядно прагнуть влади і ще безо-глядніше її тримаються, крок Блаженнішого - Христоподібний. Він йде за прикладом Божого об-наження. Син Божий умалюєть-ся, щоб стати людиною. Будучи Богом, завершуючи Свою місію, він віддає Свою владу і владу над Собою Своїм підвладним. Бла-женніший вільно відпускає пов-новаження, але залишається Батьком для нас, бо від батьків-ства ніхто не йде на пенсію.

о. д-р Борис Ґудзяк, ректор Українського Католицького Університету

Крок Блаженнішого є наскрізь мужнім, зрілим і знаковим 3

Блаженніший Любомир:

Я братиму участь у життіЦеркви і суспільства

4 тема номера

Ваше Блаженство скажіть, будь ласка, коли Ви почали ду-мати про зречення від уряду Верховного Архиєпископа?

Десять років тому. Відразу після вибору та уведення мене на пристіл, ми зійшлися з владиками на братню зустріч. Я тоді до них сказав: Ви мене вибрали, але я не хочу бути занадто довго в цьому уряді. Коли при-йде мій час, я хочу просити, щоби мене звільнили від цього. Бо знаємо з історії, що не дуже добре занадто довго бути в уряді, тим більше, коли людина вже при-старіла… Це до великої міри відбивається на житті Церкви. То була братня розмова, і єпископи мені не казали, що я буду змушений піти. Це був просто обмін думками. Я тоді сказав, що після свого сімдесятип’ятиріччя піду.

А що саме спонукало Вас до цього кроку, адже з тої ж таки історії відомо, що коли Патріарх Йосиф прибув після за-слання до Риму, йому тоді було 72 роки і після того ще 21 рік він був Верховним Архиєпископом?

Останні його роки були вже трудні для нього. Коли він був на Сибірі, то мав нагоду багато чого переосмис-

лити і навіть спланувати. Хоча там на Сибірі це все були лише мрії. Коли він приїхав до Риму, то був фі-зично здібний працювати і дуже енергійно взявся до праці, щоби здійснити ті плани, які вимріяв і випле-кав в лагерах. Але його останні п’ять років не були дуже легкими, все вже так не йшло гладко, як спочат-ку, бо йому вже було майже дев’ятдесят. Ми всі бачи-ли, як йому було тяжко, бо вже підводило здоров’я. І це один з тих моментів, що спонукав мене застанови-тися над тим, чи є корисно йти до кінця, до останньо-го віддиху. Бо як довго він міг працювати, як довго він мав ту силу, енергію, можливості, він працював, і все те, що він зробив – це прекрасно. Але прийшов час, коли вже не було ані тої енергії, ані тих можливостей. Вже треба щораз більше покладатися на поміч інших. Богу дякувати, що біля нього були люди, які були і йому, і нашій Церкві вірні і віддані. Вони дуже щиро йому допомагали. Тому сьогодні, коли я вже не маю стільки сил, я хочу передати уряд своєму наступнику, який буде дуже ефективно продовжувати працю. Бо то не є моя праця і я не є ключем. Ключем є Церква, а мета нашої

Блаженніший Любомир дав газеті «НАШ СОБОР» інтерв’ю, в якому пояснює своє рішення про зречення з уряду Глави УГКЦ та ділиться планами на майбутнє.

Пряма мовайдеться про спосіб діяння, як про візію і ціль. Я думаю, що в нашому єпископаті сьогодні вже є люди, які мають розуміння потреб нашої Церкви, її майбутності, беруть участь у формуванні візії майбут-ності. Тим більше, що сьогодні над візією майбутності УГКЦ свідомо і послідовно працює весь єпископат нашої Церкви. Ми працюємо для того, щоби планувати майбутність, щоби усвідомити собі, якою ми хо-чемо бачити нашу Церкву через 20-30 років. Отже, це думання вже є, тепер, я сподіваюся, що Синод вибере когось із діючих владик, які беруть участь у випрацюванні та-кої візії і зможуть цю відповідаль-ність перебрати та продовжувати працю.

А чи маєте Ви когось конкретного на увазі?

Я думаю про того чи іншого. Але остаточно вибере Синод.

А чи будете Ви пропонувати Синоду якогось кандидата?

Ні. В нас, на відміну від політи-ки, немає політичної реклами, але ми будемо дуже серйозно за-становлятись. Це не сталося рап-тово, бо я сказав єпископам, що хочу передати уряд два роки тому, коли мені виповнилося 75 років. Ми вже два роки старали-ся думати і планувати, кого по-трібно, яку особу потрібно, а піз-ніше дивитися, чи ми таку особу маємо. І думаю, що коли буде скликаний виборчий Синод, то владики будуть думати, дискуту-вати, як нормально буває в таких обставинах. Подібно, як відбува-ється з вибором Папи. Прига-дайте, як п’ять років тому обира-ли Святішого Отця, то говорилося про двадцять можливих канди-датів на 115 голосуючих. Карди-нали дискутували і вибрали од-ного з 20 кандидатів. Це не стається принагідно, то є нагода для дуже відповідальної заста-нови.

Якщо я правильно зрозуміла, то Ви ка-жете, що такий своєрідний виборчий процес розпочався ще два роки тому?

До певної міри так.

То скільки сьогодні є можливих кан-дидатів?

П’ятдесят, бо нас всіх є п’ятдесят. (сміється) Я так трохи жартую. Але

є різні кандидати в залежності від того, хто як з нас виборців бачить потреби Церкви. Бо може бути надзвичайно добра людина, але не в тому напрямі, який сьогодні по-трібний Церкві. Може, хтось пре-красний адміністратор, але все за-лежить від того, чи нам сьогодні найбільше потрібен адміністратор. Це речі, над якими ми сьогодні за-становляємось. Тому важко сказа-ти: тільки той чи той, – так воно не стається.

А що сьогодні найбільше потрібно УГКЦ?

Дуже потрібна є внутрішня єдність нашої Церкви. Ми є в Україні, ми є на поселеннях, ми є розкидані по всьому світі. Дуже важливо, щоби цю Церкву втримати внутрішньо об’єднаною. Це один з важливих аспектів. Справа єдності Церкви загалом є дуже важливою. Також дуже важливим є духовний розви-ток. В Україні після 70 років біль-шовицького режиму є свої особли-ві виклики. Можна багато говорити про різні потреби і кожна з них є важливою.

Згідно Кодексу Канонів Східних Цер-ков, є два способи зречення уряду Верховного Архиєпископа через по-дання до Синоду і через подання до Папи. Чому Ви вирішили звернутися до Папи?

Спочатку я сказав про це Синодові єпископів. Коли мені минуло 75 років, я сказав до єпископів: «До-рогі браття, мені минуло 75 років, я не є зобов’язаний, бо як Глава Церкви, я не мушу резигнутивати в певному віці, я можу йти до останнього віддиху, і ніхто мені не може це заборонити. Але я хочу ві-дійти від того уряду». Я також зголосив своє ба-жання до Святішого Отця, який то підтверджує і вже два роки з ним про це говорю: що і як найкраще було би зробити в цьому випадку, бо в історії нашої Церкви в остан-ніх століттях такого не було, щоби добровільно, ще при повнім розумі і здоров’ю зрезигнувати. Це є щось нове. Переважно наступника оби-рали після смерті. Я ж старався йти згідно з людською логікою і при-писами закону. Тому найперше сказав про це на Синоді, бо це наш найважливіший керівний орган і потім звернувся до Папи, щоб він потвердив моє рішення.

А як Ви оцінюєте, той стан, в якому сьогодні передаєте УГКЦ своєму наступнику?

праці – служіння Церкві, і ми ста-раємось це робити доти, доки мо-жемо це робити ефективно. Але приходить момент, коли вже нема тої сили і того розмаху, коли ми ді-йшли до певного рівня і хочеться, щоб це продовжувалось. Це не є продовження мене, це є продо-вження життя Церкви.

Чи сьогодні в УГКЦ є люди, які мають той розмах, якого потребує наша Церква? Чи є ті, хто зможе очолити церковний Синод?

А чому, ні? Я думаю, що є. Ніхто досі не мав нагоди проявитися дуже ефективно, бо не був Главою Синоду. Я думаю, що є люди, які мають ту здібність, треба тільки дати їм змогу її зреалізувати. На-певне, їхні початки будуть інакші, люди, напевне, будуть порівнюва-ти: той робив так, а той тепер ро-бить інакше. І напевне, багатьом те нове не відразу сподобається, але то є нормальний процес. Коли при-ходить нова людина на відпові-дальне становище, початки завжди є дуже інакші, а пізніше не так

5 тема номера

Славніпопередники

Любомир Гузархіротонія 02.04.1977 у монастирі “Студіон” в м. Рим на титулярного єпископа.

Йосиф СліпийБрав активну участь в унійних конгресах у Велеграді. Заснував Український Католицький університет і збудував церкву Святої Софії в Римі. Написав багато наукових праць, декотрі мають двадцять томів.

Великою його заслугою було прийняття в 1863 р. «Конкордії» з римо-католицькою церквою — угоди, яка стала перешкодою в полонізації Галичини.

Спиридон ЛитвиновичПід час революції 1848 р. очолив Головну Руську Раду. Став одним із провідних діячів українського національного відродження середини ХІХ ст.

Михайло ЛевицькийБув учасником Віденського конгресу 1815 р. У 1839 р. виступив з протестом проти ліквідації російським урядом унії на Правобережжі, Волині й Білорусі.

При помочі моїх співбратів, при помочі священиків і мирян – цілої Церкви, ми зробили певні кроки вперед. Найперше, ми краще усвідомили собі наше покликан-ня: ким ми є і якою є наша історія; ми кра-ще упорядкували нашу структуру і адміні-страцію. Але найважливіше те, що ми дуже чітко поставили собі запитання: якою ми хочемо бачити нашу Церкву за десять, двадцять і тридцять років. Ми зробили це для того, щоби знати, куди йти, щоби ми вміли вибрати правильні засоби, щоби життя нашої Церкви не було принагідним, а цільово, розумно і відповідально скеро-ване, щоби наша Церква могла в найкра-щий спосіб бути Церквою, бути собою. Це є результат не лише 20 років, бо наша історія є набагато довшою, ми му-симо дивитись далеко у минуле. Такі дуже виразні постаті, як Шептицький, Сліпий, Любачівський – попрацювали відповідно до своїх обдарувань над такою проблемою: якою повинна бути наша Церква, як най-краще зробити її справді Церквою не лише по-людськи зовнішньо дуже успішною, а й справді духовно сильною. І це переходить із покоління в покоління. Останніх двадцять років – це дуже особливий період, він в дуже див-ний спосіб є духовним продовженням часів переслідування. Нам годі буде зро-зуміти останніх двадцять років, якщо не думатимемо про 40 чи 70 років перед тим, бо це наша історія. І ми, будуючи на тих духовних скарбах і додаючи те все,

що нам здається сьогодні потрібне для ефективного життя Церкви, зробили кроки вперед. Я не кажу, що ми осягнули ту ціль, яку ми би хотіли бачити. Ми ще маємо багато праці перед собою, ми ще маємо багато-багато працювати над со-бою, розвивати нашу Церкву, скріплюва-ти її, найперше, духовно.

Митрополита Шептицького обрав Папа Лев ХІІІ, Патріарха Сліпого обрав Шептицький, Патрі-арха Любачівського - Синод і Папа. Вас ли-шень Синод. Чи це значить, що в цьому плані розвиток нашої Церкви завершено?

Я думаю, що цей етап, який ми тепер ма-ємо, свідчить про те, що ми на доброму шляху і далеко зайшли. Одне лишень, що нам ще потрібно, це визнання патрі-архального устрою нашої Церкви. Я на-веду Вам приклад. Коли наш Синод ви-бере якогось кандидата на Верховного Архиєпископа, Папа мусить потвердити наш вибір. Якщо би ми мали визнаний Патріархат, ми б такого потвердження не потребували, а лише повідомляли про те, кого ми вибрали. Отже, перед нами ще є певний шлях розвитку, який, як ми надіємося, раніше чи пізніше завершить-ся. Адже ми ще не є цілковито співзвучні зі старинною традицією життя східних Церков.

А якою б мала бути наша Церква через 20 – 30 років, і які кроки мав би зробити Ваш наступ-

Я братиму участь у життіЦеркви і суспільства

Блаженніший Любомир:

6 тема номера

Григорій Яхимович

ник, щоби продовжити той провід, який був започаткова-ний ще Митрополитом Шептицьким, щоби та лінія збере-глася і розвинулася?

Над тим працюємо. Останніми роками над тим пра-цюють групи єпископів, які специфічно ставлять це питання і в майбутньому будуть представляти свої на-працювання, які вони зробили разом з духовенством та мирянами, будуть думати, які засоби вживати, щоби осягнути ті цілі, що є пріоритетними. Це поки є процес, але сам факт, що такий процес відбувається, це дуже важливий момент у житті нашої Церкви. І, власне, щоби скріпити той процес і продовжити, має бути зміна проводу.

А чого Ви побоюєтесь, що може статися, коли Ви вже не будете провадити УГКЦ?

Помилки будуть, бо вони є завжди, бо всюди, де є люди, там є помилки. Але я не маю якогось особливо-го страху, що може щось статися і нас вже не буде. Богу дякувати, вже стільки років, стільки століть ми існуємо в таких різних обставинах. Я не думаю, що станеться щось, що завдасть смертного удару нашій Церкві. Я цього не боюсь. Що будуть помилки, я не маю найменшого сумніву, бо і я робив помилки, і робили їх мої по-передники, помилявся також Митрополит Шеп-тицький. Порівняно з моїми попередниками, я тих помилок робив набагато більше, але через це УГКЦ не перестала існувати. Можливо, вона роз-вивалася б краще, якби я тих помилок не робив. Але я лише людина, і я не можу вимагати від себе більше, ніж я можу. Мені прикро, що моя неміч людська мене так спіткала, але я не маю якогось великого страху.

Що Ви скажете тим людям, які, на відміну від Вас, все-таки мають побоювання, бо вони Вас люблять і знають про Ваш незаперечний авторитет в Україні і світі? І дехто, можливо, навіть має жаль, бо Ви залишаєте уряд в таких нелегких соціально-політичних обставинах?

Зі свого боку я можу пояснити, чому я так поступаю і як я це бачу. А вони вже це або приймуть, або ні. Я не можу нікого на силу переконати. Дехто може так ду-

мати і, може, в тому є рація. Я не кажу, що мій крок є непомильним і що не можна по-іншому. Я дію відпо-відно до того, як я бачу, може, я до деякої міри поми-ляюсь. Але, якщо мої співбрати-владики і Папа Рим-ський не бачать в тому якоїсь колосальної помилки і це благословляють, то, мабуть, усе відбувається пра-вильно. Кожен мусить мати певне довір’я до мене, що я це зробив, передумавши, помолившись, зва-живши ситуацію, що я це не роблю легковажно, чи що я втікаю. Ні. Це рішення - продумане, свобідне, ніхто мене до цього не гонить і не примушує, це моє власне свобідне рішення, випрацюване, вимолене. Я знаю, що будуть згіршені та розчаровані, але це є тимчасове, бо прийде друга особа і мене за три міся-ці забудуть, бо побачать, що є хтось другий і що Церква живе далі.

А що Ви робитимете в майбутньому?

Я не буду займати жодних посад, це точно. Бо який зміст? – Я ж пенсійного віку. Але в міру своїх мож-ливостей я буду чимось займатись. Це не буде пов’язане з якимись офіційними завданнями. Я ро-битиму те, що ще можна робити. Буду молитися за Церкву, переосмислювати минуле, слідкувати за тим, щоб нічого з минулого нашої Церкви не затра-тилось. Дуже б хотів проводити зустрічі з молоддю, а також з різними професійними групами: журна-лістами, митцями, політиками. Тепер для цього ма-тиму більше часу. Багато хто пише спогади, я поки не маю особливих амбіцій це робити. Але братиму участь в житті Церкви і суспільства так, як це ро-блять люди пенсійного віку, які у свій спосіб продо-вжують служити іншим. (Відомо, що 15 лютого Бла-женніший зустрінеться зі студентами, а 17 лютого відбудеться запис чергової аудіо-книги – ред.)

Розмовляла Тетяна Шпайхер

Андрей ШептицькийВпрoдовж 44-х років очолював Церкву й українське суспільство в період двох Світових воєн. Заснував чин Редемптористів в Україні.

У 1891 році скликав Львівський синод. Збудував нову духовну семінарію у Львові. Його стараннями створено нову єпархію у Станиславові, зреформовано Чин Василіян.

Сильвестр СембратовичПриділяв велику увагу піднесенню духовності українського народу, особливо катехизації та проповідницькій діяльності. Здійснив реставрацію собору Св. Юра у Львові.

Антоній АнгеловичПерший ректор новозаснованої Греко-католицької духовної семінарії у Львові. Домігся відновлення Галицької митрополії (1807).

Теодосій РостоцькийОстанній Митрополит Києво-Галицької митрополії УГКЦ у Російській імперії.

Лев ШептицькийВ наслідкок його заходів у 1774 створено у Відні «Барбареум» (першу греко-католицьку духовну семінарію) для всіх греко-католиків Австрійської монархії.

Дивіться відео:http://sobornews.org/index.php?option=com_k2&view=item&id=2636:vides-pro-blazhennishogo&Itemid=181

Йосиф Сембратович

7 тема номера

Зміна церковного провідника – своєрідний період кризи, не лише в церковному, а й у суспільному житті провадженої ним пастви. Цей надзвичайно відпові-дальний момент потребує відповідної підготовки. УГКЦ має унікальний досвід передачі церковної вла-ди у ХХ ст., але традиція вибору Верховного Архи-єпископа поки відновлюється і формується.

Іспит суспільної зрілостіУ різних країнах та в різних конфесіях дискусії навко-ло того, хто і як повинен провадити тією чи іншою ре-лігійною спільнотою, хоч і бувають тривалими й пал-кими, але загалом вважаються нормальним явищем. У результаті відбувається конкретна практична і, що важливіше, моральна і молитовна підготовка до змі-ни в церковному керівництві. Ми ж, натомість, часто не знаємо, як до цього питання підійти: або галасливо панікуємо, або замовчуємо його, наче воно не існує. При тому забуваємо про те, що все наше життя, пере-буває в Божих руках, і усякі політичні спекуляції або звичне пліткування навряд чи допоможуть у виборі доброго церковного провідника. Для важливих рішень потрібні як духовне зосе-редження і тверда віра в Боже Провидіння, так і спокійна думка та гармонійна співпраця всіх, хто відповідає на ви-клик, який стоїть перед спільнотою. Кожен член Церкви, який переживає за її благо, повинен якщо не розміркову-вати, то активно молитися за добре унаслідування про-воду. Однак сьогодні багато активних греко-католиків з острахом дивляться у майбутнє. Постають запитання: Що буде далі? Чи не загрожує зміна проводу неминучою тур-булентністю, конфліктами, а то й упадком? Яскравість архипастирського свідчення Бла-женнішого Любомира і його духовна проникливість

загальновизнані в Україні та поза її межами. Тому пе-реживання: що буде після Патріарха Любомира? – не-безпідставні. Тим паче, що Блаженніший Любомир чітко і недвозначно не раз публічно заявляв, що він ба-жає передати керівництво Церквою своєму наступни-кові «ще теплою рукою», і, що найважливіше – дотри-мав свого слова. Коли ці заяви в 2009 р. прозвучали вперше, то викликали чимало публікацій в українській пресі та розмов між вірними УГКЦ й ширшою грома-дою. Багато членів Церкви, почувши про остаточне рі-шення Блаженнішого, неабияк збентежились: як у та-кий непростий час, зі стількома суспільними загрозами, настільки винятковий духовний наставник може до-бровільно відійти від повноважень?

Чи справді є підстави для хвилювання?Без сумніву, якщо підходити до цього питання стисло по-людськи, є підстави для збентеження й остраху. Можна в ці почуття заглиблюватися, їх розвивати. Але, мабуть, цікавіше та духовно корисніше подиви-тися на рішення Блаженнішого з іншої перспективи. Чи справді таке рішення порушує прийнятий порядок і традиції? Чи справді Церкві не можна у критичний час міняти Главу? Чи мусить усе завалитися лише тому, що діють звичні закони природи? Якщо подивитися на чотири попередні передачі верховного керівництва в УГКЦ, ми побачимо, що кожна з них справді відбувалася в «особливий» і «критичний» час, кожна супроводжувалася сум’яттям і побоюваннями, бурхливими дебатами й суперечками. І водночас, кожен новий Глава УГКЦ у підсумку виявлявся автентичним ке-рівником, навіть пророчою особистістю.

Унікальні вибори унікальних провідників17 грудня 1900 року, коли Папа Лев XIII номінував Га-лицьким митрополитом Андрея Шептицького, 35-літнього вихідця з давнього українського, але полоні-зованого роду, багато патріотичних греко-католиків вважали, що це просто катастрофа: мовляв, нарешті поляки домоглися, що їхній троянський кінь в’їхав на Святоюрську гору. Впродовж його 44-літнього архи-пастирства Церква і суспільство сприймали Митропо-лита поступово, але не завжди і не всі розуміли його до кінця. Хоч з часом Владика Андрей і набув особли-вого авторитету, він мав майже постійну опозицію: чи від австрійської, польської, німецької та радянської влади, чи від інших єпископів та частини монашества і клиру. Проте саме Шептицький, щодо якого спершу були різні упередження, став духовним і національ-ним провідником українців, постаттю універсального значення. Можливо, саме він і був найбільшим укра-їнцем ХХ століття. Боже Провидіння повеліло так, що спосіб ви-бору та призначення його наступника був іншим, ніж його, але якість вибору залишилася такою ж високою. Папа Пій X надав Шептицькому особливі права і Ми-трополит фактично сам, одержавши на це згоду Пія XІІ, призначив свого наступника – Йосифа Сліпого. Це було 22 грудня 1939 року, на початку Другої світо-

Атанасій ШептицькийРозпочав будівництво собору Святого Юра у Львові. Добився утворення єдиного «Руського чину св. Василія Великого»

За його правління проведено ряд реформ. Найбільшою його справою було скликання в 1720 р. Собору в Замості.

За його часів УГКЦ зросла в числі віруючих. Дбав про піднесення освіти, заснував друкарню.

УГКЦ має унікальний досвід передачі церковної влади

д-р Олег Турій, завідувач кафедри церковної історії УКУ

Лев Кишка Кипріан Жоховський

8

Завершив реорганізацію чернецтва на базі уставу св. Василія. Вів діалог з православними єпископами для порозуміння «Руси з Руссю».

Один з організаторів Берестейської унії 1596 р. Був уповноваженим представником Єпископату у Римі.

УГКЦ має унікальний досвід передачі церковної владивої війни і радянської окупації Галичини. Годі дума-ти, що той час був менш критичним, ніж сьогодні. Коли в листопаді 1944 р. Шептицький помер на 80-му році життя, молодому Митрополитові Йоси-фу довелось очолити Церкву і підтримувати народ, який пережив страшне воєнне лихоліття. Не минуло й півроку, як він сам і весь єпископат УГКЦ опинилися за ґратами. Так почалося мучеництво і – в парадок-сальний спосіб – найславніша сторінка історії нашої Церкви. Послідовнішого й більш витривалого керівни-ка в епоху випробувань годі уявити. Йосиф Сліпий провів у тюрмах, концтаборах і на засланні 18 років (1945–1963). На 72-му році життя він опинився у вигнанні у вільному світі. Там, будучи вже похилого віку, він розпочав глибокі реформи у цер-ковному управлінні, відновивши синодальний устрій УГКЦ і піднімаючи свідомість усього українського хрис-тиянства щодо своєї церковної тотожності, помісності та патріаршої гідності. І якщо Митрополита Андрея оби-рав Рим, Йосифа Сліпого – Митрополит Андрей, за зго-дою Римського Апостольського Престолу, то вибір по-дальших первоєрархів відбувався за участю Синоду єпископів УГКЦ, що його Патріарх Йосиф із великими труднощами і немалими перешкодами формував.

Передача уряду у підпілліКоли на початку 1963 р. радянська влада несподівано випустила Йосифа Сліпого з місця заслання до Мо-скви, звідки він мав їхати до Риму, завданням Митро-полита було швидко забезпечити катакомбну Церкву проводом – місцеблюстителем предстоятеля УГКЦ в Україні. Телеграмою до Москви було викликано монаха-редемпториста Василя Величковського (2001р. його проголошено священномучеником). У готельно-му номері 4 лютого 1963 р. Митрополит Йосиф висвя-тив його на єпископа. Владика Василь Величковський очолював підпільну Церкву до 1972 р. Передчуваючи небезпеку арешту, який таки мав місце в 1969 р., ще 19 липня 1964 р. Величков-ський висвятив на наступника свого співбрата з Чину Найсвятішого Ізбавителя Володимира Стернюка. Кир Володимир дуже обережно та виважено діяв у підпіл-лі, очолюючи Церкву в катакомбах як місцеблюсти-тель і Патріаха Йосифа, і Мирослава Івана Любачів-ського до повернення останнього до Львова 30 березня 1991 р. У цих складних, майже неможливих умовах офіційної заборони й тoталітарних репресій Боже Провидіння передавало провідництво Церквою в на-дійні руки, які забезпечували її майбутнє.

Молільник в період піднесення…Коли Йосифові Сліпому завершувався дев’ятий деся-ток, Папа Іван Павло ІІ повелів скликати Синод єпис-копів УГКЦ, який 1980 р. визначив трьох кандидатів на коадьютора з правом наступництва. З них Папа 27 березня 1980 р. обрав першого – Мирослава Івана Лю-бачівського. Цей вибір не було сприйнято з великим ентузіазмом. Після владик Андрея і Йосифа годі було спокійному, мало харизматичному науковцеві відразу

здобути той авторитет, що його мали два попередники, які сумарно керували Церквою 84 роки. В діаспорі по-ширювалися побоювання, що новий первоєрарх не зможе вирішувати неймовірно складні завдання, які стояли перед його паствою. І тут Провидіння черговий раз здивувало скептиків. Саме Мирославу Іванові Лю-бачівському судилося очолювати УГКЦ в часи її легалі-зації та не очікуваного вже багатьма її відродження. Так, якщо 1989 р. з підпілля вийшло близько 300 свя-щеників, то протягом наступних десяти років їхня кіль-кість зросла до 1500, а сьогодні – до 2500. Дар молит-ви, смиренність і безпосередність Блаженнішого Мирослава Івана виявилися потрібними в час підне-сення та ейфорії, і цим він здобув тиху, але правдиву пошану у своїх вірних.

…і таємний єпископОстання передача проводу УГКЦ, як і всі попередні, була незвичною, без точного прецеденту, і відбувалась вона в атмосфері динамічних соціальних змін в Украї-ні. Владику Любомира Гузара висвятив на єпископа Патріарх Йосиф 2 квітня 1977 р. в монастирі «Студіон» біля Риму, але підпільно, і як єпископ він перебував у тіні 19 років. Навесні 1996 р. його єпископство публіч-но визнали Іван Павло ІІ і Синод єпископів УГКЦ, а вже восени того самого року Синод прийняв прохання Мирослава Івана Любачівського призначити Любоми-ра Гузара помічником з делегованими правами Глави Церкви. 14 грудня 2000 р. упокоївся Мирослав Іван, а у січні 2001 р. відбувся виборчий Синод єпископів УГКЦ, який покликав на Главу Церкви Владику Любомира. Не є таємницею той факт, що при цьому виборі єпис-копат був поділений. Зрештою, й деякі провідні греко-католики з мирян цілком виразно заявляли в пресі, що Любомир Гузар в жодному разі не може бути вибра-ним Синодом. Але час розставив всі на свої місця.

Молімося, щоб виправдати довіруУ кожному без винятку випадку ця передача керівни-цтва відбувалась у час глибокої політичної, суспіль-ної, національної та церковної кризи, супроводжува-лася непевністю, страхом і критикою. Нового первоєрарха зустрічав спротив. Проте щоразу у Церк-ви з’являвся добрий – неочікуваний, оригінальний, глибоко духовний – керманич, який залишив свою печать в її історії й загалом в історії України. Шануючи рішення Блаженнішого Любомира, ми маємо готуватися своєю молитвою, постом, муж-ньою і зрілою церковною поставою, щоб отримати ту ласку, яка потрібна для обрання нового верховного предстоятеля. Крок Блаженнішого щодо зречення уряду сильний, мужній і модерний. Він становить прецедент і є прикладом не лише в Церкві, а й для всіх, хто не відважується дивитися реальності в очі та своєчасно на неї реагувати. Але передовсім рішення Патріарха – це вияв великої довіри до Бога, до всієї Церкви і до свого майбутнього наступника.

спеціально для газети «НАШ СОБОР»

Йосиф Вельямин-Рутський Іпатій Потій Михаїл РогозаКиївський Митрополит, який прийняв Берестейську унію. Розрочав оновлення занепалого церковного життя.

9

ІларіонУвійшов в історію Руської Церкви як перший Митрополит, поставлений на Київську кафедру собором руських єпископів. Пізніше святитель Іларіон був затверджений Константинопольським Патріархом.

ТеофілактПрибув 987 року до Києва «на митрополію Русі» з Севастії (візантійська провінція Арменія Друга) при імператорі Василії ІІ для переговорів з Володимиром Великим.

Якими є головні досягнення патріаршого служіння Бла-женнішого Любомира?Владика Любомир став очільником Церкви в період відносної стабільності і, в певному сенсі, розквіту та утвердження. Це унікаль-ний випадок в українській історії, коли Церква займа-лася не екстенсивною, ви-ключно організаційною чи матеріальною розбудовою, а якісним вдосконаленням

своїх структур. Постать Кар-динала Любомира є дуже важливою для УГКЦ: він пе-ретворився на певний сим-вол, об’єднуюче начало і для духовенства, і для вірних. Ця харизматичність відчу-вається багатьма не лише в середовищі УГКЦ, а й у сус-пільному контексті цілої України і навіть за межами нашої держави. Підтвер-дженням цього є результати численних соціологічних

досліджень щодо довіри тим чи іншим, в тому числі релі-гійним діячам. Згідно різно-манітних статистичних да-них, Главі УГКЦ довіряють близько 30 відсотків україн-ців, у той час, як греко-католиками визнають себе в України тільки 7-8 відсотків від усього населення держа-ви. Це дуже промовистий факт! Він означає, що людина об’єктивно за реальними дія-ми, значеннями і впливами переросла межі власної кон-фесії, власної Церкви, стала фігурою, символом, особис-тістю, яка зрозуміла, визна-на у загальноукраїнському, позаконфесійному контексті.

Чи могли б Ви порівняти пос-тать Блаженнішого Любомира з очільниками інших україн-ських Церков? Я б хотів уникнути порів-нянь. Доречніше буде опи-сати образ самого Владики Гузара, а на цьому фоні зна-чно рельєфніше окресляться й інші головні постаті укра-їнського релігійного сього-дення. Кардинал Гузар виріз-няється своєю розважливістю, мудрістю і впевненою пози-цією, що стосується будь-яких питань. Для мене особисто знайомство з Владикою по-чалося заочно, ще у першій половині 1990-х років, коли

Йосиф СолтанСвою діяльність на митрополичому престолі він ознаменував скликанням церковного Собору у Вільно.

Йосиф БолгариновичПідтримував рішення Флорентійського Собору «в обряді своїх батьків». Спілкувався з Папою Римським Олександром VІ.

ІсидорАктивний учасник Флорентійського Собору (1438-1445), що мав подолати догматичні розбіжності між Західною і Східною Церквами.

Андрій Юраш,релігієзнавець

Блаженніший Любомир зробив дуже багато

10

Григорій ЦимблакУ 1418 р. у Констанці як представник великого князя Литовського зустрічався з Папою Римським Мартином V.

Кирил ІІІСвоєю невтомною працею, спрямованою на благоустрій тогочасного суспільства в одну з найважчих епох його історії.

Клим СмолятичВін став третім русином (українцем) на кафедрі після Митрополитів Іларіона та Єфрема ІІ з ініціативи великого князя Київського Ізяслава Мстиславича у 1147 р.

Собор Київська Архиєпархії УГКЦЗасновник: Видавець: Головний редактор: Відповідальний редактор: Літературний редактор:Богословський редактор: Консультанти:Верстка:

Sobor Media GroupТетяна Шпайхер

о. Василь ЧудійовичЛариса Йолкіна

Дмитро Крикун, Олег Базаро. Ігор Яців

Яків Тис

0 (44) 280 68 49 sobor.news@gmail.com

Адреса:вул. Різницька 11б/28, м. Київ 01011

21 жовтня Митрополичий Синод УГКЦ підтримав «Собор» як загальноцерковне видання

www.sobornews.orgТи бачиш першим!

SoborNewsпортал релігійних новин

в середовищі львівської інтеліген-ції багато хто говорив, що от під Львовом живе надзвичайно му-дрий чернець-студит, який нещо-давно приїхав з-за кордону. В той час його хіротонія ще не була під-твердженою у Римі. До церковного мудреця – монаха Любомира – горнулися представники інтеліген-ції, його запрошували на всі зустрі-чі, його духовна харизма та інтелектуальний потенціал відчу-валися вже у той час. Слухаючи кожну проповідь чи виступ Глави Церкви, розумієш, наскільки вибір єпископату УГКЦ 10 років тому був правильним. Ма-буть, жоден інший релігійний діяч в Україні, перебуваючи у дуже важ-кому фізичному стані, при всьому тому не ініціював і не зробив стіль-ки важливого для власної церков-ної спільноти. Головне, на що на-важився владика Гузар, – поміняти місце осідку заради відновлення історичної справедливості щодо своєї Церкви. Це було дуже непро-сте рішення, яке неоднозначно сприйняли навіть у середовищі УГКЦ, не кажучи про те, що воно викликало величезний спротив з боку багатьох опонентів. Але вла-дика, незважаючи на всі об’єктивні та суб’єктивні труднощі і дискусій-ні моменти, пішов на цей крок. І вже сьогодні, з перспективи часу, видно, що це було абсолютно спра-ведливе і правильне рішення. Іншою важливою справою, що реалізується частково з подачі Кардинала Гузара, і в будь-якому випадку, під його офіційним та не-офіційним патронатом, є форму-вання модерної ідентичності влас-ної Церкви. Беручи до уваги те, що УГКЦ має як прозахідне, так і про-східне крило, дуже непросто зна-

йти консенсус, який сприйняла б абсолютна більшість вірних. У цьо-му відношенні є не тільки якісь су-часні моменти, які впливають на формування ідентичності, а й дуже складні історичні питання. Влади-ка Гузар зміг запропонувати та майже консенсусно втілювати у життя очевидний рух у так звано-му східному напрямі. Підтвер-дженням цього є відверта просхід-на ідентичність, яка саме у часи очолення УГКЦ Владикою Любо-миром стала де-факто домінуючою у Церкві. Це стало очевидним на всіх рівнях і у всіх вимірах – догма-тичному, ідеологічному, практично-урядовому, світоглядному тощо. Хоч цей рух і викликає певні про-блеми, але можемо констатувати його успішне просування і далі. До речі, мабуть, саме тому виникли протягом останніх десяти років певні локальні, дуже незначні опо-зиційні рухи у середовищі УГКЦ як реакція маргінальних груп, які ро-зуміють, що навряд чи зможуть протиставити щось адекватне, по-тужне, універсальне тому ідеоло-гічному трендові, який втілює і власною особою репрезентує Вла-дика Гузар.

Слово Патріарха Любомира, його спо-сіб провадження Церкви показують його як східного чи західного ієрарха? Однозначно, що Владика Гузар не є «східним» управителем тоталі-тарного типу, але, напевно, і не є «західним», з яким асоціюється єзуїтська витонченість і холодно-кровність. Він є філософом на єпископському престолі, який з висоти свого становища оцінює си-туацію і максимально справедли-во, врівноважено відповідає на ви-клики часу.

Чи є в УГКЦ така особа?Думаю, що кожна церковна спіль-нота хотіла б мати такого єрарха, яким був, наприклад, митропо-лит Андрей Шептицький: і стра-тег, і меценат, і постать, яка зро-била поворот у церковній історії УГКЦ, яка дала імпульс, завдяки якому Церква другорядного етно-су перетворилася на один з ви-значальних чинників, що сфор-мував його модерну, сучасну ідентичність. Промисел Божий мусить бути і є в усьому. Так само в УГКЦ є багато цікавих людей: хтось з точки зору організаційних здібностей, хтось із визначним інтелектуальним по-тенціалом, інший – винятковий теолог. Багато є й таких, чиє ста-новище, тобто позиція, яку обі-ймає людина в даний час (єпархі-альний адміністратор чи адміністратор храму), не дозволяє розвинути до кінця усі таланти, які можуть себе вповні проявити за інших обставин. В УГКЦ є дуже добрий по-тенціал – поєднання глибокої віри, яка перейшла спадково у середови-щі, що було відшліфоване і загар-товане роками переслідувань, до якого додалася дуже добра освіче-ність західного світу! Це те поєд-нання, якого не має жодна інша Церква в Україні. Наприклад, в Римо-Католицькій Церкві – це освіченість у середовищі духівни-цтва. Натомість у православних богослов’я тільки починає відро-джуватися – і це є проблемою. А УГКЦ має необхідний авторитет, має всі необхідні складові – освіта, віра, традиція. Отже, навіть у цьо-му контексті УГКЦ має великий вибір кандидатів.

11

Минуло 10 років з того дня, коли учасники Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви урочисто ствердили: «Сподобалося Святому Духові й нам, щоб на патріаршому Києво-Галицькому пре-столі нашої Церкви з Божою поміччю пра-вив Кир Любомир Гузар».

І простерлася над Патріархом-електом правиця Господня, і благословив Бог пло-ди праці його. У час, коли Україна не-стримно поринала у карнавал владо- і гро-шолюбства, коли на арену вийшла людина корúсті, Господь послав нам за провідника людину молитви –homo orans. Щоб гріх не став незаперечним законом нашого жит-тя. Щоб множилось число тих, хто моли-тиметься за цей добрий, але безталанний народ. Щоб назбирались у ньому оті бі-блійні п’ятдесят чи бодай десять правед-ників (пор. Бут. 18:23–33) і щоб змилости-вився Господь над цілим краєм.

І справді, молиться Патріарх за свою зем-лю і за всіх, хто живе на ній. Вдячно склав Богові шану за «справжнє чудо – відро-дження нашої Церкви». І покаянно виба-чився, що «…деякі сини й дочки Україн-ської Греко-Католицької Церкви, на превеликий жаль, свідомо і добровільно заподіяли кривду своїм ближнім з рядів свого рідного народу чи інших народів». І піднімає свій голос на захист скривджених і соціально упосліджених, пам’ятаючи за-повіт Володимира Мономаха: «Не дайте сильним погубити людину».

Коли до зали заходить оцей скромний чер-нець, шанобливо встають зі своїх місць владоможні й сановиті; коли слово бере цей чоловік молитви, замовкають імениті інтелектуали. Від постаті нашого Патріар-ха лине спокій мудрості, і ніщо так не під-креслює дріб’язковість сучасних магнат-ських забаганок, як цей високий маєстат духу.

Проте за все це часом доводиться платити до-рогою ціною. Бо хто свідчить про Милосерд-ного Бога, той стає небезпечним для речни-ків темряви. Тому і сподобився Патріарх «прийняти зневагу за Ймення Ісуса» (пор. Ді. 5:41) від розкольників і ворогів Церкви. Чи не проявляється в цьому оте дивне для нас Боже зізнання: «Кого я люблю, тому до-коряю й картаю його» (Об. 3:19)?

Новітнє становлення ЦерквиУпродовж десятиліття патріаршества Кир Любомира Церква далі відновлювала свої традиційні структури та розвивала нові структурні ланки. Консолідував свою ро-боту Синод Єпископів, запрацювали тема-тичні сесії Патріаршого Собору УГКЦ. Нове дихання внесли в життя монашества щорічні монаші собори та конференції під загальною назвою «Преображення у Гос-поді». Після жвавих соборових дискусій активізувалося греко-католицьке мирян-ство. Утвердилося всебічне й багатолике життя цілої Церкви, що й дало Патріархо-ві підставу сказати 2001 року Папі Іванові-Павлу ІІ: «Уже сьогодні, Святіший Отче, перед Тобою в любові й покорі стоїть Церк-ва, готова до здійснення нових завдань, які випливають з нашої богоносної східної традиції й церковного управління, а також із нашого почесного обов’язку перед усією Вселенською Церквою».

Воістину вікопомним для цього патріар-шого десятиліття було оте паломництво в Україну бл. п. Папи Івана-Павла ІІ 2001 року. В історії пастирських поїздок цього Папи візит в Україну виявився одним із найбільш успішних та організованих, у чому немала заслуга керованої Патріар-хом Любомиром Української Греко-Католицької Церкви та її злагоджених дій з нунціатурою, загалом із Римо-Католицькою Церквою в Україні та з державними струк-

Слово з нагоди десятиліття патріаршого служіння Блаженнішого Любомира

Мирослав Маринович,проректор УКУ

12

3:1–8). І справді, був час Галичині одній зберігати скарб єдності з Пе-тром, коли Київ увіходив у смугу свого історичного затемнення. Сьо-годні, коли Київ крок за кроком, хоч і з великими труднощами, повертає собі давню первопрестольність, на-став час Галичині повернути у його скарбницю те, що було виношено тут, у Києві, чим надихалися його великі предки, а саме: дух церковної єдності.

Проте у той час, коли ми втішає-мось здобутками цього патріар-шого десятиліття, нам потрібне смирення при оцінюванні тих зу-силь Патріарха, що їх Господь поки що не увінчав щасливим за-вершенням. Ідеться тут передусім про визнання патріаршого стату-су нашої Церкви. Сам Блаженні-ший нам і роз’яснює: «Патріар-ший статус Церкви – це не тільки декрет Синоду Єпископів, під-тверджений визнанням Святішо-го Отця. Це передусім преображе-не життя Божого Народу, який усвідомлює свої нові обов’язки та відповідальності». Тобто, іншими словами, доля патріархату на-справді – в наших власних руках. І навіть якщо на заваді стоять ар-гументи політичні чи конфесійні, відповідь наша має бути переду-сім духовною. Адже саме з духо-вного джерела беруть початок стрімкі потоки нашого життя.

Нарешті, не лише греко-католики, а й чимало інших християн Украї-ни вдячні Патріархові Любомиру за вірність пророцтву св. Андрія і за віру в те, що «нове сяйво слави Божої… може і повинно промені-ти з єдиної Київської Церкви». Ми вдячні Блаженнішому за те, що він запропонував українським християнам київської традиції та-кий шлях до єдності, який не руй-нує особливостей їхнього благо-честя і перетворює історично зумовлені відмінності у скарбни-цю спільного духовного досвіду.

Отож благослови, Господи, наші подальші дороги, щоб ми зуміли сповнити Твою волю! Благослови, Господи, «один Божий народ у краї на Київських горах»! Благо-слови, Господи, нашого Києво-Галицького Патріарха Любомира, воздай йому добром за його слу-жіння і дозволь йому ще довго «ходити всіма Твоїми дорогами, і любити Тебе, і служити Тобі, Богу нашому, усім серцем своїм і всією душею своєю» (пор. Втор. 10:12)!

турами. Божественна Літургія, від-служена Кир Любомиром у Львові в присутності понтифіка, виявилася чи не найбільшим мирним зібран-ням за всю історію України. Вона ж була і кульмінацією піднесення на-шого духу, що воістину сповнився віри, надії й любові.

Саме в той час було сформульовано головну місію Української Греко-Католицької Церкви у нинішній час: «Святість об’єднаних людей у паломничанню на шляху до цер-ковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя». Тут слово «святість» не є пафосною переса-дою. У ньому закладено перекона-ність християнина у тому, що навіть найбільші грішники можуть в одну

Слово з нагоди десятиліття патріаршого служіння Блаженнішого Любомира

такі властиві йому правда, любов і благочес-тя не є нічиїми політичними союзниками і не стануть інструментами в жодних руках. Вони рівновіддалені від учасників політичного конфлікту, зате наближені до кожного.

“

спасенну мить навернутися до Бога. І наше завдання як християн і ві-рних нашої Церкви - повсякчас го-тувати надходження цієї миті, пра-цювати на те преображення людини та очищення її від скверни – навіть усвідомлюючи, що саме очищення під силу лише Святому Духові.

Голос УГКЦ залунав в суспільствіЗа час патріаршества Кир Любоми-ра Церква, що в попередні, комуніс-тичні, десятиліття вимушено була «Церквою мовчазною», нарешті по-вною мірою відновила свій публіч-ний пастирський голос. І коли Ін-ститут релігії та суспільства Українського католицького універ-ситету випустив збірник соціально зорієнтованих документів УГКЦ, стало зрозуміло, що таким потуж-ним душпастирським та учитель-ським доробком уся наша Церква може справді гордитися.

Проте, ясна річ, не все в нашому церковному житті йде по-святому. А тому не один із нас хотів би, щоб Патріарх Любомир часом покеру-вав «твердою рукою», караючи не-радивих. Саме до цього кличе нас наша гнівлива людська природа. Натомість монаша душа Патріарха добре знає, що справді відповідаль-ною і смиренною може бути лише вільна людина. А до свободи, до тієї

світлої миті остаточного визво-лення, потрібно зростати – пово-лі й поступово. Бо, як любив по-вторювати Митрополит Шептицький: «Божі млини ме-лють поволі». І в цій довірі до не-впинності Божих млинів – вели-ка духовна сила нашого Патріарха.

Поволі – ох, як нестерпно пово-лі! – мелють Божі млини і у сфе-рі державно-церковних відно-син. Патріархові доводиться здійснювати своє служіння в сус-пільстві, в якому панує велика світоглядна мішанина: державні посадовці плутають Церкву сми-ренну з Церквою слухняною й «кишеньковою», духовенство

плутає невтручання у політику з покорою гріховним владомож-цям, а народ і держава замість того, щоб бути партнерами у служінні спільному благові, роз-ходяться по різні боки барикад.

У цьому мрячному світі постать Патріарха Любомира – це сим-вол ще не оціненої гармонії і «золотої середини». Бо такі властиві йому правда, любов і благочестя не є нічиїми політич-ними союзниками і не стануть інструментами в жодних руках. Вони рівновіддалені від учасни-ків політичного конфлікту, зате наближені до кожного, хто від-чуває якусь потребу чи сповне-ний муки страждання.

Повернення осідку до КиєваЗ 2003 року Патріарх Любомир Гузар розпочав процес повер-нення осідку митрополита Києво-Галицької митрополії Української Греко-Католицької Церкви до Києва та будівництва патріаршого собору, що відкри-ло нову сторінку в історії нашої Церкви. Про той час можна ска-зати урочистими словами Екле-зіаста: «Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: час берегти духовний скарб і час його віддавати» (пор. Проп.

13

Сьогодні в Україні є 5,5 мільйона греко-католиків та 1,5 мільйона греко-католиків у світі. Українська Греко-Католицька Церква управ-ляється Синодом на чолі з Верхо-вним Архиєпископом. Сьогодні до Синоду Єпископів УГКЦ входить 50 єпископів з України та з-за кор-дону. Секретарем Синоду є Прео-священний владика Богдан Дзю-рах. При УГКЦ постійно працюють 4 Патріарші комісії (можуть діяти на всій території, де є УГКЦ): лі-тургійна, катехитична, у справах євангелізації та священичого ви-ховання в семінаріях, місія «По-стуляційний центр беатифікації й канонізації святих» та

Пасторально-місійний відділ УГКЦ. Крім того, в УГКЦ діють дванадцять митрополичих комісій (із повноваженнями на території України): молодіжна, у справах монашества, у справах мирян, для сприяння єдності між християна-ми, «Справедливість і мир» та ін. УГКЦ реалізує свої соці-альні програми через місцеві ре-лігійні громади та церковні ми-рянські рухи, що діють при парафіях; через мережу благодій-ного фонду «Карітас України» (www.caritas-ua.org), який є офі-ційною благодійною організацією УГКЦ; через чернечі чини та згро-мадження; шляхом співпраці з

громадськими фондами, органі-заціями та рухами. Згідно даних Державного комітету у справах статистики, ста-ном на 1 січня 2010 р. УГКЦ має 3597 зареєстрованих громад. На даний момент у Церкві служать 2347 священиків, 32 з яких – іно-земці. Крім того, в лоні УГКЦ разом діють 105 монастирів, монаших чи-нів і згромаджень, в яких прожива-ють 1248 монахів та монахинь. Глибше запізнатися з наукою Хрис-тової Церкви греко-католики та всі бажаючі мають змогу у 15 навчаль-них закладах, з яких ключовим є Український Католицький Універ-ситет. Загалом у греко-католицьких

14

навчальних закладах навчаються 1273 сту-денти денної форми навчання та 252 – зао-чної. При кожній тре-тій парохії діють не-дільні школи, яких загалом є 1138. Дізна-тись про актуальні цер-ковні події миряни мо-жуть зі сторінок 27 періодичних видань. Крім того, в Україні є три греко-католицькі видавництва: «Свіча-до», «Місіонер» та «Нова зоря».

15

Моя мрія, щоб в Україні якнайшвидше, хоча це не станеться за рік чи два, не лишилося людини, якій би не був представлений Ісус Христос. Це не значить, що всі ці люди Його приймуть, що всі Його визнають Сином Божим. Це їхня вільна воля. Але важливо, щоби кожній людині був правдиво, згідно з Божим об’явленням, представлений Ісус Христос як воплочений Син Божий. Це наш ідеал.

Блаженніший Любомир